ВПО: правдивий storytelling

1

Олена ТараненкоВолодимир Хлепітько

Олександра ДворецькаОлекса Муравльов

Тетяна НагорнякОксана Коляда

Наталя НовиковаДанило Вереітін

Яна Осадча Сергій БондаренкоСулейман Мамутов

Маргарита СурженкоВікторія Поліщук

Віталій КравченкоТаміла Ташева

Віталій ДолбіновОлена Луганська

Ольга Омельченко

3611202426293132343738424547525762

Зміст

2

Це збірка історій, які не залишать байдужими. Це живі розповіді про втрачений дім, непрості моменти життя, про те, що ніколи не забудеться, а згадувати завжди буде боляче.

Дякуємо Всім, хто погодився розповісти свої історії, по-ділитися своїми думками і побажаннями Україні та українцям! Дякуємо Вам за те, що привідкрили свої емоції, ще раз (або й вперше) проговорили те, що протягом останнього року переживаєте, в обидвох смислах. Ми вдячні Вам за можли-вість розширити розуміння цієї проблематики – крізь призму конкретних сторіз, аби спробувати змахнути рештки стерео-типності, шаблонного сприйняття, які, ми сподіваємось, по-чинаємо долати, бо нам нема що ділити, адже ми всі разом і творимо єдину вільну гідну Україну.

Ми почули Вас і зробили так, аби ці історії почуло якомога більше України – зокрема, історію журналістки зі Старобіль-ська, що на Луганщині, яка переїхала на Закарпаття; історії студентів та викладачів Донецького національного універси-тету в екзилі, які приїхавши лише з прапором Університету, за рік у Вінниці повністю відновили навчальний процес, матері-ально-технічну базу, встигають писати і видавати свої книж-ки; донецького громадського діяча, спортсмена і підприємця з інвалідністю, який не зважаючи на свій ще не облаштова-

ний побут, вже запускає в Одесі проект Інва-Таксі; шахіста з Макіївки, який після поранення під Донецьком, заробляє в Києві грою (навчанням) в шахи; активісток, правозахисників з Донбасу та Криму, які опинились по один бік разом з тими, кому самі й допомагають, свідомо взявши на себе рух систем-ного напрямку допомоги ВПО, по суті, замінюючи державні служби; молодих дівчат з Донецька, які на свій вік уже мають фах, досвід навчання/життя за кордоном – а головне прогре-сивне бачення того, як і куди має рухатись Україна, представ-ни(ць)ків бізнесу з Луганська, які звикли покладатися лише на свої сили, тому швидше прийняли ситуацію; письменниці з Луганська, якій криза надала упевненості і вона після пере-їзду вже друкує 2 книгу – історій із Заходу на Схід, герої яких розмірковують, рефлексують, проживають непрості емоції, суголосні сьогоднішнім подіям та думкам тисяч українців.

Історії з Макіївки, Луганська, Донецька, Ясинуватої, Ста-робільська, Криму – отримують своє продовження в Києві, Вінниці, Бердянську, Херсоні, Львові, Одесі, Харкові, Мукаче-вому, Краматорську. Нехай вони супроводжуються успіхом і дружністю довкола.

І, будь ласка, пам`ятаймо, ВПО – люди, а не абстрактна абревіатура.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

Вступ

3

ДонецькEВінниця

Зараз я уже не переселенка, а він-ничанка з донецькою пропискою. Поки що така у мене ідентифікація, щодо від-чуттів. Бо я дуже не люблю і мені дуже не подобаються оці розмови, які ста-

лися точитися останнім часом про так звану реінтеграцію і нашого вишу. Я завідую кафедрою в Донецькому наці-ональному університеті, який було вже понад рік тому евакуйовано до Вінниці у зв’язку із збройним захопленням “де-неерівців” університету в Донецьку. А тепер оці розмови, що ми маємо реін-тегруватися туди, де наші колишні ко-леги роблять вигляд, що вони роблять університет, користуючись брендом Донецького національного університе-ту… університет “національний”, але не ясно якої національності. Тому я вва-жаю, що є дуже різні обставини, які лю-дей спонукали залишатися в Донецьку. І це людські обставини, і це цілком нор-мально. Є дуже трагічні історії, пов’яза-ні з цим – з бажанням людей там не за-лишатися, але неможливістю виїхати. Але що стосується університету, хоча мабуть всіх спеціальностей, а особли-во таких ідеологічних спеціальностей як журналістика, історія, політологія, той же юридичний факультет, еконо-мічний факультет, то я вважаю, що ті, хто там залишилися, саме працювати в університеті, виховувати студентів в новому якомусь дусі, як вони кажуть “в новому”, хоча не дуже і новий, то це є

колабораціонізм, як його не назви, та-ким він і є.

Я реінтегруватися не буду, бо мені здається, що за цей рік університет є до-сить успішним, і ми разом інтегрувалися у вінницьку громаду. На це пішло дуже багато зусиль, при чому таких діалогіч-них зусиль з обох боків. Бо вінничани до нас придивлялися, і я їх розумію, і ми. Але знаєте, нам було трохи легше, бо ми нетипові переселенці. Якщо людина все втратила, і вона одна в незнайомо-му місці, і немає роботи, коли немає до-мівки, то це страшно! А у нас була робо-та. І робота, яку ми зробили. Це ж тільки так сказано – “Університет евакуював-ся”. Ми виїхали, от і все. Ми ж нічого не взяли з собою. Окрім того, що з собою було в серці та голові! Але всі разом…ми щось таке зробили… От мені, особисто, стало ясно, що ми зробили щось майже неможливе, коли розпочалася зимо-ва сесія. Коли в січні я бачу, я не знаю як, але якось вже є відомості, студенти, вони складають, ми їм щось дали, вони встигли напівдистанційно, хтось тут був, а вже із зими 2015 року був нормальний навчальний процес.

Звідкись взялися меблі… Дуже нам допомагає місцева влада, вінничани,

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Олена Тараненко

ОЛЕНА ТАРАНЕНКО

в.о. завідувача кафедри журналістики Донецького національного університету

4

вони довго до нас придивлялися, але вони дуже прихильні до нас. Багато хто каже, що є такі міста та місцеві громади, в які дуже важко інтегруватися. От мені здається, що Вінниця для нас от такий оптимум. Багато хто каже, що вони вже не уявляють як вони без “наших доне-цьких-вінницьких”, і це дуже приємно. І це правда. Коли відвідуєш якісь захо-ди, то ти бачиш, що вже ніхто не розді-ляє. Так вважається у Вінниці, що мають бути представники Донецького націо-нального університету.

Ми були не готові до цього, що нам доведеться якось доводити – якщо ми донецькі, то ми не сепаратисти. Бо нам здавалося, що самим фактом того, що ми все втратили і приїхали до себе в Україну, скажімо так, ми вже щось до-вели. Але це було не так. Перша збір-ка (“Історії несепаратисток” – авт.) мала терапевтичний ефект, бо людям тре-ба було висловити себе, виговоритися якось. І вона мала демонстративний ефект. Показати, хто ми є. А друга збір-ка більш аналітична, ніж та, емоційна, з таким болем написана перша. Тут болю не менше, але вже багато аналізу. Сама її назва “Донбас – арена війни”, в якій обіграно той символ, який є символом

Донецька – Донбас Арена, то мені більш подобається саме цей символ арени. Бо арена – це те, де відбуваються серйозні речі, бо це арена війни, і те, що може кожної хвилини перетворитися на фарс, як циркова арена. Там, де чиїсь амбіції, чиїсь зацікавленості … ця арена полита справжньою кров’ю, але інколи нещи-рими і не справжніми інтересами, заці-кавленостями. От все це є в збірці. Бо є вже така спроба проаналізувати та від-повісти на запитання, від якого ми пер-ші відходили категорично – “Чи є наша провина?” Я думаю, якщо казати про нас, то ця провина мабуть є. І не втому, що ми недоробили. Бо Донецькі Май-дани…я не знаю чому, за якою змовою мовчить медіа простір … це якесь тав-ро, що донецькі нічого не робили. Ми робили. Дуже багато хто постраждав від цього, але провина в тому, що ми чогось недодивилися, щось ми недооцінили. І дуже багато авторів цієї збірки про це міркують – як ми його прогледіли, той “русскій мір”, який прийшов може через нашу таку недбалість.

Коли люди, які вчора зверталися по допомогу, яких знали добре в місті, з якими були друзями, а комусь реально допомогли, і коли ці люди стали їх про-

сто здавати, коли стали в натовпі кри-чати – он там “хунтовскіє” жуналісти… Коли люди намагалися, одні – проана-лізувати Майдан як феномен, який звіс-но і на нас якось вплине. Я маю на увазі – на нас, на тих людей, які не ідентифі-кували себе з Майданом, бо дуже бага-то, коли ми були на десятитисячному мітингу, я була захоплена, здивована, і

дуже багато з моїх друзів, ми самі неочі-кували, що нас так багато. Це було таке піднесення. Це було щось незвичайне. А інші люди були в роздумах, вони ана-лізували. І в цей час цією розгубленістю скористалися ці люди. Дуже багато в текстах про це є і так щиро люди пи-шуть про це, і це правда, що з’явилися якісь люди, однаково одягнені, за об-


Ми були не готові, що нам доведеться доводити – якщо ми донецькі, то ми не сепаратисти

”“

5

личчями ми їх не знали, люди, які пи-тали нас як пройти на вулицю Артема або на площу Леніна. Ніхто з донеччан не може цього питати. Ми бачили ці двори, забиті автівками з ростовськими номерами, автобуси, на яких написано було, наприклад, Торез, Вугледар, тоб-то з маленьких міст області. За якусь копійчину привозили цих людей. Спо-чатку вони щось жбурляли у натовп і кричали нам -“Вон с Донбасса”… Бачи-те, вони виявилися праві. Потім вони жбурляли якісь пляшки, камені, а потім вони були з бітами, потім зі заточками. Дуже багато людей постраждало. Дми-тро Чернявський – вже всім відома фі-гура, і президент надав йому звання Героя України посмертно. Він – “Свобо-дівець Донецький”, і це теж для когось розрив шаблону.

Дуже багато хлопців, які були фана-тами Шахтаря, ультрас, вони дуже ак-тивні. Зараз я спілкуюся з своїми друзя-ми і вони кажуть, що дуже багато з цих хлопців вже загинули. Дуже багато до-неччан і луганчан є в добровольчих ба-тальйонах. Але коли нам кажуть – ви не воюєте, ви не працюєте, ви всі однако-ві, погані, то треба розуміти, що навіть такі страшні події як ховати свого сина

… то дуже багато матерів з Донбасу не можуть зізнаватися, що син навіть заги-нув, бо сусіди, люди, які поряд, спалять хату, страшне, що можуть зробити.

Я кажу, що я нетипова переселенка. Я б поїхала, це ясно… Ми у червні зму-сили синів виїхати, сказали – вам тут не-має чого робити, коли почалася ця на-сильницька мобілізація у “денеерівську армію”. Хлопцям не можна було там залишатися. А за мене це рішення при-йняли, бо до мене з обшуком за доно-сом прийшли люди з “денеерівського” патруля, який заарештував чоловіка. І у нас було дуже мало часу, щоб виїхати з міста. І тепер, коли мене питають про повернення до Донецька, то я так жар-тома кажу, що за мене знову прийняли це рішення. Бо мій будинок не вистояв, його відкрили, все вивезли, навіть ба-тареї для опалення. Це ті ж самі люди, які написали донос. Але в цьому також треба бачити щось позитивне – це сво-бода. Може багато хто з людей не може прийняти таке рішення, коли воно три-має їх, те майно. Мене – ні, не тримає.

На щастя, вся моя родина виїхала. Всі мої рідні і майже всі мої друзі, ми розкидані Україною, але… Я сумую за Донецьком, але я собі кажу, я це усві-

домлюю, що я сумую за тим Донецьком, якого вже немає. І я не знаю, чи буде. Той Донецьк – це місто, з якого я родом, яке я дуже люблю і досі, але ті люди і те середовище, та аура, якої тепер немає, це точно. І чи буде? Не знаю.

Я дуже боюся, що це буде надто важ-ко, це відновлення. Зокрема і через те, що багато хто з людей, ну таких, знаєте, з найкращих людей цієї землі, вони не зможуть повернутися. Хтось не захоче, а хтось не зможе. Звісно, що Донбас – це Україна. І це усвідомлення прийде, він повернеться, але ми ж з вами каже-мо зараз не про повернення територій, а повернення ментальне. Я знаю, що я у своєму віці і переживши все те, що я пережила, то у мене вже немає сил на такий подвиг, щоб тих людей, я маю на увазі тих, кого обдурювали, але хто сві-домо став на цю позицію, так, хто доз-волив себе обдурити… На щастя, багато хто з наших студентів кажуть цілком од-нозначно, що вони будуть повертати-ся на Донбас, коли будуть хоча б якісь умови для цього, щоб розбудовувати там український Донбас. І це дуже пра-вильно. Вони молоді, у них є сили, ми їх чогось навчили.


6

МакіївкаEКиїв

Мене звати Хлепітько Володимир, я із Макіївки. Переїхав у січні. Ми пе-реїхали в Київ, тому що тут є навчаль-ний заклад, де навчається моя дівчина, тобто такий же, який був в Донецьку – Комп’ютерна Академія Крок, а також,

щоб лікуватися тут. Насправді, непро-сто було в Києві. Але я думаю, що в мі-стах, яких спіткало лихо, ще важче. Ми прийняли рішення, що їдемо в Київ. Тоді було більше амбіцій та бажання добитись якоїсь правди, справедливо-сті. Після 11 місяців ми на це все вже дивимося з іронією. Це була така при-чина переїхати в Київ, але звичайно це не було заплановано, рішення при-ймалось секундами. І взагалі ми тоді не змогли зробити вибір, оскільки попали під обстріл. Проте ми розуміли, що за-лишатися у депресивних регіонах не-має сенсу, тобто ті, які знаходяться біля зони АТО, тому вирішили їхати у сторо-ну Києва.

Був дуже довгий період лікування (потрапив під обстріл в автобусі біля Донецька – авт.). Ми намагалися чогось добитися, отримати хоч якусь компен-сацію як жертвам терористичного акту. Знаєте, всі ці ілюзії у людей, що є якісь механізми, але насправді держава про-сто відмовляє тим же переселенцям, ка-жучи, що просто немає законів, через які ми повинні вам допомогти. Кажуть: “ми білі та пухнасті, ми добрі, ми вас дуже любимо, ми б хотіли вам допомог-ти, але немає законів”.

Допоміг тоді депутат Гаврилюк, з яким ми зустрілися в метро. Він допо-міг із влаштуванням у лікарню. Це була його особиста ініціатива, він настояв на цьому, і його помічник влаштував мене, щоб я зміг лікуватися. Я за це йому дуже вдячний. Для мене це було несподівано. У принципі, це і була вся допомога від держави. Отримувати статуси чи якусь допомогу… Я був проти цього всього і до цих пір ми нічого не оформлювали.

У мене є довідка переселенця. Це була умова, щоб лікуватися в лікарні. Але я не отримував жодної фінансової допомоги. Оскільки, по-перше, це ко-пійки, а по-друге, це дуже принизлива процедура – ти повинен щось комусь доводити. Все це безглуздо. Буває, що людина погоджується, проходить всі ці інстанції, вибиває собі цю допомогу, то в кращому випадку вона отримує 400 гривень у місяць. А сьогодні проїзд в Києві на місяць вартує навіть трішки більше. Не говорячи про те, щоб хар-чуватися, проживати, одягтися. А всі ці зусилля, які вона використає на оформ-лення документів … то краще, щоб лю-дина шукала в цей час роботу. Явно, що клімат такий, щоб людина поїхала. В інші райони, де життя простіше, мож-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Володимир Хлепітько

ВОЛОДИМИР ХЛЕПІТЬКО

шахіст

7

ливо у сільську місцевість…Так там ве-лика проблема з тим, що немає роботи. А якщо вона і є, то низькооплачувана. Також дуже багато людей намагаються заробити на переселенцях. Мені теж пропонували. Робота за житло, за їжу… це смішно, такий собі рабовласницький устрій. І пропозиції є, їх не мало. Тому ситуація така. Але є й інша сторона, є багато хороших людей, бізнесменів чи просто небайдужих людей, які в прин-ципі розуміють ситуацію і готові допо-могти. Я маю на увазі, що вони готові або дати роботу, або дати якусь можли-вість.

Коли ми виписалися, то я тоді ще ні-чого не міг робити, оскільки був після операції. Два тижні я лежав у лікарні…але лежати у лікарні, коли разом з то-бою ще студентка… Звичайно, там мож-на було ще залишатися, але я просив лі-карів, щоб мене виписали. Фізично стан тоді був, м’яко кажучи, поганий. Трішки ми ще намагалися походити по якихось інстанціях, соціальних службах і всюди отримувала або відписки, або відмовки, чи просто хамство чиновників – з цим теж зустрілися. Були пропозиції, щоб ку-дись за область переїхати, подалі, а на те, що нам треба було тут вчитися, ні-

хто навіть не звертав уваги. Що у мене було з собою – шахова дошка, фігури, і я пішов шукати роботу. Пересувати фі-гурами не складно, у мене є хороший тренерський досвід. Це не було тією діяльністю, якою я займався у Макіївці, але це було моє хобі. Я просто взяв до-шку та пішов шукати місце в Києві. Я тоді ще не дуже добре знав Київ, тому поїхав прямо в центр. В інтернеті ми знайшли телефони закладів, і був один заклад, який погодився співпрацювати. Я роз-почав там шаховий клуб. Були місяці, коли я сидів без клієнтів, нічого не було. Я тоді писав в інтернеті, спілкувався з людьми та запрошував пограти, поспіл-куватися. Через деякий час я знайшов одного бізнесмена, який зацікавився історією та знайшов спосіб допомогти. Тоді у мене вже з’явилися десять шахо-вих наборів. Це був такий стартовий ін-струмент і плюс вдалося познайомити-ся з головою Шевченківського району. На одній з телепередач ми зустрілися і він пообіцяв купити годинник для ша-хів. Він свою обіцянку виконав. Після цього я переїхав в інше кафе, щоб за-йматися клубом. На сьогоднішній день я ще займаюся дитячим клубом у одній з приватних шкіл.

Основна ідея – це клуб для дорос-лих, але він проходить більше вечора-ми, після роботи, коли дорослі люди мо-жуть зустрітися, щоб пограти. А дитячі шахи – це більш ранній час. Це все до-повнення один одного. Є випадки, коли батьки тренуються, зацікавившись ша-хами. Я думаю, що ця гра ще не настіль-ки популярна в Україні і, можливо, ще

не всі знають позитивні якості цієї гри. Тут більше плюсів ніж мінусів, і це од-нозначно. Це класне хобі, якому добре навчатися.

Зараз уже є дві роботи, є два напрям-ки, тому вдалося зняти житло в Києві та більш-менш якісь соціальні потреби за-


Я думаю, що ця гра ще не настільки популярна в Україні і, можливо, ще не всі знають позитивні якості цієї гри

”“

8

довольняти. Але до цього було важко. Треба було просити у знайомих… Це було складно. Були місяці, коли ми жили на пару тисяч гривень у місяць з харчу-ванням та з усім. У нас було 14 переїздів у Києві.

Це за 8 місяців. Це і хостели… і все твоє життя поміщається в одному рюк-заку. Ти ж не можеш їздити з усіма реча-ми, з зимовими, з літніми. Це був такий цікавий досвід. Мабуть ніхто не задуму-ється, як круто, коли у тебе в шафі три сорочки, а не одна в рюкзаку, яку те пе-реодягаєш – сорочка-футболка, футбол-ка-сорочка. Приїжджаєш додому, вдя-гаєш футболку та переш сорочку. Була така історія. Ця сорочка у мене й досі є. Буде як пам’ять… Це все не просто, це нерви, переживання того, що буде та як. Також старі друзі, нові друзі. Хтось проявився як друг, а хтось навпаки по-казав, що не є другом. Це такий вдалий час, щоб зробити переоцінки. Ми на-вчилися якось з нуля, бо всі ці життєві зачіпки залишилися там, а тут ми поча-ли життя з нуля. Це цікавий досвід, але нікому його не бажаю, це однозначно.

Коли там закрилося те місце, де я працював в Донецьку, я займався тіль-ки своїм хобі – шахами з дітьми. І для

мене це був достатній мотиватор, щоб залишатися. Там є школи, і діти не вин-ні в тому, що їхні батьки або “ватники”, або тримаються за майно, за квартири чи за роботу, при чому є люди з спеці-альностями, які не можуть виїхати – лі-карі, пожежники чи МНСники, дорожні служби. Ось уявіть, що вони виїдуть. Ну виїдуть вони, і що тоді? Ми отрима-ємо тоді гетто!? У декого батьки, за яки-ми потрібен догляд. Є багато нюансів щодо того, чому люди не виїжджають. І не можна всіх засуджувати – “ти зали-шаєшся, значить ти ватник”. У кожного є своя причина, щоб залишатися. Це не таке просте питання, як здається бага-тьом. Також регіон від регіону відріз-няється, десь важче проживати, а десь менш безпечно. Є міста, де безпечно, але сказати, що там сильно економіч-но щось змінилося… Цей регіон дуже депресивний. Там завжди були низькі зарплати, корупція, завжди були шахта-рі, які не отримували зарплати. Сказати, що вони отримали щось нове? Все те саме, насправді.

Там це було хобі, а тут це переросло в роботу. Це хороший момент, коли хобі стає роботою. Це не просто – робота з дітьми, робота приватним вчителем…

Ти приїжджаєш додому втомлений, бо маєш багато їздити. Це не так, що ти си-диш і до тебе прибігають діти. Треба ак-тивно багато працювати, але це цікаво, бо це те, що ти любиш. І ти однозначно знайдеш однодумців, тому треба стара-тися і можливо хобі тоді переросте у вид діяльності. Ну і не треба боятися йти в якісь важкі моменти – на роботу чи то будівельника, ремонтом зайнятися чи ще кудись, не треба сидіти і дивитися в небо. У мене були ситуації, коли я уже займався клубом, але мені прийшлося працювати додатково – вдень я працю-вав, а ввечері їхав у клуб. Треба було щось робити на той момент, щоб їсти, якось десь жити. Хоча не просто у Киє-ві заробити на житло, навіть на те, щоб його зняти. Але якщо ти рухаєшся, то щось десь виходить. Обов’язково, коли люди побачать, що ти щось робиш, то вони захочуть допомогти. Мабуть про-стіше допомогти тому, хто щось робить, ніж людині, яка просто чекає допомоги та абсолютно неадекватно сприймає ситуацію, в якій вона опинилася.

