МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

ЦИБУЛЯК-КУСТЕВИЧ АННА СТЕПАНІВНА

УДК 347.97/.99(477)

МИРОВА ЮСТИЦІЯ

12.00.10 – судоустрій; прокуратура та адвокатура

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Вільчик Тетяна Борисівна,

кандидат юридичний наук, доцент

Харків – 2016

2

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1 ПЕРЕДУМОВИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ МИРОВОЇ ЮСТИЦІЇ В

УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ ТА ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ............. 11

1.1. Світові моделі мирової юстиції ................................................................................ 11

1.2. Правова природа мирової юстиції ............................................................................ 32

1.3. Теоретико-правове обґрунтування необхідності впровадження інституту

мирової юстиції в Україні ................................................................................................ 57

Висновки до розділу 1 ....................................................................................................... 86

РОЗДІЛ 2 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ

МИРОВОЇ ЮСТИЦІЇ В УКРАЇНІ ............................................................................... 92

2.1. Місце мирового суду в судовій системі України .................................................... 92

2.2. Вимоги до мирових суддів та порядок зайняття ними посади ............................ 101

2.3. Організаційно-правові аспекти забезпечення діяльності мирових судів ........... 118

Висновки до розділу 2 ..................................................................................................... 132

РОЗДІЛ 3 ПРОЦЕДУРНІ АСПЕКТИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ МИРОВОЇ

ЮСТИЦІЇ В УКРАЇНІ .................................................................................................. 137

3.1. Підвідомчість справ мировим судам……………………………………………..137

3.2. Особливості відправлення правосуддя мировими судами .................................. 149

3.2.1. Спрощення як напрям диференціації процесуальної форми проваджень у

мировому суді .................................................................................................................. 151

3.2.2. Судове примирення як напрям диференціації процесуальної форми

проваджень у мировому суді .......................................................................................... 164

Висновки до розділу 3 ..................................................................................................... 184

ВИСНОВКИ.................................................................................................................... 187

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………...191

ДОДАТКИ……………………………………………………………………………...237

3

ВСТУП

Актуальність теми. Кардинальні зміни, що відбуваються сьогодні в Україні у

зв’язку з обранням європейського вектору розвитку, нестабільна суспільно-

політична ситуація, кризове соціально-економічне становище, постійне збільшення

кількості звернень наших громадян до Європейського суду з прав людини

зумовлюють об’єктивну необхідність удосконалення судівництва в напрямі

забезпечення доступності правосуддя шляхом оптимізації існуючої судової системи,

з метою наближення її до населення і забезпечення реальної можливості

безперешкодного звернення до суду та ефективного захисту порушених прав. І хоча

загалом побудова судової системи України відповідає міжнародним стандартам

щодо забезпечення кожному права на звернення до суду, для реалізації решти

вимог, зокрема про доступність правосуддя (з усіма його елементами), національне

законодавство потребує подальшого доопрацювання й удосконалення.

Досягнення вказаної мети можливе, зокрема, шляхом запровадження

інституту мирової юстиції, який зародився в ХIV ст. в Англії, за судовою реформою

1864 р. був введений на території Російської імперії (та її українських губерній) і на

сьогодні функціонує в Бельгії, Великій Британії, Греції, Італії, Іспанії, Російській

Федерації, США, Швейцарії, Люксембурзі, Ізраїлі, Туреччині, Австралії, Канаді та

інших країнах, у яких його призначенням, як правило, є реалізація принципу

доступності правосуддя шляхом скорочення строків та спрощення процедури

розгляду малозначних чи нескладних справ. Ефективність реалізації мировою

юстицією свого призначення доведено в багатьох державах, у яких мирові суди

успішно здійснюють свою діяльність упродовж тривалого часу.

Теоретичну основу дисертаційного дослідження становлять наукові праці

вітчизняних і зарубіжних дослідників: а) теорії держави і права та конституційного

права: С.С. Алексєєва, Б.С. Ебзєєва, О.В. Малька, М.І. Матузова,

Ю.С. Шемшученка, В.Є. Чиркіна; б) судового права: О.Б. Абросімової,

В.Ю. Алексєєва, В.Д. Бринцева, В.В. Городовенка, В.В. Кривенка, Р.О. Куйбіди,

О.М. Овчаренко, І.Є. Марочкіна, Л.М. Москвич, І.В. Назарова, І.Л. Петрухина,

4

В.П. Самохвалова, А.О. Селіванова, С.Г. Штогуна; в) організації та діяльності

мирового суду, створеного за судовою реформою 1864 року: Д.І. Азаревича,

К.Н. Аннєнкова, К.Д. Анциферова, В.П. Безобразова, Б.В. Віленського,

Л.С. Гамбурга, Й.В. Гессена, Г.А. Джаншиєва, В.Л. Ісаченка, А.Ф. Коні,

М.Г. Коротких, М.А. Неклюдова, Є.О. Нефедьєва, П.Н. Обнинського, І.І. Полякова,

М.М. Полянського, М.А. Філіппова, О.І. Холодової, І.Я. Фойницького,

М.О. Чельцова-Бебутова, Д.А. Шигаля; г) сучасної мирової юстиції Російської

Федерації: Р.І. Абушова, Т.Ф. Арабової, С.В. Александрова, Н.М. Апостолової,

О.В. Бушуєвої, І.В. Головінської, В.В. Дорошкова, С.В. Каширського,

В.І. Кононенка, Н.В. Купріянович, Х.Х. Латипова, С.В. Лонської, Я.Б. Смирнової,

О.В. Хаматової, І.Г. Шаркової, C.Г. Павлікова, О.М. Сачкова, Н.М. Трофимової,

В.В. Гущева, А.О. Нелюбіної, Р.М. Шатовкіної, О.В. Михеєва, М.О. Колоколова,

В.М. Лебедєва, М.А. Лозової, О.В. Макарцева, В.М. Нестерова,

М.С. Новокрещенова, М.С. Осіпової, Р.Б. Панченко, М.А. Четяна, О.М. Шеменьової,

Є.Г. Щербатих; д) перспектив упровадження інституту мирової юстиції в Україні:

В.Ю.Барвицького, А.Р. Бурого,О.В. Гетманцева, В.М. Кампа, В.Ф. Клименка,

В.В. Крижанівського, С.Ф. Мироненка, В.О. Попелюшка, С.В. Прилуцького,

В.В.Решоти, Р.І. Таратули, В.Я. Тація, В.М. Тертишника, Л.І. Тополевської,

Р.Б. Тополевського, М.І. Хавронюка, О.Г. Яновської, М.М. Ясинка та інших учених.

Незважаючи на те, що протягом останніх років вітчизняні правознавці все

частіше згадують про мирові суди та мирових суддів, їх доробки характеризуються

окресленням загальних пропозицій щодо окремих аспектів упровадження мирової

юстиції і стосуються здебільшого історичного та зарубіжного досвіду її

функціонування. До того ж існують й абсолютно протилежні погляди на

оптимальний варіант упровадження мирової юстиції в Україні, а комплексна

теоретична модель цього інституту (саме як складової судової влади) взагалі

відсутня. Усе це зумовлює актуальність обраної теми дослідження та здійснення

більш глибокого, ґрунтовного й багатостороннього аналізу низки питань.

Нормативно-правовим підґрунтям дисертації є Конституція України,

міжнародні акти, ратифіковані Верховною Радою України, Рекомендації Ради

5

Європи та Висновки Європейської комісії з ефективності правосуддя, закони й

підзаконні акти України, законодавство окремих зарубіжних країн, які регулюють

діяльність місцевих судів, мирових судів і суддів.

Емпіричну базу дослідження становлять: а) аналітичні дані щодо стану

здійснення правосуддя вітчизняними місцевими судами та мировими суддями

Російської Федерації; б) результати опитувань суддів місцевих загальних судів;

в) статистичні дані, розміщені в узагальненнях статистичної служби Європейського

Союзу та звітах Європейської Комісії з ефективності правосуддя щодо європейських

судових систем; г) узагальнення практики та рішення Європейського суду з прав

людини щодо визначення розміру «суттєвої шкоди» як критерію прийнятності заяв.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація

виконана на кафедрі організації судових та правоохоронних органів Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого згідно з планом наукових

досліджень кафедри та є складовою частиною комплексної цільової програми

«Судова влада: проблеми організації та діяльності» (номер державної реєстрації

0111U000957). Тему роботи затверджено вченою радою Національного університету

«Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» (протокол № 8 від

18 березня 2011 р.).

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в

розробленні комплексної науково обґрунтованої концепції інституту мирової

юстиції для можливості впровадження її у правову систему України.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі задачі:

– визначити правову природу мирової юстиції;

– охарактеризувати світові моделі мирової юстиції;

– виокремити теоретико-правові передумови впровадження мирової юстиції в

Україні;

– визначити місце мирових судів у державному механізмі загалом та судовій

системі зокрема;

– сформулювати авторське визначення та встановити співвідношення термінів

«мировий суддя», «мировий суд», «мирова юстиція»;

6

– розробити пропозиції щодо вимог до кандидата на посаду мирового судді

України та запропонувати оптимальний порядок зайняття ним посади;

– окреслити перспективи організаційно-правового забезпечення мирових судів

України;

– розробити пропозиції щодо компетенції мирових судів України та

процедурних механізмів відправлення ними правосуддя.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають у ході

функціонування мирової юстиції.

Предмет дослідження – мирова юстиція.

Методи дослідження. У дисертації використано як загальнонаукові, так і

спеціальні методи. Загальний діалектичний метод застосовано для наукового

пізнання мирової юстиції через виявлення її сутності, структури, завдань, функцій

та ознак, а також при дослідженні місця мирового суду в державному правовому

механізмі загалом та судовій системі зокрема. Використання історичного методу

дало можливість дослідити історичні традиції та соціокультурні корені мирової

юстиції, визначити вплив історичних подій на її розвиток. Поєднання історичного і

порівняльно-правового методів дозволило типізувати моделі мирової юстиції і

визначити особливості та загальні ознаки мирових судів у різних країнах і на різних

історичних етапах. Методи аналізу і синтезу застосовано у процесі дослідження

змісту мирової юстиції та її основних структурних елементів. Логіко-семантичний

метод сприяв визначенню понять «мировий суд», «мировий суддя», «мирова

юстиція». Метод аналогії та моделювання застосовано при конструюванні

оптимальної моделі мирової юстиції та її складових. Системно-структурний метод

дав змогу дослідити мирову юстицію як системне явище з одночасним аналізом

особливостей та формулюванням пропозицій щодо кожного з її базових елементів;

формально-юридичний метод використано для аналізу теоретико-правових

передумов упровадження цього інституту в судову систему України та при

розробленні пропозицій до законодавства; соціологічний – при проведенні

анкетування суддів та опрацюванні його результатів; статистичний – при визначенні

навантаження на суддів місцевих загальних судів і його зіставленні з навантаженням

7

суддів місцевих спеціалізованих судів, дослідженні окремих статистичних даних

організації та діяльності судової влади європейських держав.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є

першою в Україні науковою працею, в якій розроблено комплексну наукову

концепцію, що включає в себе теоретичні, організаційні та процедурні механізми

впровадження мирової юстиції в Україні, зокрема:

вперше:

– обґрунтовано правову природу мирової юстиції як інституту судової влади,

що покликаний забезпечити доступність правосуддя та зниження рівня

конфліктності на місцях шляхом здійснення правосуддя в малозначних і нескладних

справах мировими судами із застосуванням особливої процесуальної форми та з

орієнтацією на мирне вирішення;

– запропоновано комплекс пропозицій щодо організаційно-правових аспектів

запровадження мирової юстиції в Україні: обґрунтовано доцільність упровадження

мирових судів як складової судової системи (а не місцевого самоврядування чи

альтернативного способу розв’язання спорів), розроблено пропозиції щодо вимог до

кандидата на посаду мирового судді (з акцентуванням уваги на професійності

мирового судді як обов’язкової умови його діяльності та вимозі проживання в

межах області як цензі, що надає преференції), порядку обіймання ним посади,

досліджено механізми організаційно-правового забезпечення мирових судів;

– напрацьовано систему практичних рекомендацій щодо процедурних аспектів

запровадження мирової юстиції в України, які враховують особливості даного

інституту. Зокрема аргументовано, що при законодавчому встановленні компетенції

мирових судів варто керуватися такими критеріями: 1) малозначність справ; 2)

складність справ; 3) потенційна можливість мирного врегулювання – примирний

потенціал. Доведено необхідність закріплення в законодавстві України двох

напрямів диференціації процесуальної форми діяльності мирового суду: спрощення

та примирення, а також розроблено основні правила проведення примирних

процедур у мировому суді;

– обґрунтовано, що спрощенню проваджень у справах, підвідомчих мировому

8

суду, можуть слугувати, зокрема, особливий порядок звернення до суду (зменшення

кількості обов’язкових реквізитів документів-звернень, попередня реєстрація,

заповнення типових бланків (письмових і розміщених на інтернет-сайті суду)) та

постановлення судових рішень, обмеження строків й обсягу певних процесуальних

дій, правило «одного засідання», комп’ютерні технології забезпечення розгляду

судових справ;

– доведено доцільність створення Міжнародного мирового суду, що

узагальнюватиме практику та надаватиме рекомендації з питань застосування

суддями, які наділені національним законодавством відповідними повноваженнями,

примирних процедур, а також вирішуватиме незначні міжнародні спори;

удосконалено:

– сутність категорії «мирова юстиція» через розкриття таких складових її

змісту, як: 1) інституційність – пояснює природу та призначення цього явища; 2)

матеріальність – окреслює особливості справ (малозначні, нескладні);

3) організаційність – вказує на наявність спеціальних органів (мирових судів) і

посадових осіб (мирових суддів) для вирішення даних справ та їх місце у судовій

системі; 4) функціональність – висвітлює процесуальний порядок розгляду справ

(спрощені та примирні процедури);

– термінологічні питання мирової юстиції: підкреслено необхідність

врахування комплексного підходу при визначенні понять «мировий суд» і «мировий

суддя» з акцентом на їх взаємозв’язок, взаємозалежність та недоцільність

ототожнення; для позначення процесу здійснення примирних функцій суддею

запропоновано застосування терміна «судове примирення», а не «судова медіація»;

уточнено питання найменування судових установ: у їх назві має бути прив’язка до

ланки і рівня, спеціалізації і території розташування суду (з вказівкою області);

– класифікацію факторів, що зумовлюють необхідність створення і

функціонування мирових судів як складової судової системи в Україні, до яких

належать: значна історико-правова спадщина функціонування мирових суддів та їх

прототипів на території України; необхідність реформування системи місцевих

судів та одностайність наукової спільноти у спроможності мирових судів саме як

9

складової судової системи вирішити значну частину проблем судової влади;

закріплення в міжнародних актах рекомендацій щодо необхідності забезпечення

реального доступу до правосуддя через спрощення процедур, заохочення до

примирення (у тому числі суддями), прискорення провадження, скорочення судових

витрат, упровадження особливих процедур для спорів за позовними вимогами на

незначні суми; позитивний досвід функціонування мирових судів зарубіжних країн

як складової судової системи;

– визначення структури мирової юстиції, зокрема доведено, що мирова

юстиція як інститут судової влади становить єдність таких елементів: 1) мирові суди

(органи мирової юстиції); 2) мирові судді (посадові особи мирових судів);

3) законодавчо закріплена сукупність повноважень мирових судів та діяльність із їх

реалізації;

– перелік справ, що мають належати до підвідомчості мирових судів, зокрема:

1) цивільні: а) позовного провадження, що характеризуються малозначністю та

низьким рівнем складності; б) наказного провадження; в) окремого провадження;

2) кримінальні (за винятком справ стосовно неповнолітніх): а) приватного

обвинувачення; б) щодо кримінальних проступків; 3) про адміністративні

правопорушення, що належать до компетенції судів;

набули подальшого розвитку:

– обґрунтування доцільності впровадження мирових судів в Україні як

різновиду (найнижчого рівня) місцевих загальних судів, апеляційною інстанцією

для яких мають виступати апеляційні загальні суди;

– положення про те, що активна участь представників судової влади в

примиренні сторін спору є потрібним рішенням для нашої країни, а найбільшим

потенціалом у реалізації судового примирення наділені мирові судді;

– дослідження оптимального варіанта побудови мирових судів в Україні;

аргументовано, що визначальним має бути саме адміністративно-територіальний

критерій з урахуванням розпочатої адміністративно-територіальної реформи.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки та пропозиції,

сформульовані в дисертації, можуть бути використані у:

10

– нормотворчій діяльності – для розроблення і прийняття пакету нормативно-

правових актів, необхідних для впровадження інституту мирової юстиції, внесення

відповідних змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та чинного

законодавства (Кримінального процесуального та Цивільного процесуального

кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення);

– науково-дослідницькій роботі – для подальшого дослідження в напрямі

вдосконалення судової влади та впровадження мирової юстиції;

– навчальному процесі – для вивчення у вищих навчальних закладах курсів

організації судових і правоохоронних органів, кримінального та цивільного процесу,

судового права й інших, а також для підготовки навчальних посібників і методичних

рекомендацій з цих курсів.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, викладені в

дисертації, оприлюднено на Науково-практичній конференції «Кримінальний

процес України в контексті європейських стандартів судочинства» (м. Київ, 2007);

Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених «Правове життя:

сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Луцьк, 2008); Науково-практичному

семінарі молодих учених та здобувачів «Проблеми судової реформи в Україні»

(м. Харків, 2008), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Українське

правосуддя: Здобутки та перспективи» (м. Чернівці, 2008); Всеукраїнській науковій

конференції молодих вчених «Осінні юридичні читання» (м. Харків, 2008),

Міжнародних науково-практичних конференціях: «Проблеми та стан дотримання

захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2014), «Особливості розвитку публічного

та приватного права в Україні» (м. Харків, 2014).

Публікації. Основні теоретичні й практичні результати дисертації

відображено в шести статтях, чотири з яких опубліковані у наукових фахових

виданнях України та дві у міжнародних наукових виданнях, а також у тезах восьми

наукових доповідей.

11

РОЗДІЛ 1

ПЕРЕДУМОВИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ МИРОВОЇ ЮСТИЦІЇ В УКРАЇНІ:

ІСТОРИЧНИЙ ТА ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

1.1. Світові моделі мирової юстиції

Як свідчить історія, судоустрій є продуктом розвитку суспільства на певному

етапі свого становлення, з урахуванням особливостей національних традицій та

законодавства. Світовий досвід надає переконливі докази існування вражаючого

розмаїття судових органів й установ, самобутніх та унікальних. Водночас історія не

пробачає і заперечує продуктивність необдуманого копіювання судоустрою інших

країн та виправдовує його запозичення лише в окремих елементах, з обов’язковим

адаптуванням до реалій конкретної держави.

Проблему формування і розвитку судової системи в нашій країні, що гостро

постає сьогодні, не можна вирішити у відриві від світової практики. У зв’язку з

проголошенням Україною європейського курсу розвитку, зростають вимоги до

якості й темпів судової реформи, що має включати в себе виконання рекомендацій

Ради Європи стосовно спрощення доступу до судочинства, зменшення

навантаження на суддів та максимального наближення судів до різних прошарків

населення [191; 398; 399; 401].

У цьому контексті важливе теоретичне і практичне значення для пошуку

способів вирішення цих завдань має порівняльно-правовий аналіз зарубіжного

досвіду організації та діяльності мирової юстиції, історія виникнення та

функціонування якої має свої характерні риси та відмінні особливості в кожній

країні. Водночас таке дослідження може бути корисним як для відродження цього

інституту у правовій системі України, так і удосконалення чинного вітчизняного

законодавства та практики його застосування.

Отже, «батьківщиною» мирових суддів справедливо вважається Англія. Це

один із традиційних англійських інститутів, який вітають англійці як одну з гарантій

незалежності суду, демократизму системи правосуддя і необхідну умову того, що

12

правосуддя користується довірою в населення [173]. Хронологію становлення у

Великій Британії мирової юстиції зазвичай пов’язують із призначенням орієнтовно у

1195 р. перших «охоронців королівського миру» (Keepers of the Peace), які

здійснювали переслідування, арешт і покарання всіх, хто посягав на мир і порядок,

установлений королем у державі. На постійній основі мировий суд було засновано

тільки у 1360 р. – у кожному графстві з метою «збереження миру» призначалися

посадові особи, які зобов’язані були затримувати злочинців і доставляти їх шерифам

[173]. Таким чином, спочатку охоронці миру виконували лише поліцейські й

адміністративні функції, але потім вони стали здійснювати підготовку справ для їх

розгляду в суді присяжних, а вже з 1364 р. йменувалися мировими суддями (Justices

of the Peace), тому що законодавчо за ними закріплювалося виконання судових

функцій, – судовий розгляд і засудження всіх порушників миру [373, с. 336–337].

З 1368 р. мирові судді могли розглядати нескладні кримінальні справи вже

самостійно, без участі професійних суддів і присяжних, а в другій половині XIV ст.

до їх компетенції належали справи про статутні злочини, у тому числі карані

стратою. У XV ст. з’явився суд «четвертних сесій» (court of quarter sessions) – чотири

рази на рік мирові судді графств збиралися для розгляду тяжких злочинів. З 1391 р.

мирові судді виконували свої обов’язки на безоплатній основі. Статутами 1461, 1554

й 1555 рр. на мирових суддів покладався обов’язок проводити попереднє

дослідження матеріалів обвинувачення перш ніж воно буде внесено на розгляд

Великого журі. У XVI–XVIII ст. за мировими суддями законодавчо було закріплено

право видавати ордери на арешт та допит підозрюваних, право провадити допит

свідків у справі, випускати підозрюваних під заставу. У 1792 р. у Великій Британії

запроваджено інститут стипендіаріїв (stipendiary magistrates) – повністю

оплачуваних магістратів, а з 1834 р. передбачалося, що посади платних магістратів

могли обіймати винятково особи, які мали кваліфікацію баристерів. У 1906 р.

скасовано майновий ценз, що кілька сторіч становив характерну рису інституту

мирових суддів. Згодом доступ до посади суддів-магістратів отримали жінки [173].

Первинно мировими суддями були переважно представники класу середніх

землевласників. Пізніше, як наголошує В. В. Дорошков, намітилась тенденція

13

переходу судової влади до осіб, які займали в суспільстві привілейоване становище,

– володіли не лише майновими, а й соціальним перевагами [78, с. 33].

Судочинство в мирових судах мало певні особливості порівняно із загальним

порядком розгляду кримінальних справ, – це був процес без попереднього

розслідування, без обвинувального акта, без участі присяжних, – справи вирішували

відразу по суті мирові судді або магістрати [236]. Сьогодні судочинство в судах

Англії здійснюється, як і раніше, у скороченому порядку. У справах сумарного

судочинства відсутня стадія попереднього слухання, а в судовому засіданні, у разі

визнання підсудним своєї провини, судове слідство не проводиться і суд переходить

відразу до вирішення питання про міру покарання [120, с. 80].

У сучасній Великій Британії наразі функціонує два різновиди мирових суддів:

– ті, що виконують повноваження час від часу, на громадських засадах (безоплатно);

а також магістрати (стипендіарні мирові судді), які функціонують постійно і

систематично отримують зарплату. Зокрема, згідно із Законом 1979 р. юридичної

освіти для мирових суддів, які діють на громадських началах, не вимагається, однак

їх консультують юридично підготовлені клерки, рішення з питань вини чи

невинуватості мирові судді виносять самостійно [65, с. 76–79]. Для кандидатів у

мирові (неоплачувані) судді передбачено додаткову вимогу – проживання в районі,

у якому особа призначається мировим суддею, або в межах 15 миль від цього

району [15, с. 13]. За статистикою, почесних магістратів на сьогодні близько 30 тис.,

оплачуваних – 100 осіб [421, с. 11, 19]. При цьому, на посаду оплачуваних мирових

суддів (стипендіаріїв) призначаються особи, які мають відповідну репутацію та

юридичну освіту, досвід роботи на посаді баристера чи прирівняного до нього

юриста не менше семи років. Ці мирові судді відрізняються і за суб’єктом їх

призначення: магістратів, які діють на громадських засадах призначає Лорд канцлер,

стипендіаріїв – королева [78, с. 35, 36]. Зауважимо, що рішення англійських

мирових суддів, за винятком стипендіарних, не мають сили прецеденту. Очевидно,

що їхній непрофесійний характер є тому причиною [155, с. 22].

До юрисдикції сучасного магістратського суду Великої Британії належать:

адміністративні правопорушення; дрібні кримінальні злочини, пов’язані з

14

порушенням правил дорожнього руху; вирішення справ сумарного провадження,

тобто кримінальних справ за всіма малозначними правопорушеннями; розгляд

питань про арешт у зв’язку з вчиненням злочинів, розслідування яких проводиться

не в порядку сумарного провадження Судом Корони за участю присяжних

засідателів; справи про злочини, судовий розгляд за якими допускається як у

порядку повної судової процедури в Суді Корони за участю присяжних засідателів,

так і в порядку сумарного провадження. Цивільна юрисдикція магістратів украй

обмежена і пов’язана, насамперед, із розглядом спорів із питань ліцензування,

оподаткування і зборів, справ про стягнення боргів з прибуткового податку, із

страхування і комунальних послуг, сімейних спорів [412, с. 70–80].

Основні ознаки, що притаманні мировим суддям Англії (виконання мировим

суддею адміністративно-судових функцій, формування суддівського корпусу на

напівпрофесійній основі), було об’єднано науковою доктриною поняттям «класична

(англійська) модель мирової юстиції» [148, с. 16; 157, с. 106].

Ґрунтуючись на англійській моделі організації мирових суддів, багато країн

Європи тією чи іншою мірою модифікували її, адаптуючи до власних правових

традицій і особливостей судової системи. Зокрема, Франція запозичила інститут

мирових суддів в Англії, однак наділила його зовсім іншим устроєм, а тому

отримала визнання як «континентальна (французька) модель мирової юстиції» [148,

с. 16; 157, с. 106]. Відповідно до французької моделі, за Законом 1790 р. мирових

суддів обирало населення на два роки і вони не були наділені повноваженнями у

кримінальній юрисдикції. За французьким законодавством того часу мирові судді –

це найнижча судова інстанція, правосуддя в якій безоплатно та одноособово

здійснюють напівпрофесіонали, без стягнення окремого мита за відправлене

судочинство. Як зазначають дослідники, у той час існувало два різновиди судових

розглядів справ мировими судами – примирне і власне судове [150]. Лише з часом,

унаслідок складних перетворень цього судового інституту, мировий суддя у Франції

отримав право на розгляд незначних кримінальних проступків як суд поліції. З

1905 р. до кандидатів на посаду мирових суддів висувалася вимога про юридичну

освіту [350, с. 304, 316–317], а з 1958 р. на зміну мировим суддям прийшли

15

трибунали малої інстанції (tribunal d`instace) для вирішення незначних спорів, що

виникають у повсякденному житті між суб’єктами приватного права. Суддівський

корпус складається з 1 чи кількох професійних суддів. Розглядає справи за наявності

двох обов’язкових умов – предметна підсудність і сума позову до 7600 євро. Їх

рішення оскаржуються, якщо сума позову перевищує 3800 євро [204, с. 451, 487].

У 2002 р., з метою розвантажити суди малої інстанції для оперативного

розгляду дрібних цивільних і кримінальних справ на місцях, засновано місцеві суди

(la jurisdiction de proximité), що є найнижчою ланкою загальної судової системи і

здійснюють правосуддя як остання інстанція у складі одноособового судді. Вони

розглядають незначні цивільні справи за зобов’язальними та іншими позовами

некомерційного характеру у випадку, якщо сума позову не перевищує 1500 євро, а

також дрібні кримінальні справи. Розгляд цивільної справи відбувається у випадку,

якщо спроба примирити сторони (суддею чи примирителем) виявилась невдалою. У

разі, якщо при розгляді справи у судді виникнуть серйозні труднощі він має право за

власної ініціативи або за проханням сторін направити справу на розгляд до суду

малої інстанції. Розгляд справи в такому випадку здійснюється за правилами

місцевого суду, а рішення може бути оскаржене в касаційному порядку [204, с. 486].

У кримінально-процесуальній політиці Франції одним із пріоритетних

напрямів її розвитку є прискорення та спрощення кримінального судочинства. Як

правило, вони стосуються малозначних правопорушень, що не передбачають

ув’язнення та включають два види спрощеного провадження: система

кримінального наказу і система штрафу в твердо визначеній сумі. При цьому,

спрощений характер процесу і відсутність процесуальних гарантій в обвинуваченого

компенсується тим, що останній завжди має можливість «повернутися» до

класичного кримінального судочинства [65, с. 389–391].

Отож, на нашу думку, місцевий суд Франції, що був впроваджений для

розвантаження судів малої інстанції та уповноважений розглядати дрібні категорії

справ у спрощеному порядку й брати участь у примиренні сторін, – від мирового

суду відрізняється тільки назвою.

Судова система Німеччини також не включає таку ланку, як мирові суди,

16

однак дільничні судді, функціонуючі на її території, багато в чому нагадують

мирових. Вони розглядають одноособово справи як суд першої інстанції у формі

прискореного судочинства. У ФРН, наприклад, компетенція одноособового

дільничного судді обмежується правом розгляду справ про кримінальні проступки,

покарання за які передбачено у вигляді штрафу або позбавлення волі не більше ніж

на два роки, або якщо інкримінований делікт переслідується виключно в рамках

приватного обвинувачення [340, с. 83]. Прискорений судовий процес проводиться за

письмовим чи усним клопотанням прокуратури негайно, або в дуже короткий

термін. Між надходженням клопотання до суду та початком судового розгляду має

минути не більше шести тижнів. Крім того, не складається обвинувальний висновок

і не виноситься постанова про відкриття судового засідання. Якщо обвинувальний

висновок не подається, то обвинувачення висувається безпосередньо на початку

судового процесу в усній формі і його основний зміст відображається в протоколі

судового засідання [340, с. 336]. Якщо в результаті судового засідання

передбачається призначення покарання у вигляді штрафу до 180 денних окладів,

попередження, заборона керування транспортним засобом, конфіскація того, що

придбано незаконним шляхом, основне судове засідання може проводитись за

відсутності підсудного, якщо його було викликано належним чином, а в повістці

вказувалось, що справу може бути розглянуто за його відсутності [340, с. 264].

У таких країнах Західної Європи, як Італія, Іспанія, Бельгія, Швейцарія,

Люксембург і Греція інститут мирових суддів існує вже досить давно і продовжує

діяти нині. У всіх цих європейських державах, крім Греції, як констатує

Н. М. Апостолова, мировий суд засновано ще в той час, коли вони перебували під

владою Наполеона, а отже, створено здебільшого за французьким зразком. Так, в

Іспанії, Швейцарії та Греції мирові суди поряд з цивільною юрисдикцією

здійснюють також і розгляд справ про малозначні кримінальні злочини [14, с. 13–

31]. В Італії до прийняття в серпні 2000 р. Акта 274 (набрав чинності в січні 2002 р.)

мировий суддя був наділений лише цивільною юрисдикцією, одноосібно

розглядаючи цивільні справи з невеликою сумою позову. На сьогодні мировим

суддям підсудні й незначні кримінальні справи, за якими, зокрема, вони можуть

17

здійснювати примирні процедури [426, с. 287–291]. Усього в цій країні налічується

4,7 тис. мирових суддів. У кожній адміністративно-територіальній одиниці (комуні)

їх є один або два [432]. Мирові судді Іспанії (Peace Judges – Juzgados de Paz)

розташовані в кожному селі, де немає професійних суддів. Вони вирішують цивільні

справи до 90 євро, реєструють факт народження і смерті в цивільному реєстрі та

розглядають справи про деякі проступки. Мирові судді не отримують зарплату, але

час від часу отримують компенсацію за деякі види діяльності [434, с. 169]. У

мирового судді Бельгії судочинство передбачає можливість використання

погоджувальної / примирної процедури. Лише в разі її неуспіху може бути

розпочато власне судовий розгляд справи [15, с. 13].

Розгляд кримінальних справ у мирових судах цих держав здійснюється в

порядку прискореного судочинства, завдяки якому щорічно розглядається величезна

кількість малозначних кримінальних правопорушень, що становлять більшу частину

всіх вчинених злочинів. Власне тому мирові суди в цих країнах хоча і є нижчою

ланкою судової системи, але мають важливе значення [14, с. 25].

У Туреччині функціонують кримінальні (сriminal peace courts) та цивільні

мирові суди (civil peace courts). Кримінальні розглядають справи про злочини, що

стосуються тюремного ув’язнення до двох років включно і судових штрафів, а

також за запитом прокурора виносять рішення про застосування запобіжних заходів

під час стадії розслідування. Цивільні мирові суди розглядають дрібні цивільні

справи, але розмір максимальної ціни позову встановлюється законом та може

змінюватись щороку у зв’язку з інфляцією [438].

Особливістю судового устрою США є наявність двох систем судових установ

– федеральної судової системи та судової системи штатів. Основу судової системи

штатів становлять місцеві суди, або, так звані, суди дрібних позовів (small claim

courts), які зосереджено на території всього штату і мають різні найменування:

мировий суддя (Justice of the Peace), суд Магістрату (Magistrates Court), примирний

суд (Conciliation Court). В одних штатах вони є самостійною ланкою судової

системи, в інших –підрозділом районного суду. У такому випадку передбачається

лише спрощення самої процедури розгляду справи, що здійснюють ті самі суди [67,

18

с. 294]. До компетенції судів з обмеженою юрисдикцією США належить розгляд

малозначних порушень: правил безпеки руху, громадського порядку, постанов і

рішень органів місцевого самоврядування та дрібних крадіжок; а також попередній

розгляд по справах щодо більш складних кримінальних злочинів (допит

підозрюваних і санкціонування застосування запобіжних заходів) [200]. Крім того,

ці суди розглядають цивільні справи з чітко встановленою ціною позову, що має

відмінності в різних штатах (від 1000 [352, с. 51] до 15 000 дол. [416]). Також у

США розповсюджена спеціалізація судів з обмеженою юрисдикцією. Зокрема, у

низці штатів мирові судді розглядають тільки цивільні справи, а поліцейські суди –

тільки кримінальні [67, с. 295].

Провадження у кримінальних справах у цих судах здійснюється в

одноособовому порядку за спрощеною процесуальною формою (без досудової

підготовки, без обвинувального акта, без стадії передання до суду та ін.). Як

правило, прийняті судом рішення про визнання підсудного винним і міра покарання

не мотивуються, окремий процесуальний документ не складається, результат стисло

фіксується в протоколі [65, с. 269–272].

Федеральна система судів у США не включає в себе місцеві суди. Проте,

відповідно до Федерального закону «Про мирових суддів» 1965 р. засновано посаду

федерального мирового судді, який перебуває на посаді в районних федеральних

судах, призначається строком на 8 років з числа професійних юристів не молодше

27-річного віку [200, с. 101]. Ці посадові особи виконують ті самі функції і

відіграють таку ж роль у федеральній судовій системі, що й суди з обмеженою

юрисдикцією в судових системах штатів [428, с. 58]. Процедуру судового розгляду в

цих судах не обумовлено особливими формальностями, оскільки факт дрібного

правопорушення, як правило, ніхто не оспорює і покарання, зазвичай у вигляді

штрафу, або виконується в суді, або ще до суду. Таке рішення приймається без

проведення судового розгляду на основі занесених до протоколу заяв і доказів,

представлених поліцією. Дослідження головних доказів у магістратському суді

здійснюється лише тоді, коли виникають спірні питання [79, с. 33]. На думку

В. І. Кононенка, інститут мирових суддів при федеральних районних судах

19

засновано з метою сприяння районним судам у розгляді кримінальних справ при

надмірній завантаженості останніх [120, с. 90].

Судова система Австралії також включає в себе федеральні суди і суди

окремих штатів. Низовою ланкою судової системи штатів є магістратський суд, що

складається або з одного оплачуваного магістрату, або з двох – трьох мирових

суддів. Магістратський суд розглядає кримінальні справи про малозначні злочини,

цивільні позови на невелику суму, здійснює попередній розгляд справ про більш

тяжкі злочини, санкціонує застосування таких запобіжних заходів, як арешт або

застава; у деяких випадках може вирішувати справи щодо більш серйозних

злочинів, якщо підсудний сам обрав процедуру сумарного (прискореного)

судочинства [72].

Нижчою судовою інстанцією у всіх провінціях Канади є мирові судді, які

одноосібно розглядають дрібні кримінальні справи і незначні цивільні позови.

Поряд із мировими суддями в Канаді діють також і магістратські (поліцейські) суди,

у яких магістрати розглядають справи про найменш тяжкі злочини в сумарному

порядку, і деякі справи про злочини, що переслідуються за обвинувальним актом. У

результаті цього частка кримінальних справ магістратських і мирових судів

становить понад 90 % [286, с. 119].

Дещо незвичним щодо кола повноважень є мировий суд Ізраїлю (Magistrates’

Courts) [439], що як суд першої інстанції та базова ланка судової системи

уповноважений розглядати кримінальні справи, що передбачають покарання до

семи років позбавлення волі, та цивільні справи із сумою позову до 1 млн. шеккелей

(еквівалент приблизно 300 тис. дол. США). Він виступає як транспортний, сімейний,

муніципальний суд та суд дрібних позовів.

Порівняно нещодавно (у 1998 р.) мирову юстицію було відроджено в

Російській Федерації, що, як зазначає В. В. Гущев, було викликано, насамперед,

необхідністю розвантаження судів загальної юрисдикції, які були буквально

завалені справами [66, с. 131]. Відповідно до ст. 6 Закону «Про мирових суддів в

Російській Федерації» передбачається, що мирові судді входять до єдиної судової

системи Російській Федерації і здійснюють правосуддя іменем держави [207].

20

Щодо вимог до мирових суддів, то попри те, що в деяких країнах (наприклад,

Швейцарії [286] та Іспанії [434]) від мирових суддів не вимагається юридичної

освіти, все ж варто відмітити тенденцію до професіоналізації останніх. Так, у

Великій Британії мирові судді, як правило, не є професійними юристами, проте

існують і посади оплачуваних, професійних мирових суддів (стипендіаріїв) [67, с.

252]. У Франції за Законом 1790 р. мирові судді були непрофесійними, однак з 1905

р. до кандидатів на посаду мирових суддів висувалася вимога щодо наявності

юридичної освіти [350, с. 316–317]. Сучасний французький місцевий суддя більше,

ніж мировий суддя колишніх років, може характеризуватися як фахівець у галузі

права, підтвердженням чому служить досить суворий освітній і професійний ценз

[15, с. 14]. В Італії мирові судді раніше не зобов’язані були мати юридичну освіту

[325, с. 71], але на сьогодні відповідний ценз упроваджено [432]. До мирових суддів

Бельгії, окрім вимоги складання іспиту на професійну придатність або наявність

судового стажу роботи, пред’являється обов’язкова кваліфікаційна вимога:

наявність наукового ступеня доктора права або ліцензіата права [15, с. 13]. Мирові

судді Австралії можуть призначатися з числа осіб, які не мають юридичної освіти,

однак у деяких штатах від них вимагається проходження спеціальних курсів

підготовки. Магістрати ряду штатів Австралії мають бути й членами адвокатської

корпорації [72].

Щодо формування мирової юстиції можна узагальнити, що в різних країнах

використовуються найрізноманітніші способи, - обрання (населенням, радами чи ін.

колегіальними органами) або призначення тими чи іншими органами (посадовими

особами), в тому числі главою держави, суддями і т.д. Так, обрання мирових суддів

місцевими жителями передбачалось законодавством Франції (за Законом 1790 р.)

[76, с. 92], Російської імперії [325, с. 25, 47], Венесуели, Бразилії, деяких штатів

США, певних кантонів Швейцарії та ряду суб’єктів Російської Федерації [355].

Формування корпусу мирових суддів шляхом призначення характерно для

Австралії [72], Канади (лейтенант-губернатором за рекомендацією кабінету

міністрів провінції) [151], Італії (вищою радою магістратури) [432], США

(губернатором, при попередньому схваленні Асоціації адвокатів штатів (в деяких

21

штатах) [67, с. 294]). Мирових суддів у Російській Федерації також не обирає

населення своїх судових дільниць (хоча такий варіант передбачено законодавчо), а

призначають на посаду відповідні законодавчі органи суб’єкта Російської Федерації

[100]: а) за поданням відповідного органу виконавчої влади суб’єкта; б) за спільним

поданням губернатора області та голови обласного суду; в) за поданням голови суду

суб’єкта та управління Судового Департаменту суб’єкта; г) за поданням голови

обласного суду при позитивному рішенні представницького органу муніципального

утворення про висловлення думки щодо кандидата; д) за поданням голови

адміністрації області, на основі пропозиції голови обласного суду, узгоджених з

представницькими органами місцевого самоврядування; е) за поданням Управління

Судового Департаменту області за погодженням з Губернатором; є) за поданням

начальника Управління Судового Департаменту спільно з головою правового

комітету законодавчого органу та ін. [143, с. 96–103].

У Бельгії та Греції, наприклад, мирових суддів призначає на посаду глава

держави за рекомендацією вищого органу суддівського співтовариства з числа

професійних юристів [286]. В Іспанії у формуванні мирових суддів беруть участь

муніципальні ради та судова влада: ради обирають кандидатів на ці посади, а орган

судової влади їх призначає [391]. Натомість в Англії з початку XX ст. брали до

уваги думки не лише керівників адміністрації графства, а й політичних партій.

Кандидати у мирові судді для призначення на посаду короною рекомендувалися

лордом-канцлером на підставі подання лорда-лейтенанта графства. У свою чергу,

лорд-лейтенант формував склад кандидатів у мирові судді за рекомендацією комісії,

що включала представників трьох політичних партій. Магістрати міста Лондона

призначалися короною за поданням міністра внутрішніх справ. Платні магістрати

інших промислових міст також призначалися короною за рекомендацією міністра

внутрішніх справ, але при цьому була потрібна рекомендація органу місцевого

самоврядування [67, с. 25].

Існує також процедура призначення мирових суддів представниками судової

влади. Наприклад, федеральних мирових суддів США призначають на посаду

загальні збори районних суддів (проста більшість голосів) [67, с. 294], в ряді

22

кантонів Швейцарії їх призначають вищі судові інстанції строком від трьох до

восьми років [286].

Цікавим щодо дослідження законодавчого регулювання організаційного

устрою та судочинства мирових суддів у зарубіжних країнах вважаємо висновок

Т. Ф. Арабової про те, що на зміну мировій юстиції і мировим суддям з часом

прийшла інша форма організації та інший порядок здійснення правосуддя по

незначних справах в умовах максимальної наближеності до населення. Такі зміни

викликано розвитком економічної, політичної сфер життя, ускладненням правового

регулювання суспільних відносин, підвищенням доступності юридичної освіти.

Місцеві суди ввібрали і пристосували ті ознаки мирової юстиції, які відповідають

сучасним потребам судочинства. При цьому втрата первинних ознак мирової

юстиції, на думку вченої, виявляється в тому, що: 1) мировим суддям майже

повсюдно притаманно начало призначуваності, а не обрання населенням; 2) у

більшості держав до них ставиться вимога про обов’язкову наявність юридичної

освіти або передбачається обов’язок проходження курсів підготовки; 3) не

встановлено самостійної перевірочної інстанції для рішень, що виносять мирові

судді; 4) мирові судді у своїй діяльності суворо підпорядковані дії принципу

законності [15, с. 15].

