Про козацькі часи на...

Володимир Антонович

Про козацькі часи на Україні

Антонович В. Б.: Про козацькі часи на Україні / 2

ПРО «ВИКЛАДИ ПРО КОЗАЦЬКІ ЧАСИНА УКРАЇНІ» ТА ПРО ІСТОРИЧНІПОГЛЯДИ ПРОФ. АНТОНОВИЧА

«Виклади про козацькі часи на Україні», в першомучернівецькому виданні озаглавлені невдало «Бесідами»,виголосив покійний В. Антонович у Києві в академічному1895-1896 році. Із огляду на часи, які переживала тоді російськаУкраїна, ці виклади лиш через те, що відбувалися в українськіймові, мусили провадитися приватнo, навіть потайно, спочатку угосподі самого Антоновича, а потім по черзі у декого зукраїнських патріотів. Ті самі виклади, без жодної зміни,покійний професор міг провадити з університетської кафедри,тільки… в російській мові. Власне українська мова в такій міріробила ці виклади нелегальними, що коли їх пізніше,видрукувані в Чернівцях окремою книжечкою, без імені автора,прислано в числі кількох сот примірників до Києва на адресугімназійного професора д. Андрія Кучинського, то цей останнійвідправив цілу паку з книжками до жандармерії і мусиввиправдувати свою невиновність, що, мовляв, одержав такийнебезпечний крам. Там цю книжечку зразу і знищено, так що наросійській Україні вона й зосталася майже невідомою. А ті самівиклади у московській мові студенти університету могливидавати, навіть без спеціальної цензури…

Ці виклади записувала з живого слова група слухачів, головнопокійний Василь Доманицький, тоді студент університетупершого року, і вищезгаданий д. Андрій Кучинський. Записувачісходилися разом, щоб записане перевіряти, а задля загальноїредакції перевірені записки передали покійному ОлександровіКониському. Сам автор, на жаль, зредагованого сам перевіритине міг, бо через хворобу виїхав на південь Італії, і ці викладивидрукувано за його відсутності. Редакція Кониськогообмежувалася лише стилістикою записаного слухачами,

але вона не обминула деяких qui pro quo. [1] Так, автор,переглядаючи видрукуваний примірник цих викладів, зауваживзаміну деяких термінів, ніби не українських, іншими, що малиінше, зовсім не те значення. [2]

Ці виклади про козацькі часи на Україні є власне одинокийнауковий твір В. Антоновича, написаний (принаймнівикладаний) по-українськи. Не є це власне спеціальнийісторичний дослід, а має він характер загального нарису доби,над якою історик чимало напрацювався за свого життя, і


вартість цього твору тим більша, що він зложений майженаприкінці наукової роботи автора і представляє ніби resumeйого довголітньої праці.

Висновки і загалом увесь виклад покійного професора, опертіна грунтовних критичних студіях документальних джерел,зостаються і до сьогодні в повній своїй силі мимо тих успіхів, щоїх зробила українська історична наука протягом майже двохдесятків років, які проминули від часу цих викладів. Вісторичній перспективі нам нині представляється хіба лишфілософський світогляд автора щодо історичного процесу.

Відповідно до світогляду автора, основою історичного процесуявляється розвиток і перебудування ідейного змісту суспільства.Матеріальні фактори наш історик визнає, але їх значення вповніне розвиває. Таким чином, самий історичний процес являєтьсянаслідком певного ділання факторів, передусім ідейногохарактеру. Тому й історичний розвиток українського народу маєу своїй основі народні стихії громадського життя, щоскладаються із об'єднання матеріальних і духовних сил народу, іполягає в перебудуванні цієї основи під впливом інших, такожідейних факторів.

Один з учнів Антоновича, розглядаючи докладно йогоісторичні погляди, формує схему історичного процесу, як їїуявляв собі Антонович, передовсім пристосовуючи її до історіїУкраїни, як ділання в історичному процесі певних сил, щопочасти гніздяться в основі народної психіки, природженої дляпевної національності, а почасти являються вони стороннімифакторами, які мають могутній вплив на подальший розвійпроцесу, і навіть причиняються до основних перемін народногожиття. Ці останні чинники можуть виникати із зовнішніх умов:географічних або психічних. Тут, власне, відіграє в історії рольокрема особа. Боротьба тих усіх чинників - це і є історичнийпроцес, що творить нові форми життя: соціальний уклад, формидержавного ладу тощо, і досліджуванням цієї боротьби інаслідків її повинен займатися історик. Представником ідейнихоснов, боротьба яких творить суть історичного процесу, є неокрема особа, а цілі верстви населення. Ціла маса народу,розбита на суспільні верстви, є представницею тих чи іншихідейних основ. Тому таке значення має соціальна історіясуспільства. А що народна маса різнорідна, і різні верстви їїмають різні інтереси, які іноді між собою протилежні, а іноді,навпаки, об'єднують між собою верстви населення, то дляАнтоновича таким чином історія - це наука про суспільство і тіверстви, на які суспільство поділяється.


Студіюючи ті ідейні основи, що від них залежить розвійнароду, Антонович зазначає, що ті основи, навіть коливідступають перед іншими історичними факторами, все ж такине зникають остаточно із народної психіки. Наприклад,староукраїнська громадська основа, розпавшись на становіелементи, все ж таки збереглася в деяких верствах населення, ітакою верствою українського населення, що над усе пильнувалагромадських основ і довго за них боролася, і була українськакозаччина. Ось через що Антонович і думає собі, що козаччинамає дуже давнє походження, що вона зберегла в собі старийгромадський уклад і що через те в козацьких рухах і вкозацькому укладі немає державної основи. Ці поглядиАнтоновича були в науці зовсім нові, і коли вони в наші часивидаються еклектичними, то все ж таки на них лежить печатьоригінальної індивідуальності автора.

Д[митро] А[нтонович]


ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРАЗадля своїх викладів з історії України ми беремо період

козаччини. Беремо його тому, що в ньому найвиразніше інайяскравіше за все визначилася та провідна ідея, що виявиласобою жадання народу.

Дійсно, коли почнемо придивлятися до історії різних народів,то спостережемо, що кожний народ у своєму політичному життімає властиву йому провідну ідею, а вона залежить почасти відантропологічних расових причин, почасти від різних условин тавпливу територіальних обставин, від історичного життя, відкультурного розвитку і т. ін. Який розмір значення і ваги маєкожна причина, я не беруся тут рішати.

Провідна ідея нації може найширше і найкраще виявлятисяпід час самостійного життя нації. Коли пильніше придивимосядо тих двох народів, що найближче сусідують із нашим народом,то і в політичнім їх простуванні, і в суспільнім устрої ми виразнобачитимемо провідну ідею кожного з них.

У великоруської нації бачимо, що її провідну ідею становитьпринцип авторитету державної влади, яку народ настількишанував, що завжди зрікався на користь її всіх особистихвольностей. Така ідея відповідає грунтовним інстинктам народу,бо вона вимагає однієї голови, яка, нікого не питаючись, ні накого не зважаючи, кермує самодержавне всім суспільством.Тим-то без помилки можна сказати, що у великоруського народупровідною ідеєю завжди був абсолютизм; за запомогоюостаннього цей народ і спромігся зорганізувати міцну державута підбити інші нації, навіть і такі, що мали зовсім інші провідніідеї.

Друга нація, польська, пішла іншим шляхом. Вона виділила ізсебе привілейований стан і дала йому спромогу все громадськедобро забрати собі на потребу та й повернути на власну користь.Тут провідною ідеєю бачимо вже принцип аристократизму.Одначе Польща не обернулася на таку олігархію, яку бачимо,наприклад, у Венеціанській республіці у середніх віках, аявляється вона зразком демократичної аристократії, хоч наперший погляд це здається і дивним.

Українському народові, що сидів посередині між польським тавеликоруським, прийшовся до типу третій принцип: принципвічевий, принцип широкого демократизму і признання рівногополітичного права задля кожної одиниці суспільства.Українському народові ніколи не довелося цілком і вповнівиявити свою провідну ідею; йому доводилося лиш


інстинктивно простувати до неї: у давнину, за княжих часів,вічевим, громадським та виборно-церковним устроєм, перегодомсудовим устроєм у так званих копних судах; нарешті ж оцяпровідна ідея вельми рельєфно визначилася в козаччині, а щевиразніше із погляду запровадження й зреалізування її в житті -у Запорозькій Січі.

Не однаково легко кожну провідну ідею завести в життя: однулегше, другу тяжче; трудніш за все ту, що стоїть найближче довселюдського ідеалу. Найлегше завести в життя ідею авторитетувлади, - коли народ зрікається особистої волі і віддає себе наволю того, хто зумів у свої руки забрати більшу силу. Труднішзавести до життя ідею аристократизму, і тут державний устрійздіймає із народу обов'язок кермувати власним життям іпризвичаює суспільність коритися тим, що так чи інакшевибиваються вгору понад народною масою. Цей устрій, нівечачив народі почуття власних прав, найбільш сприяєзапровадженню аристократичного стану; і от привілейованачастина нехтує права другої частини суспільства, і тодінеминуче вже повинна виникнути боротьба між станамисуспільства; така боротьба часом доводить навіть дозруйнування держави. Історія Польщі дає нам яскравий зразоктакої колізії.

Геть трудніш іще впровадити в життя демократичнийпринцип. На те, щоби принцип демократизму набравсяпереважної сили.і значення, треба, щоб громадська маса досяглависокого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася управдивості ідеї; треба ще й з-поміж усіх громадських станіввеликих особистих жертв на користь ідеї. При низькому ступенікультури, коли над громадськими інтересами панує переважноособиста вигода окремих людей та станів, демократія не маєспособу розвинутись та взяти гору. Доказ на це подає намнайяскравіший момент в історії козаччини - Хмельниччина,коли історичні обставини сприяли найліпше, одначе ж увести вжиття провідну ідею українського народу не довелося, бо на тене стало культурного розвитку, переконань та витривалості.Недостача цивілізації визначається тут у двох напрямках: упершім бачимо, що особистий егоїзм бере перевагу надгромадською справою, - егоїзм той виявився пильнуваннямстаршини зробитися шляхтою, силкуванням урядниківзахопити чужі землі, повернути козаків на посполитих таобернути в кріпаків. Кожен запобігає собі протекції уцентральної влади, не перебираючи у способах; наприклад, безсорому уживають доносів, поклепу, брехень і т. ін., і тимзагальна справа занапащується.


А з другого боку, недостача цивілізації не давала конкретнимивиразами висловити народні бажання. Бачимо, що тогочаснасуспільність не вміє скодифікувати своєнародного звичаєвогоправа, до якого козацтво вдавалося в потребі, тим-то суспільствоі мусило звертатися знов до правничого чужого і ворожогокодексу, до Статуту Литовського, що затверджував становий,шляхетський лад, який, властиво, і викликав боротьбу. Отже, ібачимо, що велика внутрішня дисципліна потрібна для того,щоб демократичний принцип довести до діла.

Трагічна розв'язка історії України викликана тим, щоукраїнський народ ніколи не міг виробити ані грунтовноїцивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали начолі його та бралися піклуватись народною долею, мали у собівельми недостатній запас культури.

Ми збочили на теоретично-філософське поле тому, що історіюУкраїни будемо студіювати із цього погляду.


ПЕРША ГЛАВАСпроби вчених вияснити родовід козаччини. Козаки - стан

місцевий. Т. зв. служби за часів Великого КнязівстваЛитовського. Перші історичні звістки про козаків. Перші козацьківатажки.

Щоб зрозуміти початок козаччини, треба зробити оглядпопередньої історії краю, заки виникла козаччина, інакшетрудно тямити, звідкіль і яким чином з'явилися козаки.

В історії України маємо довгий час - цілих дві сотні років, -такий, задля якого зовсім бракує джерел. Тим-то, щоб з'ясуватиродовід козаччини, вчені становили різні гіпотези, серед якихдуже трудно розібратися. Коло цього ми не будемо спинятись, алишень звернемо увагу на декотрі гіпотези, якимикористувалися історики на те, щоб вияснити родовід козацькогостану.

У XVII ст. і наші й чужі письменники, трактуючи цю справу,йшли більш за все стежкою філології (тоді була така мода внауці). Візьмуть, було, ймення козацького стану і прирівнюютьдо того чи до іншого ймення якого-небудь народу. Такий спосібвельми легкий, хоч одне слово само по собі нічого не значить іне може служити доказом родоводу. Чи не було б дуже чудним,коли б ми, наприклад, заходилися наближати народ Галичинидо іспанців тільки через те, що в Іспанії є провінція Галіція, абопочали б доводити тожсамість німецького народу з алеманамитільки через те, що французи називають німців алеманами?Письменники, що вживали таких заходів, дуже простосердновиясняли родовід козаків. До таких письменників перш усьогоналежать два поляки XVII ст.: Пясецький і Коховський,сучасники Богдана Хмельницького. Вони прирівнюють словокозак до слова коза; із останнього, на їх думку, вийшла назвакозаків, бо козаки, мовляв, на своїх конях були такі прудкі, як тікози.

Більшого клопоту наробили ті історики, що назву «козак»наближували до назви таких народів, про яких нічого певногоне знаємо. Так от, письменники XVIII ст. Грабянка, а за ним іРігельман, назву «козак» виводили від хозар, що переселилисяна Україну під час нападу монголів. Але ж про козаків маємозвістки тільки з XVI ст., а де ж вони були від XI до XVI ст.?

Ян Потоцький заходжувався довести, що козаки - це нащадкитих косогів, яких Мстислав Володимиренко в XI ст. переселив наЧернігівщину. За Потоцьким пішов і російський історикТатищев. З того, що великороси за часів, наприклад, Петра І


називали козаків черкасами, він придумав таку гіпотезу. ВЄгипті, каже він, було місто Черказ; людність його перебраласяна Кавказ і стала тут називатися косогами; татари примусили їїперебратися на придніпрянські землі, де вона й стає відомою підназвою козаків.

Як найбільш ексцентричну треба згадати гі-лотезу козацькогописьменника кінця XVIII ст. Петра Симонояського. В одного зримських географів він знайшов на Кавказі край Гірканію ікаже, що слово це походить з латинського «hircus» - козел (цап).Таким чином, на його думку, Гірканія це Козланія, а козаки цегірканці, що перебралися з Кавказу на Україну.

Польський історик Духінський і поет Падура вигадали навітьцілий народ, що звоював цілу Україну і потім став відомим підназвою козаків.

За цією групою письменників іде друга, що початкукозаччини шукає в колонізації південної України, наприклад,історики: польський Кромер і російський Щекатов, Вонизаходилися початок козаччини прив'язувати до половців, аледовести цього нічим не можна, вже й через те, що про половцівпісля XIII ст. жодних згадок не маємо, так само не маємо згадокпро козаків до XVI ст.

Відомий французький письменник Вольтер, пишучи «Histoirede Charle XII» та історію Петра І, мусив згадати про козаків іпопав на домисел, що козаки - це частина тих татар, якіпривподобилися до місцевого елементу і дали зав'язку окремомустанові суспільності.

Інші письменники підійшли трохи більше до правди. Воникажуть, що за часу удільно-вічевого періоду по берегах Росі - уКиївщині, а також у Чернігівщині, почасти на Волині - сиділирізні тюркські орди, відомі нам із літописів під загальноюназвою чорних клобуків. Зазнаючи нападів від інших кочівнихнародів у XII ст., вони поєднались із князями, добули від нихземлі і оселилися там стерегти границі. З часом чорні клобукипривподобилися до місцевого народу і увійшли до складу його. Ізцього певним признати треба тільки те, що чорні клобукилишили свій антропологічний слід, перемінивши дещо уфізичних і моральних рисах тубільців. Та знов-таки оці історикине звернули уваги на те, що з половини XIII ст. немає вже згадокпро чорних клобуків, а до XVI ст. немає згадок про козаків. А щодіялося за той проміжний час, ми не відаємо. Цієї гіпотезидержались Карамзін, Со-ловйов, Міллер, Самчевський іБроневський.

Поруч із цими двома групами письменників-філологів, чикраще сказати псевдофілологів, були ще інші письменники, які


дивились на справу тверезіше і висловили думки, ближчі доправди: що козаки - це місцевий стан, а виник він із народу.

У гурті цих письменників за давніх часів першим був МартинБельський, польський хроніст, дуже добре ознайомлений зісторією України. Через те, що дядько його був першим старшиму козацькім війську на початку XVI ст., Бєльський у своїй хроніцізапевняє, що козаки -тубільний стан, і виділився він із народусилою деяких умов. Таку ж думку висловив і українськийхроніст XVIII ст. Саднило Величко. Тієї ж думки був ічужоземець, французький інженер Боплан (XVII ст.), що років іздвадцять перебував на Україні. Він вважав козаків за вільний,лицарський стан.

Із такою думкою трудно не згодитися. Треба лиш вияснити,яким чином це сталося. У кого симпатії, у кого антипатії докозаччини причинялися до того, що висловлювано різні думкипро цю справу. Наприклад, під час найбільшого шовінізму середпольської суспільності - в 50-60-і рр. XIX ст.- польськіписьменники оповідали, що козаки були злочинці, засуджені уПольщі, звідкіля вони тікали від кари на Україну і тут склаливільний козацький стан. Дивні думки мусив мати такийписьменник про моральність Речі Посполитої, відаючи, якечисленне було козацтво за часу Богдана Хмельницького!

Костомаров був тієї думки, що козаки - це ніхто більше, яктільки міщани із українських міст, от як із Черкас, із Канева таінших, що ходили на промисли у степи, де їм доводилосяборонитися від нападів татар, і таким робом завдяки обороні ісклався козачий стан. Ця думка, хоч і дуже близька до правди,одначе не зовсім докладна. В історичних пам'ятниках мистрічаємо одночасно назви і козаків, і міщан, а тим часом людиобох цих станів ходили в степи на промисли.

Сучасні письменники інакше знов з'ясовують походженнякозаччини. Російські письменники Карпов і Тумасов зв'язуютькозаків із княжою дружиною. Але ж ми знаємо, що дружина булакняжим військом, а козаки - місцевий стан без усякої ініціативидержавної влади. Окрім того, між козаччиною та дружиноюзначна прогалина - двісті років.

Дашкевич початок козаччини зв'язує з історією Болоховськоїземлі. Але ж бо тут різниця у територіях. Болоховська землязаймала середню і південну частину сучасної Волинськоїгубернії, а козацтво - придніпрянські землі. Голубовськийсилкується зв'язати козаччину з бродниками, що за княжихчасів займали степові землі. Але тут знов великою перепоноюстає і територія, і час, бо бродники займали територію убасейнах рік Дону і Дінця.


Ясніш за всіх і цілком реально глянув на цю справу МихайлоМаксимович. Він не тільки дивиться на козаччину як намісцевий стан, але й доводить, яким робом вона виникла. І зчасом, чим більш знаходимо нових документів, тим більш стаєясною Максимовичева теорія. За Максимовичем пішли й іншіісторики. За таку ж саму думку стоїть і професор М. Грушевський.Вияснити це не трудно, треба тільки розглянути той лад, якийпанував у Литовськім Князівстві перед тим, заки виниклакозаччина.

Відома річ, що уряд Великого Князівства Литовського всі землівважав за державну власність. Землі були поділені на частки,що називалися службами. Відомий і обшир таких служб: насучасну міру-200 десятин. Такі служби уряд роздавав тим, хтохотів їх брати, із обов'язком: доставляти за службу одногоозброєного чоловіка до війська великого князя.

Хто, взявши службу, не справляв цього обов'язку, у тогослужбу відбирали, і вона переходила до когось іншого. Одномуможна було брати кілька таких служб, аби тільки доставив ізкожної одного чоловіка до війська.

Уся територія Великого Князівства була поділена на землі таповіти. В кожному повіті був замок (місто чи город), де живповітовий староста, чи воєвода, що був головою адміністрації,суддею і військовим начальником того краю. По лісовихмісцевостях (на Поліссі) старости легко знаходили охочих людей,що брали служби з поданими вище обов'язками, але на степовихземлях не так було. Причину того 'ми легко зрозуміємо,пригадавши собі систему, якою провадилося тоді сільськегосподарство. Того часу сільське господарство зовсім не малотого характеру, що нині. Найбільш корисними в господарствітого часу були бджільництво, лови звірів (боброві гони),рибальство (затони), дьогтярство і т. ін. Хліборобство стояло тодігеть на другому ступені, бо збіжжя тоді не вважали за річторговельну чи крамарську. Хліб сіяли тоді єдине задля власноїпотреби. Таким чином, по таких місцевостях, де було багато лісівта води, люди охоче брали служби, а по степових країнах булонавпаки: охочих до служб було обмаль, тим більше що ті країнине були забезпечені від нападів татар.

До того ж під кінець XV ст. кримський хан Менглі-Гірей робивстрашенні напади на південну Україну. Більшу частину їїлюдності він полонив, степи випалив, а решта людностіповтікала на північ, на Полісся та на Волинь. От через тевеликий обшир землі лишився пусткою; тому в степових повітах(Київському - на півдні, у Переяславському, Канівському,Черкаському, Брацлавському і Вінницькому) ніхто не хотів


брати служб. Із цілого Черкаського повіту тільки два чоловікивзяли служби. А тим часом старости повинні були оборонятикраїну від ворогів.

На те примірковано інші способи. Старости почали роздаватислужби громадам, а не одиницям із привілейованого стану.Розуміється, громада за кожну службу повинна була справлятипризначений відбуток: доставляти до війська озброєногочоловіка. Для селян було це дуже корисне через те, що до їхвнутрішніх справ адміністрація не втручалася. Таким робомвиник громадсько-вічевий устрій.

Оце, здається, і є те зерно, що стало початком козаччини.Перші згадки про козаків стрічаємо під кінець XV ст.: першого

разу року 1489-го. Того року був похід проти татар, і в польськогоісторика Бєльського є звістка, що провідниками його буликозаки. Другим разом про козаків на галицькому Поділлі маємозвістку року 1491-го. Кромер і Бєльський оповідають, що тогороку на галицькому Поділлі скоїлася ворохобня селян протишляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобниківстояв козацький отаман, на прізвище Муха. Перший документ,де згадано про козаків, належить до року 1499-го. То привілейвеликого князя Олександра місту Києву. Грамотою тієювизначено, яке мито мають міщани брати з козаків зарибальський промисел.

З початку XVI ст. козаки займають уже визначну територію.Стрічаємо їх по староствах Київському, Канівському,Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому,Хмельницькому та ін. Незабаром розрослася козаччина ізмінилася настільки, що козаки не тільки вже обороняють край,але за татарські напади відплачують такими самими нападами.У 20-х роках XVI ст. козаки роблять уже напади на Крим, наОчаків, на Аккерман і на Буджацьку орду (Бессарабія). Пізнішелітописи декого з козацьких ватажків непевне згадують якгетьманів; але то були звичайні старости. Між ними відомі:староста вінницький і брацлавський князь КостянтинОстрозький, староста Хмельницький Предслав Лянскоронський істароста черкаський і канівський Остап Дашкевич. Останнійборонив край від великого нападу,кримських татар і не тількиоборонив Черкаси, але розбив і прогнав татар. Отоді про козаківскрізь почали говорити. Користуючись тим, Остап Дашкевичподався до великого князя литовського, щоби надати козакамсамостійну організацію. Але поради його не послухалися, може,через необачність того часу.


ДРУГА ГЛАВАПочаток Запорозької Січі. Становище вільних хліборобів за

Великого Князівства Литовського. Становище козаків поЛюблінській унії. Т. зв. Баторієва реформа. Зріст Запорозької Січі.Перші козацькі реакції: повстання Косинського і ворохобняНаливайка. Церковна унія (1569-1596).

Із попередньої глави ми знаємо вже, з яких причин із кінцемXV ст. козаччина з'явилася і яку роль відіграли в усьомулитовські старости. Ми бачимо, що з XVI ст. козаччина швидкозростає і дає старостам спроможність не тільки обороняти край,але, гуртуючи численні потуги, переходити вже і на напади.Одним із здобутків таких нападничих рухів являєтьсязаснування в половині XVI ст. Запорозької Січі.

Коли число козаків розрослося, вони почали обороняти вже нетільки свої оселі, але й уходи, куди вони ходили на промисли.Під назвою «уходів» розуміються ті землі, що були приписані доКанівського, Черкаського та інших староств. До Канева,наприклад, були приписані ті землі, що займали полудневучастину Київщини, до Черкас - мало не вся Полтавщина,Херсонщина, Катеринославщина. Найбільші обшири земліналежали до Остра, Любеча, Києва і Черкас. Ціну цих уходівстановив не грунт, а ті багатства, які там експлуатувалися, себториба, звірі і т. ін. Вже ж уходникам було небезпечно в цихнеоселих пустих землях: татарам завжди можна було їхнепокоїти. Вони нападали на них, ловили, забирали в полон,відбирали поживу. З другого боку, уходники повинні були,повернувшись додому, дати десятину заробітку старостам. Черезте самі старости дбали про оборону уходів. Так, один енергійнийстароста канівський і черкаський (в першій половині XVI ст.),князь Дмитро Вишневенький, задумав протягти козацькийкордон, щоб оборонити ті землі, куди уходники ходили напромисли. Він зорганізував контингент козаків, які по черзіходили на низ Дніпра і там вартували уходи від нападів татар. Цікозаки на зиму верталися додому, а навесні виходила знов новавже черга. Ще за часів Дмитра Вишневецького козаки збудувалисобі там фортецю, але де саме вона була, тепер не можнасказати. Одні кажуть, що вона була на острові Хортиці, другі - наТомаківському острові. Одне тільки певно, що вона була нанизах Дніпра. Це й був перший початок Запорожжя, яке повагомзмінилося в самостійну громаду. Мабуть, якби той побут, в якомуперебувало Литовське Князівство, повагом та спокійнорозвивався, козаччина теж розвивалася б: виселенців прибувало


би, козаччина збільшувалася б переселенцями з Московщини таінших земель, і Україна зробилася б селянською, самостійноюзбройною державою під авторитетом великих литовськихкнязів. Але ж історичні відносини у Литві в другій половині XVIст. змінилися, і козацтво одразу зайняло роль опозиції. Тавелика переміна, яка вплинула на устрій козаччини, цеЛюблінська унія (1569).

Головна риса цієї опозиції виходила з того, що увесь устрійжиття, який складався на предковічних зав'язях, наразперервався і замінився життєвою зав'яззю польського народу.Польське право по Люблінській унії введено у всьому ВеликомуЛитовському Князівстві і в руських землях, і для всіх зробилосявоно обов'язковим.

Це право найбільш відбилося на стані селян. Треба замітити,що у Великому Князівстві Литовському селян-кріпаків не було.Згадуються, правда, в історичних джерелах, та й то дуже зрідка,холопи. Чи були це бранці, чи холопство передавало своюнедолю в спадщину й дітям, цього ми не відаємо, але, мабуть, непередавало, бо цілих холопських осель не було. Мало не дев'ятьдесятих селян при литовськім устрою були зовсім вільні. Правда,вони були більше безземельні, держали землі як орендарі. Вонимали право після контракту сісти на землю. Виживши термін,положений по контракту, вони мали право вийти на інші землі.Багато із таких селян добилося кращих обставин. Дехто,наприклад, мав право передавати свою землю нащадкам іплатив тільки дань, часто навіть продуктами, як податок доскарбу. Але задля скарбу такий лад був незручний, бо платня ненадходила ретельно. Через те скарб почав невеличкі нивигуртувати і роздавати селянам за військову службу. Лишаючиінші категорії, у всякім разі більшість селян після литовськогоправа була вільними людьми.

Коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано.Польське право щодо селян було жорстоке. У Польщі по правутоді вже панувало кріпацтво, і після Люблінського договоруземляни скрізь по Литві і по Україні одержали право володітиселянами як кріпаками.

Перейдімо тепер до козаків, щоб побачити, як на нихвплинула Люблінська унія.

Польське право не знало такого стану селян, як козаки, щомали обов'язкову військову службу, й уряд не тямив тепер, кудикозаків приписати. Польське право знало тільки шляхтичів,міщан та селян-кріпаків. Права всіх цих станів були визначені.Між ними козаки являлись аномалією. До того ж старі литовськістарости, що помагали організації козаччини, позбулися тепер


атрибутів свого уряду: вони зійшли після унії на станпрезидентів кримінальних судів. Увесь розпорядок краюперейшов до рук колегіальних зборів, так званихпровінціальних сеймів. Тоді стало відомо, що над козакаминемає жодного начальства. Через те один із польських королівСтепан Баторій приміркував середню міру, щоб як-небудьуладнати це діло. Він ужив правничої функції. За польськимкоролем не було права видавати закони: таке право було тількиза сеймом. Тим часом треба було уладнати так, щоб датикозакам права. У короля було право наймати для себе навійськову службу чужинців. Цього права він і вжив задлякозаків, хоч вони й були місцевий стан. З такого приводу вінуладнав їх права, призначив козакам платню, яку вониодержували або грошима, або натурою - сукном. Цю платнюдавали їм дуже неправильно, аби тільки визначити їх державнупозицію. Після наказу Степана Баторія козаки становилирегулярні полки. Прирадили, що таких полків буде шість, потисячі чоловік у кожному.

Чи справді ця кількість відповідала реальному числу (себтошість тисяч) у ті часи, як формувалося військо, ми не маємо зчого вносити; але можна гадати, що в дійсності їх було більше,через те що вони були з родинами, і в кожного козака, крім того,було ще двоє підпомічників.

