Олександр Білаш. Я з пісні народної вирісМатематики запевняють, що в основі будь-якого художнього твору лежить зашифроване зерно інформації. Виходячи з цього, твір композитора — теж інформація. Вона відкриває не лише внутрішній, емоціональний світ, не лише манеру й «почерк», а й «географію» автора — звідки він родом, чиєї він матері-землі син.Мальовнича щедра Полтавська земля вигойдала у своїй материнській колисці багатьох славних дочок і синів. З глибини віків озивається до нас мудре слово Сковороди, чайкою кигиче пісня Чураївни, яскравими гоголівськими персонажами озивається Диканька, чистою рікою ллється музика Лисенка. Тож надихавшись того чародійно – п`янкого повітря, не міг не заясніти світові своїм талантом композитор, поет та громадський діяч Олександр Білаш.Історія не донесла до нас відомостей, звідки походить рід Білашів, але оскільки містечко було козацьким (з 1648 року входило до складу Максимівської сотні Чигиринського полку), то й мешканці по праву називали себе нащадками козаків. Навіть свій нахил до співу та музики деякі градижчани пояснювали віковічною традицією. Мало того, відома народна пісня, що починається:Ой на горі та й женці жнуть. А попід горою, Яром-долиною Козаки йдуть, —за свідченням тих же шанувальників традиції складена саме про їхню гору Пивиху, що стоїть на околиці нинішнього села — колишнього містечка Градизька...Отож народився Сашко у співучій селянській сім'ї 6 березня 1931 року. Співала його мати, Євдокія Андріївна. На все село виводила українські пісні гарним сильним , ліричним сопрано до-дієз третьої октави (як визначив це музично освічений син). Самородком був і батько, Іван Опанасович:

1

грав на балалайці, гітарі і взагалі на всьому, що до рук потрапляло просто на слух, без будь-якої науки. Потягнувся до музики й трирічний малюк, Шурась. Поки що він "грав" тільки... на вінику, з яким носився подвір'ям, тримаючи його як балалайку. Це й був його перший "музичний інструмент". Але трохи підріс — навчився грати на маленькій трибасовій гармошці.Пізніше, коли Сашко із русочубого непосидючого хлопчика виросте в Олександра Івановича - відомого композитора і в складі делегації потрапить до Лондона, котрийсь із допитливих кореспондентів газети «Морнінг стар» запитає: «Правда, що ваші батьки були музикантами, що змалечку ви грали на фортепіано і талант ваш — вплив їхніх генів?» «Не зовсім, — відповість газетяру композитор Білаш, — батьки мої були колгоспниками, тож за «генами» я більше — хлібороб. Вони просто любили пісню й музику, як і весь мій народ це любить. Щодо музичного інструмента — ви маєте рацію: у мене він був. Тільки не рояль фірми «Зейлер» і не піаніно марки «Беккер», а саморобна гармошка на два баси й вісім голосів, виготовлена градизьким майстром-музикою Антоном Гапоненком...»— Шурасю! — кричить із ганку баба Варка й не може часом докричатися. На вулиці цвіте літо — найкраща пора хлоп'ячої вольниці. Малолітня гвардія робить набіги на сади й городи, свої й чужі, набиваючи кишені грушами, яблуками, огірками. Частенько ходять стінка на стінку. Вечорами компанія нерідко засиджується допізна біля колодязя, слухаючи, як головний казкар, фантазер і вигадник Шурась розповідає таємничі історії, страшні до мурашок по шкірі, до волосся дибки. Ось так вони й росли, хлопчаки, для яких природа була другою матір'ю і царством свободи одночасно. Тертими калачами — міцними, рішучими, самостійними — виходили в життя. Ось на тій саморобній гармошці трирічний Сашко і дав свій перший у житті концерт. Виходила батькова сестра Мотря (тобто Сашкова тітка) заміж, і малого гармоніста посадили на скриню, щоб він торгувався, приграючи на «інструменті».

2

Малий так тоді захопився грою, що забув і про весільний звичай і про свою роль «продавця». Свати «купили» скриню за безцінь і понесли її разом з гармоністом, який, самозабутньо схилившись до міхів, грав і грав щойно почуту пісню «Їхав козак за Дунай»...«Малесенька гармонійка на три баси –Ніколи ти мені збрехати не даси,Як на весіллі тітку Мотрю „продавав”...І як твої міхи безжально рвав.Аж захлиналися тоненькі голоси:„Невже ти рідну тітку продаси?”Натужно гупали у відповідь баси:„Побільше, хлопче, грошенят проси...”Я знав, що наречену даром не віддам.Та за карбованця – геть всю продам...”У 1937 році колгоспного бухгалтера Івана Опанасовича Білаша за ударну працю преміювали велосипедом. Хоча велосипед, по суті, не має ніякого відношення до музики, але в біографії майбутнього композитора він теж зіграв певну роль. У всякому разі, завдяки йому висвітлилася досить яскрава риса хлопчика, котрий заради музики готовий був на все, бо любив її до нестями. Річ у тім, що двоє хлопців-односельців — Борис Слюсар і Антон Гапоненко мали баяни. А Сашко до того часу вже «переріс» свою гармошку, бо, як пояснював батькові, «у ній не вистачає голосів — ні тонких, ні товстих». Отож, катаючись на велосипеді, хлопець заздрісно прислухався до мелодійних звуків, що долинали з дворів Гапоненків та Слюсарів (до речі, і Антон, і Борис пізніше закінчили консерваторію і стали музикантами-професіоналами). Така ситуація довго тривати не могла, і друзі, зрештою, порозумілися. То один, то другий виносив потихеньку від батька свого інструмента, відбувався

