НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

СТАРОСУД ІРИНА МИКОЛАЇВНА

УДК 349.6

ДИСЕРТАЦІЯ

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ОСВІТИ

ТА ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ

12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право

Юридичні науки

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

______________________ І. М. Старосуд

Науковий керівник: Гетьман Анатолій Павлович, доктор юридичних

наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік

Національної академії правових наук України

Харків – 2018

1

АНОТАЦІЯ

Старосуд І.М. Правові засади забезпечення екологічних освіти та

виховання в Україні. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

за спеціальністю 12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право». – Національний юридичний університет імені

Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2018.

В роботі розроблено теоретичні положення правового забезпечення

екологічних освіти та виховання в Україні, спрямованого на їх системне

сприйняття, як самостійного напрямку діяльності держави, з’ясування їх

юридичної природи, а також еколого-управлінських можливостей, та

формулювання практичних рекомендацій та пропозицій щодо вдосконалення

законодавства в цій сфері.

Обґрунтовано, що освітня та виховна (морально-етична) складові

розвитку людства займають важливе місце у наукових дослідженнях,

міжнародних та національних реформаційних та еволюційних процесах.

Україна активно просувається на шляху до імплементації загальновизнаних

концепцій та морально-етичних категорій, які в свою чергу відображують

процес філософського сприйняття світу та реалізуються, насамперед, у

світових екологічних процесах.

Доведено, що екологічна культура, як і екологічний світогляд, є

філософськими та соціальними категоріями, які не може бути врегульовані

правовими методами на відміну від елементів, які їх забезпечують. В якості

таких елементів і виступають саме екологічні освіта, виховання та наука, які і

повинні стати об’єктом правового регулювання. Саме зазначені елементи і

створюють ідеологічний механізм охорони навколишнього природного

середовища і є одним із способів досягнення ефективності екологічного

права.

2

Обґрунтовано, що терміни «екологічне виховання» та «екологічна

освіта» є прикладними, вторинними, похідними по відношенню до термінів

«освіта» та «виховання», які визначають специфіку цих термінів, їх

деталізацію. При цьому вони представляють собою спорідненні явища,

частково перетинаються, але при цьому залишаються самостійними.

Запропоновано авторське визначення «екологічної освіти» як

діяльності навчальних закладів (в тому числі дошкільних дитячих закладів, в

системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення

кваліфікації та перепідготовки кадрів), наукових установ, закладів

післядипломної освіти, яка є невід’ємною складовою загальноосвітнього

процесу та спрямована на формування в особи комплексних, сучасних знань

щодо закономірностей екологічних процесів, їх розвитку в системі «людина-

природа», а також навичок їх застосування в процесі повсякденного життя, а

також професійній діяльності.

Також сформульовано змістовне наповнення терміну «екологічне

виховання» – діяльність широкого кола осіб спрямована на формування в

особи морально-етичних цінностей та орієнтирів, що базуються на сучасній

екологічній ідеології з метою формування екологічної культури людини та її

екологічного світогляду, забезпечення шанобливого ставлення до природи,

активної громадянської позиції, формування цілісної картини світу, здатності

приймати особисті рішення і нести за них відповідальність, яка здійснюється

протягом всього життя людини.

Аргументовано необхідність розгляду екологічного імперативу в якості

самостійного галузевого принципу екологічного права, який орієнтований на

реалізацію моделі сталого розвитку, формування його ідеологічних засад, а

також створення передумов для забезпечення дієвості ідеологічного

механізму екологічного права. З урахуванням вищевказаного зазначений

принцип визначено як «формування сучасної екологічної ідеології на засадах

взаємної відповідальності держави та суспільства (екологічного

імперативу)».

3

Запропоновано віднести до спеціальних (галузевих) принципів

екологічних освіти та виховання наступні принципи: забезпечення широкої

співпраці суспільних інститутів в процесі здійснення екологічної освітньо-

виховної діяльності; гарантування доступності екологічних освіти та

виховання для громадян; підтримка міжнародного співробітництва в сфері

екологічних освіти та виховання; обов’язковості оцінки рівня екологічних

знань та морально-етичних якостей в процесі добору, а також здійснення

професійної діяльності особами, діяльність яких пов'язана з використанням

природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього

природного середовища або передбачає прийняття юридично-значущих

рішень в цій сфері; державної підтримки екологічної освітньо-виховної

діяльності, їх системності та планування.

Зроблено висновок про те, що законодавство з питань екологічних

освіти та виховання наразі не є стрункою системою із чітко визначеними

структурними зв’язками, сформовано синкретично, компілятивним шляхом,

виходячи з політичних та сіюхвилинних потреб, не містить чітких критеріїв,

що піддаються оцінюванню, а також шляхів їх досягнення.

Доведено, що екологічні освіту і виховання слід віднести до переліку

природних екологічних прав людини, які повинні знайти своє відображення в

позитивному праві шляхом не тільки їх юридичного закріплення, а й

визначення гарантій їх реалізації, а також заходів щодо їх забезпечення.

Обґрунтовано, що організація екологічних освіти та виховання

розглядається в якості самостійного, постійного напрямку діяльності органів

екологічного управління, а отже має всі ознаки функції екологічного

управління.

Доведено, що вирішення проблеми побудови ефективної системи

екологічного управління лежить в площині закріплення провідної ролі

Міністерства екології та природних ресурсів щодо організації екологічних

освіти та виховання. Однак при цьому з огляду на існуючу практику та

наявність ресурсу для реалізації освітньо-виховної (в тому числі екологічної

4

діяльності) необхідно використовувати і інституційні можливості

Міністерства освіти і науки України оскільки в своїй діяльності вони

справляють значний організаційно-управлінський вплив на освітні заклади

різних рівнів. Запропоновано створити Міжвідомчу комісію з питань

екологічних освіти та виховання.

Стверджується, що сучасна система оцінки знань набутих особами під

час вивчення юридичних дисциплін жодним чином не враховує еколого-

правову складову. У зв’язку із цим наголошено на необхідності уніфікації

навчальних планів та програм провідних юридичних навчальних закладів,

визначення питомої ваги дисциплін еколого-правового спрямування в

загальній структурі дисциплін, що викладаються, запровадженні

спеціалізованих магістерських програм та відповідних спецкурсів з

урахуванням спеціалізації студентів, а також включенні питань з

екологічного права до програм вступних випробувань до магістратури, та, в

подальшому, єдиного випускного іспиту для фахівців-юристів.

Запропоновано переглянути питання кваліфікаційного відбору суддів

та включити до тестової бази при відборі кандидатів на посаду судді, а також

до програм підвищення кваліфікації діючих суддів питання, пов’язані зі

знанням норм екологічного права як сучасної галузі права.

Доведено необхідність проведення ревізії питань кваліфікаційного

відбору суддів та включення до тестової бази при відборі кандидатів на

посаду судді, а також до програм підвищення кваліфікації діючих суддів

питань зі знання норм екологічного права. Аналогічні заходи необхідно

реалізувати і щодо проведення фахових випробувань інших категорій

юристів, зокрема, адвокатів та нотаріусів.

Обґрунтовано необхідність прийняття на першому етапі «Концепції

екологічних освіти та виховання в Україні», затвердженої Постановою

Кабінету Міністрів України. Спрогнозовано, що після формування засад

екологічної освітньо-виховної діяльності на рівні підзаконного акту, коли

будуть сформовані її рамкові, системоутворюючі засади, виявлені проблеми

5

та шляхи їх вирішення наступним етапом може стати прийняття спеціального

закону положення якого, як вбачається, повинні знайти своє відображення в

процесі кодифікації екологічного законодавства.

Розроблені в дисертації теоретичні положення, пропозиції, висновки та

рекомендації можуть бути використані: а) в нормотворчій діяльності для

розробки та вдосконалення чинного екологічного законодавства; б) науково-

дослідній сфері для подальшої розробки проблематики забезпечення

екологічних прав громадян, реалізації екологічного управління, підвищення

ефективності екологічного законодавства; в) провозастосовній діяльності

органів державного управління, місцевого самоврядування, громадян та їх

об’єднань щодо забезпечення реалізації еколого-освітньої діяльності; г)

навчальній діяльності під час викладання курсу «Екологічне право» в процесі

проведення лекційних, семінарських та практичних занять, розробки

навчально-методичних матеріалів, навчальних посібників, підручників тощо.

Ключові слова: екологічне право та законодавство; екологічна освіта;

екологічне виховання; екологічна освітньо-виховна діяльність; екологічні

права громадян; екологічне управління.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Наукові праці, в яких опубліковано основні результати дисертації:

1. Старосуд І. М. Екологічні освіта та виховання як складові

ідеологічного механізму екологічного права. Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2014. Вип. 11(2). С. 62-

64.

2. Старосуд І. М. Становлення концепції екологічної освіти і виховання

в міжнародних правових актах. Вісник Академії митної служби України.

Серія: Право. 2014. № 2. С. 101-106.

6

3. Старосуд І. М. Проблеми формування еколого-правової освіти як

складової загальної системи екологічної освіти та виховання. Правова

позиція. 2016. № 2. С. 129-138.

4. Старосуд І. М. Проблеми уніфікації правової термінології в сфері

екологічної освіти та виховання. Науковий вісник Херсонського державного

університету. Серія «Юридичні науки». 2017. № 3. С. 155-160.

5. Старосуд И. Н. Проблемы трансформации методологических

подходов к экологическим образованию и воспитанию в системе

экологических прав человека. Legea si Viata. 2017. № 8. С. 136-140.

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

6. Старосуд І. М. Проблеми реалізації екологічних цілей та пріоритетів

в процесі формування правника (на прикладі суддівського корпусу)

Актуальні проблеми розвитку права і держави в умовах міжнародних

інтеграційних процесів: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпро, 25

лист. 2016 р.). Дніпро: Університет митної справи та фінансів, 2016. С. 193-

195.

7. Старосуд І. М. Правові проблеми інтеграції екологічної освіти та

виховання в процес правової освіти населення. Теоретичні та практичні

аспекти реалізації екологічного, земельного, аграрного права в умовах

сталого розвитку України: матеріали «круглого столу» (Харків, 2 груд. 2016

року) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. Харків: Право, 2016. С. 310-312.

7

SUMMARY

Starosud, I.M. Legal Principles of Ensuring Environmental Education

and Upbringing in Ukraine. – Qualifying scientific work as the manuscript.

Dissertation for obtaining a scientific degree of the Candidate of Legal

Sciences on specialty 12.00.06 «Land Law; Agrarian Law; Environmental Law;

Natural Resources Law». – Yaroslav Mudryi National Law University, Ministry of

Education and Science of Ukraine, Kharkiv, 2018.

The author of the paper has developed theoretical provisions of the legal

ensuring of environmental education and upbringing in Ukraine aimed at their

systemic perception as an independent direction of the state’s activity, at

ascertaining their legal nature, as well as ecological and managerial capabilities,

and at formulating practical recommendations and propositions for improving the

legislation in this area.

It has been substantiated that the educational and upbringing (moral and

ethical) components of human development play an important role in scientific

research, international and national reformation and evolutionary processes.

Ukraine is actively moving towards the implementation of universally accepted

concepts, moral and ethical categories, which in turn reflect the process of

philosophical perception of the world and are realized, first of all, in the world

ecological processes.

It has been proved that ecological culture, as well as ecological world

outlook, are philosophical and social categories, which can not be regulated by

legal methods, in comparison to the elements that provide them. Such elements are

environmental education, upbringing and science, which should become the

subject of legal regulation. It is these elements that create an ideological

mechanism for protecting the environment and are one of the ways to achieve the

effectiveness of environmental law.

8

It has been substantiated that the terms of “environmental upbringing” and

“environmental education” are applied, secondary, derivative in relation to the

terms of “education” and “upbringing”, which determine the specifics of these

terms, their details. Herewith, they represent congeneric phenomenon that partially

intersect, but still remain independent.

The author has suggested own definition of “environmental education” as an

activity of educational institutions (including pre-school children institutions

within the system of general secondary, vocational and higher education, advanced

training and re-training of personnel), scientific establishments, institutions of

postgraduate education, which is an integral part of the general education process

and is aimed at forming complex, up-to-date knowledge in persons according to

the regularities of environmental processes, their development within the “human-

nature” system, as well as the skills of their application in the process of everyday

life, as well as professional activities.

The author has also formulated the content of the term of “environmental

education” – it is the activities of a wide range of people are aimed at forming in a

person of moral and ethical values and orientations based on modern ecological

ideology in order to form the ecological culture of a person and his ecological

outlook, ensuring respectful attitude to nature, active civic position, the formation

of a coherent world’s vision, the ability to make personal decisions and to be

responsible for them throughout the whole life of a person.

The author has given the reasons for the necessity of considering the

ecological imperative as an independent branch principle of environmental law,

which is oriented on the implementation of the model of sustainable development,

formation of its ideological principles, as well as creation of preconditions for

ensuring the effectiveness of the ideological mechanism of environmental law.

Taking into account the aforementioned, this principle has been defined as “the

formation of modern ecological ideology on the basis of mutual responsibility of

the state and society (ecological imperative)”.

9

The author has offered to include the following principles into the special

(branch) principles of environmental education and upbringing: ensuring wide

cooperation of public institutions in the process of implementing environmental

educative and instructional activities; guaranteeing the availability of

environmental education and upbringing for citizens; international cooperation in

the field of environmental education and upbringing; compulsory assessment of the

level of environmental knowledge, moral and ethical qualities in the selection

process, as well as the realization of professional activities by persons, whose

activities relate to the use of natural resources and lead to the impact on the state of

the environment or involve the adoption of legally significant decisions in this

sphere; state support to ecological educative and instructional activities, their

system character and planning.

It has been concluded that legislation on the issues of environmental

education and upbringing is not currently a strict system with well-defined

structural links; it is formed syncretically, by a composite way, based on political

and immediate needs, does not contain clear criteria to be evaluated, as well as the

ways to achieve them.

It has been proved that environmental education and upbringing should be

included in the list of natural environmental human rights, which should be

reflected in the positive law by means of not only legal consolidation, but also

definition of guarantees of their realization, as well as measures for their provision.

It has been grounded that the organization of environmental education and

upbringing is considered as an independent, permanent direction of the activities of

the ecological management agencies, and therefore has all the features of the

ecological management function.

It has been proved that the solution of the problem of building an effective

system of ecological management is in the area of the consolidation of the leading

role of the Ministry of Ecology and Natural Resources in organizing environmental

education and upbringing. However, considering the existing practice and the

availability of a resource for the implementation of educative and instructional

10

activities (including environmental activities), it is necessary to use the institutional

capacities of the Ministry of Education and Science of Ukraine, since they have

significant organizational and managerial influence on educational institutions of

different levels. It has been offered to create an Interdepartmental Commission on

Environmental Education and Upbringing.

It has been argued that the current system of assessing the knowledge

acquired by individuals during the study of legal disciplines does not take into

account in any way the ecological and legal component. In this regard, the author

has emphasized on the necessity of unification of curricula and programs of

leading legal educational institutions; determination of the percentage of ecological

and legal disciplines within the general structure of the disciplines being taught;

the implementation of specialized MA programs and corresponding special

courses, taking into account the specialization of students, as well as the inclusion

the issue of environmental law to the programs of admission tests to the

magistracy, and, in the future, a single final exam for lawyers.

The author has suggested to reconsider the issue of qualification selection of

judges and to include issues related to the knowledge of the norms of

environmental law as a modern branch of law into the testing base while selecting

candidates for a judge position, as well as into the programs for the advanced

training of professional qualifications of current judges.

The author has proved the necessity of carrying out the audit of issues of

qualification selection of judges and inclusion of the issues of knowing the norms

of environmental law into the test base for selecting candidates for a judge

position, as well as for the advanced training programs of current judges. Similar

measures need to be implemented for conducting professional tests of other

categories of lawyers, in particular defense attorneys and notaries.

The author has substantiated the necessity of adopting at the first stage of the

“Concept of Environmental Education and Upbringing in Ukraine”, approved by

the order of the Cabinet of Ministers of Ukraine. It has been predicted that after the

formation of the principles of ecological educative and instructional activities at

11

the by-law level, when its framework and core principles are formed, the problems

and the ways of their solution are identified, the next stage may be the adoption of

a special law, the provisions of which, as it seems, should be reflected in the

codification process of environmental legislation.

Developed in the dissertation theoretical positions, suggestions, conclusions

and recommendations can be used: a) in normative activities for the development

and improvement of effective environmental legislation; b) scientific and research

area for further development of the problem of ensuring environmental rights of

citizens, the implementation of ecological management, increasing the

effectiveness of environmental legislation; c) law-enforcement activities of state

administration agencies, local self-government, citizens and their associations in

order to ensure the implementation of environmental and educative activities; d)

educational activities during the course of “Environmental Law” in the process of

conducting lectures, seminars and workshops, development of educational

materials, manuals, textbooks, etc.

Key words: ecological law and legislation; environmental education;

environmental upbringing; ecological educative and instructional activity;

environmental rights of citizens; ecological management.

LIST OF PUBLICATIONS ON THE SUBJECT OF THE DISSERTATION

Scientific works in which the main results of the dissertation are published

1. Starosud, I. M. Ecological Education and Upbringing as Components of

Ideological Mechanism of Environmental Law. Naukovij visnik Mnarodnogo

gumantarnogo unversitetu. Series: Jurisprudence. 2014. Issue 11(2). P. 62-64.

2. Starosud, I. M. Establishment of the Conception of Environmental

Education and Upbringing within International Legal Acts. The Bulletin of the

Academy of Customs Service of Ukraine. Series: Jurisprudence. 2014. No. 2. P.

101-106.

12

3. Starosud, I. M. Problems of Forming Ecological and Legal Education as

an Element of General System of Environmental Education and Upbringing.

Pravova pozitsiia. 2016. No. 2. P. 129-138.

4. Starosud, I. M. Problems of Unification of Legal Terminology in the

Sphere of Environmental Education and Upbringing. Scientific herald of the

Kherson State University. Series “Law Sciences”. 2017. No. 3. P. 155-160.

5. Starosud, I. N. Problems of Transformation of Methodological

Approaches to Environmental Education and Upbringing within the System of

Environmental Human Rights. Legea si Viata. 2017. No. 8. P. 136-140.

Scientific works certifying approbation of the dissertation materials:

6. Starosud, I. M. Problems of Implementing Ecological Aims and Priorities

in the Process of Forming a Lawyer (using the example of judiciary establishment).

Urgent Problems of Developing Law and State in Terms of International

Integration Processes: materials of International Scientific and Practical

Conference (Dnipro City, November 25, 2016). Dnipro: University of Customs

and Finance, 2016. P. 193-195.

7. Starosud, I. M. Legal Problems of the Integration of Environmental

Education and Upbringing into the Process of Legal Education of the Population.

Theoretical and Practical Aspects of the Implementation of Environmental, Land,

Agrarian Law in Terms of Sustainable Development of Ukraine: materials of the

«round table» (Kharkiv City, December 2, 2016) / under general edition of

A. P. Hetman. Kharkiv: Pravo, 2016. P. 310-312.

2

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ

ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОЛОГІЧНИХ ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ……………...14

1.1. Історичні та філософсько-методологічні засади формування

екологічних освіти та виховання як складових екологізації суспільства.….14

1.2. Проблеми уніфікації правової термінології в сфері екологічних

освіти та виховання……………………………………………………………...32

1.3. Принципи екологічних освіти та виховання: проблеми

формування та змісту……………………………………………………………56

1.4. Загальна характеристика правового регулювання екологічних

освіти та виховання в Україні на сучасному етапі...…………………………73

Висновки до 1 розділу……………………………………………...…......95

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ЕКОЛОГІЧНИХ ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ НА СУЧАСНОМУ

ЕТАПІ………………………………………………………………………...…104

2.1. Проблеми трансформації методологічних підходів до екологічних

освіти та виховання в системі екологічних прав людини..…………………104

2.2. Освітньо-виховна діяльність як функція екологічного

управління………………………………………………………………………124

2.3. Проблеми реалізації екологічної освітньо-виховної складової

в процесі фахової діяльності (на прикладі професійної діяльності

у сфері права)..…………………………….……………………………………145

2.4. Перспективи розвитку та шляхи вдосконалення законодавства

у сфері екологічних освіти та виховання.…………....………………………166

Висновки до 2 розділу…………………………………………………..185

ВИСНОВКИ………….…………………………………………………..198

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…...…………………………...203

ДОДАТОК………………………………………………………………..227

3

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Сучасний етап розвитку

людства характеризується перманентним збільшенням уваги до різних

аспектів життя людини. Одним із таких аспектів беззаперечно є екологічний.

Історія розвитку людства є історією взаємовідносин у системі «людина –

природа». Довкілля тривалий час було постачальником усіх матеріальних

благ. Подальше вдосконалення ефективності виробництва та збільшення

продуктивності праці призвели, з одного боку, до меншої залежності людини

від природи, а з іншого – до збільшення антропогенного тиску на неї.

Намагання розв’язати проблему однобічно чи то за допомогою

адміністративних важелів, чи то на засадах ринкової економіки, чи

поєднання цих двох складових не дають позитивного результату. Зважаючи

на вищевикладене, як на міжнародному, так і на національному рівнях усе

активніше ставиться питання про формування певної екологічної ідеології та

засобів її забезпечення. Загальноприйнята концепція сталого розвитку

продовжує залишатись скоріше якимось ідеалом, аніж станом який реально

вдасться досягнути найближчим часом. Усе це призводить до усвідомлення

того факту, що жодні економічні, політичні, юридичні реформи не здатні

забезпечити ефективність досягнення цілей екологічної політики без

докорінної зміни соціально-психологічного відношення до розв’язання

екологічних проблем.

Ефективними засобами забезпечення дієвості екологічного права

виступають екологічні освіта та виховання, оскільки саме в їх процесі

закладаються моделі та стереотипи поведінки людини, способи розв’язання

екологічних проблем, орієнтованість на попередження виникнення нових.

Водночас відсутність відповідного законодавства, усвідомлення факту

необхідності зміни ставлення до довкілля та його компонентів як умови

самого буття людини призводить до того, що реалізація екологічних освіти та

4

виховання не має системного характеру, забезпечуються скоріше

ентузіастами, аніж у порядку професійної діяльності.

Усе це обумовлює необхідність інтенсифікації дослідження саме

ідеологічних засад формування та реалізації екологічного права, зміни

світоглядних позицій. Дослідження питань екологічних освіти та виховання

не є новим у теорії екологічного права. Так, в 1991 р. було захищено

дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

С.М. Кравченко, яка в своїй роботі «Реалізація права в охороні

навколишнього середовища (соціально-психологічні умови)» приділила

значну увагу цій проблематиці. В 2016 р. було захищено дисертацію на

здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук А.А. Слепченко, в

якій вона досліджувала проблеми забезпечення права на екологічну освіту

громадян в Україні.

Однак проблеми комплексного формування правового регулювання

екологічних освіти та виховання в національній правовій системі, розгляд

еколого-управлінських можливостей цих видів діяльності, а також сучасні

тенденції розвитку екологічних освіти та виховання в системі екологічних

природних прав людини залишаються актуальними та такими, що

потребують свого комплексного розв’язання. Саме зазначені фактори й

обумовили обрання теми дослідження та визначення його проблематики.

Науково-теоретичну базу роботи склали наукові праці провідних

вітчизняних та закордонних науковців в еколого-правовій сфері:

В.І. Андрейцева, Г.В. Анісімової, С.А. Балашенко, А.Г. Бобкової,

В.Л. Бредіхіної, М.М. Бринчука, П.О. Гвоздика А.П. Гетьмана,

А.К Голиченкова, В.А. Зуєва, В.М. Єрмоленка, І.І. Каракаша, Н.Р. Кобецької,

В.В. Костицького, С.М. Кравченко, М.В. Краснової, П.Ф. Кулинича,

В.І. Лозо, Т.І. Макарової, Н.Р. Малишевої, В.Л. Мунтяна, В.В. Носіка,

О.В. Павлової, О.Ю. Піддубного, Е.В. Позняк, С.В. Размєтаєва,

Б.Г. Розовського, В.Л. Сидор, А.А. Слепченко, А.К. Соколової,

5

А.М. Статівки, Є.П. Суєтнова, О.О. Сурілової, В.Ю. Уркевича, Л.Л. Чаусової,

Ю.С. Шемшученка, В.В. Шеховцова, М.В. Шульги та ін.

З метою забезпечення наукової достовірності та обґрунтованості

отриманих результатів у роботі також було використано наукові праці інших

вчених, які досліджують проблеми загальної теорії права та галузевих наук:

С.С. Алексеєва, Ю.П. Битяка, М.І. Іншина, В.П. Колісника,

П.М. Любченко, С.П. Погребняка, В.І. Щербини. Прикладний характер

дослідження обумовив залучення робіт представників не тільки юридичних,

але й інших наук (філософських, екологічних, педагогічних):

В.С. Крисаченко, В.М Навроцький, Ю.М. Саталкін, М.І. Хилько,

В.Я. Шевчук, В.В. Еліас та ін.

Джерельну та емпіричну базу дослідження також склали міжнародне та

національне законодавство, матеріали судової та правозастосовної практики,

публікації в засобах масової інформації, словникова та довідкова література,

матеріали опитувань, інтерв’ювання, а також статистичні дослідження, що

проводились у досліджуваній сфері та є відкритими для ознайомлення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано на кафедрі екологічного права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого відповідно до цільових

комплексних програм «Правове забезпечення реалізації політики держави на

пріоритетних напрямках економічного розвитку та у сфері екологічної

безпеки» (державна реєстрація № 0111U000962) і «Проблеми вдосконалення

правового регулювання користування природними ресурсами та комплексами

в Україні» (державна реєстрація № 0116U006161).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розробка

комплексного теоретичного підходу до розуміння правових засад

забезпечення екологічних освіти та виховання шляхом аналізу еколого-

правової й спеціальної наукової літератури, екологічного законодавства і

практики його застосування та формулювання доктринальних висновків,

6

рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання

екологічної освітньо-виховної діяльності.

Відповідно до поставленої мети окреслено основні завдання

дослідження:

– визначити юридичну природу, історію розвитку відносин в сфері

правового регулювання екологічних освіти та виховання;

– сформулювати поняття «екологічна освіта» та «екологічне виховання»

та дослідити системно-структурні зв’язки між ними;

– з’ясувати особливості формування ідеологічного механізму

екологічного права та визначити місце в його системі екологічної освітньо-

виховної діяльності;

– визначити принципи екологічних освіти та виховання, проблеми їх

формування та реалізації;

– розкрити екологічні освіту та виховання в системному зв’язку з

природними екологічними права громадянина;

– встановити особливості та перспективи розгляду екологічних освіти та

виховання як функцій екологічного управління;

– охарактеризувати стан правового забезпечення екологічних освіти та

виховання на національному та міжнародному рівнях;

– з’ясувати проблеми реалізації екологічних освіти та виховання у

фаховому середовищі, зокрема в процесі практичної реалізації отриманих

еколого-правових знань в діяльності судових та правоохоронних органів;

– визначити проблеми ефективності фінансування діяльності в сфері

екологічних освіти та виховання в системі економіко-правового механізму

охорони навколишнього природного середовища;

– розробити пропозиції щодо вдосконалення екологічного законодавства

в частині правового регулювання екологічних освіти та виховання.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які складаються в процесі

правового регулювання закріплення прав громадян у сфері екологічних

освіти та виховання, гарантій їх реалізації, діяльності органів екологічного

7

управління в цій сфері.

Предмет дослідження – правові засади забезпечення екологічних освіти

та виховання в Україні.

Методи дослідження. У процесі дослідження використовувались як

загальнонаукові методи наукового пізнання (аналізу, синтезу, індукції,

дедукції, узагальнення, формалізації, абстрагування, формально-логічний),

так і спеціально-наукові методи (історико-правовий, порівняльно-правовий,

формально-юридичний, структурно-системний, тлумачення правових норм

тощо).

Так, за допомогою історико-правового методу було розглянуто в

динаміці з урахуванням міжнародних та національних процесів розвиток

законодавства у сфері екологічної освітньо-виховної діяльності (підрозділи

1.1., 2.1., 2.4.). Порівняльно-правовий метод було використано в процесі

дослідження національного та міжнародного законодавства, аналізу

нормативно-правових приписів, визначення змісту юридичних понять

(підрозділи 1.2., 1.4., 2.2.). Формально-юридичний метод було використано

для встановлення протиріч у процесі правового регулювання екологічних

освіти та виховання, виявлення колізій та прогалин правового регулювання,

визначення шляхів їх подолання (підрозділи 1.3., 1.4., 2.3., 2.4.).

Використання структурно-системного методу дозволило розглянути

досліджувану проблематику в безпосередньому зв’язку із системою як

загального, так і спеціального законодавства, з’ясувати логіку

нормотворчості та подати пропозиції щодо вдосконалення законодавства

(підрозділ 1.4., 2.2., 2.4.). Метод тлумачення правових норм було застосовано

під час з’ясування змісту понять «екологічна освіта» та «екологічне

виховання», виділення спільних та відмінних рис, формування висновків

щодо коректності застосування термінологічного апарату тощо (підрозділ

1.2., 1.3, 2.1.).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що подана

робота представляє собою комплексне вирішення наукового завдання

8

спрямованого на системне сприйняття екологічних освіти та виховання, як

самостійних напрямків діяльності держави, з’ясування їх юридичної

природи, а також еколого-управлінських можливостей, формулювання

пропозицій щодо вдосконалення законодавства в цій сфері. У межах

проведеного дослідження сформульовано нові теоретико-методологічні

положення та науково обґрунтовані висновки й пропозиції з удосконалення

нормативно-правової бази з даних питань, що зумовлюють їх новизну і

виносяться на захист.

Уперше:

– обґрунтовано необхідність розгляду в якості самостійного галузевого

принципу екологічного права, такого принципу як «формування сучасної

екологічної ідеології на засадах взаємної відповідальності держави та

суспільства (екологічного імперативу)», який орієнтований на реалізацію

моделі сталого розвитку, формування його ідеологічних засад, а також

створення передумов для забезпечення дієвості ідеологічного механізму

екологічного права;

– визначено, що організація екологічних освіти та виховання є

самостійним, постійним напрямком діяльності органів екологічного

управління, має всі ознаки його функції, та обґрунтовано, що побудова

ефективної системи екологічного управління щодо організації екологічних

освіти та виховання лежить в площині закріплення провідної ролі

Міністерства екології та природних ресурсів та координаційної діяльності

Міністерства освіти і науки України;

– сформульовано узагальнену наукову позицію щодо виділення

екологічних освіти та виховання як самостійних напрямків діяльності

підприємств, установ та організацій, які здійснюються суб’єктами

виробничого управління на добровільних засадах, з урахуванням власних та

галузевих стандартів, з метою досягнення цілей виробничої екологічної

політики щодо формування систем екологічного менеджменту, забезпечення

позитивного екологічного іміджу суб’єктів господарювання, підвищення їх

9

інвестиційної та економічної привабливості, забезпечення виробництва

конкурентоспроможної продукції тощо;

– визначено проблеми формування та функціонування системи добору

та перепідготовки суддів, як засобу реалізації еколого-правової освіти,

запропоновано переглянути питання кваліфікаційного відбору суддів та

включити до тестової бази при відборі кандидатів на посаду судді, а також до

програм підвищення кваліфікації діючих суддів питання, пов’язані зі знанням

норм екологічного права як комплексної галузі права;

– аргументовано необхідність внесення змін до Переліку видів

діяльності, що належать до природоохоронних заходів з метою забезпечення

можливостей фінансування освітньо-виховної діяльності в екологічній сфері

за рахунок коштів фондів охорони навколишнього природного середовища;

– запропоновано внесення змін до Законів України «Про охорону

навколишнього природного середовища», «Про освіту», Положень про

Міністерство освіти і науки України та Міністерство екології та природних

ресурсів України в частині закріплення правових засад екологічних освіти та

виховання, а також визначення повноважень органів виконавчої влади

спеціальної компетенції щодо їх реалізації.

Удосконалено:

– теоретичні положення щодо змісту ідеологічного механізму

екологічного права, який включає екологічні освіту, виховання та науку і

займає важливе місце в системі забезпечення ефективності екологічного

права та формування належного рівня екологічної свідомості та доведено, що

аксіоматичним базовим засобом формування як індивідуальної, так і

суспільної свідомості є симбіоз освіти та виховання на всіх етапах

становлення особистості і соціуму;

– наукові підходи щодо спеціальних (галузевих) принципів екологічних

освіти та виховання, серед яких виділені наступні: забезпечення широкої

співпраці суспільних інститутів в процесі здійснення екологічної освітньо-

виховної діяльності; гарантування доступності екологічних освіти та

10

виховання для громадян; підтримка міжнародного співробітництва у сфері

екологічних освіти та виховання; обов’язковості оцінки рівня екологічних

знань та морально-етичних якостей в процесі добору, а також здійснення

професійної діяльності особами, діяльність яких пов'язана з використанням

природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього

природного середовища або передбачає прийняття юридично-значущих

рішень в цій сфері; державної підтримки екологічної освітньо-виховної

діяльності, їх системності та планування;

– пропозиції щодо формування сучасної системи оцінки знань, набутих

особами під час вивчення юридичних дисциплін з метою врахування

еколого-правової складової, попередження перегляду робочих планів та

програм з метою зменшення дисциплін еколого-правового спрямування та

суміжних із ними дисциплін, недопущення формування у студентів еколого-

правового нігілізму шляхом встановлення переліку дисциплін еколого-

правового спрямування обов’язкових для вивчення студентами, а також

мінімальної кількості годин для їх викладання;

– аргументацію щодо необхідності прийняття Постанови Кабінету

Міністрів України «Про концепцію екологічних освіти та виховання в

Україні», реалізація якої повинна виявити основні проблемні моменти та

створити підґрунтя для прийняття в перспективі Закону України «Про

екологічні освіту та виховання», який, в свою чергу, буде виступати в якості

спеціального закону по відношенню до Законів України «Про охорону

навколишнього природного середовища» та «Про освіту», комплексно

регулюючи порядок їх здійснення.

Набули подальшого розвитку наукові положення щодо:

– наукові позиції щодо юридичного змісту понять «екологічна освіта»

та «екологічне виховання» та сформульовано авторські науково-правові

поняття:

«екологічна освіта» – «діяльність навчальних закладів (в тому числі

дошкільних дитячих закладів, в системі загальної середньої, професійної та

11

вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів), наукових

установ, закладів післядипломної освіти, яка є невід’ємною складовою

загальноосвітнього процесу та спрямована на формування в особи

комплексних, сучасних знань щодо закономірностей екологічних процесів, їх

розвитку в системі «людина-природа», а також навичок їх застосування в

процесі повсякденного життя та професійній діяльності»

«екологічне виховання» – «діяльність широкого кола осіб, спрямована

на формування в особи морально-етичних цінностей та орієнтирів, що

базуються на сучасній екологічній ідеології з метою формування екологічної

культури людини та її екологічного світогляду, забезпечення шанобливого

ставлення до природи, активної громадянської позиції, формування цілісної

картини світу, здатності приймати особисті рішення і нести за них

відповідальність, яка здійснюється протягом всього життя людини»;

– наукові погляди щодо розгляду екологічних освіти, виховання та

науки, як елементів, що утворюють ідеологічний механізм охорони

навколишнього природного середовища і є одними із способів досягнення

ефективності екологічного права;

– положення щодо належності екологічних освіти і виховання до

переліку природних екологічних прав людини, які повинні знайти своє

відображення в позитивному праві шляхом не тільки їх юридичного

закріплення, а й визначення гарантій їх реалізації, а також заходів щодо їх

забезпечення.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що

розроблені в дисертації теоретичні положення, пропозиції, висновки та

рекомендації можуть бути використані: а) в нормотворчій діяльності для

розробки та вдосконалення чинного екологічного законодавства; б) науково-

дослідній сфері для подальшої розробки проблематики забезпечення

екологічних прав громадян, реалізації екологічного управління, підвищення

ефективності екологічного законодавства; в) провозастосовній діяльності

органів державного управління, місцевого самоврядування, громадян та їх

12

об’єднань щодо забезпечення реалізації еколого-освітньої діяльності; г)

навчальній діяльності під час викладання курсу «Екологічне право» в процесі

проведення лекційних, семінарських та практичних занять, розробки

навчально-методичних матеріалів, навчальних посібників, підручників тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні дисертаційні

положення, висновки та пропозиції доповідались, обговорювались та були

схвалені на засіданнях кафедри екологічного права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Оприлюднення

результатів дослідження відбувалось також під час особистої участі автора з

повідомленнями та доповідями під час наукових конференцій різного рівня

(міжнародних, всеукраїнських) та круглих столах з еколого-правової

тематики: науково-практичній конференції «Досвід і проблеми інкорпорації,

імплементації та адаптації екологічного законодавства» (Дніпропетровськ,

25 вересня 2013 р.); міжнародній науково-практичній конференції

«Актуальні проблеми розвитку права і держави в умовах міжнародних

інтеграційних процесів» (Дніпропетровськ, 29 листопада 2013 р.); круглого

столу «Сучасні науково-практичні проблеми екологічного, земельного та

аграрного права» (Харків, 6 грудня 2013 р.); круглого столу «Актуальні

проблеми екологічних, земельних та аграрних правовідносин: теоретико-

методологічні й прикладні аспекти» (Харків, 5 грудня 2014 р.); міжнародної

науково-практичної конференції «Актуальні проблеми розвитку права і

держави в умовах міжнародних інтеграційних процесів» (Дніпро, 25

листопада 2016), круглого столу «Теоретичні та практичні аспекти реалізації

екологічного, земельного, аграрного права в умовах сталого розвитку

України» (Харків, 2 грудня 2016 року).

Структура та обсяг дисертації обумовлені поставленими в роботі

метою та завданнями, логікою викладення матеріалу необхідністю

комплексного висвітлення досліджуваних питань, а також вимогами до

кваліфікаційних наукових праць доктора філософії. З урахуванням

вищевказаного дисертація складається зі вступу, двох розділів, які

13

об’єднують у собі вісім підрозділів та списку використаних джерел, що

налічує 218 найменувань. Загальний обсяг роботи складає 229 сторінок, з

яких основний текст займає 202 сторінки.

14

РОЗДІЛ 1

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ

ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОЛОГІЧНИХ ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ

1.1. Історичні та філософсько-методологічні засади формування

екологічних освіти та виховання як складових екологізації суспільства

Сучасний етап розвитку людства характеризується рядом характерних

ознак серед яких можна визначити такі як економічне зростання та зростання

рівня життя, розвиток продуктивних сил та підвищення ефективності праці.

Реалізація цих завдань в певний період була не можлива без нехтування

об’єктивним закономірностями розвитку природних процесів, ігнорування

факторів обмеженості ресурсів тощо. Невипадково відомий фінансист

Джордж Сорос розглядаючи питання глобалізації застерігав, що ринки

досягають успіху в створенні багатств, але вони не призначені для реалізації

соціальних програм. Безкінечна та безоглядна гонитва за прибутком здатна

зруйнувати навколишнє середовище та вступити в конфлікт з соціальними

цінностями [172, с. 20].

Зважаючи на це цілком природним результатом стало, що наразі на

перший план стали виходити питання збереження та відтворення довкілля,

усвідомлення неможливості продовження хижацького відношення до

довкілля в цілому та його компонентів. Так, колишній віце-президент США,

лауреат Нобелівської премії миру (2007 р.) за вивчення наслідків глобальних

кліматичних змін, викликаних діяльністю людини, і виробленню заходів по

їх можливому відвертанню [1] в своїй книзі «Земля у рівновазі. Екологія і

людський дух» запропонував свій «Глобальний План Маршалла» з метою

подолання сучасної екологічної кризи, який включає до себе п’ять

стратегічних завдань: 1) стабілізація населення світу; 2) швидке створення і

розвиток природозберігаючих технологій; 3) всеохоплююча і повсюдна зміна

в економічних «правилах гри», за допомогою яких вимірюється вплив рішень

15

на довкілля; 4) укладання нової генерації міжнародних угод; 5) створення

спільного плану екологічної освіти громадян усього світу щодо спільного

глобального довкілля [47, с. 303-304].

Багатогранність та багатоаспектність сучасних екологічних проблем

вимагають диференціації напрямків їх вирішення, зміну існуючих парадигм

щодо змістовного та ціннісного наповнення соціальних категорій,

гармонізації різних підходів та формування уніфікованої комплексної

системи заходів. Своєчасне та адекватне реагування на сучасні еколого-

економічні виклики не можливе без кардинальної зміни суспільної моралі,

освітньо-виховних стандартів тощо.

Невипадково у Національній парадигмі сталого розвитку розробленій

Академією наук України наголошується, що в Україні за період 1992–2002

років прийнято базові нормативно-правові акти у сфері освіти, Державну

національну програму «Освіта» («Україна ХХІ століття»), Національну

доктрину розвитку освіти, низку державних галузевих програм, які частково

відображають положення Порядку денного на ХХІ століття. Затверджено

Концепцію екологічної освіти в Україні (2001 р.), що співвідноситься з

тезами Салонікської декларації та містить обґрунтування теоретико-

методологічних засад становлення системи екологічної освіти, її пріоритетні

завдання. Реформи 2003–2011 років ознаменовані запровадженням нових

стандартів освіти та принципів Болонської декларації, формуванням

нормативної бази, яка регламентує порядок здійснення інноваційної освітньої

діяльності з урахуванням світового досвіду.

Проте глибина освітніх реформ, якість і ефективність роботи

навчальних закладів і установ не можуть повною мірою задовольнити

сучасні потреби особистості і суспільства. Негативним аспектом є

несформованість інституційного забезпечення впровадження концепції

освіти в інтересах сталого розвитку (ОСР) у практику, зокрема не розроблено

національний план дій та не створено спеціальний регулюючий орган, як це

передбачено Стратегією ЄЕК ООН для освіти в інтересах сталого розвитку

16

(2005 р.). Навчальні курси з ОСР викладаються лише в окремих вітчизняних

ВНЗ.

Актуальними залишаються проблеми доступності та якості освіти.

Згідно з даними доповіді про людський розвиток ПРООН – 2011, втрати

індексу рівня освіти з урахуванням нерівності для України становили 6,1%.

Посилюється територіальний аспект нерівності: у дошкільній і загальній

середній освіті зростають відмінності в розрізі «міські поселення – сільська

місцевість», а також між регіонами країни за основними освітніми

показниками [101, с. 34-35].

Таким чином, освітня та виховна (морально-етична) складові розвитку

людства займають важливе місце у наукових дослідженнях, міжнародних та

національних реформаційних та еволюційних процесах. Україна активно

просувається на шляху до імплементації загальновизнаних концепцій та

морально-етичних категорій, які в свою чергу відображують процес

філософського сприйняття світу та реалізуються, насамперед, у світових

екологічних процесах. Зважаючи на це аналіз становлення концепції

екологічних освіти та виховання в міжнародних правових актах з акцентом

на програмні документи ООН, виявлення основних тенденції та перспектив

їх впровадження у національне законодавство набувають значної

актуальності.

Однак, не зважаючи на суттєвий внесок учених, який проявився у

створенні комплексного методологічного середовища для дослідження

проблем екологічних освіти та виховання, необхідно констатувати, що

питання становлення концепції екологічних освіти та виховання в

міжнародних правових актах так і не стали предметом окремого

дослідження, а наявні роботи мають епізодичний характер.

Значну роботу в сфері систематизації міжнародного законодавства

щодо екологічної освіти було проведено В. В. Еліас при підготовці збірника

«Освіта в інтересах сталого розвитку в міжнародних документах і угодах»,

який було видано у 2005 році [216].

17

В еколого-правовій науці не можна оминути методологічне та наукове

значення дисертації А. А. Слепченко «Забезпечення права на екологічну

освіту громадян (2016 р.)», яка здійснила аналіз міжнародно-правових

передумов розвитку правовідносин в галузі екологічної освіти в Україні та

запропонувала загальну характеристику трьох історичних етапів міжнародної

співпраці у галузі екологічної освіти у період, починаючи з 1913 року, коли

була проведена Бернська конференція з міжнародної охорони природи, по

даний час. При цьому вона зазначила, що протягом зазначених етапів

міжнародного співробітництва у галузі екологічної освіти поняття

«екологічна освіта» трансформувалося з первинного поняття «освіта з питань

охорони навколишнього середовища» до поняття «екологічна освіта» та,

згодом, до поняття «освіта в інтересах сталого розвитку» (Education for

Sustainable Development), а розвиток освіти в інтересах сталого розвитку є

сьогодні окремим напрямком як міжнародного так і регіонального

співробітництва [166, с. 69].

Зважаючи на це, з метою уникнення дублювання у наукових

дослідженнях, повторення вже отриманих та значущих результатів, є

доцільним коротко зупинитись на найбільш суттєвих, віхових моментах, що

впливають на формування правового регулювання екологічних освіти та

виховання.

Важливість освіти для вирішення глобальних екологічних, соціальних

та економічних проблем обумовила те, що період 2005-2014 років було

визначено як Десятиріччя освіти в інтересах сталого розвитку і як було

проголошено Генеральним директором ЮНЕСКО Коітіро Мацуурою його

метою було акцентування національних урядів на необхідності створення

відповідної освітньої політики та включення її компонентів як складової

частини концепції сталого розвитку. В рамках зазначеної декади освіти для

сталого розвитку було створено цілий ряд методичних напрацювань, які

справлятимуть значний вплив на реалізацію освітніх програм в майбутньому.

18

Нажаль, з різних причин Україна фактично залишилась осторонь цих

міжнародних процесів. Питання розвитку екологічної освіти як складової

загального процесу освіти в інтересах сталого розвитку залишаються скоріше

на рівні окремих декларативних положень. Загострення економічних і

соціальних проблем, в свою чергу, відволікає органи державної влади та

місцевого самоврядування від вирішення екологічних проблем, які, на їх

думку, не є актуальними. До однієї з таких проблем відноситься і проблема

формування ідеологічного підґрунтя щодо сталого розвитку.

Усвідомлення необхідності та актуальності проблем екологічної освіти

вже тривалий час є одним з напрямків діяльності на міжнародному рівні. Так,

В. Еліас в цьому контексті визначає наступні основні дати розвитку

екологічної освіти: 1972 – Стокгольмська конференція; 1977 – Тбіліська

конференція з екологічної освіти; 1987 Московська конференція з

екологічної освіти (Тбілісі + 10); 1987 – Доповідь Всесвітньої комісії з

навколишнього середовища і розвитку (Комісія Брундтланд); 1992 –

Всесвітній Саміт у Ріо-де-Жанейро (КНСР ООН), Порядок денний на XXI

століття; 1996 (1998 - доробка) КСР ООН, «Міжнародна програма роботи в

галузі освіти, інформування громадськості та підготовки кадрів»; 2002 –

Всесвітній Саміт з питань сталого розвитку; 2003 – Київ-2003: рішення

міністрів довкілля про початок розробки Стратегії ОСР для регіону ЄЕК

ООН; 2004 – Стратегія ЄЕК ООН по освіті в інтересах сталого розвитку; 2005

- 2015 рр. Десятиліття ООН по освіті в інтересах сталого розвитку [216, с. 7].

Як можна бачити з наведених дат питання розвитку екологічної освіти

нерозривно пов’язані із основними програмними документами ООН та

процесами в рамках розвитку механізмів Ріо-де-Жанейро (Ріо +5, Ріо +10,

Ріо +20). Отже, найбільше зацікавлення викликає динаміка саме цілей та

заходів в рамках цих процесів, яка відбулась за 20 років, оскільки саме в їх

рамках будуть продовжуватись напрацювання зроблені ЮНЕСКО за час

Десятиріччя освіти в інтересах сталого розвитку.

19

Конференція з навколишнього середовища та розвитку Ріо-де-Жанейро

у 1992 стала значною віхою в розвитку міжнародного екологічного права та

підходів до параметрів розвитку людства, фактично започаткувавши нову

ідеологію, яка спрямована на комплексне вирішення економічних,

екологічних та соціальних питань в процесі розвитку суспільства.

На важливості освітньої складової сталого розвитку наголошує і

О. Є. Висоцька, зазначаючи, що на початку ХХІ століття головним

стратегічним завданням всієї світової спільноти є забезпечення стабільного

та ефективного існування сучасної цивілізації на засадах цілісності

природного оточення, економічної життєздатності та соціальної

справедливості для нинішніх і майбутніх поколінь. Вирішення цих питань

стало можливим із впровадженням у зміст соціальної та освітньої політики

стратегії сталого розвитку [29, с. 5]. Водночас у самій Декларації з

навколишнього природного середовища та розвитку питання освіти навіть не

згадуються.

При цьому в «Керівництві та рекомендаціях по переорієнтації

педагогічної освіти на вирішення завдань сталого розвитку», виданому

ЮНЕСКО, зазначається, що саме в Порядку денному на ХХІ століття

відмічається, що для створення більш сталого світу необхідні численні

зусилля на багатьох фронтах. В 40 главах Порядку денного на ХХІ століття

говориться про значну кількість ініціатив, які необхідні для того щоб

держави могли успішно досягнути сталого розвитку. Освіта, як

стверджується в Главі 36 під назвою «Сприяння освіті, інформуванню

населення та підготовці кадрів», є одним із таких напрямків роботи, який має

великі потенційні можливості для реалізації концепції сталого розвитку;

однак, лише сама освіта не спрямує громадян та держави на створення

сталого майбутнього. Багато людей та організацій повинні взяти на себе

солідарну відповідальність за створення більш сталих спільнот, у тому числі

шляхом забезпечення благого управління, проведення освітньої політики,

участі громадянського суспільства та прийняття на себе зобов’язань. Не

20

можна уявити собі як люди різних країн зможуть просуватись до створення

більш сталого світу без сприяння з боку працівників освіти Земної кулі

[201, с. 11].

Таким чином, стандарти екологічної освіти в рамках досягнення

сталого розвитку були визначені саме у Главі 36 «Порядку денного на ХХІ

століття» «Сприяння освіті, інформуванню населення і підготовці кадрів». У

ньому, зокрема, передбачалось, що питання освіти, розширення

поінформованості населення і професійної підготовки пов’язані практично з

усіма галузями діяльності в рамках «Порядку денного на ХХІ століття», і ще

більш тісно пов’язані з питаннями задоволення основних потреб, створення

потенціалу, з даними та інформацією, наукою і роллю основних груп.

З метою їх реалізації виділялись три програмні галузі: а) переорієнтація

освіти на питання сталого розвитку; б) розширення поінформованості

населення; в) сприяння професійній підготовці.

Переорієнтація освіти на сталий розвиток повинна була засновуватись

на тому, що освіта, включаючи формальну, підвищення поінформованості

населення і професійну підготовку розглядається як процес за допомогою

якого людина і суспільство можуть повною мірою розкрити свій потенціал.

Освіта має вирішальне значення у сприянні сталому розвитку і розширенні

можливостей країн у вирішенні питань навколишнього середовища і

розвитку. Хоча базова освіта забезпечує основу для будь-якої форми освіти з

питань навколишнього середовища і розвитку, останню необхідно визнати

істотно важливою частиною процесу пізнання. Як формальна, так і

неформальна освіта є незамінними чинниками для зміни підходів людей з

тим, щоб вони мали можливість оцінювати і вирішувати проблеми, що стоять

перед ними в галузі сталого розвитку. Вони також мають вирішальне

значення для забезпечення поінформованості з питань екології і етики,

формування цінностей і підходів, вироблення навиків і заохочення

поведінки, сумісних із сталим розвитком і метою забезпечення основ

ефективної участі населення в процесі прийняття рішень. З метою

21

ефективності, освіта з питань навколишнього середовища і розвитку повинна

стосуватися питань динаміки фізичного/біологічного, соціально-

економічного середовища і розвитку (включаючи, можливо, духовне)

людини, бути невід’ємним елементом всіх дисциплін, використовувати всі

формальні і неформальні методи та ефективні засоби комунікації.

Крім того, широка поінформованість населення, розглядалась як

частина глобальних зусиль у галузі освіти, спрямованих на зміцнення

підходів, цінностей і заходів, сумісних зі сталим розвитком. Важливо

підкреслити принцип передачі повноважень, звітності і ресурсів на найбільш

відповідний рівень, причому перевагу слід віддавати відповідальності і

контролю місцевих органів за діяльністю з підвищення поінформованості

населення.

Також в Порядку денному професійна підготовка розглядалась як один

з найбільш важливих засобів розвитку людських ресурсів, що сприяють

переходу до більш сталого світу. Вона повинна мати конкретне професійне

спрямування з метою заповнення прогалин у знаннях і навиках, що

допомогло б людям знайти роботу і взяти участь у заходах, що стосуються

навколишнього середовища і розвитку. Одночасно програми професійної

підготовки повинні сприяти підвищенню поінформованості з питань

навколишнього середовища і розвитку у вигляді двостороннього навчального

процесу[156].

Таким чином, саме ці положення тривалий час визначали зміст та

сутність екологічної освіти в контексті сталого розвитку.

У червні 2012 року у Ріо-де-Жанейро відбулася чергова Конференція

Організації Об’єднаних Націй з питань сталого розвитку, яка отримала назву

Ріо +20. Результатом роботи Конференції стало не тільки підбиття підсумків

успішності діяльності держав за 20 років, що пройшли з моменту прийняття

Декларації з навколишнього середовища та розвитку, а й формулювання

нових напрямків, цілей та пріоритетів сталого розвитку. За результатами

роботи конференції було сформульовано значний за обсягом підсумковий

22

документ із назвою «Майбутнє, якого ми прагнемо», який було схвалено 27

липня 2012 року на 123-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї

Організації Об’єднаних Націй.

