IМати вмерла - я ще малесень-кою була, добре й не запам'я-таю. Тiльки менi наче сниться, що хитав мене хтось у колисцi i спiвав надо мною тихесенько.Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. Не буде вже над мою першу милу, - було, каже. - Коли господь її при-йняв, нехай уже дiточки госпо-дарюють!"Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, со-бi задумаю, те й зроблю: все ме-

нi вiльно було. Що яке-то моє дi-вування було розкiшне й веселе, то й згадать любо! Нехай мiй ба-тенько царствує!Погуляла дiвчиною рокiв зо три; сватають мене. Я все не хо-чу, а батько не силує, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи. Аж ось послав i менi господь до пари й до любовi. Мiй жених був хороший такий, господи! Чорня-вий, ставний… Так-то вже я його сподобала! Тiльки й на думцi, що Павло; як би то хутче побачити-сь! А вiн не з нашого села був, геть iз чужого. Побачу - й веселе-нька, а не побачу, то такий уже сум мене вiзьме, такий жаль

обiйме, що й свiт менi не милий! Спiзниться вiн на гуляннячко, я й очi виплачу. "Може, - думаю, - в його друга є дiвчина". Коли так по Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався вiн. Батько побла-гословив. Дарма що чужесторон-нiй, та господар був добрий та-кий, хазяйствував, що й на сто-ронi його всяке знало.Привiз мене чоловiк на своє го-сподарство. Боже мiй милий! Як-то жили ми любенько! Та не дав йому господь довгого вiку… Тi-льки всього два роки була я за ним. Такий вiн був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весе-

ло: як у вiночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi.Коли тут - лихо менi тяжке - роз-недужався Павло мiй. Кидалась я й до знахарiв, i до лiкарiв - нiхто нiчого не врадив! Смерти, кажу-ть, не одперти… помер Павло…Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловiкову хату про-дали i худобу всю.- Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селi одинока си-дiти! Хiба ти сирота, нехай бог милує!IIА брат мiй тими часами ожени-

вся, узяв таки з нашого села дiв-чину; моторна така, чепурна, що й годi! I дитинка в їх була, дiв-чинка, як ясочка, свiжа й повна, як гурочок.Не поплакала я ще й пiвроку за своїм Павлом а тут i батька ми поховали. Кажуть люди: як одна бiда йде то й другу за собою ве-де - то недурно й кажуть! До яко-го с часу ми добре жили; далi зу-божiв мiй брат: то хлiб не вро-див, то худоба вигинула; а п'яте-ро дiток бог дав: двi дiвчини й три хлопцi. Журиться так брат, аж в'яне. Невiстка смутная хо-дить, i дiтки навiть посумiли. Та-ке вже настало що й хлiба нi за

що купити.- Сестро! - каже брат. - Коли твоя ласка, позич менi грошей! Як бу-ду жив, зароблю - оддам, а вмру, то бог тобi оддасть!Я й прзичила йому тi грошi, що за хату й за худобу взяла, та нiби в нас i в хатi повеселiшало: i брат заговорить, i братова всмi-хнеться, й дiтвора бубонить, ре-гочеться. Я радiю: "Слава госпо-довi, що i в нас, як i в людей бла-годатно!" Купив мiй брат худо-бу, став потроху розживаться.Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погод-

имось на чому, то подаруємось.I небожата мене дуже жалува-ли, аж за мене було змагаються мiж собою: "Се моя тiтка!", а той собi тягне: "Моя!" Та як учепля-ться цiлувати, то було й роботу з рук вихоплять, i хустка з голови спаде.Тiльки братова багацько горду-вала. Вже ж я й годила як малiй дитинi, та нi, не вгодила! "Бра-това, серце! - було раджу їй. - Зробiмо так да отак, то добре бу-де". Там чи купити що, чи прода-ти, - зроду-вiку не послухає; хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже. Перед нею затихн-у, поплачу нишком, та й годi. Не

хотiла брата турбувати; знов до неї з ласкавою мовою пiдiйду.Якось розсаду з нею садимо в городi. Я говорю до неї; вона, мов не чує, одiйшла собi геть. Важко менi на серцi - заспiвала собi; спiваю, а сльози так з очей i ллються… Коли чую: "Боже по-магай, i день вам добрий!" Див-люсь - се наша сусiда. Перехили-лась через тин та й кланяється. Я хутенько втерла сльози.- Добридень, - кажу, - сестрице!- А я оце до вас iду.- Та милостi ж вашої просимо!- Чи не продали б ви менi роз-сади трошечки?- То вже для чужого продати, а

