МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИНАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙУКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ

КАЛЕНДАРКАЛЕНДАР

СІЧЕНЬ 2015

Київ-2015

Український військово-історичний календар. Січень 2015 / За ред.Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 40 с.

Український військово-історичний календар розроблено з метоюпоширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшануванняукраїнських вояків. Календар містить інформацію про події військової історіїУкраїни, видатних українських військових діячів різних часів, нашихсучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарнихпроблем Збройних Сил України, 2015.

С І Ч Е Н ЬС І Ч Е Н Ь

2

Державні свята:1 – Новий рік7 – Різдво Христове

1 СІЧНЯ1

125 років тому, 1 січня 1890 року, у селі Товсте Скалатськогоповіту (Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорщина)народився Іван Фостаківський – сотник, льотчик УкраїнськоїГалицької армії.

У 1909 році закінчив Тернопільську гімназію,згодом навчався у Торговельно-експортній академіїу Відні. Протягом 1912 –1913 років перебував навійськовій службі у фортечній артилерії фортеціКатаро (Південна Далмація). Напередодні Першоїсвітової війни працював у банківський сфері, бувлюстратором крайового патронату фінансовоїспілки “Райфайзен”. Під час війни служив угірській та польовій артилерії.

12 грудня 1918 року вступив до Летунського (авіаційного)відділу Української Галицької армії, у званні поручика служивльотчиком-дозорцем. 5 лютого 1919 року був тяжко поранений відвибуху авіаційної бомби під час проведення практичного заняття.Тривалий час перебував на лікуванні. У травні 1919 року повернувся доЛетунського відділу. 31 липня того ж року отримав звання сотника УГА.Навесні 1920 року демобілізувався й повернувся у рідне село.

Під час Другої світової війни працював директором відділуРевізійного союзу українських кооперативів у Кракові. Пізнішеемігрував до США. Помер 26 грудня 1964 року у м. Готдейл,штат Массачусетс. Залишив ґрунтовну книгу спогадів проавіацію Української Галицької Армії.

125 років тому, 1 січня 1890 року, у селі Костомлоти Більськогоповіту Седлецької губернії (Підляшшя) народився Василь Дмитріюк –військовий лікар та суспільний діяч української еміграції.

В. Дмитріюк закінчив духовне училище та духовну семінарію уХолмі. Диплом лікаря здобув на медичному факультеті Варшавськогоуніверситету. Під час навчання належав до Українського студентськогогуртка. У роки Першої світової війни був лікарем в російській армії.1 Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стильвстановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

3

Після Лютневої революції 1917 року, перебуваючи в районі Тернополябрав участь в українізації військових частин російської армії.

У червні 1917 року він був делегатом другогоЗагальноукраїнського військового з’їзду в Києві іпід керівництвом Симона Петлюри працював вРедакційній комісії. Під час першої українсько-більшовицької війни наприкінці 1917 – на початку1918 років був штабним лікарем ГайдамацькогоКоша Слобідської України, створеного налівобережній Україні. Це військове формуваннявідіграло вирішальну роль у боях за Київ і ліквідаціїбільшовицького повстання, центром якого був завод

“Арсенал”. За згодою Симона Петлюри виїхав до Брест-Литовська, якуповноважений міністерства здоров’я УНР був організаторомГуберніальної медично-суспільної служби Холмщини і Підляшшя. Угрудні 1918 року – курінний лікар Кобринського куреня.

В подальшому мешкав у Польщі, був депутатом сойму. Один зініціаторів створення Українського комітету Підляшшя у 1939 році.Голова Українського допомогового комітету в Тересполі (СхіднаПольща). Напередодні і під час Другої світової війни – в’язеньпольських і німецьких концтаборів. Після війни емігрував до США.Активний член Українського Лікарського Товариства ПівнічноїАмерики. Помер 11 листопада 1973 року у м. Баффало, штат Нью-Йорк. Автор спогадів і посібника з лікування поранених.

120 років тому, 1 січня 1895 року, у селі ТростянчикГайсинського повіту Подільської губернії (нині Тростянецькогорайону Вінницької області) народився Гнат Павлович Западнюк,автор однієї з найвідоміших стрілецьких пісень “То не грімзагримів”.

У складі російської армії Г.П. Западнюк брав участь у Першійсвітовій війні, зокрема в боях на річці Золота Липа. Після революціїстав до лав армії УНР, був учасником Першого Зимового походу 1919 –1920 років, за що нагороджений Залізним хрестом. Під час Другоїсвітової війни служив токсикологом у Червоній армії. У 1952 роцізахистив докторську дисертацію в галузі ветеринарних наук. Автор 170наукових праць. Помер 29 грудня 1979 року, похований у рідному селі.

95 років тому, 1 січня 1920 року, народивсяОлександр Сергійович Лютий – старшийматрос, радист, Герой Радянського Союзу.

У 1940 році Полтавським РВК призваний нафлот. Служив на Чорноморському флоті, де його і

4

застала війна. У жовтні 1943 року призначений у 384-й окремийбатальйон морської піхоти Чорноморського флоту на посаду радиставзводу зв'язку. Брав участь в десантній операції в районі Осипенко(Бердянськ), потім – у боях на Кінбурнській косі, відвоюванні селищБогоявленське і Широка Балка Херсонської області.

У ніч на 26 березня 1944 року у складі десантного загону, щоскладався з моряків-добровольців, очолюваного старшимлейтенантом Ольшанським, висадився в тил противника в районісела Ковалівка, звідки був здійснений марш-кидок у порт Миколаєва.Зайнявши декілька будівель порту і пристосувавши їх до оборони,загін дві доби до підходу своїх військ вів бій, відбивши вісімнадцятьзапеклих атак противника. 27 березня 1944 року старший матросО.С. Лютий загинув у бою. Похований у братській могилі в містіМиколаїв (сквер 68-ми десантників). Указом Президії ВерховноїРади СРСР від 20 квітня 1945 року Лютому Олександру Сергійовичуприсвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). ІменемОлександра Лютого у 1950-х роках була названа одна з вулицьу Київському районі Полтави.

75 років тому, з 1 по 7 січня 1940 року, під час радянсько-фінської (“Зимової”) війни 1939 – 1940 років, відбулася битва наРаатській дорозі (Північно-Східна Фінляндія).

З радянського боку у битві брала участь 44-а КиївськаЧервонопрапорна стрілецька дивізія імені М.О. Щорса, приблизно70 % особового складу якої становили червоноармійці запасу,мобілізовані з території України. Станом на 1 січня 1940 рокуособовий склад 44-ї дивізії налічував 14003 особи, які мали наозброєнні 9906 гвинтівок, 2494 револьвери, 396 кулеметів, 132станкових кулеметів тощо.

Протягом тижня запеклих боїв фінським військам вдалосяблокувати, розітнути на частини і розсіяти радянське з’єднання. 44-адивізія втратила 33,9 % особового складу – 4756 осіб, у тому числі1001 убитими, 1430 пораненими, 82 обмороженими (морози сягалидо - 40°С), 2243 зниклими безвісти, переважна більшість з якихпотрапила до полону. За фінськими даними, втрати були щебільшими – кількість лише загиблих сягала від 7000 до 9000 осіб.

За часів СРСР влада ретельно приховувала інформацію про цювоєнну трагедію. Широка громадськість дізналася про неї тількинаприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Навесні 1998 року намісці битви встановлено пам’ятник загиблим солдатам-українцям.

5

2 СІЧНЯ

110 років тому, 2 січня 1905 року, під час російсько-японськоївійни 1904 – 1905 років, після п’ятимісячної облоги капітулювавгарнізон фортеці Порт-Артур (нині район Люйшунькоу наузбережжі Жовтого моря, Китайська Народна Республіка).

Серед російських військових, які захищали фортецю, було чималовихідців з України. Найбільш відомий з них – генерал РоманСидорович Кондратенко, який керував сухопутною обороною ізагинув у бою. Падіння Порт-Артура означало для Російської імперіївтрату головної бази військового флоту на Тихому океані і значноюмірою спричинило поразку у війні з Японією.

7 СІЧНЯ

105 років тому, 7 січня 1910 року, у Києві народився ГлібЄвгенович Лозино-Лозинський – конструктор авіаційних ікосмічних двигунів, літаків-винищувачів і багаторазовихкосмічних систем.

Походив із дворянської родини, яка тривалийчас мешкала в Кременчуці. Тут Гліб закінчивтрудову школу (пішов одразу в 7-й клас), упрофесійно-технічній школі отримав фах слюсаря.У 1926 році поступив у Харківський механіко-машинобудівний інститут, який успішно закінчив1930 року (кваліфікація “інженер-механік” заспеціальністю “Паротехніка”). За розподіломпотрапив на Харківський турбогенераторний завод. У

1932 році перейшов на роботу в Харківський авіаційнийінститут інженером науково-випробовувальної станції. 1939 рокупереведений до Центрального котельно-турбінного інституту(ЦКТІ, Ленінград). Разом з А.М. Люлькою розробляв проектавіаційної силової установки з поршневим двигуном і форсажноюкамерою.

На початку 1941 року Г.Є. Лозино-Лозинський повернувсядо Києва, але вже у серпні через наступ німецьких військ бувевакуйований до Куйбишева. У березні 1942 року прийнятий до

6

конструкторського бюро А. Мікояна, брав участь в організаціїсерійного виробництва родини літаків “МіГ”. Згодом разом із КБА. Мікояна переїхав до Москви.

