pravo-snu.com.uapravo-snu.com.ua/wp-content/uploads/2017/07/Випуск-37-2019.pdf · УДК...

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Юридичний факультет

MINISTRY OF EDUCATION AND SCIENCE OF UKRAINE

VOLODYMYR DAHL EAST UKRAINIAN NATIONAL UNIVERSITY

Faculty of Law

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВА:

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ № 1 (37)

TOPICAL ISSUES OF LAW:

THEORY AND PRACTICE

COLLECTION OF SCIENTIFIC PAPERS № 1 (37)

Сєвєродонецьк

2019

УДК 340.11(477)

А 43

ISSN 2218-5461

ISSN online 2663-3175

Відповідно до постанови Президії ВАК України від 12.06.2002 №1-05/6, рішення Президії

ВАК України (протокол №1-05/4 від 14.10.2009 р.), постанови Президії ВАК України від

14 квітня 2010 р. №1-05/3, Наказу МОН України від 09.03.2016 р. №241 збірник затверджено як

наукове фахове видання, в якому можуть публікуватися результати дисертаційних досліджень

на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук. Збірник наукових праць «Актуальні

проблеми права: теорія і практика» внесений до Міжнародної наукометричної бази даних

«Index Copernicus International» (Польща).

Редакційна колегія:

Д.ю.н., проф. Б.Г. Розовський (головний редактор); д.ю.н., проф. М.І. Iншин (заступник

головного редактора); к.ю.н., доц. Г.А. Капліна (секретар редакційної колегії); д.ю.н.,

проф. О.В. Шаповалова; д.ю.н., доц. Ю.Ю. Івчук; д.ю.н., проф. О.М. Ярошенко; д.ю.н.,

проф. М.М. Клемпарський; д.ю.н., проф. О.М. Музичук; д.ю.н., проф. Н.С. Проданов

(Заступник міністра юстиції Болгарії (м. Софія, Болгарія); д.ю.н., проф. Вепхвія Гварамія,

(декан юридичного факультету Сухумського державного університету (м. Тбілісі, Грузія);

к.ю.н., доц., О.С. Арсентьєва; к.ю.н., доц., Г.В. Татаренко; к.ю.н., доц., Л.В.Котова; доктор

філософії у галузі права інтелектуальної власності, проф. Миндаугас Кискис (професор

Інституту цифрових технологій Університета імені Миколаса Ромериса, адвокат (Литва).

Відповідальний за випуск — кандидат юридичних наук, доцент Капліна Галина

Анатоліївна.

Видається відповідно до рішення Вченої ради Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля (протокол № 1 від 27.09.2019 р.).

Збірник зареєстровано Міністерством юстиції України, свідоцтво про державну

реєстрацію друкованого засобу масової інформації серія КВ № 15362- 3934Р.

А 43 Актуальні проблеми права: теорія і практика : Збірник наукових праць

№ 1 (37). – Сєвєродонецьк: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2019. – 132 с.

Статті друкуються в авторській редакції мовою оригіналу.

За достовірність викладених фактів, цитат та інших відомостей відповідають автори.

ISSN 2218-5461

ISSN online 2663-3175

УДК 340.11(477)

© Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля, 2019.

Актуальні проблеми права: теорія і практика № 1 (37), 2019

3

ЗМІСТ

Rozovsky B.G., Tagiyev S.R.

Criminology: where are we looking for reasons of social behavior? .................................................. 5

Вінник О.М., Шаповалова О.В.

Врегулювання/вирішення конфліктів/спорів у сфері цифрової економіки:

загальні засади та специфіка щодо окремих категорій конфліктів/спорів .................................. 17

Руденко М.В.

Щодо зміни акцентів у визначенні поняття та системи правоохоронних органів

(органів правопорядку) .................................................................................................................... 37

Шаповалова О. В.

Розвиток господарського законодавства в контексті реформування електронних публічних

реєстрів .............................................................................................................................................. 44

Валецька О.В.

Аналіз окремих процесуальних особливостей розгляду індивідуальних трудових спорів

у місцевих судах ............................................................................................................................... 51

Капліна Г.А., Лєонова Д. Правові аспекти реалізації доступу до інформації, що становить суспільний інтерес

(суспільно необхідної інформації) .................................................................................................. 63

Лісна І. С., Михайлів Т. Є.

Сталінські репресії на півдні України в 20-30-х рр. ХХ ст........................................................... 71

Суржан Б.П.

Вплив адміністративного стягнення за корупційні правопорушення на трудові

правовідносини судового експерта ................................................................................................. 80

Татаренко Г.В., Татаренко І.В.

Правова просвіта населення як елемент правової культури суспільства .................................... 87

Терещенко С. В.

Вдосконалення законодавства про концесійну діяльність в Україні .......................................... 95

Тютюнник В. К., Котова Л. В.

Правове регулювання трудових відносин на державній службі:

питання теорії та практики ............................................................................................................ 103

Татаренко Г.В., Болгарєва К.В., Татаренко Д.В.

Електронні документи як засіб доказування: сутність та правове регулювання .................... 111

Adrian Jaworski

"Protection of a farm in the course of judicial enforcement proceedings by a bailiff" enforcement

proceedings - general issues ............................................................................................................. 120

ТЕХНІЧНІ ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ СТАТЕЙ ................................................................. 129

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ ОСНОВНИХ ЕЛЕМЕНТІВ СТАТТІ ........................................... 131


4

CONTENT


Criminology: where are we looking for reasons of social behavior? .................................................. 5

Vinnik O.M., Shapovalova O.V.

Settlement conflict / resolution disputes in the digital economy:

general principles and specific relationships for individual categories of conflicts / disputes ........... 17

Rudenko M.

On the change of the accents in definition of the concept and system of law enforcement bodies

(bodies of law) .................................................................................................................................... 37

Shapovalova O.V.

Development of economic legislation in the context of reforming electronic public registers. ......... 44

Valetska O.V. Analysis of certain processual features of consideration of individual labor disputes

in local courts ..................................................................................................................................... 51

Kaplina H.A., Lieonova D.

Legal aspects of realizing access to information to achieve public interest

(socially needed information) ............................................................................................................. 63

Lisna I., Mykhailiv T.

Stalin's repressions in the southern Ukraine during 1920-1930s ....................................................... 71

Surzhan B.

The effect of administrative punishment for corruption offenses on the employment relationship of

a forensic expert ................................................................................................................................. 80

Tatarenko H.V., Tatarenko I.V.

Legal education population as an element of legal culture of society ................................................ 87

Tereshchenko S.V.

Improvement of legislation on concession activities in Ukraine ........................................................ 95

Tyutyunnik V.K., Kotova L.V.

Legal regulation of labor relations in the civil service: theory and practice issues .......................... 103

Tatarenko H.V., Bolgarieva K.V., Tatarenko D.V.

Electronic documents as a means of evidence: essence and legal regulation .................................. 111

Adrian Jaworski

"Protection of a farm in the course of judicial enforcement proceedings by a bailiff" enforcement

proceedings - general issues ............................................................................................................. 120


5

UDK 343.9.01

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-5-16

CRIMINOLOGY:

WHERE ARE WE LOOKING FOR REASONS OF SOCIAL BEHAVIOR?


There is an obvious lack of pragmatic proposals to eliminate or minimize the causes of crime. Researchers

do not pay attention to the main problem of law in general: the hypertrophy of the restriction of rights and

freedoms. It is argued that criminology will become a full-fledged science, if the basis of its method of research,

will use physics and other technical branches of knowledge. They are necessary for understanding the

surrounding of unknown information space and that is concentrated on information about a significant part of

human actions committed through his consciousness, including crimes.

Key words: rights, law, criminal procedure, criminology, crime, social danger, punishment, clairvoyance.

Nature and society dictate us life conditions and knowledge

determines ours the ability to cope with these conditions.

«This can not be because this can never be»

(A. P. Chekhov from «Letter to a scientist's neighbor»)

.

The famous saying about «Give a dog a

bad name and hang him» has probably put its

shadow on criminology, the name of which

originates from different languages such as

Latin «krimen» (crime) and Greek «επιστήμη»

(science). Developing in different directions

(anthropological, sociological, biological,

psychological), criminology today is not a single

science and includes a number of approaches

and schools with scientific centers in different

countries (D.A. Shestakov). All in all, the

cognitive learning of an associative behavior, a

certain part of which qualifies as a crime,

modern criminology is not bounded by the

visible part of the iceberg, but even by its

surface. «Foreign and native criminology»,

writes Ya. M. Gilinsky – has a huge theoretical

and empirical material that is characterized

crime, its separate types, the crime, the criminal,

the victim of the crime, as well as the social

reaction to crime. Meanwhile, the more we learn

about crime, the less we understand it ... The

opinion about the «crisis of criminology», about

the significant mythology of the crime and

control is widespread [1].

All this takes place in reality. However, the

main disadvantage can be formulated, if you use

(with a clear reservation) the postulate of the

French poet, essayist and philosopher Paul

Valerie: «Science is a collection of vindicated

recipes». In this perspective, criminologists,

with all the desire, boast, unfortunately, today

there is almost nothing.

According to A. Lakassan's formula:

«Every society has the criminals that it

deserves», we dare to declare: today crime is

mainly an artificial education. The main reason

for the formation of crime is rooted in the

viciousness of the ideology of contemporary

acting law, which, is identified with the law, is

constructed on a logically contradictory basis

platform. Now, the right is a widespread

restriction on the ability of citizens to build their

existence and relations with each other, and it is

based on convenient and favorable conditions at

a particular time period, that is usurped by the

authorities.

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-5-16


6

In the modern theory of law there is the

dominant fundamental postulate: a person is free

to dispose himself and his property until he

violates the freedoms of other people. As far as

we know, he is still not contested by anyone, it

is comprehensively substantiated by

philosophers. But this is in an abstract theory. In

fact, this postulate in lawmaking and law

enforcement is divided into two disproportionate

spheres: the efforts of most scholars and

legislators are focused on the traditionally

idealized and absolute limitless protection of the

rights and freedoms of citizens from any

encroachment, with almost complete oblivion,

not less important, but in our understanding the

main one on at the present stage of the task - to

ensure conditions for the unhindered realization

of the person of existing and potentially possible

rights and freedoms. As a result, it is ashamed,

but inevitably, we need to realize: we have a

skewed right and a society that is so distorted

and distorted by right.

It will not be an exaggeration to give in the

legal science the notion of the right to a

synonym «prohibition». For millennia we have

used a colossal, multilevel and widely-circulated

collection of various kinds of bans imbued with

the pagan spirit of taboo and almost shamanic

rituals, we are guided by the right constructed as

if in an inverted form, where the basis is not a

permission stimulating the search for

innovations, progressive transformations on the

way of civilized evolution of man and society,

and unconditional prohibition, which allows to

protect the dictating from the possible claims of

a competitor, even the permission is a peculiar

Forbidden form of forbade, because it permits to

act only in strictly limited limits. Instead of a

lawful state, we live in the state forever.

Today, a person is absent in a law, there is

a slave – a machine, whose activity is

standardized and regulated for all occasions. The

Internet advertisement that characterizes the

current law could well be glorified on one store:

«We have everything. If there is something

missing, then you do not need it». The slave

owners use immunity, but ordinary citizens

don’t use it. Indicatively, in the theory of law

under the law, it is understood that «the power-

organizing activity of the competent authorities

and persons providing in the concrete cases of

life the implementation of legal norms in

life» [3], but not the control of compliance of

legal norms with the requirements of life.

The impressive administrative and police

monument was created to ensure compliance

with the prohibitions.

Such a policy is the result of unbelief in the

ability of an ordinary person to independently

solve large-scale life tasks. According to the

famous saying: «The Führer Thinks For Us». As

a result, we have shameful direct and concealed

censorship of information channels, literature,

works of art, etc.: a reasonable person can not

estimate what is useful or harmful to him.

However, in fact, behind these overtures are the

selfish interests of certain castes, which use the

mechanism of the state to protect them.

Therefore, rights and freedoms are in the «cage»

of the law.

In addition, the majority of criminologists,

regardless of the direction of scientific interests

of the authors, actually determine the crime as

an unwitting attempt on the part of man to leave

this cell. As an example, the definitions of the

concept of «crime», formulated by

F. Schmalleger: «The legal (legalist) concept -

the crime is a violation of the law;»political –

«crimes are acts perceived by the authorities as a

direct or indirect threat to its interests;»

sociological – «the crime is such an antisocial

act that naturally leads to repression or involves

the need to protect the existing social system,»

psychological – «the crime is a form of social

inability to adapt to the environment, which can

be defined as more or less sharply expressed

difficulties that the individual is experiencing in

response to the influence / stimuli of their

environment» [4].


7

The mechanisms for the socialization of the

human instincts available to humans have not

been adequately studied. P. Dolgorukov, an

ancestor of the founder of Moscow, Yuri

Dolgorukov, told V.V. Shulgin before his death:

«I assure you that Herzen (or Bakunin) was right

when he said that Russian hill of property had

not danced.» the monument was set on the honor

of that ancestor. In 800 years, it would seem that

Dolgorukov had to steal a ghost of prey, what do

you think?

- The time is enough!

- So, no! I was ten years old when my

mother and I lived in the Czech Republic.

Almost every day we traveled in the crew to the

nearest town. Like all the boys, I liked to climb

the coach to the coachman, and we became

friends with him. The road, like all the roads in

the Czech Republic, was planted with fruit trees.

The carts were tall, cherries, plum, and then the

apples were so close that I could loose them.

And I assure you that I did not steal them just

because I was ashamed of the coachman. Think

about it! We had the best fruit every day at our

table; not from fruity hunger, I buried on them,

not at all; there was some kind of atavistic desire

to steal, which is characteristic of all of us,

whose «hillock of property did not dance»,

unlike the Czechs. That is why it was possible

for them to plant roads, no one will touch» [5].

One more direction of the manifestations of

the animal past - aggression, which struck a

significant part of the population. Boris

Chernyshov, Deputy Chairman of the State

Duma on Education and Science, proposed to

the Cabinet to establish in the Russian

Federation a ministry of psychological climate.

He believes that «the degree of cruelty is

overflowing» in the country, people are mocking

the elderly and the disabled, the number of

fights and raids on the roads and parking lots

increases, and the ex-spouses continue to find

out property issues. The deputy noted that the

behavior of adults is taken by children, and

aggression becomes the norm among the

Russians.

In his opinion, the staff of the Ministry of

Psychological Climate could be engaged in the

development of assistance programs for

different categories of Russians. In addition, he

would suggest them to study the causes of

aggression in society. Russian teachers were

recommended to identify children inclined to

aggressive behavior and direct their activity to a

«socially useful channel». In addition, teachers

are offered to help teenagers self-realization and

determine the future profession.

In our submission, the most accurate

concept of crime is given by A.I. Dolgova:

«Crime is a social phenomenon, which consists

in solving a part of the population of their

problems with a guilty violation of the criminal

prohibition» [6]. If extreme cases are excluded,

in a significant part it is a situation where a

person is forced to break the ban to meet

completely natural social needs. Unfortunately,

in the theory of law and criminology, this aspect

is in the shadow.

The necessity to enforce law is an indicator

of imperfection of a society. This indicator,

again, unfortunately, is great. But the real life of

man and mankind as a whole consists not of

prohibitions, but of incalculable possibilities.

The law is interpreted in ordinary consciousness

as freedom, the permission to have something,

to act in a desirable way. In the 1960s, when

rebellions were taking place in France, they

agreed there that «freedom is to forbid

banning». Everything is possible. Now it is

related to irony, but there is a rational grain.

Whether it is worthwhile to prohibit everything

unconditionally, if in real life it is rarely a rule

that does not require different kinds of

exceptions detected in the process of its

application.

Negative is raised to a degree, given our

idolatrous attitude to a well-known postulate:

Dura lex, sed lex! We translate it «A bad law,

but a law!», But it should be in a literal sense:


8

the law of a fool and we are idle by its fools.

Even a sound law is usually taken on the basis

of the conditions and conditions existing on the

day of its entry into force. But life, especially in

our age-rich events, is becoming more and more

transient. What was the driving force of

yesterday, today often turns into a brake, there is

a conflict between norm and realities of life.

However, psychology is invariably working: if

even a bad law is a law, is it necessary to strive

for its improvement? «Fill in» - and no worries.

Who calculated how, for example, the economic

performance of the economy will increase if the

funds are spent not on bribes but on the required

but prohibited reconstruction of the production

or other activities that increase profitability?

Have not we grown up in the millennia, have not

reached the level of consciousness of a real

person, who can appreciate what is good, and

what is bad in her social arrangement?

Of course, we are ripe. But the decision is

found in the daily violation of the current

legislation. Criminologists repeatedly confirm

that almost every citizen is guilty of this. The

authors are also ready to repent – they violated,

and not once. However, it's naive to suppose that

the legislator does not see what is happening.

Many, we will not be afraid of the

characteristics, stupidity (for example, the

former introduction of criminal responsibility

for gathering colic after harvesting) that happen,

realizes and corrects. As a result, we are all ex-

criminals: scientific progress is a series of

refusal to qualify as a crime of innovative

decisions prohibited by law.

It should be noted that in the name of

protecting the rights and freedoms of citizens,

the state often creates ridiculous prohibitions for

itself and then looks for ways to bypass them.

This is most evident in the regulation of law

enforcement, where, in particular, a whole web

of restrictions has been created in collecting

evidence of a crime. Thus, the suspect and the

accused have the right not to give false

testimony; information obtained during a search

made without a corresponding sanction can not

serve as evidence. Practice is difficult, but it

goes along the way to overcome such

prohibitions. So, «The FBI agents during the

investigation confiscated 2 Americans and 5

external disks to a Citizen of America, but could

not access the data they contained because they

were encrypted using the appropriate program.

During the consideration of the case, the jury

decided that the defendant should provide the

data in a decoded form. The defendant

responded with a rejection, referring to the 5th

Amendment to the US Constitution, which

states that the person charged with committing a

crime can not be compelled to testify against

himself. In response, the court ruled on the

arrest of the defendant with the words «for

disrespect to the court» [7].

Another example. «The use in criminal

proceedings of evidence obtained in an illegal

manner which has become the basis for the

arrest of a suspect does not affect the fairness of

the trial as a whole, as guaranteed by Article 6

of the Convention for the Protection of Human

Rights and Fundamental Freedoms. The

European Court of Human Rights made

conclusion, considering the case «Svetina v.

Slovenia».

Matyazh Svetina was arrested by the police

and accused of murder in aggravating

circumstances on the basis of information about

incoming and outgoing calls and text messages

on the victim's phone. The interception of

telecommunications has also become the basis

for other investigative actions, in particular

searches of the house and car of the suspect and

forensic examinations, during which evidence

was obtained of Mr. Svetin's involvement in the

murder. On the basis of these evidences, he was

sentenced to imprisonment.

In the process of appealing the verdict, the

accused alleged inadmissibility and the need to

exclude from the case of data on interception of

telecommunications, since they were received

by the police in violation of national legislation


9

without judicial authorization. The court

explained to the court that the investigation had

begun after verifying the phone number of the

victim, did not violate the rights of Mr. Svetin.

But the verification of the phone of the accused,

although it was a violation of the constitution of

the country, at the same time, had no evidence,

because at that time the police had already

received the necessary information on the phone

of the victim. In addition, the court noted that

interception data were not included in the case

file and were not used by the court.

The convicted person addressed to for help,

noted that the data obtained illegally from the

applicant's mobile phone, although possibly

playing a certain role at the initial stage of the

proceedings, led to the applicant's arrest,

however, they were not used as evidence in the

course of the trial. The applicant's conviction

was based on other evidence not related to

illegally obtained data, such as the defendant's

own confession, the results of the reproduction

of the event, biological traces and other material

evidence, witness testimony.

In these circumstances, it was made a

conclusion, that the proceedings in the

applicant's case, taken as a whole, including the

method of obtaining evidence, did not contradict

the requirement of a fair trial. As a result, there

was no violation of Article 6 of the Convention.

Regarding a possible violation of the applicant's

right to respect for his private life, the complaint

in this part of the European Court of Justice has

been declared inadmissible because of the

exhaustion by the applicant of national

remedies» [8].

It seems that the forced «pouring out» of

the high court does not make him an honor.

Removing irrational prohibitions in the criminal

process will increase the effectiveness of law

enforcement activities, which will have a

positive impact on the crime situation in society.

However, the legislator has its own paths. The

well-known publicist V. Korotich writes: «The

struggle against drunkenness always ended with

a shameful defeat of the moralists. I mean not

only the memory of many Gorbachev's attempt -

Ligachev. For example, Emperor Nicholas I,

tried to create a hopeless, as in the Gorbachev

era, Society of sobriety. The real reason for the

failures is that, as if the state power is not

lagging behind, it always shudders and begins to

contain dangerous ideas for themselves. When

in the middle of the century before, sobriety

gained small temporary victories, the demand

for vodka was reduced and even cases were

described (in Voronezh, for example), the

refusal of dowry drinking, pleased The Holy

Synod, by its decree, blessed «the clergy to

zealously assist in certain cities and rural estates

with determination to refrain from from wine».

Here the authorities did not survive: income

from alcohol trade in other years amounted to

half of all proceeds to the budget, and the

government did not want to ruin. The

administration of the synod was made, the

vodka production was increased, and instead of

the ecclesiastical decree, the government issued

a statement saying: «Former sentences of urban

and rural societies on retention of wine will

continue to prevent city gatherings and village

gatherings to this end». Societies of sobriety

were banned on par with the circles of the

socialists. The state budget is a grave

matter» [9].

It's time to admit that phrase «Learning by

mistakes is nonsense. On mistakes one can only

learn and making further mistake» (Algirdas

Karalis). Each law, whether it is reasonable or

not, is conditioned. But it should not be regarded

as an ultimatum, but only as one of the outputs

of a critical situation. If the original postulate is

taken: life, its progress and evolution,

everywhere creativity - is a consistent

overcoming of the majority of established bans,

then the right should be at the heart of a

compromise. A radical crime prevention and

reduction of its level can be achieved only by

reducing the number of unconditional bans,

eliminating possible, as well as resolving


10

conflicts, by voluntary agreement between the

interests of the parties involved.

The second direction of reducing the level

of emerging crime – to streamline the regulation

of the activities of subjects of law by its positive

branches. N.S. Tagantsev wrote: «Crime is an

act that encroaches upon such a guarded norm of

interest in life, which in this country is now

recognized as so significant that the state, in

view of the insufficiency of other measures of

protection, threatens to impose a punishment on

it» [10]. The degree of punishment is essentially

the basis of law. But why the efforts of

criminologists are concentrated at the last stage?

Far from individual cases, people are being

prosecuted for not being able to solve their

problem within the positive field of law, the

Spaces, the contradictions in them are more than

sufficient. Obviously, the framework of the

criminological sources should not be limited to

criminal law. The reasons for crime need to be

investigated, analyzing the effectiveness of

regulation of all branches of law.

We suppose the above-mentioned alphabet

truths. The problem is that the scientific

community, as well as the representatives of the

authorities, clearly does not make enough effort

to find acceptable solutions. Without affecting

all aspects, we will share one proposal on the

example of combating economic and

environmental crimes.

Now in Ukraine, according to the decision

of the NBU No. 42, banks will require a

documentary confirmation of the source of

funds in conducting any operations. In Russia

banks will prevent risk operations. Measures, of

course, are progressive, are introduced with

obvious delay. But remember Henry Ford's

statement: «I'm ready to report for every dollar,

but do not ask me how I earned the first million.

He was echoed by John Rockefeller: «I can

report for every million earned by me, except for

the first one». Will the created «police banks»

not lead to the loss of the possibility of the

appearance of domestic Fords and Rockefellers?

Apparently, a certain golden mean is needed.

The slogan now stands on the shield:

«Business must work, not sit in a prison». As a

reaction, in the science of criminal law, the

subject of discussion was the question of the

«recapture» of the perpetrator – the replacement

of a number of economic, economic and other

crimes by a penalty in the form of deprivation of

liberty by a fine in a multiple of the amount of

damages incurred. The proposal received non-

unitary support. But where is the logic? Even a

ban on murder allows an exception with the

necessary defense, why in the economy the ban

is unshakable? Most of the prohibitions in

economic, ecological law and others have -

should have - an economic basis: their violation

leads to the onset of projected losses. Without

this the prohibition itself, its introduction is

devoid of logical and any other meaning. But

since these losses are permissible to calculate

and without compensation to compensate for the

«redemption», why brutalize the offender, why

apply a fine in a multiple calculation?

Again, in the criminal process it is allowed

to stop the production by reconciliation of the

parties, why in other branches, if there is an

offense, a fine is inevitable, even in the event of

compensation for the damage caused? Is it not

reasonable for criminal investigators to go

beyond the scope of criminal law and to

regulate, for example, the Economic Code of

Ukraine (and the corresponding legislation of

other states) the general postulate: upon

agreement of the parties, in cases of necessity

with the sanction of the state, the prohibitions

introduced can be completely or partially

canceled under full condition compensation for

potential losses? There is no harm – no crime,

there is no need for punishment. The principle:

«Buy a change in the law» in a direct and

figurative sense should be fundamental in law

enforcement practice, as a condition for ensuring

the fairness of law and legislation. Figuratively

speaking, in the process of reforming it is


11

advisable to split the law into lots and put it on

the «stock exchange» – «buyers» will give an

optimal estimate for each variant of the project.

Economically and socially sound reform will

lead to the decriminalization of many acts with

all the ensuing optimal consequences.

Why are enterprises-natural contaminants

instead of faceless, unknown at what expense

payments - taxes - not to provide the opportunity

on the terms of mutual benefit to «buy» the right

to choose ways to compensate for damage to

those who really is caused? At the same time,

we will be able to obtain an objective rather than

a «scientific-hypothetical» picture of the actual

impact of industrial waste on the environment in

specific regions and the economy as a whole.

For example, an enterprise-pollutant and

agrarian can and should with the help of

qualified experts to investigate, what emissions

and to what extent influence the productivity of

crops, livestock productivity and other in a

particular economy. Depending on the results,

the option of saving and even increasing its

profitability can be found with the same volume

of emissions of industrial pollutants. This is a

change in the structure of crops, the replacement

of seeds and fertilizers, artificial irrigation, and

much more, for which the pollutant, if

necessary, will provide technical and economic

assistance on a mutually beneficial basis [See

details p. 11].

In the West, propagation has become a

relatively independent course in criminology

abolitionism. His followers oppose the modern

penitentiary (prison) system, for alternative

criminal justice measures of social control. The

corporate badge of abolitionists is a crossed-out

jail graffiti, in the form of a road sign

«Prohibited».

In the «Basic Principles of the Criminal

Legislation of the Union of Soviet Socialist

Republics and the Union Republics of 1924»,

the legislator first approached the rejection of

the concept of punishment, replacing the term

«punishment» with the term «measure of social

protection». The first pancake turned out to be a

coma. However, can one still realize a forgotten

undertaking and learn to isolate from the society

only really irreparable? Those who have

potential threats will be warned and eliminated.

Let's look calmly, at Article 49 of the Criminal

Code of Ukraine (Article 78 of the Criminal

Code of the Russian Federation). A surprising

coincidence: the penalties for specific crimes

coincide with the statute of limitations, that is,

the terms of the release from liability, if the

offender for some reason did not appear in court

in due time and in the future did not show an

association. Does no one really think: did it have

to be put behind a grill if it was timely installed?

With any system of criteria one can not deny the

obvious fact: after committing a crime, this

person did not represent a social danger, he no

longer committed other crimes. It required a

compulsory correction for him, did he need

special prevention? And who knows how many

such people, in the absence of a reasonable

basis, have gone through the camps, are

continuing according to the classical canons to

serve their sentence today?

The concept of «prescription» implies a

gap in time between committing a crime and

clarifying the issue of exemption from

punishment. However, the mechanical approach

is not allowed here. In principle, in principle,

there is a possibility for a person to be freed

from responsibility in the future, why it is not

widely extrapolated to the present? In the

extreme case, why it is impossible for the first

act to apply administrative measures or

conditional sentences with a probationary

period? Do not we use embedded chips to

monitor the behavior of the punished? Criminal

law theorists and legislators bypass this

question. We hope readers are clear that all of

the above is within the framework of already

established ideas. Therefore, any such proposals

for the improvement of legal regulation - no

more than a particular. Understand, having

become acquainted with the further statement,


12

the opponents, and they will, can in Odessa ask:

«I'm still sorry, but where did you send you that

you came here?». However, risking once again

spoiling relations with a closed «handshake»

scientific community, we can not stop in

attempts to challenge textbooks.

The starting thesis: criminology will

become a full-fledged science, if the basis of its

method of research, will be laid physics and

other technical branches of knowledge. They are

needed to understand the surrounding Earth of

an unknown information space, called some

researchers as a biofield [12]. We share the

opinion that in him in time and space,

information is concentrated on a significant part

of human actions committed through his

consciousness.

We are accustomed to building the right to

someone's command, in the best case, referring

to the recognized general laws of development

of society, which man allegedly unconditionally

submits. A person, a normal person, not a

masochist and not an alarmist - tend to

instinctively not believe in the unknown, to try

to circumvent all the unusual, not fitting into the

usual framework, to solve the problem by

refraining from thinking about him. A vivid

general illustration is the former joke of the

times of the USSR on the dispute between a

believer and an atheist about God, now having

an editorial address for an elderly grandmother

and student: «Tell me, son, are there any

miracles?» – No, they do not happen. – Well,

here the man climbs up the church, and there is

not a single scratch. Is not it a miracle? – Just

luck. – He will catch the second time and fall

again, and again nothing? – It's an accident. –

He's the third time ... – And this is a habit.

As a paradox, scientists are not an

exception, they hide their heads not in the sand,

but even under bitumen.

People with unusual abilities have always

treated caution and even hatred. We must admit

that the authors have also been skeptical of

many kinds of fortunes, prophets, clairvoyants

for many years. But over time, each and every

one of us has accumulated many examples, in a

sum that made us improve the former skepticism

and try to find, if not understanding, at least a

way of useful use of such an unusual

phenomenon. Misunderstanding is not a reason

for denial. We do not see and hear very much.

We can not hear, for example, that without the

technical means of dolphins and bats talking at

frequencies, we are inaccessible, but such a

language of communication exists, and sooner

or later, we will learn to understand it. The same

with clairvoyants.

Excuse me for the rudeness, but not as a

stupidity, you will not deny a certain part of the

scientific community the phenomenon of

psychics. Yes, there are enough charlatans,

passions boost ostensibly occurring

falsifications in the television program «The

Battle of Extrasensors». However, not afraid of

«high-tech» laughingness, we can admit that

over the years many times have been able to

ascertain the realism of this phenomenon.

In Lugansk in the 80s, during the night, a

patient raised a scream, causing a doctor. She

felt that a man was dying in the next room. It

turned out that there really was a heart attack in

a man. After healing, the investigators drew her

to help and she helped to uncover a number of

serious crimes. All authors were fortunate

enough to communicate with six highly

effective psychics.

In order not to be unfounded in evaluating

the effectiveness of psychics, we will list

published examples, confirmed by responsible

law enforcement officers. So, in Russia, the

psychic on bloody watches was able to

determine the place of work of the victim of the

maniac, whose body was considered

unidentified, and then the place of the killer

himself. In another matter, the psychic led the

militiamen to the cellar of a dwelling house,

where under the sheet of rusty iron the maniac

hid the body of a raped and strangled six-year-

old boy. At that moment a killer came to the


13

scene of the crime and was immediately

detained [14].

There are psychics in Ukraine. In Sumy, a

woman was practiced, who immediately came to

the reception and said: «Do not call your names!

What happened to you, do not talk! I know

everything myself. And the extra information is

hampered by work». And really talked about all

the troubles of his client. In addition, he called

his name, surname and date of birth. This

psycho came from law enforcement officers

from Moscow. «I do not even know what

business is being discussed when I work with

them. I bring a drop of blood on a glass plate,

and I tell them what I saw ...» [15].

The Discovery Channel periodically

transmits broadcasts about psychics that provide

real practical assistance to the US and UK

police. In Kiev, in the program «Show

Ukrainian phenomenon» performed American

Nicholas Kin. When he was 14 years old, they

were interested in the military: the boy pointed

out the places where the post-war mines

remained. I could easily determine if a person is

lying or not. His father-lawyer used the abilities

of his son to work with the law-abiding and

justified dozens of people.

So we are talking in detail about the

psychics, in order to state again: in the material

world, along with scientifically recorded

species, there is an unknown information that is

emitted by each person, but is registered only by

the elect. In terms of criminology, it is

extremely important that this information relates

not only to the present and the past, but also to

the future. Moreover, there is reason to believe

that the future of each person is programmed.

One of the most outstanding clairvoyants of the

nineteenth century. Heiro asserted that on the

palm of a newborn, who lived on earth for one

hour, there are already lines on which to judge

his future. The phenomenon was reflected in

popular beliefs and proverbs: «It is written in the

family», «Who is destined to be hanged, he will

not drown», etc. Without going into theology,

we turn to concrete examples testifying to the

phenomenon of clairvoyance. Scientists of the

most diverse profiles still can not give a clear

interpretation of the incredible «coincidences»

that take place in the predictions of clairvoyants.

But, nevertheless, to deny the existence of such

a phenomenon official science has long ceased

to exist. You will not get anywhere from the

irrefutable facts of the clairvoyant story about

the past and the prediction of the future of

individual people. Maybe we also have to give

up too skeptical views of the world? Especially

since the prophecies made by some persons, in

fact, have a bad habit to come true.

Classic example: Kyrzov's clairvoyant

known in St. Petersburg predicted Pushkin that

he would be famous and would be an idol of

compatriots, twice will be exile and live long if,

at the age of 37, there will be no misfortune with

him from a white horse, white head or white

man, which he must fear. Pushkin was skeptical

of the prediction. But literally in a few days, a

simultaneously made forecast for the near future

came true: he received a long-forgotten card

debt from a Lyceum friend, Comrade Korsakov,

General Orlov offered a friend to sign up for

him in the regiment. Soon after Pushkin grunted

for free letters to the south. Then the second link

came out.

Pushkinbelieved in a prediction and he was

afraid of high blondes, but he could not save

himself from the fate: Dantes corresponded to

the portrait painted by Kierroff.

Indicative cases with single-faced twins

living separately, especially when they are

separated in childhood and live far apart, which

means they receive different upbringing and

different starting conditions. It would be an

exaggeration to assert that their fates are similar

in everything. But different kinds of similarities

have been registered so much that this goes

against the scientific notions of causal links and

statistics.

Examples can be found on the Internet. So,

the twins Daphne Gudship and Barbara Herbert,


14

separated in their childhood, after 39 years of

separation, came to the first meeting dressed in

identical beige dresses and velvet jackets, which

surprised both. Destiny also turned out to be

similar. Both at the age of 15 fell from the stairs

and received a bone fracture. At the age of 16,

both met with future husbands. Both had

abortions at first, then both gave birth to their

daughters and two sons in succession.

Twins James Lewis and James Springs

were separated in infancy due to divorce. When

they became acquainted only 39 years after the

separation, they discovered a lot of inexplicable

coincidences. Here is only a part of them: they

drove a car of one mark, one model and one

color; have dogs of the same breed; the

nicknames were also the same - That; loved to

rest in the same resort town; by the time of the

meeting both were in the second marriage; both

of his first wife was Linda, the second – Batty.

In the United States, two identical crimes

were recorded on one day: safes were hacked at

the same time in thousands of kilometers from

each other in different states. Fingerprints in

both places coincided. When the crackers were

caught, they were identical twins, separated in

their childhood and did not know about the

existence of each other.

There are many similar examples. Wild!

Incredible! But the grounds for realizing a

certain limitations of freedom of the will of a

person are, they can not leave anywhere. The

crime can be programmed. The question is the

following: Is a person capable for overcoming

external influence? Humanity in anticipation of

the disclosure of the technical nature of this

data. Criminologists, philosophers, politicians,

legislators, the general public have to draw the

appropriate conclusions. As N.N. Alekseev

remarked almost one hundred years ago, «it will

be great surprise, and maybe even horror, when

in all historical nakedness all that which, in the

end, serves as the historical right created by him

... will appear before man ...» [16]. People need

another philosophy and its awareness. We must

abandon the idea where criminal responsibility

is punishment (punishment). It is necessary to

consider it as a well-defined measure of social

protection from those who, by virtue of specific

(including biological) features, needs correction

(rehabilitation). General and special prevention

is an independent task that is solved by a

complex of all branches of law. In this context,

it is necessary to fundamentally revise the

swollen criminal code, minimizing the list of

norms contained there in.

References:

1. Гилинский Я.И. Криминология: теория,

история, эмпирическая база, социальный

контроль / Я.И. Гилинский ; 3-е изд., перераб. и

доп. - СПб.: Алеф-Пресс, 2014. – 574 с.

2. М. Мишин. Период полураспада /

Мишин М. - М., 1991.

3. Еникеев З.Д. Механизм уголовного

преследования / З.Д. Еникеев. - Уфа, 2002. –

116 с.

4. Schmalleger F. Criminology today. An

integrative introduction. Upper Saddle River, N.J.

Prentice Hall, 2002.

5. Шульгин В. Опыт Ленина / В.Шульгин //

Наш современник. – 1997. – № 11. – С. 156-157.

6. Долгова А.И. Преступность, ее

организованность и криминальное общество /

А.И. Долгова // Российская криминологическая

ассоциация. – М., 2003. - С. 7; Личность

преступника и её криминологическое изучение.

Под редакцией профессора А.И. Долговой. М.,

Российская криминологическая ассоциация,

2018. – 195 С.

7. Кузьмин Р. Технология оговоров.

Диффамация как средство незаконного влияния

на суд и следствие в уголовном процессе

Украины / Р.Кузьмин // Закон и бизнес. – 2013. –

№ 11.

8. Практика ЄСПЛ: Український аспект |

ECHR: Ukrainian Aspect. [Електронний ресурс] –

Режим доступу: https://www.echr.com.ua/

9. Коротич В. Выбор между полной и

пустой рюмкой // БУЛЬВАР ГОРДОНА. – 2018. –

№ 36 (696).

10. Таганцев Н. С. Курс уголовного права /

Н.С. Таганцев. – СПб., 1902. – С. 36.


15

11. Розовский Б.Г. Купите изменение в

законе! // Экономiка та право. – № 2. – К., 2015 ;

Розовский Б.Г. Купите изменение в законе! /

Б.Г. Розовский // Аграрное и земельное право. –

М., 2015. – № 6 (126). – С. 120-128.

12. Гурвич А.Г. Теория биологического

поля. — М.: Советская наука, 1944. - С. 217.

13. Рахимжанова Г.М. Социально-правовая

природа альтернативных наказаний /

Г.М. Рахимжанова // Вестник Евразийской

юридической академии имени Д.А. Кунаева. –

2010.

14. «Аргументы и факты в Украине» //

2010. – № 12. – С. 30.

15. Золотухина И. На страже закона –

ведьмы и экстрасенсы // Сегодня. – № 49 (3473). –

04.03.2010.

16. Алексеев Н.Н. Основы философии права

/ Н.Н. Алексеев. – СПб. : Лань, 1999. – 256 с.

References:

1. Gilinskij Ya.I. Kriminologiya: teoriya,

istoriya, empiricheskaya baza, socialnyj kontrol /

Ya.I. Gilinskij ; 3-e izd., pererab. i dop. - SPb.: Alef-

Press, 2014. – 574 s.

2. M. Mishin. Period poluraspada / Mishin M. -

M., 1991.

3. Enikeev Z.D. Mehanizm ugolovnogo

presledovaniya / Z.D. Enikeev. - Ufa, 2002. – 116 s.

4. Schmalleger F. Criminology today. An

integrative introduction. Upper Saddle River, N.J.

Prentice Hall, 2002.

5. Shulgin V. Opyt Lenina / V.Shulgin // Nash

sovremennik. – 1997. – № 11. – S. 156-157.

6. Dolgova A.I. Prestupnost, ee

organizovannost i kriminalnoe obshestvo /

A.I. Dolgova // Rossijskaya kriminologicheskaya

associaciya. – M., 2003. - S. 7; Lichnost prestupnika

i eyo kriminologicheskoe izuchenie. Pod redakciej

professora A.I. Dolgovoj. M., Rossijskaya

kriminologicheskaya associaciya, 2018. – 195 S.

7. Kuzmin R. Tehnologiya ogovorov.

Diffamaciya kak sredstvo nezakonnogo vliyaniya na

sud i sledstvie v ugolovnom processe Ukrainy /

R.Kuzmin // Zakon i biznes. – 2013. – № 11.

8. Praktika YeSPL: Ukrayinskij aspekt | ECHR:

Ukrainian Aspect. [Elektronnij resurs] – Rezhim

dostupu: https://www.echr.com.ua/

9. Korotich V. Vybor mezhdu polnoj i pustoj

ryumkoj // BULVAR GORDONA. – 2018. – № 36

(696).

10. Tagancev N. S. Kurs ugolovnogo prava /

N.S. Tagancev. – SPb., 1902. – S. 36.

11. Rozovskij B.G. Kupite izmenenie v zakone!

// Ekonomika ta pravo. – № 2. – K., 2015 ; Rozovskij

B.G. Kupite izmenenie v zakone! / B.G. Rozovskij //

Agrarnoe i zemelnoe pravo. – M., 2015. – № 6 (126).

– S. 120-128.

12. Gurvich A.G. Teoriya biologicheskogo

polya. — M.: Sovetskaya nauka, 1944, s. 217

13. Rahimzhanova G.M. Socialno-pravovaya

priroda alternativnyh nakazanij /

G.M. Rahimzhanova // Vestnik Evrazijskoj

yuridicheskoj akademii imeni D.A. Kunaeva. – 2010.

14. «Argumenty i fakty v Ukraine» // 2010. –

№ 12. – S. 30.

15. Zolotuhina I. Na strazhe zakona – vedmy i

ekstrasensy // Segodnya. – № 49 (3473). –

04.03.2010.

16. Alekseev N.N. Osnovy filosofii prava /

N.N. Alekseev. – SPb. : Lan, 1999. – 256 s.

Розовський Б.Г., Тагієв С.Р. Кримінологія:

де ми шукаємо причини соціальної поведінки? -

Стаття.

Існує очевидний брак прагматичних

пропозицій щодо усунення або мінімізації причин

злочину. Дослідники не звертають уваги на

головну проблему права взагалі: гіпертрофію

обмеження прав та свобод. Стверджується, що

кримінологія стане повноцінною наукою, якщо в

основі її методу дослідження буде використана

фізика та інші технічні галузі знання. Вони

необхідні для розуміння оточення невідомого

інформаційного простору і зосереджені на

інформації про значну частину людських дій,

вчинених через його свідомість, включаючи

злочини.

Ключові слова: права, закон, кримінальна

процедура, кримінологія, злочин, суспільна

небезпека, покарання, ясновидіння.

Розовский Б.Г., Тагиев С.Р. Криминология:

где мы ищем причины социального

поведения? – Статья.

Существует очевидное отсутствие

прагматичных предложений по устранению или

минимизации причин преступности.


16

Исследователи не обращают внимания на

основную проблему права в целом: гипертрофию

ограничения прав и свобод. Утверждается, что

криминология станет полноценной наукой, если в

качестве основы ее метода исследования будут

использоваться физика и другие технические

отрасли знаний. Они необходимы для понимания

окружения неизвестного информационного

пространства и сосредоточены на информации о

значительной части действий человека,

совершаемых через его сознание, включая

преступления.

Ключевые слова: права, право, уголовный

процесс, криминология, преступность,

социальная опасность, наказание, ясновидение.

Information about authors:

Rozovsky B.G., Doctor of Law, Professor,

Honored Lawyer of Ukraine, Head of the

Department of Law at V. Dahl East Ukrainian

National University (Severodonetsk, Ukraine).

Tagiyev S.R., Doctor of Law, Honored Lawyer

of Ukraine, retired judge, professor of the Academy

of the State Penitentiary Service of Ukraine

(Chernihiv, Ukraine).

Article received September 17, 2019

Авторська довідка:

Розовський Б. Г., доктор юридичних наук,

професор, заслужений юрист України, завідувач

кафедри права Східноукраїнського університету

імені В. Даля (Сєвєродонецьк, Україна).

Тагієв С. Р., доктор юридичних наук,

заслужений юрист України, суддя у відставці,

професор Академії Державної пенітенціарної

служби України (Чернігів, Україна).

Стаття надійшла до редакції: 17 вересня 2019 р.


17

УДК 346.9

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-17-36

ВРЕГУЛЮВАННЯ/ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТІВ/СПОРІВ

У СФЕРІ ЦИФРОВОЇ ЕКОНОМІКИ:

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА СПЕЦИФІКА ЩОДО ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ

КОНФЛІКТІВ/СПОРІВ

Вінник О.М., Шаповалова О.В.

SETTLEMENT CONFLICT / RESOLUTION DISPUTES IN THE DIGITAL

ECONOMY: GENERAL PRINCIPLES AND SPECIFIC RELATIONSHIPS FOR

INDIVIDUAL CATEGORIES OF CONFLICTS / DISPUTES

Vinnik O.M., Shapovalova O.V.

Стаття присвячена проблема врегулювання/вирішення конфліктів/спорів у сфері цифрової

економіки. Аналізуються акти законодавства України та ЄС, що регулюють цю сферу, з точки зору

віддзеркалення в них відповідних процедур. Здійснюється поділ останніх на традиційні, що забезпечують

врегулювання/вирішення конфліктів/спорів в умовах традиційної/аналогової економіки, та новітні,

використання яких ґрунтується на цифрових технологіях з відповідними перевагами (швидкість, низька

вартість чи безкоштовність, зручність). Виявляються прогалини в українському законодавстві шодо

застосування онлайн-процедур та пропонуються шляхи вдосконалення правового регулювання з

порушених в статті проблем, включно з пропозицією застосування в Україні онлайн-процедури, подібної

до європейської (ЄС) платформи ODR. Окрема увага приділяється питанню врегулювання/вирішення

конфліктів/спорів щодо електронних реєстрів, зокрема, присутність в таких відносинах публічного

інтересу/інтересів і, відповідно, застосування процедур за участю уповноваженого органу, що

представляє та захищає ці інтереси.

Ключові слова: цифрова економіка; електронний бізнес; електронні реєстри;

врегулювання/вирішення конфліктів/спорів; онлайн-процедури.

Специфіка цифрової економіки (далі –

ЦЕ) та електронного бізнесу (далі е-бізнес)

як її складової, зумовлена використанням

цифрових технологій для комунікації її

учасників і пов’язаними з цим

особливостями як суб’єктного (наявність

віртуальних підприємств серед учасників

відносин), так і об’єктного складу

(домінування об’єктів, що не мають речової

форми, - радіоресурсу, мережі Інтернет, веб-

сайтів, в тому числі Інтернет-магазинів,

тощо), електронної форми спілкування,

включно з договірними зв’язками,

зумовлюють певну (часом – значну)

специфіку врегулювання/розгляду

конфліктів/спорів у цій сфері економіки.

Остання через домінуючий вплив на неї

цифрових технологій отримана назву

цифрової економіки/ЦЕ [1].

Використання цифрових технологій вже

увійшло в практику судів, про що свідчать,

зокрема, закріплені в Законі України «Про

судоустрій і статус суддів» (ст. 15-1) [2] та

процесуальних кодексах норми про

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-17-36


18

використання єдиної судової інформаційно-

телекомунікаційної системи, та

уповноважених органів (як складової

електронного урядування [3]), проте

нормативно-правове забезпечення он-лайн

процедур врегулювання/вирішення

конфліктів/спорів в Україні залишається

лише в перспективі.

Разом з тим, новітні, альтернативні

процедури, застосування яких відбувається

виключно в режимі он-лайн,

використовуються досить активно за

кордоном, про що свідчить зарубіжна

практика - судова (Канади, зокрема [4]), як

альтернативного виду розгляду спорів в ЄС

[5; 6], а в Україні – лише на рівні окремих

пілотних проектів [7; 8], але без відповідного

(як в ЄС, наприклад) нормативно-правового

забезпечення.

Для традиційної аналогової економіки

притаманні відповідні процедури

врегулювання/вирішення конфліктів/спорів

(судова, адміністративно-судова та

альтернативні процедури переважно

медіаційного характеру). Натомість нова -

ЦЕ зумовила появу он-лайн процедур, що

ґрунтуються на застосуванні цифрових

технологій. У зв’язку з цим є підстави для

умовного виділення двох категорій процедур

врегулювання/розгляду конфліктів/спорів за

критерієм їх відповідності переважно

аналоговій економіці чи ЦЕ: традиційні, що

добре випробувані в умовах першої

(аналогової економіки), та новітні –

процедури он-лайн, для яких необхідно

застосування цифрових технологій.

Традиційні процедури включають

судовий порядок – шляхом подання

відповідної заяви до суду (залежно від

підвідомчості – до цивільного,

господарського, адміністративного, а у разі

наявності між сторонами спору відповідної

угоди – третейського, якщо інше не

передбачено законом) та адміністративно-

судовий (звернення до компетентного щодо

розгляду певної категорії спорів органу, що

обов’язково має передувати судовому

розглядові, що застосовується у разі незгоди

хоча б однієї із сторін з рішенням такого

органу; застосування альтернативних

процедур типу медіації, яке в Україні не

знайшло адекватного правового

забезпечення, хоча на практиці подібні

процедури використовуються за

погодженням сторін, зокрема у випадках

наявності в суто приватному (такому, що не

зачіпає публічні інтереси і не пов’язаний із

застосуванням встановлених державою

санкцій) конфлікті/спорі складової, що

потребує оцінки відповідних фахівців,

авторитету яких сторони довіряють.

У сфері ЦЕ та її невід’ємної складової –

е-бізнесу конфлікти/спори нерідко пов’язані

з використанням цифрових технологій, що

зумовлює участі в їх розгляді відповідних

фахівців навіть при застосуванні як

традиційних процедур, апробованих в

умовах аналогової економіки, так і новітніх

(он-лайн) процедур.

Невисока ефективність передбачених

українським законодавством традиційних

процедур розгляду таких конфліктів/спорів у

сфері ЦЕ, відсутність в ньому положень

щодо порядку застосування альтернативних

процедур он-лайн зумовлює актуальність

цієї проблематики, тим більш, що на

теоретичному рівні вона досліджується

переважно щодо відповідальності у сфері

електронної комерції в ракурсі захисту прав

споживачів [9; 10; 11; 12], адміністративної

відповідальності [13], з точки зору

інформаційної деліктології з відповідним

висвітленням правових аспектів

інформаційного злочину, адміністративного

інформаційного проступку та цивільного

інформаційного делікту [14], застосування

традиційних процедур (адміністративно-

судових та судових) у сфері ЦЕ [15], а

присвячені он-лайн процедурам праці [16;


19

17] стосуються переважно зарубіжного

досвіду, зокрема, ЄС.

Як і традиційна (аналогова) економіка,

ЦЕ базується на балансі публічних і

приватних інтересів: перших – щодо

забезпечення цивілізованості відносин ЦЕ з

точки зору урахування інтересів «публіки» –

суспільства в цілому, територіальних громад,

певних категорій суб’єктів - споживачів,

представників е-бізнесу, їх контрагентів,

кредиторів щодо гарантування їхніх прав та

законних інтересів державою як у

вертикальних (з уповноваженими органами),

так і горизонтальних та змішаних відносинах

(наприклад, між засновниками та

уповноваженими органами щодо державної

реєстрації створюваного ними суб’єкта),

приватних – щодо забезпечення окремим

учасникам зазначених відносин/їх групам

можливості задоволення їхніх інтересів у

відносинах з собі подібними та

уповноваженими у сфері ЦЕ органами.

