Літо – 2014

Поети й прозаїки з порталу громадянської журналістики Хайвей

вирішили зафіксувати у своїх творах – веселих, сумних, філософських,

сатиричних, і просто настроєвих – частинку літа, що вже минає.

Нехай воно лишається таким, як постало перед нами,

авторами цієї невеличкої антології, та усіма, хто також захоче

доторкнутися до сонячних, дощових, пекучих, погідних сторінок літа-2014.

Валерія Дмитрук

Юрій Пелихhttp://h.ua/profile/300147/

Високе небо

Триває дощ. Сьогодні осіньСпекотний день перемогла.Строкаті мрії ходять босіТа стукають у дзеркала. Пожовклі трави, смуток, думи.Душа колюча, мов стерня.І в серці теж – серпнева суміш:Високе небо… та війна.               19.08.14р.

Жанна Жа бкіна http://h.ua/profile/60796/

ВЛІТКУ

Люблю нестямно літню пору, нічний ліловий оксамит, а вранці – ту, таємну мить, коли сріблясті чисті зорі сховає ранок до комори, повіє свіжістю знадвору, і радо промінь затремтить…

Люблю, коли під  вічним небом блищить самотньо білий диск – як кругла фібула, завис на довгій мантії Ереба. Люблю, коли роса на стеблах, коли у ніжності потреба,

і до кохання тільки хист...

Люблю відчути прохолоду підошвами засмаглих ніг, насилу стримуючи біг, піти туди, де в темну воду легкий серпанок тихо входить, та, скрикнувши від насолоди, пірнути в той казковий світ.

…Люблю в спекотну літню днину вдивлятись в плесо голубе, як промінь по воді іде, летять хмаринки безупину кудись за обрій, на спочинок… І щось незнане, швидкоплинне Час за собою знов веде…

Люсі Крофт, http://h.ua/profile/948772/

Славікhttp://h.ua/profile/302832/

Зустріч на даху

Серпень! Як він упевнено звучить, зовсім не так легковажно, як, наприклад, травень. Вкінці весни ми сподівалися на пробудження природи, на її кокетливе сонячне тепло. І воно несподівано нагрянуло, різко запульсувавши насиченою зеленню, запашними бутонами квіточок, переплітаючись із невгамовним щебетанням птахів.Ми так поспішали радіти, що не встигли насолодитися усією цією звабою. Куди ми летимо і навіщо? - думав хлопець, сидячи на розпеченому даху і спостерігаючи за товстощоким безтурботно усміхненим сонечком, що конфузно притягнуло білу ватну ковдру прямісінько собі на ніс.Подув легкий вітерець, і круглощока купчиха, палаючи жаром, опинилася без пишної ковдри.

Примружившись, молодий чоловік перевів здивований погляд на яскравого папугу, який, прогулюючись краєчком даху, поважно міркував вголос:- Хазяїне, у мене новина, і, оскільки ти не з боязкого десятка, повідомляю: по бляшаному борту до тебе повзе жук.- І що? - меланхолійно запитав юнак.- А те, що у всякої палиці є два кінці. Чи ти її .. чи вона тебе, - пробелькотів Гоша.- Ніколи не потрібно квапитися, велика частина прикрих помилок походить від поспіху. Що за жук там?- Хазяїн, сонечко повзе, воно дуже кусається завжди.Хлопчина розсміявся: - нічого не бійся, Гоша. Страх така штука, яка може зашкодити передусім тобі. І ти просто не встигнеш зробити щось важливе у житті. Я ось, приміром, не збираюся виявляти малодушність і горювати над невдачами. Запам'ятай, пташко, той, хто швидко встане з колін, струсить невдачу, той і дихатиме й радітиме життю на повну силу. 