Цікаво, що Європейська комісія з ефективності правосуддя (CEPEJ)

називаючи мирових суддів (justices of the peace) різновидом непрофесійних суддів,

(оскільки його послуги не оплачуються, а лише компенсуються завдані збитки),

зауважує, що в деяких країнах мировий суддя є професійним суддею (навіть, якщо

оплата здійснюється на нерегулярній основі). За даними CEPEJ мирові судді, як

правило, розглядають цивільні скарги другорядної важливості (або дрібні

правопорушення). Разом з тим, визнаючи необхідність детального дослідження

цього інституту, CEPEJ констатує відсутність консолідованих даних про

особливості його функціонування та зауважує про доцільність окремого,

спеціального аналізу цього питання [434, с. 168].

Отже, зарубіжний досвід підтверджує лише те, що моделі як судоустрою

загалом, так і системи мирових судів у різних правових системах надзвичайно

23

відмінні. З моменту зародження досліджуваного інституту і до сьогодні він був

частиною правової системи не однієї країни на різних етапах історичного розвитку,

з безліччю модифікацій, модернізацій та варіацій функціонування, як у масштабах

світового досвіду загалом, так і в межах кожної окремо взятої країни. При цьому,

амплітуда відмінностей в організації мирових судів, як слушно зауважують

М. Хавронюк та С. Мироненко, надзвичайно широка [355].

Саме тому в науковій літературі трапляються спроби типізувати найбільш

характерні моделі організації мирових судів у різних державах світу. За основу, як

правило, беруть дві ознаки, щодо яких законодавство окремих країн різниться: 1)

вид державної діяльності, що здійснюється мировими установами (адміністративно-

судові чи тільки судові функції); 2) кадровий склад мирових судів (професійний,

коли до кандидатів висуваються суворі цензові вимоги юридичного характеру, або

напівпрофесійний, коли такі умови не висуваються, і поряд з юристами, суддями

можуть стати звичайні громадяни) [25, с. 4].

Відповідно до цих критеріїв виділяють три типи (моделі) мирових судів:

1) класичний (англійський) тип, коли мировий суддя виконує адміністративно-

судові функції, а суддівський корпус формується на напівпрофесійній основі; 2)

континентальний (французький) тип, коли на мирові суди, що формуються на

напівпрофесійній основі, покладено виконання суто судових функцій (Росія 1864–

1917 рр., Італія); 3) змішаний тип, коли суд складається із суддів-професіоналів, які

виконують не лише судові, а й адміністративні функції (США) [148, с. 16].

Виділяючи аналогічні три моделі мирової юстиції, С. В. Лонська зазначає, що

головна риса мирової юстиції змішаного типу – професійний склад суду, а функції

можуть бути адміністративно-судовими або (курсив наш – А. С.) лише судовими. До

цієї групи вчена відносить і сучасні мирові суди Російської Федерації [157, с. 106]

На нашу думку, цих двох критеріїв для типізації всіх державницьких (курсив

наш – А. С.) мирових судів цілком достатньо, запропонована класифікація є

оптимальною для орієнтування у світовому різноманітті підходів до організації

мирових судів. Натомість, неабияку увагу при вивченні особливостей організації

досліджуваного інституту слід звертати на наявність у органів чи посадових осіб

24

мирової юстиції повноважень щодо активного сприяння примиренню сторін.

Відповідно, не поділяємо думку про те, що перелік ознак, на підставі яких

здійснюється класифікація типів (моделей) мирових судів, видається спрощеною,

дещо звуженою і такою, що не відображає багатьох її характерних аспектів. Так,

В. В. Дорошков пропонує доповнити перелік цих ознак наступними: 1) включення

мирових судів до єдиної судової системи; 2) порядок наділення мирових суддів

владними повноваженнями; 3) наявність особливостей судоустрою у зв’язку з

федеративним устроєм держави; 4) ступінь активності у використанні примирних

процедур; 5) особливості визначення підсудності справ; 6) порядок перегляду

судових рішень [78, с. 41].

Н. В. Купріянович констатує, що двох критеріїв при визначенні приналежності

сучасного мирового суду Росії до французької чи англійської моделі недостатньо і

пропонує доповнити їх перелік такими, як: колегіальний чи одноособовий розгляд

справ і місце мирових судів у судовій системі держави – відособлена гілка чи

найнижча ланка судів загальної юрисдикції. Таке розширення критеріїв, на думку

вченої, дає змогу дійти висновку, що на сьогодні може йтися саме про російську

модель мирової юстиції, дещо відмінну від всіх інших, яка характеризується такими

ознаками: 1) статус місцевого суду; 2) професійний склад суддівського корпусу;

3) одноособовість розгляду справ; 4) здійснення виключно суддівських функцій; 5)

схиляння сторін до примирення, як важлива мета судочинства; 6) спеціальна

обмежена юрисдикція; 7) незначні строки виконання повноважень, 8) особливий,

більш демократичний порядок наділення повноваженнями (шляхом виборів), 9)

застосування спрощених процедур, 10) наявність апеляційного порядку перегляду

судових рішень [78, с. 41, 267-268; 143, с. 48].

Проте, як демонструє проведений нами аналіз зарубіжних мирових судів,

якогось логічного, однозначного та безсумнівного зв’язку між порядком

формування мирових судів, професійністю суддів, їх компетенцією, порядком

розгляду справ у різних державах знайти важко. Більше того, місцеві суди деяких

країн, хоч і наділені типовими ознаками мирових судів, носять відмінну назву. А

тому і згрупувати все розмаїття світових систем мирової юстиції в уніфікований

25

перелік моделей, на основі такого широкого спектру критеріїв, об’єктивно

неможливо. Наше припущення підтверджує і С. В. Лонська, зауважуючи, що такий

підхід не може претендувати на логічну бездоганність, оскільки підстава поділу

найбільш загального поняття («мирова юстиція») має бути єдиною за змістом, чого

в даному випадку ((розширення критеріїв) – уточнено нами А. С.)) досягти

неможливо [158, с. 8]. Водночас, додаткові критерії можна розглядати як

характеристики, що дають більш повне уявлення про мирову юстицію, однак не

впливають на розуміння сутності та правової природи.

Зокрема, не є, на наше переконання, визначальною така характеристика, як

одноособовість чи колегіальність при розгляді справ. Оскільки це питання чи не

найчастіше серед інших (запропонованих додаткових критеріїв) може зазнавати змін

у процесуальному законодавстві і пояснюватись різними причинами. Так, мирові

судді Великої Британії, що не мають юридичної освіти, розглядають справи

колегіально (не менше трьох суддів), стипендіарії ж (оплачувані мирові судді з

юридичною освітою) – одноособово. До того ж одноособовий мировий суддя вправі

виносити вироки з покаранням до 14 днів в’язниці й штрафу в розмірі до 1 фунта

стерлінгів [427, с. 75]. У Франції, у якій до мирових суддів також не пред’являвся

ценз юридичної освіти, справи розглядалися колегіально, з 1795 р. – одноособово.

Хоча вимога про юридичну освіту з’явилася аж у 1905 р. [76, с. 92]. У Російській

імперії мирові судді розглядали справи як одноособово (у першій інстанції), так і

колегіально (у наглядових інстанціях) [78]. Таким чином, надання права мировим

суддям розглядати справу одноособово пов’язано з тим, зокрема, які категорії справ

віднесено до їх відання (складність справи, можливість розгляду справ про злочини

та ступінь тяжкості таких злочинів) та чи пред’являється до мирових суддів ценз

юридичної освіти. Відповідно, досягти чіткості в класифікації моделей за

допомогою даного критерію неможливо.

Погоджуємось також із твердженням про те, що неможливо класифікувати

мирову юстицію залежно від особливостей визначення підсудності справ мировим

суддям. Ми узагальнено зазначаємо про обмежену (малозначну) підсудність, але

межі малозначності настільки різні в різних країнах, що ґрунтування на даній

26

підставі класифікації «розмиє» всю систему [158, с. 9].

Викликає сумніви також доцільність доповнення переліку критеріїв для

класифікації таким, як місце мирових судів у судовій системі держави, –

відокремлена гілка (окрема вертикаль) чи найнижча ланка загальних судів. Адже

досвід функціонування в межах судової системи відокремленої гілки мирових

судових установ існував лише в дореволюційній Росії, де діяв з’їзд мирових суддів,

що був вищою інстанцією для мирових суддів. Для визначення ролі та сутності

мирових судів важливо з’ясувати, чи визнаються вони частиною судової системи (як

це відбувається в досліджених нами країнах), чи входять, наприклад, до системи

органів місцевого самоврядування, чи як незалежний від держави інститут, на

зразок третейських суддів (як це пропонують, зокрема, сучасні вітчизняні

розробники законопроектів [128]). Водночас зауважимо, що навіть там, де мирових

суддів обирають/призначають з числа місцевих жителів, які не мають юридичної

освіти, наприклад Англія [89, с. 63], або ж не є професійними суддями – Іспанія

[391, с. 171], мировий суд усе ж визнається ланкою судової системи.

Саме на основі критерію належності мирових судів до тієї чи іншої структури

вітчизняний правознавець С. В. Прилуцький групує їх у моделі. Перша модель

передбачає входження мирових судів до судової системи держави. У такому разі

виокремлюється два види цієї моделі: 1) мирові судді є складовими державних судів

зі збереженням усіх вимог, прав та обов’язків; 2) мирові судді є елементом

державної судової системи, але обираються органами місцевого самоврядування. У

цьому випадку мирові судді є найнижчою ланкою судової системи, хоча не є

членами професійного суддівського корпусу (магістрату) і виконують судові

функції тимчасово. Друга модель – громадівські мирові судді – функціонують у

структурі місцевого самоврядування на основі статуту громади і є довіреними

особами територіальної громади, яких обирають сільська, селищна, міська, районна

в місті рада. Третя модель – мирові судді як інструмент альтернативного вирішення

спорів. Ця модель є певним паліативом попередніх моделей [248, с. 340, 341].

Аналогічна класифікація закріплена Концепцією законопроекту «Про мирових

суддів». Однак, на відміну від попереднього підходу, «мирові судді як елемент

27

державної судової системи, що обирається органами місцевого самоврядування»,

автори проекту називають різновидом громадівської моделі, а не державницької

[128], що, на нашу думку, не зовсім відповідає означенню «громадівська».

Слід зазначити, що мирові судді як складова місцевого самоврядування

характерні лише для традиції вітчизняного права [248, с. 328] і лише до судової

реформи 1864 р. Тому для згрупування сучасних зарубіжних мирових судів у моделі

класифікація на основі критеріїв входження до тієї чи іншої структури держави, на

наш погляд, не актуальна.

Звичайно, національні моделі будь-яких державних і правових інститутів

завжди будуть володіти особливою, неповторною сукупністю суттєвих і несуттєвих

ознак. Крім того, кожна національна модель здатна розвиватися в часі, може

володіти однорідністю або неоднорідністю (як у часових, так і в територіальних

рамках) [158, с. 8]. Разом з тим, мирові судді (судді від народу і для народу) як

універсальний інститут судової системи є важливим показником елементарної

демократичності останньої, а історія його становлення і розвитку свідчить про

глибоку вкоріненість у правову культуру європейських народів [99, с. 16].

Як свідчить проведений аналіз зарубіжного досвіду виникнення і

функціонування мирових суддів, як при створенні, так і в процесі подальшої

рецепції в правові системи інших країн вони виступали своєрідним «хранителем

миру» серед народу, тобто, саме їй належала першочергова роль забезпечення миру

на місцевому рівні. Однак, на жаль, доводиться констатувати, що в процесі

багатовікової еволюції інституту мирових судів/суддів низка країн не взяли до уваги

це першочергове призначення інституту, хоча міжнародні акти продовжують

акцентувати на необхідності заохочувати сторони конфлікту до примирення (у тому

числі суддями), про що йтиметься в наступних підрозділах. Дані обставини

породили ідею про необхідність створення міжнародного органу мирової юстиції –

Міжнародного мирового суду, одним із завдань якого може стати забезпечення

певної єдності в застосуванні національними судами (в тому числі мировими)

примирних процедур (наскільки це можливо, зважаючи на відмінності правових

систем і традицій судочинства) і відновлення первинного призначення мирової

28

юстиції, шляхом надання відповідних роз’яснень, рекомендацій та узагальнень.

Будучи обмеженими предметом та напрямом нашого дослідження, розгляд

потенціалу і перспектив створення міжнародної мирової юстиції ми здійснимо

загалом, без надмірної деталізації. Адже на сучасному етапі, коли сама ідея

заснування Міжнародного мирового суду є очевидною «terra incognita» для

вітчизняних та зарубіжних дослідників мирової юстиції і міжнародної судової

системи, така деталізація не надто важлива, порівняно із загальним визначенням

доцільності та необхідності розширення міжнародних судових органів. Тому ми не

акцентуватимемо увагу на таких аспектах майбутнього функціонування

Міжнародного мирового суду, як склад суду, повноваження учасників судового

процесу, процедура звернення до суду та порядок розгляду справ, розміри окладів

тощо. На нашу думку, загальний погляд на окреслену проблему дасть змогу

усвідомити переваги ймовірного створення такого органу.

Правовою підставою доцільності запровадження Міжнародного мирового

суду можна назвати офіційне документування терміна «суттєва шкоди» як нового

критерію подання заяв до Європейського суду з прав людини (далі – Суд). Так,

відповідно до ст. 12 Протоколу № 14 до Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод (набрав чинності 1 червня 2010 р.), Суду надано право

оголосити неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, якщо він вважає, що

заявник не зазнав суттєвої шкоди [283].

Введення такого критерію, на думку Суду, було необхідним у зв’язку із

збільшенням навантаження на Суд та необхідністю концентрації на справах, що

вимагають розгляду по суті. Іншими словами, він дає можливість Суду відхиляти

справи, які можна визнати «незначними» відповідно до принципу «De minimis non

curat praetor». І хоча зміст поняття «суттєва шкода» не розкривається ні в Конвенції,

ні в протоколах до неї і до 1 червня 2010 р. не було частиною Європейської

конвенції про захист прав людини, усе ж згадувалося декількома членами Комісії та

суддів Суду, – Eyoum-Priso проти Франції; H.F. K.-F. проти Німеччини, Lechesne

проти Франції, Dudgeon проти Сполученого Королівства; а також у запереченнях,

наданих Суду державами-відповідачами (наприклад, у справі Koumoutsea та інші

29

проти Греції) [245, с. 84–87]. І уже на момент набрання чинності зазначеним

Протоколом (1 червня 2010 р.) Суд у рішенні Іонеску проти Румунії [423] констатує,

що навіть тоді, коли поняття «істотна шкода» не було офіційно розтлумачено, воно

знаходило відображення в низці документів, – окрема думка до рішень Дебоно

проти Мальти (7 лютого 2006 р.), Міхолапа проти Латвії (31 травня 2007 р.),

O’Халлоран і Френсіс проти Великобританії (29 червня 2007 р.) і Мікаллєф проти

Мальти (15 жовтня 2009 р.).

Протягом наступних двох років з моменту впровадження аналізованого

критерію Суд неодноразово відхиляв заяви, що стосувались виплат відносно малих

сум, однак жодним чином не конкретизував межі прийнятності. Наприклад, рішення

від 24 січня 2012 р. у справі «Гурурян проти Арменії» [422] – справа щодо

заборгованості із заробітної плати на суму 200 євро; рішення від 12 квітня 2011 р. у

справі «Стефанеску проти Румунії» (невідшкодування 125 євро [437], рішення від 1

липня 2010 р. у справі Корольов проти Росії [425] (стягнення суми, меншої 1 євро),

рішення від 22 лютого 2011 р. у справі Гафтонюк проти Румунії (стягнення

недоотриманої у зв’язку з інфляцією суми в розмірі 25 євро) [419], рішення від 1

червня 2010 р. у справі Іонеску проти Румунії (Ionescu v. Romania) – стягнення суми,

еквівалентної 90 євро [423]. Проте в науково-дослідницькому звіті Суду щодо

дворічної судової практики застосування нового Критерію допустимості [435], та в

рішенні Хворостяний та інші проти України від 25 липня 2013 р. [312] Суд

узагальнює, що й раніше визнавав відсутність «суттєвої шкоди» у справах, де сума,

про яку йдеться, дорівнювала або була нижча за приблизно 500 євро. Таким чином,

можемо констатувати, що на сьогодні Суд виробив очікувану від нього практику

щодо матеріального аспекту критерію визначення суттєвості шкоди (500 євро).

Проте важко погодитись з універсальністю та однаковим рівнем

«малозначності» даної суми для всіх країн-учасниць Конвенції. Так, наприклад,

мінімальна зарплата в Україні в липні 2013 р. в перерахунку за курсом

Національного банку України становила 108 євро (станом на травень 2015 р.–

53 євро) [256]. У країнах Європейського Союзу, згідно зі статистичними

узагальненнями Євростату, мінімальна зарплата в 2013 р. варіювалась від 157,5 євро

30

(Румунія) до 1875 євро (Люксембург). Станом на 2015 р. контраст ще дещо

збільшився – від 157 євро (Албанія) до 1923 євро (Люксембург). При цьому, в

половини з представлених у звіті країн розмір мінімальної заробітної плати менше

500 євро [429]. Тому вкрай важко говорити про можливість та обґрунтованість

визначення єдиного розміру матеріального критерію шкоди, адже для громадян

одних країн така сума еквівалентна майже піврічному доходу, для інших – це

питання одного тижня.

І хоча Суд визнає той факт, що навіть незначна матеріальна шкода може бути

суттєвою у світлі конкретних умов людини й економічної ситуації в країні або

регіоні, у якому вона проживає [425], усе ж таки в більшості випадків заяви з

незначними сумами визнаються Судом неприйнятними. Крім того, Суд враховує,

що матеріальний інтерес – не єдиний фактор, на який слід зважати при визначенні

наявності факту завдання заявнику істотної шкоди. Адже порушення Конвенції

можуть стосуватися важливих принципових питань і таким чином завдати істотної

шкоди, не зачіпаючи матеріальної сторони справи, – зазначено в рішенні у справі

«Корольов проти Росії». У цьому ж рішенні Суд допускає, що наполегливість

заявника про виплату відповідачем 22,50 російських рублів могла бути викликана

його суб’єктивним сприйняттям принципової важливості питання. Та все ж Суд не

визнав це достатньою підставою для висновку про наявність суттєвої шкоди,

оскільки суб’єктивні відчуття заявника щодо впливу заявленого порушення повинні

ґрунтуватися на об’єктивних підставах. Аналогічного висновку Суд дійшов і у

справі «Рінк проти Франції» [436] (150 євро збитків та 22 євро судових витрат).

Водночас у судовій практиці Суду існують випадки, коли шкода визнається

суттєвою, хоча матеріальний збиток менший встановленого судовою практикою

мінімуму – 500 євро (Gaglione та інші проти Італії [420], De Ieso проти Італії [417],

Лучанінова проти України [161]).

Таким чином, з одного боку, новий критерій прийнятності – «суттєва шкода» –

мав розвантажити Суд від дрібних справ і зосередити його увагу на розгляді та

вирішенні більш значимих питань. З іншого – з’ясування всіх необхідних

особливостей у справі з метою встановлення її істотності (як із суб’єктивної, так і з

31

об’єктивної точки зору) є нелегким питанням і потребує затрат часу та уваги Суду.

Стверджувати про універсальність та загальноприйнятність тієї чи іншої суми, від

якої можна вести відлік суттєвості шкоди, нераціонально, зважаючи на різні

соціально-економічні умови життя громадян як у межах країн-учасниць Конвенції,

так і в межах окремо взятої країни. До того ж, наявність лише матеріального

критерію не можна визнавати достатнім для відхилення чи прийняття заяв, оскільки,

мають значення і суб’єктивне сприйняття заявником ситуації, і об’єктивні

обставини справи тощо. Тому низка питань застосування нових критеріїв

прийнятності залишається для Суду невирішеними. Як зазначається у згаданому

вище звіті Суду, юриспруденція має допомогти з’ясувати чітке співвідношення між

поняттями «суб’єктивне сприйняття обґрунтоване об’єктивними підставами» й

«особисте принципове питання» [435].

Отже, результати аналізу практики Суду підтверджують доцільність

впровадження Міжнародного мирового суду, до компетенції якого можна віднести

розгляд справ із сумою менше 500 євро. У такому разі Суд матиме менше

навантаження, а кожну, незначну на перший погляд скаргу, буде розглянуто. Таким

чином, структурно у складі Міжнародного мирового суду можна запропонувати

функціонування двох палат: із узагальнення практики та розроблення рекомендацій

щодо судового примирення національними органами мирової юстиції (мирових

суддів, мирових чи магістратських судів, судів малих сесій тощо) та судами, що

наділені національним законодавством відповідними функціями; а також з розгляду

заяв у «незначних» справах (справи, у яких заявник зазнав «незначної шкоди»).

Таким чином, на наше переконання, для створення Міжнародного мирового

суду є достатньо передумов, які спроможні перетворити його на один з найбільш

затребуваних елементів міжнародного правосуддя, що узагальнюватиме практику й

надаватиме рекомендації з питань використання примирних процедур

національними судами, а також вирішуватиме незначні міжнародні справи.

32

1.2. Правова природа мирової юстиції

Для вивчення питання щодо можливості запровадження мирової юстиції в

українських реаліях необхідно, на наш погляд, насамперед, з’ясувати правову

природу цього явища, що досягається завдяки дослідженню його сутності, змісту,

завдань, функцій та ознак. Передусім слід вирішити термінологічні проблеми,

зокрема розмежувати ключові дефініції, які використовують науковці в цій сфері:

«мирова юстиція», «мировий суд» і «мировий суддя».

Актуальність з’ясування сутності категорії «мирова юстиція» та пов’язаних з

нею термінів зумовлена щонайменше двома аспектами. По-перше, активним

пожвавленням у наукових колах дискусій щодо необхідності впровадження в судову

систему України інституту мирових судів та суддів. По-друге, відсутністю в

доробках вітчизняної доктрини комплексного визначення та відмежування даних

понять. Таке становище, з одного боку, не викликає подиву, оскільки цей інститут

розглядається наразі лише як можливі нововведення, а тому основні вітчизняні

розробки присвячено історичному досвіду його функціонування [388; 234] та

загальним аспектам бачення його місця в національній правовій системі [248; 55; 98,

с. 121; 413] без зосередження уваги на розробленні окремих питань. З іншого боку,

відсутність науково обґрунтованого визначення «мирової юстиції» та єдиних

підходів до ключових питань її функціонування негативно впливає на потенційну

ефективність здійснення правосуддя мировим судом та унеможливлює формування

повноцінної системи мирових судів в Україні.

На жаль, доводиться констатувати досить поширену ситуацію, за якої

відбувається безпідставне, на нашу думку, ототожнення окремих з цих понять.

Наприклад, ми не погоджуємось із підходом, відповідно до якого мирова юстиція

ототожнюється з посадовими особами, які реалізують судову владу [143, c. 27], адже

зводити весь комплекс заходів і установ, що потенційно можуть складати мирову

юстицію виключно до суб’єктів, які виконують відповідні функції, нераціонально.

Натомість більш вдалим є зауваження про те, що терміни «мировий суд», «мировий

суддя», «мирова юстиція» не є синонімами [336, c. 34].

33

Той факт, що проблема з визначенням та розмежуванням понять «мировий

суддя», «мировий суд», «мирова юстиція» притаманна і правовій науці тих країн, у

яких функціонують останні, на наш погляд, пояснюється щонайменше двома

взаємопов’язаними між собою причинами. Перша й головна – це відсутність

законодавчого врегулювання даного питання. Так, ні дореволюційне, ні сучасне

російське законодавство не містить ґрунтовного визначення поняття «мировий

суддя», а поняття «мировий суд» і «мирова юстиція» взагалі не тлумачаться. Друга –

пов’язана з ігноруванням науковцями аргументованої попередниками доцільності

розмежування вказаних термінів. Така прогалина нерідко вносить плутанину в

дослідження проблем функціонування аналізованих нами явищ. Так, російський

правознавець В. В. Дорошков у своєму комплексному дослідженні, присвяченому

мировому судді, цілком слушно узагальнює, що мировий суд слід розглядати як

установу, судовий орган, що входить у судову систему; мирового суддю – як

фізичну посадову особу, яка представляє судовий орган, а мирову юстицію – як

систему мирових судових відомств, установ та їх діяльність. Однак, розкриваючи

ознаки інституту російських мирових суддів на основі аналізу російського

законодавства, вказує, що вони являються суддями і судом суб’єкта, нижчою ланкою

єдиної судової системи, … наділені статусом місцевого суду суб’єкта федерації, …

розглядають кримінальні справи як суд першої інстанції (курсив наш – А. С.) [78, с.

15–23]. Отже, теоретично визнаючи необхідність відмежування аналізованих

понять, не вбачається можливим практично покласти його в основу наукових

доробок через недосконалість та прогалини законодавчого регулювання.

У зв’язку з вищезазначеним, існування різних підходів до розуміння сутності

мирової юстиції та понять, що до неї входять, зумовлює необхідність визначення

цих дефініцій. Так, існує чимало визначень поняття «мировий суд». Проте, як

слушно зауважує С. В. Александров, найбільш розповсюдженими можна назвати

два напрями: 1) організаційний – визначення мирового суду як найнижчої ланки в

судовій системі; 2) функціональний – головною особливістю мирового суду як

нижчої ланки є його компетенція [9, с. 20]. Зважаючи на те, що багато дослідників

мирової юстиції ототожнюють у своїх роботах терміни «мировий суд» і «мировий

34

суддя», взаємозаміняють їх [14], при подальшому аналізі визначень «мировий суд»

та підходів до його розуміння будемо наводити і визначення мирового судді, у

випадку, якщо автор не відмежовує вказані категорії.

Відповідно до першого підходу, мировий суд тлумачиться як судовий орган,

що входить до системи судоустрою [336]; як судовий орган, що самостійно й

незалежно здійснює судову владу в наявних формах судочинства з метою захисту

основних прав і свобод людини, забезпечення балансу влад, верховенства і

безпосередньої дії конституції над законом [376]. До прихильників організаційного

підходу належить і Н. Н. Апостолова, яка розглядає мирових суддів і як державні

судові органи і як посадових осіб [14, с. 12].

Відповідно до головної, на думку прихильників функціонального підходу,

характеристики мирового суду, – його компетенції, – мировий суд визначається як

суд малої, обмеженої юрисдикції [348, с. 119]; місцевий (локальний) судовий або

адміністративно-судовий державний орган обмеженої юрисдикції, що розглядає і

вирішує малозначні справи за спрощеною процедурою [156, с. 2]; державний орган

(установа), що є первісним елементом у системі судів загальної юрисдикції, до

компетенції якого належить розгляд цивільних, адміністративних і кримінальних

справ [143, с. 6]; суд загальної юрисдикції, що вирішує по суті найбільш поширені

конфліктні ситуації [162, с. 12]. І. Ф. Ізваріна та В. М. Нестеров визначають

мирового суддю, як нижчу ланку судової системи, що розглядає дрібні цивільні і

кримінальні справи в якості першої інстанції [91, с. 146; 195, с. 8]. Також знаходимо

розуміння мирового суду як нижчої ланки судової системи, суд першої інстанції, що

розглядає малозначні (дрібні) справи, але з уточненням на спрощений порядок

такого розгляду [36, с. 324; 430, с. 598; 246, с. 104; 193, с. 8; 155, с. 9].

Однак, на нашу думку, вищенаведені інтерпретації поняття «мировий суд» не

пояснюють повністю ні правової природи явища, ні обґрунтованості назви і,

зокрема, необхідності його запровадження в сучасних умовах. На підтвердження

даної тези дослідники організації і діяльності сучасного мирового суду Російської

Федерації через десять років після відродження інституту зауважили, що суто

практичні міркування держави, відповідно до яких головна увага акцентується на

35

правовій необхідності оптимізації навантаження на одного суддю шляхом

виключення з компетенції федеральних суддів нескладних і малозначних справ,

вважаючи це універсальним засобом вирішення більшості проблем взаємин

громадян з органами судової влади, є глухим кутом [113, с. 29]. Унаслідок того, що

мирові судді ґрунтуються на тих самих принципах, що й районні суди, виступають

як ще одна низова ланка судової системи лише з іншою компетенцією, не вдалося

досягти реального наближення мирових суддів до населення [9, с. 15]. Адже, як

слушно зауважили противники впровадження цього інституту ще на початку таких

нововведень, розвантажити існуючі місцеві суди можна менш складним і більш

економічним шляхом: збільшенням кількості суддів, які працюють у місцевих судах,

що, звичайно, зменшить навантаження на кожного суддю і прискорить вирішення

справи по суті [377, с. 231].

Отож, цілком доречно зауважують М. О. Колоколов, С. Г. Павліков,

А. Н. Сачков: «… процес визначення правомірності використання і особливостей

співвідношення понять «мирова юстиція», «мировий суд», «мировий суддя» означає

цілеспрямований пошук об’єктивної природи цього суду» [113, с. 49]. Тому значно

цікавішими і, головне, інформативнішими є, на наше переконання, ще два підходи

для завершеності уявлення про сутність мирового суду, а саме концентрація уваги

на найбільшій наближеності до суспільства та примирній функції мирового суду й

забезпечення збереження миру і спокою в суспільстві.

Так, С. В. Прилуцький дійшов висновку, що поняття «мировий суд» містить у

собі декілька самостійних, але взаємопов’язаних значень. По-перше, мировий суд –

це суд, який організовується миром (общиною, громадою) для забезпечення

внутрішнього, суспільного порядку. По-друге, це суд, що забезпечує мир між

членами суспільства шляхом примирення сторін при розв’язанні внутрішніх

соціальних конфліктів [248, с. 21].

Аналіз історії становлення і функціонування мирових судів, їх ролі та

призначення на різних етапах суспільного розвитку демонструє, що саме ці два

підходи до його розуміння (у сукупності із попередніми) є визначальними для

усвідомлення істинного змісту терміна «мировий суд», а отже, і виділення

36

специфічних характеристик останнього. Така характеристика мирового суду

підтверджує його абсолютну відповідність своїй назві й лексикологічному значенню

термінів «мир», «мировий». Відповідно до визначень тлумачних словників «мир» –

це стан відсутності сварки; згода, спокій, тиша [303, с. 1460; 46, с. 525]; «мир (мiръ)»

– община, громада, суспільство; «мировий» – той, що пов’язаний з миром,

примиренням; закінченням спору, тяганини за взаємною згодою на визначених

умовах [68, с. 329], полюбовним розв’язанням суперечки [46, с. 525; 304, с. 714] або

ж – пов’язаний з вирішенням спору, тяганини без суду [303, с. 1045]. Отож, перше

тлумачення іменника «мир», на наш погляд, пояснює призначення мирового суду, а

означення «мировий» – розкриває специфічні засоби його досягнення.

Не викликає сумнівів і те, що в основі розуміння мирового суду лежить

поняття «мир» (мiръ) у значенні общини, громади, суспільства. Адже місцевий суд,

будучи найбільш наближеним до населення, як жоден інший здатен забезпечити

потребу суспільства у вирішенні правових конфліктів. Доречним доповненням

нашого судження може слугувати теза С. В. Александрова про те, що мировий суд є

початковою ланкою не лише тому, що він знаходиться ближче всього до населення,

а й тому, що він як складова частина судової системи призначений для забезпечення

доступності правосуддя найбільшій кількості громадян [9, с. 20]. При цьому,

мировий суд спроможний забезпечити всі аспекти доступності: фінансовий –

завдяки невеликому розміру судових витрат; процесуальний – через спрощення

судових процедур; темпоральний – через скорочені строки розгляду малозначних

справ; соціальний – через особливість мирового судочинства та можливість

використання примирних процедур, що породжує, окрім владно-правових відносин,

людську близькість, наявність діалогу з учасниками правових конфліктів. Тобто

мировий суд – це суд «для громади, общини».

Водночас у низці країн, як видно із попереднього підрозділу, мирових суддів

не призначають (державні органи, посадові особи), а обирають місцеві жителі. У

такий спосіб громадянам надається можливість обрати в судді найавторитетнішого

члена громади, який має найбільшу довіру місцевого населення. До того ж до

кандидата на посаду мирового судді (наприклад, в Англії [185] та Російській імперії

37

[326]) висувався ценз осілості – вимога проживання на території судового округу, у

межах якого він здійснюватиме судочинство. Метою закріплення такого цензу було

забезпечення знання мировим суддею місцевих звичаїв, національної культури й

традицій, і, власне, самих жителів відповідного округу. Безумовно, такі знання

сприяють більш ефективному вирішенню конфліктів, збільшують шанси закінчення

справи миром та підвищують рівень довіри населення до судді. Відповідно, поняття

«мир» у значенні громада, община стосовно до інституту мировий суд можна

узагальнити і як суд, що формується з громади, громадою і для громади.

Оскільки мировий суд настільки близький місцевій громаді та компетентний

вирішувати найпоширеніші і, як правило, дрібні, так би мовити, «побутові»

соціально-правові конфлікти, може йтися і про походження терміна «мировий суд»

від слова «мир» у значенні – стан відсутності сварки; згода, спокій, тишина [303, с.

1460; 46, с. 525] і, відповідно, про забезпечення реалізації таким чином первісного (в

історичному плані) покликання мирового суду – збереження/охорона громадського

спокою на місцях. Розуміння мирового судді як найнижчого судді, призначеного

зберігати мир в юрисдикції, до якої він призначений, знаходимо і в Американській

енциклопедії [418, с. 265]. С. В. Каширський навіть зауважує, що мировий суд слід

розглядати не як судовий орган, а як хранителя миру, преюдиційного «разрешителя»

спорів серед народу [100, с. 18]. Схожу думку щодо походження терміна «мировий»

(стосовно до мирового суду) від поняття «мир» у значенні «спокій» висловлює С. В.

Лонська. Однак, на думку дослідниці, згодом у термін вкладалися не лише

охоронний зміст, а й діяльність на основі примирення сторін, вирішення справ на

основі права та справедливості [155, с. 9].

Я. Б. Смирнова наголошує, що сутність поняття «мировий суддя» походить від

біблійського розуміння правосуддя, із витоків виникнення ідеї «миротворчості»,

«мирового вирішення конфліктів», «мирного врегулювання ситуації, що склалася»

та орієнтоване на відновлення гармонії, правильного становища, врахування

моральних ідеалів добра та справедливості [306, с. 14]. Тому цілком інформативним

і визначальним для з’ясування поняття «мировий суд» видається уточнення

Ю. С. Шемшученка про те, що «… на мирові суди покладається обов’язок (функція)

38

примирити сторони (звідси й назва)» [344, с. 507; 404, с. 792].

Загалом, на загальнотеоретичному рівні, поняття «примирення» щодо мирової

юстиції чи її елементів вчені використовують у декількох відмінних, хоча і

взаємопов’язаних, значеннях, а саме як: 1) головне спеціальне завдання мирової

юстиції [386, с. 13]; 2) основна форма діяльності мирової юстиції [248, с. 345]; 3)

функція мирової юстиції [388, с. 6], що є не лише правом мирових судів, але і їхнім

процесуальним обов’язком [120, с. 25]; 4) найбільш стійка концептуальна ознака

мирової юстиції [382, с. 12] та мирового суду [45, с. 6].

Так, сучасні дослідники мирової юстиції на основі багаторічного досвіду

функціонування мирових судів доходять висновку, що без процедур, спрямованих

на вирішення судового конфлікту шляхом примирення сторін, мирова юстиція

втрачає своє призначення і перетворюється та простий додаток районних судів [230,

с. 22]. На думку М. А. Рожкової, унаслідок втрати ролі мирової юстиції як «інстанції

примирення» (першочергова мета якої саме врегулювання, а не вирішення спору) її

потенціал залишається не розкритим [290, с. 362]. О. М. Шеменьова зауважує, що

завданням мирових суддів у сучасних умовах є сприяння сторонам у досягненні

згоди, а тому функція примирення має покладатися саме на них [385, с. 106].

І. К. Піскарьов стверджує, що застосування настільки силового засобу вирішення

конфлікту – винесення рішення – для мирового судді, з погляду суті мирової

юстиції, має бути виключенням і допускатися лише у випадку, якщо використання

примирних процедур не дало позитивного результату [230, с. 23].

Отже, враховуючи таку багатогранність терміна «мировий суд», варто навести

визначення вітчизняних та зарубіжних вчених, які використовують більш

комплексний підхід при його характеристиці.

Так, вітчизняний науковець Д. А. Шигаль, аналізуючи мирову юстицію на

Лівобережній Україні за судовою реформою 1864 р., доходить висновку, що

мировий суд – це виборний місцевий судовий орган, на який покладалися розгляд

малозначних цивільних і кримінальних справ, охорона громадського порядку, й

однією з важливих функцій якого було примирення сторін [388, с. 6]. Російські

процесуалісти Т. В. Трубнікова та Ю. К. Якимович визначають мировий суд як

39

місцевий суд, що спеціально покликаний вирішувати нескладні і дрібні справи на

тих саме місцях, на яких вони виникли з урахуванням безпосереднього знання

суддями місцевих звичаїв. Розмірковуючи про специфіку системи місцевих судів,

вони уточнюють, що вирішення віднесених до компетенції місцевих судів справ

повинно здійснюватись у спрощеному порядку з мінімумом процесуальних

формальностей і процедур, представники якої мають забезпечити досягнення

примирення, охорону порядку і спокій на місцях [338, с. 17]. О. В. Бушуєва визначає

мировий суд як судовий орган, що має статус нижчої судової інстанції й обмежену

територіальну юрисдикцію, здійснює правосуддя в складі головуючих – мирових

суддів, які розглядають одноосібно із застосуванням примирних процедур

кримінальні справи про незначні злочини, цивільні справи та справи про

адміністративні правопорушення. Серед головних ознак мирового суду вчена

називає саме те, що його діяльність характеризується наявністю примирних

процедур [45, с. 6].

Необхідність закріплення даної форми роботи за мировими судами, у разі їх

упровадження в Україні, підтримують також представники вітчизняного

суддівського корпусу. Так, 80,7 % суддів, які взяли участь у проведеному нами

анкетуванні (за виключенням, так званих, категоричних анкет) погодились із тим,

що відновлення миру/згоди між сторонами спору, а отже, ліквідація конфлікту, –

одне з принципових призначень мирових суддів. При цьому, якщо за абсолютну

величину взяти кількість тих респондентів, які підтримують доцільність входження

органів мирової юстиції до складу судової влади, то з «відновленням миру» як

принциповим призначенням погоджуються 85 % суддів (додаток А, питання 3).

Привертає увагу своєю оригінальністю визначення мирового суду, що

запропонував А. Н. Сачков: «мировий суд – це самостійна організаційно-

функціональна форма судової влади мирових суддів, у юридичних рамках якої їх

внутрішньо організаційна та судова діяльність забезпечують реалізацію соціально-

правових цілей правосуддя, незалежно від адміністративно-територіального

Категоричними називаємо анкети, що при негативній відповіді на перше питання:

«Чи вважаєте Ви за необхідне запровадити на території Ураїни мирові суди?», не містили

відповіді на всі наступні питання анкети.

40

масштабу його устрою, але з урахуванням особливостей кожного регіону країни»

[294, с. 46]. Однак, на нашу думку, таке формулювання можна пояснити тільки тим,

що російським законодавством визначено лише термін «мировий суддя», через який

автор і спробував сформулювати поняття «мировий суд». В іншому випадку

визнання суду як форми влади судді, а не навпаки, судді як посадової особи суду,

видається дещо не відповідним загальним теоретичним уявленням з цих питань та і,

власне, конституційним положенням Російської Федерації, згідно з якими

правосуддя здійснюють виключно суди (ст. 118 Конституції Російської Федерації

[123]), а не судді.

Натомість законодавство України містить дещо ширші і водночас

неоднозначні формулювання з цього приводу. Так, ст. 124 Конституції України

[124] та ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [279] закріплюють,

що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами». Згідно зі ст. 127

Конституції України «правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених

законом випадках, народні засідателі і присяжні». Ч. 1 ст. 1 Закону проголошує, що

«судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади

здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом».

Водночас за ч. 2 цієї ж статті: «судову владу реалізовують професійні судді та, у

визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення

правосуддя в рамках відповідних судових процедур». Таким чином, визначити у

чому відмінність між «здійснюється» та «реалізують» і, власне, хто відповідно до

вітчизняного законодавства є первинним елементом судової влади – суди чи судді, –

не видається можливим. Оскільки положення міжнародних актів в питаннях

здійснення правосуддя оперують терміном «суд», а всіма процесуальними

кодексами встановлюється правило, що за захистом своїх прав особа звертається до

суду, й оскарження рішень здійснюється до суду вищої інстанції, – вважаємо, що

вищенаведені норми Конституції та Закону потребують узгодження в напрямі

визнання саме суду як первинного елементу реалізації судової влади і врахування

того, що, власне, посада судді не утворює поняття суд. Ці положення і має бути

покладено в основу формулювання співвідношення понять «мировий суд» та

41

«мировий суддя».

Термін «мировий суддя» також неоднозначно трактують дослідники різних

процесуальних галузей права:

1) через загальні для всіх суддів ознаки: а) як один з учасників судочинства,

головна функція якого – відправлення правосуддя [100, c. 19]; б) як фізична особа,

що є носієм судової влади і призначається (обирається) для правосуддя від імені

держави на основі принципів судової влади [293, c. 66]; в) як особа, що наділена

законодавством повноваженнями здійснювати правосуддя і виконує свої обов’язки

на професійній основі [14, с. 66]; г) як посадова особа, уповноважена одноособово в

межах певної території судової дільниці здійснювати правосуддя відповідно до

процесуального законодавства [143, c. 27]; ґ) як посадова особа, що наділена

професійною компетенцією у сфері здійснення правосуддя [174];

2) через окреслення компетенції: як суддя, що вирішує дрібні цивільні та

кримінальні справи [303, с. 1045];

3) через приналежність до корпусу мирових суддів [336, c. 46] та здійснення

функцій мирових судів [157, с. 104–105; 406, с. 628];

4) через формулювання всіх визначальних ознак мирового судді (комплексне

розуміння): як фізична (посадова) особа, що входить до корпусу мирових установ,

котрі здійснюють правосуддя та іншу діяльність, обираються або призначаються

центральними чи місцевими органами державної влади, одноособово розглядають

справи в мировому суді, сприяють встановленню мирних відносин між сторонами

спору [114, с. 2–10; 154, с. 18]; як фізична посадова особа, що представляє судовий

орган, котрий покликаний запобігати соціальним спорам і конфліктам шляхом

примирення сторін, а також вирішувати в максимально короткі терміни кримінальні,

цивільні й адміністративні справи, які належать до його підсудності [45, с. 6].

При спробі законодавчого запровадження інституту мирових суддів в Україні,

мирового суддю було визначено як посадову особу територіальної громади, що

обирається сільською, селищною, міською, районною у місті (у разі утворення)

радою за його згодою та отримує заробітну плату за рахунок коштів відповідного

місцевого бюджету [265, ч. 1 ст. 2]. Таке формулювання пояснюється абсолютно

42

іншим баченням авторами проекту сутності досліджуваного інституту й

окресленням перспектив його впровадження, що, однак, не збігаються з жодною з

розглянутих у попередньому розділі закордонних моделей його організації.

