1

ГРЕЙЛІНГ УКРАЇНА

АНАЛІТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ: ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я

ЧОМУ УКРАЇНЦІ БОЯТЬСЯ ВАКЦИНАЦІЇ,

ДО ЧОГО ЦЕ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ

І ЩО МОЖНА ЗРОБИТИ У ВІДПОВІДЬ

Аналіз державної політики України у сфері вакцинації

та фактори недовіри українців до вакцинації.

Засоби комунікації та підходи для подолання загрозливих тенденцій.

Квітень 2011

Підготовлене та видане Грейлінг

2

ЗМІСТ

1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ 3

2. ВСТУП 5

3. ПОШИРЕНІСТЬ ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ В УКРАЇНІ 9

а) Несезонні інфекції, що запобігаються вакцинацією:

загальні тенденції й особливості 10

– туберкульоз 11

– вірусний гепатит 11

– дифтерія 12

– кір 13

– краснуха 13

– правець 14

– поліомієліт 14

– коклюш 14

б) Сезонні інфекції, що запобігаються вакцинацією: міфи та реальність 15

4. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ У СФЕРІ ВАКЦИНАЦІЇ 18

5. ГРОМАДСЬКА ДУМКА ПРО ВАКЦИНАЦІЮ ТА МЕТОДИ ЇЇ ПОЛІПШЕННЯ 23

а) Роль засобів масової інформації у формуванні громадської думки

про вакцинацію в Україні

23

б) Як поліпшити ситуацію

26

6. ВИСНОВКИ 29

7. РЕКОМЕНДОВАНІ КОМУНІКАЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ 31

3

1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глибокий аналіз таких основних факторів людського розвитку як тривалість життя,

рівень смертності, дитяча смертність, розповсюдженість найбільш соціально

небезпечних хвороб тощо дозволяє зробити висновок, що система охорони здоров'я

України потребує термінових реформ. Головною їх метою повинно стати задоволення

потреб більшості громадян та переосмислення пріоритетів державної політики

охорони здоров'я. Зазначені реформи мають відображати рівень соціально-

економічного розвитку країни та реалізовуватися паралельно із ефективною

боротьбою із корупцією й послідовними заходами із відновлення іміджу вітчизняної

системи охорони здоров'я в очах населення.

Питання вакцинації стало найбільш наочною демонстрацією глибини проблем охорони

здоров'я в Україні. В результаті цілої низки чинників, Україна опинилася на межі

критичного падіння рівня колективного імунітету. У багатьох регіонах України рівень

вакцинації впав нижче 80%, що може зруйнувати усі насправді значні досягнення

минулих років у сфері попередження та контролю над інфекційними захворюваннями.

Незважаючи на те, що на даний момент епідеміологічна ситуація в Україні щодо

несезонних захворювань, що можуть попереджуватися вакцинацією, може

характеризуватися як далека від критичної, у середньостроковій перспективі існує

ризик перетворення України на вогнище найбільш соціально небезпечних інфекційних

хвороб.

Серед чинників, що сприяли радикальному зниженню рівня вакцинації в Україні,

найбільш важливими слід назвати такі:

– Зростаючі антивакцинаційні настрої в українському суспільстві, підтримані

численними засобами масової інформації та псевдо експертами, що призвели

до зростаючої кількості відмов від імунізації, насамперед дітей (передумовами

для цього стали: тотальна недовіра Українців до державної системи охорони

здоров'я і навіть до експертного середовища; конкретні трагічні події 2008 року,

пов’язані із вакцинацією, тощо);

– Можливості уникати вакцинації відкрито або приховано, що виникли як наслідок

недосконалого українського законодавства та корупції;

4

– Помилки державної політики вакцинації, які призвели до гострої нестачі вакцин у

більшості українських регіонів.

Зазначене вище вимагає вжиття невідкладних заходів з боку держави, громадських та

міжнародних організацій, медичного та експертного середовища, а також

фармацевтичного бізнесу. Одним з елементів такої діяльності повинно стати

відновлення довіри населення до вакцинації та нейтралізація антивакцинаційної істерії

минулих років. На відміну від юридичних та процедурних чинників, які можуть бути

модернізовані або покращені протягом відносно невеликого проміжку часу, імідж

вакцинації є фактором, який змінити буде найважче. З огляду на це, зазначену

проблему слід вирішувати із усією серйозністю та глибиною, залучаючи до процесу усі

зацікавлені сторони та регулюючі органи. У результаті вироблення та вжиття

відповідних кроків, рівень імунозахисту населення має підвищитися, а показники

захворюваності зменшитися до встановлених норм. Механізмами досягнення

зазначеної мети, що пропонуються за результатами проведеного дослідження, є:

– Покращання статистики та обміну інформацією у сфері інфекційних

захворювань між державними органами охорони здоров'я і населенням;

– Розробка та імплементація Кодексу професійної етики для журналістів, що

пишуть на медичну тематику;

– Медіа-тренінги для журналістів із загальної та ділової преси;

– Загальнонаціональна інформаційно-освітня кампанія, спрямована на посилення

довіри та покращання обізнаності населення щодо способів імунопрофілактики

дітей та дорослих шляхом вакцинації, що повинна бути підтримана та

проведена спільними зусиллями Держави, лікарів, громадських організацій та

фармацевтичного бізнесу.

Зі свого боку Грейлінг як глобальне агентство у сфері зв’язків з громадськістю та

органами державної влади, що має серйозний міжнародний досвід комунікацій у сфері

охорони здоров'я, запрошує усі зацікавлені сторони до дискусії навколо цієї важливої

проблеми. У результаті неї повинні бути вироблені найбільш адекватні рішення, що

допоможуть Україні вийти із цієї потенційно небезпечної ситуації.

5

2. ВСТУП

У сучасному суспільстві рівень економічного й соціального розвитку країни оцінюється,

насамперед, не на основі сухих цифр ВВП і темпів зростання, а якості життя. Це

іноді нечітке поняття включає багато соціально важливих показників, що

демонструють адекватність розподілу матеріальних благ, рівень соціальної

справедливості й задоволення громадян своїм життям , побутовими умовами тощо. У

всіх визначеннях якості життя стан здоров'я і якість медичного обслуговування

завжди займають провідне положення. За розвитком системи охорони здоров'я й

ключовими показниками охорони здоров'я, такими як тривалість життя,

захворюваність, дитяча смертність і поширення інфекційних захворювань, можна

легко судити про загальні показники розвитку країни й держави, пріоритети державної

політики, матеріальне благополуччя населення, громадську культуру і т.д.

У цьому відношенні Україну слід розглядати як країну, де якість життя в цілому є

набагато нижчою, ніж у сусідніх державах-членах ЄС і навіть у деяких колишніх

радянських республіках. Згідно з 20-м Звітом про Людський Розвиток ПРООН 2010

року середня тривалість життя в Україні склала 68,6 років1: 62,3 роки для чоловіків і

74,5 років – для жінок.

Інші важливі показники також далекі від оптимістичних: загальний рівень смертності

складає 1574 осіб на 100 тисяч населення (майже вдвічі вище, ніж в США); дитяча

смертність – приблизно 16 дітей на 1000 народжених живими, що відповідає рівню

менш розвинених країн Азії, Близького Сходу й Латинської Америки. Смертність від

серцево-судинних захворювань в Україні є майже в 3 рази вищою, аніж у країнах ЄС в

абсолютних цифрах, а розповсюдженість онкологічних хвороб є у 1,5 рази більшою2.

