Т. Г. Шевченку

I Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, ка-жуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а розду-маюсь трохи - i смiюся. Бува ли-хо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так i моє лишенько. Якби ме-нi за кожною бiдою моєю пла-кати, досi б i очi я виплакала. Ба-тька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, - так

забували про мене, чи я не го-лодна, не холодна, чи жива я… На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, су-мирна собi, - може, тому, що вже благенька була, ледве ноги воло-чила, а заговорить - тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде - охає та стогне. А за молодого вi-ку, славлять, вигадочки були чи-малi i в неї… та треба ж колись i перестати. За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було го-ре, що з двору й ступити не пу-стять. Хiба вже на велике свято,

що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочи-тесь, - було, каже панi гнiваючи-сь, - не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще мати-мете час, - не зараз вам умира-ти". Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з ну-ду. Докучає, було, та робота, до-кучає, - аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iн-ших чуємо. А як коли, то, було, звеселiємо

не знать чого. Веселенько нам, - аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лу-нало… Не всмiлимось!.. Iзглядує-мось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, - кру-титься, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не ви-робляємо! У старої панi не було роду, ок-рiм мала собi унучечку, - у Києвi обучалась у якомусь там… от ко-ли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до старої листи

шле; а стара тiї листи щодня ви-читує, - i попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унуче-чка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати бо-жа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Пан-ночки сподiваємось! Панночкабуде! Стара панi немов одужала: ко-ливає з кiмнати до кiмнати, ви-глядає у кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Ве-село зочити степ, поля краснi!.

Степ зелений наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, да-леко… Любо на волi дихнути! Квiток, було, назриваєм та по-заквiтчуємось, як молодi, та до самого двору тими вiнками ве-личаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаємо, - та так було жалко тих вiнкiв кида-ти, так жалко! II Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої кралi!.. Стара як обiйняла її, то й

з рук не випускає; цiлує, й ми-лує, та любує. I по кiмнатах во-дить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається ту-ди-сюди та на все цiкавим оком спозирає. Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i ча-стує: "Може, тобi того з'їсти? мо-же, того спити?" Наїдкiв, напит-кiв понастановлювала; сама сiла коло неї, - не надивиться. А пан-ночка усе прибира, наче той го-робець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаємо, що то панночка гово-ритиме, - чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.

- Яковось-то жилося тобi, сер-денько, самiй? - питає стара. - Ти менi не кажеш нiчого. - Ай, бабусечко! Що там розка-зувати! Нуда така! - Вчили багацько?.. Чого ж ви-вчили тебе, кришко? - От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи! - Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала? - Що се ви, бабуню? Як мож-на?.. Зараз дознаються..

- Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi душi? - Ох, бабусечко! I морено, й му-чено нас - та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. На-що менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми по-казати… - Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки - на що вже бiдота, а й тi вере-щать по-францюзькiй. - Е, бабуню!.. - защебетала пан-

ночка. - До французької мови i до музики добре i я бралась, - до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше - тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться - бiда. Багацько часу пропало марно! - Так як же оце? Погано вчать? - Кажу ж вам, що й нудно, i по-гано, й марно. Вони тiльки й ду-мають, як би їм грошi виплати-ли, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю? - Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили по-

гано. Що ж, як ти далi i все по-забуваєш? - Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморсь-ку нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур їй! - А як же часом хто в тебе спи-тає, як там тiї зорi по небу хо-дять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить! - Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не до-шимраються, нехай хоч цiлий

день питають. Я зо всього ви-кручусь, iще й їх оступачу, - он як, бабусю! Хочете, я вам заспi-ваю? Слухайте! I заспiвала, затягла, - наче теє срiбло пересипається. Стара її цiлувати: "Серденько моє! Втiхо моя!" А панночка до неї ласить-ся та просить: - Купiть менi, бабусечко, по но-вiй модi убрань хороших! - Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене бу-деш царiвна над панночками! Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбiльш, бачця, людей тума-нити!

III - Ходiм лишень, голубко, - го-ворить стара панi, - я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися. - Се ваша панночка, - промов-ляє до нас панi. - Цiлуйте її в ру-чку. Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки по-цiлувати. Стара всiх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха... - Боже мiй! - аж крикнула пан-ночка, разом стрепенувшись i в

долонi сплеснувши: - Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнуру-вати? Стоїть i руки заложила, i диви-ться на нас. - Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо. - Як тебе зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панiї: - Ся буде менi! - Так i добре ж; яку схочеш, се-рце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, - панно-чка тебе жалуватиме. - Ходiм уже, бабуню; годi вже! - перехопила панночка; сама скри-вилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця

зривається, - от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихка-ють… - Треба ж, голубко, - каже ста-ра, - її на розум навчити: се ду-рнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина. - Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста. Та й говорять собi, наче про коней, абощо. - Ой, Устечко! - журяться дiвча-та, - яково-то буде тобi, що вона така непривiтна! - А що ж, - кажу, - дiвчата! Жу-рбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде - по-

бачимо. Та й собi задумалась. IV Увечерi кличуть: "Iди до пан-ночки - розбирати". Ввiйшла; а панночка стоїть перед дзерка-лом i вже усе зриває з себе. - Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хо-чу! Я розбираю, а вона все покри-кує на мене: - Та хутче ж бо, хутче! Кину-лась на лiжко: - Роззувай!.. А вмiєш ти волос-ся звивати? - питає.

- Нi, не вмiю. - Боже мiй! Горе моє! Яка ж во-на дурна!.. Iди собi! Дiвчата вже мене дожидають: - А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати? - Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!.. V Другого дня ранесенько про-кинулась наша панночка. Уми-лась, прибралась, оббiгла усi бу-динки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька. - Дома я! - каже. - Дома! Усе ме-нi вiльно!

