1

Українське село… Як тільки тебе не називали - і колискою, і піснею, і житницею нашого народу. Тихе і замріяне… Ти прекрасне у будь-яку пору року – чи то засніжене та заметене снігами, зелене і квітуче навесні, чи чаруєш п’янким ароматом суниць та спілого хліба влітку, щедрістю та багатством фарб восени. Села бувають різні. Одне - просте і щире, дотепне і веселе, заможне й хазяйновите. А інше – бідне й голодне, озлоблене й заздрісне, але село завжди жило працею людей, і тому, одні вибиваючись на широкі путівці ставали навіть знаменитими, іншим відведено примітивне, напівхутірське існування серед медових левад, ставків і лісів чи на неозорих степових просторах. Словом, у кожного своя зоря, однак є й спільна доля - села, як і люди, народжуються і помирають.

В 1987 році з мапи України зникло ще одне українське село - Кругляк, яке у 70 роки минулого століття потрапило до числа неперспективних і цим самим було підписано вирок - знищити. Зникло село, а з ним - й українська національна самобутність, колись квітуче, воно перетворилось на зону відчуження. Чому? Одна з причин - урбанізація, тобто міграція молоді до міста, де була робота і зарплата. Тут нічого не можна було вдіяти - це загальносвітовий процес. Але

2

було ще багато інших причин чому люди залишали свої домівки і батьківські могили. Село було віддалене, без жодної інфраструктури. Не було магазину, школи, клубу, лікарні, а людям потрібно було лікуватись, навчати дітей, врешті сільським хлопцям і дівчатам десь треба було і дозвілля провести - сходити на танці, переглянути фільм, зайнятися спортом. За всіма цими "благами" потрібно було йти за 3-5 км. до сусідніх сіл Комарово та Станіславки. Ґрунтові дороги настрою не додавали - взимку замітало снігами, а після дощу ставали непролазним болотом, але люди ходили на роботу, а учні до школи. До 1968 року село не було електрифіковано.

Село Кругляк відносилось до Котовського району Одеської області і знаходилось на північно-східній периферії села Станіславка. Як адміністративна одиниця зареєстровано в 1905 році. Координати 470 43/ 41// с.ш.

290 15/ 23// в.д.

Займало площу - 0,9 км.

Висота центру - 147 м.

Часовий пояс - UTC +2, влітку UTC +3

Межувало з селами Косарово - 1км.

Комарово - 3 км.

Станіславка - 5 км.

Колбасна (Молдова) - 4км.

Кругляк

3

К

Маленьке, мальовниче село Кругляк розташувалось у великому ярку, захищене від вітрів округлими пагорбами - звідси й походить назва села .

Одна - єдина вулиця - і 35 маленьких глиняних хаток, критих соломою.

4

Схема села

5

Плохотнюк Олексій

Омелянович Петро

Баланова Феодосія

Передерко Микола

Шевченко Андрій

Бойко Домнікія

Андрушкова Євдокія

кСалій Яків

Созан-ський Семен

Василик Гавриїл

Василик Ганна

Плохотнюк Омелян

Халупняк Іван

Плохот-нюк Іван

6

Халупняк Парасковія

Бондар Федір

Плохот-нюк Сергій

Бондар Максим

Просянок Гнат

Поцілуйко Іван

Шевченко Григорій

Андрушков Міна

Поцілуйко Анастасія

Омеляно-вич Марія

Франчук Єфрем

Халупняк Софія

Плохотнюк Поліна

Рашевський Іван

Ракачин-ська Зінаїда

Цирфа Євген

Василик Єлизаве-та

Бондар Михайло

Село було засновано в 1900 році. Херсонська губернія, Балтський повіт - така його перша адреса. Село виникло завдяки серії заходів, які проводив царський уряд Росії в 1907-1911 р., відомих у літературі під назвою "столипінська аграрна реформа". Основні ідеї реформи були такі :

1. Знищення селянської общини;2. Дозвіл селянам отримати землю у приватну власність (поселятись на

хуторках або "отрубах");3. Переселення селянських сімей у слабо заселені райони.

В південно – західній частині Подільської губернії в кінці 19 та початку 20-х віків розпочалось будівництво залізничної дороги Слобідка – Бельци та цукрового заводу в місті Рибниця.

З 1882 року впродовж більше 10 років французькі та польські колонії вели будівництво ділянки розгалуження залізничної дороги Одеса – Київ – Тернопіль від станції Слобідка до станції Рибниця і далі через річку Дністер до населеного пункту Бельци. На новобудові залізничної дороги працювали десятки тисяч позбавлених волі солдатів – штрафників і вільнонайманих, із числа сільських жителів, із населених пунктів приближених до залізничної дороги.

В 1892 році залізнична вітка Слобідка – Рибниця почала діяти, а через два роки важкої праці закінчилась побудова мосту через річку Дністер. Одночасно з побудовою залізничної дороги польсько-німецькі компанії вели будівництво Рибницького цукрового заводу, який в 1898 році почав працювати. Це був п’ятий цукровий завод на території Подільської губернії Росії, і виникла велика потреба в забезпеченні його сировиною, для цієї цілі в селі Плоть Балтського повіту в імені князя Павла Георгійовича Трубецького була побудована дослідна сільськогосподарська станція, яка займалась селекцією сільгоспкультур, придатних для вирощування в південних умовах Подільської губернії Росії кукурудзи, пшениці, винограду, цукрового буряку. В селі Гульма поміщика Грушецького зобов’язали вирощувати буряки для отримання високоякісного насіння.

У зв’язку з введенням в експлуатацією залізничної дороги Слобідка – Бельци і Рибницького цукрового заводу виникла гостра потреба розширення земельних площ для сівби цукрових буряків, але нестача людей затримувала рішення цієї задачі. Царське правління Росії вимагало від губернатора Подільської губернії

7

забезпечити вирощування цукрових буряків в радіусі 12-15 верств від цукрового заводу та транспортних магістралей Рибниця – Балта, Рибниця – Кам’янець – Подільських залізничних доріг Слобідка – Бірзула. Цукрові плантації давали досить високі доходи. По 60-65 карбованців сріблом з однієї десятини за сезон (1десятина – 2400 кв. сажнів – 1,09 га). Заводчики закуповували буряк по 10-12 карбованців сріблом за 1 пуд (1пуд=16кг). Вирощування цієї культури забезпечувало поміщиків Поділля та селян цінним кормом для тваринництва: жомом, мелясою, листям.

Нестача людей на території Балтського повіту і обширні території не освоєних земель різко гальмувало виконання поставленої мети. Одночасно в Тульчинському, Ольгопольському повітах людей було перенаселено. В сім’ях було по 6-10 чоловік, землі всім не вистачало, і царське правління Росії прийняло рішення про переселення. Для цього відкрили ряд банків для видачі кредитів переселенцям для закупівлі коней, кормів, хозінвентаря.

В 1881 році було відкрито Селянський банк в Кам’янець – Подільському, а потім в Балтському повітах. Кредити видавались в різній сумі і на різні терміни.

Найбільш довготривалий термін складав 55,5 років. Для забезпечення угод по перепродажі землі були відкриті нотаріальні контори.

В число кредиторів і переселенців могли ввійти лише фізично здорові і сильні люди. Чоловіки 27-30 років, які відслужили строкову службу в армії по 6 років в сухопутних військах, або 7 років в морських частинах Росії. Жінки від 18 до 30 років. Наділи на землю на сім’ю виділялись подушно. Найвищий наділ на чоловічу душу складав 15 десятин, але були й наділи по 3,5; 4,5; 6-7 десятин на душу.

Документи на власність землі видавались новому землевласнику і одночасно наділялись наділи на місцевості. В середньому викупні платежі становили 3 карбованці сріблом на 1 душу, або 51,5 коп. за 1 десятину.

В Балтському повіті було 36 волостей, серед яких була і Нестоїтська (центр село Нестоїта), де серед одних із заможних поміщиків - землевласників була родина Юревичів.

Станіслав Осипович Юревич – Вітебський губернський ватажок дворянства – народився в 1800 році. Виховання одержав у Полоцькій Єзуїтській академії,

8

після закінчення якої в 1820 році вступив до Казанського драгунського полку юнкером.

У 1821 році був призведений в прапорщики.

В 1824 році був переведений в Маріупольський гусарський полк, з перейменуванням в корнети, і в тому ж році був призведений в поручики.

6 серпня 1824 року Юревич С. О. брав участь в зустрічі О. С. Пушкіна на станції Могильов і в банкеті на квартирі у А. П. Распопова. Влітку 1825 року відвідав Пушкіна в селі Михайлівському і гостював у нього 4 дні.

