МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ МІСЬКВИКОНКОМ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА імені О. М. БЕКЕТОВА

МІСТО. КУЛЬТУРА. ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Матеріали VI Міжнародної науково-теоретичної

Інтернет-конференції

(Квітень 2016 р.)

Харків – 2016

2

УДК 364.122.5.000.141(063) ББК 87я431+71.084.2я431

М65

Редакційна колегія:

В. Ф. Харченко – д-р. техн. наук, проф., проректор з наукової роботи ХНУМГ ім. О. М. Бекетова;

В. В. Корженко – д-р. філос. наук, проф., зав. кафедри філософії і політології ХНУМГ ім. О. М. Бекетова;

Л. О. Радіонова – канд. філос. наук, доц. кафедри філософії і політології ХНУМГ ім. О. М. Бекетова;

О. Б. Зінчина – ст. викладач кафедри філософії і політології ХНУМГ ім. О. М. Бекетова

Рекомендовано до друку Вченою радою Харківського національного університету міського господарства імені О. М. Бекетова

Протокол № 10 от 06 травня 2016 р.

М65

Місто. Культура. Цивілізація: матеріали VI міжнар. наук.-теорет. Інтернет-конф., Харків, квітень 2016 р. / [редкол. : В. Ф. Харченко (відпов. ред.) та ін.]; Харків. нац. ун-т міськ. госп-ва ім. О. М. Бекетова,2016. – 310 с.

ISBN 978-966-695-396-7

Збірник містить матеріали VI Міжнародної науково-теоретичної Інтернет-конференції «Місто. Культура. Цивілізація», що відбулася у квітні 2016 р. в Харківському національному університету міського господарства імені О. М. Бекетова на базі кафедри філософії і політології.

УДК 364.122.5.000.141(063)ББК 87я431+71.0842я431

© Колектив авторів, 2016

© Харківський національний університет ISBN 978-966-695-396-7 міського господарства імені О. М. Бекетова, 2016

3

ПЕРЕДМОВА

Міста без перебільшення можна вважати квінтесенцією людської цивілізації, «точками розвитку», «полюсами зростання», «чинниками модернізації» будь-якої сучасної держави-лідера. Культурно-антропологічні, наукові, соціальні, економічні, технічні, політичні, менеджерські та інші новації, які зароджуються і живуть у містах, динамічно поширюються в суспільстві, змінюючи якість життя і образ думки, світоглядні і життєві орієнтири пересічного громадянина. Сьогодні місто виступає одночасно «генератором» і «каталізатором» усіх цивілізаційних процесів й може бути зрозумілим через систему взаємодії культурного, соціального, економічного, політичного та управлінського чинників.

До того ж, на сучасному етапі розвитку Української держави особливої актуальності набуває саме управлінський чинник, оскільки й розвиток міст є, як вважають фахівці, процесом їх свідомого конструктуювання. Реальна наявна практика свідчить, що існуюча сьогодні в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, які дісталися у спадок від «радянської доби», так і нові інститути, які сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і віддаленою від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ.

Сучасна парадигма «Нового державного менеджменту» («New Public Management») вимагає упровадження в практику державного управління основного принципу ефективної держави, а саме: влада, державне управління мають усвідомлювати себе не «над суспільством», а «разом із суспільством» (не суб’єкт-об’єктні, а партнерські стосунки).

Іншими словами, як для України, так і для інших держав ця мета має реалізовуватись у контексті більш глибокого завдання: Як створити ефективну систему влади і управління в державі, де міг би максимально реалізувати себе народ як джерело влади і людина та громадянин як джерело суспільного розвитку.

Пошук відповідей на ці питання і є надзвичайно важливим завданням для українського суспільства і влади. Тільки треба пам’ятати, що для сучасного цивілізованого світу й «New Public Management» – це вже вчорашній день (у публікаціях західних фахівців підбиваються підсумки, що стосуються упровадження цієї парадигми у суспільне буття). Сьогодні надзвичайно актуалізується сучасна інноваційна парадигма публічного управління, ім’я якій «Digital-Era Governance» (DEG).

Самий складний і багатозначний за формами реалізації тип політичного режиму, як відомо, – демократія. Вже близько семи сторіч, починаючи з 1260 р., коли це слово було вперше вжито в перекладі арістотелівської «Політики», і до теперішнього часу, не змовкають дискусії про зміст терміну «демократія».

4

Зрозуміло, що демократія є такою формою правління в державі, коли створено відповідні правові умови (рівність перед законом, наявність політичних прав і свобод тощо) для участі громадян в управлінні (публічне управління). Проте, демократія не передбачає вседозволеність як окремим громадянам, так і представникам влади – необхідно створити правові засоби для «захисту демократії» («демократія» в незалежній державі має навчитись себе захищати).

Сьогодні в Україні є безліч конкретних прикладів, коли міста беруть активну участь у здійснені міжнародного співробітництва з іноземними партнерами. Міжнародне співробітництво саме на місцевому рівні здатне прискорити оновлення системи місцевої влади, зокрема, місцевого самоврядування, оскільки надає органам місцевого самоврядування можливість самостійно брати участь в обміні досвідом між фахівцями у різних галузях міського життя; знайомитися з прикладами сучасного муніципального управління та його результатами; підвищувати кваліфікацію посадових осіб і вишукувати додаткові ресурси щодо забезпечення сталого розвитку територіальних громад та окремих територій.

Образ міста тісно пов’язаний із образом людської культури, проте, філософські і культурологічні аспекти феномену міста сьогодні ще недостатньо з’ясовані. Усе зазначене й послужило основою для вибору тематики міжнародної Інтернет-конференції та проблематики наукових досліджень її учасників.

Місто, без перебільшення, вважається квінтесенцією людської цивілізації, її «нервовим вузлом». Процеси, що відбуваються в містах, суттєво впливають на життя усього суспільства. Образ міста пов’язаний із образом людської культури, що його створила, і найвиразніше виражає сутність культури. При цьому філософські і культурологічні аспекти феномену міста сьогодні ще недостатньо з’ясовані. Ці факти послужили основою для вибору тематики міжнародної Інтернет-конференції, бо особливе місце соціокультурного виміру міста обумовлене самою природою культури як сфери людської діяльності. Саме культура з моменту свого зародження стає полем вироблення граничних сенсів людського буття, зіставленням і випробуванням різних способів життєдіяльності. Місто у своєму новому функціонуванні «зламує» регіональні і національні рамки колись ним «збирані» і підтримувані. Сьогодні місто стає акумулятором інтелектуального, людського, культурного, політичного та енергетичного потенціалу сучасного суспільства, а також людської думки, емоцій, почуттів та дій людини. Сучасні зміни – це, перш за усе, зміни «городянина» і його способу життя та духовного світу.

Таким чином, позначена тема конференції є комплексною за характером, тобто такою, що зачіпає значний масив логічно взаємопов’язаних питань та проблем міста в контексті розвитку культури та цивілізації.

5

МІСТО ЯК ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН І СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ОРГАНІЗМ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Бабаєв В. М., ректор, д-р. держ. упр., проф.,

Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова, Україна

МІСТО ЯК СКЛАДНА СИСТЕМА: ДО МЕТОДОЛОГІЇ

НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ Сучасне місто1може слугувати класичним прикладом «організованої

складності», для вивчення якої необхідний міждисциплінарний підхід (вимагає залучення урбаністики, соціології, теорії публічного управління тощо [1–5]). Загальний стан системних досліджень міста досі ще не відповідає як методологічним можливостям, зазначеним у загальнотеоретичних роботах з системного підходу, так і рівню завдань удосконалення управління містом.

Складність міста як соціальної системи породжує певну сегментарність щодо його дослідження. Найчастіше фахівці звертаються до знань про сучасне місто, що напрацьоване урбаністикою, з виокремленням якихось предметних сфер, зокрема, територіально-поселенської, економіко-господарчої, містобудівної, соціально-психологічної, культурно-історичної, семіотичної, соціологічної тощо.

Місто, як відомо, дозволяє громадянам задовольняти нагальні потреби життєдіяльності, особистісного духовного і професійного зростання та

1 В сучасних наукових дослідженнях є поширеним поняття «міська агломерація» (від лат. agglomerare – приєднувати, нагромаджувати, накопичувати) – компактне просторове зосередження населених пунктів, переважно міського типу, територіально наближених, або таких що зрослися, об’єднаних у складну багатокомпонентну динамічну систему з інтенсивними економічними, у тому числі трудовими, соціально-побутовими, культурними, рекреаційними зв’язками, спільними екологічними інтересами тощо, яке виникає, головним чином, у зонах значної концентрації населення.

Процес утворення міських агломерацій є одним із проявів індустріального етапу урбанізації, що полягає в трансформації автономної системи розселення у групову. Як цілісне територіальне соціально-економічне утворення міська агломерація характеризується такими ознаками:

- виникає на базі функціонального і просторового розвитку міста-ядра (або кількох компактно розташованих міст, що часто позначаються терміном конурбація) і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти;

- відрізняється значним ступенем територіальної концентрації матеріально-технічних і соціальних ресурсів: об’єктів промисловості та інфраструктури, наукових і освітніх закладів та ін., а також високою щільністю населення;

- відзначається високим рівнем комплексності господарства і територіальною інтеграцією його елементів тощо [2].

6

самореалізації. Проте, слід мати на увазі, що місто вважається штучним, а не звичайним, природним утворенням, середовищем спільного проживання людей. Історія соціальних практик знає безліч прикладів раціонального, науково обґрунтованого конструювання міст, виходячи з наперед осмислених цілей. Словом «місто» (Город, Urbs, Burg, Wick або Weich, Stadt, City, Cité) здавна позначалося поселення, що штучно укріплювалось огорожею, кріпосним валом чи ровом для захисту від ворожих нападів. Воно слугувало сховищем на час небезпеки й для жителів сусідніх, незахищених поселень. Окрім укріплень, місто дуже довго нічим суттєвим не відрізнялося від оточуючих його поселень. Мешканці міста нарівні з іншими поселенцями займалися хліборобством і скотарством, отже, городяни від поселян різнилися лише місцем проживання2.

Концептуальне управління«конструюванням» і розвитком міста пов’язане, на наш погляд, з формуванням адекватної управлінської парадигми, вирішенням системотворчих сутнісних проблем, що з’являються у процесі осмислення, постановки і досягнення загальнозначущої концептуальної мети (місії) міста, як бажаної перспективної його сутності: «європейське місто», «місто-сад», «центр торгівлі», «науковий центр», «східні ворота» тощо.

Об’єктом концептуального управління можуть бути не конкретні сфери чи розв’язання контактних проблем міста в їх реальному, матеріально-речовому виразі, а формування певного суспільно-психологічного клімату серед городян на основі науково обґрунтованої парадигми якісного, «докорінного» оновлення міста у більш-менш визначеному реальному часі з побудовою «дерева цілей» та етапів їх реалізації. Концептуальне управління здатне забезпечити методологічну і світоглядну перспективу безкризового і стійкого розвитку міської громади; сприяти толерантному вреґулюванню суперечностей внутрішньої і зовнішньої природи; стимулювати позитивні тенденції розвитку міста, пошук нових і ефективних технологій щодо оптимального використання наявних міських ресурсів, у першу чергу інтелектуальних та таких, що підтримують саморозвиток і самовідтворення[1, с. 78–79].

Завдання системного дослідження міста може реалізуватись по-різному, в залежності від акцентування на статичну чи динамічну сторони організації міської системи:

2 Окрім того, слід нагадати і семантику слова «поліс» (др.-грец.πόλις, лат.civitas–

місто) в сучасному значенні «місто-держава», «міськагромада»; звідси термін «політія» – особлива форма соціально-економічної та політичної організації суспільства, що є типовою для Стародавньої Греції і Риму. В сучасній науці розробляються поняття «міський простір», «ландшафтна система урбанізованої території», «сукупність різних видів антропогенних ландшафтів», «середовище проживання», «простір соціокультурної активності», «міський спосіб життя» тощо. З точки зору синергетики місто, як ідеальний проект простору людської життєдіяльності, вважається «аттрактором людської особистості і людської спільноти».

7

- виявлення субстанціональних підстав та тенденцій їх розвитку – генералізуючий (номотетичний) метод;

- виявлення інтенціональних підстав предмета активності і опис індивідуально-історичної форми прояву істотного індивідуального – індивідуалізуючий (ідеографічний) метод.

Відповідно ставляться і завдання стосовно дослідження міста: • опис об’єкта засобами структурно-функціональної диференціації

елементів (відповідь на питання: «що це» і «як це можливо»); • з’ясування сенсу феномена через опис індивідуальних форм

розгортання синкретичної сутності міста (відповідь на питання: «навіщо це потрібно», «в чому полягає необхідність», тобто «що це дає людям») [3].

Міське середовище, як уже зазначалося, характеризується високою концентрацією людських, матеріально-технічних, енергетичних, інформаційних та інших потенціалів. Під дією певних сутнісних чинників внутрішнього і зовнішнього середовища великого міста, що постійно змінюються, безперервно рухаються, зростає й динаміка життєдіяльності міської громади, ускладнюються її зв’язки та соціальна структура, виникають нові властивості елементів міської системи і якісно нові суспільні процеси. Як правило, вони не відразу включаються у сферу управління містом, породжують негативні явища, сприяють нагромадженню та актуалізації проблем, які становлять загрозу для життєдіяльності міської громади.

Отже, проблеми великого міста можна класифікувати за ступенем складності щодо їх розв’язання, а саме:

- стандартні проблеми вирішуються традиційними, практично випробуваними, усталеними методами;

- добре структуровані проблеми розв’язуються традиційними методами;

- слабко структуровані проблеми вимагають для свого вирішення відшукувати й застосовувати нові методи, проте із використанням основних засад загальноприйнятої, загальновизначеної, відомої методології;

- неструктуровані проблеми потребують для вирішення розробки нових методологічних і методичних засобів [1].

Виходячи із цього, дослідник може ставити перед собою певні завдання. По-перше, місто-систему можна розглядати як структурно-функціональну конструкцію. Описування улаштування даної конструкції відбувається з виділенням підсистем та подальшою їх редукцією до простіших частин. Описування ролі окремих частин та механізмів їх взаємозв’язку є поясненням функціональних здатностей досліджуваного об’єкта. При цьому, функції можуть поділятися на внутрішні (підтримка цілісності об’єкта – гомеостаз) і зовнішні (обмін речовиною, інформацією, енергією досліджуваного об’єкта із зовнішнім середовищем – метаболізм), а також можуть виокремлюватись явні та латентні функції.

8

Проте, слід мати на увазі, що наявних методологічних засобів для дослідження сучасних метрополій може виявитись недостатньо3.

По-друге, місто-систему можна розглядати як синкретичну цілісність, що саморозвивається, тобто реалізує свою сутність у процесі розгортання індивідуальних чи специфічних форм. Дослідження об’єкта в цьому випадку може спрямовуватись на виявлення та аналіз механізмів цілісності, визначення інтегративної основи й на з’ясування механізмів змін та тенденцій щодо зміни індивідуальних форм реалізації сутності.

Перше завдання може реалізуватися в межах так званої об’єктно-структурної парадигми, де місто постає як сконструйований об’єкт, що має інваріантні структурні параметри. Зрозуміло, міста конструюються цілеспрямовано, але вони не можуть бути представленими лише як результат раціональної діяльності людей. Насправді, міста не застраховані від неконтрольованого зростання,середовище життєдіяльності міст не може не містити соціально-деструктивних моментів: міський стрес, девіація, негативні наслідки маргінальності тощо [3].

Отже, акцент на штучності, сконструйованості, ієрархічності, керованості міста залишає без належної уваги природність (в історичному сенсі) виникнення і самовідновлення одних і зникнення, деградації інших міст. З одного боку, з точки зору синергетики (щодо «порядку» і «хаосу») у житті міст багато чого спонтанного, несподіваного. З іншого боку, кожне окреме місто є специфічним соціокультурним феноменом, певною єдністю соціокультурного різноманіття. Відтак, друге завдання щодо дослідження міста націлює на з’ясування механізмів саморозвитку, що стає можливим при одночасному утриманні, накопиченні і розгортанні синкретичної сутності міста [1, с. 80–91].

3 Метрополія (грец. µητροπολίς, від µητηρ – мати і πολίς– місто) – поняття, що

зазнає певних змістовних трансформацій в історичному процесі розвитку суспільно-політичної думки.В сучасному розумінні метрополія – це політична, економічна, культурна столиця регіону, держави. У західній політико-адміністративній практиці: метрополією вважається велике місто, що формує навколо себе зону стійкого економічного, політичного, соціального та культурного впливу (так званий ареал метрополії – англ. metropolitanareaormetropolitanregion), характеризується значною концентрацією населення й основних видів ресурсів (виробничих, інформаційних, фінансових, інтелектуальних і т.ін.), високими показниками ділової активності, конкурентоспроможності й інвестиційної привабливості та виконує низку важливих соціально-економічних функцій, що мають ключове значення для розвитку міжнародної, національної або регіональної економіки. Метрополія функціонує в мережі з іншими містами, що знаходяться в межах її ареалу.

До складу ареалу метрополії фахівці відносять «центральне місто» та прилеглі до нього населені пункти, мінімум 40 % активного населення яких працює в межах центрального міста (в країнах ЄС). Кордони ареалу метрополії визначаються відповідно до кінцевих пунктів «маятникових» міграцій – щоденних переміщень населення з метою роботи або навчання [2].

9

Таким чином, можна узагальнено виокремити основні недоліки традиційної об’єктно-структурної парадигми. Ця парадигма дозволяє залучати принаймні такі підстави для визначення міста:

- за структурою – функціонально-морфологічне; - за механізмами змін – кумулятивістське. Функціонально-морфологічне визначення міста являє собою

аналітичне розкладання сутності на суму структурно-функціональних аспектів. Місто в даній парадигмі виглядає як сукупність підсистем, що виділяються за різними підставами: за специфікою районів, за видами діяльності, за потребами та ін. – територіальна, виробничо-економічна, демографічна, соціально- та культурно-побутова, політична, екологічна структура тощо. Однак місто не дорівнює простій (механічній) сумі його структур. Структурно-функціональний підхід не дозволяє, по-перше, виявити специфіку міста як особливої, що історично виникла, соціокультурної системи, оскільки всі функції життєдіяльності – виробнича, обмінна, адміністративна тощо – реалізовувалися і в поселеннях іншого типу. Виникає слушне питання: в чому ж тоді полягає специфіка міста як поселенської форми організації життєдіяльності? По-друге, цей підхід не дозволяє виявити інтегративну основу і специфіку нового типу соціальності, оскільки місто не може розглядатися як колективний суб’єкт на зразок міської громади. Воно є«колективом» різнорідних суб’єктів, відтак, дослідження не дасть об’єктивних результатів без з’ясування питання,«що і як їх об’єднує» [3].

Йдеться про гносеологічну ситуація фрагментарності наукового аналізу. Дослідження окремих підсистем не дозволяє осягнути місто як цілісність, як унікальну соціокультурну систему. Існує проблема визначення характеру і механізмів виникнення емерджентних властивостей міста – характеристик міського середовища, що не зводяться до сукупності з’ясованих параметрів окремих соціальних підсистем міста: територіальних, економічних, політичних тощо. Даний парадигмальний підхід не дозволяє також вирішити проблему генезису і розвитку міста. В рамках цієї парадигми має місце просте фрагментування важливих аспектів міського життя: політико-правового(місто як основа для «визрівання» громадянського суспільства і розвитку демократії), економічного (місто як місце зародження розширеного виробництва і ринкового суспільства), соціоструктурного (історія міста як історія становлення самодостатніх і рівноправних спільнот, як історія «боротьби» за соціальну рівність суб’єктів соціальної дії) [там же].

Зазначені аспекти є невід’ємними атрибути міського життя та історії міста, проте, їх зв’язок з урбаністичним процесом як таким необхідно ще довести, а головне – пояснити і експлікувати. По-перше, міста не виникали як просте продовження і розвиток соціокультурних феноменів: античного поліса і римського права, як вважали представники політико-юридичної теорії «комунальних революцій». З їхньої точки зору, міста «пробивали»собі дорогу в «старому порядку», і кількісне збільшення міст автоматично означало перехід до нового суспільства.

10

Насправді, усе відбувалося набагато складніше: нові міста виникали на новому місці, вони створювали нові традиції, а не продовжували і розвивали старі. Окрім того, в ході історії вже існуючі міста у своєму розвитку довгий час знаходилися під впливом наявного, традиційного суспільства і володіли багатьма його рисами, наприклад, соціальні відносини всередині і між містами будувалися на принципі патерналізму.

Окремі мислителі виникнення міста уявляють як кумулятивне накопичення торгово-промислових функцій з подальшим поділом праці, як розвиток общинних, самоврядних спільнот4 з подальшою «комунітарною революцією» і появою нового типу спільнот і солідарності, заснованих не на ієрархічній супідрядності, а на соціально-політичній рівноправності.

Погляд на становлення і розвиток міста як кумулятивістське «нарощування маси» соціокультурних змін і нововведень в цілому не дозволяє виявити сутнісні, в певному сенсі позачасові, характеристики міста як соціокультурної системи особливого типу, вирішити проблему підстав і характеру емерджентних властивостей міста як соціокультурної системи.

Об’єктно-структурний підхід до вивчення міста орієнтується, в кінцевому рахунку, на статичний характер системи. Місто постає як стійка і самодостатня система. Для цієї парадигми характерні пошуки універсальної структурно-функціональної схеми опису міста. При цьому виникають труднощі включення (визначення місця і значення) нових феноменів міського життя: нових субкультурних утворень, інтернету, нових феноменів субурбанізації та ін.[там же].

Разом з тим, зазначене не означає, що об’єктно-структурний підхід до вивчення міста не має перспектив застосування. Доцільність його упровадження вже довела Чиказька (США) школа соціології міста [1, с. 28-33]. Що стосується нової парадигми, то вона, на наш погляд,має ґрунтуватися на принципах єдності історичного і логічного та синергетики. Історизм як логіка виникнення та розвитку міста у його дослідженні означає аналіз процесу розгортання сутнісних характеристик міста через конкретні в історико-територіальному, а значить і соціокультурному плані форми.

Сьогодні у конкретних містах актуалізуються різні й окремі моменти урбаністського способу життя, становлення і розвиток якого означає формування нового типу соціальності. Отже, урбаністський процес носить точково-пунктирний характер: конкретні міста як системи, що саморозвиваються, реалізують окремі характеристики урбанізму. Тому їх можна вважати якісно відмінними за типом, структурою і функціями. Не бракує прикладів того, що здійснивши соціокультурний «прорив» на певному етапі свого розвитку, окремі міста втрачали своє історичне значення і навіть припиняли своє існування. Осмисленню сталого розвитку сучасних міст

4 Mayo M. Community Participation and Empowerment: The Human Face of Structural Adjustment or Tools for Democratic Transformation? /M. Mayo, G. Craig// Community Empowerment. A reader in participation and development / Ed. by Gary Craig and Marjorie Mayo. – ZED BOOKS –London and New Jersey. – 1995. – P. 1–11.

11

сприяють, на нашу думку, засадничі принципи синергетики, що орієнтують на пошук інваріантних механізмів саморозвитку міст, універсальних закономірностей урбаністичного процесу, сутнісних моментів міста як соціокультурної системи та «соціального організму» особливого типу.

Література 1. Бабаєв В.М. Управління великим містом: теоретичні та прикладні аспекти:

[Монографія] / В.М.Бабаєв. – Х.: ХНАМГ, 2010. – 306 с. 2. Енциклопедія державного управління: у 8 т. – Т. 5: Територіальне управління /

наук.-ред. колегія: О.Ю. Амосов (співголова) та ін. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2011. – 408 с.

3. Социология города [Электронный ресурс]. – Режим доступа:http://bookwu.net/book_sociologiya-goroda_945/

4. Gottdiener M. The New urban sociology / M. Gottdiener, R. Hutchison. – Boston: McGraw-Hill, 2000. – 390 p.

5. Majer A. Sociologiaiprzestrzenmiejska / AndzejMajer. – Warszawa: WudawnictwoNaykowePWNSA, 2010. – 485 p.

Корженко В. В., д-р. філос. наук, проф., Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ПЕРЕДІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: ФЕНОМЕН МІСТА Феномен міста [1], або його винятковість полягає, на наш погляд, в

тому, що історія виникнення й розвитку філософії (від грец. φίλεω – люблю і σοφία – мудрість) тісно пов’язана з генезисом і розвитком міст в історії людської цивілізації. Йдеться про те, що поступові ускладнення у відносинах міського соціуму та у функціонуванні міського господарства протягом сотень тисяч років потужно впливають на розвиток людської свідомості та мислительних здатностей людини. І тут не має значення, якої теорії походження людини ми дотримуємося: еволюційної як біологічного виду (теорія антропогенезу), божественної теорії творіння (креаціонізм), теорії зовнішнього (позаземного) втручання чи теорії просторових аномалій. Археологічні розкопки свідчать про існування на Землі до «сучасної людини»: антропоїдних предків (австралопітеки) – «південних мавп» (вік австралопітеків, за свідченням Луїса Лики, 1,75 млн років); пітекантропа або прадавньої людини (протерантропа, архантропа); неандертальця (древня людина, палеоантроп). Відтак, судячи зі знахідок фахівців-антропологів, можна зробити висновок, що вік найдавніших людей знаходиться у проміжку від 50 тис до понад 1 млн років.

Це надзвичайно великий часовий термін, за який може розвиватися людська свідомість, духовність людини, її здатність до логічного мислення (Едвард Бьорнетт Тайлор, Люсьєн Леві-Брюль, Клод Леві-Стросс, Фрідріх Клікс та ін.). Зрозуміло, що це саме той час, коли розвивається ліва та права

12

півкулі головного мозку людини. Відомо, що за роботу логіки мислення «відповідає» ліва півкуля мозку (її основні функції:мова, читання, письмо, рахунок – здатність до математичних дій, лінійне мислення, залежність від часу, аналіз, інтелект). Численні експерименти фахівців дозволяють з’ясувати, що права півкуля «відповідає» заобразне сприйняття навколишньої дійсності, цілісність, просторове мислення, архаїчні мовні форми, музику, запахи, зразки, цілісну картину світу, мислення аналогіями, символіку, синтез та інтуїцію5.

Отже, філософія з’являється там і тоді, де і коли людина стала здатною до логічного мислення, до осягнення світу своїм інтелектом, до мудрого вирішення проблем власного буття.

Яка ж роль міста у цьому процесі? Місто не з’являється водночасся, його появу не можна пояснити

якоюсь однією причиною – економічного, політичного, культурного, світоглядного або будь-якого іншого характеру [6]. Немає сумніву в тому, що місто виникає в результаті констеляції ряду факторів та обставин різної природи і, звичайно, випадковостей. Поступово з’являється соціальний простір із новим типом взаємодії людей, з новою формою соціокультурної інтеграції.

Соціально-історичними причинами виникнення міст, на нашу думку, можна вважати досить серйозні кризові явища, які спричинили дестабілізацію родових відносин. Вони були викликані певною множиною причин, в тому числі й локально-індивідуальних, а саме: демографічне зростання землеробської громади, міжусобні війни, різного роду міграції тощо, – усе це змушувало людей покидати свої громади в пошуках кращих умов для життя. Вилучені з традиційних соціальних структур, люди ставали маргіналами. Вони збиралися в якомусь одному місці й створювали більш безпечні поселення та нове співтовариство. Можна уявити, наскільки строкатим за своїм складом будо таке співтовариство (йдеться про соціокультурну гетерогенність).

Зрозуміло, що та безліч різних людей, які зібралися разом, не могли ні про що домовлятися, оскільки, як правило, вони говорили різними мовами, тобто мало розуміли один одного. Отже, процес виникнення міст був непростим, перш за все, в комунікативному плані.

Для свого нового поселення люди вибирали особливу територію, яка дозволяла краще вирішувати питання військового захисту, торгових шляхів, організації нових видів виробничо-економічної діяльності. Генезис міста являв собою предметно-територіальну форму інтеграції нових господарських, соціальних і комунікативних структур. Формування міста фактично означало створення нових форм соціальної цілісності і нового способу співжиття, хоча б через те, що в місті доводилося зважати на

5 Дальке Р., Детлефсен Т. Болезнь как путь. Значение и предназначение болезней /

Рудигер Дальке, Торвальд Детлефсен. – М. : ИГ «Весь», 2004. – 320 с.

13

поведінку інших, звичаї та норми поведінки інших людей [1]. У місті людина постійно стикалася з чимось новим і була змушеною до чогось пристосовуватися, щось змінювати, створювати, розвивати. У міської громади і городянина починає вимушено розвиватися інноваційна здатність в діяльності та інноваційна інтенція – вміння та прагнення створювати нове. Міська ситуація – це діалектика середовища і суб’єкта життєдіяльності: міське середовище змушує, провокує городянина на індивідуальну інноваційну активність, яка призводить до зростання нових змін середовища.

Незважаючи на те, що «історичні міста» є надзвичайно відмінними за своїми характеристиками, фахівцями виокремлюються й певні сутнісні чи «родові» їх риси: продукування нових типів соціальних відносин – інноваційна функція – створення нових типів спільнот із наявного на окремій території соціокультурного матеріалу, носієм якого є люди зі своїми традиціями, нормами і мотивацією (комунікативно-інтегративная функція).

Поступово місто утворює новий тип суспільства – західну цивілізацію; воно стає «рукотворним» конструктом цивілізації, процесуально-індивідуальною (локальною) формою переходу до цивілізації [2]. В ході історичного розвитку міста виявляються дуже різними за своєю структурою і функціями. Вони не розвиваються за кумулятивною схемою, по-своєму набуваючи певних ознак цивілізації. Виникнення міста стає адекватною «відповіддю на виклик» (А. Тойнбі) соціокультурної ситуації, що виникає в процесі руйнування традиційного суспільства, заснованого на примордіальних принципах взаємодії6та переходу до модерністського цивілізаційного суспільства, заснованого на інституціональних механізмах взаємодії [там же].

Характерною рисою територіально-поселенської взаємодії в місті була взаємодія на базі спеціалізованої діяльності окремих груп населення, що стало однією з передумов диференціації праці; поширення на тлі спеціалізації діяльності вартісного механізму інтеграції праці, а значить і соціальних відносин. Інакше кажучи, розвиток товарно-грошових відносин у місті стає основою людських відносин і основою для функціонування міста як певного територіально-виробничого комплексу.

Наступним, фундаментальним для становлення цивілізації, феноменом міського життя була поява писемності, що з’являється саме в містах і, напевно, була спричинена культурною гетерогенністю населення. Виникнення писемності радикально змінило комунікативний простір древніх міст, а потім і суспільства в цілому.

6 Примордіальна традиція (лат. Primordiale, фр. Primordiale – «першопочаткова»,

«споконвічна», «первозданна») – термін в доктрині основоположника школи сучасного інтегрального традиціоналізму французького філософа Рене Генона (1886–1951), що означає початковий зміст духовності, серцевиною якого є метафізичне вчення про Першопринцип і його маніфестації, втілене «в символах, що передаються з однієї епохи в іншу від самих джерел людства».

14

Первинний текст є ізоморфним речі («речовинний елемент»), конкретній ситуації, практичному контексту взаємодії та знаковим аналогом реальності, «полем семантичних операцій», символічною грою за довільними правилами7. Насправді, писемність можна вважати формальною мовою у порівнянні з живою мовою конкретних людських спільнот, що об’єднані спільним життєвим світом. Поява писемності є відповіддю на виклик культурної гетерогенності перших міських спільнот («вавилонського стовпотворіння»), а також із завданнями соціального (публічного) управління, що поступово ускладнювалися.

Окрім того, фахівці відзначають цивілізаційну роль храмів, що вважаються «центром» будь-якого міського поселення. З них починалося будівництво нового поселення, вони були центром і самого життя поселення. Храми в давнину були центром «світоглядного життя», місцем концентрації «знавців» – людей, що спеціалізувалися в будь-яких галузях знань, місцем первісної акумуляції додаткового продукту «сакральні предмети». Книга, гроші і храм у їх взаємозв’язку початково були атрибутами західної цивілізації [там же].

Іншим сутнісним поняттям, що характеризує міський простір вважається поняття «свободи». Свобода, як відомо, має декілька вимірів у залежності від рівнів інтеграції суспільства. По-перше, це свобода пересування людей; по-друге, свобода економічної конкуренції; по-третє, свобода політичної конкуренції за місце й статус в соціальній ієрархії і, нарешті, свобода самовираження, де основним її обмежувачем є традиції і моральні норми. Так можна конкретизувати уявлення про міську свободу та соціокультурні механізми формування соціокультурного простору міста [3; 4].

В свою чергу, на певному етапі розвитку людської свідомості і самосвідомості (мова про античний світ, що акумулював усі відомі на той час знання про природу й людину та створив поліси – міста-держави) з’являється здатність міської людини до філософствування, до «мудрого» вирішення підстерігаючих її на кожному кроці проблем. Філософствування стає здатністю людини до зусилля мудро помислити іще немислиме в людській життєдіяльності, щоб уникнути найгіршого.

Відтак, усі історичні типи філософствування та форми філософії започатковані, як відомо, філософською думкою античності. Перш за усе, це стосується морально-практичного («сократівського») способу філософствування. Великий Сократ, що став уособленням філософії, ніколи не писав ніяких творів. Він проявив себе в дотепних діалогах, проблематикою яких є те, що можна назвати практичною мораллю.

По-друге, йдеться про філософствування як художню творчість, або платонівський спосіб філософствування. Платон, як відомо, виражав свої

7 Барт Р. Від твору до тексту / Ролан Барт // Антологія світової літературно-

критичної думки ХХ ст. – Львів, 1996. – С. 378–384.

15

філософські думки в літературних творіннях. По-третє, філософствування в стилі Арістотеля, як логічний

філософський аналіз проблем людського буття і його пізнання. Філософствування, що сприймається як наука логіки, надає можливість

для розуміння філософії – як зусилля до помислення. Тобто філософія здатна розглядатися в своїй сутності як неспокій, занепокоєння людського духу до здійснення людської долі в людському, отже, до самоздійснення людини (тут самовиховання). Якщо говорити коротко, то філософія – це здатність людського духу бити на сполох на теренах відчужуючого буття.

Таким чином, міське середовище виникає як інтерференція специфічних особливостей території, соціальних відносин і культури. Місто як соціокультурний феномен являє собою єдність та взаємоперехід території, соціокультурного простору, способу життя й типу особистості. Воно поступово набуває значення локусу (від лат. Locus – місцезнаходження чогось) щодо взаємопроникнення техногенних, соціогенних і ментальних аспектів людської діяльності.

ЛІТЕРАТУРА 1. Возняк Т. Феномен міста / Тарас Возняк. – Львів: «Ї», 2009. – 290 с. 2. Социология города. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://bookwu.net/book_sociologiya-goroda_945/ 3. Jalowiecki B. Spoleczne wytwarzanie przestrzeni / Bogdan Jalowiecki. –Warszawa:

WydawnictwoNaykoveScholar, 2010. – 326 s. 4. Löw M. The Constitution of Space. The Structuration of Space through the

Simultaneity of Effect and Perception / Martina Löw // European Journal of Social Theory. – 2008. – № 11(1) – P. 25–49.

5. Majer A. Sociologiaiprzestrzenmiejska / AndzejMajer. – Warszawa: WudawnictwoNaykowePWNSA, 2010. – 485 p.

6. Sassen S. Cities in the World Economy / Saskia Sassen. – Pine Forge Press, 2000. – 380 p.

Болотова Ю. В., ст. викл. Харківський національний технічний університет

будівництва та архітектури,Україна

ЛЮДИНА І МІСТО У ВИМІРІ СУЧАСНИХ ЕКЗІСТЕНЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ

Сучасне суспільство увійшло в інформаційну еру, ознаки якої були

описані в працях філософів, соціологів, футурологів. Суспільства завдяки науковим дослідженням, суспільним дискусіям, практиці саморефлексії відчувають та фіксують об’єктивні зміни, пов’язані з буттям інформаційних технологій. Ці зміни несуть в собі як потенційні можливості майбутнього розвитку, так і негативні загрози. Досить актуальним знову стає дискурс щодо буття особистості: яким воно може бути та які протиріччя доведеться

16

вирішувати людині. Відкритість світу зовнішнього та втрата внутрішньої цілісності, панування масової культури та реалізація полікультурних ідеалів, інтенсивність та напруга соціальної взаємодії та стан самотності – на фоні вічних питань ці нові проблеми змушують людину обирати: триматися за старі опори непрацездатної цивілізаційної системи чи увійти в новий світ, нову цивілізацію, почати власну гру. Якщо ми обираємо крок у майбутнє, то в якому статусі ми там опинимось? Знову «об’єкти для дослідів історії» (М. Бердяєв) чи вільно і свідомо діючи особистості, суб’єкти гри? Екзістенційний вибір сучасної людини – це вибір між свідомим буттям, самостійним керуванням своїм життям та відмовою від свободи бути, підкоренням тим чи іншим фальсифікаціям. Сьогодні вибір між буттям та небуттям трансформується у вибір між справжнім існуванням та його симуляцією.

Для людини, за яку ще вчора все було вирішено – що вважати моральним та аморальним, справжнім та фальшивим, якій було вказано кому підкорятися та хто приймає рішення, опинитися в суспільстві, де не має меж, в якому за наслідки вибору відповідає той, хто його здійснює, – ситуація виклику та необхідності пошуку самостійної відповіді є незрозумілою та лякаючою. В цьому випадку ми маємо два шляхи: навчаємось мислити та обирати або намагаємось еклектично поєднати вигоди двох систем – відсутність відповідальності та свободу бажань.

В умовах урбанізації саме в місті відбувається концентрація можливостей та перешкод для реалізації цих шляхів. Анонімність спілкування та неможливість обирати, з ким спілкуватися, високий рівень вузької спеціалізації, посилення впливу і залежності від технологій зумовлюють страх перед прийняттям рішень та ідеалізацію невігластва, відмову від пізнання та рефлексії у більшості. За Ж. Бодріяйром, в мегаполісі зібрані всі елементи соціальності, але легкість взаємодії породжує в людині байдужість та апатію, через прискорення та інтенсифікацію всіх соціальних процесів. Місто стає центром штучного моделювання світу, нарощування байдужості та відмови від побудови справжніх соціальних зв’язків. Значущу та неоднозначну роль в цих процесах здійснюють засоби масової інформації як основний канал комунікації. З одного боку, надаючи інформацію, вони примушують мислити та аналізувати, з іншого люди, які, за певних причин, нездатні до власного аналізу, губляться в інформаційному потоці і відмовляються від участі в конструюванні реальності, добровільно втрачають власне буття. В соціальному аспекті ці процеси «породжують в індивідах байдужість і замішання» (Ж. Бодрійяр). На жаль, це явище має системний характер і охоплює всі рівні суспільства.

Але можна накреслити декілька шляхів виходу на рівень справжнього буття, і цей вибір може бути здійснений не тільки шляхом екзистенції між життям та смертю, а через нове осмислення принципу «володіти інформацією – володіти світом». Завдяки оволодінню засобами комунікації, здатності не підкорятися примітивізації мислення та спілкування,

17

формуванню здібностей формувати наукові інформаційні потоки людина здатна керувати власним життям в межах соціального простору. Місто має можливості якісної трансформації в нові моделі побудови простору, які будуть сформовані на основі інтеграції філософського, наукового, технічного дискурсу. « Нема такого міста,яке б визначало закінчення всіх інших міст..», – стверджує Ж. Бодрійяр.

Голованова Н. В., аспірант, Харківський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

КИЄВОЦЕНТРИЗМ ЯК СВІТОГЛЯД

Вступ. У своєму інтерв’ю радіо «ВВС» Світлана Алексієвич зазначила,

що у авторитарних суспільствах життя завмирає, культура застигає і йде у підпілля, і що політики мають бути дороговказом, хоча за відсутності еволюційних процесів у суспільстві опозиція, за її словами, мало відрізняється від влади [1]. Про проблему влади як чинника об’єднання суспільства говорив Дмитро Донцов: «Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства. …Де сила цього морального закону слабне, де віжки й батіг випадають з слабих рук дегенеруючої еліти, де замість служби високим абстрактним ідеалам приходить вільна гра самолюбних матеріальних інстинктів маси й одиниць, погоня за насолодою, вигодою і щастям, – там замість ділаючого морального закону, наступає серед провідної верстви розклад» [7].

Щодо «політики повинні говорити людям», пропонувати суспільству ідеї і шлях, – мусимо зауважити таке. Політики завжди йдуть у ар’єргарді, майже як секонд-хенд (образно). Є доведена часом схема: на чолі суспільства, cуспільств – творці ідей; ідеї аналізуються і уточнюються інтелектуалами; далі ідеї підхоплюються і втілюються або не втілюються у життя політиками [12]. А вже де «сидять» творці ідей та інтелектуали - у владі/опозиції або не мають ніякого відношення до політики і навіть просто суспільного життя – не так важливо, хоч «на болоті». Та погоджуючись зі Світланою Алексієвич у тому, що люди «не такі вже й дурні», не дивляться у рота владі (у наявності розвинуте громадянське суспільство), зауважимо самим собі: «на болоті» як такому цивілізація не підніметься.

Основна частина. У своїй книзі «Нарис історії культури України» Мирослав Попович говорив про існування за часів Київської Русі кількох світів:

світу села; світу міста;

18

світу церкви та монастирів; світу князівського двору з його дружиною та челяддю. «Городяни були вищими, довше росли, мали тендітний вигляд, тонший

кістяк… Повітря свободи, ширше кажучи – міський спосіб життя – впливало і на фізичні, і на духовні характеристики [10].

Щодо давнього Києва, то перші школи, грамотність, освічені жінки – то вже були факти у ІХ ст. Розвивалася наука, у нормі було знання кількох іноземних мов (німецька, болгарська, чеська, угорська тощо). У 30-і рр. ХІ ст. бібліотека при Софійському соборі нараховувала до 950 томів рукописних книг. До нас дійшли 424 рукописи ХІ-ХІІІ ст. Загальна кількість рукописних книг часів Київської Русі може становити від 31,5 до 130-140 тис. томів. Гордістю Києва стали Софія Київська (5-нефна, 13 куполів), резиденція Ярослава Мудрого, Десятинна церква (3-нефна, 6-стовпна, багатокупольна), Золоті ворота, Печерський монастир, Видубицький монастир, Львівська площа, Замкова гора, Старокиївська гора. Розвивалося мистецтво, зокрема київське оборонне зодчество. Задовго до 988 р. На Русь проникають християнство, книги, писемність (договори Русі з греками 911 і 944 рр.), – налице княжеські грамоти, заповіти, діяльність соборної церкви Іллі на Подолі (864-882!, що свідчить про початок християнства). Створюється законодавство – «Закон Руський» і «Правда Ярослава». Свідчення розвитку Києва – і торговий шлях по Дніпру «із варяг у греки», зв’язки з Угорщиною, Польщею, Чехією, Болгарією, Скандинавією, Францією, Німеччиною, країнами Близького Сходу, Кавказом. Великою була роль Києва як центру тяжіння та консолідації східнослов’янських земель. Невипадково з’являється така перлина літературної творчості, як «Слово про закон і благодать»Ілларіона (доведено, що історія Київської держави вписана у загальний світовий процес, дані блискуча антитеза поганства та християнства, картина хрещення України, зазначена заслуга Володимира).

Києвознавство і Київ як такий у різних аспектах досліджували О. Андрієвський, О. Анісімов, В. Антонович, В. Базилевич, М. Берлінський, Є. Болховітінов, В. Вечерський, В. Галайба, Т. Гевряк, І. Гирич, С. Голубєв, Н.Горбач, В.Горський, Т.Григор’єва, М .Грушевський, О. Друг, Ф. Ернст, С. Єфремов, П. Житецький, О. Забужко, М. Закревський, М. Зеров, В. Іконников, М. Кальницький, М. Каманін, М. Ковалинський, М. Костомаров, А. Кримський, О. Левицький, В. Липинський, М. Максимович, Д. Малаков, В. Науменко, М. Петров, І. Плотнікова, Н. Полонська-Василенко, Л. Пономаренко, М. Попович, Л. Проценко, О. Рахліна, О. Різник, М. Сементовський, М. Стріха, І. Трахтенберг, К. Широцький, В. Щербина, О. Юркова.

Особливостями філософії Київської Русі по праву стали: синкретизм; різноманітність підходів і поліфонія; кордоцентризм і любомудріє; києвоцентризм;

19

єрусалимоцентризм і подорож [5, 6, 8, 9]. Київ – натхнення української науки, культури, державництва – зазнав

не тільки розвитку, а й руйнації протягом століть. Києву від самих його першопочатків самим Провидінням була

визначена роль серця України-Русі. У переломні моменти, коли вирішувалась доля народу, питання його подальшого існування, щоразу знов виринала тема його богоспасенності, богообраності та формувався відомий у часи Середньовіччя погляд на Київ як на втілення ідеї «граду Божого» на землі. Першим «градом Божим» був Єрусалим.

У Києві сформувалася культура, «що за всієї різноманітності компонентів становить синкретичну цілісність, яку ми традиційно іменуємо «давньоруською», або «культурою Київської Русі». Згодом державне наступництво перейшло не до Московії (не від Київської Русі до Московської Русі, тобто не до Володимиро-Суздальського князівства, а звідти до Москви), а до Галицько-Волинського князівства, і звідти – до Литви, не покидаючи таким чином території України [6].

У праці М. Костомарова «Дві руських народності» київській темі відведено досить помітне місце. Зокрема про використання культурних досягнень Півдня Русі Північчю, про створення на берегах Клязьми нового Києва – міста Володимира, з такими ж титульними храмами і тією ж топонімікою. Ці плоди київської культури зростали на чужому ґрунті по-іншому і приносили інші плоди. М. Костомаров вважав, що Київ за своїм антицентралістським духовним наповненням просто не міг стати столицею централізованої держави, появі останньої міг сприяти тільки північно-російський клімат. Невдовзі на зміну кирило-мефодіївцям прийшли старогромадівці. Особливо багато і плідно працювали у цьому напрямі лідер Старої громади професор В. Антонович і його вчитель М. Максимович. В. Антоновича насамперед цікавила найтемніша доба в українській історії XIII–XVII ст. і роль у ній Києва.

Якщо говорити про ХХ століття, то проникливо описане те, що відбувалося, у книзі О. Анисімова «Скорбное бесчувствие. На добрую память о Киеве, или Грустные прогулки по городу, которого нет» (1992). У книзі йдеться про те, «як боліло кожному залюбленому в київську рукотворну красу знищення київських церков. Болісно було відчувати втрату того, що найбільше приваблювало в Києві, що вирізняло його з-посеред інших міст колишньої імперії, що робило його другим Єрусалимом для східнослов’янських земель. Автор описує Київ на зламі епох. «Опис цей вийшов у нього не лише жвавим, а й щирим, проникливим, навіть художнім. Перед читачем постають малюнки київського побуту початку століття. Він дізнається, скільки коштували квитки на трамвай, ночівля в готелі, скільки і якого ґатунку було готелів; що собою являли київські кав’ярні і пиварні; як розважалися кияни, які театри, ресторації, синематографи, музеї вони відвідували; у яких навчальних закладах учили своїх дітей. Читач з подивом робить висновок, що жити в тому місті було цікавіше, легше, а побут був

20

значно розвиненіший порівняно з нашими часами. Він розуміє, що більшовицький соціальний експеримент нагло перепинив зв’язок між поколіннями, відірвав нас від європейського стилю життя, бо ж, власне, ми жили тоді у Європі» [4]. Окремі розділи розповідають про знищення радянською владою київських кладовищ, у них порушується проблема київської топоніміки – невиправданих перейменувань вулиць і окремих районів. О. Анисімов робить висновок: «Позірна російська фізіономія міста лише зовні може свідчити про «російськість» Києва. Абсурдно було б уважати, скажімо, Таллінн, Прагу або Краків зі Львовом німецькими містами (хоч будували їх у XIV – XV століттях переважно німці), а Вільнюс – за цією логікою – назвати польським містом. З такої перспективи, навіть хоч би як того хотілося, Київ не можна вважати російським, дарма що в ньому з другої половини XIX століття й домінувало російське чиновництво, купецтво, вояцтво і, зрештою, інтелігенція» [4].

У 1930-ті «суспільству було накинуто більшовицьке розуміння «соціалістичного Києва», що передбачало беззастережне нищення святого міста. Майже до кінця радянського періоду в путівниках і наукових працях Київ поставав у механістичному зображенні, без видимого реального образу, відтак губилися рештки барокового Києва [3].

Нова ера не тільки для Києва, а й для всієї України почалася саме з невеселих 30-х рр. XIX ст. Скасування магдебурзького права українських міст, литовського права для української русифікованої і полонізованої шляхти, придушення польського повстання, відгомін декабристського руху, а головне – проголошення державного курсу на русифікацію всього заходу Російської імперії – все це було лише прелюдією до, здавалося б, несподіваного виникнення українського питання, у якому київське питання ставало центральною темою, темою відродження національних аспірацій української еліти нового часу [2].

Незалежність дала новий імпульс розробці київської ідеї. Міркування політиків, філософів, політологів про необхідність вироблення української національної ідеї у глибинному вимірі безумовно мають на увазі в першу чергу порушення на різних рівнях питання про сьогоднішнє розуміння київської ідеї. Українська національна ідея пройшла шлях кількох трансформацій, від періоду київського універсалізму, крізь період українського руху до звуження української ідеї й сприйняття Києва як центру. Періодизацію у часі різні дослідники дають власну, це досі дискусійне питання.

Ілюстрацією розуміння важливості київської духовної проблеми є активна будівельна діяльність київської державної адміністрації протягом останніх років. Відродження таких святинь, як Михайлівський і Успенський собори, а також церкви Успіння Богородиці Пирогощі є фактом надзвичайного духовного і виховного значення для сучасної України, створює виразний образ Вічного міста.

21

Боротьба комуністів з українським «сепаратизмом» і залишками державності у 1930-ті рр. була спрямована насамперед проти церков, політично «скомпрометованих» їхньою роллю у політичній історії. Були знищені всі собори, зведені коштом гетьмана Івана Мазепи, найкращі барокові храми. Окрім Михайлівського собору, це і Богоявленський собор, і церква Різдва Христового, подільські храми Бориса і Гліба, Катерини, Воскресіння Христового.

Іншим, не менш важливим завданням є продовження довгоочікуваного вирішення топонімічних проблем Києва. Потрібна розробка й популяризація серед населення теми «Український Київ ХІХ–ХХ ст.», бо мало ще на вулицях Києва меморіальних дошок, які увічнювали б імена діячів тієї епохи й достопам’ятні події, пов’язані з нею. Добрий приклад – Київський національний університет ім. Шевченка, де що не кабінет, то меморіальна дошка.

Але не тільки у відтворенні пам’яток архітектури справа. 25 років тому Київ став національним центром Міжнародної асоціації україністів світу, на базі якої були запроваджені Конгреси МАУ, які об’єднали навколо України спеціалістів з українознавства усього світу. Зараз Київ – центр радіо- і телемостів України з багатьма країнами світу, осередок наукових, культурологічних, громадських зустрічей всесвітнього рівня. Один з прикладів – наша творча праця на ниві щотижневого діалогу Київ-Нью-Йорк-Єрусалим-Європа, 2011-2016 рр., Девідзонрадіо, Нью-Йорк.

Зараз дуже великі проблеми мають державницькі підходи до розвитку освіти, науки, культури [11]. Зокрема щодо проблем театру багато пише київський театрознавець Олег Вергеліс. Одна з причин – кадрові проблеми у державному управлінні.

12 січня 2015 року Президент Петро Порошенко підписав Указ «Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020». «Стратегія» складається з чотирьох векторів руху. Вектор руху «Гордість за Україну в Європі та світі» передбачає 13 реформ та програм, серед яких – Програма популяризації України в світі, Програма створення бренду «Україна», Розвиток інформаційного суспільства та медіа, Реформи державної політики у сфері науки та досліджень, туризму, культури, кіновиробництва, видавничої справи, Програма залучення талантів тощо. Навесні 2016 р. ухвалюється ряд рішень, які протирічать «Стратегії-2020». За попередніми нашими висновками, готується звуження, якщо не сказати, руйнація вищої освіти в Україні, адже звужується завдання гуманітарної освіти, зокрема філософії як одного з базових предметів, науки наук. Але усьому свідомому українству й фахівцям з українських питань (науковцям української діаспори зокрема і зарубіжним вченим-україністам неукраїнського походження – таким відомим особистостям, як Ася Гумецька, Євген Федоренко, Любомир Винар, Григорій Грабович, Йоханан Петровськи-Штерн, Х’юго Лейн, Оксана Пахльовська, Марина Кац, Юрій Фельштинський, Андрій Піонтковський, Андрій Ілларіонов – з багатьма ми співпрацюємо) бачиться необхідним

22

впровадження всезагальної освіти в Україні з питань власної історії та філософії, важливі курси з цих дисциплін у вишах, обов’язкові для кожного студента незалежно від напряму вишу, бо університети стають центрами знань і джерелами інноваційних ідей у суспільстві, й потрібний їх усебічний розвиток, передусім у галузі історико-філософській. Адже первісність Давньої Русі та її центра – Києва – треба не тільки проголошувати, а знати й плекати з фактами у головах і з милуванням столицею Русі у душі та серці. Культура Київської Русі, стародавній Київ, історія міста, сучасні надбання й неперевершені особистості, таланти України та відомі українці за кордоном, - це те, що є головним практичним досвідом громадян України, інших країн і чинником протистояння агресії, злу й власній недолугості.

Висновки. Історико-філософська освіта для кожного українця зараз стає завданням часу, стратегією національної безпеки й подальшої модернізації держави.

Роль української столиці стає вирішальною у націєутворюючому, історико-культурному, духовно-ціннісному, людиновимірному, мовному й геополітичному аспектах. Саме Київ як столиця є центром, який цементує єдність держави і забезпечує гармонійне співіснування регіонів України, надає ментальному полю, медіапростору країни національних духовних і естетичних властивостей, притаманних кращим особистостям і втіленим у кращі зразки науки і мистецтва. Прогностично саме Київ здатний бути зразком державницьких підходів. Києвоцентризм стає чинником збереження й розвитку не тільки українського суспільства, а й усього світу. Києвоцентризм і єрусалимоцентризм як дві праоснови східнослов’янського світу з давніх давен мають не просто досвід у часі, вони довели свою трансцендентальність і сакральність, вічність, надпросторовість. Ці поняття набули всесвітнього значення і вимагають від нас просто зрозуміти, розкрити, підтримати діяльнісно, власним світосприйняттям і своєю думкою їх величну сутність.

ЛІТЕРАТУРА 1. Алексиевич С. Повторение Чернобыля и Фукусимы неизбежно / Світлана

Алексієвич, інтерв’ю [Електронний ресурс] / BBC – 2016 – Режим доступу:http://www.bbc.com/russian/society/2016/04/160419_belarus_alexievich_chernobyl?SThisFB. – Назва з екрану.

2. Гирич І. Боротьба за Київ як ключове питання української ідеї / І. Гирич. // Україна. Наука і культура. – К. – 2005. – Вип. 33. – С. 80–98

3. Гирич І. Плекаймо образ столичного міста // І. Гирич. // Пам’ятки України. – К. – 2004. – № 4. – С. 130 – 138.

4. Гирич І. «Скорбное бесчувствие» до українського Києва // І. Гирич. // Пам’ятки України. – К. – 1997. – Ч. № 3. – С. 122-125

5. Горбач Н. Специфіка української філософії / Назар Горбач. – Львів :«Каменяр».– 2006. – С. 20-35.

6. Горський В. Біля джерел / В. Горський. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія».– 2006р. – С. 68-83.

23

7. Донцов Д. Дух нашої давнини / Дмитро Донцов [Електронний ресурс]. –Мюнхен, Монреаль – 1951 – Режим доступу : http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3517/file.pdf

8. История Киева / під ред. І. Артеменка [та ін.]. – К. : «Наукова думка». –Т1. –1982.. 1. – С. 144-160.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України / Наталя Полонська-Василенко. – К.: «Либідь». – 2002. – С. 239-245.

10. Попович М. Нарис історії культури України / Мирослав Попович. – К.: «АртЕк». – 1999. – С. 71-74.

11. Українська культура: цивілізаційний вимір / Калакура С. Я., Рафальський О. О., Юрій М. Ф.– Київ : ІПІЕНД ім. І. Ф. Кураса. – 2015. – С. 442-453.

12. Blundell J. Waging the war of ideas /J.Blundell.– London – 2007 – P. 40.

Деміхов О. І., аспірант Сумський державний університет, Україна

ФІЛОСОФІЯ МІСТА В УКРАЇНІ – ВИТОКИ І СУЧАСНИЙ

КОНТЕКСТ НА ПРИКЛАДІ м. СУМИ Актуальність питання на теперішній час зумовлена новими викликами

сучасності – розширення мегаполісів на технічному і кібернетичному горизонтах призводить до одночасного пригнічення внутрішнього світу людини-городянина, схематизації і примитівізації його мислення, а також звуження його реальних механізмів впливу на умови життя в місті.

Метою роботи є вивчення філософського досвіду осмислення законів побудови і розвитку міського суспільства в усіх його проявах та спроба виробити нові підходи до аналізу сучасної моделі світогляду українського мешканця міста.

Виклад основного матеріалу. В теперішній час українське суспільство намагається сформувати для себе національну ідею. На наш погляд, запропонований вітчизняним істеблішментом для країни варіант «патріотизму» як національної ідеї є важливим, але не універсальним. Пропонуємо розглянути стратегію розвитку населених пунктів (як міст, так і поселень) України як домінуючу в розрізі формування менталітету сучасного громадянина нашої держави. Адже економічний розвиток і безпека наших місць проживання напряму стосується кожного і вказаний напрямок реформ може розглядатись як механізм трансформації громадянської свідомості сучасного українця. Особливої актуальності вказане питання набуває в розрізі розгорнутої децентралізації влади в державі. Ми безуспішно намагаємося збудувати систему відносин в наших містах по європейських принципах, по лекалах західного лібералізму. Однак, Україна, і Слобожанщина в тому числі, не пройшла стадії європейського бюргерства, повноцінного магдебурзьського права, які дали світу масовий прошарок городян. Українські городяни були від самого початку тонкою плівкою в структурі суспільства, а сучасне населення наших міст назвати городянами

24

можливо лише з великою натяжкою. Ось чому ми чудово знаємо про європейські моделі розвитку міст і територій, однак перекручуємо їх з метою власної тимчасової вигоди. Таким чином, Суми були і залишаються в ментальному сенсі козацькою слободою, військовим поселенням, а сучасні зовнішні форми скупчення спальних районів нічого не змінюють в свідомості городян та градоначальників. Тобто Суми є урбаністичним поселенням [6]. Проблема становлення українського міського менталітету, особливо східноукраїнського – в тому, що Україна тривалий історичний період була сателітом Російської імперії, елементом радянських економічних і політичних конструкцій, які виховували покірність, безініціативність, керованість з єдиного центру. Вказані чинники приглушили самоідентифікацію українців, намагаючись перетворити їх на малоросів. Це простежується навіть в таких «зовнішніх дрібницях» як геральдика м. Суми – початковий герб міста був з козацькими полковими елементами хреста і ліка Пресвятої Богородиці, але, з метою викорінення національної символіки, був цілеспрямовано замінений указом Катерини ІІ на інший – срібний французький щит з трьома чорними мисливськими сумками із золотими ґудзиками, який існує і до тепер. Отже, ми стикаємось з проблематикою пошуку власної української культурної форми міської ідентичності, з проблемою усвідомлення українського міського культурного феномену. Основні питання для всього світу і України в тому числі: в якому напрямку розвивати місто як основну культурну форму життєдіяльності населення, як будувати міську політику? Скандинави з повагою називали Київську Русь Гардарікою – «Країною міст», яка у вигляді укріплених міст-слобід і міст-храмів розміщувалась увздовж рік по торгівельних шляхах. Парадокс в тому, що за наявності у нас стародавньої історії створення міст та існування вже тоді активних спільнот городян, які були здатні вигнати з Києва неугодного князя, поступово елементи відкритого громадянського суспільства в українському місті були пригнічені і далі взагалі знищені. Напевне, відіграв свою роль період монголо-татарського ярма і сформоване під впливом історичних подій полуазіатське розуміння поняття державництва. Така специфіка не укладається в європейську модель сприйняття міста і городянина. Якщо брати до уваги європейські стандарти, то громадянське суспільство та міська спільнота по своїй суті взаємно виводяться одна з одної. В такому випадку в ментальному сенсі в Україні міст давно не існує! І вони намагаються формуватися лише зараз [6]. Який вихід із такої складної ситуації? Вважаємо єдиним універсальним рішенням тільки проведення реформ. Докорінні зміни мають показати суспільству реальний ефект, і тим самим буде здійснюватися виховування нового українського громадянського суспільства. Всі реформи починаються в населених пунктах, тому особливо чутливими кластерами реформ є міста – як географічно, так і ментально. Зміна держінститутів та галузей економік в місті закладає також і трансформацію світогляду як чиновника, так і городянина. Позитивні приклади початку таких системних змін свідомості: введення електронної

25

системи бюджетних закупівель «ProZorro», відкриття центрів надання адмінпослуг в муніціпалітетах, створення поліції. Для м. Суми актуальним є розвиток свідомості відповідального громадянського суспільства через його виховування на прикладі конструктивних результатів реформ в житті міста і країни в цілому.

Висновки. Отже, досвід філософського розуміння поняття міста як локації людей та ядра накопичених знань і світоглядів допомагає нам розібратись в проблемах самоідентифікації українського полісу та подальших шляхах його розвитку. Основною проблемою в філософії міста в Україні вважаємо формування свідомості городянина. Запропонований нами новий підхід до розуміння проблематики урбанізму на українських теренах може бути застосований в аналізі сучасних умов трансформації вітчизняного міського суспільства. Створення активного прошарку городян, який здатний приймати участь в керуванні містом і контролювати владу і економічні монополії – такий головний результат реформ повинен бути. І поетапне вирішення в місті назрілих проблем можливо лише через ефективну реалізацію реформ міського життя. Громадянин міста є полноправним членом свідомої спільноти людей, які мешкають та постійно взаємодіють між собою на одній території, зацікавлені у власній доброчесній участі в плануванні всіх видів діяльності міста для досягнення спільних корисних результатів. Ця гармонічна модель діяльності активних міських спільнот становиться надзвичайно важливою.

ЛІТЕРАТУРА 1. Веселова С. Б.Город— Архитектура — Философия [Електронний ресурс]

/С. Б. Веселова//сайт «Аnthropology – web-кафедра философской антропологии», 23.09.2015. – Режим доступу : http://anthropology.ru/ru/texts/veselova/city.html.

2. Веселова С. Б.Семь вопросов пользователя к сетевому телематическому киберполису [Електронний ресурс] /С. Б. Веселова// сайт «Аnthropology – web-кафедра философской антропологии», 23.09.2015, – Режим доступу : http://anthropology.ru/ru/texts/veselova/seven.html.

3. Веселова С. Б. Искусство пространства [Електронний ресурс] /С. Б. Веселова// сайт «Аnthropology – web-кафедра философской антропологии», 23.09.2015, – Режим доступу : http://anthropology.ru/ru/text/veselova-sb/iskusstvo-prostranstva.

4. Веселова С.Б. Формирование городов [Електронний ресурс] /С. Б. Веселова// сайт «Аnthropology – web-кафедра философской антропологии», 23.09.2015, –Режим доступу : http://anthropology.ru/ru/text/veselova-sb/formirovanie-gorodov.

5. Веселова С. Б. Преодоление хаоса. Жизненный мир мегаполиса начала XX века [Електронний ресурс] /С.Б. Веселова//СПб.2014.:Вестник Русской Христианской Гуманитарной Академии. том 15, №1 – сайт «Киберленинка». – Режимдоступу: http : //cyberleninka.ru/article/n/preodolenie-haosa-zhiznennyy-mir-megapolisa-v-kontseptah-arhitektorov-filosofov-i-sotsiologov-nachala-xx-veka.

6. Смирнов С. А. Антропология города, или о судьбах философии урбанизма в России [Електронний ресурс] /С. А. Смирнов// сайт «Аnthropology – web-кафедра философской антропологии», 23.09.2015, Режим доступу : http://anthropology.ru/ru/texts/smirseal/ancity_1.html.

26

Коляда І. В., аспірант, Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова,Україна

SMARTCITY: УТОПІЯ ЧИ ПАНАЦЕЯ?

Конституцією України проголошено, що Україна є соціальною державою, а людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Зазначені конституційні постулати детермінують обов’язок держави забезпечувати добробут громадян, публічну безпеку, безпечне для життя і здоров’я довкілля.

В умовах перманентної економічної кризи і незавершеності адміністративної реформи виникають суттєві проблеми забезпечення сталого розвитку територіальних громад. Як наслідок, упродовж останнього часу в Україні позначилася негативна тенденція погіршення стану захищеності населення крупних агломерацій (мегаполісів), що об’єктивно зумовлено стрімкими глобалізаційними економічними процесами, форсованою урбанізацією, зношеністю інфраструктури та інтенсифікацією міграційних потоків.

Органи публічної адміністрації здійснюють пошук інноваційних підходів до вирішення існуючих соціально-економічних проблем, у тому числі й шляхом апробації позитивного зарубіжного досвіду. У зазначеному контексті особлива увага приділяється з’ясуванню перспектив реалізації модернової моделі міської трансформації SmartCity («розумного міста»), що багатьма фахівцями розглядається як невід’ємна складова національної стратегії економічного піднесення і суспільного прогресу.

Модель SmartCity у першу чергу передбачає активне використання інформаційних технологій при вирішенні основоположних проблем забезпечення життєдіяльності мегаполісів, створенні умов для розвитку територіальних громад і самореалізації кожної людини. Стратегічні напрями реалізації моделі «розумного міста» визначені таким чином: підвищення якості життя мешканців територіальної громади; модернізація фізичної та розбудова технологічної інфраструктури мегаполісу; використання інформаційних технологій для вдосконалення систем управління містами; безумовне дотримання світових стандартів екологічності, сталого економічного розвитку та соціальної інклюзії; налагодження партнерської взаємодії між органами місцевого масо врядування і громадськістю, спільна реалізація проектів з благоустрою населених пунктів та вирішення актуальних проблем локального рівня (мікрорайону, вулиці, двору тощо).

Модель SmartCity ґрунтується на постулаті щодо ототожнення великих міст з базовими центрами розвитку цивілізації, характерними ознаками яких комфортні і безпечні умови проживання людей, наявність чисельних можливостей для самореалізації вільної. Як наслідок, сучасне «розумне

27

місто» сприймається як рушійна сила економіки країни, осередок культури та освіти, майданчик для реалізації технологічних та соціальних інновацій.

Найвагоміших успіхів у реалізації моделі SmartCity досягли Барселона, Нью-Йорк, Лондон, Ніцца, Сінгапур. Місцева влада цих мегаполісів акцентовано наголошує на неможливості розбудови «розумного міста» без дотримання шести засадничих умов, а саме: розумної економіка, що спирається на інноваційний дух, підприємництво, економічний імідж та торговельні марки, продуктивність, гнучкість ринку праці, здатність до трансформації; розумної мобільності, що характеризується місцевою доступністю, наявністю розвиненої інфраструктури, сталими, інноваційними та безпечними транспортними системами; розумного довкілля, що охоплює привабливість природних умов, відсутністю забруднень, систему охорони довкілля та стале управлінням ресурсами; розумних людей, які відповідають високим вимогам щодо рівня кваліфікації, націленості на навчання протягом життя, соціальної та етичної різноманітності, гнучкості, творчості, відкритості та участі у громадському житті; розумного життя, що характеризується наявністю закладів культури та освіти, сприятливих умов для охорони здоров’я, безпекою проживання, якістю житла, туристичною привабливістю, соціальною згуртованістю; розумного врядування, якому притаманні участь у прийнятті рішень, публічні та соціальні послуги, прозоре врядування, політичні стратегії та перспективи.

Останнім часом в Україні розгорнувся публічний дискурс щодо перспектив запровадження моделі SmartCity в українських містах. Перші практичні кроки у цьому напрямі зроблено місцевою владою Києва. Зокрема, у квітні 2015 року столична влада ініціювала запровадження системи KyivSmartCity. У жовтні цього ж року на Форумі KyivSmartCity було укладено Меморандум про співробітництво між громадськими організаціями, ІТ-співтовариством, бізнесом та владою. Суттєвим досягненням стала розробка Концепції KyivSmartCity. Основними напрямами реалізації Концепції було визначено транспорт, безпеку, електронний уряд, систему охорону здоров’я, житлово-комунальний сектор. Передбачається, що реалізацією зазначеної Концепції буде опікуватися спеціально створена Експертна рада, до складу якої запрошено провідних фахівців з кожного напряму.

Першими результатами впровадження технологій SmartCity є відкритий електронний бюджет, он-лайн закупівлі, прозоре проведення тендерів, безкоштовний Wi-Fi в центрі Києва, столичному метрополітені та деяких парках.

В окремих засобах масової інформації оприлюднена інформація щодо намірів низки українських міст започаткувати реалізацію моделі SmartCity.

На нашу думку, модель SmartCity має безумовне прикладне значення, оскільки ґрунтується на продуманій і апробованій управлінській та соціально-економічній парадигмі. В Україні існує об’єктивно зумовлена необхідність та окремі передумови для імплементації концепції «розумного

28

міста» в крупних містах. Водночас реалізація цього завдання ускладнюється незавершеністю адміністративної реформи, відсутністю достатніх фінансових ресурсів, несприятливим інвестиційним кліматом, недостатнім використанням потенціалу державно-приватного партнерства при вирішенні найважливіших проблем забезпечення життєдіяльності територіальних громад, професійною некомпетентністю та корумпованістю значної частини регіональних і місцевих еліт, нерозвиненістю інститутів громадянського суспільства тощо.

Підсумовуючи, зазначимо, що системний аналіз досвіду запровадження моделі SmartCity свідчить про її безсумнівну безальтернативність, затребуваність, перспективність і соціальну акцептованість. Ця модель гармонійно забезпечує синергію можливостей інформаційного суспільства та прагнень територіальних громад розбудувати комфортний і безпечний життєвий простір. На нашу думку, визначальними умовами успішної реалізації цієї моделі є децентралізація влади на демократичних засадах, наявність достатнього фінансування проектів, створення привабливого інвестиційного клімату на національному та локальному рівнях, високий рівень компетентності і відповідальності органів місцевого самоврядування, наявність розвинених інститутів громадянського суспільства, консолідація зусиль усіх зацікавлених суб’єктів.

Корабльова Н. С., д-р філос. наук, проф. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

ГОМОЛОГІЯ МІСТА І ДУШІ В «ДЕРЖАВІ» ПЛАТОНА І

НЕБЕЗПЕЧНЕ ПИТАННЯ «ЩО Я ПОВИНЕН РОБИТИ?» В СУСПІЛЬСТВІ ГРОШЕЙ ЧАСІВ ФІНАНСОМІКИ

У своїй «Державі» Платон пропонує вже відому гомологію міста і душі,

які мають аналогічні складники: апетит (так званий третій стан), дух (стражі-воїни), розум (філософи). Це ранжування може бути «правильним» і справедливим. Може і навпаки – неправильним і несправедливим: якщо апетит керує в місті індивідуальним і політичним життям, то розплатою буде відсутність доблесті і справедливості, якщо, відповідно, дух – то відсутність справедливості. Тільки розум може забезпечити справедливість політики, суверенітет громадян і практики демократичного громадянства. Ці чесноти забезпечуються культивуванням людської душі, відповідно до тієї, яку створили боги, і яка, в пошуках «сродної праці» (Г. Сковорода), як завважив поет, «обязана трудиться и день и ночь, и день, и ночь».

У сродності праці і працьовитості душі повинні бути зацікавлені держава і суспільство. Сучасна система освіти (про виховання мова не йде взагалі) з її орієнтацією на інструментальну раціональність (Ю. Габермас), бізнес-культуру, взагалі не вимагає ні широкої освіченості, ні матрикул, які

29

це підтверджують, а лише «компетенцій» і вміння орієнтуватись у координатах нової гомології міста і держави. І душі, у людей які хочуть бути визнаними і успішними – економічні, а не «сродні». Сьогоднішні душі – проект менеджменту, а не управління, які поглинула економіка. Гроші колонізували світ (З. Е. Скринник), стали єдиним еквівалентом визнання і показником успішності. Критерії повністю орієнтовані на повернення інвестицій, на рентабельність капіталовкладень як у освіту, так і у місто з їх ризиками і економічними вигодами (критерій розумності як конкурентноспроможності).Усі ринкові актори – замкнуті в собі капітали. Людина перетворилась на ансамбль підприємницького і інвестиційного капіталу для себе, фірми, держави. Усе має ринкову вартість.

Ціль – виховати особу і громадянина стала старомодною і такою, що не на часі. Поступово університети перетворюються на інвестиційні проекти і оцінюються, відповідно, за аналогічними критеріями ризиків і прибутків (рейтинги). Оскільки гуманітарні науки, науки фундаментальні не дають миттєвого ефекту, важко піддаються вимірюванню кількісними показниками, не вписуються в рейтинги, вони– не рентабельні. Це, відповідно, змінює стратегії політики щодо вишів, отримання освіти, значно знижує вимоги до випускників загальноосвітніх установ, руйнує блок загальноосвітніх дисциплін, тих самих, що допомагають віднайти у собі «сродність», озброюють навичками душу працювати «день і ніч, і день, і ніч».

У такій ситуації питання «Що я повинен робити?» небезпечне, бо відразу діагностує патологію педагогічної свідомості, як форми суспільної, з її симптомами інструментальності розуму і цільової раціональності. Питання, що я повинен робити, в ситуації затребуваності навичок і компетентностей, означених сьогоднішніми роботодавцями, є вимогами до актуального людського капіталу. Капіталізується (має грошовий еквівалент) усе, навіть на душі стоїть ціна і прикріплений ярлик. Заклик І. Канта: вчиняти так, щоб максима, якій ти слідуєш, могла стати загальним законом, це до суб’єкта, здатного прийти до такої максими. В такій ситуації поняттю дискурсу не має місця, моральність вчинку (як і філософія вчинку) йде від суб’єкта до світу. Сьогодні вона входить через консенсус (Ю. Габермас) і питання: «як я можу бути успішним» і «яку стратегію використати для досягнення мети?» – зайві, бо універсальні правила усунуті «цинічним розумом» (П. Слотердайк), генеалогія стверджує, що універсальних правил немає (Ф. Ніцше «До генеалогії моралі»), тому особистісні реакції не відсилають до універсальності моральної теорії. Філософію свідомості змінено на парадигму філософії мови (К. -О. Апель). Трансцендентально- прагматичний принцип вказує на те, що комунікація виходить з правил користування мовою, але обґрунтування цих правил виноситься за дужки. За академічними текстами, установленнями правил дискурсу, ми вже бачимо його результат – дійсність, підпорядковану тим цінностям, які теоретизуються.

Коли інструментальний розум ідеолога, теоретика революційним чином економізує простір, те ж саме відбувається і з душею, і з громадянином.

30

Економізація – це розповсюдження економічної поведінки, цінностей і проектів на не економічні сфери життя, які перетворюються на ринок, особа – на гомо економікус, фінансіалізований людський капітал. Усі стимули носять економічний характер, економічні цілі – це початок і кінець дискурсу і політики як на рівні місцевого самоуправління, так і на рівні держави. В ситуації фінансоміки як глобального імперативу сучасності фінансіалізація не призводить до економічного зростання, вона сприяє тільки накопиченню капіталу. Таким є семантичний порядок сучасних речей в основі якого лежить конкурентне позиціювання. Логіка уряду, місцевої влади, фірм і корпорацій – тотожні, підпорядковані інструментальному розуму, який задає конфігурацію людській душі і місту. Конституюючими елементами культури, політики, освіти, стає домінування фінансового капіталу над виробничим. Іде шаленими темпами поляризація (не стратифікація) суспільства на зверх багатих і зверх бідних, їхні душі мають химерні перспективи для порозуміння і випрацювання консенсусу. Свобода звужується до правильного резюме – збільшити ціну собі як ринковій вартості, вміти капіталізуватись.

Корниец А. В., аспирант, Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ФУНКЦИОНАЛЬНЫЙ КОМПЛЕКС ГОРОДА

Город как объект исследования представляет собой сложный и функциональный комплекс, который может быть всесторонне изучен лишь в фокусе пересечения целого ряда общественных наук: философии, философской и социальной антропологии, истории, социологии, экономики, географии, этнологии и других. Город исследуется как социально-исторический и социально-цивилизационный фактор, географический пространственный объект, в котором организуется вся деятельность человека, место, где формируется новая общность – горожане, а вместе с этим формируются новые формы организации общественной жизни – правовая, производственная, социально-ратификационная, создаются новые социальные институты.

Для города характерно выполнение ряда функций, как для своей собственной жизнедеятельности, так и для округи (производственной, управленческой, экономической, политической, военной и т.п.). Особенностью города является то, что он формирует не только новое по своему характеру, видам деятельности население, но и создает человека нового типа – горожанина. Город во многом раскрывается как наиболее яркое проявление сущности всемирного исторического и социокультурного процесса. Город – преобразующая сила в развитии новой (по отношению к

31

первобытному обществу) исторически определенной социальности (соответствующей цивилизации). Поэтому для его изучения необходим большой эмпирический исторический материал, выступающий в роли содержательного каркаса определения. Именно в такой новой форме социально-исторической организации, как город, происходит изменение социального и географического пространства, содержания производственной и культурной жизни, усложнения социальных отношений и социально-стратификационной структуры населения.

В городе закладываются начала государства, как структуры управления и взаимодействия людей, опирающейся на безличный закон, игнорирующей личные и кровнородственные отношения, предъявляющей ко всем гражданам одинаковые требования и наделяющей всех равными правами и обязанностями. А вместе с тем выделяются люди (функционеры) выполняющие управленческие функции, надзирающие за правильностью следования

Физико-географическое пространство города. Город выступает организацией внешнего (по отношению к городу) и его внутренней пространственных структур. Город представляет собой соединение двух сторон пространства – внешней, объективной, географической, природной, независящей от человека, и внутренней, рукотворной, созданной человеком, архитектурной, организованной по законам не только целесообразности, но и красоты.

Город выступает формой упорядочивания мира, выражением соотношения человека и мира, соотнесением обжитого человеком пространства с мировым пространством, дает ему культурные координаты («обитаемое и необитаемое», «далекое и близкое», «около, вне, внутри» и т.п.). Внутреннее пространство города, организованное, обозначенное улицами, площадями, домами и другими сооружениями, структурирует не только само себя, но и создает особую городскую атмосферу, диктует род занятий людей, тип их общения между собой, образ жизни.

Внутреннее пространство города организуют архитектурные сооружения, расставляя своего рода маркеры городского пространства, размечая его, диктуя взаимный «знаковый вес» отдельных сооружений, частей города и города в целом.

Город представляет собой особую структурирующую организацию физического и географического пространства, деформирующую природную пространственную структуру и создающую свою собственную – внешнюю и внутреннюю. Город с самого своего первого появления разрушает ландшафт, внося изменения в его природную структуру. Он обладает собственным физическим пространством, выступает самостоятельным географическим объектом, влияет на окружающее географическое пространство, вовлекая его в разнообразные взаимосвязи. Внутреннее пространство города можно воспринимать и как физико-географическое, и как антропологическое, организованное человеком, сообразуясь с его потребностями.

32

Антропологический характер пространства города проявляется в его внутренней организации, направленной на удовлетворение потребностей человека: в жилище, безопасности, общении, управлении, обеспечении продовольствием и водой, санитарно-гигиенических требованиях и сугубо человеческой потребности– эстетической. Как физико-географическое пространство город проявляется в его приспособленности к природным условиям: климату, рельефу, местности, растительности, строительным материалам, привлекаемым в качестве материала, создающем пространство города, его здания и собственную городскую телесность.

Физико-географическое пространство города, тесно переплетается между собой, постепенно формируют облик города, диктующий его сходство и единство с другими городами и резко отличающие один город от другого, придающие тому или иному город неповторимый облик и значение. Поэтому внедрение и использование 3D кадастра имеет стратегическое значение для развития города. Кадастр на каждом этапе развития человеческого общества играет определенную роль, обусловленную стадией развития общества и характером отношений человека к земле. Все вышеперечисленные причины для построения 3D-кадастра в настоящее время являются актуальными и для Украины. Решение поставленной задачи лежит в плоскости трех взаимосвязанных и взаимозависимых аспектов: юридического, кадастрового и технического. Необходимо отметить, что юридический аспект является доминирующим, так как он создает фундамент для решения кадастровых и технических вопросов.

Мирошниченко А. Ю., студентка Науч. рук. Будко В. В., д-р. филос. наук, проф.

Харьковский национальный университет городского хозяйства имени А. Н. Бекетова, Украина

ПСЕВДОПАТРИОТИЗМ И ЕГО ПРИЗНАКИ

Философские, сложные понятия формируются у людей только с

наступлением определенного возраста – когда человек взрослеет, приобретает опыт, может обобщить впечатления и соображения. То же самое касается и понятия патриотизма. Хотя насчет этого вообще трудно прийти к определенной мысли: сколько существует людей, столько существует и версий, что такое патриотизм и зачем он нужен.

В связи с событиями последнего года в стране не только выросли патриотические настроения, но и усилился негатив... От патриотизма настоящего псевдопатриотизм отличается тем, что несёт скрытый идеологический заряд, способный при удачном воздействии превратить патриота в человека, который предвзято, подозрительно, неприязненно и враждебно относится с какой либо стране или народности. Как это сделать?

33

Существует множество сценариев и методов обработки мозгов. Так как патриоты, как и все люди – разные, к каждому из них можно найти свой подход. Как из патриота страны сделать ее ненавистника? Только постепенно, изменяя его мировоззрение кусочек за кусочком. Нельзя сразу внушить ненависть к стране, но можно внушить ненависть сначала к отдельному человеку – например, к президенту или Патриарху. Для начала этого будет достаточно. Или к какому-нибудь периоду своей истории. Дальше – дело техники.

Сегодня в нашей стране довольно много людей, позиционирующих себя как патриотов и рассказывающих всем о том, как они желают блага Украины. Проблема, однако, в том, что отнюдь не все из них являются патриотами на деле, и очень важно научиться отличать таких псевдопатриотов от патриотов настоящих. Настоящий патриотизм всегда базируется на искреннем желании бороться за интересы своей страны, интересы народа, сделать свою страну лучше и сильнее. Настоящий патриот старается бороться со всеми недостатками, которые он видит в обществе, предупреждать ошибочные решения. Настоящий патриот задумывается о будущем страны, он ищет пути решения проблем, он уверен, что сообща с другими он должен найти и реализовать лучшие варианты её развития. Однако во все времена, особенно во времена "моды" на патриотизм, было огромное число людей, которые лишь делали вид, что они патриоты. Такие люди работают на патриотическом поле для удержания или завоевания власти, получения политических дивидендов, карьерного роста, набора популярности либо других целей, которые не имеют ничего общего с подлинным патриотизмом. Нередко им удаётся набрать множество лояльных последователей из числа обывателей, которые воспринимают и распространяют дальше их превратный образец "патриотизма". Как же выглядит лицо типичного псевдопатриотизма и как его отличить от подлинного?

Первый признак признак псевдопатриотизма – конфликт с правдой. Из-за того, что патриотизм является лишь прикрытием каких-то других целей, псевдопатриотам приходится врать, искажать действительность и о чём-то умалчивать. Степень грубости вранья зависит от потенциальной аудитории, на которую оно направлено, от степени контроля над информационным полем, от того, насколько долговременные задачи поставлены и т. п. Наиболее хитрые псевдопатриоты, как правило, избегают открытого перевирания фактов, смешивая правду с правдоподобными, но ложными интерпретациями, в которых не каждый может разобраться. Кроме того, они любят говорить одно, а делать другое, стараясь, чтобы это не было заметно. Также очень характерная черта – часто даже непроизвольная лакировка фактов, желание впихнуть всё в идеальную версию, которую псевдопатриот хочет преподнести слушателям.

Второй признак псевдопатриотизма – замена такой черты патриотизма, как приверженность защите интересов своей страны на лояльность кому-то

34

или чему-то – лидеру, партии, определённым догмам. Очень часто эта лояльность, к которой подталкивают псевдопатриоты, приобретает форму абсолютного согласия, поддержки и культа, а любое несогласие с предметом культа или даже осторожное предложение альтернативы тут же, без каких-либо аргументов, отвергается. Именно по признаку лояльности псевдопатриоты выделяют "своих" и "чужих". Последователям псевдопатриотов предлагается верить в мудрость вышестоящих, впитывая, ретранслируя и исполняя то, что спущено сверху.

Третий признак псевдопатриотизма – игнорирование реальных проблем, задач, стоящих перед страной, замена реальной конструктивной деятельности на бутафорию. Для того, чтобы не решать реальные проблемы, придумываются разные способы – от отрицания их наличия или придумывания всевозможных трудностей до направления активности в ложное русло. Как правило, вся деятельность направляется на какие-то показушные, формальные проявления патриотизма, которые так любят обыватели и которые не требуют особых усилий.

Четвёртый признак псевдопатриотизма – это непоследовательность, отсутствие принципов, готовность резко менять позицию без определённых причин. Сегодня он может говорить одно, а завтра другое, потому что прежние мифы перестали работать, либо ему поменяли "задание", либо он сам переметнулся в другой лагерь. От псевдопатриота не следует ожидать, что он будет твёрдо придерживаться патриотической линии. Если для него это окажется связано с какими-то издержками, он либо отступит, либо будет изворачиваться, а также будет готов при этом пойти на конфликт с настоящими патриотами.

Чем опасен псевдопатриотизм? В первую очередь тем, что он пытается подменять настоящий патриотизм. При этом он не выполняет тех задач, которые провозглашает, но оттягивает на себя определённую часть общества. Кроме того, часто псевдопатриотизм является прикрытием для враждебных сил или для тех, кто не желает реальной борьбы с разными проблемами, реальных реформ, кому выгодно сохранение страны в больном состоянии.

В современной Украине псевдопатриотизм, к сожалению, весьма распространён. Псевдопатриотические организации пытаются создавать и эксплуатировать власть, помимо этого они пытаются взять под свою опеку и тех, кто сам появился на политическом поле.

Не секрет, что такая работа ведётся уже довольно давно, патриотическую тему уже эксплуатировали не одна политическая сила в нашей стране. Какое-то время им довольно успешно удавалось изображать из себя патриотов и привлекать сторонников. Тем не менее сегодня мы уже видим определённый раскол между теми, кто действительно хочет возрождения Украины и реальных изменений и псевдопатриотами – "охранителями", работающими в интересах олигархов. Сегодня важно сделать всё для объединения настоящих патриотов и отсеивания тех, кто надевает маску патриота ради выгоды и амбиций.

35

ЛИТЕРАТУРА 1. Псевдопатриотизм и его признаки. [Электронный ресурс]. - Режим доступа:

http://razum-community.livejournal.com/10689.html 2.Псевдопатриотизм: опухоль на теле патриотизма [Электронный ресурс]. - Режим

доступа: http://anti-troll.ru/psevdopatriotizm-opuxol-na-tele-patriotizma/ 3. Псевдопатріотизм як шлях в нікуди. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://www.br.com.ua/inshe/tvory/44702-2.html

Михайлова И.А., ассист. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ТРАНСФОРМАЦИИ ИДЕИ МОДЕРНА В СОЦИАЛЬНО-ФИЛОСОФСКОЙ ТРАДИЦИИ

Переход от традиционного к современному обществу вызвал

колоссальное количество споров и дебатов на предмет того, когда возникает этот переход и какие качественные изменения и черты принадлежат новому этапу в развитии общества. Задачей этой статьи является не определение хронологических рамок самой современности, а непосредственное развитие самого модерна, который и порождает новые общественные изменения.

Модерн определяется, прежде всего, как противопоставление традиции, задача которой состояла в том, чтобы познать и покорить природу. Основной чертой модерна есть опора на разум. Модерн или современность находит свое реальное воплощение в процессах общественной и культурной модернизации. На каждом этапе развития общества, с изменением действительности модернизация приобретала новые значения.

По мнению Юргена Хабермаса с конца XVIII века в западной культуре формируется новое осознание времени. Следует отметить, что в христианской традиции под понятием «нового Времени» понималась грядущая эпоха, которая ознаменуется страшным судом [5, с. 87]. Однако в связи с секуляризацией культуры в процессе модернизации, религиозная легитимация права, характерная для традиционного общества, теряет свою силу.

Именно сXVIII века, считает Хабермас, история понимается как процесс, охватывающий мир и порождающий проблемы. Одной из таких проблем является кризис государства благосостояния. Хабермас пишет: «Утопия трудового общества сегодня утратила свою убеждающую силу – и это не только потому, что производительные силы потеряли невинность, или оттого, что отмена частной собственности на средства производства, очевидно, сама собой не ведет к рабочему управлению. Прежде всего, утопия утратила точку, где она соприкасалась с реальностью: структурообразующую и социально-формирующую силу абстрактного труда» [см.: 5, с. 93]. На наш взгляд следует выделить наиболее веские причины кризиса государства

36

благосостояния. Во-первых, проект социального государства утрачивает наиболее важный элемент – труд. Производительный труд как основная ценность девальвируется. Человек в новом обществе является не производительной силой, а потребителем. Во-вторых, отмечает Хабермас, проект социального государства является однонаправленным. То есть главной целью являлась задача упорядочения экономической мощи и отвращения разрушительных последствий кризисно-экономического роста от жизненного мира зависимых трудящихся. Это обозначает вмешательство государства не только в экономику, но и в жизнь граждан с целью реформировать условия жизни трудящихся [5, с. 99]. В-третьих, национальное государство, в котором и развивалось государство благосостояния, не в состоянии защитить экономику от императивов мирового рынка. Вышеперечисленные причины, согласно Хабермасу, приводят к тому, что само государство не является источником благосостояния и не может гарантировать постоянного рабочего места в качестве гражданского права. В связи с этим, на наш взгляд, возникает вопрос о роли и места индивида в обществе, пространстве и его гражданской свободе.

Крупные преобразования с осознанием Нового времени или модерна говорят о смене этапов развития общества на основе разума, но отнюдь не о переломном моменте в развитии общества [см.: 2, с 9]. Например, Ж. Лиотар предполагает, что на смену эпохи современности пришла иная, качественно отличная эпоха [см.: 4, с 9]. Это эпоха постмодерна. Хабермас считает «тезис о наступлении эпохи постмодерна необоснованным. Не изменяется ни структура времени, ни модус спора о будущих жизненных возможностях»[5, с 92].

В самом модерне выделяют несколько периодов развития: ранняя современность, зрелая современность, поздняя современность.

Для ранней современности характерна секуляризация культуры; религиозная легитимация права, характерная для традиционного общества, теряет свою силу.

Особенностью зрелой современности есть индустриализация, неограниченная свобода рынка; возрастает роль и значение национального государства.

Для поздней современности характерен переход к информационному обществу, рыночной экономике, глобализации, стремительному движению в сторону наднациональных политических сообществ. Что в свою очередь является причиной ослабления роли национального государства, так как оно уже не в силах регулировать обмен с внешним миром и контролировать торговые и финансовые потоки. Также необходимо отметить то, что теряют свое значение научно-техническое понимание классического индустриального общества, образ жизни и формы труда в семье и профессии [4, с 92].

37

В определениях ряда авторов нет единого мнения о том, что такое модерн и какие качественные характеристики ему свойственны.

У. Бек в работе «Общество риска. На пути к другому модерну» выделяет первый модерн и второй модерн. Проект первого модерна был направлен на преобразование человеком природы. Он пишет: «В XIX веке модернизация проходила на фоне ее противоположности: традиционного унаследованного мира и природы, которую нужно было познать и покорить. Сегодня, на рубеже XX-XXI веков, модернизация свою противоположность поглотила, уничтожила и принялась в своих индустриально-общественных предпосылках и функциональных принципах уничтожать самое себя» [3, с. 11]. Это означает, что теперь источником угроз становится деятельность человека, следовательно, происходит разлом внутри самого модерна. Проект первого модерна оказался ненадежным. На смену ему приходит вторая ступень или второй модерн. У. Бек в работе «Что такое глобализация?» отмечает «Существенным признаком различения между Первым и Вторым модерном является невозможность устранить уже возникшую глобальность» [2, с. 26]. Под глобальностью автор понимает то, что «мы давно живем в мировом обществе» [2, с. 25]. Таким образом, ни одна страна не может не учитывать интересы другой, они не могут отгородиться друг от друга. Теперь все, то, что происходит в мире – победы и катастрофы касаются всего человечества в целом. На наш взгляд этот факт является предпосылкой для формирования всеобщего, высокого уровня солидарности.

В. Фурс в работе «Социальная философия в непопулярном изложении» говорит о том, что «современность имеет характер некоего всеобъемлющего жизненного «проекта», намечающего перспективу разумной организации человеческой практики» [6, с. 32]. Прежде всего «современность» находит свое отражение в процессах общественной и культурной модернизации.