Цiлує стару панiю та раз у раз питає: - Чи скоро в гостi поїдемо, ба-бусечко? А коли гостi до нас на-їдуть? - Та нехай же я перше сама то-бою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся! - Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й ду-мки, що приїду додому - весело буде, людно, музики, танцi… Ба-бусенько мила, люба! - Ну, добре, пташко! Нехай тро-шки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму. Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує

та оксамити, рубки тонкiї виби-рає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдска-кує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вi-зьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то роз-плiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається… - Ах, бабусечко, - було викрик-не, - коли вже я в атласову сук-ню вберуся? - Як заручишся, дитино моя, - одказує стара. - Дам тебе за кня-зя чи за графа, за багатиря все-свiтнього! А панночка й голову задерла, i

виступає так, наче вже вона кня-гиня великородна. Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, - панночка й зiтхне: - Що, бабуню! Тiльки говори-мо… I досi ще нiкого в нас не було! - Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться. VI Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з

двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугу-ємо, клопочемось з ранку до ве-чора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє рего-четься, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Iн-ша добродiйка у дверi не втов-питься. А паничiв що то в нас пе-ревернулось! Аж роєм коло на-шої панночки звиваються, - так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона їх усiх, - кого слова-ми, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; дру-гому жалиться, що без його чо-гось Їй смутно та дивно; кото-

рого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одно-го попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiль-ки так комахою й налазять i на-лазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їс-ти, п'яно спити, хороше похо-дити, - а бiльше що?

VII Потроху та помалу усе панноч-ка на свiй лад перевернула, - жи-ття i господарство. - Покиньте ж бо, покиньте, ба-буню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче при-служниця, абощо. - Та нудно без роботи, дитино! - одказує стара. - Вiзьмiть книжку почитайте. - Що я читатиму? Я вже не ба-чу читати. - То так погуляйте, тiльки, го-лубочко, не плетiть! Ви менi луч-че око викольте тим дротиком!

- Та добре ж, добре, угамуйся! Покине плести стара й нуди-ться. Убрала її панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й по-садовила на крiслечку серед кiм-нати. Приїдуть гостi - вона напо-готовi, привiтає їх. Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається: - Як славно, бабусечко, як сла-вно, як у нас велично та пишно!VIII Нас, дiвчат, усiх гаптувати по-садовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i сва-

риться. Далi вже що день, то вона сер-дитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, - засоромить-ся. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пi-знали ми тодi, де воно в свiтi ли-хо живе. Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не на-терплюся!.. Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та заплiтаю, - знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, - чого, чого

не доказує над моєю головонь-кою бiдною! Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось тума-нiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, - аж я зля-калась! Та репече, та дзвяко-тить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!"

Оглянусь я на неї, - страшна така зробилась, що в мене й ноги за-хитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, - дух ме-нi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь - дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так то вже мене лає, така вже люта, - аж їй у ротi чорно. - Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!

А панночку вмовляє: - Не плач, не плач, янголяточ-ко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсi-нькi. Буде-бо вже, буде! Нащо са-ма берешся? Менi внось, що тобi не вгодно. - А тобi, ледащице (знов свари-ться на мене), - а тобi буде!.. Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, - так панi тiльки ногою мене сов-манула та зараз i звелiла дiвча-там до хати однести. Дiвчата пiдняли мене й поне-сли, а в хатi так i впади коло ме-

не плачучи: - Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголо-в'ячко? IX Цiлу весну мене теплим моло-ком напували, поки я трохи оче-ньпала. Лежу сама, - усi на панщинi, - лежу та все собi думаю: "Таке молоде, а таке немило-сердне, господи!" У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею. Вi-терець шелесне та прихилить

менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гаря-чий перекине через хату ясну стягу трепечущу… наче мене жа-ром обсипле. Душно менi, дрiмо-та, а сну немає. I так усе сама-самiсiнька iз своїми думками - як у свiтi жити! Рада, було - боже мiй, як рада! - коли зашумить садок, стемнiє свiт i загурчить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Ве-селi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем із себе; пнуться на вiкно, нетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:

Зiйди, зiйди, сонечко, На попове полечко, На бабине зiллячко, На наше подвiр'ячко! Скоро сонечко з-за хмари ви-грало, вони так i замелись iз ха-ти. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює. Увечерi, смерком уже, вертаю-ться з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою пра-цею; всi мовчать - хiба який зiтх-не важко або заспiває сумної, сумної стиха… Часом несподiвано котора дiв-

чина вбiжить до мене з будинку. - Устино! Голубко! - А що там у вас дiється, сест-рице? - спитаю її. - Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учора Па-раску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька! - Про мене нiчого? - Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Х Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря. - Iди, иди, хутенько иди, Усте! - Куди йти? - До панночки, до панiї! Та ху-тенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди! - Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати! - Я тебе доведу, голубко! Змо-жися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!

Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка. - Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! По-стривай! Я тобi таку кару вими-слю, що ти й не бачила й не чу-ла. Та кричить же то, боже! Аж за-дихалась, штовхає мене, за ру-кав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!.. На той крик i панi не задля-лась прилiзти… Давай мене лая-ти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панно-чка. Почалися тодi в нас карно-

стi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмi-халися!) - панночка бiжить до старої: "Бабуню, мене не шану-ють!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й пла-чуть!" Та на всiх такеньки ва-дить та й вадить навадниця на-ша. А стара лютує, нас карає, - молодий вiк iзгадала! XI Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них - ляскотить по-пташиному, привi-тна, люба - i що то? - не пiзнати!..

А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з ку-тка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається. - Которий-то з них попадеть-ся? - говоримо, було, дівчата… - Дознає неборак, почiм кiвш ли-ха! Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, ста-ла думати та гадати: - не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх си-лечка одна, та кожний же то до-магається панноччиного привi-

ту собi; один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Поча-ла вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла - i шарахнули вони усi од неї вро-зсип, себе самих соромлячися. XII Спiзнався з панночкою полко-вий лiкар та й почав щодня вча-щати. Такий вiн був тихий, зви-чайний, до кожного привiтний, - i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полко-

вий хороший: i брови йому чор-нi, i уста рум'янi, i станом ви-сокий, - така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не загово-рить, хоч там як до його не за-ходь… Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй: - Якби ви, бабусечко, того лiка-ря до нас завiтали, - нехай поба-чу, який!.. А стара, було, на те: - Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво - полко-вий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?