3

тимчасовий обмін. І володар баяна катався на велосипеді, а Сашко, прямо біля дороги в рівчаку,заходжувався грати, підбираючи «на слух» усе, що тільки знав і пам'ятав. Договірні сторони, як у таких випадках кажуть, знайшли спільну мову, і ніякого інциденту б не було, коли б Сашко не забажав більшого. Не думаючи про наслідки, він вирішив назовсім поміняти батьків велосипед на баян. Хто з малих музикантів погодився — вже й не пригадаєш, але добре пам'ятає, що він грав цілий день, поки пальці не подерев'яніли, поки аж під вечір батьки «високих договірних сторін» не втрутилися й не анулювали того обміну. Втручання, звичайно, не обмежилося лише словесним прочуханом...І про війну, що пронеслася по їхньому дитинству, знали не з чуток. Пам'ятали, як пекельним дощем сипалися з неба бомби. Як плакали матері, притискаючи до себе дітей. Як відчайдушно ревіли корови, до хрипоти мекали кози й несамовито іржали коні. Білий день ставав чорним, а ночі світилися від заграви фугасів. За селом після бомбування горів аеродром, диміли й дотлівали наші літаки, які не встигли злетіти в небо. Чорна мітка війни... Вона, як лиха відзнака, залишилася в пам'яті того покоління — дітей суворого воєнного часу.Ми дітьми гралися в війну,Бо все було в нас під руками –Окопи, дзоти й просто ями,Що перерили царину.

В гаях сплюндрованих, в ярах –Снаряди й міни скрізь валялись,Ми крові й смерті не боялись,Бо нас уже не страшив страх.

4

Хоч розривало нас на шмаття,Ми з смертю гралися всліпу...Не раз ховалися в степуІ там розводили багаття.

І нерозряджені патрониУ нього кидали, й бігомЗаймали тут же, за горбом,Позицію для оборони.

Десятилітні вітрогони...Визнаючи свою вину –Ще довго грали ми в війну,Хоча батьки й зняли погони.Після перемоги Олександр у п'ятий клас пішов переростком. Спочатку школярі вчилися просто неба. Замість ручок і зошитів — лише недогризки олівців. Але коли в Білаша з'явилася чорнильниця-невиливайка, виміняв її на балалайку. У колгоспному клубі співав, танцював, грав на всіх інструментах, які траплялися під руку. Через кілька років, студіюючи в Житомирському музичному училищі творчість композиторів ХУІІ—ХУІІІ ст. Люллі, Рамо, Баха, Генделя, Глюка, студент Білаш натрапить у їхніх сюїтах та балетах на отой гавот — старовинний французький танець у помірному темпі. Від душі сміятиметься він зі своєї наївності та хлоп'ячого бажання «напустити туману» випадково почутим словом.

5

Це справді смішно. Але водночас і гірко, бо свідчить про цілковиту теоретичну непідготовленість юного музиканта у ті перші повоєнні роки. Зараз абітурієнт музичного училища повинен на вступних екзаменах, крім спеціальності, здавати теорію музики, сольфеджіо. Це закономірно. В багатьох селах — не кажучи вже про райцентри й міста — є музичні школи, в яких діти оволодівають елементарними знаннями в галузі музики.Тоді у Градизьку, як і в інших селах, музичної школи не було. Хоча музик-аматорів жило там чимало, причому не позбавлених гумору, таких, що при нагоді за словом у кишеню не полізуть. Розповідають, що в одного з них — Білашевого дядька Павла — хтось із приїжджих запитав: «Ви граєте по нотах?» «Ні, — відповів, усміхаючись, гармоніст, — в основному по весіллях».Сашко Білаш, приїхавши після закінчення дев'ятого класу до Полтавського музичного училища, звичайно, не наважився так жартувати. Але, певна річ, не знав він жодної ноти. Зіграв на акордеоні-чвертці свій «Вальс-гавот на дванадцять колін», підвівся, як це робив у сільському клубі, вклонився жюрі і знову розтягнув золотисті міхи «Хохнера». Заграв кілька польок, пісень. Проспівав. Відтворив надтріснутим, ще не сформованим баритончиком звуки, які дали на фортепіано. Члени приймальної комісії, здається, лишилися вдоволеними...А через кілька годин директор музичного училища викликав абітурієнта в кабінет і офіційно заявив, що він не зарахований у студенти, бо в нього, у Олександра Білаша, немає ані крапельки... музичного слуху...Товарний поїзд заляскотів-загрюкав буферами й зупинився на станції Дарниця. З пульмана, завантаженого лісом-кругляком, зліз хлопчина. Поправив кашкета, з-під якого вибивався розкудланий рудий чуб, повісив на плече акордеон і пішов по шпалах.Був початок липня 1947-го...