По-справжньому талант Г.Є. Лозино-Лозинського як організатората конструктора розкрився під час створення авіаційно-космічноїсистеми “Спіраль”, яка мала бути радянською відповіддю на створенняв США ракетоплана “Х-15”. Багаторазова авіаційно-космічна система(АКС) “Спіраль” складалася з орбітального пілотованого літака зракетним прискорювачем та гіперзвукового літака-розгонника. Запускорбітального ступеня повинен був відбуватися на висоті 24–30 км нашвидкості, що в 6 разів перевищує швидкість звуку. Після успішногопольоту американського багаторазового корабля “Спейс Шаттл” (1972)проект “Спіраль” був зупинений.3 квітня 1975 року за видатні заслуги у створенні та виробництві

нової техніки Г.Є. Лозино-Лозинськомуприсвоєно звання Героя СоціалістичноїПраці з врученням ордена Леніна іЗолотої медалі “Серп і молот”.

1976 року Г.Є. Лозино-Лозинськийочолив Науково-виробниче об’єднання“Молнія”, якому доручили розробкубагаторазового орбітального корабля“Буран”, як відповідника “Шаттлу”.15 листопада 1988 року радянський “Буран”здійснив свій перший і останнійкосмічний політ. Через фінансові та іншіпроблеми СРСР скоротив свої космічніпрограми, у тому числі й цю.

Гліб Євгенович Лозино-Лозинськийпомер 28 листопада 2001 року в Москві.На його честь названо астероїд 17358

Лозино-Лозинський.95 років тому, 7 січня 1920 року, в Катеринославі

(Дніпропетровську) народився Віктор Трохимович Агієнко –учасник Другої світової війни, лейтенант, Герой РадянськогоСоюзу.

В.Т. Агієнко з 1940 року служив у Червонійармії. Від 1941 року на фронті. У жовтні 1943 рокукомандир роти 586-го окремого танковогобатальйону (219-а танкова бригада, 1-й

7

Старт орбітальногокорабля “Буран”

механізований корпус, 69-а армія, Степовий фронт) лейтенантАгієнко одним з перших в батальйоні форсував Дніпро південнішеКременчука і разом з ротою утримував плацдарм на правому березі.При підході до позицій рота виявила десять німецьких танків іланцюги ворожих автоматників. Використовуючи фактор раптовості,рота Агієнка атакувала гітлерівців і знищила всі танки противника,не втративши жодного свого. Незабаром рота вступила в бій у районівисоти 177,0 в районі села Бородаївка (Верхньодніпровський районДніпропетровської області). Не чекаючи на появу тут радянськихтанків, німці відступили. У той же день рота знищила протитанковубатарею противника. 3 жовтня 1943 рота лейтенанта Агієнкавитримала нерівний бій з німецькими танками і самохідками.Радянські танкісти знищили чотири самохідки, але і самі втратиличотири машини. Лейтенант Агієнко був поранений, але не залишивполя бою.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 грудня 1943 рокулейтенанту Агієнку Віктору Трохимовичу присвоєно звання ГерояРадянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “ЗолотаЗірка”. Після війни В.Т. Агієнко працював слюсарем на заводіелектротехнічного обладнання. Мешкав у Дніпропетровську, де йпомер 11 вересня 1997 року.

95 років тому, 7 січня 1920 року, у селі Злинка (нині уМаловисківському районі Кіровоградської області) народивсяСтепан Іванович Науменко – перший радянський льотчик-ас нареактивному винищувачі, учасник Другої світової і Корейськоївоєн, полковник, Герой Радянського Союзу.

С.І. Науменко був призваний на військову службу в 1937 році.Закінчив Ленінградське військове авіаційно-технічне училище. Ускладі 615-го нічного винищувального авіаполку брав участь у боях

Другої світової війни з грудня 1941 по квітень1942 року. Після війни залишився служити і взявучасть у Корейській війні 1950 – 1953 років. Літавна реактивному винищувачі МіГ-15. 4 грудня 1950року Науменко збив два американськихвинищувачі F-80. 6 грудня шість МіГ-15 підкомандуванням Науменка збили три з п’ятистратегічних бомбардувальники B-29. Один літакзаписав на свій рахунок Науменко. 24 грудня

8

ланка під командуванням Науменка здобула перемогу надамериканцями. На рахунку командира ланки два збитих винищувачіF-86. Так він став першим реактивним асом в історії СРСР.

До середини лютого 1951 року на бойовому рахунку Науменказначилося близько 70 бойових вильотів, 10 повітряних боїв і11 збитих літаків противника – 5 особисто (B-29, два F-80 і два F-86)та 6 у складі групи, ще одна заявлена ним перемога не булазарахована.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 травня 1951 рокумайору Науменку Степану Івановичу присвоєно звання ГерояРадянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після Корейської війни Науменко продовжив службу. Відвересня 1959 року командував 234-м винищувальним авіаполком. У1961 році пішов у відставку у званні полковника. Закінчивпедагогічний інститут. Жив у місті Подольськ Московської області.Працював у середній школі № 23 заступником директора, викладавфізику. Помер 20 листопада 2004 року.

8 СІЧНЯ

40 років тому, 8 січня 1975 року, на Сумщині народивсяВасиль Володимирович Спасьонов, підполковник Збройних СилУкраїни.

В.В. Спасьонов служив начальником протиповітряної оборонивійськової частини А2331 51-ї окремої гвардійської механізованоїбригади. Брав участь в антитерористичній операції на територіїДонецької і Луганської областей. Героїчно загинув у бою завизволення міста Лисичанська 23 липня 2014 року. Похований у селіЖитані Володимир-Волинського району Волинської області.

9 СІЧНЯ

140 років тому, 9 січня 1875 року, в селі Купновичі наСамбірщині народився Степан Теодорович Томашівський –

видатний історик, публіцист і політик. У 1898 – 1899 роках служив в австро-

угорському війську, а за часів Першої світовоївійни, у 1914 – 1918 роках, був членом БойовоїУправи Українських Січових Стрільців.Найбільше С.Т. Томашівський уславився як

9

дослідник історії української козаччини і учень М.С. Грушевського, атакож як дипломат на службі Західно Української НародноїРеспубліки у Парижі і Лондоні.

10 СІЧНЯ

140 років тому, 10 січня 1875 року, у станиці КримськійТаманського відділу Кубанського козацького війська народивсяКостянтин Якович Здобудь-Воля (справжнє прізвище Блоха) –український військовий діяч і повстанський отаман.

Він закінчив Чугуївське юнкерське училище, під час Першоїсвітової війни командував батальйоном 25-го стрілецького полкуармії Російської імперії. Із 1915 до 1918 року перебував у німецькомутаборі для полонених в Зальцведелі. Організатор українського руху втаборах для військовополонених. Після підписання 9 лютого 1918 р.Брест-Литовського мирного договору німецьке командуваннядозволило створити з військовополонених українську дивізію танаправити її в Україну. К.Я. Блоха був організатором та командиром2-го полку 1-ї Синьої дивізії. Місцем дислокації полку буловолинське село Голоби неподалік Ковеля. У травні 1918 рокуК.Я. Блоха став на військову службу Українській Державі ГетьманаПавла Скоропадського. У званні полковника його було призначенокомандиром Окремого Чорноморського коша, дислокованого уБердичеві.

У 1919 році К.Я. Блоха перебрався до Галичини, де бувзатриманий польською поліцією і відправлений до табору дляінтернованих у Домб’є біля Кракова. У ньому перебувало понад10 тисяч інтернованих вояків армій Західно-Української НародноїРеспубліки і УНР. Згодом К.Я. Блоха служив в сформованомуполяками підрозділі Української Галицької армії.

У листопаді 1919 року його військова частина перейшла на бікгенерала Денікіна, а згодом опинилася у складі Червоної армії. Напочатку лютого 1920 року К.Я. Блоха (взяв собі псевдонім Здобудь-Воля) командував “бригадою Галицьких військ”. Ця бригадапідпорядковувалася червоному начдиву Осадчому. Потім “Галицькубригаду” очолив Віктор Сокира-Яхонтов, а Здобудь-Воля ставначальником її штабу. Здобудь-Воля пропонував голові урядуРадянської України Х. Раковському створити українську національнуармію і направити її проти поляків та Симона Петлюри, якого вінвважав відповідальним за знищення Української армії в 1917 році.

1

Х. Раковський згодом командирував його “для праці в народнійосвіті”.

На початку 1921 року Здобудь-Воля влаштувався на посадуінструктора з позашкільної освіти в Миколаївському повіті. У зв’язкуз розчаруванням політикою більшовиків щодо України, почавцікавитись національним повстанським рухом. На початку вересня1921 року зустрівся з отаманом Іллєю Івановим. Після того, як напочатку 1922 року отамана вистежили та вбили чекісти,повстанський загін очолив Платон Черненко (отаман Чорний Ворон),а Здобудь-Воля став начальником штабу цього загону. Він проводиворганізаційну роботу серед населення Холодноярської республіки,налагодив зв’язки із Головним Отаманом Холодного Яру ГерасимомНестеренком-Орлом.

29 вересня 1922 року чекісти, на інспірованому “з’їзді отаманів”у Звенигородці, заарештували Здобудь-Волю разом з багатьмадіячами Холодного Яру та Чорного Лісу. 2 лютого 1923 року йогозасудили до страти.

