Мій ЧорнобильВолодимир О.Тихий

Переднє слово............................................................................................................11. 1986, квітень - травень, Інститут ядерних досліджень АН УРСР....................22. 1986, травень - липень, ІЯД-СКБ Інституту кібернетики.................................23. 1986, липень-листопад..........................................................................................74. 1986, листопад - 1987, жовтень - УФ ЦНДІКДВР.............................................85. 1987, жовтень, 30-км зона..................................................................................116. 1987, листопад - 1988, липень, УФ ЦНДІКДВР..............................................137. 1988, липень - 1990 травень, ІЯД АН УРСР.....................................................158. 1991 - 2015, двадцять "чорнобильських" епізодів...........................................19

Додаток 1. Доповідна записка, 1987.................................................................28Додаток 2. Перша сторінка листа 1989 року до РМ УРСР про підготовку

кадрів для атомної енергетики України........................................................................29Додаток 3. Непроведена громадська конференція 2011 року........................30

Переднє словоЯ вирішив зібрати свої спогади про Чорнобиль - мені, звичайно, цікаво

розказати свою історію. Втім, сподіваюся, що з розповіді про мою участь у описаних подіях читач зможе побачити і ширшу картину.

Я обмежуюся описами лише того, що сам бачив і чув, з мінімумом рефлексії і узагальнень. Також в понижчих розділах я намагався уникати оцінок того, що відбувалося колись, з позиції того, що я розумію зараз. Але якщо у мене залишилися спогади про те, як я оцінював ситуацію у той час - я це пишу.

У перших розділах мова йде про період 1986-1989 років, коли я ще був науковцем і займався чорнобильськими питаннями фахово, у складі наукових колективів. Це було непросто з різних причин, але це рідко буває просто, тим більш у такі переломні періоди.

Спогади про свій 1990-й рік я написав раніше (можна прочитати на сайті vtsite.org, текст "Мій міжнародний чорнобильський рік: 1990-й"), тут я не буду повторювати. Саме у 1990-му я перейшов з позиції науковця на позицію члена громадського руху, часто - наукового консультанта, і став займатися не фізичними наслідками Чорнобиля (міграція радіонуклідів, їх накопичення, дози і т.д.), а соціальними наслідками чорнобильської аварії.

Напочатку я збирався описати лише мою "наукову" участь в чорнобильських справах, проте потім зрозумів, що Чорнобиль і після 1990-го року був постійно присутнім у моєму житті. Про це - коротко - у останньому розділі, причому в ньому я не торкатимуся моєї співпраці і дружби з Іманакою Тецудзі з Інституту дослідницького реактора Кіотоського університету. Цьому сюжету, який почався у 1997 році, я хочу присвятити окремий текст, це має бути інший жанр, розповідь не лише про аварії на Чорнобилі і Фукусімі, але й про Україну і Японію, з різними історіями і купою фотографій.

Володимир О.Тихий, 5 серпня 2018 р.

1

1. 1986, квітень - травень, Інститут ядерних досліджень АН УРСР

25 квітня, десь о восьмій вечора, я з п'ятирічним сином Антоном сів на поїзд №20 Київ-Ворошиловград, і ми поїхали до моєї мами, в Олексієво-Дружківку Донецької області. 25-те було п'ятницею, на наступний тиждень я взяв відпустку за свій рахунок - мав повернутися на роботу 5 травня. Моя дружина, Леся, з молодшим нашим сином Юрою, залишилися в Києві.

Здається, 28-го вдень мені прийшла телеграма - виклик на міжміську телефонну розмову з Києвом (телефона у мами не було, треба було їхати в м.Костянтинівку на міжміський переговорний пункт). Дзвонила Леся, моя дружина, вона була стурбована, спитала, чи я чув щось про ядерну аварію на Чорнобилі. Я, звичайно, нічого не чув - миз мамою колупалися на городі, телевізор і наше радіо я не дивився і не слухав. Здається,я сказав Лесі, що це, швидше за все, панічні чутки, АЕС надійна технологія і т.д. Домовилися зідзвонитизя завтра.

Вночі я став слухати "голоси" ("Голос Америки", ВВС, "Свободу"). Те, що вони передавали, мене стривожило - у Швеції зареєстровані високі рівні радіації і т.д. Що конкретно і яка станція передавала - не пам'ятаю. У вівторок, 29-го, вдень я подзвонив до себе в інститут (з міжміського переговорного пункту можна було набрати київський номер - "в порядке очереди", звичайно). Інформація була тривожною: дехто з Інститутубув там, дійсно аварія, але що і як - невідомо, і дозиметричну апаратуру закрили.

Після цього я поговорив з Лесею, якій наш друг Андрій (він сам і його батьки булифізики) вже порадив зачиняти вікна і робити вологе прибирання. Офіційної якоїсь інформації ще не було. Я повторив ті ж поради і сказав, щоб Леся купляла квиток і їхала теж до нас. Вона так і зробила, і виїхала з Києва до початку реального штурму Київського залізничного вокзалу, який почався десь 30 квітня - 1 травня. На жаль, Леся з Юрою (йому було 3 роки) попали під дощ напередодні виїзду - невідомо, чи був вже цей дощ радіоактивним: вітер від Чорнобиля на Київ розвернувся, здається, 30 квітня.

Я повернувся в Київ 4 травня, Леся з дітьми залишилася в Олексієво-Дружківці. Їй дали відпустку, через пару тижнів вона з дітьми переїхала у Кривий Ріг, до своєї двоюрідної тітки, потім мусіла повернутися в Київ на роботу, а хлопчиків завезла зновудо моєї мами, куди й я приїхав в кінці липня (про це далі). З Олексієво-дружківки десь у травні Леся прислала мені лист з тамтешньою травою. Я партизанськими методами траву поміряв, радіація була, але невелика (карти забруднення розсекретили десь на початку 90-х). Ця трава у мене є, є також чорниці з Лугинського району 92 року, і був дуже хороший грузинський чай - але на початку 90-х я його віддав комусь з колег для калібровки спектрометра.

2. 1986, травень - липень, ІЯД-СКБ Інституту кібернетикиСвоїм поверненням у Київ я багатьох здивував - настрій в інституті був

пригнічений. Невеликий відступ: на початку 86 року я майже остаточно вирішив, що влітку

після відпустки звільнюся, місяць-два побуду дома (якщо довше - то можна було попасти в категорію асоціальних елементів, які не трудяться на благо батьківщини), потім влаштуюсь на якусь просту роботу (була попередня домовленість - лаборантом на кафедру іноземних мов), а гроші зароблятиму уроками англійської мови для дітей. Мені хотілося приділити більше уваги своїм дітям, а для цього потрібен був час (зарадичасу мій батько пішов працювати пальщиком на завод вогнетривів - сиди біля печей, періодично контролюй прилади а між тим можна читати, писати чи слухати радіо. Робочий час закінчився - і забув про роботу до наступної зміни).

2

Звичайно, я міг би і на початку травня, після аварії на ЧАЕС, написати заяву, але вважав це неприйнятним: мої знання і вміння могли знадобитися. І справді, десь о 12-ійв понеділок 5 травня в лабораторію прийшов мій зав.відділом (він же заступник директора) і повідомив, що мене відряджають в СКБ Інституту кібернетики для роботи в спеціальній групі по моделюванню поширення чорнобильських радіонуклідів.

Про атомні електростанції я не знав практично нічого - від моїх і наукових, і іншихінтересів це було далеко. Зате я багато знав про вимірювання концентрацій, р/а випромінювання і питомої радіоактивності - які похибки можуть виникати при пробовідборі, що таке точність, нижній поріг визначення і т.д. і т.ін. Мабуть, це й стало причиною мого направлення, хоч я не виключаю й наявність інших міркувань.

Коли я приїхав в СКБ, там робоча група з моделювання міграції чорнобильських радіонуклідів лише формувалася. Роботи в цьому напрямку мали вестися на основі розробок СКБ по базам даних і графічному відтворенню просторової інформації: в лютому 1986 саме на розробленому в СКБ комп'ютерному комплексі "Дельта" в реальному часі спостерігали за прольоток комети Галлея, це було неабияке досягнення.

Керувати групою були призначені Валерій Михайлов і розробники "Дельти" брати Діанови. Невдовзі з об'єктивних причин виникло дві групи: одна займалася питаннями міграції в грунті і змиву з поверхні (забрудненими були десятки тисяч квадратних кілометрів), друга, у яку ввійшов і я - річковим стоком, в першу чергу в басейні Дніпра.У групі були математики з Інституту кібернетики - вони знали, якими рівняннями описується потік води в річках і водосховищах, я ж повинен був сказати, що саме треба моделювати, тобто які перетворення (фізичні, хімічні) можуть відбуватися з чорнобильськими радіонуклідами у водному середовищі чи в донних відкладеннях. Важливою також була калібровка майбутньої моделі: які реальні дані р/а забруднення можна і треба буде порівняти з результатами моделювання, щоб "підігнати" модель і впевнитися в її адекватності.

* * *

Як я вже згадував, я дуже мало знав про ядерні реактори, аварійні забруднення середовища і т.д. Я знав про аварію 1979 року на АЕС Трі-Майл Айленд в штаті Коннектикут, але дуже поверхово. Не пам'ятаю якихось заходів, семінарів в інституті з того приводу. Компартменталізація, тобто інформаційна ізоляція у своїх професійних колах, у Радянському Союзі зайшла вже далеко - і мабуть не випадково, бо так партії було легше керувати масами. Слова "компартменталізація" ми теж тоді не знали, та й зараз з 6 предметних областей, в яких її розглядає англійська вікіпедія, в українській/російській представлені в основному біологія клітин і свинарство, а психологія чи інформаційна безпека відсутні.

Допомогло мені те, що бібліотека ІЯД була офіційним депозитарієм публікацій МАГАТЕ (Міжнародного агентства з ядерної енергії) в Україні, і на полицях стояли десятки томів публікацій ("proceedings") різних конференцій. З десяток томів були присвячені проблемам аварій на АЕС і міграції "аварійних" радіонуклідів. Я заходився читати ці томи, тут у пригоді стало те, що ще на 5-му курсі я одержав сертифікат перекладача-референта за спеціальністю "фізика". Матеріалів було багато - як теоретичного характеру, так і польових досліджень і навіть експериментальних результатів: пам'ятаю статтю про вивчення накопичення, здається, цезія в зеленій масі "водяної лілії". Лілія молодець, добре накопичувала, але що було потім робити з цією р/а зеленою масою - ніхто не знав.

Читання дуже розширило моє розуміння проблеми, і ми з Валерієм почали збиратикоманду: кількох фахівців, як і мене, відрядили до СКБ, а кілька залишилися у своїх інститутах (Інститут гідробіології і ін.), але виконували і наші завдання. Серед тих, хто

3

приєднався до команди в СКБ - Марк Железняк з Інституту гідромеханіки, який пізніше став керівником усього цього напрямку і успішно його розвиває досьогодні. Зараз Марк - професор Університету Фукусіми, моделює поширення фукусімських радіонуклідів, а 12 липня 2018 року він був одним з тих, хто представив нарешті запускв Україні Європейської системи підтримки прийняття рішень у випадку радіаційних аварій RODOS - Марк і колишнє СКБ були головними розробниками "водного модуля" системи.

Цікаво, що нам, здається, жодного разу не прийшло в голову, що повинні б існувати якісь плани на випадок аварії на АЕС, з картами, базовою інформацією і т.д. Що якісь державні органи, а не Академія Наук, мали б організувати моніторинг і прогнозування р/а забруднення, і прийняття рішень, і їх виконання, і вести якусь роз'яснювальну роботу...