З останніми словами, дах так трясонуло, що парубок, жук і папуга підскочили й завмерли на долі секунди у невагомості.... це був грім... Ті самі долі секунди, поки невагомість тримала бідолах у підвішеному стані, були осліплені блискавицею, що вдарила геть поряд...Лишився порох... дощ не змив його і вітер не роздмухав... лишЕ кіт рудий, що повернувся з світу тьми, після останнього свого втрачання семи життів підійшов й понюхав... позіхнув і чхнув, так мов людина. Він пам'ятав цей запах, що нагадав йому про балакучого папугу Гошу і про хазяїна, що так любив курити...Порох впав рудому на вухо, від чого той різко вигнув спину, сполохано зашипів та вистобурчив шерсть від тім'я до кінчика задертого хвоста...- Що руда пика? Знову приперся? Я думав, ти вже десь нагодував собою хробаків.- Він, певно, прийшов попрощатися, хазяїне... Сонечко вже у тебе на голові... о ні !- Чого ти Гошка? Раз котяра витримав падіння попелу на вухо, то і я переживу, що жук залізе у чуприну. Хлопчина посміхнувся, взяв кота під живіт та підійняв на рівень очей... 

- Як же я за тобою скучив, пухнастику мій! Юнак притиснув до грудей рудого улюбленця, і той вдоволено замуркотів наче трактор.- У житті багато різного, що не хочеться робити, навіть нам, котам. Не завжди є потреба ризикувати своїми лапками і хвостиком. Але іноді, бажання настільки сильне, що ти прагнеш бігти тільки вперед, бо шкодувати про незроблене набагато гірше, аніж вчинити дурість. Тим паче, якщо рішення з усіх боків вірне, ще й подобається, як то не скористатися?І ось я знову з вами! Життя триває...Мур-мур!

Larekkahttp://h.ua/profile/1379818/

Літо 2014

Нива жовтієКолосом повнимНебо блакитнеЯсної дниниРясно упалиМаком червонимВ землю правічнуКрові краплиниВ китиці ягідВбралась калинаСпека навколоЛіто буяєДома чекаютьБатька і синаТа чи діждуться?Бог його знає...

Жанна ЖабкінаЛЮБОВ ДО НАУКИ

Гальчина мрія)

У нашому селі Новопики серед дівчат я дуже популярний. І це не тому, що з мущин, окрім мене, тут тільки один кривий Василь, а виключно через мої особисті таланти.  Маю неабиякі здібності до точних наук, риторики, соціології та ретельно вивчаю географію. Цього літа зі мною трапилася цікава пригода.  Після гоцалок у клубі, я, як завжди, підвозив Гальку на лісапеті. Галька – розкішна дівка, ширша за мене

десь уп*ятеро, через те колеса крутитися не хотіли, так ото довелося нам іти пішки, а лісапету в лопухи закинути.  Ну, і як людина схильна до науки, я запропонував своїй супутниці продовжити  рандєву у сараї, аби більш докладно розповісти їй про нагальні проблеми людства, а конкретно – про небезпечність зсувів у гірській місцевості.Через відчинені двері лилося місячне світло, і на мене найшло глибоке вдохновєніє… Галька вмостилася на сіні, а я почав детально розказувать про географічні особливості рельєфу східної півкулі, та вже хотів завершити доповіддю про Маріанську западину… У цей момент Галька якось дивно рохкнула і перекотилася набік…  Все було б нічого, я ж не привєрєдлівий, аби тіки слухала…  Та раптом сталося непередбачуване.  З-під Гальчиного корпусу вилетіло щось чорне, кудлате, з довгими лапами, заскавчало, загавкало на неї й чкурнуло до дверей.  Я ж, недовго думаючи, поцілив у того клятого пса (чи тхора?) вилами та, мабуть-таки, встиг приткнути його облізлого хвоста до одвірку, бо він закрутився, як скажений, а потім молнієносно зник у нєізвєстном направлєнії.   О! ви навіть уявити собі не можете, що сталося в ту мить з Галькою.  Спочатку вона несамовито вищала – як вищить незмащене колесо над колодязем,

