МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

ГРУДЕНЬ 2015

Київ-2015

2

УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр) У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Грудень 2015 / За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 62 с.

УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських військовиків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2015.

3

ГГ РР УУ ДД ЕЕ НН ЬЬ

1 ГРУДНЯ*

110 років тому, 1 грудня 1905 року, під час російської революції 1905 – 1907 років, у Києві відбулося повстання саперів.

29 листопада 1905 року солдати розквартированої у Києві 3-ї роти 5-го понтонного батальйону 3-ї саперної бригади відмовилися підкорятися командуванню. Безпосереднім приводом до заворушень був арешт солдат, які відмовилися замінити страйкуючих працівників київського телеграфу. 30 листопада солдати 3-ї роти на знак солідарності із заарештованими не вийшли на заняття, висунувши перед командуванням вимоги звільнити заарештованих саперів, усунути командира роти тощо. Ввечері солдати обрали Військову раду, яку очолив підпоручик Борис Петрович Жаданівський.

Група учасників повстання саперів у Лук’янівській в’язниці Києва

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

Вранці 1 грудня озброєні солдати трьох рот 3-ї саперної бригади (близько 800 осіб), розташованої на Печерську, вирушили вулицями міста на демонстрацію. Дорогою до них приєдналися солдати інших рот саперного і понтонного батальйонів, музична команда 125-го Курського піхотного полку. На Галицькій площі (нині площа Перемоги) демонстрацію зустріли царські війська. Під час збройної сутички загинули і дістали поранення понад 250 осіб з обох боків. Демонстрацію було розігнано, влада оголосила у місті воєнний стан.

106 учасників повстання були притягнені до суду, 3 особи засуджені до страти (пізніше замінено довічною каторгою), 27 осіб – до каторги, 62 – до дисциплінарних батальйонів. Керівник повстання Б.П. Жаданівський відбував каторгу до 1917 року, коли був звільнений за амністією. Він загинув у бою з німецькими військами під Сімферополем 27 квітня 1918 року.

100 років тому, 1 грудня 1915 року, в селі Шарапкине (нині місто

Свердловськ Луганської області) народився Микола Іванович Горюшкін – учасник Другої світової війни, гвардії майор, двічі Герой Радянського Союзу.

М.І. Горюшкін служив у Червоній Армії з 1937 року. У 1941 році закінчив Урюпінське військово-піхотне училище. На фронтах Другої світової війни з липня 1941 року. Воював на Південно-Західному, Брянському, Центральному, Воронезькому і інших фронтах. Командував взводом, ротою, батальйоном, з квітня 1945 року був заступником командира 22-ї гвардійської мотострілецької бригади 6-го гвардійського танкового корпусу 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту.

М.І. Горюшкін брав участь у Курській битві 1943 року, визволенні України і Польщі. При форсуванні Дніпра 23 вересня 1943 рота 22-ї гвардійської мотострілецької бригади під командуванням гвардії старшого лейтенанта

М.І. Горюшкіна першою в полку переправилася на західний берег річки біля села Григорівки Канівського району Черкаської області захопила плацдарм і

5

втримала його до підходу головних сил, чим забезпечила загальний успіх частини і з’єднання. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року гвардії старшому лейтенантові М.І. Горюшкіну було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Із виходом до Одеру 23 січня 1945 року в районі населеного пункту Грошовіце (нині в межах міста Ополє, Польща) гвардії капітан М.І. Горюшкін несподівано для противника переправив свій батальйон на інший берег через шлюз. Діючи сміливо й рішуче, батальйон опанував важливим плацдармом і підготував переправу танків. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року гвардії капітану М.І. Горюшкіну було вдруге присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Після завершення війни гвардії майор М.І. Горюшкін став слухачем Військової академії в Москві. Трагічно загинув 12 листопада 1945 року. Похований у своєму рідному місті Свердловську, в братській могилі меморіалу радянським воїнам, загиблим в роки війни. У Свердловську М.І. Горюшкіну встановлено бронзове погруддя, його ім’ям названо вулицю і міський багатофункціональний стадіон на 10 тисяч місць.

40 років тому, 1 грудня 1975 року, у

місті Сокаль Львівської області народився Роман Євгенович Галас – учасник війни на Сході України, старший лейтенант.

Р.Є. Галас закінчив сокальську школу № 1 (нині гімназія імені Олега Романіва) із золотою медаллю та географічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Мешкав у смт. Млинів Рівненської області, працював на заводі у Луцьку. Мобілізований на військову службу 3 лютого 2015 року Млинівським ОРВК Рівненської області. Служив у званні старшого лейтенанта на посаді командира взводу 16-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої механізованої Чугуєво-Ропшинської бригади. Певний час виконував обов’язки командира роти. Загинув 8 серпня 2015 року на опорному пункті неподалік села Зайцеве Артемівського району Донецької області від вибуху гранати. Похований на новому кладовищі міста Сокаль Львівської області.

6

3 ГРУДНЯ

140 років тому, 3 грудня 1875 року, у селі Сопич (нині Глухівського району Сумської області) народився Олександр Петрович Греків – військовий міністр Української Народної Республіки, головнокомандувач Української Галицької армії, генерал-хорунжий, військовий мемуарист.

О.П. Греків закінчив гімназію і юридичний факультет Московського університету, після чого вступив на військову службу. У 1899 році він закінчив Московське військове училище, а в 1905 році – Миколаївську академію Генерального штабу у

Санкт-Петербурзі за 1-м розрядом (тобто з відзнакою). Служив при штабі Петербурзького військового округу.

Під час Першої світової війни полковник О.П. Греків виконував обов’язки начальника штабу 1-ї гвардійської піхотної дивізії, 74-ї піхотної дивізії, 6-го армійського корпусу, командував гвардійським Єгерським полком. У 1916 році нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня, у 1917 році отримав чин генерал-майора.

Восени 1917 року О.П. Греків прибув до Києва, де на прохання голови Української Центральної Ради М.С. Грушевського займався ліквідацією Київського військового округу, був начальником київського гарнізону, командиром 2-ї Сердюцької дивізії, а на початку 1918 року – заступником військового міністра Української Народної Республіки О.Т. Жуківського.

Після гетьманського перевороту 29 – 30 квітня 1918 року О.П. Греків вийшов у відставку. Він перебував в опозиції до режиму П.П. Скоропадського, очолював Український військовий союз “Батьківщина”. Однак, 26 жовтня 1918 року пристав на пропозицію очолити Головний штаб Української Держави.

7

Втім, після початку антигетьманського повстання Директорії О.П. Греків став одним із перших – і небагатьох – генералів гетьманської армії, які перейшли на бік повстанців. Із 18 грудня 1918 року він командував Південною групою Армії УНР (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії). За дорученням Директорії проводив переговори із командуванням французьких військ в Одесі, однак суттєвого успіху не досяг – французи надавали активну підтримку російському Білому рухові, а не Українській Народній Республіці.

У січні – лютому 1919 року О.П. Греків був військовим міністром УНР, а в лютому – березні виконував обов’язки Наказного Отамана (командувача) Армії УНР. Керував обороною Житомира і Бердичева від наступаючих військ Червоної Армії. Внаслідок конфлікту із С.В. Петлюрою і лівими українськими політиками 21 березня 1919 року вийшов у відставку і виїхав до Галичини, де тривала війна між Західно-Українською Народною Республікою і Польщею.

Від 9 червня до 5 липня 1919 року О.П. Греків був начальним командантом (тобто головнокомандувачем) Української Галицької армії. Керував останнім і найбільш відомим наступом УГА на Львів – Чортківською офензивою, під час якої було звільнено від поляків Тернопіль, Бучач, Бережани, Броди, Золочів. Однак у підсумку чисельно переважаючі і краще оснащені польські частини витіснили УГА з Галичини за річку Збруч на територію Наддніпрянщини, де вона надалі діяла спільно з Армією УНР. Після цієї невдачі за наполяганням С.В. Петлюри генерал О.П. Греків був відправлений у відставку і з родиною виїхав до Чернівців, які перебували під контролем Румунії.

У 1920 році О.П. Греків через Румунію переїхав до Австрії, де провів 28 років свого життя. Видавав у Відні газету “Україна”, займався сільським господарством, працював продавцем книжкового складу Товариства поширення політично-економічних знань, виступав у пресі зі статтями на українську тематику. У 1939 році став членом віденського відділення “Української громади”. Лише після Другої світової війни, у 1946 році, працюючи у бухгалтером у віденському готелі “Де Франс”, він отримав австрійське громадянство.

21 вересня 1948 року співробітники радянського “СМЕРШу” викрали О.П. Грекова у Відні і вивезли до Лук’янівської в’язниці Києва. 6 липня 1949 року Особлива нарада при МДБ СРСР засудила його до 25 років позбавлення свободи “за участь в антирадянських білогвардійських організаціях та

8

активну антирадянську діяльність”. Покарання відбував у Озерному виправно-трудовому таборі (Озерлаг) у місті Тайшет Іркутської області. За доби “відлиги”, 20 серпня 1956 року 80-літній генерал був звільнений за рішенням комісії Президії Верховної Ради СРСР. Йому дозволили повернутися до Відня, де він і помер 2 грудня 1959 року. Вже після смерті, у Відні і Торонто були опубліковані його мемуарні праці “Спогади військового міністра УНР генерала Грекова” і “Весна 1918 року в Україні”.

У незалежній Україні на честь генерала О.П. Грекова названо вулицю у Львові. Постановою Верховної Ради України № 184-VIII від 11 лютого 2015 року 140-річчя з дня народження О.П. Грекова відзначається на державному рівні.

4 ГРУДНЯ

140 років тому, 4 грудня 1875 року, у містечку Ямпіль (нині Сумської області) народився Микола Миколайович Янчевський – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки.

М.М. Янчевський закінчив Чернігівську духовну семінарію і Чугуївське піхотне юнкерське училище. У складі 165-го піхотного Луцького полку взяв участь у Першій світовій війні, командував ротою, батальйоном. У 1917 році отримав чин полковника, командував 165-м піхотним Луцьким полком.

Із 1 травня 1918 року М.М. Янчевський – командир 1-го куреня 3-го Сердюцького полку Сердюцької дивізії Армії Української Держави. Після падіння Гетьманату із 20 грудня 1918 року – помічник командира 3-го полку Січових стрільців із господарчої частини.

У 1920 році М.М. Янчевський був начальником інспекторської частини штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР, булавним старшиною для доручень при інспекторі піхоти Армії УНР. У 1921 році – головою комісії зі збору реєстраційних карток та перевірки рангів старшин Армії УНР. На еміграції мешкав у Польщі, співпрацював із військово-науковим і літературним журналом “Табор”, заснованим С.В. Петлюрою. Помер у 1935 році.

9

105 років тому, 4 грудня 1910 року, в селі Різдвянка (нині Новомиколаївського району Запорізької області) народився Іван Антонович Манойлов – учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

І.А. Манойлов закінчив 7 класів школи, працював слюсарем на металургійному заводі імені С.М. Кірова в Макіївці. У 1930 – 1932 роках проходив службу у Червоній Армії. Після демобілізації закінчив Московський авіаційно-технологічний інститут та авіашколу цивільного повітряного флоту. Мешкав у Запоріжжі, працював в аероклубі. У червні 1941 року після нападу Німеччини на СРСР І.А. Манойлов повторно був призваний в армію та направлений на фронт.

За час своєї участі у війні І.А. Манойлов здійснив до 200 бойових вильотів на винищувачах І-16, ЛаГГ-3, Як-1 і Як-7, збив від 6 до 9 ворожих літаків противника особисто і ще кілька – у складі групи. 17 грудня 1942 року заступник командира ескадрильї 774-го винищувального авіаційного полку 282-ї винищувальної авіаційної дивізії 17-ї повітряної армії Південно-Західного фронту старший лейтенант І.А. Манойлов загинув у повітряному бою в районі Сталінграда. Похований у братській могилі на хуторі Манойлін Клетского району Волгоградської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 березня 1943 року І.А. Манойлов посмертно був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

5 ГРУДНЯ 145 років тому, 5 грудня 1870 року, у місті Кам’янець-Подільський

(нині Хмельницької області) народився Олександр Олександрович Чехович – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, військовий юрист.

О.О. Чехович отримав освіту у Київському Володимирському кадетському корпусі, Павлівському військовому училищі і Олександрівській військово-юридичній академії у Санкт-Петербурзі. Служив військовим слідчим Кавказького військового округу, помічником військового прокурора Кавказького військово-окружного суду, помічником військового прокурора Київського військово-окружного суду. 1911 року отримав чин полковника.