Годі й казати, що жодних контактів з АЕС у нас не було, хоч нам дуже потрібна була основна інформація: в який час які викиди з реактора відбувалися (так званий "source term" - лише пізніше стало відомо, що основний викиди відбувалися від 26 квітня до 5-6 травня. Ми знали напрямок вітру, ми більш-менш знали про рух хмар, проопади - але не знаючи "source term" ми не могли оцінити, що саме і де могло осісти на землю чи водну поверхню. Можливо, ці дані були одержані групою пізніше, не знаю.

* * *

В перші ж дні ми з В.Михайловимпочали збирати дані - рівні води в річках,карти глибин, режими роботи гребель,інтенсивність опадів, швидкості і напрямкивітру і т.д. Різні дані збирали різніорганізації, часто це були звіти за якимосьнауковими темами - їх розшукували вшафах, здували пил і передавали нам.Часто було очевидно, що розібратися в цихданих без допомоги авторів буденеможливо. Академічні інститутипередавали інформацію легше - наша групапрацювала під загальним керівництвомвіце-президента АН УРСР В.Трефілова. Аот відомства і відомчі інститути не завждибули готові ділитися даними - тоді Валерійдзвонив нашому "куратору" чи то в ЦК, чито в Раді міністрів - я його бачив пізнішекілька разів, але прізвище не пам'ятаю.Після цього питання вирішувалося. Нажаль, повнота і якість зібраної інформаціївиявилися дуже низькими, і при розробцімоделей довелося робити багатоприпущень.

Ми працювали в СКБ, нашимзавданням була розробка системипідтримки прийняття рішень - на рівніміністерств і Ради міністрів. Для цьогопотрібен був комплекс взаємопов'язаних моделей переносу радіонуклідів в повітрі, в грунті, у підземних і поверхневих водах, а врешті і у сільськогосподарській продукції.

4

В.Михайлов, М.Желєзняк, В.Тихий,П.Ткаліч. Липень 1986

Це було надзвичайно складним завданням, оскільки лише окремі елементи існували на рівні наукових розробок, без зв'язку однієї розробки з іншими.

Результати моделювання повинні були виводитися на великий екран у так званій "ситуаційній кімнаті", і треба було забезпечити можливість розгляду різних сценаріїв - щоб учасники нарад могли пропонувати ті чи інші рішення, а модель мала відразу прорахувати результат і вивести його на екран.

Шляхом інтенсивних дискусій (зараз я б назвав це "мозковим штурмом", але тоді ми таких слів не знали) з кількома професорами і науковцями з Інституту кібернетиками та інших інститутів АН УРСР ми дійшли до висновку, що нашій підгрупі (річки і водосховища) необхідно розробити три моделі: лінійну (система дніпровських водосховищ і притоки), планарну (водосховище як двомірний об'єкт з певним перемішуванням по глибині) і повноцінну тривимірну для окремих "потоків води" (ця задача була найскладнішою, але для нагальних потреб двох перших моделей вистачило).

Для моделювання гідравлічних процесів потрібні були поперечні профілі русел і водосховищ, характеристики дна і берегів (кам'нисті, піщані, замулені, зарослі водоростями чи очеретами і т.д.), "расходи" води у певних створах, напрямки вітру і вітрові нагони і течії - часто такої інформації не було зовсім або вона була дуже неповною. А для моделювання переносу радіонуклідів ще потрібно було знати купу фізичних і хімічних процесів: як переносяться зважені часточки (пісок і мул), суспензії і розчини в потоці води, як іде сорбція/десорбція на поверхні зважених частинок, як впливає турбулентність, як розчинені радіонукліди фіксуються в синьо-зелених і іншихводоростях і характеристики дна, вітрові течії і т.д. і т.ін. В більшості випадків ми використовували дані, взяті з публікацій МАГАТЕ, або ж покладалися на "експерті судження". В публікаціях МАГАТЕ зустрічалися і статті радянських учених - з Москви, Обнінська,Ленінграда. Я впевнений, що автори цих публікацій працювали і над чорнобильськими проблемами: у Чорнобилі були великі експедиції Інституту атомної енергії АН СРСР, Гідромету АН СРСР, АН СРСР, Держгідромету СРСР), але жодної взаємодії чи допомоги від них наша група не одержувала - до нас ставилися зверхньо, а наші запити ігнорували.

* * *

Ми працювали від ранку до пізнього вечора, я бував дома лише вночі. Цілими днями наш кіт залишався в квартирі сам. Для прогулянок у нього був лише балкон, і чи то від опромінення (короткоживучих радіонуклідів в Києві випало багато, і вони точно накопичувалися у котячій шерсті), чи то від стресу - коти дуже гостро реагують, якщо їх "сім'я" отак різко зникає з горизонта на цілі дні, - шерсть з нього лізла клоччям. В кінці червня я кота відвіз до мами - він лежав зі мною на подушці на верхній полиці плацкартного вагону, а коли починав панікувати - я виходив з ним в тамбур. Добре що провідник і пасажири поставилися по-людськи, ніхто не влаштував скандал.

Інформації про події на АЕС ми мали небагато - щось розказувало керівництво, щось я чув у своєму інституті, де інколи бував: наші дозиметристи були задіяні в роботах на зруйнованому реакторі, а наш заступник директора (в минулому спецназівець, як він розказував) - сам їздив на танку, робив радіаційну розвідку в зоні (в перші місяці після аварії танки та БТР використовувалися часто, бо броня забезпечувала такий-сякий захист від р/а випромінювання). Інститутські прилади для вимірювання рівнів радіації були під замком, а саморобні ще не набули великого поширення. Інформація про рівні радіаційного забруднення була секретною, всі жили чутками - втім, це все описано у багатьох мемуарах.

5

У місті панувала змішана атмосфера тривоги, бравади, збудження - сприяла цьому і регулярна "боротьба з радіацією": всі знали, що червоне вино "виводить радіонукліди", та й торгівля була на висоті - вино можна було купити без проблем. Втім, горілка, портвейн і спирт теж годилися (на багатьох виробництвах спирт використовувався, та й у нашому інституті відділи теж регулярно одержували спирт, який використовувався і для роботи, і для пришвидшення виготовлення екпериментального обладнання).

Найкраще уявлення про перший післяаварійний період дає українсько-американський фільм 1990 року "Распад" (є в інтернеті, студія ім.Довженка, режисер М.Бєліков, мова - російська). Ще до випуску фільма до мене звернулися американці з проханням подивитися стрічку - чи немає якихось "ляпів" з погляду фізика-ядерника, і я дивився фільм на студії (американці вийшли на мене через "Грінпіс", а може через Фонд "Відродження"). Свого часу я дуже хотів знайти англомовну копію, щоб показатифільм своїм зарубіжним друзям і колегам, і Бєліков пару раз обіцяв - але закінчилися обіцянки нічим.

* * *

В СКБ і Інституті кібернетики часто збирали наради потенційних користувачів системи, яку ми розробляли. Приходили представники міністерств (Мінводгоспу, сільського господарства, Укргідромету, представники академічних і відомчих інститутів. Іноді на таких нарадах головував академік В.С.Міхалевич, він спілкувався і з нашою групою. Кілька разів В.С. брав мене з собою (разом з В.Михайловим) на наради в Президію АН, з яких у пам'яті зберігся такий епізод: хтось з АН УРСР звернувся до С.Вакуловського, заступника начальника експедиції Держгідромету СРСРз проханням передати дані по р/а забрудненню, які експедиція має у своєму розпорядженні. Вакуловський твердо відповів, що жодних даних екпедиція не передасть. (У 2003 році С.М. Вакуловський захистив докторську дисертацію "Радиоактивное загрязнение водных объектов на территории СССР и России в 1967-2000 гг." - у формі наукової доповіді, бо інформація, очевидно, досьогодні залишається секретною. Вакуловський був заступником директора Інституту екпериментальної метеорології (sic!) ) в Обнінську, основною роботою інституту, як говорили, було "обмірювання" випробувань ядерної і термоядерної зброї).

Після однієї з нарад у Президії АН УРСР академік В.С.Міхалевич запропонував мені перевестися в Інститут кібернетики або СКБ і повністю присвятити себе чорнобильській тематиці. Я, подумавши, відмовився, бо добре розумів, що ця робота вимагатиме від мене десятигодинних робочих днів і повної віддачі протягом наступних5-6 років, а я вважав дуже важливим мати час і енергію для своїх дітей.

* * *

Розробка моделі просувалася успішно, і десь на початку липня ми скликали нарадуз приводу збирання даних, бо кожне відомство і кожен інститут мав свої графіки і точки пробовідбору, а для калібровки моделі бажано було, щоб різні дані (глибини, характеристики дна, концентрації р/а речовин у воді і в донних відкладах і т.д.) регулярно вимірювалися в одних і тих самих точках, і бажано за подібними методиками. На жаль, кожне відомство хотіло зберегти "своє", і ми залишилися без скоординованого моніторингу Київського водосховища.

Наради з представниками "користувачів" нашої системи ставали змістовними, обговорювалися конкретні проблеми, на які наша модель і прогнози повинні були б давати відповіді. А.П.Чернявська, зав. відділом якості води Інституту водних ресурсів (скорочена назва, про інститут буде далі) запропонувала мені перейти старшим

6

науковим співробітником в її інститут - планувалося створення двох нових відділів, потрібні були спеціалісти-фізики. Я подякував, і на тому розмова закінчилася.

Десь в середині липня модель вже працювала, в різних гіпотетичних сценаріях розрахунки виглядали цілком вірогідно - прийшов час порівняти розрахунки і реальні дані. Дані були в першому відділі СКБ (перший відділ відповідає за збереження і доступ до даних з обмеженим доступом), і представник першого відділу сказав мені, що я не можу бачити і працювати з даними - у мене немає "другої форми", тобто допуска до секретних матеріалів (а всі дані по Чорнобилю були секретними). Через день чи два мене викликали в ІЯД і повідомили, що мене відкликають і я більше не буду працювати в СКБ. Для мене це був шок, я пішов до директора - я просив, щоб меніоформили допуск і дозволили продовжити роботу з СКБ. Директор категорично відмовив: "Якщо Ви не хочете повертатися у свій відділ (чомусь сказано було саме так),Ви можете перейти в будь-який інший - я можу взяти Вас і у свій - але в СКБ Ви більшене поїдете".

Я так і не знаю, чому мене відкликали - думаю, була якась інтрига в ІЯД. Я вирішив, що повертатися в інститут немає сенсу, тим більш що я й раніше планував піти. 27 липня я написав заяву на відпустку і заяву на звільнення і заніс у відділ кадрів. Начальник відділу, С.Смольніков, взяв заяви, спробував переконати мене не звільнятися (він, цілком очевидно, знав про всі події), а потім сказав приблизно так: "Ідіть у відпустку, відпочиньте, ще раз все обміркуйте. Якщо Ви вийдете на роботу з відпустки - Ваша заява на звільнення автоматично анулюється. Якщо Ви все таки звільнитеся, то якщо Ви пізніше захочете прийти в інститут на роботу - з мого боку заперечень не буде".

* * *

3. 1986, липень-листопад З відпустки я не повернувся і залишився у мами в Олексієво-Дружківці до кінця

жовтня. Дуже гарно пройшов цей час, я багато читав і займався з дітьми, ходили в гори (Донецький кряж), на ставки і т.д.

