МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

ВИШНЕВСЬКИЙ ЮРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

УДК 341.242

НАДАННЯ ЗГОДИ

НА ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ

12.00.11 – міжнародне право

Дисертація на здобуття

наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Буроменський

Михайло Всеволодович,

доктор юридичних наук,

професор

Харків–2017

2

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………4

РОЗДІЛ 1. НАДАННЯ ЗГОДИ НА ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ

МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ ЯК ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНОГО

ПУБЛІЧНОГО ПРАВА………………………………………………………..13

1.1. Генеза інституту надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору………………………………………………………..13

1.2. Закріплення стадії надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору в Конвенції про право міжнародних договорів

1969 року……………………………………………………………………….35

1.3. Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору у

практиці міжнародних міжурядових організацій……………………….…50

Висновки до Розділу 1…………………………………………………68

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА ПРИРОДА СТАДІЇ НАДАННЯ ЗГОДИ НА

ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ…………………….70

2.1. Способи і види надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору…………………………….…………………………………………...70

2.2. Міжнародно–правові наслідки надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору…………………………………….89

Висновки до Розділу 2………………………………………………….102

РОЗДІЛ 3. НАДАННЯ ЗГОДИ НА ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ

МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ У ПРАВОВІЙ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ

УКРАЇНИ............................................................................................................104

3

3.1. Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

Президією Верховної Ради Української РСР………………………….…104

3.2. Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

Верховною Радою України…………………………………………………..131

3.3. Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерстами та

іншими державними органами України…………….……………...….…..159

Висновки до Розділу 3……………………………………….…………180

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….182

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….188

4

ВСТУП

Актуальність теми. Багатосторонні міжнародні договори наразі

визнаються основним джерелом сучасного міжнародного права, зокрема про

це йдеться в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Огляд процесу

укладення багатосторонніх договорів» («Review of the multilateral treaty

process») від 10 грудня 1981 р. № A/RES/36/112. Очевидно, що двосторонні

міжнародні договори також можна розглядати як важливе джерело сучасного

міжнародного права. Разом з тим для практичного застосування і

багатосторонні, і двосторонні міжнародні договори мають пройти через

процедуру надання згоди на їх обов’язковість. Надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору є інститутом міжнародного

публічного права та однією з найбільш важливих стадій укладення

міжнародного договору, оскільки саме від цієї стадії залежить власне

юридичний факт набуття чинності певним міжнародним договором і, як

наслідок, чинність певних прав та обов’язків сторін за цим договором. До

того ж участь певної держави або міжнародної міжурядової організації у тих

чи інших міжнародних договорах є одним з основних напрямків реалізації

ними своєї міжнародної правосуб’єктності. Іншими словами, надання згоди

на обов’язковість міжнародного договору створює правові підстави для

участі суб’єктів міжнародного права у різноманітних сферах міжнародних

відносин.

Таким чином, тема нашої дисертаційної роботи має безпосередній

зв’язок з важливими науковими і практичними питаннями інституту надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору, як у міжнародному

публічному праві, так і в національній правовій теорії та практиці України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історико-правові аспекти

формування інституту ратифікації міжнародних договорів досліджували такі

вчені – представники класичної доктрини міжнародного права, як: В. М.

5

Александренко, Й. К. Блюнчлі (Johann Kaspar Bluntschli), Фрідріх Брокгауз

(Friedrich Arnold Brockhaus) та І. А. Єфрон, Емер де Ваттель (Emer de Vattel),

В. Е. Грабар, Н. А. Захаров, В. Т. Золотницький, Л. О. Камаровський, С. А.

Котляревський, М. І. Лазаревський, І. О. Левін, Франц фон Ліст (Franz von

Liszt), Ф. Ф. Мартенс, Б. Е. Нольде, В. А. Уляницький та ін.

В українській доктрині міжнародного права питання надання згоди на

обов’язковість міжнародних договорів розглядали у своїх працях такі вчені,

як: Г. О. Анцелевич, М. О. Баймуратов, О. Я. Береза, Т. М. Борисова, В. Г.

Буткевич, О. В. Буткевич, М. В. Буроменський, Д. М. Величко, Я. М. Вільчак,

В. О. Галан, А. С. Гавердовський, М. М. Гнатюк, В. Н. Денисов, А. І.

Дмитрієв, М. П. Дружков, О. О. Ейхельман, Л. Г. Заблоцька, О. В.

Задорожній, В. І. Євінтов, О. В. Київець, В. П. Кошеваров, В. І. Лисовський,

М. Макаревич, О. Г. Макаренко, А. Я. Мельник, О. О. Мережко, О. Ф.

Моцик, В. І. Муравйов, Ю. О. Ноговіцина, В. Ф. Опришко, О. Ю.

Перевезенцев, С. М. Перепьолкін, О. О. Покрещук, В. В. Преображенська,

Н. М. Раданович, В. М. Репецький, В. О. Ріяка, О. В. Сарган, В. С. Семенов,

Т. Л. Сироїд, В. М. Стешенко, В. Л. Талько, Л. Д. Тимченко, О. Я. Трагнюк,

Н. М. Ульянова, Л. А. Філяніна, А. О. Шепель та ін.

Серед представників іноземної доктрини, які досліджували питання

надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів, можна назвати

таких авторів, як: М. Ю. Абдакімова, Л. Б. Архипова, Ентоні Ауст (Anthony

Aust), С. Б. Бальхаєва, Девід Бедерман (David J. Bederman), І. П. Блищенко,

Александру Болінтінеану (Alexandru Bolintineanu), Джеймс Браєрлі (James

Brierly), Вольфганг Граф Вітцтум (Wolfgang Graf Vitzthum), Річард К.

Гардінер (Richard K. Gardiner), Джон М. Джонс (John Mervyn Jones), Олівер

Дорр (Oliver Dörr), Олуфемі Еліас (Olufemi Elias), Р. А. Каламкарян, П’єр

Клейн (Pierre Klein), Ф. І. Кожевников, Є. О. Коровін, Олів’є Кортен (Olivier

Corten), Герш Лаутерпахт (Hersch Lauterpacht), І. І. Лукашук, Сулейман

Істіфанус Магар, Панос Меркуріс (Panos Merkouris), Пітер Маланчук (Peter

Malanczuk), Р. А. Мюллерсон, Б. І. Осмінін, Ласса Оппенгейм (Lassa Francis

6

Lawrence Oppenheim), О. Е. Поленц, А. М. Талалаєв, О. І. Тіунов, Г. І. Тункін,

Хемфрі Уолдок (Humphrey Waldock), Е. М. Фабриков, Альфред Фердросс

(Alfred Verdross), Джеральд Фіцморіс (Gerald Gray Fitzmaurice), Малгосія

Фіцморіс (Malgosia Fitzmaurice), Кірстен Шмаленбах (Kirsten Schmalenbach),

В. М. Шуршалов та ін.

Слід також назвати спеціалізовані наукові праці за предметом нашої

дисертаційної роботи, зокрема, монографію О. Е. Поленц «Ратификация

международных договоров» (1950 р.), кандидатську дисертацію В. О. Ріяки з

тотожною назвою – «Ратификация международных договоров» (1983 р.) і

кандидатську дисертацію М. П. Лозовика «Согласие государства на

обязательность для него международного договора» (2003 р.). Разом з тим

доречно зауважити, що предмет наукових досліджень О. Е. Поленц і В. О.

Ріяки стосується лише ратифікації і не охоплює інших способів надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору, зокрема прийняття,

затвердження, приєднання тощо (при цьому монографія О. Е. Поленц була

підготовлена та опублікована ще до офіційної кодифікації права

міжнародних договорів у 1969 р.), а дисертація М. П. Лозовика зосереджена

на російській доктрині і практиці інституту надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору. Окремі питання надання згоди на обов’язковість

міжнародних договорів від імені міжнародних міжурядових організацій

розглядалися у кандидатській дисертації М. П. Дружкова «Заключение

международных договоров в рамках и под эгидой ООН» (1982 р.).

Таким чином, до цього часу фактично відсутні комплексні дослідження

вітчизняних вчених питань генези інституту надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору (у тому числі і в національній правовій теорії та

практиці України), змісту міжнародно-правових норм універсального

характеру, що регулюють способи (форми), види та особливості надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору від імені держав і

міжнародних міжурядових організацій, а також особливостей імплементації

7

до внутрішньодержавного правопорядку України міжнародно-правових норм

про надання згоди на обов’язковість міжнародного договору.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційну роботу виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт

кафедри міжнародного права Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого згідно із державною цільовою комплексною програмою

«Теоретичні та практичні проблеми сучасного міжнародного права та

іноземного конституційного права», номер державної реєстрації –

0111U000954.

Тема дисертаційної роботи затверджена вченою радою Національного

юридичного університету України імені Ярослава Мудрого (протокол № 7

від 27 березня 2015 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є

формулювання теоретично та практично обґрунтованих висновків щодо

способів (форм), видів та особливостей надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору від імені держав і міжнародних міжурядових

організацій, у тому числі і в національній правовій теорії та практиці

України.

Для досягнення мети поставлені відповідні завдання:

– встановити особливості генези інституту надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору;

– визначити правову природу надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору;

– з’ясувати міжнародно-правові наслідки надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору;

– охарактеризувати способи, види та особливості надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору, що закріплені у Віденській конвенції

про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р.;

8

– охарактеризувати способи та особливості надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору у сучасній практиці міжнародних

міжурядових організацій;

– з’ясувати особливості надання згоди Українською РСР на

обов’язковість міжнародних договорів на підставі конституцій Української

РСР 1937 р. і 1978 р.;

– встановити зміст законодавчих та інших нормативно-правових актів

України, що містять імплементовані з Віденської конвенції про право

міжнародних договорів 1969 р. норми про надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору;

– визначити особливості надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом

Міністрів України, міністерствами та іншими державними органами України.

Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини у сфері

укладення багатосторонніх і двосторонніх міжнародно-правових договорів

від імені держав і міжнародних міжурядових організацій.

Предметом дослідження є надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору від імені держав і міжнародних міжурядових

організацій.

Методи дослідження. Для досягнення наукової об’єктивності

результатів дисертантом використовується комплекс загальнонаукових і

спеціальних методів дослідження, які знаходять широке застосування в

сучасній науці міжнародного публічного права.

Методологічну основу дисертації склали такі загальновизнані у

правовій науці методи: об’єктивності, діалектичний, формально-логічний,

системно-структурний, історико-правовий, спеціально-юридичний,

порівняльно-правовий, а також інші загальнонаукові та спеціальні методи

дослідження.

Метод об’єктивності було застосовано для встановлення вірогідності та

повноти інформації, що використовувалася у процесі дослідження. За

9

допомогою діалектичного методу з’ясовано особливості розвитку інституту

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору у правовій теорії та

практиці України та Української РСР. Формально-логічний метод

використано для визначення поняття «згода на обов’язковість міжнародного

договору». Системно-структурний метод дозволив встановити особливості

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору компетентними

органами державної влади України. Історико-правовий метод було

використано для дослідження генези інституту надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору в міжнародному та

внутрішньодержавному праві. Спеціально-юридичний метод дозволив

з’ясувати міжнародно-правові наслідки надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору. За допомогою порівняльно-правового методу

встановлено спільні риси та відмінності способів надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що

дисертація є першою в Україні комплексною працею, в якій встановлено

зміст і надано міжнародно-правову характеристику способів (форм), видів та

особливостей надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

державами і міжнародними міжурядовими організаціями, а також

особливостей надання згоди на обов’язковість міжнародного договору у

національній правовій теорії та практиці України.

Основні теоретичні і практичні результати, що характеризують

особистий внесок дисертанта і виносяться на захист, конкретизуються у

таких положеннях.

Уперше:

– запропоновано визначення поняття «згода на обов’язковість

міжнародного договору» – це міжнародний акт у формі підписання договору,

обміну документами, які становлять договір, ратифікації договору,

прийняття, затвердження, приєднання до нього або у будь-якій іншій формі,

про яку домовились сторони, і за допомогою якого держава виражає в

10

міжнародному плані свою готовність прийняти на себе юридичні права та

обов’язки за певним договором;

– встановлено особливості надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору у правовій теорії та практиці України різних

історичних періодів: у конституціях державних утворень на території

України у період з 1917 по 1920 рр., у Конституції Української РСР 1937 р. (в

редакції 1947 р.), у Конституції Української РСР 1978 р. і в Конституції

України 1996 р.;

– доведено, що першим у сучасному розумінні прикладом надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору від імені України можна

вважати процедуру ратифікації Брест-Литовського (Берестейського) мирного

договору між Українською Народною Республікою і центральними країнами

від 27 січня (9 лютого) 1918 р.;

– визначено, що першим прикладом надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору у практиці Української РСР є Указ Президії

Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Статуту Організації

Об’єднаних Націй» від 22 серпня 1945 р.;

– надано правову характеристику особливостей надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору у сучасній правовій теорії та практиці

України: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом

Міністрів України, міністерствами та іншими державними органами України;

– встановлено, що міжнародні міжурядові організації фактично не

застосовують такі способи надання згоди, як: акт офіційного підтвердження,

прийняття і приєднання, що передбачені Віденською конвенцією про право

договорів між державами та міжнародними організаціями або між

міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р.;

– з’ясовано, що міжнародні міжурядові організації реально

використовують у своїй практиці такі способи надання згоди як:

затвердження (цей спосіб надання згоди зазвичай застосовують Організація

Об’єднаних Націй та її спеціалізовані установи), підписання, обмін нотами

11

(або листами), а в деяких випадках, зокрема у практиці Європейського

Союзу, використовується також і ратифікація.

Удосконалено наукові положення стосовно:

– тези про те, що інститут надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору мав скоріше національно-правове, аніж міжнародно-

правове походження. Це була своєрідна форма національного (спочатку

монаршого, а згодом – парламентського) контролю за міжнародно-правовою

сферою компетенції держави;

– висновку про юридичну рівність міжнародно-правових наслідків

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору незалежно від

застосування конкретного способу надання такої згоди.

Набули подальшого розвитку наукові положення щодо:

– тези про набуття чинності певного договору щодо конкретної

держави як головного міжнародно-правового наслідку надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору;

– висновку про остаточність надання згоди державою на обов’язковість

для неї міжнародного договору, з виключеннями, встановленими розділом 2

частини V Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

сформульовані в дисертації теоретичні положення, результати і висновки

можуть бути використані:

– у науково-дослідницькій сфері – для проведення подальших наукових

досліджень правових підстав та особливостей укладення міжнародно-

правових договорів;

– у правозастосовній практиці Верховної Ради України, Президента

України, Кабінету Міністрів України, Міністерства закордонних справ

України, інших міністерств і державних органів України в контексті

дотримання і виконання міжнародно-правових зобов’язань, що містяться у

багатосторонніх і двосторонніх міжнародних договорах за участю України;

12

– у навчальному процесі – під час підготовки підручників і навчально-

методичних посібників з навчальних дисциплін «Міжнародне публічне

право», «Історія міжнародного права», «Право міжнародних договорів»,

«Право міжнародних організацій» тощо.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення,

висновки і пропозиції, що містяться у дисертації, обговорені, схвалені та

рекомендовані до захисту кафедрою міжнародного права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Основні положення дисертаційної роботи оприлюднені у виступах на

таких науково-практичних конференціях: VI-ій міжнародній науково-

практичній конференції молодих учених і студентів (м. Ужгород, 25–27

квітня 2014 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Правове

регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та вимоги

сьогодення» (м. Запоріжжя, 24–25 липня 2015 р.), Міжнародній науково-

практичній конференції «Актуальні питання правової теорії та юридичної

практики» (м. Одеса, 7–8 серпня 2015 р.) і IV-ій Міжнародній науково-

практичній інтернет-конференції «Актуальные научные исследования в

современном мире» (м. Переяслав-Хмельницький, 21–22 серпня 2015 р.).

Публікації. Основні положення та результати дисертації знайшли

відображення у 10 наукових публікаціях, у тому числі у 6 наукових статтях, з

яких 3 статті опубліковані у наукових фахових періодичних виданнях

України з юридичних наук, 3 – у наукових виданнях інших держав, а також у

тезах 4 доповідей на науково-практичних конференціях.

13

РОЗДІЛ 1

НАДАННЯ ЗГОДИ НА ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ

МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ ЯК ІНСТИТУТ

МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

1.1. Генеза інституту надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору.

Статус інституту міжнародного публічного права щодо ратифікації як

одного із способів (форм) надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору визнають проф. М. О. Баймуратов [2, с. 217], проф. О. В. Буткевич

[6, с. 85], проф. Ф. І. Кожевников [360, с. 104], проф. В. М. Репецький [81,

с. 165] та інші вчені. Ми уточнюємо цю тезу і вважаємо, що усі способи

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору, передбачені

статтею 11 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23

травня 1969 р., а саме «підписання, обмін документами, що становлять

договір, ратифікація, прийняття, затвердження, приєднання або будь-який

інший погоджений спосіб» [11, ст. 11; 469, Art. 11], у своїй сукупності

складають самостійний міжнародно-правовий інститут.

Історико-правові аспекти виникнення, становлення і розвитку

інституту надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

досліджували такі вчені, як: В. М. Александренко [347, с. 413], Девід

Бедерман (David J. Bederman) [418], Й. К. Блюнчлі (Johann Kaspar Bluntschli)

[341, с. 257–266], Фрідріх Брокгауз (Friedrich Arnold Brockhaus) та І. А.

Єфрон [342], Емер де Ваттель (Emer de Vattel) [345], В. Е. Грабар [347], Джон

М. Джонс (John Mervyn Jones) [454], Олівер Дорр (Oliver Dörr) і Кірстен

Шмаленбах (Kirsten Schmalenbach) [439], О. О. Ейхельман [413], Н. А.

Захаров [355, с. 306–310], В. Т. Золотницький [347, с. 160–163], Л. О.

Камаровський [358, с. 124–129], С. А. Котляревський [347, с. 412], Ф. І.

14

Кожевников [359; 360], М. І. Лазаревський [347, с. 413], І. О. Левін [347,

с. 413], В. І. Лисовський [369, с. 36], Франц фон Ліст (Franz von Liszt) [370,

с. 216–220], Пітер Маланчук (Peter Malanczuk) [66, с. 194–198], Ф. Ф.

Мартенс [374, с. 403–407], Б. Е. Нольде [347, с. 413], В. О. Ріяка [393], А. М.

Талалаєв [404], В. А. Уляницький [356; 358, с. 124–129], Альфред Фердросс

(Alfred Verdross) [411] та ін.

Серед наукових праць українських вчених-міжнародників у цьому

зв’язку слід відзначити монографію проф. О. О. Мережка «Право

міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії та практики» (2002 р.) [74],

кандидатську дисертацію О. Я. Берези «Розвиток концепції міжнародного

договору в українській правовій практиці» (2012 р.) [3] і монографію проф.

О. В. Буткевич «Історія міжнародного права» (2013 р.) [6].

У підрозділі 1.1. нашої дисертаційної роботи ми маємо за мету

дослідити генезу інституту надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору від його зародження до початку процесу офіційної кодифікації

права міжнародних договорів у роботі Комісії міжнародного права ООН [91].

Через об’єктивні причини (а саме через відсутність відповідних джерел

інформації) відомості про інститути стародавнього міжнародного права, у

тому числі про надання згоди на обов’язковість міжнародного договору,

можна почерпнути лише з опосередкованих джерел або свідчень

(внутрішньодержавних актів, статутів чи наказів місцевих адміністрацій,

релігійних чи літературних джерел, усних переказів, етнографічних,

археологічних даних тощо) [6, с. 121]. Наявні історичні джерела свідчать про

те, що поява інституту надання згоди на обов’язковість договору

безпосередньо пов’язується з появою письмових договорів як джерела

міжнародного права. Зокрема проф. О. В. Буткевич зазначає, що розвиток

стародавніх міжнародних відносин виявив недостатність правових звичаїв

для їх регулювання. Тому учасники суспільних відносин почали вдаватися до

можливостей інших джерел, насамперед, до міжнародних договорів [6, с. 85].

15

Спочатку міжнародні договори укладалися в усній формі і саме усні

договори переважали протягом тривалого часу у стародавній період людської

історії, щоправда, їх відрізняла складна процедура і здійснення певних

ритуалів під час їхнього укладення. Зокрема, велику роль відігравала клятва

сторін. З посиланням на американського вченого Реймонда Вестбрука

(Raymond Westbrook) проф. О. В. Буткевич зауважує, що клятвою досягалася

та сама мета, що й письмовою формою договорів у сучасному міжнародному

праві: це була процедурна формальність, яка підкреслювала серйозність і

тривалість положень певного договору. Процедура клятвоприношення не

лише була обов’язковим, але й найбільш розвинутим і сталим елементом

тексту договору. Часто ця клятва була дуже суворою і супроводжувалася

жертвоприношенням (зокрема, за хетською процедурою, жертва мала

символізувати сторону, яка порушить договір). Клятва відігравала й роль

показника статусу сторін договору: так, у нерівноправному договорі її

приносила лише одна сторона – залежна [6, с. 130]. Про широке застосування

клятви (oath) у практиці Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Східного

Середземномор’я пише і американський проф. Девід Бедерман (David J.

Bederman) [418, p. 137–140].

Заклик до богів обох сторін був обов’язковою частиною міжнародних

договорів стародавнього періоду. Найбільша за обсягом частина договору

досить часто відводилася саме для переліку богів сторін, які закликалися у

свідки договору й мали гарантувати його дотримання. Процедура укладення

договору могла завершуватись урочистою побудовою храму на честь богів.

Боги відігравали роль гарантів і свідків укладання договору, яким сторони

приносили клятви його дотримуватися, та виступали суддями, якщо

виникали суперечки при його застосуванні [6, с. 150]. Клятва (присяга) як

елемент договору зберігалася досить тривалий час, – останнього разу у

практиці міжнародних відносин присяга була принесена у 1777 році – під час

укладення договору між Швейцарією та Францією [359, с. 167].

16

Проф. О. В. Буткевич пише, що з часом у стародавній період набули

поширення і письмові міжнародні договори – у формі обміну листами, у

формі створення прикордонних стовпів, шляхом карбування тексту договорів

на пам’ятних стелах і т.п. Викладення міжнародних договорів у стародавній

період у вигляді стел і стовпів передбачало, що текст договору мають знати

не лише правителі та уповноважені особи сторін, а й кожен їхній житель, аби

забезпечити колективну відповідальність усього народу за порушення

положень договору; відтак – зміст договору мало бути донесено до відома

населення сторін договору [6, с. 130].

При цьому очевидно, що правителі держав Стародавнього світу

об’єктивно не могли завжди брати безпосередню участь у процедурі

укладення договорів, тому майже всі акції щодо створення договору

здійснювалися за допомогою послів. Звідси у правителів виникала нагальна

потреба ввести не лише елемент ознайомлення з текстом договору,

укладеного послами, а й вираження своєї згоди діяти згідно з положеннями

такого договору [6, с. 149]. Проф. Ф. І. Кожевников також зазначає, що

генеза інституту ратифікації сягає своїми коріннями в ту епоху слабкої

розвинутості міжнародного життя, коли недосконалість шляхів і засобів

зв’язку нерідко ставило обидві сторони у неможливість слідкувати

безпосередньо за всіма перепетіями переговорів про укладення міжнародних

договорів. Тому недивно, що за таких умов глави держав-контрагентів

залишали за собою останнє слово для надання підписаним договорам

остаточної юридичної сили [360, с. 104]. Подібної думки дотримуються

також проф. Майкл Ейкхерст і проф. Пітер Маланчук [66, с. 195], а також

проф. В. М. Шуршалов [412, с. 153].

Саме необхідність визнання правочинів з іншими суспільними

утвореннями (або їх представниками) породжувала відповідні нормотворчі

процедури і супутні міжнародно-правові інститути, у тому числі і

ратифікацію договорів [6, с. 85]. Зокрема про зародження поняття ратифікації

свідчить прийнятий на Стародавньому Сході звичай скріплювати тексти

17

договорів печатками правителів (найчастіше їх ставили у верхньому куті

таблиці з текстом договору). Інколи (це характерно для правителів імперій і

могло свідчити про нерівноправний характер договору) текст скріплювали і

печаткою головної дружини правителя (Хеттське царство, Єгипет) [6, с. 149].

Проф. Девід Бедерман (David J. Bederman) пише, що перші приклади

ратифікації з’являються у період між 1750 і 1530 рр. до н.е., коли

Месопотамія була під владою першої Вавилонської держави царя Хаммурапі.

З архіву Mari стає відомо як про принесення клятви під час ратифікаційної

церемонії [418, p. 141], так і про числені випадки зміни умов договору під час

ратифікації [418, p. 142]. Девід Бедерман також пише, що ратифікація як

звичний інструмент договору була поширена у Стародавній Греції, і

наводить приклади укладення договорів під умовою ратифікації між

Афінами і відповідно – Спартою (423 р. до н.е.), Сіракузами (367 р. до н.е.),

Фессалією (361 р. до н.е.) та Еретрією (341 р. до н.е.) [418, p. 175].

Виходячи з викладеного, нам складно погодитися з тезою проф. А. М.

Талалаєва, що у стародавні часи стадія ратифікації була надзвичайною, а не

звичайною стадією укладення договору і здійснювалася лише тоді, коли

договір укладався представником на порушення даних йому повноважень

або, взагалі, без них [404, с. 55]. Приклади, що наводять інші автори, зокрема

проф. О. В. Буткевич, проф. Ф. І. Кожевников і проф. Девід Бедерман

свідчать, що ратифікація була досить поширеним етапом у процедурі

укладення договорів Стародавнього світу.

Разом з тим ми хочемо звернути увагу, що усі цитовані нами вище

вчені – проф. О. В. Буткевич, проф. А. М. Талалаєв, проф. Ф. І. Кожевников і

проф. Девід Бедерман – прямо застосовують термін «ратифікація»

(ratification) стосовно договорів Стародавнього Близького Сходу,

Стародавнього Єгипту і Стародавньої Греції. Проте, як зазначають проф.

О. В. Буткевич [6, с. 149], а також німецькі професори Олівер Дорр (Oliver

Dörr) і Кірстен Шмаленбах (Kirsten Schmalenbach) [439, p. 1], поняття

«ратифікація» має латинське походження і стає обов’язковим елементом

18

міжнародного договору лише у Стародавньому Римі. Таким чином, термін

«ратифікація» щодо міжнародних договорів Стародавнього Близького Сходу,

Стародавнього Єгипту і Стародавньої Греції, на наше переконання, має

розглядатися як акт схвалення, тобто надання правителем згоди на

обов’язковість договору, що був укладений його представником (послом).

Інший, відмінний від ратифікації, спосіб надання згоди на

обов’язковість має місце в одному із перших і найбільш відомих

міжнародних договорів, що був укладений у кінці ХІІІ століття до н.е., –

договорі між єгипетським фараоном Рамзесом ІІ і царем хеттів Хаттушилєм

ІІІ [348, с. 105, 106]. Німецькі професори Олівер Дорр і Кірстен Шмаленбах

визначають дату укладення цього договору орієнтовно у 1280–1270 рр. до

н.е. [439, p. 1]; проф. Девід Бедерман – 1280 р. до н.е. [418, p. 146]; інші

автори, зокрема проф. Г. О. Анцелевич, проф. О. О. Покрещук і проф. Ф. І.

Кожевников вказують 1278 р. до н.е. [348, с. 105; 360, с. 6]. Зауважимо, що

текст цього договору зберігся в оригіналі і став доступним для дослідників

через те, що його було викарбувано на стінах Карнакського храму в Єгипті

[360, с. 6].

Проф. В. І. Лисовський пише, що зазначений договір було укладено

шляхом обміну срібними дошками з написаним на них текстом, причому

кожна з дошок була підписана і мала державні печатки [369, с. 36]. На обмін

срібними дошками як спосіб оформлення цього договору вказує також і

проф. І. І. Лукашук [372, с. 84].

У цьому зв’язку слід зазначити, що правило, згідно з яким правителі

передавали один одному через послів таблиці з текстом договору, було

поширеним на Близькому Сході [6, с. 149], тобто обмін таблицями (дошками)

з текстом договору був прийнятним і для єгиптян, і для хеттів. Саме тому

моментом набрання чинності міжнародним договором зазвичай вважався

момент обміну його текстами чи висловлення обома сторонами згоди на їхню

обов’язковість через своїх представників. Якщо договір укладав залежний

правитель з третьою стороною, суверен такого правителя повинен був дати

19

на це згоду, і власне момент надання згоди суверена вважався моментом

набуття договором сили [6, с. 149].

З огляду на викладене, обмін текстами договору можна розглядати як

поширений спосіб надання згоди на обов’язковість міжнародного договору у

стародавній період історії. Крім цього, обмін текстами договору, на нашу

думку, можна розглядати також як прообраз сучасного обміну документами,

як це передбачено у статтях 11 і 13 Віденської конвенції про право

міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. [11, ст. 11, 13; 469, Art. 11, 13].

Проф. І. І. Лукашук доречно зазначає, що характерною ознакою не

лише міжплемінних, але й міждержавних відносин стародавнього періоду, і,

як наслідок, відповідних угод цього періоду була їх персоніфікація. Такі

відносини будувались та оформлювались саме як відносини між вождями,

государями1, хоча реально йшлося про міжплемінні та міждержавні зв’язки.

Ця особливість була притаманна відносинам як рабовласницьких, так і

феодальних держав. Ідея держави як суб’єкта міжнародних відносин

утверджувалася з великими труднощами [372, с. 84].

У свою чергу німецькі вчені Олівер Дорр і Кірстен Шмаленбах пишуть,

що у стародавні часи повноваження укладати міжнародні договори належало

виключно правителю держави, тому договори укладалися від імені

правителя. При цьому правитель міг надати право діяти від свого імені під

час укладення договору уповноваженій ним особі [439, p. 120]. Договір,

підписаний уповноваженою особою (послом), вважався зобов’язанням

держави [439, p. 154].

Як ми вже зазначили вище, ратифікація стає обов’язковим елементом

договору у Стародавньому Римі [6, с. 149; 439, p. 1]. Ф. А. Брокгауз та І. А.

Єфрон вказують, що власне термін «ратифікація» має подвійне походження:

1 Зокрема сторони у договорі між єгипетським фараоном Рамзесом ІІ і царем хеттів

Хаттушилєм ІІІ (1278 р. до н.е.) іменуються таким чином: «великий князь країни хеттів

Хаттушиль, могутній син Мушиля могутнього, великого князя країни хеттів, онук

Суппілуліуми могутнього, великого князя країни хеттів, і Рамзес ІІ могутній, великий

правитель Єгипта, син Сеті І могутнього, великого правителя Єгипта, онук Рамзеса І

могутнього, великого правителя Єгипта» [348, с. 105] – прим. автора.

20

1) «ratificatio» від латинського «ratum facere» – робити дійсним і 2)

«ratihabitio» від «ratum habere» – робити належним [342].

Про походження терміну «ратифікація» від «ratum facere» пишуть

проф. М. О. Баймуратов [2, с. 213] і проф. І. І. Лукашук [372, с. 411], а проф.

В. А. Уляницький виводить цей термін від «ratihabitio» [356, с. 183].

Е. М. Фабриков писав, що етимологічно «ратифікація» означає

затвердження, аутентифікацію від лат. «ratus» – вірний, достовірний і

«facere» – робити [410, с. 30]. Аналогічно сучасні російські автори В. М.

Додонов, В. П. Панов і О. Г. Румянцев вказують на походження терміну

«ратифікація» від «ratus» – затверджений і «facio» – роблю [375, с. 279].

Емер де Ваттель (Emer de Vattel)2 у зв’язку з виникненням ратифікації у

Стародавньому Римі пише про угоди, що стосувалися державних справ, але

укладалися без доручення, наказу або схвалення суверена (лат. sponsio –

обіцянка). У свою чергу проф. В. А. Уляницький називає договори, що

укладалися від імені держави неуповноваженими на укладення особами,

sponsiones. Такі договори могли отримати юридичну силу лише після

затвердження і таке затвердження отримало назву ratihabitio. Підставою для

укладення зазначених угод могла бути і з того, і з іншого боку лише надія на

їх подальшу ратифікацію [356, с. 183, 184].

Проф. Девід Бедерман описує процедуру ратифікації мирного договору

у Стародавньому Римі таким чином. Командувач римською армією на полі

бою приймав прохання переможеного ворога про перемир’я, відоме як

sponsio. Таке прохання направлялося до Риму, де ставало предметом для

голосування у сенаті, а потім – предметом плебісциту, що власне і вважалося

актом ратифікації перемир’я. Зазвичай після цього Римський сенат призначав

10 комісарів, які разом з командувачем армією починали переговори про

подальші відносини між Римом і цією країною, зокрема про зміну кордонів.

2 У деяких джерелах застосовується також ім’я «Еммеріх де Ваттель» – прим.

автора.

21

Остаточний варіант договору підлягав ратифікації з боку колегії жерців-

феціалів [418, p. 194].

Ваттель наводить цікавий приклад з історії Стародавнього Риму (321 р.

до н.е.). Римські воїни, на чолі яких були консули Ветурій Кальвін (Veturius

Calvinus) і Спурій Постумій (Sp. Postumius), зазнали поразки від самнітів3 і

були оточені у Кавдинській ущелині. Без надії на порятунок римляни уклали

із самнітами ганебний для себе договір. Однак самніти були попереджені, що

консули не мали права укладати цей договір без згоди римського народу і

колегії феціалів, а також без звичайних у таких випадках урочистих обрядів.

При цьому самніти були вдоволені тим, що отримали обіцянку від консулів і

взяли шістьсот римських солдат у заручники. Проте сенат відмовився

ратифікувати цей договір і видав обох консулів самнітам. Воєначальник

самнітів Гай Понтій у свою чергу відмовився прийняти консулів, відтак Рим

вважав договір неукладеним, а себе – вільним від будь-яких зобов’язань за

цим договором [345, с. 333, §209].

Інститут надання згоди продовжив свій розвиток у період раннього

Середньовіччя, зокрема, як наслідок правосуб’єктності правителя. Так, проф.

В. І. Лисовський пише про ратифікацію мирного договору між Юстініаном і

Ксерксом (561 р. н.е.) [369, с. 240]. У завершальній частині цього договору

приписувалося, що після укладання договору представниками сторін, тексти

цього договору мали бути скріплені правителями шляхом обміну листами.

Договір між Генуезькою республікою і королем Майорки 1181 р. спочатку

був написаний арабською мовою, а відразу після його підписання на

зворотній частині однієї з арабських копій було зроблено переклад латиною,

яка й була передана генуезькому послу [6, с. 211].

У процедурі укладення договорів виділяється етап перевірки

повноважень представників, зокрема у преамбулі згаданого вище Договору

між Генуезькою республікою і королем Майорки 1181 р., так само і в

3 Стародавній італійський народ, що проживав у середній частині Італії – прим.

автора.

22

преамбулі Договору між Венеціанською республікою і султаном Туреччини

1446 р. були перераховані як сторони, так і представники сторін, із

зазначенням наданих їм повноважень. Тому підписання договору правителем

держави і представниками (послами) іншої сторони вважалося звичайною

процедурою укладення міжнародного договору [6, с. 212].

У кінці періоду раннього Середньовіччя інститут надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору розвивається і у вітчизняній практиці.

Так, проф. В. І. Лисовський зазначає, що договори князя Олега з Візантією,

зокрема із імператом Левом 907 р. (6416 р.), а також з Олександром і

Костянтином 911 р. (6420 р.) були укладені через принесення клятви вірності

договорам [359, с. 169; 369, с. 39]. Сторони договору давали клятви

дотримуватися умов договору. Зокрема, руси у договорах з візантійцями

проголошували: «…да и имуть помощи от бога, ни от Перуна, да не

ущитяться щити своими, да посечени будуть мечи своими от стрел, і от иного

оружия своего, да раби в сии въкъ и в будущии» [3, с. 34]. Візантійці за

християнським звичаєм цілували хрести [3, с. 64].

Після запровадження на Русі християнства і міжнародні договори, і

договори між окремими руськими князями (міжкнязівські договори)

затверджувалися цілуванням хреста і зазвичай укладалися у формі «хресних

грамот» [359, с. 170]. Назва «хресні грамоти» пов’язана з тим, що князі, які їх

укладали, цілували хрест на грамоті, в якій були записані умови договору.

Перший відомий випадок клятви на грамоті знаходимо у договорі киян з

греками 945 р. Частина делегації русів, які були християнами, клялися у

церкві святого Іллі «чесним хрестом», а решта делегації, які були

язичниками, – клялися іменем князя Ігоря на своїх мечах і щитах [74, с. 31,

32; 369, с. 39, 40].

Проф. Ф. І. Кожевников зазначає, що договори між Києвом і греками

(Візантією) мали форму двох хартій, що містили взаємні зобов’язання сторін.

Після затвердження присягою акти розмінювалися. Таким чином, це були не

23

два екземпляри одного і того самого акту, а два різні документи – фактично

розписки, які видавали одна одній договірні сторони [359, с. 169, 170].

Статті договорів княжої доби містили формулювання приблизно такого

змісту: «На сем на всем целовали есмы межи собе у отня гроба по любви в

правду». При написанні договорів на двох окремих грамотах кожна з цих

грамот писалася на ім’я лише однієї сторони. Крім грамот, в яких сторони

намагалися окремо викласти зобов’язання кожної з них, у тодішній

дипломатичній практиці використовували й подвійні грамоти, в кожній з

яких однаково викладалися зобов’язання обох сторін. Особливістю цих

грамот було те, що кожна сторона цілувала хрест не на спільній грамоті, а

лише на своїй. Причина укладення подвійних грамот полягала в тому, що

кожна сторона хотіла мати у себе не копію спільної грамоти, а дійсний

документ, на якому інша сторона цілувала хрест. Порушнику договору його

грамота надсилалася для звинувачення у неправді та для покладання

відповідальності [74, с. 31, 32].

О. Я. Береза зазначає, що укладення міжнародних договорів

Давньоруської держави [Київської Русі] відбувалося зазвичай у церквах і

соборах на знак важливості події і з метою закласти моральні підвалини для

виконання договору [3, с. 34]. Угоди між князями Київської Русі укладалися

у тій самій формі, що і договори Київської Русі з іноземцями – у формі

хресних грамот і скріплювалися хресним цілуванням [3, с. 64; 6, с. 278].

Проф. В. Т. Золотницький підкреслював, що клятва при укладенні

договору «есть непременна, хотя бы кто ложными богами клялся, ибо он

призывал истинное божество под несправедливыми законами» [347, с. 162].

На нашу думку, клятву (присягу) можна розглядати не лише як форму

гарантії міжнародного договору, але також і як спосіб надання згоди на його

обов’язковість.

Проф. В. І. Лисовський наводить приклад надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору княжої доби також і через підписання.

Так, Договірна грамота 1195 р. новгородців з німцями була підписана

24

відповідно князем Ярославом Володимировичем і послом Арбудом [369,

с. 41].

Укладення договорів доби Української козацької держави показує

практичну схожіть із практикою укладення договорів часів Київської Русі [3,

с. 34]. Зокрема, укладення Глухівського договору 1669 р. відбулось у

«соборній церкві перед московським образом Спаса, де гетьман, старшина,

козаки й міщани склали присягу» [3, с. 114].

Зборівський договір від 8 серпня 1649 р. [40] і Гадяцький трактат від 6

вересня 1658 р. [13] спочатку були складені під присягою, а потім

затверджені на сеймі Речі Посполитої. Однак у цьому зв’язку слід особливо

підкреслити, що Жалувана грамота московського царя Олексія Михайловича

Війську Запорізькому на збереження його прав і вольностей від 27 березня

1654 р. [36] фактично забороняла Україні мати самостійні міжнародні

відносини з іншими державами. Як наслідок, маємо констатувати значну

перерву у здійсненні міжнародної правосуб’єктності і відповідно відсутність

практики укладення міжнародних договорів від імені України. Першим у

сучасному розумінні прикладом надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору від імені України очевидно можна вважати

ратифікацію Брест-Литовського (Берестейського) мирного договору між УНР

і центральними країнами від 27 січня (за новим стилем – 9 лютого) 1918 р.

[458], про що детально йдеться у підрозділі 3.1. нашої дисертаційної роботи.

У Московській державі, як зазначає проф. Ф. І. Кожевников, від часів

правління Івана Грозного договори починають укладатися в одному акті, але

у двох екземплярах. При цьому зберігся звичай хресного цілування [359,

с. 171]. Проф. В. Е. Грабарь у свою чергу також пише, що в Середні віки у

Московській державі договори укладалися письмово, а договірні грамоти

скріплювалися печатками і розмінювалися. Зокрема затвердження

(ратифікація) договору здійснювалося «хресним цілуванням»: государь

цілував хрест у присутності іноземних послів, які принесли договірну

грамоту, а іноземні посли – на другій грамоті за свого государя. Потім ця

25

грамота відправлялася з особливим посольством до государя-контрагента,

який також цілував хрест на грамоті [347, с. 20].

О. Е. Поленц пише, що аналог ратифікації у Московській державі

називався «подтверждением», а ратифікаційні грамоти називалися

«подтвержденными грамотами». Перший приклад ратифікації в російській

історії очевидно пов’язується з договором від 10 червня 1710 р., який було

укладено «… в Санкт-Петербурге Российскими министрами и Курляндскими

послами – О супружестве Царевны Анны Иоанновны с Фридериком

Вильгельмом Герцогом Курляндским» [391, с. 8].

У Середньовічній [Західній] Європі існувало дві форми укладання

міжнародних договорів: по-перше, послами або уповноваженими договірних

сторін чи безпосередньо їхніми правителями (відповідно – без подальшої

ратифікації); і, по-друге, підписання договору послами або уповноваженими

з їх подальшою ратифікацією правителями договірних сторін [6, с. 278].

Проф. Нгуєн Куок Дінь (Nguyen Quoc Dinh) у цьому зв’язку пише, що

за традицією, монархи, які одноособово володіли всією державною владою,

наділяли своїх представників повноваженнями для ведення переговорів і

підписання договорів з правом остаточної згоди на обов’язковість. З

посиланням на Гуго Гроція (Hugo Grotius) Нгуєн Куок Дінь зазначає, що

підписання було достатнім для взяття державою зобов’язань за договором

[379, с. 79].

З часом, а саме починаючи з ХІІІ і ХІV ст. практика ратифікації стає

достатньо поширеною [369, с. 240]. Однак ратифікація у цей час мала

характер символічного (формального) погодження, а вимога про ратифікацію

часто навіть не записувалася у текст договору, як це мало місце, наприклад, у

Договорі Бретані 1360 р.4 [6, с. 211]. Однак саме формальна практика

ратифікації з часом призвела до того, що Франція перейшла на обов’язкове

4 Договір між королем Англії Едвардом ІІІ і дофіном Франції Карлом V під час

першого етапу Столітньої війни – прим. автора.

26

визнання ратифікації міжнародного договору, починаючи з Договору в Труа

1420 р. [6, с. 211].

Приблизно із середини XVI ст. міжнародні договори починають

укладатися вже від імені певної держави, а не від імені її правителя. Така

практика, очевидно, стала проявом концепції державного (а не монаршого)

суверенітету. При цьому певну державу у країні перебування представляли

уповноважені особи (посли), які мали відповідні документи для такого

представництва [439, p. 120].

Правова природа ратифікації договору у Середні віки, на думку проф.

Нгуєна Куок Діня, мала походження з теорії приватного права, згідно з якою

довіритель зберігав право скасування дій свого представника у зв’язку з

перевищенням ним повноважень. Тому наступна перевірка міжнародного

договору, який був підписаний уповноваженою особою, вважалася

природною і необхідною [379, с. 79].

Ф. А. Брокгауз та І. А. Єфрон з посиланням на Гуго Гроція, Самуеля

фон Пуфендорфа (Samuel von Pufendorf), Йоганна Людвіга Клюбера (Johann

Ludwig Klüber) та інших авторів зазначають, що до XVIII ст. ратифікація

застосовувалася лише тоді, коли вона була передбачена у повноваженнях

представників сторін договору [342]. Аналогічно проф. В. А. Уляницький з

посиланням на Гуго Гроція пише, що государь був зобов’язаний схвалити

договір, укладений його уповноваженим згідно із даними йому інструкціями

[356, с. 185]. Таким чином, саме у період Середньовіччя ратифікація склалася

як повноцінний інститут. На цей висновок вказують проф. О. В. Буткевич [6,

с. 278], а також німецькі вчені Олівер Дорр і Кірстен Шмаленбах [439, p. 2].

Поступово, у міру того як посилювався рух у бік королівського

абсолютизму, монарх перетворював право контролю дій своїх посланців у

право схвалення підписаного договору. Тим самим остаточне прийняття ним

зобов’язань входило в залежність від такого твердження, незважаючи на

традиційний зміст грамоти про повноваження. З цієї причини вже у XVIII ст.

Емер де Ваттель і Корнеліус ван Бінкерсгук (Cornelis van Bijnkershoek), які

27

уважно вивчали практику, відзначали [обов’язкове] застосування ратифікації

після підписання договору [342; 379, с. 79].

Альфред Фердросс зазначає, що «в епоху абсолютизму міжнародні

договори укладалися одноособово главами держав. На основі цієї практики

розвинулося вчення, згідно з яким главі держави щодо інших держав

надавалось «jus repraesentationis omnimodae», тобто їм належало право

одноособово зобов’язувати державу у всіх справах, пов’язаних із зовнішніми

відносинами [411, с. 173]. Проф. В. А. Уляницький також пише, що з часом

міжнародний договір почав набувати міжнародно-правової сили не з

моменту його підписання уповноваженими від держави особами, а лише з

моменту затвердження його верховною владою договірних держав. Тобто

для того, щоб укладення договору було визнано дійсним, стало необхідним

ще й безпосереднє, здійснене в особливій формі, вираження згоди главою

держави, як органу, що безпосередньо має повноваження міжнародного

представництва держави. І саме таке затвердження у міжнародному праві

отримало назву ратифікації. При цьому дія договору відліковувалася від дати

підписання, а не від дати ратифікації [356, с. 185].

Емер де Ваттель зауважує, що суверен, який мав повну і абсолютну

владу, поза сумнівом, мав й право домовлятися від імені держави, яку він

представляв, а його зобов’язання пов’язували всю націю [345, с. 299, §154].

Навіть більше: якщо государь укладав договір від імені держави, то він

пов’язував цим договором усіх своїх наступників, і вони, не менше ніж він

сам, були зобов’язані виконувати обов’язки за таким договором [345, с. 341,

§215]. У XVIII ст. для того, щоб уникнути будь-якого ризику і труднощів,

государі зберігали за собою право ратифікувати угоди, що укладалися від

імені уповноважених (тобто від імені представників або довірених, які мали

необхідні повноваження). Зазвичай договори не вважалися остаточно

укладеними, допоки вони не були схвалені і не ратифіковані власне

суверенами [345, с. 300, 301, §156]. Відповідно Ваттель розрізняє два види

ратифікації свого часу: очевидну і мовчазну. Очевидна ратифікація

28

відбувалася через прийняття акту, яким суверен схвалював договір і

зобов’язувався його дотримуватися. Мовчазна ратифікація домислювалася

через дії сторін [345, с. 332, 333, §208].

Щоби з гідністю відмовитися від ратифікації, суверену слід було мати

розумні і серйозні підстави, зокрема слід було довести, що уповноважений

порушив надані йому інструкції [345, с. 300, 301, §156]. Проф. В. О. Ріяка

також зауважує, що у феодальну епоху договори, які укладалися від імені

монарха, як правило, уже підлягали ратифікації, за винятком тих, коли

представник перевищив свої повноваження. Посилання на перевищення

учасником переговорів даних йому повноважень часто слугувало причиною

відмови від ратифікації [393, с. 11, 12].

У відповідності з розвитком практики поступово стали вважати, що

власне відмова від ратифікації певного договору є суверенним правом кожної

держави і тому не може розглядатися як порушення міжнародного права

[356, с. 186; 393, с. 11, 12].

Разом з тим Ваттель зазначає, що не всі керівники народів мали право

укладати договори одноособово: деякі з них були зобов’язані запитувати

думку сенату або представників народу. В основних законах кожної держави

слід шукати вказівки про владу, яка має право домовлятися від імені держави

[345, с. 299, §154]. Поступово інститут ратифікації перетворюється на дієвий

засіб новоутворених буржуазних парламентів, які через перебирання на себе

функцій ратифікації міжнародних договорів таким чином установлювали

додаткові обмеження влади суверена (монарха) [6, с. 278; 439, p. 154].

Дещо ускладналися і форми ратифікації. Так, на дотримання державою

усіх необхідних процедур для набрання чинності міжнародного договору

стає все більш поширеним зазначення у договорі строку для обміну

ратифікаційними грамотами. Наприклад, вже Утрехтський мир 1773 р.

передбачав термін у 50 днів для обміну ратифікаційними грамотами. Саме

завдяки інституту ратифікації, у класичному міжнародному праві почали

змінюватися й форми гарантій міжнародних договорів. Якщо в Середні віки

29

(приблизно до середини XVII ст.) гарантією міжнародних договорів були

переважно обмін заручниками та клятви, то з класичного періоду гарантією

дотримання стороною міжнародного договору виступає саме його

ратифікація її суверенною владою [6, с. 279].

Очевидно уперше повноваження представницького органу давати згоду

на укладення міжнародного договору були закріплені у Конституції США від

17 вересня 1787 р., частина друга секції 2 статті ІІ якої встановила, що

президент має право укладати міжнародний договір лише за згодою двох

третин сенату («He shall have Power, by and with the Advice and Consent of the

Senate, to make Treaties, provided two thirds of the Senators present concur»)

[428, Art. ІІ, Sec. 2]. Примітно, що і власне Конституція США згідно зі

статтею VII набрала чинності після її ратифікації дев’ятьма штатами – 21

червня 1788 р. [428, Art. VII].

За прикладом США протягом ХІХ ст. більшість конституцій різних

держав пов’язали правомочність глави держави на укладення міжнародних

договорів зі згодою більшості народного представництва, а за певних

обставин – в залежності від схвалення плебісцитом (як, наприклад, у

Швейцарії) [411, с. 173, 174]. Проф. Нгуєн Куок Дінь у свою чергу зазначає,

що інститут ратифікації зміцнюється у XIX ст. після зміни королівського

суверенітету національним та остаточної відмови від системи доручення.

Віднині повноваження, що обмежені веденням переговорів та підписанням

договору, надаються тільки «під умовою ратифікації» [379, с. 79].

Ф. А. Брокгауз та І. А. Єфрон також вказують, що у ХІХ ст. ратифікація

визнається суттєвим моментом договору (essentiale negotii), який без неї не

має обов’язкової сили, якщо тільки протилежне не буде спеціально

обумовлено. Наприклад, Лондонська конвеція від 3 (15) липня 1840 р. почала

виконуватися раніше її ратифікації [342]. Деякі вчені, зокрема Георг Фрідріх

Мартенс (Georg Friedrich von Martens) визнавали ратифікацію непотрібною за

природнім правом, але рахувалися з нею як з інститутом, який міжнародна

практика запровадила у позитивне право [342].

30

Німецькі дослідники Олівер Дорр і Кірстен Шмаленбах уточюють, що з

XIХ ст., коли парламенти низки держав отримали важливі права у процесі

укладення міжнародних договорів, двоступенева процедура надання згоди

(спочатку підписання, а потім – ратифікація) закріплюється остаточно [439,

p. 154]. Проф. В. М. Шуршалов зазначає, що в епоху капіталізму інститут

ратифікації почав розглядатися як засіб контролю законодавчої влади над

виконавчою [412, с. 154]. Подібну думку висловив і проф. В. О. Ріяка, який

зауважив, що у період капіталізму договори до їх ратифікації главою

держави стали потребувати схвалення представницькою установою [393,

с. 12].

У ХІХ ст. багатосторонні міжнародні договори зазвичай підлягали

ратифікації, наприклад, за такої умови набрали чинності Заключний акт

Віденського конгресу від 9 (21) червня 1815 р. [354] і Константинопольська

конвенція від 17 (29) жовтня 1888 р. [362].

Разом з тим Велика Британія продовжувала дотримуватися норми

«common law» (загального права), згідно з якою «treaty-making power» (право

укладати договори) належить лише королю, а схвалення певних договорів

парламентом необхідно лише для їх здійснення всередині держави [411,

с. 174]. Ратифікований міжнародний договір міг бути оскаржений у тому разі,

коли ефективне обмеження «treaty-making power» було відоме іншій

договірній стороні і могло стати відомим за певних обставин [411, с. 177].

Виходячи з викладеного, ми можемо лише частково погодитися з тезою

проф. О. О. Мережка, який зазначає, що міждержавна договірна практика у

період з 1815 по 1914 рр. все ще ґрунтувалася на так званій «монархічній

традиції», згідно з якою у міжнародних відносинах, у тому числі при

укладанні міжнародних договорів, глава держави виступав єдиним

представником майже без втручання у ведення зовнішніх справ держави з

боку законодавчої влади [74, с. 24, 25]. Разом з тим сам проф. О. О. Мережко

пише, що розвиток внутрішньодержавних інститутів об’єктивно зумовив

демократизацію договірного процесу, який виразився в тому, що монархи

31

втратили монополію на представництво у зовнішній сфері, а до укладення

договорів були залучені нові державні органи й дедалі ширше коло громадян

в особі представницьких органів влади [74, с. 22, 23].

Проф. О. В. Буткевич також вказує, що згодом основною і прямою

функцією дипломатичних представників стає власне укладання міжнародних

договорів, а процедура укладання мирних договорів і положення щодо

ратифікації таких договорів поступово набувають стандартизованого та

уніфікованого вигляду [6, с. 280]. Так, у більшості випадків остаточне

укладення договору відбувалося шляхом взаємного обміну актами

ратифікації. У випадках, коли ратифікація вимагалася договором, договір

набував чинності лише після виконання цієї умови і після обміну

ратифікаціями між договірними сторонами [413, с. 324]. Одностороння

ратифікація, надана державою, зобов’язувала таку державу, якщо про це була

відповідна норма у договорі. Наприклад, в акті Берлінської конференції по

Конго від 8 листопада 1884 р. зазначалося, що для кожної держави, яка брала

участь у конференції, акт набирав чинності від дня його ратифікації [347,

с. 413; 356, с. 187].

Якщо міжнародний договір було укладено без умови про наступну

ратифікацію, кожна сторона мала право вважати, що договір набув чинності і

підлягав виконанню у таких випадках: 1) якщо уповноважена особа іншої

сторони надала докази на користь своїх повноважень укласти договір і 2)

якщо перша сторона визнала укладений договір обов’язковим для себе [413,

с. 324, 325].

Проф. В. А. Уляницький зазначав, що випадки дійсності договорів без

ратифікації були виключними. Зокрема, не потребував ратифікації договір,

що було укладено особисто монархом або особою, яка була уповноваженою

на укладення договору на підставі конституції (таким договором є,

наприклад, Віллафранкський мирний договір 1859 р., що був укладений

особисто між Наполеоном ІІІ та імператором Австрії Францом Йосифом).

Сюди ж відносилося право генерал-губернаторів окремих віддалених

32

володінь укладати без ратифікації договори із сусідніми країнами. Інший

приклад, – під час війни глава держави іноді надавав право

головнокомандуючому військами укладати договори про обмін полонених,

про перемир’я, про прелімінарний мир тощо [356, с. 185, 186].

Проф. О. О. Ейхельман також зазначав, що у ратифікації не було

потреби і обмін ратифікаціями не здійснювався у тих випадках, коли

уповноважені особи мали право укласти договір остаточно. Інший випадок –

через спільне підписання так званих міністерських декларацій або через

обмін тотожними, для обох сторін, міністерськими нотами. У подібній формі

міжнародні договори укладалися, так би мовити, з незначних питань, які

набули у практиці вже відомих одноманітних, типових формулювань, з

повторенням стереотипних текстів міжнародних договорів певної категорії

[413, с. 325].

Таким чином, до кінця ХІХ – початку ХХ ст. практика міжнародних

відносин виробила три основні способи надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору, а саме: підписання, ратифікацію та обмін тотожними

міністерськими нотами (обмін документами, що складають договір).

Четвертим за часом виникнення способом надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору стало приєднання. При цьому

міжнародна практика сформулювала два види приєднання: adhesion і

accession. Перший вид приєднання (adhesion) означав заяву держави про

визнання обов’язковості для неї договору, вже підписаного іншими

державами. Приклади такого приєднання ми спостерігаємо в Гаазьких

конвенціях 1899 р. [430, Art. 59; 438, Art. 4] і в Гаазьких конвенціях 1907 р.

[436, Art. 6; 437, Art. 22]. Цей вид приєднання згодом було замінено на

сучасне розуміння приєднання (accession), тобто урочистий вступ третьої

держави у договір, прийняття його цілком на повністю рівних умовах з

державами, які підписали договір [360, с. 104].

Заміна поняття «adhesion» на поняття «accession» відбулася у практиці

Ліги Націй [432, Art. 24; 435, Art. I; 451, Art. 25]. Власне Статут Ліги Націй

33

від 28 квітня 1919 р. [471] не містив норм про надання згоди на його

обов’язковість, однак стаття 26 Статуту передбачала, що поправки до

Статуту будуть вступати в силу після їх ратифікації тими Членами Ліги,

Представники яких складають Раду (Council), і більшістю тих Членів Ліги,

Представники яких складають Асабмлею (Assembly) [471, Art. 26].

П’ятим способом надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору стало запровадження у Статуті Міжнародної організації праці від

28 червня 1919 р. [298] прийняття міжнародного договору. Так, стаття 36

Статуту МОП встановила, що поправки до Статуту, прийняті Конференцією

[298, ст. 2] більшістю двох третин голосів, поданих присутніми делегатами,

набудуть чинності або після їх ратифікації, або після їх прийняття двома

третинами Членів Організації [298, ст. 36].

Випадки надання згоди на обов’язковість шляхом прийняття конвенцій,

укладених під егідою МОП, передбачені у пункті 2 статті 14, у пунктах 2 і 8

статті 19 і в пункті 8 статті 35 Статуту цієї Організації [298, ст. 14, 19, 35].

При цьому для прийняття конвенції МОП потрібна згода двох третин Членів

Організації [298, ст. 36], включаючи п’ять з десяти країн, що представлені в

Адміністративній Раді, як країн, що є найбільш важливими у промисловому

значенні у відповідності з положеннями пункту 3 статті 7 Статуту

Міжнародної організації праці [298, ст. 7].