Україна також є одним з європейських "лідерів" із поширеності ВІЛ/СНІДУ й

туберкульозу, що викликає сильне занепокоєння не лише серед місцевого населення,

але й у європейських політичних і медичних колах.

Вищезгадані тенденції мають місце на фоні збільшення державних витрат на охорону

здоров'я, які склали приблизно 4,0% ВВП у 2009 році (відповідає рівню таких членів

1 http://hdrstats.undp.org/en/countries/profiles/UKR.html

2 http://medstrana.com/articles/1639/

6

Європейського Союзу, як Болгарія, Естонія, Литва і т.д., але менше рівня,

рекомендованого Всесвітньою організацією охорони здоров'я – 5%)3, і постійних спроб

реформування державного сектору охорони здоров'я. Це ставить серйозні питання

щодо ефективності української системи охорони здоров'я в цілому, сприйняття

здорового способу життя серед українців та їхню довіру до державної медицини.

Таблиця 1.

Тривалість життя, смертність і витрати на охорону здоров'я в деяких країнах

Країна Тривалі

сть

життя

Чолов

іки

Жінки4 Смертність,

на 100 тисяч

людей5

(2010)

Загальні

витрати на

охорону

здоров'я 6,

% валовий

внутрішній

продукт

(2007)

Загальні державні6

витрати на

охорону здоров'я,

як % від загальних

витрат на охорону

здоров'я

(2007)

Росія 66.29 59.8 73.17 1 604 5.4 64.2

Індія 66.80 65.77 67.95 748 4.1 26.2

Казахстан 68.51 63.24 74.08 938 3.7 66.1

Україна 68.58 62.79 74.75 1 574 6.8 57.6

Білорусь 71.20 65.57 77.18 1 377 6.5 74.9

Туреччина 72.50 70.61 74.49 610 5 69.0

Китай 74.68 72.68 76.94 703 4.3 44.7

Польща 76.05 72.1 80.25 1 017 6.4 70.9

Грузія 77.12 73.8 80.82 992 8.2 18.4

США 78.37 75.92 80.93 838 15.7 45.5

ЄС 78.82 75.7 82.13 1 033 7,76 (ЄС 25);

8,6 (ЄС 15)

5,8 % (Нові

держави-

члени ЄС)

–––

Німеччина 80.07 77.82 82.44 1 092 10.4 76.9

3 http://hdrstats.undp.org/en/countries/profiles/UKR.html

4 https://www.cia.gov/library/publications/thttporld-factbook/rankorder/2102rank.html

5 https://www.cia.gov/library/publications/thttpsrld-factbook/fields/2066.html

6 http://www.whttpst/whosis/whostat/EN_WHS10_Full.pdf

7

Однією з основних причин описаної критичної ситуації є корупція, яка стала реальною

"епідемією" української медицини й охорони здоров'я в цілому. Добре відомо, що в

Україні безкоштовної державної медицини у реальності не існує. Практично усі

відвідування докторів на будь-якому рівні супроводжуються подарунками або

оплатами готівкою у тій чи іншій формі. Крім того, більшість препаратів повинні

купувати самі пацієнти. З іншого боку, система державних закупівель у сфері охорони

здоров'я є однією з найбільш корумпованих у всій країні. Згідно з незалежними

оцінками, витік бюджетних коштів у системі охорони здоров'я перевищує 35%, а у

деяких випадках досягає 50%. Та ж сама ситуація спостерігається в приватному

секторі, коли доктори у багатьох випадках одержують винагороду від фармацевтичних

компаній або аптек. Усі спроби змінити або поліпшити цю ситуацію в Україні зазнали

невдачі.

Увесь комплекс проблем, з якими стикається українська система охорони здоров'я,

найбільш наочно проявився останніми роками у такій важливій, але дуже чутливій

галузі як вакцинація. Питання планової й позапланової вакцинації проти інфекційних

захворювань, включаючи сезонні, завжди викликало суперечливі реакції не тільки

серед населення, але й у медичних і експертних колах більшості країн. Причини цього

варту шукати у самій природі вакцин; численних випадках побічних реакцій;

захворюваннях людей незалежно від попередньої вакцинації, і т.д. З іншого боку,

необхідно також ураховувати такі фактори: загальне зниження випадків захворювання

на найбільш серйозні інфекційні хвороби; остаточне знищення деяких інфекцій;

недостатнє усвідомлення природи інфекційних захворювань та існуючої небезпеки їх

поширення, а також ролі вакцинації у їхньому подоланні. Ці фактори створили почуття

захищеності, остаточного знищення інфекційних захворювань, а, отже, відсутності

необхідності у вжитті профілактичних та захисних заходів. У деяких випадках,

широкого розповсюдження набули громадські рухи й масові протести батьків, що

відмовлялися прищеплювати своїх дітей.

Ситуація, що склалася в Україні, є особливо небезпечною, де в результаті декількох

інцидентів і обставин у суспільстві росте негативне відношення до вакцинації, що

призвело до масової відмови громадян і батьків від планових й позапланових

щеплень. На сьогоднішній день, згідно з даними медичних експертів, рівень вакцинації

8

українців від інфекційних захворювань упав майже до 80%7. Водночас, згідно із

даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, якщо цей рівень серед дітей є

нижчим за 95%, країна може зіткнутися з епідеміями різних інфекційних захворювань,

як це відбулося в таких процвітаючих країнах як Японія й Швеція у 1990-х роках.

Враховуючи цю складну ситуацію, Грейлінг, як провідна міжнародна компанія у галузі

комунікацій, поставила перед собою мету провести глибокий аналіз того, які чинники

призвели до антивакцинаційних настроїв в українському суспільстві в минулі роки, що

сприяє цій тенденції у даний час, і які комунікаційні інструменти повинні

використовуватися для відновлення довіри українців до вакцинації як до одного з

найбільш ефективних засобів боротьби з поширенням інфекційних захворювань.

Зі свого боку, Грейлінг запрошує представників уряду й органів місцевого

самоврядування, експертів-медиків і провідні вітчизняні й закордонні фармацевтичні

компанії приєднатися до обговорення цієї своєчасної теми і спільно визначити заходи,

що дозволять Україні уникнути перетворення на вогнище найбільш соціально

небезпечних інфекційних захворювань.

7 http://www.gk-press.if.ua/node/2700

9

3. ПОШИРЕНІСТЬ ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ В УКРАЇНІ

Система захисту населення та профілактики інфекційних захворювань в Україні є

прямим спадкоємцем радянської системи імунопрофілактики, успадкувавши її

переваги і недоліки. Через значну централізацію й контроль в Радянському Союзі в

цілому і в Україні зокрема вдалося охопити вакцинацією більшість населення

щеплення більшості населення і значною мірою досягти рівня імунозахисту,

рекомендованого міжнародними організаціями з охорони здоров'я. У 1964 року у

Радянському Союзі було офіційно оголошено про перемогу над поліомієлітом; віспа

була ліквідована ще в 1936 році; значний прогрес був продемонстрований у боротьбі з

дифтерією, кором, коклюшем, правцем і іншими захворюваннями.