Урахування цих двох категорій інтересів

забезпечується відповідними правовими

механізмами:

публічних інтересів – шляхом

встановленням імперативних вимог до

учасників відносин ЦЕ, наявністю

уповноважених органів, покликаних

встановлювати в межах закону певні правила

поведінки на відповідному ринку,

контролювати їх виконання, виявляти

порушників, застосовувати до них

передбачені законом санкції, накладення

яких, втім, може бути оскаржено в судовому

порядку (зазвичай, адміністративного

судочинства);

приватних інтересів учасників відносин

ЦЕ відбувається в процесі реалізації

комплексу заходів, серед яких: 1) приписи

закону, що, як правило, враховують

найбільш типові інтереси учасників

відповідних відносин, а також диспозитивні

норми закону, які дозволяють обрати

найбільш оптимальний (з визначених

законом) для певної особи спосіб поведінки

або відсутність вимог певної поведінки, крім

заборони зловживати своїми правами та

приписами закону; 2) самозахист, якщо це не

суперечить вимогам закону; 3) можливість

звернення до уповноважених органів у разі

порушення правил на відповідному ринку,

що завдали шкоди інтересам учасника ринку,

споживача; 4) альтернативні способи

розгляду конфліктів/спорів (якщо

можливість їх застосування не суперечить

закону або прямо передбачена законом, що

може мати місце, зокрема, у разі вирішення

спору технічного характеру за участю

відповідних фахівців); 5) судовий порядок як

універсальний, застосування якого може

мати місце і після розгляду спору/конфлікту

уповноваженими органами або застосування

альтернативної процедури, якщо сторони

(одна з них) не задоволенні прийнятим таким

органом рішенням і закон або домовленості

сторін передбачають судове його

оскарження.

Висвітлення порушених в цій статті

проблем зумовлює необхідність визначення

специфіки відносин у сфері ЦЕ та е-бізнесу

як досить складних, що, своєю чергою,

включають низку взаємопов’язаних

відносин, а саме щодо: телекомунікацій;

радіочастотного ресурсу; електронних

довірчих послуг; електронної комерції;

електронної оплати замовлених товарів,

робіт, послуг; електронного урядування

(використання уповноваженими в сфері

економіки органами інформаційно-

комунікаційних технологій); використання

інформаційно-комунікаційних (і насамперед –

цифрових) технологій при організації та

веденні бізнес-діяльності (у процесі

створення, отримання необхідних дозволів,

при здійсненні управління бізнесом та

встановленні договірних зв’язків для його

матеріально-технічного забезпечення та

реалізації результатів бізнес-діяльності тощо;

порядку вирішення конфліктів/спорів в цій


20

сфері та застосування заходів впливу щодо

осіб, які порушили встановлені законом

та/або договором правила, включно із

завданням шкоди.

Зазначені відносини регулюються

низкою актів законодавства, які (серед

іншого) містять норми щодо судового та

досудового захисту інтересів учасників

відповідного ринку. Щодо порушеної тут

проблеми варто згадати лише відповідні

положення ключових актів, що визначають

специфіку відносин ЦЕ:

‒ Закон «Про телекомунікації» [18],

відповідно до ст. 17 якого уповноважений в

цій сфері орган - Національна комісія

здійснює державне регулювання у сфері

зв’язку та інформатизації/НКРЗІ та діє на

підставі затвердженого Президентом України

Положення [19], забезпечуючи державний

нагляд за додержанням суб’єктами ринку

законодавства про телекомунікації з

відповідними повноваженнями, в тому числи

щодо застосування санкцій до порушників

вимог зазначеного закону (відмова в наданні

чи анулювання ліцензій, вимога припинення

виявленого порушення), досудового

врегулювання спорів про взаємоз’єднання

телекомунікаційних мереж (участю

представників зацікавлених сторін, фахівців

у сфері телекомунікацій та експертів), а

також має право звертатися до суду щодо

притягнення до відповідальності, яка згідно

вищезгаданого закону та Закону України

«Про основні засади державного нагляду

(контролю) у сфері господарської

діяльності» [20] застосовуються лише в

судовому порядку, в тому числі щодо

вилучення в судовому порядку (з

відповідним спрямуванням до Державного

бюджету України) прибутку, отриманого

оператором, провайдером телекомунікацій

внаслідок здійснення діяльності без

повідомлення НКРЗІ та/або ліцензії, дозволу

на використання номерного ресурсу,

порушення встановлених цією комісією

тарифів (ст. 75). Відповідні права

закріплюються і за суб’єктами ринку

телекомунікацій (операторами,

провайдерами телекомунікацій): на

оскарження в судовому порядку рішення

уповноваженого в цій сфері органу (НКРЗІ)

про: відмову у видачі ліцензії (ст. 46),

продовження строку її дії (ст. 49), про її

анулювання (ст. 55), результатів конкурсу на

отримання ліцензії (ст. 47), а також рішення з

інших питань, яке не задовольняє одну із

сторін (ст. 61);

‒ Закон України «Про радіочастотний

ресурс» [21] передбачає можливість

оскарження в судовому порядку рішень

НКРЗІ про анулювання ліцензії на

користування радіочастотним ресурсом (ст.

38), про відмову у видачі ліцензії на

додаткову смугу радіочастот (ст. 39); про

відмову у впровадженні нової

радіотехнології з ініціативи ліцензіата -

користувача радіочастотного ресурсу

України (ст. 40), про анулювання дозволу на

експлуатацію радіоелектронних засобів

мовлення (ст. 45), а також щодо стягнення в

судовому порядку понад 6-місячної

заборгованості збору за користування

радіочастотним ресурсом України (разом із

встановленою законодавством пенею),

доходу (за винятком сплачених податків,

зборів (обов'язкових платежів), отриманого

користувачем радіочастотного ресурсу

внаслідок користування радіочастотним

ресурсом України без передбачених

зазначеним Законом ліцензій та експлуатації

радіоелектронних засобів та/або

випромінювальних пристроїв без дозволів на

експлуатацію, анулювання дозволів на

експлуатацію (ст. 58);

‒ Закон «Про електронні довірчі

послуги» [22] закріплює положення щодо:

права користувачів електронних довірчих

послуг на оскарження в судовому порядку

дій чи бездіяльності надавачів електронних

довірчих послуг та органів, що здійснюють


21

державне регулювання у сфері електронних

довірчих послуг (ст. 12); можливості

визнання судом правочину, вчиненого в

електронній формі, недійсним у разі, коли

під час його вчинення використовувався

кваліфікований електронний підпис чи

печатка, кваліфікований сертифікат

якого/якої не містить відомостей,

передбачених зазначеним Законом, або

містить недостовірні відомості (ст. 23);

рішення суду як підставу для ‘скасування,

блокування та поновлення кваліфікованих

сертифікатів відкритих ключів (ст. 25); права

посадових осіб контролюючого органу під

час здійснення заходів державного нагляду

(контролю) та дотриманням вимог

законодавства у сфері електронних довірчих

послуг у разі виявлення порушень

зазначених вимог видавати обов’язкові для

виконання кваліфікованими надавачами

електронних довірчих послуг приписи про

усунення виявлених порушень і визначати

строк їх усунення; накладати на винних осіб

адміністративні стягнення за порушення

вимог Закону «Про електронні довірчі

послуги» та інших нормативно-правових

актів, прийнятих відповідно до цього Закону,

а також звертатися до суду щодо

застосування заходів реагування (ст. 34);

‒ Закон України «Про електронну

комерцію» [23] містить згадку про органи

державної влади як один з видів учасників

відносин у цій сфері (ст. 6), а також

положення щодо загальних засад

відповідальності сторін електронного

правочину та постачальника послуг

проміжного характеру за невиконання

договірних зобов’язань – згідно

встановленого законом або договором

порядку (ст. 17, 19) та щодо вирішення

спорів – в порядку, визначеному

законодавством (ст. 18).

В усіх вищезгаданих сферах діють

уповноважені/контролюючі органи,

положення про які закріплено в трьох

перших з вищенаведених законів, а

четвертий («Про електронну комерцію»), на

жаль, має істотні прогалини щодо цього,

хоча інші акти законодавства (зокрема, Закон

«Про захист прав споживачів» [24]) певним

чином заповнюють цю прогалину.

У зв’язку з відсутністю узагальнених

положень щодо державного регулювання,

контролю та нагляду у сфері ЦЕ, варто

визначитися з уповноваженими органами, що

вправі розглядати конфлікти/спори, пов’язані

з використання інформаційно-

комунікаційних технологій:

У сфері телекомунікацій діють:

Національна комісія, що здійснює державне

регулювання у сфері зв’язку та

інформатизації/НКРЗІ, повноваження якої

визначаються відповідним Положенням [25].

Останнє визначає цю Комісію як орган

державного регулювання у низці сфер

(телекомунікацій, інформатизації,

користування радіочастотним ресурсом та

надання послуг поштового зв'язку) та

закріплює за нею повноваження як органу

ліцензування, дозвільного органу,

регуляторного органу та органу державного

нагляду (контролю) з відповідними

повноваженнями, в тому числі стосовно

вирішення спірних питань (між операторами,

провайдерами телекомунікацій та їх

абонентами щодо розбіжності показників

тривалості послуг на лічильниках

телекомунікаційних послуг, що

встановлюються на кінцевому обладнанні,

щодо розгляду звернень споживачів),

прийняття за результатами розгляду рішень з

питань, що належать до її компетенції,

забезпечення досудового врегулювання

спорів між суб’єктами ринку

телекомунікацій щодо взаємоз’єднання

телекомунікаційних мереж, застосування в

установленому законом порядку відповідних

санкцій до порушників – суб’єктів

відповідних ринків у разі порушення ними

умов та правил здійснення підприємницької


22

діяльності у сферах телекомунікації,

радіочастотного ресурсу (ліцензійних умов);

Державна служба спеціального зв’язку та

захисту інформації України, що діє на

підставі відповідного Закону [25]) і при

здійсненні державної політики у сферах

криптографічного та технічного захисту

інформації, кіберзахисту, телекомунікацій,

користування радіочастотним ресурсом

України, захисту державних інформаційних

ресурсів та інформації забезпечує надання

відповідних дозволів, проводить планові та

позапланові перевірки з відповідним

реагуванням на їх результати; вправі

звертатися до суду в разі виникнення спорів з

питань організації спеціального зв’язку та

захисту інформації, криптографічного та

технічного захисту державних

інформаційних ресурсів та інформації,

вимога щодо захисту якої встановлена

законом, спорів у сфері електронних

довірчих послуг, а також у разі виникнення

інших спорів у порядку, встановленому

законом; Адміністрація Держспецзв’язку як

Центральний орган виконавчої влади із

спеціальним статусом, що забезпечує

формування та реалізацію державної

політики у сферах організації спеціального

зв’язку, захисту інформації, телекомунікацій

та користування радіочастотним ресурсом

України та діє на підставі затвердженого

Урядом Положення [26], відповідно до якого

вправі: проводити планові та позапланові

перевірки (зокрема щодо додержання

ліцензійних умов провадження господарської

діяльності з надання послуг у галузі

криптографічного і технічного захисту

інформації на підприємствах, в установах і

організаціях, а також умов проведення робіт

з технічного захисту інформації для власних

потреб в державних органах, органах

місцевого самоврядування, органах

управління Збройних Сил та інших

військових формувань, утворених відповідно

до закону, правоохоронних органах);

застосовувати адміністративно-

господарські санкції, в тому числі зупиняти

дію низки документів (експертних висновків,

виданих за результатами державної

експертизи у сфері технічного та

криптографічного захисту інформації,

свідоцтв про допуск до експлуатації засобів

криптографічного захисту інформації,

криптографічних алгоритмів, засобів,

комплексів та систем спеціального зв’язку,

які призначені для захисту державних

інформаційних ресурсів та інформації,

вимога щодо захисту якої встановлена

законом, і криптографічних алгоритмів,

декларацій та атестатів відповідності

комплексних систем захисту інформації в

інформаційно-телекомунікаційних системах

та ін.) або скасовувати їх в установленому

порядку; звертатися до суду в разі

виникнення спорів з питань організації

спеціального зв’язку та захисту інформації,

криптографічного та технічного захисту

державних інформаційних ресурсів та

інформації, вимога щодо захисту якої

встановлена законом, спорів у сфері

електронних довірчих послуг, а також у разі

виникнення інших спорів у порядку,

встановленому законом.

У сфері електронних довірчих послуг

діють як вищезгадані (Державна служба

спеціального зв’язку та захисту інформації

України, Адміністрація Держспецзв’язку),

так і Міністерство юстиції України. За двома

першими з названих органів закріплено:

завдання щодо участі у формуванні та

реалізації державної політики у сферах

електронного документообігу (в частині

захисту інформації державних органів та

органів місцевого самоврядування),

електронної ідентифікації (з використанням

електронних довірчих послуг), електронних

довірчих послуг (у частині встановлення

вимог з безпеки та захисту інформації під час

надання та використання електронних

довірчих послуг, контролю за дотриманням


23

вимог законодавства у сфері електронних

довірчих послуг); низка відповідних

обов’язків (встановлення вимог з безпеки та

захисту інформації до кваліфікованих

надавачів електронних довірчих послуг та

їхніх відокремлених пунктів реєстрації;

контроль за дотриманням вимог

законодавства у сфері електронних довірчих

послуг; проведення планових та

позапланових перевірок кваліфікованих

надавачів електронних довірчих послуг, їхніх

відокремлених пунктів реєстрації,

засвідчувального центру, центрального

засвідчувального органу щодо дотримання

вимог законодавства у сфері електронних

довірчих послуг); а також право звертатися

до суду в разі виникнення спорів у сфері

електронних довірчих послуг. Мінюст

України згідно із Законом «Про електронні

довірчі послуги» [22, ст. 7] та відповідним

Положенням [27] виконує низку завдань (в їх

числі: створення умов для функціонування

суб’єктів правових відносин у

сфері електронних довірчих послуг і

відповідно - надання адміністративної

послуги шляхом внесення юридичних осіб та

фізичних осіб - підприємців, які мають намір

надавати електронні довірчі послуги, до

Довірчого списку; здійснення державного

регулювання з питань електронної

ідентифікації з використанням електронних

довірчих послуг) та повноважень (в їх числі:

проведення оцінки стану розвитку сфери

електронних довірчих послуг за

результатами аналізу інформації про

діяльність надавачів електронних довірчих

послуг та засвідчувального центру;

застосування до порушників відповідних

заходів впливу: прийняття рішення про

виключення кваліфікованого надавача

електронних довірчих послуг з Довірчого

списку, скасування, блокування

кваліфікованих сертифікатів відкритих

ключів у передбачених згаданим Законом

випадках)1.

У разі порушення вимог спеціального

закону, що регулює відносини на певному

ринку ЦЕ і закріплює повноваження

відповідного органу державного

регулювання/контролю, застосовується за

загальним правилом адміністративно-

судовий порядок розгляду конфлікту/спору, а

в певних, визначених законом випадках, -

судовий (зокрема, виключно за рішенням

суду може бути зупинене повністю або

частково виробництво (виготовлення) або

реалізація продукції, виконання робіт,

надання послуг суб’єктами господарювання

[20, ч. 5 ст. 4]). Застосування уповноваженим

органом передбачених законом санкцій або

його звернення до суду щодо їх застосування

за порушення встановлених законом вимог

може відбуватися незалежно від наявності

заяви сторони, що зазнала втрат від такого

порушення. Ініціатива щодо виявлення

порушення та застосування до порушника

встановлених санкцій може належати

уповноваженому/контролюючому органу або

учаснику відповідних відносин, права та

законні інтереси якого було порушено, а

рішення щодо застосування таким органом

передбачених законом санкцій може бути

оскаржено заінтересованою особою

(зазвичай, порушником, до якого такі санкції

мають застосовуватися) до суду

адміністративної юрисдикції.

Сфера електронної комерції може діяти

за умови надання відповідних

телекомунікаційних і електронних довірчих

1 Згідно з Положенням про Міністерство цифрової

трансформації України, затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України від 18 вересня 2019 р.

N 856 (URL : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/

link1/KP190856.html (дата звернення: 09.10.2019)

останнє має виконувати функції центрального

засвідчувального органу, проте це положення

набирає чинності одночасно з набранням чинності

актом Кабінету Міністрів України про перехід

функцій центрального засвідчувального органу від

Міністерства юстиції.


24

послуг, а, отже, розгляд пов’язаних з цим

конфліктів/спорів здійснюється вище-

згаданими уповноваженими органами, які

діють у відповідних сферах, та судами. Крім

того, для цієї сфери характерне і традиційне

для торгівлі як такої порушення прав

споживачів у разі замовлення та/або

придбання ними через Інтернет-магазини

та/або торговельні Інтернет-платформи

різноманітних товарів. Основні положення

щодо захисту прав споживачів в зазначеній

сфері визначаються відповідним

нормативним актом – Законом «Про захист

прав споживачів» [24], що передбачено ст. 8

Закону «Про електронну комерцію» [23], а

уповноваженим з цих питань органом є

Держспоживзахист – Державна служба

України з питань безпечності харчових

продуктів та захисту споживачів, що діє на

підставі відповідного Положення [28]. Проте

фактичне підпорядкування цієї служби

Міністерству аграрної політики та

продовольства (Мінагрополітики), як і її

назва, свідчать про орієнтацію на захист прав

споживачів продуктів харчування.

Відсутність у цієї служби реальний

можливостей (включно з відповідними

повноваженнями, фахівцями, що знаються і

на цифрових технологіях, і на різноманітних

групах товарів, торгівля якими здійснюється

через мережі Інтернет, малоефективну

процедуру застосування санкцій) спричинює

низьку ефективність її діяльності. В

Концепції державної політики у сфері

захисту прав споживачів на період до 2020

року [29] визнається складність та

довготривалість механізму розгляду скарг

споживачів в Україні, відсутність системи

реалізації європейського принципу

презумпції невинності споживача, доступної

та прозорої системи досудового розгляду

скарг і реагування на результати незалежних

споживчих досліджень і, відповідно,

необхідність створення умов для

ефективного, доступного і оперативного

досудового/альтернативного врегулювання

споживчих спорів, забезпечення спрощеної

процедури судового розгляду таких спорів та

можливості подання колективних/групових

спорів споживачів. Відтак, вплив на

порушників прав споживачів у сфері е-

торгівлі є малоефективним через відсутність

дієвого механізму, який дав би можливість

споживачеві самостійно відстоювати свої

права або звертатися по допомогу до

уповноважених органів. Захист прав

споживачів в Україні ще не став пріоритетом

для держави, попри проголошення [29]

важливості цієї проблеми, адже споживачами

є всі громадяни, а бізнес-виробниками та

посередниками – лише їх частина, прибуток

якої забезпечують споживачі.

Особливості захисту прав споживачів у

сфері ЦЕ пов’язані із специфікою е-торгівлі

(застосуванням інформаційно-

комунікаційних технологій), що, своєю

чергою, зумовлює і відповідні вимоги:

а) наявність уповноважених органів, що

опікуються певними питаннями застосування

таких технологій у сфері економіки, та

наявність у них права застосовувати до

порушників у визначених законом випадках

адміністративно-господарські санкції;

б) обов’язковість досудового розгляду

конфлікту/спору, якщо він прямо чи

опосередковано пов'язаний з використанням

згаданих технологій; в) можливість

оскарження рішень уповноважених органів

до вищестоящого органу чи до суду; г) право

уповноважених органів безпосередньо

звертатися до суду у разі відмови порушника

виконати припис такого органу щодо

припинення порушення чи сплати санкцій, а

також у випадках, коли закон передбачає

виключно судовий порядок застосування

окремих їх видів (зокрема, щодо припинення

повністю чи частково виробництва

(виготовлення) або реалізації продукції,

виконання робіт, надання послуг суб’єктами

господарювання [20, ч. 5 ст. 4]. Разом з тим,


25

завдання цифровізації економічної та інших

сфер суспільного буття [1] сприймається

державними органами та суб’єктами

господарювання однобоко: головне –

цифровізувати економічну та інші сфери

суспільного буття, а споживачі – з різними

цифровими можливостями (в т.ч. з їх браком

або повною їх відсутністю у значної частини

громадян) – питання другорядне.

Ігноруються відповідні положення в актах

ЄС (зокрема, в Директиві «Про електронну

комерцію» [31]) положення про необхідність

створення державою контактних пунктів,

доступних принаймні за допомогою

електронних засобів, з яких одержувачі

послуг та постачальники послуг можуть

отримати відповідну інформаційну допомогу

(загальну інформацію як про контрактні

права та обов'язки, так і про механізми

подання скарг та відшкодування збитків у

випадку спорів, включаючи практичні

аспекти, залучені при використанні таких

механізмів; детальну інформацію про органи,

об'єднання чи організації, з яких вони

можуть отримати подальшу інформацію чи

практичну допомогу, а також про ефективні

досудові механізми розгляду спорів, в т.ч.

найбільш адекватних ЦЕ – он-лайн процедур.

Такі процедури врегулювання/

вирішення конфліктів/спорів для України є

новими і, на жаль, значною мірою (крім

окремих положень щодо використання

інформаційно-комунікаційних технологій

уповноваженими органами та судами)

проігнорованими законодавцем. Натомість

практика намагається заповнити цю

прогалину, про що свідчить досвід Одеси

щодо спроб застосування подібних

процедур [7], проте вони ще далекі від

згаданого зарубіжного досвіду (ЄС [5; 6] та

канадського, зокрема [4]).

В цілому закріплене у відповідному

Законі [30] прагнення України адаптувати

своє законодавство до права ЄС на практиці

реалізується слабо, про що свідчать

проігноровані українським законодавством

вищезгадані положення Директиви «Про

електронну комерцію», а також відсутність у

вітчизняному законодавстві положень щодо

альтернативних процедур врегулювання/

розгляду конфліктів/спорів в режимі он-

лайн, передбачених низкою актів ЄС і,

першу чергу, Регламентом № 524/2013 «Про

врегулювання спорів за участю споживачів

онлайн» (далі - Регламент № 524/2013 [5])

Директивою № 2013/11 «Про альтернативне

вирішення спорів за участю споживачів»

(далі – Директива № 2013/11 [6]).

Електронне (або он-лайн/Online Dispute

Resolution, далі – ODR) вирішення спорів,

порядок якого регулюється згаданими

актами ЄС, – це сукупність методів

врегулювання спорів (конфліктів) із

застосуванням Інтернет-технологій, що

належить до одного з видів альтернативного

вирішення спорів. За прийнятою в ЄС

термінологією [5; 6] он-лайн вирішення

спорів (ODR) є одним з видів

альтернативних способів вирішення спорів

(ADR), яка проводиться повністю в режимі

онлайн. Власне, подібна (он-лайн) процедура

може використовуватися і за традиційних

способів – уповноваженими органами та/або

судом, а, отже, її можна вважати

специфічною процедурою вирішення

спорів/врегулювання конфліктів, що може

використовуватися самостійна як вид ADR, а

також при розгляді певних категорій спорів

уповноваженими органами та судом. Разом з

тим, в чистому вигляді он-лайн процедури

поки що використовуються як альтернативні

традиційним, за окремими винятками, що все

ще (принаймні в нашій країні) залишаються

пілотними проектами.

З огляду на відсутність в Україні більш-

менш ґрунтовного регулювання порядку

застосування таких процедур, варто

звернутися до досвіду ЄС і, зокрема, до

положень вищезгаданих Регламенту і


26

Директиви, на короткій характеристиці яких

варто зупинитися.

Регламент № 524/2013, розроблений

Європейською комісією з метою надання

допомоги он-лайн-споживачам і он-лайн-

продавцям вирішити свої договірні спори

поза судом, за низькою ціною, простим і

швидким способом:

‒ застосовується до позасудового

розгляду спорів на базі платформи ODR

щодо договірних зобов’язань, які

ґрунтуються на онлайнових контрактах про

продаж чи обслуговування (надання послуг);

‒ платформа ODR – це інтерактивний

веб-сайт, доступ до якого можна отримати в

електронному вигляді і безкоштовно на всіх

офіційних мовах ЄС, а Комісія забезпечує

доступність цієї платформи через свої веб-

сайти, що надають відповідну інформацію

громадянам та підприємствам ЄС;

‒ платформа ODR забезпечує: надання

скарги в електронній формі; повідомлення

відповідача про скаргу; ідентифікацію

компетентного об’єкта дорожнього

перевезення небезпечних вантажів (ДОПНВ)

і передання йому скарги; безоплатне

пропонування сторонам та підрозділам

ДОПНВ електронних інструментів ведення

справ щодо розгляду спорів через платформу

ODR та переклад необхідної для цього

інформації; забезпечення сторонам

можливість надання відповідної (необхідної

для розгляду спору) інформації в

електронній формі; систему зворотного

зв’язку, що дозволяє сторонам висловлювати

свої погляди на функціонування платформи

ODR, на об’єкт ADR; інтерактивне

керівництво про порядок подання скарг через

платформу ODR; інформацію про пункти

ODR та їх контактні дані; статистичні

відомості про результати розгляду спорів, що

були передані суб’єктам ДОПНВ через

платформу ODR;об’єкти ДОПНВ - доступні

та прозорі організації з вирішення спорів із

застосуванням процедури ADR, які

створюються на довгостроковій основі для

вирішення спорів, мають бути

зареєстрованими в електронній формі на

платформі ODR і відповідати вимогам

Директиви № 2013/11, зокрема ст. 20 (2);

‒ контактні пункти ODR надають

підтримку у вирішенні спорів, зумовлених

скаргами, які подаються через платформу

ODR, і надають сторонам допомогу

(зазвичай інформаційного характеру) щодо їх

права та обов’язки за договорами продажу та

обслуговування, про функціонування

платформи ODR, щодо процесуальних норм,

що застосовуються суб’єктами ДОПНВ; про

інші способи вирішення спору, якщо

останній не може розглядатися з

використанням платформи ODR;

‒ процедура розгляду спорів: подання

скарги в електронній формі, що має

відповідати вимогам ст. 8 Регламенту;

обробка скарги (якщо дотримані встановлені

вимоги) та передання відповідачеві скарги та

передбачених ст. 9 Регламенту відомостей (в

т.ч. щодо погодження сторонами об’єкта

ADR), інформації про об’єкт/об’єкти

ДОПНВ, що мають повноваження на розгляд

скарги, якщо такі були зазначені в поданій

скарзі або визначені платформою ODR;

отримана від сторони-відповідача необхідна

для розгляду спору інформації без затримки

передається платформою ODR стороні-

позивачу, а також автоматично і без

затримки скарга передається погодженому

сторонами об’єкту ДОПНВ;

‒ розгляд спору: організація/об’єкт

ДОПНВ в обумовлені в ст. 8 Директиви

2013/11 / EU строки має завершити

процедуру, не вимагаючи фізичної

присутності сторін або їх представників,

якщо лише процедурні правила не

передбачають таку можливість і сторони не

погоджуються; без затримку передати

платформі ODR відповідну інформацію (про:

дату отримання скарги; предмет спору; дату

завершення та результат процедури АDR);


27

‒ передбачена ст. 11 Регламенту

інформації зберігається в базі даних із

забезпеченням їх конфіденційності та

безпеки, а доступ до неї надається для

визначених цим актом цілей (ст. 10) і лише:

а) об’єкту ДОПНВ, якому передається спір в

установленому Регламентом порядку;

б) контактним пунктам ODR відповідно до

цілей їх діяльності; в) та з метою контролю

за використанням та функціонуванням

платформи ODR; персональні відомості

зберігається в базі даних лише протягом

часу, необхідного для дотримання цілей, для

яких вони були зібрані, і для забезпечення

доступу суб’єктів спору до своїх особистих

даних з метою реалізації своїх прав; такі

відомості обов’язково мають бути

автоматично видалені з бази даних не

пізніше як через шість місяців після дати

розгляду спору на платформі ODR;

‒ поінформування споживачів:

відповідно до ст.14 Регламенту створені в

межах ЄС (а) торговці, що беруть участь в

он-лайн контрактах на продаж чи

обслуговування (надання послуг), та

(б) торгові майданчики, що мають надавати

на своїх веб-сайтах легко доступне для

споживачів електронне посилання на

платформу ODR, а також зазначати адреси

своєї електронної пошти;

‒ за недотримання вимог зазначеного

Регламенту відповідно до його ст. 18

держави-члени ЄС мають встановити

ефективні, пропорційні та стримуючі

штрафні санкції та забезпечувати ефективні

заходи щодо їх застосування на базі

платформи ODR.

Подібне регулювання в Україні

відсутнє, попри проголошення завдання

адаптації українського законодавства до

права ЄС [31]. Загалом справа щодо способів

врегулювання/вирішення конфліктів/спорів у

сфері ЦЕ виглядає так: з першого погляду

згадана в Директиві про електронну

комерцію специфіка ніби врахована

(застосовується і позасудовий порядок, що

забезпечується компетентними органами, і

судовий). Проте альтернативні позасудові

процедури, особливо їх он-лайн різновид,

поки що не сприйняті, як і способи

забезпечення подолання цифрової нерівності

шляхом забезпечення учасників ринку

(особливо найбільш вразливих з них –

споживачів) відповідною інформацією щодо

їх цифрових прав та порядку їх реалізації.

Виходячи з того, що у відносинах ЦЕ

виникають специфічні спори, предмет яких

пов’язаний із діями суб’єктів, яким належить

забезпечувати функціонування системи

публічних реєстрів, фактори їх спричинення

потребують налізу. Так, перш за все,

конкретизації потребує тлумачення судами

цілеспрямованих дій, які пойменовані

зловживанням контрольними

повноваженнями з боку утримувача реєстрів.

Наприклад, починаючи із 2011 року Уряд

України почав приймати певну звітність від

бізнесу, в тому числі щодо ПДВ, через

мережу Інтернет. Але довгий час (майже

п’ять років) система електронного

адміністрування податку на додану вартість

була фактором виникнення суперечок та

спорів між Фіскальною службою України та

суб’єктами господарювання. Суперечки та

спори спричиняла вимога щодо способу та

окремих процедур внесення відомостей, що

містяться у податковій накладній та/або

розрахунку коригування, до Реєстру.

Зокрема, щодо подання накладної протягом

операційного дня, що було не виправданим

ані з технічних, ані з внутрішньо-

організаційних можливостей. Штрафні

санкції за порушення встановленого терміну

паралізували діяльність багатьох

підприємців. Технічні негаразди внаслідок

перевантаження системи Утримувача

Реєстру не відміняли нарахування штрафних

санкцій. Лише наприкінці 2016 року було

визнано вади узгодження нормативної та

саморегулівної частин цього контрольного


28

заходу. Він був визнаний таким, що

суперечить принципу проведення

результативних та ефективних контрольних

дій. Як наслідок, зазначений термін було

змінено на більший. Згодом предметом

вдосконалення став й сам Порядок ведення

Єдиного реєстру податкових накладних. В

ньому реєстраційні дії вже були адаптовані

до цілі – попередження суперечок та спорів,

що спричинялися автентифікованими у

реєстрі діями публічного реєстратора щодо

реєстрації об’єкта реєстру та внесення даних

(змін до них) про зареєстрований об’єкт.

Зазнали критики на офіційному рівні

(Міністром фінансів України О.Маркаровою)

причини відмови у прийнятті податкової

накладної та/або розрахунку коригування до

реєстрації. Дійсно, вони були сформовані у

невиправдано загальному стилі. Зокрема,

підставою для блокування та нерозміщення

накладної у Реєстрі були: 1) наявність

помилок ; 2) відсутність в Реєстрі

відомостей, що містяться у податковій

накладній, яка коригується; 3) факт

реєстрації податкової накладної та/або

розрахунку коригування з такими ж

реквізитами. Ці підстави ставали фактором

негативного впливу щодо виникнення спорів

та суперечок.

Також визнання на офіційному рівні

(Міністром юстиції України Д.Малюскою)

наявності недоліків програмного

забезпечення, яке використовує держава, при

утворенні та веденні публічних реєстрів,

передбачає подолання фактору негативного

впливу на зростання обсягу спірних прав

користувачів реєстрової інформації.

Відомо, що врегулювання/вирішення

конфліктів/спорів щодо спектру

можливостей користування відомостями

публічних реєстрів та доступу до них

характеризується присутністю в таких

відносинах публічного інтересу/інтересів.

Тому реформування системи публічних

реєстрів призводить до визнання

необхідності глибинних законодавчих змін.

Зокрема, потребується закріпити у єдиному

спеціальному законодавчому акті систему

органів та суб’єктів, які здійснюють

повноваження у сфері публічних

електронних реєстрів; вимоги до реєстрової

інформації та реєстрових даних, їх статусу,

форм, складу, створення, зберігання та

використання; засади створення, ведення,

взаємодії, адміністрування, модернізації,

реорганізації та ліквідації публічних

електронних реєстрів; засади контролю,

державного нагляду та відповідальності в

сфері публічних електронних реєстрів. Такий

підхід вже започатковано у проекті Закону

України «Про публічні електронні реєстри».

У ст. 8 даного проекту передбачена

система органів та суб’єктів, яким буде

надаватися право або/та обов’язок

здійснювати повноваження у сфері

поводження із публічними електронними

реєстрами. Це - Кабінет Міністрів України;

центральний орган виконавчої влади, що

забезпечує формування державної політики у

сфері формування і використання

національних електронних інформаційних

ресурсів; центральний орган виконавчої

влади, що реалізує державну політику

у сфері формування і використання



влади, що реалізує державну політику із

здійснення державного нагляду (контролю) у



ресурсів; держателі реєстрів; суб’єкти

ведення реєстрів; територіальні органи

центральних органів виконавчої влади;

акредитовані суб’єкти; публічні реєстратори;

створювачі; технічні адміністратори реєстрів.

[32, ст. 8].

У статтях 9-17 зазначеного

законопроекту конкретизовано їх

повноваження та визначено можливості

публічних реєстраторів, створювачів,


29

технічних адміністраторів реєстрів. Це

необхідно для того, щоб суб’єкт

реєстраційних дій, у випадку, якщо вони

стануть предметом спірних відносин щодо

моніторингу, охорони та захисту

інформаційних ресурсів публічних реєстрів,

був чітко означений в аспекті оцінки

правомірності його дій. Тобто – за критерієм

відповідності повноваженням та

функціональним можливостям.

Але коло потенційних представників

публічного інтересу/інтересів у спірних

відносинах щодо моніторингу, охорони та

захисту інформаційних ресурсів публічних

реєстрів не вичерпується лише системою

суб'єктів здійснення повноважень у сфері

поводження із публічними електронними

реєстрами.

Потребу уточнення кола суб’єктів

незалежного моніторингу публічних реєстрів

задовольняє світова практика.

Наприклад, відомо, що у процесі перевірки

достовірності інформації про кінцевих

бенефіціарних власників виникають

конфлікти/спори щодо тестування

громадськими організаціями Єдиного

державного реєстру юридичних осіб,

фізичних осіб-підприємців та громадських

формувань (ЄДР) в частині внесення

відомостей про бенефіціарних власників.

Самостійною стороною конфліктів/спорів

визнаються суб’єкти незалежного

моніторингу з оцінки ефективності

механізму перевірки інформації про

бенефіціарних власників (громадські

організації). В Україні активним підписантом

дорожньої карти запровадження механізму

перевірки достовірності інформації про

кінцевих бенефіціарних власників «До 100%

Вірно» стала Громадська організація «Разом

проти корупції». Світова практика та

законодавча політика України дозволяють

виокремлювати таких суб’єктів незалежного

моніторингу як саморегулівні організації та

громадські організації.

Проектом Закону України «Про

саморегулівні організації» передбачається

закріпити зобов’язання «вести реєстр членів

саморегулівної організації та забезпечувати

відкритість і загальнодоступність

відомостей, що містяться в ньому» [33, ст.25,

ст.27].

У проекті Закону України «Про публічні

електронні реєстри» прямо передбачена

причетність саморегулівних організацій до

статусу акредитованого суб’єкту.

Акредитованим суб’єктом є юридична

особа публічного або приватного права,

фізична особа-підприємець, фізична особа,

що здійснює незалежну професійну

діяльність, або саморегулівна організація, які

у випадках та обсязі, визначених законом,

здійснюють ведення публічних електронних

реєстрів [32, ст. 2].

У складі поняття публічного

електронного реєстру як інформаційно-

комунікаційної системи, що знаходиться у

державній або комунальній власності, у

законопроекті пропонується, що «у випадках,

коли виконання певних функцій покладено

законом на саморегулівні організації – у

власності відповідної саморегулівної

організації» [32, ст. 2].

Власник забезпечує збирання,

накопичення, обробку, захист, облік та

надання реєстрової інформації. Зазначені

функції, у сукупності багатьох своїх

елементів, підпадають під поняття

моніторингу інформаційних ресурсів

публічних реєстрів. Саморегулівні

організації можна визнавати одним з базових

суб’єктів інституту незалежного

моніторингу. Отже узагальнений виконувач

моніторинговий дій не вичерпується лише

системою суб’єктів здійснення повноважень

у сфері поводження із публічними

електронними реєстрами. Таким чином

доцільно розглядати дві класифікаційні

групи, які об’єднують виконувачів

моніторингу. До першої слід віднести


30

систему суб’єктів здійснення повноважень у

сфері публічних електронних реєстрів. Її

представляють органи виконавчої влади всіх

рівнів ієрархії, які забезпечують формування

та/або реалізацію державної політики у сфері

створення, функціонування і використання



влади, що реалізує державну політику із

здійснення державного нагляду (контролю) у



ресурсів; держателі реєстрів; суб'єкти

ведення реєстрів (в тому числі акредитовані

суб'єкти); публічні реєстратори; створювачі;

технічні адміністратори реєстрів). Другу

групу представляють саморегулівні

організації та громадські організації. На

відміну від першої групи, друга вміщує коло

суб’єктів незалежного моніторингу

публічних реєстрів. Всі вони є потенційними

представниками публічного

інтересу/інтересів у спірних відносинах щодо


інформаційних ресурсів публічних реєстрів.

Специфіка окремих категорій

спорів/конфліктів визначається шляхом

аналізу їх предмета для обрання способу їх

врегулювання/вирішення. Новою

проблемою, яка потребує розв’язання, стає

співставлення предмету конфліктів/спорів з

об’єктом реєстрів. У законопроекті

об’єктами реєстрів пропонується визнавати:

фізичні особи та їх об’єднання, юридичні

особи; землі та земельні ділянки із

розташованими на них об’єктами нерухомого

майна; окремі спеціальні статуси фізичних

осіб та їх об’єднань, юридичних осіб,

громадських формувань; сертифікати,

ліцензії, декларації, повідомлення, дозволи,

інші документи дозвільного характеру;

природні ресурси; правові режими

використання і забудови територій та

окремих об’єктів; рухоме майно, яке

відповідно до закону є об’єктом державного

обліку; майнові та немайнові права, їх

обмеження та обтяження; нормативно-

правові акти, нормативні акти та документи

технічного характеру, судові рішення,

виконавчі документи, довіреності; інші.

Ідентифікація об’єктів реєстрів

здійснюється за допомогою реєстрових

номерів, що автоматично присвоюються їм

під час їхньої реєстрації у відповідних

реєстрах [33, ст. 5]. Перелік об’єктів реєстрів

визначено достатньо повно, аби запобігти

пробільності при визначенні предмету

конфліктів/спорів, і він не є вичерпним.

Внаслідок того, що значний обсяг

інформації про бенефіціарних власників в

Україні визнається фіскальними органами

неповною та викривленою, потребує

розвитку механізм перевірки інформації про

бенефіціарних власників в Україні з боку

громадських організацій. У процесі


кінцевих бенефіціарних власників виникають

конфлікти/спори щодо тестування

громадськими організаціями Єдиного

державного реєстру юридичних осіб,


формувань (ЄДР) в частині внесення

неповних, помилкових та викривлених

відомостей про бенефіціарних власників.

Визначення загальних засад юридичної

відповідальності у сфері реєстрів на

законодавчому рівні позитивно впливає на

підвищення ефективності механізму

перевірки інформації про бенефіціарних

власників в Україні. Розробники

законопроекту пов’язують її настання не

лише із неправомірними діями, але й - з

бездіяльністю.

Основними суб’єктами відповідальності

пропонується визнавати створювача реєстру,

публічного реєстратора, суб’єктів ведення

реєстрів, держателів та технічних

адміністраторів реєстрів [32, ст. 51-52].

Вирішення порушеної тут проблеми

вбачається в закріпленні в кодифікованому


31

акті про ЦЕ (ними може бути Закон про ЦЕ

або Кодекс ЦЕ [34, с. 83]):

‒ системи уповноважених у сфері ЦЕ

органів з чітким розмежуванням між ними

повноважень щодо контролю за певним

сегментом ЦЕ з метою виявлення порушень

(в тому числі на підставі звернень потерпілих

учасників ринку), застосування до

порушників передбачених таким актом

санкцій з можливістю оскарження подібних

рішень в судовому порядку;

‒ визначення у вищезгаданій системі

ключового органу, що має координувати

діяльність інших уповноважених у сфері ЦЕ

органів, та забезпечувати функціонування

подібної до тієї, що використовується в ЄС,

платформи ODR;

‒ визначення порядку

врегулювання/вирішення конфліктів/спорів

на базі зазначеної платформи в режимі он-

лайн з урахуванням положень згаданих

Регламенту та Директиви ЄС, що

передбачають можливість використання

такої процедури та регулюють порядок її

застосування;

‒ закріпити заходи щодо подолання

цифрової нерівності у сфері ЦЕ шляхом

покладення обов’язків на уповноважені

органи та суб’єктів е-бізнесу щодо

інформування учасників відносин ЦЕ (і

насамперед, споживачів) щодо їх цифрових

прав, порядку їх реалізації та особливості

застосування щодо певних процесів (при

замовленні товарів/робіт, послуг, при їх

оплаті, вимоги повернення

неякісного/некомплектного товару, поданні

скарги у разі порушення прав та законних

інтересів, оскарженні рішень уповноважених

органів тощо).

Література:

1. Концепція розвитку цифрової

економіки та суспільства України на 2018–2020

роки та затвердження плану заходів щодо її

реалізації: Схвалена Розпорядженням Кабінету

Міністрів України від 17 січня 2018 р. № 67-р.

URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/67-2018-

%D1%80/page2 (дата звернення: 17.02.2018).

2. Про судоустрій і статус суддів: Закон

України від 02.06.2016 р. // Відомості Верховної

Ради України. 2016. № 31. Ст. 545.

3. Концепція розвитку електронного

урядування в Україні, затв. Розпорядженням


№ 649-р. // Офіційний вісник України. 2017.

№ 78.

4. Голова Civil Resolution Tribunal

презентувала ВРП досвід створення першого у

світі суду, де усі спори вирішуються в онлайн-

режимі // URL : http://www.vru.gov.ua/news/3276

(дата звернення 22.08.2019).

5. Regulation (EU) № 524/2013 of the

European Parliament and of the Council of 21 May

2013 on online dispute resolution for consumer

disputes and amending Regulation (EC)

№ 2006/2004 and Directive 2009/22/EC (Regulation

on consumer ODR). // URL: https://eur-

lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:

32013R0524 (дата звернення: 22.08.2019)

6. Directive 2013/11/EU of the European

Parliament and of the Council of 21 May 2013 on

alternative dispute resolution for consumer disputes

and amending Regulation (EC) No 2006/2004 and

Directive 2009/22/EC (Directive on consumer ADR)

// URL : https://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/

OJ:L:2013:165:0063:0079:EN:PDF(дата звернення:

22.08.2019).

7. Вирішення спорів у режимі онлайн:

Київський районний суд Одеси може стати

пілотним судом для впровадження онлайн-

правосуддя // URL : https://lexinform.com.ua/

sudova-praktyka/odeskyj-sud-vyrishuvatyme-spory-

v-onlajn-rezhymi/( дата звернення: 22.08.2019.

8. Гогилашвили Е. Украинский стартап

дня: онлайн-платформа по разрешению споров

Pinky Solutions // URL : https://bit.ua/2017/11/

ukrainskij-startap-dnya-onlajn-platforma-po-

razresheniyu-sporov-pinky-solutions/ (дата

звернення: 22.08.2019).

9. Кузьміна М. М. Правове регулювання

захисту прав споживачів в Інтернет-торгівлі /

М. М. Кузьміна // Право та інновації. – 2014. -

№ 3(7). – С. 36-42.

10. Язвінська О. М. Цивільно-правова

відповідальність за порушення законодавства про


32

захист прав споживачів / О. М. Язвінська //

Економіка та управління на транспорті. - 2016. -

Вип. 2. - С. 255–261.

11. Желіховський В. Поширення

електронної комерції в Україні / Желіховський В.

// URL : http://ippi.org.ua/sites/default/files/

07zveku.pdf (дата звернення 27.01.2019).

12. Титамир О. Чому в Україні захист прав

споживачів є здебільшого фіктивним? // URL:

https://delo.ua/opinions/chomu-v-ukrajini-zahist-

prav-spozhivachiv-je-zde-352134/ (дата звернення

13.05.2019).

13. Шаблієнко А.С. Основні проблемні

питання адміністративно-правового регулювання

у сфері електронної комерції // URL :

http://applaw.knu.ua/index.php/arkhiv-nomeriv/4-10-

2015/item/351-osnovni-problemni-pytannya-

administratyvno-pravovoho-rehulyuvannya-u-sferi-

elektronnoyi-komertsiyi-shabliienko-a-s (дата

звернення 07.05.2019).

14. Юридична відповідальність за

правопорушення в інформаційній сфері та основи

інформаційної деліктології: монографія /

І. В. Арістова, О. А. Баранов, О. П. Дзьобань та

ін.; за заг. ред. проф. К. І. Бєлякова. Київ: КВІЦ,.

2019. 344 с.

15. Вінник О.М. Особливості врегулювання

конфліктів/ спорів у сфері цифрової економіки та

електронного бізнесу // Підприємництво,

господарство і право. 2019. № 6. С. 73-80.

16. Полатай В. Ю. Вирішення спорів у

мережі Інтернет. Альтернативний спосіб // URL:

http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/9803/2

/Polatay.pdf (дата звернення 13.06.2019).

17. Закон України від 5 квітня 2007 року

«Про основні засади державного нагляду

(контролю) у сфері господарської діяльності» //

Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2007,

№ 29, ст.389.

18. Закон України від 1 червня 2000 року

«Про радіочастотний ресурс України» //

Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000,

№ 36, ст.298.

19. Закон України від 5 жовтня 2017 року

«Про електронні довірчі послуги» // Відомості

Верховної Ради (ВВР), 2017, № 45, ст.400.

20. Закон України від 3 вересня 2015 року

«Про електронну комерцію» // Відомості

Верховної Ради (ВВР), 2015, № 45, ст.410.

21. Закон України від 12 травня 1991 року

Про захист прав споживачів // Відомості

Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, № 30, ст.379.

22. Закон України від 23 лютого 2006 року

«Про Державну службу спеціального зв’язку та

захисту інформації України» // Відомості

Верховної Ради України (ВВР), 2006, № 30,

ст.258)

23. Положення про Адміністрацію

Державної служби спеціального зв’язку та

захисту інформації України: затв. постановою


№ 411 // URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/

411-2014-%D0%BF (дата звернення 22.05.2019).

24. Положення про Міністерство юстиції

України: затв. постановою Кабінету Міністрів

України від 2 липня 2014 р. № 228 //

URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/228-2014-

%D0%BF (дата звернення 13.05.2019).

25. Положення про Державну службу

України з питань безпечності харчових продуктів

та захисту споживачів: затв. постановою Кабінету

Міністрів України від 2 вересня 2015 р. № 667 //

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/667-

2015-%D0%BF (дата звернення 13.05.2019).

26. Концепція державної політики у сфері

захисту прав споживачів на період до 2020 року:

схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів

України від 29 березня 2017 р. № 217-р // URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/217-2017-

%D1%80 (дата звернення 13.05.2019).

27. Закон України від 18 березня 2004 року

«Про Загальнодержавну програму адаптації

законодавства України до законодавства

Європейського Союзу» // Відомості Верховної

Ради України (ВВР), 2004, N 29, ст.367.

28. Директива 2000/31/ЄС Європейського

парламенту та Ради «Про деякі правові аспекти

інформаційних послуг, зокрема, електронної

комерції, на внутрішньому ринку» («Директива

про електронну комерцію») від 8 червня 2000

року // URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/

show/994_224 (дата звернення: 15.05.2019).

29. Про публічні електронні реєстри:

Проект Закону України від 10 вересня 2019 року

№2110 [Електронний ресурс] / Офіційний веб-

портал Верховної Ради України. ‒ Режим

доступу: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webpr

oc4_1?pf3511=66772.

https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=66772

https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=66772


33

30. Про саморегулівні організації: Проект

Закону України від 28 грудня 2018 року

[Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт

Міністерства розвитку економіки, торгівлі та

сільського господарства України. ‒ Режим

доступу: http://www.me.gov.ua/Documents/Detail?l

ang=uk-UA&id=88fc1385-de5f-43d2-b195-

440bd373b6b9&title=ProektZakonuUkrainiproSamo

regulivniOrganizatsii

31. Вінник O. M. Правове забезпечення

цифрової економіки та електронного бізнесу.

Монографія. – К.: Науково-дослідний інститут

приватного права і підприємництва імені

академіка Ф.Г.Бурчака НАПрН України. 2018.

212 с.

References:

1. Kontseptsiya rozvytku tsyfrovoyi ekonomiky

ta suspilʹstva Ukrayiny na 2018–2020 roky ta

zatverdzhennya planu zakhodiv shchodo yiyi

realizatsiyi: Skhvalena Rozporyadzhennyam

Kabinetu Ministriv Ukrayiny vid 17 sichnya 2018 r.

№ 67-r. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/

67-2018-%D1%80/page2 (data zvernennya:

17.02.2018).

2. Pro sudoustriy i status suddiv: Zakon

Ukrayiny vid 02.06.2016 r. // Vidomosti

Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. 2016. № 31. St. 545.

3. Kontseptsiya rozvytku elektronnoho

uryaduvannya v Ukrayini, zatv. Rozporyadzhennyam

Kabinetu Ministriv Ukrayiny vid 20 veresnya 2017 r.

№ 649-r. // Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny. 2017. № 78.

4. Holova Civil Resolution Tribunal

prezentuvala VRP dosvid stvorennya pershoho u sviti

sudu, de usi spory vyrishuyutʹsya v onlayn-rezhymi //

URL : http://www.vru.gov.ua/news/3276 (data

zvernennya 22.08.2019)

5. Regulation (EU) № 524/2013 of the

European Parliament and of the Council of 21 May

2013 on online dispute resolution for consumer

disputes and amending Regulation (EC) №

2006/2004 and Directive 2009/22/EC (Regulation on

consumer ODR). // URL: https://eur-

lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:

32013R0524 (data zvernennya: 22.08.2019)

6. Directive 2013/11/EU of the European

Parliament and of the Council of 21 May 2013 on

alternative dispute resolution for consumer disputes

and amending Regulation (EC) No 2006/2004 and

Directive 2009/22/EC (Directive on consumer ADR)

// URL : https://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/

OJ:L:2013:165:0063:0079:EN:PDF(data zvernennya:

22.08.2019).

7. Vyrishennya sporiv u rezhymi onlayn:

Kyyivsʹkyy rayonnyy sud Odesy mozhe staty

pilotnym sudom dlya vprovadzhennya onlayn-

pravosuddya // URL : https://lexinform.com.ua/

sudova-praktyka/odeskyj-sud-vyrishuvatyme-spory-

v-onlajn-rezhymi/( data zvernennya: 22.08.2019.

8. Hohylashvyly E. Ukraynskyy startap dnya:

onlayn-platforma po razreshenyyu sporov Pinky

Solutions // URL : https://bit.ua/2017/11/ukrainskij-

startap-dnya-onlajn-platforma-po-razresheniyu-

sporov-pinky-solutions/ (data zvernennya:

22.08.2019).

9. Kuzʹmina M. M. Pravove rehulyuvannya

zakhystu prav spozhyvachiv v Internet-torhivli /

M. M. Kuzʹmina // Pravo ta innovatsiyi. – 2014. -

№ 3(7). – S. 36-42.

10. Yazvinsʹka O. M. Tsyvilʹno-pravova

vidpovidalʹnistʹ za porushennya zakonodavstva pro

zakhyst prav spozhyvachiv / O. M. Yazvinsʹka //

Ekonomika ta upravlinnya na transporti. - 2016. -

Vyp. 2. - S. 255–261.

11. Zhelikhovsʹkyy V. Poshyrennya

elektronnoyi komertsiyi v Ukrayini /

Zhelikhovsʹkyy V. // URL : http://ippi.org.ua/

sites/default/files/07zveku.pdf (data zvernennya

27.01.2019).

12. Tytamyr O. Chomu v Ukrayini zakhyst prav

spozhyvachiv ye zdebilʹshoho fiktyvnym? //

URL:https://delo.ua/opinions/chomu-v-ukrajini-

zahist-prav-spozhivachiv-je-zde-352134/ (data

zvernennya 13.05.2019).