6

Дніпрові схили вабили око своїми буйно зеленими шатами. Вранішнє сонце осявало лаврську дзвіницю, що височіла вдалині, й поволі зігрівало стомленого мандрівника: адже проїхати ніч від Полтави до Києва на товарнякові — це не жарт...Думка податися в Київ з'явилася в нього несподівано, і важко навіть пояснити, що породило її: чи фіаско в Полтавському музучилищі, чи розпач від ганьби, яка чекала на нього — визнаного в Градизьку музиканта — при поверненні додому, чи просто впертість селюка, котрий засумнівався в нищівному присуді і будь-що вирішив довести свою правоту...Але доводити було нікому. В Київське музичне училище він запізнився — там закінчились вступні екзамени. Обідньої пори, з акордеоном через плече і розпачем та зневірою в серці брів він колишньою найкращою вулицею столиці — Хрещатиком.Київ відбудовувався. Хоч минуло чотири роки після звільнення його від фашистських окупантів, хоч уже немало було зроблено, але наслідки воєнної розрухи відчувалися скрізь. Дивлячись на вже розчищений, але ще не відбудований Хрещатик, Сашко Білаш міг лише здогадуватися, скільки зусиль доклали кияни, працюючи над відновленням рідного міста.Зупинився коло будинку з великими дверима й кам'яними східцями — Київської філармонії. Власне, його спинили звуки мелодійної пісні, що долинали з лівого крила будинку. Зазирнув у низеньке віконечко при самій землі чи, вірніше, при самому асфальті. У напівпідвальній кімнаті півколом сиділо десятків зо три бандуристів.Подивився Сашко із заздрістю на кобзарів, на білий фасад філармонії та й пішов собі... Тоді він ще нічого не знав про Державну капелу бандуристів України, яка щойно відновила свою роботу під керівництвом О.З.Миньківського. Хіба міг він думати, що колись оця капела, та й не лише вона — чимало інших визнаних колективів залюбки братимуть до свого репертуару його пісні; що, незважаючи на різницю у віці, він

7

буде у великій творчій дружбі з провідними поетами та композиторами:Андрієм Самійловичем Малишком, братами Майбородами — Платоном і Георгієм, які словом і ділом підтримають творчі починання молодого земляка. Мало того, виявлять до нього сердечну прихильність і батьківське ставлення навіть раніше, коли він ще слухатиме їхні лекції. Не знав і не підозрював він того липневого дня й того, що біля цієї філармонії висітимуть колись метрові афіші про його, Білашів, творчий вечір, і квитки на той вечір будуть продані за три дні наперед... Київська музична школа для дорослих була одним із перших закладів подібного профілю, заснованих після Великої Вітчизняної війни. Заняття проводилися вечорами, оскільки навчались там переважно робітники й службовці. Програма, порівняно з дитячими школами, вважалася підсиленою й прирівнювалась до програм стаціонарних музичних училищ. У всякому разі, хто прагнув, хто мав бажання, той міг дістати там відповідні знання, бо ж навчатися було в кого: викладацький колектив здебільшого складався з досвідчених педагогів і музикантів-професіоналів. Приклад тому — згадувані брати Майбороди, один з яких, Платон, викладав теорію музики, а другий, Георгій, — гармонію.Олександр Білаш припав до знань, наче спраглий до холодної водиці. Оскільки в школі не вчили грати на акордеоні, він вступив до класу баяна. Інструмента не мав ,тому продав свою «чвертку», трохи батько з матір'ю допомогли, трохи заробив і купив тульський баян. От із тим баяном він і приступив до серйозного засвоєння музичних основ. «Бачу, як в приношеній робочій спецівці, з баяном під рукою зайшов він до мене в клас, — згадуватиме пізніше народний артист СРСР, лауреат Державних премій, композитор Платон Іларіонович Майборода. — Все в ньому — і жадібний погляд на дошку з виписаними на ній нотними вправами, і схвильовано-плутана розповідь про себе як про мого земляка, і готовність тут-таки, в класі, зіграти на баяні свого градизького вальса, — говорило про великий потяг до музики, видавало вродженого музиканта.

8

З кожним днем ,з кожним заняттям Сашко Білаш відкривав для себе нове й нове в царині музики, мистецтва взагалі, і те нове утворювало зачатки основи, на якій пізніше постане яскрава особистість композитора, музиканта, людини глибокої ерудиції й високої культури. Ще до музичної школи він чув і про Гулака-Артемовського, і про Лисенка, і про Ніщинського. Але тепер ці імена стали ближчими, зрозумілішими, бо входили в його свідомість разом із славнозвісними «Вечорницями», з операми «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», так само, як Глінка з «Іваном Сусаніним», Даргомижський з «Русалкою», Чайковський з «Лебединим озером». Безперечно, це було ще тільки перше й побіжне знайомство з великими надбаннями вітчизняної культури, бо викладачі музшколи мали обмаль годин для лекцій з історії музики. Але вони чесно й сумлінно виконували свої обов’язки,і той,хто прагнув здобувати знання,здобував їх.Маючи допитливий розум, артистичну від природи натуру, Олександр Білаш швидко схоплював усе почуте, а вроджена впертість і бажання знати більше змушували не обмежуватися цим, відшукувати шляхи для поповнення знань. Окрім гри на баяні, почав оволодівати фортепіано. Приходив раніше до школи і грав. Навідувався туди й у неділю, домовившись зі сторожем... Багато читав — і особливо книг з історії музики, при нагоді відвідував театри, музеї. В останній чверті навчального року, коли засвоїв елементи диригування, спробував закріпити ці, ще не досить міцні знання на практиці: почав керувати самодіяльним хором у депо. Сам акомпонував, сам розучував з робітниками партії й зводив усе в ансамбль. Теоретичних знань явно не вистачало, тому на початку виручала інтуїція й музична пам'ять. Репертуар брав той, що співали в шкільному хорі: «Клятву» Г.Верьовки, «Пісню про Дніпро» М.Фрадкіна, українські та російські народні пісні.Так у праці, навчанні та репетиціях минув рік. Олександр Білаш встиг за цей час більше, аніж хтось інший з його однокурсників. Тож його рішення покинути школу після