10

Під час Першої світової війни О.О. Чехович був військовим слідчим Київського військового округу на театрі воєнних дій. На початку 1918 року перейшов на службу УНР. Був товаришем (заступником) начальника головної військово-судової управи військового міністерства УНР, головою Київського вищого військового суду. За Гетьманату П.П. Скоропадського – начальник прокурорського відділу головної військово-судової управи військового міністерства, залишився на посаді і після відновлення УНР. У жовтні 1920 року отримав звання генерал-

хорунжого, а на початку 1921 року став головним військовим прокурором УНР. Розглядав справу “антидержавного заколоту” 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР у таборах для інтернованих, знайшов пом’якшувальні обставини і пропонував залишити винних на їхніх військових посадах. Помер на еміграції у Польщі до 1936 року.

6 ГРУДНЯ

День Збройних Сил України. 24 роки тому, 6 грудня 1991 року, Вер-ховна Рада України прий-няла закони № 1932-XII “Про оборону України” і № 1934-XII “Про Збройні Сили України”. Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради

першим склав Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов. 19 жовтня 1993 року Верховна Рада України ухвалила постанову № 3528-XII “Про День Збройних Сил України”, якою встановила в Україні свято День Збройних Сил України, що відзначається щорічно 6 грудня.

11

775 років тому, 6 грудня 1240 року, монгольські війська хана Батия захопили Київ.

Монгольська навала на землі Київської Русі розпочалася наприкінці 1237 року. Розоривши Північно-Східну Русь, монголи звернули на південь і 1239 року захопили Переяслав і Чернігів. Феодальна роздробленість руських земель сприяла їхньому успішному просуванню.

Пізньої осені року 1240 року монголо-татарське військо з’явилося біля Києва. Монголи очікували підходу основної орди на чолі з Батиєм. За традицією вони спочатку запропонували князям здатися на милість переможців. Проте київське віче вирішило стояти на смерть. Оборону очолив галицький воєвода Дмитро, оскільки Київ на той час належав до володінь галицько-волинського князя Данила Романовича (Данила Галицького).

Батий зібрав до Києва свої головні сили і, ймовірно, всі 32 пороки – метальні машини, які мали монголи під час походу на Русь. Їх розмістили біля Лядських воріт, що розташовувалися на території сучасного Майдану Незалежності. Вали цієї ділянки київських оборонних споруд були слабкі. Тут також лежало Козяче болото й ручай, що замерзли й перестали діяти як захисний фактор. Монголи захопили частину валу, де дерев’яні заборола були зруйновані пороками.

Монголи штурмують Київ

12

13

Після того, як монголи вдерлися до центральної укріпленої частини Києва на Старокиївській горі, останні захисники зачинилися у Десятинній церкві (Успіння Пресвятої Богородиці). Монголи підпалили церкву або завалили її стіни метальними машинами, поховавши під руїнами героїчних захисників міста. У нерівному бою загинули майже всі оборонці Києва. Вороги захопили в полон пораненого воєводу Дмитра, але за хоробрість зберегли йому життя. Із 50 тисяч киян живими залишилися не більше 2 тисяч осіб, які зосередилися переважно на Подолі. Верхнє місто лежало в руїні. Масштабність трагедії, яка спіткала Київ, добре ілюструє такий факт: досягти домонгольської чисельності населення міста вдалося лише через 600 років, у середині XIX століття.

Із монгольським завоюванням Києва 1240 року традиційно пов’язують кінець історії Київської Русі.

95 років тому, 6 грудня 1920 року, в

селі Маринівка (нині Доманівського району Миколаївської області) народився Микола Наумович Кирток – учасник Другої світової війни, полковник авіації, Герой Радянського Союзу.

М.Н. Кирток після закінчення 9 класів школи працював слюсарем на одеському заводі імені Жовтневої революції. У 1939 році був призваний до Червоної Армії. Закінчив Тамбовську військову авіаційну школу пілотів. Учасник Другої світової війни з липня 1943 року. Воював на штурмовику Іл-2 на Степовому, 1-му і 2-му Українських фронтах.

Всього за період бойових дій командир ескадрильї 140-го гвардійського штурмового авіаційного полку 8-ї гвардійської штурмової авіаційної дивізії 1-го гвардійського штурмового авіаційного корпусу 2-ї повітряної армії гвардії старший лейтенант М.Н. Кирток здійснив 210 вдалих бойових вильотів, знищивши та пошкодивши 38 танків і бронетранспортерів, 54 автомобілі з військами та вантажами, 7 цистерн з пальним, залізничний ешелон з боєприпасами, подавивши вогонь 6 батарей зенітної артилерії. У повітряних боях його екіпаж збив особисто 1 та у складі групи 4 літаки

14

ворога. Особливо відзначився М.Н. Кирток у боях за Берлін, коли 24 квітня 1945 року двічі вдало водив групи штурмовиків на знищення артилерійських і мінометних батарей противника. Останній бойовий виліт здійснив вже після офіційної капітуляції Німеччини – 10 травня 1945 року.

М.Н. Кирток був учасником Параду Перемоги на Красній площі в Москві 24 червня 1945 року. А за три дні Указом Президії Верховної Ради СРСР йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Продовжуючи військову службу, М.Н. Кирток у 1951 році закінчив Військово-повітряну академію. Перебував на посаді начальника відділення тактичних випробовувань літаків у Державному Червонопрапорному науково-дослідному інституті ВПС СРСР. Із 1954 року і до виходу в запас – на керівних посадах у Головному управлінні Генерального штабу Збройних Сил СРСР. У 1976 році полковник М.Н. Кирток вийшов у запас. До 1987 року працював інженером-конструктором дослідного конструкторського бюро імені О.С. Яковлєва. Нині М.Н. Кирток мешкає у Москві.

50 років тому, 6 грудня 1965 року, у Львівській області народився

Руслан Михайлович Жилін – учасник війни на Сході України, капітан. Р.М. Жилін закінчив Саратовське вище військове командно-інженерне

Червонопрапорне ордена Червоної Зірки училище ракетних військ імені Героя Радянського Союзу генерал-майора О.І. Лізюкова. Служив начальником розрахунку у пересувній ремонтно-технічній базі військової частини 96698 у місті Старокостянтинів Хмельницької області. У перші роки

незалежності України служив командиром батареї транспортування і доставки. 1997 року після 14 років служби у Збройних Силах у званні капітана звільнився за власним бажанням, працював на Червоноградському заводі метало-конструкцій у Львівській області.

У 2014 році капітан Р.М. Жилін добровольцем повернувся до лав Збройних Сил України. Служив командиром взводу бронетанкової групи 24-ї окремої механізованої Залізної бригади імені князя

15

Данила Галицького. Загинув 21 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання, внаслідок артилерійського обстрілу бойової позиції підрозділу поблизу смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області. Похований у місті Червоноград Львівської області.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 26/2015 від 22 січня 2015 року капітан Р.М. Жилін посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

7 ГРУДНЯ 100 років тому, 7 грудня 1915 року, у

Кривому Розі (нині місто Дніпропетровської області) народився Василь Михайлович Найденко – льотчик-винищувач, учасник китайсько-японської війни, громадянської війни в Іспанії, конфлікту в районі річки Халхін-Гол, радянсько-фінської і Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

В.М. Найденко після школи закінчив 1 курс Київського художнього інституту. Із 1934 року служив у Червоній Армії. 1936 року закінчив Одеську військову авіаційну школу пілотів. Із листопада 1937 року брав участь й бойових діях – на винищувачі І-16 воював у китайсько-японській війні (СРСР тоді надавав допомогу Китаю), громадянській війні в Іспанії (СРСР надавав допомогу республіканцям), конфлікті з Японією в районі річки Халхін-Гол, радянсько-фінській війні.

Від червня 1941 року капітан В.М. Найденко – на фронтах війни з Німеччиною у складі 126-го винищувального авіаційного полку 6-го винищувального авіаційного корпусу протиповітряної оборони. Літав на винищувачах МіГ-3 і отриманих за програмою ленд-лізу американських Curtiss P-40 Kittyhawk. Спочатку командував ескадрильєю, а від серпня 1941 року став командиром свого полку. 5 вересня 1942 року у повітряному бою на Сталінградському напрямку був збитий і отримав тяжке поранення, внаслідок якого втратив ногу. Після тривалого лікування повернувся до служби на посаді заступника командира одного з авіаційних з’єднань

16

протиповітряної оборони. Загалом протягом п’яти воєн, в яких В.М. Найденко брав участь, він виконав 550 бойових вильотів, провів понад 150 повітряних боїв, збив 10 літаків особисто і 32 в групі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 квітня 1943 року В.М. Найденку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

В.М. Найденко служив у Військово-Повітряних Силах СРСР до 1953 року, вийшов у відставку у званні полковника. Мешкав у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), де і помер 13 січня 1969 року і був похований на Ново-Волковському кладовищі.

8 ГРУДНЯ 145 років тому, 8 грудня 1870 року, у містечку Райгородок (нині смт.

Слов’янського району Донецької області) народився Євген Миколайович Білецький – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки.

Є.М. Білецький походив із дворян. Закінчив 5-класне Харківське реальне училище і Єлисаветградське кавалерійське училище. Починав службу підпрапорщиком 17-го драгунського Волинського полку, у 1903 році у чині поручика був переведений до Окремого корпусу жандармів, де і продовжив кар’єру. Під час Першої світової війни Є.М. Білецький перебував у розпорядженні начальника Смоленського губернського жандармського управління, у жовтні 1915 року став начальником Одеського жандармського управління.

Після Лютневої революції 1917 року Є.М. Білецький став членом Українського генерального військового комітету. За Гетьманату Павла Скоропадського командував Офіцерським полком у Києві. У 1918 – 1919 роках перебував на посаді начальника Херсонської ремонтної комісії з поповнення кінським складом Армії Української Держави і УНР.

Від 16 квітня 1920 року Є.М. Білецький став командиром Учбового куреня 4-ї запасної бригади у Кам’янці-Подільському. Із 20 вересня 1920 року – генерал-хорунжий, начальник тилу Армії УНР.

В еміграції генерал Є.М. Білецький мешкав у Польщі. Разом із групою старшин і козаків Армії УНР працював на цукроварні Бабин (нині село Гощанського району Рівненської області). У 1945 році був схоплений у Польщі радянськими військами і розстріляний.

17

140 років тому, 8 грудня 1875 року, на Слобожанщині народився Юрій (Георгій) Антонович Корнієнко – генеральний хорунжий Армії Української Держави у 1918 році.

Ю.А. Корнієнко 1897 року закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Служив у 46-му піхотному Дніпровському полку, дивізійним інтендантом 13-ї піхотної дивізії. Під час Першої світової війни став начальником інтендантства армій Південно-Західного фронту. За Гетьманату Павла Скоропадського у травні – грудні 1918 року – генеральний хорунжий, другий товариш (заступник) міністра військових справ Української Держави. Відповідав за постачання української армії.

Після падіння Гетьманату Ю.А. Корнієнко приєднався до Білого руху, служив у денікінських Збройних Силах на Півдні Росії у чині генерал-майора. Навесні 1920 року емігрував із Новоросійська до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (Югославії). На 1931 рік був членом правління об’єднання Чугуївського військового училища. Помер 21 квітня 1935 року.

9 ГРУДНЯ Міжнародний день боротьби з корупцією. Проголошений

Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція № A/RES/58/4 від 21 листопада 2003 року). 9 грудня 2003 року на Політичній конференції у Меріді (Мексика) Конвенція ООН проти корупції була відкрита для підписання. Україна ратифікувала Конвенцію 18 жовтня 2006 року, а 1 січня 2010 року цей документ набрав чинності для нашої держави.

10 ГРУДНЯ День прав людини. Проголошений Генеральною Асамблеєю ООН

(резолюція 423 (V) від 4 грудня 1950 року). 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка наголошує на принципах гідності, свободи, рівності й братерства, проголошує права індивіда, духовні, публічні й політичні свободи, визначає соціальні, економічні й культурні права.

18

12 ГРУДНЯ

День Сухопутних військ України. Встанов-лений Указом Президента України Леоніда Кучми № 1167/97 від 18 жовтня 1997 року, “ураховуючи за-слуги Сухопутних військ України як найбільш чис-ленного виду Збройних Сил України у забезпеченні обо-роноздатності держави”.