Водночас, через формалізований підхід до розробки календарів і стратегій вакцинації,

"запаморочення від успіхів", замовчування фактів, недосконалих процедур збору

даних і епідеміологічного контролю, лідерство СРСР у галузі боротьби з поширенням

інфекційних захворювань слід вважати сумнівним. Понад те, у багатьох випадках

офіційна статистика не відповідала дійсному стану справ, що підтверджувалося

періодичними спалахами дифтерії, коклюшу, і навіть поліомієліту, інформація про які

була засекречена. Найбільш серйозними проблемами радянської системи

імунопрофілактики були: низька якість вакцин і неадекватна система їх контролю;

залежність від імпорту; погана обладнання підприємств із виробництва вакцин; низька

кваліфікація фахівців з вакцинації та імунопрофілактики; стандартизовані підходи до

вакцинації дітей незалежно від регіону проживання та індивідуальної переносності;

недостатній рівень епідеміологічного контролю та моніторингу поствакцинальних

побічних реакцій тощо. Майже в незміненій формі дана система була успадкована

Україною разом з низькою довірою населення до вітчизняної медицини.

Через глибоку політичну, економічну і соціальну кризу на початку 1990-х в Україні

значною мірою були втрачені досягнення радянської системи імунопрофілактики.

Зокрема, почала руйнуватися система епідеміологічного нагляду; різко знизився

професійний рівень вакцинаційних кампаній і т. ін. Понад те, дезорієнтація населення

у життєвому середовищі, що радикально змінювалося, та свободі слова, що швидко

поширювалася, створили відмінні умову для виходу на сцену багатьох псевдолікарів і

пропагандистів, які з різних особистих мотивів розпочали масований наступ на

10

вакцинацію. Численні відмови громадян від вакцинації себе й своїх дітей, що стали

наслідком цього, ускладнені загальним зниженням імунітету населення та низьким

професійним рівнем вакцинаційних кампаній, спричинили спалахи дифтерії у 1993-95-

х роках, що забрали життя понад 300 українців і прискорили загальне розповсюдження

інфекційних захворювань в Україні.

Незважаючи на підвищену увагу держави до імунопрофілактики й захисту населення

від інфекційних захворювань, розвитку й впровадження національних планів із

вакцинації, значної міжнародної допомоги, епідеміологічна ситуація в Україні

залишається складною.

а) Несезонні інфекції, що запобігаються вакцинацією: загальні тенденції й

особливості

З огляду на географічне положення України, інфекції, ендемічні для тропічних,

субтропічних і субекваторіальних країн, тут не поширені. У той же час, багато

небезпечних для життя інфекцій традиційно розповсюджені на території України, що

вимагає регулярного епідеміологічного контролю, профілактики й імунного захисту.

Перелік інфекцій, для боротьби з якими необхідна профілактика шляхом вакцинації, в

Україні визначається Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 02.03.2006 р.

№ 48 "Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості

й обігу медичних імунобіологічних препаратів"8. Згідно із цим Наказом, в Україні

здійснюються щеплення проти таких захворювань: туберкульоз, гепатит B,

дифтерія, коклюш, правець, поліомієліт, гемофільна інфекція, кір, краснуха та

паротит.

Оцінка поширення в Україні інфекційних захворювань, що запобігаються вакцинацією,

є досить складним завданням. Причинами цього є: недосконала система збору даних,

застаріле лабораторне обладнання і технології, замовчування інформації про

реальний стан справ, недостатня відкритість влади охорони здоров'я тощо. Таким

чином, щоб одержати відносно об'єктивні дані вкрай необхідним є порівняльний аналіз

8 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0665-06

11

офіційної статистики, результатів наукових досліджень і оцінок міжнародних

організацій.

Поширення туберкульозу завжди було ключовою проблемою української

епідеміології та медичної практики. Починаючи з 1992 року, захворюваність стійко

зростала й збільшилася у 2,4 рази до 84,5 випадків на 100 тисяч людей до 2005 року,

коли був зареєстроване максимальне значення цього показника. Смертність в

епідемічний період збільшилася у 2,7 рази з 9,5 випадків у 1992 до 25,3 випадків на

100 тисяч людей у 2005 році.

З 2006 року реєструється поступове зниження захворюваності й показників смертності.

У 2009 році поширення туберкульозу складало 74,4 випадки на 100 тисяч людей

(усього 31 807 осіб), що на 7% менше, ніж у 2008 році і на 12 % менше, ніж у 2005 році.

Рівень смертності знизився на 29% з 25,3 випадків на 100 тисяч людей в 2006 році до

18,2 випадків на 100 тисяч у 2009 році (7676 людей) і до 16,7 випадків у 2010 році9.

Близько 86% хворих туберкульозом були людьми працездатного й репродуктивного

віку.

Згідно з оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я, в Україні 16% вперше

зареєстрованих хворих на туберкульоз мають стійку до багатьох препаратів форму

захворювання; серед рецидивів полірезистентна форма перевищує 50%. Україна є

однією з 27 країн світу, де реєструється 85% випадків полірезистентного туберкульозу,

і займає 4-е місце у світі з поширення полірезистентного туберкульозу серед вперше

зареєстрованих пацієнтів (у 2008 році вона була на 5-му місці). В Україні були

зареєстровані випадки посиленої стійкості до лікарських препаратів (майже до всіх

протитуберкульозних препаратів), як і в інших 54 країнах світу.

З огляду на наведені дані, Україна посідає одне з перших місць у Європи і СНД щодо

поширеності туберкульозу. За багатьма показниками, наприклад, смертності, в Україні

слід констатувати наявність епідемії туберкульозу. Це вимагає переоцінки пріоритетів

державної політики у сфері охорони здоров'я та вжиття термінових спільних дій із

регіональними й всесвітніми організаціями охорони здоров'я.

9 B. XOM’ЯКOB. Лінія Смерті//Контракти, 04 квітня, 2011 p., C.17

12

У 2009 році поширення різних форм вірусного гепатиту знизилося на 29,6% до

6335 випадків, що відповідало показнику інтенсивності у 13,71 порівняно із 19,22 у

2008 році. Поширення гепатиту А знизилося на 48,8% у всіх областях України з

показником інтенсивності 5,69 у порівнянні із 11,05 у 2008 році. Поширення

гепатиту B знизилося на 7,2% до 2456 випадків (5,32 у порівнянні з 5,70 у 2008 році).

У той самий час, поширення гострого гепатиту С (що не запобігається вакцинацією)

виросло на 10,65%, що може, зокрема, бути наслідком поліпшення діагностики.

Загалом було зареєстровано 966 випадків вірусу гепатиту C, при чому найвищий

рівень спостерігався у Києві та у Черкасах.

При цьому варто зазначити, що в Україні розповсюдження туберкульозу і різних форм

гепатиту у багатьох випадках є результатом нездорового способу життя деяких груп

населення і значною мірою пов'язане з великим числом хворих на ВІЛ/СНІД. Інші

специфічні групи ризику для таких захворювань – це наркомани, ув'язнені,

проститутки, бездомні та ін.

Як і в інших колишніх радянських республіках, на початку 1990-х в Україні було

зареєстроване збільшення захворюваності на дифтерію. У 1991 році число

інфікованих зросло у 10 разів порівняно із 1990 роком. Найбільш серйозною була

ситуація 1995 року, коли рівень перетнув епідемічний бар'єр і досяг 10,3 випадків на

100 000 людей (приблизно у 50 раз вище, аніж у 1990 році). Число жертв дифтерії в

Україні у ті роки було дуже високим: 111 смертельних випадків в 1994 році та 187 – у

1995 році. Це вимагало вжиття термінових заходів з боку Уряду України та

міжнародних організацій, включаючи додаткове позапланове щеплення дітей і

дорослих. У наступні роки рівень значно знизився й досяг 1,4 випадків на 100 000

людей у 1998 році. До 2005 року число хворих досягло рівня 1990 року. У 2006 році –

68 людей, у 2008 році – 50 (61 згідно даних Всесвітньої організації охорони здоров'я10),

і в 2009 році – 21 людина11. Смертність відповідно знизилася, але лишилася значно

вищою порівняно із країнами Європейського Союзу.

