ПОЕЗІЯ ПРО УКРАЇНУ ТА РІДНУ МОВУ

Сидір Воробкевич

РІДНА МОВАМово рідна, слово рідне,Хто вас забуває,Той у грудях не серденько,Тілько камінь має.Як ту мову мож забути,Котрою училаНас всіх ненька говорити,Ненька наша мила?Як ту мову мож забути?Таж звуками тимиМи до Бога мольби слалиЩе дітьми малими;У тій мові ми співали,В ній казки казали,У тій мові нам минувшістьНашу відкривали.Мово рідна, слово рідне,Хто ся вас стидає,Хто горнеться до чужого,Того Бог карає;Свої його цураються,В хату не пускають,А чужії, як заразу,Чуму, обминають.Ой тому плекайте, діти,Рідну руську мову,Вчіться складно говоритиСвоїм рідним словом! -Мово рідна, слово рідне,Хто вас забуває,Той у грудях не серденько,Але камінь має!1869

В.СосюраРІДНА МОВАВивчайте, любіть свою мову,як світлу Вітчизну любіть,як стягів красу малинову,як рідного неба блакить.Нехай в твоїм серці любовіне згасне священний вогонь,як вперше промовлене словона мові народу свого.Як сонця безсмертного коло,що креслить у небі путі,любіть свою мову й ніколиїї не забудьте в житті.

Ми з нею відомі усюди,усе в ній, що треба нам, є,а хто свою мову забуде,той серце забуде своє.Вона, як зоря пурпурова,що сяє з небесних висот,і там, де звучить рідна мова,живе український народ.Народ наш, трудар наш і воїн,що тьму подолав у бою.І той лиш пошани достоїн,хто мову шанує свою.Ми з неї прокляті заковизірвали в нерівнім бою.Любіть же, любіть свою мову,вкраїнськую мову свою!

В.СосюраНа мові нашій дня печать.Вона — як сяйво серед ночі...Її не можна забувать,Вона душі твоєї очі.Єднає з піснею в гаюВона з життям тебе любовно...Коли ж забудеш рідну мову,Загубиш душу ти свою.Коли йдучи з труда дороги,Слова не ті вкладеш в уста,Немов піджак з плеча чужогоДля тебе мова буде та.Немов чужого саду віти,Тієї мови пишний цвіт.Не зможеш нею ти творити,Знання засвоювать як слід.Нічним зів'янеш синьогубцем...На мові нашій дня печать.Національним самогубцемНевже ти, брате, хочеш стать?Яке прекрасне рідне слово!Воно — не світ, а всі світи...Шевченка мову і ФранковуНевже під ноги кинеш ти?Невже забудеш слово «мати»,Ту, що дала тобі життя,І підеш, наче тінь крилата,Блукати в тьмі без вороття.У небуття підеш, в нікуди,Сліпим до сонячних висот.Невже народ мій мову губить!?Не вірю я! Це не народ!Окремі люди. їм не знатиСяйливих творчості висот.І хай людей таких багато,

Але нас більше! Ми — народ!Я вірю в тебе, моя мати.Мій бог, що дивиться з висот.В народів інших старцюватиПовік не буде мій народ!Ні, наша мова не загине,Її не знищать сили злі!Ти власним світом, Україно,Сіяти будеш на землі.

http://www.arkas-proswita.iatp.org.ua/

УКРАЇНАНе степами і не горамипростяглася твоя географія -на півкулях мільйонів сердецьі крізь невидимі простори пісень.Не створила тебе історія,а туга за твоєю красою.Ти народилася в душах, як поезія,і твоє поняття звучить, як метафора.- Країно зі стогонів і молитов,важливий продуценте смерти,недаром своєю формоюнагадуєш розжоване серце.Юрій Тарнавський27.01.1965

РОСІЯКраїно, що страждаєш на комплекс материнстваі обмотуєш інші нації колючим дротом своєї любови,хіба не знайдеться серед твоїх синівхоч одного, який сказав би: "Залиши їх, мамо!"Країно-велетню, ти живишся безборонними книжками,мов немовлятами в дитинцях бібліотек -я жив би й мільйон років, щоб пройти тебе до краю,опираючися на ніж, як на друга плече.Самостійні, мов непорочні, держави сплять в м'якихліжках своїх границь,зі столицями напіввідкритими, як уста,а з-за обрію нахиляється до них твій косоокий Христос,з солоним медом сифілісу на губах.Юрій Тарнавський10.02.1970

АНТИУКРАЇНАНа поверхні хортиць, запалі, як щоки,виходять ті, що залишилися з запорожців,одягнені в модерні шаровари піжамі з мовою, знищеною Рязанню, як хемікалією.Деякі стараються закрити свою совістьвишивками, які до цього замалі,інші прикривають її бандурами, як наготуфіговими листками,

і всі, говорячи, вживають то тут, то там слова"борщ" і "вареники",ніби вірячи в забобон, що вони магічні.Країно дач дядьків Томів,де багато нагоди для шлунків робити карієри,як при зіткненню антиречовини з речовиною,відбудеться страшний вибух, коли ти стрінешсяз Україною!Віталій Іващенко13.02.1970

***Українці в Росії живуть,Знають мову російську, як рідну,Служать словом і працею гідно,Путь Росії - то їх власна путь.Росіян не збагнути ніяк:Стільки років живуть з нами поруч,Але мови не вчать принципово.Росіяни, брати, як же так?Чом поваги до брата нема?Чи вважаєте нас другим сортом?Якщо так, то зневага ця - сором,Це не велич Русі, а ганьба!