В 1828 році Юревич брав участь в турецькій війні і за відзнаки, що здійснив у ряді боїв під фортецею Шумла, був нагороджений орденами: святої Анни 1-го ступеня з написом «за хоробрість», святої Анни 3-го ступеня з бантом, святого Володимира 4-го ступеня з бантом – і призваний в 1829 році в штаб-ротмістри.

В 1830 році Станіслав Осипович повернувся в Росію і в 1831 році взяв участь у придушенні польського заколоту, знаходячись в передовому загоні на кордоні Волинської губернії для охорони її від вторгнення заколотників. В цій кампанії він був поранений і удостоєний відзнаки 4-го ступеня, що належав Царству Польському.

В 1833 році Юревич вийшов у відпустку за домашніми обставинами.

В 1844 році, за вибором дворянства, він був затверджений начальником Подільської губернії в званні Ольгопольського повітового ватажка дворянства, а з 1853 року по 1859 року – Вітебським губернським ватажком дворянства і прослужив на першій посаді одне, а на другій два триріччя.

За 25- річну старанну службу у цивільному відомстві був нагороджений відзнакою безпорочної служби і орденом святої Анни з Імператорською короною.

Був одружений з Венчеславою Феліксівною Барчевською, поміщицею Подільської і Вітебської губерній, мав 2-х синів і дочку. Один із синів Юревича, молодший, Павло Станіславович, після смерті батька був у 1883 році усиновлений Одеським купцем І гільдії Родоканакі Периклом Федоровичем і об’явлений його єдиним спадкоємцем. Був банкіром, поміщиком Подільської, Могильовської і Бессарабської губерній, маючи 4344 десятин землі в м. Рашків.

9

Помер Станіслав Осипович не раніше 1864 року. За віруванням Юревич С. О. був католик; мав маєток в Колпіно, площею в 508 сажнів.

Інший Юревич, Фелікс Станіславович, дворянин Вітебської губернії, мав маєток в с. Нестоїта .

Кам'яний будинок пана Юревича був збудований в кінці XIX століття. Сам пан мешкав у Франції, навідувався в маєток двічі на рік. З 1930 року в панському будинку була облаштована дільнича лікарня, яка сьогодні обслуговує жителів Нестоїта та сусідніх сіл.

Також зберігся мисливський будинок пана Юревича в селі Нестоїта побудований в кінці XIX століття. В цьому будинку проживав керуючий пана до 1917 року. З 1921 року тут розміщувався Бірзульський дитячий будинок. З 1936 року - семирічна школа. Сьогодні в ньому розташована сільська рада.

10

Нажаль, мисливський маєток пана в селі Станіславка уже не існує. Залишки каміння були використані для будівництва фундаменту церкви у 2000 році. А нам у згадку залишилось лише місце де колись стояв будинок.

11

Багато переселенців які прибули на землі Нестоїтської волості Балтського повіту користувались пільгами і особистою свободою, визначених Указом царського уряду від 1827 року. Цей закон звільняв селян від прикріплення їх до поміщиків по місцю проживання. Уряд Росії встановив умову поміщикам – це заселення в найкоротші терміни. Не виконав, не освоїв землі – поміщик банкрот. Складався ліквідаційний акт і частина землі вилучалась у поміщика і продавалась запрошеним селянам. Виникло багато поселень, хуторів, сіл підданих поміщику, але не закріплених селян. Потік переселенців ріс з кожним роком.

Переселенська політика спочатку мала великі масштаби, на нові землі виїхало майже 1 млн. чоловік. Серед них були і перші засновники села. Землі збанкрутілого пана Юревича розпродували і селяни із ближчих сіл Молдови та переселенці з Томашпільського, Брацлавського, Новосушицького, Хотинського, Гайсинського та Балтського повітів купували їх за готівку та брали в кредити через Кам'янець-Подільській поземельний банк. Першими поселенцями і засновниками села були Цирфа Євген, Бондар Ярема, Герук Іван, Халупняк Кузьма, Омельянович Уліян, Франчук Єфрем, Передерко Іван, Плохотнюк Гнат, Созанський Семен, Рашевський Іван, Поцілуйко Гнат.

Сім'ї Франчуків та Халупняків приїхали з села Комарівки Вінницької області, Бондарі, Геруки були з села Калюсики Віньківського району Хмельницької області, Омельяновичі та Салії прибули з села Попенки - сусідньої Молдови, а сім'я Цирфи Євгена Андрійовича приїхала з села Тимкове, купивши 8 десятин землі. Сім’я Плохотнюків – з Балти.

Історія кожної сім’ї перших переселенців як дзеркало відображало події тих років, що відбувалися з жителями села. Про багатьох з них можна написати цілі розповіді.

Розповідають, що щонеділі жителі Кругляка відправлялись на базар у село Колбасна. У Халупняка Кузьми був гарний кінь і він віз туди свою дружину Парасю. Якщо дружина купувала йому на базарі «келих», то додому їхала на возі, а якщо ні – то йшла пішки, і ніякі умовляння не допомагали.

Серед переселенців - християн були і сім'ї росіян - старовірів, які шукали притулку від гонитви за їх віру. Це були сім'ї Андрушкова Алампія, Васильєва Логіна, Кривоносова Антипа, Баланова Амоса, Семенова Іллі.

12

Старообрядовість виникла в другій половині XVII віку в результаті розколу Російської Православної Церкви, коли частина духовенства і мирян відмовилися прийняти реформу Патріарха Никона. Важливу роль в цьому напрямку зіграло збереження старих традицій та обрядів, завдяки чому була змога зберегти багато елементів давньоруської культури: спів, духовні вірші, мовну традицію, ікони, рукописні і стародруковані книги, обладнання.

Люди залишали свої домівки, своїх рідних і їхали у чисте поле, на землі, які віками не знали плуга. У давнину південь України був Диким полем. На безмежних просторах шуміла ковила, шугали в небі яструби, незграбними стовпцями чатували далечінь степові суслики. Вітер гнав хвилі по різнотрав’ю, в якому бродили стрепети і дрофи – споконвічні мешканці незайманого степу.

Легше було заможним - вони мали коней, волів, корів та овець. Щоб розпочати будівництво свого поселення люди спочатку шукали воду - основу життя, а тому селились біля водоймищ. Біля села протікала жвава річечка (назви її ніхто не знав), а згодом відшукавши підземні джерела викопали й обладнали на кожному кінці села криниці. Каміння возили з сусідньої Молдови. Біля криниць згодом були виконані копанки - відкриті водоймища. Там прали білизну, вимочували та тіпали коноплі, купались. Тепер над ними тільки верби плачуть, сумуючи за минулим кипучим життям.

13

Перші хатини були плетені - зроблені із стовпів та гнучкої лози. Потім усе це закидали замісом із глини та соломи,

хто не міг звести й таке помешкання копали собі "балгани" - вгрузлі в землю халупки, де одна стіна була в землі, а три інші споруджувались із підсобних матеріалів.

Дуже важко жилось людям у перші роки, доводилось дуже важко трудитись, треба було налагодити роботу кузні, млина.

Перший млин - вітряк збудував заможний хазяїн в селі Косарове- Паламарчук Мойсей, туди ж везли чи несли своє збіжжя й кругляківці. В кузню, як і в церкву ходили до села Колбасна. Там місцевий батюшка хрестив новонароджених, вінчав молодих та відспівував померлих. Мало - помалу життя налагоджувалось. Люди тримали своє підсобне господарство, трудились на власній землі. Жінки всю зиму обробляли вовну та волокно із конопель, пряли нитки вечорами, дерли пір'я на подушки. В селі був єдиний ткацький верстат у Передерко Марії, де по черзі ткали полотно, яке потім відбілювали у лузі, або фарбували ягодами бузини та шили сорочки, спідниці, штани. На ногах носили

14

постоли і тільки у великих хазяїв були хромові чоботи. В селі була своя бабка - повитуха Омельянович Мариня, яку запрошували до породіль.

Також вона виливала переляк у маленьких дітей, вишіптувала бешиху. Спершу баба п'ять разів читала "Отче наш", "Богородице Діво" та три рази "Вірую во єдиного Бога". Після молитви говорила: Чи ти з вітру, чи ти з сонця,чи ти з каменю, чи ти з роси, чи з води, чи турецький, чи німецький, чи жидівський, чи бахурський, чи жіночій, чи дівочій, чи чоловічий, чи парубочий? Я ж тебе відмовляю, я ж тебе визиваю: тут тобі не бувати, тут тобі не розкошувати, жовтої кості не ламати, червоної крові не в'ялити, білого тіла не сушити. Іди собі між каміння, між яри, між ями, там тобі воювати, там тобі розкошувати, каміння перевертати, жовті піски пересипати, а тут тобі не бувати".