Результати, досягнуті до кінця 2000-их, стали значною мірою наслідком відповідної

політики у сфері вакцинації і у випадку, якщо рівень вакцинації знову знизиться,

10

World Health Statistics 2010 // WHO, 2010 – P. 80 11

http://www.zn.ua/newspaper/articles/873

13

захворюваність може різко зрости, і епідемія дифтерії 1990-х може знову стати

реальністю за короткий період часу.

Кір – одне з найпоширеніших та інфекційних захворювань. В Україні з радянських

часів і дотепер захворюваність на кір характеризується періодичним зростанням і

спадом. У період 1990-2006 рр. було зареєстровано 4 епідемічні спалахи кору: 1991-

1993, 1995-1996, 2001-2002 та 2005-2006 рр. Під час останнього спалаху в Україні

занедужало більше 45 тисяч людей, 5 з них померли. У той період в Україні було

зареєстровано 83% випадків кору із усіх випадків у 53 європейських країнах. У 12

країнах Європи й Північної Америки був зареєстрований "імпорт" кору з України. На

додаток до цього необхідно відзначити, що структура хворих на кір в Україні

змінилася, і кір перестав бути, головним чином, дитячою хворобою, просуваючись до

груп старшого віку. Ці "досягнення" стали однією з основних причин позапланової й

спірної кампанії із вакцинації 2008 року.

За оцінками Міністерства Охорони здоров'я України та експертів Всесвітньої

організації охорони здоров'я, причини спалахів кору в Україні необхідно шукати у

невідповідній вакцинаційній політиці початку 1990-х, коли рівень імунітету населення

значно знизився. Усе це перешкоджало тому, щоб Україна досягла загального

завдання Всесвітньої організації охорони здоров'я про повне знищення кору до 2010

року. Однак ці дані оскаржуються багатьма фахівцями, які говорять, що лише близько

15% населення потребують корекції імунітету, а інші 85% мають опірність до кору.

Так чи інакше, в 2008 році в Україні було зареєстровано 48 випадків захворювання

кором12, в 2009 році захворюваність знизилася до 30 випадків, що відповідає 0,06

випадкам на 100 тисяч людей.

Поширення краснухи в Україні відносно високе й кілька років назад досягло рівня

162 907 випадків. Однак, за останні роки очевидною стала тенденція до зниження

поширення краснухи. В 2008 році в Україні було зареєстровано 3495 випадків

захворювання на краснуху13; у 2009 році цей показник знизився на 17,4% до 2884

випадків (7,52 випадків на 100 тисяч людей). Найбільш значне зниження було

12

World Health Statistics 2010 // WHO, 2010 – P. 80 13

World Health Statistics 2010 // WHO, 2010 – P. 81

14

зареєстровано серед дітей, які, як вважається, є головними носіями цього

захворювання.

В 2009 році в 9 областях України було зареєстровано 12 випадків захворювання на

правець, у порівнянні з 17 випадками у 2008 році, що відповідає 0,03 випадки на 100

тисяч населення.

21 червня 2002 року Україна як частина Європейського регіону отримала статус

території вільної від поліомієліту. Однак, згідно з рекомендаціями Всесвітньої

організації охорони здоров'я, вакцинація найсучаснішими вакцинами усе ще триває.

У минулі роки в Україні виникла несприятлива ситуація з коклюшем, інфекційним

захворюванням, яке можна контролювати специфічною вакцинацією. У 2009 році

захворюваність зросла на 33,0% у 19 областях України. Було зареєстровано 1 364

випадки, що склало 2,95 на 100 тисяч людей, у порівнянні із 2,21 у 2008 році (1025

випадків).

Враховуючи вищенаведені дані, епідеміологічна ситуація в Україні для несезонних

захворювань, що запобігаються вакцинацією, може бути охарактеризована як відносно

нестабільна, але не настільки критична, як стверджують деякі експерти, чиновники й

журналісти. Загалом в Україні розповсюдженість найбільш поширених інфекційних

захворювань суттєво не перевищує рівень європейських країн. Водночас, періодичні

спалахи інфекцій у різних областях України залишають серйозні сумніви щодо повного

контролю українських органів охорони здоров'я над епідемічною ситуацією в Україні.

Якість кампаній із вакцинації, можливе приховування фактів щодо реального

поширення інфекцій, а також незадовільні лабораторні практики можуть призвести до

подальших спалахів найбільш складних інфекційних захворювань. Відмови від

імунізації як додатковий важливий фактор створюють серйозну загрозу для здатності

української держави контролювати епідеміологічну ситуацію в країні.

15

б) Сезонні інфекції, що запобігаються вакцинацією: міфи й реальність

Щороку в Україні, як і в інших європейських країнах, спостерігаються спалахи сезонних

гострих респіраторних вірусних інфекцій (ГРВІ) та грипу. Ці інфекції вважаються

найпоширенішими, і по числу хворих вони значною мірою перевищують інші інфекційні

захворювання. За наявними даними, у 2009 році число хворих на ГРВІ в Україні

досягло майже 9 мільйонів людей, а число громадян, які перехворіли на грип, сягнуло

287 тисяч. ГРВІ та грип є найбільш розповсюдженими причинами негативних наслідків

і супроводжуючих захворювань, таких як пневмонія, що часто приводять до смерті. У

2005-2009 роках середня кількість смертельних випадків від пневмонії склала

приблизно 6200.

Вакцинація є одним із засобів запобігання грипу паралельно із традиційними

методами. Однак, особливості вакцинації проти грипу, у порівнянні з несезонними

захворюваннями, полягають у тому, що штами вірусу змінюються кожний сезон; таким

чином, одноразова вакцинація не забезпечує імунізацію протягом усього життя й

навіть у середньо строковій перспективі, тобто вона повинна проводитися, як мінімум,

щорічно. Навіть у цьому випадку це не дає гарантованого захисту, оскільки поведінка

штамів грипу може змінюватися залежно від регіону і кліматичних умов певної

території. Також може спостерігатися комбінація штамів. Усі згадані фактори роблять

щеплення від грипу необов'язковим у більшості країн і перетворюють це питання на

предмет дебатів серед експертів, політиків і пацієнтів.

Однак, в останні роки вакцинація від грипу стала однією з найбільш гострих тем

суспільного обговорення завдяки "дивній епідемії", що мала місце в Україні у 2009-

2010 роках. З середини жовтня 2009 року в Україні відзначалося збільшення числа

випадків захворювання грипом із симптомами, що відрізнялися від звичайних. Майже в

той самий час були зареєстровані перші смертельні випадки від захворювань,

спричинених ним, особливо у західній частині України. 30 жовтня 2009 року після

бактеріологічного дослідження в Україні офіційно оголосили про епідемію грипу

AH1N1. У листопаді та грудні, незважаючи на карантин у декількох областях України,

захворюваність різко збільшилася, і число смертельних випадків досягло приблизно

1000 осіб. Відсутність чіткого пояснення ситуації від Міністерства охорони здоров'я та

Уряду, помножена на активну істерію у засобах масової інформації, викликало масову

16

паніку серед населення, яка спустошила вулиці та полиці аптек, і спричинила численні

фінансові і політичні спекуляції.