Двічі за цей час я їздив у Київ, зустрічався з друзями, слухав різні чутки. Говорили,наприклад, що якщо хто звільнився з Академії наук після Чорнобиля - чорна мітка, більше в Академію не візьмуть. Крім усього, закон "про тунеядство" ще діяв (хоч і не дуже активно застосовувався): хто не мав офіційного працевлаштування, могли присудить до примусових робіт.

Втім, спонукала мене до змінипланів зустріч з моїм другом ще відуніверситетських часів. Коли я йомурозказав про свій план (набрати групудітей, займатися з ними англійською іт.д.), Льоня зробив несподіване длямене зауваження: "Якщо ти такзробиш, ти відмовишся від будь-якихперспектив, і залишишся пересічнимчоловіком. Твоїм дітям у майбутньомубуло б, мабуть, краще, якби ти чогосьдосяг і вони могли пишатися твоїмидосягненнями".

Під час другої поїздки в Київ я зустрівся з Чернявською, яка підтвердила, що в жовтні-листопаді буде рішення про створення відділів у її інституті, і що запрошення на роботу залишається в силі. Крім того, в Києві тоді якраз створювався Всесоюзний

7

Я з Антоном і Юрою в Донецьких горах, жовтень 1986

науковий центр радіаційної медицини, з Ленінграда приїхав відомий професор І.Ліхтарьов (колишній киянин), і через якихось знайомих запросив мене на розмову. Він пропонував посаду с.н.с. в лабораторії індивідуальної дозиметрії, з перспективою бути завідуючим (в лабораторію ще нікого не взяли). Я в принципі був не проти, але сказав про "особливість в біографії" - що батько двічі сидів за "антирадянську пропаганду". Ліхтарьов позвав для консультації І.П.Лося, зав. відділом радіаційної гігієни Інституту комунальної гігієни (І.П. трохи згодом перейшов до Ліхтарьова). Іван Павлович вислухав мою історію і твердо сказав, що допуск мені не дадуть. Я потім багато разів подумки йому дякував, коли читав і чув про політику ВНЦРМ і особисто Ліхтарьова в період інтенсивного засекречування і применшення наслідків чорнобильської аварії.

В кінці жовтня я з дітьми повернувся в Київ, кілька раз говорив з директором і науковцями інституту і в кінці жовтня подав документи на конкурс на посаду старшогонаукового співробітника Українського філіала Центрального НДІ комплексного використання водних ресурсів Мінводгоспу СРСР (УФ ЦНДІКДВР).

4. 1986, листопад - 1987, жовтень - УФ ЦНДІКДВР2 грудня 1986 року я був зарахований в УФ ЦНДІКДВР. На той час у двох нових

відділах було 4 чоловіка: у відділі водогосподарської радіології - я, с.н.с., і технік (родич когось з міністерських чиновників, хороший хлопець, хоч і без професії і спеціальних знань), і зав. відділом і інженер у другому відділі.

Головний ЦНДІКДВР розташовувся у Мінську, український філіал був невеликим,менше 100 чоловік. Займалися якістю води, запасами підземних вод, водними балансами. Був сильний відділ математиків - для прикладу, оптимізація пропуска води по каскаду дніпровських водосховищ - серйозна математична задача. Питаннями атомних електростанцій, їхнього впливу на водне середовище, на водний баланс і т.п. - не лише у філіалі, але взагалі в Україні, думаю, не займався ніхто: для цього були потужні інститути в Москві і Підмосков'ї, в Ленінграді, ці питання вирішувалися без нас. І от Мінводгосп УРСР вирішив увійти в цю гру, щоб мати голос "при врахуванні водного фактора для вибору площадок нових АЕС на території України" (це цитата, з пам'яті). Завдання надскладне, особливо з огляду на кадровий потенціал: у московськихінститутах десятиріччя вже працювали над цим цілі відділи, в яких докторів і кандидатів наук було більше, ніж людей в усьому нашому філіалі...

Ідеологом цього патріотичного починання був, я думаю, заступник директора філіала К.Хілобоченко, пенсійного віку чоловік, колишній заступник Міністра водного господарства УРСР. Мабуть і йому, як і мені (та й, власне, всьому українському народу), лише Чорнобиль розкрив очі на те, як нами управляють - нас не питаючи. Пам'ятаю його розповідь про поїздку у Херсонську область, де від підтоплення Каховським водосховищем осідали глинобитні будинки в селах, і треба було щось зробити.

Я був єдиним, хто вже щось більш-менш розумів про радіацію, АЕС і пов'язані з ними ризики (робота в групі СКБ кібернетики була хорошою школою), і ми з К.Хілобоченком багато говорили, розгядали питання з різних сторін, він розумів складнощі, але розраховува на політичну підтримку і що нам щось вдасться.

На жаль, не вдалося. Про стан справ найкраще говорить моя доповідна, з якою я виступав на вченій раді філіала (прикріплена). Хоч я попередньо говорив про ці проблеми, і мене заохочували написати доповідну і виступити, але наслідком стало лише те, що я "сгущаю краски" и т.д. І в подальшому нічого істотно, в порівнянні з доповідною, не змінилося, про це буде нижче. Та й К.Хілобоченко невдовзі звільнився,

8

і "водний фактор" зник з нашого горизонта. Простіше було імітувати роботу, аніж вимагати створення умов для її повноцінного виконання.

* * *

Ще перед прийомом в інститут я чесно попередив, що в СКБ/ІЯД мене не

допустили до даних, - але в УФ ЦНДІКІВР протягом двох чи трьох місяців мені оформили другу форму і я став регулярно і без обмежень приймати участь у нарадах у тому ж СКБ, але тепер не як розробник, а як один з користувачів системи. Перший прогноз, підготовлений в СКБ, підтвердився, і до цього проекту вже ставилися з повагою.

Були також наради вМінводгоспі, в Мінсільгоспі.Пам'ятаю два епізоди.

Мінводгосп мавзатвердити якісь нормативи,усім учасникам роздалирозрахунки. Дали на підписмоєму директорові(основний інститут порадіології!) ), а він передавлисток мені: "Гляньте, чиможна це підписувать". Яподивився: дуже простатаблиця, щось на зразок"питома радіоактивність -об'єм - ще якісь колонки -сумарна активність". Але востанній колонці, де мавбути просто добутокпершого стовпчика на другий- стояли якісь інші числа -подібні, але не точні. Япоказав ці помилки, директорбуркнув: "Ну то виправте яктреба", я швиденько порахував, і документ був підписаний.

Вдруге ми були на нараді в Мінсільпгоспі, вирішувалося питання: поливати чи не поливати дніпровською водою. Наші розрахунки (ми використовували прогнозні концентрації у воді і зважених частинках, одержані на основі моделі СКБ кібернетики) показували, що поливати кормові трави і листові овочі небажано, бо за рахунок прямого надходження радіонуклідів через поверхню листків можуть бути перевищені допустимі концентрації в молоці і овочах. Тут прозвучало питання: "А як же ми забезпечимо населення питною водою?!) " Мій директор пояснив, що прогнозні концентрації радіонуклідів більш ніж в десять разів нижчі, ніж допустимі рівні для питного водопостачання. Обдумавши почуте, заступник міністра прийняв правильне, на мою думку, рішення: "Ми не зможемо пояснити населенню, що вода, придатна для пиття, непридатна для поливу. Тому будемо рекомендувати зменшення норм поливу, але полив забороняти не будемо". Дійсно, ситуація в суспільстві була напруженою, довіра до органів влади стрімко падала, заборона поливу могла спровокувати паніку (дніпровська вода була джерелом водопостачання для близько 30 мільйонів людей). На мою думку (я й зараз так вважаю), рекомендації МАГАТЕ, на основі яких і ми робили

9

розрахунки, робляться з великим запасом, тому імовірність перевищення була невисокою (та й саме перевищення, насправді, не становило аж такої загрози). Рівні радіоактивності в реальних продуктах дійсно виявилися значно нижчими допустимих.

* * *

Крім "глобальних" проблем я, звичайно, займався і поточною роботою (хоч і з

меншим ентузіазмом після фіаско з доповідною). Інститут знаходився на Залізничному шосе, єдиний шлях - пішки 15 хв від метро "Дзержинська". Зима була холодною, вітер імороз, хутряної шапки в мене не було, і у продажу шапок не було, я простудив голову, відчував наслідки кілька років.

Основним моїм об'єктом угрудні 86 - березні 87 був сніг:треба було розыбратися, скількичорнобильських нуклідів і вякому вигляді (розчин, твердіпилинки) накопичено в спігу іскільки пізніше може попасти врічки (конкретно - у Дніпро).Снігу у той рік було багато, мивідбирали сніг, розтоплювалийого, фільтрували-випарювали і вкінці кінці я ці проби міряв вІнституті комунальної гігієни (я зцим інститутом познайомився іподружився ще в СКБ).Накопичені запаси були істотними,був план підготувати таку роботупісля зими 87-88 року з урахуванням даних по 30-км зоні, де цим займався мій старшийколега по ІЯД Є.Льовшин, але зима 87-88 року видалася малосніжною, і ми так нічого йне опублікували - у мене залишився лише примірник чорновика статті.

У квітні я кілька днів обходив лівий берег Київського водосховища: від вертольотної площадки заЛебедівкою (далі на північ і схід була територія танкового полігону) і до греблі Київської ГЕС: ми намагалися визначити, наскільки радіоактивні береги. Це все, звичайно, було дуже, дуже неточно: у моєму розпорядженні був лише польовий радіометр для геологорозвідки СРП-68, який показував загальний рівень гама-випромінювання. Рівень міг бути великий від замуленого берега, чи від викинутого повінню на берег очерету (якщо очерет принесло з верхів'їв водосховища, куди впадає Прип'ять). Оцінити запас радіонуклідів по даним цієї моєї "експедиції" було неможливо, втім, стало зрозуміло, що ситуація не катастрофічна.

Я вперше побачив, що у водосховищі таки є риба: на березі був рибгосп (у 87 році він не працював, звичайно), а у рибгоспа була зимівна яма між берегом і островом. В кінці зими 86-87 воду з водосховища скинули, рівень сильно впав і лід перекрив рибі вихід з ями: стався замор. Дохлу рибу викинуло на берег, 500-600 метрів було вкрито 10-15 сантиметровим шаром риби шириною 3-4 метри.

Південніше рибгоспу, біля яхт-клубу "Водник" я побачив на бетонній дамбі мій "Фінн" (яхта-одиночка, олімпійський клас, який в СРСР прославив киянин В.Манкін, вигравши олімпійське "золото" у 1968 році). Директором парусної ДЮСШ "Водник", який і дав мені в користування яхту, був В.Вітюков, який виступав з Манкіним на "Темпесті". Я відремонтував у 82-83 роках свій "Фінн" і виходив на ньому в Київське море. Яхтклуб був протягом кількох років закритий, і багато яхт (не лише мій списаний

10

З колегами з наших двох лабораторій біля інститутського будинку по Інженерному провулку, 4

"Фінн", а й цілком гоночні) спалили - говорили, що відмити їх від р/а забруднення виявилося неможливо.