13. Shabliyenko A.S. Osnovni problemni

pytannya administratyvno-pravovoho rehulyuvannya

u sferi elektronnoyi komertsiyi // URL :

http://applaw.knu.ua/index.php/arkhiv-nomeriv/4-10-

2015/item/351-osnovni-problemni-pytannya-

administratyvno-pravovoho-rehulyuvannya-u-sferi-

elektronnoyi-komertsiyi-shabliienko-a-s (data

zvernennya 07.05.2019).

14. Yurydychna vidpovidalʹnistʹ za

pravoporushennya v informatsiyniy sferi ta osnovy

informatsiynoyi deliktolohiyi: monohrafiya / I. V.

Aristova, O. A. Baranov, O. P. Dzʹobanʹ ta in.; za

zah. red. prof. K. I. Byelyakova. Kyyiv: KVITS,.

2019. 344 s.


34

15. Vinnyk O.M. Osoblyvosti vrehulyuvannya

konfliktiv/ sporiv u sferi tsyfrovoyi ekonomiky ta

elektronnoho biznesu // Pidpryyemnytstvo,

hospodarstvo i pravo. 2019. № 6. S. 73-80.

16. Polatay V. YU. Vyrishennya sporiv u

merezhi Internet. Alʹternatyvnyy sposib // URL:

http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/9803/2

/Polatay.pdf (data zvernennya 13.06.2019).

17. Zakon Ukrayiny vid 5 kvitnya 2007 roku

«Pro osnovni zasady derzhavnoho nahlyadu

(kontrolyu) u sferi hospodarsʹkoyi diyalʹnosti» //

Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny (VVR),

2007, № 29, st.389.

18. Zakon Ukrayiny vid 1 chervnya 2000 roku

«Pro radiochastotnyy resurs Ukrayiny» // Vidomosti

Verkhovnoyi Rady Ukrayiny (VVR), 2000, № 36,

st.298.

19. Zakon Ukrayiny vid 5 zhovtnya 2017 roku

«Pro elektronni dovirchi posluhy» // Vidomosti

Verkhovnoyi Rady (VVR), 2017, № 45, st.400.

20. Zakon Ukrayiny vid 3 veresnya 2015 roku

«Pro elektronnu komertsiyu» // Vidomosti

Verkhovnoyi Rady (VVR), 2015, № 45, st.410.

21. Zakon Ukrayiny vid 12 travnya 1991 roku

Pro zakhyst prav spozhyvachiv // Vidomosti

Verkhovnoyi Rady URSR (VVR), 1991, № 30,

st.379.

22. Zakon Ukrayiny vid 23 lyutoho 2006 roku

«Pro Derzhavnu sluzhbu spetsialʹnoho zvʺyazku ta

zakhystu informatsiyi Ukrayiny» // Vidomosti

Verkhovnoyi Rady Ukrayiny (VVR), 2006, № 30,

st.258)

23. Polozhennya pro Administratsiyu

Derzhavnoyi sluzhby spetsialʹnoho zvʺyazku ta

zakhystu informatsiyi Ukrayiny: zatv. postanovoyu

Kabinetu Ministriv Ukrayiny vid 3 veresnya 2014 r.

№ 411 // URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/

411-2014-%D0%BF (data zvernennya 22.05.2019).

24. Polozhennya pro Ministerstvo yustytsiyi

Ukrayiny: zatv. postanovoyu Kabinetu Ministriv

Ukrayiny vid 2 lypnya 2014 r. № 228 //

URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/228-2014-

%D0%BF (data zvernennya 13.05.2019).

25. Polozhennya pro Derzhavnu sluzhbu

Ukrayiny z pytanʹ bezpechnosti kharchovykh

produktiv ta zakhystu spozhyvachiv: zatv.

postanovoyu Kabinetu Ministriv Ukrayiny vid 2

veresnya 2015 r. № 667 // URL:


%D0%BF (data zvernennya 13.05.2019).

26. Kontseptsiya derzhavnoyi polityky u sferi

zakhystu prav spozhyvachiv na period do 2020 roku:

skhvaleno rozporyadzhennyam Kabinetu Ministriv

Ukrayiny vid 29 bereznya 2017 r. № 217-r // URL:


%D1%80 (data zvernennya 13.05.2019).

27. Zakon Ukrayiny vid 18 bereznya 2004 roku

«Pro Zahalʹnoderzhavnu prohramu adaptatsiyi

zakonodavstva Ukrayiny do zakonodavstva

Yevropeysʹkoho Soyuzu» // Vidomosti Verkhovnoyi

Rady Ukrayiny (VVR), 2004, N 29, st.367.

28. Dyrektyva 2000/31/YES Yevropeysʹkoho

parlamentu ta Rady «Pro deyaki pravovi aspekty

informatsiynykh posluh, zokrema, elektronnoyi

komertsiyi, na vnutrishnʹomu rynku» («Dyrektyva

pro elektronnu komertsiyu») vid 8 chervnya 2000

roku // URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/

994_224 (data zvernennya: 15.05.2019).

29. Pro publichni elektronni reyestry: Proekt

Zakonu Ukrayiny vid 10 veresnya 2019 roku №2110

[Elektronnyy resurs] / Ofitsiynyy veb-portal

Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. ‒ Rezhym dostupu:

https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3

511=66772.

30. Pro samorehulivni orhanizatsiyi: Proekt

Zakonu Ukrayiny vid 28 hrudnya 2018 roku

[Elektronnyy resurs] / Ofitsiynyy veb-sayt

Ministerstva rozvytku ekonomiky, torhivli ta

silʹsʹkoho hospodarstva Ukrayiny. ‒ Rezhym

dostupu: http://www.me.gov.ua/Documents/

Detail?lang=uk-UA&id=88fc1385-de5f-43d2-b195-

440bd373b6b9&title=ProektZakonuUkrainiproSamo

regulivniOrganizatsii

31. Vinnyk O. M. Pravove zabezpechennya

tsyfrovoyi ekonomiky ta elektronnoho biznesu.

Monohrafiya. – K.: Naukovo-doslidnyy instytut

pryvatnoho prava i pidpryyemnytstva imeni

akademika F.H.Burchaka NAPrN Ukrayiny. 2018.

212 s.

Винник О.М., Шаповалова О.В.

Разрешение конфликтов / разрешение споров в

цифровой экономике: общие принципы и

особенности для отдельных категорий

конфликтов / споров. - Статья

Статья посвящена проблема

урегулирования / разрешения конфликтов / споров

в сфере цифровой экономики. Анализируются

акты законодательства Украины и ЕС,

регулирующих эту сферу, с точки зрения


35

отражения в них соответствующих процедур.

Осуществляется разделение последних на

традиционные, обеспечивают урегулирования /

разрешения конфликтов / споров в условиях

традиционной / аналоговой экономики, и

новейшие, использование которых основывается

на цифровых технологиях с соответствующими

преимуществами (скорость, низкая стоимость

или бесплатность, удобство). Выявляются

пробелы в украинском законодательстве по

поводу применения онлайн-процедур и

предлагаются пути совершенствования

правового регулирования по затронутым в

статье проблем, включая предложением

применения в Украине онлайн-процедуры,

подобной европейской (ЕС) платформы ODR.

Особое внимание уделяется вопросу

урегулирования / разрешения конфликтов / споров

относительно электронных реестров, в

частности, присутствие в таких отношениях

публичного интереса / интересов и,

соответственно, применение процедур с

участием уполномоченного органа, представляет

и защищает эти интересы.

Ключевые слова: цифровая экономика;

электронный бизнес; электронные реестры;

урегулирования / разрешения конфликтов /

споров; онлайн-процедуры.

Vinnik O.M., Shapovalova O.V. Settlement

conflict / resolution disputes in the digital economy:

general principles and specific relationships for

individual categories of conflicts / disputes. –

Article.

The article deals with the problem of settlement

/ conflict / dispute in the digital economy. Laws of

Ukraine and the EU governing this area are

analyzed in terms of reflecting the relevant

procedures. The latter are divided into traditional

ones that provide for the settlement / resolution of

conflicts / disputes in the traditional / analogue

economy, and the newest ones, the use of which is

based on digital technologies with corresponding

advantages (speed, low cost or free of charge,

convenience). Gaps in the Ukrainian legislation are

identified regarding the use of online procedures,

and ways to improve the legal regulation of the

issues raised in the article are proposed, including

the proposal to use an online procedure similar to

the European (EU) ODR platform in Ukraine.

Particular attention shall be paid to the settlement /

settlement of conflicts / disputes concerning

electronic registers, in particular the presence in

such relations of public interest / interests and,

accordingly, the application of procedures with the

involvement of an authorized body representing and

protecting those interests.

Potential representatives of public interest /

interests in disputed relations regarding monitoring,

protection and protection of information resources of

public registers are specified. In particular, two of

their classification groups are distinguished: the

system of subjects for exercising powers in the field

of public electronic registers and subjects of

independent monitoring. The first group is

represented by the executive authorities of all levels

of the hierarchy, which ensure the formation and / or

implementation of state policy in the field of creation,

operation and use of national electronic information

resources; the central body of the executive power,

which implements the state policy on the state

supervision (control) in the sphere of formation and

use of national electronic information resources;

registry holders; entities keeping registers (including

accredited entities); public registrars; creators;

technical registry administrators). The second group

is self-regulatory organizations and NGOs. There is

a specific approach to the problem of matching the

subject of conflicts / disputes with the object of the

registers in order to choose the method of their

settlement / resolution. The effectiveness of the

mechanism of verification of information on

beneficial owners in Ukraine by NGOs is given. In

the process of verifying the credibility of information

about the final beneficial owners, conflicts / disputes

arise regarding the testing by public organizations of

the Unified State Register of Legal Entities,

Individual Entrepreneurs and Public Formations

(EDR) regarding the submission of incomplete, false

and distorted information about the beneficiaries.

Commentary on general principles of legal liability

in the field of registers is provided.

Keywords: digital economy; e-business;

electronic registers; settlement / resolution of

conflicts / disputes; online procedures, subject matter

of conflicts / disputes, object of registers,

independent monitoring, legal liability in the field of

registers.



36

Вінник Оксана Мар'янівна, доктор

юридичних наук, професор, член-кореспондент

НАПрН України, головний науковий співробітник

відділу правового забезпечення ринкової

економіки НДІ приватного права і

підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака

НАПрН, м. Київ, Україна;

Шаповалова Ольга Вікторівна, доктор

юридичних наук, професор, завідувачка кафедри

господарського права Східноукраїнського

національного університету імені Володимира

Даля, м. Сєвєродонецьк, Україна.

Стаття надійшла до редакції 8 вересня 2019 р.


37

УДК 343.163

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-37-43

ЩОДО ЗМІНИ АКЦЕНТІВ У ВИЗНАЧЕННІ ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМИ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ (ОРГАНІВ ПРАВОПОРЯДКУ)

Руденко М.В.

ON THE CHANGE OF THE ACCENTS IN DEFINITION OF THE CONCEPT AND

SYSTEM OF LAW ENFORCEMENT BODIES (BODIES OF LAW)

Rudenko M.

У статті розглянуто проблематику формулювання поняття та визначення системи

правоохоронних органів (органів правопорядку) у контексті нового Закону України «Про національну

безпеку України». Проаналізовано співвідношення дефініцій «правоохоронні органи», «державні органи

спеціального призначення з правоохоронними функціями», «правоохоронні органи спеціального

призначення», «правоохоронні та розвідувальні органи», «сили безпеки і оборони». Здійснено наукову

класифікацію правоохоронних органів, виокремлено сутнісні риси органів правопорядку.

Ключові слова: правоохоронні органи(органи правопорядку), система правоохоронних органів,

правоохоронні органи спеціального призначення, державні органи з правоохоронними функціями.

Постановка проблеми. На початку

статті зазначимо, що у новому Законі

України від 21.06.2018 р. № 2469-VIII «Про

національну безпеку України», який набрав

чинності 08.07.2018 року (далі - Закон) [1],

отримали розвиток положення відразу трьох

законів, які діяли досі: «Про основи

національної безпеки», «Про організацію

оборонного планування», і «Про

демократичний цивільний контроль над

Воєнною організацією і правоохоронними

органами держави». Цей закон запроваджує

також низку інновацій, зокрема й щодо

створення комплексної системи

правоохоронних органів держави як

складової сил безпеки і оборони України.

Насамперед, поруч з широковживаним

раніше терміном «правоохоронні органи»,

законодавець запровадив нові поняття:

«державні органи спеціального призначення

з правоохоронними функціями»,

«правоохоронні органи спеціального

призначення», «правоохоронні та

розвідувальні органи», «сили безпеки і

оборони». У 2016 році на конституційному

та законодавчому рівні було запроваджено

термін «органи правопорядку» (п.2 ст. 131-1

Конституції України, ст. 61 Закону України

«Про судоустрій і статус суддів»), та відтоді

більше не використовується термін «органи

внутрішніх справ».

У Законі України від 25.04.2019 р.

№ 2704 – VIII «Про забезпечення

функціонування української мови як

державної» спеціально вказується на

застосування державної мови саме в органах

правопорядку, розвідувальних органах,

державних органах спеціального

призначення з правоохоронними функціями,

тощо (ст. 16). Водночас Кодекс України про

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-37-43


38

адміністративні правопорушення доповнено

статтею 18852 щодо адміністративної

відповідальності за порушення вимог цього

Закону у названих органах. Отже, уявляється

важливим з'ясувати сутність цих

нововведень, що переконливо свідчить про

наукову обґрунтованість та практичну

доцільність виробітки нового поняття та

встановлення сучасної системи правоохо-

ронних органів (органів правопорядку).

Аналіз останніх досліджень і

публікацій. Слід нагадати, що з

проблематики визначення поняття

«правоохоронні органи» є безліч наукових та

навчально-методичних праць (Р.М. Білоконь,

І.В. Бондаренко, А.П. Гель, В.В. Долежан,

С.О. Іваницький, І.М. Козьяков,

В.Т. Маляренко, М.І. Мельник, В.В. Сухонос,

В.Р. Остропілєць, Н.В. Топчій, та ін.), які

проте не можуть дати чіткої відповіді на

основне концептуальне питання – що таке

правоохоронні органи, в чому полягають

особливості їх статусу та функцій, а відтак

які державні органи доцільно відносити до

складу правоохоронних. Окрім цього

більшість досліджень проведено до

конституційних змін 2016 року (щодо

правосуддя), реформування правоохоронної

системи. На сьогодні змінилася право-

охоронна політика держави, що дає підстави

знову аналізувати проблематику визначення

поняття та системи правоохоронних органів

(органів правопорядку). Це свідчить про

актуальність обраної тематики дослідження

та своєчасного звернення до неї.

Формування цілей. Метою статті є

зіставити та проаналізувати норми чинного

законодавства, яке регламентує основи

організації та діяльності правоохоронних

органів (органів правопорядку), що дасть

змогу порівняти спільне та відмінне, а також

сформувати на цій основі науково –

обґрунтовані пропозиції та висновки.

Виклад основного матеріалу. Аналіз

чинного законодавства показує, що

законодавець тлумачить правоохоронні

органи шляхом надання їх конкретного

переліку (органи прокуратури, Національної

поліції, служби безпеки, Військової служби

правопорядку у Збройних Силах України,

Національне антикорупційне бюро України,

органи охорони державного кордону, органи

доходів і зборів, органи і установи виконання

покарань, органи державного фінансового

контролю та ін. (ст. 2 чинного Закону

України від 23.12.1993 р. «Про державний

захист працівників суду і правоохоронних

органів»). Цей перелік постійно

розширюється за рахунок включення до

нього нових державних органів, які

здійснюють правозастосовні або

правоохоронні функції (наприклад, Служба

судової охорони).

Унаслідок виокремлення в системі

правоохоронних органів такого

специфічного напряму, як проведення

слідства (назву законодавець постійно

уточнює, остання – досудове розслідування),

поняття правоохоронних органів поширили

на прокуратуру й нові органи слідства (слідчі

органи). Зокрема, йдеться про Національне

антикорупційне бюро України, Державне

бюро розслідувань, слідчі органи Державної

кримінально – виконавчої служби України

(24.04.2018 р. Конституційний Суд України

визнав не конституційними положення ч. 6

ст. 216 Кримінального процесуального

кодексу України (далі - КПК) щодо слідчих

підрозділів цієї служби), що лише

ускладнило розуміння цього терміна та

особливостей правового статусу

правоохоронних органів.

З ознаками слідчого органу продовжує

свою діяльність податкова міліція, на яку,

відповідно до Закону від 15.03.2018 р.

№ 2337-VIII, поширюється дія

Дисциплінарного статусу Національної

поліції України.

Слід зазначити і те, що в науковому

обігу широко використовується термін


39

«органи кримінальної юстиції». Податкове та

митне законодавство вказує на термін

«контролюючі органи», під якими розуміють

державні податкові інспекції та органи

митного спрямування Державної фіскальної

служби України. (Ця служба у відповідності

до постанови Кабінету Міністрів України від

18.12.2018 р. № 1200, знову реорганізована у

Державну податкову службу України та

Державну митну службу України (органів

доходів і зборів)). У постанові Верховної

Ради України від 29.08.2019 р. № 19-IX «Про

перелік, кількісний склад і предмети відання

комітетів Верховної Ради України дев'ятого

скликання» йдеться про термін «податкові

органи».

Виходячи із цієї термінологічної

невизначеності у подальшому на

законодавчому рівні, на нашу думку,

доцільне збереження лише двох понять:

«правоохоронні органи» та «органи

правопорядку» (які здійснюють негласні

слідчі (розшукові) дії)). Ці поняття

співвідносяться як родове та видове [2].

Тобто перше має використовуватися як

узагальнююче поняття і здійснення поділу

цієї системи органів залежно від їх

конкретних функцій та призначення в

механізмі права. Це означатиме, що будь –

якій орган правопорядку є й правоохоронним

органом, але не всі правоохоронні органи є

органом правопорядку. Більш того, не всі

органи правопорядку (які здійснюють

оперативно - розшукову діяльність, точніше

підрозділи цих органів), що вказані в ст. 5

Закону України від 18.02.1992 р. № 2135-XII

«Про оперативно - розшукову діяльність» (зі

змінами) є органом, який проводить негласні

слідчі (розшукові) дії. Адже ч. 6 ст. 246 КПК

України містить вичерпний (закритий)

перелік уповноважених на те оперативних

підрозділів.

Наприклад, Державна лісова охорона,

згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про

державний захист працівників суду і

правоохоронних органів», ст. 89 Лісового

кодексу України має статус правоохоронного

органу, проте вона не є органом

правопорядку. Теж саме стосується органів

державного фінансового контролю,

рибоохорони, та ін. У свою чергу,

Управління державної охорони України у

розумінні ст. 5 Закону України «Про

оперативно-розшукову діяльність» має

ознаки органу правопорядку, проте їх

відповідний підрозділ немає права на

проведення негласних слідчих (розшукових)

дій. Теж стосується також розвідувальних

органів відповідних міністерств і відомств.

Таке твердження кореспондує із

положеннями Конституції України, яка,

також проводить відмінність між

«правоохоронними органами» в цілому (ч. 3

ст. 17) та, наприклад «уповноваженими

Законом органами», які у разі нагальної

необхідності запобігти злочинові чи його

припиненню можуть «застосувати тримання

особи під вартою, як тимчасовий запобіжний

захід» (ч. 2 ст. 29). По суті йдеться про

відповідні органи правопорядку.

У зв’язку з цим органи правопорядку

мають право легального застосування

примусу, що зумовлює особливості цього

інституту, висуває до їх працівників особливі

вимоги щодо фахової підготовки, психоло-

гічних і моральних якостей, тощо. Крім того,

характерним для органів правопорядку, є те,

що вони мають у своєму складі озброєні

формування. Такі ознаки характерні винятково

для цих органів і тому їх можливо виділити в

окрему групу, до якої слід включити

уповноважені оперативні підрозділи:

‒ Національної поліції;

‒ органів безпеки;

‒ Національне антикорупційне бюро

України;

‒ Державне бюро розслідувань;

‒ органів, що здійснюють контроль за

додержанням податкового і митного

законодавства;


40

‒ органів Державної кримінально –

виконавчої служби України;

‒ органів Державної прикордонної

служби України (ч.6 ст. 246 КПК України).

З огляду на викладене та приписи

ст.ст. 18-21 Закону сучасна система

правоохоронних органів (органів

правопорядку), на наш погляд, має

складатися з таких (чотирьох) складових:

1) правоохоронні органи загального

призначення (Національна поліція України,

Державне бюро розслідувань, Державна

служба України з надзвичайних ситуацій,

Державна міграційна служба України);

2) правоохоронні органи спеціального

призначення (Державна прикордонна служба

України, Національне антикорупційне бюро

України, Державна кримінально – виконавча

служба України, податкова міліція);

3) державні органи спеціального

призначення з правоохоронними функціями

(Служба безпеки України, Управління

державної охорони України, Національна

гвардія України); 4) інші правоохоронні

органи (Державна лісова охорона, органи

фінансового контролю, рибоохорони та ін.).

Зокрема, Національна поліція України,

як складова Міністерства внутрішніх справ

України (далі - МВС) має стати

правоохоронним органом загального

призначення у державі, яка діє як

центральний орган виконавчої влади, що

забезпечує громадську безпеку і порядок,

охорону прав і свобод людини, інтересів

суспільства і держави, протидію злочинності,

а також надає визначенні законом послуги з

допомоги особам, які з особистих

економічних, соціальних причин або

внаслідок надзвичайних ситуацій

потребують такої допомоги (ч. 4 ст. 18

Закону, ст. 1 Закону України «Про

Національну поліцію»).

Такий статус має набути й Державне

бюро розслідувань, як центральний орган

виконавчої влади, що здійснює

правоохоронну діяльність з метою

запобігання виявлення, припинення,

розкриття та розслідування злочинів,

віднесених до його компетенції (ст. 1 Закону

України «Про Державне бюро

розслідувань»). Законодавець спеціально

підкреслює, що ці органи є центральним

органом виконавчої влади, їх діяльність

ґрунтується на принципах верховенства

права, забезпечення дотримання прав і

свобод людини і громадянина,

безперервності, законності, забезпечення

єдності державної політики, відкритості та

прозорості, відповідальності.

Як центральний орган виконавчої влади

(у складі МВС) діє також Державна служба з

надзвичайних ситуацій, яка реалізує

державну політику у сферах цивільного

захисту, захисту населення і територій від

надзвичайних ситуацій, запобігання їх

виникненню, ліквідації наслідків надзвичай-

них ситуацій, проведення аварійно-рятуваль-

них робіт, пожежогасіння, пожежної та

техногенної безпеки, роботи рятувальних

служб під час аварій, а також гідрометео-

рологічної діяльності (ч. 7 ст. 18 Закону).

Державна міграційна служба України як

складова МВС реалізує державну політику у

сферах міграції (імміграції), зокрема протидії

нелегальній (незаконній) міграції,

громадянства, реєстрації фізичних осіб,

зокрема біженців та інших визначених

законодавством категорій мігрантів (ч. 8 ст.

18 Закону). Ця служба також має статус

центрального органу виконавчої влади.

У свою чергу Державна прикордонна

служба України (далі - ДПСУ) є

правоохоронним органом спеціального

призначення, що реалізує державну політику

у сфері безпеки державного кордону України

та охорони суверенних прав України в її

виключній (морській) економічній зоні (ч. 6

ст. 18 Закону, ст. 1 Закону України «Про

державну прикордонну службу України»).

При цьому ДПСУ є також складовою МВС.


41

Державним правоохоронним органом

спеціального призначення є по суті

Національне антикорупційне бюро України,

на яке покладається попередження,

виявлення, припинення, розслідування

корупційних правопорушень, віднесених до

його підслідності, а також запобігання

вчиненню нових. Завданням Національного

бюро є протидія кримінальним корупційним

правопорушенням, які вчинені вищими

посадовими особами, уповноваженими на

виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, та становлять загрозу

національній безпеці (ст. 1 Закону України

«Про Національне антикорупційне бюро

України»).

Державна кримінально-виконавча

служба України (органи і установи

виконання покарань) також має стати

правоохоронним органом спеціального

призначення, на яку покладається завдання

щодо здійснення єдиної державної політики

у сфері виконання кримінальних покарань

(ст. 1 Закону України «Про Державну

кримінально-виконавчу службу України»).

До складу цієї групи правоохоронних

органів (органів правопорядку) слід також

віднести податкову міліцію, яка, з 1998 року,

з відповідними змінами у законодавстві, була

наділена слідчими та оперативно-

розшуковими функціями у податковій сфері

(на сьогодні – органи, що здійснюють

контроль за додержанням податкового та

митного законодавства). Судячи з останніх

законопроектів вона мала бути

реорганізована в Службу фінансових

розслідувань або Національне бюро

фінансових розслідувань. Теж очевидно, що

попереду – велика дискусія з приводу того,

як далі працюватимуть фінансові детективи.

Принципова позиція щодо

реформування правоохоронної системи

стосується повноважень Служби безпеки

України (далі – СБУ). Згідно оновленої у

2018 році редакції ст. 1 Закону України «Про

Службу безпеки України», частини 1 ст. 19

Закону СБУ є державним органом

спеціального призначення з правоохорон-

ними функціями, що забезпечує державну

безпеку, здійснюючи з неухильним

дотриманням прав і свобод людини і

громадянина:

1) протидію розвідувально-підривній

діяльності проти України;

2) боротьбу з тероризмом;

3) контррозвідувальний захист

державного суверенітету, конституційного

ладу, і територіальної цілісності, оборонного

і науково-технічного потенціалу,

кібербезпеки, економічної та інформаційної

безпеки держави, об'єктів критичної

інфраструктури;

4) охорону державної таємниці.

Як бачимо, у чинному законодавстві

переглянуті функціональні напрямки

діяльності СБУ. З одного боку їй надані

додаткові повноваження, а з іншого боку за її

діяльністю має бути підвищено цивільний, в

тому числі і парламентський контроль. За

цією логікою вона на сьогодні має займатися

виключно питаннями із захистом державної

таємниці, контррозвідкою та запобіганням

тероризму, а не боротьбою з економічними

злочинами.

Національна гвардія України є

військовим формуванням з правоохоронними

функціями, призначеними для виконання

завдань із захисту та охорони життя, прав,

свобод і законних інтересів громадян,

суспільства і держави від злочинних та

інших протиправних посягань, охорони

громадського порядку та забезпечення

громадської безпеки, а також у взаємодії з

іншими органами – із забезпечення

державної безпеки і захисту державного

кордону України, припинення терористичної

діяльності, діяльності незаконних

воєнізованих або збройних формувань,

організованих злочинних груп та організацій.

У мирний час Національна гвардія України


42

входить до складу сил безпеки і виконує

правоохоронні функції, а також розвиває

спроможності необхідні для виконання

завдань у складі сил оборони (ч. 5 ст. 18

Закону, ст. 1 Закону України «Про

Національну гвардію України»).

З окремими правоохоронними

функціями діє на сьогодні також Управління

державної охорони України, яке, відповідно

до ст. 21 Закону, здійснює державну охорону

органів державної влади України, забезпечує

безпеку посадових осіб та охорону об'єктів,

визначених законом (ст. 1 Закону України

«Про державну охорону органів державної

влади та посадових осіб»).

Розвідувальні органи, як суб'єкти

забезпечення національної безпеки і оборони

України беруть участь у формуванні і

реалізації державної політики з питань

національної безпеки і оборони у визначених

законодавством сферах, тому вони не мають

статусу правоохоронного органу (ст. 20

Закону). Розвідувальні органи України – це

державні органи, або структурні підрозділи у

їх складі уповноважені законами «Про

розвідувальні органи України», «Про

Службу зовнішньої розвідки України»

здійснювати розвідувальну діяльність з

метою захисту національних інтересів

України від зовнішніх загроз.

На відміну від попереднього Закону

України «Про основи національної безпеки»

2003 року новий Закон не передбачає у

якості самостійного суб'єкта національної

безпеки України (правоохоронного органу)

прокуратуру, й така позиція законодавця є

цілком обґрунтованою. Адже за

конституційними змінами 2016 року (щодо

правосуддя) прокуратура України є

суміжним (автономним) правовим

інститутом судової влади (правосуддя)

(ст. 131-1 Конституції України). Більш того,

пунктом 2 цієї статті на прокуратуру

покладається функція нагляду за негласними

та іншими слідчими і розшуковими діями

органів правопорядку, тобто виключно

органів виконавчої влади[3, 209-210].

Висновки. Отже, проаналізувавши

чинне законодавство, можна констатувати,

що правоохоронні органи (органи

правопорядку) в сучасному розумінні - це

виключно органи виконавчої влади, яким,

згідно із законодавством надано статус і

повноваження державного правоохоронного

органу для захисту важливих для суспільства

і особи інтересів, прав і свобод людини і

громадянина, забезпечення якого є

пріоритетним завданням їх діяльності.

Ураховуючи наведене, доцільно

ініціювати розробку законопроекту про

систему правоохоронних органів України

(органів правопорядку) в якому встановити

їх перелік або визначити вичерпні та

конкретні критерії віднесення державних або

інших органів (можливо Національне

агентство запобігання корупції) до складу

правоохоронних, що вбачається більш

правильним з огляду на динаміку розвитку

правоохоронної системи та необхідність її

постійної модернізації та удосконалення.

Одним із критеріїв віднесення

правоохоронних органів до органів

правопорядку, безумовно є наявність

повноважень щодо провадження досудового

розслідування кримінальних правопорушень

та здійснення оперативно – розшукової

діяльності, оскільки саме їх реалізація

спрямована на захист громадян і держави від

неправомірних посягань, поновлення

порушених прав та інтересів, тобто на

застосування і охорону права,

регламентованого Конституцією та законами

України.


1. Про національну безпеку України: Закон

України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII.

Відомості Верховної Ради України. 2018. № 31.

Ст. 241.

2. Руденко М.В., Шайтуро О.П. Щодо

визначення поняття «органи правопорядку».


43

Вісник ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Серія «Право».

2017. № 23. С. 158-160.

3. Судові та правоохоронні органи України :

підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / За ред.

М.В. Руденка. – Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна,

2018. 362 с.

References:

1. About the national security of Ukraine: The

Law of Ukraine, part 21 of 2018 2018, Rock No.

2469-VIII. 2018. No. 31. Art. 241.

2. Rudenko M.V., Shaituro O.P. Shchodo

viznachennya understanding of «organizing the rule

of law.» Вісник ХНУ ім. V.N. Karazina. Seriya

«Right». 2017. No. 23. P. 158-160.

3. The courts and law-enforcement

organizations of Ukraine: for stud. legal vishch. Nav.

bookmark / Ed. M.V. Rudenka. - Kharkiv: KhNU im.

V.N. Karazina, 2018.362 s.

Руденко Н.В. Об изменении акцентов в

определении понятия и системы

правоохранительных органов (органов

правопорядка). – Статья.

В статье рассмотрена проблематика

определения понятия и становления системы

правоохранительных органов (органов

правопорядка) в контексте нового Закона

Украины «О национальной безопасности

Украины». Проанализировано соотношение

дефиниций «правоохранительные органы»,

«государственные органы специального

назначения с правоохранительными функциями»,

«правоохранительные органы специального

назначения», «правоохранительные и

разведывательные органы», «силы безопасности

и обороны». Осуществлена научная

классификация правоохранительных органов,

выделены сущностные черты органов

правопорядка.

Ключевые слова: правоохранительные

органы (органы правопорядка), система

правоохранительных органов,

правоохранительные органы специального

предназначения, государственные органы с

правоохранительными функциями.

Rudenko M.V. On the change of the accents

in definition of the concept and system of law

enforcement bodies (bodies of law)– Article.

The problems of definition of the concept and

formation of the system of law enforcement agencies

(law enforcement agencies) in the context of the new

Law of Ukraine «On National Security of Ukraine»

are considered.

So, after analyzing the current legislation, one

can state that law enforcement bodies (law

enforcement agencies) in the modern sense are

exclusively executive authorities, which, according to

the legislation, are given the status and powers of a

state law enforcement agency to protect the interests,

rights and freedoms important to society and

individuals. and a citizen whose provision is a

priority task of their activities.

Taking into account the above, it is advisable to

initiate the development of a draft law on the system

of law enforcement agencies of Ukraine (law

enforcement) in which to establish their list or to

define exhaustive and specific criteria for assigning

state or other bodies (possibly Ukrainian lawyers) to

law enforcement, which seems more correct in view

of the dynamics of development the law enforcement

system and the need for its constant modernization

and improvement.

One of the criteria for assigning law

enforcement to law enforcement agencies is, of

course, the existence of powers to conduct a pre-trial

investigation of criminal offenses and to carry out

operative and investigative activities, since it is their

realization aimed at protecting citizens and the state

from unlawful encroachments, restoration of violated

rights and interests, that is, on application and

protection of the right regulated by the Constitution

and laws of Ukraine.

Key words: law enforcement agencies, law

enforcement system, law enforcement agencies of

special purpose, state authorities with law

enforcement functions.


Руденко Микола Васильович, д.ю.н.,

професор, Заслужений юрист України, професор

кафедри конституційного права

Східноукраїнського національного університету

імені Володимира Даля.



44

УДК 346.1; 346.5

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-44-50

РОЗВИТОК ГОСПОДАРСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА В КОНТЕКСТІ

РЕФОРМУВАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ПУБЛІЧНИХ РЕЄСТРІВ

Шаповалова О. В.

DEVELOPMENT OF ECONOMIC LEGISLATION IN THE CONTEXT OF

REFORMING ELECTRONIC PUBLIC REGISTERS.

Shapovalova O.V.

Стаття присвячена проблемам реформування електронних публічних реєстрів в Україні.

Здійснюється теоретична розробка підстав для виокремлення двох етапів реформування системи

публічних реєстрів. Аналізуються законопроект про електронні публічні реєстри. Характеризуються

спільні рекомендації української влади та міжнародних організацій, які реалізують проекти щодо

протидії та попередженню корупції. Зокрема, міжнародної організації права розвитку (IDLO), Фонду

Східної Європи, Державного агентства з питань електронного урядування України, Агентства США з

міжнародного розвитку (USAID) та інших. Виявляються причини низького стану державних реєстрів

та перспективи його зміни на краще. У законопроекті про електронні публічні реєстри уточнюється

коло суб’єктів, які представляють публічні інтереси у спірних відносинах щодо моніторингу, охорони та

захисту інформаційних ресурсів публічних реєстрів. Надано української влади критичну оцінку

механізму перевірки інформації про бенефіціарних власників в Україні з боку громадських організацій. У

процесі перевірки достовірності інформації про кінцевих бенефіціарних власників виникають

конфлікти/спори щодо тестування громадськими організаціями Єдиного державного реєстру

юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (ЄДР) в частині внесення

неповних, помилкових та викривлених відомостей про бенефіціарних власників. Здійснено коментар

загальних засад юридичної відповідальності у сфері реєстрів та підстав для притягнення до неї.

Запропоновано шляхи розвитку господарського законодавства в контексті проблематики протидії

рейдерству, корупції та іншим зловживанням у сфері господарювання, які безпосередньо пов'язані з

інтероперабільностю реєстрової інформації публічних електронних реєстрів.

Ключові слова: електронні реєстри; реєстрова інформація, протидія рейдерству, корупції та

іншим зловживанням, юридична відповідальність у сфері реєстрів.

Постановка проблеми. В Україні

створено понад 350 публічних реєстрів,

функціонування яких забезпечується

міністерствами, відомствами, підпри-

ємствами, громадськими організаціями та

іншими суб’єктами. Їх статус не завжди чітко

визначений, що призводить до можливості

зловживань та правопорушень. Суб’єкти

господарювання часто стикаються з таким

негативним явищами як рейдерство та

шахрайства у сфері використання державних

реєстрів. Тому слід визнати виправданим те,

що державний реєстр речових прав та

Єдиний державний реєстр юридичних осіб,


формувань належать до пріоритетних

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-44-50


45

реєстрів. На підтримку 25 пріоритетних

реєстрів щорічно із державного бюджету

витрачається понад 500 млн. грн.

Проблематика протидії зловживанням

та корупції у сфері господарювання

безпосередньо пов'язана з інтер-

операбільностю реєстрової інформації

публічних електронних реєстрів. Для

використання цифрових ресурсів з метою

попередження зловживань та досягнення

інтероперабільності реєстрової інформації

було прийнято Закон України №1056-1 «Про

внесення змін до деяких законодавчих актів

України щодо захисту права власності» [1].

Положення цього Закону спрямовано на

протидію рейдерським захопленням. Для

досягнення зазначеної мети Законом

України «Про державну реєстрацію речових

прав на нерухоме майно та їх обтяжень»

закріплено доступ державного реєстратора

до Державного реєстру прав, який

здійснюється шляхом багатофакторної

аутентифікації у порядку, визначеному

Кабінетом Міністрів України у Порядку

ведення Державного реєстру прав» [2].

Дана зміна передбачає усунення деяких

юридичних негараздів, які створюють

проблеми охорони та захисту майнових прав

представникам бізнесу. Але для подолання

рейдерства необхідним стає внесення

глибинних комплексних законодавчих змін у

державні реєстри.

Тому розроблено проект рамкового

Закону України від 10 вересня 2019 року

№ 2110 «Про публічні електронні

реєстри» [3], на який сподіваються як на

реформаторський захід у царині


інформаційних ресурсів. Він сприймається

реформаторським внаслідок того, що вперше

в Україні визначає єдині вимоги до

реєстрової інформації, її статусу, форм,

складу, порядку створення, зберігання та

використання (у т.ч. надання), шляхів

внесення існуючої інформації.

Потреба у реформуванні електронних

публічних реєстрів в нашій країні

обумовлена наступними причинами:

1) слабка захищеність реєстру речових прав

суб’єктів господарювання; 2) зловживання

контрольними повноваженнями з боку

утримувача реєстру податкових накладних;

3) неадекватна шкоді відповідальність

постачальників реєстрової інформації

4) неефективність контролю за суб’єктами

доступу до реєстрової інформації.

Ціль статті – довести обумовленість

розвитку господарського законодавства

досягненнями реформування електронних

публічних реєстрів.

Аналіз останніх досліджень і

публікацій. У сучасних наукових

дослідженнях економіко-правових проблем

реформування електронних публічних

реєстрів та розвитку господарського

законодавства, обумовлених реформою слід

спиратися на монографії О.М. Вінник

«Правове забезпечення цифрової

економіки та електронного бізнесу»,

присвячена висвітленню господарсько-

правових проблем запровадження

цифровізації економіки в Україні [4]. Це

перша комплексна наукова робота, яка

присвячена висвітленню господарсько-

правових проблем запровадження

цифровізації економіки в Україні. Також

доведенню обумовленості розвитку

господарського законодавства досягненнями

реформування електронних публічних

реєстрів сприяють популярні наукові знання,

які подаються на рівні монографічного

дослідження В.І. Ляшенка та

О.С. Вишневського «Цифрова модернізація

економіки України як можливість

проривного розвитку» [5] і Б.Г. Розовського

«Рынок в ожидании эпохи социализма

оцифрованной экономики» [6].

Представники не лише української

науки, але й – науки багатьох країн світу

визнають сучасні ресурси цифрової


46

економіки фактором підвищення

ефективності організації й управління

господарською діяльністю.

Викладення основного матеріалу.

Згідно законопроекту «Про публічні

електронні реєстри» передбачається система

публічних електронних реєстрів, у складі

якої будуть: базові державні реєстри (Єдиний

державний демографічний реєстр, Єдиний

державний реєстр юридичних осіб, фізичних

осіб – підприємців та громадських

формувань, Державний земельний кадастр);

інші державні реєстри; комунальні реєстри;

визначені законом реєстри саморегулівних

організацій; Реєстр реєстрів.

Початковий етап реформування системи

публічних реєстрів в цілому асоціюється із

реформою системи державних реєстрів

(2015 р.). Ціллю реформування було

внесення істотних зміни в регулювання

реєстраційних процедур шляхом спрощення

їх змісту та зміни кола суб’єктів реєстрації.

Доцільно пов’язувати досягнення зазначеної

цілі із комплексом заходів щодо припинення

функцій централізованої державної

реєстраційної служби. Її повноваженнями

були наділені незалежні реєстратори, а саме -

реєстратори органів місцевої влади,

державних та комунальних підприємств,

нотаріуси. Результатом початкового етапу

реформування стало досягнення публічності

доступу до державного реєстру речових

прав, відміна обов’язковості паперової

форми правовстановлюючих документів на

нерухомість та низка нових процедур

державної реєстрації.

Натомість, як показали відомості

узагальнення практики функціонування

зазначених реєстрів за перше півріччя 2016

року, обсяг правопорушень, які

здійснювалися з використанням публічних

реєстрів, значно збільшився. Йдеться про

шахрайство та випадки рейдерського

захоплення підприємств та нерухомості.

Відомості про них було надано

Міністерством юстиції України.

Для захисту прав та інтересів

потерпілого від рейдерства чи шахрайства з

використанням державних реєстрів вже були

запропоновані деякі дослідницькі підходи

щодо вдосконалення українського

законодавства. Наприклад щодо внесення

змін до ЦК України, ГК України, ЦПК

України, ГПК України, КАС України

стосовно вимог до підсудності відповідної

категорії спорів .

Таким чином автори дослідження

ставили за мету адаптувати відповідні

законоположення для підвищення

ефективності таких способів захисту як

звернення до суду з позовами; звернення до

правоохоронних органів із заявою відкриття

кримінального провадження; звернення до

Міністерства юстиції України зі скаргою на

дії реєстратора.

Зокрема, С. Ярош обґрунтовував

висновок, що в українському законодавстві

відсутні норми, які б прямо передбачали

вимоги до формулювання резолютивної

частини судового рішення у цивільній

(господарській справі), щоб таке рішення

стало підставою для внесення відповідних

змін до реєстру. Спори про визнання

недійсними рішень реєстраторів, про

скасування реєстраційних записів та про

зобов‘язання внести зміни до реєстру,

виходячи з суб‘єктного складу сторін,

відносилися до справ, які належало

розглядати за правилами адміністративного

судочинства [7].

Наступний етап реформування системи

публічних реєстрів в цілому слід пов’язувати

із комплексом безпосередніх заходів

гарантування презумпції достовірності

інформації, яка міститься у публічних

реєстрах. За наявності належної їх реалізації,

тобто відповідно до правових основ

функціонування даної системи, закріплених


47

у Законі, охорона та захист забезпечуються

опосередковано.

Отже, виходячи з того, що відомості, які

включені до публічного реєстру, почали

відігравати дуже важливу роль у

забезпеченні публічних та приватних

інтересів внаслідок зростання обсягу спірних

прав користувачів реєстрової інформації.,

доцільним стає прийняття універсального

рамкового Закону про публічні електронні

реєстри. Проект такого закону вже

оприлюднено, що дозволяє надати оцінку

його потенціалу у протидії зловживанням та

корупції. Основні завдання, які закладаються

у законопроект, продиктовані підвищенням

публічного значення реєстрації об'єкту

(об’єктів) існуючих реєстрів. Для

забезпечення прозорості поведінки органів та

суб’єктів здійснення повноважень у сфері

публічних електронних реєстрів та

користувачів дуже важливими завданнями є

запровадження єдиних вимог до їх створення

та ведення.

Запровадження єдиної термінології при

закріпленні статусу суб’єктів, які здійснюють

повноваження у сфері публічних

електронних реєстрів, також дозволяє

відповідально виконувати вимоги до

створення та обігу реєстрової інформації та

реєстрових даних. Також вчасним є підхід до

визначення суб’єктів відповідальності при

здійсненні діяльності у сфері реєстрів, який

започатковано у законопроекті.

Кваліфікуючи ознаки правопорушення у

сфері реєстрів, їх види та юридичні наслідки

вчинення стануть перепоною

несанкціонованого втручання у

функціонування реєстрів та у діяльність

публічного реєстратора та/або створювача.

Важливо, що при визначенні загальних

засад юридичної відповідальності у сфері

реєстрів, розробники законопроекту

пов’язують її настання не дише із

неправомірними діями, але й - з

бездіяльністю. Основними суб’єктами

відповідальності пропонується визнавати

створювача реєстру, публічного реєстратора,

суб’єктів ведення реєстрів, держателів та

технічних адміністраторів реєстрів [3, ст. 51-

52].

Надавачі інформації до реєстру також

мають нести відповідальність за навмисне

введення в оману утворювачів та суб’єктів,

які здійснюють ведення публічних

електронних реєстрів, внаслідок надання

базових відомостей для перетворення їх у

реєстрову інформацію та реєстрові дані, які

не відповідають дійсності. Тут потрібна

деталізація кола суб’єктів відповідальності ті

її видів, коли йдеться про надання таких

базових відомостей з боку суб’єкта

господарювання.

Прогресивним наміром України щодо

сприяння прозорості й запобігання корупції у

сфері господарювання стало приєднання до

Глобального реєстру бенефіціарних

власників (Глоб. реєстр бенефіціарних

власників https://register.openownership.org/).

Цей реєстр був утворений за результатами

роботи Лондонського антикорупційного

саміту (Anti-corruption Summit), що був

проведений 12 травня 2016 року у м. Лондон

за участю України, яка взяла на себе

відповідні зобов’язання. Зокрема, як

цивілізований суб’єкт глобального

інформаційного простору, вона зобов’язалась

забезпечити передачу до зазначеного Реєстру

відомості українського Єдиного державного

реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-

підприємців та громадських формувань про

бенефіціарних власників українських

компаній.

Доповнення Господарського кодексу

України статтею 64-1, яка має назву

«Кінцевий бенефіціарний власник

(контролер) підприємства» слід вважати

вчасним. Стаття містить норму про

зобов’язання регулярно оновлювати і

зберігати інформацію про нього та надавати

її державному реєстратору у випадках та на


48

умовах, умовах, які закріплені в законі.

Натомість станом на травень 2019 року

зазначені вимоги порушуються більшістю

суб’єктів господарювання. Так, станом на

16.08.2018, із зареєстрованих у ЄДР

1 338 823 юридичних осіб відомості про

кінцевого бенефіціарного власника надали

310 339 осіб, що складає 23,2% від загальної

кількості зареєстрованих осіб [8]. І навіть

серед них фахівці фіскальної служби

викривають численні факти викривлення

інформації про кінцевого бенефіціарного

власника (контролера). Воно відбувається

шляхом подання неповних, помилкових,

завідомо недостовірних відомостей. Також

систематично порушується термін подачі

інформації. У разі, коли не подаються або

викривлюються відомості публічних реєстрів

про кінцевого бенефіціарного власника, не

стає можливим оцінити дійсний соціально-

економічний результат господарської

діяльності.

Також викривлена інформація про

кінцевого бенефіціарного власника

(контролера) при передачі її до Глобального

реєстру бенефіціарних власників, стає

підставою для визнання України суб’єктом

порушення умов Меморандуму. Йдеться про

зобов’язання сприяти публічному контролю

шляхом вільного використання та аналізу

відомостей про бенефіціарних власників

підприємств, які зареєстровані в Україні.

Отже, порушення обов’язку суб’єкта

господарювання щодо публічного

інформування про кінцевого бенефіціарного

власника, поруч з іншими негативними

наслідками, призводить до спотворення ідеї

належного функціонування цифрових

ресурсів. У липні 2019 року була підписана

дорожня карта запровадження механізму


кінцевих бенефіціарних власників «До 100%

Вірно». Її підписантами стали: Міністерство

юстиції України, Міністерство фінансів

України, Державна служба фінансового

моніторингу, Державна фіскальна служба

України, Національний банк України,

Національне агентство України з питань

виявлення, розшуку та управління активами,

одержаними від корупційних та інших

злочинів, Державне агентство з питань

електронного урядування України, ДП

«Національні інформаційні системи»,

Урядовий офіс координації європейської та

євроатлантичної інтеграції, Громадська

організація «Разом проти корупції»,

Трансперенсі Інтернешн Україна, Центр

протидії корупції, проект «Консультаційний

фонд підтримки асоціації України-ЄС» (GIZ)

та Міжнародний фонд «Відродження» [9].

Висновки. Відсутність в Україні

єдиного правового поля створення,

функціонування та інформаційної взаємодії

державних, комунальних та інших реєстрів, а

також – єдиного термінологічного апарату та

узгоджених вимог до створення, обміну,

зберігання, виправлення та формату

реєстрових даних зумовлює низький рівень

більшості реєстрів. Цим створюються

перешкоди для забезпечення технічної та

семантичної інтероперабільності реєстрової

інформації, необхідної суб’єктам

господарювання для їх діяльності, а також –

органам держави та суспільству для

здійснення контролю. Отже, аналіз

законопроекту про публічні електронні

реєстри дозволяє вважати його прийняття та

запровадження вимог-орієнтирів щодо

юридичної відповідальності у сфері реєстрів

вчасним кроком на шляху протидії

шахрайству та рейдерству.


1. Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України щодо захисту права

власності: Закон України від 3 жовтня 2019 року

№ 159-IX [Електронний ресурс] / Офіційний веб-

сайт Верховної Ради України. ‒ Режим доступу:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/159-20.

2. Закон України «Про державну реєстрацію

речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»


49

Відомості Верховної Ради України, 2016 р., № 1,

ст.12.

3. Про публічні електронні реєстри: Проект

Закону України від 10 вересня 2019 року

№2110 [Електронний ресурс] / Офіційний веб-

портал Верховної Ради України. – Режим

доступу: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2

4. Вінник О. М. Правове забезпечення

цифрової економіки та електронного бізнесу :

монографія. НДІ приватного права і

підприємництва імені В.Бурчака. Київ, 2018.

212 с.

5. Ляшенко В.І., Вишневський О.С. Цифрова

модернізація економіки України як можливість

проривного розвитку: монографія; НАН України,

Ін-т економіки пром-сті. Київ, 2018. 252 с.

6. Розовский Б.Г Рынок в ожидании эпохи

социализма оцифрованной экономики :

Монография / Б.Г. Розовский. – Северодонецк:

изд-во ВНУ им. В. Даля, 2019. - 192 с.

7. Ярош С. Проблема рейдерства та реформа

державних реєстрів / С. Ярош // Офіційний веб-

сайт Ради адвокатів Київської області

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://radako.com.ua/news/problema-reyderstva-ta-

reforma-derzhavnih-reiestriv.

8. Тепер усі дані про власників компаній є у

відкритому доступі // URL.

https://poshtivka.org/teper-usi-dani-pro-vlasnykiv-

kompanij-ye-u-vidkrytomu-dostupi/

9. Кріашко О. В Україні запроваджують

систему виявлення реальних власників бізнесу –

До 100% Вірно. https://www.prostir.ua/v-ukrajini-

zaprovadzhuyut-systemu-vyyavlennya-realnyh-

vlasnykiv-biznesu-do100virno

References:

1. Pro vnesennia zmin do deiakykh

zakonodavchykh aktiv Ukrainy shchodo zakhystu

prava vlasnosti: Zakon Ukrainy vid 3 zhovtnia 2019

roku № 159-IX [Elektronnyi resurs] / Ofitsiinyi veb-

sait Verkhovnoi Rady Ukrainy. ‒ Rezhym dostupu:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/159-20.

2. Zakon Ukrainy «Pro derzhavnu reiestratsiiu

rechovykh prav na nerukhome maino ta yikh

obtiazhen» Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy,

2016 r., № 1 , st.12

3. Pro publichni elektronni reiestry: Proekt

Zakonu Ukrainy vid 10 veresnia 2019 roku №2110

[Elektronnyi resurs] / Ofitsiinyi veb-portal

Verkhovnoi Rady Ukrainy. – Rezhym dostupu:

https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2

4. Vinnyk O. M. Pravove zabezpechennia

tsyfrovoi ekonomiky ta elektronnoho biznesu:

monohrafiia. NDI pryvatnoho prava i

pidpryiemnytstva imeni V.Burchaka. Kyiv, 2018.

212 s.

5. Liashenko V.I., Vyshnevskyi O.S. Tsyfrova

modernizatsiia ekonomiky Ukrainy yak mozhlyvist

proryvnoho rozvytku: monohrafiia; NAN Ukrainy,

In-t ekonomiky prom-sti. Kyiv, 2018. 252 s.

6. Rozovskij B.G Rynok v ozhidanii epohi

socializma ocifrovannoj ekonomiki : Monografiya /

B.G. Rozovskij. – Severodoneck: izd-vo VNU im.