У той момент у друкованих засобах масової інформації, по радіо і на телебаченні було

піднято і активно обговорювалося питання регулярної вакцинації від грипу. Однак,

рівень обговорення та реакція населення на заяви експертів і урядових чиновників

продемонстрували низьку поінформованість громадян про природу вакцинації і

способи захисту свого здоров'я від сезонних захворювань. Численні випадки

самолікування громадян з сумними наслідками стали найбільш яскравим свідченням

цього.

Але сюрпризом для усіх стало те, що порівняння статистики з грипу та випадків ГРВІ

за попередні роки, зроблене деякими експертами і журналістами, продемонструвало,

що загальна кількість хворих не набагато збільшилася. Понад те, захворюваність і

смертність від супутніх захворювань були взагалі нижчими або на тому ж рівні, що й у

попередні періоди. Ці факти, поєднані із загальною недовірою українців до вітчизняної

системи охорони здоров'я, переконали багатьох людей, що епідемія була, по суті,

створена деякими політичними діячами й бізнесменами, які прагли одержати,

відповідно, політичні й фінансові дивіденди від боротьби з невідомою й жахливою

хворобою. Ці думки підтверджувалися деякими свідченнями, що багато чиновників з

уряду та сфери охорони здоров'я одержали значні премії за закупівлю препаратів,

медичного устаткування і матеріалів за рахунок Державного Бюджету.

Найскандальнішим аспектом епідемії була закупівля лікарського препарату Таміфлю,

ефективність якого проти грипу AH1N1 і безпеки для дорослих і дітей не була

підтверджена на 100%.

З іншого боку, епідемія була досить корисна для багатьох політичних діячів, яким

вдалося поліпшити свій імідж в очах населення напередодні кампанії із виборів

Президента України.

Водночас, епідемія виявила загальну неготовність України справлятися з такими

величезними проблемами у галузі охорони здоров'я як з точки зору матеріального

забезпечення пацієнтів, так і з погляду інформаційної підтримки протиепідемічних

заходів. Виявилося, що в умовах надзвичайної ситуації українська державна система

охорони здоров'я є нездатною забезпечити пацієнтів мінімально необхідними

17

гігієнічними та лікарськими препаратами, такими як марлеві маски, протизапальні

засоби тощо. Ці факти підірвали імідж і довіру до української системи охорони

здоров'я ще більше, ніж раніше. Далі така критична ситуація призвела до ініціювання

Міністерством охорони здоров'я численних тендерів з організації піар-кампанії з метою

підвищення ступеню поінформованості громадськості про профілактику й лікування

грипу, а також багатьох інших соціально небезпечних захворювань.

18

4. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В СФЕРІ ВАКЦИНАЦІЇ

Імунопрофілактика в Україні регулюється Законом України "Про забезпечення

санітарного та епідеміологічного благополуччя населення"14 і "Про захист населення

від інфекційних хвороб"15. У статті 12 останнього закону зазначається, що

профілактична імунізація повинна здійснюватися після медичного обстеження людини

та у випадку відсутності медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам

профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після одержання об'єктивної

інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакциналні

ускладнення. Особам, які не досягнули п’ятнадцятирічного віку чи визнані у

встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться

за згодою їх об'єктивного поінформованих батьків або інших законних представників.

Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових

профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове

підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження – засвідчити це актом у

присутності свідків.

На підставі цих юридичних документів, вакцинація в Україні не є обов'язковою й

заснована на добрій волі особи або її юридичних представників. Однак, у дійсності, ці

правові норми не функціонують, оскільки вони нейтралізуються відмовою більшості

шкіл, ясел, дитячих садків, літніх таборів, середніх шкіл та вищих навчальних закладів

приймати дітей, які не зробили обов'язкове щеплення. Така відмова ґрунтується на

положеннях Закону "Про захист населення від інфекційних захворювань", у статті 15

якого зазначено, що дітям, які не отримали щеплення за календарем вакцинації, не

дозволено відвідувати дитячі заклади. У свою чергу, це положення Закону суперечить

статті 53 Конституції України (яка має юридичну перевагу в цьому випадку), у тому, що

повна загальна середня освіта є обов'язковою, і держава забезпечує доступність

дошкільної, загальної середньої, професійної й вищої освіти в державних навчальних

закладах. На додаток до цього згідно зі Статтею 12 Закону України "Про захист

населення від інфекційних хвороб" і Статтею 27 Закону України "Про забезпечення

санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" лише 6 щеплень

14

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=4004-12 15

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1645-14

19

уважаються обов'язковими: проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, коклюшу,

правця й кору.

Усе це приводить до численних випадків, коли дорослі й батьки, що відмовляються від

вакцинації, досягають "неофіційних" угод з докторами (доктори вказують факт

вакцинації у відповідних документах, але насправді її не проводять).

Основним документом регулювання в сфері вакцинації є проект Постанови

Міністерства охорони здоров'я "Про порядок профілактичної вакцинації в Україні й

контролі якості й обігу імунобіологічних препаратів". Цей проект повинен замінити

існуюче Положення 2006 року з тою самою назвою й внести деякі зміни до календаря,

процедур та механізмів вакцинації. "Календар профілактичної вакцинації",

запропонований проектом, передбачає: сімнадцять щеплень для дітей від 1-го дня

народження до 18 місяців від 11-ти інфекцій. Загальна кількість щеплень, включаючи

повторне щеплення на певних етапах до віку 17 років, дорівнює 26. Вони обов'язкові й

класифікуються як "Вікові вакцинації". У цілому, календар складається з 4 категорій:

вікові вакцинації; вакцинації за станом здоров'я; вакцинації на ендемічних й

ензоотичних територіях і рекомендовані вакцинації.

Через критику експертів, пов'язану з недосконалим календарем вакцинації й багатьма

невідповідностями в процедурах вакцинації, Міністерство охорони здоров'я відкликало

проект постанови наприкінці грудня 2010 року для внесення змін і доповнень.

Згадане вище, очевидно, має всі ознаки правової колізії, яка повинна бути терміново

вирішена. З одного боку, нікого не можна примушувати ухвалювати ліки проти його/її

волі й повинні бути передбачені механізми юридичної відмови від вакцинації. З іншого

боку, громадянин не ізолюється від суспільства й не може бути джерелом небезпечних

для життя інфекцій для навколишніх. Ця заява також є безумовно важливою,

враховуючи, що згідно з рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров'я

загальний рівень імунітету не повинен бути меншим за 85%.

За існуючим законодавством в Україні усі обов'язкові щеплення надаються усім

громадянам безкоштовно, тобто вони повинні бути придбані за рахунок Державного

Бюджету України і розподілена по регіональних/ місцевих лікарнях, залежно від їхніх

потреб і планів вакцинації. Будучи цілком адекватним і сучасним підходом, в Україні

20

безкоштовна вакцинація здійснюється із великими труднощами, які створюються

недосконалою бюджетною системою, бюрократією, корупцією та недостатнім

професіоналізмом докторів, відповідальних за вакцинацію.

Найбільш проблематичним питанням тут є процедура державних закупівель, яка в

українських умовах не гарантує, що вакцина вищої якості купується за рахунок

Державного Бюджету. Тобто громадяни, що бажають отримати щеплення, залежать

від продукту, запропонованого їм органами охорони здоров'я; альтернативний спосіб

покупки вакцини за свій рахунок є не доступним для більшості населення.