Однак, як слушно наголошує Х. Х. Латипов, у тріаді категорій «мировий суд»,

«мировий суддя», «мирова юстиція» найбільш загальним родовим поняттям є термін

«мирова юстиція»; а терміни «мировий суд» і «мировий суддя» мають вужчий

характер і відображають відмінні риси їх організації і судової діяльності [148].

Тільки при їх спільному використанні створюється реальна можливість отримати

відповідне уявлення про сутність досліджуваного інституту.

Так, поняття «мирова юстиція» у наукових колах розглядається як:

1) частина судової системи загалом, її підсистема [226, с. 11]; система

мирових судів, у тому числі мирових суддів та з’їздів [336, c. 44]; уся сукупність

мирових судових установ (мирових суддів, мирових судів, апарату мирових суддів

та апеляційна інстанція) [100, c. 15];

2) певна форма здійснення правосуддя в малозначних справах [359, c. 23];

інституційно-правова форма місцевого правосуддя [293, c. 66];

3) посадові особи (мирові судді), які реалізують судову владу та їх апарат, що

сприяє здійсненню правосуддя [143, c. 27]; первинний елемент соціальної системи,

що складається з мирових суддів, працівників апарату судів [371, с. 5];

4) система мирових судів та їх діяльність: а) система мирових судових

відомств, установ та їх діяльність [78, с. 23]; б) система мирових судів, які

здійснюють правосуддя з метою захисту конституційних прав і законних інтересів

громадян, а також діяльність із взаємодії з органами місцевого самоврядування та

іншими органами влади на місцях [45, с. 6];

5) елемент судової системи, соціальний інститут судоустрою, за допомогою

якого реалізувалася можливість суспільства на відновлення порушених особистих

немайнових і майнових прав (у межах компетенції мирового судді). Елементи:

корпус мирових суддів як суб’єктів, покликаних здійснювати мирове судочинство;

мировий судоустрій як форма реалізації; мирове судочинство як механізм, процес

(зміст) реалізації [100, с. 14];

43

6) узяті в сукупності: система мирових судів, діяльність із здійснення

мировими судами своїх функцій, управління і нагляд за мировими судами [176, с.

41]; система, що об’єднує відомства та установи, які здійснюють матеріальне,

процесуальне та організаційне забезпечення діяльності мирових суддів, а також

самих мирових суддів і правосуддя (як зв’язок між активним (діючим) суб’єктом

(мировим суддею) і пасивним об’єктом (потерпілим) [174, с. 22]. С. В. Лонська до

структурної побудови поняття «мирова юстиція» включає такі елементи: 1) мирові

суди й мирові судді; 2) порядок судочинства й виконавчо-розпорядницькі

повноваження мирових суддів, якщо вони є; 3) органи судового керування й

самоврядування, порядок їхньої діяльності [155, с. 8];

7) самостійний комплексний правовий інститут, що складається із сукупності

юридичних норм, які закріплюють місце мирових суддів у судовій системі,

відповідний обсяг їх компетенції, особливі процедури з метою реалізації функцій

правосуддя, захисту прав, свобод і законних інтересів громадян; здійснення інших

функцій судової влади [329, с. 174]; правовий інститут, який відображає в

загальному вигляді діяльність мирового суду і мирового судді щодо здійснення

функцій правосуддя, а також іншу діяльність мирового судді у взаємодії з органами

місцевого самоврядування й іншими органами влади на місцях. Включає в себе: 1)

власне діяльність мирового суду з відправлення правосуддя; 2) позапроцесуальну

діяльність мирового судді. Органом мирової юстиції є мировий суд, а його

посадовою особою – мировий суддя [120, с. 45, 52];

8) традиційне для правового життя суспільства явище правосуддя, об’єктивно

існуюче як типовий та самостійний інститут судової влади, максимально

наближений та доступний населенню для мирного врегулювання правових

конфліктів [294, с.46].

Термін «юстиція» розуміють як правосуддя, судочинство; сукупність

державних органів, що здійснюють судочинство [303, с. 2008]. У вітчизняній

науковій літературі термін «юстиція» найчастіше використовують разом з

термінами «адміністративна» і «конституційна». Прослідковується дещо

неузгоджене й хаотичне використання понять, що зумовлює необхідність

44

узагальнення існуючих поглядів на сутність цього терміна, а саме як:

1) окрему (самостійну) галузь (вид) правосуддя [35, с. 45; 41, с. 27; 96, с. 149];

2) синонім судочинства – діяльність судових органів, що полягає в розгляді

справ/скарг громадян [27, с. 58; 122, с. 545; 313, с. 160] у межах особливої судової

процедури [24, с. 103]; особливий вид судової діяльності [102, с. 195–198]; порядок

розгляду і вирішення спорів у процесуальній формі судами [378, с. 26, 65], судами та

іншими уповноваженими на те державними органами [404, с. 47; 317, с. 218];

діяльність, що полягає в обмеженні влади та вирішенні конфліктів [32, с. 102];

офіційна діяльність спеціально уповноваженого Конституцією та актами, які її

розвивають, органу (органів), що здійснюється за допомогою особливої процедури

[402402, с. 113]; діяльність компетентних державних органів [395, с. 9; 194, с. 8];

спеціальний вид державної діяльності [4, с. 14];

3) система судових органів (спеціалізованих судів або спеціалізованих

судових підрозділів) [35, с. 42; 356, с. 116; 314, с. 214; 315, с. 11; 184, с. 13; 379, с.

267]; сукупність судових органів і їх діяльність [122, с. 545]; сукупність судів (а

іноді їх діяльність) [121, с. 296]; система судових та пов’язаних з їх діяльністю

установ [407, с. 499];

4) спеціальний механізм та спосіб захисту прав громадян [334, с. 14; 116,

с. 38]; інститут судового оскарження [80, с. 87];

5) сукупність владних повноважень [329, 33, с. 116].

На наше переконання, ототожнювати юстицію, чи то адміністративну, чи то

конституційну, чи мирову, лише з одним із наведених значень – судочинством,

судовою системою чи повноваженнями, – недоцільно, оскільки, як слушно зауважує

С. В. Александров, визначається складний багатоплановий феномен, котрий має як

судоустрійні, так і судочинні характеристики, що й обумовлює різноманіття

визначень, що існують у науці [9, с. 24]. Тому цілком доречним, на нашу думку, є

зауваження про те, що мирова юстиція – це не один з названих елементів, а їх

сукупність [155, с. 8]. Привертає увагу позиція дослідників адміністративної

юстиції, які пропонують розглядати останню відповідно до різних підходів

(організаційного, функціонального), і як систему судів, і як особливий порядок

45

розгляду та вирішення справ, і як вид судового контролю [53, с. 7, 9; 112, с. 9].

Таким чином, цілком очевидно, що мирова юстиція – явище комплексне,

багатогранне та багатоаспектне. Однак постає природне для наукового пошуку

питання: через яку правову категорію його сутність буде визначено найбільш точно?

У цьому аспекті вважаємо за необхідне звернути увагу на енциклопедичне

визначення поняття «інститут», що тлумачиться як комплекс організацій, установ,

індивідів, які володіють певними засобами, ресурсами і виконують конкретні

правові, соціальні, політичні функції; спосіб організації політичної, економічної,

соціальної, правової та іншої діяльності людей через чіткий поділ функцій [405, с.

696]. При цьому цілком очевидно, що правова наука оперує не лише поняттям

«інститут права» у класичному загальнотеоретичному розумінні як сукупність

правових норм, а й, наприклад, поняттями «правовий інститут», «соціальний

інститут», «державний інститут», «політичний інститут». І хоча в юридичній

літературі для дослідження та опису найрізноманітніших явищ правової дійсності

поняття «інститут» використовується надзвичайно часто, роз’яснення, чому саме ті

чи інші явища слід називати інститутами і про який саме різновид інституту

йдеться, практично відсутні.

Згідно з теорією М. Оріу (засновника школи інституціоналізму) та його

послідовників, матеріальна основа інституту – суспільна група, а власне інститут –

організаційно-правовий вираз групи, так звана абстракція. При цьому багато

правових інститутів є не тільки результатом юридичної техніки (конструкцією на

основі норм), а й елементом організації суспільства [220]. Останнє твердження,

безумовно, переконує в необхідності прискіпливішого аналізу питання

відмежування таких понять, як «інститут права» та «правовий інститут», оскільки

вони, на наш погляд необґрунтовано ототожнюються. Однак, будучи обмеженими

предметом дослідження, дозволимо собі тільки припустити, що правовим

інститутом можна назвати комплекс організацій, установ, індивідів, що

функціонують на основі правових норм, володіють певними засобами, ресурсами і

виконують конкретні правові функції; спосіб організації правової діяльності людей.

Соціальний інститут визначається як складна суспільна конструкція, що

46

включає в себе сукупність осіб, установ, які здійснюють конкретну функцію (сім’я,

релігія, політика, освіта, наука, держава), та система норм і цінностей, що

гарантують подібне поводження людей, узгодження їх інтересів [146].

Державний інститут (інститут державності) – відносно відокремлена

організаційно-функціональна структура, що виконує часткову функцію в цілісній

системі державного регулювання суспільних відносин. При цьому, державному

інституту притаманні такі характеристики: 1) державний інститут – це не система

норм, а фактичне явище: тобто йдеться не про статті, що регулюють, наприклад,

правовий статус державних службовців, а про сам інститут державної служби, його

роль у державному механізмі тощо; 2) хоча роль і місце будь-якого інституту

можуть бути повністю зрозумілі тільки в системі з урахуванням всіх її елементів,

державний інститут – відносно відособлена частина державної структури, що

володіє певною «автономією»; 3) інститут держави завжди є тим чи іншим способом

організації певних зв’язків і відносин як цілісної структури; 4) будь-який інститут

держави завжди має функціональне призначення: створюється державною владою

саме для того, щоб виконувати завдання з урегулювання певної сфери суспільних

відносин. Отже, якщо для загальної теорії права важливі саме правові норми, то для

державознавства важливі фактичні відносини, структури державності [381, с. 122–

124]. Судова влада, як відомо, одна з гілок державної влади, що реалізується судами,

які мають своє унікальне функціональне призначення, – створюються державною

владою саме для того, щоб виконувати один із видів державної діяльності –

правосуддя. Водночас судова влада є відносно відокремленою частиною державної

структури, що володіє не те що певною «автономією», а повною незалежністю;

відносини, які складаються в процесі реалізації судової влади, являють собою

цілком цілісну структуру. Таким чином, може йтися про таке абстрактне явище, як

інститут судової влади, що являється одним з інститутів держави, а інститут

держави – одним із соціальних інститутів.

На наше переконання, мирова юстиція цілком заслуговує на визначення як

інститут судової влади. По-перше, мирова юстиція має своє функціональне

призначення: необхідність своєчасного та ефективного врегулювання побутових

47

конфліктів за допомогою державно-владних повноважень, здійснення правосуддя з

орієнтацією на їх мирне розв’язання, покращення таким чином доступності

правосуддя загалом. По-друге, якщо мирова юстиція представлена мережею

спеціально створених органів – мирових судів, можна констатувати про відносно

відособлену частину державної структури, що володіє певною «автономією». Як

зауважує Ю. Л. Філонов, така самостійність припускає можливість здійснення

мировими суддями судових повноважень власними силами і засобами (спрощені та

примирні процедури – примітка наша А. С.), наявність незалежної компетенції

(малозначні категорії справ – примітка наша А. С.), окремого ресурсного, політико-

правового й атрибутивного потенціалу, а головне – виконання загальної функції

судової влади – вирішення конфліктів правового характеру та виконання

специфічних судових функцій, властивих тільки цьому суду [349].

Отже, може йтися про мирову юстицію як відносно відокремлену

організаційно-функціональну структуру, що виконує функцію інституту судової

влади, а отже, про мирову юстицію як інститут судової влади. Крім того, оскільки

органи мирової юстиції покликані виконувати не просто одну з функцій держави, а

функцію правову і на основі права (природного й позитивного), функцію

правосуддя, що за своєю природою означає захист та забезпечення прав і свобод

людини, відновлення справедливості, про мирову юстицію може йтися і як про

правовий інститут (йдеться не про інститут права як частину системи права). Отже,

мирова юстиція – інститут державно-правовий.

Відповідно, прийняття законодавства, що становитиме правову основу

мирової юстиції, створення та функціонування органів і посадових осіб мирової

юстиції означатиме «інституціоналізацію» мирової юстиції, яка, згідно з

тлумачними словниками означає: 1) упровадження нових суспільних інститутів; 2)

правове та організаційне закріплення тих чи інших суспільних відносин [82]. Вона

включає в себе такі послідовні етапи: 1) виникнення певної суспільної потреби,

задоволення якої вимагає спільних організованих дій; 2) формування загальних

цілей; 3) поява соціальних норм і правил; 4) виникнення процедур, пов’язаних з

цими нормами і правилами; 5) формалізацію норм, правил, процедур, тобто їх

48

прийняття і практичне застосування; 6) встановлення системи санкцій для

підтримання норм і правил, диференційованість їх застосування в окремих

випадках; 7) створення системи відповідних статусів і ролей; 8) організаційне

оформлення інституційної структури [354, с. 169].

Водночас зауважимо, що процес інституціоналізації мирової юстиції в нашій

країні уже розпочався, оскільки перші два з вищезазначених етапів чітко

кристалізуються і буде розглянуто більш детально в наступному підрозділі. У

випадку ж фактичного впровадження мирової юстиції і, відповідно, її повної

інституціоналізації, зокрема законодавчого оформлення, національна доктрина

збагатиться ще одним поняттям «мирова юстиція, як інститут права», котрий, на

нашу думку, можна визначити як сукупність правових норм, що регламентують

кожен з елементів мирової юстиції як інституту судової влади, закріплюють місце

мирових судів у судовій системі, відповідний обсяг їх компетенції, порядок

здійснення ними повноважень, правовий статус мирових суддів, організаційне

забезпечення діяльності мирових судів та суддів, взаємодію їх із судами інших

ланок та іншими елементами державного механізму. Галузева приналежність такого

інституту права, з огляду на активізацію наукової думки останніх років на вивчення

доктринальної концепції судового права [153; 187; 250; 295, с. 9–15; 296, с. 6–9], на

наш погляд, є очевидною.

Отже, проаналізувавши існуючі погляди на сутність термінів «мировий суд»,

«мировий суддя», «мирова юстиція», пропонуємо такі авторські визначення.

Мирова юстиція – це інститут судової влади, що покликаний забезпечити

максимальну доступність правосуддя та зниження рівня конфліктності на місцях

шляхом здійснення правосуддя в малозначних справах мировими судами з

орієнтацією на мирне вирішення справ із застосуванням особливої процесуальної

форми (спрощених, примирних процедур). Мирова юстиція як інститут становить

собою єдність таких елементів: 1) мирові суди – органи мирової юстиції, що є

найнижчою ланкою судової системи; 2) мирові судді – посадові особи мирових

судів; 3) законодавчо закріплена сукупність повноважень мирових судів та

діяльність із їх реалізації. У випадку функціонування в системі судової влади

49

відокремленої структури, що відповідає всім сутнісним ознакам мирової юстиції,

однак носить відмінну назву, такий інститут також цілком доречно позначати

терміном «мирова юстиція».

При формулюванні терміна «мирова юстиція» слід враховувати такі складові

його змісту: 1) інституційність, пояснює сутність та призначення даного явища

(інститут судової влади, що покликаний забезпечити максимальну доступність

правосуддя та зниження рівня конфліктності на місцях); 2) матеріальність, окреслює

особливості справ (малозначні справи); 3) організаційність, вказує на наявність

спеціальних органів (мирових судів) та посадових осіб (мирових суддів) для

вирішення даних справ та їх місце у судовій системі; 4) функціональність –

висвітлює процесуальний порядок розгляду справ (спрощені, примирні процедури).

Мировий суд – це орган мирової юстиції, різновид місцевих загальних судів,

до підвідомчості якого належить розгляд і вирішення малозначних категорій справ,

визначених законодавством, для досягнення цілей мирової юстиції (забезпечення

максимальної доступності правосуддя та зниження рівня конфліктності на місцях)

та характерними їй способами (застосування спрощених та примирних процедур).

Мировий суддя – посадова особа мирового суду, яка наділена

повноваженнями здійснювати правосуддя в малозначних справах, визначених

законодавством, з орієнтацією на їх мирне вирішення для досягнення цілей мирової

юстиції.

Упровадження інституту мирової юстиції повинно супроводжуватися

законодавчим закріпленням та розмежуванням розглянутих нами дефініцій –

«мировий суд», «мировий суддя», «мирова юстиція», що сприятиме чіткому

оперуванню поняттями в науці. Адже, як слушно зауважує І. В. Головінська,

відсутність законодавчого визначення сутності й основних цілей побудови мирової

юстиції й термінологічного інструментарію негативно відображається на процесі

формування та організації діяльності мирових суддів [57, с. 19].

Необхідність упровадження будь-якого нового інституту, без сумніву, має

бути не лише декларативно проголошено, а й теоретично обґрунтовано та соціально

обумовлено, з чітко окресленими цілями і роллю в суспільстві. Адже в разі прогалин

50

у науковому поясненні інституціонального простору феномена мирової юстиції й

відсутності доктринального та законодавчого закріплення завдань неможливо

оцінити ефективність інституту після його впровадження та ступінь виправдання

надій, що покладено на нього.

До того ж, оскільки мирова юстиція – це інститут судової влади, цілком

природно, що спільним для них є завдання щодо «захисту прав і свобод людини та

громадянина й інтересів держави» [134, с. 26]. Спеціальне завдання мирової юстиції

полягає, на нашу думку, у забезпеченні максимальної доступності правосуддя та

зниження рівня конфліктності на місцях шляхом спрощеної процедури здійснення

правосуддя з орієнтацією на мирове врегулювання спорів.

Спільними для мирової юстиції є і принципи судової влади, котрі як єдина

система поділяються на три підсистеми: 1) інституціональну (загальні принципи

судової влади): а) паритетність; б) справедливість; в) верховенство права; г)

законність; д) здійснення судової влади тільки судом; е) доступність; є)

незалежність і самостійність; ж) безсторонність; з) процедурність; 2) функціональну

(принципи відправлення судочинства): а) державна мова судочинства; б) гласність і

відкритість судочинства; в) колегіальний та одноособовий розгляд судових справ; г)

участь народу в здійсненні судової влади; д) справляння судочинства на засадах

рівності сторін; е) змагальність; є) презумпція невинуватості; ж) забезпечення

обвинуваченому, підозрюваному підсудному права на захист; з) право на

оскарження судового рішення; и) обов’язковість судового рішення; 3) організаційну

(принципи організації системи судових органів, або судоустрійні принципи): а)

єдність судової системи і статусу суддів; б) територіальність, спеціалізація та

інстанційність у побудові судової системи; в) незалежність, недоторканність,

незмінюваність і професіоналізм суддів [219, с. 40–67].

Наступне питання, що потребує аналізу в межах обраного нами предмета

дослідження, є з’ясування функцій мирової юстиції. Саме через основні напрями

впливу на суспільні відносини найкраще розкривається зміст будь-якої діяльності та

досягається мета, що закладена законодавцем при їх створенні. Оцінка ефективності

діяльності усіх судових інституцій відбувається, за словами Н. В. Купріянович,

51

насамперед, з огляду на функцію правосуддя [144, с. 2]. Проблема визначення

функцій судової влади не є новою, однак породжує дискусії серед учених.

Переважна більшість науковців одностайні в тому, що головна функція

судової влади – правосуддя. Водночас учені відносять до функцій судової влади

також конституційний контроль [384, с. 192; 103, с. 31; 370, с. 32; 1, с. 10] та низку

допоміжних функцій, що створюють умови для належного інформаційно-

аналітичного, матеріально-технічного, кадрового та іншого забезпечення судової

діяльності [321, с. 24]. С. К. Зайганова поділяє функції судової влади на зовнішню –

правосуддя (головна функція, через яку судова влада реалізує своє основне

призначення в суспільстві) і внутрісистемну – судове управління (потрібна для того,

щоб правосуддя було ефективним; і навпаки, без судового управління,

ускладнюється виконання головної функції). Судово-конституційний контроль, як

зазначає вчена, реалізується в межах правосуддя [84, с. 54].

З методологічної точки зору поняття «функція» має кілька значень. Вона

визначається і як основні напрями діяльності, що виражають сутність, соціальне

призначення, цілі й завдання того чи іншого суспільного інституту [216, с. 855, 858],

і як призначення, роль певного явища [335]. Тобто в першому випадку поняття

«функція» пояснює, які види діяльності притаманні тому чи іншому інституту, у

другому – чим він може бути корисним суспільству.

В аспекті другого розуміння поняття «функція» привертає увагу позиція

І. Л. Петрухіна, І. Є. Марочкіна, В. О. Лазаревої. Так, І. Л. Петрухін, ототожнюючи

функцію судової влади з її цілями та завданнями, зазначає, що вона полягає у

вирішенні соціальних конфліктів та засвідченні фактів, які мають юридичне

значення. А здійснення правосуддя – це той спосіб, за допомогою якого

реалізуються ці функції [321, с. 84]. Подібну позицію обґрунтовує і В. О. Лазарева,

зауважуючи, що єдина функція судової влади – вирішення соціально-правових

конфліктів, захист і відновлення порушених прав [147, с. 16].

І. Є. Марочкін головною функцією судової влади вважав вирішення юридично

значущих справ, що мають правові наслідки, а правосуддя - це зміст такої

діяльності. Встановлення ж юридичних фактів – це один із видів діяльності, що

52

виконують суди (судді) в межах даної функції. Визначення функцій судової влади

сприяє розкриттю її ролі та значення в суспільстві, державі загалом – справедливо

зауважував вчений [219, с. 33–39].

Отже, для досягнення єдності у визначенні переліку функцій судової влади чи

мирової юстиції важливе значення має уточнення розуміння поняття «функція».

Так, наприклад, у роботі О. Б. Абросімової містяться обидва розуміння

досліджуваного поняття. Вона підсумовує, що судові органи здатні належним чином

виконувати своє головне завдання – охорона прав громадян і повною мірою

виконувати функцію соціального гаранта справедливості (курсив наш – А. С.) лише

за наявності в неї ознак державної влади, які виникають при здійсненні судом поряд

із функцією правосуддя (головна позитивна функція) функції судового

конституційного контролю (курсив наш – А. С.) [1, с. 10]. Відповідно, функція

соціального гаранта справедливості – це роль і призначення судової влади, а

правосуддя і конституційний контроль – напрям (вид) діяльності.

Розглядаючи функції мирової юстиції, визначатимемо їх у двох значеннях:

1) відповідні напрями діяльності мирового суду, що характеризують певну

скерованість правового впливу мирової юстиції на суспільні відносини та їх

учасників. У цьому значенні, повністю погоджуючись із наведеним вище баченням

функцій судової влади видатного вітчизняного науковця в галузі судоустрою,

І. Є. Марочкіна, узагальнимо, що головною функцією мирової юстиції як інституту

судової влади буде вирішення юридично значущих справ, що мають правові

наслідки (зміст такої діяльності – правосуддя). Перелік видів діяльності, що

виконуються в межах цієї функції, також не викликають заперечень. Із невеличким,

однак, його доповненням (відповідно до специфіки правової природи мирових

судів) – здійснення примирних процедур, сутність, специфіку, роль і призначення

яких пояснимо далі;

2) роль мирової юстиції в суспільстві.

Функції мирової юстиції як та роль, яку вона відіграє в суспільстві, і буде

предметом подальшого нашого аналізу.

В останніх наукових дослідженнях спостерігається стійка тенденція одним з

53

пріоритетів сучасної демократичної держави називати саме соціальну її функцію,

що дозволяє активно і систематично впливати на соціальну сферу життєдіяльності

суспільства, знаходити соціальні компроміси та здатна здійснювати ефективну

соціальну політику в інтересах широких верств населення. Так, за словами

Л. О. Четверикової, соціальна держава, як кожна цивілізована держава, здійснює

політику, спрямовану на створення системи соціального забезпечення та охорони

здоров’я, … недопущення соціальних конфліктів у суспільстві [375, с. 8]. Така

держава, продовжує М. М. Яцишин, забезпечує людині гідне життя в царині

матеріальних статків і захисту загалом, гарантує особисту свободу, культивує і

забезпечує в суспільстві цивілізованими засобами соціальну злагоду, мирне

вирішення суперечностей, які виникають чи можуть виникнути [414, с. 284]. І

оскільки спори та суперечки властиві будь-якому суспільству, відповідно, існує і

суспільна потреба в об’єктивному вирішенні цих конфліктів неупередженим

органом державної влади. Соціальна сутність суду, як констатує А. А. Комаров,

якраз і зумовлюється наявністю такої потреби [115].

Отже, головне, сутнісне призначення суду, як підсумовує С. В. Прилуцький, –

вирішення правових конфліктів. Ця соціальна функція існувала завжди, оскільки

необхідна в будь-якому співтоваристві людей як діяльність третьої сторони, що

неупереджено й авторитетно вирішує спір [248, с. 111]. Оскільки ми відстоюємо

позицію, відповідно до якої мирові суди повинні стати невід’ємною складовою

частиною судової системи України, «… соціальна цінність мирової юстиції

полягатиме в ефективному врегулюванні правових конфліктів на первинному рівні

їхнього виникнення» [113, с. 30]. Таким чином, соціальна функція мирової юстиції

виявляється у виконанні мировими судами і суддями ролі соціального гаранта

справедливості. Реалізація цієї функції забезпечується вирішенням соціальних

конфліктів та організацією роботи даного інституту на основі положень

ст. 3 Основного Закону України з максимальним співвідношенням оптимального

наближення правосуддя до широких верств населення (передусім соціально

вразливих прошарків) і гарантованою державою унікальною можливістю сторін

досягти соціального компромісу в рамках мирової юстиції. Дана функція, відповідно

54

до загальнотеоретичних вчень, – це найбільш загальний, провідний напрям, у якому,

насамперед, відображаються сутність, природа і роль мирової юстиції в правовій

природі суспільства. Водночас, теорія держави і права виділяє таке поняття, як

підфункція, що окреслює в рамках функції деякі особливі, специфічні сторони

впливу на соціальну дійсність [328, с. 282]. Підфункціями соціальної функції

мирової юстиції, на нашу думку, можна визнати виховну, стабілізаційну і примирну.

На думку вчених, у тих країнах, у яких було запроваджено мирову юстицію,

мировий суд здійснив істотне перетворення у свідомості народних мас, виховний

вплив на які оцінили різні соціальні верстви населення [3]. Тому ми переконані, що

виховна підфункція мирової юстиції виражається у правовому впливі мирового суду

на усіх потенційних та безпосередніх учасників відповідних правовідносин: за

допомогою паритетного застосування примусу і переконання безпосередні учасники

судового розгляду усвідомлюють необхідність дотримання законодавства; шляхом

максимального використання наданих законом можливостей відбувається

застереження усіх учасників правовідносин (у тому числі потенційних) від

ймовірного порушення нормативних вимог та здійснюється популяризація мирних

способів врегулювання спорів. Вважаємо, що ця підфункція є діяльнісним виявом

виховних можливостей суду загалом і має своїм безпосереднім об’єктом

правосвідомість усіх верств і прошарків населення та опосередковано впливає на

соціально значиму поведінку. Отже, від ефективності її реалізації залежить у

кінцевому підсумку підвищення авторитету права, наближення права і моралі,

укріплення законності й правопорядку, зрештою – формування правової держави.

Загалом же, відповідно до логіки розвитку суспільної й правової думки

останніх десятиліть, сутність держави як політичної, владної структури усе більше

наближається до того, щоб вона стала діючим та ефективним інструментом

подолання суспільних суперечностей не шляхом примусу, а, як правильно

зауважила В. І. Анішина, за допомогою досягнення соціального компромісу,

підвищення ролі права як універсального соціального регулятора відносин у

суспільстві [11, с. 15]. Усе частіше науковці, – представники різних галузей права,

погоджуються з тим, що загальнолюдське призначення держави в ширшому сенсі

55

полягає в тому, щоб бути інструментом соціального компромісу, пом’якшення і

подолання суперечностей, пошуку згоди та співпраці різних верств населення і

суспільних сил, забезпечувати загальносоціальну спрямованість усіх функцій, що

вона здійснює [20, с. 8]. Тому в сучасних умовах тільки демократична держава

спроможна сконструювати належне місцеве правосуддя, у якому протиправні

суб’єктивні характеристики сторін конфлікту та об’єктивні недоліки діючої судової

системи усуватимуть мирові суди, сутнісними якостями якого є максимальна

наближеність до населення, доступність і зрозумілість правосуддя та прагнення

вирішення спору мирним шляхом. Таким чином, переконані, що мирова юстиція в

Україні покликана виконувати ще одну підфункцію – примирну, зміст якої полягає в

тому, що діяльність мирового судді має бути спрямована на досягнення миру між

сторонами конфлікту, а отже, його остаточне вирішення. Реалізується ця функція з

допомогою примирних процедур у справах, що наділені примирним потенціалом.

При цьому не матиме принципового значення, у який саме спосіб це примирення

відбулося: чи воно відбулося в результаті взаємних поступок сторін конфлікту (одна

сторона, наприклад, заперечує проти притягнення іншої сторони до

відповідальності, а остання, у свою чергу, прагне компенсувати завдані нею збитки),

чи воно ґрунтується на односторонній волі сторони припинити конфліктні стосунки

(відмова від позову, визнання позову, примирення потерпілого з винним). Справді,

звернення до правосуддя неминуче призводить до настання соціальних наслідків для

обох сторін конфлікту, що може виражатися як у негативному формуванні

правового світогляду того учасника процесу, чиї аргументи суд не взяв до уваги, так

і в деформації особистих правовідносин (дружніх, сімейних, сусідських тощо). Тому

прояснення суті конфліктної ситуації, її об’єктивне розуміння, адекватне

усвідомлення судом й учасниками конфлікту може слугувати основою для

вироблення компромісів, а також, у деяких випадках, узагалі ліквідувати спірну

ситуацію, стабілізуючи суспільні відносини.

Отже, наступна підфункція, яка, на наш погляд, притаманна мировій юстиції,

– стабілізаційна, на що вже неодноразово звертали увагу вчені-процесуалісти. Так,

М. А. Філіппов у судовій владі загалом та в мирових судах зокрема бачить силу, що

56

дозволить зберегти в суспільстві певну стабільність, за допомогою якої досягається

оптимальне забезпечення прав і свобод громадян [348]. Тому, на нашу думку,

стабілізаційна підфункція мирової юстиції виражається в забезпеченні

константності суспільних відносин, спокою і згоди на місцях.

Ще однією функцією, яку, як вважаємо, виконуватимуть органи мирової

юстиції в судовій системі нашої держави, є інтерпретаційна. Штучне зведення

судової влади виключно до правозастосування в умовах сьогодення не відповідає

дійсному становищу. Здійснюючи правосуддя, суддя, за допомогою власних

інтерпретаційних висновків, перетворює абстрактну правову норму, адресовану

невизначеному колу осіб, на конкретне правове судження, реципієнтами якого є

персоніфіковані учасники відповідних правовідносин. Як наголошує

В. М. Кудрявцев, у результаті судового рішення норма права сприймається не у

сфері належного, де ми мислимо себе її адресатами, а у сфері сущого, де норма

характеризує стан дійсності та наш власний досвід [140, с. 88]. Тому, на думку

Г. І. Нікєрова, до того як суд розтлумачив правову норму, застосовуючи її в

конкретній справі, вона, як правило, була просто неперевіреною декларацією [199, с.

18]. Крім того, у разі наявності прогалин у праві головним завданням судової

системи вважається тлумачення закону таким чином, щоб показати, що закон все

таки регулює дану ситуацію, а суддя в цьому випадку не винаходить нову норму

права, а захищає інтереси, що потребують правового захисту в умовах відсутності

норми права [69, с. 51]. Отже, судова інтерпретація права є постійною супровідною

розумовою діяльністю, що реалізується суддею на кожній стадії судочинства і

мирові судді не мають бути винятком. Інтерпретуюча (тлумачна) функція мирової

юстиції є необхідною передумовою правильного розуміння задуму законодавця, що

виражається у правовій нормі. З’ясування справжнього змісту спірних

правовідносин та норм законодавства, що їх регламентують, дозволять мировому

судді як інтерпретатору ефективно реалізувати на практиці теоретичні приписи

закону в процесі індивідуального осмислення за допомогою власного життєвого

досвіду та переконань. При цьому розглядувана функція має на меті максимально

повне виявлення не тільки того змісту, який буквально закладено у текст

57

нормативно-правового акта, а й того значення, що потенційно міститься в ньому

згідно з принципами і догмами природно-правової доктрини та головними засадами

відправлення правосуддя в демократичній державі. Отже, інтерпретаційна функція

мирової юстиції – це з’ясування істинного природного змісту правової норми,

суб’єктивної та об’єктивної волі законодавця, адаптація абстрактного змісту норми

процесуального і матеріального законодавства до конкретних спірних ситуацій з

метою максимально ефективного врегулювання спірних відносин.

Варто зауважити, що означені функції можна поділити на загальні (що

притаманні мировій юстиції як частині судової влади): соціальна (виховна,

стабілізаційна), інтерпретаційна; та спеціальну (характерна для мирової юстиції), –

примирна.

1.3. Теоретико-правове обґрунтування необхідності впровадження

інституту мирової юстиції в Україні

Для становлення правової держави надзвичайно важливо мати власні уявлення

про основні віхи розвитку й тенденції вдосконалення судових органів і процедури

відправлення правосуддя, що в сукупності спроможне не лише підвищити

практичну ефективність суддівської діяльності, а й здійснити серйозний вплив на

курс судових реформ загалом.

Перетворення, що відбуваються нині в усіх сферах соціально-економічного та

політичного життя, викликають необхідність перегляду усталених поглядів щодо

системи відправлення правосуддя, що поряд із настанням нового етапу

державотворення роблять природнім сплеск інтересу до вітчизняної та світової

історії розвитку й становлення окремих правових судових інститутів. У сукупності

наведене призвело до того, що судова реформа, яка нині триває в Україні, викликала

величезний інтерес до історії становлення національного правосуддя, його ґенези й

основних етапів еволюції.

Судова система завжди є відображенням історичних процесів, що

відбуваються в суспільстві протягом його еволюції. При цьому, як доречно зазначає

58

І. В. Назаров, багато характерних рис судових систем окремих країн можна

пояснити саме історичними традиціями й особливостями правових систем. Аналіз

формування судових систем країн Європейського Союзу, зауважує автор, свідчить

про використання і шанування багатовікового досвіду функціонування суду та

становлення судової влади в цих країнах. В Україні ж з 1991 р. здійснено спробу

побудувати судову владу без огляду на історичний досвід [189, с. 403].

Це черговий раз підкреслює, наскільки важливим й актуальним є сьогодні

дослідження минулого. До того ж необхідно чітко усвідомлювати, що в юридичній

спадщині минулих років наявні як негативні, застарілі, не виправдані часом і не

придатні для відтворення в умовах сьогодення функціональні моделі, так і

спостерігається чимало позитивного, передового, що в глобально-історичному

розумінні виступає як досягнення безцінного досвіду судоутворення, виплеканого

десятками поколінь представників різних юридичних шкіл та формацій.

Напрацювання в цій сфері, на наш погляд, потребують ретельного вивчення та

критичного оцінювання для того, щоб, з одного боку, не повторювати помилок та

прорахунків правників минулого, а з іншого – максимально залучити все цінне, що є

в історії розвитку судової системи України. Дослідження доцільності запровадження

в Україні мирових судів з історично-правових та загальнотеоретичних позицій

дозволить напрацювати науково обґрунтовані рекомендації щодо їх ефективного

впровадження на сучасному етапі.

Так, ще у стародавніх слов’ян, у дописемний період, було напрацьовано

чимало досудових способів вирішення конфліктів [104], серед яких більшість мали

за мету підтримання внутрішнього миру сторін й общини тощо [409].

Общинні суди, що функціонували на основі «Руської правди», як зазначає

С. Б. Чебаненко, фактично являли собою архаїчний прообраз сучасного

посередницького арбітражу, уповноваженого вирішувати питання підтримання

внутрішнього миру спільноти. Таке полюбовне вирішення конфліктів шляхом

переговорів у східних слов’ян XI–ХІІ ст. посідає перше місце серед решти способів

захисту від порушень [372].

Перші документи, які фіксують діяльність полюбовних судів на українських

59

землях Великого князівства Литовського, відносяться до XV ст. [8, с. 18]. Діяльність

полюбовних судів регламентували Статут Великого князівства Литовського і

Саксонський Дзерцал. До полюбовного врегулювання справи вдавались як у

державних судових установах, так і в судах магдебургій [17, с. 45]. У цих

документах відзначалося, що учасники правового спору могли передати його

вирішення обраним ними особам, які погодилися взяти участь у процесі. Мирові

судді обирались сторонами серед сумлінних, повнолітніх, без фізичних вад,

обізнаних з правом осіб. В організації і діяльності полюбовних судів було багато

спільного з третейськими судами. Різниця між ними полягала в тому, що сторони

вдавалися до мирового суду без повідомлення про це державного суду і до

офіційного порушення справи в державному суді. Як і третейські, мирові суди

розглядали здебільшого цивільні і дрібні кримінальні справи. Постанова мирового

суду приймалась більшістю голосів. Допускався перегляд обсягу зобов’язань, якщо

сторони або сторона не погоджувались із тим, що визначила постанова. При

невиконанні вироку мирового суду однією із сторін інша мала право звернутися до

земського або гродського суду. Отже, за відсутності незгоди між сторонами,

держава практично не втручалася в мирові суди. Рішення мирового суду мало таку

ж юридичну силу, як і рішення третейського суду. Існування третейських і мирових

судів було санкціоноване державою [106, с. 117-120].

Псковська Судна грамота (1467 р.) до мирських судів поряд із судом князя,

судом посадника, судом місцевого старости відносила суд братчин. Братчини – це

купецькі та цехові корпорації, що збиралися в певні пори року на мирські банкети.

Суду братчини були підсудні справи про особисті образи, про побої та бійки. Цей

суд не мав права втручатися у справи, що належали до підсудності князя або

посадника та найчастіше закінчувався примиренням сторін [248, с. 319].

З XV ст. на українських землях виникли копні суди, що територіально

об’єднували кілька сіл (копу). Такі громадські або самоуправні суди вирішували чи

не найбільше справ селянства й міщанства, іноді навіть перевищуючи свою

компетенцію. Громади малих міст та сіл мали свої громадські суди. Статути

тлумачили копні суди передусім як суди на місці, у присутності значної кількості

60

людей. До компетенції копного суду належали питання земельних меж, розгляд

скарг про заподіяння шкоди польовим і лісовим угіддям власників, карні справи. Під

час судового розгляду копні судді не тільки вели хід судового засідання, а й

здійснювали примирні процедури. Особи, яким загрожував вирок копного суду про

смертну кару, звертались із проханням про помилування не тільки до потерпілого, а

й до копних суддів та інших присутніх на засіданні осіб. Якщо копні судді вважали

це доцільним, вони звертались до потерпілого з проханням пробачити винному. Ці

примирні заходи отримали назву в копному судочинстві «вложення», а саме

примирення – «єднання» [248, с. 320–322].

У Запорозькій Січі мирові суди окремо як ланка судової системи не

виділялися, проте всі випадки правосуддя здійснювались з обов’язковим

прагненням до полюбовного вирішення спору мировою угодою. Якщо два козаки

посварилися між собою чи побилися і при цьому не змогли помиритися, вони мали

піти до паланкового начальника (полковника), який пропонував їм укласти мирову.

Якщо сторони не погоджувалися, спір передавався на розгляд курінного начальства

(отамана), який знову пропонував козакам вирішити справу миром і, якщо згоди

знову не було досягнуто, їх направляли до військового суду. Так усе повторювалося

спочатку з пропозиції укласти мирову, якщо хоча б одна сторона на це не

погоджувалася, усіх направляли до кошового отамана, який вислуховував сторони і

знову ж таки закликав їх до миру [172, с. 7–8].

За часів Гетьманщини (1648–1760 рр.) на територіях сучасної східної та

центральної України мирові (полюбовні) суди були досить розповсюдженими. На

роль мирителя могло бути, за обопільною згодою суперників, запрошено особу, яка

має добропорядну суспільну репутацію, володіє необхідним рівнем правових знань,

є повнолітньою, не має фізичних вад та не перебуває в залежності від однієї зі

сторін. Мирові угоди, досягнені цими судами та вироки, що виносилися мирителями

мали повну силу договорів між сторонами. Мирові суди створювалися двома

способами: запрошенням мирителів за взаємною згодою сторін та досягненням

взаємної угоди шляхом безпосередніх переговорів. Постанови та вироки, що

виносилися ними, вимагали відповідності закону («справедливості») та природному

61

праву («совісті»). У разі непокори такому рішенню однією зі сторін, друга сторона

могла звернутися до офіційного суду з позовом, під час розгляду якого до справи

залучався акт мирового суду, що підтверджував рішення примирителів. При цьому

сторону, яка не підкорилася рішенню мирового суду, штрафували та зобов’язували

відшкодовувати збитки другій стороні. Апеляції на рішення мирового суду за

загальним правилом не допускалися, за винятком, коли такі рішення визнавалися

нікчемними. Поширена практика вирішення цивільних і незначних кримінальних

справ у квазісудовому (полюбовному) порядку, на думку Л. С. Гамбург, потенційно

створювала в українському суспільстві зазначеного історичного періоду сприятливі

умови для зміцнення автономії особи та громади на засадах природного права [52, с.

67]. Як стверджує Н. П. Сиза, сторони зверталися до мирових судів з метою

швидкого й без зайвих витрат вирішення справи, тому така форма вирішення справ

була досить поширеною і часто застосованою [300, с. 112–113].

У другій половині ХІХ ст. процес глобалізації світової економіки почав

набувати незворотного характеру, правові інститути та загальні моделі відправлення

правосуддя в одних державах були запозичені іншими. Така ж доля спіткала і

мирову юстицію. При цьому запровадження мирової юстиції на теренах Російської

імперії (до складу якої тривалий час входила частина території сучасної України)

відбулося лише у 1864 р. в інших соціально-історичних умовах, ніж на батьківщині

зародження, за інших передумов і з відмінною метою встановлення, адже саме

скасування кріпосного права та вступ Російської імперії на шлях капіталістичного

розвитку обумовили проведення реформи в судоустрої та судочинстві.

Так, серед чинників, які стали каталізаторами необхідності запровадження

мирової юстиції, виявляються різні обставини, які, водночас, були рухомою силою

та спонукальною причиною, що зумовили відродження мирової юстиції в ті часи.