Практика надання згоди на обов’язковість багатосторонніх

міжнародних договорів через ратифікацію, приєднання і прийняття

продовжилася і в договорах, укладених під егідою та в рамках Організації

Об’єднаних Націй. Переважна більшість багатосторонніх міжнародних

договорів, укладених під егідою та в рамках ООН, передбачають і

ратифікацію, і приєднання [82, ст. 49; 83, ст. 27; 276, ст. 56; 321, ст. 19].

У деяких випадках згода на обов’язковість багатостороннього

міжнародного договору, укладеного під егідою та в рамках ООН, містить

приклади, коли згода на обов’язковість міжнародного договору надавалася

виключно через єдиний чітко визначений спосіб. Наприклад, Конвенція про

34

привілеї та імунітети Об’єднаних Націй від 13 лютого 1946 р. [51, Розділ 31] і

Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 21

листопада 1947 р. [52] передбачають надання згоди виключно через

приєднання. А Статут Продовольчої сільськогосподарської організації ООН

від 16 жовтня 1945 р. передбачає виключно прийняття [300, ст. XXI].

Підсумовуючи результати підрозділу 1.1. нашої дисертаційної роботи,

можна зробити такі основні висновки:

1. Генеза інституту і стадії надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору пов’язується з двома основними чинниками: перший

– це поступове формування і закріплення сприйняття письмового

міжнародного договору як основного джерела міжнародного публічного

права, другий – необхідність перевірки сувереном (правителем)

правомірності договору, укладеного його уповноваженим представником з

іноземною державою.

2. У Стародавні часи основними способами надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору були підписи сторін, проставлення

печаток, клятви, присяги, жертвоприношення, обмін таблицями з текстом

договору тощо. Ратифікація стає обов’язковим елементом договору у

Стародавньому Римі. Проте як повноцінний інститут, ратифікація

складається у період Середньовіччя.

3. Із середини XVII ст. буржуазні парламенти використовують інститут

ратифікації, аби суттєво обмежити повноваження монархів у

зовнішньополітичних відносинах. Таким чином, інститут і стадія надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору мали скоріше національно-

правове, аніж міжнародно-правове походження. Це була своєрідна форма

національного (спочатку монаршого, а згодом – парламентського) контролю

за міжнародно-правовою сферою компетенції держави.

4. У XIХ ст. остаточно закріплюється двоступенева процедура надання

згоди (спочатку підписання, а потім – ратифікація). До кінця ХІХ ст.

практика міжнародних відносин виробила три основні способи надання згоди

35

на обов’язковість міжнародного договору, а саме: підписання, ратифікацію та

обмін міністерськими нотами (обмін документами, що складають договір).

5. Гаазькі конвенції 1899 р. і 1907 р. уперше закріпили у своїх текстах

такий спосіб надання згоди як приєднання у формі «adhesion», що означав

заяву держави про визнання обов’язковості для неї договору, вже

підписаного іншими державами.

6. Практика надання згоди на обов’язковість багатосторонніх

міжнародних договорів, укладених під егідою Ліги Націй, викликала появу

прийняття міжнародного договору, а також приєднання у формі «accession»,

тобто прийняття третьою державою прав та обов’язків за певним договором

на повністю рівних умовах з державами – учасниками цього договору.

7. У подальшому багатосторонні міжнародні договори, укладені під

егідою та в рамках ООН та її спеціалізованих установ, зазвичай містили

умови про ратифікацію, приєднання і прийняття.

1.2. Закріплення стадії надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору в Конвенції про право міжнародних договорів

1969 року.

Питання кодифікації права міжнародних договорів і договірного

закріплення стадії надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів,

укладених між державами, досліджували Ентоні Ауст (Anthony Aust) [415],

С. Б. Бальхаєва [338; 339], І. П. Блищенко [340], Джеймс Браєрлі (James

Brierly) [442], В. Г. Буткевич [343; 344], Вольфганг Граф Вітцтум (Wolfgang

Graf Vitzthum) [376], Річард К. Гардінер (Richard K. Gardiner) [447], Олівер

Дорр (Oliver Dörr) і Кірстен Шмаленбах (Kirsten Schmalenbach) [439],

Олуфемі Еліас (Olufemi Elias) [475], В. І. Євінтов [351], Л. Г. Заблоцька [79,

с. 19–22], О. В. Київець [42], П’єр Клейн (Pierre Klein) і Олів’є Кортен

(Olivier Corten) [474], Герш Лаутерпахт (Hersch Lauterpacht) [442], І. І.

36

Лукашук [372, с. 401–433, с. 456–472], М. Макаревич [64], Пітер Маланчук

(Peter Malanczuk) [66, с. 194–198], А. Я. Мельник [67], О. О. Мережко [74,

с. 93–106], Панос Меркуріс (Panos Merkouris) [475], Р. А. Мюллерсон [378],

Ю. О. Ноговіцина [86], В. Ф. Опришко [44, с. 41–43], О. Ю. Перевезенцев

[88], В. О. Ріяка [393], А. М. Талалаєв [401; 402], Г. І. Тункін [407], Хемфрі

Уолдок (Humphrey Waldock) [442], Джеральд Фіцморіс (Gerald Gray

Fitzmaurice) [442], Малгосія Фіцморіс (Malgosia Fitzmaurice) [444; 445; 475],

А. О. Шепель [335] та інші вчені.

Найбільш відомі доктринальні кодифікації права міжнародних

договорів свого часу здійснили Й. К. Блюнчлі («Сучасне міжнародне право,

викладене у вигляді кодексу», 1868 р.), Д. Філд («Проект основ міжнародного

кодексу», 1872 р.), П. Фіоре («Кодифіковане міжнародне право та його

юридичне забезпечення», 1889 р.), а також автори Гарвардського проекту з

права міжнародних договорів (1935 р.) [372, с. 85; 439, p. 5]. Першою

спробою офіційної кодифікації стала Гаванська конвенція про міжнародні

договори від 20 лютого 1928 р., яка, однак, не набрала чинності [372, с. 86].

Реально завдання з кодифікації права міжнародних договорів (власне

як і всі завдання щодо прогресивного розвитку міжнародного права та його

кодифікації) було виконано Комісією міжнародного права ООН. Комісія

міжнародного права була заснована на підставі відповідної Резолюції

Генеральної Асамблеї ООН № A/RES/174(II) від 21 листопада 1947 р. [409].

Цією ж Резолюцією було затверджено Положення про Комісію міжнародного

права ООН [91].

На своїй першій сесії у 1949 р. Комісія включила тему «Право

міжнародних договорів» до числа тем, які визріли для кодифікації [372,

с. 87]. Внаслідок 18-річної кодифікаційної роботи (1949–1966 рр.),

проведення 292-ох засідань і підготовки 17 доповідей 17-ма Спеціальними

доповідачами [439, p. 6] Комісія міжнародного права ООН надала на розгляд

багатосторонньої конференції під егідою ООН, що відбулася в 1968–1969 рр.

у м. Відні [448], Проект статей щодо права міжнародних договорів [440; 441].

37

За результатами роботи конференції [455; 457] 23 травня 1969 р. була

підписана Віденська конвенція про право міжнародних договорів [11; 469],

яка набрала чинності 27 січня 1980 р. [463].

Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня

1969 р. (надалі за текстом – Віденська конвенція 1969 р.) [11; 469] є

універсальним міжнародно-правовим документом, що регулює порядок

надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів за участю держав.

Станом на 2 квітня 2014 р.5 учасниками Віденської конвенції 1969 р.

[11] є 114 суб’єктів міжнародного права (112 держав, Папський Престол і

Держава Палестина) [463]. Зауважимо, що зазначена Конвенція згідно зі

статтею 1 застосовується виключно до договорів між державами [11, ст. 1].

Україна стала учасницею Віденської конвенції про право міжнародних

договорів 1969 р. [11] ще в складі СРСР. Спочатку була прийнята Постанова

Ради Міністрів Української РСР «Про схвалення та представлення на розгляд

Президії Верховної Ради Української РСР пропозиції про приєднання

Української РСР до Віденської конвенції про право міжнародних договорів»

від 26 березня 1986 р. № 102 [271]. Згодом на підставі зазначеної Постанови

було прийнято Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про

приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської

конвенції про право міжнародних договорів» від 14 квітня 1986 р. № 2077-XI

[185]. Офіційне підписання від імені України (Української РСР) Віденської

конвенції 1969 р. відбулося 29 квітня 1986 р. Згідно зі статтею 83 Конвенції

(«Приєднання») документ про приєднання України (Української РСР) до

Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. [11, ст. 83]

було здано на зберігання Генеральному Секретарю ООН 14 травня 1986 р.

[463]. Під час приєднання Українська РСР зробила застереження [185], які

чинні і на момент підготовки нашої дисертаційної роботи.

5 За хронологією 114-м учасником Віденської конвенції про право міжнародних

договорів 1969 р. [11] стала Держава Палестина, яка приєдналася до цієї Конвенції саме 2

квітня 2014 р. – прим. автора.

38

Відповідно до пункту 2 статті 84 Конвенції («Набрання чинності»)6

Віденська конвенція 1969 р. набрала чинності для України (Української РСР)

13 червня 1986 р. [11, ст. 84]. Після здобуття незалежності Україна

підтвердила свої зобов’язання за Віденською конвенцією про право

міжнародних договорів 1969 р. [11] на підставі статті 6 Закону України «Про

правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. № 1543-XII [163, ст. 6].

Зважаючи на те, що Україна стала учасником Віденської конвенції про

право міжнародних договорів 1969 р. [11] ще в складі колишнього СРСР, слід

звернути увагу на особливості імплементації Україною (Українською РСР)

норм цієї Конвенції, які стосуються надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору. У цьому зв’язку варто нагадати, що Українська РСР

не мала відповідного Закону про міжнародні договори. Що стосується Закону

СРСР «О порядке заключения, исполнения и денонсации международных

договоров СССР» від 6 липня 1978 р. № 7770-IX [382], то цей Закон набув

чинності з 1 вересня 1978 р. [380, ст. 1], тобто раніше за часом, ніж набрала

чинності власне Віденська конвенція про право міжнародних договорів від

23 травня 1969 р.7 [11], і раніше за часом, ніж Конвенція 1969 р. [11] набрала

чинності для колишнього СРСР8.

Зважаючи на викладене, можна констатувати (з певними

застереженнями) так звану попередню рецепцію колишнім СРСР Віденської

конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. [11]. Принагідно

зазначимо, що попередня рецепція як спосіб імплементації полягає у тому,

що держава вживає заходів для приведення свого законодавства у

відповідність з нормами міжнародного договору на етапі підготовки до

приєднання до відповідного договору. Тим самим удається поєднати момент

6 Згідно з пунктом 2 статті 84 Конвенції [11, ст. 84 (2)]: Конвенція набирає чинності

на тридцятий день після здачі на зберігання державою-учасницею своєї ратифікаційної

грамоти або документа про приєднання – прим. автора. 7 Як ми вже зазначали вище, Віденська конвенція про право міжнародних договорів

1969 р. [11] набрала чинності 27 січня 1980 р. [463] – прим. автора. 8 Для СРСР Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. [11]

набрала чинності 29 травня 1986 р. [463] – прим. автора.

39

прийняття на себе зобов’язань за міжнародним договором і початок їхнього

виконання у внутрішньому правопорядку [78, с. 67, 68].

Важливою для нашого дослідження є зміст статті 1 Закону СРСР «О

порядке заключения, исполнения и денонсации международных договоров

СССР» від 6 липня 1978 р. № 7770-IX [382], згідно з якою цей Закон

регулював порядок укладення, виконання і денонсації виключно міжнародних

договорів колишнього СРСР [382, ст. 1]. Отже Закон СРСР про міжнародні

договори 1978 р. [382] об’єктивно не міг бути застосований до міжнародних

договорів, що укладалися від імені Української РСР.

Зважаючи на викладене, першим вітчизняним законом, який

імплементував положення Віденської конвенції про право міжнародних

договорів 1969 р. [11] до національного правопорядку України, є Закон

України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-

ХІI [134]. Однак на сьогодні зазначений Закон має в основному історичне, а

також порівняльно-правове значення, оскільки він втратив чинність з 3

серпня 2004 р. [135, розд. VII, ст. 3]. Натомість з цієї ж дати (тобто з 3 серпня

2004 р.) набрав чинності Закон України «Про міжнародні договори України»

від 29 червня 2004 р. № 1906-IV [135, розд. VII, ст. 1].

Отже, наразі саме Закон України «Про міжнародні договори України»

від 29 червня 2004 р. № 1906-IV9 [135] можна вважати основним вітчизняним

нормативно-правовим актом у сфері укладення, виконання і припинення дії

міжнародних договорів України. На підставі викладеного можна перейти до

безпосереднього дослідження особливостей імплементації до національного

правопорядку України міжнародно-правових норм про надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору.

Міжнародно-правові норми загального характеру про способи надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору містяться у статтях 2 і 11

Віденської конвенції 1969 р. [469, Art. 2 і 11]. Згідно з підпунктом «b» пункту

9 Надалі у цьому підрозділі – Закон України «Про міжнародні договори України»

2004 р., Закон 2004 р. або Закон – прим. автора.

40

1 статті 2 («Вживання термінів) Віденської конвенції 1969 р.: «ратифікація»,

«прийняття», «затвердження» і «приєднання» означають, залежно від

випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого

держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов’язковість для неї

договору [469, Art. 2].

Абзац шостий статті 2 («Визначення термінів) Закону України «Про

міжнародні договори України» 2004 р. [135, ст. 2] практично повністю

повторив перелік способів надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору, що містяться у підпункті «b» пункту 1 статті 2 («Вживання

термінів) Конвенції 1969 р. [469, Art. 2]. Разом з тим слід зазначити, що у

Законі України «Про міжнародні договори України» 2004 р. [135]

застосовується поняття «форма надання згоди», тоді як у статті 11 Віденської

конвенції 1969 р. йдеться про «способи надання згоди» [11, ст. 11], очевидно

від англ. «means of expressing consent» [469, Art. 11]. У нашій дисертаційній

роботі ми будемо використовувати поняття «форма надання згоди» і «спосіб

надання згоди» як синоніми.

У порівнянні з конвенційною нормою (підпункт «b» пункту 1 статті 2

(«Вживання термінів) Віденської конвенції 1969 р. [469, Art. 2]) в

українському Законі було змінено черговість перерахування форм (способів)

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору: «ратифікація,

затвердження, прийняття, приєднання – залежно від конкретного випадку

форма надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного

договору» [135, ст. 2]. Тобто, у цьому випадку ми можемо констатувати

типовий приклад рецепції міжнародно-правової норми.

Стаття 11 («Способи надання згоди на обов’язковість договору»)

Віденської конвенції 1969 р. суттєво доповнює перелік способів, викладених

у статті 2 цієї Конвенції [469, Art. 2], і встановлює, що згоду держави на

обов’язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору,

обміном документами, ратифікацією договору, прийняттям, затвердженням,

приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який [держави –

41

прим. автора] домовились [469, Art. 11]. Зазначена конвенційна норма

імплементована у статті 8 Закону України «Про міжнародні договори

України» 2004 р.: згода України на обов’язковість для неї міжнародного

договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження,

прийняття договору, приєднання до договору або іншим шляхом, про який

домовилися сторони [135, ст. 8].

Далі розглянемо особливості імплементації способів надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору у порядку їх черговості за текстом

статті 11 Віденської конвенції 1969 р. [469, Art. 11], що має характер

загальної норми щодо подальших статей Розділу 1 Частини II цієї Конвенції.

Першим серед перелічених способів надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору є підписання (signature). Згідно з пунктом 1 статті 12

Віденської конвенції 1969 р.: згода держави на обов’язковість для неї

договору виражається шляхом підписання договору представником держави,

коли: а) договір передбачає, що підписання має таку силу; b) в інший спосіб

установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те,

що підписання повинне мати таку силу; або с) намір держави надати

підписанню такої сили випливає з повноважень її представника або був

виражений під час переговорів [11, ст. 12].

У свою чергу пункт 2 статті 12 Віденської конвенції 1969 р.

встановлює, що парафування тексту договору10

одночасно означає і

підписання договору в тому випадку, коли встановлено, що держави, які

беруть участь у переговорах, так домовились. Так само підписання ad

referendum (signature ad referendum)11

договору представником держави, якщо

10

Парафування – це засіб встановлення автентичності тексту договору згідно зі

статтею 10 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. [11, ст. 10].

Парафування (від фр. parafer) зазвичай здійснюється за допомогою проставлення ініціалів

уповноважених осіб на кожній сторінці відповідного міжнародного договору – прим.

автора. 11

У перекладі з лат. «ad referendum» означає «під умовою схвалення». У праві

міжнародних договорів під терміном «ad referendum» розуміють умовне, неостаточне

підписання – прим. автора.

42

воно підтверджується цією державою, також означає остаточне підписання

договору [11, ст. 12].

Імплементованою нормою статті 12 Віденської конвенції 1969 р. [11,

ст. 12] можна вважати абзац п’ятий статті 2 Закону України «Про міжнародні

договори України» 2004 р., згідно з яким підписання – це або стадія

укладення міжнародного договору, або форма надання Україною згоди на

обов’язковість для неї міжнародного договору у випадках, передбачених

міжнародним договором чи іншою домовленістю сторін [135, ст. 2]. Як

спосіб надання згоди на обов’язковість міжнародного договору, підписання

зазвичай застосовується лише щодо міжвідомчих міжнародних договорів

України [135, ст. 3], що знайшло відображення у пункті 5 Положення про

порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України

міжвідомчого характеру, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів

України від 17 червня 1994 р. № 422 [109, п. 5].

Наступний спосіб надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору у переліку статті 11 Віденської конвенції 1969 р. [469, Art. 11] – це

обмін документами, які становлять договір (exchange of instruments

constituting a treaty). У свою чергу спеціальна за своїм характером стаття 13

Віденської конвенції 1969 р. встановлює, що згода на обов’язковість

договору, надана шляхом обміну документами, які становлять договір, має

місце, якщо: а) ці документи передбачають, що обмін ними матиме таку

силу; або b) в інший спосіб установлено домовленість цих держав про те, що

цей обмін документами повинен мати таку силу [11, ст. 13].

Порівняльний аналіз статей 11 і 13 Віденської конвенції 1969 р. [469,

Art. 11 і 13] і статті 8 Закону України «Про міжнародні договори України»

від 29 червня 2004 р. № 1906-IV [135, ст. 8], а також інших відповідних норм

цього Закону показує, що чинне українське законодавство формально не

передбачає такої форми надання згоди на обов’язковість міжнародного

43

договору, як обмін документами12

. Разом з тим на практиці Україна досить

часто послуговується таким способом надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору. Зазвичай у міжнародно-правовій практиці України

обмін документами, як спосіб надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору, застосовується на міжвідомчому рівні і має два види: обмін

дипломатичними нотами [330; 331] та обмін листами [30; 329].

У цьому зв’язку доречно також зауважити, що поняття «обмін

документами» не слід плутати з поняттям «обмін ратифікаційними

грамотами». За смислом статті 13 Віденської конвенції 1969 р. обмін

документами вважається окремим (самодостатнім) способом надання згоди

на обов’язковість міжнародного договору [11, ст. 13]. Тоді як обмін

ратифікаційними грамотами є необхідним елементом іншого способу

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору – ратифікації. Про

це свідчить зміст як статті 16 Віденської конвенції 1969 р. [11, ст. 16], так і

зміст статті 11 Закону України «Про міжнародні договори України» 2004 р.

[135, ст. 11]. Приклади обміну ратифікаційними грамотами є досить

поширеними в українській правовій практиці [279; 280; 282].

Що стосується власне ратифікації (ratification), то згідно зі статтею 14

Віденської конвенції 1969 р. згода держави на обов’язковість для неї

договору у формі ратифікації надається, якщо: а) договір передбачає, що така

згода виражається ратифікацією; b) в інший спосіб установлено, що держави,

які беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації; с)

представник держави підписав договір з умовою ратифікації; або d) намір

держави підписати договір з умовою ратифікації випливає з повноважень її

представника або був виражений під час переговорів [11, ст. 14].

Конвенційна норма про ратифікацію міжнародних договорів

імплементована до внутрішньодержавного правопорядку України шляхом

трансформації у статті 9 Закону України «Про міжнародні договори України»

12

Частина перша статті 1 Закону України «Про міжнародні договори України від 22

грудня 1993 р. № 3767-ХІI встановлювала, що обмін листами або нотами є однією з форм

укладення міжнародних договорів [134, ст. 1] – прим. автора.

44

2004 р. [135, ст. 9]. При цьому національна норма значно ширша за обсягом у

порівнянні з конвенційною, оскільки містить докладний перелік видів

міжнародних договорів, що підлягають ратифікації, і детальну

внутрішньодержавну процедуру надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору (з чітким розподілом повноважень відповідних

органів державної влади на кожному конкретному етапі ратифікації) [135,

ст. 9].

Згідно з пунктом 2 статті 14 Віденської конвенції 1969 р. зміст таких

способів надання згоди на обов’язковість міжнародного договору як

прийняття (acceptance) і затвердження (approval) не розкривається, проте

встановлюється, що прийняття або затвердження здійснюються на умовах,

подібних до тих, які застосовуються до ратифікації [11, ст. 14]. Національний

законодавець України дещо змінив конвенційну норму і встановив, що

приєднання до міжнародного договору і прийняття міжнародного договору

здійснюються у порядку, передбаченому для ратифікації міжнародних

договорів України [135, ст. 13]. У свою чергу затвердження, як спосіб

надання згоди на обов’язковість договору, здійснюється за спеціальною

процедурою Президентом України, Кабінетом Міністрів України,

міністерствами та іншими державними органами України [135, ст. 12].

Далі стаття 15 Віденської конвенції 1969 р. передбачає, що приєднання

(accession) як спосіб надання згоди держави на обов’язковість для неї

договору, застосовується, якщо: а) договір передбачає, що така згода може

бути виражена цією державою шляхом приєднання; b) в інший спосіб

установлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовились, що

така згода може бути виражена цією державою шляхом приєднання; або с)

всі учасники потім домовились, що така згода може бути виражена цією

державою шляхом приєднання [11, ст. 15].

Імплементація норми статті 15 Віденської конвенції 1969 р. [11, ст. 15]

здійснена у статті 13 Закону України «Про міжнародні договори України» від

29 червня 2004 р. № 1906-IV [135, ст. 13].

45

У підрозділі 1.1. ми зазначали про закріплення у текстах Гаазьких

конвенцій 1899 р. і 1907 р. приєднання у формі «adhesion». Доречно

зауважити, що adhesion як спосіб надання згоди не перебачений у Віденській

конвенції 1969 р. [11], і не має застосування у сучасній міжнародно-правовій

практиці. Власне і в доктрині міжнародного права визнається, поділ у

минулому приєднання на «adhesion» і «accession» був позбавлений значного

юридичного значення [360, с. 104; 410, с. 29].

Також слід зазначити, що перелік способів надання згоди держави на

обов’язковість для неї певного договору, який закріплено у статті 11

Віденської конвенції 1969 р. [469, Art. 11], не є вичерпним, і тому держави

можуть обрати будь-який інший спосіб, про який вони домовились, щоб

надати згоду на обов’язковість для них певного договору. Конвенційна норма

про відкритий перелік способів надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору імплементована у статті 8 Закону України «Про

міжнародні договори України» 2004 р. [135, ст. 8].

Очевидно, що такий інший спосіб може виникнути внаслідок певної

правомірної практики у міждержавних відносинах як прояв принципу

суверенної рівності держав – учасниць певного міжнародного договору [299,

ст. 2]. Ентоні Ауст (Anthony Aust) у цьому зв’язку зазначає, що договір про

заснування Підготовчої комісії за Договором про всеосяжну заборону

ядерних випробувань від 24 вересня 1996 р. було прийнято у формі резолюції

держав – учасниць цього Договору від 19 листопада 1996 р. [461]; зазначена

резолюція набрала обов’язкової сили одразу після її підписання і без

прийняття у подальшому будь-яких інших актів цими державами [415, p. 65].

А Вольфганг Граф Вітцтум (Wolfgang Graf Vitzthum) у свою чергу припускає,

що міжнародний договір може бути укладено конклюдентно, зокрема

шляхом прийняття сторонами пропозицій третьої держави, викладених в

окремих документах [376, с. 77]. Слід також додати, що власне виконання

договору може складати мовчазну ратифікацію цього договору (мовчазну

згоду на обов’язковість договору). Зокрема, якщо держава заявляє про права

46

за нератифікованим договором, це позбавить її можливості твердити про

необов’язковість такого договору для неї [66, с. 196; 387, с. 433].

Пам’ятаючи, що способи надання згоди, передбачені Віденською

конвенцією 1969 р., стосуються лише міжнародних угод, укладених між

державами у письмовій формі [11, ст. 2], доречно буде зазначити про

існування так званих «джентельменських угод», які вочевидь, набирають

чинності з моменту їх укладення. Так, проф. Ф. І. Кожевников розглядає як

джентельменську Угоду між СРСР і Монгольською Народною Республікою

від 27 листопада 1934 р. [360, с. 99].

Крім Віденської конвенції 1969 р. [11], питання надання згоди на

обов’язковість міжнародних договорів розглядаються також в актах

рекомендаційного характеру, які були опубліковані під егідою Організації

Об’єднаних Націй. Зокрема, на підставі Резолюції Генеральної Асамблеї

ООН «Огляд процесу укладення багатосторонніх договорів» («Review of the

multilateral treaty process») від 10 грудня 1981 р. № A/RES/36/112 [386] і за

безпосередньої участі Договірної секції Управління з правових питань ООН

було підготовлено та опубліковано: Резюме практики Генерального

Секретаря як депозитарія багатосторонніх договорів / Summary of Practice of

the Secretary-General as Depositary of Multilateral Treaties (1999 р.) [468],

Керівництво з міжнародних договорів / Treaty Handbook (2002 р.) [394] і

Керівництво по заключним статтям багатосторонніх договорів / Handbook on

Final Clauses (2004 р.) [353].

З огляду на предмет нашої дисертаційної роботи, нас цікавить зміст

двох останніх документів, а саме нами маються на увазі: Керівництво з

міжнародних договорів 2002 р. (надалі – Керівництво 2002 р.) [394] і

Керівництво по заключним статтям багатосторонніх договорів 2004 р. (надалі

– Керівництво 2004 р.) [353]. Обидва Керівництва [353, с. ii; 394, с. ii] містять

Попередні повідомлення, в яких вказується, що ці документи пропонуються

лише для цілей інформації і не є офіційною юридичною або будь-якою

іншою спеціальною консультацією. Разом з тим у Передмові до Керівництва

47

2002 р. зазначається, що Керівництво призначене для використання

державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами права. Мета

Керівництва, зокрема, – надати державам, що мають обмежені ресурси та

обмежений технічний досвід роботи, допомогу у забезпеченні їх

повномасштабної участі в системі багатосторонніх договорів у тому, що

стосується права і практики міжнародних договорів [394, с. іii]. А в

Передмові до Керівництва 2004 р. додатково зазначається, що в цьому

Керівництві висвітлюються, зокрема, новітні зміни у практичній діяльності

Генерального Секретаря як депозитарія багатосторонніх договорів щодо

питань, які зазвичай включаються до заключних статей таких договорів.

Значна частина цих змін є ретельно продуманими відповідями Управління з

правових питань ООН на проблеми, що викликають занепокоєність

міжнародної спільноти [353, с. vi].

Матеріали Керівництва з міжнародних договорів 2002 р. [394] і

Керівництва по заключним статтям багатосторонніх договорів 2004 р. [353]

будуть детально використані у Розділі 2 нашої дисертаційної роботи. Разом з

тим наразі слід зазначити, що саме у пункті 3.3.1. Керівництва 2002 р. [394,

с. 9] і частково у розділі «F» Керівництва 2004 р. [353, с. 33] надано найбільш

вдале, на наш погляд, визначення поняття «згода на обов’язковість

міжнародного договору» – це акт, яким держава демонструє свою готовність

прийняти на себе юридичні права та обов’язки за договором шляхом

остаточного його підписання або здачі на зберігання документа про

ратифікацію, прийняття, затвердження або приєднання [394, с. 9].

Віденська конвенція 1969 р. не містить конкретного визначення

поняття «згоди на обов’язковість міжнародного договору», проте у двох

нормах Конвенції можна віднайти елементи визначення цього поняття:

– перша норма міститься у підпункті «b» пункту 1 статті 2 Конвенції

(«Вживання термінів): «ратифікація», «прийняття», «затвердження» і

«приєднання» означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має

48

таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному

плані свою згоду на обов’язковість для неї договору [469, Art. 2].

– друга норма – це стаття 11 Конвенції («Способи надання згоди на

обов’язковість договору»): згоду держави на обов’язковість для неї договору

може бути виражено підписанням договору, обміном документами,

ратифікацією договору, прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього

або будь-яким іншим способом, про який домовились [469, Art. 11].

Однак формулювання обох норм, на нашу думку, є недостатньо

точними. Обсяг першої норми (підпункт «b» пункту 1 статті 2 Конвенції

1969 р.) не включає такі форми (способи) надання згоди як «остаточне

підписання», «обмін документами, які становлять договір», а також «будь-

який інший спосіб, про який домовились». А друга норма (стаття 11

Конвенції 1969 р.) [469, Art. 11], згідно з правилами формальної логіки,

сформульована у вигляді визначення через перерахування [352, с. 50],

суттєвим недоліком якого є відсутність у дефінієнсі (definiens) характерних

ознак дефінієндума (definiendum) [352, с. 48–50], що у свою чергу позбавляє

можливості скласти загальне уявлення про правову природу поняття

«надання згоди».

З огляду на викладене, ми пропонуємо авторське визначення поняття

«згода на обов’язковість міжнародного договору» через поєднання змісту

підпункту «b» пункту 1 статті 2 («Вживання термінів), статті 11 («Способи

надання згоди на обов’язковість договору») Конвенції 1969 р. [469, Art. 2,

11]) і пункту 3.3.1. Керівництва з міжнародних договорів 2002 р. [394, с. 9]:

«згода на обов’язковість міжнародного договору» – це міжнародний

акт у формі підписання договору, обміну документами, які становлять

договір, ратифікації договору, прийняття, затвердження, приєднання до нього

або у будь-якій іншій формі, про яку домовились сторони, і за допомогою

якого держава виражає в міжнародному плані свою готовність прийняти на

себе юридичні права та обов’язки за певним договором.

49

Для прикладного застосування визначення поняття «надання згоди»

можна спростити через загальне посилання на способи надання згоди,

закріплені у статті 11 Віденської конвенції 1969 р. [469, Art. 11]: «згода на

обов’язковість міжнародного договору» – це міжнародний акт, який

передбачений у статті 11 Віденської конвенції 1969 р., і за допомогою якого

держава виражає в міжнародному плані свою готовність прийняти на себе

юридичні права та обов’язки за певним договором.

Узагальнюючи викладене вище, можна зробити такі основні висновки

до підрозділу 1.2. нашої дисертаційної роботи:

1. Наразі основним актом універсального міжнародного права, яким

офіційно кодифіковано норми про надання згоди державою на обов’язковість

для неї міжнародного договору, є Віденська конвенція про право

міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., що набрала чинності 27 січня

1980 р. (для України – 13 червня 1986 р.), і учасниками якої наразі є 114

суб’єктів міжнародного права (112 держав, Папський Престол і Держава

Палестина).

2. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. не дає

конкретного визначення поняття «згода на обов’язковість міжнародного

договору», але ознаки цього поняття містяться у підпункті «b» пункту 1

статті 2 («Вживання термінів) і в статті 11 Конвенції («Способи надання

згоди на обов’язковість договору»).

3. Пункт 3.3.1. Керівництва з міжнародних договорів / Treaty Handbook

(2002 р.) визначає, що згода на обов’язковість міжнародного договору – це

акт, яким держава демонструє свою готовність прийняти на себе юридичні

права та обов’язки за договором шляхом остаточного його підписання або

здачі на зберігання документа про ратифікацію, прийняття, затвердження або

приєднання.

4. На нашу думку, поняття «згода на обов’язковість міжнародного

договору» можна визначити як міжнародний акт у формі підписання

договору, обміну документами, які становлять договір, ратифікації договору,

50

прийняття, затвердження, приєднання до нього або у будь-якій іншій формі,

про яку домовились сторони, і за допомогою якого держава виражає в

міжнародному плані свою готовність прийняти на себе юридичні права та

обов’язки за певним договором.

Для використання на практиці можна запропонувати спрощений

варіант цього визначення: «згода на обов’язковість міжнародного договору»

– це міжнародний акт, який передбачений у статті 11 Віденської конвенції

1969 р., і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою

готовність прийняти на себе юридичні права та обов’язки за певним

договором.

5. Норми Віденської конвенції про право міжнародних договорів

1969 р., які стосуються надання згоди державою на обов’язковість для неї

міжнародного договору, імплементовані у Законі України «Про міжнародні

договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV.

1.3. Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору у

практиці міжнародних міжурядових організацій.

Питання надання згоди на обов’язковість міжнародного договору у

практиці міжнародних міжурядових організацій досліджували М. Ю.

Абдакімова [336], Л. Б. Архипова [337], Я. М. Вільчак [12], М. М. Гнатюк

[15], М. П. Дружков [350], П’єр Клейн (Pierre Klein) і Олів’є Кортен (Olivier

Corten) [474], І. І. Лукашук [372, с. 453–456], Сулейман Істіфанус Магар

[373], О. О. Мережко [74, с. 93–106], О. Ф. Моцик [84], В. М. Стешенко [302],

А. М. Талалаєв [403], Н. М. Ульянова [408, с. 197–218] та інші вчені.

Першим в історії міжнародних відносин прикладом укладення

міжнародного договору від імені міжнародної організації, очевидно, можна

вважати Угоду у формі обміну повідомленнями між Федеральною радою

Швейцарії і Лігою Націй щодо режиму дипломатичних імунітетів

51

співробітників Ліги Націй і Міжнародного бюро праці від 18 вересня 1926 р.

[304, с. 287; 417, p. 1]. У цій Угоді зокрема було закріплено, що Ліга Націй

має міжнародну правосуб’єктність і правоздатність і що вона не може «у

принципі згідно з нормами міжнародного права бути відповідачем у

швейцарських судах без її згоди»13

[304, с. 287; 417, p. 2]. При цьому власне

Статут Ліги Націй від 28 квітня 1919 р. [471] не містив норм ні про договірну

правоздатність, ні взагалі про міжнародно-правовий статус Ліги. Разом з тим

Статут Міжнародної організації праці від 28 червня 1919 р. у пункті «а»

статті 39 передбачив, що МОП повинна мати усі права юридичної особи,

зокрема, право укладати договори («The International Labour Organisation shall

possess full juridical personality and in particular the capacity – (a) to contract;»)

[426, Art. 39].

Що стосується правоздатності Організації Об’єднаних Націй, то

Преамбула Статуту ООН однозначно вказує, що ООН заснована у статусі

міжнародної організації («hereby establish an international organization to be

known as the United Nations») [422]. Крім цього, стаття 104 Статуту ООН

закріпила, що Організація Об’єднаних Націй користується на території

кожного із своїх Членів такою правоздатністю, яка може бути необхідною

для виконання її функцій і досягнення її цілей [299, ст. 104].

Більш конкретно правоздатність ООН (у том числі договірна) була

визначена у статті І Конвенції про привілеї та імунітети Організації

Об’єднаних Націй від 13 лютого 1946 р., яка встановила, що «ООН є

юридичною особою і правомочна укладати договори <…>» («The United

Nations shall possess juridical personality. It shall have the capacity: (a) To

contract <…>») [434, Art. I]. Проте навіть після набрання чинності зазначеною

Конвенцією (з 17 вересня 1946 р. [434]) для більшості держав (у тому числі

держав – членів ООН) питання про правову можливість для ООН укладати

від свого імені міжнародні договори залишалося відкритим [304, с. 290] і

13

League possessed international personality and capacity and that it could not «in

principle, according to the rules of international law, be sued before the Swiss Courts without its

consent» [417, p. 2].

52

незабаром стало предметом розгляду Міжнародного Суду ООН. Зокрема ми

маємо на увазі Консультативний висновок Міжнародного Суду ООН «Про

відшкодування збитків, понесених на службі Організації Об’єднаних Націй»

від 11 квітня 1949 р. [459].

У цьому Висновку на своє власне запитання, чи має Організація

Об’єднаних Націй міжнародну правосуб’єктність (international personality)

[459, p. 8], Міжнародний Суд ООН дає стверджувальну відповідь:

Організація Об’єднаних Націй є суб’єктом міжнародного права (Organization

is an international person) [459, p. 9]. При цьому Міжнародний Суд ООН

обґрунтовує свій висновок перерахуванням різноманітних аспектів

міжнародної правосуб’єктності ООН, включно з укладенням міжнародних

угод між ООН і її членами (the conclusion of agreements between the

Organization and its Members) [459, p. 9]. Принагідно зауважимо, що ще до

прийняття Міжнародним Судом ООН Консультативного висновку від 11

квітня 1949 р. [459], а саме 26 червня 1947 р. Організація Об’єднаних Націй

від свого імені уклала Угоду з Урядом Сполучених Штатів Америки щодо

місця розташування Центральних установ Об’єднаних Націй [397].

По суті саме Консультативний висновок Міжнародного Суду ООН

«Про відшкодування збитків, понесених на службі Організації Об’єднаних

Націй» від 11 квітня 1949 р. [459] став правовою підставою для визнания

міжнародної правосуб’єктності ООН, а в подальшому – і для визнання

міжнародної правосуб’єктності інших міжнародних (міждержавних)

організацій [304, с. 290].

При цьому очевидно, що однією з головних складових міжнародної

правосуб’єктності (правоздатності) міжнародних організацій є здатність

укладати міжнародні договори від свого імені. На це, зокрема, вказує абзац

10 Преамбули Віденської конвенції 1986 р., згідно з яким «міжнародна

організація володіє такою правоздатністю укладати договори, що є

53

необхідною для виконання її функцій і досягнення її цілей14

»; при цьому

«практика міжнародних організацій під час укладення договорів з державами

або між собою має відповідати їх установчим актам» [10].

Проте слід зазначити, що установчі акти багатьох міжнародних

організацій фактично не містять норм про їх правоздатність укладати

міжнародні договори. Зокрема ця теза є справедливою щодо: Статуту Ліги

Арабських Держав (м. Каїр, 22 березня 1945 р.) [420], Статуту Організації

Американських Держав (м. Богота, 30 квітня 1948 р.) [421],

Північноатлантичного Договору (м. Вашингтон, 4 квітня 1949 р.) [473],

Статуту Ради Європи (м. Лондон, 5 травня 1949 р.) [465], Акту про

заснування Африканського Союзу (м. Того, 11 липня 2000 р.) [429] та

установчих актів інших міжнародних організацій.

У цьому зв’язку ми повністю погоджуємося з проф. О. О. Мережко,

який зазначає, що Міжнародний Суд ООН у своєму консультативному

висновку на запит ВООЗ (1996 р.) встановив загальновизнаність права

міжнародних організацій укладати міжнародні договори, виходячи з

непрямих повноважень (implied powers). Однак такі повноваження не є

необмеженими. Іншими словами, міжнародна організація не має права

укладати договори у сферах, які очевидно виходять за рамки її цілей і

функцій [74, с. 105, 106].

Окремо слід зазначити про різницю між термінами «в рамках

міжнародної організації» і «під егідою міжнародної організації». Н. М.

Ульянова пояснює відмінності між ними таким чином. Термін «в рамках»

означає, що міжнародний договір приймається органом міжнародної

організації, а термін «під егідою» означає, що договір приймається на

конференції, скликаній певною міжнародною організацією [408, с. 213, 214].

Однак навіть у випадках, коли статути деяких міжнародних організацій,

наприклад, ЮНЕСКО або МОП, не передбачають підписання і депонування

14

Зазначена норма Віденської конвенції 1986 р. [10] очевидно запозичена зі статті

104 Статуту ООН [299, ст. 104] – прим. автора.

54

ратифікаційних грамот щодо договорів, прийнятих вищими органами

міжнародної організації15

, такий договір стає чинним для держави лише

внаслідок надання згоди на його обов’язковість (у формі ратифікації). А

зобов’язання надати прийнятий в рамках або під егідою міжнародної

організації текст договору на розгляд відповідним органам держави з метою

ратифікації означає лише зобов’язання надати договір на ратифікацію, а не

зобов’язання його ратифікувати [408, с. 209].

У нашій дисертаційній роботі ми будемо використовувати термін

«договори, укладені від імені міжнародної організації». Слід також зазначити

про загальновизнаність положення, що договори, укладені від імені

міжурядової організації, є обов’язковими для цієї організації як окремого

суб’єкта міжнародного права, а не для держав, що входять до складу цієї

організації [74, с. 104].

Головною особливістю укладення міжнародних договорів від імені

міжнародних організацій є та обставина, що міжнародно-правові норми, які

регулюють договірні відносини між державами та міжнародними

міжурядовими організаціями або виключно між міжнародними

міжурядовими організаціями, наразі не є кодифікованими. Універсальним

міжнародно-правовим договором з регулювання зазначених відносин мала

стати Віденська конвенція про право договорів між державами та

міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21

березня 1986 р. (надалі – Віденська конвенція 1986 р.) [10], однак зазначена

Конвенція не набрала чинності [464]. Саме цією обставиною пояснюється і

назва підрозділу.

З урахуванням завдань нашої дисертаційної роботи важливо дослідити

особливості підготовки тексту Віденської конвенції 1986 р. Регулювання

питання про договори між державами і міжнародними організаціями та між

15

О. О. Мережко у цьому зв’язку робить висновок, що процедура укладення

договорів в рамках міжнародних організацій у певних аспектах починає нагадувати

законотворчий процес у національних парламентах (наприклад, конвенції МОП,

стандарти і регламенти ІКАО) [74, с. 27].

55

міжнародними організаціями залишилось поза рамками Віденської конвенції

1969 р. [11]. Тому Генеральна Асамблея на своїй ХХIV сесії рекомендувала

Комісії міжнародного права ООН зайнятись вивченням даного питання [460].

Ця рекомендація стала підставою для проведення дослідження, спрямованого

на підготовку відповідного проекту. З 1972 р. Комісія провела значну роботу

і на своїй 34-й сесії, що відбулася у 1982 р., підготувала остаточний текст

проекту конвенції про право договорів між державами і міжнародними

організаціями або міжнародними організаціями [84, с. 75].

Розглянувши доповідь Комісії, Генеральна Асамблея ООН 13 грудня

1984 р. прийняла резолюцію про скликання конференції повноважних

представників держав і передачу на її розгляд вказаного проекту з метою

вироблення міжнародної конвенції [478]. Згідно з нею у м. Відні з 18 лютого

по 21 березня 1986 р. відбулась Конференція ООН з права договорів між

державами і міжнародними організаціями або між міжнародними

організаціями. У роботі конференції взяли участь 97 держав, у тому числі

Українська РСР. Крім того, були присутні спостерігачі від 19 міжнародних

організацій – ООН, ЮНЕСКО, ЮНІДО, МАГАТЕ, Європейського

Економічного Співтовариства та ін. [84, с. 76].

Під час розробки конвенції була застосована досить рідкісна для

міжнародно-правової практики процедура запозичення – багато положень до

проекту конвенції були перенесені з Віденської конвенції про право

міжнародних договорів 1969 р. [11]. Саме тому низка проектів статей не

розглядалася по суті ні в Комітеті повного складу, ні в робочій групі, а були

передані безпосередньо до Редакційного комітету для внесення до них в разі

необхідності змін і уточнень редакційного характеру.

Конвенція про право договорів між державами і міжнародними

організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р.

[10] являє собою багатосторонній міжнародно-правовий акт, який

встановлює порядок укладення, набрання чинності, формулювання

56

застережень, додержання, застосування, тлумачення і припинення дії

договорів за участю міжнародних організацій [84, с. 76].

Конвенція 1986 р. [10] тісно пов’язана з Віденською конвенцією 1969 р.

про право міжнародних договорів [11]. Так, що згідно з абзацем 7 Преамбули

Віденської конвенції 1986 р. [10] норми цієї Конвенції сформульовані з

урахуванням положень Віденської конвенції про право міжнародних

договорів від 23 травня 1969 р. [11]. У свою чергу абзац 8 Преамбули

Віденської конвенції 1986 р. [10] визнав зв’язок між правом договорів між

державами і правом договорів між державами і міжнародними організаціями

або між міжнародними організаціями. Очевидно, під словосполученням

«право договорів між державами» в абзаці 8 Преамбули Віденської конвенції

1986 р. [10] мається на увазі, перш за все, Віденська конвенція про право

міжнародних договорів 1969 р. [11], а також відповідна міжнародно-правова

договірна практика.

Разом з тим можна погодитися з тезою, яку висловив О. Ф. Моцик, що

ці міжнародно-правові документи не є близнюками. Конвенція 1986 р. [10]

має, безперечно, своє обличчя, оскільки предметом її регулювання є лише

міжнародні договори за участю міжнародних організацій. Навіть ті

положення, що були перенесені до неї з Конвенції про право міжнародних

договорів [11], зазнали певних змін, зумовлених специфікою такої

різновидності договорів [84, с. 76].

Беззаперечно також, що норми Віденської конвенції 1986 р. [10]

ґрунтуються на відповідних нормах міжнародного звичаєвого права, так

само, як і на доречній правовій практиці за участю міжнародних організацій.

Дослідження суб’єктного складу договорів за участю міжнародних

організацій доводить фактичну відсутність практики укладення

міжнародних багатосторонніх договорів, сторонами яких є виключно

міжнародні організації.

Разом з тим сучасна міжнародно-правова договірна практика містить

приклади участі міжнародних організацій та держав – у спільних

57

багатосторонніх міжнародних договорах; хоча приклади такої участі наразі й

обмежуються договірною практикою лише європейських міжнародних

організацій. Так, Європейський Союз є учасником системи договорів

Світової організації торгівлі [472], а Європейський інвестиційний банк і

Європейський Союз є учасниками Угоди про заснування Європейського

банку реконструкції та розвитку (м. Париж, 29 травня 1990 р.) [414].

Загальний огляд міжнародних білатеральних договорів, обома

сторонами яких є міжнародні організації, дає змогу зробити висновок, що

такі договори укладаються:

1) Організацією Об’єднаних Націй з іншими міжнародними

організаціями універсального або регіонального характеру. Прикладами

таких договорів є відповідно Угода про взаємостосунки між ООН та

Міжнародним органом з морського дна (м. Нью-Йорк, 14 березня 1997 р.)

[399] та Угода про фінансові та адміністративні відносини між Європейським

Співториством та ООН (м. Брюссель, 23 квітня 2003 р.) [443];

2) Організацією Об’єднаних Націй зі своїми спеціалізованими

установами. Наприклад, Угода між ООН та Організацією Об’єднаних Націй з

промислового розвитку (м. Нью-Йорк, 17 грудня 1985 р.) [314] або Угода між

ООН і Фондом Організації Об’єднаних Націй (м. Нью-Йорк, 12 червня

1998 р.) [398];

3) Між двома спеціалізованими установами ООН. Наприклад, Угода

між Міжнародною організацією праці та Всесвітньою організацією охорони

здоров’я (м. Женева, 10 липня 1948 р.) [395] або Угода між Міжнародним

агентством з атомної енергії та Всесвітньою організацією охорони здоров’я

(м. Відень, 28 травня 1959 р.) [396];

4) Між двома міжнародними організаціями спільного географічного

(зазвичай, європейського) регіону. Наприклад, Спільна Декларація про

співробітництво і партнерство між Радою Європи та Європейською Комісією

(м. Страсбург, 3 квітня 2001 р.) [453] або Заява про наміри щодо

58

співробітництва між Радою Європи та Європейською Комісією (м. Брюссель,

1 квітня 2014 р.) [467].

Переходимо до детального розгляду практики надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору від імені міжнародних організацій.

Віденська конвенція про право договорів між державами та

міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21

березня 1986 р. встановлює способи надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору у статті 2 («Вживання термінів») [10, ст. 2].

Для розуміння понятійного апарату Віденської конвенції 1986 р.

важливою є норма пункту 2 статті 2 цієї Конвенції, згідно з якою

застосування термінів у цій Конвенції не впливає на застосування цих

термінів або значень, що можуть бути надані їм у внутрішньому праві будь-

якої держави або у правилах будь-якої міжнародної організації [470, Art. 2].

Щодо України такі терміни або значення закріплені у Законі України «Про

міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV, зокрема у

статті 2 («Визначення термінів») цього Закону [135, ст. 2].

Відповідно до підпункту «b» пункту 1 статті 2 Віденської конвенції

1986 р. ратифікація, як спосіб надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору, може застосовуватися лише державами [470, Art. 2]. При цьому

підпункт «b-bis» пункту 1 статті 2 Віденської конвенції 1986 р. встановлює,

що акт офіційного підтвердження міжнародної організації означає

міжнародний акт, що відповідає [за юридичною природою – Ю. В.] акту

ратифікації від імені держави [470, Art. 2; 405, с. 93].

Слід підкреслити, що практика укладення договорів Лігою Націй з

окремими державами свідчить, що умова про ратифікацію таких договорів

стосувалася лише держав і не потребувала ратифікації від імені Ліги Націй,

оскільки умови договору були узгоджені з Радою Ліги Націй [411, с. 178,

179]. Так само пункт 3 статті 43 Статуту ООН встановлює, шо угода,

укладена Радою Безпеки з одним із членів Організації, підлягає ратифікації

лише цією державою [299, ст. 43].

59

Відповідно, як приклад застосування акту офіційного підтвердження

(act of formal confirmation) міжнародною організацією можна навести норму

пункту 2 статті 3 Угоди про заснування ЄБРР від 29 травня 1990 р., згідно з

якою нові держави можуть бути прийняті в члени Банку на умовах, які може

встановлювати Банк, якщо за їхнє прийняття до членів проголосує не менше

двох третин Керуючих, що представляють не менше, ніж три чверті загальної

кількості голосів, на яку мають право члени Банку [414, Art. 3].

Далі. Підпункт «b-ter» пункту 1 статті 2 Віденської конвенції 1986 р.

встановлює, що міжнародні організації можуть використовувати способи

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору, які також можуть

використовувати і держави згідно з підпунктом «b» пункту 1 статті 2

Конвенції 1969 р., зокрема йдеться про прийняття, затвердження і

приєднання [469, Art. 2; 470, Art. 2].

Загальний огляд практики укладення міжнародних договорів за участю

міжнародних організацій показує, що міжнародні організації найбільш часто

використовують такі способи надання згоди на обов’язковість міжнародних

договорів, як підписанння і затвердження [79, с. 22].

Підписання договору уповноваженими представниками сторін як

спосіб надання згоди практикується в міжнародних договорах між двома

міжнародними організаціями, а також у змішаних міжнародних угодах

(mixed agreements), тобто в угодах, в яких з однієї сторони виступає

міжнародна організація, а з іншої – держава. Так, згідно з пунктом 8.1. Угода

між Міжнародним фондом сільськогосподарського розвитку та Всесвітньою

організацією охорони здоров’я від 23 травня 1980 р. набула чинності з

моменту підписання її уповноваженими представниками ВООЗ і МФСР [309,

ст. VIII]. Аналогічним чином Угода про фінансові та адміністративні

відносини між Європейським Співториством та Організацією Об’єднаних

Націй від 23 квітня 2003 р. набула чинності з моменту її підписання обома

Сторонами [443, Art. 15].

60

У випадку коли міжнародна організація підписує міжнародний договір

з державою, такий договір може бути укладено від імені держави, від імені

уряду держави, від імені міністерств або інших центральних органів

виконавчої влади держави або від імені інших вищих органів державної

влади. Так, Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією

Північно-Атлантичного договору від 9 липня 1997 р. [333] набула чинності з

моменту її підписання Президентом України Л. Д. Кучмою і главами усіх

держав – членів Організації Північно-Атлантичного договору. Так само з

моменту підписання належним чином уповноваженими представниками

Уряду України та ООН набула чинності Угода від 6 жовтня 1992 р. між

Урядом України та Організацією Об’єднаних Націй про заснування

Представництва Організації Об’єднаних Націй у м. Києві [316, ст. XXI].

Практика ООН також допускає випадки, коли міжнародний договір за

участю держави може набрати чинності з дати, яка мала місце раніше за

часом, ніж дата його підписання. Так, Меморандум про взаєморозуміння між

Урядом України та Організацією Об’єднаних Націй щодо надання ресурсів

до складу Операції ООН у Кот-д’Івуарі було підписано 3 липня 2014 р. [69,

ст. 15], а набув чинності згідно зі статтею 14 – з 1 липня 2013 р. [69, ст. 14].

Принагідно зауважимо, що ця особливість була пов’язана з необхідністю

повного відшкодування на користь України її фактичних витрат із

забезпечення національного українського контингенту (вертолітного

підрозділу) під час Операції ООН у Кот-д’Івуарі (ОООНКІ/UNOCI).

Прикладами надання згоди на обов’язковість міжнародного договору у

формі підписання є також міжнародні договори, укладені:

– від імені міжнародної організації та від імені міністерства –

Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством внутрішніх справ

України та Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ (БДІПЛ)

від 5 липня 2012 р. [68, ст. 7];

– від імені міжнародної організації та від імені іншого (ніж

міністерство) центрального органу виконавчої влади держави – Заява про

61

наміри Державного агентства з інвестицій та управління національними

проектами України, Міністерства охорони здоров’я України, Дитячого фонду

Організації Об’єднаних Націй, Програми розвитку Організації Об’єднаних

Націй, Фонду народонаселення Організації Об’єднаних Націй, Всесвітньої

організації охорони здоров’я, Швейцарської агенції з розвитку та

співробітництва, у підтримку Національного проекту «Нове життя – Нова

якість охорони материнства та дитинства» від 14 грудня 2011 р. [39, п. 11];

– від імені міжнародної організації та від імені іншого вищого органу

державної влади – Меморандум про співробітництво між Конституційним

Судом України та Координатором проектів ОБСЄ в Україні від 16 липня

2014 р. [72, ст. 5.1.].

Затвердження як спосіб надання згоди використовується переважно у

практиці Організації Об’єднаних Націй та її спеціалізованих установ і власне

є основним способом надання згоди на обов’язковість міжнародних

договорів, що укладаються між ООН та її спеціалізованими установами або

між двома спеціалізованими установами ООН. Так, стаття 21 Угоди між

Організацією Об’єднаних Націй і Всесвітньою туристичною організацією від

23 грудня 2003 р. передбачає, що зазначена Угода набирає чинності після її

затвердження Генеральною Асамблеєю ООН і Генеральною асамблеєю

Всесвітньої туристичної організації [313, ст. 21].

У цьому зв’язку доречно знову звернутися до змісту абзацу 10

Преамбули Віденської конвенції 1986 р., згідно з яким міжнародна

організація має таку правоздатність укладати договори, яка є необхідною для

виконання її функцій і досягнення її цілей; а практика міжнародних

організацій щодо укладення договорів з державами або між собою має

відповідати їх установчим актам [10].

Повноваження Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї ООН

затверджувати міжнародні договори ґрунтуються на відповідних статтях

Статуту Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 р. [299].

62

Так, Рада Безпеки на підставі статті 43 Статуту ООН має повноваження

укладати із Членами Організації (або групами Членів Організації) угоди про

надання необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки збройні

сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право

проходу [299, ст. 43]. Також Радбез ООН затверджує умови угод про опіку

районів, що віднесені до стратегічних [299, ст. 83(1)].

Генеральна Асамблея на підставі статті 17(3) Статуту ООН затверджує

будь-які фінансові і бюджетні угоди із спеціалізованими установами, які

зазначені у статті 57 Статуту ООН [299, ст. 17(3), 57]. На підставі статті 63(1)

ГА ООН затверджує угоди, укладені Економічною і Соціальною Радою [299,

ст. 63(1)]. Згідно зі статтею 85(1) ГА ООН затверджує умови угод про опіку

районів, що не віднесені до стратегічних [299, ст. 85(1)].

Генеральна Асамблея ООН затверджує міжнародні договори шляхом

прийняття відповідної резолюції. Зокрема згадана нами Угода між

Організацією Об’єднаних Націй і Всесвітньою туристичною організацією від

23 грудня 2003 р. [313] була затверджена Резолюцією Генеральної Асамблеї

ООН від 23 грудня 2003 р. № A/RES/58/232 [313].

Повноваження спеціалізованих установ ООН щодо укладення

міжнародних договорів зазвичай закріплені в їх установчих документах.

Зокрема для нашого прикладу Генеральна асамблея Всесвітньої туристичної

організації має право затверджувати угоди з міжнародними організаціями (у

тому числі з ООН) на підставі пункту l статті 12 Статуту Всесвітньої

туристичної організації [466, Art. 12].

Угоди, що потребують затвердження від імені ООН, можуть

застосовуватися тимчасово, однак лише після попереднього затвердження

Економічною і Соціальною Радою ООН із санкції Генеральної Асамблеї

ООН і відповідним уповноваженим органом іншої міжнародної організації.

Наприклад, згідно з пунктом b статті 21 Угоди між Організацією Об’єднаних

Націй та Організацією Об’єднаних Націй з промислового розвитку від 17

грудня 1985 р. [314] ця Угода спочатку була затверджена Резолюцією

63

ЕКОСОР ООН від 12 грудня 1985 р. № 1985/81 і відповідно Радою з

промислового розвитку ЮНІДО [427, Art. 9]. А вже потім зазначена Угода

була затверджена безпосередньо Генеральною Асамблеєю ООН на підставі

Резолюції від 17 грудня 1985 р. № A/RES/40/180 [314].

Також угоди, що потребують затвердження від імені ООН, можуть

застосовуватися тимчасово після їх підписання уповноваженими

представниками сторін. Так, на підставі пункту 2 статті 14 Угоди про

співробітництво та взаємовідношення між Організацією Об’єднаних Націй і

Міжнародним трибуналом з морського права від 18 грудня 1997 р. [327,

ст. 14] зазначена Угода застосовувалася на тимчасовій основі з дати її

підписання Генеральним Секретарем ООН і Головою Міжнародного

трибуналу з морського права, а вже потім була затверджена Сторонами.

