МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

ВЕРЕСЕНЬ 2015

Київ-2015

2

УДК 355.4 (477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру

гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Вересень 2015 /

За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України,

2015. – 38 с.

УДК 355.4

(477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою

поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування

українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії

України, видатних українських військових діячів різних часів, наших

сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2015.

3

ВВ ЕЕ РР ЕЕ СС ЕЕ НН ЬЬ

1 ВЕРЕСНЯ*

580 років тому, 1 вересня 1435 року, під час громадянської війни у

Великому князівстві Литовському, відомої також як Свидригайлові

війни, відбулася вирішальна битва під Вількомиром.

У XV столітті значна частина

українських земель (Київщина, Волинь,

Поділля, Чернігово-Сіверщина) входили

до складу Великого князівства

Литовського, Руського і Жемайтійського

(ВКЛ). 27 жовтня 1430 року помер

найвидатніший правитель в історії ВКЛ –

великий князь і некоронований король

Вітовт Кейстутович. Литовська і руська

(“руськими”, “русичами”, “русинами”,

“руссю” в ті часи називали українців і

білорусів) знать посадила на

великокняжий престол Свидригайла

Ольгердовича, двоюрідного брата Вітовта.

Згідно з актами польсько-литовської унії,

знать ВКЛ зобов’язувалася погоджувати

обрання великого князя з Королівством

Польським. Практично одразу між ВКЛ і

Польщею почалася війна через Західне

Поділля. Свидригайло заручився

підтримкою Тевтонського ордену, Золотої

орди, Молдавського князівства, зав’язав

відносини із Священною Римською

імперією, її імператор Сигізмунд

Люксембург обіцяв коронувати литовсько-

руського правителя.

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль

встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

Свидригайло Ольгердович

Сигізмунд Кейстутович

4

Свидригайло у своєму правлінні однаково спирався як на литовську,

так і на руську знать ВКЛ. Це спричинило незадоволення литовців, які за

Городельською унією 1413 року мали привілейоване становище в державі.

У 1432 році литовська знать з допомогою Польщі здійснила державний

переворот, в результаті якого великим князем був проголошений Сигізмунд

Кейстутович, рідний брат померлого Вітовта. Литва визнала владу

Сигізмунда, але землі Русі підтримала Свидригайла. Так ВКЛ розкололося на

власне Велике князівство Литовське та Велике князівство Руське – українські

землі та Полоцька, Вітебська і Смоленська землі, які проголосили

незалежність. Почалася війна.

У 1434 році Сигізмунд видав привілей, яким зрівняв у правах

католиків-литовців і православних русинів, і таким чином перетягнув на свій

бік окремих православних прибічників Свидригайла. Тоді в 1435 році

Свидригайло вирішив дати генеральну битву.

Війська Свидригайла і Сигізмунда зійшлися біля фортеці і міста

Вількомир (нині Укмерге в Литві) на річці Святій. Армія Свидригайла

нараховувала до 15 тисяч вояків, серед них було 6 тисяч ратників

Свидригайла, понад 50 дружин удільних князів, 3 тисячі лівонських рицарів,

1500 чеських таборитів і 500 ординців. Це різнорідне військо мало трьох

полководців: самого Свидригайла Ольгердовича, лівонського магістра Франка

Керскорфа і князя Сигізмунда Корибутовича. З них талант полководця мав

тільки Сигізмунд Корибутович, учасник Гуситських війн у Чехії.

Сигізмунд Кейстутович зібрав до 5 тисяч литовського війська, яке

доручив очолити своєму синові Михайлу. Польща вислала своєму васалу на

допомогу до 12 тисяч війська на чолі з Якубом із Кобилян – досвідченого

полководця, учасника Великої війни з Тевтонським орденом і Грюнвальдської

битви, він і прийняв командування над польсько-литовським військом.

29 – 30 серпня 1435 року війська Свидригайла Ольгердовича і

Сигізмунда Кейстутовича зайняли позиції біля річки Святої за 9 км на

південь від фортеці Вількомир. 1 вересня Свидригайло, переконавшись у

невигідности своєї позиції, вирішив перейти обозом під стіни Вількомира.

Коли Свидригайло з військом рушив – ударило польсько-литовське військо,

розділивши свидригайлові війська на дві частини. Битва скоро закінчилася

розгромом військ Свидригайла. Сам Свидригайло Ольгердович встиг утекти

до Полоцька. Магістр Керскорф, ландмаршал і більшість лівонських рицарів

загинули. Сигізмунд Корибутович був важко поранений і помер у полоні.

В битві загинули мстиславський князь Ярослав Семенович, київський князь

Михайло Семенович Болобан, вяземський князь Михайло Львович, князь

Данило СеменовичГольшанський. 42 князі потрапили в полон.

5

М.В. Горєлік “Вількомирська битва”

Після перемоги під Вількомиром Сигізмунд Кейстутович зміг об’єднати

під своєю владою всі землі ВКЛ. Велике князівство Руське перестало існувати –

незалежність українських і білоруських земель від Литви не вдалося закріпити.

Свидригайло був змушений втекти до Валахії (нині Південна Румунія). У

1440 році Сигізмунд Кейстутович був убитий внаслідок змови у середовищі

знаті. Свидригайло повернувся до ВКЛ і отримав у володіння Волинську

землю, Турів і Гомель. У 1452 році він помер в Луцьку, після чого Волинське

князівство у складі ВКЛ було остаточно ліквідоване.

6

2 ВЕРЕСНЯ

95 років тому, 2 вересня 1920

року, на станції Алмазна (нині місто

Стахановської міськради Луганської

області) народився Іван

Харлампійович Михайличенко –

учасник Другої світової війни,

військовий льотчик-штурмовик,

двічі Герой Радянського Союзу.

І.Х. Михайличенко закінчив

неповну середню школу, навчався

літати в аероклубі Донецька. Із 1940

року служив у Червоній Армії.

Закінчив Ворошиловградську

військову авіаційну школу пілотів в

1943 році і був направлений на фронт.

Воював на штурмовику Іл-2.

До січня 1944 року старший

льотчик 667-го штурмового авіаційного полку (292-а штурмова авіаційна

дивізія, 1-й штурмовий авіаційний корпус, 5-а повітряна армія, 2-й

Український фронт) лейтенант І.Х. Михайличенко виконав 87 бойових

вильотів, в 22 повітряних боях збив особисто 1, у групі 5 і знищив на

аеродромі 1 літак супротивника. 1 липня 1944 року він був удостоєний звання

Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

До квітня 1945 року командир ескадрильї 141-го гвардійського

штурмового авіаційного полку (9-а гвардійська штурмова авіаційна дивізія,

1-й гвардійський штурмовий авіаційний корпус, 2-а повітряна армія, 1-й

Український фронт) старший лейтенант І.Х. Михайличенко здійснив ще 92

бойових вильоти, в 26 повітряних боях збив особисто 3, у групі 3 і знищив на

землі 6 літаків противника. 27 червня 1945 року нагороджений другою

медаллю “Золота Зірка”.

Після війни І.Х. Михайличенко служив у військово-повітряних силах і

військах протиповітряної оборони. Від лютого 1962 року гвардії полковник

І.Х. Михайличенко в запасі. Працював на одному з підприємств міста

Москви слюсарем-складальником. Помер 2 червня 1982 року. Похований у

Москві на Востряковському кладовищі.

7

70 років тому, 2 вересня 1945 року, підписанням капітуляції Японії

завершилася Друга світова війна.