Згідно з тлумачними он-лайн словниками, найкращим, на нашу думку,

лексикологічним відповідником для позначення цих явищ і процесів, буде слово

«фактор», що походить від лат. «factor» й означає «спонукати, робити, призводити»

[213]. Вважаємо, що усі практичні та юридичні фактори, що призвели до створення

мирових судів у ХІХ ст. у Російській імперії, доцільно поділити на три підгрупи:

62

1) фактори надмірності: безкінечна різноманітність і багаточисельність

судових інстанцій; непомірна тяганина при великій кількості процесуальних норм;

принцип становості як основна вада судоустрою; рабська залежність суду від

адміністрації; слідчий або інквізиційний характер процесу, що заснований на теорії

формальних доказів; безцільна жорстокість каральної системи, фактичне безсилля

прокурорського нагляду [322, с. 213–214];

2) фактори недостатності: низький розумовий і моральний рівень особового

складу суду; відсутність усності й гласності провадження; а також панування

канцелярської таємниці; жебрацькі оклади у відомстві Міністерства юстиції, що

породжувало надмірне хабарництво в усіх судах [322, с. 213–214]. Як зауважує

А. Попова, «… торгівля правосуддям велася так само жваво, як і торгівля

індульгенціями в середньовічній Європі» [240, с. 43]. Спроби уряду боротися з

хабарництвом, продовжує А. Смикалкін, не давали жодних результатів, тому що цей

ганебний порок охопив весь державний апарат [308, с. 39];

3) фактори неврегульованості: знищення кріпосного права призвело до

виникнення, зміни та припинення нових, раніше не регламентованих

законодавством правовідносин, спори з яких міг розв’язати лише мировий суд. Як

правильно зазначає М. Г. Коротких, це природний порядок речей, що породжує

безліч зіткнень і порушень, які повинні усувати тільки суди [133, с. 67], однак

існуючі на той час повітові суди були не в змозі впоратися з цим завданням,

необхідно було створити спеціальний орган – мировий суд, що регулював би спори

між селянами, які виходять з кріпосної залежності, і поміщиками, а також розглядав

би незначні справи між минулими кріпаками [71, с. 67–68].

Для усунення всіх названих причин вимагався доступний і зрозумілий суд, що

розглядав би справи за спрощеною процедурою [100, с. 15–16]. Як відзначає

В. Б. Віленський, мирова юстиція, створена в 1864 р. на основі статутів, із самого

початку планувалася саме як інститут місцевої судової влади та була обумовлена

потребою в судах, що своєю наближеністю до сторін конфлікту і простотою форм

судочинства відповідали б потребам міського та сільського населення [49, с. 167].

При цьому ідею максимального наближення суду до населення мирова юстиція на

63

той час мала реалізовувати шляхом активного застосування примирних процедур та

скорочених строків і спрощення процедури розгляду справ [346, с. 10].

Показовим, на наш погляд, є узагальнення сучасника реформи 1864 р.

К. Д. Анциферова, який називав призначення мирового судді. У його особі місцевим

жителям надавався не тільки найближчий засіб вирішення спорів у справах, що

вимагають, передусім, швидкого вирішення на місці та наглядних знань місцевих

обставин і відносин, а й посередника для узгодження вимог, які лише спочатку

видаються протилежними, проте, виникаючи із взаємних непорозумінь, за

посередництва особи, яка користується довірою в обох сторін, легко можуть бути

примирені. Крім того, на мирових суддів покладалася й охорона суспільного

порядку та спокою шляхом розгляду справ про малозначні злочини та проступки,

що в інтересах як приватних осіб, так і всього суспільства вимагають скорого

вирішення саме в тих місцях, де вони виникли [13, с. 12–13]. Їх призначення

полягало в тому, щоб за допомогою своїх знань і шляхом надання сторонам порад

припинити справу на самому початку тяганини [197, с. 31]. Відповідно, примирення

сторін визнавалось метою і найголовнішим показником якості роботи мирового

судді [320, с. 11]. Таким чином, мирові судді як частина судової системи також

розглядались як примирителі.

За попереднім поясненням з двома сторонами мировий суддя пропонував їм

завершити справу миром, не обмежуючись формальним виконанням обов’язку:

«... чи не бажаєте закінчити справу миром», «… краще б вам примиритися» і т.д. [93,

с. 229]. Він був зобов’язаний вказувати сторонам ті шляхи і заходи, що, на його

думку, могли позитивно завершити справу; способи та умови, на яких сторони

зручно для себе могли б завершити спір мировою угодою [12, с. 61]. І лише

переконавшись у повній безуспішності своїх старань, або у випадку заяви однієї із

сторін, що вона в жодному разі не погодиться на добровільне припинення спору,

суддя мав прийняти рішення. Заходи щодо схиляння сторін до примирення мало

бути вжито і під час провадження у справі. При цьому, сучасник дореволюційних

мирових суддів В. Л. Ісаченко називає схиляння сторін до примирення дуже

важливим обов’язком останніх. А те, що його точне виконання було рідкісним

64

явищем, примирна процедура виконувалась виключно для дотримання форми, як

наслідок справ, що закінчувались миром, ставало все менше і менше, – констатував

науковець з жалем. Водночас, особливістю мирової юстиції того часу було те, що

сторони могли примиритися не тільки після винесення рішення, а й після вступу

його в законну силу, як поза судом, так і в судовому засіданні [171, с. 230, 233].

Тобто, як відзначає за результатами дослідження мирової юстиції

Лівобережної України ХІХ ст. Д. А. Шигаль, прагнення досягнути миру було

пріоритетним і всіляко заохочувалось та «спрямовувалось на значне прискорення

судового розбору справ». Такий порядок судочинства, продовжує учений, завдяки

своїй простоті, на практиці цілком виправдав себе й довів, що судово-мировий

розбір справ є досить ефективним та доцільним засобом вирішення конфліктів, що

виникають у середовищі місцевого населення [388, с. 13].

У кримінальному судочинстві використовувались такі спрощення: читання

обвинувального акта замінювалося коротким усним викладом суддею змісту скарги

і доказів, пред’явлених обвинувачем; у разі визнання провини обвинуваченим

мировий суддя звільнявся від обов’язку допитувати свідків обвинувачення; вирок

виносився без попередньої постановки питань, передбачених у загальному

судочинстві. У цивільному судочинстві була допустима усна форма заяв та

клопотань, був відсутній обов’язковий обмін копіями процесуальних документів

між сторонами, поширено спрощений порядок постановлення ухвал (у вигляді

коротких відміток у протоколі або на заявах) та оскарження рішень, відстрочка

судового засідання передбачалась тільки у випадках, зазначених у законі; у разі явки

обох сторін передбачалася можливість негайного розгляду справи [396, с. 17].

Щодо підсудності цивільних справ, то за Статутом Цивільного Судочинства

1864 р. до відання мирових судів належали спори про майнові права щодо

зобов’язань стосовно рухомого та нерухомого майна ціною не вище 1 тис. руб.;

позови про відшкодування збитків (навіть якщо ціна спірного права не могла бути

відома на момент звернення до суду, але позивач не оцінював її вище 1 тис. руб.)

(п. 1, 2 ст. 29 Статуту Цивільного Судочинства). Натомість особисті немайнові

права виходили за межі їх компетенції (наприклад, шлюбні та сімейні, що не мали

65

майнового характеру, стосовно прав інтелектуальної власності (у сучасному

розумінні) (ст. 31 Статуту Цивільного Судочинства). Отже, при визначенні

підсудності враховувались два критерії: майновий характер та ціна спірного права

[93, с. 10–12]. Тобто до компетенції мирових суддів за Статутом Цивільного

Судочинства 1864 р. належав розгляд справ, що автори реформи вважали простими,

нескладними й такими, що не становлять труднощів у вирішенні [235, с. 178].

Підсудність у кримінальних справах визначалася залежно від «виду покарань»

(ст. 33 Статуту Кримінального Судочинства: догани, зауваження, навіювання,

грошові стягнення до 300 руб., арешт не більше як на три місяці, ув’язнення до

одного року) та «виду порушень». При цьому справи, які відповідають критерію

«виду порушень», мали відповідати і критерію «виду покарань» [192, с. 46–48].

Також, з метою поширення практики примирення сторін, до підвідомчості мирових

судів належали справи про злочинні діяння, за які хоч і передбачалось більш суворе

покарання, однак провадження могло бути розпочато не інакше як за скаргою

потерпілого та закрито за примиренням сторін [6, с. 934].

Другою інстанцією для мирових судів за Судовими статутами 1864 р. були

з’їзди мирових суддів, які здійснювали апеляційний розгляд – стосовно

неостаточних, та касаційний – щодо остаточних рішень та вироків мирових судів.

Структурно мирові з’їзди складалися з голови з’їзду, неодмінного члена й мирових

суддів. Найвищою судовою інстанцією щодо мирових судів був Сенат, який

здійснював функції органу касаційного провадження зі справ, розглянутих

мировими судами та з’їздами мирових суддів. Створення для мирових судів власної

другої інстанції призвело до того, що в загальній судовій системі Російської імперії

вони посіли досить автономне місце стосовно окружних судових установ [388, с.

12]. Водночас висловлювалась думка, що порядок оскарження через з’їзд спричиняв

небезпеку створення кумівства, що загрожувало свавіллям. Тому лунали категоричні

заперечення проти оскарження до з’їзду і вимагалося підкорення мирових суддів

загальним судам [54, с. 95].

Без сумніву, судова реформа 1864 р. докорінно змінила судоустрій,

процесуальне й матеріальне право Російської імперії [202, с. 48], незважаючи на те,

66

що норми й принципи, які виглядали в законі ідеально, зіштовхнувшись із

російською дійсністю, діяли не так, як замислювалося, а то й не діяли зовсім [81, с.

126]. Судові статути 1864 р. все ж таки «стали унікальними пам’ятниками передової

ліберальної думки ХІХ ст.» [239, с. 34], судова система імперії стала єдиною і була

відділена від адміністрації [307, с. 22]. Мировий суд, що вважався наріжним

каменем у судовій системі Російської Імперії [119, с. 103], дуже ефективно

функціонував до 1917 р. [287, с. 58] та став значно ближче до населення, ніж

дореформені суди, про що свідчить той факт, що до мирових судів зверталися зі

скаргами на утиски й образи, на дрібні крадіжки й шахрайство, які раніше

залишалися поза увагою правоохоронних органів [239, с. 49]. Крім того, важливе

значення мало також і те, що загальні суди було звільнено від обтяжливої

необхідності розглядати величезну кількість малозначних справ, яка перейшла до

компетенції мирових судових органів [389, с. 39]. Водночас, статистичні відомості

свідчать про те, що навіть, незважаючи на значне професійне навантаження, яке

протягом року припадало на одного мирового суддю, його правозастосовна

діяльність була досить ефективною та успішною. Оцінка якісного рівня діяльності

мирового суду також підтверджує всі попередні висновки про його надзвичайну

доцільність та ефективність, а також свідчить про велику здатність мирових суддів

правовим шляхом сприяти гуманізації та демократизації народного життя [388, с.

13–14]. Разом з тим, на території Російської імперії роботу мирових судів,

скасованих унаслідок контрреформи 1889 р. всюди, окрім таких міст, як Москва,

Санкт-Петербург та Одеса [95, с. 9], так і не було відновлено.

Цього ж часу у становленні та розвитку системи судових органів частини

Західної України, що перебувала у складі Австро-Угорщини, згідно з

Конституційним законом про судову владу від 21 грудня 1867 р., відбулася судова

реформа, метою якої стала уніфікація судоустрою в Австро-Угорщині, що поряд із

позитивними рисами (а саме: визначення єдиної системи загальних судів, їхніх

організаційних засад, внутрішньої структури, компетенції; формування професійних

вимог до кандидатів у судді та встановлення порядку призначення на суддівські

посади; упровадження суддівського самоврядування; утвердження принципів участі

67

громадського чинника в діяльності судів) призвів і до певної плутанини. Наприклад,

конкретизований 23 грудня 1896 р. перелік службовців, які могли досліджувати

докази, відносив до складу цих суб’єктів мирового суддю, хоча, як зауважує

О. В. Кондратюк, такої посади на українських землях не існувало, а тому аналоги

доводилося шукати виходячи з практики і характеру повноважень службовця. Разом

з тим, продовжує дослідник, деякі особливості судочинства в Галичині

перегукувались із характерними рисами провадження в мировому суді. Наприклад,

для провадження у малоцінних справах (позовна грошова сума чи цінність спірного

майна не перевищувала 50 гульденів або коли позивач погоджувався прийняти

замість спірного предмета гроші на суму не вище 50 гульденів) застосовувалися

особливі правила. Також існувало поняття «мирних погоджень». Так, особа, яка

бажала подати позов щодо майна вартістю не вище 500 гульденів, мала право перед

тим просити повітовий суд про виклик іншої сторони до мирних погоджень, якщо

ця сторона мешкала на території даного судового округу. Висновок суду про виклик

відповідача для мирових погоджень не підлягав оскарженню [118, с. 138, 141–142,

170]. Повітовими суддями, до компетенції яких належало вирішення нескладних

спорів та примирення сторін, могли бути лише особи чоловічої статі, які мали вищу

юридичну освіту і після трирічного стажування успішно склали іспит [168, с. 16].

Слід відзначити, що у XIX ст. в Австро-Угорщині функціонували полюбовні

суди. Однак, вони були радше аналогами комерційного арбітражу, аніж мирових

судів в їх класичному розумінні. Вони не були державними органами, створювались

на підприємствах та були спеціально уповноваженим структурним елементом

підприємства, розгляд справ відбувався без обов'язкового дотримання

процесуальних норм, їх рішення не могли бути скасовані, а їх виконання не було

забезпечено державним примусом. Компетенція полюбовних судів не була чітко

визначена, а їх діяльність не контролювалася та інколи була не правовою. Вони

загалом розцінювались як негативне явище правосуддя Австро-Угорщини, що

породжувало несприятливі наслідки [118, с. 73].

На тій частині українських земель (Східна Галичина, Полісся, Волинь), що у

міжвоєнний період (1918-1939 рр.) підпадали під дію польського законодавства

68

(спершу внаслідок поширення на них Тимчасового положення про впровадження

польського судочинства в Королівстві Польському 1917 р., а згодом і в результаті

входження до складу Польської Республіки за Ризьким мирним договором 1921 р.),

як зазначає дослідниця судоустрою республіки Польща О. В. Липитчук, також

функціонували мирові суди. Вони виносили вироки та рішення у кримінальних і

цивільних справах у складі одного судді та двох засідателів. Другою інстанцією для

їх рішень виступали не апеляційні, а окружні суди. На посаді мирового судді могли

працювати особи без вищої освіти, проте з досвідом роботи гмінного судді. Закон

18 березня 1921 р. обмежив участь непрофесійних суддів у мирових судах, а Закон

від 6 лютого 1928 р. замінив повітові та мирові суди гродськими судами. Останні, як

суди нижчої ланки, складалися з одного або більше суддів, були першою інстанцією

для дрібних цивільних та кримінальних справ, розглядали апеляції на вироки

мирових суддів та надавали судову допомогу іншим судам, державним установам та

різним організаціям. Справи розглядалися одноособово. Поряд з гродськими судами

зберігалися й виборні мирові судді, що могли розглядати тільки дрібні справи та

обиралися населенням округу на 5 років. Мировий суддя міг не мати юридичної

освіти, його освіченість могла бути низькою. До того ж, ці судді не користувалися

довірою як серед юристів, так і влади. 9 квітня 1938 р. було підписано закон про

ліквідацію судів присяжних та мирових судів, що розцінюється вченою як

реформування у напрямку антидемократичних засад та негативне ставлення до

громадського чинника в правосудді [152, с. 49–120].

Процес кардинальних змін і перетворень у соціально-політичному та

суспільному житті українських територій, що входили до складу Російської імперії,

після революційного перевороту 1917 р. є тією хронологічною межею в бутті

соціуму, що назавжди трансформувала всі «несучі конструкції» правового

регулювання. Інститут мирової юстиції не став винятком, і після остаточної

ліквідації цієї ланки судової системи в Росії, дослідження її ґенези, становлення та

особливостей мирового судочинства науковцями не проводилося. Як наголошує

Р. І. Абушов, у радянський період розвитку державного апарату і системи влади

інститут мирових суддів не становив наукового та практичного інтересу [3]. Тому

69

тривалий час у радянській історично-правовій літературі мирова юстиція не була

серед об’єктів науково-теоретичних досліджень. У літературі того часу переважав

критичний аналіз дореволюційної судової системи, яка нібито була побудована на

не властивих робітничому класові буржуазних принципах та інститутах, що

унеможливлювало входження мирової юстиції до радянської судової системи. Хоча

цей період української історії характеризується інтенсивною «розбудовою»

радянської держави як політичного режиму, де доступ до правосуддя начебто мав

бути легким і відкритим для всіх прошарків суспільства, проте про відновлення

такого прогресивного для свого часу інституту, як мирова юстиція, не йшлося

взагалі. Крім того, саме тоді зародилася поширена в радянську добу тенденція

заперечення свого минулого досвіду.

Черговий істотний процес трансформування методологічних засад

вітчизняного судоустрою припав на період завершення радянської доби. Розвал

Радянського Союзу у 1991 р. викликав нову хвилю науково-теоретичного інтересу

до проблем функціонування та відродження інституту мирової юстиції, що

супроводжувалось одночасним натиском на всі основні постулати марксистсько-

ленінської правової доктрини (яка перестала бути єдиновірною, державною, але

зберегла за собою статус однієї з наукових течій у методологічному інструментарії)

з паралельним зверненням до досвіду функціонування мирових судів у зарубіжних

країнах та активним запозиченням з нього. Тому можна сміливо констатувати, що

саме в цей час у найбільш значимих юридичних роботах 90-х рр. минулого століття,

присвячених правовому устрою та розбудові судових органів, спостерігається

стійкий перехід від усталених у радянській період ідеологічних догм до системно-

функціонального підходу.

Унікальність сучасної історії мирової юстиції в нашій країні, на нашу думку,

полягає в тому, що протягом усього процесу реформування судової системи в

Україні, яке триває вже не одне десятиліття, науковці й законодавець час від часу

повертаються до ідеї запровадження мирових судів. Однак, якщо питання

організаційного забезпечення судової влади, статусу суддів та порядку реалізації

судової влади зазнали з початку 90-х суттєвих змін, то судова система, як слушно

70

узагальнює Р. О. Куйбіда, з радянських часів мало змінилася [142].

Без сумніву, значним кроком у напрямі побудови правової держави слід

визнати функціонування Конституційного Суду України й створення в системі судів

загальної юрисдикції підсистеми адміністративних судів. Однак еволюція судів, що

спеціалізуються на розгляді кримінальних, цивільних справ та справ про

адміністративні правопорушенні (загальних судів), а надто їх найнижчої ланки –

місцевих загальних судів, характеризується особливою статичністю, оскільки за цей

період практично не піддавалась реформуванню.

Водночас, як слушно зауважує І. В. Назаров, саме до нижчого суду, суду

першої інстанції звертається громадянин для захисту своїх прав і в більшості

випадків він не звертатиметься до апеляційного суду, а до судів касаційної інстанції

доходить лише невеликий процент з усіх осіб, які потребують судового захисту.

Тому для продовження реформування судової системи, її наближення до

європейських стандартів потрібно сконцентрувати подальші зусилля не на

формуванні нових судів касаційної інстанції (перед якими в жодній країні не

ставиться завдання полегшення доступності правосуддя), а на розширенні мережі

судів першого рівня, які вирішують справи по суті, на підвищенні ефективності їх

роботи та ступеня спеціалізації [189, с. 394]. Як зазначає С. В. Прилуцький,

територіальна віддаленість судів першої ланки від населення (передусім сільського),

перевантаженість місцевих суддів провадженнями різного характеру та складності,

відсутність чітких нормативів їх навантаження негативно позначаються і на

швидкості проведення судочинства, і на його якості. За таких умов суддівська

діяльність часто перетворюється на рутину й бездушний бюрократизм, а люди

залишаються без належного та доступного судового захисту. Тому, як підсумовує

правознавець, кардинальних змін в організації та діяльності судової системи

передусім потребують місцеві суди [248, с. 18].

Загалом, ідея створення мирових судів в Україні підтримується як у наукових

колах (В. Барвіцький [23, с. 99], О. В. Гетманцев [55], В. Ф. Клименко [101], В. В.

Крижанівський [135], М. М. Михеєнко [175], І. В. Назаров [189], І. І. Поляков [234],

С. В. Прилуцький [247], В. П. Самохвалов [292], В. М. Тертишник [331], В. Я. Тацій

71

[327], Д. А. Шигаль [389], О. Яновська [411], М. Ясинок [413], В. О. Попелюшко

[237], Р. Таратула, А. Бурий, Р. Тополевський, Л. Тополевська [176]), так і

представники суддівської влади (М. Бородін [40], В. М. Кампо [98], М. Оніщук

[216], О. Пасенюк [85], судді апеляційних судів Автономної Республіки Крим,

областей, міст Києва та Севастополя [333]).

Ідею створення інституту мирового суду в нашій державі неодноразово

розглядали й на рівні спроб законодавчого закріплення. Зокрема, у 1992 р., під час

підготовки проекту Конституції України. Однак вона не знайшла підтримки й була

відхилена. При цьому, як і теоретичні пропозиції з даного питання, така ідея

характеризувалася неоднозначністю поглядів на оптимальну модель. Так, в одному з

проектів Закону «Про судоустрій», розробленому В. І. Шишкіним у 1994 р.,

передбачалося створити інститут мирових суддів, яких мали обирати мешканці села

(кварталу в місті) із числа найбільш шанованих громадян, не обов’язково з

юридичною освітою. Вони мали розглядати деякі цивільні справи (майнові між

подружжями; відшкодування збитків, заподіяних сусідськими суперечками; захист

честі та гідності тощо), адміністративні справи, у яких покарання не передбачає

застосування адміністративного арешту. Апеляції на рішення мирових суддів

розглядали б суди основної першої інстанції [392].

10 травня 2006 р. Указом Президента України було схвалено Концепцію

вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні

відповідно до європейських стандартів [126], що мала скорегувати подальше

реформування судової влади з урахуванням європейського напряму розвитку

держави. І хоча ця Концепція не містить прямих вказівок на необхідність створення

мирових судів, низка положень могли б слугувати передумовою для їх

впровадження. Так, Концепція проголошує:

По-перше, недоцільність жорсткого прив’язування територіальної організації

місцевих й апеляційних судів до адміністративно-територіального поділу та

пропонує поділ юрисдикції судів за такими критеріями, як чисельність населення,

що проживає на тій чи іншій території, і транспортні зв’язки. Не зупиняючись

детально на питанні раціональної побудови мирових судів, зауважимо, що

72

історичний та зарубіжний досвід демонструє, що саме для цих судів, як найнижчої

ланки судової системи та найбільш територіально наближених до населення, даний

принцип розміщення є характерним [149, с. 6]. На сьогодні, завдяки прийняттю

Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» [258],

з’явилась можливість компромісного вирішення означеного питання. Так,

розміщення мирових судів в адміністративних центрах об’єднаної територіальної

громади може забезпечити як територіальне наближення правосуддя (порівняно з

нинішньою мережею судів), так і забезпечення при побудові судової системи таких

критеріїв, як зручність географічного розташування до жителів усієї громади;

врахування історичних, етнічних, культурних та інші чинників, що впливають на

соціально-економічний розвиток об’єднаної територіальної громади (ч. 1, 2 ст. 4).

По-друге, необхідність створення дворівневої структури місцевих судів:

1) міські, районні, міськрайонні, районні в містах; 2) окружні. На нашу думку,

положення цієї норми слід реалізувати з певними корективами. Зокрема, першим,

найбільш наближеним до людей рівнем доцільно, на наш погляд, визнати мирові

суди (об’єднаних територіальних громад), другим рівнем – районні (на основі нині

діючих місцевих загальних судів) з внутрішньою спеціалізацією суддів, які

розглядатимуть усі не підсудні мировим судам цивільні та кримінальні справи.

Відповідно, реалізація положень реформи адміністративно-територіального устрою,

що передбачають створення трирівневої системи адміністративно-територіальних

одиниць (громади, райони, регіони [129]), може стати раціональним підґрунтям

реалізації цього положення.

По-третє, доцільність спрощення судової процедури в нескладних справах з

метою забезпечення швидкого поновлення прав осіб, що є характерною особливістю

мирових судів.

По-четверте, необхідність запровадження реституційного правосуддя, яке

полягає не в покаранні особи, а в примиренні обвинуваченого і потерпілого за

участю посередника і/або у відшкодуванні потерпілому завданої матеріальної та

моральної шкоди. Зважаючи на те, що мир та громадський спокій і є одним із

головних завдань мирових судів, можна з упевненістю стверджувати, що вони і

73

відіграватимуть важливу роль у реалізації примирних процедур.

До висновку про необхідність введення в процесуальне законодавство України

інституту реституційного (відновного) правосуддя і прискорення утворення та

впровадження процесуальної форми діяльності суду присяжних і мирових суддів,

дійшли учасники парламентських слухань на тему: «Про стан правосуддя в

Україні», що відбулися 23 травня 2007 р. На їх думку, правильно організована

система судів має бути однією із засад здійснення реформування судочинства [274].

Концепція реформування кримінальної юстиції України, затверджена Указом

Президента України 8 квітня 2008 р., також передбачала необхідність створення

мирових судів [130].

10 жовтня 2008 р. у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону

України «Про мирових суддів територіальних громад» (реєстр. № 3291) [265].

Інститут мирових суддів мало бути спочатку впроваджено в систему місцевого

самоврядування, а згодом набутий цими суддями досвід мав стати основою для

формування інституту мирових суддів у реформованій судовій системі країни.

Згідно зі ст. 2 законопроекту, передбачалось, що мировий суддя – посадова особа

територіальної громади, а рішення, що він прийняв, не матиме обов’язкового

характеру, оскільки підлягатиме виконанню сторонами добровільно. Окрім

регулювання правового статусу та організаційно-правових засад діяльності мирових

суддів, законопроект включав процедуру мирового розгляду спорів та вирішення

справ, водночас він не давав чіткого розуміння того, чи мирові суди (судді) – це

альтернатива місцевим судам чи обов’язкова інстанція при врегулюванні незначних

правових спорів, а також не закріплював механізму оскарження та перегляду

відповідних рішень мирових суддів. Цей законопроект не знайшов підтримання

парламентської більшості, хоча, на думу С. В. Прилуцького, його концептуальна

ідея є правильною та перспективною, єдиним недоліком якої виступає лише те, що

вона випередила свій час [248, с. 343].

У 2013 р. Конституційна асамблея розробила Проект Концепції внесення змін

до Конституції України, у якому, поряд з іншими змінами, передбачалося і

запровадження інституту мирових суддів, а також закріплення в Конституції

74

України можливості встановлення альтернативних процедур урегулювання спорів,

що враховуватиме позицію Комітету Міністрів РЄ стосовно зниження навантаження

на суди загальної юрисдикції (Рекомендація № R (86) 12 від 16 вересня 1986 р.).

Зауваження та пропозиції Центру політико-правових реформ щодо цієї норми

полягали в необхідності передбачення в Конституції України можливості

встановлення альтернативних процедур врегулювання спорів, зокрема шляхом

запровадження інституту мирових суддів [110].

У липні 2013 р. Президент України вніс на розгляд Верховної Ради України

проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення

гарантій незалежності суддів» (реєстр. № 2522 а), попередньо схвалений

Постановою Верховної Ради України від 10 жовтня 2013 р. [255]. Конституційний

Суд України визнав зазначений законопроект таким, що відповідає вимогам ст. 157 і

158 Конституції України. Конституційна Асамблея опублікувала для широкого

громадського обговорення Концепцію внесення змін до Конституції, у якій

зазначено, що в перспективі подальше вдосконалення конституційного регулювання

у сфері правосуддя та організації і діяльності судової влади має ґрунтуватися,

зокрема, на функціонуванні мирових судів [127]. Однак влітку 2014 р. цей

законопроект було знято з розгляду на засідання Верховної Ради України, оскільки

голосування за нього не було результативним [227].

Станом на сьогодні, незважаючи на численні спроби законодавчого

оформлення в нашій країні інституту мирових судів та заяви в наукових колах про

доцільність таких новації, а також наявність правових передумов і міжнародних

рекомендацій, що можуть бути втілені мировими судами, вони залишаються лише

«потенційним» інститутом, а розроблення законопроектів з питань мирової юстиції,

мирових судів, судової медіації не передбачалось в планах нормотворчої діяльності

Міністерства юстиції України на 2015 рік. Законопроекти з відповідних питань не

надходили і для опрацювання Комітету Верховної Ради України з питань правової

політики та правосуддя (додатки А, Б).

Таким чином, незважаючи на те, що в процесі постійно триваючої судової

реформи прийнято низку важливих, так званих стрижневих для функціонування

75

судової влади нормативно-правових актів, зокрема, кожен вид судочинства

забезпечений новим процесуальним кодексом, законодавча основа організації

судової влади, зокрема судів загальної юрисдикції, змінившись двічі (у 2002 р.

прийнято Закон України «Про судоустрій», у 2010 р. – Закон України «Про

судоустрій і статус суддів»), на жаль, так і не виправдала покладені на неї

сподівання та поставлені цілі, а тому, вочевидь, ще зарано констатувати про

завершення судової реформи.

Слід також зауважити, що на сьогодні концепції судової реформи, що були

орієнтиром для законодавчих змін статусу та повноважень судової влади протягом

певного часу вичерпали себе. Так, головним завданням Концепції судово-правової

реформи в Україні 1992 р. [132] було виведення судів країни з кризи, приведення

судової системи, а також усіх галузей права у відповідність із соціально-

економічними та політичними змінами, що відбулися в суспільстві, гарантування

права громадян на судовий захист. І хоча низка положень цієї Концепції

залишаються актуальними й нині, а здобутки в її реалізації значними, непослідовне

втілення їх на практиці, розбіжності в баченні оптимальної системи судів та зміни

суспільно-політичного життя країни зумовили подальше прийняття нових

програмних документів судово-правової реформи: 1) Концепції вдосконалення

судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до

європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006

р. [126]; 2) Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої

Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. [130]; 3) Стратегічного плану

розвитку судової влади України на 2013–2015 роки [318]; 4) Стратегії розвитку

судової влади в Україні на 2015–2019 роки [276]. При цьому, якщо на початку

дев’яностих передумовою реформи стало створення нової держави, а завданням,

передусім, проголошувалося становлення незалежної судової влади, що була на той

час інструментом командно-адміністративної системи [132], то на сьогодні йдеться

про вдосконалення існуючого судового устрою з метою утвердження справедливого

суду в Україні відповідно до європейських стандартів [126]; подальший розвиток

правосуддя, що має своїм завданням реальне утвердження верховенства права в

76

суспільстві й забезпечення кожній людині права на справедливий судовий розгляд у

незалежному та неупередженому суді [276].

Водночас, сьогодні існує необхідність ухвалення нової Концепції подальшого

розвитку судової влади України, оскільки не всі задекларовані в Концепції 2006 р.

зміни до судоустрою могли сприяти наближенню судової системи України до

європейських стандартів, а нове законодавство приймається не завжди з

дотриманням її положень [189, с. 393]. Стратегії розвитку судової влади, схвалені

2012 та 2014 рр., не зняли цієї необхідності, оскільки не стосуються всіх актуальних

напрямів реформування судової влади, зокрема питань удосконалення судоустрою.

З метою забезпечення права на справедливий суд та підвищення національних

стандартів судоустрою і судочинства Верховна Рада України 12 лютого 2015 р.

ухвалила Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» [259], а

Закон, що визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні

(«Про судоустрій і статус суддів») викладено в новій редакції. Так, ст. 7 «Право на

судовий захист» отримала нову назву: «Право на справедливий суд», ч. 3 якої

проголошує, що «судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної

особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України».

Таким чином, уперше на законодавчому рівні закріплено, що доступність

правосуддя як складова права на справедливий суд залежить від оптимальної

побудови судової системи. Тому серед підстав для утворення чи ліквідації суду

цілком логічно закріплено потребу поліпшення доступності правосуддя.

Водночас, система місцевих загальних судів, як одна із складових доступності

судової влади загалом, практично не зазнала змін. До переліку місцевих загальних

судів, окрім районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів, додано

міжрайонні (ст. 21). Звичайно, певною мірою це розширило можливості щодо

територіального наближення суду до населення, однак виникає небезпека

порушення такого елементу доступності, як зручність і зрозумілість мережі судів

для громадян. Тому, на нашу думку, більш виправданим у питанні досягнення

доступності правосуддя видається створення мирових судів, що поширюватимуть

свою юрисдикцію на територіальні громади (яких у результаті розпочатої

77

адміністративно-територіальної реформи планується близько 1500).

Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній науці, на основі порівняльного

аналізу середньої кількості населення на одного суддю в зарубіжних країнах і в

Україні, висловлюється думка, що кількість суддів в Україні цілком відповідає

загальноєвропейській тенденції, а відтак, немає жодної потреби збільшувати

суддівський корпус [214, с. 96]. І дійсно, за даними Звіту CEPEJ за 2012 р., середня

кількість професійних суддів на 100 000 населення в європейських країнах

становить 21, в Україні цей показник – 17,1 [434, с. 155]. На перший погляд,

ситуація не має викликати занепокоєння.

Дане узагальнення, без сумніву, є корисним у вивченні питання доступності

судової системи загалом. Однак, якщо взяти за основу наведене вище обґрунтування

визначальної ролі в забезпеченні доступності правосуддя саме місцевих судів, у

межах предмета нашого дослідження, інформативнішою була б оцінка достатньої

кількості суддів даного рівня. І в цьому аспекті показовим є те, що аналіз

середньомісячного навантаження на одного суддю місцевого спеціалізованого суду

України, порівняно із суддею місцевого загального суду України в 2011–2014 рр.

(додаток В), демонструє невтішність ситуації для останніх, оскільки на них

припадає в півтора рази більше справ.

Саме рівень навантаження на одного суддю, на думку представників

суддівського корпусу, є найсуттєвішим фактором впливу на рівень забезпечення

доступності правосуддя в суді першої інстанції [214, с. 61], а надмірна кількість

справ спричиняє зниження якості їх розгляду, що призводить до зниження

ефективності роботи всієї судової системи [117]. Таким чином, теза про те, що

чинна система розподілу навантаження на суддів не тільки порушує право судді на

забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності, а й створює

перешкоди доступності правосуддя [182, с. 45; 42, с. 23], не викликає заперечень.

Крім того, слід зважати на те, що в багатьох країнах Європи, у яких кількість

професійних суддів на 100 000 жителів становить нижче середнього європейського

показника (Франція – 10,7; Данія – 6,6; Норвегія – 11; Іспанія – 11,2; Швеція – 11,8;

Сполучене Королівство Великобританії й Уельсу – 3,6; Швейцарія – 15,8),

78

функціонує значна кількість непрофесійних суддів (Франція – 38,0; Данія – 216,0;

Норвегія – 851,3; Іспанія – 16,7; Швеція – 90,0; Сполучене Королівство

Великобританії – 41,1; Швейцарія – 35,7) [434, с. 155], що, вочевидь, спроможне

попереджати надмірне навантаження на суддів і спростовує тезу про те, що кількість

професійних суддів України на середньоєвропейському рівні дає підстави

констатувати про недоцільність їх збільшення.

Навпаки, більш логічним вважаємо припущення І. В. Назарова про те, що

просте збільшення кількості судів першого рівня матиме важливе значення, оскільки

багато в чому визначатиме якість правосуддя. За висновками міжнародних

експертних організацій, – зауважує дослідник, – це необхідний і неминучий крок,

враховуючи загальну для більшості країн проблему перевантаження судів. При

цьому одним із механізмів їх збільшення науковець називає введення інституту

мирового судді, що візьме на себе розгляд найпростіших цивільних та кримінальних

справ, буде максимально територіально доступним для населення [189, с. 394]. Про

необхідність розвантаження місцевих судів шляхом створення мирових судів

зазначають й інші вітчизняні вчені, зокрема, О. В. Гетманцев [55] і В. Я. Тацій [327].

З аналогічною метою, а саме розвантаження районних судів, було відроджено

мировий суд і в Російській Федерації. Як стверджують російські вчені, це завдання

виправдало себе повною мірою [225, с. 13–14]; адже на долю мирового суду

припадає більша частина справ, що розглядаються в судах [162, с. 16]. Це

підтверджується аналізом статистичних даних. Так, кількість справ, що надходила

на розгляд мирових судів, щороку збільшувалася вже на початку впровадження

інституту: у 2003 р. кількість кримінальних справ збільшилася на 18 %; цивільних –

на 29,9 %; справ про адміністративні правопорушення – на 180,3 % [284]. У 2004 р.

кількість кримінальних справ зросла на 10,9 %; цивільних – на 21,2 %; справ про

адміністративні правопорушення – на 21,4 % [209]. У 2005 р. було розглянуто на

30,5 % більше кримінальних справ; на 21,3 % – цивільних та на 22 % – справ про

адміністративні правопорушення [210]. У 2006 р. було розглянуто на 11,3 % більше

кримінальних справ; на 12,5 % – цивільних та на 19,7 % – справ про адміністративні

правопорушення. Тенденція до зменшення кількості кримінальних справ, що

79

надходили на розгляд мирових суддів, почалася в 2007 р. (на 0,9 % менше ніж у

2006 р.) [211]; у 2013 р. їх надійшло на 11,42 % менше ніж у 2006 р. [212], проте

кількість цивільних справ і справ про адміністративні правопорушення невпинно

збільшується щороку, що підтверджує значимість мирових судів у судовій системі

Російської Федерації. У 2013 р. відсоток приросту цивільних справ порівняно з 2012

р. становив 33,8 %, порівняно з 2006 р. – 62,7 %.

Звичайно, змоделювати потенційне навантаження суддів місцевих загальних

судів України в разі створення мирових судів і передачі їм усіх «незначних» справ

не видається можливим, адже статистичні дані щодо здійснення правосуддя [215;

10] не містять відомості щодо кількості розглянутих справ залежно від ступеня

тяжкості злочину та ціни позову. Водночас, увільнення судді місцевого загального

суду від розгляду справ адміністративної юстиції (що апріорі мають належати до

компетенції спеціалізованих судів), справ про адміністративні правопорушення та

справ наказного провадження (як однієї із категорій так званих незначних справ)

дасть можливість урівноважити навантаження між суддями місцевих загальних та

місцевих спеціалізованих судів. Це припущення підтверджує простий математичний

підрахунок, проведений на основі даних судової статистики навантаження на одного

суддю і відображений в додатку В.

Судова статистика свідчить і про те, що щороку середнє навантаження на

суддів місцевих судів дещо зменшується. Так, навантаження на суддю місцевого

загального суду у 2012 р. зменшилося приблизно вдвічі порівняно з 2011 р. [215].

Однак, як зауважує М. Ясинок, те, що люди перестають звертатися до суду за

захистом своїх прав, не означає, що в суспільстві зникла значна частина цивільних

спорів. Судова система перебуває в стані стагнації. Вихід із ситуації, вважає учений,

можливий лише шляхом привнесення в судову систему не обумовлених політично,

реальних структурних змін, апробованих часом і судовою практикою. Одним з

реальних заходів у цьому напрямі є створення мирової юстиції [413, с. 274].

Без сумніву, зменшення навантаження на суддю – не єдине і не головне

завдання створення нового інституту судової влади, адже є й інші, простіші та

економніші способи його вирішення. Проте в поєднанні з іншими потенційно

80

досяжними цілями і мета зменшення навантаження заслуговує належної уваги.

Надмірне навантаження суддівського корпусу зумовлює ще одну нагальну

проблему в сфері судової влади, а саме непомірну тяганину при вирішенні справ, що

інколи, як відомо, розглядаються роками. Унаслідок цього «забезпечення

оперативності розгляду справ, доступність та якість правосуддя» все ще

залишаються метою судової реформи [183, c. 171–179]. Одним із способів

урегулювання ситуації може стати спрощення процесуальних процедур, зокрема

щодо малозначних справ. Адже цілком логічно, що малозначні справи з невеликою

сумою позову повинні коштувати і для громадян, і для держави дешевше, а також

займати менше часу, ніж складні процеси, на що неодноразово звертала увагу і Рада

Європи [399; 401]. Цікаво, що створення суду, який спеціалізується на розгляді

справ, які не потребують значних витрат часу і сил, визнається однією із

закономірностей створення демократичної правової держави [162, с. 7]. Відомо, що

спрощене судочинство є невід’ємною складовою судового процесу зарубіжних країн

загалом та характерною особливістю судів найнижчої ланки зокрема. У Російській

Федерації простоті та швидкості судочинства сприяло впровадження інституту

мирових судів [57, с. 8]. Питання спрощення провадження перебуває в центрі уваги

Консультативної ради європейських судів, яка в даному аспекті підтримує

запровадження спрощених та стандартизованих форм юридичних документів,

необхідних для початку і перебігу судового провадження. Рекомендоване

спрощення особливо бажане для незначних судових процесів, спорів за участю

споживачів, а також у справах, у яких визначення правових та фактичних моментів

не викликає особливих труднощів (урегулювання боргів). Рада також рекомендує

розроблення технології, за допомогою якої сторони могли б отримувати через

комп’ютерні засоби документи, необхідні для подання позову до суду, та для того,

щоб вони або їхні представники могли мати прямий зв’язок із судами [431, п. 18]. Ці

рекомендації тим більше прийнятні та актуальні для мирових судів як судів, що, на

нашу думку, повинні впроваджуватись як різновид місцевих загальних судів для

розгляду незначних категорій справ у спрощеному порядку, з метою забезпечення

доступності правосуддя та стабілізації суспільних відносин. Крім того, європейська

81

процедура врегулювання спорів з незначною сумою позову, впроваджена

Регламентом Європейського Парламенту і Ради Європейського Союзу ЕС 861/2007

11 липня 2007 р. [433], може слугувати основою для розроблення процедури

здійснення правосуддя мировими судами.

Наявність цілої низки організаційних, процесуальних та судоустрійних

проблем судової влади в Україні призвела до того, що «… суспільство активно

критикує суддів через відсутність незалежності, неупередженості, прозорості та

підзвітності. Необхідно відновлювати довіру суспільства до судової системи» [318].

Так, дані соціологічних опитувань демонструють, що українське суспільство доволі

низько оцінює справедливість і незалежність судів, додержання ними законодавства

в процесі здійснення судочинства й ефективність їх функціонування. Понад 50 %

опитаних вважають, що в країні насправді не існує права на справедливе

правосуддя. Брак реальної можливості захистити своє порушене право в судах

призводить до постійного збільшення кількості скарг на їх роботу [343, с. 17–23].

Схожу думку висловлює М. Ясинок, зауважуючи, що неоднозначність судової

практики, низка судових помилок, неуважність до проблем громадян, які звернулися

до суду, низький рівень виконання судових рішень породили недовіру до

національних судів, що спричинило подання значної кількості звернень громадян до

Європейського суду [413, с. 271–277]. Як показало дослідження стану правового

обслуговування сільського населення (у межах проекту «Покращення доступу

сільського населення до правосуддя»), «люди звертаються до суду, до юридичних

інстанцій тільки в крайньому випадку. Це зумовлено низьким рівнем правової

культури, дається взнаки і зневіра, що там можна відстояти свої інтереси. ... І, що

характерно, найменше довіряють судам люди, які туди ніколи не зверталися... Тобто

судова система дискредитована в очах суспільства. Як кажуть, люди туди навіть

бояться звертатися» [186]. Таке становище, на думку В. М. Кампа, пояснюється тим,

що більшість українських суддів дотримуються позицій юридичного нормативізму, і

це поглиблює недовіру народу до влади [98]. Як на етапі проголошення

незалежності України, так і нині, – продовжує вчений, – головною перешкодою на

шляху утвердження справедливого суду є сама судова система пострадянського

82

типу, в якій впливовими є командно-адміністративні традиції. Натомість судовій

системі бракує нових демократичних звичаїв, заснованих на конституційних

традиціях українського народу, – справедливості, чесності, гуманності, свободі,

рівності тощо [98, с. 118]. Як вихід із цієї ситуації вчені пропонують створення

мирових судів [413; 186; 98, с. 118]. Адже феномен мирових суддів полягає в тому,

що це дійсно «народні судді», які близькі до народу і вирішують справи з

урахуванням рівня його правосвідомості, моралі та культури [99, с. 10].

