Міністерство освіти і науки, молоді та спорту УкраїниВідділ освіти Жовківської районої державної адміністрації

Річківська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

Конкурс «Об'єднаймось ж , брати мої …»

Напрямок: «Історія України і державотворення»

Річки 2012

"Велике діло - писані слова! Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров`ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, Піснями і невільницьким плачем. Могилами у полі без імен…".

Л.Костенко

ВСТУП

Я народився і живу в с.Річки на самому українсько-польському кордоні . Моя мама народилась в селі Річки Жовківського району , а тато - в селі Діброва Сокальського. Хоч якщо глянути на карту ці села лежать зовсім близько , їх розділяє тільки Карівський ліс (Карівщина). Щоб потрапити до діда у гості треба проїхати лісовою дорогою 15 кілометрів. Одного разу тато, шукаючи кращої дороги, звернув із звичного маршруту - на старому австрійському цвинтарі ми повернули наліво. Приблизно через два кілометри я побачив будівлю, біля якої ми зупинились. Це була обгороджена невеличким плотиком капличка і хрест. Колись тут був невеличкий український хутір Іваньки ( який був частиною села Салаші( тепер Діброва) , що складалось з багатьох хуторів: Осіки, Яреми, Бродюки, Пащуки, Нагуньки, Куцьки, Кулиничі,

Майдан, Шевський Кут, Пільце ,Залісся, Парцеляни…). З розповіді тата я дізнався, що присілки Іваньки та Бродюки були знищені московськими загарбниками 28 серпня 1944 року, якраз та церковний празник . Сьогодні там де колись жили щасливі сім'ї, де лунала українська пісня і веселі дитячі голоси є тільки відновлена криниця і новозбудована каплиця, та кожної весни розцвітають вцілілі яблуні, груші і сливи – німі свідки трагедії, що сталась багато років назад… Решту дороги я думав про ті далекі події і вирішив більше дізнатись про те як і чому хутір був спалений, а ті селяни, що не встиг сховатись вбиті…

Цю місцевість донині називають Іваньки. Вона лежить на межі

Сокальського і Жовківського районів, біля села Діброви. А до другої

світової війни з такою назвою там віками існувало і жило за своїми

віковічними традиціями невеличке українське село. Територія

людських поселень на Іваньках сягає своїм корінням у XIV-XV ст.

28 серпня 1944 року крім Іваньок, в одному часі в невеликій, за

відстанню до двох десятків кілометрів, окрузі були спалені хутір

Бродюки, села Пирятин, Синьковичі, розстріляні їх мешканці.

Житель с. Іваньки Степан Івасейко так згадує ці трагічні події:

«Великий загін червоних завойовників увірвався в село. Люди в

передчутті лиха в розпачі поспіхом покидали свої оселі, а їх,

опустілих, тут же підпалювали. Велетенські язики вогню, чорні клуби

диму, ворожі постріли, рев тварин, що конають, і людський стогін

змішались у невидану пекельну стихію, якій, здавалося, немає кінця

ні на землі, ні на небі. Підняті у висоти силою нагрітого повітря,

палаючі ватри летіли на далекі кілометрові відстані, падаючи

загрозливо на стріхи сусідніх сіл. А ми, діти з дорослими, в якомусь

оціпенінні, уже з віддалі, з-за лісових хащ, спостерігали як горять

Іваньки. І тільки надвечір, селяни повернулися до своїх спалених

клаптиків рідної землі, своїх обійсть. Згоріло все. Лежали обвуглені

тварини, птиці, дотлівали рясні сади, а на місці будівель - великі купи

жару і поміж ними блукали люди. Такою була остання ніч Іваньках

біля своїх рідних осель. А на ранок знову раптовий наїзд червоних

зайд, стрілянина і знову поміж свист куль ми, наймолодші,

тримаючись маминих рук, мчали у безвість, у лісові хащі, щоб там

без сну і їжі у майже непрохідній болотистій місцевості перебути ту

ворожу навалу. Три доби наш невеликий гурт дітей і матерів

пролежав у багні, де єдиною поживою для малюків була рання роса з

листочків дерев. Аж на третій день, хто був живий, вибрався під поле

сусіднього села Карова і тут, перебувши ще ніч, оплакавши загиблих,

назавше покинув родинні місця.»