2 вересня 1945 року о 9 год. 04 хв. на борту американського лінкора

“Міссурі” в Токійській затоці міністр закордонних справ Японії Мамору

Сігеміцу, начальник Генштабу генерал Йосідзіро Умедзу, верховний

головнокомандувач союзних військ генерал армії США Дуглас Макартур,

радянський генерал-лейтенант Кузьма Миколайович Дерев’янко (українець з

Уманщини), адмірал флоту Великої Британії Брюс Фрейзер та представники

інших союзних держав від імені своїх урядів підписали Акт про

беззастережну капітуляцію Японії. Відповідно до нього, військові дії з боку

Японії припинялися негайно, всі японські збройні сили беззастережно

капітулювали, зброя, військове та цивільне майно зберігалося. Японському

уряду і Генеральному штабу наказувалося негайно звільнити союзних

військовополонених та інтернованих цивільних осіб. Усі японські цивільні,

військові і морські офіційні особи зобов’язувалися коритися й виконувати

вказівки та накази Верховного командування союзних держав. Йому ж

підпорядковувалася влада імператора і уряду Японії з управління державою.

Представник Радянського Союзу генерал-лейтенант К.М. Дерев’янко підписує Акт

про беззастережну капітуляцію Японії на борту американського лінкора “Міссурі”

Слід зазначити, що незважаючи на капітуляцію своєї держави, окремі

японські підрозділи в Тихоокеанському регіоні воювали ще протягом

певного часу. В окремих випадках це тривало десятиліттями. Наприклад,

лейтенант Хіро Онода успішно партизанив на Філіппінах до березня 1974

року, а рядовий 1 класу Теруо Накамура, який не знав про закінчення Другої

світової війни, переховувався у хащах індонезійського острова Моротай до

грудня 1974 року. Навіть у 2005 році, через шість десятиліть після закінчення

війни, на філіппінському острові Мінданао були знайдені 87-річний

8

лейтенант Іосіо Ямакаве і 83-річний єфрейтор Судзукі Накауті, які

переховувалися там, побоюючись покарання за дезертирство.

Друга світова війна, яка тривала 6 років і 1 день (1 вересня 1939 –

2 вересня 1945), була наймасштабнішою війною в історії людства. У ній

брали участь понад 60 країни (80 % населення Землі). Воєнні дії відбувалися

на територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн. осіб у

всьому світі. За приблизними підрахунками, у війні загинуло понад 60 млн.

осіб, з них на фронтах – 27 млн. Інвалідами стали 90 млн. осіб. Найбільших

людських жертв зазнали СРСР (до 27 млн.), Китай (до 10 млн.), Польща

(6 млн.), Югославія (1,7 млн.). Втрати основних держав-агресорів становили:

Німеччини – до 13 млн., Японії – 2,5 млн., Італії – 500 тис. осіб. Втрати

світової економіки оцінюються у понад 4 трлн. доларів США (понад 52 трлн.

доларів за сучасним курсом).

Основними результатами Другої світової війни стали перемога країн

антифашистської (антигітлерівської) коаліції, заборона і засудження

ідеологій нацизму і фашизму, створення Організації Об’єднаних Націй,

зменшення ролі Великої Британії і Франції у світовій політиці та розпад їхніх

колоніальних імперій, поява двох наддержав – США і СРСР, поділ світу на

два табори (капіталістичний і соціалістичний) і початок Холодної війни.

Друга світова війна стала величезною трагедією в історії України і

українського народу. Бойові дії на теренах України тривали з вересня

1939 року до жовтня 1944 року, коли після вигнання німецьких окупантів та

їхніх союзників в Україні відновився радянський комуністичний режим.

Українці брали участь у боях Другої світової війни з перших до останніх

днів – починаючи з боротьби українців у складі Війська Польського проти

німецько-словацької агресії у вересні 1939 року і закінчуючи участю

українців Червоної Армії в радянсько-японській війні серпня – вересня 1945

року. Понад 7 млн. українців воювали в Червоній Армії, ще 120 тис. – у

складі Війська Польського. Представники української діаспори воювали і в

складі збройних сил інших держав – США (80 тис.), Британської імперії

(45 тис.), Франції (6 тис.). Сотні тисяч українців боролися з нацизмом в Русі

Опору. Певна кількість українців воювали і в лавах збройних сил Німеччини

та її союзників – як на добровільній, так і на примусовій основі.

Прямі людські втрати України становили від 8 до 10 млн. осіб,

демографічні – від 10 до 13 млн. осіб. Втрати українського народу у війні

становили 40 – 44 % від загальних втрат СРСР. На території колишньої УРСР

було зруйновано майже 700 міст (40 % усіх міст Радянського Союзу,

знищених під час війни) і 28 тис. сіл.

9

Основними політичним наслідками Другої світової війни для України

були такі: Радянська Україна стала одним із членів-засновників Організації

Об’єднаних Націй; в уряді УРСР постали народні комісаріати (міністерства)

оборони та закордонних справ; до складу УРСР увійшли Східна Галичина,

Волинь, Північна Буковина, Південна Бессарабія і Закарпаття – отже,

більшість українських етнічних земель було об’єднано в межах УРСР.

4 ВЕРЕСНЯ

145 років тому, 4 вересня 1870

року, у місті Тараща (нині районний

центр Київської області) народився

Володимир Васильович Сікевич –

генерал-хорунжий Армії Української

Народної Республіки, військовий

мемуарист, дипломат.

В.В. Сікевич закінчив 3-ю

Київську класичну гімназію,

Володимирський Київський кадетський

корпус, Київське піхотне юнкерське

училище. Служив у 131-му піхотному

Тираспольському полку ад’ютантом

командира батальйону, командиром

роти, помічником командира

батальйону. Брав участь у російсько-

японській війні 1904 – 1905 років. Під час Першої світової війни служив на

Південно-Західному фронті, командував піхотними полками, був помічником

командира 36-ї запасної бригади. Був контужений і двічі поранений.

В Армії УНР – з листопада 1917 року. На початку 1918 року –

старшина створеного Симоном Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської

України. Брав участь у боях з більшовицькими військами під

командуванням М. Муравйова за Київ.

У березні 1918 року В.В. Сікевич був призначений командиром 3-го

Гайдамацького полку, який входив до складу Запорізької дивізії, визволяв від

більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918 року очолив

Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків,

яка мала завдання звільнити Донбас. Війська під його командуванням

10

зайняли Барвінкове, Слов’янськ, Бахмут (Артемівськ), Микитівку,

Ковпакове. Наприкінці квітня частини групи вийшли на кордон з Росією.

У період Гетьманату Павла Скоропадського військові частини під

командуванням В.В. Сікевича охороняли східний кордон України. На

початку 1919 року В.В. Сікевич виїхав до Австрії, де як військовий аташе

очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх

військовополонених підрозділи для Армії УНР. Із 9 грудня 1920 року

виконував обов’язки посла УНР в Угорщині. Наказом по Армії УНР від

28 серпня 1922 року його було підвищено до рангу генерал-хорунжого.

1924 року В.В. Сікевич виїхав до Канади, оселився у Торонто. Був

організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії

УНР, головою Ради Хреста С. Петлюри. У 1941 – 1951 роках в Саскатуні,

Вінніпезі та Едмонтоні видав спогади “Сторінки із записної книжки” у

7 томах. Помер 27 липня 1952 року в Торонто.

5 ВЕРЕСНЯ

110 років тому, 5 вересня 1905 року, підписанням Портсмутського

мирного договору завершилася російсько-японська війна 1904 – 1905

років.

