МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ КРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

ФОМІНА СВІТЛАНА ВАЛЕРІЇВНА

УДК 342.849.2

ГОЛОСУВАННЯ ЯК СТАДІЯ ВИБОРЧОГО

ПРОЦЕСУ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ:

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

12.00.02 – конституційне право; муніципальне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Стешенко Тетяна Віталіївна,

кандидат юридичних наук, доцент

Харків

2016

2

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………...……………………………........3

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВЧЕННЯ ПРО

ГОЛОСУВАННЯ ЯК СТАДІЮ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ..…………....10

1.1. Еволюція стадії голосування у світовій політико-правовій практиці…10

1.2. Поняття, ознаки та зміст голосування як стадії виборчого процесу......43

1.3. Структура стадії голосування та загальний порядок її проведення…...60

Висновки до розділу 1…………………………………...……………….........77

РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГОЛОСУВАННЯ

ЯК СТАДІЇ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ……………………………...….......80

2.1. Конституційно-правове регулювання стадії голосування у зарубіжних

країнах: форми (джерела), суб’єкти, об’єкти……………………….…….80

2.2. Конституційно-правові форми та способи участі виборця у

голосуванні………………..………...…………...……….………………..100

Висновки до розділу 2……………………….…………………….…...……..120

РОЗДІЛ 3. СВІТОВИЙ ДОСВІД КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ПРОВЕДЕННЯ СТАДІЇ

ГОЛОСУВАННЯ…………………...………...……………………………...123

3.1. Загальні підходи до конституційно-правового регулювання

голосування у країнах Західної та Центральної Європи……..........…....123

3.2. Сучасний стан конституційно-правового регулювання

голосування у країнах Східної Європи та країнах СНД..….....…..….....137

3.3. Особливості конституційно-правового регулювання голосування у

країнах Азії та Африки ………………….……………………………......152

3.4. Досвід конституційно-правового регулювання голосування у країнах

Північної і Південної Америки, а також в Австралії…..................….....168

Висновки до розділу 3………………………......………………………….…182

ВИСНОВКИ……...…………………………………………………………...185

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………...………...…………...191

ДОДАТКИ……………...…………………...…...………………………........218

3

ВСТУП

Актуальність теми зумовлена потребою проведення глибокого

порівняльно-правового дослідженні окремих стадій виборчого процесу в

зарубіжних країнах, оскільки подальша деталізація правового регулювання

у даній сфері не дозволяє обмежуватися загальними міркуваннями чи

найбільш істотними рисами виборчого законодавства. При цьому

першочергове значення має проблематика правового регулювання стадії

голосування, оскільки саме вона як ключова й кульмінаційна концентрує в

собі сутнісні прояви, досягнення і проблеми виборчого процесу, а в

підсумку – і представницької демократії в цілому. Чинне виборче

законодавство нашої держави потребує суттєвого удосконалення, у т. ч. й

щодо стадії голосування, з урахуванням кращих здобутків зарубіжного

конституціоналізму. Проте належна доктринальна база для такого роду

реформ поки що відсутня.

У сучасній юридичній літературі є чимало праць, присвячених аналізу

виборчого законодавства зарубіжних країн. Слід згадати дослідження

С. Авакьяна, А. Автономова, Р. Альвареса, О. Богашова, Ю. Веденєєва,

О. Вешнякова, В. Дугласа, О. Іванченка, А. Кейссара, Ю. Ключковського,

А. Ковлера, Є. Корчиго, Т. Кузнєцової, К. Куроди, О. Кутафіна,

Д. Лафітського, В. Маклакова, Х. Мартінеса, О. Марцеляка, О. Плешкової,

Дж. Сінклера, М. Ставнійчук, Ю. Тодики, В. Фадєєва, В. Чиркіна,

Н. Шликової та ін. Однак порівняльно-правові дослідження в даній сфері

дотепер стосувалися виборчого законодавства в цілому або окремих видів

виборів, тоді як особливості правового регулювання окремих стадій

виборчого процесу здебільшого залишалися поза увагою вчених або

розглядалися лише в загальному контексті.

Щоправда останнім часом у вітчизняній науковій літературі з’явилися

праці, присвячені порівняльно-правовому аналізу окремих стадій виборчого

процесу. Йдеться про роботи таких учених як: Р. Хусаїнов про особливості

стадій висування і реєстрації кандидатів на місцевих виборах, Д. Гаглоєв

4

щодо процедури праймеріз, а також праці Ю. Білоус та В. Шеверєвої щодо

проблем правового регулювання передвиборчої агітації. Монографічні

порівняльно-правові дослідження стадії голосування у вітчизняній

конституційно-правовій науці відсутні.

Означені обставини зумовлюють потребу в поглибленому вивченні

юридичної природи, змісту та структури голосування як стадії виборчого

процесу, узагальненні зарубіжного досвіду правового регулювання даної

стадії на рівні конституційного законодавства, з’ясуванні відповідних

тенденцій в законодавстві та правозастосовній практиці у різних регіонах

світу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри

державного будівництва Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого в межах державної комплексної програми наукової

діяльності № 0111U000966 за напрямом «Конституційно-правові проблеми

забезпечення верховенства права у функціонуванні механізму публічної

влади в Україні». Тема дисертації затверджена вченою радою

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого»,

протокол № 1 від 07.09.2012 р.

Мета і задачі дослідження. Метою даної роботи є з’ясування сутності

та змісту голосування як стадії виборчого процесу, а також основних

підходів до конституційно-правової регламентації порядку голосування у

різних регіонах світу. Для досягнення поставленої мети були поставлені такі

завдання::

- Здійснити історичну реконструкцію процесу еволюції стадії

голосування на різних етапах розвитку держави і права;

- виявити основні ознаки голосування як стадії виборчого процесу в

зарубіжних країнах;

- охарактеризувати особливості конституційно-правового

регулювання стадії голосування в зарубіжних країнах;

5

- з’ясувати структуру стадії голосування;

- визначити загальний порядок проведення стадії голосування;

- розкрити способи та форми участі виборця у голосуванні;

- встановити основні підходи до конституційно-правового

регулювання стадії голосування в різних регіонах світу;

- сформулювати основні напрямки використання в Україні

зарубіжного досвіду щодо регламентації стадії голосування.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з організацією

та проведенням голосування в зарубіжних країнах.

Предметом дослідження є конституційно-правовий аспект

голосування як стадії виборчого процесу в зарубіжних країнах.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає

філософський діалектико-матеріалістичний підхід, що передбачає розгляд

виборчого процесу як об’єктивної соціальної реальності, яка сформувалася і

постійно еволюціонує під впливом внутрішніх і зовнішніх протиріч разом із

розвитком людської цивілізації. У роботі використано також філософський

арсенал юридичної герменевтики, онтології, антропології та аксіології.

Робота проведена із застосуванням широкого спектра

загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів пізнання. Зокрема,

історико-правовий метод використовувався для з’ясування особливостей

становлення і розвитку голосування як стадії виборчого процесу (підрозділ

1.1), системно-структурний дозволив розглянути внутрішню будову стадії

голосування (підрозділи 1.2, 1.3), а структурно-функціональний – дослідити

роль і місце стаді голосування у структурі виборчого процесу (підрозділ

1.2). Метод класифікації допоміг осмислити множину актів виборчого

законодавства, дозволив здійснити групування способів і форм голосування,

що застосовуються в зарубіжних країнах (підрозділи 2.1, 2.2). Формально-

юридичний метод став у нагоді при формулюванні авторських дефініцій

понять (підрозділи 1.2–1.3, 2.1–2.2). Компаративістський метод

використовувався для порівняння виборчого законодавства держав різних

6

регіонів світу (підрозділи 3.1–3.4). Завдяки методам теоретико-правового

прогнозування і моделювання стало можливим висунення та обґрунтування

пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного виборчого

законодавства України (підрозділи 3.1–3.4, висновки).

Нормативною базою дослідження є зарубіжне виборче законодавство,

а також міжнародно-правові акти, в яких містяться міжнародні виборчі

стандарти. Емпіричною базою дослідження стали матеріали практики

Європейського суду з прав людини, органів електоральної юрисдикції, а

також статистичні та соціологічні дані щодо практики голосування в

зарубіжних країнах.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є першою у

вітчизняній конституційно-правовій науці дисертацією, в якій надано

порівняльно-правову характеристику стадії голосування в зарубіжних

країнах. У рамках проведеного дослідження одержано наступні результати,

що мають наукову новизну і виносяться на захист.

уперше :

- виокремлено чотири основні етапи розвитку голосування як стадії

виборчого процесу: рабовласницький (античний) (VI ст. до н.е. – V ст. н.е.);

феодальний (середньовічний) (VI – XVII ст. н.е.); буржуазний (Нового часу)

(XVIII-XIX ст.); сучасний (новітній) етап (ХХ ст. – до тепер. часу); наведено

їх загальну характеристику;

- з’ясовано головні ознаки голосування в зарубіжних країнах, що дає

підстави стверджувати про повноправність даної стадії у межах усього

виборчого процесу;

- розкрито внутрішню будову стадії голосування на виборах;

встановлено, що вона включає в себе такі етапи: а) підготовче

засідання органу управління виборчим процесом; б) відкриття виборчої

дільниці (пункту для голосування); в) ідентифікація виборця та надання

йому доступу до системи волевиявлення; г) волевиявлення виборців;

д) закриття виборчої дільниці; е) встановлення факту, що голосування

7

відбулося;

- виокремлено три основні моделі конституційно-правового

регулювання стадії голосування на виборах, котрі різняться ступенем

систематизованості нормативного матеріалу: а) кодифіковане (Бразилія,

Індія, ФРН); б) інституційне (КНР, ПАР, Росія); в) некодифіковане (Велика

Британія, Канада, США);

- здійснено доктринальне розмежування понять «форма голосування»,

«спосіб голосування» і «метод голосування»; обґрунтовано, що «спосіб

голосування» – це інструментальний порядок (прийом) виявлення виборцем

власної політичної волі, «форма голосування» – організаційно-процесуальна

модель (варіант) доступу виборців до певного способу голосування, а

«метод голосування» – засіб відображення політичної волі виборця на

матеріальному носії з урахуванням особливостей способу розподілу

мандатів між кандидатами;

- проведено класифікацію форм і способів голосування, що

застосовуються на виборах у зарубіжних країнах;

удосконалено:

- доктринальні підходи щодо розуміння голосування як стадії

виборчого процесу; встановлено, що в широкому сенсі слова голосування –

це стадія виборчого процесу, під час якої суб’єкти, наділені електоральною

правосуб’єктністю щодо реалізації активного виборчого права, здійснюють

волевиявлення при формуванні персонального складу представницьких

органів державної влади чи органів місцевого самоврядування в межах і в

порядку процедур, визначених виборчим законодавством;

- наукові уявлення про роль і місце голосування у структурі виборчого

процесу; обґрунтовано, що стадія голосування за своїм призначенням у

виборчому процесі є етапом організації та проведення безпосереднього

волевиявлення громадян, а тому слід розрізняти поняття «стадія

голосування» і «процедура голосування»: процедура голосування є вужчим

поняттям;

8

- наукові уявлення про особливості конституційно-правового

регулювання стадії голосування в країнах різних регіонів світу, зокрема,

обґрунтовано висновок, що виборчому законодавству країн Східної Європи

та СНД щодо стадії голосування притаманні такі риси: а) детальність

правового регулювання; б) визнання тільки особистого голосування за

мінімального переліку документів для ідентифікації виборця;

в) звуження часу голосування до 12-15 годин протягом одного календарного

(вихідного) дня; г) консерватизм стосовно способів голосування, за якого

єдиним способом голосування фактично залишається голосування

бюлетенями; д) значна увага до питань забезпечення законності й

правопорядку.

набули подальшого розвитку:

- аргументація щодо необхідності уніфікації правового регулювання

стадії голосування на всіх видах виборів в Україні шляхом розробки і

прийняття Виборчого кодексу на зразок країн Європи та Латинської

Америки;

- теза про необхідність запозичення з виборчого законодавства країн

Американського континенту поняття «система голосування», під яким

розуміється сукупність форм, способів, методів і часу голосування на

відповідних виборах;

- положення про необхідність започаткування процесу диверсифікації

форм і способів голосування на виборах в Україні з урахуванням досвіду

Австралії, а також країн Західної Європи, Північної та Південної Америки.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що

вони можуть бути використані:

- у науково-дослідних цілях – як основа для подальшого дослідження

виборчого права та окремих виборчих процедур;

- у нормотворчій діяльності – у процесі вдосконалення виборчого

законодавства України як доктринальна основа для формування цілісної

державної програми з розширення способів і форм голосування в Україні;

9

- у навчальному процесі – при підготовці навчальних матеріалів з

дисциплін «Конституційне право України», «Державне право зарубіжних

країн», «Виборче право».

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації

доповідалися на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції

«Національні та міжнародні механізми захисту прав людини» (м. Харків, 26

жовтня 2013 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих

учених і здобувачів «Юридична осінь 2013 року» (м. Харків, 14 листопада

2013 р.), на «круглому столі» «Юстиція, свобода і безпека як сфери

європейської інтеграції України» (м. Харків, 3 березня 2014 р.), також

Міжнародній науково-практичній конференції «Держава і право в умовах

глобалізації: реалії та перспективи» (м. Дніпропетровськ, 6-7 лютого

2015 р.).

Публікації. Основні результати проведеного дослідження викладено в

6 статтях у фахових наукових виданнях (у т.ч. в 1 зарубіжному) та тезах 4

доповідей на науково-практичних конференціях і «круглих столах».

10

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВЧЕННЯ ПРО ГОЛОСУВАННЯ

ЯК СТАДІЮ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ

1.1. Еволюція стадії голосування у світовій політико-правовій

практиці

Політико-правова теорія і практика щодо організації та проведення

виборів у зарубіжних країнах налічує сотні, а подекуди й тисячі років.

Детермінантами виникнення цього явища слугували різні громадсько-

політичні, соціально-економічні, духовно-культурні й навіть геополітичні

умови. Однак витоки сучасних виборів лежать у Стародавній Греції та

Стародавньому Римі, де вільні громадяни були зобов’язані брати участь у

політичному житті, засідаючи в народних зборах. Воля народу, відображена

в голосуванні на зібранні, набувала сили закону.

Перші згадки про голосування як стадію виборчого процесу,

знаходимо саме в юридичних пам’ятках, присвячених організації державно-

правового життя у Стародавніх Афінах та Римі. Зауважимо, що незважаючи

на специфічність виборів в античну епоху, перший електоральний досвід на

території Європи вбачається вельми цінним.

Характеризуючи афінську демократію періоду V–IV ст. до н.е.,

дослідники підкреслюють її істотну особливість: вона була прямою,

безпосередньою. Рішення щодо всіх більш-менш значущих державних

питань приймалося всім колективом (принаймні, тими його членами, котрі

активно брали участь у політичному житті) та від його імені. Будь-який

громадянин мав право внести законопроект, виступити на зборах, висунути

свою кандидатуру на виборну посаду (з певними обмеженнями). Усе це

зумовлювало своєрідність виборчого процесу в Афінах.

У Стародавній Греції вибори були справою обов’язковою. У день

виборів вулицями Афін ходили службовці з батогом, обмоченим у червону

фарбу, якою помічали всіх, хто не поспішав голосувати. У подальшому на

них накладалися штрафи чи більш серйозні санкції.

11

Зрозуміло, у ті часи виборчі процедури мали відмінні від сучасних

форму і зміст. У наші дні шляхом всенародного голосування формуються

представницькі органи і приймаються найважливіші закони. Громадяни

Афін не делегували своїх владних повноважень депутатам, як це

відбувається сьогодні в більшості країн, державні інституції, сформовані

шляхом виборів, були виконавчо-розпорядчими. Вони не мали самостійної

влади; їх призначенням – виконання законів та інших рішень народних

зборів, підготовка питань, що виносяться на чергове засідання екклесії,

тощо.

Враховуючи тему дослідження, окремо слід зупинитися на тому, що в

античних державах не було єдиних підходів до порядку організації та

проведення голосування : при різних виборчих процедурах

використовувалися різні способи подачі голосів.

Один із них мав назву «хейротонія», або «підняття рук». Сьогодні ми

називаємо таке голосування відкритим. Його застосування мало місце при

проведенні народних зборів, обранні фінансово відповідальних посадовців

(скарбник військових сум, завідувач видовищним фондом, опікун

водопроводів) та військових командирів (стратеги, гіппархи, філаргхи,

таксіархи) [94, с. 7]. Афіняни, зібравшись на пагорбі Пнікс або в театрі,

сходилися за філами й піднімали руки на знак згоди після того, як

головуючий на зборах оголошував текст пропонованої постанови або ім’я

кандидата, який обирається [151, с. 23]. Особливістю такого голосування

була неможливість відхилити кандидатури або проголосувати проти.

Встановлення результатів здійснювалося шляхом безпосереднього

підрахунку голосів. Якщо дебати затягувалися і рахівники не могли чітко

розгледіти голосуючих, процедура відкладалася [88, с. 76]. Після підрахунку

голосів підсумки оголошувалися головуючим.

У «золоту еру» Стародавньої Греції перед голосуванням

практикувалося обговорення та дебати, що свідчить про відсутність

вузького підходу до виборів, тобто вони не сприймалися лише як стадія

12

голосування. Водночас при проведенні цього виду голосування іноді

спостерігалося явище, яке сучасна наука називає «абсентеїзм», а саме

афіняни, усвідомлюючи неможливість вплинути на підсумки голосування,

залишали збори або зовсім не з’являлися на них.

Описуючи встановлення в Афінах «тиранії тридцяти», оратор Лісій

зазначав, що при ритуальному дотриманні демократичних процедур, чимало

громадян воліли утриматися від голосування й піти (тобто «проголосувати

ногами»): «Усі порядні люди, які знаходилися в народних зборах, бачачи

таке насильство й розуміючи, що тут все заздалегідь підстроєно, частково

залишилися там пасивними глядачами, частково ж пішли, забираючи з

собою, принаймні, усвідомлення того, що вони не подали свій голос на

шкоду батьківщині» [93, с. 14]. Проте закони приймалися і за відсутності

більшості громадян. Лише в особливих випадках вимагалася присутність на

зборах значної кількості голосуючих – кворуму, що становив 6 000 осіб.

Разом із хейротонією у суспільно-політичному житті Стародавніх

Афін часто практикувалися вибори за жеребом – клеросіс, або псефофорія.

Виникнення такої традиції античні автори пов’язували з перетвореннями

Солона. За цією процедурою обирали членів Ради чотирьохсот, полетів,

ринкових наглядачів, тюремних службовців тощо.

До Солона архонти призначалися ареопагом: «У старовину рада

ареопагу запрошувала до себе кандидата й, обговоривши у своєму

середовищі його кандидатуру, призначала на кожну з посад підходящу

людину на рік...» [4, с. 8]. За словами Аристотеля, Солон став автором

нового принципу формування колегії архонтів і створеної ним же Ради

чотирьохсот: «Вищі посади Солон зробив виборними за жеребом з

попередньо обраних, яких намічала кожна з філ. Намічала ж в колегію

дев’яти архонтів кожна десятьох, і між ними кидали жереб. Внаслідок цього

ще й тепер залишається за філами такий порядок, що кожна обирає за

жеребом десятьох, а потім із цієї кількості балотують бобами» [4, c. 8].

За допомогою жеребкування філам були гарантовані рівні права на

13

участь в управлінні державою шляхом висування кандидатур архонтів.

«Жереб і став найкращим і найбільш природним виходом із ускладнення ;

він забезпечував філам, котрі дорожили незалежністю, повну

рівноправність, відкриваючи їх кандидатам однаковий доступ до головних

посад; він був достатньо надійним, оскільки обирав тільки між

рівнозначними кандидатурами рівноцінних філ; нарешті, об’єднував усі 4

роздільні філи в обранні собі уряду і робив обранця кожної з них

представником загальнонародної влади». Із цього приводу В. О. Маклаков

ще у 1894 р. писав у своєму дослідженні, присвяченому проблемі виборів з

використанням жеребу [96, c. 54–55].

Отже, за пропозицією Солона, жеребкуванню підлягали кандидати на

посади архонтів з попередньо обраних, яких намічала кожна з філ. Як

проходили вибори у філах, Аристотель та інші автори не повідомляють.

Вбачається обґрунтованою думка В.О. Маклакова, згідно з якою на зборах

філи обговорювалися кандидатуру кожного з тих, кого вважали, гідним

зайняти настільки високі й відповідальні посади, а після цього голосування

проводилося, скоріш всього, відкритим способом. Це й були вибори у

справжньому значенні цього поняття. Так, Аристотель вказує, що кожна

філа обирала десять кандидатів «до колегії дев’яти». Сутність цього етапу,

вірогідно, полягала в ретельному попередньому відборі кандидатів на

конкретні посади. Можна припустити, що філа обирала повний склад колегії

архонтів (десятий обранець – кандидат на посаду секретаря колегії

архонтів). Таким чином формувалося десять груп кандидатів, по чотири

людини в кожній. Загальне жеребкування доповнювало попередні вибори за

філами, визначало, яка особа з кожної групи займе посаду архонта.

Процедура була такою: серед чотирьох кандидатів обирався один архонт-

полемарх; один архонт-басилей і так далі, поки не був сформований повний

склад колегії архонтів.

Стосовно Ради чотирьохсот Аристотель повідомляє лише те, що до неї

входило «по сто з кожної філи». Найімовірніше, у цьому випадку кожна

14

філа обирала сто своїх представників до Ради, а подальшого

перебалотування її кандидатів не вимагалося. Форма голосуван ня нам

невідома, але підтримуючи В. А. Маклакова, можна припустити, що

процедура голосування за сто кандидатів «підняттям рук» мала тривати

дуже довго, а отже, міг застосовуватися вибір за жеребом.

Заснована Солоном система обрання посадових осіб за допомогою

жеребу виявилася життєздатною і з деякими перервами діяла протягом усієї

подальшої історії афінської держави.

Зокрема, у 487/486 р. до н.е., після повалення тиранії та відновлення

«солонівської конституції», поновилися вибори архонтів за жеребом.

Розповідаючи про це, Аристотель повідомляє, що тоді були обрані дев’ять

архонтів «із попередньо намічених демами п’ятисот кандидатів». Однак,

можливо, у цьому місці до тексту трактату вкралася помилка, і в дійсності

кількість кандидатів була значно меншою (кількість демів перевищувала

100 одиниць, ймовірно, було б важко справедливо обрати від них 500

кандидатів).

Наступним етапом були перетворення, проведені за ініціативи

Клісфена. Найважливішою рисою вважається розподіл афінської держави на

десять нових філ. Починаючи з цього періоду простежується тенденція до

формування публічних магістратур за «десятичним» принципом. Так, аби

кожна філа отримала рівний доступ своїх представників до колегії,

наприкінці VI ст. до н.е. «почали обирати за філами стратегів, по одному з

кожної». Вірогідно, принцип «десятичності» діяв і щодо архонтів. Кожна

філа, як і раніше, мала право намітити 10 кандидатів до колегії «дев’яти

архонтів», але тепер кількість самих філ складала 10. Відповідно,

жеребкуванню підлягало вже не 40, як за часів Солона, а 100 кандидатів.

Ймовірно, за новими правилами висувалося по 10 кандидатів на кожну

з посад архонтів, але для забезпечення рівності прав усіх філ, окрема філа

могла делегувати до колегії лише одного свого представника. Припустимо,

що спочатку жеребом обирався архонт-епонім. Філа, котра отримала

15

«виборчий» жереб, від подальшого жеребкування відсторонювалася.

Обрання архонта-полемарха проводилося між дев’ятьма кандидатами,

представленими іншими дев’ятьма філами, і т.д.

Після 450 р. до н.е. встановився порядок жеребкування і членів Ради

п’ятисот, яка формувалася з розрахунку: по 50 осіб від кожної філи.

Обрання посадових осіб шляхом хейротонії поширювалося

здебільшого на військову сферу та невелику кількість фінансових

магістратур. У решті випадків послуговувалося жеребкуванням. На суто

світський, позбавлений будь-якого релігійного значення, характер

виборчого жеребкування вказував В. О. Маклаков: «Жереб після

персидської війни має зовсім інший характер; застосовується не тільки до

центральних, а й до місцевих посад: уже не доповнює, а повністю замінює

вибори; кидається не між філами, а в середовищі окремої філи, навіть дему»

[96, c. 75].

Вибори магістратур за жеребом є найкращою ілюстрацією характеру

полісної демократії. Оскільки всі громадяни вважалися рівною мірою

гідними обійняти будь-яку відповідальну посаду, то одним зі справедливих

способів визначення конкретної особи, наділеної довірою колективу, був

безсторонній жереб.

Подібну точку зору висловив на початку ХХ ст. дослідник античності

В.П. Бузескул: «Більшою мірою він (жереб – авт.) був засобом...

нівелюючим, способом задовольняти домагання рівності у певному колі осіб

чи то у нечисельному середовищі олігархів, чи то в масі державного демосу,

і тому, за своєю сутністю, він був більше властивий демократії. Таким було

й найпоширеніше уявлення старовини» [13, c. 58].

Однак, визнаючи утилітарний характер афінського виборчого

жеребкування, звісно, не слід забувати й про сакральні корені даного явища.

Розглянемо деталі процесу виборів за жеребом. Процедура клеросісу

повинна була мати відмінності відповідно до статусу посадової особи, котра

обиралася (загальнополісні магістратури, посади у філах, демах), проте

16

існували й принципові риси, спільні для всіх подібних явищ.

Був наявний набір табличок з іменами громадян, котрі могли

«висувати свої кандидатури» – претендувати на обіймання виборних посад.

Зрозуміло, їх кількість перевищувала кількість вакансій. Для затвердження

чи відхилення кандидатури застосовувалися боби білого і чорного кольору

(у подальшому роль бобів відігравали камінці чи кульки тих самих

кольорів). Кількість білих «бобів» дорівнювала кількості вакансій, чорні

«боби» символізували різницю між кількістю місць, що розподіляються, і

кількістю здобувачів. Наприклад, при балотуванні 10 кандидатів на посаду

архонта, до урни поміщали 9 чорних і 1 білий боб [229, c.61].

Центральним елементом процесу було оголошення табличок у

довільному порядку (вони могли знаходитися у перемішаному вигляді у

коробці чи посудині) одночасно з вийманням «бобів». Затверджена табличка

виставлялася для огляду й обліку, а відхилена поверталася до посудини і

могла повторно брати участь у жеребкуванні.

Жеребкування посадових осіб публічно проводили архонти-

фесмофети, але, ймовірно, велика кількість виборів у демах повинна була

обслуговуватися й іншими посадовими особами.

Як бачимо, у даній процедурі відсутня настільки звична сьогодні

змагальність між кандидатами. Результат виборів цілком залежав від

жеребу, але останній міг піддаватися маніпуляціям корумпованих осіб. Ці

випадки згідно з наявними свідченнями про зловживання при жеребкуванні

мали місце здебільшого на нижньому рівні адміністративного устрою –

демах: «Серед призначуваних за жеребом посадових осіб у минулі часи одні

обиралися з цілої філи разом з дев’ятьма архонтами, інші... розподілялися за

демами. Однак оскільки в демах розпочалася торгівля місцями, то й на ці

посади тепер обирають із цілої філи...» [4, c.62].

Ймовірно, з метою протистояння зловживанням при жеребкуванні в

Афінах намітилася оригінальна тенденція до механізації виборів за жеребом,

створення певних технічних пристроїв, покликаних мінімізувати участь

17

людини в цьому процесі. Під час археологічних розкопок в Афінах

були знайдені невеликі кам’яні стели (частини пристроїв), призначені для

механічного жеребкування за кандидатів на виборні посади. Ці пристрої

(клеротерії) широко застосовувалися у IV ст. до н.е. (низка знахідок

датується III–II ст. до н. е.). Їх форма варіювала залежно від призначення,

але загальний принцип роботи пристроїв був ідентичним.

Відзначимо, що реконструкція найдавнішого з відомих нам пристроїв

для механізації виборчого процесу є непростим завданням. У даній роботі

ми скористалися працею американського історика Е. Стевлі [229] та

експлікацією музею афінської Агори, де виставлений один із клеротеріїв.

Припускається, що клеротерій являв собою невелику кам’яну стелу,

котра мала декілька (від 1 до 11) вертикальних рядів прорізів – пазів.

Кількість пазів варіювала від 12 (одна колонка) до 50 (11 колонок). У пази

вставлялися таблички з іменами кандидатів, намічених філами.

Біля лівого краю лицьової частини стели поміщувався вертикальний

жолоб невеликого діаметра, що проходив її наскрізним отвором. Зверху

жолоб мав невеликий резервуар, а внизу, біля виходу отвору, – два

найпростіші засуви, на кшалт штирів, булавок. Нижня булавка звільняла

кульку в жолобі, а розташована над нею фіксувала ті, що залишалися в

трубі. Тим самим досягалася чіткість відповідності кульок і табличок,

забезпечувалася співмірність процесу.

До резервуару поміщалися кульки в кількості, рівній кількості

табличок з іменами кандидатів. Біла кулька уособлювала вибір, останні

(чорні) – відхилення.

Протягом століття (кінець VI–V ст., до н.е.) в Афінах існував ще один

дуже своєрідний тип таємного голосування, котрий отримав назву

«остракізм» («остракофорія») або «суд черепків (від грецького «остракон» –

черепок, уламок глиняної посудини). За ініціативою Клісфена (вірогідно, у

506–505 р. до н.е.) община отримала право офіційно виганяти з меж полісу

на десять років будь-якого громадського діяча, чия популярність могла

18

призвести до узурпації влади і загрожувала основам народовладдя.

Узаконене вигнання на підставі «суду черепків» не було покаранням за

якийсь конкретний злочин чи проступок, його мета – усунення окремого

громадянина, чия присутність у межах полісу вважалася небезпечною,

небажаною [20, c. 34–35].

Один раз на рік народні збори розглядали питання про те, чи є

необхідність у застосуванні остракізму. Якщо відповідь на це питання була,

позитивною, скликалося спеціальне зібрання. Про те, як виглядало

голосування за процедурою остракізму, розповідають твори античних

авторів. Зокрема, Філохор зазначає: «Майдан огороджувався дошками,

причому залишалося десять входів; через них входили по філах і подавали

черепки, повертаючи донизу написане. Головували при цьому дев’ять

архонтів і Рада» [3, c. 305]. У свою чергу, Плутарх деталізує: «Кожен,

узявши черепок, писав на ньому ім’я громадянина, якого вважав за потрібне

вигнати з Афін, а потім ніс до певного місця на майдані, обнесеного з усіх

боків огорожею. Спочатку архонти підраховували, скільки всього набралося

черепків: якщо їх було менше шести тисяч, остракізм визнавали таким, що

не відбувся. Потім усі черепки з іменами розкладалися по окремих купках, і

той, чиє ім’я повторювалося найбільше, оголошувався вигнаним на десять

років без конфіскації майна» [113, c. 409].

Мабуть, слід розуміти повідомлення античних авторів таким чином,

що 6 000 черепків становили мінімальну кількість остраку, за наявності якої

відбувалося вигнання того кандидата, чиє ім’я в них містилося. Загальна

кількість голосуючих, безумовно, була значно більшою.

В Афінах існувала ще одна політична процедура, подібна до

остракізму. Рада п’ятисот могла виключити зі своїх лав особу, яка не

відповідала високому статусу булевта. У цьому випадку застосовувалася

«акфіллофорія» – голосування листям, на якому члени Ради писали ім’я

свого колеги, котрий підлягав виключенню: «Рада приступила до

голосування. І спочатку, при подачі голосів оливковим листям, вона

19

виключила Тимарха зі своїх списків, однак потім, при голосуванні

камінцями, знову прийняла його до своїх лав» [3, c. 259].

Порядок виборів у Стародавньому Римі значною мірою є

продовженням давньогрецьких традицій, проте на новому політико-

правовому ґрунті. Рим став фактично першою державою, де вибори

отримали вигляд юридичної процедури, поділеної у просторі та часі на

окремі стадії, а не зведеної до самого голосування. Передвиборна кампанія

починалася задовго до дня голосування. Кандидат заздалегідь сповіщав

відповідних магістратів про своє бажання балотуватися. Від посадових осіб

вимагалося перевірити, наскільки відповідає вимогам закону заявлений

здобувач, і прийняти рішення про внесення його імені до списку для

голосування.

Офіційна реєстрація вважалася початком передвиборної боротьби, яка

проходила до самого дня виборів. Претенденти одягали білосніжні тоги,

котрі символізували чисту совість майбутнього магістрата, і прямували до

найбільш людних місць – на майдани і ринки – для «обходу» виборців. У

день голосування перед засіданням коміцій старші магістрати проводили

ауспіції – ритуальні процедури визначення волі богів за польотом і криком

птахів. За їх правильністю і результатом слідкував авгур-жрець. Якщо він

вважав передвістя поганими, то проголошувалася формула «в інший день» і

коміції розпускалися. За сприятливих ознак зібрання розпочинало

працювати. Настання темноти могло припинити засідання, яке відкладалося

до ранку наступного дня. Після проведення ауспіцій консули наказували

закликати народ і розмістити його за центуріями чи трибами. Для з’ясування

черговості голосування тягли жереб – дерев’яну чи бронзову табличку з

накресленими буквами чи віршами. Таблички закладалися в урну,

перемішувалися, а дітям чи посадовим особам доручалося витягти одну з

них. Центурія, яка обирала першою, називалася «centuria prerogativa».

Результати її голосування сприймалися всіма іншими центуріями як вказівка

волі богів, яку необхідно виконати.

20

Безпосередню подачу голосів здійснювали за допомогою дерев’яних

перегородок, які нагадували загони для овець. Римляни називали їх «ovile»

(від «ovis» – вівця) або «saepta» (від «saepes» – огорожа, забор). При Юлії

Цезарі постарілі з часом споруди для голосування вирішили замінити

мармуровими колонами.

Існують різні думки з приводу того, як використовувалися

перегородки. Наведемо точки зору дослідників ХІХ ст. Г. Буассьє і

Т. Моммзена. Перший реконструював процедуру таємного голосування

наступним чином: «Ovilе мало дуже багато входів, до яких вели вузькі

проходи чи мости. Громадяни кожної центурії товпилися біля входу, через

який вони повинні були потрапити в ovilе. За сигналом усі центурії

одночасно приступали до голосування, крім «centuria prerogativa», котра вже

раніше подала свій голос. Виборці проходили один за одним, можливо, у

певному порядку. При вході на міст вони отримували маленьку дощечку

або, як би ми зараз сказали, виборчий бюлетень, на якій вони писали самі

або ж доручали кому-небудь написати імена двох своїх кандидатів. На

іншому кінці мосту, що примикав до ovilе, вони опускали свою дощечку в

урну. Одного разу попавши до ovilе, вони не могли вже звідти вийти: таким

чином виборці були позбавлені можливості подати свій голос більше, ніж

один раз» [цит. за: 21, с. 386]. Натомість Т. Моммзен вбачав в ovilе

продовгуватий чотирикутник, поділений перегородками на стільки

відділень, скільки було груп виборців. Ці групи входили одразу кожен до

свого відділення. Тут їм роздавали виборчі бюлетені. Кожне відділення

поєднувалося з естрадою голови мостом, на який виборці сходили по

маленькій драбині. При виході з такого мосту і клався бюлетень. Вийшовши

з ovilе, вже не можна було увійти до нього.

Відкрита подача голосів застосовувалася до 139 р. до н.е. Від таємної

вона відрізнялася тим, що у проходах у кінці кожного мосту стояли

рахівники, котрі питали у виборців думку щодо кандидатури здобувача.

Голоси «за» і «проти» фіксували ще одні службовці – контролери. На

21

навощених табличках вони робили відповідні помітки і по завершенні

голосування підраховували результати. Відкрита подача голосів

влаштовувала, передусім, патриціанський стан – він міг чинити тиск на

виборців. Запровадження таємного голосування принесло свободу вибору,

скасувало контроль за волевиявленням громадян і дозволило посилити

боротьбу з порушниками виборчого законодавства.

Із середини І ст. до н.е. – початку І ст. н.е. значення і порядок

формування римських державних інституцій істотно змінюються. За Юлія

Цезаря консули обиралися вже не на один рік, а на багато років наперед, а

частина магістратів призначалася без участі народних зборів.

На початку І ст. н.е. імператор Тиберій забирає у центуріатних і

трибутних коміцій останні виборчі повноваження, частину яких передає

сенату, а частину привласнює собі. Комісії збирають тільки для оголошення

імен обраних, а в ІІІ ст. н.е. остаточно ліквідовують. В епоху імперії деякі

атрибути республіки (назви окремих посад і установ, знаки влади

магістратів тощо) зберігалися лише як данина історичній традиції.

Разом з античністю відійшли в минуле і широкі засади виборності.

Проте попри наявну в історико-правовій науці думку про відсутність

виборів у Середні віки, слід зазначити, що вони були явищем доволі

поширеним, а в деяких випадках навіть обов’язковим. Щоправда, змінився

перелік виборних посад, а також були переглянуті підходи до визначення

кола учасників голосування й організації процедури волевиявлення.

При цьому не можна не згадати вибори німецьких імператорів,

королів Швеції та Угорщини, на яких саме шляхом голосування обирався

глава держави (монарх). Згідно з положеннями Золотої Булли 1356 р.

управління Німеччиною фактично передавалося до рук виборщиків, які саме

шляхом голосування обирали імператора. При цьому, діяли правила

«рівність голосів» та «вирішальний голос». Відповідно до розділу ІІ цього

документа князі-виборці або їх посли мали обрати імператора протягом 30

днів, а в разі подовження строків до них застосовувалися обмеження у

22

щоденному раціоні (“лише хліб та вода”) [46, с. 282]. Крім того, у

середньовічній правовій доктрині Німеччини було закладено принцип

відносної більшості голосів за результатами голосування з подальшим

прийняттям такого рішення як волі всіх голосуючих.

Для виборчої системи Флорентійської республіки були характерні

багатоступеневе жеребкування і короткостроковість магістратур. В

історичній реконструкції Л. М. Брагіної правила проведення виборів після

прийняття статутів 1415 та 1423 рр. виглядали наступним чином. Висування

кандидатур на виборні посади проходило у два етапи: на першому проводили

загальне голосування, на другому – обирали посадових осіб за допомогою

жеребу.

Голосування відбувалося один раз на п’ять років під контролем

Синьорії, «12 добрих мужів», 16 гонфалоньєрів компаній, консулів 21 цеху,

членів кількох вищих колегій і 80 громадян, яких обирали Синьорія і дві

спеціальні колегії. У ньому брали участь усі повноправні громадяни,

приписані до цехів. Під час голосування складалися обширні списки

кандидатів, у яких зазначалося до кількох тисяч прізвищ. Картки з іменами

здобувачів розподілялися спеціальними особами – аккоп’яторами по

стількох шкіряних валізах, скільки обиралося магістратур. На цьому перший

етап виборів закінчувався.

Другий (вибори за жеребом) проходив наступним чином. Подеста,

який зберіг до того часу формальні функції, у Палаці Синьорії за

присутності вищих магістратів та всіх бажаючих діставав з виборчих валіз

імена кандидатів доти, доки не заповнялися вакантні місця в органах влади.

Список здобувачів був дійсним протягом п’яти років, однак картки могли

перекладатися з однієї валізи до іншої. Якщо ті чи інші кандидати ні разу не

були обрані магістратами, то їх імена додавали до нового списку. При цьому

суворо дотримувалося правило про те, що обирати на виборну посаду можна

не частіше, ніж раз на три роки.

Найбільш яскравим прикладом олігархічної патриціанської республіки

23

може слугувати Венеціанська республіка. Виборчі та інші політичні

традиції, що склалися тут, зміцнювали державну владу, перешкоджали

виникненню тиранії.

В епоху раннього Середньовіччя на чолі Венеціанської держави

стояли виборні, а потім спадкові герцоги. У середині ХІІ ст. у державі

утвердилася комуна, в якій народні збори обирали дожа – довічного

правителя республіки і Раду наймудріших – орган із законодавчими

функціями. У формуванні політичних інститутів брали участь усі вільні

громадяни, які досягли 20-річного віку. Характерними рисами виборчих

процедур цього часу стали стихійність, недосконалість і примітивність

форм: «Порядок виборів дожа не був чітко розроблений, вони проходили

без голосування, ім’я кандидатів просто викрикували, як часто бувало і в

інших державах раннього Середньовіччя. Такі вибори супроводжувалися

великим шумом і безпорядками. Проголосивши дожа, асамблея подібним

чином призначала й радників – «мудреців» [148, c. 329].

У другій половині XII–XIII ст. у республіці формуються нові державні

інституції. Цей процес відбувався в умовах станової диференціації

венеціанського суспільства та зміцнення позицій торговельно-

підприємницької верхівки. Вищим органом влади стає Велика рада.

Крім неї, з’являються: Мала рада з виконавчо-контрольними

функціями, яка згодом перетворилася на Синьйорію; Трибунал, або Раду

сорока, що відав судочинством, наглядом за чеканкою монет і монетарним

режимом; «Рада запрошених», яка вирішувала економічні питання і згодом

була перейменована на Сенат, інші державні установи. Завдяки цьому

посада правителя поступово стає номінальною, «пишною декорацією», на

чому й наголошують дослідники.

Нова політична система викликала зміни й у виборчих правилах.

Починаючи з 1172 р. висування дожа проводилося з використанням

особливої виборчої процедури. Спираючись на детальне вивчення,

Л. С. Чиколіні наступним чином реконструював її: спочатку народні збори

24

висували виборщиків (за різними оцінками від двох до чотирьох осіб) від

кожного з шести міських кварталів, котрі потім формували корпус виборців

із 450–470 представників знатних венеціанських сімей (але не більше

чотирьох від однієї сім’ї). Останні визначали колегію з 11 виборщиків, яка і

повинна була обрати дожа. Обов’язковою умовою рішення колегії була

одностайна думка всіх її членів. Встановлення такої процедури означало, що

«до обрання глави держави народ тепер не мав прямого відношення, зі знову

обраним дожем люди знайомилися в базиліці св. Марка, де відбувалася

церемонія його представлення» [148, c. 330].

У середині ХIII ст. народні збори як механізм остаточно зникли, їх не

було в політичній системі Венеції. З цього часу спадковий нобілітет

узурпував формування вищих органів влади. До виборів не допускалися

священики, середні та дрібні торговці, ремісники, наймані робітники та інші

прошарки населення. За підрахунками дослідників, у XIV ст.

повноправними громадянами вважалися представники 2000 патриціанських

сімей, котрі складали всього 8 % жителів республіки.

Венеціанська республіка зберігала олігархічний характер до свого

зникнення наприкінці ХVIII ст., за окупації військами Наполеона Бонапарта.

У період пізнього Середньовіччя і раннього Нового часу неодноразово

створювалися нові державні інституції та змінювалися виборчі процедури,

котрі викликали значний інтерес у сучасників. У середині ХVII ст.

католицький священик і слов’янський просвітник Ю. Крижанич, збираючи

відомості для своєї «Політики», заніс до неї такі подробиці виборів дожа:

«Венеціанці ж так обирають свого князя. По-перше, вони відкритим

голосуванням обирають сто (якщо не помиляюсь) виборщиків.

По-друге, ця сотня обирає трьох осіб таємним голосуванням, тобто

кожен подає записку з трьома іменами. Голос підраховують, і з тих трьох,

хто отримав найбільше голосів, один має стати князем.

По-третє, ці три імені пишуть великими літерами і під кожним

[іменем] ставлять корзину з діркою для кульок. А корзини поставлені так,

25

що в них можна попасти лише через одну велику діру, і коли хто-небудь

кидає кульку, то ніхто не знає, під яке ім’я чи в яку корзину він її кинув.

Думники сидять за столом, на столі стоїть ящик із цими трьома

корзинами, а писар читає список і викликає по іменах усіх венеціанських

бояр і благородних людей. Вони підходять, і кожен кидає одну кульку в ту

корзину, куди він хоче. А кульками слугують не боби і не квасоля, а м’які

ґудзики з паперу, щоб не чутно було, куди вони падають…

А тут, де обирають, кому з трьох бути князем, коли пройдуть усі

бояри, то й думники один за одним віддадуть свої голоси (або кинуть свої

кульки). Потім витрушують кожну корзину окремо і рахують кульки. І той,

у кого буде більше кульок, стане князем» [87, c. 462]. Для Крижанича

була очевидною значущість венеціанських виборчих процедур. Вони

були поставлені в один ряд з виборами римських пап і германських

імператорів.

У ХIV–ХV ст. пануючою формою правління в Європі стає станова

монархія. У більшості західноєвропейських країн вона прийшла на зміну

феодальній роздробленості, за якої король розглядався лише як верховний

сюзерен у системі сеньйорально-васальних відносин.

Саме в цей час з’являються національні станово-представницькі

органи, що збиралися при главі держави для обговорення найважливіших

проблем і вироблення відповідних рішень на основі взаємної домовленості.

На наш погляд, це можна вважати проявом публічно-правового характеру

королівської влади.

Крім того, впорядковувалася виборча практика ; центральна влада

видавала правові акти, що регламентували окремі сторони процесу: статус

виборців і тих, кого обирають (майнові, соціальні та інші цензи), процедурні

вимоги, санкції за порушення виборчого законодавства. Поступово

складалася й відповідна політико-правова традиція, «вибори на місцях

ставали школою їх проведення для широких кіл вільного населення країни..,

населення привчалося до виборної боротьби, пропаганди тих чи інших

26

кандидатів, до визнання важливої політичної ролі зборів» [24, c. 174]. Як

бачимо, вибори ставали важливим елементом державного й суспільного

життя.

Як приклад розглянемо середньовічну Англію, яка мала міцну

систему органів місцевого самоврядування. Якщо у зборах сотень могли

брати участь і особисто залежні селяни – віллани, то у зборах графств –

тільки вільні власники, починаючи з фрігольдерів і закінчуючи

магнатами, котрі, втім, воліли посилати замість себе заступників. Більшість

у зборах графств складали середні й дрібні феодали, а також

заможне селянство, тобто ті середні верстви, котрі й визначалися терміном

«громади».

На початку ХV ст. англійським парламентом було видано

низку законів, покликаних упорядкувати й удосконалити виборчий процес у

графствах. Зокрема, Статут 1407 р. вперше ввів поняття «протокол

виборчих зборів» (identure) і «список виборців». До листа, що посвідчував

обрання «лицарів», шериф повинен був додати й список виборців,

причому кожне ім’я підтверджувалося особистою печаткою і підписом

[154, с. 95]. Незабаром було значно підвищено й соціальний статус

виборців.

Норми Статуту 1429 р. обумовили складання у більш пізній час такої

практики. Спочатку оголошувалося ім’я кандидата. Після цього названа

особа виголошувала промову перед тими, хто зібрався, заявляла про свою

згоду брати участь у роботі парламенту, дякувала зборам за довіру,

можливо, робила заяву щодо своїх майбутніх дій як парламентарія. Потім

починалася процедура голосування. Виборці голосували підняттям рук

(show of hands) [125, с. 171]. Проте якщо при цьому у осіб, які проводять

вибори, і учасників зборів виникали сумніви, допускалося занесення усних

заяв (роll) до протоколу про обрання [27, с. 20].

У Франції структура, функції і спосіб формування Генеральних штатів

27

теж складалися поступово. Так, три палати, що представляли три стани, як

частини асамблеї обиралися на її перших сесіях, однак принципи

формування палат протягом XIV-XV ст. залишалися невизначеними.

Франція, як і вся середньовічна Європа, ще не знала виборчого права у

сучасному розумінні цього поняття, до того ж термін «вибори» мав

значення, відмінне від сучасного. Тому при розгляді принципів формування

представницьких органів станової монархії доцільно говорити лише про

елементи виборності при висуванні депутатів.

На початку 1302 р. король Франції Філіпп IV заявив про бажання

бачити на раді «прелатів, баронів та інших підданих». Принципи

делегування депутатів штатів були подібні до тих, що застосовувалися в

Англії при скликанні парламенту. Вище духовенство і барони отримували

особисті запрошення. Згідно із сеньйоральним правом кожен світський

властитель здійснював представництво і за своїх васалів.

Принцип виборності довго не міг прижитися у феодальному

середовищі через традиційні уявлення, про те, що кожен член

«благородного» стану володів повною самозначущістю. Він міг

представляти тільки себе самого, своїх васалів або, виконуючи васальний

обов’язок, свого сеньйора, але не стан у цілому: «Пери являли... харизму

власної влади, а не представляли поодинці багатьох подібних їм» [120, c.

162].

Капітули церков, монастирі й міські громади повинні були делегувати

своїх представників (по дві – три особи). «Вибори»» в середовищі нижчого

духовенства і в комунах, як правило, зводилися до процедури призначення

депутатів за більш чи менш широкої участі членів корпорації.

Головним для співтовариства було обрати осіб, здатних якнайкраще

виконати свою місію – відстояти на нараді позицію міста чи церковної

громади, проявити якості політика і дипломата. Вибори в цей період були

актом «поручительства», довіри громади представляти її інтереси на

асамблеї.

28

Зміни характеру діяльності і представництва в Генеральних штатах

найбільш яскраво можна показати на прикладі асамблеї, що засідала в м.

Турі з 5 січня по 14 березня 1484 р. При її скликанні вперше був

реалізований принцип виборності всіх депутатів. Згідно з королівськими

листами, направленими на місця, від кожного бальяжу чи сенешальства слід

було обрати по два-три представники. Тим самим акцент робився не на

становій, а територіальній приналежності депутатів.

Склад штатів формувався на основі триступеневих виборів (місцеві

збори – окружні – збори бальяжів і сенешальств). Для великих міст вибори

були двоступеневими. На першому ступені у виборах могли брати участь і

особисто вільні селяни, тому вважалося, що Генеральні штати тепер

представляли не тільки міщан, а й увесь третій стан. Виборча процедура

була достатньо простою: «Всі мешканці округу скликалися до його

головного міста для участі в обранні депутатів; туди приходив кожен, хто

хотів, без усілякого розбору, і всі присутні могли брати участь у виборах»

[155, c. 163–164].