125 років тому, 12 грудня 1890 року, в селі Воля Якубова (нині

Дрогобицького району Львівської області) народився Андрій Атанасович Мельник – військовий і політичний діяч, полковник Армії Української Народної Республіки, один з організаторів Української військової організації, голова Проводу Організації українських націоналістів.

Під час Першої світової війни, у 1914 – 1916 роках, А.А. Мельник командував сотнею Легіону Українських січових стрільців на австрійсько-російському фронті. Сотня А.А. Мельника відзначилася під час боїв на Маківці, під Заваловом і над Стрипою. В період боїв на Лисоні 4 вересня 1916 року А.А. Мельник потрапив у російський полон і був відправлені у табір для військовополонених у селі Дубовці під Царицином (тепер Волгоград, Росія).

У 1917 році А.А. Мельник у складі групи українських старшин втік з полону і дістався Києва,

19

а у січні 1918 року став одним з організаторів Галицько-буковинського куреня січових стрільців. Під час Гетьманату Павла Скоропадського перебував у Києві і Білій Церкві. Підтримав антигетьманське повстання Директорії, очолив штаб Окремого Загону січових стрільців, розробив план і брав участь у Мотовилівському бою проти гетьманців 18 листопада 1918 року. Протягом березня – червня 1919 року був начальником штабу Дієвої Армії УНР, липня – серпня 1919 року – помічником коменданта групи січових стрільців. Наприкінці 1919 року інтернований польськими військами у Рівному. У 1920 – 1921 роках – інспектор військових місій УНР у Празі.

1922 року А.А. Мельник повернувся до Галичини і став співзасновником Української військової організації. У квітні 1924 року заарештований польською поліцією і засуджений до 4-річного ув’язнення. Після звільнення продовжив займатися громадсько-політичною діяльністю. У 1930-х роках очолював сеньйорат Української військової організації і Сенат Організації українських націоналістів.

Після вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця радянським агентом 23 травня 1938 року, А.А. Мельник став головою Проводу ОУН. 26 серпня 1939 року в Римі відбувся ІІ Великий збір ОУН, що ухвалив політичну програму Організації українських націоналістів, проголосив український націоналізм ідеологією ОУН, встановив потребу розбудови устрою Української держави на засадах націократії і надалі обрав головою ОУН А.А. Мельника. Однак найближчим часом ОУН розкололася на дві фракції (Степана Бандери і Андрія Мельника).

Під час Другої світової війни А.А. Мельник обстоював ідею державної незалежності України, за що був заарештований німцями і 26 лютого 1944 року ув’язнений у концентраційному таборі Заксенгаузен. Після звільнення у 1945 році жив у Німеччині та Люксембурзі. 1947 року на ІІІ Великому зборі ОУН А.А. Мельника обрали довічним головою Проводу українських націоналістів – керівного органу ОУН.

Повоєнний період свого життя А.А. Мельник присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. 1957 року висунув ідею створення світового конгресу українців і союзу українців, реалізовану в 1967 році зі створенням Світового Конґресу Вільних Українців (нині – Світовий Конґрес Українців).

Помер А.А. Мельник у місті Клерво на півночі Великого Герцогства Люксембург 1 листопада 1964 року. Похований на цвинтарі Боневуа у столиці країни, місті Люксембург.

20

95 років тому, 12 грудня 1920 року, в селі Козацьке (нині смт. Бериславського району Херсонської області) народився Микола Захарович Видриган – учасник Другої світової війни, гвардії старший лейтенант, льотчик-ас, Герой Радянського Союзу.

М.З. Видриган закінчив 7 класів школи і школу фабрично-заводського учнівства. Працював токарем на механічному заводі. 1940 року М.З. Видриган був призваний на службу до Червоної Армії. 1941 року закінчив Армавірську

військову авіаційну школу пілотів. Брав участь у боях на Західному, Волховському, Сталінградському, Південному, 1-му, 2-му, 3-му і 4-му Українських фронтах.

На кінець війни гвардії старший лейтенант М.З. Видриган командував ланкою 31-го гвардійського винищувального авіаційного полку 6-ї гвардійської винищувальної авіадивізії 5-ї повітряної армії 2-го Українського фронту. На той час він здійснив 629 бойових вильотів на літаках Як-1 та Як-7Б, взяв участь у 57 повітряних боях, в яких збив 16 літаків особисто та 3 – в групі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року М.З. Видригану було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після закінчення війни М.З. Видриган продовжив військову службу. 12 липня 1946 року він загинув у авіакатастрофі. Похований у Херсоні.

13 ГРУДНЯ 110 років тому, 13 грудня 1905 року, у

Катеринославі (нині Дніпропетровськ) народився Іван Ісидорович Гвай – інженер-полковник інженерно-артилерійської служби, один із конструкторів реактивної системи залпового вогню “Катюша”.

І.І. Гвай отримав освіту у Катеринославському залізничному технікумі, Катеринославському інституті

21

інженерів залізничного транспорту (зараз м.Дніпропетровськ) і Вищій військовій електротехнічній школі комскладу Червоної Армії. Працював інженером у Газодинамічній лабораторії та Реактивному науково-дослідному інституті у Москві.

Під керівництвом І.І. Гвая була створена установка для ракетних снарядів “Флейта”, призначена для літаків-винищувачів І-15, І-16. У 1937 – 1938 роках “Флейта” була прийнята на озброєння і у 1939 році успішно застосована у боях на Халхін-Голі.

У 1939 – 1941 роках була розроблена пускова установка для реактивних снарядів на базі вантажного автомобіля ЗіС-6 – БМ-13, яка у подальшому стала відома як “Катюша”. БМ-13 було прийнято на озброєння 21 червня 1941 року, а І.І. Гвай за її розробку отримав Сталінську премію і ступінь кандидата наук без захисту дисертації.

1954 року І.І. Гвай вийшов у відставку. Помер 22 липня 1960 року у Москві, похований на Новодівочому кладовищі. У Самарському районі Дніпропетровська його іменем названо вулицю, а на фасаді транспортного технікуму встановлена меморіальна дошка.

80 років тому, 13 грудня 1935 року, у станиці Слов’янській (нині місто

Слов’янськ-на-Кубані Краснодарського краю Російської Федерації) народився Василь Васильович Колесник – учасник війни в Афганістані, генерал-майор, Герой Радянського Союзу.

В.В. Колесник походив з української родини, що мешкала на Кубані. 1939 року його батьки переселилися до України, в село Олефірівка Миргородського району Полтавської області. Під час Другої світової війни вони воювали у партизанському загоні, потрапили в полон і загинули. В.В. Колесник виховувався у сім’ї тітки по лінії матері.

1953 року В.В. Колесник закінчив Кавказьке суворовське військове училище, а у 1956 році – Кавказьке військове загальновійськове училище у місті

22

Орджонікідзе (нині Владикавказ). Служив у Далекосхідному військовому окрузі, потім у Північній групі військ (Польща). 1966 року закінчив розвідувальний факультет Військової академії імені М.В. Фрунзе у Москві.

Від 1971 року В.В. Колесник – начальник штабу 15-ї окремої бригади спеціального призначення Туркестанського військового округу у місті Чирчик Ташкентської області Узбекистану, а з 1975 року командир цієї бригади. Від листопада 1977 року призначений на посаду старшого офіцера у Головному розвідувальному управлінні Генерального штабу.

У 1979 році під керівництвом В.В. Колесника був сформований і підготовлений окремий батальйон спеціального призначення (понад 500 чоловік), командиром якого він і був призначений. У грудні 1979 року батальйон відправили до Афганістану. 27 грудня 1979 року силами бійців батальйону і підрозділів спецпризначення КДБ СРСР було здійснено штурм палацу Президента Афганістану Хафізулли Аміна у Кабулі. В результаті штурму палац було захоплено, Х. Амін убитий, розгорнулося вторгнення радянських військ до Афганістану, яке переросло у майже десятирічну війну.

За операцію із захоплення палацу Х. Аміна полковнику В.В. Колесник Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1980 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1980 – 1982 роках В.В. Колесник навчався у Військовій академії Генерального штабу Збройних Сил СРСР, після чого став начальником управління спеціальної розвідки ГРУ Генерального штабу ЗС СРСР. У 1988 році отримав звання генерал-майора, у 1992 році вийшов у відставку. Помер 30 жовтня 2002 року у Москві, похований на Донському кладовищі.

14 ГРУДНЯ День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на

Чорнобильській АЕС. Встановлений Указом Президента України В.А. Ющенка № 945/2006 від 10 листопада 2006 року, у день закінчення у 1986 році будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської атомної електростанції, “з метою гідного відзначення мужності, самовідданості і високого професіоналізму учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та на підтримку ініціативи

23

громадських організацій і Міністерства праці та соціальної політики України”.

15 ГРУДНЯ

40 років тому, 15 грудня

1975 року, у Києві народився Володимир Олександрович Бондаренко – учасник війни на Сході України, капітан.

В.О. Бондаренко служив у 169-му навчальному центрі Сухо-путних військ Збройних Сил України, капітан військової части-ни А 3838 (смт. Десна Козелець-кого району Чернігівської облас-ті). У 2014 році брав участь у вій-ні на Сході України. 31 серпня 2014 року у складі групи військо-вослужбовців проводив розвідку під містом Дебальцеве Донецької області, відслідковував вогневі позиції ворожих “Градів”. Потрапив у засідку ворога і загинув у бою. Похований у Києві на Лісовому кладовищі.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року капітан В.О. Бондаренко посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

17 ГРУДНЯ 140 років тому, 17 грудня 1875 року, народився Микола

Казимирович Годлевський – генеральний хорунжий Армії Української Держави і Української Народної Республіки.

М.К. Годлевський отримав військову освіту у кадетському корпусі, 2-му військовому Костянтинівському училищі і Михайлівському військовому

24

артилерійському училищі у Санкт-Петербурзі. У чині полковника служив начальником артилерійського полігону Іркутського військового округу.

У роки Першої світової війни М.К. Годлевський керував артилерійською частиною штабу 10-ї армії. 1918 року вступив до Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. Був офіцером для технічних інструкторських доручень при начальникові артилерії 5-го Чернігівського і 1-го Волинського корпусів. Після приходу до влади Директорії УНР – начальник артилерії 1-го Волинського корпусу. Із 27 березня 1919 року – начальник артилерії 17-ї піхотної дивізії Армії УНР. В еміграції мешкав у Югославії, був членом Товариства офіцерів-артилеристів. Подальша доля невідома.

95 років тому, 17 грудня 1920 року, в селищі Щегловка (нині у межах

Донецька) народився Віктор Йосипович Давидов – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

В.Й. Давидов закінчив Донецький металургійний технікум і Ворошиловградську військово-авіаційну школу пілотів. Під час Другої світової війни служив заступником командира ескадрильї 72-го окремого розвідувального авіаційного полку 16-ї повітряної армії 1-го Білоруського фронту. Виконав 163 бойових вильоти, з них 108 – на аерофоторозвідку переднього краю і тилу противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року капітану В.Й. Давидову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни В.Й. Давидов продовжив службу у ВПС СРСР. 1949 року закінчив Вищі курси сліпої і нічної підготовки льотчиків-офіцерів ВПС. Отримав звання підполковника, командував ескадрильєю. Загинув в авіаційній катастрофі 23 травня 1952 року. Похований у місті Кострома (Росія) в братській могилі на меморіалі “Вічний вогонь”.

18 ГРУДНЯ 75 років тому, 18 грудня 1940 року, Адольф Гітлер підписав

“Директиву № 21. План “Барбаросса” – план нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз у 1941 році.

25

Свою назву план отримав від прізвиська імператора Священної Римської імперії Фрідріха I Барбаросси (1122 – 1190), відомого своїми загарбницькими війнами. Розробка плану була розпочата в липні 1940 року, а 18 грудня затверджений його остаточний варіант.

Основним задумом плану “Барбаросса” було проведення швидкоплинної військової кампанії (бліцкригу) на європейській території Радянського Союзу. Основні сили Червоної Армії планувалось знищити за допомогою глибокого, швидкого висування танкових клинів. Можливості відступу боєздатних радянських частин в глиб території необхідно було вчасно ліквідовувати.

Швидко просуваючись, німецькі війська мали вийти на лінію, з якої радянські військово-повітряні сили будуть не в змозі здійснювати нальоти на територію Німеччини. Кінцевою метою операції було створення загороджувального бар’єру проти азійської частини СРСР по лінії Волга – Архангельськ (або так звана лінія А – А, тобто Архангельськ – Астрахань). Індустріальний район, що залишався за Уралом, мала паралізувати бомбардувальна авіація.