З. Бауман для обозначения нового этапа современности использует термин «текучая современность». Текучесть обозначает переход от традиций и обычаев к современности, однако этот процесс происходит постепенно. Это обозначает, что мир освобождается от традиций, привычных прав и обязанностей, которые, по мнению Баумана, связывают людей. Он пишет: «Плавка твердых тел (т.е. постепенная смена традиционного общества современным) привела к прогрессивному освобождению экономики от традиционных связей с политическими, этическими и культурными условиями. Это привело к выделению нового порядка, определенного, прежде всего в экономических терминах» [1, с. 10]. Общество, которое вошло в XXI век, не менее современно, чем общество, которое вступило в XX век. Это общество современно по-другому. Современным, общество делает, по мнению З. Баумана «непрерывная, непреодолимая вечно незаконченная модернизация» [1, с. 35]. Быть современным означает, неспособность останавливаться и стоять на месте [1, с. 36]. Это означает право человека оставаться отличным от других, т.е. на свое усмотрение выбирать себе модели жизни.

38

Процессы, которые происходят в современном обществе, имеют сложный и многоуровневый характер. Поэтому на наш взгляд решение проблем, стоящих перед человечеством требует солидарных действий, однако уже на новом уровне, на уровне мирового сообщества. Данная тема является социально-философской, хотя она, конечно, требует выхода и на практическую философию – моральную, правовую и политическую.

ЛИТЕРАТУРА 1. Бауман З. Текучая современность / З. Бауман. – СПб.: Питер, 2008. 2. Бек У. Что такое глобализация? / У. Бек. – М.: Прогресс-Традиция, 2001. 3. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / У.Бек. – М.: Прогресс-

Традиция, 2000. 4. Бусова Н.А. Модернизация, рациональность и право / Н. А. Бусова. – Х.:

Прометей-Пресс, 2004. 5. Хабермас Ю. Политические работы /Сост. А. В. Денежкина; пер. с нем.

Б. М. Скуратова / Ю. Хабермас. – М.: Праксис, 2005. 6. В. Фурс. Социальная философияв непопулярном изложении. / В.Фурс. –

Вильнюс: ЕГУ, 2006.

Пелипас Е. А., Гаращенко К. И., специалисты архитектуры, Науч. рук. – Проценко О. П, д-р филос. наук, проф.,

Харьковский национальный университет строительства и архитектуры, Украина

ГОРОД В «ЖИЗНЕННОМ» МИРЕ ЧЕЛОВЕКА

Философская мысль со времен античности обращалась к феномену

города. Идеальный город и, соответственно, идеал городской жизни подробно исследовался в трудах Платона, Аристотеля. Обращение к проблемам полиса характерно и для школ софистов, киников, стоиков. Антифонт, Гиппий, Теофраст, Диоген Синопский, Псевдо-Гераклит, Кратет, Телет, Эпиктет, Марк Аврелий, Сенека рассматривали различные аспекты городской жизни. Цицерон, Квинтиллиан считали, что связь человека с городом является определяющим условием его цивилизованности и характеризует меру его развития. В средние века Блаженный Августин и Аль-Фараби разрабатывали концепции идеального города, в Новое время – Т. Мор, Т. Кампанелла, Ф. Бэкон представили свои утопические проекты.

В исторической литературе проблемы городских поселений периода античности, средневековья, Нового времени и перехода к индустриальным городам, нашли свое отражение в исследованиях Ю. Андреева, Г. Кнабе, Г. Кошеленко, Е. Штаерман, А. Гуревича, В. Рутенбурга, В. Кузищина, А. Левицкого, Е. Голубцовой, А. Ястребицкой.

Утопический «комментарий» Нового времени к античным теоретическим построениям в наиболее выразительной форме нашел своё

39

воплощение в архитектурно-градостроительных концепциях начала прошлого века. В них сама форма города, его функции определяют пространственно-временное распределение человеческих действий, задают вполне определенные отношения города и горожанина.

Жесткая заданность городом человеческого поведения привела к кризису функционализма и конструктивизма. Им на смену пришел либеральный средовой подход с общегуманитарной установкой. Город рассматривается как особый тип обитаемой среды и особая форма бытования культуры, способствующая установлению отношений гармонии между личностью и внешним миром.

Комплексные урбанологически-социологические исследования, анализирующие образ жизни городского населения, черты пространственного поведения горожан, зависимость бытия горожанина от городского пространства, особенности городского сознания, общения, социально-психологической мобильности представлены в работах Л. Когана, О. Яницкого, В. Колбановского, Е. Заборовой, Т. Дридзе, С. Макеева, С. Матяша

Городской идеал по сути является идеалом социума и человека в его социальном качестве. В духовном мире человека город существует как целостный феномен во всем своем многообразии.

Город отчасти объективирует абстракции, в которых человек постигает мир и самого себя. Формами проявления сущности города являются городские идеалы, мифы и метафоры. Городской идеал представляет собой единство, синтез идеала города и идеала горожанина. Идеал города выступает носителем определенного устройства города, характеризует условия и образ жизни населения, оказывается связанным с определенными философскими учениями. Идеал горожанина формируется на основе идеала города, является производным от него, и, по сути дела, является идеалом человека в его социальном качестве. В результате эволюции городских идеалов современный город вобрал в себя смыслы и ценности идеалов предшествующих эпох.

Городская культура обладает рядом антропологических характеристик, которые формируются благодаря особой социальной и пространственной среде города. Городская культура является одним из важнейших медиаторов, опосредующим влияние города на личность. Выполняя свои функции, она оказывает разнообразное воздействие на человека, изменяя культурные и экзистенциальные контексты его жизнедеятельности. Урбанистическая культура, обеспечивая существование «человека городского», оказывает огромное влияние не только на стандартное и привычное поведение людей, но и на их образ мышления и мироощущения.

Исследование жизни человека в городе органично включается в круг философско-антропологических проблем, объединенных стремлением к осмыслению человека в его целостности. Человек слишком сложен, а потому философское знание о нём неизбежно оказывается «дробным»: человек

40

изучается как субъект познания, субъект социального действия и т.д. Одним из продуктивных способов философского «собирания» человека является изучение его взаимоотношений с объектами, в которых качество человечности обнаруживает себя наиболее полно и «сущностно». Именно таким объектом является город.

Как бы ни расширялось и ни усложнялось знание о человеке, остаются неопровержимыми простые, общеизвестные идеи: во-первых, человек - существо активное, деятельное, склонное к целенаправленному преобразованию среды обитания; во-вторых, человек – существо социальное. В феномене города обе эти идеи явлены со всей возможной полнотой, представлены в предельной форме. Город является результатом и объектом творческой деятельности человека. Более того, в нем сосредоточены практически все виды деятельности. Так как деятельность носит совместный характер, является содеятельностью, город выступает квинтэссенцией социальности. Поскольку же любой реальный город является не только объектом приложения сил его жителей, но и овеществленным результатом деятельности прошлых поколений, он обладает способностью «воздействовать» на человека, причем, не всегда позитивно. Поэтому в городе реализуется в полном объеме еще одна общеизвестная идея: человек – существо не только активное, но и страдающее. Город дает человеку свободу, но и ограничивает ее, диктует человеку, как следует жить.

Материальная жизнь города исследуется многими конкретными науками. То же самое можно сказать и о духовной жизни города в ее отдельных аспектах. Что же касается отображения целостного феномена города в духовном мире человека, то это законный предмет философского исследования. Осмысление и переживание города, в конечном счете, является одним из путей самопознания человека.

Радионова Л. А., канд. филос. наук, доц., Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ГОРОДСКОЙ СОЦИУМ – ИМПЕРАТИВ СУБЪЕКТНОСТИ ГОРОДА

Анализируя литературу о структуре, содержании гражданского общества, необходимо подчеркнуть, что «облегченное» представление о нем сужает эвристические возможности социальной философии. Получается, что местное, в том числе городское, самоуправление относится к структурам гражданского общества, входит в его состав, а город как социально-экономическая система, да и вообще все поселенческие образования, не входят или входят, лишь в институциональной форме. Обедняются представления о самом положении города в системе общественных отношений. Между тем, город, несомненно, является важным элементом

41

гражданского общества, анализ места и роли города в становлении гражданского общества актуально как в теоретическом, так и в практическом плане.

Здесь мы сталкиваемся с определенными методологическими проблемами, попытка решения которых и является нашей целью. С одной стороны, мы разделяет точку зрения, что гражданское общество исторически возникает как буржуазное общество и может быть осуществлено или в форме зрелого капитализма, или в форме конвергентного общества. С другой, стороны, в Украине пока нет ни того, ни другого, а города есть. Более того, не было и нет ни одной цивилизации без городов.

В социальной философии и социологии недостаточно разработан вопрос о соотношении понятий «общество» и «гражданское общество». Поскольку речь идет о развитом обществе, эти два понятия и тождественны, и существенно различаются. Понятие «общество» шире понятия «гражданское общество». Первое понятие включает в себя и государство, гражданское же общество сопряжено с государством, но не включает последнее в свой состав. Отсюда следует, что многие явления, и в их числе интересующий нас город, по-разному входят в общество и в гражданское общество или, иначе говоря, включены в систему общественных отношений в разной форме.

Рассмотрим вначале социетальную форму этого включения. Думается, что для нее характерны следующие особенности:

1. Город, как и общество, характеризуется наличием четырех важнейших сфер общественной жизни - экономической, социальной, политической и культурной.

2. В свое время А. К. Уледов писал: «...при вычленении сфер общественной жизни может быть использован ...комплексный критерий, в который входят и типы деятельности людей, и общественные потребности, на удовлетворение которых направлена деятельность, и общественные отношения как формы деятельности, и социальные субъекты деятельности и отношений. Он позволяет составить представление о сферах как относительно, самостоятельных образованиях по отношению к обществу и способных обслуживать последнее. Отсутствие одной из составляющих сторон комплексного критерия не позволяет конституировать данное общественное явление как специфическую сферу жизнедеятельности людей» [1, с. 49]. Сама идея комплексного критерия при вычленении сфер общественной и, соответственно, городской жизни сомнений не вызывает. Но сейчас важно отметить другое: в каждой конкретной стране и в каждом городе уровень развития и соотношения указанных сфер может быть очень различным. Это выражается, в частности, в многообразных классификациях городов.

3. Функционирование и развитие города как элемента социетальной системы характеризуется чрезвычайно сильным воздействием на него со стороны государства. Этот фактор является если не всегда, то очень часто

42

доминирующими в системе факторов, обусловливающих жизнедеятельность города. Воздействие, о котором идет речь, многогранно, ему присущи правовые, исполнительно-распорядительные, финансовые, партийно-политические, психологические стороны, методы, приемы, оно не обязательно носит жесткий характер, оно нередко учитывает и разные «весовые категории» городов, их значение для страны, региона и т.д.

Обратившись к вопросу об особенностях включения города в гражданское общество, нетрудно обнаружить, что этих особенностей две: Во-первых, прежде, чем войти в гражданское общество, город уже находится в социетальной системе, является ее подсистемой. Как и все, что происходит в обществе, включение города в общественную жизнь имеет объективную и субъективную стороны. Но когда речь идет о городе как элементе общества, объективные факторы (особенности, уровень развития страны, региона, внешние по отношению к городу обстоятельства) преобладают над субъективными; когда же мы говорим о городе как элементе гражданского общества, на первый план выходят субъективные факторы. В первом случае город выступает главным образом как объект внешнего воздействия, во втором случае он, прежде всего и главным образом, является субъектом.

Благодаря чему же город оказывается способным войти в гражданское общество в активной роли субъекта? Отвечая на этот вопрос, мы одновременно обнаруживаем и вторую особенность включения города в гражданское общество: это происходит через механизм местного самоуправления.

Анализируя социально-философские и социологические теории города, важно решить поставленную выше задачу - выяснить источники и предпосылки субъектности города [см.: 2-5].

Прежде всего, это социально-исторические предпосылки. Так, М. Н. Межевич отмечает: «В своем наиболее общем определении, справедливом для всякого периода существования города, он выступает ... как специфическая среда обитания человека. В отличие от деревни, где именно природа обусловливает содержание производственного процесса, где естественный элемент окружающей среды господствует, в городе человек практически полностью находится в искусственной среде. В ней протекает весь цикл его жизнедеятельности, в ней удовлетворяются все его потребности…

Роль города как искусственной среды обитания человека возрастает по мере развития общества…, чем выше уровень развития производства, тем более развитой и более распространенной становится городская среда. Развитие производительных сил общества приводит к растущему замещению природно-естественной среды обитания искусственной, городской средой...» [2, с. 70-71]. Не вытекает ли отсюда, что всякого рода отступления от прогресса, кризисные периоды особенно тяжело переносятся в городе?

Разделение труда между городом и деревней ведет к дифференциации закрепленных за сельскохозяйственными и индустриальными видами труда

43

людей в своего рода социальные группы. Однако социальная структура села и города сложнее, чем деление работников по видам труда. Да и видов труда и в городе, и в деревне много (умственный, управленческий, в сфере обслуживания и т.д.). Складываются городской и сельский, образ жизни, социально-экономические основания которого корнями уходят в экономические условия.

Таким образом, социальная дифференциация города и села не исчерпывается содержанием и характером труда работников занятых в промышленности и сельском хозяйстве. Она не ограничивается и самой сферой труда, областью экономических условий. Формируясь здесь, социальные различия простираются на все другие сферы деятельности и жизни людей. Поэтому интерпретация населения города и деревни как особого рода социальных групп не может быть осуществлена, строго говоря, только на основе признака экономической деятельности, разделения труда. Необходимо введение еще одного критерия, в качестве которого как раз и выступает принадлежность к типу поселения, или, говоря шире, общность по поселению, территориальная общность людей.

«Территориальная общность – это население, люди. Но речь идет здесь не о людях как таковых... В основе территориальной общности лежит социальная связь, возникающая в силу общих условий жизнедеятельности людей... Но эти условия те входят в территориальную общность, ибо она - отношение между людьми «по поводу» этих условий. Поэтому вряд ли правильно выражение «город – это территориальная общность». Территориальной общностью выступает городское население, утрачивая при этом характер демографической категории; «население» и обретая характер социальной группы» [2, с. 102-103].

Итак, городское население является территориальной общностью, социальной группой. Последняя выступает составной частью социальной структуры общества и носит межклассовый характер, т.е. состоит из представителей различных классов. Общность по поселению оказывается результатом общих условий с точки зрения их объективной общности, но отнюдь не с точки зрения подлинных интересов членов этой общности [см.: 3, с. 5].

Таким образом, город – гораздо более широкое понятие, чем территориальная общность. Последняя есть социальное явление, тогда как город и другие поселения суть целостные гетерогенные системы, в рамках которых и действуют территориальные общности. Смешение поселений и регионов с социально-территориальными общностями ведет к путанице, непоследовательности.

Итак, с нашей точки зрения, город точнее считать целевой системой. В различных обществах и в различные исторические периоды города возникали по-разному, но постепенно, раньше или позже происходила их институционализация, сыгравшая огромную роль в развитии системного характера городов, о котором выразительно писал: Маркс: «... само

44

существование города как такового отличается от простой множественности независимых домов. Здесь целое не просто сумма своих частей. Это своего рода самостоятельный организм» [6, с. 470]. Целостность города и наличие в нем особой социальной общности, социума, - важнейшие источники субъектности города. Но к числу этих источников относится и наличие у населения города многообразных потребностей, с удовлетворением которых связаны разнообразные функции города.

ЛИТЕРАТУРА 1. Уледов А. К. Духовная жизнь общества. Проблемы методологии исследования

/ А. К. Уледов. – М.:Мысль,1980. – 149 с. 2. Межевич М. Н. Социальное развитие и город / М. Н. Межевич. –

Л.:Наука,1979. – С.150. 3. Горюнова Г. В. Философия города / Г. В. Горюнова. – М. : ФОРУМ : ИНФРА-

М,2014. – 344 с. 4. Муниципальные и региональные процессы в условиях глобализации и

европейзации: нем. - рос. проект / Под ред. Г. В. Витткэмпера. – М.: КДУ,2006. – 456 с. 5. Глейзер Э.. Триумф города. Как наше величайшее изобретение делает нас

богаче, умнее, экологичнее, здоровее и счастливее [Текст] /пер. с англ. И. Кушнаревой / Э. Глейзер.– М. : Изд-во Института Гайдара, 2014. – 432 с.

6. Маркс К., Энгельс Ф.Соч.Т.46.Ч.1.

Радіонова О. М., канд. економ. наук, Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД ДО ПИТАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ МІСТА

Розвиток міста є процесом кількісних, якісних та структурних змін в

економічному, природному і трудовому потенціалах міста, переходу від одного стану до іншого, формою і тенденцією існування міста в умовах середовища, що змінюється. Причому внутрішні джерела розвитку містяться у самих містах і пов’язуються з протиріччями, які виникають між їхніми «старими» і «новими» елементами – функціями, структурами, окремими суб’єктами господарювання та управління тощо.

Утім, розвиток міста неможливо уявити у вигляді монотонно зростаючої функції. Це складний процес, який характеризується постійними спадами та піднесеннями, що циклічно змінюють один одного. Дослідження життєвого циклу міста (ЖЦМ) та визначення стадій його розвитку тому є найважливішим засобом оцінки стану і перспектив міського піднесення.

Контекстом для аналізу ЖЦМ є урбанізація – становлення міста саме як міста, спосіб життя населення якого відрізняється від способу життя жителів інших, насамперед сільських пунктів. Теорія диференціальної урбанізації в загальному вигляді у ЖЦМ (за Дж. Джиббсом) виокремлює такі

45

основні стадії (фази) [1]: 1) урбанізація: концентрація населення у містах, коли домінуючу роль відіграють зв’язки центрального міста та його регіону, а основні людські, товарні і фінансові потоки спрямовані у місто; 2) урбанізація – субурбанізація: зростання міст уповільнюється, а зростання населення пригородів/передмість пришвидшується. Покращуються умови життя і сервіс у місті, розширюються можливості ринків праці. Зростає міжрегіональний обмін товарами і послугами; 3) субурбанізація і урбанізація: напрям руху потоків населення і розміщення великих підприємств змінюється від центра до найближчих передмість, а потім до нових територій. Різко зростає взаємодія між урбанізованими ареалами – міграції, дифузія інновацій;4) дезурбанізація: великі центри, історичні ядра агломерацій втрачають населення, їхні приміські зони, особливо міста починають заповнюватися економічними мігрантами; 5) реурбанізація: пожвавлення центральних міст і оновлення міських центрів. У міське ядро агломерації переселяється освічене, конкурентоспроможне і платоспроможне населення, таке, що часто має кілька помешкань і не має дітей.

Однак процеси урбанізації визначаються багатьма чинниками – економічними, соціально-політичними, етнічними та іншими, які сильно варіюють по території кожної країни і впливають на розвиток міст. На даний факт одним із перших звернув увагу професор Массачусетського технологічного інституту США Дж. Форрестер. Досліджуючи циклічність та динаміку розвитку міських поселень на прикладі м. Бостона, він застосував багаторівневу математичну модель, створену на основі аналізу системних зв’язків між трьома базовими процесами міської динаміки: 1) підприємницької діяльності у місті (до уваги береться життєвий цикл підприємства); 2) будівництва (появи, старіння та зносу житлових будівель у місті); 3) населення міста та його різних категорій (у складі якого виокремлюються менеджери, кваліфіковані і некваліфіковані кадри, зайняті і безробітні)[2]. Ці процеси, на думку Дж. Форрестера, пов’язані між собою так, що відбивають природний характер циклічного розвитку міста.

У подальшому роль економічних чинників міської динаміки (чисельності населення міста) була визнана всіма дослідниками, а сам методологічний підхід дослідження ЖЦМ виявився досить плідним. Так, П. Ореховський, розвиваючи ідеї Дж. Форрестера, засвідчив такі фази ЖЦМ, як інтенсивне зростання, уповільнене зростання, стагнація і занепад, обґрунтувавши для кожної з них взаємозв’язок чисельності населення та його зайнятості (кількості робочих місць) і рівня соціально-економічного розвитку міста [3].

І. Д. Тургель [4] аналізує ЖЦМ за динамікою його соціально-економічного розвитку. На її думку, циклічність розвитку міста є наслідком циклічного розвитку функціональної спеціалізації (галузей міської економіки). Причому локомотивом розвитку міста є містоутворюючі суб’єкти господарювання: їх розвиток іде випереджаючими темпами порівняно з розвитком міста як самостійного суб’єкта господарювання і

46

розселення. Завершення ж життєвого циклу функціональної спеціалізації стане критичним моментом з точки зору визначення подальших перспектив міського розвитку.

Будь-які зміни соціальної системи, навіть її скорочення, не говорячи вже про функціонування, якщо вони адекватні змінам навколишнього середовища і забезпечують виживання системи в цьому середовищі, повинні розглядатися як її розвиток, або прогрес. І навпаки, неадекватні зовнішньому середовищу кількісні або якісні зміни соціальних систем не можуть розглядатися як розвиток, вони неминуче ведуть до дезорганізації та загибелі системи.

ЛІТЕРАТУРА 1. Российские и мировые тенденции и тренды в сфере развития городов,

агломераций и регионов [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.glava.perm.ry/upload/pages/1005/Rossijskije_i_mirovyje_tendencii_i_trndy_v_sfere_razvitija_gor.pdf.

2. Форрестер Дж. Динамика развития города : моногр. / Дж. Форрестер. – М. : Прогресс, 1974. – 287 с.

3. Ореховский П. А. Муниципальный менеджмент [Электронный ресурс] / П. А. Ореховський. – М. : МОНФ, 1999. – Режим доступа : http://www.vanconsalt.com/book_124_chapter_4_Glava_2.

4. Тургель И. Д. Теоретико-методологические аспекты исследования жизненного цикла города [Электронный ресурс] / И. Д. Тургель // Научный вестник Уральской академии государственной службы. – 2008. – Вып. № 3 (4). – Режим доступа : http://www.vestnik.uapa.ru/issue/2008/03/14.

5. Бабаєв В. М. Управління міським господарством: теоретичні та прикладні аспекти : моногр. / В. М. Бабаєв. – Х. : ХарРІ НАДУ, 2004. – 188 с.

6. Begg I. Cities and competitiveness / I. Begg // Urban Studies. – 1999. – Vol. 36. – Р. 795-809.

7. Hallin G. Attraction, Competition and Regional Development in Europe / G. Hallin, A. Malmberg // European Urban and Regional Studies. –1996. –№ 3 (4). – Р. 323-337.

Садовніков О. К., канд. філос. наук, доц., Кочура Л. О., студентка будівельного факультету

Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова, Україна

МОБІЛЬНІСТЬ ЯК РЕАЛІЯ МАЙБУТНЬОГО ІСНУВАННЯ МІСТА

Розвиток глобальних процесів, що простежується в сучасній

цивілізації, торкнувся не тільки загальних систем існування людства, як то економіка, фінанси, політика, культура, а й простежується майже на усіх рівнях існування та організації суспільства, яке є урбаністичним або ж тісно пов’язано з розвитком міст. На сучасному етапі місто створює найбільш сприятливі умови задля людського існування та комфортного життя. Звісно

47

ж, якщо людина займає певне місце в урбаністичному світі – роботу, житло, положення, можливість та здатність реалізовувати власні матеріальні та духовні потреби, має реальні перспективи для розвитку та можливості для їх втілення, безпеку існування.

Місто не носить сталий характер, а весь час змінюється в залежності від суспільства та його потреб, у свою ж чергу і людина змінюється відповідно розвитку міста. Сучасне місто – це не просто виробничий, транспортний, політичний, культурній, релігійний чи туристичний центр, а сукупність цих іпостасей. Сучасне місто вже не розвивається за законами, що характерні для окремих галузей міського піднесення, а має здійснювати комплексні підходи, тільки таким чином місто здатне надати бажане для сучасної людини. На сучасному етапі розвитку української системи міст більшу частину поселень, що знаходяться в стані занепаду, складають «мономіста», що виникли в період індустріалізації країни, господарська спеціалізація яких пов’язана з промисловим і оборонним виробництвом.

Традиційне місто не завжди вже може задовольнити всі потреби та реагувати на всі запити містян, якщо розвиток міста відбувається не гармонійно, а однобічно. Тому відбивається розподіл міст на перспективні та неперспективні, а у деяких випадках до вмирання міста або до існування «міст примар», міст без мешканців.

Сучасність вимагає досягнення злагоди між життям міста та потребами його мешканців. Сучасність підганяє міста під свої необхідні стандарти, що достатньо часто призводить до необхідності реформування міста. Місто потребує мобільного, стрімкого реагування на зміни, що відбуваються, але ж здійснення змін залежить від діяльності людей та від того, наскільки самі люді готові до необхідних змін, наскільки вони спроможні здійснювати зміни.

Нові проблеми, що постали перед містом, потребують і нових рішень, а це призводить до появи нових засобів керування містом, зміною карти професій, структур зайнятості населення, нових навичок та стилів життя. Досягнення ж результатів вже не може переноситися в часі, необхідний результат потрібен негайно.

Задля досягнення результату працівник нової формації повинне як можна краще і досконало володіти потрібними знаннями та вміннями, виявляти ініціативу та ентузіазм, прагнути до досягнення результату, бути здатним до виконання неординарних завдань, що пов’язані з новаціями, мати стресостійкість, рухаючись в стрімкому часі перетворень. Взагалі, існування у сучасному урбанізованому просторі викликає необхідність до соціальної мобільності, яка розглядається як сучасна адаптація людини у створеному середовищі, що постійно змінюється. Нажаль, зараз українське суспільство ще не відповідає потрібним вимогам часу та не закладає основи для майбутніх потреб до мобільності, що вже негативно відображається – вимираючі міста, безробіття, депресивний стан у суспільстві, апатія,

48

еміграція, відсутність віри у можливість розв’язання існуючих проблем власними силами, втрата надії на можливість досягнення гідного існування.

Проте ще є можливість виправити існуючі положення. Є сенс звернути увагу на необхідність реформування національної системи освіти та підготовки працівників, але не копіювання якихось вже існуючих моделей, а створення власної системи, яка відповідає майбутнім потребам та враховує існуючий стан. Подібний шлях вже проходила Німеччина у часи Освіченого абсолютизму, у ХХ столітті Японія, створивши «феномен японського дива», далі Сінгапур, коли були реалізовані реформи Лі Куан Ю. Відродження цих та інших країн починалося з отримання знань та їх вдалого використання, з виробництва потрібних фахівців, що були здатні до випередження у розвитку наукоємної економіки, були мобільні у отриманні знань та їх використанні, мали можливість отримання або ж створення нових професій, яких потребувала економічна та наукова необхідність. Ці приклади нагадують, що для створення нового треба продукувати нове, а не реставрувати старе, надаючи йому більш привабливого вигляду. Нова парадигма існування суспільства потребує і нових засобів існування, і нового розуміння. Тому виникає нагальна потреба готувати людство до нового сучасного життя в умовах стрімкого розвитку урбаністичних центрів. А це викликає необхідність стимулювати, і перш за все молодь, до розуміння, що мобільність в житті розповсюджуються на всі сфери існування.

Слід розуміти, що зараз відбувається зміна професійної спрямованості, а це позначає, що з’являються нові та ліквідуються старі професії: вже не можливо придбати якісь вміння, навички та знання, яких вистачить на тривалий термін, тому треба вчитися не накопичувати знання, а здобувати та пристосовувати, можливо обирати не спеціальність а напрям, отримувати широкі знання, щоб мати можливість для їх концентрації у влучний момент. Для цього слід вже студентом залучатися до самостійної наукової роботи, здобувати практичні знання, розширювати круг інтересів. Можливо є сенс при вузах створювати умови задля отримання не однієї, а ще й додаткової спеціальності. Привабливим також здається досвід канадською системи навчання та працевлаштування, коли окрім диплома бакалавра або магістра є можливість отримання сертифікату про оволодіння спеціальністю, що надає можливість для праці, звісно ж на відповідному рівні, але не обмежує можливості для подальшого вдосконалення знань.

Також необхідно змінювати мотивацію до навчання. Сильною мотивацією до навчання у молоді є придбання знань та оволодіння навичками певної професії, яка може забезпечити власне існування та реалізацію особистості майже на все життя. Зараз так мотивація повинна бути змінено. Якщо у часи промислового буму, орієнтованості на промисловість місто потребувало кваліфіковані кадри, що готувалися для потреб міста та реалізації його головних функції, то зараз місто потребує споживача більше, ніж виробника. У часи суспільства споживання місто стає по більшості центром, пристосованим для використання можливостей та

49

потреб людини. Тому зараз навчання стає постійним процесом без якого не можливо саме існування. Постійно виникає необхідність знаходити щось нове або для власного споживання, або для споживання іншого. Тому мотивація до навчання стає більш важливою, ніж мотивація на отримання якогось «завершеного знання». Стимулювати це можливо, розвиваючи гуманітарну складову у навчанні та житті. Підвищення оптимістичного настрою, знайомство з красотою світу, розвиток активної життєвої позиції, підтримка молодої особистості в суспільних рухах, активізація різноманітних гуртків та секції, молодіжних та волонтерських рухів – все це спрямовує на звичку до активного життя, вмінь до подолання труднощів, довіру до себе та власних можливостей.

Також необхідною для містян є здатність адаптації. Місто змінюється щоденно і диктує свої нові стандарти, вимоги та тенденції життя, тому саме адаптація виступає головним чинником реакції на зміни. Чим швидше людина здатна адаптуватися до змін, влитися в потік нових тенденцій, тим ефективнішим містянином він буде, і відповідно його соціальна значущість буде вищою. Необхідно розуміти, що саме швидкість реакції на зміни, небайдужість та широкий кругозір в сукупності і являють собою мобільність.

Людина стає мобільною не тільки и просторі, а й у житті, вона не може довго зоставатись на місці, а потребує розвитку власних умов існування, поліпшення матеріального становища, піднесення духовної культури. У людини закріплюється звичка до змін, що є реаліями сучасності, звичка, яка вже робить зміни не чимось жахливим, а звичними та майже необхідними частками життя. Мобільність надає шанси для комфортного життя в сучасному суспільстві.

Склярук Н. И., канд. экон. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

СТОИМОСТНОЙ МЕХАНИЗМ ИНТЕГРАЦИИ ТРУДА КАК ОСНОВА СОЦИАЛЬНЫХ ОТНОШЕНИЙ В ГОРОДЕ

Характерной чертой взаимодействия в городе есть взаимодействие на

базе специализированной деятельности отдельных групп населения, что явилось одной из предпосылок дифференциации труда. На фоне последнего – распространение стоимостного механизма интеграции труда, а значит и социальных отношений. Проще говоря, деньги в городе – основа отношений и основа функционирования города как территориально-производственного комплекса. Деньги– «скрепляющий раствор»для города.

Из многих стихий и сил Г. Зиммель выделяет в качестве особо значимых для становления города именно деньги и социализированный интеллект (рациональность). Эти стихии объективны и субъективны,

50

конструктивны и деструктивны, содержательны и формальны в одно и то же время. Рационализация приходит на смену родоплеменному сознанию, набирает силу по мере распада традиционных обществ. Наука, техника, бюрократия, системы массовой коммуникации служат ей опорой.

Вторая социальная стихия – деньги, денежное обращение. Родина денег – городской социум с его мимолетными, анонимными рыночными связями, жизненно важными не только для товарного обмена, но и для духовных взаимодействий. Деньги – это «вечный двигатель»«социальной машины», позволяющий разворачивать её в разных направлениях. В них объединятся усилия и мысли миллионов людей. Обращение денег подобно обращению знаний, информации. Сила денег вытеснила из сферы труда и управления такие инструменты, как рабство, прямое насилие, личную преданность. Но она вытеснила также и мораль, честь, достоинство, веру в добро. Зиммель указывает на иррациональные и антиобщественные формы, которые может принимать денежная стихия. Это – расслоение общества на богатых и бедных, бессмысленная роскошь, сверхпотребление – на одном полюсе и нищенство, гибель талантов, духовная деградация – на другом.

Деньги освобождают индивида от опеки семьи, общины, церкви, корпорации. В них человек находит осуществление великого идеала Личной Свободы. Каким образом?

Во-первых, путем концентрации в одних руках денежной массы. Во-вторых, путем освобождения человека от повинностей и

обязанностей перед господином, от которого можно «откупиться». В-третьих, путем получения льгот и привилегий с помощью взяток. В-четвертых, путем увеличения массы «услуг», получаемых от других

лиц, при сохранении личной независимости от них. В-пятых, путем расширения круга общения. Ясно, что деньги в своей освобождающей функции являются

разрушителями родственных, родоплеменных отношений, инструментом модернизации традиционных обществ.

Деньги скрепляют разнородные элементы социума, конкурируя в этом отношении с идеологией, религией, этикой. Концентрация платежеспособного спроса наделила города также функциями торговых и ремесленных центров.

Промышленная революция превратила города в центры социально-экономического развития, породив множество новых городов, ориентированных преимущественно на промышленное производство. Однако во второй половине XX-го века, особенно в XXI веке меняется функциональная ориентация большинства городов, промышленность покидает города, приходят в упадок многие монофункциональные промышленные центры. Современные схемы управления производством приводят к дезурбанизации промышленности, сохраняя в мегаполисах лишь управленческие центры крупнейших компаний, акцентируя роль города как центра инновации.

51

Крупнейшие города становятся центрами концентрации потребления товаров и услуг, что наглядно демонстрирует переход к «обществу потребления». На смену индустриальной эпохе приходит постиндустриальная. В ходе этих изменений происходит радикальная смена акцентов в функциональной ориентации городов. Развитая инфраструктура города, ориентированная, как на обслуживание производственной деятельности, так и на культурные и бытовые нужды населения выступала как некоторый символ «роскоши», высокого уровня богатства города на фоне его бедных соседей. Города Запада должны были накопить определенный уровень богатства, чтобы обеспечить себе возможность формирования подобной инфраструктуры.

В последние десятилетия, в условиях глобализации экономической жизни и обострения конкуренции городов, высокий уровень инфраструктуры, в том числе в сферы услуг, связанных с культурой, становится одним из важнейших факторов достижения конкурентных преимуществ на международном рынке урбанизированных территорий. Поэтому инвестиции в инфраструктуру при благоприятных условиях могут стимулировать приток производственных инвестиций (прежде всего связанных со сферой услуг для населения и бизнеса).

Сегодня существует устойчивая тенденция усиления неравномерности развития в системах городов, как на национальном, так и на мировом уровнях. Крупнейшие города, безудержно расширяясь, втягивают в себя существенную часть населения сельских районов и приходящих в упадок промышленных центров. Однако подобная экспансия мегаполисов не ослабляет, а усиливает проблемность их жизни. Социально-экономические проблемы, ранее распределенные по обширным территориям, оказываются территориально сконцентрированными на относительно малой части общей площади страны. Это усиливает социальное напряжение, потенциально создавая угрозу дальнейшему благополучному развитию. Острота проблем не снимается техническим прогрессом, оказываются недостаточными даже общий рост экономики и повышение уровня жизни. Руководящие органы крупнейших городов сталкиваются с проблемами долгосрочного характера, глубинные причины которых лежат в духовной сфере. Поэтому при всей необходимости формирования разумной экономической и социальной политики стандартные экономические и политические рецепты оказываются несостоятельными.

52

Федотова Ю. В., канд. экон. наук, доц., Черкас Я. В., студент 2 курса,

Харьковский национальный университет городского хозяйства имени А. Н. Бекетова, Украина

УРБАНИСТСКИЕ И ДЕЗУРБАНИСТСКИЕ КОНЦЕПЦИИ

СОВРЕМЕННОГО ГОРОДА

Распространение индустриальных тенденций XIX –XX вв. оказало существенное влияние на формирование концепций градостроительства. По целевой направленности концепции принято разделять на урбанистские и дезурбанистские. Принято считать, что урбанистский подход направлен на решение экологических и экономических проблем современного города за счёт концентрации населения, тогда как в дезурбанистском подходе решение указанных проблем осуществляется за счёт рассредоточения людей в природной среде. В градостроительной практике предлагается аргументированное обоснование для выбора определенного подхода, что является причиной появления противоречий между сторонниками урбанизма и дезурбанизма. Исследование описанных концепций послужило основанием выбора темы данного научного исследования.

Анализируя идеи последователей урбанизма, следует отметить, что фундаментальной работой в области современной урбанистики считается теория «Лучезарного города» Ле Корбюзье [1]. На основе данной и других работ можно сформулировать основные принципы современного урбанистического города, среди которых: транспортные развязки, ликвидация традиционной улицы, башенные железобетонные дома, использование плоских крыш зданий, многоуровневые улицы с разделением видов транспорта, классификация городского транспорта, функциональное зонирование территории.

Заслуживают внимания теории висячего города и города-структуры [2]. В центре находятся идеи города, «подвешенного» над землёй на пространственных конструкциях, а также «города-моста» над рекой, заливом, океаном. Авторами описывается город с искусственным микроклиматом, имитирующим природные условия, или же город, выполненный в виде одной башни, высотой в несколько километров. Примером подобных концепций также является идея города-лабиринта, все здания которого срослись этажами, переходами, транспортными магистралями.

Исследуя концепции урбанистского типа, необходимо отметить, что основные идеи были сформированы в первой половине XX столетия. Они же в целом и определяли ход градостроительного процесса в течение всего столетия. В 50-60-х гг. в развитии урбанистских концепций был достигнут некий предел, когда большинство из них уже представляли собой скорее техноутопию, чем практическую концепцию. В таком виде они были менее адаптированы для реализации на том техническом уровне, который был

53

достигнут к тому времени. В конце 60-х гг. наблюдается резкий спад исследований в этой области, что говорит о том, что основные пути урбанизации были уже определены и поиски в этом направлении были не столь актуальны.

Итак, к характерным чертам концепций урбанистского вида можно отнести следующие:

экологические проблемы города необходимо решать путём механизации систем жизнеобеспечения, развития инженерной и транспортной инфраструктуры города;

основные биологические потребности человека в контакте с живой природой игнорируются или являются неприоритетными.

Результатом такого, явно технократического подхода стало то, что современный тип города постепенно приобретает черты так называемой «глобальной машины».

К дезурбанистским концепциям можно отнести идеи, определившие характер развития дезурбанизма в XX в. Во-первых, это идея города-сада [4], а во-вторых – концепция «глобальной деревни» [5], которая предусматривает расселение человечества в небольших посёлках и городах, рассредоточенных по всей планете.

Концептуально «город-сад» представляет собой небольшой город с разреженной застройкой, окруженной садово-парковым поясом, и ограниченным числом жителей (30-50 тыс. человек), обеспеченных одновременно всеми удобствами городской жизни и тесной связью с природой. Планы «городов-садов» напоминают симметричные узоры с продуманной концепцией функционирования сложных социальных и градостроительных объектов. Главная идея данной теории сводится к необходимости преодолеть кризис, переживаемый городом и деревней путем создания поселений, объединяющих в себе их достоинства. В таком городе земля принадлежит городской общине. Арендную плату за пользование предполагалось направить на общественные нужды, такие как: создание дорог, школ, больниц, парков, зданий культурного назначения. Общинная собственность, с позиции создателя теории, должна предотвратить возникновение спекуляции, повышение цен на землю и квартиры, появление в крупных городах тесной застройки [5].

Термин «глобальная деревня» главным образом используется для характеристики Интернета. Именно в Интернете реальное расстояние между собеседниками не играет существенной роли для общения, стираются пространство и время, пространство сужается до границ «одной деревни», и любой человек, благодаря электронным средствам связи, может обратиться к людям, находящимся в любой точке Земли. При этом, вступая в коммуникацию вдруг с другом посредством электронных средств связи, люди вольно или невольно вторгаются в жизнь друг друга, имеют возможность не только видеть события и их объекты, но и быть вовлечёнными в происходящее, словно это происходит непосредственно с

54

ними, могут рассуждать об увиденном, принимать к сведению, использовать в качестве собственного опыта, уроков. Происходит сближение культур, мировоззрений, традиций и ценностей [5].

В 80-х гг. появились концепции нового типа, учитывающие уже современные тенденции экономики, экологии и социологии жилой среды. В концепциях дезурбанистского вида выделяют следующие основные подходы к решению экологических проблем: внедрение элементов городской среды в окружающую среду; расселение людей в поселениях ограниченного размера; активное внедрение в градостроительную теорию и практику методо-

логии и достижений смежных наук: медицины, экологии, социологии и т.д.; удовлетворение потребностей человека в контакте с живой природой.

В данных концепциях главное внимание акцентировалось на обеспечении гармоничного сосуществования города и окружающей среды, человека и природы. Поэтому поселения дезурбанистского типа характеризуются явно выраженной экологической направленностью.

Таким образом, следует отметить, что развитие градостроительной теории на протяжении длительного периода характеризовалось противоречием между двумя градостроительными тенденциями: урбанистской (технократической по своему характеру), и дезурбанистской (ориентированной на решение вопросов экологии). В определённые периоды XX столетия господствовали тенденции урбанизма, в другие – тенденции противоположной направленности.

Исторически преобладающей тенденцией была урбанизация, в теории и практике градостроительства господствовал технократический подход. Сегодня 54% мирового народонаселения проживает в городских районах и этот показатель возрастет до 66% к 2050 году. Согласно прогнозам, процесс урбанизации, в совокупности с общим ростом мирового народонаселения, может привести к тому, что к 2050 г. число жителей городов увеличится еще на 2,5 млрд. человек. В докладе ООН отмечается, что около 90% прироста населения в будущем придётся на страны Азии и Африки [6].

Резюмируя результаты теоретического исследования, отметим, что существует прямая связь между направленностью развития общества и характером господствующих в нём градостроительных концепций. Так, в период преобладания милитаристских тенденций актуальными являются концепции урбанистского, т.е. технократического характера. В период жизнеутверждающих тенденций общества на первый план выходят дезурбанистские, или как их принято называть, экологические концепции города.

Сегодня мировое сообщество осознает степень опасности для экосистемы планеты, которую представляют растущие быстрыми темпами городские поселения. В связи с этим, сегодня приложены все необходимые усилия, направленные на создание нового типа поселения – города, «встроенного» в природные экоциклы, т. е. экогорода.

55

Процесс урбанизации в Украине значительно снизил темпы во второй половине ХХ в. А уже в начале XXI века под влиянием социально-экономических тенденций (снижения уровня жизни населения, растущая безработица, миграция, ухудшение демографических показателей и т. д.) в регионах Украины начался процесс дезурбанизации. Однако данный процесс не нашел свое отражениев некоторых показателях урбанизированности (доля городских жителей остается стабильной в стране, а в отдельных регионах она даже увеличивается).

Главной чертой дезурбанизации является уменьшение численности городских жителей. Это происходит как за счет уменьшения естественного прироста городского населения, так и вследствие усиления его миграционной активности. Многие городские жители (из числа бывших выходцев из сел) возвращаются в села, что отражается на перераспределении населения между городом и сельской местностью.

Согласно данным Государственной службы статистики Украины на 1 января 2015 года, численность городского населения Украины составляет 29.673.113 человек, а сельского – 13.256.185 человек. Таким образом, удельный вес городского населения составляет 69,12%, а сельского – 30,88%. Всего в Украине насчитывается 460 городов, в том числе 184 города имеют статус города областного значения; 885 посёлков городского типа; 28.388 сельских населенных пунктов [7]. Основываясь на современных миграционных тенденциях, а также особенностях проанализированных концепций градостроительства, следует отметить важность следующих мероприятий, нивелирующих недостатки урбанизации:

постепенное распределение деловых зон к окраине города; образование крупных парковочных, многоуровневых зон

предусматривающих озеленение; увеличение площади зеленых насаждений на территории города; увеличение мощностей общественного транспорта; преобразование промышленных объектов в общественные

ландшафтные проекты.

ЛИТЕРАТУРА 1. Le Corbusier The Radiant City / Le Corbusier. – Orion Press, 1967. – 344с. 2. Основные черты эволюции экологических концепций: [Электронный ресурс]. –

Режим доступа : http://mydocx.ru/9-64276.html 3. Хан-Магомедов, С. Проблемы архитектуры и градостроительства в социальных

утопиях / С. Хан-Магомедов // Архитектура советского авангарда. – 2015. – С. 5 4. Творческое наследие Герберта Маршалла Маклюэна в контексте развития

теории коммуникации: [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.countries.ru/library/era/kom.htm

5. Сайт«Экодело»: [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://ecodelo.org/info 6. Информационный центр ООН: [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://www.unic.ru/ 7. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2015 року: збірник Держав-

ної служби статистики України. – К. : ТОВ Видавництво «Консультант», 2015 – С. 6 - 8.

56

ІСТОРІЯ, ЛЮДИНА, ПОВСЯКДЕННІСТЬ В КУЛЬТУРНОМУ ЛАНДШАФТІ МІСТА

Бибик Н. В., канд. экон. наук, доц., Троян В. И., магистр

Харьковский национальный университет городского хозяйства имени А. Н. Бекетова, Украина

ГОРОДА В БОРЬБЕ С ИЗМЕНЕНИЕМ КЛИМАТА

Города являются важной областью для принятия мер по изменению

климата. К 2050 году более 2/3 человечества будет жить в городах. Города генерируют примерно 80% мирового ВВП и на них приходится более 60% всех выбросов CO2.

В странах с развивающейся экономикой, а именно в странах Азии, урбанизация происходит в поразительном темпе. В 2030 году семь из 10 крупнейших городских центров в мире будет находиться в Азии. Более 55% населения Китая живет в городах сегодня. К 2030 году 70% или один миллиард китайцев будут жить в городских районах.

70% процентов вредных выбросов в атмосферу приходится на долю урбанизированных территорий.

Наиболее безотлагательной задачей в мире должно стать обеспечение притока финансирования и установление правильных цен, отражающих все аспекты энергетических издержек, в целях содействия низкоуглеродному развитию. Установление предсказуемой цены углерода, которая точно отражает реальные экологические издержки, является ключом к достижению сокращения выбросов в необходимых масштабах. Правильно установленная цена энергоносителей может также послужить стимулом к инвестициям на цели повышения энергоэффективности и разработки более чистых энергетических технологий.

В основу статьи положен технический отчет, подготовленный Оперативной группой по «умным» устойчивым городам Сектора стандартизации электросвязи (МСЭ–T) МСЭ. В отчёте, озаглавленном «ИКТ для адаптации к изменению климата в городах», показано, каким образом ИКТ могут содействовать городам в адаптации к изменению климата.

«Умный» город можно определить как «город знаний», «цифровой город», «кибергород» или «экогород» – в зависимости от целей городского планирования. «Умные» города в экономическом и социальном аспектах устремлены в будущее. Они ведут постоянный мониторинг важнейших объектов инфраструктуры – автомобильных дорог, мостов, туннелей, железных дорог, метро, аэропортов, морских портов, систем связи, водоснабжения, энергоснабжения, даже важнейших зданий – в целях оптимального распределения ресурсов и обеспечения безопасности. Они

57

постоянно наращивают число предоставляемых населению услуг, обеспечивая устойчивую среду, которая способствует благополучию и сохранению здоровья горожан. Основу этих услуг составляет инфраструктура информационно-коммуникационных технологий (ИКТ).

Главное отличие «умного» города от города традиционного заключается в характере взаимоотношений с горожанами. В обычном городе услуги на основе ИКТ не могут так же гибко реагировать на изменения экономических, культурных и социальных условий, как услуги в «умном» городе. Таким образом, «умный» город прежде всего ориентирован на человека, базируется на инфраструктуре ИКТ и непрерывном городском развитии при постоянном учете требований экологической и экономической устойчивости.

Города в развивающихся странах особенно уязвимы в отношении последствий изменения климата из-за таких имеющихся здесь проблем развития, как нищета, неразвитость инфраструктуры, деградация окружающей среды, ограниченность ресурсов и потенциала.

Последствия изменения климата определяются географическим расположением городов. Так, например, для низколежащих прибрежных районов существует совокупная угроза подъема уровня моря и штормовых приливов, а города в жарком климате могут испытывать более длительные и сильные периоды зноя.

Изменение климата будет иметь для городов как прямые, так и косвенные последствия, затрагивая здоровье людей, инфраструктуру и услуги, экономическую деятельность и социальные системы. Масштабы этих последствий будут в конечном счете определяться степенью подготовленности городов, равно как и их способностью противостоять как прогнозируемым, так и неожиданным факторам воздействия и преодолевать их последствия.

Города являются главным двигателем роста и развития, и поэтому они должны вести борьбу с последствиями изменения климата и приспосабливаться к его нынешним и будущим воздействиям. Это особенно важно для стран с развивающейся экономикой. ИКТ могут сыграть ведущую роль в обеспечении возможностей адаптации к изменению климата за счет создания «умной» устойчивой инфраструктуры.

Города, идущие по пути «умного» устойчивого развития, имеют отличные возможности для того, чтобы использовать инфраструктуру ИКТ и решения на базе ИКТ в своих планах адаптации к изменению климата для противостояния климатическим катаклизмам и бедствиям. Большая часть городской инфраструктуры, которая будет существовать через 40–50 лет, еще не построена. Именно поэтому, памятуя о необходимости создания устойчивой в климатическом отношении инфраструктуры, городам следует предусматривать компонент ИКТ в своем долгосрочном стратегическом планировании.

58

Білостоцький М. О., викладач, директор музея ХНУБА,

Харківський національний університет будівництва та архітектури, Україна

ВІДНОВЛЕННЯ ЖІНОЧОГО РУХУ У ХАРКОВІ У ДРУГІЙ

ПОЛОВИНІ 40-х – НА ПОЧАТКУ 50-х рр. ХХ СТОЛІТТЯ

Повоєнний час серед інших проблем поставив на порядок денний важливе питання щодо місця та ролі жінки у суспільстві. У довоєнну добу, за висловом Й. В. Сталіна, «жіноче питання» вважалось остаточно вирішеним, тому з 1936 р. радянське керівництво та агітпроп практично не звертають уваги на жінок як окрему соціально-політичну верству з власними потребами та інтересами.

Радянсько-німецька війна змусила радянську владу у якійсь мірі переглянути своє ставлення до жіноцтва. Втрата значної частини кваліфікованих робітників чоловіків призвела до необхідності мобілізації трудових та адміністративних ресурсів серед жінок. Це, безперечно, ускладнювало і без того нелегке становище радянської жінки, яка крім родинних обов’язків була змушена включитись у суспільне виробництво.

Особливої актуальності ці питання набули в Україні, де втрати чоловічого населення мали катастрофічний розмах. Для їх вирішення компартійне керівництво намагалось у той чи іншій спосіб організувати жінок, поставити їх під свій контроль. Відповідні рішення партійного керівництва були надіслані на розгляд міськкому та райкомів партії, які з другої половини травня почали активно втілювати постанову у життя. Для роботи з жінками у міськкомі та райкомах партії були затверджені 205 комуністок – позаштатних інструкторів по роботі серед жінок, 15 таких інструкторів було призначено при обкомі партії. 28 червня 1948 р. була скликана обласна нарада активісток. У їх зверненні до жінок Радянської України чітко простежується головна мета розгортання цієї кампанії: «Жінки домогосподарки, оволодівайте професіями, йдіть на фабрики та заводи, ставайте до лав активних будівників комунізму».

До відродження жіночого руху були залучені виконавчі комітети та ради депутатів трудящих. На підприємствах, при радах депутатів трудящих та виконавчих комітетах було створено 1567 рад жінок-активісток. В роботі цих органів брали участь 7775 жінок. З’явились такі посади, як позаштатні заступники голів виконкомів по роботі з жінками. По Харківщині було призначено 44 заступника голови райвиконкому, 13 – при міськвиконкомах, 626 – при селищних радах і 1710 –при колгоспах. У самому Харкові громадська робота розпочалась з проведення в усіх районах міста зібрань жіночого активу, на яких були присутні 1500 осіб. На підприємствах та у домоуправліннях було штучно створено 500 жіночих рад, які об’єднували 2800 активісток. За рекомендацією міськкому партії, при міській та районних

59

радах Харкова було обрано 14 заступників голів по роботі серед жінок. При усіх райрадах створювались комісії громадського контролю, усього в місті діяло 80 подібних комісій, до яких було залучено понад 500 жінок. По партійній лінії в місті було затверджено 32 комуністки-позаштатні інструктори відділів пропаганди та агітації по роботі серед жінок. На питання, чим конкретно займались вказані жіночі органи, дають відповідь архівні документи. Як правило, ця діяльність була спрямована на вирішення комунально-побутових проблем, завдань, пов’язаних з соціальним забезпеченням та охороною здоров’я, проведенням освітніх та культмасових заходів. Наприклад, при дитячих медичних установах Харківської області було створено 203 Ради сприяння охорони материнства та дитинства. Відзначається також робота серед дітей-сиріт, перевірка стану дитячих будинків, патронатів, родин, що брали дітей-сиріт на опіку. Жіночі ради організували роботу з приведення до ладу гуртожитків, квартир, благоустрою дворів, перепису худоби, обліку житлового фонду, посівів, непрацюючого населення, дітей шкільного віку, проводили передплату на державну позику «Відбудови та розвитку народного господарства СРСР» зібравши по району 107 000 карбованців. Займались жінки покращенням санітарного стану району, очисткою стічних каналів, роботами з ремонту шляхів. Надавалась поміч райздороввідділу у ліквідації інфекційних захворювань, через вчасне попередження про них медичних органів. Райвиконкоми керували жіночими радами за допомогою, нарад, інструктажів, доповідей та бесід. Деякі заходи були запроваджені воєнним відділом обласного комітету партії. Також воєнні відділи райкомів партії намагались задіяти для пожвавлення масово-політичної роботи серед жінок систему Місцевої протиповітряної оборони. Задля цього у Дзержинському районі воєнний відділ райкому партії підібрав і закріпив відповідальних за проведення масово-політичної роботи серед жінок при будинкоуправліннях. Жінкам, які були членами команд МППО при райвиконкомах міста, читалися лекції за темами: «Поточний момент та завдання МППО», «Міжнародна ситуація та завдання МППО».Певні спроби підживити жіночій рух мали місце і пізніше, зокрема, 5 січня 1951 р. на засіданні бюро Харківського обкому партії розглядалося питання: «Про заходи з покращення масово-політичної роботи серед жінок та підсилення керівництва партійної організації радами жінок активісток у Харківській області». Згідно цього документу, бюро прийняло рішення про необхідність в усіх підприємствах, закладах, домоуправліннях, колгоспах, радгоспах, МТС, де працює не менш ніж 50 жінок, відкритим голосуванням обрати жіночі ради у кількості 3-9 осіб. В цехах заводів та фабрик, в бригадах колгоспів, радгоспів обрати жінорганізаторів. Передбачалось також підібрати та затвердити на бюро позаштатних інструкторів обкому, міськкомів та райкомів партії по роботі серед жінок. При обкомі – 15 осіб, при міськкомах та райкомах – 10-15 осіб. Від міськкомів та райкомів вимагалося добитися максимального охоплення жінок у містах і селах усіма формами політичної освіти. Було запропоновано приділяти особливу увагу підвищенню

60

загальноосвітнього, культурного і політичного рівня жіночого активу. У січні та лютому 1949 р. Харківський обком КП(б)У організував кампанію по громадському обговоренню підсумків ІІ Конгресу Міжнародної демократичної федерації жінок. Було передбачено проведення міських та районних зборів жіночого активу з порядком денним: «Підсумки ІІ Конгресу Міжнародної демократичної федерації жінок». Також було заплановано провести загальні збори жінок на всіх підприємствах, у колгоспах, МТС, вищих навчальних закладах, школах та установах Харкова і області з 20 по 28 лютого 1949 р. Збори повинні були пройти під гаслом мобілізації радянських жінок на більш активну участь у боротьбі за виконання п’ятирічного плану за 4 роки. Цілком зрозуміло, що подібна діяльність жодним чином не була пов’язана з захистом прав чи інтересів жінок і носила цілком декларативний та пропагандистський характер.

Таким чином, 1948 р. приніс міській громадськості деяке, скоріше формальне відродження жіночого руху як соціальної сили, покликаної боротись за права та інтереси жінок. З іншого боку, на практиці ми бачимо використання соціальної активності жіноцтва у різноманітних галузях, які ніяким чином не були пов’язані з основними завданнями жіночих організацій по вирішенню проблем жіноцтва та підсиленню їх соціального захисту. Цей відрив проголошених гасел від практичного життя жінки викликав ізоляцію жіночих рад від широкого жіночого загалу, а пізніше – поступове падіння їх авторитету.

Весна А. В., Суфранова М. В. аспиранты, Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ВЗАИМОСВЯЗЬ АРХИТЕКТУРНОГО ПРОСТРАНСТВА И РЕКЛАМНЫХ КОММУНИКАЦИЙ В ИСТОРИЧЕСКОМ ЦЕНТРЕ

ГОРОДА

В настоящие время реклама заполонила весь наш мир. Все что окружает нас так или иначе напрямую связано с культурой потребления. Реклама стала одним из наиболее распространённых видов социальных коммуникаций, и уверено проникает во все сферы жизни человека. Являясь часть массовой культуры современного общества – наружная реклама, непосредственно, взаимодействует с архитектурной средой, создает настроение города. И не всегда эта связь приносит положительные результаты для облика города, а также для психологического состояния человека, находящегося в данной среде.

Сегодня все чаще звучит вопрос сохранения исторических средовых ценностей и размещение всевозможных рекламных коммуникаций в городе.

61

Рекламная коммуникация – это инструмент социального и культурного формирования стандартов и норм, социального поведения людей.

Можно рассматривать архитектурную среду, как антропную реальность, появившуюся в следствие строительной деятельности, как процесс, результат и продукт деятельности человека, направленный на создание материальной искусственной среды, а рекламу одним из каналов социальной и визуальной коммуникации с каждым человеком.

Перетяжка, крышная установка, видеоэкран, призматрон, стела, ситилайт, роллерный дисплей, флаговая композиция, брандмауэр, билборд, суперсайт, суперборд, рекламная сетка, объемно – пространственная конструкция, сетка на лесах, электронное табло, маркиз, вывеска, дорожный указатель, пиллар – это все заполонило город информацией, которая в свою очередь отвлекает человека от визуального восприятия исторического ядра города, а также в своем большинстве разрушает стилевое единство городской среды. Художественно- эстетическая составляющая должна рассматриваются в контексте концепции архитектурной среды. Данная тема частично раскрывается в работах следующих авторов: В.Л Глазычев, А.В. Иконников, Г.Е. Русанов.

Отдельно можно выделить работы, которые посвящены средствам информации в архитектуре: Костенко А.Я., Е.Е. Бирюкава, О.М. Моргун, Н.С.Калинина, К. Линч.

Развитие архитектурной среды всегда было связано с превращением общественной сферы в пространство посредничества между государственными и коммерческими интересами. В эпоху «самодельной» рекламы вырисовывается очевидная проблема. В историческом ядре города проблема общественной сферы все больше представляет проблему общественного пространства. В условиях вездесущности рекламы, которая разрушает прострастранство, а так же режимы индификации и активности, и перетягивания взоров с архитектуры на рекламные постеры. Реклама не может быть вырвана из контекста, и сверкать разноцветными огнями на фасадах памятников архитектуры. Наличие четкой регламентации относительно визуальной части коммуникации решило бы проблемы многих исторических центров городов.

Формирование рекламной коммуникации в историческом ядре города необходимо рассматривать, как возможность социальной и художественной коммуникации, которая является определяющей в визуальном и смысловом восприятии.

Рост численности городского населения и увеличением городских территорий, привел к росту градостроительной значимости, а также повышению социальной роли общественных центров, что способствовало перерастанию общегородских центров в сложные пространственные образования, состоящие из нескольких центров различной конфигурации и назначения, связанных между собой. Поэтому в современной градостроительной практике создание пространственной системы городских

62

центров рассматривается в качестве одного и определяющих факторов, способствующих усовершенствованию планировочной структуры города.

Общественное здание или комплекс можно спроектировать так, что оно создаст притяжение и станет важным ядром в системе городских центров. Как показывает практика, чем крупнее объект, тем более значимую роль он играет как образовательно-культурного и гуманитарного центр современного города.

В последние годы развитые страны стали уделять отдельное внимание архитектуре комплексов, где проводятся выставки с демонстрацией последних достижений в самых различных областях. Общество переживает сейчас новый виток развития во всех областях культуры, и каждое государство, участвуя в процессе глобализации, демонстрирует всему миру, на что она способна. Поэтому выставочные пространства, построенные в 60 – 70-е годы 20-го века, уже не удовлетворяют потребности ни экспонентов, ни посетителей. Они перестали соответствовать требованиям, необходимым для формирования экспозиций, т.к. их архитектуре и пространственным решениям не уделялось должного внимания, их роль заключалась в демонстрации продуктов для увеличения продаж, как способа встать на ноги после Второй мировой войны, а сейчас эти здания просто потеряли актуальность. Лучшие архитекторы мира, такие как Николас Гримшо (Великобритания), профессор Освальд Матиас Унгерс (Германия), Сантьяго Калатрава (Испания), Заха Хадид (Англия), Карлос Мирет (Испания), Массимилиано Фуксас (Италия), и лучшие архитектурные бюро – Ng Chun Man&Associates Architects&Engineers и Wong&Ouyang Ltd Skidmore (Гонконг), Unstudio (Нидерланды), Owings&Merrill (США), Foster and Partners (Великобритания) и другие – приглашаются для строительства демонстрационных центров государственного значения в различных областях, таких как промышленность, интеллектуальный и культурный уровень и др.

Особенности выставочных комплексов, которые проявляются в их расположении, функциональной структуре, количестве посетителей, в архитектуре и дизайне, способе получения информации, а также в наличии ярко выраженной тематики или творческой концепции. Отличительной особенностью выставочных комплексов является принцип «познание через отдых», когда с помощью средств дизайна и архитектуры создается среда, которая способствует интеллектуальному, психологическому и эмоциональному развитию человека, активизирует его познавательную деятельность, но при этом вовлекает посетителей в своеобразную атмосферу «нового» без какой-либо напряженности и усилий. Выставочное пространство «рассказывает» зрителю шаг за шагом «историю», раскрывает тематику выставки постепенно, с расстановкой смысловых акцентов.

К принципам архитектурного формирования современных выставочных комплексов относятся: тематический принцип, принцип многослойной информативности, принцип «сценарности», принцип «оазиса», принцип

63

«мини-города», принцип агломерирования, принцип перетекающего пространства, принцип «синтетичности» организма, принцип использования архитектурных символов и метафор, принцип «познание через развлечения», принцип аттрактивности.

Стоит отметить, что архитектура выставочных комплексов является также точкой притяжения для туристической достопримечательностью, одной из самых массовых точек привлечения туристов, так как обладает яркой образной выразительностью, максимально концентрирует отдых, зрелище и развлечение, оперативно реагирует на потребности времени: динамична, открыта к дальнейшему росту, изменению и совершенствованию. За счет постоянной смены экспозиций она не надоедает простому обывателю и не теряет свойств центра притяжения. Поэтому определяющим фактором организации выставочного пространства является принцип экспозиционности, определяющий ее визуальное и смысловое восприятие.

Формирование выставочного комплекса следует рассматривать, как новый эффективный прием повышения художественной и социально-экономической привлекательности современного города.

Грек М. О., здобувач, Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР МІСТА ЯК ОБ’ЄКТ ПІЗНАННЯ

У сучасному світі відбуваються глобальні зміни в соціальному і культурному середовищі. Місцем концентрації соціокультурних трансформацій стає місто як особлива організація простору, як своєрідний соціум, який об’єднує різні спільноти і субкультури, а також як центр політичного, адміністративного, економічного життя [1]. Місто завжди було і залишається одним з найсильніших і найглибших втілень культури.

Міста – це наочна історія людства. Вони займають важливе місце в історії взагалі і в історії культури зокрема. Ідея виникнення міста криється в інтуїтивному пошуку структур, які б зблизили людей. Місто, перш за все, є місце, причина і наслідок спілкування людей і лише потім розміщення їхніх помешкань.

Визначення терміну «місто» можуть бути дуже різні за змістом. Однак вихідні позиції вивчення міста обумовлені, зокрема, змістом тієї національної культури і специфікою того географічного ландшафту, в якому місто розвивається.

Місто і культура – поняття, невіддільні одне від одного, більш того, вони настільки взаємопов’язані, що можуть утворювати цілісний об’єкт пізнання. З одного боку, місто знаходить свій цілісний і в кожному випадку специфічний культурний вигляд завдяки перетворенню духовних якостей

64

городян в предметне буття міського середовища, в продукти матеріального, духовного і художнього виробництва, а з іншого, – закладений у ці продукти зміст повертається вихованням в духовні якості зростаючих в місті нових поколінь. Усе це здійснюється в процесі життєдіяльності людей.

Місто дає спостережливому досліднику найбільш виразний образ культури певного історичного простору і часу, оскільки воно вбирає в себе усю історію пов’язаної з ним країни і волю своїх громадян, що сконцентрована в народних реліквіях. У місті світ минулого «не змито» нещадним плином часу. Минуле просвічується в ньому всюди: в напрямку його вулиць, формах його площ, в силуетах його куполів і веж. Все накопичене століттями злито в єдине ціле у вигляді, який доступний кожному. Сучасну людину без перебільшення можна вважати «дитиною» міської культури. Отже, шлях до її пізнання лежить, на наш погляд, через уважне і різнобічне дослідження міста, яке є історично сформованим культурним організмом.

Місто як породження культури є універсальним простором збереження і осягнення загальних процесів її розвитку, тобто є одночасно і освітнім простором. Міська культура визначала і визначалася середовищем спілкування. Інша важлива характеристика міста полягає в тому, що воно представляє складну «живу» систему, в процесі освоєння якої особистість набуває досвіду існування в просторі культури, культурну компетентність.

Жителі міста творять культурне середовище міста як джерело добробуту і мимоволі та одночасно структурує і зміцнює громадянське суспільства. Джерелом традиції і розвитку культури є розвиток комунікативно-ландшафтного вигляду міст.

Місто – конструкція, зіткана з архітектури, комунікацій та культурних цінностей. Воно в сучасному суспільстві стає сенсом життя для людей, які творять його. Зовнішність міста, в свою чергу, відображає культуру, помисли, умонастрої, інтереси і плани на майбутнє його жителів [3].

Разом з тим, можна погодитись із думкою окремих фахівців, що міський простір являє собою територію, яка зберігає не стільки зв’язок в історії людських поколінь, що відображається в культурному ландшафті, скільки специфічні особливості функціональної взаємодії між групами людей, кожна з яких вирішує власне завдання, прагне задовольнити свої потреби та інтереси життєдіяльності. Завдячуючи соціокультурній інноваційній активності городян, міський культурний простір відрізняється мобільною мінливістю і внутрішньою мозаїчністю [2].

Міждисциплінарне дослідження культурного простору міста за допомогою, наприклад, освітніх подорожей або інтелектуальних прогулянок дає унікальну можливість з’єднання розрізнених фактів і відомостей в їх історичній мінливості, а саме місто уявити як модель світобудови. Інтерпретація його багатогранного життя в усіх проявах і взаємозв’язках може стати потужним стимулом інтелектуального і морального становлення і розвитку особистості.

65

ЛІТЕРАТУРА 1. Бабаєв В.М.Роль міста в сучасному цивілізаційному розвитку / В.М. Бабаєв //

Місто. Культура. Цивілізація: [Матеріали ІV міжнар. наук.-теорет. Інтернет-конф., квітень 2014 р.]. – Х.: ХНУМГ, 2014. – С. 5–9.

2. ЛебедеваС.О.Город как социокультурное пространство / С.О.Лебедева // Известия Волгоградского государственного технического университета: межвуз. сб. науч. ст. – № 9(69) / ВолгГТУ. – Волгоград, 2010. – (Сер. Проблемы социально-гуманитарного знания. – Вып. 8). – С. 29–32.

3. Трубина Е.Город в теории: опыты осмысления пространства / Е. Трубина. – М.: Изд-кий дом «Новое литературное обозрение», 2011.– 520 с.

Гришина В. С., аспирантка Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ВЛИЯНИЕ ИНФОРМАЦИОННОГО ОБЩЕСТВА НА ФОРМИРОВАНИЕ ЛАНДШАФТНЫХ ОБЪЕКТОВ ГОРОДА

Начиная с XVI столетия человечество двигалось к механистической

модели развития города как отражения новых мировоззренческих тенденций. Отходя от античного восприятия мира, где человек ощущал себя частью природы, был создан из тех же первичных элементов, как и все вокруг, человек перешёл к восприятию себя как самоценности, как высшего существа, которое отодвинуло природу и свое природное начало на второй план. Это отражает высказывание Мерло Понти о том, что «вещь и природа существуют только, когда их переживаю я или субъект, как я» [1, с. 150].

Формирование индустриального общества, воспринимавшего природу лишь как сырье для удовлетворения собственных потребностей и нивелировавшего значение человека как личности, привело к ряду градостроительных проблем. Они отразились в ухудшении планировочной структуры города, отсутствии целостности городской среды, хаотичности застройки, колоссальном уплотнении тела города за счет снижения коэффициента зеленых насаждений и освоения территорий природных ландшафтных объектов.

Таким образом, целью исследования является обоснование необходимости изменения структуры ландшафтных объектов города как реакции на формирование и развитие нового информационного общества.

Становление информационного общества, концепция которого разрабатывалась Д. Беллом, У. Мартином, Э. Тоффлером и др., отразило новый этап развития человечества. Для информационного общества характерны: преобладание в структуре занятости специалистов сферы информационных услуг, возрастание значения информационного капитала и доминирование информационных технологий [2, с. 138]. Как и в период индустриализма, человек не является ключевым понятием данной

66

концепции, общество рассматривается в целом. Центром такой мировоззренческой концепции является информация – нематериальная и недуховная субстанция, её получение, применение и пр.

Э. Тоффлер в работе «Шок будущего» говорит о том, что человек может оказаться не подготовленным к столь быстрому развитию информационной сферы. Он пишет: «Мы видим здесь цепную реакцию изменения, резко возрастающую кривую ускорения социального развития человечества»[2, с. 45]. Из этого следует, что возрастающая скорость перемен нарушает внутреннее равновесие человека, преобразуя сам способ переживания жизни. Так же шок будущего есть реакция человека на запредельное нервное раздражение [2, с. 352], где конечным результатом может стать утрата желания жить.

З. Бжезинский говорит о становлении нового технотронного общества, где мировоззрение формируется под воздействием компьютеров, технологий и средств связи. Город технологий станет ещё более привлекательным для жизни и приведет к ещё большей урбанизации, когда качество жизни снижается. Результатом переполненности информацией человека и мегаурбанизации города станет заболевание населения [4, с. 12].

Город как сложное социально-территориальное образование должен реагировать на изменения во всех сферах жизни человека, в том числе и интеллектуальной. Человек является соединением природного и духовного начал, где природная основа человека не способна нормально функционировать в условии отрыва от природы как реальной среды обитания. В условиях развития информационного общества наличие природы в городе становится необходимостью.

Повсеместное присутствие информации на улицах города в виде рекламы и виртуальное её присутствие в наших головах с наложением увеличения интенсивности жизни формирует барьер восприятия природной среды. В потоке информации человек не замечает окружающего мира, что способно привести к различного рода психическим заболеваниям. Таким образом, увеличение количества ландшафтных объектов города должно стать неким балансом для информационного общества. Высокую значимость приобретает обширность распространения ландшафтных объектов в городе, в отличии от четких локализаций в индустриальный период. Чем больше информации получает и обрабатывает житель города в различных его частях, тем больший контакт с природой необходим для воссоздания жизненных сил.

Тем не менее существуют и теории информационного общества, основанные на гуманитарном подходе, где, согласно М. Кастельсу, информационное пространство должно пониматься как новая коммуникатив-ная среда, цель которой будет являться создание и утверждение определённых норм и ценностей в сфере социальных отношений [5], в том числе и ценности отношения к природе. Это может способствовать расспрос-транению идей и принципов экологизации городской среды, где информация уже выступает не как первичная цель, а как ресурс достижения других целей.

67

Профессор Л. Мельник называет положительной чертой информационного общества возможность наращивания продукта, т.е. информации без нанесения вреда природе, но делать это необходимо за счёт усвоения тех принципов, по которым функционируют природные системы [5].

Распространение технологий зелёного строительства и планирования среди информационного общества будет являться более простой задачей, нежели среди индустриального. Возможность быстрого распространения информации и активное её внедрение в мировой практике будет способствовать решению проблемы ранее утраченной связи человека с природой в глобальном контексте.

Таким образом, воздействие информационного общества на природную основу города можно рассматривать с двух позиций – как возможность широкого внедрения зелёного планирования по всему миру и как необходимую реакцию, на перегруженного информацией современного человека. Формирование нового информационного общества является прямой основой для изменения структуры ландшафтных объектов города, а именно, её интенсивного развития. Такой путь будет способствовать формированию равновесия между природным и духовным началами внутри человека и поможет воссоздать утраченную связь человека с природой как средой обитания.

ЛИТЕРАТУРА 1. Элез Й. Проблема бытия и мышления в философии Людвига Фейербаха [Текст]

/ Й. Элез.– М.: Наука, 1971. – 238 с. 2. Новиков А.Г. Актуальные философские проблемы XXIвека [Текст] /

А. Г. Новиков //Вестник Северо-Восточного федерального университета им. М. К. Аммосова.– Якутск: ЯГУ,2009. – Том 6 №1. – С. 138 – 140.

3. Тоффлер Э. Шок будущего [Текст] / Э. Тоффлер. Пер. с англ.; — М.: «Издательство ACT», 2002. —557 с.

4. Brzezinsky Z. Between Two Ages: America’s Role in the Technetronic Era. New York, Viking Press, 1970.

5. Лобанова А. С. Информационное общество и Природа: содержательная, ценностная и деятельностная взаимосвязь / А. С. Лобанова, А. Кузьор // Соціальні технології. Актуальні проблеми теорії та практики. – Запоріжжя: Класичний приватний університет. – 2014. – Выпуск 61. – С. 39-46.

Гужва А. А., аспірантка Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І РЕЛІГІЙНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

Громадянське суспільство, у тому сенсі, як висвітлив це поняття Алексіс

де Токвіль, – це добровільна, нерегламентована державою взаємодія між людьми, соціокультурний зв’язок, на тлі якого гармонійно розгортається демократичний лад країни. Актуальність обговорення деяких особливостей

68

цього питання підтверджується прийнятою нещодавно «Національною стратегією сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016-2020 роки» [1]. Хоча, на перший погляд, незрозуміло, добре це чи погано, що частина суспільного життя, яка за визначенням повинна відбуватися окремо від державних інституцій і відносин, стає об’єктом державних нормативно-правових актів. З надією, що «Національна стратегія» в цілому – це крок до демократично розвиненої країни, де на практиці здійснюється верховенство права, поважаються права і свободи людини, хотілося б привернути увагу до делікатного моменту, який поєднує в собі як елементи громадянського суспільства, так і європейські прагнення, що полягають у визнанні спільних з демократичними суспільствами цінностей і свобод.

Давайте замислимося, коли у людей виникає бажання,яке є основою громадянської активності, зробити щось корисне не для себе, а для спільноти або окремих її представників? Напевно, коли у її свідомості існують поняття й ідеї, що перевершують її власне існування, реалізація яких надає задоволення, насамперед, моральне. Такі ідеї, що виходять за межі людського існування, мають регулятивний, ціннісний характер. Філософія найкраще допомагає окреслити їх, зрозумівши цінність людини, світу і життя. Не дивно, що один із варіантів сформульованого І. Кантом об’єктивного принципу моральності (категоричного імперативу) для недосконалої, з його точки зору, яку повністю розділяємо, волі розумної істоти можна вважати основою і квінтесенцією «Загальної декларації прав людини ООН» [2]. Цей варіант звучить так: «Вчиняй так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само як до цілі й ніколи не відносився б до них тільки як до засобу» [3, с. 270]. Тим не менш, як свідчить практика, переважним джерелом моральних ідей і, як наслідок, громадянської активності стають релігійні вірування.

Офіційно, на законодавчому рівні, наша держава відокремлена від церкви і повинна бути рівновіддаленою від усіх релігійних організацій. Але до нещодавно керівництво держави надавало неприховану перевагу одній із православних конфесій, хоча й зараз перші особи країни заклопотані створенням однієї помісної православної церкви. Годі й казати про негативний обивательський рівень сприйняття різних гілок християнства, особливо протестантизму. Достатньо згадати, що першими жертвами так званих «ополченців» в Слов’янську були протестантські прихожани, серед яких два священика. Здається, що мусульмани та іудеї не викликають такого негативу, як протестантські деномінації, члени яких поділяють той же символ віри, що православні і католики.

Цю ситуацію необхідно докорінно змінювати з декількох причин. По-перше, це неконструктивна ксенофобія, що розділяє людей. По-друге, протестантські деномінації вже мають розгалужену сітку громадянських спільнот, члени якої допомагають один одному і нужденним. Третя причина: значна частина віруючих протестантів працюють у секторі малого й середнього бізнесу, що становить основу ринкової економіки і середнього

69

класу будь-якої держави вільного світу. Громадське суспільство припускає співіснування та взаємодію людей

будь-якої віри чи її відсутності, головне – мати активну небайдужу позицію, доброчинні ідеали, моральні цінності у якості життєвих орієнтирів. Коли держава постулює зацікавленість в підтримці громадських організацій, то слід звернути належну увагу формуванню толерантного ставлення у суспільстві до протестантських конфесій. Звичайно, легше розпочати реалізовувати програму толерантності у містах, які мають майданчики для дискусій, а їх соціальна архітектоніка більш відкрита, ніж спільноти у сільській місцевості.

ЛІТЕРАТУРА 1. Указ Президента України «Про сприяння розвитку громадянського суспільства

в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/68/2016#n25. – Загол. з екрану.

2. Загальна декларація прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_015. – Загол. з екрану.

3. Кант И. Сочинения в 6-ти томах. – М.: Мысль, 1965. – Т.4, ч.І. – 544 с.

Діденко Ю. М., аспірант,

Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова,Україна

КОМУ НАЛЕЖИТЬ ПУБЛІЧНИЙ МІСЬКИЙ ПРОСТІР В УКРАЇНІ

На сучасному етапі розвитку міст дуже важливим є дослідження

публічного простору. Кількість населення у містах зростає, що впливає на соціальну і культурну гетерогенність.

Публічний простір на противагу приватному – структура, навколо якої формується соціальне життя міста. Все, що не знаходиться у приватній власності, є публічним простором.

Користувач публічного простору – це не одна особа, якій має підпорядкуватись увесь простір. Користувачі публічного простору – це різні соціальні групи населення, які безпосередньо впливають на характер публічного простору і є головними особами у ньому.

Головне завдання при формуванні публічного простору – це врахування інтересів кожного користувача, які різняться у соціальних, культурних, економічних аспектах.

Який вигляд має публічний простір і кому він належить в Україні? Щоб дослідити це питання міська структура була поділена на центральну частину, середину та периферію. В кожній з цих частин були розглянуті дворові простори багатоквартирних будинків.

Були виявлені основні риси, які притаманні кожній частині міста: 1. Основне місце в структурі громадського простору займають елементи

70

транспортної інфраструктури (проїзди, розворотні майданчики, місця паркування автотранспорту, гаражі індивідуальних машин.);

2. Елементи комунально-складської інфраструктури (сараї, погреби); 3. Майданчики активності населення зі значною перевагою одного

функціонального направлення; 4. Низька якість організації публічного простору з хаотичною

планувальною структурою, врахуванням інтересів лише окремих соціальних груп;

5. Нелегальне захоплення території публічного простору, позбавлення частини мешканців їх права на громадський простір.

Постає питання: якщо публічний простір належить кожному без виключення, то чи може користувач самотужки займатись організацією публічного простору? Як оцінити якість публічного простору? Як долучати населення до формування публічного простору?

Останні роки в Україні спостерігається тенденція появи громадських організацій, які складаються з волонтерів, професійних архітекторів, економістів, інших фахівців, які створюють та реалізовують проекти для покращення публічного простору. Значна частина цих проектів була частково проінвестована за рахунок грантової підтримки. Так у Львові, Харкові, Києві, Івано-Франківську, Славутичі з’явились публічні простори, які відповідають сучасним запитам мешканців міста.

Таким чином, варто зазначити: 1. Публічний простір міста належить кожному мешканцю. 2. Людина має прагнення до перетворення публічного простору на

приватний. 3. Формуванням громадського простору мають займатися фахівці, які

у своїх проектах будуть спиратися на думку та потреби користувачів. 4. Необхідно стимулювати соціальну активність серед населення з

метою залучення у формування громадського простору (проведення воркшопів, лекцій, опитувань).

Ерёменко К. В., Романов И. Е. студенты архитектурного факультета

Науч.рук. – Проценко О. П., д-р филос. наук, проф. Харьковский национальный университет

строительства и архитектуры, Украина

СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ АРХИТЕКТУРНОЙ СРЕДЫ КРУПНЫХ ГОРОДОВ

Растущим городам закономерно присуща некая хаотичность: много

архитектурных объектов возводятся без учета исторической и художественно-архитектурной ценности окружающей среды, застраиваются

71

ценные исторические ландшафты. Это приводит к деструктуризации и децентрализации города, ухудшению его композиционно-планировочной и объёмно-пространственной функциональной организации, снижение архитектурно-художественной выразительности городской среды. Уменьшение процента ландшафтных территорий в структуре города является одним из факторов ухудшения экологической ситуации.

Негативным фактором является увеличение количества нерационально использованной территорий со сложным и нарушенным рельефом, а также территорий жилой, общественной или промышленной застройки, которые под влиянием социально-экономических изменений в обществе или других факторов утратили свое значение и используются не на полную мощность своего рекреационного, экономического или эстетического потенциала. Они не только негативно влияют на художественно-архитектурный образ города, но и существенно снижают экономическую эффективность городской среды.

Совершенствование эколого-эстетических свойств архитектурной среды – это изменение композиции планировочной и объёмно-пространственной структуры городских территорий с целью повышения функциональной комфортности их использования, эстетической выразительности, экономической эффективности и экологической безопасности жизнедеятельности.

В связи с совершенствовании архитектурной среды города актуальной является проблема развития его ландшафтной составляющей. Ландшафтные территории способствуют нормализации параметров микроклимата и очистке атмосферного воздуха. Вместе с тем благодаря богатству цвета и разнообразию форм природные компоненты архитектурной среды положительно влияют на его эстетические характеристики, усиливают архитектурно-художественную выразительность и образность среды.

Исходя из факторов влияния и учитывая проблемы архитектурной среды современных городов, следует обратить внимание на единство главных направлений совершенствующих современному городу: 1) экологический; 2) эстетический; 3) социально-экономический.

Экологические задачи – это оптимизация экологической ситуации благодаря развитию ландшафтной составляющей архитектурной среды.

Эстетические задачи – это формирование выразительного архитектурно-художественного облика города (или архитектурно ландшафтного комплекса) благодаря гармонизации архитектурных и ландшафтных компонентов и повышению уровня дизайна среды.

Социально-экономические задачи – это повышение экономической эффективности и социальной значимости территорий нерационального использования.

Учитывая сложную экологическую ситуацию в современных крупных городах, приоритетным направлением дальнейшего развития территорий должно быть формирование архитектурно-ландшафтных комплексов рекреационного профиля, что позволит активно использовать их в

72

рекреационных целях и включить в композиционно-планировочные структуры ландшафтных элементов города.

Любой большой город необходимо рассматривать как сложную систему, которая благодаря своему существованию и связям с окружением непрерывно развивается.

Постоянное развитие, реструктуризация, модернизация и эколого-эстетическое совершенствование градостроительной среды города является его генетической свойством, обусловленной необходимостью адаптации композиционно-планировочной и объемно-пространственной структуры города к новым социально-экономическим условиям.

Загребельная Е. С., студентка факультета инженерных систем и экологии городов,

Науч. рук. – Кудрявцев А.Ю., канд. полит. наук, доц., Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова

СОВРЕМЕННЫЙ ГОРОД: ПРОБЛЕМЫ «УРБАЭКОЛОГИИ»

Как известно, все три понятия имеют взаимосвязь друг с другом. Город – крупный населенный пункт, жители которого заняты в основном развитием несельского хозяйства. Имеет развитую экономику, наличиствуют инженерные и архитектурные сооружений. Исторически термин происходит от наличия вокруг поселения оборонительной ограды – вала или стены.

Цивилизация является как бы следствием образования города. По сути это общество, в котором присутствует свобода, справедливость, возможность отстаивать свою точку зрения, контроль правовой стороны.

Становление цивилизации связано с высоким уровнем разделения труда, развитой общей религией, формированием социальной структуры общества, образование политических институтов и правовых институтов власти.

Как считал О. Шпенглер, цивилизация является конечным результатом развития культуры. Но существовали и другие концепции, так, К. Ясперс считал, что цивилизация является основной ценностью всех культур, т.е. культура составляет основной стержень развития цивилизации. Культура и ее ценности могут воплотиться в жизнь только при помощи развитой цивилизации.

Урбанизация – повышение социально-экономической значимости города, появление городских признаков у сельской местности, повышение численности городского населения. Процесс урбанизации продолжается и по сегодняшний день. С одной стороны, городские жители обладают большей организованностью, пунктуальностью. С другой стороны, жизнь человека в городе характеризуется большим количеством стрессов, кроме того

73

загрязнение атмосферного воздуха, поверхностных вод, почвы в городе зачастую может вызвать у жителей города изменения в структуре общих и специфических патологий, снижение уровня рождаемости.

Город состоит из природных и искусственных компонентов, которые взаимодействуют друг с другом и создают своеобразную среду обитания человека. Города являются открытыми системами, элементы которых связаны между собой и со своей внешней средой потоками энергии, вещества и информации.

Если рассматривать эту тему со стороны экологии окружающей среды и рационального использования природных ресурсов, то можно прийти к выводу, что с появлением городских поселений, цивилизации появляются и первые глобальные экологические проблемы.

Как известно, с ростом городов растут и потребности человечества в природных ресурсах, которые являются небезграничными. В первую очередь человечеству нужна территория, которую он отнимает у природы и осуществляет её изменение, путем изменения природных ландшафтов, застройки территории, прокладка улиц и магистралей.

Естественной потребностью человека является воздух, вода, пища, энергия, которую он также старается брать от природы. Но не всегда человек дает природе что-то взамен, зачастую человечество привыкло только брать и брать, не думая о том, что тот или иной ресурс не является бесконечным.

Кроме того, человечество осуществляет загрязнение своей среды обитания. Загрязнение почвы характеризуется механическим (засорение крупнообломочным материалом), химическим (проникновению в почву химических веществ, которые изменяют природный химический состав почвы), биологическим (привнесение и размножение в почве организмов, которые могут пагубно влиять не только на почву, но и на здоровье человека).

Загрязнение водных объектов разделяется: на природное (атмосферные осадки, притоки других загрязненных

рек, водотоков, выщелачивание русл); антропогенные (загрязнение территорий предприятий, свалки

промышленных отходов, выпуск производственных сточных вод); коммунальные (выпуск хозяйственно-бытовых сточных вод,

бытовые отходы); сельскохозяйственные (пахотные полы, огороды), транспортные

(трубопроводы, автодороги, магистрали). Загрязнение атмосферного воздуха разделяется на природное (пылевые

бери, пожары лесов и степей, извержение вулканов) и антропогенное (выбросы промышленных предприятий и автотранспорта, которые отличаются многочисленность и многообразностью).

Таким образом, развитие города, цивилизации и культуры, со стороны природоохранных сфер деятельности, пагубно влияет на состояние окружающей среды. Для того, чтобы минимизировать вред природе, все

74

человечество должно объединиться в единую систему по защите окружающей среды, привносить новые технологии, которые будут не так загрязнять среду обитания, распространять знания об охране и защите окружающей среды новым поколениям, а самое главное, рационально использовать те ресурсы, которые нам дала природа и привносить определенную компенсацию за использованные ресурсы.

Зинчина А. Б., ст. преп., Ладыгина М. С., студентка факультету

архитектури, дизайну і образотворчого мистецтва Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

МУЗЫКА В КОНТЕКСТЕ ГЛОБАЛИЗАЦИИ Актуальность обращения к теме культурной глобализации обусловлена

в значительной степени тем, что ни в какой иной сфере общественной жизни процессы глобализации не встречают такого сопротивления. Большинство движений антиглобалистов выступает против, прежде всего, культурной глобализации.

Главный аргумент в таких движениях – глобализация приводит к уничтожению самобытности национальных культур, а иногда и к исчезновению «слабых» культур, происходит, так называемая «музеизация культур». Источник таких опасений – сам характер глобализации как всеобщего и многостороннего процесса культурной, идеологической и экономической интеграции государств, государственных объединений, национальных и этнических единств, что приводит к гомогенизации социального и культурного мирового пространства. Всеобщие процессы глобализации вызывают необходимые и глубокие перемены в деле сближения и взаимного сотрудничества народов и государств [3].

Одной из существенных потребностей человека является собственная принадлежность к чему-либо, будь то социальная группа, конфессия, политическая или сексуальная ориентация, географический ареал и др. Среди этих форм идентичности культурная идентичность является главной и всеобъемлющей, она в значительной мере определяет человеческую ментальность, психологию и жизненный уклад в целом.

В фокусе данной работы находится музыка как важная составляющая культуры, испытывающая влияние глобализации, с одной стороны, и с другой – как важный инструмент формирования идентичностей, как субкультурных, так и классовых, и национальных.

Таким образом, целью работы является выявление особенностей про-цессов глобализации в сфере музыкального искусства как части культуры.

По определению М. Уотерса, глобализация – это социальный процесс,

75

в котором ограничения, накладываемые географией на социальное и культурное устройство, слабеют, и люди это ослабление все более осознают. Благодаря глобализации территориальность перестает быть организующим принципом социальной и культурной жизни, а социальные практики освобождаются от локальных привязок и свободно пересекают пространственные границы.

В последнее время значительное внимание исследователей сконцентрировано на изучении культурного аспекта глобализационных процессов. Часть западных социологов и политологов трактует процесс глобализации однозначно позитивно и оптимистично, считая, что он ведет к преодолению конфликтов, повышения уровня жизни народов и социальной стабильности.

Придавая большое значение культурным факторам в разворачивании процессов глобализации, Э. Гидденс обращает особое внимание на глобализацию средств массовой информации, среди которых доминируют американские. Повсеместное вторжение в социокультурное пространство многих стран американизированных стандартов культуры, которые тиражируются посредством телевидения, рекламы и кино, электронной коммуникации, заставило, по его словам, говорить про империализм средств массовой информации, о формировании единой культурной империи. Э. Гидденс высказывает обоснованную тревогу в связи с тем, что американский телевизионный экспорт одновременно с рекламой пропа-гандирует коммерциализированную культуру, что уничтожает различные формы местной культуры, а страны третьего мира становятся объектом новой формы империалистической экспансии средств массовой информации.

В целом, можно сказать, что культурная глобализация характеризуется следующими тенденциями. Изменились факторы распространения культуры: от интеллектуалов, теоретиков к телекоммуникациям. Изменился вектор распространения культуры. Культурное влияние Великобритании, Франции, Германии перешло к США. Музыка, национальные блюда, идеи, верования и литература проникают в культуры Запада с Востока и Юга, создавая новые направления культурных взаимосвязей. Культура становится объектом коммерциализации и предпринимательства. Элитарные, научные, высокие культуры заменяются более прибыльной поп-культурой. Глобализация в сфере культуры несет определенные риски и вызовы идентичностям, угрожает самобытности и существованию национальных культур, особенно стран третьего мира. Наиболее явный риск – в утверждении английского языка в качестве языка мировой культуры. Показателем высокого уровня структурированности культурной глобализации является возникновение наднациональных организаций и институтов, которые создаются с целью управления этими процессами. Цель такого управления – усилить позитивные моменты и ослабить негативные последствия культурной глобализации.

Термин «мировая культура» употребляется, как правило в двух

76

значениях: как качественно новый уровень развития общечеловеческой культуры и как глобальный уровень, который перекрывает все культурные различия и находится в отношениях взаимного обмена с культурами национального, регионального и локального уровня.

Нас понятие «мировая культура» интересует во втором смысле. Возникновение «мировой культуры» стало естественным в поле культуры постмодерна (постиндустриальной мозаичной культуры вкусов) и органически связана с явлением культурной диффузии.

Современная социокультурная ситуация обнаруживает сращивание, объединение и взаимопроникновение высоких и низких культурных полей. В этой связи, мы можем характеризовать современную культуру как постмассовую и постэлитарную. Одной их фундаментальных ее характеристик является феномен диффузии.

Термин «диффузия», заимствованный из физики и обозначающий произвольное смешивание двух веществ, впервые вводится Н. Маньковской в работе «Эстетика постмодернизма». Диффузия в данной работе определяется как «характерное для постмодернистской ситуации» явление взаимопроникновения, взаимодействия «между высоким и массовым искусством, народной культурой, фольклором», свидетельствующее о «возникновении новой, плюралистической эстетической парадигмы». «Диффузия выступает своеобразной «постмодернистской доминантой»,– ироническим синтезом прошлого и настоящего («наша повседневная жизнь являет собой непрекращающееся движение через одновременность прошлого и будущего, высокого и низкого в искусстве») [4].

Возникновение «мировой культуры» также является следствием глобализации индустрии культуры, досуга, шоу-бизнеса, т.к. происходит потребление глобализированных продуктов глобализированного культурного производства.

Попробуем выявить вышеозначенные особенности культурной глобализации на примере глобализационных процессов в сфере искусства, а именно музыки.

Здесь я считаю нужно говорить о двух принципиальных моментах в связи с глобализацией музыки. Первый я условно назову «глобализированная музыка». Он связан с доступностью прослушивания любой музыки благодаря, в первую очередь, интернету и межнациональным лейблам, выпускающим музыку, а также с доступностью создания любой музыки через доступность различных музыкальных инструментов или их имитаторов.