Найбільшими привілеями користувалися дворяни – для них вибори

були прямими, оскільки всі вони мали право безпосередньо брати участь в

окружних виборчих зборах.

Однак слід відмітити, що в процедурі голосування того періоду були

відсутні інші стадії виборчого процесу; голосування вважалося

безпосереднім та центральним актом волевиявлення. Характерним для

середньовічної Європи було також використання процедури принесення

присяги, що слугувало духовно-релігійною гарантією добросовісного

голосування виборщиків. Крім того, встановлювалася можливість

проведення цієї процедури протягом визначеного часу та в декілька етапів

аж до самого обрання конкретної особи. Найважливішим здобутком того

часу є те, що принципу таємності голосування, що проявлялося у певних

спробах ізолювати учасників голосування від інших осіб, яскравим

прикладом чого були вибори німецьких імператорів і папи Римського.

29

Особливий інтерес для науковців становить практика проведення

голосування у США, зокрема початок формування електоральної демократії

в цій країні. При проведенні одних з перших виборів у окремих штатах та

при проведенні федеральних виборів голосування проводилося з

використанням примітивних форм бюлетенів, які за змістом певною мірою

наближалися до своїх сучасних аналогів.

Зупинимося ще на одному важливому елементі виборчого процесу, а

саме таємному способі подачі голосів з використанням записок – бюлетенів

(англ. – ballots), закріплені в конституціях 13 штатів, зокрема, Делавер,

Джорджія, Північна і Південна Кароліна, Пенсільванія та ін. Частіш за все

ця процедура застосовувалася при виборах до місцевої легіслатури

губернаторів чи сенаторів, коли останні обиралися з депутатів нижньої

палати. Проте в конституціях штатів Пенсільванія та Північна Кароліна

обрання членів нижньої палати також здійснювалося з використанням

записок.

У Конституції штату Нью-Йорк, прийнятій 20 квітня 1777 р., йшлося

про те, що «після завершення існуючої війни між Сполученими Штатами

Америки і Великою Британією, може бути прийнято акт чи низку актів, які

встановлюватимуть у цьому штаті порядок виборів сенаторів і

представників за допомогою виборчого бюлетеня» [109, c. 254].

Крім того, окремо слід наголосити на тому, що місцеве законодавство

приділяло увагу забезпеченню безпеки виборчого процесу. В актах

містилися норми, які зобов’язували збройні підрозділи, міліцію штатів

перебувати в день виборів на значній відстані від місць подачі голосів. У

день виборів заборонялися військові навчання, тревоги, збори тощо. У

приміщеннях для голосування могли перебувати лише неозброєні

громадяни.

Приблизно у цей же період, наприкінці XVIII ст., Франція, як і інші

країни, переживала один із найважливіших етапів у своїй історії.

Внутрішньополітична криза, що досягла у цій державі найвищої гостроти у

30

другій половині ХVIII ст., вимагала не просто вжиття рішучих заходів у

межах «старого порядку», а й кардинальної зміни засад державного ладу,

нових форм управління країною. Першим кроком на шляху реформ стало

скликання у 1789 р. Генеральних штатів.

Королівський указ про скликання загальнонаціональних

представницьких зборів та їх регламент були опубліковані 24 січня 1789 р.

Виборчими округами вважалися не адміністративні, військові чи

судові одиниці, а особливі округи – бальяжі та сенешальства, які беруть свій

початок ще з Середніх віків. Перші були поширені на півночі Франції (крім

Нормандії), другі – у південних районах. Бальї та сенешалі здійснювали

владу сеньйора на його землях. До кінця XVIII ст. ці округи залишалися

уособленням пережитку феодальної епохи, але вибори депутатів

останніх Генеральних штатів у 1614 р. проводилися за бальяжами і

сенешальствами і королівська адміністрація вважала за необхідне зберегти

традицію.

Наприкінці лютого – на початку березня 1789 р. виборча кампанія

охопила всю Францію: від столиці до найбільш глухих сіл у провінції, й

одразу ж опинилася в центрі уваги населення. Протягом квітня всі стани на

роздільних зборах обирали або виборщиків, або безпосередньо депутатів

штатів. Дворяни, які володіли помістями, могли голосувати за допомогою

довірених осіб у всіх місцевостях, де знаходилися їх землі. Безземельні

дворяни подавали свій голос лише один раз. Для цього стану вибори були

прямими (за винятком Парижу).

Духовенство також обирало своїх представників до штатів. Для вищих

ієрархів церкви вибори були прямими. Кожен монастир чи духовний орден

делегував одного депутата, інші священики спочатку обирали виборщиків, а

вже виборщики – депутатів. При цьому певні переваги отримували

приходські священики, які були тісно пов’язані з повсякденним життям

громади і підтримували реформи.

Що стосується третього стану, то його представникам належало

31

пройти найбільш складну виборчу процедуру. Передбачалося три, а в ряді

місцевостей і чотири ступеня виборів. Такий порядок пояснювався

наявністю системи головних і другорядних бальяжів. Як правило, головний

бальяж блокувався з одним чи кількома другорядними.

На початку виборчої кампанії в усіх бальяжах і сенешальствах під

головуванням місцевих суддів (чи уповноважених ними осіб) проводилися

первинні збори приходів (assemblee primaire). Такі збори мали право

провести будь-які населені пункти, які нараховували до 200 «вогнищ», тобто

жилих будинків. Для того, щоб розпочати вибори, місцеві влади повинні

були отримати з Парижу друковані тексти королівського розпорядження і

регламенту Генеральних штатів.

Після отримання цих документів мер міста чи сільський староста

мусив у найближчу неділю провести первинні збори. Королівська відозва

оголошувалася священиком після церковної служби; потім за звуком дзвону

жителі збиралися й обирали двох виборщиків. Ці збори проходили в

приміщеннях судів, церквах, корчмах, а іноді й під відкритим небом.

У містах виборщики обиралися на зборах членів професійних

корпорацій (ремісників, торговців та ін.). Жителі, які не входили до

корпорацій, збиралися в міській ратуші й також обирали своїх

представників. Потім проводилися «збори третього стану міста», де в

результаті нового відбору формувалася група виборщиків, яка представляла

місто на зборах третього стану бальяжу.

На цих зборах до виборщиків-міщан приєднувалися виборщики,

обрані в сільській місцевості; спільно вони обирали депутата Генеральних

штатів. Однак наведений порядок застосовувався тільки в головних

бальяжах і сенешальствах.

Якщо ж до головного бальяжу (сенешальства) приписувалися

другорядні, то і в тих, і в інших первинні збори делегували представників на

попередні збори головного бальяжу (сенешальства) і другорядного бальяжу

(сенешальства) відповідно Потім ці збори обирали виборщиків, які

32

направлялися на загальні, головні, збори округу.

Стаття 46 «Регламенту про скликання Генеральних штатів»

передбачала, що всі вибори, крім остаточних зборів головного бальяжу

(сенешальства), мали проводитися відкритим голосуванням. Такий порядок

повинен був, на думку законодавця, усунути можливість підкупу

неписьменних виборців: «Оскільки чимало членів сільських громад не

вміють ні писати, ні читати, то запровадження закритої подачі голосів

відкрило б тисячу шляхів усілякого роду вивертам і зловживанням»

(резолюція других зборів нотаблів, 1788 р.) (цит. за: [107, c. 150]). На

підтвердження наведемо такий факт: коли жителі м. Бове свавільно

запровадили у себе на первинних зборах таємне голосування записками,

результат виборів був опротестований.

У провінції виборами депутатів від третього стану керували

лейтенанти – головні судді округів, а в містах – мери. Згідно зі ст. 25

«Регламенту про скликання Генеральних штатів» повсюдно проводилися

приходські збори, на які допускалися «усі жителі, які належали до третього

стану, природжені чи натуралізовані французи, які досягли 25-річного віку,

мають законне місце проживання і включені до списку платників податків».

Їм належало «брати участь у складанні наказів і призначенні депутатів»

(цит. за: [106, с. 21]). Таким чином, законодавство цього періоду не

передбачало ані для виборців, ані для тих, кого обирали, ніяких додаткових

обмежень. У виборах могли брати участь усі повнолітні чоловіки Франції,

котрі сплачували податки, у т.ч. залежні селяни (а серед дворян навіть

жінки, котрі одноосібно володіли помістями).

Дослідники по-різному оцінюють значення останніх Генеральних

штатів у історії Франції та Західної Європи Нового часу. Однак безспірним є

те, що діяльність цієї асамблеї стала відправною точкою складного і

суперечливого процесу становлення нового типу держави, з новими

інститутам влади що прийшли на зміну феодальним. Боротьба Штатів із

королем за вплив на розвиток країни показала суспільству роль

33

представницького органу влади, що формується в результаті національних

виборів. За даних умов і самі виборчі процедури набували дедалі більшої

значущості в очах населення.

Саме в цей період при проведенні голосування починає

використовуватися виборча урна для бюлетенів. Як уже було сказано,

принцип таємності голосування був відсутній, списки виборців не

складалися. У цьому контексті додамо, що на той час, свобода

голосування визнавалася істотною перепоною для приходу до влади

“негідного кандидата”. При цьому слід звернути увагу й на наявність

альтернативи вибору при голосуванні, що, на нашу думку, виступає

додатковою характеристикою свободи голосування [138, c. 85–86]. Зміни

відбувалися не тільки в Європі. Так, нова динаміка в розвитку процедури

голосування як стадії виборчого процесу в США простежується вже у

ХІХ–ХХ ст.ст. Зокрема, йдеться про прийняття у 1913 р. 17-ї поправки, що

запровадила проведення процедури голосування при обранні членів

Сенату США.

В Англії у ХІХ ст. набрав розмаху рух People’s Charter, його учасники

у 1836 р. висунули ряд політичних вимог до парламенту, серед яких і

забезпечення таємниці голосування. Як наслідок, у 1872 р. було прийнято

Акт про таємне голосування [238]. The Frinchice Act 1884 р. встановлював,

що один виборець володіє одним голосом (рівність голосування) [233].

З огляду на тему дисертації дуже важливим є наступний факт.

Система таємного голосування, за якої виборча комісія друкує виборчий

бюлетень у типографський спосіб, видає його голосуючому, а той робить

відмітку в бюлетені, була розроблена й застосована у другій половині XIX

ст. в Австрії.

Упродовж XIX ст. процедура голосування, форма подачі голосів були

предметом пильної уваги і дискусій. Зокрема, у суспільстві активно

обговорювалися переваги й недоліки двох основних видів голосування –

таємного і відкритого.

34

У Франції практика таємної подачі голосів із використанням записок

уперше застосована у 1789 р. під час виборчої кампанії до Генеральних

штатів. Декрет Установчих зборів від 2-3 лютого 1790 р. узаконив

голосування запискою, причому в документі мітилася вказівка, що за

неписьменного виборця її могли скласти троє найстарших за віком членів

виборчих зборів або троє рахівників голосів. У 1792 р. вибори до Конвенту

мали проводитися таємно, але в Парижі радикально налаштовані маси

явочним порядком встановили відкрите голосування. Щоб уникнути таких

ситуацій, у Конституції 1795 р. було закріплено, що голосування має

проводитися за допомогою записок, які зберігають таємницю вибору

учасників. За законом від 19 квітня 1831 р. процес подачі голосів виглядав

наступним чином. Виборці по черзі викликалися секретарем зборів,

отримували від нього чистий аркуш паперу, потім, сидячи за столом, писали

на цьому аркуші ім’я свого кандидата. Як бачимо, починаючи з кінця ХVIII

ст. (епохи Революції), і до теперішнього часу голосування у Франції є

таємним [109, c. 368].

Не менш важливим є і те, що наприкінці XIX – на початку ХХ ст. було

запроваджено правило, згідно з яким виборчий бюлетень мав бути

складений поза межами залу для голосування (французький Закон від 15

березня 1849 р.) як однин із заходів забезпечення справжньої таємниці

голосування. Додатковою гарантією таємниці можна вважати анонімні

виборчі записки, які слід було писати на білому папері без опізнавальних

ознак і подавати у складеному вигляді. Урна, в яку голова комісії опускав

бюлетені, зачинялася на два замки. Один ключ знаходився у голови, другий

– у старшого рахівника.

Після завершення голосування члени комісії встановлювали загальну

кількість поданих бюлетенів. Потім починався підрахунок голосів по

окремих кандидатах. Для цього запрошувалося декілька освічених виборців.

Рахівники працювали за присутності публіки. Перший розгортав бюлетень і

оголошував зазначене в ньому ім’я; потім він передавав бюлетень іншому

35

рахівнику. Голоси записувалися десятками. Дані по окремих кандидатах

додавалися, й одразу ж по завершенні підрахунку голова комісії оголошував

остаточний результат. Потім складався протокол про підсумки голосування.

Один екземпляр залишався в мерії, другий направлявся префекту

департаменту.

У 1912–1913 рр. у Франції відбулася реформа виборчого

законодавства. Зокрема, була запроваджена практика подачі бюлетенів у

стандартних конвертах, з’явилися ізольовані кабіни для голосування.

Майже одночасно із Францією зазнала змін і форма голосування в

Італії. Із прийняттям Закону від 30 червня 1912 р. почали використовуватися

однотипні бюлетені, віддруковані у типографії, в яких, крім прізвищ

кандидатів, слід було, за можливості, зобразити їх емблеми. Бюлетені

подавалися в однотипних конвертах.

У державах Германського Союзу до 1848 р. послуговувалися як усним

голосуванням (при обранні виборщиків), так і письмовим (при обранні

депутатів). Спосіб голосування міг поєднувати елементи гласності й

секретності. Наприклад, у німецьких державах Вюртемберг і Баден виборці

голосували записками, але при цьому мали зазначати на них своє ім’я.

Обрання способу голосування належало до компетенції чиновників, котрі на

власний розсуд могли застосовувати ту чи іншу форму. Після 1848 р. в

Німеччині намітилася тенденція до запровадження таємного голосування.

Зокрема, виборцям дозволялося складати записки (бюлетені) з іменами

кандидатів поза межами приміщення виборчої дільниці. Через те, що

виборчі записки могли бути написані на папері різного кольору чи формату,

вводиться практика їх подачі у стандартних конвертах, що надавалися

організаторами виборів.

Таємний спосіб голосування законодавством єдиної Німеччини був

закріплений наприкінці 60-х – на початку 70-х рр.. Зокрема, Законом від 31

травня 1869 р. запроваджено французьку систему, за якої виборці

самостійно виготовляли свої бюлетені. У 1899 р. в Німеччині почали

36

використовуватися спеціальні ширми, які приховували від оточуючих дії

виборців.

У Великій Британії про необхідність введення таємного голосування

на парламентських виборах заговорили ще в 1833 р. Проте майже сорок

років влада чинили опір, створювала перепони цьому нововведенню. Лорд

Пальмерстон свого часу відхилив дану пропозицію, оскільки «йти,

крадучись, до кабіни для голосування» було б «негідним для характеру

прямих і чесних англійців» (цит. за: [50, c. 44]).

Лише наприкінці 1872 р. за ініціативи ліберального уряду Гладстона

парламент прийняв «Акт про балотування», який поклав початок системі

таємного голосування. Показово, що реформа проходила в умовах зростання

внутрішнього суспільного конфлікту, саме тому провідні політичні сили

були змушені погодитися із вимогами прогресивного руху. У статті від 10

липня 1872 р. лондонська газета «Таймс» писала: «Жодна з палат не хотіла

проводити цей білль, і водночас у жодної з них не вистачило сил завадити

йому пройти» (цит. за: [101, с. 40]).

За новими правилами в разі перевищення кількості кандидатів над

кількістю депутатських місць призначалося таємне голосування виборчими

записками. Процедура була наступною. Перед початком виборів

головуючий («presiding officer») демонстрував учасникам зборів пустий

ящик для виборчих бюлетенів і опечатував його. Ящик не можна було

розкрити, не зламавши печатку.

Осіб, які прибували для голосування, зустрічав секретар комісії і

супроводжував їх до зали, де й відбувалися подача голосів. Після цього

секретар знаходив ім’я виборця у списку, відривав у спеціальній книзі

пронумерований талон-бюлетень, завіряв його печаткою і вручав виборцеві.

Таким чином, голосування не було абсолютно таємним. Члени комісії

мали інформацію про те, хто брав участь у виборах і відвідав виборчу

дільницю, нумерація бюлетенів дозволяла встановити, як саме голосувала та

чи інша особа, хоча дана інформація була суворо конфіденційною. Як

37

бачимо, таємниця вибору у Британії гарантувалася, головним чином, проте

як недолік слід відмітити те, що це залежало від моральних якостей членів

виборчої комісії. У деяких випадках «presiding officer» особисто заповнював

бюлетень під диктовку виборця. Так голосували неписьменні виборці, особи

з фізичними вадами, а якщо вибори проходили в суботу – то й євреї.

Кожен бюлетень містив імена усіх кандидатів. Голосуючий в

особливій кімнаті відмічав обрану кандидатуру знаком «+». При цьому,

якщо робилися інші помітки чи були позначені кілька кандидатів, бюлетень

вважався недійсним. Сама форма таємного голосування, коли виборча

комісія у типографський спосіб виготовляє бюлетені для голосування, видає

їх виборцям, пропонуючи зробити позначку напроти прийнятної

кандидатури, була вперше розроблена й застосована у другій половині ХІХ

ст. в Австралії (штат Вікторія); звідси й друга назва такого виду бюлетеня –

австралійський.

Потім виборець складав бюлетень офіційною поміткою назовні й

опускав його до ящику під наглядом організаторів виборів. Після подачі всіх

записок опечатані урни передавалися на зберігання посадовій особі, що

завідувала виборами. Урни розкривалися за присутності спостерігачів, які

представляли кандидатів. Такі правила дуже швидко поширилися й на інші

держави Європи.

У Бельгії таємне голосування було запроваджене Законом від 9 червня

1877 р. Оскільки в цій країні діяла не мажоритарна, а пропорційна система,

бюлетень включав декілька списків імен кандидатів, то в бюлетені, як

правило, було декілька списків кандидатів, які представляли різні партії. Ці

списки друкувалися окремими стовбчиками і різними кольорами.

Наприклад, список ліберальної партії друкувався блакитним кольором,

клерикальної – червоним, незалежних – чорним. Це полегшувало вибір

малограмотним виборцям.

Отримавши бюлетень, виборець ішов до ізольованої кімнати. У ній він

повинен був барвним штемпелем проставити в бюлетені знак «+». При

38

голосуванні за партійний список у цілому, хрестик ставився над списком,

якщо виборець бажав проголосувати лише за окремих кандидатів, то ставив

помітку проти конкретних прізвищ (але тільки у межах якоїсь однієї партії;

голосування за декілька партійних списків чи кандидатів від різних партій

робило бюлетень недійсним).

Цей спосіб видався сучасникам досить складним і вже у 1878 р. барвні

штемпелі були замінені на олівці. У 1886 р. форма бюлетенів була змінена

[18, c. 32]: над кожним партійним списком, а також поруч із прізвищем

окремого кандидата знаходилося чорне поле з білим колом. Проте принцип

голосування (за список у цілому чи за окрему кандидатуру), не змінився.

Для цього слід було замалювати олівцем відповідне коло. Один із

сучасників саркастично зазначав з даного приводу: «Навіть чорнила вигнали

з ужитку через те, що чорнильна пляма може видати вотую чого виборця»

[111, c. 222].

Подібна система була незабаром запроваджена в Нідерландах, де

таємне голосування практикувалося з 1848 р. Однак у цій країні у бюлетенях

із прізвищами кандидатів друкувалися чорні кола з білою крапкою в

середині; відповідно, виборцеві пропонувалося зачорнити цю крапку і тим

самим віддати голос за кандидата чи список у цілому.

Виборче право Італії багато запозичило з французької практики. Після

початку голосування виборці викликалися в алфавітному порядку,

отримували бюлетень (стандартний чистий аркуш паперу), завірений

печаткою та підписом рахівника. У бюлетені виборець писав прізвища

кандидатів (оскільки застосовувалося списочне голосування); згорнута

записка подавалася голові комісії, останній, не розгортаючи, опускав її до

урни у присутності виборця.

Своєрідно проходило таємне голосування у Греції та Сербії. Значна

кількість неписьменного населення та історичні традиції зумовили

існування в цих країнах особливого способу обрання, а саме за допомогою

кульок.

39

У Греції процедура подачі голосів виглядала таким чином. Урна

складалася з двох відділень – для кульок, поданих «за » і «проти». Ззовні

відділення забарвлювалися в різні кольори: права – в білий («за»), ліва – в

чорний («проти). На лицьовій частині знаходилася табличка з іменем

кандидата. Всередині урни була вертикально вбудована порожниста трубка

довжиною 27 см і шириною 12 см. У верхній частині пристрою був отвір,

через який кульки потрапляли в трубку. Для зручності (ізолювання звуку)

урна була оббита сукном, тобто коли кулька надбила, оточуючі цього не чули.

Кожна урна замикалася на три замки: один ключ зберігав член виборчої

комісії, обраний більшістю голосів її членів, другий – той, хто набрав

найменше голосів, а третій був у представника суду. Тип урни був єдиним

для всієї країни.

Кількість урн у приміщенні для голосування дорівнювала кількості

кандидатів, які балотувалися. Виборці входили до зали групами по п’ять

осіб. Після перевірки ідентичності особи, звірки списків група підходила до

урн. Біля кожної урни знаходився службовець. Виборці послідовно

обходили урни, а службовці у цей час оголошували імена кандидатів, які

«відповідали» урнам. Поруч з урнами знаходилися балотувальні кульки (5

білих і 5 чорних). Виборцеві слід було тримати кульку великим і вказівним

пальцями, демонструючи, що у нього є лише один «голос». Голосуючий

почергово опускав руку до кожної урни із зажатою в кулаку кулькою. В

одній з них виборець розжимав руку, і кулька безшумно скочувалася.

Кандидат, який набрав найбільшу кількість кульок, перемагав на виборах.

Таємний спосіб голосування також застосовувався в Іспанії,

Португалії, Румунії, Болгарії. У Норвегії таємне голосування запроваджене в

1884 р.

У США ще в ХVII ст. вибори посадових осіб у штатах Нової Англії,

проводилися шляхом таємного голосування записками, а наприкінці XVIII

ст. у багатьох регіонах воно стало визначальним елементом процедури

виборів. Саме з огляду на це у XIX ст. видано низку федеральних законів,

40

які закріпили форму голосування записками. Так, Закон від 28 лютого 1871

р. передбачав, що вибори до Палати представників мали здійснюватися

шляхом рукописних або друкованих бюлетенів.

Згодом був виданий новий федеральний закон, що регламентував

таємне голосування, а саме 21 квітня 1891 р. Згідно із цим актом основна

вимога полягала в тому, що не пізніш як за 4 дні до виборів мали бути

оприлюднені друковані бюлетені з іменами кандидатів.

Додамо, що американський бюлетень мав дві частини, однаково

пронумеровані. Одна частина відривалася і вручалася виборцеві. Обравши

кандидата, виборець проколював бюлетень в умовному місці. Друга частина

зберігалася у виборчій комісії для контролю за відповідністю кількості

виданих і використаних карток-бюлетенів. Подібна система дозволяла за

необхідності визначати справжність бюлетенів при збереженні таємниці

голосування.

Поступово в США склалася унікальна практика використання

механічних пристроїв для голосування. Частково це пояснюється тим, що в

цій країні, як правило, в один день проводилося голосування по багатьох

кандидатах на виборні посади і до федеральних, і й місцевих органів

(вибори президента, членів Палати представників, депутатів легіслатур

штатів, суддів, шерифів, членів органів місцевого самоврядування та ін.).

Подібна практика викликала природну необхідність раціоналізації процесу

голосування з метою економії часу. Зрозуміло, не можна не враховувати й

прагнення до технічної модернізації в різноманітних галузях виробництва, у

побуті, що охопило Штати на рубежі XIX–ХХ ст.

Першим машину, за допомогою якої могло проводитися персональне

таємне голосування, запропонував суспільству знаменитий учений і

винахідник Т. Едісон. У 1869 р. він запатентував електричний пристрій,

призначений для реєстрації голосів. Уперше він був застосований у м.

Локпорті. З 1892 р. голосування за допомогою машини було узаконене в

штаті Нью-Йорк, а потім і в інших штатах.

41

Отже, до початку ХХ ст. на Заході домінував таємний спосіб подачі

голосів. Виняток складали декілька країн: Данія, Прусія, Угорщина, де

представницькі структури формувалися шляхом відкритого голосування.

Тривалість голосування у різних державах традиційно варіювала (див.

Табл. 1.1)1, що позначається і на сучасному виборчому праві.

Табл. 1.1.

Тривалість голосування на виборах у різних країнах

Країна

Час початку

голосування

Час завершення

голосування

Велика Британія 8.00 20.00

Франція 8.00 18.00

Німеччина 10.00 18.30

Нідерланди 8.00 17.00

Італія 9.00 – 10.00 16.00

Іспанія 8.00 16.00

Бельгія 8.00 14.00

Слід додати, що важливою обставиною, що могла вплинути на

характер виборів і навіть на їх результати, було визначення дня голосування.

Законодавство епохи Великої французької революції вперше

запровадило поняття «національні вибори, що проводяться одночасно у

встановлений день на всій території країни». Таким днем було обрано

неділю, бо дозволяло нижчим верствам населення (робітникам і селянам)

взяти участь у виборах долучитися до політичного життя країни. Отже,

голосування в неділю (з можливістю продовження у понеділок) було

запроваджено після революції 1848 р. і відтоді стало політичною традицією

цієї країни.

Крім того, боротьба за проведення виборів у вихідний день стала

одним із лозунгів демократичної громадськості на Заході, який не втратив

1 Таблицю укладено за: Мейер Г. Избирательное право. / в кн / Г. Майер. – Кн. II:

Общая часть. – Москва, 1906. – С. 40.

42

актуальності й у першій половині ХХ ст. Наприклад, у Бельгії голосування у

неділю було запроваджено лише у 1894 р. У цей самий час у Німеччині

вимога щодо проведення виборів у вихідний день була складовою програм

деяких демократичних партій.

У Сполучених Штатах єдиний день проведення президентських

виборів був встановлений у 1848 р. за розпорядженням Конгресу.

Пропонувалося їх проводити раз на чотири роки, у перший вівторок після

першого понеділка листопада. Дана політична традиція пояснюється тим,

що переважно в листопаді в Америці завершувалися сільськогосподарські

роботи, але ще не наставала зимова негода. Таким чином, сільському

населенню зручніше було голосувати саме в цю пору. Крім того, в Америці

існувала традиція вирішувати судово-правові питання у перший день

місяця, а другий був обраний днем національних виборів для того, щоб

виборці мали додатковий день для поїздки до місця голосування.

Натомість у Великій Британії склалася практика проведення виборів у

будні дні, яка зберіглася й до сьогодні.

У цілому при проведенні дослідження встановлено, що інститут

голосування у світовій політико-правовій практиці пройшов чотири основні

етапи: 1) рабовласницький (античний) етап (VI ст. до н.е. – V ст. н.е.), у

межах якого голосування було племінним (фільно-трибутним), рівним,

прямим, відкритим і моностадійним; 2) феодальний (середньовічний) етап

(VI–XVII ст. н.е.), якому притаманне станове (корпоративне), нерівне,

непряме, відкрите, моностадійне голосування; 3) буржуазний (Нового часу)

етап (XVIII–XIX ст.), для якого характерне станове (куріальне), нерівне,

пряме, таємне, полістадійне голосування; 4) сучасний (новітній) етап (ХХ

ст. – до теперішнього часу), на якому стверджується загальне, рівне, пряме,

таємне, полістадійне голосування.

43

1.2. Поняття, ознаки та зміст голосування як стадії виборчого

процесу

На цей час у конституційних державах вибори є не тільки основною

формою волевиявлення населення та реалізації народного суверенітету, а й

сукупністю дій відповідних суб’єктів, укладених у певну юридично-

процесуальну форму. Виборчий процес (у процедурному сенсі) як

організаційно-правова форма реалізації суб’єктивного виборчого права

громадянина відображає технологію безпосередньої їх участі у формуванні

представницьких органів. Разом із виборчим правом (у матеріальному сенсі)

виборчий процес складає політико-правовий механізм формування

основних інститутів сучасної електоральної демократії. Нині в науковій

літературі загальновизнаним є стадійний підхід до розгляду структури

виборчого процесу: у вузькому розумінні «виборчий процес» як

формалізоване явище «включає в себе встановлену законом сукупність

стадій організації і проведення виборів, що забезпечують цілісність і

легітимність підсумків голосування і результатів виборів, а стадії, у свою

чергу, включають у себе сукупність відповідних виборчих процедур та

виборчих дій» [48, c. 278]. Як уже наголошувалося, при всьому розмаїтті

сучасних підходів до переліку стадій даного процесу, наявність у ньому

стадії голосування є аксіоматичною.

Приступаючи до більш детального розгляду голосування як стадії

виборчого процесу, необхідно зауважити, що термін «голосування» у

виборчому праві вживається у двох значеннях: суб’єктивному (діяльнісно-

вольовому) та об’єктивному (процесуальному). У першому випадку йдеться

про «волевиявлення виборця, що здійснюється шляхом подачі ним свого

голосу за того чи іншого кандидата (список кандидатів)» [51, c. 144], тоді як

у другому – про сукупність виборчих дій і процедур, що в цілому

становлять окрему стадію виборчого процесу. З точки зору діалектики

об’єктивне і суб’єктивне значення голосування співвідносяться як форма і

зміст: стадія голосування надає процесуально-правову форму для

44

реалізації виборцем свого суб’єктивного виборчого права, своєї політичної

волі щодо персонального складу виборних органів публічної влади. Як

справедливо вказано в енциклопедичній літературі, голосування на

виборах являє собою «низку послідовних дій виборця: отримання у

приміщенні для голосування від члена виборчої комісії виборчого бюлетеня;

заповнення виборчого бюлетеня; опускання виборчого бюлетеня у виборчу

скриню» [64, с. 130].

Сучасні дослідники, звертаючи увагу на процедуру голосування як

стадію виборчого процесу, по-різному оцінюють її значення. Одні визнають

голосування центральною подією виборів, інші вважають його не чим

іншим, як демонстрацією ефективності проведеної передвиборчої кампанії

кандидатів та (або) партій.

Так, сучасний російський конституціоналіст С.В. Сєрков розглядає

голосування як самостійну (основну) та одну із заключних стадій виборів.

Зокрема, науковець пропонує сприймати голосування як «самостійну

стадію, на якій виборці здійснюють безпосереднє волевиявлення, а інші

стадії виборчого процесу є лише підготовчим етапом до голосування» [123,

с. 22-23]. З позиції С. О. Сомова, голосування – це «встановлена законом

форма вираження волі виборця щодо самостійного визначення кожним з них

бажаної перемоги на виборах того чи іншого кандидата» [133, с. 24].

Досліджуючи порядок волевиявлення на виборах та референдумах через

голосування, А.П. Забайкалов вказує, що в будь-якій демократичній державі

безпосереднє волевиявлення громадян відіграє дуже важливу роль, а

голосування є однією з найважливіших стадій виборів. На думку цього

автора, голосування в зарубіжних країнах здійснюється за «єдиною

технологією, що й характеризує його зміст та сутність у кожній державі»

[36, с. 149]. На погляд вітчизняних дослідників, голосування за сучасних

умов являє собою «безпосереднє волевиявлення виборців шляхом

заповнення виборчих бюлетенів у спеціально відведених приміщеннях» [60,

с. 169].

45

Крім того, вчені сходяться в тому, що голосування слід сприймати як

найбільш відповідальну стадію виборчого процесу. Саме на цій стадії, за

влучним висловлюванням С.Д. Князєва, відбувається “розв’язка” всієї

виборчої кампанії [56, c. 271]. Подібну позицію займає й О.Б. Ковальчук,

який зокрема, переконаний, що голосування є одним із заключних етапів

виборчого процесу [57, с. 91]. У свою чергу Р.Т. Біктагіров звертає увагу на

те, що голосування “вінчає” організаційну роботу виборчих комісій та

інших суб’єктів виборчого процесу [8, с. 336].

Відомий вітчизняний фахівець у галузі виборчого права О.В.

Марцеляк цілком справедливо наголошує на особливій ролі стадії

голосування у виборчому процесі, її винятковому значенні для реалізації

суб’єктивного виборчого права: «Голосування являє собою кульмінаційну

форму волевиявлення українських громадян, завершує їх участь у

формуванні представницьких органів державної влади та місцевого

самоврядування. Власне на цій стадії відбувається реалізація

конституційного права громадян України брати участь в управлінні

державними справами, вільно обирати та бути обраними до органів

державної влади та органів місцевого самоврядування» [100, c. 505].

Подібний аксіологічно-правовий погляд на голосування має й

російський дослідник А.А. Макарцев: «Голосування, підрахунок голосів є

однією з найважливіших стадій виборчого процесу. Якщо передвиборча

агітація розглядається як кульмінація виборчого процесу, то голосування

можна вважати його вирішальним моментом, що визначає результат

виборів, їх законність і справедливість» [95]. Саме з огляду на важливість

даного етапу при встановлені рівня легітимації виборів, на думку автора,

необхідна його детальна регламентація. Справді, значущість даної стадії

важко перецінити. Враховуючи все наведене, а також пам’ятаючи про те, що

українському суспільству бракує справжньої демократії, культури й

традицій формування представницьких органів державної влади,

внаслідок чого й виникають загрози порушення основних принципів

46

виборчого права, чинним вітчизняним виборчим законодавством чітко

регламентується ціла низка питань, пов’язаних з реалізацією громадянами

свого активного виборчого права. Перш за все йдеться про врегулювання

організаційних моментів, тобто характеру щодо виготовлення та передачі

виборчим комісіям виборчих бюлетенів, підготовку приміщень для

голосування тощо.

Однак є й такі автори, які зосереджуються на інтелектуально-

вольовому та ціннісно-орієнтаційному змісті стадії голосування. Зокрема,

російський конституціоналіст В. В. Маклаков відзначає, що голосування –

це «найважливіша стадія виборчого процесу, під час якої приймається

рішення щодо обрання конкретної особи, заміщення мандату чи стосовно

якогось акта», а в результаті голосування «виявляється думка більшості тих,

хто бере участь у цьому процесі» [97, c. 503].

Інші дослідники підкреслюють обов’язковий характер голосування як

стадії виборчого процесу. Так Агаєв Азер Махаддін огли наголошує, що

голосування, проведене повторно, слід відрізняти від звичайного, беручи до

уваги передусім факультативність першого [1, с. 180].

Дослідник виборчого права з Республіки Білорусь С.А. Альфер

визначає голосування як «волевиявлення громадян, що знаходить свій прояв

у поданні виборцем голосу за того чи іншого кандидата або проти всіх»

[2, с. 228]. З такого визначення стає зрозумілою широта цього поняття для

білоруської виборчої практики. Стадія голосування є не лише етапом

підтвердження виборцем своєї прихильності до певної партії чи кандидата, а

й можливістю продемонструвати власне невдоволення всією політичною

елітою шляхом подання голосу «проти всіх».

Розглядаючи голосування у більш глобальному масштабі,

американський історик А. Кейсар наголошує, що процедура голосування

помітно вплинула на формування державної системи США, і додаючи, що

значення цієї простої форми народовладдя не слід применшувати

[196, с. 284].

47

Виходячи із наведеного, вважаємо за доцільне окремо зупинитися на

визначенні голосування як стадії виборчого процесу в законодавстві

зарубіжних країн, де це поняття часто вживається у різних контекстах та у

різних розуміннях. Як уже було вказано, термін “голосування” у виборчому

законодавстві використовується у суб’єктивному та об’єктивному сенсі. У

суб’єктивному воно застосовується щодо характеристики права особи брати

участь у виборчій процедурі безпосереднього волевиявлення, тоді як в

об’єктивному значенні його використовують для позначення стадії

виборчого процесу як певної сукупності взаємопов’язаних дій та умов, що

створюються для волевиявлення громадян. Велика кількість країн у

виборчому законодавстві не враховує об’єктивний аспект голосування,

зосереджуючи всю увагу на суб’єктивному (наприклад, Азербайджан [188],

Албанія [232], Киргизія [65] та ін.). З огляду на предмет дослідження, слід

вказати, що, безумовно, суб’єктивне значення «голосування» не належить

до сфери наших наукових пошуків, однак його встановлення важливе для

з’ясування змісту голосування в об’єктивному сенсі.

У цьому контексті зауважимо, що голосування в політико-правовій

думці зарубіжних країн розглядається виключно як стадія виборчого

процесу, бо склалося історично, про що вже йшлося. Пам’ятаючи те, що

голосування було (у багатьох випадках) було єдиною стадією, можемо лише

додати, що з часом воно набуває додаткового поширення, завдяки стрімкому

розвитку інституту референдуму паралельно з виборами до органів

державної влади та місцевого самоврядування. Однак не слід поєднувати ці

явища в одне ціле за зовнішніми родовими ознаками. Треба брати до уваги

не лише зовнішні ознаки, а й сутність цього явища – зміст процедури

голосування як стадії виборчого процесу.

Іноді голосування, підрахунок голосів, встановлення результатів

виборів та їх опублікування об’єднують в одну, завершальну стадію

виборчого процесу [51, c. 144]. Значною мірою це пояснюється тим, що в

сучасній конституційно-правовій науці вчення про стадії виборчого процесу

48

розвинуто досить слабко. Результати дослідження як правило, проблему

щодо стадій юридичного процесу досліджували фахівці у сфері цивільного,

кримінального та адміністративного процесу. Проаналізувавши їх погляди,

можемо констатувати, що вони сходяться на тому, що стадії юридичного

процесу – це окрема частина процесу, об’єднана сукупністю процесуальних

дій, спрямованих на досягнення проміжного результату. Стадія будь-якого

процесу характеризується наявністю самостійного завдання, виконання

якого можливе шляхом вчинення відповідних дій належним суб’єктом.

Результати та процес стадії юридичного процесу мають бути відображені в

юридичних документах. З нашої точки зору, таке визначення певною мірою

містить вказівку на окремі особливості процесуальної стадії. На

підтвердження наведемо запропоновані Е.В. Корчіго ознаки процесуальної

стадії, а саме: 1) завершеність (досягнення локальної цілі); 2) особливе коло

учасників та специфіка їх процесуального статусу; 3) особливе коло

юридичних фактів; 4) особливе коло процесуальних дій та процедур [83,

с. 128].

У цьому контексті додамо, що, проаналізувавши погляди науковців,

вважаємо за доцільне погодитися з позицією російського дослідника

виборчого процесу В.А. Ахлюстіна, який стверджує, що голосування є

повноцінною стадією виборчого процесу. При цьому автор звертає увагу, на

те що окремі стадії виборчого процесу (у т.ч. голосування) мають

характер моноциклічних або поліциклічних стадій правозастосування

[5, с. 116, 124]. На підтримку даної позиції наведемо наступні аргументи:

1) голосування має власну самостійну та організаційно відокремлену мету –

забезпечити належні умови для волевиявлення виборців; 2) у голосуванні

беруть участь специфічні суб’єкти, що не вступають у правовідносини на

інших стадіях (спостерігачі, виборці тощо); 3) юридичні факти в межах

голосування є унікальними та не можуть повторюватися поза її

межами (отримання виборцем бюлетеня, волевиявлення тощо); 4) при

голосуванні застосовуються особливі процедури (заповнення бюлетеня) та

49

процесуальні дії (наприклад, складання документів про порушення таємниці

голосування). Таким чином, є підстави стверджувати, що голосування – це

повноцінна та самостійна стадія виборчого процесу в зарубіжних

країнах. Більш ґрунтовне та детальне підтвердження цьому буде надано у

процесі відображення результатів дослідження стосовно інших базових

ознак цієї стадії.

Враховуючи наведене, зосередимося передусім на телеології цієї

процедури, що дає можливість відмежувати голосування як стадію

виборчого процесу від інших процедур, схожих з нею за зовнішніми

ознаками. Мета процедури голосування у виборчому процесі будь-якої

країни полягає у встановленні політичної волі суб’єкта, наділеного

електоральною правосуб’єктністю здійснювати активне виборче право, при

формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування.

Значною відмінністю голосування як стадії виборчого процесу є

організація його проведення спеціально уповноваженим суб’єктом,

визначеним виборчим законодавством. Ним у цілому можна назвати органи

управління виборчим процесом. Залежно від обраної державою моделі цих

органів такі завдання можуть покладатися на органи електоральної

компетенції (виборчі комісії або комітети), органи виконавчої влади

(міністерство внутрішніх справ, міністерство юстиції) чи органи судової

влади (виборчі трибунали) [10, с. 24].

Як уже наголошувалося, організація процедури голосування

характеризується також особливістю участі в ній специфічного кола

суб’єктів, які не вступають в жодні інші правовідносини, у т. ч. можуть не

вступати навіть у виборчі правовідносини на інших стадіях. До таких

суб’єктів у зарубіжних країнах можна віднести виборців, офіційних

спостерігачів, довірених та уповноважених осіб з виборів, органи

управління виборчим процесом тощо.

Суб’єкт, який реалізує політичну волю, має володіти електоральною

право- та дієздатністю активного виборчого права. Таким суб’єктом може

50

бути електорат як сукупність всіх виборців або ж виборщики – вузьке коло

осіб, встановлених законом та уповноважених обирати вищі органи

публічної влади. Додамо, що хто сам є суб’єктом, залежить від того,

чи практикуються у країні непрямі вибори. На цьому питанні слід було б

детальніше зупинитися, оскільки методологічно окремі види

парламентських процедур, що проводяться у зарубіжних країнах, не можуть

вважатися повноцінними процедурами виборів, а голосування здебільшого є

процедурою колегіального визначення кандидатури на відповідну державну

чи муніципальну посаду (це докладніше буде висвітлено у наступних

підрозділах дисертації).

Відзначимо, що на стадії голосування найбільш яскраво проявляється

«активність» активного виборчого права, адже на ній виборець, аби виявити

свою волю, має вдатися до певних дій. Проте й роль носіїв пасивного

виборчого права на цій стадії далеко не пасивна: законодавство дає широкі

можливості кандидатам щодо безпосереднього чи опосередкованого (через

довірених осіб або представників) контролю за перебігом виборчих

процедур, а в разі виявлення порушень – оперативного реагування на них, у

т.ч. й шляхом оскарження протиправних дій чи рішень до відповідних

виборчих комісій або судів.

Особливістю голосування як стадії виборчого процесу є те, що вона

безпосередньо закріплюється нормами Конституції (Основного Закону) або

конституційного законодавства як єдино можлива процедура встановлення

складу і створення вищого конституційного органу чи іншого органу

публічної влади. Аналіз зарубіжного законодавства дає змогу вести мову

про те, що голосування є “елітарним” способом формування органів

публічної влади, оскільки використовується при обранні всіх парламентів

світу, більшості глав держав за республіканської форми правління, суддів та

деяких інших ключових фігур у конституційній практиці держави.

Стадія голосування в зарубіжних країнах піддається ретельній

юридичній фіксації, зважаючи на високі правові та організаційні вимоги.

51

Так, законодавство ретельно регламентує всі процедури, що застосовуються

на цій стадії. При цьому країни, що сповідують високі демократичні

стандарти в діяльності держави, беруть на себе відповідні міжнародно-

правові зобов’язання дотримуватися їх не лише на рівні виборчого

законодавства, а й електоральної практики, особливо щодо стадії

голосування та порядку підведення підсумків.

Ще раз зазначимо, що виборчий процес є складною системою

послідовних юридично значущих дій уповноважених суб’єктів. Завдяки

цьому на основі виборчого законодавства створюються механізми участі

громадян в управлінні державними справами шляхом реалізації ними своєї

активної позиції щодо формування представницьких органів державної

влади та місцевого самоврядування. Цей механізм передбачає можливість не

лише правореалізації, а й правозахисту, що окремо встановлюється

виборчим або процесуальним законодавством відповідної країни.

Наприклад, механізм відстоювання власних виборчих інтересів, у тому

числі тих, що виникли на стадії голосування, закріплено у Конституції

Бразилії [80, c. 439, 479].

Не менш важливі й юридичні наслідки стадії голосування. По-перше,

під час виборів воно ніколи не може мати консультативний характер;

порівняно з голосуванням на референдумі його наслідки завжди

імперативні. По-друге, результати голосування завжди підтверджуються

рішенням органу електоральної компетенції, який уповноважений підбивати

підсумки голосування, на відміну від результатів голосування на

референдумі, де результати не завжди потребують окремого затвердження.

По-третє, світова практика майже не знає прецедентів повторного

переголосування на виборах, а результати за стандартами багатьох виборчих

системах можуть бути оскаржені.

Розглядаючи голосування як стадію виборчого процесу, не можна не

зупинитися на правовій природі участі громадян у ньому, яка породжена в

зарубіжних країнах конституційним ладом, тобто вона перебуває в

52

діалектичному зв’язку у наявність політико-юридичних відносин зв’язку з

державою. Конституційне законодавство в зарубіжних країнах встановлює

підвищені цензові вимоги до особи, при допуску її до цієї процедури.

Основним із таких критеріїв є вік, з якого особа набуває активне виборче

право (правосуб’єктності). Можуть також використовуватися й інші

критерії: осілість, кримінально-правова репутація, стать (у державах з

порушеною гендерною рівністю) тощо.

З огляду на євроінтеграційні прагнення України важливого значення

набуває аналіз практики проведення процедури голосування в окремих

каїнах Європейського Союзу. Місцеві вибори у цих країнах, проходять на

загальних засадах, відповідно до стандартів, визнаних міжнародними

актами. При цьому останнім часом іноземці, які мають приналежність до

однієї з країн Європейського Союзу, як і громадяни, беруть участь у

голосуванні (в управлінні місцевими справами). Така практика демонструє

особливості правової природи цього права в межах конфедераційного

об’єднання, оскільки за такої моделі мають місце вільні політичні кордони

та уніфікація в політичній, економічній та соціальній сферах [16, с. 10].

Зміст процедури голосування в зарубіжних країнах можна розглядати

з різних позицій. Однак у будь-якому випадку легко помітити принципову

різницю між цією процедурою в країнах зі сталою демократією і в державах

із сумнівною демократією та політичною свободою. Зрозуміло, вибори

проходять і в країнах, що прагнуть підтримання та розвитку демократичного

режиму, і в тих, котрі використовують вибори як декорації для підтримання

і затвердження авторитарних або тоталітарних режимів. Перші традиційно

приділяють значну увагу процедурі голосування, оскільки в її межах

відбувається демонстрація реальної влади кожного громадянина у своїй

країні. Саме тому проведення голосування є “лакмусовим папірцем” не

лише для виборчого процесу, а й для демократії у цілому. Країни, влада

яких не здатна пройти політичну перевірку на демократію через вибори,

запроваджують різноманітні механізми маніпулювання політичною волею

53

виборців, вдаються навіть до відвертої фальсифікації при проведенні

процедури голосування. Яскравим підтвердженням прозорості цього

процесу є практика ОБСЄ надсилати міжнародних спостерігачів саме у

період підготовки та проведення процедури голосування до країн – членів

цієї міжнародної організації.

Зміст голосування як стадії виборчого процесу можна оцінювати й за

іншими, більш конкретними критеріями та категоріями. Передусім слід

пам’ятати що голосування за своїм змістом має відповідати ряду принципів,

дотримання яких забезпечує збереження його цінності як процедури.

Конституційне законодавство переважної більшості зарубіжних країн

визначає ці принципи через тлумачення процедури голосування, що має

бути застосована при формуванні конкретного конституційного органу

влади. Наведемо приклади (табл. 1.2):

Таблиця 1.2.

Правові норми, що закріплюють процедуру голосування

№

з/п країна

Конституційний акт та зміст правової норми,

що визначає процедуру голосування

при формуванні конституційного органу влади

1. Аргентина Конституція Аргентини, ст. 37: «Виборче право має бути

загальним, рівним, таємним і обов’язковим» [75, c. 406].

2. Бразилія Конституція Бразилії ст. 14: «Народний суверенітет

здійснюється загальним правом голосу прямим, рівним і

таємним голосуванням відповідно до закону» [80, c. 438].

3. Італія Конституція Італії, ч. 1 ст. 48: «Голосування є особистим

і рівним, вільним і таємним» [69, c. 431].

4 Молдова Конституція Молдови ч. 1 ст. 38: «Воля народу є основою

державної влади. Ця воля знаходить відображення у

вільних виборах, що проводяться періодично на основі

загального, рівного і прямого виборчого права при

таємному і вільному голосуванні» [71, c. 387].

5 Південно-

Африкан-

ська

Республіка

Конституція ПАР ч. 3 ст. 19: «Кожен дорослий

громадянин має право: а) голосувати на виборах до будь-

якого законодавчого органу, встановленого згідно з

Конституцією, та робити це таємно…» [78, c. 572].

6. Франція Конституція Франції ст. 6: «Президент Республіки

обирається на п’ять років шляхом загального та прямого

голосування» [81, c. 48].

54

7. Японія Конституція Японії ст. 15 «При проведенні будь-яких

виборів таємниця голосування не повинна

порушуватися» [82, c. 293].

Досить поширеною серед зарубіжних країн стала така «формула

демократичного голосування»: «вибори на основі загального та рівного

виборчого права шляхом таємного голосування». Таке формування

безпосередньо закріплене у ч. 3 ст. 21 Загальної декларації прав людини:

«Воля народу має бути основою влади уряду; ця воля повинна

виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які мають

проводитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного

голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу

голосування» [38].

Крім Декларації, існує ряд міжнародних документів, які гарантують

рівність громадян при проведенні процедури голосування. Зокрема, у ст. 1

Конвенції про політичні права жінок закріплено принцип гендерної рівності

жінок з чоловіками при проведенні процедури голосування, а саме: «Жінкам

належить право голосувати на всіх виборах нарівні з чоловіками без будь-

якої дискримінації» [61]. У свою чергу, Міжнародна конвенція про

ліквідацію всіх форм расової дискримінації у ст. 5 визначає: «Держави-

учасниці зобов’язуються заборонити і ліквідувати расову дискримінацію в

усіх її формах і забезпечити рівноправність кожної людини перед законом,

без розрізнення раси, кольору шкіри, національного або етнічного

походження, особливо щодо здійснення таких прав: … с) політичних прав,

зокрема, права брати участь у виборах – голосувати» [ 103].

