248

Вікторія ВАТАМАНЮК*

СУДОВЕ ТЛУМАЧЕННЯ І ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

Україна, закріпивши у Конституції України 1996 р. принципи верховенства пра- ва (ст. 8) і правової державності (ст. 1), прямої дії конституційних норм (ст. 8), зробила значний крок на шляху приєднання до спільноти демократичних право- вих держав. Це символізує новий якісний підхід до проблеми використання права у процесі побудови держави, в якій права і свободи людини та їх гарантії визна-чають зміст і спрямованість її діяльності (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Принцип верховенства права як велике надбання цивілізації є багатоаспектним

явищем і може розглядатися на різних рівнях, зокрема на рівні відносин «особа і держава» і на рівні відносин «між органами державної влади і місцевого само-врядування та їх посадовими особами». Виходячи з головного обов'язку держави утверджувати й забезпечувати права і свободи людини (ст. 3) і поділу влади на за-конодавчу, виконавчу і судову гілки (ст. 6) важливу роль у реалізації зазначеного принципу відіграє судова гілка влади, у правозастосовній діяльності якої особливе місце відводиться тлумаченню норм права, особливо в останні роки, коли судова діяльність набула підвищеної уваги з огляду на процеси, що відбуваються в країні. Судова гілка влади протягом останнього десятиріччя перебувала у процесі утвер-

дження як незалежна гілка влади, проходила, можна сказати, «тест на випробуван-ня». Причинами цього є чинники історичного і правокультурного характеру. З аналізу окремих історичних фактів зазначу лише, що в період Радянського

Союзу суди Української РСР були роботами, перед якими стояла конкретна про-грама для виконання.** Радянське право вирізнялось імперативним характером і вимагало тлумачення у суворій відповідності з намірами його авторів. Оскільки завданням правлячої Комуністичної партії було створити за допомоги своїх за-конів принципово новий соціальний устрій, від радянських юристів і суддів очі-кували тлумачення права, яке приведе саме до такого його застосування, яке мав на увазі законодавець. У 1978 р. було прийнято Конституцію УРСР, згідно з якою тлумачення Консти-

туції та законів належало до виключного відання Верховної Ради Української РСР

* Старший викладач кафедри державно-правових наук факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія».

** Так, Положення про судоустрій УСРР, затверджене постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 вересня 1931 р., зобов'язувало судові органи УСРР, крім вирішення завдань, що визначались і по-передніми положеннями про судоустрій (Положення про судоустрій УСРР, затверджене постановою ВЦВК від 16 грудня 1922 р. і 22 жовтня 1925 р.), висувало вимогу боротися з будь-якими спроба-ми протидіяти соціалістичному будівництву, активно сприяти соціалістичній індустріалізації країни, перебудові сільського господарства на соціалістичних засадах І рішучому наступу на рештки капі-талістичних елементів. Віднесення боротьби із класовими ворогами до пріоритетних завдань судових органів в умовах сталінського тоталітарного режиму неминуче тягло за собою порушення законності, посилення карального ухилу в діяльності судів, блокувало наявні у них можливості надійно захищати права та свободи людини і громадянина (За працею: Копиленко О. Л., Гончаренко В. Д., Зайчук 0.1 Становлення і розвиток Верховного Суду України.http://www.scu.gov.ua).

В. Ватаманюк. Судове тлумачення і принцип верховенства права

(п. 19 ст. 97). Крім того, у конституційному тексті, до якого було внесено ряд змін після проголошення незалежності України, зокрема Законом від 14.02.1992 р. № 2113-21,1 також було передбачено право Президента України давати тлумачен-ня прийнятих ним актів, тобто указів і розпоряджень (п. 14 ст. 114-5). Відповідно до Закону УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основно-го Закону) Української РСР» від 24 жовтня 1990 р.2 в українській історії впер-ше передбачалося заснування інституту конституційного суду через викладення ст. 112 Конституції УРСР у новій редакції.*** Але ці положення ст. 112 Конституції УРСР були декларативними, оскільки Закон України «Про Конституційний Суд», який мав би визначати організацію та порядок діяльності зазначеного Суду, прийнято не було. Відповідно до укладеного між Верховною Радою України та Президентом Ук-раїни Конституційного договору про основні засади організації та функціонуван-ня державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 р. визнавалося, що «Конституційний Суд України є незалежним органом судової влади, що забезпечує відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав та свобод людини і громадянина» (ст. 38), повноваження щодо тлумачення за попередньою традицією закріплювались у цьому договорі за Верховною Радою України, яка «приймає Конституцію Украї- ни, закони України, кодекси та інші кодифіковані акти, вносить до них зміни і доповнення, дає їх офіційне тлумачення» (п. 1 ст. 17).