9

успішного завершення першого курсу здивувало і викладачів, і друзів. Але він залишив школу. Причина була, і не одна. По-перше, — житло. Гуртожитку у вечірній школі, звичайно, не було, а добра бабуся, якій було байдуже, чи хтось грає на баяні, чи стріляє з гармати, пустила в хату діда-приймака. Взагалі дід виявився непоганою людиною і навіть переконав Ганну Іванівну не брати з квартиранта грошей за житло. Але потім з'ясувалося, що цей альтруїстичний хід потребував певної компенсації. Приймак був меломаном. І меломаном досить однобоким. Діапазон його естетичних смаків і запитів обмежувався двома вокально-інструментальними творами: вальсом «На сопках Манджурії» та російською народною піснею «Ах вы, сени, мои сени». Решту музичних творів дід не визнавав, а тим більше якихось одноманітних вправ на баяні або етюдів М.Різоля, які називав «єрундою». Він безперервно вимагав, щоб квартирант грав вальс і «Сени». Виходило, як у відомій п'єсі І.Карпенка-Карого «Суєта», де раз по раз примушували хлопчика читати байку: «Катай, Матюшо, «Гуси»... Олександру Білашу набридло «катати гусей»...І хоч житло для юнака мало велике значення, проте не в цьому була головна причина, чому Олександр покинув вечірню школу. За рік навчання він зрозумів: коли хочеш осягнути всю глибинну сутність музики, розпізнати її «алгебру», треба їй повністю віддатися й займатися тільки нею — музикою.Частіше й частіше давала про себе знати фізична втома: після того, як удень розвантажував вугілля або носив шпали, руки так натруджував, що, часом, пальці не могли впоратися з гамою.Він поїхав до Житомира і вступив там на другий курс музичного училища імені B.С. Косенка.Назавжди збереже Олександр Білаш теплу згадку про чуйного педагога і людину прекрасної душі — директора училища В.М.Дубровського. Володимир Микитович не тільки

10

всіляко допомагав йому порадами й консультаціями, а ще й, зваживши на його здібності, дозволив третій і четвертий курси скінчити за один рік.Там, у Житомирському музичному училищі, О.Білаш написав свою першу пісню. Вона не ввійшла до жодної з його збірок та й взагалі десь загубилася, але згадати про неї, мабуть, не зайве. І не лише тому, що то була перша спроба юнака проявити себе в жанрі, який принесе йому згодом визнання й успіх. А ще й через те, що поштовхом до створення мелодії була любов Олександра до поезії, до літератури. Твори Т.Шевченка, О.Пушкіна, В.Маяковського,C.Єсеніна, вірші поетів-сучасників М.Рильського, П.Тичини, А.Малишка, М.Бажана, О.Твардовського, О.Суркова, М.Свєтлова та інших були йому близькі й дорогі. І саме любов до поезії, глибоке розуміння її в майбутньому, коли він стане композитором, допомагатимуть безпомилково вибирати тексти для пісень, тексти, які своєю «синхронністю» з музикою дивуватимуть шанувальників вокально-хорового мистецтва...Якось, читаючи збірку віршів Михайла Свєтлова, студент музучилища Олександр Білаш звернув увагу на вірш «Каховка»:Украинский ветер шумит над полками,Кивают листвой тополя...Каховка, Каховка! Ты вновь перед нами —Родная, святая земля!Мы шли через горы, леса и долины,Прошли через гром батарей,Сквозь смерть мы пробились... Встречай, Украина,Своих дорогих сыновей!Відомий російський поет написав цього вірша в 1943 році, коли Україну 6уло звільнено від фашистських загарбників. Написав умисно тим же розміром, в тому ж поетичному ключі,

11

що й «Пісню про Каховку», яка блискавично злетіла на крилах музики І.Дунаєвського й стала однією з найпопулярніших пісень довоєнного періоду.О.Білаша схвилювали поетичність і пісенна ритміка «Каховки», й він створив до неї музику. Програв на баяні товаришам. Сподобалось. Похвалив і директор училища Володимир Микитович Дубровський. Він же порадив відіслати пісню до Києва – у Спілку композиторів України. Незабаром Олександр отримав відповідь, і на превелику радість! — досить-таки схвальну. Консультант Спілки композиторів покритикувавши початківця за не зовсім вдалий супровід, відзначив окремі цікаві моменти й загальну мелодійність пісні. На прощання побажав творчих успіхів юнакові й порадив обов'язково продовжувати навчання.Олександр поділився радістю з батьками і водночас написав, що після закінчення училища думає вступати до консерваторії. Батько схвалив його наміри, а мати скраєчку листа дописала: «Може б, ти, Сашко, краще на лікаря пішов учитися — все таки матимеш кусок хліба, бо що вона, ота музика, тобі дасть, хіба що на весіллях гратимеш? А втім, дивись сам, синку...»Син «дивився сам».1951 року він успішно складає іспити до Київської державної консерваторії імені П.І.Чайковського і стає студентом композиторського факультету. Йому знову пощастило на викладачів-наставників. Олександр Білаш попав під опіку педагогів чиї імена — як композиторів і діячів культури — були широко знані в республіці й за її межами. Микола Васильович Дремлюга читав аналіз музичних форм, Костянтин Федорович Данькевич — інструментовку, Герман Леонтійович Жуковський - партитур, Анатолій Григорович Свєчников — поліфонію. Та особливо запав у душу студенту О.Білашу керівник факультету. У професора Миколи Миколайовича Вілінського — відомого композитора й педагога, людини високої культури було чого навчитися. З розумінням і тонким педагогічним тактом ставився він до