Потенційна здатність даного інституту сприяти вирішенню окреслених

проблем підтверджується, зокрема, узагальненням російського досвіду їх діяльності.

За твердженням С. Г. Павлікова, саме з відродженням інституту мирових суддів у

Росії наповнилось реальним змістом конституційне право кожного громадянина на

судовий захист, оскільки наближення дільниць мирових суддів до місць проживання

населення забезпечили значну доступність та демократичність вітчизняного

правосуддя [224, с. 6], об’єктивне підвищення ролі суддів у російському суспільстві

перетворило мирові суди на головні органи захисту порушених прав громадян [154,

с. 19]. Відродження мирового суду – це важливий крок у вирішенні завдання

побудови правової держави [162, с. 7], він сприяє становленню правосуддя в країні й

співпраці судових органів із суспільством [306, с. 15].

Серед авторів, які в результаті дослідження інституту мирових суддів не

висловлюються однозначно за доцільність їх створення в Україні, можна назвати

В. В. Решоту, М. І. Хавронюка та С. Ф. Мироненка. Зокрема, В. В. Решота зауважує

про передчасність створення нових судів. З одного боку, автор констатує, що

положення стосовно мирових суддів мають бути закріплені в Конституції, щоб

закони лише деталізували їх. Учений доводить, що створення нової системи органів

лише ускладнить непросту ситуацію у сфері судоустрою та є по суті надзвичайно

складним завданням щодо забезпечення приміщеннями, фінансуванням,

матеріально-технічним забезпеченням, адже багато судів на сьогодні залишаються

вкрай у складному матеріально-технічному становищі, а створення нової мережі на

місцевому рівні є передусім поглядом у майбутнє, ніж завданням сьогодення [288].

На фінансовому аспекті таких новацій наголошують М. І. Хавронюк та С. Ф.

83

Мироненко [355]. Водночас доречно звернути увагу на позицію, висловлену в

дореволюційних виданнях, – недостатність коштів у бюджеті як одна з причин

неможливості судових перетворень, навпаки, розглядається, як доказ необхідності

таких перетворень … якщо дійсно немає коштів, то вдосконалення судоустрою не

лише корисне, а й необхідне [326]. Означену думку поділяє і сучасна дослідниця

проблем судоустрою Л. М. Москвич, зазначаючи, що фінансова криза, навпаки,

повинна стимулювати роботу з оптимізації механізму фінансування судової

системи, здатного забезпечити ефективне її функціонування [179, с. 166–168].

Отже, сучасне становище судової системи України підтверджує об’єктивну

необхідність створення мирових судів в Україні, оскільки інститут мирової юстиції

чи не найбільше наділений потенційною можливістю вирішення поточних проблем

судової влади. Відтак, наступний аспект, що потребує дослідження в межах

з’ясування перспектив реформування судової влади країни, яка оголосила

європейський курс розвитку, є, безумовно, з`ясування того, чи відповідатиме така

новація міжнародним стандартам і рекомендаціям європейського співтовариства.

Так, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від

04.11.1950 зобов’язує Сторони організовувати свої правові системи так, щоб їх суди

відповідали положенням ст. 6 – право на справедливий і публічний розгляд

упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим

законом [83]. На жаль, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, цю

статтю часто порушують в Україні. Наприклад, у 2014 р. Європейський суд з прав

людини констатував 13 порушень Україною ст. 6 Конвенції (загальна кількість

рішень, у яких визнано порушення Україною різних статей Конвенції, – 39) [441].

При цьому за результатами 2014 р. Україна посіла перше місце за кількістю заяв, які

перебувають на розгляді в Європейському суді з прав людини (19,5 % усіх справ)

[415], що, безперечно, свідчить про кризовий стан судової влади.

Водночас стисле, на перший погляд, формулювання ст. 6 є синтезом

основоположних принципів організації судової влади демократичної та правової

держави. На сьогодні сформовано розгалужену систему міжнародних та

європейських правових актів, що покликані забезпечити виконання вищеназваного

84

принципу і визначають ті стандарти, якими мають керуватися держави у процесі

формування та забезпечення діяльності своїх судових систем, законодавчого

регулювання вимог до кандидатів на посаду суддів, їх відбору, призначення тощо.

Рекомендація № R (81) 7 Комітету Міністрів Ради Європи щодо заходів, які

полегшують доступ до правосуддя [399], враховуючи, що судове провадження

нерідко має такий складний, тривалий і вартісний характер, що приватні особи,

передусім ті, які перебувають в економічно несприятливому становищі, відчувають

труднощі зі здійсненням своїх прав у державах-членах, враховуючи, що бажано

вжити всіх необхідних заходів зі спрощення процедури в усіх можливих випадках

задля полегшення доступу приватних осіб до судів з одночасним додержанням

належного порядку відправлення правосуддя, рекомендує державам-учасницям

вжити всіх необхідних заходів з метою реалізації принципів спрощення: вжити

заходів зі сприяння примиренню або, де це належно, заохочення сторін до

примирення або дружнього врегулювання спору до започаткування судового

провадження або під час його проведення. Державам слід вжити заходів, щоб усі

процесуальні дії мали простий характер та для максимального скорочення строків

винесення рішень судами. Прийняття до провадження не має залежати від сплати

стороною державі якоїсь грошової суми, розміри якої є нерозумними з огляду на

питання у справі. Тією мірою, у якій судові витрати становлять явну перешкоду

доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати. Для

спорів за позовними вимогами на незначні суми треба передбачити процедуру, що

уможливить для сторін звернення до суду без витрат, які не є співвідносними із

сумою, що становить предмет спору. З цією метою можна було б передбачити

провадження у спрощеному порядку, уникати непотрібних судових засідань й

обмежити право на оскарження.

Рекомендація № R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів

цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення функціонування

правосуддя [401]: оскільки цивільний процес слід спростити і зробити гнучкішим та

оперативнішим з одночасним збереженням гарантій, наданих учасникам процесу

традиційними процесуальними нормами, і високого рівня правосуддя, який

85

вимагається в демократичному суспільстві; оскільки для досягнення цих цілей

необхідно забезпечити доступ сторін до спрощених і швидших форм судового

провадження і захистити їх від зловживань чи затримок, зокрема шляхом наділення

суду повноваженнями вести провадження у більш ефективний спосіб, рекомендує

урядам держав-членів … запровадити конкретні правила, які прискорюватимуть

розв’язання спорів, зокрема у випадках подання позову на невеликі суми. З цією

метою можна застосовувати один чи кілька з таких заходів: … активна позиція суду

у веденні справи, виклику свідків та заслуховуванні свідчень (Принцип 8).

Основні принципи незалежності судових органів [223] проголошують, що

кожна людина має право на судовий розгляд у звичайних судах або трибуналах, які

застосовують встановлені юридичні процедури. Не повинні утворюватися

трибунали, що не застосовують встановлені належним чином юридичні процедури, з

метою підміни компетенції звичайних судів або судових органів. Отже, створення

мирових судів, запропонованих Законопроектом «Про мирових суддів

територіальних громад», було б прямим порушенням вказаної норми.

Рекомендація № R (86) 12 щодо заходів з попередження і зменшення

надмірного робочого навантаження в судах [398], враховуючи збільшення кількості

справ, які надходять на розгляд судів, що може перешкоджати праву кожного на

публічний судовий розгляд упродовж розумного строку, закладене в

ст. 6.1 Європейської конвенції з прав людини; будучи переконаним у необхідності

скорочення будь-якого надмірного робочого навантаження на суди з метою

покращання якості відправлення правосуддя, пропонує урядам держав-членів, окрім

виділення судовим органам необхідних засобів для ефективного розгляду

зростаючої кількості справ в їхньому провадженні і зменшення кола завдань, які не

стосуються судівництва, сприяти, за необхідності, примиренню сторін як поза

судовою системою, так і до чи в процесі судового провадження. З цією метою

можна було б розглянути такі заходи: a) передбачати разом із відповідними

стимулами процедури примирення до судового провадження або інші способи

врегулювання спорів поза межами судового провадження; b) покласти на суддів як

одне з головних завдань обов’язок сприяти дружньому врегулюванню спорів усіма

86

можливими методами і з усіх дотичних питань до початку судового провадження у

справі чи на будь-якому етапі такого провадження.

Рекомендація CM/Rec (2010) 12 щодо суддів – незалежність, ефективність та

обов’язки [191] закріплює обов’язок суддів у відповідних справах заохочувати

сторони досягати мирного врегулювання спору.

Отже, незважаючи на відсутність у цих актах імперативних вказівок щодо

створення мирового суду, вони містять положення, які, на наш погляд, усе ж

підтверджують необхідність упровадження досліджуваного інституту та можуть

слугувати правовими передумовами для такого нововведення. Адже історичний

досвід та зарубіжна практика функціонування мирових судів демонструють, що

саме забезпечення доступності правосуддя – це спеціальне призначення мирових

судів; а вказані в проаналізованих європейських актах засоби досягнення

доступності є особливостями функціонування останніх.

Таким чином, ми підтримуємо тезу про те, що українська влада за роки

незалежності виявила істотну недалекоглядність через не впровадження до судової

системи інституту мирових суддів [99, с. 16], адже запровадження даного інституту

в Україні на сучасному етапі відповідає тенденціям розвитку суспільства в напрямі

побудови правової держави, перебуває в гармонії з традиціями і світоглядом нашого

народу та може стати прогресивним явищем у сфері правосуддя [331]. Переконані,

що створення і належне функціонування мирових судів є об’єктивною

закономірністю розвитку вітчизняного судоустрою, є тим підходом до вирішення

проблеми реформування судової системи, що здатен забезпечити позитивні

результати, в очікуванні яких наразі перебуває наше суспільство.

Висновки до розділу 1

1. Світові моделі мирової юстиції надзвичайно відмінні, однозначного

зв’язку між порядком формування мирових судів, професійністю суддів, їх

компетенцією, порядком розгляду справ не існує. А тому класифікація моделей

мирової юстиції на основі таких критеріїв, як вид державної діяльності, що

87

здійснюється мировими установами та кадровий склад мирових судів є

оптимальною для орієнтування у світовому різноманітті підходів до організації

мирових судів. У такому випадку можна виділити: 1) класичний (англійський) тип,

коли мировий суддя виконує адміністративно-судові функції, а суддівський корпус

формується на напівпрофесійній основі; 2) континентальний (французький) тип,

коли на мирові суди, що формуються на напівпрофесійній основі, покладено

виконання суто судових функцій; 3) змішаний тип, коли суд складається із суддів-

професіоналів, які виконують судові або адміністративно-судові функції. Надмірне

розширення підстав класифікації недопустиме, оскільки не дає можливості

згрупувати все розмаїття мирової юстиції в уніфікований перелік моделей, а,

навпаки, розмиває систему. Водночас неабияку увагу при вивченні особливостей

організації органів чи посадових осіб мирової юстиції слід звертати на наявність у

останніх повноважень щодо активного сприяння примиренню сторін.

2. Дослідження світової практики функціонування мирових судів та суддів

свідчить про необхідність створення Міжнародного мирового суду, який би

узагальнював практику та надавав рекомендації з питань застосування суддями

примирних процедур, а також вирішував незначні міжнародні спори. Підстави

запровадження Міжнародного мирового суду можна узагальнити таким чином. По-

перше, роль мирних способів урегулювання спорів для укріплення міждержавних та

внутрішніх зв’язків між суб’єктами відповідних відносин стрімко зростає. По-друге,

мирові суди та судді, головною метою створення яких було саме збереження миру

та спокою в суспільстві, а однією із форм внутрішньодержавної діяльності –

примирення, посередництво та добрі послуги, функціонують у більшості країн світу.

По-третє, офіційне документування терміна «суттєва шкоди» як нового критерію

прийнятності заяв до Європейського суду з прав людини не досягло своєї мети –

розвантаження останнього; а стверджувати про універсальність певної суми, що

може бути покладено в основу суттєвості шкоди, складно. Відповідно, крім

принципів процесуальної економії та розвантаження Європейського суду з прав

людини, Міжнародний мировий суд забезпечить можливість кожній, незначній на

перший погляд, скарзі бути розглянутій, а отже, наблизить правосуддя до населення.

88

3. Правова природа мирової юстиції розкривається через дослідження її

сутності, змісту, завдань, функцій та ознак. Так, мирова юстиція – це інститут

судової влади, що покликаний забезпечити максимальну доступність правосуддя та

зниження рівня конфліктності на місцях шляхом здійснення правосуддя в

малозначних справах мировими судами, з орієнтацією на мирне вирішення справи із

застосуванням особливої процесуальної форми (спрощених, примирних процедур).

Мирова юстиція становить собою єдність таких елементів: 1) мирові суди – органи

мирової юстиції, що є складовою найнижчої ланки судової системи; 2) мирові судді

– посадові особи мирових судів; 3) сукупність повноважень мирових судів та

діяльність із здійснення ними правосуддя, у тому числі примирного.

4. Про мирову юстицію як інститут судової влади можна констатувати,

насамперед, з огляду на те, що вона виконує функцію судової влади. По-друге,

наділена такими характеристики державного інституту: 1) мирова юстиція має своє

функціональне призначення (необхідність своєчасного та ефективного

врегулювання побутових конфліктів за допомогою державно-владних повноважень,

здійснення правосуддя з орієнтацією на їх мирне розв’язання, таким чином

покращення доступності правосуддя загалом); 2) мирова юстиція відносно

відособлена частина державної структури, що володіє певною «автономією», адже

представлена мережею спеціально створених органів – мирових судів або мирових

суддів, власними силами і засобами реалізації судових повноважень (спрощені і

примирні процедури), особливою компетенцією (малозначні категорії справ).

Оскільки органи мирової юстиції покликані виконувати не просто одну з функцій

держави, а функцію правову і на основі права (природного та позитивного),

функцію правосуддя, про мирову юстицію може йтися і як про правовий інститут

(йдеться не про інститут права як частину системи права). Отже, мирова юстиція –

інститут державно-правовий.

5. При формулюванні терміна «мирова юстиція» слід враховувати такі

складові його змісту: 1) інституційність, пов’язана із сутністю та призначенням

даного явища (інститут судової влади, що покликаний забезпечити максимальну

доступність правосуддя та зниження рівня конфліктності на місцях);

89

2) матеріальність, пов’язана з характеристикою спору (малозначні справи);

3) організаційність, обумовлена наявністю спеціальних органів (мирових судів) та

посадових осіб (мирових суддів) для вирішення даних спорів та їх місцем у судовій

системі; 4) функціональність, тобто наявність спеціальних процесуальних норм і

порядку розгляду підвідомчих справ (спрощені та примирні процедури).

6. У випадку фактичного впровадження мирової юстиції і, відповідно, її

повної інституціоналізації, зокрема законодавчого оформлення, національна

доктрина збагатиться ще одним поняттям «мирова юстиція як інститут права»,

котрий, на нашу думку, можна визначити як сукупність правових норм, що

регламентують кожен з елементів мирової юстиції, як інституту судової влади.

7. Мировий суд – це орган мирової юстиції, різновид місцевих загальних

судів, до підвідомчості якого належить розгляд і вирішення малозначних категорій

справ, визначених законодавством, для досягнення цілей мирової юстиції

(забезпечення максимальної доступності правосуддя й зниження рівня

конфліктності на місцях) та характерними їй способами (застосування спрощених і

примирних процедур). Мировий суддя – посадова особа мирового суду, яка наділена

повноваженнями здійснювати правосуддя за малозначними справами, визначеними

законодавством, з орієнтацією на їх мирне вирішення для досягнення цілей мирової

юстиції.

8. Загальне завдання мирової юстиції (притаманне їй як інституту судової

влади) – захист прав і свобод людини та громадянина й інтересів держави.

Спеціальне завдання – забезпечення максимальної доступності правосуддя та

зниження рівня конфліктності на місцях шляхом спрощеної процедури здійснення

правосуддя з орієнтацією на мирове врегулювання спорів. Спільними для мирової

юстиції є і принципи судової влади. Функції мирової юстиції можна визначити у

двох значеннях: 1) відповідні напрями діяльності мирового суду, що характеризують

певну скерованість правового впливу мирової юстиції на суспільні відносини та їх

учасників. У цьому значенні основною функцією мирової юстиції як інституту

судової влади буде вирішення юридично значущих справ, що мають правові

наслідки (зміст такої діяльності – правосуддя); 2) роль та значення мирової юстиції в

90

суспільстві: соціальна (виховна, стабілізаційна) та інтерпретаційна функції, –

загальні функції, що притаманні мировій юстиції як частині судової влади, а також

примирна, – спеціальна підфункція, що характерна для мирової юстиції.

9. Ознаки, що розкривають сутність мирової юстиції: 1) мирова юстиція

являє собою організаційну єдність та взаємозв’язок таких елементів: мирові суди

(органи мирової юстиції), мирові судді (посадові особи мирових судів), їх

повноваження та діяльність; головне повноваження органів мирової юстиції –

здійснення правосуддя від імені держави; завдання мирової юстиції – забезпечення

доступності правосуддя та зниження рівня конфліктності на місцях; мирові суди є

частиною судової системи і найбільш територіально наближені до суспільства;

справи, що вирішуються органами мирової юстиції, характеризуються

малозначністю та «побутовістю», а тому потребують особливих організаційних

форм вирішення й знання суддею місцевих звичаїв і традицій; судочинство в

мирового судді здійснюється на загальних для всіх судів принципах правосуддя,

однак характеризується застосуванням спрощених і примирних процедур. У випадку

функціонування в системі судової влади відокремленої структури, що відповідає

сутнісним ознакам мирової юстиції, однак носить відмінну назву (погоджувальні

суди, дільничні суди і т.д.), такий інститут також цілком доречно позначати

терміном «мирова юстиція».

10. Енциклопедичне тлумачення іменника «мир» (стан відсутності сварки;

згода, спокій, тиша) пояснює призначення мирового суду, а поняття «мировий»

(той, що пов’язаний з миром, примиренням; закінчення спору, тяганини за взаємною

згодою на визначених умовах, полюбовним розв’язанням суперечки, або ж –

пов’язаний з вирішенням спору без суду) розкриває специфічні засоби його

досягнення. Поняття «мир» у значенні громада, община відносно до інституту

мировий суд можна узагальнити як «суд, що формується з громади, громадою і для

громади». Означення «мирова» в прив’язці до терміна «мирова юстиція»

демонструє, що: а) мирова юстиція є найбільш наближеним до суспільства

інститутом; б) суспільство бере участь у формуванні корпусу мирових суддів; в)

формується корпус мирових суддів із числа громади, оскільки існує ценз осілості; г)

91

завдання мирової юстиції – забезпечення спокою, згоди в суспільстві; д) правосуддя

мировими судами здійснюється з орієнтацією на мирне вирішення справ.

11. Історико-правовий аналіз ґенези та еволюції мирової юстиції на

територіях сучасної України в різних державницьких формаціях переконує, що вона

є невід’ємним атрибутом становлення української державності. Характер

функціонування мирових суддів на території України в історичному аспекті можна

умовно поділити на два підвиди: 1) квазісудовий, коли примирні процедури

полюбовного врегулювання спору здійснювали несудові органи (старійшина

общини східних слов’ян, паланкові полковники, курінні та кошові отамани тощо),

процедурні правила діяльності яких нормативно не було зафіксовано; 2) класичний,

сформований за аналогами запроваджених у Великій Британії мирових суддів, що

діяли як окрема ланка в рамках судової системи для вирішення спору з незначною

ціною позову і були максимально наближені до сторін конфлікту.

12. Необхідність створення і функціонування мирових судів (як складової

судової системи) в сучасній Україні зумовлена: а) незавершеністю судової реформи

та потребою подальшого реформування вітчизняної судової системи, зокрема на

рівні місцевих судів; б) нагальною необхідністю пошуку науково обґрунтованих

шляхів вирішення низки проблем судової влади України; в) одностайністю наукової

спільноти у визнанні необхідності впровадження у вітчизняну правову систему

мирових судів саме з метою подолання означених проблем; г) значною історично-

правовою спадщиною функціонування мирових суддів та їх прототипів на

територіях сучасної України; ґ) закріпленням в європейських рекомендаціях

доцільності забезпечення реального доступу до правосуддя через спрощення

процедур, заохочення до примирення (у тому числі суддями), прискорення

провадження, скорочення судових витрат, упровадження особливих процедур для

спорів по позовних вимогах на незначні суми; д) позитивним досвідом

функціонування мирових судів зарубіжних країн як складової судової системи та

здійснення ними правосуддя від імені держави, а також надання переваги

вітчизняними науковцями і суддями саме такій моделі мирових судів.

92

РОЗДІЛ 2

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ МИРОВОЇ

ЮСТИЦІЇ В УКРАЇНІ

2.1. Місце мирового суду в судовій системі України

Незважаючи на єдність бачення науковцями того, для чого нашій країні

мирові суди, – полегшення доступу до правосуддя та розвантаження місцевих судів,

підвищення оперативності розгляду справ судами та довіри населення до судової

влади, наближення суду до суспільства, – думки щодо потенційного місця мирових

судів у вітчизняному державному механізмі різняться. Розроблення оптимальної для

нашої правової системи моделі мирової юстиції без узагальнення та аналізу

існуючих на це питання поглядів не видається можливим.

Абстрагуючись від таких деталей функціонування мирових судів, як

підсудність справ, порядок призначення/обрання суддів, особливості розгляду справ

тощо (як похідних від обраної моделі), існуючі пропозиції щодо місця мирових

судів у державному механізмі, можна поділити на три групи: альтернативна,

державницька, перехідна.

Так, перший варіант передбачає інституціоналізацію мирових суддів в якості

альтернативного / досудового способу розв’язання спорів як автономної від держави

структури [85; 87]. Позитив такої моделі обґрунтовується в літературі тим, що її

запровадження не вимагає зусиль держави та витрат державних коштів, вона

слугуватиме розвантаженню державних судів, інших органів влади; при цьому

зберігається плюс для тих, хто втратив довіру до державних органів, зокрема до

судів [248, с. 342; 128]. Не вважаючи дані аргументи настільки вагомими, що

можуть слугувати приводом для створення інституту мирових судів у нашій державі

саме в такому форматі, цілком поділяємо думку М. І. Хавронюка та

С. Ф. Мироненка про те, що з діяльністю в Україні третейських судів, які за своїми

сутнісними ознаками дуже нагадують пропоновані мирові суди (саме як

альтеративний спосіб розв’язання спорів (примітка наша – А. С.)) навантаження на

93

державні суди не зменшилося, проте було створено певний негативний імідж

третейських судів. Отже, існує ймовірність того, що і мирові суди в разі їх

створення може спіткати така ж доля [355]. Більше того, переконані, що створення

різних органів з однаковою компетенцією не є раціональним.

Також наукова доктрина виділяє громадівську (громадську) модель мирових

суддів як довірених осіб територіальної громади, що діють на основі статуту

громади відповідно до чинного законодавства, інших нормативно-правових актів,

норм народної моралі, з метою примирення сторін та вирішення спорів (конфліктів)

[99, с. 18; 128], що виникають унаслідок дії місцевих нормативних актів [248, с.

341]. Саме такою характеризують вітчизняну модель мирового суду, який зародився

«на ґрунті слов’янської правової традиції» [249, с. 246–231], «на теренах Руської

землі» [248, с. 328]. Проте прибічників упровадження в Україні такого виду

мирового суду на сучасному етапі немає. І, попри належність, на перший погляд, до

них В. М. Кампа [95], С. В. Прилуцького [248], а також авторів законопроекту «Про

мирових суддів територіальних громад» [265], детальний аналіз цих доробок дає

підстави назвати їх прихильниками перехідного варіанту, котрий передбачає

впровадження державницького типу після апробації громадівського.

Так, В. М. Кампо переконаний, що інститут мирових суддів навряд чи

доцільно впроваджувати в умовах чинної пострадянської судової системи, … краще

спочатку впровадити інститут громадських мирових суддів, який простіше й

швидше може бути впроваджений у систему місцевого самоврядування. Набутий

цими суддями досвід через певний час може стати неоціненним надбанням для

формування інституту мирових суддів у судовій системі країни [99, с. 23].

Декларована законопроектом «Про мирових суддів територіальних громад»

модель мирових суддів як альтернативного способу врегулювання спорів у системі

місцевого самоврядування також розглядалась її авторами як проміжний варіант, що

в майбутньому (після внесення змін до Конституції України) мав слугувати

підґрунтям для впровадження мирових судів у судову систему. На наш погляд, на

основі висловленого С. В. Прилуцьким бачення перспектив мирового суду можна

констатувати про належність і даного автора до прибічників перехідної моделі.

94

Оскільки, по-перше, вищеназвану концептуальну ідею законопроекту «Про мирових

суддів територіальних громад» учений називає «правильною та перспективною, а її

недолік лише в тому, що вона випередила свій час». По-друге, зазначає, що мирові

судді мають бути своєрідною формою участі громадян у місцевому самоврядуванні.

По-третє, зауважуючи, що компетенція громадівських мирових суддів буде

обмеженою (спори, що виникають унаслідок дії місцевих нормативних актів (курсив

наш – А. С.)), у межах дослідження мирового суду як форми альтернативного

розв’язання правових конфліктів (незалежного від держави інституту) та перспектив

його впровадження в Україні підсумовує, що утворення мирової юстиції в

українському форматі передусім повинно нести запровадження процедур

примирення, які на заході називають медіацією [248, с. 47, 343, 344]. Водночас,

досліджуючи питання єдності судової влади як правової основи судової системи

України, С. В. Прилуцький визнає, що з метою ефективної організації та діяльності

судів першої ланки місцеві суди мають бути чітко диференційовані на суди малої

(мирові) та загальної інстанції (міські, районні, окружні). Нескладні справи мають

розглядатися в судах малої інстанції, більш складні та суспільно значимі – у

місцевих судах загальної інстанції [248, с. 235].

На нашу думку, перехідний варіант має низку недоліків, а поетапність

упровадження розцінюємо як ускладнення і темпоральне відстрочення, а не

полегшення процесу інституціоналізації мирової юстиції. Власне, і висловлювання

одного з прибічників такого підходу підтверджує наше припущення. Упровадження

інституту громадських мирових суддів у систему місцевого самоврядування,

зауважує В. М. Кампо, потребує зусиль і часу. Тому навряд чи варто очікувати на

його швидке впровадження та ефективність [99, с. 18]. Відповідно, коли ж очікувати

на результативність другого етапу впровадження мирової юстиції – створення

мирових судів у складі судової системи? Спробуємо обґрунтувати свою позицію.

По-перше, позитивним моментом власне громадських мирових суддів як

першого етапу перехідної моделі називають те, що для його практичної реалізації не

потрібне внесення змін або прийняття нових законів, це можливо зробити на рівні

локальних нормативних актів [128]. Порівняно з метою впровадження мирової

95

юстиції – досягнення високих цілей забезпечення людині як найвищій соціальній

цінності держави реальної можливості захисту порушених прав, прийняття законів

як засіб досягнення цієї мети не повинно викликати жодних труднощів.

По-друге, ще одним аргументом на користь мирових суддів територіальних

громад називають перенесення фінансового тягаря щодо їх створення з державного

на місцевий бюджет. Проте навряд чи на сьогодні можна заявити, що в країні, яка

охоплена умовами фінансової кризи та критичним дефіцитом коштів, місцеві

бюджети характеризуються економічним розквітом. Тому поточний аргумент радше

слугуватиме контраргументом. Крім того, при переході до другого етапу –

впровадження мирових судів у судову систему – прийняття законів та необхідність

витрат з держбюджету все ж неминучі.

По-третє, прихильники перехідного варіанта розбудови мирових судів

зауважують, що модель громадівських мирових суддів може бути ефективною лише

там, де в територіальній громаді існують демократичні традиції, високий рівень

правової культури громадян та високий рівень довіри до місцевої влади [248, с. 341].

На жаль, і такі передумови на разі не характерні вітчизняному соціуму.

По-четверте, слушно зазначається, що компетенція громадівських мирових

суддів має бути обмеженою, – поширюватись на локальні конфлікти, що виникають

на основі місцевих нормативно-правових актів [248]. Отже, справи про незначні

кримінальні проступки та адміністративні правопорушення не підпадають під даний

критерій, оскільки випливають не з локальних нормативно-правових актів, а,

навпаки, передбачають притягнення від імені держави до правової відповідальності.

Тому ідея прискорення і спрощення розгляду цих справ та наближення до громадян

правосуддя (як напряму державної діяльності) не може бути реалізована шляхом

упровадження мирових суддів у громадівському «форматі».

Водночас автори законопроекту «Про мирових суддів територіальних громад»

намагалися віднести до відання мирових суддів, посадових осіб територіальної

громади (ч. 1 ст. 2) коло справ, що виходять за межі критерію локальності (ст. 12), а

тому їх не може бути покладено на громадівських мирових суддів. Учені дійшли

висновку, що це завуальована форма делегування функцій судів іншим органам чи

96

посадовим особам, що прямо заборонено ст. 124 Конституції України. Вони

справедливо розцінюють можливість розгляду мировими суддями територіальних

громад земельних спорів як спосіб захищеності місцевих рад власною

«квазісудовою системою». А можливість розгляду громадівськими мировими

суддями справ про адміністративні правопорушення і водночас неможливість їх

оскарження; віднесення до компетенції мирових суддів територіальних громад

справ наказного провадження і стягнення з боржника грошових коштів або

витребування майна без проведення засідання і виклику сторін; відсутність норми,

що передбачає можливість оскарження будь-яких рішень мирових суддів,

формування, фінансування та матеріально-технічне забезпечення мирових суддів

органами місцевого самоврядування – розцінюється як спроба створити

«територіальну судову владу», альтернативу державній та покласти на зазначений

інститут функцію судів загальної юрисдикції зі здійснення правосуддя [288; 355;

411].

На наш погляд, наведені контраргументи цілком переконливо спростовують

неспроможність мирових суддів у громадівському чи перехідному форматі

реалізувати своє призначення, що полягає в наближенні правосуддя до громадян.

Одним з перших ідею створення мирових судів в судовій системі України

(державницький варіант) висловив вітчизняний науковець О. В. Гетманцев. На його

думку: 1) мирові суди (в особі мирових суддів) мають бути суб’єктом судової влади

і належати до системи судів загальної юрисдикції, проте в законодавстві має бути

визначено особливості: а) підсудності справ; б) процесуального порядку розгляду і

вирішення справ; в) порядку оскарження рішень; г) порядку фінансування (за

рахунок державного або місцевого бюджету); 2) мирові суди діють від імені

держави й виконують свої обов’язки на професійній основі, на них поширюються

правові гарантії незалежності, самостійності та недоторканності суддів [55].

Такий же висновок обґрунтовано за результатами дослідження, яке проводив

Регіональний громадський фонд «Право і Демократія»: «… мировий суд може бути

вписаний у судову систему України як перша ланка або окремий вид місцевих судів

загальної юрисдикції поряд із місцевими районними судами» [176, с. 96].

97

І. В. Назаров розглядає введення інституту мирового судді як один з механізмів

збільшення кількості судів першого рівня [189, с. 394], а отже також є прибічником

державницького варіанту. Підтримує ідею привнесення в судову систему мирової

юстиції і М. Ясинок [413, с. 274]. Серед останніх розробок у цій царині варта уваги

позиція О. Яновської та Н. Дикої, які пропонують, щоб мирові суди входили до

системи судів загальної юрисдикції паралельно з уже існуючими судами першої

інстанції, не перебували в підпорядкуванні місцевих судів, допомагаючи зняти

навантаження з останніх [411]. Також перспективу мирових судів саме як складової

судової системи вбачають М. Оніщук та М. Михеєнко 175, с. 179; 34].

Водночас дуже часто в наукових доробках не досить чітко окреслено погляд

на принципові характеристики інституту, а їх виокремлення можливе лише завдяки

аналізу тексту загалом. Це призводить до ускладнення визначення того, до

прихильників якого варіанту належать її автори. Так, В. Ф. Клименко констатує, що

в Україні є всі передумови правового характеру та соціально-економічні умови для

впровадження в альтернативну правову практику інституту мирової юстиції. …

Саме мирове судочинство стане найважливішою складовою захисту та реалізації

правових інтересів учасників суспільних відносин завдяки вільному доступу до

правосуддя як одного з визначальних міжнародних і національних принципів

судочинства (курсив наш – А. С.) [101]. Інститут мирових судів може внести свіжий

струмінь в українську судову систему, виступивши за певних умов противагою до

старого пострадянського суду, а його запровадження стало б прогресивним явищем

у сфері правосуддя та сприяло її демократизації, – припускає В. В. Крижанівський

[135]. Дослідження інституту мирових суддів, на думку В. В. Решоти, має важливе

теоретичне і прикладне значення для вдосконалення системи судоустрою України.

Однак питання запровадження цього інституту в Україні потребує ґрунтовного

наукового дослідження та подальших наукових пошуків з метою детального аналізу

цього інституту та можливості його формування в Україні [288].

Як показали результати проведеного нами опитування суддів, 44,7 %

підтримали ідею запровадження на території України мирових судів, 55,3 %

висловились проти необхідності таких нововведень (додаток Д, пит. 1, Додаток Е).

98

За те, що органи мирової юстиції мають входити до складу судової влади,

висловились 62,9 % суддів; 19,4 % – до складу органів місцевого самоврядування.

При цьому результати аналізу поглядів на це питання лише тих суддів, які

підтримали необхідність створення в Україні мирової юстиції, свідчать про те, що

76,5 % з них убачають органи мирової юстиції в складі судової влади, і лише 14,7 %

– у складі органів місцевого самоврядування. Це, безумовно, надає авторитету

висловленим у науковій літературі відповідним обґрунтуванням з даної проблеми.

Основний контраргумент, що наводиться на сьогодні в Україні проти

державницької моделі мирових судів полягає в тому, що це суперечить нормам

чинної Конституції, які окреслюють судоустрій держави [128].

Однак дослідники Регіонального громадського фонду «Право і Демократія»

цілком справедливо, на наше переконання, називають такий висновок передчасним.

Адже Конституція України закріпила лише принципи побудови судової системи як

базові положення для розвитку системи судів і законодавства з питань організації та

діяльності судів загальної юрисдикції, а не власне судову систему, і, тим більше, не

закріпила перелік рівнів (ланок), інстанцій судової системи [176]. Дійсно, ч. 3 ст. 124

Конституції України проголошує, що судочинство здійснюється Конституційним

Судом України та судами загальної юрисдикції. Ч. 4 ст. 125 декларує, що відповідно

до закону діють апеляційні та місцеві суди. А тому впровадження нового виду

місцевих судів – мирових не суперечить наведеним нормам.

Інша справа, якщо мова йде про впровадження мирових суддів у варіанті, коли

вони є елементом державної судової системи, але обираються органами місцевого

самоврядування, котрий на думку С. В. Прилуцького є найдоцільнішим. Автор

справедливо підкреслює, що їх запровадження неможливе без внесення змін до

чинної Конституції України [248, с. 340].

Будучи переконаними, що мирові суди має бути впроваджено в Україні саме

як складову судової влади, об’єктивна необхідність ставить на порядок денний

вирішення ще одного питання, пов’язаного з визначенням місця мирових судів у

судовій системі, а саме визначення суду, до якого оскаржуватимуться їх рішення. З

одного боку, розв’язання цієї проблеми не повинно ускладнювати простоти та

99

швидкості процедури судового розгляду справ мировими суддями, а з іншого –

гарантувати тому учаснику процесуальних правовідносин, який не задоволений

рішенням мирового суду загалом чи в окремій частині, вимагати його перегляду, як

це закріплено в ч. 2 ст. 55 Конституції України та міжнародних стандартах. У

зв’язку з наведеним, ми не поділяємо думку про недоречність оскарження незначних

справ [299, с. 29]. Категорично не підтримують таку ідею представники судового

корпусу (додаток Д, пит. 12, додаток Ж) та міжнародної спільноти. Так,

Консультативна рада європейських суддів звертає увагу на те, що «усі держави-

члени мають певні форми спрощених процедур, наприклад, для адміністративних

правопорушень і менш тяжких злочинів. Хоча природа й обсяг таких процедур

значно відрізняються, при запровадженні і забезпеченні таких процедур слід

ураховувати вплив положень статей 5 і 6 Європейської конвенції з прав людини, а

саме передбачати можливість апеляції до судді» [431, п. 78].

Також, на нашу думку, сьогодні недоцільно стверджувати про раціональність

створення окремої структури для розгляду скарг на рішення пропонованих нами

мирових судів. Адже це, насамперед, призведе до створення ще однієї вертикалі у

вітчизняній судовій системі і, відповідно, суттєво ускладнить її. Таке ускладнення та

пов’язаний з ним фінансовий тягар не може визнаватись доцільним, оскільки

справи, що підвідомчі органам мирової юстиції, окрім ознак малозначності, не

володіють іншими властивостями, що можуть слугувати для створення окремої

вертикалі, як то відмінний характер чи вид матеріально-правових відносин;

особливості суб’єктного складу [362]. Малозначний та «побутовий» характер справ,

що, на нашу думку, мають належати до підсудності мирових судів, вимагає

структурних удосконалень судоустрою, насамперед, на рівні першої, найближчої до

населення ланки.

Окрему процедуру оскарження рішень мирових суддів розвинено в

зарубіжних державах [355]: а) скарги на рішення мирових судів розглядають суди,

що є головною ланкою судової системи (Бельгія, Греція, Ізраїль, Іспанія, Сирія,

Уругвай), при цьому деякі рішення мирових судів остаточні й апеляційному

оскарженню не підлягають; б) рішення мирових судів можуть бути оскаржені

100

(залежно від їх виду) до суду першої ланки, до апеляційного чи касаційного суду

(РФ, ФРН, Італія); в) рішення мирових судів є остаточними й оскарженню не

підлягають (ПАР).

На нашу думку, апеляційною інстанцією для рішень мирових судів у нашій

країні повинні стати апеляційні загальні суди, а не місцеві, як це пропонують

більшість учених [40; 55, с. 61; 248, с. 345; 392; 413].

По-перше, віднесення до юрисдикції місцевих загальних судів апеляційного

перегляду рішень мирових судів унеможливить реалізацію одного із завдань

упровадження мирової юстиції, а саме розвантаження місцевих судів.

По-друге, як зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі про

Касаційний суд України: «… побудова системи судів загальної юрисдикції

узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження

(зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях). За змістом положень Конституції

апеляційною інстанцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження може

здійснюватися у відповідних судах, визначених ст. 125 Конституції України» [289].

Відповідно, немає підстав погодитися і з позицією О. Яновської та Н. Дикої,

які пропонують, що апеляційний розгляд скарг на рішення мирових судів має

здійснювати той самий суд, що виніс оскаржуване рішення в складі трьох суддів

(двох суддів обирають сторони, третього суддю обиратимуть судді, обрані

сторонами) [411]. Натомість окремі вчені справедливо ставлять принцип

недопущення охоплення одним судом декількох різнорідних функцій в один ряд з

конституційними принципами спеціалізації і територіальності [353, с. 117]. Тому

слід звернути увагу на твердження Р. О. Куйбіди про те, що найкращий спосіб не

допустити, щоб один і той самий суд виконував у справі функції двох та більше

інстанцій, - це наділення кожної судової ланки функціями тільки однієї інстанції.

Важливо, щоб організаційно судова ланка і судова інстанція не збігалися. Цю ідею

відображає правило «суд однієї ланки = суд однієї інстанції», котре неважко

реалізувати в системі судів загальної юрисдикції: місцеві суди – перша інстанція,

апеляційні суди – апеляційна інстанція, вищі суди – касаційна інстанція [142, с. 42,

43], а його дотримання сприятиме забезпеченню оптимальності та простоті

101

побудови судової системи як невід’ємних умов доступності останньої.

Водночас думки суддів місцевих загальних судів щодо цього питання

розділилися приблизно наполовину. Так, 41,9 % опитаних вважають, що

апеляційною інстанцією для рішень мирового суду мають бути районні, міські,

районні в містах, міськрайонні суди; 38,7 % – апеляційні загальні суди, і лише 6,45

% респондентів висловились за те, що рішення мають бути остаточними і не

підлягати оскарженню (додаток Д, пит. 12, додаток Ж).

Щодо самого процесу оскарження рішень мирових судів нам видається

оптимальним у цьому розумінні поширити процедуру, яка закріплена у Кодексі

адміністративного судочинства України щодо апеляційного розгляду справи в

порядку письмового провадження як такого, що найбільш повно відповідає вимогам

спрощеного характеру судочинства мирових судів та характеру підсудних їм справ.

Отож, місце мирових судів у судовій системі України можна визначити таким

чином: 1) входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції України, що в

контексті ч. 4 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» забезпечується

рядом гарантій; 2) є різновидом місцевих загальних судів однак не створють

додаткову ланку; 3) утворюються в адміністративних центрах об’єднаних

територіальних громад; 4) другою інстанцію для рішень мирових судів виступають

апеляційні загальні суди; 5) покликані виконувати як загальні для всіх судів

завдання, так і спеціальне – забезпечення максимальної доступності правосуддя та

зниження рівня конфліктності на місцях шляхом спрощеної процедури здійснення

правосуддя з орієнтацією на мирове врегулювання спорів.

2.2. Вимоги до мирових суддів та порядок зайняття ними посади

Надзвичайно важливе суспільне і правове значення діяльності судової влади в

сучасній українській державі визначає особливу прискіпливість до формування

вимог до системи кадрового забезпечення суддівського корпусу загалом і в

запропонованих нами до запровадження мирових судах зокрема.

Оскільки ми переконані, що мирові суди в Україні повинні стати різновидом

102

місцевих загальних судів, ураховуючи принцип єдності як один з основоположних

принципів судової влади, - правовий статус мирового судді, як і правовий статус

судді, слід розглядати як цілісну правову категорію, що характеризує весь спектр

юридичних можливостей і соціально-психологічних якостей суб’єкта, на якого

покладено функцію здійснення судової влади в державі [181, с. 15].

На думку науковців, єдність статусу суддів включає в себе такі компоненти:

1) єдність організаційно-правового механізму формування суддівського корпусу, а

саме: а) однаковість вимог, що пред’являються до кандидата, який претендує на

зайняття посади судді; б) однаковість процедури відбору, рівність кандидатів при її

проходженні та єдність критеріїв при їх оцінці; в) однаковість порядку наділення

повноваженнями, тобто призначення чи обрання кандидата на посаду судді; 2)

єдність власне статусу суддів, що передбачає: а) рівність у правах; б) однаковість

обов’язків; в) рівність у можливостях кар’єрного зростання: єдність вимог та

об’єктивна конкурентність; г) однаковість підстав та процедури притягнення до

відповідальності; ґ) рівність матеріально-технічного та соціального забезпечення

ефективної реалізації суддівських функцій [408].