Менш поширеним у порівнянні з підписанням і затвержденням є такі

способи надання згоди міжнародними організаціями на обов’язковість для

них міжнародних договорів, як: обмін нотами [31; 397, розділ 28] та обмін

листами [328; 442, p. 9–11].

У практиці Євросоюзу надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору має свої особливості. Правовою підставою для укладення

міжнародних договорів Євросоюзом є стаття 47 Договору про Європейський

Союз, згідно з якою Союз має правосуб’єктність («The Union shall have legal

personality») [424, Art. 47], а також спеціальний Розділ V «Міжнародні угоди»

(«International agreements») Частини П’ять «Зовнішня діяльність Союзу»

Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) [425].

Пункт 1 стаття 216 ДФЄС встанавлює, що Союз може укладати угоди з

однією або більше третіми16

країнами або міжнародними організаціями, як

це передбачено Договорами17

або якщо укладення угоди є необхідним для

досягнення в рамках політик Союзу однієї з цілей, зазначених у Договорах,

16 Під «третіми» країнами розуміються країни, що не є членами Європейського

Союзу – прим. автора. 17

Поняття «Договори» у праві Євросоюзу є родовим для двох договорів: Договору

про Європейський Союз [424, Art. 1] і Договору про функціонування Європейського

Союзу [425, Art. 1].

64

або якщо це передбачено юридично обов’язковим актом Союзу, або якщо

це може вплинути на спільні правила або змінити їхню сферу застосування

[425, Art. 216]. Далі пункт 2 статті 216 ДФЄС визначає, що угоди, укладені

Союзом, мають обов’язковий характер для інституцій18

і держав-членів

Союзу [425, Art. 216].

Більшість міжнародних угод Європейський Союз укладає у взаємодії із

державами-членами. Результатом є укладання змішаних угод (mixed

agreements), сторонами яких, з одного боку, є Союз та його держави-члени, з

іншого – третя країна чи міжнародна інституція [15, с. 46; 74, с. 103].

М. М. Гнатюк, який спеціально досліджував практику укладення угод

від імені Європейського Союзу, пише, що порядок укладення міжнародних

угод від імені Європейського Союзу визначає стаття 218(6) ДФЄС [425,

Art. 218]. Так, угоди про асоціацію, угоди, які встановлюють інституційні

рамки, угоди, які мають значні бюджетні наслідки, укладаються Радою ЄС

після отримання згоди Європейського Парламенту. До угод про асоціацію

відносяться усі угоди, укладені на підставі статті 217 ДФЄС [425, Art. 217].

Визначення угод, які встановлюють інституційні рамки, є більш

проблематичним, оскільки більшість угод містять положення про створення

певних інституцій. Отримання згоди Європейського Парламенту на

укладання угод, які мають бюджетні наслідки, зумовлене провідною роллю

Європарламенту в ухваленні бюджету, однак зберігається певна неясність,

що саме означає термін «важливі бюджетні наслідки».

Правило отримання згоди поширюється також на міжнародні угоди з

питань, щодо яких використовується звичайна та спеціальна законодавчі

процедури при прийнятті внутрішніх рішень [425, Art. 294]. Така логіка є

цілком закономірною, оскільки міжнародні угоди можуть мати пряму дію. В

18

Згідно з пунктом 1 статті 13 Договору про Європейський Союз інституціями

(головними органами) Союзу є: Європейський Парламент, Європейська Рада, Рада (Рада

ЄС), Європейська Комісія, Суд Європейського Союзу, Європейський Центральний Банк і

Рахункова Палата [424, Art. 13].

65

інших випадках рішення про укладання міжнародних угод приймається

Радою ЄС після консультації з Європарламентом.

При укладанні міжнародних угод на основі статті 207 ДФЄС (спільна

торговельна політика) Рада ЄС приймає рішення без згоди чи

консультування з Європарламентом [425, Art. 207]. Європейський Парламент

не має повноважень стосовно угод, укладених в рамках Спільної зовнішньої і

безпекової політики (СЗБП), що є невиправданим з точки зору забезпечення

узгодженості і єдності зовнішньополітичної поведінки ЄС. Адже угоди в

рамках СЗБП укладаються від імені ЄС, а не від імені держав-членів, які

діють в рамках власної конституційної практики.

Рішення Ради ЄС про надання згоди на обов’язковість міжнародних

договорів приймаються, як правило, кваліфікованою більшістю голосів за

пропозицією переговірника. Однак Рада діє одностайно, коли угода охоплює

сферу, в якій внутрішні акти належить ухвалювати одностайно. Так,

наприклад, коли угода стосується непрямих податків, Рада повинна діяти

одностайно, оскільки стаття 113 ДФЄС [425, Art. 113] передбачає

одностайність у прийнятті внутрішніх рішень із цього питання. Таким чином,

стаття 218 ДФЄС [425, Art. 218] підтверджує доктрину імпліцитних

повноважень та паралелізм між внутрішніми і зовнішніми компетенціями

Союзу. Одностайне прийняття рішень необхідне також у випадку укладання

угод про асоціацію, угод про економічну, фінансову і технічну співпрацю із

країнами-кандидатами, угоди про приєднання Союзу до Європейської

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [424, Art. 6, para

2; 431]. Рішення про надання згоди приймається Радою після завершення

ратифікаційних процедур в державах-членах.

Порядок надання згоди на обов’язковість міжнародних угод у рамках

спільної торговельної політики передбачає, як правило, прийняття рішень

Радою кваліфікованою більшістю голосів, окрім випадків, коли вони

охоплюють сферу, в якій внутрішні акти належить ухвалювати одностайно,

та у випадку, коли угоди стосуються торгівлі культурними і

66

аудіовізуальними послугами, а також медичними, освітніми та соціальними

послугами, де існує ризик порушення національної організації таких послуг

(стаття 207 ДФЄС) [425, Art. 207]. Стосовно міжнародних угод у сфері

монетарної політики на основі статті 219 ДФЄС [425, Art. 219] діє такий

порядок укладання: «шляхом відступу від статті 218, Рада або за

рекомендацією Європейського Центрального Банку, або за рекомендацією

Комісії та після проведення консультацій з Європейським Центральним

Банком <…> може укладати формальні угоди про систему курсів обміну євро

на валюти третіх держав. Рада діє одностайно після проведення консультацій

з Європейським Парламентом» [425, Art. 219].

Надання згоди Радою ЄС на обов’язковість міжнародних договорів

відбувається у формі рішення. Такі рішення зазвичай складаються із

преамбули, в якій поміж іншого зазначається правова підстава укладання

угоди, та кількох статей, в яких викладається згода, а також визначається

особа, відповідальна за інформування сторін угоди про рішення Ради.

Рішення може містити й інші положення, наприклад, порядок

представництва ЄС в органах, які створюються угодою.

Підписання міжнародної угоди за участю Союзу може

супроводжуватись рішенням про тимчасове застосування цієї угоди до

набрання нею чинності. Це положення було запроваджене Амстердамською

угодою від 2 жовтня 1997 р. [476] на основі статті 25 Віденської конвенції

про право міжнародних договорів [11, ст. 25]. Європейський Союз широко

використовує таку можливість при укладанні змішаних угод, які потребують

значного часу на ратифікацію державами-членами [15, с. 46–48]. Так, згідно з

Вербальною нотою Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу

щодо Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною від 30

вересня 2014 р., з огляду на виконання Україною необхідних для цього

внутрішніх процедур, окремі частини Угоди про асоціацію почали тимчасово

застосовуватися, починаючи з 1 листопада 2014 р. [8, с. 281].

67

Механізм прийняття або затвердження в Європейському Союзі

використовується доволі часто (див. повідомлення депозитарію

C.N.514.2000.TREATIES-6 про приєднання до Конвенції про надання

продовольчої допомоги 1999 р.): «Конвенція набула чинності 1 липня 1999 р.

для урядів і міжурядових організацій, які до 30 червня 1999 р. здали на

зберігання свої документи про її ратифікацію, прийняття, затвердження або

про приєднання до неї або про її тимчасове застосування, в тому числі і для

Європейського Співтовариства.» [394, с. 10].

Ратифікацію від імені Європейського Союзу здійснює Європейський

Парламент [424, Art. 14]. Прикладами ратифікації від імені Союзу є стаття

486 Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною

(м. Брюссель, 21 березня 2014 р. і 27 червня 2014 р.) [318, ст. 486], а також

стаття 464 Угоди про асоціацію між Європейським Союзом і Республікою

Молдова (м. Брюссель, 27 червня 2014 р.) [416, Art. 464].

Статті 5(1) і 36(3) Міжнародної угоди щодо тропічної деревини 2006

року передбачають, що Європейське Співтовариство та інші міждержавні

організації можуть надати свою згоду на обов’язковість зазначеної Угоди у

формі остаточного підписання, ратифікації, прийняття, затвердження або

приєднання [452, Art. 5(1), 36(3)].

Підсумовуючи результати підрозділу 1.3. нашої дисертаційної роботи,

можна зробити такі основні висновки:

1. Практика укладення міжнародних договорів за участю міжнародних

організацій доводить, що з усіх способів надання згоди на обов’язковість

міжнародних договорів, передбачених Віденською конвенцією про право

договорів між державами та міжнародними організаціями або між

міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р., міжнародні організації

використовують лише один – затвердження (і цей висновок є істинним

переважно щодо практики ООН та її спеціалізованих установ).

68

2. Відповідно міжнародні організації фактично не застосовують такі

конвенційні способи надання згоди, як: акт офіційного підтвердження,

прийняття і приєднання.

3. До способів надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів,

які міжнародні організації реально використовують у своїй практиці, можна

віднести: підписання, обмін нотами (або листами), а в деяких випадках

(зокрема у практиці Європейського Союзу) – також і ратифікацію.

Висновки до Розділу 1

1. Генеза інституту і стадії надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору безпосередньо пов’язується з двома основними

чинниками: перший – це формування і закріплення сприйняття міжнародного

договору як основного джерела міжнародного публічного права, другий –

необхідність перевірки сувереном правомірності договору, укладеного його

уповноваженим представником з іноземною державою.

2. Ратифікація стає обов’язковим елементом договору у Стародавньому

Римі. Проте як повноцінний інститут, ратифікація складається у період

Середньовіччя. Приблизно із середини XVI ст. міжнародні договори

починають укладатися вже від імені певної держави, а не від імені її

правителя. Така практика, очевидно, є проявом концепції державного (а не

монаршого) суверенітету.

3. Із середини XVII ст. буржуазні парламенти використовують інститут

ратифікації, аби суттєво обмежити повноваження монархів у

зовнішньополітичних відносинах. Таким чином, інститут і стадія надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору мали скоріше національно-

правове, аніж міжнародно-правове походження. Це була своєрідна форма

національного (спочатку монаршого, а згодом – парламентського) контролю

за зовнішньою сферою компетенції держави.

69

4. Актом універсального міжнародного права, яким кодифіковано

норми про надання згоди державою на обов’язковість для неї міжнародного

договору, є Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.

5. Конвенційні норми про надання згоди державою на обов’язковість

для неї міжнародного договору імплементовані у Законі України «Про

міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV.

6. Практика укладення міжнародних договорів за участю міжнародних

організацій доводить, що з усіх способів надання згоди на обов’язковість

міжнародних договорів, передбачених Віденською конвенцією про право

договорів між державами та міжнародними організаціями або між

міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р., міжнародні організації

використовують лише один – затвердження (і цей висновок є істинним

переважно щодо практики ООН та її спеціалізованих установ).

7. Міжнародні організації фактично не застосовують такі конвенційні

способи надання згоди, як: акт офіційного підтвердження, прийняття і

приєднання. Разом з тим до способів надання згоди на обов’язковість

міжнародних договорів, які міжнародні організації реально використовують

у своїй практиці, можна віднести: підписання, обмін нотами (або листами), а

в деяких випадках (зокрема у практиці Європейського Союзу) – також і

ратифікацію.

70

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВА ПРИРОДА СТАДІЇ НАДАННЯ ЗГОДИ

НА ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ

2.1. Способи і види надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору.

Питання, які розглядаються у підрозділі 2.1. нашої дисертаційної

роботи, досліджували у своїх наукових працях Ентоні Ауст (Anthony Aust)

[415], М. О. Баймуратов [2], С. Б. Бальхаєва [338; 339], Александру

Болінтінеану (Alexandru Bolintineanu) [419], М. В. Буроменський [60, с. 50–

56; 61, с. 67–75], Д. М. Величко [7], Вольфганг Граф Вітцтум (Wolfgang Graf

Vitzthum) [376], Річард К. Гардінер (Richard K. Gardiner) [447], Джон М.

Джонс (John Mervyn Jones) [454], А. І. Дмитрієв [18], Олівер Дорр (Oliver

Dörr) і Кірстен Шмаленбах (Kirsten Schmalenbach) [439], О. О. Ейхельман

[413], Олуфемі Еліас (Olufemi Elias) [475], Л. Г. Заблоцька [79, с. 19–22], Р. А.

Каламкарян [357], П’єр Клейн (Pierre Klein) і Олів’є Кортен (Olivier Corten)

[474], Ф. І. Кожевников [360], Є. О. Коровін [368], В. П. Кошеваров [63],

М. П. Лозовик [371], І. І. Лукашук [372, с. 401–433, с. 456–472], Пітер

Маланчук (Peter Malanczuk) [66, с. 194–198], Панос Меркуріс (Panos

Merkouris) [475], В. І. Муравйов [18], Р. А. Мюллерсон [378], Ласса

Оппенгейм (Lassa Oppenheim) [387], Б. І. Осмінін [388; 389; 390], С. М.

Перепьолкін [80, с. 98–117], О. Е. Поленц [391], В. М. Репецький [81, с. 164–

167], В. О. Ріяка [393], Т. Л. Сироїд [80, с. 98–117], А. М. Талалаєв [401; 402],

Л. Д. Тимченко [405], О. І. Тіунов [406], Г. І. Тункін [407], Е. М. Фабриков

[410, с. 28–32], Альфред Фердросс (Alfred Verdross) [411], Л. А. Філяніна [80,

с. 98–117], Малгосія Фіцморіс (Malgosia Fitzmaurice) [444; 445; 475], В. М.

Шуршалов [412] та інші вчені.

71

Щоб стати стороною багатостороннього договору, держава повинна

відповідним актом продемонструвати свою готовність прийняти на себе

юридичні права та обов’язки, що передбачені у цьому договорі. Вона має

продемонструвати шляхом конкретного акту свою згоду на обов’язковість

договору. Іншими словами, держава має надати свою згоду бути зв’язаною

цим договором. Відповідно до заключних положень того або іншого

конкретного договору, держава може різними шляхами надати згоду на

обов’язковість для себе цього договору [353, с. 33; 394, с. 9]. Згідно зі

статтею 11 Віденської конвенції 1969 р. [11, ст. 11] способами надання такої

згоди є такі: «підписання, обмін документами, що становлять договір,

ратифікація, прийняття, затвердження, приєднання або будь-який інший

погоджений спосіб».

Зазвичай багатосторонні міжнародні договори надають державам –

учасницям можливість самим визначитися з вибором способу надання згоди

на обов’язковість міжнародного договору. Наприклад, стаття 67 (3) Конвенції

ООН проти корупції 2003 р. встановлює: «3. Ця Конвенція підлягає

ратифікації, прийняттю або затвердженню» [47, ст. 67]. Разом з тим деякі

договори прямо встановлюють конкретний спосіб надання згоди. Так, стаття

ХХІ (1) Статуту Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН

1945 р. передбачає: «1. Цей Статут є відкритим для прийняття країнами,

зазначеними у Додатку I» [300, ст. ХХІ].

Показово, що стаття 11 Віденської конвенції 1969 р. [469, Art. 11]

урівнює різні способи надання згоди на обов’язковість договору, оскільки усі

способи призводять до однакових міжнародно-правових наслідків – набуття

чинності певного міжнародного договору для певної держави. Проте

найбільш загальноприйнятими у цьому плані є остаточне підписання

договору, його ратифікація, прийняття, затвердження та приєднання до

нього. Подібні дії відносяться до числа актів, що здійснюються на

міжнародному рівні та потребують оформлення відповідного документу та

передачі його на зберігання депозитарію [353, с. 33].

72

Саме в залежності від загальної прийнятності способів надання згоди

ми розглянемо їх більш докладно.

Згідно зі статтею 12 «Згода на обов’язковість договору, виражена

підписанням» Віденської конвенції 1969 р.:

1. Згода держави на обов’язковість для неї договору виражається

шляхом підписання договору представником держави, коли:

а) договір передбачає, що підписання має таку силу;

b) в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь

у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу; або

с) намір держави надати підписанню такої сили випливає з

повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

2. Для цілей пункту 1:

а) парафування тексту означає підписання договору в тому випадку,

коли встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, так

домовились;

b) підписання ad referendum договору представником держави, якщо

воно підтверджується цією державою, означає остаточне підписання

договору [11, ст. 12].

Підписання є одним із найбільш звичайних способів, що

застосовуються в процесі оформлення участі в тому чи іншому договорі.

Багатосторонні договори містять положення щодо підписання, де

зазначаються місце підписання договору, дата відкриття договору для

підписання, строк його підписання і таке інше. Крім того, у подібних

договорах перераховуються і способи, за допомогою яких держава, що

підписує, може стати його учасником, наприклад такі, як ратифікація,

прийняття, затвердження або приєднання [394, с. 5].

Відкриття договору для підписання (пункт 3.1.2. Керівництва з

міжнародних договорів 2002 р. [394, с. 5]). У багатосторонніх договорах

часто зазначається, що вони будуть відкриті для підписання лише до

відповідної дати, після якої підписання їх вже не буде можливим. Після

73

закриття договору для підписання держава може стати його учасником

шляхом приєднання. Окремі багатосторонні договори залишаються

відкритими для підписання протягом невизначеного часу. До цієї категорії

входить більшість багатосторонніх договорів з питань прав людини,

наприклад, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової

дискримінації 1965 р. [75], Міжнародний пакт про громадянські і політичні

права 1966 р. [82], Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію

всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. [46] та ін.

Звичайно у багатосторонніх договорах, депозитарієм яких є

Генеральний Секретар Організації Об’єднаних Націй, містяться положення

про їх підписання всіма державами – членами ООН, або спеціалізованих

установ, або Міжнародного агентства з атомної енергії, або учасниками

Статуту Міжнародного Суду ООН [299]. Проте деякі міжнародні договори

містять спеціальні обмеження щодо участі в них, що пояснюється їх

конкретними обставинами. Так, наприклад, стаття 2 Угоди про введення

глобальних технічних правил для колісних транспортних засобів, предметів

обладнання та частин, які можуть бути встановлені та/або використані на

колісних транспортних засобах, 1998 р. [319, ст. 2] передбачає участь у ньому

лише країн, що є членами Європейської економічної комісії (ЄЕК/ООН),

регіональних економічних інтеграційних організацій, утворених країнами –

членами ЄЕК, та країнами, прийнятими до ЄЕК як члени-консультанти.

Крім встановлення автентичності, підписання договору тягне за собою

й інші юридичні наслідки. Зазвичай підписання є першим кроком у процесі

входження до числа учасників відповідного договору [353, с. 32].

Розрізняють два види підписання: просте і остаточне.

Просте підписання договору (пункт 3.1.3. Керівництва з міжнародних

договорів 2002 р. [394, с. 6]). Як правило, у багатосторонніх договорах

передбачається можливість їх підписання за умови ратифікації, прийняття

або затвердження, що має також назву простого підписання. У таких

випадках держава, яка підписує договір, не приймає на себе позитивних

74

юридичних обов’язків за договором, що підписується. Проте акт підписання

означає, що держава має намір вжити кроків з надання згоди на

обов’язковість цього договору на більш пізньому етапі. Акт підписання

породжує для держави, яка підписала договір, обов’язок утримуватися від

вчинення дій, що позбавили б договір його об’єкта і мети, до того часу, поки

вона явно не висловить свого наміру не ставати учасником цього договору

[353, с. 32]. Цей основоположний принцип права міжнародних договорів

закріплений у статті 18 Віденської конвенції 1969 р. [11, ст. 18]. Див.,

наприклад, статтю 125 (2) Римського Статуту Міжнародного кримінального

суду 1998 р.: «Цей Статут підлягає ратифікації, прийняттю або затвердженню

державами, які підписали Статут…» [289, ст. 125].

Держава, яка підписала договір, отримує також і певні права. Така

держава набуває право стати стороною у договорі, який вона підписала, а

також отримувати від депозитарія сповіщення і повідомлення, які стосуються

договору [353, с. 32] (див. статтю 77 Віденської конвенції 1969 р. [11, ст. 77]).

Остаточне підписання (пункт 3.1.4. Керівництва з міжнародних

договорів 2002 р. [394, с. 6]). У деяких договорах передбачається, що

держави можуть надати згоду на те, щоб бути юридично зв’язаними ними,

лише в результаті підписання цих договорів. Такий спосіб частіше всього

застосовується у двосторонніх договорах і нечасто – у багатосторонніх. В

останньому випадку в положеннях договору, що стосуються набуття

чинності, прямо передбачено, що договір набуває чинності після підписання

його відповідною кількістю держав [353, с. 34; 394, с. 6].

Проф. М. О. Баймуратов з посиланням на угорського професора

Міклоша Харазті (Miklós Haraszti) зазначає, що 80% сучасних договорів не

передбачають їх ратифікації19

. На думку деяких вчених, за відсутності у

тексті договору вказівок про те, що є остаточною згодою на обов’язковість

договору, таким способом є саме остаточне підписання [2, с. 213]. Інші

19

Примітно, що свого часу проф. В. М. Шуршалов наводив зовсім інші дані – дві

третини міжнародних договорів зазвичай підлягали ратифікації [412, с. 153].

75

автори дотримуються думки, що загальним повинно бути правило про

обов’язковість ратифікації. При цьому Віденська конвенція 1969 р. у статтях

12 (1) і 14 (1) [11, ст. 12, 14] зайняла «нейтральну» позицію і залишила це

питання на розсуд сторін договору [66, с. 195].

Найбільш часто остаточне підписання використовується у договорах,

що укладаються під егідою Європейської економічної комісії ООН.

Наприклад, стаття 4 (3) Угоди про прийняття єдиних умов періодичних

технічних оглядів колісних транспортних засобів і про взаємне визнання

таких оглядів 2001 р. передбачає: «3. Країни, зазначені в пунктах 1 і 2 цієї

статті, можуть стати Договірними сторонами Угоди: a) шляхом її підписання

без застереження щодо ратифікації <…>» [324, ст. 4].

Глава держави, глава уряду або міністр закордонних справ мають право

підписати договір або здійснити будь-який інший акт щодо договору від

імені держави без пред’явлення документу про повноваження. Будь-яка інша

особа (крім глави держави, глави уряду або міністра закордонних справ)

може підписати договір лише тоді, коли вона має на руках дійсний документ

про повноваження. Цим документом така особа уповноважується на

здійснення відповідних дій щодо договору. Зазначена правова вимога

знайшла своє відображення у статті 7 Віденської конвенції 1969 р. [11, ст. 7] і

спрямована на захист інтересів усіх держав – учасниць договору, а також на

охорону юридичної недоторканності депозитарія. Повноваження, за

загальним правилом, видаються на підписання відповідного конкретного

договору [394, с. 6, 7].

Окремі країни резервують при Генеральному Секретарі ООН загальні

повноваження. У цих загальних повноваженнях не зазначаються конкретні

договори, які можуть бути підписаними: в них частіше всього міститься

дозвіл відповідному представникові підписувати усі договори, що

відносяться до відповідної категорії питань.

76

Форма документу про повноваження наводиться у Типовому документі

про повноваження, що є Додатком 3 до Керівництва з міжнародних договорів

2002 р. [394, с. 52].

Заключна частина договору завершуєтся формулюванням, за

допомогою якого встановлюється згода уповноважених і спосіб посвідчення

цієї згоди. Це формулювання може мати такий вигляд: «На посвідчення чого

представники, належним чином на це уповноважені, підписали цей Договір».

У заключних положеннях, як правило, містяться дата і місце підписання,

підписи сторін і відтиск печатки.

Міжнародний договір, як правило, скріплюється підписами

уповноважених осіб у порядку альтернату (з лат. alternare – чергуватися). У

практиці трапляються випадки, коли сторони не підписують договір з

політичних міркувань, але це не позбавляє договір обов’язкової сили. Так,

Рішення глав держав та урядів, прийняте на саміті Європейської Ради у

м. Единбург 12 грудня 1992 р. [423], має статус міжнародної угоди

(agreement), незважаючи на те, що деякі глави держав його не підписали [74,

с. 155, 156].

Відтиск печатки також не є необхідним атрибутом договору, тому

відсутність відтиску, навіть якщо він передбачений у заключних положеннях,

не позбавляє договір обов’язкової сили [74, с. 155, 156].

Діючи як депозитарій міжнародних договорів, Генеральний Секретар

ООН зобов’язаний вимагати, щоб відповідна особа (крім глави держави,

глави уряду або міністра закордонних справ) пред’явила належні

повноваження, що дозволяють їй підписання того чи іншого договору.

Документи, у яких не проставлено розбірливий підпис однієї із зазначених

вище посадових осіб держави (наприклад, документи, що надіслані

телексом), прийняттю не підлягають. Підписання договору без наявності

відповідних повноважень не допускається. Будь-якої особливої форми

документу про повноваження не існує, але відповідні вимоги до нього

переховані у пункті 3.2.3. Керівництва з міжнародних договорів 2002 р. [394,

77

с. 7, 8]. Такого роду повноваження відрізняються у правовому смислі від

мандатів, які видаються представникам держав на участь у конференціях і на

підписання заключних актів, що приймаються за їх результатами [394, с. 8].

Як хранитель дійсних екземплярів договорів, депозитарій перевіряє всі

повноваження до підписання договорів. У тих випадках, коли як депозитарій

того або іншого договору виступає або повинен виступати Генеральний

Секретар ООН, держава, що має намір підписати відповідний договір, має

завчасно до його підписання узгодити з Договірною секцією ООН обставини

проставляння підпису і надати Договірній секції для перевірки екземпляр

документу про повноваження (для цієї мети прийнятні варіанти

факсимільного підпису). У момент проставляння підпису держава повинна

надати оригінал документу про повноваження. Повноваження можуть бути

надані Договірній секції власноруч або поштою [394, с. 8].

На підставі статті 14 «Згода на обов’язковість договору, виражена

ратифікацією, прийняттям або затвердженням» Віденської конвенції 1969 р.:

1. Згода держави на обов’язковість для неї договору виражається

ратифікацією, якщо:

а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь у

переговорах, домовились про необхідність ратифікації;

с) представник держави підписав договір з умовою ратифікації; або

d) намір держави підписати договір з умовою ратифікації випливає з

повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

2. Згода держави на обов’язковість для неї договору виражається

прийняттям або затвердженням на умовах, подібних до тих, які

застосовуються до ратифікації [11, ст. 14].

У більшості багатосторонніх договорів прямо передбачається, що

держави мають надати згоду на обов’язковість договору шляхом його

підписання під умовою ратифікації, прийняття або затвердження.

78

Положення про можливість підписання договору під умовою

ратифікації дає державі можливість досягти затвердження договору на

внутрішньодержавному рівні і прийняти законодавчі акти, які необхідні для

його внутрішньодержавного рівня та прийняти законодавчі акти, що

необхідні для його внутрішньої імплементації до того, як держава прийме на

себе зобов’язання за цим договором на міжнародному рівні. Після того як

держава ратифікує договір на міжнародному рівні, вона має ввести його в

дію на своїй території. Держава зобов’язана це зробити. Загалом же не існує

часових строків, протягом яких від держави вимагається здійснити

ратифікацію підписаного нею договору. Після ратифікації договір набуває

для відповідної держави обов’язкову юридичну силу [394, с. 9, 10].

Більшість вчених визначають поняття «ратифікація» через поняття

«затвердження». Так, проф. В. А. Уляницький пише, що затвердження

договору верховною владою договірних держав у міжнародному праві

отримало назву ратифікації [356, с. 185]. Подібну точку зору висловлюють

проф. О. О. Ейхельман: затвердження договору дипломатичною мовою

називається ратифікацією [413, с. 324] і проф. Ф. І. Кожевников: ратифікація

є затвердженням міжнародного договору верховною владою держави [360,

с. 104], проф. В. М. Репецький [81, с. 165] та інші вчені [79, с. 20; 80, с. 113].

Проф. Л. Оппенгейм зазначає, що під ратифікацією розуміється остаточне

затвердження сторонами міжнародного договору, укладеного їх

представниками [387, с. 428].

Деякі автори визначають ратифікацію одночасно через «затвердження»

і «схвалення», наприклад, Д. М. Величко [7, с. 49] і Е. М. Фабриков [410,

с. 30].

На нашу думку, більш вдалими є ті визначення поняття «ратифікація»,

які використовують лише поняття «схвалення», оскільки у сучасному

розуміння «затвердження» є самостійним способом надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору [11, ст. 14 (2)]. Наприклад, проф.

В. М. Шуршалов пише, що ратифікація – це акт верховної державної влади,

79

конкретний прояв суверенних прав держави вирішувати найбільш важливі

зовнішньополітичні питання без будь-якого втручання іззовні [412, с. 154].

Аналогічно проф. М. О. Баймуратов зазначає, що ратифікація – це схвалення

тексту міжнародного договору вищим органом державної влади [2, с. 215].

Оскільки ратифікація здійснюється найвищим органом держави, вона є

вищою і найбільш авторитетною формою надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору [2, с. 216; 372, с. 411].

Ратифікацію на міжнародному рівні, яка свідчить для міжнародної

спільноти про готовність держави прийняти на себе зобов’язання за

відповідним договором, не слід плутати з ратифікацією на національному

рівні, здійснення якої державою до того, як вона надасть згоду на

обов’язковість договору на міжнародному рівні, може знадобитися у

відповідності до положень її власної конституції. Ратифікації на

національному рівні для встановлення наміру держави прийняти на себе

зобов’язання на міжнародному рівні недостатньо. Відповідні дії слід вжити і

на міжнародному рівні.

У деяких багатосторонніх договорах передбачаються конкретні

обмеження або умови щодо ратифікації. Наприклад, коли держава здає

Генеральному Секретарю ООН документ про ратифікацію, прийняття або

затвердження Конвенції про заборону або обмеження застосування

конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що

завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію, 1980 р. [49], або

документ про приєднання до неї, вона одночасно повинна повідомити

Генерального Секретаря про свою згоду на обов’язковість будь-яких двох

або більше протоколів, що відносяться до цієї Конвенції. До числа таких

протоколів входять: протоколи І, ІІ та ІІІ від 10 жовтня 1980 р.; Протокол IV

від 13 грудня 1995 р.; Протокол ІІ (з поправками) від 3 травня 1996 р. Будь-

яка держава, що надала згоду на обов’язковість Протоколу ІІ після набуття

чинності 3 грудня 1998 р. Протоколу ІІ (з поправками), вважається такою, що

надала також згоду і на обов’язковість Протоколу ІІ (з поправками), якщо

80

вона не заявила про протилежне. Згідно зі статтею 40 Віденської конвенції

1969 р. [11, ст. 40] така держава вважається також такою, що надала згоду на

обов’язковість Протоколу ІІ (без поправок) щодо будь-якої держави, яка не

зв’язана Протоколом ІІ (з поправками) [394, с. 9, 10].

Прийняття і затвердження договору – це особливі форми надання

згоди на обов’язковість договору, який не потребує ратифікації [79, с. 22; 80,

с. 104, 112].

Прийняття або затвердження договору після його підписання має ті ж

правові наслідки, що і ратифікація, і в цьому випадку застосовуються ті ж

самі норми, якщо у самому договорі не передбачено інше [див. статтю 14 (2)

Віденської конвенції 1969 р.]. Якщо у договорі передбачено його прийняття

або затвердження без попереднього підписання, то таке прийняття або

затвердження вважається приєднанням, і в даному випадку застосовуються

норми, що стосуються приєднання.

Прийняття і затвердження договору є порівняно новими способами

надання згоди. Поширення цих способів відбулося приблизно у середині

ХХ ст. і пов’язане з наданням державам можливості застосувати більш

прості, ніж ратифікація, способи надання згоди [372, с. 427, 428]. Різниця між

прийняттям і затвердженням договору зазвичай встановлюється у

внутрішньодержавному законодавстві.

Відповідні договори, що передані на зберігання Генеральному

Секретарю ООН, допускають їх прийняття або затвердження без

попереднього підписання (див., наприклад, Конвенцію про надання

продовольчої допомоги 1999 р. [361]). Як ми вже зазначали у підрозділі 1.3. в

Європейському Союзі механізм прийняття або затвердження

використовується доволі часто (див. повідомлення депозитарію

C.N.514.2000.TREATIES-6 про приєднання до зазначеної Конвенції):

«Конвенція набула чинності 1 липня 1999 р. для урядів і міжурядових

організацій, які до 30 червня 1999 р. здали на зберігання свої документи про

її ратифікацію, прийняття, затвердження або про приєднання до неї або про її

81

тимчасове застосування, в тому числі і для Європейського Співтовариства.»

[394, с. 10].

У відповідності до статті 13 «Згода на обов’язковість договору,

виражена шляхом обміну документами, які становлять договір» Віденської

конвенції 1969 р.:

Згода держав на обов’язковість для них договору, що складається з

документів, якими вони обмінюються, виражається шляхом цього обміну,

якщо:

а) ці документи передбачають, що обмін ними матиме таку силу; або

b) в інший спосіб установлено домовленість цих держав про те, що цей

обмін документами повинен мати таку силу [11, ст. 13].

Обмін документами у договірній практиці держав являє собою

спрощену процедуру його укладання. При цьому посадові особи (або

уповноважені) надсилають одна одній листи (ноти), в яких викладаються

попередньо погоджені положення щодо сутності питання. Така процедура

означає згоду на обов’язковість цих положень для держави, яка надсилає

ноту [80, с. 108]. Зазвичай обмін документами здійснюється міністерством

закордонних справ певної держави з акредитованим у ньому дипломатичним

представництвом іншої держави. Домовленість набирає чинності саме в

момент обміну документами [372, с. 410].

Згода на обов’язковість договору, надана шляхом обміну документами,

які становлять договір, зазвичай застосовується щодо двосторонніх

міжнародних договорів, учасниками яких є два суб’єкти міжнародного

публічного права. Як ми вже зазначали у підрозділі 1.2. нашої дисертаційної

роботи, у міжнародно-правовій практиці України обмін документами, як

спосіб надання згоди на обов’язковість міжнародного договору, зазвичай

застосовується на міжвідомчому рівні і має два види: обмін дипломатичними

нотами [330; 331] та обмін листами [30; 329].

У цьому зв’язку також доречно зауважити, що поняття «обмін

документами» не слід плутати з поняттям «обмін ратифікаційними

82

грамотами». За смислом статті 13 Віденської конвенції 1969 р. обмін

документами вважається окремим (самодостатнім) способом надання згоди

на обов’язковість міжнародного договору [11, ст. 13]. Тоді як обмін

ратифікаційними грамотами є необхідним елементом іншого способу

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору – ратифікації (про

це більш докладно – у підрозділі 2.2.). На це вказує зміст статті 16 Віденської

конвенції 1969 р. [11, ст. 16] і статті 11 Закону України «Про міжнародні

договори України» 2004 р. [135, ст. 11]. Міжнародні договори України,

укладені під умовою ратифікації, звичайно передбачають й обмін

ратифікаційними грамотами [279; 280; 282].

Відповідно до статті 15 «Згода на обов’язковість договору, виражена

приєднанням» Віденської конвенції 1969 р.:

Згода держави на обов’язковість для неї договору виражається

приєднанням, якщо:

а) договір передбачає, що така згода може бути виражена цією

державою шляхом приєднання;

b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь у

переговорах, домовились, що така згода може бути виражена цією

державою шляхом приєднання; або

с) всі учасники потім домовились, що така згода може бути виражена

цією державою шляхом приєднання [11, ст. 15].

Приєднання – це форма надання згоди на обов’язковість договору, за

допомогою якої сторона, що не брала участь у договорі, може взяти на себе

зобов’язання щодо договору, якщо така можливість передбачена в самому

договорі або за домовленістю всіх учасників [79, с. 22; 80, с. 111, 112].

Приєднання тягне за собою ті ж самі юридичні наслідки, що і

ратифікація. Проте на відміну від ратифікації, прийняття і затвердження,

щодо яких для виникнення юридичних зобов’язань за міжнародним правом

має передувати підписання договору, приєднання потребує здійснення лише

одного кроку, а саме передачі на зберігання документа про приєднання [353,

83

с. 37; 394, с. 11]. Виступаючи як депозитарій, Генеральний Секретар ООН

зазвичай розглядає документи про ратифікацію, яким не передував акт

підписання, як документи про приєднання, про що зацікавлені держави

отримують відповідні повідомлення [394, с. 11].

Приєднання як спосіб участі у договорі зазвичай використовується

державами, що бажають надати згоду на обов’язковість для них відповідного

договору, але не мають, за будь-яких причин, можливості його підписання.

Це може відбуватися у тих випадках, коли вже минули строки підписання

договору або коли та чи інша держава не має можливості підписати договір

через відповідні національні обставини [353, с. 37; 405, с. 93].

Приєднання є також актом, який нововиникла держава може здійснити

у випадку, коли вона не бажає вважати себе пов’язаною положеннями будь-

якого договору безпосередньо в силу правонаступництва [353, с. 37]. Так,

наприклад, Держава Сербія та Чорногорія 12 березня 2001 р. приєдналася до

Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього 1948 р.

Приєднання, як спосіб надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору, можна застосувати лише щодо багатосторонніх договорів. При

цьому можливість приєднання передбачається у більшості сучасних

багатосторонніх договорів (шляхом здачі на зберігання депозитарію

документа про приєднання). Узагальнено практика надання згоди на

обов’язковість багатосторонніх міжнародних договорів через приєднання має

такий вигляд [353, с. 37–40]:

а) Зазвичай у багатосторонніх договорах містяться положення про

приєднання до них. Так у статті 16 Конвенції про заборону застосування,

накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє

знищення 1997 р. зазначено: « <…> (2) [Конвенція] буде відкрита для

приєднання будь-якої держави, яка не підписала Конвенцію. (3)

Ратифікаційні грамоти та документи про прийняття, затвердження або

приєднання здаються на зберігання Депозитарію» [50, ст. 16];

84

b) У багатьох договорах з прав людини передбачається можливість

приєднання до них в будь-який час: у них конкретно не визначаються кінцеві

строки підписання. У статті 18 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх

форм расової дискримінації 1965 р. містяться такі положення: «(1) Ця

Конвенція буде відкрита для приєднання будь-якої держави, зазначеної в

пункті (1) статті 17 цієї Конвенції. (2) Приєднання здійснюється шляхом

здачі на зберігання документа про приєднання Генеральному Секретарю

Організації Об’єднаних Націй.» [75, ст. 18];

с) Зазвичай до договорів можна приєднатися, вже починаючи з

наступного дня після дати їх закриття для підписання, тобто навіть до

набуття чинності самих цих договорів. Так, багато договорів про охорону

довкілля відкриваються для приєднання із дня їх закриття для підписання.

Прикладом цьому може служити пункт 1 статті 25 Роттердамської конвенції

про процедуру попередньої обґрунтованої згоди відносно окремих

небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі 1998 р.:

«Ця Конвенція підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню державами та

регіональними організаціями економічної інтеграції. Вона відкрита для

приєднання держав та регіональних організацій економічної інтеграції,

починаючи з дня, що наступає після дати закриття Конвенції для підписання.

Ратифікаційні грамоти та документи про прийняття, схвалення або

приєднання здаються на зберігання депозитарію» [290, ст. 25]. Інший

подібний приклад – положення статті 24 (1) Кіотського протоколу 1997 р. до

Рамкової конвенції Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату 1992 р.

[43, ст. 24].

Очевидно також, що приєднання держав до договорів може мати місце

і після набуття чинності цих договорів. Подібні положення містяться,

наприклад, у договорах з питань роззброєння. У статті XIII Договору про

всеосяжну заборону ядерних випробувань 1996 р. зазначено наступне: «Будь-

яка держава, що не підписує цей Договір до набуття ним чинності, може в

подальшому приєднатися до нього у будь-який час» [24, ст. XIII];

85

d) Крім цього, в окремих договорах може допускатися приєднання до

них без прямої вказівки на конкретні строки для здійснення такого акту.

Подібний прийом застосовується віднедавна у тих випадках, коли необхідно

пійти назустріч побажанням держав, які з тих або інших причин не мають

можливості підписати договір, але все ж таки бажали б стати його

учасниками. Див. статтю 125 Римського Статуту міжнародного

кримінального суду 1998 р.: « <…> (2) Цей Статут підлягає ратифікації,

прийняттю або затвердженню державами, що підписали Статут.

Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття або затвердження

передаються на зберігання Генеральному Секретарю Організації Об’єднаних

Націй. (3) Цей Статут відкритий для приєднання всіх держав. Документи про

приєднання передаються на зберігання Генеральному Секретарю Організації

Об’єднаних Націй» [289, ст. 125].

У подібних випадках окремі держави депонують свої документи про

приєднання, коли договір все ще відкритий для підписання. Так, колишня

Югославська Республіка Македонія та Екваторіальна Гвінея передали на

зберігання свої документи про приєднання до Конвенції про заборону

застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних

мін та про їхнє знищення 1997 р. [50] у той час, коли зазначена Конвенція ще

була відкрита для підписання, тобто ще до набуття нею чинності 1 березня

1999 р. [353, с. 40].

У тих випадках, коли в тому чи іншому договорі містяться певні умови

приєднання до нього (після зазначення дати або будь-якої події), а документ

про приєднання надходить до Генерального Секретаря ООН ще до виконання

зазначених умов, останній, виконуючи покладені на нього функції

депозитарія, повинен повідомити відповідну державу, що подальше

проходження такого документу призупиняється до тих пір, доки не будуть

виконані умови, що стосуються приєднання. Після виконання таких умов

документ про приєднання повинен бути прийнятий на зберігання. До цього

86

моменту в плані визначення дати набуття чинності договору зазначений

вище документ до уваги не приймається [353, с. 40].

Форма Типового документа про ратифікацію, прийняття, затвердження

надається у Додатку 4 до Керівництва з міжнародних договорів 2002 р. [394,

с. 53], а форма Типового документа про приєднання – у Додатку 5 [394,

с. 54].

Коли держава має намір ратифікувати, прийняти або затвердити будь-

який договір або приєднатися до нього, вона повинна оформити документ

про ратифікацію, прийняття, затвердження або приєднання, підписаний

одним з трьох найвищих повноважних осіб держави, а саме главою держави,

главою уряду або міністром закордонних справ. Обов’язкової форми такого

документу не існує, але у ньому повинні бути наявні такі дані:

1. Назва, дата і місце укладання відповідного договору;

2. Повне ім’я і назва посади особи, яка підписала документ, тобто глави

держави, глави уряду або міністра закордонних справ або будь-якої іншої

особи, яка обіймає у той момент одну із цих посад або має для цієї мети

повноваження, що надані однією із зазначених вище посадових осіб держави;

3. Виражений однозначно від імені держави намір уряду вважати себе

зв’язаним положеннями відповідного договору і в обов’язковому порядку

сумлінно дотримуватися та виконувати його положення;

4. Дата та місце видачі документу; і

5. Підпис глави держави, глави уряду або міністра закордонних справ

(наявності офіційної печатки недостатньо) або будь-якої іншої особи, яка

займає на той момент одну з цих посад або має для даних цілей

повноваження, що надані однією із зазначених вище посадових осіб держави

[394, с. 11, 12].

Документ про ратифікацію, прийняття, затвердження або приєднання

стає дійсним лише тоді, коли він передається на зберігання Генеральному

Секретарю ООН в Центральних установах Організації Об’єднаних Націй в

87

м. Нью-Йорку. Як дата передачі на зберігання зазвичай реєструється дата

отримання документа в Центральних установах.

Державам рекомендується доставляти такі документи безпосередньо у

Договірну секцію ООН, щоб забезпечити їх швидку обробку. Від особи, яка

доставляє документ про ратифікацію, наявність повноважень не вимагається.

Крім власноручного вручення документів, вони можуть направлятися до

Договірної секції також поштою або факсом. Якщо держава направляє

документ факсом, то якомога швидше після цього вона має надати до

Договірної секції і дійсний екземпляр цього документу.

Також рекомендується, щоб у тих випадках, коли це можливо, держави

люб’язно надавали письмові переклади на англійську та/або французьку мову

документів, що підготовлені на інших мовах, які передаються на зберігання

Генеральному Секретарю. Це сприяє прискоренню обробки відповідних актів

[394, с. 12].

За загальним правилом, надання згоди державою на обов’язковість

міжнародного договору є остаточним. Від наданої згоди не можна

відмовитися і не можна знову ставити її на обговорення. Міжнародне право

передбачає можливість односторонньої відмови від договору за певних умов,

наприклад, денонсацію, що передбачена статтею 56 Віденської конвенції

1969 р. [11, ст. 56], але відмова держави від попередньо наданої згоди на

обов’язковість міжнародного договору не допускається.

Недійсність надання згоди на обов’язковість договору може бути

визнана на підставі норм розділу 2 частини V Віденської конвенції 1969 р.

Зокрема, це порушення норми внутрішнього права особливо важливого

значення [11, ст. 46], помилка [11, ст. 48], обман [11, ст. 49], підкуп [11,

ст. 50] або примус представника держави [11, ст. 51], примус держави [11,

ст. 52] тощо.

Проте практика свідчить, що держави порівняно нечасто ставлять

питання про анулювання надання згоди у випадку порушення конституційної

процедури.

88

Доречно зауважити, що класична доктрина міжнародного права не

визнавала положення, згідно з яким ратифікація могла бути умовною або

частковою [387, с. 434–436]. Наразі згідно зі статтею 17 Віденської конвенції

про право міжнародних договорів 1969 р. згода держави на обов’язковість

для неї частини договору має силу в тому випадку, коли це допускається

договором або коли з цим згодні інші договірні держави [11, ст. 17]. Випадки

надання згоди на деякі положення договору відомі у практиці Міжнародної

організації праці [372, с. 457].

Слід також зазначити, що надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору зазвичай має двохступеневу (двохрівневу) структуру:

на внутрішньодержавному рівні – це закон, указ тощо, на міжнародному

рівні – ратифікаційна грамота, документ про приєднання тощо. Двохрівнева

структура надання згоди відповідає двом функціям цього інституту –

внутрішньодержавній і міжнародній [81, с. 167; 376, с. 77; 393, с. 10].

Підсумовуючи результати, викладені у підрозділі 2.1. нашої

дисертаційної роботи, можна зробити такі основні висновки:

1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.

визначає способи надання згоди на обов’язковість договору у статті 11.

Зокрема, згоду держави на обов’язковість для неї договору може бути

виражено підписанням договору, обміном документами, ратифікацією

договору, прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким

іншим способом, про який держави домовились.

2. Усі способи надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

є юридично рівними між собою, оскільки усі способи призводять до

однакових міжнародно-правових наслідків – набуття чинності певного

міжнародного договору для певної держави. Разом з тим найбільш

поширеним способом надання згоди на обов’язковість багатостороннього

міжнародного договору від імені держави є ратифікація.

3. Практичні особливості різних способів надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору викладені у рекомендаційних

89

документах, підготовлених Договірною секцією Управління з правових

питань ООН: у Керівництві з міжнародних договорів / Treaty Handbook

(2002 р.) і в Керівництві по заключним статтям багатосторонніх договорів /

Handbook on Final Clauses (2004 р.).

4. За загальним правилом, надання згоди державою на обов’язковість

міжнародного договору є остаточним. Від наданої згоди не можна

відмовитися і не можна знову ставити її на обговорення. Випадки недійсності

надання згоди на обов’язковість договору викладені у розділі 2 частини V

Віденської конвенції 1969 р. (зокрема, це порушення норми внутрішнього

права особливо важливого значення, помилка, обман, підкуп або примус

представника держави, примус держави тощо).

2.2. Міжнародно–правові наслідки надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору.

Питання, що розглядаються у підрозділі 2.2. нашої дисертаційної

роботи, досліджували у своїх наукових працях Ентоні Ауст (Anthony Aust)

[415], М. О. Баймуратов [2], С. Б. Бальхаєва [338; 339], Александру

Болінтінеану (Alexandru Bolintineanu) [419], М. В. Буроменський [60, с. 50–

56; 61, с. 67–75], Д. М. Величко [7], Вольфганг Граф Вітцтум (Wolfgang Graf

Vitzthum) [376], Річард К. Гардінер (Richard K. Gardiner) [447], Джон М.

Джонс (John Mervyn Jones) [454], А. І. Дмитрієв [18], Олівер Дорр (Oliver

Dörr) і Кірстен Шмаленбах (Kirsten Schmalenbach) [439], О. О. Ейхельман

[413], Олуфемі Еліас (Olufemi Elias) [475], Л. Г. Заблоцька [79, с. 19–22], Р. А.

Каламкарян [357], П’єр Клейн (Pierre Klein) і Олів’є Кортен (Olivier Corten)

[474], Ф. І. Кожевников [360], Є. О. Коровін [368], В. П. Кошеваров [63],

М. П. Лозовик [371], І. І. Лукашук [372, с. 401–433, с. 456–472], Пітер

Маланчук (Peter Malanczuk) [66, с. 194–198], Панос Меркуріс (Panos

Merkouris) [475], В. І. Муравйов [18], Р. А. Мюллерсон [378], Ласса

90

Оппенгейм (Lassa Oppenheim) [387], Б. І. Осмінін [388; 389; 390], С. М.

Перепьолкін [80, с. 98–117], О. Е. Поленц [391], В. М. Репецький [81, с. 164–

167], В. О. Ріяка [393], Т. Л. Сироїд [80, с. 98–117], А. М. Талалаєв [401; 402],

Л. Д. Тимченко [405], О. І. Тіунов [406], Г. І. Тункін [407], Е. М. Фабриков

[410, с. 28–32], Альфред Фердросс (Alfred Verdross) [411], Л. А. Філяніна [80,

с. 98–117], Малгосія Фіцморіс (Malgosia Fitzmaurice) [444; 445; 475], В. М.

Шуршалов [412] та інші вчені.

Для придбання міжнародним договором зобов’язуючих якостей за

міжнародним правом необхідно, щоб були виконані умови набуття ним

чинності [353, с. 56]. Зазвичай договір вказує на дію або дії, за допомогою

яких держава може надати згоду на обов’язковість міжнародного договору

[394, с. 9].

Згідно з пунктом 3.3.1 Керівництва з міжнародних договорів 2002 р.,

акт, яким держава надає свою згоду на обов’язковість договору, відрізняється

від факту набуття договором чинності. Згода на обов’язковість договору – це

акт, яким держава демонструє свою готовність прийняти на себе юридичні

права та обов’язки за договором шляхом остаточного його підписання або

здачі на зберігання документа про ратифікацію, прийняття, затвердження або

приєднання. Набуття чинності договору щодо держави – це момент, коли

такий договір стає юридично обов’язковим для держави, яка є його

учасницею. У всіх договорах містяться положення, що стосуються обох цих

аспектів [394, с. 9].

Подібна точка зору висловлюється і в доктрині міжнародного права,

зокрема проф. М. В. Буроменський зазначає, що «дата надання згоди <…> на

обов’язковість міжнародного договору зазвичай не збігається із датою

набуття чинності цим міжнародним договором для України» [61, с. 69].

Власне набуття чинності договору щодо держави і є головним

міжнародно-правовим наслідком надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору. Розглянемо особливості набуття чинності

міжнародного договору детальніше.

91

Зокрема, питанням набуття чинності договором присвячено розділ 4.2.

Керівництва з міжнародних договорів 2002 р. [394, с. 23–25] і розділ «К»

Керівництва по заключним статтям багатосторонніх договорів 2004 р. [353].

У статтях міжнародного договору зазвичай визначається порядок і

встановлюється дата набуття ним чинності. Якщо в договорі не зазначена

дата або не визначений порядок набуття ним чинності, презюмується, що

договір набуває чинності відразу ж після того, як держави, які здійснювали

переговори, надали згоду на його обов’язковість (див. пункти 1 і 2 статті 24

Віденської конвенції 1969 р. [11, ст. 24]). Але цей засіб набуття чинності не є

характерним для багатосторонніх договорів, що укладаються у цей час.

У тому випадку, коли держава надає згоду на обов’язковість договору

після того, як договір вже набув чинності, для такої держави договір набуває

чинності в день надання згоди за умови, що у самому договорі не

передбачено інше (див. пункт 3 статті 24 Віденської конвенції 1969 р. [11,

ст. 24]). Отже, для одних держав договір після набуття чинності закріплених

у ньому положень стає обов’язковим, а для інших його учасників – ще ні.

Договір не застосовується щодо держав, які – навіть маючи право на участь у

такому договорі – ще не надали згоди на його обов’язковість для себе.

Правило, яке міститься у пункті 2 статті 24 Віденської конвенції 1969 р.

[11, ст. 24], у відповідності до якого потрібна згода всіх держав, які брали

участь у перемовинах, до договорів, що передані на зберігання Генеральному

Секретарю ООН, ніколи не застосовувалося, оскільки дуже важко досягти

участі всіх держав.

На депозитарія покладаються вельми важливі функції з інформування

учасників про момент набуття договором чинності [353, с. 56].

Остаточне набуття чинності (пункт 4.2.1. Керівництва з

міжнародних договорів 2002 р. [394, с. 23, 24]). Як правило, дата набуття

чинності багатостороннім договором визначається положеннями цього

договору. У тих випадках, коли така дата у договорі конкретно не

зазначається або коли передбачається будь-який інший спосіб набуття

92

чинності договору, презюмується, що він має набути чинності, як тільки усі

держави, що домовляються, нададуть згоду на обов’язковість для них цього

договору.

Звичайно договір може набути чинності:

а) після того як на зберігання депозитарію свої документи про

ратифікацію, затвердження, прийняття договору або приєднання до нього

передасть певна кількість держав. Див., наприклад, статтю VIII (1)

Протоколу щодо статусу біженців, 1967 р.: «Цей Протокол набуває чинності

в день депонування шостого акту про приєднання» [286, ст. VIII];

b) після того як на зберігання депозитарію свої документи про

ратифікацію, затвердження, прийняття договору або про приєднання до

нього передасть відповідний відсоток, частка або категорія держав. Див.,

наприклад, статтю XIV (1) Договору про всеосяжну заборону ядерних

випробувань 1996 р.: «Цей Договір набирає чинності через 180 днів після

дати здачі на зберігання ратифікаційних грамот усіма державами, які

перераховані у Додатку 2 до цього Договору, але в жодному разі не раніше,

ніж через два роки після його відкритя для підписання» [24, ст. XIV];

с) після закінчення певного строку після того як на зберігання

депозитарію свої документи про ратифікацію, затвердження, прийняття

договору або про приєднання до нього передасть певна кількість держав.

Див., наприклад, статтю 126 (1) Римського Статуту Міжнародного

кримінального суду 1998 р.: «1. Цей Статут набирає чинності в перший день

місяця, що є наступним після 60-го дня після здачі на зберігання

Генеральному Секретарю Організації Об’єднаних Націй 60-ої ратифікаційної

грамоти або документа про прийняття, затвердження або приєднання» [289,

ст. 126];

d) у будь-який конкретний обумовлений день. Див., наприклад, статтю

45 (1) Міжнародної угоди щодо кави 2001 року (укладена у 2000 р.): «Ця

Угода остаточно набуває чинності 1 жовтня 2001 р., якщо <…>» [450, ст. 45].

93

Згідно зі статтею 55 Віденської конвенції 1969 р., якщо після набуття

чинності договору число учасників цього договору скоротиться нижче

мінімуму, передбаченого для його набуття чинності, то договір збереже свою

дію за умови, що інше не передбачено самим договором [11, ст. 55].

Набуття чинності для відповідної держави (пункт 4.2.2. Керівництва з

міжнародних договорів 2002 р. [394, с. 24]). У тих випадках, коли та чи інша

держава остаточно підписує, ратифікує, приймає або затверджує для себе

будь-який договір, який вже набув чинності, або приєднується до нього, для

цієї держави такий договір набуває чинності згідно з відповідними

положеннями цього договору. У договорах часто передбачається, що вони

набувають чинності для відповідної держави за таких обставин:

а) у певний момент після дати остаточного підписання такою державою

або передачі нею на зберігання депозитарію свого документу про

ратифікацію, прийняття або затвердження договору або про приєднання до

нього. Див., наприклад, статтю 126 (2) Римського статуту Міжнародного

кримінального суду 1998 р.: «2. Для кожної держави, яка ратифікує, приймає,

затверджує цей Статут або приєднується до нього після здачі на зберігання

60-ої ратифікаційної грамоти або документа про прийняття, затвердження

договору або приєднання, Статут набуває чинності у перший день місяця, що

є наступним після 60-го дня після здачі такою державою своєї ратифікаційної

грамоти або документа про прийняття, затвердження або приєднання» [289,

ст. 126];

b) в день остаточного підписання або здачі державою свого документу

про ратифікацію, прийняття або затвердження договору або про приєднання

до нього. Див., наприклад, статтю VIII (2) Протоколу щодо статусу біженців,

1967 р.: «2. Для всіх держав, які приєднуються до Протоколу після

депонування шостого акта про приєднання, Протокол набуває чинності в

день депонування такими державами їхнього акта про приєднання» [286,

ст. VIII].

94

Далі доцільно розглянути доктринальні позиції щодо міжнародно-

правового значення і правової природи ратифікації. Зокрема, проф. Ф. І.

Кожевников пише, що юридичне (правове) значення ратифікації полягає в

тому, що вона є моментом надання міжнародному договору юридичної сили.

На його думку, інститут ратифікації складає одну із суттєвих відмінностей

міжнародного договору від цивільно-правового правочину. В області

цивільного права уповноважений за дорученням на укладення того чи іншого

законного правочину може мати найбільш широкі повноваження від

довірителя, навіть до його повної персоніфікації, тобто до вираження його

волі у тому обсязі, при якому виключається будь-яка необхідність

остаточного затвердження цього правочину власне контрагентом. У

міжнародному праві під час широкого застосування інституту ратифікації

договори, укладені представниками, які хоча й наділені найбільш широкими

повноваженнями, мають потребу у подальшому затвердженні верховною

владою держави держави-контрагента [360, с. 104].