Життя маленького села ішло своїм шляхом. Колосились ниви,политі гірким потом. Підіймались сади і виноградники, висаджені дбайливими господарями.

15

1949р. Омелянович Мариня та її сім’я

В основному це були вишні,сливи, абрикоси, яблуні. В селі народжувались перші діти. На долю сельчан випали усі труднощі, які долав наш український народ. Це і революція 1917 року, громадянська та перша світова війна.

Прийшла в село і колективізація, коли в 1929 році селяни змушені були здавати в колгосп все, що нажили непосильним трудом. Першим головою колгоспу був Цирфа Євген Андрійович. Було в селі і розкуркулення, коли з села вислали сім'ї Кривоносова Антипа та Паламарчука Мойсея.

У 1919 році Раднарком СРСР заснував Всеросійську надзвичайну комісію з ліквідації безграмотності і видав декрет, згідно з яким населення від 8 до50 років повинне було вчитися грамоті. У Кругляку теж відкрили "лікбез". Вчила і старих і малих молода освічена дівчина - Цирфа Євдокія, яка до того ж була дуже гарною, мала чудову косу. Розказують таку історію: вчителька запитує на уроці пройдений матеріал, а колгоспниці відповідають. Дійшла черга до Халупник Катерини, яка дуже чітко прочитала: Цап меле, цап меле, коза насипає, а маленьке козенятко на скрипочці грає. Євдокія була задоволена і почала питати Катю букви, але та жодної не могла назвати. Виникло запитання - а як же ти прочитала, на що та щиросердечно відповіла - я не читала, ти вчора розказувала, я запам'ятала, і сьогодні тобі розповіла.

16

1923р. Халупняк Мефодій, Плохотнюк Сергій, Сорокачук Никифор

Пережили кругляківці і голодомор 1933 року. Мору не було, але в окремих сім'ях помирали маленькі діти, батьки яких у пошуках їжі були в Польщі та в Західній Україні. В 1937 році був репресований Балашов Амос. До його двору під'їхав чорний "воронок" і більше в селі його ніхто не бачив.

В 20-30 роки село було підпорядковане Климентівський сільській Раді.

Згодом його відписали до Комарівської сільської Ради, а ще пізніше воно стало відноситись до Станіславської сільської Ради.

Страшною сторінкою для сельчан стала Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 років, коли майже з кожної хати пішов батько, чоловік чи син на захист своєї Вітчизни, своєї сім'ї. На фронт були призвані: Поцілуйко Степан та Іван, Халупняк Мефодій та Прокіп, Омелянович Антон та Павло, Бондар Михайло, Плохотнюк Іван та Антон, Малиновський Семен, Франчук Микола. Вони так і не змінили гімнастерки на цивільний одяг, а повернулися до рідного села тільки скупим рядочком в військовому трикутнику-похоронці: «Загинув захищаючи свою Вітчизну».

17

Як було матерям-вдовам роз’яснювати своїм діточкам що вони навіки втратили свою опору і надію, найріднішого на світі - батька. Восьмеро дітей залишились сиротами у Плохотнюк Поліни: Григорій, Омелян, Яків, Михайло, Валентина, Софія, Панфіл, Глафіра. Ця звістка підкосила матір, але діточки як могли давали собі раду. По черзі самі пекли хліб, вели господарство, порались на городі. П’ятеро дітей осиротіло в родині Халупняка Мефодія: Ніна, Клавдія, Поліна, Віра, Іван. П’ятеро у сім’ї Халупняка Прокопа: Михайло, Галина, Микола, Віктор, Федір.

Під час окупації в селі були румуни, примарія знаходилась у селі Комарово. Працювали усі, жінок ганяли на поле сапати кукурудзу та соняшник і якщо хтось провинився - били нагайками. Так "скуштувала" їх і Василик Марія, яка запізнилась на поле на декілька хвилин, а Бондар Феню та Плохотнюка Сергія забрали у примарію за те, що знайшли у садку на горісі радіо, яке слухали всім селом. Коли ногами били Плохотнюка Сергія, тітка Феня зомліла і це її врятувало від екзекуції. А Сергій після побиття румунами захворів і помер в 1945 році,залишивши сиротами шестеро дітей.

В липні місяці 1941 року в районі села Кругляк ішов запеклий бій між відступаючими військами Червоної Армії та фашистськими загарбниками. В цьому бою загинуло та померло від ран в шпиталі, тимчасово розташованому у комарівський школі

18

60 радянських воїнів,які всі поховані в братський могилі на місцевому кладовищі. В 1950 році був споруджений обеліск, де помилково викарбували 1944 рік (рік визволення села від німецько - румунських окупантів

і тільки в 1986 році, отримавши архівні документи була виправлена неточність і на місці скромного обеліску встановили монумент, де золотом викарбували ім'я кожного, хто загинув в цьому бою.

19

20

21

22

23

24

25

26

Тут навіки зріднились воїни різних національностей: грузин та білорус, туркмен та казах, росіянин і узбек, вірмен та єврей, а з ними разом і 29 наших українських хлопців, 19 із них наші земляки, призвані з Одеської області.

Запам'ятався сельчанам і такий випадок. Під час окупації через село гнали полонених євреїв. В основному це були жінки, діти та літні люди. Люди виходили із своїх хат та з сумом проводжали їх поглядами. Співчували, але допомогти нічим не могли. Одна молода жінка несла на руках свою мертву дівчинку. Поліцай хотів видерти дитину, та мати не віддавала, хоч сама ледве стояла на ногах. Коли полонені порівнялись з натовпом селян, жінка підійшла і віддала дитинку Бондарю Івану. Попрохавши її поховати. Вона зняла з голови хустку і віддала її зі словами : "Закрий їй очі".

Після визволення села польовий комісаріат призвав на фронт хлопців, яким за час війни виповнилось по 18 років. Серед них Бондар Іван, Цирфа Василь. Хлопці хоробро воювали. Визволивши свою батьківщину, визволяли країни Європи. Ось що розказує про свій останній бій Цирфа Василь.

27

Зі своїми побратимами вони дійшли до Угорщини, там він був важко поранений. Його земляк Трембусян Михайло відтягнув його в кущі і залишив, а сам побіг на поле бою. Стікаючи кров'ю, Василь побачив німецькі танки, які почали давити гусеницями всіх, хто лежав на тому полі: і вбитих, і живих, і поранених наших воїнів. Після того бою Василь Євгенович втратив ногу, довго лікувався у Харківському шпиталі.

Після Перемоги в своє село повернулися воїни - визволителі: Бондар Максим, Омелянович Петро, Цирфа Василь, Рашевський Іван, Василик Конон, Бондар Іван, Поцілуйко Іван.

Життя в селі налагоджувалось. Працювали в колгоспі "Январский пленум", який об'єднував два села : Кругляк та Косарово. Головою колгоспу був Ставченко Микита. Мали близько 250 га. землі, збудували свиноферму, конюшню, пташник, стайню, мали кузню. Ковалем був Плохотнюк Олексій. В колгоспі відкрили дитячий садок, де колишня повитуха Омелянович Мариня працювала нянькою.

Страшний недорід 1946-1947 років знову спровокував голод. Маленькі діти пухли з голоду в холодних хатах. За жменьку колосків, зібраних на колгоспному полі, їх нещадно били. Так в тюрмі опинилася маленька Саша Рашевська, яку старші жінки підговорили на крадіжку двох кругів макухи із колгоспної комори. Була надія на те що її ніхто не побачить і не накаже. Найбільше голодували діти у сім'ях, де не було батька (багато не повернулось із війни чи померло від ран). Як же важко було тим вдовам підіймати своїх діточок. В колгоспі працювали за трудодні, зарплату видавали в кінці року. Сельчани були обкладені різними займами, оброками, повинні були здавати певну кількість м'яса, яєць. Як що не могли здати продукти, то треба було заплатити гроші. Пам'ятають кругляківці Стахова, який забирав із вдових хат все що мало хоч яку цінність - будь то рядно чи хустка.