V. Dalya, 2019. - 192 s.

7. Yarosh S. Problema reiderstva ta reforma

derzhavnykh reiestriv / S. Yarosh // Ofitsiinyi veb-

sait Rady advokativ Kyivskoi oblasti [Elektronnyi

resurs]. – Rezhym dostupu: https://radako.com.ua/

news/problema-reyderstva-ta-reforma-derzhavnih-

reiestriv.

8. Teper usi dani pro vlasnykiv kompanii ye u

vidkrytomu dostupi // URL. https://poshtivka.org/

teper-usi-dani-pro-vlasnykiv-kompanij-ye-u-

vidkrytomu-dostupi/ (in Ukrainian)

9. Kriashko O. V Ukraini zaprovadzhuiut

systemu vyiavlennia realnykh vlasnykiv biznesu –

Do 100% Virno. https://www.prostir.ua/v-ukrajini-

zaprovadzhuyut-systemu-vyyavlennya-realnyh-

vlasnykiv-biznesu-do100virno (in Ukrainian)

Шаповалова О.В. Развитие

хозяйственного экономического

законодательства в контексте

реформирования электронных

публичных реестров.

В статье рассматриваются проблемы

реформирования электронных государственных

реестров в Украине. Теоретическая разработка

оснований для разделения двух этапов

реформирования системы государственных

реестров осуществляется. Проанализирован

законопроект об электронных государственных

реестрах. Охарактеризованы совместные

рекомендации международных организаций и

украинских властей, которые реализуют

проекты по борьбе с коррупцией и ее

предупреждению. В частности, Международная

организация по праву развития (IDLO), Фонд


50

Восточной Европы, Государственное агентство

по электронному управлению Украины,

Агентство США по международному развитию

(USAID) и другие. Выявлены причины низкого

состояния государственных реестров и

перспективы его изменения в лучшую сторону.

Проанализирован законопроект об электронных

государственных реестрах. Указан круг

субъектов, представляющих общественный

интерес в спорных отношениях в части

мониторинга, защиты и защиты

информационных ресурсов государственных

реестров. Механизм проверки информации о

бенефициарных владельцах в Украине

неправительственными организациями был

подвергнут критической оценке. В процессе

проверки достоверности информации о конечных

бенефициарных владельцах возникают

конфликты / споры в отношении проверки

общественными организациями Единого

государственного реестра юридических лиц,

индивидуальных предпринимателей и

общественных объединений (ЭДР) на предмет

представления неполных, ложных и искаженная

информация о бенефициарах. Прокомменти-

рованы общие принципы юридической

ответственности в области реестров и

основания для ее внесения. Предложены пути

развития экономического законодательства в

контексте противодействия рейдерству,

коррупции и другим злоупотреблениям в сфере

управления, что напрямую связано с

функциональной совместимостью регистровой

информации публичных электронных регистров.

Ключевые слова: электронные регистры;

информация о реестре, противодействие

рейдерству, коррупции и другим

злоупотреблениям, юридическая

ответственность в области реестров.

Shapovalova O.V. Development of economic

legislation in the context of reforming electronic

public registers. – Article.

The article deals with the problems of

reforming electronic public registers in Ukraine.

Theoretical development of the grounds for the

separation of two stages of reforming the system of

public registers is carried out. The bill on electronic

public registers is analyzed. The joint

recommendations of international organizations and

the Ukrainian authorities that implement projects on

combating and preventing corruption are

characterized. In particular, the International

Development Law Organization (IDLO), the Eastern

Europe Foundation, the State Agency for Electronic

Governance of Ukraine, the United States Agency for

International Development (USAID) and others. The

reasons for the low state of the state registers and the

prospects for its change for the better are revealed.

The bill on electronic public registers is analyzed.

The range of entities representing the public interest

in disputed relations regarding the monitoring,

protection and protection of information resources of

public registers is specified. The mechanism of

verification of information on beneficial owners in

Ukraine by NGOs has been critically evaluated. In

the process of verifying the credibility of information

about the final beneficial owners, conflicts / disputes

arise regarding the testing by public organizations of

the Unified State Register of Legal Entities,

Individual Entrepreneurs and Public Formations

(EDR) regarding the submission of incomplete, false

and distorted information about the beneficiaries.

The general principles of legal liability in the field of

registers and the grounds for bringing it were

commented on. The ways of development of economic

legislation in the context of counteraction to raiding,

corruption and other abuses in the sphere of

management, which is directly related to the

interoperability of the register information of public

electronic registers, are proposed.

Key words: electronic registers; registry

information, counteraction to raiding, corruption and

other abuse, legal liability in the field of registries.


Шаповалова Ольга Вікторівна, докторка

юридичних наук, професорка, завідувачка

кафедри господарського права


імені Володимира Даля МОН України, (м.

Сєвєродонецьк, Україна), провідна наукова

співробітниця відділу правового забезпечення

галузевого інноваційного розвитку Науково-

дослідного інституту правового забезпечення

інноваційного розвитку НАПрН України

(м. Харків, Україна).

Стаття надійшла до редакції 25 серпня 2019 р.


51

УДК 349.221: 331.109

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-51-62

АНАЛІЗ ОКРЕМИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ РОЗГЛЯДУ

ІНДИВІДУАЛЬНИХ ТРУДОВИХ СПОРІВ У МІСЦЕВИХ СУДАХ

Валецька О.В.

ANALYSIS OF CERTAIN PROCESSUAL FEATURES OF CONSIDERATION OF

INDIVIDUAL LABOR DISPUTES IN LOCAL COURTS

Valetska O.V.

Захист трудових прав працівників являє собою сукупність юрисдикційних та неюрисдикційних

форм, а також процесуальних, процедурних та організаційних, матеріально-правових заходів щодо

поновлення порушених прав, припинення порушень законодавства про працю. Юрисдикційна форма

захисту передбачає діяльність спеціально уповноважених органів щодо захисту порушених або

оспорюваних прав. Найбільш поширеною формою серед національних юрисдикційних форм є судових

захист. Право на судовий захист – це одна із найважливіших гарантій охорони трудових прав

працівників. Спори, що виникають із трудових правовідносин, розглядаються судами за загальними

правилами позовного провадження, але мають деякі процесуальні особливості, що стосуються строків

звернення до суду за вирішенням трудового спору, підсудності трудових спорів, судових витрат,

доказування в суді у трудових справах тощо. Метою даної статті є дослідження особливостей

розгляду судами трудових спорів на сучасному етапі реформування цивільного процесуального та

трудового законодавства.

Ключові слова: процесуальні особливості, трудові спори, суд, цивільне процесуальне

законодавство, захист трудових прав, інтереси працівника, позовне провадження.

Постановка проблеми. Право на

судовий захист – це одна із найважливіших

гарантій охорони трудових прав працівників.

Відповідно до змісту ст. 64 Конституції

України: «Це право не може бути обмежене

навіть в умовах воєнного або надзвичайного

стану». «Суд, здійснюючи правосуддя на

засадах верховенства права, забезпечує

кожному право на справедливий суд та

повагу до інших прав і свобод, гарантованих

Конституцією і законами України, а також

міжнародними договорами, згоду на

обов’язковість яких надано ВРУ» (ст. 2 ЗУ

«Про судоустрій і статус суддів») [1].

Кожному гарантується захист його прав,

свобод та законних інтересів незалежним і

безстороннім судом, утвореним відповідно

до закону. «Для забезпечення справедливого

та неупередженого розгляду справ у розумні

строки, встановлені законом, в Україні діють

місцеві, апеляційні та ВСУ (ст. 17)» [1], і

кожен має право на участь у розгляді своєї

справи у визначеному процесуальним

законом порядку в суді будь-якої інстанції.

Реалізація працівниками права на захист

своїх трудових прав та інтересів включає:

оцінку обставин та характеру порушення;

вибір відповідної форми захисту; вибір

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-51-62


52

способу захисту, який здійснюється в межах

відповідної форми. Спори, що виникають із

трудових правовідносин, розглядаються

судами за загальними правилами позовного

провадження, але мають деякі процесуальні

особливості, що стосуються строків

звернення до суду за вирішенням трудового

спору, підсудності трудових спорів, судових

витрат, доказування в суді у трудових

справах тощо.

Ступінь дослідження. До аналізу

особливостей розгляду судам трудових

спорів зверталася науковці та практики в

галузі цивільного та трудового права.

Окремої уваги потребують наукові праці

таких учених, як Н.Б. Болотіна,

В.О. Непочатих, І.В. Дашутін, М.І. Іншин,

О.А. Шурин, С.В. Лозовий, В.М. Дейнека та

інші. Проте ця проблема не втратила своєї

актуальності, що й зумовлює необхідність

проведення даного дослідження.

Метою даної статті є дослідження

особливостей вирішення судами трудових

спорів на сучасному етапі реформування

цивільного процесуального та трудового

законодавства.

Основний Закон України визнав:

«Людину, її життя, здоров’я, честь, гідність,

недоторканність, безпеку найвищою

соціальною цінністю (ст. 3), права і свободи

людини і громадянина захищаються судом,

кожному гарантується право на оскарження в

суді рішень, дій чи бездіяльності органів

державної влади, органів місцевого

самоврядування, посадових і службових осіб,

а після використання всіх національних

засобів правового захисту кожен має право

звертатися за захистом своїх прав і свобод до

відповідних міжнародних судових установ

чи до відповідних органів міжнародних

організацій, членом або учасником яких є

Україна» (ст. 55) [2]. При цьому «правосуддя

в Україні здійснюється виключно судами і

делегування функцій судів, а також

привласнення цих функцій іншими органами

чи посадовими особами не допускається

(ст. 124)» [2].

Важлива роль належить судовим

органам, які при розгляді трудових спорів

здійснюють правозастосовчу функцію і

забезпечують виконання актів законодавства.

«Реалізація цих чинників можлива лише

після з'ясування суті і змісту конкретної

норми трудового права, яка підлягає

застосуванню та виконанню, тобто її

тлумаченню» [3, с. 135].

Зазначені конституційні норми

відповідають і міжнародним зобов’язанням

України, зокрема нормам Міжнародного

пакту про громадянські і політичні права,

прийнятого 16 грудня 1966 р. Генеральною

Асамблеєю ООН та Конвенції про захист

прав людини і основоположних свобод від

4 листопада 1950 р. у редакції від 19 жовтня

1973 року [4, 5].

Захист трудових прав працівників являє

собою сукупність юрисдикційних та

неюрисдикційних форм, а також

процесуальних, процедурних та

організаційних, матеріально-правових

заходів щодо поновлення порушених прав,

припинення порушень законодавства про

працю. Юрисдикційна форма захисту

передбачає діяльність спеціально

уповноважених органів щодо захисту

порушених або оспорюваних прав. Найбільш

поширеною формою серед національних

юрисдикційних форм є судових захист.

І.В. Дашутів робить висновок: «Хоча в

сучасний період функціонування

національної судової системи має певні

негативні риси, однак у порівнянні з іншими

способами захисту трудових прав, судовий

захист є більш якісним, надійним,

об'єктивним, тому що суд в системі гілок

влади займає особливе місце з огляду на

незалежність, недоторканність та

незмінюваність суддів, рівність всіх

учасників судового процесу перед судом та


53

законом, гласність, змагальність,

самостійність судів» [6, с. 7].

Звернення за захистом до суду має свої

переваги: лише в суді працівник має

можливість повністю відновити свої

порушені права; судовий розгляд має

великий виховний характер і громадський

вплив; він дозволяє виявити й інші

порушення прав працівників, на які суд

зобов’язаний реагувати шляхом

постановлення окремої ухвали, направлення

до контролюючих органів. Характеризуючи

виконання судами своєї конституційної

функції здійснення правосуддя, варто

відзначити, що вони провадять тлумачення і

використання джерел трудового права, що

дає їм можливість здійснювати судовий

нагляд у цій сфері. При реалізації свого

право на захист у трудових відносинах

працівники все частіше звертаються до суду,

що свідчить, з однієї сторони, про

підвищення правової культури найманих

працівників, а, з іншої сторони, про численні

порушення трудового законодавства з боку

роботодавців.

Норми, які формують існуючу систему

захисту трудових прав та інтересів

працівників, встановлені у низці

законодавчих актів, що ускладнює їх

правозастосування.

В.О. Непочатих у дисертаційному

дослідженні, присвяченому розгляду

трудових спорів у порядку цивільного

судочинства судами першої інстанції

пропонує: «При розгляді цивільної

юрисдикції спорів, що виникають із

трудових відносин, виходячи з

конституційного характеру необмеженої

судової юрисдикції покласти в основу

розмежування трудових спорів наступні

критерії: розмежування судової юрисдикції

від компетенції несудових органів, що

вирішують трудові спори; розмежування

трудових спорів, які підпадають під цивільну

юрисдикцію та спорів, що підпадають під

іншу (адміністративну та господарську)

судову юрисдикцію» [7, с. 8].

З прийняттям Конституції України

виникла потреба у перегляді низки положень

чинного законодавства, зокрема й тих, які

регулюють питання підвідомчості. З

урахуванням ст. 124 Основного Закону

Пленум ВСУ у п. 8 постанови «Про

застосування Конституції України при

здійсненні правосуддя» зазначив: «судам

підвідомчі всі справи про захист прав і

свобод громадян» [8]. Тому судам підвідомчі

будь-які справи, які виникають з трудових

правовідносин.

Враховуючи вимогу трудового

законодавства чи бажання, волю

заінтересованої особи, яка звертається до

суду за захистом трудових прав, можна

виділити, відповідно, виключну чи

альтернативну підвідомчість справ, які

виникають з трудових правовідносин.

Суть виключної підвідомчості трудових

справ полягає в тому, що ст. 232 КЗпП

відносить вирішення певних трудових спорів

тільки до компетенції суду: «Це трудові

спори про поновлення на роботі незалежно

від підстав припинення трудового договору,

зміну дати і формулювання причин

звільнення, оплату за час вимушеного

прогулу або виконання нижчеоплачуваної

роботи; працівників підприємств, установ,

організацій, де КТС не обираються; власника

або уповноваженого ним органу про

відшкодування працівниками матеріальної

шкоди, заподіяної підприємству, установі

організації; працівників у питанні

застосування законодавства про працю, яке

відповідно до чинного законодавства

попередньо було вирішено власником чи

уповноваженим ним органом і

профспілковим органом підприємства,

установи, організації в межах наданих їм

прав; про відмову у прийнятті на роботу:

працівників, запрошених на роботу в

порядку переведення з іншого підприємства,


54

установи організації, молодих спеціалістів,

виборних працівників після закінчення

строку повноважень тощо» [9].

Крім того, ч. 1 ст. 233 КЗпП визначає:

«Працівник може звернутися із заявою про

вирішення трудового спору до суду у

3-місячний строк, коли він дізнався або

повинен був дізнатися про порушення права,

а якщо справа про звільнення - у місячний

строк з дня вручення копії наказу про

звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення трудового законодавства

про оплату праці має право звернутися

працівник до суду про стягнення належної

йому заробітної плати без обмежень строком,

а щодо звернення роботодавця до суду з

питань стягнення матеріальної шкоди з

працівника - встановлюється строк один рік з

дня виявлення заподіяної підприємству

шкоди» [9]. Ст. 234 КЗпП встановлює, що

суд може поновити пропущені з поважних

причин строки [9].

Суттєві зміни були внесені до ст. 235

зміни, які регулюють питання поновлення на

роботі, зміни формулювання причин

звільнення, оформлення трудових відносин з

працівником, який виконував роботу без

укладення трудового договору, та

встановлення періоду такої роботи.

Ст. 19 ЦКПУ визначає: «Суди

розглядають у порядку цивільного

судочинства справи, що виникають з

цивільних, земельних, трудових, сімейних,

житлових та інших правовідносин, крім

справ, розгляд яких здійснюється в порядку

іншого судочинства» [10]. Цивільне

судочинство здійснюється за правилами,

передбаченими цим Кодексом, у порядку:

наказного провадження; позовного

провадження (загального або спрощеного);

окремого провадження. «Наказне

провадження призначене для розгляду справ

за заявами про стягнення грошових сум

незначного розміру, щодо яких відсутній

спір або про його наявність заявнику

невідомо. Спрощене позовне провадження

призначене для розгляду: 1) малозначних

справ; 2) справ, що виникають з трудових

відносин; 3) справ про надання судом

дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі

України тому з батьків, хто проживає окремо

від дитини, у якого відсутня заборгованість

зі сплати аліментів та якому відмовлено

другим із батьків у наданні нотаріально

посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ

незначної складності та інших справ, для

яких пріоритетним є швидке вирішення

справи» [10]. «Загальне позовне

провадження призначене для розгляду справ,

які через складність або інші обставини

недоцільно розглядати у спрощеному

позовному провадженні» [10].

Ст. 160 ЦПКУ встановлює: «Судовий

наказ є особливою формою судового

рішення, що видається судом за

результатами розгляду вимог, передбачених

ст. 161 цього Кодексу. Він підлягає

виконанню за правилами, встановленими для

виконання судових рішень у порядку,

встановленому законом. Ст. 161 серед інших

вимог, визначає вимогу про стягнення

нарахованої, але не виплаченої працівникові

суми заробітної плати та середнього

заробітку за час затримки розрахунку» [10].

Ч. 2 ст. 161 встановлює; «Особа має право

звернутися до суду з вимогами, визначеними

у частині першій цієї статті, в наказному або

в спрощеному позовному провадженні на

свій вибір» [10].

Ст. 167 ЦПКУ визначає порядок

розгляду заяв про видачу судового наказу, а

саме; «Суд розглядає заяву про видачу

судового наказу протягом п'яти днів з дня її

надходження, а якщо боржником у заяві про

видачу судового наказу вказана фізична

особа, яка не має статусу фізичної особи-

підприємця, то протягом п'яти днів з дня

отримання судом інформації про

зареєстроване у встановленому законом

порядку місце проживання (перебування)


55

фізичної особи - боржника. Розгляд

проводиться без судового засідання і

повідомлення заявника і боржника. За

результатами розгляду заяви про видачу

судового наказу суд видає судовий наказ або

постановляє ухвалу про відмову у видачі

судового наказу. Цей наказ оскарженню в

апеляційному порядку не підлягає, проте

може бути скасований у порядку,

передбаченому ЦПКУ» [10].

Ст. 275 визначає строк розгляду справи

у порядку спрощеного позовного

провадження - протягом розумного строку,

але не більше шістдесяти днів з дня

відкриття такої справи. Ст. 279 містить

норму; «Розгляд справи по суті в порядку

спрощеного провадження починається з

відкриття першого судового засідання або

через тридцять днів з дня відкриття

провадження у справі, якщо судове засідання

не проводиться» [10]. «Суд розглядає таку

справу в порядку спрощеного позовного

провадження без повідомлення сторін за

наявними у справі матеріалами, за

відсутності клопотання будь-якої зі сторін

про інше. За клопотанням однієї із сторін або

з власної ініціативи суду розгляд справи

проводиться в судовому засіданні з

повідомленням (викликом) сторін. При

розгляді справи у порядку спрощеного

провадження суд досліджує докази та

письмові пояснення, викладені у заявах по

суті справи, а у випадку розгляду справи з

повідомленням (викликом) учасників справи,

також заслуховує їх усні пояснення та

показання свідків. Судові дебати не

проводяться» [10].

Для трудових спорів встановлена

альтернативна підсудність. Тобто, позови,

що виникають з трудових відносин, можуть

подаватися як за місцем перебування

відповідача, так і за місцем проживання

позивача. «Позови про відшкодування

шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров’я, а також втратою

годувальника, можуть пред’являтися

позивачем також за місцем заподіяння

шкоди» [10]. Ст. 27 ЦПК визначає

підсудність за місцем проживання або

місцезнаходження відповідача: «Позови до

фізичної особи пред’являються в суд за

зареєстрованим у встановленому законом

порядку місцем її проживання або

перебування, якщо інше не передбачено

законом. Ч. 2 визначає, що позови до

юридичних осіб пред’являються в суд за

їхнім місцезнаходженням згідно з ЄДР

юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців

та громадських формувань» [10]. Однак ч. 1

ст. 28, яка визначає підсудність справ за

вибором позивача, серед інших позовів,

визначає позови, які виникають із трудових

правовідносин, можуть пред'являтися так

само за зареєстрованим місцем проживання

або перебування позивача [10].

Альтернативна підвідомчість трудових

справ допускається в тих випадках, коли

один і той же трудовий спір може бути

вирішений як судом, так і КТС. У випадку

альтернативної підвідомчості позивач на свій

розсуд вирішує, до якого органу звернутися

за захистом порушених трудових прав.

Виникнення такого виду підвідомчості справ,

які виникають з трудових правовідносин,

зумовлене тим, що Пленум ВСУ своєю

Постановою «Про застосування Конституції

України при здійсненні правосуддя»

заборонив судам: «Відмовляти особі у

прийнятті позовної заяви лише на тій

підставі, що її вимоги можуть бути

розглянуті в передбаченому законом

досудовому порядку (п. 8)» [7]. Тому

звертатися в КТС - це право, а не обов'язок

зацікавленої особи.

КЗпП не містить переліку трудових

спорів, які можуть розглядати КТС.

Аналізуючи трудове законодавство,

доходимо висновку, що особа вправі

звернутися до КТС за вирішенням будь-

якого трудового спору, крім тих, які за


56

законом належать до виключної

підвідомчості суду.

У контексті підвідомчості судам

трудових спорів важливо звернути увагу на

те, що ст. 232 КЗпП встановлює порядок

розгляду індивідуальних трудових спорів.

Порядок вирішення колективних спорів,

пов'язаних з виконанням колективних

договорів та інших угод, передбачений ЗУ

від 3 березня 1998 р. «Про порядок

вирішення колективних трудових спорів

(конфліктів)», яким встановлено розгляд

таких спорів тільки трудовим арбітражем

(ст. 7) [11].

Однак з урахуванням вимоги Основного

Закону про те, що юрисдикція судів

поширюється на всі правовідносини, які

виникають у державі, такі трудові спори

повинні бути підвідомчі судам. Тому

доцільно встановити єдиний порядок

судового захисту як індивідуальних трудових

прав, так і колективних у межах єдиного

охоронного механізму.

Ми вище зазначали, що розгляд

трудових спорів у більшості випадків

відбувається через позовне провадження.

Ст. 177 ЦПКУ встановила перелік

документів, які додаються до позовної заяви.

По-перше, позивач повинен додати до

позовної заяви її копії та копії всіх

документів, що додаються до неї, відповідно

до кількості відповідачів і третіх осіб. По-

друге, правила щодо подання копій

документів не поширюються на позови, що

виникають з трудових правовідносин, а

також про відшкодування шкоди, заподіяної

внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим

ушкодженням здоров'я або смертю фізичної

особи, незаконними рішеннями, діями чи

бездіяльністю органів, що здійснюють

оперативно-розшукову діяльність, досудове

розслідування, прокуратури або суду. По-

третє, у разі необхідності до позовної заяви

додаються клопотання та заяви позивача про

звільнення (відстрочення, зменшення) від

сплати судового збору, про призначення

експертизи, витребування доказів тощо. По-

четверте, до позовної заяви додаються

документи, що підтверджують сплату

судового збору у встановлених порядку і

розмірі, або документи, що підтверджують

підстави звільнення від сплати судового

збору відповідно до закону. По-п'яте,

позивач зобов'язаний додати до позовної

заяви всі наявні в нього докази, що

підтверджують обставини, на яких

ґрунтуються позовні вимоги (якщо

подаються письмові чи електронні докази

позивач може додати до позовної заяви копії

відповідних доказів). По-шосте, до позовної

заяви, підписаної представником позивача,

додається довіреність чи інший документ, що

підтверджує повноваження представника

позивача [10].

Особливістю розгляду трудових спорів в

судах є те, що визначене особливе коло

представників. За загальним правилом ст. 60

ЦПКУ представниками в суді можуть бути

адвокат або законний представник, однак ч. 2

цієї статті визначає: «Під час розгляду

спорів, що виникають з трудових відносин, а

також справ у малозначних спорах

(малозначні справи) представником може

бути особа, яка досягла вісімнадцяти років,

має цивільну процесуальну дієздатність, за

винятком осіб, визначених ст. 61 ЦПК (до

них відносяться секретар судового засідання,

експерт, спеціаліст, перекладач та свідок або

є помічником судді, який розглядає справу;

якщо особа у цій справі представляє або

представляла іншу особу, інтереси якої у цій

справі суперечать інтересам її довірителя;

судді, прокурори, слідчі, працівники

підрозділів, що здійснюють оперативно-

розшукову діяльність, не можуть бути

представниками в суді, крім випадків, коли

вони діють від імені відповідного органу, що

є стороною або третьою особою в справі, чи

як законні представники)» [10]. Ст. 62

встановлює перелік документів, які


57

підтверджують повноваження представників:

«1) довіреністю фізичної або юридичної

особи; 2) свідоцтвом про народження дитини

або рішенням про призначення опікуном,

піклувальником чи охоронцем спадкового

майна. Довіреність фізичної особи

засвідчується нотаріально або, у визначених

законом випадках, іншою особою» [10]. «У

випадку задоволення заявленого клопотання

щодо посвідчення довіреності фізичної особи

на ведення справи, що розглядається, суд без

виходу до нарадчої кімнати постановляє

ухвалу, яка заноситься секретарем судового

засідання до протоколу судового засідання, а

сама довіреність або засвідчена підписом

судді копія з неї приєднується до справи»

[10]. «Повноваження адвоката як

представника підтверджуються довіреністю

або ордером, виданим відповідно до ЗУ «Про

адвокатуру і адвокатську діяльність» [10].

Дуже важливим питанням є питання

щодо доказування та подання доказів.

В.О. Непочатих зазначає: «Загальним для

предмета доказування у справах щодо

трудових правовідносин є факт, з яким

пов'язано виникнення трудових

правовідносин» [7, с. 9].

Ст. 81 визначає обов'язок кожної

сторони довести ті обставини, на які вона

посилається як на підставу своїх вимог або

заперечень, крім випадків, встановлених

ЦПКУ. На сьогодні зростає кількість позовів

про дискримінацію, тому у таких справах

позивач зобов'язаний навести фактичні дані,

які підтверджують, що дискримінація мала

місце. У разі наведення таких даних

доказування їх відсутності покладається на

відповідача. Ч. 3 цієї статті зазначає: «У

справах щодо застосування керівником або

роботодавцем чи створення ним загрози

застосування негативних заходів впливу до

позивача (питання про звільнення,

примушування до звільнення, притягнення

до дисциплінарної відповідальності,

переведення, атестація, зміна умов праці,

відмова в призначенні на вищу посаду,

скорочення заробітної плати тощо) у зв'язку з

повідомленням ним (членом його сім'ї) про

порушення вимог ЗУ «Про запобігання

корупції» іншою особою обов'язок

доказування правомірності прийнятих при

цьому рішень, вчинених дій покладається на

відповідача» [10]. «У разі посилання

учасника справи на невчинення іншим

учасником справи певних дій або відсутність

певної події суд може зобов'язати такого

іншого учасника справи надати відповідні

докази вчинення цих дій або наявності

певної події. У разі ненадання таких доказів

суд може визнати обставину невчинення

відповідних дій або відсутності події

встановленою (ч. 4)» [10]. Докази подаються

сторонами та іншими учасниками справи, а

доказування не може ґрунтуватися на

припущеннях. Ч. 7 встановила важливу

норму: «Що суд не може збирати докази, що

стосуються предмета спору, з власної

ініціативи, крім витребування доказів судом

у випадку, коли він має сумніви у

добросовісному здійсненні учасниками

справи їхніх процесуальних прав або

виконанні обов’язків щодо доказів, а також

інших випадків, передбачених ЦПКУ» [10].

С. 83 ЦПКУ встановлює: «Самі сторони,

і інші учасники подають докази у справі

безпосередньо до суду, а позивач, особи,

яким законом надано право звертатися до

суду в інтересах інших осіб, повинні подати

докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє

самостійних вимог щодо предмета спору,

повинні подати суду докази разом з

поданням відзиву або письмових пояснень

третьої особи» [10].

Учасник справи, у разі неможливості

самостійно надати докази, вправі подати

клопотання про витребування доказів судом.

«Таке клопотання повинно бути подане в

відповідні строки, а якщо таке клопотання

заявлено з пропуском встановленого строку,


58

суд залишає його без задоволення, крім

випадку, коли особа, яка його подає,

обґрунтує неможливість його подання у

встановлений строк з причин, що не

залежали від неї» [10].

«У разі задоволення клопотання суд

своєю ухвалою витребовує відповідні докази.

Суд може витребувати докази також до

подання позову як захід забезпечення

доказів, а також може уповноважити на

одержання таких доказів заінтересовану

сторону (ч. 4, 5 ст. 84)» [10]. Будь-яка особа,

у якої знаходиться доказ, повинна видати

його на вимогу суду. «Особи, які не мають

можливості подати доказ, який витребовує

суд, або не мають можливості подати такий

доказ у встановлені строки, зобов'язані

повідомити про це суд із зазначенням причин

протягом п'яти днів з дня вручення ухвали

(ч. 7 ст, 84)» [10]. У разі неповідомлення

суду про неможливість подати докази,

витребувані судом, а також за неподання

таких доказів з причин, визнаних судом

неповажними, суд застосовує до відповідної

особи заходи процесуального примусу,

передбачені ЦПКУ (ч. 8 ст. 84). Ч. 9 цієї

статті визначає, що притягнення винних осіб

до відповідальності не звільняє їх від

обов'язку подати витребувані судом докази.

«У разі неподання учасником справи з

неповажних причин або без повідомлення

причин доказів, витребуваних судом, суд

залежно від того, яка особа ухиляється від їх

подання, а також яке значення мають ці

докази, може визнати обставину, для

з'ясування якої витребовувався доказ, або

відмовити у його визнанні, або може

здійснити розгляд справи за наявними в ній

доказами, або, у разі неподання таких доказів

позивачем, - також залишити позовну заяву

без розгляду» (ч. 10 ст. 84) [10].

Ст. 146 ЦПКУ регулюються питання

тимчасового вилучення доказів для

дослідження судом: «У разі неподання

письмових, речових чи електронних доказів,

без поважних причин або без повідомлення

причин їх неподання суд може постановити

ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів

державним виконавцем для дослідження

судом» [10]. У такій ухвалі зазначають:

«1) повне найменування (для

юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та

по батькові - для фізичних осіб) особи, в якої

знаходиться доказ, його місцезнаходження

(для юридичних осіб) або місце проживання

чи перебування (для фізичних осіб), поштові

індекси, ідентифікаційний код юридичної

особи в Єдиному державному реєстрі

підприємств і організацій України, номери

засобів зв'язку та адреси електронної пошти,

за наявності»;

«2) назва або опис письмового, речового

чи електронного доказу»;

«3) підстави проведення його

тимчасового вилучення»;

«4) кому доручається вилучення» [10].

«Така ухвала про тимчасове вилучення

доказів для дослідження судом є виконавчим

документом, підлягає негайному виконанню

та має відповідати вимогам до виконавчого

документа, встановленим законом» [10].

Завершуючи аналіз процесуальних

особливостей розгляду судами трудових

спорів, необхідно зазначити, що відповідно

до ст. 430 ЦПКE суд допускає негайне

виконання судових рішень, серед інших,

присудження працівникові виплати

заробітної плати, однак не більше ніж за

один місяць, а також поновлення на роботі

незаконно звільненого або незаконно

переведеного на іншу роботу

працівника [10].

У разі затримки роботодавцем

виконання рішення суду про поновлення на

роботі незаконно звільненого або

переведеного працівника, суд виносить

ухвалу «Про виплату такому працівникові

середнього заробітку або різниці в заробітку

за весь час затримки (ст. 236 КЗпП)» [9].

Крім того, суд покладе на службову особу,


59

яка винна у незаконному звільненні або

переведенні працівника «обов'язок покриту

шкоду, яка заподіяна підприємству у зв'язку

з оплатою вимушеного прогулу або часу

виконання нижчеоплачуваної роботи. Ця

норма застосовується у випадку, якщо

звільнення або переведення було здійснено з

порушенням вимог закону чи якщо

роботодавець затримав виконання рішення

суду щодо поновлення (ст. 237 КЗпП) [9].

При порушенні роботодавцем вимог

законодавства часто спостерігаються певні

психологічні розлади у найманих

працівників, які у законодавстві мають назву

моральних страждань, втрати нормальних

життєвих зв'язків, що вимагають від

працівника додаткових зусиль для організації

свого життя, у таких випадках ст. 237-1

передбачає відшкодування моральної

шкоди [9].

При розгляді трудових спорів у

питаннях про грошові вимоги, крім вимог

про виплату працівникові середнього

заробітку за час вимушеного прогулу або

різниці в заробітку за час виконання

нижчеоплачуваної роботи, суд має право

винести рішення про виплату працівникові

належних сум без обмеження будь-яким

строком.

Ст. 239 КЗпП передбачає: «У разі

скасування виконаних судових рішень про

стягнення заробітної плати чи інших виплат,

що випливають з трудових правовідносин,

поворот виконання допускається лише тоді,

коли скасоване рішення ґрунтувалося на

повідомлених позивачем неправдивих

відомостях або поданих ним підроблених

документах. З цих же підстав допускається

стягнення з працівників сум, виплачених їм

відповідно до раніше прийнятого рішення

комісії по трудових спорах при повторному

розгляді спору» [9].

У 1995 році КЗпП було доповнено

ст. 240-1, яка регулює питання прийняття

рішення органом, що розглядає трудовий

спір (ми досліджуємо саме рішення суду) у

випадку неможливості поновлення

працівника на роботі внаслідок припинення

діяльності підприємства: «У такому разі суд

зобов'язує ліквідаційну у комісію чи

власника (його правонаступника) виплатити

працівнику заробітну плату за весь час

вимушеного прогулу, одночасно він

визнається таким, що був звільнений за п. 1.

ст. 40 КЗпП, з наданням всього комплексу

прав і гарантій вивільненому

працівникові» [9].

Ще однією особливістю розгляду

трудових спорів у судах є особливість сплати

судового збору. Відповідно до ЗУ «Про

судовий збір» від 08.07.2011 р. ч. 1 ст. 5: «Від

судового збору у судах всіх інстанцій

звільняються позивачі у справах про

стягнення заробітної плати та поновлення на

роботі» [12]. До введення в дію цього Закону

звільнялися позивачі за подання позовів про

стягнення заробітної плати, поновлення на

роботі та інших вимог, які випливали з

трудових прав. Тобто на сьогоднішній день

вбачаємо звуження переліку підстав, що ми

вважаємо не обґрунтованим, пропонуємо

повернути попередню редакцію. Ст. 8 цього

Закону встановлює випадки відстрочення,

розстрочення, зменшення судового збору чи

звільнення від сплати судового збору. У

переліку таких умов є те, що предметом

позову є захист соціальних, трудових,

сімейних, житлових прав, відшкодування

шкоди здоров'ю [12].

Висновок. Проведене дослідження

дозволяє зробити наступні висновки. По-

перше, судова практика відіграє значну роль

не тільки у правозастосовчій практиці, але й

у вдосконаленні та реформуванні трудового

законодавства. По-друге, при здійсненні

правосуддя суди захищають гарантовані

Конституцією та трудовим законодавством

права та інтереси найманих працівників і

роботодавців у нових соціально-економічних

умовах. По-третє, спори, що виникають із


60

трудових правовідносин, розглядаються

судами за загальними правилами позовного

провадження, але мають деякі процесуальні

особливості, що стосуються строків

звернення до суду за вирішенням трудового

спору, підсудності трудових спорів, судових

витрат, доказування в суді у трудових

справах.


1. Про судоустрій та статус суддів. Закон

України від 02.06.201666 року № 1402-VIII

[Електронний ресурс] // База даних

«Законодавство України» / Верховна Рада

України:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-

19 (дата звернення 28.05.2019).

2. Конституція України. Закон України від

28.06.1996 року № 254/96 [Електронний ресурс] //

База даних «Законодавство України» / Верховна

Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/

show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата

звернення: 11.06.2018).

3. Костюк В.Л. Джерела трудового права

України: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05. //

Національна академія правових наук. Київ, 2000.

160 с.

4. Міжнародний пакт про економічні,

соціальні і культурні права від 16 грудня 1966

року // Бюлетень Міністерства юстиції України.

2002. № 2. С. 8-12.

5. Конвенція про захист прав людини та

основоположних свобод від 04.11.1995 р.:

ратифіковано Законом України «Про ратифікацію

Конвенція про захист прав людини та

основоположних свобод 1995, Першого

протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до

Конвенції» від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР

[Електронний ресурс] // База даних «Законо-

давство України» / Верховна Рада України. URL:

http://zakon.rada.gov.ua/laws/card/475/97-

%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 26.05.2018).

6. Дашутів І.В. Правове регулювання

судового захисту трудових прав громадян:

Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.12 //

Нац. юр. академія України ім. Я. Мудрого. Х.,

2008. 25 с.

7. Непочатих В.О. Розгляд трудових

спорів у порядку цивільного судочинства судами

першої інстанції: Автореф. дис. ...канд. юрид.

наук: 12.00.03. // Національна академія правових

наук. Київ, 2016. -19 с.

8. Про застосування Конституції України

при здійсненні правосуддя Постанова Пленуму

Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р.

№ 9 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700

(дата звернення: 27.05.2019).

9. Кодекс законів про працю України від

10 грудня 1971 // Відомості Верховної Ради

України. 1971. Додаток до № 50. Ст. 375.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08/print

10. Цивільний процесуальний кодекс

№ 1618-IV від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]

// База даних «Законодавство України» / Верховна

Рада України: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ -

(дата звернення: 28.05.2019).

11. Про порядок вирішення колективних

трудових спорів (конфліктів). Закон України від 3

березня 1998 р. №№137/98-ВР // Відомості

Верховної Ради України. 1998. № 34. Ст. 227.

12. Про судовий збір. Закон України від

08.07.2011 року № 367-VI [Електронний ресурс] //

База даних «Законодавство України» / Верховна

Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/

card/2109-14 (дата звернення: 27.05.2019)

References:

1. Pro sudoustrii ta status suddiv. Zakon

Ukrainy vid 02.06.201666 roku № 1402-VIII

[Elektronnyi resurs] // Baza danykh «Zakonodavstvo

Ukrainy» / Verkhovna Rada Ukrainy:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19 (data

zvernennia 28.05.2019).

2. Konstytutsiia Ukrainy. ZakonUkrainy vid

28.06.1996 roku № 254/96 [Elektronnyi resurs] //

Baza danykh «Zakonodavstvo Ukrainy» / Verkhovna

Rada Ukrainy. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/

show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (data

zvernennia: 11.06.2018).

3. Kostiuk V.L. Dzherela trudovoho prava

Ukrainy: Dys. ... kand. yuryd. nauk: 12.00.05. //

Natsionalna akademiia pravovykh nauk. Kyiv,

2000.160 s.

4. Mizhnarodnyi pakt pro ekonomichni,

sotsialni i kulturni prava vid 16 hrudnia 1966 roku //

Biuleten Ministerstva yustytsii Ukrainy. 2002. № 2.

S. 8-12.

5. Konventsiia pro zakhyst prav liudyny ta

osnovopolozhnykh svobod vid 04.11.1995 r.:


61

ratyfikovano Zakonom Ukrainy «Pro ratyfikatsiiu

Konventsiia pro zakhyst prav liudyny ta

osnovopolozhnykh svobod 1995, Pershoho protokolu

ta protokoliv № 2, 4, 7 ta 11 do Konventsii» vid

17.07.1997 r. № 475/97-VR [Elektronnyi resurs] //


Rada Ukrainy. URL: http://zakon.rada.gov.ua/

laws/card/475/97-%D0%B2%D1%80 (data


6. Dashutiv I.V. Pravove rehuliuvannia

sudovoho zakhystu trudovykh prav hromadian:

Avtoref. dys. … kand. yuryd. nauk: 12.00.12 // Nats.

yur. akademiia Ukrainyim. Ya. Mudroho. Kh., 2008.

25 s.

7. Nepochatykh V.O. Rozghliad trudovykh

sporiv u poriadku tsyvilnoho sudochynstva sudamy

pershoi instantsii: Avtoref. dys. ...kand. yuryd. nauk:

12.00.03. // Natsionalna akademiia pravovyk hnauk.

Kyiv, 2016. -19 s.

8. Pro zastosuvannia Konstytutsii Ukrainy

pry zdiisnenni pravosuddia. Postanova Plenumu

Verkhovnoho Sudu Ukrainy vid 1 lystopada 1996 r.

№ 9 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700

(data zvernennia: 27.05.2019).

9. Kodeks zakoniv pro pratsiu Ukrainy vid

10 hrudnia 1971 // Vidomosti Verkhovnoi Rady

Ukrainy. 1971. Dodatok do № 50. St. 375.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08/print

10. Tsyvilnyi protsesualnyi kodeks № 1618-

IV vid 18.03.2004 r. [Elektronnyi resurs] // Baza

danykh «Zakonodavstvo Ukrainy» / Verkhovna Rada

Ukrainy: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ - (data


11. Pro poriadok vyrishennia kolektyvny

khtrudovykh sporiv (konfliktiv). Zakon Ukrainy vid

3 bereznia 1998 r. №№137/98-VR // Vidomosti

Verkhovnoi Rady Ukrainy. 1998. № 34. St. 227.

12. Pro sudovyi zbir. Zakon Ukrainy vid

08.07.2011 roku № 367-VI [Elektronnyi resurs] //


Rada Ukrainy. URL: https://zakon.rada.gov.ua/

laws/card/2109-14 (data zvernennia: 27.05.2019)

Валецкая О.В. Анализ отдельных

процессуальных особенностей рассмотрения

индивидуальных трудовых споров в местных

судах. – Статья.

Наиболее распространенной формой среди

национальных юрисдикционных форм является

судебная защита. Право на судебную защиту -

одна из важнейших гарантий охраны трудовых

прав работников. Споры, которые возникают из

трудовых отношений, рассматриваются судами

по общим правилам искового производства, но

они имеют отдельные процессуальные

особенности, которые касаются сроков

обращения в суд по решению трудового спора,

подсудности трудовых споров, судебными

сборами, доказательствами и другими

особенностями. Целью статьи является

исследование особенностей рассмотрения

судами трудовых споров на современном этапе

реформирования цивильного процессуального и

трудового законодательства.

Ключевые слова: процессуальные

особенности, трудовые споры, суд, цивильное

процессуальное законодательство, защита

трудовых прав, интересы работника, исковое

производство.

Valetska O.V. Analysis of certain processual

features of consideration of individual labor

disputes in local courts. – Article.

The protection of workers' labor rights is a

combination of jurisdictional and non- jurisdictional

forms, as well as procedural, procedural and

organizational, material and legal measures to

restore violated rights, and to end labor law

violations.

Jurisdictional form of protection involves the

activities of specially сommissioners institutions for

the protection violated or disputed rights. The most

prevalent form of national jurisdictional forms is

jurisdictional protection. The jurisdictional

protection is one of the most important guarantees of

the protection of workers' labor rights. Disputes

which are arising from labor relations are

considered by the courts in accordance with the

general rules of the proceeding, but they have some

procedural peculiarities concerning the terms of

appeal to the court for the resolution of a labor

dispute, the jurisdiction of labor disputes, court

costs, evidence in court in labor cases, etc.

The purpose of this article is to research the

peculiarities of consideration by the courts of labor

disputes at the present stage of the reform of civil

procedural and labor legislation.

The conducted research allows to make the

following conclusions. First, judicial practice plays a

significant role not only in law enforcement but also


62

in the improvement and reform of labor law.

Secondly, in the administration of justice, the courts

protect the rights and interests of employees and

employers guaranteed by the Constitution and labor

law in new socio-economic conditions. Third,

disputes which are arised from employment

relationships are considered by the courts under the

general rules of lawsuit, but have some procedural

features regarding the terms of appeal to court for

the resolution of labor disputes, the jurisdiction of

labor disputes, costs in litigation, establishment

before labor courts.

Key words: specific procedures, labor disputes,

court, civil procedural law, the protection of labour

rights, employee's interests, action proceedings.

Авторська довідка.

Валецька Оксана Валеріївна, кандидат

юридичних наук, доцент, доцент кафедри історії

та теорії держави і права Чорноморського

національного університету імені Петра Могили.

Стаття надійшла до редакції 18 червня 2019 р.

https://www.multitran.com/m.exe?s=action%20proceedings&l1=1&l2=2


63

УДК 342:002.9(045)

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-63-70

ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ,

ЩО СТАНОВИТЬ СУСПІЛЬНИЙ ІНТЕРЕС

(СУСПІЛЬНО НЕОБХІДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ)

Капліна Г.А., Лєонова Д.

LEGAL ASPECTS OF REALIZING ACCESS TO INFORMATION

TO ACHIEVE PUBLIC INTEREST (SOCIALLY NEEDED INFORMATION)

Kaplina H.A., Lieonova D.

Стаття присвячена аналізу вітчизняної судової практики та практики Європейського суду з прав

людини у спорах щодо визнання інформації суспільно необхідною. Здійснена спроба розмежування

термінів «інформація, що становить суспільний інтерес» та «суспільно необхідна інформація» та

дослідження питань доступу до такого виду інформації.

Запропоновано заходи та шляхи вирішення проблеми реалізації доступу до інформації, яка визнана

суспільно необхідною, обґрунтовані зміни у законодавство.

Ключові слова: суспільно необхідна інформація, інформація, що становить суспільний інтерес,

«трискладовий тест», розпорядник суспільно необхідної інформації, запитувач інформації.

Постановка проблеми. Реалізація права

доступу до публічної інформації передбачає

необхідність законодавчого впорядкування

все ширшого кола суспільних інформаційних

відносин. Дієвість механізмів доступу до

інформації, що становить суспільний інтерес

(суспільно необхідної інформації) має пряму

залежність для можливості реалізації

конституційного права на інформацію. На

сьогоднішній день дискусійним залишається

питання щодо визначення меж,

розпорядників та порядку надання


(суспільно необхідної інформації). Тому

актуальним завданням правової науки є

визначення та розмежування термінів

«інформація, що становить суспільний

інтерес» та «суспільно необхідна

інформація» та дослідження питань доступу

до такого виду інформації.

Аналіз останніх досліджень та

публікацій. Аналізом проблем визначення

суспільного інтересу в інформаційних

відносинах наразі займається широке коло

дослідників, серед яких слід виділити

Р. Головенка, Д. Котляра, Д. Слизьконіс –

авторів посібника із застосування

«трискладового тесту» «Доступ до публічної

інформації», Д. Маріц, І. Березовську,

О. Тимошенко та ін. Водночас, у розрізі

теоретичної розробки поняття «суспільний

інтерес», практичні проблеми доступу до цієї

категорії інформації залишаються поза

увагою правників. З огляду на наведене,

створення правового механізму доступу до


(суспільно необхідної інформації) видається

своєчасним та необхідним.

Метою дослідження є викладення

позиції авторів щодо необхідності

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-63-70


64

розмежування у законодавстві термінів

«суспільний інтерес» та «суспільно

необхідна інформація» та вдосконалення

правового механізму доступу до означеної

інформації шляхом внесення пропозицій змін

до законодавства.

Виклад основного матеріалу

дослідження. На сьогоднішній день

законодавство не містить визначення терміну

«суспільний інтерес» або «суспільно

необхідна інформація», що з одного боку,

вносить неоднозначність трактування норм

права, а з іншого, не обмежує суспільний

інтерес рамками законодавчого визначення.

Колектив авторів посібника із застосування

«трискладового тесту» «Доступ до публічної

інформації» вказують, що суспільний

інтерес – гнучке поняття, яке змінюється з

часом і залежно від обставин конкретної

справи. Суспільний інтерес можна визначити

як те, що дає користь суспільству [1, с. 67].

Кандидат юридичних наук Д.О. Маріц

пропонує під суспільним інтересом розуміти

коло питань, які стосуються

найрізноманітніших сфер суспільних

відносин, що пов’язані із правом кожного на

доступ до інформації, яка може визнаватись

суспільно необхідною, виходячи із судової

практики, що склалась, а поширення

суспільно необхідної інформації забезпечує

дотримання та реалізацію конституційних

прав і свобод людини на інформацію, та

переважає право громадськості знати певну

інформацію над потенційною шкодою від її

поширення, якщо мета поширення такої

інформації є легітимною, необхідною та

доцільною в демократичному суспільстві [2,

с.169]. Проте вбачається, що без закріплення

судового прецеденту у якості джерела права,

виходити із судової практики визначення

суспільно необхідної інформації не є

ефективним методом при захисті права

доступу до публічної інформації. Проте, у

разі надання нормативного визначення

терміну «суспільний інтерес», законодавцю

необхідно аналізувати та спиратись на вже

напрацьовану судову практику.

Крім визначення терміну «суспільний

інтерес», виникає питання щодо його

співвідношення із терміном «суспільно

необхідна інформація». У Законі України

«Про доступ до публічної інформації» дані

терміни використовуються як суміжні [3,

ст. 13]. В той час як у Законі України «Про

інформацію», використовується лише термін

«суспільно необхідна інформація» [4, ст. 29].

Вбачається необхідним розмежування

вказаних термінів, проте у змісті даної статті

вони вживаються як суміжні, згідно з

Законом України «Про доступ до публічної

інформації».

Слід вказати, що ознаки суспільного

інтересу певною мірою закріплені у статті 29

Закону України «Про інформацію», так,

суспільно необхідною інформацією може

вважатись така, що свідчить про загрозу

державному суверенітету, територіальній

цілісності України; забезпечує реалізацію

конституційних прав, свобод і обов’язків;

свідчить про можливість порушення прав

людини, введення громадськості в оману,

шкідливі екологічні та інші негативні

наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних

або юридичних осіб тощо [4, ст. 29].

Зважаючи на наведені положення, можна

зробити висновок про невичерпність ознак

інформації, що становить суспільний інтерес,

тому важливо проаналізувати відповідну

судову практику.

Так, виходячи з Ухвал Вищого

адміністративного суду України від 5 липня

2016 року у справі № К/800/6201/16 [5], та

від 5 квітня 2017 року, у справі

№ К/800/51193/15 [6], інформація, пов’язана

із реалізацією конституційного права на

освіту є інформацією, що становить

суспільний інтерес (суспільно необхідною

інформацією). До такої інформації

рішеннями ВАСУ було віднесено: статут

ВНЗ; свідоцтво про реєстрацію ВНЗ; ліцензії


65

на провадження ВНЗ освітньої діяльності за

відповідними спеціальностями та додатки до

них; сертифікат про акредитацію освітньої

програми ВНЗ; витяг ВНЗ із Єдиного

державного реєстру юридичних осіб та

фізичних осіб-підприємців; перелік

структурних підрозділів та робочих органів

ВНЗ з вказанням їх адрес, телефонів, прізвищ

керівників; правила прийому до ВНЗ;

Положення про приймальну комісію ВНЗ;

наказ про затвердження складу приймальної

комісії ВНЗ; перелік та вартість платних

освітніх та інших послуг, які надаються ВНЗ

та його структурними підрозділами; плани

роботи ВНЗ у сферах наукової, науково-

технічної та інноваційної діяльності. Суд

дійшов висновку, що запитувана інформація

необхідна для забезпечення реалізації

конституційного права громадян на освіту,

передбаченого статтею 53 Конституції

України, а також для недопущення

можливості порушення прав людини,

введення громадськості в оману, а тому може

вважатись інформацією, що становить

суспільний інтерес.

Рішенням Касаційного

адміністративного суду Верховного суду

України від 11 березня 2019 року у справі №

9901/989/18 встановлено, що вхідні реквізити

заяви про відвід члену Вищої кваліфікаційної

комісії суддів України Тетяни Шилової;

результати розгляду заяви про відвід Тетяни

Шилової; документ за результатами розгляду

заяви про відвід Тетяни Шилової; строк

розміщення заяви про відвід Тетяни Шилової

у досьє кандидата у Верховний Суд

становить значний суспільний інтерес з

огляду на проведення в Україні

повномасштабної судової реформи [7].

Постановою Вищого адміністративного

суду України від 6 квітня 2016 року у справі

№ К/800/25322/15 було визнано, що завірені

копії договорів на закупівлю продуктів

харчування та продовольчої сировини,

укладені комунальним закладом

«Харківський спеціальний навчально-

виховний комплекс» та підстави і

обґрунтування для укладення договорів на

постачання продуктів харчування та

продовольчої сировини з тими суб'єктами

господарювання, з якими вказані договори

були укладені та за цінами, які визначені в

договорах становить суспільний інтерес [8].