За Конституцією України 1996 р., повноваження Конституційного Суду Украї-ни закріплено в розділі XII Конституції України, де зазначається, що «Консти-туційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні» (ч. 1 ст. 147). До повноважень КСУ віднесено питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України та офіційне тлумачення Конституції України та законів України (ч. 2 ст. 147). При цьому рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ч. 3 ст. 150). Практика Конституційного Суду України засвідчує, що орган конституційної юрисдикції в Україні, здійснюючи офіційне тлумачення Конституції України та районів України, а також обґрунтовуючи відповідність правових актів Конституції України, у значній частині своїх рішень не використав принципу верховенства права, в деяких рішеннях — керувався цим принципом і робив посилання на нього і тільки в єдиному рішенні 2004 р. спробував дати роз'яснення принципу верховенства права.

1 Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1992. — № 20. — С. 271. 2Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1990. - № 45. - С. 606

*** Дщ речі, в СРСР періоду «перебудови» було створено вперше в радянській історії прототип сучасного Конституційного Суду — квазісудовий орган попереднього конституційного контро-лю - Комітет конституційного нагляду СРСР на базі Закону «Про зміни та доповнення статті 125 Конституції СРСР» від 1 грудня 1988 р. з подальшими змінами, а 23 грудня 1989 р. було прийнято Закон СРСР «Про конституційний нагляд в СРСР». Він втратив чинність із розпадом СРСР та укла-денням 8 грудня 1991 р. Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) (Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. — К.: Укр. центр правн. студій. — 2001. — С. 249-250).

250 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО 1'2006

Зважаючи на те, що у практичній діяльності принцип верховенства права є дієвішим, коли пов'язується з основними невідчужуваними правами людини, особливе значення має офіційне тлумачення положень Конституції та закони України, які стосуються захисту прав людини і громадянина. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 р. розтлумачено

статті 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та ст. 12 Закон України «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка). Підставою для розгляну справи стала наявність неоднозначного застосування норм зазначених вище законів судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційна прав і свобод громадянина України К. Г. Устименка. У рішенні відзначалося, що вітчизняним законодавством не повністю визначено режим збирання, зберігання, використання та поширення інформації, зокрема щодо психічного стану людини, її примусового огляду та лікування, не створено процедури захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя психіатричних служб. Закон України «Про інформацію» закріплює лише загальні принципи доступу громадян до інформації, що стосується їх особисто. Механізм реалізації зазначеного права належним чином не визначено. Відсутнє й регулювання використання конфіденційних даних у сфері психіатрії. Законодавство України поки що не приведеної відповідність з європейськими нормами в галузі захисту персональних даних після прийняття України до Ради Європи. Правовідносини, що виникають у цій сфері, зокрема й інформаційного характеру, регулюються відомчими нормативними актами колишнього СРСР. Конституційний Суд України, надаючи офіційне тлумачення, встановив, що: 1) кожна особа має право знайомитись із зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею; 2) ч. 4 ст. 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). У рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. (справа за зверненнями

жителів м. Жовті Води) Суд розтлумачив статті 55, 64 І 124 Конституції України. Підставою для розгляду справи стала відмова судів загальної юрисдикції у прийнятті позовних заяв окремих громадян України до Кабінету Міністрів України про виконання зобов'язань за облігаціями Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. та відшкодування моральної шкоди. Відмовляючи у прийнятті позовних заяв, суди посилалися на роз'яснення судової колегії в цивільній справах Верховного Суду України (1996 р.) про те, що визначення порядку, умов викупу та компенсації втрат від знецінення цінних паперів, облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. є компетенцією Кабінету Міністрів України і спори з цих питань судам не підвідомчі. Також суди посилалися на відсутність зобов'язань України щодо внутрішнього боргу колишнього Союзу РСР, зокрема за облігаціями Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. Проте вони не взяли до уваги того факту, що Законом України «Про державні гарантії

