Svitlo 29 july 2014l

№4

Якби ви мали вIру, Як зерно гIрчичне... лк.17.6

липень 2014(29)

Християнський журнал парафії Воздвиження Святого Хреста, м. Фастів

2 СВІТЛО З ВИСОТИ • №29 / липень 2014

Дорогі друзі,Номер журналу, який тримаєте в руках,

присвячений вірі і пошуку власної дороги. Віра, яка є даром Божим, яка є провідни-ком протягом усього нашого життя, віра як світло, яка освітлює наші життєві дороги. Христос каже, що віра - як гірчичне зерно: найменше з усіх зерен, але як виростає, то птахи небесні гніздяться на ї ї гілках. (Пор. Мт. 13.31-32). Наша віра росте, стає міцні-шою, вкорінюється і може бути помітною не тільки для нас, але і для тих, які поруч з нами, для нашого середовища, для наших близьких. В цьому номері ми в різнобарвний спосіб спробували зібрати свідоцтва і пере-життя людей, віра яких змінювала не тільки їх життя, але впливала на тих, хто був поруч з ними.

Віра – це дорога, шлях до Бога, але також і до власного серця. В цьому номері є свідчен-ня людей, які пройшли свою власну дорогу. Таких людей ми називаємо паломниками (прочанами). Паломництво – це конкретний шлях, який від початку християнської істо-рії відігравав величезну роль. Люди з різних країн і місць відбували прощу до Єрусалиму, Риму. В нашій країні також маємо свої Святі Місця: Почаїв, Зарваниця, Гошів, Бердичів.

Залишаючи звичне життя, вирушаємо в до-рогу, для того, щоб зустріти Бога, для того, щоб Бог промовляв до нас по-особливому, через труд паломництв. Прислухаємось, вдивляємось, прагнемо з Божою поміччю перемінити наше життя, просимо заступни-цтва Богородиці і Святих.

Віра – це дорога. Життя – це паломни-цтво до Небесної Батьківщини, де нас че-кає повнота щастя в Бозі. Тільки відважні і сильні здобувають Царство Боже. Бог за-прошує нас вирушити в цікаву і захоплюю-чу подорож, яка змінить наше життя і по-дарує нам щастя. Закінчуючи це коротке слово, прагну сказати, як Більбо Беггінс із “Володаря Перснів”:

Дорога ця вперед веде,Все далі від моїх дверей.Де зупинюся я, і деМоя снага на ній умре?Затято я карбую крок,Попереду все ширший шлях,Все більше пасток і стежок.А потім що? Не знаю я.

Найважливіше – це вийти за поріг влас-ного дому, власного комфорту і безпеки, пе-ребороти страх і вирушити в подорож...

о. Михайло Романів OP

ЗМІС

Т

3СВІТЛО З ВИСОТИ • №29 / липень 2014

”Світло з висоти” © 2011–2014, заснування і видання парафії Воздвиження Святого Хреста у м. Фастів, християнський журнал спільноти віднови у Святому Дусі

Головний редактор: о. Михайло Романів ОР Випусковий редактор: Катерина ЧваловаЦерковний цензор: о. Павло Куницький ОРКоректори: Зоя Нагорна, Любов Магас, Єгор Коваленко, Ігор СеліщевРедакційна колегія: Галина Маруняк, Олексій Лисенко, Віктор СобіянськийДизайн і верстка: Теодор АлександровЗ питаннями замовлення та розповсюдження газети звертайтеся:

за телефонами: 096 33 44 513, 093 580 98 05, 095 690 36 99e-mail: [email protected]

ПРОЧИТАВ – ПЕРЕДАЙ ДАЛІ. ДАРОМ ОТРИМАВ – ДАРОМ ДАВАЙ.

ЗМІС

Т

10

8

14

18

20

24

28

4


Ісус Христос живий. Вже той факт, що я живу і роблю те, що я роблю, є доказом, що Ісус Христос воскрес із мертвих.

Коли я був підлітком, я хотів бути щасли-вим. Я шукав відповіді на запитання: ”Хто я? Навіщо я народився? Куди веде мене життє-вий шлях?” Крім того, я хотів бути вільним. Для мене свобода не означає можливості йти куди хочеш. Це кожен може (багато хто так і робить). Свобода – ”це здатність робити те, що ти вважаєш своїм обов’язком”. Багато хто знає, що вони повинні робити, але в них немає сили волі, щоб так чинити.

Отже, я почав шукати відповіді на всі ці запитання. Мені здавалося тоді, що в усіх, або майже в усіх, є своя релігія. І я зробив найпростіший крок: пішов до церкви. Але, мабуть, натрапив не на ту церкву. Там мені було ще гірше, ніж на вулиці. Взагалі я лю-дина дуже практична, і коли щось мені не вдається, я ставлю крапку. Я поставив хрест на релігії. Тоді я думав: можливо, головне – це досягти становища у суспільстві. Стати лідером, боротися за яку-небудь справу, віддатися цій боротьбі, ”стати знаменитим” – може, в цьому сенс життя?

моє життя

Він змінив

В університеті, де я навчався, керівники студентських організацій розпоряджалися грошовими фондами і відігравали дуже ве-лику роль в університетському житті. Я вису-нув свою кандидатуру на виборах старости першого курсу, і мене обрали. З того часу всі в університеті мене знали, всі зі мною віталися, я приймав рішення, запрошував різних лекторів на власний розсуд – взагалі, все це було здорово, але поступово мені це набридло. Звісно, мені вдалося замилити очі всім в університеті: вони гадали, що я най-щасливіший.

Я був, мов човен в океані, який кидає з боку в бік хвилями - обставинами. У Біблії є слово, яке дуже підходить для опису такого життя: пекло. Але я не знав нікого, хто жив би інакше, не знав нікого, хто навчив би мене жити по-іншому і дав би мені сили змінити життя. Всі навкруги тільки й говорили мені, що я повинен робити, але ніхто не міг мені дати сили, щоб це робити. Я почав відчувати стан постійного незадоволення.

Якось я помітив, що в університеті є неве-личка група людей, життя яких було чимось не схоже на наше – у цій групі було вісім сту-


продовження на ст. 6

не подумали, ніби мені все це цікаво, спитав:– Слухайте, що так вплинуло на ваше

життя? Чому воно у вас не таке, як у решти студентів і викладачів?

Дівчина подивилася мені прямо у вічі, без посмішки, і вимовила два слова, які я аж ніяк не чекав почути в університеті у відпо-відь про сенс життя. Вона сказала:

– Ісус Христос.Я їй відповів:– Ох, Бога ради, тільки не треба про всі

ці дурниці. Мені набридли релігія, церква, Біблія. Так що розмови про релігію – це ні-сенітниці.

– Хіба ж я сказала „релігія”? Я сказала: „Ісус Христос”!

Дівчина сказала таке, чого я раніше ніко-ли не чув.

Християнство – не просто одна з релігій. Релігія – це коли люди намагаються проклас-ти собі шлях до Бога добрими вчинками. А християнство – це коли Бог приходить до людей через Ісуса Христа і відчиняє їм двері до Себе.

В університетах, мабуть, більше ніж де-інде, поширені неправильні уявлення про християнство. Недавно я познайомився з ви-кладачем, який на семінарі сказав студентам:

– Кожен, хто заходить у церкву, стає християнином.

Я заперечив:– А ви, коли заходите в гараж, стаєте ав-

томобілем? Який же тут взаємозв’язок? Хрис-тиянин – це людина, яка вірить у Христа.

Мої нові друзі запропонували мені кри-тично проаналізувати твердження, що Ісус – Син Божий; що, ставши людиною, Він жив серед звичайних людей і помер на хресті за гріхи людства, був похований і воскрес із мертвих через три дні і що Він може змінити життя людини у XXI ст.

Нарешті я ”прийняв виклик”. Звучав він приблизно так: ”Ось Я стою під дверима і стукаю: якщо хтось почує голос Мій і відчи-нить двері, Я увійду до нього” (Од 3,20). Мені було однаково, вміє Він чи не вміє ходити по воді і перетворювати воду на вино. Фокусни-ки мені були не потрібні. Але щось не давало мені спокою. Загалом розум говорив мені,

дентів і два професори. Здавалося, вони зна-ли, чому вони вірять у те, у що вірять. Мені захотілося з ними ближче познайомитися. Я завжди поважав людей, які мають власні пе-реконання. Ще одна дуже важлива річ впала у вічі: вони були щасливими, і їхнє щастя ніби не залежало від зовнішніх обставин. Наче вони мали постійне внутрішнє джерело радості. Вони, безперечно, мали щось, чого я не мав.

Як будь-який студент, я завжди хотів мати те, що має інший. І от я вирішив потоваришу-вати з цими незбагненними людьми. Тижнів через два після того, як я прийняв рішення, ми сиділи за столом у студентському клубі – шість студентів і два професори. Розмова раптом зайшла про Бога. Коли ви не певні у собі, а біля вас розмовляють про Бога, вам часто хочеться довести всім, який ви розум-ний. У будь-якому університеті є свого роду промовець, який завжди виголошує: “Хрис-тиянство – ха-ха-ха! Це для слабаків, нам, ін-телектуалам, воно ні до чого!” (Як правило, чим порожніша голова, тим більше галасу!)

Мене ця розмова чимось торкалася, і я глянув на одну вродливу студентку з цієї групи, а потім, відкинувшись на стільці, щоб


що у християнстві – істина, але душа моя була у сум’ятті.

Щоразу, коли я зустрічав моїх натхнен-них друзів - християн, виникала конфліктна ситуація. Якщо вам коли-небудь доводилося бувати серед щасливих людей у хвилину, коли у вас на душі кепсько, то ви знаєте, яке роздратування може викликати вигляд чу-жого щастя. Вони були настільки щасливі, а я був такий нещасний, що інколи просто схо-плювався і вибігав із кімнати. Дійшло до того, що я лягав спати о десятій вечора і не міг за-снути до четвертої го-дини ранку. Зрозуміло, я мав якнайшвидше на щось зважитися, щоб не з’їхати з глузду. Я завжди був охочий до нових ідей, але збо-жеволіти через них не хотів.

Та саме тому, що я був відкритий для нових ідей, 19 грудня 1959 року о 20.34 ве-чора, на другому кур-сі університету я став християнином.

Якось у мене запи-тали:

– А чому ви в цьому так упевнені?

– Тому що все моє життя змінилося з цієї миті. Того вечора я молився. Я промовив слова молитви, щоб знайти шлях до во-скреслого, живого Христа, який відтоді змі-нив моє життя.

Насамперед я сказав: “Господи Ісусе, спасибі тобі за те, що Ти вмер на хресті за-ради мене”. Потім промовив: “Зізнаюся тобі в речах, які Тобі будуть неприємні, і прошу Тебе простити й очистити мою душу” (у Бі-блії говориться: „Якщо будуть гріхи ваші як багряниця – стануть біліші снігу”).