для сусiди й так треба дати.- Коли ваша ласка, серце! - i простягає менi глечичка.Я набрала скiльки там у глечи-чок та й дала їй. Подякувала та жiнка та й пiшла собi. Братова на мене й накинулась.- Се, - каже, - як усi господарю-ватимуть, то й господарство моє рознесуть чисто! Такi й золоту гору розiмчать!Як почала, як почала… Мати бо-жа милостива! Я тiльки слiзьми вмиваюсь…- Братова, - кажу, - не жалувала я для вас нiчого, поки що мала! Грiх вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаєте! - Поки-

нула робити й вийшла з города.Тяжко й важко менi. Узяла собi таку думку: "Покину їх, пiду слу-жити!" Зiбрала своє добро; що в тлумочок склала, а що поклика-ла братових дiвчаток та їх обдi-лила. У мене було всякої одежи-ни й не злiчити, а все добра, но-ва. Скiльки полотна було, хус-ток, плахот, юпок! Дiти радiють; зараз дiвчатка й почали вбира-тись. "А чи менi гарно, тiтусю?" - "А менi?" - "Як оддамся, то зав'я-жу оцю червону хустку", - гово-рить, а сама ще така, як узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу; за слiзоньками свiту бо-

жого не бачу! I дiти помiтили - жалують мене: "Тiточко-любоч-ко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви нездужає-те?" Обсiли мене, як дрiбнi пта-шенята. "Не плачте", - вмовляю-ть та менi рученятами очi зату-ляють.IIIЧую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн веселий увiйшов:- Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..За ним i братова в хату. Посiда-ли вечеряти вони й дiти.- А ти чому не йдеш, сестро?

- Спасибi, братику, не хочу.Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою.- О жiнко! - каже. - Се вже, бачу, твої примхи! Не обижай сестри: грiх тобi буде!- Оце менi лиха година та не-щаслива! Хiба ж я в тебе найми-чка, що менi не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру сказа-ла!Покинула вечеряти й з хати пi-шла.А старшенька дiвчинка до ба-тька:- Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати

їй сказала?Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився до мене, сiв поруч зо мною та:- Сестро моя, - каже, - не жури-сь, голубко! Досi жили з тобою любенько, треба б так i звiкува-ти. Нас тiльки двойко в свiтi… Подаруй моїй жiнцi яке там нез-вичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя рiдне-нька!- Братику мiй, голубчику! Не-хай же мене господь милосер-дний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, - кажу. - Що твоя жiнка мене обидила, я їй те

дарую, тiльки важко менi на сер-цi, братику мiй! Нехай поплачу, - полегшає.- Не плач, сестронько, годi!- Я, брате, хочу вас покинути.Вiн так i стрепенувсь:- А де ж ти будеш?- Пiду служити!- Що се в тебе за думки такi, се-стро! Зглянься, на бога! - почав вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, - i вона просить:- Не кидай нас!Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!- Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем годити, ми тебе шанува-

тимем!Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула ма-лих до серця та тiльки плачу.А брат думає, що то вже я роз-думалась, дякує:- Спасибi, сестро, що ти моїх дi-ток жалуєш! Та вони без тебе посиротiли б, як без рiдної ма-терi.А я таки маю думку йти в служ-бу.Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та га-дки, та журба пекуча. Трудно бу-ло й здумати, що десь наймичк-ою маятимусь! Мала й худобу, i господарство своє, зросла в роз-

кошi, а доводиться служити за хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужої сторони, яка вона є! Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не зажуриться коло мене, анi слов-ця любого та щирого не промо-вить! Звiсно, чужi люди хоч i до-брi, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.IVРанiсiнько-ранiсiнько пiдняла-сь. Усi сплять; iще й на зорю не

займається, - iмла. Востаннє гля-нула на дiток, на брата. I брато-вої жалко стало. Взяла свiй тлу-мочок та тихенько й вийшла з хати.Iду, iду i не оглядаюсь. От i ве-лика могила, що геть за околиц-ею зеленiє. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на своє село; а со-нечко саме сходить… Село як на долонi, так менi в очах замигт-iли бiлi хати, колодязне цямрин-ня, розквiтлi садки й городи. По-бачила й батькiвське подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею гралась. Стою i з мiсця не звору-хнуся, - задивилась. Що менi там

кожна стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi; дивлюсь туди та дiтство й дiвування своє розкiш-не, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке - все мов по писаному ви-читую.Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймає. Чула колись iще од ба-тька-покiйничка, що в Дем'янiв-цi живуть якiсь родичi нашi: ма-тусина небога була оддана туди за коваля Ляща. "Пiду собi до їх, - думаю, - все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться".Iду шляхом, - боюсь так, що ма-ти божа! Раденька вже, як хто навстрiч менi береться. А шлях