Задля уряду над козаками Степан Баторій установив, щокозаки вибиратимуть собі начальника, якого польський урядназивав старшим Запорозького війська; самі ж козаки звичайнозвали цих старших гетьманами. До нас дійшли ймення такихстаршин: Бадовський, Оришевський, про якого була вже згадка.

Названої Баторієвої реформи не тільки нiколи сейм незатвердив, але ніколи навіть король і не відважився подавати їїдо сейму. У всякім разі, вона лишилася неясною, незатвердженою сеймом, а це мусило викликати всілякінепорозуміння і пертурбації в краю. Може б, не так скоро до нихдійшло, коли б реальний стан краю не викликав козаків наборотьбу.

Ми казали тільки про побут селян. Коли після Люблінськоїунії заводили кріпацтво, треба було установити якийсьперехідний час. Для того примірковано таку тактику. Положенодесять літ на перехід зі старого права на нове. Колишні землянизробились тепер шляхтою, дідичами, колишні селяни сталитепер кріпаками. Дідичі тямили, яку можна мати користь ізселян, вони не пускали селян від себе і затрудняли їхекономічно. Роблячи контракт, опріч ренти за землю, вонивставляли обов'язок платити вихід. Сума виходу з часом стала


все збільшуватись. Хто із селян більше десятьох років просидівна землі, той робився кріпаком. Селяни, не спроможні платитивиходу, стали втікати, і саме туди, де шляхти ще не було: напівденну Україну.

Таким робом на Україні з'явився величезний гурт селян ізпівночі і з заходу: з Білої Русі і з північно-західної України.Наскільки прилив цей був значний, це знати із статистики. Міжтим, як Степан Баторій налічив шість тисяч реєстрових козаків(коли на кожного козака було по два помічники, а на кожнусім'ю треба рахувати п'ять душ, так при Баторієві було не більшяк 70-80 тисяч чоловік), а через 50 літ перепис налічує більш якпівмільйона. Цей приріст народу склався не від намноження, авід еміграції - більшої, відповідно до території, ніж до Америкиза всі часи еміграції туди. Факт такої еміграції зовсім зрозумілий:панів на південній Україні не було; оселюючись там, зайди малинадію стати вільними. З другого боку, вони застали тамстарокозацькі села. Козаки ці не відпихали від себе захожих, априймали до своїх сотень і заступались за їх права. Тут виявивсяїх старий інстинкт рівноправності, хоч потім козаки і не радібули, бо їм доводилося квитувати за те.

Опріч селянського елементу, до руху причипився ще й другий- це елемент несталий, неспокійний, досить численний -елемент слуг. Звідки ж узялися вони? Перед Люблінською унією,коли пронеслася чутка, що король уступить землю тимземлянам, які реально будуть володіти нею, знайшлися,особливо на Волині, великі магнати, що скористалися тимзаздалегідь. Найшлися такі, що були нащадками старихудільних литовських князів, що були посередниками міжвеликим князем і землянами. Почувши, що після унії землядістанеться тому, хто буде реально володіти нею, вонивідмовили своїм васалам і перестали роздавати свої землі налени. Таким робом, коли Люблінську унію прийнято, вийшло,що більшість землян зосталася зовсім без землі: земля всязгрупувалася у руках небагатьох людей. Князь КостянтинОстрозький, наприклад, прогнав усіх землян із своїх земель ітаким робом після унії мав у своїх руках третю частину сучасноїВолинської губернії.

Втративши землю, ленникам зоставалося тільки йти наслужбу до багатих панів. Так витворилася верства бездомноїшляхти. Магнати, трохи задля пихи, а по-друге, щоб мати більшеголосів на сеймі (всі шляхтичі були рівноправні і мали голос насеймі), дуже охоче приймали їх до себе на службу, не за землювже, а за платню. Дуже багаті пани держали при собі по тисячі йбільше таких шляхтичів і через них кермували всіма справами


на сеймах. Так, у князя Костянтина Острозького було завжди відтрьох до чотирьох тисяч таких шляхтичів на службі.

Властиво, це був стан паразитів. Вони жили без усякого діла іскладали тільки почесну варту свого магната. Коли пан хотівзменшити свої видатки, проганяв їх, і тоді вони лишалися безусяких засобів задля життя. Не диво, що в кінці XVI ст.організуються цілі ватаги розбишак із таких слуг, які жили упанів, а яких або вигнано за крадіж, або які самі повтікали,обікравши своїх панів. Коли уряд заходився спиняти їх, воникинулися на Україну, через те що там була свобода, не булоуряду. Це був здеморалізований елемент, і через те небажаний,але їх прийняли козаки, і вони прискорили вибух козацькогоповстання.

Був ще стан людей, який збільшував число козаків - стан такзваних бояр, маленьких володарів землі, що жили біля замків.Вони несли гарнізонну службу, а за те й володіли маленькимишматочками землі. Дехто із цих бояр ще за часів ЯгайловичаЖигмонта Августа цілими селами одержував дипломи нашляхетство (наприклад, в околицях Овруча, Бара і Любеча). Алеж далеко не всім так траплялося; були й такі, що жили окремо, і,боячись, щоб не попасти в кріпацтво, тікали до розбишацькихватаг і йшли на Україну до козаків. Оцей перехожий елементскладався за часів унії в більші або менші гурти і приготовлявреакцію.

У XVI ст. було дві такі реакції: вони носять назву від іменватажків: Косинського і Наливайка.

Дуже мало знаємо ми про Криштофа Ко-синського. Відомо, щовін був шляхтич із Підляхії, коло Литовського Берестя. Вінналежав, мабуть, до безземельних шляхтичів, що шукали собіпристановища між козаками. Року Ї 591-го' ми зустрічаємо йогона Запорожжі. Грунт для незадоволення козаків був того часувже підготований. Польський уряд вимагав, щоб козаків було небільш як шість тисяч і щоб реєстрові козаки відокремилися віднереєстрових. Справедливість вимагає сказати про Косинського,що він ясно зрозумів зміст реакції, зрозумів, що помиритиреспубліку із шляхетством не можна, і через те дуже сміливовзявся за ворохобню. Із документів ми бачимо, що всі міста іповіти, які займав Косинський, він приводив під присягу навірність Запорозькому війську. При цьому нелегальних селянприймають до козаків і роблять їх рівноправними. КриштофовіКосинському поталанило заволодіти Київщиною іБілоцерківщиною. Потім він пішов на Волинь. Але ж перша цяворохобня не дала бажаних добутків через те, мабуть, що числокозаків ще не було велике, та й не було ще доброї підготовки до


цього.Дуже цікаві документи, що відносяться до того часу. Шляхта

зрозуміла, що справа небезпечна, і вжила заходів, щоб спинитицей рух. Шляхтичі з'їжджаються на повітові сейми на Волині іскладають присягу, що не візьмуться ні за яке діло, доки неутихомирять козаків. Вони зупиняють між собою судові процесиі оголошують край на воєнному стані. Магнати Корецькі,Острозькі й інші збирають своє військо. Уряд у це діло невтручається, для уряду, очевидячки, це була несподіванка.

Кінчається цей рух так, як тоді кінчалися усі трудні кампанії -облогою. Вибравши зручне місце, слабша сторона окопується, асильніша облягає її зі всіх боків і голодом примушує її здатись.Така облога і тут скоїлася біля містечка П'ятки (недалекоЖитомира), де Косинсько-го обложили поляки, і він мусив пітина капітуляцію.

За чотири роки після того (1595) з'являється вже сильнішеповстання Наливайка. Звичайно думають, що Наливайко бувгетьманом; властиво ж він був репрезентантом цьогонеспокійного зборища слуг. Про Наливайка маємо ми вжебільше історичних документів. Він був міщанином містаСатанова, на Поділлі, Покинувши ремесло свого батька, вінпристав до придворної міліції князя Острозького і незабаромстав сотником. Мабуть, тут йому поміг брат його, отець Дам'ян,що був попом в одній Острозькій церкві. У Северина Наливайкане було ніякого серйозного політичного напряму, і він справлявтільки доручення свого князя. Так, коли князь Острозький ходивна Косинського, Наливайко був теж із ним. Чи він провинивсяперед князем, чи надокучив йому, тільки незабаром ми бачимойого вже ватажком волоцюг, що грабували на власну користь. Унього був добрий організаторський талант, і небавом ватагавиросла численно, через те що перехожих людей було тодібагато. З такою ватагою Наливайко рушив на Семигородщину.Пограбувавши там, він повернувся додому. Другим разом він зісвоєю ватагою йде вже по провінціях власної держави: черезВолинь пробирається на Полісся, Білорусь і доходить доМогилева. Перші рухи Наливайка не мають ні політичного, нінародного характеру, це просто наслідок становищабезземельних, бездольних людей. Року 1596-го, після цьогобілоруського походу Наливайко вертається знову на Поділля ізупиняється зимувати у Брацлавщині. Але уряд висилає протинього регулярне військо, щоб угамувати його. Тоді Наливайкообертається до козаків. Старшим у козаків був того часу ГригорійЛобода. Лобода не знав, що робити із Наливайком: чи йти з нимпоруч, чи ні. Обставини, нарешті, примусили Лободу піти на


згоду. Річ у тому, що він не був регулярним козацькимгетьманом. Ходу самої кампанії не будемо розказувати. Почалосяз того, що Лобода з Наливайком одступали, а польське військовсе наближалося до них. Тоді вони подалися на південь, настепи, і шукали оборони на Сулі. Біля Лубен, в урочищі Солониніїх настигло польське військо і обложило їх табір. Полякипримусили козаків здатися, і Наливайко з Лободою потерпіликару на горло.

Порівнюючи ці дві революції, ми далеко вище ставимо першучерез те, що другу заслонив елемент волоцюг. Тут були особистіпричини невдоволення, і трудно відносити наливайківськуреволюцію до справжнього народного діла.

Після цих двох невдалих козацьких рухів ми не бачимодеякий час народних повстань; зате проявляється іншийпротест. Тепер уже осередком руху стає Запорожжя.

Але треба зробити деякі уваги про обставини, що сприялипояві протесту. Однією з обставин, що зробила великий вплив нанарод, була церковна унія (1596 р.). Здавалося б, що це питаннячисто богословське, але ж воно стало страшенно осоружнимнародові. Річ тут у тім, що до унії церква була строго соборна,вільна, не підлягала жодному авторитетові. На собори допускалине тільки депутатів від духовенства, а й світських людей. Всідуховні особи, починаючи від попів, що їх вибирали парафіяни, ідо архієреїв і митрополита, що їх вибирали помі-ні собори,залежали від виборів. Таким робом, духовенство було справдіпредставником інтересів громади. Тим часом церковна уніявводила авторитет папи, владу однієї особи замість соборної.Тепер ієрархію призначають уже, а не вибирають. Це йшлонасупротив народних звичаїв. Оцю сторону унії дуже добрезрозуміло суспільство і через те так проти неї обурилося: уніязачепила громадський устрій церкви. Після Наливайка виринаєуперше причина до релігійної суперечки, а також і причина допереважно економічного перелому, який пережила Україна зкінцем XVI і з початком XVII ст.

Після Люблінської унії на Україні з'явився вільний шлях навивіз хліба в німецькі землі. Разом із тим хліб страшеннопіднявся в ціні і явився найдорожчим із продуктів, якимиторгувала Польська держава. Найціннішими землями являютьсятепер замість лісових чорноземні степи. Через те шляхтакидається випрошувати собі у короля права на українські землі ізаймає їх.

Наскільки мало знали про ці землі у Варшаві, наведемо такийприклад. У самому кінці XVI і на початку XVII ст. долежено насеймі, що на Україні є дві багаті землі, що звуться грунтами:


уманським і звенигородським. Сейм вирядив комісію на чолі зКалиновським, щоб зробити опис цих земель. Державні властіне знали українських земель і через те робили часто помилки.Шляхта ж хитрощами захоплювала ці землі. Так, той самийКалиновський поїхав на Україну і доложив сеймові, що ці земліна Україні мають усього сім миль навкруги, що вони ні до чогоне придатні, і таким робом випросив їх для себе. Потім ужевиявилося, що ця земля займала два повіти нинішньої Київськоїгубернії. Оце саме, що шляхтичі забирали собі землі на Україні, єголовним робом і причина нового ворогування між козаками іполяками. Незнані люди з'являлися на Україну з пергаментами,підписаними королем, і доказували, що то їх земля, а селянампропонували ставати їх кріпаками. Це не могло не викликатипротесту козаків: козаки зараз же вступаються за селян.Спочатку з'являються малі протести. Та з часами протестистановляться більш інтенсивними і доходять нарешті,починаючи з часів Конашевича-Сагайдачного, до величезнихрозмірів. Це й головний мотив козацьких повстань.


ТРЕТЯ ГЛАВАПричини невдоволення на Україні. Напади козаків на Туреччину.

Військові конфедерації в Польщі. Участь Сагайдачного умосковській війні. Турецька війна. Обновлення православноїієрархії на Україні. Хотинська баталія і смерть Конашевича.Жмайло. - Куруківська умова (1625).

Із попередніх викладів ми бачили, що добутком Люблінськоїунії стала велика відміна внутрішніх відносин і краєвихрозпорядків. Польща признавала тільки два стани людей: станшляхетський, що мав за собою всі права, і стан простого народу,що жодних прав не мав, стан кріпацький. Тим часом на Українібув стан людей зовсім вільних, козацький стан, що виробив собіправо свободи землі й оружної служби. Козацький стан бувзавжди солідарний із селянами, бо так само обстоював волю івільну працю для кожної людини, право володіти землею,громадський виборний лад для всіх у суспільнім та церковнімжитті. Коли заведено на Україні польське право, пани одинперед другим займають землю, повертаючи народ у кріпацтво.Люди стали тоді шукати виходу в козаччині. Як паліатив, корольСтепан Баторій завів реєстровий лад, але Баторієва реформа,обмежуючи число козаків шістьма тисячами, затамувала рештілюдей шлях до волі і перш за все причинилася до тогонезадоволення, що викликало потім ряд кривавих протестів.

Крім того, Баторієвої реформи не ствердив закон, і козаки,таким робом, з'явилися таким станом, що не мав праваіснування у Польській державі.

Другою причиною незадоволення народних мас була церковнаунія (1596 р.).] Для народу вона була ненависна не своїмидогмами, бо народ не спиняється над міркуванням пробогословські питання, не обрядами; український народ завждивідносився до них індиферентне. Вона була ненависна тим, щопереміняла громадський устрій церкви на автократичний.Народ ненавидів, таким робом, унію за її ієрархічнийабсолютизм та за те, що її примусово запроваджував у країворожий польсько-шляхетський елемент. Народ завждитримався виборного права у церковнім устрою і в суспільнімжитті. До тих часів цю ієрархію на Україні, від найвищої донайнижчої, настановляли після громадського вибору, Вуніатській церкві навпаки: всі церковні посади обсаджувалавища церковна влада або папи.

Третя причина незадоволення була економічна. ПісляЛюблінської унії відкрилися нові торговельні шляхи. Разом із


ними змінилась і цінність продуктів. Такі продукти, які незалежали від хліборобства (шкури, мед, віск), перестали займатиголовне місце. Тепер хліб став на першому місці. Через те лісовіземлі втратили свою давнішу вартість, а більше сталицінуватись землі чорноземні, степові.

Після такої економічної переміни шляхта стала випрошуватисобі у короля права на великі обшири степової землі, але ж вонибули не пусті: там були вже козацькі селитьби. Спірним сталопитання про те, до кого повинні належати ці землі. Козаки немали документів на володіння землею, а володіли нею на правахдавності. Таким робом, між ними і шляхтою мусив виникнутиконфлікт із економічної причини. Другий привід до конфліктувиник із нового урядового устрою: разом із тим, як вільні людистають кріпаками, за польським правом скасовується цілагромадська самоуправа. Пан, що володіє людьми, стає для нихбезпосередньо вищою урядовою інстанцією. Колишнійвиборний суд стає тепер становим, тобто шляхетським, хоч івиборним потроху, але все ж таки становим, бо на суддіввибирала шляхта людей свого ж таки стану, що судили на основізвичаїв та привілеїв польського права. Всі оці причини повиннібули викликати конфлікт.

Коли в історії дошукуємося причини народногонезадоволення, то не треба гадати, що всякі утиски зараз жевикликають реакцію в народній масі. Такі реакції надзвичайнотрудні, майже неможливі. Революційний рух зростає дужеповагом, бо кожна народна маса із самої своєї природи інертна, ато тим більше, наскільки вона менш зорганізована, меншрозвинена та призвичаєна до політичного життя, наскількиприродні інстинкти народу перейнялися принципамисамосвідомості. Впервах народна маса терпить мовчки, вишукуєспособів, щоб уникнути біди, сподівається ліпших часів, але неорганізується до реального змагання. Маса шукає засобівулаштуватись із тим станом речей, що пригнічує її; як же неможна нічого зробити на місці, то й тоді вона не зразу беретьсядо зброї. До повстання треба підготуватись, умовитись, треба,щоб усі порозумілися та погодились, треба ініціаторів, ватажків іт. ін. Тож, як несила удержатись на місці, народна маса волитьперейти куди-інде, аби позбутися утисків і гніту. Таким робом,трапляються хвилини, коли народ роздратований, але неповстає. Він шукає нейтрального виходу: як дозволяє топографія,він кидається на еміграцію, шукає легкої путі, щоб такимутіканням запобігти своєму лиху. Еміграція стає дорогою докомпромісу, паліативними заходами проти народного лиха.


Те саме сталося і в нас. На початку XVII ст., коли неможливостало жити на старому місці із стародавніми умовами, більшенергійні люди з народної маси кинулися тікати на південь, дележали ніким не заселені степи: теперішній Новоросійськийкрай, Херсонська і Катеринославська губернії. Народ кидаєтьсятуди, шукає там осель, де б уряд і шляхта не мали змогиорудувати ним. Хто селився тут, тим самим приставав до вільноїзапорозької громади.

Таким робом, стає зрозуміло, через що так швидко ростеЗапорожжя. Еріх Лясота, посол Рудольфа II, німецького цісаря{1594}, свідчить, що козаків було там шість тисяч, а вже напочатку XVII ст. їх було більш ніж сорок тисяч. Запорожжявабило до себе людей тим, що там можна було народові виявитисвої давні вічеві інстинкти: тут усі були вільні, рівноправнії тутне було інших станів, крім козацького. Всі уряди, і духовні, ісвітські, займали виборні люди, і всі справи довершалися волеювіча - козацької ради, або сільської громади. Таким чином,провадити ті національні принципи, яких не можна буловиявити на Україні, для народу стало можливо тільки наЗапорожжі. Але це моральне задоволення коштувало дужедорого. Запорожжя лежало далеко на південь. Коли сама Українане була забезпечена від ворожих нападів, то що ж сказати проЗапорожжя? Неминуча потреба боронитися від таких нападівпримушувала запорожців раз у раз чатувати. До того ж труднобуло народові прохарчуватися на сухих, безводних степах, денеможливо було, та й небезпечно, займатися хліборобством.Треба було братися за промисли. Таким найзручнішим інайлегшим промислом являється під той час війна з турками тататарами. Це промисел хоч і небезпечний, але ж він дававспроможність прохарчуватись і добути засобів до життя.

Скоро побільшало людей на Запорожжі, зараз ми бачимо, щоватаги запорозьких козаків налітають чайками по Дніпрові напівдень, на море, і грабують побережжя Чорного моря,переважно Криму, а навіть і Малої Азії. Ці походи спричинялипольському урядові трудні дипломатичні обставини, такі, щочасом доводили до війни. Турецький уряд стояв за те, щобкозаки не грабували його границь, а що козаки жили в межахПольського королівства, то турки загрожували польськомуурядові війною, коли він не вдержить козаків від нападів.

Тим часом польський уряд не знав навіть, що то заЗапорожжя, яка там земля, що там робиться. Це можнапростежити на фактах. Року 1630-го князь Ярема Вишневецькийпройшов із військом із своєї Вишневеччини на пороги доКодака, побачив, що там діється, і повернув додому. Це


уважалося в Польщі за надзвичайний подвиг, великетериторіальне відкриття. Вся та виправа записана день по дневіучасником її, товаришем Вишневецького, офіцером БогуславомМишкевичем.

На початку XVII ст. на чолі Запорожжя ми зустрічаємочоловіка вельми талановитого, з великим ПОЛІТИЧНИМ хистом,- який був, здається, кошовим мало не двадцять літ. Чоловік цейПетро Конашевич-Сагайдачний, родом із Галичини, із Самбора, зоколичної шляхти. Того часу, як і тепер, були цілі села, де сиділивільні селяни, що вважали себе шляхтою, хоч і не користувалисяжодними шляхетськими правами. Це так звана околичнашляхта. Конашевич і належав до таких околичних шляхтичів,що за якусь там заслугу гуртом одержали шляхетські права.Конашевич - це по батькові, після номенклатури XVI і XVII ст.,син Конона, а родова його назва Сагайдачний. Про молодістьйого ми мало знаємо - всього два-три факти. Як здається, вінучився в Острозькій школі, в одній із найкращих православнихшкіл того часу. Потім ми зустрічаємо його на службі в одногокиївського магната, Яна Аксака. Покинувши цю службу, черезякийсь час він опинився на Запорожжі. Не можна напевнесказати, що примусило його піти на Запорожжя, але вже в першічаси свого перебування там він виявив велику політичнуздібність. Добре розуміючи стан речей і потреби свого часу, віндо того ж був чоловік великої ініціативи, талановитийполководець і добрий організатор. Ще не бувши гетьманом аністаршим на Запорожжі, Сагайдачний уславив себе цілим рядомдобре обміркованих, удачних походів на Туреччину і Крим. Року1616-го він рушив на чолі січового товариства чайками на море,узяв кріпості Варну, Синоп, нарешті пробрався у Крим і взявКафу (тепер Феодосія, місто на південнім березі Криму),здобувши собі тим широку славу та величезну популярність наУкраїні.

Значення цього факту для того часу легко зрозуміти, колизгадаємо, що в Кафі був найбільший торг невільниками на всюТуреччину. Пригадаємо собі долю тих бранців, що їх татариприводили з України. Повертаючи із кожного походу, татари вПерекопі ділять ясир, держать якийсь час невільників при собі,сподіваючись викупу. Нарешті всіх бранців, не викуплених та непотрібних для власного вжитку, татари звозили до Кафи. Сюдиприїздили та скуповували їх купці зі всіх країн, де панувалоневільництво. Тому в уяві українського народу Кафа була гіршесмерті, і попасти на Кафський торг значило верх нещастя,значило на віки розлучитися зі своїм родом, стратити надіюпобачити рідний край. Звідсіля купці перевозили їх до


Царгорода і знов перепродували. Люди молодші та дужчі йшлина галери, бо флот у ті часи при безвітрю йшов на веслах, ажінок, дітей і всіх, що були до галерної служби нездатні,розпродували. Сліди наших невільників ми зустрічаємо внайдальших країнах: в Алек-сандрії Єгипетській, в Італії, наостровах Середземного моря, в Сардінії, Корсіці, на Ба-леарськихостровах і т. ін. В останні часи із архівів Західної Європиоголошено велику силу документів - листів, торговельних умов,розписок, процесів і т. ін., з яких знати, що українських бранців,а найпаче бранок розвожено з Кафського торгу по всьомупобережжю Середземного моря і далі, як найдорожчих танайліпших невільників. Так, наприклад, ми маємо листаматері-волошки, що радить синові купувати русначку, бо вона ідо любові і до розмови.

Таким робом, цілком зрозуміло, що той, хто здолав узяти Кафу,це гніздо невільників, повинен був придбати собі величезнуславу і популярність на Україні.

Підпливши до Кафи на чайках, Сагайдачний взяв їїприступом, спалив, зруйнував до решти і випустив на волю силуневільників, які ще більш розносили його славу по всій Україні.А тим часом оці походи ставили Конашевича у незручнівідносини до польського уряду, який налягав на запорожців,щоб вони не ходили на Туреччину, як знати це з умовиКонашевича із Жолкевським {1617}. Вплив Сагайдачного наУкраїні, спочатку вельми обмежений, незабаром збільшивсязовсім випадково. Часті війни, які вела Польська держава зісвоїми сусідами, вимагали великих видатків. Того часу війназавжди тяглася дуже довго (досить згадати тридцятилітнювійну). Тож і перемагав той, хто міг довше сплачувати військовівидатки. У Польській державі фінансовий стан був завждиякнайгірший через виключну податкову систему: великабільшість землі у Польщі належала польській шляхті, ашляхетський стан був вільний від усяких податків. Пан надсвоїми кріпаками мав майже монархічні права. Таким чином,два стани суспільності - шляхта і хлопи - не платять до скарбу нібезпосередніх, ні посередніх навіть податків. Лишається одинстан міщанський, на який спадає весь податковий тягар. Урядмає право збирати податки або з міст, або з короннихземель-староств. Останній дохід був теж невеликий, бо корользавжди роздавав усі ці землі шляхті за службу, беручи з неїтільки четвертину доходу. Торгове мито могло б хоч трохизбільшити державні фінанси, але й тут польське право стало наперешкоді. По Люблінській унії знесено «комори» між Україною,Литвою і Польщею. Лишилися тільки кордонні «комори», де


товари оплачували самі купці. Але й тут кожний шляхтич мавправо купувати закордонних товарів, скільки хотів, неоплачуючи їх податками.

На такі доходи не можна було довго вести війни, бо військовоїобов'язкової служби не було в Польщі, як колись на Литві;жовнірів треба було наймати на довгий час, а грошей вистачалозвичайно тільки на початок кампанії. Починали війну, і вже прикінці першого або на початку другого року не ставало грошей.Тоді організувалась так звана військова конфедерація; це жуважалося в Польщі за цілком законну с праву. Жовніри,зрахувавши, що вже за кілька місяців, або й за цілий рік, невідбирають платні, кидали кампанію, вибирали собі іншихначальників, верталися до краю, розходилися купками покоронних землях та староствах, перебували там та харчувалися,поки не вибрали тих грошей, що їм винна була Річ Посполита.Конфедерація була річ така звичайна, що нею вельми частодовші польські війни і кінчалися. Тим-то дуже часто - хочпольське військо вважалося найліпшим у Європі - війникінчалися некорисно для Польщі, бо, не одержуючи платні,військо кидало кампанію. В такому разі найталановитішівійськові керманичі нічого не спроможні були зробити.

Року 1618-го якраз трапилася така сама військоваконфедерація. Це було років через п'ять після того, як намосковського царя покликано Михайла Федоровича Романова.Тим часом син польського короля Жигмонта III, Владислав, некидав своїх претензій на московський трон, на який покликалийого в часи Самозванщини у Московській державі. Польськевійсько, що скорим маршем простувало до Москви, не стрічаючиніде перешкоди, мало спроможність зі всіх боків обложити і прибільшій силі навіть узяти Москву. Це було можливе через те, щоспосіб організації військової справи у Москві був дужeпримітивний: Московська держава не мала сталого війська.Уряд роздавав землі на «кормлєніє» боярам, а бояри повиннібули відбувати вже за те військову службу. Коли наближаласявійна, уряд посилав по всіх землях оповістку до бояр, якіпочинали збирати військо та виправляти до визначеногопункту. При великім обширі Московського царства - від Обі доДніпра з одного боку, від Білого до Каспійського моря з другого -при тогочасному бездоріжжю те, що ми тепер назвали бвійськовою мобілізацією, справлялося дуже мляво. Москалі *сходилися не разом і не так численними групами. Тим-то можнабуло легко обложити і навіть узяти Москву, аби дістатися до неїшвидко з численним військом. Так сталося і тепер. Владиславстав під Москвою, розпочав облогу, заки настигли російські


полки, і був би взяв столицю, але саме в той час почаласявійськова конфедерація. Через те, що жовнірам не заплачено завісім місяців служби, вони стали домагатись уплати і, недіставши нічого, покинули облогу, вернулися до Польщі тапорозходилися по коронних землях. Владислав опинився увельми трудному становищі: без війська в осередку ворожогокраю. Пани, що були при ньому, зложилися та заплатили кількатисячам війська, але того було вельми мало. На запомогу ізПольщі теж годі було сподіватися, бо королівські та скарбовіфінанси були в якнайгіршім стані. Тим часом московські ватагипочали збільшуватися, і незабаром Владислав сам був биопинився в облозі, а може, і в полоні. Треба було якнайшвидшешукати запомоги та виходу із прикрого становища. Згадали прозапорожців. Королівський посланець поспішив на Січ, зробивумову із Сагайдачним, який згодився рушити із козаками підМоскву. Текст цієї умови не дійшов до нас, пункти не зовсім ясні;можна тільки допустити, що Сагайдачного стверджено кошовимна Запорожжі. Сагайдачний пообіцяв визволити королевича ізбіди, а йому дано за те владу і над Київською Україною. Справді,Конашевичеві пощастило визволити Владислава. Таким робом,він справив свій обов'язок. Після того він вернувся з походу вжене на Січ, а до Києва і став уже зватися гетьманом Запорозькоговійська.