9 лютого Здобудь-Воля разом з іншими 38 повстанськимиотаманами та іншими провідними українськими військовими діячами,що утримувалися в Лук’янівській в’язниці Києва, підняв повстання ізагинув у бою з чекістами.

40 років тому, 11 січня 1975 року, у місті Слов’янськ Донецькоїобласті народився Ігор Іванович Грішин, капітан Збройних СилУкраїни, бортовий авіаційний технік вертолітної ланки 16-їокремої бригади армійської авіації Збройних Сил України.

Коли почалася антитерористична операція, Ігор Грішин – офіцерзапасу, за власним бажанням приїхав до військової частини, абипоновитися на службі. 2 травня 2014 року під час виконаннязавдання з повітряного патрулювання у районі Слов’янськапереносними зенітними ракетними комплексами бойовиками булозбито два вертольоти Мі-24 Збройних Сил України. П’ятероофіцерів, серед них і Ігор Грішин, загинули, один отримавпоранення. Указом Президента України П.О. Порошенка № 543/2014від 20 червня 2014 року, “за особисту мужність і героїзм, виявлені узахисті державного суверенітету та територіальної цілісностіУкраїни, вірність військовій присязі та незламність духу”, І. Грішиннагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня(посмертно).

1

12 СІЧНЯ

95 років тому, 12 січня 1920 року, в селіГальчинці (нині Теофіпольського району

Хмельницької області) народився Петро Ксенофонтович Баюк –учасник Другої світової війни, капітан, Герой РадянськогоСоюзу.

П.К. Баюк закінчив середню школу, працювавголовою сільради. У Червоній армії з 1940 року.У 1941 році закінчив Тамбовське військове піхотнеучилище. На фронті з квітня 1942 року. Воювавв морській піхоті, потім командував батальйоном229-го стрілецького полку (8-ма стрілецька дивізія13-ї армії, Центральний фронт). Батальйон під йогокомандуванням 22 вересня 1943 року одним зперших в дивізії форсував Дніпро біля села Верхні

Жари (Брагінський район Гомельської області, Білорусь).Відбиваючи контратаки, закріпився на плацдармі і забезпечивпереправу головних сил полку. Розширюючи плацдарм іпробиваючись через болота, успішно форсував річку Прип’ять напівдень від села Кошівка (Чорнобильський район Київськоїобласті, Україна) та стрімкою атакою оволодів селом. Загинув убою 5 жовтня 1943 року.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 рокукапітану Баюку Петру Ксенофонтовичу присвоєно звання ГерояРадянського Союзу (посмертно). Похований у місті ЧорнобильКиївської області, де його ім’ям названо вулицю. Біля рідного селаГальчинці встановлено бюст Героя.

70 років тому, 12 січня 1945 року, розпочалася Вісло-Одерськастратегічна наступальна операція військ 1-го Українського і 1-гоБілоруського фронтів, проведена за підтримки військ лівогокрила 2-го Білоруського і правого крила 4-го Українського фронтів.Метою операції було розгромити німецьку групу армій “А”,завершити звільнення Польщі від німецької окупації та створитисприятливі умови для завдання вирішального удару на Берлін.

Операція мала стрімкий характер – протягом 20 діб радянськівійська просувалися на відстань від 20 до 30 км в день. За цей часвони подолали сім укріплених рубежів противника і дві великі водніперешкоди. Під час операції від німецьких військ була визволена

1

територія Польщі на захід від Вісли і захоплений плацдарм на лівомуберезі Одеру, використаний згодом для наступу на Берлін. Операціятривала до 3 лютого 1945 року. Було повністю розгромлено 35дивізій противника, ще 25 дивізій втратили від 50 до 70 % особовогоскладу, було взято у полон близько 150 тисяч німецьких солдатів іофіцерів. Радянські війська вирівняли фронт і вийшли на далекіпідступи до Берліна. Значні сили противника опинилися в котлахв Познані та Бреслау. Почалося відродження польської державності,однак в умовах радянського тоталітарного диктату.

В рамках Вісло-Одерської операції 1-й Український фронт із 12січня по 3 лютого 1945 року провів Сандомирсько-Сілезькунаступальну операцію. Її метою були розгром Кельце-Радомськогоугруповання противника і звільнення південної частини Польщі,вихід на Одер, захоплення плацдарму на його лівому березі істворення вигідних умови для проведення операцій на берлінськомуі дрезденському напрямках. В результаті були розгромлені 4-татанкова і основні сили 17-ї польової німецьких армій.

Водночас розпочалася Західно-Карпатська стратегічнанаступальна операція військ 4-го Українського фронту і правогокрила 2-го Українського фронту. Її метою був розгром угрупуваннянімецьких військ, що оборонялися в Західних Карпатах (1-їтанкової, 8-ї, частини сил 17-ї німецьких, а також 1-ї угорської армії),подолання силами 4-го Українського фронту Західних Карпат і вихідна підступи до Моравсько-Остравського промислового району.

В результаті Західно-Карпатської операції до 18 лютого 1945 рокувійська 4-го і 2-го Українських фронтів звільнили більшу частинутериторії Словаччини та південні райони Польщі. Вийшовши в районверхньої течії Вісли, війська 4-го Українського фронту сприялирозгрому угрупування противника в Сілезії військами 1-гоУкраїнського фронту. Були створені умови для подальшого наступу зметою оволодіння Моравсько-Остравським промисловим районом.

Радянські війська розгромили 17 ворожих дивізій і 1 бригаду.Противник втратив велику кількість солдатів і офіцерів, біля 2300гармат та мінометів, 320 танків і штурмових гармат, 65 літаків таіншу бойову техніку. За бойові відзнаки 149 частин і з'єднаньфронтів нагороджено орденами; 42 з’єднанням і частинам присвоєніпочесні найменування “Кошицькі”, “Прешовські”, “Горліцькі”,“Попрадські”, “Ясловські”.

13 СІЧНЯ

1

140 років тому, 13 січня 1875 року, народився ОлексійКасіянович Кірієнко, полковник армії УНР.

Закінчив кадетський корпус, 2-ге військовеКостянтинівське училище у Санкт-Петербурзі за 1-м розрядом (1894), служив у 166-му піхотномурезервному Рівненському полку (Київ). Станом на 1січня 1910 року – штабс-капітан 166-го піхотногоРівненського полку.

З 1911 року – капітан 48-го піхотногоОдеського полку. Брав участь у Першій світовій

війні. Одержав всі нагороди до ордена Святого Володимира IVступеня з мечами та биндою та Георгіївську зброю. У 1917 році –командир 400-го піхотного Хортицького полку. Останнє звання уросійській армії – полковник. В Українській Державі від 29 червня1918 року служив помічником Київського губернського коменданта. Зсічня 1919 року – начальник Х-го корпусу Дієвої армії УНР уМогилеві-Подільському, де потрапив у полон до червоних.Розстріляний ними у травні 1919 року.

125 років тому, 13 січня 1890 року, в слободі Маяк Ізюмськогоповіту Харківської губернії народився Іван ОлександровичРубинський, видатний інженер-конструктор.

Навчався в Імператорському Московському технічному училищі.З перших курсів майбутній інженер захопився авіацією (член гуртка,яким керував М. Жуковський), брав участь у будівництві пілотованихапаратів, працював над створенням вимірювальних приладів тапроведення експериментальних досліджень. У жовтні 1914 року успівавторстві з однокурсником К. Ушаковим сконструював тренажердля освоєння пілотування літаків. Пізніше досліджував функціональніможливості літаків та застосування на них різноманітного озброєння(зокрема, удосконалив бомбометання).

Жовтнева революція 1917 року засталаІ. Рубинського в Одесі, де він займавсяорганізацією, а потім евакуацією авіаційного парку.Повернувшись до Москви, І. Рубинський працюваву різних авіаційних наукових установах, зокрема,виступив з ініціативою заснування “Центральногоаерогідродинамічного інституту” (ЦАГІ), який був

1

створений 1918 року на чолі з М. Жуковським, А. Туполевим таІ. Рубинським.

1919 року, перебуваючи у відрядженні в Одесі, зайнятійбілогвардійцями, вирішив емігрувати . Потрапив до Єгипту, потімпереїхав до Сирії. З 1926 року жив у Лівані, де викладав уприватному Американському університеті в Бейруті (професорінженерних наук, 1951 рік). За період викладацької діяльностіІ. Рубинський був у тривалих наукових відрядженняхв Массачусетському технологічному інституті та Принстонськомууніверситеті США. Автор багатьох інженерних відкриттів унайрізноманітніших галузях, насамперед авіації та військовій справі.Помер 15 грудня 1967 року в Бейруті, де й похований.

14 СІЧНЯ

130 років тому, 14 січня 1885 року, у селі Мельники Чигиринськогоповіту Київської губернії народився Петро Степанович Чучупак –начальник штабу та отаман Холодного Яру.

П.С. Чучупак був найстаршим з чотирьох братівЧучупаків, які уславилися як лідери українськогоповстанського руху в Холодному Яру. Закінчивчотирирічну церковно-приходську школу,потім трирічну Головківську двокласну учительськушколу. Вчителював у с. Вербівці. Організував хор,драматичний гурток. Допоміг своїм братам Василюта Олексі здобути освіту. Навчався у Київській

консерваторії, яку закінчив 1914 року за класом флейти. Працювавнаглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київськогоміського училища № 1. Допомагав Миколі Лисенку збиратифольклор.