12

студентів. Передаючи їм свої знання і навички, змушував водночас мислити самостійно, шукати в композиторських спробах оригінальні рішення, виробляти власний творчий метод і почерк.У консерваторії він перший «запримітив» Олександра Білаша і належно оцінив його нестримну фантазію, вміння слухати і розуміти музику, прекрасне відчуття форми, наполегливість і працьовитість. Тоді ж Микола Миколайович звернув увагуна надзвичайний ліризм його студентських спроб, на їхню мелодійність. Мелодична яскравість притаманна і дипломній роботі Білаша — симфонічній поемі «Павло Корчагін», першій серйозній праці молодого композитора.Викладачі й друзі вітали Олександра з успіхом, а професор М.М. Вілінській на державних іспитах коротко констатував: «Молодому композитору вдалося знайти відповідні прийоми в гармонічному мисленні,в принципах розвитку тематичного матеріалу і одночасно подати – й досить-таки опукло й вигідно – колорит рідного краю,від чого виграла не тільки побічна тема, а й весь твір цілком».Це було досягненням молодого композитора, кроком у світ великої музики, куди він увійшов стрімко й рішуче — і не тимчасовим гостем чи переїжджим гастролером, а повноправно й упевнено, мов господар до власної новозбудованої хати.На останньому курсі консерваторії, завершуючи «Павла Корчагіна», він паралельно працює над творами для симфонічного оркестру: «Скерцо», «Весняна сюїта», балетна сюїта «Буратіно». Пише для голосу з фортепіано на власні тексти «Новорічний вальс», «Останній вальс». Тоді ж з'являється «перша ластівка» — жартівлива лірична пісня «Три подружки синьоокі».До мук творчості незабаром додалася ще одна. У консерваторських коридорах він і зустрів її, свою муку, свою хмаринку. Доля подарувала йому зустріч із Ларисою. Це була любов із першого погляду Вона неначе засліпила його ніжною жіночною красою. Погляд теплий, розкритий, а сама –

13

недоступна фортеця. Два роки він ніби був її тінню. Лариса стала скабкою в його серці.І тоді він вирішив змінити тактику. Проходив мимо – не помічав, впритул не бачив. Класичне пушкінське "Чем меньше женщину мы любим..." зіграло як по нотах. Одного разу вона сама зробила крок йому назустріч. І вже назавжди. Їхній сімейний союз, освячений любов'ю й музикою, виявився щасливим. Як надійшла любов справдешня, Хлюпнула пригоршню тепла, Моя душа, немов черешня, Понад снігами зацвіла. Моя душа, немов черешня, Понад снігами зацвіла.Кинувши сьогодні ретроспективний погляд на перші кроки О.Білаша у мистецтві, можна констатувати: то був час «закріплення» молодого митця в сфері музики, час, коли він зміцнював і засвоював щойно відвойовані позиції й роздивлявся — куди йому прямувати далі?А ще то був час пошуків. Пошуків співавторів, або, точніше — поетів. Олександр Білаш розумів, що «... пісня, як і птиця, має два крила. Одне — слово, друге — мелодія. Обидва повинні бути однаковими — лише тоді пісня злетить на крилах народного визнання, не розіб'ється об людську байдужість». Молодий композитор беззастережно поринає в бурхливий плин творчого процесу — вишукує тексти з газет, журналів, із збірок, розширює коло знайомства з поетами і пише, пише ...У республіканських газетах «Молодь України»,«Комсомольское знамя», в журналах «Зміна», «Радянська жінка», «Україна», в репертуарних збірниках для художньої самодіяльності, в обласній пресі частіше й частіше

14

з'являються його пісні. Автори текстів — поети, різні за стилем, мірою таланту, за характером і смаком: О.Палажченко («Гуцулочка на Поліссі», «Жайворонок»), О.Мельник (урочиста ода «До ясних зір), І.Хоменко («Хрещатик» — пісня для хору з солістом). Створює низку ліричних пісень на вірші І.Франка («Розлітайтеся, мрії мої»), С.Єсеніна («Эх, вы, сани»), П.Воронька («Ой на морі хвиля грала»), І.Цинковського («Голуби цілуються», «Мрії»), Марії Хоросницької («Гнуться верби понад став»), Д.Луценка («Вечір над Дніпром», «Над прозорою криницею»), А.Зайця («Чайка»), В.Шевчука (баркарола «Як подули холодні вітри») та ін.Коли окинути поглядом ті п'ять-шість років у творчій біографії Олександра Білаша то просто подив бере від того, скільки він устиг зробити, у скількох жанрах проявити себе. Тільки вокальних творів було написано близько сотні! А треба ж урахувати, що відразу після консерваторії він ще й три роки працював у Київському педагогічні інституті імені О.М.Горького — викладав гармонію і теорію музики. Писати пісні доводилось у вільний від лекцій час — пізніми вечорами, а то й ночами.1957 року тріо бандуристок — Елеонора Миронюк, Валентина Пархоменко та Юлія Гамова — їде у Відень на Всесвітній фестиваль молоді й студентів. У їхній програмі й лірико-жартівлива пісня «Три подружки синьоокі», спеціально для них написана Олександром Білашем у співдружності з поетом Василем Шевчуком.Де шумлять жита високі,Де черешні гнуть гілля,Три подружки синьоокіПокохали Василя...Ця щира, сповнена іскристого гумору й м'яких ліричних тонів пісня звучала з естради у мальовничому віденському парку, лунала на міському майдані під мурами стародавнього собору