Невпевненість населення в якості вакцини викликала серйозну дискусію, підтриману

засобами масової інформації, яка стала важливим чинником антивакцинаційних

настроїв у суспільстві.

Нерегулярні перерахування бюджету, тривалі процедури закупівель та постійна

бюджетна криза часто приводять до ситуації, коли регіональні управління охорони

здоров'я відчувають нестачу вакцин. Ситуація стала дуже небезпечною наприкінці

2010 року, коли нестача найважливіших видів вакцин у деяких областях України

досягла 70-75%; у тому ж ключі вона продовжилася і на початку 2011 року. Зазначене

відбувалося на тлі рекордних витрат на охорону здоров'я, передбачених у

Державному Бюджеті 2010 року (300 млн. гривень (37,5 мільйонів доларів США) лише

на вакцинацію). Деякі журналісти й аналітики припускалися думки, що така бюджетна

політика була у багатьох випадках спрямована на збільшення купівлі вакцини у

аптеках тими верствами населення, які могли дозволити зробити це за власний

рахунок. Не було виявлено жодного доказу цього, але рівень довіри населення сильно

знизився. Додатковим чинником цього став той факт, що Україна, яка не виробляє

своєї власної вакцини, є частим отримувачем міжнародної гуманітарної допомоги,

якість якої в багатьох випадках підлягає сумніву.

Враховуючи вищезгадане, планування бюджету на центральному рівні й графік

фактичних витрат коштів в Україні повинні бути радикально поліпшені. На актуальності

цієї проблеми неодноразово наголошував Міністр охорони здоров'я України Ілля Ємць

у своїх численних інтерв'ю.

21

Найбільш скандальним випадком, що виявив проблеми української системи вакцинації

та став головним каталізатором антивакцинаційних настроїв у суспільстві, стала

кампанія із позапланової вакцинації від кору й краснухи у 2008-2009 роках.

У результаті спалахів кору в 2005-2006 роках, Україна потрапила під нагляд

Всесвітньої організації охорони здоров'я, яка оголосила про свої плани повністю

ліквідувати кір до 2010 року. У результаті довгих переговорів Україна погодилася

виконати позапланове щеплення дітей і дорослих комбінованою вакциною від кору та

краснухи, яка була безкоштовно надана ВООЗ/ ЮНІСЕФ.

Позапланова вакцинація була прийнята населенням із сильним скептицизмом,

оскільки більша частина громадян раніше отримала вакцину від кору й краснухи згідно

з державним графіком. Крім того, протести батьків проти позапланової вакцинації

підтримувалися тим фактом, що індійська вакцина, надана Всесвітньою організацією

охорони здоров'я, раніше не була зареєстрована в Україні й не пройшла всі необхідні

процедури контролю з точки зору ефективності, безпеки й негативних ефектів,

відповідно до українського законодавства. Пояснення експертів-медиків та чиновників

МОЗ і ВООЗ, що вакцина була попередньо перевірена Всесвітньою організацією

охорони здоров'я й раніше використовувалася у десятках країн, мала зворотний

ефект. Додаткова аргументація проти позапланової вакцинації, надана журналістами й

деякими докторами, включала те, що індійська вакцина мала 25% ймовірність

негативних наслідків (відкрито зазначену виробником) і була виготовлена з культур,

вирощених у кліматичних умовах, що відрізняються від умов України. Таким чином,

вакцина могла бути не тільки неефективною, але й навіть небезпечною для українців,

згідно з заявами журналістів та експертів. Останні аргументи потрапили на родючий

ґрунт і, враховуючи загальну недовіру населення до державної медицини, призвели до

різкої появи численних ініціатив проти вакцинації по всій країні, які зв'язувалися між

собою через Інтернет та інші засоби комунікації.

Останній і найпотужніший удар по іміджу вакцинації в Україні та вітчизняним органам

охорони здоров'я був нанесений 13 травня 2008 року, коли 17-літній школяр Антон

Тищенко із Краматорська Донецької області, помер через кілька годин після

отримання комбінованої вакцини від кору та краснухи. Протягом наступних днів було

виявлено близько ста випадків настання негативних наслідків у Краматорську та інших

місцях у Донецькій області та в Україні в цілому. Вакцинація була зупинена, і кілька

22

комісій почали розслідування даного випадку. Незважаючи на те, що експертами-

медиками та представниками Всесвітньої організації охорони здоров'я не було

виявлено жодного зв'язку між вакцинацією і смертю Антона Тищенка, цей випадок мав

катастрофічні наслідки для ставлення населення.

Починаючи із травня 2008 року, число відмов робити планову й позапланову

вакцинацію збільшилося у кілька разів. Усі спроби провести об'єктивну дискусію на

рівні держави, експертів та засобів масової інформації не досягли своїх результатів.

Суперечливий характер щеплень і недовіра українців до чиновників зі сфері охорони

здоров'я звели нанівець усі спроби уряду відновити імідж вакцини в очах українського

населення.

У даний момент рівень відкритих відмов робити вакцинацію становить приблизно 10%.

Враховуючи можливість приховати відмову, кількість людей, що просто не відвідує

лікарні для отримання щеплення, і нестачу вакцини, рівень вакцинації в Україні є

критичним.

Загалом, уряд публічно не визнав своїх помилок у непрофесійно організованій

позаплановій кампанії із вакцинації, хоча було мало місце кілька серйозних

кримінальних справ та звільнень. Водночас, недавнє рішення Міністерства охорони

здоров'я, про яке заявив Глава Державної санітарно-епідеміологічної служби України

Сергій Риженко, не проводити будь-які позапланові й окремі вакцинації від кору й

краснухи, і не використовувати будь-які вакцини, які не були раніше зареєстровані в

Україні, можна розглядати як ознаку триваючої "роботи над помилками".

23

5. ГРОМАДСЬКА ДУМКА ПРО ВАКЦИНАЦІЮ Й МЕТОДИ ЇЇ ПОЛІПШЕННЯ

а) Роль засобів масової інформації у формуванні громадської думки про

вакцинацію в Україні

Тема вакцинації була піднята в українських засобах масової інформації ще 2008 року,

коли масові страхи щодо побічних ефектів щеплень в Україні призвели до різкого

падіння імунізації. Безвідповідальне висвітлення у ЗМІ кампанії проти вакцинації було

почато у травні 2008 року після смерті 17-літнього хлопчика з Краматорська, який

отримав комбіновану вакцину від кору та краснухи. У результаті позапланова кампанія

із вакцинації від кору та краснухи була призупинена, а сотні тисяч наляканих українців

відмовилися приймати інші типи вакцин, як наприклад вакцину від дифтерії, свинки,

поліомієліту, гепатиту B, туберкульозу, коклюшу й інших – що призвело до більше 10-

відсоткового зниження рівня вакцинації. Тривожна тенденція серед батьків не

прищеплювати своїх дітей виникла, головним чином, у результаті зростаючого тиску

негативного висвітлення у ЗМІ та коментарів осіб, скептично налаштованих до

вакцинації.

Варто зазначити, що у той час як населення Україні є переважно освіченим, чутки і

неправильні сприйняття поширюються доволі легко. З одного боку, це можна пояснити

низьким рівнем життя та невпевненістю в майбутньому, що заважає людям критично

аналізувати дійсність, а з іншого, цілковитій довірі засобам масової інформації, що

лишилася з радянських і навіть дорадянських часів. Постійний політичний безлад й

руйнівна фінансова криза — одна з найгірших у Європі — ще більше зміцнила

недовіру до зруйнованої системи охорони здоров'я в Україні і до влади в цілому.