В. Ватаманюк. Судове тлумачення і принцип верховенства права 251

відновлення заощаджень громадян України» від 21 листопада 1996 р. № 537 вста-новлено зобов'язання держави щодо забезпечення, збереження та відновлення реальної вартості грошових заощаджень та їх компенсації громадянам України, які внаслідок знецінення втратили грошові заощадження, вкладені в період до 2 січня 1992 р. в установи Ощадного банку СРСР, що діяли на території України, а також у державні цінні папери, зокрема в облігації Державної цільової безпро-центної позики 1990 р. Отже, розтлумачивши статті 55, 64 І 124 Конституції України, Конституційний Суд України підтвердив цим право усіх громадян (іноземців та осіб без грома-дянства) на звернення до судів для захисту своїх прав і свобод. Такі приклади захисту основоположних і фундаментальних прав людини є свід-ченням реалізації принципу верховенства права у державі, яка претендує іменува-тися демократичною та правовою. Зважаючи на недосконалість позитивного права, його логічну незавершеність, існування в ньому прогалин, органові конституційної юрисдикції, що провадить інтерпретаційну діяльність, доводиться виходити за межі букви і вирішити пос-тавлені перед ним питання на підставі не тільки норми, а й духу права через звер-нення до принципів права. Так, Конституційний Суд України у тлумаченні Конституції України та законів України спирається на принципи, закріплені в нормативно-правових актах.**** У своїх рішеннях він спирається на такі принципи, як рівність усіх перед законом, демократичність, законність, дає їх інтерпретацію. І хоча Суд в інтерпретаційній діяльності акцентує на пріоритетності прав і свобод людини (про що свідчить аналіз і згаданих вище рішень КСУ), практиці відомі лише поодинокі випадки посилання на принцип верховенства права та єдина спроба його роз'яснення. Великим кроком уперед було рішення Конституційного Суду України у справі щодо конституційності положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 р. Кон-ституційна невідповідність ст. 69 ККУ полягала в тому, що унеможливлювала призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. При цьому з урахуванням певних обставин суд може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості при-значити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин.

**** Слід зазначити, що у вітчизняній правовій науці ще домінує позиція, відповідно до якої будь-які керівні положення для того, щоб отримати статус принципів права, обов'язково мають бути закріплені нормах. А от західноєвропейська традиція, крім природи принципів права, які є принципами письмового права, «включеними» до текстів конституцій та інших нормативно-правових актів, розріз-няє також природу принципів права, які можуть застосовуватися навіть за відсутності текстів. Саме а рада, яка очолює систему адміністративної юстиції Франції, ще 1945 р. ввела в офіційний обіг поняття загальних принципів права, вказавши при цьому, що вони можуть застосовуватися навіть за умов відсутності відповідних текстів. Тож незалежно від того, виражено чи не виражено принципи у текстах, вони (обов'язково) застосовуються в судовій практиці та мають загальний характер (За працею: Бержель Ж.-Л. Общая теория права. — 2000. — С. 163, 167, 168).

252 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО Г2006

Мотивуючи своє рішення, Суд зазначив, що «відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльній зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства (вирізнено мною ~ В.В.). Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірок дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи»3. Отож, Суд, визнавши неконституційним положення ч. 1 ст. 69 Кримінального кодексу

України в частині, що унеможливлює призначення особам, які вчиним злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом вперше не тільки керувався, а й зробив посилання і роз'яснив принцип верховенства права. Спроба надати роз'яснення поняттю «верховенство права» є знаковою подією в юридичній практиці та громадському житті, оскільки завдяки цьому вперше запроваджується офіційний еталон інтерпретації принципу верховенства права. Щоправда, виникає питання наскільки вдало і правильно КСУ роз'яснив принцип