І якщо стосовно необхідності поширення в повному обсязі змісту кожної із

складових «єдності власне статусу суддів» на посадових осіб мирових судів у нас не

виникає заперечень, то організаційно-правовий механізм формування суддівського

корпусу мирових судів, з огляду на правову природу мирової юстиції, потребує

уточнень. Адже, як видно з проведеного в розділі 1 дослідження мирової юстиції,

особливість правового становища мирового судді зумовлюється особливостями

таких елементів його правового статусу, як вимоги до кандидата на посаду мирового

судді (рівень професійності та ценз осілості), порядок зайняття посади (вибори чи

призначення) та ступінь допустимої активності у процесі примирення сторін.

Палкі дискусії про те, чи повинен мировий суддя бути професійним юристом

чи може виконувати функції правосуддя без спеціальної юридичної освіти, у

наукових колах тривають не одне десятиліття. Зокрема, за часів Російської імперії,

до складу якої входила частина сучасних українських земель, вважалося, що для

виконання обов’язків мирового судді достатньо здорового глузду, тому можна

103

оминути складну умову призначення на посаду судді лише юристів [326].

В одному з проектів Закону «Про судоустрій», розробленому В. І. Шишкіним,

передбачалося, що мирових суддів мали обирати з найбільш шанованих громадян,

не обов’язково з юридичною освітою [392, c. 10–12]. Таку думку поділяє і

М. В. Боровський, який доводить, що досягнення мети мирової юстиції можливе

шляхом надання права розгляду деяких категорій справ довіреним особам жителів

певної частини населеного пункту, які не є дипломованими фахівцями у праві [39].

Проте зазначений підхід не підтримують сучасні дослідники цього питання.

Так, М. Поздняков наголошує, що постійне відторгнення мирової юстиції

відбувається через наростання складності суспільства, у якому немає місця

непрофесійним інститутам [233]. В. Н. Баландін і А. А. Павлушина ставлять слушне

запитання: «Чи доречно в умовах прагнення до правової державності, одним з

основних принципів якої є панування права, верховенство закону, допускати

розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних (!) справ особами, наявність

юридичної освіти для яких не обов’язковою?» [21, с. 126]. Чимало вчених

висловлюють побоювання, що в разі призначення некваліфікованих юристів на

посаду мирових суддів (як виняток із загального правила) існує ймовірність того, що

останні почнуть вважати себе привілейованим прошарком, якому дозволено діяти

свавільно, а не за законом [54, с. 75].

На думку науковців, інститут непрофесійних мирових суддів був доречним у

той історичний період, коли кількість людей з юридичною освітою була незначною,

а законодавство у вигляді цілісної і логічно закінченої системи норм тільки

починало встановлюватися [21, с. 126]. Правило про те, що в мирового судді може

не бути юридичної освіти, суперечить такій вимозі, як наявність компетентності, –

слушно зауважують М. І Хавронюк, С. Ф. Мироненко. Вирішення правових спорів

тільки на підставі таких суб’єктивних критеріїв оцінки особистості, як

справедливість, порядність і чесність може призвести до ігнорування принципу

законності [355].

Про це свідчить і світова тенденція до професіоналізації мирових суддів,

продемонстрована у підрозділі 1.1. Тому, незважаючи на те, що сьогодні інститут

104

непрофесійних мирових суддів існує і в розвинених країнах, у яких немає проблем

ні з наявністю достатньої кількості юристів, ні зі здобуттям юридичної освіти

зокрема (Велика Британія, Іспанія, США), а зумовлено багатовіковими правовими

традиціями, ми поділяємо думки таких учених, як І. В. Гессен [54, с. 119],

В. М. Кампо [95, с. 38], О. В. Гетманцев [55, с. 58–62], С. В. Прилуцький [247, с. 6–

14] та ін., які переконані, що мирові судді мають бути виключно юристами

професіоналами з вищою юридичною освітою та стажем роботи в галузі права,

офіційними носіями і посадовими особами судової влади та виконувати свої

обов’язки на професійній основі, виступаючи від імені держави

До того ж, такий підхід до визначення ролі, завдань, повноважень судової

влади та статусу суддів характерний для сучасної України. Так, Конституція чітко

закріплює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, професійними

суддями. На нашу думку, саме наявність якісної (!) юридичної освіти в судді,

необхідних умінь і навичок (що здобуваються, зокрема, у спеціально призначених

навчальних закладах) та здатність вправно їх використовувати на практиці

сприятиме забезпеченню довіри населення. Крім того, усвідомлення учасниками

процесу того, що рішення мирового судді ґрунтуються на законі (а не тільки на

внутрішньому переконанні мирового судді, який володіє необхідними моральними

якостями), певною мірою забезпечить авторитет не лише конкретного мирового

судді, а й власне інституту мирової юстиції загалом.

З одного боку очевидно, що вимоги, які висуваються до мирового судді,

котрий розв’язуватиме прості та маловартісні справи у спрощеному порядку, не

можуть бути більш суттєвими, ніж вимоги до кандидатів на посаду судді суду

загальної юрисдикції. Аналогічну позицію підтримують представники судової

влади. Так, 77,4 % суддів місцевих загальних судів погодились із твердженням, що

вимоги до мирових суддів мають відповідати вимогам, які висуваються до суддів

місцевих загальних судів (додаток Д, пит 4). Схожа практика поширена, наприклад,

в Іспанії та Росії, де на мирових суддів поширюються загальні вимоги, встановлені

для суддів [391; 195, с. 14]. Такий підхід підтримують і вітчизняні науковці. Так,

О. Яновська та Н. Дика доводять, що вимоги до кандидатів на посаду мирового

105

судді мають бути такими ж, які до кандидатів на посаду судді суду першої інстанції

[411]. Згідно з чинною нормою ч. 1 ст. 65 Закону України «Про судоустрій та статус

суддів», на посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не

молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботі в галузі права не

менш як три роки, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною

мовою.

Водночас, розглядаючи доцільність пом’якшення для кандидата на посаду

мирового судді цензів, в порівнянні із іншими суддями першої ланки, з огляду на

особливу правову природу мирової юстиції, виникають сумніви, чи можна назвати

достатнім для здійснення надвідповідальної функції правосуддя психоемоційний

розвиток особи, молодшої 25 років; і чи відповідатиме високому статусу суду, як

вершини справедливості, здійснення його функцій особами з незначним стажем

професійної діяльності. І у світлі того, що зміни до Конституції України в сфері

правосуддя, що сьогодні активно напрацьовуються Робочою групою з питань

правосуддя та суміжних правових інститутів, передбачають підвищення вимог щодо

віку (до 30 років) та професійного стажу (до 5 років) кандидата на посаду судді

[281], можна стверджувати, що мінімальний вік кандидата на посаду мирового

судді, що встановлюватиметься законодавством, доцільно залишити на рівні 25

років, а стаж роботи в галузі права – 3 роки. Таким чином, на наш погляд, можна

досягти балансу системи вимог до кандидата на посаду мирового судді, що

враховуватиме як те, що він здійснюватиме судочинство за малозначними і

нескладними справами у спрощеному та примирному порядку, так і те, що це не

будь-яке вирішення справи, а законне, справедливе, незалежне, безстороннє та

загальнообов’язкове рішення.

Цікаво, що в Російській імперії вважалося, що мирові судді повинні знати

народні звичаї і побут місцевого населення, характеризуватися здоровим глуздом,

чесним характером і бездоганним життям, тому загальна довіра місцевих жителів

становить необхідну умову їх призначення [326]. Таку вимогу підтримують учені й

сьогодні (М. В. Боровський [39], С. Ф. Афанасьєв [19], Г. Борисов [38],

В. І. Кононенко [119], В. М. Кампо [95] та ін.). Відповідно, для засвідчення

106

обізнаності мирового судді зі звичаями певного регіону та підкріплення довірою

мешканців, О. В. Михєєв вважає за доцільне встановити для них більш вузький ценз

осілості, тобто пропонує, щоб кандидат на посаду мирового судді був постійним

жителем, зареєстрованим на території того району, в якому він планує здійснювати

судову діяльність [174, с. 21]. Тобто, йдеться про необхідність відповідності

мирового судді таким спеціальним вимогам, як: а) бездоганна репутація та високе

морально-етичне становище особи в суспільстві, що супроводжується довірою й

авторитетом у мешканців відповідної території, на яку поширюється компетенція

мирового суду; б) знання місцевих звичаїв. І якщо необхідність упровадження такої

вимоги, як бездоганна репутація не викликає жодних заперечень (при цьому не

тільки для мирових суддів, адже довіра до судової влади залежить не тільки від них,

а й від усього суддівського корпусу), то питання цензу осілості потребує деякого

уточнення.

Насамперед, слід звернути увагу на те, що, як правило, цей ценз

встановлювався замість цензу професійності. Тобто відсутність правової обізнаності

мала би компенсуватись знанням місцевих жителів і їх звичаїв. На сьогодні, в

умовах тяжіння до компетентності та професіоналізму судді, що вирішує справи на

основі природного та позитивного права, знання місцевих особливостей втрачає

свою первинну актуальність.

Водночас привертає увагу твердження про те, що для реального наближення

мирових суддів до населення потрібно вимагати проживання впродовж певного часу

в місцевості, у якій буде працювати мировий суддя або розглядати ценз проживання

таким, що дає преференції в разі проведення конкурсу на посаду мирового судді

[176]. Саме другий варіант як оптимальний вважаємо за доцільне покласти в основу

майбутньої моделі мирової юстиції в Україні і, у зв’язку з цим, внести зміни до ст.

65 та 73 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» (додаток З). При цьому

межі проживання кандидата в мирові судді доцільно окреслити територією регіону

(області), а не громади, оскільки це полегшить процес підбору кадрів.

Ідею пред’явлення до кандидатів на посаду мирового судді вимоги

проживання в межах судового округу, на території якого він здійснюватиме

107

повноваження (для можливості застосування ним у процесі судочинства знань

місцевих традицій та менталітету), підтримали 67,7 % суддів місцевих загальних

судів (додаток Д, пит.5).

Не менш дискусійним питанням організаційно-правового механізму

формування суддівського корпусу мирової юстиції є питання вибору способу

(призначення чи обрання) наділення повноваженнями мирових суддів.

За радянського періоду до найважливіших гарантій незалежності суддів при

відправленні правосуддя належали утворення всіх судів на началах виборності 253,

с. 137 та звітність суддів перед своїми виборцями 309, с. 60].

Прибічники обрання мирових суддів доводять переваги цієї системи в таких

аспектах: 1) порівняльному – як аргумент використовується досвід іноземних

держав. Наприклад, більшість суддів США обирають, а не призначають [67, с. 294];

2) історичному – як аргумент називається історична спадщина. Так, за часів

Гетьманщини мирителя обирали за обопільною згодою суперників [52, с. 67]; 3)

практичному – як аргумент зазначається те, що місцеві жителі знають своїх сусідів

більше, ніж керівництво держави, яке перебуває у віддалених центрах, а тому

заміщення судової посади особою, яка користується довірою виборців, зміцнює

зв’язок суддів з населенням, підвищує рівень довіри до суду 285, с. 13.

Суд, як необхідний у державі орган правосуддя може досягти свого істинного

призначення лише в тому разі, коли він користується загальною довірою в держави

та населення, що сприяє зниженню рівня корумпованості суддівського корпусу;

досягнення завдань, що стоять перед мировими суддями можливе лише за умови

врахування справжнього волевиявлення виборців з приводу запропонованих

кандидатур і більшої довіри до їх рішень, - вважає Р. Б. Панченко [226, с. 14]. У

такому разі, як зауважує С. В. Лонська, мирові судді перебувають у

безпосередньому контакті з людьми, через них громадяни взаємодіють із судовою

владою взагалі, тому найбільш демократичними є загальні вибори мирових суддів

[159, с. 46]. На думку Н. Чепурнової, обрання мирового судді безпосередньо

населенням забезпечить його авторитет і незалежність від місцевих органів

державної влади й управління, а також участь і контроль населення у формуванні

108

судових кадрів [374].

Водночас, деякі вчені категорично не підтримують виборність мирових суддів

населенням, зазначаючи, що «такий спосіб наділення мирових суддів

повноваженнями не відповідає цілям забезпечення державного захисту суддів і є

надмірно тривалим» [193, с. 7], «положення судді має бути незалежне і

самостійне…за умови призначення суддів шляхом виборів їм не може бути надано

право незмінюваності – істотної умови їх незалежного службового положення»

305, с. 127. М. О. Колоколов зауважує, що вибори не змогли дати росіянам

справжньої демократії, запобігти криміналізації влади, позбавити країну від

некомпетентних керівників та не створили можливостей для забезпечення

справжньої рівності електоральних шансів. Тому значною є небезпека того, що

вибори в районах відбудуться за бажаним для певних осіб сценарієм [113, с. 12].

Відкидаючи процедуру обрання мирових суддів населенням, Р. В. Шатовкіна

констатує, що «… набили оскому «ігри у вибори» з подальшим латанням дірок у

місцевих бюджетах» [383, с. 94].

Проте, на думку Р. Б. Панченко, той факт, що вибори депутатів відбуваються з

порушенням законодавства і величезними бюджетними витратами, зовсім не

означає, що від них потрібно відмовитися. Навпаки, продовжує вчена, треба так

врегулювати та організувати вибори, щоб вони не «набивали оскому», а були

чесними і справедливими, як це має бути в правовій державі, а бюджетні витрати на

вибори можна компенсувати за рахунок скорочення інших видаткових статей

бюджетів [226, с. 88].

Натомість існують і менш категоричні висловлювання щодо виборного

начала. Так, І. Я. Фойницький виділяв як позитивні моменти принципу виборності

(довіру суспільства до суду, полегшення завдань уряду), так і негативні

(невідповідність принципу незмінності, неможливість виборців оцінити професійні

знання кандидатів у судді). Але мирові судді, вважав учений, повинні бути все-таки

виборними [350, с. 221–224].

Станом на сьогодні в Україні існує значна кількість прихильників виборного

суддівського корпусу мирових суддів. На думку О. В. Гетманцева, посада мирового

109

судді має бути виборною, а вибори повинні здійснювати жителі району, у якому він

працюватиме [55]. На думку В. Я. Тація, мирових суддів повинні обирати звичайні

громадяни, яким згодом обранець і звітуватиме [327]. Як зауважує В. М. Тертишник,

беручи до уваги виборність, а отже, незалежність суддів від інших гілок влади,

простоту судового провадження і швидкість розгляду справ, «цей досвід може бути

використаний і в сучасних умовах» 330, с. 74].

Так, на думку С. В. Прилуцького, найбільш правильним є обрання мирових

суддів місцевими радами, за поданням адвокатських об’єднань, спілок юристів тощо

[248, с. 344]. Подібну модель створення мирових судів запропоновано розробниками

законопроекту «Про мирових суддів територіальних громад» № 3291, згідно з яким

мирових суддів слід обирати на сесіях рад шляхом таємного голосування депутатів

відповідної місцевої ради [265].

Недоліком такого підходу, за словами В. В. Решоти, буде повна залежність

новообраних мирових суддів від депутатів місцевих рад, а тому виникають великі

сумніви щодо неупередженого, об’єктивного і справедливого розгляду ними справ

[288]. Таким чином, підсумовують С. Ф. Мироненко і М. І. Хавронюк, мирові судді

представлятимуть інтереси не територіальної громади, а тієї політичної сили, яка

перемогла на місцевих виборах [288; 355]. Про негатив підлеглості суддів радам та

місцевим органам виконавчої влади свідчить і практика радянських часів.

І. Л. Петрухін щодо цього зазначив, що народні судді опинились під владою

малокомпетентних у юридичному відношенні Рад обласного рівня. Депутати не

знали суддів, яких вони обирали, і, як показували вибори за новою системою,

голосували списком; як правило, претенденти на суддівські посади на сесії

обласних, міських рад не викликались і їх кандидатури ретельно не обговорювались.

Якщо кандидат чимось не догодив депутату, останній мав реальну можливість його

«забалотувати». Ради були схильні показувати свою владу над судом; борючись за

незалежність суддів, досягались протилежні результати 228, с. 112–113.

Цілком підтримуючи дані аргументи, додамо, що потенційним недоліком

виборів мирових суддів місцевими радами може стати також нездатність

висококваліфікованих спеціалістів у сфері права скласти гідну конкуренцію в

110

передвиборчій агітаційній компанії досвідченим політтехнологам, які будуть

спроможні проштовхнути в омріяне крісло мирового судді зручного для певних

політичних сил чи окремих впливових осіб фігуранта.

На противагу виборності мирових суддів (населенням чи радами), усе

більшого поширення набуває підхід, прихильники якого пропонують формувати

суддівський корпус мирової юстиції шляхом призначення кандидатів на відповідні

посади різними органами та представниками різних гілок влади. Так, у юридичній

літературі зазначалося, що порядок призначення мирових суддів законодавчими

органами, через депутатський корпус, не вимагає великих матеріальних витрат і

дозволяє в нетривалі терміни сформувати корпус мирових суддів [374, с. 3].

Водночас щодо вступу на посаду мирових суддів у наукових колах озвучено й

інші пропозиції. Так С. І. Вікторський вважає, що найкращим помічником верховної

влади в питаннях добору та призначення суддів можуть бути судові органи. Тому

при відкритті вакансії в тому чи іншому суді члени цієї судової колегії повинні самі

обирати і рекомендувати кандидата. Так, учений зазначав: «Заміщення судових

посад через судове представництво потрібно визнати найкращим і таким, що менш

за все допускає сторонні та небажані впливи; крім того – цей спосіб заміщення

посад породжує і в самих кандидатів прагнення виправдати рекомендацію судової

колегії...» 48, с. 104. Вітчизняні дослідниці О. Яновська та Н. Дика вважають, що з

метою уникнення заполітизованості судової влади суддів мирового суду повинні не

призначати, а обирати на посаду шляхом таємного голосування збори суддів вищого

спеціалізованого суду на основі списків, поданих Вищою кваліфікаційною комісією

суддів на підставі складених кандидатами кваліфікаційних іспитів [411].

Отже, як прихильники і противники обрання мирових суддів, так і прибічники

та опоненти призначення мирових суддів наводять багато аргументів, підкріплених

світовим досвідом та прикладами з історії. Тому слушною вважаємо тезу

М. С. Четян, про те, що відстоювати безумовну необхідність виборів, а не

призначення членів суддівського корпусу, навряд чи доцільно за відсутністю

аргументів, які могли б раз і назавжди поставити крапку в аналізованій

суперечці [376].

111

Справді, досить часто для того, щоб усунути такі недоліки, прихильники

виборної системи пропонують зберегти два елементи при формуванні судових

органів: виборний і урядовий [326, ХІІІ]. На думку І. Я. Фойницького, лише

заміщення судових посад за рішенням верховної влади – монарха, забезпечувало б

дотримання високих інтересів у цьому питанні, оскільки наділяло б особу, яка

призначається, достатнім авторитетом. Однак зрозуміло, що представник верховної

влади не міг знати особисто всіх кандидатів на судові посади. Тому його завдання

при заміщенні судових посад могло бути полегшено трьома способами: 1)

адміністративним поданням; 2) поданням з боку органів громадського

самоврядування і 3) судовим поданням [350, с. 210–211].

Як бачимо, враховуючи вищенаведені ознаки та особливості різних способів

формування суддівського корпусу мирової юстиції, а також наведені в підрозділі 1.1

приклади зарубіжного досвіду з цього питання, можна виділити наступні способи

формування суддівського корпусу мирової юстиції: 1) виборний – поетапна

процедура висунення кандидатур, проходження ними перевірки рівня професійної

підготовки (у випадку наявності освітнього цензу), їх обговорення та голосування за

них відповідними суб’єктами; 2) призначуваний – поетапна процедура висунення

кандидатур, проходження ними перевірки рівня професійної підготовки (у випадку

наявності освітнього цензу) і прийняття рішення про призначення на посаду; 3)

комбінований – поетапна процедура, що органічно поєднує складові елементи

виборності та призначуваності мирових суддів.

На перший погляд, видається очевидним, що при формуванні суддівського

корпусу мирової юстиції перевага повинна надаватися саме комбінованому способу.

Однак складність визначення оптимальної процедури наділення повноваженнями

мирових суддів України зумовлено тим, що необхідно врахувати та поєднати низку

обставин: 1) оскільки мирові судді, на нашу думку, мають бути професійними

юристами, процедура проходження кандидатами в мирові судді перевірки рівня

професійної підготовки має визнаватись обов’язковою; 2) зважаючи на призначення

мирової юстиції забезпечити максимальну доступність правосуддя завдяки

всебічному спрощенню різних сторін її організації та діяльності, недоцільно

112

наполягати і на надмірному обтяженні процедури необґрунтованою кількістю

стадій; 3) необхідно обрати оптимальне співвідношення виборного та

призначуваного начал у процесі наділення мирових суддів повноваженнями.

Отже, для забезпечення балансу між необхідністю перевірки рівня

професійної підготовки кандидата в мирові судді й раціональністю всебічного

спрощення різних сторін її організації та діяльності, у тому числі формування

суддівського корпусу, доцільно виключити з порядку призначення на посаду

мирового судді таких стадій, як проходження спеціальної підготовки та складення

кваліфікаційного іспиту. Для перевірки рівня професійності кандидата на цю посаду

достатнім видається відбірковий іспит, під час якого, відповідно до чинного

законодавства [268] здійснюється оцінка рівня загальних теоретичних знань у галузі

права. У зв’язку з цим, потребують доповнення ст. 66, ч. 1 ст. 68, ч. 3. ст. 70, ч. 4 ст.

73 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» (додаток З).

За висловлюванням С. В. Прилуцького, офіційне повідомлення про те, що

з’явилася вакансія на посаду судді, має бути загальнодоступним для всієї

громадськості даної місцевості. За таких умов усі бажаючі, які відповідають

кандидатському цензу, повинні мати змогу звернутися із заявою про призначення їх

на посаду судді [249, с. 189]. Доцільно доповнити перше речення ч. 1 ст. 73. Закону

України «Про судоустрій та статус суддів» (додаток З).

Крім того, загальнодоступною для регіону (області), у якому кандидат на посаду

мирового судді має намір працювати (якщо таке відомо), а також, у якому прожив

більшу частину свого життя та у якому пропрацював більшу частину своєї

професійної діяльності, має бути і інформація стосовно осіб, які пройшли

відбірковий іспит та відносно яких здійснюється спеціальна перевірка. Також

повинна бути інформація про те, що фізичні та юридичні особи, відповідно до ч. 2

ст. 70, у межах спеціальної перевірки мають право подавати до Вищої

кваліфікаційної комісії суддів України інформацію щодо кандидатів на посаду судді

та, відповідно, адреса цієї Комісії. З цією метою ст. 70 слід доповнити ч. 11 та ч. 1

2

(додаток З).

Щодо необхідності розроблення комбінованого способу формування мирової

113

юстиції вважаємо доцільним звернути увагу на твердження С. В. Прилуцького про

те, що однією з гарантій аполітичності при формуванні судової влади можуть бути

публічні громадські обговорення кандидатів до їх призначення, тобто так звані

місцеві референдуми, результати яких повинні прямо впливати на призначення та

обрання суддів. Організація таких заходів повинна покладатись на кваліфікаційні

комісії суддів, яким усебічно повинні сприяти органи виконавчої влади та місцевого

самоврядування. У такий спосіб громада зможе як підтримати належного суддю

перед його безстроковим обранням, так і висловити недовіру судді, який себе

скомпрометував [249, с. 190].

Однак на сьогодні, на жаль, упровадження виборного елементу формування

суддівського корпусу має серйозні перешкоди, що дає підстави констатувати, що це

радше погляд у майбутнє, ніж найближча перспектива. Ці перешкоди можна умовно

поділити на фінансові (необхідність додаткових видатків на організацію обговорень,

друк та опрацювання бюлетенів тощо) та ментальні. І якщо, фінансові перепони, як

ми зазначали раніше, у питаннях забезпечення доступності правосуддя не повинні

відігравати домінуючу роль, то ментальні можуть стати реальною загрозою

істинного призначення участі громади у формуванні суддівського корпусу.

Так, низький рівень правосвідомості громадян не дає підстави сподіватися на

те, що жителі громади витрачатимуть свій час на подібні обговорення, адже не факт,

що кожному з них доведеться в майбутньому звернутися до суду; з іншого боку,

«традиція» шукати в судах «своїх людей» (тих, які приймуть потрібне, а не

правосудне рішення), що теж є яскравим проявом низького рівня правосвідомості,

можуть призвести до спроб наклепу на принципового кандидата з дійсно високими

моральними цінностями і, навпаки, підтримки того кандидата, що може стати в

майбутньому «вигідним». Крім того, недовіра до судової влади та до будь-яких

виборчих процесів, зневіра в можливість «бути почутими» та отримати реальні

покращення після виборів, тобто правовий песимізм, – не втілює сподівань, що

громадяни наважаться висловити свої заперечення проти тієї чи іншої кандидатури.

Ментальна криза, на наш погляд, стосується й іншого чинника. Багаторічна

«традиція» провладних структур фальсифікувати результати будь-яких

114

волевиявлень громадян з метою задоволення власних інтересів також не вселяє надії

в те, що нині виборний елемент формування корпусу мирових суддів може бути

цінним та якісним інструментом розбудови правової держави. Радше стане ще

одним способом відмивання бюджетних коштів. Тому наступні пропозиції ми

сформулювали на перспективу.

Отже, вважаємо за доцільне замість спеціальної підготовки та здачі

кваліфікаційного іспиту впровадити відбір кандидатів на посаду мирового судді за

людськими та діловими якостями на місцевому рівні, завданням якого визначити

виявлення серед претендентів, які успішно пройшли відбірковий іспит, тобто

кваліфікованих за фаховим рівнем, найдостойніших кандидатів. Залучення до цього

питання лише депутатів місцевих рад, як зазначено вище, не сприятиме, на нашу

думку, ні аполітичності, ні об’єктивності процесу. Участь у процесі «оцінки

кандидата» всієї громади (як базового рівня адміністративно-територіального

устрою) видається більш раціональною. І хоча в такому разі, здавалося б, може

виникнути небезпека, що внаслідок тісних родинних, дружніх чи інших зв’язків із

мешканцями відповідної громади є шанс негативного впливу, так званого

«кумівства», що, на перший погляд, зведе нанівець зміст неупередженості в

організації та проведенні обговорень кандидатів у судді.

Тобто може виникнути питання, що участь у процесі відбору мирових суддів

на місцевому рівні «пов’язаних осіб» (пп. 14.1.159 п. 14.1 ст. 14 Податкового

кодексу України [232]) та «близьких осіб» (у розумінні абз. 3 ст. 1 Закону України

«Про запобігання корупції» [260]) буде порушенням вказаних норм. Проте саме для

мирової юстиції факт своєрідного «споріднення» з відповідним регіоном (факт

обізнаності зі звичаями та традиціями відповідної місцевості, життєвим укладом,

історією краю) має важливе значення і за умови високої правосвідомості є одним із

виявів реальної доступності правосуддя, а також наближеності мирових суддів до

широких верств населення, мешканців відповідної громади. До того ж йдеться не

про те, що факт підтримки чи висловлення громадою недовіри до кандидата – це

єдина і остаточна стадія у визначенні можливості обіймання ним посади судді. Це

лише додатковий елемент, що покликаний, зокрема, виявити випадки, коли значна

115

частина громади має підстави не довіряти особі, яка претендує на посаду мирового

судді.

Наприклад, після завершення обговорення тієї чи іншої кандидатури жителі

громади отримують бюлетень, питання якого можна сформулювати таким чином:

«1. Чи є у Вас підстави стверджувати, що гр. ____(ПІП кандидата в мирові судді) не

володіє достатніми людськими якостями, що відповідають високому званню судді

(чесність, об’єктивність, принциповість, порядність)? 2. Якщо у Вас є підстави

недовіряти вказаному кандидату, поясніть, будь ласка, свою позицію. За бажання,

Ви можете зазначити свої контактні дані». Вказівка про факультативність такого

роз’яснення є принциповою, аби, з одного боку, уникнути небажання особи

висловитись ствердно, з іншого – щоб дати можливість пояснити свої заперечення

проти кандидата. Відповідно, впровадження до порядку призначення на посаду

мирового судді стадії проведення загального обговорення жителями відповідної

громади кандидата в мирові судді, у випадку досягнення високої правової

свідомості і культури суспільства, видається цілком доцільним та раціональним.

Відповідно, ч. 1 ст. 66 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна

доповнити (в перспективі) пунктом такого змісту: «проведення загального

обговорення жителями відповідної громади кандидата у судді;». Організацію цього

процесу та контроль за об’єктивністю і прозорістю його реалізації доцільно

покласти на Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. У такому разі Закон

України «Про судоустрій і статус суддів» доцільно доповнити новою статтею:

Проведення загального обговорення жителями громади кандидата в мирові

судді.

1. Для відбору кандидатів на посаду мирового судді за людськими якостями

та виявлення рівня довіри населення до кандидата на посаду судді Вища

кваліфікаційна комісія суддів України після успішного проходження спеціальної

перевірки надсилає до органу місцевого самоврядування тієї громади, у якій

кандидат на посаду мирового судді пропрацював більшу частину своєї професійної

діяльності та до органу місцевого самоврядування тієї громади, в якій кандидат

проживав більшу частину свого життя (якщо такі громади не збігаються),

116

звернення про надання оцінки громадськості щодо вказаного кандидата. Запити

підписує голова або заступник голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

2. Така оцінка має формулюватись за результатами обговорення та обробки

бюлетенів, що заповнюються після загальних обговорень більшості жителів

відповідної громади, які наділені активним виборчим правом, стосовно визначення

рівня довіри до відповідного кандидата та його відповідності званню судді.

3. Організацію процесу обговорення кандидата та контроль за

об’єктивністю і прозорістю його реалізації здійснює Вища кваліфікаційна комісія

суддів України на основі затвердженого нею Положення. Органи місцевого

самоврядування повинні надавати необхідне сприяння у проведенні цього заходу.

Надання оцінки кандидату на посаду мирового судді жителями тієї громади, у

якій кандидат пропрацював більшу частину своєї професійної діяльність, а не там,

де він планує працювати мировим суддею (у випадку, якщо ці громади не

збігаються), пояснюється тим, що саме в цьому регіоні кандидат здійснював свою

професійну діяльність, а отже, більше ніж в інших регіонах мав змогу виявити свої

позитивні та негативні риси.

Водночас природнім питанням, що може постати в разі впровадження

виборного способу наділення мирового судді повноваженнями, є право мешканців

регіону (місцевості), відкликання особи з посади мирового судді у випадку, коли

він, на думку громадськості, втратить довіру в населення громади. Адже, як

відзначав І. Бентам, право обирати без права відсторонювати зовсім не відповідає

своїй меті, адже вибір завжди є виразом довіри, і як тільки суддя втратить довіру в

суспільстві, хоча б і несправедливо, залишення його на посаді буде постійним

джерелом переживань [29, с. 70–71]. Проте чинний Закон України «Про судоустрій

та статус суддів» передбачає широке коло підстав притягнення суддів до

дисциплінарної відповідальності, ініціатором якого може стати будь-яка особа, а

наслідком – застосування дисциплінарного стягнення у вигляді, зокрема, висновку

про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання щодо

внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги [п. 6.

ч. 1, ст. 97]. Таким чином, теоретично громадяни і нині наділені можливістю впливу

117

на професійну кар’єру судді, а питання реальності її практичної реалізації виходить

за межі предмета нашого дослідження.

Щодо останньої стадії добору кадрів у мирові суди, то за усталеною традицією

призначення на посаду судді в Україні здійснюється Президентом України (ст. 74

Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Вітчизняні науковці

Ю. М. Грошевий та І. Є. Марочкін вважали, що перше призначення на посаду

професійного судді главою держави є оптимальним і забезпечує його незалежність.

Такий порядок дає змогу уникнути впливу на суддів з боку місцевих органів влади

6363, с. 12. Оскільки запропонована нами концепція мирової юстиції в Україні

передбачає, що мирові суди входять до складу судів загальної юрисдикції, жодних

підстав не поширити практику призначення на посаду мирового судді Президентом

України, на нашу думку, не існує. Така процедура на найвищому державному рівні

лише додасть авторитету новоствореним мировим судам та підтвердить їх визнання

в якості невід’ємної складової частини судового устрою нашої держави. Крім того,

не потребуватиме внесення змін до Конституції України.

Таким чином, переконані, що мирові судді повинні мати юридичну освіту та

певний стаж у галузі права, обов’язковою має бути процедура перевірки рівня

кваліфікаційного рівня кандидата на цю посаду. До того ж порядок зайняття посади

мирового судді, безумовно, повинен містити елемент виборного формування

суддівського корпусу. Адже дослідження сутності і лексикологічного змісту поняття

мирового суду, проведене в першому розділі, показало, що одним з аспектів його

розуміння є те, що це суд, котрий формується для громади, із громади і громадою.

Однак на сьогодні, в умовах низького рівня правосвідомості громадян та державних

структур, відповідно, неможливості держави забезпечення дійсно прозорих і чесних

виборів чи то громадських обговорень, такий варіант, на жаль не видається

можливим. Натомість слід сприяти максимальному поширенню в ЗМІ та органах

місцевого самоврядування всіх громад регіону, у яких має намір працювати

мировий суддя, або де він пропрацював більшу частину своєї професійної діяльності

інформації, з приводу кандидатів на посаду мирового судді та проходження ними

спеціальної перевірки; а також щодо права кожної особи подавати, у межах цієї

118

перевірки, до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України інформацію щодо

кандидатів на посаду судді. Водночас, у зв’язку з малозначністю справ, що

розглядатимуть мирові судді такі стадії наділення їх повноваженнями, як спеціальна

підготовка та здача кваліфікаційного іспиту, застосовувати не доцільно. Для

перевірки рівня професійності кандидата на цю посаду достатнім видається

відбірковий іспит, під час якого, відповідно до чинного законодавства [268]

здійснюється оцінка рівня загальних теоретичних знань у галузі права.

2.3. Організаційно-правові аспекти забезпечення діяльності мирових судів

Важливим аспектом, що впливатиме на якість здійснення правосуддя

мировими судами є їх належне організаційне забезпечення. Згідно з висловленою в

науковій літературі думкою, головним завданням забезпечення судів є створення

належних умов для ефективного функціонування судів та здійснення судочинства

[142]. Вітчизняний правознавець С. Г. Штогун, досліджуючи проблеми організації

місцевих судів, вважає за доцільне розмежовувати поняття «організаційне

керівництво судом» та «організаційне забезпечення діяльності судів». Якщо поняття

«організаційне керівництво судом» він обмежує виключно діяльністю голови

відповідного суду, то «організаційне забезпечення судів» позначає реалізацію дій

щодо задоволення потреб судової системи, надання їй достатніх матеріальних,

інформаційних, кадрових та інших засобів для здійснення функцій з відправлення

повного і незалежного правосуддя в державі [393, с. 14].

Відповідно до нашого бачення мирових судів як низового рівня місцевих

загальних судів України і принципу єдності судової системи, організаційне

забезпечення діяльності мирових судів має регламентуватись нормами Розділу XI

Закону «Про судоустрій і статус суддів» – «Організаційне забезпечення діяльності

судів». Відповідно, фінансування мирових судів повинно здійснюватись виключно

за рахунок коштів державного бюджету, що не тільки відповідатиме засадам єдності

судової влади, а й гарантуватиме забезпечення незалежності мирових суддів при

здійсненні правосуддя; організаційне забезпечення діяльності мирових судів

119

загалом як складової частини системи судів України здійснюватиме Державна

судова адміністрація.

Однак ще одним важливим організаційним питанням, що потребує аналізу для

можливості визначення оптимальної моделі мирової юстиції нашої країни, є

з’ясування мережі мирових судів.

З одного боку, як зауважив О. Д. Градовський, правосуддя має знаходитись,

так би мовити, «біля дверей» кожного громадянина [59, с. 19]. З іншого –

наближеність суду до населення не завжди передбачає його просторову близькість,

адже існує думка, що близькість можна розуміти лише в духовному змісті, а не в

близькості відстані, оскільки кожен погодиться зробити кілька зайвих верств, лише

б суддя користувався його довірою [54, с. 241]. У правовій доктрині територіальне

наближення судів до населення, поряд з іншими економічними й організаційно-

правовими елементами, традиційно розглядається як змістовна характеристика

доступності правосуддя [30, с. 57–58; 164, с. 127–131; 214, с. 56–74; 179, с. 143–144].

Тому оптимальним, на наш погляд, має бути забезпечення державою побудови такої

судової системи, і зокрема місцевих судів (які апріорі є «найближчими» серед

інших), що забезпечувала б як просторову, так і «духовну» близькість людини й

суду. Проте, якщо духовна близькість забезпечується, на нашу думку

демократичними засадами судочинства, оптимальною процесуальною формою,

незалежністю, неупередженістю та професійністю суду, то просторова близькість

залежить усе таки від зручного територіального розміщення судів.

Зокрема зазначається, що при утворенні судів має бути враховано транспортні

комунікації, зв’язок з населеними пунктами, житловими кварталами, можливість

зручного, вільного й легкого доступу заінтересованих осіб і просто бажаючих бути

присутніми на судовому засіданні у приміщенні суду [188, с. 98–99].

Очевидно, що при визначенні організаційно-правових аспектів побудови

мирових судів як складової загальної системи судових органів України відправною

точкою має бути чинне законодавче регламентування організації судової системи.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»,

система судів загальної юрисдикції згідно з Конституцією України будується за

120

принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

Принцип територіальності означає розбудову судів загальної юрисдикції

відповідно до адміністративно-територіального устрою та обумовлений потребою

здійснення судової влади на всій території України й доступності її для всього

населення. Визначальна вимога даного принципу полягає в тому, що мережа

судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні

одиниці країни. Прив’язка юрисдикції судів до адміністративно-територіальних

одиниць була властива радянському судоустрою та є характерною для тоталітарних

соціалістичних держав і постсоціалістичних країн, що, на думку В. Є. Чиркіна,

робить судову систему більш чіткою та позбавляє надмірних ускладнень

[381, c. 335].

Іншими перевагами такої схеми побудови судової системи є те, що вся

інфраструктура держави – зв’язок, транспорт, шляхосполучення – також побудовані

з урахуванням адміністративно-територіального устрою [301, c. 614–615]. Це сприяє

забезпеченню, так званої, «фізичної доступності» суду до населення, тобто

можливості особи безперешкодно і без зайвих фінансових та організаційних витрат

дістатися до необхідного їй суду. І навпаки, у разі зміни меж судових округів

необхідно змінювати і всю систему органів прокуратури, дізнання і досудового

слідства (що побудована також відповідно до адміністративно-територіального

устрою країни), з метою узгодження їх підвідомчості і підсудності судів. В іншому

разі при вирішенні питань, до юрисдикції якого суду мають належати справи, що

розслідують органи досудового слідства, буде виникати плутанина [214, с. 87, 89].

У більшості європейських країн існує інший підхід щодо територіального

розташування судів: створюються спеціальні судові округи, які не збігаються з

адміністративно-територіальним поділом або збігаються з ним частково. Наприклад,

у Швеції суди першої інстанції поширюють свою юрисдикцію на території судових

дільниць, межі яких визначаються урядом; кількість суддів визначається також

урядом і залежить від кількості населення [92, c. 341]. В. І. Шишкін, посилаючись на

позитивний досвід розвинених країн (США, Німеччини, Франції тощо), доводить,

що принцип територіальності необхідно трактувати не за адміністративною

121

ознакою, а за географічною. На його думку, відокремленість територіальної

юрисдикції судів від адміністративно-територіального поділу має зменшити

можливості впливу органів виконавчої влади та місцевого самоврядування на суди і

стати передумовою незалежності суддів [392, c. 4].

У зв’язку із вищезазначеним, звертаємо увагу на те, що аналіз доктринальних

положень дає змогу виділити два види критеріїв розбудови системи судів загальної

юрисдикції: адміністративно-територіальний і географічний. Головним аргументом

прибічників домінування географічного критерію у визначенні територіальної

юрисдикції суду є те, що її слід визначати з урахуванням більш об’єктивних

критеріїв – кількості населення та зручності транспортних зв’язків, а не

адміністративно-територіального поділу держави [278]. Однак, оскільки нині не

існує об’єктивних критеріїв для визначення територіальної юрисдикції судів, то

незрозуміло, за якими принципами будуть формуватися судові округи, відповідно,

це потребує залучення величезних організаційних і матеріальних ресурсів, не

говорячи вже про інтелектуальні витрати, – вважає О. М. Овчаренко [214, с. 88–91].

Крім того, існує думка, що усунути посягання на незалежність суддів у такий

спосіб навряд чи можливо через численність і різноманітність факторів впливу на

них [134, с. 33]. Водночас розведення судових округів й адміністративно-

територіальних одиниць не тільки не усуне вплив на суддів з боку місцевої

адміністрації, а й призведе до того, що вплив на суддів буде здійснюватися відразу

двома – трьома, залежно від того, на території яких адміністративно-територіальних

одиниць поширюється юрисдикція цього суду [214, с. 88].

Тому слід зважити і на негативні наслідки, передусім для громадян, змушених

шукати потрібні їм суди [134, с. 33]. Адже для громадян, продовжує

О. М. Овчаренко, зручним і зрозумілим є поділ судів на районні, обласні тощо.

Вирішення питання шляхом розміщення відповідної інформації в Інтернеті або

засобах масової інформації не дасть бажаного ефекту, це не сприятиме

забезпеченню доступу громадян до правосуддя. Також у разі зміни територій

судових округів може виникнути ситуація, коли буде незрозуміло, підрозділ

Державної судової адміністрації України якого району (області) має обслуговувати

122

суд, юрисдикція якого поширюється на декілька районів (областей) [214, с. 88–91].

У контексті наведеної полеміки зауважимо, що під час прийняття

судоустрійного законодавства не було враховано пропозиції щодо утворення судів

за географічною ознакою, оскільки, як зазначалося в науковій літературі, багатьом

народним депутатам, представникам Верховного Суду України і практикам вони

видавалися руйнівними, тобто такими що містять небезпеку для існуючої системи

судів загальної юрисдикції [316, с. 6; 44, с. 136–138; 134, с. 33]. Категорично не

підтримали ідею побудови судових округів мирових судів без прив’язки до

адміністративно-територіального поділу судді місцевих загальних судів, що брали

участь у проведеному нами анкетуванні. Так, 75,8 % респондентів висловились про

недоцільність такої ідеї (додаток Д, пит. 10). Думку про те, що судові округи

мирових судів мають охоплювати територію меншу, ніж округи нині діючих

місцевих загальних судів, підтримало лише 25,8 % опитаних (додаток Д, пит. 11).

Проте вважаємо за потрібне припустити, що всі наведені контраргументи

географічного критерію в побудові судової системи свідчать, на наш погляд, не

стільки про його неперспективність загалом, скільки про неможливість його

застосування в нашій країні сьогодні.

