Люблячий син України – Станіслав Ковтун

Він дуже поспішав жити

У нього все життя було попереду, ще стільки нереалізованих мрій, планів... Свічка його життя горіла палко, яскраво, але швидко і до тла. Він був справжнім люблячим сином своєї рідної землі - України, прагнув для своєї держави кращого майбутнього. Його доля була насиченою, та недовгою, доля героя – героя неоголошеної війни Станіслава Ковтуна з Атюші. Яким він був, про що мріяв, чого

хотів досягти?.. Спогадами про сина поділилася його мати Тамара Петрівна Ковтун.

- Герої не вмирають… І це правда, - розпочала свою розповідь мати солдата. – Вони живуть поруч з нами, в наших серцях, пам’яті. Життя сина, як у калейдоскопі, прокручується перед очима і вранці, і ввечері, а особливо вночі, коли не йде сон. Пригадую його ще малесеньким немовлям, яким він був спокійним, неплаксивим. Подорослішав – став кумедним, нешкодливим. З 3-річного віку

мріяв стати льотчиком. Ще тоді говорив: «Бабо, я, як виросту, стану льотчиком і тебе покатаю в літаку! Тільки ти дуже у вікно не виглядуй, бо як упадеш в полуниці – всі ягоди потовчеш!» Ми тоді дружно з нього сміялися, а виявилося, що все було дуже серйозно. Вже коли пішов до школи, любив багато читати про літаки, пілотів. Завів альбом, у який вклеював фото різних літальних апаратів із коментарями до них.

У школі Славко учився на відмінно. А ще на початку 8-го класу заявив батькам, що хоче навчатися у Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою (льотне училище). І батьки схвалили його вибір. Алев ліцеї потрібно було здавати екзамени з фізичної підготовки, математики, фізики, української й англійської мов, пройти профвідбір. Та юнак гідно прийняв цей виклик, довівши всім, що має твердий внутрішній стержень.Далеко не кожен 13-річний хлопець самостійно, без чийогось прикладу і настанов захоче посилено займатися бігом, підтягуванням, а ще математикою, англійською. Та Славик самостійно склав собі режим дня і тижня, неухильно дотримувався його.

- Але сталося так, що з вини недогляду райвійськкомату, наші документи для вступу, змушені були везти самі, та ще й з кількатижневим запізненням,- продовжує розповідь Тамара Петрівна. – Довелося йти до кабінету керівника ліцею Остренка І.А., який сам льотчик, ще й педагог від Бога. Посадив він перед собою Славика і поцікавився, чому той хоче вступати саме до цього ліцею,

Славик Ковтун зі своїм маленьким племінником КостеюХмарським

На присязі

поставив кілька запитань з математики, хімії, української мови. А потім питає: «А що ти знаєш про літаки?» І хлопця неначе прорвало, він як почав називати марки літаків, їх характеристики, ще й про вертольоти не забув. Слухаючи його запальну відповідь, Ігор Андрійович засміявся і відразу підписав наші документи.

Вступні випробування Станіслав пройшов на відмінно, викладачі навіть дивувалися, що якийсь хлопець із Атюші, так добре володіє англійською. Навчався в ліцеї охоче і закінчив його з червоним дипломом. Мріяв продовжити вчитися у Харківському авіаційному інституті. Але в ті дні сталася трагедія на Львівському летовищі і Тамара Петрівна, можливо інтуїтивно передчуваючи біду, що нависала над її сином, благала і категорично забороняла вступати до авіаційного. Та фатальна година чекала на Станіслава не в небі…

Син не пішов наперекір матері, відмовився від мрії літати, але не відмовився від бажання стати військовим. Хлопець вступив до Харківського інституту танкових військ. Навчаючись у виші, спорт поглинув його цілком і повністю, став способом життя Станіслава. Його цікавили гирі, різні види боротьби. Атюшівський студент не палив, не вживав алкоголю взагалі, і навіть старшого брата постійно відмовляв це робити. Лише спортивна підготовка і фізичне самовдосконалення. Скільки у матері лишилося дипломів та грамот на першість інституту з силового двоборства, самбо, кращу організацію з фізичної підготовки. А скільки юнак займав перших місць з гирьового спорту! Гирю вагою 24 кг Славик піднімав 135

раз, а пудову гирю - 245! Таким показникам позаздрив би не один спортсмен. Станіслав надзвичайно любив природу, відпочивати до лісу ходив пішки на 2-3 дні незалежно від пори року і погодних умов. Знав практично кожну пташку, що вона їсть, як і коли гніздиться. Юнак постійно прагнув самовдосконалення. А після участі у семінарі з мобілізації внутрішніх сил, він навчився