Наприкінці Першої світової війни, за родинними переказами,воював на Румунському фронті. Військове звання з грудня 1916року – прапорщик. Після Лютневої революції 1917 року деякий часперебував у Києві. Згодом переїздить на малу батьківщину. Активновключається у національний повстанський рух. У 1919 – 1920 роках –начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру. Членповстанського комітету на чолі з Логвином Панченком. На початкуквітня 1919 р. полк підняв повстання “проти комуни та Совітськоївлади за самостійність”. На початку літа 1919 року підтримав

1

повстання отамана Григор’єва. Воював проти білогвардійців табільшовиків.

Брати Чучупаки користувалися надзвичайним авторитетом середнаселення, на території Черкащини, що найдовше протрималасявільною від окупації більшовиків.

18 березня 1920 року отаманиХолодного Яру з’їхалися на нарадуу лісничівку на хуторі Кресельці(зараз в складі села Мельники), щопри дорозі з Мельників на Мотринмонастир, з метою визначити датуповстання проти Радянської влади.Саме тоді частини 21-ї бригади 7-їстрілецької дивізії Червоної арміївийшли з лісу до Мельників інесподівано натрапили на загінЧучупаки. Петро Чучупак був схоплений чекістами і невдовзірозстріляний у Черкаській або Смілянській ЧК.

У селі Мельники нині є Вулиця Братів Чучупаків. У 2003 році вцентрі села відкрито пам’ятний знак “Героям Холодного Яру”.

105 років тому, 14 січня 1910 року, в селі Добра (ниніМаньківського району Черкаської області) народився ВасильКупріянович Кротюк – учасник Другої світової війни,полковник, Герой Радянського Союзу.

У 1932 році В.К. Кротюк був призваний в ряди Червоної Армії.У 1936 році закінчив курси молодших лейтенантів. Служив

на Далекому Сході. Брав участь в боях з японськоюармією біля озера Хасан в 1938 році. У боях Другоїсвітової війни з серпня 1941 року.

У 1942 році, отримавши призначення на посадукомандира курсантського батальйону, ВасильКротюк прибув на фронт і вів оборонні бої протинацистів під Воронежем. Батальйон гвардії майораКротюка відбив неодноразові атаки військ ворога іутримав займаний рубіж.

На початку 1943 року Кротюк призначається командиром 705-гострілецького полку 121-ої стрілецької дивізії. Полк знаходився нанайдальшому виступі Курської дуги, де воїни його полку, післядвотижневого бою, перейшли в наступ і переслідували ворога, покив кінці вересня 1943 року не вийшли до Дніпра на північ від Києва.

1

Пам’ятник Героям Холодного Яруу селі Мельники

23 вересня полк Кротюка форсував річку і стрімким ударом вибивпротивника з села Козаровичі Вишгородського району Київськоїобласті. Протягом 20 днів воїни полку утримували захопленийними плацдарм до підходу основних сил дивізії, відбиваючибагатократні контратаки противника. Указом Президії ВерховноїРади СРСР від 17 жовтня 1943 року полковникові ВасилюКупріяновічу Кротюку присвоєне звання Героя Радянського Союзу зврученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

705-й полк, очолюваний В.К. Кротюком, пройшов з боями алеземлям Правобережної України. В бою біля столиці ЧехословаччиниПраги, заступник командира дивізії Кротюк отримав важкепоранення і тривалий час знаходився на лікуванні.Демобілізуючись в 1946 році, як інвалід другої групи, полковникКротюк поселився в Києві. Помер 2 березня 1982 року. Похований вКиєві на Лук’янівському військовому кладовищі.

40 років тому, 14 січня 1975 року, у Харковінародився Руслан Володимирович Плоходько,підполковник Збройних Сил України, командирвертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійськоїавіації Сухопутних військ Збройних СилУкраїни (Броди, Львівська область).

Проходив службу у миротворчому контингентіУкраїни в Ліберії та Демократичній РеспубліціКонго. Нагороджений медаллю ООН “UNMIL”.

Брав участь в антитерористичній операції на Сході України.Загинув Руслан Плоходько 2 травня 2014 року у небі

Слов’янська. У той день, під час виконання завдання з повітряногопатрулювання, екіпажі двох вертольотів Мі-24 Збройних СилУкраїни були обстріляні бойовиками з переносних зенітнихракетних комплексів, і зазнали катастрофи.

Посмертно Руслану Плоходько присвоєно звання підполковника.Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 року “заособисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державногосуверенітету та територіальної цілісності України” він нагородженийорденом Богдана Хмельницького I ступеня. Похований нацентральному кладовищі міста Броди.

15 СІЧНЯ

1

125 років тому, 15 січня 1890 року, в селі Велика Михайлівка наКатеринославщині народився Антон Якович Гребенник (отаманЧорна Хмара), український військовий діяч.

Під час Першої світової служив рядовим. Потім поступив доКазанської школи прапорщиків, яку закінчив 1 січня 1916 року.Згідно з направленням виїхав до міста Покровська в 248-й запаснийполк російської армії. Пізніше, в званні поручника був відрядженийна станцію Алтата Рязансько-Уральської залізниці. У березні 1917 р.йому вдалося перевестися в Україну, на Волинь, у Славуту, де служиву 264-му запасному полку.

Скориставшись розвалом російської армії, Антон Гребенникпокинув службу і поїхав додому, де приєднався до селянськогоповстанського загону. Невдовзі Антон висунувся на провідника. Загінпід його керівництвом швидко зріс до 300 козаків. Воювали наКатеринославщині проти більшовиків, анархістів Н.І. Махна,пізніше – проти денікінців. У 1920 року відступили у Крим і разом ізкубанськими козаками були евакуйовані морем на острів Лемнос.1921 року А.Я. Гребенник дістався Польщі, де на той час перебувавуряд Української Народної Республіки. У складі партизанськихзагонів брав участь у рейдах на територію Радянської України,вступав у бої з більшовицькими військами та чекістськимивідділами, про що 30 листопада 1923 року склав “Доклад отаманаЧорної Хмари до Похідної канцелярії Головного Отамана ВійськУНР”. Подальша доля А.Я. Гребенника залишається нез’ясованою.

100 років тому, 15 січня 1915 року, у місті Новий Буг наМиколаївщині народився Олександр Іванович Момотенко –учасник Другої світової війни, Герой України.

Від грудня 1941 року О.І. Момотенко –в Червоній армії. Служив у повітряно-десантнихвійськах. Визволяв рідне місто Новий Буг віднімців. У 1944 році в районі Бендер ОлександраМомотенка було важко поранено, і в армію вінбільше не повернувся. Після лікування приїхавдо Миколаєва. З 1987 року очолював Миколаївськуобласну організацію ветеранів.

Указом Президента України В.А. Ющенка № 755/2005 від 7травня 2005 року “за мужність і самопожертву, виявлені у боротьбі зфашистськими загарбниками у період Великої Вітчизняної війни1941 – 1945 років, визначний особистий внесок у розвиток

1

ветеранського руху в Україні” нагороджений званням Герой Україниз врученням ордену “Золота Зірка”.

О.І. Момотенко помер 17 серпня 2012 року в Миколаєві на 98-муроці життя, похований на Мешковському кладовищі.

95 років тому, 15 січня 1920 року, в місті Лебедині на Сумщинінародився Микола Павлович Логвиненко – учасник Другоїсвітової війни, льотчик-ас, Герой Радянського Союзу.

У 1934 році М.П. Логвиненко закінчив 7 класів,а потім школу фабрично-заводського учнівства.Працював слюсарем на Дніпродзержинськомуметалургійному заводі. Закінчив аероклуб.У Червоній Армії з січня 1939 року. У 1940 роцізакінчив Качинську військово-авіаційну школупілотів. Коли почалася німецько-радянська війна,командував ланкою в 92-му винищувальномуавіаційному полку. Воював на Північно-Західному,

Сталінградському, Північно-Кавказькому та інших фронтах. Дотравня 1943 року здійснив 245 бойових вильотів, у 76 повітрянихбоях особисто збив 16 і в складі групи два літаки противника.Штурмовими діями знищив п’ять танків, близько сорока автомашин,дві зенітні батареї, залізничний міст через Дніпро.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 серпня 1943 рокукапітану Миколі Павловичу Логвиненку присвоєно звання ГерояРадянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Із липня 1946 року майор М.П. Логвиненко – в запасі.У 1961 році закінчив Донецький інститут радянської торгівлі. Живу Києві. Працював директором фабрики-кухні. Помер 7 січня1974 року. Похований у Києві на Лук’янівському військовомукладовищі.

16 СІЧНЯ

140 років тому, 16 січня 1875 року, у місті ПрилукиЧернігівської губернії народився Василь ВолодимировичЧеславський – генеральний хорунжий армії УкраїнськоїНародної Республіки і Української Держави.

1

Освіту В.В. Чеславський отримав уПрилуцькій класичній гімназії. Закінчив Одеськепіхотне юнкерське училище. Брав участь увійськовому поході в Китай на придушенняБоксерського повстання у 1900 – 1901 роках та вросійсько-японській війні 1904 – 1905 років.Нагороджений оредном Святого Георгія 4-гоступеня за бій 20 травня 1905 року, в якому вибивяпонців з укріпленого селища, знищивши роту

піхотинців, а під час захоплення іншого селища взяв у полон 132бійця противника.