ВІРШ ДО РІДНОЇ МОВИЯк ти звучиш калиново-дубово,Рідна моя, моя матірна мово!Слово м'яке, оксамитове, байкове,Слово є дідове, слово є батькове.Білодідове, Сивоконеве,Чорноволове вже узаконене.В соннім спокої вогонь твій ледь бився.Але страху я тоді натерпівся!З тої халепи не вийшли б ми зроду.Кляпи, здавалось, в ротах у народу.Та щоб підняти тебе із гробовищ,Стали до ґерцю Жулинський, Грабович.Щоб воскресити тебе з домовини,В діло пішли каменюки й дубини.Вороне чорний! Даремно ти крячеш.Ріднеє слово жиє і є - бачиш!Рідна моя українськая моваЖитиме вічно - кльова, фірмова!..Олександр ІРВАНЕЦЬ1992 р.

***Я розмовляти починав російською:Була евакуація, війна.Російська школа, потім вуз російський,Мені була мов рідною вона.

В десятому коліні українець,Двомовність власну я тоді сприймавЯк щось природне,як культури рівень,І запитань собі не задавав,Чому батьки чим далі, тим частішеСпілкуються російською, і насДо неї навертають, мов чистішаВона від рідної. І ще не разЯ бачив закопиленії губи,Зневаги холод в погляді відкривТоді, коли закохано і любоЯ рідною співав і говорив.Отут і я задумався: допокиНас матимуть за другорядний люд?Співучу мову, ніжну і високу,Сприймати будуть як словесний бруд.Ми не самі дійшли до цього стану,Нас зневажали ще з царя Петра,Культуру нашу нищено і гнано,Для них ми - бидло,здібне лиш орать.Де ж наша гідність,скривджений мій брате,Чи мало ми здолали перешкод?Навчимось рідне слово шанувати.Прекрасну мову має мій народ!

Я - УКРАИНЕЦЯ - украинец,до седьмых колен.Прапрадед мой шелками шит на Сечи.И ни чужбина, ни турецкий пленЕго козацкой не лишили речи.

Мне этот клад передавал отец.И мама с молоком передавала.И пил я нежность их родных сердец,И их любовь стихом во мне звучала.

Но закружило. На моей щекеГустой щетиной проростали годы.И стих на украинском языкеЯ не пою, и не в угоду моде.

Я растерял, как воду из горсти,Тот клад, что сохранил в неволе прадед,-Не знаю языка, сказать по правде...Простите, сыновья и, дочь, прости.

Прости мене, мій прадіде-козаче,Прости мене, мій споконвічний краю,За те, що на російській мові плачуОб тім, що мови рідної не знаю.

Володимир Шовковитний.

НЕМАЄ КРАЇНИ ЦИГАНІЇ...Благав піднебесного консула:"Скажи, де країна Циганія?Бо тугу таку мені впорснула,що Музу і пам'ять обманюю!"

Ходив у найвищі церкви,моливсь до сільської плебанії.Не треба Парижа й Литви!Немає країни Циганії...

Немає країни Циганії...То, може, в картярських замовах,ціною сусідської маніїїї існування поновим?

Уже із Хмельницьким обпивсь,задумавши зраду поганую.Найняв стовідсоткових вбивць.Немає країни Циганії...Немає країни Циганії...Степан Процюк

***Мова Моя,на Моїй землі,А наче… якась сиротина…Може тому й були "роси малі"Чада твої, Україно?Мову зневажили - корінь всиха.Де ж ти, агов, мій народе?!.Що ж то за сила відьмачить лихаАнтикозацького роду?..Жлобська…хохляндська…Невже не болитьДітям Мазепи Івана?Може тому розгубилась й мовчитьМова, що Богом нам дана?..Людмила ГНАТЮК

ПІСЕНЬКА ХОХЛЯТМи хохляточка малi...Як нас звали москалi?"Ви - мазепинцi,- кричали,-Зрада руської землi!"А ми собi виростали,Крадькома сухар жували,З нас глумився хто хотiв,-Так ми виросли в хохлiв.З трону впав останнiй цар...