Так, В. В. Кривенко, погоджуючись з ідеєю, що судові округи не повинні

збігатися з адміністративно-територіальним поділом, вдало уточнює, що остаточно

це питання може бути вирішено лише після завершення в Україні адміністративно-

територіальної реформи [134, с. 33]. Проблема зручності розташування судових

округів, відповідно до основних об’єктів інфраструктури, з урахуванням кількості

населення, має вирішуватися не під час розподілу території країни на судові округи,

а під час розподілу на адміністративно-територіальні одиниці, – справедливо

підсумовує О. М. Овчаренко [214, с. 90].

Отже, беручи за основу концептуальні засади започаткованої адміністративно-

територіальної реформи та законодавчі визначення територіальної юрисдикції судів,

вважаємо, що вирішальним у побудові мирових судів в Україні повинен бути саме

адміністративно-територіальний критерій, однак з урахуванням розпочатої

адміністративно-територіальної реформи. Так, у процесі її проведення

123

передбачається створення трирівневої системи адміністративно-територіальних

одиниць: громади, райони, регіони. Базовим рівнем є громада, територія якої

визначається з урахуванням доступності основних публічних послуг, що надаються

на території громади: час прибуття для надання швидкої медичної допомоги в

ургентних випадках та пожежної допомоги не має перевищувати 30 хв. На сьогодні

в Україні налічується близько 12 тис. територіальних громад [131], у результаті

реформування прогнозується створення близько 1400–1800 громад. Тобто йдеться

про певне укрупнення. На продовження цього завдання було прийнято Закон

України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» [258].

У Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду

в Україні відповідно до європейських стандартів зазначається, що оптимальне

поєднання критеріїв доступності судів і незалежності суддів викликає необхідність

запровадження дворівневої структури місцевих судів [126]. Враховуючи положення

Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації

влади в Україні 2014 р. про те, що адміністративно-територіальний устрій

складається з трьох рівнів: базового (адміністративно-територіальні одиниці –

громади); районного (адміністративно-територіальні одиниці – райони);

регіонального (адміністративно-територіальні одиниці – Автономна Республіка

Крим, області, міста Київ і Севастополь) [131], вважаємо, що інституціоналізація

мирових судів як різновиду (низового рівня) місцевих загальних судів Україні на

основі базового рівня – громад, здатна максимально забезпечити територіальну

наближеності судів до населення. Наведемо декілька аргументів.

По-перше, привертає увагу положення Закону України «Про добровільне

об’єднання територіальних громад» щодо адміністративного центру об’єднаної

територіальної громади, котрий визначається як населений пункт (село, селище,

місто), що має розвинену інфраструктуру і, як правило, розташований найближче до

географічного центру території об’єднаної територіальної громади [258, ч. 2, ст. 4].

Відповідно, розміщення в такому населеному пункті мирового суду забезпечить

реалізацію висловленої в науці думки про те, що для місцезнаходження суду слід

обрати населений пункт, до якого найближче і найкраще добиратися з інших місць,

124

які охоплюються територіальною юрисдикцією суду [142, c. 38] і, відповідно,

повною мірою забезпечить таку інституціональну складову доступності правосуддя,

як наближеність суду до населення, через врахування рівня інфраструктури та

зручності транспортних зв’язків. Не менш важливим у цьому контексті є зазначення

того, що на цьому етапі, у разі існування проблем з організацією транспортних

зв’язків, наявністю та стану адміністративних будівель, держава здійснює фінансову

підтримку добровільного об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст

шляхом надання об’єднаній територіальній громаді коштів у вигляді субвенцій на

формування відповідної інфраструктури [258, ч. 1, ст. 10]. Першими кроками в

цьому напрямі було затвердження порядку використання коштів державного фонду

регіонального розвитку в цілому [70] і в 2015 р. зокрема [231].

По-друге, не менш важливим аргументом для підтвердження доцільності

функціонування мирових судів на рівні громад є чіткість визначення територіальної

юрисдикції мирового суду та зрозумілість для членів громади, до якого суду їм слід

звернутися.

По-третє, враховуючи, що в адміністративних центрах об’єднаної

територіальної громади будуть розміщені всі органи місцевої влади, утворення

поруч з ними і мирових судів виступатиме додатковим аспектом зручності для осіб,

які будуть звертатися до таких судів. Однак з метою прискорення процесу

впровадження мирової юстиції в Україні, зважаючи на пропозиції, висловлені

С. В. Прилуцьким [247] та Л. М. Москвич [179, с. 144–145], місцем розташування та

роботи мирових судів можуть бути (як перехідний варіант) приміщення відповідних

органів територіальної громади чи діючих місцевих загальних судів (якщо їх розмір

і технічний стан забезпечуватимуть таку можливість), що суттєво зменшить обсяг

бюджетних навантажень, зумовлених процесом упровадження мирової юстиції в

Україні. У будь-якому разі мирові суди слід розташовувати неподалік від органів

місцевого самоврядування.

По-четверте, безумовним аргументом на користь раціональності утворення та

функціонування мирових судів у межах громад є забезпечення врахування

кількісного критерію населення при визначені юрисдикції таких судів.

125

Передбачається, що середня чисельність сільської громади при об’єднані в нову

територіальну громаду становитиме дев’ять тисяч осіб, середня кількість населених

пунктів у сільській громаді – 16, очікувана середня площа громади – близько 400 кв.

км [244]. З урахуванням цих прогнозів, поширення юрисдикції мирового суду на

територію громади сприятиме пропорційному навантаженню мирових суддів, а

також кращому захисту прав, свобод та інтересів осіб, що є додатковою гарантією

забезпечення доступності правосуддя.

Необхідність врахування кількості жителів при утворенні меж територіальної

підвідомчості мирових судів зазначалася і раніше в запропонованих законопроектах

щодо організації мирових судів в Україні [265]. Як свідчать результати вивчення

досвіду Росії в цій царині, для зменшення навантаження на мирових суддів, котре

постійно збільшувалось розрахункову чисельність населення змінено з 30 до 23 тис.

[206]. Однак, на думку О. В. Макарцева, цю цифру має бути змінено до 15 тис. [162,

с. 9]. Вбачаючи труднощі у пропорційному навантаженні мирових суддів тільки на

основі критерію кількості населення, яке проживає на території юрисдикції суду,

А. О. Нелюбіна запропонувала передбачити на законодавчому рівні можливість

створення судових дільниць відповідно до судового навантаження без урахування

чисельності населення [193, с. 17]. У цьому контексті вчені пропонують враховувати

«кількість кримінальних і цивільних справ, специфіку місцеперебування мирового

суду, ступінь концентрації промислового і сільськогосподарського виробництва на

судовій дільниці, наявність торгових центрів, спортивних, розважальних установ»

[120, с. 20], «наявність на території судової дільниці підприємств, установ,

організацій та стан злочинності» [162, с. 9].

Погоджуючись із нераціональністю визначення меж судового округу мирових

судів, зважаючи лише на кількість жителів, вважаємо, однак, що значна кількість

жителів судового округу, або наявність інших, зазначених вище факторів, що

зумовлюватимуть надмірне навантаження мирового судді, має слугувати не зміні

меж юрисдикції мирових судів, а збільшенню штатної чисельності мирових суддів.

Адже забезпечення достатньої кількості суддів – один з аспектів принципу

доступності правосуддя, одна з умов його ефективності [2, c. 103; 50, с. 14].

126

Продемонструвавши в попередніх підрозділах, що існуюче навантаження на

суддів місцевих загальних судів значно вище, порівняно із суддями місцевих

спеціалізованих судів, та зобразивши схематично, що передача певної категорії

справ мировим суддям здатна врівноважити цю ситуацію, не виключаємо, що

формування суддівського корпусу мирових судів може відбуватися шляхом

перегляду штатної кількості суддівських посад у районних судах та її

розукрупнення. Таке твердження, однак, не має імперативного характеру і своїм

смисловим навантаженням покликане підкреслити нашу позицію, що

першочерговим у забезпеченні доступності правосуддя має бути утворення і

діяльність саме мирових судів, які, будучи найнижчим рівнем місцевих судів,

забезпечуватимуть найбільшу кількість аспектів доступності судової влади та

виконуватимуть значне навантаження щодо здійснення судочинства. І жодним

чином не пропагує обов’язковість такого кроку, як розукрупнення районних судів.

Адже важливо не допустити, щоб зменшення штатної кількості теперішніх

місцевих загальних суддів за рахунок посад мирових суддів призвело до того, що

ситуація з перевантаженням місцевих суддів залишилась незмінною. Важливе

значення у вирішення цього питання матиме визначення штатної кількості суддів, у

тому числі мирових, через діалектичну єдність і взаємодію цілої низки

вищевказаних факторів та затвердження загальних нормативів навантаження на

суддів, з урахуванням цих факторів. На разі через те, що в результаті

адміністративно-територіальної реформи прогнозується створення 1400–1800

громад, такою самою вбачається орієнтовна кількість мирових судів.

Аналіз європейського досвіду визначення кількості судів, які спеціалізуються

на розгляді дрібних справ (small claims courts), демонструє, що в середньому на

100 000 жителів їх припадає 1,2. Найбільша кількість судів, які спеціалізуються на

розгляді дрібних справ (у розрахунку на 100 000 населення) спостерігається в Іспанії

(3,79). При цьому слід зважати на специфіку визначення суду в цій країні, адже один

суддя = один суд (мировий суд), а також той факт, що розмір малозначності в

кожній із країн значно варіюється [434, с. 120]. Крім того, не кожна країна взагалі

виділяє такі суди. Якщо взяти за основу середню кількість судів для малозначних

127

справ Іспанії, то в Україні (на 42 млн. громадян) кількість таких судів мала б

становити 1592, що є середнім показником прогнозованої кількості громад.

При цьому в кожному мировому суді працюватиме один мировий суддя.

У разі, якщо на території громади проживає наявні чинники, які зумовлюють

збільшену кількість звернень осіб до суду, може бути передбачено декілька посад

мирових суддів. Але загалом, прогнозована кількість мирових суддів відповідатиме

кількості мирових судів. І якщо до наявної в Україні кількості професійних суддів

(17,1 на 100 000 жителів) додати мирових (що розглядаються нами в якості

професійних), з розрахунку, наприклад, 3,79 на 100 000 населення (за прикладом

Іспанії), то отримаємо показник (20,9), що відповідатиме середньостатистичному

для країн Європи (21,0) [434].

Зауважимо, що відсутність спеціалізації при відправленні правосуддя в

мирових судах пояснюється не характером справ, віднесених до їх компетенції, а

устроєм мирового суду. Відповідність кількості мирових судових дільниць кількості

мирових суддів, на думку В. І. Кононенка, об’єктивно виключає можливість якої-

небудь спеціалізації за окремими категоріями справ [120, с. 30]. Однак у разі

існування в мировому суді громади більше ніж однієї штатної суддівської посади,

спеціалізація мирових суддів має визнаватись не лише доцільною, а обов’язковою.

У науковій літературі висловлено думку, що окрім зручного розташування

судів має значення показник комфортності перебування в суді [179, с. 144–145]. Так,

для практичної реалізації дійсної доступності правосуддя на рівні мирових судів

громад необхідним є забезпечення належних умов їх функціонування. Відповідно,

будівля мирового суду повинна відповідати вимогам щодо здійснення судочинства,

що також є одним з елементів забезпечення доступності правосуддя. Оскільки це

питання є частиною матеріально-технічного забезпечення діяльності мирових судів,

його вирішення, як ми зазначили вище, має належати до компетенції територіальних

управлінь Державної судової адміністрації.

У нормативно-правових актах відсутній єдиний підхід до найменування судів.

Так, загальні суди у своїй назві мають прив’язку до адміністративно-територіальних

одиниць, на яку поширюють компетенцію, спеціалізовані ж – до населеного пункту,

128

у якому розташовано суд (зокрема, апеляційні спеціалізовані суди поширюють

компетенцію на кілька областей, ця територія законодавчо називається судовим

округом, при цьому в назві самого суду фігурує той населений пункт, у якому

розміщено суд). Крім того, місцеві адміністративні суди поширюють юрисдикцію на

одну область, але називаються окружними. При тому, що поняття «судовий округ»

використовується для позначення території, на яку поширюється юрисдикція будь-

якого суду [218, с. 67–70]. І хоча питання найменування судових установ виходить

за межі предмета нашого дослідження, вважаємо за доцільне висловити пропозиції

щодо впорядкування означеної термінології, зокрема, з метою з’ясування

раціонального і зрозумілого найменування мирових судів. Вважаємо, що в назві

кожної судової установи має бути прив’язка до ланки (місцеві – мирові чи районні;

або апеляційні), спеціалізації (загальні, господарські чи адміністративні) і території

розташування суду (з вказівкою області). Доцільність використання назви

населеного пункту за місцезнаходженням суду наведено не тільки в правовій

доктрині [142, c. 38], а й на практиці [278]. З огляду на запропоноване,

найменування мирового суду повинно містити вказівку на ланку і рівень даного

суду та його територіальне розташування (назва територіальної громади, де він

розташований, з вказівкою області). Наприклад, «Місцевий Мировий суд Н-ської

територіальної громади Н-ської області». На перший погляд, така назва здається

громіздкою, однак саме її вичерпне формулювання дасть змогу уникнути плутанини

з ідентифікацією мирового суду та встановленням його територіальної юрисдикції.

Особливості організації, діяльності та мережі мирових судів зумовлюють

специфіку повноважень мирових суддів, що охоплюють як суддівські, так й

адміністративні функції. Останні визначаються комплексом повноважень голови

місцевого суду, визначених ст. 24 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

У науковій літературі ці повноваження охоплюються поняттям «організаційна

діяльність мирового судді» [143, с. 128] або «організаційне керівництво судом» [393,

с. 14]. Відповідно, ст. 20 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»

пропонуємо доповнити частиною 11 (додаток З).

Також у науковій літературі порушується питання щодо необхідності

129

законодавчого закріплення обов’язку мирових суддів з ведення особистого прийому

громадян з метою прийняття заяв. Вітчизняні юристи категорично висловлюються

проти особистого прийому громадян суддею. На думку Р. О. Куйбіди, під час

ведення прийому судді нерідко виконують роль адвоката і консультують громадян

щодо складання позовних заяв, часто висловлюють думку про перспективи справи,

що дає підстави сумніватися у його неупередженості, і тому кабінети суддів мають

бути недоступними для відвідування учасниками процесу [142, с. 173]. Проте,

відповідно до обґрунтованої нами примирної природи мирової юстиції, та доведеної

в наступних підрозділах можливості поєднання в особі мирового судді функції судді

та примирителя, слід звернути увагу на такий вид роботи мирового судді. Так, існує

думка, що безпосереднє спілкування мирового судді та громадянина, який звернувся

із заявою до суду, дозволить судді: 1) більш оперативно здійснити перевірку

наявності передумов права на звернення до суду та дотримання порядку,

передбаченого законом для здійснення цього права; 2) надасть можливість

роз’яснити позивачеві низку процесуальних прав у момент прийняття заяви, що

може позитивно вплинути на його активність щодо самостійної підготовки до

ведення справи; 3) особистий контакт з позивачем також дозволить мировому судді

відразу ж після позитивного вирішення питання про прийняття заяви приступити до

здійснення дій, які він зобов’язаний здійснити при підготовці справи до судового

розгляду: опитати позивача або його представника по суті заявлених вимог та

запропонувати надати додаткові докази у визначений термін; витребувати за

клопотанням позивача або його представника від організацій чи громадян докази,

які вони не можуть отримати самостійно; вирішити питання про вжиття заходів

щодо забезпечення позову; здійснити низку інших дій [386, с. 21–22]. Аналогічною є

позиція Н. В. Купріянович, яка стверджує, що діяльність судді з прийому громадян

можна розглядати як найважливішу підготовчу частину судового процесу і тому

заслуговує особливої уваги [143, с. 129].

Ще одне питання, яке потребує з’ясування в межах проблеми організації

роботи мирових судів, є особливості та порядок заміщення мирового судді в разі

його відсутності: у разі припинення повноважень судді або його відсторонення від

130

посади, у разі його тимчасової відсутності через хворобу, відпустку та інші поважні

причини, а також у разі заявлення самовідводу або задоволення заяви про відвід.

Для вирішення цієї проблеми вносяться різноманітні пропозиції – виконання

обов’язків тимчасово відсутнього мирового судді покласти на: мирового суддю

найближчої судової дільниці [195, с. 18]; мирового суддю іншої судової дільниці

того ж судового району [203, с. 9]; у виняткових випадках – на суддю відповідного

районного суду [193, с. 17]. Також було висунуто ідею відновити інститут почесних

мирових суддів, які зможуть, за необхідності, виконувати обов’язки мирових суддів

[120, с. 21; 174, с. 20]. У літературі наведено дані опитування мирових суддів, які

проходили навчання в Російській академії правосуддя. Так, 96 % респондентів

висловилися за залучення суддів, які перебувають у відставці, а не суддів інших

судових дільниць для заміщення тимчасово відсутніх мирових суддів судової

дільниці [78, с. 94].

З метою уникнення таких проблем функціонування мирових судів у разі

утворення їх на території нашої країни та недопущення законодавчої прогалини в

цьому напрямі пропонуємо доповнити ст. 21 Закону України «Про судоустрій і

статус суддів» частинами 6, 7, 8 (додаток З).

Для практичної реалізації дійсної доступності правосуддя на рівні мирових

судів необхідно забезпечити належні умови не процесуальної організації роботи

мирових суддів. Принцип процесуальної економії, що цілком справедливо може

вважатись наріжним каменем діяльності мирових судів, повинен забезпечуватись не

лише ефективною організацією та регламентацією процесуальної діяльності

мирових судів, а й не процесуальної організації роботи суддів, що зберігає час не

лише суддів, але й інших людей, які були втягнуті у сферу судочинства [218, с. 125].

З метою якісного, ефективного й оперативного здійснення головної функції –

правосуддя, мирові судді не повинні навантажуватись не типовими для них

функціями. Як зазначає Р. О. Куйбіда, проблемами, пов’язаними з організаційним

забезпеченням судового процесу, мають опікуватися апарати судів [142, с. 168].

Цілком погоджуємось з тим, що «… забезпечення належного допоміжного

персоналу та вжиття відповідних заходів для передачі виконання не суддівських

131

функцій іншим особам...» є запорукою створення належних умов роботи мирового

судді [190]. Тому наявність апарату в кожному мировому суді має визнаватись

обов’язковою умовою, структура та кількість працівників якого володітиме

специфікою, порівняно з апаратом місцевих районних судів, з огляду на

запропоновану модель мирових судів громад.

Отже, побудова максимально ефективної системи судів в Україні, здатної

забезпечити доступність правосуддя та належний захист прав осіб, можлива шляхом

інституціоналізації мирових судів у межах громад (базового рівня адміністративно-

територіального устрою). У зв’язку з цим, пропонуємо внести зміни до ч. 1 ст. 21

Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виклавши її в такій редакції: «1.

Місцевими загальними судами є районні та мирові суди (поширюють юрисдикцію на

територію однієї об’єднаної територіальної громади).»

Інституціоналізація мирових судів як низового рівня місцевих загальних судів

України на основі громад та розташування будівель мирових судів в

адміністративних центрах об’єднаних територіальних громад здатна забезпечити

територіальну наближеність судів до населення та оптимальне поєднання

позитивних аспектів адміністративно-територіального і географічного критеріїв

розбудови системи судів: урахування кількісного критерію населення при визначені

юрисдикції, що сприятиме пропорційному навантаженню на мирових суддів;

чіткість визначення територіальної юрисдикції мирового суду (одна громада – один

суд) та зрозумілість для членів громади, до якого суду їм слід звернутися;

враховуючи, що в адміністративних центрах об’єднаної територіальної громади

будуть розміщені всі органи місцевої влади, розташування поруч з ними і мирових

судів виступатиме додатковим аспектом зручності для осіб, які будуть звертатися до

таких судів. Оскільки такий центр матиме розвинуту інфраструктуру і

розташовуватиметься найближче до географічного центру об’єднаної територіальної

громади, розміщення в ньому мирового суду забезпечить реалізацію висловленої в

науці думки про те, що для місцезнаходження суду слід обрати населений пункт, до

якого найближче і найкраще добиратися з інших місць, які охоплюються

територіальною юрисдикцією суду.

132

Висновки до розділу 2

1. Існуючі пропозиції вітчизняних науковців щодо потенційного місця

мирових судів у державному механізмі України можна поділити на три варіанти:

альтернативний – мирові суди повинні створюватися як альтернативний спосіб

розв’язання спорів; державницький – мирові суди розглядаються як складова

судової системи; перехідний – упровадження мирових судів у судову систему

пропонується після апробації громадських мирових суддів (посадових осіб

територіальних громад). Найбільше потребам вітчизняного судоустрою та власне

історичному й зарубіжному досвіду функціонування мирової юстиції відповідає

державницький, оскільки мирові судді в громадському чи перехідному форматі

(окрім цілого ряду наведених в розділі недоліків) неспроможні реалізувати основне

призначення мирової юстиції, – наближення правосуддя до громадян, адже

правосуддя це власне державна діяльність, а делегування функцій судів іншим

органам чи посадовим особам, прямо заборонено ст. 124 Конституції України.

2. Місце мирових судів у судовій системі України доцільно визначити таким

чином: мирові суди є різновидом місцевих загальних судів, який не створює

додаткову ланку судової системи України; утворюються в адміністративних центрах

об’єднаних територіальних громад; другою інстанцію для них виступають

апеляційні загальні суди; мирові суди покликані виконувати як загальні для всіх

судів завдання та функції, так і спеціальні; входять до єдиної системи судів

загальної юрисдикції України, що в аспекті ч. 4 ст. 17 Закону України «Про

судоустрій і статус суддів» забезпечується низкою гарантій.

3. На статус мирових судів і суддів мають поширюватись усі гарантії та

принципи організації й діяльності судової влади, що забезпечить мировим суддям,

зокрема, рівність прав та можливостей кар’єрного зростання, однаковість обов’язків,

підстав та процедури притягнення до відповідальності; рівність матеріально-

технічного та соціального забезпечення ефективної реалізації суддівських функцій.

Вимоги, які висуваються до мирового судді, не можуть бути більш суттєвими, ніж

вимоги до кандидатів на посаду судді районного суду. Водночас, не можна назвати

133

достатнім для здійснення надвідповідальної функції правосуддя психоемоційний

розвиток особи, яка молодша 25 років, а здійснення судових функцій особами з

незначним стажем професійної діяльності не відповідатиме високому статусу суду.

Тому, враховуючи, що сьогодні активно напрацьовуються зміни до Конституції

України в напрямі підвищення вимог щодо віку та професійного стажу кандидата на

посаду судді, мінімальний вік кандидата на посаду мирового судді, що

встановлюватиметься законодавством, доцільно залишити на рівні 25 років, а стаж

роботи в галузі права – 3 роки.

4. Незважаючи на те, що на сьогодні інститут непрофесійних мирових суддів

існує в багатьох розвинених країнах, в умовах глобалізації суспільних відносин та

доступності юридичної освіти мировий суддя має бути професійним. При цьому, в

умовах тяжіння судових систем світу до професіоналізму суддів, знання місцевих

особливостей втрачає свою первинну актуальність, відповідно, ценз осілості

(проживання мирового судді в тому регіоні, де він працюватиме) не може

визнаватись обов’язковим. Однак, для реального наближення мирових суддів до

населення, даний ценз слід розглядати як такий, що дає преференції в разі

проведення конкурсу на посаду мирового судді. Так, у разі однакової позиції за

рейтингом кандидатів на посаду мирового судді перевагу слід надати тому

кандидату, що має більший стаж роботи в галузі права, а у випадку однакового

стажу, тому кандидату, що найдовше проживає в межах регіону (області), де

розташований мировий суд, в якому має намір працювати кандидат.

5. Складність визначення оптимальної процедури наділення повноваженнями

мирових суддів України обумовлюється тим, що необхідно врахувати та органічно

поєднати низку обставин: 1) оскільки мирові судді мають бути професійними

юристами, процедура проходження кандидатами в мирові судді перевірки рівня

професійної підготовки має визнаватись обов’язковою; 2) водночас, зважаючи на

призначення мирової юстиції забезпечити максимальну доступність правосуддя,

завдяки всебічному спрощенню різних сторін її організації та діяльності,

нераціонально обтяжувати процедуру призначення на посаду мирового судді

надмірною кількістю етапів, тому слід виключити з порядку призначення на посаду

134

мирового судді такі стадії, як проходження спеціальної підготовки та складення

кваліфікаційного іспиту; 3) необхідно обрати оптимальне співвідношення виборного

та призначуваного начал у процесі наділення мирових суддів повноваженнями. І, на

нашу думку, доцільним є впровадження замість спеціальної підготовки та

кваліфікаційного іспиту, – етапу обговорення жителями громади кандидата на

посаду мирового судді (свого роду референдум). Висловлена в результаті такого

обговорення недовіра громади до кандидата повинна бути перепоною для

призначення особи на посаду судді. Однак, на сьогодні, участь громади в доборі

кандидатів на посаду мирового судді (як один з етапів їх призначення), попри свою

привабливість та потенційну ефективність для нашої країни, є радше поглядом у

майбутнє, оскільки має серйозні моральні (психологічні) перешкоди: деформація

суспільної правосвідомості та низький рівень правової культури громадян, недовіра

до судової влади та до будь-яких виборчих процесів, зневіра в можливість «бути

почутими» та отримати реальні покращення після виборів, правовий нігілізм

провладних структур та «традиція» фальсифікувати результати будь-яких

волевиявлень громадян. Натомість слід сприяти максимальному поширенню в ЗМІ

та органах місцевого самоврядування всіх громад регіону, у яких має намір

працювати мировий суддя, де він пропрацював більшу частину своєї професійної

діяльності інформації та проживав більшу частину свого життя, з приводу

кандидатів на посаду мирового судді та проходження ними спеціальної перевірки; а

також щодо права кожної особи подавати, у межах цієї перевірки, до Вищої

кваліфікаційної комісії суддів України інформацію щодо кандидатів на посаду

судді.

6. Організаційне забезпечення мирових судів як складової судів загальної

юрисдикції має покладатись на Державну судову адміністрацію та здійснюватись на

основі відповідних норм чинного законодавства з цього питання. Обов’язковою

умовою функціонування мирового суду має визнаватись наявність апарату в

кожному мировому суді, структура та кількість працівників якого володітиме

специфікою, порівняно з апаратом місцевих районних судів.

7. Вирішальним у побудові мережі мирових судів в Україні має бути

135

адміністративно-територіальний критерій, однак, з урахуванням розпочатої

адміністративно-територіальної реформи. У зв’язку з цим, місцеві загальні суди

мають поділятись на два рівні: мирові – що функціонуватимуть у межах базового

рівня адміністративно-територіального устрою – об’єднаних територіальних

громад; районні, що діятимуть у межах другого рівня адміністративно-

територіального устрою – районів. У назві кожного суду, у тому числі мирового, має

бути прив’язка до ланки і рівня (місцеві – мирові чи районні; або апеляційні),

спеціалізації (загальні, господарські чи адміністративні) і території розташування

суду (із зазначенням області).

8. Будівля мирового суду повинна відповідати вимогам щодо здійснення

судочинства (що є одним з елементів забезпечення доступності правосуддя). Як

перехідний варіант місцем розташування та роботи мирових судів можуть бути

приміщення відповідних органів місцевого самоврядування громади чи діючих

місцевих загальних судів (якщо їх розмір і технічний стан забезпечуватимуть таку

можливість), що суттєво зменшить обсяг бюджетних навантажень, зумовлених

процесом упровадження мирової юстиції в Україні.

9. Штатну кількість мирових суддів слід визначати з урахуванням таких

факторів, як кількість населення територіальної громади, місцезнаходження суду,

характер та кількість справ, ступінь концентрації виробництва в судовому окрузі,

наявність торгових центрів, спортивних, розважальних установ тощо. У кожному

мировому суді працюватиме один мировий суддя, в силу чого на нього

покладатимуться повноваження голови місцевого суду, передбачені ст. 24 Закону

України «Про судоустрій і статус суддів». Але якщо на території громади проживає

значна кількість жителів чи наявні інші чинники, які зумовлюють збільшену

кількість звернень осіб до суду – може бути передбачено декілька посад мирових

суддів. У такому разі пріоритетною має визнаватись спеціалізація мирових суддів.

10. У разі тимчасової відсутності мирового судді того чи іншого мирового

суду, а також у випадку заявлення самовідводу мировим суддею, чи задоволення

заяви про відвід мирового судді, його функції має виконувати почесний мировий

суддя. Список почесних мирових суддів у межах кожної області формуватиметься

136

територіальним управлінням Державної судової адміністрації з числа суддів у

відставці, які дали згоду на виконання обов’язків почесного мирового судді.

Почесний мировий суддя, що заміщатиме тимчасово відсутнього мирового суддю,

мирового суддю, який підлягає відводу визначатиметься за допомогою

автоматизованої системи документообігу відповідним територіальним управлінням

Державної судової адміністрації.

137

РОЗДІЛ 3

ПРОЦЕДУРНІ АСПЕКТИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ МИРОВОЇ ЮСТИЦІЇ В

УКРАЇНІ

Одним з питань, що підлягає з’ясуванню при впровадженні нового інституту, є

питання його повноважень. З одного боку, зважаючи на те, що мирові суди, на наше

переконання, на сучасному етапі державотворення повинні впроваджуватись як

інститут судової влади, їх головним повноваженням має бути здійснення

правосуддя. З іншого боку, для подальшого визначення місця мирових судів у

державному механізмі загалом та в судовій системі зокрема, а також як ще одного

аргументу на користь необхідності їх створення, актуальним є з’ясування

оптимального переліку підвідомчих їм справ.

Вітчизняні дослідники перспектив упровадження мирової юстиції в Україні,

загалом, одностайні в тому, що на розгляд мирового судді доцільно передати

нескладні цивільні і кримінальні справи, а також справи про адміністративні

правопорушення. Однак щодо конкретного переліку справ у межах даних категорій

єдиного рішення немає. Деякі науковці узагальнено висловлюються з цього

приводу, зауважуючи, що на розгляд мирових суддів можна передати близько 80 %

цивільних і кримінальних справ, які сьогодні розглядають районні суди, та всі

справи, що пов’язані з адміністративними правопорушеннями [40]. Інші підходять

до цього питання дещо детальніше.

Так, до підсудності мирових суддів пропонують віднести всі справи

приватного обвинувачення, а також усі інші кримінальні справи, за якими може

бути призначено покарання у вигляді виправних робіт, штрафів чи позбавлення волі

до трьох років, або які можуть бути закриті за примиренням сторін [331, с. 30, 32],

або ж справи щодо кримінальних проступків [248, с. 222], кримінальні справи за

статтями, санкції яких не передбачають покарання у вигляді позбавлення волі або

обмеження волі, а також штраф, який би не перевищував встановлених меж [411];

злочини невеликої тяжкості (до двох років позбавлення волі) [176, с. 100; 248, с.

222]. Цивільні справи, на думку українських науковців, мають бути нескладними з

138

невеликою ціною позову (наприклад, не більше 5000 грн.) [248, с. 344]; деякі

цивільні справи (майнові між подружжями; відшкодування збитків, заподіяних

сусідськими суперечками; захист честі та гідності й ін.) [392, c. 10–12]; цивільні

справи з визначеною певними межами невеликою сумою позову, деякі категорії

сімейних справ [411].

Стосовно справ про адміністративні правопорушення існують висловлювання

про те, що до підсудності мирових судів слід віднести адміністративні провадження

[248], без уточнення категорій справ. В. І. Шишкін вважає, що це мають бути

правопорушення, за які покарання не передбачає застосування адміністративного

арешту [392, c. 10–12].

Відповідно до Законопроекту «Про мирових суддів територіальних громад»

[265, ст. 12], до предметної компетенції (підвідомчості) мирових суддів мали

належати справи, що стосуються: 1) адміністративних правопорушень, визначених

Кодексом України про адміністративні правопорушення, скоєні в межах території

діяльності мирового судді, за умови, що відповідальність за правопорушення не

передбачатиме накладення стягнення у вигляді виправних робіт чи

адміністративного арешту; 2) майнових спорів між громадянами, у яких ціна позову

не перевищує трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; 3) видачі

наказу мирового судді, у яких сума витребуваних грошових коштів чи вартість

витребуваного майна не перевищує трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян; 4) розірвання шлюбу, у якому між подружжям відсутній спір про дітей; 5)

поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, у якій ціна майна не

перевищує трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; 6)

встановлення земельних сервітутів у межах населених пунктів; 7) земельних

правовідносин щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності та

користуванні громадян у межах населених пунктів, додержання громадянами

правил добросусідства; інших спорів, які виникають із земельних правовідносин,

вирішення яких не належить до виключної компетенції суду, органів місцевого

самоврядування та органів виконавчої влади із земельних ресурсів; 8) зобов’язання

громадянина вчинити певні дії або утриматися від вчинення певних дій, зміст яких

139

було визначено нормативно-правовими актами органу місцевого самоврядування;

9) трудових правовідносин щодо відмови у прийнятті на роботу, порушення строків

виплати заробітної плати, порушення особливих умов праці молоді та жінок й інші

справи, визначені законами України.

Результати опитування суддів щодо цього питання показали, що представники

судової влади приблизно рівною мірою підтримують доцільність передачі на

розгляд мирових судів цивільних справ позовного провадження з незначною ціною

позову (46,8 %), справ окремого та наказного провадження (43,6 %), усіх справ

приватного обвинувачення (40,3 %) та справ про адміністративні правопорушення,

що сьогодні належать до компетенції місцевих загальних судів (33,9 %). Натомість

можливість розгляду мировими судами справ про злочини невеликої тяжкості

підтримали лише 16,1 % респондентів (додаток Д, пит. 7, додаток К).

Аналіз історичного та зарубіжного досвіду окреслення компетенції мирових

судів демонструє, що вони покликані розглядати та вирішувати малозначні:

1) цивільні і кримінальні справи (Англія [173], Люксембург, Греція, Андорра [324, с.

41, 48, 96], США [65], Російська Федерація, Швейцарія, Австралія, Ізраїль, Іспанія,

Нова Зеландія [355], Італія); 2) лише цивільні справи (Франція [155, с. 19], Бразилія,

ЮАР [355], Бельгія [324, с. 56]) .

Отже, окреслення меж малозначності – це наступне питання, що логічно

постає в рамках визначення підсудності справ мировим судам. Зважаючи на те, що

наша країна обрала європейський курс розвитку, варто звернути увагу на досвід

європейських країн. Аналіз та співставлення даних Євростату щодо мінімальних

заробітних плат [429], а також щодо розміру грошового еквіваленту дрібних позовів

[434] свідчить про те, що у восьми із 20 країн розмір дрібних позовів варіюється

сумою, еквівалентною 1–5 мінімальних заробітних плат; у семи країнах – 5–10

мінімальних заробітних плат, у чотирьох країнах 10–20 мінімальних заробітних плат

і лише в Португалії при мінімальній заробітній платі 565,83 євро грошовий

еквівалент дрібних позовів становить 15000 євро, що становить 26,5 мінімальних

Дані опрацьовано за 2012 рік, оскільки відсутні більш пізніші зведені дані щодо розміру грошового

еквіваленту дрібних справ.

140

заробітних плат. Отже, мінімальний коефіцієнт грошового еквіваленту розміру

дрібних позовів становить 1,3 мінімальних заробітних плат, максимальний – 26,5;

середній – 7,2. Згідно з Європейською процедурою врегулювання спорів з

незначною сумою позову [433], яка є альтернативою до існуючих національних

процедур і передбачає письмову процедуру за цими справами, розмір малозначності

встановлено на рівні 2000 євро. Низка країн, що не мають у межах своїх правових

систем судів для розгляду малозначних справ, застосовують означену процедуру.

Водночас, як ми зазначали раніше, мінімальна зарплата в Україні в липні 2013 р. в

перерахунку за курсом Національного банку України дорівнювала 108 євро, станом

на травень 2015 р.– 53 євро [256]. Відповідно, якщо взяти за основу суму 2000 євро,

то коефіцієнт малозначності становитиме 37,7, що більше ніж уп’ятеро перевищить

середньоєвропейський показник. Тому, не заперечуючи доцільності імплементації

норм даної процедури в національну правову систему, розмір малозначності на рівні

2000 євро на сьогодні, враховуючи вищенаведені коефіцієнти розміру дрібних

спорів у співвідношення із розміром мінімальних заробітних плат, викликає

сумніви. Більш доцільним для письмової процедури вважаємо встановити показник,

наближений до середньоєвропейського, а саме 10 мінімальних заробітних плат, а

компетенцію мирових судів загалом справами до 30 мінімальних заробітних плат.

У процесі надання характеристики справам, що підвідомчі мировим судам, а

також при описі тих справ, що можуть розглядатися в порядку спрощеного

провадження, дуже часто поряд із поняттям «малозначні» використовується термін

«нескладні». Проте, якщо малозначність однозначно пов’язана з незначною

суспільною небезпекою діяння або незначною ціною позову, то поняття більш легкі,

як слушно зауважує О. М. Діордієва, – «відносне» [73, с. 29].

Таким чином, для оптимального визначення переліку справ, підсудних

мировим судам, слід з’ясувати, яким чином можна вирішити питання щодо

визначення ступеня складності справи. Однак не для применшення ролі чи

кваліфікованості мирового судді, а з метою можливості забезпечення характерної

ознаки мирової юстиції, спрощення провадження та більш оперативного розгляду

справ, а отже, наближення правосуддя до громадян. Адже цілком очевидно, що

141

надто складну справу, навіть у випадку її малозначності, не може бути розглянуто

оперативно та якісно водночас.

Так, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних

справ зазначає, що, оцінюючи правову та фактичну складність справи, слід

враховувати, зокрема, наявність обставин, що утруднюють розгляд справи: кількість

співпозивачів, співвідповідачів та інших учасників процесу; необхідність

проведення експертиз та їх складність; необхідність допиту значної кількості

свідків; участь у справі іноземного елемента та необхідність з’ясування і

застосування норм іноземного права [257]. Тобто акцентується увага не на розмірі

завданої шкоди чи предметі спірних правовідносин, а на, так званих, елементах

«ускладнення», «нагромадження» справ. Ці характеристики, на нашу думку, можуть

бути корисними не стільки для розмежування компетенції між судами, скільки для

розподілу навантаження між суддями.

Судді Ленінського районного суду міста Кіровограда вирішили це питання з

урахуванням характеру спірних правовідносин [261]. Так, з метою дотримання

об’єктивного та неупередженого розподілу справ між суддями, з додержанням

принципів черговості та рівної кількості справ для кожного судді, рішенням зборів

суддів даного суду затверджено коефіцієнти складності матеріалів. Коефіцієнти

складності справ та матеріалів, які розглядаються в порядку Цивільного

процесуального кодексу України:

1) коефіцієнт 10,0: а) спори про право власності та інші речові права, у тому

числі про право власності на земельну ділянку; б) спори про право інтелектуальної

власності; в) спори, що виникають із договорів; г) спори про не договірні

зобов’язання, у тому числі про відшкодування шкоди; д) спори про спадкове майно;

е) спори про захист немайнових прав фізичних осіб, у тому числі захист честі,

гідності та ділової репутації; є) спори, що виникають з житлових правовідносин,

крім стягнення заборгованості по комунальним платежам; ж) спори, що виникають

із земельних правовідносин; з) спори, пов’язані із застосуванням Закону України

«Про захист прав споживачів»; и) спори, що виникають із трудових правовідносин;

і) звільнення майна з-під арешту (виключення з опису);

142

2) коефіцієнт 5,0: а) спори, що виникають із сімейних правовідносин, у тому

числі встановлення чи позбавлення батьківства; б) справи про стягнення плати за

користування житлом; в) справи про розірвання шлюбу, про стягнення аліментів,

про встановлення батьківства або материнства, про позбавлення батьківських прав;

г) інші справи позовного провадження; д) усі справи окремого провадження;

3) коефіцієнт 1,0: а) справи наказного провадження; б) клопотання, заяви,

подання в порядку виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових

осіб); в) клопотання про виконання рішень іноземних судів в Україні; г) заяви про

відновлення втраченого судового провадження; д) виконання судових доручень; е)

інші заяви та скарги, що розглядаються в порядку Цивільного процесуального

кодексу України.

Останніми роками російські дослідники все частіше висловлюють думку, що

розмір ціни позову як основного критерію визначення підсудності справ мировим

судам (згідно їх національного законодавства) не є оптимальним підходом. Так,

лунають пропозиції щодо надання першорядного значення характеру спору,

предмету спірних правовідносин [193, с. 21], предмету позову, достатності доказів

та ін. Складність спорів визначається також широким колом обставин, що входять

до предмета доказування, соціально-правовою значимістю судової постанови для

сторін конфлікту [222, с. 52–53]. Визначення родової підсудності цивільних справ

мировим судам, на думку Т. Ф. Арабової, законодавець має здійснювати зважаючи

на різновид суду конкретного рівня, його ознаки, цілі, заради яких він заснований і

діє в судовій системі. Невеликий розмір позовних вимог, відсутність серед

підсудних справ тих спорів, які мають підвищену соціальну значимість (сімейні,

трудові), є єдиними критеріями визначення компетенції мирових суддів, які

історично зарекомендували себе як оптимальні й універсальні [15, с. 20].

Перелік справ, що, на думку російських дослідників мирової юстиції, не

доцільно визнавати легкими, тісно переплітається із списком складних справ,

запропонованих суддями Ленінського районного суду м. Кіровоград і включає в

себе: 1) спори, що виникають із сімейних правовідносин [15, с. 20], зокрема про

поділ між подружжям спільно нажитого майна [162, с. 16; 143, с. 16]; 2) суперечки,

143

що випливають із законодавства про захист прав споживачів; 3) справи, що

виникають із трудових відносин [162, с. 16], наприклад, про відмову у прийомі на

роботу, спори за заявами осіб, які вважають, що вони піддалися дискримінації, про

переведення на іншу роботу та ін. [222, с. 52–53]; про відшкодування матеріального

збитку, що спричинено ДТП або затопленням квартири [134, с. 119]; 4) спори щодо

нерухомого майна [15, с. 20], наприклад, справи про поділ спільно нажитого між

подружжям нерухомого майна, справи про визначення порядку користування

нерухомим майном (індивідуальним житловим будинком або земельними

ділянками, будівлями селянського (фермерського) господарства), земельні спори

тощо) [222, с. 52–54]; справи щодо суперечок з приводу користування майном [143,

с. 16].

Складність цих категорій справ обґрунтовується тим, що вони потребують

значних часових витрат, не можуть бути вирішені за одне судове засідання, навіть за

умови проведення ґрунтовної підготовки справи до судового розгляду; дослідження

доказів за названими позовами являє собою складний етап судового розгляду, що

вимагає значних витрат часу, а тому наведені види спорів пропонують виключити з

предметної компетенції мирових суддів [222, с. 54; 162, с. 16; 143, с. 119; 15, с. 20].

Дещо спільною із наведеним переліком справ є і позиція Європарламенту та

Ради Європейського Союзу. Адже Європейська процедура врегулювання спорів з

незначною сумою позову [433] не стосується, а отже, не вважає малозначними

категорії справ щодо: a) статусу або правосуб’єктності фізичних осіб; б) права

власності на майно, що виникає з подружніх відносин; в) аліментних зобов’язань, г)

заповіту та успадкування за законом; д) трудового законодавства; е) оренди

нерухомого майна, за винятком грошових вимог; є) утручання в особисте життя,

включаючи наклеп та порушення прав інтелектуальної власності.