Зважаючи на значний програмний вплив зазначеного документу на

подальшу діяльність держав в сфері досягнення сталого розвитку, достатньо

важливим є аналіз його положень в контексті реалізації конкретних напрямів

екологічної політики України, в тому числі і у сфері екологічної освіти. Так,

слід відмітити, що одним з основних пріоритетів сталого розвитку на

сучасному етапі визнано подолання бідності, відмова від нераціональних та

заохочення раціональних моделей споживання та виробництва, охорона та

раціональне використання природних ресурсів, як бази економічного та

соціального розвитку. У зв’язку із чим наголошено на необхідності

пропаганди комплексних та сталих методів управляння природними

ресурсами та екосистемами.

Так само в документі прямо зазначено, що саме через освіту (у всіх її

формах) забезпечується реалізація потенціалу дітей, жінок, різних категорій

населення з метою забезпечення сталості та поступового економічного

зростання, а також необхідність навчання працівників необхідним навичкам,

в тому числі, за допомогою освіти та зміцнення потенціалу.

Таким чином, формування системних знань щодо таких методів

управління, інформування про них та їх популяризація серед різних верств

населення, а особливо серед осіб, що відповідають за прийняття екологічно

значущих рішень, та тих осіб, діяльність яких пов’язана з використанням

природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього

природного середовища, повинно стати одним з напрямків екологічної

політики.

Особливу увагу, водночас, викликає аналіз рамкової програми дій та

наступних заходів документу. Приміром, акцентовано увагу на те, що в

рамках розвитку сільського господарства та розвитку сільських територій

необхідно забезпечити доступ сільськогосподарських виробників до освіти та

23

професійної підготовки, знань та відповідним доступним технологіям,

включаючи технології, що призначені для ефективного зрошення,

повторного використання очищених стічних вод, а також збору та зберігання

води. Крім того, необхідно активізувати сільськогосподарські дослідження, а

також систем поширення знань, професійної підготовки та освіти з метою

підвищення рівня виробництва та сталості в сільському господарстві та

доступу до них фермерів, рибалок та лісоводів з метою забезпечення вибору

методів сталого виробництва.

Отже, в контексті реалізації цього програмного документу виділяється

окрема категорія осіб на яку повинні бути орієнтовані діяльність з

екологічної освіти – сільські жителі. Зазначена діяльність може

реалізовуватись через програми розвитку «зеленого туризму», поширення

інформації про сучасні технології сільськогосподарського виробництва, які

спрямовані на раціональне використання та підвищення ефективності

використання природних ресурсів.

Акцент на окремих аспектах екологічної освіти зроблено і в розділі

«Освіта». Зокрема зазначено, що необхідно забезпечувати розширення

можливостей освітніх систем в плані підготовки людей до вирішення завдань

сталого розвитку, в тому числі шляхом підвищення якості підготовки

педагогів, складення навчальних програм з проблематики сталого розвитку,

розробки програм, які готують осіб, що навчаються, до роботи в різних

галузях, що пов’язані із сталим розвитком, та більш ефективного

використання інформаційно-комунікаційних технологій для підвищення

результативності навчання.

Реалізація зазначеного положення вимагатиме кардинального

перегляду екологічної складової професійної та вищої освіти, зміни

пріоритетів на практичне застосування отриманих знань в процесі

професійної діяльності. Разом з тим, реалізація зазначених вимог вимагає й

певних дій в сфері ревізії підходів щодо змісту навчальних програм курсів,

пов’язаних із забезпеченням сталого розвитку, а також педагогів та

24

професорсько-викладацького складу, що здійснюють викладання цих

дисциплін.

Крім того, в документі акцентовано увагу на важливості надання

навчальним закладам, особливо вищим навчальним закладам в країнах, що

розвиваються, з метою їх підтримки у проведенні досліджень та

інноваційних пошуків з проблематики сталого розвитку, в тому числі в сфері

освіти, та розробки ними якісних та інноваційних програм в сфері розвитку

підприємницьких та ділових навичок, професійно-технічної освіти на

безперервної освіти, для поповнення нехватки спеціалістів, необхідних для

вирішення національних задач в галузі сталого розвитку [23].

Зважаючи на вищевикладене, можна підсумувати, що завдання

поставлені перед державами (в тому числі й Україною) за результатами

Конференції Організації Об’єднаних Націй з питань сталого розвитку

Ріо + 20 у підсумковому документі «Майбутнє, якого ми прагнемо» є

логічним розвитком попередніх міжнародних конференцій. Разом з тим, в

сфері екологічної освіти держави повинні зробити додаткові акценти щодо

залучення додаткових цільових груп, а також забезпечення якості такої

освіти, як невід’ємної складової сталого розвитку [184, с. 105].

Таким чином, фактично аксіоматичним є те, що система сучасних

уявлень та поглядів щодо сутності та змісту екологічних проблем, а також

шляхів їх вирішення значною мірою базується на загальноприйнятій теорії

сталого розвитку, яка, в найбільш загальних рисах, представляє собою такий

економічний розвиток за якого враховуються екологічні та соціальні

чинники, мінімізується шкода яка завдається навколишньому середовищу,

забезпечується мінімізація використання вичерпних ресурсів, а також

враховуються права майбутніх поколінь.

Природно, зазначене визначення має достатньо узагальнений вигляд,

однак при цьому слід звернути увагу на врахування інтересів майбутніх

поколінь. Така конструкція, закладена у міжнародних документах, покликана

насамперед орієнтувати на формування екологічно відповідальної позиції як

25

суспільства в цілому, так і окремих індивідів. Але дбаючи про права

майбутніх поколінь виникає практично афористичне латинське питання: Quis

custodiet ipsos custodes? (Хто ж буде сторожити самих сторожів?) або

перефразовуючи його: хто буде виховувати вихователів, оскільки виховання

наступних поколінь в дусі поваги до природи, усвідомлення глобальності

екологічних процесів, обумовленості людської діяльності факторами

навколишнього природного середовища та його крихкості є одним з

нагальних завдань.

Крім того, неминуче постає питання реалізації екологічних виховання

та освіти. Проблематика механізму охорони навколишнього природного

середовища або його окремих елементів були предметом дослідження цілого

ряду вчених, серед яких особливо можна визначити В. І. Андрейцева [5],

А. Г. Бобкову [17], А. П. Гетьмана [35, 36], В. В. Костицького [74, 75],

С. М. Кравченко [79], М. В. Краснову [80] та ін. Роботи зазначених авторів

становлять теоретичне підґрунтя для розв’язання цілого ряду проблем у

сфері забезпечення екологічних освіти та виховання як передумов

формування екологічної свідомості та екологічної культури, що відповідають

сучасній ціннісній системі суспільства. Водночас питання екологічних освіти

та виховання в роботах цих авторів розглядаються або фрагментарно або зі

світоглядно-філософських позицій, що обумовлює необхідність детальнішого

аналізу саме правової компоненти.

Побудова громадянського суспільства, досягнення домінанти права та

виконання законодавства – це складний комплекс заходів. О. А. Васюта

слушно зазначала, що будуючи демократичне громадянське суспільство на

основі людського виміру, не можна розв’язати кризові антропотехногенні

проблеми відірвано від політики, економіки, історії, культури, традицій,

буття етносу; закономірним є формування новітнього політико-екологічного

мислення в суспільстві не лише на засадах екологічного права, що

вибудовується державою відповідно до світових стандартів, але й структури,

26

традицій і принципів виховання, кращих взірців національної екологічної

етики, людської моралі, суспільної культури [27, с. 26].

Слід констатувати, що за останні роки Україна значно просунулась на

шляху до створення сучасної та ефективної правової системи. Однак,

акцентуючись безпосередньо на юридичних аспектах розв’язання проблем,

дуже часто поза увагою залишалась саме ідеологічна складова дії права.

Створення умов для забезпечення виконання вимог законодавства

здійснювалось з огляду на економічні, соціальні, політичні чинники, при

цьому фактично не створювались умови для формування відповідного

світогляду. Таке положення, зрештою, призвело до значного розриву між

існуючою системою правових норм та суспільною свідомістю, що, в свою

чергу, могло стати (а в окремих випадках і ставало) причиною конфліктів. Не

є винятком у цьому випадку і екологічне право, отже, виникає нагальна

необхідність гармонізації цих складових, забезпечення виконання вимог

законодавства не з огляду на існуючі приписи та заборони, а внаслідок

усвідомлення їх справедливості та закономірності.

Справедливо зауважити, що спроби розв’язати цю проблему за

допомогою відповідних правових заходів знаходять своє відображення в

законодавстві. Так, щодо екологічних освіти та виховання, в Національній

доктрині розвитку освіти зазначалось, що держава повинна забезпечувати

екологічну, правову, економічну освіту. При цьому національне виховання є

одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти. Його основна

мета – виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю

соціального досвіду, високої культури міжнаціональних взаємовідносин,

формування у молоді потреби та уміння жити в громадянському суспільстві,

духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної,

трудової, екологічної культури [142].

У розробленій Національною академією наук Національній парадигмі

сталого розвитку України вже більш імперативно наголошується, що освіта є

передумовою та водночас пріоритетним засобом досягнення сталого

27

розвитку. Згідно з Порядком денним на ХХІ століття, просвіту, включаючи

формальну освіту, підвищення інформованості населення та професійну

підготовку, слід визнати як процес, за допомогою якого людина і суспільство

можуть сповна розкрити свій потенціал. Вона має вирішальне значення для

забезпечення інформованості з питань екології та етики, формування

цінностей і підходів, прищеплення навиків і заохочення поведінки, сумісної

зі сталим розвитком.

Сучасною світовою стратегічною тенденцією є становлення динамічної

концепції освіти в інтересах сталого розвитку (ОСР), яка виходить за рамки

традиційної екологічної освіти. Попри відсутність єдиного підходу до

трактування змісту ОСР, у міжнародних документах і угодах – Заяві

міністрів з довкілля країн регіону ЄЕК ООН (Київ, 2003 р.), Стратегії ЄЕК

ООН для освіти в інтересах сталого розвитку (Вільнюс, 2005 р.) – визначено

основні цілі та завдання державної й міждержавної політики в цій сфері.

Відповідно до документів, сталий розвиток суспільства слід розуміти

як безперервний навчальний процес, включаючи розширення знань,

формування спеціальних навиків, життєвих позицій і цінностей щодо

здорового способу життя в гармонії з природою. Це потребує зміщення

акцентів від методів, орієнтованих лише на передачу інформації, до ширшого

впровадження активних методів навчання, багатостороннього й

міждисциплінарного аналізу ситуацій реального життя (позитивного

досвіду). Імплементація ОСР відбувається через інтеграцію її тем у всі

навчальні дисципліни, а також організацію спеціальних тематичних програм

[101, с. 19-20].

Таким чином, усвідомлення необхідності створення умов для розвитку

екологічних освіти та виховання знайшло своє відображення у процесі

формування екологічних політик різного рівня. Важливо також і потенційний

зворотній вплив освіти та виховання на суспільні відносини. Так,

С. А. Балашенко цілком слушно зазначав, що освіта та виховання можуть

використовуватись як метод управління. На його думку якщо в колишньому

28

Радянському Союзі переоцінювали ідеологічні методи в управлінні та

недооцінювали економічні, то в сучасних умовах, навпаки, недооцінюються

ідеологічні методи та переоцінюються економічні. Ефективність управління

досягається поєднанням методів, і чим різноманітніші методи, тим більш

сталим є розвиток [14, с. 147].

Слід зауважити, що ідеологічна складова вже досить давно знайшла

своє відображення в теорії екологічного права. М. М. Брінчук, даючи

характеристику еколого-правовому механізму, який він пропонує розглядати

як узгоджену систему передбачених нормами екологічного права або

відповідно до них заходів і вимог, а також дій та процесів, які здійснюються

в порядку реалізації цих норм, спрямованих на послідовне та ефективне

досягнення цілей екологічного права [22, c. 5], виділяє цілий ряд його

елементів, зокрема духовно-культурні заходи, до яких він зараховує

екологічне виховання, освіту та науку.

Також у юридичній літературі визначають сім складових механізму

охорони навколишнього природного середовища: 1) організаційно-правовий

(управлінський) механізм; 2) економіко-правовий механізм; 3) правовий

механізм; 4) механізм особливої охорони; 5) ідеологічний механізм;

6) громадський механізм; 7) міжнародно-правовий механізм.

При цьому внутрішнє наповнення ідеологічного механізму складають

екологічне виховання, екологічна освіта та екологічна культура [214, c. 35].

Інші вчені виділяють організаційний, економічний, ідеологічний та

юридичний механізми охорони навколишнього природного середовища.

Разом із тим, у структурі ідеологічного механізму виділяються такі його

складові елементи як екологічне виховання та освіта, поширення екологічних

та еколого-правових знань, наукові екологічні дослідження [44, c. 38].

Слід ураховувати, що, на думку вчених, екологічна криза як глобальна

криза цивілізації – це криза діючих механізмів адаптації соціуму в

навколишньому соціальному і природному середовищі. Людське

співтовариство не встигає адаптуватися до мінливого довкілля, насамперед

29

через інерційність мислення, тому втрачає здатність до саморегуляції. Постає

нагальна потреба замінити напрям цієї взаємодії за допомогою реформи

соціальних інститутів і управління [217, c. 193].

Зважаючи на це ідеологічний механізм екологічного права визначають

як таку що безперервно оновлюється, динамічну, відкриту систему засобів,

методів формування права законодавства шляхом безпосереднього впливу на

правові інститути та побічно за допомогою інших соціальних інститутів,

шляхом створення морально-етичних підстав дії права [103, c. 237].

М. О. Лапіна зазначає, що ідеологічний механізм охорони

навколишнього середовища – це система ідеологічних заходів впливу на

поведінку людей з метою забезпечення якості навколишнього природного

середовища, сталого використання природних ресурсів, екологічної безпеки

людини та інших об'єктів (екологічне виховання , освіта тощо). Як відомо,

система ідеологічних заходів являє собою сукупність компонентів

психологічного впливу на поведінку, уявлення, мислення людей. Зокрема, це

– освіта, виховання, культурний розвиток. Справедливо було б зарахувати до

них і наукові розробки. Величезну роль відіграють так само різні засоби

масової інформації, серед яких усе більшу роль і поширення грає глобальний

інтернет. Але в кожному випадку досі важливим залишається затвердження

державами концептуальних основ (правових і політичних) розвитку

зазначеного інституту й міжнародно-правове регулювання зазначеної сфери

[89, c. 68–69].

Також дослідники звертають увагу на іншу сторону проблеми, а саме її

соціальну орієнтованість, вказуючи, що під ідеологічним механізмом

необхідно розуміти передбачену екологічною політикою держави систему

знань, цінностей та орієнтирів, спрямованих на формування суспільної

поваги екологічних прав та обов’язків людини і громадянина, яка

реалізується в результаті формування в суспільстві належного рівня еколого-

правової культури шляхом проведення заходів із розвитку екологічного

просвітництва, виховання та освіти [200, c. 151].

30

Окремі українські дослідники мають дещо інший погляд на цю систему

та зараховують еколого-правову ідеологію, еколого-правову психологію,

еколого-правову свідомість, еколого-правову культуру, еколого-правову

освіту та еколого-правову науку до механізмів забезпечення екологічного

права [13, c. 13], фактично розглядаючи їх як паралельні та

взаємодоповнювальні елементи.

Питання ідеологічного механізму екологічного права Е. В. Позняк

розглядає крізь призму формування екологічної культури суспільства. Так,

вона справедливо зазначає, що норми екологічного права впливають на

формування еколого-правової ідеології в суспільстві та розвиток еколого-

правової психології, еколого-правову свідомість та еколого-правову культуру

кожної людини. Механізм правового забезпечення екологічної політики

спрацьовує саме через екологічне право, він є об’єктом дослідження еколого-

правової науки та віднаходить свою об’єктивацію в еколого-правовій освіті.

Отже, на її думку, кінцевим результатом процесу реалізації

екологічним правом культурної функції є формування еколого-правової

культури як суспільного явища, показника ефективності екологічної політики

держави, суб’єктивного чинника, що визначає спрямованість дій, діяльності

посадових осіб під час прийняття екологічно значущих рішень і поведінки

громадян під дією норм екологічного права. Оскільки екологічна та еколого-

правова культура зумовлюють виживання людства й залежать від рівня

загальної культури, є цінностями життєзабезпечувального характеру, за

екологічним правом слід визнавати культурну функцію. Крім цього, на наш

погляд, є підстави розпочати дослідження з метою обґрунтування наявності

та культурологічної функції екологічного права [118, c. 214].

Дещо сумнівним, водночас, є її підхід, згідно з яким залежно від

суб'єктного складу зазначених суспільних відносин та з огляду на систему

екологічного права особливої актуальності набуває екологічна культура

законотворчої діяльності, управління, господарської діяльності, навчального

процесу, наукової діяльності, правозастосовної діяльності, залучення

31

громадськості до прийняття екологічно важливих рішень, адже еколого-

правова культура є й частиною правової культури [118, c. 212].

Погоджуючись у цілому зі значенням екологічної культури, все ж таки

вбачається, що екологічна культура, як і екологічний світогляд, є ймовірніше

філософськими та соціальними категоріями, які не можуть бути врегульовані

правовими методами на відміну від елементів, що їх забезпечують. В якості

таких елементів і виступають саме екологічні освіта, виховання та наука, які

й повинні стати об’єктом правового регулювання. Саме зазначені елементи й

створюють ідеологічний механізм охорони навколишнього природного

середовища та є одним зі способів досягнення ефективності екологічного

права.

На похідний характер екологічної культури від екологічних освіти та

виховання вказують також інші дослідники. Так, О. А. Шевель зазначає,

оскільки сучасна екологічна ситуація в Україні надзвичайно небезпечна, то

освіта в державі потребує негайних дій у напрямі докорінного реформування

системи екологічної освіти в цілому. Ефективний розвиток екологічної

культури може бути реалізований лише через цілісну освітньо-виховну

систему на основі принципово нової, ніж це є сьогодні, цілісної еколого-

освітньої моделі. Така модель має бути позбавлена світоглядних і

методологічних хиб, характерних для існуючих екологічних концепцій,

програм і схем [206, c. 40]. У подібному контексті розглядається екологічна

культура також і в спеціалізованих дослідженнях [85, с. 15].

Ідеологічний механізм, який включає екологічні освіту, виховання та

науку займає важливе місце в системі забезпечення ефективності

екологічного права та формування належного рівня екологічної свідомості.

При цьому аксіоматичним базовим засобом формування як індивідуальної

так і суспільної свідомості є симбіоз освіти та виховання на всіх етапах

становлення особистості й соціуму.

Водночас слід зауважити, що в Україні й досі так і не склався логічний,

комплексний та системний підхід до правового регулювання екологічних

32

освіти та виховання, наявні нормативно-правові акти мають фрагментарний

характер і не відповідають вимогам часу. Зважаючи на це на першому етапі

необхідно прийняти Концепцію екологічних освіти та виховання України,

яка повинна базуватись на засадах безперервності екологічних освіти та

виховання, включати в себе цілий ряд етапів: дошкільний, шкільний,

спеціалізовану, вузівську та післявузівську освіту.

Крім того, зазначена система повинна враховувати можливості та

коригуючий вплив родинного виховання, місцеві й національні традиції

тощо, відповідати сучасним міжнародно-правовим тенденціям в екологічній

сфері [174].

1.2. Проблеми уніфікації правової термінології в сфері екологічних

освіти та виховання

Невід’ємною умовою будь-якого дослідження та процесу наукового

пізнання є встановлення його базових, відправних позицій однією з яких –

термінологія. На жаль, екологічне законодавство та наукові підходи до

екологічного права формувались протягом тривалого часу за різних умов та

формацій, відчуваючи потужний вплив суміжних галузей права, зі значними

зусиллями закріплюючи свій предмет правового регулювання, відстоюючи

свою самостійність тощо. Зазначені фактори не могли не впливати на

завершеність його трансформаційних процесів, правові конструкції, що ним

формуються тощо. Більше того, зазначені проблеми посилюються тим, що

надзвичайно гостра наукова дискусія розгортається не тільки стосовно, так

би мовити, «зовнішніх меж» екологічного права, але і його внутрішньої

структури, забезпечення збереження ним єдності як галузі права.

На неприпустимість таких процесів звертають увагу, наголошуючи на

тому, що саме екологічне право у цьому разі стає внутрішнім інтегруючим

чинником, який значною мірою виступає у вигляді єдиної термінологічної

системи, ціннісних підходів, а також інституційних засад. Фактично,

33

пройшовши значний шлях у формуванні єдиної екологічної системи,

намагання в сформованих межах виокремити деякі структурні елементи

створює внутрішні загрози існуванню екологічного права. У такий спосіб

штучний поділ, навіть керуючись необхідністю навчального процесу, може

шкодити самим засадам існування екологічного права. Намагання вивести на

інший рівень поза системою екологічного права дослідження із

природоресурсних відносин, або відносин з екологічної безпеки, шкодить

самій ідеї соціальної цінності, що закладена в екологічному праві.

Формування екологічного права є історично обумовленим процесом

розвитку права, а отже, будь-які намагання на сучасному етапі заперечувати

його об’єктивне існування, або здійснити штучний поділ із посиланням на

історичний, або міжнародний досвід матимуть негативний вплив на суспільні

відносини [40, с. 87].

Отже, формування уніфікованого термінологічного апарату з

урахуванням вимог щодо їх змістовного наповнення є вимогою часу та

еколого-правової науки, елементом наукової дискусії, результатом якої є

отримання нових знань, теоретично та практично значущих результатів. Не

випадково А. П. Гетьман наголошує, що мова екологічного законодавства,

значення нормативних визначень і термінів, що в ньому застосовуються,

надзвичайно актуальні. Перш за все вони є засобом визначення об'єктів

правового регулювання, цілей реалізації норм законодавства, що регулює

відповідне коло суспільних відносин. Крім того, терміни, які

використовуються в екологічному праві й водночас є одними з елементів

юридичної техніки, являють собою необхідний інструментарій розробки й

прийняття Екологічного кодексу України [39, с. 264].

Також він звертає увагу, що в науці екологічного права, а також в

екологічному законодавстві взагалі, де значною мірою відображаються

публічні інтереси, використання термінологічного апарату має бути чітким і

доступним. Утім його аналіз засвідчує протилежне. В екологічному

законодавстві застосовуються не тільки традиційні терміни, відомі широкому

34

загалу громадськості, але також має місце нагромадження та застосування

термінології, що позначає певні технічні прийоми й методи діяльності в

галузі охорони довкілля, відомої лише незначному колу фахівців – екологів,

біологів, зоологів, маркшейдерів, гідротехніків, лісничих та ін. [39, с. 265].

На необхідність розвитку термінології звертав увагу й М. І. Панов,

який справедливо визначив, що принцип системності в організації

понятійного апарату юридичної науки найбільш рельєфно виявляється на

рівні галузевих наук. Кожна з них має власний понятійний апарат, що

відповідає їх історично сформованому предметному змісту (диференціація

наук). Причому ці поняття (система понять, понятійний апарат) належать

безпосередньо кожній науці й поряд з її предметом дозволяють

диференціювати й ідентифікувати дану науку як таку, відрізняти й

відмежовувати її від інших наук, визнавати її самостійною галуззю знання.

Одні з понять галузевих наук є досить широкими за обсягом і набувають по

суті значення категорій. Традиційно вони утворюють основу, відправні

положення або ж загальну частину даних наук. Інші ж (їх більшість) з огляду

на їхній обсяг – це видові поняття. Категорії галузевих наук завжди

виконують методологічну функцію стосовно видових понять, виступають

щодо них як базисні, визначальні. Видові ж поняття, що належать до

одиничного (окремого), за загальним правилом, виражаються в правових

нормах та інститутах, які регулюють конкретні сфери суспільних відносин і

спрямовані, таким чином, на створення; умов для виконання ними

регулятивної функції. [108, с. 62-63].

Інші дослідники звертають увагу, що для юридичної науки точність

понятійного апарату та однакове тлумачення термінів є не просто умовами

взаєморозуміння серед науковців, але і найважливішим чинником, що

забезпечує єдину практику застосування законодавства. Загальна проблема

усіх юридичних наук, на наш погляд, – подвійний (науковий і побутовий)

сенс багатьох понять, використовуваних в праві. Наука екологічного права

також несе на собі увесь вантаж проблем, властивих правовій науці в цілому,

35

який ще і доповнюється особливими, властивими виключно їй складнощами

[90, с. 164].

М. І. Панов характеризуючи особливості становлення понятійного

апарату виділяє дві великі групи понять: доктринальні (які є результатом

наукового пізнання) та легальні (поняття, які отримали своє нормативне

закріплення). При цьому він відмічає, що доктринальні й легальні правові

поняття у своєму сполученні утворюють понятійний апарат юридичної

науки. Причому трансформація доктринальних понять у легальні завжди

свідчить про перехід наукових правових знань у позитивне право. Цей

перехід – з’єднуючий місток між правовою доктриною й позитивним правом.

Тут завжди спостерігається органічна взаємозалежність: чим глибше і

детальніше розроблені наукові правові поняття, тим більшою мірою й

успішніше вони сприймаються правом, входять у нього як складові

компоненти. І навпаки, чим досконаліший понятійний апарат позитивного

права, його окремих галузей і інститутів, тим більшою мірою він збагачує

юридичну науку (доктрину) і сприяє її розвиткові. У той же час недостатньо

розроблені, не апробовані і не сприйняті достатньою мірою юридичною

наукою і практикою поняття, які існують поки що на рівні понять-гіпотез,

або деяких, недостатньо сформованих правових утворень, не можуть

розглядатися як логіко-правові новели [108, с. 60].

Таким чином, можна зробити висновок про те, що ідеальним для

термінології є стан коли сформульовані терміни узгоджені не тільки в рамках

однієї науки (наприклад, правової або еколого-правової як її частини), а й в

межах суміжних галузей науки (філософської, економічної, педагогічної

тощо), мають однакові формулювання та змістовне наповнення як в наукових

дослідженнях, так і в процесі практичної діяльності (законодавстві),

сприйняті науковою спільнотою та суспільством, а отже, є затребуваними та

актуальними.

Повністю поділяючи та підтримуючі ці загальні засади формування

термінології, які будуть покладені в основу подальшого дослідження, не

36

можливо не відзначити, що в літературі виділяються ще такі вимоги до

термінів, які поділено за двома критеріями: вимоги до юридичних термінів-

слів (упровадженість, мовна правильність, питомість, стислість) та до

юридичних термінів-понять (поняттєво-термінологічна єдність,

дефінітивність, системність, точність, емоційно-експресивна нейтральність)

[48, с. 295]. Інші дослідники наголошують на таких характеристиках терміну

як єдність термінології, загальне визнання терміна, стабільність та

доступність [2, с. 107].

В рамках предмету дослідження необхідно констатувати, що проблеми

термінології щодо визначення змісту понять в сфері екологічних освіти та

виховання існують та потребують свого вирішення. Так, досліджуючи

питання забезпечення права на екологічну освіту громадян в Україні

А. А. Слепченко наголошувала, що існують і проблеми концептуального

характеру – відсутність чіткого законодавчого визначення поняття

екологічної освіти, що призводить до неоднозначного розуміння меж і ознак

цього явища, підміну даним поняттям споріднених явищ – екологічного

просвітництва, екологічного виховання, екологічного інформування, що не

сприяє ефективному здійсненню зазначених видів природоохоронної

діяльності [166, с. 4]. При цьому сама автор фактично оминула питання

формування юридичного терміну обмежившись констатацію того, що

еколого-правова освіта – це складне соціально-правове явище, елемент

еколого-правового життя (еколого-правової дійсності), яке може бути

представлене у вигляді сукупності наступних елементів: а) мережі

відповідних навчальних закладів, установ, підрозділів (система еколого-

правової освіти); б) певного обсягу еколого-правових знань, відповідно до

освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня підготовки та затвердженої у

встановленому порядку нормативно-методичної документації (еколого-

правова освіта в суб’єктивному розумінні); в) рівня еколого-правової

свідомості, мислення та еколого-правової культури учня (вихованця,

37

студента тощо), досягнутих внаслідок навчання (психологічний аспект

еколого-правової освіти) [166, с. 9].

Оскільки паралельне вживання в межах однієї термінологічної системи

навіть цілком рівноправних з погляду загальнолітературної мови синонімів

заважає нормальному функціонуванню системи, адже користувач-практик

підходить до термінології зі своїми прагматичними мірками, бажаючи не

тільки точності, а й автоматизму у володінні своїм термінологічним апаратом

та зважаючи на те, що юридичні терміни використовують не тільки юристи, а

й представники інших галузей (політики, економісти, психологи, соціологи

тощо), таке становище виглядає взагалі неприпустимим [58, с. 272]. На це

звертає увагу й А.К. Соколова, яка зазначає, що одним з основних, можна

сказати, найважливіших напрямів дослідження будь-якої науки є розробка

понятійного апарату, його корегування з урахуванням конкретних умов та

подальше вдосконалення [171].

Разом з тим, необхідно погодитись, що екологічне виховання та

екологічна освіта є прикладними, вторинними, похідними по відношенню до

термінів «освіта» та «виховання», які визначають специфіку цих термінів, їх

деталізацію. Зважаючи на це, неможливо розкрити зміст цих спеціалізованих

термінів не розглянувши сутність загальних понять. Також враховуючи те,

що в законодавстві поряд з поняттями «екологічна освіта» та «екологічне

виховання» використовується термін «екологічна просвіта», то вважаємо

необхідним з метою встановлення змісту та доцільності застосування

останнього.

Достатньо традиційно в тлумачній літературі виховання розглядається

як «процес систематичного та цілеспрямованого впливу на духовний та

фізичний розвиток особистості в цілях підготовки її до виробничої,

суспільної та культурної діяльності. Тісно пов’язане з освітою та навчанням.

Цілі, зміст і організація виховання визначаються панівними суспільними

відносинами»[168, с. 249].

38

Освіта представляє собою «результат систематизованих знань, вмінь та

навичок; необхідна умова підготовки людини до життя і праці. Основний

шлях отримання освіти – навчання в учбових закладах і самоосвіта. Рівень

загальної і спеціальної (професійної) освіти обумовлюється вимогами

виробництва, суспільними відносинами, станом науки, техніки і культури»

[168, с. 921], а під просвітою розуміється «1) поширення знань, освіти; 2)

система освітньо-виховних і культурно-просвітницьких закладів в

країні»[168, с. 1081].

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови

виховання розглядається як «сукупність знань, культурних навичок, поглядів,

що становлять загальний рівень духовного розвитку людини і є наслідком

систематичного впливу, навчання» [28, с. 159]. Під освітою же в ньому

розуміється «1. сукупність знань добутих у процесі навчання // Рівень,

ступінь знань, здобутих у процесі навчання; освіченість. 2. Піднесення рівня

знань; навчання. // Процес засвоєння знань. 3. Загальний рівень знань (у

суспільстві, державі і т. ін.). // Система закладів і установ, через які

здійснюються ці заходи. 4. Рідко. Писемність, грамотність» [28, с. 857].

В спеціальній літературі з педагогіки дається більш розгорнута

характеристика цих понять. Зокрема, під вихованням (соціальним)

розуміється цілеспрямоване створення умов (духовних, матеріальних,

організаційних) для розвитку людини. Виховання у вузькому значенні –

цілеспрямована діяльність, покликана сформувати у дітей та юнацтва

систему якостей особистості, поглядів та переконань. Виховання в

локальному значенні – вирішення якої-небудь конкретної виховної задачі

(наприклад, виховання суспільної активності, колективізму і т.п.). Виховання

як частина соціалізації особистості здійснюється через освіту й організацію

життєдіяльності колективу студентів. Виховання містить у собі освіту, тобто

пропаганду і поширення культури та навчання. Найбільш узагальнена

класифікація складається з розумового, трудового та фізичного виховання. За

домінуючими принципами й стилем відносин вихователів і вихованців

39

виокремлюють авторитарне, вільне та демократичне виховання [130, с. 20-

21].

Окремо виділяється зміст поняття «виховна система», яка поєднує

комплекс виховних цілей; людей, які їх реалізують у процесі цілеспрямованої

діяльності; відносин, що виникають між її учасниками; управлінську

діяльність по забезпеченню життєдіяльності виховної системи [130, с. 21].

При цьому термін «освіта» розглядається як процес педагогічно

організованої соціалізації, здійснюваної в інтересах особистості і суспільства.

В освіті поєднується навчання та виховання, які забезпечують культурну

наступність поколінь і готовність людини до виконання соціальних і

професійних ролей. Навчання і виховання – сторони єдиного процесу освіти.

Навчання в освіті припускає засвоєння знань, умінь і навичок, що дозволяють

тому, хто навчає, і тому, хто навчається, говорити однією мовою об’єктивних

значень елементів культури. Виховання припускає засвоєння моральних

цінностей і норм суспільної поведінки. Але таке засвоєння неможливе без

навчання [130, с. 79].

Освіта як система – включає різні елементи і зв’язки між ними:

необхідно існуючі окремі підсистеми, керівництво, організацію, кадри та ін.

Ця система характеризується метою, змістом, структурованими навчальними

програмами та планами, у яких враховуються попередні рівні освіти та

прогнозуються наступні. Системною складовою освіти є її мета, тобто

відповідь на питання, яку людина вимагає й очікує від суспільства на даному

етапі його історичного розвитку. Освіта як система містить у собі ряд понять

педагогічної системи і як система може розглядатися у трьох вимірах, у

якості яких виступають наступні. Соціальний масштаб розгляду, тобто освіта

у світі, окремій країні, регіоні та ін. Тут же розглядається система державної,

приватної, суспільної, світської, клерикальної освіти. Ступінь освіти – на

даний час, дошкільний; шкільний з його внутрішньою градацією на

початкову, неповну середню і повну середню школу; вища з різними

рівнями: бакалаврат і магістратура; аспірантура і докторантура; установи

40

підвищення кваліфікації. Профіль освіти – загальна, професійна

(гуманітарна, природничо-наукова, математична та ін.) і додаткова [130,

с. 80].

В російській еколого-правовій науці А. К. Голіченковим зроблено

спробу визначення змісту цих термінів. Зокрема, екологічне виховання було

визначено ним як «цілеспрямований розвиток людини, що включає

формування її екологічної культури, сприйняття не тільки суспільних, але й

екологічних норм і цінностей; екологічне виховання здійснюється через

екологічну освіту, а також сім’ю, державні та громадські інститути (релігія,

ЗМІ, виховні заклади та ін.)» [45, с. 199].

Крім того, ним було дано визначення екологічної освіти та екологічної

просвіти. Зокрема, екологічну освіту він розглядає як: «1) елемент

формування екологічної культури; 2) система, що включає дошкільну та

загальну освіту, середню, професійну та вищу освіту, післядипломну

професійну освіту, професійну перепідготовку й підвищення кваліфікації

спеціалістів, а також поширення екологічних знань, у тому числі через ЗМІ,

музеї, бібліотеки, заклади культури, природоохоронні заклади, організації

спорту і туризму» [45, с. 200]. Що ж стосується екологічної просвіти, то він

розглядає її як «1) елемент формування екологічної культури; 2) поширення

екологічних знань щодо екологічної безпеки, інформації про стан

навколишнього середовища й про використання природних ресурсів;

здійснюється в цілях формування екологічної культури в суспільстві,

виховання дбайливого ставлення до природи, раціонального використання

природних ресурсів; екологічна просвіта, у тому числі інформування

населення про законодавство у сфері екологічної безпеки, здійснюється

органами державної влади РФ, органами державної влади суб’єктів РФ,

органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями, ЗМІ, а

також освітніми закладами, закладами культури, музеями, бібліотеками,

природоохоронними закладами, організаціями спорту і туризму тощо»

[45, с. 200-201].

41

У Словнику-довіднику сучасних екологічних та природоохоронних

термінів розрізняють поняття:

«виховання екологічне» – процес формування сукупності рис, якостей і

навичок поведінки особистості, що забезпечує становлення відповідального

ставлення до природи, спонукає людину брати безпосередню участь у

природоохоронній діяльності, що і сприяє накопиченню досвіду вирішення

екологічних проблем [167, с. 12].

«екологізація освіти» – процес формування екологічних світоглядних

позицій, нової філософії життя, типу мислення і взаємовідносин у системі

людина – техносфера – біосфера шляхом уведення в навчальні програми усіх

навчальних закладів України спеціальних дисциплін екологічного

спрямування, а також наповнення інших дисциплін матеріалом екологічного

змісту. Переорієнтація світогляду в процесі навчання з антропоцентричного

на біосферологічний [167, с. 20].

«навчання природоохоронне» – комплекс природоохоронного

виховання, просвіти та освіти, який формує в людини природоохоронну

свідомість, екологічний світогляд та способи охорони природи [167, с. 37].

«освіта екологічна» – системний комплексний процес формування

екологічного світогляду, екологічної культури, важлива складова

загальноосвітнього процесу. Здійснюється через безперервну систему

навчання й виховання. Відповідно до міжнародних вимог, базисною,

вихідною ідеєю, методологічною основою якої має бути гармонізація

відносин суспільства й природи [167, с. 41-42].

«просвіта екологічна» – формування екологічного світогляду та

екологічної культури, що передбачає глибоке розуміння фактів тісного

зв’язку людини з екологічними процесами в природі [167, с. 50].

Таким чином, можна зробити висновок про те, що екологічні освіта та

виховання – це спорідненні явища, які частково перетинаються, але при

цьому залишаються самостійними. Так, метою екологічної освіти є

отримання учасником формалізованого навчального процесу системних

42

знань та компетенцій щодо особливостей та комплексного сприйняття

довкілля як єдиної екосистеми, диференціації отриманих знань відповідно до

рівня освіти, а також орієнтованості на здійснення професійної діяльності в

сферах, де екологічні знання є необхідною кваліфікаційною вимогою до

фахівця.

У той час як процес виховання – діяльність із передачі новим

поколінням суспільно-історичного досвіду; планомірний і цілеспрямований

вплив на свідомість, і поведінку людини з метою формування певних

установок, понять, принципів, ціннісних орієнтацій, що забезпечує умови для

її розвитку, підготовку до громадського життя і праці. Розглядаючи

виховання як процес, що здійснюється при взаємодії вихователів і

вихованців, а також при взаємодії самих вихованців – повноправних

суб’єктів, а не тільки об’єктів виховання, вітчизняна психологія вивчає

закономірності саморозвитку особистості в умовах спеціально організованої

виховної системи, що забезпечує не пристосування підростаючої людини до

існуючих форм соціального буття, не пристосування під визначений

стандарт, а цілеспрямований розвиток кожної дитини як неповторної

людської індивідуальності. Організація виховання пов’язана із

запровадженням такої суспільної практики, що направляє розвиток

суб’єктивного світу людини, сприяючи усвідомленому прийняттю нею

суспільних цінностей, самостійності, у розв’язанні складних моральних

проблем відповідно до зразків та ідеалів суспільства [167, с. 51-52].

Природно, що в ідеалі, отримуючи нові знання, людина розумна «homo

sapiense» повинна корегувати свої морально-етичні якості, розвивати їх,

ураховувати глобальність екологічних проблем, усвідомлювати їхні наслідки

і, як результат, корегувати свою поведінку з їх урахуванням.

Якщо екологічна освіта людини визначається сукупністю її знань про

особливості взаємодії суспільства та природи, то екологічне виховання, крім

екологічних знань, охоплює широкий спектр людських якостей і

характеристик, принципів та норм, певний світогляд та світосприйняття,

43

отже, має набагато складніший зміст. Екологічне виховання – це процес

систематичного та цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний

розвиток особистості з метою формування екологогуманістичного

світогляду, підготовки до виробничої, громадської та культурної діяльності

[33, с. 404].

Мету і зміст виховання диктують життя, конкретні умови

життєдіяльності трудової людини. Щоб жити, треба виробляти й

відтворювати матеріальні й духовні цінності, для цього потрібно, щоб

прийдешні покоління могли перейняти естафету життєдіяльності від

попередніх. Адже людина в дитячому і юнацькому віці не має досвіду, знань,

умінь і навичок поведінки, які потрібні їй для трудової та суспільної

діяльності. Усе це приходить тільки через виховання, єдність, наступність і

спадкоємність поколінь. Засвоюючи й використовуючи попередній досвід,

нове покоління збагачує й удосконалює його, вносить свій вклад у розвиток

матеріальної і духовної культури. Такою є закономірність суспільного

прогресу. Тому без виховання не може обійтися жодне суспільство.

Виховання – загальна й вічна категорія, властива всім суспільно-

економічним формаціям [186, с. 43].

«Екологічне виховання» розуміємо як процес цілеспрямованої,

систематичної, організованої взаємодії вихователя й вихованця, під час якого

формуються: екологічна свідомість, моральні переконання про необхідність

шанобливого ставлення до всього живого та власної відповідальності за

майбутнє довкілля, усвідомлення себе частиною природи, ціннісні установки,

високі моральні, громадські й професійні риси, що є складовою його

екологічної вихованості [86, с. 228].

На позиціях розмежування та самостійного місця в системі еколого-

правових відносин стоїть й Е.В., яка визначила «екологічне виховання» як

тривалий багатофакторний процес цілеспрямованого, систематичного та

послідовного формування екологічної свідомості особистості, її екологічного

стилю мислення, поглядів і переконань, екологічної культури та етики,

44

необхідних екологічних, моральних, правових поглядів на природу та місце

людини в ній, екологічно виваженої поведінки, активної екологічної позиції

та відповідальності, набуття знань про природу й суспільство, який

забезпечується систематичною педагогічною діяльністю та самоосвітою

громадян упродовж їх життя у рамках екологічних та освітянських

правовідносин [119, с. 190].

Однак, на жаль, із наявних публікацій автора видно, що автор все ж

таки розглядає екологічне виховання як процес супутній отриманню

екологічної освіти, розрахований на те ж саме коло суб’єктів (переважно діти

та студентська молодь). Хоча при цьому цілком слушно проводить різницю

між ними зазначаючи, що екологічна освіта надається, а екологічне

виховання здійснюється [119, с. 189], а також розширює виховання на весь

період життя людини.

Обмежене застосування поняття виховання обумовлено тим, що

насамперед його пов’язують із розвитком людини на найбільш ранніх стадіях

свого життя. Про це, наприклад, свідчить і відоме українське прислів’я

«виховувати дитину треба поки вона поперек лавки лежить, а далі – вже

пізно». Зазначене становище значною мірою обумовлюється впливом

педагогічної науки, коли досліджуючи особливості освітнього та виховного

процесу дітей та молоді, було зроблено акцент саме на них як суб’єктах

такого впливу та закріплено це положення в багатьох публікаціях унаслідок

чого створилась своєрідна аксіома щодо суб’єктів виховного процесу.

Водночас у Законі України «Про фізичну культуру і спорт» міститься

визначення більш широкого кола осіб – суб’єктів цього процесу «фізичне

виховання різних груп населення – напрям фізичної культури, пов’язаний із

процесом виховання особи, набуттям нею відповідних знань та умінь з

використання рухової активності для всебічного розвитку, оздоровлення та

забезпечення готовності до професійної діяльності та активної участі в

суспільному житті» [152].

45

Рекомендацією ЮНЕСКО про виховання в дусі міжнародного

взаєморозуміння, співробітництва й миру та виховання в дусі поваги прав

людини і основних свобод поняття «виховання» також розглядається у

широкому сенсі та «означає весь процес суспільного життя, за допомогою

якого окремі особи й соціальні групи в рамках і для блага національного й

міжнародного співтовариства свідомо вчаться розвивати свої таланти,

здібності, нахили та знання. Цей процес не обмежується будь-якими

конкретними заходами» [162]. При цьому за змістом цього документа воно

включає в себе поняття «освіта», розглядаючи його як один із рівноправних

елементів: «об’єднуючи навчання, підготовку, інформацію і діяльність.

Міжнародне виховання має прискорювати відповідний інтелектуальний та

емоційний розвиток індивідуума. Воно повинно розвивати почуття

соціальної відповідальності та солідарності з менш привілейованими групами

й вести до дотримання принципів рівності у повсякденній поведінці, також

сприяти розвитку якостей, здібностей і схильностей, що дозволяють людині

отримати критичне сприйняття проблем на національному та міжнародному

рівнях: розуміти й пояснювати факти, думки та ідеї; працювати в групі;

допускати вільні дискусії і брати участь в них; дотримуватися елементарних

правил процедури стосовно будь-якої дискусії та засновувати судження про

цінності й рішення на раціональному аналізі відповідних фактів і факторів».

На користь позиції щодо широкого сприйняття кола осіб, на яких

розраховані виховні заходи, свідчить і цілий ряд положень законодавства.

Зокрема, «План заходів щодо популяризації державних символів України,

виховання поваги до них у суспільстві» хоча й передбачає значну кількість

заходів, спрямованих на учнівську та студентську молодь та їх реалізацію у

дошкільних, загальноосвітніх і позашкільних навчальних закладах, однак

включає в себе й заходи, спрямовані на значно ширше коло осіб: продовжити

роботу з розміщення на поштових марках, маркованих конвертах і картках

державних символів України; забезпечити створення документальних

фільмів та анімаційних фільмів пізнавального змісту про походження та

46

історичний розвиток державних символів України; сприяти висвітленню

державними засобами масової інформації теле- і радіопередач, соціальної

реклами, публікацій, спрямованих на виховання у громадян шанобливого

ставлення до державних символів України, роз’яснення їх значення для

розбудови держави [115].

Подібний же підхід продемонстровано також і в Рішенні колегії

Державного комітету телебачення і радіомовлення України «Про висвітлення

державними телерадіоорганізаціями у 2014 році заходів, спрямованих на

патріотичне виховання громадян», в якому НТКУ, НРКУ, обласним і

регіональним ОДТРК було вказано на необхідність продовжити роботу з

висвітлення заходів патріотичного виховання громадян і створення

відповідних тематичних теле- та радіопрограм із залученням представників

наукових закладів, громадських організацій та об’єднань історико-

культурного спрямування, зокрема, Інститутом історії, Інститутом літератури

НАН України, ВУТ «Просвіта», Українським інститутом національної

пам’яті тощо [131]. Тобто суб’єктом виховного впливу знову ж таки було

визначено більш широку порівняно з учнівською та студентською молоддю

аудиторію – всіх громадян.

Кодексом законів про працю України в статті 140 «Забезпечення

трудової дисципліни» також передбачено, що: «Трудова дисципліна на

підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням

необхідних організаційних та економічних умов для нормальної

високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами

переконання, виховання, а також заохочення за сумлінну працю» [63].

Затверджена наказом Державної служби України з надзвичайних

ситуацій Концепція патріотичного виховання особового складу органів і

підрозділів Державної служби України з надзвичайних ситуацій [72] також

орієнтована на особовий склад цих служб, отже суб’єктами виховного

процесу є люди старші, ніж навіть студентська молодь.

47

Якщо обмежитись лише розглядом виховання як процесу

орієнтованого на молодь, то необхідно визнати, що, сформувавшись у певний

момент, особи, які здійснюють виховну діяльність, стають певним еталоном,

залишаючись поза процесами подальшого виконання. Зважаючи на це, все ж

таки слід погодитись із висновком про те, що процес виховання є

безперервним, продовжується все життя, але, природно, при цьому

змінюються його форми, засоби.

Багатоплановість та різноманітність проблем у сфері формування

еколого-правової ідеології підкреслюється тим, що в енцикліці Папи

Франциска, присвяченій питанням навколишнього середовища «Laudato si.

Турбота про спільний дім», яка була презентована світовій спільноті 18

червня 2015 року у ватиканському Новому залі синоду, питанням

екологічного виховання було виділено окрему главу 6 з назвою «Екологічне

виховання та духовність».

Зокрема, в преамбулі до цієї глави було сформульовано наступне,

надзвичайно важливе положення: «Багато що має бути переорієнтовано, але

в першу чергу необхідно змінитися людству. Бракує самого усвідомлення

спільного походження, взаємно належності та загального для всіх

майбутнього. Це засадниче усвідомлення дозволило б розвинути нові

переконання, нові стосунки і нові стилі життя. Таким чином, виникає

великий виклик культурного, духовного й виховного характеру, що

припускає довгий процес відновлення» [109, с. 154]. Для цього необхідно

подолати сформовані моделі нав’язливого споживацтва, узгодження

особистісних та суспільних пріоритетів, вплив суспільства на формування

еколого-відповідального підприємництва тощо.

З огляду на те, що за окремими даними кількість осіб, які сповідують

католицтво, наразі в світі становить майже 1,2 млрд людей, цей документ має

надзвичайно-велике значення для формування моральних орієнтирів

суспільства, а також засобів їх досягнення.

48

Отже, одним із основних недоліків підходу до терміна «екологічне

виховання» є його обмежене сприйняття, розгляд фактично в рамках

навчальних процесів різних видів освіти. Таке звуження негативно

відбивається на цілях, які можуть бути досягнуті в процесі виховання,

зменшує коло суб’єктів, яких воно охоплює. Так, у 2003 році наказом

Міністерства освіти і науки України було затверджено Положення про

Всеукраїнську науково-методичну раду з екологічних освіти та виховання, де

записано, що: «Всеукраїнська науково-методична рада з екологічних освіти

та виховання дітей та учнівської молоді для організації науково-методичного

забезпечення діяльності загальноосвітніх, професійно-технічних, дошкільних

та позашкільних навчальних закладів з екологічних освіти та виховання

учнівської молоді, узагальнення та поширення кращого педагогічного

досвіду з екологічних освіти і виховання та впровадження педагогічних

технологій у навчально-виховний процес навчальних закладів» [120]. Хоча

коло залучених до діяльності цієї ради осіб (представники Міністерства

освіти і науки України, Міністерства екології та природних ресурсів України,

Національної академії наук України, Академії педагогічних наук України,

провідні вчені Національної академії наук України, Української аграрної

академії наук, Академії педагогічних наук України, працівники зацікавлених

міністерств, засобів масової інформації, вчителі шкіл, вихователі дошкільних

навчальних закладів, члени громадських організацій екологічного

спрямування) свідчить про можливість реалізовувати більш широке коло

завдань та стосовно значно ширшого кола суб’єктів, аніж це передбачено в

положенні про неї.

Отже, виходячи з раніше проаналізованих визначень «екологічної

освіти» та «екологічного виховання» можна зробити такі висновки.

1. На доктринальному рівні більш розробленим є поняття «екологічна

освіта» до змісту якої дуже часто включають елементи екологічного

виховання, пов’язуючи ці процеси із процесом отримання освіти різних

49

рівнів, у такий спосіб штучно обмежуючи сферу застосування отриманих

напрацювань.

2. Метою отримання екологічної освіти є отримання певних

кваліфікаційних знань у процесі формалізованої освіти. Так, Закон України

«Про освіту» (1991) давав надзвичайно широке тлумачення мети освіти,

включаючи до нього всебічний розвиток людини як особистості та найвищої

цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей,

виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до

свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального,

творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня

народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями

[143]. У Законі України «Про охорону навколишнього природного

середовища» водночас фактично деталізується (обмежується) мета

екологічної освіти: «Екологічні знання є обов’язковою кваліфікаційною

вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов’язана з використанням

природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього

природного середовища.

Спеціально визначені вищі та професійні навчальні заклади

здійснюють підготовку спеціалістів у галузі охорони навколишнього

природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням

суспільних потреб» (чч. 2, 3 ст. 7 Закону) [146].

3. Метою здійснення екологічного виховання є формування певної

системи морально-етичних якостей у дусі часу та пануючих світоглядних

концепцій та ідеологій. При цьому фахівці відмічають, що процес

морального виховання є вищою мірою діалектичним. Аби він був достатньо

керованим, замало озброїтися формами, методами, та засобами морального

виховання. Необхідно добре знати й розуміти самий об’єкт виховання –

студента, його потреби, інтереси, здібності, сильні та слабкі сторони

характеру. Отже, важливим фактором формування моральної культури

50

особистості майбутнього фахівця є вивчення й розвиток його моральних

потреб та інтересів.

Моральні потреби особистості не виникають зненацька. Вони

формуються впродовж усього цілеспрямованого безперервного процесу

виховання особистості. Тому їх становлення та розвиток неможливі без

подальшого підвищення ефективності усієї системи виховання у ВНЗ.

Ефективність же виховання, маючи тісну причинну зумовленість інтересами

особистості, її реальними потребами, значною мірою залежить від уміння

вихователя використовувати всі фактори, що впливають на розвиток цих

потреб та інтересів [93, с. 278-279].

Екологічна етика – вчення про етичне ставлення людини до природи,

засноване на сприйнятті природи як члена морального співтовариства,

морального партнера (суб’єкта) рівноправності й рівноцінності всього

живого, обов’язках людини перед природою, а також обмеженні прав і

потреб людини [18. с. 15].

4. Слід зазначити, що як і в теоретичній літературі, так і законодавстві

України все частіше застосовується поняття «екологічна культура». Так,

Л.М. Курняк визначає екологічну культуру як «процес і результат

формування екологічної свідомості особистості, що відображає нерозривну

єдність між сукупністю знань, уявлень про природу, емоційно-почуттєвого й

ціннісного ставлення до неї (внутрішня культура) і відповідних умінь,

навичок, потреб взаємодії (зовнішня культура), заснований на гармонізації

взаємозв’язків у системі «природа – людина» [87, с. 50]. При цьому

наголошується, що саме екологічна компетентність стає безсумнівною та

обов’язковою ознакою культури, а сама вона є інтегральною категорією, яка

вбирає в себе чимало складових.