не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом їде, то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не ду-же в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль та й далi.Другого дня притомилась я ду-же та й сiла спочити в холодку пiд вербою. Округи мене то жи-то половiє, а в житi купка льону голубо цвiте; то ячмiнь колоси-ться; оддалеки гайок синiє, пiсо-чаний шлях угору закручується, як золота нитка; день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне - тихо; тiльки якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдо-

лашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.Коли дивлюсь - iдуть якiсь лю-ди гурбою: i старi, й молодi, i дi-твора; зблизились до мене й на добридень дали. "Добридень! - кажу й собi. - Садовiться, та од-починьмо трохи". Бачу, що дуже вони потомленi.- Звiдки вас господь несе? - пи-таю чорноброву, хорошу моло-дицю, що дитинку на руках тi-шила- На прощу ходили, у Києвi бу-ли, - каже. - А вас куди мати бо-жа та добра доля веде?- У Дем'янiвку, коли знаєте.- Оце б то не знати, коли самi з

Дем'янiвки! Се нам цин шляшок iз вами; то разом i пiдемо!- А чи не знаєте там коваля Ля-ща?- Ляща? Який же то коваль Лящ? Нi, серце, не знаю й не чу-ла. Є в нас Лящi, так то не ковалi, а так собi хлiбороби, як i ми.- Спитай мене, молодичко, - оз-валась стара бабуся, обдiляючи дiток, що обсiли її, хлiбом i пог-лядаючи на мене ласкаво. - Я за-знала ще того коваля Ляща i жi-нку його знала, - нехай над обо-ма земля пером! Добрячi були люди покiйнички!- А давно ж вони померли, бабу-сю?

- Давненько, моє серце. Вже ро-кiв iз дев'ятнадцять буде. На од-ному тижнi й померли; як щиро любилися, так одно без одного й не жило. Перше вiн перестави-вся, а за 'їм i вона; вкупi поруч i поховали їх. Хата спустiла, бо не було в їх нi роду, нi плоду. Се, ма-буть, чи не до них iшла? Може, родичка? Бо вона була здалека взята.- До їх, бабусю, та лиха моя до-ля.- Нехай господь милує! Що ж тобi за пригода така, серце?- Iду служби шукати, то думала, що родичi, то службу менi нара-дять, а тепереньки, голiвко моя

бiдная! Не знаю, що й робитиму!- Шкода жугiитись, молодичко! Журбою поля не перейдеш! Ось я тобi службу нараджу, йди до нашого отця Iвана служити. Я в його i хрестилась, i вiнчалась, i досi живу, та, мабуть, i вмру у нього. Що то за добрячi люди, старосвiтнi, простi! Їх тiльки двойко, обоє старенькi вельми. Була дочка, оддали замiж, та не довго й погосподарювала - уме-рла. Дiвчинка зосталась, то старi при собi держать унучечку. Сла-вне таке дитятко, що годi! Отець Iван уже дуже старий i темний рокiв iз дев'ять, а служби божої не кидає. Дознався був владика,

що слiпий старець чинить у бо-жому домi одправу, - i заборо-нив. Так люди виходили усень-кою громадою просити за його, щоб оставлено. "Люди добрi, - рече їм владика, - коли вiн такий вам любий, то я не бороню йому стояти при престоловi божому й до кончини його вiку; треба тi-льки менi вивiрити на свої очi, що темний слiпець благоподоб-но службу божу одправляє". Наї-хав владика й хвалу боговi од-дав, що так твердо й не-помиле-шно темний править службу бо-жу, i хрестом його благословив… Iди до їх, молодичко. Роботи бу-де небагацько. Здужатиму, то й

я поможу.- Спасибi вам, бабусю моя лас-кавая! Нехай же господь дає вам усе добре!- Ну, тепереньки полуднуймо та й поберiмось далi. Сьогоднi й дома заночуємо, коли бог дасть.VДем'янiвка та в долинцi, мов у зеленому гнiздечку, лежить. Се-ло велике й багате. Двi церкви, одна мурована, висока, друга де-рев'яна й давня сильне, аж у зе-млю вросла й похилилась. Отець Iван жив за мурованою недалеч-ке; мав собi домочок, i садок, i

город, - невеличке, та хороше ха-зяйствечко.Надвечiр увiйшли ми в село, i розбрелись прочани улицями. Кожне до своєї господи поспi-шає, а я за старою бабусею йду. Так менi чогось сумно й боязно, аж моє серце мре. Як перше бу-ло, коли йду куди, то весело й залюбки, а тут i очей не смiю пi-дняти. Увiйшла та й стою сама не при собi. Чую, що стара за ме-не одповiщає.- Увiйди та одпочинь, дитино, - промовив хтось тихо й поважно.Звела очi, аж против мене, на липовiй лавцi, старий, старий дiд. Очi йому незрячi, й така в