Під час Першої світової війни В.В. Чеславський – полковник,командир 10-го гусарського Інгерманландського полку. НагородженийГеоргіївською зброєю. У 1917 році – командир 2-ї бригади 10-їкавалерійської дивізії. Вступив до армії Української НародноїРеспубліки, після гетьманського перевороту продовжив службу улавах армії Української Держави. 1918 року затверджений у чинігенерального хорунжого (відповідає званню генерал-майора).

У листопаді – грудні 1918 року В.В. Чеславський командувавофіцерським загоном 2-ї кінної дивізії та 1-го Волинського корпусугетьманської армії брав участь у боях проти Директорії підЖитомиром, Бердичевом, Коростенем і Києвом. У подальшомуприєднався до Білого руху на Півдні Росії, у бойових діях діставпоранення. У 1920 році емігрував, мешкав у Чикаго (США). 1937 рокувидав спогади про Першу світову війну під назвою “67 боїв 10-гогусарського Інгерманландського полку”. Подальша доля невідома.

17 СІЧНЯ

95 років тому, 17 січня 1920 року, в селі Світильня (ниніБроварського району Київської області) народився лейтенант ІванДанилович Обіух – учасник Другої світової війни, лейтенант,Герой Радянського Союзу.

Закінчивши дев’ять класів сільської школи,І.Д. Обіух працював у колгоспі. У 1940 роціпризваний до лав Червоної Армії. У боях радянсько-німецької війни з червня 1941 року. Був катеристомпонтонно-мостового полку у складі Південно-Західного, Сталінградського, 1-го Українського

2

фронтів, забезпечував переправу військ через Дон, Донець,Дніпро, Дунай і інші річки.

Відзначився 26 вересня 1943 – 1 жовтня 1943 року прифорсуванні Дніпра в районі острова Глинськ-Бородаєвський (білясела Бородаївки Верхньодніпровського району Дніпропетровськоїобласті). На катері забезпечував поромну переправу артилерії, танківі піхоти, чим сприяв успіху бойових дій на плацдармі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 грудня 1943 рокурядовому Івану Даниловичу Обіуху присвоєно звання ГерояРадянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “ЗолотаЗірка”.

У 1945 році закінчив Московське військово-інженерне училище.Із 1955 року лейтенант І.Д. Обіух в запасі. Працював начальникомавтоколони. Жив у Києві. Помер 23 січня 1980 року. Похований наЛук’янівському військовому кладовищі.

18 СІЧНЯ

70 років тому, 18 січня 1945 року, під час Будапештськоїнаступальної операції війська 2-го Українського фронтуповністю оволоділи східною частиною Будапешту – Пештом.Розпочалися бої зі знищення угрупування ворога, оточеного узахідній частині міста, Буді.

19 СІЧНЯ

145 років тому, 19 січня 1870 року, в місті Остер Чернігівськоїгубернії народився Аркадій Мусійович Заболотний – генеральнийхорунжий армії Української Народної Республіки і УкраїнськоїДержави.

А.М. Заболотний закінчив Чугуївське піхотнеюнкерське училище. В чині капітана брав участь уросійсько-японській війні 1904 – 1905 років,служив обер-офіцером для особливих дорученьпри штабі 21-го армійського корпусу. У 1908 –1912 роках викладав воєнні науки в Чугуївськомувійськовому училищі.

2

Учасник Першої світової війни, командир 7-го стрілецькогополку, начальник штабу 26-го армійського корпусу. В листопаді 1917року командував 78-ю піхотною дивізією, яка була українізована.Отримав чин генерал-майора (генеральний хорунжий армії УНР). Усічні 1918 року українська армійська рада обрала А.М. Заболотногокомандувачем 9-ю армією.

За часів Гетьманату А.М. Заболотний – начальник штабу 4-гоКиївського корпусу. Уповноважений в комісії з ліквідації майнавійськових частин Києва. Після падіння Української Державинетривалий час служив у Червоній армії, перейшов на сторону білих.Емігрував у 1920 році. Помер 18 квітня 1928 року в Земуні(Югославія, нині Сербія). Похований у Белграді.

95 років тому, 19 січня 1920 року, в селі Троїцьке (ниніЛюбашівського району Одеської області) народився ІванАрсентійович Чернець – учасник Другої світової війни, льотчик,Герой Радянського Союзу.

Закінчив Одеське морехідне училище.Працював механіком на Миколаївськомусуднобудівному заводі. У Червоній Армії з 1940року. У 1941 році закінчив Чернігівське військово-авіаційне училище.

Взимку 1941 року брав участь в обороннихповітряних боях на Дону в складі винищувальноїавіації протиповітряної оборони, воював на І-16.Був збитий, протягом місяця у вкрай виснаженому

стані виходив з ворожого тилу. Влітку 1942 року брав участь упідготовці десантно-розвідувальних груп для закидання в тилпротивника в якості льотчика навчального центру. Брав участь у бояхпри відступі влітку 1942 року.

У листопаді 1942 року прибув у 7-й гвардійський штурмовийавіаційний полк і був зарахований до ескадрилью В.Б. Ємельяненко.Від грудня брав участь у бойових вильотах, полк вів бойову роботу наПівнічному Кавказі. Воював на літаку Іл-2. На початку січня 1943року, після вдалого вильоту на підтримку відбиваючої контратакипіхоти зумів посадити пошкоджений літак на одне шасі. В одному знаступних вильотів збив винищувач “Мессершмітт 109”, що вискочивпід гармати штурмовика. 20 січня 1943 був важко поранений.Втрачаючи свідомість, посадив пошкоджений літак в горах Черкесії(район хутора Миколаївський, 30 км від міста Черкеськ). Місцевіжителі знайшли його, витягнули зі спотворених уламків літака і

2

доставили в госпіталь. Кілька місяців пролежав з перебитою ногою іпораненням області ока.

У свій полк повернувся в жовтні 1943 року, домігся дозволулітати. Брав участь у бойових вильотах на підтримку десанту наКерченський півострів. 9 грудня під час бойового вильоту в районіЕльтігена літак Чернеця був підбитий зенітною артилерією.Льотчику довелося протистояти на смертельно пошкодженій машинівинищувачу противника, внаслідок цього повітряного бою бувпробитий і загорівся паливний бак, що знаходиться перед кабіноюпілота. Іван Чернець дотягнув охоплений полум’ям штурмовик допіщаної коси на таманському березі. Обпалених і пораненихльотчика і стрілка врятували радянські піхотинці. Сильні опіки 3-го і4-го ступеня, струс мозку знову прикували льотчика на кількамісяців до шпитального ліжка.

Знову “воскреслий з мертвих” Чернець повернувся в свій полквлітку 1944 року, коли бої йшли вже на території Білорусі.Досвідчений льотчик став водити групи штурмовиків, восени бувпризначений командиром ланки.

До грудня 1944 року зробив 105 бойових вильотів на штурмовкувійськ противника, в результаті чого були знищені й пошкоджені21 танк, 63 автомашини, 9 залізничних ешелонів, 85 вагонів,15 цистерн, 35 гармат, 27 зенітних точок. У 6 повітряних боях збив2 ворожих літака.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 лютого 1945 рокугвардії старшому лейтенанту Чернецю Івану Арсентійовичуприсвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням орденаЛеніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.А. Чернець став журналістом і письменником,написав низку художніх творів про бойову роботу льотчиків. Мешкаву Москві, помер 14 травня 1999 року.

70 років тому, 19 січня 1945 року, під час Сандомирсько-Сілезької наступальної операції 59-а і 60-а армії 1-гоУкраїнського фронту штурмом взяли місто Краків – старовиннустолицю Польщі.

20 СІЧНЯ

160 років тому, в ніч проти 20 січня 1855 року, під час оборониСевастополя у Кримській війні, здійснив геройський подвиг

2

українець, матрос 30-го флотського екіпажу Чорноморськогофлоту Гнат Володимирович Шевченко.

Тієї ночі була зроблена вилазка загону з 250 осіб проти правогофлангу французьких траншей в районі Зеленої гірки. Загін підкомандуванням лейтенанта Бірільова підійшов до траншей, ударив убагнети і вибив звідти противника. Незважаючи на сильний вогонь

французьких і англійськихбатарей, учасники вилазки шістьразів кидалися в атаку і завдалипротивникові значних втрат.Переслідуючи ворога, Бірільовне помітив, як півтора десяткаворожих солдатів прицілилися внього. Небезпеку помітив матросШевченко. Він вибіг вперед ісвоїми грудьми закривкомандира, загинувши відворожих куль.

26 серпня 1874 рокунавпроти флотських казармміста Миколаєва, де в 30-му

2

Подвиг матроса Гната Шевченка (з картини В. Маковського)

Пам’ятник Г. Шевченку у м. Миколаїв

флотському екіпажі проходив службу Гнат Шевченко, встановилипам’ятник (автор – відомий монументаліст Михайло Мікешин). 1902року пам’ятник було перенесено до Севастополя і встановлено наКорабельній стороні перед казармами 30-го флотського екіпажу, вякому служив Гнат Шевченко. У 1918 році, під час Громадянськоївійни пам’ятник був знищений матросами-анархістами. 1985 року заініціативою колективу Миколаївського будівельного коледжупам’ятник було відновлено з віднайдених форм.