Мирні переговори між російською і японською делегаціями

відбувалися у місті Портсмут (штат Нью-Гемпшир, США) за посередництва

Президента США Теодора Рузвельта. Підписаний договір зафіксував поразку

Російської імперії у війні. Вона поступилася Японії південною частиною

острова Сахалін, своїми орендними правами на Ляодунський півострів

і Південно-Маньчжурську залізницю, визнала Корею японською зоною

впливу. Поразка послабила позиції Росії на міжнародній арені, підірвала

авторитет монархії і стала однією з основних причин розгортання революції

у 1905 – 1907 роках.

Російсько-японська війна не минула без участі українців. Вони були

представлені 10-м корпусом російської армії, що був перекинутий в

Маньчжурію з Київського військового округу навесні1904 року. Цей корпус

складався з 9-ї (полтавці) та 31-ї (харків’яни) піхотних дивізій. У боях він

зазнав великих втрат. Навесні 1905 року з Одеського військового округу було

перекинуто 15-у піхотну дивізію та 4-у стрілецьку бригаду, але вони прибули

по завершенню бойових дій. Значна кількість українців служила і на

кораблях Тихоокеанських ескадр російського флоту, які брали участь у

11

морських боях біля Чемульпо, в Жовтому морі і Корейській протоці, в районі

острова Цусіма.

Американська карикатура на російсько-японську війну

У війні брало участь багато офіцерів українського походження. Так, на

початку й наприкінці війни командувачем російської Маньчжурської армії

був чернігівський дворянин, генерал-українець Микола Ліневич.

Найбільшими кавалерійськими з’єднаннями кубанських і донських козаків

командував генерал-лейтенант Павло Міщенко. Начальником 2-го

Сибірського корпусу був генерал-лейтенант Михайло Засулич, а 10-го

армійського корпусу – генерал-лейтенант Капітон Случевський. Інженерами

Маньчжурської армії командував генерал-майор Костянтин Величко,

нащадок козацького літописця Самійла Величка. Начальником загону

12

кораблів порт-артурської ескадри був контр-адмірал Йосип Матусевич,

командиром сибірської козачої дивізії – генерал-майор Володимир

Косоговський, а генерал-квартирмейстером штабу Маньчжурської армії –

генерал-майор Володимир Харкевич. Майбутній Гетьман Української

Держави Павло Скоропадський командував забайкальськими козаками.

Діями артилерії західного і північного фронту сухопутної оборони Порт-

Артура керував підполковник Микола Романовський. Одним з найбільших

героїв війни з російського боку досі вважається генерал-українець Роман

Кондратенко, один із організаторів піврічної оборони Порт-Артура, який

загинув під час бойових дій.

95 років тому, 5 вересня 1920

року, в селі Мохначка (нині

Попільнянського району

Житомирської області) народився

Михайло Іванович Смільський –

учасник Другої світової війни,

військовий льотчик-штурмовик,

Герой Радянського Союзу.

М.І. Смільський закінчив сім

класів школи, працював на

Київському авторемонтному заводі.

У Червоній Армії служив із 1939

року. 1940 року закінчив Одеську

військову авіаційну школу льотчиків.

Учасник Другої світової війни

з липня 1941 року. Воював на

Південно-Західному, Західному,

Сталінградському, Південному і 3-му

Білоруському фронтах. Війну закінчив командиром штурмового авіаполку.

Загалом здійснив 181 бойовий виліт, особисто знищив або пошкодив 13

ворожих літаків, понад 80 танків, 250 автомашин з піхотою і військовими

вантажами, 10 гармат різних калібрів, 3 склади з пальним і боєприпасами,

вивів з ладу більше 500 солдатів і офіцерів противника. За час війни був

чотири рази поранений.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 травня 1943 року

старшому лейтенанту М.І. Смільскому присвоєно звання Героя Радянського

Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

13

Після закінчення Другої світової війни М.І. Смільскій продовжив

службу у військово-повітряних силах. У 1947 році закінчив Вищі льотно-

тактичні курси удосконалення офіцерського складу. Потім вчив літати

льотчиків з Китаю, був консультантом з питань авіації на Кіностудії імені

Довженка. Був заступником начальника Харківської об’єднаної технічної

школи Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ),

головою федерації авіаційного спорту Харківської області. Протягом десяти

післявоєнних років очолював Центр підготовки льотчиків-винищувачів ВПС

СРСР, база якого знаходилася під містом Вовчанськ Харківської області.

Із 1970 року полковник М.І. Смільскій в запасі. Жив у Харкові. Помер

1 листопада 1990 року. Похований у Харкові на кладовищі № 2.

Відповідно до рішення

Вовчанського райвиконкому,

центральна площа Вовчанська

називається іменем Героя

Радянського Союзу Михайла

Івановича Смільского. 23 червня

2015 року посол США в Україні

Джеффрі Пайєтт урочисто передав

українській стороні Хрест Льотних

Заслуг, яким США у 1944 році

нагородили М.І. Смільського за

героїзм і успішне виконання

завдань під час повітряних

операцій Другої світової війни. Ця

військова нагорода з певних

причин не була вручена власнику

за життя, і таким чином його

нарешті було вшановано

посмертно, сама ж нагорода тепер зберігається в експозиції Національного

військово-історичного музею України в Києві.

1 рік тому, 5 вересня 2014 року, у Мінську було підписано угоду про

перемир’я у війні на Сході України.

В розробці та підписанні мирної угоди брали участь представник

ОБСЄ Посол Хайді Тальявіні, Другий Президент України Леонід Кучма,

посол Росії в Україні Михайло Зурабов, представники самопроголошених

ДНР Олександр Захарченко та ЛНР Ігор Плотницький. При цьому підписи

О. Захарченка та І. Плотницького були поставлені як автографи приватних

Хрест Льотних Заслуг Михайла Смільського

14

осіб, тому що угода не передбачала визнання ДНР і ЛНР. Дія перемир’я

розпочалась о 18 год. 00 хв. 5 вересня 2014 року. Мінська угода передбачала:

1. Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї.

2. Забезпечити моніторинг та верифікацію з боку ОБСЄ режиму

незастосування зброї.

3. Здійснити децентралізацію влади, зокрема через ухвалення Закону

України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в

окремих районах Донецької та Луганської областей” (Закон про

особливий статус).

4. Забезпечити постійний моніторинг на російсько-українському

державному кордоні та верифікацію з боку ОБСЄ зі створенням зони

безпеки в прикордонних районах України та Російської Федерації.

5. Негайно звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб.

6. Ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у

зв’язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької та

Луганської областей України.

7. Продовжити інклюзивний загальнонаціональний діалог.

8. Вжити заходів для поліпшення гуманітарної ситуації на Донбасі.

9. Забезпечити проведення дострокових місцевих виборів відповідно до

Закону України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в

окремих районах Донецької та Луганської областей” (Закон про

особливий статус).

10. Вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також

бойовиків і найманців з території України.

11. Ухвалити програму економічного відродження Донбасу і відновлення

життєдіяльності регіону.

12. Надати гарантії особистої безпеки для учасників консультацій.

У ніч проти 20 вересня 2014 року учасники контактної групи в Мінську

узгодили меморандум про припинення вогню, який передбачав створення 30-

кілометрової зони безпеки на Донбасі, в якій сторони не могли

розташовувати засоби ураження калібром понад 100 мм, важку техніку,

мінно-вибухові інженерні загородження, допускати польоти авіації та

іноземних літальних апаратів.