Щоб зрозуміти передумови цієї ситуації, ми проаналізували український медіа-простір і

прийшли до таких висновків.

В Україні є доволі багато медіа видань і вони переважно не цензоруються, водночас

вони не дотримуються західних стандартів об'єктивності й точності. Наприклад, деякі

друковані засоби масової інформації та он-лайн ресурси після смерті хлопчика

стверджували, що вакцина проти кору та краснухи індійського виробництва стерилізує

24

чоловіків і усе це є частиною плану Теда Тернера, чий благодійний фонд Об'єднаних

Націй, що знаходиться у Вашингтоні, заплатив за вакцину.

У більшості українських ділових засобів масової інформації немає ані спеціальних

розділів, присвячених охороні здоров'я, ані певних редакторів, що працюють у цій темі.

Як правило, журналіст, що пише про загальні бізнес питання, також напише про

охорону здоров'я і, отже, матиме обмежене розуміння специфіки даної галузі. У інших

випадках про охорону здоров'я пишуть редактори наукових або технологічних розділів,

які можуть зрозуміти наукову сторону галузі, але недостатнє уявлення про її

економічну складову.

В Україні виходить значна кількість спеціалізованих засобів масової інформації, що

охоплюють як загальні, так і спеціальні теми охорони здоров'я. Більшість журналістів у

цих виданнях має професійну медичну освіту і глибоке розуміння предмета. Вони

зацікавлені у проведенні інтерв'ю із авторитетними експертами і вченими, детальному

описі нових препаратів, обладнання і методик лікування.

Журналісти, що займаються темою охорони здоров'я в споживчих засобах масової

інформації, рідко мають медичну кваліфікацію і зазвичай цікавляться медичними

темами із загальної точки зору, тобто тими, які є зрозумілими і цікавими

середньостатистичному читачеві. На некомерційній основі вони охоплюють загальні

питання (такі як, наприклад, вакцинація від вірусу папіломи людини, або переваги

використання контактних лінз у порівнянні з окулярами), практично ніколи не

зачіпаючи певні препарати або компанії.

Незважаючи на недостатність професійного підходу до відповідних тематик, в Україні

засоби масової інформації можуть суттєво впливати на знання про медичні питанні й

використання медичних послуг. У цьому випадку також зрозуміло, що засоби масової

інформації відіграють значну роль у громадській охороні здоров'я.

У період 2009-2010 років нами було зафіксовано близько 25 різних топ-публікацій

(включаючи телевізійні історії, ток-шоу за участі державних чиновників і докторів,

випуски новин тощо), пов'язаних з вакцинацією із тональністю від негативної до

нейтральної, що продемонструвала непослідовність інформаційної кампанії та дій

Уряду.

25

Дослідження показує, що більшість батьків отримує інформацію із ЗМІ та Інтернету; і

коли справа доходить до імунізації, більша частина інформації є негативною.

Підсумовану «громадську думку» у цей період можна представити у такий спосіб:

«Я прочитав багато статей у Інтернеті про небезпеку вакцинації, і саме тому я

вірю, якщо в дитини сильна імунна система, вона добре харчується й росте у

нормальному навколишньому середовищі, що важко знайти в нашій країні, ми

можемо сказати, що в дитини є шанс не занедужати».

У цьому контексті варто згадати Євгена Комаровського, харківського педіатра,

єдиного доктора в Україні, який намагався запобігти паніці навколо грипу, яку

спричинила злочинна некомпетентність політиків у листопаді 2009 року. Комаровський

надав збалансований професійний аналіз епідемії грипу й поділився своєю думкою

щодо істерії навколо грипу, безвідповідальних закликів політичних діячів і помилок

чиновників охорони здоров'я.

У результаті своєї інформаційної кампанії доктор КОМАРОВСЬКИЙ став з

найвідоміших і найшанованіших лікарів в Україні. Він є автором багатьох книг і веде

своє власне популярне телешоу "Школа доктора КОМАРОВСЬКОГО". Важливо, що він

підтримує вакцинацію і доводить свою думку на дуже професійному рівні:

"Як людина, яка працювала у інфекційній лікарні багато років, я можу Вас завірити:

вакцинація не виключає ймовірність захворювання. Діти, що страждають від цих

захворювань, і наслідки, м'яко виражаючись, відрізняються. Тому, для нормальних,

розсудливих і свідомих батьків, не може бути ніяких сумнівів відносно "робити

щеплення або не робити". Без сумнівів робити!"

26

б) Як поліпшити ситуацію.

Згідно з нашим аналізом наступні фактори стали ключовими передумовами

антивакцинаційних настроїв в українському суспільстві:

– Негативний імідж та загальна недовіра до державної і навіть приватної систем

охорони здоров'я серед українського населення, що викликане низькими

показниками першої та поширеністю корупції;

– У цілому низькоякісні практики вакцинації в Україні й нездатність державних

органів охорони здоров'я провести скоординовану інформаційну політику з

питань вакцинації;

– Особливості вакцинації як лікування проти інфекційних захворювань;

– Окремі трагічні події в декількох містах України, які вселили в людей страх щодо

безпеки щеплень;

– Ріст негативного відношення українців до фармацевтичних компаній, як

вітчизняних, так і закордонних;

– Безвідповідальна поведінка журналістів, які використовували проблему

вакцинації для підняття своєї особистої популярності й популярності своїх

видань.

Враховуючи сказане вище, слід визнати, що проблема іміджу вакцинації в Україні є

складною й повинна вирішуватися комплексними підходами, із залученням усіх

ключових зацікавлених осіб у цій сфері (державні органі охорони здоров'я (центральні

й місцеві), експерти-медики, фармацевтична промисловість, журналісти, неурядові

організації і асоціації пацієнтів/ батьків). Очевидно, існує потреба у відкритому

громадському обговоренні проблеми вакцинації в Україні, яке повинне бути ініційовано

або державою або на рівні експертів/докторів. Результатом такого обговорення

повинна стати розробка загальнонаціональної стратегії з підвищення рівня

імунопрофілактики в Україні й поліпшення іміджу вакцинації як найбільш ефективного

засобу боротьби з інфекційними захворюваннями.

Важливим елементом цієї стратегії повинне стати покращання статистики у сфері

інфекційних захворювань. Наявність і доступність точної інформації про

епідеміологічну ситуацію в Україні та її тенденції повинні стати важливою

передумовою усвідомлення населенням ризиків, пов'язаних зі зниженням рівня

27

імунізації. Паралельно з поліпшенням скрінінгу та збору даних, використання

мережевих технологій могло б стати найбільш підходящим механізмом інформування

населення про поточну ситуацію з інфекційними захворюваннями й взаємозв'язок між

вакцинацією й рівнем захворюваності. У подальшому повинен бути розроблений

повномасштабний веб-портал з епідеміології, інфекційних хвороб і вакцинації,

який повинен управлятися професійною командою фахівців з комунікацій.