У своїй іншій статті Л.М. Курняк та О.А. Курняк діходять висновку про

те, що екологічна педагогіка, освіта як цілісне культурологічне явище, що

включає процеси навчання, виховання, розвитку особистості, повинна

спрямовуватись на формування екологічної культури як складової системи

51

національного і громадянського виховання всіх верств населення України (в

тому числі через екологічне просвітництво за допомогою громадських

екологічних організацій), екологізації навчальних дисциплін та програм

підготовки, а також на професійну екологічну підготовку через базову

екологічну освіту. Предметом екологічної педагогіки є проблема

екологічного виховання та освіти, а предметом екології культури – проблема

впливу природи на культуру, у вузькому розумінні – питання збереження

культурного середовища [88, с. 109].

В.С. Крисаченко звертає увагу на діяльнісний аспект екологічної

культури, зазначаючи, що вона є «цілепокладаючою діяльністю людини

(включаючи і наслідки такої діяльності), спрямованою на організацію та

трансформацію природного світу (об’єктів та процесів) відповідно до

власних потреб та намірів» [84, с. 14].

Таким чином, термін екологічна культура, як і екологічний світогляд,

виступають не як однопланові, синонімічні поняття по відношенню до

екологічних виховання та освіти, а як їх результат, надмета, яка ставиться в

процесі формування екологічної ідеології.

5. Відносини в галузі екологічних освіти та виховання відрізняються

суб’єктним складом. Так, учасниками еколого-освітнього процесу є діти

дошкільного віку, вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти,

клінічні ординатори, аспіранти, докторанти; керівні, педагогічні, наукові,

науково-педагогічні працівники, спеціалісти; батьки або особи, які їх

замінюють, батьки-вихователі дитячих будинків сімейного типу;

представники підприємств, установ, кооперативних, громадських

організацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі тощо. При цьому

законодавством прямо забороняється втручання в освітній процес політичних

партій, громадських, релігійних організацій.

Коло суб’єктів еколого-виховного процесу є набагато ширшим та

фактично не обмежується (крім випадків, коли виховання є частиною

освітнього процесу). Зокрема, в ньому можуть брати участь і релігійні

52

організації, і громадські об’єднання, політичні партії, підприємства, установи

організації різних форм власності, їх службові та посадові особи, а також

колективи таких підприємств, засоби масової інформації, зацікавлені

громадяни тощо.

6. Термін «екологічна просвіта» або «екологічне просвітництво» як

його синонім використовується як у довідниковій, так і в теоретичній

літературі, а також у законодавстві. Не вдаючись у глибокий аналіз

співвідношення цих понять, історії їх виникнення та розвитку, але при цьому

намагаючись уніфікувати їх застосування в праві, можна зробити висновок

про те, що термін «екологічна просвіта» було введено як своєрідний

замінник, доповнення до термінів «екологічна освіта» та «екологічне

виховання», які в дослідженнях фахівців з педагогічних наук

використовувались для характеристик професійної педагогічної діяльності.

Більше того, таке сприйняття певною мірою виступає в якості

стримувального фактора щодо розвитку досліджень у цій сфері про що

побічно свідчать окремі публікації. Так, І. В. Давиденко в своїй статті

розглядає екотуризм як складову екологічного виховання студентів, роблячи

висновок про те, що «екотуризм є однією з найбільш ефективних форм

екологічного виховання студентів. Організація та проведення

екотуристичних подорожей надають унікальну можливість трансформації

антропоцентричного світогляду в біоцентричний, тому що дозволяють

людині осмислити своє місце й роль у навколишньому природному

середовищі. Розвиток екотуризму сприяє як екологічному вихованню, так і

залученню фінансових ресурсів у регіони країни. Іншими словами, розвиток

екотуризму може бути стимулом сталого розвитку господарської діяльності

відповідної території, мати значний вплив на збереження природного

середовища та нести потужну просвітницьку та виховну функцію» [50,

с. 118]. Водночас вбачається, якщо з назви статті, а також висновків прибрати

слово «студентів», то обґрунтованість висновків навряд чи суттєво зміниться.

53

Теж саме стосується дослідження І. О. Сяської, яка дійшла висновків,

що концептуальне поєднання принципів екологічних освіти та виховання дає

можливість всесторонньо розвивати естетично-художнє та емоційне

сприйняття світу природи та мотивацій до його пізнання і екологічно

доцільної діяльності у природі, сприяти усвідомленню її універсальної

цінності, себе як складової її частини засобами як гуманітарних і соціальних,

так і природничих та технічних навчальних дисциплін. Формування

означених якостей студентів дасть змогу реалізувати суспільне замовлення

на підготовку кваліфікованих педагогічних кадрів з екологічного виховання

підростаючого покоління. Реалізація зазначених принципів у навчально-

виховному процесі ВНЗ дасть змогу здійснювати комплексний виховний

вплив на інтелектуальні, творчі, художньо-естетичні, морально-ціннісні,

гігієнічні потреби особистості, забезпечення відповідного екологічно

доцільного стилю поведінки і діяльності у довкіллі з метою формування у

студентів екологічної свідомості екоцентричного типу та розвитку усіх її

складових компонентів [192, с. 297]. Зазначені висновки можуть бути цілком

слушно застосовані не лише стосовно учасників навчального процесу, а

також формування педагогічної майстерності в цій сфері, а й стосовно

широких верств населення, що належать до різних вікових та соціальних

груп населення [192, с. 298].

Разом з тим, при формуванні наукової термінології необхідно

дотримуватись принципів розумної достатності та, у випадку необхідності,

застосовувати так званий принцип «леза Оккама», який у сучасних умовах

передбачає, що «не слід множити сутності без необхідності». Сам Оккам

формулював цей принцип інакше: «Не слід без нужди вважати

множинність», або «Там, де марно створюється багато [припущень], цілком

можна обійтися небагатьма». При цьому дослідники відмічають, що з позиції

філософії сучасної науки, цей принцип містить один з найважливіших

концептуальних підходів. В світоглядному аспекті висновки, які слід

54

отримати з цього принципу сьогодні, важливіше, ніж вихідне розуміння

цього принципу його автором [54, с. 95].

Виділення поняття «просвіти» та її різновиду «екологічної просвіти»

залишається інерційним фактором, який історично склався в процесі

найменування явища спрямованого на підвищення рівня обізнаності

(насамперед освітньої) дорослого населення. Наприклад, саме до просвіти

відносилась ліквідація неписемності, яка не була освітою в розумінні

законодавства про освіту, але й не могла бути віднесена до заходів

виховання. Таким чином, фактично розділялись «освіта» (формальна),

«виховання» (явище спрямоване на дітей та молодь) та просвіта (спрямована

на широкі верстви населення, насамперед, старших вікових груп). За своїм

змістовним наповненням просвіта відповідає таким двом складовим як освіта

та виховання, а отже, в умовах тенденції сучасного законодавства щодо

розширення сфери охоплення виховної діяльності не тільки на дітей та

молодь, а на населення всіх вікових груп, екологічна просвіта втрачає свою

актуальність. Таким чином, відмова від її законодавчого визначення

дозволить більш чітко диференціювати екологічні освіту та виховання,

сприятиме усуненню дублювання з екологічною просвітою, а також

забезпечить уніфікацію загальних підходів до екологічної освітньо-виховної

діяльності.

Побічно подібний підхід прослідковується у законодавстві російської

федерації. Так, Ю.О. Васильчук в процесі дослідження правових основ

екологічних освіти та виховання аналізує законодавство в цій сфері в тому

числі законодавство суб’єктів федерації. Цікавим представляється той факт,

що хоча екологічна просвіта виноситься навіть в назву ряду законів, але

змістовно в їх тексті регулюються саме діяльність з екологічних освіти та

виховання, даються їх дефініції, змістовне наповнення в контексті

формування екологічної культури, при цьому питання екологічної просвіти

окремо не розкривається [26].

55

Таким чином, наразі не вбачається потреби виділення екологічної

просвіти (екологічного просвітництва) в окремий напрямок та виділення

окремого поняття, оскільки його складові охоплюються вже існуючими

поняттями «екологічна освіта» та «екологічне виховання».

Зважаючи на вищевикладене можна сформулювати наступні

визначення:

Екологічна освіта – діяльність навчальних закладів (в тому числі

дошкільних дитячих закладів, в системі загальної середньої, професійної та

вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів), наукових

установ, закладів післядипломної освіти, яка є невід’ємною складовою

загальноосвітнього процесу та спрямована на формування в особи

комплексних, сучасних знань щодо закономірностей екологічних процесів, їх

розвитку в системі «людина-природа», а також навичок їх застосування в

процесі повсякденного життя, а також професійній діяльності.

Екологічне виховання – діяльність широкого кола осіб спрямована на

формування в особи морально-етичних цінностей та орієнтирів, що

базуються на сучасній екологічній ідеології з метою формування екологічної

культури людини та її екологічного світогляду, забезпечення шанобливого

ставлення до природи, активної громадянської позиції, формування цілісної

картини світу, здатності приймати особисті рішення і нести за них

відповідальність, яка здійснюється протягом всього життя людини.

Зазначені терміни пропонується закріпити в Законі України «Про

охорону навколишнього природного середовища», виклавши їх в ст. 7, що

дозволить в подальшому диференціювати та розвинути положення цієї статті

в системі екологічного законодавства та забезпечить перехід від їх

декларативного проголошення до фактичної реалізації. Крім того, з точки

зору юридичної науки нормативне закріплення термінів передбачає

необхідність створення відповідних механізмів реалізації номінованих ними

явищ у національному правовому полі, що з одного боку призведе до

акцентування та формування єдиного підходу в межах еколого-правових

56

досліджень, а з іншого, з огляду на потреби практики, забезпечить їх втілення

у відповідних нормативно-правових актах, одним з основних серед яких

повинна стати комплексна Концепція екологічних освіти та виховання або

Концепція екологічної освітньо-виховної діяльності.

1.3. Принципи екологічних освіти та виховання: проблеми

формування та змісту

Проблематика визначення принципів тих чи інших правових явищ,

категорій, інститутів тощо займає настільки важливе місце в їх дослідженнях,

що до них в контексті проблематики своїх досліджень звертались та

продовжують звертатись різні вчені. Зокрема, загально-теоретичні проблеми

досліджували А.М. Колодій [64] та С.П. Погребняк [117]. Принципи

екологічного права досліджувались у цілому Л.Л. Чаусовою [203], а також в

розрізі окремих тем наукових досліджень у сфері екологічного права

А.К. Соколовою [169], Г.В. Анісімовою [6], О.Г. Котеньовим [78] та ін.

Така увага до цієї проблематики обумовлена передусім тією роллю яку

виконують принципи права в процесі правового регулювання, здійснення

правозастосування, вирішення колізій та виявлення специфіки та правил

правового регулювання тих чи інших відносин. А.М. Колодій

характеризуючи ґенезу виникнення принципів зазначає, що спочатку їх зміст

визначається суспільними потребами, передбачається у суспільних

соціальних відносинах, які складаються в реальному житті, а пізніше

отримують регламентацію і захист з боку держави у комплексах суб'єктивних

прав учасників правовідносин. Виникнення принципів права як

загальносоціальних є необхідною умовою такого їх закріплення у вигляді

юридичних принципів і норм, бо свідчить про актуальність їх для суспільства

і необхідність їх юридичного оформлення. Крім того, головна роль у

виявленні і конструюванні таких принципів належить не правотворчості, а

саме правоутворенню, – конкретніше, юридичній практиці, яка за своєю

57

природою покликана оперативно реагувати на зміни, що відбуваються у

сфері права. Тобто юридична практика в процесі правореалізаційної і

правоохоронної діяльності першою зустрічається з окресленими проблемами

і саме соціальне життя (соціальні потреби) примушують її першою

відкривати істотні закономірності і відображати отримані результати

спочатку у вигляді індивідуальних вимог, що ставляться до поведінки

учасників правовідносин, а у подальшому вони набувають загального

характеру. Це дозволяє надати правовому регулюванню необхідну

одноманітність, стабільність та ефективність, пов'язати правотворчість,

правореалізацію і правоохорону. Важливе значення у цьому розумінні мають

узагальнення судової та адміністративної практики, інші види юридичної

діяльності. Саме так у надрах громадянського суспільства в межах

правоутворення за допомогою юридичної практики зароджуються юридичні

принципи [64, с. 341-342].

На думку інших дослідників, внутрішньогалузеве виділення принципів

стосовно різних предметів юридично значущої діяльності цілком

обґрунтовано і свідчить про прогрес права – різні завдання повинні

вирішуватися на основі уніфікованих, науково обґрунтованих специфічних

принципів, обумовлених необхідністю рішення специфічних завдань. У

розвиненій системі принципів можна бачити одно з достоїнств теорії

екологічного права. Багато галузевих принципів екологічного права,

сформульованих в законодавстві, мають більшою чи меншою мірою реальну

нормативну основу. Ймовірно, є галузі права з оптимально врегульованими

громадськими стосунками, в яких принципи цілком витікають із закріплених

в законодавстві норм. Але в житті норми права не завжди адекватно

відбивають потреби суспільства в регулюванні відносин. З різних причин, і

об'єктивних, і суб'єктивних, право запізнюється в наданні суспільству і

застосуванні засобів для регулювання тих або інших відносин, які

сформовані суспільною практикою, у тому числі наукою. Тому особливе

значення при виділенні принципів права має наука [21, с. 8-9].

58

Цілком слушна також позиція Г.В. Анісімової, яка зазначала, що

принципи є загальнонауковою категорією, якою оперують, як правило, в

двох значеннях: по-перше, як основним вихідним положенням якої-небудь

теорії, вчення, науки, світогляду; по-друге, як внутрішнім переконанням

людини, визначальним її ставленням до дійсності, норм поведінки й

діяльності. Дослідження сутності принципів права взагалі та принципів

екологічного права, зокрема, дає можливість зробити висновок, що в

науковій і навчально-методичній літературі під час аналізу чинного

законодавства склалися концепції про існування принципів права, як

закріплених, так і не закріплених у правових нормах [10, с. 486].

У контексті дослідження принципів нею дослідниця запропонувала, що

з огляду на положення ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього

природного середовища» при подальшій кодифікації екологічного

законодавства (створенні Екологічного кодексу або Кодексу законів про

довкілля) з урахуванням природно-правових підходів, доцільно законодавчо

закріпити статтю «Принципи екологічного законодавства», встановити їх

ієрархію, створити підґрунтя для подальшого їх розвитку в поресурсовому

законодавстві. Поряд із закріпленими в зазначеній ст. 3 принципами слід

закріпити: дотримання прав людини на безпечне навколишнє природне

середовище; додержання моральних засад суспільства у реалізації

екологічних прав; пріоритет забезпечення безпечних умов для

життєдіяльності людини; поєднання екологічних прав та обов’язків людини;

недопущення зловживання екологічними правами; невід’ємний суверенітет

держави над своїми природними ресурсами; збереження екологічних функцій

природних об’єктів як середовища життєдіяльності; загальнодоступність

використання природних об’єктів права власності українського народу

відповідно до закону; правове закріплення комплексного використання

природних об’єктів; поєднання особливостей природних об’єктів як

природних ресурсів і одночасно нерухомого майна, об’єкта права власності

та інших прав; дотримання правил добросусідства під час використання

59

природних ресурсів; забезпечення добросовісності під час реалізації

екологічних прав і виконання екологічних обов’язків; гарантування

державою прав на природні ресурси; неприпустимість свавільного втручання

в особисті екологічні права людини; запобігання екологічний шкоді;

відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про

охорону довкілля; судовий захист екологічних прав та інтересів; закон не має

зворотної сили, якщо інше не встановлено законом, та ін. [10, с. 487-488].

Отже, Г.В. Анісімова значною мірою змінює підхід до принципів

екологічного права, сфери їх застосування в руслі сучасних правових

тенденцій, спрямування на забезпечення екологічних прав людини. Більше

того, вона розвиває сучасну правову конструкцію яка наразі міститься як в

теорії екологічного права, так і законодавства де принципам надається

конкретно-правове, можна сказати прикладне значенні ігноруючи їх

ідеологічну складову. Це проявляється насамперед у виділенні нею як

принципу «додержання моральних засад суспільства при реалізації

екологічних прав». Запроваджуючи категорію «моральність» до складу

принципів відбувається переведення їх з суто практичної площини до

ідеологічної, програмно-політичної складової яка має більш широке значення

аніж застосування конкретного правового припису, визначаючи

спрямованість та єдність екологічного права.

З цієї точки зору, не можливо не відмітити, що зазначені тенденції

постійно прослідковуються в науці екологічного права. Наприклад, Зуєв В.А.

розглядаючи питання принципів екологічного управління виділяв принцип

«сталого розвитку», зазначаючи, що поряд з основними принципами можна

виділити ряд спеціальних принципів, притаманних екологічному управлінню,

з урахуванням завдань реалізації екологічної політики, національного і

міжнародного законодавства, ефективності дії системи управління. Усі ці

принципи між собою перехрещуються, утворюючи в сукупності органічне

підґрунтя для існування системи екологічного управління [57, с. 50].

Розвиваючи це положення в контексті цілей екологічної політик він зробив

60

висновок, що якщо досягнення сталого розвитку є метою екологічної

політики, а управління – способом досягнення цілей політики, то є всі

підстави говорити про існування такого принципу екологічного управління,

як принцип сталого розвитку. Цей принцип безпосередньо пов’язаний з

принципами науково обґрунтованого узгодження екологічних, економічних і

соціальних інтересів суспільства, комплексності і гнучкості екологічного

управління, синтезуючи їх у собі [57 с. 51].

Правові екологічні принципи – це основні ідеї, які виражають

першорядні вимоги до системи права тієї чи іншої держави, які формуються

до виникнення системи права. Для існування і функціонування правового

принципу не має значення, знайшов він своє законодавче закріплення або

залишився тільки «правової ідеєю» («передпринципом»). Правовий принцип

може проявлятися й діяти як правова ідея, як цінність у праворозумінні за

межами норм екологічного права [6, с. 11].

Автори науково-практичного коментаря Закону України «Про охорону

навколишнього природного середовища» відмічають, що під принципами

звичайно розуміють основні засади, основні положення, основні ідеї

правового регулювання (галузі права, правового інституту чи іншого

правового масиву), сформульовані в одній або кількох правових нормах.

Принципи – це положення чинного, сьогоднішнього права. Тому їх

присутність, відсутність, кількість та інші характеристики чималою мірою

залежать від розвитку відповідної галузі законодавства. Принципи

пронизують правове регулювання, лежать в основі правових інститутів,

відповідних прав природокористування, мають важливе значення для всіх чи

окремих таких інститутів, є виразом сутності останніх. Отже, принцип може

бути виведений чи підкріплений на основі принципів охорони та

використання природних об’єктів, тобто земель, вод, надр, або еколого-

правових інститутів: екологічної експертизи, екологічного страхування

тощо [66, с. 29-30].

61

А.К. Соколова досліджуючи проблематику принципів флористичного

права дійшла висновку, щодо вторинного характеру підгалузевих принципів

екологічного права стосовно галузевих [171, с. 89], а також що крім основних

підгалузевих принципів до системи принципів флористичного права

належать також принципи його правових інститутів. Специфіка цих

принципів відзначається особливостями відповідних правовідносин, що

відбивають характеристику такого об’єкта правового регулювання, як

рослинний світ. При визначенні системи вказаних принципів також слід

враховувати наявність у складі останнього певних складових елементів,

категорій і видів, які, у свою чергу, визначатимуть певні види їх правових

режимів [171, с. 92].

Таким чином вона наголосила на важливості врахування системних

зв’язків між принципами, їх взаємообумовленість в межах різних

структурних елементів екологічного права та вплив.

Зважаючи на вищевикладене, враховуючи методологічне значення

принципів в цілому та необхідність врахування ідеологічної складової

зокрема не повинно виникати заперечення щодо необхідності доповнення

галузевих принципів екологічного права, нормативним вираженням яких є

насамперед стаття 3 Закону України «Про охорону навколишнього

природного середовища» принципом який би відображав ті зміни у

сприйнятті як екологічного права як науки, так і галузі права, розвитку та

еволюції їх доктрини.

Включення до складу принципів екологічного права ідеологічної

складової механізму його дії забезпечить зміну акцентів з виключно

практичної площини їх застосування до створення плацдарму для сприйняття

їх в якості нової парадигми. Наприклад, О.Г. Котеньов, досліджуючи

принципи природокористування виділяв інформаційний напрямок

підвищення їх реалізації який, на його думку, крім змістовно-

інтерпретаційної складової, включає до себе й освітньо-виховну. Зокрема, у

зв’язку із цим він зазначав, що освітньо-виховна складова організаційного

62

механізму реалізації принципів права природокористування полягає в

донесенні змісту принципів права природокористування до кінцевого їх

користувача завчасно до виникнення природоресурсних правовідносин, в

тому числі на етапі навчання фахівців.

Принципи права, як і в цілому право, мають виховну функцію;

здебільшого виховання пов’язане з такими сферами, як правова культура та

правосвідомість. Правова культура та правосвідомість всього суспільства

формується через виховання та соціальну адаптацію кожної людини. Роль

принципів права природокористування тут полягає в донесенні до широкого

загалу основних вимог, які ставляться до діяльності людини щодо

використання природних ресурсів. Методами такого впливу є соціальна

реклама, освітньо-виховні фільми та телепередачі, особистий приклад [78,

с. 181-182].

Розкриваючи питання щодо цілей екологічних освіти та виховання не

можливо обійти проблему переведення з доктринальної до легальної

категорії поняття «екологічний імператив».

Так, В.В. Костицький аналізуючи міжнародно-правовий екологічний

імператив у конституціях сучасних держав зазначав, що збереження довкілля

для нинішнього і прийдешніх поколінь у сучасній теорії права і

конституційній практиці розглядаються як спільний обов’язок держави,

громадянського суспільства і людини. Такий підхід можна розглядати як

міжнародно-правовий екологічний імператив, який сприйнятий майже у всіх

державах світу [76, с. 29]. Він же вказує на безпосередній зв'язок понять

«екологізація» та «екологічний імператив» коли в рамках дослідження

реалізації останнього в рамках конституцій різних держав констатував, що:

«на базі порівняльного аналізу основних законів ряду держав світу маємо

можливість зробити висновок, що найбільш збалансованою з екологічної

точки зору є сьогодні Конституція України, в якій екологічні вимоги і

функції держави не тільки передбачені на всіх рівнях влади, а й є загальним

взаємним обов’язком особи і держави. Найближче до такої моделі

63

«екологізованої» Конституції, окрім України, підійшла Російська Федерація

та Португалія» [76, с. 33].

В іншій статті В.В. Костицький взагалі поставив питання про третю

«революцію» в науці екологічного права. Мова йде про зміну змісту

екологічної політики держави та змісту її екологічної функції, про подолання

монополії держави на визначення змісту екологічної функції держави, в

основі якої забезпечення екологічної безпеки. Адже держава сама визначає

нормативи та стандарти екологічної безпеки з врахуванням своїх

економічних та фінансових можливостей. Якщо взяти до уваги обмежені

можливості екологічного контролю, низьку ефективність економічного

механізму охорони навколишнього природного середовища, неспроможність

сучасної науки в силу об’єктивних та суб’єктивних причин визначити

сумарні та кумулятивні наслідки впливу забрудненого довкілля на людину,

то стає зрозумілою необхідність розширення зобов’язань держави перед

громадянським суспільством, що логічно відповідало б розумінню побудови

коментованої функції держави на засадах Морально-етичного екологічного

імперативу, про який автор уже неодноразово писав. Тому новою

парадигмою екологічної функції держави має стати її обов’язок

забезпечувати «сприятливе навколишнє середовище»[77, с. 212].

Разом з тим, слід констатувати, що незважаючи на

загальносприйнятість в науці окремих елементів екологічного імперативу

питання нормативного закріплення цього поняття залишаються поза увагою

правників, знаходячи своє відображення в роботах представників

філософської, педагогічної, психологічної, соціологічної, економічної,

медичної та інших наук.

Так, О.І. Шибко, досліджуючи екологічний імператив у системі

соціальної відповідальності суспільства на основі ідеї морального імперативу

І. Канта запропонував дефініцію екологічного імперативу: «Ніякі соціально-

економічні цілі не можуть ставитися суспільством, якщо їх досягнення

загрожує природному середовищу проживання людини». Екологічний

64

імператив повинен стати обов'язковою умовою прийняття рішень на всіх

рівнях управління суспільством: від районного до загальнодержавного [213,

с. 130].

При цьому він слушно відмічає, що виховання екологічної

відповідальності не може обмежуватися постановкою особистості в умови

об'єктивних відповідальних залежностей за допомогою еколого-правових

норм, хоча цей процес є необхідною передумовою вирішення окресленої

задачі. Екологічні задачі суспільства з охорони природи й людини мають

бути сприйняті кожним індивідом, інтеріоризовані, стати невід'ємним

компонентом його психологічної структури. Регулювання з боку суспільства

необхідно доповнити саморегуляцією, самодетермінацією особистості, а для

цього потрібен певний рівень розвитку свідомості, освіченості й культури

[213, с. 132].

Розглядаючи питання екологічного імперативу не можна оминути

одного із творців доктрини екологічного імперативу М.М. Моїсеєва. Так за

згадкою учнів: «Обговорення проблем глобальної екології, стабільності

біосфери і антропогенних впливів на процеси в ній привели М.М. Моїсеєва

до критичного осмислення уявлень про значення природи в розвитку

суспільства і про роль людства в процесах планетарного масштабу. Він

спирався на ідеї А. Пуанкаре, Н. Бора, В.І. Вернадського, створив

оригінальну теорію, назвав її сучасним раціоналізмом. В рамках теорії

М.М. Моїсеєв виклав своє розуміння принципів коеволюції людини і

природи, з якого йшла необхідність нових моральних імперативів як умов

збереження біологічного виду «людина» на планеті» [112, с. 43]. При цьому

відмічається, що перебуваючи у витоків створення Незалежного еколого-

політологічного університету Моїсеєв був ідейним творцем університету,

втілював в ньому свої погляди на екологічну освіту, через нього пропагував

свої світоглядні праці, неминучість екологічного імперативу [112, с. 50].

Н.Б. Мельник визначає екологічний імператив як «безумовну вимогу,

загальнообов’язковий морально-екологічний закон, який визначає характер

65

та правила взаємодії людини з навколишнім природним середовищем,

невиконання якого тягне екологічні наслідки, що загрожують сталості

природних комплексів, благополуччю людини» [95, с. 672].

В довідковій літературі формулюється визначення екологічного

імперативу як «вимоги враховувати в господарській діяльності людини

природні закони та обмеження, а також не перевищувати межі екологічної

ємності природних екосистем» [167, с. 29].

Більше того, питання закріплення та реалізації екологічного імперативу

знаходять свого розвитку в подальших дослідженнях трансформуючись в

сучасні концепції та ідеї. Наприклад, Л. М.Саприкіна розглядає як один з

напрямків досліджень укріплення загальнодержавного імперативу

екологічно-відповідального розвитку торгівлі повинно створити фундамент

для сталого розвитку торгівлі, а розробка і впровадження нової

методологічної системи екологічно-відповідального виховання і освіти на цій

основі створить умови для поступового формування екологічно-

відповідальної свідомості та звичок у населення [164, с. 188]. При цьому вона

звертає увагу на те, що відповідальне споживання полягає не тільки в

розумному використанні природних ресурсів, але й в формуванні певної

екологічної культури поведінки особистості, родини, нації [164, с. 188].

Таким чином, сучасне сприйняття «екологічного імперативу» включає

до себе зміни екологічного світогляду людини, формування нових морально-

етичних категорій, а також більшу категоричність, наприклад, трансформації

поняття «безпечне навколишнє природне середовище» в «сприятливе

навколишнє природне середовище», «збереження просторової та видової

різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів» в «відновлення

просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і

комплексів», «пріоритетність вимог екологічної безпеки» в «пріоритетність

екологічних вимог» тощо.

Отже розглянувши підходи до визначення поняття «екологічний

імператив», з огляду на методологічне та системне значення цього терміну

66

для формування базових засад становлення екологічного світогляду є

нагальна необхідність щодо розгляду його в якості самостійного галузевого

принципу екологічного права, який орієнтований на реалізацію моделі

сталого розвитку, формування його ідеологічних засад, а також створення

передумов для забезпечення дієвості ідеологічного механізму екологічного

права. З урахуванням вищевказаного зазначений принцип можна визначити

як «формування сучасної екологічної ідеології на засадах взаємної

відповідальності держави та суспільства (екологічного імперативу)».

Вбачається, що на першому етапі цей принцип буде мати

доктринальний характер, але в процесі подальшої систематизації

(кодифікації) екологічного законодавства знайде своє відображення в системі

юридично визначених принципів екологічного права. Попереджаючи

дискусії пов’язані з тим, що відповідно до ст. 15 Конституції України:

«Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної

та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися

державою як обов'язкова» слід зазначити, що вказане положення більшою

мірою стосується політичної ідеології. В еколого-правовій сфері

законодавець вже визнав наявність загальноприйнятої ідеології. Так, в Законі

України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики

України на період до 2020 року» зазначається, що: «Всесвітня Конференція

ООН з питань навколишнього природного середовища і розвитку ухвалила

декларацію та визнала концепцію сталого розвитку домінантною ідеологією

цивілізації у XXI столітті» [145].

У зв’язку із цим не можна не погодитись із позицією М.І. Іншина та

В.І. Щербини, які обґрунтували необхідність ідеології в трудовому праві.

Зокрема вони переконливо довели, що сутність ідеології можна визначити як

групову орієнтаційно-ціннісну свідомість, реалізовану в системі теоретично і

емоційно-психологічно обґрунтованих ідей, що виражають інтереси, ідеали,

цінності, цілі певних соціальних спільнот, політичних організацій, націй-

67

держав, цивілізованих спільнот та направляючих їх діяльність на збереження

чи перетворення різним чином і існуючого суспільного устрою [60, с. 106].

Таким чином, ідеологія – це система консолідуючих ідей та поглядів,

які оформлені у певну цілісну теоретичну концепцію, що виражає ідейно-

цінності основи суспільного устрою, інтереси та цілі її носіїв, передбачає

програми соціальної діяльності, реалізується у суспільне життя та претендує

на реальне керівництво до дії [60, с. 109].

Ідеологія трудового права – це система консолідуючих ідей та поглядів,

які оформлені у певну цілісну теоретичну концепцію (доктрину), що виражає

ідейно-цінносні основи суспільного устрою, передбачає можливість розробки

ефективних алгоритмів соціальної діяльності суб`єктів трудового права,

реалізується у суспільне життя через дію норм трудового права та претендує

на реальне керівництво до дії [60, с. 166].

Зазначені концептуальні позиції дають можливість визначити

ідеологію екологічного права – як загальносприйняті ідеї та погляди щодо

соціально-економічного розвитку суспільства на засадах неухильного

дотримання етичного екологічного імперативу за допомогою яких

формується екологічний світогляд людини, забезпечується узгодження

публічних та приватних інтересів в екологічній сфері, забезпечується право

на сприятливе для життя та здоров’я навколишнє природне середовище.

В такий спосіб не виникає заперечення щодо необхідності

забезпечення етичного екологічного імперативу в процесі здійснення

людської діяльності через надання екологічної освіти та здійснення

екологічного виховання.

В свою чергу екологічна освіта та виховання, як види діяльності, що

мають своє правове поле та мету їх реалізації, також базуються на певних

принципах, які містяться в нормативно-правових актах (переважно

міжнародного характеру), або можуть бути синтезовані в процесі як

формування доктрини екологічного права в цілому, так і дослідженні його

окремих складових зокрема.

68

Виділення самостійних принципів здійснення екологічних освіти та

виховання залишається дискусійним питанням. Так, М.М. Бринчук включив

питання екологічних освіти та виховання до складу такого принципу

екологічного права як «охорона довкілля і раціональне природокористування

– справа кожного», зазначивши, що він адресований людині, громадянинові,

посадовцю, публічній владі – державі і муніципалітетам. Його правовий зміст

включає не лише право і обов'язок кожного охороняти природу, але і

обов'язок держави послідовно вирішувати питання екологічного виховання і

освіти, екологізації суспільної свідомості. Кожен не лише має право сам за

своєю ініціативою зберігати природу і дбайливо відноситися до природних

багатств, але і вимагати цього від інших, коли порушується його право, і

вимагати від держави охороняти природу і ефективно здійснювати

екологічну функцію. Особливу важливість має та обставина, що переважно

цей принцип реалізується на стадії правозастосування. Певною мірою,

визначуваний активністю «кожного», він, відповідно, впливає на

ефективність екологічного права [21, с. 67]. Таким чином, М.М. Бринчук, не

називаючи саме явище екологічним імперативом, фактично охарактеризував

його суттєві ознаки, при цьому наголосивши на неможливості його

досягнення без вирішення питань екологічних освіти та виховання.

На необхідність дослідження принципів екологічної освіти вказує і

А.А. Слепченко зазначаючи, що ще одним важливим аспектом ефективного

запровадження в Україні екологічної освіти для сталого розвитку є розробка

на міждисциплінарній науковій основі принципів зазначеної освіти, тобто її

основоположних ідей, тенденцій, засад, які мають стати підґрунтям для

правового регулювання зазначеної сфери відносин. Зазначені принципи, на

нашу думку, повинні знайти своє місце у Стратегії екологічної освіти для

сталого розвитку та стати підгрунтям для подальшого нормативно-правового

регулювання [166, с. 38]. Водночас вона фактично обмежується констатацією

тих принципів, які вже містяться в міжнародних документах та

69

законодавстві, без врахування їх комплексного та інституційного змісту та

методологічного значення.

Додатково вона обґрунтувала наявність такого принципу екологічної

освіти як принцип «пріоритетності екологічної освіти». Зокрема вона дійшла

висновку про те, що принцип пріоритетності екологічної освіти, як основна

ідея, засада, які обумовлюють розвиток відносин у зазначеній сфері,

проявляється у правовій системі кожної з країн світу по-різному, зважаючи

на особливості законодавства, системи управління у галузі освіти та екології,

елементи структури освіти. Існують істотні відмінності в механізмі

забезпечення екологічної освіти в більш індустріалізованих та менш

економічно розвинутих країнах, які обумовлені реально існуючими

правовими, економічними та фінансовими факторами [166, с. 42].

Поділяючи в цілому цінності з яких виходила автор, все ж таки не

можна в повній мірі погодитись із її позицією. Так, в ст. 3 Закону України

«Про охорону навколишнього природного середовища» дійсно зафіксовано

принцип «пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість

додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання

природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої

діяльності». Разом з тим, чи можна використовувати зазначену конструкцію

як кальку шляхом її проекції на процес екологічної освіти? Відповідь буде

скоріше негативною, оскільки в цьому випадку слід виходити в першу чергу

з поняття «екологічна безпека», яка в ст. 50 цього Закону розглядається як

«такий стан навколишнього природного середовища, при якому

забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та

виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням

широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних,

організаційних, державно-правових та інших заходів» [146]. Отже коли

йдеться про пріоритет вимог екологічної безпеки (фактично про стан

небезпеки для людини) таке формулювання цілком виправдано. Що ж

70

стосується екологічних освіти та виховання, то такий принцип повинен

визначений скоріше як «забезпечення екологічних освіти та виховання як

невід’ємних складових сталого розвитку».

Розвиваючи питання щодо можливостей диференціації принципів

екологічних освіти та виховання не можна не зазначити, що вони досліджені

переважно крізь призму педагогічної науки. Так, в педагогічній літературі

відмічається, що система сучасної екологічної освіти і виховання базується

на методологічних принципах, які були сформульовані наприкінці ХХ

століття С.Н. Глазачовим, І.Д. Звєрєвим, А.Н. Захлєбним, І.Т. Суравегіною:

– системність і неперервність вивчення матеріалу екологічного змісту;

– міждисциплінарний підхід до формування міцних екологічних знань

та екологічної культури;

– взаємозв’язок глобального, регіонального і краєзнавчого підходів у

навчальному процесі при розкритті екологічних проблем;

– єдність інтелектуального і вольового начал в діяльності з вивчення і

покращення оточуючого природного середовища;

– принципи цілісності та інтегративності [192, с. 296].

Можна побачити, що зазначені принципи перекликаються з

провідними принципами екологічної освіти, які були сформульовані ще у

1977 році в м. Тбілісі під час міжурядової конференції з освіти в сфері

навколишнього середовища. Зокрема до них віднесено наступні:

1. Розглядати все довкілля як єдине ціле – природне та створене

людиною, технологічне та суспільне (економічне, політичне, культурне,

історичне, моральне та естетичне).

2. Тривати протягом всього життя, починаючись у дошкільному віці та

проходячи через усі формальні та неформальні етапи навчання.

3. Застосовувати міжпредметний підхід, використовуючи конкретний

зміст кожного предмета для того, щоб уможливити цілісне й виважене

розуміння.

71

4. Вивчати основні проблеми довкілля з місцевої, національної,

регіональної і міжнародної точок зору, так щоб учні отримали інформацію

про умови довкілля в інших географічних районах світу, історичну

перспективу.

5. Зосереджуватись на реальних та майбутніх ситуаціях у довкіллі,

враховуючи водночас історичну перспективу.

6. Популяризувати важливість та необхідність місцевої, національної і

міжнародної співпраці для запобігання і вирішення проблем довкілля.

7. Докладно обмірковувати аспекти планів розвитку довкілля.

8. Уможливити участь учнів у плануванні власного навчання, а також у

прийнятті рішень та визнанні їх наслідків.

9. Виходити з вікових особливостей володіння знаннями, навичками з

вирішення проблем і розуміння цінностей стосовно довкілля, особливо

наголошуючи на ставленні учнів до місцевого довкілля у ранньому віці.

10. Допомагати учням виявляти ознаки та справжні причини проблем

довкілля.

11. Наголошувати на складності проблем довкілля, а значить, на

потребі розвитку критичного мислення і навичок вирішення проблем.

12. Використовувати для навчання різне оточення і широкий спектр

освітніх підходів з акцентом на практичну діяльність та особистий досвід.

А.А. Слепченко вважає спеціальними принципами екологічної освіти

ті, які були визначені в Концепції екологічної України:

системність, систематичність і безперервність, що забезпечують

організаційні умови формування екологічної культури особистості між

окремими ланками освіти, єдність формальної і неформальної освіти

населення;

орієнтація на ідею цілісності природи, універсальності зв'язків всіх

природних компонентів і процесів;

міждисциплінарний підхід до формування екологічного мислення, що

передбачає логічне поєднання й поглиблення системних природних знань,

72

логічне підпорядкування різнобічних знань основній меті екологічної освіти;

взаємозв'язок краєзнавства, національного і глобального мислення, що

сприяє поглибленому розумінню екологічних проблем на різних рівнях;

краєзнавчий принцип;

конкретність та об'єктивність знань, умінь та навичок;

поєднання високопрофесійних екологічних знань з високоморальними

загальнолюдськими цінностями, синтез природничо-наукових та

соціогуманітарних знань [166, с. 38-39].

Разом з тим, зазначені принципи хоча й мають методологічне значення

та повинні бути забезпечені засобами екологічного права, все ж таки не

мають правового характеру оскільки не передбачають механізмів їх

реалізації.

Погоджуючись із тим, що основою будь-якого навчання та виховання є

креативність, критичне мислення, інноваційність, сучасність,

комунікативність, а також спрямування на розвиток морально-етичних

якостей та реалізацію здібностей, вбачається, що більш ефективним було б

виділення та закріплення наступних спеціальних принципів екологічних

освіти та виховання:

забезпечення широкої співпраці суспільних інститутів в процесі

здійснення екологічної освітньо-виховної діяльності;

гарантування доступності екологічних освіти та виховання для

громадян;

підтримка міжнародного співробітництва в сфері екологічних освіти та

виховання;

обов’язковості оцінки рівня екологічних знань та морально-етичних

якостей в процесі добору, а також здійснення професійної діяльності

особами, діяльність яких пов'язана з використанням природних ресурсів та

призводить до впливу на стан навколишнього природного середовища або

передбачає прийняття юридично-значущих рішень в цій сфері;

73

державної підтримки екологічної освітньо-виховної діяльності, їх

системності та планування.

Юридичний зміст, сутність, а також внутрішнє наповнення цих

принципів буде досліджено в процесі розгляду проблем та правового

забезпечення реалізації екологічних освіти та виховання у наступному

розділі роботи.

1.4. Загальна характеристика правового регулювання екологічних

освіти та виховання в Україні на сучасному етапі

Характеристика та дослідження будь-якого правового явища не

можлива у відриві від його джерельної бази якою, насамперед, виступають

нормативно-правові різного рівня. Формування джерельної бази, наявність

самостійних та розвинутих джерел свідчать, в першу чергу, про актуальність

тієї чи іншої проблематики, орієнтованості на вирішення конкретних

проблем, а, в другу чергу, дозволяють проаналізувати успішність їх

досягнення. У зв’язку із цим варто навести думку Ю.С. Шемшученко та

В.П. Нагребельного, які, підсумовуючи здобутки та перспективи наукової

діяльності відділення екологічного, господарського та аграрного права

Національної академії правових наук, зазначали, що однією з найважливіших

проблем, яка була і залишається у полі зору науковців відділення, є проблема

ефективності екологічного законодавства. Вона має два взаємопов’язані

аспекти: перший – якість екологічного законодавства; другий – його

практична реалізація [212, с. 223].

Разом з тим, вони наголошували, що системний підхід до побудови

екологічного законодавства, проте, не свідчить про його реальну високу

ефективність. Тут багато що залежить від практики його реалізації.

Залишаються невирішеними й питання подальшого поліпшення якості

екологічного законодавства. В умовах глобалізації виникають нові екологічні

відносини, які потребують внесення змін і доповнень до системи

74

екологічного законодавства України, його гармонізації з міжнародним і

європейським правом, актуалізуються проблеми природоресурсного,

ядерного, космічного права [212, с. 224]. Вбачається, що зазначене повною

мірою стосується і законодавства в сфері екологічних освіти та виховання,

яке знаходиться в руслі саме еколого-правової науки. Зважаючи на це не

можна повністю погодитись із точкою зору А.А. Слепченко, яка

наголошувала, що з приводу галузевої належності або «правової прописки»

норм, які регулюють право громадян на екологічну освіту, зазначимо, що

дане питання залишається, на сьогодні, дискусійним. Із врахуванням

традиційних поглядів на правове регулювання сфери освіти, що існують у

вітчизняній правовій доктрині, можна зробити висновок про належність

даних відносин та відповідних правових норм, до галузей адміністративного,

а також екологічного права [166, с. 101].

В цьому контексті доцільно навести позицію В.М. Єрмоленка який

справедливо відзначає, що на склад галузевої джерельної бази мають

безумовний вплив особливості цієї галузі права, зокрема її публічно-правової

чи приватноправової належності [53, с. 78]. Еколого-правові відносини та

адміністративно-правовові відносини, хоча й мають спільні корені нараз

достатньо сильно починають розходитись, насамперед, в методологічних

підходах. Таким чином, ефективне вирішення питань нормотворчого

забезпечення екологічних освіти та виховання повинно реалізовуватись в

межах саме екологічного законодавства та доктрини екологічного права.

Існування різних форм об’єктивізації норм екологічного права (джерел

екологічного права), велика кількість їх є чинниками, які можуть зумовити

ускладнення в забезпеченні належного регулювання відносин у сфері

взаємодії суспільства і навколишнього природного середовища, конкуренцію

між окремими джерелами права, колізії у їх застосуванні. Проте такі явища

не є фатальними, не призводять до руйнування механізму правового

регулювання відповідних суспільних відносин і долаються в процесі його

вдосконалення. Отже, джерела екологічного права мають якості, які дають їм

75

змогу функціонувати узгоджено, виявляти незбіг між ними, слабкі місця,

обирати варіанти усунення вад. Тож якістю є наявність між ними

системоутворювальних зв’язків [32, с. 45].

З огляду на комплексність правового регулювання В.Ю. Уркевич

цілком слушно виступає за широке трактування змісту законодавства,

включаючи до нього не лише власне закони, а всі чинні нормативно-правові

акти [198, с. 224]. В.М. Єрмоленко виступає за ще більш значне розширення

переліку джерел аграрного права, зазначаючи, що аграрне право є приватно-

публічною галуззю права зі значним переважанням приватної складової, що

дає змогу застосовувати поряд з повним традиційним складом формальних

джерел також і новітні (нетрадиційні) джерела, до яких належать природні

права, юридична доктрина тощо [53, с. 79].

Зазначені вихідні засади дають можливість перейти безпосередньо до

характеристики правового регулювання екологічних освіти та виховання в

Україні на сучасному етапі.

Основним нормативно-правовим актом, який визначає спрямованість

національної правової системи є Конституція України. Однак є природним,

що загальний характер цього акту, його глобальне місце в системі

законодавства, а також обмежений обсяг дозволяють в багатьох говорити про

неї лише як про документ рамкового характеру, а значна кількість правових

інститутів не знаходять у ній свого відображення. Цілком слушним є

зазначене положення стосовно екологічних освіти та виховання. В цьому

випадку норми Конституції можуть бути використані або як загальні, або їх

застосування до регулювання екологічних відносин може мати місце у

випадку розширення конституційних актів у законодавстві. Разом з тим,

методологічне та юридичне значення мають ст. 16 Конституції, яка

встановлює обов’язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і

підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків

Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу,

76

збереження генофонду Українського народу та ст. 55 Конституції, яка

забезпечує та гарантує право на освіту [69].

Наступний рівень нормативно-правового регулювання складають

програмно-політичні документи. Зважаючи на це варто звернути детальну

увагу на Основні напрями державної політики України у галузі охорони

довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної

безпеки, які були затверджені Постановою Верховної Ради України від 5

березня 1998 року передбачали основні пріоритети охорони довкілля та

раціонального використання природних ресурсів: гарантування екологічної

безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля,

зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській

АЕС; поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної

води; стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових

центрах Донецько-Придніпровського регіону; будівництво нових та

реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних

споруд; запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення

їх екологічного стану; формування збалансованої системи

природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого

потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці,

будівництві, сільському господарстві, на транспорті; збереження

біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа [106].

При цьому створення системи екологічної освіти, виховання та

інформування розглядались в якості одного з завдань, які необхідно було

вирішити для досягнення цілого ряду інших пріоритетів.

Серед особливостей цього документу в контексті дослідження

екологічних освіти та виховання слід відмітити, по-перше, що розроблення і

впровадження програм екологічної освіти, виховання та екоінформування

населення розглядались в ньому як невідкладні заходи щодо обмеження

шкідливого впливу на довкілля найбільш небезпечних джерел забруднення,

77

які необхідно було реалізувати протягом його першого етапу (1997-2000

роки).

По-друге, в Основних напрямах питання екологічної освіти та

екологічного виховання розглядались не як право громадян, а саме як

елементи розділу 33 «Організаційні засади охорони довкілля і раціонального

використання природних ресурсів України» в якому їх було віднесено до

функцій національного рівня управління реалізації державної екологічної

політики разом з таким функціями як розроблення методологічного,

нормативно-методичного та правового забезпечення; розроблення політики

регулювання ядерної безпеки; проведення державної екологічної експертизи;

формування економічного механізму природокористування; регулювання

використання природних ресурсів та запобігання забрудненню довкілля;

ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності тощо.

Таким чином, аналіз Основних напрямів державної політики України у

галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення

екологічної безпеки дає можливість сформулювати декілька вихідних

положень:

1. Екологічні освіта та виховання розглядаються ними як два

рівнозначні поняття та використовуються поряд у тексті, що є

підтвердженням щодо сприйняття їх в якості споріднених явищ одного

порядку.

2. Верховною Радою України в механізмі реалізації екологічної

політики прямо вказується на їх еколого-управлінську природу, віднесення

до функцій екологічного управління і, як наслідок, необхідність їх

максимального використання для вирішення екологічних проблем.

3. Постанова Верховної Ради акцентується переважно на конкретно-

визначених заходах для досягнення цілей екологічної політики, фактично не

звертаючи уваги на ідеологічні аспекти. В цих умовах поодинокі згадування

про «екологічний світогляд», «екологічна культуру» не можуть свідчити про

78

комплексне сприйняття важливості цієї складової механізму правового

впливу в екологічній сфері.

4. Не зважаючи на комплексне сприйняття екологічних освіти та

виховання з огляду на важливість правового забезпечення реалізації тих чи

напрямків політики законодавець додатково виділив заходи посилення

еколого-правової освіти, культури і науки які передбачали: розширення

мережі спеціальних навчальних еколого-правових закладів (коледжі,

інститути тощо), створення нових та реорганізація діючих наукових, зокрема

еколого-експертних центрів, діяльність яких спрямована на дослідження і

оцінку різноманітних проблем охорони довкілля, використання природних

ресурсів, забезпечення екологічної безпеки; розроблення нових навчальних

програм, удосконалення методики викладання екологічного права (основ

екологічного права) та спецкурсів з еколого-правових дисциплін у сучасних

умовах для підготовки фахівців у галузі права, інших гуманітарних та

природничих наук і знань; визначення пріоритетних наукових досліджень у

галузі використання природних ресурсів, охорони довкілля, забезпечення

екологічної безпеки; створення в системі Мінекобезпеки Наукового центру

екологічного права і законодавства для здійснення комплексних еколого-

правових досліджень; заснування «Екологічного вісника» – друкованого

органу Мінекобезпеки та інших органів управління в галузі екології з метою

поширення достовірної екологічної інформації серед населення.

Разом з тим, таке виділення не можна вважати наданням пріоритету

функції освіти над вихованням або ігноруванням виховної складової,

оскільки воно лише деталізувало найактуальніші заходи щодо забезпечення

побудови системи екологічного законодавства (розділ 34).

Аналізуючи політико-правові документи в екологічній сфері необхідно

зазначити, що наразі основним документом в цій сфері є Основні засади

(стратегія) державної екологічної політики України на період до 2020 року,

затверджені Законом України від 21 грудня 2010 року [145]. В цьому Законі

вказується на зв'язок проблем екологічних освіти та виховання із

79

секторальними проблемами в екологічній сфері. Зокрема зазначається, що

проблеми у сфері охорони земель значною мірою зумовлені незавершеністю

процесу інвентаризації і автоматизації системи ведення державного

земельного кадастру, недосконалістю землевпорядної документації та

недостатністю нормативно-правового забезпечення, проведення освітньої та

просвітницької роботи, низькою інституціональною спроможністю

відповідних органів виконавчої влади.

Цим же законом освіта та наукове забезпечення формування і реалізації

національної екологічної політики віднесені до основних інструментів

реалізації національної екологічної політики, поряд з такими як:

міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін; оцінка впливу

стратегій, програм, планів на стан навколишнього природного середовища;

удосконалення дозвільної системи у сфері охорони навколишнього

природного середовища; екологічна експертиза та оцінка впливу об’єктів

екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища;

екологічний аудит, системи екологічного управління, екологічне маркування;

екологічне страхування; технічне регулювання, стандартизація та облік у

сфері охорони навколишнього природного середовища,

природокористування та забезпечення екологічної безпеки; законодавство у

сфері охорони навколишнього природного середовища; економічні та

фінансові механізми; моніторинг стану довкілля та контроль у сфері охорони

навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки;

міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного

середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Змістовне наповнення цього інструменту включає до себе розроблення

методологічних основ та запровадження безперервної екологічної освіти

сприятимуть успішній реалізації національної екологічної політики. Такі її

складові, як екологічна освіта для сталого розвитку, програма екологічної

освіти в рамках державних освітніх програм для дошкільних навчальних

закладів, для загальноосвітніх навчальних закладів та вищих навчальних

80

закладів I - IV рівнів акредитації, програми післядипломної освіти та

курсової перепідготовки фахівців, є критеріями успішності реалізації

Стратегії. Випереджаючими темпами має розвиватися всеохоплююча

екологічна просвіта та виховання підростаючого покоління шляхом

підтримки діяльності позашкільних закладів освіти, еколого-натуралістичних

центрів та природничих секцій центрів дітей та юнацтва. Необхідно

налагодити виробництво виховних та соціальних природоохоронних програм

на телебаченні, забезпечити підготовку публікацій, видання спеціальних

інформаційних випусків, буклетів, бюлетенів. Подальший розвиток та

підтримка неурядових організацій сприятимуть активізації екологічного руху

в Україні, поширенню міжнародних зв'язків для спільного розв'язання

екологічних проблем, обміну інформацією, знаннями та досвідом, а отже,

формуванню свідомого громадянського суспільства на засадах сталого

розвитку.

Таким чином, враховуючи те, що саме до повноважень Верховної Ради

України відповідно до пункту 5 частини першої статті 85 Конституції

України належить визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики [69]

можна констатувати, що на рівні політико-програмних документів в

екологічній сфері проблематика екологічних освіти та виховання знайшла

своє відображення. У зв’язку із цим варто навести позицію В.І. Андрейцева,

який зазначає, що реалізація екологічної політики України потребує

ефективного функціонування законодавства в цій сфері, спрямованого на

досягнення національних пріоритетів, його відповідності Основному закону

України, його наближення до відповідних директив ЄС, забезпечення

впровадження багатосторонніх екологічних угод, стороною яких є Україна,

соціальна прийнятність, реалістичність, економічна ефективність.