тих очах тиша та добрiсть, що я нiколи й не бачила. Борода бiла нижче пояса кучерявиться; си-дить вiн у тiньку, тiльки вечiрн-iй промiнь сонячний наче черво-ним золотом його обсипає.Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило. Сльо-зи ринули менi з очей, а вiн про-стяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона увiйшла: ста-ресенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька, го-вiрка.- Оставайся в нас iз богом, мо-лодичко, - каже. - Ти молодень-ка, то й хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш. Бiжи ли-

шень сюди, Марусечко, до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.Взяла за ручку невеличку дiв-чинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за дверей блискотiла оченятами, та й увела в хату.- Пожалуй же, Марусенько, мо-лодицю, вклонися й пошануй.От воно й вклонилось, i привi-тало мене чепурненько. А я ду-маю собi: "Як-то тепереиьки не-божата мої коханi? Чи згадують мене?"Осталась. Живу в їх мiсяць, жи-ву й другий; добре менi так, що годi! Так мене жалують, як свою дитину. Ото, було, впораюсь у

хатi, пообiдаємо та й посiдаємо усi в садку пiд черешнею. Пано-тець тихенько собi сидить та ду-має або молитви шепче, а то пса-льми спiває - так хороше, госпо-ди! Старенька й панiматка гомо-нять то те, то iнше; я коло їх ту-люсь та слухаю. I внучечка ка-чається по садку бiлим клубоч-ком, i до нас прискочить, i знов у гущавинi зеленiй зникне. Тихе-нько й любенько день мине, що так, здається б, i вiк свiй звiку-вав. От же все менi туга невсипу-ща! Вони й розважають, i розго-ворюють.- Не сумуй, - кажуть, - то грiх ве-ликий. То дитина плаче, бо нiчо-

го не розумiє, а доросла, то по-винна собi раду дати. Нехай по-мислить, що, може, трапиться й добре ще в свiтi; а здоров'я втра-тиш - яке вже буде життя! Годi, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечiр дав!А сонечко заходить. Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами; кучерявi верби купа-ють у водi вiти; цвiтуть-проц-вiтають маки городнi, i високо-верхi коноплi зеленiють; де коло бiлої хатки червонiє рясне ви-шення чи високий кущ калини стрiху пiдпирає, закриваючи всю бiлу стiну; а хатина ж у роз-квiтлому городi, як у вiночку, хо-

вається. I зелено, й червоно, i го-лубо, й бiло, й синьо, й рожево коло тої хатки… Тихо й тепло, i скрiзь червоно - i на небi, i на згiр'ях, i на водi. Господи!..- Сей…свiт - як макiв цвiт; як-то на тiм буде! -каже, було, стара, похитуючи головою.- Боже мiй, боже! - промовить панiматка стиха. А панотець пiд-веде темнi очi вгору.- Слава господовi! - рече.VIОдного дня раненько йду з во-дою, коли назустрiч менi чоло-вiк. Глянула, - та се ж Трохим Ри-

бець, iз нашого села! Боже мiй! Мало коромисла не впустила, i слова не промовлю - зрадiла. А вiн:- Так се справдi ви тут? Ми чу-ли, та вiри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Iдеш у Дем'янiвку (а я, бачте, за колеса-ми), може, сестру побачиш, - ка-же менi, - то скажи, що засмути-ла вона мене сильне, i прошу я її милою просьбою, щоб до нас вернулась.- Та чи здоровi ж вони там? - питаю плачучи. - А дiточки як? Мабуть, забули мене?- Де вже забули! I досi плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю ва-

шому братовi казати?- Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце моє в'яне… а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силува-ти - тож не знаю, хто мене при-силує.- А тут же вам добре?- Так-то добре, що й сказати не можна! - та й розповiдаю йому, де я служу.- Зайдiть лишень, - кажу, - то я небожатам якого гостинця дам. Скажете: тiтка прислала.От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, - шлю їм. Про-воджу того чоловiка за село та плачу-плачу!

- Скажiть, що я їх до самої смер-тi кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю!- Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Не-хай вам господь помагає iз ва-шими господарями! Якi то люди добрячi! Привiтали мене, заїжд-жого, як сiм'янина. От люди!- Так-то вже їм бог дав, що всi їм любi й милi, - кажу йому.- То вже правда, що божi люди! - одказує чоловiк, радiючи.Провела його за село, того чо-ловiка, попоплакала… Минуло з тиждень. У суботу бiлю хату, ко-ли бiжить моя Марусенька:

- До вас гостi наїхали!- Якi? - питаю, а саму як огнем обхопило.- Та там якийсь чоловiк, такий чорнявий, високий, i молодиця гарна, i дiточки з ними. Питаю-ться вас.Я й не схаменусь - стою. Коли бачу - брат у хату з жiнкою й з дiтьми. Боже мiй! Свiте мiй! Так я й зомлiла: одно, що радiсть ве-лика - побачила, а друге - згада-ла своє горе й лихо. Почали мене всi просити: "їдь та їдь iз нами. Не послухаєш нас iз жiнкою (i вона просить, тiльки сама неве-села), то дiток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть".