Потім я сказав:– Цієї хвилини я, як умію, відкриваю Тобі

моє серце й життя, і вірую в Тебе як у сво-го Володаря і Спасителя. Я вручаю Тобі своє життя. Я хочу, щоб Ти змінив мене докорінно.

Зроби мене таким, яким Ти мене задумав при творінні.

І остання моя молитва була:– Спасибі, що Ти ввійшов у моє життя че-

рез віру!Моя віра виросла не на ґрунті невігла-

ства, а на підставі свідчень, історичних відо-мостей і Слова Божого.

Можливо, ви чули від релігійних людей про те, що вони пережили щось схоже на ”удар блискавки”. Коли я закінчив молитися, нічого подібного зі мною не сталося. Зовсім

нічого. Скажу більше: після того, як я при-йняв це рішення, мені стало ще тяжче. Я від-чував себе фізично по-гано: мені стало зле. Я думав: ”Що ти накоїв, куди тепер тебе зане-се?” Здавалося, що я стрімголов кинувся в безодню. Можу вам сказати одне: минуло півроку, потім ще рік, і я побачив, що ніякої безодні немає. А жит-тя моє справді зміни-лося. Якось я полемі-зував із завідуючим кафедри історії одно-го американського університету. Я сказав, що моє життя зміни-лося, а він перебив:

– Мак-Дауелле, чи не намагаєтесь ви нас переконати, що Бог справді змінив ваше життя в один момент? Цікаво, в який це спосіб?

Минуло сорок п’ять хвилин, і він сказав:– Ну, гаразд, гаразд. Досить.Зокрема, я розповів про свою неприкая-

ність. Раніше я завжди мав знайти для себе якесь заняття: то біг до своєї дівчини, то си-дів з хлопцями і вів безкінечні теревені, то тинявся на університетському подвір’ї, а в думках у мене була справжня круговерть – я був просто ходячим клубком протиріч. Я на-магався займатися чи просто думати, але не міг зосередитись. І ось через кілька місяців після того, як прийняв рішення і став хрис-

Християнство – не просто одна з релі-гій. Релігія – це коли люди намагаються проклас-ти собі шлях до Бога до-брими вчинками.

А християнство – це коли Бог прихо-дить до людей че-рез Ісуса Христа і відчиняє їм двері до Себе.


тиянином, я заспокоївся. Зрозумійте мене правильно: це не означає, що в моєму житті немає проблем. У своїй вірі в Ісуса я знайшов не стільки відсутність протиріч, скільки вну-трішню здатність з ними впоратися. Цього я не проміняв би ні на які багатства світу.

До того ж у мене був дуже важкий харак-тер. Одного неприязного погляду бувало до-статньо, щоб я вибухнув. У мене на все життя залишились рубці від однієї бійки: я ледве не вбив людину. Тоді я був першокурсником. Погана вдача була такою невіддільною від моєї особистості, що я навіть не пробував щось змінити. І от якось я потрапив у подібну кризову ситуацію і виявив, що моя запаль-ність кудись розвіялася!

Є ще одна річ, котра не робить мені честі. Кажу про це тому, що й інші нерідко страж-дають від такої вади. Я знайшов спосіб, як ї ї позбутися: це віра в воскреслого, живого Христа. Я кажу про ненависть. В юності я не-навидів багато що. Звісно, я намагався не ви-являти ненависті, але всередині я ї ї весь час відчував. Я ненавидів людей, речі, пробле-ми. Як багато хто, я був дуже невпевнений у собі. Будь-якого зустрічного, який чимось від мене відрізнявся, я сприймав як загро-зу собі. Але був чоло-вік, якого я ненавидів більше від усіх. Це був мій батько. Я ненави-дів його смертельно. Для мене він був про-сто міським п’яничкою. Якщо ви народилися у маленькому містечку й у вашій родині є пияк, ви знаєте, що це таке. Про це знає все місто. У школі друзі жартували щодо того, що мій батько де-небудь уже ”гу-ляє”. Вони не розуміли, що це мені дошкуляє. Я сміявся разом з ними, але в душі неймовір-но страждав. Іноді заходив у нашу клуню і ба-чив, що там на купі гною лежить знесилена, побита мати. Якщо ми чекали гостей, я ви-тягував батька з дому, зв’язував його і кидав у хлів. Друзям ми казали, що батько поїхав у справах. Мені здається, що ніхто у світі не міг ненавидіти більше, ніж я ненавидів батька.

Після того, як я повірив у Христа, минуло, мабуть, місяців із п’ять, життя моє сповни-лось любов’ю, яку мені подарував Бог через Ісуса Христа. Ця любов не залишила місця для ненависті. Я зміг подивитися батькові прямо у вічі і щиро сказати йому:

– Тату, я тебе люблю!Після всього, що я виробляв раніше, це

його вразило...– Синку, невже ти можеш любити такого

батька? - запитав він.А я відповів:– Тату, півроку тому я тебе ненавидів...І я йому розповів, як прийшов до Христа:– Я просто відкрив своє життя Христові. Я

ще не можу цього пояснити словами, але на-вчився любити не лише тебе, а й усіх такими, як вони є.

Через сорок п’ять хвилин я пережив най-більше потрясіння у своєму житті. Найближ-чий із родичів, що знав мене як своїх п’ять пальців, сказав мені:

– Синку, якщо Бог може так само змінити моє життя, як Він у мене на очах змінив твоє, то я теж хочу спробувати...

Батько помолився і довірився Христові... Зазвичай людина змінюється про-тягом кількох днів, місяців, навіть про-тягом року. Моє життя змінилося за півтора року. Батько мій змінився одразу, просто на очах. Ніби хтось простягнув руку і клацнув ви-микачем. Ніколи ні до, ні опісля я не ба-чив такого різкого перетворення.

Можна сміятися з християнства, жарту-вати й висміювати християн. Але воно наді-лене силою. Христос змінює людське життя.

Проте християнство не можна силоміць нав’язувати людині. У вас своє життя, у мене своє. Я можу лише поділитися з вами тим, про що дізнався.

за матеріалами, Джош Мак-Дауелл, “Не просто тесля”

”Господи Ісусе! Я потребую Тебе, тому що я грішник. Дя-кую Тобі за те, що Ти вмер на

хресті заради мене. Пошли мені спа-саючу віру. Прости мени й очисть мою душу. Приймаю Тебе як мого Спасителя і Господа. Зроби мене таким, яким Ти задумав мене при творінні, великий Боже: Отець, Син і Святий Дух. Амінь”.

Молитва


ердичівський монастир босих кармелітів в Україні був засно-ваний київським воєводою

Янушем Тишкевичем у 1630 році в знак подя-ки за звільнення з татарського полону. У 1942 році храму було подаровано ікону Матері Божої Сніжної, написану в XVI столітті. Ця ікона була у великій пошані в родині Тишке-вичів, з котрою остання пов’язувала багато отриманих благодатей.

Вшановування ікони набувало розмаху, а велика кількість віруючих свідчила про осо-бливі благодаті, отримані від лику Пресвя-тої Діви Марії. Чудесно зцілений був також київський єпископ Станіслав Заремба. Після ознайомлення з належною документацією щодо значної кількості чудес за заступни-цтвом Пресвятої Діви Марії, 23 травня 1647 року він видав офіційний документ, в якому оголосив ікону Матері Божої Бердичівської чудотворною. Це стало початком тривалої традиції паломництва до санктуарію.

В 1739-1754 рр. побудували верхній храм. Над нижнім храмом піднялася типова бази-ліка, що має форму латинського хреста з ку-полом на перехресті трансепту. Коронація ікони Божої Матері відбулась на святковому Богослужінні у 1956 році за участі церковно-го кліру та 50-ти тисячі віруючих.

Задля безпеки санктуарію була зведена оборонна система. Вона складалася з ро-вів, наповнених водою, веж, також був загін із 60 – ти солдат, який захищав ”Фортецю Пресвятої Діви Марії”. На прохання настоя-теля монастиря з’явилося ще 120 бажаючих захищати фортецю у випадку атаки ворога. В XVIII – XIX століттях бердичівський мо-настир був на українських землях не тільки

Бердичівський санктуарій оголосили всеукраїнською національною святинею



центром релігійного життя та культу Пре-святої Діви, але також вагомим культурним та благодійним осередком. Друкарня, бурса та школа при монастирі кармелітів у Берди-чеві відігравали важливу роль в розвитку культури та освіти. Санктуарій Матері Бо-жої Бердичівської став духовною столицею Римо-Католицької Церкви в Україні. Це місце вважалося святим, місцем присутності Ма-тері Божої, а також місцем покаяння для тих, хто хоче поєднатись з Богом.

У першій половині XIX століття золоті ко-рони, які оздоблювали ікону Матері Божої Бердичівської, були вкрадені. На прохання кармелітів щодо повторної коронації, Папа Пій IX переслав нові корони.

У 1926 році комуністична влада конфіс-кувала санктуарій, передаючи його у дер-жавну власність. Верхній храм був перетво-рений на музей революції та музей атеїзму, а нижній – на міський кінотеатр. У 1941 році, напередодні фашистської навали, у санктуа-

рії в результаті підпалу спалахнула пожежа. Вірогідно, тоді й згоріла ікона.

15 листопада 1991 року Римо-Католицька Церква знову отримала у власність верхній та нижній храми в Бердичеві. В нелегких умовах проводилась парафіяльна та пастир-ська робота в зруйнованій святині. Кармелі-ти взялись за реалізацію важкого завдання – відбудови обох храмів. До санктуарію по-чали приходити натовпи паломників. Була написана нова ікона Матері Божої Берди-чівської. Новий лик Діви Марії благословив 9 червня 1997 року Святіший Отець Йоан Павло ІІ у Кракові. Коронація ікони папськи-ми коронами відбулась під час престольного свята на честь Матері Божої з гори Кармель 19 липня 1998 року. На руїни, залишені ко-муністичною епохою, до свого санктуарію повернулась Богородиця, щоб лікувати зра-нені серця, дарувати зір сліпим, відкривати людям справжній сенс життя і вести до сво-боди дітей Божих.

за матеріалами, credo-ua.org

10 СВІТЛО З ВИСОТИ • №29 / липень 201410 СВІТЛО З ВИСОТИ • №29 / липень 2014

Під поняттям релігії можна розуміти все, що стосуєть-ся Бога. Людина релігійна

визнає, що Бог є тією силою, яка створила ї ї та світ, від якої вона залежить та до якої прямує. Через власне життя людина прагне уподібнюватись Богу та славити Його.

Бог є любов’ю. 1 Йн 4,16

Бог прагне, аби всі люди були спасенні та пізнали правду. 1 Тим 2,4

Міра любові є любов без міри. СВ. ФРАНЦиСК

САЛеЗьКиЙ (1567-1622), єпископ, вчитель Церкви, геніальний душпастир, за-сновник орденів

Для чого ми на землі?Живемо на землі, щоб пізнати та полюбити

Бога, згідно з Його волею чинити добро та в певний момент піти на небо.