Принаймні, вона має сприяти гнучкому застосуванню економічних

інструментів для стимулювання впровадження інноваційних екологічних

технологій, розв’язанню екологічних проблем на місцевому рівні, орієнтація

на освітнє і наукове забезпечення національної екологічної політики [4,

81

с. 27]. Природно, враховуючи багатоаспектність, різноплановість та

загальний характер таких політичних документів важко очікувати, що

зазначеним питанням буде приділено значну увагу, але при цьому навіть

наявні норми свідчать про увагу законодавця до них та повинні були б

обумовити активну діяльність органів виконавчої влади та місцевого

самоврядування щодо їх реалізації. Однак, не зважаючи на це, дослідження

законодавства дозволяє стверджувати наявність глибоко розриву між

встановленням політичних цілей та орієнтирів та заходами щодо їх реалізації.

Для ілюстрації цього достатньо навести Концепцію національної

екологічної політики України на період до 2020 року [71], яка була

затверджена Кабінетом Міністрів України. В зазначеній Концепції про

екологічне виховання не згадується взагалі, а про розвиток екологічної освіти

згадується лише один раз встановлюючи, що сприяння впровадженню

системи безперервної екологічної освіти та освіти в інтересах екологічно

збалансованого розвитку для всіх вікових та професійних категорій

населення розглядається в якості одного з шляхів підвищення громадської

свідомості з питань охорони навколишнього природного середовища.

В Законі України «Про охорону навколишнього природного

середовища» законодавець також лише обмежився закріпленням статті 7

«Освіта і виховання в галузі охорони навколишнього природного

середовища» наступного змісту:

«Підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка

спеціалістів забезпечуються загальною обов'язковою комплексною освітою

та вихованням в галузі охорони навколишнього природного середовища, в

тому числі в дошкільних дитячих закладах, в системі загальної середньої,

професійної та вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки

кадрів

Екологічні знання є обов'язковою кваліфікаційною вимогою для всіх

посадових осіб, діяльність яких пов'язана з використанням природних

82

ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього природного

середовища.

Спеціально визначені вищі та професійні навчальні заклади

здійснюють підготовку спеціалістів у галузі охорони навколишнього

природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням

суспільних потреб» [146].

Зазначена стаття є вочевидь недостатньою для ефективної реалізації

зазначених видів діяльності, оскільки, законодавець сам вніс елемент не

визначеності закріпивши цю статтю в Розділі 1 «Загальні положення», що

повинно було б надати цим видам діяльності особливого значення. Разом з

тим, після цього право на одержання екологічної освіти (з ігноруванням

виховної складової) було віднесено до прав громадян України [146]. Ще

більше ускладнилось сприйняття екологічних освіти та виховання після того,

як організація екологічного виховання та екологічної освіти громадян було

віднесено до повноважень декількох органів (Кабінету Міністрів України,

Ради міністрів Автономної Республіки Крим, виконавчих органів сільських,

селищних, міських рад) таким чином надавши їм фактично постійних

напрямків діяльності або іншими словами визначивши функціональні

повноваження органів екологічного управління.

Не забезпечує ясності щодо правового регулювання екологічних освіти

та виховання і законодавство про освіту. Так, Закон України «Про освіту» від

23.05.1991 року в ч. 1 ст. 35 передбачав, що загальна середня освіта

забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей,

талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування

загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, мовними,

національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину,

суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення

[143]. Таким чином, в законі фактично було згадано про екологічну складову,

але її зміст та сутність залишились не розкритими. В тексті нового Закону

України «Про освіту» від 5.09.2017 року положення залишилось фактично

83

незмінним. Так, в ч.1 ст. 6 «Засади державної політики у сфері освіти та

принципи освітньої діяльності» цього закону зазначено, що: «Засадами

державної політики у сфері освіти та принципами освітньої діяльності є: …

формування культури здорового способу життя, екологічної культури і

дбайливого ставлення до довкілля» [144]. При цьому на не основне, а

дотичне місце цієї складової побічно вказує її розміщення на 26 з 36 позицій,

а також те, що в подальшому в тексті закону про неї згадується лише один

раз в ст. 12 «Повна загальна середня освіта». Зокрема в цій статті

передбачено, що:

«1. Метою повної загальної середньої освіти є всебічний розвиток,

виховання і соціалізація особистості, яка здатна до життя в суспільстві та

цивілізованої взаємодії з природою, має прагнення до самовдосконалення і

навчання впродовж життя, готова до свідомого життєвого вибору та

самореалізації, відповідальності, трудової діяльності та громадянської

активності».

При цьому зазначається, що досягнення цієї мети забезпечується

шляхом формування ключових компетентностей, необхідних кожній

сучасній людині для успішної життєдіяльності серед яких окремо виділено

таку як екологічна компетентність [144].

Отже, можна зробити висновок, про те, що законодавець в Законі «Про

освіту» хоча й згадав про екологічну складову (екологічну культуру та

екологічну компетентність), але фактично не встановив механізмів їх

реалізації, що в свою чергу може негативно відбитись на формуванні

екологічної компоненти законодавства про освіту.

Теж саме стосується і Закону України «Про вищу освіту», яким хоча й

передбачено, що: одним з основних завдань вищого навчального закладу є

формування особистості шляхом патріотичного, правового, екологічного

виховання, утвердження в учасників освітнього процесу моральних

цінностей, соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності,

здорового способу життя, вміння вільно мислити та самоорганізовуватися в

84

сучасних умовах (п. 4 ч. 1 ст. 26 Закону) [132], але надалі Закон залишає ці

питання поза сферою своєї уваги.

Закони України «Про дошкільну освіту» [135], «Про загальну середню

освіту» [139], «Про професійно-технічну освіту» [149] взагалі не містять

жодних згадок про екологічну складових цих видів освіти.

Законом України «Про позашкільну освіту» регулюється система

позашкільної освіти – освітня підсистема, що включає державні, комунальні,

приватні позашкільні навчальні заклади; інші навчальні заклади як центри

позашкільної освіти у позаурочний та позанавчальний час (загальноосвітні

навчальні заклади незалежно від підпорядкування, типів і форм власності, в

тому числі школи соціальної реабілітації, міжшкільні навчально-виробничі

комбінати, професійно-технічні та вищі навчальні заклади I - II рівнів

акредитації); гуртки, секції, клуби, культурно-освітні, спортивно-оздоровчі,

науково-пошукові об'єднання на базі загальноосвітніх навчальних закладів,

навчально-виробничих комбінатів, професійно-технічних та вищих

навчальних закладів I - II рівнів акредитації; клуби та об'єднання за місцем

проживання незалежно від підпорядкування, типів і форм власності;

культурно-освітні, фізкультурно-оздоровчі, спортивні та інші навчальні

заклади, установи; фонди, асоціації, діяльність яких пов'язана із

функціонуванням позашкільної освіти. В рамках цього закону визначено

основні напрями позашкільної освіти серед яких окремо виділено еколого-

натуралістичний, який передбачає оволодіння вихованцями, учнями і

слухачами знаннями про навколишнє середовище, формування екологічної

культури особистості, набуття знань і досвіду розв'язання екологічних

проблем, залучення до практичної природоохоронної роботи та інших

біологічних напрямів, формування знань, навичок в галузях сільського

господарства: квітництво, лісництво, садівництво, грибівництво,

бджільництво (абз. 3 ч. 1 ст. 15 Закону) [147].

Таким чином, доводиться констатувати, що реалізація сформульованих

в політико-програмних документах заходів безпосередньо залежить від

85

діяльності органів виконавчої влади в цій сфері, яка не має системного та

стандартизованого характеру. Наприклад, 26 серпня 2003 р. розпорядженням

Кабінету Міністрів України № 537-р було затверджено План заходів щодо

поліпшення екологічної освіти, виховання населення, стимулювання та

пропаганди ощадливого використання води. Цим планом передбачалось

виконання наступних заходів (форми) діяльності: затвердити галузевий

стандарт вищої освіти з напряму «Екологія» і програми нормативної

дисципліни «Екологія і охорона навколишнього природного середовища»;

запровадити відзначення Дня води у навчальних закладах із залученням

екологів, спеціалістів водного господарства; започаткувати на одному з

телевізійних каналів постійну екологічну програму із залученням провідних

екологів, спеціалістів водного господарства; облаштувати робочі місця на

підприємствах і в організаціях засобами наочної агітації щодо ощадливого

використання води; забезпечити інформування населення через засоби

масової інформації про необхідність раціонального споживання води,

доцільність використання засобів обліку і регулювання її споживання;

утворити при МОН та місцевих органах виконавчої влади координаційні

міжгалузеві ради з екологічної освіти із залученням представників

заінтересованих центральних та місцевих органів виконавчої влади; створити

банк аудіовізуальних програм, слайдотек та науково-популярних фільмів

щодо охорони довкілля; удосконалити механізм отримання населенням

достовірної екологічної інформації; організувати розроблення базових

підручників та навчальних посібників з питань екології; організувати

видання популярної літератури, коміксів на екологічну тематику для дітей;

провести засідання «круглих столів» з питань раціонального використання і

охорони водних ресурсів, запровадження нових досягнень науки і техніки;

забезпечити впровадження практичного досвіду організації екологічної

освіти інших країн. Розвивати двосторонні та багатосторонні зв'язки з метою

оперативного обміну досвідом з питань екологічної освіти заради збереження

довкілля Європи [114].

86

Особливе місце в системі законодавства щодо забезпечення

екологічних освіти та виховання займають нормативно-правові акти

Міністерства освіти і науки України. Так, наприклад, на виконання

Постанови Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 433, якою було

затверджено перелік типів позашкільних навчальних закладів [111]

Міністерством освіти і науки України було затверджено Положення про

центр, будинок, клуб еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді,

станцію юних натуралістів та Положення про центр, будинок, клуб, бюро

туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді, туристсько-

краєзнавчої творчості учнівської молоді, станцію юних туристів, які

розглядаються як форма отримання позашкільної освіти

Так, Положенням про центр, будинок, клуб еколого-натуралістичної

творчості учнівської молоді, станцію юних натуралістів передбачено, що

центр, будинок, клуб еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді,

станція юних натуралістів - позашкільний навчальний заклад, основним

напрямом діяльності якого є еколого-натуралістичний, що передбачає

оволодіння вихованцями (учнями, слухачами) знаннями про навколишнє

середовище, формування екологічної культури особистості, набуття знань і

досвіду розв'язання екологічних проблем [126].

Головними завданнями центру, будинку, клубу еколого-

натуралістичної творчості учнівської молоді, станції юних натуралістів є:

реалізація державної політики у галузі позашкільної освіти; створення умов

для надання поглиблених знань з основ природничих, аграрних та

лісогосподарських наук, професійного самовизначення та самореалізації

учнівської молоді; залучення вихованців (учнів, слухачів) до практичної

природоохоронної роботи та інших біологічних напрямів, формування знань,

навичок у галузях сільського господарства: квітництво, лісівництво,

садівництво, грибівництво, бджільництво тощо; створення умов для

оволодіння вихованцями (учнями, слухачами) знаннями про навколишнє

середовище та формування екологічної культури особистості, набуття

87

навичок і досвіду розв'язання екологічних проблем; залучення вихованців

(учнів, слухачів) до науково-дослідної, експериментальної, конструкторської

та винахідницької роботи в галузі сільськогосподарських наук; створення

умов для самореалізації і розвитку природних нахилів та інтересів,

індивідуальних здібностей вихованців (учнів, слухачів); задоволення потреб

вихованців (учнів, слухачів) у професійному самовизначенні; пошук,

розвиток і підтримка здібних, обдарованих і талановитих вихованців (учнів,

слухачів); формування у вихованців (учнів, слухачів) свідомого і

відповідального ставлення до власного здоров'я та здоров'я оточуючих,

навичок безпечної поведінки; здійснення інформаційно-методичної та

організаційно-масової роботи; просвітницька діяльність.

Забезпечення екологічної складової процесу освіти та виховання є

одним із завдань, що реалізується в рамках організації роботи позашкільних

навчальних закладів туристсько-краєзнавчого напряму. Положенням про

центр, будинок, клуб, бюро туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій

учнівської молоді, туристсько-краєзнавчої творчості учнівської молоді,

станцію юних туристів передбачено, що вони є профільними позашкільними

навчальними закладами, основним напрямом діяльності яких є туристсько-

краєзнавчий, що передбачає залучення вихованців (учнів, слухачів) до

активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля,

географічних, етнографічних, історичних об'єктів і явищ соціального життя,

оволодіння практичними уміннями та навичками зі спортивного туризму та

краєзнавства, організацію змістовного дозвілля [127].

Іншим наказом Міністерства освіти і науки України було затверджено

Положення про Всеукраїнську науково-методичну раду з екологічних освіти

та виховання, яка створена для організації науково-методичного

забезпечення діяльності загальноосвітніх, професійно-технічних, дошкільних

та позашкільних навчальних закладів з екологічних освіти та виховання

учнівської молоді, узагальнення та поширення кращого педагогічного

досвіду з екологічної освіти і виховання та впровадження педагогічних

88

технологій у навчально-виховний процес навчальних закладів. Засновником

ради є Міністерство освіти і науки України, а участь у її діяльності

приймають Міністерство екології та природних ресурсів України,

Національна академія наук України, Академія педагогічних наук України

[120].

Не можна не згадати в контексті діяльності Міністерства освіти і науки

України і Рішення колегії Міністерства «Про екологізацію вищої освіти

України з метою підготовки фахівців для сталого розвитку» від 27.11.2015 р.

Зокрема, цим рішенням передбачалось, що на виконання міжнародних

зобов’язань України у сфері освіти для сталого розвитку вважати

екологізацію вищої освіти України одним із пріоритетних напрямів

діяльності Міністерства освіти і науки України та всіх навчальних закладів

незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

Також було рекомендовано науково-методичній раді Міністерства

освіти і науки України та Національному агентству із забезпечення якості

вищої освіти України одним із пріоритетних напрямів діяльності

Міністерства освіти і науки України та всіх навчальних закладів незалежно

від їх підпорядкування і форм власності.

Ректорам (директорам) вищих навчальних закладів, керівникам

установ, організацій та підприємств, що перебувають у сфері управління

Міністерства освіти і науки України, начальникам (директорам) управлінь

(департаментів) освіти і науки обласних та Київської міської державних

адміністрацій рекомендувати:

- включати екологічну складову до змісту навчальних дисциплін усіх

галузей знань, проводити семінари, тренінги, обмін досвідом, здійснювати

аналіз та використання вітчизняної і зарубіжної літератури з питань

екологізації освіти;

- у співпраці з органами місцевої влади організовувати функціонування

«зелених» студентських містечок за прикладом провідних університетів світу

(включаючи збереження електроенергії, тепла і води, використання сонячної

89

енергії, роздільного збору сміття та побутових відходів, термоізоляцію

будівель тощо).

Керівникам департаментів (управлінь) освіти і науки обласних та

Київської міської державної адміністрації, дошкільних, загальноосвітніх,

професійно-технічних, позашкільних навчальних закладів вжити заходів з

екологізації освіти дітей та учнівської молоді з метою їх підготовки до

сприйняття процесів екологізації навчальних дисциплін у вищій школі та до

формування нової людини, спроможної розуміти і використовувати у

практичній діяльності вимоги сталого розвитку, гармонійного співіснування

суспільства і природи [136].

Про значення такого рішення влучно висловився Є.П. Суєтнов, який за

результатом його аналізу зробив висновок, що настав час екологічну освіту в

Україні позбавити формальних рис і привести у відповідність до вимог

сучасності. Прагнення до сталого розвитку потребує кваліфікованих

фахівців-екологів та високого рівня обізнаності громадян. Тому питання

екологічної освіти потребує уваги з боку суспільства та керівних органів

країни [190, с. 123].

Разом з тим, ложкою дьогтю в діжці меду залишається те, що

Міністерство освіти і науки України презентувало Дорожню карту освітніх

реформ на період 2015 – 2025 років, яку було розроблено стратегічною

дорадчою групою при Міністерстві освіти і науки України яку вже передано

до міністерства. За твердженнями чиновників та розробників документ

детально описує реалізацію освітньої реформи в Україні. Зокрема Дорожня

карта є матрицею освітніх реформ, яка доводить до певного рівня деталізації

заходи, необхідні для запровадження реформ, встановлює певні часові рамки,

але при цьому залишає простір для постійного доопрацювання, кореляції та

доповнень. Документ містить опис понад двохсот системних дій і заходів, що

необхідно виконати для реформування освітньої системи України [24].

90

Разом з тим, з понад 200 системних дій жодна не стосується питань

екологічних освіти та виховання, що з великою вірогідністю означає, що

зазначена проблематика не є для міністерства основною.

Зазначене викликає ще більший подив з огляду на те, що міністерство

має напрацювання з цього питання. Так, ще 2001 року Рішенням Колегії

Міністерства освіти і науки України від 20.12.01 р. № 13/6-19 було

затверджено Концепцію екологічної освіти України.

Відповідно до цієї Концепції було визначено найголовнішими

завданнями екологічної освіти:

1. Формування екологічної культури всіх верств населення, що

передбачає: виховання розуміння сучасних екологічних проблем держави й

світу, усвідомлення їх важливості, актуальності і універсальності, (зв'язку

локальних з регіональними і глобальними); відродження кращих традицій

українського народу у взаємовідносинах з довкіллям, виховання любові до

рідної природи; формування усвідомлення безперспективності

технократичної ідеї розвитку й необхідності заміни її на екологічну, яка

базується на розумінні єдності всього живого й неживого в складно-

організованій глобальній системі гармонійного співіснування й розвитку;

формування розуміння необхідності узгодження стратегії природи і стратегії

людини на основі ідеї універсальності природних зв'язків та

самообмеженості, подолання споживацького ставлення до природи; розвиток

особистої відповідальності за стан довкілля на місцевому регіональному,

національному і глобальному рівнях, вміння прогнозувати особисту

діяльність і діяльність інших людей та колективів; розвиток умінь приймати

відповідальні рішення щодо проблем навколишнього середовища,

оволодіння нормами екологічно грамотної поведінки; виховання глибокої

поваги до власного здоров'я та вироблення навичок його збереження;

2. Підготовка фахівців-екологів для різних галузей народного

господарства, в тому числі: для освітньої галузі - вчителів, викладачів; для

державних органів управління в галузі охорони навколишнього середовища

91

та раціонального природокористування, а також громадських екологічних

організацій..

3. Вдосконалення, узгодження і стандартизація термінології в галузі

екологічних знань. В основу екологічної освіти покладені принципи

гуманізму, науковості, неперервності, наскрізності та систематичності [70].

Також у Концепції визначались рівні освіти, робився поділ екологічної

освіти на формальну та неформальну, визначались умови її реалізації,

необхідні управлінські заходи тощо. На жаль, зазначена Концепція так і не

була реалізована ані в проекті Закону України «Про екологічну освіту», який

було подано на розгляд Верховної Ради, але залишився неприйнятим, ані в

діяльності самого міністерства та прийнятих ним нормативно-правових

актах.

Окремі повноваження щодо організації процесу екологічних освіти та

виховання надано Міністерству екології та природних ресурсів України, але

зазначені повноваження переважно реалізуються ним в межах об’єктів, що

перебувають у його підпорядкуванні. Так, наказом Міністерства екології та

природних ресурсів України було затверджено Положення про екологічну

освітньо-виховну роботу установ природно-заповідного фонду, дія якого

поширюється на природні та біосферні заповідники, національні природні

парки, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, регіональні

ландшафтні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, управління

якими здійснюють спеціальні адміністрації. Відповідно до цього Положення

визначаються основні напрями, порядок організації та проведення

екологічної освітньо-виховної роботи, взаємодії з громадськістю, сприяння

підвищенню кваліфікації працівників та підготовці кадрів, а основною метою

екологічної освітньо-виховної роботи, що здійснюють установи ПЗФ, є

цілеспрямований вплив на світогляд, поведінку і діяльність місцевого

населення та відвідувачів установ ПЗФ стосовно збереження природної

спадщини країни, природних комплексів територій та об'єктів ПЗФ,

забезпечення підтримки природоохоронної діяльності установ ПЗФ шляхом

92

поширення знань і підвищення обізнаності щодо цінностей біологічної та

ландшафтної різноманітності, формування екологічної свідомості та

виховання поваги до природи [121].

Таким чином, проведений аналіз дає підстави стверджувати, що

законодавство з питань екологічних освіти та виховання наразі не є стрункою

системою із чітко визначеними структурними зв’язками, сформованою

синкретично, компілятивним шляхом, виходячи з політичних та миттєвих

потреб, не містить чітких критеріїв, що піддаються оцінюванню, а також

шляхів їх досягнення. Зазначені фактори безпосередньо впливають на

ефективність законодавства в цій сфері, стабільність отриманих результатів

та неухильність дотримання курсу щодо їх подальшого розвитку.

Крім того, прийнявши як базисну позицію розгляду законодавцем

екологічних освіти та виховання як споріднених питань, на жаль, доводиться

констатувати дисбаланс між правовим регулюванням, деталізацією та

конкретизацію цих процесів на користь екологічної освіти. Однією з

основних причин такого дисбалансу є особливості формування системи

органів управління в екологічній сфері (інституційний аспект), намагання

держави дистанціюватись від впливу на значну частину виховних процесів та

структур, що їх забезпечують (родина, релігійні організації, громадські

об’єднання тощо) (дерегуляційний аспект), а також вади нормотворчої

техніки, що призводять до змішування цих понять, своєрідної нормотворчої

«заборгованості», неприйняття або несвоєчасне прийняття нормативних актів

у цій сфері (юридичний аспект).

Стає очевидним, що фактичне нехтування закріпленням на рівні

спеціального законодавства про освіту правових основ здійснення

екологічних освіти та виховання значно знижує як перспективи їх

подальшого нормативного врегулювання, так і інституційні можливості

органів державної влади, на які покладено їх реалізацію. Зважаючи на це,

необхідно за аналогією із Законом України «Про охорону навколишнього

93

природного середовища» закріпити в законах, що регулюють питання

надання освіти, норми щодо екологічних освіти та виховання.

Так, Закон України «Про освіту» необхідно доповнити статтею 21-1

«Спеціалізована екологічна освіта»:

«1. Спеціалізована екологічна освіта – це освітньо-виховна діяльність

навчальних закладів загального чи спеціального екологічного спрямування,

яка може здобуватися в рамках формальної, неформальної, інформальної

освіти, спрямована на здобуття компетентностей в екологічній сфері

відповідно до рівня освіти, а також напрямку професійної діяльності під час

навчання у безперервному інтегрованому освітньому процесі на кількох або

всіх рівнях освіти та потребує раннього виявлення й розвитку індивідуальних

здібностей.

Держава створює умови для здобуття екологічної освіти.

2. Екологічна освіта передбачає освіту, що реалізується в процесі

діяльності навчальних закладів (у тому числі дошкільних дитячих закладів, в

системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення

кваліфікації та перепідготовки кадрів), наукових установ, закладів

післядипломної освіти, та є невід’ємною складовою загальноосвітнього

процесу, спрямована на формування в особи комплексних, сучасних знань

щодо закономірностей екологічних процесів, їх розвитку в системі «людина-

природа», а також навичок їх застосування в процесі повсякденного життя, а

також професійній діяльності.

Еколого-виховна компонента екологічної освіти включає в себе

діяльність широкого кола осіб, яка спрямована на формування в особи

морально-етичних цінностей та орієнтирів, що базуються на сучасній

екологічній ідеології позиції, формування цілісної картини світу, здатності

приймати особисті рішення й нести за них відповідальність, яка здійснюється

протягом всього життя людини.

Екологічна освіта включає:

94

початкову екологічну освіту, що здобувається одночасно з початковою

та/або базовою середньою освітою і полягає в набутті здобувачем

компетентностей початкового рівня в екологічній сфері;

профільну екологічну освіту, що здобувається на основі початкової

екологічної освіти одночасно з повною загальною середньою освітою та

орієнтована на продовження навчання на наступному рівні екологічної

освіти;

фахову передвищу екологічну освіту, що здобувається на основі

початкової екологічної та базової середньої освіти з одночасним здобуттям

повної загальної середньої освіти або на основі повної загальної середньої

освіти й полягає в набутті здобувачем освіти професійних компетентностей

за певною екологічною спеціальністю;

вищу екологічну освіту, що здобувається на основі профільної або

фахової передвищої екологічної освіти та повної загальної середньої освіти і

полягає в набутті здобувачем вищої освіти компетентностей відповідного

ступеня вищої освіти (молодшого бакалавра, бакалавра, магістра, доктора

філософії/доктора наук) за певною екологічною спеціальністю. Вища

екологічна освіта включає в себе також необхідність набуття екологічних

компетентностей у процесі отримання вищої освіти представниками інших

спеціальностей в аспекті майбутньої професійної діяльності фахівців.

3. Заклади, які здійснюють спеціалізовану екологічну освіту,

здійснюють свою освітню діяльність за власними освітніми програмами, у

тому числі наскрізними, або типовими освітніми програмами, що

затверджуються центральними органами виконавчої влади, до сфери

управління яких належать відповідні заклади освіти за погодженням із

центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у

сфері охорони навколишнього природного середовища, в галузі охорони

навколишнього природного середовища та використання природних

ресурсів.

95

4. Акредитація освітніх програм закладів освіти, інституційний аудит

та/або інституційна акредитація закладів спеціалізованої екологічної освіти

здійснюються з урахуванням ними екологічних компетентностей відповідно

до сучасних умов сталого розвитку.

5. Фінансування здобуття спеціалізованої екологічної освіти

здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, в тому числі шляхом

надання освітніх субвенцій місцевим бюджетам, коштів місцевого бюджету

та інших джерел, не заборонених законодавством».

Висновки до розділу

Проведене в цьому розділі дослідження дозволяє сформулювати такі

концептуальні у науковому, методологічному, освітньо-виховному плані

висновки.

1. Багатогранність та багатоаспектність сучасних екологічних проблем

потребують диференціації напрямків їх розв’язання, зміни існуючих

парадигм щодо змістовного та ціннісного наповнення соціальних категорій,

гармонізації різних підходів і формування уніфікованої комплексної системи

заходів. Своєчасне та адекватне реагування на сучасні еколого-економічні

виклики не можливе без кардинальної зміни суспільної моралі, освітньо-

виховних стандартів тощо.

2. Освітній та виховній (морально-етичним) складовим розвитку

людства належить важливе місце у наукових дослідженнях, міжнародних і

національних реформаційних та еволюційних процесах. Україна активно

просувається по шляху до імплементації загальновизнаних концепцій та

морально-етичних категорій, які, в свою чергу, відображують процес

філософського сприйняття світу й реалізуються, насамперед, у світових

екологічних процесах.

3. Необхідно констатувати, що питання становлення концепції

екологічних освіти та виховання в міжнародних правових актах так і не стали

96

предметом окремого дослідження, а наявні праці мають епізодичний

характер. Питання розвитку екологічної освіти як складової загального

процесу освіти в інтересах сталого розвитку залишаються скоріше на рівні

окремих декларативних положень. Загострення економічних і соціальних

проблем, у свою чергу, відволікає органи державної влади та місцевого

самоврядування від розв’язання екологічних проблем, які, на їхню думку, не

є актуальними. До однієї з таких проблем належить також проблема

формування ідеологічного підґрунтя щодо сталого розвитку.

4. Система сучасних уявлень і поглядів щодо сутності та змісту

екологічних проблем, а також шляхів їх розв’язання, значною мірою

базується на загальноприйнятій теорії сталого розвитку, яка в найбільш

загальних рисах являє собою такий економічний розвиток, за якого

враховуються екологічні й соціальні чинники, мінімізується шкода, котра

завдається навколишньому середовищу, забезпечується мінімізація

використання вичерпних ресурсів, а також ураховуються права майбутніх

поколінь.

5. Екологічна культура, як і екологічний світогляд, є, ймовірніше,

філософськими та соціальними категоріями, які не можуть бути врегульовані

правовими методами на відміну від елементів, що їх забезпечують. В якості

таких елементів і виступають саме екологічні освіта, виховання та наука, які

й мають стати об’єктом правового регулювання. Саме зазначені елементи і

створюють ідеологічний механізм охорони навколишнього природного

середовища та є одним зі способів досягнення ефективності екологічного

права.

6. Ідеологічний механізм, який включає екологічні освіту, виховання та

науку, посідає важливе місце в системі забезпечення ефективності

екологічного права та формування належного рівня екологічної свідомості.

При цьому аксіоматичним базовим засобом формування як індивідуальної,

так і суспільної свідомості є симбіоз освіти й виховання на всіх етапах

становлення особистості і соціуму. Зважаючи на це, на першому етапі

97

необхідно прийняти Концепцію екологічних освіти та виховання України,

яка повинна базуватись на засадах безперервності екологічних освіти та

виховання і включати в себе цілий ряд етапів: дошкільний, шкільний,

спеціалізовану, вузівську та післявузівську освіту. Крім того, зазначена

система повинна враховувати можливості та коригувальний вплив родинного

виховання, місцеві та національні традиції тощо, відповідати сучасним

міжнародно-правовим тенденціям в екологічній сфері.

7. Ідеальним для термінології є стан, коли сформульовані терміни

узгоджені не лише в рамках однієї науки (наприклад, правової або еколого-

правової як її частини), але й у межах суміжних галузей науки (філософської,

економічної, педагогічної тощо), мають однакові формулювання та змістовне

наповнення як у наукових дослідженнях, так і в процесі практичної

діяльності (законодавстві), сприйняті науковою спільнотою та суспільством,

отже, затребувані та актуальні.

8. Терміни «екологічне виховання» та «екологічна освіта» є

прикладними, вторинними, похідними щодо термінів «освіта» та

«виховання», які визначають специфіку цих термінів, їх деталізацію.

9. Екологічні освіта та виховання – це споріднені явища, які частково

перетинаються, але при цьому залишаються самостійними. Так, метою

екологічної освіти є отримання учасником формалізованого навчального

процесу системних знань та компетенцій щодо особливостей і комплексного

сприйняття довкілля як єдиної екосистеми, диференціації отриманих знань

відповідно до рівня освіти, а також орієнтованості на здійснення професійної

діяльності в сферах, де екологічні знання є необхідною кваліфікаційною

вимогою до фахівця.

10. Обмежене застосування поняття виховання обумовлено тим, що

насамперед його пов’язують із розвитком людини на набільш ранніх стадіях

свого життя. Таке становище значною мірою обумовлюється впливом

педагогічної науки, коли під час дослідження особливості освітнього та

виховного процесу дітей і молоді, було зроблено акцент саме на них, як

98

суб’єктів такого впливу та закріплено це положення в багатьох публікаціях

унаслідок чого створилась своєрідна аксіома щодо суб’єктів виховного

процесу.

Водночас у національному законодавстві суб’єкти виховного процесу в

сучасних умовах розглядаються набагато ширше, включаючи осіб різних

вікових груп, а сам процес виховання є безперервним, продовжується все

життя, але, природно, при цьому змінюються його форми, засоби.

11. На доктринальному рівні більш розроблено поняття «екологічна

освіта», до змісту якої дуже часто включають елементи екологічного

виховання, пов’язуючи ці процеси із процесом отримання освіти різних

рівнів, у такий спосіб штучно обмежуючи сферу застосування отриманих

напрацювань.

12. Мета отримання екологічної освіти – це отримання певних

кваліфікаційних знань у процесі формалізованої освіти, метою ж

екологічного виховання є формування певної системи морально-етичних

якостей у дусі часу, пануючих світоглядних концепцій та ідеологій.

13. Відносини в галузі екологічних освіти та виховання відрізняються

суб’єктним складом. Так, учасниками еколого-освітнього процесу є діти

дошкільного віку, вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти,

клінічні ординатори, аспіранти, докторанти; керівні, педагогічні, наукові,

науково-педагогічні працівники, спеціалісти; батьки або особи, які їх

замінюють, батьки-вихователі дитячих будинків сімейного типу;

представники підприємств, установ, кооперативних, громадських

організацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі, тощо. При цьому

законодавством прямо забороняється втручання в освітній процес політичних

партій, громадських, релігійних організацій.

Коло суб’єктів еколого-виховного процесу набагато ширше й фактично

не обмежується (крім випадків, коли виховання є частиною освітнього

процесу). Зокрема, в ньому можуть брати участь і релігійні організації, і

громадські об’єднання, політичні партії, підприємства установи організації

99

різних форм власності, їх службові та посадові особи, а також колективи

таких підприємств, засоби масової інформації, зацікавлені громадяни тощо.

14. Термін «екологічна просвіта» або «екологічне просвітництво» як

його синонім використовується як у довідниковій, так і в теоретичній

літературі, а також у законодавстві. Водночас наразі немає потреби виділення

екологічної просвіти (екологічного просвітництва) в окремий напрямок і

виділення окремого поняття, оскільки його складові охоплюються вже

існуючими поняттями «екологічна освіта» та «екологічне виховання».

15. Екологічна освіта – діяльність навчальних закладів (у тому числі

дошкільних дитячих закладів, у системі загальної середньої, професійної та

вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів), наукових

установ, закладів післядипломної освіти, яка є невід’ємною складовою

загальноосвітнього процесу й спрямована на формування в особи

комплексних, сучасних знань щодо закономірностей екологічних процесів, їх

розвитку в системі «людина-природа», а також навичок їх застосування у

процесі повсякденного життя та у професійній діяльності.

16. Екологічне виховання здійснюється з метою формування

екологічної культури людини та її екологічного світогляду, забезпечення

шанобливого ставлення до природи, активної громадянської діяльності

широкого кола осіб, спрямованої на формування в особи морально-етичних

цінностей та орієнтирів, що базуються на сучасній екологічній ідеології,

формуванні цілісної картини світу, здатності приймати особисті рішення й

нести за них відповідальність протягом всього життя людини.

17. Включення до складу принципів екологічного права ідеологічної

складової механізму його дії забезпечить зміну акцентів з виключно

практичної площини їх застосування до створення плацдарму для сприйняття

їх у якості нової парадигми, якою є сприйняття поняття «екологічний

імператив». З огляду на методологічне та системне значення цього терміна

для формування базових засад становлення екологічного світогляду є

нагальна необхідність щодо розгляду його як самостійного галузевого

100

принципу екологічного права, орієнтованого на реалізацію моделі сталого

розвитку, формування його ідеологічних засад, а також створення передумов

для забезпечення дієвості ідеологічного механізму екологічного права. З

урахуванням вищезазначеного названий принцип можна визначити як

«формування сучасної екологічної ідеології на засадах взаємної

відповідальності держави та суспільства (екологічного імперативу)». Цим

принципом пропонується доповнити ст. 3 Закону України «Про охорону

навколишнього природного середовища»

18. Екологічні освіта та виховання як різновиди діяльності, що мають

своє правове поле та мету їх реалізації, також базуються на певних

принципах, які містяться в нормативно-правових актах (переважно,

міжнародного характеру), або можуть бути синтезовані у процесі як

формування доктрини екологічного права в цілому, так і дослідження його

окремих складових зокрема.

19. До спеціальних (галузевих) принципів екологічних освіти та

виховання можна зарахувати такі: забезпечення широкої співпраці

суспільних інститутів у процесі здійснення екологічної освітньо-виховної

діяльності; гарантування доступності екологічних освіти та виховання для

громадян; підтримка міжнародного співробітництва у сфері екологічних

освіти та виховання; обов’язковість оцінки рівня екологічних знань і

морально-етичних якостей у процесі добору, а також здійснення професійної

діяльності особами, діяльність яких пов’язана з використанням природних

ресурсів і призводить до впливу на стан навколишнього природного

середовища або передбачає прийняття юридично-значущих рішень у цій

сфері; державна підтримка екологічної освітньо-виховної діяльності, їх

системності та планування.

20. Аналіз національного законодавства дає підстави стверджувати, що

законодавство з питань екологічних освіти та виховання наразі не є стрункою

системою із чітко визначеними структурними зв’язками, сформовано

синкретично, компілятивним шляхом, виходячи з політичних та миттєвих

101

потреб, не містить чітких критеріїв, що піддаються оцінюванню, а також

шляхів їх досягнення. Зазначені фактори безпосередньо впливають на

ефективність законодавства у цій сфері, стабільність отриманих результатів

та неухильність дотримання курсу щодо їх подальшого розвитку.

21. Прийнявши як базисну позицію розгляд законодавцем екологічних

освіти та виховання в якості споріднених питань, на жаль, доводиться

констатувати про дисбаланс між правовим регулюванням, деталізацією та

конкретизацію цих процесів на користь екологічної освіти. Однією з

основних причин такого дисбалансу є особливості формування системи

органів управління в екологічній сфері (інституційний аспект), намагання

держави дистанціюватись від впливу на значну частину виховних процесів і

структур, що їх забезпечують (родина, релігійні організації, громадські

об’єднання тощо) (дерегуляційний аспект), а також вади нормотворчої

техніки, що призводять до змішування цих понять, своєрідної нормотворчої

«заборгованості», неприйняття або несвоєчасне прийняття нормативних актів

у цій сфері (юридичний аспект).

22. Запропоновано доповнити Закон України «Про освіту» статтею 21-1

«Спеціалізована екологічна освіта»:

«1. Спеціалізована екологічна освіта – це освітньо-виховна діяльність

навчальних закладів загального чи спеціального екологічного спрямування,

яка може здобуватись у рамках формальної, неформальної, інформальної

освіти, спрямована на здобуття компетентностей в екологічній сфері

відповідно до рівня освіти, а також напрямку професійної діяльності під час

навчання у безперервному інтегрованому освітньому процесі на кількох або

всіх рівнях освіти та потребує раннього виявлення й розвитку індивідуальних

здібностей.

Держава створює умови для здобуття екологічної освіти.

2. Екологічна освіта передбачає освіту, що реалізується в процесі

діяльності навчальних закладів (в тому числі дошкільних дитячих закладів, у

системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення

102

кваліфікації та перепідготовки кадрів), наукових установ, закладів

післядипломної освіти, і є невід’ємною складовою загальноосвітнього

процесу та спрямована на формування в особи комплексних, сучасних знань

щодо закономірностей екологічних процесів, їх розвитку в системі «людина-

природа», а також навичок їх застосування в процесі повсякденного життя, а

також професійній діяльності.

Еколого-виховна компонента екологічної освіти включає в себе

діяльність широкого кола осіб, спрямована на формування в особи морально-

етичних цінностей та орієнтирів, що базуються на сучасній екологічній

ідеології позиції, формування цілісної картини світу, здатності приймати

особисті рішення й нести за них відповідальність протягом усього життя

людини.

Екологічна освіта включає:

початкову екологічну освіту, що здобувається одночасно з початковою

та/або базовою середньою освітою і полягає в набутті здобувачем

компетентностей початкового рівня в екологічній сфері;

профільну екологічну освіту, що здобувається на основі початкової

екологічної освіти одночасно з повною загальною середньою освітою та

орієнтована на продовження навчання на наступному рівні екологічної

освіти;

фахову передвищу екологічну освіту, що здобувається на основі

початкової екологічної та базової середньої освіти з одночасним здобуттям

повної загальної середньої освіти або на основі повної загальної середньої

освіти та полягає в набутті здобувачем освіти професійних компетентностей

за певною екологічною спеціальністю;

вищу екологічну освіту, що здобувається на основі профільної або

фахової передвищої екологічної освіти та повної загальної середньої освіти і

полягає в набутті здобувачем вищої освіти компетентностей відповідного

ступеня вищої освіти (молодшого бакалавра, бакалавра, магістра, доктора

філософії/доктора наук) за певною екологічною спеціальністю. Вища

103

екологічна освіта включає в себе також необхідність набуття екологічних

компетентностей у процесі отримання вищої освіти представниками інших

спеціальностей в аспекті майбутньої професійної діяльності фахівців.

3. Заклади, які здійснюють спеціалізовану екологічну освіту.

здійснюють свою освітню діяльність за власними освітніми програмами, у

тому числі наскрізними, або типовими освітніми програмами, що

затверджуються центральними органами виконавчої влади, до сфери

управління яких належать відповідні заклади освіти за погодженням із

центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у

сфері охорони навколишнього природного середовища, в галузі охорони

навколишнього природного середовища та використання природних

ресурсів.

4. Акредитація освітніх програм закладів освіти, інституційний аудит

та/або інституційна акредитація закладів спеціалізованої екологічної освіти

здійснюються з урахуванням ними екологічних компетентностей відповідно

до сучасних умов сталого розвитку.

5. Фінансування здобуття спеціалізованої екологічної освіти

здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, у тому числі шляхом

надання освітніх субвенцій місцевим бюджетам, коштів місцевого бюджету

та інших джерел, не заборонених законодавством».

104

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ЕКОЛОГІЧНИХ ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

2.1. Проблеми трансформації методологічних підходів до

екологічних освіти та виховання в системі екологічних прав людини

Сучасний період розвитку суспільства, а також правової системи

беззаперечно проходить зі значним домінуванням концепції прав людини, її

перманентного розвитку, адаптації, трансформації, впливу на всі суспільно-

політичні процеси, що відбуваються. При цьому слід ураховувати й те, що

зазначені процеси мають багатоаспектний та різновекторний характер, вони

спрямовані на широке коло суб’єктів та постійно розширюються. Зазначені

тенденції особливо яскраво виявляються у процесі розвитку відносно нових

правових явищ, галузей, інститутів, до яких також належить екологічне

право.

Концепція екологічних прав людини та їх забезпечення впливає на

формування всієї сучасної доктрини екологічного права. Так,

Ю. С. Шемшученко, обґрунтовуючи модель Екологічної конституції Землі,

зазначав, що: «Ключовою ідеєю для визначення змісту і структури

Конституції, на наш погляд, має стати доктрина про право людини на

безпечне навколишнє середовище … Право людини на безпечне навколишнє

середовище є відправною точкою для формування всіх інших екологічних

прав людини, а його забезпечення – головною метою міжнародного

екологічного співробітництва держав. Виходячи з цього, дане право має

знайти належне відображення саме в Екологічній конституції Землі»

[209, с. 5]. Далі він розвиває зазначену позицію, наголошуючи, що слідом за

ним доцільно закріпити й інші екологічні права людини: здійснення

загального і спеціального використання природних ресурсів; вільний доступ

до інформації про стан навколишнього середовища та вільне отримання

105

відповідної інформації; участь у прийнятті рішень з екологічних питань та

участь у проведенні екологічної експертизи на національному й

міжнародному рівнях; отримання екологічної освіти тощо. На забезпечення

цих прав має бути спрямована екологічна політика держав та світової

спільноти в цілому [209, с. 5-6].

У зв’язку з цим слід нагадати позицію А. П. Гетьмана, який зазначав,

що сучасна постановка питання про екологічні права людини спирається на

значний попередній досвід людства, передусім у галузі організації

суспільного життя людей, правового способу регуляції їхньої поведінки,

їхньої ролі та значення в оточуючому світі. Історія прав людини взагалі являє

собою історію прогресуючого розширення правового визнання того чи

іншого кола суспільних відносин, історію збагачення й поширення принципу

правової рівності на все ширше коло суспільства та відносин [38, с. 188].

Подібна позиція висловлена також Г. В. Анісімовою, яка стверджує, що

за сучасних умов українське законодавство ґрунтується на пріоритеті прав,

свобод та інтересів людини і громадянина. Інститут екологічних прав

людини, закріплений у законах України та інших нормативно-правових

актах, базується на поєднанні природно-правових і позитивістських підходів.

Природне право як основа норм і принципів загальновизнаних прав людини

містить у собі ідеали волі, справедливості, рівності всіх перед законом. В

умовах сьогодення все частіше порушується питання щодо місця екологічних

прав у системі прав людини. Природно-правова доктрина у сфері

екологічного права сприймає як постулат існування невід’ємних,

невідчужуваних прав людини, властивих їй за фактом народження: жодна

держава, жодна влада не вправі відібрати або обмежити їх. Природні

екологічні права формують об’єктивно необхідні умови життєдіяльності

індивідів, служать підставою для виникнення й розвитку інших численних

прав. За сучасних умов існують усі підстави, щоб говорити про усталену

систему екологічних прав, фундаментальним складником якої, безсумнівно,

виступають природні екологічні права. Відповідно до їх генераціонального

106

походження вони належать до першого покоління прав (громадянських

(особистих) і політичних), а щодо змісту – вони становлять самостійну групу

безпосередньо прав екологічних [7, с. 368].

Зважаючи на це, цілком обґрунтованим є те, що питання реалізації

екологічних прав громадян були об’єктом цілого ряду досліджень

монографічного та дисертаційного рівня. Серед авторів, які заклали базис для

комплексного сприйняття концепції екологічних прав людини у вітчизняній

правовій науці, можна виокремити дисертаційні дослідження

Г. В. Анісімової [8], В. Л. Бредіхіної [20], Н. Р. Кобецької [62],

М. В. Краснової [82], К. В. Медведєва [94] та ін. Питання забезпечення права

на екологічну освіту було предметом спеціалізованого дослідження

А. А. Слепченко, в якому вона дійшла висновку про те, що забезпечення

права на екологічну освіту є складним явищем – сукупності всіх можливих

засобів та умов, які обумовлюють юридичне закріплення права, можуть

гарантувати реалізацію права та застосування відповідних правових норм,

створюють механізм переведення загальних приписів у індивідуальну

поведінку суб’єктів права, зокрема, узгоджені правомірні дії особи, всіх

інших зобов’язаних суб’єктів права, а також умов та факторів, що впливають

на цей процес [166, с. 196]. Разом з тим, оскільки в цьому дослідженні

основний акцент було зроблено саме на питання формалізованої освіти,

фактично з ігноруванням так званої неформальної екологічної освіти

[166, с. 76], а також питань екологічного виховання, то положення цієї

роботи можуть бути розвинуті в частині їх наукового та методологічного

сприйняття, нормативного закріплення, а також створення гарантій щодо їх

реалізації.

Базисними позиціями під час дослідження екологічних освіти та

виховання повинні стати загальні підходи, за яких екологічні права людини

та громадянина сприймаються як невід’ємна частина прав людини,

продовження прав людини на освіту, виховання, безпечне довкілля, а також

інших соціально-культурних прав.

107

В. Л. Бредіхіна справедливо зазначає, що міжнародне визнання

екологічних прав людини як невід ємних і фундаментальних, безперечно, має

свою історію. Воно базується на концепції прав людини як джерела її

гідності, що почала реалізовуватися з прийняттям Загальної декларації прав

людини у 1948 р. Нинішнього часу відбувається переосмислення цього

найважливішого правового документа в історії людства з урахуванням нових

політичних, економічних і соціальних умов. Хоча слід зауважити, що й

сьогодні цей важливий міжнародний акт визнається практично всіма

державами й має вагомий політичний авторитет. Його головні постулати

дали поштовх для розвитку широкої системи прав людини, в тому числі й

екологічних [19, с. 117].

Необхідно також згадати дисертаційну роботу О. В. Павлової, яка в

процесі дослідження правових засад побудови екологічної держави як

сучасної інноваційної моделі суспільного та державного розвитку,

запропонувала визначення екологічної держави як політико-правової

характеристики державного ладу, що визначає спрямованість на

забезпечення екологічних інтересів громадянського суспільства та обов’язку

щодо їх дотримання. До основних ознак екологічної держави належать:

1) визначення в Конституції України положень, що затверджують екологічну

функцію держави або пряме включення до характеристики держави поняття

«екологічна держава»; 2) екологізація громадянського суспільства;

3) екологічна демократія як запорука стабільного розвитку; 4) пріоритет

екологічних інтересів (у сферах правовідносин); 5) закріплення в

національному законодавстві екологічних прав та обов’язків як суспільства,

так і держави; 6) сформована та офіційно затверджена екологічна політика

держави [107, с. 182].

Г. В. Задорожна наголошує, що виокремлюючи пріоритетну роль

екологічних прав людини і громадянина в системі інших її прав і свобод,

доцільно зауважити, що в умовах глобалізованого і урбанізованого світу

екологічне середовище для людини стало не менш важливим, ніж політичне,

108

економічне, культурне, соціальне середовище. Оскільки за умови

недотримання або неналежного забезпечення права людини на безпечне

довкілля ставиться під сумнів її право на життя [55, с. 60].

Екологічні права громадян можна розглядати у вузькому та широкому

розумінні. У вузькому розумінні під екологічними правами слід розуміти

лише ті екологічні права, які мають своїм об’єктом «безпечне для життя та

здоров’я довкілля». В широкому розумінні – це права громадян у сфері

«суспільство-природа», тобто не лише спеціальні екологічні, а також і

еколого-економічні, еколого-соціальні та ін. [205, с. 725].

Незважаючи на те, що важливість гарантування та забезпечення

екологічних прав людини не викликає жодного заперечення, доводиться

констатувати, що ступінь їх наукового дослідження та обґрунтування

залишається різним. Найбільш дослідженими є ті екологічні права людини,

які знайшли своє відображення в Конституції України. Так, С. Г. Грицкевич

зазначав, що систему конституційних екологічних прав людини й

громадянина становлять права: на безпечне для життя і здоров’я довкілля; на

вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і

предметів побуту та право на її поширення, на заборону засекречувати таку

інформацію; на відшкодування шкоди, завданої порушенням зазначених прав

[49, с. 9].

Із цими правами, вважає автор, межує ряд інших прав, які лише

частково можна зарахувати до екологічних, проте вони дуже важливі для

людини і громадянина, оскільки розкривають деякі суттєві риси основних

екологічних прав. Умовно їх запропоновано поділити на три групи, які

відповідають трьом власне конституційним екологічним правам. До групи

прав, які доповнюють право на безпечне для життя і здоров’я довкілля,

можна зарахувати право на життя і здоров’я, на особисту гідність, на належні

безпечні та здорові умови праці. До групи прав, які доповнюють право на

вільний доступ до інформації про стан довкілля, входить право на

ознайомлення з відомостями про себе; право на відшкодування шкоди,

109

завданої людині екологічними правопорушеннями право на соціальний

захист стосовно екологічно обумовлених захворювань тощо [49, с. 9].

Не можна не погодитись і з висновками дослідників щодо впливу на

екологічні права інших конституційних положень. Наприклад, автори роботи

«Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства»

зазначали, що одним із показників рівня правової культури громадян є

реалізація конституційного положення про те, що використання власності не

може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам

суспільства, погіршувати екологічну ситуацію (ч. 7 ст. 41). На жаль, дане

положення порушується повсюдно, про що свідчить величезний розрив у

доходах населення, погіршення екологічної ситуації в країні.

Забезпечення високої правової культури населення пов’язано з

досягненням у суспільній свідомості розуміння особливої цінності

Конституції України, необхідності неухильного дотримання її норм усіма

суб’єктами правовідносин. Важливо досягти реального верховенства

Конституції в національній правовій системі [16, с. 115-116].

Однак, не зважаючи на те, що норми Конституції є нормами прямої дії,

важко уявити, що її норми створять комплексне та самодостатнє правове

середовище. В якості демонстрації та в контексті цієї статті можна навести

п. 6 ст. 92 Конституції України, де закріплено, що виключно законами

України визначаються «основи соціального захисту, форми й види

пенсійного забезпечення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу,

сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти,

культури та охорони здоров’я; екологічної безпеки» [69]. Отже, в цьому

випадку Конституція України прямо вказує на необхідність прийняття

відповідних законів, які врегулювали б ці питання, що й реалізується

Верховною Радою України в процесі своєї діяльності.

Водночас необхідно зазначити, що в багатьох випадках реалізація

цього завдання пов’язана з численними проблемами та перекосами, а в галузі

110

прав людини (в тому числі екологічних) ще й дискусією щодо права

природного та позитивного.

Так, М. В. Шульга зазначав, що термін «право», будучи за своєю суттю

багатозначним, означає насамперед систему загальнообов’язкових

юридичних норм. Це нормативістський підхід до права. В його основу

покладено те, що власне правом, регулятором поведінки виступають саме

юридичні приписи. Термін «право» може мати також неюридичне значення.

Воно здатне виступати носієм і гарантом уроджених, невід’ємних прав

людини. Відомо, що в кожному політично-організованому суспільстві поряд

із правом у юридичному сенсі (суб’єктивному та об’єктивному) існують ще й

такі права, які зазвичай називають безпосередньо-соціальними або

природними. Вони випливають із соціального життя, незалежно від будь-

яких форм опосередкування. безпосередність таких прав полягає в тому, що

вони існують і діють безвідносно до того, отримали вони зовнішнє

оформлення чи ні. По відношенню до таких прав право як юридичне явище

виступає в якості інструментарію, створюваного людьми, який виражається в

правових приписах і закріплюється в конкретних нормативних актах.

Сукупність безпосередньо-соціальних (природних) прав охоплює такі,

наприклад, як право на життя, на свободу та ін. [215, с. 117-118].

Таким чином, постає питання чи належить право на екологічну освіту

та виховання до природних чи позитивних прав людини? Частково відповідь

на це дає І. І. Каракаш, який стверджує, що безумовно, екологічні права

людини та екологічні права громадянина тісно пов’язані між собою й

визначають одне одного. Проте це не означає, що вони тотожні й збігаються

одне з одним. Екологічні права людини є природними й не залежать від

визнання чи невизнання їх державою, закріпленості чи не закріпленості в

конституційних або законодавчих актах. Вони притаманні людині у зв’язку з

її походженням і життєдіяльністю. Екологічні права виникають з моменту

народження людини і супроводжують її протягом усього життя незалежно

від держави, де людина постійно проживає чи тимчасово перебуває, тобто

111

екологічні права людини не є правами в юридичному об’єктно-суб’єктному

розумінні, а є необхідною потребою, властивою самій людині [61, с. 259-

260]. Але при цьому він зауважує, що надання екологічних прав і покладення

екологічних обов’язків ще не є достатнім фактором для їх реального

здійснення та належного виконання. Реалізація екологічних прав і виконання

екологічних обов’язків громадянами потребує утворення державою для цього

відповідних умов [61, с. 261].