Працювали багато та самовіддано, не знаючи вихідних та свят. Солдатські вдови, багатодітні матері та всі жінки села жали серпами пшеницю в спекотний час, всю осінь збирали вручну цукровий буряк,а взимку збирали по засніжених полях кукурудзу. Бондар Розалія, Василик Ганна та Марія, Бондар Зінаїда, Халупняк Тетяна, Поцілуйко Анастасія, Халупняк Прасковія, Салій Марія, Ракачинська Ганна та Зінаїда, Плохотнюк Палагна, Шевченко Текля, Омелянович

28

Олександра, Передерко Ганна - ці невтомні трудівниці, які своїми руками підіймали із руїни країну, а також своє рідне село.

Їхні руки були натруджені, втомлені та жилаві, їх красу забрала праця та земля. Прості селянки своїми руками підіймали Україну зі всіляких бід, пригощали дітей першими черешнями, абрикосами, грушами, порались біля худоби, печі та шитва, тисячу разів витягали з криниці воду, смачнішої за яку немає у всьому світі. А які мальви, чорнобривці і айстри випестили ті працьовиті руки у квітучому саду під вікнами чепурної хатини. Кожен рік край межі похитують головами соняхи, доглянуті селянкою. Скільки ж ті руки переробили, скільки хліба насіяли, скільки людям допомогли, скільки дітей виняньчили. Скільки пережито і життя крокувало не асфальтованими шляхами, а закуреними пилом, розмитими осінніми дощами, засипаними глибокими зимовими снігами та залитими весняними повноводдям дорогами.

Втопивши руки в колоссі пшениці, яке тягнеться стеблом до неба, вбираючи золото сонця і щедрість землі, та перебираючи пальцями сині квіти - кошики петрового батога, замріяна селянка відпочиває не тільки тілом, а й душею. Сиплеться зерно, що дозріло під щедрим українським сонцем : пшениця, жито, ячмінь, овес… Вправні селянські руки перетирають його на

29

Передерко Ганна, Плохотнюк Пелагія

борошно та випікають запашний хліб, який шанують понад золото. Запах свіжоспеченого хліба стелеться над селом, а сонце пестить та виціловує натруджені руки, які "мовчать" на колінах. Вузлуваті пальці вказують, як важко працювали ті руки,скільки роботи переробили. Вклонімося ж їх передчасно зістареним рукам. Не випещеним, а натрудженим рукам простої селянки, на яких тримається світ…

Нелегка доля випала й дітям села, що народились перед війною та під час неї. Голод, холод - це назавжди запам'яталось дітям війни. Вони переростками пішли до Комарівської школи. Взимку було особливо важко, поки доходили до школи до ніг примерзало благеньке взуття, а у школі топили пічку і вчительки Перепічка Лідія Василівна та Бурлака Фросина Марківна відігрівали спочатку своїх учнів, а вже потім вели уроки. Не багатьом судилося отримати хоча б неповну середню освіту. Навчання переривали після 4-5 класу і йшли допомагати батькам у колгоспі. Дівчатка в 12-13 років працювали у ланці, пасли колгоспних гусей, свиней, а хлопчики були коло коней, допомагали механізаторам. Тяжко, над силу з малих років працювали, недоїдали, часто хворіли. Мабуть тому всі були худенькі і маленького зросту і коли повиростали. Сім'ї були багатодітними, так у Бондарів Максима та Зінаїди виховувалось 8 дітей: Павло, Неоніла, Дмитро, Андрій, Михайло, Терентій, Ольга та Євгенія. Батьки з ранку й до ночі працювали в колгоспі, старші діти теж допомагали, а вдома залишились найменші. Ользі Бондар було 10-11 років і вона повинна була нагодувати усю велику сім’ю, а малої поварихи майже не було видно із-за високих казанів, що кипіли на плиті. Вдова Плохотнюк Палажка підіймала 6 дітей :Віра, Іван, Олена, Євген, Олександр та Олександра

І всіх треба було нагодувати, одягти - взути. Часто дітей віддавали у сусідні села в наймити. Там вони доглядали маленьких діточок, порались коло свиней та птиці, пасли чужих корів.

У 50-60 роки жити стало краще. В колгоспі щомісяця платили зарплату, почали давати більше хліба на трудодень. Люди тримали особисте господарство, обробляли городи. В селі налічувалось близько 10 корів, у дворах були свині, кури, гуси, качки, індики. Пенсіонери тримали кіз. На місці стареньких хаток почали зводити хати з лампачу. Хати були на дві половини, які розділялись сіньми та коморою. В одній половині хати ставили грубу і там зимували, другу називали - великою. Там було гарно прибрано. Високе, охайно

30

застелене білосніжним мережаним простирадлом ліжко, на якому лежали гіркою м’які білі подушки, розшиті такими яскравими квітами, що в хаті аж світлішало.

І страшно їх було чіпати – так усе до ладу. В кутку обов’язково стояла скриня де зберігався скарб усієї родини. Під вікнами стояли стіл і лава. У великий хаті святкували родини й весілля, храмове свято чи прощались із покійним.

Надлишки сільськогосподарської продукції носили на базар у село Колбасна, де було розташоване військове містечко, а для себе на зиму солили

31

Вишивки Бондар Неоніли

огірки, помідори, капусту, яблука. Сільська комора… з поличок на вас дивляться слоїки з варенням, в кутку висять плетені вінки цибулі та часнику, в торбинках сушені яблука, сливи, абрикоси, вишні, груші. Зимові сорти яблук зберігали у "солом'яниках" у полові.

Після розрухи та хаосу війни село відроджувалось. Люди тягнулись до краси та знань. Біля кожної хати господині вирощували квіти. Вони були прості і невибагливі: купчаки, майори, матіола, а в хатах на підвіконнях квітували красавчики, фуксії та веселі калачики, які були для них уособленням довгоочікуваного спокою, сімейного щастя та затишку. Їхні яскраві шапки квітів виглядали із-за фіранок вікон. Життя було важке і безрадісне, а квіти ніби розуміючи це квітували в простих жерстяних банках та ржавих дірявих каструльках.

З великим ентузіазмом, молодь села трудилась у своєму колгоспі, а також працювали на станції Колбасна на складах з боєзапасами. Всі тягнулись до знань, до кращого життя. Багато поїхало навчатись у ФЗО. Отримували робітничі професії. Так Бондар Дмитро, Халупняк Федір стали будівельниками, Василик Микола та Халупняк Микола, Рашевський Анатолій - токарями, а Бондар Андрій, Халупняк Іван, здобули професію механізатора. Село було маленьким, люди важко працювали на землі і зірок з неба не хапали, але Кругляк пишався тими односельцями, що пішли вчитись та досягли в житті чогось кращого. Це - Цирфа Дмитро Євгенович – кадровий офіцер Радянської Армії, Бондар Микола Михайлович - слідчий карного розшуку у Молдові, Омелянович Михайло Петрович, який після закінчення Станіславської середньої школи був призваний до лав Радянської Армії. Служив в прикордонних військах в Туркменістані. Вступив до лав КПРС і командування рекомендувало його на навчання в Київську вищу партійну школу. Після її закінчення працював партійним секретарем на Київському авіаційному заводі імені Антонова. Кожного разу, приїжджаючи в Станіславку до рідної сестри Марії, Михайло спішив відвідати свою маленьку Батьківщину, яка йому снилася і манила до себе ця велич земної краси. Нарешті він зміг пройтися цими луками, полями, лісом, берегом річки, це була земля його батьків, його дитинства і юності. Земля, яка народжувала і годувала,давала людям таланти і золоті руки,любов і гордість. Ця ж земля забирала їх після смерті.

32

Бондар Павло Максимович був начальником станції у Молдові, а Бондар Михайло Максимович закінчив будівельний технікум і працював в місті Красноярську.

Плохотнюк Ліна Омелянівна після закінчення технікуму працює в місті Рибниця.

Халупняк Надія, здобувши середньо - спеціальну освіту, працює бібліотекарем. Нащадки Бондаря Максима, Халупняка Василя живуть в Америці, Халупняка Прокопа – в Ізраїлі, а скільки їх живе території колишнього Союзу – ніхто не знає.

В 60-ті роки колгоспи сіл Комарово, Косарово, Кругляк об'єднались із Станіславським та Нестоїтським в одне велике господарство "Дружба народів" з центральною садибою в селі Нестоїта. Рішенням загальних зборів головою був обраний фронтовик - комуніст Ковальчук Касіян Оверкович. Господарство швидко розпалось, тому що керувати ним було надто важко. В 1967 році колгосп у селі Станіславка дістав назву імені 50-річчя Жовтня, ним уміло керували станіславські спеціалісти на чолі з головою Красовським Сергієм Пилиповичем. А в Кругляку бригадиром був Плохотнюк Юхим Ігнатович.