А дiтки як очепились за шию менi, то й не вступаються, цiлу-ють та просять: - їдьте з нами, тiточко наша кохана, їдьте!- Нi, не поїду.Вони й заплакали, мої голуб'ят-а; так слiзочки з очей i капотять.Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовляла-сь я, одмовлялась, та й мусила послухатись.Пiшла, попрощалась iз господа-рями, подякувала їм за милiсть i за ласку. Вони радiють, хоч i жалко, що одходжу од їх, та на мене радiють, що бог менi дав - iзнов до брата iду, - у свою хату. Проводили мене хлiбом-сiллю,

поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю її саму.Увiйшла я знов у ту хату, що в нiй i росла й дiвувала. Здається, що кожний куточок веселенько менi всмiхається, i я наче помол-одшала: з дiтворою кручусь по дворищу та бiгаю; то на улицю вигляну, то в садок кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радува-лась.Почала братова мене знов допi-кати. Уже тепер i ступити менi не дасть; уже нема менi й про-митої води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою голову прикликали собi бiду! Як почне -

боже, твоя воля! - що я й об'їла їх i обпила; та якось i про грошi мої згадала, що я їм позичила: "Ти думаєш, ми тобi грошi виннi? Iще з тебе треба б узяти: ти вже бiльш хлiба в нас з'їла, нiж тих грошей було!"А я позичила братовi всi до ко-пiєчки, що взяла за худобу, - а в мене були й воли хорошi не од-на пара, й корови, i овечок отара велася, й хату продала, - то всi, всi йому оддала.- Ну, - кажу, - коли вже з'їла я свої грошi, то бог iз вами! Нащо ж ви мене вмовляли вернутись? Там менi було добре, як у рiдно-го батька!

Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабу-ть, побоялась, щоб брат не сва-рився.VIIЯ таки того ж дня й пiшла од них не прощаючись. Брата й до-ма тодi не було. "Вже як там тя-жко не буде, - думаю, - а вдруге не вернусь! Пiду свiт за очi, щоб мене й не знайшли, i не проси-ли!" Бо таке в мене серце хибке, що й не встою, як знов просити-муть та молитимуть. I надумала-сь iти в Київ.Заходила в Дем'янiвку. Хоч i в

сторонi, та дуже жадалось менi побачити своїх перших господа-рiв. Поплакала там, i вони зо мною посумували.- Пiду до Києва, - кажу їм. - Як далеко буду, то про мене забуд-уть, та чи не забуду й я свого ли-ха.- Нехай господь помагає! Iди з богом. А коли схочеш до нас вер-нутись, вертайсь. Ми радi тобi будемо, приймемо тебе, аби жи-вi були.Вийшла я од них веселiш теп-лим ранком. Пiшла собi доро-гою.Перехожий, проїжджачий - що їх там па шляху не кидалося в вi-

чi, нiхто мене не зайняв, спасибi богу! I москаль пройде - мине, i крамарський вiз простугонить, i пан четвернею пробiжить - тiль-ки тебе курявою обнесе, та й знов з поля вiтрець повiйне i за-зеленiють тобi гаї й степи; деко-ли озеро заблищить чи рiчка ро-зливається. А що ходка чумакiв не одна наверталась на очi, то втiшно менi було добре слово почути: "магайбi!" або дороги розпитаться; то ж усе з наших, простих людей, що горя зазнало i дома, i в дорозi, то й душi живої не цурається.За тиждень прийшла в Київ. Красний, боже, який! А що вже

святi церкви, то й не сказати! А людей, людей! Без лiку, та все чужi - минають i не глянуть на тебе. Спочила коло святої Лаври, та й пiшла собi мiсця питати. Хо-джу, ходжу, тiльки улицi й заул-ки перехрещую. Увiйшла в ба-зар, сей таки точок Подольсь-кий, - стоїть купочок молодиць i дiвчат.- Боже помагай! - кажу.- Спасибi!А самi оглядають мене - яка й звiдки.- Чи не знаєте, - кажу, - де б тут службу можна знайти?- Еге! Ми й самi ждемо, молод-ичко! А се вони, бач, вийшли, чи