У війні проти Радянського Союзу німці розраховували на активну участь Румунії і Фінляндії. Завдання Румунії полягало в підтримці наступу південного флангу німецьких військ. На початку операції румуни мали стримувати радянські війська на ділянках фронту, де не буде задіяний вермахт, а в подальшому – нести допоміжну службу в тилових районах. Фінляндія повинна була прикривати розгортання окремої німецької північної групи військ, яка до початку операції розташовувалася на території Норвегії. Фінська армія мала вести бойові дії спільно з цими військами. Окрім того, Фінляндія мала захопити півострів Ханко, який СРСР отримав від неї в оренду за підсумками “Зимової війни” 1939 – 1940 років. Крім військової участі Румунії і Фінляндії, план передбачав використати шведські залізничні і шосейні шляхи.

Театр воєнних дій умовно розділявся Прип’ятськими болотами на північну й південну частини. Напрямок головного удару був підготовлений північніше Прип’ятських боліт. Тут зосереджувалися дві групи армій, які мали наступати на Ленінград і Москву. Завданням групи армій, що діятиме південніше Прип’ятських боліт, було знищити війська Червоної Армії на території України ще до того, як вони встигнуть відступити до Дніпра. Головний удар планувалось завдати з району Любліна у напрямку на Київ. Одночасно румунські війська мали форсувати річку Прут і оточити радянські частини з півдня.

26

27

Підготовка до початку військової операції повинна була завершитися до 15 травня 1941 року. Однак через війну з Югославією і Грецією навесні 1941 року А. Гітлеру довелося відкласти напад на СРСР до 22 червня. Незважаючи на початкові успіхи німецьких військ, завершити операцію у встановлені терміни не вдалося. Вийти на рубіж Волга – Архангельськ німецькі війська змогли тільки в районі Сталінграда у серпні 1942 року. Бліцкриг зазнав краху, війна з Радянським Союзом перетворилася на довготривалу й виснажливу, і зрештою призвела до поразки нацистської Німеччини та її союзників

100 років тому, 18 грудня 1915 року, в селі Лихачів (нині Носівського

району Чернігівської області) народився Микола Андрійович Ісаєнко – учасник радянсько-фінської і Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

М.А. Ісаєнко закінчив Ніжинський технікум механізації сільського господарства. Працював техніком у машинно-тракторній станції Носівського району. Призваний до Червоної Армії у 1938 році. Брав участь у радянсько-фінській війні 1939 – 1940 років і у війні проти Німеччини з червня 1941 року. Учасник оборони Ленінграда, боїв на Пулковських висотах, прориву блокади міста. 1944 року закінчив курси удосконалення офіцерського складу, воював на 2-му і 3-му Українських фронтах. Командував танковою ротою 177-го танкового полку 64-ї механізованої бригади 7-го механізованого корпусу. Відзначився під час боїв у Чехословаччині у середині квітня 1945 року, був тяжко поранений, втратив руку.

28

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року М.А. Ісаєнку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Від 1950 року М.А. Ісаєнко – у запасі. Закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ, працював на партійних посадах. Мешкав у Чернігові. Помер 20 листопада 1996 року, похований на Яцевському цвинтарі Чернігова.

55 років тому, 18 грудня 1960 року, в селі Комсомольське

Козятинського району Вінницької області народився Микола Захарович Шевчук – учасник війни на Сході України, капітан медичної служби.

М.З. Шевчук за професією був лікарем-травматологом, працював у Козятинській центральній районній лікарні, займався фермерським господарством. Призваний Козятинським районним військовим комісаріатом 31 січня 2015 року і направлений до військової медичної академії у Києві, звідки – старшим ординатором медичної роти військової частини 1740 у 95-й окремій аеромобільній бригаді. Помер 10 серпня 2015 року від

серцевого нападу під час виконання військових обов’язків та слідування у складі колони до базового табору військової частини. Похований у рідному селі Комсомольське.

19 ГРУДНЯ 125 років тому, 19 грудня 1890 року, в селі Возсіятське (нині

Єланецького району Миколаївської області) народився Микола Климентович Стечишин – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, активіст українізації російської армії у 1917 – 1918 роках.

М.К. Стечишин закінчив Херсонське реальне училище. На початку Першої світової війни служив рядовим, у 1915 році закінчив 1-у Одеську

29

школу прапорщиків. Служив у 417-му піхотному Луганському полку, учасник Брусиловського прориву 1916 року. Останнє звання в російській армії – штабс-капітан.

У 1917 – 1918 роках брав участь в українізації частин і з’єднань Південно-Західного фронту, насамперед 105-ї піхотної дивізії. Значковий Радзивилівської кордонної бригади, старший ад’ютант Волинської прикордонної бригади Окремого корпусу кордонної охорони Української Держави. У 1919 році – начальник штабу Північної (Волинської) групи Армії УНР. У 1920-х роках перебував у польському місті Каліш, очолював Товариство охорони пам’ятників, опікувався військовими цвинтарями. У 1929 році відновив у Щипйорно 187 могил українських військових. Служив контрактним офіцером у польській армії, отримав звання майора. На еміграції М.К. Стечишин отримав також звання генерал-хорунжого Армії УНР. Помер 7 серпня 1977 року в Мюнхені.

105 років тому, 19 грудня 1910 року, в селі Тур’я (нині Щорського

району Чернігівської області) народився Петро Миколайович Лащенко – учасник Другої світової війни, генерал армії, Герой Радянського Союзу.

П.М. Лащенко у 1930 році був призваний до Червоної Армії. Закінчив Владивостоцьку військову піхотну школу і Військову академію імені М.В. Фрунзе у Москві. Брав участь у Другій світовій війні з червня 1941 року – спочатку на Південному фронті, а потім у штабі 49-ї армії Західного фронту, з яким був учасником битви за Москву. Від червня 1942 року П.М. Лащенко – заступник начальника штабу 60-ї армії на Воронезькому і Центральному фронтах. У серпні 1943 року призначений командиром 322-ї стрілецької дивізії, на чолі якої брав участь у Курській битві, Чернігово-Прип’ятській, Київській, Житомирсько-Бердичівській операціях. Відзначився при форсуванні річок Сейм, Десна, Дніпро, Прип’ять. За ці успіхи П.М. Лащенку 16 жовтня 1943 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У липні 1944 року під час Львівсько-Сандомирської наступальної операції дивізія П.М. Лащенка відзначилася при створенні і утриманні глибокого прориву в обороні

30

противника, через який на оперативний простір було виведено дві радянські танкові армії. У цих боях П.М. Лащенко був тяжко поранений і майже рік лікувався у шпиталі.

Після війни П.М. Лащенко командував Орловським і Рязанським піхотними училищами. У 1951 році закінчив Військову академію Генерального штабу. Командував радянськими військовими з’єднаннями на території НДР і Угорщини – зокрема, Особливим корпусом, який брав участь у придушенні Угорської революції 1956 року.

У 1959 – 1964 роках П.М. Лащенко – перший заступник командувача військами Київського і Прикарпатського військових округів, з липня 1964 року – командувач військами Прикарпатського військового округу. Із 1967 року – головний військовий радник в Об’єднаній Арабській Республіці (Єгипет), займався відновлення єгипетської армії після її розгрому ізраїльтянами у Шестиденній війні. 22 лютого 1968 року отримав звання генерала армії.

Від грудня 1968 року П.М. Лащенко – перший заступник Головнокомандувача Сухопутними військами СРСР, від червня 1976 року – військовий інспектор-радник Групи генеральних інспекторів міністерства оборони СРСР. Помер 21 квітня 1992 року у Москві, похований на Новодівочому кладовищі.

95 років тому, 19 грудня 1920 року, в селі Гавронщина (нині

Макарівського району Київської області) народився Микола Петрович Новик – учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

М.П. Новик закінчив 7 класів школи. До Червоної Армії був призваний у 1940 році, закінчив артилерійське училище. Під час Другої світової війни воював під Ленінградом, визволяв Україну. Командував взводом, а потім артилерійською батареєю 1642-го винищувально-протитанкового артилерійського полку 1-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту.

16 квітня 1944 року старший лейтенант М.П. Новик в бою за село Хом’яківка Тисменицького району Станіславської (Івано-

31

Франківської) області вогнем батареї відбив 4 контратаки, знищив 2 танки і до роти солдат противника. 18 квітня в бою за село Братківці того ж району знищив 3 танки, 2 БТР і до 150 солдатів противника. 23 червня 1944 року в боях за хутір Думка Тлумацького району Станіславської області батарея М.П. Новика знищила 2 гармати, 6 кулеметів і до роти піхоти противника, але М.П. Новик при цьому загинув. Похований у братській могилі в районному центрі Тлумач.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року М.П. Новику посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

35 років тому, 19 грудня 1980 року, в селі Мартинівка Жмеринського

району Вінницької області народився Микола Петрович Яжук – учасник війни на Сході України, майор.

М.П. Яжук був призваний 1 серпня 1998 року Жмеринським окружним районним військовим комісаріатом Вінницької області на дійсну військову службу. Станом на 2014 рік у званні майора служив на посаді оперативного чергового відділення оперативних чергових військової частини А 0665 (169-й навчальний центр Сухопутних військ Збройних Сил України, смт. Десна Козелецького району Чернігівської області). 2014 року брав участь в анти-терористичній операції на Сході України. Загинув 16 листопада 2014 року в районі села Польове Шахтарського району Донецької області на блокпосту “Гостра Могила”, внаслідок наїзду військової вантажівки “Урал” на проти-танковий радіокерований фугас. Похований в селі Дубова Жмерин-ського району Вінницької області.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 892/2014 від 27 листопада 2014 року майор М.П. Яжук посмертно нагородже-ний орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Указом Президента України П.О. Порошенка № 270/2015 від 15 травня 2015 року майор М.П. Яжук посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

32

20 ГРУДНЯ

105 років тому, 20 грудня 1910 року, у місті Новгород-Сіверський (нині Чернігівської області) народився Федір Никифорович Радус – учасник радянсько-фінської і Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

Ф.Н. Радус закінчив 6 класів школи і школу будівельного учнівства. Із 1931 року служив у Червоній Армії. Випускник Єйської військової школи морських льотчиків і льотчиків-спостерігачів, залишений у ній льотчиком-інструктором. Із січня 1937 року служив у ВПС Балтійського флоту.

Під час радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років старший лейтенант Ф.Н. Радус перебував на посаді помічника командира ескадрильї 57-го швидкісного бомбардувального авіаційного полку 8-ї бомбардувальної авіаційної бригади ВПС Балтійського флоту. Виконував бойові вильоти на бомбардувальниках СБ і ДБ-3Ф на бомбардування фінських укріплень на Карельському перешийку і стратегічних об’єктів на території Фінляндії.

Ф.Н. Радус здійснив подвиг 29 лютого 1940 року. Того дня під час бойового вильоту на бомбардування міста Коувола у Фінляндії один із бомбардувальників СБ з його групи отримав пошкодження і виконав вимушену посадку на кригу Фінської затоки на підконтрольній фінам території. Тоді Ф.Н. Радус майстерно посадив свій літак поруч, забрав трьох членів екіпажу, озброєння і документи з підбитого СБ і успішно повернувся на свій аеродром.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 квітня 1940 року Ф.Н. Радусу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В липні 1941 року Ф.Н. Радус закінчив Вищі курси керівного складу ВПС ВМФ. Із вересня того ж року брав участь у боях з Німеччиною, обороняв Крим і Севастополь. Виконав близько 50 бойових вильотів на бомбардувальнику Пе-2, його екіпаж збив літак противника.

33

Із червня 1942 року Ф.Н. Радус командував 28-м бомбардувальним авіаційним полком у складі ВПС Північного флоту. Прикривав з повітря морські конвої, які йшли з Великої Британії до СРСР. У червні 1943 року був переведений до ВПС Тихоокеанського флоту, де на посаді командира 55-го окремого пікіруючого авіаційного полку ВПС ВМФ взяв участь у радянсько-японській війні серпня – вересня 1945 року. Виконав 7 бойових вильотів на бомбардувальнику Пе-2, у складі групи знищив японський транспорт водотоннажністю 6 тисяч тонн.