Г. В. Анісімова, досліджуючи природні права людини, однозначно дає

відповідь, що норми про екологічні права людини – це відповідний комплекс

прав, свобод та обов’язків індивіда, які забезпечуються й охороняються

державою з метою створення універсальної системи в рамках даного

суспільства й на певному етапі його історичного періоду для її всебічного

розвитку. Людина – це невід’ємний складник природи, тому її діяльність має

здійснюватися в тісній гармонії з вимогами законів природи й

підпорядковуватись їм [9, с. 110-111].

При цьому вона зазначає, що природне екологічне право розглядається

як соціально-правове явище, довічне право індивіда Воно має моральну

природу й характер абсолютної цінності [9, с. 111].

Зважаючи на те, що право на екологічну освіту, крім спеціального

предмета, характеризується родовими зв’язками із загальним правом на

освіту, варто навести думку О. Ф. Мельничук, яка зазначала, що «право

людини і громадянина на освіту – це правова можливість, визнана

невід’ємною, загальною та рівною, яка необхідна для задоволення потреби

особи у здобутті знань, формуванні умінь, навичок з метою гармонійного

розвитку її та суспільства, що забезпечується державою, а також соціальним

середовищем у цілому». На підставі цього вона зробила висновок про

можливість «виділити загальні ознаки права на освіту як певної можливості

людини: природний характер, який виражається в діалектичному поєднанні

біологічного та соціокультурного в змісті права на освіту, є невід’ємним від

людини; загальним та рівним для кожного; необхідним для гармонійного

112

розвитку людини та суспільства загалом; забезпечується державою та

соціальним середовищем в цілому. Наведені характеристики права на освіту

показують, що воно є невід’ємною частиною єдиної системи прав людини і

громадянина та без сумніву є основоположним правом» [96, с. 125].

Таким чином, право на екологічну освіту належить до природних прав

людини і, в такий спосіб, виступає в якості стандарту, певного силового поля

або каркасу, який повинен визначити подальші заходи їх реалізації. На цьому

наголошує також І. І. Каракаш: «В державному буті суспільства екологічні

права громадян кореспондують обов’язкам держави, і навпаки, екологічні

обов’язки громадян кореспондують правам держави щодо забезпечення

охорони довкілля. Тому визнання і правове закріплення екологічних прав і

обов’язків громадян, надання гарантій щодо їх здійснення та забезпечення

захисту відповідає інтересам як окремої особи і правової держави, так і

суспільства в цілому. Соціально відповідальна держава, надаючи широке

коло екологічних прав своїм громадянам, може розраховувати на належне

виконання ними своїх екологічних обов’язків. На цій підставі може

формуватися активне співробітництво держави та його громадян щодо

забезпечення якості навколишнього природного середовища. Саме

суспільство також зацікавлене в активному виконанні як державою, так і

громадянами своїх екологічних прав і обов’язків. Таким чином, належне

юридичне врегулювання екологічних прав і обов’язків у сучасній державі,

поряд з іншими чинниками, відкриває певні підстави для формування

громадянського суспільства [61, с. 264].

Створення механізму реалізації природних прав передбачає їх

переведення в право позитивне, трансформацію ідеї в конкретний правовий

припис. Крім того, реалізація природних екологічних прав є формою

реалізації громадського екологічного інтересу, обмеження «свавілля»

держави та залежності від неї реалізації цього права. Наприклад, у вже

згадуваній роботі з проблематики формування екологічної держави

О. В. Павлова дає визначення категорії «громадські екологічні інтереси»: це

113

суспільна правова цінність, усвідомлена фізичною чи юридичною особою (як

представника громадськості) щодо екологічних потреб та інших умов життя,

що забезпечують їм нормальну життєдіяльність та екологічну рівновагу в

навколишньому природному середовищі, реалізація й захист якої

законодавчо забезпечені. Змістом громадського екологічного інтересу є

забезпечення розвитку екологічної свідомості громадян шляхом

впровадження екологічної освіти та/або екологічного виховання, розвиток

концепції біоетики, а також забезпечення високого рівня екологічної

освіченості шляхом реалізації державної екологічної політики для

забезпечення сталого розвитку країни [107, с. 183-184].

Отже, повертаючись від теорії щодо місця права на екологічну освіту

та виховання в системі природних прав людини до практики її реалізації в

екологічному законодавстві знову ж таки доводиться констатувати, що

зазначені ідеї наразі ще не стали правовими нормами, що, в свою чергу,

хибно відбивається на можливостях їх забезпечення.

Законом України «Про охорону навколишнього природного

середовища» одержання екологічної освіти зараховано до екологічних прав

громадян України (пункт «ж» частини 1 статті 9 Закону) [146]. Вбачається,

що зазначена стаття має значний концептуальний недолік, оскільки

законодавець безпідставно звузив сферу застосування цієї статті,

обмежившись лише громадянами України (внаслідок простої текстуальної

заміни словосполучення «громадяни УРСР» на «громадяни України») без

урахування сучасних тенденцій щодо розвитку екологічних прав людини.

Адже важко пов’язати, наприклад, право на безпечне для життя та здоров’я

навколишнє природне середовище лише з громадянами країни (пункт «а»

частини 1 статті 9 Закону) [146]. Те ж саме стосується і права на участь в

обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів,

матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які

можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища,

внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого

114

самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь у прийнятті рішень із

цих питань (пункт «а» частини 1 статті 9 Закону) [146], оскільки Конвенція

про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень

та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля в ст. 6 «Участь

громадськості у прийнятті рішень щодо конкретних видів діяльності» значно

розширює коло суб’єктів, які мають зазначене право, а термін

«громадськість» у Конвенції означає «одну або більше фізичних чи

юридичних осіб, їхнє об’єднання, організації або групи, які діють згідно з

національним законодавством або практикою» [68].

Отже, з метою забезпечення юридичної визначеності, забезпечення

врахування останніх тенденцій щодо закріплення та розвитку екологічних

прав людини в Законі України «Про охорону навколишнього природного

середовища» слід відмовитись від словосполучення «екологічні права

громадян України», а застосовувати «екологічні права людини», що

забезпечить як більш широку сферу правозастосування, так і фактично

лексико-лінгвістичне програмування науковців, фахівців у галузі права,

політиків, громадян та ін. до широкого сприйняття цієї статті, а також засад її

реалізації.

Іншим недоліком у контексті екологічної освіти слід визнати те, що, не

зважаючи на визначення права на отримання екологічної освіти в переліку

екологічних прав громадян наступні статті Розділу ІІ «Екологічні права та

обов’язки громадян»: «Гарантії екологічних прав громадян» (стаття 10),

«Захист прав громадян України у галузі охорони навколишнього природного

середовища» (стаття 11), «Обов’язки громадян у галузі охорони

навколишнього природного середовища» (стаття 12), жодним чином не

створюють підґрунтя для його реалізації [146].

Більше того, хоча в Законі в подальшому і згадується про екологічне

виховання в нерозривному зв’язку з екологічною освітою (ст. 7, ст.ст. 17-19),

у переліку екологічних прав громадян право на екологічне виховання

відсутнє. Таким чином, створюється певна законодавча дихотомія,

115

розірваність у правовому регулюванні, за якого не можливо очікувати не

тільки належного рівня правозастосування, але й узагалі сприйняття

важливості цієї складової формування еколого-правової ідеології.

У зв’язку з цим доцільно навести точку зору, висловлену під час

дослідження процесів правового виховання О. С. Тітомир-Зотовою, яка

зазначала, що засноване на розрізненні права та закону природно-правове

розуміння права, яке набуло поширення в цей період, потребує

багатогранного, комплексного підходу до розкриття теоретико-

методологічних і практичних аспектів правового виховання, у якому на

перше місце виходить прищеплення поваги до прав людини як широких мас

населення, так і посадовців … Саме тому правове виховання на сучасному

етапі державотворення в Україні має сприяти формуванню у свідомості

членів суспільства нового праворозуміння, заснованого на ідеях і цінностях

природно-правової концепції [195, с. 48]. Вважаємо, що аналогічні ідеї мають

реалізовуватись і в екологічному праві, однак, на жаль, цього не

відбувається. Поряд із цим уявлення про права людини, які не знайшли свого

закріплення в позитивному праві, можуть залишатися лише абстрактними

ідеями, ідеалами, так званим позазаконодавчим правом. Правотворча

діяльність держав усе частіше спрямовується на активне сприяння реалізації

прав, свобод і здібностей індивіда [9, с. 112].

Зважаючи на вищевикладене, з огляду на роль екологічного виховання

в процесі формування екологічного світогляду та ідеології,

взаємодоповнювального (з екологічною освітою) характеру, вбачається, що

екологічне виховання слід зарахувати до переліку природних екологічних

прав людини, які повинні знайти своє відображення в позитивному праві

шляхом не тільки їх юридичного закріплення, але й визначення гарантій їх

реалізації, а також заходів щодо їх забезпечення. Реалізація цього завдання

повинна відбуватись шляхом внесення відповідних змін до чинного

екологічного законодавства, насамперед Закону України «Про охорону

116

навколишнього природного середовища», а також у процесі його подальшого

розвитку, в тому числі у процесі його кодифікації.

У науковій літературі Л.А. Кошман висловлював думку, що екологічні

права поділяють на ті, що реалізуються переважно на галузевому рівні, й ті,

що реалізуються на міжгалузевому рівні. У першому випадку йдеться про

право громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля, участь у

проведенні громадської експертизи, на здійснення загального й спеціального

використання природних ресурсів, одержання повної та достовірної

інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на

здоров’я людей тощо. До другого різновиду екологічних прав належить

право на отримання екологічної освіти, на об’єднання в громадські

природоохоронні формування, подання до суду позовів про відшкодування

шкоди, заподіяної здоров’ю громадян, їхньому майну в результаті

негативного впливу на довкілля.

Якщо відповідно до національного законодавства питання зарахування

права на екологічну освіту до екологічних прав громадян вирішено в Законі

України «Про охорону навколишнього природного середовища» з огляду на

спільні цілі, подібні механізми реалізації, місце в системі механізму

екологічного права, то слід констатувати, що в процесі реалізації цього права

відбувається значний розрив.

Так, Г. В. Анісімова обґрунтовано зазначає, що екологічним правам,

безумовно, мають відповідати певні екологічні обов’язки. Але при цьому

завжди слід ураховувати рівень екологічної культури соціуму, його

свідомості, праворозуміння ситуації, а це, у свою чергу, пов’язано з

беззаперечним виконанням і дотриманням обов’язків. Кореляція екологічних

прав та обов’язків громадян створює режим найбільшого сприяння для їхньої

життєдіяльності. Таке поєднання обумовлює розумний баланс інтересів усіх

суб’єктів екологічних правовідносин, сприяє досягненню гармонійної

взаємодії природи й суспільства. Будь-які суб’єктивні екологічні права

можуть бути реалізовані тільки через чиїсь екологічні обов’язки, й, навпаки,

117

останні передбачають чиєсь право вимагати їх виконання. Поза кореляцією

дані категорії не можуть існувати [11, с. 270-271]. Однак щодо реалізації

права на екологічні освіту та виховання такої кореляції не відбувається.

Фактично все екологічне законодавство ігнорує такий зв’язок, унаслідок чого

це право залишається декларацією. Логічна структура побудови схеми

реалізації екологічного права будується за схемою «право – обов’язок –

гарантії». Саме за такою схемою побудована реалізація конституційного

права на безпечне довкілля: а) закріплення права на безпечне для життя і

здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права

шкоди (ст. 50 Конституції України); б) встановлення обов’язку, що йому

кореспондує «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній

спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66 Конституції України);

в) закріплення гарантій дотримання цього права та виконання обов’язку

шляхом визначення відповідальної особи «забезпечення екологічної безпеки

і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання

наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу,

збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави» (ст. 16

Конституції України) [69]. За аналогічною структурою побудовано розділ II

«Екологічні права та обов’язки громадян» Закону України «Про охорону

навколишнього природного середовища»: ст. 9 «Екологічні права громадян

України», ст. 10 «Гарантії екологічних прав громадян», ст. 12 «Обов’язки

громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища».

Реалізація цих статей посилюється ще додатковою статтею цього розділу

«Захист прав громадян України у галузі охорони навколишнього природного

середовища» (стаття 11) [146].

Водночас у теоретичній літературі екологічні освіта та виховання

розглядаються як складові системи гарантій дотримання інших екологічних

обов’язків. Так, С. Р. Тагієв зазначає, враховуючи, що реалізація екологічних

обов’язків має практичне спрямування, запропоновано включити ідеологічні,

організаційні, економічні та контрольні гарантії. Ці гарантії мають

118

вирішальний вплив на стимулювання позитивного ставлення до виконання

фізичними особами своїх екологічних обов’язків. Так, ідеологічні гарантії

впливають на ставлення фізичних осіб до своїх екологічних обов’язків, їх

мотивацію на додержання вимог законодавства у галузі охорони довкілля,

раціонального використання природних ресурсів. Ці гарантії безпосередньо

включають заходи, що формують еколого-правову культуру, змістом якої є

сукупність знань про екологічне право. На даний час система екологічного

виховання та освіти тільки формується й суттєве значення для посилення

ефективності цього процесу мало б прийняття Закону України «Про

екологічну освіту» [193, с. 12].

З цією позицією узгоджується також позиція О. О. Суріловою, яка

вважає, що права, визнані ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього

природного середовища», а саме участь в обговоренні проектів законодавчих

актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва та реконструкції об’єктів, які

можуть негативно впливати на стан довкілля; участь у розробці та вжитті

заходів щодо охорони навколишнього природного середовища й одержання

повної та достовірної інформації про його вплив на здоров’я населення;

використання природних ресурсів, право на об’єднання у громадські

організації екологічної спрямованості, слід розглядати як гарантії права на

безпечне навколишнє середовище [191, с. 524].

Отже, розглядаючи право на екологічні освіту та виховання як

природне право людини, яке кореспондує насамперед реалізації права на

безпечне довкілля, виступаючи одночасно як форма його розвитку та гарантії

реалізації й забезпечення цього права, порушується питання про необхідність

забезпечення в національному законодавстві невід’ємних елементів реалізації

такого права. При цьому слід ураховувати, що на міжнародному рівні право

на екологічні освіту та виховання на сучасному етапі окремо не виділяється.

Н. Б. Мушак справедливо наголошує на тому, що ставити одну групу

прав, скажімо політичні права, над іншою – екологічними правами – по

меншій мірі безпідставно, оскільки людину і всі права (політичні, економічні,

119

соціальні, колективні, біологічні, екологічні) слід розглядати тільки у тісному

поєднанні одних прав з іншими, відповідно, в їхньому однозначному захисті.

На відміну від всіх інших прав, в універсальному міжнародному праві немає

спеціальних норм, які б кодифікували екологічні права людини, а це, у свою

чергу, суттєво ускладнює процес їхнього захисту. Міжнародною спільнотою

досягнуто консенсусу стосовно тільки чотирьох видів основних прав: права

на навколишнє середовище, на доступ до екологічної інформації, на участь

суспільства у прийнятті рішень з питань, які стосуються навколишнього

середовища, на доступ до правосуддя з питань, які стосуються

навколишнього середовища [100, с. 300].

Таким чином, наразі питання права на екологічні освіту та виховання в

системі екологічних прав людини на міжнародному рівні порушуються дуже

обережно, в контексті вже існуючих доктрин права на безпечне довкілля та

право на освіту. Разом із тим подальша гуманізація суспільства, переважання

антропоцентричних підходів, коли не держави, а саме людина та її права

стають центром уваги науковців та нормотворців, з великою вірогідністю

приведуть до їх окремого виділення, причому не обов’язково на рівні

міжнародних конвенцій, а в процесі формування та діяльності органів влади,

судових установ тощо.

Подібна ситуація, наприклад, зараз із Конвенцією про захист прав

людини і основоположних свобод. Як зазначає В. А. Зуєв, хоча Конвенцією

прямо не передбачено прав та свобод в екологічній сфері, в діяльності

Європейського суду з прав людини останнім часом з’являється все більше

справ, які безпосередньо пов’язані з правом на безпечне довкілля, що є

логічним наслідком розвитку поглядів щодо визначення змісту й обсягу прав

людини, в тому числі екологічних. Так, відповідно до даних, наведених на

офіційній веб-сторінці Міністерства юстиції України, Європейським судом

наразі прийнято два рішення проти України за порушення екологічних прав,

які значною мірою формують практику застосування норм цієї Конвенції:

Рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2011 р. у справі

120

«Дубецька та інші проти України»; Рішення Європейського суду з прав

людини від 21.07.2011 р. у справі «Гримковська проти України» [59, с. 70].

Отже, запровадивши в національне законодавство підхід до

екологічних освіти та виховання саме з позицій права людини, немає сенсу

відмовлятись від цього підходу, оскільки сучасні правові тенденції щодо

розвитку прав громадян з великою вірогідністю приведуть до того, що

подібна концепція в подальшому буде реалізована також на міжнародному

рівні. У такий спосіб необхідно розвивати національне законодавство в

частині уточнення особливостей і гарантій реалізації цього права, уточнення

суб’єктного складу, їх правосуб’єктності тощо.

Подібну позицію висловлювала В. Л. Брєдіхіна, яка зазначала, що:

«Право на безпечне навколишнє природне середовище диференціюється і за

суб’єктним складом. На основі аналізу законодавства й науково-правових

розробок автором установлено, що за рівної правоздатності всіх громадян –

суб’єктів цього права, конкретні юридичні можливості у сфері його

здійснення та захисту для окремих категорій осіб розрізняються залежно від

їх правового і соціального статусу, громадянства, місця проживання тощо.

На цій підставі аргументується доцільність диференційованого підходу до

захисту відповідного суб’єктивного права окремих категорій громадян»

[20, с. 14].

Водночас, повертаючись до структурно-логічної схеми «право –

обов’язок – гарантія», необхідним вбачається заповнення тих елементів, що

залишаються не реалізованими в законодавстві.

Г. В. Анісімова зазначає, що структура екологічного обов’язку містить

у собі певні елементи, а також необхідність: а) здійснювати певні дії або

утримуватися від них; б) для правозобов’язаної особи відреагувати на

звернені до неї законні вимоги управомоченого; в) нести відповідальність за

невиконання вимог, передбачених екологічним законодавством; г) не

перешкоджати контрагенту користатися благом, на яке він має право

(сервітут, емфітевзис, суперфіцій). Якщо зміст суб’єктивного екологічного

121

права становить міра дозволеної поведінки, то екологічного обов’язку – міра

належної, необхідної поведінки. Тому зміст екологічного обов’язку доцільно

розглядати в двох аспектах, тобто як необхідність: а) здійснювати активні

позитивні дії, що відповідають вимогам чинного екологічного законодавства

і б) утримуватися від дій, заборонених останнім. Такі екологічні обов’язки,

як правило, мають пасивний характер [11, с. 270-271].

Таким чином, якщо законодавець установив, що екологічна освіта є

правом особи, то відповідний обов’язок має бути зафіксований у

законодавстві. Наразі можна зауважити, що частково цей обов’язок

законодавчо встановлений поза межами розділу «Екологічні права та

обов’язки громадян» у ст. 7 Закону України «Про охорону навколишнього

природного середовища», де визначено, що екологічні знання є обов’язковою

кваліфікаційною вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов’язана

з використанням природних ресурсів та призводить до впливу на стан

навколишнього природного середовища [146].

Зважаючи на вищевикладене, якщо погодитись із тим, що громадяни

мають право на екологічну освіту та виховання, то обов’язок, який

кореспондує цьому праву, з урахуванням традиції нормотворення в еколого-

правовій сфері, можна визначити таким чином: громадяни зобов’язані

розширювати свій екологічний світогляд, оволодівати сучасними

екологічними знаннями та сприяти їх поширенню. Зазначений обов’язок у

такому вигляді пропонується включити до ст. 12 Закону України «Про

охорону навколишнього природного середовища».

Даючи характеристику останньому елементу – гарантії забезпечення

права на екологічні освіту та виховання, порушується питання щодо більш

широкого його сприйняття. Так, ст. 10 «Гарантії екологічних прав громадян»

закріплює, що «екологічні права громадян забезпечуються:

а) проведенням широкомасштабних державних заходів щодо

підтримання, відновлення й поліпшення стану навколишнього природного

середовища;

122

б) обов’язком центральних органів виконавчої влади, підприємств,

установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання

шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє

природне середовище, виконувати екологічні вимоги під час планування,

розміщення продуктивних сил, будівництва та експлуатації об’єктів

економіки;

в) участю громадських організацій і громадян у діяльності щодо

охорони навколишнього природного середовища;

г) здійсненням державного та громадського контролю за додержанням

законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

д) компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю

і майну громадян унаслідок порушення законодавства про охорону

навколишнього природного середовища;

е) невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про

охорону навколишнього природного середовища;

є) створенням та функціонуванням мережі загальнодержавної

екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення

доступу до екологічної інформації» [146].

Так, А. П. Гетьман зазначив, що право на безпечне для життя і здоров’я

середовище слід розглядати не як соціальні наміри держави, а як природне

право людини. Будь-яка держава незалежно від того, чи закріплено це право

в законі, зобов’язана гарантувати його реалізацію. Його захист є процесом, а

не просто метою. Процес створення гарантій не повинен припинятися з

прийняттям законів, що закріплюють таке право. Прийняття законів

необхідно розглядати не лише як черговий етап становлення й розвитку

належної реалізації природного права людини на безпечне для життя і

здоров’я навколишнє середовище [37, с. 121]. Таким чином, науковець перш

за все звертає увагу на те, що основною гарантією забезпечення права

людини в сучасних умовах є, насамперед, відповідна діяльність держави та

інших органів щодо їх забезпечення.

123

Аналогічну позицію висловлює В. І. Андрейцев, який також

наголошує, що екологічні права, визначені в ст. 9 Закону України «Про

охорону навколишнього природного середовища» (на екологічну безпеку,

екологічну інформацію, екологічну освіту, громадську екологічну

експертизу, реалізацію екологічних заходів, використання природних

ресурсів, участь в екологічних об’єднаннях, обговорення екологічно

значущих рішень, відшкодування збитків, заподіяних негативним впливом на

довкілля, забезпечується певними державно-правовими гарантіями, зокрема

проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання,

відновлення й поліпшення стану довкілля, до яких і належить реалізація

екологічної політики держави) [4, с. 56].

Такий підхід змінює і методологічні засади формулювання положень

законодавства. Це має надзвичайно важливе значення з огляду на те, що

обрана правова методологія (в сенсі методу дослідження й одночасно

особливостей методу правового регулювання) допомагає ефективно

розв’язувати як завдання щодо способів дослідження явища, так і визначати

межі, обсяги, властивості самого досліджуваного явища, виділяти його

найважливіші сутнісні характеристики, що вже саме по собі сприяє

ефективності дослідження. Зокрема, щодо будь-якої галузі права вирішення

питання про метод її дослідження обов’язково передбачає встановлення як

методу правового регулювання, так і предмета правового регулювання

[113, с. 51].

Зважаючи на вищевикладене, сучасний методологічний підхід щодо

встановлення гарантій реалізації права на екологічні освіту та виховання

полягає у визначенні відповідних цілей екологічної політики та встановлення

заходів їх досягнення в рамках реалізації екологічного управління. В такому

разі в якості гарантії реалізації екологічних прав громадян (в тому числі

освітньо-виховних) необхідно розглядати діяльність органів екологічного

управління щодо забезпечення верховенства права, що передбачає перехід

від норм-декларацій, до норм прямої дії, забезпечення встановлення не

124

тільки матеріальних норм, але й процесуального порядку їх реалізації,

створення умов відшкодування не тільки шкоди, завданої здоров’ю та майну

громадян, а також і шкоди, завданої правам та інтересам громадян унаслідок

невиконання або неналежного виконання органами екологічного управління

своїх обов’язків щодо реалізації даного права.

2.2. Освітньо-виховна діяльність як функція екологічного

управління та проблеми її реалізації

Невід’ємною умовою ефективності правового регулювання

екологічних відносин є створення дієвої системи управління, визначення її

суб’єктного складу та повноважень. Право людини на чисте довкілля в

конституціях сучасних держав вважається правовою підставою юридичного

закріплення екологічної функції держави. Екологічна функція держави, яка

не є її постійним супутником, кореспондує екологічним правам і свободам

особи. Виникнення екологічної функції держави пов’язане з поглибленням

протиріч між суспільством і природою та необхідністю розширення

державно-правового втручання у сферу стосунків у охороні довкілля,

обумовлено самим призначенням сучасної ліберальної держави, покликаної

забезпечити задоволення потреб цивільного суспільства, в тому числі в

екологічній безпеці [42, с. 4].

У теоретичній літературі комплекс організаційних, правових та

економічних заходів розглядається як організаційно-правовий механізм

охорони довкілля. Він складається із двох системотвірних елементів –

інституційного, тобто системи державних та громадських інституцій, що

здійснюють управління у сфері охорони довкілля, та функціонального, тобто

багатоманітності функцій такого управління (проведення експертизи,

контролю, нормування та стандартизації, ведення кадастрів, облік природних

ресурсів, моніторинг тощо). Його метою є безперервне забезпечення й

підтримка функціонування екологічної системи, яка має відповідати

125

об’єктивними законам навколишнього природного середовища; бути стійкою

і саморегульованою; мати поступальний розвиток; базуватися на екологічних

імперативах [43, с. 56].

На це звертала увагу С. М. Кравченко, наголошуючи, що ефективність

реалізації права в охороні навколишнього природного середовища залежить

від рівня еколого-правової культури, що включає стан екологічного

законодавства (його вдосконалення за змістом та формою, екологічну

обґрунтованість, справедливість, несуперечність, відсутність прогалин тощо),

стан правозастосовної діяльності у сфері відносин, що розглядаються,

законності та правопорядку, еколого-правової свідомості, еколого-правової

освіти та виховання [79, с. 13]. У такий спосіб вона підкреслювала єдність

усіх елементів, їх взаємообумовлювальний та взаємодоповнювальний

характер. З цієї точки зору спостерігається пряма залежність високого рівня

екологічної свідомості, який забезпечується відповідним рівнем екологічних

освіти та виховання, обумовлює високі стандарти правозастосовної

діяльності, ефективність системи управління, а система управління, в свою

чергу, як система, що прагне свого розвитку та вдосконалення, не можлива

без розвитку освітньо-виховної складової.

М. В. Краснова визначає екологічне управління як сучасну правову

категорію, в якій відбивається стан суспільних відносин, що врегульовуються

правовими нормами та в яких реалізується діяльність державних органів,

органів місцевого самоврядування, громадських організацій, фізичних і

юридичних осіб, яка спрямована на забезпечення раціонального

використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного

середовища, екологічної безпеки, дотримання вимог екологічного

законодавства, попередження екологічних правопорушень та захист

екологічних прав громадян шляхом здійснення конкретних організаційно-

правових заходів [80, с. 12]. Зазначена позиція з тими чи іншими варіаціями

наразі є загальноприйнятою як у теоретичній, так і в навчальній літературі,

отже, не буде об’єктом аналізу в межах даного дослідження.

126

Базовим для сприйняття освітньо-виховної складової реалізації

екологічних прав людини, водночас, є висновок, сформульований

А. П. Гетьманом, відповідно до якого екологічною функцією органів

державної влади та управління також є гарантування екологічних прав

громадян, у тому числі й права на безпечне для життя і здоров’я довкілля та

на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 80

Конституції). Реалізація цієї функції дає можливість для громадян:

користуватися довкіллям як природною сферою, придатною для безпечного

життя; домагатися від держави виконання обов’язків із забезпечення

раціонального використання, відтворення природних ресурсів та охорони

навколишнього природного середовища, що позитивно впливало б на

здоров’я населення; вимагати державного або громадського захисту своїх

екологічних прав у разі їх порушення [34, с. 173].

На важливість еколого-освітньої та виховної складових екологічного

управління вказує і професор М. В. Краснова, яка, розглядаючи його як

передбачену законодавством сукупність процедур упровадження людських,

фінансово-економічних, техніко-технологічних та інших матеріальних

ресурсів, за допомогою яких екологічне управління має стати ефективнішим

для розв’язання багатьох екологічних проблем, наголошує: «З цієї точки

зору, доцільно говорити про належну систему підготовки фахових, свідомих,

мотиваційних працівників, керівників, здатних приймати виважені для

екологічної сфери рішення, а також впроваджувати інновації, здійснювати

інвестування сучасних екологічних проектів тощо. Не даремно ч. 2 ст. 7

Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»

встановлює, що екологічні знання є обов’язковою кваліфікаційною вимогою

для всіх посадових осіб, діяльність яких пов’язана з використанням

природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього

природного середовища» [80, с. 13].

Ефективність реалізації управління в галузі охорони навколишнього

природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення

127

екологічної безпеки безпосередньо залежить від якості його правового

забезпечення. Стабільність екологічного законодавства; відсутність у ньому

прогалин та комплексність охоплення предмета правового регулювання;

наявність чіткої екологічної політики на всіх рівнях управління та усталеної

структури державних органів, що здійснюють екологічне управління в

цілому або його окремі аспекти; ефективність правозастосовної діяльності –

ці та інші чинники впливають на можливість держави вирішувати наявні

екологічні проблеми та запобігати виникненню нових. На жаль, з огляду на

сучасний стан розвитку еколого-управлінських відносин, можна із

упевненістю констатувати, що більшість із зазначених факторів ще не

знайшли свого адекватного відображення в національному законодавстві або

мають декларативний характер [197, с. 51].

Свого часу автори монографії «Державне управління охороною

навколишнього середовища в союзній республіці» (1990 р) довели, що

важливим у роботі органів державного управління охороною навколишнього

середовища є подолання соціально-психологічних механізмів, що діють

протягом довгого періоду та сформували уявлення про пріоритет

економічних завдань над екологічними, руйнування старих психологічних

установок споживчого ставлення до природи. Формування установки

дбайливого ставлення до природи – це передусім свідомий, інтелектуальний,

а також емоційний і вольовий процес оцінки та переоцінки подій і фактів, що

мають екологічне значення або екологічні наслідки. За наявності у

виконавців позитивної екологічної установки, правильного розуміння та

адекватного психічного настрою на рішення природоохоронних завдань

ефективність управлінської діяльності підвищується [211, с. 34].

На жаль, через більше ніж чверть століття, які пройшли з моменту

публікації, ситуація кардинально не змінилась, розв’язання окремих проблем

потягло за собою виникнення нових, подолання споживацького ставлення до

природи трансформувалось у хибну культуру споживання, що, в свою чергу,

збільшує навантаження на довкілля, економічні проблеми призвели до

128

зниження рівня екологічної свідомості тощо. Однією з причин, які призвели

до такого становища є те, що питання формування екологічної ідеології, в

тому числі в процесі реалізації екологічних освіти та виховання не стали

самостійним напрямком діяльності органів екологічного управління, не

отримали характеру його самостійної функції, не зважаючи на наявність усіх

передумов для цього.

Під функцією в широкому сенсі розуміється виконання, здійснення

будь-чого. Виходячи з цього, функція управління – це те, що сприяє

здійсненню цілого – самого управління, тобто сукупність динамічних

структур, які за одночасної або послідовної дії утворюють процес управління

[12, с. 85]. В еколого-правовій літературі також сформувалась позиція, коли

під функціями розуміється постійний напрямок діяльності органів

екологічного управління.

Базисний перелік функцій екологічного управління сформульований в

статті 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного

середовища» та передбачено, що: «Управління охороною навколишнього

природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій

спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю,

прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-

розпорядчої діяльності» [146].

Таким чином, сформувалась позиція, коли доволі прогресивний на час

прийняття закон, який враховував найсучасніші досягнення та тенденції

еколого-правового регулювання, визначивши перелік основних функцій

управління, а також встановивши порядок їх реалізації у відповідних

підрозділах, наприклад, розділ V «Спостереження, прогнозування, облік та

інформування в галузі навколишнього природного середовища», розділ VII

«Стандартизація і нормування в галузі охорони навколишнього природного

середовища», розділ VIII «Контроль і нагляд у галузі охорони

навколишнього природного середовища» фактично задав вектор на

дослідження та реалізацію саме визначених ним функцій, а інші залишались

129

поза його увагою. Більше того, юридичний консерватизм та прагнення до

сталості правових норм призводив до того, що після появи відповідного

законодавства, яке регулює нові функції екологічного управління, вони

структурно розміщувались в інших розділах. Зокрема, це відбулось із

екологічним аудитом, який за всіма своїми ознаками наділений функціями

екологічного управління, однак після прийняття відповідного закону [137]

текстуально та структурно правові норми щодо його регулювання було

розміщено в розділі «Економічний механізм забезпечення охорони

навколишнього природного середовища», де виділено статтю 49 «Екологічне

страхування та екологічний аудит» [146].

Подібні явища спостерігались і в науковій та навчальній літературі, де

лише деякі автори окремо виділяли функцію екологічної освіти як

самостійну функцію [196], а переважна більшість дослідників продовжували

розглядати крізь призму її сприйняття як одного з екологічних прав людини.

При цьому екологічне виховання в якості окремої функції екологічного

управління взагалі не розглядалось.

Зазначена ситуація видається дещо дивною з огляду на те, що в самому

тексті Закону України «Про охорону навколишнього природного

середовища» такий напрямок діяльності органів управління виділяється як

самостійний напрямок. Так, у статті 17 визначено компетенцію Кабінету

Міністрів України у галузі охорони навколишнього природного середовища,

де в пункті «ж» зазначено: «організує екологічне виховання та екологічну

освіту громадян». Аналогічні напрямки діяльності зараховані до компетенції

Ради Міністрів Автономної Республіки Крим у галузі охорони

навколишнього природного середовища (пункт «й» статті 18) та виконавчих

органів сільських, селищних, міських рад у галузі охорони навколишнього

природного середовища (пункт «и» статті 19) [146].

Таким чином, організація екологічних освіти та виховання

розглядається в якості самостійного, постійного напрямку діяльності органів

130

екологічного управління, отже має всі ознаки функції екологічного

управління.

Водночас уже в статті 20 Закону «Компетенція центрального органу

виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері

охорони навколишнього природного середовища, в галузі охорони

навколишнього природного середовища та використання природних

ресурсів» відсутні будь-які згадки про цей напрям діяльності. Це ж саме

стосується й ряду інших статей цього закону: «Компетенція центрального

органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони

навколишнього природного середовища, в галузі охорони навколишнього

природного середовища та використання природних ресурсів» (ст. 20-1

Закону); «Компетенція центрального органу виконавчої влади, що реалізує

державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері

охорони навколишнього природного середовища, раціонального

використання, відтворення і охорони природних ресурсів, у сфері охорони

навколишнього природного середовища» (ст. 20-2 Закону); «Компетенція

органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони

навколишнього природного середовища у сфері охорони навколишнього

природного середовища» (ст. 20-3 Закону); «Компетенція обласних,

Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері

охорони навколишнього природного середовища» (ст. 20-4 Закону) [146]

тощо.

Зазначена невідповідність між встановленням напрямків діяльності

органів управління різного рівня негативно позначається на стані реалізації

цих повноважень. Проблемне становище поглиблюється ще й тим, що в

процесі реформування галузевих органів екологічного управління фактично

було втрачено цілісну структуру природоохоронних органів.

Так, В. Р. Лозанський свого часу зазначав, що екологічне управління в

Україні згідно з законодавством є дуже централізованим: переважна

більшість природних ресурсів належить до ресурсів державного значення.

131

Проте існуючий апарат Міністерства екології та природних ресурсів України

не має можливості забезпечити централізоване регулювання всіма

природними ресурсами державного значення, й на практиці ці функції часто

виконують обласні управління Мінекології, тобто регіональні органи, які

практично мають подвійне підпорядкування: міністерству та обласній

адміністрації [91, с. 8]. Ситуація ще більше погіршилась після того, як було

ліквідовано територіальні підрозділи цього міністерства, а його структурні

підрозділи остаточно передано в підпорядкування обласних державних

адміністрацій.

Оскільки екологічні проблеми нині мають загальнодержавне і,

зрештою, глобальне спрямування, то їх розв’язання необхідно здійснювати за

допомогою органів державної влади на адміністративно-правовому рівні.

Основою розв’язання цих проблем є їх визнання на загальнодержавному

рівні та створення державно-управлінських механізмів їх усунення.

Оптимізація державної політики, спрямованої на захист і встановлення

екологічних прав – це досить складний процес, який вимагає зусиль усього

суспільства, й тому потребує формування сталої системи розвитку у країні,

що передбачає передусім формування ефективних адміністративних,

економічних та гуманітарних методів впливу. Зрозуміло, що для реалізації

цих методів мають бути створені відповідні умови, котрі передбачають

популяризацію екологічної освіти, формування екологічних імперативів та

розвитку відповідних науково-освітніх установ [31, с. 207].

Так, С. І. Курикін (міністр охорони навколишнього природного

середовища у 2001 – 2002 рр., в. о. міністра екології та природних ресурсів у

2015 – 2016 рр.) зазначав, що незалежно від загальних умов і співвідносності

чинників впливу на процеси формування екологічної політики та здійснення

державного управління в сфері природоохорони і природокористування

визначально важлива роль і відповідальність лягають на уповноважений

центральний орган виконавчої влади. Виходячи із сукупності викладених

вище міркувань, підкреслимо однак, що даний орган має бути основною

132

координуючою ланкою, але не зможе забезпечити успіх впровадження

державної екологічної політики за пасивноспоживацької і споглядальної

позиції інших суб’єктів процесу. Ця обставина, на жаль, позначається й на

ефективності роботи самого міністерства, і на підходах до вдосконалення

нормативно-правової бази природоохоронної діяльності [197, с. 22].

Слід зазначити, що залишається недооціненою роль екологічних освіти

та виховання в якості функцій екологічного управління, на чому

неодноразово наголошували дослідники. Сприйняття їх саме в такому аспекті

через виділення повноважень певних органів екологічного управління саме й

здатне забезпечити їхню ефективність. Так, наприклад, у травні 2013 року

система територіальних органів Міністерства екології та природних ресурсів

зазнала кардинальних змін, оскільки їхні повноваження були передані

відповідним підрозділам обласних державних адміністрацій. Не вдаючись у

дискусію щодо доцільності та обґрунтованості такої реорганізації, слід

зауважити, що наразі роль Міністерства екології та природних ресурсів у

розв’язанні екологічних проблем на територіальному рівні знизилась. Ще

більше це оправдано щодо екологічних освіти та виховання, оскільки ці

повноваження не відіграють значної ролі в діяльності цього міністерства, а

згадуються у його повноваженнях лише дотично. Положенням про

Міністерство екології та природних ресурсів України передбачено, що саме

Мінприроди України відповідно до покладених на нього завдань: …

36) інформує та надає роз’яснення щодо здійснення державної політики у

відповідній сфері, сприяє розвитку екологічної освіти та екологічному

вихованню населення [122]. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне

запровадження певних показників роботи в цій сфері як Мінприроди, так і

департаментів екології та природних ресурсів обласних державних

адміністрацій, що дозволить активізувати та конкретизувати їхню діяльність,

а цілеспрямована координація з боку Мінприроди дозволить її уніфікувати,

що позитивно відіб’ється на результатах.

133

Наразі в умовах відсутності територіальних підрозділів у складі

Міністерства екології та природних ресурсів України структурним

підрозділом, на який покладено виконання зазначених обов’язків, є Відділ

координації наукових досліджень, еколого-освітньої та рекреаційної

діяльності, що входить до Департаменту екомережі та природно-заповідного

фонду й налічує 4 особи [189]. Причому, як можна бачити з назви цього

відділу, функціонально питання, що входять до його компетенції, набагато

ширші, ніж реалізація освітньо-виховної функції в екологічній сфері. У такий

спосіб діяльність цього підрозділу має часто формальний характер щодо

акумулювання інформації без подальшого прийняття управлінських рішень.

Зазначений формалізм можна продемонструвати на такому прикладі.

Президентом України в 1998 році було запроваджено проведення щороку в

третю суботу квітня Дня довкілля. Відповідальним урядовим органом за його

проведення було визначено Міністерство охорони навколишнього

природного середовища та ядерної безпеки України, а також Рада Міністрів

Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські

державні адміністрації які разом з іншими органами виконавчої влади,

органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та

організаціями із залученням громадськості, широких верств населення

відповідали за проведення в цей день комплексу заходів, спрямованих на

поліпшення стану довкілля, озеленення, благоустрій населених пунктів та

прилеглих до них територій, очищення водних джерел, збереження

природно-заповідних та інших особливо цінних об’єктів, поширення

екологічних знань, активізацію державного та громадського контролю за

дотриманням природоохоронного законодавства тощо [134].

У нинішніх умовах діяльність Міністерства екології та природних

ресурсів щодо проведення цього заходу, який має як освітнє, так і виховне

значення зводиться лише до нагадування про необхідність його проведення, а

також прохання надіслати інформацію за результатами його проведення.

134

Таким чином, про наявність комплексної стратегії, уніфікованих підходів

навіть не йдеться.

Водночас як позитив у діяльності міністерства, а також основу для

подальшої побудови інституційних засад екологоосвітньої та

екологовиховної діяльності слід назвати Положення про екологічну освітньо-

виховну роботу установ природно-заповідного фонду, де закріплено, що

установа природно-заповідного фонду здійснює екологічну освітньо-виховну

роботу за допомогою різних форм діяльності, до яких належать: розроблення

та виконання спеціалізованих екологічних освітньо-виховних програм,

розрахованих на різні категорії учасників; надання практичної та методично-

консультативної допомоги з питань екологічної освітньо-виховної роботи

зацікавленим підприємствам, установам, організаціям і громадянам; робота із

засобами масової інформації, друкованими та електронними виданнями;

підготовка та виготовлення власних екологічних освітньо-виховних

матеріалів, а також їх поширення через спеціальні видання (листівки,

буклети, газети тощо) з використанням символіки установи ПЗФ та

розповсюдження соціальної реклами; організація присутності установ ПЗФ в

електронному інформаційному просторі шляхом створення та ведення веб-

порталів установ ПЗФ; створення та організація діяльності екологічних

освітньо-виховних центрів, музеїв природи, візит-центрів, постійних і

мобільних виставок, стендів; організація екологічних освітньо-виховних

екскурсій облаштованими еколого-освітніми стежками та маршрутами;

співпраця з громадськими екологічними організаціями, заохочення до

волонтерської діяльності, сприяння створенню громадських

природоохоронних ініціатив; організація та проведення таборів, польових

екологічних практик, зборів юних екологів, ботаніків, зоологів, гуртків,

учнівських лісництв тощо; організація і проведення масових

природоохоронних та екологічних освітньо-виховних заходів, тематичних

науково-практичних заходів (конференцій, форумів, семінарів, навчальних

тренінгів, круглих столів, тематичних вечорів, фестивалів, вікторин,

135

олімпіад, екологічних ігор, конкурсів, екскурсій, акцій тощо) за участю

громадськості, учнівської та студентської молоді [121].

Не можна обійти увагою той факт, що окремі управлінські

повноваження щодо забезпечення екологічних освіти та виховання

реалізуються також Міністерством освіти і науки України, яке є головним

органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує

формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової,

науково-технічної та інноваційної діяльності, трансферу (передачі)

технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики

у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних

закладів, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері

освіти або провадять іншу діяльність, пов’язану з наданням таких послуг,

незалежно від їх підпорядкування й форми власності. Незважаючи на те, що

в Положенні про це міністерство [123] немає жодної згадки про будь-які його

завдання або повноваження саме щодо екологічної складової освіти, воно

періодично видає окремі нормативні акти й навіть підписує міжнародні

документи. Так, у 2009 році між Міністерством освіти та науки України і

Корпусом Миру США в Україні було підписано Меморандум про співпрацю

у галузі викладання англійської мови, економічної та екологічної освіти [97].

Разом з тим необхідно констатувати, що й діяльність цього

міністерства має епізодичний, не системний характер, зводиться переважно

до проведення різноманітних олімпіад, конкурсів та інших заходів, які є або

частиною освітнього процесу (олімпіади, конкурси) або мають переважно

ситуативний характер (підтримка громадських ініціатив, організація

тематичних «тижнів екології», «днів довкілля» тощо.

Таким чином, складається ситуація яку влучно можна

охарактеризувати українським прислів’ям: «Де багато господинь, там хата не

метена». Зважаючи на вищевикладене, однією з основних порушених

проблем є розмежування повноважень Міністерства екології та природних

136

ресурсів України та Міністерства освіти і науки щодо реалізації повноважень

у сфері екологічних освіти та виховання.

С. А. Балашенко зазначає, що проблема організації системи

екологічного виховання і освіти дуже непроста. Вона має надвідомчий

характер. У її розв’язанні повинні брати участь багато державних і

громадських організацій: Міністерство природних ресурсів і охорони

довкілля, Міністерство освіти і науки та інші, а також ряд громадських і

неурядових організацій. Завдання полягає в тому, щоб знайти форми

організації освітнього й виховного процесів, що поєднують державну та

громадську активність [14, с. 152].

Крім того, вона має ще й комплексний характер. Так, на думку

Б. Г. Розовського, завдання забезпечення раціонального

природокористування, одним із елементів якого є збереження навколишнього

середовища, неможливо вирішити без підвищення екологічної культури

громадян, покращання ідеологічної роботи з населенням різного віку для

того, щоб виховати в людях почуття бережливого ставлення до природи,

любов до всього живого, розвинути естетико-емоційне сприйняття краси

навколишнього світу. В цьому напрямку є багато невикористаних резервів:

спеціальні програми в загальноосвітніх школах та інших навчальних

закладах, система передач по радіо, телебаченню, виступи у ЗМІ тощо.

Особливе місце в покращанні екологічного виховання належить мистецтву та

літературі [163, с. 4].

Ситуація ускладнюється й тим, що сучасна система органів

екологічного управління надзвичайно далека від ідеалу або ефективної

моделі. Зокрема, А. К. Соколова в процесі дослідження правових аспектів

державного управління в галузі охорони вод і відтворення водних ресурсів

обґрунтовано діходить висновку про нагальну необхідність реформування

системи управління в досліджуваній сфері в цілому, причому наголошує на

підвищенні ролі спеціальних регіональних органів управління охороною й

використанням державних природних об’єктів [170, с. 163]. Вважаємо, що

137

зазначений висновок повністю може були поширений і на сферу екологічних

освіти та виховання.

Отже, порушується питання щодо побудови ефективної системи

екологічного управління в цій сфері. Вважаємо, що розв’язання проблеми

лежить у площині закріплення провідної ролі Міністерства екології та

природних ресурсів у сфері організації екологічних освіти та виховання. До

повноважень зазначеного міністерства у цій сфері необхідно зарахувати такі,

як: а) визначення основних засад здійснення екологічної освітньо-виховної

діяльності; б) організація розробки кваліфікаційних вимог для всіх посадових

осіб, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів і

призводить до впливу на стан навколишнього природного середовища;

в) забезпечення реалізації прав людини на екологічні освіту та виховання.

Зазначені повноваження доцільно відобразити в Положенні про Міністерство

екології та природних ресурсів України.

З огляду на існуючу практику та наявність ресурсу для реалізації

освітньо-виховної (в тому числі екологічної) діяльності, необхідно

використовувати також інституційні можливості Міністерства освіти і науки

України, яке має значний вплив на систему формальної освіти, освітні

навчальні заклади. Таким чином, Міністерство освіти і науки України

повинно здійснювати координаційні повноваження щодо забезпечення

реалізації екологічної освітньо-виховної діяльності в процесі отримання

формалізованої освіти, формування екологічної компетентності та культури

на кожному етапі освітньої діяльності від дошкільної до вищої освіти.

До повноважень міністерства у сфері забезпечення екологічної

освітньо-виховної діяльності необхідно зарахувати: забезпечення інтеграції

екологічних освіти та виховання в процес дошкільної, повної загальної

середньої, позашкільної, професійно-технічної й вищої освіти, інклюзивного

навчання та освіти протягом життя, наукових ступенів та вчених звань;

упровадження кваліфікаційних вимог в екологічній сфері під час підготовки

фахівців, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів і

138

призводить до впливу на стан навколишнього природного середовища;

забезпечення разом з Мінприроди реалізації прав громадян на екологічні

освіту та виховання; забезпечення організації та проведення експертизи

навчальних програм, підручників і навчальних посібників для навчальних

закладів щодо забезпечення екологізації освіти, досягнення пріоритетів

сталого розвитку.

З метою привертання уваги до проблематики реалізації екологічних

освіти та виховання, заповнення прогалин у їх регулюванні було б доцільно

створити Міжвідомчу комісію з питань екологічних освіти та виховання,

включивши до неї, крім представників цих двох міністерств, також

представників Міністерства аграрної політики та продовольства України,

Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністерства

інфраструктури України, Міністерства молоді та спорту України,

Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального

господарства України та інших зацікавлених центральних органів виконавчої

влади, представників громадськості та науковців. Одним із перших питань,

яке повинна визначити ця комісія, є підготовка Концепції екологічних освіти

та виховання в Україні.

Необхідно зважати й на те, що однією із загроз, що наразі стоять перед

розвитком правового регулювання в сфері екологічних освіти та виховання є

загальна орієнтованість на зменшення регулятивного впливу, що іноді

сприймається правотворцями та правозастосовцями як відсутність будь-якого

регулювання взагалі. Науковці вже неодноразово звертали увагу на подібні

загрози. Так, С. В. Размєтаєв та В. В. Стрельник у контексті дослідження

проблем надрокористування зазначали: «Відбувається певна трансформація

об’єктів нормативно-правового регулювання в сфері екологічного контролю

та нагляду за надрами, які обумовлені задекларованим Україною переходом

до ринкової економіки, втратою державою монопольного права власності на

засоби виробництва, скороченням наявного адміністративно-управлінського

апарату та його повноважень. При цьому, в процесі лібералізації

139

екологічного законодавства виявляється низка негативних чинників. Серед

них погіршення рівня охорони надр, посилення експлуатації надр, уникнення

юридичної відповідальності, відповідно, й нівелювання інститутів

екологічного контролю та нагляду в сфері охорони надр» [161, с. 164].

Такий дерегуляційний вплив у контексті проголошеного курсу на

децентралізацію влади може як відіграти позитивну роль, так і ще більше

посилити негативні тенденції. Насамперед це пов’язано з тим, що значною

мірою питання організації екологічних освіти та виховання перейдуть на

місцевий рівень, що цілком логічним. З іншого боку, місцевий рівень, який

включає безпосередньо і об’єктний рівень управління, найбільш складним з

точки зору вирішення наявних екологічних проблем, особливо екологічно

безпекового характеру, що і потребує, відповідно, пропорційного

розосередження функцій зазначених трьох тектологічних рівнів [4, с. 61].

Проблематичними є здійснення реалізації відповідних рішень

екологічного спрямування місцевих рад, організації проведення державної

екологічної експертизи, публічних громадських екологічних слухань програм

та проектів, розміщення об’єктів, здатних негативно впливати на якість

довкілля, створювати екологічну небезпеку для життєдіяльності населення,

організовувати та координувати діяльність місцевих органів управління,

підприємств, установ і організацій, розташованих на території місцевої ради,

незалежно від форм власності та підпорядкування щодо реалізації

екологічної політики держави тощо [4, с. 61-62].

Дослідники підкреслюють, що здійснення намічених завдань у сфері

навколишнього середовища багато в чому залежить від удосконалення

організаційних форм діяльності місцевих органів державної влади.

Організаційна діяльність місцевих рад та їх органів у цій сфері спрямована на

послідовне впровадження в життя планів економічного і соціального

розвитку відповідних територій у частині природоохоронних заходів, а також

вимог природоохоронного законодавства безпосередньо на місцях, тобто там,

де головним чином виникають і розв’язуються проблеми раціонального

140

використання. У єдиній системі рад вона має підпорядкований характер щодо

відповідної діяльності республіканських ланок, але відрізняється більшою

конкретизацією та врахуванням місцевих умов і особливостей [210, с. 176-

177].

Вбачається, що наразі місцеві ради та їх виконавчі органи просто не

мають необхідних організаційно-правових та інституційних можливостей для

розв’язання проблем екологічних освіти та виховання. Так, вибірковий аналіз

ряду як екологічних так і освітніх програм дає можливість зробити висновок

про фактично повне ігнорування екологічних складових еколого-освітньої

діяльності. Так, «Комплексна Програма охорони навколишнього природного

середовища в Харківській області на 2009–2013 та перспективу до 2020

року» передбачає серед напрямів, за якими заплановано її реалізацію, такий

напрямок, як наука, інформація та освіта, що включає в себе 4 заходи:

1) створення на базі Національного природного парку «Гомільшанські ліси»

навчально-інформаційного центру для проведення еколого-просвітницької

роботи і пропаганди природоохоронних знань серед населення Харківської

області, проведення екскурсій, лекцій, занять зі школярами, студентами вузів

Харківщини, фахівцями установ різних форм власності; 2) видання розділу

Національної доповіді України «Стан навколишнього природного

середовища в Харківській області»; 3) розробка Програми збереження

рідкісних тварин області; 4) розробка програми захисту ранньоквітучих

дикорослих видів рослин області, що занесені до Червоної книги [66].