Проф. В. М. Шуршалов з посиланням на французького вченого

Фернанда Деуса (Fernand Dehousse) зазначає, що ратифікація

регламентується трьома основними нормами міжнародного права, а саме:

нормою про необхідність ратифікації для набрання чинності міжнародного

договору, нормою про свободу відмови держави від ратифікації і нормою про

обов’язкову письмову форму для ратифікації [412, с. 156]. З посиланням на

Поля Фошиля (Paul Fauchille) проф. Ф. І. Кожевников пише, що міжнародний

договір до моменту його ратифікації, якщо остання вимагається законом або

обумовлена власне цим договором, є, так би мовити, проектом договору, з

тією особливістю, що до нього не можна вносити зміни у проміжку між

підписанням і ратифікацією [360, с. 104].

Проф. А. Фердросс зазначає, що після ратифікації відбувається або

обмін ратифікаційними грамотами, або передача їх на зберігання до

обумовленого місця (депозитарію), або просте повідомлення про

ратифікацію, що відбулася. Обмін ратифікаційними грамотами має місце,

95

зазвичай, у двосторонніх договорах; передача їх на зберігання – у

багатосторонніх договорах; просте повідомлення – у деяких випадках [411,

с. 179], наприклад, у пункті «г» пункту 5 статті 19 Статуту МОП [298, ст. 19].

Таким чином, робить висновок А. Фердросс, договір вважається укладеним

не власне на підставі ратифікації, а лише на підставі нотифікованої

ратифікації. У випадку приєднання до чинного договору права та обов’язки

виникають з моменту подання заяви про приєднання [411, с. 179].

Ратифікація оформлюється у вигляді спеціального акту, який

називається ратифікаційною грамотою (instrument of ratification). Остання

включає три частини: вступну, в якій глава держави заявляє, що він

розглянув договір, основну – текст власне договору і заключну частину, в

якій глава держави заявляє, що договір буде дотримуватися цією державою.

Заключна частина ратифікаційної грамоти закінчується підписом глави

держави і відтиском державної печатки. Нижче зазначеного підпису і

печатки ставиться підпис тієї посадової особи, на яку законом країни

покладено контрасигнування такого роду документів. Зазвичай такою

особою є глава відомства закордонних справ [360, с. 109].

Згідно з проф. О. О. Ейхельманом, акт «обміну ратифікацій» є

остаточним моментом повного укладення міжнародного договору і слугує

початком обов’язкової його дії [413, с. 325]. Аналогічно Е. М. Фабриков

зазначає, що юридична природа ратифікаційної грамоти полягає в тому, що

це – акт верховної влади держави, який засвідчує схвалення укладеного нею

договору [410, с. 31]. Момент обміну ратифікаційними грамотами, як

правило, означає момент набрання договором чинності [360, с. 110].

Обмін ратифікаційними грамотами, як правило, відбувається в столиці

тієї держави-контрагента, в якій договір не було підписано. Під час

укладення багатосторонніх договорів ратифікаційні грамоти передаються на

зберігання одній із держав – учасниць такого договору. Ця держава

визнається депозитарієм договору. Про передачу ратифікаційної грамоти на

зберігання складається відповідний протокол. Засвідчені копії протоколів

96

передаються урядом держави-депозитарія усім учасникам багатостороннього

договору [360, с. 109].

У багатосторонніх договорах може бути передбачена так звана

формула «загальної участі» (рос. «всеучастия»), смисл якої полягає в тому,

що договір набирає чинності лише за умови його ратифікації усіма

учасниками договору і після передачі ними усіма ратифікаційних грамот на

зберігання уряду держави-депозитарія (наприклад, пакт Бріана – Келллога

від 27 серпня 1928 р.) [360, с. 110].

Найбільш вдало, на нашу думку, узагальнені міжнародно-правові

наслідки ратифікації сформулював проф. А. М. Талалаєв, який зазначив, що у

міжнародно-правовому плані ратифікація має такі наслідки: 1) закріплює

найбільш авторитетно згоду держави на обов’язковість для неї міжнародного

договору; 2) надає міжнародному договору чинності, якщо ця ратифікація

складає кількість ратифікацій, що є необхідною для набрання договором

чинності; 3) якщо договір вже набрав чинності, з моменту ратифікації

держава стає повноправним учасником цього договору і 4) якщо договір ще

не набрав чинності, на державу покладається обов’язок утримуватися від дій,

що можуть позбавити договір його об’єкта і цілі [401, с. ].

Очевидно також, що ратифікований договір набуває чинності на всій

території певної держави [7, с. 50].

Як спосіб оминути процедуру ратифікації можна розглядати інститут

виконавчих угод «executive agreements» Президента США20

. Коли Конгрес

США відмовляється ратифікувати міжнародний договір з політичних

(частіше – внутрішньополітичних) міркувань, Президент США може

підписати «виконавчу угоду» з відповідною державою чи групою держав.

При цьому особливість «виконавчої угоди» полягає у тому, що така угода для

набуття чинності не потребує додаткових законодавчих чи парламентських

процедур її впровадження [6, с. 274; 391, с. 44, 45].

20

The president may enter into «executive agreements» with other nations without the

Senate’s consent, but if these involve more than minor matters they may prove controversial

(Explanation to Art. ІІ, Sec. 2) [428, Art. ІІ, Sec. 2].

97

Необхідність збереження інституту ратифікації визначається не тільки

юридичними, але й політичними міркуваннями. Ратифікація дає можливість

ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст міжнародного

договору, проконтролювати дії своїх уповноважених, а також підготувати

суспільну думку [2, с. 217; 360, с. 105].

Іноді додатковий аналіз підписаного договору призводить до відмови

держави від його ратифікації, наприклад, США відмовилися від ратифікації

Версальського мирного договору 1919 року [360, с. 105]. Відмова від

ратифікації не вважається порушенням міжнародного права [2, с. 217; 7,

с. 49; 79, с. 21; 81, с. 165; 357, с. 59; 360, с. 105; 387, с. 432, 433; 391, c. 23].

На думку проф. Ф. Ф. Мартенса, відмова від ратифікації допустима і

навіть необхідна у таких випадках: а) представники, які брали учать у

переговорах, перевищили свої повноваження; б) парламент не дав згоди на

укладення договору; в) суттєво змінилися обставини; г) підписання договору

відбулося внаслідок насильства [374, с. 388, 389].

Постійна палата міжнародного правосуддя у справі про Верхню

Сілезію 1926 р. визнала, що якщо договір підлягає ратифікації, то

зловживання державою, яка підписала договір, своїми правами протягом

періоду, що передує ратифікації, може означати порушення її зобов’язань за

договором [2, с. 213; 402, с. 136]. Наразі норма про обов’язок держави, що

підписала договір, утримуватись від дій, які позбавили б договір його об’єкта

й мети, закріплена у частині «а» статті 18 Віденської конвенції про право

міжнародних договорів 1969 р. [11, ст. 18]. Разом з тим у подальшому тексті

цієї нормі, на нашу думку, закладена також і можливість відмови від наданої

згоди на обов’язковість договору: «<…> доти, поки вона не виразить ясно

свого наміру не стати учасником цього договору» [11, ст. 18].

Очевидно також, що у випадках відмови від наданої згоди на

обов’язковість договору державам слід враховувати думку, яку висловив

свого часу проф. Блюнчлі (Johann Kaspar Bluntschli): безпідставна відмова від

ратифікації може за відомих обставин вважатися неправильною або такою,

98

що завдає суттєвої шкоди доброму імені держави і може порушити дружні

відносини, що існували раніше між договірними сторонами [412, с. 158].

На нашу думку, викладені вище докринальні позиції щодо міжнародно-

правових наслідків ратифікації є цілком прийнятними і щодо решти способів

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору.

У деяких договорах містяться положення про їх тимчасове набуття

чинності (пункт 4.2.3. Керівництва з міжнародних договорів 2002 р. [394,

с. 24, 25]). У таких випадках держави, що готові до виконання зобов’язань за

певним договором, можуть виконувати ці зобов’язання у взаєминах між

собою, не чекаючи завершення виконання вимог, що є необхідними для

формального набуття договором чинності [353, с. 64].

Механізм тимчасового набуття чинності зазвичай застосовується в

угодах по сировинним товарам. Вимоги про набуття чинності товарних угод

є настільки суворими, що спочатку ці угоди часто набувають чинності на

тимчасовій основі, а вже пізніше набувають чинності остаточно. Цей

доцільний з практичної точки зору підхід відкриває більш широкі

можливості для найбільш швидкого набуття чинності договорів, оскільки

строки, які передбачаються для їх остаточного набуття чинності, зазвичай

бувають дуже короткими. Цей підхід дозволяє також сторонам, які

застосовують будь-який договір на тимчасовій основі, брати участь у

прийнятті рішень щодо остаточного або тимчасового набуття договором

чинності [353, с. 64]. Див., наприклад, статтю 40 (2) Міжнародної угоди щодо

кави 1994 року: «Ця Угода може набрати чинності тимчасово з 1 жовтня

1994 р.21

<…>» [449, Art. 40].

Після того як договір тимчасово набуває чинності, він створює

зобов’язання для тих його учасників, що погодилися надати йому чинності

саме таким способом [353, с. 64; 394, с. 25].

21

Міжнародна угода по каві 1994 року [449] остаточно набула чинності з 19 травня

1995 р. – прим. автора.

99

Від тимчасового набуття чинності слід відрізняти тимчасове

застосування договору (відповідно пункти 4.2.3. і 3.4 Керівництва з

міжнародних договорів 2002 р.) [394], а також розділ «G» Керівництва по

заключним статтям багатосторонніх договорів 2004 р. [353]. На своїй 64-й

сесії у 2012 р. Комісія з міжнародного права включила тему «Тимчасове

застосування договорів» у програму роботи і призначила Х. М. Гомес-

Робледо (Мексика) спеціальним доповідачем за цією темою [396].

Договір або його частина застосовується тимчасово до набуття

чинності договору, якщо це або передбачається самим договором, або

держави, що беруть участь у переговорах, домовились про це будь-яким

іншим засобом (див. пункт 1 статті 25 Віденської конвенції 1969 р. [11,

ст. 25]. Тимчасове застосування договорів може мати місце або до, або після

того, як вони набудуть чинності.

Тимчасове застосування договору до набрання ним чинності може мати

місце в тому випадку, якщо будь-яка держава в односторонньому порядку

вирішує надати юридичну силу зобов’язанням, що передбачені у

відповідному договорі, на тимчасових і добровільних засадах. Таке

тимчасове застосування може бути припинено у будь-який момент [353,

с. 41]. Наприклад, у статті 7 (1) Угоди 1994 р. про імплементацію Частини XI

Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права від 10 грудня

1982 р. записано: «Якщо ця Угода не набуде чинності 16 листопада 1994 р.,

то до набуття нею чинності вона підлягає тимчасовому застосуванню» [322,

ст. 7]. У статті 41 Угоди про виконання положень Конвенції Організації

Об’єднаних Націй з морського права від 10 грудня 1982 року, що стосуються

зберігання транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і

управління ними, 1995 р., також передбачається тимчасове застосування цієї

Угоди до того, як вона набуде чинності [320, ст. 41].

У договірній практиці України також є приклади тимчасового

застосування договорів до набрання ними чинності [8; 87].

100

Держави тимчасово застосовують договори, що набули чинності, коли у

відповідності з положеннями цих договорів вони в односторонньому порядку

зобов’язуються тимчасово виконувати договірні зобов’язання, навіть якщо

ще не до кінця дотримані вимоги їх внутрішньої процедури щодо

міжнародної ратифікації, затвердження, прийняття договорів або приєднання

до них. Держава у таких випадках зазвичай має намір ратифікувати,

затвердити, прийняти договір або приєднатися до нього відразу ж після

виконання усіх вимог внутрішньої процедури [394, с. 12].

До варіанту тимчасового застосування договору після набуття ним

чинності може вдатися та чи інша держава, коли вона побажає надати

договору чинності, не приймаючи при цьому на себе жодних юридичних

зобов’язань щодо нього. Держава може також побажати припинити

застосування договору, не дотримуючись положень договору про порядок

припинення його застосування [353, с. 42].

У пункті 1 статті 55 Міжнародної угоди з какао 1993 року передбачено:

«Уряд, що підписав цю Угоду, та який має намір ратифікувати, прийняти або

затвердити цю Угоду, або уряд, для якого Рада22

встановила умови

приєднання, але який був не в змозі передати на зберігання свою грамоту або

документ, може у будь-який час повідомити депозитарія про те, що у

відповідності зі своїми конституційними процедурами і/або своїми

внутрішніми законами та положеннями він буде застосовувати цю Угоду

тимчасово або з моменту набуття нею чинності у відповідності зі статтею 56,

або з відповідної дати у тому випадку, якщо вона вже набула чинності.

Кожний уряд, що направляє таке повідомлення, одночасно заявляє про свою

приналежність до учасників, що є експортерами або імпортерами» [77,

ст. 55].

Якщо у договорі не обумовлено інше, держава має право в

односторонньому порядку і в будь-який момент припинити таке тимчасове

22

Під Радою мається на увазі Міжнародна рада з какао, що є вищим органом

Міжнародної організації з какао [77, ст. 5, 6] – прим. автора.

101

застосування (див. статтю 25 Віденської конвенції 1969 р.) [11, ст. 25]. І

навпаки, на державу, що надала свою згоду на обов’язковість будь-якого

договору шляхом ратифікації, затвердження, прийняття, приєднання або

остаточного підписання, поширюється дія положень про вихід із договору і

про його денонсацію, що містяться у самому договорі (див. статті 54 та 56

Віденської конвенції 1969 р.) [11, ст. 54, 56].

Підсумовуючи результати, викладені у підрозділі 2.2. нашої

дисертаційної роботи, можна зробити такі основні висновки:

1. Головним міжнародно-правовим наслідком надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору є набуття чинності договору щодо

певної держави. Набуття чинності договору щодо держави – це момент, коли

такий договір стає юридично обов’язковим для держави, яка є його

учасницею. У всіх договорах містяться положення, що стосуються

особливостей набуття договором чинності.

2. Розрізняють власне набуття чинності певним міжнародним

договором і набуття чинності цього ж договору для відповідної держави.

3. Тимчасове набуття договором чинності має місце у випадках, коли

держави, що готові до виконання зобов’язань за певним договором, можуть

виконувати ці зобов’язання у взаєминах між собою, не чекаючи завершення

виконання вимог, що є необхідними для формального набуття договором

чинності. Після того як договір тимчасово набуває чинності, він створює

зобов’язання для тих його учасників, що погодилися надати йому чинності

саме таким чином.

4. Тимчасове застосування договору до набрання ним чинності може

мати місце в тому випадку, якщо будь-яка держава в односторонньому

порядку вирішує надати юридичну силу зобов’язанням, що передбачені у

відповідному договорі, на тимчасових і добровільних засадах. Таке

тимчасове застосування може бути припинено у будь-який момент.

5. Держави тимчасово застосовують договори, що набули чинності,

коли у відповідності з положеннями цих договорів вони в односторонньому

102

порядку зобов’язуються тимчасово виконувати договірні зобов’язання, навіть

якщо ще не до кінця дотримані вимоги їх внутрішньої процедури щодо

міжнародної ратифікації, затвердження, прийняття договорів або приєднання

до них. При цьому держава може також припинити застосування договору,

не дотримуючись норм договору про порядок припинення його застосування.

Висновки до Розділу 2

1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.

визначає способи надання згоди на обов’язковість договору у статті 11.

Зокрема, згоду держави на обов’язковість для неї договору може бути

виражено підписанням договору, обміном документами, ратифікацією

договору, прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким

іншим способом, про який держави домовились.

2. Усі способи надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

є юридично рівними між собою. Разом з тим найбільш поширеним способом

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору від імені держави є

підписання, а найбільш авторитетним способом надання згоди є ратифікація.

3. Практичні особливості різних способів надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору викладені у рекомендаційних

документах, підготовлених Договірною секцією Управління з правових

питань Організації Об’єднаних Націй: у Керівництві з міжнародних

договорів / Treaty Handbook (2002 р.) і в Керівництві по заключним статтям

багатосторонніх договорів / Handbook on Final Clauses (2004 р.).

4. За загальним правилом, надання згоди державою на обов’язковість

міжнародного договору, є остаточним. Від наданої згоди не можна

відмовитися і не можна знову ставити її на обговорення. Випадки недійсності

надання згоди на обов’язковість договору викладені у розділі 2 частини V

Віденської конвенції 1969 р. (зокрема, це порушення норми внутрішнього

103

права особливо важливого значення, помилка, обман, підкуп або примус

представника держави, примус держави тощо).

5. Головним міжнародно-правовим наслідком надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору є набуття чинності договору щодо

певної держави. Набуття чинності договору щодо держави – це момент, коли

такий договір стає юридично обов’язковим для держави, яка є його

учасницею. У всіх договорах містяться положення, що стосуються

особливостей набуття договором чинності.

6. Розрізняють власне набуття чинності певним міжнародним

договором і набуття чинності цього ж договору для відповідної держави.

7. Тимчасове набуття договором чинності має місце у випадках, коли

держави, що готові до виконання зобов’язань за певним договором, можуть

виконувати ці зобов’язання у взаєминах між собою, не чекаючи завершення

виконання вимог, що є необхідними для формального набуття договором

чинності. Після того як договір тимчасово набуває чинності, він створює

зобов’язання для тих його учасників, що погодилися надати йому чинності

саме таким чином.

8. Тимчасове застосування договору до набрання ним чинності може

мати місце в тому випадку, якщо будь-яка держава в односторонньому

порядку вирішує надати юридичну силу зобов’язанням, що передбачені у

відповідному договорі, на тимчасових і добровільних засадах. Таке

тимчасове застосування може бути припинено у будь-який момент.

9. Держави тимчасово застосовують договори, що набули чинності,

коли у відповідності з положеннями цих договорів вони в односторонньому

порядку зобов’язуються тимчасово виконувати договірні зобов’язання, навіть

якщо ще не до кінця дотримані вимоги їх внутрішньої процедури щодо

міжнародної ратифікації, затвердження, прийняття договорів або приєднання

до них. При цьому держава може також припинити застосування договору,

не дотримуючись норм договору про порядок припинення його застосування.

104

РОЗДІЛ 3

НАДАННЯ ЗГОДИ НА ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ МІЖНАРОДНОГО

ДОГОВОРУ У ПРАВОВІЙ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ УКРАЇНИ

3.1. Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

Президією Верховної Ради Української РСР.

Назва підрозділу, що наразі розглядається, обумовлена тією

обставиною, що у вітчизняній правовій практиці саме діяльність Президії

Верховної Ради Української РСР заклала нормативні і практичні основи

сучасного розуміння інституту надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору від імені України. Разом з тим для об’єктивності і

повноти дослідження ми вважаємо за доцільне прослідкувати історію

виникнення, становлення і розвитку цього інституту і стадії укладення

міжнародного договору від початку зародження сучасної української

державності до нашого часу.

Зазначені питання розглядали у своїх працях Т. М. Борисова [4; 5],

В. Г. Буткевич [343; 344], А. С. Гавердовський [346], В. О. Галан [14], О. В.

Задорожній [37], А. Я. Мельник [67], Ю. О. Ноговіцина [86], О. Ю.

Перевезенцев [88], В. В. Преображенська [92, с. 27–35], В. О. Ріяка [393] та

інші вчені.

Класифікація дослідженого матеріалу дає змогу зробити висновок, що

особливості надання згоди на обов’язковість міжнародного договору у

правовій практиці України умовно можна розділити на чотири етапи за

критерієм правового регулювання цього питання в основних вітчизняних

конституційних актах різних історичних періодів:

– у конституціях державних утворень на території України у період з

1917 по 1920 рр.;

– у Конституції Української РСР 1937 р. (в редакції 1947 р.) [57];

105

– у Конституції Української РСР 1978 р. [55] і

– в Конституції України 1996 р.23

[59].

Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору у період з

1917 по 1920 рр., перш за все, пов’язується з діяльністю Української

Центральної Ради і створенням Української Народної Республіки.

Разом з тим слід зазначити, що ні Перший універсал Української

Центральної Ради від 1024

червня (за новим стилем – 23 червня) 1917 р. [90],

який проголосив автономію України у складі Росії, ні Другий універсал від

3 (16) липня 1917 р., який зафіксував домовленості з Тимчасовим Урядом про

визнання права України на автономію [34], об’єктивно не могли створити

юридичних підстав для можливості укладення Україною жодних

міжнародних договорів.

Третій універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада

1917 р. [307] проголосив створення Української Народної Республіки (УНР).

Хоча формально Третій універсал визнавав УНР федеративною частиною

Росії, цей документ створив правові підстави для самостійної участі делегації

УНР у переговорах з укладення Брестського (Брест-Литовського) мирного

договору між Радянською Росією і центральними країнами25

.

І лише Четвертий (останній) універсал Української Центральної Ради

від 9 (22) січня 1918 р. [334] дав змогу УНР укласти перший міжнародний

договір. Йдеться про Брест-Литовський (Берестейський) мирний договір між

УНР і центральними країнами від 27 січня (9 лютого) 1918 р. [458].

Очевидно, ратифікацію зазначеного договору можна вважати першим у

сучасному розумінні прикладом надання згоди на обов’язковість

23

Це питання буде докладно розглянуто у підрозділі 3.2. нашої дисертаційної

роботи – прим. автора. 24

На новий (григоріанський) календар Українська Народна Республіка перейшла з

16 лютого 1918 р.; цей день стали вважати 1 березня 1918 р.

Тут і далі до 1 березня 1918 р. включно календарні дати подаються із зазначенням і

старого (юліанського), і нового (григоріанського) календарів – прим. автора. 25

Під центральними країнами станом на 1918 р. маються на увазі Германська

імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперія і Болгарське царство – прим.

автора.

106

міжнародного договору від імені України. Зокрема, у Прикінцевих

положеннях цього договору було вказано, що він набирає чинності після його

ратифікації [458]. Згідно з Постановою Малої Ради УНР від 1 лютого 1918 р.

Раді народних міністрів УНР було надано повноваження на ратифікацію

зазначеного договору [5, с. 90]. Згодом Конституція УНР (Статут про

державний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918 р. закріпила, що

укладення «згоди» від імені УНР належить до компетенції Всенародних

зборів [62, п. 47].

Практика надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів за

участю УНР передбачала також підписання, затвердження і приєднання.

Найбільш поширеним способом надання згоди було підписання. Право

підписувати договори від імені УНР належало Раді народних міністрів,

міністру закордонних справ, міністрам відповідних міністерств, а також

головам державних комісій, які мали право підписувати загальні, спеціальні і

додаткові конвенції [5, с. 89]. Рада народних міністрів затверджувала

міжнародні договори (умови), які не потребували ратифікації. Наприклад, 5

квітня 1918 р. Рада народних міністрів затвердила низку умов з Австро-

Угорщиною про долю полонених [5, с. 89]. Прикладом приєднання є Закон

«Про приєднання УНР до Всесвітнього Поштового Союзу» 26 квітня 1918 р.

[5, с. 90].

Обмін ратифікаційними грамотами за Брест-Литовським договором

мав відбутися у м. Відні якомога раніше [458]. У дійсності обмін

ратифікаційними грамотами між сторонами договору відбувся вже за доби

Української Держави Гетьмана П. П. Скоропадського [332]. Зокрема, з

Болгарією обмін ратифікаційними грамотами відбувся 15 липня 1918 р., з

Німеччиною – 24 липня 1918 р., з Туреччиною – 23 серпня 1918 р. [446].

Завершення за часів Української Держави Гетьмана П. П.

Скоропадського процедури надання згоди на обов’язковість Брест-

Литовського мирного договору від 27 січня (9 лютого) 1918 р. [458],

укладеного від імені Української Народної Республіки, на нашу думку,

107

свідчить також про перший приклад міжнародно-правового

правонаступництва щодо договорів у міжнародній практиці України.

Головний правовий акт Української Держави Гетьмана П. П.

Скоропадського – Закони про тимчасовий державний устрій України від 29

квітня 1918 р. не містили жодних норм про міжнародні договори, проте зміст

статті 4 Законів («Гетьман є вищий керівничий всіх зносин Української

Держави з закордонними державами.») [38, ст. 4] дозволяє зробити

вірогідний висновок, що надання згоди на обов’язковість міжнародних

договорів, укладених від імені Української Держави, належало до

компетенції Гетьмана П. П. Скоропадського.

Слід також зазначити, що і Конституція УНР (Статут про державний

устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918 р. [62], і Тимчасовий

основний закон Західно-Української Народної Республіки про державну

самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії від 13

листопада 1918 р. [306] містили норми про міжнародну правосуб’єктність.

Незважаючи на їх доволі загальний характер (відповідно статті 1 і 2

Конституції УНР [62, ст. 1, 2] і артикули І і ІІІ зазначеного закону ЗУНР [306,

арт. І, ІІІ]), цього було достатньо, аби укласти 1 грудня 1918 р. у м. Фастові

Передвступний26

договір між Українською Народньою Республікою й

Західно-Українською Народньою Республікою про злуку обох українських

держав в одну державну одиницю27

[89].

У статті 4 зазначеного договору було передбачено, що межі

територіальної автономії ЗУНР у складі УНР має визначити окрема спільна

комісія, рішення якої будуть ратифіковані «компетентними законодатними й

правительственними державними органами обох Республік28

» [89, ст. 4].

Ратифікація фастівського договору відбулася Українською Національною

26

Слово «передвступний» означає «попередній» – прим. автора. 27

Акт про злуку двох частин України в єдину державу передбачав збереження

автономії ЗУНР у складі УНР – прим. автора. 28

Орфографія поданого документу зберігається – прим. автора.

108

Радою29

3 січня 1919 р. у м. Станиславові30

, а 16 січня 1919 р. до Києва

виїхала делегація ЗУНР на чолі з Л. В. Бачинським для вручення Директорії

ратифікаційної постанови Української Національної Ради. 18 січня 1919 р.

відбулася спільна нарада Директорії і Ради Народних Міністрів УНР з

представниками ЗУНР, на якій договір був схвалений [1].

Подальша практика УНР також містить приклади надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору (у формі підписання)31

. Йдеться про

статтю ІХ Варшавського договору між Урядом Республіки Польща і Урядом

УНР від 21 квітня 1920 р. [477]. Зауважимо, що формально договір було

підписано міністрами закордонних справ сторін – учасниць договору –

відповідно Жаном Дабським (Jan Dąbski) від Польщі і А. М. Лівицьким32

від

УНР. Проте, застосовуючи наші сучасні уявлення про види міжнародних

договорів, можна сказати, що Варшавський договір 1920 р. [477] є

міжурядовим.

Згідно із Законом «Про Державну Народну Раду УНР» від 12 листопада

1920 р. Державна Народна Рада УНР мала право затверджувати міжнародні

договори, а право остаточного затвердження умов з іншими державами, що

ухвалені Державною Народною Радою УНР, належало Голові Директорії

(Закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в

УНР» від 12 листопада 1920 р.) [4, с. 33]. Артикул 97 проекту «Основного

Державного Закону Української Народної Республіки» передбачав, що

найбільш важливі міжнародні умови набирають сили за згодою Державного

Сейму [4, с. 34].

У 1919 р. паралельно з діяльністю Української Народної Республіки

з’являється нове державне утворення – Українська Соціалістична Радянська

29

Орган народовладдя ЗУНР – прим. автора. 30

Сучасна назва – м. Івано-Франківськ – прим. автора. 31

Задля об’єктивності викладення матеріалу слід зауважити, що Варшавський

договір було укладено в розпал війни з Радянською Росією, а тому у сторін за браком часу

просто не було можливості дотримуватися процедури ратифікації договору – прим.

автора. 32

Лівицький Андрій Миколайович – Президент УНР в екзилі у період з 1926 по

1954 рр. – прим. автора.

109

Республіка33

(УСРР). Конституція УСРР була затверждена Всеукраїнським

з’їздом Рад 10 березня 1919 р. і прийнята в остаточній редакції

Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом 14 березня 1919 р.

[367]. Пункт «в» частини першої статті 6 Конституції УСРР 1919 р.

приписував, що зносини з іноземними державами належать до відання

Центральної Радянської Влади в Україні [367, ст. 6]. Як приклад надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору від імені УСРР, можна

назвати статтю VII Союзного робітничо-селянського договору з Російською

Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою від 28 грудня

1920 р. [400, ст. VII], яка передбачала, що договір підлягає ратифікації

відповідними найвищими законодавчими установами34

обох Республік.

Інший приклад – надання згоди на обов’язковість Ризького мирного

договору від 18 березня 1921 р. [377] – є більш показовим, оскільки

процедура ратифікації договору була детально врегульована сторонами.

Зокрема стаття XXVI Ризького договору встановила, що цей договір підлягає

ратифікації протягом тридцяти днів від дня його підписання. У свою чергу

обмін ратифікаційними грамотами мав відбутися у м. Мінську протягом

сорока п’яти днів від дня підписання цього договору. Саме з моменту обміну

ратифікаційними грамотами договір і мав набрати чинності. Окрім

юридичного факту надання згоди на обов’язковість Ризького мирного

договору, з ратифікацією також пов’язувався момент встановлення

дипломатичних відносин між сторонами [377, ст. XXIV].

У цьому зв’язку можна погодитися з думкою проф. М. М. Лозинського,

що статті ІІ і V Ризького мирного договору від 18 березня 1921 р. [377, ст. ІІ і

V] фактично означали, що Польща визнала Українську Соціалістичну

Радянську Республіку, відмовилася від Варшавського договору від 21 квітня

33

Назва «Українська Соціалістична Радянська Республіка» зберігалася до

прийняття Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної

Республіки від 30 січня 1937 р. [56] – прим. автора. 34

Згідно зі статтею 10 Конституції УСРР 1919 р. [367, ст. 10] найвищою владою

Української СРР визнавався З’їзд Рад, а в період між двома з’їздами – Всеукраїнський

Центральний Виконавчий Комітет Рад – прим. автора.

110

1920 р. [477] і зобов’язалася не визнавати уряду Петлюри за український уряд

і не підтримувати його…»35

.

Підписання Українською Соціялістичною36

Радянською Республікою

Договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік від 30

грудня 1922 р. [349] фактично на 23 роки призупинило вітчизняну практику

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору37

.

Голова Уряду і нарком у закордонних справах Української СРР

Християн Раковський (який у 1922 р. – у першій половині 1923 р.

наполегливо відстоював зовнішньополітичні прерогативи УСРР) у листі до

представників Польщі, Німеччини, Чехо-Словаччини та Австрії від 13 липня

1923 р. повідомив про згортання міжнародної діяльності Уряду УСРР у

зв’язку з її входженням до складу СРСР. Це означало, що «міжнародні

стосунки Союзу, включаючи Українську Соціалістичну Радянську

Республіку ... , а також його зовнішньоторговльні стосунки … будуть віднині

здійснюватися через уповноважені на те … органи центральної влади Союзу.

Згідно із зазначеним, – резюмував Х. Раковський, – Українська Соціалістична

Радянська Республіка передала Союзові Соціалістичних Радянських

Республік провадження всіх своїх міжнародних зносин, у тому числі

переведення в життя всіх складених нею міжнародних договорів і угод» [33,

с. 12].

Українська СРР, власне як і решта союзних республік, що підписали

Союзний договір, була позбавлена юридичної можливості надання згоди на

його обов’язковість, оскільки стаття 25 зазначеного договору [349, ст. 25]

встановила, що його затвердження належить до виключного відання з’їзду

Рад Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

35

Лозинський М. М. Міжнародне право / М. М. Лозинський. – Полтава : Пролетар,

1931. – 212 с. – С. 70. Цитується за: 33, с. 11. 36

Термін «соціялістичний» зберігався до прийняття Конституції (Основного

Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30 січня 1937 р. [56] –

прим. автора. 37

Мається на увазі Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про

ратифікацію Статуту Організації Об’єднаних Націй» від 22 серпня 1945 р. [253] – прим.

автора.

111

У свою чергу стаття 1 Союзного договору [349, ст. 1] імперативно

закріпила, що до відання Союзу РСР в особі його верховних органів

належить, зокрема: представництво Союзу у міжнародних відносинах (пункт

«а») і ратифікація міжнародних договорів (пункт «е»).

Згодом норми статті 1 Союзного договору [349, ст. 1] були взяті за

основу і конкретизовані у Конституції (Основному Законі) Союзу Радянських

Соціалістичних Республік від 31 січня 1924 р. [363]. Так, згідно зі статтею 1

Конституції СРСР 1924 р. [363, ст. 1] до відання Союзу РСР в особі його

верховних органів належало, серед іншого:

– представництво Союзу у міжнародних відносинах, ведення усіх

дипломатичних зносин, укладення політичних та інших договорів з

іноземними державами (пункт «а» статті 1);

– дозвіл на зовнішні і внутрішні позики союзних республік (пункт «д»

статті 1);

– ратифікація міжнародних договорів (пункт «е» статті 1), а також

– укладення концесійних договорів, як загальносоюзних, так і від імені

союзних республік (пункт «з» статті 1).

Загальну норму про пріоритет компетенції Союзу РСР перед

компетенцією союзних республік було сформульовано у статті 3 Конституції

СРСР 1924 р. [363, ст. 3].

У подальшому зазначені вище норми Конституції СРСР 1924 р. [363]

були деталізовані у підзаконних нормативно-правових актах Союзу РСР.

Насамперед, йдеться про Постанову Центрального Виконавчого Комітету

СРСР «О порядке заключения и ратификации международных договоров

Союза ССР» від 21 травня 1925 р. [381] і спільну Постанову Центрального

Виконавчого Комітету СРСР та Ради Народних Комісарів СРСР «О порядке

представления международных договоров и соглашений, заключаемых от

имени Союза ССР, на одобрение, утверждение и ратификацию

Правительства Союза ССР» від 2 жовтня 1925 р. [383].

112

Звісно, що Конституція (основний закон) Української соціялістичної

радянської республіки38

від 15 травня 1929 р. [58] мала повторити відповідні

положення Конституції СРСР від 31 січня 1924 р. [363]. Так, частина друга

статті 3 Конституції Української СРР 1929 р. закріпила, що суверенітет

Української СРР обмежений лише в межах, зазначених в Конституції Союзу

РСР і лише в предметах, що їх віднесено до компетенції Союзу РСР; поза

цими межами Українська СРР здійснює свою державну владу самостійно [58,

ст. 3].

Оскільки згідно зі статтею 25 Конституції Української СРР 1929 р. [58,

ст. 25] Всеукраїнський центральний виконавчий комітет в періоди поміж

Всеукраїнськими з’їздами рад був верховним законодавчим, розпорядчим та

виконавчим органом влади Української СРР, то саме до відання

Всеукраїнського центрального виконавчого комітету належало:

– укладення в порядкові, встановленому пунктом «д» арт. 139

Конституції Союзу радянських соціялістичних республік, зовнішніх та

внутрішніх позик Української соціялістичної радянської республіки40

(пункт

«ґ» статті 30) і

– розгляд та участь в укладенні, в порядкові, встановленому

Конституцією та законодавством Союзу радянських соціялістичних

республік, концесійних договорів, передбачених пунктом «з» арт. 1

Конституції Союзу радянських соціялістичних республік (пункт «д» статті

30).

Проте зазначені норми статті 30 Конституції Української СРР 1929 р.

[58, ст. 30], по суті, мали декларативний характер.

Наступний етап становлення інституту (стадії) надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору від імені України безпосередньо

пов’язується вже з діяльністю Президії Верховної Ради Української РСР.

38

Орфографія офіційної назви зберігається – прим. автора. 39

Мається на увазі стаття 1 Конституції (Основного Закону) Союзу Радянських

Соціалистичених Республік від 31 січня 1924 р. [363, ст. 1] – прим. автора. 40

Орфографія поданого документу зберігається – прим. автора.

113

Юридичний статус Верховної Ради УРСР і Президії Верховної Ради УРСР

було вперше закріплено і визначено в Конституції (Основному Законі)

Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30 січня 1937 р. [56].

За Конституцією УРСР 1937 р. Верховна Рада УРСР була визначена як

найвищий орган державної влади УРСР (стаття 20) [56, ст. 20] і як єдиний

законодавчий орган УРСР (стаття 23) [56, ст. 23]. У свою чергу Президія

Верховної Ради УРСР визначалася як орган, підзвітний Верховній Раді УРСР

(стаття 29) [56, ст. 29], з повноваженнями, передбаченими статтею 30

Конституції УРСР 1937 р. [56, ст. 30].

Однак Конституція УРСР 1937 р. суттєво обмежувала повноваження

державних органів Української РСР і фактично виключала можливість

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору будь-яким

державним органом УРСР, включно з Верховною Радою УРСР і Президією

Верховної Ради УРСР. Так, стаття 13 Конституції УРСР 1937 р.

встановлювала, що «УРСР забезпечує за СРСР в особі його вищих органів

влади і органів державного управління права, визначені статтею 14

Конституції СРСР. Поза межами статті 14 Конституції СРСР, УРСР здійснює

державну владу самостійно, зберігаючи повністю свої суверенні права» [56,

ст. 13].

Зважаючи на відсильний характер зазначеної норми, звертаємося до

статті 14 Конституції (Основного Закону) Союзу Радянських Соціалістичних

Республік від 5 грудня 1936 р. [364]. Згідно з пунктом «а» статті 14: до

відання Союзу РСР в особі його найвищих органів влади і органів

державного управління належало <…> представництво Союзу у

міжнародних зносинах, укладення і ратифікація договорів з іншими

державами [364, ст. 14 («а»)]. Конкретно повноваження з ратифікації

міжнародних договорів СРСР належали до відання Президії Верховної Ради

СРСР (пункт «м» статті 49 Конституції СРСР 1936 р.) [364, ст. 49 («м»)].

114

Розглянуті конституційні норми згодом були закріплені у Законі СРСР

«О порядке ратификации и денонсации международных договоров СССР»

від 20 серпня 1938 р.41

[384].

Слід зазначити, що до прийняття Конституції СРСР 1977 р. [373]

Конституція СРСР 1936 р. [364] мала загалом 42 (!) редакції. З огляду на

предмет нашої дисертаційної роботи, нас цікавлять зміни до Конституції

СРСР 1936 р. [364], внесені Законом СРСР «О предоставлении союзным

республикам полномочий в области внешних сношений и о преобразовании в

связи с этим Народного комиссариата иностранных дел из общесоюзного в

союзно-республиканский народный комиссариат» від 1 лютого 1944 р. [385].

Саме зміни 1944 р. [385] до Конституції СРСР 1936 р. [364]

започаткували сучасні уявлення про інститут (стадію) надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору як у правовій практиці Української

РСР, так і всіх інших союзних республік у складі колишнього СРСР.

У тексті зазначеного Закону було закріплено, що його було прийнято з

метою розширення міжнародних зв’язків і зміцнення співробітництва Союзу

РСР з іншими державами і враховуючи збільшену потребу союзних

республік у встановленні безпосередніх зносин з іноземними державами.

Стаття 1 Закону 1944 р. [385, ст. 1] встановила, що союзні республіки

можуть вступати у безпосередні зносини з іноземними державами і укладати

з ними угоди. У зв’язку з цією нормою до низки статей Конституції СРСР

1936 р. [364] були внесені відповідні зміни. Так, пункт «а» статті 14

Конституції СРСР 1936 р. [364] було викладено у новій редакції: «До відання

Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його найвищих органів

влади і органів державного управління належить <…> представництво СРСР

у міжнародних зносинах, укладення і ратифікація договорів з іншими

41

Цікаво зауважити, що Закон 1938 р. складався лише з трьох (!) вкрай обмежених

за обсягом статей – прим. автора.

115

державами42

, встановлення загального порядку у взаємовідносинах союзних

республік з іноземними державами» [365, ст. 14].

Далі Конституція СРСР 1936 р. у редакції 1944 р. була доповнена

статтею 18-а такого змісту: «Кожна Союзна республіка має право вступати у

безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди і

обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками» [365,

ст. 18-а].

У зв’язку з цим стаття 60 Конституції СРСР 1936 р. у редакції 1944 р.

була доповнена пунктом «д», згідно з яким Верховна Рада Союзної

республіки «встановлює представництво Союзної республіки у міжнародних

зносинах» [365, ст. 60].

Також Законом 1944 р. було закріплено статтю 3, яка передбачила

перетворення Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного

в союзно-республіканський народний комісаріат [385, ст. 3]. На підставі цієї

норми була прийнята Постанова ЦК КП(б) України та Указ Президії

Верховної Ради УРСР «Про утворення Народного комісаріату закордонних

справ Української РСР» від 5 лютого 1944 р. Ще через місяць – 4 березня

1944 р.43

Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про утворення

союзно-республіканського Комісаріату закордонних справ Української РСР»

[41].

У 1946 р. Народні Комісаріати Української РСР (у тому числі і

Народний Комісаріат закордонних справ Української РСР) були перетворені

на Міністерства Української РСР, а Раду Народних Комісарів Української

РСР було перетворено на Раду Міністрів Української РСР [137; 138].

На нашу думку, ключовою новелою Конституції СРСР 1936 р. у

редакції 1944 р. є доповнення статті 14 нормою про надання союзним

республікам права вступати у взаємовідносини з іноземними державами, але

42 З цією нормою корелював пункт «п» статті 49 Конституції СРСР 1936 р. у

редакції 1944 р. [365], згідно з яким ратифікація і денонсація міжнародних договорів

СРСР належали до повноважень Президії Верховної Ради СРСР – прим. автора. 43

Власне від 4 березня 1944 р. і можна вести відлік діяльності сучасного

українського Міністерства закордонних справ – прим. автора.

116

із застереженням, що загальний порядок таких взаємовідносин

встановлювався найвищими органами влади і органами державного

управління Союзу РСР [365, ст. 14].

Згодом зміни 1944 р. до Конституції СРСР 1936 р. [365] знайшли

відображення і в змінах до Конституції УРСР 1937 р. [56]. Так, Законом

Української РСР «Про зміни і доповнення тексту Конституції (Основного

Закону) Української РСР» від 28 червня 1947 р. [132] була викладена у новій

редакції стаття 19 Конституції УРСР. Зокрема, згідно з пунктом «ч» статті 19

Конституції УРСР 1937 р. (у редакції 1947 р.) було визначено, що до відання

Української РСР в особі її найвищих органів державної влади і органів

державного управління відтепер належало встановлення представництва

Української РСР у міжнародних зносинах [57, ст. 19 («ч»)].

Також Конституцію УРСР 1937 р. було доповнено статтею 15-б такого

вкрай важливого для становлення вітчизняної правосуб’єктності змісту:

«Українська РСР має право вступати в безпосередні зносини з іноземними

державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними і

консульськими представниками» [57, ст. 15-б].

Зміни 1947 р. [132] до Конституції УРСР 1937 р. відповідно розширили

і повноваження Президії Верховної Ради Української РСР у сфері зовнішніх

зносин. Відтепер нова редакція статті 30 Конституції УРСР передбачала, що

Президія Верховної Ради Української РСР, серед інших повноважень:

– призначає і відкликає повноважних представників Української РСР в

іноземних державах (пункт «и» статті 30) [57, ст. 30 («и»)]; а також

– приймає вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ній

дипломатичних представників іноземних держав (пункт «і» статті 30) [57,

ст. 30 («і»)].

Очевидно, що зазначені вище зміни про право союзної республіки на

безпосередні зносини з іноземними державами, внесені до Конституції СРСР

1936 р. у 1944 р. [385] і до Конституції УРСР 1937 р. у 1947 р. [132], були

викликані, в першу чергу, необхідністю створити достатні правові підстави

117

для обґрунтування міжнародної правосуб’єктності Української РСР і

Білоруської РСР, як засновників і членів Організації Об’єднаних Націй [456].

Власне саме тому першим актом надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору у практиці Української РСР був Указ Президії

Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Статуту Організації

Об’єднаних Націй» від 22 серпня 1945 р. [253].

Незважаючи на дещо умовний характер міжнародної діяльності

Української РСР, це давало можливість, хоча й символічну і обмежену,

інформувати світову громадськість про життя України, брати участь в

обговоренні світових та регіональних проблем, здобувати досвід у сфері

багатосторонньої дипломатії [41].

Порядок надання згоди на обов’язковість міжнародного договору від

імені Української РСР до прийняття Конституції 1978 р. [55] ґрунтувався на

відповідних положеннях Конституції УРСР 1937 р. в редакції 1947 р.,

зокрема вже на згаданих нами статтях 20 і 30, а також на статтях 38–41 [57,

ст. 20, 30, 38–41].

У зазначений період часу (тобто від 1945 р. до 1978 р.) порядок

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору від імені

Української РСР мав такий загальний вигляд:

1) Спочатку питання про участь Української РСР у певному

міжнародному договорі ініціювалося відповідним міністерством Української

РСР44

; досить часто така ініціатива виходила від Міністерства закордонних

справ Української РСР.

2) Далі такий міжнародний договір підписувався уповноваженим

представником Української РСР (як правило, при Організації Об’єднаних

Націй).

3) Потім Рада Міністрів УРСР45

(Уряд УРСР) згідно зі статтею 41

Конституції УРСР 1937 р. в редакції 1947 р. [57, ст. 41] затверджувала [227;

44

До 1946 р. – Народні Комісаріати УРСР – прим. автора. 45

До 1946 р. – Рада Народних Комісарів УРСР – прим. автора.

118

239; 240] або схвалювала [250] зазначений міжнародний договір шляхом

видання своєї постанови.

4) У подальшому Рада Міністрів УРСР подавала таку постанову на

розгляд Верховній Раді УРСР. Описаний нами порядок ґрунтувався на

відповідних статтях Конституції УРСР 1937 р. в редакції 1947 р.: згідно зі

статтею 38 Рада Міністрів УРСР створювалася Верховною Радою УРСР [57,

ст. 38], а згідно зі статтею 40 Рада Міністрів УРСР була відповідальна перед

Верховною Радою УРСР і їй підзвітна [57, ст. 40].

5) Таким чином, доля постанови Ради Міністрів УРСР про ратифікацію

міжнародного договору вирішувалася Верховною Радою УРСР. А точніше –

Президією Верховної Ради УРСР, оскільки саме Президія у період між

сесіями Верховної Ради УРСР була постійно діючим органом Верховної Ради

УРСР. Саме тому Президія Верховної Ради УРСР на підставі пункту «б»

статті 30 Конституції УРСР 1937 р. в редакції 1947 р. [57, ст. 30 («б»)]

видавала відповідний указ про ратифікацію міжнародного договору.

Крім ратифікації Статуту Організації Об’єднаних Націй від 26 червня

1945 р. [253], Українська РСР в описаний вище спосіб ратифікувала низку

міжнародних договорів універсального характеру, зокрема Женевські

конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. [240], Віденську

конвенцію про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. [227], обидва

Міжнародні пакти від 16 грудня 1966 р. [250] та ін.

Також через механізми інституту надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору Українська РСР стала членом багатьох міжнародних

організацій, зокрема Дунайської Комісії, Міжнародної організації праці,

Міжнародного агентства з атомної енергії, Всесвітньої організації

інтелектуальної власності [35] та ін.

У період до прийняття Конституції УРСР 1978 р. [55] сформувалися й

інші характерні ознаки практики надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору Президією Верховної Ради УРСР. Так, можна

констатувати, що Українська РСР в основному ставала учасником

119

міжнародних договорів універсального характеру [240]. Проте у цій практиці

були приклади ратифікації і міжнародних договорів регіонального

(європейського) характеру. Як приклад можна навести Указ Президії

Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Європейської конвенції

про зовнішньоторговельний арбітраж» від 25 січня 1963 р. [239].

3) Цей етап визначається відповідними нормами Конституції

Української РСР 1978 р. [55] з подальшими змінами. Слід зауважити, що

власне Закону Української РСР про міжнародні договори не існувало,

очевидно, з огляду на певну умовність міжнародної правосуб’єктності

Української РСР (пункт 10 статті 73 Конституції СРСР 1977 р. [373, ст. 73]).

Нагадаємо також, що Закон СРСР «О порядке ратификации и денонсации

международных договоров СССР» від 20 серпня 1938 р.46

[384] складався

лише з трьох (!) вкрай обмежених за обсягом статей і жодна з них не містила

навіть згадки про можливість укладення міжнародних договорів від імені

союзних республік.

У свою чергу Закон СРСР «О порядке заключения, исполнения и

денонсации международных договоров СССР» від 6 липня 1978 р. № 7770-IX

[382], що набрав чинності з 1 вересня 1978 р. [380], містив лише одну (до

того ж обмежену за змістом) норму про участь союзних республік у

процедурі укладення міжнародних договорів СРСР. Такою нормою була

стаття 7 зазначеного Закону, згідно з якою пропозиції про укладення

міжнародних договорів СРСР могли надаватися союзними республіками в

особі їх найвищих органів державної влади47

та управління48

[382, ст. 7].

Таким чином, за фактичної відсутності юридичних норм про укладення

міжнародних договорів від імені союзної республіки практика Української

46

Закон 1938 р. зберігав чинність до 1 вересня 1978 р. [380] – прим. автора. 47

Згідно з частиною першою статті 137 Конституції СРСР 1977 р. [366, ст. 137]

найвищим органом державної влади союзної республіки була Верховна Рада союзної

республіки – прим. автора. 48

Згідно з частиною першою статті 139 Конституції СРСР 1977 р. [366, ст. 139]

Рада Міністрів союзної республіки – Уряд союзної республіки – була найвищим

виконавчим і розпорядчим органом державної влади союзної республіки – прим. автора.

120

РСР у сфері надання згоди на обов’язковість міжнародного договору могла

ґрунтуватися виключно на нормах Конституції СРСР 1977 р. [366], з якими

повністю узгоджувалися відповідні положення Конституції УРСР 1978 р.

[55].

Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних

Республік від 7 жовтня 1977 р. у пункті 10 статті 73 (Глава 8. СРСР – союзна

держава) встановила, що до відання Союзу РСР в особі його найвищих

органів державної влади і управління належить <…> представництво СРСР у

міжнародних відносинах; зв’язки СРСР з іноземними державами і

міжнародними організаціями; встановлення загального порядку і

координація відносин союзних республік з іноземними державами і

міжнародними організаціями <…>» [366, ст. 73].

У статті 80 (Глава 9. Союзна Радянська Соціалістична Республіка)

Конституції СРСР 1977 р. було закріплено, що «союзна республіка має право

вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і

обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками, брати

участь у діяльності міжнародних організацій» [366, ст. 80].

Як бачимо, у порівнянні з Конституцією СРСР 1936 р. в редакції

1944 р. [365] Конституція СРСР 1977 р. [366] передбачала не лише

встановлення загального порядку відносин союзних республік з іноземними

державами і міжнародними організаціями, але також і координацію цих

взаємовідносин. До речі, закріплення у Конституції СРСР 1977 р. [366] права

союзних республік на відносини з міжнародними організаціями фактично

означало легалізацію вже існуючих відносин, оскільки деякі союзні

республіки, зокрема Українська РСР і Білоруська РСР мали відносини з

міжнародними організаціями (зокрема, з ООН), починаючи ще з 1945 р.

[456].

Норма статті 80 Конституції СРСР 1977 р. [366, ст. 80] була дослівно

відтворена у статті 74 Конституції (Основного Закону) Української РСР від

20 квітня 1978 р. № 888-IX: «Українська РСР має право вступати у відносини

121

з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися

дипломатичними і консульськими представниками, брати участь у діяльності

міжнародних організацій» [55, ст. 74]. Пункт 13 статті 108 Конституції

Української РСР 1978 р. прямо встановлював, що Президія Верховної Ради

Української РСР ратифікує і денонсує міжнародні договори Української РСР

[55, ст. 108 (13)].

При цьому порядок надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору за Конституцією УРСР 1978 р. [55] у порівнянні з Конституцією

УРСР 1937 р. у редакції 1947 р. [57] зберігся практично у незмінному

вигляді. Зокрема, на прикладі надання згоди Українською РСР на

обов’язковість для неї Міжнародної конвенції проти апартеїду в спорті від 10

грудня 1985 р. [76] можна встановити такий загальний порядок надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору за Конституцією УРСР

1978 р. [55]:

1) Рада Міністрів Української РСР на підставі відповідної постанови

[141] прийняла пропозицію Міністерства закордонних справ УРСР і

Державного комітету УРСР по фізичній культурі і спорту про підписання

Міжнародної конвенції проти апартеїду в спорті від 10 грудня 1985 р. Тією ж

постановою Постійному представникові Української РСР при ООН було

доручено підписати зазначену Конвенцію від імені Української РСР.

2) 16 травня 1986 р. Міжнародна конвенція проти апартеїду в спорті від

10 грудня 1985 р. була підписана від імені Української РСР [295].

3) Далі Рада Міністрів Української РСР видала постанову про

схвалення та подання на ратифікацію зазначеної Конвенції до Президії

Верховної Ради Української РСР [270].

4) Після цього Президія Верховної Ради Української РСР на підставі

постанови Ради Міністрів Української РСР видала відповідний указ про

ратифікацію [252].

5) Ратифікаційна грамота Української РСР була передана на зберігання

Генеральному Секретарю ООН (депонована) 19 червня 1987 р. [295].

122

6) На підставі пункту 1 статті 18 Міжнародної конвенції проти

апартеїду в спорті від 10 грудня 1985 р. зазначена Конвенція набрала

чинності для Української РСР 3 квітня 1988 р. [295].

Слід зазначити, що до кінця 70-х років ХХ ст. Президія Верховної Ради

Української РСР надавала згоду на обов’язковість для неї міжнародних

договорів, як правило, у формі ратифікації. І лише на початку 80-х років

ХХ ст. Президія Верховної Ради Української РСР починає досить активно

використовувати таку форму надання згоду на обов’язковість міжнародного

договору, як приєднання49

[185; 186].

Зазначимо також, що у період часу між прийняттям Конституції УРСР

1978 р. [55] і до проголошення незалежності (1991 р.) [213] Українська РСР

продовжила практику участі у міжнародних договорах регіонального

(європейського) характеру. Як приклад, можна навести Указ Президії

Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Конвенції про визнання

учбових курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах

регіону Європи» від 11 січня 1982 р. № 2993-X [245].

Повноваження Президії Верховної Ради Української РСР з ратифікації і

денонсації міжнародних договорів Української РСР були припинені на

підставі Закону Української РСР «Про зміни і доповнення Конституції

(Основного Закону) Української РСР» від 27 жовтня 1989 р. № 8303-IX [130].

Згідно з пунктом 25 частини третьої статті 97 Конституції УРСР 1978 р. в

редакції 1989 р. ратифікація і денонсація міжнародних договорів Української

РСР були віднесені до виключного відання власне Верховної Ради

Української РСР (а не Президії Верховної Ради Української РСР) [130,

ст. 97 (25)].

Відповідно Верховна Ради Української РСР мала приймати не укази, а

постанови про ратифікацію міжнародного договору або приєднання до

міжнародного договору. Однак ще протягом декількох місяців після внесення

49

Одним з перших актів приєднання до міжнародного договору у вітчизняній

практиці можна вважати приєднання Української РСР з 12 квітня 1948 р. до Конвенції

Всесвітньої метеорологічної організації від 22 вересня 1947 р. [35] – прим. автора.

123

зазначених змін до Конституції УРСР 1978 р. надання згоди від імені

Української РСР на обов’язковість для неї певного міжнародного договору

оформлювалося у вигляді указів Президії Верховної Ради Української РСР,

які підписувалися Головою і Секретарем Президії Верховної Ради

Української РСР [241; 260]. Очевидно, таку юридичну невідповідність можна

пояснити об’єктивними труднощами формування (становлення) української

державності, а також змістом частини третьої статті 105 Конституції УРСР

1978 р. [55, ст. 105], згідно з якою Голова Верховної Ради Української РСР

одночасно обіймав і посаду Голови Президії Верховної Ради Української

РСР50

.

Уперше власне Верховна Рада Української РСР (а не Президія

Верховної Ради Української РСР) реалізувала свої повноваження з надання

згоди на обов’язковість для Української РСР міжнародного договору через

прийняття Постанови «Про ратифікацію Договору між Українською

Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською

Федеративною Соціалістичною Республікою» від 22 листопада 1990 р.

№ 495-XII [232]. Зазначений Договір [23] набрав чинності 14 червня 1991 р. –

після обміну ратифікаційними грамотами, які [за термінологією Протоколу

про обмін ратифікаційними грамотами] були «складені в повному порядку і в

належній формі» [281].

Слід особливо підкреслити, що Постанова Верховної Ради Української

РСР від 22 листопада 1990 р. № 495-XII [232] є першим вітчизняним

нормативно-правовим актом про надання згоди на обов’язковість для

Української РСР міжнародного договору, який було підписано не Головою

Президії Верховної Ради Української РСР, а саме Головою Верховної Ради

Української РСР.

Розширення повноважень Голови Верховної Ради Української РСР

також ґрунтувалися на інших нормах Конституції УРСР 1978 р. в редакції від

50

Обидві ці посади на той момент обіймав Леонід Макарович Кравчук – прим.

автора.

124

27 жовтня 1989 р. [130]. Так, згідно з частиною першою статті 107 Голова

Верховної Ради Української РСР мав статус найвищої службової особи

республіки і представляв Українську Радянську Соціалістичну Республіку в

країні і в міжнародних відносинах [130, ст. 107]. А на підставі пункту 5 статті

108 Конституції УРСР 1978 р. в редакції 1989 р. Голові Верховної Ради

Української РСР також було надано право вести переговори і підписувати

міжнародні договори Української РСР [130, ст. 108].

З набранням чинності Закону Української РСР від 27 жовтня 1989 р.

№ 8303-IX [130] було змінено і текст статті 74 Конституції УРСР 1978 р. [55,

ст. 74]. Відтепер словосполучення «Українська РСР має право вступати у

відносини з іноземними державами», «має право укладати міжнародні

договори», «має право обмінюватися дипломатичними і консульськими

представниками» і «має право брати участь у діяльності міжнародних

організацій» були замінені на більш категоричні формулювання: «Українська

РСР вступає у відносини з іноземними державами, укладає з ними договори і

обмінюється дипломатичними і консульськими представниками, бере участь

у діяльності міжнародних організацій» [130].