5. 1987, жовтень, 30-км зона

13 жовтня ми виїхали у відрядження в зону. Наш мікроавтобус був заповнений повністю, ми везли з собою все: обладнання, одежу і т.д. Глибоко між ящиками і клумаками була захована невелика каністра зі спиртом: в зоні був сухий закон, на в'їзді міліція перетрушувала, щоб не ввозили горілку. Головним у нашій експедиції був зав.відділом (здається, йогопрізвище було Малярчук), ще булия і Саша Руденко, теж с.н.с. з моговідділу, а також інженер-пенсіонер зіншого відділу і водій. Всі ми їхалив зону вперше, лишеМалярчукраніше зїздив на півдня, щобспланувати нашу експедицію.

Нам виділили приміщення вЧорнобильськім управлінніексплуатації водогосподарськихсистем (ЧУЕВС, будівлю і заразможна побачити зразу справа, колив'їжджаєш в Чорнобиль з бокуКиєва), де ми облаштували лабораторію і де жили. Чи були у нас якісь дозвільні документи на лабораторію і роботу з радіоактивністю - не пам'ятаю; може й не було, оскільки вся зона була такою лабораторією.

Нам, здається, видали якісь дозиметри і талони на харчування (цим займався Паламарчук, через оперативний штаб Мінводгоспу в зоні; тоді в зоні були організовані штаби багатьох міністерств і відомств). Головна їдальня була організована у великому цеху колишньої СТО (станція технічного обслуговування автомобілів), одночасно могли сісти , мабуть, десь 300-400 чоловік, і в час обіду чи вечері завжди було повно людей. Біля стін стояли великі миски зі свіжими і квашеними овочами, тертою моркою і т.п. - це можна було брати скільки хочеш. По талонам видавали перше, друге, компот - годували не дуже вигадливо, але добре. Друга їдальня була організован в дитячому садочку, і її не називали "кормоцех", як СТО.

Ми багато їздили по 30-км зоні (про 5-км зону буде далі), бо скрізь були якісь ставки, дренажні системи - наші об'єкти. Найбільш "брудними" з відвіданих сіл були Чистогаловка і Старі Шепеличі, а от в Іллінцях було практично чисто, там жило чоловік 20-30, які категорично відмовилися від евакуації.

* * *

В приміщенні ЧУЕВС ми обладнали лабораторію - це вже була моя робота. Восени

ми одержали комплект радіометричного обладнання - якно військового походження, казали, що оце радіометричний пост атомногоо підводного човна. Там був сцинтилляційний гама-детектор, який дозволяв міряти активності у пробах масою 50-100 грам, що мене влаштовувало. Чи то через штаб Мінводгоспу, чи то через штаб АН УРСР, де в той час працював мій старший друг і колега Є.Льовшин, мені вдалося домовитися з лабораторією якоїсь московської контори (здається, це була експедиція Курчатовського інституту, лабораторія була в одному з корпусів лікарні), і мені дали три нічні зміни по 4-5 годин на германій-літієвому детекторі, де я зміг поміряти не

11

просто сумарну гама-активність, а окремі ізотопи цезію, церію і т.д. Експозиції були довгі, і з використанням іншого гама-детектора з коліматором я відібрав на сувенір дві гарячі часточки: береш активну пробу мулу/піску, ділиш пополам і міряєш, яка половина активна, і так далі і далі. Одну з двох відібраних я на початку 90-х подарував проф.Ленгфельдеру, а друга через кілька років вже майже не "світилася" - очевидно, в ній був в основному церій.

Ми відбирали проби з більших і менших фільтруючих гребель, якими загатили дренажні канави, річки і струмки. Вважалося, що на засипці цих гребель (найчастіше - бентоніт) будуть затримуватися радіонукліди. Вони затримувалися, але далеко не в таких кількостях, на які сподівалися ініціатори цих водоохоронних заходів.

* * * З найвищими рівнями забруднення ми зіткнулися на лівому березі Прип'яті

(ЧАЕС стоїть на правому), біля залізничного мосту між селами Зимовище і Красне. Щільність забруднення, за моїми оцінками, складала 400-500 кюрі/км2, а рівень гама-випромінювання на тих схилах був 4-5 мР/год, тобто приблизно у 100 разів вищий, ніж в Чорнобилі. Це начебагато, але по нормамрадіаційної безпеки притаких рівняхпрофесіоналу можнапрацювати півдня, і тодіза рік при щоденнійроботі його доза скалалаб дозволених 5 бер.Звичайно, основнийризик полягав не в цьому"чистому" опроміненні, ау вдиханнірадіоактивного пилу.

Втім, випадковійлюдині попасти в ті місцябуло непросто: це 5-кілометрова зона, яка натой час вже булаогороджена високою дротяною огорожею з "колючкою" по верху. Їхати туди було далеко: ми переїжджали річку Прип'ять біля Чорнобиля, в'їжджали в "5-ку" через ворота біля село Кошівка і далі гнали на північ, через покинуті села, де справа і зліва надорогу схилялися величезні кущі з червоними ягодами калини. Щоб в'їхати, треба було біля воріт підключити телефон (наш шеф одержував його в міліції разом з ключем), подзвонити і назвати пароль - охорона відключала сигналізацію, ми відкривали ворота ів'їжджали. Нашим основним об'єктом був лівобережний польдер (польдер - це смуга землі вздовж річки, яка в природних умовах періодично заливає вода, але яку для обробітку відділяють від річки дамбою і осушують, а воду, яка просочується через дамбу або накопичується на польдері від дощів - відкачують у річку; після аварії воду з польдера перестали відкачувати, і він заповнився водою.

* * * Коли я поміряв проби води, відібрані в різних точках лівобережного польдера, то

побачив, що вода ця по забрудненню має класифікуватися як радіоактивні відходи. Глибина там була невелика, близько метра - але площа дуже велика. Це було красиво:

12

на поверхні води - тонкий лід, і у прозорій воді під льодом якісь кущі, зелена і зів'яла трава, жовте опале листя...

Я порахував запаси основних радіоізотопів у воді на польдері - надходження такоїкількості в Прип'ять і потім у Дніпро дало б досить істотний пік: найбільш оптимальним був варіант відкриття дамби і скиду води перед водопіллям. З цими розрахунками десь на початку 1988 року наш директор поїхав на чергову нараду по Дніпру і взяв мене з собою (якщо будуть якісь спеціальні питання - бо вимірювання робив я). Коли дійшла черга, директор описав проблему і став обгрунтовувати наше рішення. Виступив якийсь генерал: "Про що ви говорите, на польдері немає ніякої води" (нарада, звичайно, велася російською - тут я подаю репліки з пам'яті і в перекладі). Мій директор дістав карти, показував глибини, рівні радіації. Генерал його перебив: "Нема там води. Коли став лід, ми побачили ризик руйнування дамби, скинули кілька бомб в нижній течії, зробили проран і воду спустили"...

За результатами наших досліджень в зоні ми підготували дві наукові роботи, але вони були опубліковані у "закритих" збірниках, і жодних копій у мене немає (інформація про рівні р/а забруднення була секретною).

* * *Як я вже згадував, керівником "штабу" АН УРСР в той час був Є.Льовшин з ІЯД, з

яким ми дружили і в сніжні зими бігали на лижах в Голосіівському лісі і Феофанії. Я заходив до Льовшина в чорнобильський штаб АН УРСР, часто приходили і інші "штабісти", пили чай чи щось міцніше, якщо було, говорили про роботу і все інше. Там я познайомився з Є.Стукіним з Держгідромету (казали, що він був помічником всесильного Ю.А.Ізраеля, Голови Держгідромету СРСР). Стукін якраз планував аеро-гамазйомку зони (проліт на вертольоті, обладнаному чутливим гама-детектором). Післяаерозйомки потрібно було зробити також зйомку на землі, пройшовши з по маршруту вертольота з відповідним гама-детектором - і таким чином відкалібрувати показання "вертольотного" детектора. Я домовився зі Стукіним, що мене візьмуть на вертоліт, а потім я можу брать участь у наземній зйомці (участь у такому проекті для нашого інститута була б дуже престижною). На жаль, через відсутність пального вертолітний рейс відклали, і я не політав на вертольоті.

В один з останніх днів у нашого інженера був день народження - 50 чи 55 років. Цей день відзначили походом по щуки - іменинник, звичайно ж, захопив з собою спіннінги і все, що треба. Я не поїхав, треба було міряти проби, але наші рибалки повернулися в повному захваті і привезли більш ніж піввідра щук - наловили в старицях Прип'яті. Щуки, звичайно, добре "світилися". Ми викинули пару "найбрудніших", а решту відварили, відвар вилили, а рибу з'їли, з нашим спиртом - пішла на ура). Один з нас їсти рибу не захотів, а ми вирішили, що раз на рік з'їсти 200 грамів риби, навіть якщо рівень радіоактивності в ній в 10 раз перевищує "допустимий"- це не дуже страшно: "допустимі" рівні встановлюються у припущенні, що населення регулярно їсть таку рибу...

6. 1987, листопад - 1988, липень, УФ ЦНДІКДВРДесь під кінець 87 року був набраний персонал в нашу лабораторію. Завідуючим

прийшов к.ф.м.н. М.Буянов з ІЯД (він переїхав у Київ з Мурманська і одружився тут з головним бухгалтером Мінводгоспу). У кількох інших наукових співробітників і інженерів теж були близькі родичі у міністерстві і афілійованих з міністерством структурах. Всі мали більш-менш адекватну кваліфікацію і нормально працювали, крімоднієї дівчини, дочки заступника міністра, яка числилася у нас місяців два, жодного разу на роботі не була і її в кінці кінців мирно звільнили.

13

Десь у квітні 88-го ми знову виїхали на два тижні в зону, продовжували дослідження ефективності гребель і дамб. Мінводгосп розгорнув бурхливу діяльність, копали якісь підводні траншеї впоперек Київського водосховища, скидали у Прип'ять різні сорбенти, але наш інститут в тому участі не брав.

Друге відрядження було спокійним, я відбирав і міряв проби - рутина. Я сам зробив пробовідбірники - мені дозволили користуватися всям обладнанням у великій майстерні ЧУЕВС - там практично ніхто не працював. До невисоких циліндрів, відрізанх від труби, я приварював ручки. При відборі проби циліндр ногами втискався вгрунт, знизу підрізався - виходив стандартний зразок, який при необхідності можна було ще й розрізати по висоті, щоб оцінити, наскільки радіонукліди вже заглибилися в грунт.

Нас попереджали, щоб при поїздках по зоні ми були обачними: як розказувала міліція (а у селах вже були міліцейські пости), кримінальники з усього Союзу пробиралися в зону на зимівлю: тут їм дійсно було легко знайти дах над головою, чистубілизну і харчі в погребах. Не знаю, може це були просто байки, але про вбивство кількох міліціонерів було відомо.

У Чорнобилі діяло кафе "Сталкер", там іноді влаштовували танці. В залі також стояло піаніно, страшенно розстроєне. Час у мене був, і після роботи з підручних матеріалів (а в майстерні такого було багато) я зробив рояльний ключ і трохи настроїв піаніно (грать я не вмію, але для чорнової настройки моїх вмінь вистачило).

* * *

Події в інституті розвивалися не найкращим чином. Дуже скоро стало зрозуміло, що М.Буянов, хоч і хороший чоловік (він показував купу своїх статей в мурманських газетах, він там був активним лектором Товариства "Знання"), але нікудишній організатор і науковий керівник. Директор почав давати мені доручення напряму, черезголову Буянова. Я піднімав це питання на вченій раді, але керівництво лише розводило руками - ми ж не можемо просто так його звільнити.