15

святого Стефана, їй аплодували австрійські студенти й молодь Німеччини та Польщі, юнаки та дівчата з Югославії, Індії, Куби... Пісня справді вдалася. Але, до всього ще, її співали гарні дівчата з чудовими голосами. І був у пісні оригінальний інструментальний супровід, котрий підсилював жартівливий тон, легкість і прозорість наспіву... Співачки-бандуристки були удостоєні високого звання лауреатів Всесвітнього фестивалю...Сталося так, що почув цю пісню в одному з концертів режисер кіностудії імені О.Довженка Володимир Денисенко. Він саме розпочав роботу над ліричним фільмом «Роман і Франческа». Романтична історія радянського моряка й бідної італійської дівчини, історія, яка символізувала стосунки між людьми куди ширше й об'ємніше, ніж звичайна любовна колізія, вимагала, за думкою режисера, цікавого музичного вирішення. Автора текстів пісень В.Денисенко знайшов. Це був молодий, але вже відомий львівський поет — автор збірок «Любов і ненависть», «Моя земля», «Чорна нитка», «Бистрина» та «Днина» — Дмитро Павличко. А от хто писатиме музику до Павличкових текстів — залишалося невідомим.Ось тоді й почув Володимир Терентійович Денисенко пісню «Три подружки синьоокі». Саме в ній вловив він щось таке, що змусило його подзвонити молодому композиторові додому. Дехто із знайомих кіно митців дивувався з його вибору: що, мовляв, немає солідніших за віком, відоміших композиторів — із почесними званнями й титулами?.. Адже Білаш іще навіть не був членом Спілки композиторів! (Прийняли його в 1962 р.)Але режисер все ж таки запропонував писати музику Олександру Білашу. Він же познайомив його з поетом.1961 року фільм «Роман і Франческа» вийшов на екрани. Глядачам сподобався. І надто — музика. Люди виходили з кінозалу, мугикаючи під ніс пісню Романа «Впали роси на покоси» і «Чайкою в небі любов моя літає...» — приспів із пісні

16

Франчески. Твори зазвучали по радіо й телебаченню, з естради. Особливий успіх випав на долю «Пісні Романа». Музика до фільму «Роман і Франческа» принесла Олександру Білашу успіх і популярність, яких він досі не мав. Надходило чимало листів, були схвальні відгуки в пресі.1966 року Олександра Івановича Білаша за цикл ліричних пісень («Комсомольська балада», «Ой висока та гора», «Ясени», «Каштани падають») та за музику до кінофільмів «Роман і Франческа», «Сумка, повна сердець» і «Сон» удостоєно першої визначної нагороди — він стає лауреатом Республіканської премії імені М.Островського.Успішний музичний дебют у фільмі «Роман і Франческа» широко відкрив Олександру Білашу дорогу в кінематографію. На його рахунку близько тридцяти художніх і з десяток телевізійних та хронікально-документальних кінострічок:«Катя —Катюша», «А тепер — суди», «Бур'ян», «Сейм виходить з берегів», «Чортова дюжина», «Небезпечні гастролі», «Між високих хлібів», «Тронка», «Вир», «До останньої миті», «Лада з країни берендеїв», «Час московський», «Поема про Донбас», «Літо в Журавлиному», «Женихи», «Розум, честь і совість нашої епохи та інші. До кожного фільму композитор підходив з тією ж міркою, що й до тексту пісні: намагався пройнятися ідеєю твору, вникнути у зміст, а іноді й музично домислити те, чого не врахував режисер або сценарист. І не його «вина», якщо музичне «бачення й осмислення» фільму було яскравішим і колоритнішим, ніж драматургічна основа. А іноді траплялося й так, що чужа невправна рука втручалася в уже написану музику до кінофільму і через несмак чи нерозуміння спотворював її. Вразливий за натурою, композитор надзвичайно боляче переживав втручання-спотворення. І не тільки говорив про це, а й неодноразово виступав у пресі.Та, незважаючи на подібні малограмотні безпардонні втручання (на щастя, їх було небагато), роботу Олександра Білаша в жанрі кіно можна оцінювати як цікаве явище. Хоч би тому, що його музика, попри все, внесла у фільми свіжий

17

струмінь і щирий ліризм. А ще — пісенність. У кожному фільмі були пісні, і переважна більшість із них подобалася глядачам, а відтак, прямо з екрана вони підхоплювались, ширилися між людьми, ставали популярними («Пісня молодих будівельників» на слова В.Карпека із фільму «Катя-Катюша», «Розлюбить несила» на слова В.Юхимовича — «Сейм виходить з берегів», «Ой на морі хвиля грала» на слова П.Воронька — «Листи Люби Молдаван» та ін.). Після демонстрування кінофільму «Сумка, повна сердець» в пам'яті глядачів залишилася пісня Орини «Калина в житі» на слова Володимира Федорова. Вона мала два текстових варіанти — російський і український, але за своїми інтонаційними зворотами і ладо гармонічною основою все-таки більше тяжіла до російського фольклору з розспівністю його протяжних народних наспівів. Напевно, це й спричинило до того, що, незважаючи на гарні переклади українських поетів (М.Гірника і П.Глазового), пісня поширилася в оригіналі, тобто в російському варіанті. Вона привернула увагу відомої співачки, народної артистки СРСР Людмили Зикіної (до речі, у фільмі пісню записано в її виконанні). «Калина в житі» зазвучала з всесоюзної естради, була записана на платівку, стала надзвичайно популярною.Народна артистка СРСР, лауреат Державної премії України імені Т.Г.Шевченка Діана Петриненко «дала крила» іншому творові — «Пісні Лади» з музичного фільму «Лада в країні берендеїв». Сам по собі кінофільм досить суперечливий, і, незважаючи на яскравість кольорів, колоритність образів та цікавий сюжет (казкові події стародавніх часів), він досить швидко зійшов з екранів, а от «Пісня Лади» звучить і нині. І, мабуть, не лише тому, що в фільмі записано голос талановитої співачки, а, головне, через те, що пісня все-таки гарна, бо ж якби вона була в своїй мелодійній основі безпорадною, то найгеніальніша вокалістка не допомогла б зробити довгочасним її життя.Так, як і не допомогли б дівчата з Українського державного народного хору імені Г.Верьовки злетіти-піднестися відомим «Лелеченькам», — якби, звичайно, та ніжна,повна ліричного