Второй аспект – «глобальная музыка», «мировая музыка» в том же смысле, что и «мировая культура –характеризует изменение содержания и выражения музыки под взаимовлиянием и обменом различных культур. Это музыка, не несущая характерных локальных черт, которая может быть написана где угодно и на каком угодно языке. Прежде всего, это касается поп-, рок- и джазовой музыки.

77

Итак, рассмотрим проявление выделенных нами особенностей культурной глобализации на примере музыки. Проследим в музыке первую особенность, связанную с открытиями XX века в области коммуникации.

В музыкальной индустрии развитие технических средств обусловило производство электронных музыкальных инструментов и компьютеров, на которых создается и исполняется современная музыка. Возникло представление, что вместо того, чтобы нанимать и продвигать какую-либо группу музыкантов, намного выгоднее и легче нанять ди-джеев, которые, используя самое доступное электронное оборудование и пользуясь наборами барабанов и синтезаторами, способны подражать любым музыкальным инструментам.

Необходимо отметить, что заниматься подобным «творчеством» могут и люди без музыкального образования, обладающие лишь самыми элементарными познаниями в электронике и музыке, они могут создавать любую музыку с помощью собственных персональных компьютеров. Такая материальная доступность электронной аппаратуры и относительная простота овладения ею способствует все большему увеличению числа людей, стремящихся создавать электронную музыку и ее массовому распространению.

Технологическая цивилизация распространила свое влияние и на такой специфический вид деятельности как искусство. «Творческая деятельность — лишь экскурсия по заложенным в приборе возможностям» (Маркус Попп), где электронная аппаратура является не только инструментом создания произведения, но и со-творцом. «Сегодняшние методы сочинения, главным образом употребляющие гармонию и ее связь с определенными звуковыми последовательностями, станут недостаточными для компьютеров, перед которыми откроется весь спектр звуков» (Кейдж Джон). Многообразие звуков и их соединений между собой рождает неограниченное количество вариаций. По мнению автора данных тезисов, электронная музыка похожа на структуру ДНК, элементы которой могут при различном строении создавать бесчисленное количество структур. Механически соединенные звуки образуют структуру произведения и возможности их создания безграничны.

Собственно, благодаря, в первую очередь, развитию технических средств, и обязана своим появлением электронная музыка, ставшая благодаря доступности создания и воспроизведения музыкой глобализации.

Вторая особенность, связана с отношением к культуре как объекту коммерциализации и созданием глобальной культурной инфраструктуры, при которой элитарные, научные, высокие культуры заменяются более прибыльной поп-культурой.

Создание звукозаписывающих фирм привело к коммерциализации музыки, что в свою очередь, обусловило развитие музыки, ориентированной на максимально широкий круг потребителей – поп-музыки. Дальнейшее развитие музыкальной инфраструктуры привело к развитию наднациональных звукозаписывающих компаний, которые занимаются не

78

только выпуском музыкальной продукции, но и её продвижением на международных рынках. Соответственно распространение музыкальной культуры уже гораздо меньше связано с концертными залами, филармониями, оперными театрами, клубами и все больше с телекоммуникациями (клипы, саундтреки к фильмам) и интернетом.

Третий момент связан с рисками, которые несет глобализации культуры национальным идентичностям, в частности, посредством утверждения английского языка в качестве языка мировой культуры.

Музыка выступала средством конструирования национальной идентичности в эпоху формирования национальных государств. Расколотость современной музыки проявляется в многообразии стилей. Тем не менее, такое многообразие стилей не устраняет тенденций формального и содержательного музыкального универсализма. В результате, из средства формирования наций музыка превратилась в средство стирания национальных различий.

Глобальная музыка (ярким примером которой может быть рок, распространившийся по всей планете) отрицает не только национальные, но и сверхэтнические (в случае рока – общеевропейскую) культурные идентичности. Однако подобная глобализация музыки сталкивается с рядом трудностей, связанных с особенностями восприятия представителей различных сверхэтнических групп и обусловленных прошлым культурным развитием (например, разницей музыкального восприятия в азиатской и европейской культурах).

Также нам хотелось бы отметить еще один аспект становления глобальной музыкальной культуры: глобальная музыкальная культура – это, в основном, масс-культура, что с неизбежностью приводит как к снижению уровня творчества, так и уровня восприятия музыки.

Что касается употребления английского языка в вокальной музыке (не касаясь рока и джаза, где не только исполнение зачастую на английском, но и названия групп) – достаточно вспомнить лишь об изменении правил проведения популярного песенного конкурса «Евровидение» (и других аналогичных). Изначально конкурс был задуман как международный европейский конкурс песен, а не исполнителей, причем песни должны были исполняться только на национальном языке. Впоследствии было разрешено употребление трёх слов на иностранном языке, далее необходим был куплет и припев на родном, сегодня, по правилам «Евровидения», песня может исполняться на любом языке, и чаще всего это английский.

Четвертый аспект связан с явлением культурной диффузии и становлением глобальной (мировой) музыки. Современный этап развития музыкального искусства буквально «пестрит» разнообразнейшими музыкальными жанрами и видами музыки. Однако не всегда создаваемый продукт может быть точно жанрово классифицирован. Речь идет о новом течении в музыке или новой музыке под общим названием «cross-over». Происходит стирание граней между жанрами. Стали возможны совместные

79

выступления Монтсеррат Кабалье и Фредди Меркьюри, Госоркестра России и ансамбля «Скорпионз». Возникает симфо-рок и симфо-джаз, живут и развиваются с большим успехом коллективы, которые провозгласили синтез жанров центром своей художественной политики.

Сегодня в музыке наблюдается жанровая и видовая неопределенность новообразованного произведения искусства. Как утверждает В. Бычков, «элементы многих видов искусств в трансформированном с помощью электроники виде привлекаются сегодня шоу-бизнесом для создания интерактивных зрелищных пространств». В итоге, произведение искусства как бы утратило свою целостность (в отличие от 19 века, где опера все же оставалась оперой, музыкальным произведением, прежде всего), появилось множество «художественно-псевдо-будто-и-около-художественных практик и проектов» [2].

Проследим явление диффузии в музыке, обращаясь к понятиям диффузия горизонтального и вертикального порядков.

Диффузия горизонтального порядка представляет собой взаимодействие различных культурных сфер (искусство, политика, спорт и т.д.), видов искусства, таких, как хореография, музыка, театральное искусство, литература и др. Именно о таком перекрещивании различных сфер жизни и говорит Бодрийар, усматривая причину такого перетекания в отсутствии четких границ каждой из сфер. Это явление Ж. Бодрийар обозначает как «невозможность игры на различиях». Происходит бесконечная модуляция из одной сферы жизни в другую или, говоря словами Бодрийара, – «сверхскоростная циркуляция». «Взаимное заражение всех категорий, замена одной сферы другой, смешение жанров... Так, секс теперь присутствует не в сексе как таковом, но за его пределами, политика не сосредоточена более в политике, она затрагивает все сферы: экономику, науку, искусство, спорт... И спорт уже вышел за рамки спорта – он в бизнесе, в сексе, в политике, в общем стиле достижений. Все затронуто спортивным коэффициентом превосходства, усилия, рекорда, инфантильного самопреодоления» [1].

Проникновение высоких элементов искусства в массовые, а также обратное взаимопроникновение, принадлежит к явлению диффузии вертикального порядка. Если говорить яснее, то при такой диффузии происходит перекрещивание, замещение сферы высокого и низкого: то, что ранее считалось элитарным, сейчас, потеряв всяческие очертания, приобрело характер массового и наоборот. Это значит, что современная ситуация такова, что искусство (эстетическое) максимально приближается к повседневному, неэстетическому.

Таким образом, можно сделать вывод, что явление глобализации распространяется не только на такие сферы, как экономика и политика, но и на сферу культуры. При этом она затрагивает также и искусство, в частности музыку. Благодаря совершенствованию технических и информационных средств и музыкальных инструментов, воспроизведение и создание любой

80

музыки становится доступным практически по всему миру. Появилась, названная нами «глобализированная музыка», то есть доступная, детерриторизированная. Также возникла, так называемая «мировая», «глобальная» музыка, которая под взаимовлиянием и обменом различных культур обладает специфическим содержанием и средствами художественного выражения. Это музыка, не несущая характерных локальных черт, которая может быть написана где угодно и на каком угодно языке. Описывается при помощи понятия диффузии.

Здесь нужно заметить, что коммерциализация культуры разрушает ее собственные системные правила функционирования, а значит, искажает культуру, из-за чего также в большой доле изменяется содержание музыки, музыка унифицируется под влиянием ориентации на массового потребителя.

Музыка сегодня является не столько средством конструирования национальной идентичности, сколько средством её деконструкции благодаря наличию глобалистских тенденций формального и содержательного музыкального универсализма.

ЛИТЕРАТУРА 1. Бодрийар Ж. Прозрачность зла / Ж. Бодрийар. – М. : Добросвет, 2000. – 257 с. 2. Бычков В. В. Эстетика. Краткий курс / В. В. Бычков. – М. : Проект, 2003. – 384 с. 3. Култаєва М. Д., Прокопенко І. Ф. та ін. Соціологія глобалізації. Навчальний

посібник / За головною редакцією М. Д.Култаєвої. – Харків: ХНПУ ім. Г. С. Сковороди, 2007. – 266 с.

4. Маньковская Н. Б. Эстетика постмодернизма / Н. Б. Маньковская. – СПб.: Алетейя, 2000. – 347 с.

1Коженєвські Л., д-р. екон. наук, екстраординарний проф., закордонний акад. Національної академії педагогічних наук України

2Сєріков Я., канд. техн. наук, доц., почесний член Європейської асоціації наук про безпеку, Польща

1Європейська асоціація наук про безпеку, Польща, Президент асоціації, Академія Фізичної культури, м. Краків.

2Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова, Україна

ДОСЛІДЖЕННЯ СПРИЙНЯТТЯ БЕЗПЕКИ ЯК КАТЕГОРІЇ ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ В ГЛОБАЛЬНІЙ СИСТЕМІ

«ЛЮДИНА – СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ»

В 1942 р. Абрахам Г. Маслоу висунув теорію, відповідно до якої існування людини мотивоване потребами, які утворюють ієрархічну структуру за принципом їх пріоритету або інтенсивності. При чому, серед всіх потреб основною, після потреб фізіологічних, є потреба в безпеці.

81

Фактично, потреба й бажання безпеки є однією з найважливіших проблем, що хвилюють людей і суспільство в глобальному, місцевому й індивідуальному масштабах.

Майже половина (48%) учасників соціологічного дослідження, проведеного в грудні 2003 р. в 51 країні всіх регіонів світу Інститутом Геллапа, песимістично вважає, що наступне покоління буде жити в менш безпечному світі (табл. 1).

Найбільше зростання почуття потенційної небезпеки відчувають жителі щодо безпечних до нашого часу, розвинених і стабільних країн Західної Європи, в яких 64% опитаних прогнозує подальше погіршення безпеки. Ці дослідження підтверджують прогноз, що зустрічається в літературі, про те, що майбутнє буде визначати «ринок страху».

Про рівень суб’єктивного почуття безпеки можуть свідчити також дослідження, проведені Інститутом Геллапа в Сполучених Штатах Америки. На підставі цих досліджень отримана інформація свідчить про те, що ще в 1975 р. злочинність сприймалася як найбільш загрозлива проблема. Інші дослідження показують, що 63% опитуваних упевнені в тому, що існує дуже велика небезпека (імовірність) стати жертвою злочину, а 32% – що рівень (імовірність) цієї небезпеки не нижче, ніж у попередні роки. При дослідженнях не враховувалася стать і колір шкіри людини.

Таблиця 1.

Дані соціологічного дослідження з прогнозування перспективи зміни безпеки у світі

Географічний район Прогнозування зміни відчуття рівня безпеки (%)

більше менш Західна Азія 48 27 Близький Схід 40 35 Африка 38 32 Європа Середня й Східна 32 30 Північна Америка 24 47 Південна Америка 23 47 Район Тихого океану 21 52 Західна Європа 15 64 Світ у цілому 25 48

Підвищення почуття страху перед злочинністю не завжди виявляється

пов’язаним з дійсною загрозою злочинності на даній території. Причому опитувані більше боялися злочинів проти особистості, ніж проти їхнього майна.

Центр дослідження суспільної думки (CBOS, Польща) щорічно вивчає рівень почуття безпеки поляків. При цьому беруть до уваги два аспекти цього явища: думку досліджуваних про загальний стан безпеки в країні й місці

82

проживання, а також масштаб і рівень сприйняття ними загрози злочинності для себе й своїх близьких.

Почуття безпеки в громадян є ефектом впливу різних факторів. Воно діє на них як об’єктивно існуючі обставини, через досвід минулого й повідомлення засобів масової інформації, які найчастіше представляють події крайні й нетипові так, що вони впливають на суспільну свідомість.

Наступний матеріал представляє сприйняття безпеки населенням Польщі, що виявлене на основі соціологічних досліджень.

Динаміка зміни відчуття безпеки в масштабі країни (Польща) характеризується різким зламом у період системної трансформації, що відбулася в 1989 р. (з рівня 74% в 1987 р. – до 26% в 1993 р.). Пізніше відзначається тенденція до його зростання, але з черговим надламом в 1995 р. (19%) і 2001 р. (18%). За період часу після системної трансформації найвище відчуття безпеки спостерігалося в 2011 р. – 75%. Потім був спад до рівня 66%у 2012 р. (табл. 2).

Таблиця 2. Сприйняття населенням Польщі як країни, де

живеться безпечно (у %)

За думкою Пана(і), чи є Польща країною,

в якій живеться безпечно?

Рік і місяць досліджень

1987.03 1993.11 2001.04 2011.04 2012.04

Так, безпечно 74 26 18 75 66 Ні 22 67 81 22 31 Важко сказати 4 7 1 3 3 Загальна кількість опитуваних, %

100

100

100

100

100

З наведених даних слідує, що за досліджуваний період з 1993 до 2006 р.

вирішальна більшість поляків мала відчуття, що Польща не є країною, в якій живеться безпечно. Починаючи з 2007 р. вирішальна більшість поляків мала відчуття, що Польща є країною, в якій живеться безпечно.

Слід зазначити, що думка про загальний стан безпеки в країні формується, насамперед, на основі новин, одержуваних від засобів масової інформації і у значно меншій мірі – на основі власних спостережень і досвіду.

На оцінку рівня безпеки в масштабі країни значний вплив має рівень освіти опитуваних. У той же час не відзначена різниця у відповідях, пов’язана з величиною й характером місця проживання, віком досліджуваних або їхньою суспільно-професійною приналежністю.

Сприйняття безпеки населення Польщі щодо місця проживання Відчуття безпеки в найближчому оточенні формується інакше, ніж

у загальнодержавному (загальнопольському) масштабі. За період, охоплений дослідженнями, значна більшість поляків відчувала, що живе в спокійному й безпечному місцевому оточенні (табл. 3).

83

Таблиця 3. Відчуття почуття безпеки поляками у їхньому найближчому місцевому

оточенні (у %)

На думку Пана(і), чи є найближче оточення в країною, в якій живеться безпечно?

Рік і місяць досліджень 1987.03 1993.11 2012.04

Так, безпечно 80 67 89 Ні 17 30 9 Важко сказати 3 3 1 Загальна кількість опитуваних, % 100 100 *

* Сума не дає результату 100%. Помилка виникає з причини підсумовування округлених часткових даних.

За досліджуваний період часу рівень цього почуття спочатку незначно

знизився, 80% в 1987 р. – до 67% в 1993 р. але в 2012 р. він повернувся до рівня 89% в 1912 р. Як до періоду трансформації, так і в цей час рівень відчуття безпеки досить високий і відносно стабільний (табл. 3).

Відчуття безпеки в найближчому оточенні значною мірою залежить від характеру й величини заселеної місцевості. Жителі селищ, загалом почувають себе безпечно – 91% з них визначає своє місце проживання як безпечне й спокійне. У небагато меншій мірі (81%) декларують відчуття безпеки люди, які населяють найменші міста (до 20 тис. жителів). У містах середніх і великих майже кожний третій житель не відчуває себе безпечно.

Таблиця 4. Залежність відчуття рівня безпеки населенням

Польщі в загальнодержавному й місцевому масштабах (в %)

Lp.

Чи можна місце,

в якому Пан(і) живе,

назвати безпечним

і спокійним?

За думкою Пана(і), чи є Польща країною, в якій живеться безпечно?

так ні

у році:

2006 2007 2011 2012 2006 2007 2011 2012

1. так 52 60 81 71 44 35 23 26 2. ні 15 19 26 22 83 80 71 76

Серед людей, упевнених, що живуть у безпечному й спокійному місці,

незначно переважає думка, що не тільки місцевість проживання, але й Польща також є країною безпечною (табл. 4). Зате особи, упевнені в тому, що не живуть у безпечному й спокійному місці також безперечно впевнені, що Польща також не є країною, в якій живеться безпечно.

Такі результати показують, що на формування стереотипу безпечної чи небезпечної країни більш сильний вплив має особистий досвід проживання у місцевому середовищі, а не дані засобів масової інформації.

84

Отже, почуття безпеки в громадян є ефектом впливу різних факторів. До основних із них відносяться: повідомлення засобів масової інформації; рівень освіти опитуваних; характер й величина заселеної місцевості, на якій проживають респонденти тощо.

ЛІТЕРАТУРА 1. Maslow A. Motywacja i osobowość. Warszawa: Instytut Wydawniczy PAX 1990. 2. Сєріков, Я. О. Безпека життєдіяльності – сек’юрітологія. Проблеми. Завдання.

Шляхи вирішення : монографія / Я. О. Сєріков, Л. Ф. Коженєвскі. – Харків-Краків : ХНУМГ, 2012. – Т. 1 – 172 с., Т. 2 – 346 с.

3. Korzeniowski, L. F., Serikov Y. A. Europejski wymiar securitologii : monograf / L.F.Korzeniowski, Y. A. Serikov. – Kraków : EAS, 2012. – 244 р.

4. KorzeniowskiL. Zarządzaniebezpieczeństwem. Rynek, ryzyko, zagrożenie, ochrona. / Zarządzaniebezpieczeństwem. Kraków: PSB 2000, s. 437-444.

Козирєва Н. В., канд. філос. наук, ст. викладач Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

МІСТО ХАРКІВ: СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ 20–30-х рр. ХХ ст.

Місто Харків – одне з найбільших економічних та культурних центрів

України 20-х і майже до середини 30-х рр. ХХ ст., як відомо, було столицею України. Визначальними рисами тогочасного духовного життя українського суспільства, зокрема, літературної творчості, стають новаторство, пошук нових форм, позбавлених «міщанських» стереотипів, залучення молоді до надбань національної культури та її продукування.

Складні й неоднозначні процеси, що відбувалися в українській літературі та мистецтві, супроводжувалися численними дискусіями, «боротьбою» часто непримиренних поглядів та ідей. Драматичні події жовтневої революції та громадянської війни стимулювали розвиток неоромантизму чи так званого «революційного романтизму» (В. Блакитний, Г. Михайличенко, В. Сосюра та ін.). Український варіант «революційного романтизму» в літературі мав свої специфічні особливості, поєднуючи ідею соціального визволення з національним і вважаючи «світову революцію» засобом повернення України до світової спільноти як рівноправного партнера.

Атмосфера плюралізму відкрила простір для творчого пошуку молодому поколінню митців. Йдеться про футуризм як новітню на той час тенденцію розвитку європейської літератури. Найяскравішим його представником в Україні був М. Семенко, а принциповими ідеями його футуристичних поглядів було проголошення модерну основним мистецьким напрямком в літературі; заперечення будь-яких авторитетів і канонів;

85

визнання за орієнтир в літературній творчості невпинної динамічної «краси пошуку». В цілому, «революційний футуризм» характеризувався наступальністю, плакатністю, публіцистичністю.

У 20-ті рр. розгорнувся процес організаційного згуртування літераторів, в тому числі й на засадах ідей «пролеткульту», що орієнтувало не на надбання світової культури, а на створення нової, «пролетарської» культури. У 1923 р. група пролетарських письменників утворила спілку «Гарт», до якої увійшли В. Блакитний, К. Гордієнко, О. Довженко, І. Микитенко, В. Сосюра, В. Поліщук, П. Тичина, М. Хвильовий. Невдовзі суттєві розбіжності щодо мистецького світобачення призвели до розпаду цієї літературної організації й утворення нових творчих об’єднань – «Вапліте» (Вільна академія пролетарської літератури, 1925–1928) на чолі з М. Хвильовим та ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927). За світоглядними поглядами та мистецькими орієнтирами до цих груп примикала спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, П. Панч та ін.).

Радикальні модерністи нової хвилі у 1921 р. в Києві утворили «Асоціацію панфутуристів» (М. Семенко, Г. Шкурупій, Ю. Шпол, І. Слісаренко, М. Бажан та ін.), а пізніше в Харкові – «Нову ґенерацію» (1927–1931).

Прихильники класичних європейських форм створюють свої творчі угруповання, зокрема, М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, В. Підмогильний, Л. Старицька-Черняхівська, Д. Загул протягом 1923–1924 pp. належали до літературного об’єднання «Аспис» («Асоціація письменників»). Логічним продовженням «Аспису» та його ідейними спадкоємцями згодом стали «Ланка» та «Марс» («Майстерня революційного слова») [2].

Важливою подією в українському культурному житті була літературна дискусія 1925–1928 pp., яку можна вважати природною реакцією на історичну ситуацію інноваційних пошуків. Потрібно було дати цивілізаційну відповідь на питання: українська культура має зберегти свою самобутність у процесі національно-культурного відродження чи перетворитися на «культурну провінцію», або по-іншому, як краще зберегти українську самобутність культури – через її «масовізм» чи «олімпійство», тобто писати для масового читача чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільному бутті (яким має бути мистецтво – глибокої думки та складної образності чи примітивно-пропагандистським, політизованим). Окрім того, предметом для дискусії стають питання про те, чи має Україна приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу, який бере свій початок з античності і духовно ближчий українській культурі; як відмежуватися від більшовицького «культурного сепаратизму».

Започаткував дискусію, як відомо, М. Хвильовий – один з найбільш яскравих і талановитих митців.

На тлі зазначеного, особливої актуальності набуває питання про

86

особисте ставлення М. Хвильового до сміху та комічного, сміхової культури в літературній творчості. З’ясувати його допомагає відомий памфлет Хвильового «Остап Вишня в "світлі" "лівої" балабайки, або…», надрукований в журналі «Пролітфронт» (1930.–№ 4) [4]. Гуморески Остапа Вишні, на думку М. Хвильового, це невеликі усмішки-мініатюрки, де у жартівливій формі, схожій на шарж чи на фейлетон, дотепно загострюється негативне, злободенне у реальному житті суспільства [4, с. 757, 760, 764, 769, 774, 777, 781, 786, 787 та ін.]. Він згадує близько двох десятків творів письменника-гумориста, терпляче пояснюючи їх істинний зміст. Проте, вже й самі його пояснення не можуть не викликати посмішки. Маючи на увазі закид на адресу популярного гумориста про його «низькі смаки й почуття», Хвильовий зазначає: «…дотеп, як дотеп про свиню: "свинею зветься (цитата із О. Вишні. – Н.К.) така людина (стій! стій! не туди заїхав. Отак завсігди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш)"». Такий дотеп, наголошує письменник, критик з «гімназіальною вченістю» (у памфлеті йдеться про молодого критика О. Полторацького, що належав до групи письменників, які згуртувалися навколо журналу «Нова ґенерація». – Н.К.) «…схвалити не може, він прекрасно знає, про кого мова йде» [там же, с. 764].

Не менш показовим є й «пояснення» справжнього змісту усмішки «Раціоналізація», де нібито О. Вишня робить «безсилий зойк», «скаргу» на те, що селяни нездатні оволодіти технікою: «машину десь побачили – ой, не підходить, бо так тобі й голову одкрутить», – цитує відомого гумориста О. Полторацький. «Беремо "усмішку", – вкотре "розтлумачує" М. Хвильовий. – Читаємо: "було досі в нас емоціо, тепер треба переключатись на раціо". Автор починає з висміювання метод виховання дітей в атмосфері відьом, вовків, домовиків тощо. Продовжує іронізувати над тим темним селянином, що ще й досі машини жахається, як чорта ("ой, не підходь"). Чим же кінчає? Кінчає…памфлетним ударом по "смушевих шапках", що в них "повно емоцій" і цілковита відсутність "рації"». Інтерпретацію цієї усмішки О. Полторацьким письменник називає «пересмикуванням» заради того, щоб «…блиснути задрипаною "ерудицією"» (Полторацький убачає в змісті гуморески філософію Махатми Ганді) [там же, с. 781].

Молодий критик-естет обурений «площинними» дотепами й мовою О. Вишні, які «…завжди викликають загальний утробний регіт аудиторії» (він має на увазі виступ О. Вишні перед студентами київського інгоспу), що змушує М. Хвильового навести їх дослівно й порівняти із зацитованими прикладами творів геніальних, як він пише, Рабле і Свіфта й «погрожує» додати цитати із творів інших «славетних світових письменників – Сервантеса, Боккаччо, Франса». А запитання до опонента таке: «чим дотепи О. Вишні "порнографічніші" за дотепи хоч би того ж Рабле?» Отже, футурист-опонент «…ніяк не хоче (можливо, й не може), – робить висновок М. Хвильовий, – відрізнити порнографії від здорового гумору» [там же, с. 761–763].

Не менш цікава відповідь письменника й на закиди О. Вишні стосовно

87

його «мови» або «словника». «Цей словник, – цитує М. Хвильовий Полторацького, – як відомо, є словник глибоконародний (себто словник Остапа Вишні. – М.Х.). Отже, – продовжує він [О. Полторацький. – Н.К.], – мовна практика Остапа Вишні є мовною практикою реакційною» [там же, с. 750]. Відповідаючи на це безглуздя, М. Хвильовий звертається до прикладу відомого французького «практика глибоконародного словника» П’єра Жана Беранже, який з «…погордою виголошував, що він "простолюдин"» [далі французькою: «Я бридкий, навіть надто бридкий». – Н.К.]. І хоч «ті ж самі панички, що "простолюдин" їх… висміював», пишуть «черстві й холодні рецензії», не без іронії наголошує письменник, «французький робітник і досі [а не лише на початку ХІХ ст. – час творчості Беранже. – Н.К.] в кишені своєї блузи носить мініатюрні збірнички пісень Беранже». Висновує М. Хвильовий такими словами: «Беранже цурався паничів-європенків, паничі-європенки цуралися його. "Але народні маси залишилися вірними своєму старому другу, поету-плебею". І через 100 років. От вам і "глибоконародний словник"» [там же, с. 750–752].

Цікавий приклад подібних звинувачень розвінчує і В. Пропп стосовно російської літератури. «У вульгарності Гоголя звинувачували його сучасники, що не розуміли усієї значущості його гумору, – пише він. – Але такі звинувачення можна зустріти і пізніше. Були професори, історики літератури, яких шокували грубощі у Гоголя». Далі В. Пропп наводить міркування одного із них. Художність «Женітьби» виграла б, якщо б Гоголь не уживав такі слова: «Ну есть ли в тебе капля ума? Ну, не олух ли ты… ну скажи, пожалуйста, не свинья ли ты после этого?». З точки зору того професора-інтелектуала, ці слова розраховані на балаган, відтак, Гоголь мав би очистити свої твори від таких «надмірностей», що «ріжуть тонкий слух» аристократа духу. Спростувати «любителів вишуканого» в літературі В. Проппу допомагає О. Пушкін [3, с. 12].

М. Хвильовий також знаходить дуже цікавий аргумент, який пропонує Антоненко-Давидович. Критикувати О. Вишню за його «культуру гумору» означає не що інше, як критикувати численного читача О. Вишні із його смаками, тобто фактично писати рецензію на читача [4, с. 788].

Іронія О. Вишні вирізняється тим, що в ній є помітним, перш за усе, жартівливо-критичне ставлення великого гумориста до себе і свого минулого в біографії [там же, с. 769–770]. А «сміх над собою, – як справедливо зазначає Л. Карасьов, – є найвищим ступенем комічної оцінки, що доступний лише тому, хто здатен стати над собою, зробити ще один моральний та інтелектуальний ривок – подивитись на себе збоку і побачити нібито іншого» [1, с. 364]. Його іронія – це не просто художній троп, який виражає дотепно-«усмішкувате», легке, в жартівливій тональності ставлення митця до цілком серйозних проблем людського життя [4, с. 768–769]. Адже робфаківець, студент, селянин, робітник, нічний вартовий та колега по перу, прочитавши чи почувши зі сцени усмішку-мініатюру або гумореску, ніяк не може не бачити («упізнавати») свої вади, зачарованого кола власних мілких турбот

88

тощо. Жартівлива, «усміхнена» іронія О. Вишні – це і риса його вдачі («рекордсмен веселощів»), світогляд, що, виливаючись гуморесками назовні, – лікує оптимізмом [там же, с. 750, 760, 765, 773]. Творчість О. Вишні є суттєвим внеском у розвиток української літератури, а його твори впливовим чинником культурного виховання «робітничо-селянських мас» [там же, с. 756–757, 759, 789].

ЛІТЕРАТУРА 1. Карасёв Л.В. Парадокс о смехе / Л.В. Карасёв // Квинтэссэнция: Философский

альманах: [сост.: В.И. Мудрагей, В.И. Усанов. – М.: Политиздат, 1990. – С. 341–367. 2. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: [Монографія] /

Соломія Павличко. – [2-ге вид., перероб. і доповн.]. – К. : Либідь, 1999. – 446 с. 3. Пропп В.Я. Проблемы комизма и смеха / В.Я. Пропп. – М.: Искусство, 1976. –

183 с. 4. Хвильовий М. Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки або… / М. Хвильовий

// Твори: У 2-х т. – К.: Дніпро. – Т.2. – 1991. – С. 748–789. 5. Giddens A. Modernity and self-identity / Anthoni Giddens. – Stanford (Cal.):

Stanford university press, 1991. – 256 p. 6. Low S. The Anthropology of Cities: Imagining and Theorizing the City / S. Low //

Annual Review of Anthropology. – 1996. – 25. – Р. 383–409.

Конь Д. А., студент строительного факультета,

Науч. рук. – Кудрявцев А. Ю., канд.полит. наук, доц, Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова

ГЕОИНФОРМАЦИОННАЯ СИСТЕМА КАК ЭФФЕКТИВНЫЙ ИНСТРУМЕНТ В ИЗБИРАТЕЛЬНОЙ КАМПАНИИ

Одна из важнейших проблем современной политической науки –

невостребованность её при достижении определенных целей в политической практике; причём это касается как Запада, так и стран СНГ. Теория и практика существуют независимо друг от друга, они должны дополнять друг друга. В «реальной политике» в лучшем случае применяются отдельные прикладные политологические «технологии», способные дать быстрый эффект. Это может привести к следующим последствиям: 1) политическая наука в силу своей фактической невостребованности постепенно деградирует, всё больше становясь похожей на схоластику; 2) политические решения зачастую не опираются на глубокие (научные) знания и являются не столь эффективными, как могли бы быть. Основной путь преодоления описанной проблемы – демонстрация явной полезности действительно эффективных и жизнеспособных достижений современной политологии.

Майкл ДеМерс писал: «Термин «геоинформационные системы» трудноопределим. Он представляет интеграцию многих предметных

89

областей. Поэтому нет общепринятого определения ГИС» [2, с. 8,]. Геоинформационные системы влияют на многие аспекты нашей жизни. ГИС интегрируются в образование, бизнес, производство и деятельность правительств. [3, c. 30] В целом ГИС – это достаточно широкое и абстрактное понятие, подразумевающее под собой электронные карты и программы-приложения, обеспечивающие быстрый и качественный анализ информации, наносимой на эти карты.

С помощью ГИС был создан мониторинг правонарушений на избирательных округах, что позволило проконтролировать реализацию важного института функционирования политической системы и политического режима, их легитимности, как выборы.

В связи с участившими случаями незаконных действий во время проведения выборов, фальсификацией бюллетеней и т.п. Министерство внутренних дел Украины создало интерактивную карту нарушений на выборах президента Украины. Геоинформационная система "ВЫБОРЫ 2014" представляет собой инструмент, с помощью которого каждый гражданин имеет возможность контролировать работу, как самой полиции, так и состояние с правонарушениями в конкретном населенном пункте: районе, поселке, городе.

Рисунок 1 Геоинформационная система "ВЫБОРЫ 2014"

Данная система состоит из: электронной карты Украины, на которую нанесены избирательные округа; категорий сообщений о правонарушениях,

90

разделены на такие, которые имеют признаки административных нарушений; имеющие признаки преступления (по предварительной квалификацией); и такие, что находятся в состоянии рассмотрения; зарегистрированных сообщений о нарушениях, которые поступают в органы внутренних дел от граждан, и отображаются на карте в соответствии с места регистрации такого уведомления; справочной информации о статьях административного и уголовного кодексов, касающиеся нарушений избирательного процесса.

Можно выделить, что система позволяла отслеживать динамику регистрации сообщений, в определенных временных промежутках, а также статистически и визуально сравнивать ситуацию с правонарушениями, которые регистрируются в разных регионах Украины.

В частности, этот инструмент позволил уменьшить сознательное манипулирование данными, или ошибочное их представления, что часто происходит в случае отсутствия прозрачного доступа к официальной статистики. Создаются возможности для борьбы с подтасовками выборов как накануне голосования, так и для оценки уровня достоверности официальных итогов уже прошедшего волеизъявления.

Можно сделать вывод, что продемонстрированная ГИС «ВЫБОРЫ 2014» упростила сбор, обработку, передачу и отображение статистической и атрибутивной информации по всему государству. Разработка ГИС как для политических целей, так и для любых других, сам по себе трудоемкий и сложный процесс, из-за возникает проблема, связанная со значительными временными, интеллектуальными и финансовыми затратами. В работе продемонстрирован пример удачного усовершенствования политической практики с помощью внедрения современных инструментов, что позволило обеспечить контроль и эффективность работы избирательной системы. а также открыть больше возможностей для политологии, как востребованной науки современности.

ЛИТЕРАТУРА 1. ДеМерс М.Н. Географические информационные системы. Основы /

М. Н. ДеМерс; пер. с англ. – М.: Дата+, 1999. – 491 с.

Король В. М., фахівець І категорії

Сумський державний університет, Україна

ЇДАЛЬНІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ТРУДОВИХ РЕЗЕРВІВ У ВІДБУДОВЧИЙ ПЕРІОД (1943-1950 рр.)8

З самого початку існування системи державних трудових резервів

(ДТР) як централізованої структури підготовки молодих робітничих кадрів її 8 Робота здійснена в рамках виконання фундаментального дослідження №0115U000677 «Історичний розвиток порубіжжя Північно-Східної України як засіб конструювання загальнонаціональної моделі історичної пам’яті».

91

учням гарантувалося повне державне утримання і, насамперед, безкоштовне харчування.

Їдальні у школах та училищах ДТР належали не цим закладам, а ОРС’ам базових підприємств, обласним торгвідділам або типовим для того часу трестам громадського харчування. Але єдиним розпорядником продовольчих фондів кожної навчальної установи залишався її директор. Він же затверджував меню для своїх підопічних і безпосередньо відповідав за належну кількість і якість їхнього раціону.

Учнів обслуговували їдальні двох типів: «закриті» і «відкриті». Їхньою відмінністю було те, що «закриті» годували виключно учнівський контингент, «відкриті» ж – одночасно і «трудрезервників», і працівників базових підприємств. У «відкритих» їдальнях пайки учнів йшли у «спільний котел» з робітниками, норми постачання яких у ті часи, зазвичай, були відчутно нижчими [1, арк. 73]. Підліткам тут доводилося мимоволі ділитися належними їм продуктами. Про покращене харчування для них у такій ситуації не було і мови. На необхідності боротьби з описаною практикою наголошували керівники установ системи ДТР усіх рівнів.

У 1944 р. 70 % їдалень були спільними [2, арк. 34]. Поступово учнівські контингенти більшості шкіл ФЗН та училищ переводилися на відокремлене харчування. Але навіть наприкінці 1940-х рр. проблема так і залишалася невирішеною. Так, на 1948 р. у Сталінській (Донецькій) області з найбільш потужною мережею закладів трудрезервів УРСР обслуговуванням учнів займалися 173 «закритих» і 106 «відкритих» їдалень [3, арк. 39], а наступного 1949 р. – відповідно 100 і 59 [4, арк. 50].

Харчування «трудрезервників» було триразовим. Найбільшу частину їжі вони отримували в обід. Основу меню складали каші, різними способами приготовлені картопля і овочі (капуста, буряк, морква) та, ясна річ, рідкий приварок – супи, український борщ чи російські щі. Кожен учень отримував по 700 г хліба на добу. За нормального постачання до вищезазначеного додавалися молочнокислі продукти, м’ясні чи рибні страви. З м’яса готувалися котлети або гуляш. Риба подавалася як після термічної обробки, так і солена. Наостанок був чай або компот.

У післяокупаційні роки такий набір страв був характерним для більшості шкіл та училищ, де харчування вважалося задовільним. У неблагополучних же закладах нарікання викликали і структура самого меню, і якість продуктів та їх приготування, і розмір порцій. Наприклад, у 1946 р. в Єнакіївській школі ФЗН № 97 учням давали лише саму капусту [5, арк. 11].

І без того слабкий добробут «трудрезервників» хробаком підточувало розкрадання продовольства. Крадіжки могли відбуватися як на стадії постачання продуктів, так і вже безпосередньо у їдальнях. Влада визнавала існування цієї проблеми. У багатьох областях України по кілька осіб, причетних до розкрадань, показово віддавали під суд [1, арк. 72]. Але зрозуміло, що докорінно ситуацію це змінити не могло.

Та навіть там, де вихованців годували доволі калорійно, меню часто

92

було надзвичайно одноманітним. Траплялися випадки, коли для учнів весь час готували лише дві одні й ті самі страви [6, арк. 36]. Головною причиною цього здебільшого була відсутність асортименту продуктів.

Також траплялося, що навіть загалом невибагливі «трудрезервники» починали скаржитися на несмачну їжу. Це було спричинене якістю отриманих харчів, використанням деяких замінників, недосконалим обладнанням кухонь, відсутністю умов для зберігання продуктів, непрофесіоналізмом і лінню кухарів.

Не менш неприємною була інша проблема – антисанітарія. Брудні столи без клейонок чи скатертин, погано вимитий посуд через відсутність гарячої води – це те, що регулярно бачила більшість учнів. Непоодинокими були огидні знахідки у стравах: хробаки, таргани, воші тощо [7, арк. 93, 145-146].

Харчування у їдальнях, як правило, організовувалося у кілька потоків, оскільки кількість посадочних місць була обмежена внаслідок тісноти приміщень і нестачі меблів, посуду та елементарних столових приборів. Траплялися просто кричущі випадки, коли харчуватися доводилося в 10 і більше потоків, а учні годинами чекали своєї черги, щоб поїсти.

Таким чином, поширеність проблем з організацією приготування страв і приймання їжі у навчальних закладах ДТР стала одним з чинників, що робив систему трудових резервів непопулярною серед молоді та призводив до самовільного залишення навчання учнями.

ЛІТЕРАТУРА 1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України

(далі – ЦДАВО України), ф. 4609, оп. 1, спр. 45, 135 арк. 2. ЦДАВО України, ф. 4609, оп. 1, спр. 9, 65 арк. 3. Державний архів Донецької області, ф. Р-5433, оп. 1д, спр. 4, 82 арк. 4. Державний архів Донецької області, ф. Р-5433, оп. 1д, спр. 6, 77 арк. 5. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО

України), ф.1, оп. 23, спр. 2866, 92 арк. 6. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 3940, 46 арк. 7. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 5746, 227 арк.

Кочура Л. А., студентка строительного факультета,

Науч. рук. – Кудрявцев А. Ю., канд. полит. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ПРОБЛЕМЫ СОВРЕМЕННОЙ КУЛЬТУРЫ И ПУТИ ИХ РЕШЕНИЯ

Интенсивное развитие современной цивилизации подарило человечеству много возможностей, но в то же время наблюдается кризис в

93

экономической, социальной и культурной сферах. Культурная сфера жизни общества неотделима от человека и определяется социальной стороной общества. Само понятие «культура» определяет уровень развития общества, творческих сил и способностей человека.

Кризис культуры – это спад или резкий прелом в её развитии и её деградирующее состояние. С одной стороны, развитие техники, науки и информации, научно-технический прогресс подарил человечеству невероятный скачок в развитии, а с другой стороны подготовил почву для возникновения противоречивости связей между человеком и машиной. Материальная и техническая составляющая человеческого существования проникают в сознание человека, меняя его, не оставляя времени на интеллектуальное и духовное развитие личности. Таким образом, формируется главный парадокс – чем выше степень развития общества и цивилизации в целом, тем ниже уровень культуры.

Каждый день человека окружает масса разнообразной информации, средств информатизации, но интеллектуальное осознание такой быстрой смены информации и технологий не всегда проходит так же скоропостижно. В этом и заключается противоречивость между материальной и духовной составляющей современной культуры. Развитие социума не только улучшает мир, но и выступает одной из причин проблем, центральной из которых является кризис культуры.

Современное культурное развитие человека загнано в жесткие рамки и происходит посредством современных технологий – смартфонов, планшетов, телевидения, социальных сетей и Интернета, средства массовой информации. С одной стороны, эти средства доступа определяют содержание и форму культурных ценностей, а с другой стороны часто навязывают стандарты массовой западной культуры.

Социальные сети ограничивают важнейшую составляющую личности – социальную. Персонализированное, «живое» межличностное общение сводится к минимуму, что негативно сказывается на культуре каждого отдельного человека, ограничивает его социальные и интеллектуальные способности и навыки, приводит к обезличиванию и не способствует моральному и духовному росту личности. Западная цивилизация пропагандирует тенденции, содействующие насаждению основных стандартов современной, «модной» нигилистической культуры.

Современная украинская культура – составляющая часть мировой культуры. В будущем развитие культуры должно стать делом самого общества и предметом острых разногласий, осознание необходимости воссоздания культуры и нравственности. Возрождение культуры – важнейшее условие дальнейшего рационального функционирования социума.

Деградирующая культура не приспособлена к совершенствованию и преобразованию, поэтому только объединение и осознание национальной

94

культуры, освоение новых образцов поведения сможет сподвигнуть народ для борьбы за свою уникальную национальную культуру.

Для возрождения культуры необходимы: уменьшение влияния консервативных идей, пропагандированние идей о уникальности украинской культуры, необходимо государственное участие в «жизни» культуры, поддержка культурного наследия, ограничение зарубежного влияния на культуру.

Для реализации этого механизма необходимо использовать культурное наследие, реформировать государственную культурную политику, осуществлять разностороннюю поддержку современных деятелей культуры, воспитывать молодое поколение на идеях патриотизма и моральности.

Современная мировая культура представляет собой сложный процесс и переживает период кризиса. Современная украинская культура должна взять курс на возрождение. Решение задачи возрождения культуры сводится к разрешению основного противоречия современного мира – отношений человека и машины. Так, новый искусственный мир навязывает человеку свои стереотипы и ограничивает мышление. Необходима актуализация всех ценностей мировой цивилизации; традиционных культур и ориентация на воспитание молодого поколения в патриотических настроениях; пропагандирование в социальных сетях литературы и создание групп, направленных на развитие моральных и духовных качеств личности, информирование о современных культурах и значимой роли украинской культуры как неотъемлемой составляющей мировой культуры.

Кочура Л. О., студентка будівельного факультету,

Наук. кер. – Радіонова Л.О., канд. філос. наук, доц., Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

МОНОМІСТА: ВІД ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ДО ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕПОХИ (на прикладі м. Куп`янськ)

Актуальність статті полягає в тому, що на сучасному етапі розвитку

українських міст більшу частину поселень, що знаходяться в стані занепаду, складають «мономіста», що виникли в період індустріалізації країни, господарська спеціалізація яких пов’язана з промисловим і оборонним виробництвом; таким чином з’являється необхідність «відродження» цих міст та побудови на їх основі нових, суттєво інших сучасних міст.

Проблематика полягає в тому, що на даному етапі політичного, економічного, соціального розвитку Україна знаходиться в стані перспективи відродження «мономіст» та розвитку міст взагалі. Саме тому необхідні докорінні зміни в системі політичного, фінансового, економічного та

95

соціального життя міст. А. Маслова, розглядаючи мономіста в своїй статті, робить висновок,

що «мономісто» – це населений пункт, більша частина населення якого задіяна на одному чи декількох містоутворюючих підприємствах (заводах), найчастіше суміжних галузей. Таким чином, після переходу економіки України у постіндустріальну економіку багато заводів, з різних причин, зачинили, і робітники залишилися без роботи і відповідно без зарплатні. Тому дане місто стає нерентабельним і не виконує не одну з розглянутих вище функцій. Дані міста є непривабливими для інвесторів, жителі цих міст схильні до внутрішніх міграцій та роботи не за професією.

Перш ніж перейти до причин занепаду «монофункціональних міст», розглянемо, в яких вимірах взагалі можна розглядати міста. Професор економіки в Пермському національному дослідницькому політехнічному університеті Катерина Аношкіна виділяє п’ять основних функцій, які виконують міста:

1) міста слід розглядати як місце для життя, місце комфортного і безпечного існування людини, що має ключове значення в залученні нових жителів і стягнення місцевого населення;

2) міста формують основний попит на інноваційні рішення і саме в місті створюються інновації, міста посилюють своє значення технологічних, інноваційних центрів;

3) акумулюють фінансові ресурси і різноманітність економічної діяльності, сучасну інфраструктуру, що дозволяє досягати необхідний рівень ефективності розвитку нових виробництв і бізнесу»;

4) міста акумулюють «креативний клас», який є живильним середовищем і локомотивом інноваційної економіки;

5) міста є центрами споживання, демонструє ринкову перевагу міста. Високий стандарт особистого і суспільного споживання, що склалася в місті, створює йому конкурентну перевагу в очах потенційного інвестора або потенційного туриста, підвищує місце міста в регіональної та міської ієрархії.

Типовим представником«мономіста» є Куп’янськ. Куп’янськ – місто в Харківській області, третє за величиною місто області. За часів індустріалізації містоутворюючими підприємствами стали Куп’янський цукровий завод, Куп’янський ливарний та машинобудівельний заводи, пивний завод. В теперешній час, виробничий стан міста переживає кризові часи – в 2009 році цукровий завод збанкрутів, пивний завод зачинився в 2005 році.

Куп’янський ливарний завод був побудований в епоху бурхливого економічного зростання в кінці 60-х – початку 70-х років. Завод створювався як філіал Харківського заводу «Серп і молот» для забезпечення зростаючих потреб в багатосерійному випуску важких виливків з сірого та високоміцного чавуну, а так само ливарних заготовок 3-ї групи складності при виробництві двигунів для тракторної промисловості. Завод був містоутворюючим підприємством для проживання персоналу було побудоване селище міського

96

типу в межах села Ковшарівка. В даний час, завод пройшов дуже складні і болючі процедури санації і ліквідації. Величезна частина не затребуваних потужностей була списана і розібрана.

Машинобудівельний завод теж переживає не кращі часи. В 2000-х роках завод зачинили, частину обладнання списали. Сьогодні відбувається поновлення і відновлення роботи деяких цехів, колись потужного і прибуткового підприємства.

В минулому процвітаюче і відоме своїми виробничими потужностями місто поступово перетворюється на кризове і вимираюче.

Також в місті розвинена транспортна інфраструктура – крупний залізничний вузол станції Куп’янськ-Вузловий, Куп’янськ-Сортувальний, зупинкові пункти приміських поїздів Куп’янськ-Сортувальний, Парк Східного прибуття, розвинутий таксопарк приватних підприємців та функціонує мережа автобусних перевезень пасажирів на приватних засадах.

В місті налічується два коледжа – автотранспортний та медичний, також три ПТУ. Випускники ПТУ отримують спеціальності токаря, повара-кондитера, швеї, маляра-штукатура, перукаря, слюсаря, електрика. Кожного року випускається близько 500 молодих спеціалістів, і в сучасних ринкових умовах більшість з них не мають змоги працювати за спеціальністю чи, хоча б для початку, отримати досвід роботи. В такій же ситуації знаходяться і працівники, в минулому прибуткових заводів, а сьогодні – занедбаних та зачинених.

Вирішення проблеми. В світовій практиці проблеми «мономіст» є вирішуваними. Ці міста активно відновлюють, держава всебічно стимулює їхній розвиток. Необхідно зробити відхід від індустріальної епохи до постіндустріальної, тобто від виробництва до сфери послуг.

На основі аналізу виробничих потужностей та економічної ситуації міста Куп’янська можна зробити висновок, що в місті не розвинута сфера туризму та послуг. Розвиток цієї галузі можливий шляхом перетворення міста в осередок екотуризму. Зелений сільський туризм, або агротуризм, особливо популярний в США і країнах Західної Європи,–це відпочинок в сільській місцевості або в невеликих містах. Це подорожі в природу, причому головний зміст таких подорожей – знайомство з живою природою, з місцевими звичаями і культурою; зведення до мінімуму негативних наслідків екологічного і соціально-культурного характеру; підтримка екологічної стійкості середовища; сприяння охороні природи і місцевого соціокультурного середовища; екологічна освіта та просвіта; участь місцевих жителів і отримання ними доходів від туристичної діяльності, що створює для них економічні стимули до охорони природи; економічна ефективність і внесок в сталий розвиток відвідуваних регіонів.

Мальовничі краєвиди річки Оскіл, крейдяні гори, чисте повітря та зелені насадження – основа туристичних маршрутів. Як зазначалося вище, транспортна система міста є розвиненою, і тому, туристи зможуть без проблем добиратися до пунктів екологічного маршруту.

97

Також з притоком туристів з’явиться необхідність у розвитку продовольчої сфери, що викличе відкриття нових екокафе, що матимуть відповідний дизайн і атмосферу.

Перетворення міста в креативний центр. Розфарбування звичайних цегляних багатоповерхівок, встановлення незвичайних скульптур, стріт-арт (не звичайні написи, а справжні шедеври), побудова музичних фонтанів, відновлення парків та оновлення атракціонів сприятимуть поновленню зацікавленості до міста та зможуть стати частиною екотуризму.

Впровадження соціальних програм для стимулювання зацікавленості містян в розвитку свого міста. Такими соціальними програмами можуть стати – патріотичне виховання молоді, на прикладі ЗОШ №1, де існує патріотичний гурток «Рівний рівному». Музей міста весь час проводить виставки, присвячені українській історії, музична школа проводить концерти, що мають українську тематику, також є гурток народних танців. Курси підвищення кваліфікації на прикладі 32 президента Америки Рузвельта, «розмови біля каміну», в яких мер міста буде звертатися до містян і орієнтувати їх на власний розвиток та працю над добробутом міста; держпідтримка освітніх та туристичних проектів розвитку міста.

Звісно спочатку введення нової – туристичної сфери в програму розвитку міста потребує певних капіталовкладень, але водночас з’являться нові робочі місця і надходження до держбюджету.

Необхідним кроком є побудова меритократії. Меритократія, в буквальному перекладі –«влада гідних», це система, в якій керівники призначаються з числа спеціально «тренованих», що перевіряються, професійно підготовлених управлінців. Така система протилежна як аристократії (так як управлінці можуть бути будь-якого достатку і походження), так і демократії – бо вибір майбутніх керівників все ж обмежений.

Наочний приклад меритократії в дії – призначення останнього, п’ятого покоління китайських лідерів. Шість з семи членів Постійного комітету Політбюро як мінімум двічі займали пост керівника провінції, і кожен показав на своєму посту вражаючі результати. Таким чином, професійна підготовка управлінців містом є невід’ємною частиною початку процесу відродження.

Проведення політики децентралізації . «Монофункціональні міста» є не поодиноким випадком, а широко розповсюджені на території сучасної України. Саме тому простежується розуміння необхідності і важливості політичної забезпеченості органами державного управління через спроби становлення систем політичного управління на містах, тобто введення децентралізації. Але в зв’язку з відсутністю єдиних управлінських підходів до забезпечення децентралізації, недостатньо опрацьованих для практичного застосування суспільних та аналітичних досліджень і, як показує аналіз джерел, відсутність в політичному середовищі однакового розуміння сутності даної категорії, цей процес проходить недостатньо ефективно і не

98

носить системного характеру. Методи і засоби політичного забезпечення міста повинні враховувати

особливості, характерні тільки для оціально-економічної системи конкретного міста. Наявність цих особливостей обумовлює специфіку загроз з боку політичного втручання вищих органів держапарату в політику міста, які повинні враховуватися органами міського управління.

Висновки. Вузька спеціалізація мономіст робить їх неконкурентноздатними та залежними від зовнішніх чинників, тому необхідна диверсифікація, тобто розвиток інших галузей, окрім містобудівної.

Суттєве значення в розв’язку проблеми «мономіст» відіграє і фінансова підтримка держави, відкриття нових підприємств, сприяння організованій перекваліфікації кадрів, створення соціальних проектів для заохочення містян. Необхідно надати стимул для розвитку міст.

Таким чином, для «відродження» українських мономіст, на прикладі міста Куп’янська, необхідні наступні кроки на державному рівні:

1. Створення меритократичної форми правління. 2. Боротьба з корупцією, вдосконалення законодавства, розвиток

національного бізнесу та залучення інвесторів, створення бази для розвитку торгового сектора економіки та сфери послуг, розроблення освітньої програми та перекваліфікації кадрів, створення вечірніх освітніх центрів, які на відміну від заочної форми навчання, будуть спрямовані на практичні навички.

3. Проведення політики децентралізації. Методи і засоби політичного забезпечення міста повинні враховувати особливості, характерні тільки для соціально-економічної системи конкретного міста. Наявність цих особливостей обумовлює специфіку загроз з боку політичного втручання вищих органів держапарату в політику міста, які повинні враховуватися органами міського управління.

4. Диверсифікація галузей спеціалізації міст. 5. Фінансування «мономіст» та залучення інвесторів. 6. Створення соціальних проектів для заохочення містян.

Левченко Д. Р., аспирант, Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ПРОБЛЕМЫ ГУМАНИЗМА В АРХИТЕКТУРНО-ГРАДОСТРОИТЕЛЬНОМ АСПЕКТЕ

В ХХI веке понятие «гуманизация» является неотъемлемой частью

жизнедеятельности современного общества. Оно применяется к любому действию или процессу, изменения которого будут учитывать интересы

99

человека и его удобства. «Гуманизация – этореализация принципа мировоззрения, в основе

которого лежит высшее культурное и нравственное отношение к людям, забота о них, убеждение в их возможностях к самосовершенствованию» [2, с.1]. Иными словами гуманизм, от латинского слова homo- «человек», означает демократичность, этичность в поступках человека и его жизненной позиции, свобода в определении смысла и формы его собственной жизни.

Гуманизм как философская концепция зарождается в эпоху Возрождения, где появляются понятия человеческого общества и личности, прав человека на жизнь и свободу, гражданские права на участие в общественных процессах и управления государством. Этому способствовали процессы, связанные со стремительным развитием экономически-социальных отношений в сложившемся обществе: накопление капитала, кризис в феодальных отношениях и усложнение общественной стратификации. То есть «гуманизация» в изначальном виде возникла как новая постановка приоритетных интересов отдельной личности.

Проблемы гуманизма остро рассматриваются в архитектурно-градостроительном аспекте, который охватывает все сферы человеческой деятельности. Активную гуманистическую направленность имела деятельность крупнейшего финского архитектор ХХ века Алвара Аалто, суждения которого были о социальной роли архитектуры в современном мире и бережном отношении к окружающей среде. В статье «Гуманизация архитектуры» Аалто писал о техническом функционализме и его месте в архитектуре, о ее рационализме и проблеме создания архитектурно-градостроительной среды, которая могла бы охватывать все сферы жизнедеятельности человека одновременно. Примером реализации его социально-философских взглядов является проект туберкулезного санатория в Паймио, где архитектор стремился к максимальному выражению функциональной специфики каждого помещения и постарался учесть потребности каждого.

Гуманизация архитектурной среды – это, в первую очередь, её совершенствование под потребности человека, достижение физического, психологического и духовного комфорта в искусственном окружении. Для реализации таких целей является необходимым создавать гибкую и мобильную архитектуру, так как не всегда единообразие установленных типов здания может полностью раскрыть внутренние ее свойства. Гибкость в архитектуре должна способствовать созданию более жизнеспособных форм в архитектуре.

Идеи развития архитектуры, ее динамики, мобильности прослеживаются в японском архитектурном стиле метаболизм, пришедшему на смену функционализму в 60-е годы ХХ века в Японии. Метаболизм выдвигает принцип динамики, изменчивости, органического городского роста и архитектурных ансамблей и сооружений. Вопросами метаболизма в архитектуре города занимался Ришат Муллагильдин, который в статье

100

«Метаболизм: возвращение легенды» писал: «…Особенностями архитектурного языка метаболистов стали незавершенность, «недосказанность», открытость структуры зданий для «диалога» с изменяющимся архитектурным, культурным и технологическим контекстом городской среды. Распространен прием акцентирования внимания на пустоте, с целью создания эффекта «материализации внимания», визуальное закрепление незастроенных и неосвоенных пространств при помощи символических пространственных структур. При этом создается некое промежуточное пространство (иначе – мезопространство), которое согласно теории метаболизма являет собой недостающее звено между архитектурой (как упорядоченной средой обитания) и окружающим хаосом изменчивой городской среды или «вакуумом» природного ландшафта…». [3, c.1]

Таким образом, в связи с признаками надвигающегося кризиса во взаимоотношениях человека с окружающей средой, актуализируется проблема гуманизации во всех сферах человеческой деятельности. Гуманизация напрямую связана с концепцией устойчивого развития городов и их архитектурно-градостроительных ансамблей. Является целесообразным прослеживать и учитывать способность внутреннего устройства архитектуры реагировать на культурно-социальные изменения в человеческой деятельности.

ЛИТЕРАТУРА 1. Аалто Алвар. Гуманизация архитектуры / Алвар Аалто//Архитектура и

гуманизм: сборник статей. – Москва: Издательство «Прогресс», 1978. – 221с. 2. Орешко А.Н. Гуманизация архитектурной среды [Электронный ресурс] /

А. Н. Орешко. – Режим доступа: http://archvuz.ru/2010_2/4 3. Муллагильдин Р. Метаболизм: возвращение легенды [Электронный ресурс] /

Р.Муллагильдин. – Режим доступа:http://archi.ru/press/russia/6614/metabolizm-vozvraschenie-legendy

Медведева А. О., аспирант Харьковский национальный университет

строительства и архитектуры, Украина

РОЛЬ НАУЧНО-ИССЛЕДОВАТЕЛЬСКИХ ИННОВАЦИОННЫХ ЦЕНТРОВ В СОЦИОКУЛЬТУРНОМ РАЗВИТИИ ГОРОДОВ

УКРАИНЫ

Данная тема связана со стремительной тенденцией роста влияния науки и современных технологий на социально-экономическое развитие в развитых странах мира и проблемой научно-технологического прогресса Украины сегодня.

Состояние инновационной деятельности в Украине большинством ученых-экспертов определяется как кризисное и таким, которое не

101

соответствует современному уровню инновационных процессов в промышленно-развитых странах и потребностям цивилизационного развития. Это является существенной преградой для дальнейшей интеграции страны в Евросоюз. Сегодня инновационный путь развития рассматривается как эффективное средство преодоления кризисных явлений, реструктуризации производства, формирования рынка высоких технологий, овладения механизмом их коммерциализации. Формирование инновационной экономики требует значительных финансовых ресурсов, поэтому преимущества от применения инновационной модели получили прежде всего богатые страны. Для Украины достижение этих преимуществ зависит от эффективности ее специальной инновационной политики прорывного типа, которая заключается в государственном стимулировании прогрессивной структурной перестройки экономики и реформировании сфер образования, науки, инновационной деятельности на основе имеющегося научно-технического потенциала и с учетом мировых тенденций научно-технологического развития.

Основная наука в Украине, как фундаментальная, так и прикладная, сосредоточена в научно-исследовательских институтах и университетах. Следует заметить, что исторические здания научно-исследовательского направления в Украине, существующие сегодня, не отвечают новым требованиям и задачам, которые призваны решать научно-исследовательские учреждения.

В процессе проектирования и реконструкции зданий для научных исследований необходимо пересмотреть подход к организации пространства таким образом, чтоб оно стимулировало инновационную деятельность и творческий процесс у научных сотрудников.

Основная задача в проектировании подобного рода сооружений состоит в создании пространства, которое бы позволило оптимальный обмен данными, а, следовательно, вдохновением и в результате – инновациями. Для стимуляции творческого процесса управление должно создавать ситуации, в которых будут происходить случайные встречи. Как известно, люди редко активно ищут вдохновляющее общение самостоятельно. Архитектурное пространство может быть спроектировано таким образом, чтоб заставить людей быть более осведомлёнными и проинформированными в своей деятельности. Следовательно, в контексте современной многопрофильной продуктивно развивающейся организации коммуникация является источником знаний.

Итак, становится ясно, что от правильно спроектированного физического пространства зависит успешная взаимосвязь между людьми в коллективе, стимулирующая инновационный процесс и способствующая достижению поставленных целей научно-исследовательского учреждения.

102

Мирошниченко А. Ю., магистр будівельного факультету

Наук. кер. – Радіонова Л. О., канд. філос. наук, доц., Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ІСТОРІЯ СЕЛА СТАРА ВОДОЛАГА

Якщо їхати трасою Москва-Сімферополь, то на 790-му кілометрі праворуч за невеличким ліском знаходиться це село. Старій Водолазі виповнилося більше трьохсот років. Це один із найстаріших населених пунктів Харківщини. ЇЇ заснування сягає в далеке минуле. Вона була широко відомою серед козаків, купців, чумаків, адже знаходиться на перехресті шляхів з півночі на південь, з заходу на схід. Повз неї проходив чумацький шлях, який в ті прадавні часи вибрали люди, що їздили волами за сіллю на південь, в Крим. Чудові краєвиди, родюча земля, розлогі луки з буйними травами на заплавах річки Мжа не змогли не потривожити душу тих людей-чумаків. Вони й облюбували цей край і пустили в нього своє коріння...

Саме село невелике, витягнуте вздовж дороги в заплаві Мжі, сьогодні ніякими особливими пам’ятками не відрізняється. Важко повірити, що 200 років тому сюди їздила вся губернія – Стара Водолага була центром світського життя.

1672 рік... Григорій Донець Захаржевський будує укріплення з ровом і валом площею – трохи менше квадратного кілометра. Грамота від 1676 року повідомляє, що в цьому укріпленні був двір полковника Донця, а неподалік – дерев’яна Покровська церква.

Нове поселення назвали Водолагою – за назвою річки, що протікала неподалік. На той момент в укріпленні і за його межами біля р. Мжа жило близько 200 чоловік.

Саме слово «водолага», а точніше, «адалага», – тюркського походження, і, за твердженнями філологів, означає «господар чистої води»: швидше за все, угіддя та пасовища на берегах річки належали якомусь тюркського правителю. Втім, просто Водолагой це поселення залишалося недовго: буквально через три роки все той же полковник Донець ставить нову фортецю, кілька більше колишньої, в 10 кілометрах від старої, і називає її, не довго думаючи, Нової Водолагой. Відповідно Водолага № 1 перетворилася в Стару – щоб уникнути плутанини.

На її території свого часу жили особистості: генерал Дунін з дружиною Марією Дмитрієвною і шістьма доньками, князь Голіцин Олександр Дмитрович, полковник Бахметєв, граф Сіверс Олександр Карлович, Захаржевський, радник Черепанов, генерал-лейтенант Гревс, Ширкови.

До Старої Водолаги належали хутори: Абдулівка, Бахметівка, Федорівка, Павлівка, Вільний, Олександрівка. Граф Сіверс, князь Голіцин були у родинних зв’язках з Дуніними, Ширковими.

103

Олександр Андрійович Дунін в 1750-х роках стає володарем Старої Водолаги і навколишніх земель. Десь 1785 року Олександр Андрійович Дунін помер. Усі землі і майно було розподілено між його рідними порівну. Генералу Івану Петровичу Дуніну, його племіннику, припали землі Старої Водолаги, частина великої рогатої худоби, племінний кінний завод. Марія Дмитрівна Дуніна (по дівочому Норова) стала його дружиною. Саме в Старій Водолазі це молоде подружжя пустило своє коріння. У них народилося шість дочок і один син. Своїм дітям Марія Дуніна була зразковою матір’ю. Вона зуміла виховати дочок добропорядними, а ще краще змогла влаштувати їх сімейний стан. Чоловіками їх стали: Олени – генерал, дійсний статський радник і сенатор граф К.К. Сіверс, Софії – полковник Бахмєт’єв (с.Бахметівка); Катерини – дійсний статський радник Курасов, що служив при Суворові; Явдохи – дійсний статський радник Черепанов; Варвари – генерал-лейтенант, барон Піллер фон Пільхау; Марії – генерал-лейтенант Гревс. Марія Дуніна мала повагу військового генералітету: Румянцева, Суворова, Кутузова, Потьомкіна, Багратіона. Дуніна була досить віруючою людиною. Але все ж таки вона проводила активне свіцьке життя. Приймала у своєму домі відомих та багатих людей того часу. Саме в її будинку познайомились майбутній жандарм Росії Олександр Бенкендорф та одна з найгарніших жінок того часу – Елизавета Андріївна Бібікова. Елизавета Андріївна Донець-Захаржевська, донька рідної сестри Марії Дмитрійовни,надлежала все до тієї ж місцевої знаті. Вона була прекрасною біловолосою двадцатидевятилітньою вдовою – чоловік, генерал-майор Павло Бібіков, загинув на війні 1812 року, залишивши її саму з двома доньками.

У 1815 році Марія Дмитрівна отримала благословення на побудову нової кам’яної церкви в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці на місці древ’яної, декілька разів горілої вщент.

У 1821 році відчинив двері храм в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці в

селі Стара Водолага. І отець Іларіон відправив службу. У 1822 році в подружжя Олени та Карла Сіверсів народиться син

Еммануїл, а через рік, вже 1823 року, син Олександр, що пізніше стануть

104

відомими людьми в Росії: перший – Пензенським губернатором, сенатором Його височайшого двору, а Олександр спочатку Харківським, а потім Московським губернатором. Саме Олександр Карлович впише свою сторінку в розбудову села. За його покровительством замість старої дерев’яної буде збудована кам’яна двокласна церковна-приходська школа і п’ятикласне земське училище...

У сім’ї Олександра Карловича Сіверса народилося дві дочки, Марія та

Софія. Згодом, коли вони зросли, першу засватав князь Дмитро Федорович Голіцин, а меншу Софію – Валеріан Валеріанович Шишков.

В 1874 році в родині Сіверсів народиться внук і назвуть його іменем діда, Олександром. Князь Олександр Дмитрович Голіцин стане знатною людиною тогочасної Російської імперії:повітовий предводитель Харківського дворянства; член ради правління російського англійського банку;член 3-ої Державної Думи Росії.

Маєток графа Сіверса, який при розподілі майна успадкував князь Олександр Дмитрійович Голіцин. Управляючим цього маєтку був Андрій Богуславський (мій далекий родич по маминій лінії).

Стояла пізня осінь 1917 року. Жовтнева революція... Саме вона стала

доленосною у житті князя Голіцина. Зима, останній день грудня 1918 року... Дуже рано на світанку князь її сім’єю покидає маєток, як виявилося потім, назавжди...Хто міг подумати, що рівно через 90 років і майже день у день в

105

теперішній столиці Росії, Москві, буде хоч і мізерним накладом (тиражем) у дві тисячі примірників видана книга цього ж таки князя Голіцина Олександра Дмитровича, з загадковою, збуджуючою людську уяву та пам’ять, назвою – «Спогади».В книзі князь Голіцин згадував про родину Ширкових. До родини Ширкових власником цієї садиби були Дуніни.

Інша половина життя кн. Голіцина, волею чи роком долі, пройшла на

чужині. Після чотирьох років поневірянь, з часу еміграції, країнами тогочасної Європи, сімейство Голіциних оселилося в Парижі. В 1925 році Олександр Дмитрович став одним із організаторів союзу російських дворян у Франції. Помер князь О.Д.Голіцин у вигнанні 1957 року, похоронений на

руському цвинтарі під Парижем, поруч з дружиною Катериною Миколаївною Голіциною.

Рідне село… Ти існуєш понад 300 років, скільки негараздів було на своєму шляху, а ти вистояло, вижило і процвітаєш тепер.

106

Спогади. Листи. Фотографії… Грамоти…Старі речі… Це наша пам’ять. Пам’ять нашого народу, яку ми повинні зберегти і передати своїм дітям і онукам.

Свого часу О. Пушкін, відомий російський поет, писав: «Пишатися славою своїх предків не тільки можна, але й треба; неповага до неї – ганебна легковажність».

ЛІТЕРАТУРА 1. Оберемок Н.О. Історія рідного краю / Н. О. Оберемок. – Х., 2006.. 2. С.Зінченко. Вісті Водолажчини 3. Филарет (Д.Г.Гумилевский)«Историко-статистическое описание Харьковской

епархии» 4. Лукомский Г. Старинные усадьбы Харьковской губернии, СПб, 1917 5. Історико – етнографічний нарис Нововодолазького району Х. - Н-В. 1994р. 6. Д.І.Багалій. Історія Слобідської України Х. 1990 р. 7. Історія міст і сіл Укр. РСР К. 1967р. 8. Старинные предания Старой Водолаги. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: httpwww.uapolitic.comprstarinnyie-priedaniia-staroi-vodolaghi.html

Наумова С. С., студентка факультету менеджменту,

Наук. кер. – Зінчина О. Б., ст. викл. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ІМІДЖ ОРГАНІЗАЦІЇ: КОМУНІКАТИВНИЙ АСПЕКТ Значущість іміджу сьогодні явно збільшується з причини усе більш

зростаючого впливу комунікативних потоків на життя людини. В умовах ринкових відносин головним і визначальним фактором економічного благополуччя організації стає ринок, а точніше споживач продукції та послуг. Зовнішні умови функціонування організації дуже мінливі. У кінцевому результаті, все різноманіття зовнішніх впливів знаходить своє концентроване вираження в позиції суспільства відносно до організації і тому важливим моментом стає формування власного іміджу.

Імідж можна розглядати як комунікативну одиницю, яка відповідає вимогам комунікативного простору. Оскільки імідж є ідеальним об’єктом, то і оцінити його можливо лише по відношенням, які проявляються в спілкування, діяльності, виборі, тобто в просторі комунікації.

В сучасних економічних умовах сприятливий імідж є важливим фактором конкурентоспроможності організації, і недостатня увага до його формування і підтримання істотно звужує можливості вітчизняних товаровиробників.

107

Імідж визначають як стереотипізований образ конкретного об’єкту, що існує в масовій свідомості. Як правило, поняття іміджу відноситься до конкретної людини, але може також поширюватися на певний товар, організацію, професію і т. д. Також імідж – це все і всі, хто має хоч якесь відношення до компанії і пропонованих нею товарів і послуг. Це витвір, що постійно створюється як словами, так і образами, які химерно перемішуються і перетворюються в єдиний комплекс. Імідж – це підсумок адекватного сприйняття організації, її керівника, персоналу, політики або діяльності .

Отже, єдиного визначення іміджу немає, кожен з дослідників розкриває певну сторону цього поняття. Тому нами пропонується власне визначення поняття іміджу. Імідж організації – це образ організації та ставлення суспільства до її діяльності та продукту на основі сформованих цінностей.

Суб’єктами, тобто носіями іміджу організації, його адресантами можуть бути всі, хто і що здатне поширювати інформацію в масштабах підприємства і за його межами, тобто різні категорії персоналу, громадські організації, а також ті, від кого конкретно виходить «соціальне замовлення», тобто суб’єктів-організаторів, чиї інтереси реалізуються в процесі формування іміджу. Поняття суб’єкта автоматично поширюється і на носіїв, провідників цього інтересу, тобто канали і засоби інформації.

Основними складовими іміджу організації є корпоративна філософія; історія-легенда організації; зовнішній вигляд організації; корпоративна культура; розвиток стосунків з громадськістю.

Даний опис складових іміджу є загальним. Річ у тому, що одна і та ж організація може по-різному сприйматися (або прагнути до специфічного сприйняття) своїми контрагентами. Синтез уявлень про організацію різних груп громадськості створює загальніше і ширше уявлення про організацію.

В умовах жорсткої конкурентної боротьби пильної уваги заслуговує будь-яка представницька і публічна діяльність, тому, робота над бездоганністю іміджу, є чинником, які забезпечують інтенсивне процвітання.

Імідж – це сукупність низки змінних, з переважанням форми над змістом, варіант самоподачі, який би привертав увагу до кращих якостях та підвищував самооцінку і авторитет потенційних споживачів. Якою б непередбачуваною була реакція громадськості під час формування образу структури, вся система неодмінно повинна підпорядковуватися стрункій логічній концепції. Імідж існує у свідомості пересічної людини, як взаємопов'язаний послідовний потік інформації, програмуючий образну і емоційну реакцію. Робота з створенню іміджу ведеться цілеспрямовано й різними засобами з кожного з каналів сприйняття: візуального, вербального, подієвого і контекстного:

Технологія створення іміджу припускає активне використання двох напрямів: описового (чи інформаційного), що представляє образ (лідера, компанії) та оцінного, що породжує оцінки й емоції, викликані інформацією різної інтенсивності.

108

Оцінка іміджу відбувається за використання досвіду, ціннісних орієнтацій, загальноприйнятих норм, принципів. Оцінка та спосіб мають умовні концептуальні розбіжності й нерозривний зв'язок.

Фахівці з менеджменту визначили сукупність ключових факторів, які впливають на рівень ефективності управління іміджем організації: фінансова надійність, популярність, офіційна політика, підтримка іміджу, елементи фірмового стилю, корпоративна культура та філософія, рівень професіоналізму персоналу, відношення з аудиторією іміджу, комплекс маркетингових комунікацій, спектр додаткових послуг, територіальне місцезнаходження, якість наданих послуг, попередній досвід спілкування з підприємством, досвід роботи на ринку.

Таким чином, сьогодні імідж, з одного боку, є неодмінною умовою і одним з найважливіших чинників успіху в будь-якій сфері діяльності, а з іншого – його формування стикається з проблемами як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру.

В умовах подальшого інтенсивного розвитку інформаційно-комунікаційного сектора життєдіяльності суспільства зростає роль іміджу в забезпеченні успішного функціонування будь-якої організації або окремо взятої особистості. Імідж стає не тільки образом для певної аудиторії, а й надзвичайно важливим інформаційним продуктом, яким розпоряджається все суспільство.

Як правило, імідж розуміють як особливе індивідуальне обличчя компанії, але імідж – це цілісне утворення, одночасно звернене як до зовнішнього світу (чим зазвичай і обмежуються, говорячи про імідж), так і усередину компанії.

Носовский Д. Е., Ставицкая К. Н., студенты архитектурного факультета,

Науч. рук. – Проценко О. П. д-р филос. наук, проф. Харьковский национальный университет

строительства и архитектуры, Украина

ЧЕЛОВЕК В КУЛЬТУРНОМ ЛАНДШАФТЕ СОВЕТСКОГО ГОРОДА

Обращение к исследованию жизни людей характерно для современной гуманитарной науки и является важнейшей частью социокультурных дисциплин. Непосредственно городской ландшафт, улицы, площади составляют способ управления человеческими желаниями и поведением.

Для каждой исторической эпохи было характерно определенное мировоззрение, определенный тип мышления. Философские взгляды того или иного периода находят свое выражение в культурном ландшафте городов, в их архитектуре. Как правило, каждый новый стиль не уничтожал предыдущие, а являлся неким «слоем», дополнением в развитии общества,

109

мышления, архитектуры. Прошлое является базисом архитектуры современной. В связи с этим стала появляться такая архитектура, которая не стремится создавать принципиально новые формы. Она вынуждена подстраиваться под уже существующее, приспосабливаться ко вкусам и желаниям нынешнего общества. Архитектура пребывает в состоянии утраты ценностей, которое обуславливают гротескные, дисгармоничные, в пределах общего архитектурного ансамбля, отдельные здания и сооружения. Здание не требует постоянства, как не могут быть постоянными желания общества. Из этого всего можно сказать, что современное состояние общества еще не получило окончательного и четкого определения основных моментов, которые его характеризуют.

По интенсивности творческих поисков архитектура Страны Советов, пожалуй, не имеет равных в истории архитектуры XX в. Быстрые изменения общественно-экономических условий в первые годы советской власти заставляли архитекторов уделять большое внимание перспективным, по их мнению, проблемам.

После первого же послереволюционного десятилетия, архитектурная жизнь которого развивалась на фоне трагических событий – гражданской войны, интервенции, голода, разрухи и террора и, даже несмотря на происходившие в стране коренные социально-экономические и политические изменения, не принесшие, по большому счету ничего, кроме ремонта и реконструкции разрушенных зданий и сооружений, а также многочисленных фантастических проектов дворцов для рабочих, рабочих городков, монументов революции, наступили 30-е, ускоренные темпы индустриализации которых превратили страну в огромную строительную площадку. Именно в 30-е годы с усилением власти и возникновением необходимости заставить людей трудиться па благо общества в трудных условиях в надежде на светлое коммунистическое будущее, начинает работать мощная индустрия пропаганды. Архитектура становится одним из главных ее выразителей через декоративные детали, скульптуру и само построение сооружений.

Одним из таких проектов, направленных на презентацию Советского государства как пример триумфа коммунистической системы, «величайший документ победы социализма над капитализмом еще на одном фронте – на фронте строительства городов», является создание новой невиданной столицы. В соответствии с Генеральным планом 1935 года расширяются и перестраиваются основные магистрали и площади, готовые принять демонстрации и шествия граждан счастливой страны. Важной концепцией в решении градостроительных задач становится ансамблевый подход. Сам город планировался как священное место, где проходят церемонии в честь великих событий, где находится пирамида-гробница с телом вождя. Старый дореволюционный город намеренно представлялся грязным, захолустным и подлежащим уничтожению, а образ новой, благоустроенной Москвы

110

намеренно отождествлялся с новыми принципами ведения быта и построения государственности.

В целом, через сложный путь формирования и развития советской архитектуры можно проследить социальные изменения в жизни людей. Тектонические сдвиги, происходившие в обществе и, соответственно, в архитектуре, с документальной точностью отражены в облике городов и поселков, врезались в повседневную жизнь людей. Они с непредвзятой точностью иллюстрируют и раскрывают будущим поколениям потаённую суть профессиональных, общекультурных и социальных коллизий, происходивших в это время.

Можно сказать, что современное состояние общества еще не получило окончательного и четкого определения основных моментов, которые его характеризуют. И все же, во все периоды человек знал, куда стремиться, и его мышление, пускай и идеологически направленное, во многом утопическое, активно выражалось в окружении. Сейчас создается впечатление, что человек заблудился; возможно, это подготовка к переходу на новый этап.

Олійник С. В., аспірант Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

СОЦІОКУЛЬТУРНА ГЕТЕРОГЕННІСТЬ МІСТА Сучасна соціокультурна сфера життя людини незворотно змінюється.

Суспільство споживання стає суспільством «емоційного насичення». Зміни в соціокультурній сфері багато в чому обумовлені технічним прогресом, який абсолютно змінив спосіб життя людини, а також її сприйняття навколишнього середовища в цілому. Процеси технологічного розвитку і глобалізації спричинили прискорення урбанізації та утворення агломерацій. Вони в буквальному сенсі слова починають захоплювати міста і знищувати їх зсередини. Ускладнюється міське середовище і місто, як таке, починає сприйматися зовсім інакше, ніж це було раніше. Урбаністи в пошуках визначення сутності сучасного міста давно зіткнулися зі складною, гетерогенною (що складається з різних за своїми властивостями елементів) ситуацією: мінливим, індивідуальним міським середовищем [2–4].

На даний момент соціогуманітарна література про місто являє собою строкату в предметному і методологічному плані мозаїку фрагментів міського життя, які не складаються у пізнавану усіма картину однозначної реальності: для представників різних наук, що досліджують місто, та прихильників різних парадигм існує своє розуміння міста, своя міська реальність, що відрізняються як своєї онтологією, так і релевантними їй

111

предметами дослідження. При описах міського життя відбуваються зіткнення різних точок зору на те, що є, а чого немає і насправді не може бути:

- чи є місто природно-історичним результатом матеріальної діяльності людини, або місто є втіленням культурного проекту;

- як співвідносяться між собою цивілізація і культура в історичному просторі і часі міського життя;

- чи є історичні форми міст модифікаціями однієї сутності, або це різні сутності;

- чи є у міста «душа» і що вона собою являє. Тут наведено лише невелику частину теоретичних розбіжностей

дослідників з приводу сутності міста, але й вони показують, на наш погляд, наскільки по-різному представлено місто в свідомості фахівців. Отже, виходячи з онтологічної гетерогенності міського середовища, можна стверджувати: тематика сучасних досліджень міста настільки різноманітна, що саме поняття «місто» набуває невизначеного характеру.

Разом з тим, первинна типізація явищ міського життя може бути зведена, на нашу думку, до трьох основних модусів як трьох типів реальності міського життя. По-перше, місто – це матеріальне середовище артефактів – штучно створених предметів для підтримки певної форми життєдіяльності. По-друге, місто – це люди, які об’єднуються в соціальні структури (групи й інститути) для реалізації своїх інтересів. По-третє, місто – це континуум людських відносин.

Основним призначенням міського середовища можна вважати забезпечення культурної різноманітності в її єдності, поліфонічності. Соціокультурний простір міста – сукупність суб’єктних аспектів середовища проживання: місце життєдіяльності людини, її існування як особистості, індивідуальності у власному соціальному, культурному (світоглядному, ціннісному тощо), комунікативному, ментальному, філософському вимірах, характеризується високим ступенем соціокультурної гетерогенності, соціокультурної динаміки та соціокультурної сегрегації [2].

Немає сумніву, що будь-яке місто існує як матеріально-предметна оформленість соціального життя у вигляді функціонально організованої системи задоволення потреб або, більш метафорично – у вигляді певної «соціальної машини» («соціального організму»), що забезпечує життєдіяльність людей, їх безпеку та комфорт. Можна наполягати й на тому, що в якості інтерсуб’єктивної реальності місто існує як інституціональна оформленість міського життя у вигляді соціально-групових інтересів, інституційних механізмів організації та управління життям міста, політико-ідеологічних програм, естетичних уподобань та ін. Окрім того, місто являє собою континуум життєвих світів, елементами яких є феномени – смислові конструкції реальності.

Таким чином, місто як феномен має не тільки об’єктивні характеристики, але й інтерсуб’єктивну значущість та інтенціональний зміст. Щоб зрозуміти поведінку городян треба зрозуміти, уявити собі,

112

сконструювати той континуум життєдіяльності, в якому реально протікає їхнє життя. Місто – це предмет свідомості людського «Я» про нього і відношення людини до нього[1; 2]. Відтак, сприйняття людиною соціального світу є продуктом подвійного структурування. У зв’язку з усвідомленням цих гносеологічних обставин сприйняття міського середовища і розуміння міста як мозаїки життєвих світів, в урбаністику проникають герменевтичні установки соціального конструктивізму.

ЛІТЕРАТУРА 1. Браун О. Влияние городской культуры на картину мира горожан [Электронный

ресурс] / Ольга Браун. – Режим доступа: http://flogiston.ru/articles/social/braun 2. Вольнова Л.М. Велике місто як середовище і чинник формування

соціокультурної компетентності особистості / Л. М. Вольнова // Науковий часопис Нац. пед. ун-ту імені М.П. Драгоманова: зб. наук. праць. – Вип.12. – К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. – С.60–66.

3. Тарабукін Ю.О. Соціологія міста: [курс лекцій] / Ю.О. Тарабукін. – Частина друга. – К.: ДАКККіМ, 2004. – 172 с.

4. Фесенко Г.Г. »Культурологічні перспективи» урбаністики (методолого-епістемологічний аспект) / Г.Г.Фесенко // Вісник Харківського національного університету: зб. наук. праць. – 2008. – №815. – С.85–86. – (Серія «Теорія культури і філософія науки»).

Панько О., Храпко Е. студенты факультета архитектуры

Науч. рук.– Проценко О. П., д-р филос. наук, проф. Харьковский национальный университет

строительства и архитектуры, Украина

СОВРЕМЕННЫЕ ГОРОДА В ДИХОТОМИИ ПРОШЛОГО И НАСТОЯЩЕГО

В современном мире основным видом освоения окружающей среды и

организации жизнедеятельности людей является город. Это искусственно созданная среда обитания возникает приблизительно в шестом тысячелетии до нашей эры, что по историческим меркам сравнительно недавно. Однако наблюдается несомненный рост этого типа поселений. В рамках поставленной проблемы следует выделить три положения: исторический, эстетический и творческо-креативный.

Харьков считается историческим городом, и архитекторы в основном ориентируются на сохранение памятников архитектуры, которые являются большой ценностью для города. Мастера стремятся сохранить эти постройки и придать им первоначальный вид, чтоб сохранить память об истории города. Как говорил Н.Гоголь: «Архитектура – тоже летопись мира, она говорит тогда, когда уже молчат и песни, и придания».

113

Архитектура как ничто иное может сохранить важные события города в памяти людей, ведь, живя в городе, человек узнает об эпохах, событиях и даже людях, сделавших свой вклад в его историю, оценивая окружающие его здания, получая о них собственные впечатления, а не слепо доверяя рассказам об истории, которая переписывается из года в год, упуская некоторые моменты. Благодаря окружающим нас зданиям мы можем увидеть минувшие эпохи наяву. «Архитектура – это летопись молчания камня» (писатель А. Миропольцева).

Старый город может передать эмоции, присущие той или иной эпохе. Ведь каждому из домов присущ свой неповторимый штрих, своя эстетическая версия. В. Красовский пишет, что«творения зодчих минувших эпох ориентирует сознание живущих эпох по определённым эстетическим направлениям».

Но людям, как и городам, в которых они живут, необходимо развитие. «Диалогические отношения» необходимы при строительстве новых зданий среди исторической застройки. Но различное видение архитекторов перспективы развития современного города дает толчок к забвению исторической застройки и возрождению новой. «Модное здание через десять лет утратит молодость и станет устарелым. Оно сделается менее неприятным на глаз через двести лет, когда мода забудется» (Фредерик Стендаль).

Не стоит забывать, что архитекторы творят историю здесь и сейчас. Новая архитектура может как погубить историческую целостность города, так и написать новые страницы истории архитектуры и внести свою «изюминку» в существующую застройку. Любое архитектурное новаторство на примере Эйфелевой башни может вызвать противоречивые оценки о шедевре архитектуры, и в этом есть определённая закономерность деятельности вкуса.

В Харькове, как и в любом другом городе, современные здания соседствуют с исторической застройкой. Архитекторы стараются создать гармоничные сочетания старого и нового. Такие сочетания радуют глаз жителей и гостей города, так как они могут наблюдать развитие и изменение архитектурного абриса.

На примере нашего города можно рассмотреть новый отель «НarkivPalace»в самом центре, среди памятников архитектуры. Новая архитектура больше ориентируется на удобство использования пространства жителями, чем на эстетику и ссылки на исторические здания. Эпохи и стили изживают своё, поэтому, ориентируясь на конструктивистский центр города, архитекторы А. Свистунов и С. Бабушкин внесли свой современный вклад во внешний вид центра города. «Творения зодчих минувших эпох ориентируют сознание живущих людей по определённым эстетическим направлениям» (В. Красовский).

В хитросплетении и изменении развития архитектуры и других аспектов жизни общество не всегда успевает воспринимать с энтузиазмом все инновации так, как хотелось бы их создателям, поэтому архитекторы

114

используют некоторые подходы, чтобы облегчить для восприятия человека столь резкий контраст старого и нового. Таким примеров является здание Олега Дроздова по ул. Чернышевского, который сочетает в себе новизну и дух старого города. Архитектор предложил использовать для облицовки здания кирпич, бывший в употреблении в домах, которые были разрушены. Таким образом, люди воспринимают здание как родное, как будто оно было там всегда.

Главная задача архитектора в современном городе – творчески и оригинально осуществить переход от старой исторической архитектуры к новой современной, чтобы люди могли ощутить жизнь города во всей его полноте.

Popovich O.V., Candidateo f pedagogic science, Assistant Prof. Mariupol State University

TOLERANCEIN CULTURE OF A PROVINCIAL TOWN

The urgency of investigation of the problem of creating the tolerant world or

politically subjective cultural reality, of a town in our case, requires viewing and reconstructing of ways of life and the picture of the world of the town I live in. Mariupol used to have the population of nearly half a million residents, who represented 82 different nationalities.

So, let us try to reconstruct their ways of life, pictures of the world of various communities on the basis of the products of their activities, in most cases the results of such activities being appearance of texts of different types (religious, political, ideological etc.

Poly-ethnic and poly-confessional character of the population of the hometown was caused by its special status and also its geographic situation (on the shore of the sea of Azov, Greek settlers from the Crimea were moved there in 1778, prior to creation of a powerful industrial area two decades later.

Shifting of national, cultural and religious (anti-religious) did cause certain difficulties for local ethnic communities. However, there were no ethnic or religious conflicts on the town’s territory. During the times of the Soviet rule in Ukraine the accent was made on social and industrial development of the area.

The objective of our investigation is tolerance in the culture of a provincial town. In humanities it is a universal practice to link national culture with the ideas, regarding the value of other cultures and worship unique character of any culture. Contemporary understanding of tolerance means cultural dynamics, seen as balancing between the extremes: on the one hand there could be an absolute indifference of one culture towards the other, ensuing in impossibility of their interaction and loss of cultural variety and stimuli for changes and development, on the other hand assimilation of one culture by the other

115

Acquaintance with alternative cultural forms, as a rule, happens to be a pre-requisite of tolerant relation of bearers o one culture to specific forms of other culture.

In the modern world such acquaintance is primarily provided by mass media, that on the whole depict quite a mixed view of the world, it training the perception to get acquainted with artifacts of other cultures with some interest, avoiding negative judgment.

Still, what have just been mentioned, paradoxically is largely relevant for capitals, or cities, close to them. The situation in provincial towns and cities is entirely different. A resident of a provincial town, particularly a small remote one, turns out to be poorly adapted to perception of new cultural forms or phenomena of other cultures. Here, we obviously seem to be confronted with a paradoxical situation. On the one hand in a small provincial town sharp cross-cultural conflicts, like religious are not likely to happen. On the other hand the culture of a provincial town appears to have been rigidly organized and not capable of accepting or co-existing with new, different cultural types.

Mentality of a resident of a provincial town differs from mentality of a resident of a megapolis, it proving different character of the influence of mass media upon formation of human mentality and specific system of values of resident of a provincial town, that is determined by a series of cultural forms of such a town.

The problem of tolerance acquires special urgency in the modern world. Globalization requires the mankind to solve a series of the world problems, particularly the problem of growth of xenophobia, intolerance, extremism and terrorism of today’s world. Today, this problem is especially vital both for Ukraine and the entire mankind. The necessity to oppose terrorism and extremism is determined by modern tendencies throughout the world.

Conclusions: mentality of a resident of a provincial town differs greatly from mentality of a resident of a megapolis, it proving different character of the influence of mass media upon formation of human mentality and specific system of values of resident of a provincial town, that is determined by a series of cultural forms of such a town.

Репринцева А. В., студентка факультета инженерных систем и экологии городов,

Науч. рук. – Кудрявцев А.Ю., канд.полит. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ЦИВИЛИЗАЦИЯ, ГОРОД, КУЛЬТУРА

Цивилизация, город, культура… Эти понятия тесно связаны между собой, хотя и отображают разные процессы.

116

Культура – это накопление человечеством духовных и материальных ценностей. Именно культура является фундаментом для формирования цивилизации. Первоначальные поселения можно называть культурными, поскольку их жители имели свои ритуалы, верования, делали наскальную живопись, которую до сих пор считают выполненной на высоком уровне. Но они не были цивилизованными, поскольку не имели признаков цивилизации, т. е. социального строя, торговли, письменности.

Все мы знаем примеры древних цивилизаций (египетская, греческая, римская, майя), у них уже были признаки развития цивилизации. У них формировалось государство, строились города, развивалась торговля, применялась письменность, происходило разделение труда, имелось классовое деление, формировались политические институты, была архитектур, возводились монументальные сооружения.

Именно в период развития цивилизации появляется государство и необходимость управления всеми его элементами, например экономикой, политической сферой, территориальной целостности.

Сама цивилизация является проявлением прогресса человечества. С развитием цивилизации происходил процесс урбанизации, который приводил в свою очередь к увеличению площади городов, увеличению концентрации людей на единице участка территории и ухудшению состояния окружающей среды.

В городах развивается промышленность, наблюдается большая концентрация транспорта; именно города являются основными потребителями как природных, так и человеческих ресурсов. Из-за большого количества застройки в городах формируется особый микроклимат, в котором температура воздуха на несколько градусов выше, поскольку здания и покрытия дорог нагреваются и долго сохраняют тепло. В некоторых местах образуется застой воздуха, поскольку здания изменяют направления ветра, а в других местах, наоборот, образуется зона постоянных ветров.