потім довго хрестилася і плювалася…   Врешті-решт, вилізла з сіна та, незважаючі на мої спроби пояснити їй основні постулати закону всесвітнього тяжіння, попрямувала додому.  Я, канєшна, розстроївся, бо ніхто, крім мене, не може так доступно донести наукову думку до пересічної жительки села Новопики…  У кутку, про всяк випадок, в мене збереглася пляшка з відомою хімічною речовиною – оце мене тоді й врятувало від депресії…  Галька ж, як тільки розвиднілося, побігла до циганки, а та їй присовєтовала срочно виходити за мене заміж. Уявляєте, як вона потім на мене насіла?!  «Давай та давай…» «Галочко, сонечко, яке там побратися, - кажу їй, - ми ж із тобою тільки друзі. Та й то не дуже близькі – ти ж мою лєкцію про географічні загадки так до кінця й не дослухала…»   Галька ще довгенько верещала… щось там про попередні мої лєкції, та я вже того не чув – мчав на лісапеті до сусіднього села.  Там, на щастя, знайшлися справжні ценітєльки мого ораторського іскуства.Єдиний позитивний результат цієї нєоконченої нічної доповіді був у тому, що мій сусіда,  дід Трохим рєзко кинув пити на радість своїй дружині.  Ви спитаєте, до чого

тут Трохим?  Бо імено його Галька тоді й придавила в сіні кормою, а він чогось рішив, шо то чорти рохкають і нападають, аби затягти його до пекла…  Так я не став його разубєждать. В етом случає наука безсильна.

Юрій Єрмоленкоhttp://h.ua/profile/911523/

Домик в деревне (авторская песня)

Муз. файл:   http://www.chitalnya.ru/work/608772/

1.Рассказали внучке

сказку про лягушку:как она попалав крынку с молоком,удивилась внучкасказке про лягушку,и в обед пропалас банкой и сачком. 

Припев:У пытливой внучки

ушки - на макушке,у пытливой внучки -банка с молоком,у зелёной бочкиводятся лягушки,и к зелёной бочке

внучка - прямиком. 

2.Но не превратиласьв маслобойню банка,внучкиного тестасказка не прошла,плачет по лягушкевнучка - атаманка:булькнула лягушка,и на дно пошла. 

Припев:У пытливой внучки

ушки - на макушке,у пытливой внучкибеды - по годам,помните, старушки:детям - не игрушки"Домики в деревне"фирмы Вимбильдан.

прим.: Домик в деревне - "молоко"Московской фирмы Вимбильдан изамериканского сухого порошка,лягушка - из сказки про то, какпопав в крынку молока, она бороласьза жизнь до тех пор, пока не взбилаего лапками до кусочка масла.

Александр-1979http :// h . ua / profile /517072/

Cristi Neohttp :// h . ua / profile /947158/

Скромный бард и пророк

Скромный бард и пророк, великий писатель и прочая и прочая, Мыльник умаялся за день… А как тут не умаяться когда «Тот самый» – ужасный дух Шин-Ли поселился в его телефоне и периодически, нагло озвучивал сообщения Армянского Радио и телеканала Звезда… Не то чтобы Мыльник испытывал сомнения в том, что несли в мир эти СМИ – но, когда во время службы, а служил Мыльник в помещении бывшей «Картонажно-бумажной фабрики» - из телефонной трубки раздались коварные звуки Шин-Ли – который читал скверные стишки, беспрерывно икал и – о, верх неприличия – еще и ругался женскими голосами… 

Над Госпромом давно взошла луна, а телефон в цеху у Мыльника никак не успокаивался… «Что же это будет?» - во весь голос вопрошал себя Мыльник – «И когда наконец придет сменщик?»… 

В дверь постучали…. В ту самую, нарисованную на стене кем-то из безвестных предшественников Мыльника – тех, Безымянных Сторожей – что коротали свои дни у нарисованного камина… возле ящика с песком и баграми… 

Багров – было особенно много… не жалело начальство фабрики ассигнований на эти инструменты.… Иной раз, кому-либо из новых рабочих – казалось, что такой арсенал всевозможного огнеборческого оружия – был только в лучших инквизиционных пыточных. Но это все иллюзии – поскольку, как было хорошо известно Мыльнику из  прошлой жизни – такого богатого инструментария там не было…. Так, разная другая чепуха была – а такого не водилось… 

Иной раз, когда бесы особенно докучали, Мыльник выхватывал пару багров из ящика и воевал с бесами… Бесы  как на подбор были с лицом Шин-Ли и голосили свои имена, когда багор развоплощал их сущности – Сонния, Эусфульда, Вульфовиция, Зурия, Радия… до конца списка еще весьма далеко…  