верховенства права. Очевидно, що позитивним є розрізнення права і закону. Це свідчить про те, що принцип верховенства права не зводиться до традиційного для вітчизняної теорії та практики принципу верховенства закону. Не викликає сумнівів і те, що верховенство права — це панування права в суспільстві і що закріплення принципу верховенства права вимагає від держави його втілення у правотворчу і правозастосовну діяльність. Варто погодитися і з тим, що широке розуміння права відповідає ідеології справедливості, оскільки «і за змістом, і за етимологією справедливість (justitia) наближена до права (jus), означає наявній у соціальному світі правового начала і виражає його правильність, імперативність і необхідність»4. Але виходячи з філософії права і судової практики поняття справедливості є оцінним поняттям, а тому дуже абстрактним, яке навряд чи зможе скерувати суддів та інших практиків у правозастосовній діяльності. З огляду на зазначене слід погодитися з думкою професора М. Козюбри, що

дієвішим для практичної діяльності принцип верховенства права буде тоді, коли він пов'язуватиметься не тільки з абстрактною і досить суб'єктивною категорією справедливості й надто розпорошеним розумінням права, а, насамперед, з основними невідчужуваними правами людини, в яких матеріалізується ідея справедливості. Саме вони складають невід'ємний компонент права; їх існування поза правом та без права неможливе, як і право немислиме без забезпечення та реалізації прав людини. Як уже зазначалося, принцип верховенства права трактується

3 Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — № 6. 4 Нерсесянц В. С. Философия права. — М. — 1998. — С. 28-29.

253 В. Ватаманюк. Судове тлумачення і принцип верховенства права

насамперед як верховенство основних прав людини в теорії і практиці (зокрема у практиці конституційних суддів) багатьох європейських країн5. Також видаються сумнівними думки Конституційного Суду України щодо ро-зуміння права, яке «окрім законодавства як однієї з його форм, включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства»6. По-перше, які механізми цієї легітимізації? «Як правило, позаправові норми можуть уводитися замість гарантованого права (позитивного права. — В.В.) лише в тому випадку, коли вони виражають у правовій спільноті правові погляди або принаймні погляди однієї з впливових сил, дія якої забезпечує можливість здійснення цих норм замість гарантованого права»7. По-друге, «погляди такої панівної або впливової групи можуть, наприклад, впливати на парламент і таким чином привести до зміни законів», тобто «впровадження позаправових норм замість гарантованого права завжди означає зміну в гарантованому праві»8. І прикладів можна наводити чимало, зокрема прийняття рішень органами влади різних держав у різні періоди про заборону переривання вагітності. Але якщо звичаї та моральні норми легітимовані, тобто врегульовані позитивним правом, то тоді вони вже не можуть розглядатись як норми-традиції та моральні норми, скільки вони, будучи закріплені в позитивному праві, стають нормами права. Наведені приклади свідчать не тільки про інший вид судочинства, відмінний від загального, а й про якісно інший вимір правового мислення та правової аргументації, якого слід вимагати і очікувати від Конституційного Суду України. Попри окремі рішення органу конституційної юрисдикції, слід зауважити, що рішенням Конституційного Суду України в ряді випадків бракує послідовності, політичної неупередженості (політичної незаангажованості) у проведенні принципу верховенства права. Наведу кілька прикладів. У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч.1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 р. Суд розтлумачив ч. 1 ст. 58 Конституції України. Зокрема, у суб'єкта права на конституційне звернення — Національного банку України — виникло питання, чи поширюється зазначене положення на юридичних осіб, оскільки, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких декретів Кабінету Міністрів України з питань валютного регулювання», обов'язковий продаж валютних надходжень і відповідальність юридичних осіб скасовано (ст. 1 Закону), однак управління і далі накладають штрафи на юридичних осіб за несвоєчасний продаж надходжень в іноземній валюті, що мав місце до набрання чинності зазначеним вище Законом. У результаті аналізу матеріалів справи суд вирішив, що положення ч. 1 ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають

5 Інтерв'ю з Миколою Козюброю, суддею Конституційного Суду України у відставці // Верховенство права: законодавчий бюлетень. — К.: IREX U-Vedia 2005. — С. 7.