не найме хто: так вже тут завед-ено.- Коли ваша ласка, - кажу, - то й я собi коло вас стану.- Становiться, ми не боронимо.Стою я та дивлюсь: люд як та комашня копошиться, одно на одного наступає, зiходяться, ро-зiходяться, гомонять, кричать, - i люди, й пани, i мiщани; стукот-ить, гуркотить. Той своє продає, той прицiняється до чужого. Двi молодички гарненько цокотять удвойзi, а тут дiтвора змагаєть-ся - чогось не подiлили. Переку-пка, як жар, червонолиця, стала против сонця, бряжчить кораля-ми та вигукує: "Е, е! Коралi доб-

рi! Дивiться ж бо, молодичко! Ось купи, моя любочко, купи, примiряй до лиця! Ну ж бо, ну, не соромся!"- звивається вона коло повновидої, гарної молоди-цi у бiлiй сорочцi i в зеленiй хустцi. Молодиця не хоче, а вона таки зачепила їй за шию намис-то та кричить:- Дивiться, дивiться, добрi лю-ди, що в мене молодиця, як ка-лина, як яблучко, як дiвочка, як паняночка!- Та пустiть мене, бог iз вами! - одбивається молодиця. - Я й ва-ше намисто порву! Отеє справдi! Чого це ви на мене напались?А сама засоромилась, почер-

вонiла, як вишенька, i досадно їй, очицi блищать, i смiється.Москаль, що якесь старе залiзо продавав, задивився, стоїть i всмiхається, i не чує, що жвавий мiщанин у чемерцi штовха його: "Москва, москва! Чи продаєш за-лiзо?"Постояли ми там годину, а мо-же, й бiльш. Якась пристаркува-та панi до нас iде.- А чи нема тут такої молодицi, щоб помiсячне згодилась?- Чому нема? - кажуть усi. - Мо-жна й на мiсяць iзгодитись.Та й почали договорятись. Ка-же та панi: "Роби менi й те, й те, i друге, й третє, i все, i бiли, й ва-

ри, i ший, i мий. Дам тобi на мi-сяць карбованця!"- Шукайте собi деiнде, - кажуть їй, одступаючи од неї. А вона до мене: чи не згоджуся я.- Добре, панi!Та й пiшла за нею. "Все, - ду-маю, - що-небудь запрацюю собi. Роботи не боюсь: треба жити, то треба й робити, щоб не було од бога грiха, а од людей сорома. Не-ма нiде хлiба лежачого".VIIIПривела мене панi до своєї гос-поди. Невеличкий будиночок; кi-мнатки низенькi, похилi, а проте

столички всякi, коло стiни ря-дочком, i завiси на оконцях, i дзеркальце висить, - хоч там та-ке, що як подивитись у його, то й себе не пiзнаєш: так тобi пере-кривить обличчя… Стрiла нас панночка, вже доросла й огрядн-енька собi, нiвроку.- Що, мамiнько, - питає, - найня-ли?- Ось iде за мною. Якась селюч-ка нагодилась.- Отеє, мамо! Що зробите, то все не до ладу! Нащо вам селючка здалась? Вона нiчого не вмiє, анi плаття вигладить, анi вслужити догодне. Хiба будемо на неї ди-витись, як на мальовану!

Стукнула дверима, аж столич-ки всi скакнули, як живi, й вий-шла.Бачу, що менi недобре тут буде! Де ж таки хто чував, щоб дитина так незвичайно з питимою сво-єю матiнкою поводилась?А стара й слова дочцi не промо-вила.- Вари, - каже, - обiдати, молоди-це! Розказала менi всi там по-рядки i навчила, що й як, та й покинула мене саму в хатi.На обiд прийшов i чоловiк її з крамниць, - такий високий, чор-нявий, у синiй чемерцi, очi йому веселi й бистрi. Поклонивсь менi та й каже:

- Гляди ж, молодичко, шануйся, то будемо сватами й братами!Спасибi йому, розважив мене трохи тим словом добрим. Тяж-ко робила я, - боже, як тяжко! Цi-лiсiнький день у роботi; одно ще не скiнчу, вже друге мене дожи-дає. Стара й сама годинки не по-сидить дурно: а дочка була вже така вигадчиця, що нехай гос-подь боронить! Сходить сонечко - вона вередує, i зайде - вередує. I те не добре, й те не до ладу, i не так говориш, i не так ходиш… та коли б же на мене одну, а то й на свою рiдну матiр гримає: "Чому, - каже, - в нас не так, як в Iванен-ковських панiв, що в їх усе по-