Постановою Касаційного

адміністративного суду Верховного суду

України від 27 червня 2019 року у справі

№ 802/352/17-а було встановлено, що

інформація щодо постанов правління НБУ

про віднесення до категорії проблемних та

неплатоспроможних ПАТ КБ «Надра», ПАТ

«Дельта банк», ПАТ «Фінанси та кредит» та

ПАТ «Банк Михайлівський» не може бути

віднесена до категорії публічної інформації

та інформації, що становить суспільний

інтерес. Аргументуючи рішення суд вказує,

що Рішення Національного банку України

про віднесення банку до категорії

проблемного є банківською таємницею [9].

Відповідно до Закону України «Про

банки і банківську діяльність»,інформація

про банки чи клієнтів, що збирається під час

проведення банківського нагляду, становить

банківську таємницю [10, ст. 60].

Спираючись на національну судову

практику, а також на практику

Європейського суду з прав людини, Пленум

Вищого адміністративного суду України

виніс Постанову №10 від 29.09.2016 «Про

практику застосування адміністративними

судами законодавства про доступ до

публічної інформації» [11], в якій, зокрема,

міститься перелік орієнтовних підстав, які

дають змогу визначити, становить така

інформація суспільний інтерес чи ні.

Оцінюючи конкретну інформацію на

предмет наявності суспільного інтересу до

неї, суди повинні застосовувати певні

критерії.

Так, наприклад, інформація може

вважатись суспільно необхідною, якщо її


66

поширення сприяє: дискусії з питань, що

хвилюють суспільство чи його частину,

необхідності роз'яснення питань, які важливі

для актуальної суспільної дискусії;

з'ясуванню та розумінню причин, які лежать

в основі рішень, які приймає державний

орган, орган місцевого самоврядування, його

службова чи посадова особа; посиленню

підзвітності і підконтрольності влади

суспільству загалом, у тому числі шляхом

забезпечення прозорості процесу підготовки

і прийняття владних рішень, виявленню

фактів введення громадськості в оману тощо.

Зрозуміло, що це не повний перелік підстав

встановлення суспільної необхідності

інформації [11, п. 6.4].

Крім того, ВАСУ вказує, що

визначаючи те, чи є інформація суспільно

необхідною, суди повинні враховувати особу

запитувача. Якщо інформацію запитує

журналіст або особа, яка, користуючись

сучасними засобами комунікації, створює

площадку для суспільного обговорення

важливих питань, систематично інформує

суспільство про суспільні події, представник

громадської організації, це є додатковим

аргументом на користь наявності суспільного

інтересу запитуваної інформації. Проте це

твердження прямо заперечить положенням

ст.4 Закону України «Про доступ до

публічної інформації», яка передбачає, що

доступ до публічної інформації

здійснюється, зокрема, на принципах:

рівноправності, незалежно від ознак раси,

політичних, релігійних та інших переконань,

статі, етнічного та соціального походження,

майнового стану, місця проживання, мовних

або інших ознак [3, ст. 4].

Доволі слушними можуть виявитися

наведені у книзі Р. Карвера критерії


які визначив Комітет з етики Британського

національного союзу журналістів (NUJ): а)

виявлення чи викриття злочину або

серйозного проступку; б) захист суспільного

здоров’я чи безпеки; в) запобігання

введенню в оману громадськості певними

твердженнями чи діями з боку особи чи

організації; г) викриття неналежного

використання державних коштів чи інших

форм корупції в державних органах;

д) розкриття потенційних конфліктів

інтересів у тих, хто посідає владні й впливові

місця; е) викриття жадібності корпорацій;

є) викриття лицемірної поведінки тих, хто

займає високі посади [12, с. 28].

Зважаючи на аналіз судової практики та

наукові твердження, можна припустити

наступне: до інформації, що становить

суспільний інтерес, за певних обставин, слід

відносити будь-яку інформацію отриману,

створену або таку, що знаходиться у

володінні розпорядників інформації окрім

тієї інформації, обмеження якої прямо

встановлено у законодавству та у разі, коли

шкода від оприлюднення такої інформації

більша, ніж шкода, завдана її обмеженням.

При цьому, необхідним вбачається

використання»трискладового тесту», який

визначає допустиме обмеження доступу до

публічної інформації, заборона на

поширення якої встановлена безпосередньо

законом. «Трискладовим тестом» вважається

перевірка відповідності інформації

сукупності вимог частини 2 статті 6 Закону

України «Про доступ до публічної

інформації». Відсутність висновку

розпорядника інформації щодо наявності

хоча б однієї з трьох вимог «трискладового

тесту» означає, що законних підстав для

обмеження доступу до інформації немає, а

відмова у доступі до публічної інформації є

необґрунтованою.

Слід звернути увагу, що деякі вчені

наголошують на тому, що до розпорядників

суспільно необхідної інформації слід

відносити органи державної влади й органи

місцевого самоврядування (суб’єкти владних

повноважень), а також створені ними

суб’єкти господарювання. Зокрема


67

стверджується, що, наприклад, приватні

заклади освіти не є розпорядниками


у розумінні норм Закону України «Про

доступ до публічної інформації» [13, с. 166].

Таке твердження вбачається хибним за рядом

підстав:

- по-перше, Закон України «Про доступ

до публічної інформації» прямо не вказує на

виключність суб’єктів публічного права як

розпорядників публічної інформації та

передбачає, що до розпорядників публічної

інформації прирівнюються суб'єкти

господарювання, які володіють інформацією

про стан довкілля; інформацією про якість

харчових продуктів і предметів побуту;

інформацією про аварії, катастрофи,

небезпечні природні явища та інші

надзвичайні події, що сталися або можуть

статися і загрожують здоров'ю та безпеці

громадян;іншою інформацією, що становить


інформацією) [3, ст.13].

- по-друге, судова практика свідчить про

можливість застосування Закону України

«Про доступ до публічної інформації» до

суб’єктів господарювання приватного права,

в тому числі у разі запитування інформації,

що становить суспільний інтерес. Так,

Постановою Окружного адміністративного

суду м. Києва від 18 травня 2017 року у

справі №826/12147/16, що була залишена без

змін при апеляційному оскаржені, було

встановлено, помилковим твердження

відповідача про те, що Приватний вищий

навчальний заклад «Європейський

університет» не є розпорядником публічної

інформації, тому що заснований на приватній

власності, та не виступає у спірних

правовідносинах суб'єктом владних

повноважень, та звертає увагу, що Закон


інформації» не вважає розпорядниками

інформації виключно суб'єктів владних

повноважень, та не ставить статус

розпорядника інформації в залежність від

його форми власності [14].

Висновки. 1. Необхідним вбачається

розмежування у законодавстві термінів

«суспільний інтерес» та «суспільно

необхідна інформація» для уніфікації у

тлумаченні нормативних приписів.

2. До інформації, що становить

суспільний інтерес, за певних обставин, слід

відносити будь-яку інформацію отриману,

створену або таку, що знаходиться у

володінні розпорядників інформації окрім

тієї інформації, обмеження якої прямо

встановлено у законодавству та у разі, коли

шкода від оприлюднення такої інформації

більша, ніж шкода, завдана її обмеженням.

При цьому, необхідним вбачається

використання «трискладового тесту», який

визначає допустиме обмеження доступу до

публічної інформації, заборона на

поширення якої встановлена безпосередньо

законом.

3. Вбачається таким, що суперечить

принципу рівноправності (стаття 4 Закону


інформації») врахування особи запитувача

при вирішенні питання щодо віднесення

інформації до такої, що становить суспільний

інтерес.

4. Для уникнення неоднозначного

розуміння приписів Закону України «Про

доступ до публічної інформації» щодо форм

власності можливих розпорядників


слід внести зміни до статі 13 вказаного

Закону. Пропонується викласти частину 2

статті 13 Закону України «Про доступ до

публічної інформації»у редакції:

«До розпорядників інформації,

зобов'язаних оприлюднювати та надавати за

запитами інформацію, визначену в цій статті,

у порядку, передбаченому цим Законом,

прирівнюються суб'єкти господарювання,

незалежно від форми власності, які

володіють:


68

1) інформацією про стан довкілля;

2) інформацією про якість харчових

продуктів і предметів побуту;

3) інформацією про аварії, катастрофи,

небезпечні природні явища та інші

надзвичайні події, що сталися або можуть

статися і загрожують здоров'ю та безпеці

громадян;

4) іншою інформацією, що становить


інформацією)».


1. Доступ до публічної інформації:

посібник із застосування «трискладового тесту» /

Роман Головенко, Дмитро Котляр, Дар`я

Слизьконіс; за заг. ред. Д. М. Котляра. – К.:

ЦПСА, 2014. – C.67.

2. Маріц Д.О. Поняття «суспільний

інтерес» в інформаційних правовідносинах

//Підприємство, господарство і право, 2018. -

№11. – С.165-170.

3. Про доступ до публічної інформації:

Закон України від 13 січня 2011 р. № 2939-VI//

Відомості Верховної Ради України — 2011. -

№ 32. – ст. 314.

4. Про інформацію: Закон України від

02 листопада 1992 р. №2657-XII// Відомості

Верховної Ради України. – 1992. - №48. –

ст. 650.0

5. Ухвала Вищого адміністративного

суду України від 5 липня 2016 року у справі

№ К/800/6201/16/ Єдиний державний реєстр

судових рішень [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/

58983961

6. Ухвала Вищого адміністративного суду

України від 5 квітня 2017 року, у справі

№ К/800/51193/15/ Єдиний державний реєстр


доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/

65906434

7. Рішення Касаційного адміністративного

суду Верховного суду України від 11 березня

2019 року у справі № 9901/989/18/ Єдиний

державний реєстр судових рішень [Електронний

ресурс]. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/80481747

8. Постанова Вищого адміністративного

суду України від 6 квітня 2016 року у справі

№ К/800/25322/15 / Єдиний державний реєстр


доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57225780

9. Постанова Касаційного

адміністративного суду Верховного суду України

від 27 червня 2019 року у справі № 802/352/17-а /

Єдиний державний реєстр судових рішень

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:


10. Про банки і банківську діяльність:

Закон України від 07 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ//

Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 5-

6. - ст.30.

11. Про практику застосування

адміністративними судами законодавства про

доступ до публічної інформації: Постанова

пленуму Вищого адміністративного суду України

від 29.09.2016 № 10 / Вищий адміністративний

суд України. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу http://zakon.rada.gov.ua/laws/

show/v0010760-16

12. Карвер Р. Свобода інформації : теорія

та практика: навч. посіб. для державних

службовців / Р. Карвер, Л. Гамерер, С. Бучанан,

Е. Мугедіні, Є. Захаров. – К. : Тютюкін, 2010. –

128 с.

13. Тимошенко О.А. Публічна інформація

та інформація, що становить суспільний інтерес,

у діяльності приватних закладів освіти /

О.А. Тимошенко // Порівняльно-аналітичне

право. – 2018. - №5. – С. 164-166.

14. Постанова Окружного

адміністративного суду м. Києва від 18 травня

2017 року у справі №826/12147/16/ Єдиний

державний реєстр судових рішень [Електронний

ресурс]. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/66952150.

References:

1. Dostup do publichnoi informatsii:

posibnyk iz zastosuvannia «tryskladovoho testu» /

Roman Holovenko, Dmytro Kotliar, Dar`ia

Slyzkonis; za zah. red. D. M. Kotliara. – K.: TsPSA,

2014. – C.67.

2. Marits D.O. Poniattia «suspilnyi interes» v

informatsiinykh pravovidnosynakh//Pidpryiemstvo,

hospodarstvo i pravo, 2018. - №11. – S.165-170.


69

3. Pro dostup do publichnoi informatsii:

Zakon Ukrainy vid 13 sichnia 2011 r. № 2939-VI//

Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy — 2011. -

№ 32. – st. 314.

4. Pro informatsiiu: Zakon Ukrainy vid

02 lystopada 1992 r. №2657-XII// Vidomosti

Verkhovnoi Rady Ukrainy. – 1992. - №48. – st.650. 0

5. Ukhvala Vyshchoho administratyvnoho

sudu Ukrainy vid 5 lypnia 2016 roku u spravi №

K/800/6201/16/ Yedynyi derzhavnyi reiestr

sudovykh rishen [Elektronnyi resurs]. – Rezhym

dostupu: http://reyestr.court.gov.ua/Review/

58983961

6. Ukhvala Vyshchoho administratyvnoho

sudu Ukrainy vid 5 kvitnia 2017 roku, u spravi №

K/800/51193/15/ Yedynyi derzhavnyi reiestr



65906434

7. Rishennia Kasatsiinoho administratyvnoho

sudu Verkhovnoho sudu Ukrainy vid 11 bereznia

2019 roku u spravi № 9901/989/18/ Yedynyi

derzhavnyi reiestr sudovykh rishen [Elektronnyi

resurs]. – Rezhym dostupu:


8. Postanova Vyshchoho administratyvnoho

sudu Ukrainy vid 6 kvitnia 2016 roku u spravi №

K/800/25322/15 / Yedynyi derzhavnyi reiestr



57225780

9. Postanova Kasatsiinoho

administratyvnoho sudu Verkhovnoho sudu Ukrainy

vid 27 chervnia 2019 roku u spravi № 802/352/17-a /

Yedynyi derzhavnyi reiestr sudovykh rishen

[Elektronnyi resurs]. – Rezhym dostupu:


10. Pro banky i bankivsku diialnist: Zakon

Ukrainy vid 07 hrudnia 2000 r. № 2121-III//

Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. – 2001. - № 5-

6. - st.30.

11. Pro praktyku zastosuvannia

administratyvnymy sudamy zakonodavstva pro

dostup do publichnoi informatsii: Postanova plenumu

Vyshchoho administratyvnoho sudu Ukrainy vid

29.09.2016 № 10 / Vyshchyi administratyvnyi sud

Ukrainy. [Elektronnyi resurs]. – Rezhym dostupu

http://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/v0010760-16

12. Karver R. Svoboda informatsii : teoriia ta

praktyka: navch. posib. dlia derzhavnykh

sluzhbovtsiv / R. Karver, L. Hamerer, S. Buchanan,

E. Muhedini, Ye. Zakharov. – K. : Tiutiukin, 2010. –

128 s.

13. Tymoshenko O.A. Publichno informatsiia

ta informatsiia, shcho stanovyt suspilnyi interes, u

diialnosti pryvatnykh zakladiv osvity /

O.A. Tymoshenko // Porivnialno-analitychne pravo.

– 2018. - №5. – S. 164-166.

14. Postanova Okruzhnoho administratyvnoho

sudu m. Kyieva vid 18 travnia 2017 roku u spravi

№826/12147/16/ Yedynyi derzhavnyi reiestr



66952150.

Каплина Г.А., Леонова Д. Правовые

аспекты реализации доступа к информации,

которая составляет общественный интерес

(общественно необходимая информация). -

Статья.

Статья посвящена анализу отечественной

судебной практики и практики Европейского

суда по правам человека в спорах о признании

информации общественно необходимой. Сделана

попытка разграничения терминов «информация,

представляющая общественный интерес» и

«общественно необходимая информация» и

исследование вопросов доступа к такого рода

информации.

Предложены меры и пути решения

проблемы реализации доступа к информации,

которая признана общественно необходимой,

обоснованы изменения в законодательство.

Ключевые слова: общественно необходимая

информация, информация, представляющая

общественный интерес, «трехсложный тест»,

распорядитель общественно необходимой

информации, запрашиватель информации.

Kaplina H.A., Lieonova D. Legal aspects of

realizing access to information to achieve public

interest (socially needed information) - Article.

The article is dedicated to the analysis of civil

court practice and practice of the European Court of

Human Rights on the issue of information that is

recognized as socially necessary. An attempt is made

to distinguish between the terms “information of

public interest” and “socially necessary

information” and the issues of access to this kind of

information are investigated.


70

The legislation does not define the term «public

interest» or «publicly needed information», which

introduces ambiguity in the interpretation of the rules

of law, but does not limit the public interest within

the legislative definition.

The conclusion is drawn that the features of

information of public interest are not exhaustive, so it

is important to analyze the relevant case law.

Information of public interest should include

any information obtained, created or owned by the

information managers, other than information that is

expressly limited by law or where the harm of

disclosing such information is greater, than the harm

caused by its limitations.

In doing so, it is necessary to consider the use

of the «three-part test», which determines the

permissible restriction of access to public

information, the prohibition of which is established

directly by law.

It is considered to be contrary to the principle

of equality of taking into account the identity of the

requester when deciding whether the information is

classified as being of public interest.

Managers of information obliged to disclose

and make available on request information are

encouraged to equate economic entities, regardless

of ownership, who possess: environmental

information; information on the quality of food and

household items; information on accidents,

catastrophes, dangerous natural phenomena and

other emergencies that have occurred or may occur

and threaten the health and safety of citizens; other

information of public interest (publicly needed

information).

Key words: socially necessary information,

information of public interest, «three-way test», the

manager of publicly required information, the

requester of information.


Капліна Галина Анатоліївна, кандидат

юридичних наук, доцент, доцент кафедри

правознавства Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля;

Лєонова Дар’я, магістр Східноукраїнського


Даля.



71

УДК 94:323.281]+340.15](477.7)"192/193"

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-71-79

СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В 20-30-х рр. ХХ ст.

Лісна І. С., Михайлів Т. Є.

STALIN'S REPRESSIONS IN THE SOUTHERN UKRAINE DURING 1920-1930s

Lisna I., Mykhailiv T.

Дослідження масових репресій сталінського режиму привертає увагу суспільства вже 60 років,

починаючи з проголошення М. С. Хрущовим таємної доповіді про культ особи Сталіна на XX з'їзді

ЦК КПРС.

Реальні масштаби злочинів, скоєних тоталітарною державою в умовах абсолютної таємниці,

стали остаточно відомими під час другої кампанії десталінізації, здійсненої М. С. Горбачовим в роки

перебудови. Проте, фактично лише незалежній Україні створено реальні умови для всебічного вивчення

пов'язаних з масовими репресіями історичних джерел і виявлення повної картини фізичних та моральних

втрат українського народу, який опинився в епіцентрі сталінських репресій.

Тяжкою спадщиною цієї доби є масові репресії, які чинились сталінським режимом та його

провідниками на території України, зокрема на Півдні. Дослідження репресій дає змогу збагатити

історичну науку новим оригінальним і фактичним матеріалом, аргументовано викрити злочинну

діяльність Й. Сталіна, його оточення та створеної ним репресивно-каральної машини. У роки розбудови

Української держави виключно важливим є процес переосмислення багатьох проблем історії України.

Лише з урахуванням минулого, в тому числі і тих драматичних подій, які принесли репресії, українське

суспільство може йти в майбутнє.

Ключові слова: Сталінські репресії, Миколаївщина, Одещина, інтелігенція, концтабори,

тоталітарний режим.

Постановка проблеми. Масові репресії

в Україні пройшли в своїй еволюції три

хвилі: Перша (1929-1931 рр.) – це так звана

«шахтинська справа», харківські політичні

процеси над українською інтелігенцією,

«шкідниками» і «саботажниками»,

насильство над селянами, початок

розкуркулення і депортацій під час

колективізації. Друга хвиля (1932-1934 рр.)

була пов'язана, насамперед, з терором

голодом, який було штучно влаштовано

проти українців, що привело до

демографічного зменшення населення майже

на 7 млн. осіб; заборона процесу

«українізації» і постишевські репресії проти

української інтелігенції, діячів культури,

науки і освіти, письменників, журналістів і

представників мистецтва. Третя хвиля (1936-

1938 рр.) в історії одержала назву доби

«великого терору», бо була пов'язана з

найбільш масовими, апокаліптичного

масштабу репресіями. Порушення не тільки

правових норм і судової практики, але й

елементарних моральних норм з боку

сталінської влади не знало меж.

Протягом вищезазначених періодів було

репресовано мільйони українців, особливо це

стосувалося селян та інтелігенції. Саме тому,

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-71-79


72

дослідження сталінських репресій є однією з

найбільш актуальних та загадкових тем

історичної науки, відповіді на які й сьогодні

шукає низка як вітчизняних так і зарубіжних

істориків права.

Стан дослідження. Тематикою

сталінських масових репресій займаються

сотні й тисячі науковців, викладачів вузів,

музейних і архівних працівників,

краєзнавців. Вищезазначеній проблематиці

присвячені праці таких вчених як

Г. Васильчук, М. Лазарович, В. Нікольський,

Л. Недбай, М. Михайлуца, О. Бажан.

Мета статті – дослідити сталінські

репресії на півдні України 20-30 років ХХ

століття.

Виклад основного матеріалу. В

історію нашої держави 20-30 роки минулого

століття увійшли як роки масових репресій,

оскільки сталінським режимом було знищено

фактично всю Українську інтелігенцію того

періоду. В свою чергу кого не було знищено,

вимушені були емігрувати за кордон для

пошуку кращої долі, і фактично для того,

щоб врятувати життя.

Слід зазначити, що етапи революційних

перетворень та еволюційних зрушень, а саме

такими були друге й третє десятиліття

буремного двадцятого сторіччя, в апріорі

вирізняються наявністю безлічі конфліктних

ситуацій, векторів світоглядної орієнтації,

точок соціального напруження.

Невирішеність багатьох соціально-

економічних питань або ідеологічна

заангажованість підходів та теоретична

обмеженість прийомів розв’язання

актуальних питань породжує конфлікти, які

за радянських часів найчастіше

вирішувалися репресивними методами. На

виклики повсякдення влада відповідала

посиленням карального тиску [1, с. 115].

Перш ніж досліджувати безпосередньо

особливості сталінських репресій на півдні

України, доречно розглянути особливості

сталінських репресій в цілому, щоб осягнути

їх катастрофічні наслідки для України.

Наприкінці 20-х років у всіх сферах

суспільно-політичного життя України

спостерігається зміцнення тоталітаризму і

посилення сталінських репресій.

З особливою силою нова хвиля репресій

охопила українське суспільство після того,

як у січні 1933 р. Сталін призначив

особистим представником в Україні

П. Постишева. Разом з ним прийшли новий

голова Об'єднаного державного політичного

управління (ОДПУ) – В. Балицький і тисячі

російських функціонерів. Постишеву було

доручено завершити колективізацію,

провести чистку в компартії та припинити

українізацію. У міру того як набирало

обертів правління нового сталінського

опричника в Україні, страчувалися чи

висилалися в табори тисячі представників

нової української інтелігенції, що з'явилася у

1920-ті роки. За даними О. Субтельного, з

240 українських письменників тоді зникло

200; із 35 вчених-мовознавців знищили 62.

Декілька сотень українських кобзарів, які

зібралися на свій з'їзд, заарештували і

розстріляли. Оголошували шпигунами і

заарештовували філософів, художників,

редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися

своїх поглядів, накладали на себе руки, як це

зробили М. Скрипник та М. Хвильовий.

Загалом, за деякими даними, у Радянській

Україні в 1930-х роках було ліквідовано

майже 80% творчої інтелігенції, що дає

підстави назвати цей період «розстріляним

відродженням» [2, с. 217].

Суспільство все глибше опускалося у

прірву страху, відчаю і моральної деградації.

Заарештованих піддавали жорстоким

тортурам і таким чином одержували від них

необхідні, але міфічні свідчення і про себе, і

про своїх знайомих. Чи не єдиним елементом

з дореволюційної структури суспільства

залишалась церква.


73

Особливо жорстко репресивно-каральна

сталінська система пройшлась по території

Миколаївщини, оскільки жителів

Миколаївської області засуджували на

підставі «липових» рішень сходів села,

сільських рад, трійок УНКВС тощо. Про це

свідчать статистичні дані, оскільки в архівах

Служби Безпеки України знаходиться 13,5

тисяч справ проти жителів Миколаївської

області, які притягувалися до кримінальної

відповідальності в 20-30 роках минулого

століття [3, с. 94]. Проте, така кількість

репресованих осіб не була великою, в

порівнянні з іншими областями.

Відносно невелику частку репресованих

по Миколаївській області, можна пояснити

змінами у адміністративно-територіальному

поділі УРСР. У 1937 р. в республіці замість

семи областей (Вінницька, Київська,

Чернігівська, Харківська, Донецька,

Дніпропетровська, Одеська) було створено

одинадцять. Тому, й не дивно, що якраз в

новостворених (Кам’янець-Подільській,

Миколаївській, Полтавській) кількість

репресованих з осіб була порівняно меншою

внаслідок початкового періоду становлення в

роботі новоутворених обласних управлінь

НКВС (дещо більшу частку по

Житомирській області можна пояснити тим,

що цю область відокремили від столичної –

Київської області) [4, с. 97].

В Миколаївській області масові репресії

торкнулися в першу чергу селянства,

інтелігенції, духовенства, робітників, а також

тих партійно-радянських діячів, які щиро

вірили в ідеали революції, але погано

підходили на роль правлячого класу, оплоту

тоталітарної системи. Саме тому, на думку

радянського керівництва, потрібно було

винищити їх, аби розчистити місце новій

бюрократії, яка вступила в партію вже після

революції, не мала старомодних

революційних фантазій і вірно служила

«вождю». Репресій зазнавали не тільки

українці, але і росіяни, німці, євреї, поляки

тощо.

Більшість заарештованих обвинува-

чувались за статтею 54-10, ч. 1. Селян

визнавали членами підпільних

контрреволюційних куркульських

організацій, що намагались розвалити роботу

в колгоспах, систематично виступали проти

радянської влади, сіяли до неї недовіру,

знущались над колгоспниками. Священикам

інкримінували проведення серед мирян

релігійної пропаганди, яких вони нібито

орієнтували на антирадянські виступи.

Представників технічної інтелігенції, а

подекуди й робітників обвинувачували у

здійсненні на підприємствах диверсійних

актів. Представників національних меншин -

в участі в контрреволюційних фашистсько-

націоналістичних організаціях [5].

В Миколаївській області в звітах органів

НКВС обвинувачення репресованих

розподілялися за двома напрямками:

1) за політичним забарвленням;

2) за характером злочинів.

За політичним забарвленням арештовані

розподілялися на п’ять груп:

1) звинувачені у належності до

антирадянських політичних партій;

2) причетність до контрреволюційних

націоналістичних організацій;

3) фашисти, церковники, сектанти,

білогвардійці;

4) особи, що проходили по

національних лініях;

5) громадяни, притягнуті до

відповідальності відповідно до оперативного

наказу № 00447 від 30 липня 1937 р. «Про

операцію по репресуванню колишніх

куркулів, кримінальників та інших

антирадянських елементів».

За характером злочинів було виділено

дві групи:

1) шпигунство (з безпосередньою

«прив’язкою» до відповідних країн, для яких

шукали інформацію);


74

2) антирадянська та контрреволюційна

діяльність (зрада Батьківщині, терор,

диверсії, шкідництво, повстанська діяльність,

контрреволюційна агітація, інші злочини) [4,

с. 97–98].

Репресивно-каральні органи на

Миколаївщині досить активно протидіяли

національним меншинам. Особливо, це

стосувалося поляків.

Так, основної своєї мети кампанія проти

польської меншини досягла – наслідки

«коренізації» повністю знищені, а компактно

проживаюче польське населення було

розпорошене і залякане. Фабрикувалися й

різноманітні справи щодо шпигунських

організацій, які начебто працювали на

користь військових розвідок зарубіжних

країн. Так, зокрема, в цей час досить

широкого розголосу набула «викрита» й так

звана «Польська організація військова».

Вона, на думку керівників держави,

проводила масову шпигунську, шкідницьку

та агітаційну роботу проти Радянського

Союзу. Очолювали її, за викриттям

радянських чекістів, найвищі керівники

комуністичного руху, такі як, наприклад,

колишній генеральний секретар

Комуністичної партії Польщі, кандидат у

члени президії виконкому Комінтерну,

завідувач польським сектором Інституту

Маркса-Енгельса-Леніна Ю.В. Сохацьким-

Братківським.

Таким чином, можемо констатувати, що

в радянської влади з’явився привід, щоб

розпочати масове винищення представників

цілого народу поляків та представників

інших національностей.

Так, за даними архівів, в

контрреволюційну польську націоналістичну

організацію, викриту в 1937 році в

Миколаєві, входили росіяни І.В. Іванов і

М.П. Цвєтаєв, німець Г.А. Окс, поляки

В.І. Ляхович та Д.І. Злочевський, українець

Т.І. Вдовиченко, молдованин В.Г. Матвєєв.

Вони були звинувачені в шпигунській

діяльності, проведені контрреволюційної

агітації та приналежності до «ПОВ» і

засуджені до розстрілу [6, с. 114].

Ще одну шпигунську організацію ПОВ,

що складалась із 9 депортованих поляків,

«викрили» миколаївські чекісти. Усіх їх, а

саме: Й.У. Квятковського, І.Ф. Колбу,

Й.Ф. Єзерського, У.Ф. Станіславського,

І.А. Загребського, І.І. Мировського засудили

до розстрілу. Усього в Миколаєві було

«виявлено» 8 військових польських

організацій, всі учасники яких були

засуджені до розстрілу.

Також було репресовано і багато

поляків за окремими справами. Мотиви були

ті ж самі контрреволюційна діяльність,

наклеп на радянський устрій, шпигунство

тощо. Наприклад, колгоспника с. Волошино

Кривоозерського району поляка

Ф.П. Косецького розстріляли за те, що він

під час закриття костьолу в с. Криве Озеро

проводив активну контрреволюційну

агітацію, казав, що «так чи інакше довго

радянська влада існувати не буде» [5].

За досить схожим обвинуваченням було

розстріляно робітника заводу № 200 поляка

Б.І. Войцеховського. За даними справи він

визнав себе винним в тому, що був

контрреволюційно налаштований,

підтримував письмовий зв’язок із

закордоном, систематично проводив

антирадянську агітацію, вихваляв Польщу та

дурив СРСР. Начебто це підтверджували і

свідки, які під час допитів пізніше, у 1957

році давали зовсім інші свідчення.

Мешканця Вознесенська поляка

С.І. Корчмарчика також розстріляли за те, що

він, як свідчить звинувачувальний вирок,

«систематично брехав на радянську владу,

що робітники гірше живуть у матеріальному

відношенні в СРСР, ніж живуть робітники за

кордоном, своєю брехнею по суті вихваляв

життя при капіталістичному ладі». За

подібними звинуваченнями були розстріляні

поляки мешканці Миколаївщини


75

Ц. С. Васютинський, Б. І. Войцеховський,

Й. С. Мінцер, В. С. Секлоцький та багато-

багато інших. Часто винищувалися цілі

родини як, наприклад, це сталося з родиною

Суліковських. В цьому випадку було

засуджено до розстрілу одразу трьох братів

[6, с. 114].

Таким чином, ключовим наслідком

масових репресій на Миколаївщині було

фізичне винищення найбільш активної та

інтелектуальної частини людей та моральне

розтління тих, кого терор не торкнувся. У

суспільстві йшли доноси, взаємна

підозрілість і страх. Маси людей брали

участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти

«ворогів народу». За розмахом знищення

населення власної країни сталінські репресії

20-30-их років ХХ століття не знають собі

рівних у світовій історії. Вони залишилися в

пам'яті людства під назвою Великого Терору.

Документи державного архіву Миколаївської

області яскраво характеризують цей

жахливий період в нашій історії.

В 20-30-их роках минулого століття

особливо тяжким становище інтелігенції та

противників сталінського режиму було на

Одещині, оскільки цей регіон ще з часів

громадянської війни характеризувався як

особливо революційний, де дуже багато разів

змінювалася влада. Тому, репресивно-

каральні заходи НКВС були направлені на

ліквідацію неугодних сталінському режиму.

Варто зазначити, що в січні-лютому

1931 р. Одеським оперативним сектором

ДПУ була «викрита» «Одеська церковна

контрреволюційна організація». Саме ця

організація була однією з рушійних сил

проти радянського режиму в цілому. Тому,

ключовою особливістю репресивної політики

в Одеській області була ліквідація церкви.

Так, за сфальсифікованими

обвинуваченнями було заарештовано 24

особи, з них 22 православних

священнослужителя. Як свідчать архівні

документи, головним обвинуваченням було –

антирадянська діяльність і антирадянська

агітація (ст.ст. 54-10 та 54-11 КК УСРР).

Наскільки «ґрунтовно» підходив слідчий

оперуповноважений Глєбов до

розкручування справи «небезпечної

розгалуженої і чисельної» організації

говорить той факт, що сама справа за

об'ємом становить 5 томів (загалом 1367

аркушів!) [7, с. 700]. Найбільш активним

антирадянським елементам м. Одеси,

відомим своєю монархічною діяльністю за

царизму і, які особливо яскраво відзначилися

в роки громадянської війни своєю

безпосередньою особистою участю у справі

підготовки збройної боротьби з радянськими

військами інкримінувалося активна

діяльність проти пролетарської влади [8,

с. 33]. Упереджене слідство всіляко

намагалося «довести», що організація мала

давні корені і попередню історію.

Від перших арештів священиків у січні-

березні 1931 р. слідство продовжувалося до

осені. Обвинувальний висновок по справі

№ 6948/1981 «Про Одеську церковну

контрреволюційну організацію» обіймав 33

аркуші. Слідство в клопотанні перед

судтрійкою при колегії ДПУ для громадян

Введенського та Любимського просило

застосувати вищу міру покарання – розстріл,

22 обвинувачуваних присуджувалися до

різних термінів ув'язнення за ст.ст.54-2 і

54-11 (Гірканов та Ширяєв за ст.54-12) КК

УРСР. До десяти років концтаборів -

Крігсман, Лук'янов та Кринов, до 7 років -

Луценко й Ширяєв, 5 років отримали -

Флоря, Чемена, Дубієвич, Федоров,

Мочульський, Бриль, Користін, Кристальов,

Лобачевський, до 3 років - Муретов,

Буділовський і Гірканов. Решті визначалася

висилка у Північний край від 3 до 5 років.

Справу було направлено на затвердження до

колегії ДПУ. При чому, настільки разючими

та очевидними були надуманість та

фальсифікація обвинувачення, що стосовно


76

переважної більшості священиків вироки

були значно пом’якшені.

Так, згідно з постановою Особливої

наради при колегії ОДПУ СРСР від

3 листопада 1931 р. Введенський,

Любимський, Дубієвич, Крижановський,

Крігсман, Буділовський, Користін, Бріль,

Флоря, Чемена, та Мочульський були

засуджені до трьох років концентраційних

таборів; Лобачевський, Лук’янов, Муретов,

Луценко, Александров, Матвеєвич, Кринов,

Кристальов, Стоянов, Федоров і

Покровський відправлялися на три роки

висилки до Казахстану. Ширяєву та

Гірканову, які проходили по ст.54-12 КК

УРСР, дали по три роки умовно і

звільнили [9].

Отже, як ми бачимо, репресивно-

каральні заходи проти церкви на Одещині

були досить жорсткими.

Репресивно-каральні заходи на Одещині

посилилися з призначенням на посаду

керівника Управління НКВС Одеської

області П. Кисельова. Так, підлеглі

П. Кисельова у надзвичайно короткі строки

заарештували понад 150 «неблагонадійних

осіб» в Одесі.

В цей час досить стрімко, провівши

«санацію» Південної Пальміри, керівництво

УНКВС відразу зосередилося на розробці

оперативного удару по «контрреволюційним

елементам» у межах області. Приводом для

розгортання каральних акцій в

сільськогосподарських районах Одещини

влітку 1938 року, на думку Павла Кисельова,

слугувала незадовільна ситуація, яка

склалася у колгоспах напередодні жнив: «з

розгортанням робіт по підготовці до збору

урожаю цього року виявлене значне

шкідництво при будівництві нових складів

для приймання зерна та з ремонтом іншої

складської ємкості під хлібні культури. Стан

тракторів, комбайни по машинно-тракторним

станціям і радгоспам області були

відремонтовані погано. Такий стан свідчить

про те, що в правліннях колгоспів, в МТС,

земорганах, сільрадах та райвиконкомах

знаходилась велика кількість ворожих

елементів, які всіляко гальмували виконання

сільськогосподарських кампаній і привели до

часткового занепаду сільського господарства

шляхом зменшення урожайності,

засміченості полів та занедбаністю

сівозміни» [10].

Оперативний удар по

«контрреволюційним елементам» у районах

області було нанесено наприкінці червня

1938 року, в ході якого було заарештовано

700 осіб із числа «куркулів,колишніх

петлюрівців, білих, церковників».

Варто зазначити, що фактично

одночасно з репресивною кампанією по

боротьбі зі шкідництвом в аграрному секторі,

відбувалися «оперативно-розшукові заходи»

для знешкодження на території Одещини

філії «Всеукраїнського військово-

повстанського партизанського штабу», яка

нібито складалася з учасників право-

троцькістського та буржуазно-

націоналістичного підпілля. У першій декаді

червня 1938 року без всіляких на те підстав

за ґратами опинилося 33 особи з числа

колишніх червоних партизан, яким

закидалася «підготовка широкої диверсії на

Чорноморському узбережжі, спрямованої на

знищення берегових артбатарей Одеського

укріпрайону». Керівником диверсійної

організації було названо директора наукової

бібліотеки І.К. Д'ячишина.

Отже, всього, упродовж так званих

слідчих дій, було сфальсифіковано справ на

65 колишніх партизан, 5 із яких згідно

постанови трійки НКВС під керівництвом

П.Кисельова були розстріляні, а інші 60

тривалий час перебували в ув’язненні та

піддавалися тортурам [10].

Варто відмітити, що насильницькі

розправи на Одещині не тільки позбавили

волі чи життя тисяч людей, вони

розбещували тих, кого оминула така трагічна


77

доля. Як наслідок в свідомості багатьох

гинули світлі ідеали й, навпаки,

заохочувалися жахливі діяння. Як і на

Миколаївщині, на Одещині набула

поширення система доносів та

наклепницьких заяв. Обмовляли чесних

людей, нерідко своїх друзів, колег по роботі.

Дуже багато людей байдуже сприймали те,

як ішли на смерть їхні співвітчизники» [11,

с. 27]. Так, людей, що насмілювались

критикувати або відкрито виражати незгоду з

діяльністю П. Сталіна, вождь розцінював як

власних ворогів і зараховував у чорний

список, прирікаючи в майбутньому на

фізичне знищення. Сталін уміло створив

атмосферу всезагального напруження, й

ніколи не залишав громадян СРСР страх [12,

с. 209].

Таким чином, репресивно-каральна

система в 20-30-их роках ХХ століття в

Одеській області набула надзвичайно

великих масштабів, і як наслідок тисячі

людей було розстріляно та засуджено на

тривалі терміни.

Висновки. Репресивно-каральна

система в 20-30-их роках ХХ століття в

Миколаївській та Одеській областях набула

надзвичайно великих масштабів, і як

наслідок тисячі людей було розстріляно та

засуджено на тривалі терміни. Отже,

каральні заходи були одними з найбільш

трагічних сторінок в історії України,

оскільки Україна втратила мільйони

громадян.


1. Васильчук Г. М. Радянська Україна 20-х–

30-х. років ХХ ст. : сучасний історіографічний

дискурс. Запоріжжя: Запоріз. нац. ун-т, 2008.

314 с.

2. Історія України: відповіді на питання

екзаменаційних білетів : навч. посібник /

М. Лазарович, Н. Лазарович. Київ : Знання, 2012.

438 с.

3. Шитюк М. М. Масові репресії на

території Миколаївщини (30-ті рр. ХХ ст.).

Український історичний журнал. 1998. № 1.

C. 94–98.

4. Нікольський В. М. Масові репресії 1937 р.

на Миколаївщині: порівняльний аналіз звітності

НКВС. Наукові праці Національного

університету «Києво-Могилянська Академія».

Миколаївська філія. Том V. Історичні науки.

Миколаїв, 2000. С.94–98.

5. Масові репресії на Миколаївщині у 1937-

1938 рр. URL: http://mk.archives.gov.ua/

onlinepresent/143-onlinerepresiy.html (дата

звернення 10.06.2019).

6. Недбай Л. С. Використання архівних

матеріалів у дослідженні сталінських репресій

щодо громадян польської національності на

півдні України у 1930-х роках. Чорноморський

державний університет імені Петра Могили;

Інститут української археографії та

джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН

України. «Історичний архів. Наукові студії».

Випуск 18. Миколаїв, 2017. С. 112–116.

7. Малинова Г. Л. Дело церковной

контрреволюционной организации (1931 год) //

Одеський мартиролог: Дані про репресованих

Одеси і Одеської області за роки радянської

влади. Том 1. / Уклад.: Л.В.Ковальчук,

Г.О. Разумов. Іст.-мемор. вид. Одеса, 1997.

С. 697–709.

8. Михайлуца М. І. Репресії духовенства на

Одещині під час Великої Вітчизняної війни. 1941-

1945 рр. (За матеріалами архіву УСБУ Одеської

області) // ХІ Всеукраїнська наукова конференція

«Велика Вітчизняна війна: маловідомі сторінки

історії, імена, події», Київ - Хмельницький.

14-16 жовтня 2004 р.: Збірник доповідей і

повідомлень / Ред-кол.: П.Т.Тронько та ін. Київ

Кам’янець-Подільський, 2004. С. 29–37.

9. Малуца М. Здійснення органами ДПУ-

НКВС України репресій проти Православної

Церкви на Одещині (1930–1940-ві рр.). URL:

http://co6op.narod.ru/txt/odessa/articles/repres.html

(дата звернення 10.06.2019).

10. Бажан О. Г. Масові політичні репресії на.

Одещині в другій половині 1938 року. (за

матеріалами кримінальної справи Павла

Кисельова). URL: http://history.ukma.edu.ua/docs/

faculty/bazhan/publications/bazhan-pivden-ukraini-

6-2017.pdf (дата звернення 10.06.2019).


78

11. Курносов Ю. О. Насилля – головний

аргумент більшовизму. Український історичний

журнал. 1991. № 12. С. 16–27.

12. Бадрак В.В. Стратегии злых гениев:

Антология деструктивных мотиваций. Харьков:

Фолио, 2010. 412 с.

References:

1. Vasylchuk H. M. Radianska Ukraina 20-kh–

30-kh. rokiv KhKh st. : suchasnyi istoriohrafichnyi

dyskurs. Zaporizhzhia: Zaporiz. nats. un-t, 2008.

314 s.

2. Istoriia Ukrainy: vidpovidi na pytannia

ekzamenatsiinykh biletiv : navch. posibnyk / M.

Lazarovych, N. Lazarovych. Kyiv : Znannia, 2012.

438 s.

3. Shytiuk M. M. Masovi represii na terytorii

Mykolaivshchyny ( 30-ti rr. KhKh st. ). Ukrainskyi

istorychnyi zhurnal. 1998. № 1. S. 94–98.

4. Nikolskyi V. M. Masovi represii 1937 r. na

Mykolaivshchyni: porivnialnyi analiz zvitnosti

NKVS. Naukovi pratsi Natsionalnoho universytetu

«Kyievo-Mohylianska Akademiia». Mykolaivska

filiia. Tom V. Istorychni nauky. Mykolaiv, 2000.

S.94–98.

5. Masovi represii na Mykolaivshchyni u 1937-

1938 rr. URL: http://mk.archives.gov.ua/

onlinepresent/143-onlinerepresiy.html (data

zvernennia 10.06.2019).

6. Nedbai L. S. Vykorystannia arkhivnykh

materialiv u doslidzhenni stalinskykh represii

shchodo hromadian polskoi natsionalnosti na pivdni

Ukrainy u 1930-kh rokakh. Chornomorskyi

derzhavnyi universytet imeni Petra Mohyly; Instytut

ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva im. M. S.

Hrushevskoho NAN Ukrainy. «Istorychnyi arkhiv.

Naukovi studii». Vypusk 18. Mykolaiv, 2017.

S. 112–116.

7. Malynova H. L. Delo tserkovnoi

kontrrevoliutsyonnoi orhanyzatsyy (1931 hod) //

Odeskyi martyroloh: Dani pro represovanykh Odesy

i Odeskoi oblasti za roky radianskoi vlady. Tom 1. /

Uklad.: L.V.Kovalchuk, H.O.Razumov. Ist.-memor.

vyd. Odesa, 1997. S. 697–709.

8. Mykhailutsa M. I. Represii dukhovenstva na

Odeshchyni pid chas Velykoi Vitchyznianoi viiny.

1941-1945 rr. (Za materialamy arkhivu USBU

Odeskoi oblasti) // KhI Vseukrainska naukova

konferentsiia «Velyka Vitchyzniana viina:

malovidomi storinky istorii, imena, podii», Kyiv-

Khmelnytskyi. 14-16 zhovtnia 2004 r.: Zbirnyk

dopovidei i povidomlen / Red-kol.: P.T.Tronko ta in.

Kyiv Kamianets-Podilskyi, 2004. S. 29–37.

9. Malutsa M. Zdiisnennia orhanamy DPU-

NKVS Ukrainy represii proty Pravoslavoi Tserkvy

na Odeshchyni (1930–1940-vi rr.). URL:

http://co6op.narod.ru/txt/odessa/articles/repres.html

(data zvernennia 10.06.2019).

10. Bazhan O. H. Masovi politychni represii na.

Odeshchyni v druhii polovyni 1938 roku. (za

materialamy kryminalnoi spravy Pavla Kyselova).

URL: http://history.ukma.edu.ua/docs/faculty/

bazhan/publications/bazhan-pivden-ukraini-6-

2017.pdf (data zvernennia 10.06.2019).

11. Kurnosov Yu.O. Nasyllia – holovnyi

arhument bilshovyzmu. Ukrainskyi istorychnyi

zhurnal. 1991. № 12. S. 16–27.

12. Badrak V.V. Stratehyy zlykh henyev:

Antolohyia destruktyvnykh motyvatsyi. Xarkov:

Folyo, 2010. 412 s.

Лисна И. С., Михайлов Т. Е. Сталинские

репрессии на юге Украины в 20-30-х гг. ХХ в. –

Статья.

Исследование массовых репрессий

сталинского режима привлекает внимание

общества уже 60 лет, начиная с провозглашения

Н.С.Хрущевым тайного доклада о культе

личности Сталина на XX съезде ЦК КПСС.

Реальные масштабы преступлений,

совершенных тоталитарным государством в

условиях абсолютной тайны, стали

окончательно известны во время второй

кампании десталинизации, проведенной

М.С. Горбачевым в годы перестройки. Однако,

фактически только в независимой Украине

созданы реальные условия для всестороннего

изучения связанных с массовыми репрессиями

исторических источников и выявления полной

картины физических и моральных потерь

украинского народа, оказавшегося в эпицентре

сталинских репрессий.

Тяжелым наследием этой эпохи являются

массовые репрессии, которые совершались

сталинским режимом и его проводниками на

территории Украины, в частности на юге.

Исследование репрессий позволяет обогатить

историческую науку новым фактическим

материалом, аргументировано раскрыть


79

преступную деятельность Сталина, его

окружения и созданной им репрессивно-

карательной машины. В годы перестройки

Украинского государства исключительно

важным является процесс переосмысления

многих проблем истории Украины. Только с

учетом прошлого, в том числе и тех

драматических событий, которые принесли

репрессии, украинское общество может идти в

будущее.

Ключевые слова: Сталинские репрессии,

Одесская область, Николаевская область,

интеллигенция, концлагеря, тоталитарный

режим.

Lisna I., Mykhailiv T. Stalin's repressions in

the southern Ukraine during 1920-1930s. - Article.

The studies of repressions of the Stalin’s regime

gained attention of society for 60 years, starting from

the proclamation of Khrushchev's secret report on

Stalin's cult during XXth Congress of the Central

Committee of the CPSU.

The real scale of crimes committed by a

totalitarian state under absolute secrecy has become

definitive in the second campaign of de-Stalinization

committed by Mr. Gorbachev during the years of

perestroika. However, the real conditions for a

comprehensive study of the repressions were created

only in the independent Ukraine, which provide

ability to reveal a complete picture of the physical

and moral losses of the Ukrainian people, which was

in the epicenter of the Stalin’s repressions.

Intelligentsia, peasantry, workers and clergy

were repressed in Mykolaiv region. Not only

Ukrainians experienced repression, but also the

Russians, Germans, Jews, Poles and all the others

who lived in the region. The peasants were accused

of membership in Kulak organizations, priests were

blamed for propaganda, intelligentsia and the

workers were incriminated in committing sabotage

acts, and representatives of national minorities were

indicted for participating in counter-revolutionary

nationalist organizations. The pressure on the

scientific intelligentsia has increased from the side of

officials and state, taking on the form of mass arrests

and murders. Severe sentences were applied. The

regime's repressive-terrorist policy had a clear focus

and plan.

The hard legacy of this age is the mass

repression of the Stalin’s regime and its leaders in

the territory of Ukraine, in particular in the South.

Investigation of repressions enriches the historical

science with new original and factual material,

reasonably expose the criminal activity of J. Stalin

himself, of his environment and of the repressive and

punitive machine, he created. In the years of the

development of the Ukrainian state, the process of

reconsideration of Ukrainian history is extremely

important. Only in the light of the past, including

those dramatic events that have brought repression,

Ukrainian society can step further into the future.

Therefore, the study of Stalin's repressions is one of

the most relevant and mysterious topics of historical

science.

Key words: Stalin's repressions, Mykolaiv

region, Odesa region, intelligentsia, concentration

camps, totalitarian regime.


Лісна Іванна Стефанівна, кандидат

юридичних наук, доцент, завідувач кафедри

історії та теорії держави і права

Чорноморського національного університету

імені Петра Могили.

Михайлів Тарас Євгенович, аспірант

кафедри історії та теорії держави і права

Чорноморського національного університету

імені Петра Могили.



80

УДК 349.2

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-80-86

ВПЛИВ АДМІНІСТРАТИВНОГО СТЯГНЕННЯ ЗА КОРУПЦІЙНІ

ПРАВОПОРУШЕННЯ НА ТРУДОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

СУДОВОГО ЕКСПЕРТА

Суржан Б.П.

THE EFFECT OF ADMINISTRATIVE PUNISHMENT FOR CORRUPTION

OFFENSES ON THE EMPLOYMENT RELATIONSHIP OF A FORENSIC EXPERT

Surzhan B.

У теоретико-правовому аспекті досліджено питання спеціальної юридичної відповідальності, що

застосовуються до судового експерта під час виконання, невиконання або неналежного виконання ним

своїх обов’язків, притягнення до відповідальності за корупційні правопорушення та правопорушення,

пов’язані з корупцією. Автором аналізуються положення Конституції України, Закону України «Про

судову експертизу», Кодекс України про адміністративні правопорушення, нормативно-правові акти

що регламентують порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності судового експерта

МВС України. Проведено аналіз порядку та підстав притягнення судового експерта до

адміністративної та дисциплінарної відповідальності за правопорушення у антикорупційній сфері.

Окреслено основні недоліки законодавства, зокрема щодо застосування порядку притягнення до

дисциплінарної відповідальності судового експерта за правопорушення, пов’язані з корупцією.

Виокремленні неврегульовані та невирішені питання стосовно запобігання корупції в судово-експертній

діяльності, та запропоновано шляхи їх вдосконалення.

Ключові слова: судовий експерт, судова експертиза, адміністративна відповідальність,

дисциплінарна відповідальність, корупційні правопорушення.

Постановка проблеми.

Євроінтеграційні перетворення у нашій

державі загострили питання стосовно

подолання корупції у всіх гілках влади,

реформування судової та правоохоронної

системи. Судова реформа не обійшла

стороною й основних положень про судово-

експертну діяльність, так як остання є

складовою судової системи. Однією з ознак

процесуального та трудового статусу

судового експерта є його юридична

відповідальність за невиконання або

неналежне виконання своїх обов’язків.

Відповідальність судового експерта є одним

із важливих засобів забезпечення законності

й дисципліни в системі судово-експертної


Орієнтація України на побудову

правової держави та впровадження

загальноєвропейських цінностей істотно

актуалізують дослідження, присвячені

безпосередньо юридичній відповідальності

за корупційні правопорушення та

правопорушення, пов’язані з корупцією.

Актуальність дослідження зумовлена

необхідністю системних підходів,

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-80-86


81

застосуванням новітніх інструментаріїв у

запобіганні корупційних явищ у різних

сферах, зокрема у судово-експертній



публікацій. Загрозливі обсяги корупції в

країні, що носять руйнівний характер щодо

соціально-економічного та політичного

становлення Україні як європейської

держави, підтверджуються висновками

міжнародних організацій, вітчизняних і

зарубіжних фахівців, політичних і

громадських діячів в Україні. Питанням

запобігання корупційних проявів та

юридичної відповідальності, зокрема

дисциплінарної та матеріальної

відповідальності в трудовому праві, завжди

приділялася значна увага наукової спільноти.