Що принiс нам "пролетар"?"Ви - петлюрiвцi!"- кричавЙ сухаря в нас одiбрав.А ми собi виростали,Лободу жувати стали,В нас життя - великий пiст,Кожен - нацiоналiст.Як прийшли большевики,Нам в дарунок - матюки."Ви -махновцi,- нам кричали,-Розбишаки-байстрюки!"А ми собi виростали,У колгоспи нас погнали,Непокiрнiї хохлиДо Сибiру загули.Кожне з нас худе й слабе...Як нас звало КаГеБе?"Ви - бандерiвцi!-кричали,-Падло жовто-голубе!"А ми собi виростали,Вже жувать купони стали,I дивись-нiхто не вмре,Нас холера не бере.Заборонена, та все жЩе сичить КПСС:"Ви - мазепинцi лукавi!Ви - петлюрiвцi кривавi!Ви - махновцi-гультяї!Ви - Бандери холуї!"Отакi то ярликиЗлi нам лiплять язики.А ми собi виростаєм,Незалежнiсть здобуваєм,Зло до нас не пристає-Ми здобудемо своє!

ТАРАС БУЛЬБА У КИЄВІРозділ з поемиНещодавно менi зновуДивний сон приснився,Що славетний Тарас БульбаВ Києвi явився.Сказав козак: - є у менеКарбованцiв з двiстi.Прогуляюсь, подивлюся,Що робиться в містi.Подивлюся, як столицяНаша поживає,Чим людей своїх годує,Чим їх напуває.Бачить: стоїть здоровило,Схожий на міністра.Пузо бiльше барабана,Пика, як каністра.

- Що, - питає, - покататьсяЗ вiтерцем охота?Он у мене іномарка,Японська "Тойота".- Хотів би я побуватиУ Святій Софії,Подивитись на воротаНаші ЗолотіїТа пройтися по крамницях,Заглянуть на ринки,Щоб купити онучатамПряники й родзинки.Прогулятись бульварами,Оглянуть майдани.- А ти, - пита здоровило, -Маєш мани-мани?Здивувався запорожець:- Якi мани-мани?Що ви таке варнячите,Наче бусурмани?Здоровило блимнув скоса:- Маєш у кишені?- Маю купу карбованцiв.- Ми берем зеленi.Славний лицар по кишеняхУдарив руками:- Невже, синку, за роботуБереш огірками?А той йому: - Я питаю:Чи ти бакси маеш?- Що ти менi, - гримнув Бульба, -Баки забиваєш?- Я питаю, чи ти маєшДолари, дiдулю?Ледве стримавсь козарлюга,Щоб не дати дулю.- Та з якого ж це ви часуБерете таляри?То ви хто тут - яничари,Турки чи татари?- Ні, - говорить шоферяга, -Ми ще українцi.- То якого ж тоді бiсаНе береш червiнцi?Чого з людей православнихЧужi грошi лупиш?- А тому, що за червiнцяСірника не купиш. -У шофера пика сталаСердита, аж люта.- Сховай свої дерев'янi.Теж мені валюта...Славний лицар на "Тойоту"Грізно подивився,

Тричі плюнув під колесаІ перехрестився.... Побрів козак по вулиціВажкою ходою.Душно стало, треба б спрагуЗалити водою.Бачить ятку, а в тій ятціМолода дiвиця.Стукнув Бульба у вiконце:- Дай води напиться.А дiвиця в купальничкуСидить майже гола.- Ми вадою не торгуем,Но есть кока-кола.Не второпа козарлюга,Що вона патяка.- На якого мені бісаТвоя калокака?Не хочу я бусурманськуКолакаку пити!А чи можу я для люлькиТютюну купити?- Какой тютюн? Откедова?Што ещо за люлька?Возьмi лучше пачку "Кемла", -Глузує дiвулька. -Могу ещо предложіть вам"Марльборо" і "Кента".У нас усьо продайотсаВплоть до "Презiдента".6та Ета пачка трiдцать тисяч,А вот ета - сорок...Щось на очі козаковi,Спустилось, як морок.З-пiд сивого оселедцяГрадом пiт закапав.- Та де ж це я опинився?Куди я потрапив? -Стоїть Бульба остовпiлий,Хита головою.- По-якому це ти, дiвко,Говориш зi мною?А дівуля як пiдскочить:- Ти што, ненормальний?Язик тебе не нравiтсаНаш офiцiяльний?- Тобто, як офіцiяльний?Московський чи польський?- Нет, - оскалилась дiвуля, -Шулявско-подольскiй.В козака з-пiд оселедцяЗнову пiт закапав.- Та де ж це я опинився?Куди я потрапив?

Побрiв козак, похнюпившись,По ріднiй столицi.Обдивився всi товариНа кожнiй полицi.А там всюди, де не глянеш,Як ганебнi плями,Стоять цiни сатанинськіЗ багатьма нулями.- Що ж це скоїлося з вами?Що це за порядки?До чого ви дожилися,Ледачi нащадки?Вас давно завоювали,Без вiйни, без бою,Протухлою ковбасоюЙ кислою бурдою.Засмоктали Україну,Як клопи, як вошi,Як короста з лишаями,Чужоземнi грошi.Карбованцi вашi сталиНепотрібним смiттям.Вони уже не годятьсяНа іграшки дітям.Перед злими гендлярамиПлазуєте рачки,Як жебраки, канючитеНікчемні подачки...Боюсь, що вам недоброгоЧогось напророчу.Доки людьми не станете,Знати вас не хочу! -Гукнув козак і неначеТуманом повився...Страшним таким ще ні разуВiн мені не снився.