Мрія – це повернутися в Донецьк. Я жив у Макіївці, а в Донецьку працю-вав. Ці міста дуже близько знаходяться, тому немає різниці. Хочеться поверну-


9

тися додому, робити те, що робив рані-ше. Можливо робити щось по-новому. Тобто однозначно, коли там буде укра-їнська влада я повернуся. Можливо за-кінчимо тут навчання, але потім будемо повертатися. Я вірю, що іншого шляху немає у тієї території, окрім як бути укра-їнською. Вона і є українською. Я не ро-зумію цих “Все пропало! Там вже Росія”, бо якщо б Росії було що запропонувати, то вже б запропонували. Їм немає чого запропонувати, тим територіям. Те, що там люди не будуть згодні на те, що їм пропонують, то це однозначно. Треба набратися терпіння і мабуть комуніку-вати тут, інтелігенції, людям, які хочуть повернутися. Щоб не вийшло так, що коли прийде момент повертатися чи то

до влади, чи то в бізнес, то знову при-йдуть ті ж самі, і знову у цих територій не буде жодної надії. А щоб прийшли нові функціонери… Має відбутися змі-на поколінь на цих територіях, бо там з цим дуже затягнулося. Тому, можливо, ті люди, інтелігенція, яка виїхала, які стали переселенцями, вони повинні займа-ти активну позицію тут, в Києві, в тих містах, де вони є. Може навіть ставити перед собою цілі, задачі повернутися і розвивати цю територію. Можливо, це буде новий досвід, але цим треба за-йматися, про це треба говорити і мож-ливо вже збирати якісь групи людей, які зможуть зайнятися тими територіями, коли там буде Україна. Не можемо ж ми знову дзвонити грузинам: “чи є у вас 5-10 чоловіків, які поїдуть на Донбас?” Це смішно, але це сумно.

Не треба ділити тих, хто хоче і хто не хоче повертатися… Треба мотивува-ти тих, хто хоче повернутися. Дати їм можливість отримати тут освіту, дати їм можливість тут пройти якісь курси, отримати практичний досвід у якихось структурах бізнесу чи влади, але з тією умовою, що вони стануть менеджера-ми, функціонерами на тих територіях. І це набагато цікавіше, ніж вони тут бу-

дуть. Бо я не раз уже зустрічався із біз-несменами, київськими, які дуже щасли-ві, що приїхали переселенці. Бо інколи переселенці набагато більше мотиво-вані, ніж місцеві працівники. Тому важ-ливо, щоб не вийшло так, що люди тут осядуть і потім не повернуться. Але на-справді не в цьому проблема. Пробле-ма в тому, що люди їдуть транзитами – вони їдуть в Європу, вони їдуть в США. Вони приїжджають сюди та розуміють, що вони тут непотрібні, що вони неза-требувані та їдуть далі.

Не просто повернутися, а щось ро-бити. Життя після всіх цих перипетій спростилося. Мрії, які були раніше, пе-рестали бути цікавими. Розумієш, що багато речей є тимчасовими. Сьогодні така ситуація, а завтра інша. Тому це ба-жання є, і я на сто відсотків впевнений, що ті території обов’язково повернуть-ся. Я не люблю казати “будуть звільне-ні”, бо я не розумію… тоді це війна, це смерті, обстріли, це коли мирне насе-лення гине, тому це не вихід. Треба яки-мось іншим шляхом. В історії були такі шляхи, вони існують, але тут потрібна і політична воля, і сміливість деяких лю-дей та бажання. Бажання, і це мабуть найперше, щоб повернути ці території


Я вірю, що іншого шляху немає у тої території, окрім як бути українською. Вона і є українська

”“

10

в склад України, хоча вони і є в складі України. Куди ж вони вийшли!? Зараз лише дещо тільки починається роби-тись для цих територій. Пройде час і все стане на своє місце, але важливо, щоб вони не лише вернулися, але й щоб ста-ло краще. Щоб тут в Києві стало краще, а потім і там стало краще. Чи навпаки… Я однозначно не вірю у силовий варі-ант, не підтримую, і мабуть з цієї причи-ни ніколи не буду брати зброю, бо це не вихід. Не з містами треба воювати, од-нозначно. І проблема не в Донецьку, а в інших кабінетах, не лише в російських, а й в українських також.

Можливо хотілося б зайнятися яки-мись історичними моментами тих тери-торій. Ми там про це ніколи не задуму-валися. Ми там ніколи не задумувалися про якісь інші питання, бо до цього ще не дійшло у нас. Люди просто ходять на роботу, працюють в шахтах, вклю-чають телевізор, вранці знову їдуть в шахту, тобто 70% людей так і живуть. Тому, можливо, і не було тої критичної маси населення, яке могло б щось змі-нити. Хоча там дуже багато інтелігенції в Донецьку, і залишилося там її багато.. Ми повинні правильні меседжі надісла-ти і вчителям, і лікарям, і комунальним

службам, що коли прийде Україна, то вони не будуть звільнені. Це дуже важ-ливо. Виплатити ті заборгованості, які Україна має перед цими людьми, бо окупація не почалася з російської агре-сії, окупація почалася, коли перестали платити пенсії, зарплати, коли позакри-валися банки… було неможливо роз-рахуватися карточкою, тобто з цього почалося, а потім вже були російські танки, гради…

Ми могли мати набагато гіршу ситу-ацію. Могли отримати ще 1.5 мільйона ворогів України. То завдяки людям, які там залишилися та щось там роблять, ми отримуємо, можливо, не зовсім про-українськи настроєних людей, але хоча б вони не стали ворогами. І воюють в основному не Донеччани, воюють росі-яни, чеченці, абхази.. і всякі там ватни-ки з Росії .

Для людей це буде дуже важливий момент, що є план в України у випадку, якщо територія буде повернена чи пе-редана потім українській владі.

Немає іншого шляху. А у що вірити? Що Росія стане успішною державою? Назвіть мені хоча б один тоталітарний режим, який став успішною державою як Сінгапур, як США, як європейські

держави. Це неможливо. Не буде ніяких див там, в тому значенні, що не буде ні-якого економічного дива, реформ, воно все так і буде. А якраз в України з’явив-ся шанс на реформи, на зміни.. І різни-ця має бути в тому, що у нас живеться не просто трішки краще, а різниця має бути така як зараз між нами та європей-цями. Бо коли ми говоримо про три ти-сячі євро пенсії та 50 євро пенсії, то різ-ниця дуже велика. Про це треба більше говорити, більше цим займатися і вся інтелігенція з Донецька, яка стала кия-нами, має бути активною, працювати. Хоча багато хто працює не за спеціаль-ністю, але це життя – лікарі зараз займа-ються випічкою, музиканти викладають плитку. Так зараз відбувається. Проте життя змінюється, і можливо все стане на своє місце. Це процес.


11

СімферопольEКиїв

Приїхала із Сімферополя, з Автоном-ної Республіки Крим. До Києва я приїха-ла 11 березня 2014 року, це вже півтора року як я живу в Києві. Виїхала з Криму 9 березня та дві доби добиралася до Ки-

єва. Мені здається взагалі все, що від-бувалося в кінці лютого, в березні 2014 року в Криму і в подальшому до сьогод-ні – це все такий суцільний негативний фактор. Під час Майдану я була в трьох містах (місцеві Майдани – авт.) – в Сім-ферополі, Луганську, звідки є мій чоло-вік, і в Києві.

У Києві я більшу частину часу про-водила в лікарні швидкої допомоги, так званій БСП, там де були постраждалі. І після того, як був затриманий Автомай-дан, ми займалися тим, що допомага-ли людям, які знаходилися під вартою. Ми допомагали там, слідкували, щоб їх не забрала міліція, щоб у них були ліки. Тому до кінця лютого я чергувала в такій майданівській ініціативі «Варта в лікарні». І коли ми побачили, що від-буваються події під Кримським Парла-ментом, я поїхала в Крим наприкінці лютого і потрапила в, умовно, початок активної фази окупації. І зрозуміла, що ще в лютому туди приїжджали якісь вій-ськові, але моє перебування в Криму було доволі недовге – це близько півто-ра тижні. Я виїхала 9 березня, і це було пов’язано з наростаючими репресіями по відношенню до активістів.

9 березня ми планували чергову

українську акцію – це було 200-річчя народження Шевченка. Ми планували акцію за єдність України біля пам’ятни-ка Шевченку в Сімферополі. В цей день ми активізувалися, наші колеги зустрі-чали українську символіку на вокзалі, яку передавали з Києва, бо вже в Кри-му в магазинах неможливо було купити український прапор. Дуже всі притихли і боялися щось робити. І ми зустрічали потяг з українськими прапорами, щоб їх було багато. Мені подзвонили ще до початку акції та сказали, що двох наших колег затримали на вокзалі міліціоне-ри з цією символікою. Я зрозуміла, що треба йти на вокзал розбиратися з мі-ліцією, забирати цих людей. Дорогою я ще зустріла знайомого журналіста і ми пішли на вокзал. Я зайшла спочат-ку до залізничного районного відділку, який знаходиться недалеко від вокза-лу, але він безпосередньо не обслуго-вує вокзал, вокзал обслуговує лінійна міліція. Ми зайшли туди, нам сказали, що таких людей немає, ми пішли далі в лінійний відділок, нам кажуть таких людей немає, тому пішли на вокзал, де є маленький пункт, де приводять всіх, хто щось порушує на залізниці, але там було закрито. Ми знайшли міліцію, яка

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Олександра Дворецька

ОЛЕКСАНДРА ДВОРЕЦЬКА

громадська активістка, координаторка БФ «Восток-SOS»

12

сказала, що так, затримували, але вони вже поїхали. Ми приїхали назад знову до лінійного відділку міліції – і там нам так спокійно черговий каже: так, були такі люди, але ми їх передали «русско-му єдінству» (авт. – Політична партія «Руська Єдність»/«Русское единство»). Я думаю, що після того, як вони це ска-зали, то одразу ж зрозуміли, що не так треба було казати. Я викликала журна-лістів. На той час це були журналісти АТR та під’їхали журналісти Еспресо TV, що працювали в Криму на той час. Вже коли ми зайшли до відділку, щоб взяти коментар, то вони сказали, що вони й мене вперше бачать і що про таких лю-дей нічого не чули і не знають. Тому єдиний коментар щодо того, куди по-ділися активісти – організатори акції на підтримку єдності України – був тільки у мене.

Я кримчанка, у мене батьки наро-дилися в Криму. «Русскоє єдінство» – це партія, яка була заснована не так давно. Була така собі «Русская община Крыма», вони сварилися між собою, ділили крем-лівські гроші і в якийсь момент виникла партія «Русское Единство». Це загаль-ноукраїнська партія, проте на жодних виборах вони ніде не балотувалися, ок-

рім Автономної Республіки Крим і, мені здається, що декілька місцевих канди-датів було в Херсонській області. У них був спільний офіс «Русского Единства», «Русской общини Крыма», що знахо-диться на вулиці Карла Лібкнехта, там є такий великий двоголовий орел. Коли я навчалася на політології, то на пер-шому курсі навіть була у них в офісі на одному із псевдо-заходів. Це якщо гово-рити про далекі причини, чому Україна давно пустила до себе велику кількість людей, які працювали на зруйнування.

Декілька викладачів на політології на парах акцентували увагу на таких фразах «как бы держава», «как бы Укра-їна». І вони викладали в Національному Університеті ім. Вернадського, отриму-вали гроші з бюджету. Це Таврійський Національний Університет, який зараз став «кримським федеральним». Коли я була на першому курсі, то я ще не так добре розбиралася. І коли нам сказали, що викладач запросив нас на конфе-ренцію з питань Криму, то ми прийшли туди. Там були всі ці триколори, сиділи політологи кримські, які розказували про майбутнє Криму, про всякі геополі-тичні речі і мені тоді було ясно, що це не моє, я в перший та останній раз була

там, але я дуже добре пам’ятаю, що вже в 2007 році вони активно розказували про Крим. Хоча я не думаю, що вони з цього почали. Але моє знайомство з цими людьми почалося так. Тому мені було відомо, де цей офіс знаходиться, хто приблизно є ці люди, які там працю-ють. Коли я зрозуміла, що туди повезли людей, то ми із журналістами з Еспре-со TV приїхали більшою компанією під це «русскоє єдінство». Нам сказали, що у них вихідний, всі ворота закриті, але ми крізь шпаринку побачили, що там є люди зі зброєю. Я не знаю точно, чи ці затримані люди були безпосеред-ньо в офісі, бо могло бути що завгод-но. Представники «русского єдніства» могли привезти їх в якесь інше примі-щення. Ми знаємо, що у Сімферополь-ському військкоматі був підвал, в якому тримали заручників, і могло бути таке, що вони могли бути там. Це ще одне питання щодо справи Олега Сенцова і Саши Кольченка. Коли вони кажуть, що хтось намагався палити підвіконня офі-су, то, перш за все, можна сказати, що це не просто офіс, це місце, де людей катували, місце, яке прямо пов’язано зі злочинами, які робили представни-ки цієї політичної партії, представники


13

організації «Русская община Крыма». Не було тоді відчуття, що щось страшне відбувається. Якщо я зараз дивлюся на те, що відбувалося там, то напевне це доволі дурний вчинок їхати під будівлю «русского єдінства», стукати у їхні воро-та та питати, де наші люди, щось вима-гати.

Тоді здавалося, що це все жарти: зараз вони «якби» налякають трошки київську владу, яка взагалі ще не зрозу-міла наприкінці лютого що відбуваєть-ся і просто хочуть залишити за собою місця. Тобто регіонали просто “мутять воду” для того, щоб залишити за собою вплив на території Криму. У мене було враження, що вони це роблять так: в Києві ніхто не знає, що робити з Кри-мом, ми зараз покажемо, що тут є якісь татари, якісь русскіє, ті за референдум, ті за національну автономію, а ми зараз щось таке наробимо, що нам скажуть – «ні, нам Крим не потрібен, от ви як там працювали, так і залишайтеся». Ми такі наївні там були, ми активісти, які там працювали, ми не вірили до кінця, що питання референдуму – це правда. Що потім за цим може слідувати – що півост-рів буде окупований, формально росій-ська сторона прийме ряд нормативних

актів і включить його до складу Росій-ської Федерації. Тоді я добре запам’ята-ла, що коли нам сказали – краще йдіть звідси, то під’їхало декілька машин із людьми з самооборони, вийшли люди з автоматами. Ми поїхали і вже далі все відбувалося доволі динамічно. Мені по-дзвонили декілька людей і сказали, що мене шукають. Це і мій науковий керів-ник з університету. Приїжджали додому і питали з ким я товаришувала в уні-верситеті, хоча на той момент вже про-йшло два роки як я закінчила універ-ситет. Приїжджали до журналістів, які мене знімали, з Еспресо TV, цікавилися звідки вони мене знають.

Вони переконували їх у двох речах: перше, що я місцева божевільна, каза-ли – «ви тут з Києва просто не знаєте її, вона бреше, все, що вона вам коменту-вала, то такого не може бути, нікого не затримували», а друге – погрожували – «якщо хочете тут працювати, то не да-вайте це в ефір». Все змішувалося з тим, що я божевільна та працюю на держде-партамент.

Так, саме мій виїзд. І коли я зрозу-міла, що зараз це питання півгодини, години… в який момент станеться так, що вони дізнаються, де я знаходжусь. Є

ще й інші питання – чи є сенс залишати-ся в Криму і не виходити з дому, сидіти, тремтіти та нічого не робити. Вже тоді журналісти сказали, що були передані особисті справи зі Служби Безпеки, які були зібрані там, і міліція умовно пере-йшла на ту сторону. Вона тоді називала-ся «кримська міліція»… вони ще не зна-ли й казали: «ми не Україна й не Росія, ми тут кримська міліція і зараз визнача-ємо долю півострова самостійно». Укра-


Це не просто офіс, це місце, де людей катували, місце, яке прямо пов’язано зі злочинами, які робили представники цієї політичної партії, представники організації «Русская община Крыма»

”“

14

їнська материкова частина пропустила цей етап, коли ми знаходилися там між 27 лютого і 16 березня. Це була умовна «Кримська держава». Коли міліція каже: «це незаконно», а ти кажеш – «а за яки-ми законами ви зараз», то вони відпові-дали, що не за українськими, але й не за законами якоїсь іншої держави.

Знаєте, у мене немає родичів за ме-жами Криму. У мене батьки народили-ся в Криму. Як у кримчанки, у мене там за сотню осіб родичів, далеких родичів, різних людей, і політичної активності дуже різної. Деяким все одно, деякі ві-рять в «русскій мір», деякі не вірять в «русскій мір», деякі просто займаються своїми справами. Це звичайне життя. Я можу сказати, що виїхали всі ті, хто не міг більше жити там, жити при окупації. Але це не чорно-біла ситуація, що взя-ли і всі виїхали. Наприклад, моя бабця не може виїхати, бо їй зараз 84 роки, вона живе у приватному будинку в селі і їй виїхати просто неможливо. Її діти не поїдуть теж не тільки, що їм так подоба-ється чи не подобається, але вони не-суть відповідальність за свою стареньку матір, вони розуміють, що сьогодні від-критий в’їзд, а завтра може бути закри-тий.

З однієї сторони, я не підтримую (стосунки з близькими у Криму – авт.), бо мені не хочеться підставляти цих людей. Я розумію, що контакти зі мною – це не завжди може добре впливати на людей. Якщо вони там залишилися, то, відповідно, у них є якісь причини для цього. І не хотілося б, щоб знайомство зі мною чи з якимись активістами було причиною для обшуків чи для звільнен-ня з роботи, чи відсутності можливості кар’єрного зросту. Я до цього ставлюся спокійно. Люди роблять вибір не тільки тому, що вони люблять чи не люблять одну країну, в них є купа чинників. Ми знаємо, що є позиція кримськотатар-ського Меджлісу – вони кажуть, що на-впаки, не треба виїжджати з Криму і що треба залишатися там. Я думаю, що на-віть в українських патріотів є різний під-хід до того, що треба робити, щоб вести боротьбу за повернення Криму.

Про родичів я не хочу багато гово-рити, бо вони там залишаються, але не хочу, щоб здавалося, що там любов до України – це сімейні традиції, що всі сто осіб є ідеальними патріотами України і тільки вишиванки носять. Є відверті ватники, з якими я просто не можу спіл-куватися, які постять свої фоточки вкон-

такті з «беркутом», який “оберігає їхній сон”. Є різні речі.

Я думаю, що у нас ситуація схожа, а можливо десь більш трагічніше у мене, бо Таміла виїхала давно. Я знаю сто-відсотково, що їхати туди не треба. І це пов’язано, по-перше, з моїм виїздом, тому що я брала участь саме в акціях проти референдуму, я займалася вже звідси – коментарями, роботою із за-кордонними журналістами, в Брюсселі я розповідала, що таке окупація Кри-му, коли ніхто нічого не розумів. Дру-гий важливий факт – я знала особисто і Олега Сенцова, і Сашу Кольченка. Сашу Кольченка, якого засудили, я знаю ос-танні 7-8 років. Ми робили з ним різ-ні студентські активності. Я впевнена, що всі друзі-активісти знаходяться під пильною увагою. По друге, у справі Олега Сенцова фігурують розписки щодо вивозу українських військових і це розцінюють як одну з частин його терористичної діяльності. Ми тут допо-магали збирати кошти і передавали їх Олегу для того, щоб він замовляв ав-тобуси для вивезення людей з Криму – саме військових та їхніх сімей, він ви-возив всю команду Мамчура – і ці роз-писки фігурують у справі, де ми один


15

одному передаємо кошти. Я впевнена, що у Крим я зможу потрапити, але пи-тання – чи зможу я звідти виїхати ... чи в Москву в Лефортово, чи назад в Київ!..

Київ доволі дружній. В Києві я тіль-ки через рік почала знімати житло са-мостійно, бо перші півроку я жила у знайомого мені дипломатичного пред-ставника. У мене був стрес, була навіть трохи параноя, коли ти не дуже впевне-ний, чи тобі безпечно, що тут не буде якихось представників цього «русского міру». Тому мені запропонували таке житло, де я почувала себе більш менш у безпеці. Коли я тільки приїхала, то я займалася тим, що приймала заявки від тих людей, які потребують допомоги і перенаправляла їх до тих, хто може таку допомогу надати. У мене було просто дві гугл форми – «допомогти» чи «по-требую допомоги». На початку окупації пропозицій від тих, хто хоче допомог-ти було значно більше, ніж від тих, хто потребує допомоги. Дзвонили люди зі Львова: «ми написали два дні тому, що ми готові прийняти сім’ю, але до нас ні-хто ще не приїхав». І питають, що у них там не так: «ви знаєте, що у нас у Львові всі такі віруючі, але ми можемо і крим-ських татар прийняти, нам дуже цікаво,

як вони живуть…», тобто було таке від-чуття, що є дуже сильна солідарність. А вже за ці півтора роки трошки все змі-нилося. Кількість людей збільшилася. Всі не очікували, що це буде так довго.

Потім я жила півроку у малознайо-мої мені людини, з якою я познайоми-лася на початку окупації Криму. Вони просто приїхали в Крим, троє молодих

людей, з Києва для того, щоб допома-гати з провізією для українських вій-ськових. Вони орендували там житло, машини, закуповували харчі і возили їх.

Ми познайомилися, бо вони не знали, де ці військові частини розташовані. Це дуже відрізняло від Майдану Києва, бо Майдан відбувався на 3 км² – тут Гру-шевського, тут Інститутська, тут Укра-їнський Дім, тут Жовтневий, КМДА. В Криму всі хотіли бачити все так, як на Майдані – таку онлайн революцію чи онлайн референдум, але коли одна вій-ськова частина знаходиться в Керчі, а інша в Євпаторії… Вони не знаходяться в центрі міста, там мобільний зв’язок не ловить, не кажучи вже про стрім з інтернету, який зробити доволі важ-ко. То у всіх було таке відчуття –«у вас з Криму інформації немає», але не було розуміння, що це 500 км. один від од-ного. Це страшно, що це люди зі збро-єю, невідомі люди. Якщо у Києві навіть після публікації відео з «Беркутом», на якому роздягають козака, який потім став народним депутатом, то після цьо-го міліція була вимушена щось говори-ти про це. Вони, звичайно, говорили якісь дурниці, але вони вимушені були виправдовуватися. В Криму не було та-кого. Якщо тебе візьмуть і застрелять, то ніхто не скаже хто це, ніхто не буде нести відповідальність, ніхто не буде говорити, що відбулося. Про це свід-


Я впевнена, що у Крим я зможу потрапити, але питання – чи зможу я звідти виїхати ... чи в Москву в Лефортово, чи назад в Київ!..

”“

16

чить і побиття журналістів «1+1». Це штурм готелю «Москва», де жили май-же всі іноземні журналісти, куди просто військові зайшли та почали відбирати всі камери, шкодити флешки, пройшли-ся рейдом і пішли. Уявити таке в Києві у період Майдану було важко.

І от люди, мені здається з Києва, не бачили і не розуміли це. І коли я при-їхала, то люди хотіли допомогти мені особисто, але задавали питання: «Що у вас там в Криму?». Мене це дуже лякало і я казала: «Це не в мене в Криму, це у нас в Криму! У нас з вами!» Бо ми жи-вемо в одній країні. І це відчуття «у вас там в Криму» – воно залишається досі! Є такі питання, що «ми свій Майдан відстояли», і мені завжди це так непри-ємно було. Ну от я думаю, може там не було такої великої кількості кримчан, львів’ян було більше, киян, але я крим-чанка, і Майдан я відстояла в Києві так само, тобтоцей Майдан не належить киянам чи львів’янам. Він належить всій країні. Але «Крим – це не в мене в Криму», Крим – це також частина Укра-їни. Зараз я розумію, що людям легше сказати, що там в Криму завжди були дивніші люди, там в Криму завжди вони якісь більше проросійські чи ще щось

для того, щоб зняти із себе відповідаль-ність, напевне. Що ми, на жаль, нічого рішуче не зробили. Якщо б ми знали, які будуть результати, то ми б теж дія-ли рішучіше. Бо питання закрити Кер-ченську переправу в момент початку окупації було б логічним, коли звідти їз-дили російські військові. Але це не було зроблено...