Бесы являлись к Мыльнику исключительно с Востока… как в известном ребусе старика Синицкого «Мой первый слог сидит в чалме, он на Востоке быть обязан»… Впрочем, на совсем горячий Восток – сам Мыльник не особо

рвался… Его, периодически, правда – рвало, как Штирлица, на родину… но иногда ему удавалось, зажав рот – удержаться от того, чтобы испортить окружающим настроение… И вот в этот момент, когда он воздерживался – у него и начинали звучать голоса в голове, приходить смс на телефон и письма в личку… Тогда, собравшись с новыми силами, (и откуда только они брались)… открыв «второе дыхание», он рвал и метал в соседей по родине «моральные» и не очень – «аргументы»… 

А главное какой «талант» видеть (и не замечать) Людей, открывался у Мыльника в такие моменты.… Несомненно, в детстве ему в душу попал осколок «кривого зеркала»… Иначе чем можно объяснить такую поразительную избирательность зрения – смотреть на Красоту и видеть Уродство, Патриотизм воспринимать как Предательство, Ум, Честь, Совесть – считать Глупостью, Бесчестьем, (что именно он видел вместо Совести – я постесняюсь назвать). И главное – он все видел наоборот… 

 - Закрыто – сказал Мыльник… Собственно говоря, он решил что уж это ему точно мерещится… Бес Шин-Ли с подчиненными бесенятами ему не казался… а вот стук в нарисованную дверь… над нарисованным камином – точно должен быть нереальным…. 

Но стук повторился… Мыльник вспотел – неужели это те неисчислимые сонмы ведьм, о чьём существовании он догадывался, да что там – был просто уверен в их существовании. Ведь не мог же он ошибаться – каждый раз называя так незнакомых женщин…. Кто-то из них мог оказаться именно той, о которой он грезил наяву – в кошмарах и без…. Это именно она – с осиновым колом пришла за ним…да что там с колом – Мыльник был уверен что и серебряной вилки в глаз – ему хватит «по гроб жизни»… от какой либо из разъяренных его свинским поведением и/или словами женщин… 

Внезапно дверь распахнулась, посыпались искры и из странного, освещенного багровыми сполохами прохода на пол спрыгнул человек в форме капитана милиции, в надетом поверх мундира бронежилете…. 

Подслеповато щурясь, он достал потрепанную тетрадку, открыл – быстро набросал какое-то стихотворение, закрыл и спрятал в карман… из другого кармана  достал другую тетрадь, раскрыл её,  и, держа на весу, нашел  в списке имя… 

- Мыльник Юрген Альфредович? – осведомился он с металлом в голосе. 

Да – сказал Мыльник. 

- Вы кровь на арийскость сдавали из яремной жилы или сонной артерии? – все так же, с металлом в голосе, вопросил неизвестный… - а тест на Патриотизм когда последний раз заполняли? Или у Вас его брали? – продолжал допытываться, искрясь, милиционер из-за нарисованной двери… - Вообще, милейший, я могу вам честно сказать, последний ваш рапорт в определенных кругах, «Там» - милиционер сделал многозначительную паузу, внимательно рассматривая камин, – был воспринят очень негативно… - Мало конкретики, одни домыслы – взятые, не побоюсь этого слова – «с потолка»…. И как нам по вашим сигналам работать нужно? Вот вы утверждаете, я цитирую – «Стопроцентная ведьма, ни капли арийской крови, занимается неизвестно чем» - проверяем своими методами, и выясняется – все с точностью до наоборот…

А Вы – «Волк, Волк»…. Оборотнями, и не только в погонах – вообще другое ведомство занимается… Более, глубоко…. – тут он сделал паузу, – законспирированное… Ну, и как мы должны работать по вашим сигналам… Если и все остальные – яйца выеденного не стоят? – подытожил неизвестный… 

У Мыльника закружилась голова от волнения, все поплыло перед глазами… Цвет лица приобрел ощутимый зеленый оттенок… Бесы Шин-Ли показались ему теперь чем-то

совершенно не стоящим внимания – по сравнению с вот Этим!!! 