Бути людиною означає походити від Бога та йти у напрямку до Нього. Наше походження сягає набагато далі, аніж наші батьки. Походимо від Бога, в якому знаходиться ціле щастя неба та землі, та очікуємо участі в Його щасті без міри. Для цього і живемо на цій землі. Часом ми відчуваємо близькість нашого Творця, а часто також нічого не відчуваємо. Для того, аби ми могли знайти шлях до дому Батька, Бог послав до нас Свого Сина, який визволив нас із гріхів, звільнив нас від зла та без-помилковоо веде нас до правдивого життя. Він є ”дорогою, правдою та життям” (Йн.14.6)

Для чого Бог нас створив?Бог створив нас з вільної та несамовитої

любовіКоли людина кохає, тоді почуття переповнюють

її серце. Хоче ділитись своєю радістю з іншими. Цю властивість вона отримала від свого Творця. Хоча Бог є таємницею, ми все одно можемо думати та говорити про Нього по-людському: створив нас із ”надміру” Своєї любові. Хотів би ділитися з нами, створеними з Його любові, своєю нескінченною радістю.

Чому шукаємо Бога?Бог вклав у наше серце прагнення шукати

та пізнавати Його. Святий Августин сказав: ”Ти створив нас для Себе і неспокійне серце наше, поки не спочине у тобі”. Це прагнення Бога на-зиваємо РЕЛІГІЄЮ.

В природу людини закладений пошук Бога. Усі ї ї зусилля до правди та щастя є пошуком того, що

Для чого нам віра?

11СВІТЛО З ВИСОТИ • №29 / липень 2014 11СВІТЛО З ВИСОТИ • №29 / липень 2014

Джерелом хрис-тиянської радості є певність, що ми

є люблені Богом, кохані особисто нашим Творцем (…) горливою та вірною любов’ю, яка є більша, ніж наша невірність і наші гріхи, любов’ю, яка весь час про-бачає.

БеНеДиКТ XVI, 1.06.2006 р.

Любов є радістю з до-бра; добро є єдиною причиною любові.

Любити означає бажати комусь вчинити добро.

СВ. ТОМА АКВІНСьКиЙ, (1225-1274), доктор Церк-

ви та найбільший теолог Церкви, середньовічний мислитель

буде її підтримувати, що її повністю вдовольнить, повністю поглине. Людина тільки тоді є повністю сама собою, коли знайшла Бога. ”Хто шукає правди - шукає Бога, чи є свідомий того, чи ні” (св. Тереза Бенедикта від Хреста – едита Штайн)

Чи можемо пізнати Бога власним розумом?Так. Людський розум може пізнати Бога в

певній мірі.Світ не може мати свого початку та цілей свого

існування у собі самому. У всьому, що існує, є щось більше, ніж те, що бачить світ. Порядок, краса і розвиток світу вказують, окрім себе, і на Бога. Кож-на людина є відкрита на добро, красу та правду, чує в своєму нутрі голос сумління, який схиляє нас до добра і остерігає перед злом. Той, хто користу-ється своєю розсудливістю, слідує шляхом совісті, знайде Бога.

Чому люди заперечують існування Бога, хоча мо-жуть Його пізнати своїм розумом?

Пізнання невидимого Бога - це великий виклик для людського духу. Багато хто з цим бореться. Деякі не хочуть пізнати Бога, бо це змусило б їх змінити своє життя. Хто ствер-джує, що питання про існування Бога не має сенсу, бо на нього нема відповіді, насправді не докладає жодних зусиль, аби пізнати Бога.

Чи взагалі Бога можна описати якимись понят-тями? Чи можна про Нього змістовно говорити?

Хоча ми, люди, від самого початку обме-жені у нашому розумінні нескінченної Божої величі і нам ніколи не вдасться описати Бога будь-якими людськими поняттями, проте ми спроможні говорити правду про Бога.

Говорячи про Бога, ми використовуємо не-досконалі образи та обмежені уявлення. Через це кожне слово про Бога належить вимовляти із застереженням, бо наш язик не доростає до Його величі. Тому наші розмови про Бога треба постій-но корегувати та переосмислювати.


Навіщо ми ділимося вірою?Ми передаємо віру тому, що Ісус наказав

нам: “Ідіть і навчайте всі народи”. (Мт 28,19). Кожен справжній християнин не залишить

завдання переказування віри тільки спеціалістам (священикам, місіонерам). Християнин - це люди-на для інших. Це означає, що кожен правдивий християнин хоче, щоб Бог прийшов також до інших. Він каже собі: ”Господь мене потребує! Я був охрещений, миропомазаний і тому я відповідаю за те, аби люди в моєму оточенні досвідчували Бога і пізнавали істину”. Мати Тереза робила добрі по-рівняння: ”Часто можна побачити лінії електропе-редач вздовж дороги. Але поки не пустити по них струм – не буде світла. Ці лінії – це я і ти! Струм – це Бог! Ми маємо дозволити струму проходити через нас і тим самим приносити світу світло – Ісуса. Або ми можемо відмовитися від цього і тим самим по-сприяти тому, що світ опанує темрява.

Звідки ми знаємо, якою є істинна віра?Істинну віру ми знаходимо в Святому Пись-

мі та живій традиції Церкви. НОВиЙ ЗАВІТ народився з віри Церкви. Писан-

ня і Традиція тісно поєднані між собою. Переказу-вання віри не відбувається у першу чергу через тексти. У давній Церкві казали, що святе Письмо ”скоріше написано на серці Церкви, ніж на перга-менті”. Вже учні та апостоли вчилися нового життя передусім перебуваючи у живій спільноті Ісуса. Саме до цієї спільноти, яка переобразилася після Воскресіння, молода Церква запрошувала людей. Перші християни жили ”згідно вчення апостолів, перебуваючи в братерській спільноті, ламаючи хліб та молячись”. Ді 2,42. Вони перебували в єдності, проте були відкриті на інших. Це узгоджу-ється із сучасною вірою: християни запрошують інших людей, аби вони відчули спільноту з Богом, яка не змінилася від апостольських часів та пере-буває в Церкві.

Як можемо відповідати Богу, коли до нас зверта-ється?

Відповідати Богу - це вірити Йому.

Там, де двоє або троє зібрались в Моє ім’я, там Я є посеред них.

Мт 18,20

Не повірив би, якби не дізнався, що ві-

рити дуже розумно.СВ. ТОМА АКВІНСьКиЙ

Те, у що ми віримо, – це важливо, але

важливішим є Той, кому ми віримо.

БеНеДиКТ XVI, 28.05.2006 р.



Хто хоче вірити, потребує ”серця наповненого розсудливістю”. (1 Кор 3, 9). Бог різними способами намагається достукатися до нас. У кожній зустрічі із людиною, у кожному доторку природи, в кожно-му проханні чи навіть стражданні приховане по-слання Бога до нас. Ще виразніше Він говорить до нас у Своєму слові (Святому Письмі) та через голос сумління. Говорить до нас, як до друзів. Тому як друзі ми також маємо відповідати Йому та вірити Йому, вчитися краще Його розуміти та приймати Його волю.

Що моя віра має спільного із Церквою?Ніхто не може вірити лише для себе, так як

і жити виключно для себе не можемо. Отри-муємо віру через Церкву і живемо вірою та ділимось з іншими людьми.

Віра є чимось надзвичайно особистим у житті людини, але не є приватною. Хто хоче вірити, має вміти сказати ”Я” так само, як і ”Ми”. Інакше, якби нашою вірою не можна було б ділитись та пере-казувати іншим, вона була б дуже ірраціональною. Протягом століть Церква веде людину до віри, зберігаючи від помилок та вказуючи дорогу. Віри-ти – це розділяти спільні переконання. Несе мене віра інших, так само, як і вогонь моєї віри запалює та зміцнює інших.

Youcat

Credo, ut intelligam - Вірю, щоб зрозуміти.

Св. АВГУСТиН

Людей та людські спра-ви потрібно пізнати, щоб полюбити. Бога та

Його справи потрібно полюби-ти, аби пізнати.

БЛеЗ ПАСКАЛь (1623-1662), французький

математик та філософ

Вчинив так для того, аби Його шукали та могли Його знайти

хоча б навпомацки, бо, звіс-но, Він є близько до кожного із нас. У Ньому бо живемо, рухаємося та існуємо.

Ді 17, 27-28б



Єдиним засобом проти ослаблення віри є Святе Причастя.

Дж.Р.Р. Толкін

Ми переконуємо себе, що наше життя стане кращим, коли ми закінчимо навчання, отримаємо фінансову незалежність, здобу-демо кар’єру, коли ми одружимося, народи-мо дитину, потім іще одну. Потім ми бачимо, що наші діти ще маленькі, і чекаємо, що все стане кращим, коли вони підростуть. Згодом ми переживаємо, що вони стали підлітками, і нам треба якось давати з ними раду, з усі-ма тими труднощами перехідного віку. Ми переконуємо себе, що, без сумніву, станемо щасливішими, коли вони виростуть зі своїх ”надцяти” років.

Ми кажемо собі, що наше життя стане кращим, коли наша друга половина закін-чить свої справи, коли в нас буде красива машина, коли візьмемо відпустку, коли ви-йдемо на пенсію…

Але істина в тому, що для нас не буде кращого часу, щоб бути щасливим, як зараз. Якщо не зараз, то коли?

Твоє життя завжди буде сповнене поді-ями, тривогами. Краще сприйняти все як є, і вирішити бути щасливим, незважаючи ні на що.

Дуже довгий час нам здавалося, що жит-тя от-от розпочнеться. Справжнє життя.

Але завжди виникала якась перепона по дорозі, випробування, яке потрібно пройти, робота, яку треба зробити, час, який тре-ба комусь присвятити, рахунок, який треба оплатити. От зробимо це, переживемо, а тоді і заживемо.

Врешті-решт, я зрозумів, що ці перепони і були життям.

Це розуміння і допомогло мені зрозуміти, що немає ніякої дороги до щастя. Щастя – це і є дорога.

Тому насолоджуйся кожною миттю. Досить чекати закінчення школи, початку

навчання, чекати, коли втратиш 10 гривень, заробиш 10 гривень, коли буде робота, до весілля, до вечора п’ятниці, до ранку неділі, чекати нової машини, до зарплати, до весни,

Щастя – це дорога,


до літа, до першого чи п’ятнадцятого числа, коли твою пісню прокрутять по радіо, коли помреш, коли народишся знову… перш, ніж вирішиш бути щасливим.

Щастя – це дорога, а не пункт призначен-ня. Немає другого часу для того, щоб бути щасливим, окрім як зараз. Живи і насоло-джуйся кожною миттю.

а тепер подумай, і дай відповідь на ці запитання:

1. Назви п’ять найба-гатших людей на планеті.

2. Назви п’ять остан-ніх ”міс світу”.

3. Назви п’ять остан-ніх лауреатів Нобелів-ської премії.

4. Назви п’ять остан-ніх лауреатів кінопремії Оскар.