Другі свої півроку, які я провела в Києві, я жила в цієї людини, яка приїж-джала в Крим. Він просто надав можли-вість мені з чоловіком жити в його влас-ній квартирі абсолютно безкоштовно. Я б сказала, що за весь цей час, коли я працюю в Восток-СОС близько 40 тисяч осіб зі сходу скористалися можливістю проживати безкоштовно в помешкан-нях людей, які це запропонували тіль-ки через нашу ініціативу. Це може бути короткий період – 2, 3 тижні, хтось мі-сяць, хтось півроку. У нас є люди в офісі, які до сьогодні живуть у киян, які вже стали такими друзями, досі живуть без-коштовно… Я думаю – це єдине, що не розрахували в Кремлі. Що ми зможемо відреагувати. Вони думали, що тут не-має держави, тут немає армії і зараз ми тут швидко все розвалимо. А вийшло, що цю солідарність вони не врахували.

Вони не врахували, що ми можемо не тільки вдягнути, озброїти армію, а й не врахували, що всі ті люди, тисячі осіб, які вимушені будуть покинути, що вони не будуть ходити там під Парламентом.… вони адаптуються, їм допоможуть свої громадяни, і почнуть діяти. Я не належу до тих, хто найбільше постраждав, бо я не типовий переселенець. Для мене не було важливо в який регіон їхати, у мене всюди були знайомі, які могли б допомогти, на вокзалі я б не залишила-ся. Є просто різні історії переселенців, яким важко, важко виїхати, важко адап-туватися, важко влаштувати всю свою сім’ю, але мені дуже допомогла атмос-фера.

Мені вдалося народити дитину, сьо-годні їй вже півроку. Мені вдалося, я думаю, зробити максимально те, що вказує, що життя продовжується. Не дивлячись на окупацію Криму, не див-лячись на війну, на те, що гинуть люди, є відчуття для чого ми це все робимо. Ми це робимо для того, щоб наші діти вже не бачили цієї ситуації. Взагалі, я ду-маю, що ми все робимо для того, щоб Росія припинила своє існування у тому вигляді, в якому вона є зараз. Бо поки буде така держава поряд з нами існува-


17

ти, то я думаю спокою не буде … Зараз ми бачимо, що вона може впливати на події в Чорногорії, вона може вплива-ти на події в Придністров’ї, вона може впливати на події в Сирії і так далі. Не можна почувати себе спокійно, коли на-віть в сусідній країні щось відбувається. А коли в твоїй, навіть якщо це відбува-

ється в Луганській чи Донецькій облас-тях, то не можна сказати, що твоє життя дуже спокійне. Через військові дії кожне місто може постраждати. Не хочу я наг-нітати, але мені здається, що кияни іно-ді не розуміють, що тут теж щось може статися, що війна на сході може підійти близько, можуть бути якісь теракти, як було на акції в Харкові.

Якщо ти відчуваєш небезпеку, то ти

повинен щось робити для того, щоб її подолати. Це те саме, що стосується переселенців. Всі дуже хочуть сказати, що переселенців мало, а ті хто приїжд-жають, то реєструються тільки для того, щоб переоформити пенсію та вертають-ся назад, хоча це не так. Такі випадки теж є, але це не про всіх переселенців. Бо якщо є переселенці, то це значить, що десь є війна і люди вимушені поки-дати свої домівки. А якщо уявити, що причин переселення немає, і що це просто шкурний інтерес про пенсію, то тоді ніби й робити нічого не треба. Тоді можна спокійно ходити в кафе, тусува-тися в п’ятницю ввечері, в клуб сходити, на каву з друзями. Це такі паралельні реальності. Є люди, дуже класні кияни, які нам щомісяця допомагають, є люди, які возять нашу гуманітарку на склад, на Нову Пошту. Кажуть: «ви робите таку класну річ, але краще, що ми можемо зараз робити – це працювати і віддава-ти частину своєї заробітної плати поки це не припиниться». Вони це роблять вже півтора року. Півтора року ці люди значну частину своєї заробітної плати віддають на діяльність нашої організа-ції. Завжди згадую цих декількох людей, які з нами постійно працюють і думаю:

«кияни – вони різні, як кримчани різні, як луганчани різні, і тому з ними ми пе-реможемо». Архітектор, який недавно збирав у двох багатоповерхівках речі для переселенців – сам розклеїв пові-домлення, зібрав їх і привіз вже нам повні мішки речей…

Перш за все, це відповідальність на тому місці, де вони живуть зараз. Якщо вони вирішили жити в місті переселен-ня чи вирішили повернутися, то щоб вони просто зрозуміли, що через нашу пасивність, включаючи мене, моїх дру-зів, моїх родичів … це все відбувається. Це б не відбувалося, якщо б кожен був трошки активнішим, трошки уважні-шим до того, що відбувається навколо. І зараз у нас є великий шанс спробува-ти змінити щось і працювати на спіль-ну перемогу. Я не кажу, що я можу ви-значати де кому жити, але я чесно не розумію, коли сім’я пенсіонерів при-їжджає і скаржиться на те, що житло в Києві доволі дороге і вони не можуть дозволити собі його на пенсію. Можли-во варто зняти житло в якомусь містеч-ку під Києвом і тоді їм буде вистачати цих коштів, але є люди, яким допомо-га реально потрібніша. Важко сказати, що ми повинні розставити пріоритети,


І зараз у нас є великий шанс спробувати змінити щось і працювати на спільну перемогу

”“

18

що цьому можна допомагати, а цьому не можна… але напевне, гарно, щоб в великих містах жили люди, які хочуть працевлаштуватися, бо тут це реальні-ше.

Тому брати на себе відповідальність за те, що ми робимо. Авжеж, цим людям потрібна допомога, але зрозуміти, що ви для цього готові зробити, і якщо ви не можете нічого зробити, але ви мо-жете, наприклад, прийти до нас в орга-нізацію, прийти на Фролівську, прийти в КримSOS чи в будь-яку організацію і сказати: «я хочу вам допомогти, давай-те спільно щось робити», то це було б дуже добре. Недавно були місцеві вибо-ри. На жаль, переселенці були позбав-лені брати участь, але це не позбавляє їх можливості цікавитися, хто ці люди, чим вони займаються, як побудована взаємодія між різними представниками місцевої влади і громади, і пробувати говорити з людьми для того, щоб яки-мось чином активізуватися.

Я думаю, що переселенці реально можуть вдихнути нове життя в ці звіль-нені міста. Місцеві жителі повинні ра-діти, що з’явилися переселенці, які із собою привернуть увагу журналістів, активістів, місцеві організації і міжна-

родні організації до проблем регіону. На жаль, в Криму це зробити зараз не-можливо. На відміну від Луганська, До-нецька, де ми ще можемо працювати з територією і намагатися зсувати її хоча

б у думках людей, треба зрозуміти, що на цій лінії фронту по одну і по іншу сторони, умовно в «ЛНР», зі сторони Трьохізбенки у людей більше спільно-

го, ніж із жителями Києва чи Москви. То це не питання, куди вони хочуть, а пи-тання в тому, що у них там зруйновані школи по одну і по іншу лінію фронту, у них зруйновані медичні заклади, їм не завозять товари, у них там проблеми з водою, з робочими місцями, пробле-ми з документами, з виїздом… і зсувати цей кордон хоча б в думках людей там, де ми можемо.

Перше, що хотілося б сказати – що переселенці є. Це вже сталося, люди вже перемістилися. І тому не владі ви-значати – чи залишатися, чи повертати-ся. Це питання людей, які виїхали. Про-сто сприйняти це як факт, що є люди, які вже перемістилися і їх проблеми треба вирішувати. Тому питання не в тому, що ми їм 500 гривень платимо, так паспорт будемо видавати, а якоїсь цільної стра-тегії – що держава хоче бачити. Це все ж таки 1.5 мільйона людей. Чим вони повинні далі займатися, що ми може-мо їм запропонувати? Якщо буде якась стратегія, то людина буде бачити, що є візія. Хотілося б, щоб у держави була відповідь людям, які прийшли та кажуть : А що далі? Що далі з нами? Ви не знає-те, що буде далі в Луганській, Донецькій областях… Окей, ми не питаємо, але що


Якщо буде якась стратегія, то людина буде бачити, що є візія. Хотілося б, щоб у держави була відповідь людям, які прийшли та кажуть : А що далі? Що далі з нами? Ви не знаєте, що буде далі в Луганській, Донецькій областях…

”“

19

далі буде із 23 тисячами переселенців з Криму? Що ви їм можете запропонува-ти?.

А ви їм кажете: «Ми готові вам раз, два, три… Дати безвідсотковий кредит на придбання житла». Я не кажу, щоб зараз всім побудували житло… але ска-зати – «ми ось це можемо зробити». Чи «давайте ми вам дамо кредит, а ви відда-єте його через 10 років чи через 5». Чи «ми готові допомагати вам в ділянках», чи «ми готові вам створювати робочі місця». Взагалі сказати – «ми не беремо жодної відповідальності, але ми знімає-мо з вас, наприклад, податки, ви може-те їх поки не платити…». Людям можна запропонувати щось, і не обов’язково готове. Але щоб була якась пропозиція. Те саме, що стосується зруйнованого чи втраченого майна. Наприклад, «будемо впродовж кількох років щось компен-сувати», чи «ми гарантуємо, що будемо судитися з Росією».

Кожна людина, яка до нас прихо-дить, вона питає: «А що буде далі?» Лю-дям дуже хочеться бачити хоча б, що буде завтра. Бо коли люди живуть у міс-цях компактного проживання, а завтра їх виганяють звідти і кажуть: «нам не сплачують зараз комунальні послуги…»

Вони не бачать навіть на один крок впе-ред і тому дуже важко вірити в державу, вірити в те, що їм казали – це неправ-да, якщо людина не може планувати наступний день. Я б дуже хотіла взяти участь у написанні такої стратегії і маю надію, що вона все таки буде писатися, і для цього не потрібен віце-прем’єр чи якась посада, для цього потрібне ба-чення, що ми повинні розробити хоча б щось, що ми можемо сказати – «ми завтра плануємо зробити те, через два роки – те, а через п’ять – те».


20

ЯсинуватаEКраматорськ

До початку війни я працював у Доне-цьку в інституті Донецькпроект, мешкав у Ясинуватій. За освітою я інженер-бу-дівельник. Десь з 2010 по 2013 рр. був членом однієї патріотичної політичної партії. У Ясинуватій особливих подій не

було. Єдине, ми (проукраїнські активі-сти Донецька — авт.) в період Майда-ну збирали людей на українські свята. Спочатку, коли починався Майдан, ми організували День пам’яті жертв голо-домору. Потім по новому році на День Соборності України намагалися зібрати місцеву громаду. У Ясинуватій приходи-ло не більше 10 людей. Якщо порівняти, у 2010-2011 рр. у Донецьку на день на-родження Шевченка ми могли зібрати теж десь від 15 до 30 людей. Зараз ба-гато проукраїнських активістів виїхали з Донецька і займаються активною гро-мадською діяльністю на нових терито-ріях. Щоправда більшість з них на день народження Шевченка ми не бачили.

Практично до кінця липня 2014 року я майже щодня їздив з Ясинуватої до Донецька на роботу. Проїздив повз блокпости. Дуже добре пам’ятаю один випадок. Є у нас такий пункт, який в на-роді звуть, як орієнтир, “пост ДАІ”. Це Ясинуватський пост ДАІ, де дорога йде на Донецьк, на Макіївку, Костянтинівку та Горлівку, поруч об’їзна на Ясинувату. Там був пост ДАІ, на якому стояли наші хлопці — кіровоградські нацгвардійці. А на в’їзді в Донецьк, на Путилівському мості, стояли ці орки.

Одного разу ввечері, коли їхав додо-му, на посту стоять наші хлопці, є пра-пор України. Авранці коли їхав – пра-пору Україну вже не було. Стояли інші люди. Я так розумію, що там не відбуло-ся жодного пострілу. І висить їхній ба-нер, я його прапором не назву,баталь-йону “Восток”.

Згодом вже почалися обстріли Яси-нуватої. Я точно знаю звідки йшов об-стріл, але людям почали розповідати, що це немовби українська армія обстрі-лює. В той же час від Ясинуватої з поля біля селища, в якому мешкав, велися обстріли Авдіївки, яка тоді контролюва-лася українськими військами.Це Перво-майський район Ясинуватої. У полі біля нашого селища ставили установки, мі-номети великого калібру, потім “Гради” і обстрілювали Авдіївку. Так звані бойо-вики. Було зрозуміло, що ця зброя ро-сійська. Звісно людей, які тамходили, я не бачив, бо це було ввечері. Зарево від запуску “Градів” було добре видно…

І раніше, і зараз різні настрої: є люди, які за Україну, але вони зараз си-дять мовчки і намагаються на цю тему ні з ким не спілкуватися. У телефонно-му спілкуванні кажуть, що дуже небез-печно виражати свою проукраїнську

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Олекса Муравльов

ОЛЕКСА МУРАВЛЬОВ

волонтер та громадський діяч

21

позицію. Були люди, які дійсно вірять у світле майбутнє з Росією. Не знаю чи зараз вони вірять чи ні. Дехто пішов до бойовиків стояти на блокпостах, оскіль-ки там платили гроші. Принаймні зі сво-го району я не знаю нормальних, хто б пішов воювати проти України.

Потім так сталося, що я просто зму-шений був звідти виїжджати. Я потур-бувався, щобродина старшої дочки ви-їхала раніше. Сам знаходився там до 29 липня. Обстріли Ясинуватої почалися 27 липня. Цього дня було обстріляно околицю селища, де я мешкав. Наступ-ного дня було обстріляно центр міста з “Градів”. Тоді загинуло 6 людей. Що-правдажертв могло бути більше.

Коли я вже виїжджав з Ясинуватої, то проїжджав неподалік ринок, на терито-рії якого були встановлені міномети, які обстрілювали Ясинувату. Це вже була територія, яка контролювалася бойови-ками.

Я був готовий ще з початку квітня. У мене все основне вже було пригото-вано,щоб можна було швидко вхопити і тікати. Багато місцевих знали не тільки мою проукраїнську позицію, а й те, що я влаштовував проукраїнські мітинги. Тому поки можна було там знаходити-

ся, я там був – до 29 липня 2014. З того часу я з родиною знаходжуся в Крама-торську.

З деякими сусідами виходили супе-речки. Та й на роботі також, хоч там і освічені люди працювали. Наприклад, у середині червня був перший обстріл Донецька, причому стріляли з центру міста в бік залізничної станції. Я з`їз-див туди і сфотографував на телефон з прив`язками, щоб було видно з якого напрямку вівся обстріл. Показую лю-дям, вони кажуть “ні”. Люди з вищою освітою все рівно: “это сжелезнодорож-ной станции или с Песок стреляли «ук-ропы»». Все. Виніс мозку. Що їм ще по-яснювати якщо вони знають, що снаряд не може змінити траєкторію і летіти з протилежного боку. У самій Ясинуватій бойовиків практично не було видно.Де-кількох бачив і все. Ні для кого не було секретом, девони розташовувалися — у приміщенні Ясинуватськоговійськово-го комісаріату. Ще у Ясинуватій було два дитячих табори і там бойовики також квартирувалися.

Я зрозумів, що це надовго, коли 24 серпня Росія ввела свої війська, причо-му немало відразу, які перетнули дер-жавний кордон.

Для мене з минулого року вини-кає питання про те, що під час війни, а це, як не називає влада, є війна з Ро-сією (присутність російської армії про-ти України), повинні бути асиметрич-ні кроки у відповідь. Але у нас немає навіть симетричних кроків. Ми навіть не захищаємося як слід. Наприклад, з

тими ж потягами. З окупованої терито-рії їдуть потяги,їх ніхто не перевіряє на лінії розмежування. Електрички дуже довго ходили. Просто ніхто не переві-ряє. Це як? Можна завести зброю на цю території і ударити на цій території де завгодно.

Ще про перепустки. Як я вважав з початку, і досі вважаю, перепустка — це проїхати раз водин кінець — все! А


Я тут жартую, що після звільнення обласним центром треба залишати Краматорськ

”“

22

у нас багато людей катаються з цими перепустками туди-сюди, яктуристи. А скільки може бути серед цих людей ін-форматорів, які можуть показувати на-картах, де що знаходиться або ж готува-ти теракти? Все це небезпечно!

Кажуть, що треба спростити режим перетину. Я кажу “Стоп! Як спростити?” Кожна людина, яка перетинає, повин-на бути взята на облік. А контролювати мільйон людей, які мають перепустки, майже неможливо. З цими перепустка-ми дуже багато безпекових проблем.

Коли ми виїхали ще закону про пе-реселенців не було. Офіційної реєстра-ції не було. У Краматорську місцеві ак-тивісти самостійно розробили довідку, яка дуже схожа на ту, яку зробила дер-жава.

Я також приєднався до місцевих активістів, привів дружину, і таким чи-ном зародилася організація “Крама-торськ-СОС”. Спочатку ми довгий час були втрьох. Потім наприкінці листопа-да до нас ще стали долучатися пересе-ленці. Стало легше, бо почалася гумані-

тарна допомога. До цього допомагали в основному місцеві, навіть давали мож-ливість безкоштовно пожити у кварти-рі. Я, чесно кажучи, не очікував такого ставлення у Краматорську. Люди, які пе-режили хоч невеличку окупацію, тріш-ки змінилися. Хоча і не всі.

Як я люблю жартувати “влада нам не заважає”. А якщо серйозно, то у нас дуже багато того, що потрібно зроби-ти. Це залежить від Верховної Ради, але вона цим не займається і не бажає за-йматися. А, окрім того, у мене склалося враження восени, що влада намагаєть-ся зробити так, щоб переселенці змуше-ні були повернутися до своїх домівок на окупованих територіях. Таке враження склалося через закон про місцеві ви-бори, який грубо порушує Конституцію України.

Нас позбавили права голосувати і викинули. Хоч ми тут чимось займаємо-ся і щось розвиваємо, але ми не грома-дяни. Так грубо і було сказано.

Один чоловік в новообраній місь-краді Краматорська років 60 якось ска-зав “вот выпереселенцы проголосуете, уедете домой и нам здесь разгребать». Або “вы проголосуете за кого вам за-платят».

Олекса Муравльов

23

Це не факт, бо за моїми даними саме місцеві голосують так, як їх зму-шують. Тим більше є така проблема: я як переселенець, голосувати не можу, а з юридичної точки зору,принаймні, я можу стати навіть міським головою. Ні-сенітниця: висуватися можна, а голосу-вати ні.

Навіть на попередніх парламент-ських виборах, за моїми підрахунками, з 5000 переселенців, що були у Крама-торську, проголосували 200. І це були ті, які мають передусім проукраїнську по-зицію.

Опираючись на ту інформацію, що я маю,раніше ніж за три роки нічого не закінчиться. Поки що на найближчі рік-півтора у Росії вистачить ресурсів це підтримувати.

Що може Росія? Вивезти свої війська і частину зброї. Іншу частину цієї зброї воназалишить і залишить бойовиків із числа колишніх наших громадян і тих бойовиків ізколишніх ув`язнених, не військових, яких вони завезли з Росії.

Частина населення, яка там зали-шається, налаштована проти України, і чим далі, тимбільше. Там є різні на-строї, течії серед населення: хтось за Україну мовчки, хтось за Україну і допо-

магає якоюсь інформацією. Я навіть не уявляю, якщо все повернеться умирне русло, як ми звільнимо ці території, як повернутися і як спілкуватися з людьми, зякими був знайомий і які виступали проти України. Для мене це наразі най-більша психологічна проблема.

Бажання повертатися туди після звільнення немає жодного. Я тут жар-тую, що після звільнення обласним цен-тром треба залишати Краматорськ.


24

ДонецькEВінниця

Я думаю, що це був найскладніший рік в моєму житті, в житті моєї родини, в житті університетської родини. І цей рік – це не просто випробування, це ви-пробування для України, в першу чергу.

Бо це такий меседж на об’єднання гро-мади. Україна ніколи не була єдиною. І не президентські вибори 2004 року, і не президентські 201о року роз’єднали українських людей. Ми по-різному ста-новилися політичною нацією. У 1991р., коли відбувся занепад СРСР і сформу-валася нова національна держава, то схід України сприйняв це як даність, як подарунок долі, а захід України за це боровся. І десь з кінця 80-тих, перші роки 90-тих поверталася та національ-на інтелігенція, яка пройшла серйозні випробування, які ми зараз проходимо. Все циклічно.

Зараз наше перебування в центрі України – це випробування на об’єднан-ня українців як таких. Ми вчимося і він-ничан, вінничани вчаться в нас. І я ду-маю, якщо в нас вийде, то Україна має шанс. Особливо, якщо політична влада, державна влада не буде втручатися в цей процес.

Люди порозуміються. Бо на відміну від імперського шляху розвитку, який проходить зараз Російська Федерація, Україна ж там, де українці. Нас от взяти, пересадити і ми залишимося українця-ми. Ми ніколи не розвивалися терито-ріальним шляхом. Це імперії розвива-

ються таким шляхом, коли приєднують до себе території, використовують ре-сурси, достатньо ганебно ставлячись до людей, які жили на цій території, вважа-ючи, що асиміляція і підкорення титуль-ному етносу це правильно. Для України це неприйнятно. І саме тому наші діа-спори українські в Канаді, в Австралії,в США, вони достатньо локально прожи-вають, зберігаючи всі традиції, мову, цінності і саме вони зараз допомагають нам тут відчувати себе спільною гро-мадою, братерством як таким. На жаль, державна влада як не мала цілеспрямо-ваної державної політики по об’єднан-ню нації, по певному діалогу між цен-тром та територіальними, локальними одиницями, так і зараз немає. Те, що сталося в Донбасі – це і наша провина, і провина державних діячів, які не роз-мовляли державницькою мовою, і за-раз перебуваючи в стані маргінала, в стані переселенця, ми майже кожного дня маємо доводити своїй країні, що ми українці, відвідуючи якісь там міграційні служби, ставлячи якісь там печатки про те, що ми саме тут перебуваємо. Це схо-же на інші закриті групи. Але все рівно це випробування, випробування з боку держави, є ще суспільство, є громада.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Тетяна Нагорняк

ТЕТЯНА НАГОРНЯК

доктор наук, професор політології Донецького національного університету

25

І от це той шлях, який ми маємо зараз пройти.

Доки люди будуть сприймати реаль-ну владу як ото “царя батюшку”, який має щось вирішувати за нас, то нічого не відбудеться. А як можна – слід визна-вати в них просто функціонерів, яких ми приймаємо на роботу. Якщо це буде усвідомлено на рівні громадянського суспільства, то це можливо подолати. І у Вінниці тут серйозний шанс на це. Тут дуже розвинутий громадянський сек-тор.

По-перше, я хочу сказати, що укра-їнців від інших націй відрізняє щирість. особливо, якщо йдеться про щирість людини, яка знаходиться в біді.І ці книжки,і перша, і друга – це як душа на-виворіт. Це не може не сприйматися. Це просто не спотворено, не підроблено, не штучно. Це щиро,і це певний інфор-

маційний канал до таких солідарних комунікацій. Це світосприйняття наше, яке не є унікальним. Просто це ми зараз попали в таку ситуацію. І Україна зараз має розуміти, що це не локальний кон-флікт, це не війна в Донбасі, це війна в Україні.