6 Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — № 6.

7 Циппеліус Р. Філософія права. — К.: Вид-во «Тандем». — 2000. — С. 45.

8 Циппеліус Р. Зазн. праця. — С. 45.

254 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО 1'2006

зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відпові-дальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фі-зичної особи). Свою позицію Конституційний Суд України обґрунтував, зокрема, тим, що: а) «в Конституції України стаття 58 міститься у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», в якому закріплені конституційні права, сво-боди і обов'язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчи як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та частини друга статті 3 Конституції України»; б) «положення окремих статей Конституції України, в яких насамперед визначається правовий статус церкви і релігійних організацій і Україні (стаття 35), політичних партій та громадських організацій (статті 36, 37), гарантують їх діяльність через реалізацію прав та свобод людини і громадянина, а саме — права на свободу віросповідання і світогляду, права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації»; але Суд також констатував, що в) «на-дання зворотної дії в часі нормативно-правовим актам, які пом'якшують або ска-совують відповідальність юридичних осіб, може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті». На мій погляд, Конституційний Суд України безпідставно звузив значення тер-

міна «особа», взявши за основний аргумент те, що ст. 58 міститься в розділі II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», і дій-шов хибного висновку. По-перше, на відміну від конституцій деяких держав (наприклад, Словенії),

які закріплюють правило незворотності дії законів та інших нормативно-пра-вових актів у спеціальних розділах, присвячених порядкові набуття їх чинності та інших питань конституційності й законності, Конституція України справді фіксує зазначене правило у розділі «Права, свободи та обов'язки людини і гро-мадянина». При цьому в зазначеному розділі немає жодного застереження про те, що закріплені в ньому права, свободи та обов'язки поширюються також і на юридичних осіб, якщо вони можуть бути до них застосовані, як це зробленої конституціях ФРН (ч. З ст. 19), Естонії (ч. 2 ст. 9) та деяких інших держав. Але відсутність у Конституції України такого застереження ще не є підставою для твердження, що правило незворотності дії законів та інших нормативно-право-вих актів у часі стосується лише фізичних осіб. По-друге, правило «закон зворотної сили не має» (lex ad praetorian non valet),

сформульоване ще давньоримськими юристами, передбачає поширення дії зако-ну чи іншого нормативно-правового акта на правовідносини, які виникли після набуття ним чинності. «Це — фактор порядку та юридичної безпеки, оскільки воно захищає суб'єктивні права від втручань законодавця, не дозволяючи підда-вати сумнівові вже існуючі права і акти, які з'явилися раніше нового закону»9, Тобто, це правило — одна з найважливіших гарантій правової стабільності, яка є особливо актуальною для країн, у конституціях яких закріплюється прагнення до-тримуватися принципу правової держави, принципу верховенства права тощо. До таких країн належить також і Україна (статті 1, 8 Конституції України). І жодних обмежень чи застережень щодо окремих суб'єктів права, зокрема щодо юридич-

9 Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Пер. с фр.; Под общ. ред. В. И. Даниленко — М,: Изд-кий дом NOTA BENE. - 2000. - С. 217.