ПРО БІДНОГО ЛЬОВУI ДЕРЖАВНУ МОВУЗустрілися на базарiДамочки знайомі.- Як ваш Льова поживає?- Сидить у дурдомi.Він в Ізраїль перебравсяДо перебудови,А там бар'єр - бiда тобi,Як не знаєш мови.Вчився Льова так старанно,Що не бачив свiту,Але ідишу не вивчив,Не знає івриту.Як почина балакати,Ні складу, нi ладу.

Там же книжки не спередуЧитають, а ззаду.Потикався бiдний ЛьоваВ рiзні установи,Все закрито-перекрито,Як не знаєш мови.Скрiзь дивилися на Льову,Як на психопата,Тому й зробив бiдний ЛьоваЗ фанери плаката.Накарлякав: "До та когоЖиття ми не звичні.Ми - євреї особливі,Російськоязичні.Вимагаєм від кнесетаСтворить нам умови,Запровадить в ІзраїліДві державні мови!"Гукав Льова пiд кнесетом,Роззявивши рота,А на нього всі дивились,Як на ідіота.Мало йому не побилиНа лобi плаката.Тепер в Льови у дурдом! -Окрема палата.Щоб знав, дурень, що Ізраїль -Розумна держава.Нав'язувать чужу мовуТам не мають права.

РУСЬКОМОВНИЙ ДЕПУТАТКоли в Радi у ВeрховнiйРуськомовний виступа,Ви прислухайтесь, шановні,Що він меле й телiпа.- Без единого СоюзаДалеко мы не уйдем.Жить не сможем без России,Неизбежно пропадем...- Виступайте на державній! -Із гальорки хтось гука.- Перестаньте придираться! -Чути з іншого кутка.А йому ж державна мова -Непотрібна, зайва рiч.Йому рiдна та, якоюРазговарівал Іллiч.Проти вищого начальстваВiн нiколи не ішов.Що начальство iзрекало,Те і вiн услід молов.Не морочилась ніколи,

Твердолоба голова,Українські чи російськiТі начальницькі слова.Буде три державні мовиЧи чотири, чи одна, -Ні тiєi, нi цiєїВiн не знатиме й не зна.І його не мучить совість,І - сумління не гризе...Тож послухайте терпляче,Ще чого він наверзе.- Мы от наших оппонентовРазных слушаем речей,А живут они поддержкойИностранных богачей.Потому они им служат,Что живут за ихний счет! -Зачекаймо ще хвилинку,Доки вiн затулить рот.Зачекаймо й запитаймо:- А тепер повiдай нам,За який і чий рахунокТи живеш на світi сам?Ти продуктiв добру купуУмегенюеш щодня.Що ж у тебе - є корова,Власні кури чи свиня?Може, ти свиню зарізавІ насмажив ковбаси?Може, з власного городуТи картопельку їси?У народу від нестатківУривається терпець,А у тебе на загривкуЛедь зійшовся комірець.Ти Росію сильно любиш?Безперечно, це не грiх,Але хто ж тебе тримає,Не пускає до своїх?Залиши нам Україну,Не тягни до росiян,Можеш пупа надірвати,Це ж тобi не чемодан.

НАШІ ХЛОПЦІІде вуйко Хрещатиком -Приїжджа людина.Запитує у зустрічних:- А котра година?Перехожі пробiгають,Позиркують скоса.Той рукою вiдмахнеться,Той відверне носа.

А тут раптом двоє негрівВийшли з гастроному.Один глянув на годинник:- Зараз чверть на сьому.Вуйко низько поклонився.- Дякую, шановнi!Значить, є ще у столиціУкраїномовні.

СУМНА ГЕОГРАФІЯКаже дiдові своємуТретьокласник Яшка:- Географiю, дiдусю,Вивчити не важко.Все на карті вам, дiдусю,Можу показати.Це, дiдусю, Україна.Ось Донбас, Карпати...Дід голiвку кучерявуНіжно гладить Яшці:- Якби ж було все так гладко,Як тут, на бумажці.

МОВАМова - це людськії очі,В яких відбивається світ.Без мови - присплять тебе ночіІ разом з тобою твій рід.Мова - це людськеє серце,Господар твого життя.Без мови - для тебе смерть цеІ роду без вороття.Мова - душа в твоїм тілі,Душа - це Господь у тобі.Якщо твоя мова зітліє.То Господа втратим в собі.Та з честю, що квітне з тобою,І страхом - цього не буде:Тримай рідну мову живою,Врятуєш свій рід і себе.Олекса Гай-Головко

***О, мова наша, українська,Жорстоко гнана у віках.Панує досі ще чужинська -В Криму, Донбасі, у містах.

Була в екзилі - по Сибірах,Тікала ти за океан,Ховалась в селах, у квартирах,

І мала з руською роман.

В цім самі мови геть не винні -З одного корення вони.В зросійщенній шукать повинніВислід імперської війни.