Із вищезазначеного видно, що освітньо-виховна частина програми на

більше ніж 10 років не передбачає жодних заходів, які б могли сприяти

формуванню екологічного світогляду населення. «Комплексна програма

розвитку освіти м. Харкова на 2011–2017 роки» взагалі передбачає один

захід, який можна зарахувати до реалізацій екологічної освітньо-виховної

функції – в розділі «Створення сприятливого середовища для розкриття

творчого потенціалу дітей та учнівської молоді» передбачено такий захід, як

сприяння вихованню бережливого ставлення до природи шляхом проведення

141

комплексних моніторингових досліджень під час виїзних форм навчання:

екскурсій, походів, експедицій, еколого-оздоровчих таборів [67].

В «Стратегії розвитку Львівської області на період до 2020 року» серед

основних проблем зазначено недостатній рівень екологічної культури

населення. При цьому в Стратегії виділяється стратегічна ціль «Якість

життя» та операційна ціль «Чисте довкілля», а також завдання «Виховання

екологічної свідомості населення». Серед очікувань реалізації стратегії

виділяється «Підвищення екологічної свідомості населення», а індикаторами

досягнення операційної цілі є: 1) частка екологічних навчальних курсів у

програмах шкільних і вищих навчальних закладів; 2) частка екологічної

інформації та соціальної реклами природоохоронного спрямування, що

регулярно поширюється засобами масової інформації.

Серед завдань і орієнтовних сфер реалізації проектів щодо виховання

екологічної свідомості населення виділено також такі, як: 1) розробка та

впровадження концепції екологічної освіти в шкільних і вищих навчальних

закладах; 2) стимулювання участі громадськості в процесі прийняття рішень

з питань, що стосуються довкілля; 3) проведення просвітницької роботи,

спрямованої на підвищення культури поводження з відходами; 4) поширення

екологічної інформації через ЗМІ, Інтернет; 5) друк просвітницької літератури на

природоохоронну тематику (газети, журнали, брошури); 6) організація постійно

діючих стаціонарних, тимчасових та пересувних фотовиставок екологічного

змісту, екологічних фестивалів (шкільних, університетських, молодіжних),

олімпіад, конкурсів; створення і підтримка діяльності еколого-просвітницьких та

візит-центрів у природному заповіднику, національних природних та

регіональних ландшафтних парках [187].

Як можна бачити, в цій Стратегії приділено вже більше уваги

екологічній освітньо-виховній складовій, передбачені конкретні заходи та

індикатори. Зважаючи на це, викликає подив те, що «Програма розвитку

освіти Львівщини на 2017–2020 роки» [158], як і попередня «Програма

142

розвитку освіти Львівщини на 2013-2016 роки» [157], не передбачають

жодних заходів, спрямованих на реалізацію екологічних освіти та виховання.

«Стратегією розвитку Миколаївської області на період до 2020 року»

передбачено, що проаналізувавши порівняльні переваги, виклики та ризики

області, урахувавши можливості впливу на розв’язання наявних проблем, у

межах стратегічної цілі на досягнення високої якості життя людини,

першочергову увагу слід зосередити на: … формуванні екологічного

світогляду, заходах щодо збереження довкілля, очищення забруднених

територій, формування сучасних підходів розв’язання проблем, пов’язаних із

відходами.

Серед очікуваних результатів реалізації Стратегії виділяється така ціль,

як підвищення рівня екологічної освіченості населення, яку планується

досягнути за допомогою: 1) розвитку екологічної освіти, формування

екологічного світогляду; 2) розміщення інформації щодо потенційно

небезпечних об’єктів у мережі Інтернет та в засобах масової інформації;

3) проведення екологічних фестивалів, виставок, святкових заходів;

4) реалізації громадських ініціатив з очищення берегів малих річок [188].

У «Програмі розвитку освіти Миколаївської області на 2017–2021

роки» екологічна складова фактично відсутня є лише згадка про проведення

обласного конкурсу колективів екологічної просвіти [159].

Подібні ситуації наявні і в ряді інших регіонів, зокрема,

Дніпропетровській [51], Одеській [65] областях, містах Рівне [160], Івано-

Франківськ [154] тощо.

Таким чином, можна зробити висновок, що, не зважаючи на знання

місцевих проблем та реалій, наближеність до населення та відповідальність

за розв’язання екологічних проблем органами місцевого самоврядування, їх

діяльність у сфері організації та забезпечення екологічних освіти та

виховання має епізодичний, більшою мірою декларативний характер.

Отже, залишається актуальним положення, яке в 1984 році було

обґрунтовано у монографії «Ради народних депутатів та охорона

143

навколишнього середовища»: «можна виділити природоохоронні рішення

місцевих Рад, регулюючі: охорону навколишнього середовища на

підвідомчій території в усьому комплексі питань; раціональне

природокористування (раціональне використання землі, її надр, лісів, вод та

інших ресурсів); боротьбу з шумом і вібрацією, а також дотримання

санітарних природоохоронних правил; охорону окремих природних об’єктів

(пам’ятників природи, представників флори, фауни тощо); координаційну

діяльність органів з питань охорони навколишнього середовища» [210,

с. 178-179]. Саме зазначені функції продовжують залишатись основними в

діяльності відповідних місцевих рад та їх виконавчих органів. Водночас для

забезпечення уніфікованого підходу, методичної допомоги в процесі

прийняття відповідних рішень та їх реалізації необхідно забезпечити

розробку на рівні Міністерства екології та природних ресурсів України, а

також Міністерства освіти та науки України методичних рекомендацій щодо

розробки планів і програм у сфері реалізації екологічних освіти та виховання

або формування відповідних розділів місцевих стратегій розвитку.

Крім того, передбачені заходи концентруються на структурних

підрозділах відповідних рад та їх виконавчих органів, фактично не

використовуючи потенціал громадськості, зацікавлених осіб, науковців, а

також промислових підприємств регіону, які значною мірою також

зацікавлені у створенні позитивного екологічного іміджу, професійного

навчання працівників, поширення позитивної практики, досягнень тощо.

Не випадково одним із ключових питань Конференції зі сталого

розвитку, яка відбулась у Ріо-де-Жанейро у 2012 році (Ріо + 20) стали

питання так званої «зеленої економіки», яка передбачає формування

соціально-відповідального та екологічно дружнього бізнес середовища.

Ураховуючи те, що загальнолюдською, національною цінністю є природа в

усіх її проявах (земля, надра, вода, повітря, ліси, живі організми), усе це й

має бути корпоративною цінністю, але з погляду не капіталу, а національного

надбання, джерела життєвих сил, екологічної парадигми життєдіяльності.

144

Тільки такий підхід може свідчити про раціональне природокористування й

охорону навколишнього природного середовища. Для здійснення згаданого

підходу кожна корпорація повинна мати свою корпоративну екологічну

політику та реалізовувати її в контексті глобальної, європейської і

національної екологічної політики й міжнародних екологічних зобов’язань

держави. Це потребує створення й забезпечення ефективного

функціонування системи корпоративного екологічного управління як

складової загальної системи корпоративного управління, яка має керуватися

державними й міжнародними реґламентами і стандартами [98, с. 141].

Слід зазначити, що формування систем виробничого екологічного

управління, а також виділення такої його функції, як екологічна освіта та

виховання не є чимось новим для національної правової системи. Так,

Я .О. Чекавська, досліджуючи питання екологічного менеджменту

обґрунтовано піддавала критиці один із підходів до екологічного

менеджменту, зазначаючи, що хоче науковець і визначає екологічний

менеджмент як тип управління, орієнтований на розвиток екологічного

виробництва, проте обумовлює його існування необхідністю гармонії між

людиною та природою, сподіваючись таким чином на внутрішнє

усвідомлення людиною необхідності дотримання екологічного

законодавства, забуваючи про економічну складову та низький рівень

екологічної свідомості, культури й виховання наших громадян [204, с. 25].

Більше того, екологічна освіта, пов’язані з нею підвищення кваліфікації

та екологічна сертифікація персоналу підприємств, корпорацій, галузей,

державних установ, розглядаються як особливий сегмент екологічного

ринку. При цьому наголошується, що екологічна освіта має пріоритетне

значення в глобальному процесі екологізації суспільства, а держава має

всіляко підтримувати недержавні форми надання послуг з екологічної освіти

[207, с. 47].

Оцінка ефективності систем екологічного менеджменту також включає

в себе ряд блоків для оцінювання: 1) питання щодо екологічної політики

145

підприємства, програм і процедур; 2) питання щодо відповідальності,

визначеної для персоналу; 3) інформаційний блок – створення, обробка,

передача та використання інформації; 4) питання освіти, професійної

підготовки, екологічного виховання [208, с. 49].

Таким чином є всі підстави для визначення екологічних освіти та

виховання як самостійного напрямку діяльності підприємств, установ та

організацій. Зазначена діяльність здійснюється суб’єктами виробничого

управління на громадських засадах, з урахуванням власних і галузевих

стандартів з метою досягнення цілей виробничої екологічної політики щодо

формування систем екологічного менеджменту, забезпечення позитивного

екологічного іміджу, підвищення інвестиційної та економічної

привабливості, забезпечення конкурентоспроможної продукції тощо як

самостійно, так і спеціальними суб’єктами, до яких належать ВНЗ та інші

органи системи підготовки та перепідготовки кадрів.

2.3. Проблеми реалізації екологічної освітньо-виховної складової

у процесі фахової діяльності (на прикладі професійної діяльності у сфері

права)

Ефективна, фахова та професійна діяльність у будь-якій сфері можлива

виключно за умови її здійснення особами, які мають належний рівень

теоретичних знань та практичних навичок їх застосування. Особливо це

стосується здійснення своїх функцій та повноважень органами державної

влади та місцевого самоврядування, забезпечення функціонування

інституцій, які покликані забезпечити дотримання та реалізацію публічних

інтересів, збереження спільного надбання, яким, безперечно, є довкілля та

його компоненти.

Не зважаючи на велику кількість наукових публікацій, обґрунтовано

зазначали І.М. Коршунова та М.К. Черкашина, не всі аспекти, пов’язані з

розумінням гостроти екологічної проблематики, засобів та можливостей її

146

вирішення, шляхів екологізації освіти, формування екологічної культури та

свідомості, особливо фахівців з права, висвітлені досить повно. Існує низка

питань, які потребують додаткового вивчення. До них, зокрема, належать:

напрями екологізації юридичної освіти; формування еколого-правової

свідомості майбутніх фахівців з права та екологічної культури; екологізація

навчальних програм; підготовки фахівців правового напряму та ін. У світлі

концепції сталого розвитку потребує поглибленого аналізу модернізація

юридичної освіти в контексті її екологізації [73, с. 179].

Питання професійної підготовки фахівців, діяльність яких може

впливати на довкілля, було гостро порушено під час проведення конкурсного

відбору на заміщення вакантної посади директора національного природного

парку «Тузловські лимани». Тоді, за інформацією Міністерства екології та

природних ресурсів України, під час проведення засідання постійно діючої

комісії для конкурсного відбору керівників підприємств, установ та

організацій, що належать до сфери управління Мінприроди, з поміж трьох

претендентів переможцем конкурсу на заміщення вакантної посади

директора національного природного парку «Тузловські лимани» було

оголошено Віталія Анатолійовича Чакіра. При цьому на сайті відомства

зазначалось, що засідання конкурсної комісії транслювалося на каналі

Мінприроди в youtube у режимі он-лайн. Кожен громадянин України мав

можливість не лише спостерігати за засіданням, але й поставити свої

запитання учасникам конкурсу й отримати відповідь [105]. Після цього в ЗМІ

та соціальних мережах з’явилась хвиля відгуків обурення, оскільки в процесі

проведення співбесіди претендент (економіст за освітою) виявив повне

незнання основних екологічних термінів та проблем, брак будь-яких уявлень

про діяльність національного парку тощо. Внаслідок цього міністр екології та

природних ресурсів Остап Семерак в інтерв’ю «Громадському радіо» заявив,

що він «зробить все можливе, щоб ця людина й такі, як вона, не були

призначені на відповідальні посади».

147

Зазначене ще раз підтверджує, що процес отримання екологічних знань

має на меті не тільки їх накопичення, а також практичне застосування, що є

найбільшою проблемою у фаховому (в тому числі юридичному) середовищі.

Значна частина юристів не сприймають екологічне право як цілісну систему,

обмежуючись лише його окремими частинами, переважно із земельного

права, а еколого-правові знання не вважають такими, що мають значення в їх

діяльності.

С. М. Кравченко справедливо зазначала, що носіями професійної

еколого-правової свідомості є не лише професійні юристи, але й працівники

природоохоронних органів, які, як правило, не мають базової юридичної

освіти. Правозастосовна діяльність потребує професійної еколого-правової

свідомості, тобто глибоких, системних деталізованих знань екологічного

законодавства і суміжних з ним галузей, що містять санкції за екологічні

правопорушення, солідарності з приписами закону, їх поваги, схвалення,

готовності їх дотримуватись та застосовувати. На відміну від буденної

еколого-правової свідомості в професійній переважають когнітивні елементи

над емоційними. Особливість професійної еколого-правової свідомості

полягає в навичках, умінні практичного застосування екологічного

законодавства [79, с. 30]. Таким чином, формування системи правничої

екологічних освіти та виховання здійснює опосередкований вплив на значно

ширше коло осіб, що підкреслює важливість цієї складової.

Слід зазначити, що питання еколого-правової освіти були частиною

дослідження А. А. Слепченко в її дисертаційній роботі «Забезпечення права

на екологічну освіту громадян в Україні», яка була захищена у 2016 році.

Зокрема, в контексті еколого-правової освіти нею було зроблено такі

висновки, які мають методологічне значення:

1. Еколого-правова освіта являє собою складне соціально-правове

явище та є сукупністю наступних аспектів: мережі відповідних навчальних

закладів, установ, підрозділів (вищих навчальних закладів, інститутів,

факультетів, кафедр) (система еколого-правової освіти); певного обсягу

148

еколого-правових знань, що залежить від освітнього та освітньо-

кваліфікаційного рівня підготовки студента й відповідає затвердженій у

встановленому порядку нормативній документації (еколого-правова освіта в

суб’єктивному розумінні); рівня еколого-правової свідомості, мислення та

еколого-правової культури випускника вищого навчального закладу,

досягнутих унаслідок навчання у вищому навчальному закладі

(психологічний аспект еколого-правової освіти).

2. Еколого-правова освіта є елементом еколого-правової дійсності та

еколого-правового життя, правовим феноменом, що «з’єднує» еколого-

правову культуру та еколого-правову науку, як явища правової надбудови, з

еколого-правовою діяльністю, що обумовлює її місце у системі еколого-

правових явищ.

3. Однією з функцій еколого-правової науки є формування високої

професійної еколого-правової свідомості майбутніх юристів, еколого-

правового професіоналізму у їх майбутній юридичній діяльності, кінцевими

(непрямими) об’єктами якої є природні ресурси, навколишнє природне

середовище, життя та здоров’я людини [166, с. 133-134].

Погоджуючись у цілому зі сформульованими висновками, необхідно

зазначити, що питання подальшої реалізації отриманих еколого-правових

знань у практичній діяльності фахівців-юристів залишились поза увагою

дослідників, але дуже цікаві з огляду на процеси реформування в судовій та

правоохоронній сферах нашої держави. Не випадково фахівці наголошують,

що необхідно приділити увагу вдосконаленню змісту юридичної освіти, а

саме: методології викладання, використовуючи ціннісно-орієнтований підхід

до навчальної дисципліни «Екологічне право України». Поряд із важливими

завданнями дисципліни з узагальнення здобутих та формування нових

еколого-правових знань і вмінь щодо застосування юридичної

відповідальності за екологічні правопорушення та режиму доступу до

екологічної інформації, метою викладання дисципліни має бути формування

149

високої екологічної правосвідомості та навичок застосування еколого-

правових норм [73, с. 186].

Закон України «Про вищу освіту» в ст. 26 серед основних завдань

вищого навчального закладу визначає завдання щодо формування

особистості шляхом патріотичного, правового, екологічного виховання,

утвердження в учасників освітнього процесу моральних цінностей,

соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності, здорового

способу життя, вміння вільно мислити та самоорганізовуватись у сучасних

умовах [132]. Еколого-правова освіта є одним із напрямків вищої освіти

функцією якої стало формування професійної еколого-правової свідомості

майбутніх юристів [166, с. 121].

Водночас слід зазначити про наявний розрив між установленими

вимогами щодо забезпечення екологічної (в тому числі еколого-правової

освіти), а також реальним станом перевірки їх дотримання.

Так, Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року № 992/2001

затверджено «Національну програму правової освіти населення» [102]. Серед

основних завдань цієї програми визначено: «підвищення рівня правової

підготовки населення, насамперед учнівської та студентської молоді,

громадян, які перебувають на державній службі, обрані народними

депутатами України, депутатами місцевих рад, викладачів правових

дисциплін та журналістів, які висвітлюють правову тематику; створення

належних умов для набуття громадянами знань про свої права, свободи і

обов’язки; широке інформування населення про правову політику держави та

законодавство; забезпечення вільного доступу громадян до джерел правової

інформації; вдосконалення системи правової освіти населення, збереження та

розвиток вітчизняних традицій у цій сфері».

Слід зауважити, що зазначена програма замінила Програму правової

освіти населення України, яка була затверджена Постановою Кабінету

Міністрів України від 29 травня 1995 р. № 366 [148]. Цією ж Постановою

було затверджено «Положення про Всеукраїнську міжвідомчу

150

координаційно-методичну раду з правової освіти населення», а також

«Перелік посад, на яких особи, що їх заміщують, входять до складу

Всеукраїнської міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової

освіти населення». Зокрема до складу цієї Ради входили: «Міністр юстиції

України (голова ради), заступник директора Інституту держави і права

Національної академії наук України (заступник голови Ради), заступник

начальника управління правової освіти населення (відповідальний Мін’юсту

секретар ради), а також заступники міністрів внутрішніх справ, культури,

освіти, соціального захисту населення, праці, молоді і спорту, у справах

преси та інформації, заступники голів Державного митного комітету,

Державного комітету у справах захисту прав споживачів, Державного

комітету телебачення і радіомовлення, заступник голови Антимонопольного

комітету, перший заступник директора Українського національного

інформаційного агентства «Укрінформ», заступник головного редактора

газети «Урядовий кур’єр», головний редактор журналу «Право України»,

голова правління товариства «Знання» України (за згодою), начальник

управління правової освіти населення Мін’юсту» [148].

Однак, незважаючи на надзвичайно широке коло залучених осіб,

можна бачити, що екологічна складова в цій координаційній раді не була

представлена жодним органом державної влади або неурядовими

організаціями. В новій редакції «Положення про Всеукраїнську міжвідомчу

координаційно-методичну раду з правової освіти населення» закріплено, що

до складу Ради входять представники Мін’юсту, МОН, Міністерства молоді

та спорту, МВС, Мінкультури, Мінсоцполітики, Мінагрополітики,

Мінрегіону, Держкомтелерадіо, Антимонопольного комітету, Держпраці,

Держспоживінспекції, а також за згодою заступник директора Інституту

держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук, головний

редактор журналу «Бюлетень Міністерства юстиції України», голова

правління товариства «Знання». З наведеного переліку бачимо, що

екологічна складова знову не знайшла свого відображення у процесі

151

формування комісії. В цих умовах норма щодо можливості у разі

необхідності включення до складу Ради за рішенням її голови представників

інших центральних органів виконавчої влади, установ та організацій за

згодою їх керівників залишається декларативною, що й підтверджується

персональним складом Ради, затвердженим Міністерством юстиції.

Зазначена позиція знаходить свою реалізацію й під час формування

відповідних регіональних рад. Наприклад, відповідно до Розпорядження

голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 25 лютого

2013 року № Р-1-128/0/3-13 «Про міжвідомчу координаційно-методичну раду

з правової освіти населення при обласній державній адміністрації» [141]

попри значну кількість представників органів державної влади, ВНЗ,

наукової громадськості та представників ЗМІ у складі ради також відсутні

представники природоохоронних органів.

Таким чином, ігнорування екологічної складової призводить до того,

що питання еколого-правової освіти не знаходять свого відображення у

процесі проведення органами юстиції перевірок стану правової роботи та

систематизації законодавства. Крім того, із втратою чинності у 2017 році

наказу щодо перевірки стану правової освіти, відповідно до Порядку,

передбаченого наказом Міністерства юстиції України від 14.11.2011 р.

№ 3325/5 [128], було втрачено можливості врахування екологічної освітньо-

виховної складової під час формування програм здійснення перевірки стану

правової освіти в дошкільних навчальних закладах; загальноосвітніх

навчальних закладах; професійно-технічних та вищих навчальних закладах;

вищих навчальних закладах, які здійснюють підготовку юристів;

міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, місцевих

органах виконавчої влади, територіальних органах центральних органів

виконавчої влади, органах виконавчої влади Автономної Республіки Крим,

на державних підприємствах, в установах, організаціях, державних

господарських об’єднаннях, отже й можливості їх контролю.

152

Зважаючи на вищевикладене, необхідно забезпечити інтеграцію

еколого-правової складової до системи правової освіти населення, включення

до складу координаційно-методичних рад з правової освіти населення

різного рівня представників природоохоронних органів державної влади, а

також неурядових організацій відповідного спрямування, виділення

відповідних аспектів у переліку питань, що контролюються під час перевірки

стану правової освіти.

Ще більше посилюється розрив між закріпленням вимог щодо

наявності еколого-правових знань та їх реалізацією в практичній діяльності

фахівців. Так, давньогрецький філософ Протагор (480–410 р. д.н.е) зазначав,

що: «Теорія без практики (вправи) і практика без теорії є ніщо» [52, с. 88].

У навчальному посібнику «Філософія права» автори звертали увагу, що

саме практика є загальним критерієм істинності будь-якого знання. При

цьому вони зазначали, що перевірку теорії за допомогою практики не можна

розуміти як одиничний акт, що здійснюється безпосередньо після

формування теоретичного положення. Поставлена свідомістю перед

практикою ідеальна мета вимагає розглядати предмет під певним кутом зору

й не здатна увібрати в себе повністю наявні уявлення про предмет. Отже,

навіть повне здійснення поставленого завдання зовсім не означає такого ж

повного доведення істинності вихідного положення. Крім того, слід

пам’ятати: чим загальнішою є теорія, то сильніше дається взнаки

недостатність для її перевірки окремого акту практики. Перевірка теорії

практикою здійснюється не лише в наступній, але й у попередній практиці.

Перевірка попередньою практикою здійснюється у процесі створення

теоретичних уявлень, коли практика виступає і як джерело знань, і як їх

критерій. Перевірка теорії з допомогою практики являє собою процес, який

значною мірою здійснюється вже під час створення нової теорії, коли кожний

крок міркування перевіряється і підтверджується попередньою практикою

[15, с. 301].

153

Отже постає два питання: 1) чи є нагальною потреба у фахівців-юристів

щодо наявності еколого-правових знань; 2) чи забезпечує система відбору

фахівців, а також допуску до окремих юридичних професій перевірку

наявності таких знань? І якщо на перше питання, з огляду на численний

масив еколого-правових актів, а також напрямки державної екологічної

політики з реалізації конституційних вимог щодо забезпечення екологічної

рівноваги та екологічної безпеки, можна відповісти ствердно, то на друге

питання відповідь буде скоріш негативна.

Так, у 2016 році було проведено експеримент щодо вступу в

магістратуру за спеціальністю 081 «Право» на підставі складання єдиного

фахового вступного випробування, що проходитиме з використанням

організаційно-технологічних процесів здійснення зовнішнього незалежного

оцінювання. Вже з 2017 року складання даного вступного випробування при

вступі в магістратуру за спеціальністю «Право» стало обов’язковим на всій

території України. Порядок організації та проведення єдиного фахового

вступного випробування з використанням організаційно-технологічних

процесів здійснення зовнішнього незалежного оцінювання з метою вступу

для здобуття ступеня вищої освіти магістра за спеціальністю 081 «Право» в

2017 році було затверджено наказом Міністерства освіти і науки України за

погодженням з Міністерством юстиції України [125]. Відповідно до цього

порядку єдине фахове вступне випробування передбачає виконання

екзаменаційної роботи (тесту), що містить три блоки тестових завдань:

перший блок – тест загальних навчальних правничих компетентностей,

що включає тестування таких компетентностей: аналітичне мислення;

критичне мислення; логічне мислення (далі – блок ТЗНПК);

другий блок – тест із шести базових юридичних (правничих)

дисциплін, що включає конституційне право, адміністративне право,

цивільне право, цивільне процесуальне право, кримінальне право,

кримінальне процесуальне право (далі – блок Право);

154

третій блок – тест з іноземної мови (англійська, німецька, або

французька мови) (далі – блок іноземна мова).

Таким чином, сучасна система оцінки знань набутих особами під час

вивчення юридичних дисциплін жодним чином не враховує еколого-правову

складову, що, в свою чергу, може потягнути кардинальний перегляд робочих

планів та програм, зменшення дисциплін еколого-правового спрямування та

суміжних із ними дисциплін, формування у студентів сприйняття цих

дисциплін як чогось непотрібного, зайвого, надуманого, що не має

юридичної цінності та значення, а в подальшому – підсилення еколого-

правового нігілізму.

Реформування системи юридичної освіти, що триває, передбачає ще

декілька викликів, які прямо чи побічно можуть торкнутись екологічної

освітньо-виховної складової підготовки юристів. Так, міністр юстиції

України Павло Петренко виступив за повну заборону заочної форми

навчання для майбутніх юристів. За його словами, така заборона буде

зафіксована у Концепції реформи юридичної освіти восени. Окрім того,

випускні іспити для бакалаврів-правників проходитимуть у вигляді ЗНО. «Якщо

ти юрист, то мінімум чотири роки маєш відучитися стаціонарно. Щоб потім ти не

калічив свою долю і не калічив долю людей, з яким ти стикаєшся, будучи

адвокатом, суддею, прокурором, держслужбовцем», – наголосив він [99].

Таким чином, міністерство усвідомлює необхідність посилення

відповідальності юристів, однак і Міністерство юстиції України, і

Міністерство освіти і науки України при прийнятті рішень, що впливають на

якість підготовки фахівців, повністю ігнорують екологічну складову їх

підготовки. Більше того, в сучасних умовах, на жаль, немає підстав

очікувати, що ситуація зміниться і в процесі реалізації іншого анонсованого

Міністерством юстиції нововведення – складання випускниками

магістратури єдиного фахового випускного іспиту у формі зовнішнього

незалежного оцінювання, результати якого враховуватимуться у процесі

подальшої професійної реалізації випускників.

155

Підтвердженням цьому є також розроблений проект Закону України

«Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії».

Зазначеним законопроектом у статті 5 пропонується запровадження

стандарту юридичної (правничої) освіти. Зокрема цей стандарт має

гарантувати набуття таких спеціальних компетентностей: знання основ теорії

та філософії права, структури та стандартів правничої професії та її ролі у

суспільстві; знання міжнародних стандартів прав людини, зокрема Конвенції

про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики

Європейського суду з прав людини; знання основ міжнародного публічного

права; знання основ права Ради Європи та права Європейського Союзу;

знання засад, принципів та інститутів конституційного права,

адміністративного права та адміністративного процесуального права,

цивільного права і цивільного процесуального права, кримінального права та

кримінального процесуального права; навички збору інформації, аналізу

юридичної проблеми, побудови юридичної аргументації; навички складання

проектів юридичних документів; навички консультування з юридичних

питань, зокрема, можливих способів захисту прав та інтересів клієнтів

відповідно до вимог професійної етики, належного дотримання норм щодо

нерозголошення персональних даних та конфіденційної інформації [153].

Як бачимо, автори законопроекту серед основних галузей права, за

якими повинна здійснюватись підготовка фахівців-юристів, узагалі забули

спеціальності еколого-правового блоку (екологічне, земельне,

природоресурсне та аграрне право), що аж ніяк не сприятиме екологізації

юридичної освіти, як складової вищої освіти, орієнтації процесу підготовки

фахівців на началах сталого розвитку.

Необхідно навести думку А. М. Статівки, який зазначав, що нині

екологічна освіта, в тому числі й правова, повинна стати такою нішою, яка

мала б всілякі передумови для забезпечення масштабного як екологічного

виховання, так і освіти всього населення. При цьому варто виходити з того,

що освіта в силу властивого їй консерватизму завжди відставала від розвитку

156

суспільства. Будучи учасниками проектів, заходів навчального процесу

студенти взаємодіють із студентами різних навчальних закладів, ученими,

представниками громадських об’єднань, органів державної влади й місцевого

самоврядування, що, в свою чергу, формує комунікабельність. Діяльність

екологічних об’єднань, груп не повинна бути «зациклена» на одному об’єкті.

Екологи, які беруть участь у місцевих, регіональних, загальнодержавних

заходах, навчальних експедиціях, природоохоронних акціях, розширюють

свій життєвий простір, розвивають здатність швидко реагувати на події в

непередбачуваній ситуації [185, с. 62].

Таким чином, доводиться констатувати, що проблеми екологічного

виховання та освіти в процесі фахової діяльності виникають вже на етапі

підготовки фахівців. Цілком справедливим є це твердження також і щодо

процесу підготовки юристів. Наразі екологічна складова освітньо-виховного

процесу залишається фактично факультативною, відбувається перманентне

зменшення навчальних годин на викладання навчальних дисциплін еколого-

правового блоку, заходи, які проводяться у сфері екологічного виховання, не

мають системного характеру, а проводяться епізодично (наприклад, День

довкілля). При цьому ситуація не змінюється у процесі запровадження та

проведення зовнішнього незалежного оцінювання, що, в свою чергу, не може

не позначатись негативно на формуванні екологічної свідомості майбутнього

фахівця. З метою вирішення ситуації, що склалась, необхідно забезпечити

можливість уніфікації навчальних планів і програм провідних юридичних

навчальних закладів, визначити питому вагу дисциплін еколого-правового

спрямування в загальній структурі дисциплін, що викладаються, забезпечити

можливість запровадження спеціалізованих магістерських програм й

відповідних спецкурсів з урахуванням спеціалізації студентів, а також

забезпечити включення питань з екологічного права до програм вступних

випробувань у магістратуру, та, в подальшому, єдиного випускного іспиту

для фахівців-юристів.

157

Крім того, навчальні заклади повинні забезпечувати відповідну

складову діяльності юридичних клінік, програм практик, створювати

можливості для реалізації інших форм освітньої діяльності (функціонування

відповідних наукових гуртків, організацію та проведення спеціалізованих

наукових конференцій, круглих столів, конкурсів наукових робіт та

олімпіад).

Підвищення рівня екологічної свідомості фахівців-правознавців

шляхом їх активного залучення до освітньо-виховних процесів на всіх

стадіях професійної діяльності стає нагальною потребою часу. Наприклад,

особливе місце в системі міжнародних угод в екологічній сфері займає

Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості у процесі

прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля

[68]. Саме ця Конвенція започаткувала якісно новий етап розвитку підходів

до екологічних прав громадян, окреслила перспективні напрямки їх розвитку

та забезпечення, формування пріоритетів країн-учасників тощо.

Представники екологічної громадськості України доклали великих зусиль та

брали активну участь не лише в процесі розробки цієї Конвенції, а також у

процесі її впровадження у національне правове поле. Завдяки цій діяльності

наша держава стала не тільки одним із перших підписантів цієї Конвенції

(25.06.1998 р.), а також досить оперативно ратифікувала її, зробивши

частиною національного законодавства (06.07.1999 р.). Зокрема, одним із

напрямків розвитку екологічних прав було визначено право на справедливий

суд з екологічних питань, а саме:

гарантований доступ до швидкої та безоплатної (або за помірну плату)

процедури доступу до судового оскарження дій чи бездіяльності, пов’язаної

із доступом до екологічної інформації (п. 1 ст. 9 Конвенції);

доступу до правосуддя зацікавленої громадськості або інших осіб, які

вважають, що їхні права порушені у зв’язку з реалізацією процедур участі

громадськості у прийнятті рішень щодо конкретних видів діяльності (п. 2

ст. 9 Конвенції);

158

доступ представників громадськості до адміністративних або судових

процедур для оскарження дій або бездіяльності приватних осіб і громадських

органів, які порушують положення національного законодавства, що

стосується навколишнього середовища (п. 3 ст. 9 Конвенції).

При цьому в Конвенції наголошується на тому, що засоби правового

захисту, включаючи у разі потреби засоби правового захисту у формі судової

заборони, повинні бути справедливими, неупередженими, своєчасними й не

пов’язаними з непомірно великими витратами.

Таким чином, Конвенція створила певні правові стандарти, які мають

бути реалізовані в національному правовому полі. Вбачається, що така

діяльність повинна мати багатовекторний характер, орієнтований на

створення простих процедур доступу до суду з екологічних питань,

мінімізацію витрат, пов’язаних із таким доступом, забезпечення

кваліфікованого та неупередженого розгляду справ тощо.

Слід навести позицію Р. В. Яцишина, який, розглянувши теоретично-

практичні аспекти міжнародного екологічного судочинства, зробив висновок

про те, що ця складна система вже пройшла значний шлях свого становлення,

розвитку і вдосконалення. Підставами й необхідністю її перегляду є постійно

зростаюча кількість екологічних спорів і правопорушень, а також бажання

держав виносити розв’язання цих проблем на рівень міжнародного

судочинства. Серед основних напрямків удосконалення сучасного

екологічного судочинства можна виділити такі: створення єдиної і чіткої

системи міжнародного екологічного судочинства, збільшення

диференційованості спеціалізації судів і суддів залежно від специфіки

охоронюваних об’єктів навколишнього природного середовища, збільшення

відкритості й вільного доступу до міжнародних судових структур у сфері

вирішення екологічних спорів усіх країн, включаючи третій світ, розширення

суб’єктного кола, крім держав, звернень в такі інституції, аполітизація

винесених рішень [218, с. 18].

159

Водночас саме механізми формування кваліфікованого національного

суддівського корпусу з екологічних питань залишаються нереалізованими

належним чином, а також потребують свого розвитку. Формально, кандидати

на посаду судді не в повній мірі підпадають під вимоги ч. 2 ст. 7 Закону

України «Про охорону навколишнього природного середовища»: «Екологічні

знання є обов’язковою кваліфікаційною вимогою для всіх посадових осіб,

діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів і призводить

до впливу на стан навколишнього природного середовища» [146]. Однак з

огляду на те, що суди вирішують спори в екологічній сфері, та необхідність

реалізації міжнародних та національних екологічних пріоритетів як складової

сталого розвитку, наявність знань екологічного законодавства у кандидата на

посаду судді стає невід’ємною складовою права на справедливий суд.

При цьому у 2013 році рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів

України було затверджено «Положення про порядок складення кандидатами

на посаду судді кваліфікаційного іспиту та методику його оцінювання».

Зокрема, у п. 3.5 цього Положення передбачалось, що: «Тестові запитання

складаються державною мовою і містять питання для виявлення належних

теоретичних знань та рівня професійної підготовки кандидатів. Сукупність

тестових запитань становить тестову базу, яка повинна містити запитання із

таких дисциплін: адміністративне право; адміністративний процес;

кримінальне право; кримінальний процес; цивільне право; цивільний процес;

господарське право; господарський процес; Конвенція про захист прав

людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав

людини» [124].

Не змінилась ситуація і в процесі оновлення суддівського комплексу,

що триває. Так, Програма анонімного тестування для перевірки рівня

загальних теоретичних знань кандидата на посаду судді у сфері права взагалі

не містить жодного слова про екологічну складову. Структурно програма

нараховує 13 розділів: 1. Теорія права і держави. 2. Конституційне право.

3. Судоустрій, прокуратура та адвокатура, Національна поліція України.

160

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та рішення

Європейського суду з прав людини. 5. Цивільне право. 6. Цивільний процес.

7. Кримінальне право. 8. Кримінальний процес. 9. Господарське право.

10. Господарський процес. 11. Адміністративне право. 12. Адміністративне

судочинство. 13. Трудове право.

З порушенням будь-яких структурно-логічних зв’язків у межах

юридичної науки єдині питання, які стосуються екологічного права,

містяться в підрозділі 5.14. «Земельне право», який із невідомих міркувань

включено до розділу 5 «Цивільне право». Зокрема, до цього підрозділу

включено такі питання: «Земельні відносини та їх регулювання. Поняття та

види прав на землю в Україні. Підстави та порядок набуття й реалізації прав

на землю в Україні. Підстави припинення прав на землю в України.

Юридичні гарантії здійснення прав на землю в Україні.

Право власності на землю в Україні. Земля як об’єкт права власності.

Форми права власності на землю в Україні. Суб’єкти та зміст права власності

на землю. Набуття, перехід та припинення права власності на земельні

ділянки.

Право користування землею. Право на загальне користування землею.

Право на оренду землі. Право на постійне користування землею. Право на

земельні сервітути. Право на користування чужою земельною ділянкою для

сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Право на користування чужою

земельною ділянкою для забудови (суперфіцій). Право на іпотеку землі.

Право на земельну частку (пай).

Захист прав на землю. Поняття та види обов’язків власників земельних

ділянок та землекористувачів. Підстави припинення прав на земельні

ділянки. Припинення прав на земельні ділянки на підставі судових рішень.

Правова охорона земель в Україні. Правове регулювання плати за землю.

Поняття, форми, та види плати за землю в Україні. Орендна плата за землю.

Відповідальність за порушення земельного законодавства» [155].

161

Аналіз змісту цього підрозділу, включених питань та місця його

розміщення свідчить про повне несприйняття авторами програми сучасної

системи юридичної науки, розгляду екологічного права як єдиної галузі

національного права, яка комплексно регулює правовідносини у сфері

використання природних ресурсів і комплексів, охорони навколишнього

природного середовища та забезпечення екологічної безпеки. Крім того,

ігноруються вимоги самого ж Цивільного кодексу України, яким у ч. 1 ст. 9

«Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у

сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони

довкілля, а також до трудових та сімейних відносин» прямо передбачено, що

положення Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які

виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а

також до трудових і сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими

актами законодавства [202].

Те ж саме стосується оцінки наявності кваліфікаційного рівня щодо

відповідності кандидатів Так, у затвердженій Таксономічній характеристиці

анонімного тестування для перевірки рівня загальних теоретичних знань

кандидата на посаду судді у сфері права в рамках складення відбіркового

іспиту визначено питому вагу розділів Програми у тестовому завданні, а

також необхідний для виявлення за відповідним розділом кваліфікаційний

рівень. Найбільше балів (10) надано цивільному праву, по 9 надано

процесуальним складовим (цивільний, господарський, кримінальний процеси

та адміністративне судочинство), 8 – теорія держави і права, кримінальне

право, господарське право тощо [194]. При цьому жодні знання з

екологічного права не перевіряються й не оцінюються.

Як бачимо, наявність знань із екологічного законодавства

(природоохоронного, природоресурсного та з питань екологічної безпеки) не

входить до переліку знань і навичок претендентів, що перевіряються, що, в

свою чергу, не може не відбиватись як на процесі підготовки та демонстрації

знань претендентами, так і в подальшому на їх підході щодо значення

162

екологічного законодавства, його місця в системі національного

законодавства, пріоритетів екологічної безпеки тощо. Таким чином,

вбачається за доцільне переглянути питання кваліфікаційного відбору суддів

і включити до тестової бази під час відбору кандидатів на посаду судді, а

також до програм підвищення кваліфікації діючих суддів питання, пов’язані

зі знанням норм екологічного права як комплексної галузі права.

Одним із важелів впливу на суддівський корпус є використання

можливостей Національної школи суддів. Так, відповідно до Закону України

«Про судоустрій і статус суддів» [151] у ч. 8 ст. 56 «Права та обов’язки

судді» передбачено, що суддя проходить підготовку в Національній школі

суддів України не менше ніж раз на три роки. Додатково в ст. 77 «Спеціальна

підготовка кандидата на посаду судді» визначено, що спеціальна підготовка

кандидата на посаду судді включає теоретичну та практичну підготовку судді

в Національній школі суддів України, а програму, навчальний план та

порядок проходження спеціальної підготовки кандидатами на посаду судді

затверджує Вища кваліфікаційна комісія суддів України за рекомендацією

Національної школи суддів України.

Таким чином, діяльність цієї установи охоплює як діючий суддівський

корпус, так і претендентів на посаду судді, що, в свою чергу, є значним

важелем впливу як на формування системних знань в еколого-правовій сфері

на засадах комплексності, системності, врахування новітніх наукових

підходів та тенденцій до розвитку екологічного права та законодавства, так і

побічно на формування еколого-виховного компонента формування суддів,

оскільки вона є державною установою зі спеціальним статусом у системі

правосуддя, яка забезпечує підготовку висококваліфікованих кадрів для

системи правосуддя та здійснює науково-дослідну діяльність. Національна

школа суддів України створюється при Вищій кваліфікаційній комісії суддів

України і здійснює свою діяльність відповідно до Закону «Про судоустрій і

статус суддів» та статуту, затвердженого Вищою кваліфікаційною комісією

суддів України.

163

Основними завданнями Національної школи суддів України є

здійснення: спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді; підготовка

суддів, у тому числі обраних на адміністративні посади в судах; періодичне

навчання суддів з метою підвищення рівня їхньої кваліфікації; проведення

курсів навчання, визначених кваліфікаційним або дисциплінарним органом,

для підвищення кваліфікації суддів, які тимчасово відсторонені від

здійснення правосуддя; підготовка працівників апаратів судів та підвищення

рівня їхньої кваліфікації; проведення наукових досліджень з питань

удосконалення судового устрою, статусу суддів і судочинства; вивчення

міжнародного досвіду організації та діяльності судів; науково-методичне

забезпечення діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України

та Вищої ради правосуддя.

На веб-сторінці Національної школи суддів розміщено наукові

посібники. Серед понад 30 навчальних посібників лише один «Права людини

та охорона довкілля» [3] стосується еколого-правової проблематики.

Причому виданий цей навчально-методичний посібник міжнародною

благодійною організацією «Екологія-Право-Людина». Отже, враховуючи

вищевикладене, можна зробити висновок про те, що екологічна складова як

освітня, так і виховна, не є одним із напрямків добору, підготовки та

перепідготовки суддівського корпусу. Для розв’язання цієї проблеми

необхідно забезпечити співробітництво Національної школи суддів України з

провідними навчально-науковими центрами з екологічної проблематики,

такими як відділення екологічного, господарського та аграрного права

Національної академії правових наук України, кафедри екологічного і

земельного та аграрного права Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого, кафедри екологічного і земельного та аграрного

права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відділ

проблем аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і

права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України тощо. Крім

того, необхідно переглянути відповідні плани та програми Національної

164

школи суддів України з метою формування у суб’єктів процесу підготовки

суддів екологічно-свідомого світосприйняття, передбачити проведення інших

освітньо-виховних заходів, а також діяльності щодо поширення знань у сфері

еколого-правової проблематики, їх популяризації, реального впровадження

ідей сталого розвитку в процес здійснення правосуддя.

Подібна ситуація спостерігається в процесі проведення фахових

випробувань та інших категорій юристів, наприклад, адвокатів та нотаріусів.

Так, Програма складення кваліфікаційного іспиту, затверджена Рішенням

Ради адвокатів України від 26 лютого 2016 року № 68, передбачає, що під час

складання усного іспиту частина питань стосуються окремих аспектів

екологічного права. Скажімо, Розділ XIV програми усного іспиту має назву

Законодавство про довкілля (земельне, водне, про надра тощо) [140]. Однак

аналіз тексту 22 запитань, які містяться в ньому, дозволяє стверджувати, що 8

із них присвячено земельним питанням, 4 – водним, 3 – лісовим, 2 –

надровим, 1 – ядерного законодавства, 1 – захисту населення від впливу

іонізуючого випромінювання. В програмі немає жодного питання щодо

забезпечення прав громадян на безпечне довкілля, об’єктів природно-

заповідного фонду, охорони атмосферного повітря, статусу нелісової

рослинності, тваринного світу тощо. При цьому з невідомих причин у

переліку цих питань 2 з них присвячено правовому статусу територій та

громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, які за

змістом належать скоріше до права соціального забезпечення аніж до

екологічного, а також 1 питання щодо порушення ветеринарно-санітарних

норм.

Аналогічне становище спостерігається під час аналізі «Примірного

переліку питань для іспиту громадян України, які бажають пройти

стажування в державних нотаріальних конторах або в нотаріусів, що

займаються приватною нотаріальною практикою» який містить питання

виключно із земельного права [129], що знайшло своє відображення та в

«Плані складення кваліфікаційного іспиту особами, які пройшли стажування

165

в державній нотаріальній конторі або в нотаріуса, що займається приватною

нотаріальною практикою» [116], де прямо передбачено, що: «До тестових

завдань включаються питання із цивільного права, цивільно-процесуального

права, сімейного права, земельного права, господарського права та питання

нотаріату».

Перелік таких прикладів може бути продовжений, але «корінь усіх бід»

полягає скоріш за все в тому, що, незважаючи на той прогрес, який було

зроблено Україною у формуванні власного екологічного законодавства,

екологічне право як наука залишається для юристів ймовірніше як екзотичне,

а не звичне правове явище, підміняється як комплексне правове явище її

окремими інститутами. Так, А. П. Гетьман та В. А. Зуєв зазначали, що:

«Зволікання щодо створення теоретико-методологічних та науково-правових

засад стосовно нових правових явищ у рамках еколого-правової науки

створює передумови для наукової експансії не тільки щодо них, але й до вже

усталеної системи права та її поділу на галузі. При цьому слід звернути увагу

на той фактор, що, визначаючи високий рівень досліджень у межах різних

наукових спеціальностей, віддаючи повагу вченим, які сформували їх

наукову та методологічну базу, слід зауважити, що діяльність фахівців тієї чи

іншої наукової спеціальності накладає свій відбиток на підходи щодо

вирішення наукових проблем, іноді демонструючи свій однобічний підхід.

Зважаючи на це, намагання вписати екологічні правовідносини в систему чи

то адміністративного, чи то цивільного або господарського права заздалегідь

приречені на невдачу» [41, с. 108].

На підставі цього ними було сформульовано висновок про те, що

екологічне право є відносно новою галуззю сучасного права, котра великою

мірою пов’язана з економічними, соціальними та технологічними змінами й

чутливо реагує на них, залучення в його орбіту нових відносин подеколи

сприймається в юридичній науці критично, що, в свою чергу, тягне за собою

намагання втиснути нові відносини у прокрустове ложе «традиційних»

категорій адміністративної, цивільної або господарської науки замість того,

166

щоб надати їм самостійності та в такий спосіб поштовх до отримання ними

якісно нового забарвлення [41, с. 110].

Формування еколого-правової культури, еколого-правової свідомості

відбувається не стихійно, а в процесі довгочасного і безперервного еколого-

правового виховання. Його форми, методи, обсяг інформації, що

повідомляється, мають бути відмінними для різних соціальних груп, з

урахуванням їх спеціальності, психологічних і вікових особливостей.

Еколого-правове виховання потребує комплексного підходу, що забезпечує

єдність освіти та виховання, навчальної, науково-дослідної і практичної

діяльності; воно має торкатися емоційної сфери, носити активний, дієвий

характер [79, с. 14]. Отже, існує нагальна необхідність інтеграції еколого-

правової складової до системи правової освіти населення, включення до

складу координаційно-методичних рад з правової освіти населення різного

рівня представників природоохоронних органів державної влади, а також

неурядових організацій відповідного спрямування, виділення відповідних

аспектів у переліку питань, що контролюються під час перевірки стану

правової освіти.

Також є необхідність провести ревізію питань кваліфікаційного відбору

суддів і включення до тестової бази під час відбору кандидатів на посаду

судді, а також до програм підвищення кваліфікації діючих суддів питань зі

знання норм екологічного права як комплексної галузі права. Аналогічні

заходи необхідно реалізувати також і щодо проведення фахових випробувань

інших категорій юристів, зокрема, адвокатів та нотаріусів.

2.4. Перспективи розвитку та шляхи вдосконалення законодавства

у сфері екологічних освіти та виховання

Аналіз національного екологічного законодавства свідчить про те, що

питання формування екологічного світогляду особи знайшли своє

відображення у законодавстві України. Слід, водночас, зауважити про

167

розірваність між визнанням необхідності проведення екологічних освіти та

виховання й реальним рівнем їх реалізації, що значною мірою впливає на

ефективність реалізації екологічної політики держави. Таким чином,

особливої актуальності набувають питання формування законодавства у цій

сфері, а також пропозиції щодо його вдосконалення.

Однак, повертаючись до визначення ролі й місця екологічних освіти та

виховання в системі екологічних прав громадянина або еколого-

управлінських можливостей щодо їх реалізації, не можна обійти питання

щодо перспектив їх розвитку в контексті сучасних міжнародних та

регіональних екологічних процесів. У зв’язку з чим слід навести позицію

А. А. Слепченко, яка дійшла висновку, що протягом зазначених етапів

міжнародного співробітництва у галузі екологічної освіти поняття

«екологічна освіта» трансформувалося з первинного поняття «освіта з питань

охорони навколишнього середовища» до поняття «екологічна освіта» а

згодом, до поняття «освіта в інтересах сталого розвитку» (Education for

Sustainable Development). Розвиток освіти в інтересах сталого розвитку є нині

окремим напрямком як міжнародного, так і регіонального співробітництва

[166, с. 68].

Не заперечуючи в цілому проти цієї позиції та висновку, все ж таки

вбачаємо, що в сучасних умовах не можна говорити про повну

трансформацію екологічної освіти в освіту для сталого розвитку. Дослідники

цієї проблеми зауважують, що поняття освіти для сталого розвитку є

ширшим за екологічну освіту, оскільки визначення сталого розвитку

включає, крім екологічної, економічну та соціальну складові й спрямовано на

людину й суспільство. Подолання ж екологічної кризи неможливе без

подолання гуманітарної та антропологічної криз. Тому освіта для сталого

розвитку не може бути зредукована до екологічної освіти, а екологічна освіта

– до одного з розділів природничо-наукової освіти. Освіта для сталого

розвитку обов’язково має брати до уваги людину та суспільство. Тобто освіта

для сталого розвитку має включати також і гуманітарний аспект. Гуманітарні

168

знання необхідні для обґрунтування як концепції сталого розвитку, так і

концепції екологічної освіти, оскільки вони дозволяють осмислити глибинні

засади людського буття, духовності й моралі, сформувати систему цінностей,

що відповідає цілям сталого розвитку [199, с. 94-95].

Історично склалося, що в Україні освіта для сталого розвитку почала та

продовжує розвиватися на базі екологічної освіти, у якій суттєву роль

відіграють такі сектори: загальна середня й позашкільна освіта, вища освіта

та просвіта населення через засоби масової інформації. Тому в Україні багато

уваги приділяється саме екологічній освіті, яка є базовим, найважливішим

елементом освіти для сталого розвитку, її предметною та концептуальною

основою. Поступово освіта для сталого розвитку проникає в усі сфери

діяльності людини й охоплює значно ширше поняття, ніж екологічна освіта

[30, с. 122].

При цьому, оцінюючи перспективи та переваги комплексної освіти для

сталого розвитку, наголошують, якщо дотепер зміст освіти складався зі знань

минулого й сьогодення, то сьогодні стоїть завдання додання освіті

випереджального характеру, пошук такої моделі освіти, що могла б

відповідати потребам не тільки сучасних, але й майбутніх поколінь. Стають

необхідними уміння випускників брати участь у плануванні соціального

розвитку території, передбаченні наслідків дій, що вживаються, у тому числі

й можливих наслідках у сфері сталості природних екосистем. Відповідно,

перед випереджальною освітою в інтересах сталого розвитку постають

завдання забезпечити формування в молодого покоління нових форм

мислення й поводження в навколишньому середовищі, які припускають

уміння прогнозувати й планувати, мислити творчо, критично й самокритично

[104, с. 23].

Так, В. І. Лозо застерігав, що за зближення екологічних норм України з

правом ЄС слід не просто копіювати привабливі механізми, які ефективно

«працюють» у країнах ЄС, але й вивіряти життєздатність «новацій» в умовах

сучасної України, коригувати власні правові традиції та звичаї народу. Слід

169

також визначити пріоритети зближення екологічного законодавства, що

випливають з форм співпраці України з ЄС, до яких належать: 1) ефективний

моніторинг рівнів забруднення та оцінки стану навколишнього середовища;

2) боротьба з локальним, регіональним і трансграничним забрудненням

атмосферного повітря та води; 3) відновлення навколишнього середовища;

4) ефективне, стійке та екологічно безпечне виробництво й використання

енергії; 5) безпека промислових підприємств; 6) класифікація та безпечне

використання хімічних речовин; 7) якість води, захист лісів, планування

землевпорядкування, включаючи будівництво та міське планування;

8) зменшення обсягів утилізації та безпечного знищення відходів відповідно

до положень Базельської конвенції; 9) збереження біологічного різноманіття,

територій, що особливо охороняються, раціональне використання

біологічних ресурсів та управління в цій сфері; 10) глобальні кліматичні

зміни; 11) застосування економічних та фінансових інструментів;

12) здійснення екологічного освіти та виховання; 13) виконання Конвенції

про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному аспекті

[92, с. 359-360]. Таким чином, екологічні освіта та виховання виділялись ним

у самостійний напрямок не тільки міжнародного співробітництва, але й

гармонізації законодавства в екологічній сфері.