панськи, любе й миле? А в нас усе по-мужицькому. Я, каже, так жити не можу!" Та й сяде плака-ти. Мати вговорює, аж падає ко-ло неї: "Не плач, дочко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи бу-де!"А батько таки просто, було, ка-же: "Ой, дочко! не дурiй! Що се ти химеруєш, якiсь панськi роз-кошi все вертяться в тебе на ду-мцi. Гляди, щоб з тебе добрi лю-ди не смiялись!"Вона розгнiвається й вибiжить.- А що? - каже, було, до жiнки, - бог нас покарає, що ми так дити-ну розпустили! Не буде їй добра у свiтi, коли такою вередницею

зостанеться. Не потурай їй, жiн-ко, бо каятись будеш! Чому ти її на розум не навчиш? Ти ж мати, ти перша порадниця. Вона в те-бе увесь день божий сидить та гави ловить i за холодну воду не вiзьметься. Ти все за багатшими пнешся; придивись, лишень, то й побачиш, що нi за чим гнатись. Так повелось тепер, що аби на переднiх колесах добре, а на зад-нiх i невiть-що!.. Коли жалуєш дитину, то навчай грозьбою, ко-ли не можна просьбою.А дочка не дуже-то й слухає ма-терi: загне голову, як муштров-ий кiнь, та й вийде з кiмнати.Послав бог їм лихо: захорував

господар та хутко i вмер. Як умирав, покликав дочку та й ка-же:- Доню моя мила, доню моя лю-ба! Багацько ти мене журила, та нехай тобi господь подарує! По-слухайся мене хоч тепер, не пни-ся в пани, не гордуй своїм ро-дом. Твiй рiд хороший i велич-ний: не плодив нi злодiїв, нi ду-шогубцiв, як iншi багатiї роди. Живи, доню, як бог тобi дав, ша-нуй стару неньку. Нехай би ти коло неї впадала, а не вона на старостi лiтах коло вередливого дiвчати! Послухайся, доню!Вона тiльки плаче та в руку йо-го цiлує. Поблагословив її та

знов питає:- А що, доню, пам'ятатимеш мiй завiт тобi?- Пам'ятатиму, татоньку ми-лий!Поховали його на Скавицi. На-роду зiйшлося, мiщан, що нiде було й орiшку впасти. I не чула, щоб хто лихим словом обнiс на-шого покiйника; всi царства бо-жого йому жадають: такий до-брячий був чоловiк!IXОт дiвчина й схаменулась була трохи: i матерi поможе в чому, i до мене по-людськи заговорить.

А там як почали вчащати якiсь приятельки, верхоглядки та ве-рхоумки, то й звели її нiнащо, i дома не сидиться, i роботи вже годi: все б у гостину, та щоб уб-рання все нове та хороше на їй було. Як дома, то до пiвдня буде вбиратись та начiпляє на себе всього, що треба, а чого й зовсiм не треба, як на кiлок у коморi. Аби трохи в матерi забряжчало в калиточцi, зараз i почне вимаг-ати; а мати така, що послухає й оддасть, та потiм нiкому так гiр-ко, як менi, бо стара хоче те у ха-зяйствi навернути, що дочка ви-тратила, - та й д'хнути менi не дає: роби, та й роби, та й роби!

Дав бог весну, вiє теплом, iз стрiх вода капле, сонечко весе-ленько свiтить, тане снiг, задзю-рчали по улицях струмочки, сад-ки зазеленiли… Стали на прощу люди сходитись. Звiдки вже не тягнуться у той Київ щовесни! Прийшли i з нашого села; якось у базарi вгледiли мене й пiзнали.- Як же господь милує? - питаю-ться. - А твiй брат дуже на тебе гнiвається, їздив за тобою у Де-м'янiвку, та там дознавсь, що ти аж у Києвi. "Коли вона така, - ка-же, - що мене кидає, як лихого пана, що їй не жалко, то й я од-цураюсь її!"- А як вони живуть? - кажу. - Чи

здоровi, чи живi всi дiточки? Чи гаразд у їх у господi?- Де там! Такi стали голi, як ту-рецькi святi. Чогось не ведеться їм. Господь їх святий знає, що то таке! Може, то вашi сльози їм одливаються. Зубожiли так, що часом i хлiба позичають.- Земляки мої любi, - кажу їм, - як би то менi вас iще побачити? Чи не зайдете до мене? Я маю дещо братовi переслати, то, бу-дьте ласкавi, вiзьмiть.- Добре, - кажуть, - на ранок на-готуй, то вiзьмемо.Я вже п'ять карбованцiв гроши-ма загорювала та ще скриньку: то хустку купила, то сорочок

справила кiлька. От узяла я тi гришi в калиточку, чотири кар-бованцi братовi послала, за п'я-того купила то намистечка дiв-чаткам, то сережечки, то хрести-ки хлопцям, то персники, i стрi-чок, i спiдничку старшенькiй не-бозi, - нехай мене згадують, ко-ханi дiточки!Провела землякiв, та й з думки менi не йде братня бiда. Боже мiй милий! Може, справдi се йо-му мої сльози одливаються. Не-хай же мати божа прощає мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала! Та й плакати менi не гоже: є й не-щасливiшi од мене, й убогi, й не-