Важкувато, чи не так?Аплодисменти стиха-

ють!Призи вкриваються

пилом!Переможців швидко

забувають.

а тепер дай відповідь на ці запитання:1. Назви трьох вчителів, які зробили вне-

сок в твою освіту.2. Назви трьох друзів, які допомогли тобі

у важкі часи.3. Згадай кількох людей, які викликали в

тебе особливі почуття.4. Назви п’ятьох людей, з якими тобі було

приємно проводити час.Здійсненно? Значно простіше, чи не так?

Люди, які щось озна-чають у твоєму житті - не в рейтингу ”кращих”, не мають більше грошей, ніж інші, не виграли най-престижніших призів…

Це ті, хто піклується про тебе, цінують тебе, ті, хто, незважаючи ні на що, завжди залишаються поруч.

Задумайся про це на мить! Життя таке коротке!

а не пункт призначення

”Перш, ніж бути чем-піонами - будьте людь-ми, людськими осо-бистостями, з вашими цінностями й недоліка-ми, з вашим серцем та ідеями, прагнення-ми та проблемами. Завжди і в спорті, і в житті будьте людьми – носіями людяності”.

Папа Франциск

якийсь час тому, на параолімпіаді в сієтлі дев’ять атлетів стояли на старті 100-ме-трової бігової доріжки. у всіх були фізичні або розумові вади.

Пролунав постріл і розпочався забіг. не всі бігли, але всі хотіли взяти участь і пере-могти. вони пробігли третину дистанції, коли один хлопчик спіткнувся, декілька разів перекрутився, впав і почав плакати. інші восьмеро учасників почули плач. вони стали бігти повільніше, потім озирнулися. вони зупинилися і повернулися назад… всі…

дівчинка з синдромом дауна присіла коло нього, обняла, і запитала ”ну, як? тобі вже краще?” Потім усі дев’ятеро пішли плече в плече до фінішної лінії.

весь натовп глядачів уставав із місць і зааплодував. оплески тривали дуже довго…ті, що це бачили, досі про це говорять. чому?тому, що глибоко всередині ми всі знаємо, що головне в житті важить набагато біль-

ше, ніж перемога для себе. найважливіше – допомагати іншим перемагати. навіть якщо це означає, що треба сповільнити або змінити власні перегони.

свічка нічого не втрачає, якщо від ї ї полум’я запалили іншу свічку.


сучасний ренесансКардинал Герхард, який замовляв

портрет, добре знав, до кого звернути-ся з таким проханням. Міхаель Трігель, з-під пензля якого вийшов портрет, є нетиповим художником. У той час, коли його сучасники займаються перфомансами (зо-браженням розважальних подій) та змага-ються в абстракції, він терпеливо кладе на полотно наступний, дванадцятий шар фарби. Використовує знану ще в Середньовіччі тех-ніку скління, яка уможливила використання єдиних у своєму роді колористичних ефек-тів. Трігель наново відкриває те, що втратили сучасні художники: дбайливість у майстер-ності. Дадаїст Курт Швітерс колись сказав: “Я – митець, і навіть коли плюю, це вже мисте-цтво”. Трігель своїми роботами каже, що мис-тецтвом є те, що виходить з-під його пензля.

Він намагається увійти у діалог із гляда-чем, ділиться своїми сумнівами, своїми пи-таннями, аж перенасичує свої картини бага-тою символікою. “Спостерігаючи за людьми, які дивляться на його картини, мені здається, що вони дивляться на них довше, ніж на тво-ри інших художників”, - каже історик мисте-цтва Річард Хюттель. Трігель звертає увагу на постаті людей, на предмети, які часто за-висають у просторі. У працях митця видно постійне повернення до історії культури За-ходу. Від самого початку творчості його ці-кавили дві теми: античність та християнство. Він черпає натхнення також з філософії та літератури. Наприклад, на картині ”Страсна

Портретист Папи

Одягнений у білі шати Бенедикт XVI сидить на своєму троні. Його плечі опуще-ні під тягарем років та обов’язків. Напівобернене обличчя вкривають зморшки, ху-дожник не приховав старечих плям на обличчі. Увагу притягують очі, які виразно дивляться на глядача. Складається враження легкої відсутності, а може навіть переживання. Виглядає так, наче на нас дивиться жива людина, яка хоче нам щось переказати. Так виглядає портрет попереднього Папи (Бенедикта XVI), який знаходиться в Інституті Папи Бенедикта у Ратизбоні.

П’ятниця - 1300” під хрестом, на якому висить стражденний та нагий Христос, стоїть неве-лика постать Данте. Події його Божествен-ної комедіїї розпочинаються саме у Страсну П’ятницю 1300 року. “Цей твір є виразом мого пошуку та прагнення Бога, який завжди був дуже близьким мені” - зазначає митець.

Портретист ПаПиХудожник донедавна був невіруючою

людиною, медіа навіть писали про нього як про ”атеїста, який намалював Папу”. “Я вихо-вувався у родині атеїстів і не був охрещений. Однак від самого дитинства я був під вели-ким враженням від віри та релігії”, - каже ху-дожник. Зростаючи у Німецькій Демократич-ній Республіці, саме у мистецтві знайшов свій малий прихисток. “Те, що показували митці старої школи в своїх релігійних творах, було для мене впровадженням до іншого світу, відмінним від сірої НДР - івської реальнос-ті”, - каже митець. У релігійних мотивах та у міфології Трігель бачить архетипи, симво-ли. Але, з часом розвивається у ньому щось більше, туга за Богом. Читає твори святого Августина та святого Ігнатія з Лойоли. Щоро-ку у Страсний тиждень малює одну картину, пов’язану зі стражданнями Христа. Але віра не з’являється. Заробляє на життя, малюючи


портрети та картини. Здобуваючи популяр-ність, отримує перше релігійне замовлення. У 2006 році малює вівтар для Церкви Єван-гелистів у Граве. На вівтарі можна побачити сцени з життя Христа: Різдво, Хрещення та Остання Вечеря. Коли триптих (витвір мис-тецтва, який складається з трьох картин, об’єднаних спільною ідеєю) закритий, то ба-чимо зображення страшного суду. Загалом до цього часу працював при чотирьох вівта-рях, як католицьких, так і кальвіністських. Як каже, це для нього особлива робота, тому що навколо вівтаря зосереджується цілий цикл людського життя (хрещення, миропомазан-ня, причастя, вінчання). Врешті приходить замовлення на портрет Бенедикта XVI , дя-куючи якому стає відомим широкому загалу, а не лише вузькому колу любителів сучас-ного мистецтва. Хоча Папа не має часу для позування, художнику, однак, дозволяють зблизька бути присутнім на одній з аудієн-цій. “Я був дуже схвильований, я сидів дуже близько. Коли з’явився Бенедикт XVI - іс-панці почали кричати: “Viva Ispano”, італійці: “Bennеdetto”, а поляки співали пісні до Бого-родиці. У цьому всьому балагані Папа повіль-но сів на троні. Це був час, коли Церкву дуже сильно атакували. Я дивився на цю стару лю-дину і думав собі, як він це витримує”, - каже Трігель. Багато критиків-мистецтвознавців не вважають цей портрет найкращим його твором. Але це напевно найвідоміший твір.

віднайдене оБличчя- Навернення не пережив ні в той час, ані

тоді, коли малював для храму св. Лаврентія у м. еберн вівтар, темою якого було ”Слово Боже”. Намалював тоді історію навернення св. Павла. Як згадує, довго чекав на ”свій Да-маск”. - Я думав, що переживу осяйний мо-мент навернення. Одного разу я навіть хотів досягти його примусом. Думав, що мене зму-сить стати навколішки Богослужіння у храмі святого Марка у Венеції, але нічого подібно-го не сталось. Віру я осягнув у інший спосіб. Мій друг запросив мене на духовні вправи, які тривали цілий місяць. Це був час молитви та читання Святого Письма. Темою духовних вправ була цитата: ”шукаю, о Господи, Твоє обличчя”. Я подумав, що це саме для мене. І

це відбулося! Саме тоді я відчув, як віра пе-ретекла з моєї голови до серця”, - зізнається автор.

Трігель прийняв хрещення на Великдень 2014 року в катедральному храмі у Дрездені. Чому саме вибрав римо-католицьку спільно-ту? Міг обрати одну з євангельських спільнот. “Мені здається, в католицизмі найсильни-шим є переконання того, що існує таємниця, що не все можна виразити. Великий вплив мав також Бенедикт XVI. Довгий час мою віру блокував саме раціоналізм. А Бенедикт XVI у своїх творах показував, як віра і розум поєднані між собою”, - каже він. “Велике зна-чення має також естетика: деякі нарікають, що у римо-католицькій Церкві є надмір пиш-ності. Але ж Літургія і оздоблення Святині ма-ють дати нам розуміння, яким буде небесний Єрусалим. Я повністю згідний із думкою До-стоєвського, що ”краса врятує світ”. На жаль, часто мені здається, що сучасне церковне мистецтво близьке до мазанини. Так не може бути. Істина, Добро та Краса нероздільно по-вязані”, - стверджує художник.

новий авангардТрігель живе у Лейпцигу, найбільшому

місті Саксонії, де 3/4 мешканців не деклару-ють приналежності до Бога. Лише 4 відсотки мешканців Саксонії - це католики. Худож-ник вважає, що не варто опускати рук через дехристиянізацію Східної Європи і каже, що на білому листку легше малювати. “В таких умовах зміст віри стає найважливішим. Не-потрібно підлизуватись до молодих, достат-ньо тільки проголошувати науку Христа”, - вважає Трігель. Його дочка, якій 14, також почала ходити до Церкви, можливо, колись прийме хрещення, додає автор.

Трігель є нетиповим художником, су-часним, але який таким, який малює, згідно старої школи мистецтва, який використовує релігійні теми не для того, аби їх збезчести-ти. Серед німецьких митців він є поодиноким явищем, і, напевне, залишається поза течією. “Є такі люди, які, дивлячись на його роботу, крутять пальцем біля голови та кажуть: ”Це ж старомодно”. Але я думаю, що саме він є авангардистом”, - каже Хюттель.

за матеріалами, Gosc Niedzielny


З давніх-давен існує звичай – відбувати прощі до святих місць. Вірні долають вели-кі відстані, щоб поклонитися мощам святих Божих угодників, помолитися серед монас-тирської тиші, прикластися до чудотворної ікони, зачерпнути із джере-ла цілющої води.

Як явище, паломництво є життєво необхідними на шляху духовного станов-лення і вдосконалення віруючої людини, не дар-ма воно існує у традиціях всіх світових релігій. Воно є невід’ємною частиною будь-якого віровчення. Є в людині щось таке, що зму-шує ї ї зрушити з місця і пря-мувати туди, де скоромину-ща буденність схиляється перед очевидністю вічнос-ті, де до цієї вічності можна доторкнутися серцем і при-кластися до неї устами. По-дорож до освячених місць символізує шлях людини до Бога.