От тепер би йому саме і взятися за упорядкування крайовихсправ, але ж на перешкоді стало те, що й завжди: трудністьумови із Польщею. Ні один королівський акт не мав сили законудоти, доки його не ствердив сейм. А шляхта, що складала сейм,не признавала козаків за стан із суспільними та політичнимиправами, і сейм ніколи не стверджував жодної умови ізкозаками. Бувало так, що король і радий був би додержатиумови, наділити козаків ширшими правами, але несила йогобула: король ламав слово, а разом з тим козаки тратили і віру донього. Так трапилося і тепер. Сейм не ствердив умови короля, іСагайдачному довелося віддати Київ назад. Маючи на увазі те,яке значення мало це місто задля України, можна уявити собі,що Сагайдачний не легко відступив би його. Але до війни недійшло з приводу зовсім випадкового. Повернувшись із Москви,Сагайдачний організує на Україні козацькі полки. Селяни,сподіваючись дістати козацькі права, тікають від панів і цілимимасами удаються до Сагайдачного і записуються в реєстр.

Тим часом народ сам складав козацькі полки на Поліссі, декрай був більш людний, а народ ще гірш пригнічений шляхтою.Неминуча війна не скоїлася лише через те, що із-за несподіванихгрізних політичних обставин сейм мусив піти на уступки


козакам, бо наближалася війна з турками.Саме того часу турецький престол зайняв Осман, чоловік

молодий, розпещений, із характером палким та непостійним,без жодного досвіду в царюванні. Тому що турецький уряд не мігдобитися від польського, щоб той примусив козаків залишитинапади на турецькі володіння, а, навпаки, траплялося, що сампольський уряд підбивав козаків на турків, Осман рішивсязапобігти цій справі, але такими заходами, які можеприміркувати тільки східний падишах. Він надумавсязруйнувати Польщу, Лехістан, як звалася вона по-турецьки, таутворити із належної до неї України турецькі пашалики.

Осман розумів, що такий замір вимагає великих коштів тавійськової потуги, і почав лагодитися до війни. По всіхтурецьких провінціях європейських, азійських та африканськихтреба було збирати військо та припаси, а далі все те треба булоперевозити морем до Дунаю. Тим-то турецька мобілізаціятяглася так само довго, як і московська. Такий рух не мігзостатися в таємниці, і в Польщі довідалися, що збирається буря,яку конче треба було спинити, поки ще не наблизилася.

У таких критичних обставинах, не маючи нізвідки запомоги,польський уряд мусив звернутися знов до того ж самогоСагайдачного і козаків, що сиділи ближче до турків і найліпшевміли з ними воювати. Заки турки будували мости через річкита переводили свою армію, король звернувся до Сагайдачного ісклав із ним умову. На цей раз текст умови більш відомий. Непокладаючись на обіцянки, Сагайдачний висловив нові двапункти, в яких вимагав для цілої України забезпеченнярелігійних та громадських прав.

Жигмонт III, хоч і релігійний фанатик, мусив згодитися на все,але Сагайдачний вже не міг покладатися на королівське слово,знаючи, що все те скасує сейм, і через те вимагав реальнихгарантій, насамперед обновлення православної ієрархії. Саме втой час їхав через Україну русалимський патріарх Теофан, і донього звернулися як до посередника в цій справі. Теофан зохотою згодився на таке посередництво. Сагайдачний поставивультиматум, і польський уряд згодився обновити цілу ієрархіюна Україні у такім виді, як це було перед Люблінською унією.

Щоб зрозуміти цей факт, мусимо пригадати собі, що до року1596-го вся духовна ієрархія од дяка до митрополита булавиборна. По заведенні унії духовенство після польського правапризначали центральні власті. Яке ще було в краї православнедуховенство, те лишалося, а як хто вмирав, так на то місцестановлено уніата, висвяченого уніатськими властями. В часиСагайдачного майже вся ієрархія була вже уніатська, хоч народ


унії і не признавав. От у цій справі і допоміг Сагайдачний.Питання це було вельми пекуче, бо шляхта вельми дорожилаунією. Король, примушений прийняти ультиматум Конашевича,боявся оголосити цю справу і постановив зробити діло секретно.Подорож патріарха мала тривати короткий час. Для неї загодявизначено маршрут. Зроблено так, що в кожному місті, де вінставав, чекав уже громадський вибранець, якого він івисвячував на єпископа, а той уже висвячував православнедуховенство на всю свою єпархію. Таким чином, заки Теофанпереїхав Україну, висвятив сім єпископів, а на київськогомитрополита поставив Йова Борецького, який пізнішблагословив одне із повстань козацьких (повстання ТарасаТрясила). Таким робом настановлено враз православну ієрархіюдля цілого краю. Та мимо цих заходів трудно було додержатиповної таємниці. Поляки довідалися, що діється щось не накористь унії, сейм опротестував цю справу, а король одержавсилу листів, якими шляхта виявляла йому своє незадоволення.Але діло було вже зроблене, знищити його було тим трудніше,що уряд мусив уважати на козаків, мусив оглядатись на народ,бо підходила вельми небезпечна війна із турками.

Друге вимагання Сагайдачного мало забезпечити більшуавтономію козацької громади. Раніш так званого «старшогоЗапорозького війська» наставляв коронний гетьман; старшийдіставав платню від польського уряду на себе і на військо.Коронний гетьман наставляв також та стверджував усювійськову старшину. Таким чином, козаками, позбавленимиавтономії, правили ніби польські урядники. Сагайдачнийпоставив за ультиматум, щоб старшого завжди вибирали самікозаки з-поміж себе, а уряд мусив його затвердити. ТеперСагайдачного ствердив король кошовим Запорозького війська, асам він став титулуватись гетьманом.

Нарешті, не ймучи віри полякам, він почав вимагати, щобвони видали йому старшого, яким був на той час Бородавка,родом українець, але вірний слуга і прихильник польськогоуряду; Сагайдачний зробив йому процес за зраду і веліврозстріляти перед польським табором. На таких умовах із'єднався Сагайдачний з поляками і вирушив з козацькимвійськом проти турків, дійшов до Хотина і тут укупі зХодкевичем чекав на Османа. Не будемо зупинятись наподробицях Хотинської баталії. Всі історики признають, щотільки за запомогою Сагайдачного пощастило полякам зневеликими силами подужати вельми численну турецьку армію1621 р. Сагайдачний зазнав тепер ще більшої слави, та, нанещастя, його було поранено, і він, вернувшись до Києва,


незабаром помер 1622 р.До нас дійшов заповіт Петра Конашевича, писаний у Києві. В

цьому заповіті більш виявляються ідеали та світогляд цьогочоловіка і відносини його до народної справи. На першому планіу нього стоїть діло просвіти. Сам чоловік освічений,Сагайдачний силу народу добачає у просвіті та самосвідомості інамічає той шлях, яким вона повинна прямувати. Значнучастину свого добра він жертвує на школи: львівську, київську йінші. Ще за свого життя у Києві Сагайдачний зало жив у Києвішколу, що десять літ після його смерті стала зватисьКиєво-Могилянською колегією. Своїм політичним тактомСагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельмикорисний для народного діла. Вернувши Україні її споконвічнийгромадський, виборний лад в церковному та світському житті,що виходив із інстинктів українського народу, Сагайдачнийдодав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змогивести ту боротьбу.

Після його смерті недовго простояв такий стан речей. Шляхтане могла сприяти розвоєві демократично-громадського руху наУкраїні, і уряд, збувшись околичних ворогів, вертається допопередньої своєї системи - починаються ті самі утиски. Дужеінтенсивний напір поляків викликає з боку козаків рядпротестів. Війна ведеться все більшими та більшими масами інарешті за тридцять років приводить до Хмельниччини. Відсмерті Конашевича до року 1638-го проходить найгострішийперіод боротьби, коли ні одна із сторін не хоче відступитись відсвоїх дезидератів.

Перше повстання склалося року 1625-го. Спільні відносиникозаків і поляків загострилися, а приводом до того було кількапричин. Після смерті Сагайдачного вибрали гетьмана постарому звичаю. Установився такий звичай, що це робили наЗапорожжі; з запомогою запорожців новий гетьман ішов наУкраїну і установляв тут свою владу. Так трапилося і тепер: наЗапорожжі вибрали гетьманом Жлюйла.

Тим часом уряд, користаючи зі смерті Сагайдачного, рішивскасувати все, що останній встиг зробити для зміцненняправославного елементу на Україні. Насамперед уніатськиймитрополит постановив забрати від православних усі київськіцеркви. До того часу уніати мали в Києві один тількиВидубецький монастир і опечатали Софійський собор. Тепервони рішили захватити всі київські церкви, заручившисьобіцянками магістрату та деяких попів, наприклад, попаТрьохсвятительської церкви Юзефовича. Це зробити здавалосятим легше, що польський уряд співчував цьому і до


митро-политської партії прилучився голова магістрату, чоловікбез найменших моральних засад, - війт Федір Ходика. Вінприйшов на збори г як репрезентант міста почав здаватиуніатам церкви. При здачі Михайлівського монастиря міщани ікозаки схопили його і пустили під лід, а попові Юзефовичевівідрубали голову.

За таке діло, очевидячки, треба було сподіватися кари відуряду. На запомогу киянам йшла ватага під проводом Жмайла.Понад Дніпром, на межі сучасних Київської і Херсонськоїгуберній, вона зустріла польське військо. Біля Курукового озера,на урочищі Медвежі Лози, польський гетьман Конецпольськийобложив козацький табір і примусив козаків до умови 1625 р.Вся ця кампанія, хоч і не вельми корисна була для козаків, але жі не зовсім нещасна. Хід війни, а разом і пункти умови записаніучасником цього походу. Козаків примушено скинути Жмайла іобрати нового гетьмана Михайла Дорошенка. Усе військопристало на умову, запропоновану польським гетьманом, іствердило її присягою, а обраного гетьмана затвердив польськийгетьман.

В Куруківській умові поставлені ясно дезидерати однієї ідругої сторони. Ця умова важна, таким робом, схема. Всіхпунктів умови п'ять: 1) за козаками зоставлено їх громадськийсуд; 2) право вибирати гетьмана або старшого Запорозькоговійська; 3) поляки зобов'язались платити реєстровим козакам60000 золотих річно; зате 4) обмежено число козаків шістьматисячами і 5) козаки обіцяли не робити нападів на турків іспалити всі свої чайки. Тепер виявилося, що багато козаків живепо селах, якими володіла шляхта, тому їх примусили абовиселитись до дванадцяти тижнів, або признати себе кріпакамипана. Козаки повинні були виключити із реєстру цілу масусільських людей, які зроду не були кріпаками, а яких прийнято вкозацьку громаду.

Польський уряд завше стояв на перших трьох пунктах умови,а козаки обстоювали всі. З того мусила виникнути зновуреакція. Козаки добивалися права захищати селян, уряд жевимагав, щоб козаки не встрявали у релігійні справи.


ЧЕТВЕРТА ГЛАВАПомилки польського уряду щодо козаків. Гетьман Михайло

Дорошенко. Гетьман Тарас Федорович-Трясило. Гетьман ІванПетрaжицький-Кулага. Митрополит Петро Могила і висуненнярелігійної свободи. Сулима, зруйнування Кодака. Повстаннягетьмана Павла Бута-Павлюка, Острянин і Гуня (1638).

Ми зупинилися на Куруківській умові. Ця умова обмежувалакозаків такими межами, в які хотіла поставити цей станПольща, коли козацьке військо вважалося найманим і обмеженебуло числом 6000 чоловік. Від цього стану строго була відрізненався інша людність краю, яка повинна була відбувати всіповинності і ставала кріпаками. Останній пункт умови бувнайважніший і найбільш болючий задля українського народу.Через те на цій умові не Можна було довго встояти. І ми бачимо,що народ раз у раз шукає виходу із свого гіркого становища:упродовж тринадцяти років, від Куруківської умови до року1638-го, ми зустрічаємо цілі чотири повстання, які щораз ростутьі захоплюють усе більшу і більшу частину народу, а нарештіповстає увесь народ поголовно і бореться із таким неможливимстаном речей.

У своїх відносинах до України польський уряд робить такупомилку, яку роблять усі нерозвинені уряди, що живуть тількисучасним, а не дивляться на будучину. Ця помилка того урядутака: що він не вважає себе заступником цілого народу, а тількиодного якогось стану. Тим часом кожний уряд повинен бутирепрезентантом усіх народів і всіх станів своєї держави; інакше,коли він стає тільки репрезентантом якої-небудь партії, недбаючи зовсім про другі, такий уряд завжди слабне, викликає упідданців спершу байдужість, а потім і ворожі відносини. Отакупомилку робить польський уряд: він дбає тільки прошляхетський стан, спричиняється до трудного становища рештилюдності і викликає ворожі відносини до себе.

Є ще й друга помилка польського уряду. Він не спиняєтьсяперед протестом підданих, не звертає найменшої уваги на них, асподівається придушити бунт і карою на неслухняних зберегтипрестиж своєї влади. Кожний нерозвине-ний уряд дуже частостоїть тільки за блиск власного авторитету, не слухає того, щоговорять йому піддані, а великими карами приневолюєвиконувати те, що йому самому до вподоби. Кожна така великакара викликає ще більшу реакцію, скоро реакційні елементинаберуться сили, і, нарешті, по довгій боротьбі справа кінчитьсяабо тим, що уряд зрозуміє своє призначення та власну користь,


поступиться своїм престижем і задоволить усі стани, або ж ціланародна маса повстає за свою кривду і нівечить до краюнавісний лад. Чим репресії уряду більші, тим більшої можнасподіватися реакції.

Такі помилки робить і польський уряд. Він дуже дбає про свійавторитет, давить кожне повстання оружною силою, всюстаршину карає тяжкою смертю, а народну масу - тяжкимирепресіями та кріпацтвом і замість покірливості викликає всебільші протести. Добутком цього за тринадцять літ бачимочотири згаданих страшних повстання і нарешті повстанняХмельницького. Переглядаючи факти цієї боротьби, ми бачимо,що від року 1625-го (коли утихомирено повстання Жмайла) дороку 1638-го (коли здавлено повстання Острянина) не проходитьтрьох-чотирьох років, щоб не спалахнуло козацьке повстання.

Польський уряд умів так діло вести, що коли не всіх, точастину реєстрових козаків мав по своїй стороні. Такихприхильників польського уряду найбільш було між козацькоюстаршиною. Звичайно, серед реєстрових були такі, що держалисторону уряду і стежили за останніми, які приставали доповстання.

Другу групу складало козацтво нереєстрове, тобто запорожціта селяни. Ці стояли завжди за те, щоб по всій Україні знесенокріпацтво і знищено шляхту, щоб усьому поспільству наданотакі самі права, які мали реєстрові козаки, та щоб громадськежиття засновано на тих принципах рівності та волі, щопанували на Запорожжі. З того боку запорожці не відрізнялисебе від посполитих і завжди трималися з ними разом.

За Конашевича і після смерті його всі ті, що не хочуть попастив кріпацтво, утікають на Запорожжя і звідтіль починають рух.Характер повстання завжди той самий. Скоро людей наЗапорожжі починає більшати, зараз там вибирають гетьмана,якого, звичайно, уряд польський не стверджує. Потім запорожційдуть на Україну, скидають того гетьмана, що його призначивпольський уряд, а потім того і починається вже війна.

Після Куруківської умови поляки вимагали, щоб козакискинули гетьмана Жмайла і вибрали другого. Таким гетьманомвибрано Михайла Дорошенка, який підписав Куруківську умову(1625 р.). Про цього гетьмана ми знаємо небагато. Можна думати,що він вийшов із звичайних козаків, через те що бувнеписьменний; на умові він не підписався сам, а за ньогопідписався якийсь другий козак. Він був відомий польськомуурядові, бо під Хотином їздив від Сагайдачного послом допольського табору. На другий рік після Куруківської умови мистрічаємо його в поході з поляками проти татар, який скінчився


великим успіхом, а через два роки він робить вже такий вчинок,на який не мав дозволу з Варшави. В Криму було двоє ханів.Турецький султан одного із них ствердив, а другий,Мугамет-Гірей, прикликав козаків на поміч проти султана.Дорошенко згодився, хоч і не мав права зноситися і єднатися ізчужоземними державами. Похід був невдалий: козаків розбито,а Мугамеда та Дорошенка вбито.

Козаки повернулися додому і зараз же на Запорожжі вибралисобі другого гетьмана - Тараса Федоровича-Трясила. ПохідДорошенків був року 1628-го, а згадку про нового гетьмана мизустрічаємо року 1630-го. Цього гетьмана не ствердив польськийуряд, а провів на гетьмана другого - Григорія Совича, відомогоміж козаками під прозвою Гріщька Чорного. Григорій Чорниймав заслуги перед польським урядом. Він разом із СтепаномХмілецьким ходив на Червону Русь проти татар. Діло скінчилосятим, що Трясило рушив на Україну, а тим часом виникли новіпричини роздратування проти поляків. Саме того часу скінчивсяпрусський похід. Вернулося польське військо і за наказом урядусті?ло постоєм по Україні. Трудно уявити собі більший бракдисципліни, як у польського війська. Польське військо вимагалоне тільки квартир і харчів, але крім того й свавільничало безміри. З другого боку, уряд береться силою передаватиправославні церкви уніатам. Тодішній митрополит ЙовБорецький запротестував проти цього і скликав помісний собор,щоб обміркувати справу. Це й було приводом до новогообурення. Не дожидаючи ще приходу Трясила, емісариостаннього, бачачи, наскільки народ обурений, устигли піднятинародне повстання в багатьох пунктах і побили польськевійсько. Ця ворохобня відома в історії під назвою Тарасової ночі.

Але це повстання не могло, розуміється, знівечити усьогопольського війська. Відповідаючи на напад козаків, польськийурядник Самуїл Лащ перерізав мешканців деяких міст (Лисянки,Димера та ін.). Війна почалася сама собою і з обох боків: і з бокународу, і з боку поляків. Григорій Чорний не міг устояти протинародного повстання. Полчани його арештували і видалиТарасові Трясилові. Військова рада засудила його на смерть, ійого вбили. Польський гетьман Конецпольський покликав усізапасні війська, і почалася кампанія. Подробиці цієї кампанії донас не дійшли: початок її відомий нам дуже добре, а на чомускінчилася вона, про те джерела мовчать. Бачимо тільки, що всіреєстрові козаки стоять за повстання і митрополит ЙовБорецький благословить народ, а син митрополита служитьсотником у війську. Кінчається повстання облогою козацькоготабору під Переяславом 1630 р. Облога скінчилася умовою, але


на цей раз ініціатива умови, мабуть, вийшла від поляків: вонине могли забрати козацького табору. У польських мемуаристів єтака замітка, що переяславська облога коштувала дорожче, ніжувесь прусський похід. Повідомляючи про похід на сеймі,Конецпольський нічогісінько не сказав про те, чим вінскінчився. Очевидячки, поляки перші пішли на згоду. І справді,ми бачимо, що старе становище козаків не змінилося.

Що сталося із Трясилом, ми не знаємо. За два роки мизустрічаємо вже другого гетьмана. При новому гетьманікозацькі справи поліпшали: реєстрових козаків при ньому буловід З0 до 40 тисяч. Новий гетьман звався ІванПетражицький-Кулага. Про нього ми знаємо дуже мало. Незнаємо навіть про те, коли він почав і коли скінчив своєгетьманування. Ми зустрічаємо його тільки один раз, коли вінпоказав себе чоловіком дуже патріотичним, саме року 1632-го,коли помер польський король Жигмонт III. Польський трон буввиборний. Один сейм - елекційний, виборний, повинен буввибрати короля, а другий, коронаційний, його коронував, тобторобив із ним умови. Звичайно при виборі нового короля всігромадські стани подавали через своїх сеймових депутатівпетиції, в яких виявляли свої бажання. Король звичайноприймав їх, обіцяв задовольнити, але не завжди додержувавсвого слова. Так було і тепер. До нового короля, бачимо ми,обертаються і козаки, і православне духовенство. На щастя, накороля вибрано чоловіка дуже гарного, сина Жигмонта III,Владислава IV. Це був один із найсвітліших польських королів.Він мав широкі політичні завдання і заходився спинити анархіюпольських магнатів. Розуміється, королівська влада була дужеобмежена, але Владислав зробив навіть більше, ніж мавспроможність зробити польський король. Першим його діломбуло практичне переведення рівноправності православногодуховенства. На чолі депутатів від православного духовенствастояв архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, одиніз видатніших людей в історії України з освіти і розуму. Він мавродинні зв'язки із вищою аристократією. Предок його бувмолдавським господарем, сестра була замужем за МихайломВишневецьким, а син її був той самий Ярема Вишневецький,про якого річ буде далі. Таким робом, Могила був споріднений ізнайвидатнішими шляхетськими родинами: із Збаразькими,Заславськими. Зв'язки з ними немало помогли йому, найбільшеж помогла освіта.

Він зумів пересвідчити короля в тому, що робити утискиправославній церкві неполітично і небезпечно для самоїПольської держави. Під впливом Петра Могили новий король


видав документ-диплом, яким надавав свободу православ'ю. Вцьому дипломі було сказано, що людей не будуть примушуватидо унії, що польський уряд признає православного митрополитаі шістьох єпископів (перемиський, львівський, луцький,володимирський, пінський, холмський) і що забезпечуєтьсявільний перехід із унії на православ'я і навпаки. Нарешті,признано свободу публічної відправи православних обрядівнарівні із католицькими. Цей диплом король видав ПетровіМогилі, незважаючи на те, що в сенаті косо дивилися на це, ілатинський архієпископ, який коронував короля, публічно урізких словах це йому висловив. Але диплом уже видано, ірелігійна боротьба на якийсь час втихомирилася.

Трудніш було уладнати козацьку справу. Козаки прислалидепутацію із вимогою одміни пунктів Куруківської умови: 1) щобуряд не примушував повертати нереєстрових козаків укріпацтво; 2) щоб реєстри скасовано; нарешті, 3) козакивимагали голосу на сеймі нарівні із шляхтою. Цього король неладен був зробити, але ж обіцяв обстоювати їх справу на сеймі,хоч зробити це не так легко було, бо сейм і слухати про це нехотів. Але, окрім Петра Могили, що мав родинні зв'язки ізпольською аристократією і через те мав деякий вплив на неї,крім доброї волі короля, була ще одна причина, що допомоглакозакам у їх справі. Гетьман Іван Петражицький з козацькимивійськами зайняв пограничні воєводства (Волинське і Белзьке) ірозквартирував козаків по маєтностях найважніших панів, якібрали участь у сеймі і мали вплив на короля.

До нас дійшов допис князя Заславського: з нього знали, щоПетражицький розіслав до всіх видатніших магнатів листи, вяких загрожував їм, що маєтки їх розграбує до краю, коли вонине подадуть свого голосу за православ'я. Та й пани самі по собі недуже протестували проти диплому, виданого духовенству.

Після цього у козацькій історії наступає на два роки спокій.Але ж на третій рік знов виникає стара справа. На цей разпольське військове міністерство, себто коронний гетьманКонецпольський, приміркував новий спосіб змагатись ізкозаками. Конецпольський бачив, що повстання завждиорганізуються на Запорожжі, куди дістатись полякам було дужетрудно, бо небезпечно було їм заходити на далекі, безродні та йневідомі степи. Тоді Конецпольський починає міркувати, якимби чином наблизити польські потуги до Запорожжя. Задля тоговін приміркував збудувати коло Запорожжя фортецю, посадититам міцну залогу і звідтіль стежити за Запорожжям іемігрантами. Користуючись тим, що того часу на польськійслужбі був французький інженер Гільйом де Боплан,


Конецпольський виправив його у степи, де Боплан за короткийчас збудував кріпость Кодак. Та це, замість того щобутихомирити, обурило Запорожжя, викликало новий рух. Тодісаме запорозький кошовий Сулима без відома і проти волі урядузробив напад на турків, подався на Чорне море і знівечивдекілька міст: Кілію, Ізмаїл, Аккерман. Похід цей тягся доволідовго. Між початком і кінцем його Боплан устиг збудуватизгадану вище фортецю. Сулима, повернувшись із походу іпобачивши фортецю, зрозумів, яка небезпека для запорожців -мати в такому близькому сусідстві поляків, напав на неї, взяв їїприступом і перебив залогу. Це було сигналом до війни. Алеполяки скоро спинили це повстання, уживши хитрощів протизапорожців. Вони послали проти них два полки реєстровихкозаків. Останні, удаючи з себе своїх, завели із Сулимоюпереговори, їх пущено до запорозького табору, але зараз же вонизаарештували Сулиму і всю запорозьку старшину і видали їїполякам. Поляки одправили всіх на сейм і там покарали.

Повстання таким робом спинено, але це діло нічого ще невирішило. Уже років через півтора підіймається нове повстанняПавлюка. Воно почалося, як і попередні, на Запорожжі.Запорожці приходять на Україну і там вибирають гетьмана.Гетьманувала тоді стара людина Томиленко. Як здається, він бувбільш прихильний до народного діла, ніж до уряду. Він нічого нечинить проти Павлюка, коли той прийшов із запорожцями наУкраїну, а нарешті і сам зрікається свого уряду і передає йогоПавлюкові. Польський уряд, довідавшись про те, що Томиленковже не гетьманує, вибирає нового гетьмана Саву Кононовича,переяславського полковника. Але ж недовго довелося йомугетьманувати. Переяславці самі напали на нього і доставилиПавлюкові, а той скарав його на горло за зраду. Боротьба буланещаслива. Ще не весь народ був настільки підготованийутисками, щоб пристати до повстання; народна маса лишаласяще спокійною. Павлюкові спочатку щастило. Він іде уверх поДніпру до Канева; але ж під селом Кумейками, у південнійчастині нинішньої Київської губернії, його настигла великапольська кавалерія, заатакувала і примусила відступити доДніпра. Тут, біля міста Боровиці, він мусив піддатись, і йогопокарано на смерть, хоч Кисіль і обіцяв йому амністію. Павлюк -це прибране його ймення. Повне його прізвище Павло МихновичБут.

Разом із утихомиренням' повстання Павлюка починаєтьсяреакція проти козаків. Уряд починає викидати із реєстрів усіхповстанців: виникає цілковита переміна козацьких реєстрів.Маєтки всіх реєстрових, що їх убито під час повстання,


конфісковано, а сім'ї їх розігнано. Козаки втратили право виборустаршин вище сотника; усю старшину призначав тепер самуряд. Уряд гадає, що спроможеться поставити старшиноюреєстрових козаків людей певних, на яких завжди можна будепокластися, але він дуже помилився у цьому.

Уже за рік (1638) починається нове повстання, і до ньогопристають тепер і селянські маси. Козаки зрозуміли, що безпростого народу вони не можуть нічого зробити, і через тепідіймають повстання тепер не за права свого тільки стану, а заправа свого народу. Здається, що це повстання могло б матиуспіх, але вибрали на гетьмана чоловіка слабкої волі, нездатного до військової справи. Це був Яцько Острянин. Прозвалийого через те, що він був родом із міста Остра, нинішньоїЧернігівської губернії. До Острянина пристає вже стількипотуги, скільки досі не було ні в одного із гетьманів, але він нетямив, як їх спожити. Він обирає за фронтову лінію річку Сулу,ходить уверх і вниз по берегу, боїться перейти через неї, марнуєтаким чином зручний час і дає полякам змогу зібрати своєвійсько. Коли прибули нові польські війська, Острянин ставвідступати, і поляки обложили його в окопі Предковічнім, біляустя Сули, в урочищі Стариця,

Козаки побачили тоді невдатність Острянина і, скинувшийого з гетьманування, вибрали гетьманом Дмитра Гуню, але вжебуло пізно: тільки й всього, що Гуня, чоловік дуже талановитий,встиг затягти облогу на довгий час. Коли Острянина скинули згетьманування, він, підбивши ватагу козаків біля тисячі,перейшов на Слобідську Україну, що належала до Московськоїдержави. Там він осадив місто Чугуїв. Після того ми зустрічаємойого там упродовж декількох років. Це була перша колонізаціяСлобідської України з Дніпровської.

Гуня неспроможний був видержати облогу до кінця, бо укозаків бракувало припасів: так само, як і Острянин, він укупі зФилоненком й іншою старшиною пробився крізь ряди ворогів івтік на Запорожжя. А козаки, що лишилися під Старицею,мусили поквитувати повстання. Конецпольський доручиврозплату Миколі Потоцькому. Ця безпорадна людина думала, щоможна жорстокими карами викоріняти всяку ворохобню. Вінзараз же звелів зібратися раді в урочищі Маслів Став, щобоб'явити урядові постанови, а сам зайнявся репресіями: силулюдей покарано на горло. Потім об'явлено волю уряду: усівольності козацькі скасовано. Сім'ї козаків, що загинули під часостаннього повстання, повернено в кріпацтво. Реєстр зменшенодо 1200 чоловік. У Козаків віднято право вибирати старшинувище сотника. Полковників і старшину назначав тепер уряд із


шляхтичів. Здавалося, що козацьку силу і автономію зовсімзломлено. І справді, після цього минає десять літ, коли всезамовкло. Від бунту Острянина до повстання Хмельницького(1638-1648) проходить нещасний період, коли уряд уживаєвсяких засобів, щоб спекатися небезпеки з боку козаків. Урядвибирає із козаків цілу групу людей, що слухалися його у всьому.На козацьку старшину призначає найчастіше чужинців, що ніякне були зв'язані ані з народом, ані з краєм.


П'ЯТА ГЛАВАХарактеристика української шляхти XVII ст. Становище

українського народу перед повстанням Хмельницького. ГетьманБогдан Хмельницький. Жовті Води, Корсунь, постій під БілоюЦерквою, універсали Хмельницького.