255 В. Ватаманюк. Судове тлумачення і принцип верховенства права

них осіб, це правило не передбачає. Тому в цьому відношенні воно поширюється на всіх суб'єктів права, зокрема на юридичних осіб. По-третє, на відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами, а тому не мають природної волі. Але це не означає, що на цій підставі юридичні особи як суб'єкти права мають протиставлятися фізичним особам. Юридичні особи як колективні утворення втілюють об'єднану людську волю, причому діє вона в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Саме завдяки наявності в юридичної особи об'єднаної, колективної волі за нею визветься можливість бути суб'єктом права, мати так звану спеціальну (цільову) і правоздатність і дієздатність10. З огляду на те, що юридична особа як суб'єкт права не може володіти всіма правами, свободами та обов'язками, які зафіксовані в розділі II Конституції України, варто процитувати Конституцію Естонії: «Перераховані в Основному законі і, свободи і обов'язки поширюються на юридичних осіб настільки, наскільки узгоджуються із загальними цілями юридичних осіб та суттю таких прав, і обов'язків»11. По-четверте, проаналізувавши положення Конституції України, не можна вважати достатньо обгрунтованою позицію Суду, відповідно до якої «стаття 58 Конституції України поширюється тільки на фізичних осіб», оскільки Суд у своєму системному тлумаченні не врахував інших положень Основного Закону держави, крім ч. 2 ст. 3 Конституції України, яка не має прямого стосунку до даної справи. Зокрема, Суд не взяв до уваги статті 13 і 129 Конституції України, де йдеться про конституційний принцип рівності всіх суб'єктів права перед законом, зокрема суб'єктів права власності, яке є одним з основних як для фізичних, так і для юридичних осіб. Будучи однією з найзагальніших умов сучасних правових систем, закріплення цього принципу вважається неабияким здобутком суспільства, зумовленим об'єктивно існуючими імперативами цивілізації12, і означає пред'явлення до всіх їх однакових вимог і відсутність у будь-кого з них привілеїв. Підтвердженням цього є положення Цивільного кодексу України, згідно з яким юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91). Непоширення зворотної дії нормативноо-правових актів на юридичних осіб Судом або поширення, але «шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті» суперечить принципові рівності всіх перед законом і цим ставить фізичних осіб — суб'єктів права у привілейоване становище порівняно з юридичним особами. По-п'яте, Суд, проаналізувавши рішення у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів, не взяв до уваги і не застосував іс-

1011010 Окрема думка судді Конституційного Суду України Козюбри М. І. стосовно рішення Консти- туційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України шодо акційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію у часі законів та інших нормативно-правових актів) // Вісник Конституційного Суду України. — 1999. - № 2. - С. 25-26.

111111Конституции государств Европы. В 3-х т. — Т. З / Под обш. ред. и со вступ. статьей директора Ин-та законодательства и сравн. правоведения при Правительстве РФ Л. А. Окунькова. — М.: Изд-во НОРМА, 2001. - С. 716.

12 Алексеев С.С. Право на пороге нового тысячелетия. — М.: Статут, 2000. — С. 15-24.

256 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО 1'2006

торичного способу тлумачення, який сприяв би глибшому аналізові зазначеного рішення. Історичний аналіз свідчить, що правило «закон зворотної сили не має», попри його

багатовікове існування, у процесі історичного розвитку не змінилося. Але динамічність права сприяла значній еволюції винятку з цього правила, який впродовж століть стосувався кримінального закону та умови, що він скасовував пом'якшував відповідальність за злочин. Оскільки суб'єктом цього права визнається фізична особа, то цілком обгрунтованим є те, що цей виняток пов'язувався і правами людини та громадянина. У такому вигляді його закріплено й у ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права 1966 р. Одначе Конституція України пішла далі міжнародно-правових актів, присвячених

правам людини. Вона поширила виняток із загального правила не тільки на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують покарання за злочин, а й загалом на всі види юридичної відповідальності. Такий підхід відповідає сучасній європейській юридичній практиці, зокрема практиці Європейського суду з прав людини, який поширив термін «кожен» (відповідник англійського терміна «everyone» і французького терміна «toute personne»), що вживається в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод як на фізичних, так і на юридичних осіб. З цього приводу на неправильність перекладу зазначених англійських і французьких термінів Конвенції вказувалося зокрема С. Головатим, президентом Української правничої фундації та головою Української комісії з питань правової термінології13. Отже, непоширення зворотної дії нормативно-правових актів на юридичних осіб є

свідченням того, що Конституційний Суд України, здійснюючи своєрідний пошук розв'язання колізії, керувався не духом права, а лише його буквою. Наступним каменем спотикання у діяльності Конституційного Суду України стала

проблема у справі щодо строків перебування на посту Президента України від 25 грудня 2003 р.,14 відповідно до якої Суд визнав допустимим перебування на пост) Президента України однієї й тієї ж особи більше ніж два строки, мотивуючи тим, «положення частини третьої статті 103 Конституції України, за яким одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд, поширюється лише на осіб, яких обирають на пост Президента України після набуття чинності Конституцією України 1996 року. Особа, яку вперше було обрано Президентом України за чинною Конституцією України в 1999 році, має право балотуватися на черговій виборах Президента України у 2004 році». Це рішення стало свідченням логічної непослідовності між рішенням Конститу-

цінного Суду України від 13 травня 1997 р. у справі щодо несумісництва депутатського мандата та зазначеним вище рішенням щодо третього строку перебування

13 Головатий С. Обережно: юридична помилка. Звернення до посадових осіб органів державної влади та практиків права — передовсім до суддів і адвокатів // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — № 3. — 1999. — С. 20.