Бюст Гнату Шевченко встановлений і в Севастополі – у нішахдругого ярусу фасаду будівлі Панорами Оборони Севастополя, середінших 13 бюстів героїв оборони, в одному ряду з бюстами адміраламВ.О. Корнілову, П.С. Нахімову, В.І. Істоміну.

100 років тому, 20 січня 1915 року, у селі Березняки (ниніСмілянського району Черкаської області) народився ІванНазарович Мартиненко – військовий льотчик, майор, ГеройРадянського Союзу.

З травня 1932 по листопад 1934 року І.Н. Мартиненко – курсантавіаційної школи “Динамо” НКВС СРСР. Із листопада 1934 року –моторист, а з серпня 1935 року – авіамеханік 1-ї Московськоїавіаційної ескадрильї НКВС СРСР. У лютому 1938 року вступив нальотне відділення Харківського військового училища НКВС СРСР,яке закінчив у жовтні 1939 року й був зарахований слухачемЕнгельської військової авіаційної школи наркомату оборони СРСР. У1938 році перебував у спеціальному відрядженні в Китаї, за що бувнагороджений медаллю “За бойові заслуги”.

З листопада 1940 року – льотчик 227-гоближньо-бомбардувального авіаційного полку, зтравня 1941 року – командир авіаційної ланки тогож полку в Київському особливому військовомуокрузі.

Учасник німецько-радянської війни з червня1941 року. Війну зустрів на посаді командираавіаланки, воював на Південно-Західному фронті. Усерпні 1941 року призначений заступником

командира авіаційної ескадрильї 52-го ближньо-бомбардувальногоавіаційного полку. Брав участь у боях на Південно-Західному, Південному й Сталінградському фронтах. Із січня поквітень 1943 року – командир ескадрильї 15-го окремогорозвідувального запасного авіаційного полку. Із квітня 1943 по

2

травень 1944 року – командир 64-ї окремої корегувальної авіаційноїескадрильї.

У травні 1944 року призначений заступником командира 187-гоокремого корегувально-розвідувального авіаційного полку з льотноїчастини (15-а повітряна армія 2-го Прибалтійського фронту).Майор І.Н. Мартиненко здійснив 194 бойових вильоти на корегуванняартилерійського вогню, бомбардування, штурмовку, повітрянурозвідку і фотографування оборонних та інженерних спорудпротивника. У 14 повітряних боях збив 4 літаки противника.

Загинув 27 жовтня 1944 року. Похований у місті Єлгаві (Латвія).Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року

майору Мартиненку Івану Назаровичу присвоєне звання ГерояРадянського Союзу (посмертно).

22 СІЧНЯ

День Соборності України.Указом Президента України № 871/2014 від 13 листопада 2014

року “Про День Соборності України” визначено відзначати щорічно22 січня – у день проголошення в 1919 році Акта злуки УкраїнськоїНародної Республіки та Західно-Української Народної Республіки –День Соборності України.

День Соборності офіційно відзначався в Україні з 1999 року.Згідно з Указом Президента України Л. Кучми, свято буловстановлено “…враховуючи велике політичне та історичне значенняоб’єднання Української Народної Республіки і Західно-УкраїнськоїНародної Республіки для утворення єдиної (соборної) українськоїдержави…”. 30 грудня 2011 року Президент України ВікторЯнукович видав указ, яким скасував указ президента ВіктораЮщенка 2005 року про встановлення Дня Свободи 22 листопада(присвяченого подіям Помаранчевої революції), та указ президентаЛеоніда Кучми 1999 року про встановлення Дня соборності України22 січня, водночас з оголошенням 22 січня Днем Соборності таСвободи України.

Після подій 2013 – 2014 року, революції Гідності і трагедіїпочатку неоголошеної війни Росії проти України, окупаціїКримського півострова і декількох обласних центрів на СходіУкраїни “братнім російським народом”, відповідно до УказуПрезидента України Петра Порошенка святу повернули його

2

колишню назву – День Соборності України. 22 січня 1919 року було проголошено всенародним і державним

святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ бувприкрашений національними синьо-жовтими прапорами. Зранку вусіх церквах відправляли богослужіння.

Головні торжества проголошення Акту Злуки (об’єднання)проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирськоїна Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашенустаровинними гербами. Рівно о 12:00 розпочалася урочистацеремонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посолЗахідно-Української Народної Республіки Л. Цегельський передавграмоту Національної Ради “Про об’єднання Західно-УкраїнськоїНародної Республіки з Великою Східною Україною” головіДиректорії Володимиру Винниченку.

Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав УніверсалДиректорії: “…Віднині воєдино зливаються століттями відірваніодна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина,Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, дляяких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тількиодна незалежна Українська Народна Республіка. ВідниніУкраїнський народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил,має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створеннянероздільної, незалежної Української держави, на добро і щастяУкраїнського народу”.

Після урочистого проголошення Акту Злуки на Софійськійплощі відбувся молебень, а потім – військовий парад підкерівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковникЄвген Коновалець.

Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України,який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. АктЗлуки було затверджено вищим законодавчим органом України. Наоснові цих рішень Західно-Українська Народна Республікаперейменовувалась у Західну область Української НародноїРеспубліки. Єдиним державним гербом став тризуб (замість ранішезатвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні). У тойже час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНРвідклалося до скликання Установчих Зборів об’єднаної України.

2

Державно-правове значення Акта Злукиполягає у тому, що: 1) вперше наконституційному рівні заявлено про правоукраїнського народу мати єдину державу навсій території проживання; 2) вчиненоспробу реалізувати це право у конкретнихдержавно-правових актах; 3) подія сталаправовим прецедентом для подальшоїборотьби українців за власну державу. Нажаль, це об’єднання виявилось нетривким, іневдовзі історія розпорядилась так, щоокремі частини українських земель зновуопинились у складі різних держав.

Вперше урочисто на офіційному рівнісвято Соборності було відзначено 22 січня 1939 року. Відбулось це уКарпатській Україні (м. Хуст). Це була не просто маніфестація, анайбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччинидемонстрація місцевого населення за участю 30 тисяч осіб, якіз’їхались до столиці Карпатської України з усіх куточків краю.Однією з найяскравіших акцій під час руху за відродженнянезалежної соборної демократичної України та утвердженнянаціональної ідеї стало проведення Дня Єдності у 1990 році. Тодімільйони українців вишикувалися у справжній живий ланцюг, щорозтягся від Києва до Львова. Вони відзначали День Соборності,День своєї української єдності та свободи.

Традиція створення “живих ланцюгів” була підтримана у 2008 –2011 роках. У Києві такі “ланцюги” утворювали на мосту Патона,символічно об’єднуючи правий і лівий береги Дніпра. 22 січня 2011року “живий ланцюг” утворювали у понад 20 містах України. УЛьвові, наприклад, близько 5 тисяч осіб утворили “живий ланцюг”від пам’ятника Тарасу Шевченку до пам’ятника Степану Бандері.

Проведення таких акцій стало символом духовної єдності людейсхідних і західних земель України, запорукою існування єдиної,неподільної, соборної України.

110 років тому, 22 січня 1905 року, подіями “кривавої неділі” уСанкт-Петербурзі розпочалася Перша російська революція, якатривала до 16 червня 1907 року.

2

Живий ланцюг. 1990 рік

Чимало подій Першої російської революції відбулися натериторії України: повстання на ескадреному панцернику“Потьомкін”, повстання на Чорноморському флоті на чолі злейтенантом П.П. Шмідтом, повстання саперів у Києві на чолі зБ.П. Жаданівським, заворушення і бої з урядовими військами вОдесі, Києві (“Шулявська республіка”), на Донбасі, численніселянські повстання, “Сорочинська трагедія” на Полтавщині тощо.Перша російська революція суттєво підірвала могутність російськогоцаризму і зрештою призвела до його падіння у 1917 році тавідновлення автономії, а згодом і незалежності України.

25 СІЧНЯ

140 років тому, 25 січня 1875 року, народився МихайлоВолодимирович Басков – генеральний хорунжий арміїУкраїнської Держави.

Уродженець Псковщини, освіту отримав у 1-му кадетськомукорпусі. У 1904 році за 1-м розрядом закінчив Миколаївськуакадемію Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні.Начальник штабу 15-ї піхотної дивізії у 1916 році, командир 22-гоНижегородського піхотного полку у 1917 році. Після революціїпідвищений у чині до генерал-майора, служив начальником штабу1-го Сибірського армійського корпусу. Вступив до армії ГетьманатуПавла Скоропадського. Спочатку був штаб-офіцером для дорученьпри начальникові генштабу, пізніше начальником управлінняканцелярії українського військового міністерства. За деякимиданими, розстріляний чекістами в Україні у 1919 році.

90 років тому, 25 січня 1925 року, в Одесі народився МиколаКостянтинович Григоревський – учасник Другої світової війни,сержант, Герой Радянського Союзу.

Закінчив сім класів школи. З жовтня 1941 поквітень 1944 року жив в окупації, займавсяпідпільною боротьбою, розклеював листівки,робив дрібні диверсії. У квітні 1944 року післязвільнення Одеси Григоревський був призваний наслужбу в Червону армію. Брав участь у бояхза звільнення Молдавської РСР і Румунії. До

2

грудня 1944 року сержант гвардії Микола Григоревський командувавкулеметним розрахунком 16-го гвардійського стрілецького полку 59-їгвардійської стрілецької дивізії 46-ї армії 2-го Українського фронту.Відзначився під час боїв за Угорщину.