Ми спинилися на тому, як 1638 року повстання Остряниназадавлено і польський уряд мав спромогу по всій своїй волізавести на Україні лад, який тільки хотів. Багацько сил споживнарод під час повстання Острянина, і через те після того неможна вже було йому спромогтися на другу таку фактичнуреакцію. І справді, за 1638 роком ми маємо таких десять літ, колив народі жодного руху нема. Впродовж цього десятиліття мибачимо, що польський ідеал проявляється у всій своїй силі іпісля нього складається увесь побут краю. Нарешті і боротьбаприймає тепер інший характер: вона стає не тільки становою, ай національною, через те що виявляються в ній ідеали обохнародів, цілком ворожі один одному. Після інстинктів одноїнації докоче треба було і привілейованого стану, між тим якінстинкти другої вимагали повної рівноправності всіх членівсуспільності. Досі боротьба була станова. Шляхетський стансилкувався взяти верх і підгорнути під себе всі інші стани.Український народ не хотів коритися такому ладові і,позбуваючись землі, все ж таки змагався зберегти хоч особистуволю. Тепер шляхетський стан привілейований одержав усю тувладу, якої добувається: він заволодів тепер усіма землями вкраю, і права його на землі не знаходили тепер жодногопротесту. Опріч того, минаючи невеличке число реєстровихкозаків, усіх останніх підвернуто на кріпаків. Таким робом, щораніш було pium desiderium, те зробилося тепер фактом.

Того часу виявляються дуже яскраві типи української шляхти,які можна поділити на декілька категорій.

Перший тип - магнатський, який фактично стоїть дуже високопонад звичайною шляхтою. Як на репрезентанта такогомагнатського типу можна вказати на князя ЯремуВишневецького, родом із Волині. Батько його МихайлоВишневецький, староста овруцький, мав великі маєтки наВолині. Користуючись своєю посадою і одміною економічнихнапрямків, він дістав у короля привілей на землі ще не зайняті іпочасти навіть невідомі польському урядові. Як добрийгосподар, він устиг зібрати великі достатки. В руках йогоопинилася мало що не вся теперішня Полтавщина. Цей МихайлоВишневецький був ще православний, але ж сина свого Ярему


віддав він до ієзуїтської школи, яка вважалася тоді за найліпшу.Ярема, заки вийшов зі школи, перейшов на латинський обряд ізовсім перейнявся польськими поглядами. Ярема був небожемПетра Могили, мав також інших родичів, які зосталисяправославними, але ж вони на нього жодного впливу не мали.Він був чоловік вельми освічений, дуже талановитий і добрийорганізатор, але разом із тим він виявляв собою яскравий типсваволі, безмірної жорстокості, панської пихи і погорди до свогорідного.

Поруч з магнатами стоїть дуже численний стан середньоїшляхти. Вона перша почуває, що не можна злучити українськоїнаціональності з польською. Тому що руська національністьперебуває в утисках, у загоні, вона приймає польськунаціональність: вводить у сім'ї польську мову, віру і звичаї,приймає або приписується до польських гербів і родів, щоб невідрізнятися від стану польської шляхти, і таким робомсилкується закрити своє українське походження. Шляхтичі ці,хоч і меншою мірою, ніж магнати, визначаються великоюбуйністю і сваволею. Користаючи з того, що у Польській державінародна маса не здержує їх своїми протестами, а суд безсилийсупроти них, їх сваволі та буйності не було краю. За тип такоїсередньої шляхти можемо взяти Самуїла Лаща. Він походив іздрібної волинської шляхти, служив у коронному війську іспокористувався протекцією гетьмана Конецпольського. Напротягу яких дванадцяти літ не було такого злого вчинку, що бвін не заподіяв: і душогубствував, і робив «заїзди», і грабував,забирав чужих жінок і т. ін. Коли бракувало йому власноговійська, він одержував запомогу від Конецпольського.Враховано, що проти цього Самуїла Лаща видано від трьохсот дочотирьохсот судових заочних присудів, які його присуджувалина «баніцію». Один із мемуаристів зберіг курйозний анекдот. РазЛащ поїхав із гетьманом на королівський двір у мантії, зшитій ізприсудів, виданих проти нього. Це тип середньої шляхти.

Дуже жалко виглядають ті шляхтичі, що думають сполучитишляхетство зі своєю національністю, що не переходять дочужого народу і задержують православну віру і народну мову.Вони не можуть знайти осередку, до якого б могли пристати.Польська шляхта цурається їх через те, що вони схизматики, анарод через те, що вони шляхтичі-пани. Таким типовимшляхтичем є Адам Кисіль, останній київський воєвода, чоловікдосить освічений. Дуже часто зустрічаємо його у такім прикрімстановищі. Поляки посилають його задля переговорів ізкозаками, а ті не приймають його, хоча Кисіль доводить їм, щовін «кість од костей їх». На це козаки відповідають йому, що


воно, може, й так, та дуже вже ця кість обросла польськимм'ясом. Коли ж Кисіль стане було говорити у польському таборіщо-небудь на оборону козаків, йому відповідають, що вінсхизматик, що йому не можна йняти віри. Таким робом, цішляхтичі без усякого грунту під ногами.

Були, нарешті, і такі шляхтичі, що лишилися при вірі свогонароду і відріклися від привілеїв свого стану. Дуже яскравимзразком такої шляхти являється Юрій Немирич, один ізцивілізованіших людей свого часу. Він учився за границею, депристав до раціоналістичної секти антитринітаріїв і був відомийсвоїми науковими теологічними працями і диспутами. Колизчинилася боротьба на Україні, він одразу зрозумів, що требавибирати одне з двох: або відректися своєї національності, абопривілеїв свого шляхетського стану. Таких прикладів, якНемирич, по відомих нам джерелах можна показати декілька,наприклад, Верещак.

Загальною ознакою десятиліття після повстання 1638 року єсполячення шляхти і велике надужиття народних сил. Векономічному і соціальному строю шляхта заволоділа всімнародом і повернула його у кріпацтво. Народ мусив терпіти, боне мав за плечима ніякої сили, на яку міг би опертися. Козацтвозломлено, і воно само держалося в дуже незначнім числі.Виникають протести тільки селян, але, як і у всякого простогонароду, протести виявляються тільки в еміграції. Це був час,коли селяни, після того як не вдалися повстання, знаходять новімісця для еміграції у басейні Дону - Слобідська Україна, нинішняХарківська губернія, частина Курської і Воронезької. Другоговиходу для народу не було: треба було або зробитися кріпаками,або шукати собі долі деінде. Щодо козацтва, то воно було дужепригнічене: після побіди над Острянином коронний гетьманзібрав козаків і об'явив їм новий лад. Проти Куруківської умовимало не на половину урізано права козаків. Число реєстровихкозаків зменшено до 1200, всі родини тих козаків, що бралиучасть у повстанні, виключено з реєстрів і повернуто накріпаків; у козаків відібрано право вибирати старшину (вищесотника), яку тепер призначав сам уряд. Тепер усі козацькіполковники були або шляхтичі, або чужинці, от як вірменинІліяш Караїмович, або козаки, вірність яких польському урядовібула давно запевнена вже, от як Барабаш. Над козакамипоставлено замість гетьмана нового урядника, що звавсякомісаром. За це десятиліття перебуло три таких комісари:Комаровський, Зацьвіліховський і Шемберг.

Те місце, де козацтво мало опору, неначеб базис до повстання -Запорожжя, було тепер в дуже трудному становищі. Уряд


зрозумів, що це кубло всякого повстання, і рішив ужити протинього енергійних мір. Над самими порогами він поновивзбудовану раніш інженером Бопланом кріпость Кодак і почавдержати там велику залогу, щоб оберігати кріпость і не даватиселянам спроможності тікати на Запорожжя. Опріч того, полякипосилають од часу до часу назирати над степами. Таким робом,той базис став тепер для селян уже недоступним, і їм труднобуло там збиратися. Через те нереєстрові втікачі складаютьтепер ватаги, які без пристановища ходять собі по південнихукраїнських степах. Іноді ці перехожі йдуть у найми докримського хана, а часом ходять на промисли, аби як-небудьпрохарчуватися.

Про них ми дуже мало відаємо по джерелах. Тільки відгукипро них дійшли до літописців, і ми знаємо, наприклад, про двохотаманів таких ватаг. Так, один із них, Максим Гулак, що безпритулку тягався по степах, умер у таборі з голоду, і черезнедостачу дерева його поховали у бочці. Зберігся переказ і продругого такого отамана, Карпа Півтора-Кожуха. Він перейшовзимувати у південну Харківщину; за ним послали польськудивізію, але вона збилася з дороги, і дуже багато польськоговійська перемерзло у степах. Літописець Самійло Величко,оповідаючи про цей факт, додає: «Шукаючи того Півтора-Кожуха,забули свого із собою взяти». Тим не менш, хоч українськийнарод перебував у такому дуже трудному становищі, спокоювистачило тільки на десять літ, і після того зорганізувалося такеповстання, якого не було раніш. Ясно, що всі люди, і кріпаки, ікозаки, були в такому прикрому становищі, що досить булоіскри, щоб повстання загорілося по всій Україні.

Польські історики повстанню Богдана Хмельницькогонадають характер помсти за особисту образу. Очевидячки, такийпогляд непевний: не може один чоловік учинити революції.Треба, щоб уся народна маса була покривджена, щоб усівідгукнулися на зазив одного чоловіка до повстання. Такимробом, звертати повстання Хмельницького на особисту помстуне можна. Це просто партійна манера польських істориків, якане відповідає історичній правді.

Богдан Зіновій Хмельницький (1648-1657) належав до старогокозацького роду. Ми знаємо, що його батько був чигиринськимсотником. Його вбито у турецькім поході року 1620-го, уЦецорській битві, коли військо Жолкевського зовсім розбито.Син його, Богдан Хмельницький, попав у турецький полон і тампробув років зо два. Із цього ми бачимо, що під час повстанняБогданові було під 50 літ (1648 р.). В часи давніших козацькихповстань його ймення не згадується. Тільки після втихомирення


повстання Павлюка він підписав козацьку умову як писарЗапорозького війська. Даного часу він був чигиринськимсотником. У нього зчинилася сварка із підстаростоюЧаплинським за землю. За смерть батька і заслуги Богданачигиринський староста Данилович наділив його хуторомСуботовом. Але ж староста не мав права дарувати землі навіки, атільки давав право володіти землею до смерті, бо він сам бувтільки орендарем коронних земель. Данилович помер. Другийстароста, Станіслав Конецпольський, продовжив права Богданана хутір, але ж син його Олександр Конецпольський,зробившись після смерті батька старостою, не вважавобов'язком для себе держатися постанов Даниловича. До цьогоКонецпольського підлестився Чаплинський і добув у ньогоправо на землю, якою володів Богдан. Таким робом, колиХмельницький завів процес, то не за землю, а за витрати, якізробив на цей хутір, які видав на хазяйство. Образи тут ніякоїнема. Це звичайний цивільний процес, яких того часу булобагато. Є тут, правда, друга кривда з боку Чаплинського.Одержавши право на цей маєток, він зараз же зробив напад зісвоїми слугами на Суботів, коли не було Хмельницького вдома, ізаволодів ним, при тім десятилітнього Богданового сина оббивканчуками, а через декілька днів одружився по католицькомуобряду із Богдановою жінкою. Двох думок про це не може бутичерез те, що вся справа записана в одного мемуариста. Богданудався до суду, але шляхетські суди були по стороні йогопротивника, а трибунал теж відтягав діло не на його користь.

Того часу випадково Хмельницький явився одним із членівдепутації від козаків до короля з просьбою про козацькі права.Тут він несподівано зустрів такі обставини, що сприяликозацькій справі. Владислав IV, бачачи, що шляхетська анархіяведе Польське королівство до погибелі, приміркував дужеширокі плани реорганізації держави, але ж він бачив, що цього неможна зробити, не маючи під собою військової сили. Вінзадумав обмежити перевагу магнатів і шляхетського стану ізрівняти права всіх націй. Цей королівський замір поділяликоронний гетьман Конецпольський, який написав план цілоїреорганізації, і канцлер Оссолінський. План уложено такимробом: король має повести праву так, щоб об'явити війнуТуреччині. Але що в Польської держави не було грошей,звернулися до Венеції. Венеціанський посол Тієполі дав згоду наце. Опираючись на найняте військо і на козаків, королеві можнабуло зробити реформу в своїй державі. Якраз ці заміри короляукладалися під той час, коли Хмельницький приїхав до короля ізкозацькою депутацією. Король прийняв її дуже ласкаво і дав їй


декілька аудієнцій. Що робилося на тих аудієнціях, невідомо.Нам відомі тільки відгуки про це. Один з них дуже яскравозмальовує заміри короля. Це відома відповідь Владислава нажалоби козаків: «Дивуюся вам, що ви, лицарські люди, маючипри боці шаблі, скаржитеся». Услід за тим канцлер Оссолінськийпоїхав на Україну, нібито за тим, щоб переглянути своїніжинські маєтності, і там передав козакам королівські листи.Що було в них, ми не знаємо. Мабуть, там затверджено привілеї івольності козаків, які перше покасовано.

Тим часом королівські заходи не вдалися. Сейм, зібравшись1646 року, довідався про них. Він страшенно обурився на короля,закинув йому зраду і не дозволив зробити нічого із того, щопропонував король. Після цього король занедужав і останній чассвого віку вже не мав сили підвестися з ліжка. Саме того рокупочинається повстання на Україні.

Місцеві польські власті силкуються строгими заходамивтихомирити повстання: приймаючи доноси, вони вистежуютьзмови, випитують жидів, чинять сувору розправу надарештованими. Між іншими арештовано і Хмельницького. Якздається, йому загрожувала кара на горло. Але що він належавдо козацької старшини, то треба було сповнити деякіформальності, щоб засудити його. Справа затяглася, іХмельницького вкинули у тюрму, що була під доглядомчигиринського полковника Кречовського. Той Богданавипустив. Хмельницькому нікуди було більш тікати, як наЗапорожжя. У ті трудні часи у запорожців не було сталого місця,вони переходили із одного місця на друге. Хмельницькийзнайшов їх на урочищі Микитин Ріг і Запорожці радо прийнялийого і вибрали гетьманом. Найбільш тут допомоглоХмельницькому те, що він привіз із собою королівські грамоти,що їх роздобув у Барабаша. Запорожці побачили, що є нова надіяна полегшення їхнього тяжкого становища, нова підстава доповстання, яка вийшла від самого польського уряду. Але ж силиїх були дуже малі. Через те, щоб збільшити свої сили,Хмельницький поїхав у Крим просити запомоги у хана і післядовгих переговорів схилив хана прийняти середню міру. Ханякраз тоді був не в ладах із польським урядом. Річ у тім, що щесто літ назад, за короля Жигмонта І, поляки пообіцяли платититатарам «упоминок» - ханський дарунок, який звався гарач -дань, щоб татари не нападали на польські землі. Татари завждипретендували на те, щоб польський уряд ретельно платив цейгарач, і із-за того раз у раз виникали незгоди. Саме на такунезгоду і наскочив Хмельницький. Сам хан не пішов на війну,але ж дозволив іти своїм мурзам. Хмельницький увійшов у згоду


із Тугай-Беєм, перекопським мурзою. Властиво це були некримські татари, а ногайці, кочівники. На яких це було умовах,трудно знати, але Хмельницький, певно, заманив їх тим, щовони зможуть дістати на Україні великий ясир - поживу. З дуженевеликими силами почав Хмельницький свою справу, але жвона відразу стала на міцні ноги, через те що вся народна масаждала тільки першої іскри, щоб самій повстати.

Друга причина вдачі повстання, не менш важна, була та, щосам Хмельницький був дуже талановитий організатор іполководець. Тим часом проти нього вислано із військамикоронного гетьмана Миколу Потоцького, чоловіка зовсім невдатного до військової справи. З таким супротивникомталановитість Хмельницького виходила ще із більшим ефектом,із більшою силою.

Ще у степах, на урочищі Жовті Води, на границі нинішньогоВерхньодніпровського і Олександрійського повітів, зустрівХмельницький ватагу польського війська під командою СтепанаПотоцького, сина гетьмана (1648). Хоч козаків було далекоменше, ніж поляків, польський отряд зовсім знищено, а самогоСтепана Потоцького вбито. Не будемо довго зупинятися наподробицях цього походу. Більш за все допомагалоХмельницькому те, що більшу частину польського військаскладали місцеві селяни, які на перший поклик Хмельницькогопереходили на його сторону, і в польському таборі лишаласясама шляхта. Після того Хмельницький, рушаючи далі наУкраїну, зайняв Чигирин. По дорозі скрізь його вітали дуже радо,відчиняли йому міські брами, і вся селянська маса приставала донього. Побачивши, що до Хмельницького пристає вся Україна,гетьман Потоцький втратив голову і замість того, щоб напастивідразу на козаків, тим більше що мав чималі військові потуги,він одступив від Черкас і дав дуже безтактовний приказ палитивсі села і міста. Козаки настигли його близь Корсуня. Потоцькийзапалив Корсунь і хотів відступати далі, але ж попав у засідку,зроблену зарані Хмельницьким, і майже всю армію польськуперебито або полонено. Обидва коронні гетьмани - і короннийМикола Потоцький, і польний Калиновський, - теж попали вполон, і їх видано татарам. Тепер Польща лишилася і безгетьманів, і без усякої армії.

Не зустрічаючи по шляху ніякої перепони, Хмельницькийдійшов до Білої Церкви. Сюди стали сходитись селяни,приносячи із собою зброю, яка у кого була. Тут ми стрічаємоодин факт, який мав опісля велике значення. Під Білою ЦерквоюХмельницький видає універсали до українського люду. У цихуніверсалах він закликає ввесь народ до повстання і всім обіцяє


козацьке звання, себто право волі, яке мали козаки. Ціуніверсали зробились, розуміється, прапором, під яким ірозвивалося повстання. Ми побачимо опісля, які трудніобставини виникли для Хмельницького через ці універсали.

Два місяці стояв Богдан Хмельницький під Білою Церквою і затой час дбав про те, щоб дати тим ватагам, що поприходили донього, яку-небудь організацію. Він ділить їх на полки. Числополків було не визначене; у Кривоноса в полку було 20-30 тисяччоловік, у других же полках було по одній - до двох тисяч. ПокиХмельницький займався цією організацією, польський урядустиг зібрати деякі сили із магнатських міліцій. Із таких міліційнайчисленнішу (6000-7000) і дуже здисципліновану мав князьЯрема Вишневецький. Спочатку він не придавав ніякогозначення повстанню Хмельницького, але ж, побачивши, якшвидко воно розростається, він рішив помогти своїмбратам-шляхтичам. Поки він дійшов із своєї резиденції Лохвицідо Дніпра, повстання розлилося вже всюди, і він побачив, щодалі йти вже не можна. Тоді, не переходячи Дніпра, він ставодступати на північ і через Білу Русь прийшов до ПівнічноїВолині. Тут пробував зорганізувати шляхетську оборону, алесправа пішла погано: багато селян тікало від нього до козаків, ійого військо не більшало, а меншало. Проти нього висланополковника Кривоноса. Між ними склалися три сутички.Кожний раз князь Ярема одержував побіду через те, що йоговійсько було більш здисципліноване, а між тим кожен раз йомудоводилося відступати на сто - сто п'ятдесят кілометрів, щоб йогоне оточили зрушені всіма сторонами селяни. Нарешті вінодступив до міста Збаража, в Галичині, головної своєї маєтності,і розпустив свою міліцію, а сам поїхав на сейм у Варшаву, де тодісаме припали вибори нового короля за смертю Владислава IV.

Після того, як зникла остання сила, повстання досягловеличезних розмірів і розгорнулося тепер по Поділлю і Волині.


ШОСТА ГЛАВАРозправи козаків над шляхтою, міщанами та жидами.

Пилява. - Замость. Вибір Яна Казимира польським королем.Хмельницький у Києві. Політичні напрямки на Україні. Польськіпосли в Переяславі.

Ми зупинилися на тім, як Хмельницький, побивши ляхів, ставтабором під Білою Церквою, і звідтіля він пустив славний свійуніверсал, який не дійшов до нас у тексті, але зміст його намвідомий. Він закликав ввесь народ до повстання, обіцяючинадати козацькі права всьому народові, коли повстання матимеуспіх. Універсал мав страшенний вплив, і всюди: на Волині, наПоділлі, у Червоній Русі, ввесь народ масами кинувся доповстання. Коли Хмельницький організував полки, не держав їхв одному місці при собі, а розпускав їх на всі сторони краю.Тоді-то і починається сутужна розправа козаків із ненависноюшляхтою.

Тут ми бачимо різні виходи, на які кидається шляхта:повстання захопило її несподівано, і вона не знала, що їйробити. До зорганізованої боротьби вона, звичайно, не булаздатна. Дехто із неї пробує зачинитись у замках і по містах, алеце не вдається з дуже простої причини: мешканці цих замків іміст - міщани, прихильні до повстання, - виходять у зносини зкозаками і відчиняють їм брами. Коли козаки брали силою якемісто, вони всіх вибивали упень. Такі приклади були дуже рідкі.Звичайно ж самі мешканці допомагали їм. Наприклад, уНестерварі (*тепер Тульчин), в маєтку князя Червертинського,шляхта боронилася, але міщани впустили козаків, і вся шляхтапогибла. Другий приклад: у Барі, в маєтку Андрія Потоцького,теж усю шляхту перебито. Більшість шляхти пробує тікатитаборами або поодиноко. У мемуаристів записані дужехарактерні приклади такого тікання. Один такий прикладзаписано і в літописі Єрлича. На нього в околиці Брусилова такдуже несподівано селяни зробили напад, що він сховався у ліс,прийшов пішки до Києва, і там уже переховали його лаврськімонахи. Самуїл Твардовський (*польський поет і історик)добродушно і дуже сентиментально оповідає про себе, як вінутікав із Брацлавщини, де в нього була пасіка, і поніс із собоютільки свої літературні твори.

Дуже багато шляхти згинуло під той час, але ж не однимшляхтичам довелося платитися. Були й інші стани, яким доповної міри довелося поквитувати минуле. Між іншими були цеі міщани б ільших міст. Коли один народ знаходиться під


кормигою другого, то інтелігенція дбає звичайно про те, щобзасимілюватися з тим народом, що кермує справами. Те ж було ітоді: багатий стан міщан хотів засимілюватися з поляками,особливо купецький стан, бо він побивається за багатоюпублікою. Ми бачимо, що в таких містах, як Львів, Каменець,ядро мешканців складає міщанство зовсім ополячене. Навіть уКиєві цілий ряд війтів, старшин, райців вживає польськогописьма і видає себе за поляків. Таким же чином і по малихмістах пильнують привподобитись до поляків усі ті, що були наурядах. Оцим міщанам-недоляшкам, кар'єристам і довелосятепер квитувати. Через те у мемуаристів є замітки, що козакибули настільки жорстокі, що вбивали не тільки польськушляхту, а й своїх, що говорили по-польськи і ходили у кунтушах.

Нарешті, є ще один стан, який поквитував за колишнє. Це -жиди. Та жидівська колонізація, яку застає Хмельницький, булане перша, а третя по числу. Ми зустрічаємо жидів на Українідуже рано. Люди, яких ми називаємо жидами, приходили донашого краю трьома шляхами. У княжі часи - це були людижидівської віри, здається, хозари, предки сучасних караїмів.Вищий клас їх прийняв жидівську віру. Самі вони племенітюркського. В пізніші часи у нас з'являється нова жидівськаколонізація із двох сторін. Перша, куди більша по числу, - ізНімеччини. В XIII ст., під час хрестових походів, коликатолицький фанатизм дійшов до найвищого ступеня, цілі масижидів стали тікати до Польщі. Це онімечені жиди-ашкеназі.Вони зберегли народну віру, але не задержали мови і говорятьшвабським діалектом.

В XIII ст. ці німецькі жиди з'явилися в Польщі, а трошкипізніше ми зустрічаємо їх і у нас, на Україні. Ми бачимо, щовони, посуваючись на схід сонця, у XV ст. згуртувалися найбільшколо двох пунктів: коло більших міст Підляхії, коло Берестя і наВолині, у Луцьку, Володимирі-Волинському та ін.

Третя група жидів прийшла до нас із півдня - через Туреччину,Румунію, Крим. З етнографічного боку вони виявляють великурізницю від німецьких жидів. Жиди побережжя Середземногоморя в XI ст. прийняли іспансько-португальську мову.Розуміється, їх прийшло на Україну далеко менше, ніжонімечених жидів, а через те вони дуже швидко засимілювалисяіз останніми. Але ж ці жиди мали зі свого боку дуже великийвплив на німецьких жидів: вони внесли іспанську організацію,кагал, і оживили жидівські традиції.

Коли ми бачимо, що український народ б'є жидів, так требазауважити, що не віра і національність породили в нашогонароду ворожі відносини до жидів. Наш народ по своєму


напрямку зовсім толерантний', він ніколи не заглядає у чужусовість. Але ж, на лихо, в жидівській традиції є такий погляд, щоінші народи - вороги божі, а одні тільки жиди - народ, Богомвибраний. Це зроджувало у жидів ненависть і викликало ворожівідносини до людей іншої віри. В Європі ж вони появилися безсвого грунту і в малому числі, а все ж вони покористувалисясвоїм розвитком і своєю старою культурою. І цього культурногорозвою вони вживали на те, щоб прикладати його доекономічного життя. В середніх віках вони зуміли стягти до себевсі капітали краю, вміли орудувати банковими операціями і т.ін. Між тим, лишаючись при своїх ексклюзивних традиціях,вони дбали про те, щоб економічно закріпостити народ.Приходячи до якого-небудь краю, вони гнулися перед силою ігнули під себе всіх, хто стояв нижче від них. Таку погану рольвони грали і в нас, на Україні. Вони підлещувалися панам,заявляли себе вірними їм і таким робом отримували правоексплуатувати простий народ. Все це виявилося величезноюмасою фактів, по яких пізнати, як ненавидів жидів простийнарод, і скоро знялося повстання, він жидів також перебивав, якшляхту і не-доляшків. Жидівські мемуаристи кажуть, що вонипризнають за жидами право верховодити народними силами іщо гріх проти них боротися. Із цих жидівських мемуаристів, щожили на Україні, більш відомі два: перший -Натан-Нета-Бен-Мозе, родом із Ганновера, був рабином у Заславів часи повстання і описав його; другий, як здається, був рабиному Галичині, у Золочеві або в Перемишлі. Він дуже подрібноописує напади козаків. Цей ще ясніше розказує про провіднуідею жидів і фантастично описує те, як жиди зробилисявибраним народом Єгови. «Козаки, - каже він, - народ чортів,вороги Єгови, через те що вони зайняли наш край, нашісинагоги». Оце загалом така розправа йшла на Україні, і вонахарактеризує всі погляди, які висловили польські і жидівськімемуаристи.

Вернемося до загального ходу справи. Поки Хмельницькийорганізував під Білою Церквою полки із селян і лагодивсярушати далі, поляки стали дуже старанно збирати на сеймівійсько, і на цей раз їм поталанило. Тепер уся шляхта почула, щоце діло не державне, не політичне, а станове, і через те всязаходилася своїм коштом збирати військові потуги. Може, цеперший раз шляхта за шість тижнів поставила на ноги цілевійсько, число якого сучасники назначають на 60 000 чоловік,але, мабуть, там було більше. Поляки лічили у війську тількишляхтичів, але кожен шляхтич мав обов'язок привести з собоютрьох «шерегових». Ці «шерегові» платні не діставали, але


годували їх і озброювали коштом шляхти. Таким робом, колипольські джерела кажуть, що війська було 10 000 - значить, булойого тисяч ЗО-40: Так і тут число 60000 треба в три разизбільшити. В цьому поході виникла для поляків нова трудність.Воєнним міністром і головним керманичем армії у Польськійдержаві був коронний гетьман або польний гетьман. Але на цейраз обидва гетьмани сиділи у полоні в татар. Таким робом, натой час у Польщі не було такого чоловіка, щоб мав правокомандувати армією. Через те поляки порішили призначититрьох тимчасових начальників, які звалися по-польськи«регіментарями».

Перебуваючи ще під Білою Церквою, Хмельницький довідався,що ця армія рушила проти нього, а дочувшися, кого призначилиначальниками війська, він, сміючись, промовив: «Проти мене непоможе ні латина, ні перина, ні дитина». Цими словами він дужевлучно схарактеризував призначених регіментарів. Перший ізних, Остророг, чоловік дуже вчений, але у військових справахвін нічого не тямив. Другий, вибраний за свою знатність,Домінік Заславський, був відомий сибарит. Третім регіментаремвибрано Олександра Конецлольського, хлопця двадцяти літ,виключно через те, що батько його був гетьманом. Справа такскінчилася, як і можна було сподіватись. Вся ця армія зустріласяз Хмельницьким біля міста Пиляви, на межах нинішнихЛітинського і Летичівського повітів. У польській армії не булоніякого ладу. Начальників було три; крім того, була ще ціла масамагнатів, що мали голос на військовій раді. Всі до того булипевні побіди, що вибралися на кампанію, як на бал: понабиралиіз собою усяких розкошів, увесь час бенкетували та пиячили. Яккажуть, поляки привезли із собою цілі вози ланцюгів длясподіваних бранців. Але ж тільки армія рушила, зараз жепочалися суперечки та сварки між регіментарями і магнатами.Скоро обидві ворожі армії зустрілися і Хмельницький довідавсяпро суперечки в польському таборі, він ужив дуже наївноїхитрості, щоб налякати поляків, і ті хитрощі досягли повногоуспіху. Пустивши чутку, що він чекає запомоги від татар, вінзвелів полкові Кривоноса відділитися і, вивернувши кожухи, ізкриком «Аллах!» увійти в козацький табір. Досить було цього,щоб на поляків навести страшенну паніку. Серед сварокначальників, серед браку всякої дисципліни вся ця арміякинулася врозтіч. Князь Ярема Вишневецький після невдатноїспроби здержати на місці утікачів, теж кинувся навтікача і надругий день із двома слугами прибув до Львова.