Скільки б зараз президент або пред-ставники іншої політичної еліти не підміняли понять, це війна в Україні! І відповідно, закінчення цієї війни при найпозитивнішому сценарії – це має бути перемога України. Але, на жаль, я думаю, що такий сценарій неможливий. Я думаю, що йдеться про домовленість в контексті Мінських домовленостей, про домовленість еліти України і Росій-ської Федерації, країни-агресора. Про те, що та територія буде повернута в якомусь особливому статусі до терито-рії України. І, відповідно, незадоволе-них цим фактом буде дуже багато, і це небезпечно для цілісності і для держав-ності України.

... люди залишаються там жити. Ча-стина очікує на Україну, інша частина очікує на приєднання до РФ, треті ві-рять в якусь псевдо республіку, а ще є люди, які поховали своїх дітей через цей конфлікт. І я думаю, що дуже скоро

постане питання – “А за що ми вмира-ли?”… І тому, це тільки початок конфлік-ту в Україні.

Я думаю, що соціальний попит на справжнє визнання цього конфлікту, на справжні події, які привели до того, що так сталося, люди виїхали, що мотива-ція одна – бути просто в Україні. Люди хочуть про це знати і мають про це зна-ти.

Україна – це земля наших дітей, не наша, не батьківська. Не слід поверта-тися в минуле. Не слід шукати хто винен в сучасності, слід разом зберігати укра-їнську землю для наших дітей.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Тетяна Нагорняк

Українців від інших націй відрізняє щирість

”“

26

ЛуганськEКиїв

Я закінчила інститут в Луганську і переїхала до Києва. Працювали, в нас було кілька підприємств, які ми ство-рили. Остання моя робота – в компанії

“Воля Кабель”, після чого я пішла в де-крет, потрапила до Луганська. Там вже нас застала війна і ми виїхали знову до Києва.

На той момент, коли ми виїжджали в травні ще було більш-менш спокійно. Єдине, що я собі ставила питання – що я можу сказати своїм дітям, чому вони ма-ють сидіти в підвалі, як я їм це поясню? Я не змогла собі відповісти на це запи-тання. Тому просто зібрала речі, дітей і маму – поїхала. У мене двоє маленьких дітлахів, дві дочки – шість та три рочки. У місті Немішаєве прожили два тижні, потім потрапили на Майдан, звернули-ся в кримський намет, нас розселили в санаторій “Джерело”.

Санаторій нас прийняв добре, нас приймав Костянтин Мельник, який представився директором. Він організу-вав нам протягом трьох місяців побут, затишок, роботу з волонтерами, ми на-лагодили харчування в їдальні, вирішу-вали адміністративні питання. Завдяки Костянтину за короткий проміжок часу була налагоджена ця робота.

На даний момент у нас виникають деякі проблеми з приводу комунальних послуг, у нас велика заборгованість зі світла та газу, які набігли за 1,5 роки на-

шого там проживання. Але оскільки ці борги промислові, люди не в стані їх по-гасити. Ми звернулися до п. Пантелеєва, аби нам допомогли перевести ці про-мислові борги на побутові. Люди в стані сплачувати, але нормальні, адекватні ціни. Тому що допомога на переселен-ців – на дітей 800 гривень, а дорослий отримує 400, якщо він працевлаштова-ний, якщо він на обліку в службі зайня-тості.

На даний момент нам допомагає Інеса Блозовська, директорка благодій-ного фонду “Ексте фонд”, а також Андрій Михайлович Верлатий – він нам орга-нізував безпеку, надіслав своїх військо-вих, які там чергують, аби сторонні люди туди не входили. Інеса нам допомагає зі сторони… Напевне, я можу сказати, що вона наш янгол-охоронець, яка протя-гом усього цього часу підказує куди і з якими питаннями мені звертатися. Ми стукали, куди могли, писали завдяки їй, тому що це людина, яка живе в Києві і має великі зв’язки, завжди нам підказує куди йти і якою стежкою, з усіх питань абсолютно.

Можна своє життя віддати в чужі руки, а можна сказати – ні, це моя спра-ва і я буду цим займатися. Таких людей,

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Оксана Коляда

ОКСАНА КОЛЯДА

підприємець (засновник бізнес-клубу “Покоління z” для дітей), член координаційної

ради переселенців

27

які взяли відповідальність на себе, у нас приблизно семеро – це ті люди, які вхо-дять в координаційну раду пансіонату “Джерело”. Вони взяли на себе відпові-дальність за всіх цих людей, дітей, які там проживають і вирішують усі поточ-ні питання, які виникають щодня – по-бутові, грошові, житлові, матеріальні, різноманітні.

Коли бачиш якусь несправедливість довкола себе, і коли стільки дітей… Я не змогла просто на це дивитися. Я говорю про несправедливе ставлення нашої держави до цих дітей. Ми без світла, без газу зараз. Світло в нас поки що є, але нас вже попередили, що ще місяць-два максимум, після виборів вже будуть проблеми зі світлом теж. А у нас від світ-ла залежить повністю все, тобто оскіль-ки дуже холодно в самому пансіонаті, включаються обігрівачі, пічки, кожен в себе в номері готує їжу, хоча б якось опалюють кімнату, тому що дуже бага-то маленьких дітей. Саме приміщення крижане, не опалюється, за останній місяць у нас поїхали в лікарню, там по-лежали близько дванадцяти дітей із за-паленням легень.

Ми зустрічалися два рази із п. Пан-телеєвим із приводу вирішення нашого

питання з оплати – люди готові плати-ти. Ми оплачуємо зараз по лічильни-ках, але за нашими, побутовими тари-фами – 40 копійок за світло, але ми не закриваємо борг повністю. Виходить: борг фактично за побутовими тарифа-ми порядку 15 тисяч гривень, за про-мисловими – у п’ять разів більше. Влада не реагує, тому що вони не хочуть втру-чатися – це не їх власність, а приватна, вони не мають права втручатися. І це їх відповідь для нас. Я знаю, що на даний момент власником цієї будівлі є компа-нія “Геліус”. У нас була зустріч із “Геліу-сом”, їх завдання, аби ми залишили це приміщення. Адвокат “Геліусу” Вячес-лав Гомонай озвучив нам: я би міг вам допомогти перезимувати, або залиши-тися на рік, на два, поки не закінчиться вся ця ситуація і ви не зможете поїхати додому, з тією умовою, що ви погасите всі наявні борги. Коли ми йому поясню-ємо, що люди не в стані погасити такі борги…

Ми зверталися: якщо ви не можете нас тут залишити, хоча б перезимувати, надайте нам якесь інше житло. Ми от-римали відповідь, що в Києві і області житла немає, є житло в Дніпродзержин-ську, Нікополі, Львові, Дніпропетров-

ську, Харкові – будь ласка, їдьте туди. Нам Оболонська адміністрація дала ли-ста, це навіть листом назвати не можна, це інформаційний аркуш, без печатки, без нічого. Тобто, ось такі є адреси, їдьте туди, там є ці табори для переселенців, ці вагончики. Члени нашої коордради зателефонували за всіма цими адреса-ми, там нам сказали – вибачте, місць немає. Місць немає… Для відписки – на-віщо це робити?

Нам на даний момент, завдяки зно-


Саме приміщення крижане, не опалюється, за останній місяць у нас поїхали в лікарню, там полежали близько дванадцяти дітей із запаленням легень

”“

28

ву Інесі Блозовській та Олександру вдалося організувати бізнес-клуб “По-коління z” – для діток від восьми до чо-тирнадцяти років, для того, щоб вони не боялися виходити в це життя, для того, щоб вони могли здійснювати свої цілі та мрії. Цей проект у нас для того, щоб ті мрії, які в них є, вони змогли б їх помацати, доторкнутися, і в результа-ті втілити в життя. Для цього в нас бу-дуть запрошені підприємці, ми будемо відвідувати розкішні екскурсії в компа-нію Microsoft, IT-компанії, тобто ті ком-панії, за якими майбутнє. Діти цього покоління дуже мобільні, інформацій-ні, наповнені, вони із такою швидкістю поглинають інформацію… Ми не тільки не встигаємо за ними, наша освіта, яку діти зараз отримують в школах, відстає на багато-багато років. Тому я вважаю, що діти повинні розвиватися такими ж темпами, як і весь світ.

У нас вже пройшло два заняття. Ці-каво, що ті дітлахи, з якими ми позна-йомилися при першій зустрічі, у них на той момент були зовсім інші думки. На-віть за два заняття, які ми провели, вже діти змінилися. Вони прийшли до нас – одна художниця, інша дівчинка дуже любить телебачення, хоче бути телеве-

дучою… Після проведення економічної гри – ви не бачили, як у дітей загоріли-ся очі! Вони спробували доторкнутися до чогось нового, іншого – я думаю, ми йдемо в потрібному напрямку, ми допо-можемо їм доторкнутися до цього світу з іншого боку.

У нас є сторінка у фейсбуці біз-нес-клуб “Покоління z”, загалом ми знаходимося на метро Золоті воро-та, вулиця Лисенка, 8, офіс 65. Заняття проходять по четвергах і суботах на Золотих воротах. У вівторок у нас або екскурсія, або ми запрошуємо до нас гостей-підприємців, які розповідають історію свого успіху – як вони стали успішними людьми, діляться своїм до-свідом. Я отримую велике задоволення, коли я бачу задоволення в очах дітей. Я щаслива від цього.

Я знаю, що якщо люди об’єднають-ся, якщо буде сильна команда однодум-ців – щось може вийти. До тих пір, поки люди будуть ставитися один до одного як до ворогів, нічого не вийде. Я хочу побажати не тільки переселенцям, а загалом людям – щоб вони не забува-ли, що ми живемо кожен день, що те, наскільки наше життя буде яскравим, залежить від нас самих. Ми в стані зро-

бити кожен день яскравим, таким, який запам’ятається. Це життя не таке довге, його хочеться прожити так, щоб зали-шилися добрі, хороші спогади, і дуже хочеться, аби у дітей залишилося теж саме – аби вони навчилися проживати не сірі будні із дня у день, а створювати шедеври зі свого життя.


29

ДонецькEКиїв

Я приїхала з Донецька, приблизно в січні остаточно. Якраз влітку я закін-чила Донецький Національний універ-ситет, встигла. Потім мене життя трохи

“помотало” Україною. Я тривалий час була в Святогірську, жила в знайомих. Потім побувала на західній Україні, а по-тім вже остаточно переїхала до Києва.

У той момент, коли якраз в Донецьк заходили ополченці, сепаратисти, зі Слов’янська вони приходили в До-нецьк, то гуртожиток, в якому я жила, вони якраз і зайняли. Тому, природно, моя перша думка – це якнайшвидше ку-пувати квитки і їхати. Тому лишати мі-сто… Я буквально за три дні зібралась, пожила трохи в друга, три дні збирала речі і поїхала.

Мої батьки живуть в Луганській об-ласті до цих пір, оскільки там завжди було досить спокійно, і батьки не хо-чуть залишати дім рідний, все життя будували, тому тато сказав: “Ні. Поки тут все тихо, спокійно, ми будемо тут”. Передзвонюємось … Звісно, стараємось кожен день, але природно – у них свої справи, у мене свої, не завжди зранку і ввечері. Але Skype, телефон – це, зви-чайно, великі помічники для далеких відстаней.

Я вже не вперше тут (у Києві – авт.) була – осінь провела так, що кожен мі-сяць приїжджала сюди до друзів. І пере-їзд в січні – це вже був такий просто…

Зробити крок на останню сходинку. У мене тут багато друзів – переїхали теж разом зі мною, тому мені було досить комфортно.

Не можу сказати, що тут мало доне-цьких. Тут дуже багато донецьких. Це і приємно, з одного боку, а з іншого боку, я рада, що люди будують нове життя. Ось вже рік потому я буває проходжу в метро і бачу знайомі обличчя, про які я й не знала, що вони переїхали.

Я вважаю, що мені пощастило біль-ше, ніж іншим, тому що мені вдалося все одразу – власниця квартири була до-статньо лояльною жінкою і без усіляких зайвих питань вона мене прийняла. І з роботою я… На той момент була волон-тером в “Донбас SOS”, загалом, я одразу туди пішла, до того ж була фрілансером – я перекладач. Тому я працювала на відстані , у мене загалом немає проблем із роботою, можу працювати з будь-якої точки світу. Але потім вирішила, що по-трібно все-таки працювати в колективі і на даний момент я в Ресурсному Центрі.

У мене є друзі кияни і більшість лю-дей, молодь, вони навіть дуже позитив-но, спокійно ставляться (до переселен-ців – авт.). Мені здається, тут питання не як ставляться кияни до донеччан, а як

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Наталія Новикова

НАТАЛІЯ НОВИКОВА

спеціаліст з гуманітарного напрямку Ресурсного Центру для допомоги

вимушеним переселенцям

30

ставиться людина до людини. Тому що і серед донеччан, і серед киян є нормаль-ні люди, є адекватні, які розвиваються, працюють і трудяться. Так само є такий прошарок населення, що не збирається ні розвивати місто, ні розвивати себе, і я би не хотіла з такими людьми спілкува-тися. Напевне, через цих кількох людей, які не завжди адекватно себе поводять, є такий ярлик і стереотип, що всі донеч-чани дуже-дуже неосвічені і некультур-ні, і неадекватні, і це сумно. Але в цілому, ті люди, з якими я зустрічалась, з якими я спілкуюсь, дуже позитивні і хороші.

Я би напевне людям (переселенцям – авт.) побажала трохи сміливості і щоб той позитив, який завжди у нас в житті є, аби він залишався завжди. І вірити в те, що всюди є хороші люди, це дійсно так. Дуже багато хороших людей. На-віть якщо ми допомагаємо якійсь одній людині, знайдуться довкола ще десять інших, які допоможуть в результаті нам. І працювати, найголовніше – працюва-ти в цьому житті.

Київ завжди був певною сходинкою в моєму житті. Я зростала в маленькому місті, я вступила на навчання в універ-ситет в Донецьку – це був мій наступний крок. Потім я планувала все одно виро-

сти з цього міста, і переїхати до столиці, а зі столиці кудись далі. Тому сказати, що це моє останнє місто я не можу. Але тут – нова сходинка, нова частина мого життя, нова сторінка.

Я дійсно дуже надіюся, що все не-забаром закінчиться. Щоб ті, хто хоче повернутися, повернулися. Ті, хто хоче просто спокійно відвідувати своїх роди-чів, щоб вони мали таку змогу. Я дуже сумую за батьками і надіюсь, що зможу скоро взяти, купити квиток на поїзд і по-їхати додому.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Наталія Новикова

31

ДонецькEВінницяEКиїв

“Взрыв свето-шумовой гранаты, кир-пичи, дубины и пруты оказались детски-ми шалостями в сравнении с работой крупнокалиберных артиллерийских установок, которые я впервые услышал в июне. Потом уже был депрессивный

август, две недели без электроэнер-гии, пять дней без воды в 35-градусную жару… Частые артобстрелы моего ми-крорайона… Паника, страх, учащенный пульс стали нормой. А дальше была хо-лодная осень, с которой связывалось так много надежд… Все это время в моем родном Донецке десятками гибли люди. Это было очень трудно осознать. Порой казалось, что начинаешь терять способность критически мыслить. Что не живешь, а выживаешь...”.

Я народився в Донецьку і виріс там. Я телевізійний журналіст спортивного профілю. Історія, яку я виклав в книзі, запам’яталася найбільше з усіх, в той період. На щастя, цей період закінчив-ся, і я поїхав спочатку до Вінниці, потім повернувся до Донецька на два тижні і звідти вже переїхав до Києва.

Було дуже важко ставити для себе завдання в тих умовах, в яких ми жили в Донецьку. Оскільки я молода людина, то мені хочеться чогось досягти в цьо-му житті. А сидячи в Донецьку, не маю-чи жодних перспектив, це зробити не-реально.

У Вінниці я закінчив Донецький на-ціональний університет. Це був такий дуже хороший, світлий період мого жит-

тя, отримав диплом, поїхав назад до До-нецька, навідався до батьків, показався, що я живий- здоровий, і поїхав до Киє-ва влаштовуватися на роботу. Я завжди любив Київ, а зараз я вже звик до нього, прикипів, скажімо так. Тому я планую залишатися тут.

Завжди хочеться повертатися додо-му. І, звичайно, я буду найщасливішою людиною на світі, коли в Донецьку буде мирне життя. Коли це все закінчиться, то я думаю, що я обов’язково поверну-ся, як надовго я не знаю, але на якийсь період часу точно.

Має бути у світі справедливість якась. І буде дуже несправедливо, якщо цей конфлікт заморозиться на десяти-ліття. Я сподіваюся, що в перспективі найближчих 10 років все повернеться як було раніше. Принаймні, я хочу в це вірити.

Переселенцям я хочу побажати тер-піння, сил та віри в себе, тому що ситуа-ція, в якій ми всі опинилися, вона дуже важка. І треба бути сильною людиною, щоб це все пережити. Але я сподіваю-ся, що все буде добре. Ми рано чи пізно повернемося додому, і знову будемо жити і радіти кожному дню свого життя.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Данило Вереітін

ДАНИЛО ВЕРЕІТІН

журналіст

32

СтаробільськEМукачеве

Там уже було нічого робити, всі надії на повернення додому пішли. Війна за-тягувалася, невизначене становище мі-ста, там практично не було доріг, майже всі вони були розбиті. В Старобільську зовсім не було громадського транспор-

ту, попри те, що місто було досить ве-личеньке. Плюс небезпечний час: по-стійно ходили чутки, що воно далі буде. Набридло жити в підвішеному стані.

Я там колись жила (на Закарпатті– авт.), тепер захотілося «відпочити», і це була найвіддаленіша точка на карті України, далі вже лише «забугорье». Га-дала собі, там пожию і далі подивлюся, що робити. «Відійти» від танків на вули-ці, людей зі зброєю. Там було 70 км до лінії фронту, і це відчувалося у всьому — важко жити у прифронтовому місті.

Між Львовом і Закарпаттям, звісно, велика різниця, починаючи з клімату. Коли Андрухович був у Мукачево, то ска-зав, що галичани завжди трохи заздри-ли закарпатцям, бо у вас тут за горами тепло. Вплив Балкан, більше Угорщини, цілком інші відчуття, що у Прикарпатті. Різні впливи, різні церкви, різні люди, словом, строкато.

Мій «відпочинок» мав на меті в тому числі відійти від політичних питань. Тут в цьому сенсі регіон непростий, своя специфіка, якої нема ніде в Україні. Плюс сам рівень журналістики невисо-кий. Рівень життя також не захмарний, якщо хтось у Донецьку за свою робо-ту отримував 5 тис., то тут 2 тис. Люди,

звісно, намагаються виживати, кожен по-своєму…

...Звісно, дратує (слово переселе-нець – авт.), а ще більше скорочення ВПО – «вимушено переміщена особа». Дратує, що треба ходити в якусь мігра-ційну службу. Моя мама після інсульту, і от вона мусить ходити з палицею до тієї служби кожні півроку і ставити цю пе-чатку. Як виїхала з Луганська, так туди й не поверталася, до «ЛНР» стосунку не має жодного. Громадянка України, як і я, ми нікуди не «виїхали», нікуди не «повертаємося», живемо в своїй країні. Паспорти не рвали і думки такої не було. Я не розумію, чому ми маємо ходити в ту міграційну службу і міняти довідки. Чому з недовірою ставляться якраз до людей, які нічого злого цій державі не зробили, а навпаки – то вони потерпіли,

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Яна Осадча

ЯНА ОСАДЧА

журналістка

...ми нікуди не «виїхали», нікуди не «повертаємося», живемо в своїй країні

”“

33

залишившись без домівок. Їх вирвали з одного ґрунту і пересадили в інший. Не розумію, чому президент ветував закон, який відновлював наші права як грома-дян.

Люди співчувають, розпитують, що у нас сталося, намагаються дізнати-ся, як там було із перших вуст. Але мої друзі, які оселилися в інших регіонах, розповідали, що в тому ж Києві чи Дні-пропетровську були проблеми з винай-манням житла, коли говорили, що ти з Донецька чи Луганська. Тут головне, як ти у суспільстві себе поводиш. Якщо ти хам, то не важливо звідки ти.

Власне, що мені подобається, біль-ше стало позитивних історій (у ЗМІ – авт.): як людина, яка втратила все, здо-була те-то і те-то, створила стільки-то робочих місць. Це такі мотиваційні речі, які надихають інших людей. Поки одні вирішують проблему із відсутністю жит-ла (що треба таки якось вирішувати – ми не по своїй волі покинули свої доми і не можемо навіть їх продати), інші про-являють активність. Психологічний ас-пект проблеми теж ніхто не відміняв: це вже трансформовані трагедією люди, особливо ті, кому за 40-50 років, їм важ-ко зрозуміти, що нема вже тої роботи,

того кола спілкування, того міста… Не-обхідна психологічна реабілітація.

…Так, як там було, ніколи вже не буде. Чимало людей виїхало, а ті, які за-раз там живуть, постійно в ситуації стре-су. Повернешся не в своє місто, а в чуже і маєш новий виток адаптації в нових умовах. Не важливо, яка там буде вла-да, люди там будуть ті самі, їх мозок від зміни прапора не зміниться.

Поки що мені тут подобається. Не подобається те, що немає нормальної роботи з відповідним рівнем заробітної плати. Відкрити щось самій? Професія дуже нівелювалася, і це буде важко зро-бити…

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Яна Осадча

34

ДонецькEКиївEВінниця

Я зараз працюю в Донецькому наці-ональному університеті в екзилі. Я є ке-рівником прес-центру Донецького на-ціонального університету. До приїзду у

Вінницю, до подій на Донбасі, я займав-ся громадською діяльністю. В мене була невеличка громадська організа-ція, невеличкий аналітичний центр, в якому ми займалися аналізом інформа-ційної політики, розвитком громадян-ського суспільства, але, на жаль, доля склалася по-іншому, і ми зараз займа-ємося іншою діяльністю, але плануємо повертатися все ж таки в громадський простір.

До війни, десь протягом семи років я працював в громадському секторі, в різних організаціях – в благодійних ор-ганізаціях, в організаціях, які працюва-ли з молоддю, з підприємцями, дуже широкий спектр. А десь в 2010 році піс-ля стажування в США я вирішив відкри-ти свою громадську організацію – аналі-тичний центр, який займався аналізом інформаційної політики, співпраця із ЗМІ, розвиток ЗМІ, інформаційного простору Донецької області, але події 2014 року внесли дуже серйозні корек-тиви і в професійну дільність, і в особи-сте життя. Тому трошки все змінилося. Я з Донецька виїхав наприкінці серпня, коли вже була загроза здоров’ю та жит-тю. Причини зараз я б не хотів нази-вати, але були об’єктивні причини, що

треба було виїжджати. Після того як я виїхав з Донецька, я приїхав в Дніпро-петровську область, потім в Київ. Ми там налагодили контакти з колегами, які переїхали з Донецька, з якими ми працювали.