Міжнародний пакт про політичні та громадянські права містить

вказівку на іншу змістову складову голосування як стадії виборчого

процесу. Зокрема, ст. 25 цього документа встановлює: “Кожен громадянин

повинен мати без будь-якої дискримінації … і без необґрунтованих

обмежень право і можливість: … b) голосувати і бути обраним на

справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і

рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу

55

волевиявлення виборців…” [104]. Ці положення свідчать про покладання

авторами даного документа великих сподівань на процедуру голосування як

вагомий та фундаментальний спосіб правового вияву власної політичної

позиції. Голосування за Пактом можна сприймати як акт безпосередньої

участі громадянина в управлінні державними справами. Крім цього, досить

тонко визначається якісний бік голосування, яке в жодному разі не повинне

демонструвати дискримінаційний підхід до реалізації цього права на основі

ознак раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших

переконань, національного чи соціального походження, майнового стану,

народження чи іншої обставини.

Інший регіональний стандарт виборчого права, а саме Конвенція про

стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах –

учасницях Співдружності Незалежних Держав [63] містить у ст. 4 додаткову

змістовну характеристику голосування, а саме обов’язок держави

забезпечити громадянину право голосувати безпосередньо за кандидата(тів),

список кандидатів або ж проти них (пряме виборче право). Крім цього, у ст.

8 знаходить відображення ідея свободи виборів, елементом якої є саме

свобода голосування. Це означає, що особа вільна приймати рішення про

участь у голосуванні чи ігнорувати цей процес.

З огляду на сказане вважаємо за доцільне зауважити, стрімким і

подекуди суперечливим розвитком виборчого законодавства і

представницьких інституцій спровокувало виникнення такого явища, як

абсентеїзм, під яким слід розуміти ухилення виборців від участі у

голосуванні на виборах до представницьких органів, глави держави тощо

[122, с. 9]. З позиції М. І. Росенко, абсентеїзм «свідчіть про байдужість та

недовіру громадян до електоральних процедур і може слугувати основою

для розвитку політичної кризи, зокрема, кризи парламентаризму в країні»

[118, с. 128]. У зарубіжних країнах непоодинокими є випадки боротьби

держави з абсентеїзмом. При цьому обрання методів впливу на явку

виборців переважно пов’язане з державно-політичним режимом, що існує у

56

країні. У даному контексті досить специфічним прикладом є виборча

практика Бразилії, де до особи, котра без поважних причин не взяла участі у

голосуванні, застосовуються заходи адміністративної відповідальності.

Країни Європи вдаються до більш ліберальних засобів підвищення

явки виборців у день голосування на виборчу дільницю: заохочення,

запровадження зручних способів та форм голосування тощо. Деякі інші

держави практикують пасивну політику щодо рівня участі громадян у

голосуванні. Ігнорування цього фактору досягається завдяки

конструюванню виборчих систем, в яких неявка виборців компенсується

засобами пропорційного урівноважування або формулами розрахунку, де

базовою величиною є кількість виборців, які взяли участь у голосуванні.

Крім названих вище, наведемо ще деякі акти. Перший протокол до

Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у

ст. 5 закріплює обов’язок Високих Договірних сторін забезпечити свободу

волевиявлення, гарантуючи таємницю голосування [223]. Положення про

таємність голосування міститься і в Європейській хартії місцевого

самоврядування, ч. 2 ст. 3 якої встановлює обов’язковість процедури

таємного голосування [34]. Таким чином, таємність процедури голосування

стало невід’ємною важливою складовою процедури у багатьох країнах

світу, які, у свою чергу, втілили цей виборчий стандарт, використовуючи

власні національно-правові та політичні реалії.

Навіть поверхневий розгляд процедури голосування дає підстави

припустити, що зміст голосування включає не лише юридичну сторону, а й

політологічний. Значення цієї процедури для політологів важко

переоцінити. У багатьох випадках у політологічному контексті термін

«вибори» використовується як синонім до «голосування». Це, у свою чергу,

призводить до методологічних суперечностей, оскільки частка позначається

цілим, а звідси штучно звужується зміст цілого. Спираючись на це, є

підстави стверджувати, що юридична наука більш формально підходить до

цього питання і не дозволяє змішувати поняття. У зв’язку із цим доцільно

57

було б у подальшому узгодити термінологічну базу політичних та

юридичних наук із метою недопущення підміни понять.

Викладемо це детальніше. Так, із політологічної точки зору процедура

голосування є ключовим засобом перевірки реальності підтримки

населенням кожної політичної партії. Не можна не погодитися також

із тим, що тип та зміст виборчої системи може суттєво спотворити дійсний

рівень політичної підтримки. Такі твердження ґрунтуються на тому, що

зміст голосування може також деформуватися через PR-технології, які

використовують дозволені законом форми у власних політичних

інтересах (дистанційне голосування, голосування за відкріпними

посвідченнями тощо).

Крім цього, голосування також має й вагомий соціологічний аспект.

Як відомо, стадія виборчого процесу активізує суспільство, а те, що

закладено юридичним аспектом, суттєво впливає на процеси суспільної

активності, можливість перевірки реального рівня соціальної довіри до

політичних партій та кандидатів. У цьому контексті треба брати до уваги

можливість виборця голосувати проти всіх. Така правова конструкція, як

зрозуміло з Конвенції про стандарти демократичних виборів, виборчих прав

і свобод в державах – учасницях Співдружності Незалежних Держав, у

цілому є припустимою, хоча й застосовується доволі рідко.

Таким чином, голосування, маючи юридичний, політологічний та

соціологічний аспект, є складним суспільним явищем. У зарубіжних

країнах ним послуговуються як прямим шляхом формування

громадянського суспільства. Для цього, безумовно, слід дотримуватися не

лише

зовнішніх форм, а й внутрішніх змістовних стандартів, які забезпечать

збереження його цінності і не допустять перетворення голосування на

формальний юридичний процес, що реально не впливатиме на управління

державними справа і перестане бути дійсним і ефективним способом

виявленням волі народу.

58

У зарубіжних країнах голосування сприймають як систему внутрішніх

взаємовиважених елементів, що зумовлюють зміст та наслідки цієї

процедури. Регламентація процедури голосування як стадії виборчого

процесу міститься в низці міжнародно-правових стандартів, встановлених

міжнародно-правовими актами, а також нормами національного

законодавства, що втілює проголошені ідеали у конкретний процесуальний

зміст. Проаналізувавши викладені критерії та способи їх національного

втілення в зарубіжних країнах, можна відзначити, що голосування зводиться

до системи взаємопов’язаних елементів, які логічно поділити на три окремі

групи, зокрема:

1) юридичні:

a) свобода голосування;

b) наявність реальної альтернативи в голосуванні;

c) рівність голосів;

d) пряме голосування;

e) таємність голосування;

2) політологічні:

a) формування політичної еліти;

b) перевірка реальності підтримки політичної партії чи кандидата;

c) формування політичних рухів;

3) соціологічні:

a) активізація суспільства;

b) формування громадянського суспільства;

c) встановлення рухливості суспільства.

Враховуючи викладені вище аналітичні дані, наукові судження та

отримані проміжні висновки, є підстави запропонувати авторське

визначення переліку ознак, що характеризують стадію голосування у

виборчому процесі зарубіжних країн та формулювання поняття

«голосування» як стадії виборчого процесу в зарубіжних країнах.

Беручи до уваги наробки і здобутки, вважаємо за можливе

59

запропонувати, наступний перелік ознак голосування в зарубіжних країнах,

що до речі, підтверджує повноправність даної стадії у межах усього

виборчого процесу:

1) є безпосередньою процедурою форми реалізації народного

суверенітету;

2) здійснюється лише в межах виборчого процесу та має власну

інституційно відокремлену мету;

3) проводиться уповноваженим суб’єктом публічної влади, що володіє

електоральною компетенцією, визначеною відповідним законом;

4) у процедурі бере участь вузьке коло суб’єктів виборчих

правовідносин, визначених відповідним законом;

5) реалізацію політичної волі здійснює суб’єкт, який володіє

електоральною право- та дієздатністю щодо активного виборчого права;

6) застосовується у процесі формування виборних органів державної

влади та місцевого самоврядування;

7) організовується з дотриманням жорстких юридичних стандартів і

має власні форми процесуального закріплення окремих дій та результату;

8) є правовим механізмом участі громадян в управлінні державними

справами шляхом реалізації своєї активної позиції щодо формування

представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування;

9) юридичні факти, наявні у процесі голосування, мають конкретні

юридичні наслідки для наступних стадій виборчого процесу.

Таким чином, можемо стверджувати, що голосування в зарубіжних

країнах розуміють як у вузькому, так і в широкому сенсі. Саме у широкому

значенні голосування (як стадія виборчого процесу) у зарубіжних країнах –

це стадія виборчого процесу, в межах якої суб’єкти, наділені електоральною

правосуб’єктністю щодо реалізації активного виборчого права, здійснюють

волевиявлення щодо формування персонального складу представницьких

органів державної влади чи органів місцевого самоврядування в межах і в

порядку процедур, визначених виборчим законодавством.

60

1.3. Структура стадії голосування та загальний порядок її

проведення

Однією з основних ознак юридичного процесу вважається

багатостадійність. Виокремлення в його межах стадії голосування – важливе

завданням. Це пов’язано безпосередньо з тим, що особливістю системи

стадій виборчого процесу є формальна відсутність правового розмежування

їх у часі. Виборчий процес допускає застосування декількох процедур

виборчого характеру одночасно, з віднесенням їх до різних стадій. У зв’язку

з цим для більш ґрунтовного дослідження стадії голосування слід

встановити її межі. Підставами для цього міг би слугувати часовий критерій

у разі вивчення стадії голосування конкретної країни. Адже, як справедливо

відзначає Ю.Ю. Ветютнєв, «специфіка процедури пов’язана з тим, що вона,

на відміну від інших видів юридичної форми, розташована не тільки у

просторі, але й у часі» [14, c.170]. Однак при проведенні

компаративістського дослідження (яким за методологічним інструментарієм

є дана дисертація) застосування цього критерію виявляється неефективним

та малорезультативним. Пояснюється такий стан тим, що в зарубіжних

країнах встановлені різні часові межі її проведення. Тому, з авторської

позиції, наукове відмежування стадії голосування від інших виборчих

процедур доречно проводити за критерієм приналежності окремих виборчих

процесів до неї.

Ще раз нагадаємо, що стадії всіх юридичних процесів

супроводжуються окремими юридично значущими діями, бо є умовно-

юридичним об’єднанням таких процедур, що мають логічний взаємозв’язок

та цілеспрямованість. Стадійність юридичного процесу полягає у суворій

послідовності здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії

процесу лише після виконання всіх процесуальних дій, передбачених

попередньою стадією юридичного процесу. Система таких дій

безпосередньо залежить від цілей, що мають місце в межах конкретної

стадії.

61

Таким чином, слід вести мову про встановлення цілі стадії

голосування в межах виборчого процесу, і лише після цього є підстави

визначити систему процесуальних дій, що необхідно вчинити в межах даної

цілі й забезпечують її досягнення, а отже, створюють формально-юридичні

підстави для переходу до наступної стадії.

Зберігаючи цілісність наукового підходу в дослідженні, звернемо

увагу, що у підрозділі 1.2. було зроблено висновок, що метою голосування

як стадії виборчого процесу є встановлення політичної волі суб’єкта,

наділеного електоральною правосуб’єктністю, здійснювати активне виборче

право при формуванні органів державної влади та місцевого

самоврядування.

Виборчий процес належить до правореалізаційного юридичного

процесу. Слід враховувати, що серед стадій правозастосування, як вказують

О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко, виокремлюють: встановлення і дослідження

фактичних обставин справи; вибір і аналіз правової норми з точки зору її

справжності, законності, дії у часі, просторі, за колом осіб; тлумачення

змісту норми права, прийняття рішення та видання правозастосовчого акта;

доведення змісту прийнятого рішення до відома інших членів

суспільства [135, с. 621].

Юридичний аналіз такого теоретико-правового підходу та цілі стадії

голосування дає можливість стверджувати, що обов’язковими

(процесуальними) її елементами мають бути:

1) підготовка до голосування;

2) голосування;

3) підведення підсумків.

Дискусійним є віднесення до стадії голосування правових процедур

останнього елементу – встановлення підсумків. Безперечно, у національній

правовій практиці підбиття підсумків відокремлюється формально-

юридичними засобами від стадії голосування. Зокрема, у ст. 11 Закону

України “Про вибори народних депутатів України” встановлено, що

62

підрахунок голосів та підведення підсумків голосування є окремим етапом

виборчого процесу [42]. У національному законодавстві голосування

процесуально відокремлене процедурою проведення підсумкового засідання

дільничної виборчої комісії, яке починається відразу після закінчення

голосування. На основі цього можна вести мову про розмежування цих

виборчих процедур, а отже, і про формальну відокремленість стадії

голосування від етапу підрахунку голосів. Однак, дотримуючись

телеологічного тлумачення меж стадії голосування, слід відмітити, що

волевиявлення за системи народовладдя вважається здійсненим не після

безпосередньої реалізації акту волевиявлення, а лише після зарахування

голосу до загального підсумку голосування. Слід зупинитися на тому факті,

що лише на підсумковому засіданні дільничної виборчої комісії (в

українському варіанті) можна встановити юридичний факт того, що

голосування на ній відбулося, а це означає, що підсумки голосування будуть

враховані до загальних результатів.

Проведення окремої стадії будь-якого процесу має ґрунтуватися на

принципі цілісності організації діяльності її учасників. Досягнення

результатів стадії виборчого процесу оцінюється за підсумками

процесуальних дій, вчинених відповідними суб’єктами, та на основі

документів, які складаються для юридичної фіксації, зокрема, стадії

голосування. Підставою для переходу від однієї стадії до іншої, як

стверджує В.О. Ахлюстін, є формалізована юридична підстава [5, c. 117].

Дослідник виборчої системи в Російської Федерації Р.Т. Біктагіров

зазначає, що до стадії голосування слід віднести: організаційно-технічну

підготовку до голосування; голосування виборців; підрахунок голосів та

встановлення результатів на певних територіях; встановлення результатів

виборів окружною виборчою комісією та виборчою комісією, що

організовує вибори; офіційне оприлюднення результатів виборів [8, с. 336].

З такою позицією дослідника не можна не погодитися з огляду на викладені

63

вище твердження. Однак увагу привертає розмежування стадії голосування

та стадії встановлення результатів голосування у виборчому окрузі або в

загальнодержавному виборчому окрузі. Більше того, автор вказує, що стадія

голосування розпочинається в момент здійснення підготовчих дій –

виділення приміщення місцевими органами влади під розміщення виборчої

дільниці.

Дискусійність питання про межі стадії голосування частково можна

мінімізувати шляхом встановлення загальних принципів. Базові ідеї,

покладені в основу цієї стадії, мають відображати призначення стадії

голосування у виборчому процесі, а це, у свою чергу, опосередковано

дозволить додатково визначити її зміст.

У цілому увагу привертає поверхневий підхід національного

законодавця до визначення меж цієї стадії. Простежується змішування

поняття стадії голосування з процедурою цієї стадії – голосування виборців.

Такий висновок напрошується з невизначеності не лише закінчення стадії

голосування у національному виборчому законодавстві, але й його початку.

З формально-юридичної точки зору стадія голосування починається у

момент відкриття пункту для голосування. Однак процесуально початком

цієї стадії є проведення підготовчого засідання за 45 хвилин до початку

голосування дільничною виборчою комісією (див. наприклад, ч. 3 ст. 84

Закону України “Про вибори народних депутатів України” [42]). За змістом

питань, які виносяться на це засідання, воно повною мірою відповідає цілі

та завданням стадії голосування, крім того, ця процесуальна дія знаходиться

у формально-логічному зв’язку з іншими процесуальними діями.

Дотримуючись логіки, що початком стадії голосування є підготовче

засідання дільничної виборчої комісії, можна зробити висновок, що

закінченням цієї стадії також має бути засідання дільничної виборчої

комісії, за результатами якого складається відповідний протокол. Таким

засіданням безперечно, може бути тільки засідання, що розпочинається

негайно після закінчення голосування – засідання з підведення підсумків

64

голосування.

Практика організації та проведення стадії голосування зарубіжних

країнах повною мірою підтверджує викладену вище гіпотезу щодо

процесуальних меж стадії голосування. Однак при цьому голосування в

зарубіжних країнах включає різні процесуальні дії.

Передусім, зупинимося на принципах проведення стадії голосування.

Слід відзначити, що голосування як стадія виборчого процесу

підпорядкована загальним цілям виборів, однак при цьому має власну

внутрішню структуру процесуальних дій окремих суб’єктів, які можуть

здійснюватися виключно з дотриманням загальних виборчих принципів та

принципів, притаманних саме цій стадії. Таким чином, принципами стадії

голосування є загальні виборчі принципи та спеціальні принципи

голосування. Враховуючи предмет дослідження, зупинимося тільки на

спеціальних.

Почнемо з того, що при голосуванні повинні виключатися підкуп чи

інші протиправні дії, забезпечуватися безпека і цілісність процесу

голосування, а підрахунок голосів проводитися добре підготовленим

персоналом. При цьому має бути надана можливість виведення ходу

голосування на монітор і (або) його безсторонньої перевірки. У даному

випадку йдеться про законність та транспарентність на стадії

голосування. Саме ці принципи покладені в основу міжнародних критеріїв

вільних і справедливих виборів [105].

Не менш важливим спеціальним принципом виступає також принцип

безперервності стадії голосування. Початок цієї стадії характеризується

чітким встановленням астрономічного часу, коли уповноважені органи

мусять розпочати організаційні заходи, якими забезпечать виборцям

можливість волевиявлення, а кінець – астрономічним часом, коли

уповноважені органи мають припинити процес волевиявлення та підвести

підсумки. У межах цього проміжку волевиявлення повинне здійснюватися

безперервно. Уповноважені виборчі органи не мають права зупиняти цей

65

процес, зачиняти приміщення для голосування або іншим чином

призупиняти голосування. Безперервність забезпечується рядом виборчих

гарантій організаційного та процесуального характеру, що різняться

залежно від способів голосування та особливостей виборчого законодавства.

Наступний принцип – це доступність способів голосування. У даному

випадку йдеться про формування у виборчому законодавстві механізмів, які

надають об’єктивні можливості для участі у голосуванні якнайбільшої

кількості виборців. Досягти цієї мети можна завдяки встановленню

декількох альтернативних способів голосування для виборців, підготовкою

достатньої кількості бюлетенів або місць для голосування тощо. Основним

способом реалізації цього принципу є утворення виборчих дільниць (місць

для голосування) у кожному населеному пункті, районі та мікрорайоні з

пропорційним поділом виборців за ними з рівновіддаленим розташуванням

за місцем проживання. Для країн Східної Європи поширеною є також

практика забезпечення голосування за місцем перебування виборця у

зв’язку з тимчасовими або постійними розладами здоров’я, які не

дозволяють особі самостійно прибути до пункту для голосування. Іноді

послуговуються також системою відкріпних талонів для осіб, які не в змозі

через об’єктивні обставини перебувати у день голосування за місцем

проживання, у такому випадку вона може проголосувати за місцем

фактичного перебування. Слід відзначити, що практика організації та

проведення виборів у Західній Європі підтверджує той факт, що можливості

розширюються за для забезпечення принципу доступності голосування. В

окремих країнах світу починають відмовлятися від фіксованих систем

списків виборців та використовувати інститут виборчих паспортів, які

надають можливість виборцю взяти участь у голосування в будь-якому місці

його перебування. Наприклад, у Чилі виборець ідентифікує свою особу

карткою ідентифікації. Ніякий паспорт, сертифікат або інший документ не

можуть замінити ці картки [179].

Розширення переліку способів голосування створює додаткові

66

можливості залучення пасивного електорату до волевиявлення. При цьому

стають у нагоді сучасні технічні розробки і досягнення. Йдеться про

запровадження поштового голосування, голосування через Інтернет,

голосування за дорученням тощо.

На стадія голосування також діє принцип заборони агітації. Виборче

законодавство демократичних країн світу встановлює категоричну заборону

проведення агітації у період, коли виборцям надано право здійснювати

голосування. Винятком можна вважати голосування виборця, яке

здійснюється ним заздалегідь (голосування за поштою та дострокове

голосування). Агітаційна тиша, за європейськими стандартами

демократичних виборів, мусить встановлюватися за добу до початку

безпосереднього голосування. Такий часовий відступ пов’язаний передусім

з необхідністю суб’єктів господарської діяльності, що надавали послуги

учасникам виборчого процесу, демонтувати об’єкти, що містять

інформацію, яка має статус передвиборчої агітації або політичної реклами.

Конституційний принцип таємниці голосування традиційно відносять

до загальних виборчих принципів. Проте його зміст та застосування мають

місце виключно на стадії голосування. У межах виборчих процедур цієї

стадії дотримання таємності голосування забезпечується створенням

належних умов (наприклад, кабінки для голосування, форма протоколу,

захист серверу бази даних з результатами голосування тощо).

Важливим принципом для даної стадії є заборона кратного

голосування виборцем. Суть цього принципу ґрунтується на ідеї рівності

кожного громадянина в системі народовладдя. При цьому слід звернути

увагу, що у деяких зарубіжних країнах практикується голосування виборця

за іншу особу за окремим дорученням (Франція). У зв’язку з цим слід

уточнити, що цей принцип передбачає заборону кратного голосування від

свого імені або під чужим іменем.

Прозорість механізму підрахунку голосів є ще однією ідеєю, яка

стосується виборчих процедур на цій стадії. Це зобов’язує суб’єктів, що

67

беруть участь у підрахунку голосів, надати можливість спостерігачам та

іншим зацікавленим суб’єктам бути присутнім. Складання відповідної

документації повинно бути прозорим, а учасникам виборчого процесу, які

мають самостійний матеріально-процесуальний інтерес, мусить бути

забезпечений доступ контролю за правильністю ведення підрахунків.

З’ясувавши перелік принципів стадії голосування, перейдемо до

окремих її процедур. При цьому з точки зору темпоральних меж даної стадії

на окрему увагу заслуговує підготовче засідання перед голосуванням. Річ у

тім, що у вітчизняному виборчому законодавстві формально-юридичних

меж для початку стадії голосування не встановлено. Враховуючи викладені

вище твердження про підстави встановлення меж стадії голосування та

зарубіжний досвід, доцільно вважати її початком саме проведення

підготовчого засідання виборчою комісією. На підтвердження цього

наведемо те, що у статтях 139–143 Виборчого кодексу Бразилії проведення

підготовчого засідання розглядається саме як частина стадії голосування

[179]. Аналогічна практика застосовується при проведенні виборів

Президента Російської Федерації. У ч. 4 ст. 69 Федерального закону “Про

вибори Президента Російської Федерації” від 10 січня 2003 р. вказано, що

перед початком голосування голова дільничної виборчої комісії оголошує

приміщення для голосування відкритим і здійснює підготовку стаціонарних

скриньок для голосування, переносних скриньок для голосування та видає

членам дільничної комісії з правом дорадчого голосу бюлетені, які будуть

видаватися виборцям [140]. Аналогічні положення містяться у ст. 40 Закону

Республіки Казахстан про вибори: «У день голосування з виборів

Президента або депутатів Мажилісу, масліхатів, членів інших органів

місцевого самоврядування дільничні виборчі комісії за одну годину до

початку голосування повинні приступити до відкриття дільниць для

голосування. Голова дільничної виборчої комісії за 30 хвилин до початку

голосування в присутності членів комісії готує виборчі скриньки та визначає

членів комісії, відповідальних за видачу виборчих бюлетенів» [66].

68

Правові норми подібного змісту зустрічаються у законодавстві

багатьох країн світу. Зрозуміло, що причина цього – необхідність

організаційного забезпечення процедури голосування. Проведення окремих

виборчих процедур безпосередньо напередодні голосування пов’язується з

потребою гарантувати дотримання основних принципів та не допустити

порушень при голосуванні з боку учасників, забезпечити режим прозорості

голосування та підведення його підсумків.

Відразу після відкриття виборчої дільниці (пункту для голосування)

розпочинається наступна виборча процедура – голосування. Невипадково

назви цієї процедури і стадії збігаються, адже саме процедура голосування є

центральною для всієї стадії голосування, а всі інші виборчі процедури в її

межах здійснюються з метою забезпечення дотримання принципів,

викладених вище.

Виборче законодавство в зарубіжних країнах детально регламентує

цю виборчу процедуру. У першу чергу слід відзначити, що її особливістю в

країнах, котрі мають адміністративно-територіальні одиниці, що

знаходяться в різних часових поясах, є неодномоментний початок

голосування. У зв’язку з цим правові норми, що встановлюють темпоральні

межі цієї процедури, супроводжуються формулюванням «за місцевим

часом». Винятком у даному випадку може бути дострокове голосування,

яким слід вважати можливість здійснити волевиявлення, до початку роботи

виборчих дільниць (пунктів для голосування) яка надається виборцю.

Дострокове голосування не може проводитися в інший спосіб, ніж

голосування у межах періоду, визначеного законом. Таким чином, інститут

дострокового голосування інколи помилково виносять до питання про

способи голосування. Проте за змістом і цільовим призначенням його слід

зарахувати до інститутів, що гарантують кожному виборцю можливість

узяти участь у голосуванні, й поставити поряд із такими інститутами, як

відкріпне посвідчення, голосування за дорученням, голосування за місцем

перебування тощо.

69

Практика дострокового голосування має свою правову регламентацію

в питаннях, які стосуються: підстав, суб’єктів забезпечення, порядку,

строків, способів врахування голосу та ін. Більш детально цей інститут

унормовано в Російський Федерації. Досвід правового регулювання в цій

країні дає можливість стверджувати, що фальсифікація голосування має

місце там, де рівень контролю за дотриманням законності є низьким і де

можливе зловживання правом і неналежним чином звертається увага на

формально-юридичні умови застосування правових норм.

Загальними умовами застосування дострокового голосування в

Російській Федерації є: використання не раніше ніж за 15 днів до початку

загального голосування; проведення на виборчих дільницях, утворених на

суднах, які в день голосування перебуватимуть у плаванні, на полярних

станціях, у важкодоступних або віддалених місцевостях; проставляння

підписів двох членів дільничної виборчої комісії і печатки дільничної

виборчої комісії на бюлетені, який видається голосуючому достроково

виборцю [140].

Процедура голосування проводиться з дотримання всіх принципів

виборчого права незалежно від того, чи проходить вона у приміщенні для

голосування, чи в якийсь інший спосіб. При цьому вона обов’язково має

включати окремі правові дії, про які йтиметься нижче.

Юридичною складовою надання виборцю можливості взяти участь у

голосуванні є встановлення особи виборця. Вчинення цієї юридично

значущої дії має важливе значення в усіх країнах світу. Виборче

законодавство зарубіжних країн наводить вичерпний перелік документів,

які можуть посвідчувати особу виборця. Як показує практика більшості

держав світу, таким документом, як правило, є паспорт громадянина

відповідної країни. Водночас варто додати, що зарубіжна практика в цій

частині є доволі строкатою і значною мірою залежить від місцевих

політико-правових традицій. Так, відповідно до ст. 39B Порядку проведення

виборів і референдумів (Electoral and Referendum Regulations) Австралії

70

особа, яка бажає проголосувати, може пред’явити оригінал або завірену

копію водійських прав [162]. У Мексиці практикується використання картки

для голосування [126, c. 336].

Наступним елементом стадії голосування є процедура волевиявлення в

межах пункту для голосування та поза його межами. Стандарти прозорості

та демократичності проведення голосування обумовлюють необхідність

створення належних умов для волевиявлення громадян. Основною вимогою

таких умов є існування належно обладнаного приміщення, яке відповідає за

технічними умовами потребам правової процедури. Варто відзначити, що

наявність таких вимог є доволі розповсюдженим питанням і для багатьох

інших видів юридичного процесу, особливо для тих, що пов’язані зі

здійсненням судочинства.

Вимогами до приміщень, де здійснюється голосування, в зарубіжних

країнах можуть вважатися:

- територіально-географічне розташування (приміщення має

знаходитися в межах населеного пункту, у доступному для виборців місці);

- місце дислокування приміщення (з метою забезпечення принципів

виборчого права в окремих країнах встановлюють обмеження розташування

виборчих дільниць – у приміщеннях органів державної влади, приміщеннях,

що належать політичним партіям, тощо);

- розмір приміщення (розмір приміщення обирається з урахуванням

кількості осіб, які мають право брати участь у голосуванні, кількісного

складу органу, що організовує проведення голосування, та наявного

обладнання);

- технічне оснащення приміщення (для проведення голосування має

значення наявність загального та спеціального оснащення: меблі, засоби

зв’язку і відеоспостереження, а також виборчі скриньки, кабінки, електронні

машини для голосування тощо).

Разом із вимогами до приміщення для голосування виборче

законодавство врегульовує ряд організаційних аспектів цієї виборчої

71

процедури. Зокрема, важливе значення для цієї процедури має встановлення

кількості «персоналу», який забезпечуватиме організацію голосування. До

речі, це великою мірою залежить від особливостей техніки голосування

виборців у країні. У разі використання класичних форм голосування

(виборчими бюлетенями) кількісний склад може коливатися від 10 до

25 осіб. При цьому має місце розподіл повноважень між ними для належної

організації голосування. Як приклад наведемо є розподіл повноважень

членів дільничної виборчої комісії в Україні. Серед членів комісії

обираються ті, які будуть здійснювати безпосередню видачу виборчих

бюлетенів та перевірку наявності громадянина у виборчому списку, а інші

забезпечують організацією перебування виборця на виборчій дільниці. У

випадку використання технічних засобів для голосування у приміщенні

виборчої дільниці кількість таких осіб може бути значно меншою. Однак

нагадаємо, що слід дотримуватися принципу доступності голосування.

Держава має забезпечити належний рівень організації голосування на

виборчій дільниці задля мінімілізації витраченого виборцем часу. Рівень

продуктивності роботи пункту для голосування залежить від способів

голосування, порядку організації голосування та дотримання кількісного

співвідношення виборців, інтервалу часу для голосування, кількості

«обслуговуючого персоналу».

За допомогою простих розрахунків розглянемо теоретичну модель

процедури голосування та співвідношення показників ефективності.

Візьмемо середню кількість виборців для виборчої дільниці – 1500 осіб. При

застосуванні класичної системи організації голосування, коли особа,

прийшовши на виборчу дільницю, отримує бюлетень після перевірки її

документів, внесення відмітки до списку виборців, заповнення талона

виборчого бюлетеня та бюлетеня з подальшим поміщенням його до

виборчої скриньки. Загальна середня тривалість процедури отримання

бюлетеня складає близько 5 хв. Заповнення бюлетеня та поміщення його до

виборчої скриньки – 5 хв. Таким чином, повний цикл перебування виборця

72

на дільниці для голосування триває близько 10 хв. При 12-годинній роботі

двох працівників на виборчій дільниці, коли один працівник перевіряє

наявність особи у виборчому списку, а інший заповнює талон виборчого

бюлетеня(нів) та видає його(їх), вони в змозі забезпечити обслуговування

144 виборців. Таким чином, на виборчій дільниці із загальною кількістю

виборців 1500 осіб на ділянці мають працювати близько 20 осіб, які видають

бюлетені. Однак у цьому випадку можна вести мову про встановлення

середньостатистичної явки виборців (наприклад, 60 %) – 900 осіб. При

цьому така кількість працівників буде достатньою для надання їм належних

перерв для відпочинку. Використовуючи розрахунки максимального

трудового навантаження на персонал дільниці для голосування, кожному

виборцю будуть дотримані мінімальні стандарти доступності до процедури

голосування в організаційному плані. Держави, які нехтують подібними

розрахунками, можуть стикатися з випадками зриву голосування на дільниці

або створення ажіотажу та черг на них. При проведенні таких модельних

розрахунків слід зважати і на соціологічні особливості: час, який обирають

для голосування (ранок, обід, вечір), день тижня, коли проводять

голосування, тощо.

На виборчій дільниці, крім достатньої кількості «обслуговуючого

персоналу» має бути забезпечено наявність достатньої кількості техніки, що,

у свою чергу, також пов’язано з особливостями системи голосування. З

попереднього розрахунку стає зрозумілим, що виборцю за умов класичної

системи для голосування необхідно в середньому 5 хв. Таким чином, слід

враховувати, що саме ці показники мають бути взяті до уваги при

визначенні кількості кабінок для голосування, а у разі використання

автоматизованих систем голосування – машин для голосування.

Здійснення безпосереднього волевиявлення пов’язано із заповненням

друкованого або електронного виборчого бюлетеня. У зарубіжних країнах

існує низка організаційних особливостей волевиявлення. Основою цієї

процедури є забезпечення можливості фізичного усамітнення виборця,

73

надання йому засобів для заповнення виборчого бюлетеня. Наприклад, у

законодавстві Російської Федерації закріплено, що у кабінках для

голосування мають бути ручки (не олівці) [140]. При використанні

друкованих бюлетенів для голосування у окремих країнах використовують

засоби читання для сліпих (шрифт Брайля). В Австралії практикується

електронне голосування для осіб з вадами зору, за якого співробітник колл-

центру надає виборцю відповідну допомогу [162].

Окремо зупинимося на особливостях процедури голосування в

закладах закритого типу. В деяких зарубіжних країнах голосування

проводиться і в особливих умовах, йдеться про так звані заклади закритого

типу. Проведення голосування в таких установах не має процесуальної

специфіки чи то умов волевиявлення. Суттєвих відмінностей при цьому

фактично тільки дві: підставою для включення до списків виборців є

перебування особи у відповідній установі за вироком суду та проведення

виборчих процедур з урахуванням необхідності дотримання режиму

відповідних установ.

Для країн зі слабкими демократичними традиціями організація

голосування в таких установах може загрожувати тиском адміністрації

установи на виборців. Тому на стадії голосування в країнах, де

практикується створення механізмів волевиявлення для осіб, що

перебувають у пенітенціарних закладах, спостереження з особливою

пильністю здійснюється саме на таких виборчих дільницях. Окрема увага у

цьому контексті приділяється порядку формування органів управління

виборчим процесом, уточненню списків виборців, волевиявленню та

підведенню підсумків голосування.

У багатьох країнах усталеної виборчої демократії особи, які

відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, позбавлені права брати

участь у виборах; відповідно, відпадає й потреба у проведенні голосування у

пенітенціарних установах. Слід відзначити, що кількість держав, що пішли

таким шляхом і відмовилися від проведення голосування у місцях

74

позбавлення волі, є досить великою. За даними В.В. Красинського,

обмеження виборчого права ув’язнених мають місце в Австрії, Бельгії,

Греції, Італії, Люксембурзі, Мальті, Нідерландах, Німеччині, Норвегії,

Польщі, Румунії, Туреччині, Франції, Німеччині, тоді як в Азербайджані,

Болгарії, Великої Британії, Вірменії, Грузії, Ірландії, Латвії, Ліхтенштейні,

Молдові, Російській Федерації та Словаччині ув’язнені взагалі позбавлені

права голосу [85, с. 50].

Наступна процедура – закриття пункту для голосування. Нагадаємо,

що це має відбуватися у встановлений законом час. Персонал, що

обслуговує функціонування виборчої дільниці, закриває приміщення для

голосування та припиняє видачу бюлетенів. При використанні

автоматизованих систем для голосування потреби в останньому немає,

оскільки їх блокування здійснюється автоматично.

Заключним елементом стадії голосування, як ми раніше вказали, є

підведення підсумків голосування на виборчому пункті. Відразу після

закриття виборчої дільниці (пункту для голосування) розпочинається

підсумкове засідання, на якому в обов’язковому порядку мають

вирішуватися наступні питання:

розгляд заяв та скарг, що надійшли у період голосування;

підрахунок голосів;

юридичне оформлення підсумків голосування.

Перше, тобто розгляд заяв та скарг, залежить від особливостей

виборчого законодавства країни. В деяких країнах світу практикується

винесення функціонування нижчих рівнів органів управління виборчим

процесом за межі процедур оскарження. Так, в Україні при проведенні

чергових виборів народних депутатів України 28 жовтня 2012 р.

застосовувався відповідний виборчий закон [42] та постанова Центральної

виборчої комісії від 31 липня 2012 р. № 133 [115]. Головною особливістю

цього порядку було застосування дводенного строку подання скарги на

рішення, дії чи бездіяльність виборчої комісії, члена цієї комісії, що мали

75

місце у день голосування, під час підрахунку голосів та встановлення

підсумків голосування. Заяви і скарги, які надійшли у день голосування,

розглядалися виборчою комісією відрізу після закриття виборчої дільниці.

Натомість поширеною практикою в зарубіжних країнах є вирішення

виборчих спорів, що виникли на стадії голосування, у судовому порядку. В

окремих країнах для цієї категорії спорів існують окремі судові юстиції,

наприклад, виборчі суди (трибунали) Бразилії [80, с. 479].

Підрахунок поданих голосів здійснюється в зарубіжних країнах

залежно від способу голосування, встановленого законодавством.

Розглядаючи найбільш поширений спосіб (голосування бюлетенями),

зупинимося на окремих аспектах цієї виборчої процедури.

Підведення підсумків голосування відбувається з використанням

перехресного контролю цифр та їх сум, які демонструють дотримання

загальної процедури. При цьому контролю обов’язково повинні підлягати:

кількість виборців, які взяли участь у голосуванні (КВВУГ); кількість

використаних та невикористаних бюлетенів (КВБ, КнВБ); кількість

контрольних талонів виборчих бюлетенів (ККТВБ). Перевірка обов’язково

повинна проходити за такими співвідношеннями:

1. ККТВБ + КнВБ = кількості бюлетенів отриманих на виборчу

дільницю;

2. КВБ + КнВБ = кількості бюлетенів отриманих на виборчу дільницю;

3. КВВУГ = ККТВБ;

4. КВВУГ = КВБ.

Додамо, що загального стандарту алгоритму підведення підсумків

голосування на виборчій дільниці не існує, однак слід звернути увагу, що у

першу чергу рахуються матеріали, що залишилися після закінчення

голосування: невикористані бюлетені, контрольні талони невикористаних

бюлетенів, відкріпні посвідчення, звіряються списки виборців. Лише

після цього відкриваються виборчі скриньки і починається підрахунок

бюлетенів у них, обробка та встановлення результатів голосування на

76

виборчій дільниці.

Підсумковою фазою закінчення підведення підсумків голосування та

стадії голосування у цілому є оформлення протоколу про підведення підсумків

голосування. На цьому етапі уповноважені особи, які здійснювали підведення

підсумків, підписують перший екземпляр протоколу. Інші учасники цієї

процедури також ставлять підписи на підтвердження результатів, зазначених у

ньому. Після цього виготовляються копії протоколу, які видаються присутнім.

Після цього стадія голосування за всіма формальними ознаками може

вважатися завершеною, її результати юридично оформленими.

Охарактеризована вище послідовність стадії голосування є загальною,

збірною моделлю. Вона повною мірою притаманна країнам Східної Європи,

де виборчий формалізм зумовлений політичними небезпеками

фальсифікацій. Такий підхід видається доволі зручним і для подальшого

дослідження систем голосування в інших регіонах світу, встановлення

характерних рис позитивного досвіду і неефективних політико-правових

механізмів.

Отже проведене дослідження дає змогу зробити наступні висновки.

1. Стадія голосування в межах виборчого процесу в зарубіжних

країнах являє собою систему процесуальних дій уповноважених суб’єктів

владної компетенції щодо забезпечення належних умов для волевиявлення

виборців (виборщиків), які будуть голосувати.

2. Система процесуальних заходів у межах стадії голосування

здійснюються в зарубіжних країнах з дотриманням спеціальних принципів.

За результатами проведеного дослідження було встановлено, що ними є:

- безперервність;

- доступність способу голосування;

- заборона агітації;

- збереження таємниці голосування;

- заборона кратного голосування;

- прозорість механізму підрахунку голосів.

77

3. Стадія голосування на виборах є стадією юридичного процесу, їй

притаманні певні риси, проте специфіка законодавчого закріплення

зумовила «розмитість» її меж. Застосування формальної структуризації

окремих процедур надало змогу встановити перелік виборчих заходів

(правових дій), що входять до неї. До них слід віднести такі:

- підготовче засідання органу управління виборчим процесом, що

буде забезпечувати організацію проведення голосування;

- відкриття виборчої дільниці (пункту для голосування);

- ідентифікація виборця та надання йому доступу до системи

волевиявлення (видача бюлетеня або допуск до машини для

голосування);

- волевиявлення;

- закриття виборчої дільниці;

- підведення підсумків голосування на виборчій дільниці.

Наведені заходи мають місце на виборах у переважній більшості країн

світу, проте їх зміст, форма та час проведення мають певні особливості як

національного (вузькодержавного), так і регіонального характеру.

З’ясуванню цих особливостей присвячено наступний розділ нашого

дослідження.

Висновки до розділу 1

1. Еволюція голосування у світовій політико-правовій практиці

пройшла чотири основні етапи:

1) рабовласницький (античний) етап (VI ст. до н.е. – V ст. н.е.), у

межах якого голосування було племінним (фільно-трибутним), рівним,

прямим, відкритим і моностадійним;

2) феодальний (середньовічний) етап (VI – XVII ст. н.е.), якому

притаманне станове (корпоративне), нерівне, непряме, відкрите,

моностадійне голосування;

3) буржуазний (Нового часу) етап (XVIII-XIX ст.), для якого

78

характерне станове (куріальне), нерівне, пряме, таємне, полістадійне

голосування;

4) сучасний (новітній) етап (ХХ ст. – до тепер. часу), на якому

стверджується загальне, рівне, пряме, таємне, полістадійне голосування.

2. На сьогодні голосування в зарубіжних країнах розуміють як у

вузькому, так і в широкому сенсі. Саме у широкому значенні голосування

(як стадія виборчого процесу) у зарубіжних країнах – це стадія виборчого

процесу, на якій суб’єкти, наділені електоральною правосуб’єктністю щодо

реалізації активного виборчого права, здійснюють волевиявлення при

формуванні персонального складу представницьких органів державної

влади чи органів місцевого самоврядування в межах і в порядку процедур,

визначених виборчим законодавством.

3. Голосування в зарубіжних країнах має наступні ознаки, що дають

підстави стверджувати про повноправність даної стадії у межах усього

виборчого процесу: а) є безпосередньою процедурою форми реалізації

народного суверенітету; б) здійснюється лише в межах виборчого процесу

та має власну інституційно відокремлену мету; в) проводиться

уповноваженим суб’єктом публічної влади, що володіє електоральною

компетенцією, визначеною відповідним законом; г) у процедурі голосування

бере участь вузьке коло суб’єктів виборчих правовідносин, встановлених

відповідним законом; д) при голосуванні реалізацію політичної волі

здійснює суб’єкт, який володіє електоральною право- та дієздатністю щодо

активного виборчого права; е) застосовується у процесі формування

виборних органів державної влади та місцевого самоврядування; є)

організовується з дотриманням жорстких юридичних стандартів і має власні

форми процесуального закріплення окремих дій та результату; ж) є

правовим механізмом участі громадян в управлінні державними справами

шляхом реалізації своєї активної позиції щодо формування представницьких

органів державної влади та місцевого самоврядування; з) юридичні факти у

процесі голосування мають конкретні юридичні наслідки для наступних

79

стадій виборчого процесу.

4. Стадія голосування на виборах має структуру і включає в себе такі

заходи: а) підготовче засідання органу управління виборчим процесом, що

буде забезпечувати організацію проведення голосування; б) відкриття

виборчої дільниці (пункту для голосування); в) ідентифікацію виборця та

надання йому доступу до системи волевиявлення (видача бюлетеня або

допуск до машини для голосування); г) волевиявлення виборців; д) закриття

виборчої дільниці; е) підведення підсумків голосування на виборчій

дільниці.

80

РОЗДІЛ 2

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГОЛОСУВАННЯ

ЯК СТАДІЇ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ

2.1. Конституційно-правове регулювання стадії голосування у

зарубіжних країнах: форми (джерела), суб’єкти, об’єкти

Періодичність проведення виборів у зарубіжних країнах обумовила

розвиток цілої системи правових актів конституційного, законодавчого та

підзаконного рівня. Відсутність усталених стандартів та єдиної дієвої

формули демократичних виборів змушує політичну владу різних країн

здійснювати пошук оптимальних форм регулювання виборчих

правовідносин. Регулювання організації та проведення виборчого процесу є

прерогативою суверенних держав і здійснюється на рівні національного

законодавства. Характерною рисою для більшості країн світу є домінування

усталених міжнародних політико-правових стандартів у сфері виборів.

Однак не можна не звернути увагу й на існування суттєвих відмінностей у

способах та змісті правового регулювання. Причиною цьому є існування

внутрішніх факторів, таких як: політичні домовленості, форма політичного

режиму, партійна система, форма правління, рівень політичної та правової

культури населення тощо. Поруч із цими існує низка регіональних

детермінант, серед них: тип виборчої системи, геополітичні фактори

розвитку демократії в країні, рівень розвитку науково-технічного прогресу

тощо. Усе це безпосередньо зумовлює особливості способів та засобів

конституційно-правового регулювання голосування. Встановлення

закономірностей та динаміки змін цих правових механізмів у зарубіжних

країнах можливе виключно засобами порівняльних досліджень.

Таким чином, з метою досягнення поставлених у дисертації завдань

необхідним є проведення детального компаративістського аналізу

конституційного регулювання стадії голосування в зарубіжних країнах,

суб’єктів, що реалізують власні права та інтереси, а також об’єкти, щодо

яких здійснюються це регулювання.

81

Приступаючи до розгляду джерел правового регулювання стадії

голосування в зарубіжних країнах, слід відзначити, що різноманітність форм

(джерел) права в зарубіжних країнах повною мірою позначається на

виборчому праві та безпосередньо на регулюванні стадії голосування. Як

наголошує професор В.В. Маклаков, «вивчення еволюції текстів

конституцій демонструє доволі стійку тенденцію до розширення

конституційно-правового регулювання виборів, все більше число основних

законів включають норми щодо способів визначення результатів

голосування тощо» [134, с. 9]. При цьому не слід відкидати домінування

загальних закономірностей правової системи у сфері організації процедури

голосування, що зумовлює особливості механізмів правозастосування у цій

сфері.

Країни романо-германської (континентальної) правової системи

обрали за основу правового регулювання у межах виборчого права систему

нормативно-правових актів, що приймаються у встановленому

конституцією та законами порядку. До системи нормативно-правового

регулювання стадії голосування у цих країнах належать конституційні

закони (наприклад, Конституційний закон Республіки Казахстан “Про

вибори в Республіці Казахстан” від 28 вересня 1995 р. [66]), органічні

виборчі закони (наприклад, Органічний закон про вибори Перу від 29

вересня 1997 р. [208]), звичайні виборчі закони (наприклад, Закон про

вибори Гренади 1958 р. [194]).

Крім того, територіальна організація зарубіжних країн також впливає

на систему правових документів, що регулюють порядок та процедуру

проведення голосування. Так, у федеративних державах існує дворівневе

законодавство (федеральні закони та закони суб’єктів федерацій), тоді як в

унітарних – однорівневе (загальнодержавне). При цьому слід додати, що у

федераціях цілу низку важливих питань щодо голосування може бути

віднесено до регулювання на рівні законів суб’єкта федерації, а саме: час

проведення голосування, форми голосування тощо (наприклад, згідно з

82

розд. 4 ст. І Конституції США «час, місце і порядок проведення виборів

сенаторів та представників встановлюється в кожному штаті його

законодавчими зборами» [79, с. 334]).

Певним трендом у розвитку виборчого законодавства протягом

останніх десятиліть є прийняття кодифікованих правових актів, що

регулюють організацію та проведення голосування різних видів та типів.

Найбільш повно тенденція щодо такої кодифікації охопила країни

Латинської Америки (Аргентина [183], Бразилія [179], Колумбія [177],

Мексика [192], Панама [178] та ін.) та Європи (Албанія [232], Білорусь [49],

Грузія [218], Німеччина [164], Молдова [59], Польща [197], Франція [176] та

ін.). Серед країн Азії ця тенденція спостерігається дещо рідше (Вірменія

[191], Азербайджан [188], Індія [152], Філіппіни [217]), а в Африці – взагалі

є рідкісним явищем (Замбія [231]). Це свідчить про наявність політичної

волі в ряді країн, що вважають уніфікацію системи голосування важливим

напрямком формування стабільного виборчого права на демократичних,

гуманістичних засадах. Принагідно слід відзначити, що ідея кодифікації

виборчого законодавства жваво обговорюється і в Україні.

Неабияку роль у нормативно-правовому регулюванні голосування в

зарубіжних країнах відіграють підзаконні нормативно-правові акти вищих

виборчих органів. Як відомо, ці документи приймаються у формі

протоколів, протокольних рішень, рішень та адміністративно-правових угод.

Останнім часом широкого застосування при організації та проведенні

голосування в зарубіжних країнах набули міжнародно-правові акти.

Зауважимо, що друга половина ХХ ст. стала переломним етапом у розвитку

системи міжнародних стандартів демократії та народовладдя. Застосування

міжнародно-правових актів у регулюванні голосування здійснюється двома

основними шляхами: безпосередньо або шляхом імплементації норм

міжнародно-правових актів до тексту національних нормативно-правових

документів. Безпосереднє застосування міжнародних правових актів, як

правило, здійснюється щодо загальних форм та засад організації

83

голосування. У разі імплементації національне законодавство враховує

міжнародні та регіональні виборчі стандарти, які забезпечуються шляхом

природного поєднання національно-політичних особливостей країни та

загальновизнаних правил проведення голосування. На вагомості

міжнародно-правових актів для системи джерел виборчого права

наголошують дослідники різних країн. Зокрема, проф. С.Д. Князєв та

проф. Н. Михальова наголошують, що визнання пріоритету норм

міжнародного права і міжнародних договорів над нормами внутрішнього

права має колосальне значення для національної правової системи. При

цьому міжнародні акти не зменшують значення внутрішньодержавного

права [55].