Помимо этого деятельность человека приводит к загрязнению атмосферы, гидросферы, литосферы и засорению большой площади территорий. Реки становятся непригодными для использования ни в одном из видов применения, почва имеет очень высокую концентрацию вредных веществ, которые накапливаются во всех растениях, выращенных на ней, в воздухе образуется смог и другие загрязнители, которые влияют на здоровье человека.

Но, несмотря на все недостатки, в развитии городов существует множество положительных сторон, например развитие образования, повышение уровня жизни, возможность задействовать себя в любой сфере деятельности.

Все минусы развития городов – это всего лишь плата за комфорт, который человек себе пытается обеспечить. К тому же, в какой-то мере можно уменьшить воздействие негативных факторов, именно это задание науки под названием экология.

117

Развитие цивилизации приводит к развитию культуры, поскольку, как было сказано выше, культура – это накопление духовных и материальных ценностей. Цивилизация и культура взаимно дополняют и развивают друг друга.

Садовников О. К., канд. филос. наук, доц., Конь Д. А., студент

строительного факультета Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова

ФИЛОСОФСКИЙ АСПЕКТ ГЕОИНФОРМАЦИОННЫХ СИСТЕМ

Геоинформационные системы служат для обработки пространственно-временных географических данных с целью их использования по оптимальному управлению землями, ресурсами, городским хозяйством, транспортом и розничной торговлей, использованию океанов или других пространственных объектов. При этом активно используются современные возможности науки и техники для сбора информации, обработки, хранения и подготовке к использованию. В настоящее время ГИС представляет колоссальную информационную базу, которая обрабатывается специалистами, и из которой черпается информация, необходимая для различных нужд. Однако громадный объём информации, и сложность самой системы требуют специальных навыков и ресурсов для существования самой системы. Как результат, система начинает самостоятельное существование и может перейти в замкнутую систему, а в этом случае цели и задачи, ради которых создана система, утрачиваются.

В цепи субъект-знак-объект человек выступает субъектом, Земля или её отдельные участки – объектом, а ГИС рассматривается как обработка знака, образа, несущего информацию о земле. Компьютеризация ГИС и современные технологические возможности существенно затмили роль человека, человек все больше начинает рассматриваться как обслуживающий систему элемент, а система приближается к слиянию субъекта с объектом. Это проявляется в определении задач, которые выполняет ГИС, но данная система не выполняет и не ставит задачи, так как их ставит и выполняет человек, используя ГИС в собственных нуждах. ГИС – это инструмент, посредством которого человек облегчает свое существование на Земле, используя собственные знания, которые формализуются в языке и символах, принятых для ГИС, хранятся на различных носителях этой системы, а используются человеком.

Использование современных технологий следует рассматривать как полезную необходимость, которая усиливает возможности человека в создании комфортных условий жизни на нашей планете, но чрезмерно

118

увлекаясь современной техникой и ее возможностями человек подвергается риску потерять самого себя. Развитие технократии, решение различных задач с активным применением современной техники, автоматизация, развитие искусственного интеллекта всегда должно ориентироваться на принцип антропоцентризма и на интересы человека, а не только на развитие технической системы, ради совершенствования самой системы.

В настоящее время можно и нужно говорить о необходимости внесения изменений в управление техникой, в подготовку специалистов, которые работают с современными технологиями. Время шока, вызванного широким внедрением в нашу жизнь современных гаджетов и их стремительным совершенствованием, уже прошло, теперь необходимо согласовать возможности обновленной и обновляемой техники с жизнью человека, в том числе и с необходимостью координации ГИС. Прежде всего, следует усиливать гуманитарный аспект, связанный с пониманием того, что техника существует для человека, а не человек для техники, то есть система должна ориентироваться не на технические возможности, а на максимальное удобство использования её человеком в различных сферах деятельности. Возможность решать задачи комплексно, а не только в сиюминутных потребностях геодезии, маркетинга, геологии и т.п., то есть включать перспективы использования земли, рекомендации экологического плана, экономическую рентабельность, учитывать ландшафтную привлекательность, историческую ценность – всё, что помогает человеку при помощи ГИС, становится не уничтожителем земли, а создателем гуманного к ней отношение, как к единственно возможному месту своего существования. Рациональное и разумное природопользование, знания естественно-исторических и социальных векторов развития должны заменить техногенное использование. Только в гармонии с природой и разумом, деятельность человека направляется в сторону прогресса.

Садовников О. К., канд. филос. наук, доц., Левченко А. Р., студентка строительного факультета

Харьковский национальный университет городского хозяйства имени А. Н. Бекетова

ИЛЛЮЗОРНОСТЬ КАК ОПАСНЫЙ АДАПТАЦИОННЫЙ ФЕНОМЕН

СОВРЕМЕННОЙ МОЛОДЕЖИ Формирование глобального общества сопряжено с целым рядом

преобразований, которые затрагивают все сферы жизнедеятельности общества. При этом одним из главных факторов изменений становится упразднение ранее существовавших устоев, на месте которых должны оказаться новые. Процесс, связанный с тотальными изменениями, не может

119

проходить стремительно и одномоментно. Действующая система организации и устройства мирового сообщества выработала немало механизмов, направленных на стабилизацию и самосохранение себя как системы. Новая же система глобального общества еще не сложилась, а только строит механизмы для своего существования и только намечает пути, которые будут вести к стабилизации системы.

В настоящее время столкновение старого и нового просматривается как необратимый процесс с превалирующим положением компонентов глобального общества, но уходящая система еще имеет немало силы для действия. При этом чем более проявляет силы новое, тем больше ресурсов и силы использует старое. Перенапряжение неизбежно уничтожит старую систему, но само уничтожение не может пройти безболезненно. Более того, если новое еще не сформировалось, не окрепло, не запустило стабилизирующие механизмы, то и процесс созидания принесет немало проблем, решение которых будет возможно в будущем, а для настоящего переломного момента будут создаваться трудности существования и понимания. В такой ситуации кроме неизбежных проблем экономического, политического, социального и этического характера обостряются проблемы гуманитарные, связанные, прежде всего с личным пониманием, участием и адаптацией человека, живущего в эпоху перемен. Неизбежно, человек и даже целые социальные группы испытывают на себе негативное влияние перемен. Причина здесь очевидна: утрата уже произошла, а приобретения нет. В наиболее сложном положении оказывается молодёжь. Так как, кроме проблем, связанных с выходом из детского состояния и переходом во взрослую жизнь, современная молодёжь сталкивается и с проблемами переходного характера глобального общества.

В желании и необходимости адаптироваться к усложняющемуся пониманию мира молодежное сознание начинает ориентироваться на иррациональные компоненты как более упрощенные формы для создания представлений о мире, используя и определенные иллюзии. Иллюзии, которые помогают дополнить и создать максимально целостную картину мира, привести сознание в равновесие, избавиться от переплетений реликтов и новаций. Более того, отход от иллюзий, многие из которых воспринимаются рациональным сознанием и рассматриваются не более чем иллюзии, становится нежелателен, так как ввергает сознание в необходимость понимания того, что не воспринимается или не желает восприниматься, того что выводит из комфортного состояния «своего мира» или ведет к активизации действий в «чужом мире», в непонятном мире.

Происходит укрепление различных мифологем «чудесного преображения» – вдруг все станет хорошо, надо только дождаться «звездного часа»: вдруг меня заметят и я займу свое подобающее место (Илья Муромец, Иван Дурак, Синдерелла…); вдруг все станет хорошо (Рай на земле, Золотой век…); вдруг прейдет герой-спаситель и наведет порядок (мессия, Прометей, добрый царь…). Внедрение этих и подобных мифологем притупляет

120

активность действия молодежи, принуждает к более пассивному состоянию, к следованию за лидером, притупляет желание добиваться чего-либо своими силами, проявлять инициативу, усиливает социальную мимикрию как боязнь выделиться, пойти против чужого мнения. Подобные явления следует воспринимать как опасные, так как растворение в «ином» не может быть постоянным. Собственное «Я» вырвется наружу, а это приведет либо к бунту против всех, либо к уничтожению собственного «Я». В любом случае личность подвергнется стрессу, выход из которого непредсказуем, так же, как и непредсказуемы формы протеста и борьбы за собственное «Я».

Семерульник А. О. студентка факультета экономики и предпринимательства

Научн. рук. – Радионова Л. А., канд. филос. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

РЕКЛАМА В ХАРЬКОВСКОМ МЕТРОПОЛИТЕНЕ: СОЦИАЛЬНАЯ ДЕПРИВАЦИЯ

Реклама – это яркий способ заявить о себе, товарах и услугах, которые

предлагает компания или отдельное лицо. Реклама давно стала частью нашей жизни и даже арт-объектом. Это явление, без которого сложно представить жизнь современного человека.

Метро сегодня пестрит изобилием и разнообразием рекламы как информационного, так и образного характера. Рекламный антураж метро ориентирован на потребителей всевозможных товаров и услуг. Реклама в метро является одним из самых эффективных типов рекламы, поскольку продвигаемые предложения ежедневно видит большое количество людей самых разных социальных и возрастных групп. Поэтому можно смело сказать, что реклама в метро ориентирована на широкие массы. К тому же, дополнительным положительным эффектом от рекламы в метро является то, что на протяжении довольно долгого времени один и тот же человек будет видеть ее в вагоне или на станции.

В период с 15.02.2016 г. по 05.03.2016 г. я проводила исследование рекламы в метрополитене города Харькова (на Холодногорско-Заводской, Салтовской и Алексеевской линиях). Для удобства и экономии времени на запись, я фотографировала рекламу, а затем, когда возвращалась домой, всю рекламу классифицировала по разделам. Разделов было пять: 1) реклама на скидки (разного характера), 2) дешевые деньги (в данный раздел я относила рекламу ломбардов, разных учреждений, которые дают деньги в кредит (не только банков)), 3) работа, 4) обучение, 5) разное (в данный раздел входила медицина, лечение, развлекательные мероприятия, афиши, свадебные агентства, йога, танцы и многое другое). А также я обращала внимание на то,

121

какие слои населения пользуются услугами метрополитена. Данный анализ носил строго субъективный характер, так как только по внешнему виду человека сложно судить про уровень его достатка. Но данные наблюдения я считала необходимыми, так как мне было интересно на какие классы общества направлена реклама в метрополитене.

Подземный рекламный мир ориентирован на массового потребителя товаров и услуг. Эскалаторы, переходы, вестибюли, вагоны поездов располагают необходимыми площадями, как для информационного, так и для образного рекламного представления.

Я уверена, что пассажиров метро можно назвать «пойманной аудиторией»: спустившийся в «подземку» и ожидающий поезда человек волей-неволей начинает разглядывать яркие рекламные объявления. И в вагоне метро некуда деться. Реклама в метро информационно насыщена. Как фактор массового воздействия, реклама в метрополитене высокоэффективна. Реклама в метро охватывает огромную городскую аудиторию за максимально короткое время воздействия. Ежедневно метро пользуется до 75% взрослого населения города, из них 95% интересуются рекламой (напомню, что это субъективные данные). Здесь сконцентрировано большое количество людей, причем самых разных социальных групп (по моим наблюдениям, большинство пассажиров – это представители низшего класса, небольшой процент занимает средний класс; а представители высшего класса если и пользуются метрополитеном, то крайне редко и то, скорее всего, просто с целью экономии времени). Каждый день потребители движутся одними и теми же маршрутами, что позволяет рекламе в метро систематически быть на виду. В метро используются, в качестве рекламоносителя, не только вагоны поездов, но и стены, различные инженерные сооружения, что позволяет размещать рекламные плакаты различных размеров.

Спустя почти месяц наблюдений, я могу сделать вывод о том, сколько же в процентном отношении занимает реклама по каждому из пяти разделов. Итак, реклама на скидки – 63%, дешевые деньги –10%, работа –7%, обучение –5%, разное –15%. Как мы видим, реклама на скидки занимает больше половины от всего изобилия рекламы. По-моему мнению, это опять же связано с тем, что большинство пассажиров – это представители низшего класса. Я была удивлена, что скидки присутствуют практически во всех отраслях товаров и услуг – это, конечно же, реклама продуктов питания (её больше всего, так как представители низшего класса тратят на покупку еды большую часть своего дохода), реклама разнообразных гаджетов, одежды, квартир, и даже медицинских услуг.

Я сделала еще один вывод о том, что публичное пространство, к сожалению, не консолидирует граждан, а разобщает их. Та реклама, которую я относила в раздел «разное», а именно та часть из неё, которая направлена на развлекательные мероприятия, вызывает чувство угнетенности и недовольства у большинства людей. Это связанно с тем, что цены на разнообразные мероприятия, которые должны повышать культурный

122

уровень населения и способствовать сплочению горожан, очень высокие. Поход в театр либо на концерт любимого певца, например, люди откладывают до «лучших времен», так как сейчас у них нет денег на такие мероприятия. Граждане большую часть своего бюджета тратят на удовлетворение своих базовых потребностей, и реклама тому подтверждение, так как основной процент рекламных объявлений сосредоточен именно в разделе «скидки», в котором реклама на еду и одежду занимает самое большое место. Здесь же хочется сказать еще, что реклама в метрополитене в ряде европейских стран отсутствует, а в Украине – это очень перспективный бизнес, один из наиболее эффективных и выгодных способов найти клиентов.

В конце, суммируя все вышесказанное, хочу отметить, что реклама в метрополитене ориентирована в основном на низший класс населения, на людей с небольшим заработком, а также является инструментом разобщения граждан.

Хахалина А. С., аспирантка Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

БЕЗБАРЬЕРНАЯ АРХИТЕКТУРНАЯ СРЕДА КАК СРЕДСТВО ГУМАНИЗАЦИИ СОВРЕМЕННОГО ГОРОДА

Гуманизация среды является одним из важнейших факторов

формирования демократических и гармоничных отношений между различными социальными группами горожан. Особую актуальность сегодня приобретают вопросы включения в процессы социальных коммуникаций представителей маломобильных групп населения (МГН).

Проблемы человека и смысла его жизни рассматривались на всех этапах развития мировой философской мысли в рамках связей: «человек-природа (Космос)», «человек-общество», «человек-государство» и «человек-человек». Ещё в эпоху античности человек был воспет как прекраснейшее, совершеннейшее существо на земле, и, несмотря на свою аристократическую ограниченность, произведения искусства и философской мысли Древней Греции и Рима до сих пор сохраняют силу своего эстетического воздействия. По определению древнеримского политика и философа Цицерона, гуманизм – это высшее культурное и нравственное развитие человеческих способностей в эстетически законченную форму в сочетании с мягкостью и человечностью.

В период Возрождения происходит переворот в системе ценностей, в оценке всего сущего и отношении к нему. Гуманисты эпохи Возрождения распространяли идеи равенства всех людей перед Господом на их земное бытие, утверждая их равенство в своих правах и возможностях быть

123

разумными, свободными и достойными существами. Защищая свободу и достоинство человека независимо от его происхождения и социального статуса, они связывали ценность человека с его деятельностью и заслугами.

Гуманистические идеи Возрождения нашли своё отражение в работах Иммануила Канта, который рассматривает человека как морального субъекта, причем вопросы этики в учении этого философа становятся центральными.

С середины XIX века намечается экзистенциальная линия философствования о человеке. Жан-Поль Сартр в своей статье «Экзистенциализм – это гуманизм» пишет: «…под экзистенциализмом мы понимаем такое учение, которое делает возможной человеческую жизнь и которое, кроме того, утверждает, что всякая истина и всякое действие предполагают некоторую среду и человеческую субъективность… Человек обладает некой человеческой природой. Эта человеческая природа, являющаяся «человеческим» понятием, имеется у всех людей. А это означает, что каждый отдельный человек – лишь частный случай общего понятия «человек»... если существование действительно предшествует сущности, то человек ответственен за то, что он есть. Таким образом, первым делом экзистенциализм отдаёт каждому человеку во владение его бытие и возлагает на него полную ответственность за существование. Но когда мы говорим, что человек ответствен, то это не означает, что он ответствен только за свою индивидуальность. Он отвечает за всех людей…»[1].

Таким образом, гуманизация – это реализация принципа мировоззрения, в основе которого лежит уважение к людям и забота о них. О гуманизации говорится тогда, когда основное внимание в какой-либо деятельности уделяется человеку и его потребностям.

Создание безбарьерного архитектурного пространства с точки зрения гуманизации городской среды подразумевает под собой не просто создание элементов, удовлетворяющих утилитарные потребности МГН, а создание среды располагающей к неформальным социальным коммуникациям, эстетическому восприятию городской среды.

Формирование целостного функционально-планировочного элемента города – маршрута для МГН является эффективным инструментом адаптации городской среды для потребностей их полноценной жизнедеятельности.

ЛИТЕРАТУРА 1. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм / Ж.-П. Сартр // Сумерки богов.–

М.: Политиздат, 1990. – С. 319 –344. 2. Орешко А.Н. Гуманизация архитектурной среды [Текст] / А. Н. Орешко //

Архитектон: известия вузов. – № 30. – Екатеринбург, 2010. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://archvuz.ru/2010_2/4

124

Чаплигін О. К., д-р філос. наук, проф. Сук О. Є., ст. викл.

Харківський національний автомобільно-дорожній університет, Україна

ГЛОБАЛЬНЕ МІСТО В СТРУКТУРІ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО

СУСПІЛЬСТВА У сучасному світі все більше зростає роль мегаполісу як одного з

найактивніших суб’єктів міжнародних відносин. Саме тут зосереджені найважливіші компоненти світової політики, що робить їх складовими процесу глобалізації, в якому мегаполіси виглядають воротами у глобальний світ. Поняття «мегаполіс» відображає демографічний статус і розміри міста. Як правило, це поняття використовується стосовно міста з населенням понад один мільйон жителів.

Вже на початку ХХІ століття мегаполізація у високорозвинених країнах досягла своєї межі, що співпало з переходом на постіндустріальну стадію розвитку [1], зумовлену зв’язками глобального масштабу. В ході глобалізації прискорюється становлення нових форм просторової організації соціальних, політичних і економічних процесів. При цьому однією з найбільш важливих тенденцій є формування мережі глобальних міст, яка стає найважливішим структурним елементом у новій організації світового економічного і політичного простору наддержавного рівня. Роль мегаполісів стрімко зростає, врешті-решт вони стають глобальними містами, які набувають транснаціонального значення [2].

Треба зазначити, що в науковому обігу крім терміна «глобальне місто» існують і інші, тісно пов’язані з ним терміни: «світове місто», «супермісто», «інформаційне місто». Так, термін «світове місто» спочатку використовувався для позначення міст особливого культурно-релігійного значення (Рим), а також для столиць колишніх імперій, таких, як Лондон, Відень. Згодом поняття стало використовуватися стосовно міст, які займають особливе місце в глобальній суспільно-політичній системі та світовому господарстві не в силу чисельності населення, а за ступенем політичного впливу й економічної могутності. Поняття «супермісто» було популяризовано в міжнародному масштабі американською урбанисткою Дженіс Е. Перлман, засновницею та директором Нью-Йоркського Megacities Project. Вона зазначає, що на відміну від мегаполісів надміста є домінуючими центрами глобальної економіки і пов’язані з глобальними мережами і глобальними сегментами.

Сьогодні всі ці поняття тісно переплелися, але ми будемо користуватися терміном «глобальне місто» виходячи з його специфіки – глобальності сучасного світу, у якому динаміка і процеси зумовлюються переважно зв’язками глобального масштабу [3]. Глобальне місто, і мережа цих міст – це простір, який, з одного боку, «прив’язаний» до певного місця, а

125

з іншого – це транстериторіальний простір, оскільки з’єднує місця, що географічно роз’єднані, але інтенсивно взаємодіють між собою.

Глобальні міста представляють свого роду образи майбутнього. У них формується нова соціальність, цінності та соціальні норми, які потім стають загальними. Зростання впливу глобальних міст (global city), свідчить, що «кооперація і інтеграція світових ресурсів припускає добровільну і взаємну відмову держав від частини свого суверенітету на користь альтернативних політичних акторів, зокрема на користь глобальних міст» [4]. Останні лише формально виступають в національній політиці рівнем місцевого самоврядування, але реально об’єднують локальне, національне і глобальне економічне та соціально-політичне вимірювання, коли населення й економічна могутність окремих міст перевершує аналогічні показники окремих країн. Більш того, сучасні нації цілком можна розглядати як історично все більш щільні мережі та ієрархії міст. Процес урбанізації, посилення її впливу на всій території високорозвинених країн – найважливіший показник сучасного розвитку. Якщо говорити про ступінь урбанізованості, то досить згадати, що чисельність міського населення перевищує половину від загальної чисельності людства і має тенденцію до зростання.

Необхідно зазначити, що глобальні міста є світовими інформаційними центрами, здатними створювати, зберігати і поширювати інформацію. Інформація і знання і раніше, на попередніх стадіях урбанізації,охоплювали вагому частку функцій, беручи участь у всіх соціальних процесах. Але в умовах постмодерну вони розуміються не як субстанція, втілена у виробничих процесах або засобах виробництва, а вже як безпосередня продуктивна сила, що дозволяє галузям, які виробляють інформаційні продукти, займати провідні позиції. Це по суті й робить глобальні міста глобальними серверами, здатними вбудовуватися в глобальні інформаційні мережі і змінювати їх.

У глобальних містах йде процес інтернаціоналізації науки, вищої освіти, дослідницьких організацій, які займаються виробленням адекватних відповідей на виклики глобалізації. Вони є джерелом і центрами концентрації найбільш актуальних проблем сучасності і одночасно центрами вироблення і прийняття ключових світових рішень. Цілком очевидна роль глобальних міст у світовій економічній ієрархії, оскільки в них зосереджується основне економічне життя. Вигоди такого суміщення очевидні, але не можна не звертати уваги на деякі негативні наслідки, оскільки концентрація першорядних за ступенем важливості політичних та економічних функцій в одному місці породжує політичні демонстрації, революції, як віддзеркалення проблем всього суспільства. Крім того, реально існуючі в мегамістах можливості для людей підвищити свій соціальний статус одночасно є і причиною збільшення чисельності уразливих груп населення (зростання безробіття, втрата життєвого простору, бідність).

126

Як зазначалося раніше, глобальне місто – це не місце, а процес. «Процес, за допомогою якого центри виробництва і споживання пов’язуються в глобальні мережі на основі інформаційних потоків». Цей процес протікає з різною інтенсивністю і в різних масштабах, у залежності від значущості різних видів діяльності. У зв’язку з цим, не останнє місце в розвитку глобальних міст займають такі сфери, як культура і туризм, оскільки сьогодні стрімко зростає число людей, для яких щоденні ділові поїздки і подорожі стають нормою повсякденного життя.

Для нас глобальне місто представляє інтерес як найважливіший центр прийняття політичних рішень. Погляд на політику крізь призму глобальних міст дозволяє побачити всю складну транснаціональну організаційну структуру, яка, з одного боку, є «детериторіальною», а з іншого – відрізняється територіальною концентрацією якраз в містах.

Вивчення політичної ролі глобальних міст у світовій політиці є досить новим напрямом досліджень, що ще остаточно не сформувався. Тим не менше тематиці політичних проблем глобальних міст сьогодні приділяється все більше уваги. Це стосується осмислення «внутрішніх» меж їх розвитку. На відміну від «зовнішніх меж» світового розвитку, що мають переважно природно-природний характер (виснаження і деградація навколишнього середовища, обмеженість сировинних ресурсів Землі, всесвітні кліматичні змінами), під «внутрішніми межами» розуміються політичні, культурні, інформаційні обмеження і недоліки що стосуються як окремих людей,так і суспільства в цілому. Так, політичні внутрішні межі виявляються в індивідуальній і колективній безвідповідальності, поганому керівництві, що, в кінцевому підсумку, може призвести до соціальної дискримінації, расизму, міжнародного тероризму тощо. У цій проблематиці викликає інтерес робота М. Пацоне [5], присвячена питанням розподілу влади в глобальному місті і проблем «керованості». На передній план висувається ідея про те, що мегаміста треба розглядати як арени формування конфліктів, вирішення яких є складним завданням для владних структур. Значимість політичних конфліктів і криз для глобальних міст стала очевидною після терористичного акту 11 вересня в Нью-Йорку, як демонстрація уразливості подібних центрів. По суті глобалізація сама по собі є силою, що викликає внутрішньоміські конфлікти: наприклад, проведення кожної конференції глобальних міст майже автоматично тягне за собою маніфестації супротивників глобалізації, часто підтримувані неурядовими громадськими організаціями.

Глобальні міста сьогодні «є командними і контрольними пунктами глобальної системи, зосередженням ключових індивідуумів, установ і організацій, що управляють, маніпулюють, диктують і визначають розвиток всього світу» [6]. Це дозволяє розглядати глобальні міста, як місця розгортання нового типу політичної діяльності і політичної відкритості, в умовах якої формуються нові вимоги, нові права, в тому числі права на «місце», що на думку одного з авторитетніших дослідників глобальних

127

процесів, професорки Чикагського університету Саскії Сассен,могло б навіть стати початком появи нових форм «громадянства» [7].

Відіграючи роль центрів просторової організації, глобальні міста мають великий вплив на існування й розвиток багатьох соціальних і політичних процесів як в місці свого безпосереднього знаходження, так і за його межами. Об’єднуючи важливих політичних агентів соціальних мереж, найбільші міста світу стають кристалізуючим елементом глобалізації, «воротами у глобальний світ» [8].

В цьому аспекті глобальні міста можна розглядати як місця формування політичної ідеології. В широкому розумінні йдеться про те, що коло джерел політичної підтримки суб’єктів виходить за межі територіально-державних кордонів. У глобальних містах з’являються нові «гравці» світогосподарської системи, вплив яких по ряду параметрів можна порівняти з впливом національних урядів.

Розширюється також коло суб’єктів політичного ринку, що впливають на прийняття рішень урядів і міжнародних організацій. Відповідно виникає такий феномен, як «глобальне правління» («global governance»). Він означає розвиток спеціалізованих міжнародних організацій, які виникають на основі угод між державами, а не шляхом завоювань, що дозволяє глобальним містам позиціонувати себе, як політичних посередників на світовій арені. Сьогодні, політичні наслідки діяльності глобальних міст не яскраво виражені, однак їх спрямованість на політику може виявитися дуже важливою. Тому не дивно, що певна кількість великих міст прагне отримати цей статус. З українських міст лише Київ претендує на статус глобального міста. Тому загальнонаціональні плани розвитку країни повинні обов’язково відштовхуватися від цієї аксіоми. На думку багатьох українських фахівців майбутнє виживання України як самодостатнього суб’єкта міжнародної політики прямо залежить від того, чи стане Київ глобальним містом[9].

За оцінками фахівців подальший розвиток глобалізації може призвести до погіршення політичного клімату у світовому співтоваристві. Щоб цього не сталося, необхідне проведення світовим співтовариством цілеспрямованої узгодженої політичної стратегії, в якій важлива роль відведена глобальним містам. Їх активне залучення до політичного життя планети з новою силою ставить питання про демократизацію та гуманізацію міжнародних відносин, відмову від конфронтаційних доктрин.

Зусилля політологів і глобалістів сьогодні спрямовані на те, щоб поставити діагноз глобальним болючим явищам у функціонуванні глобальних міст, а також визначити їх вплив на світовий розвиток, включаючи і його політичну складову.

Таким чином, значення глобальних міст сьогодні значно перевищує межі сфери економіки і виглядає значущим у соціальних і політичних процесах.

Саме тому сьогодні обов’язковим є шлях посилення вивчення політичних та соціальних аспектів розвитку глобальних міст.

128

ЛІТЕРАТУРА 1. Радионова Л. А. Город как социальная система / Л. А. Радионова. – Харьков :

ХНАГХ, 2008. – 99 с. 2. Мартьянов В. С. Дискурс будущего уральских мегаполисов: к стратегии

глобального города // Дискурс-Пи. 2013. №1-2. [Электронный ресурс].– Режим доступа : http://cyberleninka.ru/article/n/diskurs-buduschego-uralskih-megapolisov-k-strategii-globalnogo-goroda)

3. Глобальный город: теория и реальность / Под ред. Н.А. Слуки. – М.: ООО «Аванглион», 2007. – С. 9-27.

4. Панкевич Н. Взаимодействие и трансформация правовых систем в процессе глобализации / Н. Панкевич // ПОЛИТЭКС. – 2010. –№ 3. –С.115–132.

5. Pacione M. Urban Geography: a Global Perspective. London, New York, 2001. 6. ДэвидКларкМиргородов/глобальныйгород (Urban World/Global City) / D. Clark

[Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.lybrary.com/urban-worldglobal-city-p-671584.html)

7. Сассен С. Город как призма для социальной теории: новые исследовательские перспективы / С. Сассен // Научный ежегодник Института философии и права Уральского отделения Российской академии наук. –2013. –Том 13. – Вып. 4. –С. 74-100.

8. Ворота в глобальную экономику // под ред. О. Е. Андерссона и Д. Е. Андерссона; пер. с англ. –М., 200.1

9. Куйбида В. Новые смыслы Киева / В. Куйбида // «Зеркало недели. Украина»–№14. – 2016.

Шевченко В. И., студентка факультета менеджмента

Науч. рук. – Зинчина А. Б., ст. преп. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

СОЦАЛЬНАЯ ОБУСЛОВЛЕННОСТЬ САМОУБИЙСТВ

Считается, что сам термин «суицид» стал использоваться суицидологами с момента опубликования в начале нынешнего века знаменитого исследования-эссе о самоубийстве французского социолога Эмиля Дюркгейма, сосредоточившего свое внимание в основном на сознательном характере феномена.

Сегодня суицидологи, как правило, определяют сознательный суицид как результат проявления дееспособной воли, когда страдающим лицом является сам активно действующий субъект, знающий об ожидающих его результатах и сознательно выполняющий план насилия. Перед нами, таким образом, обнаруживает себя феномен, который становится объектом пристального внимания философов, социологов и даже политиков.

Изучение феномена сознательного суицида приводит нас к однозначности понимания важности раскрытия не только сугубо индивидуальных корней суицида, но и усугубляющих явление массового самоубийства условий. То, что суицид давно и прочно занимает место среди

129

явлений демографического ряда, сегодня никого не удивляет, и было известно социологам еще в прошлом веке, но вот проблема поиска оптимальных форм поведения человека как одно из средств прекращения массового самоуничтожения в пределах технократически окрашенной культуры – это уже детище XX столетия.

У суицида в тех его формах, в которых мы застаем его в наше время, есть два плана изучения: доступная для статистики, социологии, юридической науки «поверхность» явления и скрытая от глаз таинственная индивидуальная природа. Исследователи первой половины XX века, которых трудно заподозрить в «сговоре», такие, как французский социолог Э. Дюркгейм, русский адвокат А. Ф. Кони, французский философ и писатель А. Камю считали причинами сознательного суицида сугубо индивидуальные и глубоко-личностные источники. Однако названные мыслители вставали в тупик перед массовидным характером этого явления в рамках христианской культуры, приобретшим особенно в XX веке характер «эпидемической» болезни всего человечества. Они же отмечали существование некоторых статистических констант этого феномена: исключительная возрастная устойчивость (от 19-20 лет до 35-40 лет – наиболее суицидальный возраст), время суток (с утра до полудня), сезон (весна), пол (мужское явление), заразительный и, как следствие, коллективный характер, преимущественно явление больших городов.

Если возраст, время суток, сезон и пол – факторы асоциального ряда, то массовидность, заразительность, городской характер суицида, безусловно, факторы, носящие социальную окраску.

В конце нашего века интенсивность суицида в форме «эпидемий» нарастает, что обнаруживает не только существование индивидуально-личностных корней этого феномена, но и ставит перед исследователем проблему усугубляющих явление массового самоубийства условий. Однако при этом необходимо учитывать специфику влияния на современное человечество искусственно созданной среды его обитания, которая не ограничивается только преобладанием урбанистической культуры, нарастанием экологического дискомфорта, подменой традиционных религиозных форм поведения человека нетрадиционными, но и включает в себя особого рода «гипнотизм» mass media.

Давление на человеческое сознание в век технического прогресса осуществляется с потрясающим воображение динамизмом и напором со стороны самых разных технических средств. Компьютерные игры снимают понятие греха о представления ребенка о возможности убийства человека человеком. Кинематограф давно перестал быть «великим немым»: растиражированный во множестве видеопленок, он становится похожим на картофельные чипсы, от которых нельзя оторваться, пока не доешь до конца. Влияние телесериалов на наивное сознание не столь опасно, как изобилие некрофильской информации, которой пестрят политические новости. Нельзя сказать, что такого рода информация есть прерогатива одной страны, хотя,

130

безусловно, она опаснее для народов тех стран, которые оказались в ситуации«переоценки всех ценностей».

Исследования последних лет выдвинули перед современными суицидологами проблему о спорном понимании самоубийства как сугубо аутоагрессивного акта психически больного человека, убедительно указав на то, что значительная часть самоубийств совершается психически здоровыми людьми в результате социально-психологической дезадаптации личности в условиях «микросоциального конфликта». Необходимо отметить, что микроконфликт может стать макроконфликтом, если использовать оценку социальной регулируемости поведения личности, данную в начале нашего века Э. Дюркгеймом [1].

В частности, с точки зрения известного французского социолога, для защиты общества от всплесков массового суицида необходимо отчетливо представлять зависимость сознательного покушения на свою жизнь от степени социальной интегрированности личности. Имеется в виду как возможность жесткой, предельной регуляции поведения личности со стороны общества (например, наличие пенитенциарных учреждений – от тюрем до исправительных учебных учреждений; в древности –существование института рабства, в России – крепостничества), когда следствием выступает фаталистический тип самоубийства, так и слабая регуляция персонального поведения (заброшенность детей в семье. отсутствие уголовной наказуемости суицида в обществе), следствием которой является «аномический суицид» (особенно в среде подростков, эффект разобщенности, отчуждения). Обе крайности, по мысли Дюркгейма, одинаково опасны в плане провоцируемости сознательного суицида. Подтверждает данную мысль и существование как эгоистического, так и альтруистического характера самоубийства, которое совершают либо асоциальные личности, либо излишне интегрированные (например, солдат-самоубийца, бросившийся на гранату, спасая жизнь своего товарища).

Исследуя влияние социальных факторов, он ищет причины самоубийства во взаимодействии человека и общества, считая добровольную смерть следствием разрыва индивидуальных и общественных связей. Согласно концепции мыслителя, человек и общество постоянно находятся во взаимоотношениях и влияют друг на друга. Данные взаимоотношения определяются как солидарность, нарушение которой вызывает дисгармонию, дисбаланс, следствием чего и возникает желание покончить с собой. Равнодушное отношение общества к проблеме человека толкает его на самоубийство. В результате анализа проблемы самоубийства Э. Дюркгейм выделяет три вида самоубийств: эгоистический, альтруистический и аномический. К эгоистическим самоубийствам исследователь относит те случаи, когда человек утрачивает смысл жизни, перестает дорожить собственной жизнью. Этот вид самоубийств объясняется отчужденностью человека от общества, ощущением собственной ненужности, покинутости и одиночества. По мнению ученого, в наибольшей степени эгоистические

131

самоубийства распространены среди работников умственного труда и интеллигенции. Альтруистические самоубийства являются противоположностью эгоистическим. При таком самоубийстве человек полностью теряет свою индивидуальность, уникальность. Альтруистическое самоубийство характеризуется отсутствием у человека чувства самосохранения в связи с беспрекословным подчинением требованиям социальной группы, членом которой он является. Примером может послужить добровольное самосожжение жены в Индии после смерти ее мужа. Такой тип самоубийств присущ, в основном, древним цивилизациям, однако в отдельных случаях встречается и в современном обществе, например, отказ капитана покинуть тонущее судно. Аномическому виду самоубийств Э. Дюркгейм как социолог уделяет наибольшее внимание, так как считает его последствием кризисного состояния общества. Рост такого типа самоубийств наблюдается при нестабильном социально-экономическом положении страны, когда человек не может приспособиться к новым условиям жизни, то есть человек не в состоянии успешно пройти процесс социализации. Причиной такого вида самоубийства является возникновение в обществе аномии, которая представляет собой временное отклонение от норм единства и сплоченности, возникающее вследствие перехода от традиционного общества, менее развитого по своему уровню, к современному. Ученый отмечает, что в момент общественной дезорганизации общество оказывается временно неспособным проявлять нужное воздействие на человека. В обществе разрушаются традиционные стандарты и нормы, не будучи заменены новыми. В результате этого общество становится нестабильным, в нем развивается общее состояние дезорганизации, или аномия. В такой ситуации люди испытывают тревогу, дезориентацию, чувство неопределенности.

На наш взгляд, истоки проблемы суицида, описанные Э. Дюркгеймом, раскрывают ее сущность не в полной мере, поскольку отражают исключительно социальную природу, без учета личностных качеств человека. Общество создает лишь условия, подталкивающие человека на самоубийство, а решение о том, жить или лишать себя жизни, человек принимает лично, что является его индивидуальным выбором. Таким образом, самоубийство является не только социальным, но и психологическим феноменом. Поэтому при выяснении его причин учитывают и политическую ситуацию в обществе, и исторические особенности эпохи, и бытовые условия, в которых пребывал человек в последнее время перед самоубийством, национальные, религиозные, культурные традиции общества, к которому он принадлежал, а также психическое состояние его здоровья, смысл жизни и отношение к смерти.

Исследователи выделяют ряд социальных факторов-провокаторов сознательного суицида: урбанизация общества и как следствие ее – ослабление института семьи; раннее половое развитие подростков в городе; последствия непродуманной эмансипации женщин; влияние на сознание

132

средств массовой информации, а также характер вероисповедания и некоторые другие факты общественной жизни. Основной суицидальный показатель – количество осуществленных самоубийств на 100 000 жителей на определенной территории – очень высок как для стран с преимущественно неэпидемическим характером заболеваний, так и для стран с высоким. В Европе высокие показатели: 38-40 человек на 100 000 жителей в Швеции и Венгрии. Наблюдается рост суицидальных показателей в таких странах, как Польша, Австралия, Япония, Англия и др. В Украине этот показатель – 21.

Эксперты ВОЗ в результате многолетних исследований насчитали 800 мотиваций самоубийства и 83 способа его осуществления. Среди причин: 41% – неизвестны; 19% – страх перед наказанием; 18% – душевная болезнь; 18% – домашние огорчения; 6% – страсти; 3% денежные потери; 1,4% – пресыщенность жизнью; 1,2% – физические болезни.

Предпочтительные способы самоубийств могут сильно отличаться, в зависимости от региона. Так, в индийском штате Пенджаб более половины самоубийц умирает под колесами поездов, в Шри-Ланке 91 % самоубийств совершаются с применением инсектицидов. Большинство самоубийц выбирает повешение как способ ухода из жизни. В США, где оружие легкодоступно, 60% самоубийц умирает именно от пули. В Канаде, где оружие менее доступно, с его использованием происходит 30% суицидов. А в Австрии, где торговля оружием запрещена – всего 4%. От передозировки лекарственных средств погибает 15-18% самоубийц. В Китае, большой процент самоубийц кончает с собой с помощью пестицидов, где они легкодоступны. Считается, что большой процент фатальных ДТП с единственной жертвой – фактически суициды.

Труднодоступность потенциальных орудий самоубийства снижает уровень суицидов. Так, когда в Англии перешли с ядовитого коксового газа на менее токсичный природный, уровень самоубийств снизился на треть, а число самоубийств с помощью газа упало с 2368 до 11 за год [2].

Для профилактики самоубийств большое значение имеет выяснение состояния эмоционально-волевой сферы человека, покончившего с собой, его психическое отношение к предстоящему суициду. Поскольку самоубийство – деяние умышленное, то, прежде чем говорить об их предупреждении, необходимо рассмотреть мотивы и причины самоубийств.

Сегодня существует Международная ассоциация по предотвращению самоубийств, по рекомендации которой во многих городах мира и нашей страны были созданы службы предупреждения самоубийств. Это новая форма организации медицинской и социально-психологической помощи людям, нуждающимся в квалифицированном совете или медикаментозном лечении. Службы ориентированы на широкие круги населения и в первую очередь на лиц, испытывающих состояние психологического кризиса, людей, подверженных влиянию стрессогенных факторов и являющихся потенциально суицидоопасными.

133

Одним из главных принципов деятельности служб является их анонимность. Сознание, что личные, мучительные для человека вопросы не получат огласку, делает пациента более раскованным, облегчает установление с ним контакта. Неукоснительно соблюдается еще один принцип, рекомендуемый международными суицидологическими организациями, – подразделение службы не должно располагаться на территории психиатрических учреждений. Это устраняет барьер, мешающий человеку обратиться к психотерапевту. Ведь нередко такому шагу препятствует страх быть услышанным психически больным, быть поставленным на психиатрический учет.

Службы могут быть укомплектованы как добровольцами, так и специалистами-психотерапевтами. Главное преимущество службы состоит в том, что ее основные звенья действуют не автономно, а объединены в систему. Структурные подразделения – «телефон доверия», кабинеты социально-психологической помощи, кризисные стационары — имеют преемственную связь и координируются центром.

Украинские специалисты подчеркивают, что в нашей стране вопросы сбережения психического здоровья населения Украины как способ предотвращения самоубийств (не только как чисто медицинская и психиатрическая проблема, но и как проблема социальная) должны рассматриваться в общегосударственном масштабе. И задумываться о том, почему украинцы в последнее время всё чаще выбирают смерть, должны не только врачи, но и чиновники, и даже – иногда – правоохранительные органы. На фоне таких неутешительных выводов отрадным является лишь тот факт, что каждую секунду в мире рождается трое детей.

Обобщая вышесказанное, можно сказать, что загадка смерти всегда будет волновать человечество. Наверное, и в самом гуманном обществе обстоятельства будут приводить людей к опасной черте. Но, опираясь на неповторимую ценность каждой человеческой жизни, общество может помочь любому выработать жизнеутверждающее мировоззрение, проникнуться верой в великое предназначение человека. Одна смерть - это смерть, а тысячи смертей – это статистика. Конечно, добровольный уход из жизни человека его неповторимая личная трагедия. Но когда уходят из жизни гениальные люди, олицетворяющие эпоху, это трагедия и всего общества в целом. Таким образом, «качественное наполнение» приведенных статистикой ужасных цифр делает их еще страшнее. Да, хотя среди самоубийц много людей опустившихся, подверженных алкоголю и наркомании, просто психически больных, но в первую очередь от нас уходят люди порядочные, с сохранившимся чувством чести, долга, собственного достоинства. Можно ли что-то сделать, чтобы как-то удержать человека у последней черты? Можно. Изменить условия жизни людей. Перейти от бесконечных разговоров о равных возможностях для каждого к созданию реальных условий, эти возможности обеспечивающих. Добиться того, чтобы в своей стране, на своей улице, в своем доме человек чувствовал себя

134

защищенным. Люди просто не верят, что их кто-то или что-то защитит. Самоубийство – свидетельство всё возрастающей разобщенности людей. Когда связи человека с миром слабеют, один ищет компенсации в алкоголе, другой в наркотиках, а третий начинает думать, что он этому миру больше не нужен. И уходит из него. Потеря эта невосполнима, ведь с каждым человеком исчезает безвозвратно целая Вселенная.

Ведь в конечном счете большинство людей уходят из жизни потому, что чувствуют себя в этом густонаселенном мире одинокими. Переживая острый нравственный кризис, который обычно предшествует самоубийству, они в особой степени нуждаются во внимании окружающих.

ЛИТЕРАТУРА 1. Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд. Пер. с франц. /

Э. Дюркгейм. – М. : Просвещение, 2004. – 375 с. 2. Статистика самоубийств [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

https://lossofsoul.com/DEATH/suicide/statistic.htm. – Название с экрана.

Шеховцова В. О., студентка факультету менеджмента,

Наук. кер. – Зінчина О. Б., ст. викл. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова

СІМ’Я ЯК ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У нормальному цивілізованому суспільстві політика здійснюється для

людей і через людей. Яку б значну роль не відігравали соціальні групи, масові суспільні рухи, політичні партії, в кінцевому рахунку, їх головним суб’єктом виступає особистість, бо самі ці групи, рухи, партії та інші організації складаються з реальних особистостей, і тільки через взаємодію їхніх інтересів і волі визначається зміст і спрямованість політичного процесу.

Становлення особистості як суб’єкта політики відбувається поступово у міру соціального дозрівання людини, в процесі її політичної соціалізації. Коротко можна сказати, що політична соціалізація – це перш за все вступ, вростання особистості в світ політики: формування політичних уявлень, орієнтацій і установок, придбання навичок політичної участі, входження в певну політичну культуру. І найголовнішу роль в формуванні особистості відіграє сім’я. Сім’я – це мала група, члени якої пов’язані шлюбними узами або родинними відносинами, спільним побутом і взаємною відповідальністю. Сім’я є осередком суспільства, а значить важливою частиною держави.

Сім’я має великі переваги в соціалізації особистості в порівнянні з іншими соціальними інститутами завдяки особливій морально-емоційній, психологічній атмосфері любові, турботи, поваги, чуйності. Завдяки тому, що в сім’ї складаються найтісніші і близькі стосунки, які можуть існувати

135

між людьми, в силу вступає закон соціальної спадщини. Діти за своїм характером, темпераментом, стилем поведінки багато в чому схожі на своїх батьків. У кожній родині своя атмосфера, своє культурне середовище, і саме вона має найбільший вплив на дитину. Тут успадковується і формується образ життя нових поколінь, закріплюються ті чи інші звички щодо догляду за дітьми та ставлення до власного здоров’я. Тобто, можна побачити чітке простеження батьківської риси - дитячі відносини є самими тісними і близькими стосунками, які тільки можуть існувати в людському суспільстві. Інститут сім’ї представляє той, перший громадський осередок, куди потрапляє народжена дитина. Сім’я намічає основні морально-етичні контури майбутньої людини і громадянина.

Головним способом сімейної соціалізації є копіювання дітьми моделей поведінки дорослих членів сім’ї, а також прийняття ролі і виконання ролі. Прийняття ролі – це спроба прийняти на себе поведінку особистості в іншій ситуації або в іншій ролі. Учасники дитячих ігор приймають на себе безліч різних ролей. Виконання ролі – це дії, пов’язані з дійсним рольовим поведінкою, в той час як прийняття ролі тільки претендує на гру. Рання соціалізація здійснюється в сім’ї, де дитина засвоює моделі поведінки, навчається більшості найважливіших ролей.

З цього можна зробити висновок, що роль сім’ї неможливо переоцінити, це, мабуть, один з найважливіших соціальних інститутів –стійких норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин. З моєї точки зору, сім’я важливіша за державу, так як формує її. Як говорив відомий французький письменник Віктор Гюго: «Сім’я – це кристал суспільства».Очевидним прикладом значущості сім’ї в сучасному суспільстві є політика нашої держави по відношенню до неї. Відомо, що 8 липня визнаний в Україні днем сім’ї. Останнім часом в законах, пов’язаних з сім’єю були проведені численні зміни та доповнення. На даний момент Україна збільшує пільги і соціальну підтримку сім’ям, розробляє програми для підтримки молодих сімей терміном на 10 років. Також створюється і функціонує соціальна реклама, покликана зменшити зростання неповних сімей і падіння народжуваності, що не менш актуально в ситуації демографічної кризи в країні.

Якщо ж розглядати роль держави за функціями і відношенню до громадян, то вона істотно відрізняється від ролі сім’ї. Як сукупність режиму влади і органів правління, держава здійснює лише контроль, створюючи умови для життя, але не виховує особистих якостей людини. Для окремого індивіда сім’я більш значима, ніж держава, вони також вважають, що сім’я більш священна, ніж держава. Одним з підтверджень може бути той факт, що історично сім’я склалася раніше будь-якого державного ладу. Навіть, якщо проводити паралелі, сім’ю можна назвати матір’ю, а держава-роботодавцем. Мати виховує, навчає, а роботодавець створює умови для праці і стежить за виконанням роботи. І мати також дорожче роботодавця, як сім’я цінніше держави.

136

Пізнання реального політичного життя будь-якого суспільства неможливе без поглибленого вивчення політичної культури народу і механізмів залучення індивідів до цієї культури, тобто політичної соціалізації. Саме вони багато в чому пояснюють витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, яка панує в суспільстві, політичний режим, політичну свідомість і поведінку суспільних груп, динаміку і спрямованість політичних процесів. Політична соціалізація прямо або побічно впливає на поведінку людей і діяльність їх організацій, на сприйняття населенням явищ внутрішньої і міжнародної політики, оцінку політичних систем і режимів, правлячих груп і окремих політичних лідерів, визначення людиною свого місця в політичній сфері суспільного життя. В силу цього знання політичної культури і механізмів політичної соціалізації відкриває досить широкі перспективи для прогнозування в соціології політики.

Виключно важливим є врахування політичної культури суспільства в процесі розробки політичного курсу, прийняття і реалізації конкретних політико-управлінських рішень. Від рівня та стану політичної культури залежить сприймання або не сприймання населення певних рішень, а далі розробляється політичний курс. Варто знати, погодиться воно з ним добровільно, за внутрішнім переконанням або під примусом, чи буде відноситься до нього як до чогось такого, що виражає його сподівання, або проявить повну байдужість і навіть ворожість. Облік ступеня зрілості і характеру політичної культури дозволяє в якійсь мірі передбачити реакцію населення на прийняте політико-управлінське рішення, а, отже, передбачити організаційні, політичні та роз’яснювальні заходи, що забезпечують підготовку рішення і його ефективну реалізацію.

Підводячи підсумки, можна сказати, що взаємини, які складаються між батьками і дітьми, є вирішальним моментом соціалізації. Вони виявляють себе в самий відповідальний момент – в період дитинства, продовжуються все життя і надають найбільш тривалий вплив. Сенс вивчення політичної соціалізації полягає у виявленні соціально-політичних механізмів зміцнення стабільності політичної системи, а так само її потенційно слабких, нестабільних елементів, виявленні відповідності або розбіжності переважної в суспільстві політичної культури та поточної політичної практики. Цінність політичної соціалізації та культури полягає в тому, щоб передбачати політичну поведінку людей, стабільність політичних режимів та безпосередньо зв’язуватися з політичними орієнтаціями населення.

137

Шкрябко А. В., аспирант, Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ГОРОДСКАЯ КУЛЬТУРА И ОБЩЕСТВЕННЫЙ ТРАНСПОРТ

Одной из наиболее характерных особенностей развития современного общества является быстрый рост городов, непрерывный темп увеличения численности их жителей, увеличение роли городов в жизни общества, преобразование сельской местности в городскую, а также миграция сельского населения в города.

Общими чертами городской культуры, отличающими её от сельской, выступают такие признаки, как высокая плотность застройки городской территории; наличие большого числа транспортных магистралей социокультурного (дворы, улицы, проспекты, площади, парки) и инженерного (шоссе и транспортные развязки, железнодорожные узлы и вокзалы, водопроводные и телекоммуникационные сети) назначения.

Культурное пространство города организовано совсем иначе, чем на селе; широкие возможности выбора учреждений досуга, быта и культуры (парки культуры и отдыха, аттракционы, химчистки и прачечные, кафе и рестораны, театры и музеи, библиотеки, галереи, танцевальные залы и т. п.); наличие огромного числа незнакомых людей (анонимность социальных отношений), благодаря чему индивид чувствует себя более свободным и раскованным и в то же время получает возможность создавать или выбирать круг общения по интересам.

Отличительной особенностью городской культуры выступает одиночество в толпе, возможность долго ни с кем не общаться, замена личных контактов телефонными звонками, возможность почти бесконтрольно заниматься сомнительными и преступными делами.

Характерная черта городской жизни и городской культуры – транспортная усталость, возникающая вследствие ежедневных переездов на большие расстояния и тесноты в общественном транспорте.

Транспорт как социокультурный феномен подвергается изменению под воздействием освоения и переопределения людьми городских пространств, переформулирования социальных требований и модификации повседневных практик.

Общественный транспорт как функциональная система для удовлетворения важнейших общественных потребностей образует особую сферу социокультурных отношений со своими пространственными и временными границами, определяемыми комплексом ролевых ожиданий и усвоенных ценностей.

Общественный транспорт выступает неотъемлемым компонентом городской культуры повседневности, оформляя в рамках особого коллективного опыта вариации человеческих отношений, в том числе

138

характерные ценностно-символические и структурные измерения опривыченных культурных практик.

Городской общественный транспорт представляет собой явление социальной реальности, данное субъекту в опыте повседневной жизни и наполняемое различными культурными смыслами в конкретных социально-исторических контекстах. В условиях социальных изменений создаются и транслируются представления о правилах взаимодействия и ценностях, образцах поведения и содержании профессионального знания в системе общественного транспорта.

Повседневная культура общественного транспорта – ценностная система, синтез из формальных правил и неформальных договоренностей, в рамках которых складываются статусные взаимодействия потребителей и представителей транспортной услуги, воспроизводятся дискриминационные практики, формируются ценности и нормы пассажирского и водительского сообщества, превращаясь в образцы действий.

Нормативные ожидания в отношении предоставления и использования транспортной услуги определяют представления о ее качестве и формируют культуру обслуживания.

Культура обслуживания включает идеальные представления о стандартах услуги и отражается в уровне удовлетворенности клиентов.

Транспортное средство становится публичным местом, регулирующим поведение посредством представлений о правилах общения, проявления эмоций, речи на публике и морали, циркулирующих на «глазах» общественности.

В результате, общественный транспорт, представляющий мир вещей, включается в повседневность, использование транспортных услуг становится привычной практикой, переходящей в социальный опыт, испытывающий на себе влияние социально-исторического контекста.

Участвуя в организации городской жизни, общественный транспорт воспринимается как благо, предоставляемое социальным государством, но в то же время выступает услугой, подвергаемой оценке.

139

УПРАВЛІННЯ СУЧАСНИМ МІСТОМ

Асташенко К. О., Слухай В. В., студентки факультету економіки і підприємництва,

Наук. кер. – Тимофієва С. Б., ст. викл. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

УПРАВЛІННЯ СУЧАСНИМ МІСТОМ: ПРИНЦИПИ ТА МЕХАНІЗМИ

Проблеми управління функціонуванням та розвитком сучасного міста є актуальними. Міста виступають вузловими точками територіально-економічного розвитку держави, адже в них виробляється основна частина національного валового продукту, вони є головними донорами місцевих і державних бюджетів, центрами розробки та впровадження високих промислових і гуманітарних технологій.

Під загальним визначенням міста розуміють населений пункт, жителі якого головним чином зайняті в промисловості, торгівлі та транспорті, в адміністративно-фінансових установах та навчальних закладах. За народногосподарськими функціями міста поділяються на монофункціональні (шахтарські, моно-галузеві промислові, портові, курортно-рекреаційні, транспортні, наукові, управлінські, культурно- територіального освітні) та багатофункціональні.

Отже, місто – це одночасно: - осередок поділу праці, що здійснюється через постійно існуючий

ринок, концентрацію і диверсифікацію виробництва; - спільнота людей, пов’язаних між собою сферами виробництва,

споживання, територіальним сусідством, побутовими і сімейними відносинами;

- зосередження матеріальних фондів: будівель, споруд, інженерних мереж, зелених насаджень тощо;

- територія, що має певний статус і характеризується специфічним середовищем: соціальним, виробничим, природним, архітектурним.

Складність управління містом як соціально-природною системою зумовлюється численністю складових елементів, поліструктурністю і багатофункціональністю, різноманіттям їх взаємодії, а також роллю та закономірностями функціонування і формування різноманітних структурних ланок.

У науковій літературі існує низка логіко-структурних та інфологічних моделей, що описують соціально-природну систему міста. Ці моделі відрізняються як за складом і структурою елементів, так і за характеристикою зв’язків складових цих елементів.

Основні підсистеми міста розглядають як:

140

- соціальну, економічну, планувальнуй екологічну підсистеми; - населення, сферу докладання праці, сферу обслуговування і міський

транспорт; - населення, економічну базу, соціальну інфраструктуру,

капіталовкладення, територію. В процесі управління розвитком міста слід враховувати такі його

властивості як системного об’єкта: - органічність та неадитивність. Функціонування містоформувальних

підсистем і компонентів поза системою неможливе і взаємопов’язане з функціонуванням системи в цілому, а їх взаємодія істотно змінює не тільки притаманні їм властивості, а й властивості системи в цілому;

- динамізм. Місто завжди перебуває на стадії розвитку. Його масштаби, темпи і характер різні на окремих етапах. Можна виділити періоди відносно повільного еволюційного розвитку і періоди швидкого зростання, що пов’язані із змінами у провідних ланках економічної діяльності, природному та/або соціальному потенціалі, економіко-географічному положенні та в інфраструктурі міста;

- стохастичність. Імовірний характер зростання і зміни структури населення, масштабів і темпів економічного розвитку, науково-технічного прогресу, а також трансформації зовнішніх зв’язків зумовлюють важливу роль факторів невизначеності в розвитку міста;

- інерційність та нерівномірність розвитку. Просторово-територіальна підсистема міста змінюється повільніше, ніж об’єкти, що її формують, у результаті чого вся система міста характеризується сильною інерційністю, а моменти задуму будь-якого проекту та його реалізації розділяє значний часовий проміжок;

- конфліктність ситуації. Усі варіанти можливого розвитку системи, всі рівні їх зростання мають бути реалізовані в обмеженому просторі (певного міста з включенням суміжних територій при розростанні системи). У зв’язку з цим виникає характерна для системи проблема вибору взаємовиключних можливостей.

- географічна конкретність. Напрями розвитку системи тісно пов’язані з географічними особливостями певного міста та регіону.

Отже, місто є складним об’єктом управління, що характеризується органічною єдністю трьох основних підсистем: населення, природи, господарства, кожна з яких має ряд специфічних властивостей і розвивається під дією різних, іноді взаємовиключних факторів.

Сучасні міста характеризуються постійно зростаючою щільністю населення, кваліфікованих кадрів, капіталу, індустріальних та виробничих активів, соціальної та технічної інфраструктури. Разом з тим постійно зростає інтенсивність інформаційних, енергетичних та речовинних обмінів, інтенсивність руху капіталу, транспортних потоків, потоків трудових ресурсів тощо. Завдяки такій концентрації міста стають ключовими точками (центрами) зростання у глобальній економіці.

141

Механізм управління містом складається з двох елементів: організаційний механізм: нормативно-правове регламентування

(розподіл повноважень, функцій, відповідальності; визначення всіх видів діяльності території міста; координаційні заходи, які забезпечують узгодженість дій та синхронізацію управлінських рішень; засоби регулювання системи зв’язків між суб’єктами управління);

економічний механізм: його слід розглядати не лише з точки зору галузевого підходу, а й виходячи з цілей розвитку міста та очікуваного результату (стратегічний підхід) він включає:

- комплекс управлінських методів і засобів щодо ресурсного забезпечення міського розвитку;

- заходи підтримки, мотивації, стимулювання економічної активності; - засоби формування міжміської та внутрішньоміської системної

конкуренції. Існують різноманітні принципи державного управління, вони

згруповані за певними видами (адміністративно-правові, системно-цільові, системно-функціональні, системно-організаційні, адаптивні), не повною мірою відображають особливості управління територіальним розвитком, тому слід доповнити їх типологію ще однією класифікаційною групою - методологічно-просторовими, до яких слід віднести такі: законність, єдність інтересів, субсидіарність, корпоративність, прозорість, адекватність, відповідальність, інновативність.

Сутністю принципів, на базі яких необхідно формувати механізм управління територіальним розвитком, є:

- законність – відповідність нормативно-правових актів, що приймаються місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, нормам чинного законодавства;

- єдність інтересів – урахування при здійсненні управлінської діяльності на кожній території загальнодержавних, місцевих і відомчих інтересів, громадської думки, пропозицій, поданих у встановленому порядку суб’єктами господарювання та їх об’єднаннями;

- субсидіарність – здійснення функцій управління на рівні, максимально наближеному до громадян – безпосередніх отримувачів адміністративних послуг;

- корпоративність – сприйняття території як цілісного утворення, ефективність функціонування якого визначається синергією на основі консолідації зусиль та об’єднання ресурсів учасників місцевого розвитку для досягнення спільної мети;

- прозорість – відкритість дій органів місцевої влади та управління на всіх етапах прийняття та реалізації управлінських рішень для громадян, суб’єктів господарювання та їх об’єднань, постійне інформування громадськості про здійснення управлінської діяльності;

- адекватність – відповідність методів та механізмів управління потребам територіальної спільноти у вирішенні питань місцевого значення, а

142

також завдань органів територіального управління ресурсам, які вони мають для їх виконання;

- відповідальність – готовність органів управління та посадових осіб до виконання функцій і завдань, пошуку шляхів розв’язання проблем, що виникають, покладання на себе відповідальності за прийняті рішення;

- інновативність – створення інноваційного потенціалу управління: використання новітніх управлінських та інформаційних технологій, стимулювання ініціатив, експериментів, пілотних проектів, орієнтованих надосягнення найкращих результатів.

Для забезпечення сталого територіального розвитку необхідно намагатися встановити баланс інтересів між усіма його учасниками. Актуальність саме такого підходу підвищується тим, що місцева влада для цього має у своєму розпорядженні досить обмежені ресурси (матеріально-технічні, фінансові та ін.), тобто виконати поставлені завдання вона може тільки за умови широкого залучення ресурсів бізнесу та населення.

Білуха Л. А., аспірант Харківський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України, Україна

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ ТА ПОЛІТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Територіальна громада в Україні є базовим інституціональним

елементом, що становить основу в організації місцевого самоврядування. Від її якісних характеристик, дієвості, здатності вирішувати питання місцевого значення залежить загальний поступ суспільства, держави. Проте, законодавчо закріплене в Конституції України право територіальної громади – жителів сіл, селищ та міст – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України у більшості територіальних громад залишається ще не реалізованим.

Згідно зі ст. 6 Конституції України, функціонування державної влади здійснюється на засадах її поділу на виконавчу, законодавчу та судову. Ідеї щодо такого поділу єдиної в своїй сутності влади знаходимо в англійських філософів Т. Гоббса (1588–1679) та Дж. Локка (1632–1704), французького мислителя Ш.-Л. Монтеск’є (1689–1755), відомих німецьких філософів І. Канта (1724–1804) та Г. Гегеля (1770–1831) тощо. Ця ідея ґрунтується на визнанні наявності для кожної з гілок влади систем стримувань і противаг, що перешкоджає концентрації влади в одній з них та можливому – внаслідок цього – свавіллю під час її використання. Гілки влади мають оптимально співвідноситись між собою та доповнювати одна одну, залишаючись при цьому до певної міри незалежними, а також мати можливість впливати одна

143

на одну. Результатом такої взаємодії є встановлення заснованих на законі відносин держави з громадянським суспільством, кожною людиною, створення умов для забезпечення прав і свобод громадян, незалежно від їхньої національної приналежності.

Згідно Ст. 3 пп.1 і 2 «Європейської хартії місцевого самоврядування» (1985 р.) –місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування здійснювати у межах закону та в інтересах місцевого населення регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції.

Інші компетенції належать виконавчій гілці влади, якій притаманні певні особливості та ознаки, а саме: відносна її самостійність у системі єдиної державної влади; організаційний характер впливу на систему суспільних відносин; організаційна оформленість її носіїв (суб’єктів), вона має конкретне суб’єктивне визначення й уособлюється в діяльності спеціальних структур, наділених державною владою та відповідними повноваженнями; функціональна взаємонезалежність як характеристика системності суб’єктів, їх сукупності; професіоналізм; універсальність існування в часі та просторі [3].

Органи виконавчої влади, насамперед, покликані забезпечити виконання законів у різних управлінських сферах, здійснюючи нормативно-правові, організаційні та інші розпорядчі дії. Наступною ознакою виконавчої влади можна вважати великі масштаби її охоплення функціонуванням, оскільки її функції є найбільш розгалуженими й поширеними в державі, спираються на ресурсний потенціал (матеріальний, культурний, силові структури тощо) [2].

Наразі в Україні закладено конституційні засади місцевого самоврядування, ратифіковано «Європейську хартію місцевого самоврядування», прийнято ряд базових нормативно-правових актів, які створюють правові та фінансові основи діяльності органів місцевого самоврядування. До останнього часу проблема муніципального розвитку і територіального управління не знаходила належної уваги з боку влади, але такі об’єктивні реалії сьогодення, як світова економічна криза, глобалізація та інтеграційні економічні процеси, змушують прискорити процес модернізації в цій сфері.

Сьогодні цілком зрозуміло, що без належним чином організованих та спроможних територіальних громад, які здатні брати активну участь у вирішенні питань управління територіями, стає неможливим втіленням основоположного для європейської демократії принципу субсидіарності та застосування на практиці норм «Європейської хартії місцевого самоврядування».

Разом з тим, питання змін в системі місцевого самоврядування вимагає осмислення необхідних трансформацій у системі державного управління в цілому. Отже, найбільш радикальним завданням сьогодення, що стосується України, є проведення адміністративно-територіальної реформи, здійснення

144

реальної децентралізації, зокрема, реформування місцевого управління та місцевого самоврядування, створення спроможних і ефективних територіальних громад щодо вирішення покладених на них повноважень, приведення чинного законодавства до вимог та потреб суспільства.

ЛІТЕРАТУРА 1. Бабаєв В.М.Роль міста в сучасному цивілізаційному розвитку / В.М. Бабаєв //

Місто. Культура. Цивілізація: [Матеріали ІV міжнар. наук.-теорет. Інтернет-конф., квітень 2014 р.]. – Х.: ХНУМГ, 2014. – С. 5–9.

2. Бакуменко В.Д.Формування державно-управлінських рішень: Проблеми теорії, методології, практики: [Монографія]. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 328 с.

3. Колпаков В.К. Адміністративне право України /В.К. Колпаков. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 790 с.

Булатова О. К., студентка факультета менеджмента

Науч. рук. – ЗинчинаА. Б., ст. преп. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ВЫБОРЫ В УКРАИНЕ: ГЕНДЕРНАЯ ЛИНЗА

Актуальность исследования гендерной тематики связана с важностью гендерного феномена для жизни отдельного индивида, организации и всего общества.

Гендерное равенство анализируется в работах в работах многих исследователей, в частности Е. Ивановой [2], С. Кэррол [3] и Н. Степанова [4]. Анализируя их работы, можно отметить, что слово «гендер» (gender), пришедшее из английского языка, в отличии от слова «пол» (sex), которое описывает биологический пол человека, характеризует так называемый соци-альный пол. То есть гендер – это комплекс стереотипов, которые приводят к формированию типично женской или типично мужской модели поведения.

Особого внимания заслуживает проблема гендера при анализе политических процессов, тем более, что для расчёта «индекса гендерного разрыва», исследователи учитывают 14 критериев, сгруппированных в четыре направления: участие в экономике, доступ к образованию, здоровье и политически права.

Местные выборы в Украине в октябре 2015 года стали серьезным испытанием для нового правительства, ориентированного на демократические реформы. Среди них было упомянуто и нахождение путей для достижения существующих глобальных целей в области равенства, таких, как поощрение равенства мужчин и женщин и расширение прав и возможностей женщин в политической и общественной жизни. Но Украине здесь ещё предстоит долгий путь.

145

Понимание особых проблем и предубеждений, с которыми сталкиваются женщины во время процесса выдвижения кандидатов и в ходе избирательной кампании, играет важную роль для разработки эффективных стратегий реализации политических прав женщин и их успеха на выборах.

Недавно принятый «Закон о местных выборах» включает в себя правовые требования по выдвижению не менее 30 % женщин в качестве кандидатов на местные выборы, но он не имеет эффективного инструмента обеспечения этого требования.

Предвыборная компании октября 2015 года показала повышение количество женщин-кандидатов по сравнению с прошлыми выборами, малые партии продемонстрировали более высокий уровень соответствия 30-процентной минимальной квоте [1].

Изучения кандидатов показало, что мужчины-кандидаты используют широкий спектр ресурсов, лучше финансируются и используют более дорогие инструменты для собственного продвижения. Однако женщины были более инновационными, например, они активно использовали социальные сети, помещали свои статьи в местную периодическую печать, выступали по радио, а также организовывали общественные мероприятия в рамках своих кампаний. Это помогало женщинам-кандидатам устанавливать контакт с избирателями.

Также отмечается, что женщины – частые гости на телевидении (вероятно, из-за введения гендерных квот), что привело к повышению интереса общественности к женщинам-кандидатам и их политическим предложениям.

Гендерные стереотипы, глубоко укоренившиеся в массовом сознании электората, проявлялись в том, что женщинам-кандидатам часто задавали такие вопросы, как: «Почему Вы хотите идти в политику?», «Где Вы взяли деньги на участие?», «Где Вы работаете? Что Вы можете знать в таком возрасте?».

Вопреки распространенному мнению, что женщины-кандидаты, как правило, чаще апеллируют к вопросам образования, здравоохранения и социальной защиты, данная предвыборная кампания показала, что женщины участвуют в местных выборах с артикуляцией тех же проблем и вопросов, что и их коллеги-мужчины (экономическое развитие, рабочие места, заработная плата, качество жизни, городская инфраструктура и т.п.). Некоторые кандидаты-женщины обратили внимание избирателей на незаконное строительство, вопросы окружающей среды (такие, как загрязнение рек, протекающих через города).

Подводя итог, нужно отметить, что активизация женщин – участниц предвыборной кампании 2015 года является одним из шагов на пути обеспечения гендерного равенства в Украине, и это должно оставаться одним из приоритетов государственной и социальной политики нашей страны. Положения стратегии гендерного равенства не могут и дальше оставаться «на бумаге», а должны быть эффективно и грамотно реализованы.

146

ЛИТЕРАТУРА 1. Выборы Украины [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://ukraine-

elections.com.ua/. 2. Иванова Е. Женщины в политике: новые подходы к политическому /

Е. Иванова, А. Першай. – 2012. – №1. 3. Кэррол С. Феминистские вызовы политической науке / С. Кэррол, Л. Зерилли.

// Общественные науки и современность. – 2011. – № 6. 4. Степанова Н. Гендерная реконструкция политических систем / Н. Степанова,

М. Кириченко, Е. Кочкина. – Санкт-Петербург: Алетейя, 2013. – 991 с.

Гавриличенко Є. В., канд. екон. наук, доц., Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА МІСТА – ІМПЕРАТИВ СТАЛОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Сучасна економіка України характеризується високим ступенем

нестабільності, невизначеності та непередбачуваності. Нестабільна соціально-економічна ситуація в країні викликає необхідність вдосконалення системи забезпечення економічної безпеки на різних рівнях управління.

Економічна безпека розглядається та оцінюється на різних рівнях: глобальному, міжнародному, державному, регіональному та на рівні підприємства.

Сьогодні величезна кількість наукових робіт присвячено проблемам забезпечення економічної безпеки держави, проте на регіональному рівні вони розроблені не в достатній мірі.

Стан економічної безпеки України в цілому знаходиться в залежності від забезпечення стійкого розвитку всіх її регіонів. Тобто економічна безпека держави складається з економічної безпеки її регіонів, в свою чергу важливою складовою економічної безпеки регіону виступає економічна безпека міста.

Враховуючи той факт, що сьогодні в країні найбільша частина населення (68%) проживає у міських поселеннях, економічна безпека міст практично рівнозначна національній економічній безпеці України.

Під економічною безпекою міста слід розуміти комплекс заходів, спрямованих на збалансований соціально-економічний розвиток міста, запобігання виникненню умов, при яких створюється обмеження його економічних інтересів та деградації соціальної сфери, що обов’язково передбачає наявність механізму протидії зовнішнім і внутрішнім загрозам.

В сучасних умовах українські міста є досить вразливими з точки зору економічної безпеки. Найбільшими загрозами економічної безпеки міста називають наступні: спад виробництва та втрата внутрішнього ринку; порушення фінансового забезпечення території; зношеність комунальних

147

систем, що викликають аварійну небезпеку; відсутність формування необхідного інвестиційного клімату в національній економіці; територіальний сепаратизм; погіршення рівня добробуту населення і зростання рівня безробіття; криміналізація економічних відносин; підвищення тінізації економічної діяльності; деградація природнього середовища; низький рівень екологічної безпеки.

Економічна безпека міста повинна забезпечуватися через проведення моніторингу і оцінювання загроз, прийняття рішень щодо нормалізації стану системи; усування кризових тенденцій шляхом створення програм виходу з кризи; формування, забезпечення й розвиток органів, сил і засобів забезпечення безпеки.

Таким чином, сталий розвиток держави неможливий без створення відповідних умов щодо поступального розвитку регіонів і міст, що в свою чергу, досягається побудовою ефективної системи забезпечення економічної безпеки.

Герасименко А. Ю., аспірант Харківській національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА МІСТА ЯК СКЛАДОВА БЕЗПЕКИ КРАЇНИ

Основною умовою успішного економічного та соціального розвитку країни є забезпечення її економічної безпеки, яка створює матеріальне та ефективне підґрунтя її розквіту. Економічна безпека як складне та комплексне явище формується на усіх рівнях економіки країни. Рівень економічної безпеки міст залежить від чинників оточуючого середовища і вміння враховувати, використовувати і гармонізувати баланс впливів з боку не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників.

Сьогодення зображує міста глобальними фінансовими та промисловими, соціальними та культурними центрами, де формується та динамічно розвивається величезний виробничий, інноваційний, політичний та культурний потенціал. На противагу цьому для міст стають характерними та масовими такі явища, як скупчення злиднів і насильства, перевантаженість комунікаціями та постійно деградуюче навколишнє середовище, інтенсивна економічна діяльність, велика концентрація транспортних засобів і неефективна система видалення та переробки відходів; диспропорції економічного зростання різних міст і регіонів, їх надмірна залежність від центральної влади; наявність структурних невідповідностей в економіці міста та національній економіці; низька конкурентоспроможність вітчизняної продукції спричинена неефективним використання матеріальних ресурсів; недосконалість правоохоронної та судової системи, що впливає на захист права власності; відсутність формування необхідного інвестиційного клімату

148

в національній економіці; високий рівень тіньової економіки через поширене злиття бізнесу і влади, криміналізація економічних відносин, розповсюдження ухилення від оподаткування, тіньова зайнятість .

Водночас, міжнародна торгівля, інвестиції, відтік капіталу, взагалі процес глобалізації здійснюють величезний вплив та економічний та соціальний стан міст нашої країни.

Економічна безпека будь-якого міста є основою та керуючою засадою економічної безпеки країни в цілому. Зважаючи на це, постає необхідність формування концепції комплексної економічної безпеки міста з метою забезпечення сталого розвитку та мінімізації негативних наслідків сьогодення, що здійснює незмінний вплив на життя суспільства .

Питання економічної безпеки досить повно розглянуто в наукових працях як зарубіжних, так і вітчизняних вчених. Визначення сутності економічної безпеки, її рівнів, складових, які формують економічну безпеку, показників, за якими можна оцінити її стан відображено у працях західних вчених: В. Бекермана, Е. Андерсона, Т. Хора, Д. Ламбера.

Серед вітчизняних вчених, які досліджували проблеми економічної безпеки слід виділити наступних представників: О. Бєлов, О. Власюк, І. Мішина, Г. Пастернак-Таранушенко, М. Пендюра, І. Бінько, В. Шлемко та ін.

Більшість праць названих учених стосуються загальнотеоретичних аспектів забезпечення національної та економічної безпеки держави, а питанням економічної безпеки міста приділяється мало уваги. Економічна безпека міста є актуальною не лише у науковому плані, але й має практичне значення: для захисту економічної системи міста важливо виробити науково обґрунтовані концептуальні засади безпеки та розширення міжнародного співробітництва, що забезпечить захист вітчизняних економічних суб’єктів і дасть змогу отримати економічні переваги від міжнародної інтеграції.

На сучасному етапі глобального економічного розвитку кожен економічний суб’єкт потребує механізму інформаційного контролю, що здійснюватиме дослідження всіх змін внутрішнього та зовнішнього стану економічної системи. Важливим інструментом забезпечення функціонування системи економічної безпеки міста повинен стати моніторинг її стану й динаміки.

Для моніторингу будуть характерним виконання таких функцій: виявлення змін, що відбуваються у сфері економіки, і визначальних

їх факторів; проведення порівняльного аналізу динаміки основних показників

стану економіки міста; інформаційний контроль за процесом виконання програм

економічного розвитку міста; вивчення й застосування позитивного досвіду в розвитку економіки

міста європейських міст;

149

прогнозування розвитку найважливіших процесів у соціально-економічній сфері;

підготовка інформаційно-аналітичних доповідей для більш повного розуміння наслідків ризиків і загроз економічної безпеки міста;

оцінка ефективності й повноти реалізації законів і інших нормативно-правових актів з питань економічного розвитку;

вивчення найбільш криміногенних сфер, галузей, сфер господарської діяльності, фінансової, кредитної й банківської систем .

Створення ефективної системи економічної безпеки міста стане підґрунтям зовнішньоекономічної конкуренції країни, розвитку потенціалу економіки країни, адже нехтування та недостатня увага до стану економічної безпеки міста спрямовує економічний розвиток до негативних наслідків - занепаду окремих галузей, банкрутства підприємств, регіональних диспропорцій і до підриву економічної системи держави в цілому.

Жайворонко Б. Л., Филярская И. С. , студенты факультета экономики и менеджмента

Науч. рук. – Касынюк Л. А., доц. Харьковский национальный университет

строительства и архитектуры, Украина

ДЕЦЕНТРАЛИЗАЦИЯ КАК НАСУЩНАЯ НЕОБХОДИМОСТЬ СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНЫ

Реформы в части децентрализации требуют от высшего руководства

страны отказа от части своих полномочий с тем, чтобы избранные на местах чиновники могли разделить с ними ответственность за свои действия на благо местных общин. Децентрализация может стать тем ключом, который откроет дверь для всех остальных реформ в Украине.

В долгосрочной перспективе любые институты государственной власти могут стать коррумпированными, если не существует достаточного резерва политических лидеров, продемонстрировавших избирателям свою способность эффективно обслуживать общественные, а не личные интересы. Страх демократической конкуренции должен стать для политиков дисциплинирующим фактором, способствующим снижению коррупции.

Корень проблемы состоит в том, что Украине нужна скамейка запасных хороших и независимых политиков, чтобы дать избирателю возможность выбирать из потенциальных лидеров, которые могли бы стать гарантированно лучшим правительством, чем действующие руководители нации. Создание такого резерва хорошо зарекомендовавших себя политиков является одной из самых важных задач молодой украинской демократии. Передача реальных полномочий на местный и областной уровень, проведение свободных и честных выборов на этих уровнях создаст

150

возможность получить опыт государственного управления для сотен талантливых людей, лучшие из которых могут быть избраны в будущем в качестве руководителей страны. Сегодняшние политические лидеры могут быть против передачи реальной власти из центра на места, поскольку это ограничило бы их контроль над допуском в региональную и национальную политику и над условиями такого допуска.

Рост политической конкуренции создает прямую угрозу интересам нынешних политических лидеров. Поэтому многие влиятельные люди в Украине могут противиться и противодействовать любой реальной децентрализации власти. Демократическая децентрализация станет гарантией того, что в каждом регионе будут свои всенародно избранные местные лидеры, облаченные реальной властью и таким образом имеющие реальную заинтересованность в защите украинских территорий.

Существует обоснованное опасение, что местные советы и органы самоуправления могут оказаться под контролем олигархов или коррупционеров. В условиях демократии всегда существует такая опасность. Лучшей защитой от коррумпированных местных олигархов является функционирующая система местной демократии, в которой местные чиновники подотчетны местным избирателям.

В то время как политики на местном и национальном уровнях обсуждают альтернативные планы децентрализации, украинские избиратели должны задуматься об оптимальном балансе полномочий между выбранными ими представителями государственной и местной властей. При таком балансе правительство страны должно иметь верховную власть, чтобы обслуживать и защищать общие интересы всей страны, в то время как местным выборным чиновникам должна быть предоставлена определенная реальная власть, чтобы служить потребностям своих общин. Национальные лидеры, поддерживающие такую децентрализацию, несмотря на то, что она может ограничить их власть, несомненно, будут заслуживать благодарность нации.

Зарицький О. В., аспірант, Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ПРОБЛЕМА ВЕДЕННЯ ГЕОПРОСТОРОВИХ ДАНИХ В ДИНАМІЧНІЙ ГЕОІНФОРМАЦІЙНІЙ СИСТЕМІ МІСТА

В 2005 році Європейською економічною комісією Організації

Об’єднаних Націй була представлена публікація«Управління земельними ресурсами в Європі: Тенденції розвитку та основні принципи» [1]. В ній сказано, що: функція кадастру, як різновиду геоінформаційних систем (ГІС) – збирати та робити доступною графічну і текстову інформацію в підтримку

151

реєстрації, оцінки та раціонального використання земель; успішне використання ГІСв більшій мірі залежить від якості зареєстрованих даних і використання однорідної системи для просторової прив’язки даних; в поземельних книгах, кадастрі, податкових реєстрах, статистичних звітностях та муніципалітетах повинна використовуватись одна система прив’язки (координати, ідентифікатори, класифікатори тощо) ділянок, об’єктів, щоб дані, пов’язані з нерухомістю, мали змогу краще інтегруватися в усі мережі (підсистеми тощо).

За останній час питання щодо впровадження Зонінгу [2], як різновиду ГІС, на території України в населених пунктах стали проблемою сьогодення. У загальному розумінні Зонінг – це сприяння сумісності між різними видами землекористування.

Нами запропоновано механізм регламентації певних процесів, що підпорядковуються геометрично-правовимправилам, для єдиного алгоритму переходу до базових шарів зонування населеного пункту,включаючи елементи автоматизації процесу проектування [3], для сучасного та професійного менеджменту територій. Важливо, що це економічно доцільно і технічно обґрунтовано.

Базуючись на принципах Зонінгу, пропонується створити динамічну ГІС, яка б перекривала існуючі інформаційні системи та реєстри, яка б могла забезпечувати актуальність даних та надавати необхідну інформацію за запитом.

Як забезпечити функціональність інформаційної системи, якщо її дані є неповними? Вирішивши це питання, можна створити універсальну структуру саморегулюючої бази геопросторових даних (БГД).

З урахуванням вже внесених формотворчих загальних просторових об’єктів адміністративної одиниці, можливе інтуїтивне автозаповнення параметрів та/або формування простих геометричних об’єктів. Генерація інформації у відсутніх сегментах бази даних має реалізовуватись за принципом наслідування від суміжних просторових об’єктів. Контроль та цілісність БГД також забезпечуються в проекті за допомогою доменів, підтипів та принципу транзакції баз даних.

Весь динамічний процес наповнення БГД ділиться на два фрагменти. Цими фрагментами слугують операційні дані (ОД) та просторові дані (ПД). ОД:документи щодо планування;відомості про документи;налаштування системи;довідники;каталоги просторових даних;шаблони звітних форм тощо. ПД:вся геометрія просторових об’єктів;графічні частини документів та/або цифрові моделі місцевості.

В БГД динамічної ГІС розглядаються чотири можливих випадки стану забезпеченості відомостей про об’єкт: I – існує геометрична складова, але відсутня атрибутика; II – відсутня геометрична інформація, але є необхідні юридичні, описові та інші текстові дані; III – просторова одиниця системи забезпечена всіма необхідними даними; IV – комбіновані дані – в тій чи іншій мірі наближені до I та II.

152

Реалізація динамічної ГІС менеджменту регіональних ресурсів на основі Зонінгу може здійснюватися як на загальнодержавному і регіональному, так і на місцевому рівні – з відмінностями в завданнях та механізмах практичного застосування.

З огляду на Проект змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) і концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади, даний підхід забезпечить додаткове наповнення місцевого бюджету.

ЛІТЕРАТУРА 1. United Nations Economic Commission for Europe. Land Administration in the

UNECE Region: Development Trends and Main Principles. Geneva 2005. 2. ДСТУ-Н Б Б.1-1-12:2011. Настанова про склад та зміст плану зонування

території (зонінг). – Введ. 01.06.12 3. Боровий В. О. Зонування земель ГІС-технологіями [Текст] / В. О. Боровий,

О.В. Зарицький. – Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2015. — 168 с. — ISBN 978-617-7212-88-0.

Євдокімов О. В., аспірант Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД У РОБОТАХ ЗАКОРДОННИХ ТА ВІТЧИЗНЯНИХ ДОСЛІДНИКІВ

Високим ступенем актуальності відзначилася у наш час проблема

фінансування муніципальних утворень, а саме – пошуку джерел даного фінансування. Дане питання хвилювало розум як давнішніх, так і сучасних вітчизняних та закордонних правознавців та економістів: Л. Штейна [4], А. де Токвіля, П. Лабанда, Р. Гнейста, О. І. Васильчикова [1], О. Д. Градовського[2].

Згідно з ученням Л. Штейна, право на активну участь громадянина в житті територіальної громади надається йому лише в разі сплати податків до місцевого бюджету, що вже можна вважати механізмом формування економічної бази розвитку територіальної громади. Також їм висувається теза про те, що проблеми муніципальних утворень можуть вирішуватися державою на державні ж кошти, тобто фінансування розвитку даних утворень також може відбуватися за рахунок коштів державного бюджету.

О. Васильчиков визначає самоврядування «як участь народу в місцевому внутрішньому управлінні». Істотним елементом самоврядування О. Васильчиков визнає повну самостійність місцевих органів в межах закону. Ця самостійність усталюється поступово, і можна помітити три періоди в її утворенні: 1) прагнення до того, щоб податки і повинності, що встановлюються центральною владою, розкладалися на місцях з міркувань місцевих жителів; 2) доручення самого витрачання коштів, отриманих від

153

земських зборів, місцевим земським органам, і 3) передача місцевим органам контролю над розкладкою і витрачанням зборів, а також передача їм судових функцій. Положення, описані російським громадським діячем у своїй основній роботі «Про місцеве самоврядування», свідчать про те, що і в східній Європі ХIХ-го століття основним джерелом доходів муніципальних утворень були місцеві податки.

Підтвердження дане твердження знаходить і у правознавця О. Градовського: «Найбільш тісні зв’язки встановлюються в межах громади – тобто поселення міського або сільського; в межах громади розробляється ряд постійних і загальних цілей, в здійсненні яких передбачається дія колективної волі і загальних матеріальних засобів: благоустрій водопроводів, шкіл, лікарень, вулиць, тротуарів, ринку, утримання міста і сіл в чистоті, прийняття санітарних заходів, піклування про безпеку, забезпечення місцевого продовольства і т. д. Такі головні цілі громад; спільність цілей передбачає і спільність засобів до їх здійснення. Громада прагне мати і отримує право володіти і розпоряджатися майном, установлять місцеві податки і збори для покриття витрат, словом, мати своє суспільне господарство і свій бюджет. Нарешті, громада має законного представника її колективної волі – дорадча і розпорядча влада, на які покладено ведення громадських справ і господарства.»

О. Покатаєва також приводить твердження з приводу того, як мають розподілятися джерела доходів муніципальних утворень: «Проте, основу місцевих бюджетів повинні складати власні доходи, як, наприклад, в країнах Європи (у Швеції та Швейцарії вони становлять 70%, в Іспанії – 50%, у Норвегії – 56%)[3].

Отже, вдосконалення структури джерел фінансування муніципальних утворень є запорукою вдалої децентралізації та добробуту членів територіальних громад.

ЛІТЕРАТУРА 1. Васильчиков А. И. О самоуправлении. Сравнительный обзор русских и

иностранных земских и общественных учреждений. В 3-х тт. / А.И. Васильчиков /— СПб.: Тип. В. В. Пратц, 1872. — 460+543+377 с.

2. Градовский А. Д. История местного управления в России.. — Т. 1 : Введение; Уезд Московского государства./ А.Д. Градовский /.1868 — 527 с.

3. Покатаєва О. В. Напрями вдосконалення системи управління місцевими фіанасами. [Електронний ресурс] / О.В. Покатаєва, С.П. Жук // Держава та регіони. Сер.: Економіка та підприємництво. – 2013. - №1. – С. 49-54. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/drep_2013_1_12.pdf

4. Stein L. Die Selbstverwaltung und ihr Rechtssystem – Stuttgart: Verlag J.G. Coltaschen Buchhandlung, 1869. S. 11-29, 42-68

154

Ілляшенко А. В., канд. наук з держ. упр., доц., Сумський державний університет, Україна

ПРИВАТИЗАЦІЯ: ЮРИДИЧНІ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Приватизація майна стала одним із найголовніших важелів впливу на

розвиток соціально-економічної реформи в Україні. Місцеві програми приватизації є одним з головних напрямків приватизаційної стратегії держави, проте чітка реалізація запланованих програм передбачає ґрунтовного економіко-правового забезпечення, що, в свою чергу, потребує наукового аналізу.

Існує певна класифікація програм приватизації, які визначають цілі та способи приватизації, та окреслюють конкретні планові завдання щодо зміни форми власності і забезпечення надходжень від продажу державних об’єктів до державного бюджету [2].

На наш погляд, сьогодні при розробці саме місцевої програми приватизації необхідно змінити загальні концептуальні підходи та враховувати ряд питань, які ставить на порядок денний сучасна логіка розвитку економіки України. Науковці окреслюють конкретні проблеми місцевих програм приватизації [3, c. 13]. Насамперед, це стосується впорядкування юридичних прав власності на приватизоване майно і фактичного права розпоряджатися об’єктами приватизації. Іншою проблемою, що вимагає розв’язання, є оцінка вартості цілісних майнових комплексів корпоратизованих підприємств, які підлягають приватизації. На сьогодні їх ціна визначається на підставі експертних розрахунків, які здійснюються відповідно до Методики оцінки майна. Водночас практично не використовується така можливість, як попереднє включення акцій подібних емітентів до лістингу на фондовій біржі з метою визначення їх справедливої ціни на підставі ринкових котирувань.

Ще однією нагальною проблемою приватизації науковці визначають порядок використання надходжень від приватизації, згідно з яким практично понад 90% усіх цих коштів направляється на покриття дефіциту державного бюджету[4, c. 131]. Така практика призводить до підміни понять «мета» і «засоби» у контексті приватизації. Як наслідок, замість того, щоб спочатку визначити щорічні обґрунтовані пооб’єктні обсяги приватизації і лише потім обчислювати суму коштів, яка може бути одержана від продажу державного майна, все робиться ״з точністю до навпаки»: спочатку оцінюється потреба в додаткових джерелах бюджетних надходжень, а потім під цю суму підкладається необхідний перелік об’єктів на приватизацію. Подібна практика не тільки нехтує об’єктивними критеріями доцільності приватизації того чи іншого державного майна, але й призводить до того, що апетити на збільшення бюджетного дефіциту з кожним разом зростають.

У 1990-х – 2000-х роках в Україні до приватизації нерідко залучалися стратегічно важливі об’єкти, а кошти від її здійснення не завжди

155

використовувалися на фінансування заходів, котрі мали важливе соціально-економічне значення [1].А саме інвестиції, залучені завдяки приватизації енергопостачальних і генеруючих об’єктів, повинні були піти на відновлення енергетичної інфраструктури,однак мізерність цих інвестицій призводить до подальшої деградації енергетичного обладнання.

Недоліком приватизації, як не дивно, є також і слабко розвинена законодавча база щодо корпоратизації. На даний час, законодавство передбачає можливість корпоратизації виключно державних підприємств, а комунальні в цей час повністю залишені поза увагою [4, c. 132]. Такий стан речей, безумовно, порушує права територіальних громад, оскільки важливі комунальні підприємства можна передати більш ефективному власнику повністю, або не передавати його взагалі. Однак, навіть законопроект «Про корпоратизацію державних підприємств» так і не був прийнятий Верховною Радою України.

Означене дозволяє зробити висновок, що правоохоронним органам та органам державної влади необхідно приділяти більшу уваги для вирішення цього питання. Тому, вирішення проблеми приватизації ми вбачаємо в:

- розроблення механізму по виявленню та припиненню незаконної приватизації державного та комунального майна, в якому обов’язково повинні взяти участь судові, правоохоронні органи та органи державної влади;

- удосконалення антикорупційного законодавства, а головне максимально ефективно впровадити його на практиці;

- забезпечити аргументованою та прозорою політикою у сфері приватизації населення України, а саме дозволити суспільству впливати на прийняття рішення щодо приватизації, особливо коли це стосується стратегічних об’єктів;

- удосконалення програми приватизації, шляхом виділення напрямів, які мають переважне значення для здійснення приватизації, розробити і реалізувати комплекс заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;

- підвищення кваліфікації працівників вищої ланки управління приватизованими об’єктами та посилення відповідальності керівників підприємств за ефективність управління об’єктами які приватизовані.

ЛІТЕРАТУРА 1. Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і посилення контролю за

її проведенням [Електронний ресурс]// Постанова Верховної Ради України від 29.06.1994 р. №149/94-ВР. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/149/94-%D0%B2%D1%80.

2. Про Державну програму приватизації [Електронний ресурс]// Закон України від 13.01.2012 р. №4335-VI. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4335-17.

3. Семиноженко В.И. Пять проблем приватизации в Украине / В. И. Семиноженко // Зеркало недели. – 2010. – №26. – С. 12-14.

156

4. Скиба М. В. Приватизація як інструмент структурних перетворень в економіці України: поняття, основні проблеми та шляхи їх вирішення / М. В. Скиба // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України : науковий журнал. – 2010. № 4. – 125- 133.