Враховуючи вирішальну роль засобів масової інформації й журналістів у масовій

істерії навколо позапланової вакцинації 2008 року та епідемії грипу 2009 року, та

вплив, який усе це згодом мало на рівень імунізації, питання журналістської етики в

медицині стають більш актуальними. На нашу думку, у медіа просторі України, у якому

відсутні тривалі традиції розумного самообмеження й розуміння наслідків

розповсюдження інформації для здоров'я й добробуту населення, дуже важливо

почати дискусію щодо розробки Кодексу поведінки або Кодексу Етики. Він міг би

бути підписаний усіма журналістами та PR агенціями, що пишуть про охорону здоров'я

і споріднені питання. Кодекс може включати у себе добровільне зобов’язання більш

ретельної перевірки усіх повідомлень із питань охорони здоров'я щодо їх можливих

наслідків для охорони здоров'я; уникнення розповсюдження неперевіреної інформації

та думок експертів із сумнівною кваліфікацією; подання різних точок зору тощо. Цей

процес можуть почати деякі видатні і поважні журналісти, які повинні

продемонструвати приклад етичної поведінки і запропонувати почати обговорення цієї

проблеми, залучаючи до цього процесу експертів та докторів.

Ця діяльність може супроводжуватися навчанням журналістів загальних та бізнес

видань щодо проблематики вакцинації. Під час такого навчання експерти у сфері

медицини та комунікацій з України та іноземних країн можуть поділитися своєю

експертною думкою про вакцинацію, обговорюючи усі за й проти, що зробить

висвітлення питань вакцинації більш професійним і нейтральним.

Водночас, за результатами аналізу настроїв населення, проведеного нами, ми дійшли

висновку, що на сьогодні існує нагальна потреба у відновленні іміджу вакцинації в

Україні, що помітно не покращився з 2008 року, коли він був зруйнований кампанією із

позапланової вакцинації від кору та краснухи. У таких обставинах інтегрована

загальнонаціональна комунікаційна кампанія може стати найбільш ефективним

28

способом поліпшення ставлення українців до імунопрофілактики за допомогою

вакцинації. Кампанія повинна переслідувати такі цілі:

– поліпшення поінформованості населення про інфекційні захворювання та їх

поширеність в Україні (включаючи статистику й огляд тенденцій);

– розповсюдження інформації про способи запобігання інфекційних захворювань

серед дітей і дорослих, а також ризики для людей і суспільства в цілому, які

несуть низькі рівні імунізації;

– доступно описати переваги й ризиків вакцинації для різних вікових груп;

– інформувати громадян про національні календарі й графіки вакцинації тощо.

Інформаційні та пропагандистські заходи у рамках кампанії повинні бути ефективно

поєднані з освітніми елементами для різних категорій населення, які цікавляться або

переживають через вакцинацію, наприклад, семінари й навчання журналістів, батьків,

докторів і навіть дітей.

Одна з перших помітних спроб змінити ситуацію була зроблена у червні 2010 року,

коли у Києві ЮНІСЕФ представила і розпочала соціальну рекламну кампанія із захисту

дітей від інфекційних захворювань. Частиною цієї кампанії стало розповсюдження

інформації про вакцинацію на радіо й телебаченні, а також роздача освітніх матеріалів

у центрах охорони здоров'я.

У той самий час такі поодинокі дії, незважаючи на їхню беззаперечну важливість, не

зможуть досягти своєї мети у масштабі, що потрібен для України. На нашу думку, для

радикальної зміни відношення до вакцинації ключовими є спільні зусилля органів

державної влади, експертів та докторів, фармацевтичної промисловості, неурядових

організацій, асоціацій пацієнтів, міжнародних організацій тощо. Ідеальним розвитком

подій у цьому контексті могло б стати проведення «круглого столу» з питань

комунікацій навколо вакцинації, із залученням усіх ключових зацікавлених осіб.

Результатом цього «круглого столу» могло б стати ініціювання розробки загальної

стратегії у цій сфері. Однак, потрібно пам'ятати, що масивна й раптова кампанія може

мати зворотний ефект в українському суспільстві, яке підозріло ставиться до всіх

ініціатив органів державної влади і фармацевтичної промисловості.

29

6. ВИСНОВКИ

На підставі проведеного дослідження й аналізу відкритих даних ми дійшли висновку,

що епідеміологічну ситуацію в Україні слід розглядати як відносно стабільну, де

основні параметри захворюваності й смертності від інфекційних захворювань

знаходяться, у цілому, у межах норм, визначених для європейських країн

міжнародними організаціями охорони здоров'я, такими як ВООЗ. Водночас, у різних

областях України та у країні в цілому спостерігаються періодичні спалахи

різноманітних інфекцій. Крім того, у деяких випадках в Україні можна констатувати

наявність епідемій різних захворювань (наприклад, туберкульоз, спалахи дифтерії,

кору тощо). Це ставить серйозні питання про ефективність української системи

охорони здоров'я й адекватність профілактичних заходів.

Протягом останніх років в Україні можна спостерігати фактичне руйнування системи

імунопрофілактики, викликане багатьма серйозними причинами. Серед них слід

назвати такі: низький професійний рівень кампаній із вакцинації від основних

інфекційних захворювань; критична ситуація з поставкою препаратів для планових

щеплень; загальна недовіра населення до державної системи охорони здоров'я тощо.

Ключовою віхою, яка дала старт масовим антивакцинаційним кампаніям, стала смерть

школяра із Краматорська у травні 2008 року після позапланової вакцинації від кору та

краснухи, а також численні негативні наслідки, що спостерігалися у багатьох школярів

у Донецькій області й інших частинах України. Підтримувана засобами масової

інформації, істерія проти вакцинації призвела до масової відмови прищеплювати дітей

і дорослих. На даний момент ми можемо констатувати, що імідж вакцинації в Україні

значно підірваний, прямим результатом чого стало зниження рівня імунологічного

захисту населення до граничних значень, визначених ВООЗ, або навіть їх перехід.

Вищезгадане дозволяє нам зробити припущення, що у середньостроковій перспективі

Україна опиниться перед загрозою масових інфекцій і навіть епідемій.

Згадане вище вимагає вжиття термінових заходів з боку держави, неурядових і

міжнародних організацій, медиків і фахівців, а також фармацевтичного бізнесу. Одним

з елементів такої діяльності повинно стати відновлення довіри населення до щеплень

і нейтралізація антивакцинаційної істерії попередніх років. Внаслідок цього повинен

збільшитися рівень імунологічного захисту населення, а захворюваність повинна

знизитися. Механізмами, що пропонуються для досягнення цієї мети, є:

30

– Поліпшення статистики й обміну інформацією між органами охорони здоров'я й

населенням у сфері інфекційних захворювань;

– Кодекс етики для журналістів, що пишуть на медичні теми;

– Навчання журналістів із загальних та бізнес видань;

– Загальнонаціональна інформаційно-освітня кампанія, спрямована на посилення

довіри та поінформованості населення з питань імунологічного захисту дітей і

дорослих за допомогою вакцинації, яка повинна бути підтримана і проводитися

спільно державою, докторами, неурядовими організаціями й фармацевтичним

бізнесом.

31

7. РЕКОМЕНДОВАНІ КОМУНІКАЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ

1. Поліпшення статистики й обміну інформацією між органами охорони

здоров'я й населенням у сфері інфекційних захворювань

2. Створення інтегрованого Веб-Порталу з питань Інфекційних

Захворювань та Вакцинації

3. Розробка та просування Кодексу Етики для журналістів, що пишуть

на медичну тематику

4. Медіа тренінги для журналістів із загальних та бізнес видань з

проблематики вакцинації

5. Загальнонаціональна інформаційно-освітня кампанія, спрямована на

посилення довіри та поінформованості населення з питань

імунологічного захисту дітей і дорослих за допомогою вакцинації, яка

повинна бути підтримана і проводитися спільно державою,

докторами, неурядовими організаціями й фармацевтичним бізнесом.