33

Він був батьком тим хлопчакам, які росли безбатченками, допомагав як міг багатодітним сім'ям та вдовам.

У бригаді було 70 нормовичок, які з весни до пізньої осені працювали в полі,

тому діточок возили в дитячий садочок села Комарово. Там вони знаходились з понеділка до суботи цілодобово.

34

Приїхавши із різних регіонів України та Молдови перші переселенці привезли із собою не лише свої родини, майно, побут а і свої традиції, звичаї, обряди і свята, свою кухню, а також ікони.

Перша ікона села

35

З часом вони змінювались під впливом місцевого населення сусідніх сіл. Село жило дружньо, бо всі жителі були якщо не прямі родичі, то куми та свати. Хоч своєї церкви не було та всі релігійні свята відзначали. Знову ж таки всім селом. Особливо згуртовувало храмове свято Казанської Божої Матері,яке святкували 4 листопада. Кожній людині хочеться щастя. Віруючі люди про це й Господа просять. Звісно, щира молитва всюди буде почута з ласки Божої. Ікона Казанської Божої Матері - одна з найулюбленіших. Поглянувши на обличчя Богородиці відчуваєш заспокоєння що все буде добре, вона обіцяє нам Своє заступництво перед Господом. Зверталися до Казанської Богородиці зокрема з проханням про щастя і мир і злагоду в родині. Здавна для вінчання молодята готують пару ікон - зі Спасителем і Богородицею. Так от в Кругляку наречені намагалися обзавестися саме Казанською богородичною іконою...

36

Ця ікона належала Созанський Ксенії, яку вона придбала в 1942 році, а в 1951 році вона подарувала її своїй онучці Бондар Єфросинії на весілля. Зараз вона зберігається в колишньої жительки села Халупняк Раїси Федорівни.

У Кругляку молилися так:

«Заступнице милосердна. Мати Господа Бога нашого. За всіх благаєш Ти Сина Твого, всім допомагаєш спастися, хто до могутнього твого захисту вдається. Поможи Цариця і Владичице, всім нам, що в напастях і скорбях і недугах, обтяжені гріхами скорботними перед пречистим твоїм образом. Обливаючись сльозами і непохитну віру на тебе покладаємо, щоб визволитись від усякого зла. Подай усім корисне і спаси, Богородице Діво,ти бо єси божественний захист рабам твоїм.»

Любили своє свято кругляківці і готувались до нього заздалегідь, прибирали оселі, запрошувались гості. В цю пору добрий господар різав свиню, забивав птицю. Господині старались смачно зготувати.

Гостей чекали зазвичай після обіду. Стіл накривали традиційними стравами - холодець з півня, вінегрет, голубці, картопляники або печеня з м'ясом, капуста. На солодке були кисіль та домашнє печиво, заздалегідь думали і про випивку. В основному пили самогон,але були й різні наливки. Почастувавши гостей, господарі разом з ними ішли до інших родичів чи знайомих. І в кожній оселі з радістю запрошували всіх до святкового столу. Захмеліли гості ділились новинами, планами і починали співати, адже пісня була вінцем завершеної роботи. Вона линула селом, підіймалась над розлогими вербами, над вишнями, торкалась зір і тихо засинала на скошеному лузі. Наш народ створив багато чудових пісень - душевних, ніжних, мелодійних. Вони зберігались роками. Найулюбленіші пісні наших батьків "Ой чий то кінь стоїть", "Стоїть гора високая" та "Ой дубе, мій дубе". Із піснею колись починали сівбу, піснею закінчувався трудовий день наших дідів - прадідів. Кожного літнього вечора село вслухалось в мелодії, що співали жінки, ідучі з поля. Це було неймовірно гарно. В піснях вони виливали свої душевні пориви, свої мрії. Гарні голоси зливались. Але серед усіх можна було виділити Ракачинську Ганну,

37

Василик Ганну та Бондар Раїсу, які співали найкраще. Молодь села теплої пори року збиралась на вечорниці та співала своїх пісень, танцювала свої танці - краков'як, польку. Були серед них і музики яких ніхто не навчав грати - це був талант від Бога. Найкраще грали Бондар Іван та Микола, Плохотнюк Омелян, але був у селі такий парубок як Плохотнюк Іван.

38

Він мав артистичні здібності - вмів влучно пожартувати, майстерно розповісти про якусь пригоду, і скрізь, де він з'являвся, завжди збирався гурт людей, охочих посміятися. Крім того він був здібним музикою, грав практично на всіх музичних інструментах, що були на селі і жодне весілля чи проводи в армію без нього не обходилось.

Особливо зворушливо линула селом пісня, коли співали кругляківські удови : Халупняк Тетяна, Бондар Розалія, Плохотнюк Пелагея, Поцілуйко Настася, Омелянович Анастасія, Халупняк Прасковія.

39

Солнце всходит и заходит,

В моей камере темно.

Днем и ночью часовые

Стерегут мое окно.

Ох вы цепи, ох вы цепи,

Вы железны сторожа.

Не порвать вас, не порезать

Никому и никогда.

Стерегите как хотите

Все равно я не уйду.

Хоть мне хочется на волю,

Цепь порвать я не могу.

В воскресенье мать старушка

К тюрьме, воротам пришла.

Своему родному сыну

Передачу принесла.

Передайте передачу,

А то люди говорят,

Что по тюрьмах заключенных

Сильно голодом морят.

Надзиратель отвернулся,

Тихим голосом сказал:

-Твой сынок сегодня ночью

Под расстрел уже попал.

Расстреляли твоего сына

Под тюремною стеной.

Когда приговор читали –

Слезы лилися рекой.

Передайте передачу

За его покой души.

Я купила передачу

За последние гроши.

Солнце всходит и заходит,

В моей камере темно.

Днем и ночью часовые

Стерегут мое окно.

40

В рідкісні години святкових чи вихідних днів вони збирались, щоб поспілкуватись та заспівати. Тоді у надвечір'ї тремтіли, мов тополиний пух, проникливі слова, а зболена і тужлива мелодія линула селом. І воно примовкало, сумуючи разом із тими, хто співав. Пісня необхідна була ім. як самовираження. Це - як сповідь, під час якої звільняється душа, а людині, якій на серці гірко, одразу легшає.

Любили в Кругляку і загадкове свято Івана Купала, магічний день Андрія Первозванного, заквітчаний Маковій, веселе свято Миколая, особливий свят - вечір, фантастичні Різдвяні свята, щедру Маланку, довгоочікувані Великодні свята…

Старі й малі з нетерпінням чекали Різдвяних свят. Малі діти першими йшли по селу з "вечерею" до своїх хрещених, та бабусів з дідусями, які щедро обдаровували їх солодощами, дарунками та грішми. Ближче до вечора носили вечерю за померлих родичів,батьків. Жінки обов'язково пекли калачики чи помани.

А скільки радості було від колядки чи Маланки. Збиралось дві групи маланкуючих. Спочатку селом пробігали малюки, потім ішла молодь. Ці перевдягались в героїв цього свята: хлопець в Маланку, а дівчина в Василя, водили за собою козу. Вітали господарів, заходячи в хату, а якщо котрийсь із хазяїв був скупуватий - обов'язково щось утинали. То ворота знімали та відносили від двору, то воза витягали аж на хату.

У Вербну неділю приносили з церкви освячену вербу й шмагали нею всіх членів родини й худобу, приказуючи : Лоза б'є, не я б'ю, за тиждень - Великодень". Пізніше цією гілкою перший раз виганяли корів на пасовисько. У Вербний тиждень нічого не садили на городі, щоб не було таким високим та личикуватим , як верба. Від Вербної неділі починали підготовку до Великодня : білили у хатах, купували усім членам родини обновки, фарбували галунки або крашанки, випікали пасхи.

Великодень… Мабуть це саме довгоочікуване свято в Кругляку після довгої зими. Святити пасху ходили до Станіславської церкви. Йшли звечора, діти хотіли спати і втомлювались, і одного разу Бондар Петя заснув у церкві під час служби.

41

Коли прокинувся - в церкві вже нікого не було, всі пішли розговлятись. Двері були замкнені і тільки очі з ікон пильно стежили за малим. Перелякавшись, він знайшов збоку церкви маленькі двері, замкнені із середини на гачок і, вилетівши пулею, забув все, що освятив.

На Зелені свята хати у Кругляку, подвір'я, господарські будівлі заквітчували зеленими гілками горіха, клена, верби. Гілки встромляли у стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Земляну долівку встеляли запашними травами: любистком, м'ятою, пижмом, татарзіллям.