Проща – це мандрівка до Святих місць, наділених здатністю очищувати людину. Це час, коли увага людини переноситься на простір внутрішніх відчуттів, на сприйняття Істини.

Усі розуміють, що паломництво – це не звичайна туристична екскурсія чи розва-

Матір Божа Бердичівська, Ти в усі часи являєш Свою доброзичливість і співчуття тим, хто шукає Твоєї опіки. Прийми з глибини душі нашу подяку за Твою надзвичай-ну присутність і материнське піклування. Ти завжди була зі Своїм Народом, і саме

Тобі ми завдячуємо благодать віри, здоров’я і життя.Тобі, о, Бердичівська Діво, ми довіряємо себе самих. Охороняй наші родини, щоб у них па-

нувала злагода і любов, благослови виховання наших дітей. Будь утіхою страждаючим тілесно і духовно та світлом для тих, хто шукає Христа. Яви всім, що Ти є Матір’ю Надії!

Збережи нас від безладу та заздрості. Вчини, щоб ми завжди чули Твій Материнський го-лос. Матінко! Прийми всіх до Твого серця, тепер і навіки! Амінь.

Молитва

ДОРОГА ДО БОГА, ДОРОГА ДО СеБе, ДОРОГА ДО ЦАРСТВА

НеБеСНОГО...жально–пізнавальний похід, а це передов-сім – релігійний акт, спільна молитва; це шлях який не дається без духовних і фізич-

них зусиль, без праці серця і мозку, який слід проходити у дусі покаяння і молитви. Тому охоче годяться на різ-номанітні невигоди і труд-нощі пов’язані з дорогою до вибраного місця. Бути паломником – це не тільки велике щастя, але і велика духовна праця на грані віри і відчаю, на краю надії і сил.

Так, пережита проща не лише запевняє віруючій лю-дині внутрішнє очищення, та допомагає краще приго-туватися до отримання жа-даної ласки від Бога, вона усвідомлює щось не менш важливе, а саме – що всі ми

є паломниками на землі “бо постійного міс-та не маємо, а шукаємо майбутнього!”(Євр 13, 14). Таким чином, кожна проща стає час-тиною єдиної життєвої мандрівки до дому Отця нашого, що на небі, надаючи усьому людському буттю правильний напрямок і правдиву глибину.

palomnyk.info


П’ять років тому, у 2009, ми всією родиною йшли в паломництво. Однією з причин була проста люд-ська цікавість, що це таке і як все відбувається. Але важливішою ціллю була мо-литва, аби відважитись на ще одну ди-тину, оскільки ми з чоловіком уже ”у віці”, а остання спроба завагітніти заверши-лась тим, що ми втратили дитину. Ми боялися, ми переживали. У паломництві була саме молитва прохання до Діви Ма-рії та Ісуса аби дали сили та мужності, щоб відважитись на цю дитину. Через рік у нас з’явився малюк.

Світлана

Я люблю паломництво. Це завжди особливий час, час шаленої радості, нових знайомств, єднання з Бо-гом. Завжди є чимось таким неймовірним, коли відбу-ваються найкращі моменти у моєму житті та чудеса.

Наталка

П а л о м н и -цтво змінило усе моє жит-тя та мою родину. Були тяжкі часи, коли ми пили з чоловіком. Нашої сім’ї по суті не було. І коли я пішла у паломни-цтво, я багато молились за свою родину, за своїх дітей. А після паломництва у нас ще народилася п’ята дитина, Домінік, як великий дар від Бога. Я дуже дякую Госпо-ду та дякую тим людям, які зі мною були в паломництві. Слава Богу за все.

Наталя


”Ніхто не знає Отця”, каже Ісус у Євангелії від св. Матея. То, власне, незнання Отця ле-жить в основі не однієї людської біди, розгу-бленості й відчуття безглуздості життя.

”Один чоловік мав двох синів” (Лк 15, 11)Коли у Євангелії від св. Йоана Ісус розпо-

відає апостолам про Отця, Він пробуджує в них нечувану тугу. Через те, як саме Христос говорить, Филип просить: ”Господи, покажи нам Отця, і буде нам досить” (Йн 14, 8).

Чи хочеш бути татом?нить з людьми, так, як йому лиш заманеться. Страх велить сприймати Бога як того, хто тільки забирає, обмежує, ставить перепо-ни, а якщо щось і дає, то завжди у винагоро-ду за ”щось”. Крім того, він нечулий і холод-ний, бо з байдужістю дивиться на людське страждання й нічого не робить зі злом, яке нас зачіпає. Ці геть дивні ідеї, на жаль, тільки збільшують наші проблеми з батьківством і материнством.

Сьогодні ми страждаємо від порушень батьківства й материнства, а по суті справи – чоловічості й жіночості. Бо одне неможливо відділити від іншого. Не знаю, чи в минулому було краще. Напевно кожна епоха пережи-ває свої боріння і тертя у цій сфері. Щораз то більше людей відчувають непевність у тому, як бути батьком або матір’ю. В будь-якому разі, не все тут так очевидно, як колись.

Факт, що люди віруючі та атеїсти часто переносять свої особисті страхи на Бога, не зіставляючи їх із Євангелієм. Вони вперто воліють ототожнювати Бога з старим дідом, або з авторитарним гегемоном, який чи-

всуПереч схемам Коли читаю притчу про батька і двох його

синів – почуваюся так, ніби опинився в іншій казці. Батько з притчі поводиться дивно й не пасує до схем і стереотипів-страшилок, якими переповнена сучасна культура, при-наймні у певних сферах. Якщо вже хтось і пе-реступає, перевищує в собі те, що виражає людська жіночість і чоловічість, а разом із тим містить це у собі, то є ним саме Отець, об’явлений Ісусом у Євангеліях.

Погляньмо насамперед на життєву пози-цію батька стосовно його молодшого сина. Коли його дитина просить про завчасний


розподіл майна, батько мовчить. Він не по-водиться як справжній мужчина, який пови-нен поставити нахабу на місце і дати йому в пику. Не кричить: ”Добра мого тобі захотіло-ся? Ось як ти поводишся з батьком, який тебе вигодував і виховав?” Натомість без будь-яких затягувань погоджується на нечувану пропозицію сина, так ніби готовий на все за найменшим порухом його пальця, ніби бо-їться протестувати.

продовження на ст. 22

Чи хочеш бути татом?Далі голос беруть почуття. Батько звору-

шується, цілує, обнімає, падає своїй дитині на шию. Він узагалі не вибухає гнівом, не про-являє рішучості. І знову нічого цьому синові не каже. Отже, мужик із цього батька ніякий. Слабак, ганчірка, сказали б деякі. Згідно з ба-гатьма стародавніми філософами, Бог, який би зазнавав якихось почуттів, мусив би бути піддатливий на зміни. А це, на їхню думку, слід визнати за прояв недосконалості. Філо-софи вважали, що Бог може бути люблений, але не може любити, бо це слабкість. Тому ідея Бога, який стає людиною, принижується і обмежує себе, була в очах греків неможли-вістю й абсурдом.

Тим часом у своєму вченні Ісус розвалює чимало тодішніх (і нинішніх) зразків бать-ківства, як і уявлень про Бога. Ориген пише: ”Якби Бог не розчулився, то не увійшов би в

Потім його ставлення до сина сповнюєть-ся суму й туги. Ми не знаємо, як надовго. Але туга його пожирає. Батько каже, що той син був помер. Певно що ніхто не радіє зі смерті дитини. Може, у його голові калатала думка, що син уже ніколи не повернеться? А може, навпаки, він настільки знав свою дитину, що також знав і те, що як тому біда надокучить, то він повернеться назад додому. Однією з рис батьківства є дозвіл дитині заблукати, навіть якщо це розходиться з уявленнями батьків і коштує їм багатьох страждань. Бать-ко не кидається з розпачем синові в ноги, благаючи його, аби не йшов із дому.

людське життя”. Ісус розповідає цю притчу не так для того, щоб ми уникали помилок молодшого і старшого синів. Він хоче, щоб ми у своїх стосунках із ближніми насліду-вали цього батька. Саме цього бракує обом синам, які зі своїм татом не ототожнюються і не розуміють його. У чому ж ми маємо на-слідувати батька з притчі?

Насамперед мене вражає те, що після по-вернення сина батько виражає йому свою любов тілесно, жестом, почуттями, а не сло-вами. Якщо Бог став Тілом, аби явити нам себе і свою любов, а також істинну гуман-


дітиність, то можна сказати, що тілесна комуніка-ція відіграє величезну роль на нашому шля-ху до зрілості. Прагнення притулитися не є дитячим, не становить ознаки браку муж-ності. Наше тіло ”спілкується”, комунікує, і не тільки відчуває голод, приємність, жадання і спокуси.

Чимало людей не пізнали емоційної і ті-лесної близькості з боку батьків: їх не брали на коліна, не цілували, вони не борюкалися з татом. Найчастіше такі батьки не мали по-няття, що ці прості жести ніжності важливі для розвитку дитини. Вони не вміли поводи-тися інакше, оскільки самі переживали різні загальмованості. Їм бракувало прикладу. Од-нак дитина мусить якось дати раду цьому го-лодові. Вона пробує якось ошукати це праг-нення близькості, мінімалізувати внутрішній біль: ”Ні, я зовсім цього не потребую, обі-йдуся й без цього, мушу бути сильним, мені не можна мати такі прагнення, бо це ознака слабкості”. Таке настановлення може запа-нувати в людині на все життя. У дорослому віці така людина боятиметься близькості та інтимності з іншою людиною, переконую-чи себе, що вона ж не дитина… Зустрічати-ме опір, коли слід було би виявити тілесну близькість своїм дітям.

що минуле сина – це, загалом беручи, штука болюча. А найважливішим є те, що син по-вернувся. Тільки це зараз важливе. Минуле стає очищеним, бо син стоїть перед татом. Немає ні осуду, ані кари. Немає ні покути, ані обов’язку відробити розтринькане май-но. Батько радіє, що син є. Чи батько є таким тільки щодо грішників, які повертаються? Таку ж само радість він має і щодо старшого сина, але вона переплетена з сумом від того, що його первородний живе в іншому світі, обік батьківського дому, сповнений гніву, претензій і допоминань.

Від деякого часу мене інтригує думка про Небо. Існує судження, що ми там ”нічого” не будемо робити. Ми просто будемо присут-ні. Вдивляння у Бога буде джерелом нашого існування. Як же це не пасує до панівного мислення, створеного економікою, порівню-ванням, нічим не обмеженими апетитами і переконанням, що кожна мить має бути ”для чогось”! ”Продуктивне” мислення ставить величезний наголос на діяльність, здобуван-ня, творення, осягання, – яке і справді має значення, але не є всім. Ба більше, як люди віруючі ми інколи можемо гадати, перебува-ючи під впливом цього мислення, що саме цього від нас вимагає і Бог: різноманітних

найваЖливішою є ПрисутністьДивує, що батько не розпитує марнотрат-

ного сина про минуле. Його не цікавить, що там син робив, де він швендяв і як саме все зіпсував. Батько керується лагідністю і знає,

досягнень і звершень, найкраще самостій-них і своїми силами, аби мати більший привід пишатися і причину для щедрої винагороди. Тому часто звичайна присутність видається непродуктивною, нудною, безплідною. Та-


кою, що ”нічого не дає”. Обидва сини почува-лися у батьківському домі незручно, їм ніби постійно чогось бракувало.