Тепер перед Хмельницьким відкрилося чисте поле длядіяльності. Він пішов на захід, обложив Львів, взяв із нього


здоровий викуп, щоб розплатитися з татарами, і рушив далі дограниць Польщі. Але тут з'являються перші симптоми слабостіХмельницького. Ми бачимо, що він на чолі двохсоттисячноїармії облягає зовсім не потрібну йому кріпость Замость, награниці з Польщею, і лишається там на декілька тижнів, нібитоне маючи спромоги її узяти. Не розуміємо, що це значить. Тимчасом він входить в умови із сеймом і вимагає, щоб сейм вибравкороля, якого він хоче, власне, брата Владислава IV, ЯнаКазимира. Проти його бажання сейм не посмів змагатися, і ЯнаКазимира вибрали королем. Скоро про це довідавсяХмельницький, покинув Замость і вернувся до Києва. Це можнапояснити собі тільки тим, що у Хмельницького не було ніякогополітичного виховання. Коли йому вдалася справа, він путався іне знав, що робити далі. Рівночасно він нав'язує дипломатичнізносини у трьох-чотирьох суперечних напрямках і ніде недоводить їх до кінця. Це показує тільки, що культура народустояла тоді дуже низько, що народ був не готовий дополітичного життя; він не розумів ще, що він може зробитисвоїми силами. Коли народ ішов проти поляків, то тількиінстинктивно, як проти своїх гнобителів, бо бачив, що йомудуже погано живеться під їх кормигою. Треба знати, що, щобпоставити щось доброго замість поганого, на те требапринципів, які народ мусить виставляти у своїй боротьбі. Хтостоїть на чолі повстання, мусить знати всю суму бажань свогонароду. Докоряти Хмельницькому за незнання цього не можна:він підніс прапор повстання того нещасного часу, коли народмав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі.

У політичному напрямку в часи Хмельницького ми бачимотакі партії. Старшина має деяку культуру, але ж культуру післяпольського шаблону, її бажання йдуть до того, щоб знищитипольську шляхту і самій зайняти її місце. Вона не може стати нанародний грунт, не може уявити собі держави з рівноправністювсіх членів суспільності, без усяких станів. Ця партіянахиляється тільки до федерації з Польщею.

Поруч цієї була й друга партія. Це група чи маса народна, якане хоче станів таких, як у Польській державі, але вона не можесвого висловити, не вміє сформулювати своїх бажань.

Нарешті, існував ще третій напрямок, якого іноді державсяХмельницький. Це був напрямок скласти федерацію з іншимималими сусідніми державами. На південно-західній границіУкраїни була ціла група держав, не зовсім незалежних, якіхотіли ніби зложити того часу федерацію, а саме: князівствоСемигород, Волощина, Молдавія. Якраз в кінці XVI і на початкуXVII ст. ці держави міркують про федерацію, і якийсь час ця


справа ніби йде до ладу. Із сучасників Богдана було там двоєдуже талановитих людей: це Василь Лупул, господармолдавський, і Юрій Ракоці, князь семигородський. ВасильЛупул - перший патріот - родом арнавт (албанець) і. До цьогочасу в молдавському господарстві був повний брак науки,літератури і навіть просто грамотності рідною мовою, і через тенарод хоч і був вільний, але зовсім некультурний, зовсімнеосвічений.

Тим більше трудності було насадити просвіту в народі, що внього літературною мовою була мова староболгарська, длянароду зовсім малозрозуміла, чужа. У нього і богослужебнікнижки, і шкільна наука, і закони видавалися цією слов'янськоюмовою. Лупул перший переклав усі закони зцерковно-слов'янської мови на народну. Він зрозумів, що тодітільки він може опертися на народ, коли народ почнерозвиватися на своєму національному грунті. Того часу Лупулгосподарював уже років із двадцять, і в нього склався такийполітичний напрям: він піклувався, як би спекатися турецькоїкормиги. Із цією метою він хотів опертися на Польщу; Так, віншукає зв'язків із сильними польськими магнатами і видає однусвою дочку за князя Радзівілла, а другу за Вишневецького.Несподівано ця його політика прийшлася того часу, колиПольща сама була на краю погибелі. Хмельницький зрозумів, яквигідне для нього було з'єднання з Лупулом, і він став шукати ізним зв'язку.

Був ще другий такий чоловік - Ракоці, князь семигородський.Ще в XVI ст. Семигород був країною дуже культурною іпередовою. На початку XVII ст. Гаврило Бетлен-Габур увів у себедержавною вірою социніанство, найдемократичнішу релігіютого часу. Мало того, всі протестантські вчені, яким робили різніутиски в других землях, збігаються до нього. До нього ізбираються всі елементи, які бажали федерації. Для повногоуспіху цієї справи хотіли навіть злучитися з чехами-гуситами;але, як відомо, чехи під Білою Горою програли свою справу, аСемигородові лишалося тоді тільки піти під протектораттурецького султана.

Ракоці, довідавшись, що Хмельницький бере над ляхами гору,прислав до нього посольство, пропонуючи йому з'єднатися нафедеративних зав'язях. Хмельницькому і подобалася ця думка,але він гадав, що це справа дуже важна. Для цього треба булозаручитися протекторатом турецького султана, а на це останнєне дозволяли народні інстинкти. Так Хмельницький хитається,думаючи то про федерацію з Польщею, то про федерацію зМолдавією та Семигородом. Але не вийшло ні те, ні друге, і


скінчилося на тому, що народна маса заходилася коло іншогошляху.

Вернувшись з-під Замостя до Києва, у лютому 1649 року,Хмельницький довідався, що Польща вирядила послів, щобскласти із козаками умову. Коли посли прибули, він прийняв їху Переяславі. На чолі посольства був Адам Кисіль, воєводакиївський, і Мезковський, що лишив після себе мемуари про тепосольство. Як можна було сподіватися, посольство ні до чого немогло дійти. Посли стояли на старому: щоб установлено реєстри,а решта козаків щоб знов вернулася до своїх обов'язків -поспільства; Хмельницький вимагав таких широких уступок, наякі посли не були уповажнені. Просидівши довгий час уПереяславі, натерпівшись страху, посли так і з нічим поїхалидодому. Ясно було, що війна повинна була знову спалахнути, івона не примусила на себе довго ждати.


СЬОМА ГЛАВАЗбараж. - Зборівська умова. - Невдоволення на Україні. Спілка

Хмельницького з Лупулом. Друга війна з Польщею. - Берестечко. -Білоцерківська умова. Батіг. - Жванець. - Переяславська умова.Смерть Хмельницького.

У попередній главі ми зупинилися на поході Хмельницького1648 року, коли він, побивши багато ворожих сил, як здається,сам не знав, що далі робити, а це тому, що у нього не було ясногополітичного ідеалу. Винуватити його в цьому не можна, бо тесаме було і з цілим українським народом; народ знав своїкривди, та не знав, як здобути свої права, як усунути кривду.Життєва хвиля винесла Богдана на самий верх народного руху,але він, як чоловік свого часу, був тільки репрезентантом ідеалівмаси. Через те ми бачимо чудне діло: коли Хмельницькомудовелося поставити народові свою правду, він не міг цієї правдизнайти.

Після Пиляви і Львова Хмельницький, маючи численнувійськову силу, на шість тижнів задержується у маленькомумісті Замості і вказує тільки сеймові, кого вибрати на вакантнийпольський трон. Сейм вдоволив бажання Хмельницького,вибрав королем Яна Казимира, який не мав жодної симпатії докозацької справи, і Хмельницький повернув до Києва чекатипольського посольства і. Посольство, як відомо, приїхало, та нідо чого договоритись не можна було: посли вважали козаків неза окремий стан, а за звичайне наймане військо. На цьомукозаки не могли задовольнитися. Через те кидалися трактуватито про церковні справи, то про землі, нарешті козакидоговорилися до того, що їм не треба ні Польщі, ні короля.

Так посли повернулися ні з чим назад, і під літо 1649 р. зновупочинається війна. Хмельницький кличе на підмогу татар.Татари знають, що в цій війні можна набрати багато здобичі:тим-то й не диво, що тепер уже сам хан іде на підмогу козакам зівсіма своїми силами. Не буду розказувати ходу війни: це відоматак звана збаразька кампанія. Передове польське військозустрілося з козаками під Збаражем, на західній Волині, де йкозаки його обложили. Тоді король підняв так зване посполитерушення, себто покликав усіх шляхтичів на війну, і пішов напідмогу обложеним. Довідавшись про це, Хмельницькийзалишив частину війська і з татарами пішов назустріч королеві.Він зустрів короля під Зборовом, розбив його і обложив.Становище поляків було безвихідне. Тоді вони звернулися докримського хана, просячи у нього підмоги. Той нахилив


Хмельницького до миру. Зроблено було так звану Зборівськуумову. Ця подія Хмельницького ще чудніша, ніж поворот йогоз-під Замостя. Він мав спроможність зробити все чого б тільки незабажав. Візьми він тільки табір, у нього в руках був би і король,і все польське військо, всі дворяни і адміністрація. АлеХмельницький не знав, що йому робити. Через те виходить такачудна річ, ніби перепрошує короля за всій бунт, просить у ньогопосольства і обіцяє прийняти ті пункти, які дадуть йому поляки.

Після Зборівської умови від Польщі відділялася Україна, йвласне, три воєводства українські - Чернігівське, Київське іБрацлавсь-ке. Це такі воєводства, в яких завжди існувавкозацький елемент. Таким робом, зовсім не приймалися наувагу етнографічні межі. Для цих трьох воєводств признаєтьсянормальним козацький лад. Козакам признано 40 000реєстрового війська. Для Польщі це була велика уступка, але дляукраїнського народу - жодної, бо Хмельницький обіцяв йому, щовсі здобудуть собі волю, всі будуть козаками. Між тим в умовібуло сказано, що всі останні, що не ввійдуть у реєстр, мусятьповернутись до легального послушенства своїм панам. Значить,пани мали знову повернутись на Україну. З боку Хмельницькогоце була вже не політична хиба, а просто кривда для свогонароду.

Щодо віри Польща після Зборівської умови признала повнутолеранцію і зрівнювала права православного духовенства зкатолицьким. Поляки обіцяли ніколи не вводити на Україні унії,віддати православним захоплені у них уніатами монастирі йцеркви. Крім того, Хмельницький домагався, щоб православнуієрархію відновлено у тому виді, в якому вона була заСагайдачного, і вимагав для всіх православних єпископів голосув сенаті нарівні з католицькими ієрархами. Для українськоїшляхти Хмельницький домагався зрівняння з польськоюшляхтою, але, правду кажучи, не було про що дбати, бо наУкраїні були тільки дві невеличкі групи шляхтичів, що мешкалив старобоярських селах біля Любецького й Овруцького замків.Таку дрібницю, здавалося б, не можна було робити пунктомумови, але тоді вже біля Хмельницького стояла купка людей, якіраді були зажити прав польської шляхти для себе і бажаливитворити свою шляхту на Україні.

Зборівської угоди не затвердила ні одна, ні друга сторона.Поляки завжди вказували на такий легальний вихід, що корольне мав права робити умови без згоди сейму. Сейм умови цієї непризнав, - і всю справу скасовано. Коли київський митрополитпоїхав у Варшаву до сенату, його не допустили. Після пунктівЗборівської умови пани мали вертатись на Україну, але мало хто


насмілився повернутись до своїх маєтків, боячися ворожого духународу, що, скуштувавши козачого життя, не схоче терпітипанщини. Один сучасний польський мемуарист, Твардовський,каже, аби шляхтич сикнув на хлопа, той зараз почує за плечимау себе 40 000 реєстрових.

Не була задоволена Зборівськими пунктами й українськашляхта, а ще більше був незадоволений український народ, боопріч тих трьох воєводств у козацькому повстанні брали участьй інші області, а тепер козацтво обмежено лише трьомаукраїнськими воєводствами. На поклик Хмельницькогоповстала вся народна маса за козацькі права, виборола собіволю, і тепер в жоден спосіб не хотіла згодитись, щоб усе тепішло на користь невеликої тільки групи людей, що увійдуть дореєстру, а щоб решта знов повернулася до ненависногокріпацтва.

Хмельницький і сам побачив свою помилку і почав братися засередні міри. Він придумав таку дипломатичну фікцію: колидовелося заводити козацькі реєстри, він звелів до кожногокозака приписувати трьох або чотирьох підпомічників,мотивуючи тим, що одній сім'ї дуже трудно ставити козака довійська. Таким робом, у реєстр записано сорок тисяч козаків, а вдійсності їх було з двісті тисяч чоловік. Але ж і цим не можнабуло задовольнити народу. Лишалася ще дуже численна маса,що мала повернутися до кріпацтва. Серед старшини опрічпартизанів шляхетства була теж чимала кугіка щирихдемократів, що цілком поділяли ідеали маси. Протест цієї групибув досить значний, бо кількох полковників, більш гарячих,Хмельницький покарав смертю, наприклад, Мозиря, Гладкого,але ж і побачив, що не здолає угамувати народного голосу.

Рік здержував Хмельницький народне незадоволення протисебе, але нарешті і для нього стало ясно, що боротьба зновумусить виникнути. Серед таких тяжких обставин він шукаєвиходу в яких-небудь політичних комбінаціях, і ми бачимо внього кілька таких планів, але жодного він не довів до кінця якслід. У Зборівській умові ми бачимо ніби бажання його завестифедерацію з Польщею, але ж він не зумів її добре обставити,зробивши полякам більше уступок, ніж треба було. Була в ньогой інша комбінація - бажання утворити федераціюпівденно-слов'янських і неслов'янських народів підпротекторатом турецького султана. Коли б до Семигорода таМолдавії прилучити ще Україну, утворились би немов великіпридніпровсько-дунайські злучені держави, які не потребувалиб і дуже великої військової запомоги, бо головний ворог цихнародів - турки - не займав би їх, султан був би же їх


протектором. Але ж федерація - устрій дуже гарний, дужепрогресивний, та вимагає й великої освіти, самопізнання длятого, щоб її завести. Такі федерації, як Швейцарія, американськідержави, добре поставлені через те, що народи, які складають ціфедерації, стоять на високому ступені розвитку. На Україні жцього зробити, здається, не можна було.

Сам Хмельницький бажав такої федерації, але не знав, що і яктреба робити. Почав він заходи свої не з того боку. Він хотівзлучитись поперед усього династичне, Гадаючи, що зв'язком міжкняжими родами зміцнюється зв'язок між державами.Хмельницький задумав оженити свого сина Тимоша на дочцімолдавського господаря Лупула. Такі зв'язки, як-от женячка, неведуть, розуміється, до чого-будь тривалого, тим більше щообидві ці династії тільки ще починалися. Сам Лупул неохочейшов на такий зв'язок: він не зовсім міцно сидів у Молдавії, аспілка з чоловіком такого хисткого становища, в якому бувХмельницький, більш могла пошкодити, ніж помогти йому. Міжтим Хмельницький придавав дуже велику вагу зв'язкові зЛупулом і постановив конче одружити свого сина Тимоша з йогодочкою. Хоч як вагався Лупул, але нарешті мусив віддати дочку,коли Тиміш прийшов з двадцятьма тисячами козаків, неначепоходом. Богдан Хмельницький, як сам він висловлювався,послав до Лупула двадцять тисяч сватів. З Лупулом таким робомуладив Хмельницький справу, але нічого не встиг зробити знайрозумнішим із південних князів того часу, ізсемигородським князем Ракоці. Два чи три рази вониобмінялися посольством, але це ні до чого не привело, бо Ракоцішукав уже собі зв'язків у іншому місці.

Таким робом, цілого 1650 року, як ми бачимо, уживХмельницький на заведення федеративних зв'язків ізпівденними князівствами, але на другий уже рік (1651)починається знову війна з Польщею.

У Зборівській умові були такі пункти, що польські війська немають права стояти в українських воєводствах, але так не булиясно означені межі між цими воєводствами і Польщею. От із-зацього й починається війна на межі Поділля. Брацлавськийполковник Нечай одверто протестував проти Зборівської умови ібажав нової війни з поляками, щоб зламати умову.Калиновський і Ляндскоронський теж хотіли зламати умову ічекали тільки, до чого б причепитись. Війна розпочалася з бокуполяків, а саме з нападу на Нечая. До нас дійшла народна дума,яка з надзвичайною правдивістю оповідає про всю цю справу. Вмістечку Краснім, на М'ясниці, Нечай безпечно гуляв на ринку зісвоїми козаками; з цього скористалися поляки, несподівано


наскочили, обступили містечко і геть-чисто вирізали козаків.Нечай оборонявся надзвичайно хоробро, але його вбито. Післяцього польське військо пішло в Брацлавщину, сплюндрувало подорозі всі міста і села, і ввесь край стало прилучати до Польщі.Спочатку йому щастило, поки не зустрілося воно із вінницькимполковником Богуном, який устиг затримати його колоВінницького замку, поки не надійшли інші полки на підмогу.Скінчилася та баталія загальною панікою і втечею поляків.

Обидві сторони тягли війну, поки не зійшлися підБерестечком. Це так звана берестецька кампанія. З обох сторінтут виставлено всі свої сили; під Берестечком зібралосяпівмільйона народу. З одного боку стояли козаки і з ними стотисяч татар; з другого боку вся озброєна шляхта і польськірегулярні війська. Як відомо, ця битва була нещаслива длякозаків, та й хід самої війни був дуже чудний. З самого початкухан заявив, що Хмельницький піддурив його, пообіцявшивеликий ясир, і через те він поверне зараз додому.Хмельницький поїхав умовляти хана, але хан захопивХмельницького у полон. Таким робом, козаки лишилися безгетьмана. Між козаками починалася паніка. Піддержати спокійзумів кропивенський полковник Филон Джеджалей, котромуХмельницький доручив владу над табором. Козаки обралинаказним гетьманом полковника Богуна. Ця берестецькакампанія обійшлася козакам вельми дорого: не тільки польські,але й сторонні історики свідчать, що козаків побито у ній відтридцяти до сорока тисяч. Козацька справа, здавалося, зовсімпрограла, але ж що вона держалася не на самій тількикозаччині, а більше на народних інстинктах, була щиронародна, то вона не могла програти. Енергія народної маси, як іраніше, підперла її і провадила її далі.

Між тим Хмельницький, не відомо, яким робом, - чиобіцянкою викупу за себе, чи політичними доводами, -переконав хана, що той випустив його на волю. Довідавшися проберестецьку невдачу, він поїхав на Україну організувати новісили до дальшої боротьби і взявся за цю справу дуже енергійно.Тим часом «посполите рушення», яке складало більшістьпольського війська під Берестечком, не могло довго вистояти узброї і з-під Берестечка почало розходитися додому. Такимчином, у поляків лишилось тільки дуже нечисленне регулярневійсько. Між тим у Богдана зібралось нове велике військо, і хочна підмогу полякам прийшов литовський гетьман Радзівілл,Хмельницький мав уже такі численні сили, що мав спромогуборотися з поляками і примусив їх миритися. Уладжено другуумову, Білоцерківську, у вересні 1651 р. Це повторення


Зборівської умови, тільки у менших межах на невигоду козаків.Реєстр їх зменшено тепер на 20 000 чоловік, і з трьох воєводстввіддається козакам тільки Київське, а Подільське і Брацлавськемусять зайняти польські війська. Тому, що обидві сторони булизмучені боротьбою, вони дбали про те тільки, щоб начому-небудь помиритись, не дуже турбуючись про точки умови.Окрім того, обидві сторони певні були, що цієї умови станененадовго.

На другий уже рік Хмельницький і не думає додержувати її.Під Батогом (1652) він робить напад на польський обоз і вирізуєполяків. Не буду стежити за ходом війни, котра тягнеться ще двароки. За той час Хмельницький пробує третьої федеративноїкомбінації - зв'язку із Москвою. Поки ще тягнеться війна зполяками, він посилає до Москви одне посольство за другим,просячи царя прийняти Україну під свою руку. Дуже довговедеться ця справа. Спочатку цар Олексій Михайлович вагавсяприйняти пропозицію Хмельницького і скликав задля цього«земський собор». Більшість московського суспільства стояла зате, щоб не приймати, просто і вірно мотивуючи свою незгодутим, що «черкаси не стерплять руки великого государя». Дужедовго - два роки - вагається московський цар. Нарешті бере верхдумка, що треба прийняти. Тоді починається тяганина ізпересилкою умовин, на яких можна прийняти: більш ніж 12проектів посилають туди й назад. Між тим увесь час тягнетьсявійна з Польщею. В кінці Ї653 р. козаки примушують підЖванцем поляків до нової умови і, а вже з початку року 1654-гоХмельницький поспішає на раду в Переяславі, куди цар приславбояр з умовинами, на яких Україна могла б злучитися зМосквою. Тут-то між гетьманом Хмельницьким і козацькоюстаршиною - з одного боку, з боярами Бутурліним, Алферєвим,дяком Лопухіним та іншими - з другого, стверджено пункти такзваної Переяславської умови (8 січня 1654 р.). Кілька пунктівтільки обговорено докладно, більша частина їх лишиласянеясною, не обговореною як слід. Можна думати, що такпоставлено цю справу з одного боку навмисне, бо ми бачимо, щов XVII столітті це і є політика московських царів - користуватисьнеясністю умови, виясняти неясне по-своєму і повагом відбиратиправа у другої сторони.

Після Переяславської умови реєстрове військо збільшується до60 000 чоловік. Це військо мусило виходити на царську службуза платню, яка мала видаватися з міського доходу. Але хто і якбуде управляти фінансами краю, про це в умові не сказано.Місцевих станів признано два: козацький і міщанський. Цікавоте, що, коли приїхали робити перепис, простий народ, боячись,


щоб не довелося вертатися до кріпацтва, увесь записався доміщан. Таким робом, ми зовсім не зустрічаємо у спискахселянського стану. В Переяславській умові дуже неясновисловлено політичні права України: не сказано ясно, чигетьман має право вести переговори з чужими державами. Цебув один із спірних пунктів. Другим таким спірним пунктомбуло питання, чи має право московське військо входити вукраїнські міста. Як здається, приватне впущено чотиригарнізони з воєводами до Києва, Чернігова, Ніжина і Переяслава,хоч в умові про це нічого не сказано. Одним словом,Переяславська умова була зроблена дуже на швидку руку. З бокуХмельницького і козаків справу поведено зовсім недбало інерозумно, і дуже обмислено з боку московського уряду, котрийбув дуже добре практикований у дипломатичних зносинах, вяких головний грунт становило «канцелярськекрючкотворство», недоговорювання, загальні вирази, які можнабуло розуміти так і інак. Хмельницький на три роки переживПереяславську умову і сам побачив, що він не загарантувававтономних прав Україні, але він нічого вже не спроможний бувзробити. Умер він у Суботові 27 червня 1657 року.

Коли ми придивимось тому, яку силу дав Хмельницькомународ і як він скористувався своїм становищем, мусимопризнати повну недотепність його у політичних справах. Утаких справах мало значення має фізична сила; треба моральноїсили, треба мати ясний ідеал, щоб народ зміг осягнути своюмету, інакше сам народ віддасть себе власними силами напоталу ворогам. Раз культура не приготувала народу до того,щоб жити самостійно, він нічого не зможе зробити.

Між роками 1640-м і 1657-м у трьох місцях підіймаєтьсяреволюційний рух, і в одній тільки Англії цей рух мав успіх.Неаполітанська революція провалилася так само, як іукраїнська. Порівняння це важне через те, що звідусіль видно,що там тільки можна сподіватися успіху, де народові вистачаєкультури. Не маючи ж політичного переконання, політичногорозуму, народ нічого не зможе зробити. Це ясно ми побачимо здругої половини української історії козаччини, коли намдоведеться говорити про найсумніші часи на Україні, які самнарод дуже вірно схарактеризував словом «Руїна».


ВОСЬМА ГЛАВАЗагальна картина України в часах Руїни (1657-1687). Гетьман

Виговський і Гадяцька умова. Брюховецький. Гетьман ПетроДорошенко. Тетеря. Еміграція на Слобідську Україну.Андрусівський мир. Гетьман Самойлович.

Період в історії козаччини, що наступив після смертіХмельницького, справді можна назвати Руїною, як і у протягутого часу, так і з огляду на наслідки для краю. Ми не будемооглядати усіх фактів цього періоду, а зробимо тільки загальнухарактеристику його.

Руїна залежить дуже замітно від малого розвою народу: унього було доволі енергії, але не було ідеалів. Скинувши те, щобуло для нього погане, народ не знає, як збудувати собі те, щодля нього потрібне, не уміє навіть висловити, чого, власне,бажає. У нього де-не-де просвічують іноді інстинкти, але зовсімбракує ясного ідеалу. Виявилося це зараз після смертіХмельницького, коли треба було упорядкувати побут краю. Тутвідразу з'являються дві групи людей, які висловлюють цілкомсупротилежні бажання, тягнуть у різні сторони.

Тому, що народ жив під польською кормигою, з'являєтьсягрупа людей, котра хоче на своєму грунті завести польськіпорядки, котра хоче утворити своє власне шляхетство і через тебажає стати під протекцією Польщі, щоб у своїх бажанняхопиратись на її державну силу. Друга група, велика народнамаса, зовсім не хоче цього: вона добре відчуває, що це для неїшкідливе, але не вміє висловити, чого, власне, бажає, що для неїпотрібне. З'являється питання, як же їй устроїтися, що робити?Вона не знаходить для себе іншого виходу, як цілком довіритисвою справу проводирям своїм, а останні не вміють, так само як імаса, сформулювати її ідеали, ставлять справу на той же самийшлях, що і попередня група, - на утворення привілейованогостану, тільки за запомогою не польського вже уряду, амосковського; це і є початок того шляхетства, що сталопрозиватись малоросійським дворянством. Серед боротьби, щоїї ведуть ці дві групи, не кажучи вже про поганий вплив її наполітику суміжних держав, виявляється одна дуже неприємнариса: ніхто не виявляє того принципу, в ім'я якого він бореться, акожний веде лиш боротьбу з окремими одиницями. Такзвичайно завжди буває в малорозвинених громадах: замістьборотьби за принципи, ведеться боротьба за особисті інтереси.Як наслідок малого розвою народу, являється те, що все у ньогойде як попало, причому егоїстичні потяги мають перевагу над


громадським ділом. Ці гидкі риси яскраво виявляються нагетьманських виборах. Ми бачимо цілий ряд таких гетьманів,яких ставила перша група народу, себто прихильників Польщі.Загальна тактика першої групи така, щоб привабити до себевпливових людей, старшину, провести спільними силами вибіргетьмана і, завівши зносини з Польщею, дістати для краюбудь-яку автономію. Такими гетьманами були Виговський, ЮрійХмельницький у другій половині свого гетьманування, ПавлоТетеря, найне-приємніший із них тип, і Ханенко. Всі вонипіддаються під протекцію Польщі і, опираючись на неї, дбаютьпро те, щоб завести в життя свої польське-шляхетські ідеали.

Люди другої групи ще менш ясні у своїх бажаннях. Вонипротестують проти першої групи, вибирають собі нових ізвертаються до московського царя, щоб той прийняв їх під свійпротекторат. Московський уряд дуже радо приймає їх, посилаєїм військову запомогу, але разом із тим дуже тактичноспроквола нищить пункти Переяславської умови і зменшуєтаким робом автономні права України. Усе це уряд московськийробить ніби після зарані строго обдуманого плану. І справді, миъ бачимо, що за час одного півстоліття після Переяславськоїумови одна по другій ідуть умови з гетьманом ЮріємХмельницьким (1660-1663), Брюховецьким, Многогрішним(1669-1672), Самойловичем, і всі вони ведуть до скороченняпунктів Переяславських. Московський уряд користає з тієїтрудності, яка наставала завжди, коли діло доходило до виборугетьмана: із пунктів Переяславської умови не знати булонапевно, від кого залежить вибір гетьмана, хто має право йоговибирати. Через те стати гетьманом було дуже легко, ікандидатів було звичайно дуже багато. В принципі головніправа, права суверенітету, належать ніби до всього народу, але впунктах умови не поставлено, з кого має складатись таканародна рада. Через те після смерті Хмельницького вибирають,ми бачимо, гетьманів на трьох видах ради: іноді на радістаршин, іноді на раді козацькій військовій, а іноді на чорній раді.Першу раду складав звичайно сам гетьман, і складалася вона зістаршини до сотника. Козацька рада збиралася найбільше підчас походів. На третій раді - на чорній - збирався увесь народ. Це,розуміється, була утопія: увесь народ зібрати було неможливо.Ця чорна рада не мала жодної організації: справа рішаласязвичайно галасуванням і бійкою.