Марії Жук на час трагедії було півроку і вона про ці події

пам'ятає зі слів матері «Мого тата забили, а Іваньки спалили. Як

прийду сюди, то в мене серце розривається. Іваньки спалили тоді

повністю – 24 хати. Сиділи ми тоді в іваньківському лісі, бо не було

до кого йти. Взимку забили чотири стовпчики, наламали щетини зі

сосни, зробили «буду», так і полягали чотири баби. Здибали кусочки

цегол, якийсь надщерблений банячок, щоб варити їсти. Взимку

бувало, як завіє, мороз, сніг! Аж страшно згадувати, що ми пережили!

Я то все пам’ятаю!».

Село Іваньки – це символ трагізму і жертовності українського

народу, але це і героїчне протистояння загарбнику. Тоді, в літні

місяці 1944-го сталінська воєнна машина, борючись з УПА, нищила,

палила галицькі села, вбивала мирних жителів, не оминаючи і дітей

колискового віку. Іваньківська земля – це і яскрава сторінка героїчної

повстанської боротьби. Тут, від початків створення УПА, завжди, у

меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши

особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини

організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа

(ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО), де шефом штабу став

угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь

Левкович. Ця воєнна округа, як самостійна одиниця, мала в своєму

складі всі структури, необхідні для бойових дій і забезпечення своєї

життєдіяльності. І саме окремі бойові одиниці цієї округи весь час

перебували в Іваньках чи в навколишній місцевості, як часто

згадується в документах – в карівському лісі. Так, в половині червня

цього ж року сюди прийшли з Радехівщини дві чоти під

командуванням чотових Коваленка і Гонти. На той час тут уже

перебував відділ командира Недолі, що прийшов з польських теренів,

і вищезгадані чоти влились у структуру цього відділу, який

реорганізувався в три чоти, де чотовими були Бородач з с. Яструбичі,

Сагайда з с. Корчин і третій – Коваленко. Звідси відділ періодично

переходив в інші села – Салаші (нині Діброва), Хлівчани, де мали

кілька боїв з німцями і більшовиками, а також під с. Монастирок

(нині Жовківський рн), де командир Недоля передав свою сотню

командирові Беркуту, бойові дії якого зосереджувались переважно

біля Іваньків (в джерелах часто іменується як в карівському лісі).

Окрім сотні Беркута тут дислокувались сотні Перемоги, Куліша

Недолугого і, епізодично, інші, що творили курінь під командою

курінного Євшана (Ем). Також у травні тут відбував перевишкіл,

після кількох боїв з польською партизанкою, відділ «Перебийніс» на

чолі з командиром Лисом. За розповідями старших односельчан, в

Іваньках в ці часи перебували і дві сотні, що прибули з Волині.

Дислокація куреня охоплювала як с. Іваньки, так і навколишній ліс.

Якась частина розселилась по хатах, а іваньківська лісничівка

служила, очевидно, і командним осередком, і спільною харчевнею.

Степан Івасейко: «Для нас хлопчаків, які вже на той час по дитячому

орієнтувались у всякій зброї, бо і забавкою була переважно

небоєздатна зброя, незвичну зацікавленість викликала похідна кухня

на колесах, яка певний час стояла на дідовому подвір’ї, і де

іваньківчанки брали участь у приготуванні страв. Тож нас, малюків,

також не обділяли тими повстанськими кашами, через які ми вже

також прилучали себе до повстанці.» І от, саме в цю пору, в кінці

серпня, відбувся біля Іваньків один з найбільших боїв УПА з

більшовицькими загарбниками. А було це так. Велике більшовицьке

угрупування у кількості 10000 солдат, шукаючи повстанські загони,

рушило зі східної сторони (від Салашів) в напрямку Іваньків,

водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і

Гійча) з важкої артилерії. Згадують старожили, що зі сторони Карова,

з «Лисої Гори», ліс обстрілювали також з «Катюш». На той час

повстанські загони, щоб не відкривати бою в селі, вийшли із нього в

напрямку «Перехрестя» і ріки Болотня, зайнявши там оборонну

позицію. Поспіхом покинули його і селяни, а більшовицькі загони,

ввійшовши в село, спалили його. Через день після спалення села,

почався наступ на повстанські позиції. Курінь зайняв 4кілометрову

лінію оборони. Командир Ем особисто обходив усі бойові точки,

підіймаючи у стрільців бойовий дух. Бій почався зранку. А перший

наступ – саме в напрямку, де дислокувалась чота Коваленка. Вона

успішно відбила наступ. Згодом почався бій по всій лінії оборони, де

були розміщені сотні Беркута, Перемоги і Куліша. І так протягом дня

наступ повторювався десять разів, і всі десять було відбито. Десятий

був під самий вечір. Повстанці його сподівались, і успішно відбивши,

вночі, непомітно відійшли зі своїх позицій, подавшись (Перемога і

Куліш) у східну сторону, а Беркут – на північ, за р. Солокію.