Характер міжнародно-правових актів з питань регулювання

організації та проведення виборів та, зокрема, стадії голосування

проявляється у рекомендаційному або загальнообов’язковому порядку для

держав-учасниць. Міжнародні акти містять значну частину правових

приписів, які встановлюють стандарти виборчих процедур щодо стадії

голосування та основи міжнародного спостереження за виборами

(голосуванням та підведенням його підсумків).

Серед міжнародно-правових актів, що встановлюють стандарти

проведення голосування на виборах, особливе значення мають такі:

1) Загальна декларація прав людини.

2) Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

3) Конвенція про заборону всіх форм дискримінації жінок.

4) Декларація про критерії вільних і чесних виборів.

5) Конвенція про захист прав та основоположних свобод людини.

6) Європейська хартія місцевого самоврядування та ін.

Застосування правового прецеденту в регулюванні голосування як

стадії виборчого процесу в зарубіжних країнах притаманне державам, що

застосовують принципи прецедентного регулювання правовідносин. Окрему

увагу у цьому контексті привертають країни, що ратифікували Конвенцію

84

про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. [62], чим визнали

юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Це призвело до

застосування судової практики у національному праві. Серед рішень

Європейського суду з прав людини, що стосуються питань правового

регулювання виборів, слід виокремити рішення щодо порушення ст. 3

«Право на вільні вибори» Протоколу до Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод [117].

Вагомість рішень цього судового органу полягає у концентрованому

аналізі правової практики організації та проведення виборів у зарубіжних

країнах. Один з провідних вітчизняних фахівців у галузі виборчого права,

Ю.Б. Ключковський, вказує, що «правові позиції мають значну цінність для

розуміння справжнього змісту положень Конвенції, а деякі з формулювань

Суду слід розглядати як принципові доктринальні положення, що істотно

впливають на тлумачення багатьох норм як міжнародних документів, так і

національного законодавства» [54, с. 24]. Тому при розгляді правових

спорів, пов’язаних із захистом суб’єктивних прав на стадії голосування,

рішення цієї європейської інституції мають вагоме регіонально-політичне та

правове значення. Прикладами таких справ є: Матьє-Моен і Клерфе проти

Бельгії [172], Метьюз проти Сполученого Королівства [173], Азіз проти

Кіпру [169], Лабіт проти Італії [171], Херст проти Сполученого Королівства

[170], Ахмад та інші проти Сполученого Королівства [168], Подкользіна

проти Латвії [174], Боуман проти Сполученого Королівства [12],

Мельниченко проти України [102], Ґітонас та інші проти Греції [22] та ін.

Крім того, слід наголосити, що одним із важливих засобів правового

регулювання процедури голосування є правовий звичай. Ця форма права

передусім притаманна країнам з глибокими електоральними та

демократичними традиціями. Організація процедури голосування в окремих

державах (Велика Британія, США, Франція, Італія тощо) здійснюється з

урахуванням досвіду проведення попередніх виборчих кампаній.

Регулювання засобами правового звичаю стосується дислокації виборчих

85

дільниць (пунктів для голосування), залучення органів місцевого

самоврядування до забезпечення процесу голосування тощо. У країнах з

ознаками архаїчної структури суспільства послуговуються нормами

традиційно-релігійної системи, коли послідовність участі у голосуванні

визначається віковими критеріями або критеріями соціальної градації.

Застосування таких правових звичаїв з формально-юридичної точки зору не

зменшує демократичності голосування, однак явно впливає на результати

голосування, оскільки вплив авторитету у подібних суспільствах є

беззаперечним.

У країнах з релігійно-традиційними правовими системами поширеною

практикою регулювання стадії голосування є використання релігійно-

правових норм. Яскравим прикладом такого правового регулювання є

сучасні вибори понтифіка (конклав) – глави держави Ватикан (Папи

Римського). Організація та проведення процедури голосування здійснюється

у тісному зв’язку із застосуванням релігійних норм, що регламентують

відправлення релігійних обрядів при голосуванні (обов’язковість молитви

перед волевиявленням, проведення голосування у “святому місці”,

покладення організації голосування на посадових осіб церковної організації

тощо). Іншим проявом застосування релігійно-правових норм є практика

організації голосування у мусульманських країнах (країни Азії та Близького

Сходу). Явними ознаками формальної гендерної нерівності є застосування

релігійно-традиційних норм, за якими участь жінок у голосуванні можлива

лише у разі, коли у голосуванні беруть участь чоловіки. При цьому

присутність чоловіка при волевиявленні жінки може не вважатися

порушенням принципу таємності голосування або свободи голосування. Цей

принцип гендерної нерівності застосовується до організаторів голосування,

до складу інституцій, що відповідають за організацію процедури

голосування: до них не включають жінок, які номінально володіють

політичними правами, однак не мають права реалізовувати їх всупереч

релігійним нормам.

86

Не є винятком із загальної практики в зарубіжних країнах і

регулювання стадії голосування нормами правового договору. Значного

поширення це набуло, наприклад, у Російській Федерації. Центральна

виборча комісія названої держави в межах забезпечення належної

організації виборчого процесу уклала низку договорів та угод з

правоохоронними органами та органами виконавчої влади з приводу

основних напрямів взаємодії, зокрема на стадії голосування [132].

Суб’єкти, що беруть учать у виборчому процесі на стадії

голосування, та їхній правовий статус у зарубіжних країнах.

Беззаперечною метою, що переслідується в зарубіжних країнах на стадії

голосування, є створення належних умов та реальних можливостей для осіб,

які мають право брати участь у голосуванні, здійснити волевиявлення на

основі внутрішнього політичного переконання та реалізувати його у

належну правову форму, визначену чинним законодавством країни. Така

телеологія голосування як стадії виборчого процесу зумовлює можливість

застосування універсальної класифікації суб’єктів, які беруть участь у ній у

зарубіжних країнах. В основу цієї класифікації покладено ознаку

функціонального призначення у механізмі волевиявлення та встановлення їх

результатів. Таким чином, вкажемо три основні групи суб’єктів:

1) суб’єкти, що здійснюють безпосереднє волевиявлення;

2) суб’єкти, що здійснюють організаційно-правове забезпечення умов

реалізації волевиявлення;

3) суб’єкти, що забезпечують зовнішньоорганізаційне спостереження за

волевиявленням та підведенням підсумків голосування.

Центральними суб’єктами стадії голосування, котрі здійснюють

безпосереднє волевиявлення в зарубіжних країнах, є два види учасників

виборчого процесу – виборці та виборщики. Правовий статус виборця в

зарубіжних країнах визначається на рівні конституційних актів та виборчих

законів. При цьому слід звернути увагу на розмежування у законодавстві

зарубіжних країн громадянина і виборця. Це зумовлено тим, що не всі

87

громадяни мають статус виборця, зважаючи на існування багаторівневої

системи цензових вимог до осіб, які наділяються електоральною

правосуб’єктністю. Найбільш поширеними вимогами, що мають

загальновизнаний (демократичний) характер, є віковий ценз, ценз осілості,

наявність повної дієздатності, вимоги територіальної приналежності (при

проведенні місцевих виборів), відсутність судимостей за вчинення злочинів

тощо. Разом із цим слід зазначити, що наділення громадянина правом

голосу може здійснюватися й на основі інших ознак, що йдуть всупереч ст. 2

Загальної декларації прав людини [38] та є формою законодавчої чи

соціальної дискримінації прав людини. Поряд із цим привертає увагу

практика тимчасових обмежень прав громадян брати участь у голосуванні

без загального порушення політичних свобод, гарантованих міжнародними

та національними актами. Яскравим прикладом цього є Франція, де особи,

засуджені за вчинення кримінального правопорушення до позбавлення волі

на основі судового рішення, позбавляються права брати участь у

голосування на період відбування покарання у вигляді додаткового

покарання, що призначається судом поряд з основним. Іншим проявом

розмежування статусу громадянина та виборця в зарубіжних країнах є

закріплення виборчого права за особою, яка має подвійне громадянство або

взагалі належить до громадянства іншої держави, однак, наділена правом

брати участь у волевиявленні на місцевих виборах у зв’язку з постійним

проживанням на території конкретної адміністративно-територіальної

одиниці держави. Підтвердженням цього є Статут Союзу Білорусі та Росії

(котрий на даний час втратив чинність), який передбачав право громадян

Республіки Білорусь брати участь у муніципальних виборах Росії, а також

міжнародні договори Росії з Казахстаном [30], Киргизією [29] та деякими

іншими країнами.

Процесуальне виборче законодавство зарубіжних країн встановлює

випадки участі у процедурі голосування інших допоміжних суб’єктів.

Наприклад, за ст. 265 Виборчого кодексу Мексики разом із виборцем на

88

стадії голосування можуть брати участь її довірені особи. У ч. 2 вказаної

статті зазначено: «Тим виборцям, котрі не можуть читати, або тим, хто

фізично не в змозі заповнити свої бюлетені, можуть надавати допомогу

довірені особи, які їх супроводжують» [180]. Іншим вагомим прикладом

може слугувати запровадження статусу довіреної особи, яка здійснює

голосування за довіреністю, у Франції. Громадяни, які проживають за

кордоном, можуть видати доручення на голосування або проголосувати в

Посольствах Франції або прикордонних департаментах. У ст. L71

Виборчого кодексу Франції зафіксовано, що довірена особа (агент) «може

здійснювати, на їх прохання, їхнє право голосувати за дорученням». Згідно

зі ст. L72 «агент» повинен мати право голосу і бути зареєстрований у тому ж

муніципалітеті, що й клієнт (виборець) [176].

Окремо слід зупинитися на положеннях виборчого законодавства

деяких зарубіжних країн, які встановлюють, окрім звичних для правового

статусу виборця цензів, умову бути зареєстрованим як виборець. Подібні

посилання мають місце у різних кінцях світу, при цьому трапляються

випадки, коли реєстрація не пов’язана з підтвердженням дієздатності або

виборчої адреси. Формально-правова послідовність запровадження такої

системи може вважатися ефективним засобом впорядкування виборчих

правовідносин та запобігання зловживанню правом чи вчиненню

правопорушення. Обов’язок бути зареєстрованим створює додаткові умови

для особи, яка бажає взяти участь у процедурі голосування, а у системі з

іншими правовими інститутами (прописки, реєстрації в консульських

установах тощо) інколи перешкоджає активному праву голосу.

Іншим суб’єктом, що належить до цієї групи, є виборщики.

В.В. Маклаков визначає їх як «осіб, спеціально визначених для здійснення

виборів до відповідного органу» [134, с. 13]. Розширюючи тлумачення

автора, слід наголосити, що у даному випадку йдеться саме про стадію

голосування у країнах, де застосовуються непрямі вибори. Особливістю

цього правового статусу в зарубіжних країнах порівняно зі статусом

89

виборця виступає те, що цей статус набувається особою тимчасово в межах

проведення конкретних виборів. Інколи статус виборщика може набуватися

на основі перебування особою на виборній посаді (депутата, сенатора тощо).

Відповідно до абз. 2 розд. 1 ст. ІІ Конституції США встановлено, що

кожний штат призначає виборщиків у кількості, рівній кількості сенаторів,

направлених до Конгресу [79, с. 336]. У ч. 1 ст. 35 Конституції Республіки

Австрія закріплено положення, що члени Федеральної ради обираються

Ландтагами, а відповідно до ч. 1 ст. 95 члени Ландтагів обираються шляхом

прямих виборів всіма громадянами землі [68, с. 34]. Норми Конституції

Китайської Народної Республіки вказують у ч. 1 ст. 97, що представники

лише найнижчих рівнів Зборів народних представників обираються

населенням; інші обираються непрямими виборами представниками вищих

Зборів представників [77, с. 274]. Конституція Італійської Республіки у ч. 2

ст. 83 встановлює, що Президент Республіки обирається делегатами від

кожної області, які, у свою чергу, обираються обласними радами [69, с. 436].

У ст. 54 Основного закону Федеративної Республіки Німеччина зафіксовано,

що Федеральний Президент обирається Федеральними Зборами, які

складаються з числа депутатів Бундестагу та членів обраних

представницькими органами земель [108, с. 94].

Таким чином, слід констатувати, що набуття виборчої правоздатності

виборщика відбувається на основі отриманого представницького мандату

або рішення відповідного представницького органу про надання йому цього

правового статусу. Суттєвою відмінністю правового статусу виборщика від

виборця в зарубіжних країнах є те, що при проведенні голосування виборець

реалізує власну політичну волю, а виборщик здійснює волевиявлення на

основі власних політичних переконань, керуючись представницькими

повноваженнями. Слід також додати, що представницькі повноваження

виборщиків можуть мати різну політико-правову природу. Виборщики

можуть отримувати свій статус від представницьких органів територіальних

громад для здійснення голосування на виборах загальнодержавного рівня

90

або на місцевих виборах нижчого рівня.

Загалом на виборщиків поширюються виборчі цензи, встановлені в

державі для носіїв активного виборчого права, водночас їх правовий статус

може мати й власні цензи. Зокрема, у США не може бути призначена на

посаду виборщика особа, яка: займає офіційну посаду або таку посаду, що

приносить прибуток; є сенатором або членом Палати представників. Слід

наголосити, що виборщики підлягають реєстрації як і виборці при

проведенні прямих виборів, цим у США займаються Адміністрації

національних архівів и документів (National Archives and Records

Admininstration) [128, с. 107]. В Австрії виборщик не може бути членом

діючого складу Федеральної ради, однак повинен володіти правом бути

обраним до Ландтагу. Саме з огляду на наявність усіх названих елементів

можемо сміливо вести мову про самостійність правового статусу виборщика

на стадії голосування в зарубіжних країнах.

Окрему групу суб’єктів, які здійснюють організаційно-правове

забезпечення умов реалізації волевиявлення, є колегіальні або одноосібні

органи, які можуть мати різноманітний правовий статус. Спільним для цих

органів у різних країнах світу є наявність владних повноважень, якими вони

наділені у день голосування. Основним завданням цих органів на стадії

проведення голосування вважається створення належних організаційних

умов, які відповідають вимогам законодавства щодо реалізації активного

виборчого права особою, наділеною цим різновидом правосуб’єктності.

Передусім зазначимо, що в зарубіжних країнах на законодавчому рівні

закріплене положення про те, що з метою забезпечення організації процедур

виборчого процесу створюються органи виборчої компетенції. Незважаючи

на різноманітність правової природи органів, що наділені виборчою

компетенцією, всі вони належать до органів управління виборчим процесом

(виборами). На підтвердження цього наведемо точку зору О.А. Богашова,

який вказує, що органи управління виборчим процесом – це «система

владних політичних інститутів публічної влади, функціонування яких

91

направлено за забезпечення належних умов провадження виборчого

процесу» [10, с. 27]. Продовжуючи думку автора, варто наголосити, що

центральним завданням нижчих ланок цих органів передусім є саме

забезпечення належної організації стадії голосування.

Відповідно до виборчого законодавства зарубіжних країн органи, які

зобов’язані забезпечувати організацію та проведення стадії голосування, є

невід’ємною частиною системи органів управління виборами. Органи, що

забезпечують організацію та проведення стадії голосування, мають у

зарубіжних країнах низку спільних ознак. Вагомою спільною рисою є

утворення їх складу або призначення головного адміністратора

вищестоящими органами. Наприклад:

- у ст. 54 Закону Тайваню про вибори президента та віцепрезидента

вказано, що головний адміністратор і декілька адміністраторів

призначаються муніципальними і районними (міськими) виборчими

комісіями і несуть відповідальність за проведення голосування [222];

- відповідно до абз. 8 ст. 28 Закону про вибори органів місцевого

публічного управління Румунії виборчі бюро виборчих дільниць

формуються окружними виборчими бюро з урахуванням кандидатур,

поданих політичними партіями [201].

Крім того, виборчі органи для організації та проведення голосування в

зарубіжних країнах можуть утворюватися у складі професійних,

напівпрофесійних структур або органів політичного представництва. Така

різноманітність пояснюється особливостями виборчих систем, хоча

повноважень при цьому сфера не змінюється. До типових завдань органів,

що здійснюють організацію голосування, відносять: обладнання

приміщення для голосування, перевірку особи виборця, видачу виборчих

бюлетенів, ведення виборчої документації, підведення підсумків

голосування тощо.

Завдяки аналізу положень відповідних нормативно-правових актів

зарубіжних країн вдалося встановити, що система органів організації та

92

проведення виборів у цілому може бути представлена централізованою або

децентралізованою системою. В обох випадках ці системи публічних

інституцій очолюються колегіальними конституційними органами. Спільні

ознаки їх правового статусу залежать від регіональних особливостей

розвитку країн. Окремим прикладом регіональної спільності правової

природи вищих виборчих органів є статус центральних виборчих комісій

Росії, Білорусії та України [11]. При цьому на перший план виходить не

спосіб управління виборчими органами на стадії голосування, а

децентралізована система управління виборами, за якої допускається

проведення стадії голосування різними суб’єктами. З наукової точки зору це

викликає інтерес з огляду на те, що до виконання єдиного завдання в межах

цілісної виборчої системи можна залучити органи з різною організаційною

структурою.

Виділення суб’єктів, що забезпечують зовнішньо-організаційне

спостереження за волевиявленням та підведенням їх підсумків можна

здійснити за ознакою інтересів щодо результатів голосування. У процедурі

голосування в зарубіжних країнах беруть процесуальну участь суб’єкти,

інтереси яких полягають у відстороненому (зовнішньому) нагляді за

правильністю дотримання процедур та повідомленні відповідних

конкуруючих суб’єктів (політичних партій або кандидатів) у виборчому

процесі про виявлені порушення. В окремих випадках такими

незацікавленими суб’єктами можуть бути представники іноземних держав

або міжнародних організацій на основі міждержавних домовленостей

політичного характеру. Окрему підгрупу цієї категорії суб’єктів складають

свідки голосування. У практиці окремих зарубіжних країн має місце

використання інституту свідка при проведенні різних видів дистанційного

голосування [128, с. 288].

Перш за все, звернемо увагу на Декларацію принципів міжнародного

спостереження за виборами, схвалену Виконавчою Радою Асоціації

організаторів виборів країн Центральної та Східної Європи (АОВЦСЄ) 31

93

березня 2006 р. Із тексту цього документа стає зрозумілим призначення

міжнародного спостереження: «Міжнародне спостереження за виборами –

це вияв інтересу міжнародного співтовариства до забезпечення

демократичних виборів як складової розвитку демократії, включаючи

повагу прав людини й верховенство права. Міжнародне спостереження за

виборами, з його акцентом на громадянські та політичні права, є частиною

міжнародного спостереження за дотриманням прав людини і має

здійснюватися шляхом підтримки високих стандартів неупередженості

стосовно національних учасників політичної боротьби, а під час його

проведення не повинні братися до уваги будь-які двоїсті чи багатопланові

міркування, які можуть суперечити неупередженості висновків. Міжнародне

спостереження забезпечує оцінку виборчих процесів відповідно до

міжнародних принципів проведення дійсно демократичних виборів і

національного законодавства, водночас виходячи з визнання того, що саме

населення країни в кінцевому рахунку вирішує питання про легітимність

процесу виборів і про довіру до їх результатів» [26]. Відповідно до абз. 5

вказаної Декларації, стадія голосування є окремим напрямом здійснення

міжнародного спостереження. При цьому зазначається про недопущення

перебільшення оцінки виборів виключно через призму стадії голосування.

Низка положень цього документа встановлює правила поведінки для

міжнародних спостерігачів саме на стадії проведення голосування та

підведення його підсумків. Зокрема, країни-учасниці зобов’язуються надати

доступ спостерігачам до процесу підведення підсумків голосування та

роботи електронних систем підведення підсумків голосування, у т.ч. на

виборчих дільницях.

У виборчому законодавстві зарубіжних країн такі спостерігачі можуть

мати окремий правовий статус, відмінний від статусу спостерігачів

політичних партій та громадських організацій. Головне – це відсутність

процесуальних прав у виборчому процесі на стадії голосування. Зокрема,

офіційні спостерігачі, маючи повний доступ до процесів, пов’язаних із

94

волевиявленням (окрім дій, що порушують таємницю голосування), не

мають права втручатися у їх перебіг та складати виборчі-процесуальні

документи. І лише у порядку загальної реалізації конституційного права на

звернення можуть повідомляти відповідні органи влади країни про виявлені

порушення законодавства. Ще однією вагомою особливістю правового

статусу міжнародних спостерігачів на стадії голосування є їх робота на

загальний результат – встановлення підсумків дотримання стандартів

забезпечення прав людини, зокрема, при голосуванні та у цілому при

проведенні виборів.

У значній кількості країн світу національне виборче законодавство

окремо не встановлює правовий статус міжнародних спостерігачів. У такій

практиці має місце безпосереднє застосування норм міжнародно-правових

актів. Так, національне законодавство Великої Британії (ст. 6С 29-го розділу

Акта про адміністрування виборів 2006 р.) встановлює, що спостерігачем за

виборчими процедурами можуть бути члени виборчих комісій, члени

вищестоячих виборчих комісій та будь-які громадяни, які досягли 16-

річного віку і були акредитовані як спостерігачі [239]. Таким чином,

встановлено загальні вимоги до особи, яка може бути акредитованим

спостерігачем за виборчими процедурами. Країни, що здійснюють

безпосередню імплементацію норм міжнародного права у національне

законодавство, йдуть дещо іншим шляхом. Наприклад, у ч. 6 ст. 79 Закону

України «Про вибори народних депутатів України» вказується перелік прав

офіційних спостерігачів від іноземних держав, міжнародних організацій

[42]. Подібна практика має місце у багатьох країнах Східної Європи,

зокрема, у Російській Федерації встановлено розмежування правового

статусу офіційного спостерігача залежно від суб’єкта, який направив його

для проведення цієї діяльності [143].

Для повноти картини вважаємо за доцільне окремо зупинитися на

особливостях правової доктрини зарубіжних країн у питаннях організації та

проведення голосування. Перш за все це стосується, з огляду на тему

95

дисертації, різних підходів до тлумачення поняття «спостерігач за

виборами». Йдеться про розширення поняття «спостереження». Так, у

деяких країнах воно проводиться не лише фізичними особами,

призначеними суб’єктами виборчого процесу, але й членами вищестоящих

органів управління виборами, які здійснюють спостереження за

правильністю реалізації процедур їх безпосередніми організаторами.

На стадії голосування правовий статус офіційного спостерігача є

формально-юридично відмежованим. Виборче законодавство в зарубіжних

країнах практикує наділення інших учасників виборів елементами правового

статусу офіційного спостерігача. Такі суб’єкти отримують низку додаткових

повноважень саме на стадії голосування. До таких суб’єктів виборчого

процесу за українськими аналогами можна віднести уповноважених осіб від

політичних партій та довірених осіб кандидатів у народні депутати і

кандидатів на посаду Президента України. Загалом, слід констатувати, що у

проведенні голосування як стадії виборчого процесу беруть участь суб’єкти,

що мають різнополярні політико-правові інтереси. Водночас суттєвою

рисою для більшості країн світу є єдність принципів побудови суб’єктної

складової цієї стадії.

В окремих зарубіжних країнах на стадії голосування беруть участь

специфічні суб’єкти. Так, у Великій Британії у день голосування можуть

брати участь помічники кандидатів, які мають статус «лічильників» (tellers).

Їхня роль у день голосування полягає у з’ясуванні реєстраційних номерів

виборців без порушення таємниці голосування. Щодо цих суб’єктів

встановлюється цілий ряд обмежень, які загалом відповідають вимогам

щодо всіх суб’єктів у цей день [126, с. 102].

Зрозуміло, що стадія голосування у різних країнах має ще деякі

відмінності. Так, система об’єктів конституційно-правового регулювання

на стадії голосування в зарубіжних країнах залежить від особливостей

виборчої системи та системи голосування, які запроваджені законодавством

держави. Як уже було вказано раніше, джерела виборчого законодавства

96

різних країн світу урегульовують низку об’єктів виборчих правовідносин,

що мають місце на стадії голосування. Юридичне нормування

застосовується щодо різних елементів, регламентуються: час проведення

голосування; технічні моменти волевиявлення; вимоги до приміщень для

голосування; способи та форми проведення голосування; підведення

підсумків голосування та ін. Розглянемо кожен із перелічених елементів.

Час проведення голосування є об’єктом правового регулювання всіх

без винятку виборчих правових актів у зарубіжних країнах. Визначення

часового проміжку цієї стадії виборчого процесу є стратегічним питанням

правового регулювання, оскільки встановлені межі можуть суттєво

впливати на результати голосування через можливості участі громадян у цій

стадії.

У зарубіжному виборчому законодавстві застосовуються різні підходи

до визначення часових меж голосування. Це пов’язано досить суттєво зі

способами волевиявлення, які допускаються в країні. У зв’язку з цим у

деяких країнах стадія голосування може мати часовий інтервал, який

виходить за межі одного календарного дня. Такі особливості

спостерігаються здебільшого в державах, які мають територію, що лежить в

різних часових поясах, що унеможливлює проведення синхронного

голосування у всіх адміністративних одиницях або суб’єктах федерації

(Росія, США). Крім того, поява нетипових форм голосування (голосування

поштою, по Інтернету) робить можливим подовження інтервалу часу для

голосування. Незважаючи на це, у країнах Східної Європи існує правова

позиція, що розтягування стадії голосування у часі створює додаткові

можливості для фальсифікації результатів голосування. У зв’язку із цим

законодавство цих країн максимально формалізує юридичними методами

межі цієї стадії.

Окремим питанням при визначенні часу для проведення стадії

голосування є встановлення дня тижня, який буде найбільш зручний для

виборців з точки зору можливості виділення часу для прибуття до виборчої

97

дільниці. Значна частина країн світу визначає такий день у межах неробочих

днів (здебільшого, це неділя). Однак трапляються випадки, коли

голосування в країні проводиться у межах робочих днів (наприклад, вибори

до Палати громад Парламенту Великої Британії проводяться у вівторок).

У межах визначеного інтервалу часу для голосування встановлюється

режим роботи виборчої дільниці, де виборці можуть здійснити

волевиявлення. У всіх випадках це є світла частина доби. Режим роботи

може встановлюватися у межах 10-14 астрономічних годин. Здебільшого

астрономічним часом для початку голосування є 7-9 година ранку, а

кінцевим – 8-10 година вечора. При цьому хотілося б звернути увагу на

практику законодавчого регулювання закінчення часу для голосування. У

багатьох країнах, які пропагують власну практику голосування як еталон

демократії, встановлено, що після сплину астрономічного часу для

голосування участь у ньому можуть узяти усі виборці, які вже прибули на

виборчу дільницю, але не встигли реалізували своє виборче право.

Правова регламентація технічних моментів волевиявлення у

виборчому законодавстві здійснюється з урахуванням існуючих способів

голосування, а також технічних умов, які використовуються. Цілий ряд

підзаконних правових актів у зарубіжних країнах встановлює порядок

відеоспостереження на виборчій дільниці. У Російській Федерації, зокрема,

у межах попередження терористичних дій та запобігання їм на виборчих

дільницях вдаються до допомоги сил спецпідрозділів МВС, а також

застосовують додаткові заходи захисту: металошукачі, відеоспостереження,

службових собак тощо. У зв’язку з особливостями окремих виборчих систем

додатковими технічними умовами може слугувати наявність металевих шаф

для збереження виборчої документації, засобів телефонного зв’язку,

комп’ютерної техніки тощо.

До приміщень для голосування в зарубіжних країнах висуваються

різноманітні вимоги, однак загальним елементом правового регулювання

слугує встановлення технічних вимог, яким вони мають відповідати.

98

Постійних приміщень для проведення процедури голосування в зарубіжних

країнах, як і в Україні, не існує. Світова практика в цьому питанні свідчить,

що ефективними у використанні є приміщення установ соціального

призначання (школи, лікарні) або приміщення органів державної влади чи

місцевого самоврядування (муніципалітети, дипломатичні представництва,

консульства тощо).

Способи та форми проведення голосування в зарубіжних країнах є

досить різноманітними з правової, організаційної та технічної точки зору.

Детальну увагу приділяє зарубіжний законодавець способам та формам

проведення голосування. Низка країн, рівень науково-технічного прогресу

яких є доволі високим, починає застосовувати інноваційні способи

голосування – виборчі машини, інтернет-голосування тощо. При цьому слід

звернути увагу на те, що способи голосування в зарубіжних країнах залежно

від форм волевиявлення також видозмінюються. Враховуючи особливості

правової системи, виборці можуть заповнювати виборчі бюлетені (паперові

чи електронні) альтернативними, преференційними, ієрархічними та іншими

способами.

Підведення підсумків голосування є однією з процедур стадії

голосування. Процесуальна регламентація дій уповноважених законом

суб’єктів здійснюється на рівні закону. В зарубіжних країнах процедура

встановлення результатів голосування на виборчій дільниці може також

регламентуватися актами вищих виборчих органів. При цьому слід

зауважити, що деталізація послідовності та змісту дій на цій стадії має місце

у значній частині країн, статус яких визначений Венеціанською комісією як

«країни з демократією, що розвивається».

Загалом слід зауважити, що експерти в галузі виборчого права

сходяться в думці про те, що надмірне обтяження виборчих законів

деталями процесуального провадження є недоцільним. Водночас окремі

фахівці переконані, що високий рівень деталізації виборчого законодавства

є необхідним критерієм демократичності країни, що стала на шлях

99

електорального розвитку. Високий рівень правового нігілізму в цих

державах потребує законодавчого гарантування процесуальної

педантичності при підведенні підсумків голосування.

За результатами дослідження конституційно-правового регулювання

стадії голосування у зарубіжних країнах стало можливим сформулювати ряд

проміжних висновків, які стосуються джерел, суб’єктів та об’єктів цього

регулювання:

1. Основними джерелами правового регулювання названої стадії у

зарубіжних країнах є: конституції; виборчі закони (виборчі кодекси);

підзаконні правові акти вищих виборчих органів. Спостерігається тенденція

до кодифікації виборчого законодавства, яке встановлює уніфіковані

правові процедури, що застосовуються на стадії голосування.

2. Стадія голосування у зарубіжних країнах характеризується

суб’єктною різноманітністю. Всі групи суб’єктів, які беруть участь на стадії

голосування, можуть як реалізовувати самостійний процесуальний інтерес,

так і не реалізовувати його. До вказаних груп суб’єктів належать: а) органи

управління виборчим процесом; б) виборці (виборщики, довірені особи

виборців); в) спостерігачі (офіційні, громадські, міжнародні); г) інші

учасники (агенти, довірені особи кандидатів, свідки голосування).

3. Об’єктами правового регулювання на стадії голосування в

зарубіжних країнах є різноманітні елементи процедур голосування. Виборче

законодавство в зарубіжних країнах характеризується помітною

регіональною стандартизацією в цих питаннях. Також дається взнаки рівень

економічного, наукового та демократичного розвитку країни. Політична та

правова культура виборців помітно відрізняється в окремих країнах,

зважаючи на рівень складності способів та форм голосування, закріплених

правом.

100

2.2. Конституційно-правові форми та способи участі виборця у

голосуванні

Розглядаючи голосування на виборах як юридично правомірну дію,

наголосимо, що вона може бути реалізована у різні способи. Під способом у

цьому контексті розуміється безпосередній механізм виявлення власної

політичної волі. Такими способами в сучасних зарубіжних країнах можуть

бути:

заповнення виборчого бюлетеня;

використання виборчої машини;

голосування через Інтернет;

інші способи, що рідко використовуються (підняття руки, прохід через

«виборчу арку» тощо).

Викладені вище способи є вичерпними з огляду на практику

організації та проведення процедури голосування на виборах в зарубіжних

країнах. У межах кожного названого вище способу голосування можуть

мати місце різні форми доступу до волевиявлення, які, як і способи,

обов’язково унормовані законом або підзаконним актом. Додамо, що

розмаїття форм голосування має вирішальне значення для доступу до

волевиявлення. У свою чергу, спосіб голосування визначається державою з

урахуванням рівня науково-технічного прогресу, технічно-експлуатаційної

обізнаності населення та політичного розвитку держави. Підтвердженням

цієї теорії є той факт, що вказані вище способи голосування застосовувалися

в різні періоди історії державності та були безпосередньо пов’язані з рівнем

технічного розвитку країни.

Серед форм голосування, які застосовуються в сучасних зарубіжних

країнах, можна назвати наступні:

дострокове голосування;

особисте голосування за місцем виборчої адреси;

голосування за дорученням;

101

заочне голосування;

голосування поштою;

голосування за місцем перебування виборця;

голосування в мобільному виборчому пункті;

голосування за кордоном.

Навівши власне бачення способів та форм голосування, логічним

вважаємо введення у науковий обіг поняття «система голосування».

Пояснимо свою позицію. На наше переконання, саме обрання конкретних

способів голосування та створення умов для використання різних форм в їх

межах і буде системою голосування. Слід відзначити, що окремі дослідники

виборчого права, зокрема А. Лійпгарт, не вважають за необхідне відносити

поняття «система голосування» до виборчої системи [209, с. 10-11]. Проте

на наш погляд, система голосування все ж таки може розглядатися як

самостійний інститут виборчого права, який характеризуватиме способи та

форми голосування.

Сучасні дослідники проблем виборчого права вживають поняття

«альтернативні», «додаткові», «дистанційні», «нетрадиційні» способи

голосування, які стосуються різних форм та способів голосування, що

використовуються поруч або замість голосування бюлетенем. У зв’язку з

цим, способи та форми голосування дійсно можуть бути основними та

додатковими. Додаткові способи та форми голосування можуть

запроваджуватися з митою залучення більшої кількості електорату до

голосування. При цьому іноді додаткові виступають альтернативними у разі

надання виборцю права визначати конкретний спосіб/форму голосування

для свого волевиявлення.

Історично (про це йшлося в попередньому розділі) першими

способами голосування були ті, які в авторській класифікації названі як

«інші». Сьогодні вони застосовуються досить рідко і, як правило, в тих

країнах, де рівень політичного, економного, соціального і науково-

технічного розвитку є порівняно низьким. Так, до недавнього часу в

102

королівстві Свазіленд сільські виборці голосували «ногами», проходячи

через ворота, де стоїть кандидат. В окремих країнах з великою кількістю

неграмотного населення замість бюлетенів як і раніше використовуються

кулі або жетони, які опускають в урни з портретами кандидатів.

Використання виборчого бюлетеня було запроваджено дещо пізніше.

Проте сьогодні виборчий бюлетень є найбільш поширеним способом

забезпечення волевиявлення. У більшості країн виборчим бюлетенем

називають документ, який відображає зміст волевиявлення виборця. Як

зазначалося вище, перше застосування друкованих бюлетенів на папері мало

місце в політичній історії США.

Більшість країн світу використовує сьогодні паперові бюлетені.

Залежно від способу виготовлення вони можуть бути офіційними

(виготовленими державою у встановленому законом порядку як документ

суворої звітності) і неофіційними (виготовляються іншими суб’єктами

виборчого процесу відповідно до форми, встановленої законом). Зокрема, у

Франції та Швеції друком виборчих бюлетенів опікуються політичні партії.

Крім того, на виборчих дільницях, куди доправити офіційні виборчі

бюлетені неможливо, виборче законодавство може також надавати право

виготовлення виборчих бюлетенів членам виборчих комісій.

Особливу увагу виборчим бюлетеням приділяють у Канаді. Мова

передусім йде про їх підготовку. Ця процедура проходить під суворим

контролем Центрального виборчого відомства, щоб уникнути можливої

підробки. Голова Центрального виборчого відомства направляє

Уповноваженому з виборів виборчого округу спеціальний папір, на якому

повинні друкуватися бюлетені. Бюлетені виготовляються не пізніше як за 19

днів до дня голосування [126, с. 244].

З огляду на важливість виборчого бюлетеня для електоральної

практики зарубіжних країн, розглянемо питання щодо порядку його

заповнення. У сучасній конституційній науці прийнято використовувати

разом із цим поняття «методу голосування». З точки зору окремих

103

дослідників, цей елемент став важливою складовою сучасних виборчих

систем [150, с. 274]. Сучасний український дослідник виборчого права

Ю.Б. Ключковський під методом голосування розуміє спосіб голосування і,

відштовхуючись від цього виокремлює в цілому чотири методи

голосування: метод Кондорсе; метод Борда; мажоритарний метод та

апробаційний метод [53, с. 28–30]. З даного приводу зазначимо, що такий

підхід не співпадає з авторською позицією поняття способу голосування та

переконанням багатьох інших дослідників. Пояснимо. Зміст поняття

«методи (способи)» голосування більшою мірою відповідає поняттю «спосіб

заповнення виборчого бюлетеня». Слід зауважити, що спосіб заповнення

бюлетеня може існувати як самостійна правова категорія. З авторської

позиції, заповнення виборчого бюлетеню безпосередньо пов’язане з

виборчою системою, яка використовується на виборах, однак дещо

відрізняється від методів заповнення і співвідноситься як зміст і форма.

Виходячи з цього, названі методи голосування є формою, а способи –

змістом голосування. Найпростішими способами заповнення бюлетеня

можна назвати:

вписування прізвища кандидатів власноруч у бюлетень;

викреслювання небажаних кандидатів;

відмітка кандидата або партії, яким надана перевага.

З урахуванням особливостей виборчої системи можуть мати місце й

інші способи заповнення виборчих бюлетенів. Вважаємо за доцільне додати,

що існують два способи, які є більш складними порівняно з вказаними вище.

Серед них Ю.Б. Ключковський називає багатотуровий метод і метод

перехідного голосу. На практиці, у зарубіжних країнах способи заповнення

виборчого бюлетеня у складних виборчих системах такі:

відмітка декількох кандидатів з встановленням їх послідовної

преференції;

відмітка партії та встановлення декількох відміток преференції

окремих кандидатів.

104

Крім того, у зарубіжних країнах практикується занесення до

виборчого бюлетеня коротких рекомендацій щодо заповнення. Зазвичай

виборець робить певний знак у квадраті проти прізвища (прізвищ)

кандидата (кандидатів) або політичної партії, за якого (яких) він голосує. В

окремих зарубіжних країнах є графа «проти усіх».

Використання виборчої машини (машини для голосування) має довгу

історію, яка триває донині. Цей спосіб голосування передбачає застосування

пристрою для автоматичної реєстрації і/або підрахунку голосів виборців.

Виборчі машини можуть мати різні конструкції та принципи дії. Набули

поширення такі, як: механічні, електромеханічні, електронні. Головне, що

завдяки ним скорочується час підрахунку, зменшуються трудові,

організаційні та матеріальні витрати.

Однією з перших зарубіжних країн, які почали використовувати

машини для голосування, були Сполучені Штати Америки. У ХІХ ст. у цій

країні у зв’язку з проведенням виборів, у яких голосування здійснювалося

не за одного кандидата, а за декількох одночасно, було запропоновано

використання виборчих машин для спрощення процедури підведення

підсумків. Основним питанням, яке порушувалося опонентами «механізації»

голосування, було забезпечення таємниці голосування, однак вагоме

значення для їх користування мали політична боротьба, громадське

протистояння та лобіювання інтересів виробників виборчих машин [187].

У цілому сьогодні використовуються виборчі машини різних видів і

типів. Серед них найбільш поширеними є:

1. Технологія реєстрації голосу (Vote-recording Technologies), згідно

якої заповнений бюлетень поміщають до виборчої машини, яка реєструє

відображене на виборчому бюлетені чи іншій картці результат

волевиявлення та здійснює автоматичний підрахунок результатів

голосування.

2. Перфоровані карти (Punched Card) використовуються разом з

машинами для голосування, які залишають отвір в перфокарті, що і

105

становить процес голосування, після чого виборець опускає перфокарту до

виборчої скрині.

3. Оптичне сканування (Optical Scan (Marksense) передбачає

здійснення виборчої машиною зчитування інформації оптичними засобами.

4. Електронна виборча система прямого запису (Direct-recording

Electronic Voting System, DRE) – це голосування шляхом запису голосу за

допомогою електронного дисплея, забезпечене механічними або оптико-

електронними компонентами, що можуть бути активовані виборцем, який

робить вибір за допомогою комп’ютерної програми. Усі записи

обробляються в пам’яті машини. Система може також слугувати засобом

для передачі оброблених даних голосування на центральне місце в

індивідуальній або накопичувальній формі для консолідації даних та

звітності щодо результатів з виборчих дільниць. DRE-системи додатково

можуть здійснювати роздруківку паперових бюлетенів, які можуть бути

перевірені, перш ніж виборець віддає свій бюлетень.

У зарубіжних країнах використання виборчих машин набирає

значного розмаху. У Канаді голосування з використанням електронних

засобів було запроваджено в окремих виборчих округах в якості

експерименту з 2000 р. У свою чергу, Федеративна Республіка Німеччини

також не відкидає можливості використання виборчих електронних маниш.

Проте особливості форми правління цієї країни обумовлюють законодавче

положення про можливість надання дозволу міністерством внутрішніх

справа на використання таких пристроїв, за умови їх перевірки на предмет

забезпечення таємниці голосування [127, c. 157].

У Боліваріанській Республіці Венесуела також практикується

використання систем автоматизованого голосування. Електоральна рада цієї

країни уповноважена приймати рішення про доцільність застосування цієї

системи. При цьому слід зауважити, що при використанні автоматизованих

систем голосування здійснюється виключно способом голосування за

виборчою адресою у приміщенні пункту для голосування [129, с. 171].

106

У Російський Федерації поняття «електронне голосування»

застосовується у вузькому розумінні. Федеральний закон від 12 червня

2002 р. № 67-ФЗ «Про основні гарантії виборчих прав і прав на участь у

референдумі громадян Російської Федерації» закріплює легальне

визначення електронного голосування як такого, що здійснюється без

використання бюлетеня, виготовленого на паперовому носієві, з

використанням комплексу засобів автоматизації ДАС «Выборы» [144]. З

даного приводу А.В. Павлушин та А.Є. Постніков зазначають, що

використання ДАС «Выборы» має відбуватися із забезпеченням таємниці

голосування в умовах ідентифікації виборця і збереження доказової сили

здійсненого волевиявлення [110, с. 13].

В Індії з 1989 р. Актом про народне представництво було внесено

зміни, що стосувалися використання електронних апаратів для голосування

на виборчих дільницях. Виборча комісія Індії з дотриманням всіх вимог

законодавства про вибори визначає виборчі округи, де при подачі та

підрахунку голосів можуть застосовуватися такі апарати, що, однак, не

виключає можливості проведення голосування шляхом подачі бюлетенів.

Апарат для голосування являє собою пристрій, що складається з двох

блоків: перший – це блок для голосування, що є аналогом бюлетеня, на

якому перераховані всі кандидати, які беруть участь у виборах, і їхні

символи, а другий – це блок управління, за допомогою якого і здійснюється

голосування [129, с. 92] (див. Додаток Е).

Голосування через Інтернет. Передусім наголосимо, що існуюча

практика застосування електронного голосування свідчить про існування

двох його основних типів. Перший – електронне голосування, яке

здійснюється під наглядом представників держави на виборчій дільниці з

використанням електронних машин. Другий – дистанційне електронне

голосування, яке відбувається в умовах дистанційного доступу до

процедури голосування, наприклад, з персонального комп’ютера або

мобільного телефону через Інтернет. Саме останній варіант ми вважаємо

107

самостійною формою голосування поряд із застосуванням виборчих

бюлетенів та виборчих машин.

Однак політичні наслідки використання всесвітньої мережі можуть

бути неоднозначними. У виборчому процесі Інтернет дозволяє знімати

географічні та організаційні труднощі. Проте при цьому можуть виникати

додаткові фактори, що загрожують національній безпеці країни. Головним

ефектом, якого очікують від запровадження цього способу голосування, є

можливість залучення до голосування більшої кількості електорату. Серед

країн – членів ОБСЄ електронне голосування широко використовується в

Естонії, Нідерландах та Швейцарії.

Серед позитивних рис використання цієї сучасної форми голосування

слід назвати:

– зручність голосування для виборця;

– підвищення явки виборців;

– зменшення витрат на проведення процедури голосування.

Більш глибокий організаційно-правовий аналіз голосування через

Інтернет дає підстави стверджувати про існування окремих негативних

аспектів, а саме:

– низький рівень забезпечення таємниці голосування;

– аутентифікація (встановлення особи виборця при реєстрації) і

пов’язана з нею проблема надійності ключів для доступу до серверу для

голосування;

– зловживання правом з митою впливу на результати голосування;

– створення фальшивого віртуального сервера тощо.

З позиції окремих дослідників, технології інтернет-голосування є

прогресивним способом голосування і має великий потенціал за наявності

повного контролю за усіма складовими (програмним, апаратним та

людським фактором [28]. Інші дослідники, продовжуючи цю думку,

стверджують, що поширення даного способу голосування буде залежати у

майбутньому від рівня розвитку техніки та психологічної готовності

108

громадян до такого голосування [137].

Науковий інтерес у даному контексті становить досвід Російської

Федерації. Російським законодавством про вибори передбачена можливість

електронного голосування. При використанні комплексів для електронного

голосування (скорочено – КЕГ) виборець голосує за електронним

бюлетенем. КЕГ забезпечує: проведення електронного голосування без

використання паперових бюлетенів; автоматизований підрахунок голосів

виборців, встановлення підсумків голосування, складання протоколу

дільничної комісії про підсумки голосування [149].

Сучасна зарубіжна практика проведення процедури голосування

свідчить про неготовність жодної з країн перейти повністю до інтернет-

голосування. Отже, новітній спосіб голосування співіснує з двома вище

означеними як альтернативний. Однак не можна не звернути увагу на

практику кантону Женева Швейцарії. Починаючи з 2010 р., тут має місце

голосування через Інтернет [153]. Французький дослідник М. Шевальє

відзначає цілісність системи такого голосування, яка природно вмонтована у

виборчу систему країни і при цьому користується високою довірою серед

населення [175].

Форми голосування слід розглядати як безпосередні умови доступу до

процедури голосування які існують в межах способів голосування

охарактеризованих вище. Перш ніж навести власний перелік форм

голосування для кожного окремого способу, наведемо думки фахівців.

У сучасній науковій літературі зустрічаються різні класифікації форм

(способів) голосування. Так, А.П. Забайкалов пропонує класифікувати

способи (форми) голосування на традиційні (звичайні) і альтернативні

(додаткові) [37, с. 8]. Натомість Є.Н. Хрустальов вважає, що видами

голосування можуть бути: дострокове, голосування в приміщенні виборчої

дільниці у день виборів, голосування поза межами для голосування,

голосування за відкріпним посвідченням, повторне голосування [145, с.

106]. Інший дослідник, О.А. Плешкова запропонувала власну класифікацію

109

способів голосування. За основу поділу вона бере цілу низку критеріїв:

часову ознаку (дострокове, голосування у день виборів; територіальний

принцип (на виборчій дільниці в межах виборчого округу де зареєстрований

виборець, у обмеженому переліку виборчих округів; на території будь-якого

виборчого округу, на виборчій дільниці поза межами країни); місце

проведення (в спеціально визначених приміщеннях, на пересувних виборчих

пунктах, за місцем проживання, на виборчі дільниці); механізм реалізації

(особисто або за дорученням); спосіб доставки бюлетеня (особисто, поштою

або змішаним способом) [112, с. 67–69]. З позиції Ю.В. Чемсак, голосування

можна поділити на види за шістьма основними критеріями: за рівнем

юридичного примусу, за часом проведення, за суб’єктом виконання, за

місцем проведення, за способом здійснення та критерієм дистанційності

[147, c. 244-245].

З авторської позиції форми голосування, які можуть

використовуватися стосовно кожного окремого способу, є наступними.

Особисте голосування за місцем виборчої адреси. Ця форма

голосування є найпростішою і застосовується при голосуванні бюлетенями

та за допомогою виборчих машин. Організатори виборчого процесу

утворюють пункти для голосування з дотриманням принципів

територіальної організації виборчого процесу. Застосування цієї форми в

зарубіжних країнах є класичним підходом до організації проведення

голосування, однак вона за своїм змістом має суттєвий недолік: така

організаційна структура стадії голосування призводить до зниження

кількості виборців, які можуть взяти участь у голосуванні. Тому в умовах

проведення заходів щодо активізації електорату в зарубіжних країнах

повсюдно застосовують інші форми голосування. Однак, слід відзначити,

що голосування на виборчій дільниці за місцем виборчої адреси

залишається основним.

Голосування поштою. Необхідність підвищення політичної активності

виборців стала причиною виникнення і поширення в зарубіжних країнах

110

поштового голосування на виборах державних і муніципальних органів

влади.

За результатами дослідження, Європейської комісії за демократію

через право, встановлено, що громадяни 21 країни наділені правом

голосування поштою. У дев’яти країнах ця форма голосування поштою

передбачається для громадян, які проживають за кордоном, (Австрія,

Німеччина, Іспанія, Ірландія, Італія, Ліхтенштейн, Люксембург, Мексика та

Словаччина), у той час як в 12 з них – це єдино можлива форма (Бельгія,

Боснія і Герцеговина, Киргизстан, Латвія, Литва, Естонія – для осіб, які

тимчасово перебувають за кордоном, – Нідерланди і Португалія – щодо

парламентських виборів – Словенія, Сполучене Королівство, Швеція і

Швейцарія) [33]. Можливістю голосування поштою користуються близько

10% виборців у Великій Британії, Німеччині та Данії.

Різноманітність правових механізмів застосування цієї форми

голосування зумовило можливість класифікації окремих видів голосування

поштою. Російський дослідник В.В. Красинський пропонує виділяти

зовнішнє та внутрішнє голосування поштою. На його переконання, зовнішнє

голосування поштою здійснюється громадянами, які володіють активним

виборчим правом, але знаходяться за межами території держави, і

передбачає надходження виборної кореспонденції з інших країн. Внутрішнє

голосування поштою здійснюється виборцями, що знаходяться на території

держави свого громадянства, і припускає пересилання поштових

відправлень у межах території даної держави. У ряді зарубіжних країн

використовується лише зовнішнє голосування поштою (Бельгія, Франція,

Італія), проте в більшості інших держав (Австрія, Австралія, Велика

Британія, Німеччина, Іспанія, Канада, Нова Зеландія, Швейцарія, Швеція)

визнаються обидва види поштового голосування [84, с. 100].