не втрачати синівстваІ фундаментальна справа. Ісус виразно

дає зрозуміти, що то син загубився, а не його синівство. Коли ми грішимо, то не втрачаємо гідності сина чи доньки Бога, хоча суб’єктивно ми почуваємося саме так. Бо перебуваємо в облуді. Якби прийняти, що внаслідок наших відступництв Боже дитинство загине в нас безповоротно, то ми б мусили визнати, що гріх є сильніший за любов і вірність Бога. Тоді ми б увійшли на грузьку землю дуалізму, де сили зла розглядаються нарівні з покірною не-силою добра. Батько це каже до молодшо-го сина: ”Ти був мертвий, ти загубився, але ні-коли не переставав бути моїм сином, а також братом твого брата”. Ці стосунки не змінили-ся. Натомість старшому синові він спокійно доводить до свідомості: ”Моя дитино, ти за-вжди при мені, і все моє – твоє”. Бо ж старший син мав відчуття, що насправді все точно на-впаки. Він вважав, що доброзичливість і май-но батька потрібно було здобувати напруже-ною працею і власними зусиллями.

Гріх – це відвернення від Бога, брак лю-

ємося, то занепадаємо. Можемо підвести й відступитися тисячі разів, але не можемо че-рез це усунути нашої пов’язаності з Богом у Христі. Це наша опора. Тому для Бога навіть засуджені є Його синами і доньками.

Я запитав себе. Як це так, що батько був такий добрий, милосердний, чутливий, а його сини, попри все, погубилися? Якщо маєш хорошого батька і матір, то будеш схо-жим на батьків – цей стереотип панує і по-нині. Якщо ти нещасливий, то це тому, що в тебе були злі й незрілі батьки. Вони не дали тобі стільки любові й ніжності, скільки тобі треба. Як завжди, у цьому є раціональне зер-но. Напевно у люблячій сім’ї людині зростати легше. Але автоматизму тут немає. Чому? Бо ще є свобода. Можливість сказати ”ні” навіть тому, хто любить. Існує також внутрішня тем-рява, яка сидить глибоко в нас. І щомиті про-являється.

Християнин має приймати і давати. А отже, він може бути гарячим від любові, спо-вненим милосердя. Може забувати образи, бути щедрим і радісним. Може приймати різ-них марнотратних, які його образили, пора-нили, використали. Може свідчити терпели-вість щодо перфекціоністів, егоцентристів. За однієї умови: якщо пізнає, який насправді

бові до людини, але не повний розрив сто-сунків із Богом. Це важлива різниця. У спо-віді Бог повертає нам наново синівство, яке ми втратили; та навіть більше, Він лікує рани, приводить нас додому. Бо коли ми віддаля-

є Отець, і дозволить Йому обіймати себе без-конечно. Бо то не Отець є нашою проблемою і загрозою. А незнання Його.

за матеріалами, Даріуш Пюрковський SJ, deon.pl


віра як Зустріч З БогомВірити - це не тільки знати, чи відчувати.

Бо віра не виключає розумової діяльності. Навпаки, розум перебуває у своїй найвищій активності, проте його одного недостатньо. Вірити - це не тільки хотіти. Воля сама по собі не здатна змусити вірити. Треба рахуватися не тільки з розумом, але й з волею і почуття-ми людини, які, з’єднавшись, стають силою, що цілком полонить людину. Зрештою, віра – це результат дару, новий людський хист.

Навіть невіра десь у глибині може бути прихованим бажанням вірити, ”анонімною вірою” (Ранер).

Недовіра може породити довіру. Той, кого хвилює віра, недалеко від неї.

віра в релігійному роЗумінніВіра – це особиста зустріч з Богом. З Бо-

гом, який ”править в недоступному світлі”, який ”перевищує всі уявлення”, який, як і

Віра як зустріч з Богомкожна особистість, має свою інтимну сферу, свої таємниці, які неможливо осягнути розу-мом. Навіть якщо розуму зрозуміло, що Бог існує, йому невідомо, хто такий Бог. Він не знає про Бога нічого конкретного. Бог, якого можна було б осягнути розумом, вже не був би Богом. Божі таємниці не суперечать розу-му, вони його перевищують. З любові вони передаються людській свідомості в одкро-венні. У втіленні Бог висловлює Себе Самого. ”Боже Слово” – це Ісус Христос; через Нього Бог зустрічається з людиною фізично. В Ісусі Христі Бог одночасно є предметом і осно-вою віри. Я вірю в Бога заради Бога. Вірю, що Він говорить про Себе Самого. ”У вірі люди-на усвідомлює реальність триєдиного Бога” (Джозеф Піпер). Проаналізувавши віру, ми не прийдемо до якого-небудь певного ви-сновку. Віра жива, і вислизає з-під скальпеля розуму та психології.

По суті, віра – це велика благодать, яку


дарує нам Бог. Однак віру неможливо “ви-конати як завдання”. Бог не вимагає віри, він дає ї ї тому, хто шукає, хто хоче і готовий віри-ти. Що може людина зробити перш, ніж по-чне вірити, так це розкрити свої руки і своє серце, щоб Бог мав можливість дати. Символ порожніх рук відповідає такому розумінню віри. Отже, віра стає реальністю в момент зу-стрічі. Будучи живою, вона зрос-тає, але не логічним і навіть не психологічним шляхом.

Бог дає людині ”очі віри” (Августин), якими вона може по-бачити сяйво таємниці, і з нею пов’язати своє життя. Всупереч всій невизначеності і спокусам, які атакують віру, вона насам-перед надійна, бо ї ї основа не в людській науці чи людському досвіді, а в Бозі, який не може помилятися і не може обманю-вати. ”Хто вірить, той не трем-тить”, той перебуває в Бозі.

ПримноЖувати віруЛюдині, яка прийняла хрещення, віра да-

рована не як щось, що неможливо втратити, але тільки як здатність, яку потрібно постій-но вдосконалювати. Їй, як і всьому живому, буде потрібна їжа, щоб вона могла зроста-ти. Їй доведеться подолати різні кризи, щоб стати зрілою. У віри є ступені, які відповіда-ють віковим періодам у людини. Віра дити-ни інша, ніж віра підлітка, а у зрілої людини - ніж у старого. Дитяча віра легко ”деградує”, якщо не пристосується до нового життєвого досвіду. Нічого дивуватися, що така нерозви-нена віра нездатна вирішити реальні життєві проблеми.

Кризи віри необхідні, вони роблять віру живою, витривалою і незалежною. Як подо-лана хвороба найчастіше виробляє імунітет в організмі, так зміцнюють віру подолані кризи. Кожна проблема, пов’язана з вірою, повинна бути відвойована, реалізована і відмолена. ”Вірую, Господи! Допоможи мо-єму невірству” (Мк. 9, 24). Якщо і можливо дати відповідь на питання віри, то тільки таке: ”Христос - вирішення всіх труднощів!” (Тертуліан).

З вуст дітей підготував Ти, Боже, хвалу собі. Дай же нам завжди бути смиренними ді-

тьми перед Тобою, і хай усе наше жит-тя, наші слова і вчинки стануть постій-ною жертвою на славу Твою, о Вічний Триєдиний Боже. Амінь.

Молитва

Жива віраОднак віра не залишається тільки осо-

бистою справою людини. Вірі потрібні ре-зультати. Вона пронизує все буття і стає зримою у вчинках людини. ”Віра без справ мертва” (Як. 2,20). Вона повинна бути від-чутна у повсякденному житті. Тому віруюче ”Так” людини не повинно перебувати тіль-

ки в згоді з розумом, воно повинно прояв-лятися у відповідних вчинках. Віра – це не тільки прийняття чого-небудь як істини, те-оретичне ”так” благовістуванню Ісуса. Вона формує ціле життя. У ній теорія і практика складають єдність. Віра це вказівка (Бубер) і шлях (Брокс). Ми повинні експериментувати з вірою постійно (Херманн), все життя. Таким чином, і розділених християн з’єднують два нібито протиріччя, які насправді доповню-ють одне одного: ”Праведний вірою живий буде” (пор. Рим 1, 17). Достовірна одна тільки любов! (Бальтазар).

за матеріалами: Фердинанд Кренцер “Основи католицького віровчення”


Життя

на межі

”Відколи доля нам тебе повернула, над кожним сходом сонця бачу твоє ім ’я, а в полудні – блиск твоїх очей. Твоя посмішка лікує мої рани,” - пише своїй дочці антоніо соччі.

Трагічна історія відомого італійського журналіста та письменника Антоніо Соччі облетіла світ п’ять років тому. Катаріна, 24-літня студентка факультету архітектури, 12 вересня 2009 р. раптово втратила свідомість у своїй квартирі. Її серце перестало би-тись із невідомих причин. Лікарі реанімували її протягом години. Коли підтвердили, що вона не має шансів вижити, до помешкання влетів стривожений священик, опікун студентки. Він відпихнув санітарів та почав молитись. Коли ж він скінчив молитву – серце Катаріни почало битись. Пацієнтку доставили в лікарню у Флоренції. Там уже на неї чекали її батьки: Антоніо та Олександра. Днями та ночами друзі та родина чекали на коридорі відділення інтенсивної терапії. А навколо дівчини, зануреної в сон, почали діятись чудеса. Сам батько протягом двох місяців після трагічного випадку отримав тисячі листів із усього світу, в яких люди обіцяли мо-литву. В цих листах також йшлося про навернення під впливом Ка-таріни атеїстів та про терпіння інших л ю д е й .

”Лежача ді-вчина сколихнула ці-

лий світ”, - так хтось написав. Але сталось так, що одного дня всу-

переч діагнозам лікарів італійка пробудилась.Антоніо Соччі зібрав свідоцтва з усього світу і

вирішив описати драму дочки. Його книжку ”Катаріна”, яка стала свідоцтвом його власної віри, прочитали тисячі людей.