Така була загальна картина України в часи Руїни.Коли зупинимося на поодиноких фактах, то побачимо, що

більш-менш талановитих людей за цей час було дуже небагато.Найбільш позитивним типом першої групи являється гетьман


Іван Виговський (1657-1660). Він, безперечно, мав ясно наміченийідеал, але такий, якого народ не міг прийняти. Виразно цевиявляється в Гадяцькій умові 6 вересня 1658 р. З великим трудомудалося Виговському провести цю умову, але вона буланедовговічна: скоро вістка про неї дійшла до народу, протиВиговського піднялося загальне обурення, і він ледве встигспастися. Умовини Гадяцької умови такі: Польща робила дляУкраїни великі уступки на національнім полі. У країна -воєводства Київське, Чернігівське і Брацлавське - об'являласьдержавою, у внутрішніх справах вільною і незалежною,з'єднаною із Польщею під назвою Великого Князівства Руського,на правах Великого Князівства Литовського. Всі уряди мализайняти тільки місцеві люди - русини. Великі уступки робитьПольща і з просвітнього боку. З почину невеличкої купки людей,Юрія Немирича й інших, добилися від Польщі згоди на те, щобскрізь по Україні вільно було закладати друкарні, друкуватикнижки без усякої цензури. Крім того, мали заснуватись наУкраїні два університети.

Звернемо тепер увагу на гетьмана другої групи, який бувнародним кандидатом, але дуже невдатним. Перші десять літпісля смерті Богдана Хмельницького народ велику увагу звертаєна голос Запорожжя. Запорожжя вважалося ідеалом тогоустрою, який бажав завести у себе народ, і через те воноявляється ніби руководником народу, дає тон народному життю.Розуміється, Запорожжя впливало виключно своєю моральною,а не фізичною силою. Через те-то при виборі гетьмана народприслухається до Запорожжя і вибирає на гетьмана того, когорекомендує Запорожжя. Таким рекомендованим гетьманом і бувІван Брюховецький (1663-1665), на якого покладали великі надії інарод, і Запорожжя, але він не справдив цих надій. Добувшигетьманську булаву волею простого народу і Запорожжя, він ідепроти інтересів народу і дбає виключно тільки про особистукар'єру. Бажаючи заручитись підмогою центральної влади, вінїде на поклін у Москву і робить там таку умову, яка пішла йомуна користь. Цією умовою він згодився віддати усі українськігороди царським воєводам і зробити‹народний перепис: цим вінвіддав усю фінансову сторону своєї влади у руки центральногоуряду. Але Брюховецькому не поталанило завести цих новихпорядків: і старшина, і простий народ, довідавшись про цюумову, з'єднавшись на якийсь час, скинули Брюховецького івбили його. Разом із Брюховецьким упав і престиж запорожців:кандидати Запорожжя перестали вже мати таке значення, якраніше.


Звернімо увагу ще на одного гетьмана, котрий з цілого їх рядубезперечно був найбільш талановитим, найбільш розумнимчоловіком і справжнім патріотом, що дбав про долю свогонароду. Таким гетьманом був Петро Дорошенко (1665-1675). Вінбачив, що уряди московський і польський, користуючись тим,що попередники його опирались на них, зменшували автономніправа України. Розумів він і те, що при тогочасному становищіУкраїни їй не можна було обійтися без чужоземної опори. Черезте, порішивши не шукати запомоги у московського і польськогоуряду, він придумав третю комбінацію - опертися на турецькийуряд. Це не було фантастичним проектом. Перед його очимастояли два румунські господарства, які під турецькою владоюдобулися повного порядку в своїх землях. Можна булосподіватись, що й Україна доб'ється таких обставин. Але тутвиникла для нього велика трудність. Чим нижче стоїтьцивілізація в народі, тим більше панує над ним сила звички.Майже безустанно на протягу двохсот років козаки велиборотьбу з мусульманським миром, а тут треба було шукати унього запомоги, опиратись на нього. Люди більш патріотичні ірозумні зрозуміли його і пішли за ним. Так, київськиймитрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський цілком поділявплани Дорошенка і піддержував його. З маленькими силамиздолав Дорошенко продержатись років із десять, але не мавспромоги довести діла до кінця, бо коли не хоче чого народнамаса, то нічого не можна вдіяти.

Звернемо тепер увагу на гетьманів негативного типу. Такоюфігурою є Павло Тетеря (1663- 1665), гетьман ПравобережноїУкраїни. Це тип інтригана, який не гірш Брюховецькогоженеться за особистими інтересами, але йде до цього іншимшляхом. Він має діло із польською шляхтою, яканеспроможна-таки до такого відпору, як московський уряд. Приосяганні своєї мети він іде на міри, за які завжди хапаютьсялюди честолюбнії але не сильні: це непомірна його жорстокість.Він боїться усіх більш-менш видатних людей, чи задля їхньогославного минулого, чи задля їхньої протекції, і ставить своїмзавданням знищити їх. Польський уряд підтримує його у цьому ідопомагає йому. І ми бачимо, що всіх видатних людей задоносами Тетері або покарано на горло, або засуджено в тюрму.Так, Івана Виговського, котрий у ті часи був київським воєводою,і подільського полковника Богуна обвинуватив Тетеря узносинах із Брюховецьким, і польський уряд покарав їх на горло1664 р. Раніш згаданого митрополита ЙосифаНелюбовича-Тукальського, Гедеона (Юрка) Хмельницького,полковника Грицька Гуляницького заслано в Марієнбурзьку


фортецю, де вони висиділи по два роки. Але такі заходи непринесли Тетері ніякої користі; навпаки, вони викликали тількиобурення народу проти нього, і це примусило його тікати вПольщу.

Серед цієї внутрішньої боротьби кожна партія муситьзвертатись до допомоги сусідніх держав, не покладаючись насвої сили. Через те кожна сусідня держава вважає край своїм,веде за нього боротьбу і, чим далі, тим сторони становлятьсябільш жорстокими. Наслідком цього настає правдиве руйнуваннякраю, кожний стан суспільності тратить свої криваві добутки, аз ними разом свої надії, пропадає віра в добро, а з тим і енергія доопору, до обстоювання за своє. Уся південна сторона України безгіперболи обертається у справжню пустелю. Нарешті єдинимвиходом із такого скрутного становища являється для народуеміграція. Внутрішня боротьба і війна з турками, поляками імоскалями знищили на Правобережжі мало не половинулюдності, решта ж, не бачачи кінця своєму лихові, вибираєтьсяіз правобережних земель у південну частину Полтавщини, утеперішній Кобеляцький і Костянтинівський повіти. Нарешті ітут не стає місця. Тоді починають переселятись у СлобідськуУкраїну, на яку складалася сучасна Харківська губернія іпівденна половина Воронезької і Курської губерній. Ця еміграціязустрілася тут із другою еміграційною хвилею, що вийшла ще дочасів Хмельницького. Друга хвиля була більш численна, інезабаром обидві хвилі злилися.

Кінчається ця Руїна дуже оригінальним і дипломатичнимфактом. Усі три держави, що вели поміж собою боротьбу наУкраїні, втомилися. Російський уряд, заволодівши цілкомлівобережною частиною України, відрікається від решти,думаючи, що так йому краще буде. Інші держави, дуже втомленіборотьбою, на цьому теж заспокоюються. Як наслідок замиреннямежи державами, лишилися дві умови. Перша умова року1667-го, це так званий Андрусівський мир, після якого Українарозділилася Дніпром на дві частини, на Правобережну іЛівобережну. Перша дісталася Польщі, друга Москві. Маленькийвиїмок із цього робить місто Київ із невеличкою територією: вінпереходив на два роки до Москви, хоч і лежав на правому березіДніпра. Але він уже ніколи не вернувся до Польщі. Другу умовузроблено у вісімдесятих роках, - Московський трактат року1680-го і Бахчисарайський року 1686-го, - де всі держави згодилисяна ось що: великий шмат України - південно-східна частинаКиївщини від Трипілля до Звенигородки і сучасної Херсонщини -лишається пустелею. Номінальне право лишалося за Польщею,фактично ж ніхто не мав права там селитись. Боротьба тяглася


мало не півстоліття. Оце характерні риси того періоду історіїУкраїни, що зветься Руїною.

Поворот в історії України складає гетьманування ІванаМазепи. Мазепа наслідував булаву від гетьмана ІванаСамойловича (1672-1687), котрий виявляв собою типлівобережної військової старшини того часу. Старшина добрерозуміє, що, йдучи в лад із московським урядом, вона можевиробити із себе такий стан, що буде діставати від уряду чини,маєтності, себто вона зробиться привілейованим станом.Найкращим типом такої старшини і є гетьман Самойлович. Вінробить усе, чого вимагає від нього московський уряд, але за цещоразу він випрошує собі нові маєтки. Дивлячись на напрямокгетьмана, і вся старшина до сотників пішла тим же шляхом:стала випрошувати собі в уряду маєтків або сама забирала такімаєтки у слабших, а вже потім випрошувала в урядузатвердження таких незаконних захватів. Починається простота боротьба за левадки, нивки, гайки, що становить грунт дозбагачення лівобережної старшини. Кожний збирає по змозікругленький маєток, обдираючи потрохи то поодиноких козаків,то цілі сільські громади. Такий був несимпатичний початоклівобережного дворянства. Ціле століття тягнеться шарпаннястаршиною земельної власності. Це знов-таки викликало дляУкраїни нову біду: не проходило й одного дня, щоб з України нейшли до Москви доноси, викликані заздрістю. Коли тількикому-небудь із старшини здавалося, що іншому більш щастило,зараз же у нього виникало бажання як-небудь спекатисьщасливого суперника. Певний засіб до цього був донос. Нема ніодного гетьмана, на якого б не зроблено десятків доносів. Хоч якбув зручний і добрий до своєї старшини гетьман Самойлович,але і він зробився жертвою доносу. Наслідком цього доносуСамойловича скинуто з гетьманування, арештовано івідправлено на Сибір, а гетьманом наставлено Мазепу, якийглибоко замочив рукава у цім доносі. Це було в ті часи, колимосковськими царями були Петро і Іван, а за їх малолітствомправила сестра Софія. Саме в той час Москва вела війну зКримом. Під проводом любимця Софії, князя Голицина, зробиломосковське військо два невдатних походи на Крим. Голицин,знаючи, що на нього буде в Москві обурення за ці невдачі,рішився відвернути вину від себе, а звернути її на Самойловича.Він переговорився з козацькою старшиною, а та подала донос,неначебто Самойлович потайно змовлявся з татарами.Самойловича зараз же заарештовано, і тут же старшина вибралана його місце Івана Мазепу, який був чоловік, безумовно, дужеосвічений, мав ясний політичний ідеал, був великий патріот,


але, як побачимо далі, всі його заходи пішли марно.

ДЕВ'ЯТА ГЛАВАГетьманування Івана Мазепи. Його політика. Дбайливість про

освіту. Народні реакції за Мазепи: Палій, Петрик. Полтавськакампанія. Утиски уряду по Полтавськім бою. ГетьманСкоропадський. Павло Полуботок. Малоросійська колегія.Гетьман Данило Апостол. Малоросійське правління. ГетьманКирило Розумовський. Упадок автономії України (1764).

Ми дійшли до кінця XVII століття, коли Україна опинилася втакому стані: правий берег повернено в пустелю, і такийненормальний стан скріпили держави двома умовами; лівий жеберег, котрий пробував під владою більш сильної держави, бувгусто заселений, і людності сюди все прибувало, бо зПравобережної України переходили сюди цілі села. Ми говориливже, що лівобережна старшина, цілком забувши і про автономніінтереси рідного краю, і про демократичні бажання народу,дбала тільки про свої власні інтереси. То були часи найбільшоїдеморалізації серед старшини, коли вона виробляла із себепривілейований дворянський стан: кожний загарбував землю,де і скільки можна було, і грабував народ усякими правдами інеправдами. Цей дворянський стан, може б, і не склався такскоро, якби не з'явився чоловік, що з переконання, а не з власногоінтересу вдержав і зміцнив той напрямок своїм авторитетом іпривабив до себе всю старшину.

Таким проводирем був гетьман Іван Мазепа, чоловік найбільшосвічений серед українських діячів. Він сам багато бачив усвоєму житті і, таким робом, мав спроможність заручитисяздобутками цивілізації, а крім того, він видається ще іприродним талантом. Це єдиний з-поміж діячів XVII ст.справжній політик. [3] Правда, він часто помилявся у своїхрахунках, але все ж він був одним із видатніших політиків свогочасу. Коли придивитися до його діяльності, то можнапереконатися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бозавжди дбав про повну автономію свого краю. Але, прямуючи донеї, він помилився у виборі шляху: він цілком не вважав надемократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її,а силкувався привабити до себе старшину, щоб утворити міцнийпривілейований стан, який підпер би його у боротьбі змосковським урядом. Він думав зорганізувати Україну на зразоксусідніх держав, а там скрізь, у Польщі, яка йому була найбільшзнайома, в Угорщині, у Волощині і т. д., він бачив монарха й


аристократію, що підпирає того монарха, а останній надає їйусякі привілеї, аби утримати її при собі. Отже, і Мазепа поставивсобі за найголовнішу мету своєї діяльності витворити такуаристократію на Україні. Він був переконаний, що тільки тодіУкраїна здолає осягнути автономію, коли така аристократіявитвориться. Його гетьманування тягнеться впродовж 22 років, іза весь той час вся його діяльність прямувала до того, щобвитворити численну заможну аристократію.

Коли переглянемо всі його універсали, побачимо, як сильнопіклувався він про це. Він дуже щедро роздавав землі старшині,всі головніші посади доставляв своїм улюбленим родам. Тому щостаршинування не переходило у спадщину і нащадки старшиниставали простим суспільством, Мазепа задумав витворитиновий стан, якому надав прізвище «бунчукових товаришів».Цим бунчуковим товаришам він надає маєтки, їх стан робитьспадковим і привілейованим, хоч і лишає їх без усякого уряду.До цього стану він записує всіх синів старшини, тих, що булираніш старшиною, а також чужоземців, що могли доказати своїшляхетські права. На обов'язку цього стану лежать тількипочесні функції: брати участь у гетьманській свиті, упосольствах і виконувати окремі доручення гетьмана. Окрімбунчукових товаришів, з'являються ще значні товариші,військові товариші, які грають таку саму роль при генеральнійстаршині і полковниках, що бунчукові при гетьмані; всі вонидержаться не на уряді, а на землі.

Підготовляючи таким робом дворянство, Мазепа хоче, щобвоно було культурне, цивілізоване. Під його впливом старшинапосилає своїх синів до закордонних шкіл на науку; сам же вінпротегує та засновує школи на Україні. Добре відомо всім,скільки він дорожив Київською Академією, придаючи великувагу й значення розвиткові крайової культури: він наділяв їїмаєтностями, підняв її до значення університету. Чернігівськуколегію переробив на вищу школу - немовби ліцей. Сам вінлистувався з багатьма ученими, всюди по Україні заводивдрукарні. Хоч ця цивілізація вела до того, щоб утворити ізміцнити дворянство, але ж заведене ним дворянство невідповідало його заходам. Мазепа знав це і свої надії покладав нанове покоління. Для цього ж таки він закликав до себечужоземних дворян; ми бачимо при ньому цілий полк ізпольської шляхти.

Готуючи собі такі сили, Мазепа тим самим наразив себе нанародну реакцію. Звикши звертати увагу тільки на дворянськісили, він зовсім не вважав на народні бажання, які цілкомрозминалися із заходами гетьмана. Народні маси декілька разів


давали знати Мазепі свої сили, та він провадив далі своюполітичну помилку.

Перша така народна реакція трапилася зараз же після виборуМазепи гетьманом. Коли на раді під Коломаком (20 липня 1687р.) скинули Самойловича з гетьманства, селяни, довідавшисьпро арешт Самойловича, незадоволені з його поборів, повстали вдеяких містах проти старшини, пограбували її домівки й добра івбили навіть переяславського полковника; решта ж старшиниспаслася тим тільки, що саме в той час перебувала в таборі князяГолицина. Це була міська демократична революція. Мазепарозправився з нею дуже круто та жорстоко.

Вдруге він наскочив на таку реакцію з приводу колонізаціїПравобережної України, яка мала лишитися цілком безлюдною.Польський уряд обставав при тім після пунктів Андрусівськоїумови, але ж він не мав змоги стерегти краю, куди поволіпочинали вертатися люди, що подалися було на ЛівобережнуУкраїну, в Полтавщину та Чернігівщину, а тепер знову тікали заДніпро, ховаючись від кріпацтва. У такім тіканні найчастіше івиявляється народна реакція. За посполитими стали виходитина правий берег і козаки. Таким робом на правім боці Дніпранезабаром зорганізувалися цілі полки. Перейшло туди навітькілька чоловік із старшини, які щиро трималися давньогодемократичного напрямку і не могли зжитися з новимрежимом. Найголовнішими з таких були: Семен Палій,полковник білоцерківський, Самусь, Абазин, Іскра та інші. Я небуду розказувати в подробицях, але зауважу тільки, що це булаколонізація цілком демократична. Ця так звана Паліївщинамала на меті збагачувати не себе, а народ. Ці полковники дбалипро залюднення краю на підставі давніх козацьких прав безжодного шляхетства та кріпацтва, і через те люди охоче йшли доних із лівого берега. Мазепа радий був би знищити цюколонізацію, та московський уряд, бажаючи заховати добрівідносини із Польщею, не дозволив Мазепі встрявати до тієїсправи. Нарешті йому трапилася пригода помститися на ційдемократичній козаччині: під час великої Північної війниМазепа викликав Палія на раду в Бердичеві (1704) та замість радизаарештував його.

Дуже чудно наскочив Мазепа на таку реакцію утретє.Протест цей з'явився серед молодої старшини. Це був рухкрайнього демократизму, але дуже слабий. На чолі цього рухустояв Петрик, наскільки можна дізнатися, непризнаний сингетьмана. Він був військовим канцеляристом. Цей ранг дужеважний: коли перевести на сучасні ранги, то у нас відповідає вінчленові ради міністрів. Цей Петрик кинув Мазепу і об'явив


народові, що треба стати проти старшини і панів, а вкупі з тим іпроти московського уряду, що підтримував їх. Для цього вінзробив спілку із кримським ханом. До Петрика присталиОрельські сотні, остання колонізація на лівому березі зБрацлавщини, що зайняла землі між Ворсклою і Ореллю. АлеПетрик програв справу. Мазепа вийшов із військом, у битві підПеревoлочною Петрика вбито, а орельських сотниківзаарештовано і вислано до Батурина. Там військова радазасудила їх на смерть.

Все лихо Мазепи залежало від того, що він ігнорував народніінтереси, а може, не розумів їх, а мріяв тільки про установленняна Україні аристократичної держави. Коли б Мазепа не бувзасліплений цією ідеєю, народ був би підпер його.

Розв'язка цієї справи всім відома. Мазепа думав, що дляздійснення його мети найкращим моментом була шведськакампанія. Він дочекався тієї хвилини, коли Карл XII пішов наПольщу, заманив його на Україну, в певній надії на те, щоУкраїна зробиться самостійною державою, коли побідадістанеться шведам. Як відомо, справа скінчилася дуженещасливо, та й не могло бути інакше. Мазепу постигла кара зате, що не зважав на народні бажання. Мазепа перейшов доКарла зі всією старшиною; тільки два полковники не пішли заним. Прості ж козаки і народ не послухалися старшини іпідтримали Петра через те тільки, що гетьман із навісноюстаршиною передалися Карлові. Перша-таки баталія підПолтавою (1709) положила край замірам Мазепи. Мазепа і всякозацька старшина мусили тікати з Карлом до Бендер. Зрадастаршини дуже образила властолюбного царя Петра І, котрийтеж більше звертав уваги не на народну масу, а напривілейований стан. Загальними карами над краєм вінпостановив позискати своє право. Починається дуже лютий дляУкраїни період царської помсти. Скорочується крайоваавтономія: і гетьмана, і полковників тепер уже призначаєцарський уряд, причому половина полковників - із великоросів.Крім того, починається безмірна роздача земель фаворитам тацарським підручним. Оскільки щедра була та роздача, доситьзгадати, що одному тільки Меньшикову подаровано у спадковеволодіння Гадяч, Батурин і Почеп з їх округами, майже трисучасні повіти. Такі ж земельні багатства отримали такожШереметєви, Шафірови, Протасєви й інші росіяни.

Народна маса почула царську помсту в так званих лінійних іканальських роботах і. Лінійну роботу провадив Петро для того,щоб захистити свої границі від татарських нападів. Він задумавутворити тут фортифікаційну лінію цілою системою земляних


валів. Для козаків була це досить прикра і тяжка повинність, алетам принаймні козаки працювали в степу, у привичнихобставинах і ще до того літом. Далеко гірша для них була другаповинність, канальська робота. Від 20 000 до ЗО 000 козаківщороку викликав Петро на службу на північ, до Ладозькогоозера, де в той час він проводив великі канали. Всі ці каналимусили робити козаки. На цій важкій роботі, до того ж унепривичному суворому північному підсонні, більшість козаківгинула від нужди, голоду й холоду, і додому поверталося часомне більш як 40 %. Тим-то й не диво, що й досі зосталася ународній пам'яті ця канальська робота.

Після Мазепи гетьманом наставлено чоловіка доброго, тихого,але зовсім нездатного, зате покірливого урядові, ІванаСкоропадського (1708-1722), одного з тих полковників, що задлябраку рішучості й переконань не пішли за Мазепою.Скоропадському жалко було своїх земляків, він не раз слізноумоляв уряд змилуватися над народом, але на його благанняніхто не звертав уваги: всі знали, що він чоловік слабкої волі,який ніколи не зважиться на одвертий протест.

Після смерті Скоропадського знайшлася купка старшинибільш енергійної, яка обурювалася на утиски уряду і стояла заавтономні права України. Але в неї була своя слабка сторона: всівони були люди багаті, самі вони і предки їх усякими правдами інеправдами нагарбали собі козацьких земель, і через те вони немали популярності серед простого народу. Ця група із наказнимгетьманом Павлом Полуботком на чолі звернулася до уряду ізрізким протестом за нарушення пактів. Московський урядвідповів їм дуже політичне: він сам поставив їм питання, поякому праву старшина володіє землями козаків. Цим урядпривабив до себе ввесь простий народ, котрий сподівався, щоуряд визволить його від влади панів. Коли протести цієї групистаршини зробилися різкими, ЇЇ арештовано, оскаржено вПетербурзі за зраду і розвезено по різних фортецях та тюрмах.

Після Полуботка нового гетьмана і не вибирали, а уряд надУкраїною доручено Малоросійській колегії (1722-1727), в котрувходило 6 козацьких старшин і московських штаб-офіцерів. Начолі цієї колегії поставлено Вельямі-нова-Протасєва і. Такимробом, голосів у українців і великоросів було нібито рівне число,але рівність та була тільки фіктивна, бо українська старшина немала жодної сили ані авторитету, а за росіянами було військо.Крім того, колегія управляла так, як веліли їй потайні інструкціїцентральної влади, між тим українська старшина цихінструкцій не знає, вони відомі великоросам тільки.


Малоросійська колегія проіснувала декілька тільки літ, дороку 1727-го. При Петрі II її скасовано. Петро II, чоловік молодий,стояв за стародавніми звичаями. Всі його інстинкти простувалидо того, щоб культуру Московської держави повестинаціональним шляхом. Через те зараз після того, як він ставцарем, ми бачимо крутий поворот до давніх порядків. ЩодоУкраїни, так там скасували вищезгадану колегію, ослобонилитих товаришів Полуботка, що ще лишилися в живих, ідозволили вибрати нового гетьмана.

Гетьманом вибрали миргородського полковника ДанилаАпостола (1727-1734). Українському урядові даровано часткунезалежності, яка була перед Полтавською битвою (фінансовісправи, полкова адміністрація), але цей порядок тривав недовго.На лихо, Данило Апостол незабаром помер, і для України настаєзнов поворот до порядків Петра І.

За часи царювання Анни Іванівни Росія підпадає під владунімців-фаворитів: те, що виробляв Бірон у Петербурзі, на Українікоїв київський генерал-губернатор фон Вайсбах. Коло ньогозбирається багато німецьких генералів, котрі розбираютьнайкращі землі, захоплюють у свої руки фінанси краю,втручаються до адміністрації. Про вибір гетьмана тепер уже і незгадають, а хоч і встановлено так зване «Малоросійськеправління», та воно нічого не могло проти цих німців удіяти.

В останній раз вернулася автономія після старого шаблону,себто з гетьманом на чолі, за часів царювання ЄлизаветиПетрівни, і то з двох причин: передусім, при ній настала реак ціяпроти німецького шаблону, а по-друге, вона була людина дужедобра, щиро бажала ущасливити всіх своїх підданців. ДляУкраїни настали щасливі часи. Найближчим чоловіком доцариці був українець Олексій Розумовський, чоловік вельми,прихильний до свого народу. Він усіма силами дбав про те, щобдопомогти Україні і поліпшити її становище. Під його впливомзнову дозволено вибрати гетьмана.

Вибір зроблено дуже політичне: вибрали меншого братаОлексія Григоровича, Кирила Розумовського, чоловіка дужеосвіченого, котрий виховувався за кордоном. Гетьмануванняйого (1750-1764) являється добою відпочинку для України. Вінхотів повернути поволі всі старі автономні права. Між іншим,він дуже бажав підняти і освіту на Україні: після нього лишивсяпроект заснування університету в Новгороді-Сіверському. Певно,він і виконав би цей проект, коли б обставини не змінилися.Коли зацарювала Катерина II, Розумовський, побачивши відмінув російській політиці, сам зложив уряд. З ним разом закінчиласвоє існування автономія України: нового гетьмана вже не


вибирали, а уряд над краєм доручено російськомугенерал-губернаторові Румянцеву.


ДЕСЯТА ГЛАВАГетьман. Ради і вибори гетьмана. Атрибути гетьманської

влади. Доходи гетьмана.Генеральна старшина: обозний, писар, судді, осавули,

хорунжий: бунчужний, підскарбій. Полки. Полковник і полковастаршина. Сотні і сотенна старшина. Суспільні стани наУкраїні. Козаки, посполиті, підсусідки, міщани. Магдебурзькіміста. Шляхтичі.

Заки перейдемо до викладу дальшої історії Правобережжя,розкажемо про внутрішній уклад на Лівобережній Україні.

Коли поглянемо на цей внутрішній уклад, ми побачимо, що наньому найбільш відбивається брак культури. У культурнійдержаві закон ясно- визначає, до кого належить верховна влада;у козаків не було це обмірковано докладно. Верховна владаналежала до козацького війська, заступником його був гетьман,але зовсім не було жодної установи, звідки гетьман бере своювладу. Звичайно гетьмана вибирали на все його життя. Буланавіть спроба встановити гетьманську династію, власне, посмерті Богдана, коли вибрали гетьманом Юрія Хмельницькогочерез те тільки, що він був син Богдана. Але далі династична ідеяне пішла, і гетьманське достоїнство до кінця лишаєтьсявиборним і доживотним. Раз верховна влада була виборна, тотреба було знати, хто і коли вибирає її.

Другий ніби орган верховної влади на Україні була рада, -відгук старого вічевого ладу. Вона відповідає у сучаснихдержавах сеймові. Тільки на неї представників не вибирали, азбиралася нібито вся громада. Таким робом, вона становила те,що ми тепер назвали б frage universelle (загальне правоголосування). Періодичних зборів ради не було: вона збираєтьсятоді, як треба; іноді по волі гетьмана, іноді проти його волі. Зкого мусила складатись та рада, на якій рішались найважнішісправи, ми не знаємо. Бували три роди ради. Перша була радастаршини: на неї збирається вся старшина, генеральна іполкова, починаючи із сотників. Ця рада вибирає гетьмана,потім оголошує свій вибір козакам, які мусять цей вибірприйняти. Такою радою старшин вибирають Виговського,Многогрішного.

В інші рази вибирає на гетьмана козацька рада: тутзбираються всі із козацького стану. Про таку раду інодіоповіщають усіх козаків, іноді ж, коли рада збиралася під часпоходу, само собою розуміється, усіх сповістити і зібрати неможна було. Так вибирають Самойловича, Мазепу. Гетьман,


вибраний таким робом, тоді тільки міг устояти, коли мав середсуспільства підготований до цього грунт.

Нарешті, є і третя рада, так звана чорна рада, на яку приходятьу доволі великім числі люди із усякого стану: і козаки, і міщани, іпосполиті, коли заздалегідь, розуміється, про неї скрізьоповіщено. Це не могло бути вічевим громадським збором, боввесь народ - кількамільйонна маса - не міг зійтися; приходивтой, кому можна було, або хто ближче жив. Таким способомвибрано Брюховецького.

З цього бачимо, що головна державна функція невідомо докого належала. Жодна з-поміж трьох указаних рад не малаустановленого реченця до збору ані обмежених прав: збираласята або інша рада задля потреби та на змову, і кожна з них малаоднакову силу. після звичаєвого права. Вибравши гетьмана, радазвертається по затвердження до корони, додаючи, що гетьманавибрано «по старині», після давнього звичаю. Із цього видно, щоголовна державна функція не була ясно вказана, і через те пронеї можна було всяко думати, всяко її товкмачити.

До половини XVII ст. гетьмана затверджував польський уряд, ійого вважали нелегальним, коли не отримав такогозатвердження. Затвердження супроводилося такою церемонією:король виряджав до гетьмана посольство, котре доручало йомуклейноди гетьманської влади: бунчук, булаву, хоругов і литаври.Хмельницького вибрано гетьманом без цієї формальності, апросто по волі народу; ніхто його не затверджував аж доЗборівської умови, хоч усі держави і признавали йогоповновладним гетьманом.

Після Хмельницького гетьмана затверджував російський уряд,котрий, на зразок польського уряду, посилав до гетьманапосольство; воно доручало гетьманові булаву, хоругов, бунчук ілитаври.