Особливе значення у процесі становлення як міжнародної

правосуб’єктності України, так й інституту надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору у вітчизняній правовій практиці має Декларація про

державний суверенітет України, що була прийнята Верховною Радою

Української РСР 16 липня 1990 р. № 55-XII [16]. Декларація є першим

вітчизняним правовим актом, в якому сучасна Україна була визначена як

суб’єкт міжнародного права. Зокрема, в абзаці першому розділу X

«Міжнародні відносини» Декларації було закріплено норму, згідно з якою

«Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні

зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється

дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере

участь у діяльності міжнародних організацій <…>».

125

Важливими є також норми, що закріплені у прикінцевих положеннях

Декларації про державний суверенітет України [16]: «Відносини Української

РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів,

укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у

внутрішні справи. Декларація є основою для нової Конституції, законів

України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод».

У подальшому Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову

«Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері

відносин з радянськими республіками» від 31 жовтня 1990 р. № 425-XII

[261]. За відсутності будь-яких нормативно-правових актів Української РСР

про міжнародні договори, зазначену Постанову за її юридичним значенням

умовно можна прирівняти до Закону Української РСР про міжнародні

договори. Зокрема, Постанова містить досить конкретну процедуру

укладення міждержавних договорів з радянськими республіками:

1) Для ведення переговорів з конкретною союзною республікою

Президія Верховної Ради УРСР мала затверджувати за поданням Комісії з

питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних

відносин делегацію повноважних представників на чолі з Головою Верховної

Ради УРСР або його заступником та визначати її повноваження;

2) Вироблені договори мали підписуватися Головою Верховної Ради

Української РСР або його заступниками;

3) Підписані договори підлягали ратифікації Верховною Радою

Української РСР;

4) Контроль за виконанням договорів, які набрали чинності, покладався

на Комісію з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і

міжнаціональних відносин, Комісію у закордонних справах та на Секретаріат

Верховної Ради УРСР.

Національний законодавець також мав на меті врегулювати відносини

із союзним центром через процедуру ратифікації актів Союзу РСР.

Відповідний проект постанови Верховної Ради Української РСР з цього

126

питання від 18 березня 1991 р. було передано на розгляд і висновок Комісії

Верховної Ради УРСР у питаннях законодавства і законності [225].

Стаття 1 проекту зазначеної постанови передбачала, що Закони СРСР

та інші правові акти органів державної влади та управління СРСР, а також

укази Президента СРСР слід було вводити в дію на території Української

РСР тільки після їх ратифікації постановою Верховної Ради Української РСР

чи постановою Президії Верховної Ради Української РСР з наступним

затвердженням на сесії Верховної Ради Української РСР. Зазначені закони та

правові акти могли бути ратифіковані повністю або частково.

До розгляду питання про ратифікацію той чи інший закон або правовий

акт СРСР мав вважатися таким, що не має юридичної сили на території

Української РСР.

Відмова Президії Верховної Ради УРСР ратифікувати той чи інший

правовий акт СРСР мала означати припинення його дії на території УРСР до

прийняття відповідного рішення з цього приводу Верховною Радою

Української РСР.

Зазначений проект не було реалізовано, оскільки 24 серпня 1991 р.

Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову «Про проголошення

незалежності України» [213], в якій було встановлено, що з моменту

схвалення Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) на

території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Початок 1990-х років є часом кардинальних геополітичних змін, що

призвели до розпаду Союзу РСР, і, як наслідок, – до суттєвих політико-

правових змін в Україні. Звичайно, що зазначені зміни обумовили і зміни в

національній теорії та практиці надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору.

У першу чергу, на підставі статті 16 Закону України «Про внесення

змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 17

вересня 1991 р. № 1554-XII [102, ст. 16] відбулася зміна офіційної назви

127

нашої держави – назва «Україна» замінила собою назви «Українська

Радянська Соціалістична Республіка» і «Українська РСР».

Зміна назви єдиного органу законодавчої влади України відбулася ще

раніше, ніж змінилася назва Української держави: останнім правовим актом,

який прийняла саме Верховна Рада Української РСР і який було підписано

Головою Верховної Ради Української РСР, можна вважати Постанову «Про

проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р. № 1427-XII [213].

Починаючи з наступного за черговістю акту парламенту України, а саме

починаючи з Постанови «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії

Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового

перевороту» від 24 серпня 1991 р. № 1428-XII [159], усі акти парламенту

України оформлюються від імені Верховної Ради України і підписуються

Головою Верховної Ради України.

Утворення незалежної Української держави логічно потягло за собою

необхідність врегулювання питань правонаступництва України щодо

Української РСР і щодо колишнього Союзу РСР. У Зверненні Верховної Ради

України «До парламентів і народів світу» від 5 грудня 1991 р. № 1927-XII

[19] Україна підтвердила свої міжнародно-правові зобов’язання як за

міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення

незалежності України, так і зобов’язання за міжнародними договорами,

укладеними колишнім Союзом РСР, які не суперечать Конституції та

національним інтересам України.

Особливості міжнародного правонаступництва були встановлені

Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р.

№ 1543-XII [163]. Зокрема, Україна у повному обсязі підтвердила свої

міжнародно-правові зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними

Українською РСР до проголошення незалежності України (стаття 6) [163,

ст. 6]. Правонаступництво України щодо Союзу РСР було визначено із

суттєвим застереженням: Україна є правонаступником прав і обов’язків за

128

міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції

України та інтересам республіки (стаття 7 зазначеного Закону) [163, ст. 7].

Зміни торкнулися і повноважень тих посадових осіб, які мали право

вести переговори і підписувати міжнародні договори від імені України. З

1989 по 1992 рр. ці повноваження належали Голові Верховної Ради

Української РСР, згодом – Голові Верховної Ради України. Так, згідно з

частиною першою статті 107 Конституції УРСР 1978 р. в редакції 1989 р.

[130, ст. 107] саме Голова Верховної Ради Української РСР мав статус

найвищої службової особи республіки і представляв Українську Радянську

Соціалістичну Республіку в країні і в міжнародних відносинах. Право Голови

Верховної Ради Української РСР вести переговори і підписувати міжнародні

договори Української РСР було закріплено у пункті 5 статті 108 Конституції

УРСР 1978 р. в редакції 1989 р. [130, ст. 108 (5)].

Після внесення змін і доповнень до Конституції України на підставі

Закону України від 14 лютого 1992 р. № 2113-XII [101] повноваження Голови

Верховної Ради України з ведення переговорів і підписання міжнародних

договорів перейшли до Президента України. Нагадаємо, що посада

Президента Української РСР була заснована на підставі відповідного Закону

Української РСР від 5 липня 1991 р. № 1293-XII [107]. Згідно зі статтею 1

Закону Української РСР «Про Президента Української РСР» від 5 липня

1991 р. № 1295-XII Президента Української Радянської Соціалістичної

Республіки було визнано найвищою посадовою особою Української держави

і главою виконавчої влади [164, ст. 1]. Повноваження Президента

Української РСР визначалися Конституцією Української РСР [55].

Найбільш суттєві зміни у процедурі надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору у вітчизняній правовій практиці відбулися з

набранням чинності Закону Української РСР від 27 жовтня 1989 р. № 8303-

IX [130]. Суть змін полягала у тому, що постанови про ратифікацію

міжнародних договорів і постанови про приєднання до міжнародних

договорів почала приймати власне Верховна Рада Української РСР (а не

129

Президія Верховної Ради Української РСР, як це було раніше). У свою чергу

Президія Верховної Ради Української РСР почала виконувати другорядну (у

порівнянні з Верховною Радою Української РСР) роль і приймати, умовно

кажучи, «попередні» постанови про можливість ратифікації міжнародних

договорів Верховною Радою Української РСР.

Особливості нової процедури надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору від імені Української РСР можна прослідкувати на

прикладі набрання чинності для України Конвенції Організації Об’єднаних

Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і

психотропних речовин від 20 грудня 1988 р. [45]:

1) Зазначена Конвенція була підписана Українською РСР 16 березня

1989 р. [45].

2) Далі Рада Міністрів Української РСР (Уряд Української РСР) на

своєму рівні надала згоду на обов’язковість цього міжнародного договору –

через прийняття Постанови «Про схвалення та подання на ратифікацію

Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і

психотропних речовин» від 1 вересня 1990 р. № 242 [269].

3) Після цього Президія Верховної Ради Української РСР прийняла

свою постанову про внесення зазначеного міжнародного договору на розгляд

Верховної Ради Української РСР з приводу його можливої ратифікації –

«Про ратифікацію Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу

наркотичних засобів і психотропних речовин» від 18 березня 1991 р. № 861-

XII [242].

Повноваження Президії Верховної Ради України (Української РСР) із

внесення на розгляд Верховної Ради України (Української РСР) постанов про

ратифікацію того чи іншого міжнародного договору ґрунтувалися на частині

першій статті 105 Конституції (Основного Закону) України в редакції Закону

Української РСР від 27 жовтня 1989 р. № 8303-IX [130, ст. 105]. Згідно із

зазначеною нормою Президія Верховної Ради була підзвітним Верховній

Раді України органом, який забезпечув організацію роботи Верховної Ради

130

Україна та здійснював інші повноваження в межах, передбачених

Конституцією України і законами України. Принагідно зазначимо, що

прийняття Президією Верховної Ради України таких актів, як постанови,

було передбачено статтею 110 Конституції (Основного Закону) Української

РСР 1978 р. [55, ст. 110]. А згодом – частиною другою статті 106 Конституції

(Основного Закону) України у редакції Закону України «Про внесення змін і

доповнень до Конституції (Основного Закону) України» від 14 лютого

1992 р. № 2113-XII [101, ст. 106].

4) Насамкінець власне Верховна Рада Української РСР прийняла

остаточне рішення про надання згоди на обов’язковість цього міжнародного

договору – через прийняття Постанови «Про ратифікацію Конвенції ООН

про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних

речовин» від 25 квітня 1991 р. № 1000-XII [243].

5) Ратифікаційна грамота Української РСР була передана на зберігання

Генеральному Секретарю ООН (депонована) 28 серпня 1991 р. [462].

6) Згідно з пунктом 2 статті 29 «Набуття чинності» Конвенції ООН про

боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних

речовин зазначена Конвенція набрала чинності для України з 27 листопада

1991 р. [45].

Принагідно зазначимо, що у 1990–1991 рр. Україна (Українська РСР)

уклала і ратифікувала двосторонні міжнародні договори з окремими

республіками колишнього СРСР [23; 230; 231; 233; 237]. Показово, що

Договір з Республікою Узбекистан від 28 жовтня 1991 р. безпосередньо у

назві закріпив найменування «Україна» (а не Українська РСР) і пряму

вказівку на «міждержавні відносини» між Україною і Республікою

Узбекистан [27].

Підсумовуючи результати, викладені у підрозділі 3.1. нашої

дисертаційної роботи, можна зробити такі основні висновки:

1. Першим у сучасному розумінні прикладом надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору від імені України можна вважати

131

процедуру ратифікації Брест-Литовського (Берестейського) мирного

договору між УНР і центральними країнами від 27 січня (9 лютого) 1918 р.

Цей же договір є першим прикладом міжнародно-правового

правонаступництва щодо договорів у міжнародній практиці України.

2. Першим прикладом надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору у практиці Української РСР є Указ Президії Верховної Ради

Української РСР «Про ратифікацію Статуту Організації Об’єднаних Націй»

від 22 серпня 1945 р.

3. Президія Верховної Ради Української РСР надавала згоду на

обов’язковість міжнародного договору для Української РСР через видання

указів про ратифікацію або приєднання до певного міжнародного договору. З

1990 року Верховна Рада Української РСР почала приймати постанови про

ратифікацію або приєднання до певного міжнародного договору.

4. Практика надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

від імені Української РСР має приклади участі в міжнародних договорах як

універсального, так і регіонального (європейського) характеру.

5. Практика надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів,

накопичена Україною (Українською РСР) до моменту проголошення

незалежності у 1991 р. стала основою для сучасної процедури надання згоди

на обов’язковість міжнародних договорів, укладених за участю України.

3.2. Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

Верховною Радою України.

Питання згоди на обов’язковість міжнародного договору Верховною

Радою України досліджували у своїх працях М. О. Баймуратов [2], М. В.

Буроменський [60, с. 50–56; 61, с. 67–75], Д. М. Величко [7], В. О. Галан [14],

В. Н. Денисов [17], А. І. Дмитрієв [18], О. Г. Макаренко [65], А. Я. Мельник

[67], О. М. Мудра [85], В. І. Муравйов [18], Ю. О. Ноговіцина [86], В. Ф.

132

Опришко [44, с. 41–43], О. Ю. Перевезенцев [88], Н. М. Раданович [287],

О. В. Сарган [291], В. С. Семенов [292, с. 6–11], В. М. Стешенко [301], В. Л.

Талько [303], Л. Д. Тимченко [405], О. Я. Трагнюк [292, с. 6–11] та інші вчені.

Особливості порядку надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору Верховною Радою України доцільно класифікувати на етапи в

залежності від повноважень Верховної Ради України, які вона мала на

підставі відповідних правових актів:

1) З 1991 по 1994 рр. – на підставі Конституції (Основного Закону)

України в редакції Закону Української РСР від 27 жовтня 1989 р. № 8303-IX

[130];

2) З 1994 по 1996 рр. – на підставі Конституції (Основного Закону)

України в редакції Закону Української РСР від 27 жовтня 1989 р. № 8303-IX

[130] і Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня

1993 р. № 3767-ХІI51

[134];

3) З 1996 по 2004 рр. – на підставі Конституції України від 28 червня

1996 р. № 254к/96-ВР [59] і Закону України «Про міжнародні договори

України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI52

[134];

4) З 2004 р. по цей час – на підставі Конституції України від 28 червня

1996 р. № 254к/96-ВР [59] і Закону України «Про міжнародні договори

України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV53

[135].

Розглянемо ці етапи докладніше.

1-й етап (з 1991 по 1994 рр.). За відсутності у цей період часу Закону

України про міжнародні договори Верховна Рада України здійснювала

процедуру надання згоди на обов’язковість міжнародного договору на

підставі Конституції (Основного Закону) України в редакції Закону

Української РСР від 27 жовтня 1989 р. № 8303-IX [130];

51

Закон було введено в дію з 9 березня 1994 р. – дати офіційного опублікування у

Відомостях Верховної Ради України – прим. автора. 52

Закон втратив чинність з 3 серпня 2004 р. – на підставі Закону України «Про

міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV [135] – прим. автора. 53

Закон набрав чинності з 3 серпня 2004 р. – дати офіційного опублікування в

газеті «Голос України» – прим. автора.

133

Проілюструємо практику надання згоди Верховною Радою України у

перші роки незалежності на прикладі ратифікації Україною Договору про

звичайні збройні сили в Європі від 19 листопада 1990 р. [25]:

1) Договір було підписано Україною 19 листопада 1990 р. [157].

2) Далі слід зазначити, що із середини 1992 р. фактично як обов’язкова

стадія почала формуватися практика, згідно з якою Міністерство

закордонних справ України самостійно чи спільно або за погодженням з

іншими міністерствами та центральними органами державної виконавчої

влади почало надавати пропозиції Кабінету Міністрів України про

ратифікацію певного міжнародного договору [145; 146] або про приєднання

до певного міжнародного договору [267; 268].

3) Потім Уряд України – Кабінет Міністрів України на підставі

пропозиції Міністерства закордонних справ України, інших міністерств та

центральних органів державної виконавчої влади приймав своє рішення

щодо схвалення певного міжнародного договору і про можливість його

ратифікації. У нашому прикладі – це прийняття Постанови «Про подання на

ратифікацію Договору про звичайні збройні сили в Європі та Угоди про

принципи і порядок його виконання» від 19 червня 1992 р. № 341 [157].

Слід також зазначити, що з кінця 1992 р. почала поширюватися

практика подання на ратифікацію певних міжнародних договорів

Президентом України [147; 223; 224] (як альтернатива поданням Кабінету

Міністрів України у більш важливих випадках), хоча правові підстави для

таких повноважень Президента України були закріплені на рік пізніше – у

Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.

№ 3767-ХІI [134].

Очевидно, що до введення в дію зазначеного Закону Президент

України у процедурі надання згоди на обов’язковість цього міжнародного

договору керувався загальними нормами Конституції України [101]. Так,

згідно з пунктом 2 статті 114-5 Конституції України (в редакції від 14 лютого

1992 р.) [101, ст. 114-5 (2)] Президент України мав право представляти

134

Україну у міжнародних відносинах. Пункт 8 статті 114-5 Конституції

України (в редакції від 14 лютого 1992 р.) встановлював, що Президент

України веде переговори і підписує міждержавні та міжнародні договори

України, які набирають чинності після ратифікації Верховною Радою

України; призначає і відкликає дипломатичних представників України в

іноземних державах та при міжнародних організаціях; приймає вірчі і

відкличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників

іноземних держав [101, ст. 114-5 (8)].

4) Далі Президія Верховної Ради України на підставі пропозиції

Кабінету Міністрів України надавала свою згоду на ратифікацію певного

договору. У нашому прикладі – це прийняття Постанови «Про ратифікацію

Договору про звичайні збройні сили в Європі та Угоди про принципи і

порядок його виконання» від 29 червня 1992 р. № 2513-XII [235].

На своїй стадії Президія Верховної Ради України, по-перше, могла

подати Верховній Раді України проект постанови про ратифікацію певного

міжнародного договору [223; 224; 259], а, по-друге, доручити окремим

комісіям Верховної Ради України (наприклад, комісії у закордонних справах,

комісії у питаннях законодавства і законності, комісії з питань оборони і

державної безпеки тощо) розглянути поданий на ратифікацію Верховній Раді

України міжнародний договір і надати Верховній Раді України свої висновки

щодо ратифікації такого міжнародного договору [152; 153].

Але зазвичай Президія Верховної Ради України отримувала

пропозицію Кабінету Міністрів України або Президента України вже з

позитивним висновком комісії Верховної Ради України у закордонних

справах [223; 224; 235].

5) Остаточне рішення про надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору надавала Верховна Рада України. У нашому випадку

Верховна Рада України прийняла Постанову «Про ратифікацію Договору про

звичайні збройні сили в Європі та Угоди про принципи і порядок його

виконання» від 1 липня 1992 р. № 2526-XII [236].

135

В особливо важливих для України випадках участі у міжнародних

договорах, наприклад, у Договорі про скорочення і обмеження стратегічних

наступальних озброєнь від 31 липня 1991 р. [22], Голова Верховної Ради

України на підставі частини другої статті 108 Конституції України [55,

ст. 108] міг утворити своїм розпорядженням спеціальну депутатську робочу

групу для проробки питань, пов’язаних з ратифікацією певного (зокрема і

цього) міжнародного договору [263].

6) 9 липня 1992 р. ратифікаційна грамота була передана депозитарію

цього договору – Уряду Королівства Нідерландів [25].

7) Договір про звичайні збройні сили в Європі від 19 листопада 1990 р.

набрав чинності для України 9 листопада 1992 р. [25].

Практика прийняття Верховною Радою України саме постанов про

ратифікацію [236], приєднання [180] або прийняття [193] зберігалася до

моменту введення в дію Закону України «Про міжнародні договори України»

від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI54

[134]. Згідно зі статтею 1 Постанови

Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України “Про

міжнародні договори України”» від 22 грудня 1993 р. № 3768-ХІI [162, ст. 1]

зазначений Закон [134] було введено в дію з 9 березня 1994 р. – дати

офіційного опублікування у Відомостях Верховної Ради України. При цьому

частину сьому статті 7 зазначеного Закону було введено в дію з 18 жовтня

1996 р. – дати утворення Конституційного Суду України [54].

Остання за часом Постанова Верховної Ради України про ратифікацію

міжнародного договору – це Постанова «Про ратифікацію Договору про

дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою

Грузія» від 24 лютого 1994 р. № 4021-XII [234]. Загалом за період з 1990 по

1994 рр. Верховна Рада Української РСР (а згодом Верховна Рада України)

прийняли близько 60 постанов про ратифікацію, приєднання або прийняття

(у 1990 р. – 2, у 1991 р. – 7, у 1992 р. – 15, у 1993 р. – 24 і в 1994 р. – 14).

54

Закон втратив чинність з 3 серпня 2004 р. – на підставі Закону України «Про

міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV [135] – прим. автора.

136

2-й етап (з 1994 по 1996 рр.). З 9 березня 1994 р. – дати введення в дію

Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.

№ 3767-ХІI (надалі – Закон України «Про міжнародні договори України»

1993 р. або Закон 1993 р.) [134] Верховна Рада України почала приймати не

постанови, а закони про ратифікацію певного міжнародного договору або про

приєднання до певного міжнародного договору. Такий порядок ґрунтувався

на частині першій статті 7 Закону України «Про міжнародні договори

України» 1993 р. [134, ст. 7], згідно з якою ратифікація міжнародних

договорів України здійснювався Верховною Радою України шляхом

ухвалення спеціального закону про ратифікацію, який підписувався Головою

Верховної Ради України.

Таким чином, національний законодавець підвищив статус акту про

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору від імені України з

рівня постанови Верховної Ради України до рівня Закону України. Першим

вітчизняним законом про ратифікацію міжнародного договору слід вважати

Закон України «Про ратифікацію Договору про принципи відносин і

співробітництво між Україною і Сполученим Королівством Великобританії

та Північної Ірландії» від 15 липня 1994 р. № 112/94-ВР [238].

Оскільки Закону Української РСР про міжнародні договори не

існувало, то Закон України «Про міжнародні договори України» від 22

грудня 1993 р. № 3767-ХІI [134] слід назвати першою редакцією

вітчизняного закону про міжнародні договори.

Зазначений Закон [134] містив низку важливих юридичних новел, у

тому числі тих, що стали наслідком імплементації Україною Віденської

конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.55

[11]. Так, частина

перша статті 1 Закону 1993 р. [134] встановила, що поняття «міжнародний

договір» по суті є родовим поняттям і включає в себе договори, угоди,

конвенції, пакти, протоколи, обмін листами або нотами, інші форми і

55

Для України (Української РСР) Віденська конвенція про право міжнародних

договорів набрала чинності 13 червня 1986 р. (для СРСР – 29 травня 1986 р.) – прим.

автора.

137

найменування міжнародних договорів. Це зокрема, означає, що поняття, які

застосовувалися у вітчизняних правових актах раніше, наприклад,

«міжнародні угоди» (у прикінцевих положеннях Декларації про державний

суверенітет України [16]) або «міждержавні та міжнародні договори

України» (у пункті 8 статті 114-5 Конституції України в редакції від 14

лютого 1992 р. [101, ст. 114-5]) наразі мають застосовуватися з урахуванням

імплементованих положень пункту 1 статті 2 Віденської конвенції про право

міжнародних договорів 1969 р. [11, ст. 2].

Частина перша статті 1 у поєднанні із статтею 2 Закону [134, ст. 1, 2]

визначила чітку класифікацію міжнародних договорів України: міждержавні

укладаються від імені України, міжурядові – від імені Уряду України і

міжвідомчі – від імені міністерств та інших центральних органів державної

виконавчої влади України.

Закон України «Про міжнародні договори України» 1993 р. [134] (у

статті 7) вперше у сучасній вітчизняній правовій практиці встановив чітку

процедуру ратифікації міжнародних договорів України:

1) Ратифікації підлягали лише певні, чітко визначені, види

міжнародних договорів України:

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про

нейтралітет), загальноекономічні (про економічну та науково-технічну

співпрацю), із загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту,

територіальні, мирні;

б) що стосуються прав та свобод людини і громадянина;

в) про громадянство;

г) про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних

об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту

Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних

держав на територію України;

е) про історичне та культурне надбання народу України;

138

є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення нових законів

України;

ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи

самим міжнародним договором.

2) Питання щодо пропозицій укладення міжнародних договорів, щодо

повноважень на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів (у

тому числі тих, які підлягали ратифікації) були врегульовані у статтях 3–6

Закону України «Про міжнародні договори України» 1993 р. [134, ст. 3–6].

3) Після стадії підписання міжнародних договорів України пропозиції

щодо їх схвалення Президентом України [218; 248] або Урядом України [150;

156] і щодо їх ратифікації подавалися Президенту України або Уряду

України Міністерством закордонних справ України самостійно чи спільно

або за погодженням з іншими міністерствами та центральними органами

державної виконавчої влади.

4) Президент України [217; 229] або Уряд України [156; 264]

розглядали пропозиції щодо схвалення договорів і приймали відповідні

рішення про подання їх Верховній Раді України на ратифікацію.

5) Подані на ратифікацію міжнародні договори України попередньо

розглядалися постійною Комісією Верховної Ради України у закордонних

справах [222; 229], а в разі необхідності – іншими постійними комісіями

Верховної Ради України [216; 218].

6) Якщо постійна Комісія Верховної Ради України у закордонних

справах або інші постійні комісії Верховної Ради України встановлювали

наявність розбіжностей між договором, поданим на ратифікацію, і

Конституцією України, договір мав надсилатися до Конституційного Суду

України для отримання висновку про його відповідність Конституції

України56

. Як приклад, можна навести Висновок Конституційного Суду

56

Зазначена норма була закріплена у частині сьомій статті 7 Закону України «Про

міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI [134, ст. 7], яка була

введена в дію з 18 жовтня 1996 р. – дати утворення Конституційного Суду України [54] –

прим. автора.

139

України у справі за конституційним поданням Президента України про

надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського

Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут) від

11 липня 2001 р. № 3-в/2001 (Справа № 1-35/2001) [294].

7) Якщо на ратифікацію було подано міжнародний договір, виконання

якого потребувало ухвалення нових законів України, проекти законів про

ратифікацію та про зміни до законодавчих актів мали подаватися на розгляд

Верховної Ради України разом і ухвалюватися одночасно.

8) Якщо міжнародний договір України містив положення, що

суперечили Конституції України, його ратифікація була можлива лише після

внесення відповідних змін до Конституції України.

9) Закон України «Про міжнародні договори України» 1993 р. [134] не

містив норм про діяльність Президії Верховної Ради України у процедурі

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору, але Президія

Верховної Ради України продовжувала приймати постанови про проекти

законів України про ратифікацію міжнародних договорів [219; 221].

Практика Президії Верховної Ради України навіть містить випадки

повторного внесення постанов про ратифікацію, зокрема двічі на розгляд

Верховної Ради України вносився проект Закону України про ратифікацію

Договору з відкритого неба [144; 215].

10) Верховна Рада України з урахуванням висновків відповідних

постійних комісій розглядала подані на ратифікацію Президентом України

або Урядом України міжнародні договори України і ухвалювала відповідні

рішення.

Ратифікація міжнародних договорів України здійснювалася Верховною

Радою України шляхом ухвалення спеціального закону про ратифікацію,

який підписувався Головою Верховної Ради України [247; 256; 263].

За загальним правилом, Закон України про ратифікацію певного

міжнародного договору вважався прийнятим, якщо за нього проголосувала

більшість від фактичної кількості народних депутатів України, повноваження

140

яких визнані і не припинені достроково в установленому законом порядку

(частина третя статті 104 Конституції (Основного Закону) України в редакції

Закону України «Про внесення змін і доповнень до статей 104, 114-5 і 114-9

Конституції (Основного Закону) України» від 27 жовтня 1992 р. № 2735-XIІ

[103, ст. 104]).

Згідно зі статтею 98 Конституції (Основного Закону) України в редакції

Закону Української РСР від 27 жовтня 1989 р. № 8303-IX [130, ст. 98]

Верховна Рада України складалася з 45057

народних депутатів України. Це

означає, що для прийняття закону України про ратифікацію певного

міжнародного договору зазвичай була потрібна згода 226 народних депутатів

України. Разом з тим частина частина третя статті 7 Закону України «Про

міжнародні договори України» 1993 р. [134, ст. 7] передбачала випадки, коли

для ратифікації міжнародного договору була потрібна згода двох третин

голосів народних депутатів від фактичної кількості народних депутатів

України, повноваження яких визнані і не припинені достроково у

встановленому законодавством порядку (тобто 300 народних депутатів

України). До таких випадків були віднесені: територіальні міжнародні

договори України, міжнародні договори України про громадянство і про

участь в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях

(організаціях), системах колективної безпеки.

11) На підставі рішення про ратифікацію Голова Верховної Ради

України підписував ратифікаційну грамоту, яка засвідчувалася підписом

Міністра закордонних справ України.

12) Згідно зі статтею 8 Закону України «Про міжнародні договори

України» 1993 р. [134] обмін ратифікаційними грамотами і передача грамот

про ратифікацію міжнародних договорів України на зберігання депозитаріям

здійснювалися Міністерством закордонних справ України або за його

57

Довідково: Конституція Української РСР 1978 р. у статті 98 передбачала, що

Верховна Рада Української РСР обирається громадянами Української РСР у складі 650

депутатів [55, ст. 98] – прим. автора.

141

дорученням – дипломатичним представництвом України чи представництвом

України при міжнародній організації [278; 283].

Частина перша статті 10 Закону України «Про міжнародні договори

України» 1993 р. [134, ст. 10] передбачала також можливість надання згоди

Верховної Ради України на обов’язковість міжнародного договору у формі

приєднання або прийняття. Рішення про приєднання України до

міжнародних договорів або прийняття міжнародних договорів, які

потребують ратифікації, ухвалювалося Верховною Радою України також у

формі закону.

У період часу, що наразі розглядається (тобто з 10 березня 1994 р. по 27

червня 1996 р.58

), Верховна Рада України не приймала законів України про

прийняття міжнародних договорів; така практика почала складатися у

третьому періоді нашої класифікації (з 1996 по 2004 рр.), точніше кажучи –

на початку 2000-х років.

Разом з тим практика прийняття законів України про приєднання до

міжнародних договорів набула певного поширення. Першим національним

законом про приєднання до міжнародного договору є Закон України «Про

приєднання України до Афінської конвенції про перевезення морем

пасажирів та їх багажу 1974 року і Протоколу 1976 року до неї» від 15 липня

1994 р. № 115/94-ВР [171].

Процедура приєднання України до міжнародних договорів

повторювала основні моменти процедури ратифікації міжнародних

договорів. На прикладі приєднання України до Договору про

нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р. [26] ця процедура мала

такий вигляд. Спочатку Президент України подав проект Закону України про

приєднання України до зазначеного Договору [214]. Далі цей проект

позитивно розглянула Президія Верховної Ради України і внесла його на

розгляд власне Верховної Ради України [214]. Після цього Верховна Рада

України прийняла Закон України «Про приєднання України до Договору про

58

Тобто до введення в дію Конституції України 1996 р. – прим. автора.

142

нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року» від 16 листопада

1994 р. № 248/94-ВР [173]. Згідно з пунктом 4 статті IX Договору про

нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р. зазначений Договір

набрав чинності для України 5 грудня 1994 р. – в день здачі на зберігання

документа про приєднання [26, ст. IX]. Одночасно з Договором набрав

чинності і Будапештський Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з

приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5

грудня 1994 р. [70].

Для об’єктивності і повноти дослідження слід зазначити, що процедура

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору від імені України

була врегулювана також і в Конституційному Договорі між Верховною

Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та

функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на

період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

№ 1к/95-ВР [136]. Згідно з пунктом 14 статті 24 Конституційного Договору

Президент України здійснював зовнішню політику України, вів переговори і

підписував міжнародні договори України; призначав і відкликав

дипломатичних представників України в іноземних державах та при

міжнародних організаціях; приймав вірчі і відкличні грамоти дипломатичних

представників іноземних держав [136, ст. 24 (14)].

У свою чергу Верховна Рада України (на підставі пункту 9 статті 17

Конституційного Договору) ратифікувала, денонсувала міжнародні договори

України чи оголошувала про їх укладення або приєднання України до них

[136, ст. 17 (9)]. При цьому згідно з пунктом 8 статті 18 Конституційного

Договору правила здійснення дипломатичних і консульських відносин,

укладення, денонсації, приєднання до міжнародних договорів визначалися

виключно законами України [136, ст. 18 (8)].

Як бачимо, Конституційний Договір [136] лише в загальному вигляді

описував процедуру надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

від імені України і тому об’єктивно не міг замінити у цій частині відповідні

143

положення Закону України «Про міжнародні договори України» від 22

грудня 1993 р. № 3767-ХІI [134].

Також зауважимо, що дія Конституційного Договору була порівняно

нетривалою: Конституційний Договір набрав чинність з моменту його

підписання Президентом України та Головою Верховної Ради України, тобто

з 8 червня 1995 р. [136], і втратив чинність 28 червня 1996 р. – на підставі

статті 3 Закону України «Про прийняття Конституції України і введення її в

дію» від 28 червня 1996 р. № 254/96-ВР [194, ст. 3].

3-й етап (з 1996 по 2004 рр.). Особливості надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору Верховною Радою України на цьому

етапі пов’язувалися з введенням в дію Конституції України від 28 червня

1996 р. № 254/96-ВР [59].

Оскільки у новій Конституції України [59] Президія Верховної Ради

України, як орган державної влади, вже не існувала, то і практика прийняття

постанов Президії Верховної Ради України (у тому числі з питань ратифікації

міжнародних договорів або про приєднання до міжнародних договорів) з 28

червня 1996 р. (тобто з дати введення в дію нової Конституції України)

більше не застосовувалася.

Очевидно, що останній акт, який прийняла Президія Верховної Ради

України з питань ратифікації або приєднання, – це Постанова «Про проект

Закону України про ратифікацію Угоди між Україною і Словацькою

Республікою про співробітництво і взаємодопомогу в галузі митної справи»

від 24 червня 1996 р. № 428/96-ПВ [220]. У подальшому на підставі

зазначеної Постанови Верховна Рада України прийняла Закон України «Про

ратифікацію Угоди між Україною і Словацькою Республікою про

співробітництво і взаємодопомогу в галузі митної справи» від 12 липня

1996 р. № 333/96-ВР [255].

За винятком припинення прийняття постанов Президії Верховної Ради

України, процедура надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

Верховною Радою України залишилася незмінною.

144

З огляду на тему нашої дисертаційної роботи, найбільш важлива норма

була закріплена у статті 9 Конституції України від 28 червня 1996 р.

№ 254/96-ВР [59, ст. 9]:

«Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана

Верховною Радою України, є частиною національного законодавства

України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції

України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції

України».

З урахуванням відповідних положень частини першої статті 10 Закону

України «Про міжнародні договори України» 1993 р. [134, ст. 10] це означає,

що згода Верховної Ради України на обов’язковість міжнародних договорів

може виражатися не лише у формі ратифікації, але також і у формі

приєднання.

Аналіз інших положень Конституції України [59] показує, що

відповідні норми Закону України «Про міжнародні договори України»

1993 р. [134] повністю узгоджуються з конституційними нормами. Так, зміст

статті 5 Закону 1993 р. [134, ст. 5] відповідає змісту пункту 3 частини першої

статті 106 Конституції України [59, ст. 106], згідно з якою Президент України

представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво

зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає

міжнародні договори України.

Далі, зміст частини десятої статті 7 і частини першої статті 10 Закону

України «Про міжнародні договори України» 1993 р. [134, ст. 7, 10]

узгоджується із змістом пункту 32 частини першої статті 85 Конституції

України [59, ст. 85 (32)], згідно з якою до повноважень Верховної Ради

України належить <…> надання законом згоди на обов’язковість

міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів

України. Так само зазначені норми Закону [134, ст. 7, 10] відповідають змісту

статті 91 Конституції України [59, ст. 91]: Верховна Рада України приймає

145

закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім

випадків, передбачених цією Конституцією.

Принагідно зазначимо, що згідно зі статтею 76 Конституції України

[59, ст. 76] конституційний склад Верховної Ради України залишився таким

самим, як і в частині третій статті 104 Конституції (Основного Закону)

України в редакції Закону України «Про внесення змін і доповнень до статей

104, 114-5 і 114-9 Конституції (Основного Закону) України» від 27 жовтня

1992 р. № 2735-XIІ [103, ст. 104], – 450 народних депутатів України.

Отже, норми частин другої і третьої статті 7 і частини першої статті 10

Закону України «Про міжнародні договори України» 1993 р. [134, ст. 7, 10]

застосовувалися, як і раніше. Іншими словами, за загальним правилом, Закон

України про ратифікацію певного міжнародного договору (або про

приєднання до певного міжнародного договору) вважався прийнятим, якщо

за нього проголосували 226 народних депутатів України, а у випадках,

передбачених частиною третьою статті 7 Закону [134, ст. 7], була потрібна

згода 300 народних депутатів України.

Разом з тим, особливе значення отримала частина перша стаття 151

Конституції України [59, ст. 151], згідно з якою Конституційний Суд України

за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає

висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних

договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до

Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.

Саме на підставі цієї конституційної норми ґрунтується Висновок

Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням

Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції

України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про

Римський Статут) від 11 липня 2001 р. № 3-в/2001 (Справа № 1-35/2001)

[294].

Приводом для розгляду справи згідно зі статтею 151 Конституції

України [59, ст. 151] стало конституційне подання Президента України, в

146

якому він звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням надати

висновок щодо відповідності Конституції України [59] Римського Статуту

Міжнародного кримінального суду [289] (далі – Статут), підписаного від

імені України 20 січня 2000 р.59

[296], який підлягає внесенню до Верховної

Ради України для надання згоди на його обов’язковість.

У пункті 2.1. Рішення [294] Конституційний Суд України встановив,

що відповідно до частини першої статті 124 Конституції України [59, ст. 124]

правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. До них належать

Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції (частина третя

статті 124 Конституції України).

Систему судів загальної юрисдикції в Україні складають: Верховний

Суд України – найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції,

вищі спеціалізовані суди, апеляційні та місцеві суди (частини друга, третя,

четверта статті 125 Конституції України). Делегування функцій судів, а

також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами

не допускаються (частина перша статті 124 Конституції України).

Заборонено також створення надзвичайних та особливих судів (частина п’ята

статті 125 Конституції України) [59, ст. 125].

Стаття 1 Статуту, вказуючи на те, що Міжнародний кримінальний суд є

постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію щодо осіб,

відповідальних за найсерйозніші злочини, які викликають стурбованість

міжнародного співтовариства, водночас наголошує, що цей Суд доповнює

національні органи кримінальної юстиції [289, ст. 1]. Аналогічне положення

міститься також в абзаці десятому преамбули Статуту. Доповнюючий

національну систему правосуддя характер Міжнародного кримінального суду

конкретизується у низці інших статей Статуту, зокрема в пункті 2 статті 4

[289, ст. 4 (2)], згідно з яким Суд може здійснювати свої функції і

повноваження на території будь-якої держави-учасниці, і в підпункті «а»

59

Римський Статут Міжнародного кримінального суду набрав чинності 1 липня

2002 р. – прим. автора.

147

пункту 1 статті 17 [289, ст. 17 (1)], відповідно до якого Суд приймає до свого

провадження справи не тільки за зверненням держави-учасниці, а й з власної

ініціативи, коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа,

підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочину, «не бажає або не

здатна проводити розслідування чи порушити кримінальне переслідування

належним чином».

Це істотно відрізняє Міжнародний кримінальний суд від інших

міжнародних судових органів, зокрема Європейського Суду з прав людини,

право звертатися до яких за захистом своїх прав і свобод закріплено в частині

четвертій статті 55 Конституції України [59, ст. 55]. Такі міжнародні судові

органи порушують справу лише за зверненням осіб, причому особа може

звернутися до них лише після використання всіх національних засобів

правового захисту.

Отже, на відміну від міжнародних судових органів, передбачених

частиною четвертою статті 55 Конституції України, які за своєю природою є

допоміжними засобами захисту прав і свобод людини і громадянина,

Міжнародний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції.

Можливість такого доповнення судової системи України не

передбачена розділом VIII «Правосуддя» Конституції України [59]. Це дає

підстави для висновку, що абзац десятий преамбули та стаття 1 Статуту не

узгоджуються з положеннями частин першої, третьої статті 124 Конституції

України, а тому приєднання України до цього Статуту відповідно до частини

другої статті 9 Конституції України можливе лише після внесення до неї

відповідних змін60

.

У результаті Конституційний Суд України дійшов висновку: визнати

Римський Статут Міжнародного кримінального суду [289], підписаний від

імені України 20 січня 2000 р., який вноситься до Верховної Ради України

для надання згоди на його обов’язковість, таким, що не відповідає

60

Подібна норма також була закріплена в частині дев’ятій статті 7 Закону України

«Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI [134, ст. 7] – прим.

автора.

148

Конституції України, в частині, що стосується положень абзацу десятого

преамбули та статті 1 Статуту, за якими «Міжнародний кримінальний суд ...

доповнює національні органи кримінальної юстиції».

У Законі України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між

Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським

співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої

сторони» від 16 вересня 2014 р. № 1678-VIІ [258] Україна зробила заяву про

зобов’язання ратифікувати Римський Статут Міжнародного кримінального

суду 1998 р. [289] після внесення відповідних змін до Конституції України

[59]. На підставі Закону України «Про внесення змін до Конституції України

(щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 р. № 1401-VIII [96] стаття 124

Конституції України [59, ст. 124] була викладена у новій редакції. Частина

шоста статті 124 Конституції України, яка набирає чинності з 30 червня

2019 р., встановлює, що «Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного

кримінального суду на умовах, визначених Римським Статутом

Міжнародного кримінального суду» [59, ст. 124].

Інша цікава справа Конституційного Суду України щодо процедури

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору Верховною Радою

України – це справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р., від 12 липня

2000 р. № 9-рп/2000 (Справа № 1-34/2000) [293].

В описовій і мотивувальній частинах зазначеного рішення

Конституційний Суд України встановив, що протягом декількох років від

введення в дію Закону України «Про міжнародні договори України» 1993 р.

(тобто з 10 березня 1994 р.) склалася практика, згідно з якою закон про

ратифікацію міжнародного договору (або про приєднання до міжнародного

договору) відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про

міжнародні договори України» [134, ст. 7] підписував лише Голова

Верховної Ради України. При цьому Президенту України ці закони не

направлялися. Така практика сприймалася як самодостатня і остаточна дія, за

149

якою наставало офіційне оприлюднення закону про ратифікацію (або про

приєднання).

Конституційний Суд України зазначає, що аналіз положень

Конституції України свідчить про те, що порядок підписання і офіційного

оприлюднення законів України чітко визначено у статті 94 Конституції

України [59, ст. 94], відповідно до якої закон, прийнятий Верховною Радою

України, підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє

його Президенту України; Президент України протягом п’ятнадцяти днів

після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно

оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і

сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного

розгляду; у разі якщо Президент України протягом встановленого строку не

повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим

Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений;

якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною

Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу,

Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити

протягом десяти днів; закон набирає чинності через десять днів з дня його

офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не

раніше дня його опублікування. Жодного винятку з цих правил щодо

порядку підписання і офіційного оприлюднення законів України про

ратифікацію міжнародних договорів Конституція України [59] не передбачає.

Отже, Верховна Рада України, надаючи згоду на обов’язковість

міжнародних договорів шляхом прийняття відповідних законів України,

повинна діяти згідно зі статтею 94 Конституції України [59, ст. 94].

Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня

1993 р. № 3767-ХІI [134] встановлює, що ратифікація міжнародних договорів

України здійснюється Верховною Радою України «шляхом ухвалення

спеціального закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної

Ради України» (частина перша статті 7). Всупереч вимогам Конституції

150

України (стаття 94) цей Закон не передбачає невідкладного направлення

закону про ратифікацію після його підписання Головою Верховної Ради

України Президенту України для наступного його підписання і офіційного

оприлюднення.

З огляду на викладене, Конституційний Суд України дійшов висновку

про невідповідність Конституції України положення статті 7 Закону України

«Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI [134,

ст. 7] в частині визначення порядку підписання закону про ратифікацію

міжнародного договору України. Іншими словами, положення частини

першої статті 7 Закону [134, ст. 7] щодо порядку підписання закону про

ратифікацію міжнародного договору України втратили чинність як такі, що є

неконституційними.

Таким чином, з 4 серпня 2000 р. – дня офіційного опублікування

Рішення Конституційного Суду України від 12 липня 2000 р. № 9-рп/2000

(Справа № 1-34/2000) [293] закони України про ратифікацію міжнародного

договору і закони України про приєднання до міжнародного договору мають

набирати чинності відповідно до статті 94 Конституції України [59, ст. 94], у

тому числі підписуватися не лише Головою Верховної Ради України, але й

Президентом України.

Слід також зауважити, що частина перша статті 10 Закону України

«Про міжнародні договори України» 1993 р. [134, ст. 10] передбачала також

можливість надання згоди Верховної Ради України на обов’язковість

міжнародного договору у формі прийняття. Рішення про прийняття

міжнародних договорів, які потребують ратифікації, ухвалювалося

Верховною Радою України також у формі закону. За усталеною практикою

Верховна Рада України надавала згоду на обов’язковість міжнародного

договору у формі прийняття або власне текстів установчих документів

міжнародних організацій [204; 205], або змін [190; 201], доповнень [188; 201]

і поправок [196; 212] до установчих документів та інших міжнародних

договорів [191].

151

4-й етап (З 2004 р. по цей час). Закон України «Про міжнародні

договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV [135] набрав чинності з 3

серпня 2004 р. – дня офіційного опублікування в газеті «Голос України». На

підставі статті 3 Розділу VII «Прикінцеві положення» зазначеного Закону з 3

серпня 2004 р. були визнані такими, що втратили чинність, Закон України

«Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI [134] і

Постанова Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону

України “Про міжнародні договори України”» від 22 грудня 1993 р. № 3768-

ХІI [162].

Також слід зазначити, що зміни, які вносилися до Конституції України

від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР [59] на підставі відповідних законів

України [93; 95; 97; 100] фактично залишили у початковій редакції ті

конституційні норми, які стосуються надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору. Це означає, що наразі Закон України «Про

міжнародні договори України» 2004 р. [135] можна вважати основним

вітчизняним нормативно-правовим актом у сфері укладення, виконання та

припинення дії міжнародних договорів України.

Закон 2004 р. [135] запровадив низку важливих новел у процедурі

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору.

По-перше, в абзаці п’ятому і шостому статті 2 і в частині першій статті

8 Закону [135, ст. 8] було встановлено, що підписання, ратифікація,

затвердження, прийняття, приєднання – залежно від конкретного випадку є

формами надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного

договору. Згода України на обов’язковість міжнародного договору може

надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони (частина друга

статті 8 Закону [135, ст. 8]).

По-друге, була змінена редакція видів міжнародних договорів, які

підлягають ратифікації (частина друга статті 9 Закону [135, ст. 9]). Зокрема у

порівнянні із Законом України «Про міжнародні договори України» 1993 р.

[134] перелік видів міжнародних договорів, що підлягають ратифікації, у

152

Законі 2004 р. [135] було доповнено такими: що стосуються державних

кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і

континентального шельфу України; що стосуються обов’язків людини і

громадянина; про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних

фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом

України; і про умови тимчасового перебування в Україні іноземних

військових формувань.

По-третє, була вдосконалена процедура надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору (стаття 9 Закону 2004 р. [135, ст. 9]):

1) Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України

включають чіткий перелік документів, що зазначені у частині четвертій

статті 9 Закону. Підготовка цих документів здійснюється міністерством,

іншим центральним органом виконавчої влади, що є відповідальним за

укладення міжнародного договору України. Міністерство, інший

центральний орган виконавчої влади готує пропозиції щодо ратифікації

міжнародного договору України і подає їх Міністерству закордонних справ

України протягом двох місяців з дня його підписання.

2) Далі зазначені вище пропозиції щодо ратифікації міжнародного

договору України подаються Міністерством закордонних справ України

протягом шести місяців з дня його підписання або Президенту України

(якщо міжнародний договір укладається від імені України), або Кабінету

Міністрів України (якщо міжнародний договір укладається від імені Уряду

України).

3) Президент України або Кабінет Міністрів України розглядають

пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України і приймають

рішення про внесення на розгляд Верховної Ради України в порядку

законодавчої ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного

договору України [154; 155].

Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого

потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України,

153

проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з

проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно. Зокрема під час

ратифікації Міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного

тероризму 2009 р. [251] були внесені відповідні зміни до Кримінального та

Кримінально-процесуального кодексів України щодо боротьби з ядерним

тероризмом [98].

4) Президент України або Кабінет Міністрів України на вимогу

Верховної Ради України або її комітетів та у строки, визначені ними, надають

додаткову інформацію, що стосується проекту закону про ратифікацію

міжнародного договору України.

5) Верховна Рада України розглядає внесений Президентом України

або Кабінетом Міністрів України проект закону про ратифікацію

міжнародного договору України і приймає відповідне рішення.

6) Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом

прийняття закону про ратифікацію [244; 254], невід’ємною частиною якого є

текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно

оприлюдненого Президентом України закону Голова Верховної Ради

України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом

Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін

такими грамотами.

7) Згідно зі статтею 11 Закону 2004 р. [135, ст. 11] обмін

ратифікаційними грамотами і передача грамот про ратифікацію міжнародних

договорів України на зберігання депозитаріям здійснюються, якщо немає

іншої домовленості між сторонами, Міністерством закордонних справ

України.

Крім Закону 2004 р. [135], процедура надання Верховною Радою згоди

на обов’язковість міжнародних договорів України міститься також у статтях

192–200 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10

лютого 2010 р. № 1861-VI [262, ст. 192–200].

154

В. Л. Талько звертає увагу, що відсутність строків, упродовж яких

повинен відбутися кожен із етапів ратифікації, призводить до затягування як

кожного з цих етапів, так і всього строку вирішення питання про

ратифікацію. І пропонує закріпити у законодавстві України механізми, які б

забезпечили вирішення парламентом питання ратифікації у певних часових

межах, що забезпечить чіткість та прозорість усього ратифікаційного процесу

і сприятиме підвищенню авторитету України в міжнародних договірних

відносинах [303, с. 608, 611, 612]. З наведеною позицією повністю

погоджується О. В. Сарган [291, с. 282–284].

Загалом ратифікація залишилася найбільш поширеною формою

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору Верховною Радою

України. Так, з 3 серпня 2004 р. – дня набрання чинності Закону України

«Про міжнародні договори України» 2004 р. [135] до моменту підготовки

нашої дисертаційної роботи Верховна Рада України прийняла більше 400

законів про ратифікацію. Особливістю ратифікації є те, що надати згоду на

обов’язковість міжнародного договору України у формі ратифікації може

виключно Верховна Рада України і виключно шляхом прийняття Закону про

ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору.

Крім ратифікації, Верховна Рада України застосовує також такі форми

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору, як приєднання до

міжнародних договорів або прийняття міжнародних договорів. Правове

регулювання зазначених форм надання згоди є практично однаковим: на

підставі пункту «а» частини першої статті 13 Закону 2004 р. [135, ст. 13]

Верховна Рада України приймає закони України про приєднання до

міжнародного договору або про прийняття міжнародного договору,

невід’ємною частиною яких є текст міжнародного договору.

Різниця між приєднанням до міжнародного договору і прийняттям

міжнародного договору полягає у такому. Приєднання застосовується щодо

міжнародного договору, який потребує ратифікації, проте на час надання

згоди Україною на обов’язковість такого договору він вже набрав чинності.

155

Частина друга статті 13 Закону 2004 р. [135, ст. 13] чітко встановила,

що процедура приєднання України до міжнародного договору або прийняття

нею міжнародного договору, який потребує ратифікації, здійснюється у

порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону для ратифікації

міжнародних договорів України. Тобто процедури приєднання до

міжнародного договору і прийняття міжнародного договору є практично

тотожними до процедури ратифікації. Наприклад, на виконання частини

сьомої статті 9 Закону 2004 р. [135, ст. 9] Верховна Рада України одночасно з

приєднанням до деяких міжнародних договорів прийняла національні закони

про внесення змін до відповідних законодавчих актів України [94; 106].

Від набрання чинності Закону України «Про міжнародні договори

України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV [135] (з 3 серпня 2004 р.) до

моменту підготовки нашої дисертаційної роботи Верховна Рада України

надала згоду на обов’язковість міжнародного договору у формі Закону

України про приєднання більше 30 разів. Серед них слід особливо виділити

приєднання України до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного

кримінального суду від 10 вересня 2002 р. [184], до Другого

Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і

політичні права, що стосується скасування смертної кари від 15 грудня

1989 р. [174], до Віденської угоди про заснування Міжнародної класифікації

зображувальних елементів знаків від 12 червня 1973 р. [172], до Конвенції

про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 р. [178], до Конвенції

про статус апатридів від 28 вересня 1954 р. [179] тощо.

У період часу, що розглядається (з 2004 р. до моменту підготовки

нашої дисертаційної роботи) Верховна Рада України на підставі частини

першої статті 13 Закону 2004 р. [135, ст. 13] продовжила практику надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору у формі прийняття змін [189;

203], доповнень [200] і поправок до установчих документів [195; 198] та

інших міжнародних договорів [197; 199].

156

О. Г. Макаренко зазначає, що Верховна Рада України може відмовити в

ратифікації міжнародного договору, якщо позиція у зовнішьополітичному

курсі не відповідає міжнародним домовленостям України. Зокрема це

відмова у допуску збройних сил інших держав на територію України у 2006

році для участі у багатонаціональних військових навчаннях (реєстр. № 9015),

відмова у ратифікації Угоди між Україною та Європейським Союзом про

визначення загальної схеми участі України в операціях Союзу із

врегулювання криз (реєстр. № 0314), а також відмова у ратифікації

Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і

Верховним головнокомандуванням Об’єднаних Збройних Сил НАТО щодо

використання стратегічної транспортної авіації України в операціях та

навчаннях НАТО (реєстр. № 0296) [65, с. 80, 81].

Верховна Рада України може застосувати відмову у наданні згоди на

обов’язковість міжнародного договору не лише у формі ратифікації, але

також у формі приєднання та прийняття.

Згідно зі статтею 14 Закону [135, ст. 14] міжнародні договори

набирають чинності для України після надання нею згоди на обов’язковість

міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та в строки,

передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб. Так,

Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16

травня 2005 р. [53] після ратифікації 21 вересня 2010 р. [249] набрала

чинності для України 1 березня 2011 р. – в перший день місяця, наступного

після закінчення тримісячного періоду від дати передачі Україною на

зберігання її ратифікаційної грамоти, а Конвенція про право, що

застосовується до дорожньо-транспортних пригод, від 4 травня 1971 р.

набирає чинності між Україною і Договірною Державою, яка заявила про

прийняття приєднання, на шістдесятий день після передачі на зберігання

заяви про прийняття [177].

Слід зауважити, що практика України містить приклади внесення змін

до актів про надання згоди на обов’язковість міжнародного договору.

157

Зокрема на підставі Закону України «Про внесення зміни до Закону України

“Про ратифікацію Конвенції про права інвалідів і Факультативного

протоколу до неї”» від 7 вересня 2016 р. № 1490-VIII [105] слово «інвалідів»

було замінено словами «осіб з інвалідністю». А згідно із Законом України

«Про внесення зміни до Закону України “Про ратифікацію Європейської

конвенції про спільне кінематографічне виробництво”» від 18 вересня 2013 р.

№ 579-VII [104] Державне агентство України з питань кіно було визначено

компетентним органом з надання статусу продукту спільного виробництва в

Україні замість Міністерства культури і туризму України.

Вітчизняна практика містить також цікаві випадки заміни однієї форми

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору на іншу форму

надання згоди. Такою, наприклад, є ситуація з Конвенцією про відмивання,

пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (ETS

№ 141), від 8 листопада 1990 р. [48], яка набрала чинності з 1 вересня 1993 р.

[433]. Спочатку Україна надала згоду на обов’язковість зазначеної Конвенції

у формі приєднання (Закон від 15 вересня 1995 р. № 323/95-ВР) [176], а

згодом – у формі ратифікації (Закон від 17 грудня 1997 р. № 738/97-ВР) [246].

Відмінність полягала у тому, що Закон про ратифікацію [246] містить

заяви і застереження до зазначеної Конвенції [48]. Також на підставі статті 2

Закону про ратифікацію [246, ст. 2] Закон про приєднання [176] було визнано

таким, що втратив чинність. Таким чином, офіційно вважається, що Україна

підписала Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів,

одержаних злочинним шляхом (ETS № 141), від 8 листопада 1990 р. [48] 29

травня 1997 р., ратифікувала її 26 січня 1998 р.; а Конвенція набрала чинності

для України з 1 травня 1998 р. [433].

За результатами дослідження у підрозділі 3.2. можна зробити такі

основні висновки:

1. Від 1991 р. повноваження Верховної Ради України у процедурі

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору визначалися на

підставі таких правових актів:

158

1) З 1991 по 1994 рр. – на підставі Конституції (Основного Закону)

України в редакції Закону Української РСР від 27 жовтня 1989 р. № 8303-IX;

2) З 1994 по 1996 рр. – на підставі Конституції (Основного Закону)

України в редакції Закону Української РСР від 27 жовтня 1989 р. № 8303-IX і

Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.

№ 3767-ХІI;

3) З 1996 по 2004 рр. – на підставі Конституції України від 28 червня

1996 р. № 254к/96-ВР і Закону України «Про міжнародні договори України»

від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI.

2. Наразі повноваження Верховної Ради України у процедурі надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору визначаються на підставі

Конституції України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР і Закону України

«Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV.

3. Верховна Рада України надає згоду на обов’язковість міжнародного

договору шляхом прийняття законів України про ратифікацію, приєднання

або прийняття міжнародного договору, невід’ємною частиною яких є текст

міжнародного договору. При цьому у формі ратифікації згоду на

обов’язковість міжнародного договору може надавати виключно Верховна

Рада України.

4. Порядок приєднання України до міжнародних договорів або

прийняття Україною міжнародних договорів, які потребують ратифікації,

здійснюється за правилами, передбаченими для ратифікації міжнародних

договорів України.

5. Доречна практика Конституційного Суду України щодо процедури

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору Верховною Радою

України викладена у справі про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р. від 12

липня 2000 р. № 9-рп/2000 (Справа № 1-34/2000) і в справі про Римський

Статут від 11 липня 2001 р. № 3-в/2001 (Справа № 1-35/2001).

159

3.3. Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами та

іншими державними органами України.

Питання, що розглядаються у цьому підрозділі, досліджували В. Г.

Буткевич [343; 344], А. С. Гавердовський [346], Є. Донченко [32], О. О.

Мережко [73; 74, с. 221–229], А. С. Рибченко і М. В. Вайнагій [288], Л. Д.