- Та нехай я тiльки його поба-чу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють. - Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звиває-ться, а жоден не сватає. Один од-ного перебиває та сваряться, - бодай ви виказились! От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiка-ря та й лiкаря! Першого ж на-їзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказу-вати, що лiкаря до себе в гости-ну запрошує. Тi живо погоди-лись: "Привеземо, привеземо", кажуть. - А коли ж ви нас одвiдаєте? -

питає панночка, сюдитуди обер-таючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко? - Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, - кажуть го-стi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, раденькi що дурненькi. XIII Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супи-ться та все бурчить: - Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тiльки тим ви-мiщає, що нас душить. Коли наїхали полковi, а лiкаря

нема. "Дякує, - кажуть, - за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, - лiчить". - I не силуйте його, - каже ста-ра, - нехай лiчить з богом! Панночка тiльки почервонiла i уста закусила. Та й було ж нам, як гостей ви-проводили! За все ми одтерпi-ли!.. Того ж таки тижня самого за-недужала панночка. Охає i сто-гне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полко-вий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, - по його! Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку,

як мальована, - дожидає. Приїхав вiн, подививсь, розпи-тав. А вона ж то вже - i голiвку хилить, i говорить, помiсь спi-ває. Побув яку годинку та й про-щається: "Завтра навiдаюсь". Стара пита у внучечки, внуче-чка задумалась, - тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепе-нулась: "Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний… I що вiн собi думає!" Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й пан-ночка. Почули духом паничi, ку-ди потягло, - постерегли одразу,

що воно є, та й зслизли. Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нічого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете - умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Зми-луйтеся!" Стара й годi, тiльки охає. XIV Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять ко-ляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, - все сидить та думає. Було, скоро сонечко вийметь-ся, лiкар i котить удвуконь. Пан-

ночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчи-но! А що панночка?" Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вi-дступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити неси-ла: боялася й вона унучечки. Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко: - Я ж сподiвалась тебе за князя

дати, за багача, за вельможного! - Ох, боже ж мiй! - крикнула па-нночка плачучи. - Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безта-лання моє! Така менi доля гiрка випала! - Та хiба ж таки кращих за його нема? - не смiючи вже одмовля-ти, а тiльки нiби питаючи, озве-ться знов стара. - Для мене немає у свiтi кра-щого, - нема й не буде! Засуму-вала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутил-ась, - не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його,

- унучечка у гнiв та у плач вели-кий. Хоче втiшити: "ось побере-тесь", - унучечка свою долю про-клинає: - Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобi-гти, не знаю. Молодий став помiчати, тур-бується: - Що таке? Чого смутна? - Та я не смутная… - Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку її цiлує. - Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою буде-мо? Вбого! - От що тебе журить, сердень-ко!.. Нащо нам теє панство, бага-

тство, коли буде наше життя красне, наша доля весела? - Бач, ти об менi й не думаєш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та бу-де з нас глумитись: "от жи-вуть-бiдують!" Та й заплаче. - Серденько моє, що ж менi, бi-дному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а те-пер прагну всiх розкошiв для те-бе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, - каже, - небо прихили-ти, та не хилиться! I почнуть отак обоє собi жури-тись.

XV Любила вона його, та якось чу-дно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панно-чок-сусiдок, допитуються: - Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. Рев-нивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе слухає? - Вважайте самi, - одказує пан-ночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на йо-го зводити. - Слухайте, - каже до його, - їдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж,

щоб я не гнiвалась! Вiн зараз їде, купує там, що казано. - Боже мiй! Чого се понакупо-вували? Я сього не хочу! Їдьте змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали! Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, - вона: - Не пийте, не пийте! - Чому? - Я не хочу! Не пийте! - Та коли ж я хочу пити! - А я не хочу! Чуєте? Не хочу! I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й роз-гнiвається, одвертається од йо-го, не говорить. Вiн уже i пере-

прошує, i благає - трохи не пла-че. Панночки приїжджi дивую-ться: - Ото! Чи хто сподiвавсь од йо-го такого кохання! I що ти роби-ла? Як ти бога просила? Наша панночка тiльки всмiха-ється. Питають, що вiн їй подарував, - вона перед ними стеле оксами-ти та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться: - Це вiн мене обдарував! Чудне панське кохання! А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав! Стара тим часом розпитує про

його, як вiн собi мається, та й на-питала, що в його хутiр є. - Дитино моя! В його хутiр є! - Справдi? - покрикне панноч-ка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав? - Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс. - Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалив-ся? Мабуть, невеличкий хуто-рець, - нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава! Стрiла його веселенька, привi-тала любо, а вiн радiє. Не знає,

що то вiтають не його, - хуто-рець вiтають! XVI Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, - аж спотик-ається на ходi. Гульба точилась до самого свiту. Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає: - Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт

породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська! Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє: - Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi! - Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так i вмиється слi-зоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи. - Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє. Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує: - Бабусечко моя, матiнко! Дя-

кую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко! - Годi вже, годi, а то й я зарю-маю! Оце ж бо! - промовля стара, та й сама плаче, й смiється. - Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете? - Чого б то й бажати, та не ви-падає. Я такеньки мiркую: зо-станусь я - тутечки, у Дубцях, бу-ду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяй-ствуй. А що ж? Чи там, чи там по-кинути, - i хазяйство переведе-ться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, - не-дурно сказано.

- Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили! - То будь же в мене веселенька, - не плач… - Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його: - Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає! Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись: - Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спi-знались i покохались… Пам'ята-єш, який був тодi садок зеле-ненький, квiтчастий, - як, було, з тобою походжаємо, говоримо?

А вона йому: - Садок зелененький, садок квi-тчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi! Молодий аж iздригнувся i ди-виться на неї, - нiби його щось разом здивувало, злякало, у се-рце вжалило… - Що ж? - питає панночка. - Чо-го на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати? I бере його за руку, сама всмi-хається любенько. I вiн усмiхну-вся: - Ти ж моя,- каже,- хазяєчка ко-хана!

XVII Повеселiшала панночка, кло-почеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста ше-вцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, - купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi - смерть! На весiлля панiв, панiй пона-їздило, - гуде у будинку, як у ву-ленi. Цiкавi панночки посаг роз-

глядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже ко-штовне!" Iнша як побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так її за серце i вхо-пить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.XVIII За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годин-ки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, - тодi я побiгла. Не можу й словечка ви-мовити, тiльки обiймаю старих i

малих. Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, уса-тий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як ви-конаний з залiза, - не обернеть-ся, не гляне. Посiдали пани у той повiз. Ме-не причепили позаду, на яко-мусь височенному причiпку. - З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясно-го ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив

верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на ули-цю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, без-людная дорiженька попередо мною… XIX Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жи-ди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, ше-ршавiють.

Пан звелiв коней зупинити ко-ло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi гро-шей дав - пообiдай, а про мене й байдуже. Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродли-вая!" Я аж здригнулась. Се вiз-ника на мене гукає. Придивля-юся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана. - А кого вам треба? - питаю йо-го. - Еге, кого!.. Як-то тебе звати?..

Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо. Дуже я змерзла, а пiти, - ду-маю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме! - Спасибi вам, - одказую, - я не хочу їсти. Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!" - та й пішов. XX Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли пани. Пан тодi зирк на мене! - А що ти сидиш тут, Устинко? - питає. - Чи обiдала ти? - Гей! - крикнув на хазяїна бо-

родатого, що тут на рундуцi гро-шi в долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати! Хазяїн грошi в кишеню та й побiг. - Що це, що це? - жахнулась па-нi. - Ми її ждатимемо? - А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й на-мерзлась добре! - То що? Вони до цього звиче-нi. Спiзнимось; я боятимусь. - Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб тебе не дожидати. Панi почервонiла по саме во-лосся. - Час їхати!

- Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла! - Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрикує! - Сiдай! - гримнула далi на ме-не i сама у повiз ускочила. Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, - стоїть. - Що ж? - питає панi. - Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї… А хазяїн бородатий: - Дiвцi абєду не прикажете? Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мо-вчали.

XXI Присмерком дочапали до ху-тора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вi-тають молодих. - Спасибi, спасибi, - дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. - Привiз я вам панiю молоду, - чи вподобаєте? Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна бу-де! А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi

мiниться. Люди до неї - щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопи-ла в когось iз рук свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугну-ли од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили. Пан, неспокiйний, смутний, пi-шов собi, похиливши голову. Ввiйшла i я. Дивлюсь, розди-вляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, сто-лики-все те новеньке, аж лощи-ться. Чую - говорять пани. При-слухаюсь – панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає! - Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я

знав, що я тебе ображу, - звiку б не казав! - Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiб-рата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку. - Серце моє! Люди добрi, про-стi… - Я не хочу нiчого знати, слуха-ти, бачити! - задрiботiла панi. - Ти мене з свiту хочеш оце зiгна-ти, чи що? - вигукує ридаючи. - Годi, годi, любочко! Ще зане-дужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама на-

думаєш. Подаруй менi сей случай. - Ти мене не любиш, не жалу-єш… Бог iз тобою! - Грiх тобi так говорити! Я те-бе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую - поцiлува-лись. - Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру! - Буду, серденько, буду!ХХII Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" - думаю собi. Ви-йшла на рундук, - нiч мiсячна,

зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчи-нонько!" - як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, див-люсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоро-милась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки див-люсь йому в вiчi. - Стоїш сама тутенька, - знов озивається парубок, - мабуть, не знаєш, куди йти? - Якби не знала, то вас би спи-тала, - одмовила йому, схамену-вшися трохи. - Бувайте здоровi! Та швиденько в дверi. - Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд.

XXIII А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами: - Що це таке? - Се баба божничок уквiтчала. - Що?.. То вона в тебе тут поря-дкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй. - Добре, серденько. Тодi вона його цiлує: - Голубе мiй! От, находились, наговорились. - Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подiлась? - А бач, бач, - зацокотiла панi, -

якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла. - Та не де дiнеться! Ось я її гук-ну. Та й кинувсь гукати: - Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний. - Зараз, сер-денько, баба прийде, - говорить панiї, вмовляючи її. - Та де вона була? - Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга. - А де моя Устина? I вона iзучи-лась бiгати, не питаючись? Усти-но! Устино! Я стала перед нею. - Де була? - Ось у цiй кiмнатi. Стала я знов за дверима: знов

дивлюсь i слухаю. XXIV Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, - аж до землi пони-кає, та вся-усенька зморщена; тi-льки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько сту-паючи, вклонилась панiї та й пи-тає: - А що вам треба, пане? Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла. - Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан. - Коло печi була, паночку: Ган-нi помагала, щоб добра вам ве-

черонька була. Пан бачить, що вже жiнка ва-жким духом дише, а все не важи-ться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, - не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабу-ся стоїть од порога. - Що ж, вечеря готова? - питає пан уже хмурнiше. - Готова, паночку, - тихо i спо-кiйненько одказує бабуся. - Серце (до панiї), може б ми повечеряли? - Я не хочу вечеряти! - одказа-ла панi, вибiгла i дверима грюк-нула. - То й я не буду вечеряти, бабу-

сю, - каже пан смутненько вже. - То я собi пiду. На добранiч вам, паночку! - Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! - загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила: - Добре, паночку! Вклонилась i пiшла собi. XXV Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стi-ною. "Боже мiй! - промовив до себе, - чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно

промовив! Не втерпiв - пiшов до неї; цi-лує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала. - А вечеряти не хочу, - каже па-новi. - Я на твої слуги - не то що - i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi! XXVI Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, - думаю собi, - нашi дiвчата нажи-вуться без моєї панiї! Веселе-нько та любенько їм укупцi… А

менi - чужа сторона, i душi нема живої…" Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Си-джу, нiби не чую. Переждало трохи - знов сту-кає. Метнулась я та дверi всi по-причиняла, щоб пани не почули. - А хто се тут? - питаю. - Я, дiвчино-горличко! - Мабуть, - кажу, - чи не поми-лились: не в те вiконце добуває-тесь! - То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба! - Не так-то конче й треба!.. Оце

найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки: - Дiвчино! Дiвчино! - Чого се ти попiдвiконню вко-пався, Прокопе? – загомонiв хтось потиху. - Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема! XXVII Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчи-нила, аж це бабуся. - Здоровенька була, дiвчино, - промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько! - Спасибi, бабусю!

- То й ходiмо. - Ось я панiї спитаюся. - Чого питатись, любко? То ж вечеря! - Чи звелить iти. Бабуся перемовчала хвилинку та й каже: - То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду. Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi: - Чого сунешся? - Пустiть, - кажу, - панi, мене по-вечеряти. - Iди собi — вечеряй!

XXVIII Пiшла я за бабусею через двiр у хату. - Оце привела вам дiвчину, - каже бабуся, вводячи мене в ха-ту. А в хатi за столом сидить На-зар чорнявий i молодичка гар-ненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують ве-село бiлi стiни i божничок, ви-шиваним рушником навiшений, квiтками сухими й зiллям уквi-тчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, ви-крашаються. Усе таке веселе в

тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жерд-цi, i чорний кожух на кiлку, i пле-тена колиска з дитинкою. - Просимо до гурту! - привiта-ли мене i вклонились. - Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? - каже Назар. - Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? - питаю. Сама озирну-лась, аж той парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж га-ряче менi стало. - А то ж нi? - каже Назар. - При-дивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хоро-ший! - Хiба поночi! - одмовила йому

весело молодичка. Славна була то жiночка, - зва-ли Катрею: бiлявенька собi, тро-шки кирпатенька, очицi голубо-цвiтовi, ясненькi, а сама кругле-нька i свiжа, як яблучко. У черво-ному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордо-ватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її виши-ванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять. - Ну, ну! - каже їй Назар, - коли б оце не галушки, я б тобi одка-зав!.. Тут-бо саме Катря його поста-вила на стiл миску з галушками.