Касинюк Л. А., доц., Харківський національний університет будівництва та архітектури, Україна

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ: ІСТОРІЯ І ПРОБЛЕМИ

РЕФОРМУВАННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

«…Народи всі живуть сьогодні, А ми живем напередодні. Ми на горі чи у безодні? Ні тут, ні там – напередодні. В нас реформаторів три сотні. Реформи де? Напередодні…»

Євген Рибчинський

Місцеве самоврядування – це місцеве самоуправління, здійснюване

самостійно населенням певної територіальної одиниці. Поняття «місцеве самоврядування» вперше запровадив прусський юрист Рудольф Гнейст в середині ХІХ століття стосовно британських муніципальних органів. В наш час інститут місцевого самоврядування є однією з найважливіших ознак демократії.

Історія демократії починалася саме з безпосередньої демократії. Вона має глибокі історичні корені, сягає в період, коли питання спільного життя обговорювались на загальних зборах роду чи племені, а для поточного управління обирались вожді, старійшини тощо.

Місцеве самоврядування в Україні має свою історію. Вважають, що першими державними утвореннями, які будувались на засадах самоврядування ще у VІІ – VІ ст. до н. е. були міста Північного Причорномор’я – Олівія, Тіра, Пантікапрей. За часів Київської Русі форми місцевого самоврядування складалися на основі звичаєвого права, а найважливіші питання місцевого життя вирішувалися на міському вічі. Суб’єктом сільського самоврядування виступала сільська громада-верв. На українських землях, які увійшли до Великого князівства Литовського, місцеве самоврядування існувало у формі війтівств. Війтів обирали на міському вічі, котре називалося: «громада», «копа», «купа».

Подальший розвиток місцевого самоврядування пов’язаний із Магдебурзьким правом. Вважається, що його основні принципи були вперше застосовані в німецькому місті Магдебург (звідси і назва). Магдебурзьке

157

право звільняло міста від влади феодала і держави. Їх мешканці керувались власними законами, обирали представницькі органи - ради.

Протягом ХІV-XVIІ століть на території України налічувалось до 400 міст і містечок, які мали Магдебурзьке право. Їх мешканці обирали магістрат – адміністративний і судовий орган самоврядування, що складався із двох колегій: міської ради і лави (судового органу). До складу міської ради обиралися радці. Їх кількість коливалася від 6 до 24 осіб. Зі свого складу радці обирали бургомістра (або кілька бургомістрів), які головували на засіданнях ради. Рада була головним органом самоврядування, обирала або призначала лавників(суддів) і війта (головного суддю). Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан та феодалів. Боротьба зі зловживаннями магістратів призвела до виникнення наприкінці ХVI ст. особливих органів контролю за фінансовою діяльністю міської ради. Наприклад, у Львові була створена «комісія 40 мужів», до якої входили двадцять осіб від купецтва і двадцять від ремісників [1, с. 23].

Надавши певних рис західноєвропейського міського устрою організації самоврядності українських міст, Магдебурзьке право стало одним із важливих чинників зближення України з Західною Європою.

Якщо Магдебурзьке право належить до західної політичної культури, то військово-адміністративне самоврядування та полково-сотенний устрій – явище українське. Уся територія на лівому та правому берегах Дніпра, яка складала близько 250 тис. м. кв., була поділена на 16 військових округів або полків, які відповідали полкам як структурним підрозділам козацького війська. Полковники, які командували трьох-п’ятитисячними полками, були головними адміністративними і судовими урядниками в мирний час. Сотники виконували як адміністративну, так і військову функції. В окремих містечках і селах влада належала козацькому атаманові. На верхівці цієї системи стояв гетьман, який теоретично підпорядковувався козацькій Генеральній Раді, що його обирала. Слід зазначити, що втручання військової адміністрації в господарські і судові справи населення та відновлення ними кріпацтва на селі, викликало наприкінці ХVII століття різке незадоволення правлінням козаків. Незадоволені жителі окремих сіл і міст Лівобережної України почали шукати допомогу у російського царя. «Допомога», яку ретельно готували протягом кількох десятиліть, не забарилася.

Процес ліквідації українських форм місцевого самоврядування започаткував договір між Україною і Московською державою 1654 року. У XVIII, XIX та на початку ХХ століть відбувалось «нещадне хижацьке винищення всього українського, яке не обминуло і місцеве самоврядування»[2, с. 62]. У 1831 році інститут місцевого самоврядування був скасований, остання його твердиня – місто Київ – протримався ще три роки.

Спробу реорганізувати місцеве самоврядування здійснено в Україні за часів УНР. Проте конституційні положення ІІ Універсалу і Конституції УНР 1918 року реалізовано не було.

158

У Радянському Союзі місцеве самоврядування вважалося буржуазним інститутом і не дістало законодавчого закріплення. Ще понад сто років тому професор О. Ященко зазначав, що держава, знищуючи усі сліди місцевого самоврядування, неминуче сприяє власному занепаду і зникненню.

Значним кроком уперед було прийняття у 1985 році Всесвітньої декларації місцевого самоврядування. В ній визначено основоположні принципи та конституційні основи місцевого самоврядування, які повинні впроваджуватись у практику в усьому світі.

Початком нової історії місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 7 грудня 1990 року Закону «Про місцеві Ради народних депутатів в Українській РСР та місцеве самоврядування». Закон базувався на теорії дуалізму: місцеві Ради визнавались органами державної влади і органами місцевого самоврядування. Нова редакція Закону «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве регіональне самоврядування» від 26.03.1992р. намітила відхід від дуалістичної теорії і запропонувала інститут місцевого і регіонального самоврядування. Територіальною основою місцевого самоврядування визнавались село, селище, місто, а регіонального – район, область.

Конституція України 1996 року (розділ ХІ) відкрила новий простір подальшого становлення місцевого самоврядування. Відповідно до Конституції (ст.140) місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Роль місцевого самоврядування не обмежується національними межами. Зростає розуміння, що у світі усе тісно пов’язано. Фундаментальні принципи функціонування місцевої влади знайшли своє закріплення у положеннях Європейської Хартії місцевого самоврядування 1985 року, яку Верховна Рада ратифікувала у 1997 році. Це той документ, який окреслює шляхи розвитку місцевого самоврядування в Європі. В його основу покладено класичний принцип субсидіарності, відповідно до якого саме на нижчих рівнях управління слід вирішувати ті питання місцевого значення, які немає сенсу передавати наверх. При приєднанні до Хартії кожна з держав, дотримуючись європейських стандартів і виходячи із власних потреб та традицій, має виробити свою національну модель самоврядування. При цьому національні риси не втрачаються, а набувають ще більшого значення [3, с. 142].

Реформування місцевого самоврядування –це нагальна потреба для України, є однією з тих реформ, які реально змінять країну. Мета реформи – зробити так, щоб кожна громада, село, селище, місто мали свій повноцінний бюджет, щоб кожен мешканець міг впливати на прийняття рішень. Якщо оживе громада, то оживе і держава. 1 квітня 2014 року на засіданні Уряду України схвалено Концепцію реформування місцевого самоврядування і

159

територіальної організації влади в Україні. Вона розрахована на 2014-2017 роки[4].

Основними напрямками запропонованої реформи влади є: 1. Визначення територіальної основи органів місцевого

самоврядування і виконавчої влади, запровадження трьохрівневої системи адміністративно-територіального устрою: базовий рівень (громада), районний рівень (район), регіональний рівень (АР Крим, області, м. Київ, м. Севастополь). Зміни торкнуться базового і районного рівнів. Сьогодні більшість територіальних громад через їхню надмірну подрібненість, слабку матеріально-фінансову базу неспроможні виконувати свої повноваження, тому Верховною Радою 05 лютого 2015 року був прийнятий Закон України «Про добровільне об’єднання територіальних громад», відповідно до якого сусідні міські, сільські і селищні ради в межах області можуть об’єднуватися в одну громаду, яка матиме визначений адміністративний центр з урахуванням якості і доступності публічних послуг[5].

2. Розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування різних рівнів. Найбільш важливі повноваження слід передати на рівень громади. Це – шкільна та дошкільна освіта, первинна медична та швидка допомога, комунальне господарство, охорона правопорядку, соціальний захист, пожежна охорона тощо.

3. Розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування та виконавчої влади. Ліквідація державних адміністрацій і створення натомість державних представництв з контрольно-наглядовими і координаційними функціями. Після ліквідації державних адміністрацій і набрання чинності змін до Конституції України щодо децентралізації влади вводиться інститут префектів, які будуть наглядати за конституційністю і законністю рішень органів місцевого самоврядування та матимуть право зупиняти дію незаконних актів органів місцевого самоврядування з одночасним зверненням до суду. На посаду префекта особа обиратиметься за конкурсом, а призначатися і звільнятися Президентом за поданням Уряду. Щоб не було зловживань, префекти працюватимуть 3 роки, а далі – ротація.

4. Забезпечення органів місцевого самоврядування необхідними фінансовими ресурсами, в тому числі їх участь в загальнодержавних податках. Податки стають основою місцевого бюджету, вони ідуть на ремонт доріг, школи, охорону правопорядку тощо. Це умова розвитку місцевої економіки, малого та середнього бізнесу, з’являються нові робочі місця та надходження до бюджету. Механізм розподілу податків визначать зміни до Бюджетного кодексу України.

5. Зробити органи місцевого самоврядування підзвітними перед виборцями і державою. Люди повинні розуміти, що від їхнього голосування залежить, чи добре працюватиме влада, чи покращиться їхнє життя, чи ні. З метою контролю за органами місцевого самоврядування у Європі запроваджується «SmartCity» («розумне місто»), який передбачає, зокрема, врядування за широкої участі громадян. Такі прості речі, як електронні

160

опитування громадської думки, дають змогу враховувати думку громадян при плануванні місцевого розвитку. Перші кроки в такому напрямку зроблено у Вінниці. Через реалізацію низки проектів в ІТ-технологій: кілька років діє Центр адміністративних послуг «Прозорий офіс», створено відділ оперативного реагування «Цілодобова варта», реалізовано сервіс «Мапа звернень громадян», введено в експлуатацію автоматизовану систему нарахування субсидій тощо.

Завершення реформи залежить від політичної волі. Уже підготовлені і направлені в парламент пропозиції щодо змін до Конституції України. Весь пакет документів напрацьовується депутатами і буде спрямовано до Верховної Ради.

Реформування у сфері місцевого самоврядування може дати потужний поштовх для прискорення розвитку суспільства. Прикладом є реформи Польщі, здійснені урядом Тадеуша Мазовецького на початку 90-х років. Польський публіцист С. Братковський зазначав: «Місцеве самоврядування, надаючи самостійність гмінам, вивільнило динаміт та енергію, якої ніхто не сподівався. Малі містечка, тепер чисті й освітлені, змінювали свій вигляд з місяця в місяць; уже за рік Польща стала іншою країною» [6, с. 6].

Важливим чинником в реформуванні системи органів місцевого самоврядування є вияв громадської активності. Віра громадян у всемогутність держави,упевненість в тому, що саме держава має вирішувати усі проблеми, повинні залишатися в минулому. Пасивність провокує зниження якості реформ. Чим активніше громадяни будуть відстоювати власні інтереси, тим відповідальнішим стане політикум.

ЛІТЕРАТУРА 1. Страхов М.М. Міське самоврядування на засадах Магдебурзького права в

Україні у ХІV–XVII ст. / М. М. Страхов // Проблеми вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування: Матеріали наук.-практ. конф. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. –301 с.

2. Грицяк І. Зародження, становлення і розвиток місцевого самоврядування в Україні / І. Грицяк // Місцеве самоврядування та регіональний розвиток в Україні. – № 2, квітень – червень. – 2013. – С.62-67.

3. Європейська Хартія місцевого самоврядування та розвиток місцевої і регіональної демократії в Україні : наук.-практ. посіб. / за ред.М.О.Пухтинського, В.В.Толкованова. – К. : Крамар, 2003. – 400 с.

4. Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 р.№333-р. [Електронний ресурс] . – Режим доступу : zakon.rada.dov.ua|do|333-2014.

5. Про добровільне об’єднання територіальних громад : Закон України від 05.02.2015 р, №157-VIII // ВВР -2015, №13.

6. Куц Ю. О. Концептуалізація територіальної громади в проблемному полі державного управління / Ю. О. Куц, О. В. Решевець // Територіальна громада: управління розвитком: за заг. ред. Ю. О. Куца. – Х. : Констант, 2013. – С. 5-14.

161

Коротєєва А. С., студентка факультету економіки і підприємництва

Наук. кер. – Радіонова Л. О., канд. філос. наук, доц., Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ВЗАЄМОДІЯ ПАРТІЙ ТА МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ В сучасних умовах в Україні набуває актуальності проблема нової

концепції держави. Важливе місце в ній має зайняти питання розвитку місцевого самоврядування, яке є центром соціально-економічного, політичного та культурного життя. Наявність широкого кола проблем у територіальних громад потребує від держави використовувати нові методи, механізми та підходи до управління, які базуються на європейських традиціях та новітніх практиках. Від успішності процесу самоврядування багато в чому залежить і майбутнє України, її місце в світі та, що найголовніше, якість життя населення.

Політичні партії є центральними інститутами у трансформаційному процесі в Україні. Від їх розвитку залежить якість політичної еліти та управлінських рішень, які вона ухвалює. Більш того, бачення інституційних змін відповідатиме розумінню політичною елітою сучасних стандартів демократичного врядування.

Формування політичних партій в Україні зазвичай розглядають з точки зору демократизації, незважаючи на те, що розвиток політичних партій має формальний характер і не пов’язаний з процесом переходу. Як результат, партійна поведінка суттєво відрізняється від аналогічної поведінки в ліберальних демократичних країнах.

Недостатня увага українських дослідників до місцевого рівня партійної діяльності пояснюється, насамперед, тим, що українська теорія політичних партій перебуває в періоді свого становлення, внаслідок чого маємо тільки фрагменти складових елементів цієї теорії.

Становлення та розвиток політичних партій в Україні зумовило необхідність розбудови та регламентації діяльності їх організаційних одиниць. У свою чергу, партія може стати ефективною та дієвою, якщо вона виступить організованою та цілеспрямованою силою. Для просування своїх ідей і цінностей, з метою отримати владу через участь у виборах партія створює певну організаційну структуру із властивими їй правилами та нормами внутрішньопартійного життя, формує власний стиль керівництва та механізми взаємодії структурних одиниць партії з суспільством.

Станом на 1 січня 2016 року Міністерством юстиції України було зареєстровано 313 політичних партій. Згідно з внесеними змінами до Закону «Про політичні партії в Україні» з 6 липня 2005 р. було введено спрощений порядок формування первинних осередків партій. Тобто, було запроваджено новий механізм легалізації первинних організацій партій, які не мають

162

статусу юридичної особи. Місцеве управління юстиції відповідно до закону має видавати довідку про легалізацію первинної організації упродовж трьох годин після прийняття документів. За задумом така норма закону мала сприяти пожвавленню партійного будівництва на місцях, але в реальності створення таких партійних осередків, як правило, є штучним, а їх існування – формальним.

Вплив політичних партій в органах місцевого самоврядування не можна назвати достатнім. Основна причина доволі низького рівня представництва політичних партій в органах місцевого самоврядування – слабкість місцевих партійних організацій. Політичні партії відчувають брак кадрових ресурсів, а це позначається на результатах місцевих виборів.

Партії зосереджують свої зусилля на парламентських виборах, де відбувається конкуренція за доступ до більш суттєвих ресурсів. За умов слабкості кадрового потенціалу місцевих партійних організацій органи місцевого самоврядування, по суті, структуруються на досить формальній основі.

Політичні партії в Україні переважно творилися згори – зсередини парламенту або радянською політичною елітою – і тому зазнають значних труднощів у вербуванні членів. Разом з тим, навіть на парламентському рівні їхні фракції є непостійними, а відмінності в поглядах (або прості амбіції) серед членів часто призводять до розколів у фракціях і, відповідно, організаційних структур партій.

Крім того, ЗМІ забезпечують ефективніший канал комунікації між партією й електоратом, ніж розвинена партійна організація. Очевидним результатом цього процесу стає посилення позицій верхніх ешелонів партії, особливо тих членів партії, які займають пости в уряді.

Загалом, конкуренція політичних еліт в Україні організована навколо особистих мереж і потенційних ресурсів впливу, створених індивідуальними акторами. Іноді ця конкуренція переноситься у сферу політичних партій, але вона не похідна від партій. Політичні партії відіграють відносно периферійну роль у структуризації політичної конкуренції в Україні. Іншими словами, для політичних діячів партії виступають механізмом ідентифікації поточних союзників і є, водночас, засобами узаконення ролі лідерства політичних акторів, які не займають високих державних позицій. їх також розглядають як засіб торгівлі у боротьбі за політичну владу і яку, у свою чергу, використовують для отримання особистих вигод.

Особливістю політичних партій в Україні є те, що влада зосереджена в руках їх лідерів, тоді як роль членства є другорядною. Причиною низького рівня партійного членства є не лише фінансовий бік питання, оскільки внески є незначними на противагу альтернативним внескам приватних донорів, а й незначна довіра населення до цих інститутів. Процес прийняття рішень, у свою чергу, забюрократизований і централізований, а представники партії знаходяться під контролем обраного лідера.

163

Політичні партії в Україні мають нерозвинену організаційну структуру і не охоплюють мережею своїх осередків усі регіони країни. Значна частина політичних організацій не має зареєстрованих місцевих осередків у всіх адміністративно-територіальних частинах країни, тобто не є такими партійними організаціями, що ведуть систематичну роботу безпосередньо з громадянами на місцях. Тому, вони навряд чи можуть вважатися загальнонаціональними партійними організаціями. Навіть найбільш розвинуті політичні партії змогли поширити свою організаційну мережу в кращому разі до рівня районів.

Проявом слабкості і залежності місцевих партійних осередків є: по-перше, ситуативний характер створення коаліцій в місцевих радах, переважно для вирішення конкретних питань; по-друге, склад коаліцій в обласних і місцевих радах перебуває в політичній залежності від процесу формування коаліцій у Верховній Раді.

Процес політичного структурування, який прискорився на всеукраїнському рівні завдяки запровадженню пропорційної виборчої системи, на місцевому рівні має штучний характер. Лише кілька партій створили мережу своїх бодай формально існуючих організацій на локальному рівні. Що ж до дієвості більшості низових партійних осередків, то їх назви переважно нічого не говорять пересічному громадянину, а чисельний склад раптово «зростає» перед виборами або перед приїздом столичного партійного керівника.

Запровадження пропорційної системи виборів до органів місцевого самоврядування змінили роль та місце політичних партій, визначивши їх в якості головного виконавця рішень локальної політики. Проте посилення статусу політичних партій на місцевому рівні не відбулося. Негативні тенденції зберігаються: прогнозованої структурованості політичних партій не відбулося, посилилася тенденція до чіткого регіонального розподілу впливу політичних партій; зростає пасивність місцевих осередків політичних партій. Відсутня партійна опозиційність до рішень обласних, міських органів державної влади та місцевого самоврядування; недосконалість передвиборчих програм регіональних осередків політичних партій, на практиці простежується у фактичній відсутності механізмів визначення і вирішення пріоритетних завдань місцевого рівня.

Характеризуючи форми роботи партії та її партійних осередків (організацій), варто акцентувати увагу, насамперед, на роботі місцевих організацій. Звичайно, центральний управлінський рівень будь-якої партії має визначальний вплив на її роботу, оскільки формує теми всеукраїнських партійних кампаній, реалізує всеукраїнські чи міжрегіональні партійні проекти. Втім досвід показує, що роль центральних органів партій у формуванні інформаційних приводів партійної активності у нормальних умовах достатньо невелика – не більше 10-15%.

164

Центральні органи партій координують діяльність місцевих організацій; ухвалюють кадрові рішення; оцінюють партійні ініціативи; дозволяють чи забороняють місцеві партійні ініціативи.

Чинне законодавство України містить низку норм, які дозволяють ефективно впливати партійним організаціям на органи місцевого самоврядування (на жаль, ці процедури не можуть застосовуватись при впливі на органи державної влади). Йдеться про форми безпосередньої демократії, тобто механізми прямого, безпосереднього впливу. Процедура місцевого референдуму як форма ухвалення територіальною громадою рішень з питань, що належать до відання місцевого самоврядування, шляхом прямого голосування визначається Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

Сьогодні у муніципальній практиці місцеві референдуми реалізуються місцевими осередками партій виключно з метою висловлення недовіри міському, селищному чи сільському голові. Насамперед, місцеві референдуми мають бути направлені на активне вирішення нагальних потреб членів територіальних громад у випадку, якщо у місцевій раді політична сила слабо представлена.

Також законодавством передбачена форма громадських слухань. Стаття 13 Закону «Про місцеве самоврядування» визначає як право територіальної громади зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування. Таким чином, осередки політичних партій можуть не лише брати участь у таких заходах, а й організовувати громадські слухання. На цих слуханнях можна порушувати питання, що випливають з політичних, економічних та соціальних пріоритетів тієї чи іншої політичної сили. Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, підлягають обов’язковому розгляду органами місцевого самоврядування.

Відповідно до Закону, порядок організації громадських слухань визначається статутом територіальної громади. Тому партійному осередку треба добре вивчити положення статуту територіальної громади в частині організації громадських слухань перед реалізацією цієї ініціативи, якщо його немає – зініціювати прийняття статуту радою або пробувати реалізувати право на громадські слухання, попередньо узгодивши з органами самоврядування порядок проведення слухань.

Іншою формою місцевої демократії, яка може бути реалізована партійним осередком у вигляді ініціативної групи членів територіальної громади, є місцеві ініціативи. Фактично процедура місцевої ініціативи – це спосіб безпосереднього нормотворення територіальної громади, механізм вироблення в середовищі громади проектів рішень і винесення їх на розгляд представницького органу.

165

Ще одним перспективним способом діяльності осередку політичної партії з реалізації власних ідей на муніципальному рівні є ініціювання створення органів самоорганізації населення – будинкових, вуличних, квартальних комітетів, комітетів мікрорайонів тощо.

Серед ефективних механізмів діяльності місцевих партійних осередків на місцях є входженнях їх представників у органи державної влади і місцевого самоврядування, тобто набуття статусу державних та муніципальних службовців.

Дієвим механізмом впливу партійної організації на органи державної влади та місцевого самоврядування є використання статусу депутатів місцевих рад – членів партії. Якщо партія має відповідну партійну фракцію, то вона автоматично володіє таким ресурсом; якщо партія не має фракції у місцевій раді, то повинна зробити все можливе з пошуку депутата (депутатів), який би представляв інтереси (публічно чи не публічно) у місцевій раді. Дійсно, статус депутата місцевої ради може суттєво допомогти в розв’язанні складних ситуацій у діяльності осередку партії та підвищити ефективність діяльності самої партійної організації.

Такім чином, існує декілька дієвих, передбачених законодавством форм впливу партій на формування та реалізацію політики на місцях, зокрема: форма громадських слухань; місцеві референдуми; місцеві ініціативи; ініціювання створення органів самоорганізації населення; використання статусу депутатів місцевих рад. Проте, ці механізми рідко використовуються, а якщо й використовуються – то для відстоювання вузько партійних або особистих інтересів.

ЛІТЕРАТУРА 1. Афонін Е. А. Соцієтальний чинник політичної модернізації / Е. А. Афонін,

А. Ю. Мартинов // Укр. соціум. - 2008. - № 3. - С.110-123. 2. Бекешкіна І. Партії і партійне будівництво у соціологічному вимірі /

І. Бекешкіна // Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців) / за ред. В. М. Ворони, М. О. Шульги. – К. : Ін-т соціології НАН України, 2001. - С. 201-216.

3. Білецький М. Політичні партії у взаємодії зі структурами влади / М. Білецький, М. Погребинський // Становлення владних структур в Україні (1991-1996). – К., 1997. - 132 с.

4. Усаченко Л. М. Форми та методи управління - важлива складова розвитку взаємовідносин органів державної влади України з неурядовими організаціями : монографія / Л. М. Усаченко. – Х. : Вид-во ХУУП, 2007. – С. 176.

5. Шахов В. А. Державно-владні відносини : навч.-метод. посіб. / В. А. Шахов. – К. : Вид-во НАДУ, 2004. - 81 с.

6. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій та партійних систем / Ю. Р. Шведа. – Львів : Тріада плюс, 2004. – 526 с.

166

Лахижа М. І., д-р наук з держ. упр., проф., Регіональний центр з надання безоплатної

вторинної правової допомоги у Полтавській області, Україна

ІНТЕГРОВАНА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ МІСТОМ (польський досвід)

Вивчення нами польського досвіду посткомуністичної трансформації

суспільства та влади на основі аналізу документів та літератури, матеріалів офіційних веб-сайтів органів влади та громадських організацій і навчальних закладів, а також під час кількох навчальних поїздок у 2005-2008 роках засвідчує його порівняну доступність та велике значення для України внаслідок близькості менталітету населення та схожості проблем, що виникають. Водночас, варто враховувати етапи розвитку суспільства, зокрема, те, що Польще значно випередила Україну на шляху до європейських інституцій та щодо впровадження сучасних технологій управління. Узагальнені матеріали, частково й з питання управління містом, були опубліковані нами у статтях, тезах та монографіях [див., напр.: 1; 2].

Українськими вченими та практиками звертається значна увага на вивчення польського досвіду проведення реформ та, зокрема, розвитку місцевого самоврядування. Окремо варто згадати про спробу В. Бебика та М. Яцьківа показати еволюцію системи місцевого самоврядування в Польщі на прикладі конкретного міста [3] та дослідження В. Малиновського [4].

У процесі вивчення проблеми управління містом автором використані матеріали, розміщені на офіційному сайті м. Дзержоньов та отримані у 2008 році безпосередньо у міській адміністрації від бургомістра міста М. Пьоруна, заступника В. Островської, яка є визнаним у Польщі фахівцем з питань управління якістю, секретаря міської адміністрації А. Гроховіної та інших посадовців і представників громадськості. Предметом окремого вивчення стала ефективно функціонуюча в міській адміністрації система управління якістю.

Місто Дзержоньов з населенням 35,8 тис. чоловік розташоване у Нижньосілезькому воєводстві Польщі і є одним із визнаних лідерів використання сучасних методів управління, що привертає до нього суттєву увагу. Це місто є активним учасником міжнародної співпраці та піонером впровадження нового управління. На думку бургомістра міста М. Пьоруна, успішно вирішувати завдання місцевого самоврядування дозволяють такі фактори, як чітке визначення та реалізація місії адміністрації, застосування сучасних методів управління, велика увага до людських та матеріальних ресурсів, налагодження комунікації з громадськістю, увага до навколишнього середовища, забезпечення безпеки та охорони праці і дотримання принципів етики.

Місія адміністрації міста Дзержоньов виписана у нормативних документах і полягає у забезпеченні професійного та приязного

167

обслуговування клієнтів, проведенні та підтримці заходів для забезпечення розвитку міста і зростання життєвого рівня громадян. Реалізація цієї місії забезпечується шляхом розвитку міської адміністрації, як публічної інституції, вирішення усіх справ у відповідності до визначених термінів та процедур, вивчення та врахування очікувань клієнтів, постійного вдосконалення, уваги до оточуючого середовища та підвищення рівня безпеки і охорони праці.

Основними методами та інструментами ефективного менеджменту є впровадження системи управління якістю, застосування програмного методу управління та системи планування робочих завдань, самовдосконалення, джерелом якого є постійна участь у конкурсах, бенчмаркінг, чітке визначення сфери відповідальності та повноважень працівників, застосування системи роботи в групах та персональна відповідальність.

У 1999 році уряд м. Дзержоньов першим з органів публічної адміністрації Польщі отримав сертифікат системи управління якістю відповідно норми ISO-9002–1994. У 2002 році уряд звернувся до органу сертифікації з пропозицією про повторну сертифікацію, але вже відповідно норми ISO-9001:2000, що вимагало проведення додаткової роботи для забезпечення відповідності новим європейським стандартам.

Керівництво міста при впровадженні системи управління якістю поставило мету забезпечення професійного обслуговування клієнтів у приязній інституції. Для цього було визнано необхідним: визначення потреб клієнтів; вимір рівня задоволеності; вихід за межі очікування клієнтів; вивчення досвіду інших; удосконалення процесів. Досвід Дзержоньова підтверджує думку, що роль керівництва є ключовою, а вибір уповноваженого не може бути випадковим чи формальним.

Адміністрація міста активно розвиває комунікації із внутрішніми та зовнішніми клієнтами. Інформація про діяльність адміністрації надається клієнтам через радіо, місцеву пресу, де гімн має свою авторську вкладку, місцеве телебачення та Інтернет. Міська адміністрація видає власний щомісячний бюлетень, інформаційні матеріали та формуляри, які полегшують клієнтам виконання формальних вимог. Цьому ж служать підготовлений працівниками адміністрації Словник найбільш уживаних спеціальних термінів, що застосовуються в актах публічної адміністрації [5] та довідник про структуру та напрями роботи адміністрації, послуги.

Серед мешканців міста та працівників адміністрації проводяться анкетні опитування. Їх метою є пошук відповіді на питання щодо якості наданих послуг і видів діяльності, що потребують покращення. У внутрішніх комунікаціях істотне значення має електронний зв’язок, щотижневі зустрічі працівників з керівництвом, щотижневі внутрішні навчання, щоквартальні співбесіди керівника з працівниками.

Суттєвим фактором успішної роботи є забезпечення засобів, необхідних для того, щоб адміністрація могла реалізувати свої функції. Звертається значна увага на підбір кадрів, які мають бути старанними,

168

комунікабельними, здатними розв’язати стресову ситуацію, ясно і спокійно висловити думку. Звичайно ж, насамперед, мова йде про працівників, що мають відповідну освіту, навички та досвід. Позитивно впливають на діяльність працівників та адміністрації загалом внутрішні та зовнішні навчання працівників щодо роботи з клієнтами.

Велике значення у налагодженні чіткої та ефективної роботи адміністрації у Дзержоньові, як і в багатьох інших польських гімнах, має також значна увага до етичних питань. Діють Кодекс етики працівника адміністрації міста, Кодекс етики депутата та Принципи поведінки у випадку порушення Кодексу етики.

Значна увага звертається на забезпечення періодичних переглядів роботи адміністрації. Їх елементами є рапорти із внутрішніх аудитів, результати внутрішнього контролю, пропозиції депутатів, аналіз скарг і звернень мешканців, аналіз адміністративних рішень, міра реалізації плану коригування діяльності та аналіз бюджету адміністрації. Пропозиції щодо перегляду умов функціонування адміністрації спрямовуються на зміну цілей політики якості, оцінювання процесів та результатів реалізації плану коригуючої та запобігаючої діяльності, встановлення завдань у різних планах удосконалення якості тощо.

Слід відзначити, що керівництво міста високо оцінює впровадження системи управління якістю та постійну участь у конкурсах, вважаючи, що це сприяло налагодженню якісної роботи з клієнтами.

Досвід самоврядування міста Дзержоньов є прикладом успішної модернізації міської адміністрації, що позитивно вплинула на розвиток міста, схвально оцінена громадськістю та знайшла визнання в Польщі. Характерно, що впровадження системи управління якістю було неформальним і пов’язувалося із низкою інших заходів. На наш погляд, цей досвід може ефективно використовуватися й в Україні.

ЛІТЕРАТУРА 1. Лахижа М. І. Модернізація публічної адміністрації: теоретичні та практичні

аспекти: [монографія] / М. І. Лахижа. – Полтава: РВВ ПУСКУ, 2009. – 289 с. 2. Лахижа М. І. Модернізація публічної адміністрації Республіки Польща: аналіз

джерел та літератури/ М. І. Лахижа// Публічне управління: теорія та практика. Збірник наукових праць. – Вип.1. – 2010. – №1. – с.23–28.

3. Бебик В. Еволюція системи місцевого самоврядування в Польщі (на прикладі міста Шрьода Великопольська) / В. Бебик, М. Яцьків // Вісник НАДУ при Президентові України. – 2001. – №1. – С. 233–238.

4. Малиновський В. Реформування територіальної організації влади Польщі: уроки для України / В. Малиновський // Вісник НАДУ. – 2007. – №3. – С. 235–243.

5. Slowniczek terminow spezjalistycznych najczesciej uzywanych w prowadzonych postepowaniach z zakresu administracji publicznej. – Dzierzoniow, 2005. – 14 s.

169

1Минниханов Р. Н. д-р. техн. наук, профессор, начальник управления,

1Калимуллин И. И. начальник отдела административно-правоприменительной деятельности,

2Кильдеев М. В. канд.с.наук, ведущий научный сотрудник, 3Сериков Я. А., канд. техн. наук, доц.

1УГИБДД МВД по республике Татарстан 2Государственное учреждение «Научный центр безопасности

жизнедеятельности - НЦБЖД», г. Казань, республика Татарстан, 3Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ОПЫТ ПРИМЕНЕНИЯ АВТОМАТИЧЕСКИХ СИСТЕМ КОНТРОЛЯ И

ВИДЕОФИКСАЦИИ НАРУШЕНИЙ ПРАВИЛ ДОРОЖНОГО ДВИЖЕНИЯ В РЕСПУБЛИКЕ ТАТАРСТАН

В Федеральной целевой программе «Обеспечение безопасности

дорожного движения» поставлена задача снизить число погибших в ДТП в 1,5 раза по сравнению с анализируемым периодом. Внедрение систем фото- и видеофиксации призвано способствовать решению этой задачи. Их активное и систематическое применение в точках с высоким риском совершения ДТП призвано снизить тяжесть ДТП, уменьшить количество пострадавших за счет снижения и стабилизации скоростного режима.

По результатам тестовых испытаний различных систем видеофиксации, на вооружение Госавтоинспекции Республики Татарстан для выявления нарушений скоростного режима приняты системы «КРИС» (ООО «Симикон», г. Санкт-Петербург) в стационарном и передвижном исполнении, а для выявления проезда на запрещающий сигнал светофора – аппаратно-программный комплекс«Авто-Ураган» (ООО «Технология распознавания», г. Москва).

Система видеофиксации в городе интенсивно развивается. При исследованиях скоростной режим в городе отслеживали 13 стационарных рубежей контроля и 105 передвижных приборов. В январе использовался 321 датчик фиксации различных видов нарушений. Из них:

- 200 стационарных датчиков (КРИС, АПК Авто-Ураган), которые установлены на 13 рубежах для фиксации нарушений скоростного режима и отсутствия ремней безопасности, а также на 11 перекрёстках с высокой концентрацией ДТП - для фиксации нарушений правил проезда перекрёстка (проезда на запрещающий сигнал светофора);

- 100 передвижных фоторадарных комплексов КРИС-П, которые используются в пределах г. Казани и в радиусе 50 км от города, для фиксации нарушений скоростного режима;

170

- 21 фоторадарный комплекс ПАРКОН, фиксирующий нарушения правил парковки транспортных средств (нарушения требований дорожных знаков, правил остановки и стоянки).

До июля нарушители Правил дорожного движения (ПДД) привлекались при помощи спецсредств автоматической фото-видеофиксации к административной ответственности по двум статьям 12 Кодекса Российской Федерации об административных правонарушениях:

- 12.9 «Превышение установленной скорости движения»; - 12.12 «Проезд на запрещающий сигнал светофора или запрещающий

жест регулировщика». С 1 июля применяются спецсредства, позволяющие выявлять

нарушения по статье 12.6 «Нарушение правил применения ремней безопасности или мотошлемов», статье 12.16 «Несоблюдение требований, предписанных дорожными знаками или разметкой проезжей части» 12.19.1 «Нарушение остановки или стоянки транспортных средств». Также на стадии окончания разработки программа фиксации нарушений по ст. 12.20 «Нарушение правил пользования внешними световыми приборами…».

Динамика количества зарегистрированных нарушений следующая: за период исследования, за первый год было вынесено 122 848 постановлений о нарушении скоростного режима. За второй год вынесено 685 343 постановлений о нарушении скоростного режима и 6513 – о проезде на запрещающий сигнал светофора.

Подавляющее большинство выявленных системой видеофиксации нарушений составляет превышение скоростного режима. За 12 месяцев по ст. 12.9 было вынесено более 2 млн. 70 тыс. (97,1 % от общего числа) постановлений, в том числе по ч. 1 (превышение от 10 до 20 км/ч) – 66,4% от общего числа нарушений скоростного режима, по ч. 2 (превышение от 20 до 40 км/ч - 29,9%), по ч. 3 (от 40 до 60 км/ч) – 3,3%. По заключительной, 4-й части вынесено 0,4% постановлений. Около 70% случаев нарушения скоростного режима в городе было выявлено с помощью приборов, имеющих функции видео- и фотофиксации.

Вынесено 54 637 постановлений о проезде на запрещающий сигнал светофора, зарегистрированных АПК Авто-Ураган, что составило 2,6% от общего числа постановлений. Постановлений о нарушении правил стоянки (остановки), регистрируемых техническим средством ПАРКОН вынесено 6246 (0,3%), о неиспользовании ремней безопасности – 222. Всего за указанный период вынесено 2 млн. 131,1 тыс. постановлений.

КРИС-С применяются для фиксации превышения скоростного режима на протяженных участках УДС. Приборы устанавливаются на конструкциях над проезжей частью (эстакады путепроводов, рекламные конструкции, надземные пешеходные переходы). Среднее число датчиков – 6, которые настроены на обнаружение транспортных средств, движущихся по конкретной полосе.

171

Из действующих рубежей 2 находятся в эксплуатации практически 3 года, 7 – 4 года. На отчетный период было вынесено 338 953 постановлений о превышении скорости на стационарных рубежах, что составляет 14,8% от общего числа нарушений ПДД, выявленных в Казани средствами автоматического контроля скоростного режима.

Наметившаяся сезонность в эксплуатации систем видеофиксации сказывается на общем числе постановлений. Пиковые максимальные значения приходятся на начало летнего периода (май-июль), минимальные – на начало зимнего периода (ноябрь-декабрь). В январе обычно начинается постепенный рост числа нарушений, который достигает максимума в летний период. Максимальные значения фиксировались с апреля по июль (на уровне 14-18 тысяч постановлений в месяц), после чего следовал спад.

Колебания числа нарушений находятся в связи не только с сезонным фактором, но и с фактором психологии водителей. Так, в первый месяц работы установок было вынесено 20 тысяч постановлений, а в следующем – почти в три раза меньше. Когда были введены в эксплуатацию еще 7 новых комплексов, зарегистрировано 16 тысяч нарушений, а через год, в результате психологического действия, – в 2,7 раза меньше. Для того чтобы убедиться в действенности этого технического средства, водителям оказалось достаточно одного месяца. В этот срок входит время, необходимое на то, что сформировать постановление, сформировать почтовое отправление и доставить его адресату. После получения первых квитанций информация о местах установки стационарных систем становится известна основной массе автовладельцев, что приводит к кратковременному, но значительному уменьшению количества зарегистрированных случаев нарушений.

Число выявленных нарушений не тождественно числу составленных постановлений о нарушении. Необходимым условием для формирования штрафной квитанции является распознавание государственных регистрационных знаков ТС, чье нарушение зафиксировала камера.

Необходимо ввести величину, которую можно обозначить как «распознаваемость». «Распознаваемость» можно определить как разницу между числом обнаруженных нарушений и числом вынесенных постановлений. Так, в общей сложности за три года обработано фотоматериалов – 4 млн. 417,9 тыс., вынесено постановлений – 2 млн. 818,6 тыс. Первый показатель брался нами из ежедневных отчетов о результатах работы фоторадарных комплексов, второй – из базы данных РИС ГИБДД (подсистема «Административная практика»). «Распознаваемость» составляет 63,8 %. Согласно ТЗ общая вероятность распознавания ГРЗ ТС от общего числа транспортных средств, проследовавших через зону контроля у всех видов приборов должна быть не меньше 90%. Все находящиеся на вооружении Госавтоинспекции РТ виды приборов в ходе испытательных проверок выполнили это требование. Фактическая распознаваемость стационарных приборов видеофиксации зависит от условий эксплуатации приборов. Эта тема подробно описана в публикации об организации системы

172

видеофиксации в Ростовской области. Распознаваемость является переменной величиной, которая зависит от

текущих календарных условий. Наибольший шанс избежать наказания появляется у нарушителя в период с ноября по февраль, когда % распознанных ТС, составляет от 23 до 39%. В период с апреля по сентябрь обойти правила гораздо сложнее. В этот период выявлению подлежит 70-80% обнаруженных нарушений. У этой закономерности есть и исключения, связанные, по всей видимости, с конкретными погодными особенностями. Так в отчетном году, распознаваемость перевалила за 50% отметку в феврале, а уже в марте достигла «летних» значений. Сезонный рост выявляемости нарушений скоростного режима в весенний период года может быть объяснен улучшением погодных условий, что способствует улучшению распознавания номерных знаков. Обратная тенденция в осенне-зимний период является результатом обратных процессов: ухудшение погодных условий – и как следствие ухудшение распознавания программой номерных знаков. Одновременно с ухудшением дорожных условий происходит общее снижение скоростного режима в условиях гололеда и снежных заносов и снижение числа фиксируемых нарушений.

Распознаваемость объектов мобильными приборами видеофиксации напрямую зависит от правильности установки комплекса. Зачастую установка комплекса на новом месте производится с нарушениями руководства по эксплуатации, при выборе подходящего участка дороги для установки комплекса, не учитываются особенности местности и конфигурация дороги, погодные условия и время суток. Все это, сказывается на выявляемости и качестве получаемых фотоматериалов.

Как правило, контроль мобильными приборами КРИС ведется в двух направлениях, поэтому датчики выставляются в одной точке парами. Число выявляемых мобильными приборами видеофиксации нарушений зависит от сезонных условий (рис. 1). В данной точке система видеофиксации Крис-П выставляется для контроля скорости автотранспорта, движущегося по ул. Вишневского на участке от моста «Миллениум» до ул. Ершова. На протяжении первых двух месяцев среднее число зафиксированных нарушений составляло порядка 250 в сутки в обоих направлениях (на два датчика).

Последующие месяцы это число неуклонно росло, превысив рубеж тысяча нарушений в сутки. Далее объем нарушений резко упал до уровня 300-500 нарушений в сутки в июне-сентябре. В преддверии зимнего сезона число нарушений снизилось до январского уровня. Что характерно, несмотря на тяжелые погодные условия в ноябре и в декабре, число нарушений не упало до нуля, оставшись на уровне 10-20% от максимальных летних значений. Постепенно статистика нарушений, выявляемых средствами видеофиксации, меняется в сторону большего разнообразия. В январе на второе место по числу вынесенных постановлений, оттеснив ст. 12.12 КоАП РФ, вышли ст. 12.16 и 12.19 Кодекса Российской Федерации об

173

административных правонарушениях. По данным видам нарушений вынесено 23,9% всех постановлений.

Рис. 1 - Среднемесячное ежедневное число нарушений по ст.12.9 КоАП РФ

(на два датчика «КРИС-П») Транспортные средства, находящиеся на проезжей части или тротуаре с

нарушением правил остановки или стоянки, в автоматическом режиме фиксируются прибором ПАРКОН (производитель ООО «Симикон»). Прибор устанавливается в патрульном автомобиле. Он фиксирует автомобили нарушителей, также дорожную разметку или знаки, запрещающие остановку или стоянку, а также другие условия, при которых остановка или стоянка запрещены. Для документирования факта нарушения проезд зоны патрулирования производится как минимум два раза с разницей в 5 минут, при этом инспектор в процесс видеофиксации не вмешивается.

На применение автоматических средств контроля нарушители ПДД реагируют по-разному. Большая часть, судя по статистике числа нарушений и аварийности, действительно меняет свое поведение на дороге. Наиболее злостные нарушители встают на путь борьбы с системами видеофиксации: закупают антирадары, устанавливают защитные экраны («сетки»), затрудняющие опознавание ГРЗ, умышленно сводят лакокрасочный материал с поверхности ГРЗ (чтобы ввести в заблуждение системы распознавания).

Подобные приемы подпадают под действие ч. 1 ст.12.2 КоАП: Управление транспортным средством с нечитаемыми, нестандартными или установленными с нарушением требований государственного стандарта государственными регистрационными знаками, влечет предупреждение или наложение административного штрафа в размере пятисот рублей. Только за

174

12 год было выявлено более 69 тысяч таких нарушений. На ряде Интернет-форумов предлагается метод борьбы с приборами

видеофиксации по принципу «клин-клином»: якобы, развив заведомо запрещенную скорость свыше 150 км/ч, можно преодолеть рубеж видеофиксации, избежав распознавания номера ТС. Как показывает статистика, скорость, с которой движется ТС, никак не влияет на качество распознавания. Так по соответствующим ч. 1 ст. 12.9 распознается и подлежит оформлению 57% выявленных нарушений, а по самой тяжкой ч. 4 этой же статьи (превышение свыше 60 км/ч) постановления выписываются уже для 74% случаев нарушений. Дело в том, что для приборов КРИС диапазон фиксации ТС составляет 20-250 км/ч. Камера КРИС снимает 25 кадров в секунду при глубине зоны контроля 5 м и автоматически выдает 6 кадров на выбор. Нетрудно подсчитать, что при скорости 150 км/ч ТС, попав в объектив камеры, будет зафиксировано на 3 стоп-кадрах. Оператору для оформления постановления о нарушении достаточно одного стоп-кадра с читаемым номером.

За один год исследуемого периода число ДТП в Республике Татарстан уменьшилось на 4,1% по сравнению с периодом, когда системы видеофиксации использованы не были (16-е место по темпам снижения аварийности в Российской Федерации), а если исключить из расчетов Казань, то даже увеличилось на 0,8%. Почти весь объем снижения аварийности пришелся на Казань. Для объяснения следует искать факторы, отличающие дорожную ситуацию в отдельно взятой столице республики от республики в целом. Единственным таким фактором является эффект от системы видеофиксации, которая в Казани применяется на два года раньше, чем в масштабах республики.

Рис. 3 - Примеры намеренной порчи ГРЗ

175

Регулярное действие средств видеофиксации нарушений скоростного режима в городских условиях положительно влияет на уровень аварийности в местах их установки или дислокации. При достаточном уровне насыщения УДС средствами видеофиксации, наблюдается общее снижение уровня аварийности в городе. Наибольший эффект достигается при систематическом применении передвижных приборов автоматического контроля скоростного режима. На участках, где действуют стационарные рубежи, аварийность за 2 года снизилась на 12 %, а на участках, где применялись мобильные приборы, снижение составило 30 %.

Нохріна Л. А., канд. техн. наук, доц. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

РИНОК ТУРИСТСЬКИХ ПОСЛУГ: НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ

Розвиток туризму на певній території стимулює споживчий попит

відвідувачів на товари і послуги, задовольнити який покликані підприємства регіону, що працюють у сфері обігу. Зростання продажів продуктів місцевого виробництва природним чином збільшує доходи регіону. Набавний попит на сукупність товарів, робіт і послуг, сформований туристською активністю, сприяє організації й розширенню їхнього виробництва. Таким чином функціонування ринку туристських послуг ініціює розвиток регіонального сектора економічної діяльності, що обслуговує не тільки внутрішній споживчий ринок і місцеве населення, але і додатковий зовнішній попит.

Отже, функціонування ринку туристських послуг активізує економіку території в цілому, що можна досліджувати за оцінками прямого і опосередкованого впливу. Прямий вплив – це обсяг споживання туристів за вирахуванням об’єму чистого імпорту, необхідного для повного забезпечення їх товарами і послугами. Опосередкований – генерована економічна активність, отримана на наступних етапах використання коштів, виручених від туризму. Непрямий вплив виникає в результаті того, що компанії, які безпосередньо отримують кошти за надання будь-яких туристських послуг, витрачають їх на купівлю товарів, робіт і послуг в інших секторах економіки регіону. Наприклад, готелі користуються послугами будівельних, комунальних підприємств і організацій, банків, страхових компаній, тощо. Однак, непрямий вплив не охоплює всі витрати туристів під час прямого впливу: частина коштів, виручених від надання туристських послуг, виходить з обороту через імпорт та оподаткування. Прямі й опосередковані витрати резидентів регіону й суб’єктів господарювання акумулюють додатковий дохід, який продукує новий обіг економічної активності [9].

176

Крім безумовних профітів, активізація туристського ринку формує евентуальні негативні впливи на економіку території. Нерегульований розвиток туризму зумовлює перерозподіл ресурсів з інших видів економічної діяльності, які, проте, мають в них нагальну потребу. Так, динамічний розвиток екологічного та агротуризму зумовлює переміщення трудових ресурсів в туристський сектор, що детермінує скорочення працівників у сільськогосподарському виробництві та в інших традиційних для сільської місцевості видах економічної діяльності.

За визначенням експертів ЮНВТО [10] детермінантами кон’юнктури світового ринку туристських послуг є зростання суспільного багатства; збільшення рівня суспільної свідомості; скорочення робочого часу; підтримка концепції сталого розвитку туризму міжнародними інституціями, державами; стрімкі темпи глобалізації та урбанізації. Міжнародні конструктивні практики ілюструють пряму залежність позитивних тенденцій локальних ринків туристських послуг від рівня державної підтримки туристського сектору.

Сьогодні ринок, як сукупність соціально-економічних відносин у сфері обміну, є синтетичною категорією, що ідентифікує явища, які є різними за змістом і параметрами. Під терміном «ринок» розуміють будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців [5] або як всяку групу людей, що вступають в тісні ділові взаємозв’язки і укладають крупні операції з приводу будь-якого товару [8]. Перше визначення акцентує об’єкт ринкових відносин; друге – взаємозв’язки, що виражають сутність категорії «ринок». Проте, історично термін «ринок» окреслював певну територію обміну, з часом – продажу та купівлі товарів. Як правило, це була торгова площа (базар), де зустрічалися продавці (власники товару) й покупці (власники грошей) для обміну тим, що мало вартість. Ціни встановлювалися у результаті досягнутої домовленості; товар в обмін на гроші переходив у власність покупця.

Нині ринок є ключовим елементом макроекономіки, відтак, економічна наука досліджує засади його функціонування, структуруючи за об’єктами обміну, територіальними ознаками, умовами функціонування ринкових суб’єктів, способами формування, відповідності чинному законодавству, тощо.

За територіальною ознакою розрізняють локальний, регіональний, національний та світовий ринки. Територіальні межі локального ринку окреслюють один регіон або певну його частину.

За об’єктами обміну виокремлюють товарний ринок, який набуває форм ринку товарів і послуг та ринку науково-технічних розробок та інформації [1].

Ринок товарів і послуг – це механізм соціально-економічних, матеріальних, фінансових зв’язків між суб’єктами ринку з приводу купівлі та продажу товарів та послуг, вироблених в національній економіці протягом певного періоду часу і призначених для використання. Відповідно до п.

177

14.1.218 ПК України, ринок товарів (робіт, послуг) – це сфера обігу товарів (робіт, послуг), що визначається виходячи з можливості покупця (продавця) без значних додаткових витрат придбати (реалізувати) товар (роботи, послуги) на найближчій для покупця (продавця) території [12].

Специфічний ринок туристських послуг є невід’ємним фрагментом ринку товарів та послуг, потребу досліджень якого спонукає та зумовлює соціально-економічна вагомість та багатогранність наявних проблем. Варто підкреслити сучасну значущість і відповідальність регіонів у вирішенні широкого кола державних та локальних проблем, у тому числі й щодо впровадження ефективних механізмів функціонування місцевих (регіональних) туристських ринків, що обумовлює мету дослідження.

Незважаючи на велику кількість публікацій зарубіжних та вітчизняних авторів, характерною рисою досліджень теоретичних та методологічних засад функціонування ринку туристських послуг є розбіжність наявної термінології, що підкреслює актуальність статті та зумовлює її цілі та задачі.

Виходячи з наведеного, метою статті є обґрунтування теоретико-методологічних засад та визначення принципів ефективного функціонування регіонального ринку туристських послуг.

Для досягнення поставленої мети було вирішено наступні завдання: проаналізовано наявні визначення поняття «ринок туристських послуг»; акцентовано об’єкт купівлі-продажу; досліджено специфічні ознаки, характеристики, риси та функції; визначено принципи ефективного функціонування регіонального ринку туристських послуг.

Концептуальні засади функціонування ринку туристських послуг висвітлено в дослідженнях зарубіжних та вітчизняних науковців, проте аналіз фахової літератури дозволяє зробити висновок щодо значної кількості наявних визначень і понять.

Так, Балабанов І. Т., Балабанов А. І. визначають, що туристський ринок – це сфера реалізації туристичного продукту та економічних відносин, які виникають між його покупцями та продавцями [2].

Левицька Е. В. наголошує, що це суспільно-економічне явище, що об’єднує попит і пропозицію для забезпечення процесу купівлі-продажу турпродукту у даний час у даному місці [7].

Пазенок В. С. підкреслює, що ринок туристських послуг – це економічні відносини між виробниками і споживачами турпродукту на туристичному ринку, що полягають у процесі перетворення туристсько-екскурсійних послуг в гроші, і назад – перетворення грошей у туристсько-екскурсійні послуги [11].

Юр’єв А. П. зазначає, що це система внутрішніх і зовнішніх зв’язків, в якій здійснюється процес перетворення туристсько-екскурсійних послуг у гроші і назад, перетворення грошей у туристсько-екскурсійні послуги, а також сукупність споживачів туристичного продукту, які мають кошти для його купівлі [15].

Ткаченко Т. І. підкреслює, що це сукупність конкретних економічних

178

відносин і зв’язків між туристами (покупцями) і туроператорами (продавцями), а також турагентами (торговими посередниками) та їх контрагентами з приводу руху туристичних продуктів і грошей, що відбиває економічні інтереси суб’єктів ринкових відносин [14].

Гонтаржевська Л. І. визначає, що ринок туристських послуг є системою відносин між суб’єктами – виробниками туристських продуктів, платоспроможними споживачами та посередниками [4].

Таким чином, ринок туристських послуг – це механізм соціально-економічних, матеріальних, фінансових взаємозв’язків між продуцентами, посередниками, споживачами, що виникають при купівлі-продажу характерних туристських товарів та послуг.

Об’єктом купівлі-продажу на ринку виступають споживчі товари та послуги (які використовуються для задоволення потреб окремої особи), які можуть потенційно мати відношення до туристських витрат. Тобто, до типових послуг, що придбаваються відвідувачами (транспортні послуги, послуги розміщення, послуги харчування, тощо), долучаються цінності, які відвідувачі купують в подорожах (картини, твори мистецтва, ювелірні вироби, тощо) незалежно від вартості певної речі, ураховуючи їхню функцію збереження вартості з плином часу; а також споживчі товари тривалого користування, незалежно від вартості одиниці товару (комп’ютери, автівки, тощо); всі продукти харчування (приготовані й без приготування); всі промислові товари місцевого та імпортного виробництва, всі персональні послуги, тощо.

Специфічними туристськими товарами та послугами є такі товари та послуги, пропозиція яких значно скорочується за умови відсутності відвідувачів, проте, їхня відсутність редукує туристське споживання; крім того, вони складають значну частку у структурі туристського споживання. Специфічні туристські товари та послуги поділяються на характерні й супутні. Характерними є такі туристські товари та послуги, що піддаються статистичному обліку та більша частина яких зникне або рівень їхнього споживання значно скоротиться за умови відсутності відвідувачів. Супутні є залишковою категорією, яка містить товари та послуги, що в певних країнах визначені як специфічні для туризму, але за міжнародною класифікацією не увійшли до цієї категорії.

Кожна країна самостійно визначає перелік характерних туристських товарів і послуг. В Україні перелік характерних туристських товарів та послуг установлено відповідно до критеріїв, Державного класифікатора продукції і послуг, Стандартної міжнародної класифікації видів туристичної діяльності, Державного класифікатора видів економічної діяльності України.

Частку продаж характерних туристських товарів і послуг, що припадає на туристське споживання, визначено експертною оцінкою на підставі рекомендацій зі статистики туризму Всесвітньої туристичної організації [9].

Туристські товари є економічним благом, виробляються та реалізовуються для задоволення потреб подорожуючих, наприклад,

179

сувенірна продукція, автентичні народні промисли, тощо. Туристські послуги є економічним благом, не мають матеріальної

форми, виробляються і споживаються одночасно, не підлягають транспортуванню і зберіганню, що унеможливлює їхнє накопичення, отже, товарні запаси не впливають на ринкову кон’юнктуру. Продуктом споживання на ринку є наступні види туристських послуг: транспортних пасажирських перевезень; тимчасового розміщення; підприємств ресторанного господарства; у сфері культури і мистецтва; у сфері розваг і відпочинку; туроператорів, туристських агентств і екскурсійних бюро; рекреаційні; інші туристські послуги.

Туристські товари та послуги реалізовують безпосередні виробники та посередники (турфірми, агентства, клуби, асоціації, тощо).

Інституційною одиницею, що формує пропозицію на ринку туристських послуг, є заклад. Під закладом на разі розуміють розташоване в одному місці підприємство (або його частину), яке по-перше, безпосередньо обслуговує відвідувачів, по-друге, основний вид продуктивної діяльності якого є характерним для туризму видом діяльності.

Характерним для туризму видом діяльності є такий вид діяльності, за допомогою якого, як правило, виробляється характерний для туризму продукт (55.1 Діяльність готелів і подібних засобів тимчасового розміщування → послуги тимчасового розміщування).

Сукупність закладів (ідентичної) характерної для туризму виду діяльності, який пов’язаний з прямим обслуговуванням відвідувачів, окреслює певну галузь туризму (готельну, тощо). Галузі туризму можуть виробляти змішаний асортимент характерних для туризму продуктів (готелі з ресторанами надають послуги харчування).

Сукупність галузей характерних для туризму видів діяльності, які пов’язані з прямим обслуговуванням відвідувачів, акумулюють сектор туризму.

Суб’єкти туристської діяльності, заклади тимчасового розміщування, в тому числі специфічні (санаторно-курортні, оздоровчі, тощо) складають індустрію туризму.

Суб’єктами туристської діяльності є підприємства, установи, організації всіх форм власності, фізичні особи-підприємці, що зареєстровані у чинному порядку, основна діяльність яких пов’язана з формуванням (виключно туроператори) та реалізацією турпродуктів, наданням екскурсійних та інших туристських послуг.

Виробниками туристських товарів є підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, фізичні особи-підприємці, що зареєстровані у встановленому чинним законодавством України порядку, основна діяльність яких пов’язана з виробництвом та реалізацією товарів для задоволення потреб подорожуючих.

Продуцентами туристських послуг є підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, фізичні особи-підприємці, що

180

зареєстровані у встановленому чинним законодавством України порядку, основна діяльність яких пов’язана з наданням послуг для задоволення потреб подорожуючих. Продуцентами характерних турпослуг є транспортні компанії, засоби тимчасового розміщування, заклади харчування, екскурсійні бюро, музеї, театри, заклади дозвілля, тощо.

Одночасно виробниками (турпродукту) та посередниками (укладають угоди з безпосередніми продуцентами певних туристських послуг) є туроператори.

Споживачами є всі набувачі туристських товарів та послуг, які через туристське споживання стимулюють економічний розвиток території.

У грошовому вимірі туристське споживання – це сукупна вартість товарів та послуг, спожитих подорожуючими (туристами та одноденними відвідувачами) для задоволення туристських потреб. Варто підкреслити складність виокремлення частки туристського споживання, тобто забезпеченого тільки туристською діяльністю і залежного лише від грошових витрат подорожуючих, в загальній кількості спожитих у певному періоді товарів та послуг. Обсяги туристського споживання розраховують на підставі наявних статистичних даних, статистичних досліджень та експертних оцінок, виходячи з нормативів споживчих витрат туристів та одноденних відвідувачів [9].

Отже, ринок туристських послуг має специфічні особливості. По-перше, до механізму функціонування ринку, окрім покупців і

продавців, залучена значна кількість посередницьких ланок. По-друге, особливість ринкових процесів на разі полягає в задоволенні

купівельного попиту безпосередньо у момент надання / споживання. Оскільки туристське споживання збігається з концепцією «кінцевого споживання», результативність та ефективність функціонування ринку туристських послуг, з точки зору задоволення потреб кінцевого споживача, є субстантивними детермінантами рівня споживання та якості життя населення.

По-третє, результуючі ефекти функціонування ринку туристських послуг відтворюються в зв’язаних галузях і сферах діяльності, тобто, поза його межами.

Пропозиція на ринку туристських послуг, формується під впливом комплексу нецінових детермінантів: зміни політичної ситуації, природно-кліматичні умови, культурно-історичний потенціал, соціально-демографічні тенденції, соціально-економічні тренди, матеріально-технічна база. За наявності позитивних тенденцій – формується туристська привабливість дестинації, що активізує ринок туристських послуг, негативні тренди – знижують активність.

Політична ситуація певної території визначає значущість всіх інших динамічних чинників. Дестабілізуючими факторами на разі є кризи, політична нестабільність, мілітаризація економіки, посилювання туристських формальностей, значні коливання курсів валют, тощо.

181

У цьому контексті важливим чинником є чинна туристська політика держави, індикаторами якої є рівень нормативного регулювання й контролювання туристської діяльності адміністративними органами, планування, реклама, тощо.

Природно-кліматичні умови. Наявні ландшафтні ресурси і кліматичні умови дестинації детермінують туристсько-рекреаційну спеціалізацію території; специфіку туристської інфраструктури; туристську привабливість дестинації. Вагомість кліматичних чинників підкреслює позитивне сальдо по статті «подорожі» теплих південних країн, і негативне – північних, в тому числі скандинавських країн.

Культурно-історичний потенціал. Широкий спектр історичних і архітектурних пам’ятників, співвідношення матеріальних і духовних потреб в суспільстві, а також естетичні вимоги, національний і конфесійний склад населення, рівень освіти, тощо, певною мірою визначають привабливість дестинації. Вагомість культурно-історичних факторів збільшується із зростанням культурного й освітнього рівня та пізнавальних потреб людей.

Наявні соціально-демографічні тенденції, а саме, вікова структура населення, питома вага самотніх людей, спрямованість на пізні шлюби, стрімке зростання числа бездітних пар, тривалість оплачуваної відпустки і тривалість робочого тижня, частка працюючих жінок, урбанізація, тобто збільшення частки міських мешканців за рахунок скорочення чисельності сільських жителів, сприяють акумуляції/ дефіциту вільного часу і коштів у населення для подорожування.

Загальна соціально-економічна ситуація, рівень доходів населення, рівень добробуту окремого домогосподарства, ступінь фінансової стабільності й рівень цін, рівень продуктивної зайнятості, обізнаність щодо туристських можливостей, тощо, змінюють структуру споживання товарів і послуг у сторону збільшення/ зменшення питомої ваги коштів на подорожі у загальному бюджеті домогосподарства.

Матеріально-технічна база, а саме, поширеність засобів розміщення, харчування, торгівлі, рекреаційної сфери, транспортна інфраструктура, тощо, характеризують потенціал дестинації щодо активізації туристської діяльності.

Специфічною рисою транспортної інфраструктури є її інтеграційний характер. В контексті розвитку туризму, а, отже, активізації ринку туристських послуг, вагомим є забезпечення зв’язків між різнорівневими засобами переміщення, мінімізація зупинок і розривів у транспортних сполученнях. Ключовими характеристиками транспортної інфраструктури сьогодні є швидкість переміщення та рівень безпеки транспортних засобів.

Виняткове місце в туризмі мають заклади розміщення і харчування: їхня поширеність, рівень готельного і ресторанного сервісу певною мірою зумовлюють туристську привабливість дестинації. Проте, сезонність попиту спричиняє зростання витрат на утримання цих закладів, що суттєво здорожує послуги.

182

Попит на ринку туристських послуг формується під впливом комплексу нецінових детермінантів: зміна трендів споживчих переваг, зміна грошових доходів населення; зміни цін на взаємозамінюючі та взаємодоповнюючі послуги, зміна структури і кількості населення.

Зміна трендів споживчих переваг. Попит на ринку туристських послуг суттєво залежить від зміни модних трендів, що трансформують звички, смаки, традиції і переваги туристів під впливом евентуальних тенденцій, сформованих, наприклад, рекламою. Так, популярність екологічного туризму, зумовлена активним пропагуванням здорового (екологічного) способу життя. Концентрація населення в містах та відрив від живої природи зумовлює динамічний розвиток сільського туризму. Крім того, попит на ринку туристських послуг традиційно залежний від сезонності.

Зміни цін на взаємозамінюючі та взаємодоповнюючі послуги. За умови взаємозамінності послуг, існує пряма залежність між зміною ціни на одну туристську послугу і попитом на іншу. Наприклад, зростання цін на авіатури, веде до зростання попиту на значно дешевші автобусні тури. За умови взаємодоповнюючих послуг, зв’язок між зміною ціни однієї послуги і попитом на іншу – зворотний: зростання цін на автобусні тури детермінує зниження попиту на факультативні екскурсії. Інструментом формування попиту на разі є пропозиція дешевих автобусних турів за умови обов’язкового придбання повного екскурсійного пакету.

Економічні функції ринку туристських послуг віддзеркалюють сутність категорії «ринок», ключовими з яких є наступні:

регулятивна – ринок забезпечує збалансованість попиту і пропозиції за ціною, обсягом і структурою; узгодження виробництва і споживання туристських послуг в цілому та по окремих сегментах зокрема;

оптимізаційна – ринок оптимізує використання факторів виробництва, іншими словами, «демонструє» виробникам які саме, в якій кількості та для кого необхідно виробляти туристські послуги; збалансовує інтереси споживачів (щодо мінімізації витрат) та ринкових суб’єктів (щодо максимізації доходів), оптимізуючи витрати на операції з купівлі-продажу;

стимулююча – ринок стимулює підвищення економічної ефективності процесів надання туристських послуг в умовах конкуренції, з одного боку, та, з іншого, вдосконалення пропозиції відповідно до особливостей попиту в різних регіонах. Специфікою туристської послуги є певна міра її абстрактності («мрія», суб’єктивна «уява» подорожуючого), отже, саме ринок стимулює пошук шляхів максимального наближення до таких абстракцій;

інформаційна – ринок надає інформацію щодо усереднених параметрів сукупного попиту і пропозиції на певні види туристських послуг, забезпечує встановлення ціннісних еквівалентів купівлі-продажу;

сануюча – ринок вибраковує з обігу такі туристські послуги або їхніх виробників, які не можуть забезпечити відповідних стандартів якості;

інтегруюча – ринок поєднує в загальний процес активного обміну

183

виробників, посередників та споживачів; формує економічні умови для функціонування єдиного туристського ринку; сприяє поширенню інтеграційних процесів в економіці.

Підсумовуючи зазначене, зобразимо загальну схему ринку туристських послуг (рис.).

* – рівень туристського споживання визначено за [9] Рисунок – Загальна схема ринку туристських послуг Ринок туристських послуг істотно відрізняється від інших галузевих

ринків специфічними конститутивними ознаками: - значна глибина проникнення. Туризм потенційно є всюди де живе

людина (на відміну від більшості товарних ринків, детермінованих наявними сировинними ресурсами та спеціалізованими споживачами). Туристський продукт евентуальний, його можна «створити» з будь-яких ресурсів (наприклад, Чорнобильська зона, як об’єкт екзотичного або екстремального туризму), водночас, можливими споживачами туристських послуг є все населення світу;

- сезонна специфіка. Туризм характеризують виразні піки (літній та зимовий), що пов’язані, передусім, з інституційною сезонністю, яка зменшує ділову активність у інших секторах економіки;

- комплексність споживання. Разом з обумовленими контрактами продуктами, за внутрішніми цінами країни, додатково продаються інші товари і послуги туристського попиту;

- індивідуалістичний характер. Суб’єктивність попиту на разі пов’язана з індивідуалістичним характером особистих потреб туристів відповідно до їхніх доходів, вподобань, інтересів, тощо. Туристські послуги мають вагому

Інші послуги Послуги харчування та продаж напоїв

Навчальні заклади: університети, акад.-мії, інститути, технікуми, коледжі, ліцеї

Асоціації: готельєрів, рестораторів, туроператорів, тощо

СУ

Б'Є

КТИ

РИ

НК

У 20-

60%

Послуги у сфері культури Послуги рекреації та інші види дозвілля

до 80%

Санаторно-курортні послуги Послуги тимчасового розміщення Послуги туроператорів, турагентств, туристських гідів

100%*

Грош

ові

пото

ки

ФУНКЦІЇ РИНКУ РЕГУЛЯТИВНА СТИМУЛЮЮЧА ІНФОРМАЦІЙНА САНУЮЧА ІНТЕГРУЮЧА

зворотний зв’язок

ОПТИМІЗАЦІЙНА

СП

ОЖ

ИВА

ЧІ

184

споживчу значущість, при цьому споживча вартість не має речової форми, а полягає у певному корисному ефекті (враження, пізнання, оздоровлення, тощо);

- несталість якості. Одночасне виробництво й споживання генерує ситуацію за якою попередня оцінка якості туристських послуг унеможливлена. Критеріями на разі є довіра, попередній досвід, суб’єктивні враження інших.

Таким чином, кон’юнктуру вітчизняного ринку туристських послуг певною мірою формують: стрімкі темпи інновацій; наявний рівень інфляції; зміни реальних доходів населення; ускладнення криміногенного стану. Рівень активності локальних ринків туристських послуг визначають: доступність дестинації; наявний рекреаційний, соціально-економічний, культурно-історичний потенціал території; відношення місцевого населення до відвідувачів; інфраструктура; рівень цін. При цьому обсяги пропозиції зумовлюються економічним потенціалом сектору туризму, масштаби попиту – рівнем платоспроможності споживачів.

Наявна сукупність факторів визначає механізми формування моделей поведінки споживачів на ринку туристських послуг, індикаторами яких є: інтенсивність туризму; форми організації подорожі; географія туризму і детермінанти вибору дестинації; комунікативні аспекти поведінки; толерантність щодо цін, тощо.

Важливими характеристиками ринку є його потенційна і реальна ємність. Місткість ринку туристських послуг визначає попит, тобто та частина пропозиції, яка може бути реалізована в обмін на платіжні засоби покупців при даному рівні й співвідношенні роздрібних цін та купівельної спроможності доходів, а значить, обсяг, структуру і натурально-речовинний склад виробництва і споживання послуг у певний період. Потенційна ємність визначається платоспроможним попитом на даний вид послуг, а реальна – обсягом послуг, реалізованих за певний період [6].

Потенційну або прогнозну ємність ринку туристських послуг розраховують за формулою:

V= O + I - P - E (1) де, V – потенційна ємність ринку; I – імпорт послуг; O – обсяг реалізованих послуг; P – споживання та витрати; E – експорт послуг. Реальну ємність ринку туристських послуг розраховують за формулою:

R= P – E + I (2) де, R – реальна місткість ринку; Е – експорт послуг; Р – вартість наданих послуг; I – імпорт послуг. Ємність ринку туристських послуг обчислюють в грошовому

185

вираженні, обсяги експорту та імпорту перераховують в національну валюту (гривні) за курсом НБ України на момент оплати.

Отже, враховуючи зазначене, можемо сформулювати принципи ефективного функціонування ринку туристських послуг:

інформативна відкритість суб’єктів; диверсифікація каналів та чіткість механізмів просування; забезпеченість гарантій рівня сервісу; надійність та оперативність ланок доставки – виробник → посередник

→ споживач та зворотного зв’язку – споживач → посередник → виробник. Вичерпна інформація щодо споживчих властивостей туристських

послуг є першорядною умовою формування довіри споживачів до виробників та посередників, що зумовлює і забезпечує їхнє ефективне функціонування та сталий розвиток.

Відповідальність посередників, сталість та оперативність зв’язків з віддаленими партнерами є особливо важливими за умови територіальної роз’єднаності між споживачами, продавцями і виробниками та розриву в часі між процесами придбання, надання та споживання.

Ефективний прямий та зворотний зв’язок також значною мірою формує належний рівень обслуговування споживачів туристських послуг на всіх етапах сервісного процесу.

Сучасними тенденціями функціонування ринку туристських послуг є високий динамізм, диверсифікація, інформатизація, кооперування малих і середніх підприємств, підвищення вимог щодо якості, посилення державної підтримки, тощо.

Таким чином, підсумовуючи зазначене, можна зробити наступні висновки.

Ринок туристських послуг – це механізм соціально-економічних, матеріальних, фінансових взаємозв’язків між продуцентами, посередниками та споживачами, що виникають при купівлі-продажу специфічних туристських товарів та послуг. Основними функціями специфічного ринку турпослуг є регулятивна, стимулююча, оптимізаційна, сануюча,інформаційна,інтегруюча.

Визначальні риси ринку зумовлені незберігаємістю, невідчутністю, відсутністю матеріальної форми, неможливістю накопичення та транспортування туристських послуг. При цьому ринок характеризується значною глибиною проникнення, комплексним характером споживання та має чітко виражену сезонність.

Функціонування ринку туристських послуг прямо та опосередковано активізує локальну економіку; важливість його місця в економічній діяльності регіону підкреслюють характеристики ємності.

Інформативна відкритість, диверсифікація каналів та чіткість механізмів просування, надійність та оперативність ланок доставки та зворотного зв’язку певною мірою гарантують відповідний рівень обслуговування споживачів туристських послуг та забезпечують ефективне

186

функціонування суб’єктів ринку. В сучасних умовах систематизація наявних теоретичних засад та

розроблювання й обґрунтування науково-практичних механізмів ефективного функціонування ринку туристських послуг є безумовним пріоритетом поглиблених наукових досліджень в стратегічній перспективі.

ЛІТЕРАТУРА 1. Базилевич В.Д., Ильин В. В. Экономико-философская мысль современного

мира / В. Д. Базилевич, В. В. Ильин. – К.: Знання, 2015. – 821 с. 2. Балабанов И.Т., Балабанов А.И. Экономика туризма / И. Т. Балабанов,

А. И. Балабанов. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 176 с ISBN 5-279-02027-3 3. Журавлева Г.П. Экономика / Г. П. Журавлёва.– М.: Экономистъ, 2006. – 574 с.

– ISBN 5-98118-130-3. 4. Гонтаржевська Л. І. Зовнішньоекономічна діяльність туристичних підприємств

України: дис... канд. екон. наук: 08.05.01 / Л. І. Гонтаржевська; НАН України, Інститут світової економіки і міжнародних відносин. – К., 2005. – 262 с.

5. Котлер Ф. Основи маркетинга / Ф. Котлер,пер. с англ. – М.: Издательство Прогресс, 1984. – 657 с.

6. Курс социально-экономической статистики; под редакцией М. Г. Назарова.– М.:Омега-Л, 2010. – 1016 с. – ISBN 978-5-370-01396-6

7. Левицкая Э.В. Организация предпринимательства в туризме / Э. В. Левицкая. – Донецк: ДИТБ, 2000. – 306 с. – ISBN 966-95776-0-8-281

8. Маршалл А. Принципы политической экономии/ А. Маршалл; пер. с англ. Р.И. Столпера, общ. ред. С.М. Никитина.– М.: Издательство Прогресс, 1984. – 416 с. – Т. 2.– С. 6.

9. Методика розрахунку обсягів туристичної діяльності. Державна туристична адміністрація України. Державний комітет статистики України. Затверджена Наказом N 142/394 від 12.11.2003 (Зареєстрована в Міністерстві юстиції України 8 грудня 2003 р. за N 1128/8449). [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL: http://www.ukrstat.gov.ua

10. Офіційний сайт ЮНВТО. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : URL: http://www2.unwto.org/ru

11. Пазенок В. С. Філософія туризму / В. С. Пазенок // Туризм у ХХІ столітті: Мат-ли міжн. конфер. – К., 2002. 268 с.

12. Податковий Кодекс України Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 02.12.2010 № 2755-VI. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2755-17

13. Про затвердження Положення про складання та ведення переліку суб’єктів природних монополій. Розпорядженння Антимонопольного комітету України (Положення, п.2.1) N 537-р. від 12.12.2006. / [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua

14. Ткаченко Т. І. Сталий розвиток туризму: теорія, методологія, реалії бізнесу. Монографія / Т. І. Ткаченко. – К. : Київський національний торговельно-економічний університет, 2009. – 463 с. – ISBN 978-966-629-378-0

15. Юрьев А.П. Безопасность жизнедеятельности в туризме / А. П. Юрьев. – Донецк: ДИТБ, 2001. – 100с. – ISBN 966-8038-16-9

187

Реуцкий И. Ю., студент строительного факультета,

Науч. рук. – Кудрявцев А. Ю., канд. полит. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ГЕОИНФОРМАЦИОННЫЕ СИСТЕМЫ КАК НЕОБХОДИМАЯ СОСТАВЛЯЮЩАЯ УПРАВЛЕНИЯ ТЕРРИТОРИЯМИ

Управление территориями является одной из основных задач

государственных органов. Управление территорией требует постоянного наблюдения и анализа, систематизирования информации о развитии объекта управления, и от типа работы с информацией зависит качество управления территорией. Сегодня для организации управления на территориях используют информационные системы.

Именно географическая составляющая управления во все времена являлась центральной. География объекта – координаты и взаимосвязи с другими объектами – выступает орудием рационального, адекватного и правильного разрешения управленческих проблем. Также важной задачей управления территориями является рационализация, составляющие которой – расселение, размещение жилых домов и производства, использование ресурсов и другие важные задачи – решаются методами географии. И именно с использованием наиболее значимых – пространственных характеристик объектов, решаются задачи по рационализации.

На современном этапе развития технологий управление территориями может упроститься в разы за счет использования в повседневной управленческой деятельности разнообразные системы, которые учитывают географическую информацию, геоинформационные системы, которые позволят автоматизировать процессы, связанные с пространственным анализом.

ГИС сегодня выступает инструментом интегрирования и объединения, систематизации разнообразной информации. ГИС сегодня близки к занятию лидирующих позиций в информационных структурах разнообразных предприятий. ГИС используются для решения задач на всех уровнях управления территориями. В частности, управление городскими территориями реализуется с помощью информации городского кадастра. Универсальные ГИС для кадастровой деятельности пока создать не удалось, поэтому ГИС выступают как информационные комплексы, в которых программные средства дополняют возможности друг друга. ГИС используемые в кадастровой деятельности включают базовые программные средства, модули приумножений, утилиты.

При организации управленческой деятельности, ГИС выступает не только на государственном уровне как инструмент решения задач аналитического и прогностического характера. Также используется

188

комплексный пространственный подход и при решении конкретных повседневных задач управления на локальном уровне.

Создание локальных ГИС позволяет системно подойти к решению любой территориальной задачи. Так, необходима разработка пространственной модели данных которая способствовала бы решению информационной поддержки управленческих решений и анализа городских территорий для координирования движения городского транспорта, создание информационной среды при работе предприятий, учета платы за землю.

Один из важных составляющих в развитии территорий – территориальное планирование невозможно представить без ГИС, значения которых в этой сфере невозможно переоценить (реализуют возможность постоянной актуализации требуемой документации, подтверждают научную обоснованность предложений, трехмерного моделирования, мониторинга за землями и состоянием строительства, экологической ситуации, метеорологической и пр.), являя собой скорее обоснованную необходимость, чем роскошь.

Таким образом, развитие управления территориями невозможно без внедрения геоинформационных систем как на государственном, так и на локальном уровнях. ГИС на сегодняшний день недостаточно развиты и внедрены на территории Украины, но их функционирование необходимо.

Тесленко Р. Ю., аспірант Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

НЕРІВНІСТЬ ТА ПРОТИРІЧЧЯ СУБ’ЄКТІВ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІСТА ЯК ПІДҐРУНТЯ ДЛЯ ВИНИКНЕННЯ КОРУПЦІЇ

Сучасне капіталістичне місто можна охарактеризувати як складну

систему взаємовідносин, основним результатом діяльності якої є створення нерівності та протиріч між суб’єктами, що беруть участь в цих взаємодіях. У контексті міської географії з певним характером взаємодій соціальних процесів і просторових форм, місто стає «родючим місцем» для акумулювання несправедливості, яка в наших реаліях виникає багато в чому завдяки існуванню всеохоплюючої корупції.

Наявність різних дослідницьких підходів до аналізу поняття корупції свідчить про те, що вона є складним і багатоаспектним соціальним явищем. Корупція є характерною для всіх суспільств на різних етапах їх розвитку: у традиційних вона корениться в традиціях, нормах моралі і релігії, в сучасних – у господарському устрою та ринку.

Під корупцією розуміють діяльність осіб, що виконують певні функції, яка направлена на протиправне використання наданих їм повноважень для отримання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. В масштабах

189

міста доцільно використовувати класифікацію корупції з подальшим виділенням її суб’єктів, засновуючись на каналах її поширення, а саме: адміністративна корупція, пов’язана із функціонуванням органів влади та контролюючих організацій; ділова корупція, яка виникає як результат взаємодії бізнесу та влади, за допомогою якої підприємства вирішують власні проблеми; побутова корупція, яка передбачає взаємодію населення з різними інститутами і організаціями.

Існування корупції в місті, як і в будь-якому іншому соціальному утворенні, пояснюється тим, що вона ініціюється деякими органічними суперечностями. Першою є суперечність між формальною рівністю всіх суб’єктів міста та їх економічною, майновою чи соціальною нерівністю. Суб’єкт, який володіє більшою «могутністю», намагатиметься за певних ситуацій реалізувати її в обхід правових настанов за допомогою корупції. Існує також суперечність між вимогами дотримання норм законодавства і грошовими та іншими витратами у разі законослухняної поведінки. Саме тому в усьому світі існує проблема податків, які прагнуть обійти навіть найвищі посадові особи та, як правило, за допомогою корупції. Стосовно суб’єктів міста, як людей певного соціального і психологічного складу, виникає суперечність, з одного боку, між їх статусом, офіційними функціями, вимогами непідкупності та корисливими прагненнями – з іншого. Часто представники тих соціальних прошарків, які більше всього відчували на собі нерівність та були жертвами хабарництва, мають схильність при переході у владні структури до корупції.

Можна виділити наступні основні фактори відтворення корупції в місті: відсутність прозорості процедур міського управління, зокрема в частині державних закупівель; протиріччя місцевих еліт, що призводять до імітації формальних правил і процедур взаємодії в місті; часта зміна норм, цінностей і правил взаємодії суб’єктів міста, що полягає в слабкому адаптивному потенціалі до протидії корупції; негативні соціально-економічні умови функціонування міста, що породжують нерівність та обумовлені загальною ситуацією в країні; підвищене навантаження на інституційну інфраструктуру міста; відсутність дієвих механізмів з подолання корупції на рівні місцевого самоврядування.

Основними особливостями корупції, що впливають на її збереження в місті, є: деперсоналізованість, що виражається в нечіткому розумінні суб’єктів корупційної взаємодії; дистанційність, яка полягає в віддаленому характері надаваних корупційних послуг; непостійність, що розуміється як відсутність необхідності тривалої підтримки корупційних відносин; клановість, що будується на тісних особистих зв’язках суб’єктів міста; імітаційність інституційних взаємодій, що відбивається на якості виконуваних функцій соціальними інститутами міста.

Таким чином, місто є неоднорідним та складним соціальним середовищем, у якому суб’єкти взаємодії перебувають у певній нерівності та переслідують різні інтереси, що є основним підґрунтям для корупційних

190

зловживань. До загальних ознак корупції у місті можна віднести неформальність відносин, непрозорість дій, невизначеність управлінських процедур і практик. Це явище обумовлене ситуацією в країні в цілому, організацією управлінської діяльності у регіоні, а також рівнем соціально-економічного розвитку різних міських утворень.

ЛІТЕРАТУРА 1. Корупція: теоретико-методологічні засади дослідження / керівник авт. кол. доц.

І.О. Ревак. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 220 с. 2. Невмержицький Є. В. Корупція як морально-етична проблема правоохоронних

органів / Є. В. Невмержицький // Проблеми вдосконалення підготовки юристів. Професійні та морально-етичні проблеми: зб. матеріалів наук.-метод. конф., Київ, жовтень, 2008 р. – К., 2008. – С. 149–157.

Шепеленко І. П., канд. соціол. наук, доц. Харківський національний педагогічний університет

імені Г. С. Сковороди,Україна

УПРАВЛІННЯ СУЧАСНИМ МІСТОМ: СОЦІОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС Місто є однією з форм організації простору, одним з факторів

формування та визначення меж регіону. Як форма організації простору, яка в даний час трансформується, місто набуває нових рис і властивостей. Місто являє собою широку урбанізовану зону, складну систему з багаторівневими зв’язками і відносинами, що виникають між її різними елементами, які самі по собі є громадськими організмами, що мають свої закономірності існування і тенденції розвитку.

Соціальний розвиток у містах, з одного боку, виступає частиною соціального розвитку суспільного цілого, детермінований суспільством. З іншого боку, соціальні процеси в місті мають свою специфіку, закономірності розвитку. Тому соціологічні дослідження соціальних процесів, які притаманні спільноті сучасного міста, становлять науковий та практичний інтерес.

Сучасне місто ґрунтовно досліджується представниками різних галузей науки. Методологічні підходи до визначення сутності міста як соціальної системи ґрунтуються на працях німецьких вчених з регіональної економіки: Й. Тюнена, А. Вебера, О. Крісталлера. Розроблена ними теорія регіонального штондорта (можливість отримання економічної переваги у разі врахування просторового фактора розміщення – алокації) має місце і широке поширення і на даний час в багатьох європейських державах. Територія визнається конкурентоспроможною не тільки внаслідок близькості джерел сировини, ринків збуту, але і в залежності від якості робочої сили, комфортного та безпечного оточуючого середовища, спроможності населення і, перш за все, влади до інновацій, використання в системі управління законів менеджменту.

191

Соціологічний аналіз міста як складної системи спирається на методологію М. Вебера та його трактування ідеального типу припускає формування теоретичної конструкції, що представляє певний аспект соціальної реальності в індивідуальній своєрідності, логічній несуперечливості і раціональній правильності. При цьому ми можемо розглядати ідеальний тип як певну норму, яку можна використовувати в дослідницькій роботі як орієнтир, визначену аналітичну модель для обґрунтування як самої соціальної реальності, так і норми, зразка. В якості можливої моделі в даному випадку виступає місто як соціальна система, в рамках якої за допомогою соціального управління активізуються її основні елементи.

Міське співтовариство в цілому розглядається як корпорація, керована кваліфікованим менеджментом в особі міської влади. В основі даного підходу лежить методологічна посилка про тотожність організації і системи. В якості механізму об’єднання інтересів жителів муніципальних утворень пропонується корпоративізм, коли кожен житель, будучи членом муніципальної громади, задовольняє свої потреби та інтереси в індивідуальному розвитку шляхом реалізації інтегральних корпоративних інтересів через взаємовигідну спільну діяльність. Місто стає первинним осередком, де закладаються основи успішності всієї нації, через його економіку, соціальне середовище і населення, що бере активну участь у даному процесі.

Розглядаючи місто як спільноту, ми передбачаємо наявність об’єднуючих характеристик, насамперед, ідентифікаційних. М. Кастельс вказував, що пошук ідентичності можна співвіднести з формуванням, усвідомленням національної ідеї як об’єднуючого символу країни. Ідентифікація як об’єднуюча характеристика є продуктом життєдіяльності міста та населення протягом всього його шляху розвитку.

В якості методологічної бази для аналізу соціального розвитку міста можна використовувати концепцію сталого розвитку. Тим більше, що до висновку про можливість її використання підводить весь хід світового сучасного розвитку, тенденції і процеси, які пов’язані з поняттями глобалізації, нової інформаційно-технологічної революції, її інформаційно-комунікативними технологіями.

Зміна способу виробництва – розосередження виробництва, відхід від вертикальної структури виробництва і управління, створення складних мережевих структур створює передумови для сталого розвитку в рамках регіону, оскільки сьогодні будь-яка територія може стати центром розвитку та інновацій.

Саме місто має ряд конкурентних переваг, що дозволяє йому стати такою територією. По-перше, саме місто може забезпечити доступність (територіальний фактор, зосередження транспортних шляхів); наявність інфраструктури, в тому числі, інформаційно-комунікативної; сприятливий

192

економічний, політичний, законодавчий клімат; наявність високопрофесійних кадрів.

Особливе значення в даному процесі набуває соціальне управління. У колишньому СРСР міста були позбавлені власних основ і механізмів

соціального управління. Вони були замінені жорстким централізованим галузевим плануванням. Наука про місто як систему (містобудування має до неї лише часткове відношення) не сформована до цих пір. Залишилися неврегульованими найскладніші відносини у процесі розвитку міст і урбосистем.

Найбільші міста світу та їх агломерації досі залишаються некерованими або слабокерованими з боку міської влади. Як засвідчив Всесвітній форум ООН з проблем міст ХАБІТАТ-II (Стамбул, травень-червень 1996 р.), з 2300 великих і найбільших міст лише 22 можуть пишатися добре налагодженої практикою управління, в їх числі Париж і регіон Іль-де-Франс, Лондон (Великий), Відень, Стокгольм і деякі інші. За останні роки ситуація в цьому напрямку мало змінилася.

Сьогодні в більш ніж 80 країнах світу формується новий тип управління містами та їх агломераціями, який не зводиться до державного, регіонального, муніципального і тим більше місцевого самоврядування. Це так зване «метрополітенське управління», або управління великою міською агломерацією. Для України вивчення такого досвіду є актуальним з точки зору перспектив входження до європейської спільноти. Проведений аналіз Проведений автором аналіз генеральних планів дванадцяти міст України свідчить про те, що планувальники сучасного містобудування недостатньо володіють методологією та процедурами виявлення соціально-просторових структур міст (хоча професійно підготовлені до вирішення таких завдань), оскільки необхідності в подібних дослідженнях раніше не було. Тому необхідні комплексні соціологічні дослідження для формування нової стратегії утворення та управління містами.

193

СУЧАСНІ МІСТА ЯК ТОЧКИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО І ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Галіщев А. М., студент факультету менеджменту,

Наук. кер. – Островський І. А., канд. екон. наук, доц., Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ПЕРСПЕКТИВИ УЧАСТІ ТУРИСТСЬКИХ КОМПАНІЙ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ ЛАНЦЮГАХ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ

Сучасні міста є центрами міжнародного бізнесу. Вони розвиваються

під впливом трансформації міжнародного поділу праці та формування глобальних ланцюгів доданої вартості (GVC). Особливе значення це має для країн, що розвиваються, зокрема й України.

Через системні економічні кризи ХХІ століття індустріальне виробництво в країні зменшується, але сектор послуг навпаки збільшується в об’ємі. Туристські фірми – туроператори або турагенції –створюють чи дистрибутують нематеріальний туристський продукт, до якого, зазвичай, входять проживання, харчування, екскурсійні та транспорті послуги.

Є два зовсім протилежні типи туроператорів – ініціативні та рецептивні. Також разом із ними суб’єктом туристського ринку є турагенції. Відомо, що мета роботи ініціативного туроператора ― скласти повний пакетний тур з послуг рецептивного туроператору та зробити маркетингові операції з його просування. Завдання рецептивного туроператору ― надати туристам, яких направляє ініціативний туроператор, обрані ними послуги та рівень сервісу. Турагенцїї головним чином виступають як посередники між туроператором та турагентом, однак за законом можуть продавати авіабілети та замовляти бронювання, що є майже складає повноцінний турпакет.

Ініціативний туроператор виїзного туризму складає свій продукт – туристський пакет з послуг закордонних підприємств, разом з тим додаючи до його остаточної вартості суму на покриття затрат та винагороду за працю. Інакше кажучи, туроператор виробив додану вартість.

Рецептивний туроператор в’їзного або внутрішнього туризму надає туристам ініціативного туроператору обрані та оплачені ними послуги в країні перебування. У розрахунках зі своїм іноземним партнером рецептивний туроператор, окрім оплати за послуги третіх осіб (готелі, екскурсоводи, тощо), додає до них свою «комісію»– це ще один вид доданої вартості у туризмі.

Турагенціїї, зазвичай, не вимагають комісійне винагородження від туриста за послуги, бо вони заздалегідь були включені туроператором в пакет туру, а отже турагенція також отримує прибуток, і це є додана вартість. Ще

194

додана вартість може накладуватися при бронюванні турагентами авіаквитків, номерів готелів тощо.

Якщо дивитися на туризм як вертикальну форму інтеграції від підприємств постачальників послуг до туристів, можна виділити такі структури:

1. Підприємства послуг розміщення, харчування, транспорту, тощо; 2. Рецептивний туроператор; 3. Ініціативний туроператор; 4. Туристське агентство. Теоретично, на кожній ланці може з’являтися додана вартість, яка далі

переходитиме в повну ціну іншої послуги. Однак, у туристському бізнесі, зазвичай, перші три ланцюги зосереджені у однієї компанії (міжнародний туроператор), що сприяє зменшенню остаточної ціни турпакету для покупця.

Україні потрібна комплексна стратегія цілеспрямованого розвитку GVC за участю вітчизняних виробників сектору послуг, зокрема туристських підприємств, здатних виробляти продукцію, конкурентоспроможну на міжнародному туристському ринку.

Гармаш А. С., студентка факультету економіки і підприємництва,

Наук. кер. – Островський І. А., канд. екон. наук, доц., Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова

ДЕМОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ВЕЛИКИХ МІСТ УКРАЇНИ

Аналіз сучасного стану і перспектив розвитку великих міст є актуальним як з позицій теоретичних узагальнень, так і в практичній площи-ні. Йдеться про прикладання теоретичних напрацювань закордонних і вітчиз-няних дослідників до реалій найбільших міст України з метою розробки стратегій подальшого розвитку наявних і потенційних міст-мільйонників.

Ще в 2005 р. п’ять міст України були містами-мільйонниками. Зараз цей статус мають лише Київ, Харків і Одеса. Великі міста є основними центрами економічного, політичного, соціального, наукового та культурного життя суспільства і відіграють вирішальну роль у забезпеченні розвитку країни в цілому.