Івана Купала в Кругляку відзначала молодь, старші були спостерігачами. Хлопці з верби рубали велику гілляку (Купало),а дівчата її прикрашали квітами, вишнями та стрічками. Потім несли його через усе село до криниці. Дівчата співали пісень, одна з них повторювалась на честь кожної присутньої дівчини:

Ой на Івана, на Купала

Вийшла та (ім'я дівчини)

Гарно вбрана

За нею хлопці в'ються

А повитати стидаються .

Біля криниці купало вже чекали хлопці з відрами води. Вони обливали всіх присутніх водою, а Купало розривали на шматки, несли на город і кидали на огірки, щоб добре плелись та родили.

На свято Андрія молодь збиралась у хаті батьків Омелянович Марії. Спочатку домовлялись що принесуть до святкового столу дівчата та що хлопці. Найперше дівчата пекли "Калату" - здобний калач, який підвішували на рушнику до стелі. Хлопці їхали на кацюбі верхи і старалися вкусити "калату", а тим часом дівчата їх лупцювали ганчірками, змоченими водою та вимащеними сажею. І тільки самим спритним вдавалося скуштувати калач. Було сміху та гамору, а потім відмивались від сажі.

А ще дівчата цього вечора гадали на свою долю. Закидали чобітки через стріху, куди носок чобітка вказує, звідти буде й наречений. Або ще одне веселе гадання : кожна дівчина пекла балабушок, воду на який носили в роті від

42

криниці до хати, потім спечені балабушки остуджувались та розкладались на ослоні, а в хату впускали собаку. Чий собака з'їдала першим та дівчина мала першою вийти заміж.

Весілля в Кругляку починалося із сватання. Свататись було прийнято у вільний від польових робіт час (на м'ясницькі свята та від Великодня до Трійці). Сватами обирали дотепних і поважних людей, як правило з числа родичів. Свататися йшли пізно ввечері, щоб зберегти сватання в таємниці. Якщо дівчина давала згоду на шлюб, то перев'язувала старостів рушниками, а хлопцеві давала хустину. Тоді ж назначали й дату весілля. Весілля в селі любили найбільше, його чекали й старе й мале, не говорячи вже за молодят.

Наречений купував молодій вінок, вона йому - букет. Розпочиналось весілля в суботу, коли молоді під гармошку разом із дружками та старостою ходили запрошувати гостей. Запрошені обов'язково перев'язували старосту чи дружку рушником. Після запросин молодий ішов до хати нареченої купувати букет. Дружби нареченого купували букет у дружок молодої, і навпаки. Торгівля проходила весело і цікаво. Дружби намагалися якнайменше заплатити, а дружки всіма силами торгувалися, щоб якнайбільше вторгувати за свій букет. На весілля обов'язково пекли весільний коровай. Для цього запрошували тільки тих жінок,

43

що щасливо проживали у парі. Його прикрашали барвінком та калиною. В кінці весілля його розламували над головою молодого та розкидали у натовп. Дівчата старались дістати хоча б шматочок, щоб вночі покласти під подушку - повинен був наснитись наречений. За весільний стіл відповідала жінка, яку запрошували куховарити. Страви до столу подавали старостихи, а старости (чоловіки) частували гостей напоями. Після того як подавали гарячі страви починалося в'язання. Перев'язували тканиною та рушниками, які заздалегідь готували наречена та її мати. Найкращими рушниками в'язали нанашків, у них була найпочесніша роль на весіллі. Вони вінчали молодих, обдаровували найкращим подарунком, на почесну кидали найбільше грошей. На протязі всього подружнього життя пара поважала своїх нанашків - носили до них вечерю на свят - вечір, ходили христосатись на Великдень. Нанашки були хрещеними батьками усім дітям, які народились у молодій родині. На почесну, яка проходила окремо в нареченого та молодої, дарували гроші, ковдри, подушки, постільну білизну, посуд. Першими йшли на почесну до молодят старійшини роду - бабусі і дідусі, потім батьки, за ними - близькі родичі, а далі - всі запрошені. Весілля гуляли весь день окремо і тільки під вечір молодий зі своїми гостями йшли за нареченою.

Але тут ім. виводили стару бабу або іншу дівчину, убрану в весільний наряд. І тільки після викупу, який платили старости, їм виводили справжню молоду. Молодий забирав наречену до себе,його гості несли її посаг. Уже поночі молоду розбирала нанашка. Садовили молодого, йому на коліна умощували подушку, на яку сідала молода. Нанашка знімала з голови вінок і покривала її хустиною, а нанашко знімав букет з молодого. Після цього молода йшла до танцю, а молоді незаміжні дівчата спішили сісти на її місце, адже вірили що та дівчина, яка перша встигла це зробити швидко вийде заміж.

Другий день весілля - суцільні жарти та видумки. Спочатку молодій приносили у дім молодого "сніданок" - буряки, калину, качан кукурудзи. Потім молоді з весільним гуртом йшли до хати нареченої, де нанашка пригощала весільним короваєм з медом, а також пов'язувала кожному гостеві червону нитку - знак того, що наречена була цнотливою. Нанашці весь час потрібно було пильнувати горнятко з медом, аби молодь не вкрала. Бо тоді прийдеться платити викуп.

44

Особливо цікавим було весілля, де батьки одружували наймолодших дітей. Їх прибирали нареченими. Батькові робили букет із будяків, мати була в такому самому вінку, сережки робили з цибулин, намисто з гіркого перцю. Цих молодих теж обдаровували і потім возили по селу на тачці або возі, замість коней запрягали зятів, старостів. Напували "коней" замість води вином. Коло молодих були "ряжені" - лікар, піп, чорт,баба.

Невідомо хто в селі одружувався першим, але останнє весілля село гуляло в родині Передерко Миколи та Валентини, які віддавали заміж четверту доньку Світлану.

Кожен хлопець із села готувався до служби в лавах Радянської Армії. Це було почесним обов'язком юнаків. В п'ятдесятих роках із села було призвано близько 20-ти осіб. Хлопці мали середню, або неповну середню освіту, професію. Якщо на весілля в Кругляку можна було не прийти, то на проводи в армію сходились обов'язково всі запрошені друзі та родичі. Мати перев'язувала сина рушником, щоб легка була йому дорога та служба. Гості теж перев'язували майбутнього воїна та дарували гроші. Після застілля і всіх напутніх слів хлопця з

45

Кругляка проводжали в Комарово до дуба – двохвікового свідка історії тутешніх сіл, він є не тільки легендою, а своєрідним символом нашого краю.

46

Рашевський Анатолій

Проводи в армію Шевченко Івана

Бойко Михайло

Бойко Степан Салій Іван

Передерко Микола Омелянович Олексій

Ріс він на подвір'ї діда Василя Перепічки, коли село окупували румуни, то хотіли зрубати дерево. Господар обхватив дерево руками і не дозволив їм це зробити. Чим могла закінчитись ця сутичка, він розумів, але румуни посміялись з діда і залишили дерево. Давно немає господаря і його родини, а він стоїть і нині серед зеленого роздолля лук. Старий – престарий і такий високий,

47

що осінньої днини, здається, важкі хмари чіпляються за його верхівку своїми сивими боками. Взимку розгойдують покручене гілля холодні вітри, що раптово налітають і тому тривожно гуде він усім могутнім тілом. Навесні ж молодо шелестить різьбленим блискучим листям, ніби радіє птахам, котрі безугавно галасують на гілках. Кожне літо помолоділий від сусідства пернатих жителів дуб вигойдуватиме пташину компанію, прихищатиме подорожніх і в спеку, і в дощ. А ще він був своєрідним рубежем між дитинством та юністю і дальше була дорога у великий світ, куди батьки відпускали свою дитину. Крім батьків проводжала хлопця і його кохана дівчина, яка обіцяла дочекатись його повернення. На згадку про себе дівчата дарували юнакам вишиті та обплетені мереживом носові хусточки, які вони зберігали як пам'ять, як зв'язок із рідною стороною.