Наступного дня більшовики, не маючи інформації про рух

повстанських загонів, знову почали обстріл вже порожніх позицій з

протилежних вищезгаданих сторін, частково стріляючи по своїх, але

повстанські загони були вже далеко. Архівні джерела стверджують,

що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів.

Сьогодні вже покійний Григорій Наумко з села Діброви , ще у 80-

роках ХХ століття розповідав моєму батькові, що повстанці в

карівському лісі «наклали цілий рів москалів» і зробив припущення,

що вони не були підготовані до боротьби з партизанами , бо

атакували шеренгою і ставали легкою мішенню для повстанських

куль. Наші втрати – 14 убитих, 4 тяжко і 7 легко поранених. Серед

інших загинули «Сокіл» і «Зірка» з с. Забіря. Вбиті похоронені в

Іваньківській братській могилі. Сьогодні поряд з капличкою

знаходиться новозбудований Хрест на могилі. На плиті якої є напис:

"Тут спочивають Герої УПА, серед багатьох похованих, відомі:

Боднарчук Микола М. 1922-1944 (с. Карів)

Ванько Григорій Т. 1922-1944 (с. Карів)

Курило Федір П. 1918-1944 (с. Остобіш)”

До речі, і досі живі іваньківці згадують, як під час бою з

фашистами поблизу РавиРуської радянські партизани під проводом

Сабурова зазнали поразки. Своїх 14 поранених бійців вони принесли

саме в Іваньки, де їх лікували санітари УПА. Але сталінська

військова машина по своєму віддячила за цю гуманність українським

повстанцям та іваньківцям.

Висновки

Багато років справжня історія України замовчувалась і

перекручувалась. І тому навіть на 21 році незалежності українці

відкривають для себе все нові і нові сторінки трагічно і водночас

героїчної боротьби. Як сказав один з виступаючих на святі

повстанської слави в селі Іваньки: « Нехай наша історична пам’ять,

пам’ять трагедії Іваньків і минулих наших трагедій, а також і перемог

міцно стукає у наші голови і пробуджує в нас почуття Українського

громадянина-патріота. Громадянина, який думає і дбає, в першу

чергу, про свій народ, свою землю, свою державу і несе за неї

відповідальність перед світом і Богом.

Нині слово ПОВСТАНЕЦЬ все більше і більше викликає в

молодого покоління гордість за своїх батьків, дідів і прадідів, за їхні

героїчні подвиги в ім’я самостійної України. Поступово

відроджується історична пам'ять – пошана до своїх героїв, видатних

діячів, до тих хто своєю кров’ю і життям виборював нам свободу. Бо

тільки та нація, яка зберігає і шанує свою історичну пам'ять здатна

вистояти у найсуворіших випробуваннях і будувати свою

національну державу. Ось чому завойовники завжди намагаються, в

першу чергу, викорінити в завойованого народу його історичну

пам’ять.

Пишучи цю роботи , я знайшов такі слова: «Мова – це мати народу, а

історія її батько» і тому наступного року я обов'язково поїду на

Іваньки на 69-у річницю трагедії і постараюсь більше дізнатись про

ті далекі часи.

Список використаної літератури та інтернет-джерел.

1. http://golossokal.com.ua/zgadajemo/ivanki-tragicheskaya-istoriya-

sokalshhini

2. http://golossokal.com.ua/zgadajemo/ivanky-mesto-povstancheskogo-

pobudu-borby

3. http://vkon.blog.net.ua/2011/09/22/rozdumy-nad-trahedijeyu-ivankiv

4. http://www.rajrada.sokal.lviv.ua/text-page

5. О. Кость Панас «КАРІВ І КАРІВЦІ»

6. «Iваньки - трагічна історія Сокальщини» стаття з випуску № 40

від 27. 09.2012

Додатки

«Іваньки», Братська могила Вояків УПА, (із серії «Місцями повстанських боїв» ) Степан Івасейко

с.Іваньки Капличка і хрест

Карта –схема доїзду до с.Іваньки

Річки

С.Іваньки Вересень 2012 року

«Іваньки» Художник Степан Івасейко

Братська могила Вояків УПА

С.Іваньки Фотографія з газети 1991 рік

Виступ С.Івасейка

З внутрішнього розпису каплички с.Іваньки

Картина С.Івасейка

Повстанські пісні

Ольга Крамар, (псевдо Чорна»),санітарка, загинула в час бою.(із серії «Мої односельчани») С.Івасейко

З внутрішнього розпису каплички с.Іваньки