Перебігу процесу народжуваності у великих містах притаманна певна парадоксальність. З огляду на те, що основний виграш від економічного зростання отримують переважно жителі великих міст, це мало б сприяти досить значному підвищенню дітородної активності населення через покращення матеріального становища сімей і досягнення рівня народжуваності, необхідного для хоча б простого відтворення населення.

Проте цього не спостерігається. У зв’язку з цим питання про

195

проведення активної демографічної політики є дуже актуальним. Потрібні певні заходи, спрямовані на підвищення народжуваності. Водночас питання про заходи демографічної політики досить складне і потребує глибокої розробки та науково обґрунтованої аргументації. Тож результати дослідження можуть бути використані для наукового обґрунтування демографічної політики, підвищення її ефективності.

Результати ряду обстежень як в Україні, так і за кордоном свідчать про те, що соціальна настанова на малодітну сім’ю призводить до того, що навіть у тих випадках, коли умови життя об’єктивно цілком задовільні, подружжя часто відмовляється від народження другої і третьої дитини. Тому поширена думка про те, що грошові виплати малодітним сім’ям призведуть до підвищення в них народжуваності, є досить спірною.

А загалом, з огляду на роль соціально-психологічних детермінант народжуваності у сучасному світі, слід наголосити на необхідності формування у населення таких дітородних орієнтацій, які б найоптимальніше відповідали інтересам і сім’ї та суспільства в цілому, а також моделі усвідомленого й відповідального батьківства та материнства, утвердження високого соціального статусу сім’ї.

Екстенсивне нарощування обсягів залучених зовнішніх міграцій супроводжується, як відомо, отриманням колосального комплексу недемографічних проблем - етносоціальних та інших. У результаті питання про жорстку альтернативу – перевагу руху або шляхом мультинаціоналізації та штучного «підігріву» зростання народжуваності за рахунок іноземців, або шляхом збереження етнічної цілісності населення і вишукування «внутрішніх джерел» для стимулювання репродуктивної поведінки людей – залишається відкритим і, ймовірно, вимагає пошуку компромісних рішень.

Демографічна статистика великих міст України значно залежить від соціально-політичного і воєнного впливу. Масова внутрішня міграція суттєво впливає на поточні показники. Але співставлення національних і загальності-тових, зокрема загальноєвропейських тенденцій дозволяють не тільки констатувати збіг або різницю даних, а й прогнозувати майбутні виклики або конкурентні переваги України на шляху подальшої європейської інтеграції.

Золотов С. М., канд. техн. наук, доц., Литвинова Г. М., аспірант,

Харківський національний університет міського господарства Імені О. М. Бекетова, Україна

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК БУДІВЕЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ:

ВИМОГИ СУЧАСНОЇ ТЕХНОГЕННОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ Культура і цивілізація – поняття, що наповнюються новим змістом в

залежності від історичного простору і часу. Культурою називають усе, що

196

створено людиною, а саме: матеріальні й духовні цінності як процес і результат творчої людської діяльності, втілення людських здібностей. Цивілізація виникає на основі зростаючих здобутків культури та якісних перетворень в суспільному бутті, що характеризується ускладненнями людської життєдіяльності. Будь-яку цивілізацію можна порівняти з живим організмом, що має періоди свого народження, розквіту й занепаду. За законом зростаючих людських потреб, соціальні перетворення постійно рухаються від буденного до нового, завжди більш досконалого, актуального для людини.

Сучасне суспільство охоплене інноваційними змінами, модернізацією усіх сфер людського життя, включаючи і сферу будівництва. Отже, розвиток культури і цивілізації зумовлює й розвиток будівельних матеріалів, які людство активно застосовувало для облаштування житла, починаючи з часів кам’яного віку й далі, упродовж мідного, бронзового, залізного віків [3].

У цьому розвитку провідну роль відіграють адаптивні процеси, що пов’язані з вирішенням постійно виникаючих проблем щодо взаємодії елементів структури. Суспільство як цілісна соціальна система поступово ускладнюється, зростає, розвивається і, разом з цим, докорінно змінюються й потреби людей. Зокрема, спостерігається стійка тенденція урбанізації (франц. urbanisation, від лат. urbanus – міський; процес зростання міст і підвищення їх ролі в економічному та культурному житті суспільства), що викликає як позитивні, так і негативні наслідки. Наприклад, динамічне зростання чисельності населення і у світі в цілому, іу великих містах (табл. 1)[1, с. 6] призводить до значного збільшення обсягів будівництва й реального дефіциту природного будівельного матеріалу.

Таблиця 1 Динаміка зростання міського населення [1, с. 7]

№ з/п

Роки

Міське населення, млн. чол.

Частка до всього населення світу, %

1 1850 81.0 6.0 2 1900 224.0 14.0 3 1950 729.0 29.0 4 2000 3190.0 51.0

Отже, складається ситуація, коли потреби в будівельному матеріалі

зростають, як і вимоги до якості матеріалу. Зазначене вимагає заміщення природних ресурсів, що вичерпуються. Не випадково пошуки заміщення приводять до широкого застосування синтетичних та напівсинтетичних матеріалів. Звичайно, дані матеріали повинні відповідати таким параметрам, як довговічність, міцність і собівартість [2].

Зокрема,в будівництві на зміну металевій арматурі приходить базальтова, що являє собою суміш базальту і акрилових складників. Базальтова арматура на сьогодні є одним з найбільш перспективних напрямків у виробництві будівельних матеріалів. Ефективність і надійність

197

новітніх композитних матеріалів дає можливість не тільки покращувати експлуатаційні якості готових об’єктів, а й зберігати природні ресурси, відмовляючись від натуральних і дорогих видів будівельних матеріалів.

Базальтова арматура – сучасний вид будівельних елементів, використання якого дозволяє сповна оцінити всі переваги сучасних високотехнологічних композитних матеріалів у порівнянні з традиційним металом. Даний вид будівельних пристосувань з’явився на ринку відносно недавно, встигнувши за вкрай недовгий термін завоювати довіру професіоналів в різних країнах світу.

Першим напрямком виробництва базальтової арматури є виготовлення стержнів, що застосовуються для посилення бетонних підстав і елементів будівель. Застосування армуючих виробів вважається незамінним елементом в монолітному будівництві, яке стрімко набирає обертів на сучасному ринку житла.

Дані розробки були викликані розвитком техногенної цивілізації, яка прагне звільнитися від природної залежності завдяки переорієнтації економіки з аграрної на індустріальну й характеризується такими показниками:

- велика ступінь автономності людини (завдяки мобільній соціальній структурі і зростаючому міському способі життя), наявність умов для реалізації творчих здібностей людини;

- орієнтація на технічний прогрес, поступальний розвиток, оновлення, відкритість, зв’язок з іншими цивілізаціями [4].

Таким чином, упровадження інновацій в будівельній справі, з одного боку, сприяє сучасній цивілізованій людині почуватися більш «здатною» і незалежною від природи, а з іншого, – людина ще й досі знаходиться в досить сильній залежності від природи, адже вона є, якщо згадати відомого німецького філософа Гегеля, «своїм іншим» природи. За цих умов важливо враховувати баланс між цивілізованим, культурним розвитком і гармонійним існуванням людини воточуючому її навколишньому середовищі.

ЛІТЕРАТУРА 1. Бабаєв В. М. Роль міста в сучасному цивілізаційному розвитку / В. М. Бабаєв //

Місто. Культура. Цивілізація: [Матеріали ІV міжнар. наук.-теорет. Інтернет-конф., квітень 2014 р.]. – Х.: ХНУМГ, 2014. – С. 5–9.

2. Моисеева А. П. Цивилизационный подход кразвитию общества / А. П. Моисеева, Н. А. Колодий и др. // Философия: Курс лекций:[ Учеб. пособие для студентов вузов] / Науч. руковод. авт. колл. докт. филос. наук В. Л. Калашников. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. – 384 с.

3. Чертихин В. Е. Человек и культура / В. Е. Чертихин // Философия. Основные идеи ипринципы: Попул. очерк [Под общ. ред. А. И. Ракитова]. – 2-е изд., переработ., и доп. – М.: Политиздат, 1990.

4. Shmukler V. Techno ice of rational type and quantity reinforcement form ulticavity rein for cedslabs / V. Shmukler, E. Stoyanov, O. Pustovoytova // Науковий вісник будівництва / Харків. держ. техн. ун-т буд-ва та архіт. – Х.: ХДТУБА ХОТВ АБУ, 2015. – Вип. 80. – С. 78–85.

198

Іванів Х. І., студентка факультету економіки і підприємництва

Наук. кер. – Радіонова Л. О., канд. філос. наук, доц. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

СТАЛИЙ РОЗВИТОК МІСТА (НА ПРИКЛАДІ МІСТА БОЛЕХОВА)

Малі міста – це той осередок, де проживає половина населення України. Саме тут формуються і розвиваються продуктивні сили України. Міста виконують важливі соціально-економічні функції в державі: беруть участь у промисловому виробництві, виконують транспортні функції, є культурними, рекреаційними і науковими центрами, а також є гарантом стабільності в державі. Проте дослідження останніх років показали, що роль малого міста дещо змінилася. Тепер жителі не в змозі задовольнити свої життєво важливі потреби в забезпеченні працею, високоякісній медицині, освіті, житлі, відпочинку і всьому тому, що стосується їхнього благоустрою і соціалізації. Внаслідок цього спостерігається міграція жителів малих міст до великих індустріальних центрів України, де якість життя є набагато кращою.

Тому необхідно з’ясувати проблеми, які стримують розвиток міст і розробити рекомендації сталого розвитку територіальної громади на прикладі міста Болехова, що на Івано-Франківщині.

Кожне місто відрізняється своїми специфічними природно-географічними, економічними і історичними факторами. Відповідно до цього і стратегія розвитку для кожного окремого міста буде відрізнятися. Для упорядкування і систематизації факторів і явищ, які впливають на сьогоднішню ситуацію в м. Болехові, використаємо SWOT-аналіз.

Провівши аналіз міста, бачимо, що найбільше воно володіє культурним потенціалом. Культура є саме тою складовою, яка забезпечить такий розвиток міста, який буде збалансовано поєднувати економічну, соціальну і екологічну складові. Розвиток культури міста дасть можливість громаді задовольнити свої теперішні потреби і не поставити під загрозу задоволення потреб майбутніх поколінь, що є однією з найважливіших умов сталого розвитку міста.

Одним із шляхів підвищення рівня культури міста може стати приклад країн ЄС, які практикують реалізацію проектів ревіталізації. Він направлений на відновлення застарілої інфраструктури міста, а саме об’єктів, які: 1) є цінними для громади; 2) можуть бути використанні для зростання економічної активності у громаді; 3) сприятимуть підвищенню рівня екологічної безпеки і здоров’я мешканців. Саме такий проект поєднує культурне, соціальне і технологічне відновлення.

Одним із перших кроків для міста може стати ревіталізація парків. Саме в місті Болехові знаходитися один із найстаріших парків Івано-Франківщини, деревам якого вже близько півтораста років.

199

SWOT-аналіз міста Болехова

Сильні сторони Слабкі сторони Вигідне розташування Наявність лісу та річок Наявність вільних земельних ділянок для забудови Наявність навчальних закладів (2 ЗОШ, 1 технічний коледж) Шанування національних, релігійних та культурних традицій Наявність системи медичних установ та соціального захисту Наявність міської бібліотеки Дві паркові зони Наявність архітектурних пам’яток, музеї

Низька якість доріг Незадовільний стан поводження з відходами Забруднення атмосферного повітря, внаслідок діяльності 3-ьох шкірзаводів Недостатня мережа спортивних майданчиків та спортивних закладів загального користування Відсутня культурно-освітня робота Висока трудова міграція населення Неякісне забезпечення комунальними послугами

Можливості Загрози Підвищення кваліфікованих кадрів Розвиток інфраструктури Розбудова нових будівель Розвиток культурного потенціалу

Неповерненість молоді Погіршення якості води Наркоманія Відставання від сучасного технологічного рівня

Крім парків, в місті збереглося багато архітектурних пам’яток. Кожна будівля славиться своєю історією, тому ще одним із шляхів розвитку міста могла б стати реконструкція старовинних будівель, які збереглись ще з ХІХ століття.

Отже, для того, щоб стримувати молодь в місті, приваблювати туристів, інвесторів необхідно починати розвиток, в першу чергу, з культури міста. Це є один із найефективніших і малобюджетних шляхів забезпеченню місту визнання кращого серед схожих. Саме так починали свій розвиток «креативні міста» світу. Барселона, яка сьогодні вважається центром туризму, починала саме з реконструкції парків і садів, того осередку, де жителі міста розвиваються духовно і фізично.

Проте, жоден проект не може бути реалізований без зацікавленості місцевої влади і громади. Владі необхідно частіше проводити конкурси креативних ідей проведення культурних заходів серед молоді і реалізовувати їх, а молоді активно приймати участь у генерації ідей. Тим самим буде створюватись той простір для жителів, де вони зможуть добре провести час, а гості міста отримають цікаву інформацію про місто. Тому для сталого розвитку необхідно розуміти, що вся відповідальність лежить на місцевій громаді за місцеву ситуацію.

200

УДК 339.187:63.021.66

Киреенко Н. В., канд. экон. наук, доц., и. о. заместителя директора по научной работе,

заведующая отделом рынка, Республиканское научное унитарного предприятия

«Институт системных исследований в АПК Национальной академии наук Беларуси», Беларусь

ЛОГИСТИЧЕСКАЯ ИНФРАСТРУКТУРА АГРОПРОДОВОЛЬСТВЕННОГО РЫНКА

СТРАН ЕВРАЗИЙСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОЮЗА: ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ

Формирование Евразийского экономического союза (ЕАЭС) позволило

создать общий рынок в 182,7 млн человек, общей площадью более 20 млн м2. Это обеспечило странам-участницам данного интеграционного образования получение 80,0 % экономического потенциала бывшего СССР и обусловило максимально использовать собственные возможности: III место в мире по пшенице и картофелю (9 % и 11 % от мировой доли, соответственно), IV место – по мясу (3,5 % от мировой доли).

Эффективное функционирование агропродовольственного рынка ЕАЭС и развитие его инфраструктуры нуждается в существенной транспортно-логистической поддержке. Барьеры, существующие между странами, приводят к дополнительным потерям и увеличению логистических издержек, которые в государствах-членах Союза очень велики и составляют в среднем 20–25 % в конечной стоимости продукции (справочно: Россия– 19 %, Казахстан – 25 %). При этом среднемировой показатель находится на уровне 11%, в Китае – 14, ЕС –11, США и Канаде – 10%. В результате экономика стран ЕАЭС вынуждена нести транспортную нагрузку в два раза больше, чем в развитых странах [7, с. 347].

По оценке экспертов, за счет логистики в государствах-членах ЕАЭС формируется 10–12 % ВВП, транспортного сектора – 7–8 % ВВП (справочно: в странах ЕС – 20–25 %). Рынок состоит из трех сегментов: грузоперевозки и экспедиторские услуги; комплексные логистические услуги, в том числе хранение и распределение; управленческая логистика, включающая оптимизацию логистических процессов (рис. 1).

201

Рисунок 1 – Структура мирового рынка и рынка транспортно-логистических услуг стран ЕАЭС (доля от общего объема услуг), %

Примечание. Рисунок выполнен автором на основании [7, 8] Основу транспортных систем и бесперебойного обеспечения их

взаимных и транзитных транспортно-экономических связей составляют железнодорожный и автомобильный транспорт, на долю которых приходится более 86 % от общего объема взаимных перевозок грузов (таблица 1). Общий объем перевезенных грузов в 2015 г. составил 11,7 млрд т, что на 1,1 % меньше, чем в 2014 г. При этом снижение перевозок наблюдалось по Республике Беларусь на 4,3 %, Республике Казахстан – на 0,4 и Российской Федерации – на 5,0 %.

Грузооборот транспорта практически по всем странам ЕАЭС за 2015 г. снизился, за исключением Республики Кыргызстан (таблица 2). Так, в Республике Армения за 2015 г. по сравнению с 2014 г. снижение составило 26,1 %, Беларуси – 8,8, Казахстане – 9,5, России – 0,4 %. Рост грузооборота наблюдается по воздушному транспорту на 4,9 %, снижение отмечается по железнодорожному – на 1,7 % и автомобильному – на 2,9 %.

Таблица 1. Объемы грузовых перевозок всеми видами транспорта по странам ЕАЭС за 2011-2015 гг., млн т

Страны Годы 2015 г. к 2014 г., % 2011 2012 2013 2014 2015

Армения 8,2 10,3 10,6 8,4 9,3 101,1 Беларусь 350,5 347 337 341,3 447,4 95,7 Казахстан 2760,8 3018,6 3282,1 3406,8 3728,6 99,6 Кыргызстан 37,4 39,5 40,8 28,7 29,7 102,8 Россия 7206 7423 7169 6776,5 7465,1 95,0 ЕАЭС 10362,9 10838,4 10839,5 10561,7 11680,1 96,4

Примечание. Таблица составлена автором на основании [1]

58

95

25

4,1

17

0,9

0

10

2030

40

50

6070

80

90

100

%

Перевозки грузов иэкспедиторские услуги

Комплексныелогистические услуги

Управленческаялогистика

Мировой рынок Рынок стран ЕАЭС

202

Таблица 2. Перевозка грузов и грузооборот по видам транспорта (без трубопроводного) стран ЕАЭС в 2015 г.

Страна Перевозка грузов Грузооборот млн т в % к 2014 г. млрд т/км в % к 2014 г.

Все виды транспорта (без трубопроводного) Армения 7,7 102,2 1,1 73,9 Беларусь 314,9 93,5 65,4 91,2 Казахстан 3513,2 99,7 396,6 90,5 Кыргызстан 29,5 102,7 2,4 100,8 Россия 6394,1 94,3 2645,4 99,6 ЕАЭС 10259,4 96,1 3110,9 98,1

в том числе: железнодорожный Армения 2,5 82,8 0,6 81,5 Беларусь 131,4 92,9 40,8 90,6 Казахстан 335,1 85,8 235,6 83,9 Кыргызстан 1,3 85,6 0,9 90,9 Россия 1217,9 98,9 2305,5 100,2 ЕАЭС 1688,2 95,5 2583,4 98,3

автомобильный Армения 5,1 115,6 0,5 66,0 Беларусь 180,4 94,1 24,5 92,2 Казахстан 3174,3 101,5 159,4 102,8 Кыргызстан 28,2 103,7 1,4 110,8 Россия 5038,7 93,0 232,1 94,1 ЕАЭС 8426,7 96,1 417,9 97,1

Воздушный, млн т/км Армения 10,2 98,1 н/д н/д Беларусь 38,7 94,7 76,6 118,4 Казахстан 17,0 86,9 42,4 86,3 Кыргызстан 0,2 100,0 57,4 68,8 Россия 1061,5 102,4 5438,2 105,6 ЕАЭС 1127,6 101,8 5614,6 104,9

Примечание. Таблица составлена автором на основании [1] Развитие логистической системы Республики Армения осуществляется

в рамках Национальной стратегии транспортной безопасностии Стратегии развития транспортного сектора до 2020 года. Политика страны, учитывающая особое геополитическое положение, направлена на усовершенствование управления, инфраструктуры и технологий с целью достижения максимальной эффективности транспортного сектора. Страна не имеет выхода к морю и около 90 % ее территории находится на высоте более 1000 м над уровнем моря, что приводит к сравнительному увеличению транспортных издержек. В настоящее время действуют три автомобильные дороги с Грузией и одна с Ираном, на которые приходится основной объем перевозок. Железнодорожный транспорт обеспечивает сообщение Армении с грузинскими портами. В целом основная доля перевозок приходится на ввозимые и внутриреспубликанские грузы.

203

Что касается инфраструктуры, то здесь наблюдаются положительные результаты в секторе автомобильных дорог по показателям эксплуатационной протяженности республиканского значения. В 2015 г. был открыт логистический центр компании «Urban Logistic Services», являющийся единственным на Кавказе комплексом по объемам предлагаемых услуг и дающим возможность бизнесу сохранить грузы в безопасном месте, организовать перевозки, упаковку и маркировку. Данная организация занимает площадь около 7 га и предоставляет полный спектр логистических услуг в формате 3PL в соответствии с международными стандартами. Услугами центра уже пользуются более 100 отечественных и зарубежных компаний [8].

Республика Беларусь относится к небольшим государствам с достаточно высокоразвитым экономическим потенциалом, где транспортно-логистический сектор занимает весьма значительную доля на рынке услуг страны. Встранезавершена реализация Программы развития логистической системы на период до 2015 года, утвержденная постановлением Совета Министров Республики Беларусь от 29 сентября 2008 г. № 1249 (посл. ред. от 28.04.2014 № 402).

На внутреннем рынке функционирует более 3000 компаний и индивидуальных предпринимателей, активно занимающихся транспортом и логистикой. В последние годы крупные государственные и частные транспортно-логистические компании, логистические провайдеры, предприятия производственного сектора и сфер услуг стали создавать собственные складские комплексы, грузовые терминалы.

На 01.01.2015 г. действует 17 транспортно-логистических центров общей площадью 1138,5 тыс. м2, которая включает специализированные помещения для хранения и переработки грузов, магазины оптово-розничной торговли, а также размещенные на территории транспортно-экспедиционные организации, страховые компании, таможенные органы, службы государственного надзора [6].

Наиболее крупными являются транспортно-логистические центры «Брест-Белтаможсервис»; «Минск-Белтаможсервис»; «Гомель-Белтаможсервис»; СООО «Брествнештранс»; ИП «БЛТ-Логистик»; ООО «Двадцать четыре»; ОАО «Белмагистральавтотранс»; ОАО «Озерцо-Логистик»; СООО «БелВингесЛогистик»; ТЧУП «ШАТЕ-М Плюс»; РУП «Минск-Кристалл»; ООО «ИнтерСтройПортал Плюс». В целом за 2014 г. объем логистических услуг увеличился в 1,2 раза (935,0 млрд руб.), по обработке транзитных грузов на территории Беларуси – в 4,3 раза (174 млрд руб.).

Сейчас в республике действуют более 10,3 тыс. специальных складских помещений, в том числе 824 продовольственных склада, 45 хранилищ для картофеля, овощей и фруктов, 171 склад-холодильник, 159 магазинов-складов. Основная часть функционирующих складов по степени оснащенности и техническому состоянию может быть отнесена к складам

204

класса «С» и «D», в связи с чему предусматривается поэтапная их реконструкция. Реализация будет осуществляться за счет ресурсов инновационных фондов органов государственного управления и других организаций, инвесторов, республиканского бюджета, собственных средств предприятий [6].

Для Республики Казахстан в последнее время характерен процесс расширения рынка логистических услуг в регионы, что связано с активной деятельностью международных и национальных торговых компаний на ее территории, которым требуются современные складские и информационные технологии. Создание и функционирование транспортно-логистических и торгово-логистических центров осуществляется в соответствии со Стратегией «Казахстан – 2050», Стратегией долгосрочного развития Казахстана на период до 2030 года, Стратегией развития международных транспортных коридоров Республики Казахстан, рядом отраслевых программ по развитию транспорта.

Сейчас в Казахстане создается национальная транспортная логистическая компания, которая будет объединять железнодорожные, морские, авиа- и автоперевозки, обеспечивающие доставку грузов по принципу «от двери до двери». Эта работа проводится на базе национального железнодорожного перевозчика – АО «НК «Қазақстан темір жолы». Одновременно с этим создается логистическая карта Казахстана. Через развитие крупнейших международных маршрутов (в том числе мегапроект «Западная Европа – Западный Китай»), реализацию масштабного проекта «Казахстан – Новый Шелковый путь», объединение усилий всех государств-членов ЕАЭС и среднеазиатских стран республика стремится позиционироваться в качестве крупнейшего транспортного логистического хаба Центральной Азии.

Рынок логистических услуг Казахстана представлен организациями транспортно-экспедиторских и складских услуг, сектором по интеграции и управлению цепями поставок сельскохозяйственной продукции и продовольствия. В результате крупные производители и дистрибьюторы осуществляют большую часть этих операций in-house, используя собственные склады и определенный автопарк. Основными потребителями современных складских площадей в настоящее время являются торговые сети, дистрибьюторы продовольственных и непродовольственных товаров, компании-провайдеры логистических услуг, промышленные, сельскохозяйственные и перерабатывающие предприятия [4, 8].

На сегодняшний день внутренняя логистика, приближенная к международным стандартам качества, присутствует в Алматинском регионе, где консолидировано много складов класса «А» и присутствует конкуренция на данном рынке. В Астане также развивается логистическая инфраструктура, на территории которого был открыт транспортно-логистический центр класса «А». На территории центра построены сухой склад 29,3 тыс.м2, климатический склад – 13,3, дистрибуционный центр –

205

25,0, контейнерная площадка 70,0 тыс. м2. Велика потребность в качественной логистике и в других регионах Казахстана.

Транспортная стратегия Российской Федерации до 2030 года уделяет большое внимание развитию логистики. Для данной отрасли в отечественной практике из-за технико-технологического отставания от других стран важно следить за новыми разработками и технологиями организации как всей отрасли, так и отдельных операций (перевозки, экспедирование, складское хранение и т.д.) в мире.

Рынок транспортно-логистических услуг России состоит из пяти макросегментов: активыи инфраструктура; базовая услуга транспортировки грузов; экспедирование грузов (базовые 3PL-сервисы); контрактная логистика (комплексные 3PL-сервисы); интегрированная логистика (4PL). Если первые три направления представлены большим количеством средних организаций, оказывающих традиционные услуги по перевозке и складской обработке грузопотоков, то четвертое и пятое – в основном ведущими международными компаниями [2].

Согласно исследованиям, в стране функционирует 3,8 тыс. компаний, зарегистрированных на территории России и предоставляющих транспортно-экспедиторские услуги, в том числе 2,8 тыс. перевозчиков и 1 тыс. экспедиторов (операторов или агентов). Около 800 организаций позиционируют себя как складские операторы, большинство из которых обеспечивают хранение грузов (60,0 %), экспедирование (50,0 %) и интермодальные перевозки (40,0 %). Одна треть компаний оказывают услуги по управлению и контролю перевозок (37,5 %), доставке товаров клиенту (30,0 %). И только часть складских операторов предоставляет курьерские операции (10,0 %) и использует технологию «электронной торговли» (6,3 %).

Сейчас в России недостаточно эффективно работают мультимодальные транспортно-логистические терминалы (центры), что серьезно ограничивает развитие логистики. Такие терминалы широко распространены в Европе и Америке – они позволяют серьезно оптимизировать логистические цепочки и сократить время грузопереработки и перевозки грузов. Мультимодальные комплексы совмещают в себе функции перевалочного пункта, оборудованного для эффективного трансфера грузов между разными видами транспорта, и склада. Благодаря наличию складских мощностей появляется возможность «придержать» груз до удобного времени перевозки, а также сгруппировать часть грузов («bundling»). Все это вместе значительно повышает эффективность использования средств перевозки, в частности автотранспорта.

В целом рынок логистических услуг России характеризуется расширением доли 3PL-провайдеров, появлением региональных логистических операторов в городах-миллионниках, развитием спектра услуг и повышением стандартов качества работы центров, интенсивным строительством складских и терминальных логистических мощностей

206

мирового уровня, созданием технопарков, предполагающих широкие возможности для предоставления комплексного сервиса[3, 7].

Рынок логистических услуг Республики Кыргызстан пока менее конкурентоспособен, чем в других государствах-членах ЕАЭС, однако у него достаточно возможностей, чтобы не только сравняться с соседями, но и занять лидирующее положение. Страна не имеет выхода к морским портам. В республике слабо развиты мультимодальные и интермодальные перевозки. Сектор логистики характеризуется множеством мелких предприятий, которые имеют слабую финансовую базу и предоставляют ограниченный перечень услуг. Такая ситуация главным образом объясняется низким барьером вхождения в индустрию логистики и способом приватизации бывших государственных транспортных компаний. Высокая конкуренция по цене, которую создали эти два фактора, привела к недостаточной прибыльности для многих предприятий, а слабые финансовые возможности вынуждают большинство логистических служб использовать старые и неэффективные грузовые автомобили. Это приводит к высоким затратам и создает повышенные риски аварий и повреждений транспортных средств.

В стране практически отсутствуют крупные предприятия, которые могли бы обеспечить весь пакет логистических услуг, включая складирование, перегрузку, обработку грузов и другие услуги с применением наиболее прогрессивных технологий, а также услуги страхования и таможенного оформления. У большинства компаний нет практического опыта осуществления мультимодальных перевозок и специалистов по введению современных видов международной торговли. Экспертами отмечается низкий уровень использования механизации, автоматизации и компьютеризации на пунктах пересечения границ, складах и хранилищах. Большая часть процессов загрузки и разгрузки, хранения и перемещения осуществляется вручную.

Принятая Правительством Кыргызстана Национальная стратегия устойчивого развития Кыргызской Республики на 2013-2017 годы отражает вопросы повышения эффективности экономики страны и создания логистических центров. С этой целью в феврале-марте 2013 г. в стране проводилось исследование по вопросу определения приемлемых и реально осуществимых схем и моделей государственно-частного партнерства в создании и управлении логистических центров по распределению плодо-овощной продукции. В результате определены следующие модели [3, 5]:

первая – государство строит объект на донорские средства, а затем передает его в управление частной компании;

вторая – создается совместная управляющая компания с опытным зарубежным логистическим оператором, а государство и муниципальный орган вносят в качестве вклада в уставной капитал этой компании имущество в виде объектов недвижимости и земель.

В настоящее время Правительство Кыргызстана разрабатывает Концепцию внедрения торгово-логистических центров, предусматривающую

207

также развитие сопутствующих услуг, таких как транспортировка, хранение, анализ рынка и реализация. Особое место должны занять международные логистические центры в Бишкеке и региональные – в Таласской, Чуйской и Иссык-Кульской областях. Также планируется расширение инфраструктуры в крупных населенных пунктах и приграничных районах республики, терминалов (перевалочных баз) и пунктов весового контроля в районах контрольно-пропускных пунктов «Торугарт» и «Иркештам», организация передвижных пунктов весового контроля. В перспективе при работе таких организаций ожидается повышение конкурентоспособности экономики АПК и страны через создание эффективного логистического механизма.

С 2007 г. Всемирный банк периодически публикует индекс качества логистики (Logistics Performance Index (LPI)), который строится на таких показателях, как эффективность процедуры таможенного оформления, качество транспортной инфраструктуры, отслеживание прохождения грузов, внутренние затраты на логистику, качество транспортной и коммуникационной инфраструктуры, уровень международных перевозок, компетентность логистики и своевременность оказания услуг.

По оценке Всемирного банка, страны ЕАЭС демонстрируют относительно высокое качество транспортно-логистической инфраструктуры и могут быть отнесены к категории государств, осуществляющих «частичные меры» (таблица 3). По итогам 2014 г. они распределись следующим образом:Казахстан – 88 место, Россия – 90, Армения – 92, Беларусь – 99, Кыргызстан – 149 (справочно за 2012 г.: Казахстан – 86 место, Беларусь – 91, Россия – 95, Армения – 100, Кыргызстан – 130).

Тем не менее, развитие логистической системы в агропродовольственной сфере стран Евразийского экономического союзапроисходит на основе определенных трудностей, обусловленных следующими причинами:

достаточно высокие производственные и транспортные издержки закупочных, перерабатывающих, сбытовых предприятий и организаций;

нехватка инвестиций в развитие инфраструктуры, несформированность рынка 3PL-услуг, отсутствие системного интегратора уровня 4PL;

отставание от современных методов системы распределения продукции, а также средств информационного обеспечения товародвижения по сравнению с экономически развитыми странами;

недостаточное количество оптовых продовольственных рынков на крупно- и среднеоптовом уровнях, их слабое техническое оснащение, включая средства механизации, большая степень физического и морального износа перевозочных средств;

недостаток складских помещений, низкий уровень их оснащенности современными погрузочно-разгрузочными средствами, видами тары и упаковки, а также оборудованием, обеспечивающим сохранность скоропортящейся сельскохозяйственной продукции;

208

Таблица 3. Место стран ЕАЭС в рейтинге государств по качеству логистической системы за 2014 г.

Страна

Общий

Процент от страны

с лучшей инфра-структурой

Таможня Инфраструктура Междуна-

родные перевозки

Качество логистики

и компетентность

Отслеживание грузов Время

место балл место балл место балл место балл место балл место балл место балл Германия 1 4,12 100,0 2 4,1 1 4,32 4 3,74 3 4,12 1 4,17 4 4,36 Нидерланды 2 4,05 97,6 4 3,96 3 4,23 11 3,64 2 4,13 6 4,07 6 4,34 Бельгия 3 4,04 97,5 11 3,80 8 4,10 2 3,80 4 4,11 4 4,11 2 4,39 Великобритания 4 4,01 96,6 5 3,94 6 4,16 12 3,63 5 4,03 5 4,08 7 4,33 Сингапур 5 4,00 96,2 3 4,01 2 4,28 6 3,70 8 3,97 11 3,90 3 4,25 Швеция 6 3,96 94,9 15 3,75 9 4,09 3 3,76 6 3,98 7 3,98 8 4,26 Норвегия 7 3,96 94,8 1 4,21 4 4,19 30 3,42 1 4,19 31 3,50 5 4,36 Люксембург 8 3,95 94,4 10 3,82 15 3,91 1 3,82 14 3,78 22 3,68 1 4,71 США 9 3,92 93,5 16 3,73 5 4,18 26 3,45 7 3,97 2 4,14 14 4,14 Япония 10 3,91 93,4 14 3,78 7 4,16 19 3,52 11 3,93 9 3,95 10 4,24 Ирландия 11 3,87 91,9 12 3,80 16 3,84 27 3,44 9 3,94 3 4,13 16 4,13 Канада 12 3,86 91,5 20 3,61 10 4,05 23 3,46 10 3,94 8 3,97 11 4,18 Франция 13 3,85 91,2 18 3,65 13 3,98 7 3,68 15 3,75 12 3,89 13 4,17 Швейцария 14 3,84 91,1 7 3,92 11 4,04 15 3,58 16 3,75 18 3,79 21 4,06 Гонконг 15 3,83 90,5 17 3,72 14 3,97 14 3,58 13 3,81 13 3,87 18 4,06 … Казахстан 88 2,70 54,4 121 2,33 106 2,38 100 2,68 83 2,72 81 2,83 69 3,24 … Россия 90 2,69 54,3 133 2,20 77 2,59 102 2,64 80 2,74 79 2,85 84 3,14 … Армения 92 2,67 53,6 75 2,63 107 2,38 90 2,75 79 2,75 114 2,50 98 3,00 … Беларусь 99 2,64 52,5 87 2,50 86 2,55 91 2,74 116 2,46 113 2,51 93 3,05 … Кыргызстан 149 2,21 38,7 145 2,03 147 2,05 127 2,43 151 2,13 145 2,20 155 2,36

Примечание. Таблица составлена автором на основании [8]

209

недостаточное количество квалифицированных специалистов в области распределительной логистики, внешнеэкономической деятельности и международного торгового права;

неравномерность развития законодательства по вопросам рынка логистики, сложившееся правовое регулирование не создает предпосылок для интегрированности в Евразийскую логистическую систему.

Основными направлениями развития инфраструктуры и логистического обеспечения рынка агропродовольственных товаров в странах ЕАЭС должны стать:

выработка единых нормативно-правовых норм по вопросам регулирования инфраструктуры аграрного рынка в странах-участницах ЕАЭС с целью стимулирования притока финансовых средств для строительства маркетинговых, информационных и логистических центров, обеспечения возможности функционирования уже созданных организаций;

разработка совместных проектов по созданию международных и региональных логистических центров с привлечением торговых организаций, транспортных компаний, банков, страховых фирм;

совершенствование управления инфраструктурой рынка, базирующегося на новых информационных системах, реорганизации аграрного бизнеса на основе современных методов реинжиниринга, внедрении специализированных систем повышения производительности труда и управления производством;

формирование системы продвижения продукции на рынок стран ЕАЭС и третьих стран – создание новых субъектов товаропроводящей сети или изменения статуса и расширения функций существующих субъектов. Примером является разработка межгосударственной целевой программы «Создание Евразийской товаропроводящей системы сельскохозяйственной продукции, сырья и продовольствия» («АгропродЕТС-2020»);

развитие программной и информационной поддержки управления и функционирования инфраструктуры рынка на основе распространения виртуальных сетей транспортного экспедирования, постоянного мониторинга состояния транспортных средств и грузов, информационной поддержки операторов интермодальных перевозок;

подготовка специалистов с высшим образованием в области маркетинга, сбыта и логистики, а также расширение практики совместной организации дополнительного образования на основе повышения квалификации, стажировки и переподготовки работников.

Комплексное сочетание теоретических и прикладных аспектов позволит АПК получить сильное преимущество в конкурентной борьбе и повысить конкурентоспособность продукции на внешнем и внутреннем рынках.

210

ЛИТЕРАТУРА 1. Государства-члены Таможенного союза и Единого экономического пространства

в цифрах: краткий статистический сборник. – М.: Евразийская экономическая комиссия, 2015. – 180 с.

2. Киреенко, Н. В. Логистические системы стран Таможенного союза в аграрной сфере: особенности формирования и тенденции развития / Н. В. Киреенко // Аграрная экономика. – 2013. – № 10. – С.19-33.

3. Киреенко, Н. В. Развитие рынка логистических услуг в странах Евразийского экономического сообщества / Н. В. Киреенко // Современные концепции развития транспорта и логистики в Республике Беларусь: сборник статей / сост.: В. В. Апанасович, А. Д. Молокович. – Минск: Центр «БАМЭ-Экспедитор», 2014. – С.186-191.

4. Киреенко, Н.В. Система сбыта продукции АПК на основе маркетингового подхода: теория, методология, практика / Н. В. Киреенко / Н. В. Киреенко, под ред. В. Г. Гусакова; В 2-х ч. – Минск: Ин-т системных исследований в АПК НАН Беларуси, 2015. – 267 с.; 173 с.

5. Отчет об исследовании вопросов создания торгово-логистических центров по распределению плодоовощной продукции в Кыргызской Республике. – Бишкек: Ниет-Аракет, 2013. – 111 с.

6. Официальный сайт Национального статистического комитета Республики Беларусь [Электронный ресурс]. – 2016. – Режим доступа: http://belstat.gov.by. – Дата доступа: 22.03.2016.

7. Федоренко, А. И. Развитие рынка транспортно-логистических услуг в странах-членах Евразийского экономического союза / А.И. Федоренко // Логистика сегодня. – 2014. – № 6(66). – С.344-361.

8. Connecting to Compete 2014. Trade Logistics in the Global Economy. The Logistics Performance Index and Its Indicators [Electronic resource]. – Mode of access: http://siteresources.worldbank.org. – Date of access: 01.03.2016.

Клименко Г. Т., канд. соціол. наук, доц. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

СЕРВІС В ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІЙ МАТРИЦІ Для осмислення сервісу як соціального інституту і його місця в системі

соціальних інститутів сучасного суспільства важливим є розгляд суспільних інститутів з погляду їхньої інтегративної функції, що забезпечує об’єднання суспільства в єдине ціле. Соціологічний підхід до вивчення соціальних інститутів і соціальних процесів ставить своєю метою подолання сформованого протиріччя в уявленні суспільства, з одного боку, як цілісності, а з іншого – як сукупності основних його підсистем (економічної, політичної, соціокультурної). Про необхідність відходу від пануючого в сучасній науці самостійного вивчення цих підсистем і доцільності використання методології, яка б дозволяла аналізувати їх спільно, говорить С. Кірдіна. Розроблена нею концепція інституціональних матриць спрямована на подолання зазначеного протиріччя й витікає з положення про те, що суспільні підсистеми можна розглядати не стільки як окремі сфери

211

громадського життя, а і як три рівнозначних проекції суспільства. У «системі координат» соціуму будь-яка соціальна дія одночасно уявляє собою дію економічну (спрямовану на одержання ресурсів життєдіяльності), політичну (тобто певним чином організовану), культурну та ідеологічну («нормовану» системою цінностей). Соціальна дія, як і суспільство в цілому, єдина і неподільна на ці складові частини, а виділення названих суспільних підсистем чи проекцій суспільства, хоч і є відображенням реальності, але уявляє собою, насамперед, суто науковий засіб [2, с. 54-55].

Уявлення про систему інститутів кожного окремого суспільства як «інституціональних матрицях» зустрічається у теоретиків неоінституціоналізму К. Поланьї та Д. Норта. На думку Д. Норта, політичні, економічні та правові системи суспільств як переплетення взаємозалежних формальних правил і неформальних обмежень утворюють у сукупності інституціональну матрицю та ведуть економіку кожної країни своїм шляхом. Інститути ж являють собою «правила гри» у суспільстві або створені людиною обмежувальні рамки, які організують взаємини між людьми. Вони народжуються із традицій, культурних норм, стереотипів та ін. і у формі якихось правил з’являються у вигляді соціальних інститутів. «Правила гри» визначають структуру спонукальних мотивів людської взаємодії – чи то у політиці, соціальній сфері чи в економіці. Інституціональні зміни визначають те, як суспільства розвиваються у часі, і таким чином, виступають ключем до розуміння історичних змін [4, с. 17].

Інститути, за Д. Нортом, – це розроблені людьми формальні (закони, конституції) і неформальні (договори, добровільно прийняті кодекси поведінки) обмеження, а також фактори примусу, які структурують їх взаємодію. Усі разом вони утворюють спонукальну структуру суспільств і економік. Підхід Норта цікавий тим, що соціальний інститут з’являється як своєрідний «вузол» прояву активності суспільства. Аналізуючи причини глибоких розходжень в економічному розвитку країн протягом тривалого часу, Д. Норт вбачає взаємодію між інститутами й організаціями визначальним фактором спрямування інституціональних змін. Інститути, разом зі стандартними обмеженнями, формують можливості, якими володіють члени суспільства. Організації, у свою чергу, використовують ці можливості й у міру свого розвитку змінюють інститути. І формальні, і неформальні інституціональні обмеження ведуть до утворення цілком визначених організацій, які структурують взаємодію в суспільстві. Ці організації виникають на основі стимулів, закладених в інституціональній системі, а тому результативність їх діяльності залежить від цієї системи. У результаті симбіозу інститутів і організацій формується напрям інституціональних змін, що визначається виникаючим «ефектом блокування», що породжується залежністю організацій від інституціональних рамок, у яких вони виникли, і наступним виникненням структур, що супроводжують дані організації. У цьому механізмі Д. Норт вбачає здатність інституціональної матриці до самопідтримки [4, с. 33-34].

212

Наявність механізмів самопідтримки інституціональної матриці визначає, на думку вченого, загальний напрямок розвитку в довгостроковій перспективі. Окремі зміни формальних і неформальних обмежень хоча і можуть змінити втримування економічної діяльності й вести до непередбачених конкретних короткострокових тенденцій, але не здатні повністю змінити напрямок траєкторії економічного розвитку. Результатом характеру, що самопідтримується, інституціональної матриці, таким чином, стає залежність від траєкторії попереднього розвитку країни [4, с. 138-143].

Розробка концепції інституціональних матриць належить С. Кірдіній. У своїй монографії вона відзначає, що дотримується структурно-системного, об’єктивістського підходу, а об’єктом дослідницького інтересу є інститути як «глибинні, історично стійкі форми соціальних зв’язків, що забезпечують інтегрованість суспільства як єдиного цілого» [2, с. 28]. Суспільство, на думку С. Кірдіної, з’являється в єдності трьох його розмірностей, координат або зрізів – економіки, політики й ідеології. Вони утворюють найважливіші сфери соціального життя. Відповідно інститути, що регулюють ці сфери (тобто інститути, на основі яких здійснюються економічні, політичні й ідеологічні взаємодії) є базовими елементами даної моделі. С. Кірдіна називає таку сукупність базових економічних, політичних та ідеологічних інститутів інституціональною матрицею. «Інституціональна матриця як соціологічне поняття – це стійка, історично сформована система базових інститутів, що регулюють взаємозалежне функціонування основних суспільних сфер – економічної, політичної й ідеологічної» [2, с. 63]. Інституціональні матриці як стійкі структури, що самовідтворюються, характеризують існування суспільної цілісності, вони утворюють своєрідний «невидимий» кістяк суспільства, його архетипічну структуру [3, с. 233].

У житті древніх і сучасних держав, на думку автора, домінує одна із двох типів інституціональних матриць: Х-матриця, або східна, і Y-матриця, або західна. Перша характерна для країн східної частини світу, у тому числі для Росії, більшості країн Азії й Латинської Америки, Єгипту. Друга – для країн Західної Європи й США.Х і Y-матриці розрізняються за змістом базових інститутів, що їх утворюють.

Для Х-матриці характерні такі базові інститути: 1) в економічній сфері – інститути редистрибутивної економіки. Сутністю редистрибутивних економік є обов’язкове опосередкування Центром руху цінностей і послуг, а також прав щодо їх виробництва і використання; 2) у політичній сфері – інститути унітарного (унітарно-централізованого) політичного устрою; 3) в ідеологічній сфері – домінування ідеї колективних, надособистісних цінностей, пріоритет Ми над Я, тобто комунітарності ідеології.

Y-матриця утворена такими базовими інститутами: 1) в економічній сфері – це інститути ринкової економіки; 2) у політичній сфері – федеративні засади державного устрою, тобто федеративний (федеративно-субсидіарний) політичний устрій; 3) в ідеологічній сфері – домінуюча ідея індивідуальних, особистісних цінностей, пріоритет Я над Ми, або субсидіарна ідеологія, що

213

означає примат особистості, її прав і воль щодо цінностей співтовариств більш високого рівня, які, відповідно, мають субсидіарний, підпорядкований стосовно особистості характер [2, с. 69-70].

Три види базових соціальних інститутів, що утворюють інституціональну матрицю, – економічні, політичні й ідеологічні – у реальному житті представлені безліччю існуючих соціальних інститутів. Для позначення останніх і їхнього розрізнення від базових інститутів С. Кірдіна використовує поняття «інституціональних форм». «Зв’язок між інститутами й інституціональними формами такий, що зміст базових інститутів виявляє себе в емпірично спостережуваних інституціональних формах. Вони є їхнім втіленням» [3, с. 234]. Інституціональна структура суспільства складається з базових, домінуючих інститутів, характерних для властивої країні інституціональній матриці, та комплементарних (альтернативних, додаткових) інститутів, тобто інститутів інституціональної матриці протилежного типу, діючих завдяки характерним для них інституціональним формам.

Базові інститути являють собою основні елементи інституціональної матриці – свого роду історичні інваріанти, які визначають характер інституціонального середовища, що складається в суспільстві, дозволяють суспільству виживати й розвиватися, зберігаючи свою самодостатність і цілісність у ході історичної еволюції, а також визначають рамки й обмеження для дії допоміжних комплементарних інститутів. Комплементарні інститути мають допоміжний, додатковий характер, забезпечуючи стабільність інституціонального середовища в тій чи іншій сфері суспільства. Вони мають значну гнучкість і мінливість, постійно модифікуються, мають історично перехідний характер.

Характеризуючи базові інститути, що регулюють відтворення держав і основних сфер громадського життя, С. Кірдіна відзначає: «Дані інститути виникають, реалізуються як на формальному рівні – у вигляді конституції, законодавства, правового регулювання та ін., так і в неформальній сфері – як норми поведінки, звичаї, традиції, історично стійкі системи цінностей та ін.» [2, с. 51]. Автор також показує, що дії базових інститутів і відповідних інституціональних форм більшою мірою властивий стихійний, некерований характер, у той час як розвиток комплементарних інститутів і форм, що забезпечують у взаємодії з базовими інститутами збалансований розвиток тієї чи іншої суспільної сфери, потребує цілеспрямованих зусиль із боку соціальних суб’єктів.

У визначенні напрямку розвитку держави й факторів, що лімітують його можливості, С. Кірдіна дотримується «технологічної парадигми». Так, тип інституціональних матриць формується під впливом двох альтернативних властивостей матеріально-технологічного середовища даної держави: комунальність (характерна для Х-матриць) або некомунальність (характерна для Y-матриць).Комунальність матеріально-технологічного середовища передбачає її використання як єдиної нероздільної системи,

214

частини якої не можуть бути відокремлені без загрози розпаду всієї системи. Споконвічно комунальність виробничого середовища визначається господарським ландшафтом і є умовою для виживання всього населення країни. Комунальне технологічне середовище властиве системі житлово-комунального господарства: системам електро- і теплопостачання, водопостачання, залізничним мережам та ін. Некомунальність означає технологічну роз’єднаність, можливість відособленості найважливіших елементів матеріальної інфраструктури й пов’язану з цим можливість їхнього самостійного функціонування і приватного використання. Некомунальне технологічне середовище дозволяє окремим індивідам залучати частини некомунального середовища до господарського використання, підтримувати їх ефективність і незалежно розпоряджатися отриманими результатами. При цьому автор акцентує увагу на тому, що властивість (не)комунальності технологічного середовища не може бути зміненою внаслідок науково-технічного прогресу або масштабної людської діяльності [2, с. 84-87].

Формування комунального середовища і, відповідно, інституціональної Х-матриці в державі з високою ймовірністю характерне для територій із ризикованими умовами ведення господарства – суворим або пустельним кліматом, різкими коливаннями температур, загрозою посухи або, навпаки, ризиком повеней, цунамі, іншими несприятливими умовами. Крім того, при надмірних розходженнях умов господарювання або ж при їхній сильній однорідності матеріально-технологічне середовище також потенційно тяжіє до комунального. При однорідності господарського ландшафту усуспільнення умов виробництва дозволяє створювати ефективні централізовані, стандартизовані й великомасштабні технологічні системи. При різкому розходженні умов виробництва комунальні системи дозволяють ефективно перерозподілити ресурси між районами. В обох випадках провокується створення економічних, політичних та ідеологічних інститутів, характерних для Х-матриці. Некомунальне матеріально-технологічне середовище й Y-матриця формуються в умовах оптимальної сегментованості й неоднорідності території, що дозволяє розвивати в різних регіонах неоднакові виробництва і обумовлює можливість обміну різними товарами між ними [2, с. 88-90].

До цікавих висновків приходять Ю. Александров і С. Кірдіна, аналізуючи з огляду на мультидисциплінарний підхід взаємозв’язок ментальних зразків або соціальних подань, що виявляються на мікрорівні, з інституціональним середовищем суспільства, що характеризує макрорівень. Автори зіставляють країни за характером домінуючих у них інституціональних матриць і типів ментальності. Так, країни з домінуванням інститутів Y-матриці характеризуються переважно «західним» типом ментальності, якому властиві раціональні, логічно обґрунтовані шляхи рішення. Ті країни, де домінують інститути X-матриці, відрізняються поширенням «незахідного» або інтуїтивного типу ментальності. Це дозволяє, по-перше, виділити тип X-ментальності (незахідної) і Y-ментальності

215

(західної), і по-друге, говорити про комунальне й некомунальне матеріально-технологічне середовище як можливу домінанту формування двох типів ментальних моделей [1,с. 6-10].

Для України, як і для більшості пострадянських країн, характерні рухливість і нестійкість інституціонального середовища, інституціональні умови, що постійно змінюються. Попередня інституціональна структура характеризувалася тотальним домінуванням інститутів Х-матриць, а необхідні інститути Y-матриць були нерозвинені або носили латентний характер. Економічні реформи, продиктовані бажанням прискорити глобальну інтеграцію України, були спрямовані не на зміцнення доповнюючих ринкових інститутів, а на злам інститутів редистрибутивної Х-матриці та створення нових інституціональних форм на основі ринкової економіки. Це призвело до системної кризи й інституціональних розривів.

Незважаючи на те, що формально в Україні декларується ринкова економіка (що дозволило б говорити про домінування інститутів Y-матриці) на практиці впроваджувана ринкова інституціональна матриця представляє собою лише оболонку реального господарського механізму, сформованого історично в період явного домінування редистрибутивної економіки. На даному етапі планово-розподільчу систему деформовано, а конкурентно-ринкову не сформовано. Базовими інститутами виступають інститути Х-матриці. У свою чергу, інститути Y-матриці або ринкової економіки виявляються комплементарними.

Оскільки кардинальна зміна інституціональної матриці з огляду на «ефект блокування» і механізми самопідтримки інституціональної матриці є малоймовірним сценарієм для нашої країни, на даному етапі для її успішного розвитку необхідний пошук оптимального балансу базових і комплементарних інституціональних форм, заснована на цьому балансі модернізація, що відповідала б потребам українського суспільства й умовам сучасного світу.

Розгляд соціального інституту сервісу крізь призму концепції інституціональних матриць дозволяє зробити ряд важливих висновків. Сервіс в Україні тяжіє до ринкових відносин і, відповідно, до інституціональної форми Y-матриці. У цілому, він уявляє собою комплементарну інституціональну форму, спрямовану на досягнення збалансованого суспільного розвитку країни. На відміну від базових інститутів, сучасний сервіс в Україні виявляється гнучким, таким, що легко адаптується і швидко розвивається, соціальним інститутом, у багатьох сферах якого відсутні просторово-часові обмеження. При цьому, якщо домінуючі політичні й економічні інститути Х-матриці в нашій країні визначаються історичною спрямованістю розвитку й важко піддаються корінним змінам в силу механізмів самопідтримки інституціональної матриці, то сервісна діяльність як комплементарний інститут завдяки цілеспрямованим зусиллям з боку соціальних суб’єктів сприяє збалансованому розвитку суспільства.

216

Роль соціального інституту сервісу в інституціональній матриці нашої країни, таким чином, вбачається у збереженні її цілісного збалансованого розвитку. Низка напрямків сервісної діяльності, що активно розвиваються за західним зразком, виступають необхідною для підтримки рівноваги в розвитку інституціональною формою зразка Y-матриць.

Однак, ряд галузей сервісної діяльності в Україні зберігають централізований принцип функціонування, характерний для інституціональних Х-матриць, насамперед, це сфера ЖКГ, у якій діють монопольні підприємства. Для цієї сфери характерний переважно комунальний тип матеріально-технічного середовища, що значною мірою, відповідно до розглянутої концепції, і визначає характер інституціональної матриці. На подолання застарілої форми розвитку та впровадження ринкових відносин у цю сферу спрямована реформа ЖКГ, однак істотних змін вона поки не принесла.

Таким чином, пошук оптимального співвідношення редистрибутивних і ринкових моделей господарювання є необхідною стратегією розвитку сучасного українського суспільства не тільки на рівні взаємодії базових і комплементарних інститутів, а й усередині самого соціального інституту сервісу, що охоплює велику сферу господарювання країни та включає елементи, характерні як для Х, так і для Y інституціональних матриць.

ЛІТЕРАТУРА 1. Александров Ю. И. Типы ментальности и институциональные матрицы:

мультидисциплинарный подход / Ю. И. Александров, С. Г. Кирдина // Социологические исследования. – 2012. – № 8. – Т. 340. – С. 3–13.

2. Кирдина С. Г. Институциональные матрицы и развитие России. (Изд.2-е, перераб. И дополн.) / С. Г. Кирдина. – Новосибирск : ИэиОПП РАН, 2001. – 307 с.

3. Кирдина С. Г. Эволюционная модернизация институциональной структуры в переходной экономике России / С. Г. Кирдина // Стратегии динамического развития России: единство самоорганизации и управления. Материалы Первой международной научно-практической конференции. – М. : Издательство «Проспект», 2004. – Т.1. – С. 231–245.

4. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики» / Д. Норт ; пер. с англ. А.Н. Нестеренко, пред. и науч. ред В.З. Мильнера. – М. : Фонд экономической книги «НАЧАЛА», 1997. – 180 с.

Коваленко Н. В., канд. держ. упр., ст. викл. Харківський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України, Україна

МІСТО ЯК ЧИННИК РИНКУ НЕРУХОМОСТІ: ІСТОРИЧНІ ВИМІРИ

Ринок нерухомості, звичайно, є феноменом сучасного розвинутого

ринкового суспільства. Що стосується доринкового суспільства, а також

217

тривалого періоду історії виникнення, становлення та укорінення ринкових відносин, то в історії суспільної думки можна знайти ґрунтовний аналіз цих процесів, зокрема, окремих ринкових операцій (продаж, оренда, іпотека) з певними видами нерухомості (земля, житло) [1; 5; 10;11].

Відомо, що суспільну думку античного світу цікавлять питання підвищення ефективності рабовласницького господарства. Так, Платон (427–347 рр. до н.е.) не лише започатковує певну «стратифікацію» суспільства, а й намагається захистити ідею про поділ праці як основний принцип побудови міста-держави (поліса). Зрозуміло, що поділ праці як у полісах, так і між полісами, може обслуговувати торгівля й гроші. Платон звертає увагу на дві функції грошей (міра вартості та засіб обігу). Для внутрішнього обігу пропонувалось карбування монети ремісниками, а для зовнішнього – державою. Окрім того, в «ідеальній державі» заборонялося позичати під відсотки та купувати товари в кредит, а також пропонувалася регламентація в коливанні цін [5, с. 54; 7].

Разом з тим, іще в законодавстві Солона (VI ст. до н. е.) уперше вживається слово «іпотека». Отже, для набуття права власності на землю чи іншу нерухомість, що мала іпотеку, вважалося недостатнім лише угоди між продавцем і покупцем. Вимагалось виконання умови, за якою треті особи могли переконатись в існуванні такого права на основі наявної доступної інформації про таке право [8, с. 6].

Вважається, що першим мислителем, хто спробував дати теоретичний аналіз економічних явищ, був древньогрецький філософ Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.). Услід за Ксенофонтом (430–355 рр. до н. е.), Арістотель звертається до аналізу такого виду господарювання, як «економіка» (від грец. житло, господарство і закон, правило), маючи на увазі правила ведення домашнього господарства, придбання благ для будинку і держави [2, с. 381–398; 5, с. 57]. Його цікавить те, що виглядає природним і справедливим («Нікомахова етика»). В основі поділу праці він убачає економічну необхідність, що «зв’язує людей в одне», тобто призводить до обміну. Отже, поділ праці – це непорушний закон спільного життя людей. З’ясовуючи способи використання благ, мислитель по суті відкриває дві характерні особливості товару: споживчу вартість і мінову вартість. Досліджуючи історичний процес зародження й розвитку мінової торгівлі, він виявляє основні економічні чинники як необхідність, що сприяють утворенню держави (обмін та торгівля) («Політика») [2].

Не менш цікавою є економічна думка Стародавнього Риму (II ст. до н. е. – II ст. н. е.). Соціально-економічною основою тодішнього поліса можна вважати міську землеробську громаду – об’єднання вільних і рівноправних приватних земельних власників. У працях «Про землеробство», «Про сільське господарство» та багатьох інших захищається натуральне господарство, виправдовується рабство, пропонуються реальні шляхи та заходи для підвищення ефективності рабовласницьких латифундій [5, с. 58–62, 73].

218

У цілому, форми земельної власності в Стародавньому Римі зазнали суттєвої еволюції: від землі, як виключно державної власності до вілл (25 – 100 га) та латифундій із десятками тисяч гектарів землі і на початку нової ери до невеликих ділянок землі (парцели), що надавалися полокам-землеробам, вільновідпущеним рабам та іншим власникам на основі оренди. Що стосувалося права приватної власності на землю, то його гарантувало римське законодавство і держава [там же, с. 47].

Окрім багатогалузевого сільського господарства (виноградарство, городництво, садівництво), успішно розвивалося ремесло, що мало як географічну (завойовані території), так і галузеву спеціалізацію. Активно розвивається й міське господарство: міські фортеці, храми, палаци, громадські споруди, водогони, лазні, каналізація та ін., що вимагає досконалої майстерності в обробці каменю, граніту, мармуру, в різьбі по них.

Отже, щодо «нерухомості» в сучасному її розумінні, то для древньогрецького та давньоримського суспільств є притаманною приватна власність на землю і на будівлі (житло). Але ні те, ні інше не є предметом торгівлі як комерції, тобто спеціальної приватної діяльності, пов’язаної з продажем землі чи житла. Принаймні ці питання не актуалізуються в дослідженнях античних мислителів. Головними інститутами, що опікаються земельними проблемами можна вважати «державу» і «право».

Звернемось до історичних документів раннього середньовіччя стосовно теми дослідження на прикладі Королівства франків V–IX ст. («Салічна правда» – кодекс права салічних франків, що складений при Хлодвігу (481–511 рр.)). Початково, як відомо, зберігається селянська громада, натуральне господарство, слабко розвинуті товарно-грошові відносини. Відтак, «Салічна правда» визначає верховне право громади на орну землю, земельні угіддя, тобто захищає суверенність громади. Разом з тим, поступово з’являються і приватні господарства на землях громади, що також вимагають захисту законом. Йдеться про процес природної (звичайної) трансформації у Франкському королівстві родової землеробської громади в сусідську – марку, де переважало індивідуальне чи сімейне господарство.

Цікавим фактом є те, що, з одного боку, наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища починають передаватися у спадок, а з іншого, – з’являється приватна власність, що стосується будинку (житла) разом з присадибною ділянкою землі та рухомим майном. Неподільні ж угіддя залишаються спільною (колективною) власністю громади. Права відчуження землі франки не знали [5, с. 49, 74].

У другій половині зазначеного періоду спадкові наділи поступово збільшуються і перетворюються на алод (приватну сімейну власність), що свободно відчужується (разом з житлом як нерухомість), тобто продається, обмінюється, заповідається, дарується без будь-якого дозволу марки (громади). Таким чином, марка зберігає колективну власність на угіддя, проте, з’являється приватна власність на орні землі, що ґрунтується на вільній праці громадян.

219

Справжнє економічне і культурне зростання суспільства є характерним лише для стадії розвинутого феодалізму (починаючи з XI ст.). Для нього притаманна ієрархія успадкованих соціально-юридичних статусів, що стосуються окремої людини, суспільних груп, корпорацій, соціальних станів. Правом наділяються й неживі речі (предмети) та інститути: землі, володіння, міста, ринкові площі, церкви, монастирі тощо. Але право не є уніфікованим, відтак, можна говорити про місцеве чи особове право, що постійно варіюється, часто є неписаним, існуючим лише у вигляді звичаїв. Воно мислиться як споконвічне, старовинне і тому «добре», вище государя, обов’язкове для усіх [9, с. 690].

Починаючи з XII ст. західноєвропейська економічна думка звільняється від натурально-господарської орієнтації, акцентуючи на товарному виробництві. Цьому сприяє потужний розвиток міст (так звана «комунальна революція»), що отримують право на самоврядування на основі Магдебурзького права (XIII ст.). Міста отримують право на власне автономне урядування, власний суд тощо. Магдебурзьке право унормовує торгівлю та ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій, порядок оподаткування, звільняє міста від більшості феодальних повинностей [5, с. 66–67]9.

Уперше поняття «нерухомості» як особливого об’єкта, що відокремлений від земельної власності, з’явилося в російському законодавствіза часів Петра Іу зв’язку з проведення реформи земельно-правових відносин (1714 р.), коли було узаконено єдину для того часу підставу для землеволодіння. Основною формою власності на землю стають маєтки (estate), усе майно, що розташовувалось на землі маєтку стало «поземельною власністю», а саму землю почали називати нерухомим майном (realestate), або нерухомою власністю (realproperty,realty) на відміну від індивідуальної (особистої) власності (personalproperty, personality) [6, с. 150].

Таким чином поступово формується «смислове поле» ринку, ринкового суспільства та ринкових відносин в історії суспільної думки. Проте, найбільш відчутних (помітних), суттєвих змін воно зазнає у зв’язку з генезисом і розвитком ринкового суспільства. Відповідно, зазнають змін і економічні теорії: меркантилізм, ХV – перша пол. ХVII ст.; класична політична економія, друга пол. ХVII – перша пол. ХІХ ст.; маржиналізм, остання

9 На українських землях близько 50-ти міст протягом ХIV–ХVІІІ ст. отримують

Магдебургзьке право – середньовічне право окремих міст, що частково звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали власні органи місцевого самоврядування – магістрати.

Важливим джерелом для осмислення суспільних відносин доби Київської Русі є зведення законів давньоруського права «Руська правда» ХІ–ХІІ ст. Права власності стосувалися не лише землі та угідь, а й рухомого майна (коні, знаряддя виробництва тощо). Укладалися договори на міну, купівлю-продаж, позику, поклажу, особистий найм. Найповніше було урегульовано договір позики, що упорядковував відсоток з боргів, обмежуючи свавілля лихварів. Об’єктами позики були не лише гроші, а й хліб, мед тощо. Застосовується право стягувати податки, отримувати ренту і т. ін.

220

третина ХІХ – поч. ХХ ст.; кейнсіанство, 30-ті рр. ХХ ст. – сучасність; монетаризм, 50-ті рр. ХХ ст. – сучасність тощо.

На ринок у сучасному суспільстві покладається низка важливих функцій, зокрема: остаточне визначення вартості товарів і послуг, обсягів їх реалізації, а також перетворення продукту праці на товар, забезпечення неперервності процесу суспільного відтворення (наприклад, зв’язку між виробництвом і споживанням), формування цілісної економічної системи у її взаєминах з іншими національними економіками в масштабі світового ринку; спонукання виробників товарів і послуг до зниження індивідуальних витрат нижче від суспільно необхідних, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їхніх якостей і споживчих властивостей; сприяння контролю споживачів за виробництвом та вирівнюванням цін; посилення конкуренції між виробниками товарів та послуг в окремих країнах і в межах світового господарства тощо [4, т. 1, с. 235].

Що ж стосується виникнення ринку нерухомості в історії становлення і розвитку капіталізму, то можна наполягати, на нашу думку, на тому, що майже до початку ХХ ст. він іще не існував як значний окремий сегмент ринку. Можливо, першим поступово набирає обертів у межах монополізації капіталістичного виробництва ринок комерційної нерухомості. Проте, головними об’єктами купівлі-продажу тривалий час залишалися земля й будівлі, які на ній знаходились, та крупні маєтки, а основними інститутами, що забезпечували операції з нерухомістю були держава та право. Причин цього, на наш погляд, декілька:

• демографічна причина, населення Землі не досягло того рівня щодо кількості, коли актуалізується проблема житла (усього 350 р. тому населення Землі сягало 550 млн. чол., у 1820 р. – 1 млрд. л. й після цього стрімкого зростає до 2 млрд людей на початку ХХ ст. [3, с.97]);

• розвиток капіталістичного виробництва ще не призводив до суттєвих проблем, пов’язаних з урбанізацією міст;

• бідність переважаючої частини населення в усіх країнах світу не дозволяла вирішувати питання покращення умов його проживання.

Достатньо помітним стає державне регулювання, як складова господарського механізму ринкової системи, після економічної кризи 1929–1933 рр. у США, яка на практиці довела неспроможність ринкового та корпоративного регуляторів забезпечити сталий стан і розвиток економіки. Вперше обгрунтував необхідність державного регулювання ринкових відносин англійський економіст Дж. М. Кейнс. На противагу економістам ХVIII–XIX ст. Дж. М. Кейнс та його послідовники довели, що забезпечити безперебійність капіталістичного відтворення без втручання держави в економіку неможливо. Державу вони розглядали як головний стимулятор попиту і чинник активізації підприємництва у господарському житті [5, с. 305-320].

Кейнсіанська теорія, визнаючи обмеженість стихійного ринкового механізму щодо забезпечення макроекономічної рівноваги, доводить

221

необхідність державного регулювання ринкової економіки, насамперед, як стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестиційної діяльності.

Таким чином, історія розвитку ринкового суспільства свідчить про те, щосам ринок неспроможний вирішувати нагальні соціальні питання, в тому числі, і щодо доступності для громадян якісного житла. В історії суспільної думки знайшовся мислитель, який звертає увагу фахівців на зв’язок між соціальним поступом та моральними стосунками людей, «духом капіталізму» (Макс Вебер). Майже водночас виникає й «поведінкова економічна теорія», яка включає до предмету своїх досліджень світ народних традицій, звичок, способів мислення, а можливо й архетипів культури, тобто все те, до чого люди так чи інакше пристосовують своє життя – переплетення взаємопов’язаних суспільних інститутів [4]. Йдеться про те, що саме за допомогою відповідних інститутів (формальних чи неформальних) можуть виникати і виявляти себе наслідувані чи надбані в процесі життєдіяльності стилі суспільної поведінки, які дозволяють зберегтися та розвиватися певній соціальній системі.

ЛІТЕРАТУРА 1. Ажнюк М.О. Основи економічної теорії: [навч. посібник] / М.О.Ажнюк,

О. С. Передерій. – К.:Знання, 2008 – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/18800413/politekonomiya/infrastruktura _rinku_sut_funktsiyi

2. Аристотель. Никомахова этика. Политика / Аристотель // Соч.: В 4-х т. [пер. с древнегреч.; общ. ред. А.И. Доватура]. – М.: Мысль, 1983. – Т. 1. – С. 53–293; 375–644.

3. Бабаєв В.М.Управління великим містом: теоретичні та прикладні аспекти: [Монографія] / В.М. Бабаєв. – Х.: ХНАМГ, 2010. – 306 с.

4. Економічна енциклопедія: У 3-х т.: [редкол.] / С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К. : Вид-чий центр «Академія», 2000 – 2002.

5. Історія економіки та економічної думки: [навч. посіб.] / О.Ю.Амосов, В. В. Калюжний, В.Л. Міненко [та ін.]; за заг. ред. д.е.н., проф. О.Ю. Амосова. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009. – 408 с.

6. Перехідна економіка : [підручник] / В.М. Геєць, Є.Г. Панченко, Е. М. Лібанова [та ін.]; за ред. В.М. Гейця. – К.: Вища шк., 2003. – 591 c.

7. Платон. Государство // Соч.: в 3-х т. / Платон. – М.: Мысль,1972. – Т.3. – Ч. 2. – С. 89–454.

8. Разумова И.А. Ипотечное кредитование / И.А. Разумова. − СПб.: Питер, 2009. – 304 с.

9. Философский энциклопедический словар: [редкол.] / С.С. Аверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л.Ф.Ильичёв [и др.]. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989. – 815 с.

10. Шумпетер Й. История экономического анализа: в 3-х т.: [пер. с англ.] / Й. Шумпетер; [под ред. В. С. Автономова]. – СПб.: Экон. шк., 2001. – Т. 1. – Ч. II, гл. 1-2.

11. Юхименко П.І. Історія економічних учень: [підручник] / П.І.Юхименко, П. М. Леоненко. – К.: Знання, 2005. – Розділи 1-9.

222

Козирєва Н. В., канд. філос. наук, ст. викладач, Дорогавцев Д. О., студент факультету

транспортних систем та технологій Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ТРАМВАЙ У ЛАНДШАФТНІЙ СТРУКТУРІ УРБАНІЗОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ

Історію людства можна розглядати крізь призму розвитку транспорту,

оскільки він суттєво впливає на усі сфери людського життя. Швидкість переміщення в просторі – одна з найважливіших характеристик цивілізації.

Міський транспорт має особливий онтологічний статус, специфічні функції, закономірності розвитку, функціонування та водночас складність і важливість транспортних проблем, а тому заслуговує на філософське осмислення. Проте найголовніше – міський транспорт принципово змінює духовний світ людини, світосприйняття, світовідчуття і світорозуміння, змінює ціннісний каркас культури, змінює стосунки між людьми.

Роль різних видів пасажирського міського транспорту в загальній транспортній роботі мегаполісу досить вагома, але підвищений інтерес у нас викликають особливості розвитку трамвайного транспорту та його перспективи.

Багато великих міст України сьогодні в цілому або частково відмовилися від трамвая, мотивуючи це дорожнечею, архаїчністю і незручностями, які створює трамвай вуличному рухові. Отже, чи потрібен він сучасному місту, чи відмовляються від використання трамваїв в інших країнах світу?

Останнє покоління трамваїв із високотехнологічними, комфортними вагонами, абсолютно безпечними й безшумними можна зустріти на вулицях Берліна, Франкфурта, Кельна і безлічі інших міст Німеччини.

Після майже півстолітньої перерви на рейки вийшов міжнародний трамвай у Швейцарії, що перевозить пасажирів із курортного міста Базеля до Франції, збираючи на цьому маршруті бажаючих в Німеччині.

У Цюріху, фінансовій столиці країни, трамвай став домінуючим видом транспорту: 63 % пасажирських перевезень всередині міста здійснюються саме трамваями. Те ж саме стосується й Женеви. У цьому місті трамвай щодня перевозить близько 30 % пасажирів. Швейцарська влада стимулює інтерес населення до використання цього екологічно бездоганного виду транспорту: спеціальні місячні проїзні квитки дають право на безкоштовні пересадки, а студентські та туристичні квитки передбачають значні знижки.

На території Греції електричний трамвай з’явився порівняно пізно, лише в кінці 1920 рр., вирішуючи транспортні проблеми Афін аж до 1964 р., коли тодішня влада країни відмовилася від трамвайного сполучення через дорожнечу прокладки нових і підтримки в робочому стані старих ліній.

223

Відродився афінський трамвай лише через 44 роки, напередодні Олімпійських ігор. Відразу після закриття ігор влада була вражена економічним ефектом: транспорт, що багато років вважався збитковим, несподівано для самих організаторів виявився не лише самоокупним, але й прибутковим [5].

Одна з версій походження терміну «трамвай» – англ. tram (вагон, вагонетка) і way (шлях) – вагонетка для перевезення вугілля на шахтах Великобританії. Згодом назву «трамвай» отримує специфічний вид вуличного та частково вуличного рейкового громадського транспорту для перевезення пасажирів заданими маршрутами (зазвичай електропотягом), який використовувався переважно в містах.

Трамвай у місті Харкові має давню історію [1]. На початку 80-х років ХІХ ст. Харків стає помітним промисловим центром. У місті з’являються машинобудівні заводи Шиманського (згодом «Червоний Жовтень»), Гельферих-Саде (згодом «Серп і молот»), Дітмара (згодом «Світло шахтаря»); було побудовано паровозобудівний завод (нині завод ім. Малишева), кахельний завод Бергенгейма; почали діяти декілька механічних підприємств. Будівництво залізниць відкрило шлях для товарних і пасажирських поїздів (Київ, Миколаїв, Севастополь, Москва, Ростов, Балашов). Харків поступово перетворювався у великий залізничний вузол.

Динамічно зростало й населення міста: якщо в 1850 р. в ньому проживало 42 тис. осіб, то в 1897 р. – в чотири рази більше. Приріст був, головним чином, за рахунок збільшення числа робітників промислових підприємств. У цілому, в 1889 р. у Харкові діяло вже 259 фабрик і заводів, на яких працювало понад 11,5 тисячі робітників [4].

Отже, проблема внутрішнього міського транспорту в Харкові набуває певної гостроти. Єдиним громадським транспортом в той час були візники. Втім, їх можна було знайти лише на центральних вулицях – усі «біржі» візників (т. зв. «стоянки» візників) було зосереджено в центрі міста. Місто розросталося і транспортне сполучення центру з околицями рік від року ставало все важчим. Відтак, цілком природно виникає ідея про будівництво кінно-залізної дороги – єдиного на той час дешевого типу громадських екіпажів. Ця ідея починає втілюватися на початку 80-х років ХІХ століття.

У 1881 р. у Харківську міську думу було подано три проекти кінної залізниці – Олександрівського товариства кінно-залізних доріг (Петербург), підприємства «Толмачов і Ко» та французьких підприємців П.-К. Бонні і Е. Отле. Перші два проекти міська дума відхилила: у досвідченості будівельників Олександрівського товариства члени комісії не мали сумніву, але вимоги щодо права власності на майбутню кінну залізницю і встановлення диференційованих тарифів за проїзд вважали серйозною перешкодою на шляху укладання контракту. Проект другого конкурсанта взагалі був визнаний непрактичним. Що стосується пропозиції будівельників Одеської кінної залізниці П.-К. Бонні і Е. Отле, то єдиним її недоліком комісія визнала занадто довгий термін концесії.

224

31 травня 1882 р. було укладено контракт із французькими громадянами П.-К. Бонні і Е. Отле про будівництво ними кінно-залізної дороги для пасажирського й товарного руху протяжністю 17,5 верст. Плату за проїзд було визначено в розмірі 5 копійок із пасажира на всьому протязі шляху з додатковою платою 2 копійки в разі пересадки на іншу лінію (згодом управління конки погодилося відмовитися від додаткової плати при пересадці). Концесія на виняткове право облаштування і експлуатацію кінно-залізних доріг у місті була надана підприємцям на 42 роки, тобто до 1924 року. Через 20 років, з часу відкриття руху, місто отримувало право участі в прибутках у вигляді 1 % з валового доходу, а через 25 р. – 2 %. За 4 роки після відкриття руху підприємці зобов’язалися побудувати за власний кошт на річці Лопань замість дерев’яного залізний міст. Після закінчення терміну концесії все майно кінно-залізної дороги мало надійти у власність міста, а для забезпечення вчасної здачі дороги в міську власність підприємці зобов’язувалися внести місту протягом терміну концесії капітал в 40000 рублів, який мав повернутися підприємцям зі здачею в експлуатацію дороги. П.-К. Бонні і Е. Отле було надано право утворити компанію або акціонерне товариство для експлуатації дороги, а місто зберегло за собою право викупу дороги через 15 років (усе це нагадує приклад взаємовигідного «державно-приватного партнерства»). Однак контракт з П.-К. Бонні і Е. Отле виявився для міста певною мірою невдалим. Влаштовувати побічні чи поперечні лінії або передати право на їх облаштування іншим особам місто не могло. Під-приємці ж обмежилися лише проведенням двох головних ліній (від вокзалу до Кінного ринку й від Ветеринарного інституту на Сумській вулиці до Москалівки) та невеликої додаткової лінії (вул. Старомосковська) [там же].

Екіпажем конки була невелика крита платформа на колесах, поставлена на рейки. Вагон вміщував двадцять пасажирів. Від дощу і сонячних променів захищав легкий дах на стійках. З бічних сторін влаштовувалися поздовжні підніжки (піднімалися пасажири, пересувався кондуктор). На зиму встановлювалися легкі стіни з вікнами. Швидкість конки не перевищувала шести верст на годину. Кінний трамвай працював у середньому 14–15 годин на добу: з 7:00 до 23:00 влітку (до 22:00 взимку) [там же].

Рух електричного трамваю у Харкові було відкрито 3 липня 1906 р. дванадцятьма моторними вагонами виробництва MAN по вузькоколійному (1000 мм) одноколійному маршруту з вісьмома роз’їздами протяжністю 3,8 км. Паралельно з ним у першій половині 20-х рр. діяла й конка. Вагони кінного трамваю експлуатувалися до кінця 20-х рр. XX ст. – через нестачу рухомого складу вони використовувалися як причіпні вагони до електричного трамваю. Але у зв’язку з переходом наприкінці 20-х рр. усіх трамвайних ліній на широку колію, вузькоколійні вагони колишнього кінного трамваю було списано остаточно.

Так закінчилася історія першого в Харкові громадського транспорту, який проіснував близько чотирьох десятиліть.

Харківський трамвай тривалий час експлуатувався комунальним

225

підприємством «Міськелектротранс» (ХКП «Міськелектротранс», ХКП «МЕТ»). 15 серпня 2011 р. відбувся поділ ХКП «Міськелектротранс», внаслідок чого вагони перейшли до КП «Жовтневе трамвайне депо», КП «Салтівське трамвайне депо»; колії та контактна мережа – до КП «Міськелектротранссервіс»; організацією руху опікується КП «Харківпасс».

Сьогодні трамвай, що вважається екологічно чистим і безшумним видом транспорту, стає істинної панацеєю у вирішенні проблем загазованості й пробок у великих містах. Хочеться вірити, що у майбутньому цей вид транспорту розвиватиметься в Україні, оскільки він є екологічним, дешевим і зручним для громадян. До того ж, Україна здатна сьогодні власноруч виробляти сучасні високотехнологічні трамваї [6].

ЛІТЕРАТУРА 1. Вiтченко В. I. Харкiвський електротранспорт: конка, трамвай, тролейбус (До

100-рiччя Харкiвського трамваю) / В. I.Вiтченко, В.Ю.Iващенко. – Х., 2006. – 98 с. 2. Гольц Г. А. О философии транспорта [Электронный ресурс]. – Режим

доступа:http://www.rada.dp.ua/innovat/transport/dosvid/1.html 3. Козирєва Н. В. «Людина міста»: антропоморфізм твору Миколи Хвильового

«Лілюлі» / Н. В. Козирєва // Місто. Культура. Цивілізація: Матеріали IV міжнар. наук.-теор. інтернет-конф., квітень 2014 р. / Харк. нац. ун-т міськ. госп-ва ім. О. М. Бекетова. – Х. : ХНУМГ, 2014. – С. 79–85.

4. Трамвай. Конка. [Электронный ресурс]. – Режим доступа :http://gortransport.kharkov.ua/tram/konka/

5. Трамваи мира. В каких странах популярны трамваи? – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://chemodan.com.ua/articles/2010/03/278.html

6. Український трамвай: історія та факти. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://ua.igotoworld.com/ua/article/564_ukrajinskii-tramvai-istorija-ta-fakti.htm

7. Хвильовий М.«Лілюлі» / М.Хвильовий // Твори: У 2-х т. – К.: Дніпро. – Т.1. – 1991. – С. 357–379.

Колесник А. В., Клочко О. В., студенти факультету економіки і менеджменті

Наук. кер. – Касинюк Л. А., доц. Харківський національний університет будівництва та архітектури, Україна

БУДІВЕЛЬНИЙ ПІДРЯД І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ

БУДІВЕЛЬНИХ НОРМ І ПРАВИЛ

Будівельний підряд – це договір, згідно з яким підрядник зобов’язується збудувати і здати у встановлений строк об’єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов’язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не покладається на підрядника, прийняти об’єкт або закінчені

226

будівельні роботи та оплатити їх. Будівельний підряд, окрім ознак договору підряду, має свої

кваліфікаційні ознаки: специфічний предмет – будівельні роботи; характер здійснення цих робіт, які нерозривно пов’язані з місцезнаходженням об’єкта ,організацію виконання будівельних робіт, що дає змогу розглядати його як самостійний вид договору підряду.

Норми, які регулюють відносини будівельного підряду, містяться в нормативно-правових актах, які утворюють законодавство в галузі будівництва, що за своєю суттю є комплексним, включаючи не тільки норми цивільного права, а й адміністративного, земельного, фінансового тощо.

Відповідно до характеру будівельних робіт і сфери їх виконання виділяють декілька видів договорів будівельного підряду: договір на проведення нового будівництва (новобудови), при якому воно здійснюється на новому майданчику на підставі початкової затвердженої проектно-кошторисної документації; договір капітального ремонту будівель (споруд), яким охоплюються ремонтні роботи основних засобів, внаслідок чого збільшується строк їх служби або поліпшуються якісні характеристики (потужність, продуктивність та ін.); договір на реконструкцію (технічне переоснащення) підприємств, будівель (зокрема, житлових будинків) споруд; договір на виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт.

Характерною особливістю законодавства в галузі будівництва є те, що воно включає в себе нормативно-технічні акти, до яких відносять будівельні норми та правила, державні стандарти, які регламентують техніко-економічні основи будівництва з урахуванням особливостей будівельних робіт. Регулюванню підрядних відносин у будівництві присвячений § З гл. 61 Цивільного кодексу України (в подальшому ЦК) «Будівельний підряд», який за попереднім ЦК іменувався «Договором підряду на капітальне будівництво».

У разі невиконання або неналежного виконання обов’язків за договором будівельного підряду замовник і підрядник несуть такі види відповідальності: дисциплінарну; адміністративну, кримінальну, цивільно-правову.

Дисциплінарна відповідальність передбачена трудовим законодавством у випадку вчинення дисциплінарного проступку за невиконання чи неналежне виконання трудових обов’язків. Ст.96 Кодексу України про адміністративні правопорушення і Закон «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» встановлює адміністративну відповідальність за недодержання будівельних норм, державних стандартів, норм і правил під час проектування і будівництва. Підставою для притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності є злочин, склад якого і відповідальність передбачені ст. 275 Кримінального кодексу України. Що стосується цивільно-правової відповідальності, то вона передбачена ст. 883 ЦК «Відповідальність підрядника» і ст. 886 ЦК«Відповідальність замовника».

227

Конь Д. А. студент строительного факультета,

Науч. рук. – Штефан С. И., ст. преп. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

РАЦИОНАЛЬНОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЗЕМЛИ КАК ОГРАНИЧЕННОГО РЕСУРСА ПРИ ОПТИМИЗАЦИИ ПРОСТРАНСТВЕННОГО РАЗВИТИЯ МЕГАПОЛИСА

Развитие мегаполиса представляет собой процесс преобразования его

экономической, политической, социальной, пространственной и экологической сфер, приводящий к качественным изменениям условий жизни и деятельности проживающих в нем людей. Поэтому и цели развития мегаполиса должны быть связаны с улучшением качества жизни горожан. Достижение этих целей зависит от эффективного использования имеющихся ресурсов, важнейшим среди которых является земля как материальная база развития мегаполиса.

Земля обусловливает территориальную связанность элементов мегаполиса, так как все они существуют в рамках определенной, ограниченной размерами мегаполиса, территории. Поскольку предложение земли объективно ограничено, то цена земли определяется исключительно характеристиками спроса на нее.

Рыночный спрос на землю складывается из: сельскохозяйственного спроса; под жилищное строительство; промышленного спроса на землю (место расположения предприятий различных (в особенности добывающих) отраслей промышленности); коммерческого спроса (место расположения рекреационных и других деловых предприятий) и так далее.

Первоначально в хозяйственный оборот вовлекаются лучшие с точки зрения пользователей (по плодородию, местоположению, наличию других полезных характеристик) участки земли, а затем средние и худшие.

Для мегаполисов характерны интенсивность градостроительной деятельности и дефицит пригодных для капитального строительства территорий, что приводит к высокой стоимости городских земель, с одной стороны, и их инвестиционной привлекательности, с другой. Это актуализирует проблему рационального использования городских земель, размещения объектов капитального строительства на территории города, оптимизации его пространственного развития.

Решение этой проблемы возможно путем комплексной застройки территорий, которая имеет целый ряд преимуществ – наличие более широкого придомового пространства, предоставляющего возможности для развития зон отдыха, озеленения и благоустройства территории; однородность социальной среды и высокая степень безопасности проживания; наличие собственной инфраструктуры.

228

Реализация подобных проектов позволит не только обеспечить комфортные условия проживания, но и сформировать принципиально новую жилую среду, создать микрорайоны, в которых есть все необходимое для жизни: жилье, инфраструктура, места приложения труда.

Проекты комплексного освоения городских территорий требуют значительных инвестиций, необходимы альтернативные финансовые инструменты. Одним из таких инструментов является государственно-частное партнерство (ГЧП).

Решая проблемы развития мегаполисов, необходимо думать о современных общественных пространствах, выделять территории под парки, строить современные спортивные, культурные и торговые объекты. Качественная среда проживания должна обеспечивать горожанам все виды социальных сервисов на той территории, где они проживают, и не вынуждать их ехать в другой район для их получения.

Такой подход в наибольшей степени соответствует современной концепции устойчивого, сбалансированного развития мегаполисов, способствует повышению его конкурентоспособности за счет лучших условий проживания.

Кочура Л. О., студентка будівельного факультету,

Наук. кер. – Штефан С. І., ст. викл. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ПЕРСПЕКТИВИ ВИРІШЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПРОБЛЕМ МІСТ

Соціально-економічний розвиток має бути спрямований на підвищення

добробуту населення на основі сталого економічного розвитку міст, що досягається лише за умови раціонального і ефективного функціонування механізму державного, місцевого та індивідуального регулювання кожної підсистеми міста у вирішенні загальних соціально-економічних проблем:

1. Безробіття, причинами якого виступають майнове розшарування суспільства, недостатня кваліфікація кадрів, відсутність досвіду роботи, неможливість державного забезпечення робочими місцями громадян, призводить до розвитку тіньового бізнесу і нехтування оподаткування доходу громадян, що призводить до підриву економіки.

2. Моральний та фізичний знос машин та обладнання, ігнорування досягнень науково-технічного прогресу, екстенсивний підхід до розвитку економіки на макро- і мікрорівнях призводить до застою у виробництві, нездатності міст виконувати свої основні функції – виробництво товарів і послуг, що значно підриває і ставить під загрозу економічний стан міст.

229

3. Відтік професійних кадрів в мегаполіси, обласні центри, крупні міста пояснюється тим, що робітники не бачать перспективи та економічної стабільності в малих та середніх містах.

4. Імміграція, відтік інтелектуального потенціалу із країни є дуже важливим фактором застою економічних процесів на всіх рівнях. Незважаючи на те, що імміграція сьогодні носить більше психологічний характер, все більше кваліфікованих, мобільних і перспективних працівників не втрачають надії на краще життя за межами України.

Необхідність вирішення цих проблем є надзвичайно актуальна. Економіка міста повинна бути відкритою, що дозволить залучити кошти інвесторів і в умовах жорсткої і безкомпромісної конкурентної боротьби сприяти розвитку найбільш конкурентоспроможних господарюючих суб’єктів різних секторів міського господарства. Для поповнення міського бюджету і вирішення соціальних проблем необхідно розширення мережі муніципальних високоприбуткових підприємств.

Необхідним є введення здобутків науково-технічного прогресу, технологій 5,6 типів, використання інтенсивного підходу до розвитку економіки, що призведе до збільшення обсягів виробництва товарів і послуг, продуктивності праці і підвищення рентабельності виробництва.

Посилення інтеграційних процесів між містами, господарськими суб’єктами сільської та міської економічної діяльності для здійснення програми самозабезпеченості локальних соціально-економічних систем.

Також необхідним є процес деурбанізації міст, який вже знайшов своє застосування в ряді сучасних постіндустріальних міст. Під поняттям деурбанізації розуміють переміщення населення і міської промисловості з центру до приміської зони, тобто центри міст стають фінансовими, адміністративними та культурними осередками міст. Цей процес буде сприяти розвитку приміської території, екологічному очищенню міст та розвитку малих та середніх міст, що знаходяться поблизу мегаполісів чи великих міст.

Важлива державна підтримка у розвитку підприємств другого і третього секторів економіки, що призведе до збільшення і укріплення підприємств сфери послуг і торгівлі і появи нових робочих місць. Державне забезпечення молодих спеціалістів місцем «здобуття» досвіду, реформування освіти, обмін студентами. В світовій практиці простежується досвід інвестицій в інтелектуальний потенціал молодого покоління.

Необхідний перехід до багатофункціональних міст з метою більш повного і раціонального використання міських ресурсів.

Економічний добробут міста визначається взаємодією не тільки факторів зовнішнього і внутрішнього середовища міста, але і якістю управління його соціально-економічного розвитку.

230

Кришталь В. М., студент факультету економіки і підприємництва,

Наук. кер. – Рибак Г. І., асист. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

БЮДЖЕТОУТВОРЮЮЧІ ПОДАТКИ ЯК ФАКТОР СОЦІАЛЬНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ НАСЕЛЕННЯ

Соціальне благополуччя населення є найважливішим і самостійним

чинником економічного розвитку країни, регіону чи міста і виступає ознакою стабільності економіки, спрямованої на дотримання прав майбутніх поколінь.

Головною складовою соціального благополуччя виступають доходи населення. Тому дуже актуальним є питання формування бюджету міста. Цей аспект, має чи не найважливіше значення у вирішенні певних соціально-економічних проблем (рівень життя населення, регіональний розвиток, і т.д.). Розглядаючи структуру розподілення бюджету міста, слід звертати увагу на систему формування доходів. Як окрема економічна категорія, доходи місцевих бюджетів виражають сферу економічних відносин суспільства, яка пов’язана з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів регіонального рівня, використовується місцевими органами влади для забезпечення поточних і перспективних завдань розвитку регіону.

Формування бюджету міста відбувається за рахунок наповнення його з різних джерел, а саме: податкових або неподаткових надходжень від підприємств усіх форм власності і від населення, які об’єднуються в фінансові ресурси і зосереджуються в місцевому бюджеті. Але основним джерелом доходу місцевого бюджетує податкова система. Доля податкових надходжень до бюджету міста Харкова у 2015 році склала майже 73% всього доходу (5 млрд. 593 млн. грн.). На 2016 рік,попри різке підвищення темпів інфляції,заплановане незначне номінальне зростання даних доходів (в 1,2 рази) до бюджету міста Харкова, що може навіть зменшити їх реальне значення. Зниження реальних доходів місцевого бюджету, за умов децентралізації, значною мірою вплине на умови та якість життя населення.

Забезпечення самостійності місцевих бюджетів можливе лише за умов удосконалення системи оподаткування. Упровадження засад бюджетної децентралізації кардинально змінило якість фінансового забезпечення місцевих бюджетів. Зміни до бюджетного та податкового законодавства визначили нові підходи до формування дохідної частини місцевих бюджетів, унаслідок чого власні ресурси місцевих бюджетів збільшилися, за рахунок:

– уведення нових податків, що зараховуються до місцевих бюджетів; – перерозподілу доходів державного та місцевих бюджетів; – оптимізації системи міжбюджетних трансфертів. За оптимістичними прогнозами заплановане збільшення надходжень до

бюджету міста Харкова від: удосконалення системи єдиного податку близько

231

8,5%; впровадження нового місцевого акцизного податку, як компенсатора різних втрат податків та субвенцій, близько 10%. Але останній планується перерозподіляти, що знову призведе до розбалансування бюджету. Введення податку на нерухоме майно визначене як не ефективне близько 1,5%.