З другої половини XVII ст. всякий, хто хотів зробитисягетьманом, дбав про те, щоб стати в добрі відносини звоєводами, що сиділи по українських містах і на межах Україниз Росією, бо від рапорту цих воєвод залежало завждизатвердження або скасування гетьманських виборівцентральним урядом. Уряд дуже часто не затверджувавгетьмана, вибраного радою. Так, Сомко і Золотаренко не були узгоді з воєводами, і через те їх уряд не затвердив. Той, хто мавстати гетьманом, їздив у Москву, умовлявся там, а після того вжепризначали формальну раду. Таким способом вибрано ДанилаАпостола і Кирила Розумовського.

Атрибути гетьманської влади складали всі головні суспільніфункції: він був зверхником над військом, був суддею,


адміністратором.Сама назва «гетьман війська Запорозького» показувала, що до

нього належала передусім головна влада над військом. Навітьпольські і московські війська на Україні мусили ставитися підоруду гетьмана. Іноді було навіть чудно: деякі гетьмани булидуже добрими адміністраторами, але не мали ніякого хисту довійськової справи. Із таких гетьманів можна вказати наДорошенка. Це був політик, патріот, але чоловік зовсім нездатний до того, щоб доводити військами. Через те він завждимав при собі якогось помічника, що кермував ним у кампанії. Тобув уманський полковник Білогруд, а після нього брат гетьманаГрицько Дорошенко.

До гетьмана належала також уся адміністрація в краю.Визначає він свої адміністративні функції в універсалах; їхвидавали із гетьманської канцелярії з підписом гетьмана івійськовою печаттю, яку хоронив військовий писар. На печатцібув виритований козацький герб, себто: на зеленому тлі козак ізмушкетом на плечі. В універсалах гетьман мав висловлюватинакази щодо краю. До атрибутів адміністративної гетьманськоївлади належала ще одна важна функція: право роздавати землі.Уся земля належала до всього козацького війська, а головою йогобув гетьман, то він і мав право роздавати її, кому хотів, івидавати зі своєї канцелярії земельні універсали, себто грамоти,які стверджували право на володіння землею. Цяадміністративна функція була дуже важним привілеємгетьманської влади. Пізніш, після Мазепи, цю владу гетьманазменшено: щоб мати повну силу, земельний універсал мусивмати затвердження від центрального уряду.

Крім воєнної та адміністративної влади, в руках гетьмана булаще й фінансова влада: до гетьмана належало право збиратиподатки. Найбільші податки були не окладні, а торгові, ізпромислів або з ремесел. Всі вони йшли у військову касу.Фінансова справа велася дуже погано, не через те, що грошірозкрадали, а просто велася вона без жодного порядку. Дужедовго не відрізнялося гетьманських особистих і військовихгрошей; всі вони лічилися вкупі. Перший, хто догадався вказатина такий непорядок, був Мазепа, який обвинуватив у цьомуСамойловича перед Голициним. Самойловича скинули, але йМазепа, ставши гетьманом, вернувся до того ж порядку, якийуважався в краю за цілком нормальний. Гетьманські фінанси відвійськового скарбу стали відрізняти аж при Данилі Апостолі.Тоді настановлено окремого урядника, який звався генеральнимпідскарбієм і, по-сучасному - міністр скарбу. Гетьман і всякозацька старшина не діставали пенсії, а брали платню


натурою. На Україні були маєтності, відписані на булаву.Такими місцями на Правобережній Україні було староствоЧигиринське, містечко Обухів зі своєю округою; на ЛівобережнійУкраїні Батурин із селами навкруги. Другим таким містом бувГадяч з округою і теж велика Шептаківська волость на півночіЧернігівщини. Доходи з них і творили пенсію гетьманів.

Гетьмана оточував доволі великий ряд урядників - генеральнастаршина. Перший після гетьмана був генеральний обо-зяий, якми виразилися б, начальник штабу, тільки з трохи ширшимиатрибутами влади, бо ж, окрім кермування штабом, до ньогоналежала в походах поліційна влада і головне старшинуваннянад арматою. Під час походу його обов'язком булорозквартирувати військо, ставити обоз і укріпляти його.Тогочасна тактика вимагала, щоб обоз був окопаний валами таровом. Урядження цих валів і було функцією обозного; ео ірsо усяармата знаходилася під його знарядом. Стан гарматної науки наУкраїні стояв на високому ступені розвитку; так, у Глухові іБатурині були людвісарні, де виливали гармати. Першийпопіклувався про це Мазепа. Гармати того часу виливалися ізнаписами імені гетьмана, за якого їх вилито, і міста.Генеральний обозний, як також і інші козацькі урядники,замість пенсії мали те, що зветься ранговою маєтністю. Такзвалося село або кілька сіл, які відписувано «на кормлєніє»урядникові тієї чи іншої функції. На особу генерального обозноговідписували таку рангову маєтність на 400 дворів.

Другим по порядку і найвпливовішим членом ради старшинибув генеральний писар, сучасний канцлер. Він був головнимначальником генеральної канцелярії, котра складалася ізстаршин та молодших канцеляристів. До канцелярії поступалилюди з освітою, що звичайно кінчили Київську Академію.Становище канцеляриста давало доступ до найвищих функцій украю: звідти ставали генеральною старшиною, багато йшло вполковники. Таким робом, становище канцеляриста для кар'єрибуло дуже корисне. Ознаками власті писаря були печатко ікаламар. Коли траплялося, що писар складав свій уряд, то мусиввіддати ознаки. Через руки писаря проходили всі найважнішідержавні акти: гетьманські універсали, зносини із центральнимурядом і з чужоземними державами, як довго гетьман мав правозноситися з ними.

За писарем ідуть дальше старшини, котрих найчастіше булопо два разом, мабуть, через те, що у них було дуже багато праці, іодин чоловік не міг її зробити.

Вищий догляд над судівництвом у цілому краю належав додвох генеральних суддів. Вони по черзі брали участь як


предсідателі в розборі справ у генеральному суді, у найвищійсудовій інстанції в краю, проти якої не могло бути апеляції.Генеральний суд був апеляційною інстанцією від сотенних іполкових судів. Були й такі справи, що просто входили до цієївищої інстанції: це найбільш важні справи з магістратів,земельні справи і т. ін. І писар, і генеральні старшини мали своїрангові маєтності: писар 400 дворів, судді по 300.

Далі у склад генеральної старшини входили генеральніосавули. Функції їх не досить ясні, це мовби старші урядникиосібних доручень. Осавул був ніби головним урядником, якомугетьман давав свої доручення. Осавул мав рангову маєтність на200 дворів. Часами їх було по двоє, а часами і по одному.

Ще були два урядники, які мали право засідати в генеральнійраді; це генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Вонимали чисто церемоніальні функції: перший, охоронецьвійськової хоругви, носив хоругов на парадах і в походах; адругий носив бунчук, теж клейнод гетьманської влади. Ясноїадміністративної або якої іншої функції вони не мали. Бунчук -клейнод, позичений у турків. Це був довгий кий, до якогоприв'язувалося декілька кінських хвостів. Обидва ці урядиіснували так само при особі полковника та сотника; тількибунчуки були тут менші. Коли Мазепа задумав побільшити станкрайової шляхти, він утворив окремий стан бунчуковихтоваришів, котрі складали почесну сторожу гетьмана, алежодних інших функцій не мали. Це, як ми говорили вже, булоповабом Мазепи - завести на Україні свою шляхту. І хорунжий, івсі бунчукові мали по 200 дворів кожний.

Під кінець, при Данилі Апостолі, прийшов іще генеральнийпідскарбій; про нього ми казали вже раніш.

Усі ці урядники з гетьманом на чолі і становили центральнийуряд - генеральну старшину.

Територія України поділялася на провінції -полки. Числополків не завжди було однакове. За польського уряду їх булозвичайно шість; часами тільки утворювався сьомий або йвосьмий, але польському урядові таке збільшування полків небуло бажане, і їх при першій нагоді касовано. ПісляХмельницького полків стало далеко більш: в часах повстаннябуло їх від 20-ти до 30-ти, але деякі з них знову зникали, потімскладалися по інших місцях і т. д. Нарешті, після Зборівськоїумови, установлено н орму 20 полків, по 10 на кожному боціДніпра.

На правому боці були такі полки: Чигиринський, Черкаський,Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський,Кальницький (іноді він зветься Вінницьким), Подільський (або


Могилівський, бо столиця була в Могилеві), Брацлавський іПаволоцький. Я не лічу тих полків, що з'являлися на якийсь час ізнову зникали, от як Овруцький.

В Лівобережній Україні, як передніше сказано, було теж 10полків, а власне: Переяславський, Ніжинський, Київський,Чернігівський, Прилуцький, Миргородський2, Гадяцький,Лубенський, Полтавський і Стародубський. Останній виробивсяне зразу. При Хмельницькому було два Биховських полки, алевони відійшли до Польщі. Замість них за Брюховецького іустановлено Стародубський полк.

Не можна дивитись на полк тільки як на військову одиницю:це перш за все була одиниця адміністративна, от як у Росіїгубернія. З кожного полку набирався для війни певнийвійськовий контингент.

На чолі полку стояв полковник, і як довкола гетьмана стоялагенеральна старшина, так само довкола полковника полковастаршина, трохи, правда, менша числом, але так само уладжена.Ця полкова старшина складалася з полкового обозного, писаря,судді, осавула, хорунжого. І полковник, і полкова старшинабрали пенсію в натурі: кожний мав установлену ранговумаєтність. Ми не можемо установити, чи полковник, головнийурядник полку, був виборний, чи призначав його гетьман. Часомїх вибирають на раді, а часом призначає сам гетьман,покликаючись на те, що так заведено здавна. Здається, робилосятак, як дозволяли обставини. Після Мазепи установлено іншіпорядки: полковників призначав уже сам центральний уряд ізтих кандидатів, яких вказував гетьман. Клейнодиполковницької влади схожі із гетьманськими: хоругов, бунчук і,замість булави, пірнач. Це та ж сама булава, тільки не кругла, а зметалічних листків. Пірнач носив полковник завжди із собою навійні і при офіційних виходах. Крім того, у кожного полковникабули ще невеликі пірначі залізні, мідні; останні він давав замістьпаспорта тим людям, котрим доручав яку-небудь справу.

Кожний полк у себе поділявся на менші адміністративніодиниці - на сотні. Це знов-таки зовсім не військова одиниця.Деякі сотні виставляли по декілька тисяч козаків. В полках булорізне число сотень: деякі полки мають 10-12 сотень, деякі більш;були навіть полки на 20, 22, а то і на 24 сотні. В сотні був свійуряд - часом виборний, часом призначений. Старшим надсотнею був сотник, який мав владу адміністративну і військову.Сотенна старшина була уладжена по тій самій схемі, якгенеральна і полкова. Окрім сотника були сотенний писар,сотенний осавул, хорунжий і окремий урядник після сотника,міський отаман начальник поліції сотенного міста. Останній був


представником міщанського стану. Поодинокими селами сотніуправляли осібні урядники, курінні отамани.

Таким робом, як бачимо, вся цивільна організація краювиникала із військової організації. Для війни край бувзорганізований добре, але для горожанського побуту такаорганізація була тим гірша, що закон не усталив і не обмежувавфункцій урядників. Через те багато урядників надуживало своєївлади, бо й невідомо було, де мала кінчитися воля урядника і демало виступити право горожанина.

Усе населення поділялося на окремі стани. Головним станомбув козацький стан. Число козаків не було визначене і завждимінялося. Польський уряд признавав їм спочатку тільки 6000чоловік. При Хмельницькому це число змінилося: післяЗборівської умови козацький реєстр постановили на 40 000чоловік, а по Білоцерківській на 20 000 козацьких сімей. Алецього числа не вистачало. Щоб побільшити його, Хмельницькийпридумав хитрість. Мотивуючи тим, що одній сім'ї трудновиставити козака до війська, він до кожної козацької сім'їприписав гри сім'ї підпомічників. Таким робом, число козацькихсімей доходило до 12 тисяч. Як кажуть, в деяких полкахприписувано по чотири, а то й по п'ять родин підпомічників. Тамимо всіх цих заходів Хмельницького дуже багато людейлишилося поза числом, не в реєстрі. Після Переяславської умовипоставлено широкі станові межі: козацький реєстр установленона 60 000 чоловік, але московському урядові не залежало на тімтак дуже, і до реєстру могли записати більш як 60 000 чоловік.Він знав тільки одно, що мусить на його поклик вийти цих 60000, і він не повинен давати більшої платні, ніж на це число.

Для решти людей, так званих посполитих, які не попали вреєстр, Хмельницький добився від московського урядупризнання їх особистої свободи.

Щодо землі, так тут уже як де трапилося. Спочатку, коликозаки вигнали із краю польську шляхту, земля лишиласявільною і дісталася під заряд гетьмана. Гетьман виділяв з неїбільші або менші шматки і давав, кому хотів. У XVIII ст. сталидавати вже землю з людьми, вимагаючи, щоб селяни корилися,«робили послушенство» власникам землі. Термін цей дуженеясний: це не було закріпачення. бо кожний мав правопокинути землю. Послушенство виявлялося або в податкахнатурою, або в кількох днях роботи на тиждень. Спочаткувласники земельного маєтку обходилися з посполитими дужелагідно: податок брали зовсім малий. Далі ж, при Самойловичу,цей. податок дійшов до двох днів праці на тиждень. І такповагом через цю панщину встановлялося кріпацтво. З одного


боку, бажання старшини якомога розбагатіти, а з другого -масова колонізація з правого берега на лівий прискорили цейфакт.

Коли правий берег обернено на руїну, народ мусив десьподітись. Починається колонізація на лівий берег. Коликолонізація прибрала дуже великих розмірів, і землі вже невистачало, довелося новим переселенцям селитися на чужійземлі, просити собі шматка грунту в оренду. Таким робомустановився стан підсусідків.

Перейдімо тепер ще до одного стану на Україні, доміщанського. Міщанами звалися мешканці полкових і сотеннихміст. Вони вибирали собі репрезентантів - міських отаманів, докотрих належала судова і адміністративна влада.

Тут виключити треба декілька міст, що ними управляли неміські отамани, а магістрат. Це були міста, що ще від польськогоуряду отримали привілеї управлятись по так званомуМагдебурзькому праву. В Лівобережній Україні таких міст булодесять, влічуючи між них і Київ: Ніжин, Чернігів, Переяслав,Стародуб, Погар, Малин, Козелець, Остер, Новгород-Сіверський. Ціправа широкої самоуправи гетьмани звичайно затверджували.Війти магдебурзьких міст брали завжди участь у виборігетьмана. Апеляційною інстанцією проти магістратського судубув гетьманський. Російський уряд також затверджував ці правапоодиноких міст і пильнував їх. Між іншим, варто звернутиувагу на Ніжин. Тут були два окремі магістрати: першийзвичайний, а другий дав Хмельницький грекам-колоністам.

Оце і ввесь поділ на стани українського суспільства.Я не казав нічого про шляхтичів, бо їх було дуже небагато, про

них ми давніш уже згадували. Політичного значенняшляхетство це не мало жодного, а тільки було на повазі, як дуки.Через те, вступаючи до війська, шляхтичам цим легше буловизначитись серед решти козаків і зайняти якийсь уряд:сотників, полковників, генеральної старшини.


ОДИНАДЦЯТА ГЛАВАКолонізація Правобережжя. Слободи. Гайдамаки.

Гайдамацький рух у 1734 р. Надвірна міліція. Гайдамацька справав 1750 р. Коліївщина: Залізняк і Гонта.

Коденські суди. Відгомін Гайдамаччини за чотирилітньогосейму.

Ми говорили про становище Лівобережної України.Поглянемо тепер, що робилося в ті часи на правому боці Дніпра.

Друга половина XVII ст., як відомо вже нам, обернула край цейу руїну. Народ частиною заполонили татари,'частиною вінперебрався на лівий берег Дніпра. Руїна завершилася тим, щотри суміжні держави, Польща, Росія і Туреччина, зробили міжсобою умови, після котрих згодилися уважати край між Дніпромі Дністром нейтральним, знести там усі оселі і не допускати тудилюдей. Але ж багатий край із таким добрим грунтом не міглишатися пусткою. І не диво, що ще не встигли державизакінчити свої умови, народ почав тягти сюди на селища.Організаторами явилося кілька полковників, які не моглизжитися із російським урядом і щиро стояли за народ. Вони дужежваво взялися до колонізації Правобережжя. Душею цієїколонізації був фастівський полковник Семен Палій, на півдніІскра, Самусь, на південнім Поділлі Абазин, що заклав колоніїпереважно із молдавських вихідців.

Цю колонізацію хутко зломили політичні взаємини суміжнихдержав. Саме в той час почалася велика шведсько-російськавійна. Війна ця відгукнулася на правобережній колонізації. Я небуду стежити за ходом війни. Вкажу тільки, що року 1711-гоПетро І, оточений турками на Пруті, мусив миритись на всійволі турецькій. Складено умову не на користь Польщі. Вцарськім указі, оголошенім на Україні, приказано вивести всіколонії з правого берега і перевести на лівий. Тепер підпроводом російського уряду почалася нова, зовсім формальнаруїна краю. Переселенці беруть із собою все, що тільки можнабуло із собою забрати: навіть хати і церкви порозбирали та напідводах перевозили із собою, а села і міста пустили з вогнем.Таким чином, за якого півроку край знову обернувся у пустку.Це, що звалося раніш Брацлавським та Київським воєводствами,лишилося тепер зовсім без населення. Польща оголосила у ційпустелі маніфест, що приймає край, але ж його не було комуслухати.

Тут знову Польща завела старі порядки щодо кермуваннякраєм: почалася знову роздача земель шляхтичам. Останні


отримували землю, але користі з неї жодної не мали, бо не булоробочих рук. Тоді почалася нова, шляхетська колонізація краю.Методу придумано таку, яка зоветься методою слобідськоїколонізації. Вона міститься от у чім. Володар земельноївласності виставляв дошку з дірками. Звичайно їх бувало 30. Цемало визначати, що 30 років селянин, поселившись там, матиме«слободу» не нести жодної повинності, не працювати на користьтого, до кого належить земля.

Того часу на лівому боці народу було дуже багато, і, як ми вжеказали, велика сила людей, не отримавши землі на власність,мусила записуватись у підсусідки, економічне становищекотрих було дуже невигідне. Ці підсусідки у великім числі іпереходять тепер на правий бік Дніпра, заманені вигіднимипропозиціями шляхти. Як швидко край опустів, так само швидкознову заселився. Тим часом незабаром минули слобідські роки, ішляхта об'явила, що «слобода» вже скінчилася, що теперселянам треба стати на всій волі пана, треба бути у послушенствіу нього, підлягати навіть його судові. Зворот справи,очевидячки, не міг вдовольнити селян: починається народнареакція, відома під назвою Гайдамаччини.

Завважимо, що характер гайдамаччини зовсім неясний, як івсі народні реакції, що йдуть від неосвічених людей, які не вміютьформулювати своїх інстинктів. Такі гайдамаччини ми стрічаємоне тільки тут, але і в усій Слов'янщині. Так, під час визволенняСербії повстає така сама гайдамаччина - гайдуки, яка йде зножем, доки не візьме гору. Другу таку реакцію чи бачимо вДалматії і Хорватії: це так звані ускоки. Реакція Йде тутспорадично: дедалі купки з'являються частіше, більше людейпристає до них. На перший погляд купки ці скидаються нарозбишацтво і являються застарілою формою реакції. Народ щене доріс до того, щоб виявити свій протест так, як виявляютьйого тепер страйком, устами депутатів віча. Тим часомінтелігенції, котра б піддержала інтереси селян і могла бсформулювати народні бажання, не було, селяни самі ж по собіне вміли висловити свого протесту інакше, як підпаломпанських маєтків, грабунками, а як можна, так і убивствамипанів.

З другої четвертини XVIII ст. гайдамаччина все росте й росте:спочатку збираються купки по 10-12 чоловік, далі десятки-сотні,потім тисячі чоловік прилучаються до гайдамацтва, і в другійполовині XVIII ст. ми стрічаємо вже цілі невеличкі гайдамацьківійська. Чим більше ростуть гайдамацькі сили, тим більшетратить гайдамаччина характер розбишацтва і приймає яснийхарактер національної справи.


За XVIII ст. ми бачимо три такі моменти, коли гайдамакививішують прапор національної незалежності і виявляютьбажання зорганізувати край по-своєму.

Перший такий момент був року 1734-го, коли в Польщітрапилася велика внутрішня колотнеча.] Того часу померпольський король Август II, і до польської корони з'явилося двакандидати: саксонський курфюрст Август III і СтаніславЛещинський. Між обома кандидатами почалася боротьба. Укожного була в Польщі своя партія. Через те шляхтичі у всіхпровінціях поділилися на дві партії, і війна почалася на просторіусієї Польської Корони. Із цього й скористувався народний рух, авласне, з тої нагоди, що до Польщі вступило російське військо напідмогу саксонському курфюрстові, народ почав масамиприлучатися до гайдамаків, формувати полки і заводити у себедобре знаний йому козацький лад у певній надії стрінутипідмогу для себе і в російському війську. Але ж на цей разнародні маси помилилися у своїх надіях: коли російське військопосадило на польський трон свого кандидата, воно дістало наказприсмирити козацький рух. Таким робом, ті ж політичніобставини, що викликали цей рух, і подавили його. Але жмомент цей показує, що при першій нагоді, при щасливихобставинах гайдамацтво може перейти в загальне народнеповстання. Рух цей був настільки сильний, що Польща самажодним чином не могла справитись із ним.

Вісімнадцятий вік, як відомо, період найбільшоговнутрішнього підупадку в Польщі. В Речі Посполитій був повнийхаос: не було фінансів, не було війська, уряд зовсім нефункціонував. При такому безурядді панам доводилося самимдумати про себе, боронити себе власними силами. Для цьоготрібують вони кілька проектів. Так, наприклад, пропонувалиозброїти чиншову шляхту, молдавських колоністів, щоб із нихзорганізувати міліцію. Але ж обидва ці елементи були непевні:таких чиншовиків було небагато, і хоч вони й були приписані дошляхетського стану, але ж жили вони по-селянськи, у значніймірі походили з українського народу і під усіма поглядами булиближчі до нього, ніж до панів. Молдавські колоністи, хоч і немали наційного зв'язку із селянами, все ж більше співчувалидемократичному рухові. Лишався один спосіб оборони -зорганізувати надвірну панську міліцію, завести надвірнихкозаків. Магнати із своїх кріпаків вибирають певне число хат,увільняють їх від усяких податків і панщини, з тим щоб кожнахата постачала до міліції одного козака. Таким способомпани-магнати організують на Правобережній Україні цілікозацькі полки з такої надвірної міліції. Так, міліція графа


Потоцького в Умані доходила до 4000-5000 чоловік, у маєткуЛюбомирського у Смілі було декілька міліцій - до 3000 чоловік.

Становище цих надвірних козаків було двозначне: вонимусили йти проти гайдамаків, але ж вони самі походили з того жнароду, і всі симпатії їх були на стороні гайдамаків. Тим-то дужечасто міліції, вислані проти гайдамаків, не знаходили їх,шукаючи їх по болотах та нетрях, а тим часом гайдамаки робилисвоє діло. Або навіть, здибавши гайдамаків, надвірні козаки,добре озброєні, майже ніколи не спромоглися подужатигайдамацької купки. Один тогочасний польський мемуаристнаводить про надвірну міліцію таке порівняння: посилатинадвірних козаків проти гайдамаків - це те ж саме, що замістьхорта посилати одного вовка гнати другого.

Другого разу гайдамацьке повстання зовсім випадковотрапилося 1750 року. Причиною його було те, що цього рокукінчилися в багатьох місцях «слобідські» роки, і сила селян, небажаючи попасти в кріпацтво, стала тікати до гайдамаків.Ватаги ці злучилися, стали брати магнатські замки,плюндрувати маєтки і нищити шляхту. На цей раз угамувавповстання сам польський уряд, оголосивши посполитешляхетське рушення. Не можна сказати, щоб поляки побилигайдамаків. Самі гайдамаки навіть розбили подільськоговоєводу; але ж, в усякім разі, гайдамацький рух на деякий часмусив затихнути.

Нарешті, останній, третій факт, де гайдамацьке повстанняприйняло грандіозні розміри, відомий під назвою Коліївщини,трапився року 1768-го. Цього разу організація повстання пішлавсе тим же шляхом, як звичайно. Готується воно в двохосередках: в Києві з його округою і на Запорожжі. В Києві длягайдамаків збирали гроші головним робом ченці київськихмонастирів, що жили далеко від міста по селах та хуторах. НаЗапорожжі ж збирався люд, якому вже не під силу було зноситидалі утиски шляхти. Осередком зборів зробився скелястий острівМігея і. На цьому острові збиралася гайдамацька старшина і тутскомпонувала маршрути задля ведення справи.

Року 1768-го кілька сотень запорозьких братчиків засіло полісах південної Київщини по малих монастирях ніби напослухах, маючи головно на меті руководити гайдамацькимрухом. Того часу через утиски польського уряду всі майжемонастирі перейшли на унію, і тільки по глухих місцяхзадержали монастирі православ'я, а через те ці монастирі і малитаке велике значення в повстанні року 1768-го. Між такимимонастирями відомі: Корсунський, Лебединський, Ірдинський,Межигірський, Мошногірський, а найголовніший був


Мотронівський. Того часу весь народ був страшеннорозлютований релігійними переслідуваннями поляків. Два рокиперед тим уніати вкупі з польським урядом заходилися вельмижорстокими мірами навертати православних на унію. Року1766-го зібралася у Вільшані духовно-уніатська комісія, яка зазапомогою польського війська люто розправилася ізправославними: багато православних попів і парафіян покаранона горло або взято на муки. Як поляки і уніати знущалися надправославними, можна бачити із твору Шевченка «Гайдамаки».Оповідання Шевченка про вільшанського титаря не фікція, аправдивий факт. Всі такі факти більш, ніж усе інше, озлоблялинарод.

Тим-то й не диво, що коли Залізняк із запорожцями з'явився вМотронівському монастирі, до нього посунув народ зі всіхсторін, і як тільки це гайдамацьке військо вийшло із монастиря,цілі села стали прилучатися до нього. Залізнякове військо росло,як лавина. Скоро гайдамаки наближалися до якого села абомістечка, селяни зараз же вирізували чисто всю шляхту,ксьондзів, жидів, словом - усіх, від кого терпіли утиски,грабували їх добро, палили оселі та приставали до гайдамаків,озброївшись, хто чим міг. Посуваючись далі, Залізняк спаливСмілянський, Лисянський замки і йшов по дорозі до Умані.

Шляхтою опанувала страшенна паніка, коли вона побачилатаку міцну, небувалу ще організацію. Поляки почали шукатифортеці, де б можна було захистити себе від гайдамаків. Такоюфортецею у Південній Україні було місто Умань. У графаПотоцького був там сильний замок і, як ми вже згадували,численна та добре зорганізована надвірна міліція. Там-то йшукали собі порятунку поляки. До Умані з'їхалася маса людей ізоколиць: жиди і шляхта переповнили місто. Тисяч із шістьчоловік, що не потовпилися в місті, стали табором на передмістіпід Грековим лісом. Ось тут і стався той факт, який піддержавКоліївщину. Міліція була звичайно під орудою шляхти, але жвона мала право сама вибирати собі сотників. Над цієюуманською міліцією мав фактичну силу тільки сотник ІванГонта, чоловік дуже розумний. Він мав велику силу і повагу упростих козаків; це видно з того факту, що його вибралисотником, хоч він зазнав багато панської ласки. Потоцький дужелюбив Гонту і завжди виявляв свою приязнь до нього. Вінподарував йому два села з людьми. Тепер, під час такоїнебезпеки, Потоцький пообіцяв Гонті виходити шляхетство,коли він оборонить Умань.

Гонта виступив проти Залізняка і стрів його за 30 кілометріввід Умані, біля села Соколівки. Коли обидва війська зійшлися,


Залізняк виїхав наперед і викликав Гонту на переговори.Розмова їх була недовга. Вернувшись із переговорів, Гонта звелівсвоїй міліції злучитися з гайдамаками. Про що говорив Гонта ізЗалізняком, ми можемо зміркувати по наслідках: обидва війська,злучившися, вдарили на Умань, узяли його і перерізали шляхту іжидів. Через те ввесь цей край опинився в руках гайдамаків.Гайдамаки зараз же почали формувати із себе полки. Такимробом, гайдамаччина обернулася в політичну революцію. Нішляхта, ні польське військо нічого не можуть вдіяти із цимповстанням.

Гамувати повстання з'явилася сила з того боку, з якогонайменше можна було сподіватися ворожих відносин. Це булиросійські війська, що стояли тоді в Польщі з приводу Барськоїконфедерації. Коли тільки гайдамацьке повстання набрало такоїсили, російські війська дістали наказ кинути боротьбу ізконфедератами і придушити це повстання. Цей вчинокявляється зовсім консеквентним з політичною системоюросійського уряду. Для нього гайдамацьке повстання булофактом більш небезпечним, ніж рух серед польської шляхти.Власне, саме того часу коло запорозького кошовогоКалнишевського організувався гурток людей, який виробивширокий політичний план. Ці люди думали викликати в Польщіповстання, злучити Правобережну Україну з Запорожжям ізорганізувати нове гетьманство. З другого ж боку, в Росіїбачили, що шляхта доживає свого віку, що через яких 10-20 літможна буде що завгодно зробити з нею. Таким робом, для Росіїкорисніш було підтримати організм, який уже зовсімрозкладався, ніж допустити, щоб зорганізувався новий організм,повний життєвої енергії.