Після Другої світової війни Ф.Н. Радус продовжив військову службу, закінчив Вищі офіцерські льотно-тактичні курси авіації ВМС у Ризі та військово-морський факультет Вищої військової академії у Москві. У 1951 – 1952 роках перебував у якості радника в Болгарії, а з 1956 року командував 19-м навчальним загоном ВПС Чорноморського флоту. У вересні 1960 року у званні полковника вийшов у запас.

Ф.Н. Радус мешкав у селищі Кудепста (нині у смузі міста Сочі Краснодарського краю), потім у Краснодарі. Там він і помер 22 листопада 1988 року. Похований на Слов’янському кладовищі Краснодара. Бюст Ф.Н. Радуса встановлений на Алеї Слави у парку імені Тараса Шевченка у Новгород-Сіверську.

105 років тому, 20 грудня 1910 року, у місті Монастирище (нині

Черкаської області) народився Рафаїл Ісайович Мільнер – учасник Другої світової війни, гвардії полковник, Герой Радянського Союзу.

Р.І. Мільнер отримав освіту на робітничому факультеті і в комуністичному вузі, перебував на партійній і профспілковій роботі в Сталінграді (нині Волгоград, Росія). У 1936 році був призваний до лав Червоної Армії. У 1941 році закінчив Військово-політичну академію. У боях Другої світової війни з липня 1941 року. Воював на Центральному фронті був комісаром 32-го гвардійського стрілецького полку 12-ї гвардійської стрілецької дивізії. У складі полку брав участь в обороні Москви і контрнаступі під Москвою, в боях за визволення Калуги, Болхова, Орла.

34

Особливо Р.І. Мільнер відзначився під час форсуванні Дніпра. У вересні 1943 року 32-й гвардійський стрілецький полк в авангарді 61-ї армії форсував Дніпро біля селища Любеч Чернігівської області і протягом декількох днів утримував захоплений плацдарм. 6 жовтня 1943 гвардії підполковник Р.І. Мільнер в боях на плацдармі в районі села Глушець Лоєвського району Гомельської області у складних обставинах замінив пораненого командира полку. Протягом декількох днів полк розширив плацдарм, покращив свої позиції і надав можливість частинам дивізії переправитися через Дніпро.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року Р.І. Мільнеру було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Влітку 1944 року Р.І. Мільнер був призначений командиром 37-го гвардійського стрілецького полку, який брав участь у боях за визволення Риги, Польщі, проводив бої на території Німеччини, на штеттинському напрямку, форсував річку Одер.

Після закінчення Другої світової війни Р.І. Мільнер служив у Групі радянських військ у Німеччині. Пізніше командував частинами в Київському військовому окрузі, а 1960 року у званні гвардії полковника вийшов у запас. Мешкав у Харкові, викладав у інституті громадського харчування (нині Харківський державний університет харчування та торгівлі). Помер 4 липня 1979 року, похований на кладовищі № 2 у Харкові.

21 ГРУДНЯ 115 років тому, 21 грудня 1900 року, в селі Яхники (нині Лохвицького

району Полтавської області) народився Данило Павлович Шингирій – учасник громадянської і Другої світової війни, гвардії підполковник, Герой Радянського Союзу.

Д.П. Шингирій закінчив двокласне залізничне училище, працював на склозаводі і у залізничних майстернях. Під час громадянської війни воював у складі 1-ї Кінної армії С.М. Будьонного.

1925 року Д.П. Шингирій закінчив Військову школу імені ВЦВК у Москві, а згодом – Курси вдосконалення командного складу. Викладав у Тамбовському Червонопрапорному кавалерійському училищі і Пензенському кавалерійському училищі. У 1934 році взяв кілька перших місць на

35

кінноспортивних змаганнях у Москві, за що отримав від народного комісара оборони К.Є. Ворошилова іменний годинник.

Д.П. Шингирій на кінноспортивних змаганнях у Москві

Під час Другої світової війни гвардії підполковник Д.П. Шингирій командував 21-м гвардійським кавалерійським полком 7-ї гвардійської кавалерійської дивізії 1-го гвардійського кавалерійського корпусу 1-го Українського фронту. Відзначився під час Вісло-Одерської наступальної операції. Його полк у взаємодії з танковим десантом оволодів населеним пунктом Штальхамер, знищивши до 200 солдатів і офіцері ворога і звільнивши близько 1500 радянських військовополонених. 22 січня 1945 року полк форсував річку Клодниця (притока Одеру) в районі міста Вальзен і рішучим ударом прорвав оборону ворога. Д.П. Шингирій був тяжко поранений у цьому бою і 23 січня помер. Похований на Пагорбі Слави у Львові.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року Д.П. Шингирію було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

36

110 років тому, 21 – 22 грудня 1905 року, під час російської революції 1905 – 1907 років, розпочалися Дебальцевське і Горлівське збройні повстання – найбільші робітничі виступи на Донбасі проти російського самодержавства.

У грудні 1905 року в Дебальцевому було створено бойовий організаційний страйковий комітет, сформовано бойову дружину, народну міліцію. Повстання почалося 21 грудня страйком залізничників, до якого приєдналися робітники механічного заводу, навколишніх шахт, селяни. Влада в Дебальцевому перейшла до рук розпорядчого комітету, за наказом якого бойові дружини роззброїли поліцію й вояків, конфіскували зброю. Однак 3 січня 1906 року царські війська придушили повстання.

І.О. Владимиров “Барикада 1905 р.”

За схожим сценарієм відбувалися події у Горлівці, де було створено страйкові комітети залізничників і машинобудівників. 22 грудня 1905 року страйкарі виступили проти рішення адміністрації місцевого машинобудівного заводу зменшити тривалість робочого дня з 10 до 6 годин і відповідно скоротити зарплатню робітників на 40 – 50 %. 29 грудня царські драгуни і солдати розстріляли біля стін заводу робітничу демонстрацію. Загинули 18 осіб, багато інших дістали поранення.

37

На заклик страйкового комітету до Горлівки прибули робітники-дружинники з Авдіївки, Алчевська, Дебальцевого, Гришиного, Єнакієвого, Кадіївки, Харцизька, Ясинуватої – загалом зібралося близько 4 тисяч осіб, з них 600 – з вогнепальною зброєю. Керівники бойових дружин на нараді виробили план повстання. Вранці 30 грудня повсталі розпочали наступ на казарми, де були розквартировані царські війська. Після двогодинного бою дружинники оволоділи казармами, але на допомогу урядовим військам з Єнакієвого прибув загін російських козаків. Отримавши підкріплення, солдати розгромили повсталих. У сутичці загинули десятки робітників.

У грудні 1908 року справу учасників Горлівського збройного повстання розглядав у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) суд Одеського військового округу. Зі 131 підсудного він визнав винними 92, з яких 32 засудив до смертної кари. У вересні 1909 року було страчено 8 учасників повстання, а решті смертну кару замінили на безстрокову каторгу.

22 ГРУДНЯ 225 років тому, 22 грудня 1790 року, під час російсько-турецької

війни 1787 – 1792 років, російські війська під командуванням генерал-аншефа О.В. Суворова штурмом оволоділи фортецею Ізмаїл.

Ізмаїльська фортеця розташовувалася на лівому березі Кілійського гирла Дунаю між озерами Ялпуг і Катлабух (нині це територія Ізмаїльського району Одеської області). Стратегічне значення Ізмаїла було дуже велике: тут сходилися шляхи з Галацу, Хотина, Бендер та Кілії, це було найзручніше місце для вторгнення з півночі за Дунай в Добруджу. Напередодні російсько-турецької війни 1787 – 1792 років турки під керівництвом німецьких і французьких інженерів перетворили Ізмаїл на потужну фортецю з високим валом та широким ровом глибиною 6,4 – 10,7 м, місцями наповненим водою. На 11 бастіонах розташовувалося 260 гармат. Гарнізон Ізмаїла становив 35 тисяч чоловік під командуванням Айдозле Мехмет-паші. Частиною гарнізону командував брат кримського хана Каплан-Гірей. Згідно з фірманом (указом) султана Османської імперії Селіма ІІІ, у разі падіння Ізмаїла мав бути страчений кожен з його гарнізону, де б його не знайшли.

На думку російських воєначальників і дипломатів, взяття Ізмаїла мало сприяти успішному для Росії завершенню мирних переговорів з Туреччиною. Штурм Ізмаїла був здійснений за наказом головнокомандувача Південною

38

армією генерал-фельдмаршала Г.О. Потьомкіна. Вирішити це завдання не змогли ні Микола Рєпнін (1789 рік), ні Іван Гудович, ні сам Григорій Потьомкін (1790 рік), після чого операцію доручили Олександру Суворову.

О.В. Суворов блокував фортецю з суші і з боку Дунаю, протягом шести днів провів підготовку до штурму, в тому числі навчаючи війська штурмувати макети високих кріпосних стін Ізмаїла. 18 грудня він направив коменданту фортеці ультиматум з вимогою здатися не пізніше, ніж за добу. Ультиматум було відхилено, Мехмет-паша у відповідь заявив, що “швидше Дунай висохне і небо впаде на землю, ніж Ізмаїл буде взято”.

Протягом 20 – 21 грудня відбувся артилерійський обстріл фортеці, а 22 грудня о 5.30 ранку, ще до світанку, розпочався штурм. Атакуючі війська поділялися на три загони (крила) по три колони кожне. Загін генерал-майора Х. де Рібаса (9 тисяч осіб) атакував з боку ріки Дунай. Праве крило

39

під начальством генерал-поручника П.С. Потьомкіна (7,5 тисяч осіб) повинно було завдати удару по західній частині фортеці, ліве крило генерал-поручника О.М. Самойлова (12 тисяч осіб) – по східній. Кавалерійські резерви бригадира Вестфалена становили 2,5 тисячі осіб. Разом військо О.В. Суворова налічувало 31 тисячу осіб, тобто менше, ніж турецький гарнізон. Не дивно, що за словами самого О.В. Суворова, “на такий штурм можна було наважитися тільки раз у житті”.

З моря російські війська підтримувала Чорноморська козача флотилія Антона Головатого, яка знаходилася саме під жерлами турецьких гармат. З ранковою зорею десантом з острова Сулин флотилія А.А. Головатого першою розпочала штурм, вдарила на турецькі батареї і змусила їх замовкнути. На 8-у годину ранку козаки взяли турецькі редути й укріплення з боку Дунаю. Доки сухопутні війська О.В. Суворова штурмували стіни, козаки теж підійшли до фортеці й кинулися на неї.

Російські війська штурмують фортецю Ізмаїл

На світанку, коли стало зрозуміло, що вал захоплений, а турки відступають у внутрішню частину міста, російські колони з різних боків рушили до центру міста. Розпочався новий бій. Особливо запеклий опір тривав до 11-ї ранку. Майже кожен будинок доводилося брати з боєм. Для підтримки піхоти і забезпечення успіху О.В. Суворов наказав ввести до міста 20 легких гармат, аби картеччю очистити вулиці від турків. О 13-й годині, по суті, місто було захоплене. Однак турки завзято оборонялися в окремих його

40

районах до 16-ї години. Розлючені втратами російські війська влаштували у місті різанину, не шкодуючи мирного населення.

Під час штурму Ізмаїла турки зазнали величезних втрат – загинули понад 26 тисяч чоловік, 9 тисяч потрапили у полон, з них ще 2 тисячі померли від ран. Лише одній людині пощастило вирватися з оточеного міста. З російського боку загинули від 2 до 4 тисяч чоловік, від 3 до 6 тисяч дістали поранення. Свої життя віддали і 24 козацьких старшини і 388 козаків.

Завоювання Ізмаїла мало велике політичне значення. Воно вплинуло на подальший перебіг російсько-турецької війни, прискорило її завершення і підписання Ясського мирного договору, який підтвердив приєднання Криму до Російської імперії і встановив російсько-турецький кордон по Дністру. Однак за цією ж угодою Ізмаїл повернули до складу Османської імперії.

100 років тому, 22 грудня 1915

року, в селі Рожнівка (нині Ічнянського району Чернігівської області) народився Степан Андрійович Харченко – учасник конфлікту на річці Халхін-Гол і Другої світової війни, полковник авіації, Герой Радянського Союзу.

С.А. Харченко закінчив два курси Запорізького політехнічного технікуму. У Червоній Армії служив із 1935 року. У 1937 році закінчив Ворошиловград-ську військову авіаційну школу. Брав участь у боях з Японією на річці Халхін-Гол у 1939 році. На фронтах Другої світової війни з липня 1941 року.