Тимченко [405, с. 93] та інші вчені.

Особливості надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами та

іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами

України умовно можна розділити на три етапи за критерієм правового

регулювання цього питання в основних вітчизняних конституційних актах

різних історичних періодів: в Конституції Української РСР 1937 р. (в редакції

1947 р.) [57], в Конституції Української РСР 1978 р. [55] і в Конституції

України 1996 р. [59].

Першим міжурядовим договором у вітчизняній практиці, очевидно,

можна вважати Варшавський договір між Урядом Республіки Польща і

Урядом Української Народної Республіки від 21 квітня 1920 р. про військово-

політичне співробітництво [477]. Проте це фактично єдиний такий приклад в

історії України 20-х і 30-х років ХХ ст.

Реальна учать органів державної влади України (за виключенням

законодавчих органів) у процедурі надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору починається з прийняттям Закону СРСР «О

предоставлении союзным республикам полномочий в области внешних

сношений и о преобразовании в связи с этим Народного комиссариата

иностранных дел из общесоюзного в союзно-республиканский народный

комиссариат» від 1 лютого 1944 р. [385].

Статтею 3 зазначеного Закону було закріплено норму про перетворення

Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-

160

республіканський народний комісаріат [385, ст. 3]. На підставі цієї норми

була прийнята Постанова ЦК КП(б) України та Указ Президії Верховної Ради

УРСР «Про утворення Народного комісаріату закордонних справ УРСР» від

5 лютого 1944 р. Ще через місяць – 4 березня 1944 р.61

Верховна Рада УРСР

прийняла Закон УРСР «Про утворення союзно-республіканського

Комісаріату закордонних справ Української РСР» [41].

У 1946 р. Народні Комісаріати Української РСР (у тому числі і

Народний Комісаріат закордонних справ Української РСР) було перетворено

на Міністерства Української РСР, а Раду Народних Комісарів Української

РСР було перетворено на Раду Міністрів Української РСР [137; 138].

Зміни 1944 р. до Конституції СРСР 1936 р. [385] призвели до

відповідних змін у Конституції УРСР 1937 р. [56], які були внесені Законом

Української РСР «Про зміни і доповнення тексту Конституції (Основного

Закону) Української РСР» від 28 червня 1947 р. [132].

Власне у період часу від 1947 р. до 1978 р. (тобто до прийняття

Конституції 1978 р. [55]) основним (і єдиним) юридичним джерелом для

визначення правового статусу органів виконавчої влади Української РСР

була Конституція Української РСР 1937 р. в редакції 1947 р. (зокрема, статті

38–41) [57, ст. 38–41]. Так, стаття 38 Конституції Української РСР 1937 р. в

редакції 1947 р. [57, ст. 38] встановила, що Уряд Української РСР – Рада

Міністрів Української РСР утворювався Верховною Радою Української РСР.

Саме тому Рада Міністрів Української РСР була відповідальною перед

Верховною Радою УРСР і їй підзвітною, а в період між сесіями Верховної

Ради УРСР – перед Президією Верховної Ради УРСР (стаття 40) [57, ст. 40].

Згідно зі статтею 39 Рада Міністрів Української РСР була найвищим

виконавчим і розпорядчим органом державної влади УРСР [57, ст. 39]. Рада

Міністрів Української РСР видавала постанови і розпорядження на основі і

61

Власне від 4 березня 1944 р. і можна вести відлік діяльності сучасного

українського Міністерства закордонних справ – прим. автора.

161

на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Міністрів

СРСР і перевіряла їх виконання (стаття 41) [57, ст. 41].

Повноваження Ради Міністрів Української РСР у сфері надання згоди

на обов’язковість міжнародних договорів були викладені у пунктах «а» і «ж»

статті 43 Конституції Української РСР 1937 р. в редакції 1947 р. [57, ст. 43].

Зокрема пункт «а» зазначеної статті мав загальний характер і встановлював,

що Рада Міністрів Української РСР об’єднувала і спрямовувала роботу

Міністерств Української РСР та інших підвідомчих їй установ; об’єднувала і

перевіряла роботу Уповноважених загальносоюзних міністерств і відомств. У

свою чергу пункт «ж» статті 43 Конституції Української РСР 1937 р. в

редакції 1947 р. [57, ст. 43] прямо визначав, що Рада Міністрів Української

РСР здійснювала керівництво в галузі зносин Української РСР з іноземними

державами, виходячи із загальновстановленого Союзом РСР порядку у

взаємовідносинах союзних республік з іноземними державами.

Конституція Української РСР 1937 р. в редакції 1947 р. [57] також була

єдиним вітчизняним джерелом права, що визначала правовий статус

міністерств і міністрів Української РСР. Так, стаття 47 поділяла міністерства

Української РСР на союзно-республіканські і республіканські [57, ст. 47].

Згідно з абзацом дев’ятим статті 48 Міністерство закордонних справ

Української РСР мало статус союзно-республіканського [57, ст. 48].

Відповідно до статті 51 союзно-республіканські міністерства Української

РСР керували дорученою їм галуззю державного управління Української

РСР, підлягаючи як Раді Міністрів Української РСР, так і відповідному

союзно-республіканському міністерству СРСР [57, ст. 51]. Тобто, у нашому

випадку діяльність Міністерства закордонних справ Української РСР

підлягала не лише Раді Міністрів Української РСР, але також і Міністерству

закордонних справ СРСР.

На підставі пункту «е» статті 30 у поєднанні з абзацом п’ятим статті 45

Конституції Української РСР 1937 р. в редакції 1947 р. [57, ст. 30, 45] можна

зробити висновок, що міністри Української РСР входили до складу Ради

162

Міністрів Української РСР за рішенням Президії Верховної Ради Української

РСР, яка у період між сесіями Верховної Ради Української РСР увільняла з

посади і призначала окремих міністрів Української РСР за поданням Голови

Ради Міністрів Української РСР з наступним внесенням на затвердження

Верховної Ради Української РСР.

Згідно зі статтею 46 Конституції Української РСР 1937 р. в редакції

1947 р. [57, ст. 46] на міністрів Української РСР покладалися обов’язки

керування галузями державного управління, що входили до компетенції

Української РСР. При цьому на підставі статті 50 цієї Конституції міністри

Української РСР видавали у межах компетенції відповідних міністерств

накази та інструкції на основі і на виконання діючих законів СРСР та

Української РСР, постанов і розпоряджень Ради Міністрів СРСР і Ради

Міністрів Української РСР, наказів та інструкцій союзно-республіканських

міністерств СРСР і перевіряли їх виконання [57, ст. 50].

Дослідження практики органів виконавчої влади Української РСР у

сфері надання згоди Українською РСР на обов’язковість для неї

міжнародного договору дає змогу зробити висновок, що до прийняття

Конституції 1978 р. [55] (тобто у період часу від 1947 р. до 1978 р.) зазначена

практика мала два види:

по-перше, відповідні міністерства Української РСР і Рада Міністрів

Української РСР здійснювали підготовку міжнародних договорів для їх

ратифікації Президією Верховної Ради Української РСР, і,

по-друге, Рада Міністрів Української РСР і навіть певні міністерства

Української РСР могли надати згоду на обов’язковість міжнародного

договору від імені Української РСР без залучення до цієї процедури Президії

Верховної Ради Української РСР.

Перший вид участі органів виконавчої влади Української РСР у

процедурі надання згоди Українською РСР на обов’язковість для неї

міжнародного договору детально розглянуто у підрозділі 3.1. нашої

163

дисертаційної роботи. Для зручності викладення матеріалу нагадаємо, що

зазначений порядок мав такий загальний вигляд:

1) Спочатку питання про участь Української РСР у певному

міжнародному договорі ініціювалося відповідним міністерством Української

РСР62

; досить часто така ініціатива виходила від Міністерства закордонних

справ Української РСР.

2) Далі такий міжнародний договір підписувався уповноваженим

представником Української РСР (як правило, при Організації Об’єднаних

Націй).

3) Потім Рада Міністрів УРСР63

(Уряд УРСР) затверджувала [227; 239;

240] або схвалювала [250] певний міжнародний договір шляхом видання

постанови і подавала зазначену постанову на розгляд Верховній Раді УРСР.

4) Насамкінець Президія Верховної Ради УРСР на підставі пункту «б»

статті 30 Конституції УРСР 1937 р. в редакції 1947 р. [57, ст. 30] видавала

відповідний указ про ратифікацію міжнародного договору [227; 239; 240;

250].

Другий вид участі органів виконавчої влади Української РСР у

процедурі надання згоди Українською РСР на обов’язковість для неї

міжнародного договору стосувався тих міжнародних договорів, які не

потребували згоди Президії Верховної Ради Української РСР. Іншими

словами, для того, щоб певні міжнародні договори набрали чинності для

Української РСР достатньо було згоди лише Ради Міністрів Української РСР,

а в деяких випадках було достатньо навіть лише згоди певного Міністерства

Української РСР. Наприклад, Українська РСР (Україна) стала членом низки

міжнародних організацій виключно на підставі відповідних актів (постанов)

Ради Міністрів УРСР, зокрема:

62

До 1946 р. – Народні Комісаріати УРСР – прим. автора. 63

До 1946 р. – Рада Народних Комісарів УРСР – прим. автора.

164

– Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) через підписання 22

липня 1946 р. і подальше прийняття Радою Міністрів УРСР 3 квітня 1948 р.

Статуту (Конституції) Всесвітньої організації охорони здоров’я [297];

– Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури

(ЮНЕСКО) на підставі Постанови Ради Міністрів УРСР від 12 травня

1954 р.;

– Міжнародного бюро виставок (на підставі Постанови Ради Міністрів

УРСР від 1 квітня 1960 р. № 453-30);

– Постійної палати третейського суду (на підставі Постанови Ради

Міністрів УРСР «Про визнання УРСР Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. про

мирне розв’язання міжнародних спорів» від 7 квітня 1962 р.) [35] та ін.

У свою чергу, як приклад, коли міжнародні договори набирали

чинності для Української РСР (України) лише за наявності згоди певного

Міністерства Української РСР, можна назвати Угоду від 30 червня 1965 р.

між Міністерством автомобільного транспорту і шосейних шляхів

Української Радянської Соціалістичної Республіки та Міністерством шляхів

Польської Народної Республіки про утримання пограничних64

автодорожних

мостів на радянсько-польському державному кордоні [310].

Відповідно до статті 10 зазначеної Угоди вона підлягала

«затвердженню згідно з конституційною процедурою або внутрідержавними

правилами кожної з Договірних Сторін65

» і мала набрати «чинності з дня

обміну листами, які сповіщають про її затвердження» [310, ст. 10]. Очевидно,

«внутрідержавні правила» Української РСР полягали у тому, що зазначена

Угода була згодом затверджена Радою Міністрів Української РСР на підставі

відповідної Постанови від 14 жовтня 1965 р. № 980 [119].

Далі розглянемо повноваження органів виконавчої влади Української

РСР з надання згоди на обов’язковість міжнародного договору на підставі

норм, закріплених у Конституції УРСР 1978 р. [55]. З огляду на предмет

64

Орфографія поданого документу зберігається – прим. автора. 65

Орфографія поданого документу зберігається – прим. автора.

165

нашої дисертаційної роботи, особливий інтерес має Глава 13 Конституції

УРСР 1978 р. [55] «Рада Міністрів Української РСР». Згідно зі статтею 115

Конституції УРСР 1978 р. [55, ст. 115] Рада Міністрів Української РСР

визначалася як Уряд Української РСР і визнавалася найвищим виконавчим і

розпорядчим органом державної влади Української РСР. Рада Міністрів

Української РСР утворювалася Верховною Радою Української РСР (стаття

116) [55, ст. 116] і тому була відповідальною перед Верховною Радою

Української РСР і їй підзвітною, а в період між сесіями Верховної Ради

Української РСР – перед Президією Верховної Ради Української РСР (стаття

117) [55, ст. 117].

Згідно зі статтею 122 Конституції УРСР 1978 р. [55, ст. 122] Рада

Міністрів Української РСР об’єднувала і спрямовувала роботу союзно-

республіканських і республіканських міністерств і державних комітетів

Української РСР, інших підвідомчих їй органів. Союзно-республіканські

міністерства і державні комітети Української РСР керували дорученими їм

галузями управління або здійснювали міжгалузеве управління, підлягаючи як

Раді Міністрів Української РСР, так і відповідному союзно-

республіканському міністерству або державному комітету СРСР.

Більш конкретним з точки зору участі Ради Міністрів Української РСР

у процедурі надання згоди на обов’язковість міжнародного договору можна

вважати пункт 8 частини другої статті 118 Конституції УРСР 1978 р., який

закріпив, що у межах своїх повноважень Рада Міністрів Української РСР

здійснювала, виходячи з установленого Союзом РСР порядку, керівництво в

галузі відносин Української РСР з іноземними державами та її участі в

діяльності міжнародних організацій [55, ст. 118]. Власне зазначені вище

положення Конституції УРСР 1978 р. [55] є тотожними відповідним нормам

Конституції Української РСР 1937 р. в редакції 1947 р. (зокрема, статтям 38–

41 і 43) [57, ст. 38–41 і 43].

У цьому зв’язку цікавим є також зміст статті 123 Конституції УРСР

1978 р. [55, ст. 123], згідно з якою компетенція Ради Міністрів Української

166

РСР і її Президії, порядок їх діяльності, відносини Ради Міністрів з іншими

державними органами, а також перелік союзно-республіканських міністерств

і державних комітетів Української РСР визначався на основі цієї Конституції

Законом про Раду Міністрів Української РСР. На виконання зазначеної

конституційної норми 19 грудня 1978 р. було прийнято Закон Української

РСР «Про Раду Міністрів Української РСР» № 4157-IX [226]. Прийняття

цього Закону стало позитивною новелою в українському законодавстві, у

тому числі щодо розвитку практики надання згоди на обов’язковість

міжнародного договору органами виконавчої влади Української РСР.

Стаття 15 Закону Української РСР «Про Раду Міністрів Української

РСР» від 19 грудня 1978 р. № 4157-IX [226, ст. 15] мала назву – «Основні

повноваження Ради Міністрів Української РСР у галузі зовнішньополітичної

діяльності» і встановлювала, що Рада Міністрів Української РСР:

1) здійснювала керівництво в галузі відносин Української РСР з

іноземними державами та її участі в діяльності міжнародних організацій в

порядку, встановленому Союзом РСР;

2) здійснювала в межах своїх повноважень представництво Української

РСР в іноземних державах, а також у міжнародних організаціях;

3) вживала заходів до забезпечення виконання міжнародних договорів

Української РСР і зобов’язань, що випливають для Української РСР з

міжнародних договорів СРСР;

4) затверджувала і денонсувала міжурядові міжнародні договори

Української РСР.

Згідно з абзацем 7 частини другої статті 30 Закону Української РСР

«Про Раду Міністрів Української РСР» від 19 грудня 1978 р. № 4157-IX [226,

ст. 30] Голова Ради Міністрів Української РСР представляв Українську РСР у

міжнародних відносинах відповідно до Конституції Української РСР і

законів Української РСР. До речі, статус Міністерства закордонних справ

Української РСР, як союзно-республіканського міністерства Української

РСР, визначався не в Конституції УРСР 1978 р. [55], а в абзаці 5 статті 24

167

Закону Української РСР «Про Раду Міністрів Української РСР» від 19 грудня

1978 р. № 4157-IX [226, ст. 24].

Аналіз зазначених вище положень дає підстави зробити висновки, що

за Конституцією УРСР 1978 р. [55] повноваження Ради Міністрів

Української РСР у сфері надання згоди на обов’язковість міжнародних

договорів були дещо розширені (у порівнянні з попереднім періодом часу).

Разом з тим, слід зауважити, що згідно зі статтею 28 Конституції УРСР

1978 р. [55, ст. 28] у зовнішньополітичній діяльності Українська РСР

беззаперечно керувалася цілями, завданнями та принципами зовнішньої

політики, визначеними Конституцією CРСР 1977 р. [366]. Саме тому вказана

конституційна норма була дослівно повторена в абзаці 10 статті 2 Закону

Української РСР «Про Раду Міністрів Української РСР» від 19 грудня 1978 р.

№ 4157-IX [226, ст. 2].

У підрозділі 3.1. нашої дисертаційної роботи ми зазначали, що власне

Закону Української РСР про міжнародні договори не існувало, очевидно, з

огляду на певну умовність міжнародної правосуб’єктності Української РСР

(пункт 10 статті 73 Конституції СРСР 1977 р. [366, ст. 73 (10)]). Натомість

Закон СРСР «О порядке заключения, исполнения и денонсации

международных договоров СССР» від 6 липня 1978 р. № 7770-IX66

[382]

містив лише одну (до того ж обмежену за змістом) норму про участь союзних

республік у процедурі укладення міжнародних договорів СРСР. Такою

нормою була стаття 7 зазначеного Закону, згідно з якою пропозиції про

укладення міжнародних договорів СРСР могли надаватися союзними

республіками в особі їх найвищих органів державної влади67

та управління68

.

66

Закон СРСР «О порядке заключения, исполнения и денонсации международных

договоров СССР» від 6 липня 1978 р. № 7770-IX [382] набрав чинності з 1 вересня 1978 р.

[380] – прим. автора. 67

Згідно з частиною першою статті 137 Конституції СРСР 1977 р. найвищим

органом державної влади союзної республіки була Верховна Рада союзної республіки

[366, ст. 137] – прим. автора. 68

Згідно з частиною першою статті 139 Конституції СРСР 1977 р. Рада Міністрів

союзної республіки – Уряд союзної республіки – була найвищим виконавчим і

розпорядчим органом державної влади союзної республіки [366, ст. 139] – прим. автора.

168

За фактичної відсутності спеціальних юридичних норм про укладення

міжнародних договорів від імені союзної республіки практика Української

РСР у сфері надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

ґрунтувалася на конституційних і законодавчих нормах загального

характеру. Зазначена практика, як і в попередній період, мала два види.

Нагадаємо, що суть першого виду практики полягала у тому, що

відповідні міністерства Української РСР і Рада Міністрів Української РСР

здійснювали підготовку міжнародних договорів для їх подальшої ратифікації

Президією Верховної Ради Української РСР. Наприклад, Указ про

ратифікацію Міжнародної конвенції проти апартеїду в спорті від 10 грудня

1985 р. [252] було прийнято після схвалення Радою Міністрів Української

РСР зазначеної конвенції [270], а схвалення у свою чергу ґрунтувалося на

попередніх пропозиціях Міністерства закордонних справ УРСР і Державного

комітету УРСР по фізичній культурі [141]. Інші подібні приклади надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору (за наявності попередніх

пропозицій Міністерства закордонних справ УРСР) – це ратифікація

Українською РСР Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських

або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.

[140] або приєднання до Віденської конвенції про право міжнародних

договорів 1969 р. [271] і до Міжнародної конвенції про боротьбу із

захопленням заручників 1979 р. [265].

Другий вид практики полягав у тому, що Рада Міністрів Української

РСР або навіть певні міністерства Української РСР могли надати згоду на

обов’язковість міжнародного договору від імені Української РСР без

залучення до цієї процедури Президії Верховної Ради Української РСР.

Наприклад, приєднання Української РСР до Європейської угоди про

міжнародні автомагістралі 1975 р. відбулося виключно на підставі Постанови

Ради Міністрів Української РСР від 9 листопада 1982 р. № 537 (з попереднім

прийняттям відповідних пропозицій Держплану УРСР і Міністерства

закордонних справ УРСР) [187]. Аналогічним чином Українська РСР стала

169

учасником Європейської угоди про міжнародні магістральні залізничні лінії

1985 р. [143], поправок до Конвенції та Експлуатаційної угоди про

Міжнародну організацію морського супутникового зв’язку (ІНМАРСАТ)

1985 р. [210], Віденської конвенції про охорону озонового шару 1985 р. [209],

Протоколу про скорочення викидів сірки або їх транскордонних потоків

принаймні на 30 відсотків до Конвенції 1979 року про транскордонне

забруднення повітря на великі відстані [211] тощо.

Що стосується ситуації, коли Українська РСР надавала згоду на

обов’язковість для неї міжнародного договору в особі певного міністерства

Української РСР, слід зазначити, що об’єктивно таким міністерством

найчастіше виступало Міністерство закордонних справ Української РСР.

Див., наприклад, Протокол про консультації між МЗС Української РСР і МЗС

Республіки Польща від 7 вересня 1991 р. [280] або Протокол про

співробітництво і координацію діяльності між МЗС України і МЗС

Російської РФСР від 30 жовтня 1991 р. [284]. Обидва протоколи набрали

чинності з дня їх підписання міністрами закордонних справ договірних

сторін (відповідно статті 5 і 10 зазначених протоколів) [280, ст. 5; 284, ст. 10].

Разом з тим вітчизняна практика містить випадки укладення

міжнародних договорів не лише від імені МЗС, але також від імені інших

міністерств Української РСР. Як приклад, можна навести Угоду про

співробітництво між Міністерством молоді та спорту Української Радянської

Соціалістичної Республіки та Національним Управлінням по фізичному

вихованню та спорту Угорської Республіки у галузі фізичної культури та

спорту від 31 травня 1991 р. [325], що набрала чинності у день підписання

(стаття 6).

Слід також зазначити, що приєднання Української РСР у 1986 р.69

до

Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. [11] потягло

за собою фактичну імплементацію (навіть за відсутності Закону Української

69

Для України (Української РСР) Віденська конвенція про право міжнародних

договорів набрала чинності 13 червня 1986 р. (для СРСР – 29 травня 1986 р.) – прим.

автора.

170

РСР про міжнародні договори) деяких положень Віденської конвенції про

право міжнародних договорів 1969 р. [11], у тому числі норм, що стосуються

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору. Наприклад, у формі

прийняття (на підставі відповідної Постанови Ради Міністрів Української

РСР від 20 травня 1986 р. № 188 [209]) Українська РСР надала свою згоду на

обов’язковість Віденської конвенції про охорону озонового шару від 22

березня 1985 р. [9], а згоду на співробітництво з Організацією Об’єднаних

Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) – у формі підписання (на

підставі відповідного Протоколу від 13 квітня 1991 р. [285]).

Кардинальні суспільні перетворення, пов’язані з процесом розпаду

Союзу РСР, об’єктивно зумовили відповідні політико-правові зміни і в

Україні (до 1991 р. – в Українській РСР). Зокрема, назва «Рада Міністрів

Української РСР» була замінена на «Кабінет Міністрів Української РСР» на

підставі Закону Української РСР «Про зміни і доповнення Конституції

(Основного Закону) Української РСР у зв’язку з вдосконаленням системи

державного управління» від 21 травня 1991 р. № 1048-ХІІ [131]. На підставі

зазначеного Закону змінився і статус Уряду Української РСР: якщо Рада

Міністрів Української РСР за Конституцією УРСР 1978 р. була найвищим

виконавчим і розпорядчим органом державної влади Української РСР, то

Кабінет Міністрів Української РСР отримав статус найвищого органу

державного управління Української РСР [131].

Посада «Прем’єр-міністр Української РСР» (що замінила посаду

«Голова Ради Міністрів Української РСР») з’явилася на підставі Закону

Української РСР «Про внесення змін до пункту 4 статті 108 Конституції

(Основного Закону) Української РСР» від 18 квітня 1991 р. № 983-ХІІ [99,

ст. 108 (4)].

Звичайно слід зауважити про появу принципово нового інституту у

системі органів державної влади України. Йдеться про посаду Президента

Української РСР, яка була заснована на підставі відповідного Закону

Української РСР від 5 липня 1991 р. № 1293-XII [107]. Згідно зі статтею 1

171

Закону Української РСР «Про Президента Української РСР» від 5 липня

1991 р. № 1295-XII [164, ст. 1] Президента Української РСР було визнано

найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої

влади. Повноваження Президента Української РСР визначалися

Конституцією Української РСР [101].

Після внесення змін і доповнень до Конституції України на підставі

Закону України від 14 лютого 1992 р. № 2113-XII [101] повноваження Голови

Верховної Ради України з ведення переговорів і підписання міжнародних

договорів перейшли до Президента України.

Практика вітчизняних органів державної виконавчої влади щодо

порядку надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів у перші

роки незалежності України зберігає свої основні риси. З одного боку, органи

виконавчої влади України здійснювали підготовку міжнародних договорів,

щоб у подальшому Верховна Рада України могла надати свою згоду на їх

обов’язковість. З іншого боку, органи державної виконавчої влади України

могли самостійно надати згоду на обов’язковість міжнародного договору.

Розглянемо повноваження органів державної виконавчої влади щодо

порядку надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів за ієрархію

цих органів (Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства та

інші державні органи України).

Слід зауважити, що у період від обрання першого Президента України

(1 грудня 1991 р.) до введення в дію (з 9 березня 1994 р.) Закону України

«Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI [134]

вітчизняна практика не містить прикладів, коли Президент України міг

самостійно надати згоду на обов’язковість міжнародного договору. Разом з

тим Президент України був долучений до процесу підготовки міжнародних

договорів для їх подальшого розгляду Верховною Радою України.

Першим міжнародним договором, який було подано на ратифікацію

Верховній Раді України саме Президентом України, можна вважати Договір

про добросусідство, дружбу і співробітництво між Україною та Республікою

172

Молдова від 23 жовтня 1992 р. [147]. Власне з кінця 1992 р. і почала

поширюватися практика подання Президентом України певних міжнародних

договорів на ратифікацію Верховною Радою України [158; 223; 224; 228],

рідше – для прийняття Верховною Радою України [193]. Очевидно, такі

подання Президента України можна розглядати як альтернативу поданням

Кабінету Міністрів України (тобто подання Президента стосувалися більш

важливих випадків укладення міжнародних договорів), хоча відповідні

правові підстави для зазначених повноважень Президента України були

закріплені на рік пізніше – у Законі України «Про міжнародні договори

України» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI [134].

Отже, можна зробити висновок, що до введення в дію зазначеного

Закону [134] Президент України у процедурі надання згоди на обов’язковість

цього міжнародного договору керувався загальними нормами Конституції

України [101]. Зокрема, згідно з пунктом 2 статті 114-5 Конституції України

(в редакції від 14 лютого 1992 р.) [101, ст. 114-5 (2)] Президент України мав

право представляти Україну у міжнародних відносинах. Пункт 8 статті 114-5

Конституції України (в редакції від 14 лютого 1992 р.) встановлював, що

Президент України веде переговори і підписує міждержавні та міжнародні

договори України, які набирають чинності після ратифікації Верховною

Радою України; призначає і відкликає дипломатичних представників України

в іноземних державах та при міжнародних організаціях; приймає вірчі і

відкличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників

іноземних держав [101, ст. 114-5 (8)].

Виключенням у цьому зв’язку очевидно є Будапештський Меморандум

про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про

нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 р. [70], який набрав

чинності з моменту його підписання (від імені України Будапештський

Меморандум підписав Президент України Л. Д. Кучма).

Повноваження Уряду України – Кабінету Міністрів України у

процедурі надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів у перші

173

роки незалежності України залишається практично без змін. По-перше,

Кабінет Міністрів України (за попередніх пропозицій міністерств або інших

центральних органів виконавчої влади України) приймав своє рішення щодо

схвалення певних міжнародних договорів, щоб у подальшому Верховна Рада

України могла надати свою згоду на їх обов’язковість або у формі

ратифікації [148; 149; 151], або у формі приєднання [266; 267; 268].

По-друге, Кабінет Міністрів України міг самостійно надати згоду на

обов’язковість міжнародного договору для України у формі приєднання [169;

392], прийняття [206; 207] або затвердження. Щодо останньої вказаної нами

форми доцільно згадати, що повноваження затверджувати міжурядові

міжнародні договори Української РСР було покладено на Раду Міністрів

Української РСР на підставі пункту 4 статті 15 Закону Української РСР «Про

Раду Міністрів Української РСР» від 19 грудня 1978 р. № 4157-IX [226,

ст. 15 (4)]. Проте зазначеними повноваженнями Рада Міністрів Української

РСР фактично не користувалася.

Затвердження міжурядових міжнародних договорів почав практикувати

у 1993 р. саме Кабінет Міністрів України [114; 122; 123]. У цьому зв’язку

слід зауважити, що Закон України «Про міжнародні договори України» було

прийнято 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІI [134], а введено в дію лише 9 березня

1994 р. У свою чергу Закон Української РСР «Про Раду Міністрів

Української РСР» від 19 грудня 1978 р. № 4157-IX [226] формально зберігав

чинність до 2 лютого 2007 р. (!) – дати набрання чинності Закону України

«Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 р. № 514-V [133]. Отже,

можна зробити висновок, що Кабінет Міністрів України у своїй практиці

затвердження міжнародних міжурядових договорів керувався протягом

певного часу саме Законом Української РСР «Про Раду Міністрів

Української РСР» від 19 грудня 1978 р. № 4157-IX [226].

Щодо діяльності міністерств та інших державних органів України у

процедурі надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів можна

зазначити такі два моменти. По-перше, із середини 1992 р. фактично як

174

обов’язкова стадія почала формуватися практика, згідно з якою Міністерство

закордонних справ України самостійно чи спільно або за погодженням з

іншими міністерствами та центральними органами державної виконавчої

влади почало надавати пропозиції Кабінету Міністрів України про

ратифікацію певного міжнародного договору [145; 146] або про приєднання

до певного міжнародного договору [267; 268]. На підставі зазначених

пропозицій Кабінет Міністрів України приймав своє рішення щодо схвалення

певного міжнародного договору і подавав такий міжнародний договір на

розгляд Верховної Ради України.

І, по-друге, слід зауважити, що незалежність України об’єктивно

сприяла розвитку міжнародних відносин з іншими державами та

міжнародними організаціями і, як наслідок, укладенню договорів

міжвідомчого характеру міністерствами та іншими центральними органами

виконавчої влади, державними органами України. Зазвичай, згода на

обов’язковість міжвідомчих договорів міністерствами та іншими

центральними органами виконавчої влади України надавалася у формі

підписання [311; 312; 323], рідше – у формі обміну нотами [91]. Слід також

зазначити, що Кабінет Міністрів України (ймовірно, за правовою аналогією

щодо міжурядових договорів) практикував затвердження і міжвідомчих

міжнародних договорів, зокрема укладених (підписаних) Міністерством

внутрішніх справ України [115; 116; 128].

Як ми вже зазначали у підрозділі 3.2. нашої дисертаційної роботи,

Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.

№ 3767-ХІI [134] став першим вітчизняним законом, в якому було чітко

врегульовано процедуру надання згоди на обов’язковість міжнародних

договорів від імені України. Нагадаємо, що Закон 1993 р. [134] було введено

в дію з 9 березня 1994 р. – дати офіційного опублікування у Відомостях

Верховної Ради України. При цьому пункт 7 статті 7 зазначеного Закону було

введено в дію з 18 жовтня 1996 р. – дати утворення Конституційного Суду

України [56].

175

Згідно із Законом 1993 р. [134] органи державної виконавчої влади

України могли надавати згоду на обов’язковість міжнародних договорів у

таких 4-ох формах: затвердження (стаття 9), приєднання або прийняття

(стаття 10) і підписання (стаття 11). Розглянемо їх детальніше.

На підставі частини першої статті 9 Закону 1993 р. [134, ст. 9] органи

державної виконавчої влади України мали право затверджувати ті

міжнародні договори України, які не потребували ратифікації, але

потребували затвердження. Так, Президент України приймав рішення (у

формі указу) про затвердження тих міжнародних договорів, які укладалися

від імені України [111; 113]. А Кабінет Міністрів України затверджував у

формі постанови ті міжнародні договори, які укладалися від імені Уряду

України [124; 125; 126].

Відповідно до статті 10 Закону 1993 р. [134, ст. 10] Президент України

у формі указу ухвалював рішення про приєднання України до міжнародних

договорів [181; 182] або їх прийняття [192] щодо тих договорів, які не

потребували ратифікації, і приєднання до яких або прийняття яких

провадилося від імені України. У свою чергу Кабінет Міністрів України

ухвалював рішення у формі постанови про приєднання до міжнародних

договорів [165; 168] або їх прийняття [202] щодо тих договорів, які не

підлягали ратифікації, і приєднання до яких або прийняття яких провадилося

від імені Уряду України.

Стаття 11 Закону 1993 р. [134, ст. 11] передбачала, що у разі, коли

міжнародний договір набирає чинності з моменту його підписання, згода на

обов’язковий характер його положень надавалася у формі підписання

міжнародного договору уповноваженою на те особою відповідно до статті 5

цього Закону. Згідно з частиною четвертою статті 5 Закону 1993 р. [134, ст. 5]

повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів

України надавалися щодо договорів, які укладалися від імені України, –

Президентом України (у формі розпоряджень) [272; 274].

176

У цьому зв’язку доречно буде нагадати, що в Рішенні Конституційного

Суду України у справі про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р., від 12 липня

2000 р. № 9-рп/2000 (Справа № 1-34/2000)70

[293] Конституційний Суд

України встановив, що закони України про ратифікацію міжнародного

договору або про приєднання до міжнародного договору мають

підписуватися не лише Головою Верховної Ради України, але й Президентом

України.

Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних

договорів, які укладалися від імені Уряду України, надавалися Кабінетом

Міністрів України (у формі розпоряджень) або за його дорученням –

Міністерством закордонних справ України [273; 275]. Прикладами надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору у формі підписання від імені

Кабінету Міністрів України є: Угода з Урядом Канади про військові

відносини від 24 жовтня 1994 р. [315], Угода з Урядом Російської Федерації

про умови розміщення і обслуговування дипломатичних представництв

Російської Федерації в Україні та України в Російській Федерації від 26

липня 1995 р. [317], Угода з Урядом Великого Герцогства Люксембург у

галузі банківської навчальної діяльності від 8 червня 1998 р. [308] тощо.

Прийняття Закону України «Про міжнародні договори України» від 29

червня 2004 р. № 1906-IV71

[135] зумовило деякі зміни у процедурі надання

згоди на обов’язковість міжнародного договору. Розглянемо детальніше ті

форми надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного

договору, які можуть застосовувати органи виконавчої влади та інші

державні органи України: затвердження (стаття 12), приєднання або

прийняття (стаття 13) і підписання, що очевидно витікає із змісту абзацу 5

статті 2 Закону [135].

70

Особливості зазначеної Справи детально розглянуті у підрозділі 3.2. нашої

дисертаційної роботи – прим. автора. 71

Закон набрав чинності з 3 серпня 2004 р. – дати офіційного опублікування в

газеті «Голос України» – прим. автора.

177

Так, затвердженню (згідно зі статтею 12 Закону 2004 р. [135, ст. 12])

підлягають міжнародні договори України, які за своїм статусом не

потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх

затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах

Президента України або Кабінету Міністрів України.

Пропозиції щодо затвердження міжнародних договорів України

подаються Міністерством закордонних справ України відповідно Президенту

України або Кабінету Міністрів України. Перелік (пакет) документів,

необхідних для затвердження міжнародних договорів України, міститься в

частині п’ятій статті 12 Закону 2004 р. [135, ст. 12]. Підготовка зазначених

документів здійснюється міністерством, іншим центральним органом

виконавчої влади або державним колегіальним органом, який ініціював

процес укладення відповідного міжнародного договору України, або

визначеним відповідальним за його укладення Президентом України чи

Кабінетом Міністрів України.

Затвердження міжнародних договорів України здійснюється

Президентом України у формі указу щодо міжнародних договорів, які

укладаються від імені України [120; 121; 129]. Так само Президент України

має право затверджувати міжнародні договори, які укладаються від імені

Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що

містяться в актах Президента України72

.

Кабінет Міністрів України затверджує у формі постанови міжнародні

договори, які укладаються від імені Уряду України, крім договорів, які має

право затверджувати виключно Президент України [117; 118; 127]. При

цьому перед актом затвердження Кабінету Міністрів України зазвичай має

місце процедура схвалення проекту відповідного міжурядового договору та

уповноваження певної посадової особи на підписання такого договору від

імені Уряду України [142] і навіть уповноваження на внесення у разі потреби

72

На момент підготовки нашої дисертаційної роботи такі приклади не зафіксовані –

прим. автора.

178

до проектів зазначених договорів змін, що не мають принципового характеру

[139]. Також у формі постанови Кабінет Міністрів України затверджує

міжвідомчі договори, що встановлюють інші правила, ніж ті, які містяться в

актах Кабінету Міністрів України [110; 112]. Таке затвердження має назву

конфірмації [80, с. 104; 402, с. 158; 405, с. 93].

Пропозиції щодо приєднання (згідно зі статтею 13 Закону 2004 р. [135,

ст. 13]) України до міжнародних договорів або щодо прийняття нею

міжнародних договорів, які не потребують ратифікації, подаються та

розглядаються міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади

або державним колегіальним органом, який ініціював процес укладення

відповідного міжнародного договору України, або визначеним

відповідальним за його укладення Президентом України чи Кабінетом

Міністрів України.

Президент України приймає рішення (у формі указу) про приєднання

України до міжнародних договорів або про прийняття міжнародних

договорів, що укладаються від імені України, які не потребують ратифікації

[175; 183; 208].

У свою чергу Кабінет Міністрів України приймає рішення (у формі

постанови) про приєднання України до міжнародних договорів або про

прийняття міжнародних договорів, що укладаються від імені Уряду України,

і не потребують ратифікації [165; 166; 170].

Що стосується особливостей надання згоди на обов’язковість

міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, то відповідна

процедура закріплена у спеціальному нормативно-правовому акті – у

Положенні про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних

договорів України міжвідомчого характеру, затвердженому Постановою

Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. № 422 [109]. Слід

зауважити, що зазначене Положення (власне як і відповідна Постанова

Кабінету Міністрів України) є чинними на момент підготовки нашої

дисертаційної роботи.

179

Згідно з пунктом 4 Положення [109, п. 4] повноваження на ведення

переговорів і підписання щодо договорів міжвідомчого характеру надаються

відповідним міністерством або іншим центральним органом державної

виконавчої влади разом із Міністерством закордонних справ України [108;

160; 161].

Як показує практика, найбільш поширеною формою надання згоди на

обов’язковість міжнародних договорів України міжвідомчого характеру є

підписання (пункт 5 Положення) [109, п. 5]. При цьому підписання у такому

випадку можна одночасно розглядати і як стадію укладення міжнародного

договору, і як форму надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

України міжвідомчого характеру. Міжнародний договір України

міжвідомчого характеру, як правило, набуває чинності з моменту його

підписання уповноваженою на те особою міністерства [21; 29; 305], іншого

центрального органу державної виконавчої влади України [20; 28] або

державного органу України [71; 72; 326].

Крім підписання, міністерства та інші центральні органи виконавчої

влади України, інші державні органи можуть застосовувати також такі форми

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору, як затвердження

(пункт 6 зазначеного Положення), приєднання і прийняття (пункт 7

Положення), за правилами, що є тотожними до процедури підписання [109].

Підсумовуючи результати дослідження у підрозділі 3.3., можна

зробити такі основні висновки:

1. Вітчизняна практика участі органів виконавчої влади у процедурі

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору починається з

діяльності Ради Міністрів Української РСР (у певних випадках згоду на

обов’язковість міжнародного договору міжвідомчого характеру

висловлювало певне міністерство Української РСР, з наступним

затвердженням такого договору Радою Міністрів Української РСР).

2. Наразі, крім Верховної Ради України, до вітчизняних державних

органів, що мають право надати згоду на обов’язковість міжнародного

180

договору для України, відносяться: Президент України, Кабінет Міністрів

України, а також міністерства та інші центральні органи виконавчої влади,

державні органи України.

3. Президент України у формі указу надає згоду на обов’язковість для

України міжнародних договорів, які укладаються від імені України і при

цьому не потребують ратифікації, або тих договорів, що укладаються від

імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті,

що містяться в актах Президента України.

4. Кабінет Міністрів України у формі постанов надає згоду на

обов’язковість міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду

України і при цьому не потребують ратифікації, крім договорів, які має право

затверджувати виключно Президент України.

5. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, державні

органи надають згоду на обов’язковість міжнародних договорів

міжвідомчого характеру зазвичай у формі підписання, а також у формі

затвердження, приєднання і прийняття.

Висновки до Розділу 3

1. Виникнення, становлення і розвиток інституту надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору у вітчизняній правовій теорії та

практиці безпосередньо пов’язується із становленням державності і

міжнародної правосуб’єктності України (Української РСР).

2. Особливості надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

у правовій теорії та практиці України умовно можна розділити на чотири

етапи за критерієм правового регулювання цього питання в основних

вітчизняних конституційних актах різних історичних періодів:

– у конституціях державних утворень на території України у період з

1917 по 1920 рр.;

181

– у Конституції Української РСР 1937 р. (в редакції 1947 р.);

– у Конституції Української РСР 1978 р. і

– в Конституції України 1996 р.

3. Першим у сучасному розумінні прикладом надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору від імені України можна вважати

процедуру ратифікації Брест-Литовського (Берестейського) мирного

договору між УНР і центральними країнами від 27 січня (9 лютого) 1918 р.

4. Першим прикладом надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору у практиці Української РСР є Указ Президії Верховної Ради

Української РСР «Про ратифікацію Статуту Організації Об’єднаних Націй»

від 22 серпня 1945 р.

5. Верховна Рада України надає згоду на обов’язковість міжнародного

договору шляхом прийняття законів України про ратифікацію, приєднання

або прийняття міжнародного договору, невід’ємною частиною яких є текст

міжнародного договору. Такі закони відповідно до статті 94 Конституції

України мають набирати чинності за підписом не лише Голови Верховної

Ради України, але й Президента України.

6. Крім Верховної Ради України, надати згоду на обов’язковість

міжнародного договору для України мають право: Президент України,

Кабінет Міністрів України, а також міністерства та інші центральні органи

виконавчої влади, державні органи України.

7. Зазначені державні органи України жодного разу не застосовували

такий спосіб надання згоди на обов’язковість міжнародного договору як

ратифікація, оскільки ратифікація є виключним правом єдиного органу

законодавчої влади в Україні (парламенту) – Верховної Ради України.

Натомість Президент України надає згоду на обов’язковість для України

міжнародних договорів у формі указу, Кабінет Міністрів України – у формі

постанов, а міністерства та інші державні органи України надають згоду на

обов’язковість міжнародних договорів міжвідомчого характеру зазвичай у

формі підписання.

182

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і вирішення наукового

завдання, що виявляється у формулюванні теоретично та практично

обґрунтованих висновків щодо способів (форм), видів та особливостей

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору від імені держав і

міжнародних міжурядових організацій, а також особливостей надання згоди

на обов’язковість міжнародного договору у національній правовій теорії та

практиці України.

Отримані в процесі дослідження важливі теоретичні і практичні

результати конкретизуються у таких положеннях.

1. Надання згоди на обов’язковість міжнародного договору є

інститутом міжнародного публічного права і найбільш важливою стадією

укладення міжнародних договорів. Правова природа надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору полягає в юридичному факті

прийняття суб’єктом міжнародного права (яким зазвичай є держава або

міжнародна міждержавна організація) прав та обов’язків за певним

договором, починаючи з чітко визначеної календарної дати.

2. Перші приклади надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору з’являються у період між 1750 і 1530 р. до н.е., коли Месопотамія

була під владою першої Вавилонської держави царя Хаммурапі. У цей час

міжнародні договори укладалися виключно правителями держав, а найбільш

поширеними способами надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору були підписи сторін, проставлення печаток, обмін таблицями з

текстом договору, клятви, присяги тощо. Згодом поширилася практика

підписання міжнародного договору уповноваженою особою (послом) від

імені правителя держави. Відповідно у правителя держави (суверена)

виникла потреба перевіряти правомірність міжнародних договорів,

укладених його уповноваженим представником з правителем іноземної

183

держави. Як наслідок, починає формуватися процедура схвалення

(затвердження) міжнародних договорів, яку можна вважати прообразом

сучасних способів надання згоди на обов’язковість міжнародного договору.

3. Ратифікація (з лат. «ratum facere» – робити дійсним або «ratum

habere» – робити належним) стає обов’язковим елементом мирних договорів,

що укладалися Стародавнім Римом з переможеними країнами. Як

повноцінний інститут ратифікація складається у Середні віки. Поступове

утвердження концепції державного суверенітету призвело до того, що

приблизно із середини XVI ст. міжнародні договори укладаються від імені

певної держави, а не від імені її правителя. Із середини XVII ст. буржуазні

парламенти використовують інститут ратифікації, аби суттєво обмежити

повноваження монархів у зовнішньополітичних відносинах. Таким чином,

інститут надання згоди на обов’язковість міжнародного договору мав

походження, скоріше, національно-правове, аніж міжнародно-правове. Це

була своєрідна форма національного (спочатку монаршого, а згодом –

парламентського) контролю за зовнішньою сферою компетенції держави.

4. У ХХ ст. практика укладення багатосторонніх міжнародних

договорів в рамках Ліги Націй (а згодом – в рамках Організації Об’єднаних

Націй) викликала появу таких способів надання згоди, як приєднання і

прийняття.

5. Актом офіційної кодифікації міжнародно-правових норм про

надання згоди державою на обов’язковість для неї міжнародного договору є

Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р.,

що набрала чинності 27 січня 1980 р. Наразі учасниками цієї Конвенції є 112

держав (у тому числі Україна – з 13 червня 1986 р.), Папський Престол і

Держава Палестина.

6. Текст Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

не дає визначення поняття «згода на обов’язковість міжнародного договору»,

однак ознаки цього поняття містяться у підпункті «b» пункту 1 статті 2

(«Вживання термінів) і в статті 11 Конвенції («Способи надання згоди на

184

обов’язковість договору»). Пункт 3.3.1. Керівництва з міжнародних

договорів (Treaty Handbook) 2002 р. визначає, що згода на обов’язковість

міжнародного договору – це акт, яким держава демонструє свою готовність

прийняти на себе юридичні права та обов’язки за договором шляхом

остаточного його підписання або здачі на зберігання документа про

ратифікацію, прийняття, затвердження або приєднання.

7. Поняття «згода на обов’язковість міжнародного договору» можна

визначити як міжнародний акт у формі підписання договору, обміну

документами, які становлять договір, ратифікації договору, прийняття,

затвердження, приєднання до нього або у будь-якій іншій формі, про яку

домовились сторони, і за допомогою якого держава виражає в міжнародному

плані свою готовність прийняти на себе юридичні права та обов’язки за

певним договором.

8. Усі способи надання згоди на обов’язковість міжнародного договору

(підписання договору, обмін документами, які становлять договір,

ратифікація договору, прийняття, затвердження, приєднання тощо) є

юридично рівними між собою. Разом з тим найбільш поширеним способом

надання згоди на обов’язковість міжнародного договору від імені держави є

ратифікація.

9. За загальним правилом, надання згоди державою на обов’язковість

міжнародного договору є остаточним. Від наданої згоди не можна

відмовитися і не можна знову ставити її на обговорення. Випадки недійсності

надання згоди на обов’язковість договору викладені у розділі 2 частини V

Віденської конвенції 1969 р. (зокрема, це порушення норми внутрішнього

права особливо важливого значення, помилка, обман, підкуп або примус

представника держави, примус держави тощо).

10. Головним міжнародно-правовим наслідком надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору є набуття чинності договору щодо

певної держави. Набуття чинності договору щодо держави – це момент, коли

такий договір стає юридично обов’язковим для держави, яка є його

185

учасницею. У всіх міжнародних договорах містяться положення, що

стосуються особливостей набуття договором чинності. Розрізняють власне

набуття чинності певним міжнародним договором і набуття чинності цього ж

договору для відповідної держави. Для застосування певного міжнародного

договору потрібна наявність обох зазначених вище юридичних фактів.

11. Тимчасове набуття договором чинності має місце у випадках, коли

держави, що готові до виконання зобов’язань за певним договором, можуть

виконувати ці зобов’язання у взаєминах між собою, не чекаючи завершення

виконання вимог, що є необхідними для формального набуття договором

чинності. Після того як договір тимчасово набуває чинності, він створює

зобов’язання для тих його учасників, що погодилися надати йому чинності

саме таким чином.

12. Зважаючи, що Віденська конвенція про право договорів між

державами та міжнародними організаціями або між міжнародними

організаціями від 21 березня 1986 р. наразі ще не набрала чинності,

особливості надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів,

укладених від імені міжнародних міжурядових організацій, визначаються їх

відповідною практикою. Із способів надання згоди, передбачених

Віденською конвенцією 1986 р., міжнародні організації використовують у

своїй практиці лише один – затвердження (і цей висновок є істинним

переважно щодо практики ООН та її спеціалізованих установ); при цьому

міжнародні організації фактично не застосовують такі конвенційні способи

надання згоди, як: акт офіційного підтвердження, прийняття і приєднання. До

способів надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів, які

міжнародні організації реально використовують у своїй сучасній практиці,

можна віднести: підписання, обмін нотами (або листами), а в деяких

випадках (зокрема у практиці Європейського Союзу) – також і ратифікацію.

13. Особливості надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору у правовій практиці України умовно можна розділити на чотири

186

етапи за критерієм врегулювання цього питання в основних вітчизняних

конституційних актах різних історичних періодів:

– у конституціях державних утворень на території України у період з

1917 по 1920 рр.;

– у Конституції Української РСР 1937 р. (в редакції 1947 р.);

– у Конституції Української РСР 1978 р. і

– у Конституції України 1996 р.

14. Першим у сучасному розумінні прикладом надання згоди на

обов’язковість міжнародного договору від імені України можна вважати

процедуру ратифікації Брест-Литовського (Берестейського) мирного

договору між Українською Народною Республікою і центральними країнами

від 27 січня (9 лютого) 1918 р.

15. Першим прикладом надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору у практиці Української РСР є Указ Президії Верховної Ради

Української РСР «Про ратифікацію Статуту Організації Об’єднаних Націй»

від 22 серпня 1945 р.

16. Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня

2004 р. № 1906-IV є основним правовим актом в Україні, в якому

імплементовано норми Віденської конвенції про право міжнародних

договорів 1969 р. про надання згоди на обов’язковість міжнародного

договору. Відсутність у статті 8 цього Закону норми про обмін документами,

як спосіб надання згоди, не є юридичною перешкодою для використання

зазначеного способу надання згоди у міжнародно-правовій практиці України.

17. Верховна Рада України надає згоду на обов’язковість міжнародного

договору шляхом прийняття законів України про ратифікацію, приєднання

або прийняття міжнародного договору, невід’ємною частиною яких є текст

міжнародного договору. Такі закони відповідно до статті 94 Конституції

України мають набирати чинності за підписом Голови Верховної Ради

України та Президента України.

187

18. Президент України надає згоду на обов’язковість для України

міжнародних договорів у формі указу про затвердження, прийняття або

приєднання, Кабінет Міністрів України – у формі постанов про

затвердження, прийняття або приєднання, а міністерства та інші центральні

органи виконавчої влади, державні органи України надають згоду на

обов’язковість міжнародних договорів міжвідомчого характеру зазвичай у

формі підписання.

188

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акт Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української

Народної Республіки [Електронний ресурс] : Проголошено у м. Київ 22 січня

1919 р. – Режим доступу : http://uateka.com/uk/article/society/heritage/984

2. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право : підручн. / М. О.

Баймуратов. – Харків : Вид-во юрид. літ-ри «Одіссей», 2008. – 704 с. –

ISBN 978-966-633-773-6.

3. Береза О. Я. Розвиток концепції міжнародного договору в

українській правовій практиці : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11 –

міжнародне право / О. Я. Береза ; наук. кер. : Г. О. Анцелевич ; Укр. держ.

ун-тет фінансів та міжн. торгівлі. – Київ : [б. в.], 2012. – 208 с.

4. Борисова Т. М. Конституційні акти українських держав початку

XX ст. про міжнародні договори / Т. М. Борисова // Актуальні проблеми

правотворення в сучасній Україні : зб. матер. VІ Всеукр. наук.-практ. конф.,

24 квіт. 2015 р. / М-во освіти і науки України, Київ. ун-т права НАН України,

Союз юристів України. – Львів : Сполом, 2015. – С. 33–34. – Бібліогр. : с. 34.

– ISBN 978-966-919-107-6.

5. Борисова Т. М. Правова регламентація міжнародних договорів у

законодавстві Української Народної Республіки (періоду Української

Центральної Ради) / Т. М. Борисова // Часопис Київського університету

права : укр. наук.-теорет. часоп. – 2003. – № 4. – С. 86–93. – ISSN 2219-5521.

6. Буткевич О. В. Історія міжнародного права : підручн. / О. В.

Буткевич. – Київ : Вид-тво Ліра-К, 2013. – 416 с. – ISBN 978-966-2609-51-6.

7. Величко Д. М. Ратификація та імплементація міжнародно-правових

норм у національне законодавство: сутність, значення, доцільність / Д. М.

Величко // Вісник Харківського Національного університету внутрішніх

справ. – Харків : Вид-во ХНУВС.– 2008. – Вип. 42. – С. 46–51. – ISSN 1999-

5717.

189

8. Вербальна нота Генерального секретаріату Ради Європейського

Союзу щодо Угоди про асоціацію між Україною, з однією сторони,

Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і

їхніми державами-членами, з іншої сторони (м. Брюссель, 30 вересня 2014 р.)

// Основи права Європейського Союзу : нормат. матер. / М. В. Буроменський,

Т. М. Анакіна, Т. В. Комарова та ін. ; за заг. ред. М. В. Буроменського. –

Харків : Вид-во «Право», 2015. – 328 с. – ISBN 978-966-458-783-6.

9. Віденська конвенція про охорону озонового шару : Складено у

м. Відень 22 березня 1985 р. // Офіційний вісник України від 10 червня

2005 р. – 2005. – № 21. – С. 240. – Ст. 1179. – Код акту 32501/2005.

10. Віденська конвенція про право договорів між державами та

міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями

[Електронний ресурс] : Складено у м. Відень 21 березня 1986 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_a04

11. Віденська конвенція про право міжнародних договорів

[Електронний ресурс] : Складено у м. Відень 23 травня 1969 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_118

12. Вільчак Я. М. Особливості договірної правоздатності міжнародних

економічних організацій (на прикладі системи ООН) : автореф. дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.11 – міжнародне право / Я. М. Вільчак ; НАН України ; Ін-

т держави і права ім. В. М. Корецького. – Київ : [б. в.], 2009. – 18 с.

13. Гадяцький трактат між Короною Польською та Великим

князівством Литовськимо і вельможним гетьманом та військом Запорозьким

[Електронний ресурс] : Діялося в таборі під Гадячем 6 вересня 1658 р. –

Режим доступу : http://movahistory.org.ua/wiki/Гадяцький_трактат_(текст)

14. Галан В. О. Міжнародне правонаступництво держав у практиці

Співдружності Незалежних Держав : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.11 / В. О.

Галан ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Харків : [б. в.],

2007. – 224 с.

190

15. Гнатюк М. М. Формування переговорної позиції та порядок

укладання міжнародних договорів ЄС після Лісабона / М. М. Гнатюк //

Вибори та демократія : наук.-просвітн. правн. журн. – Київ, 2011. – № 3. –

С. 44–48. – Бібліогр. : с. 48.

16. Декларація про державний суверенітет України : Прийнята

Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. № 55-XII // Відомості

Верховної Ради УРСР від 31 липня 1990 р. – № 31. – Ст. 429.

17. Денисов В. Н. Статус міжнародних договорів в Конституції України

/ В. Н. Денисов // Вісник Академії правових наук України. – Харків : Право –

1997. – № 1. – С. 29–36. – ISSN 1993-0909.

18. Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право : навч.

посібн. / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, Л. В. Губерський. – Київ : Юрінком

Інтер, 2000. – 640 с. – ISBN 996-7784-35-5.

19. До парламентів і народів світу : Звернення Верховної Ради України

від 5 грудня 1991 р. № 1927-XII // Відомості Верховної Ради України від 25

лютого 1992 р. – 1992. – № 8. – Ст. 199.

20. Договір між Державним департаментом України з питань

виконання покарань та Швейцарською агенцією з розвитку та

співробітництва за проектом «Жінки та матері з дітьми у в’язницях» (етап I з

1 червня 2006 року по 30 червня 2008 року) : Укладено у м. Київ 18 грудня

2007 р. // Офіційний вісник України від 4 лютого 2008 р. – 2008. – № 6. –

С. 123. – Ст. 170. – Код акту 42043/2008.

21. Договір між Міністерством культури і мистецтв України та

Міністерством культури Словацької Республіки про співробітництво в галузі

культури : Вчинено у м. Штрбське Плесо 23 січня 1996 р. // Офіційний вісник

України від 23 липня 2004 р. – 2004. – № 27. – Том 2. – С. 742. – Ст. 1841. –

Код акту 29316/2004.

22. Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і

Сполученими Штатами Америки про скорочення й обмеження стратегічних

191

наступальних озброєнь : Вчинено у м. Москва 31 липня 1991 р. // Зібрання

чинних міжнародних договорів України 2004 р. – № 4 (Кн. 2). – С. 276.

23. Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою

і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою :

Складено у м. Київ 19 листопада 1990 р. // Зібрання чинних міжнародних

договорів України: Офіційне видання. – Том 1: 1990–1991 рр. – Київ :

Видавничий Дім «Ін Юре», 2001.

24. Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань

[Електронний ресурс] : Підписано у м. Нью-Йорк 24 вересня 1996 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_372

25. Договір про звичайні збройні сили в Європі [Електронний ресурс] :

Здійснено у м. Париж 19 листопада 1990 р. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_314

26. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї : Вчинено у містах

Москва, Вашингтон і Лондон 1 липня 1968 р. // Зібрання чинних

міжнародних договорів України. – 2004. – № 4. – Кн. 2. – С. 597. – Ст. 1033.

27. Договір про основи міждержавних відносин України і Республіки

Узбекистан [Електронний ресурс] : Складено у м. Ташкент 28 жовтня 1991 р.

– Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/860_190

28. Договір про співробітництво між Державним комітетом

телебачення і радіомовлення України і Литовським радіо і телебаченням :

Складено у м. Київ 25 січня 1996 р. // Офіційний вісник України від 5 березня

2004 р. – 2004. – № 7. – С. 169. – Ст. 430. – Код акту 27796/2004.

29. Договір про співробітництво між Міністерством юстиції України та

Міністерством юстиції Латвійської Республіки : Здійснено у м. Рига 18

березня 1998 р. // Офіційний вісник України від 27 лютого 2004 р. – 2004. –

№ 6. – С. 312. – Ст. 376. – Код акту 27707/2004.