Я вже планував жити в Києві, працю-вати в Києві, продовжити громадську діяльність, але в 2014 році восени я по-ступив в аспірантуру Донецького націо-нального університету і після того як він переїхав у Вінницю, поступила пропо-зиція взяти мене на роботу і очолювати прес-центр ДонНУ, тому що я багато ро-ків працював у сфері зв’язків з громад-ськістю. От ми й почали працювати. Я з листопада вже знаходжуся у Вінниці, ми працюємо. Чесно кажучи, цей рік я повністю присвятив себе університету, бо була дуже складна ситуація. Ми при-їхали, і у Вінниці окрім будівлі, яку нам видала місцева влада і які ми оренду-ємо, нічого не було. Пусті стіни. Окрім відновлення матеріально-технічної бази треба було ще проводити певну інформаційну кампанію, роз’яснювати, по-перше, нашим студентам, що ми ви-їхали, що ми залишилися, відновлюємо свою роботу. Тобто те, що залишилося в Донецьку вже не є Донецьким націо-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Сергій Бондаренко

СЕРГІЙ БОНДАРЕНКО

громадський діяч, керівник прес-центру Донецького національного

університету у Вінниці

35

нальним університетом, а він є у Вінни-ці. Певні інформаційні бар’єри треба було розбивати, тому що донецький ін-формаційний простір був захоплений, і дуже потужна пропаганда, дуже багато дітей, викладачів і співробітників в ома-ні знаходилися. Треба було пробива-ти цю пропаганду, виходити на людей, інформувати як внутрішню аудиторію, так і зовнішню – органи влади, щоб ба-чили, що ми працюємо, треба було на-лагоджувати комунікацію з місцевою громадою. Ми вдячні вінничанам за те, що дуже тепло нас зустріли. Дуже добрі люди, дуже багато нам допомагали і до-помагають, і будуть допомагати.

Засоби масової інформації... дуже ба-гато негативу, багато було стереотипів, стигматизація була, і треба з цим було працювати. Десь протягом трьох міся-ців ми з цим боролися, потім ми вийш-ли на такий нуль, коли вже ми почали говорити про те, що дійсно у нас відбу-вається. Слава Богу, почалася віднов-люватися матеріально-технічна база. Нам дуже багато і місцевих донорів до-помогло, дуже потужну підтримку ми отримали від Посольства США, від Фон-ду “Відродження” – у нас реалізується потужний проект “Європейський розви-

ток ДонНУ у Вінниці”, багато меценатів, приватних осіб, які надали допомогу. Ми вдячні меценату з Канади Джиму Те-мертею, який надав матеріальну допо-могу, фінансову, щоб 120 співробітників з родинами мали можливість отримати фінанси, і три місяці ми могли оплатити оренду житла.

Що дуже цікаво, він родом з Доне-цька. Він з батьками виїхав в Канаду. Потім, коли склалася ця ситуація, то українсько-канадська фундація вийшла

на ОПОРУ, ОПОРА вийшла на місцевий фонд “Подільська громада”, через яку надавалася саме фінансова допомога. Але завдяки саме Джиму ми отримали потужну підтримку. Чесно кажучи, дуже дороге житло, а враховуючи те, що з оплатою праці була проблема, тому що університет переєструвався як нова юридична особа, десь три місяці наші викладачі, співробітники взагалі не мали грошей. Але до нового року всі ці проблеми вирішилися, були виплачені


Фото – Донецького національного університету

36

всі заборгованості. Постійно до нас при-їжджає делегація із закордону і місцеві, дуже багато таких перспективних про-ектів. З норвежцями ми зараз ведемо переговори про будівництво академм-сітечка у нас.

Зрозуміло, що це потужний проект. Дуже плідно співпрацюємо із Британ-ською радою. Перспектив багато. Не дивлячись на те, що ми втратили дуже багато – у нас було 11 корпусів, багато техніки...а ми приїхали взагалі без ні-чого. Єдине, що залишилося таке фун-даментальне з університету, це те, що наші співробітники змогли вивезти пра-пор. Є така традиція, якщо військовий підрозділ зберігає свій прапор, то зали-шається частина, якщо його б втратили, то морально б підірвалися. Важко було б. Прапор вивезли і він є. Але ця ситу-ація, яка відбулася в Донецьку, вона дозволила провести дуже серйозну пе-реоцінку цінностей і взагалі всього, що відбувалося до, під час і те, що буде від-буватися. Сподіваюся, що все буде до-бре. І нам дуже повезло, що переїхали разом, у нас багато друзів залишилося, колег, знайомих, тобто ми такою вели-кою родиною переїхали, і нам трохи легше ніж іншим переселенцям.

Зараз відкриваються дуже серйозні перспективи. Головне, що ми зараз збе-регли цей дух університетський наш, але й змінилася сама система взаємо-відносин. Якщо раніше була така жор-стка вертикаль, то зараз все гнучкіше. Гнучка система, що можна дуже швидко вирішувати питання, до ректора можна підійти, проректора. Як наші колеги ка-жуть, що ми зараз були в одному окопі… де є певна субординація, але більш го-ризонтальні зв’язки. Тому дійсно, у нас університет вже такого родинного типу, ми дуже поріднилися морально і духов-но, тому сподіваюся, що все в нас буде добре.


37

КримEКиїв

Я став набагато рідше бачитися зі своїми рідними та друзями, які прожи-вають у Криму. Тепер я не можу собі дозволити дуже часто туди їздити. І це, напевне, головне, на чому б я хотів

сфокусуватися. Я почав частіше теле-фонувати своїм рідним, аби запитати – як у них справи і чи все з ними гаразд.

На щастя, пропускають (у Крим – авт.). Я не включений до будь-яких пе-реліків і загалом намагаюсь не комен-тувати публічно якісь дії де-факто влади в Криму.

Для мене це часто буває сюрпризом, коли я просто випадково можу побачи-ти людину в Києві, з якою я навчався ще за часів школи, і дізнаюся, що мій однокласник або однокласниця, напри-клад, півроку проживають в Києві. Це для мене певний індикатор і тест того, що я їх бачив тут і дізнався, що вони пе-ремістилися.

Щодо проблем переміщених осіб – вони, до речі, тут не розподілені між сходом України і Кримом. Перша про-блема для всіх (щодо осіб працездатно-го віку) – працевлаштування – це най-головніше. Іноді виникають проблеми менш різкі – щодо медичного обслуго-вування. Те, на чому б я хотів зробити акцент, – це житло і працевлаштуван-ня. Ці проблеми взаємопов’язані.

Це в природі людини сумувати за минулим, але за цим минулим я сумую особливо – це сто відсотків.

(Є віра –авт.) …що щось зміниться... Бо якщо б цієї віри не було – це вже моя особиста позиція, не співробітника яко-їсь організації, – якщо б цієї віри в мене не було, я б, напевне, вже не залишався в Україні. Ця віра в мене є, тому будемо робити все можливе, аби щось зміни-лося на краще.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Сулейман Мамутов

СУЛЕЙМАН МАМУТОВ

юрист, правовий аналітик ВБФ «Право на захист»

38


Проживаю в Києві, тут я навчалась і жила шість років, дуже рада мати мож-ливість знову жити в столиці. Обож-нюю це місто, яке завжди рухається і дає можливості рухатись разом з ним, а значить рости і розвиватись. Тут ніколи

не скучно. Я – фрілансер, за рік зареє-струвалась приватним підприємцем, працюю копірайтером, але розумію, що тут вже себе розкрила повністю, хочу опановувати нову професію, роз-виватись в ній, при цьому не припиня-ти займатись тим, чим займаюсь зараз.

У мене патріотична родина, тому ми ходили на мітинги за Україну, вболі-вали за Майдан. Мені було дуже важко знаходитись у тому середовищі. Друзі, з якими нещодавно пили каву і які про-являли до тебе людяність, і ти їх дуже любив, почали просто на очах перетво-рюватися на людей, з якими неможливо знаходити спільну мову. І неясно чому. Дуже важко знайти причину. Вони ба-жають смерті людям, які, на мою дум-ку, мають почуття гідності і виходять за свою країну. А вони хочуть, щоб ско-ріше все це б завершилось і настала стабільність, тому що їм важливіші со-ціальні виплати, які можуть затримати через ці події. І тому хотілось якомога швидше втекти від всього цього нега-тиву, і бути зі своїми однодумцями, з якими було морально легше.Сталося це 9-го червня, коли у Луганську все по-чало загострюватись. В один момент я зрозуміла, що там уже неможливо зна-

ходитись, це вже небезпечно для моєї дитини. Тому ми просто сіли на поїзд і поїхали. Поїхали спочатку до друзів. Га-дали, що їдемо на два тижні – думали, скоро все закінчиться. Порошенко став президентом і значить скоро у нас буде мир і український Луганськ. Тому взяли із собою дуже мало речей. Але, як ви-явилось, повертатись досі немає куди.

Спочатку ми поїхали до Кривого Рогу, до моєї подруги, яку я дуже давно не бачила. Я пам’ятаю, як збирала сум-ки, реально брала із собою кілька ре-чей: джинси, сорочку, футболку, кілька речей моєї дитини. І ми їхали з однією сумкою подарунків і дуже маленькою сумкою моїх речей, тому що збиралися погостювати на два тижні. Тиждень ми були у моєї подруги, потім тиждень у друзів у Києві і зрозуміли: повертатись немає куди, все стає ще гірше. Хоча моя мама мене заспокоювала, казала, що все добре, нас звільняють потихеньку… Але я розуміла, читаючи новини, що ще небезпечно повертатись, тому ми скористались допомогою волонтерів і поїхали на Волинь.Спочатку жили в Луцьку, потім у селі у Волинській облас-ті, біля Шацьких озер і потім поверну-лись до Києва. Тут нам допомогли наші

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Маргарита Сурженко

МАРГАРИТА СУРЖЕНКО

письменниця

39

друзі. У Києві дороге житло. Але за до-помогою друзів з’явилась така можли-вість жити в Києві, про що я дуже давно мріяла.

У мене склалось враження, що у Лу-ганську 70% людей, які просто нічого не хочуть робити. Можливо, проросій-сько налаштованих 20% і проукраїн-ських 10%. Але це моя суб’єктивна дум-ка. Я пам’ятаю дуже багато моїх друзів, яких я запрошувала на мітинги, а вони казали, що це нічого не змінить, бо ми всі маріонетки, навіщо нам це робити. Мені б дуже хотілось, щоб Луганськ був українським, звичайно. Тому що не хо-четься, щоб стільки людей віддали своє життя даремно. І дуже б не хотілось, щоб це була гаряча точка. При цьому я розумію, що людей, які там живуть, не зміниш, їх цінності не зміниш, на жаль. Тому, наприклад, особисто себе я не бачу в Луганську поруч з людьми, які ненавидять Україну і звинувачують не себе у своїх проблемах, а Україну.

В Луганську залишились лише сусі-ди, спілкується з ними переважно моя мама. Мої подруги переїхали до Росії, з ними підтримуємо зв’язок, але звісно не так, як раніше – через розбіжності в політичних поглядах.

Перша книжка писалась на емоціях, мене просто переповнювало натхнен-ня. Іноді мені здається, що її писала не я, а муза, мені просто доводилось запи-сувати те, що муза мені надиктовувала. І ось, коли голос музи закінчився, коли я поставила крапку, перша книга була дописана, то я зрозуміла, що потрібно написати ще одну книгу. І відразу ви-

никла ідея написати про іншу сторо-ну. Тобто написати про трьох героїв з відмінною позицією, тому що у мене є багато друзів, знайомих в Луганську, з якими ми дуже гарно спілкувались, але ось чомусь вони перейшли, так би мо-вити, на іншу сторону. Мені хотілось і самій розібратись, чому це сталось.

Якщо у першій книзі були молоді


40

люди як я, у яких все життя попереду, то ось герої другої книги, наприклад Оль-га – їй 40 років, такі люди як моя мама, якій дуже важко починати нове життя, а також мамині подруги. Всі вони були достатньо реалізовані у Луганську, у них була хороша робота, на якій їх по-важали. Але вони змушені були їхати, знаходити себе в Україні, що в прин-

ципі було зробити набагато важче, ніж у Луганську. Тому що тут дуже важко знайти роботу хорошу, як у них була в Луганську. Доводиться жити, напри-клад, з дітьми. І не завжди хочеться це робити і доводиться повертатись назад в Луганськ. Хоча і не дуже подобається ситуація та ідеологія, що там є зараз.

Якщо говорити про Ваню, дванад-цятирічного хлопчика, то ми з мамою колись, ще навесні, коли все почина-лось, зустріли двох маленьких дівчат, які зі світлом в очах говорили про те, що скоро прийде Новоросія і теж все буде добре, “И порядок наведет!” всю-ди. І дійсно було дуже дико таке чути, тому що ніхто не вірив, що все це може настати. Світло в їх очах можливо було прототипом.

Насправді, друзів ополченців у мене немає, але я могла б уявити причини їхньої поведінки, тому що дійсно бачи-ла безробітних чоловіків своїх подруг. І подруги жалілись на те, що дуже важко знайти чоловікам роботу. Я знала, що у нас в Луганську є завод, який тільки розкрадають замість того, щоб дарува-ти Луганську робочі місця. Чоловікам немає куди діти свою енергію, розви-ватися і їм доводиться пити алкогольні напої. Діма (один з героїв книги – авт.) дуже хотів би, щоб на його заводі ви-готовляли трамваї і потяги, які були б у Луганську. Але, на жаль, цього нема, йому доводиться носити свою брудну форму у целофановому пакеті додому і потім дружина дивиться на цю фор-му з огидою і зневажає свого чоловіка.

Потім просто сидить на кухні і пліткує зі своїми подругами про чоловіка, а він, щоб врятуватися від всього цього включає телевізор і його заспокоює го-лос Путіна, який говорить: “У нас в Росії порядок і все добре…

Я не втомлююсь повторювати, що від хворих родичів не відмовляються, їх потрібно лікувати. Але для цього по-трібна дуже велика робота. Мені зда-ється, що 70-80 % людям все-одно яка буде влада, їм просто потрібні хороші економічні умови для реалізації себе. Їм потрібно знати, що у них буде заро-бітна платня і ніхто не зруйнує їх осе-лю і там буде мир, стабільність і високі умови для життя. Є фанатики, які за Ро-сію. Але якщо прийде сильна Україна, то, звичайно, і вони погодяться жити в Україні і будуть раді, що нарешті розпо-чався розквіт.

Порозуміння необхідно шукати обов’язково. Для цьоговарто просто розвіювати стереотипи про те, що на Сході всі однакові. Одним із завдань першої книги «АТО. Історії зі Сходу на Захід» було саме допомогти розбити той стереотип, адже книга про пересе-ленців, які знайшли і полюбили справж-ню Україну, які ставали добровольцями


Порозуміння необхідно шукати обов’язково. Для цього варто просто розвіювати стереотипи про те, що на Сході всі однакові

”“

41

і захищали свої рідні землі, ходили на мітинги. Існує багато людей, які підтри-мують Україну, але не мають можливо-сті тут себе реалізувати, змушені повер-татись туди і терпіти ту владу. Є, звісно, й ідеологічний прошарок, на якому тримається режим на окупованій те-риторії. Люди, які зараз там лишились отримують інформацію через підкон-трольні Росії ЗМІ, тому вони часто пе-реповнені ненавистю до України, пере-кладають на неї всю відповідальність за свої біди. Але нам не варто брати з них приклад і відповідати ненавистю на ненависть. Для початку мешканців Донбасу варто просто зрозуміти, а далі намагатись налагодити з ними зв’язок, будувати не стіни, а мости. Кожен може взяти участь в цьому. Хтось віддати пе-реселенцям одяг, хтось дитячу книгу, хтось запросити до себе на свята і до-брозичливо зустріти. Цікаво те, що ді-литись любов’ю можна лише тоді, коли її в тобі багато. А для того потрібно тут в своїй країні розвиватись, рухатись, ру-хати свої справи далі, не перекладати на когось відповідальність, а продов-жувати жити і робити свої справи від душі. Тоді і буде чим ділитись з пере-селенцями, мешканцями Донбасу. Тоді

можна легко розчиняти їх ненависть в своїй любові. Якщо помріяти про те, щоб Донбас знову став Україною, то варто працювати з ним на державно-му рівні масштабно. Покращити інф-раструктуру, щоб людям не треба було вчиняти героїчні вчинки з пересадками для того, щоб потрапити в Карпати або до Львова. Створювати робочі місця з гідною зарплатнею, проводити освітню реформу, робити там країну, в якій лю-дина зможе себе реалізувати і відчува-ти людиною. Робити так, щоб у людей не було часу дивитись телевізор, адже у них буде можливість відвідати якусь культурну подію свого міста. Розповсю-джувати і піарити цю культуру. Донбасу потрібна сильна і процвітаюча Украї-на – так само, як і кожному українцю на Заході чи Сході. Це нас об’єднує, кожен хоче жити гідно і мати можливість себе реалізувати.

... кожне падіння – це можливість піднятись на ще вищу гору. Не варто перекладати відповідальність на ін-ших. На Путіна чи Порошенка. Варто просто крутитись, працювати, думати, як робити свою справу більш ефектив-но. Криза – це чудова можливість біль-ше думати і знаходити нові можливості,

криза рухає нас вперед і варто просто не здаватись, сприймати все не як кі-нець світу, а як шанс, яким неодмінно варто скористатись.


42

КримEЛьвів

Вікторія Поліщук – журналіст, родом із Поділля, після навчання у Києві 8 ро-ків працювала на державному телеба-ченні в Криму як автор та ведуча украї-номовних проектів.

Як тільки я переїхала, я постійно фо-

тографувала різних переселенців, але більшість з них були проти того, щоб ми їх презентували на фотовиставці. Спочатку люди йшли на контакт з пре-сою, оскільки очікували великої допо-моги від корінного населення, від дер-жави, а потім це все скотилось нанівець і більшість людей почали ставитись до журналістів з недовірою – навіщо мені афішувати, що я переселенець, якщо мені від цього тільки гірше, а гуманітар-на допомога – це пачка гречки чи зуб-ної пасти. Є страх позиціонувати себе як переселенець, тому більшість людей дозволяли себе фотографувати лише зі спини.

Було багато ідей фотовиставок із Криму, їх, здається, презентували на фестивалі. Це були фотографії окупацій-ного Криму – щоб ті, хто переїхав могли побачити, які зміни є в інфраструктурі, де які прапори висять, портрети. Ми подумали, що ми можемо зробити як львівські переселенці. У нас виникали запитання, а як дійсно відрізнити де пе-реселенець, а де корінний львів’янин? Українці не так сильно відрізняються один від одного, і навіть кримські та-тари вже досить асимільовані. Тобто кримські татари дуже часто не схожі на

кримських татар. У виставці ми теж хо-тіли акцентувати, що переселенці це та-кож донеччани, а вони зовсім від нас не відрізняються.

Люди (які взяли участь у фотовистав-ці – авт.) – я зустріла завдяки організації Крим SOS. В перший період свого життя у Львові я працювала у організації УВКБ ООН, Агентство ООН у справах біжен-ців, і ми робили опитування переселен-ців у місцях куди їх тимчасово пересе-лили (на той час ще давали тимчасові помешкання, навіть у готелях). І біль-шість людей, які були готові відкритись, стали нашими друзями. Більшість з них приходили в Крим SOS на регулярні зу-стрічі, конференції, і я вже приблизно знала, хто є досить активним і не соро-миться того, що він переселенець та го-товий взяти участь у фотовиставці. Для двадцяти портретів не стояло такого великого питання. А портрети деяких людей я мала ще до початку роботи над фотовиставкою, бо Крим SOS проводив різні заходи, де я могла фотографувати людей і потім спитати їх дозволу.

Ідея змішати переселенців з львів`я-нами у нас виникла у всіх разом, ми не хотіли, щоб ця виставка була скучною, щоб це були лише лиця переселенців.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Вікторія Поліщук

ВІКТОРІЯ ПОЛІЩУК

журналістка

43

Ми подумали: а якщо поставити знак питання і змішати з переселенцями ко-рінних львів`ян, чи хтось помітить різ-ницю?

Більшість цих історій (учасників фо-товиставки – авт.) можна назвати успіш-ними, оскільки посмішки на обличчях цих людей вже означають, що вони є успішними. Трагічною для мене була історія одного вірменина, який приїхав сюди з Донецька, але колись він пере-їхав в Донецьк з Вірменії, втікаючи від війни 20 років тому. Він став вдруге пе-реселенцем і казав, що йому нічого не страшно, все що йому потрібно у нього є під рукою в чемодані – він ремонтує взуття. А є молодь, яка приїхала і зав-дяки своїй комунікабельності увійшла у місцеве середовище, є хлопець, який проводить корпоративи. У Донецьку він проводив корпоративи для олігар-хів, а тут на разі каже, що трошки все інакше (посміхається). Є дівчина стома-толог, яка отримала обладнання завдя-ки гранту, тепер лікує зуби у Львові, але у неї проблема з документацією – біль-шість паперів вона залишила у Доне-цьку. Зараз вона перебуває в Донецьку , поїхала заради цих документів сама і ми не знаємо поки, коли вона повернеть-

ся. Вона у фейсбуці недавно написала: «я не уверенна когда я вернусь» та не пояснює з чим це пов`язано.

З успішних є такий кримчак Ламб-розо Слава – юрист у КримSOS – він теж сильна духом людина, проходив прак-тику у Вашингтоні , потім повернувся і працював у Криму, а коли все це ста-лося, то він забрав дружину і сина, пе-

реїхав до Львова і тут допомагає усім іншим кримчанам з юридичним вирі-шенням питань про землю, про шлю-би, про дітей… Коли з ним говориш, набираєшся оптимізму і стовідсоткової впевненості, що твій крок був вірним. Залишатись там, просто тримаючись за свою квартиру чи ще щось – це було б тратою свого життя, часу, перспек-

тиви, майбутнього для дітей. Я б його ставила у приклад для інших, хто каже «от приїхали тут і забирають робочі міс-ця львів`ян», на справді, він ще сам їх створює.

Ми лише хотіли ще раз нагадати, що всі ми рідні, і незалежно від обставин – прекрасні. Ще рік тому мені б довелося назвати виставку “Спини переселенців”, адже через негативне ставлення до “нових” у Львові, опускалися руки, спо-вільнювалось серце. Хай складні обста-вини мобілізовують всі наші здібності, роблять нас відкритими і прогресивни-ми, і звісно ж, бажаними мешканцями Львова.

Я ніде не відчувала себе так вдома як тут. Можливо, не всі можуть зізнатись собі, що «а мені ж то тут краще». Ми з друзями інколи говоримо, що ми маємо за що подякувати обставинам, які так склались, тому що у нашому житті все стало краще. Просто спочатку не треба було себе зрадити, пройти якісь склад-нощі, і все компенсувалося. Я думаю, для багатьох було великим відкриттям підтримка самих львів`ян, особливо перших переселенців з Криму – у тран-спорті могли почути, що люди з Криму – підходили і їх обіймали і казали, що «ми


44

з вами». А потім, коли приїжджали люди з донеччини, відчувалось, що вони були духовно зґвалтовані, я б сказала, більш роздратовані переселенці, бо то були вимушені переселенці. Кримчани були якісь свідоміші.

Українці тільки зараз починають відкривати, хто такі кримські татари і пишатись, що мають щось спільного в історії, а раніше ніхто кримським тата-рам державності не обіцяв, не цікавив-ся їх культурою, вони були ближчі до ту-рецької культури, а зараз татари ближчі до українців.