Нова Росія також живитьРосійськомовних громадян.Тож мова їхня у них правитьЗа той, імперський, талісман.

А нам, країнцям, в домі ріднімСвоєю говорити слід.Будемо запорожців гідні,Шевченка сповним заповіт.

Чужії мови поважаймо,Своїй спорудьмо п'єдестал.З вкраїнською усе здолаймо,Не пасувати - час настав!Микола Старець.

ДВОХЯЗИЧНИЙ КУМЩось на кума чи напало, чи найшло:У політику дурного потягло.- В мене погляди, - говорить, -не вузькі.Я умію виражатись по-мужськи.Рубонути, когда нада, із плеча.Я дивуюся: - А що це означа?- Ну ж і тьомний ти, як лапоть, -каже він. –Я типічний двохязичний гражданін.А тепер таким дорога хоч куди –У міністри, депутати і в суди.Нині в моді двохязична голова.Я питаю: - Не сказився ти, бува?Ти ж кінчив лише три класий коридор...Кум сміється: - Це дурацький розговор.Я дійствительно в науках ні гу-гу,Но в політиці продвинутись могу.Я пойняв, що независимість – обман,Потому я знов товаріщ, а не пан.Ну який же, ізвиняюся, я пан,Як нема чого покласти у карман?Я питаю: - А політика що дасть?Кум оскалився: - Сражатимусь за власть.Ось невдовзі будуть вибори оп’ять,Будуть знову депутатів ізбирать,Бо в парламенті слобідні є міста.Так у мене укріпилася мечта

В ізбирательний включитись марафон,Щоб пограти в перший-другиймікрофон.Я дивуюся: - Ти, куме, як дитя.Це ж таке відповідальне заняття,Бо державою нелегко керувать.Кум уперся: - Перестань ти заливать.Там же спросу нікакого: підійшов,Десять бочок арештантів намолов,Розказав, що скрізь розруха і розвал,Та й сиди собі, як важний генерал.От хотя би предидущий взять Совєт, -Розвалили государство й спросу нєт.З депутата – як вода із гусака,Не упало з голови ні волоска.Він обратно в депутати кандидат,Виступає та воює за мандат.А якщо в руководящих він верхах.То у нього усі козирі в руках.Десь підбросить сахарку чи ковбасиІ желєзно обеспечить голоси.Я кажу: - Така робота не для нас.Ми не маємо ні цукру, ні ковбас.Кум сміється: - Розсуждаєш, як баран.Я ж кажу, що я товаріщ, а не пан.Комуністам повернути нада власть,Бо тоді, якщо не мав, то мог украсть,Бо тоді хоч і не дєлал ні хрєна,А зарплата видавалася сполна.За два двадцять купиш палку ковбаси –І работал-нє работал, а їси.Будем знову воздвигать соціалізм! –Я кажу: - Та це ж одвертий популізм.Кум на менез кулацюгами поліз.- Сам ти, - каже,- подхалімі пополіз!Нікогда і нікому я не лизав!!! –Я не радий, що таке йому сказав.Хоч у кума двохязична голова,Та не всякі розуміє він слова.Я ж не міг йому пояснювать, що цеУ верхах тепер – улюблене слівце,Що тому, хто заговорить про народ,Цим словечком затикають зразу рот.Що й казати, незвичайний в мене кум.Ерудиція широка, світлий ум.Зустрічайте, кум в політику іде.Здрастуй, плем’я двоязичнемолоде!

КУМ-ДЕПУТАТКоли вибори повторні відбулись,

Кум у Раді у Верховній опинивсь.Почалося. Вгамувався в залі шум.Гордим кроком на трибуну вийшов кум.Із графинчика набулькав у гранчакІ за звичкою промовив: Значить так...Депутат я двохязичний, потомуОб’ясню вам, як це так почому.Тут я должен вам подробно ізложить,Як почав я у странє совєцкой жить.Сам я родом із колхозного села.Всєм ізвєсно, яка мова там була.Хто работал, не валявши дурака,Не ламав свого родного язика.Хто ставав сяким-таким керівником,То вже руським об’яснявся язиком,Ібо всє, що возвишалися над ним,Не хотіли розговарювать родним,Виражались всесоюзним язиком,Щоб між умними не бути дураком.А когда мене у армію взяли,Всі устави там по-руському були.Хто б ти нє бил – чи калмик, а чи кумик,Був обязан всесоюзний знать язик.Даже год солдатськой служби не прошол,Как я стал рускоязичеський хахол.Вот у мене руськомовний є сусід.Він прожив на Україні двадцять літ,Но ні він, ні його дєтки, ні жена,По-українськи не смислять ні хрєна.Він говорить: - Нє дадайоттся мнє язик,Потому што до союзного привик.А для нас російська мова не важка,Єслі варить хоть німножечко башка.Тут вот деякі ізбранники кричать:Очень трудно український ізучать!Пусть сначала презідентом ізберут.А потом ми овладєєм как-нібудь.А якби хохлоязичний елементВ руській Думі опинився на моментТа по-нашому там рєчь заговорив,Представляєте, чого б він натворив?- Как пустілі на трібуну чудака?Он же русково не знаєт язика!Там, голубчики, чуваш ти чи калмик,Поважай свій государственний язик.Ми тут з вами представляємо народ,А народ – своєї мови патріот.То нащо ж йому вигадувать весь час,Що дідівська його мова – не для вас?Розкажу вам, як поскарживсямій дідУ міліцію, що бив його сусід.Із міліції приїхав старшина ,Який мови української не зна.