Мінське перемир’я одразу ж після підписання багаторазово

порушувалося проросійськими бойовиками. Так, протягом наступних двох з

половиною місяців вони понад 3 тисячі разів обстріляли позиції українських

військ. Остаточний зрив Мінських домовленостей відбувся у січні 2015 року

на тлі масштабного наступу бойовиків на Дебальцевський плацдарм і

Донецький аеропорт.

15

6 ВЕРЕСНЯ

165 років тому, 6 вересня 1850 року, народився Микола

Олександрович Зноско-Боровський – генерал-значковий Армії

Української Народної Республіки.

М.О. Зноско-Боровський отримав

освіту у 2-й Санкт-Петербурзькій

військовій гімназії, 1-му військовому

Павловському училищі. Учасник

російсько-турецької війни 1877 – 1878

років, походу у Середню Азію 1885

року. Із 1907 року – у відставці з

отриманням чину генерал-лейтенанта.

Після початку Першої світової війни –

знову на службі, командувач 19-ї

запасної піхотної бригади.

У 1918 році М.О. Зноско-

Боровський – Річицький повітовий

комендант (Річицький повіт Мінської

губернії). Після захоплення Річиці

більшовиками переїхав до Києва і

вступив до Армії УНР. Один з

найстарших за віком генералів в Армії УНР – 68 років. Станом на 13 квітня

1919 року був головою приймальної комісії при інтендантстві Північної

групи Дієвої Армії УНР. Із 3 травня 1919 року – уповноважений штабу Дієвої

Армії УНР у справі розбору архівів Особливої російської армії часів Першої

світової війни. Подальша доля невідома.

7 ВЕРЕСНЯ

День військової розвідки України. Встановлений наказом Міністра

оборони України А.С. Гриценка № 302 від 1 червня 2007 року “з метою

виховання у військовослужбовців патріотизму, вірності військовій присязі та

бойовим традиціям, підтримання на високому рівні престижу військової

служби в органах військового управління, з’єднаннях та військових частинах

розвідки Міністерства оборони України та Збройних Сил”.

16

210 років тому, 7 вересня 1805

року, в Сумах народився Модест

Іванович Богданович – видатний

військовий історик, генерал-

лейтенант.

М.І. Богданович отримав

виховання у Дворянському полку.

1831 року брав участь у придушенні

Польського повстання, отримав

тяжку контузію і потрапив у полон.

У 1835 році закінчив Військову

академію (пізніше – Миколаївська

академія Генерального штабу в

Санкт-Петербурзі), де від 1843 року

працював професором кафедри

військової історії і стратегії. Автор

багатьох праць з військової історії

XVIII – XIX століть, один з авторів і

редакторів “Військово-енциклопедичного лексикону”, “Історичного нарису

діяльності військового управління в Росії за перше 25-ліття царювання

імператора Олександра ІІ”, автор багатотомних робіт “Російська армія за

доби імператриці Катерини ІІ”, “Історія Вітчизняної війни 1812 року”,

“Східна війна 1853 – 1856 рр.”. Помер 6 серпня 1882 року в Оранієнбаумі

(нині Ломоносов), похований в Санкт-Петербурзі на Новодівочому

кладовищі.

8 ВЕРЕСНЯ

225 років тому, 8 – 9 вересня 1790 року, під час російсько-турецької

війни 1787 – 1792 років відбувся морський бій біля Хаджибею, відомий

також як бій біля Тендрівської коси.

Російська ескадра (10 лінійних кораблів, 6 фрегатів, 1 бомбардирський

корабель, 20 допоміжних суден, близько 830 гармат) під командуванням

контр-адмірала Ф.Ф. Ушакова, прямуючи з Севастополя в Очаків, між

Тендрою (суч. Голопристанський район Херсонської області) та Хаджибеєм

(суч. Одеса) помітила турецьку ескадру (14 лінійних кораблів, 8 фрегатів,

23 допоміжні судна, близько 1400 гармат) під командуванням капудан-паші

Хусейна, яка стояла на якорі. Ф.Ф. Ушаков вирішив негайно атакувати

17

противника, не перелаштовуючи ескадру з похідного порядку в бойовий.

Захоплені зненацька, турецькі кораблі стали безладно відходити до гирла

Дунаю. Близько 15-ї години російські кораблі, наблизившись до противника

на дистанцію картечного пострілу, рішуче атакували його. Не витримавши

атаки, турецькі кораблі відступили та, користуючись перевагою у швидкості,

близько 20-ї години зникли у темряві.

Морський бій біля Хаджибею

На світанку наступного дня російська ескадра знову атакувала

турецьку ескадру, знищила 2 лінійних кораблі та 1 захопила у полон. Під час

переслідування російська ескадра захопила 3 та знищила декілька малих

суден. Загалом турки втратили понад 2 тис. чол., в тому числі більше 700

полоненими. Російський флот втрат в кораблях не мав; загинув 21 чоловік, 25

були поранені. Перемога в битві біля Тендри забезпечила панування

російського флоту на Чорному морі в кампанії 1790 року.

160 років тому, 8 вересня 1855 року, під час Кримської (Східної)

війни 1853 – 1856 років, французькі війська штурмом оволоділи

Малаховим курганом – ключовим пунктом оборони Севастополя.

Оборона Севастополя (1854 – 1855 роки) – центральна подія Кримської

війни. На Малаховому кургані у Севастополі російськими військами було

зведено головний бастіон, захищений кількома рядами фортифікаційних

споруд і озброєний 9 артилерійськими батареями (76 гармат). Під час боїв на

Малаховому кургані загинули керівники оборони Севастополя – адмірали

В.О. Корнілов, В.І. Істомін, П.С. Нахімов. На початку вересня 1855 року

внаслідок постійних артилерійських обстрілів укріплення Малахового

кургану перетворилися на руїни.

18

Уїльям Сімпсон “Штурм Малахового кургану”

8 вересня 1855 року після посиленої артилерійської підготовки опівдні

французькі війська під командуванням генерала П. Мак-Магона здолали опір

росіян і ціною тяжких втрат захопили Малахів курган. Це визначило долю

Севастополя. Наступної ночі російські війська перейшли через бухту на

північну сторону міста, яка вже не мала стратегічного оборонного значення.

11 вересня 1855 року війська антиросійської коаліції (французи, британці,

турки, сардинці) увійшли до Севастополя. Втрата Севастополя призвела до

поразки Російської імперії в Кримській війні.

35 років тому, 8 вересня 1980 року, в селі

Великі Мацевичі Старокостянтинівського

району Хмельницької області народився Сергій

Дмитрович Рокіцький – учасник війни на

Сході України, капітан медичної служби.

С.Д. Рокіцький у 1998 році закінчив

Великомацевицьку школу, у 2002 році –

Вінницький медичний коледж за спеціальністю

помічник лікаря. Направлений на роботу до

Чернівецької області. Згодом служив у

військових частинах Львівської, Рівненської і

19

Тернопільської областей. У Тернополі служив за контрактом лікарем-

ординатором, начальником медичного пункту в/ч А1769 11-ї артилерійської

бригади. У грудні 2013 року переведений до міста Яворів Львівської області,

у 24-у окрему Залізну механізовану бригаду. У 2014 році в зоні АТО

перебував у складі бригади. Загинув від кулі снайпера 24 липня 2014 року,

коли рятував пораненого, під час звільнення Лисичанська. Похований у

Великих Мацевичах.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 26/2015 від 22 січня

2015 року С.Д. Рокіцький посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня. У серпні 2014 року Старокостянтинівська

районна рада присвоїла йому звання Почесного громадянина району.