Проблеми юридичної відповідальності

знайшли своє відображення в загальній

теорії права в роботах таких науковців, як

Венедіктов В.С., Глазунова І. В., Дудич А.В.,

Іншин М.І., Жигалов М. Ю., Зайцева О.О.,

Костюк В.Л., Харченко Д.А., Хоменко О.М.,

Філімонова Ю.О.

Але, не зважаючи на великі доробки у

вказаній тематиці, питання стосовно

відповідальності судового експерта саме за

корупційні правопорушення, не достатньо

досліджені. Тому з’ясування питання щодо

відповідальності при виконанні своєї

трудової функції судовим експертом саме у

сфері антикорупційного законодавства

обумовлюють актуальність дослідження

даної тематики.

Мета дослідження полягає в тому, щоб

на основі аналізу теорії адміністративного і

чинного антикорупційного законодавства

встановити критерії правопорушень,

пов’язаних с корупцією, у службовій

діяльності судового експерта та межі

дисциплінарної відповідальності за

порушення вимог антикорупційного

законодавства судовим експертом державної

спеціалізованої установи.

Поняття відповідальності доволі містке.

Воно охоплює почуття відповідальності,

підвищення відповідальності та зняття з себе

відповідальності, притягненні до

відповідальності та звільнення від неї. Усі ці

різні за змістом категорії є складовими

одного явища - соціальної відповідальності.

Соціальна відповідальність відбиває

взаємозв’язок суспільства і окремої людини.

В суспільстві діють різні види

відповідальності: моральна, політична,

партійна, організаційна та інші. Одним із

різновидів соціальної відповідальності є

юридична відповідальність.

Основним Законом України у п.22 ст.92

визначені чотири основні види юридичної

відповідальності: кримінальна, цивільно-

правова, адміністративна та

дисциплінарна [1]. Тому, звертаючись до

приписів ст.14 Закону України «Про судову

експертизу», ми розуміємо, що до судового

експерта застосовуються види юридичної

відповідальності за галузями права:

кримінальна, цивільно-правова,

адміністративна та дисциплінарна [2].

Тому звертаючись до приписів ст.14

Закону України «Про судову експертизу» ми

розуміємо, що до судового експерта

застосовуються види юридичної

відповідальності за галузями права:

кримінальна, цивільно-правова,

адміністративна та дисциплінарна.

Посадові особи юридичної особи

публічного права, якими є посадові особи

державних спеціалізованих установ судово-

експертної діяльності, прирівнюються до

осіб, уповноважених на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, для

цілей Закону України «Про запобігання

корупції». Сфера дії вказаного закону

поширюється безпосередньо на посадових

осіб державних судово-експертних установ

та судових експертів [3].

Фактично сам Закон України «Про

запобігання корупції» не містить


82

формулювання конкретних складів

правопорушень, а лише визначає коло

суспільних правовідносин, щодо яких

встановлено спеціальні обмеження.

Виходячи з положень Кодексу України

про адміністративні правопорушення та

антикорупційного законодавства, до

правопорушень , пов’язаним із корупцією,

відносяться:

‒ порушення обмежень щодо

сумісництва та суміщення з іншими видами

діяльності, що визначено ст. 172-4 КУпАП

[4];

‒ порушення встановлених законом

обмежень щодо одержання подарунків, що

визначено ст. 172-5 КУпАП [4];

‒ порушення вимог фінансового

контролю, що визначено ст. 172-6 КУпАП

[4];

‒ порушення вимог щодо запобігання

та врегулювання конфлікту інтересів, що

визначено ст. 172-7 КУпАП [4];

‒ незаконне використання інформації,

що стала відома особі у зв’язку з виконанням

службових або інших визначених законом

повноважень, що визначено ст. 172-

8 КУпАП[4].

Важливим запобіжником у боротьбі з

проявами корупції у судово-експертній

діяльності є внесення до Закону України

«Про судову експертизу» правової норми

щодо заборони залучати до проведення

судової експертизи та виконання обов’язків

судового експерта особи на яку протягом

останнього року накладалося

адміністративне стягнення за вчинення

корупційного правопорушення.

Але при цьому неврегульовані декілька

питань стосовно впливу окреслених

правопорушень на трудові відносини і

понесення відповідальності судовим

експертом.

Частково на ці питання ми можемо

знайти відповідь у ч.2 ст. 65 Закону України

«Про запобігання корупції», в якій зазначено,

що особа, яка вчинила корупційне

правопорушення або правопорушення,

пов’язане з корупцією, однак судом не

застосовано до неї покарання або не

накладено на неї стягнення у виді

позбавлення права обіймати певні посади або

займатися певною діяльністю, пов’язаними з

виконанням функцій держави або місцевого

самоврядування, або такою, що

прирівнюється до цієї діяльності, підлягає

притягненню до дисциплінарної

відповідальності у встановленому законом

порядку [3].

Антикорупційне законодавство визначає

особу, щодо якої складено протокол про

адміністративне правопорушення, пов’язане

з корупцією, якщо інше не передбачено

Конституцією і законами України, може бути

відсторонена від виконання службових

повноважень за рішенням керівника органу

(установи, підприємства, організації), в

якому вона працює, до закінчення розгляду

справи судом. У разі закриття провадження у

справі про адміністративне правопорушення,

пов’язане з корупцією, у зв’язку з

відсутністю події або складу

адміністративного правопорушення

відстороненій від виконання службових

повноважень особі відшкодовується середній

заробіток за час вимушеного прогулу,

пов’язаного з таким відстороненням [3].

Аналізуючи нормативно-правову базу,

що регулює судово-експертну діяльність у

Міністерстві внутрішніх справ України,

можемо констатувати, що відсутні підстави

для притягнення судового експерта за

правопорушення, пов’язане з корупцією, до

дисциплінарної відповідальності. Так,

працівники Експертної служби МВС

України, які атестовані як судові експерти,

відповідно до статті 14 Закону України «Про

судову експертизу» можуть бути притягнуті

до дисциплінарної відповідальності за

порушення вимог нормативно-правових актів

з питань проведення судової експертизи та


83

(або) методик проведення судових експертиз.

При цьому до судових експертів можуть

бути застосовані такі дисциплінарні

стягнення: 1) попередження; 2) позбавлення

кваліфікації судового експерта; 3) пониження

(позбавлення) кваліфікаційного класу

судового експерта [5].

З вказаних правових норм вбачається,

що притягнення до дисциплінарної

відповідальності судового експерта можливе

лише за порушення експертом саме

проведення експертизи (здійснення

експертного дослідження), а не вчинення

корупційних правопорушень.

Окрім того, на наш погляд, важливим є

те, що законодавець забороняє виконувати

обов’язки судового експерта, якщо були

правопорушення у конкретний проміжок

часу - «…протягом останнього року» [2].

Тобто постає наступне питання, чи з

перебігом вказаного терміну, «останнього

року», така заборона займатися судово-

експертною діяльністю втрачає своєї

актуальності?

Підсумовуючи, можемо зробити

висновок, що норми Закону України «Про

судову експертизу» в частині заборони

залучати до проведення судової експертизи

та виконання обов’язків судового експерта

особу на яку протягом останнього року

накладалося адміністративне стягнення за

вчинення корупційного правопорушення, не

кореспондуються з чинним законодавством

України про працю та антикорупційним

законодавством.

При цьому, саме здійснення експертних

досліджень і є основним трудовим

обов’язком судового експерта. А факт

заборони залучати його до проведення

судової експертизи, тобто до виконання

трудових функцій на робочому місці, вказує

на те, що не врегульовані питання щодо

впливу адміністративного стягнення за

вчинення корупційного правопорушення

судовим експертом на його трудові

правовідносини, та потребують вирішення на

законодавчому рівні.

Якщо розглянути окреслені питання в

законодавчих актах, які регламентують

напрямки діяльності інших правоохоронних

органів та судочинства, то можемо

констатувати, що адміністративне стягнення

за вчинення корупційного правопорушення

досить суворо впливає на діяльність

суб’єктів трудових відносин, аж до

звільнення.

Наприклад, відповідно до пп.10 п. 1

ст. 77 Закону України «Про національну

поліцію», поліцейський звільняється зі

служби в поліції, а служба в поліції

припиняється у разі набрання законної сили

рішенням суду щодо притягнення до

відповідальності за вчинення

адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією [6].

Окрім того, на підставі п. 9 ст. 109

Закону України «Про судоустрій і статус

суддів» може бути визнаний істотним

дисциплінарним проступком або грубим

нехтуванням обов’язками судді, що є

несумісним зі статусом судді або виявляє

його невідповідність займаній посаді,

зокрема, факт визнання судді винним у

вчиненні корупційного правопорушення або

правопорушення, пов’язаного з

корупцією [7].

Отже, очевидним є пріоритет

запобігання корупції шляхом обмеження

доступу до публічної служби осіб, які

притягувалися з відповідних підстав. На

нашу думку потрібно доопрацювати

нормативно-правові акти, що регулюють

залучення судового експерта до

дисциплінарної відповідальності у разі

накладення стягнення за адміністративні

правопорушення, пов’язані з корупцією.

З метою посилення заходів щодо

запобігання корупційних проявів у судово-

експертній діяльності, пропонуємо внеси

відповідні зміни саме у Закон України «Про


84

судову експертизу», та визначити в ньому

підстави для застосування дисциплінарної

відповідальності у разі накладення стягнення

за адміністративні правопорушення,

пов’язані з корупцією.

Висновки. Підсумовуючи викладене,

пропонуємо уніфікувати порядок приведення

до дисциплінарної відповідальності судового

експерта, та нормативно врегулювати

вказане питання, шляхом внесення змін в

ст. 14 Закону України «Про судову

експертизу», де визначити:

а) єдиний уповноважений орган

застосування дисциплінарної

відповідальності;

б) підстави для притягнення до

дисциплінарного стягнення. До підстав

додати - порушення антикорупційного

законодавства, порушення етичної поведінки

судового експерта;

б) процедурні питання притягнення до

дисциплінарної відповідальності;

в) процедурні питання відсторонення

судового експерта від виконання обов’язків у

зв’язку з накладенням на останнього

протягом останнього року адміністративного

стягнення за вчинення корупційного

правопорушення;

г) єдиний перелік видів дисциплінарних

стягнень, враховуючи можливі обсяги та

тяжкість правопорушення;

д) вказати терміни накладення

дисциплінарного стягнення, та момент

настання перебігу строків;

е) порядок та строки оскарження

дисциплінарного стягнення.

Конституційний Суд України у своєму

рішенні також зазначив, що склад

правопорушення як підстава притягнення

особи до юридичної відповідальності та

заходи впливу за його вчинення

визначаються тільки законом, а не будь-яким

іншим нормативно-правовим актом [8].

Отже, Конституція України забороняє

врегульовувати зазначені питання

підзаконними нормативно-правовими актами

та встановлює, що лише Верховна Рада

України у відповідному законі уповноважена

визначати, яке діяння визнається

правопорушенням, та відповідальність за

нього. Тому визначення підстав та порядку,

притягнення до відповідальності, складу

дисциплінарних правопорушень саме в

профільному законі, що регламентує судово-

експертну діяльність, відповідатиме нормам

п. 22 ст. 92 Конституції України.


1. Конституція України//Закон України від

28.06.1996 № 254к/96-ВР URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

2. Про судову експертизу// Закон України

від 25.02.1994 № 4038-XII URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4038-12#n38

3. Про запобігання корупції// Закон України

від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18

4. Кодекс України про адміністративні

правопорушення// Закон України від 07 грудня

1984 року № 8073-X URL:


5. Про затвердження Положення про

Експертно-кваліфікаційну комісію МВС та

атестацію судових експертів Експертної служби

МВС// Наказ Міністерства внутрішніх справ від

08.02.2017 №102/ URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0275-17#n149

6. Про національну поліцію// Закон України

від 2 липня 2015 року № 580-VIII URL:


7. Про судоустрій і статус суддів // Закон

України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII URL:


8. Рішення Конституційного Суду України

у справі за конституційним зверненням

відкритого акціонерного товариства

«Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо

офіційного тлумачення положень пункту 22

частини першої статті 92 Конституції України,

частин першої, третьої статті 2, частини першої

статті 38 Кодексу України про адміністративні

правопорушення (справа про відповідальність

юридичних осіб) від 30 травня 2001 року справа


85

N 1-22/2001 N 7-рп/2001/ URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v007p710-01

References:

1. Konstytutsiia Ukrainy//Zakon Ukrainy vid

28.06.1996 № 254k/96-VR URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254k/96-vr

2. Pro sudovu ekspertyzu// Zakon Ukrainy vid

25.02.1994 № 4038-XII URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4038-12#n38

3. Pro zapobihannia koruptsii// Zakon Ukrainy

vid 14 zhovtnia 2014 roku № 1700-VII URL:


4. Kodeks Ukrainy pro administratyvni

pravoporushennia// Zakon Ukrainy vid 07 hrudnia

1984 roku № 8073-X URL:


5. Pro zatverdzhennia Polozhennia pro

Ekspertno-kvalifikatsiinu komisiiu MVS ta

atestatsiiu sudovykh ekspertiv Ekspertnoi sluzhby

MVS// Nakaz Ministerstva vnutrishnikh sprav vid

08.02.2017 №102 URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0275-17#n149

6. Pro natsionalnu politsiiu// Zakon Ukrainy

vid 2 lypnia 2015 roku № 580-VIII URL:


7. Pro sudoustrii i status suddiv // Zakon

Ukrainy vid 2 chervnia 2016 roku № 1402-VIII

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19

8. Rishennia Konstytutsiinoho Sudu Ukrainy u

spravi za konstytutsiinym zvernenniam vidkrytoho

aktsionernoho tovarystva «Vseukrainskyi

Aktsionernyi Bank» shchodo ofitsiinoho

tlumachennia polozhen punktu 22 chastyny pershoi

statti 92 Konstytutsii Ukrainy, chastyn pershoi, tretoi

statti 2, chastyny pershoi statti 38 Kodeksu Ukrainy

pro administratyvni pravoporushennia (sprava pro

vidpovidalnist yurydychnykh osib) vid 30 travnia

2001 roku sprava N 1-22/2001 N 7-rp/2001/ URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v007p710-01

Суржан Б.П. Влияние

административного наказания за

коррупционные правонарушения на трудовые

правоотношения судебного эксперта. –

Статья.

В теоретико-правовом аспекте

исследованы специальные вопросы юридической

ответственности, применяемые к судебному

эксперту во время выполнения, невыполнения или

ненадлежащего выполнения им своих

обязанностей, привлечения к ответственности

за коррупционные правонарушения и

правонарушения, связанные с коррупцией.

Автором анализируются положения

Конституции Украины, Закона Украины «О

судебной экспертизе», Кодекс Украины об

административных правонарушениях,

нормативно-правовые акты, регламентирующие

порядок привлечения к дисциплинарной

ответственности судебного эксперта МВД

Украины. Проведен анализ порядка и оснований

привлечения судебного эксперта к

административной и дисциплинарной

ответственности за правонарушения в

антикоррупционной сфере. Определены основные

недостатки законодательства, в частности по

применению порядка привлечения к

дисциплинарной ответственности судебного

эксперта за правонарушения, связанные с

коррупцией. Выделены неурегулированные и

нерешенные вопросы по предотвращению

коррупции в судебно-экспертной деятельности, и

предложены пути их совершенствования.

Ключевые слова: судебный эксперт,

судебная экспертиза, административная

ответственность, дисциплинарная

ответственность,

Surzhan B. The effect of administrative

punishment for corruption offenses on the

employment relationship of a forensic expert. -

Article.

Euro integration transformations in our

country have raised the issue of overcoming

corruption in all branches of government, reforming

the judicial and law enforcement systems. Judicial

reform did not bypass the basic provisions on

forensic expertise as the latter is an integral part of

the judicial system. One of the hallmarks of

procedural and employment status of a forensic

expert is his or her legal responsibility for the failure

or improper performance of his / her duties. The

responsibility of a forensic expert is one of the

important means of ensuring the legitimacy and

discipline of the forensic system. The orientation of

Ukraine to the rule of law and the implementation of

Pan-European values substantially actualize

research on direct legal responsibility.


86

Therefore, the purpose of the article is to

investigate the issues of special legal liability

applicable to a forensic expert in the performance,

non-performance or improper performance of his

duties, the prosecution of corruption offenses and

offenses related to corruption. The author analyzes

the provisions of the Constitution of Ukraine, the

Law of Ukraine «On Forensic Examination», the

Code of Ukraine on Administrative Offenses,

regulatory acts regulating the procedure for bringing

to court the disciplinary responsibility of a judicial

expert of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine.

The procedure and grounds for bringing a

court expert to administrative and disciplinary

responsibility for anti-corruption offenses are

analyzed. The main shortcomings of the legislation

are outlined, in particular, regarding the application

of the disciplinary procedure of a court expert for

corruption offenses. The outstanding and unresolved

issues regarding the prevention of corruption in

forensic activities are highlighted. It is proposed to

improve the profile law regulating forensic activities

by making changes, namely to define: the only

authorized body for applying disciplinary

responsibility; grounds for bringing to disciplinary

action, to grounds to add - violation of anti-

corruption legislation, violation of ethical behavior

of a court expert; procedural issues of disciplinary

action; procedural issues for the removal of a

forensic expert from the performance of duties in

connection with the imposition on him of a last year

administrative penalty for committing a corruption

offense; a single list of types of disciplinary

sanctions, taking into account the possible volumes

and gravity of the offense; to specify the terms of

imposition of disciplinary sanction and the time when

the term of the term occurs; the procedure and terms

of appeal against disciplinary action.

Key words: forensic expert, forensic expertise,

administrative responsibility, disciplinary liability,

corruption offenses.


Суржан Богдана Петрівна, аспірант

кафедри правознавства Східноукраїнського

університету імені Володимира Даля, провідний

юрисконсульт групи юридичного забезпечення

Луганського НДЕКЦ МВС.



87

УДК 3.37

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-87-94

ПРАВОВА ПРОСВІТА НАСЕЛЕННЯ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ

СУСПІЛЬСТВА

Татаренко Г.В., Татаренко І.В.

LEGAL EDUCATION POPULATION AS AN ELEMENT OF LEGAL CULTURE OF

SOCIETY

Tatarenko H.V., Tatarenko I.V.

Становлення України як демократичної правової держави неможливо без підвищення рівня

правосвідомості громадян, формування соціальної поведінки, що базується на повазі до права і закону,

на ефективному механізмі захисту прав і свобод. Політика держави повинна бути спрямованою на

посилення впливу та створення різноманітності форм правового навчання, освіти, подолання правового

нігілізму і популізму, на задоволення потреб населення у правових знаннях.

У статті розглядаються проблеми правової освіти та просвіти, формування правової культури

населення; а також питання, пов’язані з реформування державної політики в сфері підвищення правової

культури та освіченості населення.

Визначено, що найважливішими напрямками діяльності держави є інформування населення про

права та свободи людини, про способи їх захисту;ефективне ведення державної політики в галузі

забезпечення громадян безкоштовною юридичною допомогою. Велике значення в правовій освіті

населення мають засоби масової інформації і ефективність здійснення правової пропаганди,

інформування громадян про зміни в законодавстві.

Підкреслюється, що правова культура виступає елементом механізму реалізації конституційних

прав громадян нарівні з нормами, що закріплюють ці права, їх гарантіями, юридичними обов'язками і

правосвідомістю. Розвиток правової культури населення забезпечується за допомогою системи

правової освіти, правові основи якої встановлено як внутрішньо-національним так і міжнародним

законодавством. Акцентується увага на тому, що питання правової просвіти в Україні мають

історичне коріння, аналізується просвітницька діяльність Товариства «Просвіта». Розглядаються

питання співвідношення понять «правова освіта» і «правова просвіта», форми, завдання та цілі

правового просвітництва.

Актуальність проблеми зміцнення рівня правової культури шляхом повішення ефективності

правової освіти та просвіти визначається необхідністю всебічного розвитку громадянського

суспільства, заохоченням членів суспільства до активної участі в розбудові правової, демократичної,

соціальної держави.

Ключові слова: правова просвіта, правова культура, правове виховання, правосвідомість,

громадянин, населення, право, правовий захист, відповідальність

«Не вартий свободи і людського права той народ,

що з них не користає»

(Кость Левицький)

Постановка проблеми. Розвиток

держави як правової та соціальної,

формування свідомого громадянського

суспільства та зміцнення нації потребують

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-87-94


88

високого рівня правової культури, який

базується на усвідомленні та дотриманні

принципів пріоритету прав людини,

верховенства права, законності,

забезпеченості захисту публічних інтересів.

Безумовно, що: «Права людини та

інтереси держави не завжди збігаються, але

прагнення їх поєднати - шлях до

демократії» [1]. Саме право виступає одним

із засобів досягнення демократичних

цінностей, налагодження діалогу між

суспільством та державою, гарантією

реалізації прав, свобод та інтересів

суспільства та держави. «Отримані в ході

правової просвіти знання повинні

перетворитися на особисте переконання, в

міцну установку суворо слідувати правовим

розпорядженням, а потім - у внутрішню

потребу і звичку дотримуватися правовий

закон, проявляти правову і політичну

активність» [2].

Рівень правової культури залежить від

наявності правової підготовки та

сформованої системи переконань щодо

важливості права, розуміння необхідності

слідкувати правовим приписам, системи

навичок та вмінь щодо реалізації права.

Стаття 57 Конституції України гарантує

право кожного знати свої права та обов'язки.

Згідно з Конституцією: «Закони та інші

нормативно-правові акти, що визначають

права і обов'язки громадян, мають бути

доведені до відома населення у порядку,

встановленому законом. Закони та інші

нормативно-правові акти, що визначають

права і обов'язки громадян, не доведені до

відома населення у порядку, встановленому

законом, є нечинними». На жаль населення

держави активно не користується своїм

правом щодо оволодіння правовими

знаннями. Тексти законодавчих актів

здаються важкими, обсяг матеріалу великим,

термінологія складною та незрозумілою для

значної кількості реципієнтів. Обов’язок

правової держави полягає у тому, щоб

донести правову позицію держави до як

найбільш широкого кола населення, надати

основи правових знань та навичок, створити

належні умови для забезпечення громадянам

конституційного права знати свої права і

обов’язки через систему правової освіти

населення.


публікацій. Проблеми правового виховання,

освіти та культури є предметом досліджень

багатьох науковців правників, філософів,

соціологів, педагогів та політологів. Зокрема

зазначеній проблематиці присвятили свої

дослідження Є. Аграновська, Є. Білозьоров,

Є. Гіда, М. Горшенєва, А. Завальний,

І. Іванніков, М. Кащук, О. Костенко,

А.Пашук, Н. Плахотнюк, Д. Проков’єва,

О. Скакун, В. Сальніков, В. Тацій, Є. Федика,

В. Федорін та інші.

Метою дослідження є розкриття ролі

правової освіти та просвіти як елементів

правової культури України, визначення їх

місця у системі правових цінностей та

пропонування деяких засобів удосконалення

механізму розповсюдження правових знань і

підвищення рівня правової культури шляхом

застосування комплексних заходів з правової

освіти та правової просвіти.


дослідження. Правовим підґрунтям

реалізації політики правової освіти

населення в Україні, окрім Конституцій

України, є Національна програма правової

освіти населення, яка була затверджена

Указом Президента України від 18 жовтня

2001 року N 992. Створено спеціалізований

інститут міжвідомчих координаційно-

методичних рад з правової освіти населення,

які мають свою ієрархічну будову. Так, на

рівні держави утворена і діє Всеукраїнська

МКМР, яку очолює Міністр юстиції України,

на регіональному рівні – обласні МКМР, на

місцевому рівні – районні та міські, утворені

для забезпечення взаємодії органів

виконавчої влади, органів місцевого


89

самоврядування, об’єднань громадян,

навчальних закладів, наукових установ,

видавництв та видавничих організацій,

засобів масової інформації у сфері правової

освіти населення, а також надання

відповідної методичної допомоги.

Всеукраїнська міжвідомча

координаційно-методична рада з правової

освіти населення у 2013 році розробила

Рекомендації з правової освіти населення

щодо координації діяльності органів

виконавчої влади та місцевого

самоврядування, об’єднань громадян,

навчальних закладів, закладів культури та

співпраці із засобами масової інформації з

питань удосконалення правоосвітньої та

виховної роботи, поширення кращого

досвіду з правової освіти. Рекомендації

базуються на аналізі та систематизації

практичного досвіду проведення

просвітницької роботи окремих областей за

певними напрямками. Наприклад:

Рекомендації 1 від 21.06.2013 «Про

діяльність міжвідомчих координаційно-

методичних рад з правової освіти населення

Сумської області у сфері правової освіти та

правового виховання»; Рекомендації 2 від

21.06.2013 «Стан роботи Державної

реєстраційної служби України щодо

підвищення рівня правових знань громадян

та навичок у застосуванні законодавства під

час реалізації державної політики у

визначеній сфері»; Рекомендації від

01.02.2013 «Забезпечення функціонування

системи захисту дітей від жорстокого

поводження, попередження насильства в

сім’ї»; Рекомендації від 20 вересня 2013 року

«Діяльність органів внутрішніх справ

України щодо підвищення рівня обізнаності

громадськості з питань реалізації прав

учасників процесу у кримінальному

провадженні за Кримінальним

процесуальним кодексом України».

Надзвичайно активну позицію у

правопросвітницькій діяльності займає

Міністерство юстиції України. Серед

загальнонаціональних проєктів реалізованих

Міністерством такі, як «Я маю право» та

Всеукраїнський тиждень права.

Особливою формою правової освіти

населення є діяльність низки міжнародних

організацій. Безумовно найголовнішим

інститутом міжнародної спільноти є

Організація Об’єднаних Націй. Саме ця

організація не тільки приймає відповідні

норми міжнародного права (конвенції,

резолюції) з прав людини, які враховуються

у національних правових системах держав-

учасниць ООН, а також встановлює

міжнародні свята, якими проголошує

міжнародні принципи та запроваджує цілу

низку заходів та інформаційних програм для

правової освіти мешканців планети Земля.

Так, починаючи з 1950 року Генеральній

Асамблея ООН запропонувала усім

державам святкувати 10 грудня, як День прав

людини, бо саме в цей день у 1948 році, цією

ж організацією було прийнято Загальну

Декларацію прав людини. Досить велика

кількість пам’ятних дат щодо захисту прав та

свобод людини на міжнародному рівні

відзначається завдяки ООН: Міжнародний

день права на встановлення істини у

відносинах грубих порушень прав людини і

гідності жертв (24 березня), Всесвітній день

біженців (20 липня), Міжнародний день

боротьби за ліквідацію насилля по

відношенню до жінок (25 листопада), та

багато інших.

Міжнародні організації проводять

масштабні акції з правової освіти населення

в різних куточках світу та надають

інформаційно-правову допомогу людям

відповідно до задач які визначені статутами

цих організацій. В Україні діють такі

міжнародні організації з прав людини як:

Організація з безпеки і співробітництва в

Європі (OSCE); Організація Об’єднаних

Націй з питань освіти, науки і культури -

ЮНЕСКО (UNESCO), це міжнародна

https://minjust.gov.ua/43588
























https://minjust.gov.ua/tugden_prava


90

організація, спеціалізована установа

Організації Об'єднаних Націй, яка при

співпраці своїх членів-держав у галузі освіти,

науки, культури сприяє ліквідації

неписьменності, підготовці національних

кадрів, розвитку національної культури,

охороні пам'яток культури тощо.

Міжнародні стандарти з питань правової

освіти населення, які сьогодні діють разом з

національними програмами в Україні,

відіграють велику роль в уніфікації та

запровадженні єдиних міжнародних

механізмів, що сприяють розвитку передових

та прогресивних методів з реалізації

просвітніх заходів сучасної України.

Програми правопросвітньої діяльності

спрямовані на подолання так званої

«деформації правової свідомості», на

підвищення рівня правової культури

населення, подолання правового нігілізму,

активізацію руху свідомої участі громадян у

процесах реформування держави. Відмова

від правового популізму. Виконання судових

рішень, відкритість влади повинно сприяти

тому, що право стало «мистецтвом доброго

та справедливого», як писав римський

філософ Авл Корне́лій Цельс.

Правова освіта в Україні виступає

обов'язковим елементом навчально-

виховного процесу в усіх закладах освіти,

закладах підвищення кваліфікації та

перепідготовки кадрів. Правова освіта

забезпечується шляхом створення умов щодо

відкритості та доступності інформації про

діяльність держави та законодавство,

систематичності та безперервності

поширення знань про державу і право;

участю представників юридичної спільноти

та їх об'єднань у поширенні правових знань;

заходами органів управління та місцевого

самоврядування щодо популяризації

правових знань. Метою правової освіти

населення є розробка комплексу заходів,

спрямованих на створення належних умов

для підвищення загального рівня правової

культури та вдосконалення системи правової

освіти населення, набуття громадянами

необхідного рівня правових знань, знання

своїх прав та свобод і механізмів їх захисту.

Складовими частинами правової освіти,

на нашу думку, є правова просвіта та

самоосвіта громадян у сфері права.

На сьогодні поняття «правова просвіта»

у законодавстві не закріплене. У юридичній

науці «правова просвіта» розуміється як

цілеспрямована та систематична діяльність

держави та суспільства з формування та

підвищення правової свідомості та правової

культури серед значної кількості суб’єктів, з

метою протидії правовому нігілізму та

сприяння духовному розвитку особистості.

Наразі правопросвітницька діяльність,

переважно, виступає як частина громадської

діяльності, яку ведуть громадські

об’єднання, волонтери, представники

юридичних клінік тощо.

Історично проблемами правової

просвіти населення в України починало

опікуватися товариство з відповідною

назвою «Просвіта». Товариство «Просвіта»

взяло на себе завдання роз’яснення

простолюдинам їхніх прав, обов’язків,

ознайомлення з існуючим законодавством і

підняття правової освіти загалом [3, с.178].

Вже на перших Установчих загальних

зборах «Просвіти» студент юридичного

факультету А. Січинський наголосив на

необхідності поширення правових знань

серед народу. Товариство «Просвіта»

активно ухвалювало рішення про видання

книжок на правову тематику, наприклад була

видана серія книжок К.Левицького, серед

яких «Наш закон громадський або які ми

маємо права і повинності в громаді»(1889 р.),

«Наша свобода, або які ми маємо права»

(1888 р.). Саме через видавничу діяльність

Товариства відбувалося поширення правових

знань. Пашук А., досліджуючи діяльність

Товариства «Просвіта», відзначив, що: «Всю

видану Товариством літературу, яка

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%9E%D0%B1%27%D1%94%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%85_%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%B9

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84


91

впливала б на формування правової думки,

можна поділити на три групи: першу групу

складають книжки, які суто присвячені

правовим питанням; до другої групи –

література різнотематичного спрямування, у

якій вміщені статті на правову тематику, чи

згадки про право; і до третьої групи входять,

в основному, праці з художньої літератури, в

яких можна виділити правові ідеї» [3, с. 179].

Сучасні дослідники надають наступне

визначення правової просвіти: «… це єдина

загальнодержавна система вивчення

законодавства, що охоплює всі верстви

населення та всіх державних службовців.

Правовий всеобуч і правова просвіта - за

своєю суттю одно й те ж. Правова просвіта,

як і правове виховання, являє собою процес

засвоєння знань про основи держави і права,

виховання у громадян поваги до закону, прав

людини, небайдужого ставлення до

порушень законності і правопорядку.

Правова просвіта - необхідний елемент

правової культури, умова правової

вихованості особи. На всіх рівнях освіти

повинно проводитися правове навчання» [4,

с. 345]. Право громадян на правову просвіту

є невід’ємним.

Прикладом правопросвітньої діяльності

серед представників вищого рівня влади –

народних депутатів України, є проведення у

2019 р, після виборів до Верховної Ради

України, «Школи депутатів» для

представників пропрезидентської партії

«Слуга народу», яка була спрямована на

підвищення рівня правової культури

депутатського корпусу. Необхідність у

отриманні підвищення рівня правових знань

є актуальною для посадових осіб, державних

службовців, керівників, фахівців

підприємств, установ, організації.

До функцій правової просвіти можна

віднести [4, с. 346]: правова освіта і

виховання молоді; правова освіта

депутатського корпусу всіх рівнів; правова

освіта працівників органів виконавчої влади

на місцях; правова освіта працівників органів

управління громадських організацій; правова

освіта посадових осіб комерційних

корпорацій - асоціацій, концернів,

міжгалузевих, регіональних та інших

об'єднань; правова освіта правопорушників у

місцях позбавлення волі та ін.; методичне

забезпечення правового всеобучу

(підтримання сукупності сучасних

принципів, форм, методів і способів правової

освіти та інформації, активна участь у їх

здійсненні).

За для досягнення мети необхідно:

формування у суспільстві стійкої поваги до

закону; підвищення рівня правової

обізнаності та юридичної грамотності;

створення стимулів до законослухняної

поведінки, яка повинна стати провідною

моделлю соціальної поведінки особи у

суспільстві; удосконалення юридичної

техніки з метою забезпечення зрозумілості,

одноманітності тлумачення нормативних

приписів; проводити просвітницькі заходи

серед учнівської та студентської молоді;

використовувати сучасні засоби

інформування населення про правову

політику держави та законодавство;

необхідно створювати загальні і навчальні

телевізійні та радіомовні канали, друковані

видання, а також запроваджувати сторінки,

рубрики та інші популярні форми надання

правової інформації; координація діяльності

органів виконавчої влади, органів місцевого

самоврядування, підприємств, установ,

організацій, об’єднань громадян, навчальних

та культурних закладів, засобів масової

інформації у сфері правової освіти;

залучення населення до системи надання

безоплатної первинної та вторинної правової

допомоги.

Одним з пріоритетних заходів

державної політики у сфері правової

просвіти та виховання є забезпечення

доступності правової інформації, розвиток

системи правової просвіти та інформування


92

громадян, включаючи розвиток інформацій-

но-правових ресурсів і забезпечення

ефективного функціонування відповідних

інформаційно-довідкових систем.

Сучасним та ефективним засобом

реалізації політики правової просвіти є

участь суб’єктів громадянського суспільства

у проєктах, що реалізуються завдяки

підтримці провайдерів, донорів-

грантодавців. Наприклад, ГО «Фундація

«Жіноча ініціатива», разом з юридичним

факультетом СНУ ім. В. Даля, Юридичною

клінікою «PRO BONO», реалізують на

території Луганської області Проєкт

«Електронний правовий офіс».

Проєкт реалізується у межах Програми

ООН із відновлення та розбудови миру за

фінансової підтримки Європейського Союзу

та урядів Данії, Швеції та Швейцарії, за

підтримки Громадської організації

«Ініціативний центр сприяння активності та

розвитку громадського почину «Єднання»

(Isar Ednannia). Наразі у багатьох громадах

Луганської області, особливо у зоні

проведення ООС, віддалених населених

пунктах та сільській місцевості, які

знаходяться на лінії розмежування,

спостерігається відсутність доступу до

інформації щодо можливості реалізації та

захисту своїх прав усіх членів громади (у

тому числі, вразливі групи – особи з

інвалідністю, діти, ВПО тощо), стереотипне

ставлення до проблеми домашнього

насильства та шляхів їх подолання,

дискримінаційної поведінки тощо, зокрема у

громадах, які є близькими до лінії зіткнення

(«сіра зона»). Також спостерігається

відсутність не лише можливості надання

інформації, але й швидкого реагування на

потреби громади та власне платформи, яка

поєднувала б усі складові – доступ до

інформації, інформаційну online-платформу

для можливості швидкого реагування на

запит громади та можливості ведення діалогу

між усіма членами громади, органами влади,

активними членами громади задля посилення

громадської безпеки та діалогу.

Сьогодні система БПД сконцентрована

на наданні вторинної правової допомоги та, з

огляду на певні обставини, не на 100%

територіально покриває потреби громад

Луганської області, які є віддаленими або

знаходяться у «сірій зоні», на лінії

розмежування та потребують швидкого

доступу до інформації та невідкладного

вирішення проблемних питань. Існують

проблеми комунікації та толерантного

ставлення до осіб, які постраждали від

гендерно-зумовленого насильства, людей з

інвалідністю, маломобільних груп, осіб, які

опинилися у складних життєвих обставинах

у зв’язку зі збройною агресією, залучення

цих категорій до діалогу та активної участі у

житті громади. Вищевикладене створює

необхідність налагодження комунікації та

стратегії щодо підвищення рівня

толерантності усіма мешканцями/-нками

громади.

Інноваційна online платформа

«Електронний правовий офіс» створена з

метою підвищення рівня правової

обізнаності населення зазначених територій

шляхом надання послуг з оnline-

консультування за декількома блоками

(юридичний, психологічний, економічний).

Передбачається можливість залучення

активних членів громади, у тому числі

студентів-юристів, з метою їх підготовки для

ефективної роботи у власних громадах. У

межах проєкту передбачається робота із

вразливими верствами населення (особи, які

постраждали від гендерно-зумовленого

насильства, діти, які постраждали від

булінгу, ВПО, люди з інвалідністю,

маломобільні групи, особи, які опинилися у

складних життєвих обставинах у зв’язку зі

збройною агресією тощо) щодо роз’яснення

можливостей та розширення кола прав,

зміцнення потенціалу та спроможності жінок

і чоловіків з вразливих груп, залучення до


93

діалогу та активної участі у житті громади.

На підставі активностей планується

формування та впровадження ефективної

стратегії щодо підвищення рівня толерант-

ності усіма мешканцями/-нками громади, у

тому числі відносно соціально незахищених

та маломобільних груп населення.

Усі вище перелічені активності

спрямовані на забезпечення громадської

безпеки та налагодження діалогу у громаді,

між громадами та органами влади,

вироблення толерантного ставлення до

вразливих верств населення та розбудови

миру, на задоволення потреб населення в

отриманні правових знань.

Висновок. Отже, наша держава володіє

великою кількістю інструментів для

підвищення рівня правової освіти та просвіти

населення, але розгалуженість системи

надавачів послуг та не скоординованість їх

дії, брак фінансування та подекуди

недбалість, все ж не забезпечує достатній

рівень правової обізнаності більшості

населення. Наразі в Україні неможливо

традиційними методами суттєво підвищити

правову освіченість людей і важливим

завданням держави є пошук альтернативних

шляхів провадження своєї політики.


1. Шевелев И. Афоризмы, мысли, эмоции.

Книга жизни. Издательство: М.: Владос, 1997. -

3824 с.

2. Понятие и значение правового

просвещения. [Електронний ресурс] – Режим

доступу: https://to14.minjust.ru/ru/prochee/ponyatie-

i-znachenie-pravovogo-prosveshcheniya

3. Пашук А. Товариство «Просвіта» –

популяризатор правових знань (За матеріалами

просвітянських видань) / А. Пашук // Україна:

культурна спадщина, національна свідомість,

державність. 19/2010. – С. 178-188

4. Теорія держави та права: підручник

/ Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний та

ін.; за заг. ред. Є.О. Гіди. – К.: ФОП О. С. Ліпкан,

2011. – 576 с.

References:

1. Shevelev I.(1997) Aforizmy, mysli,

jemocii. Kniga zhizni. [Aphorisms, thoughts,

emotions. The book of life]. Izdatel'stvo: M.: Vlados/

(in Russian)

2. Ponjatie i znachenie pravovogo

prosveshhenija [The concept and meaning of legal

education] [Elektronniy resurs] – Rezhim dostupu:

https://to14.minjust.ru/ru/prochee/ponyatie-i-

znachenie-pravovogo-prosveshcheniya

3. Pashuk A. (2010) Tovary`stvo «Prosvita» –

populyary`zator pravovy`x znan` (Za materialamy`

prosvityans`ky`x vy`dan`) [«Prosvita» Society - a

popularizer of legal knowledge (According to

educational materials)] Ukrayina: kul`turna

spadshhy`na, nacional`na svidomist`, derzhavnist./(in

Ukrainian)

4. Teoriya derzhavy` ta prava: pidruchny`k

(2001) [The theory of state and law: a textbook] /

Ye.O. Gida, Ye.V. Biloz`orov, A.M. Zaval`ny`j ta

in.; za zag. red. Ye.O. Gidy`. – K.: FOP O. S.

Lipkan/(in Ukrainian)

Татаренко Г.В., Татаренко И.В. Правовое

просвещение населения как элемент правовой

культуры общества. - Статья.

Становление Украины как

демократического правового государства

невозможно без повышения уровня правосознания

граждан, формирование социального поведения,

базирующегося на уважении к праву и закону, на

эффективном механизме защити прав и свобод.

Политика государства должна быть направлена

на усиление воздействия и формирование

разнообразия форм правового обучения,

просвещения, преодоление правового нигилизма и

популизма, на удовлетворение потребностей

населения в правовых знаниях.

В статье рассматривается проблема

правового образования, просвещения,

формирования правовой культуры населения;

вопросы, касающиеся реформирования

государственной политики в области повышения

правовой культуры и грамотности населения.

Определено, что важнейшими направлениями

деятельности государства является

информирование населения правах и свободах

человека и способах защиты, проведение

государственной политики в области


94

обеспечения граждан бесплатной юридической

помощью. Большое значение в правовом

просвещении населения имеют средства

массовой информации и эффективность

правовой пропаганды, информирование граждан

об изменениях в законодательстве.

Подчеркивается, что правовая культура

выступает элементом механизма реализации

конституционных прав граждан наравне с

нормами, которые закрепляют эти права, их

гарантиями, юридическими обязанностями и

правосознанием. Развитие правовой культуры

население обеспечивается с помощью системы

правового образование, законодательные основы

которого установлены, как внутринациональным

так и международным законодательством.

Акцентируется внимание на том, что вопросы

правового просвещения в Украине имеют

исторические корни, анализируется

просветительская деятельность Товарищества

«Просвіта». Рассматриваются вопросы

соотношения понятий «правовое образование» и

«правовое просвещение», формы, задачи и цели

правового просвещения.

Актуальность проблемы укрепления уровня

правовой культуры путем повешения

эффективности правового образования и

просвещения определяется необходимостью

всестороннего развития гражданского

общества, поощрением членов общества к

активному участию в строительстве правового,

демократического, социального государства.

Ключевые слова: правовое просвещение,

правовая культура, правовое воспитание,

правосознание, гражданин, население, право,

правовая защита, ответственность.

Tatarenko G.V., Tatarenko I.V. Legal

education of the people as an element of the legal

culture of society. - Article.

The development of Ukraine as a democratic

law-governed is impossible without raising the level

of citizens' legal consciousness, the formation of

social behavior based on respect for rights and law,

and an effective mechanism for protecting rights and

freedoms. State policy should be aimed at

strengthening and diversifying the forms of legal

education, overcoming nihilism and populism, and

meeting the needs of the people in legal knowledge.

The article considers the problem of legal

education, the formation of the legal culture of the

people; issues related to the reform of state policy in

the field of improving the legal culture of people. The

most important areas of the state’s activity are

informing the population of human rights and

freedoms and methods of protection, pursuing a state

policy in the field of providing citizens with free legal

assistance. A great role in the legal education of

people play the media which are effective instrument

of legal propaganda, informing citizens about

changes in legislation. It is emphasized that the legal

culture is an element of the mechanism for the

implementation of constitutional rights of citizens

along with the norms that contain these rights, their

guarantees, legal obligations. The development of

legal culture is ensured by the system of legal

education, the legislative framework of which is

established by both national and international

legislation. The attention is focused on the fact that

the issues of legal education in Ukraine has

historical roots, the educational activities of the

«Enlightenment Partnership» are analyzed. The

issues of correlation of the concepts of «legal

education» and «legal enlightenment», the forms,

tasks and goals of legal education are considered.

The relevance of the problem of strengthening

the level of legal culture by enhancing the

effectiveness of legal education and enlightenment is

determined by the need for comprehensive

development of civil society, encouraging members of

the society to actively participate in the construction

of a law-goverend, democratic, social state.

Key words: raising legal awareness, legal

culture, legal education, legal consciousness, citizen,

population, law, legal protection


Татаренко Галина Вікторівна, кандидат


конституційного права Східноукраїнського



Татаренко Ігор Віталійович, бакалавр

Інституту підготовки кадрів для органів юстиції

України Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого м. Харків, Україна



95

УДК 346.5

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-95-102

ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КОНЦЕСІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ

В УКРАЇНІ

Терещенко С. В.

IMPROVEMENT OF LEGISLATION ON CONCESSION ACTIVITIES

IN UKRAINE

Tereshchenko S.V.

Прокоментовано факт втрати чинності Закону України «Про концесії» (1999 р.) та Закону

України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» (2000 р.). Здійснено аналіз

наукових досліджень та коментарів нового закону щодо врегулювання концесійної діяльності. Зокрема,

положень про діяльність концесіонера та про концесійні договори. Обґрунтовано авторську позицію

щодо господарсько-правового та цивільно-правового регулювання відносин, що виникають на підставі

договору концесії.

Виявлено переваги повноти правового врегулювання контролю та моніторингу виконання

концесійних договорі за новими законоположеннями у порівняні з регламентами правового впливу за

попереднім законодавством.

Виявлено недоліки запропонованого договірного механізму здійснення концесійної діяльності.

Визнано достатнім потенціал нового закону України про концесію для відображення всієї

багатоаспектності концесійно-договірних відносин.

Ключові слова: концесія, контроль, моніторинг, виконання концесійних договорів, нові

законоположення про концесію, державно-приватне партнерство, господарсько-правове регулювання,

цивільно-правове регулювання.

Постановка проблеми. Перед

Україною загострюється проблема

інвестування та співфінансування галузей

промисловості, комунального сектора

економіки, видобутку корисних копалин.

Наукове опрацювання договірного механізму

концесії обумовлене станом дослідження

процесів розвитку економіки сучасних країн

та вивченням факторів активного поширення

різноманітних механізмів взаємодії держави

та приватного капіталу з проекцією на

господарсько-правовий підхід сприйняття

концесії.

Дійсно, за допомогою договірного

механізму концесії як форми ДПП можна

реалізувати цілеспрямовану систему заходів

економіко-правового стимулювання відносин

з використання об’єктів публічної власності

на організаційно-майнових засадах,

запропонованих як державою та владою

адміністративно-територіальних одиниць,

так і суб’єктами підприємницької діяльності.

Попри визнання у світі високого

потенціалу концесії в Україні жодного

масштабного проекту на умовах концесії не

було реалізовано. Внаслідок аналізу

відомостей центральних та місцевих органів

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-95-102


96

виконавчої влади в нашій країні укладається

обмаль договорів концесії (станом на кінець

2018 року – близько 200). Перевага

віддається сфері житлово-комунального

господарства.

Стан законодавчого забезпечення

концесійної діяльності також не приходиться

визнавати задовільним. За висновками

фахових експертів та науковців Закон

України «Про концесії» (1999 року

прийняття) не відповідає передовим

міжнародним практикам та сучасним

потребам підвищення ефективності

економіки країни. Також потребує

систематизації низка законів України, що

регулюють особливості здійснення

концесійної діяльності у різних сферах

господарювання. Йдеться про такі Закони

України: «Про особливості оренди чи

концесії об'єктів паливно-енергетичного

комплексу, що перебувають у державній

власності» від 08 липня 2011 р. № 3687-VI;

«Про особливості передачі в оренду чи

концесію об'єктів у сферах теплопостачання,

водопостачання та водовідведення, що

перебувають у комунальній власності» від 21

жовтня 2010 р. №2624-VI) та інші.

Внаслідок того, що у Верховній Раді

України обговорювався проект нового

Закону України «Про концесію» з наступною

втратою чинності Закону України «Про

концесії» (1999 р.) та Закону України «Про

концесії на будівництво та експлуатацію

автомобільних доріг» (2000 р.) стала

актуальною проблема критичного аналізу

оновленого договірного механізму

здійснення концесійної діяльності.

Прийняття нового Закону «Про концесію»

відбулося 03.10.2019 р.

Ціль статті – обґрунтування

необхідності змін та аналіз проблем

вдосконалення законодавства про концесійну

діяльність в Україні внаслідок суттєвої зміни

положень нового Закону України «Про

концесію» (2019 р.). у порівнянні з Законом

України «Про концесії» (1999 р.).

Аналіз останніх досліджень. Основна

частина дослідників з обраної

проблематики – це представники науки

господарського права. Зокрема, окремі

аспекти доцільності запровадження ДПП в

Україні висвітлювали Г.Л. Знаменський,

О.М. Вінник, В.А. Устименко,

Д.В. Задихайло, О.В. Шаповалова,

В.С. Мілаш, Р.А. Джабраїлов, О.А. Зуєва,

О.Д. Сиротюк, Д.В. Шликов, Г.С. Пілігрим,

А.В. Макаренко та інші.

Більшість дослідників обраної

проблематики зосереджували свою увагу на

окремих договорах. Наприклад, договорі

оренди державного та комунального майна –

Д.В. Шликов, договору концесії – О.А. Зуєва,

Г.С. Пілігрим Л. М. Гончарук,

А.В. Макаренко та інші.

Але договори концесії та інші договірні

форми ДПП досліджували також

представники науки цивільного права

І.В. Спасибо-Фатеєва, Я.О. Золоєва,

Л.М. Гончарук та інші.

Предметом дослідження

Л.М. Гончарука було цивільно-правове

регулювання відносин, що виникають на

підставі договору концесії. Тобто автор

досліджував нормативно – правові акти та

інші правові документи, що регламентують

концесійні відносини, практику їх

застосування, відповідні доктринальні теорії

концесійних відносин в аспекті не

господарського права, а у площині іншої

галузевої приналежності, а саме – цивільного

права.

І хоча раніше (на аналітичному рівні)

вже були обґрунтовані положення,

відповідно до яких концесійний договір

розглядався як різновид господарських

договорів, але сучасна теорія концесійного

договору все ще далека від сприйняття її

досконалою. Вона має вразливі місця і тому

кожне нове дисертаційне дослідження, тим


97

паче виконане в галузі цивільного права,

представляє інтерес.

Виклад основного матеріалу. У

пояснювальній записці до проекту Закону

України «Про концесію» [1], який розміщено

на сайті Верховної Ради України, було

обґрунтовано необхідність прийняття

зазначеного акту. Серед наведених

аргументів зазначено такий, як наближення

можливостей та вимог щодо реалізації

договорів концесії до стандартів,

методології, керівних принципів з метою

узагальнення кращих світових практик.

Ці практики містять в собі: можливість

залучення радників та незалежних експертів

для підготовки проектів ДПП у формі

концесії; договірне право заміни

концесіонера на іншого концесіонера;

особливості концесії на ринках, що

перебувають у стані природної монополії, а

також -і концесії щодо будівництва та

експлуатації автомобільних доріг; процедуру

трансформації оренди в концесію у разі

відповідного звернення зі сторони орендаря;

можливість передачі вирішення спорів, що

виникають у зв'язку з виконанням

концесійного договору, міжнародному

комерційному або інвестиційному арбітражу;

чіткий механізм контролю та моніторингу за

виконанням концесійних договорів.

Але дійсно актуальним для України

фактором удосконаленням правового

регулювання концесійної діяльності, слід

визнати домовленості контрагентів про

стратегію концесійної діяльності. Так,

контрагенти, які домовляються про умови її

здійснення, економічні наслідки, тощо

беруть на себе зобов’язання не лише один

перед одним як концесіонер і концесієдавець.

Вони фактично підтверджують свою спільну

спроможність як партнерів виконувати ще й

соціально-економічні обов’язки перед

державою і споживачами. Намір щодо

узгодження стратегії концесійної діяльності

доводиться у період конкурсу, який передує

укладанню договорів концесії.

Тому затребуваною стає норма про

конкретизацію вимог щодо стратегії

концесійної діяльності та про державний

моніторинг виконання стратегічних вимог.

Розділ XІ зазначеного Закону, який має назву

«Контроль, моніторинг та оцінка концесій»

сприяє досягненню зазначеної мети. Так,

статтею 46 Закону фактично закріплено на

новому більш високому рівні вимогу до

моніторингу виконанням концесійних

договорів кожного півроку шляхом

звітування про виконання концесійного

договору [1, ст. 46]. Попередній Закон не

містив такої вимоги. Схожа вимога

формулювалася на підзаконному рівні, що не

виправдано. Також заслуговують на

позитивну оцінку положення статті 47

Закону щодо завершальної оцінки реалізації

проекту, що здійснюється на умовах концесії

[1, ст. 47].