На взаємодоповнювальний, але не ідентичний характер процесів

екологічних освіти та виховання та освіти для сталого розвитку також

звертає увагу А. М. Статівка, який зазначає, що в Україні, як і в інших

країнах світу, сталий розвиток передбачає гармонічне поєднання трьох

основних напрямів діяльності: екологічного (висока якість навколишнього

середовища); економічного (забезпечення економічного зростання);

соціального (соціальна справедливість). У контексті основних положень

стратегії сталого розвитку в Україні освіта, в цілому, визначається як

генерація екологічної освіти, її наступний ступінь в еволюції теорії і

практики екологічної освіти. Теорія і практика сталого розвитку дозволяє

більш комплексно оцінити вплив професійної діяльності на навколишнє

170

природне і соціальне середовище. Формально екологічна освіта являє собою

перелік обов’язкових курсів, які входять до освітнього стандарту різних

спеціальностей, сприяє формуванню світогляду, екологічної свідомості,

екологічної культури та етики у професійному, соціальному та особистому

житті. Самі ідеї сталого розвитку в переважній більшості подано у

додатковій і неформальній освіті. Останні у вітчизняній системі освіти

називаються спецкурсами. Як правило, спецкурси викладаються за вибором

студента [185, с. 63-64].

Наразі, особливо в національних умовах, коли екологічний нігілізм в

Україні значно посилюється питаннями економічної та політичної

нестабільності, необхідність розгляду екологічних освіти та виховання як

самостійних процесів залишається. Ця необхідність обумовлюється,

насамперед, відсутністю вже більше 25 років значного прогресу як у сфері

правового регулювання екологічних освіти та виховання, так і усталеної

успішної практики їх реалізації. Зважаючи на це, є необхідність

еволюційного розгляду означених питань, а не сліпого копіювання. При

цьому, враховуючи значний вплив міжнародного законодавства на

національне, необхідність урахування найкращих практик і стандартів у

процесі його розвитку та інституалізації, слід констатувати, що дослідження

питань екологічних освіти та виховання на міжнародному рівні мають

надзвичайно велике методологічне значення, однак на національному рівні

залишається потреба у створенні їх окремого режиму правового

регулювання, а не розчинення в великих міжнародно-визнаних концепціях.

Значний правовий ефект у процесі формування законодавства у сфері

екологічних освіти та виховання має відіграти прийняття спеціального

законодавства відповідного спрямування. У зв’язку з цим порушується

декілька питань: якого рівня має бути цей нормативно-правовий акт; які

питання в ньому мають висвітлюватись; яке місце повинен займати цей

нормативно-правовий акт у системі екологічного законодавства?

Забезпечення відповідей на це питання дозволить сформулювати концепцію

171

законодавства, яка, в свою чергу, повинна стати основою для його розробки,

з урахуванням системних зв’язків, а також комплексності проблем, що

вирішуються.

У процесі розгляду попередніх підрозділів роботи в дисертації вже

було сформульовано висновок про те, що в сучасних наукових дослідженнях

та еколого-правовій сфері склалась ситуація, коли екологічна освіта та

екологічне виховання досліджуються як два окремих процеси. У роботі

також було обґрунтовано помилковість такого підходу й запропоновано

розглядати їх як правові явища одного порядку, що взаємообумовлюють та

доповнюють одне одного. З урахуванням зазначеної позиції стає очевидним,

що, незважаючи на специфіку кожного з цих процесів, на загальному рівні

вони мають бути врегульовані в рамках одного системотвірного для них

нормативно-правового акта, положення якого вже в подальшому мають бути

деталізовані у спеціальних нормативно-правових актах.

При цьому треба згадати, що юридична логіка передбачає: структура

цього нормативно-правового акта повинна мусить бути чіткою й відповідати

закладеним у законодавстві параметрам. У ст. 92 Конституції України

зазначається: «Виключно законами України визначаються: … 6) основи

соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади

регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства,

материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я;

екологічної безпеки» [69].

Отже, зважаючи на це положення Конституції України та враховуючи

те, що діяльність у галузі екологічних освіти та виховання співвідноситься з

діяльністю в галузі освіти та виховання як спеціальне та загальне, а також з

огляду на те, що в підрозділі 1.4 дисертації було зроблено висновок про те,

що законодавство з питань екологічних освіти та виховання наразі не є

стрункою системою з чітко визначеними структурними зв’язками, а

сформовано синкретично, компілятивним шляхом, виходячи з політичних та

миттєвих потреб, не містить чітких критеріїв, що піддаються оцінюванню, а

172

також шляхів їх досягнення. Тобто можна дійти такого висновку: загальні

питання щодо правового регулювання екологічних освіти та виховання

повинні бути врегульовані нормативно-правовим актом рівня Закону. Логіка

такого підходу підтверджується й тим, що у 2002 році народним

депутатом О. М. Волковим до Верховної Ради України IV скликання було

подано саме проект закону «Про екологічну освіту» [138].

Змістовний аналіз цього законопроекту дає можливість, констатувати,

що він по своїй суті виходив за межі виключно екологічної освіти як процесу

отримання кваліфікаційних знань, хоча й переважно пов’язував її

безпосередньо з різними рівнями освіти, наприклад, закріплюючи такі

положення, як: «Екологічна освіта у навчальних закладах України» (стаття

4), «Екологічна освіта як компонент державних освітніх стандартів» (стаття

5), «Шкільна й додаткова екологічна освіта» (стаття 7), «Екологічна освіта у

початковій, середній і професійно-технічній школі» (стаття 8), «Екологічна

освіта у вищих навчальних закладах» (стаття 9), «Екологічна підготовка

керівників і фахівців» (стаття 10) [138].

У той же час наявні в законопроекті інші статті, зокрема «Дошкільне

екологічне виховання» (стаття 6), «Екологічна самоосвіта» (стаття 11),

«Екологічно-просвітницька робота» (стаття 12) дозволяють зробити висновок

про широке сприйняття авторами екологічної освіти як єдиного процесу,

який, на їхню думку, включає в себе освітню, виховну та еколого-

просвітницьку складові, що знайшло відображення як у його структурі, так і

в змістовному наповненні.

На жаль, Комітетом з питань науки і освіти Верховної Ради України

даний законопроект було відхилено у 2003 році, після чого парламент уже

майже 15 років не повертається до цього питання. Слід зазначити, що в

поданні про відхилення проекту закону серед основних причин, що призвели

саме до такої постановки питання (його відхилення) стало те, що, на думку

членів Комітету, поданий на розгляд проект закону України про екологічну

освіту фактично дублює законодавчу базу у сфері освіти й не враховує

173

специфіки та закономірностей її розвитку, а також те, що законопроект не

містить належного фінансово-економічного обґрунтування [133].

Однак, проаналізувавши текст подання у системному зв’язку із

законодавством про освіту, заслуговує на увагу те, що аргументи про

дублювання не відповідають дійсності, але, хоч законодавство у сфері освіти

й має розгалужену систему, воно вочевидь жодним чином не регулює і не

вирішує питань правового регулювання екологічних освіти та виховання, в

кращому випадку обмежуючись лише згадкою про екологічні аспекти такої

діяльності, а в більшості випадків взагалі ігноруючи їх.

З іншого боку, необхідно наголосити, що законопроект за своїм

змістом і справді являв собою скоріше продовження законодавства про

освіту, ігноруючи еколого-правову природу, місце в системі екологічних

прав людини, а також еколого-управлінські можливості та обов’язки щодо їх

забезпечення.

Таким чином, надзвичайно важливі питання у сфері регулювання

екологічних освіти та виховання залишаються наразі не врегульованими на

рівні законодавчого акта, що, в свою чергу, обумовлює пасивність,

відсутність зацікавленості органів управління різного рівня щодо їх

упровадження в процесі своєї діяльності. Одним зі способів розв’язання цих

проблем могло б стати прийняття Закону України «Про екологічні освіту та

виховання», який повинен виступати в якості спеціального закону стосовно

Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» та

«Про освіту», комплексно регулюючи порядок їх здійснення.

Водночас вважаємо, що в умовах майже повної відсутності

спеціального правового регулювання екологічної освітньої-виховної

діяльності прийняття одразу Закону «Про екологічні освіту та виховання»

виглядають передчасно, оскільки в цих умовах важко спрогнозувати питання

комплексного охоплення всієї проблематики, структурно-системних зв’язків

різних елементів у межах закону, а також суміжного законодавства.

Зважаючи на це, на першому етапі було б доцільно прийняти на рівні

174

Кабінету Міністрів України «Концепції екологічних освіти та виховання в

Україні». Зазначена концепція структурно має включити в себе всі раніше

досліджені елементи, такі як:

1) терміни у сфері екологічних освіти та виховання та порядок їх

застосування;

2) базові засади реалізації екологічних освіти та виховання та місце

майбутнього закону в системі екологічного законодавства;

3) право на екологічну освіту та виховання в системі екологічних прав

громадян;

4) обов’язки громадян у сфері екологічних освіти та виховання;

5) гарантії права на екологічні освіту та виховання;

6) управління в сфері екологічної освітньо-виховної діяльності

(включаючи визначення екологічних освіти та виховання як функції

екологічного управління, уточнення компетенції органів екологічного

управління різного рівня, засади взаємодії та координації діяльності);

7) форми реалізації екологічної освітньо-виховної діяльності, в тому

числі формальну та неформальну екологічну освіту та виховання;

8) фінансування екологічної освітньо-виховної діяльності.

9) засади юридичної відповідальності за порушення законодавства в

сфері екологічних освіти та виховання.

Тільки після формування засад екологічної освітньо-виховної

діяльності на рівні підзаконного акта, коли будуть сформовані її рамкові,

системотвірні засади, виявлені проблеми та шляхи їх розв’язання, можна

буде говорити про необхідність прийняття спеціального закону, положення

якого, вважаємо, повинні знайти своє відображення у процесі кодифікації

екологічного законодавства.

Даючи характеристику заходів стимулювання екологічної освітньо-

виховної діяльності, не можна окремо не зупинитись на можливостях

використання реклами та потенціалу фінансування цих заходів.

175

В Основних засадах (стратегії) державної екологічної політики України

на період до 2020 року значне увагу приділено заходам формування

екологічної свідомості населення. Зокрема, в цьому документі

передбачається необхідність до 2015 року розробити та розпочати реалізацію

Стратегії екологічної освіти з метою сталого розвитку українського

суспільства та економіки України; створити системи екологічного навчання

та підвищення кваліфікації державних службовців, до компетенції яких

належать питання охорони навколишнього природного середовища; створити

мережу регіональних екологічно-просвітницьких центрів на базі закладів

освіти, неурядових природоохоронних організацій та ін.; розробити

організаційний механізм місцевого, регіонального та національного рівня для

активного залучення громадськості до процесу екологічної освіти з метою

сталого розвитку, екологічної просвіти та виховання тощо [145].

Реалізація цих та ряду інших заходів покликана забезпечити

формування світоглядних цінностей населення, які базуються на основних

принципах сталого розвитку, що включає в себе комплексне розв’язання

економічних, соціальних та екологічних проблем.

Аналіз цього політичного документа дає можливість визначити основні

заходи, які передбачено здійснити в рамках його виконання в цій сфері.

Зокрема, ним передбачено необхідність розроблення методологічних основ

та запровадження безперервної екологічної освіти, які сприятимуть успішній

реалізації національної екологічної політики та таких її складових, як

екологічна освіта для сталого розвитку, програма екологічної освіти в рамках

державних освітніх програм для дошкільних навчальних закладів, для

загальноосвітніх навчальних закладів та вищих навчальних закладів I-IV

рівнів акредитації, програми післядипломної освіти та курсової

перепідготовки фахівців, що визначені критеріями успішності реалізації

Стратегії.

Наголошено на необхідності розвитку всеохопної екологічної просвіти

та виховання підростаючого покоління шляхом підтримки діяльності

176

позашкільних закладів освіти, еколого-натуралістичних центрів та

природничих секцій центрів дітей та юнацтва. З точки зору формування

свідомості необхідно налагодити виробництво виховних і соціальних

природоохоронних програм на телебаченні, забезпечити підготовку

публікацій, видання спеціальних інформаційних випусків, буклетів,

бюлетенів.

Серед основних заходів у цьому напрямі зазначено й подальший

розвиток та підтримку неурядових організацій, які сприятимуть активізації

екологічного руху в Україні, поширенню міжнародних зв’язків для спільного

розв’язання екологічних проблем, обміну інформацією, знаннями та

досвідом, отже, формуванню свідомого громадянського суспільства на

засадах сталого розвитку.

Передбачені етапи реалізації Стратегії наголошують на необхідності

розробки та прийняття цілого ряду документів і заходів у цій сфері:

природоохоронного розділу до освітніх державних програм із заходами для

сталого розвитку та екологічної освіти; Стратегії екологічної освіти з метою

сталого розвитку українського суспільства та економіки України;

організаційного механізму місцевого, регіонального та національного рівня

для активного залучення громадськості до процесу екологічної освіти з

метою сталого розвитку, екологічної просвіти та виховання; включення

питань формування екологічної культури, екологічної освіти та просвіти в

державні цільові, регіональні та місцеві програми розвитку тощо.

Слід зазначити, що наразі законодавство України має значний

невикористаний потенціал реалізації засобів екологічних освіти та виховання

населення, один із яких – використання соціальної реклами. Законом України

«Про рекламу» передбачено, що «реклама – інформація про особу чи товар,

розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена

сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їхній інтерес

щодо таких особи чи товару». Крім того, цим же законом окремо виділено

такий вид реклами, як «соціальна реклама – інформація будь-якого виду,

177

розповсюджена в будь-якій формі, яка спрямована на досягнення суспільно

корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей і

розповсюдження якої не має на меті отримання прибутку» [150]. Виходячи з

визначення, можна зробити висновок про те, що реклама, яка поширює

екологічні цінності, інформацію щодо стану довкілля, використання

екологічно безпечних технологій, належить до соціальної реклами. Побічно

це підтверджується й тим, що в первинній редакції згадуваного закону

подавалось таке визначення соціальної реклами: «Соціальна рекламна

інформація – це інформація державних органів з питань здорового способу

життя, охорони здоров’я, охорони природи, збереження енергоресурсів,

профілактики правопорушень, соціального захисту та безпеки населення, яка

не має комерційного характеру. В такій рекламі не повинні згадуватись

конкретна продукція та її виробники».

Зважаючи на вищевикладене, набувають особливої актуальності

передбачені ст. 12 Закону України «Про рекламу» вимоги щодо розміщення

соціальної реклами:

«3. На осіб, які безоплатно виробляють і розповсюджують соціальну

рекламу, та на осіб, які передають свої майно і кошти іншим особам для

виробництва і розповсюдження соціальної реклами, поширюються пільги,

передбачені законодавством України для благодійної діяльності.

4. Засоби масової інформації – розповсюджувачі реклами, діяльність

яких повністю або частково фінансується з державного або місцевих

бюджетів, зобов’язані розміщувати соціальну рекламу державних органів та

органів місцевого самоврядування, громадських організацій безкоштовно в

обсязі не менше 5 відсотків ефірного часу, друкованої площі, відведених для

реклами.

5. Засоби масової інформації – розповсюджувачі реклами, що повністю

або частково фінансуються з державного або місцевих бюджетів, зобов’язані

надавати пільги при розміщенні соціальної реклами, замовниками якої є

178

заклади освіти, культури, охорони здоров’я, які утримуються за рахунок

державного або місцевих бюджетів, а також благодійні організації».

На важливість збільшення рівня екологічно орієнтованої соціальної

реклами наголошено також в Основних засадах (стратегії) державної

екологічної політики України на період до 2020 року, де в якості одного

завдання з досягнення стратегічних цілей визначено необхідність збільшення

частки екологічної інформації та соціальної реклами природоохоронного

спрямування, що регулярно поширюється засобами масової інформації: до

2015 року – на 15 відсотків, до 2020 року – на 30 відсотків, порівняно з

рівнем 2010 року. Крім того, частку реклами природоохоронного змісту на

національних теле- і радіостанціях зараховано до одного з показників

ефективності Стратегії.

Однак з метою уникнення декларативного характеру зазначених

правових норм доцільно було б поєднати вимоги цих двох законів,

закріпивши законодавчо положення про те, що частка соціальної реклами

природоохоронного спрямування не може становити менше ніж 15 відсотків

ефірного часу, друкованої площі, відведених для соціальної реклами.

Крім того, слід звернути на увагу й на фінансовий потенціал

стимулювання такої реклами, а також інших заходів щодо здійснення

екологічної освітньо-виховної діяльності в рамках реалізації економічного

механізму охорони навколишнього природного середовища.

Ефективність реалізації екологічних освіти та виховання безпосередньо

залежить від можливостей їх фінансування. Зважаючи на це, не можна

оминути проблему економіко-правового стимулювання щодо освітньо-

виховної компоненти екологічної політики. В. В. Костицький зазначає, що

саме економіко-правовий механізм охорони довкілля надає державній

політиці у цій сфері чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності,

загальнообов’язковості, сприяє належному врегулюванню відносин у галузі

екології, застосуванню превентивних, оперативних стимулівних і

примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання

179

природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення

екологічного законодавства. Він тісно пов’язаний та закономірно залежить

від економічної, політичної, правової, культурної систем суспільства, від

особливостей побудови та функціонування державного механізму, а також

від еколого-правової культури суспільства [74, с. 173].

Законом України «Про охорону навколишнього природного

середовища» в Розділі X «Економічний механізм забезпечення охорони

навколишнього природного середовища» закладено підвалини щодо

створення системи ефективного функціонування стимулювання

природоохоронної діяльності.

Зокрема, в ст. 41 Закону зазначається, що: «Економічні заходи

забезпечення охорони навколишнього природного середовища

передбачають:

а) взаємозв’язок усієї управлінської, науково-технічної та

господарської діяльності підприємств, установ та організацій з раціональним

використанням природних ресурсів та ефективністю заходів щодо охорони

навколишнього природного середовища на основі економічних важелів;

б) визначення джерел фінансування заходів щодо охорони

навколишнього природного середовища;

в) установлення лімітів використання природних ресурсів, скидів

забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище;

г) встановлення ставок екологічного податку;

д) надання підприємствам, установам і організаціям, а також

громадянам, податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними

маловідхідних, енерго- і ресурсоощадних технологій та нетрадиційних видів

енергії, здійсненні інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього

природного середовища;

е) відшкодування в установленому порядку збитків, завданих

порушенням законодавства про охорону навколишнього природного

середовища».

180

Якщо проаналізувати структуру зазначених економічних заходів у

контексті можливостей реалізації екологічних освіти та виховання, то можна

зробити висновок про те, що не всі елементи можуть бути безпосередньо

застосовані до них. Так, встановлення ставок екологічного податку навряд чи

прямо впливає на ефективність екологічної освітньо-виховної діяльності,

хоча опосередковано потребує включення відповідних питань до освітніх

програм підготовки фахівців залежно від їх спеціалізації. Те ж саме

стосується й відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства

про охорону навколишнього природного середовища метою якого є

насамперед притягнення порушника до відповідальності, компенсація

завданої шкоди, створення умов для відновлення порушеного стану, або

принаймні мінімізації негативних наслідків.

При цьому не можна повністю заперечувати виховний момент такого

елементу, оскільки притягнення до відповідальності має виховний ефект для

самого порушника, який відчуває на собі каральний вплив і в подальшому з

великою вірогідністю утримуватиметься від повторення подібних дій, а

також до інших суб’єктів, оскільки поширення інформації про притягнення

до відповідальності, стягнення коштів матиме наочно-демонстраційний та

інформаційний характер, який примушуватиме їх корегувати свою поведінку,

в тому числі під загрозою невідворотності покарання. Не випадково

М. В. Краснова, характеризуючи позитивну екологічну відповідальність,

наголошує: «виду еколого-правової відповідальності має відповідати

належний рівень морально-етичного ставлення кожного до природи як до

місця й утворення всього живого на Землі, принаймні такий, який існував у

поведінці праукраїнців та зберігся в окремих звичаях і традиціях нашого

народу» [81, с. 217].

Таким чином, безпосередньо на якість і можливості реалізації освітньо-

виховної діяльності в екологічній сфері впливатиме насамперед такий

елемент економічного механізму охорони навколишнього природного

середовища, як фінансування заходів щодо охорони навколишнього

181

природного середовища, яке відповідно до статті 42 Закону України «Про

охорону навколишнього природного середовища» здійснюється за рахунок

Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та

місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів

охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків та

інших коштів [146].

Розкриваючи питання ефективності економіко-правового

стимулювання в сфері екологічних освіти та виховання, необхідно

враховувати також думку В. Л. Сидор, яка зазначає: «Існуючий економіко-

правовий механізм землекористування не відповідає міжнародним підходам,

не дає й не може дати бажаного практичного ефекту для забезпечення

цільового, раціонального, ефективного використання земель. Зазначене

створило серйозні передумови для підриву економіки народногосподарських

об’єктів України, стало суттєвим фактором корупції, застою і зловживань у

земельній сфері» [165, с. 112]. Зважаючи на те, що економіко-правовий

механізм землекористування є складовою загального економіко-правового

механізму в сфері охорони навколишнього природного середовища, можна

констатувати, що зазначені проблеми притаманні також економіко-

правовому механізму в еколого-освітній та виховній діяльності, яка теж є

частиною останнього.

Однією з найбільших проблем фінансування природоохоронних

заходів наразі є ефективність витрачання фінансових засобів. Важлива роль у

цьому процесі належить фондам охорони навколишнього природного

середовища, різними рівнями джерел формування яких, відповідно до закону,

є кошти від сплати екологічного податку, грошових стягнень за шкоду,

заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього

природного середовища в результаті господарської та іншої діяльності,

цільових та інших добровільних внесків підприємств, установ, організацій і

громадян. Зазначені кошти розподіляються між фондами різних рівнів,

182

зокрема, Державним, Автономної Республіки Крим та місцевими фондами

охорони навколишнього природного середовища.

Слід зазначити, що кошти цих фондів можуть використовуватися

тільки для фінансового забезпечення здійснення природоохоронних заходів,

включаючи захист від шкідливої дії вод сільських населених пунктів та

сільськогосподарських угідь, ресурсоощадних заходів, у тому числі наукових

досліджень із цих питань, ведення державного кадастру територій та об’єктів

природно-заповідного фонду, а також заходів для зниження забруднення

навколишнього природного середовища та дотримання екологічних

нормативів і нормативів екологічної безпеки для зниження впливу

забруднення навколишнього природного середовища на здоров’я населення.

З метою забезпечення цільового використання цих коштів Кабінетом

Міністрів України було визначено перелік видів діяльності, що належать до

природоохоронних заходів, яким фактично затверджено види діяльності, що

можуть бути профінансовані за рахунок фондів охорони навколишнього

природного середовища. Окрему групу становлять заходи у сфері науки,

інформації та освіти, підготовка кадрів, екологічна експертиза, організація

праці, забезпечення участі у діяльності міжнародних організацій

природоохоронного спрямування, впровадження економічного механізму

забезпечення охорони навколишнього природного середовища.

До цієї групи Кабінетом Міністрів України зараховано такі заходи:

«76. Запровадження та обслуговування функціонування державної системи

моніторингу навколишнього природного середовища, автоматизованих

геоінформаційних систем та приладів, у тому числі впровадження технологій

дистанційного зондування Землі із застосуванням засобів автоматизації та

геоінформаційних систем.

77. Розроблення державних цільових і регіональних екологічних

програм.

78. Наукові дослідження, проектні та проектно-конструкторські

розроблення, що охоплюють зазначені у переліку природоохоронні заходи.

183

79. Розроблення екологічних стандартів і нормативів.

80. Проведення науково-технічних конференцій і семінарів, організація

виставок, фестивалів та інших заходів щодо пропаганди охорони

навколишнього природного середовища, видання поліграфічної продукції з

екологічної тематики, створення бібліотек, відеотек, фонотек тощо.

81. Організація і здійснення робіт з екологічної освіти, підготовки

кадрів, підвищення кваліфікації та обміну досвідом роботи працівників

природоохоронних органів.

82. Проведення екологічної експертизи.

83. Утримання та оснащення природоохоронних організацій

приладами, обладнанням і спеціальними транспортними засобами, зміцнення

матеріально-технічної бази спеціально уповноваженого центрального органу

виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища,

його урядових і територіальних органів, а також установ та організацій, що

належать до сфери його управління.

84. Забезпечення участі у діяльності міжнародних організацій

природоохоронного спрямування, у тому числі сплата членських внесків.

85. Упровадження економічного механізму забезпечення охорони

навколишнього природного середовища» [110].

Таким чином, безпосередньо питання освітньо-виховної діяльності

можуть бути профінансовані відповідно до пунктів 80 (проведення науково-

технічних конференцій і семінарів, організація виставок, фестивалів та інших

заходів щодо пропаганди охорони навколишнього природного середовища,

видання поліграфічної продукції з екологічної тематики, створення бібліотек,

відеотек, фонотек тощо) та 81 (Організація і здійснення робіт з екологічної

освіти, підготовки кадрів, підвищення кваліфікації та обміну досвідом роботи

працівників природоохоронних органів).

Необхідно наголосити, що реалізація цих двох зазначених пунктів має

певні проблеми. Так, пункт 81 безпосередньо стосується організації та

здійснення робіт екологічної освіти, але при цьому в кінці речення

184

зазначається «працівників природоохоронних органів». У зв’язку з цим

виникає питання: чи стосується дане словосполучення всього пункту чи

тільки слів «обміну досвідом роботи»? Подібна нечіткість, намагання одним

пунктом максимально охопити декілька різнопланових явищ фактично може

нівелювати можливості фінансування за рахунок коштів фондів охорони

навколишнього природного середовища цілого ряду еколого-освітніх заходів.

Наприклад, можливості фінансування курсів, спрямованих на підвищення

професійного рівня, застосування новітніх знань та технологій з еколого-

правової тематики професорсько-викладацького складу ВНЗ або вчителів, які

аж ніяк не є працівниками природоохоронних органів. Те ж саме стосується

фінансування проведення відповідних курсів для студентів різних ВНЗ, які

сприятимуть підвищенню рівня їх екологічних знань.

Щодо пункту 80 постанови, то він вочевидь спрямований на

підвищення екологічної свідомості, тобто фактично на реалізацію

екологічного виховання населення. Звертає увагу на себе й той факт, що це

один із небагатьох пунктів, який дає можливість його розширеного

тлумачення внаслідок застосування слова «тощо». Водночас у постанові не

конкретизується мета цих заходів, якою вочевидь є формування екологічної

свідомості населення.

Зважаючи на вищевикладене, вбачаємо за доцільне з метою

забезпечення більш широких можливостей фінансування освітньо-виховної

діяльності в екологічній сфері внести зміни до Переліку видів діяльності, що

належать до природоохоронних заходів, виділивши ці питання в окремий

пункт, у такий спосіб забезпечивши можливість їх фінансування за рахунок

коштів фондів охорони навколишнього природного середовища.

Зокрема, пропонується викласти пункт 80 у такій редакції: «Організація

та проведення екологічних освітньо-виховних заходів спрямованих на

підвищення екологічної свідомості населення, формування екосистемного

світогляду, утвердження екологічного імперативу, в тому числі проведення

науково-технічних конференцій і семінарів, організація виставок, фестивалів

185

та інших заходів щодо пропаганди охорони навколишнього природного

середовища, видання поліграфічної продукції з екологічної тематики,

створення бібліотек, відеотек, фонотек тощо, курсів з екологічної освіти,

еколого-освітніх заходів, функціонування еколого-ресурсних центрів, центрів

та курсів з екологічної освіти, створення та розповсюдження соціальної

реклами з екологічної тематики».

Висновки до розділу

1. Сучасний період розвитку суспільства, а також правової системи

беззаперечно проходить зі значним домінуванням концепції прав людини, її

перманентного розвитку, адаптації, трансформації, впливом на всі суспільно-

політичні процеси, що відбуваються. При цьому слід ураховувати й те, що

зазначені процеси мають багатоаспектний і різновекторний характер, вони

спрямовані на широке коло суб’єктів та постійно розширюються. Зазначені

тенденції особливо яскраво виявляються у процесі розвитку відносно нових

правових явищ, галузей, інститутів, до яких, безумовно, належить екологічне

право.

2. Базисними позиціями під час дослідження екологічних освіти та

виховання мають стати загальні підходи, за яких вони сприймаються як

невід’ємна частина прав людини, продовження прав людини на освіту,

виховання, безпечне довкілля, а також інших соціально-культурних прав.

3. Право на екологічну освіту належить до природних прав людини і, в

такий спосіб, виступає в якості стандарту, певного силового поля або

каркасу, який повинен визначити подальші заходи їх реалізації. Створення

механізму реалізації природних прав передбачає переведення їх у право

позитивне, трансформацію ідеї в конкретний правовий припис. Крім того,

реалізація природних екологічних прав є формою реалізації громадського

екологічного інтересу, обмеження «свавілля» держави та залежності від неї

реалізації цього права. У той же час доводиться констатувати, що зазначені

186

ідеї наразі ще не стали правовими нормами, що, в свою чергу, хибно

відбивається на можливостях їх забезпечення.

4. З метою забезпечення юридичної визначеності, врахування останніх

тенденцій щодо закріплення та розвитку екологічних прав людини в Законі

України «Про охорону навколишнього природного середовища» слід

відмовитись від словосполучення «екологічні права громадян України», а

застосовувати «екологічні права людини», що забезпечить як більш широку

сферу правозастосування, так і фактично лексико-лінгвістичне

програмування науковців, фахівців у галузі права, політиків, громадян тощо,

до широкого сприйняття цієї статті, а також засад її реалізації.

5. Недоліком у контексті екологічної освіти слід визнати те, що, не

зважаючи на визначення права на отримання екологічної освіти в переліку

екологічних прав громадян, наступні статті Розділу ІІ «Екологічні права та

обов’язки громадян»: «Гарантії екологічних прав громадян» (стаття 10),

«Захист прав громадян України у галузі охорони навколишнього природного

середовища» (стаття 11), «Обов’язки громадян у галузі охорони

навколишнього природного середовища» (стаття 12) жодним чином не

створюють підґрунтя для його реалізації. Отже, створюється певна

законодавча дихотомія, розірваність у правовому регулюванні, за якої не

можна очікувати не лише належного рівня правозастосування, але й взагалі

сприйняття важливості цієї складової формування еколого-правової ідеології.

6. Екологічне виховання слід зарахувати до переліку природних

екологічних прав людини, які повинні знайти своє відображення в

позитивному праві шляхом не тільки їх юридичного закріплення, але й

визначення гарантій їх реалізації, а також заходів щодо їх забезпечення.

Реалізація цього завдання має відбуватись шляхом внесення відповідних змін

до чинного екологічного законодавства, насамперед, Закону України «Про

охорону навколишнього природного середовища», а також у процесі його

подальшого розвитку, в тому числі у процесі його кодифікації.

187

7. Логічна структура побудови схеми реалізації екологічних прав

будується за схемою «право – обов’язок – гарантії». Саме за такою схемою

побудована реалізація конституційного права на безпечне довкілля:

а) закріплення права на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на

відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50 Конституції

України); б) встановлення обов’язку, що йому кореспондує «кожен

зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,

відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66 Конституції України);

в) закріплення гарантій дотримання цього права та виконання обов’язку

шляхом визначення відповідальної особи «забезпечення екологічної безпеки

і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання

наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу,

збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави» (ст. 16

Конституції України).

8. Розглядаючи право на екологічні освіту та виховання як природне

право людини, яке кореспондує насамперед реалізації права на безпечне

довкілля, виступаючи одночасно як форма його розвитку, гарантії реалізації

та забезпечення цього права, виникає питання про необхідність забезпечення

в національному законодавстві невід’ємних елементів реалізації такого

права. При цьому слід ураховувати, що на міжнародному рівні право на

екологічні освіту та виховання на сучасному етапі окремо не виділяються, а

розглядаються в контексті вже існуючих доктрин права на безпечне довкілля

та право на освіту. Водночас подальша гуманізація суспільства, переважання

антропоцентричних підходів, коли не держави, а саме людина та її права

стають центром уваги науковців і нормотворців, з великою вірогідністю

призведуть до їх окремого виділення, причому не обов’язково на рівні

міжнародних конвенцій, а в процесі формування та діяльності органів влади,

судових установ тощо.

9. Якщо законодавець установив, що екологічна освіта є правом особи,

то відповідний обов’язок, який кореспондує цьому праву й повинен бути

188

зафіксований у законодавстві, з урахуванням традиції нормотворення в

еколого-правовій сфері, можна визначити так: громадяни зобов’язані

розширювати свій екологічний світогляд, оволодівати сучасними

екологічними знаннями та сприяти їх поширенню. Зазначений обов’язок у

такому вигляді пропонуємо включити до ст. 12 Закону України «Про охорону

навколишнього природного середовища».

10. Сучасний методологічний підхід щодо встановлення гарантій

реалізації права на екологічні освіту та виховання полягає у визначенні

відповідних цілей екологічної політики та встановлення заходів їх

досягнення у рамках реалізації екологічного управління. У такому разі в

якості гарантії реалізації екологічних прав громадян (у тому числі в освітньо-

виховних) необхідно розглядати діяльність органів екологічного управління

щодо забезпечення верховенства права, що передбачає перехід від норм-

декларацій до норм прямої дії, забезпечення встановлення не тільки

матеріальних норм, а також і процесуального порядку їх реалізації, створення

умов відшкодування не лише шкоди, завданої здоров’ю та майну громадян,

але й шкоди, завданої правам та інтересам громадян унаслідок невиконання

або неналежного виконання органами екологічного управління своїх

обов’язків щодо реалізації даного права. Таким чином, основний акцент

трансформації методологічних підходів до екологічних освіти та виховання в

системі екологічних прав людини передбачає не тільки їх декларативне

проголошення, але й створення дієвого ефективного механізму їх

забезпечення, який реалізується насамперед у процесі діяльності

уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування, а

також інших суб’єктів освітньо-виховного процесу (навчальних закладів

різного рівня, громадян та їх об’єднань, суб’єктів господарювання тощо).

11. Ефективність реалізації управління в галузі охорони навколишнього

природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення

екологічної безпеки безпосередньо залежить від якості його правового

забезпечення. Однією з причин, які призвели до кризового становища в

189

екологічній сфері, є те, що питання формування екологічної ідеології, в тому

числі в процесі реалізації екологічних освіти та виховання не стали

самостійним напрямком діяльності органів екологічного управління, не

отримали характеру його самостійної функції, не зважаючи на наявність усіх

передумов для цього.

12. Організація екологічних освіти та виховання розглядається як

самостійний, постійний напрям діяльності органів екологічного управління,

отже, має всі ознаки функції екологічного управління. Невідповідність між

встановленням напрямків діяльності органів управління різного рівня

негативно позначається на стані реалізації цих повноважень. Проблемне

становище поглиблюється ще й тим, що в процесі реформування галузевих

органів екологічного управління фактично була втрачена цілісна структура

природоохоронних органів. Залишається недооціненою роль екологічних

освіти та виховання в якості функцій екологічного управління.

13. В сучасних умовах діяльність Міністерства екології та природних

ресурсів щодо проведення екологічної освітньо-виховної діяльності

зводиться лише до окремих заходів і не має системного характеру за

винятком екологічної освітньо-виховної роботи установ природно-

заповідного фонду

14. Окремі управлінські повноваження щодо забезпечення екологічних

освіти та виховання реалізується також Міністерством освіти і науки

України. Незважаючи на те, що в Положенні про це міністерство немає

жодної згадки про будь-які його завдання або повноваження саме щодо

екологічної складової освіти, воно періодично видає окремі нормативні акти

й навіть підписує міжнародні документи. У той же час необхідно

констатувати, що й діяльність цього міністерства носить епізодичний, не

системний характер, зводиться переважно до проведення різноманітних

олімпіад, конкурсів та інших заходів, які є або частиною освітнього процесу

(олімпіади, конкурси) або мають переважно ситуативний характер

190

(підтримка громадських ініціатив, організація тематичних «тижнів екології»,

«днів довкілля» тощо.

15. Розв’язання проблеми побудови ефективної системи екологічного

управління у сфері освіти та виховання лежить у площині закріплення

провідної ролі Міністерства екології та природних ресурсів у сфері

організації екологічних освіти та виховання. До повноважень зазначеного

міністерства в цій сфері необхідно зарахувати такі, як: а) визначення

основних засад здійснення екологічної освітньо-виховної діяльності;

б) організація розробки кваліфікаційних вимог для всіх посадових осіб,

діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів та призводить

до впливу на стан навколишнього природного середовища; в) забезпечення

реалізації прав людини на екологічні освіту та виховання. Зазначені

повноваження доцільно відобразити в Положенні про Міністерство екології

та природних ресурсів України.

16. З огляду на існуючу практику та наявність ресурсу для реалізації

освітньо-виховної (в тому числі екологічної) діяльності, необхідно

використовувати також інституційні можливості Міністерства освіти і науки

України, яке має значний вплив на систему формальної освіти, освітні

навчальні заклади. Таким чином, Міністерство освіти і науки України

повинно здійснювати координаційні повноваження щодо забезпечення

реалізації екологічної освітньо-виховної діяльності у процесі отримання

формалізованої освіти, формування екологічної компетентності та культури

на кожному етапі освітньої діяльності від дошкільної до вищої освіти.

До повноважень міністерства в сфері забезпечення екологічної

освітньо-виховної діяльності необхідно зарахувати: забезпечення інтеграції

екологічних освіти та виховання у процес дошкільної, повної загальної

середньої, позашкільної, професійно-технічної і вищої освіти, інклюзивного

навчання та освіти протягом життя, наукових ступенів та вчених звань;

упровадження кваліфікаційних вимог в екологічній сфері під час підготовки

фахівців, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів і

191

призводить до впливу на стан навколишнього природного середовища;

забезпечення разом із Мінприроди реалізації прав громадян на екологічні

освіту та виховання; забезпечує організацію та проведення експертизи

навчальних програм, підручників і навчальних посібників для навчальних

закладів щодо забезпечення екологізації освіти, досягнення пріоритетів

сталого розвитку.

17. З метою привернення уваги до проблематики реалізації екологічних

освіти та виховання, заповнення прогалин у їх регулюванні було б доцільно

створити Міжвідомчу комісію з питань екологічних освіти та виховання,

включивши до неї, крім представників цих двох міністерств, також

представників Міністерства аграрної політики та продовольства України,

Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністерства

інфраструктури України, Міністерства молоді та спорту України,

Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального

господарства України, інших зацікавлених центральних органів виконавчої

влади, представників громадськості та науковців. Одним із перших питань,

яке повинна визначити ця комісія, – підготовка Концепції екологічних освіти

та виховання в Україні.

18. З метою забезпечення уніфікованого підходу, методичної допомоги

у процесі прийняття відповідних рішень та їх реалізації необхідно

забезпечити розробку на рівні Міністерства екології та природних ресурсів

України, а також Міністерства освіти та науки України методичних

рекомендацій щодо розробки планів та програм у сфері реалізації

екологічних освіти та виховання або формування відповідних розділів

місцевих стратегій розвитку.

Крім того, передбачені заходи концентруються на структурних

підрозділах відповідних рад та їх виконавчих органів, фактично не

використовуючи потенціал громадськості, зацікавлених осіб, науковців, а

також промислових підприємств регіону, які значною мірою також

192

зацікавлені у створенні позитивного екологічного іміджу, професійного

навчання працівників, поширення позитивної практики, досягнень тощо.

19. У сучасних умовах є всі підстави для визначення екологічних освіти

та виховання як самостійного напрямку діяльності підприємств, установ і

організацій. Зазначена діяльність здійснюється суб’єктами виробничого

управління на добровільних засадах, з урахуванням власних та галузевих

стандартів для досягнення цілей виробничої екологічної політики щодо

формування систем екологічного менеджменту, забезпечення позитивного

екологічного іміджу, підвищення інвестиційної та економічної

привабливості, забезпечення конкурентоспроможної продукції тощо.

20. Ефективна, фахова та професійна діяльність у будь-якій сфері

можлива виключно за умови її здійснення особами, які мають належний

рівень теоретичних знань та практичних навичок їх застосування. Особливо

це стосується здійснення своїх функції та повноважень органами державної

влади й місцевого самоврядування, забезпечення функціонування інституцій,

які покликані забезпечити дотримання та реалізацію публічних інтересів,

збереження спільного надбання яким, безперечно, є довкілля та його

компоненти.

21. Існує нагальна потреба щодо інтеграції еколого-правової складової

до системи правової освіти населення, включення до складу координаційно-

методичних рад з правової освіти населення різного рівня представників

природоохоронних органів державної влади, а також неурядових організацій

відповідного спрямування, виділення відповідних аспектів у переліку питань,

що контролюються під час перевірки стану правової освіти.

22. Сучасна система оцінки знань, набутих особами під час вивчення

юридичних дисциплін, жодним чином не враховує еколого-правову складову,

що, в свою чергу, може потягнути кардинальний перегляд робочих планів і

програм, зменшення дисциплін еколого-правового спрямування та суміжних

із ними дисциплін, формування у студентів сприйняття цих дисциплін як

чогось непотрібного, зайвого, надуманого, що не має юридичної цінності та

193

значення, а в подальшому підсилення еколого-правового нігілізму. Наразі

екологічна складова освітньо-виховного процесу залишається фактично

факультативною, відбувається перманентне зменшення навчальних годин на

викладання навчальних дисциплін еколого-правового блоку, заходи, які

проводяться у сфері екологічного виховання, не мають системного

характеру, проводяться епізодично (наприклад, День довкілля). При цьому

ситуація не змінюється в процесі запровадження та проведення зовнішнього

незалежного оцінювання, що, в свою чергу, не може не позначатись

негативно на формуванні екологічної свідомості майбутнього фахівця.

23. Необхідно забезпечити можливість уніфікації навчальних планів і

програм провідних юридичних навчальних закладів, визначити питому вагу

дисциплін еколого-правового спрямування в загальній структурі дисциплін,

що викладаються, забезпечити можливість запровадження спеціалізованих

магістерських програм та відповідних спецкурсів з урахуванням спеціалізації

студентів, а також забезпечити включення питань з екологічного права до

програм вступних випробувань до магістратури, а в подальшому, єдиного

випускного іспиту для фахівців-юристів.

Крім того, навчальні заклади повинні забезпечувати відповідну

складову діяльності юридичних клінік, програм практик, створювати

можливості для реалізації інших форм освітньої діяльності (функціонування

відповідних наукових гуртків, організацію та проведення спеціалізованих

наукових конференцій, круглих столів, конкурсів наукових робіт та

олімпіад).

24. Механізми формування кваліфікованого національного

суддівського корпусу з екологічних питань залишаються нереалізованими

належним чином, а також потребують свого розвитку. Аналіз змісту програм

оцінювання, включених питань та місця його розміщення свідчить про повне

несприйняття авторами програми сучасної системи юридичної науки,

розгляду екологічного права як єдиної галузі національного права, яка

комплексно регулює правовідносини у сфері використання природних

194

ресурсів і комплексів, охорони навколишнього природного середовища та

забезпечення екологічної безпеки.

25. У сучасних умовах наявність знань з екологічного законодавства

(природоохоронного, природоресурсного та з питань екологічної безпеки) не

входить до переліку знань і навичок претендентів, що перевіряються, що, в

свою чергу, не може не відбиватись як на процесі підготовки та демонстрації

знань претендентами, так і в подальшому на їх підході щодо значення

екологічного законодавства, його місця в системі національного

законодавства, пріоритетів екологічної безпеки тощо. Таким чином,

вважаємо за доцільне переглянути питання кваліфікаційного відбору суддів

та включити до тестової бази під час відбору кандидатів на посаду судді, а

також до програм підвищення кваліфікації діючих суддів, питання, пов’язані

зі знанням норм екологічного права як комплексної галузі права.

26. Екологічна складова як освітня, так і виховна, взагалі не є одним із

напрямків добору, підготовки та перепідготовки суддівського корпусу. Для

розв’язання цієї проблеми необхідно забезпечити співробітництво

Національної школи суддів України з провідними навчально-науковими

центрами з екологічної проблематики, такими як відділення екологічного,

господарського та аграрного права Національної академії правових наук

України, кафедри екологічного і земельного та аграрного права

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кафедри

екологічного і земельного та аграрного права Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, відділ проблем аграрного, земельного

та екологічного права Інститут держави і права ім. В. М. Корецького

Національної академії наук України тощо. Крім того, необхідно переглянути

відповідні плани та програми Національної школи суддів України з метою

формування у суб’єктів процесу підготовки суддів екологічно-свідомого

світосприйняття, передбачити проведення інших освітньо-виховних заходів,

а також діяльності щодо поширення знань у сфері еколого-правової

195

проблематики, їх популяризації, реального впровадження ідей сталого

розвитку в процес здійснення правосуддя.

27. Існує нагальна необхідність інтеграції еколого-правової складової

до системи правової освіти населення, включення до складу координаційно-

методичних рад з правової освіти населення різного рівня представників

природоохоронних органів державної влади, а також неурядових організацій

відповідного спрямування, виділення відповідних аспектів у переліку питань,

що контролюються під час перевірки стану правової освіти. Також є

необхідність провести ревізію питань кваліфікаційного відбору суддів і

включення до тестової бази під час відбору кандидатів на посаду судді, а

також до програм підвищення кваліфікації діючих суддів питань зі знання

норм екологічного права як комплексної галузі права. Аналогічні заходи

необхідно реалізувати й щодо проведення фахових випробувань інших

категорій юристів, зокрема, адвокатів та нотаріусів.

28. В національних умовах, коли екологічний нігілізм в Україні значно

посилюється питаннями економічної та політичної нестабільності,

необхідність розгляду екологічних освіти та виховання як самостійних

процесів залишається. Ця необхідність обумовлюється, насамперед,

відсутністю вже більше 25 років значного прогресу як у сфері правового

регулювання екологічних освіти та виховання, так і усталеної успішної

практики їх реалізації. При цьому, враховуючи значний вплив міжнародного

законодавства на національне, необхідність урахування найкращих практик

та стандартів у процесі його розвитку та інституалізації слід констатувати,

що дослідження питань екологічних освіти та виховання на міжнародному

рівні мають надзвичайно велике методологічне значення, однак на

національному рівні залишається потреба в створенні їх окремого режиму

правового регулювання, а не розчинення у великих міжнародно визнаних

концепціях.

29. Надзвичайно важливі питання у сфері регулювання екологічних

освіти та виховання залишаються наразі неврегульованими на рівні

196

законодавчого акта, що, в свою чергу, обумовлює пасивність, відсутність

зацікавленості органів управління різного рівня щодо їх упровадження в

процесі своєї діяльності. Одним зі способів розв’язання цих проблем має

стати потенційне прийняття Закону України «Про екологічні освіту та

виховання», який, у свою чергу, повинен виступати в якості спеціального

закону стосовно Законів України «Про охорону навколишнього природного

середовища» та «Про освіту», комплексно регулюючи порядок їх здійснення.

Однак вважаємо, що в умовах майже повної відсутності спеціального

правового регулювання екологічної освітньої-виховної діяльності прийняття

одразу Закону «Про екологічні освіту та виховання» передчасне, оскільки в

цих умовах важко спрогнозувати питання комплексного охоплення всієї

проблематики, структурно-системних зв’язків різних елементів у межах

закону, а також суміжного законодавства. Зважаючи на це, на першому етапі

було б доцільно прийняти на рівні Постанови Кабінету Міністрів України

«Концепцію екологічних освіти та виховання в Україні».

Тільки після формування засад екологічної освітньо-виховної

діяльності на рівні підзаконного акта, коли будуть сформовані її рамкові,

системотвірні засади, виявлені проблеми та шляхи їх розв’язання, можна

буде говорити про необхідність прийняття спеціального закону, положення

якого, як вбачається, повинні знайти своє відображення в процесі кодифікації

екологічного законодавства.

30. Структурно «Концепція екологічних освіти та виховання в Україні»

має включити такі елементи, як: 1) терміни у сфері екологічних освіти та

виховання та порядок їх застосування; 2) базові засади реалізації екологічних

освіти та виховання та місце майбутнього закону в системі екологічного

законодавства; 3) право на екологічну освіту та виховання в системі

екологічних прав громадян; 4) обов’язки громадян у сфері екологічних освіти

та виховання; 5) гарантії права на екологічну освіту та виховання;

6) управління у сфері екологічної освітньо-виховної діяльності, включаючи

визначення екологічних освіти та виховання як функції екологічного

197

управління, уточнення компетенції органів екологічного управління різного

рівня, засади взаємодії та координації діяльності; 7) форми реалізації

екологічної освітньо-виховної діяльності, в тому числі формальну й

неформальну екологічну освіту та виховання; 8) фінансування екологічної

освітньо-виховної діяльності; 9) засади юридичної відповідальності за

порушення законодавства в сфері екологічних освіти та виховання.

31. З метою уникнення декларативного характеру правових норм у

сфері соціальної реклами доцільно було б законодавчо закріпити положення

про те, що частка соціальної реклами природоохоронного спрямування не

може становити менше ніж 15 відсотків від ефірного часу, друкованої площі,

відведених для соціальної реклами.

32. Вбачаємо за доцільне для забезпечення більш широких

можливостей фінансування освітньо-виховної діяльності в екологічній сфері

внести зміни у Перелік видів діяльності, що належать до природоохоронних

заходів, виокремивши ці питання в окремий пункт, у такий спосіб

забезпечивши можливість їх фінансування за рахунок коштів фондів охорони

навколишнього природного середовища.

Зокрема, пропонується викласти пункт 80 у такій редакції: «Організація

та проведення екологічних освітньо-виховних заходів, спрямованих на

підвищення екологічної свідомості населення, формування екосистемного

світогляду, утвердження екологічного імперативу, в тому числі проведення

науково-технічних конференцій і семінарів, організація виставок, фестивалів

та інших заходів щодо пропаганди охорони навколишнього природного

середовища, видання поліграфічної продукції з екологічної тематики,

створення бібліотек, відеотек, фонотек тощо, курсів з екологічної освіти,

еколого-освітніх заходів, функціонування еколого-ресурсних центрів, центрів

та курсів з екологічної освіти, створення та розповсюдження соціальної

реклами з екологічної тематики.

198

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано

вирішення наукового завдання, що полягає у визначенні змісту, особливостей

та специфіки правового забезпечення екологічних освіти та виховання в

Україні. За результатами аналізу сучасних наукових напрацювань,

законодавства України та зарубіжного досвіду у сфері охорони довкілля,

сформульовано низку висновків, які мають теоретичне й практичне значення і

конкретизуються в таких положеннях:

1. Екологічні освіта, виховання та наука створюють ідеологічний

механізм охорони навколишнього природного середовища та є засобами

досягнення ефективності екологічного права. Цьому механізму належить

важливе місце в системі забезпечення ефективності екологічного права та

формування належного рівня екологічної свідомості. При цьому

аксіоматичним базовим засобом формування як індивідуальної, так і

суспільної свідомості є симбіоз освіти та виховання на всіх етапах

становлення особистості й соціуму.

2. Екологічна освіта – це діяльність навчальних закладів (у тому числі

дошкільних дитячих закладів, у системі загальної середньої, професійної та

вищої освіти, підвищення кваліфікації й перепідготовки кадрів), наукових

установ, закладів післядипломної освіти, яка є невід’ємною складовою

загальноосвітнього процесу й спрямована на формування в особи

комплексних, сучасних знань щодо закономірностей екологічних процесів, їх

розвитку в системі «людина-природа», а також навичок їх застосування у

процесі повсякденного життя, а також професійній діяльності.

3. Екологічне виховання – діяльність широкого кола осіб, спрямована

на формування в особи морально-етичних цінностей та орієнтирів, що

базуються на сучасній екологічній ідеології з метою формування екологічної

культури людини та її екологічного світогляду, забезпечення шанобливого

ставлення до природи, активної громадянської позиції, формування цілісної

199

картини світу, здатності приймати особисті рішення й нести за них

відповідальність, яка здійснюється протягом усього життя людини.

4. В сучасній доктрині екологічного права необхідно розглядати в

якості самостійного галузевого принципу екологічного права, який

орієнтований на реалізацію моделі сталого розвитку, формування його

ідеологічних засад, а також створення передумов для забезпечення дієвості

ідеологічного механізму екологічного права, такий принцип, як «формування

сучасної екологічної ідеології на засадах взаємної відповідальності держави

та суспільства (екологічного імперативу)», яким запропоновано доповнити

ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

До спеціальних (галузевих) принципів екологічних освіти та виховання

належать такі: а) забезпечення широкої співпраці суспільних інститутів у

процесі здійснення екологічної освітньо-виховної діяльності; б) гарантування

доступності екологічних освіти та виховання для громадян; в) підтримка

міжнародного співробітництва у сфері екологічних освіти та виховання;

г) обов’язковість оцінки рівня екологічних знань і морально-етичних якостей

у процесі добору, а також здійснення професійної діяльності особами,

діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів і призводить

до впливу на стан навколишнього природного середовища або передбачає

прийняття юридично-значущих рішень у цій сфері; д) державна підтримка

екологічної освітньо-виховної діяльності, їх системності та планування.