9 ВЕРЕСНЯ

95 років тому, 9 вересня 1920 року, в

Миколаєві народилася Галина Костянтинівна

Петрова – учасниця Другої світової війни,

головний старшина, Герой Радянського

Союзу.

Г.К. Петрова після закінчення середньої

школи вступила на факультет лісового

господарства Новочеркаського інженерно-

меліоративного інституту Ростовської області. З

початком війни у 1941 році пройшла курси

медичних сестер у Краснодарській

фельдшерсько-акушерській школі, працювала у

міській лікарні. У березні 1942 року добровільно

вступила до Червоної Армії і була направлена

санітарним інструктором до 386-го окремого батальйону морської піхоти

Новоросійської військово-морської бази Чорноморського флоту, який вів

запеклі бої в складі Північно-Кавказького фронту.

В ніч на 1 листопада 1943 року Г.К. Петрова в складі батальйону під

сильним мінометно-артилерійським вогнем ворога однією з перших досягла

кримського берега в районі селища Ельтіген поблизу Керчі. Протягом цієї

ночі санінструктор Г.К. Петрова надала першу медичну допомогу і винесла з

поля бою понад 20 поранених бійців. В боях на плацдармі перебувала

33 доби. За цей час винесла з поля бою понад 200 важкопоранених

червоноармійців. Неодноразово зі зброєю в руках відбивала ворожі атаки.

20

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 листопада 1943 року головному

старшині Г.К. Петровій присвоєно звання Героя Радянського Союзу з

врученням ордена Леніна та медалі “Золота Зірка”.

3 грудня 1943 року Г.К. Петрова була поранена і направлена до

медсанбату. Наступного дня в будівлю школи, де містився медсанбат,

влучила ворожа бомба. Серед загиблих опинилася і Г.К. Петрова. Похована в

селищі Героївське (колишній Ельтіген).

12 ВЕРЕСНЯ

80 років тому, 12 – 17 вересня 1935 року, на території Київської і

Житомирської областей було проведено Великі Київські маневри –

наймасштабніші загальновійськові навчання з усіх військових навчань

у Радянському Союзі у передвоєнні роки.

Двосторонні оперативно-стратегічні військові навчання військ

Київського (командувач командарм 1 рангу Й.Е. Якір) та Харківського

військових округів (командувач командарм 2 рангу І.Н. Дубовий)

проводилися з метою практичної перевірки найновіших поглядів на

підготовку та ведення військової операції (бою), випробування нових зразків

озброєння та військової техніки, ступеня навченості військ. Великі Київські

маневри привернули до себе увагу військових фахівців усього світу – на

навчаннях були присутні військові спостерігачі з Франції, Італії та

Чехословаччини. Маневри також відвідали нарком оборони К.Є. Ворошилов,

Танки Т-26 зі складу 133-ї бригади 45-го механізованого корпусу

Київського військового округу на маневрах

21

його заступники С.М. Будьонний, Я.Б. Гамарник, М.М. Тухачевський,

начальник Генштабу О.І. Єгоров, керівники КП(б)У та уряду УСРР.

Висадка масового повітряного десанту на навчаннях військ Київського військового округу

У навчаннях брали участь 65 тис. військових, понад 1 тис. танків, 400

літаків, 300 гармат та інша військова техніка. Умовні бойові дії розгорталися

на фронті понад 200 км і в глибину до 250 км. Задум великих маневрів

відповідав передовій на ті часи ідеї теорії глибокої операції і глибокого бою:

домогтися рішучого успіху за рахунок масованого застосування техніки та

взаємодії усіх родів військ – піхоти, кінноти, артилерії, танків, авіації і

повітряного десанту. Усі маневри і бої, що випливали з задуму навчань,

війська вдало провели та розіграли. Однак вони були розраховані насамперед

як показові для іноземних спостерігачів, тому ретельно готувалися завчасно і

були дуже віддалені від реальної бойової обстановки.

13 ВЕРЕСНЯ

Міжнародний День пам’яті жертв фашизму (друга неділя вересня).

День танкістів (друга неділя вересня). Встановлений Указом

Президента України Л.Д. Кучми № 922/97 від 29 серпня 1997 року “на

підтримку ініціативи ветеранів танкових військ і танкобудівників України,

22

враховуючи бойові заслуги танкістів у роки Другої світової війни, та з метою

виховання воїнів-танкістів Збройних Сил України на кращих традиціях

попередніх поколінь”.

155 років тому, 13 вересня 1860 року, народився Микола

Олександрович Романовський – генеральний значковий Армії

Української Держави у 1918 році.

М.О. Романовський походив з

дворян Полтавської губернії. Закінчив

Петровський Полтавський кадетський

корпус і Михайлівське артилерійське

училище (Санкт-Петербург). Брав

участь у придушенні Іхетуанського

повстання в Китаї 1900 – 1901 років і в

російсько-японській війні 1904 – 1905

років. Начальник артилерії західного і

північного фронту сухопутної оборони

фортеці Порт-Артур. Після капітуляції

фортеці, у січні 1905 року відправлений

як військовополонений до Японії. Після

повернення з полону за хоробрість та

мужність під час війни нагороджений

чином полковника та кількома орденами, у тому числі Св. Георгія IV ступеня

і Георгіївською зброєю.

Під час Першої світової війни – інспектор артилерії 36-го і 9-го

армійських корпусів на Західному фронті, генерал-лейтенант (1915). За

Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 році – генеральний значковий,

командир 4-ї важкої гарматної бригади 4-го Київського корпусу, з

дислокацією у Житомирі. Після падіння Гетьманату емігрував до

Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославії). Помер 3 червня 1928

року у місті Славонський Брод (нині Хорватія).

14 ВЕРЕСНЯ

День мобілізаційного працівника України. Встановлений наказом

Міністра оборони України О.І. Кузьмука від 22 серпня 2000 року,

“враховуючи надзвичайну значимість мобілізаційних органів усіх рівнів,

важливість мобілізаційної, організаційно-штатної, обліково-призовної роботи

23

та комплектування військ особовим складом, а також планування

матеріально-технічного забезпечення мобілізаційних заходів”. Дата

14 вересня обрана тому, що цього дня у 1993 році Управління мобілізації і

комплектування Головного штабу Збройних Сил України було

переформоване в Головне організаційно-мобілізаційне управління (ГОМУ).

355 років тому, 14 – 27 вересня 1660 року, під час московсько-

польської війни 1654 – 1667 років відбулася битва під Любаром (нині

Житомирська область).

Польські війська (близько 27 тис.) в союзі з кримсько-татарським

військом (15 тис.) та козаками Івана Виговського (до 2 тис.) зійшлися в бою

з московською армією під командуванням боярина Василя Шереметьєва

(14 тис.) і козаками наказного Гетьмана Війська Запорізького Тимоша

Цюцюри (близько 20 тис.). Московсько-козацьке військо стало табором під

Любаром і потрапило в оточення. Після двох тижнів виснажливих боїв, йому

вдалося вирватися з оточення і відступити до Чуднова, де до нього

приєднався раніше залишений там місцевий гарнізон майже 1 тис. осіб.

Незабаром польсько-татарське військо оточило козаків і московитів під

Чудновом, змусило їх капітулювати і таким чином здобуло вирішальну

перемогу у військовій кампанії 1660 року. У боях під Любаром поляки і

татари втратили близько 1 тис. осіб, а козаки і московити – від 4 до 8 тис.,

500 возів і 19 гармат.