- А Вы, простите – кто, собственно будете? – он слабым голосом поинтересовался у незнакомца…. – Неужели, Аннушка уже разлила масло? 

- Нет, - улыбнулся милиционер – мы по другой части…. Не настолько радикальной… Вы уж извините за столь нетрадиционное вторжение, я хотел позвонить вам по скайпу, но он у меня сломался… 

- Кто, скайп? – оторопело переспросил Мыльник. 

- Ну, да. Не компьютер же… - не понял оторопи сотрудник правоохранительных органов… 

Повисла пауза… В этот момент Мыльник страстно желал оказаться за тридевять земель отсюда… 

- А как же мои особо ценные разоблачения банды Шин-Ли? - вопрошал уже совсем не грозный и растерявший весь арийский дух Мыльник. Его голос предательски задрожал, напоминая неотесанного козла (несомненно,демонического), когда-то боднувшего маленького Юргена, пока тот гонял бесов (и не только) в соседском малиннике.

- Данные по Шин-Ли требуют более тщательного расследования, а не такой халтуры, как у вас. - мрачно изрек милиционер, снова вытянув из кармана засаленную тетрадку и черкнув туда стишок. - Управление Нацгвардии распорядилось снять Вас с этого объекта и делегировать в самое логово. Крепитесь, агент Юрген!

Мыльник скукожился, судорожно сглотнул слюну и затравленно огляделся в поисках куда бы спрятаться. Но это   был не ночной клуб с двумя кальянными залами для особо нуждающихся агентов, где к нему прилетали то ангелы из Центра, то бесы Шин-Ли. Тут прятаться было некуда. А странный милиционер вытянул из заднего кармана подозрительную визитку красно-черных цветов, направил её на все еще зеленого Мыльника. Тут все вспыхнуло, и агент Юрген оказался телепортированным на остров Шин-Ли.

Не зная, радоваться ему или огорчаться, агент бродил по песочку, а рядом плескалось море. Тут не было ни кальянов, ни привычного домофона, по которому Мыльник всегда связывался с Центром, ни даже трибуны с громкоговорителем для произнесения изречений 

Изнуренный переживаниями и домыслами агент

безнадежно опустился на песок. И тут его накрыло! Всерьез, по-взрослому. Это был девятый вал бесов Шин-Ли. Соленые воды прибоя уносили Юргена все дальше от родины и триумфального выполнения задания Центра. 

Вдруг окончательно потерявший голову и достоинство Мыльник увидел прямо перед собой ехидно прищуренный глаз. Именно он являлся агенту в снах, заставляя просыпаться мокрым совсем не от пота и не от слез. Это был глаз Шин-Ли! Акула зубасто ухмыльнулась, разинула пасть, и только мыльные пузыри радужными брызгами вспенились на поверхности моря. 

Читайте продолжение… Далее… 

Анонс… «Обращенный из Харькова или Дикая Охота в Древлянском Крае»

Агата Аргентум

http://h.ua/profile/946946/

Ліліт

http://h.ua/profile/295814/

Червнева спека.Втеча

Складалося враження, що безум огортає усе навколишнє. Свічки каштанів перетікали у спеку й суцільним пінним шумовинням заповнювали свідомість. Хотілося втекти бозна-куди, подалі у запінену й запашну безвість; туди, де зникає поспіх, турботи і щоденна, щохвилинна гризота думок. Вони обступали щільним колом, мов з ножем до горла, і чекали-чекали чогось… Ба ні, то начеб годинник волік час, що витікав з рани буття непомітною досі цівкою. А от зараз — схаменулися. Несподівані після білого холоду

спекотні аромати виштовхнули свідомість з насидженого кубельця: “Біжи, хапай, лови!”… І побігла…

***

Вони зустрілися на заході сонця в Ель-Аюні. На спустілій базарній площі. Чужоземці носилися довкола на тонких засмаглих ногах та посміхалися їм. Кружляли пильні заметілі. Газети прибивало вітром до дерев’яних прилавків, і блукали у пошуках їжі руді, вимотані спекою собаки. Опинитися тут було несподіваним для нього, однак він здогадався, чиєю витівкою це могло бути та відчув легку досаду. Повернувшись,  побачив її, — схудлу, засмаглу, що стояла, кокетливо схрестивши ноги, і тримала сигарету, як Одрі Хепберн на тому чорно-білому знімку, що валявся на їхній кухні мільйон років тому.