Це те саме що ми всі, здавалося б, проти агресії Росії, але не кожен гото-вий одягнути на себе відомі антиросій-ські слогани. Так, якщо мене запитають, я скажу, що я переселенка, але я не го-това скрізь це відстоювати – «дозвольте переселенцям», «відкрийте двері», «ми постраждалі», «ми жертви», або навпа-

ки – «ми розумніші», «приїхали робити країну кращою». 50% мабуть що не го-тові відкриватись, навіть мої найближ-чі друзі, які виглядають як татари – не хотіли виставляти свої фото на виставці, вони не хочуть асоціюватися з пересе-ленцями, це слово трошки почало ляка-ти людей.

...ніхто не планує повертатись назад. Таке враження, що країна дала людям такий період вакууму, щоб найсильніші зачепилися, знайшли житло, самі влад-нали свої проблеми, тоді, можливо пі-зніше будуть соціальні програми, якесь житло для переселенцям з того ж Дон-басу, бо в них справді нічого не залиши-лось. Кримчани, які переїздили, в біль-шості розуміли, що в крайньому разі зможуть мати якийсь зиск з власності, яка залишилась у Криму. Тому у крим-чан немає такої психологічної травми, але в той же час там набагато глибші процеси відбуваються, особливо в ро-динному плані. От зараз Крим без світ-ла і я вже уявляю, що говорять про цю ситуацію багато людей з мого минуло-го, як телекомпанія моя в паніці, люди не можуть дістатись до роботи, хто який з цього робить собі зиск, а хто прокли-нає. В мене якесь нульове до цього

ставлення, я очікувала, що це станеться набагато раніше. Чи ми їм відключимо чи дамо світло – це вже нічого не змі-нить, настільки вже втрачені можливо-сті співдії з цими людьми.

Є лише двоє людей є з якими я під-тримую зв`язок з Криму: один музикант , який перейшов у російську армію, тому що він був військовим музикантом при іншому оркестрі, і дівчина, в якої своя пекарня, яка планує іммігрувати в Ізра-їль.

Війна відчувається поглядами, став-ленням. Мені так цікаво, що в мене були мільйони зв`язків, контактів в мо-єму телефоні, як в один момент вони всі опустіли. В мене немає зв`язку з ними, хоча в соціальних мережах ми не вида-ляємо одне одного з друзів, і це навіть не надія, а якийсь шпіонаж, цікавість. Я сама не публікую нічого такого іро-нічного і коли я бачу, як деякі мої друзі ведуть таку відкриту війну, обзивають одне одного – мені це боляче і я не хочу бути в це замішаною, але спостерігати за цим мені цікаво. Я не належу до тих людей, які скажуть – вимкни телевізор і ти будеш щасливий. Я журналіст і мені цікаво, що говорять обидві сторони.


Ніхто не планує повертатись назад

”“

45

ДонецькEОдеса

Я жив у Донецьку. Мав Інтернет-ма-газин, був стабільний заробіток. Також займався танцями на візках. На той час у Донецьку було Інва-Таксі, яке тепер планую реалізувати в Одесі. Проект Ін-ва-Таксі відкрив нам, людям з інвалідні-

стю, багато можливостей спілкуватися і зустрічатися разом, займатися спортом тощо.

Це був червень 2014 року... Мій пле-мінник, якому на той момент був 1 рік і 2 місяці, жив в районі аеропорту. А перші бойові дії почалися саме в тому районі, де він жив. Ми виїжджали всією сім’єю: я, племінник з мамою, батьки. Нас ви-возила Європейська асоціація з прав інвалідів. На той момент ми не знали, що це за організація. Вони нам просто запропонували виїхати. У нас був день на підготовку. Тоді все тільки починало-ся. У нас ще була можливість спокійно доїхати до вокзалу.

Звичайно ніхто не очікував, що це надовго. Думали, що приїхали на 2-3 тижні. Харчувалися безкоштовно (у са-наторії – авт.). Навіть дозволили про-лікуватися. Проте зараз вже декілька місяців за харчування доводиться пла-тити самостійно.

Як погано не було б, людина має усвідомлювати, що погано всій країні. Не факт, що держава б звертала біль-ше уваги на іншу звичайну людину, ніж вона звертає на переселенців. Племін-ник пішов у дитсадок і його взяли прак-тично без черги на рівних умовах.

Коли нам не дали можливості прого-лосувати... З якоїсь причини влада по-думала, що ми, напевно, той електорат, який зіграє в погану сторону, хоча люди вже достатньо чітко визначилися за ці два роки, що вони в Україні. Це був ос-новний утиск. А в усьому іншому люди з інвалідністю, як і загалом, відчувають себе дещо обділеними. В принципі ми тут на однакових умовах з одеситами. Усі турботи на себе взяла область. Усе йде через служби соціального захисту та у справах дітей і молоді. Волонтерсь-ка допомога тепер йде більш цивілізо-вано через обласну владу.

Потрібна соціальна адаптація лю-дей з інвалідністю. Потрібна програма, де людині запропонують вивчитися по відповідній спеціальності, яка еконо-мічно буде вигідна і державі (де буде за-мовлення від держави на вироблення якогось продукту чи надання послуги). Тобто не просто вивчити людей — це можливо, а щоб людина навчилася, от-римала спеціальність і вже не звертала-ся до держави за, скажімо, упаковкою таблеток, щоб людина могла заробля-ти, повністю адаптуватися в суспільстві. Ця програма потрібна для всіх людей з інвалідністю, тим більше що у держави,

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Віталій Кравченко

ВІТАЛІЙ КРАВЧЕНКО

підприємець, спортсмен і громадський діяч

46

напевно, є замовлення, які могли б ви-конувати люди з інвалідністю.

Ідея (Інва-Таксі -авт.) хороша, на-сущна. Про це давно говорили в Одесі. Найчастіше її подавали неправильно, а якщо й подавали, то це не був повноцін-ний проект. Це таксі, де людина в інва-лідному візку не буде пересідати з інва-лідного візка у машину, що пов`язано з певними труднощами. Шофери бояться брати в таксі таких людей, не знаючи як їх пересаджувати. Інва-Таксі — спеціалі-зований автомобіль, де людина зможе заїхати у візку у машину, її довезуть до місця і вивантажать. Думаю, що таке таксі має бути у кожному українському місті.

Я сам почав займатися в інвалідно-му візку спортом, коли з’явилося таке ін-ва-таксі в Донецьку. Тоді було придбано 4 автомобілі. Фонд, який їх обслугову-вав, давав можливість двічі на тиждень проїжджати на ньому якусь кількість кі-лометрів безкоштовно. Це оживило рух людей з інвалідністю у місті. З’явилася можливість їздити на фестивалі, зма-гання, стали більш доступними занят-тя спортом. Наш творчий колектив із 6 осіб, це три танцювальні пари, існував тільки тому, що приїжджав автомобіль і

забирав нас на тренування. Нас збира-ли і привозили до місця тренування, де ми були 2 години. Потім нас відвозили. Організація, в якій я працював, була іні-ціатором створення такого інва-таксі у Донецьку... “Шаг за шагом”.

Ми виїжджали всім творчим танцю-вальним колективом з 6 осіб. Загалом нас виїхало десь 15-20 осіб. Через цю організацію “Шаг за шагом” нас і проін-формували про цю можливість виїхати в Одесу.

Ми будемо працювати з Impact Hub Odessa і одеським муніципалітетом. Проект фінансується фондом “Відро-дження” та приватним інвестором. Я хочу, щоб муніципалітет виділив пев-ну кількість кілометрів, які б він взяв на себе на перевезення людей з інвалідні-стю, наприклад 30 чи 40 км на місяць. Інвалід телефонує, формується черга, йому кажуть коли за ним можуть при-їхати, приїжджає машина, зустрічає його, допомагає заїхати і виїхати з ма-шини. Працює вона, наприклад, з 8 до 16; після 16 і до 24 — це комерційний спеціалізований автомобіль для особи-стих, а не соціальних проектів. Це вже буде оплачуватися як звичайне таксі, але з тією умовою, що надається повні-

стю комфортабельне обслуговування. Зараз купуємо автомобіль і якщо з

ним буде все в добре, думаю за два тиж-ні справимося. Хотілося б для мільйон-ного міста, враховуючи, що тут 4 райо-ни по 300 тисяч, мати щонайменше 4 автомобілі. А беручи до уваги той факт, що на 10 тисяч 200 осіб пересуваються в інвалідних візках, таких автомобілів потрібно хоча б 5-6.

Нещодавно був чемпіонат України з танців на візках. Ми виступали також. У нашій категорії ми зайняли друге місце. Були пари сильніші, які довше займа-ються. На них потрібно рівнятись.

... Все минає. Війна мине. Криза мине. Головне, щоб люди були людя-ними, щоб всі були толерантні і намага-лися допомагати один одному. Я дуже добре це відчув, коли ми приїхали і одесити намагалися допомогти, не ди-влячись на те, що в країні починалася криза. Лише на цьому все і тримається, тому що країна у важкій кризі, але люди, на щастя, не озлобилися. Мрію, щоб у рідному місті і в рідній країні закінчила-ся війна, щоб більше не гинули люди. Хочу, щоб країна вийшла з кризи і мож-на було б заробляти собі на життя.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Віталій Кравченко

47

КримEКиїв

Я не є внутрішньо переміщеною осо-бою, це правда. Багато років тому я пе-реїхала з Криму. Але знаєш, коли ти роз-мірковуєш, чи є ти дійсно переселенкою чи ні – якби зараз постало питання про те, що я хочу повернутися до Криму, то

в мене би цієї можливості не було. Тобто у мене немає можливості повернутися до Криму. Відповідно, формально мож-на сказати, що я є теж переселенкою, тому що не можу повернутися назад… Просто в мене не було обставин виїзду, але у мене є обставини, при яких я не можу повернутися до Криму. Тому, зви-чайно, це накладає певні речі на мене… Але в мене брат є переселенцем та його дружина. У них скоро народиться дити-на. Вони переїхали. У них якраз були і є обставини вимушеного переселення з Криму – пов’язані якраз, перш за все, із тим, що він є бізнесменом і вести ле-гально бізнес на території окупованого Криму зараз є неможливим. Якраз на ньому я спостерігала все те, що можна спостерігати на клієнтах нашої органі-зації. Коли в дружини немає так званої реєстрації на території Криму, тому що вона колись десь навчалась і в неї була там прописка, потім у неї не стало цієї реєстрації, прописки, відповідно у неї був складний процес отримання довід-ки переселенця. Або, наприклад, інший випадок, я спостерігала і багато хто пи-тає: кількість внутрішніх переселенців із Криму не росте, чому, а що – люди з Криму не їдуть? Знову ж таки, можна ка-

зати – ні, люди досі їдуть, але через те, що статус переселенця фактично зараз нічого не дає для людини, яка звикла заробляти собі на життя сама, він відпо-відно не реєструвався, хоча я його про-шу, щоб він зареєструвався, щоб держа-ва про нього знала.

З іншого боку, чому ще я займаю-ся переселенцями, чому я вважаю, що це потрібно – ми почали першими за-йматися переселенцями з Криму, тому що ми не могли не відповісти на той виклик, який був тоді. З іншого боку, ми розуміємо: якщо зараз не вирішува-ти проблеми переселенців як з Криму, так і зі Сходу, а цих людей дуже бага-то, може виникнути соціальний вибух в країні. Через те, що цей соціальний вибух нам насправді зараз дуже не по-трібний, нам навпаки – потрібна сильна країна, яка може боротися з агресором спочатку на сході, а потім в Криму різ-ними методами (я не кажу, що це може бути збройний конфлікт), тому питання переселенців потрібно вирішувати. Без вирішення питань сходу, і в тому числі переселенців, не може бути вирішено питання Криму. Я маю щодо цього стра-тегічне бачення.

Не вирішення питання сходу, допу-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Таміла Ташева

ТАМІЛА ТАШЕВА

громадська діячка, співзасновниця КримSOS

48

щення соціального вибуху, соціально-го конфлікту переселенців, яких є 1,5 мільйони – це означає ослаблення кра-їни. При слабкій країні не може стояти питання повернення Криму, тому мені дійсно болить питання тих людей, які виїжджають звідти. Після того, як ми по-чали займатися кримчанами, воно ста-ло боліти… І коли до нас почали зверта-тися люди зі сходу. Я бачу кінцеву мету – вирішення питання сходу, разом із цим питання переселенців, потім вирі-шення питання Криму.

Батьків я бачу дуже рідко. Не так давно до мене батько приїжджав, якого я не бачила до цього рік… Більше, ніж півтора роки. Маму я бачила востаннє в травні, сестру я не бачила майже два роки – вона була в березні 2014 року в Києві востаннє. Через те, що в неї є проблеми з вивезенням дітей – це як-раз одна з проблем, яка є у внутрішньо переміщених осіб або взагалі людей, які живуть на окупованій території. За-раз якраз ми врегулювали це питання. Вона не могла разом з дітьми виїхати на материкову частину України, тому що потрібен був дозвіл від колишнього чоловіка на вивіз дітей. Тому я її дуже давно не бачила, бабусю не бачила. У

мене всі родичі і більшість друзів дитин-ства лишились в Криму.

В мене є неформальна заборона на в’їзд до Криму. Офіційного документу мені ніхто не давав… Мене попереди-ли представники нашої служби безпеки про те, що мені краще до Криму не в’їж-джати. Окрім того, є неформальні знаки підтвердження, що за мною дуже слідку-ють – за тим, що я пишу, говорю… Тому я відповідно просто не ризикую, тому що може бути різне – в кращому випадку, мене просто не впустять до Криму, а в

іншому випадку може бути щось гірше. Тому що я, за формальними ознаками, є громадянкою Російської Федерації, яка говорить про незгоду з окупацією Кри-му. Тому що в мене є кримська прописка досі – і на момент кінця березня-квітня я не написала власноручну заяву про від-мову від українського громадянства, що означає для російської окупаційної ад-міністрації в Криму, що я є громадянкою Росії, просто не отримала досі паспорту Російської Федерації, але таких людей є досі багато на території Криму.


49

Ми вирішили багато питань і зараз продовжуємо вирішувати. Дійсно, поча-ли займатися цим з березня 2014 року, зараз пройшло вже два роки з того мо-менту, принаймні, більше, ніж півтора роки з часу внутрішнього переселення в країні – тоді не було ні законів, ні хоч якоїсь бази переселенців… Зараз яка не яка, але база є, є базовий закон щодо внутрішньо переміщених осіб, є випла-ти, які виплачуються. Якраз ми були однією з організацій, які лобіювали це питання. Є ефективна співпраця з між-народними організаціями, які надають

певну допомогу, були першими, хто по-чав видавати гранти для переселенців для заснування власної справи, такі собі гранти на самозабезпечення людей. Тому змінилося дуже багато.

Тому не скажу, що ті переселенці, які були в березні 2014 року або в травні, це були переселенців зі сходу, їх стан однаковий з тими, які виїжджають за-раз. Тоді було набагато складніше, з од-ного боку, з іншого боку, була набагато більша терпимість місцевих громад до переселенців. Тоді місцеві громади на-магалися активно допомагати пересе-ленцям, зараз видно, що країна, мабуть, трохи втомилася і від війни, і від сотень тисяч переселенців, які приїжджають у різні громади.

Тільки в Києві і Київській області проживає 150 тисяч переселенців – це велика громада людей. Ми маємо розу-міти, що їдучи в метро, маршрутці, йду-чи вулицею, сидячи в якійсь кав’ярні, ти частіше за все, можеш зустріти в цих місцях переселенця. Це не чужі люди, це такі самі громадяни, але до них є пев-не упереджене ставлення – ніби вони не голосували колись або на сході, або в Криму, але це є не зовсім коректним по відношенню до цих людей. Не обов’яз-

ково вони голосували, і якщо навіть вони голосували, це треба сприймати як тимчасове затьмарення, треба ро-зуміти умови, в яких вони проживали. Тоді на території Криму чи сходу, коли їх оточувало зовсім інше середовище, вони були жертвами тієї пропаганди, яка лилася з телебачення та інших за-собів масової інформації. Тому це треба сприймати, як те, що сталося, як даність, і намагатися все ж таки увійти в їхнє ста-новище. Тому що кинути абсолютно все і починати все з нуля, мені здається, це варте принаймні поваги і взаємопід-тримки.

Події Майдану 2013 і 2014 років як-раз показали, що українці – це велична нація, яка прагне до змін, яка, знаючи, що в нас все дуже швидко змінюється, здатна на оцю самопожертву, здатна на взаєморозуміння. Оці події, які зараз від-булися із тим, що російський літак з Пі-тера впав над Єгиптом, і як українці нес-ли квіти до Російської амбасади – мені здається, це дуже показові речі. Можна по-різному це коментувати, наприклад, що можна нести квіти і до Сирійського посольства, до інших амбасад, де Росія веде свою агресивну політику по відно-шенню до громадян тих країн, але все ж


Українці дуже змінилися і те, що вони навіть до агресора проявляють отаку повагу і співчуття – це багато про що говорить

”“

50

таки, я впевнена, що українці дуже змі-нилися і те, що вони навіть до агресора проявляють отаку повагу і співчуття – це багато про що говорить.

Головне – ми маємо розуміти, що ми всі однакові – як громадяни з Кри-му, так і громадяни зі сходу. У нас є різ-ні проблеми, у нас є дійсно інколи різ-не сприйняття світу, України і розвитку країни, але ми маємо розуміти, що всі ми однакові і всі ми потребуємо, з одно-го боку, співчуття, а з іншого боку, об’єд-нання для того, щоб вирішити наші спільні проблеми в країні. Тому що без об’єднання, коли країна роз’єднана, нам ніколи нічого не вдасться зробити. Тіль-ки в об’єднаній силі ми здатні просто звернути гори. І це було видно в 2013-14 роках, це і зараз видно в тому, як ми боремося з російською агресією. Тому ми просто маємо розуміти – так, ми тро-хи відрізняємось один від одного, але ми всі громадяни однієї держави, і ці співчуття, спільна мета нас мають об’єд-нувати.

Активною громадською діяльністю я перестала займатися у 2009 році, а до цього я була дуже активною громад-ською діячкою – в різних громадських, молодіжних рухах. Потім вирішила для

себе взяти зовсім інший напрямок ро-боти – я працювала в культурній сфері, мені було цікаво більше якраз розвива-ти культуру як кримсько-татарську, так і українську. Я займалася музичним про-дюсуванням, тому дуже сподіваюсь, що все ж таки через кілька років я повер-нуся до цієї справи – мені дуже хочеть-ся робити різні музичні колаборації між українськими і кримсько-татарськими, або кримсько-татарськими та іншими культурними шарами. Я впевнена, що це повернеться. Не знаю, коли це буде – може це буде через рік, може це буде через два роки… Але я розумію, що пи-тання Криму не буде вирішено тільки через те, що цього захоче Україна, або захоче народ Росії, або цього захоче міжнародне співтовариство.

Вирішення питання Криму лежить в кількох площинах. З тим, щоб Украї-на реформувала себе і була сильною державою, у яку би хотілося повернути-ся. І питання стратегії Криму є вельми важливим. Українська держава не має спільного єдиного бачення щодо роз-витку подій по відношенню до Криму. З іншого боку, не мають бути зупинені санкції по відношенню до Росії, проти її агресії, вони мають бути тільки поси-

леними. Ми розуміємо, що Російська Федерація зараз не в тому стані – еко-номічному, у першу чергу, – населення може не погоджуватися зі своєю ро-сійською владою тільки тоді, коли еко-номічне положення в цій країні буде постійно погіршуватися. Зараз люди

живуть в більш-менш нормальних умо-вах, вони трохи погіршились, але не до такої міри, коли вони будуть це сильно по собі помічати. Я спілкуюсь з багать-ма людьми з Росії, досі підтримую сто-сунки, вони говорять: так, ми боїмося змін, тому що в нас є якась там іпотека, є кредит на ще там щось і так далі. Тому ці марші мільйонів не завершуються


Головне – ми маємо розуміти, що ми всі однакові – як громадяни з Криму, так і громадяни зі сходу

”“

51

сильними вимогами до російської вла-ди. Ці три площини, про які я говорю, дуже залежать від народу, який живе на території Росії, від їх потуг змінити щось в їх державі. І звичайно, питання Криму не буде вирішено після того, як впаде режим Путіна, тому що можуть прийти якісь інші люди. Має робити Українська держава, має бути міжнародний тиск, засудження Кремля за ті дії, які вони зро-били. Тому що не може забути міжна-родне співтовариство про порушення базових принципів міжнародного пра-ва. А також питання залежить від Росії – як тільки захоче народ, як тільки їх нова влада, еліта має змінити ставлення до Криму і просто дійсно його віддати.

З іншого, боку, що це все звичайно відображається на тому населенні, яке проживає на території Криму, я завжди про це говорю: ми маємо повертати не територію, ми маємо повертати людей. Те саме стосується Донбасу. Тому це по-стійне спілкування з тими людьми, які проживають на окупованій території – зараз ми бачимо з боку українських громадян, що все менше і менше уваги приділяється кримчанам. Їх називають всі, з одного боку, зрадниками, за те, що вони беруть ці паспорти, які в Криму

називають “аусвайсами”, як це було за часів Гітлерівської окупації, коли люди були змушені брати документ, що по-свідчує особу для того, щоб користува-тися хоч якимись соціальними послуга-ми. Те саме в Криму – більшість людей, які беруть ці паспорти, “аусвайси”, тому що це є вимушений крок за часів росій-ської окупації. Ми маємо, як би це не звучало, постійно говорити про те, що ми пам’ятаємо і любимо цих людей, які живуть на території окупованого Кри-му, і допомагати тим людям, які змушені втікати з Криму і є кримськими пересе-ленцями на материковій частині країни.


52


Мене звати Віталій Долбінов, я про-живав у м. Луганськ з квітня 2010 по червень 2014 рр. Мої бабуся і дідусь по маминій лінії родом з Орловської об-ласті (тоді – губернії). Під час Другої Сві-тової (Великої Вітчизняної) Війни вони

забезпечували тил Радянської армії у 1944-1945 рр. і визволення міст СРСР і Східної Європи від загарбників. Так за частинами йшли і вирішили зупинити-ся в Луганську (на той момент Вороши-ловграді). Мабуть через те, що Донбас тоді мало постраждав від війни – вціліло більшість підприємств, шахт. Була робо-та, були родючі поля…У Ворошиловгра-ді народилася мама і потім моя старша сестра. Потім батьки, після декількох років пошуку перспективного місця, пе-ребралися на Крайню Північ, у м. Вор-куту, де в 1982 році народився я. Через багато років мама вийшла на пенсію і вирішила переїхати до батьківського дому, в родючий і теплий Луганськ. Піс-ля 30 років роботи на Крайній Півночі це було правильним рішенням. Я при-їхав у місто на її запрошення в 2010 році – допомагати вправлятися з будинком і спробувати себе на новому місці. Мама і я – громадяни РФ, але з постійним доз-волом на проживання «видом на жи-тельство», який дає всі необхідні права без зміни громадянства.

У Луганську я почав нове життя – докорінно змінив звички, систему цін-ностей і спосіб життя. У Луганську я по-знайомився з майбутньою дружиною. У

Луганську в 2013 році народилася наша дочка. Багато хорошого було в тому мі-сті, єдине що не виходило – заробіток. Робота за наймом оплачувалася пога-но, незважаючи на мою кваліфікацію і досвід (я будівельник з освітою і 10 ро-ків досвіду роботи). Перші 2 роки я ду-мав, що вся Україна така ж як Луганськ. Коли став їздити країною і знайомитися з різними людьми, з Центру, Півдня, За-ходу країни, зрозумів, що це не так.