Командир ланки 752-го дальньо-бомбардувального авіаційного полку 24-ї бомбардувальної авіаційної дивізії старший лейтенант С.А. Харченко до березня 1942 року здійснив 78 успіш-них бойових вильотів, з них 36 – вночі, на бомбардування стратегічних ні-мецьких об’єктів та військ. У повітряних боях його екіпаж збив 3 німецькі лі-таки. За 7 місяців війни під його командуванням було знищено 50 німецьких танків, 300 воєнних автомобілів з піхотою, до 10 залізничних ешелонів з жи-вою силою, на окуповані Німеччиною території скинуто 400 тисяч листівок.

41

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 червня 1942 року старшому лейтенанту С.А. Харченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордену Леніна та медалі “Золота Зірка”.

Всього за роки війни командир 1-ї ескадрильї, заступник командира 226-го Гвардійського бомбардувального Сталінградсько-Катовицького Червонопрапорного авіаполку С.А. Харченко здійснив близько 300 бойових вильотів, завдавши противникові значних втрат у живій силі та техніці.

Після закінчення війни С.А. Харченко продовжував військову службу в ВПС СРСР. 1948 року він закінчив офіцерську льотно-тактичну школу пілотів. Із 1961 року С.А. Харченко – полковник в запасі, а потім у відставці. Мешкав у місті Ніжин Чернігівської області. Працював на заводі “Ніжинсільмаш”. Помер 8 січня 1983 року, похований на Троїцькому кладовищі Ніжина.

100 років тому, 22 грудня 1915 року,

у селі Гарбузинка (нині смт. Арбузинка Ми-колаївської області) народився Іван Олексійович Торжинський – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

І.О. Торжинський закінчив сім класів школи та Копилівський зоотехнікум Київської області. Працював завідуючим складом. У 1937 році призваний до Червоної Армії і направлений на Далекий Схід у 12-й учбовий залізничний полк. Після проходження курсів, залишений на посаді старшини. Після невдалої спроби вступити до Сталінградського танкового училища працював у військовому комісаріаті. У листопаді 1941 році був зарахований до Сталінградського танкового училища, яке закінчив у 1942 році й отримав звання лейтенанта.

У грудні 1942 року І.О. Торжинський направлений командиром танкового взводу 84-го окремого танкового полку. Воював на Західному і Центральному фронтах, брав участь у битві на Курській дузі. В оборонних боях дістав поранення.

Після лікування у шпиталі призначений командиром танкової роти 84-го танкового полку 63-ї механізованої бригади 7-го механізованого корпусу

42

2-го Українського фронту. Брав участь у звільненні міста Знам’янка та в оточенні Кіровоградського угруповання ворога. Звільняв міста Новоукраїнка Кіровоградської області, Первомайськ Миколаївської області, Ананьїв і Котовськ Одеської області, форсував Дністер північніше міста Дубосари. Брав участь у бойових діях на території Румунії, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини.

Особливо капітан І.О. Торжинський відзначився 6 жовтня 1944 року в боях за місто Зідред (Угорщина). Попри перевагу ворога, увірвався на своєму танку в розташування противника і, вміло маневруючи, прицільним вогнем знищив 3 та підбив 1 танк противника. Після того, як машина І.О. Торжинського була підбита, продовжував вести вогонь, допоки танк не загорівся. Не зважаючи на отриману контузію, продовжив керувати боєм своєї роти.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року І.О. Торжинському було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У листопаді 1950 року І.О. Торжинський закінчив Ленінградську бронетанкову академію. Проходив службу в Групі радянських військ у Німеччині, потім в Одеському військовому окрузі. Вийшов у запас 1960 року у званні підполковника. Мешкав у місті Одеса. Працював головним механіком управління “Шляхремонтбуд”. Помер 2 серпня 2000 року. Похований на Північному цвинтарі Одеси.

23 ГРУДНЯ 145 років тому, 23 грудня 1870 року, у

Харківській губернії народився Олександр Петрович Ревішин – генеральний хорунжий Армії Української Народної Республіки і Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.

О.П. Ревішин отримав військову освіту у Петровському Полтавському кадетському корпусі, Миколаївському кавалерійському училищі, Микола-ївській академії Генерального штабу і Офіцерській кавалерійській школі (три останні заклади – у Санкт-

Петербурзі). Брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років.

43

У 1908 році у чині капітана прикомандирований до Тверського кавалерійського училища для викладання військових наук.

О.П. Ревішин – учасник Першої світової війни. Обіймав посади начальника штабу 1-ї Туркестанської козачої дивізії, 3-ї Донської козачої дивізії, 16-ї кавалерійської дивізії, 9-ї кавалерійської дивізії, 2-го кавалерійського корпусу, командира Кримського кінного полку. 1915 року був удостоєний Георгіївської зброї за участь у боях. Незадовго до більшовицького перевороту, 12 жовтня 1917 року, отримав чин генерал-майора.

Наприкінці 1917 року генерал-майор О.П. Ревішин командував 9-ю кавалерійською дивізією, яка була українізована і перейменована на 3-ю Сердюцьку кінну дивізію Армії УНР. За Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 році генеральний хорунжий О.П. Ревішин керував адміністративним управлінням канцелярії військового міністерства Української Держави, служив в Особливому корпусі гетьманської армії. У складі Особливого корпусу взяв участь у боях із військами Директорії за Київ під час антигетьманського повстання у листопаді – грудні 1918 року.

Після падіння Гетьманату і приходу до влади Директорії О.П. Ревішин виїхав до Одеси і приєднався до Білого руху. Командував Чеченською кінною дивізією у складі денікінських Збройних Сил на Півдні Росії та 3-ю кінною дивізією у складі врангелівської Російської армії, брав участь у боях проти більшовиків і махновців. 9 червня 1920 року захоплений в полон частинами Першої кінної армії С.М. Будьонного під Мелітополем. Подальша доля О.П. Ревішина невідома – вірогідно, він був розстріляний у полоні більшовиками у червні 1920 року.

24 ГРУДНЯ 95 років тому, 24 грудня 1920 року, у місті

Бердянськ (нині Запорізької області) народилася Євгенія Максимівна Руднєва – учасниця Другої світової війни, гвардії старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

Є.М. Руднєва закінчила середню школу і три курси механіко-математичного факультету

44

Московського державного університету імені М.В. Ломоносова. Подальше навчання перервала війна. У жовтні 1941 року Є.М. Руднєва вступила до Червоної Армії. Закінчила прискорений штурманський курс при авіаційній школі міста Енгельс Саратовської області. Від травня 1942 року – на фронтах Другої світової війни. Служила штурманом 46-го гвардійського нічного бомбардувального авіаційного полку – військової частини, укомплектованої винятково жінками. Воювала на Південному, Північно-Кавказькому і 4-му Українському фронтах.

За період бойових дій Є.М. Руднєва виконала на легкому літаку-біплані У-2 (По-2) 645 нічних бойових вильотів з бойовим нальотом 796 літако-годин. На ворожі позиції та вузли комунікацій скинула 79 тонн бомбового вантажу. За неповними даними викликала у стані ворога 73 вогнища пожеж і 90 вибухів, знищила 2 переправи, 1 залізничний ешелон, 2 зенітні точки, 1 прожектор, а також до взводу піхоти противника.

Є.М. Руднєва загинула в ніч на 9 квітня 1944 року, виконуючи бойове завдання зі знищення мотомеханізованих колон і живої сили ворога північніше Керчі. Її літак потрапив у промені прожекторів і був обстріляний вогнем зенітної артилерії з пункту Тархан. У результаті прямого попадання літак загорівся і, розвалюючись на частини, почав падати. Є.М. Руднєва була похована на Військовому меморіальному кладовищі у Керчі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1944 року гвардії старшому лейтенантові Є.М. Руднєвій було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Представлення до звання відбулося до її загибелі.

25 ГРУДНЯ 110 років тому, 25 грудня 1905 року, під час російської революції

1905 – 1907 років, у Києві виникла Шулявська робітнича республіка. 24 грудня 1905 року, на знак підтримки грудневого збройного

повстання в Москві, Рада робітничих депутатів Києва вирішила розпочати масовий страйк. Наступного дня, 25 грудня, припинили роботу усі великі підприємства міста. Опорна база бунтівних пролетарів розмістилася на робітничій Шулявці – місцевості Києва, де й раніше було небезпечно з’являтися жандармам. Вже через декілька годин після проголошення страйку тут було утворено район “революційного порядку” – озброєні

45

револьверами робітничі дружини патрулювали територію, втихомирюючи хуліганів та роззброюючи загони поліції.

Район Шулявки між машинобудівним заводом Ґретера і Криванека (нині завод “Більшовик”) та Київським політехнічним інститутом (КПІ) було проголошено “робітничою республікою”. Штаб повсталих розташувався у приміщенні 1-го корпусу КПІ, який було проголошено “столицею” республіки. Також тут містилася Рада робітничих депутатів, якій робітники надали повноваження єдиного органу влади у місті Києві. “Президентом” Шулявської республіки та головою Ради депутатів був обраний робітник заводу Ґретера і Криванека, соціал-демократ Федір Олексієв (Алексєєв). Повсталих робітників масово підтримали студенти та викладачі КПІ.

Вже 25 грудня 1905 року Рада робітничих депутатів оприлюднила маніфест про те, що громадяни Шулявської республіки виступають за скасування абсолютної монархії, за свободу зібрань та слова, соціальне визволення, амністію політичних в’язнів, розширення прав українського, польського, єврейського та інших народів Російської імперії, негайне припинення єврейських погромів. Повстанці також висунули низку соціальних вимог: організувати пенсійну касу, забезпечити сприятливі умови роботи, скасувати непомірні штрафи, покращити медичне обслуговування, організувати систему державного страхування.

Пам’ятник Шулявській республіці на території Національного технічного

університету України “Київський політехнічний інститут”

46

Тим часом київський, волинський і подільський генерал-губернатор В.О. Сухомлинов наказав стягнути з усього Києва до двох тисяч поліцейських, підтриманих військовими частинами, що оточили бунтівні квартали. У ніч на 29 грудня 1905 року Шулявську республіку було жорстоко розгромлено. Поліція обшукувала усі будинки та робітничі цехи, вилучала зброю. Тих, хто чинив опір негайно арештовували. “Президент” республіки Ф. Олексієв зумів утекти, але незабаром був заарештований у Саратові і ув’язнений. Після виходу на свободу він емігрував, а у 1920-х роках повернувся до Києва.

Шулявська республіка проіснувала лише 4 дні, однак стала найбільшим робітничим повстанням у Києві за часів Російської імперії.

100 років тому, 25 грудня 1915 року, у

Харкові народився Костянтин Артемович Ареф’єв – учасник Другої світової війни, командир партизанського загону “За Перемогу”, Герой Радянського Союзу.

К.А. Ареф’єв закінчив школу і залізничний технікум. У 1937 – 1940 роках служив у Червоній Армії, потім працював заступником начальника Київського залізничного вокзалу.

Після нападу Німеччини у 1941 році К.А. Ареф’єва залишили в тилу ворога для підпільної роботи. У 1941 – 1942 роках він

працював черговим по вокзалу на станції Білокоровичі (Олевський район Житомирської області). Займався організацією диверсійних груп і проводив агітаційну роботу серед словацьких солдатів, які охороняли станцію. У листопаді 1942 року привів у партизанський загін С.Ф. Малікова сімох словацьких солдатів з двома кулеметами і п’ятьма гвинтівками.

1 січня 1943 року за наказом командування Житомирського партизанського з’єднання група партизанів, до якої входив К.А. Ареф’єв, роззброїла охорону залізничної станції Білокоровичі, знищила станційне обладнання, захопила станковий кулемет, більше 10 гвинтівок, 100 ручних бомб, кілька тисяч патронів і прибула в партизанський загін “За Перемогу”. У лютому 1943 року К.А. Ареф’єв був призначений командиром цього загону, на чолі якого провів низку диверсій на залізниці Мозир – Житомир.

47

11 серпня 1943 року К.А. Ареф’єв з групою партизанів підірвав залізничний міст через річку Іршу і розгромив охорону станції Турчинка (Володарсько-Волинський район Житомирської області). У ніч з 17 на 18 серпня 1943 року партизанський загін під його командуванням розгромив гарнізон противника в містечку Ушомир (Коростенський район Житомирської області), де було знищено 213 солдатів і офіцерів противника, захоплені значні трофеї і запаси продовольства, боєприпасів, обмундирування та коней. У ніч на 1 вересня 1943 року партизани загону К.А. Ареф’єва підірвали залізничний міст через річку Жерев поблизу станції Ігнатпіль (Овруцький район Житомирської області). У результаті цих двох операцій головна залізниця на ділянці Овруч – Коростень була виведена з ладу на 17 днів, а на залізниці Житомир – Коростень – на 39 днів.