16 ВЕРЕСНЯ

100 років тому, 16 вересня 1915 року, у

місті Перечин на Закарпатті народилася

Марія Химинець (Кедюлич) – заступник

команданта організації “Жіноча Січ” у

складі Карпатської Січі 1939 року,

військовий мемуарист.

Марія Кедюлич очолювала дівоче крило

скаутської організації “Пласт”. У 1934 році

одружилася з Юліаном Химинцем,

провідником ОУН на Закарпатті. У січні 1939

року стала заступником коменданта жіночої

структури Карпатської Січі – “Жіноча Січ” –

24

Стефанії Тисовської. Після окупації Карпатської України угорцями у березні

1939 року разом з чоловіком емігрувала до Австрії, а згодом, після Другої

світової війни, виїхала до США. Там Марія та Юліан Химинці стали

засновниками закарпатського земляцтва “Карпатський Союз”. У 2011 році в

Ужгороді М. Химинець видала спогади “Відлуння буремних років”.

17 ВЕРЕСНЯ

395 років тому, 17 вересня 1620 року, під час польсько-турецької

війни 1620 – 1621 років почалася битва під Цецорою (нині село в Румунії

біля кордону з Молдовою).

Валерій Еліяш-Радзіковський “Загибель Станіслава Жолкевського в битві під Цецорою”

З турецько-татарського боку участь у битві брала 40-тисячна армія під

командуванням Іскандер-паші і Саримсаг-паші. Командувачем 10-тисячної

польської армії був великий коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав

Жолкевський. В битві брала участь шляхта волинська, подільська, руська,

козаки з Бару (Стефан Хмелецький). Також брали участь теребовлянський і

вінницький старости Олександр Балабан, Мартин Казановський, князь

25

Самійло Корецький, галицький староста Миколай та Міхал Струсі, Ян

Тишкевич, Миколай Потоцький, Станіслав “Ревера” Потоцький,

кам’янецький староста Валентій Александр Калиновський та його син

Самуель Єжи Калиновський.

С. Жолкевський під Цецорою зрозумівши, що сили противника

набагато більші, наказав утворити з возів, спаяних ланцюгами, табір і іти в

напрямку Могилева на Поділлі, до переправи на Дністрі. Вози були в чотири

ряди, по 50 возів в кожному ряду. Всю дорогу від Цецори до Дністра татари

не припиняли нападати на табір С. Жолкевського. 6 жовтня 1620 року вже

біля самого кордону Речі Посполитої (поблизу Могилева) турецько-татарське

військо оточило польський табір і ннаступного дня розгромило його.

С. Жолкевський загинув у бою, в полон потрапили Мартин Казановський,

Миколай Потоцький, Станіслав “Ревера” Потоцький та багато інших

шляхтичів.

В бою також загинув чигиринський сотник Михайло Хмельницький (за

іншою версією, він помер у полоні не раніше 1627 року), а його син Богдан

Хмельницький, у майбутньому видатний Гетьман Війська Запорозького,

потрапив до турецького полону, звідки був викуплений або втік через кілька

років.

Поразка під Цецорою призвела до того, що наступного 1621 року

велика турецько-татарська армія султана Османа ІІ виступила проти Речі

Посполитої, однак зазнала невдачі у боях під Хотином, де важливу роль

відіграли українські козаки Петра Конашевича-Сагайдачного.

20 ВЕРЕСНЯ

340 років тому, 20 вересня 1675 року, під час польсько-турецької

війни 1672 – 1676 років, розпочалася облога Теребовлі турецьким

військом.

20 вересня 1675 року після взяття Бару, Збаража, Підгайців 10-тисячна

армія паші Сердара Ібрагіма Шішмана підійшла до мурів Теребовлянського

замку. Облога замку тривала кілька днів, замок був під безперервним

обстрілом. Стіни замку в певних місцях були зруйновані, провіанту не було,

тож комендант фортеці Ян-Самуель Хшановський вирішив на ранок здати

замок, але його дружина Анна Дорота (Зофія) зі зброєю в руках стала також

до захисту замку. Своєю мужністю вона відвернула чоловіка і лицарство від

здачі замку – він витримав облогу. За три тижні, 11 жовтня 1675 року,

турецька армія зняла облогу і переправилася через Дністер.

26

Леопольд Льоффлер “Анна Дорота Хшановська під час облоги Теребовлі”

Облога Теребовлянського замку була в ті часи в усіх на устах. За цей

подвиг мешканці міста були звільнені від податків. Софії Хшановській

мешканцями міста неподалік замку було поставлено пам’ятник, який пізніше

зазнав руйнування. Відновлений (чи споруджений новий) скульптором

Я. Бохенеком, був зруйнований вже у 1944 роках радянськими військами.

2012 року був знову повністю відновлений (скульптор Р. Вільгушинський).

21 ВЕРЕСНЯ

Міжнародний день миру.

Встановлений резолюцією

Генеральної Асамблеї Організації

Об’єднаних Націй № A/RES/36/67

від 30 листопада 1981 року.

Рішення про святкування дня миру

щороку 21 вересня прийняте

спеціальною резолюцією

Генеральної Асамблеї ООН

№ A/RES/55/282 від 28 вересня

Емблема Міжнародного дня миру

27

2001 року. Відзначається як день глобального припинення вогню і

відмовлення від насильства. Генеральна Асамблея ООН пропонує всім

державам і народам дотримувати припинення воєнних дій цього дня.

22 ВЕРЕСНЯ

День партизанської слави. Встановлений Указом Президента України

Л.Д. Кучми № 1020/2001 від 30 жовтня 2001 року “на підтримку ініціативи

ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і

підпільників у період війни 1941 – 1945 років, увічнення їх пам’яті”.

23 ВЕРЕСНЯ

100 років тому, 23 вересня

1915 року, в селі Ямне (нині

Великописарівського району

Сумської області) народився Іван

Олександрович Мусієнко –

учасник Другої світової війни,

військовий льотчик, генерал-

майор авіації, Герой Радянського

Союзу.

І.О. Мусієнко після

закінчення семирічної школи

переїхав до Харкова, де працював

на Новобаварському канатному

заводі. Закінчив робітфак і 1 курс

Всеукраїнського текстильного

інституту. Із 1936 року – в

Червоній Армії. 1939 року закінчив

Чугуївську військову авіаційну

школу пілотів. Направлений до 32-го винищувального авіаційного полку

Забайкальського військового округу, де літав на винищувачі І-16. У травні

1941 року призначений командиром авіаційної ланки новоствореного 38-го

швидкісного бомбардувального авіаційного полку, на озброєнні якого

перебували бомбардувальники СБ (рос. “Скоростной бомбардировщик”).

28

Учасник Другої світової війни з червня 1941 року. Воював на

Західному, Брянському, Калінінському та 1-у Прибалтійському фронтах,

літав на штурмовику Іл-2. Пройшов шлях від командира авіаційної ланки до

командира гвардійського авіаційного полку. За роки війни здійснив 126

бойових вильотів на штурмування і розвідку військ і техніки противника.

18 серпня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.О. Мусієнко продовжив службу у військово-повітряних

силах. Закінчив авіаційний факультет Вищої військової академії імені

К.Є. Ворошилова. Командував 206-ю штурмовою авіаційною дивізією

Прикарпатського військового округу, був заступником командувача 57-ї

повітряної армії з бойової підготовки. 1957 року присвоєно звання генерал-

майор авіації, 1961 року вийшов у запас. Працював у львівській філії

інституту “Укрсільгосптехпроект”. Мешкав у Львові, де й помер 22 серпня

1989 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

24 ВЕРЕСНЯ

40 років тому, 24 вересня 1975 року,

в селі Слобода Буринського району

Сумської області народився Володимир

Георгійович Михайлик – учасник війни

на Сході України, авіаційний

бортінженер.