Голосування поштою можна класифікувати й за іншими підставами,

зокрема, за порядком надання цього права. Привертає увагу надання права

голосування засобами пошти виборцям, які перебувають у межах країни.

111

Воно може бути надане окремому виборцю уповноваженим органом після

розгляду документів, які підтверджують поважність причин. Така практика

дозвільного голосування має місце у різних країнах. У Великій Британії

спочатку голосувати поштою дозволялося особам, які у зв’язку з

релігійними переконаннями або фізичним станом не можуть прибути до

виборчої дільниці. З 16 лютого 2001 р. це право було надано кожному.

Винятком залишаються виборці Північної Ірландії, яким і досі необхідно

обґрунтовувати потребу голосування поштою. За умовами цієї форми

голосування голос можна подати за 6 днів до дня голосування [126, с. 108].

У Федеративній Республіці Німеччина виборець може скористатися

поштовим голосуванням, якщо в день голосування не має можливості

перебувати за своєю виборчою адресою, переїхав до нового місця

проживання і не встиг отримати відкріпне посвідчення, через професійні

причини або за станом здоров’я не може прибути на дільницю [127, с. 106].

Наприклад, в Австралії передбачений розгорнутий перелік причин

голосування по пошті: робота, хвороба, релігійні переконання, від'їзд,

інвалідність, проживання на відстані більше 8 км від виборчої дільниці. Для

отримання постійного поштового голосу (GPV) на будь-яких виборах

виборець повинен відповідати одному з наступних критеріїв: проживати на

відстані більше 20 км від виборчої дільниці; мати інвалідність; володіти

поганим здоров’ям або доглядати за людиною, у якої погане самопочуття;

мати релігійні переконання, які не дозволяють голосувати в день виборів.

Бланки заяв для голосування поштою можна отримати в будь-якому

поштовому відділенні, у реєстратурі лікарні або будинку престарілих, у

будь-якому відділенні або на сайті Австралійської виборчої комісії [237].

У Російській Федерації голосування поштою визнане перспективним

напрямом розвитку електоральної практики. Згідно з постановою

Центрвиборчкому РФ від 7 серпня 2003 р. № 20/144-4 «Про тимчасовий

порядок голосування поштою при проведенні виборів до органів державної

влади суб’єкта Російської Федерації, органів місцевого самоврядування»

112

введений тимчасовий порядок голосування поштою [116].

У Данії голосування може бути здійснене листом в установах

реєстрації громадян та актів громадянського стану. Голосування поштою

всередині країни проводиться протягом 3 останніх тижнів, що передували

дню виборів, і завершується в останню неділю, що передує дню виборів.

Правом скористатися голосуванням поштою наділені громадяни: 1) у

лікарнях; 2) соціальних притулках; 3) санаторіях; 4) будинках для

престарілих; 5) в’язницях і слідчих ізоляторах [129, с. 258-259].

В Індії законодавством встановлюються особливості голосування

поштою для окремих категорій осіб. Так, військовослужбовці збройних сил

Індії, службовці організацій, прирівняних до збройних сил Індії, на підставі

Акта про армію 1950 р. (виборці, які несуть службу) мають право

голосувати поштою. До осіб, які мають право голосувати поштою, крім

вищеназваних, належать також виборці, які є представниками кандидата на

виборчій дільниці, уповноважені з виборів на виборчій дільниці, голови

виборчої дільниці та інші публічні службовці через свої посадові обов’язки

не можуть проголосувати у визначений день [130, с. 89–90].

Одним із найбільш спірних пунктів виборчої реформи в Австрії стало

запровадження голосування поштою. Законом передбачена можливість

такого голосування для громадян Австрії, які знаходяться як всередині

країни, так поза її межами. Основною метою введення голосування поштою

є полегшення процедури голосування для австрійців, які проживають за

кордоном, і внаслідок цього досягнення більш високої явки виборців. До

поважних причин для поштового голосування віднесені: відсутність

виборця у день виборів на території виборчого округу (службове

відрядження, навчання в іншому місті, відпустка), зайнятість на роботі,

похилий вік, хвороба, інвалідність [131, с. 82–83].

Другим видом внутрішнього голосування є випадки надання права

голосування поштою будь-якому виборцю (довільне голосування поштою).

У окремих країнах при цьому не потребується подання будь-яких

113

обґрунтовуючих документів. У Канаді практика голосування поштою

запроваджена з 1993 р. Це право надано громадянам які тимчасово відсутні

за місцем проживання (студенти, особи у відпустці тощо). У Швеції, як і

багатьох інших країнах Європи, дозволене голосування поштою. Правом

такого способу голосування можуть скористатися члени екіпажу, що

перебувають за кордоном, а також громадяни Швеції, які перебувають поза

межами країни. Такі поштові відправлення мають бути датовані до початку

процедури голосування і доставлені до початку підрахунку

голосів [127, с. 240]. У Австралії існує аналогічна практика надання

виборцю права обирати спосіб голосування при проведенні виборів [129, с.

55].

Викликають інтерес результати дослідження А.П. Забайкалова згідно з

якими існують певні стадії поштового голосування. З позиції даного

дослідника, до них належать: повідомлення виборцем виборчої комісії

(іншого повноважного органу чи посадової особи) про бажання

проголосувати поштою; розгляд заяви про бажання проголосувати поштою;

надання виборцю необхідних документів; заповнення виборцем бюлетеня та

інших документів, що застосовуються при поштовому голосуванні; передача

виборчого бюлетеня та супутніх документів до виборчої комісії (іншому

повноважному органу або посадовій особі); облік бюлетенів, отриманих

поштою, при визначенні результатів голосування [36, c. 150].

Дострокове голосування. В окремих зарубіжних країнах

практикується забезпечення виборцям права на дострокове голосування. Ця

форма голосування передбачає можливість виборця здійснити

волевиявлення у загальновизначеній законодавством формі.

Дострокове голосування створює особливі переваги для осіб, які

знаходяться в короткій поїздці за кордон в день виборів. Наприклад, у

Білорусі воно можливе за 5 днів до виборів, у Данії – до 3 місяців наперед, а

у Фінляндії – від 5 до 8 днів до дня голосування. У таких країнах, як

Андорра, Киргизстан, Литва, Мальта та Норвегія воно є єдиною формою,

114

доступною тим, хто знаходиться за кордоном. Таким чином, дострокове

голосування є альтернативною формою і здійснюється у дипломатичних та

консульських установах [33].

Як випливає з наведеного, право скористатися цією формою

голосування обмежується в зарубіжних країнах колом осіб, які у день

проведення голосування не зможуть скористатися послугами органів

управління виборами. Зокрема, за законодавством Фінляндії правом

дострокового голосування користуються особи, що перебувають на

стаціонарному лікуванні у лікарнях, перебувають закордоном, знаходяться у

пенітенціарних закладах, члени екіпажів фінляндських суден, які

перебувають за кордоном, а також особи, які у зв’язку зі станом здоров’я не

зможуть прибути до виборчої дільниці у день голосування. Дострокове

голосування, як правило, здійснюється на виборчих дільницях за місцем

виборчої адреси, у межах пенітенціарного закладу або на фінському судні,

яке перебуває за кордоном. За загальними правилами дострокове

голосування починається за 11 днів до дня голосування і завершується за 8

днів до дня голосування за кордоном та за 5 днів у межах країни [128, с.

287].

У Канаді з цією метою утворюються окремі дільниці для голосування.

Вони функціонують з 12.00 по 20.00 п’ятниці, суботи та понеділка на 10, 9, і

7 день до дня проведення офіційного голосування [126, c. 244]. У Швеції для

забезпечення дострокового голосування використовуються виборчі станції,

які починають функціонувати не раніше ніж на 18 день до дня офіційного

голосування.

В Австралійському Союзі про час і місце проведення дострокового

голосування обов’язково видається оголошення в засобах масової

інформації. Виборці, які бажають скористатися цим правом, зобов’язані

подати відповідну заяву до окружного уповноваженого з виборів. При

цьому закон про вибори встановлює вичерпний перелік підстав для

дострокового голосування [129, с. 59]. В Ірландії дострокове голосування

115

застосовується на островах, де воно не повинно проводитися раніше, ніж за

6 днів до голосування на основній території країни [131, с 177].

У Норвегії, з урахуванням географічних та кліматичних умов цієї

країни, дострокове голосування за кордоном, починається з 10 серпня року,

в якому проводяться вибори, а на Свальбард та Ян-Маєн – з 1 липня року, в

якому проводяться вибори. Дострокове голосування всередині країни, у т.ч.

і на Свальбард та Ян-Маєн, має завершитися не пізніше п’ятниці, що

передує дню голосування, а за кордоном – не пізніше передостанньої

п’ятниці, що передує дню голосування. Виборець сам вирішує, голосувати

йому достроково чи ні. Час він обирає самостійно, але з урахуванням того,

що його бюлетень повинен надійти до місцевої виборчої комісії до 21.00

загального дня голосування [131, с. 288].

Голосування за дорученням є не дуже поширеним способом

голосування на виборах у зарубіжних країнах. Його зміст полягає у тому, що

виборець вправі доручити здійснення волевиявлення іншій особі від

власного імені. При цьому слід звернути увагу, що заповнення виборчого

бюлетеню замість особи, яка має фізичні вади і не в змозі самостійно

здійснити це не може вважатися голосуванням за дорученням. Положення

про голосування за дорученням існує в таких державах: Алжир, Бельгія,

Велика Британія, Монако, Нідерланди, Франція, Швеція та ін.

Наприклад, ч. 3 ст. 3 Додатку 4 Акта про народне представництво

Великої Британії встановлює можливість голосування через довірену особу

(by proxy). Законодавство встановлює вичерпний перелік підстав для

надання такої можливості виборцю. Документальна частина процедури

встановлює обов’язок виборця довести існування конкретних підстав [126,

с. 110]. Голосування за дорученням також практикується у Швеції.

Підставами цьому можуть слугувати похилий вік, фізичний стан, стан

здоров’я, перебування у пенітенціарному закладі. При цьому доступ до

процедури мають тільки ті виборці, які обслуговуються Поштовим

відомством Швеції.

116

Заочне голосування. Проведення виборів у цей спосіб передбачає

організацію голосування виключно через дистанційне волевиявлення

(поштою, Інтернетом тощо). У зарубіжних країнах має місце неоднаковий

підхід до визначення заочного голосування, йдеться про його розуміння у

загальному та індивідуальному плані.

У Великій Британії 1 квітня 2004 р. у було прийнято Акт про

експеримент з проведення заочних виборів до Європейського парламенту і

місцевих органів влади (European Parliamentary and local Elections (Pilots) Act

2004). Вибори повинні проводитися виключно поштою. Експериментальною

територією стали північно-східні і східні графства [240].

В Австралії серед допустимих форм проведення голосування є заочне

голосування. Це можливо здійснити у випадку перебування виборця поза

межами свого виборчого округу. Такий виборець може проголосувати на

будь-якій виборчій дільниці іншого виборчого округу в межах штату.

Процесуальною особливістю набуття такого права є подання відповідної

заяви за встановленою формою уповноваженій особі округу за місцем

виборчої адреси [129, с. 60].

У Сполучених Штатах Америки заочне голосування громадян

дозволено на федеральних виборах у випадку їх перебування за кордоном.

Усі громадяни США можуть отримати свої порожні бюлетені в

електронному вигляді електронною поштою, факсом або Інтернетом

шляхом скачування форми [157].

Голосування за місцем перебування виборця. Організація проведення

голосування в зарубіжних країнах у більшості випадків пов’язана зі

створенням пунктів для голосування. Основна частина населення здійснює

волевиявлення саме у спеціально обладнаних приміщеннях. Законодавство

окремих країн світу досить однаково підходить до визначення способів

голосування. Поряд із голосуванням за місцем виборчої адреси може

застосовуватися голосування за місцем перебування (проживання виборця).

Детальний аналіз цього інституту виборчого процесуального права у частині

117

теоретичного обґрунтування не має потреби, оскільки практика України у

застосуванні цього способу голосування є достатньою.

Окремо зупинимося на системі особливих підстав для голосування за

місцем перебування (проживання виборця). Органи управління виборчим

процесом забезпечують голосування виборцям за місцем їх проживання в

межах виборчої дільниці, якщо вони не в змозі самостійно прибути до

виборчої дільниці за станом здоров’я. До цієї категорії осіб також в

українській практиці належать особи, які перебувають у лікувальних

установах, але не внесені до списків спеціальної виборчої дільниці. В цілому

цей спосіб голосування має дозвільний характер і виступає винятковою

(екстраординарною) організаційною формою сприяння держави участі

виборця у голосуванні.

Голосування за місцем проживання поширене в країнах Східної

Європи, у яких інші форми голосування зустрічаються достатньо рідко.

Організатори виборів та представники громадськості сильно нарікають на

особливості цієї форми голосування, вказуючи на те, що цей інститут є

одним із основних засобів фальсифікації результатів голосування.

Голосування в мобільному виборчому пункті. Ця форма голосування

не дуже поширена і полягає в участі виборця у голосуванні за допомогою

мобільного пункту. В Австралії команди мобільних пунктів для голосування

функціонують там, де у виборців немає змоги дістатися виборчої дільниці.

Мобільні виборчі дільниці функціонують також у деяких лікарнях, будинках

пристарілих, пенітенціарних закладах та в окремих районах країни [237].

Голосування за кордоном дозволяє громадянам, які проживають за

межами своєї країни, продовжувати брати участь у її політичному житті.

Створення умов волевиявлення для голосування за кордоном є проявом

гарантування рівності у політичних правах незалежно від місця проживання.

Сучасна виборча практика в зарубіжних країнах не завжди надає право

голосу особам, які перебувають поза країною.

У цьому питанні доцільно звернутися до практики Європейського

118

суду з прав людини, чиї правові позиції ґрунтуються на ст. 3 протоколу до

Європейської конвенції про захист основоположних свобод і прав людини

[117]. Відповідно до прецедентної практики, позбавлення громадян, які не

проживають у своїй країні, права голосу може бути обґрунтоване

наступними причинами:

громадянин, який не проживає в своїй країні, в меншій мірі або менш

безпосередньо пов’язаний з повсякденними проблемами своєї країни і

менше про них знає, що може бути названо «ослабленими» зв’язками з

країною походження;

практична необґрунтованість, а іноді й небажання (у деяких випадках

неможливість) для парламентських кандидатів представляти різні

питання виборів громадянам, які проживають за кордоном, таким чином,

щоб забезпечити свободу висловлення думки;

вплив громадян, які проживають у країні, на підбір кандидатів і розробку

їх виборчих програм;

спрямованість права голосу на те, щоб безпосередньо відчувати на собі

результати дій обраних таким чином політичних органів.

У таких країнах, як Болгарія, Бразилія, Грузія, Ісландія, Корея,

Марокко, Молдова, Польща, Румунія, Росія, Сербія, Угорщина, Україна

Хорватія, Чеська Республіка і Чорногорія громадяни, які проживають за

кордоном, можуть голосувати тільки особисто. Особисте голосування є

одним з можливих методів голосування у 15 інших країнах – членах ОБСЄ

(Алжир, Білорусь, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Данія, Естонія, Латвія,

Литва, Норвегія, Португалія, Словенія, Фінляндія, Франція, Швеція). У всіх

цих випадках голосування проходить у дипломатичних або консульських

установах у відповідній країні.

Формальний бік питання реалізації особою права голосування за

кордоном пов’язаний, як правило, з:

- реєстрацією в консульському списку виборців;

- необхідністю письмової заяви виборця;

119

- реєстрацією в муніципалітеті країни походження;

- пред’явленням особистої картки виборця;

- пред’явленням паспорта або документа, що посвідчує статус

резидента [33].

Інші дистанційні форми голосування. Розвиток систем дистанційного

волевиявлення в зарубіжних країнах пов’язаний із реаліями суспільного

життя. Альтернативним способом голосування на виборах є використання

мобільного телефону. В окремих країнах неодноразово пропонувалося

встановлювати спеціальні Java-додатки для голосування. Його активація має

здійснюватися виключно у день голосування шляхом введення спеціального

PIN-коду, який пов’язаний з персональними даними виборця. Після

активації виборець отримує доступ до електронного бюлетеня в якому й

здійснює відповідні позначки. Так, Центральна виборча комісія Російської

Федерації з цього приводу провела тестування технологія дистанційного

електронного голосування з використанням засобів мобільного зв’язку серед

молодіжної аудиторії. Результати проведеного дослідження показали

високий рівень довіри серед молоді до такого способу волевиявлення [136].

Іншим варіантом, запропонованим у окремих країнах світу, є

використання інформаційно-комунікаційних систем загального

користування. На основі цього пропонується здійснювати голосування

шляхом он-лайн реєстрації, що надає доступ до електронного бюлетеня.

Виборець здійснює волевиявлення і підтверджує його унікальним кодом-

ключем, який пов’язаний з його персональними даними.

Сучасні тенденції розвитку способів голосування свідчать про

збереження голосування паперовими бюлетенями як основного способу

волевиявлення. При цьому стрімкого розвитку набуває система

автоматизованого та електронного голосування, яке застосовується на

окремих видах виборах або у окремих регіонах країни. Встановлення

голосування на виборчій дільниці як єдиної форми волевиявлення є

завідомо веде до заниження явки виборців, а також встановлення

120

законодавчих перепон в реалізації виборчого права кожним виборцем.

Значна частина виборців у день голосування не має змоги бути присутньою

на виборчій дільниці. Для таких громадян держава зобов’язана створити

альтернативні механізми реалізації виборчого права.

На наш погляд, саме через зниження рівня політичної активності

виборців у багатьох країнах почали застосовувати різні форми

дистанційного голосування. Однак при цьому виникають певні труднощі, бо

засоби електронного та технічного характеру можна задіяти не в усіх

випадках. Натомість голосування поштою, у мобільних виборчих пунктах,

голосування за кордоном у дипломатичних установах не потребують

жодних технічних пристроїв. Запровадження альтернативних форм

голосування в зарубіжних країнах відбувалося поступово. Проведення

експериментів в межах окремих виборчих округів дозволяло перевірити:

придатність конкретного способу, його відповідність реаліям суспільного

сприйняття, рівень технічної обізнаності та готовності громадян довіряти

спрощеним способам доступу до процедури голосування. Слабким місцем

альтернативних форм голосування в зарубіжних країнах є зменшення

гарантій збереження таємниці волевиявлення. Однак у країнах з високим

рівнем розвитку політичної культури, демократичної свідомості цей факт не

є досить загрозливим для проведення вільних виборів.

Висновки до розділу 2

1. Основними джерелами правового регулювання стадії голосування

у зарубіжних країнах є: конституції; виборчі закони (виборчі кодекси);

підзаконні правові акти вищих виборчих органів. При цьому спостерігається

тенденція до кодифікації виборчого законодавства, яке встановлює

уніфіковані правові процедури, що застосовуються на стадії голосування.

Виборче законодавство в зарубіжних країнах характеризується помітною

регіональною стандартизацією. Також дається взнаки рівень економічного,

наукового та демократичного розвитку країни.

121

2. Об’єктами правового регулювання на стадії голосування в

зарубіжних країнах є різноманітні елементи процедур голосування.

Складність способів та форм голосування, закріплених виборчим правом, в

окремих країнах помітно відрізняється залежно від політичної та правової

культури виборців. У деяких країнах спостерігається надмірна деталізація

виборчих процедур, у т.ч. й на стадії голосування.

3. Під способом голосування на виборах розуміється безпосередній

механізм виявлення виборцем власної політичної волі. Такими способами в

сучасних зарубіжних країнах є: а) заповнення виборчого бюлетеня;

б) використання виборчої машини; в) голосування через Інтернет; г) інші

способи, що рідко використовуються (підняття руки, прохід через “виборчу

арку” тощо).

4. Серед форм голосування, які застосовуються в сучасних

зарубіжних країнах, можна визначити наступні: а) дострокове голосування;

б) особисте голосування за місцем виборчої адреси; в) голосування за

дорученням; г) заочне голосування; д) голосування поштою; е) голосування

за місцем перебування виборця; є) голосування в мобільному виборчому

пункті; ж) голосування за кордоном.

5. Сучасні тенденції розвитку способів голосування свідчать про

збереження голосування паперовими бюлетенями як основного способу

волевиявлення. При цьому стрімкого розвитку набуває система

автоматизованого та електронного голосування, яке застосовується на

окремих видах виборів або в певних регіонах країни. Встановлення

голосування на виборчій дільниці як єдиної форми волевиявлення завідомо

веде до заниження явки виборців на виборах, а також встановлення

законодавчих перепон в реалізації виборчого права кожним виборцем.

Значна частина виборців у день голосування не має змоги бути присутньою

на виборчій дільниці. Для таких громадян держава зобов’язана створити

альтернативні механізми реалізації виборчого права.

6. Через зниження рівня політичної активності виборців у багатьох

122

країнах почали застосовувати різні форми дистанційного голосування.

Однак при цьому виникають певні труднощі, бо засоби електронного та

технічного характеру можна задіяти не в усіх випадках. Натомість

голосування поштою, у мобільних виборчих пунктах, голосування за

кордоном у дипломатичних установах не потребують жодних технічних

пристроїв. Запровадження альтернативних форм голосування в зарубіжних

країнах впроваджувалося поступово. Проведення експериментів в межах

окремих виборчих округів дозволяло перевірити придатність конкретного

способу, його відповідність реаліям суспільного сприйняття, рівень

технічної обізнаності виборців та їх готовності довіряти спрощеним

способам доступу до процедури голосування. Слабким місцем

альтернативних форм голосування в зарубіжних країнах є зменшення

гарантій збереження таємниці волевиявлення. Однак у країнах із високим

рівнем розвитку політичної культури та демократичної свідомості цей факт

не є досить загрозливим для проведення вільних виборів.

123

РОЗДІЛ 3

СВІТОВИЙ ДОСВІД КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ПРОВЕДЕННЯ СТАДІЇ

ГОЛОСУВАННЯ

3.1. Загальні підходи до конституційно-правового регулювання

голосування у країнах Західної та Центральної Європи

Геополітичне розташування України характеризується можливістю

вибору шляху політичного, економічного, соціального та культурного

розвитку. Одним із напрямів такого розвитку є входження нашої держави до

європейської спільноти, яка має власні стандарти і висуває відповідні

вимоги до рівня політичного розвитку і цінностей країн-учасниць.

Важливим елементом формування цілісної політики в країнах Європи

є створення динамічної системи демократичного управління. Держави цього

регіону приділяють значну увагу виборчому процесу, вважаючи його

гарантією легітимності влади та забезпечення соціально-політичного

балансу всередині країни, а це, у свою чергу, дозволяє динамічно

розвиватися країні в економічному та соціальному плані.

Як уже зазначалося, правове регулювання виборчого процесу в

країнах Європи здійснюється правовими нормами конституцій, законів

(виборчих кодексів) та підзаконних актів органів виконавчої влади і органів

управління виборчим процесом. Ці документи характеризуються спільними

рисами, які притаманні окремим стадіям (етапам) виборчого процесу. Крім

того, проблеми правового унормування стадії голосування є окремим

предметом законодавчої практики.

Зміст європейського підходу до конституційно-правового

регулювання порядку організації стадії голосування на виборах

характеризується плюралістичним підходом до визначення способів та форм

волевиявлення громадян. Формування органів державної влади та місцевого

самоврядування ґрунтується на ідеї дотримання принципів свободи, рівності

та прозорості. У зв’язку з цим держави європейського регіону не

124

обмежуються у національній інтерпретації порядку проведення стадії

голосування, маючи можливість врахувати політичні, соціальні, економічні,

культурні та географічні особливості країни.

Особливу увагу необхідно приділити виборчим стандартам, які

існують у єдиному європейському просторі на основі ОБСЄ та

Європейського Союзу. Як зазначає С.Г. Серьогіна, європейські стандарти

виборів являють собою багаторівневу систему політико-правових принципів

і вимог щодо належної підготовки, проведення виборів та визначення їх

результатів, які спрямовані гарантувати плюралістичну демократію та

основні права і свободи людини і громадянина [124, с. 39]. Підтвердженням

правильності тлумачення значення цих стандартів є зміст функціонування

Венеційської комісії за демократію через право, яка не є прагматичною,

іншими словами, вона не намагається нав’язувати законодавчу

одноманітність [35, с. 13].

Зміст цих стандартів викладений у низці європейських документів.

Вагоме місце у них займають стандарти стадії голосування. Зокрема,

привертає увагу положення п. 3.2 розділу 1 Керівних принципів щодо

виборів, ухвалених Венеціанською Комісією на 51-й пленарній сесії 5-6

липня 2002 р. У документі зазначається, що процедура голосування має бути

простою і виборці повинні завжди отримати змогу голосувати на виборчій

дільниці. Разом із цим стандарти допускають можливість здійснювати

голосування поза межами виборчої дільниці. Так, встановлюється, що

голосування може здійснюватися засобами пошти, але тільки у разі, якщо

пошта працює надійно й безпечно. Країнам рекомендується надавати це

право особам, які перебувають у лікарнях або в ув’язненні, або людям з

обмеженими можливостями пересуватися, або особам, які проживають за

кордоном. Не відкидається й можливість електронного голосування.

Критерієм для використання такого способу є безпечність, надійність та

прозорість системи. Електронне голосування повинно надавати змогу

виборцю зберегти таємницю волевиявлення та перевірити, чи правильно

125

зарахованого його голос. Країни Єврозони також можуть встановлювати

порядок голосування за дорученням. Єдиною вимогою є обмеження

кількості доручень, які може одержати один виборець [52].

Привертає увагу зміст Доповіді про виборче законодавство та виборчу

адміністрацію в Європі, ухваленої на основі подання пана М. Креннеріха. У

п. 59-60 йдеться про позбавлення виборчого права de facto. Доповідач

зазначає, що право голосу є основним правом, і необхідно застосувати всі

можливі заходи для його забезпечення. Тому держави мають створювати всі

необхідні умови для реалізації цього права виборцями, які перебувають як у

межах країни, так і поза її територією [31, с. 154]. Таке твердження вимагає

від держави запровадження додаткових способів та форм голосування.

Джерела регулювання стадії голосування. Особливою рисою

правового регулювання стадії голосування у країнах Західної та

Центральної Європи є застосування широкого кола джерел права (правові

прецеденти європейського права, конституційно-правові традиції,

міжнародно-правові документи та конституційно-правові акти). Конституції

цього регіону достатньо однотипово визначають змістову частину

голосування, встановлюючи обов’язкове дотримання принципу таємності

голосування. Яскравими прикладами цьому є ст. 68 Конституції Іспанії, яка

закріплює, що депутати Конгресу обираються прямим і таємним

голосуванням [68, с. 385], та ст. 38 Основного закону ФРН, яка визначає, що

вибори до Бундестагу є таємними [108, с. 91]. Більш детально порядок

проведення процедури голосування визначається у відповідних виборчих

законах. Ще раз нагадаємо, що намітилася тенденція до кодифікації

виборчого законодавства. Виборчі кодекси нині діють у Бельгії, Данії,

Німеччині, Франції та інших країнах. Поширеною також є практика

прийняття інституційних виборчих законів, які регулюють порядок

організації голосування при проведенні виборів до певного органу публічної

влади.

Особливої уваги заслуговує практика Європейського суду з прав

126

людини стосовно країн Західної Європи. На думку Д.В. Лафітського, досвід

окремих країн, зокрема Великої Британії, є досить важливим для

удосконалення виборчої системи будь-якої держави [92, с. 172]. Задля

уникнення помилок вивченими і врахованими мають бути різні справи

Європейського суду з прав людини, зокрема, Hirst v. the United Kingdom

[170], Matthews v. the United Kingdom [173] та ін.

Статус виборців та виборщиків. Західноєвропейські демократичні

традиції пропагують проведення прямих виборів до вищих органів

державної влади. Конституційно-правова виборча правосуб’єктність

громадян нині настає з досягненням повноліття. Зниження вікового цензу в

Європі до 18 років було здійснено відносно нещодавно. Зокрема, у

Великобританії, ФРН та Франції – лише у 1974 р., а в Італії – у 1975 р. [134,

с. 18].

Участь у стадії голосування в якості виборців реалізовується

громадянами на основі загального та рівного виборчого права.

Законодавство країн цього регіону забороняє використання

дискримінаційних ознак для застосування обмеження для участі у

голосуванні. Широкої практики в Європі набуло складання реєстру

виборців. Так, згідно зі ст. 1 британського Акта про народне представництво

(станом на 2000 р.) встановлено, що громадянин має право брати участь у

парламентських виборах лише у випадку, якщо він зареєстрований в

установленому порядку і включений до реєстру виборців відповідного

округу [226]. Аналогічний підхід має місце й у Франції, де списки виборців

складаються комунами (у Парижі, Ліоні й Марселі – округами) і є єдиними

для всіх видів виборів та постійними, тобто в кожній комуні має бути

постійно готовий до застосування список виборців [45, с. 93].

У деяких країнах Європи мають місце випадки обмеження

конституційного права брати участь у стадії голосування, незважаючи на

окремі положення стандартів демократичних виборів у Європі. Так, Велика

Британія відмовляється виконувати рішення Європейського суду з прав

127

людини, яке спрямоване на створення законодавчих гарантій виборчих прав

тих громадян, котрі відбувають покарання у місцях позбавлення волі за

вироком суду. Донині у цій країні дана категорія громадян позбавлена

можливості брати участь у голосуванні [7].

У Франції особи, засуджені за злочини, позбавлені виборчих прав

довічно, а стосовно засуджених за проступки позбавлення може мати

тимчасовий характер. У ряді випадків суди мають право залежно від

характеру справи не позбавляти засуджених виборчих прав або, навпаки,

доповнювати основне покарання тимчасовим позбавленням виборчих прав.

Позбавлення виборчих прав у Франції може бути припинено законом про

амністію, наступним виправданням чи закінченням строку кримінального

переслідування [45, c. 93].

Органи управління виборами на стадії голосування несуть

безпосередню відповідальність за збереження таємниці голосування,

дотримання принципу особистого та однократного голосування і

забезпечення доступності виборчих засобів для електорату. Специфіка

побудови державного апарату країн Західної та Центральної Європи

зумовлює певні відмінності в залученні різних органів влади до організації

процедури голосування. У країнах даного регіону організацію виборчого

процесу і стадії голосування забезпечують так звані «election management

bodies» (органи з виборчого менеджменту) або «election administration

bodies» (органи з виборчого адміністрування). Таким чином, має місце

практика залучення спеціалізованих органів електоральної компетенції та

органів, для яких виборчі повноваження мають делегований характер та/або

не належать до правової природи їх компетенції. Як стверджує

О.А. Богашов, «election administration bodies» мають місце у країнах, де

організація виборів належить до компетенції органів виконавчої влади [9,

с. 10]. Підтвердженням цьому є залучення до організації процедури

голосування податкових органів у Швеції, органів внутрішніх справ у

Великій Британії, органи міністерства юстиції у Кіпрі тощо.

128

Часові межі голосування. У країнах цього регіону голосування

проводиться у різні інтервали часу. У ряді країн голосування триває досить

обмежений період часу протягом одного дня. Так, у виборчій практиці

Бельгії вибори починаються о 8.00 і тривають до 13.00 (тобто загалом

5 годин) на дільницях, де використовуються паперові бюлетені, а на

дільницях, де використовується система електронного голосування,

процедура триває до 15.00. Така коротка тривалість голосування на виборчій

дільниці пояснюється тим, що у Бельгії вважають, що більшу увагу слід

приділити саме стадії підрахунку голосів. Варто також зазначити, що у

Бельгії стадія голосування завершується переміщенням матеріалів до пункту

підведення підсумків голосування, який може бути один на 2–3 дільниці [6].

У свою чергу, процедура голосування у Данії – досить звична для

європейських традицій: відповідно до Виборчого Акта від 12 травня 1987 р.

(зі змінами станом на 1991 р.) голосування в день виборів починається о

9:00 і закінчується о 20:00 [25].

Процесуальні аспекти способів голосування у країнах цього регіону

демонструють збереження класичних способів голосування з використанням

додаткових факультативних чи вибіркових альтернативних способів. Як

правило, голосування проводиться у приміщеннях, обладнаних окремими

кабінками або відділеннями, де виборець здійснює волевиявлення, маючи

змогу зберегти таємницю свого голосування.

У більшості держав застосовується виборчий бюлетень, який має

досить однотипну форму. Зміст виборчого бюлетеня затверджується вищим

виборчим органом, його виготовлення може здійснюватися за рахунок

держави або коштів політичних партій, які є суб’єктами виборчого процесу.

В окремих країнах практикується використання конвертів для виборчих

бюлетенів: виборець спочатку має покласти заповнений бланк до конверту,

заклеїти його і лише після цього покласти бюлетень до скриньки. У таких

системах зарахуванню до загального результату голосування підлягають

тільки бюлетені у конвертах. Така практика набула поширення у різних

129

країнах. Зокрема, при проведені місцевих виборів у Чехії кожен виборець

зобов’язаний помістити бюлетень до конверта і лише після цього покласти

його до виборчої скриньки [184]. Натомість Федеральний закон Німеччини

про вибори (BWG) у параграфі 34 не встановлює використання конвертів

для бюлетенів, однак закріплює обов’язок виборця скласти бюлетень таким

чином, щоб голос був неочевидним [164].

Досить поширеною серед країн європейського регіону є практика

використання автоматизованих способів голосування. Зокрема, у Бельгії з 1

квітня 1994 р. діє Закон «Про організацію автоматизованого (електронного)

голосування». Відповідно до ст. 1 даного Закону, Король Бельгії та Рада

міністрів можуть прийняти рішення про застосування цього способу

голосування до більшості видів виборів у країні. Наступними положеннями

цього закону встановлюється загальний порядок використання обладнання

для такого голосування з вказівкою на обов’язкове використання

персональних магнітних карток, які надають доступ до процедури

електронного голосування. Для забезпечення належного використання

пристроїв можуть призначатися експерти, які здійснюватимуть відповідний

нагляд на окремих виборчих дільницях. У свою чергу, ст. 5 відсилає до

тексту Кримінального кодексу Бельгії, який у ст. 458 встановлює

злочинність діяння при порушенні таємниці голосування [236].

У Федеративній Республіці Німеччина існує можливість використання

машин для голосування у приміщені виборчої дільниці. Таємниця

голосування і дотримання принципу особистого голосування

забезпечуються системою процесуальних гарантій. Зокрема, в абзаці 3

параграфу 35 Федерального закону про вибори (BWG) закріплено, що для

застосування такого способу голосування обов’язковою є згода Бундесрату,

яка надається за запитом Федерального міністерства внутрішніх справ.

Окрім цього, кожна машина має бути ліцензована та сертифікована на

предмет забезпеченості режиму захисту інформації [164].

Стрімкого розвитку в країнах даного регіону набуває голосування

130

через Інтернет, незважаючи на те, що дослідники відзначають, що таке

голосування зумовлює виникнення ряду питань щодо безпеки. Так, уряд

Норвегії пропонує продовжити позитивний досвід експериментів 2011 р.

щодо інтернет-голосування: 10 муніципалітетів, які брали участь в

попередніх експериментах, у 2013 р. продовжать його подальше тестування.

Результати експерименту, проведеного в 2011 р., показали, що виборці

мають високу довіру до такого виборчого процесу: 92% виборців, які

скористалися цією формою голосування, вважають, що це був легкий і

зручний спосіб голосувати [216]. Уряд підтримує розвиток інтернет-

голосування у зв’язку з тим, що воно підвищує доступність процедури

голосування для окремих груп населення. Значну увагу електронному

голосуванню почали приділяти в Ірландії. Учені Національного

університету Ірландії прийшли з цього приводу до неоднозначних

результатів. Вони стверджують, що система електронного голосування

повною мірою може використовуватися лише з дотриманням основних

принципів виборчого права. Така система теоретично можлива, але

впровадження електронного голосування в Ірландії загрожує цілісності

демократії [212].

Дослідження процесуальних аспектів форм голосування у країнах

Західної та Центральної Європи дозволило виявити наявність широкого

спектра можливостей доступу громадян до процедури волевиявлення.

Досить поширеною практикою у цьому регіоні є заочне голосування. Однак

високий рівень можливостей маніпулювання результатами волевиявлення

громадян, які брали участь у голосуванні в заочній формі, зумовив

необхідність пошуку додаткових процесуально-технічних гарантій

прозорості цієї процедури. Зокрема, у параграфі 36 Федерального закону

Німеччини про вибори (BWG) встановлено, що співробітник виборчої

комісії отримує конверти для голосування, в яких містяться бюлетені та

конверти для запаковування заповненого бюлетеня [164]. У параграфах 45

та 68 Федеральних виборчих правил визначена форма конверта та бюлетеня

131

для заочного голосування, а також процесуальні аспекти їх використання

[165]. Таким чином, працівник не отримує доступу до бюлетеня, а

відкривши конверт, не може заповнити бюлетень, оскільки в ньому слід

зазначити персональні данні виборця, які йому не відомі. Доставка конверта

може здійснюватися поштою або через працівника виборчого органу. Усі

бюлетені після вилучення їх з конверта для заочного голосування ретельно

перевіряються на предмет співпадіння відомостей, зазначених у ньому. У

продовження цього зазначимо, що у країнах, де практикується заочне

голосування або голосування поштою, чітко встановлені випадки визнання

недійсними бюлетенів, які розглядаються виборчим органом. Зокрема, у

Данії при проведенні виборів до Фолькетингу виборчий бюлетень, який

надійшов поштою, може бути визнаний недійсним у разі, якщо: 1) особу, яка

відправила його, не внесено до виборчого списку даної виборчої дільниці; 2)

особа, яка відправила його, померла до дня голосування; 3) у зовнішньому

конверті виявлено кілька супровідних листів; 4) використані виборчі

документи, які не були офіційно затверджені і розіслані Міністерством

внутрішніх і соціальних справ; 5) якщо були виявлені порушення процедури

голосування поштою; 6) якщо були порушені строки для голосування

поштою, передбачені чинним законодавством [210].

Досвід Великої Британії свідчить про можливість проведення

демократичних виборів навіть за абсолютно заочної форми. Так, для

проведення виборів до Європейського парламенту влада здійснює

організацію заочних виборів, при цьому виборчі дільниці не відкриваються

взагалі [240].

Голосування поштою. З метою розширення можливостей виборців

брати участь у голосуванні окремі країни Західної Європи запроваджують

системи голосування поштою. Привертає увагу процесуальна практика

організації такого голосування у Великій Британії, де для цієї форми

волевиявлення розроблена самостійна цілісна система гарантій таємності та

однократності голосування. Виборець для здійснення волевиявлення

132

поштою має подати заяву до бюро реєстрації виборців за місцем свого

проживання. Окремою умовою у ст. 3 додатку 4 до Акта про народне

представництво 2000 р. є необхідність вказати виборцем у заяві строк, на

який він хоче отримати право голосувати поштою [226]. Для здійснення

волевиявлення виборцю направляють за вказаною адресою два бланки:

бюлетень для голосування та бланк заяви про справжність і посвідчення

особи. До матеріалів також додаються два конверти (А і В). Після

заповнення виборчого бюлетеня виборець запаковує його у конверт А.

Підписана заява про підтвердження особистого голосування також

підписується одним свідком і упаковується у конверт В. Крім того, до

конверта В поміщається заклеєний конверт А. Обидва конверти мають

однаковий порядковий номер. Голос може бути врахований виключно за

наявності обох конвертів [126, с. 109]. Загальна кількість виборців, які

скористалися формою голосування поштою, на виборах 2010 р. склала 15%

(6,9 млн. виборців). Більше того, британська Виборча комісія відмічає

зростання кількості виборців, які бажають скористуватися цією формою

волевиявлення [224].

Привертає увагу адресат такого листа: ним є не орган, на який

покладено обов’язок здійснення підрахунку голосів та встановлення

результатів виборів, а органи ведення державного реєстру виборців. Саме

після встановлення особи виборця (шляхом розпаковування конверту В та

вивчення заяви про підтвердження особистого голосування) конверт А

передається виборчому органу для підведення підсумків голосування.

Подібна процедура застосовується при проведені виборів у Ірландії [190].

У Німеччині при голосуванні поштою виборець повинен одночасно

надіслати голові окружної виборчої комісії, в якій йому була надана довідка

про право на цей вид подачі голосу, в заклеєному офіційному конверті

довідку про право голосування поштою та виборчий бюлетень у

передбаченому для нього окремому конверті.

При цьому поняття «своєчасно» означає, що відправлений виборцем

133

лист має прийти не пізніше 18 години за місцевим часом у день виборів. На

довідці про право голосування поштою виборець (або особа, котра йому

допомагає) має письмово надати клятву на ім’я керівника виборчого округу

в тому, що виборчий бюлетень заповнений особисто і в повній відповідності

до волі виборця. Керівник виборчого округу має право прийняти цю клятву.

Листи виборців в офіційних конвертах пересилаються федеральною поштою

безкоштовно, особливого виду відправлення не передбачається. Якщо

відправник хоче переслати такий лист особливим видом відправлення

(наприклад, «замовленим»), то він сам має нести пов’язані з цим додаткові

витрати. За пересилання виборчих листів Федерація сплачує поштовій

службі, що входить до складу федерального міністерства пошти і

телекомунікацій, звичну суму, яка справляється за пересилання листів. За

офіційними даними, до такого виду голосування вдається дедалі більша

кількість громадян ФРН. Протягом виборів до Бундестагу в 1994 р. так

проголосувало за різними округами від 7 до 10% виборців, а на виборах у

1998 р. – від 8 до 16 % [45, c. 116].

В Австрії практикується застосування виборчого посвідчення

(Wahlkarte). Цей документ видається для надання права особі здійснити

волевиявлення поза межами своєї виборчої дільниці. Законодавство

дозволяє подання заява про видачу виборчого посвідчення в усній або

письмовій формі (поштою, факсом, електронною поштою або через

інтернет-сайт громади). Після отримання заяви та перевірочних процедур

адміністрації громади надсилає заявнику виборче посвідчення в герметично

закритому конверті. Голосування тих виборців, яким були видані виборчі

посвідчення, може здійснюватися у вигляді відправки виборчого листа до

відповідної дільничної виборчої комісії [214].

Дострокове голосування у Фінляндії спрямоване на забезпечення

участі у голосуванні тих виборців, які не зможуть здійснити волевиявлення

у день голосування. У параграфі 47 Закону про вибори Фінляндії

встановлено, що дострокове голосування починається за 11 днів до дня

134

виборів і закінчується на восьмий день (за кордоном) і на п’ятий день (для

виборців, які голосують вдома) до дня виборів. При цьому параграф 48

Закону зобов’язує виборчі органи заздалегідь повідомити виборців про

місця та порядок дострокового голосування. У Фінляндії виборці відповідно

до параграфу 58 можуть повідомити уповноважений органи про бажання

голосувати достроково у будь-який зручний спосіб (у т.ч. телефонним

дзвінком). Практика дострокового голосування є обов’язковою з

використанням бюлетенів, виборчих конвертів, супровідних листів та

зовнішніх конвертів. Параграф 59 визначає, що супровідний лист має

містити наступну інформацію про виборця: 1) повне ім’я; 2) номер

соціального страхування або дату народження; 3) поточну адресу. При

цьому параграф 63 Закону визначає, що голосування виборця може бути

проігноровано у разі неналежно заповненого супровідного листа чи

запечатаного конверта [235]. Надання права на дострокове голосування

обтяжено процесуальною необхідністю заповнення супровідного листа, в

якому викладається інформація про виборця. Супровідний лист

упаковується окремо від бюлетеня, щоб зберегти таємницю голосування.

У Португалії законодавство також передбачає можливість

дострокового голосування. Закон про вибори Президента Республіки

визначає у ст. 70-А, що проголосувати достроково мають право: військові;

робітники морського, авіаційного, залізничного та автомобільного

транспорту; виборці, які за станом здоров’я не можуть прийти на виборчу

дільницю у день голосування; виборці, які затримані або заарештовані;

працівники виборчих органів; лікарі, медсестри та інші громадяни, які

перебувають при виконанні службових обов’язків [203]. Привертає увагу

детальна регламентація у Законі порядку дострокового голосування різних

категорій осіб, які є носіями цього суб’єктивного виборчого права.

У цілому в країнах Західної та Центральної Європи дострокове

голосування застосовується з достатньою обережністю. При цьому кількість

виборців, які бажають скористатися цією формою голосування, щороку

135

збільшується. За даними Статистичного управління Норвегії, при

проведенні виборів до парламенту загалом 657 тис. виборців з 2 млн. 696

тис. зареєстрованих проголосували достроково [230]. Таким чином, загальна

чисельність виборців, які здійснили волевиявлення достроково, складає

близько 25%.

Голосування через довірену особу (by proxy) застосовується у Великій

Британії з дотриманням положень додатка 4 до Акта про народне

представництво 2000 р. Відповідно до них особа, яка перебуває за кордоном,

має право за заявою здійснити волевиявлення через довірену особу. Правом

голосувати за дорученням наділені також виборці, які мають фізичні вади (у

такому випадку довіреною особою може бути медичний працівник,

священик, опікун тощо). Такий виборець повинен подати заяву, в якій

відображає: 1) повне ім’я заявника; 2) адресу виборчої реєстрації; 3) повне

ім’я довіреної особи; 4) підставу використання права голосування через

довірену особу; 5) строк, на який необхідно надати особі це право. Заява має

бути підписана виборцем та довіреною особою, в іншому випадку довірена

особа має повідомити про свою згоду на голосування від імені виборця.

Орган, уповноважений приймати рішення за такими заявами, задовольняє їх,

якщо є впевненість у тому, що:

за обставин, зазначених заявником, на день голосування заявник не

зможе проголосувати особисто на виборчій дільниці, до якої він

прикріплений або мав бути прикріплений відповідно до належних

правил;

заявник зареєстрований або буде зареєстрований у реєстрі виборців на

парламентські вибори або, залежно від ситуації, в реєстрі виборців з

виборів до органів місцевого самоврядування;

заява відповідає встановленим вимогам [226].

З метою запобігання кратного голосування за довіреністю та

голосування за виборця, якому не відомо про існування такого доручення,

запроваджено механізми контролю за списками таких виборців, перевірки

136

заяв та контролю на виборчій дільниці.

Певна увага у виборчому законодавстві країн Західної та Центральної

Європи приділяється забезпеченню правопорядку на всіх стадіях виборчого

процесу, в т.ч. й на стадії голосування. Зразковим прикладом у даному

випадку може слугувати Німеччина. У цій країні особи, котрі порушують

порядок і створюють труднощі в роботі виборчої комісії, можуть бути

видалені з виборчих дільниць. Під час виборів заборонено чинити вплив на

виборців у будь-який спосіб: усним чи письмовим словом, звуком,

зображенням тощо. Заборонені також будь-який збір підписів і

опублікування до закінчення часу голосування результатів опитувань з

приводу того, за яку партію чи за якого кандидата виборці віддали свої

голоси. Порушення цих приписів тягне за собою накладення стягнення за

порушення громадського порядку і карається значним штрафом. Даний вид

покарання має право застосовувати до порушників голова Федеральної

виборчої комісії [45, c. 115].

З огляду на проведений аналіз правового регулювання та

правозастосування організації та проведення стадії голосування, є підстави

вести мову про домінування у країнах Центральної та Східної Європи

міжнародних та регіональних виборчих стандартів. Однак, стадія

голосування регулюється з урахуванням специфіки соціальних, політичних,

культурних та економічних факторів відповідних країн. Процесуальні

механізми, які використовуються на стадії голосування, більшою мірою

адаптовані до реалій виборчої та політичної системи певної країни. При

цьому додамо, що існують усі можливості перейняття Україною окремих

механізмів, що підтвердили свою ефективність у країнах цього регіону, і

повною мірою можуть бути взяті за основу для удосконалення виборчого

процесуального законодавства України.

Наведене вище дозволяє зробити висновок про те, що за наявності

спільних ознак, характерних для виборчого законодавства демократичних

держав, виборче законодавство країн Західної та Центральної Європи має

137

низку особливостей, котрі простежуються й на стадії голосування:

1. Поміркована детальність правового регулювання, розрахована на

досить високий рівень правової культури як працівників виборчих органів,

так і самих виборців.

2. Визнання, як правило, тільки особистого голосування за

мінімального переліку документів для ідентифікації виборця.

3. Широке варіювання часу голосування: від 5 годин протягом одного

календарного (не обов’язково навіть вихідного) дня до можливості

дострокового голосування чи голосування протягом кількох днів.

4. Плюралізм стосовно способів і форм голосування. Незважаючи на

те, що найбільш поширеним способом голосування у всіх країнах Західної

та Центральної Європи залишається голосування бюлетенями, дедалі ширше

запроваджуються інтернет-голосування, голосування поштою тощо.

5. Значна увага приділяється організаційно-правовим і

процесуальним механізмам забезпечення таємності та свободи

волевиявлення виборців.

3.2. Сучасний стан конституційно-правового регулювання

голосування у країнах Східної Європи та країнах СНД

Організація та проведення виборів у країнах Східної Європи та

країнах Співдружності Незалежних Держав має свої соціально-політичні

особливості, зумовлені спільними історичними детермінантами. Проте

кінець ХХ ст. ознаменувався зміною політичного курсу окремих країн

Східної Європи. Деякі держави стали членами європейської спільноти й

обрали новий напрям розвитку. У зв’язку з цим є підстави стверджувати, що

країни цього регіону розвиваються у електоральному плані з певним

правовим дисонансом. Має місце застосування стандартів ОБСЄ і

Європейського Союзу та стандартів СНД.