Назар моргнув на мене. - Не грiх тому добре повечеря-ти, хто не обiдав! XXIX Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та ре-гоче, поблискуючи перед кага-нцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась. - А що, пташечко, - питає в ме-не бабуся, - при молодiй панiї

давненько служиш? - Яка вона гарна! - закинула молодичка. - Поможеться, що гарна! - гук-нув Назар, - коли дивиться так, що аж молоко кисне! Бабуся зiтхнула важенько: - Годi тобi, годi, Назаре! - А наш пан такий звичайний, - заговорила молодичка, - вiн, ма-буть, iзроду нiкого не скривдив. - Дай йому, боже, i пару таку! - промовила бабуся. - Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже молодичка. Зi-тхнула i задумалась. - Як то бу-де! - знов тихо вимовляє, дивля-чись на мене, начеб випитувала

очима. А я мовчу. - Буде, як господь дасть, голуб-ко, - каже бабуся. - Ну, що буде, те й буде, - ми все перебудемо! - гукнув Назар. - А тепер - до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля? Та й моргнув на мене. - Нехай менi та панi й не сни-ться! - одмовив парубок, сiдаю-чи проти мене. - Де вона й вро-дилась така неприязна! Тодi молодичка до мене: - Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа

до душi… Та й спинилась. Всi на мене ди-вляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та черво-нiю, - трохи не заплачу. - Дiвчино! Лиха наша панi мо-лода? - вимовить Катря. - Недобра! - кажу їй. - Господи милосердний! - крик-нула. - Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! - кинулась до коли-ски, схилилась над дитиною: - Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла! Та плаче ж то так, - сльоза

сльозу побиває. - Не такий чорт страшний, як намальований! - каже Назар. - Чого лякатись? Треба перш роз-дивитись. А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла. - Годi, голубко! - вмовляє Ка-трю бабуся. - Чого нам дуже три-вожитись? Хiба над нами нема господа милосердного? Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його по-гляд очима спаду.

XXX Повечерявши, поблагословив-шись, бiжу назад у будинок, а за мною: - На добранiч, дiвчино! - На добранiч вам! - одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, - серце в мене б'ється-б'є-ться!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр сту-пила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi… Ой мiсяцю-мiсяченьку,

Не свiти нiкому!.. Пiсня так i пiдмиває мою ду-шу… Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив… XXXI Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здає-ться, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм ли-

хо пекуче iзнайшла. Калiки не-щасливi, дiти-кришеняточка, й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, пта-ство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона бу-ла, все бачила, всюди, як та ящi-рка, по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки по-гляне, то наче за серце тебе рукою здавить. А пани-сусiди нашу панїю похвалюють-величають: ото ха-зяйлива! Ото розумна! Дарма що

молоденька, - добре б нам усiм у неї вчитись! Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надiї й думки. Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зов-сiм, - нiщо з його. Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на сю рiч боявся, - мов не бачить нi-чого, не чує. Не було в його нi ду-ху, вi сили. Сказано: добрий пан - не б'є, не лає, та нічим i не дбає. Як почне панi обмирати та сто-гнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i пла-че, i сам людей лає: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять менi дру-

га!" - Не буде з його нiчого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач, ще тодi, як вiн Устину обi-дом нагодував... Якби таку жiнку та менi - я б її у комашню втру-чив, - нехай би пихкала! Та й зарегоче на всю хату. Та-кий уже чоловiк був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартува-тиме. А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос. I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не

пожартує. - Оце ж бо якi ви смутнi! - кажу йому одного разу (се було ввече-рi, присмерком). - Чого ви такi смутнiї? А вiн мене за руку, - пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його вже й немає. XXXII Усi люди пов'яли, змарнiли; тi-льки бабуся велична, як i була. Як не лає, як не кричить на неї панi, - бабуся не лякається, не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми очима ясними. I незчуєшся, було,

як до неї пригорнешся та й за-плачеш, - от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться. - Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся стиха, ласка-во. - Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бiдо-чку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна? Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу людського. У двiр душа жива не навiдається, - хiба за дi-лом, - та так боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од звiра лю-того йдеться. Спiзнилась якось, вечерявши,

та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не прийшов вечеряти!" - думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моїми! Переймає мене i оббігти не пускає. - Устино, скажи менi правдонь-ку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi ме-не за руку!.. Обiймає, пригортає, та все питає: "Чи любиш?" Такий чудний!.. Посiдали, поговорили, покоха-лись, - усе лихо забулось. Весела душа моя, i свiт менi милий, i та-ке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й панi постере-гла: "Що це тобi? - каже. - Чого ее

так розчервонiлась, наче хто ви-бив? Чи, може, що вкрала?!" XXXIII Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить панi на вече-рю йти - Прокiп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвiйзi, по-горюємо обойко… Бо денної по-ри, хоч i стрiнемось, - тiльки зглянемось, словечка не перемо-вимо, розiйдемось. - На лихо ви покохались! - ка-же було Катря. - З бiса розумна ти, моя люба! - кепкує з неї Назар. - Коли б те-

пер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси! - Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю… - Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? - озветься бабуся. - Ко-ли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася. XXXIV А панi куди далi, то все злiсли-вша, усе лютiша: аби я трохи спi-знилась, забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година. Перво тугою тужила я тяжко, а

там усе менi стало не вдивови-жу, усяка ганьба байдуже. Ска-зано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить - неси-ла моя, сльози ринуть, а напла-чуся добре, утрусь, - така собi ве-селенька, жартую, пустую!.. I ко-са заплетена дрiбненько, i соро-чка на менi бiла, - нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке згада-ють!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до розмови. Господи милий! Своє лихо, чу-же лихо, - не знать, що й робити, що починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам

звари, вечерю звари та город скопай, обсiй, - та ще панi гри-має: "Нiчого не робиш, ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе на-вчу робити!" Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословит-ься, - до роботи. Бабуся тодi пи-льнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла ма-ла!" або "спить мала!" I такень-ки, наче благодать божа, допо-магає, невтомлива, невсипуща. - Чого се ви, Катре, так наддає-тесь, без спочинку? - кажу їй. - Робитиму, робитиму, поки си-ли. (А очi в неї так i горять поза-

падавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу! Отже, не вгодила й не вмило-сердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, - до дитини, а дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки вхопила його до серця, - воно й переста-вилось. I побивалася ж Катря, i мучи-лась, i радiла: - Нехай же моє дитя, моє коха-не-дороге, буде янго лятком бо-жим, - лиха не знатиме моє рiд-несеньке! - А далi й заголосить: - А хто ж до мене рученята про-

стягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко! Назар - нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим її вiком заспокоює, а в самого вже пом'я-кшав гучний голос, - потай усiх сумує. По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб роби-ти, вже й по свiту ходить не зду-жає. А панi все-таки: - Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге! - Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене жив-цем iз'їжте тепер! Дала ж їй себе знати панi!..

- Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде! - Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..XXXV Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловiка-вiзнику. Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн положив їй на плече, - скинула з себе, наче жабу, тi гро-шi. Як упав же той карбованець на мурiг, - i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи по двору,

вздрiла i зняла. - Се, певно, ти грошi сiєш? - ка-же на пана. - Ой, боже мiй, боже мiй! Пан на те нiчого не одказав, тi-льки зчервонiв дуже. А Катря не схотiла на свiтi жи-ти. Щось їй приключилось пiсля тої наруги. Бiгала по гаях, по бо-лотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось i втопилась бiдола-шна. Пан дуже зажурився; а панi: - Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не путнє…

- I справдi, - вхопився пан за те слово, - не повно в неї ума було! Навiжена та й навiжена… На-що й краще! Порадились помiж собою такеньки та й спокi-йненькi собi…XXXVI Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чу-дний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, та свище, та раптом як спiвоне! - дзвiнко-то-ненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: "Сьогоднi

бито? - та й додасть: - Iначий i не можна: на те служба!" Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує: - Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував! Панi того куховара дуже хва-лить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед па-нiєю, то мов стрiла вистроми-ться, руки спустить, очi второ-пить на неї: "Ловив я рябе поро-ся; втекло рябе порося у бур'я-ни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне поро-ся…" Такеньки усе чисто одбубо-

нiв i дожидає, що панi йому од-каже; сам тiльки очима луп-луп!.. А панi йому раз по раз: - Добре! Добре! Усе добре!.. Тi-льки ти гляди в мене, - не розле-дащiй мiж моїми вовкодухами. - Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiє! Вклониться їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву - i знов свище. - Бодай вас! - кажу йому якось. - Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви… - Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он

бач, скiльки в мене зубiв зоста-лось… На службi втеряв!.. Був у нас копитан… ух! Та тiльки ухнув. - А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужи-тись? Тебе б'ють, тебе рвуть, мо-рочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий боже! Зговоривши теє, знов свистi-ти! А Прокiп з серця аж люльку об землю гепнув. - Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! – гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Диви-ться на його, як козел на новi

ворота. - Не така в мене вдача! – каже Прокiп. - Я так: або виря-туйся, або пропади! - А в мене така знов удача: уте-чи! - зареготав Назар. – Мандрiв-очка - рiдна тiточка. - Пiймають! - скрикнув мос-каль, схопившись. – Пiймають - пропав! Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись. - Нe кожний копитан швидкий удасться, - каже Назар, - iнший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втi-кати?.. Од якої втiк, таку й зди-бав. Iз дранки та вберешся в переперанку…

Та все пани, та все дуки… - за-спiвав, як у дзвiн ударив. XXXVII У рiк стара панi вмерла. Не хо-тiлось дуже їй умирати! Усе мо-литви, святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильну-вала, та погасла свiчечка, - велi-ла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грi-шнице, i моєму спасiнню шко-диш!"

XXXVIII Наша панi журилась i плакала за старою дуже. - Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепе-реньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, - каже пановi, - яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Ха-зяйнуй, доглядай усього, а най-перва рiч - не псуй менi людей. - Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я

все зроблю, що хочеш, усе! Таке-ньки, було, вмовляє її. Одного разу хотiв вiн її розважити та й каже: - Годi тобi, голубко, клопота-тись. Ось послухай лишень, що я тобi скажу: я вже кума пригла-сив. - Кого ж ти просив? - перехо-пила його панi. - Свого товариша. Такий слав-ний чоловiк, добрий. - Боже мiй! Я одразу догада-лась!.. Запросив якесь убоже-ство!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде! А сама у плач ревний. - Серденько, не плач! - благає

пан, - серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його пере-прошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти хочеш, того й завi-таю. - Полковника треба прохати, - от кого! - Полковника, то й полковни-ка. Завтра й поїду до його. Ну, iз-бач менi, любонько, що я тебе засмутив! - Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе мене жу-риш! - Голубко моя! - промовив пан стиха, - пожалуй i ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, свари-шся; а я сподiвався..

Та як заридає! Панi до його: - Чого се ти, чого? За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ри-дає!.. Ледве вже його розгово-рила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився. - Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - просить його. - I сам не знаю, моя любо, - од-казує пан, нiби всмiхаючись, - так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, наче маленький, роз-плакався. А сам зiтхнув.

- Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? - говорить панi. - Нi, любиш. - Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба господарювати, моє серце! Та й поцiлувала його. Уранцi поїхав пан i полковни-ка завiтав у куми. XXXIX Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полков-ник вкотив у двiр сивими кiнь-ми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кру-

гловидий, червоний, усе вуса за-кручує правицею, а лiвою ша-блю придержує та плечима все напинається вгору. Я рада, що менi трошки вiльнi-ше, - вибiгла до Прокопа, - стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, - веселий такий, як ще був за свого жениха-ння з панiєю. - Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? – смiється. А Прокiп йому: - Пане, оддайте за мене дiвчи-ну! - Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й жи-вiть собi любенько.