Порівняльний аналіз двох Законів,

дозволяє віддавати перевагу новому з

наступних причин. Значення, в якому

розуміється «концесійний договір як договір

між концесіонером та концесієдавцем, а

також за рішенням концесієдавця, третьою

особою (особами) на стороні концесієдавця»,

вказує на його рамочний характер. Для

зв’язку рамкового договору із змістом інших

договірних інструментів механізму реалізації

концесії, надається визначення прямого

договору. Він укладається між

концесієдавцем, концесіонером та

кредитором(ами) та визначає порядок та

умови заміни концесіонера, а також може

передбачати зобов’язання сторін договору,

пов’язаних зі зміною концесіонера. Ще один

договір, якому надано визначення у

законопроекті - договір про фінансування

Його слід розуміти як угоду між

концесіонером та кредитором (кредиторами)

або їх представниками і укладається він з


98

метою фінансування проекту, що

реалізується на умовах концесії.

Позитивним кроком слід визнати

додаткові гарантії для концесіонерів та

кредиторів. Це, зокрема, передбачення

концесійним договором можливість заміни

одного концесіонера на іншого концесіонера

внаслідок реалізації права на таку зміну.

Право заміни концесіонера здійснюється на

конкурсних засадах або шляхом проведення

прямих переговорів у разі невиконання ним

своїх зобов’язань за договором. Такі випадки

визначаються у прямому договорі.

Також пропонується закріпити у ч.7

ст.17 Закону України «Про державно-

приватне партнерство» норму про те, що у

разі невиконання приватним партнером своїх

зобов’язань за договором концесії можна

буде звернутися до державного партнера з

пропозицією про заміну приватного

партнера. Право замінити приватного

партнера здійснюється на конкурсних

засадах або шляхом проведення прямих

переговорів відповідно до порядку заміни

приватного партнера за договором. Ще

схвальним є спрощення процедур виділення

земельних ділянок для здійснення

концесійної діяльності.

Водночас недоліком запропонованого у

законопроекті договірного механізму

здійснення концесійної діяльності слід

вважати незавершеність впорядкування

вимог щодо домовленості про

угодоспроможність концесіонера та про його

довгострокову стратегію концесійної


Крім того немає підстав вилучати

норми статей 407-410 ГК України. Їх

виключення нівелює зміст спеціального

правового режиму концесії. Встановлення

переваг та недоліків господарсько-правового

режиму концесії показало оригінальність

процедури формування елементів

договірного механізму реалізації договорів

концесії.

Внаслідок того, що Україна обирає

кращі сучасні практики реалізації договірних

форм концесії, але при цьому дослідниками

не сформовано завершеного уявлення про

правову природу зазначеного договору, слід

зважати на відмінність у тлумаченні природи

концесійно-договірних відносин. Відмінність

у тлумаченні є принциповою у вирішенні

питання практичної реалізації прав та

виконання зобов’язань партнерами. Зокрема,

саме поняття договору концесії вивчають

представники не лише господарського права,

але - й адміністративного права, цивільного

права та інших. Але різногалузевий підхід до

вивчення проблем, не несуть загрози для

«авторитету» будь-якої галузі права.

Важливим є обґрунтованість сутності

договорів та вимог до їх реалізації. Інша

справа - неоднозначність законодавчих

положень щодо визначення природи та умов

цього договору. У складі договірного

механізму реалізації ДПП залишається

відкритою ціла низка юридично значущих

питань про елементи механізму, процедури

реалізації типових вимог та інш. На умовах

договору негативно відбивається те, що

умови участі у конкурсі та підтвердження

перемоги у ньому претендентів у партнери

прописані із суттєвими суперечностями.

Використання договірного механізму

реалізації ДПП в Україні зазвичай зведено до

розробки вимог, зобов’язань та умов їх

виконання з оформленням домовленостей

про концесію. Водночас важливе місце у

комплексі договорів, позначених

законодавцем «у межах державно-

приватного партнерства» посідають ніяк не

пойменовані домовленості про

угодоспроможність партнерів, стратегію

партнерства тощо. Відсутність узагальненого

поняття договору у межах ДПП також

призводить до невизначеності його в

існуючому правовому полі та, у зв'язку з

цим, позбавляє необхідної чіткої правової

формалізації зобов'язального складу


99

відношень ДПП, що призводить до

виникнення проблем у правозастосовній

практиці.

Отже актуальність розгляду договору

концесії як підстави реалізації ДПП

обумовлена незавершеністю визначення

механізму реалізації ДПП, головне місце в

якому посідає важливий елемент, що має

назву «договір».

При дослідженні тенденцій тлумачення

вітчизняного законодавства про договір

концесії як форму ДПП та аналізу підходів

щодо обґрунтування його галузевої

приналежності необхідно вирішувати низку

взаємопов’язаних завдань. Зокрема,

узагальнити функціональні можливості

науки господарського права у розв’язанні

проблемних питань реалізації договору

концесії як форми ДПП; прояснити сутність

категорії «договір концесії у рамках ДПП»;

обґрунтувати висновок про наявність або

відсутність в нашій країні передумов для

формування господарсько-правових засад

реалізації ДПП у порівнянні з цивільно-

правовим підходом до регулювання договору

концесії.

У своєму дисертаційному дослідженні

Л.М. Гончарук обґрунтовує висновок, згідно

якого здійснення публічно-приватного

партнерства, на якому базується

регламентація концесійних відносин, не

може бути повною мірою реалізоване в

сучасних умовах з причин, які він бачить у

галузевому підході до правового

регулювання. Зокрема, автор критично

висловлюється стосовно заурегульованісті в

Україні відносин концесії спеціальними

законами та типовим договором концесії, які,

на його переконання, фактично виключають

можливість впливу сторін на формування

договірних відносин концесії.

І навпаки, вважає автор, «..регулювання

договору концесії у ЦК України з

властивими йому засадами та приватно-

правовими принципами (свободи договору,

юридичної рівності учасників,

добросовісності, розумності та

справедливості тощо) могло б забезпечити

збалансування інтересів учасників

концесійних відносин, перетворити концесію

в ефективну форму залучення приватного

інвестора у фінансування розбудови

вітчизняної економіки» [2, с. 177]. Тобто

перевагу тут Л.М. Гончарук віддає

саморегулюванню та засуджує

заурегульованість.

Вважаємо, у таких сподіваннях слід

спиратися на наукове положення, згідно

якого «якщо цивільно-договірне

регулювання є формою саморегулювання, то

основу господарсько-договірного

регулювання становить саморегулювання

(ґрунтується на принципі свободи до-

говору...), яке доповнюється законодавчим

нормуванням відносин, що набувають

договірної форми (...у межах, визначених

законом). Значення господарсько-

договірного регулювання полягає в тому, що

завдяки господарським договорам вводиться

в дію комплекс правових засобів

імперативного та диспозитивного характеру,

спрямованих на досягнення оптимальних

соціально-економічних результатів, що

відповідають інтересам як сторін договору,

так і суспільства в цілому» [3, с. 380].

Тому маємо звертати увагу, що правові

умови зародження такої договірної форми

партнерства як концесія, рівно як і її

подальший розвиток, не може бути

відірваним від стану розвитку

підприємництва та економічних умов його

функціонування саме в нашій країні. Але,

здається, що вищевикладена пропозиція

Л.М. Гончарука про регулювання договору

концесії у ЦК України з властивими йому

засадами та приватно-правовими

принципами, не відповідає повною мірою

потребам суспільного розвитку. Аргументи

тут надає законодавець та доповнюють його


100

науковці у своїх науково-практичних

коментарях до законодавства.

Про поєднання управлінської

компоненти з організаційною компонентою у

межах договору концесії свідчить

запровадження сучасної технології управ-

ління концесійним ДПП. Воно відбувається

внаслідок спеціального регулювання

відносин ДПП за участі у відносинах ДПП

центрального органу виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері

державно-приватного партнерства (ст. 22

Закону про ДПП) [4, ст.5]. Також низка актів

Уряду України містить вимоги до

концесіонера, які не втискаються у зміст

приватно-правових принципів (рафінованої

свободи договору, юридичної рівності

учасників), на яких наполягає

Л.М. Гончарук.

Навпаки, складна природа договору

концесії проявляється у тому, що держава

виступає відразу в двох іпостасях - як

сторона і як гарант дотримання всіх

домовленостей за договором. Нічого

подібного ніякий договір концесії у рамках

концепції Цивільного кодексу надати не

зможе.

Отже, якщо спиратися на систему

наукових концепцій щодо правової природи

концесійного договору як форми ДПП та

розкривати його сутність як різновиду

господарських договорів, то маємо звернути

увагу на окремі спостереження науковців про

«вектор» розвитку українського

законодавства та критичні зауваження.

Дійсно, важко визнати пропозицію

Л.М. Гончарука своєчасною внаслідок

відсутності в ній застережень та стримувань,

які традиційно закладаються у договірний

механізм реалізації ДПП. До застережень та

стримувань у договірному механізмі

реалізації концесійної діяльності науковці

відносять обтяження речового права на

нерухоме майно концесіонера, дозвіл на

заміну концесіонера як сторони у

концесійному договорі шляхом уступки

вимоги чи переведення боргу лише після

введення в експлуатацію об’єкта концесії,

виконанням умов рамкових договорів ДПП в

частині збереження заявленої стратегії

досягнення більш високих економічних

результатів ніж у разі виконання договірного

обсягу державним партнером без залучення

приватного та виконання домовленостей про

узгодженість економічної стратегії

приватного партнера із державною

стратегією розвитку економіки в її окремих

галузях та ін.

Можливість налаштування договірного

механізму ДПП на потреби господарської

практики потребує прояснення низки

загальнотеоретичних питань визначення ролі

господарського законодавства у регулюванні

договірних відносин ДПП. Зокрема, відносин

організаційно-господарського та

господарсько-виробничого характера, які

складають предмет ГК України.

О.В. Шаповалова пов’язує сучасні

аналітико-правові проблеми створення

ефективного договірного механізму

реалізації ДПП із незавершеністю з’ясування

змісту регулятивної динамічної функції

господарського права.

Для сприяння розвитку концесійних

відносин, як таких, що відповідають

інтересам суспільства і держави, є

необхідним: чітке визначення компетенції

органів державної влади у процесі отримання

ними статусу концесієдавця та виявлення

оптимального типу правового

регулювання… відносин на умовах

концесійного договору і угод, які йому

передують, або супроводжують [5, с. 62]

Отже без переконливого обґрунтування

глибокого змісту регулятивної динамічної

функції цивільного права на перевагу

господарського важко визнати, що потенціал

ЦК України буде достатнім для

відображення всієї багатоаспектності

концесійно-договірних відносин. Навіть у


101

країнах ЄС, де договірні моделі управління

державним майном зближаються і реалізація

концесійного законодавства налічує більш

ніж вікову історію, існують істотні

відмінності у трактуванні поняття договору

концесії та розумінні його правової природи.

Тому і оптимальний тип правового

регулювання неможливо виявити назавжди.

Він опосередковує баланс між свободою

господарського договору про здійснення

концесійної діяльності та економіко-

правовими чинниками, які обмежують

свободу у конкретних умовах економічного

розвитку відносин у конкретному

суспільстві.

За результатом аналізу наукових

досліджень, що визначають перспективу

затребуваності договірного механізму

концесії в України, можна дійти висновку

про активне вивчення в українській

юридичній науці правового регулювання

договору концесії. Слід визнати достатнім

потенціал нового закону України про

концесію для відображення всієї

багатоаспектності концесійно-договірних

відносин.


1. Закон України «Про концесію» № 1046

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GI00032

A.html

2. Гончарук Л. М. Договір концесії. Дис. …

канд. юрид. наук: 12.00.03 – цивільне право і

цивільний процес; сімейне право; міжнародне

приватне право. – Київ, 2012. - 215 с.

3. Мілаш В.С. Комерційний договір у

контексті сучасних ринкових умов : монографія /

В.С. Мілаш. – Харків: Видавець ФОП

Вапнярчук Н.М., 2007.–440с.

4. Про державно-приватне партнерство:

Закон України від 1 липня 2010 р. // Відомості

Верховної Ради України. - 2010. - № 40. - Ст 524.

5. Шаповалова О. В. Правове забезпечення

підтримки і розвитку господарювання.

Монографія / О.В. Шаповалова .– Луганськ: Вид-

во СНУ ім. В.Даля, 2004. – 280 с.

6. Макаренко А. В. Правове регулювання

концесійно-договірних відносин: дис…. канд.

юрид. наук: 12.00.04 – господарське право;

господарсько-процесуальне право. – Аліна

Вікторівна Макаренко / Київ, 2015.-17 с.

References:

1. Zakon Ukrainy «Pro kontsesiiu» № 1046

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GI00032

A.html

2. Honcharuk L. M. Dohovir kontsesii.

Dysertatsiia … kand. yuryd. nauk: 12.00.03 –

tsyvilne pravo i tsyvilnyi protses; simeine pravo;

mizhnarodne pryvatne pravo.– Kyiv.-2012.- 215 s.

3. Milash V.S. Komertsiinyi dohovir u

konteksti suchasnykh rynkovykh umov: monohrafiia

/ V.S. Milash. – Kharkiv: Vydavets FOP

Vapniarchuk N.M., 2007.–440s.

4. Pro derzhavno-pryvatne partnerstvo: Zakon

Ukrainy vid 1 lypnia 2010 r. // Vidomosti

Verkhovnoi Rady Ukrainy. - 2010. - № 40. - St 524.

5. Shapovalova O. V. Pravove zabezpechennia

pidtrymky i rozvytku hospodariuvannia. Monohrafiia

/ O.V. Shapovalova .– Luhansk: Vyd-vo SNU im.

V.Dalia, 2004. – 280 s.

6. Makarenko A. V. Pravove rehuliuvannia

kontsesiino-dohovirnykh vidnosyn: dys…. kand.

yuryd. nauk: 12.00.04 – hospodarske pravo;

hospodarsko-protsesualne pravo. – Alina Viktorivna

Makarenko / Kyiv, 2015.-17 s.

Терещенко С. В. Совершенствования

законодательства о концессионной

деятельности в Украине. – Статья.

Прокомментировано факт прекращения

действия Закона Украины «О концессиях»

(1999 г.) и Закона Украины «О концессиях на

строительство и эксплуатацию автомобильных

дорог» (2000 г.). Осуществлен анализ научных

исследований и комментариев нового закона по

урегулированию концессионной деятельности. В

частности, положений о деятельности

концессионера и о концессионных договоров.

Обоснованно авторскую позицию по

хозяйственно-правового и гражданско-правового

регулирования отношений, возникающих на

основании договора концессии.

Выявлены преимущества полноты

правового регулирования контроля и


102

мониторинга выполнения концессионных

договоре по новым законоположениями по

сравнению с регламентами правового

воздействия по предварительному

законодательством.

Выявлены недостатки предложенного

договорного механизма осуществления

концессионной деятельности. Признано

достаточным потенциал нового закона Украины

о концессии для отображения всей

многоаспектности концессионных договорных

отношений.

Ключевые слова: концессия, контроль,

мониторинг, выполнение концессионных

договоров, новые законоположения о концессии ,.

государственно-частное партнерство,

хозяйственно-правовое регулирование

гражданско-правовое регулирование.

Tereshchenko S.V. Improving the legislation

on concession activities in Ukraine. - Article.

Problem setting. Article is devoted: the Legal

providing of state-private partnership and problem

of his popularization. The is dedicated to complex

analysis and research of legal regulation of

agreement relations. Concept and features of

agreement relations are described herein. Much

attention is given to the legal status of the above

relations members. We analyzed problems

concerning the formation of agreements on the

unification of partners and on means to secure the

conditions for the realization of their respective

economic rights and interests

Analysis of resent researches and publications.

The following scientists were engaged in research of

the specified question: Znamensky G.L., Vinnbk

O.М., Shapovalova O. V., Zadykhaylo D. D., Simson

O. E., Shlykov D. V, Syrotyuk O.D., Makarenko A. V.

and others.

Article’s main body. The fact that the Law of

Ukraine «On Concessions» (1999) and the Law of

Ukraine «On Concessions for Construction and

Operation of Highways» (2000) has been commented

upon. The analysis of scientific researches and

comments of the new law on regulation of concession

activity is carried out. In particular, the provisions

on the activity of the concessionaire and on the

concession contracts. The author 's position on

economic and civil and legal regulation of relations

arising on the basis of the concession agreement is

substantiated.

Advantages of completeness of legal regulation

of control and monitoring of concession contracts

fulfillment under the new legislation in comparison

with the regulations of legal influence under the

previous legislation were revealed.

The disadvantages of the proposed contractual

mechanism of concession activity are revealed. The

potential of the new concession law of Ukraine to

reflect the whole multifaceted nature of concession

and contractual relations has been recognized as

sufficient

General characteristics of economic and legal

regulations mechanism of PPP relations in Ukraine

are provided. Particularities of realization of

organizational commecial state authorities

represented by its bodies regarding are analyzed.

Content of concession agreement, peculiarities of its

conclusion, modification and termination, including

responsibility for its violation, are analyzed in the

thesis.

Key words:: concession, control, monitoring,

implementation of concession contracts, new

concession laws, public-private partnership,

economic and legal regulation, civil law regulation.


Терещенко Сергій Володимирович, канд.

юрид. наук, доцент кафедри господарського

права Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля,

м. Сєвєродонецьк, Україна,



103

УДК 349.2

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-103-110

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН НА ДЕРЖАВНІЙ

СЛУЖБІ: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Тютюнник В. К., Котова Л. В.

LEGAL REGULATION OF LABOR RELATIONS IN THE CIVIL SERVICE:

THEORY AND PRACTICE ISSUES

Tyutyunnik V.K., Kotova L.V.

У статті досліджено норми діючого законодавства України з питань правового регулювання

трудових відносин державних службовців. Проаналізовано різницю застосування норм трудового та

адміністративного законодавства України під час врегулювання праці державних службовців.

Досліджено окремі положення Закону України «Про державну службу» від 01.05.2016 № 889-VIII.

Висвітлено думки вчених-правників щодо дискусійного питання правового регулювання трудових

відносин державних службовців України.

Ключові слова: трудові відносини, державних службовець, державна служба, правове регулювання

праці, правовий статус, адміністративна реформа.

Постановка проблеми. Серед завдань,

які передбачається вирішити в процесі

проведеної в країні адміністративної

реформи, особливе місце займає

реформування державної служби. Метою

реформування є кардинальне підвищення

ефективності державної служби в інтересах

розвитку громадянського суспільства,

зміцнення держави, створення цілісної

системи державної служби з урахуванням

історичних, культурних, національних та

інших особливостей.

Досягнення поставленої мети

забезпечується цілим комплексом

організаційних, фінансових та правових

заходів. Серед них чималу роль відіграє

правове регулювання трудових відносин,

пов’язаних з проходженням державної

служби. Вдосконалення законодавства, що

регламентує службові відносини державних

службовців, безпосередньо пов’язане з

виконанням завдання кардинального

підвищення ефективності державної служби.

Законодавство про державну службу

націлено на створення стимулів до

сумлінного та ініціативного виконання

службових обов’язків, встановлення

винагороди за працю тощо. Ці фактори, в

свою чергу, безпосередньо впливають на

результати професійної діяльності

державних службовців, а отже, і на

здійснення відповідним державним органом

покладених на нього функцій. Цим,

насамперед, обумовлена актуальність теми

дослідження. Відносини з використання

праці державних службовців на сьогодні

регулюється як трудовим, так і, певною

мірою, адміністративним правом. Але так як

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-103-110


104

державні службовці належать до числа

найманих працівників, то відсутність єдиної

нормативної основи регулювання праці

призводить до певної неузгодженості норм

трудового та адміністративного права.

Значна кількість трудових і пов’язаних з

ними правовідносин, що виникають в

процесі виконання державними службовцями

функцій державної служби, утворюють

певну єдність, відносно самостійну систему

трудових правовідносин.

Стан дослідження. Дослідженням

питання правового регулювання трудових

відносин державних службовців займались

вчені-правники, а саме В. Авер’янов,

Л. Величко, А. Гришковець, М. Іншин,

О. Кисельова, М. Клемпарський,

О. Коваленко, А. Лушніков, М. Лушнікова,

А. Ноздрачов, П. Пилипенко, С. Прилипко,

О. Процевський, Л. Таль, Ю. Тулупова,

Л. Чіканова, О. Ярошенко тощо. Однак,

незважаючи на поширений інтерес

правознавців до проблем правової

регламентації трудових відносин на

державній службі, в сучасній науці

трудового права спостерігається

недостатнє її опрацювання, має місце

суперечність правових позицій та поява

нових нормативно-правових актів, які

регламентують цю сферу, що й зумовило

вибір теми даного наукового дослідження.

Саме тому метою даної статті є

обґрунтування необхідності вдосконалення

правового регулювання трудових відносин

на державній службі та з’ясування і

доведення необхідності розмежування

застосування норм трудового та

адміністративного законодавства України

при регламентації праці державних

службовців шляхом аналізу наукових

поглядів щодо зазначених питань та

правових норм, що регулюють трудові та

пов’язані з ними відносини.

Виклад основного матеріалу. В ході

дискусії вчених про шляхи розвитку та

вдосконалення законодавства про державну

службу було виявлено дві основні і

принципово різні позиції.

Перша висувається і обґрунтовується

фахівцями в області трудового права. Суть її

в тому, що відносини державних службовців,

що виникають у зв’язку зі вступом на

державну службу, її виконанням і

припиненням, – це не що інше, як трудові

відносини. Тому, кажучи про вдосконалення

правового регулювання цих відносин,

необхідно, застосовуючи до державних

службовців загальні норми трудового

законодавства, в спеціальному законі

передбачити для них особливості правового

регулювання, виходячи зі специфіки

здійснюваної ними службової діяльності [1,

c. 57].

Такий підхід відповідає частині 3 статті

5 Закону України «Про державну службу»,

де зазначається, що «дія норм законодавства

про працю поширюється на державних

службовців у частині відносин, не

врегульованих цим Законом», а також

Конвенції МОП про захист права на

організацію та процедури визначення умов

зайнятості на державній службі від 27 червня

1978 р. № 151, яка розглядає державних

службовців як найманих працівників [2].

Друга позиція висувається і

обґрунтовується деякими вченими в галузі

адміністративного права. В основу цієї

позиції покладено такі ідеї і судження.

Державна служба як публічно-правовий

інститут має являти собою цілісну систему,

засновану на служінні державі в цілому, а не

окремому державному органу. Державно-

службові відносини в реальному житті

виступають виключно як державні та

адміністративні правовідносини, відносини

служби і підпорядкування державних

службовців виключно державі [3; 4].

Для реалізації цих ідей, вважають

прихильники цієї точки зору, слід змінити

сам метод регулювання відносин у сфері


105

державної служби – максимально

відмовитися від диспозитивного методу на

користь імперативного [5, c. 24].

Необхідно поступово відходити від

існуючого положення, коли державні

службовці фактично розглядаються як

звичайні наймані працівники, які мають

лише особливості правового статусу.

Традиційно фахівці у галузі

адміністративного права вважають інститут

державної служби виключно предметом

адміністративного права [6, c. 184].

Так, В. Авер’янов до предмета

адміністративного права включає п’ять груп

суспільних відносин, однією з яких є група

відносин, що формуються в процесі

внутрішньої організації та діяльності

апаратів усіх державних органів,

адміністрацій державних підприємств,

установ та організацій, а також у зв’язку з

проходженням державної служби або служби

в органах місцевого самоврядування [7,

с. 71].

Треба відзначити, що на відміну від

«трудовиків», серед вчених в галузі

адміністративного права немає

одностайності з цього питання. Багато з них

не поділяють вищезазначеної позиції і

солідарні швидше з фахівцями в сфері

трудового права, що певною мірою свідчить

про недостатність вивчення сфери правового

регулювання трудових відносин державних

службовців.

Аналіз аргументів, висловлених на

користь регулювання службових відносин

виключно нормами адміністративного права,

показав, що, коли робиться спроба

обґрунтувати висловлені ідеї з позицій теорії

права або чинного законодавства, в тому

числі трудового, спостерігається явне

протиріччя в судженнях, неправильне або

неточне тлумачення відповідних правових

норм. Зупинимося лише на одній з таких

позицій, а саме: державно-службові

відносини в реальному житті виступають

виключно як державні та адміністративні

правовідносини, а тому не можуть

регулюватися нормами трудового права. Чим

же обґрунтовується дана позиція?

А. Ноздрачов відзначає: «Трудове

законодавство як галузь приватного права не

відповідає базовим умовам субсидіарного

застосування по відношенню до державних

службовців. Визначення вступу на державну

службу по типу відносин найманих

службовців неприпустимо, тому що

відповідний державний орган і призначена

особа не створюють і не мали наміру

створювати приватноправові відносини. У

цих відносинах не застосовується фактичні

трудові правовідносини, тому що відносини

в публічно-правовій сфері виникають на

основі акту суб’єкта публічного права (в

даному випадку – про призначення на

посаду), а не приватного договору (в даному

випадку – найму на роботу). Призначення на

посаду визначається законом. ... Договір під

час вступу на державну службу, звичайно,

існує. Але його суть вичерпується згодою

громадянина вступити на службу і суб’єкта

публічного права – прийняти його. З

призначенням державного службовця на

посаду договір взагалі не має ніякого

значення, оскільки він зобов’язаний

повністю виконувати організаційні вимоги

відповідного суб’єкта публічного права» [8,

c. 185].

З приводу даного висловлювання слід

зауважити, що трудове право не відноситься

в чистому вигляді до приватного права.

Природа трудових відносин передбачає їх

регулювання як приватноправовими

нормами (що проявляється в формальній

рівності сторін трудового договору і свободи

праці), так і на підставі публічно-правових

норм (що проявляється, зокрема, в

підпорядкуванні працівника трудовому

розпорядку, розпорядженням і вказівкам

роботодавця тощо). Публічно-правові засади

проявляються і в захисті працівника


106

правовими нормами, що гарантують йому

відповідний рівень умов праці. Ця обставина

є загальновизнаною в науці не тільки

трудового, а й інших галузей права [9, c. 65-

66].

Наявність в правовому статусі

державних службовців приватноправових і

публічно-правових елементів підтверджує

органічну єдність трудових відносин і

службових відносин на державній службі.

Яка б роль не відводилася договору, його

наявність вже сама по собі привносить у

відносини приватноправовий елемент, що не

є властивим адміністративному праву (як

праву публічному). Справедливо зазначають

вчені-цивілісти, зокрема, М. Брагінський і

В. Вітрянський, що наявність між сторонами

відносин влади – підпорядкування взагалі

виключає можливість застосування договору

як такого. Договір може існувати тільки між

суб’єктами, які в даному конкретному

випадку займають рівне становище. При

цьому автори підкреслюють, що

індивідуальна свобода, яка складає основу

свободи договорів, відносна. Беручи

відповідне рішення, громадяни та юридичні

особи повинні керуватися на цей рахунок

законами, які, в свою чергу, виступають

обмежувачем свободи договорів [10, c. 18].

Аналогічна позиція висловлена і в

літературі з адміністративного права, де,

зокрема, говориться, що адміністративне

право регулює такі суспільні відносини, в

рамках яких в принципі виключено

юридичну рівність їх учасників [11].

Відповідно до змін у Законі України

«Про державну службу» вводиться

можливість проходження державної служби

за контрактом. Громадянин, вступаючи на

державну службу, виступає саме вільним і

рівним суб’єктом по відношенню до іншої

сторони. Угодою сторін визначається посада,

на яку він вступає, і деякі інші умови. Що

стосується обмежень, встановлених законом,

то вони відносяться як до державного

службовця, так і до іншої сторони публічних

відносин – роботодавця. Наприклад, без

згоди службовця не можуть бути змінені

умови, передбачені контрактом, зокрема, він

не може бути переведений на іншу посаду

тощо.

Щодо акту призначення на посаду як

підстави виникнення службових відносин,

наявність якого розглядається як доказ

виникнення у державних службовців саме

адміністративних правовідносин, треба

відзначити наступне. Акт призначення на

посаду сам по собі не є підставою для

виникнення службових відносин.

Обґрунтовуючи публічно-правовий характер

службових відносин з посиланням на акт

призначення на посаду, деякі автори іноді

неправомірно змішують два різних поняття,

передбачених Кодексом законів про працю

України і Законом України «Про державну

службу».

Наприклад, А. Гришковець вказує, що

відносини на державній службі імперативні.

Ці відносини виникають між громадянином і

державою тільки після видання

уповноваженим органом локального

правового акта встановленої форми: зазвичай

це наказ або розпорядження. Що стосується

державної служби, такий локальний

правовий акт – це не просто акт, що

оформляє вступ на державну службу, а деяка

«технічна деталь». Є підстави вважати, пише

він, що наказ або інший такого роду

локальний правовий акт – це юридичний

факт, відповідним чином оформлений у

правову форму волевиявлення публічної

влади. Таким чином, для отримання

правового статусу державного службовця

необхідно видання правового акта, яким

особу буде призначено на посаду. Тільки

після його видання виникають службові

правовідносини [5, c. 25].

Міркуючи таким чином, автор розглядає

акт про призначення на посаду та наказ про

зарахування на службу (на роботу) як

рівнозначні правові акти. Разом з тим це


107

зовсім не так. Акт про призначення на

посаду – це адміністративний акт, що

видається уповноваженим органом. Він лише

елемент складної юридичної дії, що є

підставою виникнення службових

правовідносин. Наказ ж про зарахування на

посаду – це внутрішній правовий акт

державного органу, який оформляє вступ на

роботу (службу). На відміну від акту про

призначення на посаду, наказ видається на

підставі і відповідно до договору

(контракту).

Стаття 1 Закону України «Про державну

службу» визначає, що «державна служба – це

публічна, професійна, політично

неупереджена діяльність із практичного

виконання завдань і функцій держави» [2].

Отже, державні службовці виконують не

трудову функцію, а функцію держави. Саме

реалізація державними службовцями

функцій держави, вважає А. Гришковець,

зумовлює їх публічно-правовий статус.

Вступаючи на державну службу, вони

реалізують не своє право на працю або право

вільно розпоряджатися своїми здібностями

до праці, а право на рівний доступ до

державної служби, зазначають автори. А це є

самостійна форма реалізації конституційного

права громадянина України на участь в

управлінні державою [5, c. 25].

На нашу думку, державні органи для

реалізації покладених на них державних

функцій приймають на роботу (наймають)

громадян, які мають професійну освіту, що

відповідає діяльності державного органу.

При цьому державний службовець

наділяється певним колом службових

обов’язків відповідно до займаної ним

посади, тобто фактично виконує в цьому

органі відповідну трудову функцію, яку

можна визначити як роботу за певною

спеціальністю, кваліфікацією чи посадою.

На підставі вищезазначеного, вважаємо,

що принципової відмінності між трудовою

діяльністю працівника і професійною

діяльністю державного службовця не існує.

Має місце певна специфіка, яка полягає в

тому, що трудова діяльність державного

службовця органічно пов’язана з реалізацією

функцій держави. І тільки сукупність

окремих трудових функцій державних

службовців того чи іншого державного

органу може розглядатися як діяльність з

реалізації відповідної функції держави.

Визначаючи ж статус державного службовця,

закон встановлює права і обов’язки

відповідно до індивідуального суб’єкта –

громадянина, котрий вступив на державну

службу. Владні рішення, обов’язкові для

невизначеного кола осіб, приймає не кожен

окремий державний службовець від свого

імені, а керівник державного органу від імені

відповідного державного органу.

Представники науки адміністративного

права визнають, що поняття «трудова

діяльність» і «професійна діяльність», за

допомогою якої визначається державна

служба, не мають принципового

розходження. Так, наприклад, Г. Атаманчук

пише, що державна служба розкривається за

допомогою поняття «професійна діяльність»,

яка носить трудовий характер. Якщо

державну службу не могли описати інакше,

ніж через професійну діяльність, то її варто

було хоча б відмежувати від таких близьких

їй видів професійної діяльності, як наукова,

юридична, громадська тощо [4, c. 163].

У зв’язку з цим слід зауважити, що

відсутність в законі відмежування

професійної діяльності на державній службі

від інших видів професійної діяльності не є

упущенням законодавця. Таке відмежування

в принципі неможливо, оскільки будь-яка

професійна діяльність за своїм змістом є

працею, тобто доцільною, усвідомленої і

вольовою людською діяльністю. Саме слово

«професія» означає трудову діяльність

(заняття) людини, що володіє комплексом

спеціальних теоретичних знань і практичних

навичок, набутих в результаті підготовки,


108

досвіду роботи. Тому вступ на державну

службу – спосіб реалізації громадянином

своїх професійних здібностей.

Висновки. Таким чином, робимо

висновок, що у науці трудового права

вважається загальновизнаним, що особи, які

займають державні посади, мають подвійний

галузевий статус. З одного боку, вступаючи

на державну службу, вони виступають як

звичайні громадяни, які вступили в трудові

правовідносини (які виконують певну

трудову функцію за винагороду). З іншого

боку, вони діють як агенти публічної влади і,

в силу цього, приймають рішення, які мають

владний характер. Відповідно статус

державного службовця як працівника

визначається нормами трудового права, а

його статус як агента публічної влади –

адміністративним правом. Тобто

врегулювати працю державних службовців

можливо за допомогою норм як трудового,

так і адміністративного права. Але відносини

на державній службі по своїй природі є

трудовими, і тому мають пріоритетно

регулюватися нормами трудового права з

урахуванням специфіки даного виду

професійної діяльності, встановленої

спеціальним законом про державну службу.


1. Иванов С. А. Трудовое право переходного

периода / С. А. Иванов // Государство и право. –

1994. – № 4. – С. 53-61.

2. Про державну службу: Закон України від

10.12.2015 № 889-VIII [Електронний ресурс] //

Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим

доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/

laws/show/889-19.

3. Старилов Ю. Н. Служебное право /

Ю.Н. Старилов – М., 1996. – С. 2-58.

4. Атаманчук Г. В. Сущность

государственной службы: история, теория, закон,

практика / Г. В. Атаманчук – М., 2003. – С. 162-

164.

5. Гришковец А. А. Проблемы соотношения

норм административного и трудового права при

регулировании отношений в сфере

государственной службы / А. А. Гришковец //

Государство и право. – 2002. – С. 24-25.

6. Чавикіна Т. І. Державна служба: трудовий

аспект / Т. І. Чавикіна // Вісник Харківського

національного університету внутрішніх справ. –

2016. – № 2 (73). – С. 183-188.

7. Адміністративне право України.

Академічний курс : підручник : у 2-х т. / [ред.

кол.: В. Б. Авер’янов (голова)]. – Київ : Юрид.

думка, 2004. – Т. 1 : Загальна частина. – 584 с.

8. Ноздрачев А. Ф. От концепции

реформирования государственной службы к

новым идеям правового регулирования

государственно-служебных отношений в

Российской Федерации / А. Ф. Ноздрачев //

Модернизация экономики России: итоги и

перспективы. – М., 2003. – С. 184-186.

9. Белых В. С. О соотношении частного и

публичного права в правовом регулировании

общественных отношений / В. С. Белых //

Цивилистические записки: Межвузовский

сборник научных трудов. – Екатеринбург. –

С. 65–66.

10. Брагинский М. И. Договорное право /

М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. – М., 1997. –

462 с.

11. Административное право. Учебник

[Електронний ресурс] / Под ред. Л. Л. Попова. -

М., 2002. – Режим доступу до ресурсу:

http://uristinfo.net/adminpravo/65-ll-popov-

administrativnoe-pravo.html.

12. Кодекс законів про працю України:

Кодекс від 10.12.1972 № 322-VIII [Електронний

ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради

України. – Режим доступу до ресурсу:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08.

References

1. Yvanov S. A. Trudovoe pravo perekhodnoho

peryoda / S. A. Yvanov // Hosudarstvo y pravo. –

1994. – № 4. – S. 53-61.

2. Pro derzhavnu sluzhbu: Zakon Ukrainy vid

10.12.2015 № 889-VIII [Elektronnyi resurs] //

Ofitsiinyi sait Verkhovnoi Rady Ukrainy. – Rezhym

dostupu do resursu: https://zakon.rada.gov.ua/

laws/show/889-19.

3. Starylov Yu. N. Sluzhebnoe pravo /

Yu. N. Starylov. – M., 1996. – S. 2-58.


109

4. Atamanchuk H. V. Sushchnost

hosudarstvennoi sluzhby: ystoryia, teoryia, zakon,

praktyka / H. V. Atamanchuk – M., 2003. – S. 162–

164.

5. Hryshkovets A. A. Problemy sootnoshenyia

norm admynystratyvnoho y trudovoho prava pry

rehulyrovanyy otnoshenyi v sfere hosudarstvennoi

sluzhby / A. A. Hryshkovets // Hosudarstvo y

pravo. – 2002. – S. 24-25.

6. Chavykina T. I. Derzhavna sluzhba: trudovyi

aspekt / T. I. Chavykina // Visnyk Kharkivskoho

natsionalnoho universytetu vnutrishnikh sprav. –

2016. – № 2 (73). – S. 183–188.

7. Administratyvne pravo Ukrainy.

Akademichnyi kurs : pidruchnyk : u 2-kh t. / [red.

kol.: V. B. Averianov (holova)]. – Kyiv : Yuryd.

dumka, 2004. – T. 1 : Zahalna chastyna. – 584 s.

8. Nozdrachev A. F. Ot kontseptsyy

reformyrovanyia hosudarstvennoi sluzhby k novym

ydeiam pravovoho rehulyrovanyia hosudarstvenno-

sluzhebnykh otnoshenyi v Rossyiskoi Federatsyy /

A. F. Nozdrachev // Modernyzatsyia ekonomyky

Rossyy: ytohy y perspektyvy. – M., 2003. – S. 184-

186.

9. Belykh V. S. O sootnoshenyy chastnoho y

publychnoho prava v pravovom rehulyrovanyy

obshchestvennykh otnoshenyi / V. S. Belykh //

Tsyvylystycheskye zapysky: Mezhvuzovskyi

sbornyk nauchnykh trudov. – Ekaterynburh. – S. 65–

66.

10. Brahynskyi M. Y. Dohovornoe pravo /

M. Y. Brahynskyi, V. V. Vytrianskyi. – M., 1997. –

462 s.

11. Admynystratyvnoe pravo. Uchebnyk

[Elektronnyi resurs] / Pod red. L. L. Popova. - M.,

2002. – Rezhym dostupu do resursu:

http://uristinfo.net/adminpravo/65-ll-popov-

administrativnoe-pravo.html.

12. Kodeks zakoniv pro pratsiu Ukrainy:

Kodeks vid 10.12.1972 № 322-VIII [Elektronnyi

resurs] // Ofitsiinyi sait Verkhovnoi Rady Ukrainy. –

Rezhym dostupu do resursu:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08.

Тютюнник В.К., Котова Л.В. Правовое

регулирование трудовых отношений на

государственной службе: проблемы теории и

практики. - Статья.

В статье исследованы нормы

действующего законодательства Украины по

вопросам правового регулирования трудовых

отношений государственных служащих.

Проанализирована разница применения норм

трудового и административного

законодательства Украины во время

урегулирования труда государственных

служащих. Исследованы отдельные положения

Закона Украины «О государственной службе» от

01.05.2016 № 889-VIII. Указаны мнения ученых-

юристов касательно дискуссионного вопроса

правового регулирования трудовых отношений

государственных служащих Украины.

Ключевые слова: трудовые отношения,

государственных служащий, государственная

служба, правовое регулирование труда, правовой

статус административная реформа.

Tyutyunnik V.K., Kotova L.V. Legal

regulation of labor relations in the civil service:

theory and practice issues. — Article.

The article is devoted to the study of legal

regulation problems of labor relations of civil

servants and differences in the application of labor

and administrative legislation of Ukraine in the

regulation of work of civil servants. The norms of the

current Ukrainian legislation on the issues of legal

regulation of social and labor relations of civil

servants are studied in the article. The difference of

application of labor and administrative norms of

Ukraine in the regulation of labor of civil servants is

analyzed. Separate articles of the Law of Ukraine

«On Civil Service» from 01.05.2016 № 889-VIII are

under examination. The views of legal scholars on

the discussion of the legal regulation of social and

labor relations of civil servants of Ukraine are

covered. It is stated in the article that there is no

fundamental difference between the work activity of

an employee and the professional activity of a civil

servant. There is a certain peculiarity that the

employment of a civil servant is involved (related) to

the implementation of the state functions. And only a

set of individual job functions of civil servants in a

state body can be considered as an activity for the

implementation of the relevant state function. During

the analysis it is proved that people holding civil

positions have dual branch status. On the one hand,

when entering the civil service, they act as ordinary

citizens who have entered into employment

relationships (perform a certain job function for

remuneration). On the other hand, they act as agents


110

of public authority and, as a result, make decisions

that are imperious. Accordingly, the status of a civil

servant as an employee is determined by the rules of

labor law, and his status as an agent of public

authority is administrative law. According to the

conclusion, in regulation of work of civil servants the

areas of both labor and administrative law are

initial. But civil service relationships are inherently

labor relations and therefore are closely linked to the

labor law system, although the nature of the

relationship is gradually changing. We can see, as a

result of the gradual separation of the set of legal

rules regulating the work of civil servants in the

labor law system, certain peculiarities emerged. But

in general, these relationships should be regulated by

labor law, taking into account the specific nature of

this type of professional activity, established by a

special law on public service.

Keywords: social and labor relations, civil

servant, civil service, legal regulation of labor,

administrative reform.


Тютюнник Вікторія Костянтинівна,

головний спеціаліст відділу зовнішніх зносин

управління зовнішніх зносин, промоції та

інноваційного розвитку Департаменту

міжнародної технічної допомоги, інноваційного

розвитку та зовнішніх зносин Луганської

обласної державної адміністрації.

Котова Любов Вячеславна, к.ю.н., доцент,

доцент кафедри правознавства юридичного

факультету Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля.



111

УДК 347.941

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-111-119

ЕЛЕКТРОННІ ДОКУМЕНТИ ЯК ЗАСІБ ДОКАЗУВАННЯ:

СУТНІСТЬ ТА ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Татаренко Г.В., Болгарєва К.В., Татаренко Д.В.

ELECTRONIC DOCUMENTS AS A MEANS OF EVIDENCE:

ESSENCE AND LEGAL REGULATION

Tatarenko H.V., Bolgarieva K.V., Tatarenko D.V.

Стаття присвячена аналізу відносно нового різновиду доказів – електронних доказів, які

впроваджено в судовий процес у зв’язку із всеохоплюючою автоматизацією всіх сфер життя

суспільства внаслідок появи та широкого застосування новітніх інформаційних технологій. Більш

детальному дослідженню та аналізу піддано такий засіб доказування в судовому процесі як

електронний документ.

Український законодавець закріпив та в певній мірі урегулював в процесуальних кодексах

(Цивільному процесуальному кодексі України, Господарському процесуальному кодексі України, Кодексі

про адміністративне судочинство України та Кримінальному процесуальному кодексі України)

електронний документ як засіб доказування. Проведено аналіз правового регулювання електронних

документів як засобів доказування в судовому процесі, обґрунтованості пред’явлених до них механізмів

ідентифікації та автентифікації. Встановлено, що наразі в українському законодавстві присутній

певний дисбаланс та відсутній єдиний підхід стосовно належності електронних документів до

уніфікованого засобу доказування, а також виявлено відсутність уніфікованих вимог, які

пред’являються до електронних документів як засобів доказування в судовому процесі, зокрема щодо їх

ідентифікації.

Також в статті було приділено увагу аналізу зарубіжного та міжнародного досвіду щодо

правового регулювання електронних документів в якості доказів в судовому процесі.

На базі дослідженого матеріалу (національного, зарубіжного та міжнародного досвіду правового

регулювання електронних документів як засобів доказування) зроблено відповідні узагальнення,

спрямовані на удосконалення законодавчої регламентації електронних документів – засобів доказування

процесуального права.

Ключові слова: електронні докази, засіб доказування, електронний документ, електронний

цифровий підпис, судовий процес.

Постановка проблеми. Протягом

останніх років новітні інформаційні

технології (далі - НІТ) впроваджуються у всі

сфері суспільного життя, полегшуючи та

автоматизуючи їх. Не винятком є і судовий

процес, в якому наразі широко

застосовується три форми НІТ: 1) електронне

судочинство; 2) застосування відео-

конференцзв’язку, як засобу проведення

засідання суду; 3) електронне доказування.

Складовою останньої форми є електронний

документ.

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-111-119


112

Дослідження електронного документу,

як засобу доказування в судовому процесі, є

актуальним, оскільки більшість етапів

здійснення різних господарських операцій

здійснюється засобами НІТ, зокрема

електронними документами. У разі

виникнення будь-яких спірних питань між

суб’єктами господарювання, зокрема

вирішення спору через суд, сторони

доказують свою точку зору засобами

доказування, відносно новим видом серед

яких є електронні документи, правове

регламентування яких потребує чіткості,

уніфікованості, єдиного підходу та

удосконалення.

Використання електронних документів

як засобу доказування в судовому процесі

регламентується значною нормативно-

правовою базою, зокрема, це Конституція

України, Кодекс адміністративного

судочинства України, Цивільний,

Господарський, Кримінальний процесуальні

кодекси України, Законами України «Про

електронний документ та електронний

документообіг», «Про електронну

комерцію», «Про електронні довірчі

послуги» тощо.


публікацій. Дослідженню електронних

документів як засобів доказування в

судовому процесі присвячені праці таких

вчених та науковців: А.А. Авякана,

Д.В. Басаєва, К.Л. Брановицького,

А.Ю, Каламайко, М.А.Клєпікової,

Д.В. Мартасової, А.Є. Могиляка,

Ю.В. Навроцької, В.І. Решетняка, та ін.

Метою статті є аналіз правового

регулювання такого різновиду доказів

процесуального права як електронні

документи, виявлення неточностей та

прогалин і вироблення напрямків

удосконалення цього правого регулювання.

Для досягнення мети постають такі

завдання: охарактеризувати електронні

документи як засіб доказування за

національним законодавством;

проаналізувати міжнародний та зарубіжний

досвід з досліджуваного питання; дослідити

механізми ідентифікації та автентифікації

електронних документів за законодавством

України; виявити неточності та прогалини

правого регулювання електронних

документів як засобів доказування в

судовому процесі за національним

законодавством та окреслити можливі

напрямки їх вирішення.

Мета дослідження зумовлює

використання методів аналізу, синтезу,

узагальнення, пояснення, формально-

юридичного, системного, логіко-

систематичного та ін. – при характеристиці

електронних документів як засобів

доказування та дослідженні їх правового

регулювання за національним

законодавством; метод аналізу, порівняльно-

правовий метод – при розгляді міжнародного

та зарубіжного досвіду з правового

регулювання досліджуваного питання; метод

аналізу, логіко-систематичний – при

виявлення неточностей та прогалин

законодавства України стосовно даного

питання та поєднання всіх методів – при

окресленні можливих напрямків

удосконалення правого регулювання

досліджуваного питання.


дослідження. Одним із принципів

здійснення судочинства є змагальність

сторін, що передбачає наявність у всіх

учасників судового процесу рівних прав

щодо подання доказів, їх дослідження та

доведення перед судом їх переконливості [1,

п. 4) ч. 3 ст. 2, ст.12; 2, п. 4) ч.3 ст. 2, ст. 13; 3,

п. 4) ч.3 ст. 2, ст. 9; 4, п 15) ч. 1 ст.7, ст.22]. За

допомогою доказів учасники процесу можуть

кардинально змінити хід справи, довести

правдивість своїх тверджень та надати

можливість всеохоплююче вивчити справу

суддям та ухвалити об’єктивне рішення по

ній.


113

Український законодавець легалізував у

кожному виді судочинства дефініцію

«докази», визначив вичерпний перелік

процесуальних форм доказів - засобів

встановлення доказів та пред’явив до них

обов’язкові критерії (належності,

допустимості, достовірності та у сукупності -

достатності).

В цивільному, господарському та

адміністративному процесах електронним

доказам надано окреме місце серед інших

процесуальних форм доказів [1, п 1) ч. 2

ст.76, ст.100; 2, п 1) ч.2 ст. 73, ст.96; 3, п.1)

ч. 2 ст.72, ст.99], інша ситуація в

кримінальному процесу, адже звукозапис,

відеозапис та ін. інформація на електронних

носіях (різновиди електронних доказів)

український законодавець відносить до

документів [4, ч.2 ст.84, п. 1) ч.2 ст.99]. В

цьому випадку можна говорити про

наявність певного дисбалансу в сфері

електронних доказів, та неоднакового їх

тлумачення українським законодавцем в

різних видах судочинства.

Спробуємо більш детально дослідити

таку процесуальну форму доказу –

електронного доказу як електронний

документ.

Серед науковців та вчених існують різні

погляди щодо дефініції «електронні

документи». Так на думку

К.Л. Брановицького під електронним

документом слід розуміти відомості про

обставини, які підлягають встановленню у

справі і які представлені у вигляді

цифрового, графічного запису на

інформаційному носії [5, с.23 ]. В свою чергу

Д.В. Мартасова вважає, що електронні

документи – документована інформація,

представлена в електронній формі, тобто у

вигляді придатному для сприйняття особою з

використанням електронних розрахункових

машин, а також з метою передачі через

інформаційно-телекомунікаційні мережі чи

обробку в інформаційних системах [6, с.6].

На нашу думку, більш чітке визначення

електронного документу, надане

А.А. Авяканом в праці [7], а саме:

електронний документ - документ, створений

за допомогою засобів комп’ютерної обробки

інформації, який може бути підписаний

електронним підписом та збережений на

машинному носії у вигляді файлу

відповідного формату.

В національному процесуальному

законодавстві відсутнє правове

регламентування поняття саме «електронний

документ». Проте, законодавець дане

поняття закріпив в Законі України «Про

електронні документи та електронний

документообіг», відповідно до якого

електронним документом вважається

документ, інформація в якому зафіксована у

вигляді електронних даних, включаючи

обов'язкові реквізити документа [8, ст. 5],

при чому ці обов’язкові реквізити

дозволяють електронний документ

ідентифікувати та автентифікувати.

Ідентифікувати електронний документ

та підтвердити факт його достовірності, як

однієї із передумов, можливості

використання електронного документу як

засобу доказування можна за допомогою

електронного цифрового підпису,

прирівняного до власноручного підпису

(кваліфікованого, удосконаленого та ін. [9,

ст.ст. 14-15]). Законодавець стверджує, що

електронні документи (повідомлення),

пов’язані з електронним правочином, можуть

бути подані як докази сторонами та іншими

особами, які беруть участь у судовому

розгляді справи [10, ч. 13 ст. 11], проте,

оригінали цих документів не повинні мати

такий засіб їх ідентифікації як електронний

цифровий підпис, ця вимога пред’являється

лише до копії електронного доказу

(документу) [1, ч. 2 ст.100; 2, ч.2 ст. 96; 3, ч.2

ст. 99]. Однак відповідно до Закону України

«Про електронні документи та електронний

документообіг» оригінал електронного

документа повинен бути з обов’язковими


114

реквізитами, у тому числі з електронним

підписом автора або підписом, прирівняним

до власноручного підпису відповідно до

Закону України «Про електронні довірчі

послуги» [8, ст. 7]. Не зважаючи на те, що

процесуальне законодавство України

розглядає електронний документ як засіб

доказування, а Закон України «Про

електронні документи та електронний

документообіг» більше в якості правочину,

все одно вбачається певна колізія між

процесуальним законодавством та означеною

нормою даного закону стосовно

відсутності/наявності у електронного

документа такого обов’язкового реквізиту як

цифровий електронний підпис чи

прирівняний до власноручного підпису.

Одночасно з цим, в національному

законодавстві чітко визначено, що

електронний документ має юридичну силу,

адже вона не може бути заперечена

виключно через те, що документ має

електронну форму, і електронний документ

характеризується допустимістю, як доказ, не

зважаючи на те, що має електронну форму

[8, ст. 8]. Тобто, в національному

законодавстві закріплений правовий статус

та юридична сила електронного документу,

однак відсутня обов’язкова умова

ідентифікації електронного документу як

засобу доказування - електронний підпис.