5. Екологічні освіта та виховання належать до переліку природних

екологічних прав людини, які мають знайти своє відображення в

позитивному праві шляхом не лише їхнього юридичного закріплення, але й

визначення гарантій їх реалізації, а також заходів щодо їх забезпечення, що

передбачає переведення їх у право позитивне, трансформацію ідеї в

конкретний правовий припис. З метою забезпечення юридичної визначеності,

врахування останніх тенденцій щодо закріплення та розвитку екологічних

прав людини в Законі України «Про охорону навколишнього природного

середовища» запропоновано відмовитись від словосполучення «екологічні

200

права громадян України», а застосовувати словосполучення «екологічні

права людини», що забезпечить як більш широку сферу правозастосування,

так і фактично лексико-лінгвістичне програмування науковців, фахівців у

галузі права, політиків, громадян тощо до широкого сприйняття цієї статті, а

також засад її реалізації. Також з метою подолання законодавчої дихотомії,

розірваності у правовому регулюванні, що полягає у відсутності

кореспондуючих правам обов’язків, за яких не можливо очікувати належного

рівня правозастосування запропоновано закріпити обов’язки громадян у цій

сфері.

6. Організація екологічних освіти та виховання є самостійним,

постійним напрямком діяльності органів екологічного управління, має всі

ознаки функції екологічного управління. Невідповідність між установленням

напрямків діяльності органів управління різного рівня негативно

позначається на стані реалізації цих повноважень. Проблемне становище

поглиблюється ще й тим, що в процесі реформування галузевих органів

екологічного управління фактично була втрачена цілісна структура

природоохоронних органів. Залишається недооціненою роль екологічних

освіти та виховання в якості функцій екологічного управління.

7. Розв’язання проблеми побудови ефективної системи екологічного

управління лежать у площині закріплення провідної ролі Міністерства

екології та природних ресурсів щодо організації екологічних освіти та

виховання. Однак при цьому з огляду на існуючу практику та наявність

ресурсу для реалізації освітньо-виховної (в тому числі екологічної)

діяльності необхідно використовувати також інституційні можливості

Міністерства освіти і науки України, оскільки в своїй діяльності вони

створюють значний організаційно-управлінський вплив на освітні заклади

різних рівнів. Запропоновано створити Міжвідомчу комісію з питань

екологічних освіти та виховання.

8. Екологічні освіта та виховання є самостійними напрямками

діяльності підприємств, установ та організацій, які здійснюються суб’єктами

201

виробничого управління на громадських засадах, з урахуванням власних та

галузевих стандартів з метою досягнення цілей виробничої екологічної

політики щодо формування систем екологічного менеджменту, забезпечення

позитивного екологічного іміджу, підвищення інвестиційної та економічної

привабливості, забезпечення конкурентоспроможної продукції тощо.

9. Сучасна система оцінки знань, набутих особами у процесі вивчення

юридичних дисциплін, жодним чином не враховує еколого-правову складову,

що, в свою чергу, може потягнути кардинальний перегляд робочих планів і

програм, зменшення дисциплін еколого-правового спрямування та суміжних

із ними дисциплін, формування у студентів сприйняття цих дисциплін як

чогось непотрібного, зайвого, надуманого, що не має юридичної цінності й

значення, а в подальшому – посилення еколого-правового нігілізму.

Зважаючи на це, необхідно забезпечити уніфікацію навчальних планів і

програм провідних юридичних навчальних закладів, визначити питому вагу

дисциплін еколого-правового спрямування в загальній структурі дисциплін,

що викладаються, забезпечити можливість запровадження спеціалізованих

магістерських програм і відповідних спецкурсів з урахуванням спеціалізації

студентів, а також забезпечити включення питань з екологічного права у

програми вступних випробувань до магістратури, та, в подальшому, єдиного

випускного іспиту для фахівців-юристів.

10. Наявність знань з екологічного законодавства (природоохоронного,

та з питань екологічної безпеки) не входить до переліку знань і навичок

претендентів на посаду судді, адвоката, нотаріуса тощо, які перевіряються. У

свою чергу, це не може не відбиватись як на процесі підготовки та

демонстрації знань претендентами, так і в подальшому на їх підході щодо

значення екологічного законодавства, його місця в системі національного

законодавства, пріоритетів екологічної безпеки тощо у процесі професійної

діяльності. Таким чином, запропоновано переглянути питання

кваліфікаційного відбору та включити до тестової бази під час відбору

кандидатів на посаду судді, адвоката, нотаріуса, а також до програм

202

підвищення їхньої кваліфікації, питання, пов’язані зі знанням норм

екологічного права як галузі права та забезпечити співробітництво з

провідними навчально-науковими центрами з екологічної проблематики.

11. Обґрунтовано необхідність прийняття «Концепції екологічних

освіти та виховання в Україні», затвердженої Постановою Кабінету Міністрів

України як передумову до подальшого прийняття спеціального Закону

України «Про екологічні освіту та виховання», який, у свою чергу, має

виступати в якості спеціального закону стосовно Законів України «Про

охорону навколишнього природного середовища» та «Про освіту»,

комплексно регулюючи порядок їх здійснення. У такий спосіб після

формування засад екологічної освітньо-виховної діяльності на рівні

підзаконного акта, коли будуть сформовані її рамкові, системні засади,

виявлені проблеми та шляхи їх розв’язання, можна буде говорити про

необхідність прийняття спеціального закону, положення якого, як вбачається,

повинні знайти своє відображення у процесі кодифікації екологічного

законодавства.

203

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Al Gore – Facts. URL: http://www.nobelprize.org/ nobel_prizes/peace/

laureates/2007/gore-facts.html

2. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия: Опыт философского

исследования. Москва: Статут, 1999. 712 с.

3. Алексєєва Є. А., Войтюк І. А., Шутяк С. В. та ін. Права людини та

охорона довкілля: навч.-метод. посіб. для тренерів (суддів-викладачів) /

за заг. ред. О. В. Кравченко. Львів: Манускрипт, 2016. 336 с.

4. Андрейцев В. І. Екологічне право і законодавство суверенної України:

проблеми реалізації державної екологічної політики: монографія.

Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2011. 373 с.

5. Андрейцев В. І. Новітні доктрини екологічного права України:

ретроспективний аналіз та погляд у майбутнє. Вища школа. 2010. № 5/6.

C. 25–46.

6. Анисимова А. В. Принципы экологического права: естественно-

правовые подходы. Legea si Viаta. 2014. № 9/2. С. 10–14.

7. Анісімова Г. В. Деякі питання співвідношення екологічних суб’єктивних

і природних прав та інтересів. Особистість. Суспільство. Право: зб.

наук. ст. та тез наук. повідом. за матеріалами Міжрегіон. конф., присвяч.

10-річчю Полтав. юрид. ін-ту. (м. Полтава, 15 берез. 2012 р.). Харків,

2012. С. 368–371.

8. Анісімова Г. В. Здійснення громадянами екологічних прав: автореф.

дис. ... канд. юрид. наук: Харків, 1996. 22 с.

9. Анісімова Г. В. Концепція природного екологічного права в Загальній

декларації прав людини. Проблеми законності. 2008. Вип. 99. С. 108–

117.

10. Анісімова Г. В. Принципи екологічного права: поняття та види. Правова

доктрина – основа формування правової системи держави: матеріали

Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та

204

обговоренню п'ятитом. моногр. «Правова доктрина України» (Харків,

20–21 листоп. 2013 р.). Харків: Право, 2013. С. 485–488.

11. Анісімова Г. В. Деякі особливості кореляції екологічних природних прав

та обов’язків. Вісник Харківського національного університету

ім. В. Н. Каразіна. Серія «Право». 2012. № 1034. С. 269–273.

12. Аракелян М. Р., Белый И. Л., Долгополова Л.Д. и др. Государственно-

правовое управление качеством окружающей среды: монография / Киев:

Изд. об. «Вища школа», 1983. 190 с.

13. Баб’як О. С., Біленчук П. Д., Чирва О. Ю. Екологічне право України:

навч. посібник. Київ: Атіка, 2000. 216 с.

14. Балашенко С. А. Государственное управление в области охраны

окружающей среды: монография. Минск: БГУ, 2000. 341 с.

15. Бандура О. О., Бублик С. А., Заінчковський М. Л. та ін. Філософія права:

навч. посіб. / за заг. ред. М. В. Костицького та Б. Ф. Чміля. Київ:

ЮрінкомІнтер, 2000. 336 с.

16. Битяк Ю. П., Колісник В. П., Любченко П. М. Правова культура в

умовах становлення громадянського суспільства: монографія / за ред.

проф. Ю. П. Битяка та доц. І. В. Яковюка. Харків: Право, 2007. 246 с.

17. Бобкова А. Г. Правовое обеспечение рекреационной деятельности:

монография. Донецк: Юго-Восток, 2000. 308 с.

18. Борейко В. Є., Шуміло О. М., Шеховцов В. В., Шуміло О. О. Екологічна

етика: навчальний посібник / за заг. ред. О. М. Шуміла. Харків: Право,

2015. 304 с.

19. Бредіхіна В. Л. Міжнародне визнання екологічних прав: від Загальної

декларації прав людини до сьогодення. Проблеми законності. 2008.

Вип. 99. С. 117–124.

20. Бредіхіна В. Л. Право громадян на безпечне навколишнє природне

середовище: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: Харків, 2005. 18 с.

21. Бринчук М. М. Принципы экологического права: монография. Москва:

Юрлитинформ, 2013. 207 с.

205

22. Бринчук М. М. Эколого-правовой механизм: понятие и сущность.

Астраханский вестник экологического образования. 2014. № 2 (28). С. 5–

16.

23. Будущее, которого мы хотим: Резолюция Генеральной ассамблеи ООН

от 24.07.2012 года. URL: http://daccess-dds-

ny.un.org/doc/UNDOC/LTD/N12/436/90/PDF/N1243690.pdf? OpenElement

24. В Україні розробили Дорожню карту освітніх реформ. URL:

http://osvita.ua/school/reform/48086/

25. Васильчук Ю. В. Экологическое воспитание как один из факторов

повышения эффективности реализации права граждан на благоприятную

окружающую среду. Современное право. 2014. № 7. С. 75-80

26. Васильчук Ю.В. Правовые основы экологического образования и

воспитания. Вестник ТвГУ. Серия: Право. 2017. № 1. С. 145-159.

27. Васюта О. А. Проблеми екологічної політики України в контексті

глобального розвитку: автореф. дис. … д-ра політ. наук. Київ, 2002. 38 с.

28. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) /

уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ, Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с.

29. Висоцька О. Є. Освіта для сталого розвитку: науково-методичний

посібник. Дніпропетровськ: Роял Принт, 2011. 200 с.

30. Возна Н. Г., Волошина В. Г. Екологічна освіта для сталого розвитку.

Наукові записки : зб. наук. пр. 2010. Вип. 10, ч. 1. С. 120–123.

31. Гамалюк Б. М. Оптимізація державно-управлінської діяльності із

забезпечення екологічних прав особи в Україні. Ефективність

державного управління. 2013. Вип. 36. С. 200–208.

32. Гвоздик П. О. Джерела екологічного права України: монографія. Київ:

Алерта, 2012. 304 с.

33. Герасимчук О. Л. Екологічне виховання в контексті сучасної парадигми

сталого розвитку. Інноваційні підходи до виховання студентської молоді

у вищих навчальних закладах: матеріали Міжнар. наук.-практ.

206

конференції (м. Житомир, 22-23 травня 2014 р.). Житомир: Вид-во ЖДУ

ім. І. Франка, 2014. С. 401–406.

34. Гетьман А. П. Екологічні функцїї органів державної влади та управління

за новою Конституцією України. Тридцать лет с экологическим правом.

Харьков: Кроссроуд, 2013. Ч. 2, разд. IV. С. 172–173.

35. Гетьман А. П. Методологічні засади становлення правових основ

охорони довкілля. Право України. 2011. № 2. С. 11–19.

36. Гетьман А. П. Організаційно-правовий механізм охорони

навколишнього природного середовища. Проблеми законності. 2014.

Вип. 125. С. 119–128.

37. Гетьман А. П. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля як

природне право людини. Тридцать лет с экологическим правом.

Харьков: Кроссроуд, 2013. Ч. 2, разд. II. С. 119–121.

38. Гетьман А. П. Становлення та розвиток інституту екологічних прав

людини у законодавстві України. Правова система України: історія,

стан та перспективи: у 5 т. Харків, 2008. Т. 4: Методологічні засади

розвитку екологічного, земельного, аграрного та господарського права,

підрозд. 2.3. С. 185–219.

39. Гетьман А. П. Термінологія екологічного законодавства: методологічні

засади та перспективи уніфікації. Правова система України: історія,

стан та перспективи: у 5 т. Харків, 2008. Т. 4: Методологічні засади

розвитку екологічного, земельного, аграрного та господарського права,

підрозд. 2.7. С. 260–272.

40. Гетьман А. П., Зуєв В. А. Екологічне право: роздуми про його витоки та

перспективи розвитку. Проблеми законності. 2017. Вип. 137. С. 75–91.

41. Гетьман А. П., Зуєв В. А. Формування еколого-правової науки:

ресурсний аспект та проблеми його інтеграції. Проблеми законності.

2016. №132. С. 104–123.

207

42. Гетьман А. П., Костицький В. В. Екологічні права громадян як основа

конституційного закріплення екологічної функції держави. Малий і

середній бізнес (право, держава, економіка). 2011. № 1/2. С. 3–8.

43. Гетьман А. П., Соколова А. К., Анісімова Г. В. та ін. Правова охорона

довкілля: сучасний стан та перспективи розвитку: монографія / за ред.

А. П. Гетьмана. Харків: Право, 2014. 784 с.

44. Голиченков А. К. Экологическое право и земельное право России.

Методические материалы: учебное пособие. Москва: Издательский Дом

«Городец», 2006. 384 с.

45. Голиченков А. К. Экологическое право России: словарь юридических

терминов. Москва: Городец, 2008. 204 с.

46. Гончаренко Г. Є., Совгіра С. В. Словник-довідник сучасних екологічних

та природоохоронних термінів. Київ: Наук. світ, 2010. 67 с.

47. Гор Альберт. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух. Київ:

Інтелсфера, 2001. 404 с.

48. Грегуль Г. Вимоги до юридичних термінів. Проблеми Української

термінології. 2008. Вип. 620. С. 294–297.

49. Грицкевич С. Г. Конституційні екологічні права людини й громадянина

та їх забезпечення органами внутрішніх справ: автореф. дис. … канд.

юрид. наук. Київ, 2002. 18 с.

50. Давиденко І. В. Екотуризм як складова екологічного виховання

студентів. Науковий вісник. Одеський державний економічний

університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки:

економіка, політологія, історія. 2008. № 17 (73). С. 108–118.

51. Дніпропетровська обласна комплексна програма (стратегія) екологічної

безпеки та запобігання змінам клімату на 2016 – 2025 роки (зі змінами):

затв. рішенням Дніпропетровської обласної ради від 21.10.2015 № 680-

34/VI. URL: http://oblrada.dp.gov.ua/oficiyni-documenti/rishennia-6-

sklykannia/

208

52. Душенко К. В. Мысли и изречения древних с указанием источника:

Древние греки. Древние римляне. Библия. Учителя Церкви. Мудрецы

Талмуда. 2-е изд., испр. Москва: ЭКСМО, 2003. 800 с.

53. Єрмоленко В. М. Сучасні джерела і форми аграрного права. Науковий

вісник нац. університету біоресурсів і природокористування України.

2011. № 165. Ч. 2. С. 77–83.

54. Жмудь В. А. Значение принципа бритвы Оккама для формирования и

селекции научных гипотез. Автоматика и программная инженерия.

2013. № 2 (4). С. 95–104.

55. Задорожня Г. В. Забезпечення конституційного права людини і

громадянина на безпечне довкілля. Юридичний вісник. 2008. № 4(9).

С. 59–62.

56. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»:

наук.-практ. комент. / О. М. Шуміло (гол. ред.) та ін. Харків: Фактор,

2006. 592 с.

57. Зуєв В. А. Організаційно-правові аспекти природокористування та

охорони навколишнього природного середовища: дис. … кан. юрид.

наук. Харків, 2003. 215 с.

58. Зуєв В. А. Термінологія екологічного права: значення та перспективи

існування окремих понять. Вісник Університету внутрішніх справ. 2000.

Спецвипуск. С. 271–274.

59. Зуєв В. А. Правовий аналіз прав громадян у сфері поводження з

відходами в контексті Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод і діяльності Європейського суду з прав людини

щодо її реалізації. Вісник Академії митної служби України. Серія:

«Право». 2013. № 2 (11). С. 68–72.

60. Іншин М. І., Щербина В. І. Ідеологічні основи сучасного трудового

права України: монографія. Харків: Діса плюс, 2016. 328 с.

61. Каракаш І. І. Екологічні права та обов’язки людини і громадянина,

гарантії їх реалізації та забезпечення захисту. Правовое регулирование

209

аграрно-земельных и природоресурсово-экологических отношений: сб.

избр. ст., докл. и рец. (1997-2007). Одесса: Феникс, 2007. С. 259–264.

62. Кобецька Н. Р. Екологічні права громадян України : автореф. дис. ...

канд. юрид. наук. Київ, 1998. 17 с.

63. Кодекс законів про працю України: Закон України від 10.12.1971 р.

Відомості Верховної Ради УРСР. 1971. Додаток до № 50. Ст. 375.

64. Колодій А. М. Конституція і розвиток принципів права України

(методологічні питання): дис. … д-ра юрид. наук. Київ, 1998. 391 с.

65. Комплексна програма «Освіта Одещини» на 2015-2018 роки: затв.

рішенням Одеської обласної ради від 23.12.2014 року № 1261-VI. URL:

http://oblrada2.odessa.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&

id=5092%3A----l-r--2015-2018-&catid=177&Itemid=185&lang=uk

66. Комплексна Програма охорони навколишнього природного середовища

в Харківській області на 2009-2013 та перспективу до 2020 року: затв.

рішенням Харківської обласної ради від 29.10.2009 року № 1413-V.

URL: http://www.ts.lica.com.ua/?p=0&base=77&menu=366917&id=1559

67. Комплексна програма розвитку освіти м. Харкова на 2011-2017 роки (зі

змінами): затв. рішенням Харківської міської ради від 22.12.2010 року

№ 47/10. URL: http://old.city.kharkov.ua/uk/document/pro-zatverdzhennya-

kompleksnoyi-programi-rozvitku-osviti-m-harkova-na-2011-2015-roki-

42687.html

68. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі

прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються

довкілля від 25.06.1998 р. Офіційний вісник України. 2010. № 33.

Ст. 1191.

69. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості

Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

70. Концепція екологічної освіти України: затв. рішенням Колегії

Міністерства освіти і науки України від 20.12.2001 р. № 13/6-19. URL:

210

http://shkola.ostriv.in.ua/publication/code-148B3B2021C2C/list-

B407A47B26

71. Концепція національної екологічної політики України на період до 2020

року: схвал. розпорядженням Кабінету Міністрів України від

17.10.2007 р. № 880-р. Офіційний вісник України. 2007. № 79. Ст. 2961.

72. Концепція патріотичного виховання особового складу органів і

підрозділів Державної служби України з надзвичайних ситуацій: затв.

наказом Державної служби України з надзвичайних ситуацій від

23.06.2014 р. № 335. URL: http://www.dsns.gov.ua/files/2014/7/1/d.pdf

73. Коршунова І.М., Черкашина М.К. Щодо напрямів екологізації

юридичної освіти в Україні. Проблеми та перспективи формування

національної гуманітарно-технічної еліти : зб. наук. пр. / ред. Л. Л.

Товажнянський, О. Г. Романовський. Харків : НТУ «ХПІ», 2015. Вип. 42

(46) : матер. міжнар. наук.-практ. конф. : «Ідеї академіка Івана Зязюна у

працях його учнів і соратників», 14-15 травня 2015 р. С. 178-191.

74. Костицький В. В. Екологія перехідного періоду: право, держава,

економіка (економіко-правовий механізм охорони навколишнього

природного середовища в Україні): монографія. Київ, ІЗП і ПЗ, 2003.

772 с.

75. Костицький В. В. Економіко-правовий механізм охорони

навколишнього природного середовища: теорія та практика : автореф.

дис ... д-ра юрид. наук. Київ, 2004. 52 с.

76. Костицький В. В. Міжнародно-правовий екологічний імператив у

конституціях сучасних держав як передумова ухвалення екологічної

конституції Землі. Міжнародне право навколишнього середовища: стан

та перспективи розвитку: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Київ,

23-24 вересня 2010 р.). Київ: ТОВ «Видавництво географічної літератури

«Обрії». С. 28–34.

77. Костицький В. В. Про необхідність третьої революційної зміни змісту

доктрини екологічного права. Від правової охорони природи Української

211

РСР до екологічного права України: збірник тез всеукр. наук.-практ.

конф., присвяч. пам. д. ю. н., проф. В. Л. Мунтяна з нагоди 95-річчя від

дня народж. (Київ, 26 трав. 2017 р.). Київський національний

університет імені Тараса Шевченка. Чернівці: Кондратьев А. В., 2017.

С. 209–213.

78. Котеньов О. Г. Принципи права природокористування: дис. … канд.

юрид. наук. Харків, 2016. 228 с.

79. Кравченко С. Н. Реализация права в охране окружающей среды

(социально-психологические условия): автореф. … дис. д-ра юрид. наук.

Харьков, 1991. 40 с.

80. Краснова М. В. Екологічне управління: науково-методологічні та

правові питання. Вісник Київського національного університету імені

Тараса Шевченка. Юридичні науки. 2016. № 2. С. 9–14.

81. Краснова М. В. Проблеми визначення поняття екологічної

відповідальності за законодавством України. Університетські наукові

записки. 2011. № 1. С. 216–222.

82. Краснова М. В. Гарантії реалізації права громадян на екологічну

інформацію: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 1997. 16 с.

83. Краткий психологический словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского и

М. Г. Ярошевского. Москва: Политиздат, 1985. 431 с.

84. Крисаченко В. С. Екологічна культура: теорія і практика: навч. посібник.

Київ: Заповіт, 1996. 352 с.

85. Крисаченко В. С., Хилько М. І. Екологія. Культура. Політика:

Концептуальні засади сучасного розвитку: монографія. Київ: «Знання

України», 2002. 598 с.

86. Кугай М. Мета та завдання екологічного виховання як педагогічної

категорії. Проблеми підготовки сучасного вчителя. 2014. № 10 (Ч. 1).

С. 2262–30.

212

87. Курняк Л. М. Екологічна культура: поняття та формування. Збірник

наукових праць Хмельницького інституту соціальних технологій

Університету «Україна». 2015. № 10. С. 48–51.

88. Курняк Л. М., Курняк О. А. Екологічне виховання студентів ВНЗ.

Збірник наукових праць Хмельницького інституту соціальних

технологій Університету «Україна». 2012. № 5. С. 109–114.

89. Лапина М. А. Экологическое право: учебное пособие для студентов

вузов. Москва: МИЭМП, 2010. 262 с.

90. Лизгаро В. Е., Макарова Т. И. Терминология экологического права:

проблемы единообразного понимания и подходов к унификации. Право

и демократия: сб. науч. тр. Минск: БГУ, 2006. Спец. вып. С. 164–173.

91. Лозанський В. Р. Екологічне управління в розвинутих країнах світу в

порівнянні з Україною. Харків: УкрНДІЕП, 2000. 68 с.

92. Лозо В. И. Правовые основы экологической стратегии Европейского

Союза (Концепция, программное обеспечение, систематизация и

комментарий действующего законодательства ЕС): монография.

Харьков: Право, 2008. 368 с.

93. Мануйло Є. М. Формування моральної та правової культури майбутніх

фахівців права. Суспільство, людина, право: сучасні дослідження

актуальних проблем: монографія / за ред. О. Г. Данильяна. Харків:

Право, 2014. Розд. 3, гл. 5. С. 275–295.

94. Медведєв К. В. Екологічні права громадян України: гарантії їх судового

захисту: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2012. 17 с.

95. Мельник Н. Б. Экологический императив. Философский словарь по

правам человека / ред. совет: А. В. Гайда (пред.) и др. 2-е изд., испр. и

доп. Екатеринбург: Издательство АМБ, 2007. 710с.

96. Мельничук О. Ф. Ознаки права людини на освіту: загальнотеоретичний

аналіз. Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2011. № 2. С.

124–127.

213

97. Меморандум про співпрацю у галузі викладання англійської мови,

економічної та екологічної освіти між Міністерством освіти і науки

України і Корпусом Миру США в Україні від 24.04.2009 р. URL:

http://mon.gov.ua/activity/mizhnarodni-zvyazki/spivpraczya-z-

mizhnarodnimi-organizacziyami/spivpraczya-z-mizhnarodnimi-

organizacziyami/korpus-miru-ssha.html

98. Микитюк М. Корпоративне екологічне управління як складова загальної

системи корпоративного управління організаціями. Українська наука:

минуле, сучасне, майбутнє. 2014. Вип. 19(2). С. 141–145.

99. Мін’юст хоче заборонити заочну освіту для юристів. URL:

http://ukrainepravo.com/news/ukraine/min-yust-khoche-zaboroniti-zaochnu-

osvitu-dlya-yuristiv-/

100. Мушак Н. Б. Концептуальні підходи до класифікації прав людини в

умовах глобалізаційних процесів. Часопис Київського університету

права. 2011. № 2. С. 298–301.

101. Національна парадигма сталого розвитку України / за заг. ред. академіка

НАН України, д.т.н., проф., засл. діяча науки і техніки України

Б. Є. Патона. Київ: Державна установа «Інститут економіки

природокористування та сталого розвитку Національної академії наук

України», 2012. 72 с.

102. Національна програма правової освіти населення: затв. Указом

Президента України від 18.10.2001 р. № 992/2001. Офіційний вісник

України. 2001. № 43. Ст. 1921.

103. Невзоров Т. Б. Понимание значимости идеологического механизма

реализации экологического права. Вестник КемГУ. 2012. № 2 (50).

С. 236–239.

104. Нєпєіна Г. В. Освіта для сталого розвитку: витоки та перспективи.

Педагогіка. Наукові праці. Випуск 99. Том 112. С. 20–24.

105. Новообраним директором Національного природнього парку

«Тузловські лимани» став Віталій Чакіра. URL:

214

http://www.menr.gov.ua/press-center/news/123-news1/5552-novoobranym-

dyrektorom-natsionalnoho-pryrodnoho-parku-tuzlovski-lymany-stav-vitalii-

chakira

106. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля,

використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки:

затв. постановою Верховної Ради України від 5.03.1998 р. № 188/98-ВР.

Відомості Верховної Ради України. 1998. № 38-39. Ст. 248.

107. Павлова О В. Правові засади формування екологічної держави за участю

громадськості: дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2016. 222 с

108. Панов М. І. Проблеми формування понятійного апарату юридичної

науки: методологічні аспекти. Вісник Академії правових наук України.

Харків: Право, 2003. № 2-3 (33-34). С. 54–67.

109. Папа Римский Франциск. Энциклика Laudato si’ (О заботе об общем

доме). Москва: НО Издательство Францисканцев, 2015. 192 с.

110. Перелік видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів:

затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.1996 р. № 1147.

Зібрання постанов Уряду України. 1996. № 18. Ст. 505.

111. Перелік типів позашкільних навчальних закладів: затв. постановою

Кабінету Міністрів України від 6.05.2001 р. № 433. Офіційний вісник

України. 2001. № 20. Ст. 847.

112. Петров А. А. Никита Николаевич Моисеев: монография. Москва: МСЦ

РАН, 2009. 54 с.

113. Піддубний О. Ю. Метод екологічного, природоресурсного права та

права екологічної безпеки (на прикладі правового регулювання сфери

біотехнологій). Міжнародний науковий журнал «Інтернаука». Серія:

Юридичні науки. 2017. № 2. С. 50–54.

114. План заходів щодо поліпшення екологічної освіти, виховання населення,

стимулювання та пропаганди ощадливого використання води: затв.

розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.08.2003 р. № 537-р.

Офіційний вісник України. 2003. № 35. Ст. 1909.

215

115. План заходів щодо популяризації державних символів України,

виховання поваги до них у суспільстві: затв. розпорядженням Кабінету

Міністрів України від 7.12.2016 р. № 954-р. Урядовий кур'єр. 2016.

№ 247.

116. План складення кваліфікаційного іспиту особами, які пройшли

стажування в державній нотаріальній конторі або в нотаріуса, що

займається приватною нотаріальною практикою: затв. рішенням Вищої

кваліфікаційної комісії нотаріату від 3.07.2008 р. № 3. URL:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0003323-08

117. Погребняк С. П. Основоположні принципи права: дис. ... д-ра юрид.

наук. Харків, 2009. 433 c.

118. Позняк Е. В. Культурна функція екологічного права: від декларативності

до прийняття конкретних рішень. Вісник Національного університету

«Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Серія:

Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2012. № 3 (13).

С. 210–215.

119. Позняк Е. В. Проблеми екологічного виховання в Україні: філософсько-

правові підходи: збірник матеріалів Першого зібрання фахівців

споріднених кафедр з обговорення актуальних наукових проблем та

методики викладання аграрного, земельного, екологічного та

природоресурсного права у вищих навчальних закладах України

(м. Одеса, 9-10 вер. 2016 р.). Одеса: Юридична література, 2016. С. 187–

190.

120. Положення про Всеукраїнську науково-методичну раду з екологічних

освіти та виховання: затв. наказом Міністерства освіти і науки України

від 13.05. 2003 р. № 284. URL: http://ua-info.biz/legal/basere/ua-cmttqt.htm

121. Положення про екологічну освітньо-виховну роботу установ природно-

заповідного фонду: затв. наказом Міністерства екології та природних

ресурсів України від 26.10.2015 р. № 399. Офіційний вісник України.

2015. № 95. Ст. 3269.

216

122. Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України:

затв. Указом Президента України від 13.04.2011 р. № 452/2011.

Офіційний вісник України. 2011. № 29.Ст. 1258.

123. Положення про Міністерство освіти і науки України: затв. постановою

Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 р. № 630. Офіційний вісник

України. 2014. № 95. Ст. 2729.

124. Положення про порядок складення кандидатами на посаду судді

кваліфікаційного іспиту та методику його оцінювання: затв. рішенням

Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 10.07.2013 р. URL:

http://vkksu.gov.ua/ua/dobir-kandidativ-na-posadu-suddi-vpershe/documents-

pp/polozhenniasep

125. Положення про проведення єдиного фахового вступного випробування з

використанням організаційно-технологічних процесів здійснення

зовнішнього незалежного оцінювання для вступу для здобуття ступеня

вищої освіти магістра за спеціальністю 081 «Право» в 2017 році: затв.

наказом Міністерства освіти і науки України від 11.04.2017 р. № 579.

Офіційний вісник України. 2017. № 37. Ст. 1182.

126. Положення про центр, будинок, клуб еколого-натуралістичної творчості

учнівської молоді, станцію юних натуралістів: затв. наказом

Міністерства освіти і науки України від 10.05 2002 р. № 292. Офіційний

вісник України. 2002. № 23. Ст. 1139.

127. Положення про центр, будинок, клуб, бюро туризму, краєзнавства,

спорту та екскурсій учнівської молоді, туристсько-краєзнавчої творчості

учнівської молоді, станцію юних туристів: затв. наказом Міністерства

освіти і науки України від 19.12 2002 р. № 730. Офіційний вісник

України. 2003. № 2. Ст. 55.

128. Порядок проведення органами юстиції перевірок стану правової освіти:

затв. наказом Міністерства юстиції України № 3325/5 від 14.11.2011 р.

Офіційний вісник України. 2011. № 91. Ст. 3314.

217

129. Примірний перелік питань для іспиту громадян України, які бажають

пройти стажування в державних нотаріальних конторах або в нотаріусів,

що займаються приватною нотаріальною практикою: затв. рішенням

Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату від 13.02.2007 р. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0001323-07

130. Приходько В. В., Малий В. В., Галацька В. Л., Мироненко М. А.

Словник термінів і понять з педагогіки вищої школи: посібник.

Дніпропетровськ, 2005. 181 с.

131. Про висвітлення державними телерадіоорганізаціями у 2014 році

заходів, спрямованих на патріотичне виховання громадян: Рішення

Колегії Державного комітету телебачення і радіомовлення України від

28.10.2014 р. № 6/23. URL:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/FN006369.html

132. Про вищу освіту: Закон України від 01.07.2014 р. № 1556-VII. Офіційний

вісник України. 2014. № 63. Ст. 1728.

133. Про відхилення проекту Закону України про екологічну освіту: проект

Постанови Верховної Ради України від 22.04.2003 р. № 2309/П. URL:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=14868

134. Про День довкілля: Указ Президента України від 06.08.1998 р. № 855/98.

Урядовий кур’єр. 1998. № 153.

135. Про дошкільну освіту: Закон України від 11.07.2001 р. № 2628-III.

Відомості Верховної Ради України. 2001. № 49. Cт. 259.

136. Про екологізацію вищої освіти України з метою підготовки фахівців для

сталого розвитку: Рішення Колегії Міністерства освіти і науки від

27.11.2015 р. Протокол № 10/5-4 URL:

http://mon.gov.ua/content/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD

%D0%B8/2015/12/30/10-5-4.zip

137. Про екологічний аудит: Закон України від 24.06.2004 р. № 1862-IV.

Офіційний вісник України. 2004. № 29. Ст. 1948.

218

138. Про екологічну освіту: проект Закону України від 16.10.2002 р. № 2309.

URL:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=13302&pf35401

=2453

139. Про загальну середню освіту: Закон України від 13.05.1999 р. № 651-

XIV. Відомості Верховної Ради України. 1999. № 28. Cт. 230.

140. Про затвердження у новій редакції Програми складення

кваліфікаційного іспиту: затв. Рішенням Ради адвокатів України від

26.02.2016 р. № 68. URL:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS26306.html

141. Про міжвідомчу координаційно-методичну раду з правової освіти

населення при обласній державній адміністрації: Розпорядження голови

Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 25.02.2013 р.

№ Р-1-128/0/3-13. URL:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/DN130048.html

142. Про Національну доктрину розвитку освіти: Указ Президента України №

347/2002 від 17.04.2002 р. Офіційний вісник України. 2002. № 16. Ст. 860.

143. Про освіту: Закон України від 23.05.1991 р. № 1060-XII. Відомості

Верховної Ради УРСР. 1991. № 34. Cт. 451.

144. Про освіту: Закон України від 05.09.2017 р. № 2145-VIII. Офіційний

вісник України. 2017. № 78. Ст. 2392

145. Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України

на період до 2020 року: Закон України від 21.12.2010 р. № 2818-VI.

Відомості Верховної Ради України. 2011. № 26. Cт. 218.

146. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від

25.06.1991 р. № 1264-XII. Відомості Верховної Ради України. 1991. №

41. Ст. 546.

147. Про позашкільну освіту: Закон України від 22.06.2000 р. № 1841-III.

Відомості Верховної Ради України. 2000. № 46. Ст. 393.

219

148. Про Програму правової освіти населення України: Постанова Кабінету

міністрів України № 366 від 29.05.1995 р. Зібрання постанов Уряду

України. 1995. № 8. Cт. 198.

149. Про професійно-технічну освіту: Закон України від 10.02.1998 р.

№ 103/98-ВР. Офіційний вісник України. 1998. № 9. Ст. 319.

150. Про рекламу: Закон України від 03.07.1996 р. № 270/96-ВР. Відомості

Верховної Ради України. 1996. № 39. Ст. 181.

151. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 р. № 1402-

VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 31. Ст. 545.

152. Про фізичну культуру і спорт Закон України від 24.12.1993 р. № 3808-

XII. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 14. Ст. 80.

153. Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої

професії: проект Закону України від 28.09.2017 № 7147. URL:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=62613

154. Програма «Освіта міста Івано-Франківська. 2016-2020 роки»: затв.

рішенням Івано-Франківської міської ради від 28.01.2016 року № 19-3.

URL: http://www.namvk.if.ua/dt/30594/

155. Програма анонімного тестування для перевірки рівня загальних

теоретичних знань кандидата на посаду судді у сфері права: затверджена

рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 10.04. 2017

р. № 34/зп-17. URL: http://vkksu.gov.ua/ua/dobir-kandidativ-na-posadu-

suddi-vpershe/documents-pp/programa-anonimnogo-tiestuwannia-dlia-

pieriewirki-riwnia-zagalnich-tieorietitchnich-znan-kandidata-na-posadu-

suddi-u-sfieri-prawa/

156. Програма дій. Порядок денний на ХХІ століття (Agenda 21). Київ:

Інтелсфера, 2000. 360 с.

157. Програма розвитку освіти Львівщини на 2013-2016 роки: затв. рішенням

Львівської обласної ради від 26.04.2013 року № 726. URL:

http://gw1.oblrada.lviv.ua/rada/rishennialor.nsf/52889c345440ab40c2257b55

007e8f51/cdca2231fd5d12b4c2257b73002a764c?OpenDocument

220

158. Програма розвитку освіти Львівщини на 2017-2020 роки від 21.03.2017

року № 393. URL: http://www.oblrada.lviv.ua//document.php?doc_id/977

159. Програма розвитку освіти Миколаївської області на 2017-2021 роки:

затв. рішенням Миколаївської обласної ради від 22.12.2016 року № 3.

URL: http://mk-oblrada.gov.ua/index.php/2015-08-20-12-19-35/2015-09-02-

15-27-26/dokumenty/rishennya-mykolayivskoyi-oblasnoyi-rady/rishennia-

oblasnoi-rady-za-2016-rik/kh-sesiia-vid-22122016-

r/3/%D0%B4%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8Chttp://mk-

oblrada.gov.ua/index.php/2015-08-20-12-19-35/2015-09-02-15-27-

26/dokumenty/rishennya-mykolayivskoyi-oblasnoyi-rady/rishennia-oblasnoi-

rady-za-2016-rik/kh-sesiia-vid-22122016-

r/3/%D0%B4%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C

160. Програма розвитку освіти міста Рівного на 2017-2020 роки: затв.

рішенням Рівненської міської ради від 24.11.2016 року № 2002. URL:

http://www.city-

adm.rv.ua/RivnePortal/ukr/rada/SearchDecisionsOfRada.aspx

161. Размєтаєв С. В., Стрельник В. В. Історично-правові етапи розвитку

екологічного контролю та нагляду у сфері охорони надр. Екологічне

право в системі міждисциплінарних зв’язків: методологічні засади :

матеріали «круглого столу» (Харків, 4 грудня 2015 р.). Харків: Право,

2015. С. 162–165.

162. Рекомендація про виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння,

співробітництва і миру та виховання в дусі поваги прав людини і

основних свобод: Рекомендація ЮНЕСКО від 19.11.1974 р. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_863

163. Розовский Б. Г. Правовое стимулирование рационального

природопользования: монография. Киев: «Наукова думка», 1981. 238 с.

164. Саприкіна Л. М. Формування парадигми екологічно відповідального

споживання. Бізнес Інформ. 2013. № 7. С. 186–191.

221

165. Сидор В. Д. Економіко-правовий механізм землекористування в Україні:

проблеми та шляхи їх вирішення. Наше право. 2014. № 2. С. 109–143.

166. Слепченко А. А. Забезпечення права на екологічну освіту громадян в

Україні: дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2016. 230 с.

167. Словник-довідник сучасних екологічних та природоохоронних термінів /

укл.: Г. Є. Гончаренко, С. В. Совгіра. Київ: Наук. світ, 2010. 106 с.

168. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. 4-ое

изд., исправ. и доп. Москва: Советская энциклопедия, 1990. 1386 с.

169. Соколова А. К. Визначення системи принципів флористичного права.

Проблеми законності. 2012. Вип. 118. С. 86−94.

170. Соколова А. К. Правові аспекти державного управління в галузі охорони

вод і відтворення водних ресурсів. Проблеми законності. 2015. № 128.

С. 154–164.

171. Соколова А. К. Флористичне право України: проблеми формування та

розвитку: монографія. Харків: Право, 2009. 288 с.

172. Сорос Джордж. О глобализации. Москва: Эксмо, 2004. 224 с.

173. Старосуд И. Н. Проблемы трансформации методологических подходов к

экологическим образованию и воспитанию в системе экологических

прав человека. Legea si Viata. 2017. № 8. С. ХХ–ХХ.

174. Старосуд І. М. Екологічні освіта та виховання в системі ідеологічного

механізму екологічного права. Актуальні проблеми екологічних,

земельних та аграрних правовідносин: теоретико-методологічні й

прикладні аспекти: матеріали «круглого столу» (Харків, 5 груд. 2014 р.)

/ за заг. ред. А. П. Гетьмана. Харків: Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава

Мудрого, 2014. С. 218–220.

175. Старосуд І. М. Екологічні освіта та виховання як складові ідеологічного

механізму екологічного права. Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2014. Вип. 11 (2).

С. 62−64.

222

176. Старосуд І. М. Основні напрямки розвитку екологічної освіти в

контексті аналізу підсумкового документа Конференції Організації

Об’єднаних Націй з питань сталого розвитку (Ріо + 20). Сучасні науково-

практичні проблеми екологічного, земельного та аграрного

права: матеріали круглого столу (Харків, 6 грудня 2013 р.) / за заг. ред.

А. П. Гетьмана. Харків: Право, 2013. С. 328–331.

177. Старосуд І. М. Правові проблеми інтеграції екологічної освіти та

виховання в процес правової освіти населення. Теоретичні та

практичні аспекти реалізації екологічного, земельного, аграрного права

в умовах сталого розвитку України: матеріали «круглого столу»

(Харків, 2 груд. 2016 року) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. Харків: Право,

2016. С. 310–312.

178. Старосуд І. М. Правові проблеми реалізації соціальної реклами як

способу екологічної освіти та виховання. Вісник Академії митної

служби України. Серія: Право. 2013. № 2. С. 85–90.

179. Старосуд І. М. Проблеми реалізації екологічних цілей та пріоритетів в

процесі формування правника (на прикладі суддівського корпусу).

Актуальні проблеми розвитку права і держави в умовах міжнародних

інтеграційних процесів: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпро,

25 лист. 2016 р.). Дніпро: Університет митної справи та фінансів. 2016.

С. 193–195.

180. Старосуд І. М. Проблеми уніфікації правової термінології в сфері

екологічної освіти та виховання. Науковий вісник Херсонського

державного університету. Серія: «Юридичні науки». 2017. № 3. С. ХХ–

ХХ.

181. Старосуд І. М. Проблеми формування еколого-правової освіти як

складової загальної системи екологічної освіти та виховання. Правова

позиція. 2016. № 2. С. 129–138.

182. Старосуд І. М. Проблеми формування та реалізації державної політики в

сфері екологічного виховання та освіти на сучасному етапі. Актуальні

223

проблеми розвитку права і держави в умовах міжнародних

інтеграційних процесів: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф.

(Дніпропетровськ, 29 лист. 2013 р.). Дніпропетровськ: Академія митної

служби України. 2013. С. 188–189.

183. Старосуд І. М. Соціальна реклама, як засіб екологічних освіти та

виховання населення: організаційно-правові аспекти. Досвід і проблеми

інкорпорації, імплементації та адаптації екологічного законодавства:

матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 25 вересня

2013 р.). Дніпропетровськ: Національний гірничий університет,

2013. С. 190–193.

184. Старосуд І. М. Становлення концепції екологічної освіти і виховання в

міжнародних правових актах. Вісник Академії митної служби України.

Серія: «Право». 2014. № 2. С. 101−106.

185. Статівка А. М. Про екологічну освіту й інтегрований зв’язок

екологічного права з аграрним правом. Екологічне право в системі

міждисциплінарних зв’язків: методологічні засади: матеріали «круглого

столу» (Харків, 4 грудня 2015 р.). Харків: Право, 2015. С. 62–64.

186. Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка: навчально-

методичний посібник. Київ: ІЗМН, 1997. 232 с.

187. Стратегія розвитку Львівської області на період до 2020 року: затв.

рішенням Львівської обласної ради від 29.03.2016 року № 146. URL:

http://gw1.oblrada.lviv.ua/rada/rishennialor.nsf/52889c345440ab40c2257b55

007e8f51/8fe12725ec8bb339c2257f8c004861d8?OpenDocument

188. Стратегія розвитку Миколаївської області на період до 2020 року: затв.

рішенням Миколаївської обласної ради від 16.04.2015 року № 9. URL:

http://mk-oblrada.gov.ua/index.php/2015-08-20-12-19-35/2015-09-02-15-27-

26/7/1/2015/16-04-2015/r9-29-6-

zip/%D0%B4%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C

189. Структура апарату Міністерства екології та природних ресурсів України.

URL: http://www.menr.gov.ua/about/structure/103-struktura-ministerstva

224

190. Суєтнов Є. П. Сучасні тенденції екологізації освіти в Україні. Безпекове

інноваційне суспільство: взаємодія у сфері правової освіти та правового

виховання: матеріали міжнар. інтернет-конф. (Харків, 25 трав. 2016 р.).

Харків, 2016. С. 120–124.

191. Сурілова О. О. Екологічні права людини в Україні і Європейському

Союзі: порівняльний аналіз. Актуальні проблеми держави і права. 2005.

Вип. 25. С. 524–527.

192. Сяська І. О. Теоретико-методичні аспекти екологічної освіти і виховання

студентів педагогічних вузів. Вісник Чернігівського національного

педагогічного університету. Педагогічні науки. 2013. Вип. 110. С. 296–

299.

193. Тагієв С. Р. Обов’язки фізичних осіб в галузі охорони довкілля: автореф.

дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2009. 21 с.

194. Таксономічна характеристика анонімного тестування для перевірки

рівня загальних теоретичних знань кандидата на посаду судді у сфері

права у рамках складення відбіркового іспиту: затв. рішенням Вищої

кваліфікаційної комісії суддів України від 29.06.2017 р. № 63/зп-17.

URL: http://vkksu.gov.ua/ua/dobir-kandidativ-na-posadu-suddi-

vpershe/documents-pp/taksonomitchna-charaktieristika-anonimnogo-

tiestuwannia-dlia-pieriewirki-riwnia-zagalnich-tieorietitchnich-znan-

kandidata-na-posadu-suddi-u-sfieri-prawa/

195. Тітомир-Зотова О. С. Природно-правове розуміння права як ідейна

основа правового виховання. Науковий вісник Ужгородського

національного університету: Серія: Право. 2015. Т.1. Вип. 31. С. 47–50.

196. Тустановська І. В. Застосування права в галузі охорони довкілля в

Україні та США (порівняльний аналіз): дис… канд. юрид .наук. Львів,

1998. 180 с.

197. Управління у сфері охорони довкілля та природокористування в Україні:

проблеми та шляхи їх вирішення / за ред. О. Білобран. Київ: ВЕГО

«МАМА-86», 2003. 160 с.

225

198. Уркевич В. Ю. Про аграрне законодавство України. Проблеми

законності. 2008. Вип. 100. С. 218–225

199. Філяніна Н. М. Освіта для сталого розвитку: гуманітарна й екологічна

складові. Гуманітарний часопис. 2013. № 2. С. 93–99.

200. Фокин А. В. Экологические права и обязанности человека и гражданина

(теоретико-правовой аспект): дис. ... канд. юрид. наук. Волгоград, 2006.

179 с.

201. Хопкинс Ч., Маккеоун Р. Руководство и рекомендации по

переориентации педадгогического образования на решение задач

устойчивого развития. Технический документ № 2. Париж: ЮНЕСКО,

2005. 85 с.

202. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV.

Офіційний вісник України. 2003. № 11. Ст. 461.

203. Чаусова Л. Л. Принципы экологического права Украины: дис. … канд.

юрид. наук. Харьков, 1998. 159 с.

204. Чекавська Я. О. Правові засади впровадження в україні систем

екологічного менеджменту: дис… канд. юрид. наук. Київ, 2016. 207 с.

205. Черемнова А. І. Щодо визначення та змісту деяких екологічних прав

громадян. Актуальні проблеми держави і права. 2004. Вип. 22. С. 724–

727.

206. Шевель О. А. Роль освіти у формуванні екологічної культури.

Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. 2008.

№ 33. С. 33–41.

207. Шевчук В. Я., Саталкін Ю. М., Навроцький В. М. та ін. Екологічне

підприємництво: навчальний посібник. Київ: Мета, 2001. 191 с.

208. Шевчук В. Я., Саталкін Ю. М., Навроцький В. М. та ін. Екологічний

аудит: Посібник з екологічного менеджменту та аудиту. Київ: Символ-Т,

1997. 221 с.

226

209. Шемшученко Ю. С. Екологічна Конституція Землі: від ідеї до

практичного втілення. Вісник Національної академії наук України. 2007.

№ 9. С. 3–7.

210. Шемшученко Ю. С., Малышева Н. Р., Боголюбов С. А. и др. Советы

народных депутатов и охрана окружающей среды: монография / Отв.

ред. Ю. С. Шемшученко. Институт государства и права АН УССР. Киев:

Наукова думка. 1984. 254 с.

211. Шемшученко Ю. С., Малышева Н. Р., Ерофеев Н. И. и др.

Государственное управление охраной окружающей среды в союзной

республике / АН УССР. Ин-т государства и права. Киев: Наукова думка,

1990. 280 с.

212. Шемшученко Ю. С., Нагребельний В. П. Здобутки та перспективи

наукової діяльності відділення екологічного, господарського та

аграрного права. Вісник Національної академії правових наук України.

2013. № 2 (73). С. 223–231.

213. Шибко О. І. Екологічний імператив у системі соціальної

відповідальності суспільства. Схід. 2013. № 2 (122). С. 129–133.

214. Шиян В. И. Экологическое право: учебно-методическое пособие.

Москва: МГИУ, 2008. 208 с.

215. Шульга М. В. Естественное земельное право в системе прав человека.

Проблеми законності. 1998. Вип. 36. С. 117–126.

216. Элиас В. В. Образование в интересах устойчивого развития в

международных документах и соглашениях. Москва: «ЭКО–Согласие»,

2005. 142 с.

217. Юрченко Л. І. Екологічна політика як врахування складних взаємин

екологічної культури і екологічної безпеки. Мультиверсум.

Філософський альманах. 2008. Вип. 70. С. 192–200.

218. Яцишин Р. В. Міжнародне екологічне судочинство. Юридичний вісник.

Повітряне і космічне право. 2011. № 3. С. 14–18.

227

ДОДАТОК

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Наукові праці, в яких опубліковано основні результати дисертації:

1. Старосуд І. М. Правові проблеми реалізації соціальної реклами як

способу екологічної освіти та виховання. Вісник Академії митної служби

України. Серія: Право. 2013. № 2. С. 85-90. (Наукове фахове видання).

2. Старосуд І. М. Екологічні освіта та виховання як складові

ідеологічного механізму екологічного права. Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2014. Вип. 11(2). С. 62-

64. (Наукове фахове видання).

3. Старосуд І. М. Становлення концепції екологічної освіти і виховання

в міжнародних правових актах. Вісник Академії митної служби України.

Серія: Право. 2014. № 2. С. 101-106. (Наукове фахове видання).

4. Старосуд І. М. Проблеми формування еколого-правової освіти як

складової загальної системи екологічної освіти та виховання. Правова

позиція. 2016. № 2. С. 129-138. (Наукове фахове видання).

5. Старосуд І. М. Проблеми уніфікації правової термінології в сфері

екологічної освіти та виховання. Науковий вісник Херсонського державного

університету. Серія «Юридичні науки». 2017. № 3. С. 155-160. (Наукове

фахове видання, включено до міжнародної наукометричної бази Index

Copernicus International (Республіка Польща).

6. Старосуд И. Н. Проблемы трансформации методологических

подходов к экологическим образованию и воспитанию в системе

экологических прав человека. Legea si Viata. 2017. № 8. С. 136-140. (Наукове

періодичне видання іншої держави (Республіка Молдова) з напряму, з якого

підготовлено дисертацію).

228

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

7. Старосуд І. М. Соціальна реклама, як засіб екологічних освіти та

виховання населення: організаційно-правові аспекти. Досвід і проблеми

інкорпорації, імплементації та адаптації екологічного законодавства:

матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 25 вересня 2013 р.).

Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2013. С. 190-193.

8. Старосуд І. М. Основні напрямки розвитку екологічної освіти в

контексті аналізу підсумкового документу Конференції Організації

Об’єднаних Націй з питань сталого розвитку (Ріо + 20). Сучасні науково-

практичні проблеми екологічного, земельного та аграрного права: матеріали

круглого столу (Харків, 6 грудня 2013 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. Харків:

Право, 2013. С. 328-331.

9. Старосуд І. М. Проблеми формування та реалізації державної

політики в сфері екологічного виховання та освіти на сучасному етапі.

Актуальні проблеми розвитку права і держави в умовах міжнародних

інтеграційних процесів: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф.

(Дніпропетровськ, 29 лист. 2013 р.). Дніпропетровськ: Академія митної

служби України, 2013. С. 188-189.

10. Старосуд І. М. Екологічні освіта та виховання в системі

ідеологічного механізму екологічного права. Актуальні проблеми

екологічних, земельних та аграрних правовідносин: теоретико-

методологічні й прикладні аспекти: матеріали «круглого столу» (Харків, 5

груд. 2014 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. Харків: Нац. юрид. ун-т ім.

Ярослава Мудрого, 2014. С. 218-220.

11. Старосуд І. М. Проблеми реалізації екологічних цілей та

пріоритетів в процесі формування правника (на прикладі суддівського

корпусу).Актуальні проблеми розвитку права і держави в умовах

міжнародних інтеграційних процесів: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф.

229

(Дніпро, 25 лист. 2016 р.). Дніпро: Університет митної справи та фінансів,

2016. С. 193-195.

12. Старосуд І. М. Правові проблеми інтеграції екологічної освіти та

виховання в процес правової освіти населення. Теоретичні та практичні

аспекти реалізації екологічного, земельного, аграрного права в умовах

сталого розвитку України: матеріали «круглого столу» (Харків, 2 груд. 2016

року) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. Харків: Право, 2016. С. 310-312.