- А панi? - каже Прокiп. Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже: - Iдiть за мною! Вiзьми її за ру-ку, Прокопе! Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стискаючи мою руку. - Любо! - сказав пан, - я оце до тебе молодих привiв. Чи вподо-баєш? А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, похо-джає та все потроху пирхає. Наша сидить у крiслечку. Зи-рнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана

згляне й питає: - Що се таке? Прокiп кланяється, просить. - Я вже позволив, - каже пан, - не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, - нехай i во-ни щасливi будуть! Панi все мовчить та уста гри-зе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi: - До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дi-вко? - питає мене, та що хоче мо-ргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила - випив пов-но. Усi пани за ним пiдхопили:

- Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари… Тодi вже й панi: - Та нехай собi! Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши нiчогiсiнько, поха-пцем звiнчалися, щоб ще не роз-лучила нас панi. Дуже вона гнiвалась на пана: - Як ти мене пiдвiв! - дорiкає. - Я сього не можу тобi подарува-ти, як ти мене пiдвiв! - А тобi, - свариться на мене, - тобi буде! "Нехай уже буде що буде, - ду-маю, - та вже ми побралися!" Ве-

лико тiшить мене, що тепер оз-ватись до його можна при лю-дях, глянути на його, що вже - мiй!XL Я зосталась при панiї, як i бу-ла. Ще гiрш надо мною коверзує вона, ще гiрш варить з мене во-ду та все примовляє: - А що? Яково тобi у замужжi? Покращало? Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так при-йде, що примiг би - крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, - весело й любо; усе лихо забуду. Тiльки чо-

ловiк мiй куди далi, то все хму-рнiший ходить, аж менi серце болить. - Чи ти вже мене не любиш, Прокопе? Вiн пригорне мене та подиви-ться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають. - А чого ж усе смутний, Проко-пе?.. От ми вже тепереньки вку-пцi навiки. - О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподiватись щогоди-нки в бога - догани тобi та му-ки!.. А боронити - несила… Ва-жко, Усте! - Як-небудь i зо мною бiду пе-

ребудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвiйзi легш. - А може, й справдi так, рибо-нько! Та й усмiхнеться i пожалує ме-не. Так-то вже я радiю, як розго-ворю його, розважу! XLI Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинил-ось… Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiлки, то з-за

тiї. Трохи вже й притомилась ба-буся, - сiла одпочити. - От уже й лiтечко красне ми-нулося! - промовила, - сонечко ще свiтить, та вже не грiє. Сеє кажучи, роздивляється навкруги. - Устино-голубко! Адже ото не-наче дiтвора з-за лiси визирає? - питає мене. Я гляну - аж справдi коло тину купка дiток. - А що, дiтки? - питає бабуся, - Чого прийшли, мої соколята? Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками. - Ходiть лишень ближче, хлоп-ченята: я по яблучку вам дам! -

каже на їх бабуся. Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi го-робину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi: - А то що? Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, - тiльки зало-потiло. I в мене серце заколоти-лось. Бабуся спокiйненько одпо-вiщає: - Се, - каже, - я по яблучку дiт-кам дала. - Ти дала? Ти смiла? - завере-щить панi (сама аж труситься). - Ти, мужичко, моє добро кра-

деш!.. Злодiйко! - Я - злодiйка!? - вимовила ста-ра… Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились. - Бiльш красти не будеш! - кричить панi. - Я тебе давненько пристерiгаю, - аж от коли пiйма-лась… Панськi яблука роздава-ти! - Не крала я зроду-вiку мого, панi, - одмовляє стара вже спокi-йно, тiльки голос її дзвенить. - Пан нiколи не боронив, сам дi-тей обдiляв. Бог для всiх родить. Подивiться, чи для вашої ж душi мало? - Мовчи! - писнула панi, наска-куючи.

Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю. - Злодiйка! Злодiйка! - картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає. - Не по правдi мене обмовляє-те! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвi-кувала чесно, панi! - Ти ще зо мною заходиш? Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю! Захиталась стара: я кинулась до неї; панi - до мене; мiй чолов-iк - до панiї. - Спасибi, моя дитино, - промо-вляє до мене бабуся, - Не турбу-

йся, не гнiви панiї. А панi вже вчепилась у мої ко-си. - Годi, панi, годi! - гримнув чо-ловiк, схопивши її за обидвi ру-ки. - Цього вже не буде! Годi! А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує: - Що? Як? Га? Схаменувшись трохи, до Про-копа. А той своє: - Нi, годi! Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався. - Що се? Мiй чоловiк випустив тодi па-нiю з рук.

- От твої щирiї душi! - ледве промовила панi. - Дякую тобi!.. Та чого ж ти мовчиш? - скрикну-ла ще голоснiш. – Менi мало рук не вломили, а ти мовчиш! - Що се поробилось? - питає пан на всi сторони у великiй тривозi. Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, - такого вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка. - Розбишака! - Не пiдходьте, пане, не пiд-ходьте! - озвався мiй понуро. - Е, бачу, - каже пан, - тобi тут

мiсця мало. Постой же: розбиш-атимешся у москалях - скiльки хотя! Панi аж верещить: - У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези його! - Вiзьмiть його! - крикнув пан на людей. - Зв'яжiть йому руки! Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той гук до мене: - Чого злякалась? Чого пла-чеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, - не знаю…

XLII Повели Прокопа в хату. Сторо-жа стоїть коло дверей. На дворi вiзок запрягають, Назар запря-гає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, - далi каже: - Устино! Сядь коло мене! - Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! - говорю йому. - А що я сподiяв? Будеш вiльна, - от що! Будеш вiльна, Устино! - Воля, - кажу, - та без тебе! Так менi гiрко стало!.. - Воля! - покрикне вiн, - воля!.. Та на волi i лихо i напасть - нiщо не страшне. На волi я гори по-топлю! Акрiпаку хоч як щасти-

ться, усе добро на лихо стане. Аж ось заторохтiв на дворi вi-зок. Повели Прокопа. Я, в чiм бу-ла, схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його: - Нехай вам мати божа допома-гає, дiти! - А сльози тихi так i бi-жать з очей ласкавих. Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставля-ючи на дорогу пана: не пустила б! Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тi-льки серце моє колотиться, сер-це моє трепечеться… Пiд'їжджаємо до мiста. Пан за-курiв коло нас i випередив. В'ї-

хали в мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будин-ку стали. Випустив Прокiп мою руку: - Усте, не журися. Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi. - Не вдавайсь у тугу, - каже На-зар. - Бiс бiду перебуде: одна ми-не - десять буде. А сам почав уже сивим воло-сом, як снiжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що нiхто не розважить. Коли виводять мого чоловi-ка… Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене замерло; а вiн веселий, як на Великдень…

XLIII Зосталась я з чоловiком у мi-стi. Перебiгла година тая швидк-о, як свята iскра спахнула, та довiку не забуду! Зараз мого чоловiка приручи-ли дядьковi, москалевi iстньому, iзучатись вiйськової науки. Дя-дько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; гово-рить гучно; поводиться гордо. От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокiп грошi: - Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.