30. Домовленість між Урядом України і Урядом Швейцарської

Конфедерації про встановлення дипломатичних та консульських відносин (у

192

формі обміну листами) [Електронний ресурс] : Вчинено у м. Київ 6 лютого

1992 р. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/756_015

31. Домовленість (у формі обміну нотами) між Представництвом

України при Європейському Союзі та Генеральним секретаріатом Ради

Європейського Союзу про виправлення технічних помилок в

україномовному тексті Протоколу до Угоди про партнерство і

співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх

державами-членами про Рамкову угоду між Україною та Європейським

Співтовариством про загальні принципи участі України в програмах

Співтовариства : Вчинено у м. Брюссель 7 і 10 червня 2011 р. // Офіційний

вісник України від 5 грудня 2011 р. – 2011. – № 92 / № 81. – 2011. – Ст. 2959.

– С. 147. – Ст. 3360. – Код акту 59265/2011.

32. Донченко Є. Міжнародні міжвідомчі договори Міністерства юстиції

про правове співробітництво як невід’ємна частина міжнародної правової

діяльності України [Електронний ресурс] / Євгенія Донченко // Юридичний

журнал. – 2008. – № 9. – С. 96–101. – Режим доступу :

http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3022

33. Дорошко М. С. Утвердження міжнародної правосуб’єктності УСРР

у 1919–1922 рр. / М. С. Дорошко // Вісник Київського Національного

університету ім. Т. Шевченка. Міжнародні відносини / відп. ред. Л. В.

Губерський. – Київ : ВПЦ «Київ. ун-т», 2013. – Вип. 1 (40). – С. 9–12. –

Бібліогр. : с. 12. – ISSN 1728-2292.

34. Другий Універсал Української Центральної Ради, від 3 липня

1917 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://gska2.rada.gov.ua/site/const/universal-2.html

35. Єдиний державний реєстр Міжнародних організацій, членом яких є

Україна [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://mfa.gov.ua/ua/about-

ukraine/international-organizations/io-register

36. Жалувана грамота московського царя Олексія Михайловича

Війську Запорізькому на збереження його прав і вольностей від 27 березня

193

1654 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://uk.wikipedia.org/wiki/Жалувана_грамота_Олексія_Михайловича_Війсь

ку_Запорізькому

37. Задорожній О. В. Генеза міжнародної правосуб’єктності України :

монографія / О. В. Задорожній ; Укр. асоц. міжнар. права, Ін-т міжнар.

відносин Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка, каф. міжнар. права. – Київ :

К.І.С., 2014. – 688 с. – (Бібліотека кафедри міжнародного права). – ISBN 978-

617-684-096-1.

38. Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня

1918 р. // Державний Вістник. – 1918. – 16 травня. – № 1.

39. Заява про наміри Державного агентства з інвестицій та управління

національними проектами України, Міністерства охорони здоров’я України,

Дитячого фонду Організації Об’єднаних Націй, Програми розвитку

Організації Об’єднаних Націй, Фонду народонаселення Організації

Об’єднаних Націй, Всесвітньої організації охорони здоров’я, Швейцарської

агенції з розвитку та співробітництва, у підтримку Національного проекту

«Нове життя – Нова якість охорони материнства та дитинства» : Підписана у

м. Київ 14 грудня 2011 р. // Офіційний вісник України від 23 березня 2012 р.

– 2012. – № 20. – С. 224. – Ст. 782. – Код акту 60737/2012.

40. Зборівський договір [Електронний ресурс] : Декларація Його

королівської милості Запорозькому Війську від 8 серпня 1649 р. – Режим

доступу : https://uk.wikisource.org/wiki/Зборівський_договір

41. Історія та традиції зовнішньополітичної служби України

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://mfa.gov.ua/ua/about-

mfa/history. – Заголовок з екрану.

42. Київець О. В. У пошуках міжнародного права: переосмислюючи

джерела : монограф. / О. В. Київець // Ін-т законодавства Верховної Ради

України. – Кам’янець-Подільський : Оіюм, 2011. – 479 с. – Бібліогр. : с. 429–

478. – ISBN 978-966-2187-42-7.

194

43. Кіотський протокол до Рамкової конвенції Організації Об’єднаних

Націй про зміну клімату [Електронний ресурс] : Вчинено у м. Кіото 11

грудня 1997 р. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_801

44. Коментар до Конституції України : наук.-популярне вид. / [В. Б.

Авер’янов, В. Ф. Бойко, В. І. Борденюк та ін.] ; [ред. кол. В. Ф. Опришко

(голова) та ін.] ; Ін-т законодавства Верховної Ради України. – Київ : [Б. в.],

1996. – 376 с. – ISBN 966-7024-06-7.

45. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про боротьбу проти

незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин

[Електронний ресурс] : Здійснено у м. Відень 20 грудня 1988 р. – Режим

доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_096

46. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм

дискримінації щодо жінок [Електронний ресурс] : Вчинено у м. Нью-Йорк 18

грудня 1979 р. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_207

47. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції : Вчинено

у м. Нью-Йорк 31 жовтня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України від 07

грудня 2007 р. – 2007. – № 49. – С. 2048.

48. Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів,

одержаних злочинним шляхом, від 8 листопада 1990 р. : Вчинено в

м. Страсбург 8 листопада 1990 р. // Офіційний вісник України від 16 квітня

1998 р. – 1998. – № 13. – С. 304.

49. Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних

видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних

ушкоджень або мають невибіркову дію [Електронний ресурс] : Вчинено у

м. Женева 10 жовтня 1980 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_266

50. Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів,

виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення

[Електронний ресурс] : Укладена у м. Осло 18 вересня 1997 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_379

195

51. Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй

[Електронний ресурс] : Вчинено у м. Нью-Йорк 13 лютого 1946 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_150

52. Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН

[Електронний ресурс] : Вчинено у м. Нью-Йорк 21 листопада 1947 р. –

Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_170

53. Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми

від 16 травня 2005 р. : Учинено у м. Варшава 16 травня 2005 р. // Офіційний

вісник України від 11 березня 2011 р. – 2011. – № 16. – С. 329. – Ст. 706. –

Код акту 55049/2011.

54. Конституційний Суд України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.ccu.gov.ua/uk/index. – Заголовок з екрану.

55. Конституція (Основний Закон) України : Закон Української РСРвід

20 квітня 1978 р. № 888-IX// Відомості Верховної Ради УРСР від 11 липня

1978 р. – № 18. – Ст. 268.

56. Конституція (Основний Закон) Української Радянської

Соціалістичної Республіки [Електронний ресурс] : Затверджена Постановою

Надзвичайного XIV Українського З’їзду Рад від 30 січня 1937 р. – Режим

доступу : http://static.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1937.html

57. Конституція (Основний Закон) Української Радянської

Соціалістичної Республіки [Електронний ресурс] : Затверджена Постановою

Надзвичайного XIV Українського З’їзду Рад від 30 січня 1937 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/001_001

58. Конституція (Основний закон) Української соціалістичної

радянської республіки [Електронний ресурс] : Ухвалена Постановою XІ

Всеукраїнського З’їзду Рад робітничих, селянських і червоноармійських

депутатів 15 травня 1929 р. – Режим доступу :

http://static.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1929.html

196

59. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р.

№ 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України від 23 липня 1996 р.–

№ 30. – Ст. 141.

60. Конституція України : наук.-практичн. коментар / В. Б. Авер’янов,

О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. ; редкол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М.

Грошевой та ін. – Харків : Вид-во «Право»; Київ : Концерн «Видавничий Дім

«Ін Юре», 2003. – 808 с. – ISBN 966-8467-00-0.

61. Конституція України : наук.-практичн. коментар / редкол. В. Я.

Тацій (голова редкол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та

ін. ; Нац. акад. прав. наук України. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Харків :

Право, 2011. – 1128 с. – ISBN 978-966-458-243-5.

62. Конституція Української Народньої Республіки (Статут про

державний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918 р. // Дорошенко

Дмитро. Доба Центральної Ради – Історія України. 1917 – 1923 рр. –

Ужгород. – 1932. – Т. 2. – С. 56, 57.

63. Кошеваров В. П. Міжнародне право : навч. посібник / В. П.

Кошеваров. – Київ : Істина, 2009. – 208 с. – ISBN 978-966-8909-38-2.

64. Макаревич М. Віденська конвенція про право міжнародних

договорів / М. Макаревич // Радянське право : наук.-практ. журн. – 1986. –

№ 11. – С. 84, 93. – ISSN 0132-1331.

65. Макаренко О. Г. Конституційний порядок надання Верховною

Радою України згоди на обов’язковість міжнародних договорів в Україні /

О. Г. Макаренко // Право України : загальнонац. наук.-практ. юрид. журн. –

Київ : ТОВ «Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – № 6. – С. 78–82. – ISSN 0132-

1331.

66. Маланчук Пітер. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом :

підручн. : пер. з англ. / Пітер Маланчук ; відп. ред. М. В. Буроменський. – 7

вид., перероб. – Харків : Фірма «Консум», 2000. – 592 с. – ISBN 0-415-16553-

9 (hbk), ISBN 0-415-11120-Х (pbk), ISBN 966-7124-77-0.

197

67. Мельник А. Я. Правонаступництво України щодо міжнародних

договорів СРСР / А. Я. Мельник. – Київ : ТОВ «Видавництво «Юридична

думка», 2005. – 424 с. – ISBN 966-8602-06-4.

68. Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством внутрішніх

справ України та Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ

(БДІПЛ) [Електронний ресурс] : Вчинено у м. Київ 5 липня 2012 р. //

Офіційний вісник України від 19 жовтня 2012 р. – 2012. – № 77. – С. 350. –

Ст. 3149. – Код акту 63718/2012.

69. Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та

Організацією Об’єднаних Націй щодо надання ресурсів до складу Операції

ООН у Кот-д’Івуарі : Вчинено у м. Нью-Йорк 3 липня 2014 р. // Офіційний

вісник України від 21 серпня 2010 р. – 2010. – № 62. – С. 193. – Ст. 2181. –

Код акту 52372/2010.

70. Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України

до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї : Підписано у м. Будапешт

5 грудня 1994 р. // Зібрання чинних міжнародних договорів України. – 2004.

– № 4. – Книга 2. – С. 603. – Ст. 1034.

71. Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою

України та Національною прокуратурою Королівства Нідерланди у боротьбі

з кіберзлочинністю, організованою злочинністю та відмиванням доходів,

одержаних злочинним шляхом : Вчинено у м. Київ 9 вересня 2009 р. //

Офіційний вісник України від 12 жовтня 2009 р. – 2009. – № 76. – С. 99. –

Ст. 2601. – Код акту 48062/2009.

72. Меморандум про співробітництво між Конституційним Судом

України та Координатором проектів ОБСЄ в Україні : Вчинено у м. Київ 16

липня 2014 р. // Вісник Конституційного суду України. – 2014 р. – № 4. –

С. 140.

73. Мережко О. О. Порядок укладення міжнародних міжурядових та

міжвідомчих договорів у законодавстві та практиці України / О. О. Мережко

// Українське право. – 1998. – Число 2(10) : [Матер. наук.-практ. конф. укр.

198

центру правн. студій укр. правн. фундації (м. Київ, 12–13 жовт. 1998 р.)]. –

Київ : Укр. Правнича Фундація / гол. ред. М. І. Козюбра, 1998. – С. 78–81.

74. Мережко О. О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми

теорії та практики : монографія / О. О. Мережко. – Київ : Таксон, 2002. –

344 с. – (Modus Vivendi). – Бібліогр. : с. 337–344. – ISBN 966-7128-30-х,

ISBN 966-7128-37-7.

75. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової

дискримінації [Електронний ресурс] : Вчинена у м. Нью-Йорк 21 грудня

1965 р. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_105

76. Міжнародна конвенція проти апартеїду в спорті [Електронний

ресурс] : Вчинена у м. Нью-Йорк 10 грудня 1985 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_122

77. Міжнародна угода з какао 1993 року [Електронний ресурс] :

Вчинена у м. Женева 16 липня 1993 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_448

78. Міжнародне право : навч. посіб. / [авт. кол. : Буроменський М. В.,

Кудас І. Б., Маєвська А. А. та ін.] ; за ред. М. В. Буроменського. – Київ :

Юрінком Інтер, 2005. – 336 с. – ISBN 966-667-174-3.

79. Міжнародне право: Основні галузі : підручн. / за ред. В. Г.

Буткевича. – Київ : Вид-во «Либідь», 2004. – 816 с. – ISBN 966-06-0325-8.

80. Міжнародне право : словник-довідник / [С. М. Перепьолкін, Т. Л.

Сироїд, Л. А. Філяніна] ; за заг. ред. Т. Л. Сироїд. – Харків : Вид-во «Юрайт»,

2014. – 408 с. – ISBN 978-966-2740-48-6.

81. Міжнародне публічне право : підручн. / [авт. кол. : В. М. Репецький,

В. М. Лисик, М. М. Микієвич та ін.] ; за ред. В. М. Репецького. – 2-ге вид.,

стер. – Київ : Вид-во «Знання», 2012. – 437 с. – ISBN 978-966-346-823-

5(серія), ISBN 978-617-07-0041-4, ISBN 978-617-07-0042-1.

82. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

[Електронний ресурс] : Прийнято у м. Нью-Йорк 16 грудня 1966 р. – Режим

доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043

199

83. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права

[Електронний ресурс] : Прийнято у м. Нью-Йорк 16 грудня 1966 р. – Режим

доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_042

84. Моцик О. Ф. Віденська конвенція про право договорів між

державами і міжнародними організаціями або між міжнародними

організаціями / О. Ф. Моцик // Радянське право : наук.-практ. журн. – 1988. –

№ 4. – С. 75–80. – ISSN 0132-1331.

85. Мудра О. М. Проблеми гармонізації законодавства України з

нормами міжнародного права щодо ратифікації міжнародних договорів /

О. М. Мудра // Міжнародне економічне співробітництво України (правові

проблеми): матер. міжнарод. наук.-практ. конф., 18 лист. 2004 р. – Київ :

КНЕУ / Міністерство освіти і науки України, Київський національний

економічний університет, 2004. – С. 363–366.

86. Ноговіцина Ю. О. Міжнародно-правові аспекти правонаступництва

України : монографія / Ю. О. Ноговіцина ; під наук. ред. О. В. Задорожнього ;

Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т міжнар. відносин. – Київ : Вид.

дім «Промені», 2006. – 352 с. – (Бібліотека кафедри міжнародного права). –

ISBN 966-96386-9-0.

87. Обмін нотами між Міністерством закордонних справ України та

Міністерством закордонних справ Російської Федерації щодо тимчасового

застосування Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне

визнання прав та регулювання відносин власності [Електронний ресурс] :

м. Москва, 24 листопада 1993 р. № 331н/усс; м. Київ, 11 січня 1994 р. –

Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/643_306

88. Перевезенцев О. Ю. Міжнародно-правове регулювання інституту

правонаступництва держав щодо міжнародних договорів / О. Ю.

Перевезенцев. – Київ : Вид-во «Знання», 2007. – 262 с. – Бібліогр. : с. 234–250

(189 назв), с. 251–256 (62 назв). –ISBN 966-346-358-9.

89. Передвступний договір, між Українською Народньою Республікою

й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку

200

обох українських держав в одну державну одиницю [Електронний ресурс] :

Заключений у м. Фастов 1 грудня 1918 р. – Режим доступу :

http://www.uazakon.com/documents/date_5r/pg_ifwzxt.htm

90. Перший Універсал Української Центральної Ради до українського

народу, на Україні й по-за Україною сущого, від 10 червня 1917 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://gska2.rada.gov.ua/site/const/universal-1.html

91. Положення про Комісію міжнародного права [Електронний

ресурс] : Затверджене Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 21

листопада 1947 р. № A/RES/174(II). – Режим доступу :

http://www.un.org/ru/documents/ods.asp?m=A/RES/174(II)

92. Преображенська В. В. Право міжнародних договорів (спецкурс) :

курс лекцій / В. В. Преображенська. – Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1974. –

36 с.

93. Про відновлення дії окремих положень Конституції України : Закон

України від 21 лютого 2014 р. № 742-VII // Відомості Верховної Ради

України від 14 березня 2014 р. – 2014. – № 11. – С. 730. – Ст. 143.

94. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з

приєднанням України до Конвенції про тимчасове ввезення : Закон України

від 19 травня 2009 р. № 1349-VI // Відомості Верховної Ради України від 25

вересня 2009 р. – № 39. – С. 1481. – Ст. 551.

95. Про внесення змін до Конституції України : Закон України від 8

грудня 2004 р. № 2222-IV // Відомості Верховної Ради України від 14 січня

2005 р. – № 2. – С. 65. – Ст. 44.

96. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) :

Закон України від 2 червня 2016 р. № 1401-VIII // Відомості Верховної Ради

України від 8 липня 2016 р. – 2016. – № 28. – С. 7. – Ст. 532.

97. Про внесення змін до Конституції України щодо проведення

чергових виборів народних депутатів України, Президента України,

депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та

201

сільських, селищних, міських голів : Закон України від 1 лютого 2011 р.

№ 2952-VI // Відомості Верховної Ради України від 11 березня 2011 р. –

№ 10. – С. 489. – Ст. 68.

98. Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-

процесуального кодексів України щодо боротьби з ядерним тероризмом у

зв’язку з ратифікацією Міжнародної конвенції про боротьбу з актами

ядерного тероризму : Закон України від 24 травня 2007 р. № 1071-V //

Відомості Верховної Ради України від 23 серпня 2007 р. – № 34. – С. 1111. –

Ст. 447.

99. Про внесення змін до пункту 4 статті 108 Конституції (Основного

Закону) Української РСР : Закон Української РСР від 18 квітня 1991 р.

№ 983-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР від 7 травня 1991 р. – № 19. –

Ст. 233.

100. Про внесення змін до статті 98 Конституції України : Закон

України від 19 вересня 2013 р. № 586-VII // Відомості Верховної Ради

України від 14 березня 2014 р. – 2014. – № 11. – С. 730. – Ст. 142.

101. Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону)

України : Закон України від 14 лютого 1992 р. № 2113-XII // Відомості

Верховної Ради України від 19 квітня 1992 р. – № 20. – Ст. 271.

102. Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону)

Української РСР : Закон України від 17 вересня 1991 р. № 1554-XII //

Відомості Верховної Ради України від 12 листопада 1991 р. – № 46. – Ст. 619.

103. Про внесення змін і доповнень до статей 104, 114-5 і 114-9

Конституції (Основного Закону) України : Закон України від 27 жовтня

1992 р. № 2735-XIІ // Відомості Верховної Ради України від 8 грудня 1992 р.

– № 49 – Ст. 671.

104. Про внесення зміни до Закону України «Про ратифікацію

Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво» : Закон

України від 18 вересня 2013 р. № 579-VII // Відомості Верховної Ради

України від 23 травня 2014 р. – № 20–21. – С. 1674. – Ст. 735.

202

105. Про внесення зміни до Закону України «Про ратифікацію

Конвенції про права інвалідів і Факультативного протоколу до неї» : Закон

України від 7 вересня 2016 р. № 1490-VIII // Відомості Верховної Ради

України від 7 жовтня 2016 р. – № 41. – С. 10. – Ст. 635.

106. Про внесення зміни до статті 263-1 Кримінального кодексу

України у зв’язку з приєднанням України до Протоколу проти незаконного

виготовлення та обігу вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів,

а також боєприпасів до неї, який доповнює Конвенцію Організації

Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності :

Закон України від 14 травня 2013 р. № 228-VII // Відомості Верховної Ради

України від 14 березня 2014 р. – № 11. – С. 719. – Ст. 133.

107. Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін

та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР : Закон

Української РСР від 5 липня 1991 р. № 1293-XII // Відомості Верховної Ради

УРСР від 13 серпня 1991 р. – № 33. – Ст. 445.

108. Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України :

Указ Президента України від 30 грудня 1997 р. № 1396/97 // Офіційний

вісник України від 29 січня 1998 р. – № 2. – С. 14. – Ст. 47. – Код акту

4591/1998.

109. Про затвердження Положення про порядок укладення, виконання

та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру

[Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня

1994 р. № 422. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/422-94-п

110. Про затвердження Протоколу про прикордонний знак

«Кременець», встановлений на стику державних кордонів України,

Республіки Польща і Словацької Республіки : Постанова Кабінету Міністрів

України від 9 серпня 2005 р. № 726 // Офіційний вісник України від 26

серпня 2005 р. – 2005. – № 32. – С. 346. – Ст. 1941. – Код акту 33352/2005.

111. Про затвердження Рамкової конвенції щодо надання допомоги в

галузі цивільної оборони : Указ Президента України від 10 липня 2001 р.

203

№ 508/2001 // Офіційний вісник України від 27 липень 2001 р. – 2001. – № 28.

– С. 21. – Ст. 1241. – Код акту 19396/2001.

112. Про затвердження Регіональної угоди, яка стосується планування

цифрової наземної радіомовної служби в Районі 1 (частинах Району 1,

розташованих на захід від меридіана 170 град. східної довготи і на північ від

паралелі 40 град. південної широти, за винятком території Монголії) та в

Ісламській Республіці Іран у смугах частот 174-230 і 470-862 МГц :

Постанова Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2010 р. № 750 //

Офіційний вісник України від 6 вересня 2010 р. – 2010. – № 65. – С. 87. –

Ст. 2264. – Код акту 52582/2010.

113. Про затвердження Тимчасової Угоди про торгівлю та питання,

пов’язані з торгівлею, між Європейським співтовариством, Європейським

співтовариством по вугіллю та сталі, Європейським співтовариством по

атомній енергії, з одного боку, та Україною, з другого боку [Електронний

ресурс] : Указ Президента України від 30 листопада 1995 р. № 1103/95. –

Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1103/95

114. Про затвердження угод між Урядом України і Урядом Угорської

Республіки щодо перетинання державного кордону [Електронний ресурс] :

Постанова Кабінету Міністрів України від 28 травня 1993 р. № 378. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/378-93-п

115. Про затвердження угод, укладених Міністерством внутрішніх

справ України [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України

від 15 квітня 1992 р. № 196. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/196-92-п

116. Про затвердження угод, укладених Міністерством внутрішніх

справ України [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України

від 31 березня 1992 р. № 167. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/167-92-п

117. Про затвердження Угоди між Кабінетом Міністрів України та

Урядом Республіки Польща про академічне взаємовизнання документів про

204

освіту та рівноцінність ступенів : Постанова Кабінету Міністрів України від

31 травня 2006 р. № 769 // Офіційний вісник України від 14 червня 2006 р. –

2006. – № 22. – С. 123. – Ст. 1648. – Код акту 36495/2006.

118. Про затвердження Угоди між Кабінетом Міністрів України та

Федеральним Урядом Республіки Австрія про співробітництво у сфері

боротьби зі злочинністю : Постанова Кабінету Міністрів України від 17

липня 2014 р. № 270 // Офіційний вісник України від 1 серпня 2014 р. – 2014.

– № 59. – С. 32. – Ст. 1612. – Код акту 73283/2014.

119. Про затвердження Угоди між Міністерством автомобільного

транспорту і шосейних шляхів УРСР і Міністерством шляхів Польської

Народної Республіки про утримання пограничних автодорожних мостів на

радянсько-польському державному кордоні [Електронний ресурс] :

Постанова Ради Міністрів Української РСР від 14 жовтня 1965 р. № 980. –

Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/980-65-п

120. Про затвердження Угоди між Україною та Королівством

Нідерландів про взаємну адміністративну допомогу в митних справах : Указ

Президента України від 20 березня 2007 р. № 219/2007 // Офіційний вісник

України від 30 брезня 2007 р. – 2007. – № 20. – С. 32. – Ст. 791. – Код акту

39163/2007.

121. Про затвердження Угоди між Україною та Словацькою

Республікою про місцевий прикордонний рух : Указ Президента України від

6 серпня 2008 р. № 697/2008 // Офіційний вісник України від 18 серпня

2008 р. – 2008. – № 59. – С. 8. – Ст. 1977. – Код акту 43937/2008.

122. Про затвердження Угоди між Урядом України і Урядом

Китайської Народної Республіки про безвізовий режим службових поїздок

[Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 2 березня

1993 р. № 151. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/151-93-п

123. Про затвердження Угоди між Урядом України і Урядом

Республіки Польщі про пункти пропуску через державний кордон

205

[Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня

1993 р. № 223. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/223-93-п

124. Про затвердження Угоди між Урядом України і Урядом Румунії

про спрощений порядок перетинання спільного державного кордону

громадянами, які проживають у прикордонних районах і повітах

[Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 2 серпня

1996 р. № 904. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/904-96-п

125. Про затвердження Угоди між Урядом України та Урядом

Сполучених Штатів Америки про захист технологій, пов’язаних з

українськими ракетами-носіями, ракетним обладнанням та технічними

даними для проекту «Морський старт» : Постанова Кабінету Міністрів

України від 1 вересня 2000 р. № 1373 // Офіційний вісник України від 22

вересня 2000 р. – 2000. – № 36. – С. 31. – Ст. 1532. – Код акту 16626/2000.

126. Про затвердження Угоди між Урядом України і Урядом Чеської

Республіки щодо взаємної допомоги у митних питаннях : Постанова Кабінету

Міністрів України від 16 листопада 2001 р. № 1483 // Офіційний вісник

України від 7 грудня 2001 р. – 2001. – № 47. – С. 45. – Ст. 2062. – Код акту

20516/2001.

127. Про затвердження Угоди про торговельне та інвестиційне

співробітництво між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів

Америки : Постанова Кабінету Міністрів України від 7 травня 2008 р. № 432

// Офіційний вісник України від 23 травня 2008 р. – 2008. – № 34. – С. 22. –

Ст. 1143. – Код акту 43037/2008.

128. Про затвердження Угоди та Спільної заяви, підписаних

Міністерством внутрішніх справ України [Електронний ресурс] : Постанова

Кабінету Міністрів України від 8 червня 1992 р. № 307. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/307-92-п

129. Про затвердження Угоди (у формі обміну листами) між Україною

та Організацією Північноатлантичного договору про участь України у

військово-морських операціях на Середземному морі в рамках операції

206

«Активні зусилля» (ОАЗ) : Указ Президента України від 26 січня 2006 р.

№ 71/2006 // Офіційний вісник України від 8 лютого 2006 р. – 2006. – № 4. –

С. 44. – Ст. 155. – Код акту 35037/2006.

130. Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону)

Української РСР : Закон Української РСР від 27 жовтня 1989 р. № 8303-IX //

Відомості Верховної Ради УРСР від 9 листопада 1989 р. – 1989. – № 45. –

Ст. 624.

131. Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону)

Української РСР у зв’язку з вдосконаленням системи державного

управління : Закон Української РСР від 21 травня 1991 р. № 1048-ХІІ //

Відомості Верховної Ради УРСР від 25 червня 1991 р. – 1991. – № 26. –

Ст. 294.

132. Про зміни і доповнення тексту Конституції (Основного Закону)

Української РСР : Закон Української РСР від 28 червня 1947 р. // Відомості

Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1947 р. – 1947. – № 12. – Ст. 53.

133. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 21 грудня

2006 р. № 514-V // Офіційний вісник України від 5 лютого 2007 р. – 2007. –

№ 6. – С. 7. – Ст. 207. – Код акту 38607/2007.

134. Про міжнародні договори України : Закон України від 22 грудня

1993 р. № 3767-ХІI // Відомості Верховної Ради України від 9 березня 1994 р.

– 1994. – № 10. – Ст. 45.

135. Про міжнародні договори України : Закон України від 29 червня

2004 р. № 1906-IV // Офіційний вісник України від 17 вересня 2004 р. – 2004.

– № 35. – С. 11. – Ст. 2317. – Код акту 29955/2004.

136. Про основні засади організації та функціонування державної влади

і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової

Конституції України : Конституційний Договір між Верховною Радою

України та Президентом України від 8 червня 1995 р. № 1к/95-ВР //

Відомості Верховної Ради України від 3 травня 1995 р. – 1995. – № 18. –

Ст. 133.

207

137. Про перетворення Ради Народних Комісарів Української РСР на

Раду Міністрів Української РСР і Народних Комісаріатів Української РСР на

Міністерства Української РСР [Електронний ресурс] : Закон Української РСР

від 30 серпня 1946 р. № 61а-01. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/61a-01

138. Про перетворення Ради Народних Комісарів Української РСР на

Раду Міністрів Української РСР і Народних Комісаріатів Української РСР на

Міністерства Української РСР [Електронний ресурс] : Указ Президії

Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. № 52а-01. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/52a-01

139. Про підписання деяких міжнародних договорів в галузі енергетики

[Електронний ресурс] : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 30

березня 2005 р. № 79-р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/79-2005-р

140. Про підписання Конвенції проти катувань та інших жорстоких,

нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і

покарання [Електронний ресурс] : Постанова Ради Міністрів Української РСР

від 10 грудня 1985 р. № 431. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/431-85-п

141. Про підписання Міжнародної конвенції проти апартеїду в спорті

[Електронний ресурс] : Постанова Ради Міністрів Української РСР від 16

травня 1986 р. № 181. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/181-86-п

142. Про підписання Угоди між Кабінетом Міністрів України та

Урядом Республіки Польща про академічне взаємовизнання документів про

освіту та рівноцінність ступенів [Електронний ресурс] : Розпорядження

Кабінету Міністрів України від 28 липня 2004 р. № 539-р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/539-2004-р

143. Про підписання Українською РСР Європейської угоди про

міжнародні магістральні залізничні лінії [Електронний ресурс] : Постанова

208

Ради Міністрів Української РСР від 10 червня 1986 р. № 211. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/211-86-п

144. Про повторне внесення проекту Закону України про ратифікацію

Договору з відкритого неба на розгляд Верховної Ради України [Електронний

ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України від 17 червня 1996 р.

№ 394/96-ПВ. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/394/96-пв

145. Про подання на ратифікацію Верховній Раді України Договору

між Україною і Республікою Польщею про добросусідство, дружні відносини

і співробітництво [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів

України від 5 серпня 1992 р. № 447. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/447-92-п

146. Про подання на ратифікацію Верховній Раді України Договору про

взаєморозуміння та співробітництво між Україною і Французькою

Республікою [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України

від 5 серпня 1992 р. № 448. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/448-92-п

147. Про подання на ратифікацію Верховній Раді України Договору про

добросусідство, дружбу і співробітництво між Україною та Республікою

Молдова [Електронний ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України

від 23 грудня 1992 р. № 2898-XII. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2898-12

148. Про подання на ратифікацію Верховній Раді України Договору про

дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Індія [Електронний

ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1992 р. № 340.

– Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/340-92-п

149. Про подання на ратифікацію Верховній Раді України Договору про

основи добросусідства та співробітництва між Україною і Угорською

Республікою [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України

від 16 травня 1992 р. № 246. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/246-92-п

209

150. Про подання на ратифікацію Верховній Раді України Угоди між

Україною і Федеративною Республікою Німеччина про сприяння здійсненню

і взаємний захист інвестицій [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету

Міністрів України від 11 березня 1994 р. № 159. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/159-94-п

151. Про подання на ратифікацію Верховній Раді України Угоди про

торговельні відносини між Україною і Сполученими Штатами Америки

[Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 8 червня

1992 р. № 308. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/308-92-п

152. Про подання на ратифікацію Верховній Раді України Угоди про

торговельні відносини між Україною і Сполученими Штатами Америки

[Електронний ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України від 15

червня 1992 р. № 2425-XII. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2425-12

153. Про подання на ратифікацію Верховної Ради України Договору

про дружні відносини і співробітництво між Україною і Республікою

Болгарією та Договору про добросусідство, дружбу і співробітництво між

Україною і Республікою Молдова [Електронний ресурс] : Постанова Президії

Верховної Ради України від 12 лютого 1993 р. № 3007-XII. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3007-12

154. Про подання на ратифікацію Верховною Радою України Рамкової

угоди між Урядом України і Комісією Європейських Співтовариств

[Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 20 червня

2007 р. № 843. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/843-

2007-п

155. Про подання на ратифікацію Верховною Радою України Угоди

між Кабінетом Міністрів України та Урядом Федеративної Республіки

Німеччина про фінансове співробітництво [Електронний ресурс] : Постанова

Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. № 1792. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1792-2004-п

210

156. Про подання на ратифікацію Верховною Радою України Угоди

між Урядом України та Урядом Італійської Республіки про сприяння та

захист інвестицій [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів

України від 8 квітня 1996 р. № 410. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/410-96-п

157. Про подання на ратифікацію Договору про звичайні збройні сили в

Європі та Угоди про принципи і порядок його виконання [Електронний

ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 19 червня 1992 р. № 341.

– Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/341-92-п

158. Про подання Президента України щодо ратифікації Угоди з

питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних

меншин і народів [Електронний ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради

України від 22 листопада 1993 р. № 3642-XII. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3642-12

159. Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради

України по створенню умов неповторення надалі військового перевороту :

Постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. № 1428-XII //

Відомості Верховної Ради України від 17 вересня 1991 р. – 1991. – № 38. –

Ст. 503.

160. Про Положення про Міністерство внутрішніх справ України : Указ

Президента України від 17 жовтня 2000 р. № 1138/2000 // Офіційний вісник

України від 3 листопада 2000 р. – 2000. – № 42. – С. 22. – Ст. 1774. – Код акту

16925/2000.

161. Про Положення про Міністерство зовнішніх економічних зв’язків

України [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 10 січня 1995 р.

№ 29/95. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/29/95

162. Про порядок введення в дію Закону України «Про міжнародні

договори України» : Постанова Верховної Ради України від 22 грудня 1993 р.

№ 3768-ХІI // Голос України від 10 березня 1994 р.

211

163. Про правонаступництво України : Закон України від 12 вересня

1991 р. № 1543-XII // Відомості Верховної Ради України від 12 листопада

1991 р. – № 46. – Ст. 617.

164. Про Президента Української РСР : Закон Української РСР від 5

липня 1991 р. № 1295-XII // Відомості Верховної Ради УРСР від 13 серпня

1991 р. – 1991. – № 33. – Ст. 446.

165. Про приєднання до Конвенції Міжнародної гідрографічної

організації [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від

24 лютого 1995 р. № 143. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/143-95-п

166. Про приєднання до Протоколу 1997 року про внесення змін до

Міжнародної конвенції по запобіганню забрудненню з суден 1973 року,

зміненої Протоколом 1978 року до неї : Постанова Кабінету Міністрів

України від 24 червня 2009 р. № 631 // Офіційний вісник України від 3

липень 2009 р. – 2009. – № 47. – С. 39. – Ст. 1583.

167. Про приєднання до Рішення Ради глав урядів Співдружності

Незалежних Держав про Координаційну раду керівників органів податкових

(фінансових) розслідувань держав – учасниць Співдружності Незалежних

Держав від 30 листопада 2000 року : Постанова Кабінету Міністрів України

від 22 червня 2011 р. № 679 // Офіційний вісник України від 1 липня 2011 р. –

2011. – № 47. – С. 219. – Ст. 1922. – Код акту 57308/2011.

168. Про приєднання до Угоди про маси і габарити транспортних

засобів, що здійснюють міждержавні перевезення автомобільними дорогами

держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав : Постанова Кабінету

Міністрів України від 29 жовтня 1999 р. № 2020 // Офіційний вісник України

від 19 листопада 1999 р. – 1999. – № 44. – С. 60. – Код акту 12479/1999.

169. Про приєднання до Угоди про Міжнародну організацію

супутникового зв’язку та її Експлуатаційної угоди [Електронний ресурс] :

Постанова Кабінету Міністрів України від 6 грудня 1993 р. № 988. – Режим

доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/988-93-п

212

170. Про приєднання до Угоди про спільне фінансування Постійного

секретаріату Міжурядової комісії ТРАСЕКА (ПС МУК ТРАСЕКА) між

урядами Сторін Основної багатосторонньої угоди про міжнародний

транспорт щодо розвитку коридору Європа – Кавказ – Азія : Постанова

Кабінету Міністрів України від 16 січня 2007 р. № 22 // Офіційний вісник

України від 26 січня 2007 р. – 2007. – № 3. – С. 24. – Ст. 102. – Код акту

38471/2007.

171. Про приєднання України до Афінської конвенції про перевезення

морем пасажирів та їх багажу 1974 року і Протоколу 1976 року до неї : Закон

України від 15 липня 1994 р. № 115/94-ВР // Відомості Верховної Ради

України від 16 серпня 1994 р. – 1994. – № 33. – Ст. 305.

172. Про приєднання України до Віденської угоди про заснування

Міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків : Закон України

від 18 лютого 2009 р. № 1000-VI // Відомості Верховної Ради України від 10

липня 2009 р. – 2009. – № 28. – С. 1023. – Ст. 359.

173. Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження

ядерної зброї від 1 липня 1968 року : Закон України від 16 листопада 1994 р.

№ 248/94-ВР // Відомості Верховної Ради України від 22 листопада 1994 р. –

1994. – № 47. – Ст. 421.

174. Про приєднання України до Другого Факультативного протоколу

до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що стосується

скасування смертної кари : Закон України від 16 березня 2007 р. № 756-V //

Відомості Верховної Ради України від 1 червня 2007 р. – 2007. – № 22. –

С. 828. – Ст. 297.

175. Про приєднання України до Європейської угоди про найважливіші

внутрішні водні шляхи міжнародного значення (УМВШ) : Указ Президента

України від 28 вересня 2009 р. № 767/2009 // Офіційний вісник України від 9

жовтня 2009 р. – 2009. – № 75. – С. 9. – Ст. 2549.

176. Про приєднання України до Конвенції про відмивання, пошук,

арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 року :

213

Закон України від 15 вересня 1995 р. № 323/95-ВР // Відомості Верховної

Ради України від 1 серпня 1995 р. – 1995. – № 31. – Ст. 243.

177. Про приєднання України до Конвенції про право, що

застосовується до дорожньо-транспортних пригод : Закон України від 15

червня 2011 р. № 3513-VI // Відомості Верховної Ради України від 27 січня

2012 р. – 2012. – № 4. – С. 205. – Ст. 14.

178. Про приєднання України до Конвенції про скорочення

безгромадянства : Закон України від 11 січня 2013 р. № 22-VII // Відомості

Верховної Ради України від 7 березня 2014 р. – № 10. – С. 632. – Ст. 100.

179. Про приєднання України до Конвенції про статус апатридів : Закон

України від 11 січня 2013 р. № 23-VII // Відомості Верховної Ради України

від 7 березня 2014 р. – № 10. – С. 632. – Ст. 101.

180. Про приєднання України до Конвенції про створення Ради

Митного Співробітництва 1950 року : Постанова Верховної Ради України від

19 червня 1992 р. № 2479-XII // Відомості Верховної Ради України від 1

вересня 1992 р. – 1992. – № 35. – Ст. 522.

181. Про приєднання України до Міжнародної конвенції про

Гармонізовану систему опису та кодування товарів : Указ Президента

України від 17 травня 2002 р. № 466/2002 // Офіційний вісник України від 7

червня 2002 р. – 2002. – № 21. – С. 1. – Ст. 1010. – Код акту 22446/2002.

182. Про приєднання України до Найробського договору про охорону

Олімпійського символу : Указ Президента України від 13 березня 1998 р.

№ 192/98 // Офіційний вісник України від 2 квітня 1998 р. – 1998 – № 11. –

С. 2. – Ст. 397. – Код акту 5000/1998.

183. Про приєднання України до Паризької декларації щодо

підвищення ефективності зовнішньої допомоги : Указ Президента України

від 19 квітня 2007 р. № 325/2007 // Офіційний вісник України від 7 травня

2007 р. – 2007. – № 31. – С. 10. – С. 1247. – Код акту 39590/2007.

184. Про приєднання України до Угоди про привілеї та імунітети

Міжнародного кримінального суду : Закон України від 18 жовтня 2006 р.

214

№ 254-V // Відомості Верховної Ради України від 15 грудня 2006 р. – 2006. –

№ 50. – С. 1584. – Ст. 499.

185. Про приєднання Української Радянської Соціалістичної

Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів

[Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 14

квітня 1986 р. № 2077-XI. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2077-11

186. Про приєднання Української Радянської Соціалістичної

Республіки до Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням

заложників : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 8 травня

1987 р. № 3954-XI // Відомості Верховної Ради УРСР від 19 травня 1987 р. –

1987. – № 20. – Ст. 365.

187. Про приєднання Української РСР до Європейської угоди про

міжнародні автомагістралі від 15 листопада 1975 року [Електронний ресурс] :

Постанова Ради Міністрів Української РСР від 9 листопада 1982 р. № 537. –

Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/537-82-п

188. Про прийняття Додаткового протоколу до Конвенції про заборону

або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть

вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають

невибіркову дію – Протоколу про засліплюючу лазерну зброю (Протокол

IV) : Закон України від 17 січня 2002 р. № 2998-III // Відомості Верховної

Ради України від 31 травня 2002 р. – 2002. – № 21. – Ст. 144.

189. Про прийняття змін до Статуту Гаазької конференції з

міжнародного приватного права : Закон України від 26 липня 2006 р. № 35-V

// Відомості Верховної Ради України від 29 вересня 2006 р. – 2006. – № 39. –

С. 1386. – Ст. 333.

190. Про прийняття змін до Статуту Міжнародного агентства з атомної

енергії : Закон України від 7 березня 2002 р. № 3103-III // Відомості

Верховної Ради України від 9 серпня 2002 р. – 2002. – № 32. – С. 32. –

Ст. 228.

215

191. Про прийняття зміни до Конвенції про права дитини : Закон

України від 3 квітня 2003 р. № 717-IV // Відомості Верховної Ради України

від 18 липня 2003 р. – 2003. – № 29. – Ст. 227.

192. Про прийняття зміни до Угоди про заснування Європейського

банку реконструкції та розвитку : Указ Президента України від 5 липня

2004 р. № 748/2004 // Офіційний вісник України від 23 липня 2004 р. – 2004.

– № 27. – Том 1. – С. 191. – Ст. 1766. – Код акту 29335/2004.

193. Про прийняття Конвенції про Міжнародну морську організацію

1948 року в редакції 1982 року : Постанова Верховної Ради України від 4

лютого 1994 р. № 3938-ХІІ // Відомості Верховної Ради України від 7 червня

1994 р. – 1994. – № 23. – Ст. 171.

194. Про прийняття Конституції України і введення її в дію : Закон

України від 28 червня 1996 р. № 254/96-ВР // Відомості Верховної Ради

України від 23 липня 1996 р. – 1996. – № 30. – Ст. 142.

195. Про прийняття поправки до Статей угоди Міжнародного банку

реконструкції та розвитку : Закон України від 22 жовтня 2009 р. № 1676-VI //

Відомості Верховної Ради України від 29 січня 2010 р. – 2010. – № 4. – С. 97.

– Ст. 29.

196. Про прийняття поправки до статті 1 Конвенції про заборону або

обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть

вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають

невибіркову дію : Закон України від 15 червня 2004 р. № 1775-IV // Відомості

Верховної Ради України від 10 вересня 2004 р. – 2004. – № 37. – С. 1456. –

Ст. 455.

197. Про прийняття поправок 1991 та 1993 років до Конвенції про

Міжнародну морську організацію 1948 року : Закон України від 1 квітня

2009 р. № 1219-VI // Верховної Ради України від 14 серпня 2009 р. – 2009. –

№ 32 (№ 32–33). – С. 1241. – Ст. 495.

198. Про прийняття Поправок до Статей Угоди Міжнародного

валютного фонду : Закон України від 1 квітня 2009 р. № 1218-VI // Верховної

216

Ради України від 14 серпня 2009 р. – 2009. – № 32 (№ 32–33). – С. 1241. –

Ст. 494.

199. Про прийняття Поправок до Угоди про збереження китоподібних

Чорного моря, Середземного моря та прилеглої акваторії Атлантичного

океану : Закон України від 16 жовтня 2012 р. № 5433-VI // Верховної Ради

України від 25 жовтня 2013 р. – 2013. – № 43. – С. 2328. – Ст. 622.

200. Про прийняття Протоколу про вибухонебезпечні предмети –

наслідки війни : Закон України від 22 грудня 2004 р. № 2281-IV // Верховної

Ради України від 11 лютого 2005 р. – 2005. – № 6. – С. 244. – Ст. 135.

201. Про прийняття Протоколу про внесення змін та доповнень до

Додаткового протоколу до Міжнародної конвенції щодо співробітництва у

галузі безпеки аеронавігації «Євроконтроль» : Закон України від 26

листопада 2003 р. № 1342-IV // Верховної Ради України від 2 квітня 2004 р. –

2004. – № 14. – Ст. 207.

202. Про прийняття Протоколу про внесення поправок до Угоди про

створення Міжнародної системи та організації космічного зв’язку

«Інтерсупутник» : Постанова Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р.

№ 907 // Офіційний вісник України від 23 червня 2000 р. – 2000. – № 23. –

С. 68. – Ст. 951. – Код акту 16023/2000.

203. Про прийняття Рекомендації Ради Митного Співробітництва

стосовно внесення змін до Конвенції про створення Ради Митного

Співробітництва : Закон України від 17 грудня 2009 р. № 1771-VI //

Верховної Ради України від 5 березня 2010 р. – 2010. – № 9. – С. 257. –

Ст. 81.

204. Про прийняття Статуту Гаазької конференції з міжнародного

приватного права : Закон України від 15 травня 2003 р. № 793-IV // Верховної

Ради України від 25 липня 2003 р. – 2003. – № 30. – Ст. 250.

205. Про прийняття Статуту Продовольчої та сільськогосподарської

організації Організації Об’єднаних Націй : Закон України від 25 листопада

217

2003 р. № 1334-IV // Верховної Ради України від 9 квітня 2004 р. – 2004. –

№ 15. – Ст. 211.

206. Про прийняття Україною Конвенції про полегшення міжнародного

морського судноплавства 1965 року з поправками [Електронний ресурс] :

Постанова Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1993 р. № 775. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/775-93-п

207. Про прийняття Україною поправок 1981, 1989 та 1990 років і

Протоколу 1988 року до Міжнародної конвенції про охорону людського

життя на морі 1974 року [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету

Міністрів України від 26 червня 1992 р. № 350. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/350-92-п

208. Про прийняття Україною поправок до Угоди про заснування

Європейського банку реконструкції та розвитку : Указ Президента України

від 20 серпня 2012 р. № 477/2012 // Офіційний вісник України від 31 серпня

2012 р. – 2012. – № 64. – С. 12. – Ст. 2602. – Код акту 63081/2012.

209. Про прийняття Українською РСР Віденської конвенції про

охорону озонового шару [Електронний ресурс] : Постанова Ради Міністрів

Української РСР від 20 травня 1986 р. № 188. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/188-86-п

210. Про прийняття Українською РСР поправок до Конвенції і

Експлуатаційної угоди про Міжнародну організацію морського

супутникового зв’язку (ІНМАРСАТ) [Електронний ресурс] : Постанова Ради

Міністрів Української РСР від 26 серпня 1986 р. № 307. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/307-86-п

211. Про прийняття Українською РСР Протоколу про скорочення

викидів сірки або їх транскордонних потоків принаймні на 30 відсотків до

Конвенції 1979 року про транскордонне забруднення повітря на великі

відстані [Електронний ресурс] : Постанова Ради Міністрів Української РСР

від 12 серпня 1986 р. № 282. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/282-86-п

218

212. Про прийняття Четвертої поправки до Угоди Міжнародного

валютного фонду : Закон України від 11 липня 2002 р. № 111-IV // Верховної

Ради України від 11 жовтня 2002 р. – 2002. – № 41. – Ст. 298.

213. Про проголошення незалежності України : Постанова Верховної

Ради Української РСР від 24 серпня 1991 р. № 1427-XII // Відомості

Верховної Ради України. – 1991 р. – № 38. – Ст. 502.

214. Про проект Закону України про приєднання України до договору

про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року [Електронний

ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України від 14 листопада

1994 р. № 213/94-ПВ. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/213/94-пв

215. Про проект Закону України про ратифікацію Договору з

відкритого неба [Електронний ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради

України від 13 листопада 1995 р. № 683/95-ПВ. – Режим доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/683/95-пв

216. Про проект Закону України про ратифікацію Договору між

Україною та Угорською Республікою про режим українсько-угорського

державного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних

питань [Електронний ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України

від 9 жовтня 1995 р. № 555/95-ПВ. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/555/95-пв

217. Про проект Закону України про ратифікацію Договору про дружні

відносини і співробітництво між Україною і Федеративною Республікою

Бразилія [Електронний ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України

від 26 квітня 1996 р. № 292/96-ПВ. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/292/96-пв

218. Про проект Закону України про ратифікацію Договору про закони

щодо товарних знаків [Електронний ресурс] : Постанова Президії Верховної

Ради України від 26 вересня 1995 р. № 533/95-ПВ. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/533/95-пв

219

219. Про проект Закону України про ратифікацію Кредитної угоди між

Україною і Європейським Банком Реконструкції та Розвитку на проект

реконструкції плодоовочевого ринку міста Києва [Електронний ресурс] :

Постанова Президії Верховної Ради України від 22 травня 1995 р. № 289/95-

ПВ. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/289/95-пв

220. Про проект Закону України про ратифікацію Угоди між Україною

і Словацькою Республікою про співробітництво і взаємодопомогу в галузі

митної справи [Електронний ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради

України від 24 червня 1996 р. № 428/96-ПВ. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/428/96-пв

221. Про проект Закону України про ратифікацію Угоди між Україною

та Федеративною Республікою Німеччина про сприяння здійсненню та

взаємний захист інвестицій [Електронний ресурс] : Постанова Президії

Верховної Ради України від 3 жовтня 1994 р. № 145/94-ПВ. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/145/94-пв

222. Про проект Закону України про ратифікацію Угоди між Урядом

України і Урядом Китайської Народної Республіки про морський транспорт

[Електронний ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України від 4

грудня 1995 р. № 739/95-ПВ. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/739/95-пв

223. Про проект Постанови Верховної Ради України про ратифікацію

Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та

правові відносини у цивільних і кримінальних справах [Електронний

ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України від 20 грудня 1993 р.

№ 3752-XII. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3752-12

224. Про проект Постанови Верховної Ради України про ратифікацію

Конвенції про захист Чорного моря від забруднення [Електронний ресурс] :

Постанова Президії Верховної Ради України від 8 жовтня 1993 р. № 3502-XII.

– Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3502-12

220

225. Про проект Постанови Верховної Ради Української РСР «Про

механізм ратифікації та порядок дії законів СРСР, указів Президента СРСР та

інших правових актів – органів державної влади та управління СРСР на

теритоторії Української РСР», внесений в порядку законодавчої ініціативи

народним депутатом Української РСР Семенцем С. В. : Постанова Президії

Верховної Ради Української РСР від 18 березня 1991 р. № 858-XII //

Відомості Верховної Ради УРСР від 9 квітня 1991 р. – 1991. – № 15. –

Ст. 187.

226. Про Раду Міністрів Української РСР [Електронний ресурс] : Закон

Української РСР від 19 грудня 1978 р. № 4157-IX. – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/Z784157.html

227. Про ратифікацію Віденської конвенції про дипломатичні зносини :

Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 21 березня 1964 р. //

Відомості Верховної Ради УРСР від 27 березня 1964 р. – 1964. – № 13. –

Ст. 199.

228. Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною

Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах :

Постанова Верховної Ради України від 5 лютого 1993 р. № 2996-XII //

Відомості Верховної Ради України від 20 квітня 1993 р. – 1993. – № 16. –

Ст. 171.

229. Про ратифікацію Договору між Україною і Сполученими Штатами

Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій [Електронний

ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України від 17 жовтня 1994 р.

№ 170/94-ПВ. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/170/94-пв

230. Про ратифікацію Договору між Українською Радянською

Соціалістичною Республікою і Білоруською Радянською Соціалістичною

Республікою : Постанова Верховної Ради Української РСР від 13 лютого

1991 р. № 717-XII // Відомості Верховної Ради УРСР від 26 лютого 1991 р. –

1991. – № 9. – Ст. 86.

221

231. Про ратифікацію Договору між Українською Радянською

Соціалістичною Республікою і Казахською Радянською Соціалістичною

Республікою : Постанова Верховної Ради Української РСР від 25 червня

1991 р. № 1254-XII // Відомості Верховної Ради УРСР від 6 серпня 1991 р. –

1991. – № 32. – Ст. 421.

232. Про ратифікацію Договору між Українською Радянською

Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною

Соціалістичною Республікою : Постанова Верховної Ради Української РСР

від 22 листопада 1990 р. № 495-XII // Відомості Верховної Ради УРСР від 4

грудня 1990 р. – 1990. – № 49. – Ст. 636.

233. Про ратифікацію Договору про дружбу і співробітництво між

Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Республікою

Киргизстан : Постанова Верховної Ради Української РСР від 23 квітня

1991 р. № 986-XII // Відомості Верховної Ради УРСР від 23 квітня 1991 р. –

1991. – № 20. – Ст. 251.

234. Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і

взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія : Постанова Верховної

Ради України від 24 лютого 1994 р. № 4021-XII // Відомості Верховної Ради

України від 5 липня 1994 р. – 1994. – № 27. – Ст. 225.

235. Про ратифікацію Договору про звичайні збройні сили в Європі та

Угоди про принципи і порядок його виконання [Електронний ресурс] :

Постанова Президії Верховної Ради України від 29 червня 1992 р. № 2513-

XII. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2513-12

236. Про ратифікацію Договору про звичайні збройні сили в Європі та

Угоди про принципи і порядок його виконання : Постанова Верховної Ради

України від 1 липня 1992 р. № 2526-XII // Відомості Верховної Ради України

від 15 вересня 1992 р. – 1992. – № 37. – Ст. 551.

237. Про ратифікацію Договору «Про основи міждержавних відносин

України і Республіки Узбекистан» : Постанова Верховної Ради України від

222

10 грудня 1991 р. № 1959-XII // Відомості Верховної Ради України від 10

брезня 1992 р. – 1992. – № 10. – Ст. 141.

238. Про ратифікацію Договору про принципи відносин і

співробітництво між Україною і Сполученим Королівством Великобританії

та Північної Ірландії : Закон України від 15 липня 1994 р. № 112/94-ВР //

Відомості Верховної Ради України від 16 серпня 1994 р. – 1994. – № 33. –

Ст. 302.

239. Про ратифікацію Європейської конвенції про

зовнішньоторговельний арбітраж : Указ Президії Верховної Ради Української

РСР від 25 січня 1963 р. // Відомості Верховної Ради УРСР від 22 лютого

1963 р. – 1963. – № 8. – С. 267. – Ст. 171.

240. Про ратифікацію Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року

про захист жертв війни : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 3

липня 1954 р. // Відомості Верховної Ради УРСР від 15 вересня 1954 р. –

1954. – № 5. – С. 128. – Ст. 114.

241. Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці № 160

«Про статистику праці» : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від

3 травня 1990 р. № 9158-XI // Відомості Верховної Ради УРСР від 15 травня

1990 р. – 1990. – № 20. – Ст. 311.

242. Про ратифікацію Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного

обігу наркотичних засобів і психотропних речовин : Постанова Президії

Верховної Ради Української РСР від 18 березня 1991 р. № 861-XII //

Відомості Верховної Ради УРСР від 9 квітня 1991 р. – 1991. – № 15. –

Ст. 189.

243. Про ратифікацію Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного

обігу наркотичних засобів і психотропних речовин : Постанова Верховної

Ради Української РСР від 25 квітня 1991 р. № 1000-XII // Відомості

Верховної Ради УРСР від 11 червня 1991 р. – 1991. – № 24. – Ст. 277.

244. Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти

корупції : Закон України від 18 жовтня 2006 р. № 251-V // Відомості

223

Верховної Ради України від 15 грудня 2006 р. – 2006. – № 50. – С. 1583. –

Ст. 496.

245. Про ратифікацію Конвенції про визнання учбових курсів,

дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах регіону Європи

[Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 11

січня 1982 р. № 2993-X. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2993-10

246. Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та

конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік : Закон

України від 17 грудня 1997 р. № 738/97-ВР // Відомості Верховної Ради

України від 17 квітня 1998 р. – 1998. – № 16. – Ст. 72.

247. Про ратифікацію Конвенції про охорону персоналу Організації

Об’єднаних Націй та зв’язаного з нею персоналу : Закон України від 6 липня

1995 р. № 267/95-ВР // Відомості Верховної Ради України від 11 липня

1995 р. – 1995. – № 28. – Ст. 207.

248. Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові

відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний

ресурс] : Постанова Президії Верховної Ради України від 17 жовтня 1994 р.

№ 173/94-ПВ. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/173/94-пв

249. Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії

торгівлі людьми : Закон України від 21 вересня 2010 р. № 2530-VI //

Відомості Верховної Ради України від 4 лютого 2011 р. – 2011. – № 5. –

С. 131. – Ст. 31.

250. Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і

культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

[Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 19

жовтня 1973 р. № 2148-VIII. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2148-08

251. Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з актами

ядерного тероризму : Закон України від 15 березня 2006 р. № 3533-IV //

224

Відомості Верховної Ради України від 18 серпня 2006 р. – 2006. – № 33. –

С. 1227. – Ст. 286.

252. Про ратифікацію Міжнародної конвенції проти апартеїду у спорті :

Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 8 травня 1987 р. № 3955-

XI // Відомості Верховної Ради УРСР від 19 травня 1987 р. – 1987. – № 20. –

Ст. 366.

253. Про ратифікацію Статуту Організації Об’єднаних Націй

[Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 22

серпня 1945 р. – Режим доступу : http://hai-

nyzhnyk.in.ua/doc2/1945(08)22.Ustav_OON.php

254. Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та

Урядом Федеративної Республіки Німеччина про фінансове

співробітництво : Закон України від 19 січня 2005 р. № 2359-IV // Відомості

Верховної Ради України від 11 березня 2005 р. – 2005. – № 10. – С. 551. –

Ст. 192.

255. Про ратифікацію Угоди між Україною і Словацькою Республікою

про співробітництво і взаємодопомогу в галузі митної справи : Закон України

від 12 липня 1996 р. № 333/96-ВР // Відомості Верховної Ради України від 29

жовтня 1996 р. – 1996. – № 44. – Ст. 221.

256. Про ратифікацію Угоди між Україною і Сполученими Штатами

Америки про співробітництво в дослідженні і використанні космічного

простору в мирних цілях : Закон України від 5 травня 1996 р. № 165/96-ВР //

Відомості Верховної Ради України від 25 червня 1996 р. – 1996. – № 26. –

Ст. 116.