Десь на початку літа на посаду вченого секретаря інститута до нас прийшов Г.Лісіченко з Президії Академії наук, молодий енергійний геолог. Він розраховував до того ж очолити наш відділ після Буянова, і ми з О.Руденком активізували роботу по створенню лабораторії - за підтримки Лісіченка рішення приймалися швидше, почалисяактивні контакти з Академією наук (за відсутності лабораторної бази і у нас в інституті,і в Мінводгоспі це був єдиний шлях щось практично робити).

Втім, це піднесення тривало недовго. Після якогось засідання вченої ради Жора прийшов білий від гніву: "Це богадельня!) Ніхто нічого не хоче вирішувати!) Тут ніяких перспектив, я звільняюся". Він розказав нам про перебіг засідання, ми з Сашею Руденком теж були деморалізовані почутим і усі троє написали заяви на звільнення за власним бажанням. Наступного дня ми занесли заяви у відділ кадрів.

Це була, звичайно, емоційна реакція, і через певний час і переговорів з дирекцією іпарткомом Жора і Саша свої заяви забрали. Моя ж заява базувалася в основному не на емоціях, а на оцінці реального стану справ і перспектив, тому я свою заяву не забрав і через два тижні, 13 липня, звільнився.

Буянова теж невдовзі звільнили (перед цим звільнилася його дружина, чи може її звільнили), Жора став зав. відділом, але проблеми залишилися, і, як мені розказували, через пару місяців інститутська молодь підняла бунт з вимогою відставки директора. Але директор, досвідчений функціонер (недаремно він був помічником Міністра, який іпризначив його директором перед своїм виходом на пенсію!) ), переграв "бунтівників". Більшість з них, включаючи Лісіченка і майже всіх математиків, звільнилася; зав. математичним відділом невдовзі заснував невелике видавництво, а потім переорієнтував свій бізнес на торгівлю медикаментами.

14

7. 1988, липень - 1990 травень, ІЯД АН УРСР

Я звільнився без усяких планів. Через кілька днів після звільнення у місті зустрівсяз Лєною - співробітницею нашого відділу в ІЯД. Коли вона взнала, що я шукаю роботу,зразу подала ідею, щоб я повернувся в ІЯД. Лєна краще за мене розбиралася в "тайнах мадридскогоо двора", і коли засумнівався - "шеф, мабуть буде проти?" - вона мне заспокоїла "Через твій демарш 86 року тобі кар'єра в інституті не світить, отже ти шефуне конкурент, а як спеціаліста він тебе цінує". Дійсно, мене без проблем взяли в ІЯД на посаду наукового співробітника - Смольніков слова дотримав.

Після чорнобильської аварії шеф вибрав дуже цікаву і важливу тему: механізми пошкодження клітин і ДНК важкими зарядженими частинками (при аварії було викинуто багато альфа-випромінюючих радіонуклідів, ризик від них оцінювався як значний). Ідея полягала в тому, щоб живі клітин опромінювати на наших прискорювачах протонами і альфа-частинками, а потім вивчати пошкодження хромосом. Я повинен був розробити камеру для опромінення клітин, а також розібратися в тому, що відбувається при прольоті важкої частинки через клітину. В цілому цим займається мікродозиметрія, і питань в цій ділянці науки було більше, ніж відповідей.

Експеримент такого типу можна було поставити з двома видами клітин: лімфоцитами крові і клітинними культурами китайського хом'ячка (найбільш популярний об'єкт). Для роботи з клітинами до нас в лабораторію взяли кілька біологів.Втім, швидко з'ясувалося, що з лімфоцитами ми працювати не зможемо - це можна робити лише в мед. закладах, залишався хом'ячок.

На жаль, ні обладнання, ні досвіду роботи з клітинними культурами не лише наші біологи і ніхто в інституті не мав (та й в усьому Києві нам пізніше вдалося знайти лишеодну лабораторію, де періодично-експериментально з культурою хом'ячка працювали). Почалася довга епопея з придбанням ламінарних шаф, сушилок, центрифуг, піпеток, лабораторного скла і іншого. Просто так замовити і одержати щось таке не можна було,внаслідок чого нашим біологам і керівництву доводилося задіювати всі методи впливу на Академпостач при Президії АН УРСР.

* * *Тим часом у мене практичної роботи не було (бо не було що ставити у вакуумну

камеру під пучок), і в листопаді мене послали на пару тижнів у відрядження в смт.Поліське Київської області - робити подвірні вимірювання р/а забруднення.

В Поліському ми приходили до людей, міряли потужності дози на подвір'ї і в будинках, брали проби грунту з городів і т.д . Більшість городів люди обробляли, хоч були й зарослі бур'яном ("все одно воно буде радіоактивне, для чого ж вирощувати?" - але таких було небагато). Все селище було "забруднене" (тоді критерій забрудненості був 15 Кюрі/км2 по цезію), а на кількох віддалених вулицях і на стадіоні рівні були в 3-4 рази вищі. (Коли я був у Чорнобилі восени 1987 року, один з учасників проведення межі 30-км зони якось за чаркою згадував, що всі знали, що Поліське треба евакуювати,але це був зручний з погляду логістики пункт, і його залишили поза зоною.

І дійсно, селище працювало (крім доаварійних підприємств з'явилися інші - пральня, мийки для транспорту і т.п.) Ми жили в готелі, була якась їдальня і ресторан, знаючи рівні забруднення в районі і бригади "партизанів", які робили дезактивацію, було дивно бачити районну Дошку пошани, де повідомлялося про перевиконання планів молокозаводом, консервним заводом, лісгоспом, виробниками овочів...

Ми з Вадимом З., дозиметристом, який очолював нашу експедицію в Поліському, підготували карту забруднення селища і з цією картою пішли до Першого секретаря райкому партії, М.Приймаченка. Про це я так писав у своєму есе про Поліське

15

(vtsite.org/pdf/Pislachornobylska istoria selyscha Poliske.pdf): "[нам] випала нагода поговорити з головою району і ознайомити його з деякими результатами. Результати ясно показували, що рівні забруднення перевищують допустимі рівні, але голова висловився в тому сенсі, що "це наша земля, ми тут народилися, ми тут живемо і будемо жити". Важко сказати, чому він захищав таку позицію - чи був це місцевий патріотизм, недооцінка загрози, бажання виконувати накази чи якісь особисті інтереси. Та чи інша його позиція могла б бути важливою - він був членом Верховної Ради СРСР, аце високий владний щабель. Звичайно, жодних консультацій з громадськістю не було... Пізніше він був призначений на більш високу посаду в Києві і з тієї посади керував переселенням мешканців Поліського в інші місця". Тоді я вважав, що з сильно забруднених околиць людей треба було зразу переселяти, а зараз думаю, що в кінці 1988 року обов'язкове відселення вже не було потрібне, а добровільне треба було дозволити. Все зробили навпаки:десь до 90-го року людей невипускали, а потім стали насильновиселяти. Останніх мешканцівПоліського переселили на початку96-го року, коли в цьому вже небуло ніякого сенсу.

З Поліського я вперше їздивна Чорнобильську АЕС, з листомпро виділення нам рідкого азоту "впорядке технической помощи".Рідкий азот потрібен був длянаших германій-літієвих гамадетекторів, його хронічно невистачало, а на ЧАЕС він точнобув, і для такого величезногопідприємства виділити азоту длякількох наших детекторів точно небуло проблемою. Азот намвиділили. На АЕС я був, звичайно,лише в АБК (адміністративно-побутовий корпус), але враженнябули досить гнітючі: довжелезнікоридори без вікон, якесь важкеповітря, низькі стелі (над низькоюпідвісною стелею йшли, звичайно,кабелі, труби, вентиляційнікороби)...

* * *

З осени 1988 я почав контактувати з Українською екологічною асоціацією "Зелений світ", перші збори якої відбулися у грудні 1987 року.

13 листопада 1988 (неділя) в Києві за ініціативою низки громадських організацій (це добре описав С.Білокінь www.s-bilokin.name/history/SpadschynaClub/EcologicalMeeting.html) пройшов екологічний мітинг, де основною темою були протести проти приховування чорнобильської інформації і будівництва нових АЕС в Україні (Кримської,

16

Чигиринської, Одеської). Я брав активну участь у підготовці "Звернення до ВР УРСР", іперед мітингом передрукував його на квартирі Клавдії Мефодіївни Холявенко, де був штаб мітинга. Коли С.Федоринчик почав зачитувати це "Звернення", мікрофони виключили (немає сумніву, що і підготовка, і ведення мітинга відбувалися під пильним наглядом КГБ і партійних органів). Весь багатотисячний мітинг почав скандувати "Мі-кро-фон!) !) ", але мікрофони так і не включили. Цей драматичний момент став ключовим у документальному фільмі Г.Шкляревського "Мі-кро-фон!) ", хоч основним у фільмі були розповіді тих, хтожив на забрудненихтериторіях. Фільмодержав преміюФіпрессі і ще кількавідзнак, чорнобильськатематика вийшла наширокий екран.

Якраз коли япрацював уПоліському, йшларобота над ПрограмоюУкраїнськоїекологічної асоціації"Зелений світ", до цієїроботи мене залучив Андрій Демиденко. Я на вихідні їздив з Поліського в Київ для участі в обговорення проекту.

У нас в інституті теж утворилася група "зелених". Ми написали лист до Ради Міністрів УРСР щодо необхідності організації на базі ІЯД підготовки кадрів для атомної енергетики України, в першу чергу для реакторних цехів, крім мене підписали члени "Зеленого клубу ІЯД" І.Дряпаченко і Ю.Цоглін, а від парткому В.Пугач, але з того нічого не вийшло (перша сторінка листа у Додатку 2, а детальніше у мемуарі "Мій міжнародний чонобильський рік").

Восени 1989 року "Зелений світ" і "Народний рух України за перебудову" організували антиатомний марш за маршрутом Нетішин (біля Рівненської АЕС) - Київ. Дуже багатолюдний марш і мітинг відбувся в Коростені Житомирської області. В Коростень з ІЯД поїхало кілька чоловік - і "зелених", і "рухівців". Маршем і мітингами громадськість протестувала проти секретності, якою влада оточила наслідки аварії на ЧАЕС, і проти планів будівництва нових АЕС в Україні. Під час маршу було зібрано 250 тисяч підписів під відозвою до другого з'їзду народних депутатів СРСР і Голови ВРСРСР М.Горбачова: "...Ми не можемомовчати. І всі разом вирушаємо впротиатомний похід, щоб захиститинайсвятіше право - право на життянаших дітей. Ми закликаємо Васзупинити колоніальну сваволю атомнихвідомств у нашій республіці. Зона,уражена радіаціює, повинна бутивідроджена за рахунок союзногофінансування... доля діючих [АЕС], їхрозширення та будівництво новихповинні вирішуватись тільки шляхомреферендуму всього населення УРСР".

17Я з сином Юрою під час маршу в Коростені. Скріншот.

У грудні я у складі делегації учасників походу був у Москві, де ми передали зібрані підписи народним депутатам СРСР від України.

* * *

Наше дослідження в інституті просувалося повільно. Коли вже якась база для культивування клітинних культур з'явилася, нас з колегою відрядили у Москву і Дубну - для консультацій з фахівцями. Ми зустрілися з науковцями біофаку МГУ і однієї з лабораторій в Дубні - це були зустрічі початківців з професорами. Висновки для нас були невтішними: нам пояснили, що навіть при наявності усього потрібного (приміщень, обладнання, реагентів) треба кілька років зусиль, щоб освоїти роботу з клітинними культурами. В Дубні такі роботи ставили вчені з НДР, і все обладнання і лабораторний посуд були німецькими, навіть ганчірки...