- Кто, - питає, - прічінілтєлєсний врєд?Какім образом ударіл вас сосєд?Дід, з російським не знайомиц язиком, -- Та не образом, - говорить, - а кілком.В нас такого не траплялося, щоб хтосьБив іконою по черепу когось...З того часу, як залізли у ярмо,Ми з начальством різномовно живемо.Всюди пишуть і по радіо кричать,Що потрібно руськомовних захищать,А я з тих, які балакають двома,В кого мови вже нормальної нема.То скажіть же, - хай Господь мені простить, -Хто ж таких, двохязичних захистить,Щоб хоч діти по-людському пожилиІ не гіршими між іншими були, -Поміж тими, які люблять керуватьІ не хочуть нашу мову шанувать? –Тут нежданно відключився мікрофон.Кум проснувся і збагнув, що це був сон...

* * *Україна в давній славі, В козацьких пригодах,На заквітчаних левадах,В рідних синіх водах.Україна в тих долинахІ високих горах,На степах буйних, широкихУ гаях, у борах.Україна в білих селах,У густих садочках,У хрещатому барвінку,У синіх квіточках.Україна на яворахПташкою співає;На стрілецькії могилиГолову схиляє.Україна в чорноземі,Що родить пшеницю, -В глибинах, що дають нафтуІ сіль-сировицю.Україна в рідній мовіІ в пісні прекрасній, -Україна в рідній школі,В майбутності ясній.Україна в чистих хатах,І в сільській церковці, -У дитячому серденьку,В розумній головці,Україна в ясних зорях,В сонці, що над нами, -І в очах добрячих, ясних

Рідненької мами.

***Як романтично пахне ковбаса, І помідори ніжно зашарілись,А в пляшці чиста, мов роса,Горілочка домашня зачаїлась.І ніжно сало зваблює тільцем,І хліб наставив загорілу спину.Якщо ти млієш коли бачиш це,Чому ж ти, гад, не любиш Україну?

***УКРАЇНСЬКА МОВАВ’ячеслав СеменкоЗвучить струна, ледь чутно, барвінково,як вітер подихом її торкнеться.Отак душа схвильовано озветься,коли почую українську мову.

Не ту , де наче із зерном полова,своє й чуже помішане бездумно.Я чую мову - чисту і розумну,де діамантом сяє кожне слово.

Яке різномаїття діалектів,говірок і акцентів, форм розмовних.Від західних братів єдинокровних--гуцулів, бойків, буковинців, лемків

до харківських степів,степів донецьких,де "Добрий день!" вам скаже перехожий......А в церкві чути Слово Божена українській - мові наших предків.

Сковороди в ній філософські мислі,Наталки - полтавчанки ніжна пісня,і Лесиної Мавки із Полісся,слова Каменяра -- прості і стислі.

Її московський недруг не посмієназвати "малороським діалектом",ніхто уже валуєвським декретомнам, українцям, рота не закриє !

МОВА

Олександр ПідсухаОй яка чудова українська моваДе береться все це, звідкіля і якЄ в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,Вір, дерелісок, чорноліс. Є іще байрак.

І така ж розкішна і гнучка, як мрія.Можна «звідкіля» і «звідки», можна і «звідкіль».

Є у ній хурделиця, віхола, завія,Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль.

Та не в тому справа, що така багатаПомагало слово нам у боротьбі.Кликало на битву проти супостата,То звучало сміхом на полях плаката,І за все це, мово, дякуєм тобі.

Скрізь одне жадання, і мета, і ясність.Живемо, працюємо, як одна сім'я,І краса новітня окриля сучасність.Цю красу звеличує мова і моя.

Нас далеке чути, нас далеко видно.Дмуть вітри історії в наші паруси.Розвивайся й далі, мово наша рідна,І про нас нащадкам вістку донеси. 1961 р. 

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКОУКРАЇНІ

I

Ти звеш мене, й на голос милий твійЗ гарячою любов'ю я полину;Поки живуть думки в душі моїй,Про тебе, ненько, думати не кину.Як мрію чистую з найкращих мрій,Я заховаю в серці Україну,І мрія та, як світище ясне,Шляхом правдивим поведе мене.

Нехай той шлях важкий, нехай тернистий!Але хіба тоді квіток шукать,Коли тебе, твій любий образ чистийНесхнучі сльози тяжко туманять?Коли твій геній навіть променистийОнемощів і почина згасать?О ні, того скарають муки люті,Хто зможе в час такий тебе забути!