18

смутку і глибокої соціальної трагедії пісня з кінофільму «Сон» була безкрилою.Пісня «Лелеченьки» нині стала широко популярною не тільки у нас на Батьківщині, а й далеко за її межами. І що цікаво — талановиті слова й музика були створені досить несподівано й за оригінальних обставин. Спершу, цієї пісні за сюжетом не передбачалося. Потім Володимир Денисенко, уже в процесі зйомки, раптом відчув, що вона потрібна — у сцені, де завезені далеко від України кріпаки сидять-сумують у панській «людській». Поділився думками з Олександром Білашем, той погодився, що справді пісня «сама напрошується» в сцену,але ж немає слів. Ідуть до Дмитра Павличка. Той спочатку і слухати не хотів: адже сценарій написано, схвалено, прийнято і т. д., а він зайнятий іншою роботою. Та коли обидва — Білаш і Денисенко, перебиваючи один одного, стали переконувати його, творча Павличкова натура не витримала: він захопився і тут же став писати. За десять-п'ятнадцять хвилин показав товаришам перший куплет:З далекого краю Лелеки летіли,Та в одного лелеченьки Крилонька зомліли1968 року Олександр Білаш стає лауреатом Всесоюзної премії Ленінського комсомолу. Цю нагороду Бюро ЦК ВЛКСМ присудило йому за цикл популярних молодіжних пісень і за активну пропаганду радянської музики серед молоді. Тоді ж його обирають заступником голови правління Спілки композиторів України, а згодом уводять до складу правління Спілки композиторів СРСР. І майже водночас присвоюють звання заслуженого діяча мистецтв України.Під час пленуму Спілки композиторів СРСР, що проходив у Києві 1974 року і був присвячений радянській пісні, соліст Саратовського театру опери та балету Леонід Сметанников,

19

поряд з іншими творами, виконував «Два кольори». Саме ця пісня на концерті в палаці «Україна» і принесла йому найбільший успіх. Коли після виступу за куліси прийшли вдячні кияни, щоб привітати співака Л.Сметанников несподівано повідомив:— А знаєте, я «Два кольори» скрізь виконую українською мовою. Пісня стала настільки популярною, що немає рації подавати її в перекладі...Відомий співак був не поодинокий у своєму висновку. Цієї ж думки дотримувались і працівники всесоюзного видавництва «Музыка», коли 1971 року випускали збірку вокальних творів Олександра Білаша. Вони категорично заявили: пісні «Два кольори» на слова Дмитра Павличка, «Ясени» (текст Михайла Ткача) та пісня-романс «Цвітуть осінні тихі небеса» (на вірші Андрія Малишка) ніякого перекладу не потребують,їх добре знають і співають в оригіналі, як народні...Першим виконавцем пісні «Два кольори» був Дмитро Гнатюк. Він її співав майже в кожному сольному концерті. В Гнатюковому запису вона часто звучала по радіо, після чого на адресу композитора й співака надходило багато листів. Лише про неї — про пісню «Два кольори» Олександр Білаш отримав близько трьохсот листів-відгуків, листів-прохань, листів-подяк. «Географія» пошти композитора дуже широка й різноманітна: у справжнього великого мистецтва немає національних кордонів і меж. Далеко за межі нашої країни повезли артисти «Два кольори», «Лелеченьки» та інші пісні О.Білаша. І летять до українського композитора листи з Америки, Канади... В них - прохання надіслати ноти, платівки. У далекому канадському місті Вінніпегу знайшовся однофамілець, Борислав Білаш, який зацікавився, чи, бува, не з Галичини композитор і чи не його родич, часом?.. Немає меж для крилатої пісні. Зближує вона людей, і відстань не стає на перешкоді.