Розправилося російське військо з гайдамаками не простим,одвертим шляхом. Наблизившись до Умані і побачивши, щогайдамацькі сили дуже великі, воно заводить дружбу згайдамацькою старшиною, закликає її до свого табору, арештуєїї і віддає полякам. Гонту й інших польських підданців зараз жепокарали поляки лютою смертю. Коли ж гайдамаки лишилисябез головних своїх ватажків, вони неспроможні були вже вестиборотьбу так, як попереду.

Дуже люто, довго і систематично вели поляки судову розправунад гайдамаками. Ту страшну помсту, яку польський урядвиконав над ними, видно з того, що чотири роки польські судирубали голови, руки й ноги пійманим гайдамакам, котрихловили та відшукували скрізь по Україні. При тому всякимдоносам дано широку волю. Арештованих приводили доКоденського суду. [4] Коденські суди були уладжені на взір


військових; процес відбувався хутко, більше для форми.Найменша кара була шибениця, для інших уживано всяких мук,які вигадало люте кримінальне середньовічне право.

Літ двадцять уже після того один мемуарист каже, що йомудоводилося бачити багато людей, які мали відрізану одну ногуабо руку за те тільки, що їх запідозрювали у співчуттях догайдамаків.

Ми зупинимося ще на одному дуже цікавому, більшкомічному епізоді, що завершив історію панування поляків наУкраїні. Двадцять літ після Коліївщини поміж самими полякамиутворилася певна купка людей із ширшою культурою, що вжедобре зрозуміли ненормальний стан своєї вітчизни і всімасилами взялися до останньої спроби відживити Польщу.Діяльність того гурту виявилася у працях так званогочотирилітнього сейму. Але це було вже запізно, щоб відрятуватиздеморалізовану шляхетчину. Під час цього сейму одна партіястояла за Росію, друга за Пруссію. На стороні першої був і король.Між іншими він дуже необережно став лякати депутатів тим,що, як сейм не захоче прийняти протекції Росії, остання підіймеселян проти панів. Шляхта стала розбирати ті слова і прийшладо переконання, що справді Росія вже почала готувати бунтселян проти шляхти. Переходячи з уст до уст, та вигадка набралапевності, набрала більше й менше фантастичних подробиць, і вкороткім часі склалася ціла легенда про те, що російський уряднамовляє селян до бунту, організує повстання.

Як на агентів показувано на досить численну групупилипонів, [5] коробейників, що розвозили по українських селахдрібний крам російського домового промислу. Такі крамаріїздили вже більше як сто років, і ніхто не звертав на них уваги.Тепер замітили, що вони стають звичайно у попів-уніатів. Пішлагутірка, що вони роздають попам царицині грамоти, в яких воназакликала всіх до повстання, відбирають від попів присягу,вербують людей до бунту, роздають ножі якоїсь надзвичайноїформи. Хтось вималював навіть такий ніж, і сейм посилавзразки в листах до родичів на села. В короткий час правдивапаніка огорнула чотири українські воєводства. Сейм залишив усіінші справи та взявся за розсліди нової Коліївщини. Насталаширока воля до усяких доносів. Кожний жид та економ, всі вонивважали себе за правдивих урядових агентів, висліджували,підслухували, розпитували навіть малих дітей. Все теприкладалося до готової вже легенди про Гонтиного сина, щомав прибути в короткім часі. Почалися арешти попів та селян.Пани обіцянками та муками примушують їх визнати існуванняякоїсь змови та свою участь у ній. Нарешті кількох людей


зловили на доносі, в якім вони наклепували на себе й на других.Так шляхта покарала кількох селян і панів, поки непереконалася, що всі підозріння були пусті, безпідставні. Цейепізод був останнім прощанням польського уряду із українськоюнацією.


ДВАНАДЦЯТА ГЛАВАЗапорозька Січ. Найвизначніші кошові XVII і XVIII ст.: Сірко,

Гордієнко. Перше зруйнування Запорожжя (1709). Січ в Альошках.Нова Січ. Кошовий Петро Калнишевський. Друге зруйнування Січі(1775). Задунайська Січ. Бузьке військо. Чорноморці. Кубанськевійсько. Запорожці в Банаті. Азовські козаки. Станиціукраїнського козацтва між терськими козаками.

Ми переглянули історію Лівобережної і ПравобережноїУкраїни і бачили, що на однім і на другім боці кінчається справаліквідацією тих форм, з яких складається історія козаччини.Тепер нам лишається сказати кілька слів про останкикозаччини, які доживали свого віку вже при інших формахжиття на Україні.

Найбільш задержало старі народні традиції Запорожжя, Воно,як відомо, у своєму побуті найбільш виявило народний ідеалгромадського, демократичного рівноправного ладу. Через те воноі мало великий вплив на ввесь український народ, який не мігвиявити в житті свого ідеалу. Найбільшого розвою досяглоЗапорожжя під час повстання Хмельницького. Останній, утікшиз Чигирина, прийшов, як відомо, на Запорожжя, котре його радоприйняло і вибрало гетьманом. Перший контингент силХмельницького складався із запорожців. Тим-то й Україна такохоче його прийняла, і народ почав зразу прилучатися до нього.Одним словом, санкція Запорожжя становила головну підставуйого популярності. Запорожжя було школою, де діставаливиховання люди, які потім ставали на Україні полковниками тастаршиною. В частих бійках із турками, татарами та полякамизапорозькі братчики з досвіду і практики добре виучувалиправила та способи військової тактики, стратегії та фортифікаціїсвого часу. Сливе всі полковники, сучасні БогдановіХмельницькому, перебули таку школу на Запорожжі. Тому що ціполковники найбільш ставали за народні права, то й не диво,що з ідеального і з практичного боку Запорожжя в народнійсвідомості стояло вище, ніж що, і після Хмельницького зажилособі великої поваги на Україні.

Ми бачимо, що Запорожжя дуже довго має вплив нагетьманську політику. В кореспонденції запорозького коша, якапочасти заховалася до нас, ми знаходимо багато листів, дезапорозькі братчики пишуть до гетьмана вимови, грозять йомупомстою і загальною розплатою за ті чи інші його вчинки. Донас дійшли такі листи запорожців до Юрія Хмельницького,Виговського, Дорошенка. Цей тон запорожців свідчить про те,


що народ дивився на Запорожжя як на свого проводиря.Але ж і запорожці не були політичне розвинені, а через те й не

встояли на тій високості, на якій стояли спочатку. Критичниймомент для Запорожжя творить гетьманування Брюховецького,котрий, як ми вже вказували, ошукав запорожців. Поділяючиніби демократичні народні думки, він добився через Запорожжягетьманської булави, а добившися її, він повернув зовсім удругий бік. Тих запорожців, що були при ньому, він цитькавчинами та маєтностями. Після того, коли український народпобачив, що і Запорожжя може помилятися в своїх вчинках,воно тратить для нього своє значення: авторитет Запорожжяпадає. Кожного із запорозьких кандидатів на булаву народ абовикидає, або приймає зовсім індиферентне, не обстає за ним, ікандидатура запорожців перепадає. Так, наприклад, Суховій,чоловік дуже енергійний, не міг вийти на гетьмана через те, щобув кандидатом Запорожжя; на його місце вибрали Дорошенка іХаненка.

В Переяславському трактаті про Запорожжя не згадано, алещо вся Україна входила під протекторат Московської держави,то можна було думати, що й Запорожжя підлягало тій самій долі.І справді, Запорожжя нібито признавало над собою московськийпротекторат. Зі звичайною тактикою, дуже практичною,московський уряд не посилав на Запорожжя своїх воєвод, але жзавжди стежив за тим, що там діялося. Користуючись тим, щоуряд не втручається у внутрішні справи, Запорожжя живевигідно і розвиває свою конституцію. Воно докладно усталяєсвою територію, лічить усі землі, що належать до військових.Таких земель було дуже багато. Вони займали територію міжБугом та системою Дону, скільки її відвойовано від татар. Підтой час Запорожжя має сталий осередок. Це була Стара Січ, детепер село Капулівка. Територія Запорожжя була поділена навісім ладанок; з військового ж і соціального погляду воноподілялося на курені, їх було 38. Тими куренями орудуваливиборні курінні отамани. Така конституція зорганізувалася вдругій половині XVII ст.

Найбільш славетним запорозьким кошовим був Іван Сірко. Небуло на Січі чоловіка більш популярного, але вкупі з тим не булой більш короткозорого, як він. Він відживив старі запорозькітрадиції й ідеали: майже ввесь час веде він. боротьбу з татарамита турками, і в цьому добачає найважніше завдання Запорожжя.

На початку XVIII ст. був ще видатний отаман - це КостьГордієнко, сучасник гетьмана Мазепи. Він один серед усієїстаршини найближче узяв собі до серця і зрозумів автономнізабаги Мазепи. Він бачив, що гетьман бажає дати Україні


самостійність, пригорнувся до нього і до самого кінцяпідтримував його із усім Запорозьким військом. Тоді якукраїнські козаки і посполиті покинули Мазепу, однеЗапорожжя лишилося йому вірним.

Така демонстрація не обійшлася без репресій від російськогоуряду. Ще не скінчилася полтавська кампанія, як Петро І пославвійсько зруйнувати Січ. Сильний відділ під проводом Яковлєвапішов, зруйнував Стару Січ і оголосив, що Запорожжя касується.Запорожцям, що були під той час у шведському війську, неможна було тепер вернутись додому, їм доводилось дбати самимпро себе. Гордієнко зробив умову із кримським ханом, і той давзапорожцям землю у своїй державі.

Таким робом, від року 1709-го до 1734-го запорожці живуть накримській території - в нинішнім Дніпровськім повітіТаврійської губернії. Це так звана Січ в Альошках. Становищезапорожців було тут дуже трудне; раз через те, що земля булапогана, що вони опинилися дуже далеко від свого краю, і, такимробом, не могли поповнювати своїх контингентів; по-друге,через те, що хан вимагав від них запомоги у війнах, які длязапорожців не мали жодного інтересу. Так, хан посилав їх, яксвоїх голдівників, приборкувати на Кавказі інших своїхпідданців, кабардинців, наприклад. Через те запорожці припершій нагоді вернулися назад.

Сталося це в тридцятих роках XVIII ст., під час війни Росії ізТуреччиною, коли Мініх, бажаючи покористуватись готовимЗапорозьким військом, завів переговори з запорожцями,пообіцяв дарувати їм амністію і повернути їм усі землі, які вонимали перед Петром І. Згоду уложено, і року 1734-го Запорожжявідновилося: засновано Нову Січ, кілька кілометрів дальше відСтарої.

Становище Запорожжя тепер було вже гірше, ніж в XVII ст.Після Петра, завдяки його реформам, Російська державазміцніла, і тепер Запорожждо не можна вже було користуватисятакою свободою, яку воно мало раніше. Запорожжя віддано підуряд київського генерал-губернатора, котрий мусивконтролювати його і стежити за тим, що там діялося. За цейперіод існування Нової Січі (1734-1775) головну рису в життізапорожців становлять відносини запорожців до гайдамаччини.Від утисків шляхти селяни почали тікати на запорозькі степи ітам організували гайдамацькі ватаги. Тим часом російськийуряд вимагав від запорожців, щоб вони не сміли помагатигайдамакам. Запорожці ніби і виганяли гайдамаків од себе, атим часом потай були головними руководниками гайдамацькихрухів.


У другій половині XVIII ст. Запорожжя доживало вже своговіку.

Справді, по своїй конструкції воно було дуже ненормальневійськове братерство з того часу, коли головне завдання - вестиборотьбу з турками й татарами - усувалося, а власне через те, щозі всіх сторін Запорожжя землі переходили під кормигу Росії. ДоЗапорожжя належала велика територія, але ж воно неколонізувало своїх земель, i в цьому його найголовніша хиба. Цезрозумів добре останній кошовий Петро Калнишевський, чоловікдуже розвинений. Він побачив, що далі жити у такій архаїчнійформі Запорожжю не можна вже було, і дуже запопадне взявсядо колонізації земель. Всіх селян, що тікали на Запорожжя, вінне записував до реєстру, а давав їм землі. Тепер еміграція зПольщі й України прибрала ще більші розміри. За 10 літ свогостаршинування Калнишевському повелося заселити кількасотсіл. Народ дуже охоче біг сюди через те, що землі роздавалисядурно.

Усі поселенці були під протекторатом Запорожжя. Цепоселення носить сліди промислової і дуже культурноїколонізації. В кожнім селі коштом січового скарбу заводивКалнишевський церкву та школу. Коли заведено в Росії земство,то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщиніза часів Запорожжя шкіл було втроє більше, ніж тоді. Російськаполітика не могла допустити такого розвою Запорожжя. Урядсам став заводити колонії на землях, які запорожці уважали засвою власність. Калнишевський бачив, що уряд утворювавсербські і слобідські колонії біля Єлисаветграда, а за ниминімецькі. В цім він угадував смерть для Запорожжя, добрерозуміючи, що дедалі більше землі буде російський урядвідіймати у запорожців і віддавати її своїм колоністам. ТодіКалнишевський попробував нових комбінацій, а власне -скористуватись сучасною Коліївщиною. Він думав, що відПольщі, держави під той час зовсім безсильної, дуже легко будевідділити Правобережну Україну. Тоді із Запорожжя і Україниможна буде утворити цілком самостійну державу.

Але ж російський уряд зрозумів його плани. Російськірозвідачі, догле дівши, до чого йде, донесли про це київськомугенерал-губернаторові Румянцеву. Наслідком цього було те, щоросійські війська, які стояли того часу в Польщі, зараз жепокинули боротьбу із конфедератами і почали присмирятиКоліївщину. Після того уряд рішився зруйнувати Запорожжя.Довелося тільки відрочити розправу на кілька літ, поки Москване справилася з власними непорядками - з Пугачовським бунтомта турецькою війною. Через сім років проти Запорожжя


виряджено корпус під проводом генерала Текелі, родом угра. Віноточив Запорожжя військом і викликав запорозьку старшинунібито на раду. Старшина, нічого не прочуваючи, поїхала, табільше вже не вернулася, її одвезено до Петербурга, звідти безсуду порозсилано її по Сибіру, в Якутську та Іркутську області, аКалнишевського заслано у Соловецький монастир, тогочаснуполітичну тюрму. Тут він 26 років (1775-1808) просидів узробленій у стіні халабудці, яка мала чотири кроки вдовж і двавшир. Випустили його тільки після маніфесту Олександра І, алеж він не схотів уже вертатись і незабаром умер там,постригшись у ченці.

Після царського указу Запорожжя скасовано, а запорожцямдано на волю одне з двох: вертатись додому або вступати у кінніполки пікінерів. Так частина їх і зробила. Друга частина, небажаючи покорятись волі уряду, не розійшлася, а,випросившись нібито на рибальство, пішла на Лиман, а звідтивтекла в Туреччину. Тут ці запорожці заявили султанові, щобажають жити під його владою. Султан вдовольнив їх просьбу ідав їм землі в Добруджі, де вони і заснували нову Січ(Задунайська Січ).

Від того часу, як скасовано Запорожжя, проминуло декількачасу, коли Запорозьке військо знову стало потрібнимросійському урядові. Потьомкін побачив, що трудно вестиборотьбу з турками без людей, які добре знають південні степи іспособи, як вести боротьбу з турками та татарами. Для того,задумавши відновити Запорозьке військо, він об'явив про цеуказ, і зараз же з'явилася сила охочого люду. Вони зав'язалиБузьке козацьке військо (1787). Звалося воно так через те, щоодержало для селитьби не старі запорозькі землі, які тодіпороздаровував російський уряд, а землі між Дністром таБугом. Під час цієї турецької війни відвойовано новий шматземель і, так званий Очаківський пашалик. Та хоч Бузькевійсько принесло велику користь Росії у цій війні, взяло фортеціКінбурн, Хаджибей та ін., затриматись довго на бузькій територіїйому не довелося. Скоро в Петербурзі почули, що завойованоОчаківський пашалик, зараз же придворні почали випрошуватисобі у цариці там земель. Таким робом, Потьомкін опинився втрудному становищі, пообіцявши раніше ці землі козакам. Тодівін випросив для козаків інші землі, відвойовані у кримськихханів, між річками Єєю і Кубанню, на східному березі Азовськогоморя. Це так звана Кубанська земля. Козаки згодилися на цюпропозицію, оселилися там (1793) і стали відомі під назвоючорноморських козаків, які в різних перипетіях прожили донашого часу. У них виробилися зовсім нові способи життя.


Замість куренів козаки поділилися на станиці, себто на села, вяких стали жити вже вкупі зі своїми сім'ями. У своємувнутрішньому житті вони залишили військовий лад іобов'язалися тільки давати певний контингент на війну.

Оскільки цей устрій був приємний народові, знати з того, якшвидко збільшувалося число чорноморців. За першого кошовогоГоловатого їх було 6000 чоловік, а після того їх число дійшло до200 тисяч.

Такий приріст не міг бути нормальним. Він явився наслідкомтого, що на Чорномор'я стали тікати кріпаки із цілої України. Щодалі, тим більше скорочувалася крайова автономія: отамана івсю старшину не вибирали, а став їх незабаром іменувати уряд.З початку царювання Олександра II в Чорноморському військузроблено в еликі зміни. Після указу з 1864 року велено злитися водну одиницю Чорноморському війську і лінійному козацькомувійську, зложеному з великоросів, що жили на схід відЧорномор'я. З'єднаним військам надано загальне ім'яКубанського війська.

Вернімося до тих запорожців, що оселилися за Дунаєм ідістали від турецького уряду землі на Добруджі. Тут вони малидуже неспокійних сусідів. Це були так звані некрасовці,російські козаки-розкольники, що втекли туди з Донської земліще за часів Петра І через релігійні утиски. Запорожці не моглизжитись з ними через те, що некрасовці вважали всюдобруджську територію за свою власність. Тоді запорожціпопробували ще раз перемінити оселю. Послухавшисьавстрійських агентів, вони ввійшли у зносини із австрійськимцісарем Йосифом II (1785), і той згодився дати їм землі навійськовій границі, яку заводив того часу уряд, щоб захиститидержаву від турецьких нападів. На цій границі поселив урядсербів, босняків, румунів, а тепер дав землі і запорожцям у двохпровінціях - Бакча і Банат, де Тиса вливається в Дунай. Але жзапорожці не могли витримати суворого австрійського режиму,дріб'язкового контролю над усім своїм життям, і в роках1811-1812-му вони знову повернулися в Добруджу.

Турецький уряд не утискав їх, і вони знову заснували Січ ізвиборною старшиною. Це так зване Задунайське військо всезбільшувалося втікачами з України. Таким робом козакизаселили тут багато сіл, які прозвали турки козацькою раєю.Року 1828-го, під час великої війни царя Миколи І із турками,російська армія зайняла Добруджу в той час, коли задунайськихкозаків викликав турецький уряд на службу до Царгорода і намісці лишилося їх не більш як 500 чоловік. Кошовий отаманГладкий прийшов із цією рештою до російського табору, приніс


покуту, і цим козакам дозволено повернутися до Росії. Тут їмдали землю коло Ростова-на-Дону, і вони склали так званеАзовське військо.

З тими козаками, що лишилися в Добруджі, турецький урядобійшовся дуже суворо. За зраду старшини військовуорганізацію їх скасовано, і дотепер вони живуть іще там поселах, тільки не користуючись уже давнішими привілеями.

З Азовським військом трапилось те ж саме, що й зЧорноморським. За короткий час воно розрослося на декількадесятків тисяч чоловік завдяки тому, що до нього багатоперебігло народу з України. На початку царювання ОлександраII військо це скасовано і станиці його переведено на східнийберег Чорного моря. Там ці козаки дістали оселі між Анапою іСухум-Кале.

Є ще третє козацьке військо, дуже оригінальне, заснованедалеко пізніше, зовсім незалежно від Запорожжя.

З давніх часів область Терека на Кавказі переповненакозаками. Ще в XVI ст. багато рязанських козаків стало тікати напівдень, коли Москва заволоділа Рязанським князівством. Цікозаки довго десь пропадали по степах, і тільки в XVI ст., колиРосія почала завойовувати Кавказ, знайшли їх у Кабардинськійземлі. Це так звані гребенські козаки. Окрім них, там живуть іщекізлярські і моздокські козаки, але ж західний куток Терськоїобласті, а власне, Владикавказький округ, займають козакиукраїнського походження, які попали туди ось з якого приводу.

Року 1831-го, під час польського повстання, московський урядзвелів сформувати два козацькі полки з полтавців та зчернігівців. Коли полки ці повернулися після того, як повстаннявтихомирено, малоросійський генерал-губернатор князь Рєпнінне відпустив їх додому, а держав при собі, часто наглядав надними, муштрував їх і любив слухати їх пісень. За царюйанняМиколи І на цього генерал-губернатора дивились як на чоловіка,що придбав собі великі симпатії в українців, і вважали йогомало не за сепаратиста, тим більш що він був онуком останньогогетьмана, Розумовського. З приводу того, що він не розпускавцих полків, на нього зроблено донос цареві, що ніби він хочезробитись гетьманом.

В Стародуб явився від царя флігель-ад'ютант, заарештувавгенерал-губернатора, а козаків цих зараз же відправлено наКавказ на війну з черкесами. Через кілька літ ці козаки просилидозволу повернутися додому, але ж їм звеліли там лишитись ізавести свої оселі. На ці оселі прийшов указ дати стільки землі,скільки козаки самі захотять. Усі козаки були нежонаті, бопішли на військову службу зовсім молодими ще парубками.


Через те вони відповіли урядові, що їм трудно селитись, немаючи сім'ї. Тоді уряд звелів по числу козаків зробити набірдівчат серед державних хліборобів Полтавської і Чернігівськоїгуберній. Дівчат пригнано на Кавказ, і козаки з нимипередружилися. З того і повстали українські станиці середТерського війська.

Таким робом, народні пісні й оповідання про дівочий набір -не легенди і мають правдиву історичну підставу.


КІНЦЕВІ УВАГИЩо таке національність. Етнографічна національність.

Відродження України в XIX ст. Висновки на будуче.Під кінець вважаю не зайвим сказати кілька слів про новішу

історію України, про період відродження українськоїнаціональності. Я не буду зупинятись на фактах, вони всімвідомі; зроблю тільки коротку характеристику цього періоду.

У всесвітній історії XVIII ст. характерну рису складаєвідродження народів, які були до того часу загнані, пригнічені, атепер почули право на своє національне життя. Нема такогокутка в Європі, де би не підіймались пригнічені народи, дбаючипро те, щоб розвинути свою самосвідомість і здобути собі правожити і розвиватися по своїй волі.

Про те, що визначає слово «національність», є двідіаметрально протилежні теорії. Перша теорія найбільшприщіпляється у людей, що живуть у централістичній державі,теорія французько-російська, після якої народність - це те, щоскладає державу. Це державно-національна теорія. Друга теорія,якої держаться переважно німецькі, англійські, італійські вчені,- так звана етнографічна. Вона обстоює за тим, що всяка групалюдей, яка складає один тип, творить націю. Таким робом, поцій теорії національність виробляється самою природою, а недержавою.

Дуже рідко трапляється так, щоб етнографічні межі сходилисяз державними. Серед усіх європейських держав можемо вказатитільки на три такі приклади: Португалія, Скандінавські держави,Голландія. В інших державах бачимо дві появи. Частотрапляється так, що національність розпадається на декількадержав. Ті частини нації живуть зовсім окремим життям, але жне гублять своєї національної єдності. Так, наприклад, італійцідонедавна розпадалися на вісім держав, німецький народрозпадався на 38, тепер на дві, а в се ж вони не згубилинаціональної єдності. Ще частіше трапляється так, що в однійдержаві живе кілька національностей. Тут одна національністьскладає звичайно більшість і, користаючи з цього, дбає про те,щоб привподобити до себе народності менш численні. Так, уАвстрії ми зустрічаємо конгломерат 15-ти або 16 народних типів.Коли поглянемо на Росію, то, не збільшуючи, можемо сказати,що у ній живе майже 150 окремих народностей. На одномуКавказі живе їх до 40. Таким робом, найчастіше межіетнографічні та державні не сходяться.


Нам доведеться говорити тільки про етнографічнунаціональність, бо, само собою розуміється, в національномувідродженні річ іде не про відродження державної нації, аетнографічної. Міститься це відродження ось у чому. Кожнаетнографічна одиниця вимагає, щоб їй дали право на існуваннявласної культури, щоб у державному законодавстві забезпеченоїй усі права та потреби. З цього погляду і ведуть боротьбу всінародності. Такий рух на заході Європи подибуємо ми упровансальців, у басків, італійців тощо. Не будемо говорити проЗахідну Європу, а звернемо увагу тільки на Слов'янщину. Тутсправу культурного відродження розпочали чехи, від нихперейшла вона Й до других слов'ян і скрізь мала таку самуформу. Спочатку заходяться коло цього поодинокі люди, дедалікруг їх росте, вони починають згруповуватися, нарешті пристаєдо них і народна маса, а після того вони вже й добиваються правна самостійне культурне життя. Усі ці стадії, принаймні перші,переходить і Україна. Рух також починається від поодинокихлюдей. З одного боку, в Полтаві, в кінці XVIII ст., починає такийрух Котляревський, котрий перший у своїх творах звертаєтьсядо народу його рідною мовою. Дедалі більше талановитих людейприбуває до цього руху. В 30-х роках XIX ст. збирається вже колоКвітки-Основ'яненка ціла група людей-націоналістів у Харкові,де був під той час осередок культурного життя України. Разом зтим, з'являється слабша купка і в Ніжині, коло Гребінки. Далі,1847 року, засновується вже в Києві Кирило-Мефодіївськебратство. Це перша група людей, яка попри культурні завданнямала й політичний напрямок, висловлений, правда, дуже слабо інеясно.

Як відомо, всі ці почини стрічають перепони з боку державнихорганів, котрі думають, що цей рух загрожує існуваннюдержави.

Разом із рухом на Україні, трохи тільки пізніш, з'являєтьсятакий самий рух і в Галичині. Починає його купка людей зМаркіяном Шашкевичем на чолі, яка в тридцятих роках видаєрідною мовою «Дністрову Русалку». Трохи пізніше, колиобставини покращали, до них прилучається і народний рух.Австрійський загальний рух року 1848-го хоч і дуже слабо, а всеж таки відгукнувся і на русинах. Уведення в державіконституційного ладу відкрило можливість і нашим землякамвести боротьбу за свої національні права, і від науки ісамопізнання їх залежатиме те, чи раніш, чи пізніш вонивізьмуть своє.

Без жодного сумніву, у нас здобуття національних прав пізніштрапиться, але в міру того, як національна свідомість буде


ширитися в маси, і тут будуть забезпечені народові правакультурно-національного життя. Уряд тоді зрозуміє своюпомилку, що не можна жодними силами змінити типу людини,ні фізичного, ні морального. Коли ми тепер і стрічаємо перепониі, то на них треба дивитись як на історичний пережиток. Народможе від сильних утисків змінити зверхні ознаки своєїнаціональності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх,духовних. Ірландці у цьому можуть служити найкращимзразком: це справжні мученики за свою національність. Середнаціональної боротьби ірландців з англійцями траплялися такіфакти, що за тримання у себе вчителя ірландця або ірландськогопопа засуджували англійці на смерть. І чого ж англійцідомоглися, промучивши ірландців мало не 700 років? Тількитого, що три четвертини ірландців перемінило свою мову наанглійську. Зате вони нажили в ірландцях непримиреннихворогів, а національний тип ірландця і без цієї зверхньої ознакилишився той самий. Таким робом, великою помилкою будедумати, що національність залежить виключно від мови:національність охоплює всі функції душі чоловіка.

***

Володимир Антонович


ПРО КОЗАЦЬКІ ЧАСИ НА УКРАЇНІКиїв, видавництво художньоїлітератури "Дніпро", 1991.ISBN 5-308-01400-0


[1] Сам заголовок книжки («Бесіди») винайшов О. Кониський.В. Антонович на це нарікав; гадав, що вона повинна зватися«Викладами».

[2] В бібліотеці В. Антоновича був один примірник цихвикладів із його власноручними поправками, але, на жаль, віндесь запропастився.

[3] Я трохи виясню, що я розумію під назвою «політик».Політика не визначає того, щоб людина мала свої інстинкти ітеорії і вводила їх у життя. Політика вимагає спеціальнихвідомостей і засобів. Це наука більш математична, ніжгуманітарна. Від політика вимагається розуміння силсуспільності і уміння користуватися ними: він мусить завждинаперед знати, за що може тоді чи тоді взятися, що можевиконати, а чого не можна зробити. Через те талановитимполітиком зветься той чоловік, котрий у своїй діяльностібереться за осягнення такої мети, яку у тім часі можна осягнути.Він мусить завчасу добре обрахувати ті сили, на які можеопертися, мусить бути добре ознайомлений зі всіма суспільниминапрямками свого часу і повинен уміти вичекати такогозручного часу, коли зможе найкраще виконати свої заміри. Всіоці таланти безумовно мав Мазепа. (Прим. автора)

[4] К о д е н ь - містечко біля Житомира, де стояв того часупольський генеральний штаб.

[5] Мандрівників-купців. Здебільшого це були розкольникиЧернігівської та Могилівської губ.

Про козацькі часи на...

Documents

Transcript of Про козацькі часи на...