Дядько кашлянув, плюнув: - Ходiм! - Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! - каже менi Прокiп. Та й пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн пи-тає: - А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа? Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi. Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько, а й я всмiхнулась i нiби чогось ра-дiла. Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звiдки? Продати нiчого.

Я поїхала - нiчого не взяла. Та й не великi скарби були там у ме-не: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а по-слi вже панi не оддала. От я й на-думала собi: "Пiду я поденно ро-бити!" Порадились iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповiстили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй спла-чували. - Добре, - каже, - будуть грошi, оддаватимете поденно, а не бу-дуть, то я й пiдожду вам. Ми й перебрались до неї в хату.

XLIV Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! Розказує та й роз-казує, та все про своє лихо, що весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сиди-мо з чоловiком укупцi та говори-мо, вона й почне плакати та примовляти, що - ось ми моло-денькi, ось ми i хорошi – нівро-ку: жити б та жити та людей со-бою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хiба

тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба ки-сне! А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговори-ти, анi його спитати. - Що се за чоловiк у свiтi! - ка-же, було, стара. - Який же вiн грi-зний та неласкавий - нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає! Рано-ранiсiнько схоплюся; бi-жу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додо-му. Ще на дорозi стрiне мене чо-ловiк; любо та мiцно стисне за

руку i спитає тихенько: - Чи добре натомилась, Усте? XLV От якось сидимо ввечерi: мос-каль на лавi з люлькою, хазяйка коло вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; ко-ли у дверi хтось - стук-стук; а да-лi: - Здоровi були! - гукнуло що-сь за дверима. Се ж Назар! Увiйшов i стоїть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зу-бах; i сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась. - Хазяйцi i всiм нехай бог пома-

гає! - Спасибi! Милостi вашої про-симо! - вiтає його стара. - Звiдки се ти взявся, Назаре? - питає Прокiп. - От наче з землi вийшов! - Я звiдти, - каже, - звiдки до-брi люди мандрiвки виглядають. Дядько поворушивсь, - погля-дає на дверi. - А чого се крутишся, пане мо-скалю? Однiї вiри, - не цурайся. Дядько все дивиться на вiкна, на дверi. - Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй - не пiймаєш. А луч-

че дай менi люльки запалити… Як же вам ведеться тут? - питає нас. - Почому в мiстi молодицi моторнi та гарнi? - моргає на ме-не. - А в вас там як? - питаю в йо-го. - Як?! На вибiр дають, на лю-дськую волю: хоч утопись, хоч так загинь. - Ох, менi лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка. Дядько тiльки вуса покрутнув. - А стара? - питаю. - Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там панi казала. - Еге! Було за вас обох пановi

на горiшки: "Через твiй, - каже, - розпуск двох робiтникiв утеря-ли! Хто ж дурнем зостався?" - се все панi; а я скажу: дурень не ду-рень, а, стоячи перед нею, на ро-зумного й трошки не походив. Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за па-зухи пляшку горiлки i поставив на столi. - Вип'ємо, - каже, - по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови! А дядько: - Що се, - каже, - за горiлка? Лу-чче води напитись, як такої горi-лки! - Коли хто схоче, то нап'ється

й води, - озвавсь Назар. - Горiлочка, здається, добра, - каже хазяйка. - Бодай тому шинкаревi таке життя добре! - одгримнувсь дя-дько. А проте випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є. Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпіла: - Що ж ви так її гудите? - Не твоє дiло, бабо! - гукнув дя-дько. - Для приятелiв п'ємо всяку. - Та на здоров'ячко ж! - Знайте нашу московську до-брiсть! - додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл

схилився. Дивиться на нас iз чо-ловiком та й каже: - Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, по-розкошували - i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ла-ски-добра не знаєш, - вiк звiку-єш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, - на всiх розкошах! А стара тодi до його: - А де ж ваш рiд, дядечку? Звiд-ки ви самi? - З кантонiстiв! - одказав по-хмуро москаль. - 3 тих, коли чу-ли, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.

- А матуся ваша? - Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати? - Отакеньки i я тепер безрiдна! - каже хазяйка хлипаючи. - Iще й вона мiж люди! - гукнув москаль. - Що твоє лихо!.. Плю-нуть! Он лихо, то лихо: що нiко-го тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зо-статись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! - мовляв (до Назара)… - Так, брате! Мене з стенiв узя-то… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип'є-мо до дна, бо на днi молодiї днi! А в самого сльози котяться-ко-

тяться. I смiється вiн разом, i горiлку п'є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув. - Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! - каже Назар. – Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту: п'ять карбованцiв. По-живай здоров! - Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути. - Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi – братерськi: ни-ми не зажуришся. Я собi заро-блю: тепер я вiльний хоч на пi-вроку; з собаками не пiймають. Та й пiшов, попрощавшись. Тi-льки його й бачили.

XLVI Господи милий! Яке ж то жит-тя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й по-сиджу i поговорю, - нiкого не бо-юся; робитиму чи нi, - нiхто ме-не не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу. Коли так навеснi чутка: мо-скалi виходять у поход! - Неправда сьому! - вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут i наказ: у поход,

у поход лагодитись! Прокiп мене розважає, дово-дить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, - будемо вi-льнi. - Так, так! - кажу, - так, мiй го-лубе! А серце моє болить, сльози ри-нуть. Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не було дома; тiльки бабу-ся сама на господарствi. Бабусе-чко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр'ї пiзнала, а пiзнавши, за-плакала. Душею живою вона тi-льки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.

- Чого ти плачеш, моя голуб-ко? - питає мене стиха. - Оце ви тут зостаєтесь, у сьо-му пеклi! - Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла… тут i вмру, моя дити-но. - Та до смертi терпiтимете? - I терпiтиму, пташко. Поблагословила вона нас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма-ла. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, ди-вились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а ви-

соко над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко… XLVII Провела я чоловiка аж до Киє-ва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов. - Не суши себе слiзьми, серде-нько! - приказував. - Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. До-жидай мене! Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через лю-ди, що всi живi. Ведеться так, як

i перш велося. Бабуся живе, те-рпить, а про Назара нема й чут-ки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обки-пiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як по-думаю, що аби схотiла, - зараз i покинути ту службу вiльно. По-думаю такеньки - i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мої. "Це лихо дочасне, не вiчне!" - думаю. То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн ме-не з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоло-вiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров

його, мати божа: я вiльна! I хо-джу, i говорю, i дивлюсь - байду-же менi, що й є тi пани у свiтi!