У середині листопада 2013 р. я виї-хав у м. Санкт-Петербург, де жив 6,5 ро-ків до Луганська, в спробі влаштуватися на роботу за колишніми зв’язками. Лют-неві події Майдану застали мене там, я поспішив повернутися. До мого повер-нення в березні 2014 р. СБУ Луганська було захоплено, стояв наметовий табір у парку Дружби і блокпости. Потрібно було дуже швидко міркувати і робити висновки. Подумайте самі – на руках дитина 8 місяців, в кишені внутрішній російський паспорт, перед очима три-колор на адмінбудівлі України та авто-матники. Повальні віджимання, особли-во транспорту, викрадення активістів – тоді були вже нормою. Вони це нази-вали «боротьбою з бандеровами»

Остаточне рішення прийшло швид-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Віталій Долбінов

ВІТАЛІЙ ДОЛБІНОВ

підприємець

53

ко – разом зі звісткою про перші два ГРАДи на Веселій горі. Тоді вони ще «мовчали», але на околицях йшли бої.

Було «взято» селище Металіст, вже страждав від обстрілів Камброд. Здзво-нилися з друзями із Бердянська, вони знайшли і підготували квартиру. Зібра-лися і поїхали протягом 3х днів, речі від-правили поштою. Уже через два тижні батьки дружини ночували в погребі…

Перші 3-4 місяці жили «тілом тут, а головою і серцем – там». Дружині було складніше – вона покинула рідну до-мівку, а я не встиг “прирости” до місця. Мені вдалося умовити маму виїхати спочатку до Криму (вже окупованого на той момент), а потім до сестри в РФ. Батьки дружини навідріз відмовляли-ся виїжджати навіть тимчасово, поки в серпні становище не стало абсолютно нестерпним, тоді виїхали на 2 місяці. Спочатку ми з дружиною навіть як мог-ли брали участь у подіях – у нас був зв’я-зок з її батьками (велика рідкість тоді!) І ми передавали звісточки тим, хто ви-їхав про їхніх родичів, сусідів, будин-ки. Про жертви і руйнування. Потім цю практику припинили, оскільки виникла підозра, що цю інформацію використо-вують для корекції вогню.

Горювати було ніколи. Оформивши всі належні документи, стали жити на зйомній квартирі. Кілька разів отриму-вали гуманітарну допомогу, гроші за програмою «Safe children», продукти на запрошення від місцевих релігійних ор-ганізацій. Допомагали родичі. Я став за-робляти копірайтингом, писав статті на тему будівництва. Добре заробляв, це дозволило зняти більш зручну і просто-ру квартиру, в якій ми живемо і зараз. Але заробітки припинилися з обвалом рубля і гривні, в січні 2015 року. Тоді ри-нок IT, реклами, контенту просто «впав» за місяць.

У Бердянську я розумів відразу, що влаштовуватися на роботу за зарплату рівну оренді квартири – безглуздо. Тому вихід залишився один – займатися під-приємництвом. Але про це скажу далі.

За нашими з дружиною спостере-женнями, серед переселенців біль-шість людей мають більш складну істо-рію, ніж наша. Багато втратили майна, справу всього життя, близьких людей. У них життя просто обірвалася. Вели-ка частина були повністю залежні від робочого місця – заводу, шахти, дер-жустанови. Вони стали безпорадні у цій ситуації. Звідси озлобленість, біль

всередині, яку можна відчути за кілька метрів. На жаль, за нашими спостере-женнями, критична більшість пересе-ленців таємно або явно підтримують «ЛНР» і живуть в очікуванні повернен-


Фото з дочкою. На задньому плані димить військова частина селища Металіст. Знімок

зроблений в селищі Сабівка (10 км від Луганська) у травні/червні 2014 р.,

незадовго до від’їзду.

54

ня. Це основна причина, чому ми дуже обережно ставимося до спілкування з колишніми земляками. Інша причина – вони в основному вимагають допо-мог, якихось виплат від держави, по-слаблень, пільг і т.д. Ми розраховуємо тільки на себе.

На момент переїзду і зараз дружина перебуває в декретній відпустці (працю-вала на луганському держпідприємстві), я був вільною самозайнятою особою, звик до зміни обстановки.

На сьогоднішній день можна ска-зати, що ми асимілювалися – новим знайомим з місцевих немає потреби пояснювати, звідки ми. Або нам разом добре, або ні. Активно вивчаємо інфор-мацію від громадських організацій в ін-тернеті, обмінюємося інформацією. Але вже не цікавимося «роздачею гумані-тарки», різними програмами допомоги. Далі поясню чому.

У цілому дуже позитивно ставлю-ся до громадських об’єднань, в деяких перебуваю. Навіть обраний до Прав-ління однієї з них (не відноситься до переселенців). Мікроклімат у місті для мене неприємний, а точніше – ніякий. Хай вибачають мене місцеві, але вони й самі кажуть, що не мають права на

власну думку. Бердянськ – курортне мі-сто, в якому десятки років відпочивав весь Донбас. Від Донецька машиною за 2 години можна доїхати. До 1991 р. тут відпочивав весь СРСР за путівками і т.д. Після тотального розвалу промисловос-ті міста залишилося пару гідних заводів і порт.І, звичайно ж, місця відпочинку – турбази, пляжі. Місцеві потрапили в 100% залежність від відпочивальників. Точніше від грошей, які вони витрача-ють на літній відпочинок, восени життя завмирає. Найбільш щедрі постояльці – донеччани, москвичі і трудівники Пів-ночі. Ви вловлюєте думку?

Ми переїхали, закон вимагає мати довідку. Маємо, продовжуємо, на цьому все. Все, що належить від держави – зо-крема адресна допомога – отримуємо, більшого не просимо. Якщо чесно, ці суми мало впливають на бюджет. Ос-танні продуктові набори ми просто роз-дали тим, хто більше потребує.

Головною «допомогою» від держа-ви я можу назвати тільки стимулюючі дії для мікробізнесу – єдиний податок, швидка реєстрація, заборона перевірок і заборона Прокуратурі перевіряти біз-нес. Але це не допомога – це частина ре-форми. Тобто частина того, що держава

зобов’язана робити для своїх громадян.Найбільша кількість претензій – до

місцевих міні-чиновників. Служба со-ціального захисту (соцзабез) працює огидно – затримують виплати адресної допомоги без причини, спробували «за-тиснути» дитячі. Довелося звертатися у вищі інстанції. До слова сказати, Гаряча лінія Мінсоцполітики працює на відмін-но. Через недбалість місцевого соцза-безу доводиться телефонувати на Га-рячу Лінію щомісяця. Після дзвінка все відразу приходить в норму – бердянські соцслужбовці протвережуються і самі дзвонять і запрошують на прийоми. Тобто, на державному рівні ніби як на-вели порядок в цьому окремо взятому секторі, а на місця поки не дійшло. Ми намагаємося їх виховувати, але «досвід» поки перемагає – змусити їх працювати не так-то просто.

Медицини в Бердянську немає. На-віть платної. Це великий мінус, особли-во з дитиною. Майна і проблем з ним пов’язаних ми не мали. Я громадянство не змінив – будинок, в якому я пропи-саний, знаходиться в Луганську, пропи-суватися більше ніде (поки що). За весь час жодного разу, ні в одному органі влади, не було жодних проблем, пов’я-


55

заних з моїм громадянством РФ або лу-ганською пропискою. Мало того, я от-римав закордонний паспорт РФ через Консульство, шенгенську візу в загаль-ному порядку на запрошення і здійснив поїздку до Польщі. Мені виплачувала-ся адресна допомога як безробітному (400-200-100-0). За останні півтора року відвідав: Харків – 3 рази, Київ – 4 рази, Львів – двічі, Житомир, Луцьк, Запоріж-жя, Варшаву – по одному разу. Україн-ською мовою говорив тільки тоді, коли сам того хотів (у Львові, наприклад). Це до слова про «утиски російськомовного населення Донбасу».

Коли я зрозумів, що кар’єру тут не побудувати, а за наймом працювати

– невигідно, вирішив зайнятися під-приємництвом. Сів і написав один біз-нес-план. Потім ще два. Пішла інфор-мація про тренінги та бізнес-табори, я розіслав заявки. У результаті отримав запрошення на бізнес-табір USAID в Києві і на бізнес-табір ПРООН в Бердян-ську. Ще ми з дружиною взяли участь у грантовому конкурсі МОМ – кожен зі своїм проектом. Пройшов захист і мій проект схвалили. Також нам був при-суджений грант ПРООН на реалізацію бізнес-ідеї. І, нарешті, 25-го листопада я поїду в Київ захищати свій проект в про-грамі USAID. Разом – два гранти вже є і за один ще буду боротися.

Умови перебування в таборах ПРО-ОН та USAID були дуже комфортними, (на мій погляд, можна було б і поскром-ніше..), повний пансіон в обох випадках. При цьому USAID проводить ментор-ську програму для учасників – вебінари і консультації з реальними профі, реаль-ними бізнесменами, які діляться своїм досвідом. Це коло спілкування зробило величезний вплив на мене. Зараз я не розглядаю державу як об’єкт отримання доходу, пенсії, якихось пільг. Я отримав підтвердження, що можна і потрібно всього домогтися самому, а точніше,

командою, створеною на спільних цін-ностях.

Ми вже зареєстрували ФОП, у по-датковій, відкрили рахунок у банку. Ще місяць на формальності, налагодження устаткування, і в Бердянську запрацює нове підприємство. Це буде швейний цех/ательє. Це по гранту ПРООН. За грантом МОМ буде відкрита автотран-спортна майстерня.

Особливо хочу звернутися до тих, хто має «залізобетонний аргумент» – немає грошей. У нас теж не було, та й зараз особливо немає. Гроші на жит-тя і на підготовку та реалізацію проек-тів були отримані абсолютно законно, шляхом залучення партнерів на частку в майбутньому підприємстві. Виключно завдяки людським якостям і комуніка-тивним навичкам. Простіше кажучи – мені вдалося переконати людей, у яких є деякі гроші в запасі, вкласти їх у мою справу. Навіть не в справу, а в підготов-ку – моя сім’я жила і живе на ці гроші, поки я готую проекти і виграю гранти. От і все. І ніякої магії.

Я продовжую спілкуватися з тими небагатьма людьми, які не ставлять свої «погляди» вище наших відносин. Але якщо розмова заходить ... Перший


Я продовжую спілкуватися з тими небагатьма людьми, які не ставлять свої «погляди» вище наших відносин

”“

56

час ми не могли спілкуватися навіть з мамою. Вона, як би це сказати ... орієн-тується на інформацію, “ниспосланную” російським ТБ. Я вірю тільки своїм очам і логіці. 90% моїх товаришів, знайомих, родичів вважають мене перебіжчиком, зрадником, ще невідомо ким. Причому більшість заявила про це категорично в односторонньому порядку. Дуже швид-ко з’ясувалося чого варта наша «друж-ба». А я лише реалізував своє право ви-бору.

Мама, провівши рік у сестри, по-вернулася до Луганська. Так склалися обставини -там її рідна домівка. Ну і в напівросійському середовищі їй все ж комфортніше, ніж в українському. Ми з нею багато працювали над тим, щоб продовжувати спілкуватися, не стати ворогами через політичні ігри інших людей. І щоб не засуджувати один од-ного за вибір. Зараз все добре.

Мій рецепт: коли спілкуюся з тими, хто там залишився або в тій чи іншій формі підтримує все, що відбувається там, намагаюся зосередитися на темі розмови. На тому, що нас об’єднує. Як тільки мова заходить про те, що може нас роз’єднати – політичні погляди, по-шук винних і т.д. – Пиши: «Пропало».

Краще закінчити розмову якнайшвид-ше і на позитивній ноті. З батьками дружини все діаметрально протилежно – ми однодумці. Тесть – шанована люди-на в своєму середовищі і позицію свою не приховує. Дай бог їм здоров’я і сил.

Ми, діти СРСР виросли і жили, знаю-чи, що наша країна (СРСР, а потім і Ро-сія в моєму випадку) наймиролюбніша, але постійно на неї хтось зазіхає. Дов-кола вороги. І вона змушена ПОСТІЙНО воювати. Завжди. Ця парадигма ніяк не вкладалася в мій мозок. Але майже всіх, кого я знав, вона влаштовувала. Я своїми очима бачив, що підтримка тих подій в Луганську місцевим населенням була тотальною. Як потім з’ясувалося – через рік мало що змінилося. Багато встигли по три рази «назавжди» виїхати і «назавжди» повернутися. Якщо мова йде про те, що при возз’єднанні окупо-ваних областей Донбасу і Криму з Укра-їною хтось когось повинен пробачити – цього не станеться ніколи. Ті, хто хотів або міг – вже зробили це. Решта – відда-дуть життя, аби не виходити з цього ста-ну, не брати на себе відповідальність за своє життя. По-справжньому бути про-щеними зможе тільки нове покоління. Мені буває нестерпно боляче і соромно

за слова і дії своїх співвітчизників.Новини Донбасу куються в Кремлі.

Звідти прийшла війна, і мир, справж-ній мир, може прийти тільки звідти. Але надії на це мало. Швидше за все, буде примушення до миру під тиском світо-вої громадськості, а це мир зовсім іншої якості. За рахунок «інформаційно-ідей-ної зараженості» величезних мас людей ситуація може бути розгойдана в будь-який момент з новою силою.

Одна людина, здається, це був Борис Нємцов, сказав: «Перше, що зробить наступний Президент Росії – приїде до Києва і покладе квіти до пам’ятника Ге-роям Майдану». Поки цього не відбу-деться, про справжній мир я не мрію.

Часто чую: «Нам потрібен не мир, а перемога». Україна вже перемогла, коли зібрала, взула, одягла, озброїла народну армію. Коли йдуть реформи, коли світова підтримка, коли «Воля або смерть». І все це визнали. Далі – справа часу, потрібно жити тут і зараз, творити, робити світ кращим на відстані витягну-тої руки. Єдиний спосіб змінити щось – це зробити щось конкретне. Творення замість боротьби – і тоді буде шанс на нове життя.


57

ЛуганськEХерсонEЛьвів

Останнє моє поле діяльності – бло-герство. Я була послом Живого Журналу в Луганській області. Коли Ігор Бігдан став директором українського сегменту ЖЖ, він вибрав декількох людей по об-ластях (не у всіх, а найбільш активних),

серед них і мене. Я проводила різні за-ходи, розвивала ЖЖ, вчила людей писа-ти. Також до подій «русской весны» була приватним підприємцем.

Я хотіла виїхати із Луганська набага-то раніше. Перед цими всіма подіями я три роки про це думала, і весь час щось заважало, не знала куди саме, як влас-не це зробити… Мала в Луганську не-рухомість, це також втримувало, друзі, родина. І коли це все почалося, я зро-зуміла, що я таки виїду і при будь-яких умовах – не чекаючи поки щось буде продане чи «налагодиться життя», як ми всі чекали.

Я хотіла виїхати із Луганська за осо-бистими мотивами. Я не журналістка, я цьому не вчилася, я блогерка через хобі. Усе, що я могла для Луганщини зробити, я зробила – для розвитку лю-дей, яким я показала нові горизонти. Проте події весни 2014-го показали, що цього всього було замало, щоб змінити кардинально. Щодо інших активних лу-ганців, то так, свою лепту вносили, ор-ганізовували мітинги, все це було на на-ших очах, я теж брала в них участь, хоч може не у всіх. Спостерігаючи за цим всім, я розуміла, що люди викладують-ся, тратять купу свого часу, щоб зорга-

нізувати регіон, бачила, що вони мають бажання від душі це робити.

Втім, переважило те, що я називаю «бесполезность бытия»: наш регіон змінити надзвичайно складно. Це моя думка на базі того, що я бачила на влас-ні очі, і не маю тут жодних реверансів щодо оптимізму чи навпаки песимізму, я реалістка. Це таке нашарування, яке ти ніби й намагаєшся здерти, вже від-клеївся краєчок, але цілість до цього часу тримається.

І коли я спостерігаю, як люди в ін-ших регіонах вболівають за той же Крим, маю чимало приятелів звідти, і вони зі мною в тій же тональності оці-нюють. «Зараз всі зрозуміють…», «зараз все зміниться…», «от зараз, коли стане важко…», «ось-ось вони зрозуміють, що в Україні було краще…» – справа не в тім, що «в Україні було краще», чи гірше – нема кардинальних ментальних змін. Я два тижні тому була в Сіверодонецьку, спілкувалася там з луганцями, з ровен-чанами, і тих великих змін, яких би всі очікували, у відношенні цих людей до України я не побачила. Є окремі випад-ки, і не те щоб їх було мало, але те, що змінюється, не досить для того, аби змі-нити підхід у корені.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Олена Луганська

ОЛЕНА ЛУГАНСЬКА

блогерка

58

Я виїхала тоді, коли стало невимов-но важко психологічно. Коли почалися обстріли, я зрозуміла, що буде ще гір-ше. Виявилося, що з моєї сім’ї лише я реально дивилася на речі, тож мені тре-ба було виїхати першою, щоби якось облаштуватися і підготувати ґрунт для виїзду решти родини. У нас родичів по Україні не було взагалі. Ми виїздили як-раз в нікуди і ні до кого.

У «чорних списках» мене не було, за мною ніхто, дякувати Богу, не ганяв-ся і не погрожував, може в мережі були кілька погроз, але це мізер. Щоб я їх бо-ялася, то ні.

Перед самим від’їздом я стикнулася із дуже неприємною ситуацією: я відчу-ла загрозу власному життю. Не тому що я Олена Луганська, людина проукраїн-ських поглядів. Був обстріл пригороду Металіст, я намагалася продертися че-рез перекриту дорогу додому до мами, я дуже за неї хвилювалася. Зустрілася із цими бойовиками, мусила відбути з ними розмову, і було мені лячно. У їх-ніх очах я побачила абсолютний хо-лод, зомбованість, упевненість у тім, що саме вони роблять усе правильно: «Немає такої країни Україна!» Я не стала їм особливо заперечувати, боялася за

життя, хоч вони мені говорили в облич-чя – виїзди, забудь про Луганськ!

Я пережила цей шок і розуміла, що ситуація лише накручується, люди на емоціях…

Це було вже наприкінці червня, тоді почали обстрілювати Металіст, де я прижила кілька місяців з мамою, у нас там будинок. Це було важко морально: навколо ходили перелякані люди, котрі несли повну маячню, тут і так тобі зле, а вони тобі переказують маячню з росій-ських каналів ТБ. Я собі думаю, ну звід-ки у них це? – З телевізора! Розводили паніку про хунту, і я просто виїхала, бо вже не могла серед них знаходитись: повернешся в один бік, скиглять бабуш-ки про «бендеровцев», в другий бік по-вернешся, ці бояться натовців, голово-різів, які «всіх тут переріжуть». І бігають вулицями і передають один одному! Я свою думку висловлювала, мої родичі на мене тисли, щоб я помовкувала…

Я з деякими знайомими надалі спіл-куюся, з деякими через когось, з особи-стих питань. І хочу тут наголосити, що не мала на увазі тупих обмежених лю-дей, а про освічених, які їздили світом, займали якісь посади. Ці люди не були позбавлені можливості пересуватися

в просторі – були і у Львові, в Західній Україні, і до Європи їздили. І мене завж-ди дивувало, як ОЦІ люди могли потім верзти “сни рябої кобили”. Бо коли лю-дина ціле життя провела у себе на горо-ді, це одне, вона окрім як з телевізором ні з ким не спілкувалася.

І от, будь ласка, моя сестра, яка та-кож живе у Львові, поговорила з люди-ною на певній посаді в «ЛНР», і він каже про Львів «чудове місто», «гарна архі-тектура»… Тобто ніби дебільні фрази вже й не звучать, але політична тради-ція вважати, що воно населене банде-рівцями. Ми це обговорили, і прийшли до висновку, що там в «ЛНР» на поса-ди потрапили ті люди, які ніби й хотіли добитися чогось у житті, але ходили на других ролях. А тепер частина еліти ви-їхала, стало менше конкурентів, тож те-пер настала їхня година.

Коли тебе позбавили твоєї батьків-щини, а ти приїздиш в інше місто і ба-чиш його все в українських прапорах, то ти береш і плачеш від щастя, що ти це бачиш! Люди починають бігати-фо-тографуватися, насолоджуватися цим моментом. Мені вочевидь таланило, бо я відразу зустрічала людей з проукраїн-ською орієнтацією, хоч в тому ж Херсоні


59

проросійськи настроєних теж вистачає. Я оселилася в християнському центрі, Херсон мені сподобався і я його згадую. Став для мене тим мостом, куди я змог-ла вивезти всю сім’ю, подругу, яка досі там живе і працює в банку. Говорить: «Далі не поїду, мені тут комфортно і те-пло».

У Херсоні я брала участь у невелико-му мітингу, познайомилася із місцевою Самообороною Майдану, з блогеркою Наталкою Блок потоваришувала (вона знімала фільм про жінок-переселенок і я стала однією з його героїнь) ВІДЕО. Я туди обов’язково повернуся погостюва-ти, це місто для мене не минулося аби-як, можна навіть сказати віха життя.

Звідти виїхала, знову ж таки, з особи-стих причин. У Львів поїхала «погостю-вати» на два тижні і залишилася. Я ко-лись роздумувала над тим, щоби жити у Львові, але не гадала, що це станеться так швидко.

Чесно сказати, до цієї історії я у Львові ніколи не була! Західна Україна була для мене неосвоєною, я завжди хо-тіла сюди потрапити, але життєві обста-вини складалися так, що я туди ніяк не доїздила. Моя сестра їздила до Польщі через Львів, то часто там бувала. Щодо

мене, то що називається, була «наслу-хана», минулоріч була в Чернівцях, у Карпатах. Львів мені видавався таким примарним, неосягненним, що я його «відкладала на потім». Не те що боялася не прижитися тут, а якось його в інший спосіб сприймала, може більш гамір-ним абощо.

Першого ж дня, коли я сюди потра-пила і вийшла гуляти, зрозуміла – це моє місто. Зрозуміла, що хочу тут жити. Далі вже пішло за обставинами, я не прискорювала цей процес. Львів як сер-це, я поки що тут залишаюся російсько-мовною, але люди з якими винаймаю житло поволі мене вчать української, – гадаю, залишилося небагато. Поки що проміжний варіант – суржик. У Херсоні українська мова не дуже відрізнялася

від мови луганських українців, а тут уже і інтонації інші, відразу можна зрозумі-ти, що людина зі Львова. А що говорити про мене, російськомовну…

У Херсоні була, немов вдома в Луган-ську, «своя в дошку». Херсон і Луганськ дуже схожі, навіть деякі райони схожі, лишень назви різняться. Обидва досить такі індустріалізовані… Проте мою при-хильність отримало не місто як місто, а саме херсонці. Мені траплялися досить цікаві люди, після Луганська вони були мені бальзамом на серце. Позитивні і відкриті. Вільні. У Львові навпаки – сподобалося більше місто. Якщо взяти умовно пустий Херсон і пустий Львів, у Львові я би змогла жити одна. У Херсоні ні, але люди це щось. Можливо, у Льво-ві я не звертала увагу на певні речі, але деякі люди у Львові мене дивували по-ведінкою. У херсонцях я бачила тих же луганців, тільки чистіших і добріших, правильніших і позитивніших, силь-ніших і хоробріших. У львів’янах нема тих умовних луганців всередині, це інші люди, хороші, але вони відрізняються від мене. Мені доводилося і доводиться на даний момент не те щоб «підлашто-вуватися», я ненавиджу це слово – ніко-ли в житті не підлаштовувалася, і навіть


60

не компроміс – я звикаю. Вони ближчі до Європи, дещо інша ментальність, ми ж, як не крути, ближчі до Росії і, на жаль, у нас на Донбасі ближча російська мен-тальність – тому цей колапс і був мож-ливим.