20

У січні 1983 року в Колонному залі імені М.В.Лисенка Київської державної філармонії відбувся творчий вечір Дмитра Павличка і Олександра Білаша. Поряд з іншими було продемонстровано вісім нових ліричних пісень із збірки Д.Павличка «Таємниця твого обличчя»: «Золота вивірка», «Не бійся сивини моєї», «Під твоїм вікном» та інші, виконані відомими вокалістами. Автор цих рядків почув тоді відгук поета-академіка Миколи Бажана, який був присутній на вечорі. «Не знаю, — сказав видатний поет, — котра з пісень Білаша й Павличка піде з сьогоднішнього вечора «в люди», котра з них стане «Двома кольорами», але «Явір і яворина», напевно, мають на те підставу...» Микола Платонович Бажан не помилився. І зараз пісню виконує чимало колективів, популярність її зростає... Коло авторів,що на їх тексти Олександр Білаш писав музику, поступово «стабілізується». Чільне місце в ньому посідає Михайло Ткач. Його було запрошено працювати редактором на кіностудію імені О.Довженка, і ось там вони знову зустрілися з композитором. Білаш одразу порадував Ткача, що на його вірш «Ой не ріж косу» він уже написав пісню і її навіть взяли до виконання тріо бандуристок... (Згодом ці ж дівчата — Майя Голенко, Ніна Софієнко (Писаренко) і Тамара Гриценко – запишуть її на грамплатівку). Зроблено пісню в народній манері з традиційним заспівом, наступним розгалуженням голосів та змінною метроритмікою. Зручна текстура дозволяє жіночим голосам виявитися з найкращого боку. Внаслідок цього пісня й набула популярності серед різноманітних жіночих ансамблів. Вона не сходить з естради вже понад двадцять років. «Ясени» широко знані не лише у нас а й за межами Батьківщини. Що це так,свідчать десятки листів у архіві композитора - з Чехії, Словакії, Польщі, Болгарії. До речі Олександра Білаша обрано віце-президентом болгаро-радянського клубу творчості молоді, а коли до Києва приїздив кореспондент газети «Работническо дєло» Анатанас Атанасов і його познайомили з Білашем, він раптом обійняв композитора-й голосно заспівав: «Ясени, ясени!..». На

21

здивовані питання присутніх товаришів кореспондент сміючись,пояснив:« У нас цю пісню співає вся Болгарія Раніше неодноразово згадувалося прізвище Василя Юхимовича — одного з друзів і співавторів Олександра Білаша. Поет широкого профілю — лірик,гуморист,знавець фольклору, народних звичаїв та обрядів, — автор близько трьох десятків збірок ( «Не пройду стороннім», «Весілля з квитанцією», «Час братерства », «Матері» та ін.). Василь Юхимович творив пісні у співдружності з композиторами П.Майбородою, І.Шамо, Я.Цегляром, К.Мясковим, І.Сльотою та іншими. Але мабуть чи не найплідніші результати в цьому жанрі дала його спільна праця з Олександром Білашем. Найвдалішою, мабуть, треба вважати «Журавку». Це пісня про мрію жінки, яка прагне знайти собі вірного друга в житті, відшукати свою єдину, тільки для неї визначену долею, любов. Це пісня про щирі людські почуття, про глибоке й драматичне кохання. Написано «Журавку» 1975 року. Спершу це був просто вірш, який прозвучав на творчому вечорі Василя Юхимовича в Колонному залі Київської державної філармонії.А наступного ранку поетові подзвонив Олександр Білаш.— Ти знаєш, Васю, ніч не спав: думав про твою «Журавку», до чого ж гарний вірш! Як він там починається:Чом журавка об крижинуЗабилась крильми...Композитор на цьому місці затнувся, а поет по телефону продовжив строфу:Не взяв мене за дружину —В світилки візьми...— Стривай, Васю, — перебив його Білаш, — я візьму ручку, папір і запишу.

22

Він записав текст вірша, і того ж дня під вечір було створено пісню. 1978 року вийшла збірка вокальних творів на вірші Бориса Олійника «Магістраль». Чільне місце посідають у ній пісні, написані поетом у співдружності з О. Білашем. Та й сама збірка отримала назву за їхньою однойменною піснею. Крім «Магістралі», туди увійшли і такі спільні їх твори: «Київ, ти моє свято», «Величальна Полтаві», «Парубоцька балада», «А літа — як жита», «Спогад», «Істина».На час виходу цього видання Олександр Білаш став лауреатом Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1975 р.), народним артистом України (1977 р.), його було нагороджено медаллю на ознаменування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, медаллю і Почесною грамотою Радянського Комітету захисту миру, а також орденом Трудового Червоного Прапора. Він — член колегії Міністерства культури УРСР, член Комітету по Державних преміях Української РСР імені Т. Г. Шевченка...В 1976 році Олександра Білаша обирають головою правління Київської міської організації Спілки композиторів України, а на VII з’їзді СКУ в 1979 році — заступником Голови правління СКУ. Ці відзнаки та нагороди — справедлива і закономірна оцінка діяльності композитора, як у царині музики, так і на громадсько-суспільній ниві.На жаль життя земне не вічне. На 72 р. 6 травня 2003 перестало битися серце великого сина України, вірного Полтавчанина О.І. Білаша. Похований він на Байковому цвинтарі у Києві, місті, де жив, працював і яке любив. Душа ж людська — безсмертна. Ось і Олександр Білаш завжди приходитиме до нас у своїх мелодіях, поезіях, у тих піснях, що полонили серця людей і озиватимуться до них крізь віки.

Література:1. Білаш, О. І. Мамине крило : поезії / О. І. Білаш. — К. : Київська правда 1999. — 223 с.

23

2. Білаш, О. І. Мовчать віки / О. І. Білаш. — К.: ВАТ "Видавництво "Київська правда", 2006. — 120 с.3 .Білаш, О. І. Ти відчаль, моя печаль...: поезії / О. І. Білаш. —К. : Укр. письменник, — 1992. — 95 с.4. Немирович, І. О. Олександр Білаш / І. О. Немирович. Дві музи два крила / І. Сікорська ; І. О. Немирович. К. : Муз. Україна, 2001. 80 с.

Укладач: Стасюк Т.М.Редактор: Хворостяна Г.Ю.

24