Аналіз удосконалення податкової системи свідчить про зростання сукупних податкових платежів, а це негативно впливає на сплату таких «високих» податків та розвиток тіньової економіки. Згідно з даними, опублікованими у доповіді «Оподаткування 2016», у стандартної компанії, загальна ставка оподаткування склала в середньому 40,8% від обсягу комерційного прибутку, вона здійснює 25,6 податкових платежів на рік, а виконання вимог податкового законодавства займає у неї 261 годину. Україна у даному рейтингу займає одну з найгірших позицій.

Отже вдосконалення національної податкової системи та збільшення місцевих бюджетів можливе за умов:

Зниження загального податкового навантаження до 20-24%. Контроль сплати податків;. Стимулювання «податкової відповдальності»; Створення сучасної комунікаційної інфраструктури сплати

податків(впровадження і вдосконалення системи електронної подачі декларацій та сплати податків).

Окрім зазначених змін необхідним є і впровадження принципів партиципаторного бюджету, що дозволить чинити безпосередній вплив на якість життя мешканців.

Кузнецова Н. А., магистр, Науч. рук. – Радионова Л. А., канд. филос. наук, доц.

Харьковский национальный университет городского хозяйства имени А. Н. Бекетова, Украина

ИМИДЖ КАК СТРАТЕГИЯ РАЗВИТИЯ ГОРОДА

Имидж города по сравнению с простой констатацией фактов о городе

имеет одно неоспоримое отличие: он является знаково-символической конс-трукцией. Под имиджем мы понимаем «идеальный конструкт и побудитель для коммуникации с другими субъектами; символический капитал; социо-культурный процесс, заданный пространственно-временными особенностями культуры и саморегулируемый ценностями «локомотивной группы»» [1].

На возникновение имиджа как одной из стратегий городского развития оказали влияние ряд социокультурных изменений. В частности, изменился характер общественных отношений, в результате чего Ж. Бодрийяр назвал новое общество «обществом потребления» [2]. Развивая эту же мысль, Э. Фромм определяет образ жизни большинства людей модусом «иметь», а не «быть» [3]. Но, это статусное потребление имеет одну особенность: с

232

точки зрения Ж. Бодрийяра, потребляется не просто товар, а товар/знак, который включён в структурный механизм социального различения общественной системы [4]. Все предметы потребления, попадая в сферу жизненных интересов человека, оцениваются именно с учётом знаковой составляющей. Можно предположить, что город, попадая в сферу внимания тех или иных групп – туристов, будущих жителей, профессионалов в той или иной отрасли науки или производства, представителей крупного и среднего бизнеса, находящихся в поисках нового места размещения своих филиалов и т. п., будет оцениваться не только на основе прагматичных характеристик, но и сквозь «знаковую» призму.

Следствием этого явилось то, что современная мировая экономика – это не экономика предприятий, а скорее экономика мест, которые наиболее успешно осуществили «голливудизацию» хозяйства, по выражению Д. В. Визгалова [5].

Город – это особое социокультурное пространство, которое определяется символическим (посредством культурных форм) взаимодействием человека с физическим пространством, в результате чего человек воспринимает не некое физическое пространство, а городскую сцену. Городская сцена – это взаимодействие культурно-исторической, пространственно-временной, повседневной жизни города и ценностей разных групп граждан; в том числе, создание новых культурных форм и культурных событий, которые приживаются в городе и идентифицируют горожан, а главные персонажи на городской сцене – «локомотивная группа».

Афины поры своего «золотого века» – город демократии и источник вдохновения для искусства эпохи Возрождения и всей новоевропейской культуры. Образ города сложился не только благодаря архитекторам и скульпторам, оставившим в наследство своим потомкам великолепнейшие образцы искусства, но и по воле граждан, которые изобрели демократию, свободно управляли городом, в том числе, его декорированием. Заказчиками были цари и граждане, утверждавшие новые ценности на своей городской сцене. Поэтому, для Афин периода «золотого века» его свободнорожденные граждане являются локомотивной группой.

Для Санкт-Петербурга времен его рождения вначале логично сказать не о локомотивной группе, а о локомотивной личности – Петре I. Образ Санкт-Петербурга XIX века, в котором запечатлено самосознание страны, в большой степени определяется творчеством русских писателей, которые вывели на городскую сцену «маленького человека»: А. С. Пушкин, Н. В. Гоголь, Ф. М. Достоевский. Имидж Петербурга как города-музея не мыслим без его архитекторов, работавших по «государственному заказу»: Д. Трезини, Ф. Растрелли, О. Монферран, Дж. Кваренги. Природные условия, его особое архитектурное решение создавали в сознании творческой элиты образы «света и тени»: это Петербург Ф. Достоевского, А. Блока, А. Белого.

Из всего вышеприведённого мы делаем вывод, что имидж, а вместе с ним и вся стратегия городского маркетинга, управляема и самоуправляема

233

ценностями локомотивных групп. Это также свидетельствует о том, что городу для полноценного развития необходимы стратегии и технологии, которые были бы направлены на поддержку таких локомотивных групп, а теория культурологии могла бы внести свой вклад в анализ комплекса культурных ценностей, выдвигаемых на городскую сцену и соответствующей им культурной политики.

ЛИТЕРАТУРА 1. Бурлина Е. Имидж города как управляемый и регулируемый процесс .

[Электронный ресурс] / Е. Бурлина. – Доклад для конференции «Имидж города в информационной среде», СПБГУ, 2009. – Режим доступа : http://www.statebrand.ru/upload /files.doc

2. Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структуры / Ж. Бордрийяр. – М. : Культурная революция, Республика, 2006. – 269 с.

3. Фромм, Э. «Иметь» или «быть» / Эрих Фромм; пер. с нем. Э. Телятниковой. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА, 2008. – 314 с.

4. Бодрийяр Ж. К критике политической экономии знака / Ж. Бордрийяр; Пер с фр. Д. Кралечкина. – 2-е изд. – М.: Библион – Русская книга, 2004. – 304 с.

5. Визгалов Д. В. Маркетинг города / Д. В. Визгалов. – М.: Фонд «Институт экономики города», 2008. – 110 с. – С. 79

Кухтин Е. В., ассист. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова

К ВОПРОСУ О СОЦИОПРОСТРАНСТВЕННОЙ ПЕРСПЕКТИВЕ РАЗВИТИЯ ГОРОДОВ

Специфику города как пространства взаимодействия наиболее полно

раскрывает синтетическая теория социопространственной перспективы (socio-spatial perspective – SSP). Основными отличительными чертами названного подхода являются:

во-первых, рассмотрение развития недвижимости, как важнейшей черты изменений в метрополисах. Однако если другие подходы концентрируют внимание на индустриальной, коммерческой, потребительской стороне недвижимости, SSP- подход сосредотачивается на формообразующей стороне этого фактора для роста метрополий;

во-вторых, сторонники SSP-подхода рассматривают правительственное вмешательство и интересы политиков в росте, как принципиальный фактор изменений в городах. Другие подходы сводят правительственное участие к простому сопровождению процесса городских изменений. На самом деле у государства есть собственные интересы в развитии городской недвижимости;

в-третьих, решающим фактором понимания городской жизни, с точки зрения социопространственной перспективы, является изучение культурных ориентаций;

234

в-четвертых, понимание городских процессов невозможно без глобального видения. Города сегодня тесно связаны системой международного разделения труда, деятельностью транснациональных корпораций. Опираясь на глобальные экономические изменения, сторонники SSP-подхода пытаются определить, как местные факторы влияют на международные связи.

История капитализма свидетельствует об огромном значении вложений в недвижимость. Гигантские инвестиции в развитие железных дорог сопровождались также строительством городов в узловых транспортных точках. Беспрецедентный объем строительства односемейных домов в пригородах, другой фактор безудержного роста риэлтерского капитала. В рамках SSP-подхода оформился синтетический подход, сочетающий факторы давления, связанные с изменениями в экономическом производстве, транспортными инновациями, и противодействующие факторы, в лице правительственной интервенции и деятельности риэлтеров, основанной на вторичным обращении капитала. Сторонники данного подхода пытаются совместить человеческое измерение со структурными измерениями. Они хотят знать, кто является акторами (действующими лицами изменений) и каково их поведение. Деятельность людей, вовлеченных в процесс изменения, подчиняется правилам классового поведения или же, в большей мере, таким признакам, как пол, возраст, расовые и этнические интересы?

Сторонники данного подхода рассматривают разнообразие путей привлечения денег в конкретные проекты, продвигаемые девелоперами, заинтересованными в развитии недвижимости (real estate developer), и земельными спекулянтами. Агентами, имеющими интерес в росте, являются: финансовые институты, такие как коммерческие банки, трастовые и пенсионные фонды, сберегательные и ссудные ассоциации, страховые компании и ипотечные ассоциации; брокеры по торговле недвижимостью и члены коммерческой палаты; коммунальные службы и агентства. Возможность их развития содержится в усилении привлекательности конкретного места. Таким образом, недвижимость объединяет индивидуальных акторов и структуры, которые инвестируют свои средства в недвижимость.

Теория социопространственной перспективы показывает наличие определенных типов социальных ролей, действующих в этой сфере. Это –земельные спекулянты – единственная задача которых купить землю для последующей выгодной продажи. Земельные девелоперы – главной функцией которых является покупка земли в целях ее последующей застройки или приобретение существующих строений для их реконструкции в более выгодное жилье или офисы. Собственники домов- вкладывающие свои средства в другое жилье с целью его последующей продажи. Сами они не нуждаются в жилье. Местные политики, которые зависят от фондов риэлтеров, и профессионалы, получающие выгоду от процесса контроля за соблюдением государственных требований. Отдельные корпорации, частные

235

фирмы, фонды, намеревающиеся инвестировать в жилищное строительство, в целях получения доходов.

SSP-подход предполагает, что рост городов – это не бесконфликтный продукт хорошо смазанной машины, это, скорее, результат сложного переговорного процесса, затрагивающего очень разные стороны. Девелоперы должны договориться с политиками и правительственными планировщиками, группы граждан должны развеять свои сомнения на различных встречах, удовлетворены должны быть также стороны, имеющие весьма специфическое видение городского роста, такие как компании по утилизации мусора или религиозные организации.

Таким образом, городская среда является социально сконструиро-ванной, вовлекающей в себя компромисс различных групп интересов. Компромисс, достигнутый в месте роста, также может иметь свою выгоду. Местные политики выступают участниками достижения компромисса.

Ніколаєва С. А., слухач факультету підготовки

магістрів державного управління Харкiвський регiональний iнститут державного управлiння

Нацiональної академiї державного управлiння при Президентові України, Україна

ПРИНЦИП СУБСИДІАРНОСТІ ЯК ОСНОВА РЕФОРМУВАННЯ

МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

У сучасних умовах розвитку і становлення України, які актуалізують завдання побудови нового рівня функціонування та взаємодії між різними гілками влади, гостро постає питання про формування оновленої системи місцевого самоврядування, першочерговим завданням якої є запровадження реформи децентралізації влади.

Для досягнення бажаного (ефективного) співвідношення між централізацією та децентралізацією, яке відповідало б реаліям сучасної України та тим цілям і завданням, які керівництво країни ставить перед державним управлінням, необхідно спиратися на принцип субсидіарності10.

10 Принцип субсидіа́ рності (англ.Subsidiarity) – організаційний і правовий

принцип, згідно з яким певна людська спільнота (наприклад, Європейський Союз) вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони ефективніші за відповідні заходи на національному, регіональному або місцевому рівнях (виняток становлять сфери виняткової компетенції цієї спільноти). Даний принцип є одним із основоположних принципів ЄС, що означає постійне оцінювання обґрунтованості дій Європейського Союзу з погляду наявних можливостей на національному, регіональному та місцевому рівнях.

236

Основоположна ідея принципу субсидіарності полягає в тому, що «…політична влада повинна втручатися лише тоді і в тих межах, при яких суспільство і групи, що його складають, починаючи від індивідів до сім’ї, місцевих громад та інших більш громіздких груп, не в змозі забезпечити різноманітні потреби» [1, с. 9–10].

Принцип субсидіарності передбачає, що рішення з відповідних питань повинні прийматися на тому рівні, на якому вони виникають, а публічні послуги громадянам мають надаватися органами того управлінського рівня, що найбільш наближений до споживача послуг (громадян). При цьому, органи місцевого самоврядування повинні бути забезпечені належними економічними, фінансовими та інфраструктурними ресурсами.

Що стосується сучасної України, то сьогодні органи місцевого самоврядування одного й того ж рівня через нерівність умов (ресурсів) не можуть однаковою мірою забезпечувати розв’язання місцевих проблем. Відтак, з реальним упровадженням принципу субсидіарності, створенням дієвих механізмів фінансового перерозподілу, – ресурсозалежні місцеві громади мають стати спроможними виконувати свої функції та повноваження.

У контексті реформування системи територіальної організації влади, в Україні набувають певної гостроти, зокрема, проблеми визначення способу конституційно-правового регулювання повноважень органів місцевого самоврядування. З огляду на це, аналіз зарубіжного досвіду з питань децентралізації публічної влади та забезпечення ефективності місцевого самоврядування викликає неабиякий інтерес, так само, як і питання адаптації в Україні досвіду розвинутих соціальних практик стосовно функціонування місцевої влади [2, с. 96].

Наприклад, у процесі запровадження механізмів децентралізації влади, перерозподілу функцій та відповідальності між центральним, регіональним та місцевим рівнями управління у Швеції відбувся відносно «безболісно». В його основу також було покладено принцип субсидіарності. Зокрема, місцеві органи влади мають право вирішувати будь-які питання, пов’язані із забезпеченням життєдіяльності населення підвідомчої їм території. Так, шведські муніципалітети мають два види повноважень: у сфері загальної компетенції (надані законом про місцеве управління) та спеціальної компетенції (надані спеціальним законодавством). Принцип загальної компетенції є загальновизнаним у континентальній Європі. Він означає, що муніципалітети уповноважені приймати до свого розгляду будь-яке питання, що становить загальний інтерес для жителів і власників майна на підвідомчій їм території, якщо це питання не належить до виключного відання центральних, регіональних органів чи відання іншого муніципалітету. До сфери загальної компетенції, зокрема, належать питання доріг, культури, дозвілля, вулиць, парків, транспорту, водопостачання, водовідведення тощо [2, с. 80–81].

237

Зарубіжний досвід підтверджує, що навіть в успішних у політичному, економічному, соціальному відношенні країнах (Франція, Велика Британія, Італія, Польща та ін.) в процесі здійснення децентралізації влади вони мали певні проблеми. В умовах глибокої політичної, економічної та соціальної кризи в Україні виникнення подібних проблем слід завчасно враховувати, щоб упередити можливі негативні наслідки децентралізації.

ЛІТЕРАТУРА 1. Определение и пределы принципа субсидиарности. Доклад Координационного

Комитета по местным и региональным властям CDLR) // Коммуны и регионы Европы. – Вып. 55. – Страсбург: Издание Совета Европы, 1994. – 280 с. – С. 9–10.

2. Бориславська О. М. Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / О. М. Бориславська, І. Б. Заверуха, А. М. Школик та ін. // Центр політико-правових реформ. – К.: Вид-во ФОП Москаленко О.М., 2012. – 212 с.

Островський І. А., канд. екон. наук, доц. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ДІАЛЕКТИКА КАПІТАЛІЗАЦІЇ І СОЦІАЛІЗАЦІЇ ТА СУПЕРЕЧНОСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Одним з імперативів сучасного періоду функціонування економіки

України та її регіонів є необхідність структурної модернізації. Модернізаційні перетворення вимагають формування соціальної та економічної основи в їхньому взаємозв’язку. Однією з важливих умов розв’язку даної проблеми є комбінація процесів капіталізації й соціалізації, тобто перетворення структури економіки держави й підвищення якості життя населення. Сьогодні вітчизняні підприємства мають значно більш низькі показники капіталізації, ніж закордонні компанії-аналоги, а відповідно, і регіони. Досвід розвинених країн і країн, що розвиваються, свідчить про те, що вагомим джерелом фінансування процесів капіталізації є кошти населення, а одним з показників, який відображає можливості залучення заощаджень фізичних осіб, є достатній рівень якості життя. Тому забезпечення капіталізації й соціалізації шляхом удосконалення структури економіки та підвищення якості життя населення є актуальним завданням дослідження і має теоретичну й практичну цінність.

Метою роботи є виявлення закономірностей структурної модернізації економіки України як ключової передумови підвищення якості життя населення держави та її регіонів.

Різні аспекти нагромадження капіталу підприємств і підвищення якості життя населення досліджено в роботах багатьох закордонних і вітчизняних учених. Так, А. А. Гриценко розкрив логіку історичного розвитку співвідношення економічного й соціального, яке в сучасному суспільстві

238

здобуває форми взаємодії процесів капіталізації й соціалізації, та зробив висновок про необхідність інтеграції капіталізації й соціалізації в єдиний соціально-економічний процес [1, с. 192].

В. М. Геєць, аналізуючи трансформаційні перетворення в Україні, підкреслив, що перехід до соціальної ринкової економіки відбувається на тлі зниження життєвого рівня, поглиблення майнової диференціації населення [2, с. 11-14]. Фахівцями Інституту демографії й соціальних досліджень ім. М. В. Птухи у результаті аналітичних досліджень складових життєвого рівня населення України визначено, що основними стали зміни джерел формування і зниження купівельної спроможності доходів більшої частини населення [3].

В умовах формування нової економіки регіони стають основною базою розвитку, а ефективне функціонування промислових регіонів супроводжується реалізацією соціальних і виробничих функцій. Проте перетворення промислових центрів характеризується переважною увагою до економічних аспектів, які містять у собі процеси нагромадження капіталу. Це призводить до загострення проблем у соціальній сфері, свідчить про відсутність збалансованості між економічним, соціальним і екологічним розвитком [4, c. 8-9].

Забезпечення соціалізації економічного розвитку ставить нові вимоги до використання ресурсів із їх пріоритетною орієнтацією на людину, її капітал. Причому акцент повинен бути зроблений не на соціальний популізм, не системну соціальну підтримку, що не дозволяє використовувати їх для реального економічного зростання.

За Ю. Пахомовим і Ю. Павленко, соціалізація передбачає радикальне поліпшення якості життя та суттєве підвищення рівня життя населення, що включає надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної, підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду населення суспільств [5, с. 155].

Таким чином, проблеми економічного розвитку тісно пов’язані із процесами соціалізації, що неминуче зобов’язує управляти процесами відтворення з огляду на соціальне становище людей.

Побудова висококонкурентної економічної системи, що забезпечує розвиток завдяки поширенню інтенсивних факторів, таких як інноваційні технології, ефективного використання людського капіталу тощо належать до головних пріоритетів модернізації України. Структура української економіки спрямована на екстенсивний розвиток, що обумовлює високу ресурсомісткість виробництва, низьку інноваційну активність, неефективним

239

функціонуванням фінансового сектору. Сучасна системна криза показала неспроможність нашої економіки мінімізувати негативні прояви, не говорячи вже про те, щоб використовувати нові можливості оздоровлення економіки.

Ретроспектива аналізу діалектики капіталізації та соціалізації вказує на достатньо чіткий зв’язок між розвитком реального сектору економіки та якістю життя населення. Важливо, що промислова політика є ключовим пріоритетом розвитку Європейського Союзу з підвищенням частки промисловості у загальному ВВП із сучасних 15,1% до 20% у 2020 році [6].

Насамперед йдеться про перехід до четвертої хвилі промислової революції і подальшого інноваційного розвитку на ґрунті економіки знань як характерної риси сучасної якості життя. Очевидно, що економіка знань починається з якісної освіти, яка тісно пов’язана з рівнем індустріального розвитку. Тому із втратою промисловості економіку знань не побудуєш. Потрібна не просто технічна грамотність при використанні чужих технологій, а й інженерна думка для їх створення.

Визначення джерел капіталізації в країнах, що мають найбільший індекс людського розвитку, доводить, що якість життя населення впливає на можливості фізичних осіб фінансувати процеси нарощування капіталу підприємств реального сектору економіки. Згідно з доповіддю Всесвітнього банку «Капітал для майбутнього: заощадження й інвестиції у взаємозалежному світі» до 2030 р. частка країн, що розвиваються, у світових фінансових інвестиціях збільшиться на третину за рахунок зростання продуктивності праці, підвищення рівня освіти, поліпшення стану здоров’я, що, на думку фахівців, сприятиме прискоренню економічного зростання й формуванню широких можливостей для інвестицій. Фахівцями прогнозується, що висока норма заощаджень населення в країнах, що розвиваються, в 2030 р. становитиме 32% на рік. На країни, що розвиваються, припадатиме 62-64% світових заощаджень, що відповідає 25-27 трлн. доларів США, у той час як в 2010 році цей показник становив 45% [7].

Таким чином, аналіз і оцінка економічних і фінансових показників країн з найбільш високим індексом людського розвитку в порівнянні з Україною показали, що якість життя населення в значній мірі залежить від розвитку промисловості й нагромадження капіталу. Це підтверджує необхідність дослідження взаємозв’язку процесів нагромадження капіталу в реальному секторі економіки й показників якості життя населення як критеріїв капіталізації й соціалізації.

Необхідно говорити про поступовий перехід до прогресивної структури промисловості, про структуру промисловості, що відповідає характеристикам V-VI технологічних укладів. Даний перехід позитивно позначиться як на рівні нарощування капіталу в галузях промисловості, так і на якості життя населення, оскільки дозволить задіяти інтелектуальний потенціал, забезпечити підвищення соціальних основ проведення. Необхідно відзначити, що в процесі перетворення структури промисловості може виникнути гостра соціальна проблема – у результаті зниження обсягів

240

виробництва нерентабельних галузей відбудеться скорочення працівників, рівень кваліфікації яких не буде відповідати сучасним вимогам. У цьому випадку потрібне створення адаптивної системи перекваліфікації працівників.

Однак у цілому перехід на прогресивну структуру промисловості дозволить створити базу підвищення якості життя населення держави та її регіонів шляхом повноцінного залучення інтелектуального потенціалу, підвищення оплати праці найманих робітників, зниження енергетичного й екологічного навантаження на регіон.

Суперечності структурної модернізації мають загальноцивілізаційний підтекст. Йдеться про циклічне підгрунття соціально-економічного розвитку. М. Д. Кондратьєв писав: «Періоди підвищувальних хвиль великих циклів, як правило, значно багатші великими соціальними потрясіннями і переворотами в житті суспільства, ніж періоди понижувальних хвиль» [8, с. 42]. Ескалація міжнародної військово-політичної напруги обумовлена зміною технологічних укладів і вікових циклів нагромадження, протягом яких відбувається глибока структурна перебудова економіки на основі принципово нових технологій і механізмів відтворення капіталу. У такі періоди, як показує досвід розвитку капіталізму, різко дестабілізується система міжнародних відносин, йде руйнування старого і формування нового світового порядку, що супроводжується світовими війнами між старими і новими лідерами за домінування на ринку.

Вітчизняна криза – це системна криза, що вимагає системної модернізації. Однак необхідна, у першу чергу, активна структурна політика. Якість структури української економіки перебуває на рівні 1970-х рр. таких країн, як Іспанія, Італія, Великобританія та Німеччина. Усе це свідчить про необхідність проведення швидкої структурної реформи вітчизняної економіки.

Головною умовою відновлення економічного зростання у коротко- та середньостроковій перспективі є досягнення мирного урегулювання конфлікту на Сході України, забезпечення політичної стабільності, прозорості та адекватності державної політики.

Продовження співпраці з МВФ та реструктуризація (часткова) боргових зобов’язань дасть можливість для стабілізації валютного ринку та стримування волатильності курсу гривні.

Для відновлення економічного зростання в Україні необхідно реалізувати механізми перезапуску економіки, змінити її структурну модель, стимулювати розвиток національного ринку за рахунок збільшення внутрішнього споживання і податкових стимулів, а також реалізувати великі інфраструктурні проекти у форматі державно-приватного партнерства.

Основними пріоритетними напрямами структурної модернізації у середньостроковій перспективі повинні бути збільшення обсягу нагромадження основного капіталу та споживчих витрат при гармонізації розподілу валового національного доходу між корпоративними секторами

241

економіки; зменшення частки проміжного споживання за рахунок ресурсоощадних технологій; усунення диспропорції між вартістю робочої сили та продуктивністю її праці; збільшення експорту високо- і середньовисокотехнологічної продукції за одночасного скорочення паливно-сировинної групи; збільшення бюджетних витрат на науку та ін.

Рецепт успіху України в умовах здешевлення сировинно-енергетичних ресурсів, зношеного вітчизняного технологічного базису за наявності, водночас, науково-технічного, промислового, людського потенціалу і конкурентних переваг (вигідне географічне розміщення, родючі землі) – це комбінована модель до здійснення структурної перебудови. Її основою повинно стати поєднання декількох взаємопов’язаних структурних потоків, коли прискорений індустріальний розвиток поєднується з державним стимулюванням інноваційних процесів у тих напрямах, де існує «критичне» відставання від постіндустріальних економік і присутні конкурентні можливості [9].

ЛІТЕРАТУРА 1. Гриценко А. А. Капіталізація і соціалізація економіки в ретроспективі і

перспективі / А. А. Гриценко // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. – 2009. – № 15. – С. 191–195.

2. Геец, В. М. Трансформационные преобразования в Украине: переосмысливая пройденное и думая о будущем / В. М. Геец // Экономика Украины. – 2008. – № 5. – С. 7– 16.

3. Людський розвиток в Україні : трансформація рівня життя та регіональні диспропорції (колективна монографія) :за ред. Е. М. Лібанової. –– К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України, 2012. – 436 с.

4. Сталий розвиток промислового регіону : соціальні аспекти : монографія / О. Ф. Новікова, О. І. Амоша, В.П. Антонюк [та ін.]. – Донецьк : НАН України, Ін-т економіки пром-сті. – 2012. – 534 с., c. 8-9

5. Идентичности и ценности в эпоху глобализации / под ред. акад. НАН Украины Ю. Н. Пахомова и проф. Ю. В. Павленко. — К. : Наук. думка, 2013. — 189 с.

6. Панченко В. О каких реформах расскажет в Давосе Абромавичус? / В. Панченко. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/rus/columns/2016/01/21/577625/

7. Global Development Horizons : Capital for the Future – Saving and Investment in an Interdependent World. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://openknowledge.worldbank.org/handle/10986/13431

8. Кондратъев Н. Д. Большие циклы конъюнктуры и теория предвидения / Н. Д. Кондратъев. – М.: Экономика, 2002. – 568 с.

9. Скрипниченко М. Дотримання збалансованості в основних секторах економіки для забезпечення макроекономічної стабільності в Україні в рамках макроекономічного співробітництва між Україною та ЄС / М. Скрипниченко. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua-ekonomist.com/10861-dotrimannya-zbalansovanost-v-osnovnih-sektorah-ekonomki-dlya-zabezpechennya-makroekonomchnoyi-stablnost-v-ukrayin-v-ramkah-makroekonomchnogo-spvrobtnictva-mzh-ukrayinoyu-ta-yes.html

242

Підставська Т. В., студентка факультету менеджменту

Наук. кер. – Островський І. А., канд. екон. наук, доц., Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна МІЖНАРОДНІ СТРАТЕГІЧНІ ТУРИСТСЬКІ АЛЬЯНСИ ЯК

ІНСТИТУТИ РОЗВИТКУ МІСТ Сучасні міста є центрами формування міжнародних стратегічних

альянсів, тобто транснаціональних корпорацій, які відіграють важливу роль у формуванні та розвитку світового ринку туризму. Відкриваючи філії за кордоном, вони інтегруються в економіку приймаючих країн, а самі країни вписуються в інтернаціонально організовані цими корпораціями ланцюги виробництва та збуту туристичних продуктів, іншими словами, в тканину світового туристичного ринку. Діяльність туристських ТНК підсилює взаємозв’язок і взаємозалежність внутрішніх і зовнішніх туристичних ринків окремих країн, які розглядаються як сегменти єдиного глобального ринку туризму.

В економічній літературі транснаціональні корпорації поділяються на три групи: однонаціональні ТНК, багатонаціональні корпорації та міжнародні корпоративні союзи. Кожна з цих груп представлена в світовій індустрії туризму.

До першої групи належать ТНК з однонаціональним акціонерним капіталом і характером контролю над діяльністю всієї компанії. Ці ТНК здійснюють ділову активність в інших країнах через мережу філій і дочірніх компаній, самостійно виробляють та збувають продукцію. В індустрії туризму такі ТНК одержали широке поширення. Головним чином це підприємства, які базуються на системах франчайзингу, де франчайзі купує можливість використовувати бренд франчайзера, основний бізнес якого зосереджений у Північній Америці та Західній Європі. В Україні ці підприємства мають різний бізнес: від готелів до підприємств швидкого харчування, а також деяких турагенцій, наприклад, TUI Ukraine.

Другу групу міжнародних корпорацій утворюють багатонаціональні ТНК. Ці фірми є міжнародними не тільки за ареалом їх діяльності, але і за контролем над ними. Вони об’єднують компанії різної національної належності (двох і більше країн) на виробничій і науково-технічній основі. Багатонаціональні ТНК не здійснюють настільки сильний вплив, як однонаціональні, ймовірно, тому, що в цьому випадку жодна зі сторін не домінує у виробництві. Прикладом багатонаціональних корпорацій в індустрії туризму є, наприклад, туроператор «Анекс-Тур», який має офіси у 5 країнах світу.

Третя група міжнародних корпорацій включає міжнародні корпоративні союзи, які найчастіше постають у вигляді консорціумів (від

243

лат. Consortium співучасть, сотовариство). Це організаційна форма тимчасового об’єднання підприємств, організацій, установ для здійснення капіталомісткого проекту або для спільного розміщення позики. Обов’язки членів консорціуму, частка кожного з них у витратах та в очікуваному прибутку, а також форми участі в реалізації проекту визначаються угодою про консорціум. Консорціум несе солідарну відповідальність перед своїми замовниками. По досягненні поставленої мети консорціум припиняє свою діяльність або перетворюється в інший вид договірного об’єднання

Найбільш динамічно формування ТНК проходить в таких галузях – постачальниках виробництва турпродуктів, як авіатранспорт, готельний та ресторанний бізнес. Але і в сфері надання туристичних послуг, де традиційно переважали за кількістю середні та дрібні фірми-туроператори та турагенції, нині виділяються такі гіганти, як ТUІ, Anex Tour, Pegas Turistik, Coral Trevel. Вони все активніше співпрацюють з українськими турфірмами, виходять на український туристський ринок. Тому знання сучасних особливостей формування та діяльності ТНК у туризмі в Україні є актуальними та необхідними як студентам вищої туристської освіти, так і практикам індустрії туризму України.

Прокопенко1 В. В., канд. техн.наук, Косицына2 Э. С., канд. техн. наук, проф.,

1Волжский институт строительства и технологий (ВИСТех) – филиал ВолгГАСУ

2Волгоградский государственный архитектурно-строительный университет, Россия

К ВОПРОСУ О ПОКАЗАТЕЛЕ ОЦЕНКИ СРЕДОЗАЩИТНЫХ И

СРЕДОФОРМИРУЮЩИХ ФУНКЦИЙ ОБЪЕКТОВ ОЗЕЛЕНЕНИЯ ОБЩЕГО ПОЛЬЗОВАНИЯ

В настоящее время в крупных и крупнейших городах складывается

достаточно сложный и противоречивый образ города. Следствием повышения рыночной стоимости на городскую землю является уплотнение застройки за счет озелененной территории города, что приводит к изменению воздушного баланса в городской среде. Соотношение открытых озелененных территорий и застроенных пространств является одним из наиболее сложных вопросов для современного градостроительства.

При анализе взаимодействия антропогенной и естественной природной среды, необходимо отметить важную роль искусственно созданных озелененных объектов города, которые являются одним из мощным средством оздоровления урбанизированной территории. В городской среде необходимо создать активный процесс развития ландшафтно-рекреационных территорий, что возможно достичь путем повышение качества и увеличение

244

площади входящих в них объектов озеленения, все это достигается путем определения значений показателя комфортности объектов озеленения. В настоящее время поставленная проблема по определению показателя комфортности остается не проработанным вопросом, и отсутствия нормирования такого показателя, характеризующего состояние, качество и привлекательность объектов озеленения в различных градостроительных условиях, а также их средозащитные и оздоравливающие функции.

Методологию оценки показателя комфортности среды объектов озеленения общего пользования крупнейшего города можно реализовать через анализ состояния объектов озеленения общего пользования и определения степени влияния зеленых насаждений исследуемых объектов на качество городской среды (рекреационное, оздоровительное, защитное и эстетическое).

Обзор существующей практики формирования комфортной среды жизнедеятельности крупнейших городов; показывает, что необходимо иметь инструмент по оценке состояния объектов озеленения общего пользования. Поэтому при оценке показателя комфортности объектов необходимо учитывать факторы, которые оказывают наиболее благотворное влияние на качество городской среды.

Как предварительная аксиома были приняты следующие показатели исследования Вергунова А.П. [1]: жилая застройка должна находиться полностью или не менее чем на 80 – 90% в радиусе благотворного воздействия на нее озелененных территорий. Под благотворным воздействием подразумевается: улучшение состава воздуха в застроенном массиве под влиянием

озеленения объектов общего пользования; прямая зрительная связь жилой застройки и объектов озеленения

общего пользования с учетом эмоционально-эстетической реакции людей;

пешеходная доступность (или радиус обслуживания) между объектами озеленения общего пользования и жилой застройкой, обеспечивающая возможность отдыха населения.

Для определения влияния объектов озеленения общего пользования на городскую жилую застройку необходимо знать площадь объекта и радиус его влияния по трём факторам, которые определяются с использованием методики расчета площади объекта озеленения общего пользования и его влияния на качество городской среды.

В результате проведенных расчетов получены значения размеров площади объектов озеленения общего пользования Центрального и Краснооктябрьского административных районов Волгограда (таблицы 1 и 2)

Использованная методика позволила определить фактическую площадь объектов озеленения общего пользования. Из расчетов видно, что общая площадь объектов Центрального административного района Волгограда равна по генеральному плану 1,4 км2, а по проведенному расчету 2,1 км2.

245

Таблица 1

Расчет площадей объектов озеленения общего пользования Центрального административного района Волгограда

Объект ∑гор sk(i,j) ∑вер sk(i,j) Городской сад 0,0455 0,0767 1,2222 0,0368 Сад Комсомольский 0,0292 0,0656 0,0948 0,3797 Парк Победы 0,0526 0,1308 0,1834 0,5725 ЦПКиО 0,1486 0,4707 0,6193 0,5328 Парк 2-ой очереди Набережной 0,1457 0,3046 0,4503 0,4886

Лесопарк М. К. 0,1551 0,4000 0,5551 1,0917

Таблица 2

Расчет площадей объектов озеленения общего пользования Краснооктябрьского административного района Волгограда

Объект ∑гор sk(i,j) ∑вер sk(i,j) Пионерский парк 0,0070 0,0089 0,0159 0,63 Парк у ДК Ленина 0,0079 0,0102 0,0181 1,99 Парк у стадиона «Монолит» 0,0684 0,0812 0,1496 0,10

Парк Гагарина 0,0503 0,0650 0,1153 0,57 Парк 1-ой Продольной 0,1978 0,2359 0,4337 0,39

Парк «Баррикады» 0,0255 0,0299 0,0554 2,17 Площадь объектов озеленения общего пользования

Краснооктябрьского административного района города Волгограда равна по генеральному плану 0,578 км2, а по расчету 0,635 км2.

По клеточной функции озеленения наглядно прослеживаются пустые клетки на территориях, в которых полное или частичное отсутствие объектов озеленения общего пользования в Центральном и Краснооктябрьском административных районах Волгограда. Данный метод позволяет также восстановить уровень озелененности на всей территории города.

Проведенные расчеты показали границы влияния объектов озеленения общего пользования Центрального и Краснооктябрьского административных районов на городскую среду Волгограда по трем зонам: наиболее активный воздухообмен принимается в размере 250 м; зрительная взаимосвязь зеленого массива с прилегающей застройкой

принимается в размере 500 м; пешеходная доступность до объекта или радиус обслуживания

принимается в размере 750 м. Размеры зон включены в клеточный анализ территории. Это позволяет

графически определить баланс территории по трем зонам Центрального и

246

Краснооктябрьского районов Волгограда. Расчет произведен для каждой зоны, результаты расчета приведены в таблицах 3 и 4.

Таблица 3

Расчет площадей зон объектов озеленения общего пользования Центрального административного района Волгограда

Зоны ∑гор sk(i,j) ∑вер sk(i,j) 1 зона 0,3136 0,3263 0,6399 4,7038 2 зона 0,2346 0,2351 0,4697 5,1096 3 зона 0,1585 0,2022 0,3607 4,7130

Таблица 4

Расчет зон площадей объектов озеленения общего пользования Краснооктябрьского административного района Волгограда

Зоны ∑гор sk(i,j) ∑вер sk(i,j) 1 зона 0,1219 0,3316 0,4535 21,3451 2 зона 0,1171 0,2871 0,4042 10,4651 3 зона 0,0799 0,1765 0,2564 11,0374 Данный метод расчета позволяет определить степень благотворного

влияния объектов озеленения общего пользования на административные районы города и рассчитать баланс территории по трем зонам исследования. Определить также процент населения, проживающего в зоне благотворного влияния объектов озеленения общего пользования. Результаты расчетов и исследований приведены в таблицах 5 и 6

Таблица 5

Влияние объектов озеленения общего пользования на качество территории жилой застройки Центрального административного района Волгограда

(баланс территории по трем установленным зонам)

Зоны влияния объектов

озеленения общего

пользования

Площадь территории в зоне влияния объектов

Соотношение количества

людей, проживающих

в зоне влияния

объектов, и общего числа жителей всего

района

Процент соотношения

количества людей, проживающих в

зоне влияния объектов, и общего

числа жителей всего района (% от 100%)

Площадь зоны км2 / площадь района в км2

% от 100 % Площади

района

1 зона 3,01/11.20 27 22300/85553 26 2 зона 5,41/11.20 48 44350/85553 51 3 зона 7,11/11.2 69 57650/85553 67

247

Результаты, приведенные в таблице 5, показывают следующее: - 69% территории Центрального административного района Волгограда

находится в зоне благотворного влияния объектов озеленения общего пользования. Однако по принятым нормам степень этого влияния должна быть не менее 80-90 %;

- в условиях благотворного влияния зеленых насаждениях объектов проживает 67% жителей района;

- объекты озеленения общего пользования Центрального района расположены по территории неравномерно, к тому же основная доля объектов попадает на так называемый исторический центр города.

Таблица 6

Влияние объектов озеленения общего пользования на качество территории жилой застройки Краснооктябрьского административного района Волгограда

(баланс территории по трем установленным зонам)

Зоны влияния объектов

озеленения общего

пользования

Площадь территории в зоне влияния объектов Соотношение

количества людей,

проживающих в зоне

влияния объектов, и

общего числа жителей всего

района

Процент соотношения

количества людей, проживающих в зоне влияния объектов, и

общего числа жителей всего

района (% от 100%)

Площадь зоны км2 / площадь района в км2

% от 100 % Площади

района

1 зона 4,39/34,20 13 25600/150659 17 2 зона 8,62/34,20 25 44000/150659 29 3 зона 11,45/34,20 33 54060/150659 36

Результаты, приведенные в таблице 6 показывают следующее: - 33% территории Краснооктябрьского административного района

Волгограда находится в зоне благотворного влияния объектов озеленения общего, Однако по принятым нормам степень этого влияния должна быть не менее 80-90 %;

- в условиях благотворного влияния объектов проживают 36% жителей района;

- объекты озеленения общего пользования Краснооктябрьского района расположены по территории неравномерно, и к тому же основная доля озеленения попадает в границы первой продольной городской магистрали

Для исследования влияния объектов озеленения общего пользования Центрального и Краснооктябрьского административных районов города Волгограда по трем зонам (факторам) проведен расчет воздухообмена по выделению кислорода на исследуемых объектах.

248

Результаты расчета фотосинтеза объектов озеленения общего пользования Центрального административного района Волгограда показали, что население потребляет 39% кислорода, производимого растительностью объектов в результате фотосинтеза.

Результаты расчета фотосинтеза объектов озеленения общего пользования Краснооктябрьского административного района Волгограда показали, что население потребляет 133 % кислорода, производимого растительностью в результате фотосинтеза. В результате расчета выявлено, что производимого растительностью кислорода недостаточно, потребление кислорода населением района выше на 33 %, чем производится растительностью объектов озеленения.

Расчет был проведен на основе предположения, что весь ассортимент зеленых насаждений объектов общего пользования Центрального и Краснооктябрьского административных районов соответствуют требованиям.

Атмосферный воздух имеет неограниченную емкость и играет роль наиболее подвижного химически агрессивного и всепроникающего агента взаимодействия [2], поэтому охрана атмосферного воздуха является одной из приоритетных проблем экологии Волгограда.

На основе исследований [2] установлено, что комфортными являются условия при следующих показателях основных факторов внешней среды:

- температура воздуха 14-30° в южных районах; - скорость ветра 0,5-3 м/сек; - относительная влажность 30-70 %. При температуре выше 37° и при высоком аэрационном режиме с

высоким уровнем относительной влажности теплоощушение человека отрицательно; однако такие показатели температуры и влажности – явление исключительное [3]. Нормальной для человеческого тела считают относительную влажность в пределах от 30 до 60%.

Климат Волгограда - умеренно-континентальный, с умеренно холодной зимой и жарким летом. Средняя температура воздуха в Волгограде, по данным многолетних наблюдений, составляет +8,1°C. Самый холодный месяц в городе - февраль со средней температурой - 6,7°C. Самый тёплый месяц - июль, его среднесуточная температура +23°C,. При исследовании объектов озеленения общего пользования было выявлено, что температура воздуха летом среди зеленых насаждений ниже, чем в городе; разница температур иногда достигает 10-12 %, то есть температура в гуще парков может быть снижена в летнее время до 23-24°C. Колебание тепла зависит от широты и рельефа местности (высота солнцестояния), затененности насаждениями или застройкой, облачности, степени прозрачности атмосферы и т.д. [3].

При исследованиях объектов озеленения общего пользования Центрального и Краснооктябрьского административных районов Волгограда

249

было установлено, что чем ближе объекты озеленения размещаются к Волге, тем влияние на влажностный режим внутри объектов выше.

При исследованиях зеленого ассортимента объектов озеленения общего пользования административных районов Волгограда было выявлено: ассортимент пород деревьев и кустарников однообразен. В составе зеленого ассортимента всего 8 пород деревьев, базисом которых является клен остролистный, вяз и тополь. В составе ассортимента кустарников около 10 видов.

Водные артерии города являются одним из способов проникновения чистого воздуха в пределы селитебной зоны. Река Волга представляет собой элемент гидрологической сети высшего порядка для водных объектов территорий Волгограда: атмосферный воздух, который проникает через воздушные коридоры, циркулируя с воздухом, насыщен кислородом [4].

При изучении планировочных факторов, определяющих показатель комфортности территории объектов озеленения общего пользования, были рассмотрены: - форма объектов; - назначение объектов;- категория и площадь объектов;- функции объектов [5].

В результате проведенных исследований: - определен новый показатель оценки средозащитных и

средоформирующих качеств объектов озеленения общего пользования – показатель комфортности.

- определены ареалы жилых территорий, примыкающих к объектам озеленения общего пользования, благоприятные для проживания населения и отражающие качество городской среды: зона наиболее активного воздухообмена (250 м); зона визуального восприятия объекта с прилегающей застройкой (500м); зона в пределах нормативного радиуса пешеходной доступности (750 м), определяющая возможность использования объекта населением жилого района в системе культурно-бытового обслуживания повседневного и периодического пользования.

ЛИТЕРАТУРА 1. Вергунов А. П. Архитектурно-ландшафтная организация крупного города /

А. П. Вергунов. – Л.: Стройиздат. Ленингр. отделение, 1982. – 134 с., ил. 2. Кашкина Л. В. Основы градостроительства / Л. В. Кашкина. – М.: Гуманитар.

изд. Центр ВЛАДОС, 2005. – 247 с., 8 с. ил. 3. Гутнов А. Э. Мир архитектуры: лицо города / А. Э. Гутнов, И. Г. Лежава. – М.:

Стройиздат, 1977. – 126 с.: ил. 4. Прокопенко, В. В. Эколого-гигиенический каркас рекреационных территорий /

В. В. Прокопенко, Э. С. Косицына// Научный потенциал молодых ученых для инновационного развития строительного комплекса Нижнего Поволжья: материал Междунар. научн. – практ.конф., 24 дек. 2010 г., Волгогад: [в 2ч.] – Волгоград: Изд-во ВолгГАСУ, 2011ч II. – C. 169-171.

5. Агролесомелиорация / под ред. Н. И. Суса, 3 изд. – М., 1966.

250

Ріфаі Д. Б. студентка строительного факультета,

Наук. кер. – Кудрявцев А. Ю., канд.політ. наук, доц. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

СУЧАСНИЙ СТАН ЗЕМЛЕУСТРОЮ В УКРАЇНІ

Земля завжди була, є і буде залишатися особливим об’єктом суспільних відносин, який характеризується просторовою обмеженістю, незамінністю, постійністю місцезнаходження тощо. Значення землі як провідного ресурсу людського розвитку у сільській місцевості, де вона виступає не лише як просторовий базис, але і як головний засіб виробництва, важко переоцінити. Саме тому дана тема є актуальною для суспільства.

Основним інструментом держави, що покликаний забезпечити екологічно безпечне та економічно ефективне використання землі, є землеустрій, який, як важлива складова земельних відносин, виступає дійовим механізмом в організації землі як засобу виробництва і відповідною мірою регулює суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Аналізуючи вимоги чинного законодавства, Закону України “Про землеустрій”, інші законодавчі та нормативні акти, практику землевпорядного виробництва, а також наукові розробки, можна сформулювати основні функціональні особливості сучасного землеустрою. Він має чітко виражений гармонійний, системний і комплексний характер, що охоплює політичні, організаційно-правові, технічні, соціально-економічні, екологічні, естетичні та інформативні сфери впливу.

Невід’ємною частиною економічної реформи, яка проводиться в Україні з початку дев’яностих років минулого сторіччя, стало реформування земельних відносин, яке нині наближається до свого завершення. В країні ліквідовано монополію держави на земельну власність, продовжуються процеси роздержавлення землі та передачі її у власність юридичним особам і громадянам, які можуть набувати права власності на землю, згідно з законом.

У 2001 році Верховна Рада України прийняла новий Земельний кодекс України, а у 2003 році – Закон України «Про землеустрій». Цими основоположними документами було визначено фундаментальні правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою, що спрямовані на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами в процесі забезпечення сталого розвитку землекористування.

Таким чином, суспільні відносини, пов’язані із перерозподілом земельних ресурсів, завжди вимагатимуть пильної уваги з боку держави, перш за все, щодо їх відповідності суспільним інтересам, адже одне лише існування інституту власності на землю можливе лише в тому випадку, коли

251

ця власність визнається суспільством, а її існування виправдовується високою соціальною, економічною і екологічною ефективністю використання землі як основного національного багатства.

В силу, як окремих системних прорахунків авторів земельної реформи, так і недостатнього ресурсного її забезпечення, більшість цілей земельного реформування дотепер залишаються не досягнутими, а запровадження ринкових земельних відносин так і не стало запорукою формування сталого землекористування, зокрема:

1) не відбулося удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві, натомість здійснена тотальна парцеляція товарних сільськогосподарських землекористувань, а також фіксація створеної неефективної системи землеволодіння забороною на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення;

2) подальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах відбувається переважно у напрямку приватизації земель територіальних громад, яке нерідко здійснюється в умовах «колективної безвідповідальності» розпорядників землі – органів місцевого самоврядування, що стає причиною безсистемної урбанізації та ускладнення умов для просторового розвитку містобудівних систем;

3) законодавчо заблоковано найбільший сегмент ринку земель – ринковий оборот земель сільськогосподарського призначення, які становлять 45,7 % від площі держави;

4) обмежений характер має кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечне кредитування, яке здійснювалось виключно щодо земельних ділянок несільськогосподарського призначення і істотно обмежилось внаслідок фінансово-економічної кризи, що розпочалась у 2008 році;

5) навіть із прийняттям нового Податкового кодексу України зберігається неефективний механізм справляння плати за землю, який був запроваджений ще у 1992 році, базується на спрощених підходах до визначення податкової бази та передбачає значну кількість виключень із загального режиму оподаткування, що не дозволяє розглядати земельний податок на повноцінну фінансову основу місцевого самоврядування та регіонального розвитку;

6) не здійснюється моніторинг земель, не встановлений порядок ведення державного земельного кадастру, що унеможливлює ефективне гарантування прав на землю та дієвий державний контроль за використанням та охороною земель;

7) надзвичайно недосконалим залишається землевпорядне забезпечення проведення земельної реформи, яке звелось до розробки проектів відведення при наданні земельних ділянок та оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки, внаслідок чого практично втрачений науково-технічний потенціал землеустрою, деградувала землевпорядна наука;

252

8) не можна вважати ефективною створену систему державного управління земельними ресурсами, яка приділяє основну увагу перерозподілу землі як майна, не вирішуючи проблеми охорони земель як основного національного багатства;

9) масовість порушень земельного законодавства та норм раціонального природокористування свідчить про недосконалість організаційно-правових механізмів контролю за використанням та охороною земель;

10) залишається незавершеною нормативно-правова та методична база розвитку земельних відносин.

В той же час, існуюча нормативно-правова база та загальний стан земельних відносин значно ускладнюють проведення землеустрою сільських територій, зокрема:

1) недостатнім є інформаційне забезпечення проектування (встановлення вихідних умов на проектування, ідентифікація правовстановлюючих документів та кадастрових планів на земельні ділянки, одержання актуальних матеріалів крупномасштабних ґрунтових обстежень або похідних від них матеріалів, топографічних планів тощо).

2) не мають сталості сформовані за час земельної реформи землеволодіння та землекористування, а внаслідок існуючої в Україні заборони на відчуження земельних ділянок, що надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, основною формою використання земель у сільському господарстві є оренда земельних ділянок, при чому переважну більшість діючих договорів оренди сільськогосподарських земель (близько 60 %) укладено на строк до 5 років, хоча заходи, які передбачаються проектом сівозмін повинні бути визначені на більш тривалий період;

3) не має належного правового врегулювання проблема земель колективної власності, оскільки під час приватизації земель колективних сільськогосподарських підприємств паюванню підлягали лише сільськогосподарські угіддя – рілля, багаторічні насадження, сіножаті та пасовища, а несільськогосподарські угіддя, що раніше були передані у колективну власність, до процесу розподілу залучені не були (за оперативними даними, площа цих земель дотепер становить близько 70 тисяч гектарів – на цих угіддях розміщена інфраструктура, необхідна для ведення сільськогосподарського виробництва (господарські двори, механізовані токи, тракторні бригади, гаражі тощо), полезахисні лісосмуги, колишні колгоспні ліси тощо);

4) відсутня належна нормативно-методична база щодо визначення типів і видів сівозміни, проектування її полів;

5) складною та методично неврегульованою залишається процедура зміни складу угідь земельних ділянок (для зведення будівель і споруд, закладання багаторічних насаджень, будівництва водогосподарських споруд та меліоративних систем тощо) із подальшим внесенням змін до договорів оренди земельних ділянок, розробку відповідної технічної документації із

253

землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою, виготовлення нових кадастрових планів земельних ділянок, реєстрацію відповідних додаткових угод у Державному реєстрі земель тощо;

6) невирішеність питань ціноутворення у сфері землеустрою. Розроблення проектів землеустрою, що забезпечують еколого-

економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, слід вважати одним із перших кроків на шляху виправлення системних помилок, допущених під час проведення в Україні земельної реформи, яка мала своїм наслідком тотальну парцеляцію сільськогосподарського землеволодіння та землекористування, а також суцільне нехтування вимогами еколого-безпечного землеробства. Але складання документації із землеустрою, яка б формувала передумови для ефективного ведення сільськогосподарського виробництва, а також раціонального використання та охорони земель, в сучасних умовах стає досить складною задачею.

Таким чином, однією із найважливіших задач на шляху формування сталих земельних відносин в Україні стає розроблення законопроекту про внесення змін і доповнень до Закону України «Про землеустрій» та деяких інших законодавчих актів щодо закріплення правових підстав проведення землеустрою, вилучення декларативних та непрацюючих правових положень, уніфікації, детальної регламентації та спрощення землевпорядних процедур, запровадження саморегулювання у сфері землеустрою.

Рондик Т. С. студентка строительного факультета,

Науч. рук. – Кудрявцев А. Ю., канд. полит. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ПРОБЛЕМА ОЧИСТКИ СТОЧНЫХ ВОД В ГОРОДЕ ХАРЬКОВЕ

Вода – источник жизни на земле. Мы с Вами состоим из воды на 80 %, и от того какую воду мы с вами пьём, зависит наше самочувствие и психологическое состояние. Обратим внимание на русло рек, их пойму и дельту, в них отсутствуют прямые углы. Теперь посмотрим на водопровод, он весь испещрён прямыми углами. Доказано, что структура воды намного более организована, чем мы о ней думали. В воде присутствуют кристаллы образованные молекулами воды, и от того какое воздействие воспринимает на себе вода(ультразвуковые волны, магнитные поля, ультрафиолетовое излечение, жесткая очистка), меняется организация её молекул и влияние на человека который её употребил. Так, было установлено, что вода подвергшаяся магнитному излучению вызывает головокружение, беспричинную тревогу, ухудшение памяти и восприятие уже через 30 мин

254

после употребления. До сих пор используется жесткая очистка воды по средствам хлора, что не только вредит организму человека, а и медленно убивает его. В воде из под крана присутствуют тяжелые металлы и мышьяк, ржавчина и хлор, болезнетворные микроорганизмы(не умирающие при кипячении).Ситуация в городах с водой очень трудная. Мало того, что воды которая может употребляться для питья осталось действительно мало, так её и загрязняют предприятия, которые сливают отходы в реки. В городах отсутствуют станции обезжелезивание и очистки воды не производиться перед подачей в дома.

Харьков – это крупный современный город, один из наиболее развитых промышленных центров Украины. Основными отраслями промышленности являются химическая, пищевая, легкая, машиностроение и металлообработка. На сегодняшний день харьковскую экологическую ситуацию можно охарактеризовать как стабильно напряжѐнную. Последнее время большое внимание уделяется достаточно важной и актуальной для харьковчан теме, теме загрязнения окружающей среды. Поэтому необходимость экологического воспитания становится не терпящей отложения современной проблемой. В настоящее время на территории Харьковской области существует ряд проблем экологического направления, которые не решаются годами и крайне негативно влияют на окружающую среду. Одной из важнейших проблем, есть проблема загрязнения воды. В Харькове построено 4 очистных сооружения для стоков ливневой канализации. А необходимо, учитывая размер города, около 100. Большинство стоков ливневых канализаций отправляются прямо в реки без всякой очистки. На сегодняшний день, река Уды – самая загрязненная водная артерия харьковской области. В бассейн Уд сбрасывается до 76 % (218 млн. куб. м.) всех возвратных вод Харьковской области. За прошлый год в Уды (а оттуда в Северский Донец) попало более 90 тис. т загрязняющих веществ. До 70 % загрязняющих веществ, которые 25 формируют качество реки Северский Донец в трансграничных створах, образуется именно в бассейне реки Уды. Более 80 % загрязнений, которые поступают в водоёмы Харькова, приходится на поверхностный неочищенный сток. Это привело к загрязнению вод, прежде всего трех харьковских рек, нарушению гидрологического режима и технического состояния водных ресурсов. Самыми загрязненными, с точки зрения питьевой воды, являются бассейн реки Днепр, Северского Донца, реки Приазовья, отдельные притоки Днестра, Западного Буга. Причиной низкого качества поставляемой населению воды являются использование в основном поверхностных вод в качестве источников водозабора, практически неконтролируемое антропогенное загрязнение источников водоснабжения, избыточное хлорирование и вторичное загрязнение воды в процессе транспортировки. В зону наиболее критических регионов входит Харьковская область. Качество воды в области классифицируется как очень грязная (VI класс). Из-за антропогенного загрязнения (промышленность, бытовые сточные воды), а также из-за

255

изношенности очистных сооружений люди зачастую пьют техническую воду, отклонения от нормы которой порой составляет до 80 процентов. Человечество пришло к пониманию того, что последующее развитие технического прогресса невозможно без оценки влияния новых технологий на экологическую ситуацию. Перед людьми стоит очень важная задача усовершенствования технологий, строительства очистных сооружений, парков для сбережения нашего окружающего мира в стабильном состоянии для жизни человека. Важно понимать, к чему приведѐт наше антропогенное влияние на природу и предотвратить изменения основных параметров мировой экосистемы, если мы хотим обеспечить чистое и здоровое будущее нашим потомкам.

Проблемы, связанные с загрязнением вод, можно решить такими методами

В реках и других водоемах происходит естественный процесс самоочищения воды. Однако он протекает медленно. Пока промышленно- бытовые сбросы были невелики, реки сами справлялись с ними. В наш индустриальный век в связи с резким увеличением отходов водоемы уже не справляются со столь значительным загрязнением. Возникла необходимость обезвреживать, очищать сточные воды и утилизировать их.

Очистка сточных вод ( обработка сточных вод с целью разрушения или удаления из них вредных веществ. Освобождение сточных вод от загрязнения (сложное производство. В нем, как и в любом другом производстве имеется сырье (сточные воды) и готовая продукция (очищенная вода).

Методы очистки сточных вод можно разделить на механические, химические, физико-химические и биологические, когда же они применяются вместе, то метод очистки и обезвреживания сточных вод называется комбинированным. Применение того или иного метода в каждом конкретном случае определяется характером загрязнения и степенью вредности примесей.

Сущность механического метода состоит в том, что из сточных вод путем отстаивания и фильтрации удаляются механические примеси. Грубодисперсные частицы в зависимости от размеров улавливаются решетками, ситами, песколовками, септиками, навозоуловителями различных конструкций, а поверхностные загрязнения – нефтеловушками, бензомаслоуловителями, отстойниками и др. Механическая очистка позволяет выделять из бытовых сточных вод до 60-75% нерастворимых примесей, а из промышленных – до 95%, многие из которых как ценные примеси используются в производстве.

Химический метод заключается в том, что в сточные воды добавляют различные химические реагенты, которые вступают в реакцию с загрязнителями и осаждают их в виде нерастворимых осадков. Химической очисткой достигается уменьшение нерастворимых примесей до 95% и растворимых до 25%

256

При физико-химическом методе обработки из сточных вод удаляются тонко дисперсные и растворенные неорганические примеси и разрушаются органические и плохо окисляемые вещества, чаще всего из физико-химических методов применяется коагуляция, окисление, сорбция, экстракция и т.д.

Широкое применение находит также электролиз. Он заключается в разрушении органических веществ в сточных водах и извлечении металлов, кислот и других неорганических веществ. Электролитическая очистка осуществляется в особых сооружениях – электролизерах. Очистка сточных вод с помощью электролиза эффективна на свинцовых и медных предприятиях, в лакокрасочной и некоторых других областях промышленности.

Загрязненные сточные воды очищают также с помощью ультразвука, озона, ионообменных смол и высокого давления, хорошо зарекомендовала себя очистка путем хлорирования.

Среди методов очистки сточных вод большую роль должен сыграть биологический метод, основанный на использовании закономерностей биохимического и физиологического самоочищения рек и других водоемов. Есть несколько типов биологических устройств по очистке сточных вод: биофильтры, биологические пруды и аэротенки.

В биофильтрах сточные воды пропускаются через слой крупнозернистого материала, покрытого тонкой бактериальной пленкой. Благодаря этой пленке интенсивно протекают процессы биологического окисления. Именно она служит действующим началом в биофильтрах.

В биологических прудах в очистке сточных вод принимают участие все организмы, населяющие водоем.

Биологический метод дает большие результаты при очистке коммунально-бытовых стоков. Он применяется также и при очистке отходов предприятий нефтеперерабатывающей, целлюлозно-бумажной промышленности, производстве искусственного волокна.

Кроме этих трех методов так же планомерно проводят работы по расчистке русел рек от иловых отложений, а так же необходимо установить правила общего водопользования на водных объектах. Еще не помешает сделать такие методы с целью предотвращения загрязнения, засорения и истощения водных ресурсов, обеспечения ухода за прибрежными защитными полосами рек и водоемов города:

провести инвентаризацию прибрежных защитных полос рек и водоемов в границах города и вынести их в натуру;

передать прибрежные защитные полосы в постоянное пользование специализированной организации для обеспечения надлежащего санитарно-экологического состояния и режима ограниченной хозяйственной деятельности на этих территориях

По всей видимости, пути решения проблемы загрязнения водных ресурсов в стране прежде всего в области разработки развитой

257

законодательной базы, которая позволила бы реально защитить окружающую среду от вредного антропогенного воздействия, а также изыскании путей реализации этих законов на практике

Если применить все выше указанные методы, то удастся обезопасить водоемы от попадания в них опасных загрязнений, стабилизируется количество осадков. Уменьшение количества поступающих канцерогенных хлорированных углеводородов, образующихся при хлорировании сточных вод, а если нет, то должны быть введены более строгие ограничения.

Сєріков Я. О., канд. техн. наук, доц., Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОМИСЛОВОЇ БЕЗПЕКИ ПЕРСОНАЛУ ВИРОБНИЧИХ ПІДПРИЄМСТВ

Психологія безпеки праці є важливою ланкою у структурі забезпечення

безпечної діяльності людини. Як вітчизняний, так і закордонний досвід досліджень цього напрямку показує, що при вирішенні соціальних і виробничих завдань зниження рівня виробничого травматизму і професійних захворювань, повинен включатися не тільки інженерно-технічний напрямок, але й результати досліджень, аналізу психології працюючих у виробничій обстановці.

Всі психологічні фактори, що призводять до реалізації небезпек, розділяють на дві основні групи: суб’єктивні й об’єктивні. До групи основних суб’єктивних факторів відносяться:

невідповідність рівня психологічної підготовки працюючого і конкретних умов зовнішнього середовища (як середовища існування, так і виробничого середовища);

недисциплінованість людини відносно дотримання заходів безпеки;

переоцінка працюючим своїх професійних навичок при виконанні виробничих завдань, особливо при провадженні робіт підвищеної небезпеки.

Група об’єктивних психологічних факторів включає в себе такі: недостатній рівень професійної підготовки, зокрема у плані

навчання правилам безпеки праці; низький рівень вимог допуску до виконання робіт, що

характеризуються підвищеною небезпекою і шкідливістю; недотримання ергономічних вимог до робочого місця,

устаткування, колірного оформлення робочого місця; низький контроль стану здоров’я працюючих. На практиці вищеперераховані дві групи основних психологічних

258

факторів у багатьох випадках є взаємозалежними. Це визначене тим, що людина сприймає комплекс інформації про стан зовнішнього середовища одночасно через декілька аналізаторів стану навколишнього середовища. Оскільки рівень подразників цих аналізаторів, як правило, є різним, то пріоритетність психологічних негативних факторів, що можуть (чи призвели) до професійного захворювання або травматизму безпосередньо встановити складно.

У зв’язку з цим, для вирішення завдання забезпечення безпеки людини в психологічному плані застосовують тестування різного рівня і змісту. Звідси виходить, що під психологією безпеки мається на увазі застосування знань про психологію людини стосовно до конкретного стану систем «людина – виробниче середовище» чи «людина – середовище існування» з метою забезпечення рівноваги конкретної системи. У цьому разі рівновага системи полягає у безпечному функціонуванні як її технічних підсистем, так і забезпеченні безпеки життєдіяльності людини – її фізичного, соціального, психологічного здоров’я.

Знання вікових особливостей зміни психічних функцій людини дозволяє ефективніше використовувати потенціал працюючих на виробництві, а також розширює можливості дії на професійно-інтелектуальний рівень людини. Особливо це важливо у сфері електроенергетики, газо-, тепло-, водопостачання, службові обов’язки персоналу яких часто пов’язані зі значним напруженням і перенапруженням аналізаторів і який, для забезпечення необхідного рівня безпеки праці, проходить різні форми навчання.

При розробці структури, змісту та насиченості навчального матеріалу, що надається працюючому в процесі професійної підготовки, підвищення кваліфікації, необхідно враховувати наступне. Дослідженнями встановлено, що в різні періоди життя людини спостерігається нерівномірний розвиток її психічних функцій. Найбільша сприйнятливість інформації, максимальне підвищення рівня професійного досвіду в людини спостерігається у віці від 18 до 25 років. Саме у цей період відбуваються активний розвиток, найбільші зміни в її розумових властивостях. Це пояснюється тим, що вказаний віковий період характеризується найбільшою рухливістю і гнучкістю взаємозв’язків між мнемонічними (пам’яттю) і атенційними властивостями (увагою).

Процес виховання безпечного виробництва робіт визначається як спрямована дія на психіку виконавця робіт з метою розвитку у нього якостей, що сприяють його безпечній роботі. В цьому разі процес виховання необхідно розглядати як інформаційну, так і емоційну дію на психіку працюючого.

Слід зазначити, що виховна дія на вироблення прийомів безпечного виробництва робіт дає позитивний ефект тільки у тому разі, якщо люди, яким адресована така інформація, виявляють до цього питання зацікавленість (інтерес). У даному випадку «інтерес» розглядається з таких двох позицій:

1 - зацікавленість у збереженні свого здоров’я;

259

2 - зацікавленість в досягненні певних економічних результатів. Для позитивного вирішення розглядуваного завдання психологами

були проведені дослідження по встановленню ранжування засобів дії на психіку людини в процесі виховання безпечних дій персоналу при виконанні робіт, особливо таких що відносяться до категорії «з підвищеною небезпекою». На основі цих досліджень було встановлено, що за рівнем ефективності методів навчання (виховання чи мотивації) – бесіда і наочні засоби інформації є найбільш ефективними засобами (по відношенню до сприйнятливості психікою людини). Покарання працюючого визначається як найменш ефективне.

Аналізуючи дію наочних засобів інформації в підвищенні сприйнятливості негативних наслідків допущених випадків, наприклад, електротравматизму, слід зазначити, що вони додатково збуджують і відчуття причетності до нещасних випадків, що сталися. До таких засобів відносяться:

- оперативне опрацювання з персоналом оглядів нещасних випадків, особливо з використанням нових інформаційних технологій, мультимедійної техніки;

- формування з оглядів травматизму кольорових дайджестів з метою забезпечення якіснішого сприйняття і запам’ятовування персоналом обставин і причин нещасних випадків. При цьому відбувається запам’ятовування на тривалий період часу головних аспектів правил виконання робіт з підвищеною небезпекою, які стосуються розглядуваного нещасного випадку;

- обладнання в місцях масового і найбільш частого перебування персоналу екранів безпеки, куточків з охорони і безпеки праці. При впровадженні цього засобу психологічної дії на персонал обов’язковою умовою забезпечення його ефективності є своєчасне, регулярне оновлення інформації;

- демонстрація відеофільмів по допущених, найбільш типових нещасних випадках з важкими і летальними результатами. Періодична демонстрація кінофільмів такого змісту надає значну психологічну дію на персонал. Ця дія є достатньо вражаючою і надовго запам’ятовується як безпосередніми виконавцями, так і організаторами робіт в діючих виробничих установках, на мережах, технологічному обладнанні.

- підготовка і видання інформаційних і повчальних плакатів про заходи безпеки при виконанні окремих видів робіт, що відносяться до категорії «з підвищеною небезпекою». Такі плакати повинні відображати конкретну безпечну технологію виконання робіт і окремих операцій, а не представляти загальні правила безпеки, взяті з нормативно-технічних документів (ДБН, ПУЕ, ПБЕЕ та ін.).

З вищевикладеного витікає, що активізація застосування методів і засобів психологічної дії на персонал, особливо у вказаних вище галузях економічної діяльності підприємств і організацій, при виконанні робіт

260

підвищеної небезпеки дозволяє вирішити завдання зниження рівня виробничого травматизму в результаті не лише навчання, але й виховання правил безпечного виробництва робіт на підсвідомому рівні. Результатом зниження рівня виробничого травматизму, як одного з показників виробничої діяльності підприємств, є достатньо вагомий соціально-економічний ефект.

ЛІТЕРАТУРА 1. Сєріков, Я. О. Безпека життєдіяльності – сек’юрітологія. Проблеми. Завдання.

Шляхи вирішення : монографія / Я. О. Сєріков, Л. Ф. Коженєвскі. – Харків-Краків : ХНУМГ, 2012. – Т. 1 – 172 с., Т. 2 – 346 с.

2. Korzeniowski, L. F., Serikov Y. A. Europejski wymiar securitologii : monograf / L. F. Korzeniowski, Y. A. Serikov. – Kraków : EAS, 2012. – 244 р.

3. Сєріков Я. О. Промислова безпека та соціальний захист працівників виробничих підприємств, компаній і корпорацій (організація монтажу, ремонту і експлуатації виробничих об’єктів) : – Харків : Компанія ШЕЛЛ в Україні - ХНУМГ, 2015. – 252 с.

4. Sengupta I, Reno V, Burton JF Jr. Рабочие компенсации: преимущества, охват и затраты. Washington, DC: Национальная Академия социального страхования; 2012.

Склярова І. А., студентка факультету економіки і підприємництва,

Науковий керівник – Єсіна В. О., канд. екон. наук, доц. Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

ОСОБЛИВОСТІ БЛАГОУСТРОЮ НЕБЕЗПЕЧНИХ ДІЛЯНОК НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ

Благоустрій населених пунктів – це комплекс робіт з інженерного

захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інші заходи, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля [1].

Благоустроєм населених пунктів займаються органи місцевого самоврядування відповідно до встановлених законодавством правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.

Безпосереднім завданням органів місцевого самоврядування є організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також

261

населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Благоустрій населених пунктів передбачає [1]: 1) розроблення і здійснення ефективних і комплексних заходів з утримання територій населених пунктів у належному стані, їх

санітарного очищення, збереження об'єктів загального користування, а також природних ландшафтів, інших природних комплексів і об'єктів;

2) організацію належного утримання та раціонального використання територій, будівель, інженерних споруд та об'єктів рекреаційного, природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення;

3) створення умов для реалізації прав суб'єктами у сфері благоустрою населених пунктів.

В даній роботі розглянемо пропозиції для органів місцевого самоврядування, що призначені для належного утримання схилів міста Харкова.

Сьогоднішній стан території Харківських схилів потребує здійснення деяких інженерних заходів, а саме протизсувні заходи, укріплення схилів, також заходів з санації зелених насаджень: відкриття оглядових майданчиків, оновлення та розчистка старих насаджень з подальшим розвитком комфортного та безпечного пішохідного та автомобільного простору .

Оновлення та розчистка старих зелених насаджень потребує детального та ретельного втручання, більшість схилів Харкова засаджені деревами, які перебувають у критичному становищі, це призводить до аварійних ситуацій та значних збитків.

Для поліпшення стану схилів необхідно відновити захисні екофункції дерев, чагарників та трав. Провести заміну старих насаджень, але не за допомогою масової вирубки із застосуванням тракторного трелювання по схилах, така дія має згубний вплив а саме призводить до знищення підросту, підстилки, порушення і зниження якості ґрунту, масових зсувів ґрунту.

Необхідно проводити заміно поступово, без використання масивної техніки, яка шкодить покривам ґрунту. Для поліпшення естетичного та функціонального стану схилу нове озеленення безпосередньо має включати в себе породи дерев та чагарників, що мають розгалужену та масивну кореневу систему, не значний час росту та розвитку, пристосування до кліматичного середовища та естетичний вигляд .

Дерева і чагарники з великою і розгалуженою кореневою системою добре фіксують нерівний рельєф, але їм потрібен час, щоб їх коріння проросли глибоко в ґрунт і закріпилися в ній, щоб вони міцно переплелися з сусідніми рослинами. Тому с початку перед засадженням дерев та чагарників пропонується застосовувати біомати і геомати.

Біомати виробляють з волокон кокоса або соломи, закріплених на целлюлозном шарі. Геомати – це багатошарові решітки з поліпропілену.

262

Цими матеріалами покривають схил, потім насипають ґрунт і висівають траву(газонні злакові трави, ґрунтопокривні рослини) поверх них або висаджують рослини в спеціально зроблених отворах. Пухка волокниста структура дає можливість насінню закріпитися і прорости. Біомати також згодом зможуть послужить добривом.

Після покриття ґрунту біоматами та геоматами проводиться висадка дерев та чагарників. Найкращі види, що безпосередньо підходять для нашого кліматичного середовища і мають естетичний вид наступні зелені насадження: барбарис звичайний і перш за все його краснолистні садові форми, а також барбарис Тунберга; ялівець козацький; кипарисовик золотистий; сосна гірська; айва японська; бузина; рокитник (зокрема рокитник «Золотий дощ»); сумах віргінський, або оцтове дерево; форзиція; повзучі шипшини і плетисті троянди ( «Ексцельза» з червоними квітами і «Дороті Перкінс» з рожевими квітами); дрок; дейция («Лемуана») Проаналізувавши наявні нормативну базу (Закони України, Накази Міністерства охорони здоров’я, Рішення сесій міської ради, Державні санітарти норм та правил утримання територій населених місць правила благоустрою населених пунктів) виявлено, що особлива увага не приділяється стану схилів населених пунктів особливо таким на яких розміщено будинки та споруди. Тому в нашому досліджені відділено основні моменти та пропозиції щодо проведення благоустрою схилів саме великих міст.

ЛІТЕРАТУРА 1. Закон України «Про благоустрій населених пунктів» [Електронний ресурс] . –

Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2807-15 2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [Електронний ресурс]

– Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80

Стольберг Ф. В., д-р техн.. наук, проф., Решетченко А. І., аспірант

Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова

ШУМОВЕ ЗАБРУДНЕННЯ: ВПЛИВ НА УРБАНІЗОВАНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ

Боротьба зі шкідливими фізичними чинниками є актуальною

комплексною проблемою, що пов'язана з вирішенням різноманітних гігієнічних, технічних, адміністративних і правових завдань. Проведені дослідження доводять, що зазначені чинники суттєво погіршують умови і якість праці, несприятливо впливають на організм людини, підвищуючи рівень загальної захворюваності, призводячи до розвитку професійних хвороб, є причиною небажаних психічних і фізіологічних реакцій тощо.

263

Таким чином, проблема боротьби з шумовим забрудненням довкілля має не лише соціально-гігієнічне, але й велике техніко-економічне значення.

Багатьма дослідниками вважається, що серед фізичних факторів, які негативно впливають на людей та довкілля в різних умовах (у тому числі, на урбанізованих територіях і, зокрема, у великих містах) найбільшими забруднювачами є шум.

Шумове забруднення – перевищення природного рівня шумового фону або ненормальна зміна звукових характеристик: періодичності, сили звуку і т.п. Шумове забруднення призводить до підвищеної стомлюваності людини і тварин, зниження продуктивності праці, фізичних і нервових захворювань.

Опубліковані останніми роками дослідження показують, що шум здатний збільшувати вміст в крові таких гормонів стресу, як кортизол, адреналін і норадреналін – навіть під час сну. Чим довше ці гормони присутні в кровоносній системі, тим вище вірогідність, що вони приведуть до небезпечних для життя фізіологічних проблем. Сильний стрес здатний викликати серцеву недостатність, напад стенокардії, високий кров'яний тиск і проблеми з імунітетом.

Головним джерелом шумового забруднення в урбанізованому середовищі є транспортні засоби: автомобілі, залізничні поїзди і літаки які є джерелами зовнішніх шумів, що досягають величин порядку 79–92 дБ, за нормального рівня в 55–65 дБ. Крім транспорту (60–80 % шумового забруднення) іншими важливими джерелами шумового забруднення в містах є промислові підприємства, будівельні і ремонтні роботи, автомобільна сигналізація, собачий гавкіт, галасливі люди і т. д. У постіндустріальну епоху все більше і більше джерел шумового забруднення з'являється і усередині житла людини. Джерелом цього шуму є побутова і офісна техніка.

Загальні шляхи боротьби з шумом зводяться до законодавчих, будівельно-планувальних, організаційних, технико-технологічних, конструкторських і профілактичних заходів. Перевагу слід віддати заходам на стадії проектування, а не коли шум вже продукується. Шумове забруднення від якого-небудь об'єкту можна до деякої міри зменшити, якщо на етапі розробки проекту цього об'єкту змоделювати з урахуванням різних зовнішніх умов (наприклад, топологія і погодні умови місцевості) характер шумів, які виникатимуть і потім відшукають шляхи їх усунення або хоч би зменшення.

Сучасна наука пропонує низку ефективних засобів боротьби з шумом. Так, застосовуючи заходи та засоби колективного захисту, в одних випадках можна знизити надмірний шум у джерелі його виникнення, в інших − застосувати методи зниження шуму на шляху його поширення. В деяких випадках раціональніше боротися не з причиною, а із слідством. Наприклад, проблему шумового забруднення житлових приміщень можна значно зменшити за рахунок їх звукоізоляції (встановлення спеціальних вікон і т. п.).

264

Сухонос М. К., д-р техн. наук, доц., Мєдвєдєва Т. О., аспірантка,

Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова, Україна

РОЛЬ СТЕЙКХОЛДЕРІВ В СУЧАСНОМУ РОЗВИТКУ

ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА

На сьогодні у світі не існує відомих світових компаній, які б не реалізували свої програми та проекти без застосування проектного і програмного менеджменту. Крім того, як показує практика, керівництво розвинутих країн вже взяло на озброєння ці методології, засоби і технології для реалізації державних програм.

В Європі особливу увагу приділяють діалогу із стейкхолдерами, так як встановлення їх пріоритетів дозволяє визначити стратегію взаємодії під час розробки плану управління програмами, формування мети і завдання, реалізації проектів. На рівні ЄС робота із зацікавленими сторонами інституціолізовано.

В Україні питання управління стейкхолдерами дуже важливе для ефек-тивного розвитку будь-якої галузі в тому числі і для житлово-комунального господарства, проте його недостатньо розкрито в контексті сучасного держав-ного управління за українських реалій. Про це свідчить дослідження Центру Розвитку Корпоративної Соціальної Відповідальності, проведене у травні 2010 року [1]. Частіше враховують інтереси споживачів (84%) та органів державної влади (57%), рідше – недержавних організацій (14%) та дослід-ницьких організацій, навчальних закладів (20%), бізнес-організацій (21%).

Крім цього, це явище можна прослідкувати на прикладі Загальнодержавної програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства на 2009-2014 роки. Основними групами стейкхолдерів в житлово-комунальному господарстві є громадяни України (споживачі), комунальні підприємства, що надають послуги, державні органі, що регулюють політику в цій сфері та інвестиційні компанії. За результатами виконання програми чітко прослідковується низький рівень її рентабельності, який вплинув на відшкодування кредитних коштів комунальними підприємствами. Такі негативні явища виникли в наслідок неефективного формування процесу визначення вимог стейкхолдерів та пріоритетності цих вимог. Можна зробити висновок, що в Загальнодержавній програмі реформування та розвитку житлово-комунального господарства на 2009 - 2014 роки пріоритет віддавався вимогам державних органів, що регулюють політику та вимогам інвестиційних компаній, тобто не було враховано інтереси усіх зацікавлених сторін, що призвело до неефективної її реалізації.

Для подолання ряду негативних факторів необхідно застосовувати спеціальні методи для кожної групи стейкхолдерів, які представлені у таблиці 1.

265

Таблиця 1

Спеціальні методи роботи із різними групами стейкходерів

Група стейкхолдерів Тема дискусії Методи

Громадяни України (споживачі)

низькі ціни; найкраща якість; гарні послуги; інноваційні продукти

Основні методи такого діалогу — дослідження серед споживачів, а також створення кол-центрів. Існує практика створення окремих веб-сторінок з інформацію про різні послуги. Проведення опитувань, круглих столів, конференцій щодо проблем регіону.

Комунальні підприємства

беззбитковість підприємства; безперебійне надання послуг; лояльні споживачі

Проведення робочих зустрічей, досліджень всередині компанії, вихідні інтерв’ю

Державні органи, що регулюють політику

регулювання політики у житлово-комунальній сфері; сплата податків; сталий розвиток регіонів

Проведення робочих зустрічей, конференцій, круглих столів.

Інвестиційні компанії

Задовольняти та збільшувати віддачу від інвестицій.

Регулярна взаємодія з цими групами заінтересованих сторін здійснюється шляхом участі у заходах, конференціях, зустрічах один на один. Ці зустрічі дають змогу зрозуміти занепокоєння інвесторів чи акціонерів щодо ризиків для сталого розвитку галузі і допомагають визначити пріоритети для подальшої роботи. Під час таких зустрічей влада має змогу дізнатись про побажання інвесторів щодо діяльності у цій галузі та обґрунтувати власну стратегію керування сталим розвитком, що сприятиме складанню фінансового звіту та звіту про сталий розвиток.

Застосувавши вказані методи можна забезпечити всебічний збір, аналіз

та огляд вимог стейхолдерів, тим самим зменшити ризики під час виконання та реалізації програми [2].

Крім того, виходячи з аналізу практик розвинених країн, застосування в будь-якій сфері діяльності професійного проектного управління в порівнянні з традиційними методами менеджменту дозволяє заощадити до 30% часу і до 20% коштів.

Отже, в сучасних умовах, особливо з урахуванням нинішньої глобальної фінансової кризи, лише використання найкращих практик управління проектами дозволить ефективно досягати поставлених цілей в рамках цільових програм і проектів.

266

ЛІТЕРАТУРА 1. Саприкіна М., Каба Д. Діалог зі стейкхолдерами: міжнародні та українські

реалії сьогодення / М. Саприкіна, Д. Каба– К.: Фарбований лист, 2011. – 480с. 2. Зуб А.Т. Стратегічний менеджмент: Підручник для бакалаврів/А.Т. Зуб. – М.:

Юрайт, 2013. - 375 c.

Темнохуд А. А., аспирант, Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

РАЗВИТИЕ ЭЛЕКТРИЧЕСКОЙ ИНФРАСТРУКТУРЫ ГОРОДА

Люди обычно демонстрируют понятливость и интерес во всем, затрагивающем область их своекорыстных интересов, однако, в большинстве своем, ведут себя обратным образом, когда дело касается общего блага. Али Апшерони (О. Рубец). Численность городских жителей все время растет, и город развивается по мере возникновения потребности в какой-либо области. В ХХІ веке человек уже не представляет своего существования без электричества и его возрастающая потребность в нем приводит к росту электропотребления в городах, что требует систематического развития городских электрических сетей.

Городские электрические сети в современном городе, развивающемся быстрыми темпами, не всегда способны справляться с возрастающими электрическими нагрузками, как на этапе передачи, так и на этапе распределения электрической энергии городским потребителям. Увеличение нагрузок в современном городе ведет к появлению определенных проблем в системах электроснабжения городского хозяйства. Увеличение потребления электрической энергии в свою очередь приводит к ужесточению требований к работе систем электроснабжения городов, так, снижение частоты на 1 % увеличивает потери в сетях на 2 %. Отклонение напряжения, как правило, обусловленное изменением потерь напряжения, которые вызываются изменением мощностей нагрузок городских потребителей, отрицательно сказывается на качестве. Отключения в периоды пиковых нагрузок могут стать катастрофой для энергоснабжения городских потребителей, поэтому важное значение приобретают требования к качеству развития городских электрических сетей. Для современных городских электрических сетей характерны колебания, провалы, недопустимые отклонения напряжения, а также несимметрия трехфазной системы. Причинам этого являются обрывы, отключения одной фазы, неравномерное распределение по фазам массовых однофазных электроприемников, характерных для городских потребителей, загрязнение изоляции городской средой, механические повреждения элементов сети, ошибочные действия оперативного и ремонтного персонала. В настоящее время рост стоимости электроэнергии и ужесточение требований к качеству и надежности электроснабжения городского хозяйства

267

придают изучению структуры и режимов функционирования систем электроснабжения города особую актуальность. Анализ нормативных документов по энергосбережению позволяет выделить из множества факторов, характеризующих основные критерии оценки энергоэффективности, такой критерий, как уровень качества электроэнергии – отношение уровня ущерба, возникшего вследствие снижения качества электроэнергии в текущем отчетном периоде к предыдущему.

Реализация системы интеллектуальных электрических сетей «smartgrid» в концепции современного города, объединение основных автоматизированных компонентов в единую систему. Устройства, измеряющие электрические параметры должны обмениваться с управляющими устройствами в реальном времени на всех участках сети от генерирующей станции до конечных потребителей. Все устройства автоматизации должны быть связаны на программном уровне SCADA-системами, а эти системы в свою очередь должны обмениваться данными друг с другом. Что, впоследствии, даст возможность оперативного ответа системы на какие-либо изменения в электрической сети.

Развитие децентрализованной генерации из возобновляемых источников энергии в частности, солнечной, позволит снизить общую нагрузку на систему электроснабжения в дневное время. Внедрение сетевых фотоэлектрических станций в черте города, непосредственно у потребителя, позволяет скомпенсировать его собственное потребление электроэнергии тем самым разгружает внешнею электрическую сеть. Для потребителя с сетевой фотоэлектрической станцией по линиям электропередачи передается меньшей ток или при превышении генерации над потреблением избыточная электроэнергия генерируется в сеть по действующему в Украине «Зеленому тарифу» (рис.1).

Рис. 1 Принципиальная схема сетевой фотоэлектрической станции

268

В настоящее время актуальность проблемы качества электроснабжения возрастает, так как число электроприемников, чувствительных к нарушениям электроснабжения, постоянно увеличивается. Показатели качества электроэнергии, в частности, характеризуют такие свойства электрической энергии, как отклонение частоты, отклонение, колебания и провал напряжения, несимметрия напряжений в трехфазных системах электроснабжения. Улучшение качества электроснабжения возможно при совместном развитии smartgridи децентрализованной генерации от возобновляемых источников энергии.

Штефан С. І., ст. викл., Троян В. І., магістр факультету

економіки і підприємництва, Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова, Україна

РОЗВИТОК МУНІЦИПАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В КОНТЕКСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ ТА ПОЛІТИКИ

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

Внутрішньополітичний розвиток держави та зовнішня ситуація навколо України загострили питання децентралізації влади – передачу повноважень та ресурсів на нижчі рівні публічного управління. Децентралізація виступає однією з форм розвитку демократії, що дозволяє при збереженні держави та її інститутів, розширити місцеве самоврядування, активізувати населення на вирішення власних потреб та інтересів, звузити сферу впливу держави на суспільство, замінюючи цей вплив механізмами саморегуляції, виробленими самим суспільством.

Розвиток муніципальної економіки в Україні має стати центральним елементом і метою здійснення економічних реформ та політики децентралізації. Органи самоврядування повинні здійснювати весь комплекс заходів, що стимулюватимуть економічний розвиток територій: підтримки підприємницької активності, сприяння залученню інвестицій, розвиток перспективних секторів та вирішення низки міжгалузевих проблем. З метою створення стратегічних рамок необхідно запровадити програмно-цільовий підхід у діяльності органів самоврядування.

Політика щодо розвитку муніципальної економіки в Україні має враховувати позитивний європейський досвід у цій сфері, зокрема щодо застосування таких інструментів, як: комунальні банки, кредитні спілки та будівельні товариства; міжмуніципальне співробітництво; транскордонне співробітництво муніципалітетів; розвиток фондового ринку муніципальних цінних паперів; стимули для розвитку сільського та зеленого туризму;

269

залучення бізнесу до надання комунальних послуг та модернізації об’єктів інфраструктури.

В умовах сучасної політичної, економічної та соціальної кризи можливе поглиблення негативних тенденцій посилення регіональних ідентичностей серед населення, сепаратистських тенденцій в окремих регіонах за умов надання їм можливості вирішувати свою долю у складі держави. Послаблення централізації влади в результаті децентралізації може спричинити зростання свавілля місцевих чиновників та зростання незадоволення населення владою, включаючи центральну, яка не в змозі і нездатна буде захистити інтереси та права регіональних громад. Децентралізація може посилити відцентрові тенденції через вкрай низький рівень відповідальності держави перед адміністративно-територіальними суб’єктами.

Політика місцевого (муніципального) економічного розвитку в Україні в однаковій мірі мають бути реакцією на економічні реформи та відповіддю на процеси децентралізації, що надають більше можливостей в підборі інструментів у вирішенні локальних проблем. Органам самоврядування необхідно почати здійснювати принципово нові види діяльності, мета яких полягатиме виключно у стимулюванні економічної активності в своїх регіонах. Наприклад, для реалізації політики розвитку конкретних секторів (з прихованим внутрішнім потенціалом, але потенційно високим попитом з боку споживачів продукції) органи місцевого самоврядування мають забезпечити підвищення ефективності використання ресурсів з точки зору виробництва кінцевої продукції; розробку та реалізацію стратегій розвитку туризму; визначення пріоритетних галузей промисловості; підтримку малого та середнього бізнесу в сферах з високим рівнем доданої вартості, зокрема, у сфері послуг тощо.

Шутова Л. А., канд. экон. наук, доц., КМПО РАНХИГС, Москва, Россия

РЕШЕНИЕ ЖИЛИЩНОЙ ПРОБЛЕМЫ КАК ИМПЕРАТИВ

ПОВЫШЕНИЯ КАЧЕСТВА ЖИЗНИ ГОРОЖАН С внедрением рыночных отношений произошли существенные

изменения. Так, начал функционировать рынок жилья, изменилась структура жилого фонда по формам собственности. Однако жилищная проблема осталась по-прежнему актуальной. Суть жилищной проблемы заключается в острой нехватке жилья, соответствующего нормативным и потребительским требованиям, для значительной части населения.

Жилищная проблема имеет несколько важных аспектов: дефицит жилья – количественный аспект;

270

несоответствие структуры жилищного фонда демографической структуре семей – структурный аспект;

несоответствие имеющегося жилищного фонда требованиям к потребительским качествам жилья – качественный аспект;

несоответствие требований к техническому содержанию жилищного фонда – эксплуатационный аспект.

Средняя жилищная обеспеченность в городах страны составляет не более 18 кв.м. общей (полезной) площади жилья на одного жителя, многие семьи имеют менее 9 кв.м. на душу населения, зачастую, в коммунальных квартирах. Опыт развитых стран показывает, что для успешного решения жилищной проблемы необходимо повысить средний уровень жилищной обеспеченности в 2-3 раза.

Состав квартирного фонда во многих городах страны не соответствует демографической структуре населения, что существенно ухудшает жилищные условия горожан. О недостаточных темпах решения жилищной проблемы свидетельствует невыполнении государственных программ в сфере обеспечения жильем определенных категорий населения (военнослужащие, вынужденные переселенцы и т.д.). Многие семьи проживают в коммунальных квартирах и общежитиях.

Важным аспектом данной проблемы является несоответствие существующего жилищного фонда функционально-потребительским требованиям, предъявляемым к жилым помещениям: неудобная планировка, недостаточный уровень производства, влагостойкость, звукоизоляция и другие параметры жилых помещений.

Отсутствие современных видов благоустройства и конструктивные недостатки жилых зданий приводят к завышенному потреблению энергоресурсов и воды. Так, с точки зрения энергоиспользования жилищный фонд является весьма неэффективным. Это во многом объясняется тем, что в существующем жилищном фонде Росси значительную долю (в некоторых регионах до 80%) составляют дома из сборного железобетона, имеющие значительные теплопотери, которые к тому же на 20-30% выше проектных из-за низкого качества строительства и эксплуатации. Наиболее значительные теплопотери в зданиях происходят через наружные стеновые ограждения (42% для 5-этажных и 49% для 9- этажных зданий) и окна (32 и 35% соответственно). В результате показатели удельного теплопотребления в таких зданиях в 2-4 раза превышают аналогичные показатели в странах Европы и Америки с близкими климатическими условиями.

Наконец, невыполнение требований по содержанию и современному ремонту жилищного фонда приводит к ухудшению технического состояния жилья и нарастанию его «недоремонта». Следует также отметить, что качество жилой среды во многом зависит от уровня содержания и технического обслуживания жилых домов и придомовых территорий. В этой сфере также имеется целый ряд нерешенных вопросов: несвоевременное проведение капитальных и текущих ремонтов, низкий уровень обслуживания

271

инженерного и санитарно-технического оборудования жилых зданий, неудовлетворительное санитарное содержание лестничных клеток и придомовых территорий и т.д.

Применяемый в течение длительного времени административный механизм управления жилищной сферой, отсутствие экономической заинтересованности строительных, ремонтно-эксплуатационных организаций в результатах своей деятельности и отчуждение жителей от собственности привели к серьезным негативным последствиям и деформациям в жилищной сфере. Произошло снижение качества жилищного фонда и ухудшение условий его эксплуатации.

Таким образом, жилищная проблема является весьма многогранной, требующей значительных усилий по ее решению. Основные пути решения жилищной проблемы: поиск и привлечение централизованных и децентрализованных источников финансирования строительства, капитального ремонта и реконструкции жилья; повышение доступности жилья для широких слоев; совершенствование системы обеспечения жильем социально незащищенных категорий населения; совершенствование градостроительных, архитектурно-планировочных и экологических подходов к формированию благоприятной жилой среды; повышение качества эксплуатации жилищного фонда

Как показывает богатый зарубежный опыт, наиболее перспективным и массовым направлением решения жилищной проблемы является кредитование граждан и, в первую очередь, ипотечное кредитование, которое подразумевает выдачу кредита на длительный срок под залог недвижимости.