***

- Знову ти? Звідки?.. – навіть трохи розгубився, немов то налетіло якесь дежавю чи марево… Незграбно наблизився, плутаючись у думках і словах до тієї, майже минулої, але, чулося, не поглинутої мороком забуття назовсім. – Скажи… Давно хотіла у тебе спитати, – елегантним чітким рухом струсила попіл з сигарети й подивилася просто у вічі. – ЩО тоді було з нами? Той безум, що розкидав нас по різні боки землі, те шаленство… це лише мені здалося чи?…

Раптом зойкнула якась птаха, немов чайка, і хижа тінь затулила сонце…

***

Повітря вмить набралося тривожною важкістю. Він оперся на пустий дерев’яний прилавок, та, заклавши руки в кишені чорних потертих джинсів, поглянув у бік міста, що скрадалося раптовим  затемненням, вельми неохоче

являючи себе чужому погляду, та демонструючи перед ним лише нехитрі будівлі, в яких тяглося невимовно інше життя, нездатне усвідомити саме себе. В його янтарних очах стояв вбивчий спокій та глибоко захована власна думка чи не про все у світі.

***

– Саме тому. Бо — спека. Передчуття й перші торкання пекла. коли губиш себе, життя… когось… Коли… — вона продовжувала неблимно дивитися просто у вічі. Як тоді… Птахи злітали й озиралися на місто здаля. Білі пелюстки невідомих, прохолодно-морозних квітів застилали усе якоюсь хмаринкою-маревом. …Та й усе, що сьогодні діялося там, за завісою пелюсткового безуму, було маренням, дивним, колишнім, несподіваним… — Навіщо — знову?.. — билася у скроню думка, а ти намагалася й не могла прокинутися. — Що мені вже там?..

Навіщо?.. — і провалювалася знову у дивний, спекотний, анабіотичний сон.

***

Вони сиділи під середньовічними ворітьми Марракешу та дивилися як червоне сонце наближається до горизонту. Дихати стало трохи легше. Раптом він посміхнувся, показуючи свого надщербленого зуба, і сказав:” Все не знайдемо місця. Краще  вже під тією дикою грушею на високому плато, ну там де трава вітром гнеться, пам’ятаєш? Чи як там в тебе було?, – він розмахував рукою, намагаючись згадати один з її щоденникових записів. – Ну, де ти сидиш на невисокому схилі, обхопивши коліна руками, а я… наближаюся з такої далечини, що ти мене бачиш ледь помітною рухливою точкою. І чекаєш, нікуди не поспішаючи…”.

“То зовсім інша зустріч, до неї я не готова. Я ще не стала тією, яка має сидіти на тому схилі,–

Вона раптом повернула до нього обличчя. – Скажи, навіщо ти залишив мене саму?”. Замість відповіді він дістав з кишені пласку криву монету, завів за спину руки і, злегка закушуючи нижню губу, запитав з лукавим посміхом:”В якій?”. Вона кивнула в правий бік і вгадала. “Тримай, – монета пролетіла коротку параболу та впала біля неї”. “Це що, Юлій Цезарь?”. “А хто ж іще, – він посміхався, – можеш не сумніватися”.

Їй хотілось запитати, де він дістав цю монету, і чому вона така нерівна та пласка, але набридливий ритмічний дзвінок не давав зосередитися, і вона прокинулася. Це була сестра, їй треба було у когось залишити кота на тиждень. Бо так і не зателефонувала б. “Все на краще, – думала вона, блукаючи по квартирі, – розмова все одно не вдалася. Може, іншим разом, – вона підійшла до вікна, щоб краще розгледіти монету, яка контрабандним шляхом потрапила до неї з іншого краю землі, з іншого

виміру, від того, хто залишив її одного дня назавжди.