В.Г. Михайлик служив бортовим

інженером авіаційної ескадрильї

спеціального призначення на вертольотах

Спеціального авіаційного загону

Оперативно-рятувальної служби цивільного

захисту Державної служби України з

надзвичайних ситуацій. Загін базувався в Ніжині, колишня військова частина

Д 0170. В.Г. Михайлик загинув 21 червня 2014 року під Харковом в районі

села Лизогубівка в результаті падіння гелікоптера Мі-8Т, який слідував за

маршрутом Ніжин – Чугуїв для забезпечення перевезення особового складу

та гуманітарної допомоги в зоні АТО. Похований у рідному селі Слобода.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 593/2014 від 15 липня

2014 року В.Г. Михайлик посмертно нагороджений орденом “За мужність”

ІІІ ступеня.

29

25 ВЕРЕСНЯ

115 років тому, 25 вересня 1900 року, у селищі Летичів (нині

Хмельницької області) народився Микола Сергійович Осликовський –

учасник Другої світової війни, генерал-лейтенант, командувач

кавалерійських з’єднань, Герой Радянського Союзу.

М.С. Осликовський закінчив

гімназію, з 1919 року служив у

Червоній Армії. Брав участь у боях в

Україні проти білогвардійських військ

А.І. Денікіна і П.М. Врангеля. У 1920-

х роках закінчив Вищу повторну

школу комскладу Харківського

військового округу і кавалерійські

курси вдосконалення комскладу в

Новочеркаську. На 1941 рік –

помічник командира 9-ї

кавалерійської дивізії у складі

Одеського військового округу.

Під час Другої світової війни, у

1942 році, закінчив вищі академічні

курси при Вищій військовій академії

імені К.Є. Ворошилова і прийняв

командування 3-м гвардійським

кавалерійським корпусом. Брав участь

у Ростовській, Смоленській, Білоруській, Східно-Померанській, Берлінській

наступальних операціях. У 1943 році отримав звання генерал-лейтенант.

29 травня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після завершення війни М.С. Осликовський продовжив командувати

3-м гвардійським кавалерійським корпусом у складі Львівського (із травня

1946 року – Прикарпатського) військового округу. В липні 1947 року

призначений начальником Вищої Червонопрапорної офіцерської

кавалерійської школи імені С.М. Будьонного. У квітні 1953 року вийшов у

запас, після чого працював військовим консультантом на Мосфільмі,

Кіностудії імені Довженка, Кіностудії імені Горького, Ташкентській

кіностудії. Консультував фільми “Війна і мир”, “Тихий Дон”, “Невловимі

месники”, “Біг”, “Спрага” та інші. Помер 8 жовтня 1971 року в Москві,

похований на Новодівочому кладовищі.

30

95 років тому, 25 вересня 1920 року, під час польсько-українсько-

радянської війни 1919 – 1921 років, 1-а Запорізька дивізія Армії

Української Народної Республіки під командуванням генерал-

поручника М.В. Омеляновича-Павленка розбила більшовиків під

Проскуровим (Хмельницьким).

О 3-й годині дня 25 вересня 1-а Запорізька дивізія наблизилася до

Проскурова, звідки було чути гарматну стрілянину. Виявилося, що Окрема

кінна дивізія Армії УНР раніше атакувала місто, але 4 більшовицькі

бронепотяги зупинили її просування. Піхота Запорізької дивізії стрімкою

атакою оволоділа вокзалом Проскурова, змусивши більшовицькі броне

потяги відступити на Деражню. У Проскурові населення вітало запорожців

квітами. Армія УНР знову заволоділа містом, однак була змушена остаточно

здати його під натиском кавалерійської бригади Г.І. Котовського

18 листопада 1920 року.

26 ВЕРЕСНЯ

125 років тому, 26 вересня 1890 року, в селі Балаклея (нині

Смілянського району Черкаської області) народився Іван Васильович

Полтавець-Остряниця – український військовий та політичний діяч

консервативного спрямування, монархіст-гетьманець.

І.В. Полтавець-Остряниця походив

з давнього кубанського козацького роду.

Закінчив Єлисаветградське

кавалерійське училище. Брав участь у

Першій світовій війні, був нагороджений

Георгіївською зброєю.

Один з організаторів української

військової маніфестації у Петрограді у

березні 1917 року. У жовтні 1917 року

обраний наказним отаманом Вільного

козацтва. Навесні 1918 року – близький

соратник генерала П.П. Скоропадського,

член створеної ним політичної партії

Українська народна громада. Учасник

гетьманського перевороту наприкінці

квітня 1918 року. За Гетьманату 1918

року – генеральний писар П.П. Скоропадського.

31

Від 1919 року І.В. Полтавець-Остряниця – на еміграції. Мешкав у

Мюнхені, де поруч із Павлом Скоропадським і Василем Вишиваним став

одним із лідерів української монархічної еміграції. Керував Українським

народним козацьким товариством і Українським народним козацьким рухом,

був активним прихильником відродження козацького стану та відновлення

незалежної Української держави у формі монархії (Гетьманату) за підтримки

Німеччини. 1926 року проголосив себе Гетьманом України. Під час Другої

світової війни відійшов від активної політичної діяльності. Помер 17 січня

1957 року в Мюнхені.

50 років тому, 26 вересня 1965 року, у місті Болград Одеської області

народився Петро Олексійович Порошенко – п’ятий Президент України,

Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України.

П.О. Порошенко закінчив школу у місті Бендери Молдавської РСР.

У 1984 – 1986 роках служив у Радянській Армії. У 1989 році з відзнакою

закінчив факультет міжнародних відносин та міжнародного права Київського

державного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю

32

“міжнародні економічні відносини”. У 2002 році захистив кандидатську

дисертацію на тему “Правове регулювання управління державними

корпоративними правами в Україні”.

П.О. Порошенко – народний депутат України ІІІ, IV, V I VII скликань

(1998 – 2007, 2012 – 2014 роки). Секретар Ради національної безпеки і

оборони України (8 лютого – 8 вересня 2005 року). Міністр закордонних

справ України (9 жовтня 2009 – 11 березня 2010 років). Міністр економічного

розвитку та торгівлі України (23 березня – 24 грудня 2012 року).

На позачергових виборах Президента України 25 травня 2014 року

отримав 54,7 % голосів виборців. 7 червня 2014 року П.О. Порошенко склав

присягу і офіційно вступив на пост Президента України. Того ж дня видав

Указ № 507/2014 про прийняття на себе повноважень Верховного

Головнокомандувача Збройних Сил України.

27 ВЕРЕСНЯ

140 років тому, 27 вересня 1875 року, народився Сергій Михайлович

Ізергін – генеральний хорунжий Армії Української Держави у 1918 році.

С.М. Ізергін закінчив Миколаївський кадетський корпус (Санкт-

Петербург), Київське військове училище, Миколаївську академію

Генерального штабу (Санкт-Петербург). Учасник російсько-японської війни

1904 – 1905 років. Під час Першої світової війни – полковник, старший

ад’ютант штабу, потім начальник штабу Свеаборзької фортеці (околиці

сучасного Гельсінкі), командир 52-го Сибірського стрілецького полку,

начальник штабу 53-ї піхотної дивізії, начальник штабу 46-го армійського

корпусу. Наприкінці 1917 року отримав чин генерал-майора – одним з

останніх в російській армії.