В біді твоїй рідніша ти мені;Тобі несу я сили всі, що маю;І працю тиху, і мої пісніНа вівтар твій побожно я складаю.Натхни ж мене! Нехай у мертвім сніЯ днів моїх даремно не загаю!Нехай я знаю, що недурно жив,Що за життя тобі я заплатив.

Коли я був дитиною малою,Красу твою повсюди я вбачав,Здавалась ти веселою, ясною,Мене твій вид веселий чарував,Тоді я ще душею молодоюПро муки тайнії твої не знав;Тепер же бачу я твої страждання,І ще зросло моє к тобі кохання.

Прийми ж мої пісні, як дар малийВеликої і вірної любови!Що зможе дати мій талан слабийВ скарбницю любої твоєї мови,Він певно дасть, і знай, що в час страшнийТвій син тобі не пожаліє крови,І що не спинить страх усіх погрізМоїх пісень, моїх за тебе сліз.

II

Поки душею я не втонув іщеВ нірвану й тіло ще не розпалося,Я можу ще тебе, Вкраїно,Серцем кохати й тобі служити.

Я ще твоєю втіхою тішуся,Я ще твоєю мукою страждаю,Я можу ще в гарячих мріяхБлагословляти тебе на щастя.

Але чому я цілої вічностіНе маю віком, смерті не знаючи, -Я вічність би віддав для тебе,Рідний і вічно коханий краю.

Єсть вічність, кажуть, душі безсмертніїВмирать не можуть, ні руйнуватися,Але по смерті мусять жити,Можуть дізнати блаженство райське.

Яке ж блаженство, краю коханий мій,Твоїм без тебе дітям зісталося?Чи може бути той щасливим,Хто вже не бачить тебе й не чує?

І хто не може правду довічную,Котру на небі прямо вбачає він,Справдити на землі коханій,Ні помогти їй не може словом?

Ні... ні! Не хочу щастя такого я!Нехай із тілом гине й душа моя,Коли тебе я не могтимуСерцем кохати й тобі служити.

1888

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКОУКРАЇНСЬКА МОВАПам'яті Т. Г. Шевченка Діамант дорогий на дорозі лежав,—Тим великим шляхом люд усякий минав,І ніхто не пізнав діаманта того.Йшли багато людей і топтали його. Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,І в пилу на шляху діамант він найшов.Камінець дорогий він одразу пізнав,І додому приніс, і гарненько, як знав,Обробив, обточив дивний той камінець,І уставив його у коштовний вінець.Сталось диво тоді: камінець засіяв,І промінням ясним всіх людей здивував,І палючим огнем кольористе блищить,І проміння його усім очі сліпить. Так в пилу на шляху наша мова була,І мислива рука її з пилу взяла.Полюбила її, обробила її,Положила на ню усі сили свої,І в народний вінець, як в оправу, ввела,І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.І на злість ворогам засіяла вона,Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.І сіятиме вік, поки сонце стоїть,І лихим ворогам буде очі сліпить.Хай же ті вороги поніміють скоріш,Наша ж мова сія щогодини ясніш!Хай коштовним добром вона буде у нас,Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,Щоб, поглянувши сам на створіння своє,Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!» 1885 р.

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКОНА ПЕЧІ (Українська патріотична дума)Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,Але завше я був патріотом, -За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,Моє серце сповнялось клопотом.

Бо та піч - не чужа, українська то піч,І думки надиха мені рідні;То мій Луг дорогий, Запорозька то Січ,Тільки в форми прибрались вигідні.

Наші предки колись задля краю свого

Труд важкий підіймали на плечі;Я ж умію тепер боронити йогоІ служити, не злазячи з печі.

Еволюція знАчна зайшла від часів,Як батьки боронились війною, -Замість куль і шабель у нових діячівСтало слово гаряче за зброю.

Може, зброя така оборонить наш край,Але з нею прекепська робота:Ще підслухає слово якесь поліцайІ в холодну завдасть патріота.

Та мене почуття обов'Язків своїхПотягає служити народу;Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,Я знайшов собі добру методу.

Так нехай же працюють словами й перомТі, що мають дві шкури в запасі...І, розваживши так, я віддався цілкомПраці тій, що єдина на часі.

На таємних думках та на мріях палкихЯ роботу народну обмежу;Та зате ж для добра земляків дорогихЯ без мрій і хвилини не влежу.

І у мріях скликаю численні полкиЗ тих, що стати за край свій охочі,Слово ж маю на те, щоб ховати думки,Якщо зраджують їх мої очі.

До письменства я кличу, - звичайно, в думках,Щоб світило над нашою ніччю,Хоч, на жаль, мати книжку народну в рукахЯ признав небезпечною річчю.

О країно моя! я зв'язав свій язик,Щоб кохати безпечно ідею;Але в грудях не можу я здержати крикУ годину твого ювілею.

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вонаІ вмирати не має охоти.Кожна піч українська - фортеця міцна,Там на чатах лежать патріоти».

Слава ж нам! бо коли б дух народу погас,Не стерпівши свого лихоліття,То по йому хоч зо два примірники з насДочекають нового століття.

Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись,Її слід буде легко шукати:А щоб краще навік ті сліди збереглись,Буде зроблено з нас препарати.