на межі

таємницяПісля нещасного випадку із дочкою

Соччі проігнорував багато проектів із своєї професійної діяльності, хоча і на-далі публікує свої книги. Антоніо біль-ше не веде телевізійних програм та програм на радіо, не викладає у школі журналістів у Перуджі, бо каже, що його життя зараз - це Катаріна, родина та дім. “Живемо наче посеред бурі, тримаю-чись за якір, яким є Марія. Не хочу та не можу втрачати ані хвилини із життя Ка-таріни”, - каже батько. 28-річна дівчина не є повністю здоровою. Її реабілітація проходить повільно, тому родина Соччі мусить переїздити від лікарні до лікарні кілька разів на рік. З кожним днем її стан поліпшується. Ще напередодні ї ї про-будження лікарі не давали дівчині жод-них шансів на життя. Але зараз Катаріна пробує говорити поодинокі слова, їсть, п’є, дуже часто приймає Святе Причастя. Частково, однак, залишається паралізо-вана, але незважаючи на це бере участь у родинному житті. Її батьки та хлопець Стефано щодня читають їй книжки та статті. Антоніо Соччі неохоче розмов-ляє про особливості реабілітації, бо їх важко витримати, особливо напади. Кілька разів після повернення до життя дівчина знову торкалася смерті. Журна-ліст вірить, що все це має великий сенс. Міцно тримається надії і Євангелії. Роди-на Соччі бере участь у паломництвах до святих місць в наміреннях доньки. Вони відвідали Сактуарій в Монтенеро - місце об’явлення Діви Марії в 1944 році не-подалік Мілану; Лорето, куди кожного

року подорожувала Катаріна; гріб отця Піо в Сан Джованні Ротондо.

Антоніо також ходив у паломництво до Лурду. Грудень 2012 року. Молиться в печері Масабель, де свята Бернардета зустрічалася з Матір’ю Божою. Дякує Ма-рії за пробудження Катаріни. Пригадує, що на початку 2010 року тут на колінах стояв Стефано, хлопець його доньки. За-нурив у джерелі улюблений шарф Ката-ріни, ще вологим привіз його до лікарні та закутав шию дівчини. Наступного дня вона пробудилася, вперше після аварії. Марія є частиною життя родини Соччі. Їй Антоніо довірив життя Катаріни, коли вона була ще маленька.

дівчино, встань!Соччі пише, звертаючись до доньки:

”Цілий світ дізнався про тебе. Викар-бував твоє ім’я на небі, в книжках, люд-ських серцях. Напишу його також на кожній квітці, яка розцвіте наступної весни, та на горизонті моря”. Чим до-вше триває трагедія дочки, тим більше батько в неї закохується. Але, як сам зі-знається, краще пізнав Катаріну після трагічного випадку.

“Зовсім випадково прочитала книжку про катаріну. З того часу якась нечувана сила, наче шалена ріка, напо-внила мене істинним життям, надією та повнотою радості, надала сенс мо-єму існуванню. Зрозуміла, що до того моменту просто марнувала своє жит-тя: стільки втрачених років викинуто на смітник!”, - пише мануелла Бастелі.

за матеріалами, Йоанна Браткевіч-Брожек


Життя марії було повне надії. маріїне “FIAT” - (так) було точною і стверджувальною відповіддю на запропонований Богом план для ї ї життя. своєю безпечною відповіддю і стійкою вірністю вона дає нам приклад надії і впевненості в господі.

марія прийняла Божий план для ї ї життя знаючи лише, що вона стане матір’ю обіцяно-го спасителя, але не знаючи, як ця обіцянка буде розвиватись. скільки сюрпризів сліду-вало після того: дискомфорт, бідність і наро-дження у вифлеємі, пророцтво симеона, вте-ча в єгипет, приховане життя в назареті. але “марія пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці” (Лк. 2,19).

марія завжди показувала свою довіру до господа, незважаючи на зовнішні обстави-ни. її життя було потужним гімном небесної надії. від зачаття ісуса і до самотності його хреста, життя марії було яскравим свідчен-ням твердої надії на Бога. вона ніколи не впадала у відчай.

молитва маріїв наших потребах ми можемо бути впевнени-ми, що заступництво марії досягне небес і від-криє шлях до неочікуваного розв’язку. ми ба-чимо, як це відбувалося на весіллі в кані, коли марія поставила себе між своїм сином і своїми людьми, і заступилась за них. “вина у них не-має” (йн. 2,3). навіть після неохочої відповіді ісуса, вона каже слугам: “робіть все, що він вам скаже” (Йн. 2,4). вона повна надії і вірить, що він не відмовить їй у проханні. і він не відмовляє.

марія, слугиня господня, була обрана от-цем і підтримана св.духом, щоб виконати ту місію, яка поставлена перед нею. Біля підніж-жя хреста вона стає матір’ю всього людства і є нашим зразком надії, а також нашим адвока-том; вона завжди дає нам надію на спасіння.

марія вчить нас молитися на розарії. і ро-зарій є молитвою надії. Благовіщення, над яким розважаємо в радісних таїнствах, є вті-ленням найбільшої месіанської надії. страсні таїнства, а особливо страждання, є ціною на-шого відкуплення і дають нам надію на Бога, незважаючи на наші гріхи. славні таїнства підтверджують прагнення християн; надія на небеса і славу, обіцяну нам.

МАРІЯ – ЗРАЗОК НАДІЇ


єдність всіх християнМарія є також нашою надією на єдність

між всіма християнами. Вона є надією люд-ства, коли заступається за всіх людей, осо-бливо за нехристиян, щоб вони змогли піз-нати Ісуса, як їх Спасителя і Бога. Нехай Матір всього людства, піднята до Небес над усіма ангелами і святими, заступається за нас всіх у спільності зі святими. Як у першій спільно-ті, де присутність Марії скріплювала єдність сердець, коли вони зустрічались для молит-ви, так само нехай її заступництво сьогодні з’єднає всіх християн в одне серце і одну душу.

Мир і єдність є об’єктами надії Церкви і всіх людей. Вони є дарами Святого Духа, про які ми можемо просити за заступництвом Марії. Її заступництво, повне надії, завжди буде підтримувати нас по дорозі до Отця.

таємницї роЗарію:

радісні, в яких розмірковує про таємницю Божої любові 1. Благовіщення Пресвятій Діві Марії 2. Відвідини Дівою Марією св. Єлизавети 3. Різдво Ісуса Христа 4. Стрітення Господнє 5. Віднайдення 12-річного Ісуса в Єрусалимському храмі

світлі 1. Хрещення Господа Ісуса в Йордані 2. Чудо в Кані Галилейській 3. Проповідування Царства Божого 4. Преображення Господнє 5. Установлення Євхаристії

скорботні, в яких розмірковує про страждання ісуса христа 1. Молитва в Гетсиманському саду 2. Бичування Ісуса Христа 3. Увінчання терновим вінком 4. Хресна дорога 5. Розп’яття і смерть Господа Ісуса на хресті

славні, в яких прославляється христос, через якого і разом з яким християни праг-нуть до вічного життя 1. Воскресіння Ісуса Христа 2. Вознесіння Ісуса Христа 3. Зішестя Святого Духа 4. Успіння Пресвятої Богородиці 5. Коронація Пресвятої Діви Марії на Царицю неба й землі

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі так і на землі, хліб наш насущний дай нам сьогодні і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Амінь

Молитва Розарію - роздуми над основними моментами життя ісуса христаза допомогою чергування молитов “отче наш”, “радуйся, маріє”, та “слава отцю”

Її тітка Єлизавета проголосила: “Щаслива та, що повірила, бо здійсниться сказане їй від Господа” (Лк. 1,45). Коли ми віримо цим сло-вам і приймаємо Марію, як приклад для на-слідування, ми стаємо пророками надії, якої потребує світ.

Тож попросимо Марію, нашу Діву надії, допомогти нам уникати будь-яких вчинків, які противляться надії. Щоб ми, як і Марія, були вірними благодаті, яку нам дав Господь. Щоб ми звернулись до неї в радості і вдяч-ності за те, що вона є Матір’ю, яка приведе нас до Небес, де те, на що ми надіємось все наше життя, стане реальністю, і ми зможемо вічно прославляти і поклонятись Отцю, Сину і Святому Духові.

за матеріалами, Milites Christi Imperatoris


Агресія - це модель поведінки, яку, в даному випадку, дитина демонструє оточу-ючим. У перші роки життя малюка агресія виявляється імпульсивними діями: криком, упертістю, бійками або киданням речей. Та-кою поведінкою дитина “говорить”, що від-чуває себе дискомфортно або безпорадно. Проте слід пам’ятати, що дана агресивна по-ведінка може вважатися агресивною лише умовно, адже у дитини немає намірів заподі-яти кому-небудь шкоду.

Приблизно до трьох років ситуація з агресією змінюється і на перше місце вихо-дять конфлікти з ровесниками. Приміром, конфлікти виникають в боротьбі за право во-лодіти іграшкою, або дитина конфліктує, щоб проявити себе, щоб “останнє слово” залиши-лося за нею. Дані конфлікти проявляються, як правило, спалахами агресії: вдарити ві-дерцем по голові, висипати пісок в обличчя, вкусити, вдарити чи штовхнути.

Надалі дитина навчається контролювати свою поведінку, оскільки вчиться дотриму-ватися певних соціально-моральних норм. Якщо батьки нетерпляче ставляться до від-критих проявів агресії, не пропонують ди-тині іншого способу вираження свого стану, то агресія займе “пасивне” положення і про-явиться пхиканням, бурчанням, упертістю або непослухом. Якщо ж батьки терпляче намагатимуться навчити дитину обговорю-вати, аналізувати, слухати, порівнювати і пропонувати власне рішення, то у дитини не буде причин проявляти агресію, оскіль-ки вона зможе повідомити про дискомфорт або пояснити, що її турбує. Дорогі батьки, пам’ятайте, що ставлячись байдуже до агре-сивних дій дитини, ви пропонуєте їй так зва-ний “агресивний шаблон поведінки”, який закріпиться надовго чи назавжди. Коли бать-

Агресивність у дітей

ки заохочують агресивну поведінку “вдар першим, щоб показати, що ти сильніший” або просто не поясню-ють, що не можна бити іншу дитину, якщо вона не віддає свою іграшку, то міняти свою поведінку у дитини про-сто не буде причин.

ЩО МОЖе СТАТи ПРиЧиНОю ФОР-МУВАННЯ ДиТЯЧОЇ АГРеСІЇ?

• Взаємовідносини у сім’ї. Дитина на-вчається поведінці і формі відносин, які є в родині і ця поведінка збережеться і в підліт-ковому віці, і в дорослому житті. Якщо в сім’ї прийнято підвищувати голос та ображати, то дитина навчиться цим формам відносин та буде їх копіювати.

• Приклади ЗМІ, фільми, мультики, пере-дачі або шоу агресивного змісту ведуть до порушення агресії. Крім того, герої фільмів часто агресивні, і якщо дитина захоче на-слідувати “свого героя”, то буде вести себе агресивно.

• Взаємини з однолітками. Діти засвою-ють різні моделі поведінки під час взаємо-дії з іншими дітьми. Якщо в дитячому садку хтось ображає вашого малюка, то він може “взяти на озброєння” даний спосіб спілку-вання, якщо вважатиме, що “так прийнято”, або що так він захистить себе від інших.

• Бажання привернути увагу. Діти, які не мають досвіду і достатньо ресурсів для того, щоб бути першими, несвідомо прибі-гають до будь-яких способів, щоб отримати свою порцію уваги, нехай навіть негативну, і для них це краще, комфортніше, ніж зали-шатися непоміченими.