так організувати ці внутрішні сили, що стрибаючи зі стільця на купу битого скла, не ранив свої босі ноги, до нього «магнітилися» ложки, а ще він міг тримати на відкритій долоні перевернуту вниз пляшку. Станіслав щорічно купався у крижаній воді. Тричі на тиждень будь-якої пори року бігав 5-6 км в

Перший стрибок з парашутом – подія незабутня

На семінарі з мобілізації внутрішніх сил

одній майці, чим дуже дивував односельців. Здоров’я парубок мав неймовірне, жити б і жити літ до ста…

«Золоті» руки, світлий розум і чуйне серце

Інститут Станіслав закінчив з червоним дипломом,та через особисті міркування щодо несприятливої ситуації у Збройних Силах України контракт з армієювін розірвав. Шукати роботу Станіслав поїхав до Києва. В столиці працював переважно в охороні.

- Був один цікавий випадок, - згадує Тамара Петрівна розповідь сина, - коли стоячи «на дверях» ювелірної крамниці, Славик побачив, що американець не може порозумітися з продавцем. За інструкцією охорона не має права втручатися в торговий процес, але, мабуть, покупців було мало, а тому Станіслав став перекладачем. В підсумку американець купує два дуже коштовні вироби. За це сина не тільки не покарали, а ще й преміювали.

Був час, коли Славик працював на Київському судно-механічному заводі слюсарем. Там якось готували партію обладнання до Монголії. Для цього замовили три залізничні платформи. Не знаю, чи з власної волі чи за проханням начальства Славик виміряв всі контейнери, накреслив схему укладки і виявилося, що весь вантаж уміщується на дві платформи. За те, що зберіг кошти заводу, Славика нагородили чималою премією.

Станіслав був людиною незвичайною, але при цьому простою, чуйною, доброзичливою. За що він не брався, все вдавалося, де б не робив – скрізь про нього, як працівника, говорили тільки хороше. Коли він працював зварювальником в «Агрольоні», що біля Вільного, йому доводилося зварювати метал на такій висоті, куди мало-хто міг дістатися. А одного разу на збір врожаю пригнали комбайни аж із Запоріжжя, і один зламався. Комбайнери хотіли його вже відправляти назад, але Славик взявся за ремонт і таки відремонтував машину. Золоті руки мав. Ті люди його й досі пам’ятають. Як почули, що він загинув, із Запоріжжя приїхали до одного з дніпропетровських моргів, щоб з ним попрощатися.

Кульмінація життя на полі боюСтаніслав мав чітку громадянську позицію

та був істинним патріотом України. Під час революції Гідності він став активним учасником Євромайдану, входив до складу 17-ї сотні. А коли розігралися буремні події на сході країни, сам добровільно пішов служити за контрактом у 25-ту Дніпропетровську повітряно-десантну бригаду.

Фатального 31 липня 2014 року під Шахтарськом українські війська потрапили у засідку терористів. Танк, командиром якого був Станіслав, прикривав відхід своєї колони від зливного обстрілу «Градів». Та через вистріл снайпера-сепаратиста заклинило стрічку з патронами, і наші танкісти більше не мали змоги захищати своїх. Станіслав, не довго думаючи, виліз по пояс із танку, щоб поміняти короб на СВТ. Довго щосили збивав стрічку, навіть шкіра на руці злізла, та таки вдалося здійснити задумане, перезарядив. Але снайпер тільки цього й чекав… Куля потрапила солдатові прямісінько в шию. Їй було байдуже міцна її ціль чи слабка, гідна вона життя чи ні, буде за нею хтось плакати чи не буде…

Соратники Станіслава, зрозумівши, що той помер, не полишили його на полі бою, а прив’язали тіло до танка та й продовжили відстрілюватися. Лише наступного дня загиблого товариша доставили у свою частину.

На похоронах атюшівського героя було багацько людей: однополчани, командири взводу і роти, побратими з Майдану, 16 ліцеїстів, колеги по роботі, друзі, односельці, очільник сільської громади, представники районної влади, просто небайдужі мешканці району. Всі зі сльозами на очах згадували Станіслава щирими, теплими словами.

Навесні екіпаж танка демобілізували, повернулися додому всі солдати живі і здорові, навіть бойова машина до цих пір у робочому стані. Не вернувся до рідного

дому лише Станіслав. Все своє недовге життя, здавалося, він ніби поспішав прожити, ніби відчував, що йому недовго зосталося. Посадив дерево і не одне, народив сина Остапа, от тільки виростити не встиг і дому свого збудувати. У рідній Атюшівській школі хотів набрати групу учнів для заняття спортом. Та знову ж таки не встиг…

Земля тобі пухом Станіславе, спи спокійно, загинув ти не марно,

загинув за наші життя, наш спокій. І ми перед тобою у великому боргу.

Тетяна Кузьменко