Навесні 1918 році перейшов на службу до Армії Української Держави

Гетьмана Павла Скоропадського. Генеральний хорунжий, начальник відділу

облаштування і служби військ Генерального штабу. З літа 1918 року –

начальник штабу 3-го Одеського корпусу Армії Української Держави. Після

падіння Гетьманату брав участь у Білому русі на Сході Росії. В листопаді

1919 року – начальник штабу Омського військового округу.

Після поразки Білого руху генерал С.М. Ізергін емігрував до США.

У 1930-х роках очолював російські ветеранські організації в Сан-Франциско.

Помер 17 лютого 1946 року в Сан-Франциско.

33

105 років тому, 27 вересня 1910 року, в селі Нижній Березів (нині

Косівського району Івано-Франківської області) народився Микола

Васильович Арсенич-Березовський – генерал-хорунжий Української

повстанської армії.

Микола Арсенич-Березовський

походив зі шляхетської родини, навчався

у Стрийській гімназії і на юридичному

факультеті Львівського університету.

Став членом стрийського “Пласту”, а

потім – Організації українських

націоналістів. У другій половині 1930-х

років ув’язнений у польській тюрмі

“Бригідки” у Львові. Вийшов на

свободу, після розколу ОУН приєднався

до фракції Степана Бандери (ОУН-Б).

У лютому 1940 року очолив військову

розвідку цієї організації.

Від березня 1941 року

М.В. Арсенич-Березовський очолив

Службу безпеки ОУН-Б. Саме під його

керівництвом почала створюватися та

розбудовуватися ефективна мережа територіальних органів Служби безпеки

(СБ). Новостворені відділення СБ були незалежними від місцевих керівників

ОУН, підпорядковувалися тільки по службовій вертикалі. Починаючи з кінця

1943 – початку 1944 років підрозділи СБ частково підпорядковувалися

місцевому проводу ОУН та УПА. З ініціативи М.В. Арсенича-Березовського

відбулася розробка та удосконалення форм, методів розвідувальної та

контррозвідувальної діяльності. М.В. Арсенич-Березовський став одним із

дев’яти генералів УПА і єдиним генералом безпеки УПА.

Брав участь у ІІ-му Великому зборі ОУН (1941), ІІІ-му Великому

надзвичайному зборі ОУН (1943), конференціях ОУН (1941 – 1943), нарадах

керівного складу ОУН-Б і УПА 1944 – 1946 років. Нагороджений Золотим

Хрестом Заслуги у 1946 році.

23 січня 1947 року М.В. Арсенич-Березовський був оточений

підрозділами НКВС СРСР у криївці в селі Жуків Бережанського району

Тернопільської області. Щоб не потрапити до рук ворога, застрелив дружину

і себе.

17 листопада 2013 року в селі Нижній Березів, на батьківщині

М.В. Арсенича-Березовського, йому було відкрито пам’ятник.

34

29 ВЕРЕСНЯ

День пам’яті жертв Бабиного Яру. Цього дня у 1941 році в урочищі

Бабин Яр у Києві німецькі окупанти розпочали масові страти єврейського

населення. Лише протягом 29 – 30 вересня 1941 року було розстріляно 33 771

людину. Загалом за два роки німецької окупації (1941 – 1943) в Бабиному

Яру загинули, за різними даними, від 70 до 200 тисяч людей – мирного

населення, радянських військовополонених, підпільників.

Пам’ятник загиблим у Бабиному Яру

360 років тому, 29 – 30 вересня 1655 року, під час Національно-

визвольної війни українського народу під проводом Богдана

Хмельницького 1648 – 1657 років, козацько-московські війська здобули

перемогу над поляками під Городком (нині місто Львівської області).

Влітку 1655 року союзні козацьке військо Гетьмана Б. Хмельницького і

воєводи В. Бутурліна розпочали наступ у Західну Україну. Поблизу Львова

зібралася польська армія Станіслава “Ревери” Потоцького. Дізнавшись про

35

наближення противника, С. Потоцький відвів свої частини на вигідні позиції

під Городком. Проти нього відправили військо миргородського полковника

Г. Лісницького і стольника князя Г. Ромодановського.

Союзники атакували польські позиції вночі. Поляки стійко

оборонялися, дочекавшись наближення до поля бою перемишльського

посполитого рушення, яке йшло їм на допомогу. Однак у сум’ятті бою і

темряві вони вирішили, що це підходять основні сили Б. Хмельницького і

В. Бутурліна. Серед поляків почалася паніка, солдати тікали з поля бою.

Переможці захопили бунчук С. Потоцького, знамена, литаври, артилерію,

весь обоз і багато полонених.

Перемога під Городком означала продовження облоги Львова

козацькими й московськими військами. Вона тривала до листопада 1655

року, коли Б. Хмельницький і В. Бутурлін дізналися про наближення

польських союзників – великого татарського війська, прийняли рішення

виступити йому назустріч і дати генеральний бій.

365 років тому, у вересні 1650 року, козацькі війська Богдана

Хмельницького разом із союзними татарськими загонами здійснили

Перший молдавський похід.

Ще влітку 1648 року Б. Хмельницький удавався до спроб схилити

молдавського господаря Василя Лупула (Васілє Лупу) до встановлення

36

добросусідських відносин із Військом Запорозьким. Проте В. Лупул і надалі

підтримував польський уряд, який планував використати Молдавію у своїй

боротьбі проти повстанців. Аби перешкодити цьому, Б. Хмельницький,

діючи під тиском кримського хана Іслам-Гірея III, почав готувати воєнний

похід проти молдавського господаря. У другій половині серпня – на початку

вересня 1650 року 60-тисячна українська армія під проводом

Б. Хмельницького й загони кримських татар кількістю 30 тисяч перейшли

Дністер і вступили на територію молдавського князівства. На початку

вересня 1650 року козацькі полки оволоділи столицею князівства – містом

Ясси. В. Лупул погодився на мир, головною умовою якого була відмова

Молдавії від союзу з Польщею. Між Україною і Молдавією було встановлено

союзницькі відносини. Щоб зміцнити політичні зв’язки з Військом

Запорозьким, молдавський господар зобов’язався видати свою дочку Розанду

за старшого сина Богдана Хмельницького – Тимофія (Тимоша).

100 років тому, у вересні –

жовтні 1915 року, під час Першої

світової війни 1914 – 1918 років,

відбулася Семиківська битва

(суч. Теребовлянський район

Тернопільської області) за участі

Українських січових стрільців.

Військова кампанія 1915 року

складалася успішно для австро-

угорських і німецьких військ.

Російські війська втратили більшу

частину Галичини, Буковини й

Волині. У вересні вони відступили

за річку Стрипу (ліва притока

Дністра на Тернопільщині), але

14 вересня 1915 року під селом

Семиківці почали контрнаступ.

Легіон Українських січових

стрільців, який воював у складі

австро-угорської армії, тримав

оборону протягом кількох тижнів.

На допомогу їм прийшли угорські

частини і золочівський полк.

План битви під Семиківцями

37

Зрештою становище врятували німецькі частини, які спільно зі стрільцями

відкинули наступ росіян і вирівняли фронт. У боях під Семиківцями січові

стрільці втратили 49 бійців загиблими, 168 пораненими і 157 полоненими. У звіті

німецького командування зазначалося: “За нами йшли у наступ українські

добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австрійської армії”.

38

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

ВЕРЕСЕНЬ 2015