14 Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року у справі за конституційним поданнями 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України]/, Вісник Конституційного Суду України. — 2003. — № 6. — С. 47-50.

В. Ватаманюк. Судове тлумачення і принцип верховенства права 257

на посту Президента України і політичної заангажованості Конституційного Суду України. Звичайно, що в рішеннях органу конституційної юрисдикції, які стосуються посадових осіб країни, а тим паче найвищого рангу, майже завжди є політичний підтекст, але, як неодноразово підкреслювалося суддями Конституційного Суду України, останній завжди повинен стояти на позиціях Конституції України, тобто НА позиціях юридичних, а не політичних. Річ у тім, що в першому випадку Суд затосовував конституційну норму, яка діяла на момент обрання відповідних депутатів, а у другому — яка діяла на момент переобрання на посаду Президента. І |ця позиція органу конституційної юстиції є вкрай сумнівною з таких міркувань. На момент проведення перших виборів Президента України у 1994 р. діяла Конституція (Основний Закон) України 1978 р. із внесеними до неї пізніше змінами, в якій у ч. 2 ст. 114-2 було зазначено, що одна й та ж особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд. Це положення було продубльовано в ч. 3 ст. 103 чинної Конституції України. Тому тут простежується певна наступність між Конституцією 1978 р. і Конституцією 1996 р. Крім того, така послідовність підтверджується також і п. 3 Перехідних положень Конституції України, де зазначається, що чергові вибори Президента України проводяться у березні 1998 р. Отож, у Перехідних положеннях Конституції України не зазначається, що вибори Президента України проводяться на підставі нової Конституції як перші вибори за новою Конституцією України, а йде мова про чергові вибори, тобто наступні, як логічна наступність перших виборів Президента України, які проводилися на підставі Конституції 1978 р. Отже, положення про перебування Президента У'країни більше ніж два строки підряд не змінилися, незважаючи на прийняття і введення в дію нової Конституції України. Крім того, аналіз положень Конституції України 1978 р., Закону Української РСР «Про Президента Української РСР» від 05.07.1991 р. і Конституції України 1996 р. дає підстави стверджувати, що з набранням чинності Конституції України 1996 р. жодних застережень щодо зміни умов здійснення повноважень Президента України у перехідних положеннях не було передбачено. Єдине обмеження щодо повноважень Президента України стосувалося того, що право Президента України видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, було обмежене строком на три роки після набуття чинності Конституції України (п. 4 Перехідних положень Консти-туції України). Інших застережень чи обмежень відносно зміни умов здійснення повноважень Президента України відповідно до Конституції України не було. Тому застосування Конституційним Судом України положення про незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів до положення про непри-пустимість перебування на посту Президента України однієї і тієї ж особи більше ніж два строки підряд є безпідставним. Це пов'язано з тим, що незворотність дії законів та інших нормативно-правових актів у часі може застосовуватися лише до тих положень, в яких відбулися зміни у правовому регулюванні. У даному випадку ніяких змін не відбулося. Тобто, положення про неприпустимість перебування на посту Президента України однієї і тієї ж особи більше ніж два строки підряд не змінилися.