На початку грудня 1944 року батальйон, в якому служивГригоревський, вийшов до Дунаю на південь від Будапешта. У ніч з 3на 4 грудня батальйон почав форсування річки. Григоревський одним зперших переправився на протилежний берег і відкрив вогонь попротивнику з кулемета. У тому бою противник втратив близько 100солдатів і офіцерів. 7 грудня Григоревський з батальйоном з ходузахопив панівну висоту, відтіснивши противника в населенийпункт Барачки. 8 грудня, коли загинув командир кулеметної роти і бувпоранений командир сусіднього взводу, Григоревський замінивши їхсобою, підняв бійців в контратаку. Під натиском противник бувзмушений відступити. Григоревський зі своїми бійцями захопивнімецьку траншею, а потім відбив чотири контратаки. Під часостанньої з них Григоревський загинув.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 рокугвардії сержант Микола Григоревський посмертно був удостоєнийзвання Герой Радянського Союзу. Також був нагороджений орденамиЛеніна і Слави 3-го ступеня.

26 СІЧНЯ

160 років тому, 26 січня 1855 року, народився ПавлоВасильович Голуб’ятников – військовий інженер, генеральнийхорунжий армії Української Народної Республіки і УкраїнськоїДержави.

П.В. Голуб’ятников закінчив Миколаївське інженерне училищета академію в Санкт-Петербурзі. Служив у Києві. Штаб-офіцерКиївського кріпосного інженерного управління. Штаб-офіцер длядоручень окружного інженерного управління Київського військовогоокругу. В 1899 – 1901 роках обіймав посаду міського інженера. Якчлен міської управи у 1902 році очолював її будівельне відділення,був членом будівельної і каналізаційної комісій. Автор вирішеного удусі неоренесансу будинку Жіночого медичного інституту на вулиціМечникова, 5 (1908 – 1909 роки).

У 1911 році П.В. Голуб’ятников отримав чин генерал-майора.Під час Першої світової війни – начальник окружного управління зквартирної платні військ Київського військового округу. В армії

3

Української Держави у 1918 році у чині генерального хорунжогообіймав посаду начальника Технічного комітету Головногоінженерного управління військового міністерства. Пізніше служив вармії УНР і білогвардійських Збройних Силах на Півдні Росії.Взятий в полон червоними. Перебував на особливому обліку вКиївському військовому окрузі та Київському ГПУ. На 1930 рікмешкав у Києві. Подальша доля невідома.

105 років тому, 26 січня 1910 року, у селищі Васильківка наКатеринославщині (Дніпропетровщині) народився ІванТимофійович Литвин – учасник Другої світової війни, майор,Герой Радянського Союзу.

У 1932 році призваний в ряди Червоної Армії.Служив механіком-водієм танка. У 1936 роцізакінчив Ульяновське бронетанкове училище. Двароки був командиром танкового взводу. У 1940 роцізакінчив Оренбурзьке військово-авіаційне училищештурманів.

У боях німецько-радянської війни війни зжовтня 1941 року. Літав у складі екіпажульотчика лейтенанта Чистова, стрільця-радиста

старшини Леонтьєва. Зробив 139 бойових вильотів, з них 133 вночі,на бомбардування найважливіших об’єктів противника. За успішнівильоти на Волховському фронті 29 травня 1942 рокунагороджений орденом Червоного Прапора.

За період з 22 вересня по 22 грудня 1942 року зробив 58 нічнихвильотів в район Сталінграда, при цьому знищив декілька автоцистернз пальним, вісім танків і два батальйони піхоти противника. Нааеродромі Сталіно знищив один прожектор і п’ять літаків. У селищіЧервоний Жовтень знищив два прожектори і п’ять артилерійськихбатарей. У вильотах на залізничний вузол Міллерове, містоКотельникове, місто Сальськ знищив сім складів з боєприпасами, досорока вагонів з піхотою противника. Уславився як відміннийштурман і майстер бомбових ударів. За весь період бойових дій немав жодного випадку втрати орієнтування.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 березня 1943 рокуІвану Тимофійовичу Литвину було присвоєне звання ГерояРадянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1953 році майор І.Т. Литвин звільнився в запас. Помер 2 червня1983 року. Похований в Києві на Лук’янівському військовомукладовищі.

3

27 СІЧНЯ

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. День пам’яті жертв Голокосту в Україні. 70 років тому, 27 січня 1945 року, війська 1-го Українського

фронту звільнили концтабір Освенцим. 27 січня у всьому світі відзначається Міжнародний день пам’яті

жертв Голокосту, який був заснований у 2005 році спеціальноюрезолюцією ООН. Саме в цей день у 1945 році радянська арміязвільнила в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Освенцим(Аушвіц-Біркенау), розташованого в 70 кілометрах від Кракова. Зачас існування концтабору в ньому загинуло, за різними оцінками, від1,5 до 2,2 мільйонів людей. Всього у фашистських таборах смертібуло знищено 6 мільйонів євреїв і мільйони людей іншихнаціональностей.

За свідченнями в’язнів, що вижили, у таборах проводилисяварварські експерименти над людьми. В’язнів поміщали у спеціальніхолодильні камери і проводили над ними досліди зпереохолодженням та штучним заморожуванням. Для випробуваннянових медичних засобів викликалися різні захворювання: малярію,висипний тиф, інфекційну жовтяницю та ін. На живих людяхперевіряли вплив на організм отрути і дію запальних бомб тощо.

У цей день пам’яті висловлюють слова співчуття рідним іблизьким усіх загиблих від рук нацистів у роки Другої світовоївійни. Сплановане і систематичне вбивство мільйонів євреїв тапредставників інших національностей є незрозумілим проявомлюдської жорстокості і визнається світовим співтовариствомзлочином, що не має терміну давності.

“Голокост, що призвів до винищування однієї третини євреїв інезліченних жертв з числа представників інших меншин, буде

завжди служити всімнародам застереженнямпро небезпеки, що таятьу собі ненависть,фанатизм, расизм іупередженість”, –йдеться в резолюціїГенеральної АсамблеїООН. Ініціаторами

3

ухвалення документа виступили Ізраїль, Канада, Австралія, Росія іСША, а їх співавторами – ще понад 90 держав. Значення резолюціїГенеральної Асамблеї полягає в тому, що вона закликає пам’ятатипро злочини минулого і не допустити їх повторення в майбутньому.

28 СІЧНЯ

100 років тому, 28 січня 1915 року, в Україні народився ВасильАндрійович Уліско – учасник Другої світової війни, гвардії

підполковник, Народний герой Югославії.В.А. Уліско закінчив школу авіаторів. З

початком німецько-радянської війни бувштурманом у бомбардувальній авіації. У 1944році брав участь в операціях з надання допомогиНародно-визвольній армії Югославії. Бувнагороджений орденами Леніна, ЧервоногоПрапора, Червоної Зірки, іншими орденами

і медалями. Рішенням Антифашистського віче національноговизволення Югославії від 21 червня 1945 року його нагородженоорденом Народного героя Югославії.

Після війни продовжував служити у військово-повітряних силах СРСР. Трагічно загинув 26 квітня 1956 року при виконанняслужбових обов’язків. Похований у Києві на Лук’янівськомувійськовому кладовищі.

29 СІЧНЯ

День пам’яті Героїв Крут. 29 січня традиційно відзначаєтьсядень пам’яті Героїв Крут – вояків-студентів з Києва, які під станцієюКрути на Чернігівщині у січні 1918 року призупинили наступбільшовицьких військ під проводом Муравйова на столицю України.

3

Їх подвиг дав можливість евакуювати уряд УНР і продовжитипереговори, які завершилися підписання Брестського миру, згідно доякого більшовики були вимушені залишити територію України.

На рубежі 1917 – 1918 рр. розгорнулася інтервенція російсько-більшовицьких військ в Україну. Керівництво УНР мусило вислатипроти неї переважну частину своїх військ. Тоді ж було створено загініз числа добровольців (студенти, гімназисти), який було направленодля зміцнення оборони залізничної станції Крути під Ніжином. 29січня 1918 р. ця молодь під тиском переважаючих сил російськихбільшовиків опинилася у центрі бою без належної підтримки, але невідступила. 300 оборонців Крутів полягли смертю хоробрих.Нечисленні полонені були закатовані. Дивом врятувалися одиниці зчисла добровольців. Цей подвиг став символом героїзму українськоїмолоді у боротьбі за незалежну Україну.

Тіла загиблих героїв були перевезені до Києва і поховані наАскольдовій могилі – старовинному кладовищі на Дніпровськомусхилі. Від часу відновлення державної незалежності України у 1991році щороку біля цієї могили, а також на місці бою під Крутами29 січня відбуваються заходи пам’яті.

360 років тому, з 29 січня по 1 лютого 1655 року, відбуласябитва під Охматовим між українсько-московським і польсько-татарським військом, відома також як “Дрижипільська битва”або “битва на Дрижиполі”.