Ось як пише сучасна "Большая медицинская энциклопедия": "Для производства, получения и хранения культур клеток и тканей необходимы стерильные помещения, широкий ассортимент солевых растворов, питательных сред и антибиотиков. Кроме того, требуется следующее оборудование: стерильные боксы с ультрафиолетовым облучением и установками с ламинарным потоком стерильного воздуха; микроскопы — инвертированные для просмотра культур и обычные для анализа препаратов; центрифуги; термостаты с водяным обогревом и с контролируемой подачей CO2; рефрижераторы для хранения сред, антибиотиков, сывороток, ферментов; установки для замораживания и емкости с жидким азотом для хранения клеточных линий; магнитные мешалки; пипетки, резиновые пробки, трубки, наконечники; посуда из нейтрального стекла типа «Пирекс»". Нам все це могло лише снитися. А на поверхні посуду, який я замовляв у склодувній майстерні Інстиутут фізики, клітини категорично відмовлялися жити.

Після багатьох зусиль на початку 90-го року наші біологи добилися, що інколи клітинні культури і них жили до другого-третього ділення, і ми навіть змогли провести експериментальне опромінення на циклотроні. Але для реальних досліджень клітинні культури повинні стабільно жити хоч би 5-7 поколінь, і для досягнення цього ще потрібні були ті самі кілька років, про які нам говорили моковсько-дубненські вчені.

Дуже цікавим виявився семінар для молодих вчених по мікродозиметрії, який відбувся в Каневі, здається, у 1989 році. Там я вперше після закінчення університету слухав справжнього професора: керівником семінару був В.І.Іванов з МІФІ, кращий спецаліст по мікродозиметрії в СРСР. Я їздив ще на один академічний семінар у Мукачево, де розглядалося широке коло чорнобильських проблем. Втім, мені на цьому семінарі доповідати не було чого, так що я просто гарно провів час у розмовах з Марком Желєзняком і іншими друзями з СКБ Інституту кібернетики.

Від середини 1989 року я чимдалі чіткіше розумів, що реально займатися радіобіологією в наших умовах неможливо (абсолютно все було в дефіциті, і ситуація з кожним місяцем погіршувалася). Моя громадська діяльність теж створювала мені проблеми з керівництвом, і на початку травня 1990 року я звільнився з інституту і перейшов у "Зелений світ".

* * *Так, без значних досягнень, закінчилися мої наукові роботи, пов'язані з наслідками

чорнобильської аварії. Подальший період 90-91 років я описав у своєму мемуарі " Мій міжнародний чорнобильський рік: 1990-й" (vtsite.org), там багато іпро Чорнобиль.

Перший закон, який встановив різні пільги для тих, хто брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, був прийнятий ВР УРСР 28 лютого 1991 року, пізніше ВР

18

України прийняла свій і потім десятки раз його змінювала. Згідно з положеннями цьогозаконодавства, я одержав статус "ліквідатора категорії 2А", оскільки працював у зоні понад 14 днів протягом 1987 року. Більше пільг мали лише ліквідатори категорії 1А - інваліди. (На початку 90-х мені пропонували "зробити" інвалідність: платите 500 доларів, лягаєте на кілька місяців у лікарню, у вас знаходять захворювання, пов'язане з Чорнобилем - і маєте потрібний документ. Я відмовився, але знаю ліквідаторів категорії 2А, які саме так одержали категорію 1А). Зловживань і просто недбальства з цими категоріями і посвідченнями точно було багато, перевіркою 1997 року 6 % "ліквідаторів" були позбавлені статусу (переглянуто було 388 тисяч справ). Протягом 90-х тричі міняли посвідчення ліквідаторів, бо підробки можна було купити на ринку зазовсім невеликі гроші.

Більшість встановлених законом пільг були немонетарні - наприклад, право одержувати щось без черги. Протягом 90-х "чорнобильці" згуртувалися (були різні "Союзи Чорнобиль") і почали "вибивати" з держави усе більше пільг, які можна було конвертувати в гроші: одержання ділянок землі за пільговими цінами, безмитне ввезення автомобілів (я чув про ліквідаторів, на яких безмитно було оформлено по 200-300 авто). В усіх цих битвах "за пільги" я участі не брав, бо багато працював і багато часу приділяв своїм дітям.

З усього я скористався лише двома пільговими путівками в санаторій, раннім виходом на пенсію (у 51 рік; без чорнобильської пільги я, як ядерщик, вийшов би на пенсію у 55 років), і, звичайно, користувався безплатним проїздом у громадському транспорті. Мене весь час мучило усвідомлення несправедливості нашого законодавства: я, мешкаючи в Києві, дуже вигравав від безплатного проїзду, в той час як десяткам тисяч ліквідаторів, які живуть у селах і містечках, ця пільга не дає нічого.

Як ліквідатор, я маю певні переваги при медичному обслуговуванні (у Києві є окрема лікарня для чорнобильців), і одержую матеріальну допомогу, здається, "на придбання ліків і чистих продуктів харчування" - 200 гривень на місяць.

8. 1991 - 2015, двадцять "чорнобильських" епізодів

У 1991-1993 році я був директором лабораторії Грінпіс-Україна (юридичною назвою організації була "Грінпіс-Діти Чорнобиля"). Саме в цей період, 11 жовтня 1991 року, в машинному залі другого блоку ЧАЕС сталася пожежа: внаслідок розгерметизації турбогенератора вибухнув водень (www.chornobyl.ru/chnpp/18-accident-chnpp/1-accident-1991.html). Була пошкоджена покрівля машзалау, багато обладнання вийшло з ладу, але реактор успішно зупинили.

19

Вранці після аварії мене розшукавПотіха, помічник віце-прем'єраК.Масика (Масик допомогавстановленню представництва Грінпіс вУкраїні, частенько зустрічався зД.Мактаггартом) і запропонував, щобя увійшов до складу комісії, якастворювалася для вивчення наслідківаварії. Мобільна лабораторія Грінпісбула готова до виїзду, і ми вирушили взону. Міряли рівні забруднення вмашинному залі і навколо станції,порівнювали з документованимидоаварійними рівнями. Вже ввечеріЮ.М.Щербака (як Голову УЕА"Зелений світ") і мене, якспівробітника Грінпіс і учасника обстеження місця аварії, покликали на ТБ, де я заявив,що якщо й був якийсь викид радіації, то настільки малий, що поміряти неможливо. Не пам'ятаю, чи підписував я акт комісії - мабуть ні, ввели мене для картинки на ТБ.

У 1992 році я, як директор лабораторії Грінпіс, спланував і провів обстеження радіаційного забруднення і дозових навантажень у селі Степанівка Житомирської області. Оскільки Грінпіс з кінця 92 року втратив інтерес до наукових програм в Україні (прямі акції більш видовищні!) ), я не зміг провести повторні виміри і опублікував результати лише у 2003 році, коли за рахунок японського гранта зміг провести другий цикл вимірювань.

* * *

У 1992 році з подачі Андрія Демиденка я одержав запрошення на конференцію "Уроки Чорнобиля для Великобританії" (Chernobyl's Legacy: the Lessons for the UK) організованою у Брістолі асоціацією "без'ядерних" міст. Оскільки я вже професійно не займався Чорнобилем (не брав проби, не міряв, не розраховував, не узагальнював і не публікував результати в наукових журналах), я там виступив не як вчений, а скорше як популяризатор чорнобильської теми з доповіддю "Екологічний вплив чорнобильської аварії". Втім, це було якраз те, що треба - аудиторія не сприйняла б повноцінну науковудоповідь про дози-радіонукліди, занадто вузька тема.

Побічним плюсом цієї поїздки стало те, що я на півдня попав у Лондон і побачивсяз пані Любою Фостун, бібліотекарем української книгарні Союзу українців у Великій Британії. Під іменем Анна Тиха (тобто як родина) п.Люба у 80-х посилала посилки Марії Кіндратівні, матері мого батька. Якісь речі з цих посилок ми пересилали батькові,а якісь продавали і так мали додаткові гроші для поїздок на побачення, передач у зону іт.ін.

* * *У червні 1993 року ми їхали в Чорнобиль з американцями. Ось як про це пише

один з них, Алан Вайсман (фрагмент з його книжки "An Echo in my Blood": Harcourt Brace & Company, 1999):

"Моїми попутниками були всі науковці: троє американців і двоє українців, які знали Чорнобиль краще, ніж їм хотілося б. Вони нас провели всередину, де сувора жінка у чорному светрі і просторих синіх робочих штанях, які носять моряки, звеліла нам зняти наш одяг і замкнути у комірках, які тягнулися довгим рядом. В паперових капцях і нижній білизні ми протупцяли через дуже довгий коридор з білих шлакоблоків

20

Мій знімок 1991 року: І.А.Ліхтарьов реєструє рівень гама-випромінювання в турбінному залі блока №2

до закритих сталевих дверей. Жінка-охоронець у формі відкрила засови і пропустила нас.

З іншого боку ми побачили ідентичний ряд комірок, в яких були прості бавовняні сорочки з довгими рукавами, цупкі лавсанові халати з капюшонами, важкі шкіряні черевики, респіратори і хірургічні шапочки, щоб захистити наше волосся від пилинок плутонію, які міг нести вітер".

Я, звичайно, не пам'ятаю таких подробиць, але точно знаю, що це був перший раз, коли при в'їзді в зону я перевдягався. (Ще фантасмагоричнішою була сцена при якомусь іншому візиті в зону років 5-6 потому: ми пройшли через душовий зал - порожній і сухий - де було 200-300 душів. Очікувалися якісь спільні роботи, і за гроші чи то Євросоюзу, чи інших донорів побудували величезний санпропускник. На самі роботи грошей, здається, не вистачило).

На основі своїх спостережень в зоні Алан опублікував хорошу статтю про Чорнобиль у "Smithsonian Magazine", але в мене є й інший спогад: Алан умовив мене відвезти його в Малу Виску (містечко в Кіровоградські області), де на початку 20-х чи то більшовики, чи денікінці зарубали його діда, і звідки його бабуся з двома малолітніми синами втекла в США. Про цю книжку і історію сім'ї Алана я писав у одній з моїх статей на сторінці "Книжка року" в газеті "Україна молода" (є на моєму сайті vtsite.org, у книжечці "Що читати: знайомство з non-fiction").

* * *

У 1991-1995 роках я співпрацював з Владіміром Чертковим, тележурналістом італійської редакції Швейцарського ТБ з Лугано. Він зняв кілька документальних фільмів про ліквідаторів і мешканців забруднених районів (в тім числі фільм 1991 року про Поліське, там настрій жителівбув пригнічений, бо рівнізабруднення залишалисявисокими, а виїзд практично недозволяли, бо не даваликомпенсацій за майно). Яорганізовував зустрічі вукраїнських містах і селах, але восновному був науковимконсультантом, допомагавЧерткову розібратися в складнихфактах і вичитував тексти, щоб тамне було якихось химер: ті, з кимЧертков говорив у кадрі, звичайнож, не були фахівцями. Чертков імене записував кілька разів, алелише в один фільм вставивкороткий епізод з моєю прямоюмовою. В останньому з чорнобильських фільмів Черткова, де він знімав хворих ліквідаторів і хворих дітей, я вже не брав участі - я фізик, а не лікар.