Загалом у боях проти німецьких окупантів та їхніх союзників партизанський загін під командуванням К.А. Ареф’єва пустив під укіс 25 ешелонів з живою силою противника, бойовою технікою і боєприпасами, підірвав 24 залізничні і шосейні мости, розгромив вісім ворожих гарнізонів. При цьому було знищено близько 1600 солдатів і офіцерів противника.

Наприкінці вересня 1943 року К.А. Ареф’єв був важко поранений. Його вивезли до шпиталю на територію, контрольовану радянськими військами. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 травня 1945 року К.А. Ареф’єву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після війни партизанський командир мешкав у Києві. Помер 8 березня 1948 року, похований на Байковому кладовищі.

90 років тому, 25 грудня 1925 року, у селі

Новгородка (нині смт. Кіровоградської області) народився Микола Тимофійович Невпряга – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

М.Т. Невпряга закінчив школу і ремісниче училище у місті Дніпродзержинськ Дніпро-петровської області. У 1941 – 1944 роках жив в умовах окупації, мобілізований до Червоної Армії у травні 1944 року. Спочатку потрапив у 131-у бригаду морської піхоти, згодом – до 1077-го стрілецького полку 316-ї стрілецької

48

Темрюцької Червонопрапорної дивізії 46-ї армії 2-го Українського фронту. Рядовий М.Т. Невпряга відзначився під час форсування річки Дунай.

У ніч з 4 на 5 грудня 1944 року він першим уплав (оскільки його човен був перекинутий вибухом) досяг правого берега Дунаю між населеними пунктами Печ і Мартонварош (Угорщина) й кинувся в атаку на ворожі позиції. Під час бою знищив обслугу станкового кулемета й 8 солдатів. Разом з іншими бійцями відбив 16 контратак противника, але втримав плацдарм.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року рядовому М.Т. Невпрязі було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни М.Т. Невпряга продовжив військову службу. Демобілізувався у 1951 році в званні “старшина”. Повернувся до Кривого Рогу, де працював завідувачем їдальнею, обирався членом Дніпропетровського обкому профспілки працівників торгівлі. Згодом переїхав до міста Новомосковська Дніпропетровської області, працював головним механіком ліспромгоспу, начальником автоколони. Нині М.Т. Невпряга мешкає у Новомосковську, очолює міську організацію ветеранів України.

27 ГРУДНЯ 110 років тому, 27 грудня 1905 року, у місті Харцизьк (нині Донецької

області) народився Степан Михайлович Ніколенко – учасник радянсько-фінської і Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу.

С.М. Ніколенко отримав неповну середню освіту і працював на Харцизькому машинобудівному заводі. Від 1927 року служив у Червоній Армії. Закінчив кавалерійську школу і Ленінградські бронетанкові курси.

Начальник штабу 95-го танкового батальйону 20-ї танкової бригади 7-ї армії Північно-Західного фронту старший лейтенант С.М. Ніколенко відзначився під час радянсько-фінської війни у боях в районі Хотинненського вузла лінії Маннергейма. Його танковий батальйон взяв участь у понад 30 боях без втрат матеріальної частини і особового складу. В боях за населений пункт Юккала С.М. Ніколенко забезпечив зв’язок між піхотою і артилерією, вперше використавши вказівні прапорці для управління танками, які не мали в той час радіозв’язку. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 квітня 1940 року С.М. Ніколенку було

49

присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після завершення радянсько-фінської війни С.М. Ніколенко вступив до Військової академії імені М.В. Фрунзе у Москві, однак не встиг її закінчити через початок війни з Німеччиною. С.М. Ніколенко став начальником розвідувального відділу 8-го танкового корпусу, отримав звання майора. 16 серпня 1942 року загинув у боях поблизу села Жулєбіно Гжатського (нині Гагарінського) району Смоленської області, похований в селі Карманово того ж району.

110 років тому, 27 грудня 1905 року, в селі

Калачеве (нині Березнегуватського району Мико-лаївської області) народився Микола Мироно-вич Чепурний – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

М.М. Чепурний закінчив семирічну школу, з 1927 року служив у Червоній Армії. 1935 року закінчив Одеське військове піхотне училище.

Командир батальйону 14-го мотострілець-кого полку 14-ї танкової дивізії Західного фронту старший лейтенант М.М. Чепурний особливо від-значився в липні 1941 року під час оборонних боїв на території Білорусі. На початку липня він разом з бійцями батальйону форсував ріку Чорногостиця і вибив німців із населеного пункту Чорногостя. У період з 12 по 24 липня 1941 року його батальйон звільнив села Ворони і Видра Вітебського району Вітебської області. За цей час комбат М.М. Чепурний був тричі поранений, але не залишив поля бою.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 серпня 1941 року старшому лейтенанту М.М. Чепурному було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1942 році М.М. Чепурний закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе. Командував стрілецьким полком, механізованою бригадою. Брав участь у Сталінградській битві. В бою 9 січня 1943 року отримав важке поранення в голову, тривалий час лікувався у шпиталі міста Ташкента. На завершальному етапі війни М.М. Чепурний обіймав посаду заступника командира 214-ї стрілецької дивізії на 1-му Українському фронті.

50

У повоєнні роки М.М. Чепурний продовжував військову службу. У 1947 році закінчив Курси удосконалення командного складу “Постріл”. У 1954 році полковник М.М. Чепурний вийшов у запас. Жив і працював у місті Бєльов Тульської області. Помер 19 вересня 1964 року.

100 років тому, 27 грудня 1915 року, у Харкові народився Валентин

Петрович Соколов – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

В.П. Соколов закінчив 7 класів школи, школу фабрично-заводського учнівства і робітничий факультет, працював на Харківському

паровозоремонтному заводі. 1936 року призваний до Червоної Армії. 1937 року закінчив Єйську військово-морську авіаційну школу, 1941 року – Вищу школу штурманів.

В.П. Соколов брав участь у приєднанні Західної України і Західної Білорусі до СРСР у вересні – жовтні 1939 року. До кінця Другої світової війни штурман ескадрильї 47-го гвардійського окремого розвідувального авіаційного полку 4-ї повітряної армії 2-го Білоруського фронту капітан В.П. Соколов здійснив 194 бойових вильоти на повітряну розвідку до глибокого тилу противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року В.П. Соколову було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни В.П. Соколов продовжив службу у Радянській Армії. У 1974 році вийшов у відставку у званні полковника. Мешкав у Москві. Помер 2 серпня 1991 року, похований на Троєкуровському кладовищі.

10 років тому, 27 грудня 2005 року, завершилося виведення

українського миротворчого контингенту з Республіки Ірак. Ця закордонна військова операція, яка тривала з 11 серпня 2003 року,

стала найбільш масштабною за всю історію незалежної України. В ній взяли участь 1690 військовослужбовців, у тому числі 14 жінок. 18 українських миротворців загинули і понад 40 отримали поранення. 13 квітня 2005 року Президент України В.А. Ющенко підписав Указ № 633/2005 “Про заходи

51

щодо виведення українського миротворчого контингенту з Республіки Ірак”, згідно з яким процес виведення мав завершитися до кінця 2005 року.

Відправлення додому українських миротворців

27 грудня 2005 року Ірак залишив останній український миротворчий підрозділ – 44 військовослужбовці і 8 одиниць техніки. Після цього в Іраку залишилися близько 50 українських військових радників і інструкторів, останні з яких повернулися на Батьківщину у грудні 2008 року.

28 ГРУДНЯ 130 років тому, 28 грудня 1885 року,

народився Федір Йосипович Селецький – український військовий діяч, член Української Центральної Ради і Українського генерального військового комітету.

Ф.Й. Селецький походив з родини учителя, закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. З початком Першої світової війни у 1914 році мобілізований до 67-го піхотного Тарутинського полку. Двічі поранений,

52

нагороджений Георгіївським хрестом IV ступеня. У 1915 році закінчив чотирьохмісячні курси Олексіївського військового училища. У 1916 році – командир взводу дивізійного обозу 17-ї піхотної дивізії.

Після початку Української революції, на І Всеукраїнському військовому з’їзді у травні – червні 1917 року обраний членом Українського генерального військового комітету – найвищої військової установи України на той період. Із березня 1918 року – секретар військового міністерства Української Народної Республіки, начальник воєнно-комісарського відділу Українського Генерального штабу. Із грудня 1918 року – начальник загальної управи військового міністерства УНР.

Ф.Й. Селецький героїчно загинув у бою з більшовиками 4 травня 1919 року під селом Розваж (нині Острозького району Рівненської області). Довічно занесений до списків Армії УНР.

100 років тому, 28 грудня 1915 року, в місті Авдіївка (нині Донецької

області) народився Лев Львович Шестаков – учасник громадянської війни в Іспанії і Другої світової війни, полковник авіації, Герой Радянського Союзу, один з найвідоміших командирів радянських військово-повітряних сил.

Л.Л. Шестаков закінчив шість класів початкової школи і школу фабрично-заводського учнівства при залізничному депо Авдіївка. Працював слюсарем-інстру-ментальником, вступив до Дніпропетровського інсти-туту інженерів залізничного транспорту і Дніпропетров-ського аероклубу. Відмінно закінчив Ворошиловград-ську військову авіаційну

школу пілотів, отримав призначення до 2-ї винищувальної авіаційної ескад-рильї 36-ї винищувальної авіаційної бригади Київського військового округу.

В середині 1937 року лейтенант Л.Л. Шестаков добровольцем вирушив до Іспанії, де взяв участь у громадянській війні на боці республіканців. Протягом півроку виконав від 100 до 150 бойових вильотів на винищувачах

53

І-16, за різними даними збив від 2 до 8 літаків іспанських націоналістів та їхніх союзників – німців. За бої під Сарагосою на Теруельському фронті і під Арагоном він був нагороджений орденами Леніна і Червоного Прапора.

Після повернення з Іспанії Л.Л. Шестаков служив помічником командира ескадрильї в Київському військовому окрузі, а потім – командиром окремої ескадрильї під Ростовом-на-Дону у складі Північно-Кавказького військового округу.

Л.Л. Шестаков брав участь у Другій світовій війні з перших днів нападу Німеччини та її союзників на СРСР. На посаді командира 69-го винищувального авіаційного полку у складі Окремої Приморської армії захищав Одесу, збив кілька літаків у повітряних боях і здійснював штурмування військ противника. Загалом за час оборони Одеси полк під командуванням Л.Л. Шестакова виконав 6600 бойових вильотів, провів 575 повітряних боїв, 3500 штурмувань, знищив 124 ворожих літаки.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 лютого 1942 року Л.Л. Шестакову було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1942 році Л.Л. Шестаков очолив 9-й гвардійський винищувальний авіаційний полк, з яким брав участь у боях під Харковом і на Сталінградському напрямку.

Влітку 1943 року Л.Л. Шестаков був призначений заступником командира 6-ї гвардійської винищувальної авіаційної дивізії, але довго на цій посаді не прослужив і прийняв командування 19-м винищувальним авіаційним полком, озброєним новими винищувачами Ла-5ФН. Це була перша авіаційна частина, спеціально призначена для здійснення “вільного полювання”. Вона була підпорядкована безпосередньо командувачу ВПС Червоної Армії (від початку 1944 року – 2-й повітряній армії 2-го Українського фронту).

Полковник Л.Л. Шестаков загинув у повітряному бою 13 березня 1944 року в районі села Давидківці (нині Хмельницького району Хмельницької області). За однією з версій, його літак збив стрілець німецького пікіруючого бомбардувальника Junkers 87, пілотованого одним із найкращих льотчиків люфтваффе Гансом-Ульріхом Руделем. За іншою – Л.Л. Шестаков загинув у бою з винищувачем Messerschmitt 109 німецького аса Ганса Даммерса, який також отримав смертельне поранення і за чотири дні помер у шпиталі Станіславова (нині Івано-Франківськ). Поховали Л.Л. Шестакова у братській могилі біля Вічного вогню у місті Проскурів (Хмельницький).

54

Загалом під час Другої світової війни Л.Л. Шестаков виконав від 400 до 600 бойових вильотів, взяв участь у приблизно 100 повітряних боях, 65 штурмуваннях. Збив, за різними даними, від 15 до 29 літаків противника особисто і від 8 до 45 – в групі.