1898

Якщо з українською мовоюв тебе, друже, не все гаразд,не вважай її примусовою,полюби, як весною ряст.

Примусова тим, хто цурається,а хто любить, той легко вчить:все, як пишеться,в ній вимовляється, -все, як пісня, у ній звучить.

І журлива вона, й піднесена,тільки фальш для неї чужа.В ній Шевченкова й Лесина,і Франкова у ній душа.

Дорожи українською мовою,Рідна мова - основа життя.Хіба мати бува примусовою?Непутящим бува дитя!

Дмитро Білоус

***Михайло Старицький – До УкраїниМоя Україно! Як я тебе любив! Твої луги, твої степи розлогі, Дніпра ревучого славетнії пороги І хвилі золоті твоїх шовкових нив.

Як я любив в садочках вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати, Поважну річ старих дідів чубатих І регіт дітвори в жартливому танку.

Як я любив в ніч теплу, весняну Чуть пугача з діброви тихий стогін, Гукання парубків, дівчат веселий гомін І пісню з-за лугів розкішну, голосну.

Як я любив уосени в стіжках Хліб коло хат, а ранками сідими Селян за працею хапливою між ними І стукіт говіркий ціпів геть по токах.

Як я любив зимової доби

При каганці невпиннеє сюрчання Тих веретен і пісню чи ридання Тихесеньке жіночої журби.

Як я люблю безрадісно тебе, Народе мій, убожеством прибитий, Знеможений і темністю сповитий, Що вже забув і поважать себе, Потративши свої колишні сили... Як я люблю твої сумні могили, Україно! Як я люблю тебе!

І ось тепер та мучена любов Мене жене в далекую чужину...

(1881)

Коли забув ти рідну мову. Дмитро Білоус

Коли забув ти рідну мову – яка б та мова не була — ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе дотла. Коли в дорогу ти збирався, казала мати, як прощавсь, щоб і чужого научався, й свого ніколи не цуравсь.Ти ж повернувсь душею бідний, не просто розгубив слова, немов якийсь Іван безрідний, Іван, не помнящий родства.Не раді родичі обновам.Чи ти об’ївся блекоти,що не своїм, не рідним словоміз матір’ю говориш ти?Ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе дотла, бо ти зневажив рідну мовуту, що земля тобі дала,ту, що не вбили царські трони, ту, що пройшла крізь бурі всі, крізь глузи й дикі заборони й постала нам у всій красі.Сяйних перлин тобі не шкода, адже, набувши вищих прав, те, що дала сама природа, ти добровільно занедбав.В пальті строкатім, як афіша, крикливі модні кеди взув. А мати? Де ще є рідніша за рідну, котру ти забув?Для тебе й Київ — напіврідний, і Мінськ піврідний, і Москва...

Бо хто ти є? Іван безрідний, Іван, не помнящий родства!

***В.СосюрченкоВже здобуває Африка свободу

Вже здобуває Африка свободу,Стають тепер людьми відсталі племена.А ти не хочеш волі, мій народе.Чи, мрієш, з неба упаде вона?

Ні, з неба не впаде. Свободу здобуваютьУ безперервній впертій боротьбіАраби й негри кайдани ламають,Народе мій, чи не пора й тобі?

Боровся ж ти колись. Мав наміри ясніІ мав тоді прекрасні ідеали,Та знов на гріх довірився МосквіІ знов тебе, як перше, обікрали.

Братерство й рівність вабили тебе,Земля і воля на своїй землі:Та давсь ти обдурить себеВсе проміняв на бога у Кремлі.

Тебе єжовщина косила, мов чума,Возив тебе ночами „чорний ворон”,Загачена тобою Колима,Голодна смерть забрала міліони.

Знесилів ти, зневірився украй,Повірив ти, що горю не зарадишІ став покірно славити цей край,А щоб не вмерти, кукурудзу крадеш.

Ще більш, ніж при царях, принижують тебеІ топлять гідність у багні обмови,І перестав ти поважать себе,І став соромитись своєї мови.

І став чужим ти на своїй землі,Тебе не стало навіть ображати,Як батько Сталін мріяв у КремліВ Сибір усю Україну зіслати.

Покірно ти на вибори ідешЧого? – себе не запитаєш,В день конституції горілку п'єшІ більш ніяких прав не маєш.

А здобуває ж Африка свободу,Стають людьми відсталі племена,

Борись і ти за волю, мій народе,Бо з неба не впаде вона.1960

В.ДіденкоРідній мові(Я не останній з могікан)

Мені казав один ханжа, Що наша мова геть відстала,Що краще йшла б мені чужа,Немов до хліба – кусень сала,Що весь мій поетичний планСпинитись може напівході,Що я – останній з могікан,Що наша мова вже не в моді.Гей, проповіднику! Стривай!Твої слова – старенька ряса.Я не піду в твій тихий рай,Я – син Великого Тараса.Як Прометей не вмер від ран,Не вмре і мова – гарна зроду.Я не останній з могікан,Я – син великого народу!