Пояснимо свою точку зору. Загальною рисою усіх виборів

Східноєвропейських держав є принципи, визначені стандартами

138

міжнародних документів, на яких ґрунтується проведення виборів у цілому

та стадії голосування зокрема. Такими принципами є: загальність, рівність,

прямота та таємність голосування [98, с. 193]. Уніфікованість системи

гарантій пов’язана з формуванням конституційних актів цих країн у

приблизно один період політичного розвитку регіону. Значного впливу при

цьому набула Конвенція про стандарти демократичних виборів, якою

передбачено, що держави беруть на себе обов’язок забезпечити рівні умови

волевиявлення для свободи вибору. Процедура таємності волевиявлення

становить основу стадії голосування [63].

Джерела регулювання стадії голосування. Організація проведення

стадії голосування у країнах Східної Європи та державах - членах СНД, як

уже наголошувалося, характеризується використанням засобів

законодавчого та підзаконного регулювання. Особливості організації

управління виборчим процесом зумовлюють значну вагу актів вищих

виборчих органів. Виборче законодавство є достатньо деталізованим. Це в

окремих випадках, з позиції Венеційської комісії, створює додаткові

формально-юридичні перепони у реалізації виборчого права, особливо на

стадії голосування.

Основу правового регулювання стадії голосування у державах –

членах СНД складають конституційні акти. Основні закони держав даного

регіону є конституціями, які приймалися у результаті здобуття незалежності

та звільнення від політики комуністичного протекціонізму СРСР.

Відсутність досвіду правового регулювання та організації демократичних,

вільних та прозорих виборів стало причиною внесення до тексту конституції

норм, які гарантували б проведення періодичних виборів, на яких

волевиявлення громадян буде вільним і таємним, а органи державної влади

чи то політичні партії втратять можливість вливати на політичну позицію

виборців.

Внаслідок цього до конституцій країн СНД та Східної Європи були

внесені розділи або статті, присвячені виборам як основному способу

139

формування вищих органів влади в країні. Типовим для конституцій ряду

країн стало закріплення обов’язкового принципу таємності голосування.

Підтвердженням цьому є зміст ч. 1 ст. 81 Конституції Російської Федерації

“Президент Російської Федерації обирається … таємним голосуванням” [72,

с. 462]; ч. 1 ст. 41 Конституції Казахстану “Президент Республіки Казахстан

обирається … таємним голосуванням” [70, с. 284]; ч. 1 ст. 61 Конституції

Республіки Молдова “Парламент обирається… таємним і вільним

голосуванням” [71, с. 393]; ст. 60 Конституції Естонії, що “голосування до

Рійгікогу є таємним” [76, с. 14].

Більш детальна регламентація порядку проведення стадії голосування

міститься у виборчих законах. Рідкою є практика кодифікації виборчого

законодавства (наприклад, у Білорусії та Молдові). Характерною рисою є

розмежування виборчих законів за органами влади, які обираються (вибори

президента, парламенту, місцевих органів самоврядування). Такий підхід

спричинює існування подвійних або й потрійних стандартів організації

проведення стадії голосування, що, у свою чергу, частково дезорієнтує

учасників виборчого процесу (членів виборчих комісій, виборців,

спостерігачів тощо).

Значну частину правового регулювання складають акти органів

управління виборчим процесом, які крім встановлення результатів

голосування, приймають акти, що регламентують певні аспекти організації

та проведення виборів. Зокрема, засобами підзаконного правового

регулювання може здійснюватися внормування порядку видання виборчих

бюлетенів, голосування поза межами виборчої дільниці, ведення виборчої

документації, адміністративне оскарження рішень виборчих органів у день

голосування тощо.

Статус виборців та виборщиків. Декларування заборони

дискримінації та забезпечення загального, рівного та прямого виборчого

права знайшли своє відображення у правовому статусі виборців. Відповідно

до законодавства цих країн виборцем є кожен громадянин, який досяг, як

140

правило, 18 річного віку, не обмежений судом у дієздатності та фактично

внесений до списку виборців. З позиції А.А. Вешнякова, процеси

міжнародної стандартизації у сфері виборчого права потребують прийняття

додаткового документа, який би стандартизував право брати участь у

голосуванні кожного дорослого громадянина незалежно від кольору шкіри,

мови, релігії, політичних чи інших переконань тощо [15, с. 142-143].

Країни означеного регіону впровадили систему прямих виборів, у

зв’язку з цим на стадії голосування виборщики є достатньо рідким явищем.

Одним з винятків є Республіка Молдова, яка відповідно до ч. 2 ст. 78

Конституції практикує обрання Президента Молдови у парламенті. За даних

умов виборщиками умовно можна назвати членів парламенту.

Органи управління виборами. Система органів, які забезпечують

організацію та проведення стадії голосування на виборах у країнах Східної

Європи та СНД, являє собою багатоступеневу систему виборчих комісій або

комітетів. Особливості політичного устрою країн цього регіону зумовлюють

створення непрофесійних нижніх ланок органів управління виборами. Члени

цих тимчасових органів провадять свою діяльність на непрофесійній основі

за квотою представництва політичних партій (суб’єктів виборчого процесу).

Систему виборчих органів у цих країнах очолює, як правило, центральна

виборча комісія. У всіх країнах регіону ці органи мають ряд споріднених

конвергентних ознак (див.: [11, с. 89-92]). Здебільшого, вони формуються у

парламентсько-президентський спосіб і несуть відповідальність за порядок

організації стадії голосування та однаковим застосуванням закону.

Часові межі голосування. Передусім наголосимо, що голосування

здійснюється у цих країнах у вихідний день (неділя). Основна фаза

проведення голосування припадає на світлу частину дня. Воно, як правило,

починається вранці о 7-8 годині та закінчується о 20-22 годині. Якщо країна

знаходиться у кількох часових поясах, голосування проходить із прив’язкою

до місцевого часу і, таким чином, на різних виборчих дільницях процедура

починається та закінчується не одночасно. Наприклад, у Російській

141

Федерації згідно ч. 1 ст. 75 Федерального Закону «Про вибори депутатів

Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації» голосування

проводиться з 8 до 20 години за місцевим часом. Законодавство цієї країни

також передбачає можливість початку голосування на виборчий дільниці у

більш ранній час за рішенням вищого виборчого органу, якщо окремі

виборці не в змозі прийти на дільницю у визначений період у зв’язку з

особливостями робочого розпорядку за основним місцем роботи. Однак

Закон забороняє починати голосування раніше ніж за 2 години до

встановленого у ньому часу [139].

Цікавим у цьому контексті є досвід Республіки Польща. Параграф 3

статті 39 Виборчого кодексу встановлює, що голосування може відбуватися

один або два дні. У разі проведення голосування протягом двох днів,

голосування проходить у перший і другий день без перерви з 7.00 до 21.00,

перерва з 21:00 першого дня до 7:00 ранку другого дня. Крім того, параграф

7 цієї ж статті передбачає можливість призупинення голосування з

подальшим перенесенням часу голосування [197].

Процесуальні аспекти способів голосування. Конвенція про стандарти

демократичних виборів у ст. 3 визначає, що кожен виборець має право на

рівний та безперешкодний доступ до виборчої дільниці, приміщення для

голосування для реалізації свого права на участь у голосуванні [63].

Основним та базовим способом голосування у країнах постсоціалістичного

простору залишається використання паперових виборчих бюлетенів, які

виготовляються за рахунок коштів державного бюджету в кількості та

порядку, визначених виборчим законом, на замовлення вищого виборчого

органу. Суттєвою політико-юридичною проблемою цього регіону є

чисельність виготовлених виборчих бюлетенів, оскільки їх надмірна

кількість загрожує фальсифікацією результатів голосування. У зв’язку з

цим, на стадії голосування може використовуватися тільки невелика

кількість надлишкових бюлетенів (1–2%).

У цілому процесуальна частина проведення стадії голосування

142

включає декілька етапів алгоритмічних дій членів виборчого органу:

відкриття виборчої дільниці, забезпечення видачі виборчих бюлетенів,

забезпечення заходів голосування поза межами виборчої дільниці та

завершення голосування з подальшим закриттям виборчої дільниці.

Особливості виборчого законодавства регіону зумовлюють певну специфіку

цих стадій. Саме та них зупинимося детальніше.

На початок відкриття виборчої дільниці приміщення для голосування

має бути приведене у відповідність до норм закону. Виборчий кодекс

Республіки Білорусь у ст. 104 закріплює, що голосування на виборах членів

Ради Республіки має проводитися у спеціально визначених приміщеннях,

оснащених достатньою кількістю кабінок або кімнат для таємного

голосування. Передбачається також вимога, що скриньки для голосування

встановлюються таким чином, щоб кожен виборець після заповнення

голосування проходив повз них [49]. При цьому привертає увагу той факт,

що кількість таких кабінок та скриньок визначається підзаконними актами

Центральної комісії Республіки Білорусь з виборів та проведення

республіканських референдумів. У Російський Федерації голосування може

проводитися виключно у залі з кабінками для таємного голосування.

Додатковою вимогою згідно зі ст. 72 Федерального Закону «Про вибори

депутатів Державної Думи Федерального Зібрання Російської Федерації» є

оснащення таких кабінок системою освітлення та засобами письма.

Забороненим є оснащення кабінок олівцями [139]. Схожі вимоги містять

ч. 2–5 ст. 48 Виборчого кодексу Вірменії, де зафіксовано, що кабіна для

голосування має бути оснащена столом, освітлюватися, а також

розташовуватися на відстані не менше 1 метру одна від одної [191].

Достатньо детально регламентує порядок провадження процедури

голосування Виборчий кодекс Грузії. У ст. 65 цього Кодексу зазначено, що

процедура голосування проводиться з дотриманням наступних правил і в

такій послідовності:

1) при вході виборець повинен пройти процедуру перевірки наявності

143

позначки невидимою фарбою;

2) виборець підходить до столу реєстрації і надає реєстратору

виборців посвідчення особи або паспорт громадянина чи інший документ,

визначений кодексом;

3) видача бюлетенів для голосування підтверджується підписом

реєстратора на зворотному боці у відведеному для цього місці, який

засвідчує бюлетені за допомогою спеціального штампа;

4) виборець входить до кабіни для таємного голосування і заповнює

бюлетень відповідно до правил;

5) після заповнення виборчого бюлетеня виборець складає його таким

чином, щоб результат голосування був неочевидним;

6) виборець йде до столу зі складеним виборчим бюлетенем, отримує

спеціальний конверт і кладе бюлетень до нього;

7) виборець поміщує конверт з бюлетенем до виборчої урни;

8) після закінчення голосування виборець залишає приміщення для

голосування [218].

Окрема увага у країнах Східної Європи та СНД традиційно

приділяється безпеці проведення стадії голосування. Зокрема, у Республіці

Молдова відповідальною за забезпечення порядку на виборчій дільниці та у

радіусі 100 метрів є дільнична виборча комісія. Стаття 55 Виборчого

кодексу Молдови забороняє входити до приміщення для голосування з

холодною чи вогнепальною зброєю. На виборчій дільниці має нести службу

працівник правоохоронного органу [59]. У Республіці Казахстан, як і у

багатьох інших країнах, забезпечення порядку в приміщенні для

голосування, згідно ч. 3 ст. 39 Закону про вибори, покладається на

працівників органів внутрішніх справ, які мають право знаходитись у

приміщенні для голосування лише за запрошенням голови виборчої комісії

[66]. При проведенні чергових виборів народних депутатів України 28

жовтня 2012 р. в Україні було використано практику Російської Федерації

щодо застосування відеоспостереження, відеозапису і трансляції

144

зображення для спостереження за організацією проведення голосування та

підрахунку голосів на звичайних виборчих дільницях у день голосування

[43]. Із цього приводу Є.О. Кудряшов вказує, що web-камери, які передають

сигнал через Інтернет, на виборчих дільницях додатково забезпечують

превентивний контроль за дотриманням законності на стадії голосування

[89, с. 232].

Зупинимося на ст. 51 Виборчого кодексу Республіки Молдова, у якій

міститься положення щодо можливості призупинення голосування у разі

масових безпорядків, стихійних лих або інших непередбачуваних обставин,

які унеможливлюють подальше проведення процедури. У таких випадках

голова дільничного виборчого бюро може призупинити голосування, але не

більш як на 2 години, для приведення приміщення для голосування у

відповідний порядок або переведення голосування до іншого приміщення.

Передбачена також можливість перенесення голосування на строк не

пізніше двох тижнів у разі неможливості його відновити у встановленому

законом порядку [59].

Ще одним важливим атрибутом стадії голосування у країнах Східної

Європи є скриньки, до яких опускають заповненні виборчі бюлетені.

Скриньки являють собою спеціальне обладнання, яке розміщується у

приміщенні для голосування. Законодавство більшості країн вимагає

забезпечення цілісності скриньок до початку підведення підсумків

голосування. Так, ст. 104 Виборчого кодексу Республіки Білорусь

встановлює, що перед початком голосування скрині для голосування

перевіряються та пломбуються головою рахункової комісії у присутності

членів комісії.

Після відкриття виборчої дільниці обов’язковою процедурою є

ідентифікація виборця. Характерною рисою країн Східної Європи є

функціонування систем державного реєстру виборців, хоча у окремих

країнах на стадії голосування користуються списками, складеними за

даними органів місцевого самоврядування або органів державної влади.

145

Участь виборця у голосуванні здійснюється в порядку пред’явлення

документа, який посвідчує особу виборця. У країнах Східної Європи та СНД

таким документом, як правило, є паспорт громадянина. Практика

застосування таких вимог свідчить про існування в окремих країнах

формально-юридичних проблем. Місія ОБСЄ по спостереженню за

виборами, яка працювала у Латвійській Республіці 7 жовтня 2006 р., вказала

на існування практики відмови у видачі виборчого бюлетеня у зв’язку з

простроченістю паспортів окремих виборців, що, у свою чергу, створювало

додаткову формальну перешкоду волевиявленню [91, с. 22].

Згідно зі ст. 53 Виборчого кодексу Молдови для отримання виборчого

бюлетеня виборець може пред’явити не лише паспорт громадянина

Молдови, але й паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. з

відміткою про громадянство Молдови, тимчасове посвідчення особи з

відміткою про громадянство Республіки Молдова або паспорт для виїзду за

кордон [59].

У Болгарії виборець допускається до голосування лише за умови

внесення його до виборчого списку [41]. В Естонії при ведення реєстру

виборців до Рейгікогу практикується використання картки виборця [44].

Подібна практика має місце і в Азербайджані. Відповідно до ст. 101

Виборчого кодексу Азербайджану виборцю може видаватися виборча

картка при проведенні президентських виборів, яка й слугує додатковим

засобом ідентифікації особи виборця [188]. Більш значного поширення

набули відкріпні посвідчення, які є документами суворої звітності та

використовуються для голосування на виборчий дільниці не за власною

виборчою адресою. Проте у зв’язку зі зловживанням цим механізмом його

використання здійснюється у багатьох країнах з пересторогою. В Україні

використання відкріпних посвідчень не застосовується з виборів Президента

України 2004 р.

Європейській практиці, як правило, не відомі фарбування чи інше

маркування особи, яка взяла участь у голосування. Винятком у даному

146

випадку є виборче законодавство Грузії. Ст. 64 Виборчого кодексу Грузії

передбачає застосування невидимих і безпечних хімічних чорнил для

нанесення на ніготь великого пальця або вказівного пальця правої руки

виборця. Виборець повинен пройти процедуру перевірки наявності такої

позначки при вході до виборчої дільниці [218].

Важливим аспектом організації стадії голосування є забезпечення

виборчих прав громадян з фізичними вадами. У зв’язку із застосуванням

принципу особистого голосування, організатори виборчого процесу

вживають спеціальних заходів, спрямованих на вирішення цієї проблеми.

Зокрема, у Польщі ст. 40 Виборчого кодексу запроваджено накладки на

виборчі бюлетені, підготовлені на шрифті Брайля. Про необхідність

наявності такої накладки на виборчій дільниці має бути повідомлено усно,

письмово, факсом або в електронному вигляді самим виборцем або

громадською організацією.

Окремі країни Східної Європи, що стали членами Європейського

Союзу, починають застосовувати голосування через Інтернет. Наприклад, в

Естонії воно використовується з 2007 р. як самостійний спосіб голосування.

Як стверджують М.Р. Альварес, Т.Е. Холл та О.Г. Трехселю, інтернет-

голосування в Естонії має чотири ключових особливості, які роблять його

реальною альтернативою класичному способу, а саме: поширення

Інтернету; правова (юрисдикційна) структура, яка розглядає питання

інтернет-голосування; система ідентифікації, що дозволяє провести цифрову

аутентифікацію виборця; політична культура, що підтримує інтернет-

голосування [158]. Громадяни, які мають право голосу, використовують

цифрову картку – посвідчення особи. Передусім це можна зробити при

достроковій формі голосування. Голосуючи в електронний спосіб, виборець

може змінити свій вибір необмежену кількість разів, при цьому зроблений

останнім вибір є єдиним, який враховується, проте голос, відданий з

використанням паперового бюлетеня, є остаточним і анулює всі інтернет-

голоси, віддані даними виборцем [156].

147

Широко обговорюється інтернет-голосування як альтернативний

спосіб голосування в Російській Федерації. Більше того, був проведений

виборчий експеримент в окремих регіонах країни під час місцевих виборів.

Однак до сьогодні цей спосіб голосування не став повноцінним

альтернативним способом голосування ні при проведенні федеральних

виборів, ні при проведенні виборів у окремих суб’єктах федерації. У цілому

розвиток систем автоматизації у цій країні вважається перспективним та вже

перебуває на стадії свого активного розвитку. Підтвердженням цьому є

застосування Державної автоматизованої системи Російської Федерації

«Вибори», яка діє на підставі федерального закону [142].

Рідкістю для країн постсоціалістичного простору є використання

електронних виборчих машин (систем). Така практика має місце, зокрема, у

Республіці Казахстан, де навіть існує поняття «електронний виборчий

бюлетень» – документ, що являє собою текст та форму, затверджені у

встановленому законом порядку, виведені на монітор пристрою для

голосування. Виборче законодавство детально регламентує порядок

використання цього обладнання та порядок підведення підсумків

голосування, яке відбувалося в електронній формі [66].

Процесуальні аспекти форм голосування. Як уже неодноразово

наголошувалося, Конвенція про стандарти демократичних виборів

встановлює, що кожному громадянину може бути надана можливість

реалізувати своє право на участь у голосуванні через дострокове

голосування, голосування поза межами виборчої дільниці або через інші

процедури, що створюють максимальні зручності для виборця [63].

Заочне голосування. Зокрема, у Латвійській Республіці практика

заочного голосування застосовується у випадку, якщо окремі виборці не

можуть з’явитися в приміщеннях для голосування за станом здоров’я. На

підставі заяви в письмовому вигляді від цього виборця або від

уповноваженої ним особи, яка зареєстрована в спеціальному журналі,

організовується голосування за місцем перебування цього виборця, із

148

забезпеченням принципу таємності волевиявлення. За цим голосуванням

мають право спостерігати уповноважені на це спостерігачі. Персонал, який

доглядає за особами, згаданими вище, може також скористатися цим

способом, якщо своєчасно подасть заяви в письмовому вигляді про

голосування за місцем свого знаходження [40].

Дострокове голосування не є достатньо поширеним у країнах цього

регіону, однак подекуди використовується. Так, у Російській Федерації при

проведенні федеральних парламентських виборів виборча комісія має право

прийняти рішення провести голосування достроково на одній або декількох

виборчих дільницях. У Росії цей вид голосування може проводитися двома

способами: голосування в межах виборчої дільниці та голосування не у

приміщенні для голосування. Згідно зі ст. 76 Федерального закону «Про

вибори депутатів Державної Думи Федерального Зібрання Російської

Федерації» таке голосування може бути розпочато не раніше 15 днів до дня

голосування. Рішення про це може бути прийняте щодо виборчої дільниці,

яка знаходиться у важкодоступному місці, на судні, яке у день голосування

перебуває у плаванні, та на полярних станціях. Додатковою гарантією

достовірності заповнення виборчого бюлетеня виборцем є підписи двох

членів комісії зі зворотного боку бюлетеня. Для проведення дострокового

голосування спосіб залишається той самий (бюлетені), однак для цієї форми

волевиявлення використовуються переносні скрині для голосування [139;

141]. Слід додати, що дострокове голосування має ряд процесуальних

недоліків, на які звертають увагу окремі дослідники, зазначаючи, що

використання відкріпних посвідчень є більш безпечною формою доступу до

процедури голосування [89, с. 238].

Голосування за місцем перебування (проживання) виборця є однією з

найпоширеніших форм доступу до голосування у країнах СНД та Східної

Європи. Практика цієї форми дистанційного голосування відома й

українській електоральній практиці. Її застосування привертає значну увагу

учасників виборчого процесу через можливість фальсифікацій.

149

У Російській Федерації проведення голосування поза приміщенням

виборчої дільниці проводиться у зв’язку з поважною причиною (стан

здоров’я, інвалідність) неможливості прибуття виборця на виборчу

дільницю особисто. Голосування поза межами дільниці проводиться тільки

у день голосування (окрім випадків дострокового голосування). Ст. 77

Федерального закону «Про вибори депутатів Державної Думи Федерального

Зібрання Російської Федерації» встановлює, що правовою підставою

надання такого права є письмова заява виборця, подана не пізніше 4 годин

до закінчення голосування. Закон також не відкидає можливості отримання

такого повідомлення в усній формі; заява у письмовій формі складається

безпосередньо за місцем перебування виборця членами комісії [139].

Голосування виборця за місцем проживання застосовується й

відповідно до ст. 55 Виборчого кодексу Республіки Молдова. У цій країні

таке право може бути надано не лише у зв’язку зі станом здоров’я, що

унеможливлює присутність на виборчій дільниці, а й у зв’язку з іншими

поважними причинами. Як і в Росії, за заявою до виборця направляються

два члени виборчої комісії з переносною виборчою скринькою. Однак така

заява у Республіці Молдова має бути подана не пізніше ніж за 15 годин до

початку голосування. У такому самому порядку проводиться голосування

осіб, які знаходяться під вартою або перебувають у місцях позбавлення волі

[59].

У Республіці Вірменія ст. 46 Виборчого кодексу визначає, що особи,

які перебувають на лікуванні у медичних установах, мають право

звернутися до лікувальної установи із заявою про голосування за місцем

перебування. Не пізніше 4 днів до дня голосування списки виборців

передаються до виборчої комісії, яка у день голосування прибуває з

бюлетенями та переносними скриньками для виборчих бюлетенів до

установи [191].

У Республіці Румунія для виборців, які не можуть бути присутніми на

виборчій дільниці у день голосування у зв’язку з хворобою або

150

інвалідністю, їм може надавати право голосувати за місцем перебування.

Стаття 83 Закону про вибори органів місцевого публічного управління

Румунії визначає, що співробітники виборчого бюро мають забезпечити

дистанційний доступ до процедури голосування за заявою виборця або

повідомленням медичної установи [200].

Частина 1 ст. 41 Закону про вибори Казахстану встановлює, що у

випадку, коли окремі виборці за станом здоров’я, через догляд за хворим

членом сім’ї, а також через перебування у віддалених і важкодоступних

районах, де не утворені виборчі дільниці, не можуть прибути для

голосування, дільнична виборча комісія на їх письмове прохання, яке може

бути подане не пізніше 12 годин за місцевим часом у день голосування,

повинна організувати голосування в місці перебування цих виборців [66].

У Виборчому кодексі Грузії має місце ст. 66 «Мобільне голосування»,

хоча зміст цієї статті не повною мірою відповідає поняттю «голосування у

мобільних пунктах» з огляду на практику інших країн світу. За процедурою

мобільного голосування працівники виборчого органу з переносною

скринею для голосування прибувають за місцем перебування виборця.

Переносна скриня має бути прозорою. Надання цього права надається лише

особам, які знаходяться у межах свого округу виборчої адреси [218].

Голосування за кордоном у дипломатичних та консульських

представництвах – це ще одна особливість країн Східної Європи та СНД.

Значний відсоток громадян, які перебувають за кордоном у зв’язку з

трудовою міграцією, ускладнює організацію стадії голосування. Основною

проблемою, як зазначає Асоціація організаторів виборів у Європі, зокрема

для Румунії, є складання списків виборців та забезпечення кожному

виборцю доступу до процедури голосування. Станом на 2009 р. таких осіб у

Румунії було 2–3 млн., однак лише 5% з них користувалися правом голосу

[225]. У цьому контексті слід зазначити, що дана форма голосування за

своїм змістом повною мірою ідентична голосуванню на виборчих дільницях

у межах країни. Специфікою є лише особливості роботи зі списками

151

виборців та часом проведення голосування.

Пункт 97 висновків Доповіді Венеційської комісії про голосування за

межами країни визначає, що обов’язок голосувати в консульській або

дипломатичній установі на практиці може суттєво обмежити права

громадян, які проживають за кордоном. Проте виправданням цьому може

бути той факт, що інші форми голосування (голосування поштою,

електронне голосування тощо) є недостатньо достовірними [32, с. 97].

Голосування поштою є досить рідкісним явищем у регіоні, що

розглядається. Прикладом такої країни є Польща. Стаття 61Е Виборчого

кодексу визначає, що виборець-інвалід, який виявив намір голосувати

поштою, вноситься до виборчого списку виборчої дільниці, де він фактично

перебуває. Голосування засобами пошти також застосовується для виборців,

які перебувають за кордоном. Такий виборець отримує не пізніше ніж за 7

днів до виборів пакет для голосування, до якого входять: 1) конверт; 2)

карти або картки для голосування; 3) конверт або листівка бюлетенів,

конверт на голосування; 4) інструкції для голосування поштою; 5) накладки

на бюлетені, підготовлені за системою Брайля, – якщо виборці зажадали їх

отримання; 6) заява про особисте і таємне голосування [197].

Голосування за дорученням не зустрічається у виборчій практиці

Східної Європи та країнах СНД, крім Польщі. Відповідно до ст. 54

Виборчого кодексу цієї країни особи, які мають статус інвалідів із

серйозними фізичними вадами, а також виборці, які досягли віку 75 років,

можуть голосувати за дорученням, уклавши «Довіреність на голосування».

Таке доручення може бути прийняте тільки від однієї людини. У випадку,

якщо одна з них перебуває у близькому ступені спорідненості, одна особа

може проголосувати ще за одного виборця, який також надав їй доручення

на голосування. Повідомлення про голосування за дорученням має бути

подане завчасно, не пізніше ніж за 10 днів до дня голосування [197].

Проведене дослідження надає підстави для висновку про те, що за

наявності спільних ознак, характерних для виборчого законодавства

152

демократичних держав, виборче законодавство країн Східної Європи та

СНД має низку особливостей, котрі простежуються й на стадії голосування:

1. Детальність правового регулювання. Предметом правового

регулювання на стадії голосування у цих країнах є широке коло питань, у

т.ч. вимоги до приміщень для голосування, дій членів виборчих комісій,

способів і форм голосування, процесуальних аспектів реалізації статусу

учасників виборчого процесу.

2. Визнання тільки особистого голосування за мінімального переліку

документів для ідентифікації виборця.

3. Звуження часу голосування до 12-15 годин протягом одного

календарного (вихідного) дня.

4. Консерватизм при обранні способів голосування. Класичним

способом голосування у всіх країнах СНД і переважній більшості країн

Східної Європи (крім Польщі та країн Прибалтики) залишається

голосування бюлетенями. Інтернет-голосування перебуває на стадії

обговорення й експериментального, вибіркового використання. Розширення

засобів доступу до процедури голосування відбувається у цих країнах, як

правило, за рахунок голосування за місцем перебування виборця.

5. Значна увага до питань забезпечення законності й правопорядку

при проведенні голосування.

3.3. Особливості конституційно-правового регулювання

голосування у країнах Азії та Африки

Поступальний розвиток вітчизняного виборчого законодавства та

з’ясування головних світових тенденцій у даній сфері потребує врахування

досвіду якомога ширшого кола зарубіжних країн. У даному контексті

суттєвий науковий інтерес викликає досвід конституційно-правового

регулювання виборчого процесу в тих країнах Азії та Африки, котрі, як і

Україна, перебувають на стадії демократичного транзиту. Особливої уваги

при цьому заслуговує практика конституційно-правового регулювання

153

стадії голосування як центральної й ключової стадії всього виборчого

процесу.

Своєрідність розвитку країн Азії та Африки в електоральному плані

зумовлює неоднорідність правового регулювання виборчого процесу. Одні

держави даного регіону (Єгипет, Індія, КНР, Японія) мають вже достатній

досвід конституціоналізму та представницької демократії, другі (Йорданія,

Катар, Кувейт, Оман, ПАР) перебувають на етапі демократичного транзиту

та розбудови представницьких установ, треті (Бруней, Саудівська Аравія)

тільки розпочинають модернізацію свого державного ладу на

конституційних засадах. Проте в усіх державах подальший розвиток

конституційних засад державності нерозривно пов’язується з механізмами

прозорого голосування на засадах загальності, рівності, доступності та

врахування національних особливостей (регіональної індивідуальності).

Законодавство окремих країн даного регіону вирізняється своїми

особливостями, що пояснюється частковою відстороненістю, віддаленістю

від реалій соціального життя. Особливо це стає очевидним стосовно

правових приписів організації та проведення стадії голосування. Наприклад,

нігерійські закони засновані на англійському загальному праві, якому

притаманне визнання природних прав людини. Однак, як зазначають

Т. Лаваль і В. Олікойоде, в реальності у цій країні панують інші принципи –

сприйняття місця людини в інтересах соціуму. Таким чином, закон, що за

своїм змістом дійсно слугує належним цілям, не призводить до досягнення

бажаних результатів, а відносини у суспільстві розвиваються за іншими

соціальними нормами [202, с. 17-18]. Окремі країни цього регіону

намагаються створити режим політичного взаєморозуміння саме через

проведення процедури голосування з дотриманням демократичних

принципів. Так, в Алжирі виборче законодавство запровадило доступ для

голосування виборців, які проживають поза межами країни, паралельно

встановивши окреме представництво таких громадян [163, с. 189].

Непоодинокими залишаються випадки психологічного тиску і

154

прямого фізичного впливу на виборців у день голосування при проведенні

виборів у Африканських країнах. Так, у Демократичній Республіці Конго у

день виборів у 2006 р. з’являлися повідомлення про знищення бюлетенів,

видачу пачок бюлетенів, перешкоджання доставці бюлетенів, погрози

виборцям тощо [220]. У зв’язку з викладеними вище фактами втрачається

сенс у дослідженні окремих актів виборчого законодавства низки країн

Африки та Азії, оскільки норми права в них є «мертвими», а практика їх

застосування не демонструє реального стану речей і механізмів, якими

послуговуються на стадії голосування.

У країнах Азії ситуація з організацією та проведенням виборів має

дещо іншу картину, ніж на Африканському континенті. Країни цього

регіону активно запроваджують демократичні засоби управління, у т.ч.

запроваджують механізми прозорого голосування на засадах загальності,

рівності, доступності й регіональної індивідуальності. У ряді країн тенденції

до впорядкування стадії голосування демонструють досить високий рівень

дотримання базових принципів на рівні з деякими країнами Східної Європи.

У певних випадках система правового регулювання достатньо деталізована

у технічному плані. Прикладом такої країни є Японія. Центральна виборча

рада Японії забезпечує префектури, міста, селища і села технічними

рекомендаціями з питань правового управління процесом проведення

виборів і стадії голосування у тому числі [198, c. 172]. Деталізація правового

регулювання виборів у цій державі пов’язана з тенденціями запозичення

досвіду країн західного світу. Як зазначає Д. Дебні, «виборча система Японії

є динамічною відносно сучасних потреб розвитку суспільства і

держави» [185, c. 113].

Виборче законодавство країн Азії та Африки застосовує систему

виборчих цензів до осіб, які можуть бути наділені активним виборчим

правом. Основними, як і в країнах Європи, залишаються ценз громадянства,

віковий ценз та ценз дієздатності. Поширеними для країн цього регіону є

використання вимоги внесення до виборчого списку. Подібний критерій не

155

застосовується у країнах Європи як виборчий ценз, а являє собою

процесуальну особливість проведення процедури голосування. В окремих

країнах до виборців застосовується ценз судимості. Поширеним явищем для

країн Азії є застосування ознаки судимості за вчинення злочину як

дискваліфікаційної ознаки для реалізації активного виборчого права.

Детальна характеристика специфіки законодавчого регулювання цих питань

наведена нижче.

Особливості правової доктрини окремих країн Азії та Африки яскраво

продемонстровані у правових нормах, що регулюють статус виборців. Має

місце застосування доктрини політичних обов’язків громадян перед своєю

державою. Однією з форм її реалізації є обов’язковість участі у голосуванні

при проведенні виборів. Прикладом цьому є ст. 4 Виборчого кодексу

Філіппін, у якій встановлено обов’язок зареєструватися як виборець і

проголосувати [217]. Для цього кожен громадянин Філіппін, який досяг віку

18 років, зобов’язаний вчинити вказані дії. Додатковою умовою є

необхідність проживання на Філіппінах протягом 1 року, а в місті чи

муніципалітеті, в якому він голосуватиме, – принаймні 6 місяців, що

безпосередньо передують виборам.

Критерії наділення активним виборчим правом є достатньо різними у

країнах Азії. У більшості випадків із цим пов’язують настання 18-річчя,

хоча у законодавстві Тайваню визначений 20-річний віковий ценз та

необхідність безперервного 6-місячного проживання у провінції [221].

Стаття 2 Акта про народне представництво Індії 1951 р. визначає, що

обов’язковою ознакою статусу виборця є внесення імені особи до списку

виборців [234]. Відповідно до ст. 3 Закону КНР «Про вибори до

Всекитайських зборів народних представників і до місцевих зборів

народних представників різних ступенів» усі громадяни Китайської

Народної Республіки, які досягли 18 років, незалежно від національності,

раси, статі, професії, походження, віросповідання, освітнього рівня,

майнового стану та осілості, мають право обирати і право бути обраними

156

[39]. Згідно із законодавством Лівії виборцем є громадянин, який досяг 18-

річного віку, зареєстрований у списку виборців і не має судимості за

вчинення злочину [189].

Суттєвою проблемою країн Африки та Азії залишається порушення

принципу гендерної рівності. Навіть якщо рівність виборців на стадії

голосування закріплено у виборчому законодавстві, реалії організації та

проведення стадії голосування демонструють зовсім інше, а саме:

відсутність дієвих механізмів подолання гендерної дискримінації.

Наприклад, у Нігерії зберігається практика соціальної дискримінації жінок

щодо їх політичних прав, та й самі жінки виявляються недостатньо

підготовленими для участі у виборах [215].

Особливо гострою проблема гендерної рівності у межах виборчого

процесу стосується держав Перської затоки. Проте і в цьому регіоні Азії на

зламі тисячоліть почалися суттєві зрушення, котрі позначились і на

гендерній рівності. Першою країною Аравії, в якій жінки отримали право

обирати й бути обраними до парламенту, був Оман (2000 р.) [121, с. 82].

Громадянки Бахрейну в лютому 2001 р. змогли вперше взяти участь у

муніципальних виборах, а в жовтні 2002 р. – у парламентських. Починаючи

з 2005 р. виборчі права одержали громадянки Кувейту [23, с. 81]. В ОАЕ за

результатами виборів 2006 р. до Федеральних Народних Зборів було обрано

одну жінку і ще вісім призначено декретом глави держави [99, с. 271]. Тому

фактично єдиною країною Арабського Сходу, де й досі не визнаються

виборчі права жінок, залишається Саудівська Аравія. Проблема гендерної

рівності в цій країні значною мірою зумовлена тим, що, як слушно відзначає

професор політичної соціології Американського Університету в Каїрі Саад

Еддін Ібрагім, Саудівська Аравія – це країна, «в якій як правителі, так і ті,

ким керують, рівною мірою є архіконсервативними, слідуючи пуританській

доктрині ваххабістського ісламу протягом двох останніх століть» [119].

Країни Азії та Африки застосовують різні системи управління

виборчим процесом. Так, має місце урядовий та позаурядовий спосіб

157

організації стадії голосування. Досить поширеною стала практика залучення

до цього процесу органів внутрішніх справ чи місцевих органів державної

влади. Однак у багатьох країнах має місце прагнення забезпечити

аполітичність та неупередженість представників виборчих органів.

Система управління стадією голосування є унікальною для кожної

країни обраного регіону. Наприклад, у законодавстві Філіппін встановлено

посаду виборчого інспектора. Кожен виборчий інспектор складає присягу та

забезпечує організацію виборчої процедури у день голосування відповідно

до вимог, встановлених законодавством. Рада виборчих інспекторів

складається з інспекторів, які окрім професійних характеристик мають

“хороші моральні якості” (ст. 166 Виборчого кодексу Філіппін) [217].

Окремі дослідники виборчих систем країн Азії стверджують, що

політичне становлення держави як суверенного та демократичного

утворення часто супроводжується необхідністю часткового відхилення від

загальноприйнятих принців організації та проведення стадії голосування. Як

стверджує дослідник права В’єтнаму Ву Хонг Ань, практика проведення

виборів у цій країні у період еволюції політичної системи зумовлювала

необхідність залучення органів державної влади до організації виборчого

процесу і стадії голосування зокрема. Державні службовці включалися до

складу органу управління виборами, що створювало умови реальності їх

діяльності та легітимності результату [19, с. 127-128].

Особливості політичного устрою та правової доктрини Китаю

зумовлюють специфіку суб’єктного складу органів управління виборами. Ці

повноваження здійснює постійний комітет Всекитайських зборів народних

представників. Нижніми ланками організації стадії голосування є виборчі

комісії.

Своєрідною є система управління виборчим процесом у Іраку, де

стадія голосування забезпечується шляхом утворення так званих центрів для

голосування. Центр для голосування – це безпосереднє приміщення, де

виборці здійснюють волевиявлення. Управління кожним центром

158

здійснюється одноособово координатором (управляючим) окружної

виборчої комісії з використанням трудових ресурсів, призначених для

роботи у пункті для голосування. У законодавстві Іраку вирізняють поряд із

поняттям «центр голосування» також «пункт голосування». Пунктом

голосування є безпосереднє приміщення, де працюють співробітники, які

забезпечують проведення процедури голосування і здійснюють підрахунок

голосів [130, с. 279].

Часові межі голосування. Проведення стадії голосування у країнах

обраного регіону здійснюється у різні місяці, дні тижня та астрономічні

години. У багатьох випадках це пов’язано з особливостями суспільного

ладу. Зокрема, згідно зі статтями 13, 21 та 29 Виборчого кодексу Філіппін

чергові вибори Президента і віце-президента, провінційних, міських і

муніципальних чиновників Філіппін проводяться в перший понеділок

травня, а чергові вибори членів парламенту – у другий понеділок травня.

Голосування на Філіппінах починається о 7:00 ранку і закінчується о 15:00

годині; час голосування може бути подовжено за наявності у радіусі 30

метрів біля виборчої дільниці виборців, які ще не здійснили волевиявлення

[217].

Відмінною рисою правового регулювання стадії голосування в Індії є

відсутність чітко встановлених годин проведення цієї процедури. Головним

є визначення тривалості голосування, яке має бути проведене протягом

одного дня і не може тривати менше 8 годин. Встановлення астрономічних

меж голосування здійснюється рішенням виборчої комісії [130, с. 88]. В

Іраку процедура голосування в центрі голосування починається о 7:00 і

закінчується о 17:00 в один день [130, с. 280].

Відповідно до ст. 36 Виборчого акта Південно-Африканської

Республіки 1998 р., час для голосування визначають виборчі комісії. При

цьому їх уповноважено призначати різний час голосування для окремих

виборчих дільниць із метою забезпечення вільних і справедливих виборів.

При цьому виборча комісія може продовжити голосування на деякий час

159

для забезпечення справедливих виборів або призупинити голосування у

зв’язку з надзвичайними подіями [227]. Як свідчить практика проведення

виборів у ПАР, початок проведення процедури голосування припадає на

7:00 та закінчується о 21:00 [130, с. 447]. За законодавством Лівії

голосування проводиться протягом 12 годин без перерв; процедура

починається о 8:00 і триває до 20:00. [189].

Призупинення голосування. Аналогічно, як і в законодавстві окремих

країн світу, в Індії може мати місце призупинення процедури голосування у

зв’язку з масовими безпорядками або проявами відкритого насильства на

якійсь виборчій дільниці або у зв’язку зі стихійним лихом. Виборча комісія

Індії повинна призначити дату і час проведення голосування за

погодженням [234].

Процесуальні аспекти способів голосування. Процедура голосування

здійснюється з дотриманням загальновідомих принципів виборчого права. У

окремих країнах значну увагу приділяють демонстрації громадськості

готовності до проведення прозорої процедури голосування. Так, відповідно

до законодавства Філіппін виборчі інспектори мають продемонструвати

готовність списків для голосування, запечатані виборчі бюлетені та

опломбовані чи закриті скрині для бюлетенів.

Голосування проводиться на виборчих дільницях чи у центрах для

голосування. При проведені виборів на Тайвані допускається голосування за

місцем роботи, якщо воно перебуває у тому самому виборчому окрузі.

Особи, які беруть участь в організації виборів, також мають право

голосувати за місцем перебування. У ст. 53 Закону Тайваню про вибори

Президента і Віце-президента закріплено, що виборчі дільниці мають бути

облаштовані в урядових установах (інституціях), школах, громадських

місцях або в інших відповідних місцях залежно від розподілу виборців

[221].

Співробітники виборчих дільниць можуть голосувати на виборчій

дільниці за місцем проживання або за місцем роботи, а на виборчій дільниці

160

за місцем роботи – тільки в тому разі, якщо місце проживання і місце роботи

знаходяться в одному і тому ж муніципалітеті або районі (місті). Крім того,

якщо голосування проводиться в той самий день як для обрання Президента

і Віце-президента, так і для обрання інших державних службовців, місце

проживання і місце роботи має бути в межах виборчого округу, де виборець

виконує виборче право для виборів інших державних службовців.

У країнах Азії та Африки, як і в державах європейського регіону,

велика увага приділяється безпеці на виборчій дільниці. Наприклад,

виборчий кодекс Філіппін у ст. 192 встановлює заборону перебування на

виборчій дільниці військових та поліцейських. При цьому закон дозволяє

голові ради виборчих інспекторів у разі необхідності запросити

поліцейського або будь-якого охоронця для їх захисту чи для захисту

виборчих документів. Ця особа має знаходитися у радіусі 30 метрів біля

виборчої дільниці. Крім того, закон встановлює сувору заборону офіцерам

поліції вести будь-які розмови з будь-яким виборцем, заважати чи

перешкоджати будь-кому з них у вільному доступі до виборчої дільниці

[217]. Значна увага питанням безпеки приділяється і в Іраку. Будь-яка особа,

що входить до пункту голосування, піддається обшуку. Виборцям

заборонено вносити у приміщення ящики або будь-яку іншу ємність.

Заслуговує на увагу практика окремих країн Азії та Африки у

питаннях ідентифікації особи виборця на виборчій дільниці. Згідно зі ст.

194 Виборчого кодексу Філіппін, виборчий інспектор може вимагати

посвідчення особи у виборця в тому разі, якщо не впевнений у його особі. У

випадку відсутності документів він може ідентифікувати особу за заявою (з

фотографією) про реєстрацію як виборця. У цьому разі голова ради має

голосно назвати ім’я виборця та вказати на нього. Якщо заперечень щодо

особи виборця не надійшло, виборець отримує бюлетень для голосування

[217].

При проведені виборів Президента та Віце-Президента на Тайвані для

ідентифікації виборця необхідно представити посвідчення особи (виборчу

161

картку), підписати список виборців та залишити відбитки пальців [221].

В Індії при ідентифікації виборця використовують процедуру

нанесення чорнилом позначки на палець виборця з метою недопущення

кратного голосування. Аналогічна практика застосовується і в Іраку: кожен

виборець повинен вмочити свій палець у чорнило, в іншому разі йому не

буде дозволено голосувати.

У Південно-Африканській Республіці при ідентифікації виборця

використовуються документи, що посвідчують особу, а в разі виникнення

сумнівів в особі виборця практикується відібрання відбитків пальців (ст. 34-

35, ч. 4 ст. 38 Виборчого акта ПАР 1998 р.).

Використання фарби для нанесення її на тіло виборця з метою

недопущення випадків кратного голосування одним виборцем пов’язано з

відсутністю належної системи посвідчення особи виборця та чіткого

юридичного механізму ведення списків виборців. За даних умов для

окремих країн це є майже єдиним способом забезпечити рівність голосів

виборців. Проте під час голосування у Демократичній Республіці Конго

спостерігачі за виборами повідомляли, що чорнило не завжди

використовується на виборчих дільницях. Маркування пальців з чорнилом

відповідно до норм закону хоч і є важливою гарантією захисту від

багаторазового голосування, однак є малоефективним, коли організатори

виборів недбало ставляться до цього. Більше того, були зафіксовані випадки

допуску до процедури голосування осіб, які за зовнішнім виглядом досягли

10-12 років [220].

Забезпечення принципу таємності голосування є важливим завданням

організаторів виборів. У зв’язку із цим законодавство багатьох країн

встановлює різні механізми запобіганню розголошення змісту

волевиявлення. Зокрема, у законодавстві Філіппін передбачена заборона

заносити до кабінок для голосування копіювальний папір чи будь-які

предмети, що можуть сприяти розголошенню виборчої таємниці.

Необхідність проведення таємного голосування визнається й на Тайвані

162

[221].

Окремим питанням стадії голосування є забезпечення прав осіб, які

мають фізичні вади. Стаття 196 Виборчого кодексу Філіппін визначає, що

виборці, які не вміють писати, та виборці-інваліди користуються тими

самими бюлетенями, що й інші виборці. При цьому дозволяється

користуватися допомогою близьких чи рідних до четвертого ступеня

рідства. Також особі може допомогти виборчий інспектор за присутності

двох представників різних політичних партій. Дана особа може надати таку

допомогу не більше 3 разів. Особа, яка надає допомогу, повинна скласти

присягу про нерозголошення виборчої таємниці; порушення цього правила є

злочином. Законодавство країни встановлює порядок примусового виклику

виборця для голосування з метою усунення суперечностей в ідентифікації

виборця.

Подібні механізми мають місце й у законодавстві Тайваню. Якщо

виборець не може голосувати сам у зв’язку з інвалідністю, то він може

звернутися до іншого виборця з проханням про допомогу проголосувати від

його імені відповідно до його волі. За відсутності родичів адміністратор і

керівник можуть надавати допомогу або здійснити голосування від його

імені за його волею [221].

У Китаї, якщо виборець унаслідок неписьменності або інвалідності не

в змозі заповнити виборчий бюлетень, він може уповноважити іншу особу,

яка користується його довірою, заповнити бюлетень замість нього. Такий

порядок закріплено у ст. 38 Закону КНР «Про вибори до Всекитайських

зборів народних представників і до місцевих зборів народних представників

різних ступенів» [39].

Законодавство про вибори ПАР встановлює, що допомогу виборцям з

фізичними вадами або виборцям, які не вміють читати, може надати

працівник виборчого пункту на прохання цієї особи [227].

Загальний порядок здійснення голосування у більшості країн Азії та

Африки не відрізняється від європейського, хоча окремі аспекти

163

заслуговують на особливу увагу. Наприклад, певну специфіку має

процедура, визначена ст.198 Виборчого кодексу Філіппін. Відповідно до її

положень виборець отримує виборчий бюлетень разом з відривним

корінцем. Після цього виборець заповнює бюлетень та складає його таким

чином, щоб зміст його волевиявлення був неочевидним. Заповнений

виборчий бюлетень передається виборчому інспектору, який звіряє номер

виборчого бюлетеня з номером, зазначеним у книзі виборців, і після цього

відділяє корінець виборчого бюлетеня та самостійно поміщає його до

виборчої скриньки. На нігті правого вказівного пальця виборця робиться

помітка синьою фарбою з нітрату срібла [217].

В Японії вагомою особливістю процедури голосування є необхідність

виборця власноруч вписати ім’я кандидата в бюлетень. З позиції

Т.О. Кузнєцової, спосіб голосування шляхом власноручного вписування

назви політичної партії чи імені кандидата в бюлетень створює потенційну

можливість порушення принципу таємного голосування [90, с. 12]. На

місцевому рівні можливе використання бюлетенів з уже надрукованими

іменами кандидатів. Незначна помилка в написанні прізвища кандидата або

просто неясний почерк можуть бути достатньою підставою для визнання

виборчого бюлетеня недійсним. Неписьменні або особи, які мають фізичні

вади, можуть удатися до допомоги довіреної особи (голосування за

дорученням) [47].

Суттєвими відмінностями відрізняться порядок голосування на

парламентських виборах в Ізраїлі. На виборах до Кнесету використовується

пропорційна виборча система, при цьому для кожного партійного списку

друкується окремий бюлетень. На виборчому бюлетені вказується: буква,

поєднання букв чи умовне позначення списку кандидатів. Відповідні дані

для кожного списку заздалегідь публікуються у пресі.

Прибувши до виборчої дільниці, громадянин пред’являє секретареві

виборчої комісії своє посвідчення особи. Знайшовши ім’я громадянина у

списку виборців, представник комісії видає йому конверт для голосування,

164

на якому надруковано: «Вибори до Кнессету N-го скликання». Конверт

герметичний і світлонепроникний, на ньому стоїть печатка Центральної

виборчої комісії і підпис її голови, а також підписи двох членів дільничної

виборчої комісії. Громадянин заходить до кабіни для голосування, перед

ним лежать бюлетені всіх списків, що балотуються на виборах до Кнессету.

Крім того, в кабіні наявні пусті білі бюлетені.

Громадянин обирає один виборчий бюлетень, на якому надруковані

буква, поєднання букв чи умовне позначення списку, якому він хоче віддати

свій голос. Громадянин кладе цей бюлетень у виборчий конверт і закриває

конверт. Громадянин має право використати пустий білий виборчий

бюлетень, котрий лежить поруч із надрукованими бюлетенями. На пустому

бюлетені громадянин пише від руки (тільки івритом чи арабською мовою)

букву та умовне позначення списку кандидатів, яким він хоче віддати свій

голос.