95 років тому, 28 грудня 1920 року, у Москві було підписано договір

про військовий і господарський союз між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою.

Договір підписали голова Ради народних комісарів РСФРР Володимир Ленін, народний комісар закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін і голова Ради народних комісарів УСРР, народний комісар закордонних справ УСРР Християн Раковський (суміщав посади). Декларувалася незалежність і суверенність обох держав. Водночас, договір закріплював підпорядкування Радянській Росії ключових сфер життєдіяльності Радянської України. Об’єднувалися шість народних комісаріатів (міністерств): військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти й телеграфу, а також Вищі ради народного господарства. У підпорядкуванні народних комісаріатів Радянської України залишалися такі галузі державної діяльності, як юстиція, внутрішні справи, соціальне забезпечення, охорона здоров’я та освіта. У день підписання договір було затверджено 8-м Всеросійським з’їздом рад, а 2 березня 1921 року – 5-м Всеукраїнським з’їздом рад.

Договір про військовий і господарський союз став кроком на шляху до ліквідації формальної незалежності і суверенітету Радянської України і входження її до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), який було утворено 30 грудня 1922 року.

29 ГРУДНЯ 125 років тому, 29 грудня 1890 року, у Києві народився Євграф

Миколайович Крутень – учасник Першої світової війни, льотчик-ас, випробувач авіатехніки, тактик повітряного бою.

Є.М. Крутень походив зі спадкових дворян, був сином кадрового офіцера. 1908 року закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 1911-го – Костянтинівське артилерійське училище у Санкт-Петербурзі.

55

Військову службу розпочав у 4-й кінно-артилерійській батареї, 2-му кінно-гірському артилерійському дивізіоні. Від серпня 1913 року служив льотчиком-спостерігачем 3-ї авіаційної роти у Києві, згодом спостерігачем і коректувальником вогню артилерійської батареї з літака в 11-му авіаційному загоні під командуванням штабс-капітана П.М. Нестерова. Брав участь у маневрах Київського військового округу восени 1913 року. 9 вересня 1913 року на Сирецькому аеродромі в Києві став свідком того, як П.М. Нестеров вперше у світі виконав нову фігуру вищого пілотажу – “мертву петлю”.

1914 року Є.М. Крутень за рекомендацією П.М. Нестерова вступив на навчання до авіаційного відділу Офіцерської повітроплавальної школи у Гатчині під Санкт-Петербургом, яку закінчив за 1-м розрядом (із відзнакою). Під час навчання у Гатчині двічі виконав “мертву петлю”, взяв участь у перельоті Гатчина – Псков – Рига – Ревель (Таллінн) – Гатчина.

Після початку Першої світової війни Є.М. Крутень отримав диплом військового льотчика і був прикомандирований до 21-го корпусного авіаційного загону у складі 2-ї армії Північно-Західного фронту (від серпня 1915 року – Західний фронт). Від 7 червня 1915 року виконував обов’язки начальника 2-го армійського авіаційного загону, з 6 червня 1916 року командував 2-м авіаційним загоном винищувачів. Навесні 1916 року займався випробуванням і прийомкою нових аеропланів на заводі “Дукс” у Москві. За весь час кар’єри пілота літав на апаратах типу Farman XVI, Farman XX, Voisin, Nieuport XI, Nieuport XVII, Nieuport XXI та інших.

Від листопада 1916 до березня 1917 року Є.М. Крутень був відряджений до Франції з метою вивчення бойового досвіду союзників та опанування нових типів винищувачів. Здійснив низку бойових вильотів у районі міст Ам’єн і Нансі – на повітряну розвідку, штурмування німецьких позицій, “вільне полювання”. Був нагороджений французьким “Воєнним хрестом з пальмовою гілкою”, російською Георгіївською зброєю. Написав серію спеціальних брошур – “Настанова льотчику-винищувачу”, “Військова авіація у Франції”, “Повітряний бій”, “Кричущі потреби російської авіації”,

56

“Створення винищувальних груп в Росії” тощо – в яких розробив настанови щодо ведення повітряного бою, вдосконалення бойової підготовки льотчиків і технічного оснащення Повітряного флоту, виступив ініціатором впровадження бойових вильотів парою винищувачів, запропонував обмежити вплив зарубіжних інструкторів у російській авіації. Сам Є.М. Крутень у повітряних боях Першої світової війни на Східно- і Західноєвропейському театрах воєнних дій збив, за різними даними, від 5 до 20 німецьких і австрійських літаків.

Винищувач Nieuport XVII із зображенням голови давньоруського богатиря Іллі Муромця у шоломі, на якому воював і загинув Євграф Крутень

Після повернення з Франції, 1 травня 1917 року капітан Є.М. Крутень прийняв командування 2-ю бойовою авіаційною групою на Південно-Західному фронті, яка діяла у Східній Галичині, в районі Тернопіль – Радивилів. Трагічно загинув 19 червня 1917 року, повертаючись із бойового вильоту на свій аеродром поблизу села Плотича (нині Тернопільського району Тернопільської області). Під час заходу на посадку на висоті 20 – 30 метрів літак Є.М. Крутеня зірвався у штопор і розбився.

Спочатку уславленого повітряного аса поховали на території Видубицького монастиря у Києві. У листопаді 1973 року льотчик-випробувач, Герой Радянського Союзу О.М. Граціанський розшукав занедбану могилу Є.М. Крутеня і організував його перепоховання на Лук’янівському цвинтарі, поруч із могилою П.М. Нестерова. На кошти видатного авіаконструктора О.К. Антонова над могилою Є.М. Крутеня встановили гранітний пам’ятник із написом “Легендарный витязь неба”.

57

95 років тому, 29 грудня 1920 року, в селі Новоолександрівка (нині Приазовського району Запорізької області) народився Іван Прокопович Кузьменко – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радян-ського Союзу.

І.П. Кузьменко отримав середню освіту. У 1939 році закінчив два курси Бердянського учительського інституту. Працював учителем у Дніпровській не-повній середній школі Кам’янсько-Дні-провського району Запорізької області. 1939 року призваний до лав Червоної Ар-мії. У боях Другої світової війни брав участь з червня 1941 року. У 1943 році закінчив курси молодших лейтенантів. Воював на 1-му Білоруському фронті.

Старший лейтенант І.П. Кузьменко відзначився в Берлінській операції. Перебуваючи в бойових порядках піхоти, вміло корегував вогонь батареї, знищуючи вогневі точки противника, сприяв захопленню низки населених пунктів на захід від Берліна. 25 квітня 1945 року вогнем гармат підтримував стрілецький підрозділ в бою на підступах до міста Потсдам. Першим з розрахунками гармат подолав канал, чим забезпечив переправу стрілецької роти через водну перешкоду. 5 травня 1945 року разом з піхотою форсував річку Хафель в районі населеного пункту Баніц за чотири кілометри на південний схід від німецького міста Премніц. І.П. Кузьменко відбив вісім контратак танків і піхоти ворога, утримуючи захоплений плацдарм до підходу підкріплення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року І.П. Кузьменку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після закінчення війни І.П. Кузьменко продовжував службу в армії. У 1949 році закінчив військово-артилерійську школу. Від 1960 року підполковник І.П. Кузьменко – в запасі. Працював старшим інспектором відділу кадрів БМУ-1 тресту “Київ-електромонтаж”. Жив у Києві. Помер 9 березня 2006 року, похований у Києві на Міському кладовищі “Берківці”.

58

95 років тому, 29 грудня 1920 року, в селі Катеринопіль (нині смт. Черкаської області) народився Василь Семенович Олейников – учасник Другої світової війни, гвардії лейтенант, Герой Радянського Союзу.

В.С. Олейников закінчив школу фабрично-заводського учнівства і аероклуб. Працював мотористом на катері “Більшовик” Єнісейського річкового пароплавства. У 1940 році призваний до Червоної Армії. Наступного року закінчив Свердловську військову авіаційну школу пілотів, а через рік – Енгельську військову авіаційну школу пілотів.

До кінця Другої світової війни гвардії лейтенант В.С. Олейников командував ланкою 143-го гвардійського штурмового авіаційного полку 8-ї гвардійської штурмової авіаційної дивізії 1-го гвардійського штурмового авіаційного корпусу 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту. Виконав 103 бойових вильоти, знищив 25 танків, 97 автомашин, 1 потяг з пальним, 5 зенітних точок, 6 артилерійських і мінометних батарей, 21 підводу з вантажами і амуніцією, до 350 солдатів і офіцерів противника. В одному з бойових вильотів отримав поранення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року В.С. Олейникову було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

17 вересня 1946 року В.С. Олейников загинув в авіакатастрофі в Австрії під час тренувального польоту при переучуванні на літаки нового зразка. Похований на Центральному кладовищі Відня.

31 ГРУДНЯ 110 років тому, 31 грудня 1905 року, під час російської революції

1905 – 1907 років, у селі Сорочинці (нині Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) розпочалося селянське повстання, що увійшло в історію під назвою “Сорочинська трагедія”.

Безпосереднім приводом до повстання став арешт у Сорочинцях 30 грудня 1905 року члена місцевої селянської спілки Г.А. Безвіконного.

59

31 грудня селяни зібралися на мітинг, вивісили червоні прапори із написом “Земля і воля”, роззброїли поліцію, вимагали звільнення заарештованого. Активну участь у виступі взяли сільськогосподарські робітники, дрібні крамарі, робітники місцевих напівремісничих підприємств. Було обрано селянський комітет, який очолив повстання. Висувалися політичні, соціальні й національно-культурні вимоги: скликати Установчі збори, сформувати відповідальний перед народом уряд, запровадити свободу слова, зборів, спілок, страйків, преси, забезпечити недоторканність особи, передати безкоштовно поміщицькі, удільні й монастирські землі до рук безземельних і малоземельних селян, скасувати кругову поруку між селянами, запровадити прогресивний прибутковий податок, відокремити школу від церкви, надати школам широку автономію і викладати в них українською мовою.

Г. Горєлов “Розгром поміщицької садиби. 1905 рік”

1 січня 1906 року в село прибув каральний загін – 82 рядові, 3 офіцери і помічник повітового справника М.П. Барабаш. Їх зустріли 5 – 6 тисяч селян, озброєних вилами і косами. Під час збройної сутички було вбито М.П. Барабаша і поранено двох російських козаків. Втрати селян становили, за різними даними, від 63 до 125 осіб загиблими і пораненими.

3 січня 1906 року до Сорочинців прибув новий каральний загін – дві сотні оренбурзьких козаків із двома гарматами під керівництвом статського радника Полтавського губернського правління Ф.В. Філонова. Селян

60

жорстоко катували, пограбували їхні оселі, влаштували єврейський погром і заарештували “призвідців” повстання.

І. Шульга “Розправа над селянами у Великих Сорочинцях”

“Сорочинська трагедія” набула всеросійського розголосу. Відомий письменник В.Г. Короленко, який мешкав неподалік Сорочинців, написав “Відкритий лист статському раднику Філонову”, затаврувавши того як карного злочинця. Цей лист опублікували провінційні і центральні газети, уривки з нього з’явилися у закордонній пресі. 31 січня 1906 року соціаліст-революціонер Д.Л. Кирилов застрелив Ф.В. Філонова на вулиці.

Розслідування “Сорочинської трагедії” тривало довго, суд ухвалив відносно м’який присуд: 8 учасників повстання були засуджені до перебування в арештантських ротах на терміни від 6 місяців до 1,5 року.

90 років тому, 31 грудня 1925 року, у Києві народився Павло

Андрійович Головко – учасник Другої світової війни, старшина, Герой Радянського Союзу.

П.А. Головко походив з родини робітника. У травні 1942 року призваний до Червоної Армії, і вже з липня того ж року брав участь у боях Другої світової війни.

61

13 березня 1944 року автоматник 529-го стрілецького полку 163-ї стрі-лецької дивізії 40-ї армії 2-го Українсь-кого фронту рядовий П.А. Головко у складі групи автоматників одним з пер-ших переправився через Південний Буг біля села Ладижина (нині місто Вінниць-кої області). На правому березі група від-била кілька контратак противника і забез-печила переправу інших підрозділів полку.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року П.А. Головку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1946 році старшина П.А. Головко демобілізувався. Жив і працював у Києві. Помер 30 липня 1961 року, похований на Лісовому кладовищі.

62

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

ГРУДЕНЬ 2015