дужi, та живуть, а я й здужаю, дякувати господовi, i зароблю собi й хлiба шматок, i сорочку. Се мене й господь не помилує, коли впаде хоч слiзка з моїх очей за себе самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жiнка, й дiтки дрiбненькi.Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не гордувала, як не орудува-ла мною панночка, я перетерп-лю. "Може, ласкавiстю своєю та покiрливiстю втихомирю її", - було, думаю. Та не така-то вона вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажає, а далi й бити вже порвалась.

- Бог iз вами, - кажу, - нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде би-ти нiхто, поки вiку мого!- А ми тобi грошей не дамо! До-будь мiсяця. Не дослуживши, не смiєш кидати: ми грошей не да-мо!- Та ви з моїх грошей не забаг-атiєте, а я бiдна не буду. Не од-дасте, то менi бог оддасть.Стара почала вмовляти: оста-нься та ii останься; бо жалувала мене, що я їй щиро робила, не лi-нувалась i слухняна була, - от як той товкач: що менi загадають, те й зроблю.

ХКоли ми тут сваримось i мири-мось, у ворота хтось возом уїж-джає. Глянула та й очам своїм вi-роньки не йму. Се ж мiй братич-ок рiднесенький!Вибiгла до його:- Братику, мiй соколе! А менi казали, що ти дуже гнiваєшся на мене!- Нi, сестро моя рiдна! - говори-ть. - Так уже я звiвся, що анi гнi-ватись, анi жалкувати нi на кого не маю! Нужда мене зстарила i зв'ялила.Бачу я з першого погляду, що вiн зовсiм iз лиця спав, аж по-

чорнiв. А який же то парубком був! I веселий, i повновидий, як мiсяць… Так мене й облили сльози.- Чого тебе господь принiс, бра-те?- Здумав собi та й поїхав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотiв тебе побачити й свiту бо-жого повидати.Сiли ми в брамi та й говоримо собi, журимось, i час нам не зми-гнеться. Вiн менi оповiдає, яке в його убожество настало, i як жi-нка, хоч i любить, та неспокiйна дуже, i як дiточки ростуть i мене згадують. Почули од людей, де я i що, як проживаю, то радiли

так, що господи!Я й кажу йому:- Братику мiй коханий! Ти в ме-не один у свiтi: ти в мене й бать-ко, i дитина, i родина. Поки зду-жаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх дiток. Нема в мене тепер нiчого, тiльки два карбованцi, заробленi в панiв, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рiк. Вони мене вмо-вляють остаться, то нехай даду-ть менi наперед грошi… От вiзь-меш та й справиш собi, що там найхутче тобi треба.- Спасибi, сестро!..А сам аж гнеться.Я пiшла до панiв. Тiльки на по-

рiг, а стара й пита:- Чи останешся? Що те лихо зга-дувати! - каже. - Моя дочка нiко-ли тебе обижати не буде: се вона так щось iз нездоров'я.- Та коли ти обижаєшся, - про-мовила дочка, - то я й не доторк-нусь до тебе.- А як же менi, панночко, не обижатись? Хiба се ви мене по-жалували, чи що, щоб я вам дя-кувала?- Та вже годi, - перебиває стара. - Годись на рiк. Що схочеш?- А я хочу двадцять карбован-ців, - кажу. - Дасте, то зостанусь, а нi, то пiду де в друге мiсце слу-жити. I грошi хочу всi наперед.

Вони почали торгуватись: i ду-же дорого, i грошi не можна ра-зом. А я, як сказала, то й не одс-тупаюсь од свого слова.- Ну, - кажуть, - нiчого з тобою робити. Дамо двадцять рублiв, тiльки, не всi разом. Дай свою бу-магу, а тобi ось п'ятнадцять кар-бованцiв."Вiзьму, - думаю собi, - хоч п'ят-надцять: йому тепереньки дуже потрiбно".Оддала ту бумагу, що панотець менi дав, узяла грошi, подякува-ла та й до брата.- На, - кажу, - братику мiй! Не-хай тобi на добре поживання бу-дуть!

Побув вiн зо мною два днi. Ве-село було й прокинутись, що по-бачу його, поговорю. Що то рiд-не та своє!Служу таки в тих самих панiв. Iще два мiсяцi менi до року оста-лось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як про-далась, - треба служити! А добу-ду року, то, може, дасть менi гос-подь, що добре мiсце натраплю собi. Аби схотiв, то знайдеш на свої руки муки!