Громадянин виходить з кабіни, тримаючи в руках закритий виборчий

конверт, підходить до виборчої урни і на очах членів виборчої комісії

власноруч опускає конверт в урну. При цьому громадянин повинен

виконувати вказівки чергових, котрі слідкують за порядком на виборчій

дільниці.

До виборчого конверта слід класти тільки один бюлетень. Якщо у

конверті виявляться два однакові бюлетені, голос виборця буде

враховуватися, але тільки один бюлетень. Однак, якщо у конверті

виявляться більш ніж два виборчі бюлетені або бюлетені різних списків, то

голос виборця анулюється [146].

У Південно-Африканській Республіці основним та єдиним способом

голосування є заповнення виборчого бюлетеня. Відповідно до ст. 38

Виборчого акта ПАР 1998 р. виборець після заповнення бюлетеня має

обов’язково скласти його так, щоб результат волевиявлення був

неочевидним [227]. Викликає науково-практичний інтерес зміст ст. 41

Виборчого акта, згідно з якою голова комісії зобов’язаний фіксувати у

165

письмовому вигляді та зберігати письмові заперечення щодо кожного з

випадків, коли з бюлетенем здійснюються операції повернення, обміну тощо

[227].

Заслуговує на увагу й положення ст. 24 Закону про вибори Лівії. Ця

стаття встановлює, що голосування проводиться в обстановці повної

секретності, проте водночас передбачає, що виборці з особливими

потребами, які не в змозі заповнити виборчий бюлетень, можуть зробити це

в усній формі [189]. В останньому випадку заповнення виборчого бюлетеня

ймовірно здійснює сам службовець пункту для голосування.

Голосування з використанням виборчих машин для країн Азії та

Африки є явищем дуже рідкісним. Так, у 1989 р. до Акта про народне

представництво Індії було внесено зміни, які запровадили використання

електронних апаратів для голосування на виборчих дільницях. Такий апарат

для голосування являє собою пристрій, що складається з двох блоків:

перший – це блок для голосування, що є аналогом бюлетеня, на якому

перераховані всі кандидати, які беруть участь у виборах, і їхні символи, а

другий – це блок управління, за допомогою якого і здійснюється

голосування [130, с. 92]. Дослідники виборчої системи Індії зазначають, що

законодавство і практика проведення виборів у цій країні в цілому

відповідає міжнародним демократичним стандартам. Запроваджені способи

голосування забезпечують участь у виборах найширшого кола потенційних

виборців (включаючи неписьменних), надає чіткі алгоритми дій для

виборців і для тих посадових осіб, які беруть участь в організації та

проведенні виборів [152, c. 5].

Процесуальні аспекти форм голосування. У переважній більшості

країн Азії та Африки форми голосування є загальними та єдино можливими.

Проте є й певні винятки. Так, в Індії має місце застосування вибіркового

підходу до визначення форм голосування. Зокрема, Акт про народне

представництво Індії 1951 р. у ст. 60 закріплює порядок голосування

окремих категорій осіб. При цьому на голосування засобами поштового

166

зв’язку мають право: військовослужбовці зі складу Збройних Сил Союзу

Індії; співробітники військової поліції штату; посадові особи уряду, які

здійснюють свої повноваження поза межами держави; дружини державних

службовців [234].

Процедура голосування поштою являє собою механізм, обов’язковим

для якого є подання заяви виборця про його бажання голосувати поштою.

Не пізніш як за 15 днів до проведення голосування така особа повинна

подати уповноваженому по виборах заяву про свій намір голосувати

поштою. Після цього виборцю надсилаються: 1) виборчий бюлетень; 2)

повідомлення; 3) конверт; 4) великий конверт із зазначенням адреси

уповноваженого по виборах; 5) інструкція щодо заповнення бюлетеня для

виборця [130, с. 90–91].

У Китайській Народній Республіці організація голосування

здійснюється з дотриманням принципу особистого голосування. Разом із

цим ст. 40 Закону КНР «Про вибори до Всекитайських зборів народних

представників і до місцевих зборів народних представників різних ступенів»

передбачена можливість голосування за письмовим дорученням. Підставою

для цього є від’їзд виборця під час проведення виборів. Такий виборець має

право уповноважити проголосувати за себе іншого виборця. Однак є й певні

обмеження. Так, кожен виборець може мати доручення для голосування не

більше ніж від 3 осіб; крім того, даний виборець зобов’язаний

проголосувати відповідно до волевиявлення поручителів [39]. Такий підхід

до голосування за дорученням принципово відрізняється від європейського

необхідністю зазначити у письмовому дорученні зміст власного

волевиявлення, що може бути розцінено як певне обмеження принципу

таємності голосування. Також у КНР існує практика голосування за місцем

перебування виборця. Згідно зі ст. 36 названого Закону для виборців, які не

можуть пересуватися через хворобу або проживають у віддалених районах з

недостатньо розвиненою транспортною інфраструктурою, допускається

обладнання переносних урн для голосування.

167

Виборчий акт Південно-Африканської Республіки 1998 р. закріплює,

що при проведенні голосування допускається голосування за місцем

перебування виборця. Цією формою голосування може скористатися

обмежене коло осіб (літні люди, інваліди та вагітні жінки). Такі особи

повинні подати «виборчу декларацію», в якій обґрунтувати необхідність

голосування саме у такій формі.

Виборчий акт Південно-Африканської Республіки 1998 р. визнає

мобільний пункт для голосування як додаткову форму голосування при

проведенні виборів. Мобільні станції голосування використовуються за

рішенням виборчої комісії з дотриманням загального порядку здійснення

волевиявлення. Мобільні виборчі станції направляються до важкодоступних

місць країни або у ті частини держави, де відсутнє транспортне

сполучення [227].

Практика проведення голосування у ПАР у 2009 р. підтвердила

можливість використання механізму дострокового голосування. Таким

правом були наділені громадяни, які в день виборів перебували поза межами

ПАР у зв’язку зі службовими обов’язками або за туристичною візою. Ці

громадяни в установлені законом строки могли отримати письмову згоду

виборчої комісії та проголосувати в найближчому до них посольстві або

консульстві ПАР.

З огляду на сказане можемо зробити такі висновки:

1. Азія та Африка є достатньо різноманітним та об’ємним у

політичному плані регіоном. Правові основи організації та проведення

виборів у країнах даного регіону являють собою систему конституційних

норм та норм парламентських актів (законів). Виборче законодавство країн

даного регіону не є надмірно деталізованим. При цьому спостерігається

тенденція до визнання й запровадження принципів демократичного

голосування, хоча функціонування окремих механізмів і практика

проведення голосування свідчить про зворотне.

2. У цілому в тих країнах Азії та Африки, законодавство і практика

168

яких були розглянуті, визначають лише засади участі громадян у

голосуванні. При цьому, на жаль, мають місце непоодинокі випадки

застосування фактичної соціальної дискримінації жінок.

3. Загальноприйнятим та найбільш поширеним способом голосування

в країнах Азії є використання паперових виборчих бюлетенів. Практика

застосування виборчих машин для здійснення волевиявлення є винятком із

загального правила, а інтернет-голосування не розглядається навіть у

перспективі.

4. Форми доступу громадян до процедури голосування в країнах Азії

є вужчими, ніж у країнах Східної та Західної Європи. Однак у законодавстві

країн даного регіону простежується бажання влади провести стадію

голосування на принципах загальності та доступності. Найпоширенішою

формою голосування є волевиявлення за місцем перебування виборця. В

окремих країнах використовується дострокове голосування, голосування у

мобільних пунктах та голосування за дорученням. При цьому не можна не

звернути увагу, що сама процедура волевиявлення характеризується

наявністю механізму використання фарби для нанесення її на тіло виборця з

метою запобігання випадкам кратного голосування.

3.4. Досвід конституційно-правового регулювання голосування у

країнах Північної і Південної Америки, а також в Австралії

Формування належної доктринальної бази для ефективного оновлення

вітчизняного виборчого законодавства потребує узагальнення й долучення

до наукового обігу електорального досвіду максимально широкого кола

країн. Особливий інтерес у даному контексті становить специфіка правового

регулювання виборчого процесу, в т.ч. й стадії голосування, у країнах

Північної та Південної Америки. Попри географічну віддаленість цих країн,

їх виборче законодавство і практика його реалізації можуть надати

вітчизняному законодавцю значний фактичний матеріал для аналізу й

169

формування власної позиції щодо вирішення актуальних питань організації

та проведення виборів.

Приступаючи до висвітлення питання, передусім відзначимо, що

виборче право в країнах Північної та Південної Америки має глибокі

історичні корені. Значний вплив на формування електоральної виборчої

доктрини даного регіону протягом XVIII-XX ст. мали відповідні держави-

метрополії (Велика Британія, Іспанія, Португалія, Франція), котрі

привносили на територію своїх колоній власні політико-правові традиції і

норми. Із моменту проголошення незалежності й формування суверенних

держав на Американському континенті розвиток виборчого законодавства

став більш динамічним та набув ознак унікальної індивідуальності, що

знайшло свій прояв і в процедурі голосування.

Система правового регулювання стадії голосування у країнах цього

регіону має характеристики, достатньо типові для більшості сучасних

держав. Проте трапляються поодинокі випадки, коли на конституційному

рівні засади проведення виборів (голосування) взагалі не врегульовуються.

Здебільшого це стосується конституцій першого та другого поколінь: США

1787 р. [79], Канади 1867 р. [74], Мексики 1917 р. [114]. Проте переважна

більшість конституцій третього і четвертого поколінь (повоєнні й новітні

конституції) містить достатньо розгорнуту характеристику засад проведення

голосування. Яскравим прикладом такого роду є ст. 14 Конституції Бразилії

1988 р., котра закріплює, що народний суверенітет здійснюється «загальним

правом голосу прямим, рівним і таємним голосуванням відповідно до

закону» [80, с. 438]. У ст. 54 чинної Конституції Аргентини (у редакції

1994 р.) згадується про здійснення «загального і прямого голосування» [75,

с. 409]. Розгорнуту характеристику засад виборчого права містить і ст. 63

Конституції Венесуели 1999 р., яка проголошує: «Кожен має право на

голосування, що здійснюється шляхом вільних загальних виборів при

таємному голосуванні. Закон гарантує дотримання принципу особистого

голосування і пропорційного представництва» [67, с. 23]. Фактично, у

170

більшості країн регіону визнаються рівність суб’єктивного виборчого права,

свобода голосування та інші принципи, які є загальноприйнятими у країнах

Європи та добре відомі українській виборчій практиці. Значна увага, як і в

країнах інших регіонів світу, приділяється забезпеченню таємниці

голосування при проведенні виборів. Дотримання цієї засади здійснюється

за допомогою різних механізмів, виходячи з рівня розвитку суспільства і

держави.

Статус виборців. У країнах Американських континентів та в

Австралії право голосу є загальновизнаним і у повній мірі відповідає

аналогічним європейським стандартам у цій сфері. Однак слід звернути

увагу, що у багатьох країнах до середини ХХ ст. на законодавчому рівні

зберігалися дискримінаційні обмеження. Наприклад, у Канаді жінки

отримали офіційне право голосувати на федеральних виборах лише у 1919

р., однак дискримінаційні вимоги були остаточно скасовані, а всі дієздатні

громадяни були наділені рівним виборчим правом лише в 1960 р. [86, с. 20].

Важливою умовою для набуття статусу виборця та прийняття участі

на стадії голосування у латиноамериканських країнах є внесення особи до

списку виборців. У Бразилії, Перу та ряді інших країн на конституційному

рівні встановлюється обов’язок зареєструватися як виборець. Так, згідно зі

ст. 31 Конституції Перу голосування є індивідуальним, вільним, таємним та

обов’язковим для осіб у віці до 70 років і добровільним після нього. У ст. 30

цього документа закріплено, що обов’язковою умовою участі у процедурі

голосування є реєстрація [219]. У Республіці Коста-Ріка виборче право

визнається першочерговою громадянською функцією і реалізується на

основі прямого і таємного голосування громадян, внесених до списку

виборців. У цій же країні згідно зі ст. 94 Конституції застосовують ценз

осілості для реалізації активного виборчого права, який сформульований

так: «Натуралізовані громадяни Коста-Ріки не можуть голосувати раніше,

ніж через дванадцять місяців після отримання відповідного посвідчення»

[199].

171

Серед особливостей виборчого права країн Південної Америки

передусім слід назвати широке застосування імперативного вотуму

(обов’язку голосувати на виборах). Так, у ст. 33 Конституції Нікарагуа

1987 р. зафіксовано, що обов’язком кожного громадянина є «реєстрація у

виборчих списках та голосування на народних виборах» [182]. Ст. 37 чинної

Конституції Аргентини (у редакції 1994 р.) проголошує, що виборче право в

цій країні є «загальним, рівним, таємним та обов’язковим» [75, с.406], а

Виборчий кодекс Мексики у ст. 4 визначає, що голосування являє собою

водночас і право, і обов’язок громадянина [192].

У деяких державах даного регіону обов’язковий вотум має вибірковий

характер і стосується тільки деяких категорій виборців. Наприклад, у

Бразилії та Перу для громадян віком від 18 до 70 років внесення до

виборчих списків та участь у голосуванні є обов’язковими, а для громадян

віком понад 70 років – факультативними. У Бразилії перелік категорій

громадян, для яких участь у голосуванні на виборах є факультативною,

доповнено неписьменними, особами віком від 16 до 18 років (ст. 14

Конституції), а також інвалідами та тими, хто перебуває поза межами країни

(ст.ст. 6, 7 Виборчого кодексу).

В Австралії голосування на федеральних виборах є також

обов’язковим.

Країни, котрі закріплюють імперативний вотум, передбачають і певні

санкції за ухилення від голосування. Так, у Бразилії виборець, який

протягом 30 днів після виборів не зміг обґрунтувати перед судом поважність

причини неучасті у голосуванні, підлягає штрафу в розмірі 3% від

мінімальної заробітної плати в галузі [179].

В Австралії особам, які не виконали обов’язок участі у голосуванні,

теж належить сплатити штраф. У разі несплати штрафу в зазначені строки

винні можуть бути викликані до суду, де їх чекатиме більш серйозне

стягнення. Таким чином, 95-процентна явка виборців при виборах до

172

федерального парламенту і парламентів штатів є в Австралії нормою [129,

c. 56].

Часові межі для голосування в Австралії та країнах Північної й

Південної Америки встановлюються з урахуванням тривалості світлої пори

доби з дотриманням класичних підходів. Зокрема, згідно з Виборчим

кодексом Мексики голосування на дільницях у цій країні розпочинається о

8:00 і закінчується о 18:00. Разом із цим є положення про те, що дільниця

може бути зачинена раніше у разі, коли проголосували всі особи, внесені до

списку виборців [192]. Натомість в Австралії законодавчо закріплено, що

голосування проводиться в суботу в період з 8:00 до 18:00 на виборчих

дільницях усієї країни [129, c. 54].

У державах зі значною протяжністю території час голосування

визначається з урахуванням тривалості світлового дня та часових поясів.

Так, у Канаді згідно зі ст. 128 «Canada Elections Act 2000»’ голосування в

день виборів триває: з 8:30 до 20:30, якщо виборчий округ знаходиться в

Ньюфаундленді, Атлантиці або Центральному часовому поясі; з 9:30 до

21:30, якщо виборчий округ знаходиться в східному часовому поясі; з 7:30

до 19:30, якщо виборчий округ знаходиться в гірському часовому поясі; з

7:00 до 19:00, якщо виборчий округ знаходиться в Тихоокеанській

зоні [167].

Стосовно процесуальних аспектів способів голосування передусім

слід вказати, що у країнах Американського континенту використовується

поняття «системи голосування», під якою розуміється система мінімальних

стандартів щодо порядку проведення голосування. Зокрема, такий інститут

має місце у федеральному законодавстві США. Згідно зі ст. 301 “Help

America Vote Act of 2002’’ на федеральному рівні встановлено, що системи

голосування, які використовуються на виборах до федеральних органів

влади, мають відповідати наступним вимогам:

1) система повинна дозволяти виборцю перевірити голос, відданий

ним у виборчому бюлетені, перед тим, як він кине його в урну;

173

2) система має забезпечувати виборцям можливість змінити зміст

голосування або виправити будь-яку помилку перед поміщенням бюлетеня

до урни.

3) якщо виборець обирає більш ніж одного кандидата, він має бути

повідомлений про порядок і способи голосування за кожного з них [195].

Ідентифікація виборців у країнах цього регіону здійснюється, як

правило, за документами, що посвідчують особу виборця, та записами у

списку виборців. Наприклад, у Мексиці відповідно до ст. 264 Виборчого

кодексу на стадії голосування використовуються виборчі картки [192], які

також є засобом контролю за голосуванням. Зокрема, виборець може

отримати свою виборчу картку назад лише після того, як опустив бюлетень

до виборчої скрині. Додаткові процесуальні перестороги застосовуються у

Мексиці згідно із положеннями ст. 270 Виборчого кодексу: після

пред’явлення картки виборця на прохання голови комісії виборець повинен

показати великий палець правої руки (на який наноситься фарба тим

виборцям, які вже здійснили волевиявлення).

У цьому контексті додамо, що у країнах Американського континенту

існують і більш серйозні механізми ідентифікації. Зокрема, у ряді штатів

США використовують ID-фото, що поєднується з жорсткою системою

реєстрації виборців. Запровадження цієї практики призвело навіть до

судового розгляду у Верховному суді на предмет порушення

конституційних прав громадян. Позиція громадськості ґрунтувалася на

тому, що запровадження такого способу боротьби з фальсифікацією на

виборах не є виправданим і лише створює додаткові перешкоди реалізації

виборчого права. З точки зору М. Альвареса, Л. Аткенсона, Т. Хілла та Дж.

Сінклера, які розглядали цю проблематику у межах штату Нью-Мексико,

ідентифікація виборців справді може створювати бар’єри для участі у

голосуванні [160].

У країнах Північної та Південної Америки традиційно значну увагу

приділяють гарантуванню виборчих прав громадян, зокрема, створенню

174

соціально-економічних умов для вільного волевиявлення. У даному

контексті привертає увагу положення ст. 8 Виборчого кодексу Колумбії,

згідно з яким виборці, зобов’язані працювати у день проведення

голосування, мають право отримати від роботодавця вільну годину для

здійснення волевиявлення. При цьому закон вимагає не вираховувати цей

час із заробітної плати виборця [177]. Аналогічні положення містяться і в

законодавстві Канади, зокрема, у ст. 132 «Canada Elections Act 2000» [167].

Стадія голосування у країнах обраного регіону в більшості

регулюється достатньо детально. Особливий інтерес у цьому контексті

становить Бразилія. Виборчий кодекс у цій країні доволі скрупульозно

підходить до регламентації виборчих правовідносин, пов’язаних зі стадією

голосування, і вимагає від організаторів виборів значних зусиль для їх

організації.

Візитівкою окремих країн Північної та Південної Америки стало

використання автоматизованих систем для голосування. Так, на досить

високому рівні розвитку в даному аспекті перебувають виборчі процедури

Бразилії. Закон від 30 вересня 1997 р. № 9.504 встановлює стандарти для

проведення виборів у цій частині [206]. Дозвіл на застосування електронних

технологій надає Верховний виборчий трибунал у порядку, встановленому

Законом від 7 червня 1982 р. № 6.996 про використання електронної

обробки даних [1205]. Попередньо машини для голосування передаються

громадськості для проведення навчання.

Цей спосіб голосування у Бразилії процедурно майже не відрізняється

від голосування паперовими бюлетенями. Так, ст. 59 згаданого вище Закону

вимагає, щоб при електронному голосуванні за мажоритарною системою на

машину для голосування обов’язково виводилися ім’я і фотографія

кандидата, назва партії чи партійний символ і стать кандидата, а при

голосуванні за пропорційною системою – назва партії та її символіка. Для

виборців з фізичними вадами, згідно зі ст. 3 постанови Верховного

виборчого трибуналу від 5 березня 2002 р. № 21008, застосовуються

175

додаткові пристрої (аудізовані додатки) [228].

Виборець обирає на екрані партію чи кандидата і підтверджує своє

волевиявлення цифровим підписом, що дозволяє робити цифровий запис

кожного голосування і гарантувати анонімність волевиявлення для осіб, які

здійснюватимуть підведення підсумків голосування. У результаті

голосування створюється файл, у якому відображається місце, час

голосування, зміст волевиявлення, наявність помилок введення

електронного підпису.

У країнах Латинської Америки використання електронних систем

голосування започатковувалося з метою надання вільного доступу до

процедури голосування різним верствам населення. Передумовою

використання таких систем є те, що громадяни можуть легко

використовувати їх, довіряти їм.

Аналіз даних щодо пілотного використання електронного

голосування, проведеного в Колумбії у жовтні 2007 р., дозволяє вести мову

про те, що електронне голосування є не тільки простішим, ніж теперішні

«паперові» процедури, а й значно надійнішим. Частка респондентів, які

заявляють про довіру електронному голосуванню, в Латинській Америці є

надзвичайно високою, що, ймовірно, пов’язано з відносно низьким ступенем

суспільної довіри до виборів у країнах цього регіону. Дослідники проблем

застосування електронного голосування у Латинській Америці М. Альварес,

Г. Кац, Р. Лламоса та У. Мартінес стверджують, що в цьому регіоні є попит

на альтернативу традиційним виборчим процедурам. Використання

автоматизованих систем голосування, на їх думку, дозволить вирішити деякі

суттєві виборчі проблеми та врахувати потреби й інтереси громадян у

слаборозвинених демократіях [211].

У столиці Аргентини Буенос-Айресі експеримент щодо електронного

голосування був застосований на парламентських виборах 2005 р.

Електронна пілотна система використана на 41 виборчій дільниці, котрі

були у довільному порядку розподілені по всьому місту й охоплювали 14

176

800 виборців. Експеримент охоплював різні типи систем голосування:

1. Пряме електронне голосування. Модуль з монітором дозволяв

виборцям переглядати переліки кандидатів, а цифрова клавіатура була

використана для реєстрації голосів. Виборці повинні були вставити «смарт-

картку» і за допомогою клавіатури віддати свої голоси. За допомогою

іншого модуля вони повинні були підтвердити зразок власного

волевиявлення зі «смарт-карткою».

2. Сенсорне електронне голосування. Система активувалася «смарт-

карткою»’. Виборці могли переглянути й обрати партійний список,

безпосередньо натиснувши на екран.

3. Оптичне сканування. Виборець заповнював паперовий бюлетень

для партійного списку і вставляв його у сканер, який зчитував результат

голосування. Результат особистого волевиявлення, виведений на екран,

виборець мав підтвердити “смарт-карткою’’ [166].

У свою чергу, Канада стала першою державою у Північній Америці,

де електронне голосування було застосоване на місцевих виборах. У період

5-10 листопада 2003 р. у канадській провінції Онтаріо 12 муніципалітетів з

графства Прескотт і Рассел та графства Стормонт, Дандас і Гленгаррі

провели вибори до органів місцевого самоврядування та відділів середньої

освіти, використовуючи тільки електронні засоби голосування (Інтернет або

телефон, без паперових бюлетенів). Кожен зі 100 тис. зареєстрованих

виборців отримав індивідуальний ідентифікаційний номер і пароль, котрі

дозволяли йому проголосувати через Інтернет або телефон з тональним

набором. Запровадження системи електронного голосування дозволило

підвищити явку виборців до 55% порівняно зі звичним показником 25-30%

на місцевих виборах.

Намагається не відставати від світових процесів запровадження

електронних систем голосування на виборах і Австралія. Ще наприкінці

1990-х років виборча комісія Австралійської столичної території (АСТ)

винесла рекомендацію урядові АСТ дозволити використання електронного

177

голосування на виборах до Законодавчих Зборів. Відповідно, у грудні 2000

р. до виборчого законодавства АСТ від 1992 р. були внесені зміни, і

електронне голосування було вперше застосоване на парламентських

виборах в Австралії у жовтні 2001 р. За результатами цих виборів, 16559

виборців (8,3% від загальної кількості поданих голосів) проголосували в

електронній формі на території виборчих дільниць, розташованих у 4 різних

місцях. Виборці, котрі не мали змоги віддати свій голос у день виборів,

могли взяти участь у попередньому електронному голосуванні, котре

проводилося протягом двотижневого періоду. У день виборів електронні

пристрої для голосування були встановлені на 8 виборчих дільницях.

Аналогічним чином проводилося електронне голосування й на виборах

2004 р.

Що стосується дистанційного електронного голосування, то його

запровадження на парламентських виборах в Австралії вбачається

фахівцями малоймовірним. Згідно з рекомендацією, наданою виборчою

комісією Законодавчим Зборам АСТ за результатами стаціонарного

голосування на виборах 2001 р., опцію електронного голосування слід і

надалі надавати тільки в межах виборчих дільниць з використанням

надійних локальних мереж. На цей час Інтернет не розглядається як

достатньою мірою безпечний спосіб проведення парламентських виборів.

Використання сучасних електронних технологій не позбавлене вад,

пов’язаних із забезпеченням достовірності результатів голосування та

збереженням таємниці волевиявлення. Як зазначає Ш. Коен, при

використанні виборчих машин має існувати належний механізм їх

перевірки, адже ними користуються не лише виборці, а й інші учасники

(технічні працівники, посадові особи, члени виборчих органів та ін.). Їх

завдання при цьому є різними, що може спричинити конфлікт при

функціонуванні пристрою. Ш.Коен також звертає увагу на необхідність

незалежного та професійного тестування цих пристроїв перед їх

використанням [181].

178

У ст. 245 Закону США «Help America Vote Act of 2002» передбачено,

що влада штатів зобов’язана проводити ретельне вивчення питань і

проблем, зокрема, виключити можливості для фальсифікації результатів

виборів, у т.ч. при використанні засобів зв’язку та Інтернет-технологій у

виборчому процесі на всіх рівнях. З огляду на це обов’язковому

дослідженню підлягають мінімальні стандарти для сертифікації систем і

технологій, аби мінімізувати можливість шахрайства в голосування, а також

можливі методи, які можуть бути використані у виборчого процесі (зокрема,

Інтернет-технології), у т.ч. для реєстрації виборців та забезпечення

можливості громадянам проголосувати в режимі он-лайн [195].

На окрему увагу заслуговує питання про те, які вимоги висуваються

до місця для голосування в державах Північної та Південної Америки.

Зокрема, у ст. 86 Виборчого кодексу Колумбії визначено, де і як можуть

голосувати виборці [177]. Основним і єдиним місцем для голосування у цій

країні є приміщення виборчої дільниці. При цьому слід додати, що

голосувати дозволено лише на тій дільниці, де особа внесена до списку

виборців. Перевірка особи виборця здійснюється за його громадянським

посвідченням особи.

У Бразилії порядок визначення приміщень для голосування детально

встановлюється ст. 135 Виборчого кодексу [179]. При цьому окремо

відзначається, що з метою забезпечення належних умов та атмосфери

свободи волевиявлення пріоритет має надаватися тим приміщенням, які

перебувають у недержавній власності. Водночас категорично забороняється

використовувати приміщення, які належать кандидатам та членам їх родини,

у т.ч. заміські господарства (фазенди), для голосування у сільських регіонах.

Обов’язковим є також публікування повного переліку пунктів для

голосування з вказівкою їх точних адрес. Тим виборцям, які проживають у

сільській місцевості, Закон від 15 серпня 1974 р. № 6091 передбачає надання

безкоштовного транспорту в день виборів [204].

Класичним для країн даного регіону, як і для більшості країн світу, є

179

голосування за допомогою паперових бюлетенів, у яких зазначені кандидати

чи партії, з-поміж яких виборець повинен обрати одного чи декількох.

Заповнення виборчого бюлетеня здійснюється у рукописний спосіб.

Останнім часом дедалі більше уваги приділяється забезпеченню

виборчих прав тих громадян, котрі мають вади зору. В окремих країнах

(наприклад, у Бразилії) для таких виборців застосовуються шрифти Брайля

(ст. 150 Виборчого кодексу Бразилії). У США система голосування має бути

придатною до використання особами з фізичними вадами (ст. 301 «Help

America Vote Act of 2002»). Це ж правило стосується систем прямого

електронного голосування та іншого обладнання, яке використовується при

голосуванні.

Забезпечення принципу таємності голосування зумовлює необхідність

розміщення у приміщеннях для голосування спеціальних кабінок для

усамітнення і втаємничення. У цьому контексті заслуговує на увагу

практика Бразилії. У ст. 146 Виборчого кодексу цієї країни закріплено, що

голосування має здійснюватися у непроникній для інших кабінці. При цьому

виборець не може залишитися у ній більше хвилини [179]. Зрозуміло, що

при розрахунку певного часу перебування виборця в кабінці треба виходити,

передусім, з того, скільки часу потрібно виборцеві для ознайомлення з

текстом бюлетеня, знаходження відповідного кандидата(партії ) у списку

кандидатів (партій) та безпосереднього волевиявлення з урахуванням

особливостей виборчої системи та гостроти конкуренції на виборах, однак

сама по собі конкретизація часових меж для волевиявлення кожного

виборця виглядає цілком доречною.

Особливої уваги заслуговують процесуальні аспекти форм

голосування в країнах Північної та Південної Америки. У країнах цього

регіону голосування може здійснюватися в основному шляхом

волевиявлення у межах виборчої дільниці (пункту для голосування). Поруч

із цим застосовуються й інші способи, які існують у багатьох країнах світу.

Так, у США згідно з “Help America Vote Act of 2002’’ федеральна влада

180

виділяє кошти штатам на: навчання виборців, які стосуються процедури

голосування, права голосу; вдосконалення, придбання, лізинг, зміну або

заміну систем голосування і технологій та методів голосування та

підрахунку голосів; підвищення доступності та кількості виборчих місць,

включаючи надання фізичного доступу для осіб з особливими фізичними

потребами, надаючи невізуальний доступ для фізичних осіб з порушеннями

зору, і надання допомоги корінним американцям, корінним жителям Аляски

громадянам та особам з обмеженим знання англійської мови [195].

Голосування за кордоном поширене в різних країнах американських

континентів. Достатньо детально до правового регулювання цієї форми

голосування підійшов законодавець у Бразилії, виокремивши ці правила до

окремого параграфу. Згідно зі ст. 225 Виборчого кодексу таке голосування

проводиться у приміщеннях дипломатичних представництв і консульських

установ. При цьому для відкриття виборчої дільниці кількість

зареєстрованих виборців має бути не менше 30 [179].

Суттєвою проблемою проведення виборів для країн із

багатомільйонним електоратом є так звані “втрачені голоси”. Значних

зусиль у цьому напрямі докладають у США, де чимало сучасних досліджень

спрямовано на вироблення цілісної позиції держави щодо зручності

процедури голосування. Як зазначають М. Альварес і Ч. Стюарт, «рівень

втрачених голосів залежить від технології голосування і при цьому має

яскраво виражене регіональне забарвлення» [161]. Дослідження

президентських виборів 2008 р. у США продемонстрували, що голосування

поштою залишається альтернативним способом голосування. За даними

М. Альвареса, І. Левіна і Дж. Синклера, у 16 штатах голосування шляхом

прибуття на виборчу дільницю було здійснено щонайменше 80% виборців.

Водночас у 4 штатах понад 50% виборців сказали, що проголосували

поштою, а ще в 10 штатах поштою було подано більш як 20% бюлетенів

[159].

У низці країн Північної і Південної Америки використовується заочне

181

голосування. Проблеми використання цієї форми волевиявлення ставали

предметом правових і політичних дискусій протягом тривалого часу.

Основою неузгодженостей було твердження про можливість використання

адміністративного впливу на використання заочного голосування. З позиції

Дж. Лайлі та Дж. Неглера, вплив заочного голосування на проведення

голосування вимагає передусім чіткого розуміння тих кроків, які

запроваджуються. Ефект будь-якої виборчої реформи залежить від того,

наскільки це дійсно змінює витрати (матеріальні, часові тощо) на

голосування для людей. При цьому дослідники погоджуються з тим, що

запровадження заочного голосування істотно впливає на явку виборців

[207].

Доволі поширеною формою голосування у країнах Американського

континенту є й дострокове голосування. У Канаді ця форма голосування

пройшла навіть власний шлях еволюції. У період з 1920 по 1993 рік тільки

окремі категорії виборців мали право голосувати заздалегідь. Нині ж, згідно

зі ст. 127 Canada Elections Act 2000, скористатися правом дострокового

волевиявлення може будь-який виборець. Попереднє голосування має бути

відкритим і здійснюватися тільки з 12.00 до 20:00 у п’ятницю, суботу і

понеділок перед днем виборів, тобто у 10-й, 9-й і 7-й дні перед днем виборів

відповідно [167].

Проведене дослідження надає підстави для наступних висновків:

1. Виборче законодавство країн Північної і Південної Америки

ґрунтується на загальновизнаних принципах загального, рівного і прямого

виборчого права при таємному голосуванні. Водночас у багатьох країнах

даного регіону практикується імперативний виборчий вотум, що забезпечує

масовість участі в голосуванні та низький рівень абсентеїзму.

2. Найбільш поширеною формою голосування у країнах Північної та

Південної Америки залишається особисте голосування на виборчій дільниці,

проте поряд із нею використовується й низка альтернативних форм, зокрема

голосування поштою та голосування за місцем перебування за кордоном.

182

3. Із метою забезпечення належних умов для волевиявлення всіх

бажаючих часові межі для проведенні голосування у країнах Північної та

Південної Америки є доволі тривалими. Із цією ж метою допускається

дострокове голосування.

4. Найбільш поширеним способом голосування у країнах Північної та

Південної Америки залишається голосування паперовими бюлетенями.

Водночас дедалі більшого поширення отримують електронне голосування

та голосування за допомогою виборчих машин. Враховуючи наявні технічні

можливості, значну підтримку новітніх способів голосування серед широких

верств населення і відповідні настрої законодавця, можна прогнозувати, що

вже протягом найближчих десятиліть паперові бюлетені повсюдно будуть

виведені з вжитку.

5. Вітчизняному законодавцеві варто сприйняти досвід країн

Північної та Південної Америки щодо створення соціально-економічних

гарантій виборчих прав громадян, а також запровадження новітніх форм

голосування, передусім електронного голосування.

Висновки до розділу 3

1. На стадії голосування у переважній більшості країн світу на всіх

континентах дотримуються принципів загальності, рівності, безпосередності

та таємності волевиявлення. Водночас класичним і найбільш поширеним у

світі є голосування за допомогою паперових бюлетенів на виборчих

дільницях за місцем проживання виборців.

2. Система правового регулювання стадії голосування при проведенні

виборів у зарубіжних країнах будується з урахуванням: необхідності

запобігання існуючим технологіям фальсифікації голосування;

унеможливлення неодноразової участі виборця у голосуванні; забезпечення

доступності процедури голосування; збереження таємниці волевиявлення;

залучення максимальної кількості виборців до процедури голосування.

183

3. У зарубіжних країнах значного поширення набула практика

гарантування громадянам доступу до процедури голосування. Механізми

гарантування стосуються усіх сфер життя. Виборці, які у день голосування

перебувають на робочому місці, виїхали за кордон чи не мають можливості

прибути до виборчої дільниці, можуть скористатися додатковими

(альтернативними) формами голосування.

4. Статус виборця на стадії голосування у зарубіжних країнах

визначається не лише загальновідомими цензовими вимогами

(громадянство, вік, осілість). Значного поширення набула вимога

необхідності бути внесеним до списків виборців, що у багатьох зарубіжних

країнах фактично є додатковою цензовою умовою участі у голосуванні.

5. Виборче законодавство країн Західної та Центральної Європи щодо

стадії голосування характеризується такими рисами: а) поміркована

детальність правового регулювання; б) визнання, як правило, тільки

особистого голосування за мінімального переліку документів для

ідентифікації виборця; в) широке варіювання часу голосування; г)

плюралізм стосовно способів і форм голосування; д) значна увага до

організаційно-правових і процесуальних механізмів забезпечення таємності

та свободи волевиявлення виборців.

6. Виборчому законодавству країн Східної Європи та СНД щодо стадії

голосування притаманні такі риси: а) детальність правового регулювання;

б) визнання тільки особистого голосування за мінімального переліку

документів для ідентифікації виборця; в) звуження часу голосування до 12-

15 годин протягом одного календарного (вихідного) дня; г) консерватизм

стосовно способів голосування, за якого єдиним способом голосування

фактично залишається голосування бюлетенями; д) значна увага до питань

забезпечення законності й правопорядку.

7. Для виборчого законодавства країн Азії та Африки характерним є:

а) суттєві розбіжності у рівні та підходах до правового регулювання,

зумовлені відмінностями в соціально-економічному та політико-правовому

184

розвитку країн даного регіону; б) поміркована детальність, а подекуди й

лаконічність; в) подекуди фіктивність, суперечність з електоральною

практикою; г) наявність непоодиноких випадків гендерної нерівності; д)

крайній консерватизм стосовно способів голосування; е) вузький перелік

форм доступу громадян до процедури голосування; є) фарбування виборців

з метою запобігання випадкам кратного голосування.

8. Головними рисами виборчого законодавства країн Північної і

Південної Америки, а також Австралії слід вважати такі: а) значне

поширення імперативного виборчого вотуму; б) детальність; в) тривалість

часових меж голосування; г) плюралізм стосовно способів і форм

голосування, забезпечення розвитку сучасних способів голосування,

передусім електронного; д) значна увага до створення соціально-

економічних гарантій виборчих прав громадян.

185

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішено наукове

завдання, що полягає в з’ясуванні сутності та змісту голосування як стадії

виборчого процесу, а також основних підходів до конституційно-правової

регламентації порядку голосування у різних регіонах світу. Головні

науково-теоретичні, методологічні та практичні результати дослідження

викладені у наступних висновках:

1. Еволюція голосування у світовій політико-правовій практиці

пройшла чотири основні ет

апи: а) рабовласницький (античний) етап (VI ст. до н.е. – V ст. н.е.), у межах

якого голосування було племінним (фільно-трибутним), рівним, прямим,

відкритим і моностадійним; б) феодальний (середньовічний) етап (VI – XVII

ст. н.е.), якому притаманне станове (корпоративне), нерівне, непряме,

відкрите, моностадійне голосування; в) буржуазний (Нового часу) етап

(XVIII-XIX ст.), для якого характерне станове (куріальне), нерівне, пряме,

таємне, полістадійне голосування; г) сучасний (новітній) етап (ХХ ст. – до

тепер. часу), на якому стверджується загальне, рівне, пряме, таємне,

полістадійне голосування.

2. На сьогодні голосування в зарубіжних країнах розуміють як у

вузькому, так і в широкому сенсі. Саме у широкому значенні голосування

(як стадія виборчого процесу) у зарубіжних країнах – це стадія виборчого

процесу, на якій суб’єкти, наділені електоральною правосуб’єктністю щодо

реалізації активного виборчого права, здійснюють волевиявлення при

формуванні персонального складу представницьких органів державної

влади чи органів місцевого самоврядування в межах і в порядку процедур,

визначених виборчим законодавством. Стадія голосування за своїм

призначенням у виборчому процесі є етапом організації та проведення

безпосереднього волевиявлення громадян.

3. Стадія голосування включає три головні етапи: підготовчий,

основний та заключний. Вона завжди починається підготовчим засіданням

186

органу, який її безпосередньо проводить, і закінчується встановленням

даних (кількість використаних виборчих бюлетенів, кількість виборців, які

узяли участь у голосуванні тощо), на підставі яких орган, що забезпечував

безпосередню організацію голосування, встановлює факт того, чи відбулося

голосування на виборчий дільниці. Стадія голосування на виборах має

складну будову і включає в себе такі етапи: а) підготовче засідання органу

управління виборчим процесом, що буде забезпечувати організацію

проведення голосування; б) відкриття виборчої дільниці (пункту для

голосування); в) ідентифікацію виборця та надання йому доступу до

системи волевиявлення (видача бюлетеня або допуск до машини для

голосування); г) волевиявлення виборців; д) закриття виборчої дільниці;

е) встановлення факту, що голосування відбулося.

4. У сучасному світі склалося три основні моделі конституційно-

правового регулювання стадії голосування на виборах, котрі різняться

ступенем систематизованості нормативного матеріалу: а) кодифіковане

конституційне регулювання (Бразилія, Індія, Франція, ФРН та ін.)

притаманне країнам з усталеними електоральними традиціями та

уніфікованими підходами до внормування стадії голосування на виборах всіх

видів; б) інституційне конституційне регулювання (КНР, ПАР, Росія, Україна,

Японія) здійснюється в країнах, які перебувають на етапі формування цілісної

виборчої системи, і характеризується наявністю кількох законів, що в

повному обсязі регулюють проведення виборчого процесу (в т.ч. й стадії

голосування) щодо певного виду виборів; в) некодифіковане конституційне

регулювання (Велика Британія, Канада, США) застосовується у країнах

англосаксонської правової системи і здійснюється актами, що мають різну

юридичну силу та регламентують різні аспекти стадії голосування.

5. Під способом голосування на виборах розуміється безпосередній

метод (порядок) виявлення виборцем власної політичної волі. Такими

способами в сучасних зарубіжних країнах є: а) заповнення виборчого

бюлетеня; б) використання виборчої машини; в) голосування через Інтернет;

187

г) інші способи, що рідко використовуються (підняття руки, прохід через

«виборчу арку» тощо). У свою чергу, метод голосування – це засоби

відображення політичної волі виборця на матеріальному носії з урахуванням

особливостей способу розподілу мандатів між особами, які реалізовують

пасивне виборче право.

6. Форма голосування – це організаційно-процесуальна модель

(варіант) участі громадянина у голосуванні у межах існуючих способів.

Серед форм голосування, які застосовуються в сучасних зарубіжних країнах,

можна визначити наступні: а) дострокове голосування; б) особисте

голосування за місцем виборчої адреси; в) голосування за дорученням;

г) заочне голосування; д) голосування поштою; е) голосування за місцем

перебування виборця; є) голосування в мобільному виборчому пункті;

ж) голосування за кордоном.

7. На стадії голосування у переважній більшості країн світу на всіх

континентах дотримуються принципів загальності, рівності, безпосередності

та таємності волевиявлення. Водночас класичним і найбільш поширеним у

світі є голосування за допомогою паперових бюлетенів на виборчих

дільницях за місцем проживання виборців.

8. Виборче законодавство країн Західної та Центральної Європи

щодо стадії голосування характеризується такими рисами: а) поміркована

детальність правового регулювання; б) визнання, як правило, тільки

особистого голосування за мінімального переліку документів для

ідентифікації виборця; в) широке варіювання часу голосування; г)

плюралізм стосовно способів і форм голосування; д) значна увага до

організаційно-правових і процесуальних механізмів забезпечення таємності

та свободи волевиявлення виборців.

9. Виборчому законодавству країн Східної Європи та СНД щодо

стадії голосування притаманні такі риси: а) детальність правового

регулювання; б) визнання тільки особистого голосування за мінімального

переліку документів для ідентифікації виборця; в) звуження часу

188

голосування до 12-15 годин протягом одного календарного (вихідного) дня;

г) консерватизм стосовно способів голосування, за якого єдиним способом

голосування фактично залишається голосування бюлетенями; д) значна

увага до питань забезпечення законності й правопорядку.

10. Для виборчого законодавства країн Азії та Африки характерним

є: а) суттєві розбіжності у рівні та підходах до правового регулювання,

зумовлені відмінностями в соціально-економічному та політико-правовому

розвитку країн даного регіону; б) поміркована детальність, а подекуди й

лаконічність; в) подекуди фіктивність, суперечність з електоральною

практикою; г) наявність непоодиноких випадків гендерної нерівності;

д) крайній консерватизм стосовно способів голосування; е) вузький перелік

форм доступу громадян до процедури голосування; є) фарбування виборців

з метою запобігання випадкам кратного голосування.

11. Головними рисами виборчого законодавства країн Північної і

Південної Америки, а також Австралії є: а) значне поширення

імперативного виборчого вотуму; б) детальність; в) тривалість часових меж

голосування; г) плюралізм стосовно способів і форм голосування,

забезпечення розвитку новітніх способів голосування, передусім

електронного; д) значна увага до створення соціально-економічних гарантій

виборчих прав громадян.

12. Проведене компаративістське дослідження дає підстави

запропонувати наступні зміни і доповнення до чинного виборчого

законодавства України щодо порядку проведення стадії голосування:

- за зразком країн Західної Європи та Латинської Америки

забезпечити уніфікацію правового регулювання стадії голосування на всіх

видах виборів шляхом розробки і прийняття Виборчого кодексу України;

- запозичити з виборчого законодавства країн Американського

континенту поняття «система голосування», під яким розуміти сукупність

форм, способів, методів і часу голосування на відповідних виборах;

- з урахуванням досвіду країн Латинської Америки запровадити

189

ініціативний (за ініціативою самих виборців) порядок ведення Державного

реєстру виборців та списків виборців, які складаються за його даними;

водночас система внесення змін до списків виборців має бути гнучкою, аби

надавати змогу оперативно виправляти виявлені в них помилки і

забезпечувати право кожного виборця взяти участь у голосуванні;

- запровадити при заочному голосуванні конверти для виборчих

бюлетенів та спеціальні бюлетені, до яких заносяться додаткові відомості

про виборця; зразковим при цьому можна вважати досвід ФРН, де заочне

голосування поєднано з голосуванням поштою в одну форму;

- з урахуванням досвіду Австралії, а також країн Західної Європи,

Північної та Південної Америки варто розпочати процес диверсифікації

способів і форм голосування на виборах в Україні; визначення оптимальної

системи таких способів і форм має здійснюватися з урахування виду виборів

(державні, місцеві), особливостей інфраструктури (мережа поштових

відділень, доступ до Інтернету тощо), особливостей електорату (рівень

правової культури, навики володіння технічними пристроями) та ін.;

- з урахуванням досвіду Аргентини, Бразилії та Канади доцільно

запровадити запуск пілотного проекту автоматизованого (електронного)

голосування в межах окремого виборчого округу; після підтвердження

ефективності його використання в умовах української політико-правової

практики має бути прийнято рішення про купівлю відповідного патенту чи

розробку національної системи електронного голосування;

- за прикладом виборчого законодавства США слід передбачити, що

система голосування має бути придатною до використання особами з

фізичними вадами;

- з метою підвищення виборчої активності громадян необхідно

посилити соціально-економічні гарантії реалізації активного виборчого

права, зокрема, варто перейняти досвід Аргентини, Канади і Колумбії в

частині законодавчого зобов’язання роботодавців забезпечити можливість

працівникам узяти участь у голосуванні шляхом надання їм

190

короткострокової (3-годинної) відпустки зі збереженням заробітної плати;

- з метою забезпечення законності, правопорядку та безпеки

учасників виборчого процесу доцільно запозичити досвід Індії, Молдови і

ПАР щодо можливості призупинення процедури голосування у зв’язку з

масовими безпорядками або проявами відкритого насильства на якійсь

виборчій дільниці або у зв’язку зі стихійним лихом.

Як вбачається, запропоновані зміни здатні якісно поліпшити рівень

конституційно-правового регулювання стадії голосування та забезпечити

захист виборчих прав громадян України, наблизити виборче законодавство

України до кращих світових аналогів.

191

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агаев А. М. Избирательный процесс в Российской Федерации:

конституционно-правовое исследование: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 /

А. М. Агаев. – Москва. – 2010. – 198 с.

2. Альфер С. А. Избирательное право Республики Беларусь: пособие

для студентов вузов / С. А. Альфер. – Минск: Тесей, 2008. – 320 с.

3. Античная демократия в свидетельствах современников / изд.

подгот. Л. П. Маринович, Г. А. Кошеленко. – Москва: Ладомир, 1996. – 383 с.

– (Античная классика).

4. Аристотель. Политика. Афинская полития / Аристотель. –

Москва: Мысль, 1997. – 464 с. (Из классического наследия).

5. Ахлюстин В. А. Избирательный процесс в Российской

Федерации: Проблемы теории, правового регулирования и

правоприменения: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / В. А. Ахлюстин. –

Санкт-Петербург, 2002. – 299 с.

6. Бельгия: анализ избирательного законодательства в контексте

соблюдения общедемократических стандартов и прав человека

[Электронный ресурс] // Центр мониторинга демократических процессов

«Кворум». – Режим доступа: http://www.cmdp-kvorum.org/democratic-

process/601

7. Берлявский Л. Г. Избирательное право Соединённого королевства

Великобритании и Северной Ирландии [Электронный ресурс]/

Л. Г. Берлявский // Наука и образование; хозяйство и экономика;

предпринимательство; право и управление. – 2011. – Режим доступа:

http://www.journal-nio.com/index.php?option=com_content&view=article&id=

412&Itemid=87

8. Биктагиров Р. Т. Субъект избирательного права Российской

Федерации: конституционно-правовое исследование: дис. ... докт. юрид.

наук: 12.00.02 / Р. Т. Биктагиров. – Москва, 2010. – 454 с.

9. Богашов О. А. Конституційно-правовий статус органів управління

виборчим процесом в Україні: монографія / О. А. Богашов. – Київ: Центр

192

учб. л-ри, 2013. – 274 с.

10. Богашов О. А. Поняття та правова природа органів управління

виборчим процесом / О. А. Богашов // Вибори та демократія. – 2011. – № 1. –

С. 21–28.

11. Богашов О. А. Порівняльна конституційно-правова

характеристика вищих виборчих органів України, Російської Федерації та

Республіки Білорусь / О. А. Богашов // Вісн. Центральної виборчої комісії. –

2009. – № 2–3 (16–17). – С. 89–92.

12. Боуман (Bowman) против Соединенного Королевства //

Европейский суд по правам человека. Избранные решения: в 2 т. / пред. ред.

кол. В. А.Туманов. – Москва, 2000. – Т. 2. – С. 461–474.

13. Бузескул В. П. История афинской демократии / В. П. Бузескул. –

Санкт-Петербург: Типогр. М. М. Стасюлевича, 1909. – 467 с.

14. Ветютнев Ю. Ю. Аксиология правовой формы: монография /

Ю. Ю. Ветютнев. – Москва: Юрлитинформ, 2013. – 200 с.