Село зникло, люди роз'їхались по світах, але залишилось на цій землі одне пам'ятне місце, яке раз на рік збирає колишніх односельців разом. Й це місце - місцеве кладовище, куди на проводи приїздять люди з усіх куточків колишнього союзу. Проводи - це звичай поминати померлих на їхніх могилах. У Кругляку це було у першу неділю після Великодня. На цвинтарі в цей день людно, на столах біля могил розкладають їжу, на могилах - квіти, свічки, калачі, крашанки, солодощі та посуд із водою. Станіславський священик править панахиду та вітає усіх зі світлим святом Пасхи. Після цього все, що було на могилках, роздається за упокій душі. Тільки тут можуть зустрітись та поспілкуватись колишні земляки, згадати своє життя і коли розпрощаються, то просять Бога, щоб допоміг дожити до наступних провід і знову зустрітися. Ця давня традиція свідчить про високу моральність людей, які бережуть в душі пам'ять роду. Але на жаль є на кладовищі й такі могили, де ніхто нікого не згадає. Це маленькі горбики без хрестів (їх спалили в страшні роки голоду та холоду), вкриті вічнозеленим барвінком. Там могили перших поселенців села. Ніхто не знає і не дізнається ніколи, хто там похований. І марно вони виглядають щороку і не один рік підряд своїх близьких.

48

Ці могили вийшли з роду - всі родичі померли.

В Кругляку була почута така легенда. Матері, яка поховала свою єдину донечку, приснився сон, в якому донька запитувала неньку, чому та не прийшла її провідати на проводи. Та відповіла, що не було з чим прийти, на що її дитина відповіла: Мамо, я так тебе чекала - навіть на хрест вилазила - виглядала. Було набрати у відро чистої води і пригостити когось, але провідати мене. Після цього сну мати жодного разу не пропустила відвідин своєї дочки.

Продумали наші діди і місце під кладовище. Воно було розташоване на рівній відстані від трьох сіл - Косарове, Комарово та Кругляк. Села були невеличкі і всім місця вистачало. Саме кладовище було розподілено на три частини:

І - хоронили християн – українців;

ІІ - поляків – католиків;

ІІІ -старовірів - росіян.

Але поляки (хоч такі і були в селах ) були поховані разом із християнами.

49

Смерть людини в Кругляку, як і всюди сприймалась як велике горе. Народження і смерть. Два найважливіших моменти людського життя: початок і кінець. Вони завжди крокують разом, і якщо народження людини то велика радість, то смерть людини - то велике горе для її сім'ї. Смерть означала відторгнення від тіла не тільки душі, а й духу. В момент смерті запалювали свічки та ладанки, закривали дзеркала, які були в хаті. Коли в селі був покійник, жодна господиня нічого не сіяла, не солила огірки чи капусту, бо посіяне замре в землі, а посолене погниє. На знак того, що в хаті небіжчик , на воротях вивішували білу перемітку - хустину чи рушник, дівчата розпускали волосся, чоловіки ходили без чоловічих головних уборів, жінки в чорних хустинах.

Старі люди заздалегідь готували собі все на смерть. Це і одяг, в який вбирали покійного, і рушники, хустки, доріжки, посуд, свічки. Неодружених дівчат та хлопців ховали в весільному вбранні, на руку ліпили персня із воску. На похорон крім родичів, приходили всі , хто шанував покійного. Крім цього зносили різні продукти, щоб допомогти. Стара набожна жінка читала молитви. Після прощання з померлим, священик правив панахиду і вся процесія рушала на цвинтар. Попереду несли хрест, ікону, вінки, кришку від домовини, покійника, а позаду йшли родичі та односельці. На кладовищі хтось із родичів просив три рази прощення у людей за покійного. Й три рази було чути : Бог простить… Після похорону усіх запрошували на поминальний обід. Сідаючи до столу молитись Богу і найперше куштували обрядові страви - коливо чи борщ.

50

За майже столітнє існування села не було жодного випадку самогубства, але страшна трагедія була в сім'ї Бондаря Федора. Двох його синів насмерть збили машини, які в селі тоді проїжджали дуже рідко. Петрові було 18 років і загинув він у 1956, Володимирові був 21 рік.

А ще розповідають таку бувальщину. В сім'ї Халупняк Ольги та народилось шестеро діточок, але всі вони помирали при пологах, а останній хлопчик родився живим, зате при пологах померла сама породілля. Сестри Ольги забрали дитинку до себе і доглядали його, але покійна мати щоночі приходила до дитини і годувала його. Присутні в хаті не бачили її, але чули, як дитя захлинається молоком. Що тільки не робили рідні - ловили освяченим поясом, обсипали свяченим маком - нічого не допомогло. Мати ходила доти, поки не забрала свого синочка до себе. Невідомо, хто помер у Кругляку першим, але остання людина, яку винесли з села була Халупняк Софія Кузьмівна 1896 року народження.

Історія країни складається з окремих історій міст і сил, окремих родин. В Кругляку прожили своє життя чотири покоління людей. - це перші поселенці зі своїми дітьми, потім їхні діти одружились і у них народились свої. На цьому історія села закінчилась. Час іде, змінюється влада, на зміну одним політикам приходять інші. Наші батьки, бабусі й дідусі самі будували, сіяли, народжували й виховували дітей і не сподівалися, що хтось прийде і дасть їм усе й одразу. Вони збудували як могли - ми усе зруйнували. На місці колишнього села не залишилось навіть руїн, все поросло чагарником і тільки межі між городами вказують, де знаходилось те, чи інше обійстя.

51

Сьогодні село виглядає так. На подвір’ї Бойко Домнікії цвіте як і в минулому бузок.

Домнікія Євгеніївна виховала 8 дітей: Михайла, Глафіру, Семена, Петра, Марію, Ірину, Василя. І в пам'ять про цю велику дружню сім’ю квіти щовесни радують тільки солов’їв, яких без ліку розплодилось в зарослих кущами обійстях. На межі городу Омеляновича Петра стоять столітні верби

52

і тільки вітер гомонить з ними, розчісуючи зелені віти – коси. Молоді акації заполонили подвір’я Халупняка Мефодія,

а на городі Передерко Івана ростуть крислаті клени.

53

Білим шумовинням зустрічає нас глід на садибі Созанського Семена,

і так кожна колишня хата заросла терниками та бур’янами, з роками зробивши Кругляк непролазними хащами.

54

Плачуть навесні білим цвітом вишні та яблуні, а восени спілі яблука падають у трави і ласують ними не люди, а дикі тварини - кабани та косулі, борсуки, лисиці та птиця - фазани, куріпки та дикі качки. В зв'язку з віддаленістю від великих трас, сюди приїздять збирати шипшину та глід, терен, лікарські рослини - звіробій та материнку, чебрець, хвощ, валеріану, перстач, цикорій, горицвіт. Любителі "тихого полювання" збирають тут гриби. Хто не полінується, той зимою буде ласувати запашною суницею, яка тут росте усюди. Часто в Кругляк "на природу" приїжджають цілими сім'ями, - смажать шашлик, відпочивають від повсякденних турбот.

Праця і віра - ось складові, які врятують нас, наші душі. Як і сто років тому праця на землі дає сили жити і творити добрі діла. Родючі поля біля Кругляка обробляють люди, які дійсно закохані в свою справу, люблять село і тих, хто пов'язав із ним свою долю. Прокопов Сергій Юхимович та Маєвський Віктор Дмитрович. Завдяки їх старанням тут щороку колоситься пшениця чи чарують своїм цвітінням соняхи.

55

56

Прокопов С.Ю.

Маєвський В.Д.

Майже 10 років по шість - сім місяців на рік, а саме з квітня по листопад на колишньому обійсті Плохотнюка Омеляна проживає ще один ентузіаст своєї справи Христич Валентин.

Він випасає тут свою худобу, косить сіно.

57

Валентин тут не чужий, тут його коріння. Це його прапрадіди Бондар Ярема, Халупняк Кузьма, Омелянович Уліян першими ступили на цю землю. Бувають тут ще й прапраправнуки дідів Христич Ілля та Ангеліна.

58

Вони ще маленькі, але можливо полюблять цю землю так, як оці журавлі, які не зрадили, не покинули своє гніздечко й майже 40 років поспіль вертаються до Кругляка, надіються почути тут щиру пісню та дитячий сміх.

Після оголошення незалежності України по землях колишнього села проходить державний кордон України. Щодня тут бувають наші прикордонники, надійно захищаючи від контрабанди зі сторони Придністров’я.

59

З плином часу замулилась річка біля Кругляка, поросла очеретами долина.