Исходя из опыта развитых стран, в которых жилищная проблема практически решена, можно определить следующие характерные черты функционирования жилищной сферы:

большая часть жилищного фонда города находится в частной или коллективной собственности, а городской жилищный фонд составляет лишь незначительную часть (10-15%);

заметная доля горожан является собственниками жилья, в котором они проживают, а остальные нанимают квартиры в частном или муниципальном фонде;

собственники жилья несут все расходы на его содержание, ремонт и восстановление и выплачивают страховые взносы и налоги на недвижимость;

оплата найма в частном фонде покрывает все затраты собственника жилья и прибыль домовладельца, а в муниципальном фонде – затраты муниципалитета (без прибыли);

ставки за наем жилья всех форм собственности во многих городах страны и странах регулируются муниципалитетом с помощью косвенных экономических рычагов;

субсидии на содержание жилья выплачиваются для ограниченной части нанимателей с низкими душевыми доходами;

272

работы по содержанию, ремонту, реконструкции и строительству жилья определяются собственником с учетом действующих норм и правил, принятых в данном городе (регионе) на договорной основе; интересы собственника может представлять компания по управлению недвижимостью;

приобретение жилья в большинстве случаев осуществляется в кредит на длительный срок (10-25 лет); используются разные формы кредитования, в том числе ипотечные кредиты под залог недвижимости;

уровень дохода большинства населения позволяет полностью оплачивать наем жилья или содержать его в качестве собственника, вносить первоначальный взнос на строительство и выплачивать соответствующие проценты;

строительство и сдача внаем жилья является прибыльной коммерческой сферой, и потому привлекательны для частного капитала.

Для практической реализации приведенной выше системы необходимы следующие условия:

наличие развитого рынка жилья и подрядных работ; достаточно высокий уровень жизни большинства населения; устойчивое и надежное действие механизма инвестирования,

долгосрочного кредитования и страхования; развитая правовая основа рыночных механизмов; политическая, социальная и экономическая стабильность. К сожалению, эти условия в нашей стране пока не сложились, и потому

быстрый переход к рассматриваемой системе невозможен. Но это не означает, что решение жилищной проблемы должно быть отодвинуто на долгий срок. Развитие жилищного строительства и повышение уровня содержания жилищного фонда возможно и в современных условиях при наличии благоприятных условиях при наличии благоприятных тенденций изменения макроэкономической ситуации в стране.

В настоящее время имеются два альтернативных подхода к реформированию жилищной сферы. Согласно первому из них приоритет отдается снижению расходов бюджета в части финансирования жилищной сферы для освобождения средств, которые могут быть направлены на социальные нужды и на другие жизненно важные потребности населенных пунктов. Признавая актуальность и обоснованность такого подхода, отметим, что практически он может быть реализован путем переложения чрезмерно высоких издержек городского хозяйства на плечи потребителей и соответствующего повышения тарифов на жилищно-коммунальные и прочие услуги.

При втором подходе приоритет отдается структурной перестройке хозяйственных отношений в жилищно-коммунальном секторе города путем его демонополизации, повышения эффективности управления, создания конкурентной среды, действенного ресурсосбережения и т.п. Совершенствование тарифной политики и увеличение доли платежей

273

населения является составной частью реформ, но повышение тарифов должно проводиться только по исчерпанию возможностей комплекса экономико-организационных и институциональных мер, не затрагивающих непосредственно интересов населения и создающих условия для снижения уровня затрат и повышения эффективности функционирования предприятий городского хозяйства. Данный путь реформирования представляется правовым и реально осуществимым.

Важнейшей стратегической целью развития жилищной сферы является повышение качества жизни путем улучшения жилищных условий, повышения сохранности жилищного фонда и уровня жилищно-коммунального обслуживания граждан в соответствии с действующими стандартами качества. Исходя из этой базовой цели, формируются целевые ориентиры:

снижение производственных издержек; снижение расходов городского бюджета на содержание жилищной

сферы; смягчение для населения негативных последствий реформы; повышение уровня жилищной обеспеченности населения; повышение качества жилья; повышение уровня технического содержания жилищного фонда; повышение качества коммунальных услуг поводо-, газо-, электро- и

теплоснабжению; обеспечение потребностей населения в холодной воде, горячем

водоснабжением, в теплоснабжении, в электроэнергии; повышение качества содержания придомовых территорий и др. Как следует из этого перечня целевых установок, особое внимание

здесь уделяется качественным подходам. Включение качественных целей позволяет перейти на принципиально иной уровень управления данной системой, но это связано с трудностями количественной оценки качественных параметров. Для ее решения предлагается использовать квалиметрические методы определения качественных показателей, методы экспертных оценок и социологические опросы потребителей.

Оценка уровня и качества работ и услуг в жилищной сфере должна проводиться с установленной периодичностью и привлечением вневедомственной экспертизы, а также обязательно сопровождаться социологическими опросами населения. Тем самым оценивается уровень достижения целей и эффективность реализации проводимых мероприятий.

Основным вопросом реформирования жилищной системы в настоящее время является обоснование приоритетных направлений и первоочередных мероприятий реформы с указанием последовательности их осуществления.

Ресурсное обеспечение жилищной реформы. Для реализации жилищной реформы и достижения требуемого уровня развития жилищной сферы необходим целый комплекс обеспечивающих мер. К их числу

274

относятся меры по организационно-методическому, правовому, кадровому, техническому, финансовому, информационному, маркетинговому, социально-психологическому и другим видам обеспечения. Без их глубокой проработки эффективность реформирования и последующего развития жилищной сферы будет крайне низка. Поэтому кратко остановимся на некоторых обеспечивающих мероприятиях.

Организационно-методическое обеспечение предусматривает создание стройной системы по разработке, реализации, корректировке и доработке целой системы планово-программных и проектных документов и методических материалов. Предусматривается необходимость разработки комплексной Программы реформирования и развития жилищной сферы города, включающей систему взаимосвязанных программ, схем и проектов. К их числу можно отнести программу реформирования жилищно-коммунального хозяйства города, программу реконструкции центральных районов и модернизации типового жилищного фонда, жилищные проекты, новую методику оплаты жилья и коммунальных услуг и др.

Правовое обеспечение предусматривает разработку и принятие на уровне города и выход с законодательной инициативой на более высокий уровень управления пакета нормативно-правовых документов и положений по обеспечению необходимых условий для реформирования и развития жилищной системы. В их число целесообразно включить законы и положения об энергоресурсосбережении, о минимальных социальных стандартах и др.

Важнейшей подсистемой является финансовая. Разработка механизма финансирования в настоящее время является приоритетной. Это особенно важно в условиях поэтапного перехода отраслей жилищно-коммунальной сферы на самофинансирование. В связи с этим необходимо разработать программу перехода жилищного хозяйства на принципы самофинансирования, выявить источники ресурсообеспечения и возможности их привлечения.

Необходимым условием организации эффективного управления ЖКХ является полная, достоверная и своевременная информация о состоянии жилищного фонда и коммунальных объектов, об уровне и качестве жилищно-коммунального обслуживания населения, о процессах, происходящих в различных его звеньях, с позиции комплексной оценки результатов развития ЖКХ. Более 80% семей России, проживающих в многоквартирных домах, являются не покупателями, а лишь потребителями жилищно-коммунальных услуг (ЖКУ). Население лишено элементарных «рыночных прав»– не может контролировать объём и качество предоставляемых услуг, торговаться по цене и даже отказаться от их потребления, объём которого остается неизвестным и, возможно, неизменным. По многим видам услуг даже поставщики не могут следовать принципу «за сколько заплатил, столько и получи». Нет ясности и в вопросе, кто же приобретает услугу: домохозяйство, жилищная компания, дирекция

275

единого заказчика, муниципалитет. Более того, непонятно, что именно является приобретаемым продуктом: ресурсы, по которым рассчитываются нормативы потребления (Гкал, литры, кВтч), или параметры комфорта, на основе которых оценивается качество работы предприятий ЖКХ (температура влажность в помещении, работа водоразборных приборов, освещенность и чистота улиц и т.п.). То есть речь идет о рынке, где ясно, кто стоит за прилавком, но неясно, что на прилавке лежит; понятно, кто платит, но непонятно, кто принимает решение о покупке.

Неудачи реформирования ЖКХ на протяжении последних лет как раз тем и определяются, что на этом рынке не был сформулирован покупатель. Вот почему ЖКХ не удалось превратить в рыночный сектор экономики и в нем доминируют административные методы управления. Просто не было установлено, кто же будет объектом последнего в новых условиях, и кто будет принимать решения исходя из рыночных сигналов. Все это породило иллюзию отсутствия эластичности спроса на ЖКУ по цене и доходу.

ЛИТЕРАТУРА 1. Официальный сайт Минрегиона РФ[Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://www.minregion.ru/ 2. Сайт Фонда содействия реформированию ЖКХ[Электронный ресурс]. – Режим

доступа : www.fondgkh.ru 3. Сайт Департамента ЖКХ [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://www.dgkh.ru/?su 4. Концепция долгосрочного социально-экономического развития Российской

Федерации на период до 2020 года 5. Комплексная программа реформирования и модернизации ЖКХ на период

2010-2020 гг.

276

ПРОБЛЕМА ПІДГОТОВКИ СПЕЦІАЛІСТІВ ДЛЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА І МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Войцун О. Є., аспірант, Харківський національний університет міського господарства

імені О.М.Бекетова, Україна

СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В ОСВІТІ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА

Освіта – це наймогутніша зброя, яку ви

можете використовувати, щоб змінити світ. Нельсон Мандела

Згідно з даними останнього Всеукраїнського перепису населення

майже 70% населення України живе, працює або навчається в містах [1]. Це говорить про те, що майбутнє України безперечно пов’язане з розвитком міст по всім можливим напрямкам. Для справжніх якісних змін у місті потрібні освічені жителі, бо будь-яке місто – це насамперед люди, які в ньому живуть.

Доба індустріальної цивілізації завершилась у 70-ті роки минулого століття, і сучасне місто увійшло до наступного етапу розвитку – постіндустріальної цивілізації. Цей етап веде людство до формування нового типу суспільства – інформаційного. Існують і інші визначення цього поняття: постіндустріальне, нове індустріальне, технотронне. Та незалежно від назви появу цього типу суспільства пов’язують з інформаційною революцією, яка радикально змінює суспільне життя.

Вивченню інформаційного суспільства присвячені праці багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених. Серед багатьох інших невирішених питань подальшого дослідження потребує система освіти інформаційного суспільства, адже нова дійсність вимагає і нових методів. Метою статті є дослідження змін, що відбуваються в інформаційному суспільстві у сфері освіти, та аналіз можливості застосування методів інтелектуального аналізу даних для вирішення сучасних освітніх питань.

Роль освіти в сучасних умовах не просто зростає, а стає пріоритетом світового суспільства, адже засобом виробництва стає інтелектуальний капітал, а не матеріальний. Інформаційне суспільство, на відміну від індустріального, зацікавлене в активності і самостійності громадян в прийнятті рішень та їх гнучкості в адаптуванні до змін умов життя. Домогтися цього можна лише засобами особистісно-орієнтованих технологій, тому головний стратегічний напрямок розвитку системи вищої освіти в різних країнах світу лежить на шляху рішення проблеми особистісно-орієнтованої освіти – такої освіти, у якій особистість учня чи студента була б у центрі уваги педагога.

277

Аналіз робіт закордонних вчених показує, що вони вважають свою систему навчання застарілою. І це при тому, що в навчальних закладах цих країн інновації в освіту впроваджувались відносно вчасно і на постійній основі. Що вже казати про нашу вітчизняну систему освіти, в якій діти досі навчаються «по шаблонах», не повинні мати особистих вподобань взагалі і в навчальних знаннях зокрема.

Всі люди мають різні схильності до навчання: хтось надає перевагу математиці, а в когось схильності до історії та іноземних мов; хтось має слуховий тип сприйняття інформації, а хтось зоровий чи моторний. Ця різноманітність схильностей вимагає різних підходів до навчання. Але сучасна система оцінювання вимагає від учнів однакового рівня знань з усіх предметів і не помічає, що педагогічна парадигма змінилась.

Незважаючи на те, що згідно з Національною доктриною розвитку освіти, «в Україні повинні забезпечуватися прискорений, випереджальний інноваційний розвиток освіти, а також створюватися умови для розвитку, самоствердження та самореалізації особистості протягом життя» [2, розд. 1], результати громадського обговорення проекту «Концепції реформування освіти в Україні на 2015-2025 роки» засвідчують невисоку готовність педагогів до радикальних якісних змін у сфері викладацької роботи. Проте ці зміни є невідворотними на шляху подолання тих викликів, які наразі стоять перед українською освітою.

З кожним роком даних стає все більше, і більше: в інформаційних системах навчальних закладів накопичуються великі об’єми інформації про учбову діяльність учнів та студентів, що в основному використовуються для статистичної звітності. Виявлення в учбових базах прихованих даних є одним із засобів досягнення високого рівня якості в системі вищої освіти, що є основним завданням учбових закладів. Існуючий підхід до управління якістю освіти в вищих навчальних закладах має істотний недолік у вигляді низького рівня аналітичної обробки даних освітнього процесу. Для підвищення цього рівня необхідно використовувати інтелектуальні алгоритми обробки інформації, котрі можуть надати наочні та зрозумілі результати для прийняття рішень з метою вдосконалення навчального процесу.

Традиційна математична статистика, яка довгий час претендувала на роль основного інструменту аналізу даних, також нерідко «пасе задніх» при вирішенні задач з реального складного життя, бо вона оперує усередненими характеристиками вибірки, які часто є фіктивними величинами (наприклад, середня температура пацієнтів в лікарні). Тому методи математичної статистики виявляються корисними головним чином для перевірки завчасно сформульованих гіпотез. Сучасні технології інтелектуального аналізу даних (ІАД) відбирають інформацію з метою автоматичного пошуку шаблонів (патернів), що характерні для якихось фрагментів неоднорідних багатовимірних даних. На відміну від оперативної аналітичної обробки

278

даних, в ІАД час формулювання гіпотез і виявлення незвичайних шаблонів перекладено з людини на комп’ютер.

Інтелектуальний аналіз даних з середини 1990-х почав займати помітне місце в діловій практиці і наразі представляє велику цінність для керівників і аналітиків у їх повсякденній діяльності. Ділові люди усвідомили, що з допомогою методів ІАД вони можуть одержати відчутні переваги в конкурентній боротьбі в багатьох сферах: роздрібна торгівля, банківська справа, телекомунікації, страхування, медицина, прикладна хімія, молекулярна генетика та генна інженерія.

Якщо розглядати майбутнє інтелектуального аналізу даних в короткостроковій перспективі, то очевидно, що розвиток цієї технології найбільш направлено до областей, пов’язаних з бізнесом. В короткостроковій перспективі продукти ІАД можуть стати такими ж звичайними і необхідними, як електронна пошта, і, наприклад, використовуватися користувачами для пошуку найнижчих цін на певний товар або найбільш дешевих квитків.

В довгостроковій перспективі майбутнє ІАД є дійсно захоплюючим - це може бути пошук як нових видів лікування різних захворювань, так і пошук нового розуміння природи всесвіту.

В сфері освіти ІАД також має величезний трансформаційний потенціал. На цьому, провівши глибокий аналіз 240 робіт, наголошує Алехандро Пена-Аяла (Alejandro Peña-Ayala) [3]. Економіст Кенет Кукір (Kenneth Cukier), презентуючи книгу «Learning With Big Data», співавтором якої він є, наголошує, що ІАД в освіті є єдиним шляхом для адаптації викладацьких методів під індивідуальні інтереси та можливості студентів [4].

В результаті аналізу нових трендів в освіті, виділено декілька, для яких використання методів ІАД є особливо нагальним і перспективним. По-перше, шкільна освіта дітей потребує змін. Так, радник з питань освіти з Фінляндії Еля Каупінен (Elja Kaupinnen) розповіла в інтерв’ю: «Світ змінюється. Всі ці зміни впливають на учнів, які навчаються і живуть в цьому середовищі. Таким чином, ми повинні розібратися, які саме вміння знадобляться нашим найменшим учням в майбутньому» [5]. Сьогодні викладачі повинні зрозуміти що саме дійсно важливе в океані даних, в якому живемо. Недостатньо вчити дітей правильним відповідям, потрібно навчити мислити критично, взаємодіяти з інформацією. Викладач повинен не просто сказати «відповідь невірна», а направити в правильному руслі.

Досвід закордонних освітян, зокрема з Фінляндії, Канади та Південної Кореї щодо захисту дітей від існуючої системи навчання, шкідливої підзвітності та нездорової конкуренції повинен бути використаний і в нашій системі освіти. Це необхідно для того, аби всі викладачі могли використовувати свої професійні знання та навички в інтересах своїх учнів. Для учня краще навчатися в своєму особистому просторі, в якому він не буде порівнювати себе з сусідом по парті, а лише з собою «вчорашнім».

279

По-друге, суспільство очікує реалізації нової концепції у навчанні «освіта впродовж усього життя» або «безперервна освіта» [6]. Стандартні і достатньо статичні п’яти-шестирічні університетські програми не здатні повною мірою задовольнити мінливі вимоги ринку праці. Інновації пронизують усі сфери життя, постійно змінюючи попит на різні професії і самі професії зокрема. Тому навчання не може завершитися після п’ятого року університету, воно має тривати і надалі. Технології дистанційної освіти мають величезний потенціал для відповіді на такий суспільний виклик, надавши зручні механізми підтримки безперервного навчання. Необхідно передбачити можливість в одній системі подати курси з різних областей знань, що забезпечить можливість різностороннього навчання. В такому навчанні є багато плюсів і для власників компаній, бо дистанційна освіта може навчити будь-де, будь-чому і будь-кого. Натомість роботодавець отримує високу якість навчання співробітників і як результат компанія перетворюється з хорошої на успішну.

По-третє, зміни в підходах до навчання вимагають прийняття правильних рішень по управлінню освітнім процесом. Для цього можуть і повинні бути використані дані, які накопичено щодо різних аспектів роботи освітніх закладів. Дослідження показують, що великий вплив на процес прийняття рішень в освітній сфері здійснюють експертні оцінки відповідальних осіб, а також досвід і інтуїція викладачів, які засновані на суб’єктивних думках про місце, роль учбових дисциплін в процесі підготовки випускника освітнього закладу. Таким чином, особа, що приймає відповідне рішення, несе величезну відповідальність за його наслідки. Аби зробити процес прийняття рішень більш об’єктивним, необхідно використовувати розвинутий спеціалізований науковий апарат, реалізований в системах підтримки прийняття рішень.

Сьогодні українське суспільство шукає нові пріоритети, які пов’язані з формуванням як національних, так і особистих цінностей на основі критичного аналізу західних ціннісних орієнтирів та визначення взаємозв’язку інформаційних ресурсів та особистісної культури людини. Таким чином, в України почався новий етап розвитку, що пов’язаний зі зміною менталітету та ціннісних орієнтацій суспільства взагалі та особистості зокрема.

Сучасна освіта потребує навчально-виховних програм, спрямованих на вивчення людини, її морального та духовного світу, її самовдосконалення та саморозвитку, на цілісну організацію освітнього простору. В еру постіндустріального суспільства при вирішенні цих питань не обійтися без використання сучасних інформаційних технологій, у тому числі – інтелектуального аналізу даних.

Основна складність просування технології ІАД в Україні полягає в нечисленності аналізованих освітніх даних. Небезпека полягає не стільки в неможливості виявлення необхідних взаємозв’язків, скільки в отриманні статистично незначимих моделей і прийнятті на їх основі невірних рішень.

280

ЛІТЕРАТУРА 1. Про кількість та склад населення України за підсумками

Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – Режим доступу: http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/urban-rural/(дата звернення: 31.03.16).

2. Про Національну доктрину розвитку освіти: Указ Президента України № 347/2002 від 17.04.2002 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/347/2002 (дата звернення: 30.03.16).

3. Peña-Ayala А. Educational data mining: A survey and a data mining-based analysis of recent works // Expert Systems with Applications. – 2014. - №41. – р. 1432–1462.

4. Big data in education: The next revolution? \\ WISE channel [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://youtu.be/0VaZgPAHsTA(дата звернення: 30.03.16).

5. Finland: Replacing Subject with Phenomenon Based Learning \\ WISE channel[Електроннийресурс]. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=4ipk3dWsrXE(дата звернення: 31.03.16).

6. Карпенко М. Освіта протягом життя: світовий досвід і українська практика: Аналітична записка. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/252/(дата звернення: 31.03.16).

Козлов Б. А., студент строительного факультета,

Науч. рук. – Кудрявцев А. Ю., канд. полит. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ГЕОДЕЗИЯ КАК НАУКА И ПРАКТИКА

Геодезия во все времена была важной наукой, вернее, составляющей землеустроительства. Благодаря ней во все века строились города, страны, без геодезии люди не смогли бы правильно расположить постройки, неважно, небольшой домик это или целый гигант-небоскреб.

Во времена СССР, когда Украина входила в состав этого государства, геодезия развивалась наравне с другими странами (СНГ), поскольку строилась одна страна. Соответственно проблем с развитием этой науки не возникало, она шла в ногу со временем.

Во времена СССР существовали подразделения геодезии, картографии и землеустройства:

Гражданская (Главное управление геодезии и картографии при Совете министров СССР (ГУГК)

Военно-топографическая служба Вооруженных сил СССР. Особенностью этой системы была, по сути, полная монополия

государства на выполнение работ, а поскольку была связана военная тема, она была еще и секретной, и широкому кругу известна не была.

После распада Советского Союза для обеспечения потребностей нового государства появилась необходимость в геодезически-картографических работах. Для этого было создано Главное управление геодезии, картографии

281

и кадастра при Кабинете министров (Укргеодезкартография). Основой для этого управления стали ресурсы, бывшие при СССР.

Спустя год была создана и Топографическая служба Вооруженных Сил Украины.

Самое важное, что по началу проводилась масса работ по картографии, геодезии, все развивалось большими темпами. Но в 1996-1997 годах появилась беда с финансированием, соответственно, работа стихла, и геодезия как наука в нашей стране затормозилась, что весьма печалит.

Сокращения финансирования стало причиной большого коллапса в геодезической сфере, так как многое множество карт не обновилось и, по сути, часть Украины все еще была в составе несуществующего государства, ну а поскольку в молодом государстве молодые и бедные политики, геодезия и картография не давала откатов, на которых можно было бы разжиться и депутаты решили, что она и даром не нужна. После были мелкие попытки наладить ситуацию, издавались всякие законы и тому подобное, но все было тщетно, возникали конфликты, в итоге наука так и стояла.

Укргеодезкартография постоянно терпела различные реорганизации, что не могло не сказаться на качестве работ и их частоте. Лично я считаю, что проблема осталась актуальной и в наше время, поскольку картография все также не приносит никаких дивидендов тем, кто за это отвечает, она стала не нужной, несмотря на военную обстановку на востоке страны. Из-за боевых действий, к сожалению, меняется ландшафт, уничтожаются здания и тому подобные негативные последствия, соответственно это все требует регулярной записи и отображения на картах, чего не делается в связи с отсутствием финансирования, и, соответственно, работников, ведь за бесплатно туда никто не поедет. И меня, как коренного жителя Краматорска и студента-геодезиста, эта ситуация печалит вдвойне. Я считаю, что срочно необходимо провести реформу и наладить финансирование, провести полную реорганизацию карт, сделать новые, современные, точные и правдивые, поскольку пользоваться картами СССР в наше время не актуально.

Итак, исходя из всего вышеперечисленного, хочется отметить, что основной проблемой геодезии и картографии в нашей стране остается человеческий фактор, который полностью останавливает развитие науки. Бороться с этим нужно проведением реформ, изданием новых законов, которые дадут больше возможностей специалистам в этой сфере, налаживанием финансирования на должном уровне для проведения работ.

282

Левченко А. Р. студентка строительного факультета,

Науч. рук. – Кудрявцев А. Ю., канд. полит. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ГИС ДЛЯ РАЗВИТИЯ МУНИЦИПАЛЬНЫХ ОБРАЗОВАНИЙ

В развитии муниципальных образований начинается принципиально

новый этап, который является актуальным для изучения современного состояния муниципального управления. Наступление этого этапа характеризуется дифференциальными внутренними и внешними факторами. Все большую генерализацию получают новые управленческие технологии (стратегическое планирование, мониторинг и оценка программ и т. п.) и инструменты социально-экономического развития (ипотечное кредитование, правовое зонирование и т. п.). В целом система организации местного самоуправления подвергается коренному преобразованию «сверху» - это касается как территориальной организации, так и мандата муниципалитетов и взаимодействия между уровнями власти.

Учитывая соотношение политических и социальных сил, возможности муниципального образования на конкретном этапе своего развития, органы местного самоуправления направляют свою деятельность на становление тактических и стратегических целей и решение задач, направленных на выработку методов, средств, форм организации муниципальных сотрудников и населения для достижения поставленных целей. А так же осуществляют соответствующий подбор и расстановку муниципальных кадров.

Муниципальные образования имеют департаменты, которые выполняют множество бизнес-функций, в том числе оказанию услуг обществу. Большинство этих функций опирается на такой важный аспект, как пространственное местоположение. Без осведомлённости о расположении объекта, его характеристиками, его скоординированность с другими территориальными объектами, невозможно принять эффективное управленческое решение или в положенный срок решить оперативную задачу. Для продуктивного управления муниципальными образованиями и активно развивающимися регионами необходимы достоверные и актуальные данные об объектах и процессах на их территории, а также передовые технологии накопления, обработки и представления информации. Решением такого вопроса может служить ГИС, как структурно-муниципальная система, которая представляет собой централизованную базу данных пространственных объектов и инструмент, который предоставляет возможности хранения, анализа и обработки любой информации, связанной с тем или иным объектом ГИС. Это сильно упрощает процесс использования

283

информации об объектах урбанистической территории, заинтересованными репрезентантами.

На современном этапе развития муниципальных районов, ГИС позволяет: решить научные и прикладные задачи инвентаризации, анализа, оценки, мониторинга и управления окружающей средой и территориальной организацией общества; точнейшим образом учитывать координаты объектов и площади участков, вести учет численности, структуры и распределения населения и одновременно использовать эту информацию для планирования развития социальной инфраструктуры, транспортной сети; проводить мониторинг экологической ситуации и учет природных ресурсов.

Предприимчиво используя ГИС-технологии можно разработать проектные предложения по градостроительному развитию территории и отраслевые инженерные проектные схемы, конкретизирующие и обосновывающие проектные предложения генерального плана. Следствием становится генерирование полноценной градостроительной ГИС, которая вполне может созерцаться как ядро территориальной (областной, районной, муниципальной) ГИС, поскольку градостроительная документация содержит в себе именно комплексное осмысление территории.

Для поддержки управления городами и муниципальными образованиями муниципальные ГИС предоставляют пространственные данные и программные инструменты, востребованные большим числом пользователей с разными потребностями. Для жителей муниципальных районов открытая ГИС, созданная на основе актуальных данных муниципальной ГИС, может быть размещена в сети интернет для организации доступа к ней и быть полезной и востребованной информацией для жителей города.

Муниципальная ГИС все чаще интегрируется с ресурсами данных и программными инструментами других информационных систем, которая обеспечивает дополнительные возможности для поддержки бизнес-процессов департаментов и всей организации. Признанный подход к предоставлению программного обеспечения и информационных продуктов на корпоративном уровне, основанный на централизованных сервисах. Такая технология может значительно активизировать функционирование муниципальных и других правительственных органов, повысить продуктивность их работы, предоставляя востребованные бизнес-функции и информационные продукты по всей организации.

На данном этапе времени, ГИС является первоосновой муниципальной информационной системы, поскольку она является источником всех пространственных данных по объектам местной территории и может решать сложнейшие аналитические задачи в области моделирования процессов в городской среде. Развитие муниципальных образований неотъемлемо от структурно-муниципальной ГИС, которая выступает в роли неотъемлемого инструмента при принятии территориальных управленческих решений.

284

Малиніна Т. В., асистент, «Заслужений працівник освіти України»,

провідний фахівець ректорату, Харківський національний університет міського господарства

імені О. М.Бекетова,Україна

УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ОСВІТИ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ

Актуальність дослідження і постановка проблеми. В умовах інноваційних перетворень особливого значення набуває конструктивний підхід у розвитку освітнього середовища на місцевому рівні, який забезпечує умови для осмислення змін, продукування прогресивних ідей, подолання консервативних стереотипів. Необхідною умовою подальшого успішного розвитку, серед ряду інших, для країни стало створення нової нормативно-правової системи в усіх сферах державного життя,яка б відповідала міжнародним стандартам. Разом з тим,сучасний стан освіти засвідчує неспроможність системи централізованого керівництва адекватно реагувати на постійні інноваційні перетворення. Оновлення окремих структурних елементів управління не вирішує проблеми. Командно-адміністративне управління освітою не відповідає мобільному характеру сучасного суспільства і тому поступається різним формам самоуправління (учнівському, батьківському, піклувальним радам, професійним асоціаціям, товариствам, недержавним громадським інституціям), які пропонують оновити функції діяльності та розробити ефективні управлінські технології.

Організація ефективного управління якістю освіти на місцевому рівні на основі інноваційних підходів до управління дозволить врахувати особливості освітнього середовища, суспільні запити мешканців, реальні потреби конкретних навчальних закладів та ін.

Аналіз досліджень та публікацій. Питання управління якістю освіти на різних рівнях висвітлено в

роботах В. М. Гуменюк, Е. В. Лунячека, О. І. Локшиної, О. Ф. Мельникова, О. М. В. Набок та ін. Останнім часом в контексті розвитку світових освітніх систем багато уваги звертається на надання якісних освітніх послуг населенню, забезпеченню рівного доступу до якісної освіти. Разом із тим аналіз досліджень і публікацій свідчить про необхідність додаткового розгляду питання управління якістю освіти на місцевому рівні та вивчення практичних аспектів цієї проблеми.

Постановка завдання. Метою цієї роботи є висвітлення окремих механізмів забезпечення якості освіти на місцевому рівні в контексті процесів децентралізації влади в Україні.

Виклад основного матеріалу. Інноваційні, зокрема інтеграційні, процеси в системі національної

освіти ставлять свої вимоги до управління її розвитком, як на державному, так і на національному рівні. Від того, наскільки ефективно буде працювати

285

система освіти, залежатиме задоволення політичних, економічних, суспільних та культурних потреб держави. Починаючи з 90-х років ХХ ст., державна політика України стосовно розв’язання проблем підготовки підростаючого покоління спрямована на забезпечення на законодавчому рівні прав на освіту й виховання в умовах, які відповідали б природному середовищу зростання та гармонійного виховання. Разом із тим в кінці ХХ на поч. ХХІ ст. науковці і практики все частіше звертаються до категорії якості освіти.

Категорія якості освіти,посідає одне із центральних місць при вивченні проблеми державного управління освітою. Це, насамперед, пов’язано з тим, що якість освіти як об’єкт управління виступає одним із «важливіших показників, за яким у міжнародній практиці визначають результативність системи освіти будь-якої держави та ефективність управління нею. Поняття якості освіти в останні роки все ширше входить у лексику освітян, вчених, політиків. Якість освіти визначає якість життя як окремої людини, так і суспільства в цілому, оскільки характеризується не лише кількістю набутих професійних знань і навичок, а і якістю особистісного, світоглядного, громадянського розвитку молоді. Учені та політики зазначають, що в умовах сучасної геополітичної конкуренції провідних країн за інтелектуальні ресурси виграє той, хто у внутрішній політиці реально віддаватиме пріоритет у розвитку науки, хто в центр стратегії розвитку держави ставить освіту та її якість. Таким чином, рівень інтелектуального потенціалу країни стає важливою умовою економічної та політичної самостійності держави, фактором її виживання. Зрозуміло, що вирішення такої глобальної проблеми потребує скоординованих цілеспрямованих зусиль органів державного управління, суспільства та системи освіти.

Незважаючи на те, що у світовому співтоваристві накопичено значний досвід вимірювання, оцінювання та порівнювання якості різних рівнів освіти, її складових, окремих показників тощо, для України категорія якості освіти почала використовуватись порівняно недавно. Це, насамперед, пов’язане зі змінами, що відбуваються в останні роки у політичній, економічній та соціальній сферах України.

Якість освіти є складною категорією, вказує В.Гуменюк, що має цивілізаційний, соціально-системний, національно-регіональний вимір, характеризує освітньо-педагогічне, культурне, особистісне спрямування. Вона розглядає її як процес, і як результат, підкреслюючи, що якість освіти як процес – це сукупність властивостей навчання і виховання, які визначають їх пристосованість до реалізації соціальних завдань щодо формування особистості. Якість освіти як результат – це сукупність властивостей особистості, яка фіксується через категорії культури особистості, соціальну і громадянську зрілість, рівень знань, умінь, творчих здібностей та мотивованності .

Якість освіти – це соціальна категорія, що визначає стан і результативність процесу освіти в суспільстві, її відповідність потребам і

286

очікуванням суспільства (різних соціальних груп) у розвитку і формуванні громадянських, побутових і професійних компетенцій особистості; певний рівень знань і умінь, розумового, морального і фізичного розвитку, якого досягають ті, хто навчається на певному етапі у відповідності до цілей, що плануються; ступінь задоволення очікувань різних учасників процесу освіти від освітніх послуг, що надаються освітніми установами .

Ефективне управління якістю освіти можливе лише за умов наявності в країні усталеної системи освітнього моніторингу і ефективній системі прийняття управлінських рішень на всіх рівнях влади.

Моніторинг освіти в країнах ЄС проголошувався в документі Європейської комісії у 2000 p. (European Reportonthe Qualityof School Education: Sixteen Quality Indicators). До найбільш серйозних факторів,які ускладнюють покращення якості, було віднесено:

– швидке збільшення інформації, що потребує постійної модернізації змісту освіти, форм та технологій його реалізації;

– інтенсивну децентралізацію, спрямовану на посилення автономії шкіл, що може стати серйозним ризиком у контексті надання ними освітніх послуг високої якості;

– неналежне ресурсне забезпечення − потреба постійного реагування освітніх систем на швидкозмінні вимоги суспільства провокує конфлікт між необхідністю залучення все більших коштів для забезпечення трансформацій та наявними ресурсами, які виділяються з ВВП країн-членів на освіту;

– малоефективну соціальну інклюзію, що викликано не забезпеченням повною мірою можливостями для отримання освітніх послуг високої якості соціально незахищеним «верстам»населення .

Рекомендація Європейського Парламенту та Європейської Ради «Про європейське співробітництво у царині якісного оцінювання шкільної освіти»(2001) закріпила ініціативи Брюсселя, скеровані на розбудову державами-членами систем моніторингу якості освіти шляхом запровадження таких інноваційних інструментів, як самооцінювання, оцінювання роботи колегами та зовнішнє оцінювання навчальних досягнень учнів.

Таким чином, державне управління якістю освіти – певна діяльність системи державно-громадського управління, яка покликана забезпечити збалансовану відповідність освіти різноманітним і постійно змінюваним умовам, потребам особистості, держави, суспільства та нормативно затвердженим цілям і стандартам. Всі проблеми якості мають вирішуватись через удосконалення та розвиток механізмів державно-громадського управління якістю,що є особливо актуальним на місцевому рівні.

Проблеми ефективності державного управління освітою, а саме вплив керівників освіти на сучасному етапі демократичних перетворень в Україні на якість освіти, викликають особливу увагу як у керівників освіти всіх рівнів, так й у споживачів освітніх послуг: учнів, студентів, їх батьків, керівників органів державної влади і місцевого самоврядування.

287

Важливо підкреслити, що одним із суттєвих завдань України є підвищення професійної спроможності управлінських кадрів сфери освіти, котрі повинні забезпечити реалізацію розпочатих реформ, що спрямовані на підвищення (відповідно до світових і європейських стандартів) рівня доступності та якості освітніх послуг, які надаються громадянам національною системою освіти.

Аналізуючи практику сучасного управління освітою, стає очевидним, що нашим закладам і установам освіти досить часто бракує грамотного менеджменту, прагнення здобувати нові знання, уміння реагувати на інформацію та зміни. Мова йде не тільки про управлінську діяльність керівника окремого навчального закладу, у полі зору сучасних науковців і практиків знаходяться управлінці районних, міських, регіональних і загальнодержавних органів управління освітою.

За останні роки в Україні був зроблений певний прорив у напрямку популяризації знань із питань державного управління освітою. У результаті цього значно підвищився інтерес науковців і практиків до наукового обґрунтування та технологічного супроводу впровадження різноманітних моделей управління навчальними закладами й досить гостро постала проблема спеціальної підготовки керівників навчальних закладів до використання інноваційних методів управлінської діяльності. Разом із тим, поширення інтересу до зазначених питань підняло й низку невирішених проблем організаційного, змістового, методичного та нормативно-правового забезпечення професійної підготовки управлінців, які працюють в освітній сфері.

Сьогодні необхідна активізація державно-громадських форм управління навчальними закладами. Особливу увагу необхідно звернути на роботу піклувальних рад, залучивши до роботи в них представників місцевого малого бізнесу та господарників, силами яких можна задовольняти певні матеріальні потреби закладу, представляти в державних і громадських органах інтереси учасників навчально-виховного процесу.

Таким чином, впровадження науково обгрунтованих соціально-педагогічних засад державного управління освітою дійсно підвищує ефективність управління, а розроблені на їх основі програми розвитку освітніх систем розширюють спектр освітніх послуг. Внаслідок цього освітні системи стають гнучкішими, варіативнішими і цим самим забезпечуються умови здобуття якісної освіти відповідно до запитів і потреб.

Виходячи з викладеного вище, можна зробити такі висновки: Освіта і наука – найважливіші сфери людської діяльності. Вони є

складними ієрархічними системами, стратегічно пріоритетними, базовими для соціально-економічного розвитку суспільства, особливо для країн, що реформуються, а саме такою є Україна. Вироблення оптимальної соціально-економічної моделі, так само, як і моделі духовної, лежить насамперед у площині формування науково обґрунтованої політики в цій сфері. Конструюючи ці моделі, визначаючи шляхи їхньої реалізації, важливо не

288

тільки орієнтуватися на внутрішні реалії, а й відстежувати загальноцивілізаційні тенденції розвитку сучасного людства з тим, щоб не наздоганяти постійно, а досягати випереджального руху в розвитку держави.

Зростання наукових знань та необхідність постійного їх оновлення впродовж життя одного покоління об’єктивно перетворюють освіту у вирішальний фактор суспільного поступу. Тому невипадково проблеми формування інтелектуального потенціалу нації через підвищення якості й ефективності освіти посідають важливе місце в освітній політиці та практичній діяльності урядових, освітніх і громадських структур. У всіх країнах світу відбуваються інтенсивні пошуки змісту та ефективної організації освіти, найбільш адекватних об’єктивним вимогам науково-технічного і соціального прогресу.

Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Необхідність змін в освітній системі обумовлена змінами в суспільстві: через фінансово-економічну нестабільність, нерівномірність бюджетних витрат, соціальну розмежованість недостатньо забезпечені потреби населення в якісний освіті. Крім того, освітня практика в нашій країні недостатньо узгоджена з європейськими нормами та стандартами.

Забезпечення якісної освіти в регіонах, рівний доступ до неї всіх жителів є пріоритетними завданнями, співзвучними з основними напрямами розвитку освіти у ХХІ столітті.

Перспективи подальших досліджень. До перспективних напрямів досліджень даної проблематики відноситься вивчення проблеми поступових якісних змін в управлінні освітою та результативність впровадження державно-громадської системи управління освітою.

ЛИТЕРАТУРА 1. Гуменюк В. Нетрадиційні ресурси управління якістю освіти / В. Гумменюк //

Директор школи, ліцею гімназії - № 1, 2006, С.64-69. 2. Мельников О. Ф. Парадигми фахової підготовки державних службовців

[монографія] / О. Ф. Мельников. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2007. – 424 с. 3. Моніторинг якості освіти: світові досягнення та українські перспективи / за заг.

ред. О. І Локшиної. – К. : К.І.С., 2004. – 128 с. 4. Моніторинг якості освіти: становлення та розвиток в Україні: Рекомендації з

освітньої політики / за ред. О. Локшиної. – К. : К.І.С., 2004. – 160 с. 5. Набок М. В. Соціально-педагогічні засади управління освітою сільського

району в сучасних умовах / М. В. Набок: Дис... канд. наук: 13.00.01 6. Професіоналізація управління освітою: політика Чеської

республіки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ru.osvita.ua/vnz/reports/gov_reg/18649

7. Словарь-справочник по педагогике / Авт.- сост. В. А. Мижериков; Под общ.ред. П. И. Пидкасистого.-М.: ТЦ Сфера, 2004. – 448 с.

289

Могилка В. А., студент строительного факультета,

Науч. рук. – Кудрявцев А. Ю., канд.полит. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

ПОЛИТОЛОГИЯ И ГЕОДЕЗИЯ: ДИАЛЕКТИКА ВЗАИМОСВЯЗИ

Изучая политологию, наверное, каждый задумывался: «Как же эта наука связана непосредственно с моей специальностью?». Я предлагаю рассмотреть этот вопрос подробнее.

Итак, чтобы познать связи между дисциплинами изучаемыми студентами разных специальностей и в частности моей, необходимо изначально четко понимать, что же изучает такая наука, как политология и как она возникла.

Политология — наука о политике, то есть об особой сфере жизнедеятельности людей, связанной с властными отношениями, с государственно-политической организацией общества, политическими институтами, принципами, нормами, действие которых призвано обеспечить функционирование общества, взаимоотношения между людьми, обществом и государством.

На данный момент политология занимает одно из самых важных мест в зарубежном обществознании. Еще в античной общественной мысли политика, вместе с философией, была одной из центральных наук. В «Никомаховой этике» Аристотель именно ей отводит ключевое место в своей всеобъемлющей по тем временам классификации наук. Для Аристотеля политика является одной из самых важных практических наук постольку, поскольку она решает главную задачу, которая стоит перед обществом: согласования всеобщего блага с благом отдельных людей посредством управления человеческим общежитием.

Уяснив, что же такое политология, и какие проблемы рассматриваются, при изучении данной дисциплины, мы можем искать её связи с другими науками. Не составит особого труда понять, что она близка к таким наукам, как философия, социология, психология, экономика и прочими дисциплинами гуманитарного цикла. Гораздо интереснее было бы рассмотреть связь политологии, например, с геодезией или с любой иной точной наукой, связанной с изучением поверхности Земли.

Итак, геодезия – это одна из наук о Земле, точная наука о фигуре, гравитационном поле, параметрах вращения Земли и их изменениях во времени. Тесно взаимодействует с астрометрией. С технической точки зрения геодезия позволяет обеспечить координатными системами все сферы человеческой деятельности. Геодезические методы основываются на достижениях математики и физики, которые обеспечивают изучение геометрических , кинематических и динамических свойств как Земли в

290

целом, так и её отдельных участков. То есть, поскольку геодезия помогает в урегулировании общежития людей на определенных участках земной поверхности, то можно утверждать, что она хоть и косвенно, но все же связана с политологией. Геодезию можно рассматривать как один из множества инструментов организации общества. Ведь благодаря именно этой науке в современном обществе появилась возможность избегать конфликтных ситуаций связанных с землеустройством. А так же решать уже возникшие споры.

Как пример можно рассмотреть ситуацию с определением границы соседних участков. Так, благодаря такой простой операции как вынос границ участка в натуру можно избежать споров, связанных с установкой межевых знаков. В данном случае, отсутствие специалистов в области геодезии могло бы привести к возникновению локально конфликта в обществе. Но если рассматривать данную проблему в боле глобальном масштабе, то можно сделать вывод, что решение таких тривиальных проблем, помогает поддерживать общественный порядок и снизить уровень недовольства общества, что в свою очередь вызывает доверие к аппарату управления государством, который смог правильно разработать алгоритм действий и организовать работу в сфере земельных отношений.

Итак, инженерно-геодезические изыскания помогают избегать общественных конфликтов, изучением которых занимается политология. Таким образом геодезия регулирует земельные отношения, тем самым поддерживая стабильность общества и его нормальное функционирование в других сферах деятельности.

Озаровська А. В., аспірантка Харківський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України, Україна

ВПЛИВ ЯКОСТІ ОСВІТИ НА РОЗВИТОК СУЧАСНОГО МІСТА

Знання – найважливіша складова цивілізації. Запас знань, якими

володіє суспільство, є характеристикою зростання і розвитку цього суспільства. Похідною знань є технології як засіб поліпшення продуктивності ресурсів. Через впровадження нових технологій відбувається поліпшення рівня життя як окремих людей, так і суспільства в цілому, раціональне використання природних ресурсів тощо. Розвинені країни, роблячи ставку на економіку, що базується на знаннях, і вкладаючи значні кошти в освіту своїх громадян, змогли добитися значних успіхів.

В даний час відбувається зміна парадигми освіти. На зміну моделі кінцевої освіти, основною метою якої було передача об’єкту освіти накопичених людством знань і досвіду, приходить модель безперервної

291

освіти, метою якої є розвиток людини, формування у неї критичного мислення, незалежності у прийнятті рішень, соціальної активності.

Зміни моделі освіти безпосередньо пов’язані зі зміною моделі людського розвитку. Сучасну кризу вітчизняної системи освіти прийнято пов’язувати з перехідним періодом в житті українського суспільства, кризовою ситуацією в сфері економіки, політики, ідеології та культури. Типовим проявом цієї кризи є консерватизм, інертність системи державної освіти, різкий поділ думок про конкурентоспроможність вітчизняної освіти в правлячих колах, зниження престижу освіти в суспільстві, скорочення державного фінансування та підтримки на всіх його рівнях. Кризові явища в освіті призвели до того, що вищі навчальні заклади опинилися в скрутному становищі, кваліфіковані викладачі перед дилемою вибору високих стандартів якості викладання або власного виживання за рахунок одночасної роботи в декількох освітніх установах.

В умовах жорсткої конкурентної боротьби на зовнішньому й внутрішньому ринках надання освітніх послуг дуже гостро стає питання підвищення рівня якості національної освіти. Цього можливо досягти завдяки впровадженню системи менеджменту якості освіти у ВНЗ. Доцільність системи менеджменту якості освіти зумовлюється низкою причин, найважливішими з яких є:

необхідність реформування освіти в напрямку підвищення її відкритості, масовості, особистої орієнтованості та реальної безперервності;

позитивний активний вплив на зміст, форми і методи традиційного навчання: збільшується об’єм доступних освітніх масивів, підвищується комп’ютерна грамотність тих, хто навчається, упроваджується модульний підхід до конструювання змісту, планування та організації навчального процесу, у традиційних видах занять ширше застосовуються інформаційні технології, сучасна оргтехніка й телекомунікаційні мережі;

активізація процесу навчання та посилення його творчої складової; збільшення ролі особистості у власній освіті: постановка освітніх цілей, вибір змісту, форм, методів, темпів та умов навчання – у результаті посилюється мотивація навчання, формуються стійкі пізнавальні інтереси;

можливість реального входження у світовий освітній простір: аналіз світового досвіду дозволяє реально оцінювати стан освіти, чітко формулювати стратегію її розвитку.

Навчальний процес у вищих навчальних закладах – це система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти на певному освітньо-кваліфікаційному рівні відповідно до державних стандартів освіти. Він охоплює всі компоненти навчання: учасників навчального процесу (викладачів, студентів), засоби, форми і методи навчання.

Забезпечення системи якості освіти включає такі складові: нормативне, організаційне, навчально-методичне, кадрове, системотехнічне, інформаційно-аналітичне забезпечення.

292

Змістовне навантаження кожного з напрямів може відрізнятися залежно від рівня (статусу) конкретного навчального закладу, що провадить систему якості в загальній системі керівництва навчальним закладом. Слід окремо виділити нормативно-правове забезпечення, що здійснюється на загальнодержавному рівні, та організаційно-управлінське забезпечення, що здійснюється безпосередньо на рівні кожного закладу, у межах конкретних повноважень.

Система якості може бути ефективною лише за умови, що вона функціонує одночасно і в тісній взаємодії з усіма видами діяльності, що впливають на якість продукції. Серед них основним виступає маркетинг, який коротко можна охарактеризувати як пошук і вивчення ринків збуту для просування на них послуг навчального закладу.

Радіонова Н. В., докт. філос. н., проф., Харківський національний педагогічний університет

імені Г. С. Сковороди, Україна

РОЛЬ ОСВІТИ У СТРУКТУРУВАННІ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ МІСТА (НА МАТЕРІАЛІ СЛОБОЖАНЩИНИ ХІХ СТ.)

Фундаментальна важливість дослідження ролі освіти у структуруванні

соціокультурного простору міста, зумовлюється насамперед, процесом глобалізації, що спричинює розгортання одних і згортання інших урбаністичних просторів. Цей простір складається із функціональних просторів (можна виділити економічний, політичний, культурний, освітній, екологічний та ін. функціональні простори), які можуть як ущільнюватися до єдиної цілісності так і розпадатися. Кожен з цих просторів має свою специфічну характеристику, але всі вони є принципово відкритими, впливають один на одного, вступають у протиріччя, відтворюючи культурно-антропологічний статус міста. Акцентуючи увагу на основних структуруючи чинниках глобального міста, слід підкреслити, що глобальне місто виникає не в наслідок специфічного історично обумовленого структурування простору, а вбудовується в глобальну мережу. Зрозуміло, що виникнення та поширення глобального міста торкається не тільки економіки, але й релігії, культури, політики, освіти тощо. Далі, важливу роль відіграє процес урбанізації.

Зауважу, що дев’ятнадцяте століття, виразно показує як освіта, освітній процес, освітній простір впливає на формування нового типу урбанізації. Якщо ми звернемося до аналізу соціальної структури населення міста Харків та його інфраструктури до відкриття університету, то побачимо, що «на початку ХІХ століття абсолютну більшість харків’ян становили селяни – державні (інакше казенні, або військові, обивателі) та поміщицькі. Разом узяті, вони складали понад 7,5 тис. чоловік. Решта – міщани та цехові (більш

293

ніж 1,5 тис.), купці (трохи більше), дворянство і духовенство (менше 500 чоловік)» [3, с. 1023]. Тож можна визначити, що напередодні відкриття університету Харків, незважаючи на статус губернського центру, був переважно сільським містом, у якому населення займалося сільським господарством, дрібними промислами та торгівлею, а стиль і спосіб життя більшості жителів залишався типово сільським [див. 5]. Однак, це не поши-рювалося на дворянство, але воно було не значне й за тих умов не могло вплинути на визначення соціальної структури. Професор І. Ф. Тимковський побачивши Харків у 1803 р., писав: «Місто стоїть часткова на горі, а частково на місцях низинних біля річки. Воно тільки ще виходить із дикої неосвіченості…» [див. 8, с. 202].

До інших характеристик слід додати санітарно-гігієнічні умови Харкова: повна антисанітарія перетворювала Харків на гніздилище смертельних інфекційних хвороб. На початку ХІХ ст. смертність у місті була вищою від народжуваності. Приїжджі з провінції, оселяючись у Харкові, скоро ставали подібними до місцевих жителів, уражених бідністю та хронічним запаленням очей. Кліматичні та санітарно-гігієнічні умови Харкова виявилися вбивчими передусім для іноземців, що мали, очевидно, дещо інше уявлення про міський побут і спосіб життя [9, с. 44]. В тому, що уявлення іноземних професорів про місто не співпадали з його дійсністю немає нічого дивного, і пояснюється хоча б тим фактом, що всі вони приїздили з західноєвропейських міст, в яких функціонував університет.

Університет має надзвичайно важливе значення для формування як освітнього так і соціального, культурного, політичного і навіть економічного простору. В західних суспільствах самі університети структурують простір, а автономія університету підтверджується тим, що він має свій простір. Тож, можна зробити висновок, що професори-іноземці, які були вихованцями західної культури, свої передуявлення про місто Харків сформували на західних зразках освітнього простору, який був і полі, і моноцентричним одночасно, тобто включав мікро- і мегарівні. Приїхавши до Харківського університету у якості викладачів,вони «били на сполох, вважаючи гнилий харківський мікроклімат і антисанітарію основними перешкодами для подальшого розвитку університету» [9, с. 44]. Саме тому й виникла ситуація непорозуміння, коли очікування професорів-іноземців від міста Харкова будувалися на моделі західного університетського міста, а на практиці вони самі повинні були стати активними діячами розбудови міста західного зразка.

Польський історик Л. Яновський вважав, що Харків як місто стояв на той час нижче, ніж сусідні Бєлгород, Воронеж чи Курськ. Його обличчя довгий час визначали легендарна вулична багнюка, вбивчий клімат як наслідок закоренілої антисанітарії, патріархальний спосіб життя [9, с. 43]. Між тим, як свідчить історик Слобідського краю Д. Багалій: «населення Харкова за ХІХ століття збільшилося у 20 разів, себто на 2000 %» [2, с. 217]. Далі дослідник пише: «Таке величезне число, очевидно, не могло з’явитися від натурального збільшення, і ясно, що у Харків з 20-х років ХІХ ст. йшло

294

велике переселення народу з інших міст» [2, с. 217]. Для того, щоб визначити особливості структурування соціального

простору на Слобожанщині у ХІХ ст., слід звернутися до спільних історичних координат Харківщини та Сумщини. Заснування і заселення цих міст розгорталося за однією схемою: місто Суми було засноване у 1652 р. та утворився Сумський Слобожанський полк, і відповідно у 1654 р. був заснований Харків та утворився Харківський Слобожанський полк [див. 2, с. 28–35]. Згідно з жалуваними грамотами Слобідським полкам, Сумський мав більш вільготні жалувальні грамоти ніж Харківський. Крім того, вільготні грамоти Сумського полку видавалися на 13 років, а Харківському лише на 10–11 років [див. 2, с. 40]. Наприкінці ХVІІІ ст. місто Суми, поряд з іншими містами Сумського повіту, такими як Глухів, Путивль, Ромни, Кролевець відігравало важливу роль у російсько-українських торгових зв’язках, фактично саме ці міста мали вирішальну роль у встановленні торговельних зв’язків між Лівобережною Україною, Слобідською Україною та центральними районами Росії [7, с. 19]. Відповідь на питання чому структурування соціального простору цих двох міст Слобідської України, які на початок ХІХ ст. мали тотожну історію створення та рівні можливості економічного і політичного розвитку принципово розходиться у ХІХ ст. – Суми залишається містом традиційної соціалізації, а Харків стає глобальним містом, можна надати, проаналізувавши культурний вимір освітнього простору.

Варто взяти до уваги, що «освітні реформи царизму другої половини ХVІІІ ст. переслідували важливі для цілісності імперії плани адміністративної та культурної уніфікації нових територій. Тому вони передбачали культурно-соціальну та мовну асиміляцію населення новоприєднаних областей, їхнє злиття з центральними, власне російськими регіонами» [9, с. 11]. Відповідно до домінуючої у російських урядових колах ідеї пріоритетного розвитку системи нижчих і середніх навчальних закладів, в цих регіонах відкривалися школи, народні та парафіяльні училищі. Нижчу освіту діти здобували також у приватних школах. Відкривалися жіночі приватні пансіони, в яких викладали за програмою повітових училищ [див. 1]. У 1767 р., під час виборів до імперської Комісії для складання проекту нового Уложення, сумські депутати вперше висловили ідею заснування нового світського навчального закладу в Сумах, у чому деякі історики краю бачили натяк на університет [9, с. 11]. Незважаючи на те, що сумське дворянство неодноразово виступало за відкриття вищого світського навчального закладу у Сумах [7, с. 94], здійснити цей проект не пощастило. Питання відкриття університету знов постало у 1801 р. На той час делегатами від дворян стали губернський предводитель В. Донець-Захаржевський, сумський поміщик Ф. Куколь-Яснопольский та богодухівський поміщик В. Н. Каразін [див. 9, с. 15]. Фактично В. Н. Каразін, який на той час «зайняв при дворі унікальне становище особистого повіреного імператора, його неофіційного радника та чиновника для особливих доручень» [9, с. 19] і

295

вирішив долю університету. Свого часу історики краю Г. П. Данилевський, А. С. Лебедєв,

Д. І. Багалій доклали чимало зусиль щоб довести, що Харків був саме тим слобожанським містом, яке могло розраховувати на роль університетського центру. Серед аргументів Д. І. Багалій називав і літературно-просвітницьких гурток О. О. Паліцина на Сумщині. Натомість, сучасник Д. І. Багалія, польський дослідник Л. Янковський переконливо доводив, що ідея відкрити університет у Харкові не може вважатися безпосереднім результатом місцевого культурного життя, оскільки останнє на той час перебувало в стані «глибокої сплячки» [3, с. 38–44].

Нерівномірність і неодночасність процесів суспільного і культурного розвитку сприяє як виникненню регіонів, які залишаються осторонь головного потоку глобалізації, так і тих, які мають упереджений розвиток, що особливо було характерним для ХІХ ст. На думку К. Ясперса, «джерела духовно-інтелектуальної течії лежать переважно у малих товариствах. Кілька осіб – дві, три або чотири… натхненно живуть, обмінюючись спільним, що виливається у нові розуміння товариством однієї справи чи однієї ідеї. Такий дух неявно розвивається серед друзів, утверджується і проявляється у видимих досягненнях, щоб потім, як інтелектуальна течія, перетворитися у суспільне явище» [10, с. 137–138]. Тож, в освітньому просторі Слобожанщини, за теорією К. Ясперса, можна виділити декілька острівних центрів: гурток Паліцина, дворянські маєтки М. Ковалінського, Я. Правицького, М. Каразіна, що виразно демонструють перехід від географічної топоніміки до структурування слобожанського освітнього простору у вигляді культурних тіл, для яких характерна поліцентричність та формування мікрорівнів освітньої комунікації.

Трансформація освітнього простору на цих рівнях відбувалася у Харківському і Сумському регіонах паралельно, була повільною та мала локальне втілення. З відкриттям Харківського університету ситуація різко змінюється. Харківський регіон з його освітнім центром – містом Харковом – починає прискорено розвиватися. Розвиток Сумського регіону уповільнюється пропорційно до формування на Харківщині освітнього мегапростору. На користь такого пропущення послуговує й той факт, що згідно із відомостями перепису 1773 р. населення міста Суми досягло 9380 осіб [див.7, с. 92], тобто майже скільки ж скільки у Харкові на початок ХІХ ст. [3, с. 1023 ]. Але, якщо населення Харкова протягом ХІХ ст. збільшилося у 20 разів [2, с. 217], то населення Сум у 1850 р. становило лише 10256 осіб [див.7, с. 92]. Важливо зазначити, що другій половині ХІХ ст. місто Суми лишалось одним із значних центрів торгівлі Слобідської України. Розвиток промисловості й торгівлі відбувався в нерозривному зв’язку з банківським капіталом. Але переважна більшість населення залишалася неписьменною, а перша бібліотека відкривається аж у 1860 році [див.7, с. 94].

Отже, використовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що місто Суми у ХІХ ст. було виключене з динаміки глобалізації, а Харків, навпаки,

296

став привабливим для міграції. Цілком очевидно, що університет як освітній центр породжував культурні та урбаністичні інновації та завдяки філософським ідеям свободи, які були засадничими для самого університету, сприяв структуруванню єдиного освітнього простору, який функціонально можна визначити як регіональний. Тож, можна висунути гіпотезу, що нові глобальні міста будуть структуруватися не тільки за принципом «перевалочного пункту», але й як освітні.

ЛІТЕРАТУРА 1. Абрамов Я. В. Частная женская воскресная школа в Харькове и воскресные

школы вообще / Я. В. Абрамов. – СПб., 1897. – 123 с. 2. Багалій Д. І. Історія Слобідської України / Д.І. Багалій [Передмова, коментар

В. В. Кравченка]. – Х.: Дельта, 1993. – 256. 3. Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета / по неизданным

материалам / Д. И. Багалей. – Харьков: Тип. и лит. Зильберга, 1894. – Т.1 – 1204 с. 4. Гумбольдт В. Про внутрішню та зовнішню організацію вищих наукових

закладів у Берліні / В. Гумбольдт // Ідея Університету: Антологія [Упоряд.: М. Зубрицька, Н. Бабалік, З. Рибчинська; відп. ред. М. Зубрицька]. – Львів: Літопис, 2002. – С. 25 – 33.

5. Долгорукий И. М. Славны бубны за горами, или путишествие мое кое-куда 1810 г. / И.М. Долгорукий // Чтения в имп. О-ве истории и древностей российских при Моск. ун-те, 1869. – Кн. 2. – №4–5, разд.2. – С. 50–53.

6. Дятлов В. О. Несподівана першість, або До питання про передісторію заснування Харківського університету / В. О. Дятлов, О. Б. Коваленко // Древности. – 1995. – С. 88 – 90.

7. Історія міст і сіл УРСР: В 26-ти томах. Сумська область. Інститут історії Академії наук УРСР. – К., 1973. – 696 с.

8. Лавровский Н. Василий Назарович Каразин и открытие Харьковского университета / Н. Лавровский // Журнал Министерства народного просвещения. – 1872. – № 2. – С. 188 – 224.

9. Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна за 200 років / В. С. Бакіров, В. М. Духопельніков, Б.П. Зайцев та ін. – Х.: Фоліо, 2004. – 750 с.

10. Ясперс К. Ідея Університету / К. Ясперс // Ідея Університету: Антологія [Упоряд.: М. Зубрицька, Н. Бабалік, З. Рибчинська; відп. ред. М. Зубрицька]. – Львів: Літопис, 2002. – С. 109 – 166.

11. Altvater E. Grenzen der Globalisierung / E. Altvater, B. Mahnkopf.– Muenster, 2002.

Радукан Д. И., студентка строительного факультета,

Науч. рук. – Кудрявцев А. Ю., канд.полит. наук, доц. Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова

ГИС-ТЕХНОЛОГИИ В ИЗУЧЕНИИ ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРОЦЕССОВ

Значительная часть информации, используемой в современных прикладных исследованиях, имеет пространственно-распределенный

297

характер, то есть она привязана к различным географическим объектам - административно-территориальным единицам, населенным пунктам, районам и т. п. Эту информацию удобнее представлять и анализировать в виде картографических произведений, имеющих большую информативность по сравнению с другими способами представления информации.

Как известно, определенные традиции пространственного анализа политических процессов заложены в политической науке политической географией и геополитикой. В то же время следует отметить, что обе эти дисциплины в силу понятных причин бегло касались вопросов именно пространственного моделирования политических процессов. Главной среди этих причин было отсутствие технических возможностей построения подобных пространственных моделей.

В последние десятилетия благодаря развитию компьютерных географических информационных систем (ГИС) появилась возможность создавать модели любых процессов, протекающих в пространстве. Такой возможностью воспользовались в естественных науках, в экономике. Постепенно ГИС-технологии внедряются и в изучение социальных и политических процессов.

Отличительной особенностью географических информационных систем является наличие в их составе специфических методов анализа пространственных данных, которые в совокупности со средствами ввода, хранения, манипулирования и представления пространственно-координированной информации и составляют основу технологии географических информационных систем, или ГИС-технологии.

ГИС – это современная компьютерная технология для картографирования и анализа объектов реального мира, а также событий, происходящих на нашей планете. Эта технология объединяет традиционные операции работы с базами данных, такими как запрос и статистический анализ, с преимуществами полноценной визуализации и географического (пространственного) анализа, которые предоставляет карта. Эти возможности отличают ГИС от других информационных систем и обеспечивают уникальные возможности для их применения в решении задач, связанных с анализом и прогнозом явлений и событий окружающего мира, с осмыслением и выделением главных факторов и причин, а также их возможных последствий, с планированием стратегических решений и их последствий.

ГИС-технологии применяются при решении достаточно широкого спектра задач – как наиболее типичных (тематическое картографирование, разработка кадастровых систем, информационное обеспечение мониторинга), так и перспективных (моделирование природных процессов, разработка географических систем и пространственных систем поддержки решений). Использование ГИС-технологий позволяет рационально хранить и оперативно представлять, а также анализировать любую имеющуюся пространственную информацию, в том числе политическую, что повышает

298

эффективность управления за счет ускорения информационного обмена и полноты используемой информации.

ГИС хранит информацию о реальном мире в виде набора тематических слоев, которые объединены на основе географического положения. Любая географическая информация содержит сведения о пространственном положение, то привязка к географическим или другим координатам, или ссылки на адрес, почтовый индекс, избирательный округ или округ переписи населения, идентификатор земельного участка, название дороги и тому подобное. С их помощью можно быстро определить и посмотреть на электронной карте искомый объект, явление или определенную их группу.

В организационном плане обычно выделяют несколько стадий в разработке прикладной ГИС:

1. Осознание необходимости использования ГИС для решения научной или общественно-политической проблемы.

2. Получение поддержки вышестоящих и смежных организаций. 3. Разработка базового проекта, что включает: определение набора

данных и их параметров, определение потенциала развития проекта, определение потребностей в технических средствах.

4. Оценка системы: выбор и тестирование аппаратных и программных средств, анализ затрат и заработка.

5. Реализация системы: завершение технического планирования, разработка ГИС-оболочки и создание соответствующей базы данных.

ГИС-технология, к тому же, позволяет оперативно разнообразить представление пространственного среза политических процессов. Итак, появляются возможности понимания карты в ее ГИС-воплощении, как специфической системной модели политического процесса со всеми атрибутами таких моделей. Такое понимание компьютерной картографии позволяет ставить качественные вопросы в изучении политических процессов, и, соответственно, получать новые ответы на них, поскольку позволяет сочетать в удобном виде собственно данные о политических событиях, данные об их пространственное размещение, и, по необходимости, информацию об изменении состояний политического процесса времени. Причем пространственные ГИС-модели позволяют почти визуально интегрировать при этом разнообразные, иногда на первый взгляд совсем не сопоставимые, наборы данных.

Одним из простых вариантов применения ГИС технологии в политической жизни Украины можно назвать создание соответствующих карт по результатам голосования на выборах в Верховную Раду или на выборах Президента Украины, которые создаются Центральной избирательной комиссией. Эти ГИС-рисунки содержат информацию относительно относительного количества лиц, которые отдали свои голоса за ту, или иную политическую силу. Компьютерное ГИС-картографирование, таким образом, позволяет включить в научный анализ политических

299

процессов полноценную пространственную составляющую – их локализацию и последующее развитие.

Итак, можно отметить следующие направления использования ГИС-технологий при анализе политических процессов, исходя из их общих функций:

1. Создание, редактирование и, за надобностью, печатание бумажных тематических карт, отображающих различные состояния политического процесса, а в совокупности – и его ход.

2. Расчет статистических показателей по атрибутам отдельных аспектов политических процессов и оперативное картографическое представление результатов.

3. Построение и последующий анализ статистических и имитационных моделей политических процессов на оцифрованном ГИС-пространстве.

Следует отметить, явно недостаточную задействованность ГИС-технологии как инструмента анализа в изучении политических процессов, и определенное искажение традиции использования ГИС по масштабу. В политическом анализе рассматриваются, как правило не глобальные объекты с детализацией до уровня государства, а в немногочисленных историко-политических исследованиях – наоборот, рассматриваются "микромасштабные" пространства – что протягиваются более чем на несколько регионов. Следовательно, существуют огромные исследовательские перспективы внедрения в изучение течения современных политических процессов ГИС-картографии небольшого масштаба в пределах одного государства – как на уровне областей, так и районов, городов или даже отдельных районов городов, а в определенных задачах – кварталов.

Штефан С. И., ст. викл., Драчова С. И., студентка факультету

экономики и предпринимательства Харьковский национальный университет городского хозяйства

имени А. Н. Бекетова, Украина

РОЛЬ ГУМАНИТАРНОГО ОБРАЗОВАНИЯ В ПОЛИТИЧЕСКОЙ СОЦИАЛИЗАЦИИ СТУДЕНТОВ

Концепция воспитания студента в динамично меняющемся мире,

должна быть свободной от одномерности подходов, крайностей мировоззрения. В формировании мировоззрения современного студента важно учитывать факторы, корректирующие цели воспитания, учитывающие мировые тенденции.

Воспитание – это процесс формирования личности с целью подготовки человека к социально-культурной и трудовой жизни в обществе. Образование закладывает в человека социальную культуру, которая являются

300

основой поведения человека в обществе. Актуальной проблемой в воспитании является слабая политическая социализация молодежи, процесс включения индивида в политическую систему. Ведь в результате политической социализации формируются политическое сознание и поведение индивидуума, происходит становление личности как гражданина. Поэтому необходимо обогащать политическую культуру студентов, так как именно молодое поколение как стратегический ресурс нации определяет модель возможного будущего.

Решающей предпосылкой обеспечения реализации поставленной цели является формирование у студентов активной жизненной позиции. В связи с этим возрастает роль гуманитарного образования студентов. Способность понять и оценить происходящие в современном обществе процессы, поиск оптимального пути развития гражданского общества не возможен без устранения правового нигилизма, изучения и понимания структурных связей экономической системы, анализа политической системы, на основе использования современных знаний и достижений человеческой цивилизации.

В условиях демократического общества необходимо активно и грамотно участвовать в политической жизни государства, чего, к сожалению, большая часть молодого населения нашей страны не делает.

В современном обществе очень сильно распространены политическая пассивность и политическая неграмотность среди молодежи. Низкий уровень политической социализации молодежи объясняется также пассивностью старшего поколения, отсутствием высоких нравственных идеалов в обществе, устремлением к материальным благам, изменением приоритетов общечеловеческих ценностей, отсутствием общей идеи в формировании молодежных организаций, манипулирование СМИ и группами политического давления волеизъявлением избирателей, незаинтересованность самих молодых избирателей в выборах.

Сегодня остро встала теоретическая и практическая проблема выработки перспективного подхода к оценке украинской истории и независимой, самостоятельной идеологической и политической позиции относительно оценки путей и средств развития Украины.

Рост политической социализации может быть обеспечен лишь комплексным подходом, а именно необходимо: уделять больше внимания правовой культуре в семье; усилить гуманитарный блок дисциплин, призванных формировать у молодых людей ценности, которые развивают общецивилизационную ментальность и способствуют развитию чувства патриотизма; проводить в учебных заведениях мероприятия, подготавливающие к выборам (например, проводить выборы студенческого самоуправления с использованием технологий и всех этапов государственных политических выборов); сформировать целенаправленную государственную молодежную политику и др.

301

Шутов А. И., канд. пед. наук, доц., ГБПОУ МО «Красногорский колледж», Россия

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ИНФОРМАЦИОННЫХ ТЕХНОЛОГИЙ ДЛЯ ФОРМИРОВАНИЯ ПРОФЕССИОНАЛЬНЫХ КОМПЕТЕНЦИЙ ПРИ ИЗУЧЕНИИ ДИСЦИПЛИНЫ «ИНЖЕНЕРНАЯ ГРАФИКА»

Сегодня все более востребованными становятся компетентные

специалисты, способные быстро адаптироваться в новых динамичных социально-экономических условиях. Работодатели все чаще заинтересованы не столько в квалификации сотрудников, сколько в их компетентности, способности работать в группе, инициативности, умении успешно справляться с различными жизненными и профессиональными ситуациями. Компетентностный подход предъявляет свои требования и к другим компонентам образовательного процесса – содержанию, методам, педагогическим технологиям, организации педагогического процесса. В условиях модульно-компетентностного подхода в пределах отдельного модуля осуществляется комплексное освоение умений и знаний в рамках формирования конкретной компетенции, которая обеспечивает выполнение конкретной трудовой функции, отражающей требования рынка труда.

Одним из важнейших условий успешного освоения, быстрого внедрения и рационального использования новой техники является умение специалистов выполнять и читать чертежи, эскизы, схемы и другую техническую документацию. Дисциплина «Инженерная графика» в системе технического образования входит в ряд базовых общеобразовательных дисциплин.

Целью изучения дисциплины «Инженерная графика» является формирование представлений о системах ЕСКД и СПДС, умение оформлять и выполнять конструкторскую, технологическую и другую техническую документацию. Чертеж является одним из главных носителей технической информации, без которой не обходится ни одно производство.

В рамках дисциплины «Инженерная графика» в образовательных учреждениях среднего профессионального образования изучается и геометрическое черчение, и основы начертательной геометрии, и машиностроительное черчение и разделы специального черчения. Обучение основам начертательной геометрии, равно как и остальным разделам, имеет ряд специфических особенностей, влияющих на процесс получения конструкторско-геометрического образования будущим техником или инженером.

И самая главная особенность – графическая деятельность опирается на образно-логическое мышление, требует пространственных представлений и гибкого оперирования мысленными образами.

Данная дисциплина относится к общепрофессиональным дисциплинам профессионального цикла, предоставляет учащемуся необходимый объём

302

знаний, на базе которых возможно успешное изучение других технических дисциплин, а также входящих в междисциплинарные курсы профессиональных модулей. Таким образом, при изучении содержания дисциплины необходимо показывать применение изучаемых знаний для выполнения определенных практических действий, для решения проблем, возникающих в процессе изучения других общепрофессиональных дисциплин и профессиональных модулей, а также проблем, которые могут возникнуть в профессиональной деятельности. Для успешного изучения данной дисциплины необходимо сочетание репродуктивной деятельности учащихся с активизацией их самостоятельной поисковой деятельности, развитие пространственного мышления, творческого профессионального мышления. Исходя из задач изучения дисциплины, наиболее подходящей для преподавания рассматриваемой дисциплины является технология проблемно-развивающего обучения. Также для более эффективного обучения следует внедрять в педагогический процесс элементы других технологий, таких как игровая технология и технология группового обучения. Графическая подготовка является непрерывной для технических специальностей на протяжении всего периода обучения, а не ограничивается изучением «Инженерной графики». Большую роль здесь играет курсовое и дипломное проектирование в рамках профессиональных модулей.

В современных условиях все шире используется внедрение компьютерных графических программ в учебный процесс. ФГОС СПО для технических специальностей ставит одной из важнейших задач умение разрабатывать различные чертежи с использованием информационных технологий. Безусловно, преподаватели столкнулись со многими трудностями, начиная от неумения студентов элементарно владеть компьютером на уровне пользователя до нехватки количества часов, выделенного на занятия. Тем не менее, не смотря на трудности, компьютерные технологии являются мощным инструментом в реализации методов геометрии и графики и позволяют моделировать практически любые конструкции. Таким образом, наши выпускники должны уметь работать в качестве пользователей в графических системах, позволяющих создавать чертежно-конструкторскую документацию.

Работа на компьютерах построена так, что студенты не просто изучают графический пакет – AutoCAD или КОМПАС, а продолжают изучение инженерной графики. Наиболее эффективно организовать процесс обучения параллельно, сочетая ручную графику и выполнение чертежей на компьютерах. Следует отметить, что студенты изучают компьютерную графику очень заинтересованно, и даже слабые студенты на таких занятиях работают с большим интересом. В дальнейшем студенты применяют полученные навыки работы в графических редакторах при изучении междисциплинарных курсов профессиональных модулей. Конечно, за современными информационными технологиями большое будущее, но развитие у студентов пространственного воображения невозможно,

303

используя только компьютер. Часть графических работ студенты выполняют на бумаге и часть – на компьютере. Выполнение работ на бумаге является обязательным, так как каждый технически грамотный специалист должен владеть чертежным инструментом, для того, чтобы достичь профессионального творческого мышления, необходимо обучение традиционным графическим приемам эскизирования.

Через графическую деятельность реализуются одновременно такие познавательные процессы, как ощущение, восприятие, представление, мышление. Развитие пространственного мышления имеет особую значимость, так как развитие мышления, а в особенности наглядно-образного и пространственного тесно связано с интеллектом человека. Здесь мы сталкиваемся с проблемой выпускников школ, где очень небольшое количество часов на предмет «Черчение» или его вовсе нет. Учащиеся приходят к нам с очень слабо развитым пространственным воображением. Большую роль играет самовнушение и микроклимат в учебных группах. Если учащийся почему-то пришел к выводу, что «он не способен», что «ничего не получится», то, конечно, сколько бы времени он ни сидел над задачей, он все равно её не решит. Такое самовнушение студента парализует его волю, лишает его концентрации мысли. В этом случае надо добиться перелома в психике учащегося, вселить в него уверенность в своих силах, возбудить волю. Целесообразно сначала дать для решения самые простые задачи, чтобы дать ему возможность поверить в свои силы. На умственные процессы и, следовательно, на успешность обучения влияет также ряд факторов, которые с виду не имеют к ним никакого отношения. Это такие стороны личности человека, как эмоции, чувства, настроение в данные момент, темперамент, характер и другие. Только при условии того, что если задача доступна учащемуся, если цели ее решения ясны, он чувствует свое движение вперед и создаются при этом положительные эмоции.

В новых условиях обучения большая доля учебного материала отводится на самостоятельное изучение студентами. В связи с этим возникает необходимость такой учебно-методической разработки, которая способствовала бы быстрому и полному освоению учебного материала студентами, развитию графических навыков выполнения чертежей. Наглядность раздаточного материала хороша на начальном этапе графического обучения (карточки-задания, образцы работ, модели, учебные таблицы, листы-задания). Однако, появляется необходимость разработки такого пособия, которое сконцентрировало бы в себе и краткое изложение теоретического содержания, и необходимый объем практических работ, а также сокращало бы время на ненужные графические операции (перечерчивание), было бы многовариантное, направленное на развитие творческого интереса учащихся, способствовало самовыражению, самореализации. Таким средством обучения является рабочая тетрадь на печатной основе.

304

Рабочая тетрадь представляет собой эффективное дидактическое средство обучения студентов, которое помогает рационализировать работу учителя и экономить время. Выполнение заданий, включенных в тетрадь, ставит своей целью приобретение и развитие студентами навыков построения изображений, развитие пространственных представлений. Порядок расположения разделов тетради соответствует их последовательности в рабочей программе. Каждый раздел состоит из графических упражнений, рекомендуемых для аудиторий и домашней работы. Рабочая тетрадь представляет собой простую и реальную возможность внедрения результатов дидактической и методической науки.

Желательно наличие электронного учебника, который включал бы все виды учебной деятельности – лекции, практические занятия, методические указания, тестирование по разделам. Такое пособие по дисциплине «Инженерная графика» полностью освободило бы студентов от поиска информации, повысило интерес к дисциплине. Электронный учебник является большой поддержкой в работе преподавателя, предоставляет более широкие возможности преподавания дисциплины. Важнейшим условием эффективности обучения является наличие оперативной обратной связи, которая позволяет судить об успешном освоении той или иной темы. С этой целью проводятся контрольные мероприятия: письменный опрос, тестовый контроль, выполнение индивидуальных заданий. Полученные результаты позволяют и студентам и преподавателям скорректировать собственные действия. Специфической особенностью изучения графических дисциплин является индивидуализация обучения, тщательный контроль преподавателем работы каждого студента.

При чтении лекций по графическим дисциплинам удобно использовать электронные презентации формата MicrosoftPowerPoint, состоящие из набора слайдов. Основой таких лекций является набор электронных слайдов, передающий на экран всю графическую информацию. Студентам интересны наглядные красочные изображения, они осваивают материал быстрее и лучше запоминают содержание. При изложении материала с помощью электронной презентации время лекции и практического занятия используется эффективно. Преподавателю не надо изображать решение какой-либо задачи у доски, ведь всю последовательность решения можно поместить на отдельных слайдах. Например, в «Строительном черчении» – последовательность выполнения фасадов и разрезов зданий, планов этажей, чертежей конструкций и т.д. В «Инженерной графике» – порядок выполнения технических рисунков сложных деталей, сборочных чертежей, чертежей деталей, эскизов деталей, схем и т.д. Кроме того, слайды могут заменить плакаты, таблицы при изображении достаточно объёмной графической информации. Использование компьютера на занятиях значительно облегчает работу преподавателя, экономит время. В отличие от традиционных видов наглядных средств электронные презентации могут быть не только использованы в процессе чтения лекции по «Инженерной

305

графике», но и предложены студентам на электронных носителях, а также установлены на специальном сервере учебного заведения для свободного доступа студентам.

Таким образом, современный учебный процесс направлен на формирование у студентов не только графической грамоты, но и на освоение новых информационных технологий.

ЛИТЕРАТУРА 1. Редькин В. Ф. Инженерная графика с основами проектирования / В. Ф. Редькин

// «Технические науки – от теории к практике»: материалы Х международной заочной научно-практической конференции. (28 мая 2012 г.); [под ред. Я. А. Полонского]. Новосибирск: Изд. «Сибирская ассоциация консультантов», 2012.

2. Лисицына Л. С. Теория и практика компетентностного обучения и аттестаций на основе сетевых информационных систем / Л. С. Лисицына. – СПб: СПбГУ ИТМО, 2006.

3. Шуберт Ю. Ф., Костенко Н. М. Использование компьютерных технологий в преподавании дисциплины «ИНЖЕНЕРНАЯ ГРАФИКА». Журнал «Среднее профессиональное образование». 2008. - №6

4. Бузало Н. А., Чернышкова И. А. Использование информационных технологий для формирования профессиональных компетенций будущих строителей / Н. А. Бузало, И. А. Чернышкова // Город. Культура. Цивилизация: материалы V междунар. науч.-теор. интернет-конф. – Харьков, 2015

5. Шутов А. И. Выполнение эскизов: психологические особенности преподавания / А. И. Шутов // Коммунальное хозяйство городов: научно-технический сборник. Выпуск 93. Серия: Технические науки и архитектура. – Харьков, 2010

306

ЗМІСТ

Передмова…………………………………………………………………….. 3

МІСТО ЯК ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН І СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ОРГАНІЗМ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Бабаєв В. М. Місто як складна система: до методології наукового дослідження…………………………………………………………………... 5Корженко В. В. Передісторія філософії: феномен міста…………………... 11Болотова Ю. В. Людина і місто у вимірі сучасних екзистенційних викликів……………………………………………………………………….. 15Голованова Н. В. Києвоцентризм як світогляд…………………………….. 17Деміхов О. І. Філософія міста в Україні – витоки і сучасний контекст на прикладі м. Суми………………………………………………………........... 23Коляда І. В. Smart city: утопія чи панацея?.................................................... 26Корабльова Н. С. Гомологія міста і душі в «Державі» Платона і небезпечне питання «що я повинен робити?» в суспільстві грошей часів фінансоміки…………………………………………………………………… 28Корниец А. В. Функциональный комплекс города………………………… 30Мирошниченко А. Ю. Псевдопатриотизм и его признаки………………… 32Михайлова И. А. Трансформации идеи модерна в социально-философской традиции…………………………….…………. 35Пелипас Е. А., Гаращенко К. И. Город в «жизненном» мире человека….. 38Радионова Л. А. Городской социум – императив субъектности города...... 40Радіонова О. М. Теоретико-методологічний підхід до питання дослідження життєвого циклу міста………………………………………… 44Садовников О. К. Кочура Л. О. Мобільність як реалія майбутнього існування міста……………………………………………………………….. 46Склярук Н. И. Стоимостной механизм интеграции труда как основа социальных отношений в городе………………………………………..….. 49Федотова Ю. В., Черкас Я. В. Урбанистские и дезурбанистские концепции современного города……………………………………….…… 52

ІСТОРІЯ, ЛЮДИНА, ПОВСЯКДЕННІСТЬ В КУЛЬТУРНОМУ ЛАНДШАФТІ МІСТА

Бибик Н. В., Троян В. И. Города в борьбе с изменением климата……..… 56Білостоцький М. О. Відновлення жіночого руху у Харкові у другій половині 40-х – на початку 50-х рр. ХХ століття………………………..…. 58Весна А. В., Суфранова М. В. Взаимосвязь архитектурного пространства и рекламных коммуникаций в историческом центре города……………… 60

307

Грек М. О. Культурний простір міста як об’єкт пізнання……………...….. 63Гришина В. С. Влияние информационного общества на формирование ландшафтных объектов города……………………………………………… 65Гужва А. А. Громадянське суспільство і релігійна толерантність……...… 67Діденко Ю. М. Кому належить публічний міський простір в Україні……. 69Ерёменко К. В., Романов И. Е. Совершенствование архитектурной среды крупных городов……………………………………………………………… 70Загребельная Е. С. Современный город: проблемы урбоэкологии……….. 72Зинчина А. Б., Ладыгина М. С. Музыка в контексте глобализации………. 74Коженєвські Л., Сєріков Я. А. Дослідження сприйняття безпеки, як категорії існування людини, в глобальній системі «людина – середовище існування»…………………………………………………………………..… 80Козирєва Н. В. Місто Харків: соціокультурний простір України 20–30-х рр. ХХ ст………………………………………………………….…. 84Конь Д. А. Геоинформационная система как эффективный инструмент в избирательной кампании…………………………………………………….. 88Король В. М. Їдальні навчальних закладів трудових резервів у відбудовчий період (1943-1950 рр.)………………………………………. 90Кочура Л. А. Проблемы современной культуры и пути их решения…….. 92Кочура Л. О. Мономіста: від індустріальної до постіндустріальної епохи (на прікладе м. Куп’янск)…………………………………………………….

94

Левченко Д. Р. Проблемы гуманизма в архитектурно-градостроительном аспекте………………………………………………………………………… 98Медведева А.О. Роль научно-исследовательских инновационных центров в социокультурном развитии городов Украины………………….. 100Мирошниченко А. Ю. Історія села Стара Водолага……………………….. 102Наумова С. С. Імідж організації: комунікативний аспект…………............. 106Носовский Д. Е., Ставицкая К. Н. Человек в культурном ландшафте советского города…………………………………………………………….. 108Олійник С.В. Соціокультурна гетерогенність міста……………………..… 110Панько О., Храпко Е. Современные города в дихотомии прошлого и настоящего……………………………………………………………………. 112Popovich O.V. Тolerance in culture of a provincial town ……………….…… 114Репринцева А. Цивилизация, город, культура………………………….….. 115Садовников О. К., Конь Д. А. Философский аспект геоинформационных систем…………………………………………………………………………. 117Садовников О. К., Левченко А. Р. Иллюзорность как опасный адаптационный феномен современной молодежи………………………..... 118Семерульник А. О. Реклама в харьковском метрополитене: социальная депривация………………………………………………………………...….. 120Хахалина А. С. Безбарьерная архитектурная среда как средство гуманизации современного города……………………………………….…. 122Чаплигін О. К., Сук О. Є. Глобальне місто в структурі постіндустріального суспільства……………………………………………. 124

308

Шевченко В. И. Социальная обусловленность самоубийств……………... 128Шеховцова В. О. Сім’я як інститут політичної соціалізації особистості.... 134Шкрябко А. В Городская культура и общественный транспорт………….. 137

УПРАВЛІННЯ СУЧАСНИМ МІСТОМ Асташенко К. О., Слухай В. В. Управління сучасним містом: принципи та механізми…………………………………………………………………... 139Білуха Л. А. Місцеве самоврядування та політична організація суспільства……………………………………………………………………. 142Булатова О. К. Выборы в Украине: гендерная линза…………………….... 144Гавриличенко Є. В. Економічна безпека міста – імператив сталого розвитку суспільства…………………………………………………………. 146Герасименко А. Ю. Економічна безпека міста як складова безпеки країни………………………………………………………………………….. 147Жайворонко Б. Л. , Филярская И. С. Децентрализация как насущная необходимость современной Украины……………………………………... 149Зарицький О. В. Проблема ведення геопросторових даних в динамічній геоінформаційній системі міста…………………………………………...… 150Євдокімов О. В. Проблеми фінансування територіальних громад у роботах закордонних та вітчизняних дослідників…………………………. 152Ілляшенко А. В. Приватизація: юридичні права власності……………….. 154Касинюк Л. А. Місцеве самоврядування: історія і проблеми реформування в сучасній Україні…………………………………………… 156Коротєєва А.С. Взаємодія партій та місцевих органів влади……………… 161Лахижа М. І. Інтегрована система управління містом (польський досвід). 166Минниханов Р. Н., Калимуллин И. И., Кильдеев М. В., Сериков Я. А. Опыт применения автоматических систем контроля и видеофиксации нарушений правил дорожного движения в Республике Татарстан…….… 169Нохріна Л. А. Ринок туристських послуг: науково-методологічні засади та специфіка функціонування ………………………………………………. 175Реуцкий И. Ю. Геоинформационные системы как необходимая составляющая управления территориями………………………………….. 187Тесленко Р. Ю. Нерівність та протиріччя суб’єктів взаємовідносин міста як підґрунтя для виникнення корупції……………………………………… 188Шепеленко І. П. Управління сучасним містом: соціологічний дискурс.… 190

СУЧАСНІ МІСТА ЯК ТОЧКИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО І ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Галіщев А. М. Перспективи участі туристських компаній України в міжнародних ланцюгах доданої вартості…………………………………… 193Гармаш А. С. Демографічні аспекти розвитку великих міст України……. 194

309

Золотов С. М., Литвинова Г. М. Інноваційний розвиток будівельних матеріалів: вимоги сучасної техногенної цивілізації………………………. 195Іванів Х. І. Сталий розвиток міста (на прикладі міста Болехова)…..…...… 198Киреенко Н.В. Логистическая инфраструктура агропродовольственного рынка стран евразийского экономического союза: проблемы и перспективы развития………………………………………………….……. 200Клименко Г.Т. Сервіс в інституціональній матриці……………………….. 210Коваленко Н. В. Місто як чинник ринку нерухомості: історичні виміри… 216Козирєва Н. В., Дорогавцев Д. О. Трамвай у ландшафтній структурі урбанізованих територій…………………………………………………..… 222Колесник А. В., Клочко О. В. Будівельний підряд і відповідальність за порушення будівельних норм і правил………………………………….….. 225Конь Д. А. Рациональное использование земли, как ограниченного ресурса при оптимизации пространственного развития мегаполиса….…. 227Кочура Л. О. Перспективи вирішення соціально-економічних проблем міст……………………………………………………………………………. 228Кришталь В. М. Бюджетоутворюючі податки як фактор соціального благополуччя населення………………………………………………..….… 230Кузнецова Н. А. Имидж как стратегия развития города……………….…. 231Кухтин Е. В. К вопросу о социопространственной перспективе развития городов……………………………………………………………………...… 233Ніколаєва С. А. Принцип субсидіарності як основа реформування місцевого самоврядування в Україні……………………………………….. 235Островський І. А. Діалектика капіталізації і соціалізації та суперечності модернізації економіки України……………………………………….….… 237Підставська Т. В. Міжнародні стратегічні туристські альянси як інститути розвитку міст……………………………………………….……... 242Прокопенко В. В., Косицына Э. С. К вопросу о показателе оценки средозащитных и средоформирующих функций объектов озеленения общего пользования…………………………………………………………. 243Ріфаі Д. Б. Сучасний стан землеустрою в Україні…………………………. 250Рондик Т. С. Проблема очистки сточных вод в городе Харькове………... 253Сєріков Я. О. Психологічні аспекти забезпечення промислової безпеки персоналу виробничих підприємств……………………………………..…. 257Склярова І. А. Особливості благоустрою небезпечних ділянок населених пунктів……………………………………………………………………….... 260Стольберг Ф. В. Шумове забруднення: вплив на урбанізоване середовище та шляхи вирішення проблеми………………………………... 262Сухонос М. К., Мєдвєдєва Т. О. Роль стейкхолдерів в сучасному розвитку житлово-комунального господарства…………………………… 264Темнохуд А. А. Развитие электрической инфраструктуры города………. 266Штефан С. І., Троян В. І. Розвиток муніципальної економіки в контексті здійснення економічних реформ та політики децентралізації………….… 268

310

Шутова Л. А. Решение жилищной проблемы как императив повышения качества жизни горожан……………………………………………………... 269

ПРОБЛЕМА ПІДГОТОВКИ СПЕЦІАЛІСТІВ ДЛЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА І МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Войцун О. Є. Сучасні інформаційні технології в освіті постіндустріального суспільства…………………………………….……… 276Козлов Б.А. Геодезия как наука и практика…….……………………...…... 280Левченко А.Р. Использование ГИС для развития муниципальных образований ………………………………………………………………..… 282Малиніна Т. В. Управління якістю освіти на місцевому рівні……………. 284Могилка В. А. Политология и геодезия: диалектика взаимосвязи……....... 289Озаровська А. В. Вплив якості освіти на розвиток сучасного міста……… 290Радіонова Н. В. Роль освіти у структуруванні соціокультурного простору міста (на матеріалі Слобожанщини ХІХ ст.)……………………………..… 292Радукан Д. И. ГИС-технологии в изучении политических процессов……. 296Штефан С. И., Драчова С. И. Роль гуманитарного образования в социализации студентов…………………………………………………...… 299Шутов А. И. Использование информационных технологий для формирования профессиональных компетенций при изучении дисциплины «Инженерная графика».....…………………………………… 301

311

Наукове видання

МІСТО. КУЛЬТУРА. ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Матеріали VI міжнародної науково-теоретичної Інтернет-конференції

Квітень 2016 р.

Матеріали конференції опубліковані в авторській редакції мовою оригіналу

Відповідальний за випуск В. В. Корженко

Комп’ютерна верстка О. Б. Зинчина

Підп. до друку 06.05. 2016 р.

Формат 60х84/16

Друк на ризографі Ум. друк. арк. 20 Зам. № Тираж 150 пр.

Видавець і виготовлювач: Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова,

вул. Революції,12, Харків, 61002 Електронна адреса: rectorat@kname.edu.ua

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи: ДК № 4705 від 28.03.2014