У 1996 році в Києві пройшла велика науково-практична конференція з нагоди 10-річчя аварії. Я ходив на засідання, все було дуже офіційно, наше Міністерство охорони здоров'я доповідало, що все добре. Академік Л. А. Ільїн і професор А. К. Гуськова з московського Інститута біофізики МОЗ СРСР з висоти свого авторитету і подіуму Президії конференції повчали всіх, що ніяких серйозних наслідків для здоров'я людей від Чорнобиля немає і бути не може і т.д. Будь-які повідомлення українських і білоруських медиків про якісь захворювання критикувалися як сумнівні, або ж такі, що

21

Владімір Чертков зі своїм оператором Романо начорнобильській конференції 1996 року в МОЗ України

були спричинені радіофобією, а не радіацією. Інститут біофізики був головним інститутом, який виконував медичні дослідження для радянського атомного проекту, а А.Гуськова починала кар'єру лікаря на першому в СРСР плутонієвому комбінаті "Маяк". Для неї, мабуть, чорнобильські проблеми здавалися незначними у порівнянні з тими, з якими вона зустрічалася на "Маяку" та й пізніше - лікуючи тисячі постраждалихпри ядерних аваріях на флоті, в армії, на АЕС і на ядерних виробництвах.

Після цієї конференції 1996 року я ходив лише на окремі сесії подібних конференцій (вони проводилися щоп'ять років з участю ООН, Євросоюзу і десятків міністерств і інститутів з різних країн). Втім, на конференції 2011 року після досить багатолюдного відкриття на наступних сесіях у великому залі Українського дому залишалося хіба по 30-40 людей похилого віку.

* * *У 2001 році через проект Іманаки Тецудзі я одержав невеликий грант від Тойота-

фандейшн, за рахунок якого повторив своє дослідження продуктів харчування у селі Степанівка. Село жило не дуже кучеряво, роботи мало (за післяаварійний період хмелярство занепало, а на відновлення капіталів не було), проте ніхто не виїхав і навіть сільський Голова, вчитель-пенсіонер, був на місці. Проби -молоко, м'ясо, яйця і т.д. - щовдавалося купити у людей - я мірявсам в Інституті комунальної гігієни(у інститута була хронічнапроблема: через низькі зарплативони не могли взяти на роботукваліфікованого фізика).Германієвий детектор і електронікабули вже, звичайно, новими, а отзахист детектора був той самий,який я одержав від німців івстановив у 1991 році. Та й що зцією півтонною сталево-свинцево-мідною конструкцією могло статися, тим більше, що зроблена вона була в Білефельді... Радіоактивність молока від 1992 року впала майже в десять раз, і основним джерелом надходження радіонуклідів у 2001 році були лісові ягоди і гриби (див. www.rri.kyoto-u.ac.jp/NSRG/reports/kr79/kr79pdf/Tykhyy.pdf).

* * *Багато різних заходів відбувалися у 2005-2006 роках на відзначення 20-річчя

аварії. Я вже був далеко і від науки, і від громадського активізму, тому ніякої участі в цих подіях не мав, крім двох епізодів, про які нижче:

Американська асоціація "Friends of Chernobyl Centers, United States (FOCCUS)" готувала збірник статей під назвою "Чорнобиль: подія і її наслідки". Вони зробили компіляцію з моїх статей про соціальні наслідки аварії і про роль неурядових організацій і з мого дозволу опублікували цей текст у збірнику. Збірник цікавий, бо кілька статей аналізують важливі теми, які не попадають у поле зору "офіційної" науки (див. www.friendsofchernobylcenters.org/ebook.html).

У вересні 2005 року зі мною зв'язалася Ірина, хімік, моя колега по лабораторії Грінпіс у 1991-1993 роках. Вона емігрувала до Великобританії і продовжує працювати в Грінпіс. Грінпіс теж готувався відзначити двадцяту річницю, і група активістів планувала поїздку в Україну. Ірина попросила мене допомогти з організацією на місці,

22

на що я радо погодився. У жовтні ми з грінпісівцями з'їздили в зону і навкруги, активісти для ювілейних публікацій і листівок сфотографувалися в захисних костюмах на фоні відселених сіл ("REMEMBER CHERNOBYL - GREENPEACE"), відібрали в різних місцях півтора десятка проб грунту і продуктів і розлетілися по своїк країнах.

Дуже цікавим вийшов візит у лікарнюІнституту ендокринології АМН України. Грінпісдомовився про зустріч з професоромІ.В.Комісаренком, хірургом, зав. відділеннямхірургії щитовидної залози інституту, яприєднався. У кабінеті проф.Комісаренка мисфотографівали таблиці і графіки - кількістьпрооперованих хворих по роках. Підйом кількостіхворих дітей почався вже у 1990-1993 роках,різкий підйом кількості дорослих хворих - у 96-97роках (у доаварійний і перші роки після аварії всередньому оперувалося 30-40 дорослих, у 2002-му ця кількість сягнула 250). На наші питання,чому ця інформація не була опублікована, чому усвіті не знають про таке суттєве зростаннякількості прооперованих хворих,проф.Комісаренко відповів приблизно так: "Яхірург, моя справа - оперувати. У нас у відділеннінемає часу і можливостей з'ясовувати, де хворийжив, яку одержав дозу і т.ін. В інституті є науковівідділи, вони повинні б цим займатися. Нам і без цього важко, ми заледве встигаємо оперувати, бо операції останні десять років дуже важкі. Цифри, які ви бачите, я ні від кого не ховаю, це результати нашої роботи".

* * *

Зовсім неочікувано у 2007 і 2008 роках я попав в Ірландію - теж у "чорнобильських" справах.

Добре відомо, що різні організації (благодійні, громадські, церковні, та й державні - як на Кубі) багатьох країн у перші післяаварійні роки брали на оздоровлення дітей з "чорнобильських" зон. Я теж сприяв свого часу встановленню контактів між швейцарцями і Лугинським районом Житомирської області (цю історію я описав у мемуарі "Мій найбільш міжнародний чорнобильський рік").

З ірландцями подібні контакти встановила Наталя Преображенська, активіст "Зеленого світу" і мій добрий друг. Групи дітей з забруднених районів Київської області, сформовані п.Наталею у співпраці з громадськими організаціями і школами, щорічно виїжджали до Ірландії. У 2007 році дівчина-перекладач, яка їздила туди з дітьми, з якихось причин не змогла везти групу, і п. Наталя запропонувала мені повезтигрупу. Я мав час і досвід (троє своїх дітей), і погодився. Ірландці ж на мою кандидатурупристали не зразу: за їхніми правилами чоловік сам-один не може залишатися з дітьми. Втім, вдалося довести, що сам з дітьми я не буду: завжди буде поруч або хтось з українських чи ірландських організаторів, або дорослі з "тимчасових" сімей.

На відміну від лугинських дітей, які жили великою групою в літньому таборі з лугинськими ж вчителями і лікарем, в Ірландії діти жили в сім'ях. Інколи сім'я зі своїмидвома дітками ще брала до себе двох українських дітей. Мову "прийомні" батьки знали дуже мало, але були практичні "російсько-англійські розмовники" з картинками, та й якихось складних розмов ніхто не вів. При потребі дзвонили мені, а інколи я їздив (точніше, мене возили) для обговорення якихось серйозних питань з дітьми - я,

23

звичайно, був постійно на зв'язку. Було різне - і плач "хочу додому", і застуди, і поїздка в травматологію (10-річна дівчинка впала з батута - але все обійшлося), і сидіння-умовляння в кабінеті стоматолога...

В Ірландії з п.Наталею співпрацювало дві громадські організації: одна в Келлсі, одна в Талламорі. Келльська тісно контактувала з католицькою церквою (в церкві організовували збір коштів і т.ін), талламорська - з однією з англіканських парохій міста. Прийомні сім'ї отримували певні кошти від держави (здається, у формі зменшення податкових платежів), а для оплати авіаквитків і т.д. у церквах, та й іншими способами, збирали благодійні пожертви. Організатори все робили на громадських засадах, а кожна така поїздка вимагала не лише планування, а й величезного обсягу дозволів, погоджень і т.ін.: наприклад, треба було довести органам опіки, що у прийомних сім'ях для українських дітей можуть і будуть створені належні умови. З представниками оргкомітету ми відвідували сім'ї, щоб пересвідчитися, що все там добре. Дітки наші майже всі були чемні - хлопчики і дівчатка з поліських сіл. Говорили ми з ними, звичано ж, українською.

Для дітей влаштовували групові екскурсії, поїздки до моря і на ферму, традиційні ірландські танці і "спортивні" змагання з перетягування каната чи бігу у мішках. Дітям було весело, я вже не кажу про відліт - коли кожна дитина тягнула одну-дві валізи з одягом і взуттям для себе й подарунками для родини.

Крім поїздок, стоматологій і відвідування дітей я в основному читав книжки, які були у моїх господарів. Прочитав історію Ірландії: якщо поміняти в тексті "Ірландія" на"Україна", а "Англія" на "Росія", було б важко відрізнити від нашої історії. У Келлсі сім'я пенсіонерів, у якій я жив, економила на опаленні, мене виручали теплі ковдри. Дощ в Ірландії може йти 4-5 раз на добу,це норма, літо прохолодне. У Талламорія багато часу проводив з Амі,восьмирічною дочкою моїх господарів.Одрі, мама Амі - вчитель ірландськоїмови - мала ту ж проблему, що й багатомам в Україні: і Амі, і її старша сестра нехотіли говорити ірландською.

Мені і в Келлсі, і в Талламорі далиякісь кишенькові гроші, і я з'їздив уДублін, сходив в університет і напивоварню Гіннес. Ми з Амі їздиливздовж каналу, яким віскі з "віскарні" вТалламорі відправляли в Дублін і потім вАмерику (віскі "Tullamore Dew" в Талламорі вже не роблять, новий власник оптимізував виробництво, у "віскарні" музей). Сильне враження залишилося від музея-тюрми у Віклоу - звідти відправляли засуджених ірландців в Австралію і інші колонії (мама Одрі жила у Віклоу, і на вихідний Одрі провідала маму і заодно зробила екскурсію для мене і Амі).

* * *У 2010 році ми, кілька громадських активістів, спробували організувати

конференцію, щоб відддати належне тим сотням і тисячам активістів, які допомагали чорнобильським дітям. Текст звернення - у Додатку 2, там само і наш лист про відмову від конференції - ідея не знайшла підтримки, що зрозуміло: основні робота велася на початку - в середині 90-х, і в 2010 році учасники вже відійшли від цієї справи. Звичайнож, ми таку конференцію повинні були організувати років на десять раніше...

24

У тому ж 2010 році, восени, я як перекладач супроводжував трьох послів ООН (вУкраїні, Росії, Білорусі) під час їх візиту у 30-км зону (посли приїхали в Київ для підготовки міжнародної конференції донорів - учасників проекту спорудження "Арки" над чорнобильським "саркофагом", яку планували на квітень 2011 року). Що мене вразило - на ЧАЕС інформацію про проблеми зі спорудженням "Арки" давав якийсь інженер (а не керівники проекту), а старшою особою від Уряду України на вечері, яку Адміністрація зони дала в Чорнобилв на честь послів, був начальник транспортного департаменту Адміністрації...

В кінці року на мене вийшов бельгієць Ален Д'Алльо, який знімав фільм про Чорнобиль - з молоддю і для молоді - "Chernobyl 4 ever". Ми багато з ним говорили, вінсам інженер-радіохімік, працював на АЕС. Фільм розгортався навколо комп'ютерної

гри "Сталкер", яка в той час була популярною. Ален шукав мову і "історію", яка була б зрозумілою і могла зацікавити молодих.