257. Про ратифікацію Угоди між Україною та Федеративною

Республікою Німеччина про сприяння здійсненню і взаємний захист

інвестицій : Закон України від 11 жовтня 1994 р. № 193/94-ВР // Відомості

Верховної Ради України від 18 жовтня 1994 р. – 1994. – № 42. – Ст. 385.

258. Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї

сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної

225

енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони : Закон України від 16

вересня 2014 р. № 1678-VIІ // Відомості Верховної Ради України від 3 жовтня

2014 р. – 2014. – № 40. – С. 2843. – Ст. 2021.

259. Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних

із здійсненням господарської діяльності [Електронний ресурс] : Постанова

Президії Верховної Ради України від 15 червня 1992 р. № 2453-XII. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-12

260. Про ратифікацію Українською РСР Третього додаткового

протоколу до Статуту Всесвітнього поштового союзу : Указ Президії

Верховної Ради Української РСР від 29 грудня 1989 р. № 8594-XI // Відомості

Верховної Ради Української РСР від 9 січня 1990 р. – 1990. – № 2. – Ст. 14.

261. Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у

сфері відносин з радянськими республіками : Постанова Верховної Ради

Української РСР від 31 жовтня 1990 р. № 425-XII // Відомості Верховної

Ради УРСР від 13 листопада 1990 р. – 1990. – № 46. – Ст. 611.

262. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10

лютого 2010 р. № 1861-VI // Відомості Верховної Ради України від 16 квітня

2010 р. – 2010. – № 14, № 14–15, № 16–17. – С. 412. – Ст. 133.

263. Про створення депутатської робочої групи для проробки питань,

пов’язаних з ратифікацією Верховною Радою України Договору про

скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь та набуттям

Україною без’ядерного статусу : Розпорядження Голови Верховної Ради

України від 20 липня 1992 р. № 2562-XII // Відомості Верховної Ради

України від 29 вересня 1992 р. – 1992. – № 39. – Ст. 582.

264. Про схвалення і подання на ратифікацію Верховної Ради України

Угоди між Урядом України та Урядом Французької Республіки про взаємне

сприяння та взаємний захист інвестицій [Електронний ресурс] : Постанова

Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1994 р. № 616. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/616-94-п

226

265. Про схвалення і представлення на розгляд Президії Верховної

Ради Української РСР пропозиції про приєднання Української РСР до

Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників

[Електронний ресурс] : Постанова Ради Міністрів Української РСР від 24

квітня 1987 р. № 146. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/146-87-п

266. Про схвалення та внесення на розгляд Верховної Ради України

пропозиції про приєднання України до Віденської конвенції про

правонаступництво держав щодо договорів [Електронний ресурс] :

Постанова Кабінету Міністрів України від 26 серпня 1992 р. № 511. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/511-92-п

267. Про схвалення та внесення на розгляд Верховної Ради України

пропозиції про приєднання України до Договору про Антарктику 1959 року

[Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 28 липня

1992 р. № 425. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/425-92-п

268. Про схвалення та внесення на розгляд Верховної Ради України

пропозиції про приєднання України до Конвенції про створення Ради

Митного Співробітництва 1950 року [Електронний ресурс] : Постанова

Кабінету Міністрів України від 1 червня 1992 р. № 298. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/298-92-п

269. Про схвалення та подання на ратифікацію Конвенції ООН про

боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних

речовин [Електронний ресурс] : Постанова Ради Міністрів Української РСР

від 1 вересня 1990 р. № 242. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/242-90-п

270. Про схвалення та подання на ратифікацію Міжнародної конвенції

проти апартеїду у спорті [Електронний ресурс] : Постанова Ради Міністрів

Української РСР від 24 квітня 1987 р. № 145. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/145-87-п

227

271. Про схвалення та представлення на розгляд Президії Верховної

Ради Української РСР пропозиції про приєднання Української РСР до

Віденської конвенції про право міжнародних договорів [Електронний

ресурс] : Постанова Ради Міністрів Української РСР від 26 березня 1986 р.

№ 102. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/102-86-п

272. Про уповноваження В. Єльченка на підписання від імені України

Римського Статуту Міжнародного кримінального суду [Електронний

ресурс] : Розпорядження Президента України від 11 грудня 1999 р. № 313/99-

рп. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/313/99-рп

273. Про уповноваження Голови Національного агентства з питань

розвитку та європейської інтеграції Шпека Р. В. на підписання від імені

Кабінету Міністрів України Протоколу між Кабінетом Міністрів України та

Корпорацією розвитку експорту [Електронний ресурс] : Розпорядження

Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. № 197-рп. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/197-98-р

274. Про уповноваження Міністра юстиції України С. Головатого на

підписання від імені України Першого протоколу, Протоколу № 2,

Протоколу № 4 та Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав і основних

свобод людини 1950 р. [Електронний ресурс] : Розпорядження Президента

України від 14 грудня 1996 р. № 648/96-рп. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/648/96-рп

275. Про уповноваження Р. Шпека на підписання Протоколу між

Урядом Грецької Республіки та Кабінетом Міністрів України [Електронний

ресурс] : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 6 травня 1997 р.

№ 250-р. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/250-97-р

276. Протокол про дорожні знаки та сигнали [Електронний ресурс] :

Складено у м. Женева 19 вересня 1949 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_901

277. Протокол про консультації між Міністерством закордонних справ

Української Радянської Соціалістичної Республіки і Міністерством

228

закордонних справ Республіки Польща : Складено у м. Київ 7 вересня 1991 р.

// Зібрання чинних міжнародних договорів України. – 1990 р. – № 1. – С. 201.

278. Протокол про обмін Грамотами про ратифікацію Договору між

Республікою Молдова та Україною про правову допомогу та правові

відносини у цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] :

Вчинено у м. Кишинів 24 лютого 1995 р. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/498_021

279. Протокол про обмін Грамотами про ратифікацію Договору між

Україною і Республікою Польща про добросусідство, дружні відносини і

співробітництво : Вчинено у м. Київ 30 грудня 1992 р. // Офіційний вісник

України від 15 квітня 2005 р. – 2005. – № 13. – С. 597. – Ст. 696. – Код акту

31927/2005.

280. Протокол про обмін Грамотами про ратифікацію Договору між

Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Білоруською

Радянською Соціалістичною Республікою : Складено у м. Київ 31 серпня

1991 р. // Зібрання чинних міжнародних договорів України. – 1990 р. – № 1. –

С. 196.

281. Протокол про обмін Грамотами про ратифікацію Договору між

Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською

Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою [Електронний

ресурс] : Складено у м. Москва 14 червня 1991 р. – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU91353.html

282. Протокол про обмін ратифікаційними грамотами про ратифікацію

Договору між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові

відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах :

Вчинено у м. Дамаск 30 грудня 2010 р. // Офіційний вісник України від 11

лютого 2011 р. – 2011. – № 8. – С. 223. – Ст. 406. – Код акту 54730/2011.

283. Протокол про обмін ратифікаційними документами Договору між

Україною та Словацькою Республікою про режим українсько-словацького

державного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних

229

питань [Електронний ресурс] : Підписано у м. Київ 21 листопада 1994 р. –

Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/703_520

284. Протокол про співробітництво і координацію діяльності між

Міністерством закордонних справ України і Міністерством закордонних

справ Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки :

Складено у м. Київ 30 жовтня 1991 р. // Зібрання чинних міжнародних

договорів України. – 1990 р. – № 1. – С. 235.

285. Протокол про співробітництво між Українською Радянською

Соціалістичною Республікою і Організацією Об’єднаних Націй в питаннях

освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) : Складено в м. Київ 13 квітня 1991 р. //

Зібрання чинних міжнародних договорів України. – 1990 р. – № 1. – С. 154.

286. Протокол щодо статусу біженців [Електронний ресурс] : Вчинено

у м. Нью-Йорк 31 січня 1967 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_363

287. Раданович Н. М. Національна імплементація міжнародних

договорів щодо прав людини: загальнотеоретичне дослідження (на

матеріалах впровадження Конвенції про захист прав і основних свобод

людини) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 – Теорія та історія

держави і права. Історія політ. і правових вчень / Н. М. Раданович. – Львів :

[б. в.], 2000. – 19 с.

288. Рибченко А. С. Порівняльно-правовий аналіз міжнародних

договорів України та міжнародних домовленостей між органами судової

влади [Електронний ресурс] / А. С. Рибченко, М. В. Вайнагій // Часопис

цивільного і кримінального судочинства : наук.-практ. юрид. журн. – 2013. –

№ 6. – С. 121–126. – ISSN 2310-6166 – Режим доступу :

http://sc.gov.ua/uploads/tinymce/files/Часопис%20цивільного%20і%20кримінал

ьного%20судочинства%20№%206%20(15)_2014.pdf

289. Римський Статут Міжнародного кримінального суду [Електронний

ресурс] : Здійснено у м. Рим 17 липня 1998 р. – Режим доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_588

230

290. Роттердамська конвенція про процедуру Попередньої

обґрунтованої згоди відносно окремих небезпечних хімічних речовин та

пестицидів у міжнародній торгівлі [Електронний ресурс] : Вчинено в

м. Роттердам 10 вересня 1998 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_a35

291. Сарган О. В. Ратифікація міжнародних договорів – основний

напрям зовнішньополітичної діяльності парламенту України / О. В. Сарган //

Держава і право : зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. Вип. 28. – Київ :

Ін-т держави і права НАН України / гол. редкол. Ю. С. Шемшученко, 2005. –

С. 280–285. – ISSN 1563-3349.

292. Семенов В. С., Трагнюк О. Я. Міжнародно-правові аспекти

Конституції України / В. С. Семенов, О. Я. Трагнюк ; Нац. акад. наук

України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого. – Київ : Ін Юре, 1997. – 32 с. – (Бібліотечка «Нова

Конституція України»). – ISBN 966-7183-08-4.

293. Справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р. : Рішення

Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54

народних депутатів України щодо відповідності Конституції України

(конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії

регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» від 12 липня 2000 р. № 9-рп/2000

(Справа № 1-34/2000) // Офіційний вісник України від 4 серпня 2000 р. –

2000. – № 29. – С. 195. – Ст. 1232. – Код акту 16315/2000.

294. Справа про Римський Статут : Висновок Конституційного Суду

України у справі за конституційним поданням Президента України про

надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського

Статуту Міжнародного кримінального суду від 11 липня 2001 р. № 3-в/2001

(Справа № 1-35/2001) // Офіційний вісник України від 27 липня 2001 р. –

2001. – № 28. – С. 104. – Ст. 1267. – Код акту 19454/2001.

231

295. Статус Міжнародної конвенції проти апартеїду в спорті

[Електронний ресурс] : Вчинено у м. Нью-Йорк 10 грудня 1985 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_i39

296. Статус Римського Статуту Міжнародного кримінального суду

[Електронний ресурс] : Здійснено у м. Рим 17 липня 1998 р. – Режим

доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_i40

297. Статус Статуту (Конституції) Всесвітньої організації охорони

здоров’я [Електронний ресурс] : Складено у м. Нью-Йорк, 22 липня 1946 р. –

Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/897_008

298. Статут Міжнародної організації праці [Електронний ресурс] :

Прийнято у Версальському палаці (Франція) 28 червня 1919 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/993_154

299. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду

[Електронний ресурс] : Складено у м. Сан-Франциско 26 червня 1945 р. –

Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_010

300. Статут Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН

[Електронний ресурс] : Вчинено у м. Нью-Йорк 16 жовтня 1945 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_c17

301. Стешенко В. М. Зміст поняття «чинні міжнародні договори, згода

на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» / В. М. Стешенко

// Актуальні проблеми сучасного міжнародного права : зб. наук. статей за

матеріалами І Харків. міжнарод.-правових читань, присвяч. пам’яті проф.

М. В. Яновського і В. С. Семенова (м. Харків, 27 лист. 2015 р.) : у 2-х ч. /

Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого ; Нац. акад. прав. наук України ; НДІ

держав. буд-ва та місцевого самоврядування. – Харків : Право, 2015. – Ч. 1. –

С. 32–41. – Бібліогр. : с. 37–41. – ISBN 978-966-458-927-4.

302. Стешенко В. М. Набрання чинності Угоди про асоціацію між

Україною та Європейським Союзом [Електронний ресурс] / В. М. Стешенко

// Порівняльно-аналітичне право : електрон. наук. фах. вид. – Ужгород :

Юрид. фак-т ДВНЗ «Ужгородський національний університет», 2014. – № 5.

232

– С. 428–430. – ISSN 2524-0390. – Режим доступу :

http://pap.in.ua/5_2014/128.pdf

303. Талько В. Л. Деякі проблеми ратифікації міжнародних договорів

Верховною Радою України / В. Л. Талько // Парламентаризм в Україні: теорія

та практика : Матер. міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 10-й річниці з дня

проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття

Конституції України, 26 черв. 2001 р. / Ін-т законодавства Верхов. Ради

України. – Київ : [Б. в.], 2001. – С. 607–612. – ISBN 966-7024-40-7.

304. Тарасов О. В. Суб’єкт міжнародного права: проблеми сучасної

теорії : монографія / О. В. Тарасов. – Харків : Право, 2014. – 512 с. (Бібліотека

кафедри міжнародного права Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого за ред. М. В. Буроменського). – ISBN 978-966-458-654-9.

305. Технічна угода між Міністерством оборони України та

Міністерством охорони краю Литовської Республіки стосовно направлення

миротворчого персоналу України для виконання завдань у складі

литовського контингенту, що діє в рамках Міжнародних сил сприяння

безпеці в Ісламській Республіці Афганістан : Учинено у м. Київ 13 квітня

2011 р. // Офіційний вісник України від 23 травня 2011 р. – 2011. – № 36. –

С. 54. – Ст. 1496. – Код акту 56398/2011.

306. Тимчасовий основний закон про державну самостійність

українських земель бувшої австро-угорської монархії [Електронний ресурс] :

Ухвалено Українською Національною Радою на засіданню 13 падолиста

1918 р. – Режим доступу :

http://www.uazakon.com/documents/date_5r/pg_ifwzxc.htm

307 Третій Універсал Української Центральної Ради [Електронний

ресурс] : Проголошено у м. Київ 7 (20) листопада 1917 р. – Режим доступу :

http://gska2.rada.gov.ua/site/const/universal-3.html

308. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Великого

Герцогства Люксембург у галузі банківської навчальної діяльності :

Укладено у м. Люксембург від 8 червня 1998 р. // Офіційний вісник України

233

від 15 листопада 2013 р. – 2013. – № 86. – С. 144. – Ст. 3199. – Код акту

69731/2013.

309. Угода між Міжнародним фондом сільськогосподарського розвитку

та Всесвітньою організацією охорони здоров’я [Електронний ресурс] :

Вчинена у м. Женева 23 травня 1980 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_401

310. Угода між Міністерством автомобільного транспорту і шосейних

шляхів Української Радянської Соціалістичної Республіки та Міністерством

шляхів Польської Народної Республіки про утримання пограничних

автодорожних мостів на радянсько-польському державному кордоні

[Електронний ресурс] : Укладена у м. Київ 30 червня 1965 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/616_980

311. Угода між Міністерством оборони України та Міністерством

оборони Республіки Бєларусь про військове співробітництво від 17 грудня

1992 р. // Офіційний вісник України від 8 квітня 2005 р. – 2005. – № 12. –

С. 240. – Ст. 606. – Код акту 31889/2005.

312. Угода між Міністром закордонних справ України і Державним

Міністром, Міністром закордонних справ Французької Республіки

[Електронний ресурс] : Складено у м. Київ 24 січня 1992 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/250_004

313. Угода між Організацією Об’єднаних Націй і Всесвітньою

туристичною організацією [Електронний ресурс] : Вчинена у м. Нью-Йорк 23

грудня 2003 р. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_f34

314. Угода між Організацією Об’єднаних Націй та Організацією

Об’єднаних Націй з промислового розвитку [Електронний ресурс] : Вчинена

у м. Нью-Йорк 17 грудня 1985 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_980

315. Угода між Урядом України і Урядом Канади про військові

відносини : Здійснена у м. Оттава 24 жовтня 1994 р. // Офіційний вісник

234

України від 2 березня 2007 р. – 2007. – № 13. – С. 112. – Ст. 501. – Код акту

38825/2007.

316. Угода між Урядом України та Організацією Об’єднаних Націй про

заснування Представництва Організації Об’єднаних Націй : Вчинена у

м. Нью-Йорк 6 жовтня 1992 р. // Офіційний вісник України від 22 жовтня

2004 р. – 2004. – № 40. – С. 258. – Ст. 2694. – Код акту 30303/2004.

317. Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про

умови розміщення і обслуговування дипломатичних представництв

Російської Федерації в Україні та України в Російській Федерації

[Електронний ресурс] : Здійснена у м. Москва 26 липня 1995 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/643_065

318. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та

Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і

їхніми державами-членами, з іншої сторони : Підписана у м. Брюссель 21

березня і 27 червня 2014 р. // Офіційний вісник України від 26 вересня

2014 р. – 2014. – № 75. – Том 1. – С. 83. – Ст. 2125.

319. Угода про введення глобальних технічних правил для колісних

транспортних засобів, предметів обладнання та частин, які можуть бути

встановлені та/або використані на колісних транспортних засобах

[Електронний ресурс] : Укладена у м. Женева 25 червня 1998 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_844

320. Угода про виконання положень Конвенції Організації Об’єднаних

Націй з морського права від 10 грудня 1982 року, що стосуються зберігання

транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і управління

ними [Електронний ресурс] : Відкрита для підписання у м. Нью-Йорк 4

грудня 1995 р. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_560

321. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах

[Електронний ресурс] : Вчинено у м. Нью-Йорк 18 грудня 1979 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_482

235

322. Угода про імплементацію Частини XI Конвенції Організації

Об’єднаних Націй з морського права від 10 грудня 1982 р. [Електронний

ресурс] : Вчинено у м. Нью-Йорк 31 липня 1994 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_183

323. Угода про правову допомогу та співробітництво між Генеральною

прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Литовської Республіки :

Укладена у м. Вільнюс 8 грудня 1992 р. // Офіційний вісник України від 22

березня 2006 р. – 2006. – № 10. – С. 531. – Ст. 669. – Код акту 35434/2006.

324. Угода про прийняття єдиних умов періодичних технічних оглядів

колісних транспортних засобів і про взаємне визнання таких оглядів :

Вчинена у м. Відень 13 листопада 2001 р. // Офіційний вісник України від 26

березня 2007 р. – 2007. – № 19. – С. 58. – Ст. 779. – Код акту 39114/2007.

325. Угода про співробітництво між Міністерством молоді та спорту

Української Радянської Соціалістичної Республіки та Національним

Управлінням по фізичному вихованню та спорту Угорської Республіки у

галузі фізичної культури та спорту : Укладена у м. Будапешт 31 травня

1991 р. // Офіційний вісник України від 27 лютого 2004 р. – 2004. – № 6. –

С. 291. – Ст. 364. – Код акту 27713/2004.

326. Угода про співробітництво між Національним банком України і

Народним банком Китаю Китайської Народної Республіки : Підписана у

м. Пекін 4 грудня 1995 р. // Офіційний вісник України від 19 листопада

2007 р. – 2007. – № 85. – С. 36. – Ст. 3138. – Код акту 41436/2007.

327. Угода про співробітництво та взаємовідношення між Організацією

Об’єднаних Націй і Міжнародним трибуналом з морського права

[Електронний ресурс] : Підписана у м. Нью-Йорк 18 грудня 1997 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_604

328. Угода (у формі обміну листами) між Україною та Європейським

банком реконструкції та розвитку стосовно діяльності Чорнобильського

фонду «Укриття» : Учинена у м. Київ 18 листопада 2013 р. і в м. Лондон 4

236

грудня 2013 р. // Офіційний вісник України від 30 травня 2014 р. – 2014. –

№ 41. – С. 50. – Ст. 1076.

329. Угода (у формі обміну листами) між Урядом України та Урядом

Китайської Народної Республіки про надання Міністерству освіти і науки

України комп’ютерного обладнання для загальноосвітніх навчальних

закладів України : Вчинена у м. Київ 5 грудня 2014 р. // Офіційний вісник

України від 6 лютого 2015 р. – 2015. – № 8. – С. 321. – Ст. 221. – Код акту

75542/2015.

330. Угода (у формі обміну нотами) між Міністерством економіки

України і Міністерством закордонних справ Японії про реалізацію проекту

технічного співробітництва «Українсько-японський центр» [Електронний

ресурс] : Вчинена у м. Київ 15 липня 2005 р. // Офіційний вісник України від

2 листопада 2005 р. – 2005. – № 42. – С. 359. – Ст. 2703. – Код акту

34112/2005.

331. Угода (у формі обміну нотами) між Міністерством закордонних

справ України та Апостольською Нунціатурою в Україні [Електронний

ресурс] : Вчинена у м. Київ 6 квітня 2006 р., 22 серпня 2007 р. і 18 вересня

2007 р. // Офіційний вісник України від 11 лютого 2008 р. – 2008. – № 8. –

С. 100. – Ст. 215. – Код акту 42092/2008.

332. Україна у міжнародних відносинах ХХ століття [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://library.if.ua/book/10/1033.html. – Заголовок з

екрану.

333. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією

Північно-Атлантичного договору [Електронний ресурс] : Підписана у

м. Мадрид 9 липня 1997 р. // Офіційний вісник України від 6 вересня 2006 р.

– 2006. – № 34. – С. 203. – Ст. 2453. – Код акту 37233/2006.

334. Четвертий Універсал Української Центральної Ради [Електронний

ресурс] : Проголошено у м. Київ 9 січня 1918 р. – Режим доступу :

http://gska2.rada.gov.ua/site/const/universal-4.html

237

335. Шепель А. О. Інститут застережень (аналіз практики України) :

дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.11 / А. О. Шепель ; Ін-т законодавства

Верховної ради України. – Київ : [б. в.], 1997. – 157 л.+додат.

336. Абдакимова М. Ю. Особенности международных соглашений

Республики Казахстан с международными организациями [Електронний

ресурс] / М. Ю. Абдакимова // Актуальные проблемы совершенствования

законодательства, правоприменения и правовых теорий в России и за

рубежом : матер. междунар. науч.-практ. конф. (20 ноября 2008 г.). – В 2 т. –

Т. 2. – Челябинск : Филиал МПГУ, ЮУПИ, 2008. – С. 3–10. – Режим

доступу : http://pravmisl.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=2172

337. Архипова Л. Б. Договоры международных экономических

организаций социалистических стран / Л. Б. Архипова. – Москва : Наука,

1989. – 176 с. – ISBN 5-02-012813-9.

338. Бальхаева С. Б. Виды вступления в силу международных

договоров Российской Федерации [Електронний ресурс] / С. Б. Бальхаева //

Журнал российского права. – 2011. – № 8. – С. 56–64. – Библиогр. : с. 64. –

ISSN 2500-4298 (online). – Режим доступу : http://www.justicemaker.ru/view-

article.php?id=11&art=2638

339. Бальхаева С. Б. Многосторонние международные договоры

Российской Федерации: особенности вступления в силу [Електронний

ресурс] / Бальхаева Саяна Баировна // Журнал российского права. – 2012. –

№ 10. – С. 82–89. – ISSN 2500-4298 (online). – Режим доступу :

http://www.justicemaker.ru/view-article.php?id=11&art=4033

340. Блищенко И. П. Международное и внутригосударственное право /

И. П. Блищенко. – Москва : Госюриздат, 1960. – 237 с.

341. Блюнчли И. К. Современное международное право

цивилизованных государств, изложенное в виде кодекса : монограф. / И. К.

Блюнчли ; под ред. Г. Л. Комаровский. – Москва : Тип. К. Индриха, 1876. –

608+VI с.

238

342. Брокгауз Ф. А. Ратификация / Энциклопедия в 86 томах с

иллюстрациями и дополнительными материалами [Електронний ресурс] :

[Энцикл. словарь ; иллюстрир. энцикл. наук и искусств ; муз. энцикл.] / Ф. А.

Брокгауз, И. А. Ефрон. – Б. м. : Б. и., 2006. – 1 эл. опт. диск.

343. Буткевич В. Г. Советское право и международный договор / В. Г.

Буткевич. – Киев : Вища шк., 1977. – 262 с.

344. Буткевич В. Г. Соотношение внутригосударственного и

международного права : монография / В. Г. Буткевич. – Киев : Вища шк.,

1981. – 311 с.

345. Ваттель, Эмер. Право народов или принципы естественного права,

применяемые к поведению и делам наций и суверенов / Эмер де Ваттель. –

Москва : Госюриздат, 1960. – 719 с.

346. Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права /

А. С. Гавердовский. – Киев : Вища шк., 1980. – 320 с.

347. Грабарь В. Э. Материалы к истории литературы международного

права в России (1647–1917) / В. Э. Грабарь. – Москва ; Ленинград : Изд-во

АН СССР, 1958. – 490 с.

348. Договор между египетским фараоном Рамзесом II и царем хеттов

Хаттушилем ІІІ (1278 г. до н.э.) // Анцелевич Г. О., Покрещук О. О.

Міжнародне право. Загальна частина : навч. посібн. / Г. О. Анцелевич, О. О.

Покрещук. – Київ : УАЗТ, 1999. – С. 105, 106. – ISBN 966-95455-6-8.

349. Договор об образовании Союза Советских Социалистических

Республик [Електронний ресурс] : Подписан в г. Москва 30 декабря 1922 г. –

Режим доступу : http://constitution.garant.ru/science-

work/modern/4096920/chapter/4/#block_1000

350. Дружков М. П. Заключение многосторонних договоров в рамках и

под эгидой международных организаций / М. П. Дружков ; Ин-т государства

и права АН УССР. – Киев : Наук. думка, 1986. – 104 с.

239

351. Евинтов В. И. Многоязычные договоры в современном

международном праве : монограф. / В. И. Евинтов ; отв. ред. Н. Н. Ульянова ;

Ин-т государства и права АН УССР. – Киев : Наук. думка, 1981. – 134 с.

352. Жеребкин В. Е. Логика : учеб. пособие / В. Е. Жеребкин. –

Харьков : Изд-во Харьк. ун-та, 1968. – 256 с.

353. Заключительные статьи многосторонних договоров [Електронний

ресурс] : Руководство Организации Объединенных Наций. – Нью-Йорк, 2004.

– 126 с. – ISBN 92-1-433014-X. – Режим доступу :

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/final_clauses.pdf

354. Заключительный акт Венского конгресса [Електронний ресурс] :

Принят в г. Вена 9 (21) июня 1815 г. – Режим доступу :

http://www.history.ru/content/view/1226/87/

355. Захаров Н. А. Курс общего международного права / Н. А. Захаров.

– Петроград : Тип. Д. П. Вейсбрут, 1917. – 464 с.

356. Золотой фонд российской науки международного права. Т. ІІІ :

Международное право / В. А. Уляницкий ; Рос. акад. правосудия, Рос. ассоц.

междунар. права. – Москва : Междунар. отношения, 2010. – 488 с. –

ISBN 978-5-7133-1359-3.

357. Каламкарян Р. А. Право международных договоров. Применение

международных договоров во времени и пространстве : монограф. / Р. А.

Каламкарян ; Ин-т государства и права РАН. – Москва : Наука, 2015. – 277 с.

– ISBN 978-5-02-039173-4.

358. Камаровский Л. А. Международное право : Лекции / Л. А.

Камаровский, В. А. Ульяницкий. – Москва : Унив. тип., 1908. – 276 с.

359. Кожевников Ф. И. Русское государство и международное право

(до ХХ века) / Ф. И. Кожевников. – Москва : Юрид. изд-во М-ва юстиции

СССР, 1947. – 336 с.

360. Кожевников Ф. И. Учебное пособие по международному

публичному праву (очерки) : учеб. пособие / Ф. И. Кожевников. – Москва :

Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1947. – 271 с.

240

361. Конвенция об оказании продовольственной помощи 1999 года

[Електронний ресурс] : Подготовлена в г. Лондон 13 апреля 1999 г. – Режим

доступу : http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/food_aid.shtml

362. Конвенция относительно обеспечения свободного плавания по

Суэцкому каналу [Електронний ресурс] : Учинена в г. Константинополь

17 (29) октября 1888 г. – Режим доступу :

http://docs.pravo.ru/document/view/18319733/

363. Конституция (Основной Закон) Союза Советских

Социалистических Республик [Електронний ресурс] : Утверждена II Съездом

Советов Союза ССР 31 января 1924 г. – Режим доступу :

http://constitution.garant.ru/history/ussr-rsfsr/1924/red_1924/

364. Конституция (Основной закон) Союза Советских

Социалистических Республик [Електронний ресурс] : Утверждена

постановлением Чрезвычайного VIII Съезда Советов Союза Советских

Социалистических Республик от 5 декабря 1936 г. – Режим доступу :

http://constitution.garant.ru/history/ussr-rsfsr/1936/red_1936/3958676/

365. Конституция (Основной закон) Союза Советских

Социалистических Республик от 5 декабря 1936 г. в редакции от 1 февраля

1944 г. [Електронний ресурс] : В редакции от 1 февраля 1944 г. – Режим

доступу : http://constitution.garant.ru/history/ussr-rsfsr/1936/red_1936/3958683/

366. Конституция (Основной Закон) Союза Советских

Социалистических Республик [Електронний ресурс] : Принята на

внеочередной седьмой сессии Верховного Совета СССР девятого созыва 7

октября 1977 г. – Режим доступу : http://constitution.garant.ru/history/ussr-

rsfsr/1977/

367. Конституция Украинской Социалистической Советской

Республики [Електронний ресурс] : Утверждена Всеукраинским съездом

Советов в заседании 10-го марта 1919 года и принята в окончательной

редакции Всеукраинским Центральным Исполнительным Комитетом в

241

заседании 14-го марта. – Режим доступу :

http://constituanta.blogspot.com/2012/01/1919.html

368. Коровин Е. А. Международные договоры и акты нового времени /

Е. А. Коровин. – Москва ; Ленинград : Госиздат, 1924. – 394 с. – (Проблемы

советского права).

369. Лисовский В. И. Международное право : учебн. / В. И. Лисовский ;

отв. ред. А. М. Ладыженский. – Киев : Изд-во Киев. госуд. ун-та им. Т. Г.

Шевченко, 1955. – 478 с.

370. Лист Ф. Международное право в систематическом изложении :

перевод с 6-го немецкого издания / Ф. Лист, проф. Берлин. ун-та ; под ред., с

предисл. и доп. : В. Э. Грабарь, проф. – 4-е рус. изд., испр., и доп. – Юрьев

(Дерпт) : Тип. К. Маттисена, 1917. – 674 с. – репринтная копия.

371. Лозовик М. П. Согласие государства на обязательность для него

международного договора : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 –

Международое право; Европейское право / М. П. Лозовик. – Москва : [б. и.],

2003. – 178 с.

372. Лукашук И. И. Современное право международных договоров. В

2-х т. – Т. І. Заключение международных договоров / И. И. Лукашук ; Рос.

Акад. наук ; Ин-т государства и права РАН. – Москва : Волтерс Клувер,

2004. – 672 с. – ISBN 5-466-00036-1 (в пер.).

373. Магар, Сулейман Истифанус. Международные договоры с

участием международных организаций : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.10 – международное право / Сулейман Истифанус Магар ; Московский

госуд. ун-тет им. М. В. Ломоносова. – Москва, 1973. – 15 с.

374. Мартенс Ф. Ф. Современное международное право

цивилизованных народов. Т. 1 / Ф. Ф. Мартенс ; авт. предисл. Ф. Ф. Мартенс.

– 5-е изд., испр. и доп. – Санкт-Петербург : Тип. Мин-ва пут. сообщ. (А.

Бенке), 1904. – 438 с.

242

375. Международное право. Словарь–справочник / В. Н. Додонов, В. П.

Панов, О. Г. Румянцев ; под общей ред. акад. МАИ, д.ю.н. В. Н. Трофимова. –

Москва : ИНФРА–М, 1998. – 368 с. – ISBN 5-86225-312-2.

376. Международное право = Völkerrecht : научн. изд. / Вольфганг Граф

Витцтум [и др.] ; пер. с нем. / [В. Бергманн, пред., сост.] ; [науч. ред. и сост.

указ. Т. Ф. Яковлева]. – Москва : Инфотропик Медиа, 2011. – 992 с. –

(Германская юридическая литература: современный подход : серия ; Кн. 2). –

Доп. тит. л. нем. – ISBN 978-5-9998-0038-1.

377. Мирный договор между Россией и Украиной, с одной стороны, и

Польшей – с другой (Рижский мирный договор) [Електронний ресурс] :

Составлен и подписан в г. Рига 18 марта 1921 г. – Режим доступу :

http://www.brestobl.com/nasel/naselen/dok/1921/80.html

378. Мюллерсон Р. А. Соотношение международного и национального

права / Р. А. Мюллерсон. – Москва : Междунар. отношения, 1982. – 135 с.

379. Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное

право : В 2-х т. Т. 1: Кн. 1: Формирование международного права. Кн. 2:

Международное сообщество / Пер. с фр. – Киев : Сфера, 2000. – 440 с. –

ISBN 966-7267-41-5.

380. О введении в действие Закона СССР «О порядке заключения,

исполнения и денонсации международных договоров СССР» [Електронний

ресурс] : Постановление Верховного Совета ССР от 6 июля 1978 г. № 7771-

IX. – Режим доступу :

http://www.lawrussia.ru/texts/legal_383/doc383a858x257.htm

381. О порядке заключения и ратификации международных договоров

Союза ССР [Електронний ресурс] : Постановление Центрального

Исполнительного Комитета СССР от 21 мая 1925 г. – Режим доступу :

http://zakon.law7.ru/base18/part7/d18ru7087.htm

382. О порядке заключения, исполнения и денонсации международных

договоров СССР [Електронний ресурс] : Закон СССР от 6 июля 1978 г.

243

№ 7770-IX. – Режим доступу :

http://www.lawrussia.ru/texts/legal_383/doc383a858x257.htm

383. О порядке представления международных договоров и

соглашений, заключаемых от имени Союза ССР, на одобрение, утверждение

и ратификацию Правительства Союза ССР [Електронний ресурс] :

Постановление Центрального Исполнительного Комитета СССР и Совета

Народных Комиссаров СССР от 2 октября 1925 г. – Режим доступу :

http://zakon.law7.ru/base29/part9/d29ru9112.htm

384. О порядке ратификации и денонсации международных договоров

СССР [Електронний ресурс] : Закон СССР от 20 августа 1938 г.– Режим

доступу : http://ru.wikisource.org/wiki/Страница:Sbornik_zakonov_1938-

1956.djvu/185

385. О предоставлении союзным республикам полномочий в области

внешних сношений и о преобразовании в связи с этим Народного

комиссариата иностранных дел из общесоюзного в союзно-республиканский

народный комиссариат [Електронний ресурс] : Закон СССР от 1 февраля

1944 г. – Режим доступу : http://constitution.garant.ru/history/ussr-

rsfsr/1936/zakony/3946734/#141

386. Обзор процесса заключения многосторонних договоров

[Електронний ресурс] : Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН от 10

декабря 1981 г. № A/RES/36/112. – Режим доступу :

http://www.un.org/ru/documents/ods.asp?m=A/RES/36/112

387. Оппенгейм Л. Международное право / Л. Оппенгейм ; пер. с 6-го

англ. изд. А. Н. Ивенского, И. Я. Левина и М. А. Моро ; под ред. С. Б.

Крылова. – В 2-х т. Том 1. Мир. Полутом 2. – Москва : Изд-во иностр. лит. –

1949. – 548 с.

388. Осминин Б. И. Вопросы самоисполнимости международных

договоров (на примере США, Нидерландов и России) [Електронний ресурс] /

Б. И. Осминин // Журнал российского права. – 2012. – № 6. – С. 80–89. –

244

ISSN 2500-4298 (online). – Режим доступу : http://justicemaker.ru/view-

article.php?id=13&art=3036

389. Осминин Б. И. Временное применение международных договоров:

практика государств [Електронний ресурс] / Борис Иванович Осминин //

Журнал российского права. – 2013. – № 12. – С. 110–12. – ISSN 2500-4298

(online). – Режим доступу : http://of-law.ru/stati/vremennoe-primenenie-

mezhdunarodnykh-dogovorov-praktika-gosudarstv.html

390. Осминин Б. И. Заключение и имплементация международных

договоров и внутригосударственное право / Б. И. Осминин. – Москва :

Инфотропик Медиа, 2010. – 400 с. – ISBN 978-5-9998-0005-3 (в пер.).

391. Поленц О. Э. Ратификация международных договоров / О. Э.

Поленц ; отв. ред. В. Н. Дурденевский. – Москва ; Ленинград : АН СССР,

1950. – 63 с.

392. Правительству Соединенных Штатов Америки [Електронний

ресурс] : Письмо Премьер-министра Украины В. Фокина от 28 июля 1992 г. –

Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0001120-92

393. Рияка В. А. Ратификация международных договоров : автореф.

дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 – международное право / В. А. Рияка. –

Киев : [б. и.], 1983. – 25 с. – рус.

394. Руководство по международным договорам [Електронний ресурс] :

Подготовлено Договорной секцией Управления по правовым вопросам

Организации Объединенных Наций. Отпечатано Секцией размножения

документов Организации Объединенных Наций. – Нью-Йорк, 2002. – 80 с. –

Режим доступу : http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/treaty_handbook.pdf

395. Соглашение между Международной организацией труда и

Всемирной организацией здравоохранения [Електронний ресурс] :

Совершено в г. Женева 10 июля 1948 г. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/993_177

396. Соглашение между Международным агентством по атомной

энергии и Всемирной организацией здравоохранения [Електронний ресурс] :

245

Принято в г. Вена 28 мая 1959 г. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_367

397. Соглашение между Организацией Объединенных Наций и

правительством Соединенных Штатов Америки относительно

месторасположения Центральных учреждений Объединенных Наций

[Електронний ресурс] : Составлено в Лейк Соксес, г. Нью-Йорк, 26 июня

1947 г. – Режим доступу :

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/headquar.shtml

398. Соглашение между Организацией Объединенных Наций и Фондом

Организации Объединенных Наций [Електронний ресурс] : Совершено в

г. Нью-Йорк 12 июня 1998 г. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_618

399. Соглашение о взаимоотношениях между Организацией

Объединенных Наций и Международным органом по морскому дну

[Електронний ресурс] : Подписано в г. Нью-Йорк 14 марта 1997 г. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_373

400. Союзный рабоче-крестьянский договор между Российской

Социалистической Федеративной Советской Республикой и Украинской

Социалистической Советской Республикой [Електронний ресурс] : Подписан

в г. Москва 28 декабря 1920 г. – Режим доступу :

http://constituanta.blogspot.com/2014/05/1920.html

401. Талалаев А. Н. Международные договоры в современном мире

(Вопросы права международных договоров в свете работы Венской

конференции ООН 1968–1969 г.г.) / А. Н. Талалаев. – Москва : Междунар.

отношения, 1973. – 248 с.

402. Талалаев А. Н. Право международных договоров / А. Н. Талалаев.

Том 1 : Общие вопросы / Отв. ред. Л. Н. Шестаков. – Москва : Зерцало, 2011.

– 280 с. – (Серия «Русское юридическое наследие»). – ISBN 978-5-8078-0187-

6.

246

403. Талалаев А. Н. Право международных договоров / А. Н. Талалаев.

Том 2 : Действие и применение договоров. Договоры с участием

международных организаций / Отв. ред. Л. Н. Шестаков. – Москва : Зерцало,

2011. – 504 с. – (Серия «Русское юридическое наследие»). – ISBN 978-5-8078-

0188-3.

404. Талалаев А. Н. Право международных договоров: историко-

правовой очерк / А. Н. Талалаев // Советский ежегодник международного

права. – 1972. – Москва : Наука, 1974. – С. 52–60. – ISSN 0584–5335.

405. Тимченко Л. Д. Международное право : учебн. / Л. Д. Тимченко. –

Харьков : Изд-во «Консум», Ун-т внутр. дел, 1999. – 528 с. – ISBN 966-610-

005-3, ISBN 966-7124-68-1.

406. Тиунов О. И. Принцип соблюдения договоров в международном

праве : учеб. пособие по спец. курсу / О. И. Тиунов ; отв. ред. А. В. Москалев.

– Пермь : Перм. гос. ун-т, 1976. – 152 с.

407. Тункин Г. И. Теория международного права / Г. И. Тункин ; под

общ. ред. : Шестакова Л. Н. – Москва : Зерцало, Зерцало, 2000. – 416 c.

408. Ульянова Н. Н. Общие многосторонние договоры в современных

международных отношениях (некоторые вопросы теории) : монограф. / Н. Н.

Ульянова ; отв. ред. В. М. Корецкий. – Киев : Наук. думка, 1981. – 260 с.

409. Учреждение Комиссии международного права [Електронний

ресурс] : Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН от 21 ноября 1947 г.

№ A/RES/174(II). – Режим доступу :

http://www.un.org/ru/documents/ods.asp?m=A/RES/174(II)

410. Фабриков Э. М. Международный договор (его подготовка и

оформление) / Э. М. Фабриков. – Москва : Моск. гос. ун-т им. М. В.

Ломоносова, 1957. – 58 с.

411. Фердросс А. Международное право / А. Фердросс ; под ред. и с

предисл. Г. И. Тункина ; пер. с нем. : Ф. А. Кублицкого, Г. И. Нарышкиной. –

Москва : Изд-во иностр. лит., 1959. – 652 с.

247

412. Шуршалов В. М. Основные вопросы теории международного

договора / В. М. Шуршалов ; отв. ред. В. В. Евгеньев. – Москва : Изд-во АН

СССР, 1959. – 472 с.

413. Эйхельман О. О. Очерки из лекций по международному праву /

О. О. Эйхельман // Антологія української юридичної думки. – В 10 т. /

Редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 8. Міжнародне право /

Упорядники : В. Н. Денисов, К. О. Савчук ; відп. ред. В. Н. Денисов. – Київ :

Вид. Дім «Юрид. кн.», 2004. – С. 317–331. – ISBN 966-7791-22-Х, ISBN 966-

7791-35-1.

414. Agreement Establishing the European Bank for Reconstruction and

Development [Електронний ресурс] : Done at Paris on 29 May 1990. – Режим

доступу : http://www.ebrd.com/downloads/research/guides/basics.pdf. – P. 3–45.

415. Aust, Anthony. Handbook of International Law / Anthony Aust. –

Cambridge University Press, 2005. – 842 p. – ISBN-13978-0-511-13699-3 eBook

(NetLibrary), ISBN-10 0-511-13699-4 eBook (NetLibrary).

416. Association Agreement between the European Union and the European

Atomic Energy Community and their Member States, of the one part, and the

Republic of Moldova, of the other part [Електронний ресурс] : Drawn up at

Brussels on 27 June 2014. – Режим доступу :

http://eeas.europa.eu/moldova/pdf/eu-md_aa-dcfta_en.pdf

417. August Reinisch, Professor of International Law, University of Vienna.

Convention on the privileges and immunities of the United Nations. Convention on

the privileges and immunities of the specialized agencies [Електронний ресурс] :

United Nations Audiovisual Library of International Law. – 2009. – 4 p. – Режим

доступу : http://legal.un.org/avl/pdf/ha/cpiun-cpisa/cpiun-cpisa_e.pdf

418. Bederman, David J. International Law in Antiquity / David J.

Bederman. – Cambridge University Press, 2004. – 345 p. – ISBN 0-511-03166-1

eBook (Adobe Reader), ISBN 0-521-79197-9 hardback.

419. Bolintineanu, Alexandru. Expression of Consent to be Bound by a

Treaty in the Light of the 1969 Vienna Convention / Alexandru Bolintineanu //

248

The American Journal of International Law. – Vol. 68. – No. 4 (Oct., 1974). –

Pp. 672–686. – ISSN 0002–9300.

420. Charter of Arab League [Електронний ресурс] : Drawn up in Cairo on

March 22, 1945. – Режим доступу :

http://www.refworld.org/docid/3ae6b3ab18.html

421. Charter of the Organization of American States [Електронний

ресурс] : Signed in Bogotá on 30 April 1948. – Режим доступу :

http://www.oas.org/dil/treaties_A-

41_Charter_of_the_Organization_of_American_States.htm

422. Charter of the United Nations [Електронний ресурс] : Done at the city

of San Francisco, June 26, 1945. – Режим доступу :

http://www.un.org/en/documents/charter/

423. Conclusions of the Presidency [Електронний ресурс] : European

Council in Edinburgh, 11–12 December, 1992. – Режим доступу :

http://www.europarl.europa.eu/summits/edinburgh/a0_en.pdf

424. Consolidated version of the Treaty on European Union [Електронний

ресурс] : Done at Maastricht on 7 February 1992. – Режим доступу : http://eur-

lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A12012M%2FTXT

425. Consolidated version of the Treaty on the functioning of the European

Union [Електронний ресурс] : Done at Rome 25 March 1957. – Режим доступу :

http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/PDF/?uri=CELEX:12012E/TXT

426. Constitution of the International Labour Organisation [Електронний

ресурс] : International Labour Office. – Geneva, 2010. – 102 p. – Режим

доступу : http://www.ilo.org/public/english/bureau/leg/download/constitution.pdf

427. Constitution of the United Nations Industrial Development

Organization [Електронний ресурс] : Adopted at Vienna 8 on April 1979. –

Режим доступу :

http://www.unido.org/fileadmin/user_media/UNIDO_Header_Site/About/UNIDO_

Constitution.pdf

249

428. Constitution of the United States [Електронний ресурс] : Written in

1787, ratified in 1788, and in operation since 1789. – Режим доступу :

https://www.senate.gov/civics/constitution_item/constitution.htm

429. Constitutive Act of the African Union [Електронний ресурс] : Done at

Lome, Togo, on 11 July 2000. – Режим доступу :

http://www.au.int/en/sites/default/files/ConstitutiveAct_EN.pd

430. Convention for the Pacific Settlement of International Disputes

(Hague I) [Електронний ресурс] : Done at the Hague, the 29th July, 1899. –

Режим доступу : http://avalon.law.yale.edu/19th_century/hague01.asp

431. Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental

Freedoms [Електронний ресурс] : Done at Rome on November 4, 1950. – Режим

доступу : http://www.echr.coe.int/Documents/Convention_ENG.pdf

432. Convention on Certain Questions Relating to the Conflict of Nationality

Law [Електронний ресурс] : Done at The Hague, 12 April 1930. – Режим

доступу : http://www.refworld.org/docid/3ae6b3b00.html

433. Convention on Laundering, Search, Seizure and Confiscation of the

Proceeds from Crime (ETS № 141) [Електронний ресурс] : Done at Strasbourg

on 8 November 1990. – Режим доступу :

http://www.conventions.coe.int/Treaty/Commun/ChercheSig.asp?NT=141&CM=8

&DF=11/06/2014&CL=ENG

434. Convention on the Privileges and Immunities of the United Nations

[Електронний ресурс] : Adopted by the General Assembly of the United Nations

on 13 February 1946. – Режим доступу :

http://www.un.org/en/ethics/pdf/convention.pdf

435. Convention Providing a Uniform Law for Cheques [Електронний

ресурс] : Done at Geneva, the 19th day of March, 1931. – Режим доступу :

http://www.jus.uio.no/english/services/library/treaties/09/9-03/law-cheques.xml

436. Convention Respecting the Laws and Customs of War on Land

(Hague IV) [Електронний ресурс] : Done at the Hague, the 18th October, 1907. –

Режим доступу : http://avalon.law.yale.edu/20th_century/hague04.asp

250

437. Convention Respecting the Rights and Duties of Neutral Powers and

Persons in Case of War on Land (Hague V) [Електронний ресурс] : Done at the

Hague, the 18th October, 1907. – Режим доступу :

http://avalon.law.yale.edu/20th_century/hague05.asp

438. Convention with Respect to the Laws and Customs of War on Land

(Hague II) [Електронний ресурс] : Done at the Hague, the 29th July, 1899. –

Режим доступу : http://avalon.law.yale.edu/19th_century/hague02.asp

439. Dörr Oliver, Schmalenbach Kirsten. Vienna Convention on the Law of

Treaties. A Commentary / Oliver Dörr, Kirsten Schmalenbach. – Springer Science

& Business Media, Nov 22, 2011. –Political Science. – 1477 p. – ISBN 978-3-642-

19290-6.

440. Draft Articles on the Law of Treaties [Електронний ресурс] : Adopted

by the International Law Commission at its eighteenth session, in 1966, and

submitted to the General Assembly as a part of the Commission’s report covering

the work of that session (at para. 38). – Режим доступу :

http://legal.un.org/docs/?path=../ilc/texts/instruments/english/draft_articles/1_1_19

66.pdf&lang=EF

441. Draft Articles on the Law of Treaties with commentaries

[Електронний ресурс] : Adopted by the International Law Commission at its

eighteenth session, in 1966, and submitted to the General Assembly as a part of the

Commission’s report covering the work of that session (at para. 38). – Режим

доступу :

http://legal.un.org/docs/?path=../ilc/texts/instruments/english/commentaries/1_1_1

966.pdf&lang=EF

442. Exchange of letters between the Secretary General of the Council of

Europe and the President of the Commission of the European Communities on 5

November 1996 supplementing the «Arrangement» between the Council of Europe

and the European Community concluded on 16 June 1987 [Електронний ресурс] :

Done at Brussels on 5 November 1996 and at Strasbourg on 5 November 1996. –

251

Режим доступу : http://www.coe.int/t/der/docs/MoU_compendium_en.pdf. –

P. 8–11.

443. Financial and Administrative Framework Agreement between the

European Community represented by the Commission of the European

Communities and the United Nations [Електронний ресурс] : Signed in Brussels

on 23 April 2003. – Режим доступу :

http://ec.europa.eu/europeaid/sites/devco/files/procedures-fafa-un-ec_en.pdf

444. Fitzmaurice, Malgosia. Consent to be Bound – Anything new Under the

Sun / Malgosia Fitzmaurice // Nordic Journal of International Law published

(2006). – Pp. 483–507. – ISSN 0902–7351.

445. Fitzmaurice, Malgosia. Expression of Consent to bound by a Treaty as

Developed in Some Environmental Treaties’ / Malgosia Fitzmaurice // (in Essays

on the Law of Treaties, A Collection of Essays in Honour of Bert Vierdag, eds., J.

Klabbers, R. Lefeber), Martinus Nijhoff Publishers. – Kluwer Law International,

1997. – Pp. 59–81.

446. Full text of «Texts of the Ukraine “peace”: with maps» [Електронний

ресурс] : Washington, Government printing office, 1918. – Режим доступу :

https://archive.org/stream/textsofukrainepe00semp/textsofukrainepe00semp_djvu.t

xt

447. Gardiner Richard K. Treaty interpretation. Second edition / Richard K.

Gardiner. – Oxford University Press, 2010. – 409 p. – ISBN 978-0-19-966923-3.

448. Historic archive materials concerning Vienna Convention on the Law

of Treaties 1969 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://legal.un.org/avl/ha/vclt/vclt.html

449. International Coffee Agreement, 1994 [Електронний ресурс] :

Adopted at London by the International Coffee Council on 30 March 1994. –

Режим доступу :

https://treaties.un.org/doc/Publication/UNTS/Volume%201827/volume-1827-I-

31252-English.pdf

252

450. International Coffee Agreement, 2001 [Електронний ресурс] : Done at

London, 28 September 2000. – Режим доступу :

https://treaties.un.org/doc/source/RecentTexts/xix-43eng.pdf

451. International Convention for the Suppression of Counterfeiting

Currency and Protocol [Електронний ресурс] : Signed at Geneva, April 20, 1929.

– Режим доступу : http://www.worldlii.org/int/other/LNTSer/1931/45.html

452. International tropical timber agreement, 2006 [Електронний ресурс] :

Done at Geneva on 27 January 2007. – Режим доступу :

https://treaties.un.org/doc/source/docs/tdtimber3d12_en.pdf

453. Joint Declaration on cooperation and partnership between the Council

of Europe and the European Commission [Електронний ресурс] : Done at

Strasbourg on 3 April 2001. – Режим доступу :

http://www.coe.int/t/der/docs/MoU_compendium_en.pdf

454. Jones, John Mervyn. Full Powers and Ratification: A Study in the

Development of Treaty-making Procedure / John Mervyn Jones. – Cambridge

University Press, 1946. – 182 p.

455. Law of Treaties [Електронний ресурс] : Summaries of the Work of the

International Law Commission. – Режим доступу :

http://legal.un.org/ilc/summaries/1_1.shtml

456. Member States [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.un.org/en/members/index.shtml. – Заголовок з екрану.

457. Official Records of United Nations Conference on the Law of Treaties,

1968–1969 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://legal.un.org/diplomaticconferences/lawoftreaties-1969/lawoftreaties-

1969.html

458. Peace Treaty between the Central Powers and the Ukraine

(Subsequently Accepted by Russia) [Електронний ресурс] : Executed in

quintuplicate at Brest-Litovsk on the 9th day of February, 1918. – Режим

доступу : http://www.firstworldwar.com/source/ukrainianpeacetreaty.htm

253

459. Reparation for injuries suffered in the service of the United Nations

[Електронний ресурс] : Advisory Opinion of 11 April 1949. – Режим доступу :

http://www.icj-cij.org/docket/files/4/1835.pdf

460. Report of the International Law Commission and resolution relating to

article 1 of the Vienna Convention on the Law of Treaties [Електронний ресурс] :

General Assembly resolution 2501 (XXIV) on 12 November 1969. – Режим

доступу : http://www.un.org/ru/documents/ods.asp?m=A/RES/2501(XXIV)

461. Resolution establishing the Preparatory Commission for the

Comprehensive Nuclear Test-Ban Treaty Organization [Електронний ресурс] :

Adopted at New York on 19 November 1996. – Режим доступу :

http://ctbto.org/fileadmin/user_upload/public_information/2009/prepcom_resolutio

n.pdf

462. Status of United Nations Convention against Illicit Traffic in Narcotic

Drugs and Psychotropic Substances [Електронний ресурс] : Concluded at Vienna

on 20 December 1988. – Режим доступу :

https://treaties.un.org/pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=VI-

19&chapter=6&lang=en

463. Status of Vienna Convention on the Law of Treaties [Електронний

ресурс] : Done at Vienna, May 23, 1969. – Режим доступу :

https://treaties.un.org/pages/ViewDetailsIII.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=XXIII

-1&chapter=23&Temp=mtdsg3&clang=_en

464. Status of Vienna Convention on the Law of Treaties between States and

International Organizations or between International Organizations [Електронний

ресурс] : Done at Vienna on 21 March 1986. – Режим доступу :

https://treaties.un.org/pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=XXIII-

3&chapter=23&lang=en

465. Statute of the Council of Europe [Електронний ресурс] : Done at

London on 5 May 1949. – Режим доступу :

http://conventions.coe.int/Treaty/en/Treaties/Html/001.htm

254

466. Statutes of the World Tourism Organization [Електронний ресурс] :

Done at Mexico City on 27 September 1970. – Режим доступу :

http://dtxtq4w60xqpw.cloudfront.net/sites/all/files/docpdf/130718basicdocumentse

nweb.pdf

467. Statement of Intent for the Cooperation between the Council of Europe

and the European Commission in the EU Enlargement Region and the Eastern

Partnership and Southern Mediterranean Countries (EU Neighbourhood Region)

[Електронний ресурс] : Done in Brussels on 1 April 2014. – Режим доступу :

https://rm.coe.int/168066b99e

468. Summary of Practice of the Secretary-General as Depositary of

Multilateral Treaties [Електронний ресурс] : Prepared by the Treaty Section of

the Office of Legal Affairs. – New York. – 1999. – 165 p. – ISBN 92-1-133477-2.

– Режим доступу :

https://treaties.un.org/doc/source/publications/practice/summary_english.pdf

469. Vienna Convention on the Law of Treaties [Електронний ресурс] :

Done at Vienna on 23 May 1969. – Режим доступу :

http://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/conventions/1_1_1969.pdf

470. Vienna Convention on the Law of Treaties between States and

International Organizations or between International Organizations [Електронний

ресурс] : Done at Vienna on 21 March 1986. – Режим доступу :

http://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/conventions/1_2_1986.pdf

471. The Covenant of the League of Nations (Including Amendments

adopted to December, 1924) [Електронний ресурс] : Signed at Paris on 28 April

1919. – Режим доступу : http://www.refworld.org/docid/3dd8b9854.html

472. The European Union and the WTO [Електронний ресурс] :

Understanding the WTO: The Organization Members and Observers. – Режим

доступу :

https://www.wto.org/english/thewto_e/countries_e/european_communities_e.htm

255

473. The North Atlantic Treaty [Електронний ресурс] : Done at

Washington D.C. on 4 April 1949. – Режим доступу :

http://www.nato.int/cps/en/natolive/official_texts_17120.htm

474. The Vienna Conventions on the Law of Treaties. A Commentary /

Edited by Olivier Corten and Pierre Klein. – Oxford, 2011. – 2176 p. – ISBN:

9780199546640.

475. Treaty Interpretation and the Vienna Convention on the Law of Treaties

30 Years On (eds. Malgosia Fitzmaurice, Olufemi Elias and Panos Merkouris) /

Queen Mary Studies in International Law. – Marinus Nijhoff Publishers, 2010. –

372 p. – ISBN 9789004181045.

476. Treaty of Amsterdam amending the Treaty on European Union, the

Treaties establishing the European Communities and certain related acts

[Електронний ресурс] : Signed in Amsterdam on 2 October 1997. – Режим

доступу : https://europa.eu/european-

union/sites/europaeu/files/docs/body/treaty_of_amsterdam_en.pdf

477. Umowa między rządem Rzeczypospolitej Polskiej a rządem

Ukraińskiej Republiki Ludowej [Електронний ресурс] : Podpisano w Warszawie

w kwietniu dnia 21 roku 1920. – Режим доступу :

http://pl.wikisource.org/wiki/Umowa_między_rządem_Rzeczypospolitej_Polskiej_

a_rządem_Ukraińskiej_Republiki_Ludowej_21_kwietnia_1920

478. United Nations Conference on the Law of Treaties between States and

International Organizations or between International Organizations [Електронний

ресурс] : General Assembly resolution A/RES/39/86 on 13 December 1984. –

Режим доступу : http://www.un.org/ru/documents/ods.asp?m=A/RES/39/86