Після Переяславської ради та укладення Московських статей1654 року, Військо Запорозьке під проводом Богдана Хмельницькоговступило у військово-політичний союз із Московським царством,спрямований проти Речі Посполитої та Кримського ханства. 27жовтня 1654 року 50-тисячне військо Речі Посполитої на чолі зкоронним гетьманом Станіславом Потоцьким вирушило на Поділлята Брацлавщину. Тоді ж молодий кримський хан Мегмет-Ґірейзапропонував Богданові Хмельницькому відновити військовий союз,розірваний після Переяславської угоди: “Відкиньте від себе Москву,а з нами будьте у приязні”. Проте Хмельницький відмовився, іМегмет-Ґірей уклав угоду з польським королем. 8 грудня 1654 рокушляхетське військо Речі Посполитої з'єдналося біля Брацлава з30-тисячною татарською кіннотою, а 20 січня 1655 року вони

3

оточили Умань, яку обороняв полк Івана Богуна разом з місцевимижителями. Щоб укріпити місто і зробити фортечні валинеприступними ворогові, Богун звелів облити їх водою і перетворитина крижані гори.

У ці дні до ставки Хмельницького під Білою Церквою підійшласоюзна 20-тисячна московська армія на чолі з Василем Шереметєвимі Василем Бутурліним та разом із 70-тисячним козацьким військомодразу виступила до Умані. Військо мало 50–60 гармат. Ввечері29 січня 1655 року, за чверть милі від невеликої фортеці Охматів(нині село у Жашківському районі Черкаської області) українсько-московська і польсько-татарська армії зійшлися у бою.

Битва на лютому морозі тривала цілу ніч. Солдати коронноговійська під командуванням коронного обозного СтефанаЧарнецького прорвалися до московського табору і в рукопашномубою захопили там 20 гармат і 300 бочок пороху. Московські стрільцістали кидати зброю та хоругви і здаватися, однак булизупинені козаками. За словами очевидця-шляхтича, “трупомжолнірським козаки отаборились, бо не тилко вдень, а й уночибилися рукопаш”, тобто спорудили укріплення з возів та тіл загиблихі три дні оборонялися без води та вогню. У неділю козакизапропонували переговори і домовилися з татарами про нейтралітет.У вирішальний момент Богун з козацькими загонами непомітновийшов з Умані і вдарив в тил польсько-шляхетського війська.Татари, переконавшись у безрезультатності облоги табору, спішнозалишили поле битви й почали грабувати українські села. 1 лютого1655 року весь табір, не порушуючи замкнутості своїх рядів,пробився через ворожі застави до Охматова і після впертої битвиз’єднався із загоном полковника Пушкаря, що перебував у фортеці.

Обидві сторони втратили убитими по 15 тисяч вояків, зокремамосковських вояків загинуло 9 тисяч. Виснажені противники довесни припинили бойові дії.

У козацькій традиції за рівниною у двох верстах від Охматоваміж річками Багвою та Буртою закріпилася назва “Дрижипіль”,оскільки поле бою дрижало від холоду і вогню.

150 років тому, 29 січня 1865 року, в селищі Кириківка (ниніВеликописарівського району Сумської області) народився АнтінПавлович Масляний, генерал-поручик армії УНР.

3

Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище у 1887 році,служив у 37-му піхотному резервовому кадровому батальйоні. В рокиПершої світової війни – начальник інспекторського відділу штабуголовнокомандувача армій Північно-Західного фронту, помічникчергового генерала штабу головнокомандувача армій Західногофронту, черговий генерал штабу Південно-Західного фронту. Отримавчин генерал-майора.

З 24 квітня 1918 року – помічник начальника Генштабу УНР,згодом – Української Держави. З 17 січня 1919 року – член ВійськовоїРади УНР, невдовзі приділений до Головного управлінняГенерального штабу Дієвої Армії УНР. З 1 листопада 1919 року –член комісії з вироблення законопроектів проходження військовоїслужби в Дієвій Армії УНР. Із 19 березня 1920 року – начальникГоловного управління персонального складу Генерального штабуУНР. З 7 червня 1920 року – помічник начальника Головноїмобілізаційно-персональної управи військового міністерства УНР.

У 1920 – 1921 роках читав лекції у Кам’янецькій спільнійюнацькій школі. Постановою Гонорової ради від 3 серпня 1921 рокубув підвищений до звання генерал-поручика (відповідник генерал-лейтенанта). Подальша доля невідома.

30 СІЧНЯ

120 років тому, 30 січня 1895 року, в селі Березова Лука, ниніГадяцького району Полтавської області, народився ПетроГаврилович Дяченко – видатний український військовий діяч,генерал-поручник армії УНР, командир полку Чорнихзапорожців, мемуарист.

Закінчив курс реальної школи у Миргороді, азгодом кінну школу прапорщиків в Оренбурзі.Учасник Першої світової війни. Після закінченнявійськової школи у 1917 році вступив до АрміїУНР.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918року П.Г. Дяченко продовжив службу в кінній сотні2-го Запорозького полку Армії Української Держави.Під час антигетьманського повстання сотнярозгорнулася в Окремий партизанський курінь імені

отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 року П.Г. Дяченкапризначено сотенним, а 17 січня 1919 року – курінним.

3

27 червня 1919 року Головний отаман С. Петлюра наказавперейменувати курінь на полк, але вже без імені Петра Болбочана,який потрапив під слідство. Так П.Г. Дяченко став командиромОкремого кінного запорозького республіканського полкуЗапорозького корпусу, пізніше перейменованого на кінний полкЧорних запорожців. Генерал-полковник М. Омелянович-Павленконазвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка найкращим полкомукраїнської армії.

П.Г. Дяченко взяв участь у Першому зимовому поході, за що бувнагороджений Залізним хрестом УНР. Відзначився у переможнихбоях із більшовиками за Вознесенськ і під Сидоровом. Влітку 1920року був важко поранений, але невдовзі повернувся до полку.

У листопаді 1920 року опинився в польських таборах дляінтернованих вояків УНР. Влаштовував своїх кіннотників допольської армії, намагався поліпшити їхні умови життя. Сампрацював як звичайний робітник. Із 20 липня 1928 року – майорВійська Польського. 1934 року закінчив Вищу військову школу.

На самому початку Другої світової війни, у вересні 1939 рокуП.Г. Дяченко брав участь у війні Польщі проти Німеччини та СРСР. Убоях проти радянських військ над річкою Німан отримав поранення.Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де бувінтернований. У подальшому співпрацював з ОУН. У 1945 роцікомандував протитанковою бригадою “Вільна Україна” у складіУкраїнської Національної Армії генерала Павла Шандрука. У травні1945 року здався в полон американським військам.

Після війни П.Г. Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалисяпредставники американської військової розвідки, які вивчали силивизвольного руху в Україні. Згодом П.Г. Дяченко переселився доФіладельфії (США). 1959 року в часописі “Америка” вийшли друкомйого спомини “Чорні запорожці” про долю полку чорношличників у1919 – 1920 роках.

1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР присвоїв Дяченковізвання генерала-хорунжого, зазначивши в наказі, вважати йогогенерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року. Останнє званняП.Дяченка – генерал-поручник Армії УНР.

Помер 23 квітня 1965 року. Поховано українського генерала наукраїнському православному цвинтарі в Баунд Бруку, штат Нью-Джерсі, США.

3

105 років тому, 30 січня 1910 року, в селищі Драбів наЧеркащині народився Василь Григорович Романюк – полковник,Герой Радянського Союзу.

У Червоній Армії з 1928 року. У 1931 роцізакінчив піхотне училище в Орджонікідзе, в1933 році – Оренбурзьку військову авіаційну школульотчиків-спостерігачів, а в 1934 році – курсиінструкторів парашутно-десантної служби.Заступник начальника відділення з льотнихвипробувань і парашутної підготовки – старшийінструктор-випробувач парашутів і катапультнихустановок Науково-дослідного інституту військово-

повітряних сил СРСР. Здійснив 3 475 стрибків, більшість з яких булиекспериментальними – при польотах на надзвукових швидкостях ізі стратосфери.

25 вересня 1945 року В.Г. Романюк здійснив затяжний стрибок ізстратосфери. Спортсмен залишив літак на висоті 13 108,5 метрів, увільному падінні пробув 167 секунд і розкрив парашут на висоті1000 метрів. Було перекрито всі існуючі досягнення, як по висоті, такі за тривалістю падіння з нерозкритим парашутом. У 1957 роцівстановив нове досягнення, стрибнувши з висоти 13 400 метрів знегайним розкриттям парашута. Загалом встановив 18 світовихрекордів і ряд висотних рекордів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 вересня 1957 рокуполковнику Романюку Василю Григоровичу присвоєно звання ГерояРадянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “ЗолотаЗірка”. Він став першим серед парашутистів-випробувачів, удостоєнийцього високого звання.

У 1951 році закінчив Військово-повітряну академію. Із 1964 рокув запасі. Працював у Науково-дослідному інституті. Автор книги“Нотатки парашутиста-випробувача”. Жив умісті Щолково Московської області. Помер 31 липня 1993 року.Похований на кладовищісела Леоніха Щолковськогорайону Московської області.

70 років тому, 30 січня1945 року, у Балтійськомуморі поблизу узбережжяПольщі радянський

3

“Вільгельм Густлофф”

підводний човен С-13 під командуванням українця, капітана 3-горангу Олександра Івановича Маринеско (1913–1963) торпедував іпотопив німецький корабель “Вільгельм Густлофф”.

Внаслідок цієї події, що увійшла в історію під назвою “Атакасторіччя”, загинуло від 5 до 9 тисяч осіб – як військових, так і цивільних(в основному біженців). Ця морська катастрофа стала однією знайбільших за кількістю жертв у світовій історії.

3

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

СІЧЕНЬ 2015

4