* * *На фоні підготовки до 25-річчя аварії зі мною сконтактувався Музей Чорнобиля,

там разом з О.Яблоковим, Н.Преображенською, М.Карпаном і іншими я брав участь у кількох зустрічах зі школярами і групами іноземців. Контакти з музеєм дали ще один неочікуваний, але приємний результат: весною 2012 року японська організація "Peace boat" (Корабель миру) звернулася до музею з проханням порекомендувати когось з "ліквідаторів", хто виступив би з лекціями про Чорнобиль перед пасажирами круїзного лайнера. Музей запропонував М.Карпана, в минулому заступника головного інженера ЧАЕС, який проходив раніше лікування в Японії. Микола Васильович відмовився, оскільки "Peaceboat" оплачував лише авіаквитки і чотириденне перебування на круїзному лайнері, і не забезпечував перекладача на лайнері, візу і підтримку під час поїздки до порту посадки. Тоді музей запропонував організаторам мою кандидатуру, і вони погодилися.

Організація "Peace boat" почалася у 1983 році з того, що група японських студентівзафрахтувала судно, щоб відвідати сусідні країни, які зазнали агресії з боку Японії, зустрітися з тими, хто постраждав і шукати шляхів до порозуміння і примирення. Потім"Peace boat" став організовувати не лише регіональні, а й навколосвітні круїзи, з заходами у різні порти, зустрічами з громадськими організаціями і т.д. У 2012 році вперше був запланований захід в Україну (в Одесу), і організатори вирішили

25

На прем'єрному показі фільма "Chernobyl 4 ever" Chernobyl 4 ever"Chernobyl 4 ever" в кінотеатрі "Chernobyl 4 ever" Жовтень"Chernobyl 4 ever" 28 квітня 2011 року. Ален четвертий зліва, справа група молодих людей, які знімалися в фільмі.

ознайомити пасажирів з чорнобильською темою, тим більше, що роком раніше почалася трагедія Фукусіми.

Так я вперше побував уРимі, вперше провів 4 дні наборту круїзного лайнера (13палуб, близько тисячіпасажирів). Виступив злекцією, було ще дві дужезмістовні лекції-зустрічі зперсоналом і активістами "Peace boat" (пасажири - це восновному люди за 70, аперсонал десь 30-35 річні).Цікаво, що директоромлайнера був українець,випускник херсонськоїмореходки, серед командитеж були українці, алепоспілкуватися не можнабуло: контакти міжкомандою і пасажирамипрактично неможливі. Втім, вдадося перекинутися парою слів з піаністом Сашою, з Миколаєва, його робоче місце в барі - поряд з пасажирами, так що правила Саша не порушив.

* * *Аварія на АЕС Фукусіма поновила інтерес до Чорнобиля, представники

українських урядових і наукових організацій стали їздити в Японію, ділитися досвідом подолання наслідків і т.д. Приїжджали з візитами і японці. Крім наших урядовців і професорів, вони зустрічалися і зпредставниками громадськості, зліквідаторами. Мене теж кількаразів запрошували, я говорив і зчленами парламенту Японії, інавіть з заступником міністра. Нажаль, з цих зустрічей у менесклалося враження, що японськавлада повторює ті ж помилки, якісвого часу зробили в СРСР іУкраїні.

У жовтні 2013 року в КПІвідбувся Семінар "Фукусіма –Чорнобиль: Уроки Чорнобиля дляФукусіми". Організатором бувуніверситет Тохоку з Сендая, а знашого боку Ю.М.Щербак залучивдо організації мене. Кількаукраїнських і японських науковців і громадських активістів виступили з доповідями, семінар був цікавим, але подальшої співпраці з КПІ, у налагодженні якої був зацікавлений університет Тохоку, немає до цього часу. Пізніше, у 2014 році мене запросили в Японію, виступити на четвертій конференції Японської асоціації вивчення

26

З перекладачами і учасниками круїзу на борту "Chernobyl 4 ever" Peace boat -2012"Chernobyl 4 ever"

проблем людської безпеки (Japan Assiciation for Human Security Studies), яка проходила в університеті Тохоку. Я там говорив про Чорнобиль, про наслідки для окремих людей, для громад (це якраз проблематика "людської безпеки", яка досить далека від проблематики "національної безпеки"). Двома іншими запрошеними доповідачами були мери Наміе і Мінамісанріку, міста і району, які постраждали від аварії на АЕС Фукусіма. Нам, учасникам конференції, організували поїздку в японську "зону", де велися величезні роботи по дезактивації. На жаль, півроку тому, коли японський уряд дозволив ре-евакуацію в Наміе, лише близько 10 % евакуйованих (майже всі - дуже літні люди) висловили бажання повернутися. Які будуть дії уряду і місцевих органів влади - наразі неясно.

* * *

27

Додаток 1. Доповідна записка, 1987

Директору УФ ЦНИИКИВР А.В.Яцыкукопия: в партком УФ ЦНИИКИВРс.н.с. лаборатории водохозяйственно-радиологических исследованийТихого В.А.

Докладная записка

Уважаемый Анатолий Васильевич, считаю своим долгом довести до Вашего сведения следующие соображения:

1. Кадры.На две лаборатории радиологического профиля принят только один физик,

нет ни одного химика, радиохимика. Заказано сложное ядерно-физическоеоборудование стоимостью до 300 тыс, руб, но в штатах лабораторий иинститута нет ни одного специалиста по радиоэлектронике. Лаборатория ВХРИдолжна организовать банк данных на базе ЭВМ, но в лаборатории нетпрограммистов.

Имеющиеся вакантные ставки не позволяют принять сотрудников требующихся специальностей и необходимой квалификации.

2. Организация работы.В течение 5 месяцев лаборатории работают без каких-либо, даже временных,

утвержденных планов. Не проведено ни одного семинара в лабораториях. Принимаемые на совещаниях решения не выполняются.

Зав. лабораториями выполняют несвойственные им функции, в ущерб научной и научно-организационной работе.

3. Без лабораторных измерений никакие натурные исследования невозможны. В первом полугодии 87 г. будет получена часть радиометрических приборов, но размещать их негде. Если в течение 4-х месяцев стоит в ящиках УВК СМ-1420, то сколько же будут стоять анализаторы АМА-02Ф, учитывая жесткие требования к помещениям, предъявляемыми органами УВД и СЭС!

В сложившихся условиях я не вижу возможностей для выполнения НИР не только на высоком, но и на каком-либо приемлемом уровне.

18 апреля 1987 г.

* * *

28

Додаток 2. Перша сторінка листа 1989 року до РМ УРСР пропідготовку кадрів для атомної енергетики України

29

Додаток 3. Непроведена громадська конференція 2011 року

Київ, 31 липня 2010 р.

Запрошення до участі в організації конференції

Шановний п. Ігор Гаук:

Запрошуємо Вас взяти участь в організації конференції "25 років міжнародної громадської допомоги українським дітям Чорнобиля". Ми вважаємо, що було б дуже доречно провести таку конференцію тривалістю 1-1.5 дні в Києві в лютому-березні 2011 року. Нижче подані наші попередні пропозиції щодо конференції.

Мета конференції та певних зусиль учасників після конференції:

показати масштаб добровільної допомоги чорнобильським дітям з боку організацій громадянського суспільства та окремих осіб;

узагальнити, що було зроблено протягом 25 років та донести інформацію про це до найширших кіл різних країн шляхом підготовки публікацій, прес релізів, інтервью і т.ін.

Учасниками конференції можуть бути: представники зарубіжних організацій та окремі особи, які організовували допомогу українським дітям за кордоном та в Україні(включаючи передачу ліків та медичного обладнання для дитячих лікарень); представники українських організацій та особи, які в цьому брали участь; діти, які скористалися такою допомогою.

Участь в роботі можуть також взяти гості - представники урядів та урядових інституцій, міжнародних організацій, благодійних фондів і інших.

Теми виступів на конференції можуть включати:

відпочинок дітей за кордоном;

лікування дітей за кордоном;

допомога дитячим лікарням та хворим дітям в Україні (передача ліків, обладнання і т.ін.);

спогади, враження та оцінки дітей, які скористалися допомогою з-за кордону.

Найважливішу роль, очевидно, мають відіграти стендові презентації, оскільки таку презентацію зможе представити практично кожен учасник.

Одним з важливих завдань конференції повинно стати обговорення можливостей видання книг(и) та альбомів (зміст, мови, тиражі, джерела фінансування), у яких має бути якнайповніше висвітлена міжнародна громадська допомога чорнобильським дітям.

Перед та після конференції можуть проводитися різні інші заходи (відвідання дитячих лікарень, міст і сіл в чорнобильській зоні, зустрічі представників окремих країн і т.ін.), але цим мають окремо опікуватися ті, хто вирішить організувати захід.

Можливо, деяким учасникам потрібна буде фінансова допомога для участі в конференції, але така допомога, очевидно, може бути надана окремими спонсорами особисто учасникам.

30

Ми сподіваємося, що для проведення конференції потрібне буде невелике фінансування (оплата оренди залу і обладнання, усного послідовного перекладу, публікація буклетів до конференції, оплата технічних організаційних видатків). Пропонуємо обмежитися двома робочими мовами - українською та англійською. Можливі джерела фінансування - внески організацій-учасників та окремих учасників, а також спонсорів (благодійні фонди, посольства).

Наступне засідання ініціативної групи відбудеться у вересні. Ми сподіваємося до того часу одержати Ваші відповіді з зауваженнями та пропозиціями щодо Вашої можливої участі, і після їх розгляду сформувати оргкомітет конференції. Будь-ласка, інформуйте про нашу ініціативу інших потенційних учасників конференції.

Члени ініціативної групи

з проведення міжнародної конференції

"25 років міжнародної громадської допомоги українським дітям Чорнобиля":

Наталія Барановська, доктор історичних наук, автор книг з історії Чорнобиля

Наталія Преображенська, Голова Благодійного фонду спасіння дітей України від Чорнобильської катастрофи

Володимир Тихий, у 1991-1992 рр. директор громадської організації "Грінпіс Діти Чорнобиля"

Володимир Шовкошитний, у 1990-2000 рр. Президент міжнародної організації "Союз Чорнобиль", а з 2000 р. Голова координаційної ради "Союзу Чорнобиль".

* * *

Київ, 11 жовтня 2010 р.

Дорогі друзі:

В серпні ми звернулися до близько 20 осіб та зарубіжних організацій з пропозицією взяти участь в організації конференції "25 років міжнародної громадської допомоги українським дітям Чорнобиля". Ми очікували, що до кінця вересня можна буде сформувати оргкомітет і почати роботу з її підготовки.

На жаль, жодного листа, в якому було б висловлене бажання ВЗЯТИ УЧАСТЬ ВОРКОМІТЕТІ КОНФЕРЕНЦІЇ ТА В ОРГАНІЗАЦІЙНІЙ РОБОТІ, ми не одержали.

В зв’язку з цим ми ЗМУШЕНІ ВІДМОВИТИСЯ від своєї ідеї організації

конференції, оскільки без участі зарубіжних представників неможливо залучити достатню кількість учасників, сформувати програму та знайти кошти на організацію конференції.

З повагою і щирим жалем, що нам не вдалося досягти мети -

Наталія Барановська, Наталія Преображенська,

31

Володимир Тихий, Володимир Шовкошитний,

32