15. Вешняков А. А. Избирательные стандарты в международном

праве и их реализация в законодательстве Российской Федерации: дис. ...

канд. юрид. наук: 12.00.10 / А. А. Вешняков. – Москва, 1997. – 170 с.

16. Вибори в Європейському Союзі / Ж. Безпятчук, А. Євгеньєва,

Д. Ковриженко, О. Чабаненко, К. Шаповалова; за ред. Д. С. Ковриженка //

Лабораторія законодавчих ініціатив. – Київ: ФАДА-ЛТД, 2006. – 156 с.

17. Виборче право України: навч. посіб. / за ред. В. Ф. Погорілка,

М. І. Ставнійчук. – Київ: Парламентське вид-во, 2003. – 383 с.

18. Виллей Э. Как производятся в Западной Европе выборы в

парламент / Э. Виллей. – Санкт-Петербург, 1906. – 124 с.

19. Ву Хонг Ань. Эволюция избирательной системы Вьетнама: дис. ...

канд. юрид. наук: 12.00.02 / Ву Хонг Ань. – Москва, 1994. – 173 с.

20. Гинзбург С. И. О дате издания закона об остракизме в Афинах /

С. И. Гинзбург // Город и государство в античном мире. Проблемы

исторического развития. – Луганск: ЛГУ, 1987. – С. 32–42.

193

21. Гиро П. Частная и общественная жизнь римлян / П. Гиро. –

Санкт-Петербург: Алетейя, 1995. – 592 с. (Античная б-ка : исследования).

22. Гитонас (Gitonas) и другие против Греции. Избранные решения:

в 2 т. / пред. ред. кол. В. А. Туманов // Европейский суд по правам человека.

– Москва, 2000. – Т. 2. – С. 455–460.

23. Гришко Л. М. Державний лад монархій Арабського Сходу в

умовах модернізації: дис. … канд.. юрид. наук: 12.00.02 / Л. М. Гришко. –

Харків: ХНУВС, 2013. – 240 с.

24. Гутнова Е. В. Сословно-представительные собрания средних

веков и проблемы демократии / Е. В. Гутнова // Власть и политическая

культура в средневековой Европе. – Москва, 1992. – Ч. 1. – С. 166–178.

25. Дания: анализ избирательного законодательства в контексте

соблюдения общедемократических стандартов и прав человека; Центр

Мониторинга Демократических Процессов «Кворум» [Электронный ресурс].

– Режим доступа: http://www.cmdp-kvorum.org/democratic-process/67.

26. Декларація принципів міжнародного спостереження за виборами.

Схвалено Виконавчою Радою Асоціації організаторів виборів країн

Центральної та Східної Європи (АОВЦСЄ) 31 березня 2006 р. та

рекомендовано до підписання країнами – членами Асоціації [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/884_001.

27. Джефсон Г. Платформа ее возникновение и развитие: (История

публичных митингов в Англии): [в 2 т.] / Г. Джефсон; пер. с англ.

Н. Н. Мордвиновой; под ред. В. Ф. Дерюжинского. – Санкт-Петербург:

[б. и.], 1901. – Т. 1. – 597 с.

28. Дибиргаджиева Д. А. Применение сети Интернет в избирательном

процессе [Электронный ресурс] / Д. А. Дибиргаджиева // Междунар. науч.

конф. студентов, аспирантов и молодых учёных “Ломоносов-2011”. – Режим

доступа: http://lomonosov-msu.ru/archive/Lomonosov2011/1361/28205_ f5d4.pdf

29. Договор между Киргизской Республикой и Российской

194

Федерацией о правовом статусе граждан Киргизской Республики, постоянно

проживающих на территории Российской Федерации, и граждан Российской

Федерации, постоянно проживающих на территории Киргизской

Республики (г. Бишкек, 13 октября 1995 г.) // СЗ РФ. – 2001. – № 9. – С. 786.

30. Договор между Российской Федерацией и Республикой Казахстан

о правовом статусе граждан Российской Федерации, постоянно

проживающих на территории Республики Казахстан, и граждан Республики

Казахстан, постоянно проживающих на территории Российской Федерации

(г. Москва, 20 января 1995 г.) // СЗ РФ. – 1997. – № 34. – С. 1959.

31. Доповіді про виборче законодавство та виборчу адміністрацію у

Європі // Європейський демократичний доробок у галузі виборчого права:

Матеріали Венеціанської Комісії, Парламентської Асамблеї, Комітету

Міністрів, Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи: пер. з англ. /

за ред. Ю. Б. Ключковського. – Вид. 2-ге, випр. і доповн. – Київ, 2009. – 500 с.

32. Доповіді про голосування за межами країни: Венеціанська комісія

CDL-AD (2011)022 // Вибори і демократія. – 2012. – 1 (31). – С. 85–97.

33. Дюрьо Ж. Доклад о голосовании за рубежом, утв. на Совете по

демократическим выборам на 37-ом заседании (Венеция, 16 июня 2011 г.) и

Венецианской комиссией на 87-й пленарной сессии (Венеция, 17-18 июня

2011 г.) [Электронный ресурс] / Ж. Дюрьо, Л. Тросканий. – Режим доступа:

http://www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL-

AD(2011)022-rus

34. Європейська Хартія місцевого самоврядування від 15 жовтня

1985 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/

laws/show/994_036

35. Європейський виборчий доробок / за ред. Ю. Б. Ключковського //

Європейський демократичний доробок у галузі виборчого права: матеріали

Венеціанської Комісії, Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів,

Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи: [пер. з англ.]. – Вид.

2-ге, випр. і допов. – Київ, 2009. – 500 с.

195

36. Забайкалов А. П. Реализация конституционного права на участие

в выборах и референдумах посредством голосования по почте: дис. ... канд.

юрид. наук: 12.00.02 / А. П. Забайкалов. – Елец, 2009. – 183 с.

37. Забайкалов А. П. Реализация конституционного права на участие

в выборах и референдумах посредством голосования по почте: автореф. дис.

... канд. юрид. наук: 12.00.02 / А. П. Забайкалов; Елецкий гос. ун-т им.

И. А. Бунина. – Белгород, 2009. – 21 c.

38. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/

show/995_015

39. Закон КНР «О выборах во Всекитайское собрание народных

представителей и в местные собрания народных представителей различных

ступеней» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://chinalawinfo.ru/

constitutional_law/law_npc_elections-2/law_npc_elections_ch1

40. Закон Латвийской Республики «О выборах в Сейм» от 6 июня

1995 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://constitutions.ru/

archives/6750/2

41. Закон Республики Болгария «О президентских выборах».

Обнародован «Официальный бюллетень» ном. 82/04.10.1991;

Пересмотрен SG 98/1991 №, 44/1996, 59/1998 [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://bulgaris.ru/IPoprezidvibor/oprezidvibor001.html

42. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від

17 листопада 2011 р. № 4061-VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2012. –

№ 10–11. – Ст. 73.

43. Закон України «Про особливості забезпечення відкритості,

прозорості та демократичності виборів народних депутатів України

28 жовтня 2012 року» від 5 липня 2012 р. № 5175-VI // Офіц. вісн. України. –

2012. – № 60. – Ст. 51.

44. Закон Эстонской Республики «О выборах в Рийгикогу» от 12

июня 2002 г. (ред. от 14.06.2007) [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

196

http://estonia.news-city.info/docs/sistemsw/dok_iegekz/page2.htm

45. Зарубежное избирательное право: учеб. пособие / А. С.

Автономов, Ю. А. Веденеев, О. В. Дегтярева и др.; науч. ред. В. В.

Маклаков. – Москва: НОРМА, 2003. – 288 с.

46. «Золотая Булла» 1356 г. // Хрестоматия по всеобщей истории

государства и права / под ред. К. И. Батыра, Е. В. Поликарповой. – Москва:

Юристъ, 2007. – Т. 1. – С. 282–284.

47. Избирательная система Японии [Електронный ресурс]. – Режим

доступа: http://cikrf.ru/banners/vibor/japan_sys.html

48. Избирательное право и избирательный процесс в Российской

Федерации: учебник / отв. ред. А. А. Вешняков. – Москва: НОРМА, 2003. –

816 с.

49. Избирательный кодекс Республики Беларусь от 11 февраля 2000

г. № 370-3 с изменениями, внесёнными в соответствии с законом от 4 июля

2000 г. № 406-3 // Национальный реестр правовых актов Республики

Беларусь. – 2000. – № 64. – С. 2–181.

50. История буржуазного конституционализма XIX в. / редкол.:

В. Г. Графский, Л. С. Мамут, В. С. Нерсесянц (отв. ред.). – Москва: Наука,

1986. – 279 с.

51. Катков Д. Б. Избирательное право: вопросы и ответы /

Д. Б. Катков, Е. В. Корчиго. – Москва: Юриспруденция, 2001. – 288 с.

52. Керівні принципи щодо виборів, ухвалені Венеціанською

Комісією на 51 пленарній сесії 5-6 липня 2002 р. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.venice.coe.int/WebForms/documents/?pdf=CDL-

AD(2002) 023rev-ukr.

53. Ключковський Ю. Б. Виборчі системи та українське виборче

законодавство: монографія / Ю. Б. Ключковський. – Київ: Час Друку, 2011. –

132 с.

54. Ключковський Ю. Б. Правові позиції Європейського суду з прав

людини та вітчизняне виборче законодавство / Ю. Б. Ключковський // Право

197

України. – 2011. – № 7. – С. 23–32.

55. Князев С. Д. Российское избирательное право: учебник /

С. Д. Князев. – Владивосток: Дальневосточ. гос. ун-т, 2001. – 393 с.

56. Князев С. Д. Курс лекций по избирательному праву и

избирательному процессу Российской Федерации [Электронный ресурс] /

С. Д. Князев, Н. А. Михалева. – Режим доступа: http://www.democracy.ru/

library/learning/lectures

57. Ковальчук О. Б. Виборчий процес в Україні: конституційно-

правові аспекти: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / О. Б. Ковальчук. –

Одеса, 2003. – 195 с.

58. Кодекс о выборах в Кыргызской Республике от 29 мая 1999 г.

№ 39 (в ред. Законов КР от 14 октября 2001 г. № 87, 24 января 2004 г. № 7)

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.legislationline.org/ru/

documents/action/popup/id/14432

59. Кодекс о выборах Республики Молдова от 21.11.97 р. № 1381-XIII

// Мониторул Офичиал ал Р.Молдова. – 1997. – № 81. – Ст. 667

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://lex.justice.md/

viewdoc.php?action=view&view =doc&id=312765&lang=2

60. Колодій А. М. Виборче законодавство: аналіз та перспективи

розвитку / А. М. Колодій, В. Г. Князєв // Бюл. законодавства і юрид.

практики України. – 1998. – № 2. – С. 156–173.

61. Конвенция о политических правах женщин от 20 декабря 1952 г.

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/

995_156

62. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від

04 листопада 1950 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

63. Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і

свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав від

7 жовтня 2002 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

198

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/997_622

64. Конституционное право. Энциклопедический словарь / отв. ред.

С. А. Авакьян. – Москва: НОРМА, 2001. – 688 с.

65. Конституционный закон Кыргызской Республики «О выборах

Президента Кыргызской Республики и депутатов Жогорку Кенеша

Кыргызской Республики» от 2 июля 2011 г. № 68 (в ред. Конституционного

закона РК от 25 ноября 2011 г. № 221) [Электронный ресурс]. – Режим

доступа: http://base.spinform.ru/show_doc.fwx?rgn=45509

66. Конституционный закон Республики Казахстан «О выборах в

Республике Казахстан» от 28 сентября 1995 г. № 2464 // Ведомости

Верховного Совета Республики Казахстан. – 1995. – №17 – 18. – Ст. 114;

Ведомости парламента РК. – 1997. – № 12. – Ст. 192; 1998. – № 7–8. – Ст. 71;

1999. – № 10. – Ст. 340; № 15. – Ст. 593; 2004. – № 7. – Ст. 45.

67. Конституция Боливарианской Республики Венесуэла от 30

декабря 1999 г. // Законодательство Боливарианской Республики Венесуэла:

сборник документов: [в 3-х т.]. – Т. 1. – Москва: Междунар отношения,

2011. – С. 11–74.

68. Конституция Испании от 29 декабря 1978 г. / под общ. ред.

Л. А. Окунькова // Конституции государств Европейского Союза. – Москва:

Изд. гр. ИНФРА-М – НОРМА, 1997. – С. 371–414.

69. Конституция Итальянской Республики от 22 декабря 1947 г. //

Конституции государств Европейского Союза / под общ. ред.

Л. А. Окунькова. – Москва: Изд. гр. ИНФРА-М – НОРМА, 1997. – С. 423–

450.

70. Конституция Республики Казахстан от 30 августа 1995 г. //

Конституции государств – участников СНГ / ред. кол. Л. А. Окуньков (рук.),

В. В. Оксамытный, М. Я. Булошников. – Москва: НОРМА–ИНФРА-М, 2001.

– С. 273–312.

71. Конституция Республики Молдова от 29 июля 1994 г. //

Конституции государств – участников СНГ / ред. кол. Л. А. Окуньков (рук.),

199

В. В. Оксамытный, М. Я. Булошников. – Москва: НОРМА–ИНФРА-М, 2001.

– С. 377–418.

72. Конституция Российской Федерации от 12 декабря 1993 г. //

Конституции государств – участников СНГ / ред. кол. Л.А. Окуньков (рук.),

В. В. Оксамытный, М. Я. Булошников. – Москва: НОРМА–ИНФРА-М, 2001.

– С. 439–484.

73. Конституційний акт Австралійської Співдружності від 9 липня

1900 р. // Конституції зарубіжних країн: навч. посіб. / авт.-упоряд.:

В. О. Серьогін, Ю. М. Коломієць, О. В. Марцеляк та ін.; за заг. ред.

В. О. Серьогіна. – Xарків: ФІНН, 2009. – С. 642–661.

74. Конституційний акт Канади 1867 р. // Конституції зарубіжних

країн: навч. посіб. / авт.-упоряд.: В. О. Серьогін, Ю. М. Коломієць,

О. В. Марцеляк та ін.; за заг. ред. В. О. Серьогіна. – Xарків: ФІНН, 2009. –

С. 358–392.

75. Конституція Держави Аргентина від 1 травня 1853 р. //

Конституції зарубіжних країн: навч. посіб. / за заг. ред. В. О. Серьогіна. –

Xарків: ФІНН, 2009. – С. 403–423.

76. Конституція Естонської Республіки від 28 червня 1992 р. //

Конституції нових держав Європи та Азії / упорд. С. П. Головатий. – Київ:

Укр. Правн. Фундація; Вид-во «Право», 1996. – С. 1–38.

77. Конституція Китайської Народної Республіки від 4 грудня 1982 р.

// Конституції зарубіжних країн : навч. посіб. / авт.-упоряд.: В. О. Серьогін,

Ю. М. Коломієць, О. В. Марцеляк та ін.; за заг. ред. В. О. Серьогіна. –

Xарків: ФІНН, 2009. – С. 260–278.

78. Конституція Південно-Африканської Республіки від 8 травня

1996 р. // Конституції зарубіжних країн: навч. посіб. / авт.-упоряд.:

В. О. Серьогін, Ю. М. Коломієць, О. В. Марцеляк та ін.; за заг. ред.

В. О. Серьогіна. – Харків: ФІНН, 2009. – С. 569–628.

79. Конституція США від 17 вересня 1787 р. // Конституції

зарубіжних країн: навч. посіб. / авт.-упоряд.: В. О. Серьогін, Ю. М.

200

Коломієць,

О. В. Марцеляк та ін.; за заг. ред. В. О. Серьогіна. – Xарків: ФІНН, 2009. –

С 333–339.

80. Конституція Федеративної Республіки Бразилії від 5 жовтня

1988 р. // Конституції зарубіжних країн : навч. посіб. / авт.-упоряд.:

В. О. Серьогін, Ю. М. Коломієць, О. В. Марцеляк та ін.; за заг. ред.

В. О. Серьогіна. – Xарків: ФІНН, 2009. – С. 431–518.

81. Конституція Французької Республіки від 4 жовтня 1958 р. //

Конституції зарубіжних країн : навч. посіб. / авт.-упоряд.: В. О. Серьогін,

Ю. М. Коломієць, О. В. Марцеляк та ін.; за заг. ред. В. О. Серьогіна. –

Xарків: ФІНН, 2009. – С. 47–68.

82. Конституція Японії від 3 листопада 1946 р. // Конституції

зарубіжних країн: навч. посіб. / авт.-упоряд.: В. О. Серьогін,

Ю. М. Коломієць, О. В. Марцеляк та ін.; за заг. ред. В. О. Серьогіна. –

Xарків: ФІНН, 2009. – С. 292–300.

83. Корчиго Е. В. Актуальные вопросы теории избирательного

процесса в России: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Е. В. Корчиго. –

Москва, 2002. – 186 с.

84. Красинский В. В. О проблемах почтового голосования на выборах

в зарубежных странах / В. В. Красинский // Журнал российского права. –

2008. – № 12. – С. 100–107.

85. Красинский В. В. Лишение избирательного права в зарубежных

странах / В. В. Красинский // Журнал зарубежного законодательства и

сравнительного правоведения. – Москва: Ин-т законодательства и

сравнительного правоведения при Правительстве РФ, 2008. – № 15 (Вып. 4).

– С. 49–53.

86. Кремянская Е. Избирательная система Канады. Порядок

организации выборного процесса / Е. Кремянская // Право и управление.

XXI век. – 2001. – № 3 (20). – С. 19–26.

87. Крижанич Ю. Политика / Ю. Крижанич; пер. и коммент.

201

А. Л. Гольдберга. – Москва: Новый свет, 1997. – 527 с.

88. Ксенофонт. Греческая история / Ксенофонт; пер. С. Я. Лурье. –

Санкт-Петербург: Алетея, 1996. – 445 с.

89. Кудряшов Е. О. Правовое регулирование парламентских выборов

в зарубежных европейских странах Содружества Независимых Государств:

дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Е. О. Кудряшов. – Москва, 2010. – 232 с.

90. Кузнецова Т. О. Избирательная система Японии: автореф. дис. ....

канд. юрид. наук: 12.00.02 / Т. О. Кузнецова. – Москва, 2011. – 22 c.

91. Латвийская республика. Парламентские выборы 7 октября 2006 г.

Итоговый отчёт Миссии БДИПЧ/ОБСЕ по ограниченному наблюдению за

выборами. – Варшава, 2007. – 29 с.

92. Лафитский Д. В. Избирательное право Великобритании

(институты и тенденции развития): дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 /

Д. В. Лафитский. – Москва, 2006. – 234 c.

93. Лисий. Речь против Эратосфена / Лисий; пер. Н. Н. Томасова. –

Санкт-Петербург, 1910. – 28 с.

94. Мазур О. Г. Виборчі системи: світовий досвід / О. Г. Мазур. –

Луганськ: Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 1999. – 35 с.

95. Макарцев А. А. Конституционное (государственное) право

зарубежных стран: Общая часть / А. А. Макарцев [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: https://lib.nspu.ru/umk/395b42e2254bcd0a/t7/ch5.html

96. Маклаков В. А. Избрание жребием в афинском государстве /

В. А. Маклаков // Исследования по греческой истории. – Москва:

Университетская типография; Страстной бульвар, 1894. – С. 1–92.

97. Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран.

Общая часть: учебник / В. В. Маклаков. – Москва: Волтерс Клувер, 2006. –

896 с.

98. Мандрыка Е. В. Парламентские выборы государств Восточной

Европы (на примере Болгарии, Венгрии, Польши, Словакии, Чехии) /

Е. В. Мандрыка // Вісн. СевНТУ. Серія: Політологія: зб. наук. пр. –

202

Севастополь, 2011. – Вип. 123. – С. 192–198.

99. Мартынова М. Ю. Основы конституционного (государственного)

права стран-членов ОПЕК: учеб. пособ. / М. Ю. Мартынова. – Москва:

МГИМО-университет, 2008. – 332 с.

100. Марцеляк О. В. Вибори народних депутатів України: історія,

теорія, практика : навч. посіб. / О. В. Марцеляк. – Харків: ПРОМЕТЕЙ-

ПРЕС, 2008. – 636 с.

101. Мейер Г. Избирательное право. Кн. 1–2 / Г. Мейер; предисл.:

Г. Иеллинека. – Москва: Изд-во В. М. Саблина, 1906. – 602 c.

102. Мельниченко проти України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/19624

103. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової

дискримінації від 7 березня 1966 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_105

104. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від

16 грудня 1966 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/995_043

105. О критериях свободных и справедливых выборов: Декларация от

26 марта 1994 г., принята на 154-й сессии Межпарламентского Союза

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.golos.org/a3442.html

106. Олар А. Политическая история Французской революции /

А. Олар. – Петербург, 1918. – 989 c.

107. Ону А. Выборы 1789 года во Франции и наказы третьего

сословия с точки зрения их соответствия истинному настроению страны /

А. Ону. – Санкт-Петербург: Типогр. М. М. Стасюлевича, 1908. – Ч. 1. – 736 с.

108. Основний закон Федеративної Республіки Німеччини від

23 травня 1949 р. // Конституції зарубіжних країн: навч. посіб. / авт.-упоряд.:

В. О. Серьогін, Ю. М. Коломієць, О. В. Марцеляк та ін.; за заг. ред.

В. О. Серьогіна. – Xарків: ФІНН, 2009. – С. 83–122.

109. Очерки по истории выборов и избирательного права: учеб.

203

пособие / под ред. Ю. А. Веденеева и Н. А. Богодаровой. – Калуга:

Калужский обл. фонд возрождения историко-культурных и духовных

традиций «Символ», 2002. – 692 с.

110. Павлушкин А. В. Правовой механизм дистанционного

электронного голосования (анализ возможной модели) / А. В. Павлушкин,

А. Е. Постников // Журнал российского права. – 2009. – № 11. – С. 5–13.

111. Пифферун О. Европейские избирательные системы

(парламентская, провинциальная и муниципальная) / О. Пифферун; авт. ст.

М. М. Ковалевский; пер. Ю. Стеклов. – Санкт-Петербург: Тип. И.

Гольдберга, 1905. – 365 с.

112. Плешкова О. А. Конституционно-правовые основы обеспечения

избирательных прав граждан в Российской Федерации: автореф. дис. ...

канд. юрид. наук / О. А. Плешкова. – Москва, 2002. – 23 c.

113. Плутарх. Аристид / Плутарх; пер. С. П. Маркиша //

Сравнительные жизнеописания: в 3 т. – Т. 1. – Москва, 1961.– С. 408–429.

114. Политическая Конституция Мексиканских Соединенных Штатов от

31 января 1917 г. // Конституции зарубежных государств. Американский

континент / отв. ред. А. В. Багдасарян. – Ереван: Мхитар Гош, 1998. – С. 182–

299.

115. Постанова Центральної виборчої комісії «Про Порядок розгляду

скарг виборчими комісіями з виборів народних депутатів України» від 31

липня 2012 р. № 133 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0133359-12

116. Постановление Центральной избирательной комиссии РФ «О

временном порядке голосования по почте при проведении выборов в органы

государственной власти субъекта Российской Федерации, органы местного

самоуправления» от 07 августа 2003 г. № 20/144-4 [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://zakonprost.ru/content/base/part/364883

117. Протокол до Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод від 20 березня 1952 р. [Электронный ресурс]. –

204

Режим доступа: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_535

118. Росенко М. І. Виборчі системи в Україні: трансформація,

становлення парламентаризму, утвердження демократичного врядування:

[монографія] / М. І. Росенко. – Севастополь: Вид-во ЧП Крученин Н.П.,

2012. – 224 с.

119. Саад Эддин Ибрагим. Первый демократический шаг Саудовской

Аравии / Ибрагим Саад Эддин [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://project-syndicate.org/print_commentary/ibrahim3/Russian

120. Салмин А. М. Современная демократия: Генезис, структура,

культурные конфликты (Опыт Франции в сравнительной ретроспективе) /

А. М. Салмин; отв. ред. А. А. Галкин. – Москва: Наука, 1992 . – 331 с.

121. Сапронова М. А. Арабский Восток: власть и конституции /

М. А. Сапронова. – Москва: РОССПЭН, 2001. – 216 с.

122. Севецкий энциклопедический словар / гл. ред. А. М. Прохоров. –

2-е изд. – Минск: Сов. энциклопедия, 1983. – 1600 с.

123. Серков С. В. Конституционно-правовое регулирование

голосования на выборах в Российской Федерации: дис. ... канд. юрид. наук:

12.00.02 / С. В. Серков. – Тюмень, 2007. – 186 с.

124. Серьогіна С. Г. Європейські стандарти виборів і виборче

законодавство України / С. Г. Серьогіна // Вісн. Центр. виборчої комісії. –

2007. – № 1 (7). – С. 38–44.

125. Системы избирательного права Западной Европы и Северо-

Американских Соединенных Штатов. Статьи из Handbuch des Oeffentlchen

Rechts / сост. Г. Марквардсен; под ред. М. Соболева (вступ. ст., пер.). –

Санкт-Петербург: Изд. Н. Глаголева, 1905. – 372 c.

126. Современные избирательные системы. – Вып. 1:

Великобритания, Канада, Мексика, Польша / Д. В. Лафитский, Н. М.

Касаткина, А. Г. Орлов, Н. Ю. Трещетенкова. – Москва: РЦОИТ; Норма,

2006. – 496 с.

127. Современные избирательные системы. – Вып. 2: Аргентина,

205

Германия, Швеция / А. Г. Орлов, Ю. И. Лейбо, И. А. Ракитская; науч. ред.

Ю. А. Веденеев, В. И. Лысенко. – М.: РЦОИТ; Норма, 2007. – 320 с.

128. Современные избирательные системы. – Вып. 3: Испания, США,

Финляндия, Япония / А. Г. Орлов, В. И. Лафитский, И. А. Ракитская,

Т. О. Кузнецова; науч. ред. А. В. Иванченко, В. И. Лафитский. – Москва:

РЦОИТ; Типогр. «Новости», 2009. – 448 с.

129. Современные избирательные системы. – Вып. 4: Австралия,

Венесуэла, Дания, Сербия / Т. И. Чурсина, А. Г. Орлов, И. А. Ракитская,

К. А. Половченко; науч. ред. А. В. Иванченко, В. И. Лафитский. – Москва:

РЦОИТ; Ин-октаво, 2009. – 480 с.

130. Современные избирательные системы. – Вып. 5: Индия, Ирак,

Уругвай, ЮАР / Н. Б. Шлыкова, М. А. Сапронова, А. Г. Орлов,

Е. В. Черепанова; науч. ред. А. В. Иванченко, В. И. Лафитский. – Москва:

РЦОИТ, 2010. – 496 с.

131. Современные избирательные системы. – Вып. 6: Австрия,

Ирландия, Норвегия, Чили / Е. А. Водяницкая, П. С. Гвоздев,

И. А. Ракитская, А. Г. Орлов; науч. ред. А. В. Иванченко, В. И. Лафитский. –

Москва: РЦОИТ, 2011. – 512 с.

132. Соглашение о порядке взаимодействия Центральной

избирательной комиссии Российской Федерации, избирательных комиссий

субъектов Российской Федерации, избирательных комиссий

муниципальных образований и Федеральной службы по надзору в сфере

связи, информационных технологий и массовых коммуникаций, ее

территориальных органов от 23 октября 2014 г. [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://www.cikrf.ru/law/agreements/proect_250914.html

133. Сомов С. О. О совершенствовании законодательства / С. О. Сомов

// Гос. власть и местное самоуправление. – 2000. – № 2. – С. 21–24.

134. Сравнительное избирательное право: учеб. пособие /

А. С. Автономов, Ю. А. Веденеев, В. В. Луговой; науч. ред. В. В. Маклаков

– Москва: НОРМА, 2003. – 208 с.

206

135. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред.

О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенка. – Київ: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

136. Тестирование технологии дистанционного электронного

голосования с использованием средств мобильной связи в молодёжной

аудитории [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://cikrf.ru/exp_cik/

test_dist.pdf

137. Токарева Е. А. Перспективы использования средств

дистанционного голосования в РФ [Электронный ресурс] / Е. А. Токарева;

отв. ред. А. И. Андреев, А. В. Андриянов, Е. А. Антипов, М. В. Чистякова //

Матер. Междунар. молодеж. науч. форума “ЛОМОНОСОВ-2011”. – Москва:

МАКС Пресс, 2011. – Режим доступа: http://lomonosov-

msu.ru/archive/Lomonosov_2011/1361/ 30308_f1c3.pdf

138. Федералист. Политические эссе А. Гамильтона, Дж. Мэдисона и

Дж. Джея: пер. с англ / под общ. ред., с предисл. Н. Н. Яковлева. – Москва:

Весь Мир, 2000. – 592 с.

139. Федеральный закон Российской Федерации «О выборах

депутатов Государственной Думы Федерального Собрания Российской

Федерации» от 18 мая 2005 г. № 51-ФЗ [Электронный ресурс]. – Режим

доступа: http://pravo.gov.ru/proxy/ips/?docbody=&nd=102092234&intelsearch=

51-% F4%E7 +%EE%F2+18.05.2005

140. Федеральный закон Российской Федерации «О выборах

Президента Российской Федерации» от 10 января 2003 г. № 9-ФЗ

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://cikrf.ru/law/federal_law

141. Федеральный закон Российской Федерации «О выборах

Президента Российской Федерации» от 18 мая 2005 г. № 51-ФЗ

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://pravo.gov.ru/proxy/ips/?

docbody=&nd=102079383& intelsearch=19%F4%E7+%EE%F2+10.01.2003

142. Федеральный закон Российской Федерации «О Государственной

автоматизированной системе Российской Федерации “Выборы”» от 10

января 2003 г. № 20-ФЗ [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

207

http://pravo.gov.ru/proxy/ips/?docbody=&nd=102079387&intelsearch=20-%F4%

E7+%EE%F2+ 10.01.2003

143. Федеральный закон Российской Федерации «Об основных

гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан

Российской Федерации» от 12.06.2002 № 67-ФЗ (ред. от 24.11.2014, с изм. от

16.12.2014) [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://www.consultant.ru/ document/cons_doc_LAW_164113

144. Федеральный закон Российской Федерации «Об основных

гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан

Российской Федерации» от 21 июля 2005 г. № 93-ФЗ [Электронный ресурс].

– Режим доступа: http://base.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc;base=

LAW;n=133803

145. Хрусталев Е. Н. Голосование на выборах: виды и особенности /

Е. Н. Хрусталев // Актуальные проблемы государства и права на рубеже

веков. Матер. конф., посвящ. 40-летию Юрид. фак-та ДВГУ. – Владивосток:

Изд-во Дальневост. ун-та, 1998. – Ч. 1. – С. 105–108.

146. Центральная Избирательная Комиссия по выборам в Кнессет

18-го созыва. Выборы в Кнессет 18-го созыва [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: https://www.knesset.gov.il/elections18/heb/about/

ElectoralSystemCec_ ru.pdf

147. Чемсак Ю. В. Завершальна стадія виборчого процесу й місце в

ній інституту голосування / Ю. В. Чемсак // Проблеми законності. – 2009. –

№ 101. – С. 240–246.

148. Чиколини Л. С. Эволюция политического строя Венецианской

республики: путь к олигархии / Л. С. Чиколини // Власть и политическая

культура в средневековой Европе. – Москва, 1992. – Ч. 1. – С. 325–338.

149. Чуров В. Е. Виды, способы и методы электронного голосования

в современных условиях: российский подход к электронному голосованию

[Электронный ресурс] / В. Е. Чуров // Семинар ОБСЕ “Проблемы

электронного голосования” (г. Вена, Хофбург, 16-17 сентября 2010 г.). –

208

Режим доступа: http://www.cikrf.ru/banners/duma_2011/international/materials/

churov_doc_vena.html

150. Шведа Ю. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та

досвід для утвердження демократії в Україні / Ю. Шведа. – Львів, 2010. –

462 с.

151. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн:

хрестоматія / О. О. Шевченко. – Київ: Вентурі, 1998. – 255 с.

152. Шлыкова Н. Б. Избирательная система Индии: автореф. дис...

канд. юрид. наук: 12.00.02 / Н. Б. Шлыкова. – Москва, 2012. – 24 c.

153. Шульга-Морская Т. В. Практика электронного голосования в

кантоне Женева (Швейцария) [Электронный ресурс] / Т. В. Шульга-

Морская; отв. ред. А. И. Андреев, А. В. Андриянов, Е. А. Антипов, М. В.

Чистякова // Матер. Междунар. молодеж. науч. форума «ЛОМОНОСОВ-

2012». – Москва: МАКС Пресс, 2012. – Режим доступа: http://lomonosov-

msu.ru/archive/ Lomonosov_2012/1959/39661_646f.pdf

154. Энсон У. Английский парламент, его конституционные законы и

обычаи / У. Энсон. – Санкт-Петербург: Изд. Н. К. Мартынова, 1908. – 379 c.

155. Эсмен А. Основные начала государственного права / А. Эсмен;

пер. с фр, Н. Кончевской; под ред. и с предисл. М. М. Ковалевского. – Т. 2:

Государственное право Французской республики. – Москва: Изд.

К. Т. Солдатенкова, 1899. – 399 с.

156. Эстония: анализ избирательного законодательства в контексте

соблюдения общедемократических стандартов и прав человека

[Электронный ресурс] // Центр мониторинга демократических процессов

«Кворум». – Режим доступа: http://www.cmdp-kvorum.org/democratic-

process/598

157. Absentee Voting Information for U.S. Citizens Abroad

[Електронний ресурс] // The State Department’s Office of American Citizens

Services and Crisis Management (ACS). – Режим доступу:

http://travel.state.gov/travel/living/ overseas_voting/overseas_voting_4754.html

209

158. Alvarez R. Internet Voting in Estonia / R. Alvarez, A. Trechsel, Th.

Hall // VTP WORKING PAPER. – 2008. – № 60 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.vote.caltech.edu/sites/default/files/vtp_wp60.pdf

159. Alvarez R. Making Voting Easier: Convenience Voting in the 2008

Presidential Election / R. Alvarez, I. Levin, J. Sinclair [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.vote.caltech.edu/sites/default/files/convenience_

incsupp_pdf_4bc493a0c5.pdf

160. Alvarez R. The Balance Between Preventing Fraud and Ensuring

Participation: Attitudes Towards Voter Identification in New Mexico 1993 /

R. Alvarez // VTP WORKING PAPER. – 2011. – № 106 [Електронний ресурс].

Режим доступу: http://www.vote.caltech.edu/sites/default/files/wp106_pdf_

4e2d831624.pdf

161. Alvarez R. Voting Technology, Vote-by-Mail, and Residual Votes in

California, 1990-2010 / R. Alvarez, Ch. Stewart [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.vote.caltech.edu/sites/default/files/wp_105_pdf_4dc97a

0220.pdf

162. Australia. Electoral and Referendum Regulations 1940 No. 163

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.comlaw.gov.au/Details/

F2011C00436

163. Bouandel Y. Algeria’s elections: the prelude to democratisation /

Y. Bouandel, Y. Zoubir // Third World Quarterly. – 1998. – № 19(2). – Р. 177-

190.

164. Bundeswahlgesetz (BWG) in der Fassung der Bekanntmachung vom

23. Juli 1993 (BGBl. I S. 1288, 1594), das zuletzt durch Artikel 1 des Gesetzes

vom 12. Juli 2012 (BGBl. I S. 1501) geändert worden ist [Електронний ресурс]

// Режим доступу: http://www.bundeswahlleiter.de/de/bundestagswahlen/

downloads/rechtsgrundlagen/bundeswahlgesetz.pdf

165. Bundeswahlordnung (BWO) in der Fassung der Bekanntmachung

vom 19. April 2002 (BGBl. I S. 1376), zuletzt geändert durch Art. 1 der Zweiten

Verordnung zur Änderung der Bundeswahl-ordnung und der Europawahlordnung

210

vom 3. Dezember 2008 (BGBl. I S. 2378) [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.bundeswahlleiter.de/de/bundestagswahlen/downloads/

rechtsgrundlagen/ bundeswahlordnung.pdf

166. Calvo E. Assessing the Impact of E-Voting Technologies on

Electoral Outcomes: an Analysis of Buenos Aires’ 2005 Congressional Election /

E. Calvo, M. Escolar // VTP WORKING PAPER. – 2009. – № 91 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.vote.caltech.edu/sites/default/files/

wp_91_pdf_ 4b0428c782.pdf

167. Canada Elections Act 2000 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://laws-lois.justice.gc.ca/eng/acts/e-2.01/page-36.html#h-54

168. Case of Ahmad and others v. the United Kingdom [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/webservices/content/

pdf/001-110267?TID=ywkhzeichq

169. Case of Aziz v. Cyprus, Application No. 69949/01 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.rtdh.eu/pdf/20040622_aziz_c_

chypres.pdf

170. Case of Hirst v. the United Kingdom [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/webservices/content/pdf/001-

70442?TID= lbcqwshkdg

171. Case of Labita v. Italy [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.srji.org/resources/search/3

172. Case of Mathieu-Mohin and Clerfayt v. Belgium [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/webservices/content/

pdf/001-57536?TID =wrfxzgcyzl

173. Case of Matthews v. the United Kingdom [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.math.uni-augsburg.de/stochastik/bazi/ECHR-

Matthews.pdf

174. Case of Podkolzina v. Latvia [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.humanrights.is/the-human-rights-project/humanrights

casesandmaterials/ cases/regionalcases/europeancourtofhumanrights/nr/623

211

175. Chevallier M. La solution genevoise de vote еlectronique а coeur

ouvert [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ge.ch/evoting/doc/

Flash_Informatique_juin_2011.pdf

176. Code électoral: République Française (Version consolidée au 19 juin

2012) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legifrance.gouv.fr/

affichCode.do?cidTexte=LEGITEXT000006070239

177. Código Electoral Nacional: Colombia. LEY 19. 945 (B.O.: 19-12-72)

1993 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pdba.georgetown.edu/

parties/colombia/leyes/codigoelectoral.pdf

178. Código Electoral: Panamá (actualizado hasta la Ley 22, del 14 de

julio de 1997) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tribunal-

electoral.gob.pa/html/fileadmin/user_upload/publicaciones/CODIGO_ELECTOR

AL_01.pdf

179. Código Eleitoral Brasileiro. Lei № 4.737, de 15 de julho de 1965

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tse.gov.br/hotSites/

CatalogoPublicacoes/ pdf/codigo_eleitoral/CE_atualizado.pdf

180. Código Federal de Instituciones y Procedimientos Electorales 1994

(con reformas de 2008) / 1994 Federal Electoral Code (with 2008 reforms):

México [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.diputados.gob.mx/LeyesBiblio/abro/cofipe/COFIPE_abro.pdf

181. Cohen Sh. Auditing Technology for Electronic Voting Machines /

Sh. Cohen // VTP WORKING PAPER. – 2005. – № 46 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.vote.caltech.edu/sites/default/files/auditing_

technology _for_evms.pdf

182. Constitución Política de la República de Nicaragua, January 9, 1987

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wipo.int/wipolex/en/

details.jsp?id=9847

183. Cydigo Electoral: República de Argentina (Decreto Nº 2.135, del

18.08.83) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://pdba.georgetown.edu/Electoral/Arg/argcode83.html

212

184. Czech Republic. Act C of 1997 on Electoral Procedure

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.parlament.hu/angol/

act_c_of1997.htm

185. Dabney D. K. Electioneering in Japan in an Era of Institutional

Change: Case-Studies of Campaign Behavior in Urban, Suburban and Rural

Election Districts : а dissertation submitted in partial fulfillment of the

requirements for the degree of Doctor of Philosophy (Political Science) /

D. K. Dabney. – Michigan, 2009. – 147 с.

186. Develin R. Philochoros on Ostracism / R. Develin // Civita classica e

cristiana. – 1985. – Vol. 6. – P. 25-31.

187. Douglas W. J. Early Requirements for Mechanical Voting Systems /

W. J. Douglas // First International Workshop on Requirements Engineering for

E-voting Systems. Aug. 31, 2009, Atlanta [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://homepage.cs.uiowa.edu/~jones/voting/ReVote09history.pdf

188. Election Code of the Republic of Azerbaijan 20 June 2003 № 490-

IIQ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ifesaze.org/

domains/ifes/ assets/file/election_code_final_eng.pdf

189. Election Law Libya : Law Number (4) for the year 2012 For Election

of the General National Congressdards [Електронний ресурс]. – Режим доступу

: http://www.mpil.de/shared/data/pdf/the_election_law_libya.pdf

190. Electoral Act 1992 of Ireland [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://acts2.oireachtas.ie/zza23y1992.1.html

191. Electoral Code of the Republic of Armenia, February 17, 1999, HO-

284 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.parliament.am/

legislation.php?sel =show&ID=2020&lang=eng

192. Federal Code of Electoral Institutions and Procedures of Mexico

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.venice.coe.int/

WebForms/documents/?pdf=CDL-REF(2013)002-e

193. Federal Electoral Law (Bundewahlgesetz, BGW) Enacted on 7 May

1956 (Federal Law Gazette I, p. 383) in the version promulgated on 23 July 1993

213

(Federal Gazette II p. 1288, 1594) most recently amended by the law of 15

November 1996 (Federal Gazette I p. 1712) [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.iuscomp.org/gla/statutes/BWG.htm

194. Grenada: Electoral Law, 1958 / Última actualización: August 3, 2005

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pdba.georgetown.edu

195. Help America Vote Act of 2002 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.gpo.gov/fdsys/pkg/PLAW-107publ252/pdf/PLAW-107publ

252.pdf

196. Keyssar A. The Right to Vote: The Contested History of Democracy

in the United States / A. Keyssar. – NY.: Basic Books, 2001. – 512 p.

197. Kodeks wyborczy (wraz z przepisami wprowadzającymi tę ustawę) –

Ustawa z dnia 5 stycznia 2011 r. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://pkw.gov.pl/ustawy-wyborcze/ustawa-z-dnia-5-stycznia-2011-r-kodeks-

wyborczy-wraz-z-przepisami-wprowadzajacymi.html

198. Kuroda K. Japan: Mixed Model Electoral Management for a Mixed

Parallel Electoral System / K. Kuroda, M. Shimizu [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.idea.int/publications/emd/upload/EMD_CS_

Japan.pdf

199. La Constitución de Costa Rica, 1993 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.cendeisss.sa.cr/etica/ConstitucionPolitica.pdf

200. LAW for the election of local public administration authorities Low

no. 67/2004 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legislationline.org/

download/action/download/id/950/file/20fe61792d723a1bd6d25c0f882219f0.pdf

201. Law for the Election of Local Public Administration Authorities of

Romania № 67/2004 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://aceproject.org/ero-en/regions/europe/RO/law-67-2004-for-the-election-of-

local-public/view

202. Lawal T. Law and Electoral Politics in Nigeria: Analysis of the

congruence / T. Lawal, O. Olukayode // Journal of Law, Policy and Globalization.

– 2012. – № 6. – P. 14-18.

214

203. Lei eleitoral do presidente da república Decreto-Lei n.º 319-A/76,

de 3 de Maio 1 2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.portaldoeleitor.pt/Documents/DecretosLei/presidente-republica-2006-

lei.pdf

204. Lei № 6.091, de 15 de agosto de 1974 Dispõe sobre o fornecimento

gratuito de transporte, em dias de eleição, a eleitores residentes nas zonas rurais e

dá outras providências [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.tse.gov.br/hotSites/CatalogoPublicacoes/pdf/codigo_eleitoral/CE_atu

alizado.pdf

205. Lei № 6.996, de 7 de junho de 1982 Dispõe sobre a utilização de

processamento eletrônico de dados nos serviços eleitorais e dá outras providências

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tse.gov.br/hotSites/

CatalogoPublicacoes/pdf/codigo_eleitoral/CE_atualizado.pdf

206. Lei № 9.504, de 30 de setembro de 1997 Estabelece normas para as

eleições [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tse.gov.br/

hotSites/CatalogoPublicacoes/pdf/codigo_eleitoral/CE_atualizado.pdf

207. Leighley J. Absentee Ballot Regimes: Easing Costs or Adding a

Step? / J. Leighley, J. Nagler [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.vote.caltech.edu/sites/default/files/nagler_post_bushvgore3_

pdf_4db85368bc.pdf

208. Ley Orgánica de Elecciones, 29 de setiembre de 1997 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.congreso.gob.pe

209. Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems. A Study of

Twenty-Seven Democracies, 1945-1990 / A. Lijphart. – Oxford: Oxford Univ.

Press, 2000. – 209 p.

210. Lov om valg til Folketinget (lovbekendtgørelse nr. 369 af 10. april

2014) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://www.retsinformation.dk/Forms/ R0710.aspx?id=162511

211. Martinez H. Assessing voters’ attitudes towards electronic voting in

Latin America: Evidence from Colombia’s 2007 e-voting pilot / H. Martinez,

215

R. Alvarez // VTP WORKING PAPER. – 2009. – № 92 [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://www.vote.caltech.edu/sites/default/files/wp_92_pdf_

4b045526ee.pdf

212. McGaley M. Electronic Voting: A Safety Critical System / M.

McGaley, J.P. Gibson; Department of Computer Science, National University of

Ireland, Maynooth, March 2003 [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.cs.may.ie/research/reports/2003/nuim-cs-tr-2003-02.pdf

213. National Constitution of the Argentine Respublic, General

Constituent Assembly, city of Santa Fe, August 22, 1994 [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://pdba.georgetown.edu/Constitutions/Argentina/

argen94_e.html

214. Nationalrats-Wahlordnung (1992) [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.parlament.gv.at/PAKT/VHG/XXIV/SN/SN_00493/

imfname_ 291808.pdf

215. Nigeria’s Electoral Reform And The Prospect For Women’s

Participation In The 2011 Elections [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ng.boell.org/web/gender-223.html

216. Nye forsøk med internettstemming i 2013 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.regjeringen.no/nn/dep/krd/pressesenter/

pressemeldingar/2012/nye-forsok-med-internettstemming-i-2013.html?id=710138

217. Omnibus Election Code of the Philippines [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.chanrobles.com/electioncodeofthephilippines.htm#.

UVXIe88lmIV

218. Organic Law of Georgia. Election Code of Georgia. December 27,

2011 № 5636-ES [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.cesko.ge/uploads/other/27/27717.pdf

219. Political Constitution of Peru Enacted on 29th December, 1993

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.congreso.gob.pe/

_ingles/CONSTITUTION_29_08_08.pdf

220. Presidential and Legislative Elections in the Democratic Republic of

216

the Congo, November 28, 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.cartercenter.org/resources/pdfs/news/peace_publications/election_rep

orts/drc-112811-elections-final-rpt.pdf

221. Presidential and Vice Presidential Election and Recall Act :

2009.05.27 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.taiwanelections.org/wp-content/uploads/2011/11/Presidential-and-

Vice-Presidential-Election-and-Recall-Law-2006.pdf

222. Presidential and Vice Presidential Election and Recall Law, Taiwan

(No. 5889, on August 9,1995) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://engweb.cec.gov.tw

223. Protocol to the Convention for the Protection of Human Rights and

Fundamental Freedoms Paris, 20.III.1952 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://conventions.coe.int/Treaty/en/Treaties/Html/009.htm

224. Report on the administration of the 2010 UK general election

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.electoralcommission.

org.uk/_data/assets/pdf_file/0010/100702/Report-on-the-administration-of-the-

2010-UK-general-election.pdf

225. Report on the voter registration system study visit in Romania,

Bucharest, Romania, 24-29 November 2009 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://aceeeo.org/images/Report_Romania_November%202009.pdf

226. Representation of the People Act 2000 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.mbstranslations.ru/Library/pdf/Laws/Representation

_of_the_ People_Act_2000.pdf

227. Republic of South Africa. Electoral Act. No 73 of 1998

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.saflii.org/za/legis/num_

act/ea1998103.pdf

228. Resolução № 21.008, de 5 de março de 2002, Tribunal Superior

Eleitoral [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tse.gov.br/

hotSites/CatalogoPublicacoes/pdf/codigo_eleitoral/CE_atualizado.pdf

229. Stavеlеy Е. S. Grееk and Rоman Voting аnd Еlections / Е.S.

217

Stavеlеy. – NY.: Cornell University Press, 1972. – 271 р.

230. Storting election, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ssb.no/en/stortingsvalg

231. The Eelectoral Act of Zambia (No.12 of 2006) [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.elections.org.zm/media/electoral_act_

2006.pdf

232. The electoral code of the republic of Albania No. 9087 dated 19 June

2003 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.venice.coe.int/

webforms/documents/?pdf=CDL(2003)061-e

233. The Frinchice Act, 1884 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.parliament.uk

234. The Representation of the People Act, 1951 No. XLIII OF 1951

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://theindianlawyer.in/

statutesnbareacts/acts/r33.html

235. Vallagen 1998 (№ 714/1998) [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.finlex.fi/sv/laki/ajantasa/1998/19980714

236. Version coordonnée de la loi du 11 avril 1994 organisant le vote

automatisé [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ulb.ac.be/cours/ soco/sish/droit-techinfo/Loivoaut.pdf

237. Voting [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.aec.gov.au/Voting/index.htm

238. United Kingdom. Act on the ballot in 1836 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.parliament.uk

239. United Kingdom. Electoral Administration Act 2006 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2006/22/

contents

240. United Kingdom. European Parliamentary and Local Elections

(Pilots) Act 2004 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2004/2/contents

218

ДОДАТКИ

Додаток А

Зразок виборчого бюлетеня на місцевих виборах в Афганістані

219

Додаток Б

Зразок виборчого бюлетеня на виборах у штаті Північна Кароліна, США

220

Додаток В

Зразок виборчого бюлетеня на парламентських виборах у

Південно-Африканській Республіці

221

Додаток Г

Голосування на виборах в Австралії, 1856 р.

222

Додаток Д

Голосування за допомогою електронної системи в США, 2014 р.

223

Додаток Е

Електронний апарат для голосування на виборах. Індія, 1989 р.

Машина для електронного голосування. Штат Техас, США, 2004 р.