258 УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО Г2006

Також Конституційний Суд України у винесенні рішення не врахував правової позиції, викладеної ним у справі щодо несумісності депутатського мандата – у рішенні від 13 травня 1997 р. про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Кон-ституції України та статей 243-21, 243-22, 243-25 Цивільного процесуального кодексу України. Річ у тім, що відповідно до ст. 93 Конституції УРСР, а після внесення змін до

неї і Конституції України 1978 р., депутат (незалежно від рівня Ради) мав здійс-нювати свої повноваження, «як правило, не пориваючи з виробничою або служ-бовою діяльністю» (ч. 1 ст. 93). Депутат звільнявся від виконання виробничих або службових обов'язків лише на час сесії відповідної Ради, а також для здійснення депутатських повноважень в інших випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 93), Тобто, зазначена Конституція не встановлювала обмежень на поєднання депутат-ської діяльності з іншими видами діяльності, тому Конституційний Суд України став на позицію про те, що оскільки нова Конституція України 1996 р. ввела таке обмеження і, як наслідок, змінилася ситуація, то на депутатів, які обрані до на-буття чинності Конституції України 1996 р., ці обмеження не поширюються. І, на мій погляд, у справі щодо строків перебування на посту Президента України Суд не врахував позиції в зазначеному вище рішенні, оскільки положення, передба-чене Конституцією 1978 р., не змінилося, тому підстав застосовувати положення ст. 58 Конституції України у Суду не було. На відміну від Конституційного Суду України, Конституційний Суд Російської

Федерації ухвалою від 5.11.1998 р. № 134-О вніс ясність у порядок обчислення строків обрання Б. М. Єльцина Президентом РФ. Суд призупинив провадження у справі з огляду на відсутність невизначеності у розумінні конституційних норм, оскільки відповідно до них Президент РФ до виборів у червні-липні 1996 р. здійс-нював свої повноваження перший строк та був у 1996 р. обраний на другий строк поспіль15. Отже, Конституційний Суд України, провадячи інтерпретаційну діяльність, по-

винен керуватися принципом верховенства права і цим ставити крапку над «і» у спірних питаннях, які виникають під час застосування норм права. Адже дається взнаки і радянське минуле з конституційним принципом верховенства «соціаліс-тичної законності», і нетривала історія існування інституту конституційної юрис-дикції в Україні, і правовий нігілізм, властивий українському менталітетові, і чис-ленні атрибути позитивістського світосприйняття. Тому доводиться констатувати той факт, що більшість прогресивних ідей суддів Конституційного Суду України залишається лише в мотивувальній (а не в резолютивній) частині рішень, а інколи — лише в окремих думках суддів Конституційного Суду України. Втім, варто зазначити, що процес, хоч і суперечливий, використання принци-

пу верховенства права розпочався; він поступово поширюється на суди загальної юрисдикції. Свідченням цього факту є рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 р. в якому, як зазначив суддя Федерального суду претензій США Б. Футей, «суд скористався унікальною можливістю сформувати розвиток права і правової системи України, подібно до того, як Верховний Суд США визначив

15 Собрание законодательства РФ. — 1998. — № 46, — Ст. 5701.

В. Ватаманюк. Судове тлумачення і принцип верховенства права 259

шлях розвитку правової системи Сполучених Штатів у рішенні Марбері проти Медісона, написаному двісті років тому»16. У винесеному рішенні Верховний Суд України, керуючись ст. 8 Конституції України, скасував постанову Центральної виборчої комісії від 24 листопада 2004 р. № 1264 «Про результати виборів Прези-дента України 21 листопада 2004 р. та обрання Президента України» як наслідок системного і грубого порушення принципів виборчого права. Саме відсутність у Законі України «Про вибори Президента України» передбачених підстав для ви-знання виборів недійсними в окремому територіальному виборчому окрузі та ре-зультатів виборів в Україні в цілому спонукала Верховний Суд України до пошуку права, зокрема в Конституції України та міжнародних пактах про права людини. І хоч у ньому теж не все бездоганно, та й сама судова система вимагає рефор-мування і зміцнення принципу незалежності, все ж хочеться вірити, що судова практика, започаткована Верховним Судом України, не буде єдиним прикладом в історії українського правосуддя, а буде звичайним явищем, яке ще не один раз підтверджуватиме, що «людина є мірою всіх речей».

16 Див.: Рішення у судовій справі Marbury v. Vadison, 5 U.S. (1 Cranch) 137, 2 L.Ed. 60 (1803), у якому було сформульовано доктрину судового перегляду // За працею: Футей Б. Становлення правової держави в Україні. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — С. 255.