• Бажання володарювати. Дитина пе-ревіряє тих, хто ї ї оточує, хто ж насправді контролює ситуацію. І кидає дорослим ви-клик: “Ти мені нічого не зробиш”! У подібно-му випадку не йдіть на принцип - він лише “заводить” малюка і є показником безпо-радності та слабкості дорослих.

• Намагання втекти від невда-чі. Діти відмов-ляються брати участь у будь-якій діяльності, не прагнуть до успіху і досягнень. Вони втра-тили віру в себе, тому і почувають себе дискомфортно. Батьки мають бути дуже терплячими, підтримувати і стимулювати найменший успіх дитини.

Саме тому, що дитина не вміє усвідо-мити й висловити протестні почуття, у неї може виникати “безпредметна агресив-ність” – розповсюдження почуття злості на слабші та безпечні об’єкти – на дітей, тва-рин, предмети.

ЧиМ МОЖУТь ДОПОМОГТи БАТьКи?• Не сваріть дитину за те, що вона посмі-

ла гніватися на вас. Навпаки, поставтеся до її обурення з розумінням й повагою: допо-можіть їй усвідомити і сформулювати свої претензії. Коли емоції вщухнуть, розкажіть дитині про те, як Ви переживали, коли вона виявляла свій гнів. Знайдіть разом із нею вдалу форму висловлювання претензій.

• Поспостерігайте за собою. Дуже часто ми самі придушуємо своє роздратування, терпи-мо його доти, доки воно не вибухне, як вул-кан. Набагато легше й корисніше вчасно помі-тити своє незадоволення і проявити його так, щоб не принизити дитину, не звинуватити, а просто виявити своє незадоволення.

• Учіть дитину розуміти себе та інших. Якщо дитина навчиться усвідомлювати свої почуття й почуття інших, вона зможе свідо-мо обирати мирні форми боротьби і захисту.

Та часто трапляються моменти, коли ди-тині просто НеОБХІДНО виплеснути агресію, яка назбиралася чи від образи, розчаруван-ня, чи то через стрибки настрою, через будь-які стресові чинники, хворобу, як відповідна

реакція на довгу розлуку і т.ін. Необхідно – це значить, що інакше, при придушенні агре-сії, стрес буде діяти згубно на багато функ-цій організму, приводити до хворобливого стану від гострого до хронічного, діяти далі і далі, глибше і глибше на психіку.

Спробуємо написати список таких собі методів, “штучок”, варіантів можли-вої поведінки, щоб допомогти дитині безпечно вилити свою агресію:

• Копати м’яч, рити землю (на вулиці) чи тупати ногами;

• Рвати папір на шматки, а також намалю-вати якусь “бяку” і порвати цей негативний малюнок або ж навіть демонстративно вики-нути його у смітник;

• Розбирати, навіть ламати іграшки (про-те лише свої!!!);

• Бігти стрімголов (батькам, зрозуміло, варто забезпечити “дистанцію для забігу”, щоб голова не постраждала);

• Кричати. Часто просто викричатися може допомогти малюку, а батьки пережи-вуть, якщо ТРеБА (правда ж?);

Варіантів може бути значно більше, про-сто пофантазуйте трішки.

Агресія – це енергія подолання, бороть-би, відстоювання своїх прав та інтересів. Це сила, яка необхідна дитині для того, щоб до-сягти своєї мети, протистояти перешкодам. Небажаною є не сама по собі агресія, а не-прийнятні форми її прояву: звичка кричати, ображати, битися. Тому завданням вихован-ня дитини є не усунення її агресії, а навчання адекватно проявляти свої негативні почуття: гнів, обурення, неприйняття.

ustymko.com

Агресія – це енергія по-долання, боротьби, відстою-вання своїх прав та інтересів.


на футбол, як і на будь-який інший вид спорту, можна дивитись з різних сторін. із точки зору соціолога, бізнесмена чи звичайного глядача. можна також задуматись над статистикою жовтих карток та кутів падіння та від-бивання. Запрошую подивитись на футбол дещо інакше, ніж зазвичай.

як Підкрутити м’яч?Фізика гри у футбол проявляється

тоді, коли на полі битви стається щось непередбачуване. Тоді необізнаний вбо-лівальник усвідомлює, що чогось він тут не розуміє. На чемпіонаті світу у 1998 році бразилієць Роберто Карлос, б’ючи

штрафний, вдарив по м’ячу, нада-ючи йому відповідну швидкіс ть та обертан-

ня. М’яч оминув стінку з футболістів з правої сторони, а потім раптом повер-нув наліво, і на повне здивування воро-таря, влетів до сітки.

Трюк Карлоса не спрацював би, якби він грав у вакуумному середовищі. Тоді на м’яч, який рухається, діяла б тільки сила гравітації, а його рух був би абсо-лютно передбачуваним. Та футболісти не грають у вакуумі. Футболіст, ударя-ючи по м’ячу, надає йому спін - тобто спричиняє його обертання. І тоді почи-наються справжні чудеса. М’яч, обер-таючись навколо власної осі, створює різницю швидкості повітря і відповідно різний тиск з різних сторін м’яча. Сила Магнуса, яка виникає при цьому, штов-хає м’яч в бік.

Фізика в грі

Бити сильно чи слаБо?Що краще: аби м’яч летів швидко чи

повільно? Інтуїція каже, що чим швидше, тим краще. Але інтуїція часто може поми-лятись. Ця складна проблема пов’язана із різними видами повітряних потоків на-вколо м’яча, що рухається. Він може бути ламінарним (при якому перемішування між сусідніми шарами не відбувається, він спостерігається при невеликих швид-костях) або турбулентним (хаотичним). Обидва випадки абсолютно різні.

Напрямок обертання мяча

Сила Магнуса

У принципі м’яч можна ”підкрутити” в будь-якому напрямку. А все для того, аби збити з пантелику воротаря, і він не знав, в якому напрямку летить м’яч. Під-кручений м’яч може змінити напрямок свого руху аж до 4 метрів.


Коли швидкість м’яча є великою, сила Магнуса (та, яка відповідає за підкручу-вання) діє дуже слабо. Навіть дуже силь-но підкручений м’яч буде рухатись по прямій лінії. Але якщо м’яч підкрутити та вдарити не дуже сильно, тоді вплив сили Магнуса буде набагато більшим, а сам м’яч почне повертатись в залежності від напрямку, в якому обертається. Це зно-ву стане проблемою для воротаря.

Навіть коли м’яч вдарили сильно, во-ротар не може бути впевненим щодо напрямку його руху. Чому? На м’яч, який летить, діє сила опору повітря. Чим біль-ша швидкість, тим сильнішим буде опір. Якщо швидкість збільшується вдвічі, тоді сила опору зростає в чотири рази. М’яч, який дуже сильно вдарили, летячи, упо-вільнюється, бо на нього діє сила опору. Сила Магнуса не має суттєвого впливу на м’яч, поки швидкість є великою. На-томість, коли швидкість починає спадати, сила Магнуса ніби ”активізується” і почи-нає повертати м’яч. Максимальна швид-

Спорт – це інструмент передавання тих цінностей, що сприяють благу людської осо-бистості і допомагають будувати більш мир-не та братнє суспільство. Подумаймо про чесність, наполегливість, дружбу, підтримку і солідарність. Футбол може і повинен бути школою культури зустрічі, яка призводить до гармонії і миру між народами.

Щоби виграти, необхідно подолати інди-відуалізм, егоїзм, всі форми расизму, нетерпимості і зловживання людською особистістю. ”Ін-дивідуаліст” у футболі – це перепона для успіху команди; але якщо ми ”індивідуалісти” в житті і не звертаємо уваги на людей навколо, то тінь падає вже на все суспільство.

Секрет перемоги – як на полі, так і в житті – полягає у вмінні поважати свого напарника, а також суперника. Ніхто не виграє самостійно – ні на полі, ні в житті! Тож нехай ніхто не за-микається в собі і не відчуває себе вигнаним. І хоч у фіналі цього чемпіонату світу лиш одна збірна підніме кубок переможця, вивчаючи уроки спорту і зміцнюючи зв’язки, що об’єднують нас, переможцями будемо усі ми.

Послання Папи з нагоди Чемпіонату світу з футболу 2014 у Бразилії, 12 червня 2014 рокуcredo-ua.org

кість м’яча залежить від багатьох чинни-ків, зокрема вологості та тиску повітря. В європейських умовах вона може сягати близько 20 км/год. Досвідчений футбо-ліст зможе надати таку швидкість м’ячу та задати йому таке обертання, що м’яч на-бере ”переломної швидкості” в конкрет-ному, а не у випадковому моменті.

Так було у випадку бразилійця Робер-то Карлоса. За тридцять метрів від воріт він ударив по м’ячу початковою швид-кістю 120 км/год і підкрутив його до де-сяти обертів на секунду. М’яч швидко полетів по прямій. Повітря ж дало свій опір. Після 10 метрів польоту м’яч змен-шив швидкість настільки, що турбулент-ний характер повітряних потоків почав змінюватися в ламінарний. В результаті почала діяти сила Магнуса. В моменті, коли м’яч пролітав біля стінки футбо-лістів – він почав звертати. Все тривало максимально дві секунди. Воротар не мав жодних шансів.

Томаш Рожек


• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

•


• Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії •

35

у створенні цього журналу

дякуємо нашим добродіям

за допомогу


• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

•


• Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії •


• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

•


• Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії •


Тренінговий центр передових соціальних технологій імені Святого Мартіна де Поррес у м.Фастові

Напрямки:Тренінговий центр передових соціальних технологій навчає на кон-

сультантів та соціальних працівників для допомоги людям, які опини-лись у кризових ситуаціях або займаються благодійною діяльністю.

У центрі діють три напрямки з програмним навчанним:1. менеджер соціальних проектів;2. соціальний терапевт;3. вікова психологія;

Сердечно запрошуємо!

Тривалість навчання: 2 роки. Складається з восьми сесій на рік.

Сесії проходять з п’ятниці 18.00 до неділі 16.00. Після закінчення навчання випускники отриму-

ють диплом за обраною спеціальністю, який видає Інститут Релігійних Наук Святого Томи Аквінського.

Початок навчання: 13 вересня 2014 року.

ОсНОвНі теми:- Залежність;- Співзалежність;- Диференційний підхід до соціальних проблем, залежностей, конфліктів у родині;- Соціальна адаптація та ресоціалізація людей, які страждають залежністю;- Стреси;- Соціальна робота з неблагополучними родинами;- Індивідуальне консультування;- Індивідуальне консультування у кризових ситуаціях;- Тренінгові групи;- Основні аспекти повязані зі СНІД;- Основи супервізі ї.

За детальною інформацією просимо звертатись

за телефоном: 093-580-98-05, 068-038-70-60, 063-603-83-01

e-mail: [email protected]

Партнером Центру передових соціальних технологій ім. св. Мартіна, є Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського

Svitlo 29 july 2014l

Documents

Transcript of Svitlo 29 july 2014l