Коли я їхала до Львова, то мабуть очікувала чогось більшого. Приїхав-ши, займалася нерухомістю, влаштува-лася працювати ріелтором. Ця робота дозволила знайомитися з регіоном і людьми набагато швидше. До мене як до ріелтора звертаються досі також чи-мало вихідців зі Сходу, аби я допомогла з контактами при пошуку житла. Я даю, вони потім мені віддзвонюють і роз-повідають про ціни. Хочуть приміром приїхати до Львова на Різдво, всі хочуть бути у Львові на Різдво, навіть з тих, хто там лишився, хочуть приїхати. Ди-вуються, а чому ціна на Різдво на жит-ло піднята втричі. Я їм пояснюю: уявіть собі, що Львів це той же Крим у сезон, спробуйте спустити ціну влітку – люди на цьому заробляють гроші. Плюс від того часу, як я приїхала, ціни на оренду піднялися на третину мінімум. Ціни три-маються незалежно від того, дончанин ти чи одесит. Люди з Донбасу просто гостро реагують: це ви спеціально для

нас так ціни підняли! Зі мною поруч жив сусід хлопець з Херсонщини, він тут три роки, то переповідав теж, як важко йде процес вибору житла, торгуються, пере-бирають.

Було неприємно (я не ображаюся, це почуття не моє), коли почала шукати дещо краще житло і стикнулася з тією проблемою, коли тобі розповідають, як переселенці дико себе поводять – обма-льовують стіни, ріжуть меблі, і я на це не знаю що відповісти. Я не можу захи-стити усіх переселенців, тому що серед них також трапляється лайно. Але Льво-ву власне в цьому сенсі можна сказати повезло: до 80% переселенців тут це до-сить достойні люди, бо ж 1,5 тис. км для

забави, вибачте, не проїдеш. З іншого боку, приїхав ти в «лігво бандерівців», напакостив день-два, а далі що? Не буде в тилу ворога сидіти роками. Приїдуть провокатори, які виклично хамлять, аби зіпсувати думку про Донбас і зва-лять. Перші переселенці, які приїхали до Львова ще на початку весни (2014), як мені розповідали, їх зустрічали ледве не з хлібом-сіллю. А згодом наїхали такі, які враження підмочили, відтак львів’я-ни «закрилися».

Назагал це досить складний процес, і розбиратися хто кому винний, і хто що кому зробив. Я веду Фейсбук, і відчуваю настрої людей, які живуть у себе вдома і їх ця історія з війною напряму не за-чепить. Вони ніколи не переселяться; зі мною дружать, бо їм цікаво читати дум-ки людини, яка переселилась. І я навіть відчуваю якийсь обов’язок описувати, що зі мною відбувається – я жива, не вигадана, і маю такі і такі проблеми (не хочуть здавати квартиру людині з лу-ганською пропискою; о, я вже знайшла квартиру; о, я вже переїхала!). Я пишу, щоб пробивати те, що показує телеві-зор, щоб ми вчилися думати – віримо ми ТБ чи ні. Реальна людина, яку можна потримати за руку, завжди краще дже-


Реальна людина, яку можна потримати за руку, завжди краще джерело ніж образ, створюваний під картинку

”“

61

рело ніж образ, створюваний під кар-тинку.

Думаю, я про це все напишу ко-лись книжку. Хочу, щоб певні речі таки знайшли логічне завершення, бо зараз не все скажеш і не все опишеш у ФБ. Си-туація напружена, не хочеться критику-вати владу, все так складно…

У тому, що сталося на Донбасі, винні не лише наші люди.

З того, що ліпили і самоорганізову-валися із останніх сил наші активісти, ніщо не було підтримано, їх кинули на-призволяще. Кожна людина хоче жити і не хоче боляче вмирати. У кожного були сім’ї, діти. В результаті «злилИся» і роз’їхалися хто куди. Бо в такому місті як Луганськ.., ось пригадала як запросила на власну акцію-фотосушку «Украине с Любовью. Луганск» Сергія Іванова [ві-домий луганський блогер, зараз меш-кає в Києві – Авт.], і я йому сказала: «Тут нічого не може відбутися, це болото». Це було в лютому 2014 року. І я досі в шоці, як з Луганськом це могло статися.

... я вже адаптувалася. Не вважаю себе львів’янкою, це досить по-дурному виглядатиме, але гадаю, що Львів тро-шки й моє місто також. Я його знайшла на цій планеті, мені тут затишно, добре

і тепло. За Львів варто боротися. Гово-рять, що гордість до малої батьківщини передається з генетичною пам’яттю. Мені щодо Луганська такої пам’яті ніхто не прищепив. Таких сімей було чимало. Я коли спілкуюся із одеситами, бачу, як вони трусяться за своїм містом. Вони її люблять і обожнюють, воюють за неї. Подібно львів’яни, дніпропетровці. Па-тріоти Луганська любили саме Україну, про Луганськ як місто, де би ти хотів, щоб жили твої внуки, сказало би 10-15%. Воювати за Луганськ? Це просто не закладено. Бо знаєте, деяким (не мені) образливо, коли їм – які виїхали – говорять: ви не захистили Луганськ від Путіна. А саме ж ці люди були організа-торами проукраїнських мітингів! А гово-рять нерідко люди, які якраз на мітинги в житті не ходили, пощо я маю їм щось доводити?! Окей, ви так вважаєте? Тоді принаймні дозвольте мені ЖИТИ далі. Дозвольте мені насолоджуватися моїм материнством. Думаю завдяки дітям я якусь лепту у розвиток України внесу.


62

ДонецькEХарків

...я людина, яка має певні свободи та права. Ніколи особливо не замислю-валась над цим питанням, але у зв’язку із подіями за останні 2 роки та постій-ним і методичним їхнім порушенням з боку як місцевої, так державної влади

на перше місце вийшли: право на жит-тя, від себе додам – мирне і гідне життя; свобода на пересування та вибір місця проживання, підкреслюю – за власним бажанням; гідність особистості.

Що стосується іншого, то мені 28 років, я молодий спеціаліст вищої ка-тегорії. На момент початку війни у До-нецьку, я обіймала посаду спеціаліста зі зв’язків з громадськістю та керувала відділом зв’язків із державними устано-вами у компанії, що спеціалізується на розробці програмного забезпечення. Постійно займалась самовдосконален-ням, самостійно шукала можливості до розвитку, подорожувала в країни ЄС на освітні заходи, набутий досвід тим чи іншим чином використовувала для того, щоб змінити Україну, бо змінюва-ла насамперед себе у кращий бік: брала участь та допомагала організовувати різні заходи у Донецьку, пов’язані із єв-роінтеграцією, неформальними засоба-ми освіти, волонтерила та висвітлювала різнотематичні заходи в Донецьку для Громадського та Європейського Про-сторів та дружила із великою кількістю таких же молодих активістів Донецька та різними НУО. Мала чітке уявлення того, як і куди рухатись.

Звісно, як для усіх “донецьких” такий розвиток подій після перемоги Майда-ну, який підтримувала усею своєю воле-любною українською душею, став для мене спочатку шоком, а потім і страхом, страхом за все: життя, близьких, май-бутнє – усі сторони мого “Я” потерпали від нерозуміння та неприйняття тієї ре-альності, яку мені запропонували. А за-пропонували мені дуже мало: або мені потрібно самостійно бігти з власної до-мівки, або схрестити пальці та потерпа-ти від жаху та страху, щоб не загинути під час військових дій у Донецьку.

Проте надія все ж таки була: я споді-валась і навіть не мала й гадки, що мені все ж таки доведеться переїжджати до іншого міста. Я готова була до спеціаль-ної операції – як це було з Маріуполем або Слов’янськом – та з надією в серці чекала на українську армію у Донецьку. А отримала лише бомбардування мі-ста, неготовність Головнокомандувача воювати, продовження міжнародних відносин України з Росією та байдуже ставлення більшості українців до війни та людей, що мешкають на Сході країни і не мають змоги виїхати. Себто тоталь-ну нездатність держави гідно захистити свою територію. І взагалі все зараз ви-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Ольга Омельченко

ОЛЬГА ОМЕЛЬЧЕНКО

спеціаліст в IT компанії

63

глядає так, що війна на Донбасі вигідна не тільки Росії, але і керівництву Украї-ни, яка не вирішує конфлікт рішучими діями, хоча і отримує фінансову та воєн-ну допомогу від міжнародної спільноти.

Рішення (про виїзд – авт.) було при-йняте у серпні, коли до квартири при-летів ГРАД та повністю зруйнував квар-тиру моїх батьків, які на той момент (я не знаю – певно у них дуже сильний Ангел-охоронець), були у справах десь у центрі міста. Спочатку ми переїхали до Миколаєва та прожили там приблиз-но 3 місяці … проте, мої батьки, яким за 60 років, так і не змогли прийняти нове життя, та почати його заново і вони по-

вернулись до Донецька. Я теж поверну-лась із ними, бо немала чіткого уявлен-ня, куди, як і насамперед з яких фінансів далі рухатись.

У Донецьку мені довелось прожити ще до квітня 2015 року, я застала все: постійні військові дії та “приліти”: мін, ГРАДІВ, пересування важкої військової техніки так званих “захисників”, скасу-вання соціальних виплат, припинення роботи банків, прийняття закону про мультивалюту та перехід на російський рубль, зникнення усього українського з вулиць Донецька, поступову заміну то-варів українського виробництва на ро-сійське, гуманітарні конвої, прийняття закону про статус ВПО та заборону на вільне пересування власною країною без довідки та пропуску. Усе. Я чекала на можливість виїхати, бо чітко уявляла, що мені ніхто допомогати не буде, а так званої фінансової допомоги від держа-ви, будемо відвертими – не вистачить ні на що. А жити у таборах … ні, я все ж таки маю гідність.

У квітні 2015 року моя компанія від-крила нову філію у Харкові та посприя-ла тому, щоб працівники з донецького офісу переїхали до Харкова. Я тут же зібрала речі та переїхала, бо чим доне-

цькі люди і відрізняються, то відрізня-ються працелюбленістю. І чітко знають, що їхати туди, де немає роботи – це без-глуздо.

Підкреслюю, що мені дуже не подо-бається питання про “адаптацію” та усю діяльність для ВПО, яка називається “да-вайте допоможемо адаптуватись ВПО” в новому місті. Вибачте, кого зачеплять мої слова, але адаптація – це суто біо-логічний процес організму людини до абсолютно нових зовнішніх процесів та мінливих умов зовнішнього середови-ща. Я не переїхала до якоїсь екзотичної країни з іншим кліматом, мовою, іншим державним устроєм, традиціями, сти-лем життя, нарешті їжею. До чого мені потрібно адаптуватись? Я не розумію.

Відчуваю роздратованість та агре-сивне ставлення до ярлика, який на мене начепили, мене не спитавши. І, можливо, агресії було б менше, якщо б мені дали справедливий та чесний з боку міжнародного права статус – біже-нець. Та захищали мої права згідно Же-невської Конвенції про статус біженців ООН від 1951 року, але де ж там. В ре-альності мою гідність постійно прини-жують та систематично порушують мої права, маніпулюючи якимось статусом


Рішення (про виїзд – авт.) було прийняте у серпні, коли до квартири прилетів ГРАД та повністю зруйнував квартиру моїх батьків

”“

64

ВПО. Я не маю гадки, що потрібно усім тим 1-1,5 мільйонам людей, які наважи-лись почати життя наново. Проте мені здається, що в першу чергу, потрібні гроші: на оренду житла та життя, ще раз повторюся життя, а не існування та виживання. Ефективно посприяйте тому, щоб люди знайшли роботу з гід-ною зарплатнею, та на перші 2-3 місяці допоможіть фінансово із орендою квар-тири, мені здається – це більш ефектив-ніше, аніж запрошувати людей, яким потрібно родину годувати, на тренінг, де з ними будуть розмовляти психологи чи будуть грати у модулюючі ігри. Знаю, бачила такі тренінги, на мою думку – це смішно, хоча знову ж, я можу і помиля-тись.

Особисто мене фінансова ситуація і не стосується, я працюю у міжнародній ІТ компанії зараз, та дуже добре заро-бляю, вистачає на все. Проте щопівро-ку мені треба проходити, на мій погляд, дуже принизливу процедуру так звано-го підтвердження реєстрації місця про-живання та підтвердження статусу ВПО. Мені не особливо потрібні гроші, хоч я маю на них право, але так виходить, якщо я не буду проходити цю процедуру для власної держави, я буду вважатися

особою, що повернулась до постійного місця реєстрації. А себто, я сепаратист, я зрадник …

З іншого боку, витрачати 2-3 робо-чих дня на простоювання у задушливих державних установах у чергах з постій-ними сварками (бо так по-нелюдськи організований процес) – для мене ко-жен раз це нонсенс. Тут проявляється моя практична сторона особистості: 3 дня це 24 робочі години, за які я от-римую на роботі в 7 разів більше аніж мінімальна державана допомога пра-цездатній особі у розмірі 400 гривень. Себто, або я знову зрадник, або за ці го-дини простоювання у держустановах я сплачую із власної кишені, усе щоб моя держава не сприймала мене як зрадни-ка.

Що отримую натомість? Я отримую замість підписання, накладення ве-топрезидентом країни на законодав-чий акт №2166 «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилен-ня гарантії дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який більшістю голосів 3 листопада прийня-ла Верховна Рада України та скасовува-ла пункт, згідно якого всім ВПО не по-трібно підтверджувати щопівроку свою

присутність. Себто, президент пропо-нує і надалі знущатися і нехтувати пра-вами громадян. Як я бачу ситуацію? Я бачу що можновладцям вигідно підтри-мувати нестабільність в країні, спеці-ально створювати такі умови для ВПО, щоб вони були вимущені повертатися до дому, а натомість набивати власні кишені грошима, які надаються міжна-родними спільнотами та державами, наживатись на продажу озброєння на зовнішні ринки, в той час, коли власна армія та вояки не мають змоги захисти-ти власні кордони. Напевно тут треба зупинитись, бо я вибрала сторону біль-ше не хвилюватись за речі та процеси, на які я не маю змоги впливати. В мене є я, разом ми впораємось. Бажається одного, щоб нам не заважали.

Усі мої друзі такі ж, як і я: самостій-ні, цікаві особистості, які мають вищу освіту, високо кваліфіковані спеціалісти, які ніколи не чекали та не шукали допо-моги ззовні, завжди і всього досягали самі. На даний час в Донецьку не зали-шилось жодного з них, усі живуть у різ-них куточках України, у всіх все скалось добре, бо усі, насамперед, навчені мис-лити категоріями: “допоможи собі сам” та сприймають усі ці події як нові мож-


65

ливості до розвитку. Ми якимось чином вирішили, що якщо так трапилось, на-певно це доля, напевно там у Донецьку навіть за умови відсутності війни у нас не було би змоги розвиватись як осо-бистість далі, досягти таких результатів, які маємо зараз.

Одна тенденція сумна – жодний (і я разом з ними) не відчуваємо більше себе потрібними Україні. Країна програ-ла війну за нас, за нове покоління, яке було першим, що не ввібрало радян-ських цінностей, що було спроможним та бажало змінити на краще країну. На-скільки мені відомо, усі ставляться зараз до місць, де проживають, як до тимча-сової схованки, де можна стати на ноги міцніше, вийти на той рівень життя, що був у Донецьку та … іммігрувати. На-завжди виїхати з країни, такої рідної, та-кої коханої, проте подалі-подалі від усіх цих геополітичних ігор та можливостей, де завжди буде існувати можливість ес-калації конфлікту із Росією та, хто знає, може і ще більшої загрози, пов’язаної із ситуацією у Сирії.

Сама нікого навмисне не шукала, ні до кого не зверталась. Можливості та люди, які їх створили, самі знайшли мене. По-перше, хочу подякувати “КІГА”

(Kyiv Initiative Group Alpbach), особисто Олені Черновій , які наприкінці серп-ня 2015 знайшли спонсорів, провели конкурсний відбір серед молоді ВПО та надали можливість участі у European Forum Alpbach в Австрії, а тим самим донести до всього світу свої погляди та думки про війну в Україні. Особисто, ще хочу подякувати моєму спонсору Марку Дросту (СЕО компанії SmartDocuments).

Ще, зараз безкоштовно навчаюсь веб-розробці (PHP, MySQL, AJAX) за спе-ціальною програмою для ВПО та учас-ників АТО, від харківського коворкінг центру та IT-школи в одному обличчі – “Spalah IT-school”. Організатори написа-

ла проект та отримали грант від USAID на безкоштовну освіту для 100 пересе-ленців. Народ, щиро дякую вам – ви ро-бите дуже вагомий внесок!

Я знаю точно, що я вже не повернусь до Донецька. Якщо стисло, то конфлікт, як і будь-які взаємодії людей, регулю-ється нормами соціальної поведінки. Велике значення при цьому мають мо-ральні норми, вони зачіпають наші уявлення про добро і зло, правильну і неправильну поведінку, справедливість і порядність тощо. Отже, якщо людина зуміла усвідомити і прийняти толерант-ність як цінність, вона дозволяє йому надалі жити по іншим (узгодженим з


66

самим собою і зі світом) нормам, тоді і суспільство, в якому він живе, теж буде трансформуватись та змінюватися. Це інший рівень свідомості, який дозволяє думати вже не тільки про себе і власну шкуру, але і про інших. Я не бачу будь-яких суттєвих рухів у цьому напрямку з боку влади, тому ні, я не вірю, що все може повернутись назад.

Харків для мене завжди асоціювався з поняттям “перша столиця України” і я дуже напевно романтизувала власні по-гляди та уявлення про Харків, бо я вва-жала, що тут живуть одні представники інтелігенції. Проте, реальність така що “не маленьке місто” – це мабуть єдина характеристика, з якою я згідна. Місто занедбане, старе, з дуже кривою логі-кою та забудовою житлових районів, погані дороги, дуже не ввічливі водії, комунальних служб, таке уявлення, зов-сім не існує … я не розумію, за що тут так поважають Кернеса і чим тут пишають-ся. Наприклад, в Донецьку навіть, коли вже ГРАДИ долітали і до центра міста, не було опалого листя та бруду. Я пова-жаю комунальників Донецька, хто і вар-тий якихось наград у Донецьку та назви “героїв” так це саме вони: які ремонту-вали водопосточання, знеструмлені ра-

йони та інше під постійною загрозою для життя.

А в Харкові не має жодної військової загрози життю, просто завжди є причи-на до знеструмлення та відключення води. Наприклад, в мене на районі у дворах не було такого звичного освіт-лення, дякувати бабусям, які віддали свої голоси за Кернеса та отримали на-решті довогоочікуване. Мене, до речі, влада позбавила права голосу. Я вже мовчу про ціни у Харкові, які наприклад вдвічі більші аніж, наприклад у Львові. Не можу сказати, що львів’яни отри-мують більші зарплати, але я купувала продукти цієї осені в обох містах, і суттє-ва різниця розміру суми у чеку вражає.

Щодо питання – чи бачу я себе в Хар-кові? То я не бачу себе у будь якому місті України. Для мене Харків – це друге за кількістю місто, де сконцентровані між-народні ІТ компанії, а це значить, що тут я ніколи не буду без роботи. На відміну від більшості інших галузей, де зовсім не зрозуміло, як працює механізм при-йняття на роботу: чи по знайомству, чи то не “для донецьких” – в ІТ компа-нії завжди дивляться не на прописку в паспорті чи хто твої батьки. Дивляться на твою кваліфікацію: освітній бекгра-

унд, досвід праці, досвід подорожей, рівень володіння мовами, протягом ви-пробувального періоду вивчають твою особистість, бажання та вміння вибу-довувати відносини із ТОП-менедже-рами, колективом. Все чисто, прозоро, все справжнє і гідне. Нещодавно, я змі-нила місце роботи і зараз вже працюю в ІТ компанії, яка спеціалізується на розробці ігор для мобільних пристро-їв, спеціалістом зі зв’язків з громадсь-кістю – дуже задоволена та почуваюсь на “власному місці”. Проте для мене це лише тимчасовий етап, адже паралель-но я вивчаю веб-розробку (самотужки вивчила HTML та CSS, основи кодуван-ня на JavaScript, зараз вивчаю PHP). Моя довготривала ціль через 1-2 роки стати Junior Front-End Developer, отримати job offer у Нідерландах (до вибору країни підійшла свідомо, довго вивчала різні можливості та різні країни) та переїхати туди працювати і жити. Ще хочу отри-мати досвід роботи та життя (приблиз-но 1-2 роки) у ІТ компанії десь у країні, де теплий клімат, щорічний доступ до свіжих фруктів, овочей та океан. Зараз схиляюсь більшою мірою до Малайзії. Таке я собі вигадала. І це обов’язкове стане моєю реальністю.


67

В мене є побажання. Перше до громадян України:

Всіляко уникайте приписувати собі статус жертви. По-перше, яким би огид-ним не було ваше становище, намагай-теся не звинувачувати в цьому зовніш-ні сили: історію, державу, начальство, расу, батьків, фазу місяця, дитинство, несвоєчасну висадку на горщик і т.д. У момент, коли ви покладаєте провину на щось, ви підриваєте власну рішучість що-небудь змінити. По-друге, кожен має достатньо сил, щоб гідно прожити життя. А всі ці розмови, про те, який за-раз важкий час – це хитромудрий спосіб виправдати свою бездіяльність та лінь. Працювати над собою треба, а там ди-вись і часи зміняться.

Друге до влади:Дорогі можновладці, стабілізуючим

фактором, що сприяє припиненню кон-фліктів та появі нових, служать пози-тивні традиції, ідеї, цінності та ідеали, які є єдиними для ВСІХ громадян краї-ни. Влада України має зрозуміти: якщо вона не займатиме активну позицію у проведенні діалогу на усіх рівнях з українцями, не розробить так званого Всеукраїнського меморандуму або На-ціональної програми розвитку (які є у

кожної держави ЄС та США), які би про-писували загальнонаціональні цінності для українців, то це за неї будуть робити інші зацікавлені сторони. А такий підхід сприятиме подальшій маргіналізації країни та її існуванню – як об’єкта між-народних відносин, а також при потре-бі реалізації нових можливих сценаріїв розколу країни.


ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Для довідки

Збірка підготовлена на базі проведених інтерв`ю – в межах інформаційної кампанії «ВПО: правдивий storytelling на Громадському Просторі», яка проводилася ГО «Інформаційно-аналітичний

центр «Громадський простір» в рамках проекту «Сприяння плюралізму та діалогу в українському суспіль-стві», що реалізується Фондом Східна Європа за підтримки ChildFund Deutschland e.V. та Міністерства

закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини.

База корисних контактів для ВПО

http://www.prostir.ua/%3Ffocus%3Dbaza-korysnyh-kontaktiv-dlya-vpo

ВПО: правдивий storytelling

Documents

Transcript of ВПО: правдивий storytelling