Не зарипить старенька хвіртка, не сполохає тишу самотнього двору, він увесь заріс споришем - нема кому топтати. Село дихає пусткою. Загубились ластівки по світах, не вернулись додому, не будять двір радісним щебетанням. Вмерло село, де батьківські могили. Снігами припорошені сліди останніх жителів села Бондар Зінаїди та Омеляновича Петра. А скільки їх, таких Кругляків щезло з лиця землі у нашій України, скільком криницям зі святою чистою водою довелося осиротіти…

Не лине над селом запах свіжоспеченого хліба, не тривожить душу задушевна пісня, не чути дитячого щебету та дівочого сміху…

Вмерло село, а з ним умерли й чиїсь ненароджені долі…

За останній відрізок часу у Котовськім районі зникли і канули в минуле багато сіл. Тільки біля села Станіславка не стало три села : Мале Бурилове, Косарове, Кругляк, зникає село Падрецеве.

60

Чому саме про Кругляк була моя розповідь? Мабуть тому я писала про нього, що це те маленьке місце на великій землі, яке найбільше любиш. Тут народились мої діди, батьки та я.

На цій землі зроблені перші кроки, тут пройшло моє дійсно босоноге дитинство.

61

На цій землі я вперше побачила цвіт проліска та фіалки, почула спів солов'я. Це тут, в Кругляку, в засніжений хаті, довгими зимовими вечорами наша мама майструвала нам при лампі ганчір'яних ляльок, малювала їм "хімічним" олівцем очі та посмішку.

Тут вперше було почуто прочитані нею "Харитю" та "Кленові листочки". Влітку ми пасли на долині гуси, коли підросли - корову. Тут ми підспівували своїм бабусям на свята, бігали хрестувати та колядувати.

Скільки легенд, історій, бувальщин ми переслухали від своїх бабусь. В них були відьми і чорти, перевертні, домовики та русалки. Історію про скарб нам розповіла наша баба Софія: скарбів на землі є дуже багато, але всі вони закляті і людина ними не може користатися, тому що ними володіє сатана. Клади ховались під час війни, і зазвичай гроші та інші цінності закопувались в землю і їх заповідали або чортові, або бажали, щоб ними заволоділи люди. Кожен рік клади очищаються вогнем; вони горять в велику суботу, вночі: нечисті - з вечора, а чисті - перед ранком; і той, хто бачить, як вони горять, особливо чисті, може сміливо підійти і кинути на те місце хустину або онучу; гроші тоді підіймуться

62

наверх і залишаться в на такій відстані, яка товща кинутої речі. І людині неважко буде їх взяти звідти. Але якщо горять нечисті або закляті клади, то після очищення вони входять глибоко в землю і їх ніхто не знаходить.

Скарб за народними віруваннями може знайти тільки той, "кому на роду написано". За Кругляком в ліску було заховано скарб під час Громадської війни, який був пов'язаний з постаттю Нестора Махно.

В розпал Громадянської війни авторитет батьки Махно досяг неймовірних висот. В очах повстанців і більшості населення півдня України він став легендарною особистістю. Могутня воля батьки дозволяла йому цілодобово не злазити з коня і майже щодоби брати участь у боях. В 1919 році під його командуванням було близько ста тисяч бійців. Не дивлячись на те, що Робін Гуд запоріжських степів з відразою ставився до грошей, було їх у нього не мало. І деякі з них, кажуть, до цієї пори покояться в Українській землі.

В молоді роки Махно грабував банки, ломбарди і просто заможних людей. Грішми він ділився з анархістами і з бідними людьми. Але були в нього капітали і особливо великі. Наприклад, в свій час Махно отримав дуже багато грошей від більшовиків на боротьбу з німецько-австрійськими окупантами. Армію Нестор Іванович тоді створив і забезпечив, але половину грошей тоді обміняв на золото і відклав до кращих часів. Також він награбував два вози золота, котрі Денікін відправляв Антанті за зброю. Але найбільший «куш» Махно отримав від отамана Григор’єва, котрий пограбував Одеський держбанк. В григоріївському обозі знаходилось 124 кілограмів золота в злитках, 238 пудів срібла і майже 1,5 мільйона рублів золотом царської чеканки. По різним свідченням більшу частину цього скарбу махновський казначей батьки заховав в 1921 році в глухій діброві біля Гуляйполя, але коли він відступав до Румунії то у нього на возі була скриня з золотом про всяк випадок.

Махновці відступали, скриня з золотом була дуже важка, коні не в змозі були йти розмитими дощами дорогами. Вони вирішили своє добро закопати, а потім повернутись і забрати. Але так склалось, що більше вони не повернулись. Махно емігрував до Європи. Сельчани знали, де було закопано гроші і вирішили їх викопати. Зібралися всі чоловіки і пішли з лопатами на те місце. Копали по черзі і під вечір добрались до кришки великої скрині, оббитої металом. Всі копачі дуже потомились і тому вирішили витягти іі назавтра вранці.

63

На землю спускалася ніч, треба було йти по домівках та поратись по господарству. На другий день люди повернулись до ями, яку викопали вчора - і їхньому здивуванню не було меж - яма була повністю засипана. Запідозривши, що хтось вночі скарб украв, почали копати заново. До вечора розкопали - скриня була на місці, але витягти знову не вдалось, усі потомились, почав сіяти дощик. На ранок яма знову була засипана, і люди зрозуміли, що скарб їм не дається, тому що він - заклятий і треба було знати молитви, щоб його дістати. Більше його ніхто не відкопував, а до наших днів збереглося місце,де і досі видно яму яку викопали наші діди в надії розбагатіти та зазнати кращого життя.

Села немає, а ми продовжуємо любити його, можливо тому, що в уяві зринають спогади дитинства із запахом молока і суниць, із доброзичливими сусідами, які завжди готові були підставити плече в біді. Воно часто сниться ночами.

І сьогодні, хоча мені вже за півстоліття, я люблю тебе - моє рідне село, і , коли біль життєвих невдач і втрат туманить очі, я йду до тебе, моє маленьке село, сідаю на траву, розчиняюсь у синьому небі, купаюсь в літніх зорях. Деякі з них, перекреслюючи небо,падають на землю. Небо, зорі й аромат духмяних трав поволі повертають силу, надію і впевненість в прийдешній день.

64

Роботу виконала бібліотекар села Станіславки

Христич (Халупняк) Валентина Іванівна.

Написати історію колишнього села мені допомагали:

Маєвська Наталя Олександрівна,

Могілевич Людмила Сергіївна,

Копіца Ольга Іванівна,

Чернега Наталя Вікторівна,

Одайник Михайло Антонович.

Вихідці з Кругляка:

Цифра Василь Євгенович,

Ковальчук (Омелянович) Марія Петрівна,

Халупняк (Бондар) Раїса Федорівна,

Плохотнюк Ніна Григорівна,

Передерко Надія Миколаївна,

Маляндра Руслан - внук Ракачинської Зінаїди,

Кравець Галина Володимирівна.

Вони розповідали про своїх рідних та поділились фотографіями з домашнього архіву.

65

66

1969р. Ракачинський Сергій та Валентина

67

1955р. Плохотнюк Віра та Омелян

1955-56р. Омелянович Марія, Плохотнюк Іван, Василик Олена

68

1965р. Передерко Надія та Неоніла

69

1949р. Цирфа Дмитро з дружиною

1957р. Халупняк ВІра

70

1964р. Плохотнюк Іван та Ніна

71

1968р. Передерко Наталя та Світлана

72

1956р. Бондар Ольга та Раїса

73

1958р. Родина Плохотнюків

1964р. Родина Халупняків

74

1959р. Омелянович Марія, Плохотнюк О.

75

1960р. Мацишина Олександра, Халупняк Валентина

76

1962 р. Халупняк Валентина

77

78

79

80

Сім’я Плохотнюків та Бондарів

Халупняк Надія

Бондар Поля, Халупняк Надя, Бондар Віра

Халупняк Валентина

Халупняк Тетяна та Іван

Кругляківські футболісти

Працівники польової ланки

Сім’я Халупняк Івана та Раїси

Проводи в армію Омеляновича Миколи

Плохотнюк Сергій

Працівники колгоспної польової ланки

Халупняк Федір та Іван з дружиною

Бондар Дмитро, Зінаїда та Тетяна

Халупняк Раїса, Василик Олена, Бондар Ольга

81

Бондар Раїса, Поцілуйко Тетяна, Бондар Ольга

Халупняк Іван

Бойко Степан та Глафіра, Гавриленко Леонід

Журавльова Валентина, Кобилянська Ганна

Бондар Микола

Передерко Ніна

Бондар Р., Передерко Н, Омелянович М.

Бондар Олександр

Бондар Ольга

Омелянович Марія

Халупняк Віктор

Омелянович Марія, Бондар Раїса

Поцілуйко Тетяна

Бондар Раїса

Омелянович М.

Бондар Микола, Раїса та Дмитро

82