Натомість, досліджуючи міжнародні

документи, що в певній мірі регламентують

електронні документи, чітко простежується,

що обов’язковим реквізитом, який

підтверджує достовірність електронного

документу є електронний підпис [11; 12,

абз. 12 п. 7]. При чому електронний підпис є

головною складовою забезпечення

однакового режиму застосування

електронних документів та паперових

документів користувачами у різних сферах

діяльності, одночасно з цим міститься певне

застереження, що при оцінці доказової сили

електронного документа повинні

враховуватися певні критерії, зокрема,

надійність способу, за допомогою якого

створювався, зберігався і передавався

електронний документ; надійність способу

забезпечення цілісності електронного

документу; спосіб ідентифікації його

відправника тощо [13, ст. 9]. В

міжнародному праві визнається технічна

надійність та юридична сила конкретного

електронного підпису в електронному

просторі [14], і як наслідок, визнається

юридична сила електронного документу,

завіреного електронним підписом. Також, в

Конвенції ООН про використання

електронних повідомлень у міжнародних

договорах визнається та проголошується

дійсність та позовна сила електронного

документу, не зважаючи на те, що він

складений в електронній формі, а також

регламентується відсутність обов’язкової

необхідності складання та підтвердження

електронного документу в іншій формі [15,

ст. ст. 8, 9].

Аналізуючи досвід різних країн світу з

досліджуваного питання, можна

стверджувати, що в більшості розвинутих

країн світу дефініція «електронний

документ» легалізована. Так, в Німеччині, в

Цивільному Процесуальному Уложенні,

зазначено, що електронний документ – це

будь-які відомості в електронній формі, зміст

яких може бути прочитаний з використанням

письмових знаків, при цьому збереження

документа має бути здійснене таким

способом, який дозволяє багаторазовий і

довготривалий доступ до нього. Німецький

законодавець відносить електронний

документ до речових доказів [16, § 337]. В

Угорщині також, як і в Німеччині, електронні

документи відносять до речових доказів [17].

На відмінно від цих країн, законодавство

Великобританії електронні документи в

цивільному процесі проголошує письмовими

доказами, «оскільки таким доказом

вважається інформація, яка викладена на


115

певному носії за допомогою знаків, так і

інформація, яка отримала своє закріплення у

фотографіях, картах, на дисках, магнітних

плівках або інших носіях, на яких може бути

відтворена за допомогою обладнання або без

такого, а також інформація, яка зафіксована у

фільмах, негативах чи інших пристроях, у

яких відтворені візуальні образи» [18, с. 162].

В англійському законодавстві, яке

регламентує питання щодо такого засобу

доказування в цивільному процесі як

електронний документ є Закон про докази з

цивільних справ від 1968 року. В цьому

законі, як зазначає М.А. Клєпікова в своїй

праці [17, с. 53], міститься наступна вимога

допустимості електронного документу:

відомості, що містяться в документі,

виданому комп'ютером, допускаються як

доказ заявленого факту, щодо якого було б

припустиме пряме усне свідчення. Тобто

відповідно до англійського законодавства

факти, викладені в електронному документі,

прирівнюються до фактів, що могли б бути

одержані на підставі усних свідчень свідків,

сторін справи, третіх осіб тощо.

Отже, як бачимо відповідно до

міжнародних документів та законодавчих

актів більшості розглянутих вище країн світу

легалізовано дефініцію «електронні

документи» як засіб доказування,

обов’язковим реквізитом електронного

документу як засобу доказування є його

ідентифікаційна ознака – електронний

цифровий підпис.

Якщо проаналізувати національне

законодавства щодо досліджуваного

питання, то вбачається, що регулювання

електронного документу забезпечують

норми різних нормативно-правових актів, в

яких: а) дефініція «електронний документ»

наведена в Законі України «Про електронний

документ та електронний документообіг» та

закріплене регламентування оригіналу та

копії електронного документу [8, ст.ст. 5,

7, 8]; б) відповідно до Цивільного кодексу

України [19, ст. 205] та Закону України «Про

електронну комерцію» [10, ст. 3]

електронний документ визнається

правочином, для якого застосовуються всі

відповідні положення та норми, як до

цивільного правочину; в) закріплення

обов’язкового реквізиту електронного

документу – електронного цифрового

підпису законодавець відобразив в Законі

України «Про електронні документи та

електронний документообіг» та Законі

України «Про електронні довірчі послуги»

[8, ст. 7; 9]; г) визнання юридичної сили

електронного документу відображено в

Законі України «Про електронний документ

та електронний документообіг» [8, ст. 8];

д) надання статусу доказу електронним

документам закріплено в Законі України

«Про електронну комерцію»,

процесуальному законодавстві [10, ч. 13

ст. 11, 1-3]; є) електронний документ

проголошується електронним доказом і

підпорядковується ознакам, визначених

нормами ст. 100 Цивільного процесуального

кодексу України, ст. 96 Господарського

процесуального кодексу України, ст. 99

Кодексу адміністративного судочинства

України [1-3].

Висновок. Підсумовуючи викладене

вище, можна констатувати, що хоча в

процесуальному законодавстві України

(адміністративному, господарському,

цивільному), що регулює докази, визначений

такий засіб доказування як електронний

документ, проте, існує певний дисбаланс з

кримінальним процесуальним

законодавством, в якому український

законодавець не виокремив електронні

докази, зокрема і електронний документ, в

окрему групу, а визначив їх належність до

такої процесуальної форми доказів як

документи. Також, в національному

законодавстві присутня колізія норм щодо

визнання обов’язковим реквізитом

електронного документу цифрового


116

електронного підпису чи прирівняного до

нього, оскільки процесуальне законодавства

визнає цей реквізит обов’язковим лише для

копії електронного документу, а в Законі

України «Про електронні документи та

електронний документообіг» - чітко

визначена обов’язковість цього реквізиту для

оригіналу електронного документу, як

складової для його ідентифікації. Одночасно

з цим, в українському законодавстві не в

повній мірі врегульована процедура

доведення достовірності електронного

документу саме як засобу доказування

шляхом його ідентифікації, визнання його

юридичної сили тощо.

Тому, з метою поліпшення практичного

застосування правового регулювання

електронних документів як засобів

доказування у судових процесах в Україні,

потрібно удосконалити правове регулювання

електронних документів, уніфікувати це

регулювання та застосовувати єдиний підхід

для його розробки та впровадження, тим

самим полегшити та забезпечити механізм

встановлення достовірності та юридичної

сили електронного документу як засобу

доказування в судовому процесі в залежності

від його різновиду та наявності

обов’язкового реквізиту.


1. Цивільний процесуальний кодекс

України [Електронний ресурс] : Закон України

від 18.03.2004 р. № 1618-IV - Режим доступу :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 —

Загол. з екрану.

2. Господарський процесуальний кодекс


від 06.11.1991 р. № 1798-XII — Режим доступу :



3. Кодекс адміністративного судочинства


від 06.07.2005 р. № 2747-IV — Режим доступу :



4. Кримінальний процесуальний кодекс


від 13.04.2012 р. № 4651-VI — Режим доступу :



5. Брановицкий, К.Л. Информационные

технологии в гражданском процессе Германии

(сравнительно-правовой анализ) [Текст] :

автореф. дис. …канд. юрид. наук.: 12.00.15 /

Брановицкий Константин Леонидович;

[Уральская государственная юридическая

академия]. – Екатеринбург. – 2009. – 28 с.

6. Мартасова, Д.В. Практика

использования информационных технологий в

российском и зарубежном гражданском процессе

[Текст] / Д.В. Мартасова// Политика, государство

и право. – 2014. – № 2 (26). – С. 6-7.

7. Авякан, А.А. Электронные документы

как средство доказывания в гражданском

судопроизводстве [Текст] / Актуальные вопросы

юридических наук в современных условиях

//Сборник научных трудов по итогам

международной научно-практической

конференции. – № 2. – СПб. – 2015. – С. 134-137.

8. Про електронні документи та

електронний документообіг [Електронний

ресурс]: Закон України від 22.05.2003 р.

№ 851-IV. — Режим доступу :



9. Про електронні довірчі послуги

[Електронний ресурс]: Закон України від

05.10.2017 р. № 2155-VIII. — Режим доступу :



10. Про електронну комерцію

[Електронний ресурс]: Закон України від

03.09.2015 р. № 675-VIII. — Режим доступу :



11. Правове керівництво ЮНСІТРАЛ з

електронного переведення коштів [Електронний

ресурс] : Міжнародний документ, Рекомендації

ООН від 01.01.1987 р. — Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_880 –


12. Окінавська хартія глобального

інформаційного суспільства [Електронний

ресурс] : Міжнародний документ від 22.07.2000 р.


117

- Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/

laws/show/998_163 – Загол. з екрану.

13. Типовой закон об электронной торговле

Комиссии Организации Объединенных Наций по

праву международной торговки [Электронный

ресурс]: Международный документ от

16.12.1996 г. – Режим доступа:


Назв. с экрана.

14. Типовой закон ЮНСИТРАЛ об

электронных подписях [Электронный ресурс] :

Международный документ от 05.07.2001 г. –

Режим доступа: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/

show/995_937 – Назв. с экрана.

15. Конвенція Організації Об'єднаних

Націй про використання електронних

повідомлень в міжнародних документах

[Електронний ресурс]: Міжнародний документ

від 23.11.2005 р. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_e71 –


16. Цивільне процесуальне Уложення

Німеччини [Електронний ресурс] : Закон

Німеччини від 30.01.1887 р. – Режим доступу:

http://zakoniros.ru/?p=20182 – Загол. з екрану.

17. Клепикова, М.А. Некоторые вопросы

допустимости и достоверности доказательств,

представленных в арбитражный суд в

электронном виде [Текст] / М.А. Клепикова //

Электронный журнал. Четвертый арбитражный

апелляционный суд. – 2012. – № 4. – С. 51-54.

18. Каламайко, А. Ю. Електронні

технології в цивільному процесі: постановка

проблеми [Текст] / А. Ю. Каламайко //

Університетські наукові записки. – 2013. – № 1

(45). – С. 159–165.

19. Цивільний кодекс України

[Електронний ресурс] : Закон України від

16.01.2003 р. № 435-IV — Режим доступу :



References:

1. Tsyvilnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy.

Elektronnyi Resurs: Zakon Ukrainy Vid

18.03.2004 p. - № 1618-IV - Rezhim dostupu :


2. Hospodarskyi protsesualnyi kodeks Ukrainy.

Elektronniy resurs: – Rezhim dostupu :


3. Kodeks administraty`vnogo sudochy`nstva

Ukrainy. Elektronniy resurs: – Rezhim dostupu :


4. Kry`minal`ny`j procesual`ny`j kodeks

Ukrayiny` Elektronniy resurs: – Rezhim dostupu:


5. Branovickij, K.L. Informacionnye tehnologii

v grazhdanskom processe Germanii (sravnitel'no-

pravovoj analiz) [Tekst] : avtoref. dis.

…kand.jurid.nauk.: 12.00.15 / Branovickij

Konstantin Leonidovich; [Ural'skaja

gosudarstvennaja juridicheskaja akademija]. –

Ekaterinburg. – 2009. – 28 s..

6. Martasova, D.V. Praktika ispol'zovanija

informacionnyh tehnologij v rossijskom i

zarubezhnom grazhdanskom processe [Tekst] / D.V.

Martasova// Politika, gosudarstvo i pravo. – 2014. –

№ 2 (26). – S.6-7.

7. Avjakan, A.A. Jelektronnye dokumenty kak

sredstvo dokazyvanija v grazhdanskom

sudoproizvodstve [Tekst] / Aktual'nye voprosy

juridicheskih nauk v sovremennyh uslovijah

//Sbornik nauchnyh trudov po itogam

mezhdunarodnoj nauchno-prakticheskoj

konferencii. – № 2. – Sankt-Peterburg. – 2015. –

S.134-137.

8. Pro elektronni dokumenty` ta elektronny`j

dokumentoobig [Elektronny`j resurs]: Zakon

Ukrayiny` vid 22.05.2003 r. # 851-IV. — Rezhy`m

dostupu : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/851-

15 – Zagol. z ekranu

9. Pro elektronni dovirchi poslugy`

[Elektronny`j resurs]: Zakon Ukrayiny` vid

05.10.2017 r. # 2155-VIII. – Rezhy`m dostupu :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2155-19 –

Zagol. z ekranu.

10. Pro elektronnu komerciyu [Elektronny`j

resurs]: Zakon Ukrayiny` vid 03.09.2015 r. # 675-

VIII. – Rezhy`m dostupu : https://zakon.rada.gov.ua/

laws/show/675-19 – Zagol. z ekranu.

11. Pravove kerivny`cztvo YuNSITRAL z

elektronnogo perevedennya koshtiv [Elektronny`j

resurs] : Mizhnarodny`j dokument, Rekomendaciyi

OON vid 01.01.1987 r. – Rezhy`m dostupu:


Zagol. z ekranu.


118

12. Okinavs`ka xartiya global`nogo

informacijnogo suspil`stva [Elektronny`j resurs] :

Mizhnarodny`j dokument vid 22.07.2000 r. -

Rezhy`m dostupu: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/

show/998_163 – Zagol. z ekranu.

13. Tipovoj zakon ob jelektronnoj torgovle

Komissii Organizacii Ob#edinennyh Nacij po pravu

mezhdunarodnoj torgovki [Jelektronnyj resurs]:

Mezhdunarodnyj dokument ot 16.12.1996 g. –

Rezhim dostupa: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/

show/995_321 – Nazv. s jekrana.

14. Tipovoj zakon JuNSITRAL ob

jelektronnyh podpisjah [Jelektronnyj resurs] :

Mezhdunarodnyj dokument ot 05.07.2001 g. –

Rezhim dostupa: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/

show/995_937 – Nazv. s jekrana.

15. Konvenciya Organizaciyi Ob'yednany`x

Nacij pro vy`kory`stannya elektronny`x povidomlen`

v mizhnarodny`x dokumentax [Elektronny`j resurs]:

Mizhnarodny`j dokument vid 23.11.2005 r. –

Rezhy`m dostupu: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/

show/995_e71 – Zagol. z ekranu.

16. Cy`vil`ne procesual`ne Ulozhennya

Nimechchy`ny` [Elektronny`j resurs] : Zakon

Nimechchy`ny` vid 30.01.1887 r. – Rezhy`m

dostupu: http://zakoniros.ru/?p=20182 – Zagol. z

ekranu.

17. Klepikova, M.A. Nekotorye voprosy

dopustimosti i dostovernosti dokazatel'stv,

predstavlennyh v arbitrazhnyj sud v jelektronnom

vide [Tekst] / M.A. Klepikova // Jelektronnyj

zhurnal. Chetvertyj arbitrazhnyj apelljacionnyj sud. –

2012. – № 4. – S. 51-54.

18. Kalamajko, A. Ju. Elektronnі tehnologії v

civіl'nomu procesі: postanovka problemi [Tekst] / A.

Ju. Kalamajko // Unіversitets'kі naukovі zapiski. –

2013. – № 1 (45). – S. 159–165.

19. Cy`vil`ny`j kodeks Ukrayiny`

[Elektronny`j resurs] : Zakon Ukrayiny` vid

16.01.2003 r. # 435-IV — Rezhy`m dostupu :


Zagol. z ekranu.

Татаренко Г.В., Болгарева Е. В.,

Татаренко Д.В. Электронные документы как

средство доказывания: сущность и правовое

регулирование. – Статья.

Статья посвящена анализу относительно

нового вида доказательств - электронных

доказательств, внедренных в судебный процесс в

связи со всеохватывающей автоматизацией всех

сфер жизни общества в результате появления и

широкого применения новейших информационных

технологий. Более детальному исследованию и

анализу подверглось такое средство доказывания

в судебном процессе как электронный документ.

Украинский законодатель закрепил и в

определенной степени урегулировал в

процессуальных кодексах (Гражданском

процессуальном кодексе Украины, Хозяйственном

процессуальном кодексе Украины, Кодексе об

административном судопроизводстве Украины и

Уголовном процессуальном кодексе Украины)

электронный документ как средство

доказывания. Проведен анализ правового

регулирования электронных документов как

средства доказывания в судебном процессе,

обоснованности предъявляемых к ним

механизмов идентификации и аутентификации.

Установлено, что в настоящее время в

украинском законодательстве присутствует

определенный дисбаланс и отсутствует единый

подход относительно принадлежности

электронных документов к унифицированному

средству доказывания, а также выявлено

отсутствие унифицированных требований,

предъявляемых к электронным документам как

средствам доказывания в судебном процессе, в

частности к их идентификации.

Также в статье было уделено внимание

анализу зарубежного и международного опыта

правового регулирования электронных

документов в качестве доказательств в

судебном процессе.

На базе исследованного материала

(национального, зарубежного и международного

опыта правового регулирования электронных

документов как средств доказывания) сделаны

соответствующие обобщения, направленные на

усовершенствование законодательной

регламентации электронных документов -

средств доказывания процессуального права.

Ключевые слова: электронные

доказательства, средство доказывания,

электронный документ, электронная цифровая

подпись, судебный процесс


119

Tatarenko G.V., Bolharieva K.V.,

Tatarenko D.V. Electronic documents as a means of

evidence: essence and legal regulation. - Article.

In the article a relatively new type of evidence

of procedural law is reviewed - electronic evidence

that has been introduced in the lawsuit due to the

whole automation of all spheres of society's life as a

result of the appearance and wide use of the latest

information technologies. Such means of evidence in

the trial as an electronic document has been

subjected to a more detailed study and analysis.

The Ukrainian legislator secured and, to a

certain extent, regulated the electronic document as

a means of evidence in the procedural codes (the

Civil Procedural Code of Ukraine, the Commercial

Procedural Code of Ukraine, the Code of

Administrative Procedure of Ukraine and the

Criminal Procedure Code of Ukraine). The analysis

of legal regulation of electronic documents as means

of evidence in the lawsuit, validity of the mechanisms

of identification and authentication presented to them

have been carried out. It is established that at

present there is a certain imbalance in the Ukrainian

legislation and there is no single approach to the

membership of electronic documents to a unified

means of evidence, and also the lack of unified

requirements for electronic documents as evidence in

the court process, in particular regarding their

identification.

The article also focused on the analysis of

foreign and international experience regarding the

legal regulation of electronic documents as evidence

in the trial.

On the basis of the investigated material

(national, foreign and international experience of

legal regulation of electronic documents as means of

evidence), appropriate generalizations were made to

improve the legal regulation of electronic

documents - means of evidence of procedural law.

Keywords: electronic evidence, means of

evidence, electronic document, electronic digital

signature, court proceedings.


Татаренко Галина Вікторівна, кандидат


конституційного права Східноукраїнського



Болгарєва Катерина Віталіївна,

магістрантка юридичного факультету


ім. В. Даля м. Сєвєродонецьк, Україна.

Татаренко Дмитро Віталійович, бакалавр

Інституту підготовки кадрів для органів юстиції

України Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого м. Харків, Україна.



120

UDC 347

DOI https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-120-128

"PROTECTION OF A FARM IN THE COURSE OF JUDICIAL ENFORCEMENT

PROCEEDINGS BY A BAILIFF"

ENFORCEMENT PROCEEDINGS - GENERAL ISSUES

Adrian Jaworski

In the Polish civil law, and in the civil procedure behind it, we are dealing with increased protection of

farms, in particular farms run by individual farmers. Factors justifying this special protection of an agricultural

holding are the variable economic situation on the agricultural market, conducting agricultural activity in

specific conditions independent of the farmer (e.g. type of soils, climatic conditions), as well as the most

important, constitutional protection of individual agricultural holdings. The basis of the agricultural system of

the state is a family farm (Article 22 of the Constitution of the Republic of Poland), the legislator must adjust

lower-ranking provisions to this constitutional primacy, hence the above restrictions have been introduced to the

code of civil procedure.

Key words: court, enforcement bodies, Enforcement of a farm by a bailiff, civil procedure.

Court enforcement proceedings are an

independent type of proceedings distinguished

by the Code of Civil Procedure [1], which,

despite its independence, plays an auxiliary role

in relation to the examination proceedings

conducted by common courts. Polish judicial

enforcement proceedings are a manifestation of

the constitutional principle of the right to a court

as expressed in Article 45(1) of the Constitution

of the Republic of Poland, according to [2]

which everyone has the right to a fair and public

hearing without undue delay by a competent,

independent, impartial and independent court.

The Constitution in this article clearly states that

this "court" is to be competent, independent,

impartial and independent, however, in the

Polish science of constitutional law it is

generally accepted that the principle of the right

to a court determines a certain level, a set of

norms, in the sense of the right to a fair and

impartial trial, in which it is possible to defend

subjective rights [3]. As a result of such a

process, the court should issue a decision, which

becomes legally binding and binds not only the

parties and the court that issued it, but also other

state courts and authorities and public

administration bodies, and in cases provided for

in the Act, also other persons (Article 365 § 1 of

Kodeks Postępowania Cywilnego (the Code of

Civil Procedure)). Having obtained such a

judgment, if the respondent continues to evade

the obligation imposed on him/her, the claimant

may demand the issuance of an enforcement

order in a case which will serve to enforce the

obligation imposed in the judgment. It should be

noted that enforcement is based on an

enforceable title. The enforcement title is an

enforcement title with an enforcement clause,

unless the Act provides otherwise (Article 776

of Kodeks Postępowania Cywilnego (the Code

of Civil Procedure)). Having obtained the

enforcement title, the claimant becoming a

material and legal creditor may require the state

to use its power to force the defendant - a

material and legal debtor and at the same time a

formal and legal debtor - to fulfil the obligation

https://doi.org/10.33216/2218-5461-2019-37-1-120-128


121

imposed. Enforcement proceedings will take

place before a district court or a bailiff, and their

position and jurisdiction will be discussed later

in this article. European Court of Human Rights

in its judgment of 30.03.2017. (39563/09)

pronounced 'the right to a court would be

illusory if the internal legal system of the States

allowed the final and binding decision of the

court to remain ineffective to the detriment of

one of the parties' [4]. In view of this

fundamental judgment of the European Court of

Human Rights, it should be stated that judicial

enforcement proceedings are those in which the

obligation imposed on the defendant by a court

judgment is actually fulfilled and the court's

decisions cease to be a dead letter.

The general provisions of the investigation

procedure under Art. 13 § 2 of the Code of Civil

Procedure are transferred accordingly to the

court enforcement procedure. Through this

procedure, court enforcement proceedings are

conducted in an open manner (Article 9 of


Civil Procedure)), with respect for good

procedural customs (Article 3 of Kodeks

Postępowania Cywilnego (the Code of Civil

Procedure)) and in a fast manner so as to

counteract the lengthiness of proceedings

(Article 6 of Kodeks Postępowania Cywilnego

(the Code of Civil Procedure)). The body

conducting judicial enforcement proceedings is

obliged to instruct the parties, in particular the

weaker party, on procedural activities (Article 5


of Civil Procedure), Article 805 of Kodeks


Procedure)), and a prosecutor (Article 7 of


Civil Procedure)) and a non-governmental

organisation (Article 8 of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure) may

join the proceedings. The body conducting

enforcement proceedings shall deal with the

enforcement case in accordance with the

principles set forth above. Enforcement,

however, is a matter where the authority uses

coercion from the State to enforce its rights and

obligations, which originate in civil, family and

guardianship law, labour law and other legal

relationships which benefit from civil judicial

channels [5] The Polish science of enforcement

law emphasises that state coercion means

subjecting a debtor to the disposition of material

law within the limits set by the enforcement

title [6]. At this point, the authorities conducting

enforcement proceedings in Poland should be

given priority.

Enforcement bodies

Enforcement cases fall within the

jurisdiction of the district courts and the judicial

officers attached to them (Article 758 of Kodeks


Procedure)). This provision creates a general

system of judicial enforcement authorities in

Poland and is closely related to Article 759 § 1


of Civil Procedure), according to which

enforcement activities are performed by bailiffs,

except for activities reserved for courts. There is

no exhaustive regulation, because Polish law

defines the system of common courts and [7]

bailiffs in separate acts [8]. It should be borne in

mind that in the Polish legal system there are

also administrative enforcement proceedings [9],

which remain outside the scope of

considerations.

Common courts are district courts, regional

courts and appellate courts (Article1 (1)

u.p.u.s.p) and it is these courts that, as a rule,

exercise the administration of justice in Poland

(Article 1(2) u.p.u.s.p.). The following divisions

may be established in a district court: civil

division, which is appointed to hear civil cases,

criminal case taps, family division and juvenile

division for family and guardianship law, labour

division, social security division, or labour

division and social insurance division for labour

law and social security division, economic

division for commerc0ial law division and land

and mortgage registers for their maintenance


122

(Article 12 u.p.u.s.p. In practice, all these

departments operate in Polish district courts,

however, due to the subject matter of the study,

the civil division of the district court should be

analysed in more detail. It has been indicated

above that an enforcement case is a case which

results from civil, family and guardianship

relations, work, social insurance and other

relationships to which the civil code applies, and

a separate division of a district court is

established to hear each of these cases. The

specification of the type of cases which are

examined by individual divisions takes place in

the Regulation of the Minister of Justice of 18

June 2019 on the rules of procedure of common

courts [10], and so at the moment of receipt of a

letter to the court, the Chairman shall give it a

proper course by issuing appropriate orders

(§ 80 section 1 item 1 of the r.u.s.p.) or transfer

the case to another division in accordance with

its competence (§ 78). It is the content of the

letter submitted by a party to the court in which

he seeks legal protection deciding on the

classification of the case as a civil case, and

therefore as one to be heard by the civil division.

The Polish legislator in Article 126 § 1 point (b)

of the Treaty on the Functioning of the

European Union (TFEU) is hereby replaced by

the following Article 3 of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure)

requires that each letter filed with the court must

contain its background, i.e. a description of the

case together with the demand for legal

protection. A similar approach to the problem

can be found in Article 797 of Kodeks


Procedure), which is addressed to a creditor

seeking enforcement protection, and which

states that the request to initiate enforcement

proceedings or a request for ex officio

enforcement specifies the benefit to be paid.

The Polish court may play a dual role in

enforcement proceedings. First of all, it is the

enforcement authority in some cases and

enforcement proceedings are pending before it

(e.g. enforcement proceedings over an enterprise

or agricultural holding by a compulsory

administration - Article 10641 of Kodeks


Procedure) et seq. or execution from an

agricultural holding through its sale - Article

106414 et seq. of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure), and

secondly, it is a body supervising enforcement

proceedings before a judicial officer. The court's

supervision over a judicial officer results

directly from the wording of Article 759 § 2 of


Civil Procedure), as the court may issue ex-

officio orders to the judicial officer to ensure

proper execution of the enforcement order and

remove the observed deficiencies, and the legal

assessment expressed by the court under the

issued orders is binding on the judicial officer.

The subject matter of court as a supervisory

authority over a bailiff is widely discussed in

Polish law and jurisprudence and gives rise to

numerous polemics. Supreme Court in the

decision of 28.02.2008. (II CNP 3/08) held that

the scope of the orders which the court may

issue to a bailiff under Article 759 § 2 of


Civil Procedure) was very broad [11]. This

ruling was an aspiration for the Supreme Court

to issue further decisions, similar in content, and

so if the court finds that a complaint against the

activities of a judicial officer does not meet the

requirements to proceed further and there are

conditions for issuing an order to a judicial

officer pursuant to Article 759 § 2 of Kodeks


Procedure), the court may not reject the

complaint, but should proceed further [12]. If

the court finds that there are grounds for taking

actions to ensure proper enforcement, then the

court is obliged to issue the order referred to in

Article 759 § 2 of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure) [13]

should also be taken into account the significant

resolution of the Supreme Court of 26.10.2016.


123

(III CZP 63/16), which decided that Article 759

§ 2 of Kodeks Postępowania Cywilnego (the

Code of Civil Procedure) does not constitute a

basis for the court to reduce ex officio the

enforcement fees duly determined by the bailiff

[14]. In the Polish legal science it can be

observed that the supervision provided for in


Cywilnego (the Code of Civil Procedure)

entitles the court to assess and verify the course

of enforcement proceedings conducted by a

bailiff [15]. According to Professor Cieślak,

supervision over a judicial officer pursuant to


Cywilnego (the Code of Civil Procedure) is

preventive in the event that the court issues an

order and repressive if it orders the judicial

officer to remove the observed irregularities[16].

We should agree with the above mentioned

statements, because the court, as a body

upholding the rule of law and justice, should be

able to correct faulty actions taken by a bailiff.

However, a reservation should also be made

here, as the court using the instrument of Article

759 § 2 of Kodeks Postępowania Cywilnego

(the Code of Civil Procedure) should bear in

mind that a judicial officer is a separate

institution of Polish civil law court, which is

characterised by independence and autonomy in

action, and supervisory decisions referred to in


Cywilnego (the Code of Civil Procedure) must

be of exceptional nature only, which results

directly from the content of Article 759 § 2 of


Civil Procedure). - bailiffs are attached to

district courts and are not included in their

organisational structure.

A judicial officer is a public officer acting

at a district court (Article 2 § 1 u.k.s.), and with

respect to the performance of activities in

enforcement and security proceedings, he or she

is a public authority (Article 3 § 1 u.k.s.). The

judicial officers were entrusted with the

execution of court decisions in cases concerning

monetary and non-monetary claims and securing

claims, including European account preservation

orders, taking into account the provisions of the

Code of Civil Procedure (Article 3(3)(1) u.k.s.).

It should be noted that a bailiff is, as stated

above, a public authority which is held by a

natural person who must fulfil certain

conditions. A natural person who is a Polish

citizen, has full legal capacity, is impeccable,

has not been punished for a crime or fiscal

offence, or is not suspected of a crime

prosecuted by public prosecution or fiscal

offence, shall appoint a judicial officer, has

completed higher legal studies in Poland and

obtained a Master of Law degree or foreign

legal studies recognized in Poland, is able, in

terms of health condition, to perform the duties

of a judicial officer, has completed a judicial

officer training, passed a judicial officer

examination, worked as a judicial officer

assistant for at least two years and has reached

the age of 28 years (Article 11 (1) u.k.s.). The

Act also provides for exceptional procedures of

appointing a judicial officer to the office of a

court bailiff, which apply, among others, to

professors, judges or prosecutors (cf. Article 11,

sections 2 and 3 u.k.s.).

Enforcement of a farm by a bailiff

A judicial officer is, as a rule, competent to

conduct enforcement proceedings against

movable property (Article 844 et seq. of Kodeks


Procedure), immovable property (Article 921 et

seq. of Kodeks Postępowania Cywilnego (the

Code of Civil Procedure)) and immovable

property (Article 921 et seq. of Kodeks


Procedure)) in the course of enforcement

proceedings.), remuneration for work (Article

880 et seq. of Kodeks Postępowania Cywilnego

(the Code of Civil Procedure), receivables from

bank accounts (Article 889 et seq. of Kodeks


Procedure)) and other receivables (Article 895 et

seq. of Kodeks Postępowania Cywilnego (the


124

Code of Civil Procedure)) and property rights

(Article 909 of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure)). A

debtor submits a list of his assets to the judicial

officer (Article 801 of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure)). In

certain cases, in court enforcement proceedings,

a judicial officer may carry out single

enforcement from a farm by seizing and selling

movable property and animals, seizing and

selling agricultural property, or seizing claims

and property rights of a debtor farmer, and then

selling them. It should be borne in mind that a

court bailiff does not carry out a general

execution of a farm, as only the district court is

empowered to do so. The Polish legislator, with

regard to the abovementioned linguistic

enforcement of farm components, has

introduced a number of provisions to protect

farmers from the burden of execution, which by

their nature restrict the possibility of

enforcement of such components.

The first limitation results directly from

Article 829(1) of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure), which

provides that one cow, two goats or three sheep

needed to feed the debtor and the members of

his family who are his dependants together with

the supply of feed and bedding for the next

harvest are not subject to execution. In the

science of law it is argued that this provision is

basically a dead provision because, as a rule,

animals, feed and bedding have a marginal

commercial value [17] and enforcement of these

provisions raises technical problems (e.g.

transport of seized animals, organisation of the

feed storage site).

The second, more wide-ranging restriction

is Article 829(b) of the EC Treaty. 2 of Kodeks


Procedure), which protects tools and dead stock

of a farmer, its wording reads as follows: tools

and other objects necessary for a debtor's

personal gainful employment and raw materials

necessary for his production for a period of one

week are not subject to execution, except for

motor vehicles. This provision will cover

exclusively farm objects used by farmers for

personal and manual work in farms, e.g. scythes,

sickles, hoes.

At this point it is appropriate to look at

some of the issues related to the execution of

real estate conducted by a court bailiff. The

enforcement of the real estate belongs to the

judicial officer acting at the court in whose

jurisdiction the real estate is located (Article 921


of Civil Procedure)). The judicial officer seizes

real estate by notifying the debtor about this

action and calling upon him to pay the debt

within two weeks and sends to the land and

mortgage register court an application for entry

in the land and mortgage register of the mention

of initiation of enforcement, and if the real estate

does not have an established land and mortgage

register, the judicial officer submits such an

application to the relevant entity keeping a

collection of documents (Article 923 of Kodeks


Procedure) in conjunction with Article 924 of


Civil Procedure)). If the debtor fails to pay the

debt, the judicial officer, at the request of the

creditor, proceeds to the description and

assessment of the occupied property (Article

942 of Kodeks Postępowania Cywilnego (the

Code of Civil Procedure)), before drawing up a

report on the description and assessment (Article

947 of Kodeks Postępowania Cywilnego (the

Code of Civil Procedure)), an expert appointed

by the judicial officer presents him with an

assessment of the occupied property, in which

he describes the condition of the property, its

intended use, the manner of use according to the

real property register and the actual property and

performs its valuation (Article 948 of Kodeks


Procedure)). Upon completion of the description

and assessment, at the request of the creditor,

the judicial officer, in consultation with the


125

district court, shall set the date for the auction of

the real estate, which shall be announced

publicly (Article 952 et seq. of the Code of Civil

Procedure). At the time of the announcement of

the auction of a holding property, the [18] co-

owner of the property, who is not a personal

debtor, is entitled until the third day before the

auction to take ownership of the property at a

price not lower than the sum of the estimates. In

the case of an application for takeover, the

applicant should provide a warranty, unless the

Act releases the applicant from it (Article 958


Code of Civil Procedure)). This provision

introduces the possibility of pre-emption right in

court enforcement proceedings, which is vested

in the co-owner of the seized real estate, which

must be part of the agricultural holding, and the

co-owner submitting the takeover request cannot

be a personal debtor (corresponding to all his

property) of the creditor who requested the

auction. The co-ownership ratio for the

discussed provision is indifferent, it may be co-

ownership in fractional parts, but also joint

ownership (e.g. statutory marital co-ownership),

it is important that the applicant for takeover is

not a personal debtor of the creditor. An

application for taking over real estate belonging

to a farm submitted by a co-owner is submitted

to the district court in the district in which the

occupied real estate is located. The application

must meet certain requirements, firstly, the

general requirements for a pleading set out in

Article 126 of Kodeks Postępowania Cywilnego

(the Code of Civil Procedure), secondly, the

application must specify the real estate that the

applicant intends to take over, and thirdly, with

the application, the applicant must provide the

bailiff with a warranty, unless the Act exempts

the bailiff from doing so. It is important that the

application is filed with the court no later than

three days before the auction. Due to the lack of

specific provisions of Article 958 of Kodeks


Procedure), it should be assumed that the

application itself may be submitted orally to the

protocol or in writing (Article 760 of Kodeks


Procedure)). It should be borne in mind that the

submission of a letter to the court does not

always mean its physical submission to the

court's administration office, since the

submission of a pleading to the Polish post

office of the designated operator within the

meaning of the Act of 23 November 2012. -

Postal law or in a post office of an operator

providing postal universal services in another

Member State of the European Union is

equivalent to bringing it to court (Article 165 § 2


of Civil Procedure)). Therefore, it should be

assumed that if the co-owner applying to take

over the seized real estate submits the

application in the above mentioned post office

three days before the auction, he or she will

keep the deadline. The court will then have no

physical opportunity to examine the application,

so after the auction is completed it will make a

bid, but will not accept the right to property if

the application has been properly constructed

and the applicant is entitled to take over. The

court examining the co-owner's application for

taking over the seized real estate being a part of

the agricultural holding or granting the take-

over, and then after meeting additional

conditions (payment of the price not lower than

the estimated price) shall grant the taking-over

party the right of ownership or issue a decision

on refusal of take-over (if the applicant does not

meet the requirements specified in Article 958


Code of Civil Procedure)) or refusal of take-over

(if the applicant does not meet the additional

requirements specified in the take-over

decision). The decision on competing motions

filed by several co-owners is contained in


Cywilnego (the Code of Civil Procedure),

however, this remains outside the scope of

considerations.


126

If none of the co-owners has exercised the

right to take over the real estate included in the

agricultural holding or the applications

submitted by them have had legal effects, the

judicial officer in the presence of the court shall

initiate the first date of auction and conduct it

(Article 972 of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure)). If at

the auction no one participated in the auction

and the subject of the auction is agricultural real

estate, the co-owner of the real estate put up for

auction, not being a personal debtor, is entitled

to take ownership of the real estate at a price not

lower than three quarters of the total estimated

price (Article 982 § 1 of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure)). This

provision defines the rules for taking over

agricultural real estate in the event that the

auction has not taken place due to the lack of

bidders willing to bid. Discussions concerning

the co-owner's person, the contents of the

application, the authority to which the

application should be submitted, the manner of

its submission and the warranty shall remain

valid and in such a situation, however, the

deadline for filing the application shall be

changed. The application for taking over the

property must be submitted within one week

from the date of the auction (Article 982 § 2 of


Civil Procedure)), after the unsuccessful expiry

of this period the court will reject the

application, which results in the ownership of

the occupied property not passing to the

applicant.

At this point it should be noted that the

Polish legislator, by the Act of 26 April 2019

amending the Act on the Formation of the

Agricultural System and certain other acts [19]

abolished restrictions related to the acquisition

of agricultural real estate in the course of

enforcement proceedings. Until this change, the

purchase of agricultural real estate through

enforcement sales was subject to numerous

restrictions, e.g. such real estate could be

purchased by an individual farmer or a religious

association, which was the fourth way of

protecting an agricultural holding.

The fifth limitation in enforcement from a

farm run by a court bailiff is contained in the

Regulation of the Minister of Justice of

05.07.2017 on the definition of objects

belonging to a farmer running a farm which are

not subject to enforcement [20]. The Regulation

exempts from enforcement the farmer's

livestock (e.g. the basic herds of certain farm

animals) and dead stock (e.g. silos, fuel for six

months) as defined in the Regulation. The

provisions of this Regulation do not apply in the

case of simultaneous enforcement of all real

estate belonging to the agricultural holding (§ 5

of the Regulation on agricultural objects exempt

from enforcement).

References:

1. Act of 17 November 1964 Civil Procedure

Code, Journal of Laws of 1964 No. 43, item 296, as

amended, hereinafter referred to as the Civil

Procedure Code,

2. Constitution of the Republic of Poland of

04.04.1997, Journal of Laws of 1997 No. 79, item

483, hereinafter: Constitution of the Republic of

Poland,

3. R. Hausener (ed.), Z. Niewiadomski (ed.),

A. Wróbel (ed.), Sądowa kontrola administracji

publicznej. Volume 10 System of Administrative

Law, C.H. Beck 2016, LEGALIS,

4. LEGALIS No. 1580964,

5. cf. Article 1 of Kodeks Postępowania

Cywilnego (the Code of Civil Procedure).

6. Z. Szczurek, Code of Civil Procedure.

Security and enforcement proceedings. Commentary,

Sopot 2013, p. 90,

7. Act of 27 July 2001 on the organization of

common courts, Journal of Laws of 2001 No. 98,

item 1070, as amended, hereinafter: u.p.u.s.p,

8. Act of 22 March 2018 on judicial officers,

Journal of Laws of 2018, item 771, as amended,

hereinafter: u.k.s,


127

9. Act of 17 June 1966 on Enforcement

Proceedings in Administration, Journal of Laws of

1966, No. 24, item 151, as amended,

10. Journal of Laws of 2019, item 1141,

hereinafter referred to as: r.u.s.p,

11. LEGALIS No. 170335,

12. Resolution of the Supreme Court of 18

February 2012, III CZP 32/13, LEGALIS No.

544039,

13. Resolution of the M.E. dated 12.03.2018,

III CSK 12.03.2018, LEGALIS No. 178022,

14. LEGALIS No. 1515114,

15. G. Wolak, On the admissibility of the

change pursuant to Article 759 § 2 of the Code of

Civil Procedure, the legally binding decision of the

court bailiff, Review of the Enforcement Law 2019,

No. 3,

16. S. Cieślak: w J. Jankowski (Ed.), Kodeks

postępowania cywilnego (Code of Civil Procedure).

Volume II. Commentary. Art. 730 - 1217, Warsaw

2019, LEGALIS,

17. A. Wiśniewski, in: J. Jankowski,

Kodeks..., CH Beck 2019, LEGALIS,

18. Article 533 of the Act of 23 April 1964

Civil Code, Journal of Laws of 1964, No. 16, item

93, as amended, stipulates that agricultural land

together with forest land, buildings or their parts,

equipment and inventory shall be regarded as an

agricultural holding if they constitute or may

constitute an organised economic whole and the

rights related to running an agricultural holding,

19. Journal of Laws of 2019, item 1080,

20. Dz. U. z 2017 r., poz. 1385, hereinafter

referred to as: Regulation on agricultural objects

exempt from enforcement.

Адріан Яворський. Захист фірми в ході

судового виконавчого процесу судовим

виконавцем. Приведення у виконання - загальні

питання. - Стаття.

У польському цивільному праві і в

цивільному процесі, що стоїть за ним, ми маємо

справу з посиленням захисту ферм, зокрема

ферм, керованих окремими фермерами.

Факторами, що виправдовують цю особливу

захист агрохолдингу, є мінлива економічна

ситуація на сільськогосподарському ринку,

ведення сільськогосподарській діяльності за умов,

що не залежать від фермера (наприклад, тип

ґрунтів, кліматичні умови), а також

найважливіша конституційна захист

особистості. агрохолдинги. Основою

сільськогосподарської системи держави є

сімейна ферма (ст. 22 Конституції Республіки

Польща), законодавець повинен адаптувати

положення нижчого рангу до цього

конституційного верховенства, отже, в кодекс

було введено вищевказані обмеження.

громадянський процес.

Ключові слова: суд, органи виконавчої

влади, приведення у виконання рішення судовим

приставом, цивільний процес

Адриан Яворский. Защита фирмы в ходе

судебных исполнительных процессов судебным

исполнителем. Приведение в исполнение -

общие вопросы. – Статья.

В польском гражданском праве и в

гражданском процессе, стоящем за ним, мы

имеем дело с усилением защиты ферм, в

частности ферм, управляемых отдельными

фермерами. Факторами, оправдывающими эту

особую защиту агрохолдинга, являются

изменчивая экономическая ситуация на

сельскохозяйственном рынке, ведение

сельскохозяйственной деятельности в

конкретных условиях, не зависящих от фермера

(например, тип почв, климатические условия), а

также важнейшая конституционная защита

личности. агрохолдинги. Основой

сельскохозяйственной системы государства

является семейная ферма (ст. 22 Конституции

Республики Польша), законодатель должен

адаптировать положения более низкого ранга к

этому конституционному главенству,

следовательно, в кодекс были введены

вышеуказанные ограничения. гражданский

процесс.

Ключевые слова: суд, органы

исполнительной власти, приведение в исполнение

решения судебным приставом, гражданский

процесс.

Information about authors:

Adrian Jaworski, PhD student in the

Department of Agricultural Law and Spatial

Management Faculty of Law and Administration of


128

the University of Silesia in Katowice Assessor of the

judicial officer of the Katowice Appellate District .

Article received September 3, 2019


Адріан Яворський, докторант кафедри

аграрного права та просторового управління

факультету права та адміністрування

Сілезького університету в Катовіце, асистент

судового офісу апеляційного округу Катовіце,

Польща.



129

ЗАПРОШУЄМО ДО СПІВПРАЦІ

ТЕХНІЧНІ ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ СТАТЕЙ

До публікації приймаються статті українською, російською та англійською мовами, формату А4,

шрифтом Times New Roman, розмір якого повинен становити 11pt, через 1,15 інтервали, абзацний

відступ 0,8 см. Поля: верхнє, нижнє – 2 см; ліве, праве – 2,5 см, в одну колонку.

Обсяг статті з анотаціями, таблицями, рисунками та списком літератури 8-10 сторінок.

Стаття подається в текстовому редакторі MS Word for Windows та складається з таких

послідовних елементів:

• індекс УДК (вирівнювання тексту по лівому краю);

• назва статті (розміщується через два рядки, шрифт напівжирний, великими літерами,

вирівнювання тексту по центру);

• прізвище та ініціали автора (розміщується через один рядок по центру, шрифт напівжирний

курсив);

• назва статті (розміщується через два рядки, шрифт напівжирний, великими літерами,

вирівнювання тексту по центру) англійською мовою;

• прізвище та ініціали автора (розміщується через один рядок по центру, шрифт напівжирний

курсив) англійською мовою;

• анотація мовою основного тексту статті та ключові слова (розміщується через три рядки, шрифт

курсив);

• текст статті (розміщується через рядок та мають такі необхідні елементи: висвітлення проблеми

в загальному вигляді і її зв’язок із важливими науковими практичними завданнями; аналіз

останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення даної проблеми і на які

спирається автор; виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим

присвячується означена стаття, формулювання цілей та завдань статті; виклад основного

матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновки за

дослідженням; перспективи подальших розвідок у даному напрямку).

Посилання у тексті та цитування супроводжуються цифрами у квадратних дужках із позначенням

номера цитованого видання у списку літератури, а потім через кому подаються сторінки, наприклад: [1,

с. 34]);

• список літератури надається після основного тексту, оформлюється згідно із новими вимогами

ВАК України, під заголовком Література (розміщується через рядок);

• транслітерація списку літератури, під заголовком References (розміщується через рядок);

• анотація та ключові англійською мовою розміщуються через рядок, шрифт курсив). Якщо

публікація не англомовна, анотація англійською мовою має бути обсягом не менш як 1800

знаків, включаючи ключові слова (пп.4 п.6 Порядку формування Переліку наукових фахових

видань України, затвердженого наказом МОН України від 15.01.2018 №32);

• дата подання статті до публікації (розміщується через рядок, шрифт курсив);

• прізвище та ініціали рецензента статті (розміщується через рядок, шрифт курсив).

Стаття обов’язково супроводжується авторською довідкою із зазначенням прізвища, ім’я, по

батькові (повністю); наукового ступеня, звання, посади, місця роботи; телефону; адреси електронної

пошти. Відомості подаються повністю, наприкінці статті, без скорочень, одним реченням, через кому, в

одному файлі зі статтею.

До статті додається заява щодо підтвердження оригінальності дослідження, засвідчене підписами

авторів (оригінал), в якому вказуються прізвище, ім’я та по батькові автора (авторів), назва наукової

праці, засвідчується, що наукова праця дійсно презентує самостійно проведене дослідження і не містить

плагіату, а також гарантується, що авторами одержано всі необхідні дозволи на використання матеріалів,


130

що охороняються авторським правом, наукова праця підготовлена спеціально для видання Університету,

ніде раніше не публікувалася і не подана до інших видань.

Для статей авторів, які не мають наукового ступеня, наявність рецензії наукового керівника є

обов’язковою.

Відповідальність за точність поданих фактів, цитат, цифр і прізвищ несуть автори матеріалів.

Редакція матеріали не рецензує і не повертає. До статті можуть бути внесені зміни редакційного

характеру без згоди автора. Редакційна колегія залишає за собою право відхилити неякісні або такі, що

не відповідають поданим вище вимогам, які не пройшли рецензування та не отримали висновок щодо

рекомендації до друку.

Автори, надсилаючи матеріали до редакції, тим самим дають згоду на розміщення статей у

відкритому доступі на сайті наукового збірника http://app.snu.edu.ua/index.php/actual-law/about.

Редколегія може не поділяти світоглядних переконань авторів.

ПУБЛІКАЦІЙНИЙ ВНЕСОК:

Розмір публікаційного внеску становить 400 грн. Якщо обсяг статті перевищує 10 сторінок, то за

кожну додаткову сторінку необхідно доплатити 40 грн.

Редакція збірника здійснює внутрішнє анонімне рецензування статті, після проходження якого

автори отримують реквізити для оплати публікації.

СТАТТІ ПОДАВАТИ ЗА АДРЕСОЮ: проспект Центральний 59-а, м. Сєвєродонецьк, Луганська

обл., 93400.

Контактна особа: к.ю.н., доцент Капліна Галина Анатоліївна; моб.т. 095-052-72-78.

E-mail: [email protected]

Положення про конфіденційність

Імена та електронні адреси, вказані користувачами на сайті цього журналу, будуть використані

виключно для виконання внутрішніх технічних завдань цього збірника; вони не будуть поширюватись та

передаватись стороннім особам.

http://app.snu.edu.ua/index.php/actual-law/about


131

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ ОСНОВНИХ ЕЛЕМЕНТІВ СТАТТІ

УДК 349.2

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ

ПРАЦІВНИКІВ

Котова Л.В.

ON THE ISSUE OF LEGAL REGULATION OF LABOR RIGHTS PROTECTION

OF WORKERS

Kotova L.

У статті, на основі аналізу наукових поглядів вчених, досліджено теоретичні підходи щодо

тлумачення поняття «захист трудових прав працівників»….

Ключові слова: права, трудові права, працівник, правове регулювання…

Постановка проблеми. Праця – це невід’ємна частина життя будь-якої людини…

Стан дослідження. …була предметом дослідження багатьох вчених….

Саме тому метою статті є: розглянути….

Виклад основного матеріалу. Почати розгляд основного питання, що представлено…..

Висновок. Підводячи підсумок даного наукового дослідження…


1. Вавженчук В. Я. Сутність поняття «конституційні трудові права» [Електронний ресурс] / В. Я.

Вавженчук // Форум права. – 2009. – № 3. – С. 89-93.

2.

References:

1. Vavzhenchuk V. Ya. Sutnist poniattia «konstytutsiini trudovi prava « [Elektronnyi resurs] / V. Ya.

Vavzhenchuk // Forum prava. – 2009. – № 3. – S. 89-93.

2.

Котова Л.В. К вопросу правового регулирования защиты трудовых прав работников. – Статья.

В статье, на основе анализа научных взглядов ученых, исследованы теоретические……

Ключевые слова: права, трудовые права, работник, правовое регулирование….

Kotova L. On the issue of legal regulation of labor rights protection of workers. - Article.

In the article, based on the analysis of scientific views of scientists, the theoretical approaches….

Keywords: rights, labor rights, worker, legal regulation…..


Котова Любов Вячеславна - к.ю.н., доцент, доцент кафедри правознавства Східноукраїнського

національного університету імені Володимира Даля, ел. адреса: [email protected], моб. тел.

+3 8 050 923 99 87

Стаття надійшла до редакції 1.06.2017 р.

Н а у к о в е в и д а н н я

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВА:

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ № 1 (37)

(Українською, російською та англійською мовами)

Видання збірника здійснене за рахунок авторів

Відповідальний секретар Г. А. Капліна

Оригінал-макет Т. В. Погорєлова

Технічний редактор Т. В. Погорєлова

Підписано до друку 28.09.2019.

Формат 60x841/8. Гарнітура Times New Roman.

Умов. друк. арк. 15,3. Обл.-вид. 15,5.

Тираж 300 прим. Вид. № 3248. Замов. № 42(2019). Ціна договірна.

Видавництво Східноукраїнського національного університету

імені Володимира Даля

Свідоцтво про реєстрацію: серія ДК № 1620 від 18.12.03 р.

Адреса видавництва: просп. Центральний, 59-а

м. Сєвєродонецьк, 93400

Е-mail видавництва: [email protected]

Надруковано:

Відділ технічного обслуговування СНУ ім. В. Даля

Адреса: просп. Центральний, 59-а

м. Сєвєродонецьк, 93400

pravo-snu.com.uapravo-snu.com.ua/wp-content/uploads/2017/07/Випуск-37-2019.pdf · УДК...

Documents

Transcript of pravo-snu.com.uapravo-snu.com.ua/wp-content/uploads/2017/07/Випуск-37-2019.pdf · УДК...