Таким чином, у наведених вище позиціях (українських суддів, європейського

парламенту і Ради Європи та російських науковців) щодо переліку складних спорів є

вказівка на спори: а) що виникають із трудових правовідносин, б) щодо

користування нерухомим майном, в) щодо права власності на майно подружжя. У

двох із трьох переліків зазначаються спори: про відшкодування шкоди; що

144

виникають із земельних правовідносин; про право інтелектуальної власності; що

випливають із законодавства про захист прав споживачів; щодо стягнення аліментів;

щодо порушення права на невтручання в особисте життя. Очевидно, це той

орієнтир, що може слугувати для подальшого розроблення вказаного питання.

Утім остаточне утвердження такого переліку має відбуватись на основі

анкетування всіх суддів загальних судів. Адже, без сумніву, саме судді на основі

власного практичного досвіду здатні запропонувати найбільш адекватне вирішення

цього завдання. Водночас результатом суддівського узагальнення в цьому напрямі

повинна стати диференціація справ за ступенем складності, не тільки за галузевою

ознакою (наприклад, земельні і трудові спори складніші ніж сімейні), а з більш

детальним поділом у межах галузевої ознаки (наприклад, чи однаково складні

трудові спори з питань відмови в прийнятті на роботу та з питань незаконного

переведення на іншу роботу; сімейні спори з приводу поділу майна подружжя та

сімейні спори з питань позбавлення батьківства; земельні спори з приводу

визначення меж земельної ділянки та земельні спори, що виникають із договору

оренди землі тощо). Науковим супроводом могло б стати спеціальне дисертаційне

дослідження на основі детального вивчення судової практики та зарубіжного

досвіду визначення ступеня складності спорів. Аналіз даного питання не як головної

мети дослідження, а як частини одного із завдань не дає підстав стверджувати про

однозначність та безапеляційність висновків щодо оптимального переліку справ.

Отже, цілком очевидно, що при законодавчому окресленні компетенції мирових

судів України щодо розгляду цивільних справ, має бути взято до уваги не тільки

критерій малозначності (розміру позовних вимог), а й складність справ, що

зумовлюється, насамперед, характером спору. У такому разі більш виправданим та

досяжним стане процес спрощення провадження в мирових судах, що є характерною

особливістю останніх та невід’ємним судочинним аспектом наближення

правосуддя. Одним з обов’язкових етапів упровадження мирової юстиції має стати

офіційне затвердження коефіцієнтів складності справ позовного провадження та

відповідний їм перелік спорів. Найскладніші справи слід виключити з підвідомчості

мирових судів, а для справ середнього ступеня складності передбачити

145

альтернативу вибору способу їх розгляду (детальніше про альтернативу йтиметься в

наступному підрозділі).

Крім того, ґрунтуючись на доведеній нами в попередніх підрозділах

примирній природі мирової юстиції, зазначимо, що одним із завдань мирового суду

сьогодні має стати не лише фактичне примирення, тобто досягнення миру між

сторонами конфлікту, а й номінальне примирення – урегулювання таких правових

ситуацій, у яких спору не було первинно (тобто між суб’єктами номінально існує

мир), але без належного судового реагування (констатація факту в окремому

провадженні чи підтвердження безспірної вимоги особи в наказному провадженні)

юридично реалізувати на практиці такі безконфліктні правовідносини неможливо.

Тому мировий суд повинен здійснити, так би мовити, «миротворчі» процесуальні дії

щодо приведення фактичного становища у відповідне юридичне оформлення в

межах наказного чи окремого провадження. Крім того, наказне провадження в

Україні офіційно визнано спрощеним провадженням у цивільному судочинстві

[270], що, на нашу думку, слугує вагомим аргументом на користь доцільності його

розгляду мировими судами.

Отже, до компетенції мирових судів в Україні пропонуємо віднести розгляд і

вирішення цивільних справ: 1) позовного провадження, у випадку, якщо ціна позову

не перевищує розміру 30 мінімальних заробітних плат, за винятком найскладніших

(перелік яких має бути офіційно затверджений); 2) наказного провадження; 3)

окремого провадження.

У випадку ж визначення переліку справ, підсудних мировим судам, залежно

від суми позову, цілком природно виникає питання про підсудність спору у випадку

збільшення позивачем позовних вимог до розміру, непідвідомчого мировому судді.

Цілком слушною, на наш погляд, є пропозиція закріпити в такому разі право

мирового судді продовжити розгляд справи, якщо жодна із сторін не заявить

клопотання про передачу справи до районного суду [386, с. 8]. Натомість не зовсім

вдалою видається запропонована вченою доцільність розширення компетенції

мирових суддів шляхом встановлення права сторін передавати за взаємною згодою

на розгляд мирового судді будь-який майновий спір незалежно від його ціни

146

[386, с. 7], оскільки це унеможливить спрощення процесуальних правил

судочинства. Адже спростити процесуальну форму можна тільки стосовно

нескладних та малозначних справ.

Щодо кримінальних справ, здавалось би, питання складності пропорційно

залежить від ступеня тяжкості кримінально караного порушення. Однак нормативи

визначення складності кримінальних справ, запропоновані науковцями Академії

суддів України, розроблено без урахування ступеня тяжкості злочину. Натомість

беруться до уваги характер суспільних правовідносин, що зазнали посягання

протиправними діяннями, та фактори нагромадження. Наприклад, до І категорії

(справи простої складності) належать справи про вчинення злочинів проти власності

(ст.185–198 Кримінального кодексу України) та справи про злочини приватного

обвинувачення. До ІІ категорії – справи про злочини проти життя та здоров’я (розділ

ІІ «Особливої частини» Кримінального кодексу України), за винятком умисних

убивств (ст.115–118 Кримінального кодексу України) та заподіяння умисних тяжких

тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого; справи про злочини проти

волі, честі та гідності особи (розділ ІІІ «Особливої частини» Кримінального кодексу

України), злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи (розділ

ІV «Особливої частини» Кримінального кодексу України), виборчі справи (розділ V

«Особливої частини» Кримінального кодексу України) та справи про злочини у

сфері обігу наркотиків (розділ ХІІІ «Особливої частини» Кримінального кодексу

України). Також визначаються злочини ІІІ, IV, V категорій складності. Загалом,

окрім категорій складності справ, використовується ще низка критеріїв, таких як

кількість обвинувачених у справі; кількість неповнолітніх підсудних; наявність

кваліфікуючих ознак; кількість підсудних, які вчинили злочин у складі організованої

злочинної групи; кількість складів злочинів; кількість епізодів; кількість томів;

кількість свідків, потерпілих та інших осіб, які беруть участь у справі; кількість

пред’явлених цивільних позовів та ін. [165]. Більш комплексно, з урахуванням як

елементів «нагромадження», так і ступеня суспільної небезпеки протиправного

діяння визначено ступінь складності кримінальних справ зборами суддів

Ленінського районного суду міста Кіровограда. Зокрема, запропоновано п’ять рівнів

147

складності справ та матеріалів кримінальної юрисдикції: а) особливо складні

справи; б) складні справи; в) нескладні справи; г) прості справи д) заяви,

клопотання, скарги тощо, розгляд яких здійснюється в порядку, передбаченому

Кримінальним процесуальним кодексом України. До простих справ належать

злочини невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 Кримінального кодексу України). Нескладні

справи визначаються за наявності одного з таких критеріїв: злочини невеликої та

середньої тяжкості (ч. 3 ст. 12 Кримінального кодексу України); від одного до трьох

обвинувачених; до п’яти потерпілих; декілька епізодів (до десяти) однорідних

злочинних дій, які кваліфіковані за однією статтею особливої частини

Кримінального кодексу України, або вчинення різнорідних злочинів, які хоча й

кваліфіковані за різними статтями особливої частини Кримінального кодексу

України, однак становлять ідеальну сукупність злочинів; справа має один або два

томи (по 250 аркушів кожний); до п’яти цивільних позовів; до десяти свідків [261].

Проаналізовані розробки, безумовно, мають важливе теоретичне та прикладне

значення і можуть у подальшому слугувати для уточнення оптимального переліку

підсудних мировим судам справ. На даному етапі ми переконані, що в разі

впровадження мирових судів в Україні саме до їх підсудності мають належати

справи приватного обвинувачення як такі, що найбільш повно відповідають

примирній природі мирової юстиції. Також це відповідатиме історичним та світовим

тенденціям закріплення за мировими судами справ і враховуватиме думку суддів,

які взяли участь у проведеному нами анкетуванні.

Звернемо увагу на те, що чинний Кримінальний процесуальний кодекс

України закріпив положення про кримінальні проступки, доцільність

інституціонального оформлення яких проголошувалась у Концепції реформування

кримінальної юстиції України 2008 року (далі – Концепція 2008 р.) [130],

обговорювалась не один рік у наукових колах [111, с. 39–40; 22, с. 142; 105] та

обґрунтовувалась нами [360].

І хоча, на жаль, закон про кримінальну відповідальність за кримінальні

проступки досі не прийнято і не визначено законодавчо їх суті й переліку, окреслені

в Концепції 2008 р. кримінальні проступки, на нашу думку, цілком відповідають

148

особливостям та природі мирової юстиції. Так, до них належать діяння, що за

чинним Кримінальним кодексом України є злочинами невеликої тяжкості, які,

відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства, законодавець

визначатиме як такі, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки, а також

передбачені чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення діяння,

які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю

суттю (дрібне хуліганство, дрібне викрадення чужого майна тощо) [130].

Отже, у контексті нашого дослідження вважаємо виправданим утілення в

життя таких положень Концепції 2008 р.: «Зі створенням мирових судів справи про

вчинення кримінальних проступків має бути передано на їх розгляд» [130].

У зв’язку з вищезазначеним, у законодавстві необхідно закріпити статтю

такого змісту: «Мировим судам підсудні кримінальні справи приватного

обвинувачення та кримінальні проступки».

Кримінальні справи щодо неповнолітніх має бути виключено з компетенції

мирових судів. Їх повинні розглядати судді, передбачені ч. 3 ст. 18 Закону України

«Про судоустрій і статус суддів». При цьому абз. 1 ч. 3 ст. 18 слід викласти в такій

редакції: «У місцевих загальних судах (крім мирових) та апеляційних судах діє

спеціалізація із здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх».

Таким чином, Концепцією 2008 р. враховано висловлену в науці думку про те,

що до адміністративних проступків мають належати лише ті діяння, що посягають

на встановлений порядок управління [111, с. 40]. Наразі в Кодексі України про

адміністративні правопорушення прослідковується дещо інший підхід, та в будь-

якому разі вважаємо, що всі адміністративні правопорушення, що належать до

компетенції судів (ст. 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення),

після створення мирових судів мають перейти до їх відання.

Примітно, що інституціоналізація мирових судів не зумовлює редагування

ч. 2 ст. 22 Закону «По судоустрій і статус суддів», оскільки мирові суди ми

розглядаємо як різновид місцевих загальних судів. Водночас ми категорично не

підтримуємо доцільність віднесення до компетенції загальних судів справ

адміністративної юстиції, передбачених Кодексом адміністративного судочинства

149

України. Адже, по-перше, для цього і було створено відокремлену гілку судової

системи, по-друге, це призводить до навантаження суддів загальних судів

необхідністю опанування ще одного виду судочинства, по-третє, порушує вимогу

зрозумілості судоустрою. Однак детальніші обґрунтування та дослідження даного

питання виходить за межі нашого дослідження.

Вважаємо за доцільне навести результати анкетування суддів стосовно того,

чи варто до компетенції мирового судді передати повноваження слідчого судді.

Жоден із суддів не висловився позитивно щодо цього (додаток Д, пит. 8). Ми не

вважаємо за доцільне обґрунтовувати зворотне.

Отже, доходимо висновку, що за мировими судами України доцільно

закріпити цивільні справи наказного та окремого провадження, а також нескладні

справи позовного провадження з незначною ціною позову, перелік яких має

визначатися законодавчо. Компетенцію мирових судів у галузі кримінальних

правопорушень доцільно обмежити кримінальними проступками та справами

приватного обвинувачення. Усі справи про адміністративні правопорушення, що

згідно із законодавством (Кодекс України про адміністративні правопорушення)

належать до повноважень суду, на нашу думку, мають належати до компетенції саме

мирових судів. Таке окреслення підвідомчих мировим судам справ як найбільш

поширених (так би мовити «побутових») і, відповідно, таких, що потребують

частого «втручання» держави й припускають спрощення та скорочення процедури

розгляду, стане дієвим інструментом реалізації одного з принципових завдань

мирової юстиції: забезпечення доступності правосуддя.

3.2. Особливості відправлення правосуддя мировими судами

Виявлення функціональних особливостей організації мирової юстиції

дозволить сконструювати оптимальну та ефективну модель вирішення незначних

правових спорів та встановлення юридичних фактів. При цьому важливого значення

набуває пошук ефективних способів юридичного обмеження затягування судового

процесу, встановлення і збереження балансу між державно-владним врегулюванням

150

правової ситуації та примирним характером використаних процедур, а отже,

вирішення одного з головних завдань упровадження та функціонування мирових

судів – підвищення доступності правосуддя. Остання, крім територіальної

наближеності до громадян, передбачає, на наше переконання, і такі аспекти, як

спрощений порядок звернення до суду, низькі судові витрати, підвищення

оперативності судочинства шляхом спрощення процедури розгляду нескладних

справ; урегулювання судових конфліктів з першочерговою метою примирення

сторін ще до судового розгляду [361, с. 68].

Тобто, особливості організації і діяльності мирової юстиції повинні мати не

тільки судоустрійний, а й судочинний аспект [385, с. 51]. Якщо ж процедура

розгляду справи мировими судами не відрізнятиметься за складністю від

встановленої для інших судів процесуальної форми, то недоцільно створювати

додаткову ланку судової системи [346, с. 14]. Саме орієнтація мирових судів на

мирне вирішення конфлікту, реалізоване шляхом застосування особливих

процесуальних форм, відрізнятиме їх діяльність від діяльності інших ланок судів

загальної юрисдикції, що розглядають справи по першій інстанції [230, с. 21].

Аналіз процесуального порядку здійснення правосуддя мировими суддями за

Судовими Статутами 1864 року, проведений в першому розділі нашого

дослідження, дав змогу дійти висновку, що в той час чітко окреслювались два

варіанти індивідуалізації процедури відправлення правосуддя в мирового судді:

примирення та спрощення. Кожен з них, на наш погляд, є доцільним та можливим і

в сучасних умовах – у разі створення мирових судів як різновиду місцевих судів, що

розглядатимуть найдрібніші категорії справ. При цьому обидва напрями допустимі

для проваджень як у цивільних, так і в кримінальних справах.

Відповідно, ми цілком підтримуємо обґрунтування щодо необхідності

диференціації цивільної процесуальної форми розгляду справ у мирових судах за

двома напрямами: 1) встановлення окремих спеціальних правил розгляду цивільних

справ мировими суддями в межах позовного провадження, спрямованих на його

спрощення і прискорення; 2) розроблення примирної процедури для справ

позовного провадження у мирового судді, як альтернативи повномасштабного

151

розгляду [386, с. 8].

Стосовно кримінального судочинства, то й у кримінальних справах, що

підсудні мировому судді, примирення сторін є найбільш стійкою концептуальною

ознакою мирової юстиції, як для історичних, так і діючих її моделей [382, с. 12], а

застосування спрощених форм судочинства в мирового судді відповідає компетенції

мирових суддів щодо вирішення кримінальних справ; відрізняється як гуманністю,

так і прогресивністю, крім того, реально стимулює осіб, винних у вчиненні злочинів,

до згоди з пред’явленим обвинуваченням [57, с. 30].

Спробуємо розглянути основи специфіки відправлення правосуддя мировими

судами через призму обох напрямів диференціації процесуальної форми –

спрощення та примирення.

3.2.1. Спрощення як напрям диференціації процесуальної форми

проваджень у мировому суді

Про необхідність запровадження скорочених судових процедур та інституту

примирення потерпілого з обвинуваченим у кримінальному судочинстві України,

шляхом закріплення відповідних норм, останніми роками зазначають і вітчизняні

теоретики та практики [125, с. 2; 327]. На їх думку, правила судочинства не мають

бути переобтяжені формальностями. Для забезпечення права особи на швидке

поновлення своїх прав, передусім у нескладних справах (виділено нами – А. С.)

судову процедуру доцільно спростити там, де таке спрощення не порушуватиме

інтересів сторін у справедливому вирішенні справи [126, п. 6, ч. 1, Розд. ІV].

Вищевказане положення Концепції 2006 року містить надзвичайно важливу,

на наш погляд, примітку, що може слугувати своєрідним індикатором визначення

меж такого спрощення – дотримання інтересів сторін у справедливому вирішенні

справ. Адже кожна, навіть малозначна чи нескладна з позицій держави справа, є

суттєвим та принциповим питанням для позивача/потерпілого/підсудного, як

наслідок, їх права, свободи та інтереси повинні слугувати стержнем при вирішенні

таких справ. Тому, аналізуючи запропоновані в літературі межі спрощення

152

процесуальної форми розгляду цивільних справ мировими суддями [386, с. 19–20],

дозволимо собі на основі методу аналогії сконструювати загальні межі спрощення

процесуальної форми розгляду справ мировими суддями: 1) спрощення можливо

лише при збереженні права зацікавлених осіб на розгляд їх справ з дотриманням

основних гарантій та принципів судочинства, вироблених наукою процесуального

права і закріплених у законі, та з урахуванням наслідків його застосування; 2)

спрощення вводиться для скорочення термінів розгляду справ судами і для

зручності процесу, насамперед в інтересах осіб, які мають відношення до справи.

Отож, з метою оптимізації процесуального порядку розгляду справ мировими

суддями доцільно спростити його за змістом і скоротити у часі [14, с. 9]. У даному

аспекті привертає увагу, насамперед, те, що простим законодавчим обмеженням

суду в термінах розгляду і вирішення справ без надання процесуальних засобів, які

дозволяли б реально здійснювати свою діяльність швидше, ніж іншим судам (як це,

наприклад, встановлює Цивільний процесуальний кодекс Російської Федерації [60]),

питання спрощення провадження вирішуватись не може. Суд повинен володіти

достатніми та раціональними механізмами для можливості прискореного розгляду

справ, коли це «дозволяють» характер, особливості та суб’єктний склад по справі.

На думку О. М. Шеменьової, встановлення скороченого строку розгляду і

вирішення справ свідчить про необхідність закріплення в законодавстві низки

процесуальних правил, розроблених спеціально для мирових суддів, які надавали б

їм реальну можливість вирішувати цивільні справи у відведений законом термін

[386, с. 17]. Таку ж думку поділяє і В. М. Нестеров [195, с. 23]. Підвищення

оперативності розгляду справ у мирових суддів слід здійснювати, на переконання

А. О. Нелюбіної, не шляхом скорочення процесуальних строків, а через спрощення

судочинства шляхом введення особливих процедур розгляду окремих категорій

справ [193, с. 10]. Отже, констатувати про спрощення процесуальної форми загалом

не цілком коректно, більш правильним видається порушення питання про

спрощення або скасування тих чи інших елементів (виключення яких не спричинить

порушення права на судовий захист й основних гарантій такого права), що

становлять її зміст, а також правил оформлення документів судочинства. Очевидно,

153

що при обов’язку суду та інших учасників процесу здійснювати меншу кількість

процесуальних дій і дотримуватися меншої кількості формальностей, ніж це

передбачено в нинішньому законодавстві, кінцевий правовий результат буде

досяжний у більш короткі терміни [386, с. 10, 19].

Таким чином, процедура розгляду спорів у мировому суді має бути простою і

зручною для громадян. Якщо розгляд справи в мировому суді проходитиме всі

стадії та провадження за загальними правилами судочинства, то цим самим буде

знівельовано значення мирової юстиції як більш доступного, зрозумілого і

наближеного до людей інституту судової влади. У такому разі незрозумілим стане

доцільність запровадження мирових судів, які по суті дублюватимуть існуючі судові

установи та інстанції.

Одне з перших питань, що природно постає в аспекті впровадження

спрощеного провадження в мирового судді, є те, чи воно має проводитись за всіма

підсудними мировим судам справами. Беручи до уваги проведений у попередньому

підрозділі аналіз європейської практики вирішення даного питання та прямий вплив

складності справ на строки їх розгляду, пропонуємо правила розгляду мировим

суддею цивільних справ позовного провадження:

1) якщо позов заявлено на суму до 10 мінімальних заробітних плат,

провадження здійснюється в письмовому порядку за правилами та з урахуванням

виключень щодо предметної підсудності, передбачених в Європейській процедурі

врегулювання спорів з незначною сумою позову [433];

2) якщо позов заявлено на суму від 10 до 20 мінімальних заробітних плат,

розгляд справи здійснюється в спрощеному порядку, якщо сторони не заявлять

клопотання про розгляд у порядку загальної процедури. Суддя може винести

вмотивовану ухвалу про розгляд справи в порядку загальної процедури, якщо спір

належить до категорії середнього ступеня складності. До справ, що наділені

примирним потенціалом примирні процедури застосовуються в будь-якому випадку;

3) якщо позов заявлено на суму від 20 до 30 мінімальних заробітних плат,

розгляд справи здійснюється: а) у скороченому провадженні, якщо позивач заявляє

відповідне клопотання, а відповідач не заперечує проти такого розгляду або за

154

пропозицією мирового судді за згодою сторін; б) у порядку загальної процедури,

передбаченої Цивільним процесуальним кодексом України. Суддя може відмовити в

задоволенні клопотання про розгляд справи в скороченому провадженні

вмотивованою ухвалою, якщо справа належить до категорії середнього ступеня

складності. До справ, що наділені примирним потенціалом, примирні процедури

застосовуються в будь-якому разі.

Справи з ціною позову до 10 мінімальних заробітних плат, що в силу предмету

спору не підлягають розгляду в порядку, передбаченому в Європейській процедурі

врегулювання спорів з незначною сумою позову, мировий суддя розглядатиме в

другому варіанті, якщо вони не будуть віднесені українським законодавством до

категорії найскладніших.

Наступне положення, що заслуговує уваги в напрямі розроблення правил

скороченого провадження, є пропозиція щодо передбачення обов’язку мирового

судді завершувати попереднє засідання і відкривати судове засідання, якщо в

попередньому судовому засіданні присутні всі особи, які є у справі, і вони не

заперечують проти продовження розгляду справи в судовому засіданні [386, с. 21–

23]. Враховуючи можливість застосування на попередньому судовому засіданні

примирних процедур, про які йтиметься далі, вважаємо, що відкривати судове

засідання чи ні має бути правом, а не обов’язком мирового судді.

На нашу думку, оптимальним для судочинства в мирового судді було б

вирішення справи в одному судовому засіданні. Такий принцип закріплено і в

Рекомендації Ради Європи, відповідно до якої судове провадження зазвичай має

складатися з не більш ніж двох судових засідань: перше засідання може бути

попереднім слуханням підготовчого характеру, а в ході другого засідання

представлятися докази, заслуховуватись аргументи сторін і, якщо це можливо,

виноситись рішення. Суд має вживати заходів для того, щоб всі дії, необхідні для

проведення другого засідання, проводилися вчасно і щоб затримки в принципі не

дозволялися, окрім випадків виникнення нових фактів або за інших виняткових і

важливих обставин [401, п. 1]. Висловлена ідея, загалом, не нова для науки судового

процесу і досить давно відома як один з елементів принципу концентрації

155

судочинства. Ще на початку минулого століття В. Я. Крюковський та Н. Н. Товтолес

зазначали, що в малоцінних справах слід піклуватись про задоволення іншої

потреби ображеного – отримати якнайшвидше задоволення претензій, і при цьому,

бажано, на місці [138, с. 73]. До того ж не слід виключати також і випадків, коли як

виняток мировий суд вимушений буде відкласти судовий розгляд у зв’язку з

необхідністю, наприклад, подати додаткові докази, одержати пояснення тощо. Це

вимушений крок, але заради досягнення спрощення процесу не можна відкидати

інші засади відправлення правосуддя. Вдало поєднувати дві взаємопов’язані й

певною мірою протилежні сторони судочинства – законність та оперативність –

доволі таки складно. Якщо для забезпечення оперативності судочинства потрібна

проста процесуальна форма, то для забезпечення законності, як відзначає

Н. В. Купріянович, необхідна система заходів, що гарантують від помилок, а тому

необхідна певна міра співіснування оперативності та процесуальних гарантій від

судових помилок [144, с. 5]. У зв’язку з цим, вважаємо за необхідне підкреслити, що

ми не відкидаємо ситуацій, коли для вирішення спору мировому судді необхідно

буде витребувати додаткові документи, вилучити речові докази, надіслати запит про

надання необхідної інформації. Тому вирішення справи мировим судом у результаті

одного судового засідання є передусім загальним правилом (надалі – правило

«одного засідання»), а як виняток слід допустити відкладення розгляду справи.

Як розтлумачує Консультативна рада європейських суддів, у деяких системах

докази заслуховуються упродовж низки засідань, в інших вдаються до дуже великих

за обсягом судових процесів, які просто не можуть вкладатися в обмеження одного

попереднього та одного фінального слухання. Тут найважливішим моментом є те,

що судді із самого початку повинні контролювати розклад роботи і тривалість

процесу, встановлюючи чіткі дати і маючи право відмовляти у перенесенні слухань

навіть попри бажання обох сторін [431, п. 93].

Для того, щоб у визначенні оптимального строку для призначення справи

мировим судом до розгляду, а також строків відкладення розгляду справи не

керуватися безпідставними цифрами, пропонуємо взяти за основу в наведеному

розрахунку наявні в Україні нормативні строки пересилання поштових відправлень.

156

Адже переважна більшість підстав для відкладення розгляду справи судом є

необхідність витребувати певну інформацію, що здійснюється переважно за

допомогою поштового зв’язку. Відповідно до п. 4 ч. 1 та ч. 2 розд. ІІ наказу

Міністерства інфраструктури України «Про затвердження Нормативів і

нормативних строків пересилання поштових відправлень» від 28 листопада 2013 р.

№ 958, найдовший нормативний строк пересилання простої письмової

кореспонденції у межах України (між населеними пунктами різних областей)

становить шість днів [262]. Отже, направивши вимогу про подання необхідних

документів, доказів чи пояснень, мировий суддя має всі підстави очікувати, що його

звернення буде одержане адресатом максимум через шість календарних днів.

Оскільки вимоги суду є обов’язковими до негайного виконання на всій території

України, припустимо, що для підготовки відповіді на запит мирового суду певній

особі чи органу необхідно один день і ще шість днів – на надсилання витребуваної

мировим судом інформації. Оскільки в нашій державі практикується перенесення

окремих робочих днів [266], а також діє правило, згідно з яким, якщо останній день

припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений

відповідно до закону в місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший

за ним робочий день (ч. 5 ст. 254 Цивільного кодексу України), вважаємо за

доцільне додати в середньому ще один день на вчинення відповідної процесуальної

дії на вимогу мирового судді.

Таким чином, шляхом простих арифметичних розрахунків отримуємо 14

календарних днів, які необхідно виділити для призначення судового розгляду

справи мировим судом, а також для отримання важливої для врегулювання спору

інформації в разі відкладення судового засідання. Прикметно, що такий же строк

пропонувала Н. М. Апостолова для вирішення питання про призначення наступного

судового засідання мирового суду [14, с. 9–10].

Дослідження мирової юстиції, проведене в першому розділі, яскраво

демонструє, що спрощений порядок розгляду маловартісних і нескладних цивільних

та кримінальних справ є характерною ознакою не тільки діяльності мирових судів, а

й місцевих судів загалом. Наприклад, у США у судах сумарної юрисдикції при

157

розгляді кримінальних справ відсутня досудова підготовка, не складається

обвинувальний акт, немає стадії передання до суду, окремий процесуальний

документ за результатами розгляду не складається, результат стисло фіксується в

протоколі [65]; у Німеччині законодавчо закріплена можливість розгляду справ

приватного обвинувачення без підсудного та розгляд скарг у суді другої інстанції в

разі його неявки без поважних причин [120, с. 89]; у Російській Федерації в разі

згоди обвинуваченого з пред’явленим обвинуваченням у справах про злочини,

максимальне покарання за вчинення яких не може перевищувати більше десяти

років, із судового розгляду виключається стадія судового слідства (при клопотанні

обвинуваченого про використання права на даний вид скороченого провадження); у

справах приватного обвинувачення – досудова частина судочинства, як правило,

відсутня [195, с. 20].

Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України провадження у справах,

що, на нашу думку, мають належати до компетенції мирових суддів – кримінальні

проступки та справи приватного обвинувачення, – відносить до особливих порядків.

Відповідно, дані норми можуть стати процесуальною основою для здійснення

правосуддя мировими суддями за кримінальними правопорушеннями. Так,

спрощене провадження щодо кримінальних проступків (Глава 30, § 1) полягає в

тому, що суд за клопотанням прокурора або слідчого, погодженого з прокурором,

має право розглянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку

без проведення судового розгляду в судовому засіданні за відсутності учасників

судового провадження, якщо обвинувачений, що був представлений захисником,

беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим

розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта за його

відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду. Дане кримінальне

провадження цілком кореспондується з рекомендацією Комітету Міністрів Ради

Європи, про те, що спрощені судові процедури мають бути одним із заходів

спрощення кримінального судочинства, коли йдеться про покарання за злочини, які

не є тяжкими [275].

Отже, Кримінальний процесуальний кодекс України встановлює можливість

158

скороченого розгляду справ щодо кримінальних проступків у разі беззаперечного

визнання обвинуваченим своєї вини. Водночас викликає інтерес пропозиція І. В.

Головінської про те, що в разі, якщо підсудний визнав свою вину частково і сторони

не заперечують проти проведення скороченого слідства, мировий суддя перераховує

«безперечні» докази вини підсудного і досліджує лише ті докази, які оскаржуються

підсудним, після чого проводить судові дебати, надає останнє слово підсудному,

виходить до нарадчої кімнати для постановлення вироку. Якщо ж підсудний визнав

свою вину частково, але сторони заперечують проти проведення скороченого

судового слідства, а також, якщо підсудний не визнав провину – мировий суддя

проводить судове слідство в загальному порядку [57, с. 30]. Вартою уваги також

вважаємо думку В. М. Нестерова про те, що мировому судді слід надати право

припинити справу також у випадку, якщо підсудний, обвинувачений у вчиненні

злочину, покарання за яке передбачає максимальне покарання у вигляді штрафу,

внесе, до постановлення вироку, даний штраф у максимальному розмірі й відшкодує

шкоду за пред’явленими цивільними позовами [195, с. 24].

Спрощенню, а отже, і прискоренню судового процесу в мирового судді

можуть слугувати також особливий порядок звернення до суду та постановлення

судових рішень, а також комп’ютерні технології забезпечення розгляду судових

справ. Розглянемо це детальніше.

Сучасний розвиток електронних технологій обумовлює запровадження

прогресивних форм «спілкування» суду з учасниками відповідного процесу. Так,

згідно з наказом Державної судової адміністрації «Про реалізацію проекту щодо

обміну електронними документами між судом та учасниками судового процесу» від

31 травня 2013 р. № 72, у місцевих та апеляційних судах загальної юрисдикції

запроваджено обмін електронними документами між судом та особами, які беруть

участь у справі, із застосуванням автоматизованої системи документообігу суду

[273]. Також було започатковано проект з надсилання судами SMS-повідомлень

учасникам судового процесу в місцевих та апеляційних загальних судах [272].

Зручність і доступність таких нововведень вже оцінили в багатьох судах України. З

результатами моніторингових досліджень у цій сфері можна ознайомитися на

159

офіційному веб-порталі «Судова влада України», де очевидно, що, наприклад, у

лютому 2015 р. у всіх з 50 перевірених судів SMS-повідомлень було відправлено в

рази більше, ніж традиційних повісток (наприклад, у Московському районному суді

м. Харкова 2928 SMS-повідомлень, що майже вп’ятеро перевищує кількість

надісланих повісток – 618) [178].

Однак на сьогодні коло комп’ютерних технологій, що використовується в

європейських судах, надзвичайно широке. Це, зокрема: 1) комп’ютерні технології

для допомоги суддям та секретарям суду: програми для обробки текстів, у яких в

«електронному вигляді» готується проект судового рішення чи здійснюється

підготовка судової справи, електронні бази даних у галузі судової практики,

програмне забезпечення в галузі правового дослідження для доступу судді до

законодавства, апеляційних рішень, правил, методів роботи суду тощо; офісні

додатки для створення «стандартного рішення» для зменшення суддівського

навантаження при складенні рішення суду; наявність електронної пошти та інтернет

з’єднання; 2) системи реєстрації та ведення справ: традиційні судові реєстраційні

книги замінюються комп’ютеризованими базами даних протоколів суду,

інформаційні системи організації суду, фінансові інформаційні системи,

відеоконференцзв’язок; 3) комп’ютерні технології для спілкування між судом та

сторонами: стандартні електронні форми заповнення документів-звернень, веб-

сайти (що забезпечують різноманітною інформацією щодо судової діяльності та

організації), електронні реєстри (бізнес реєстри, земельні реєстри), електронна

обробка дрібних позовів, електронна обробка безспірного стягнення заборгованості,

електронне оснащення залу судових засідань (зона апаратно-програмного

забезпечення для сприяння сторонам у презентації справи: програми презентації

електронних доказів, відеоконференцзв’язок, проектори, скануючі пристрої та

пристрої для зчитування штрих-кодів), електронне пред’явлення позовів,

відслідковування перебігу судової справи он-лайн. Водночас, за даними

Європейської комісії з ефективності правосуддя, у 2012 р. Україна належала до тих

чотирьох країн, що показали найнижчий рівень комп’ютеризації судів, порівняно з

іншими країнами [434, с. 125].

160

Тому в аспекті прагнення держави розвивати електронне впорядкування усіх

суспільних відносин, зокрема через запровадження, так званого електронного суду

(e-justice and e-courts), слід звернути особливу увагу на всі згадані проекти, що не

повинні оминути і мирову юстицію, яка, будучи прогресивною формою подолання

конфліктів, повинна відповідати вимогам сьогодення і використовувати провідні

технології та способи відправлення правосуддя.

Зокрема, стадія порушення справи, як слушно формулює Т. Ф. Арабова, має

бути врегульована таким чином, щоб максимально полегшити можливість для

позивача ініціювати розгляд [15, с. 26]. На думку В. Я. Тація, потрібно ввести

спрощену систему звернення до мирового суду [327]. Тим більше, що поширення

електронних засобів комунікації, їх простота та дієвість призводять до того, що

кількість користувачів усесвітньої мережі Інтернет, які використовують цифрові

ресурси для відвідування офіційних веб-порталів судової влади, щодня значно

збільшується. Як свідчить моніторинг статистики перегляду офіційних веб-сторінок

судів загальної юрисдикції за кількістю унікальних переглядів, у лютому 2015 р.

кількість відвідувачів офіційного сайту Апеляційного суду Харківської області

збільшилася до 11007 переглядів, порівняно з 9404 у січні 2015 р.

Таким чином, доцільно створити Інтернет-сторінки кожного мирового суду в

Україні з розміщенням на них спеціальних форм попередньої реєстрації осіб, які

мають намір вдатися до послуг мирового судді для вирішення спірної ситуації.

Можливість заповнення відповідної форми в режимі он-лайн дасть змогу

автоматично визначати дату, час і місце судового розгляду й паралельно внести

відповідну інформацію до Єдиної судової інформаційної системи та

автоматизованої системи документообігу суду, а також структурувати звернення

громадян. Окремими графами цієї форми мають бути реквізити оформлення

позовних заяв і звернень громадян, а саме: прізвище, ім’я та по батькові

(найменування) заявника (заявників); місце проживання (місцезнаходження)

заявника (заявників); виклад у довільній формі обставин справи; дата подання заяви;

електронна адреса, за наявності, та інші засоби зворотного зв’язку із заявником

(заявниками). Така процедура суттєво спростить доступ до правосуддя, зменшить

161

витрачання часу від моменту подання заяви до фактичного розгляду справи,

мінімізує затрати на утримання апарату суду, пришвидшить вирішення спору та

сприятиме економії ресурсів усіх учасників судового процесу.

Одночасно з онлайн реєстрацією має здійснювати й обрання конкретного

мирового судді, який вирішуватиме спір (якщо у відповідному суді працює більше

одного судді й внутрішня спеціалізація чітко не закріплена), що здійснюватиметься

автоматизованою системою документообігу суду, створеною відповідним

Положенням, що затверджене рішенням Ради суддів України [252].

Водночас, єдиним недоліком функціонування електронної процедури, на наш

погляд, є необізнаність значної частини населення з провідними комп’ютерними

технологіями. Для оптимального захисту інтересів громадян, наприклад, похилого

віку, які не мають можливості здійснити електронну он-лайн реєстрацію своїх заяв

для розгляду в мировому суді, вважаємо за необхідне зберегти як рівноцінний

спосіб звернення до мирового судді традиційну форму – письмову заяву.

Чинні процесуальні кодекси України (ч. 2 ст. 119 Цивільного процесуального

кодексу України, ст. 54 Господарського процесуального кодексу України, ст. 106

Кодексу адміністративного судочинства України) детально регламентують зміст та

форму письмового звернення як процесуального документа. Очевидно, що така

деталізація і формалізм в оформленні звернення до суду є виправданими в

переважній більшості справ, які розглядають суди загальної юрисдикції. Для

мирової юстиції як спрощеної форми відправлення правосуддя вважаємо

неприпустимим подібне деталізоване закріплення заявлених сторонами вимог,

натомість зміст позовних вимог може бути викладено в довільній формі. Проте,

очевидно, що вона має містити елементарні реквізити, що висуваються до

листування та звернень громадян в Україні. Зокрема, ч. 2 ст. 5 Закону України «Про

звернення громадян» передбачає, що у зверненні має бути зазначено прізвище, ім’я

та по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного

питання, скарги чи вимоги. Таке просте і позбавлене надмірної структурованості

звернення громадян витримало перевірку часом, адже вказана норма жодного разу з

моменту прийняття Закону (1996 р.) не зазнала редагування, а отже, може бути

162

застосовано і в мирових судах.

Отже, письмове звернення до мирового суду повинно містити такі відомості:

1) прізвище, ім’я та по батькові (найменування) заявника (заявників); 2) місце

проживання (місцезнаходження) заявника (заявників); 3) виклад обставин того

питання, що потребує втручання мирового суду ( здійснюється в довільній формі);

4) дату подання заяви; 5) підпис заявника (заявників) чи його (їх) представника.

Подальшому спрощенню провадження в мировому суді може слугувати

застосування типових форм при зверненні до суду (універсальні проекти

процесуальних документів, які позивач може заповнити самостійно [15, с. 26]).

Вважаємо цю ідею слушною, а такі типові документи - паперовими еквівалентами

відповідних форм, розміщених на офіційних веб-сторінках органів судової влади.

Запровадження спрощених та стандартизованих форм юридичних документів,

необхідних для початку і перебігу судового провадження підтримує і

Консультативна рада європейських суддів. Таке спрощення особливо бажане для

незначних судових процесів, спорів за участю споживачів, а також у справах, у яких

визначення правових та фактичних моментів не викликає особливих труднощів

(врегулювання боргів). Рада також рекомендує розроблення технології, за

допомогою якої сторони могли б отримувати через комп’ютерні засоби документи,

необхідні для подання позову до суду, та для того, щоб вони або їхні представники

могли мати прямий зв’язок із судами [431, п. 18].

Важливою віхою в розвитку всіх процесуальних галузей права та

вдосконалення процедури відправлення правосуддя стало прийняття влітку 2012 р.

Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції» [254]. Відтоді можливість

віддаленої участі в судовому розгляді мають особи, які беруть участь у кожному з

виді судочинства (ст. 158-1 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 74-1

Господарського процесуального кодексу України, ст. 122-1 Кодексу

адміністративного судочинства України, ст. 336 Кримінального процесуального

кодексу України). Результати моніторингу використання відеоконференцзв’язку

свідчать про те, що за рік кількість судових засідань, проведених судами в режимі

163

відеоконференції, збільшилася вдвічі – з 1772 у січні 2014 р. до 3760 судових

засідань у лютому 2015 р. [177]. Це підтверджує позитивний досвід у використанні

цифрових технологій, які вдало зарекомендували себе в судах усіх інстанцій, і все

більше осіб висловлюють клопотання про розгляд їхньої справи саме таким чином.

При конструюванні моделі мирової юстиції в Україні слід використати все те, що

результативно та якісно оптимізує процедуру здійснення судочинства.

Завершальною стадією будь-якого судового розгляду є ухвалення рішення,

постановлення ухвали, винесення вироку. Чинне процесуальне законодавство

України детально регламентує зміст судових рішень. Проте, в силу спрощеного

характеру провадження в мировому суді, вважаємо, що і рішення мирового суду, у

тому числі як результат примирного провадження, має викладатися у спрощеній

формі, що підтримує багато вчених, вказуючи, що «за мировими суддями слід

закріпити право складання вироку у спрощеній формі, за наявності відповідної

згоди сторін» [397, с. 12]; або ж «рішення мирового судді має складатися із вступної

та резолютивної частини, а описово-мотивувальну частину слід складати за

клопотанням сторін чи однієї з них» [14, с. 10].

Дані твердження відповідають нашій пропозиції необхідності розгляду та

вирішення конфліктних ситуацій мировим суддею впродовж одного судового

засідання, що, зрозуміло, унеможливлює одночасне складання громіздкого

процесуального документа. Натомість сформулювати загальний висновок

(резолютивну частину) за таких умов цілком реально і можливо. Вважаємо, що

мировий суд повинен ухвалювати судове рішення іменем України негайно після

закінчення судового розгляду, описово-мотивувальну складати протягом п’яти днів.

У світлі вищевказаного слід зауважити, що Консультативна рада європейських

суддів звертає увагу на те, що обмеження повноважень судді щодо прискорення

провадження (неможливість вирішення суддею того, чи слід застосовувати усне або

письмове провадження, або коли можна обмежитися стислим викладом рішення, або

встановлювати часові обмеження, тому що ці питання регулюються законом) є

несумісними з ефективним правосуддям [431, п. 106].

Таким чином, процесуальна форма розгляду справ у мирового судді повинна

164

характеризуватись меншою формалізованістю та більшою короткотривалістю. Суд

має володіти достатніми та раціональними механізмами для можливості

прискореного розгляду справ, коли це «дозволяє» характер, особливості та сторони

у справі. Один з головних інструментів для спрощеного вирішення спорів (до 10

мінімальних заробітних плат) є застосування письмового провадження,

затвердженого Європарламентом та Радою Європи для найдрібніших справ.

Спрощенню, а отже, і прискоренню судового процесу в мирового судді можуть

слугувати також особливий порядок звернення до суду (у тому числі незначна

кількість обов’язкових реквізитів документів-звернень, заповнення типових бланків

(письмових і розміщених на інтернет-сайті суду)) та постановлення судових рішень

(підготовка мотивувальної частини рішення протягом кількох днів після засідання),

а також правило «одного засідання» та комп’ютерні технології забезпечення

розгляду судових справ.

3.2.2. Судове примирення як напрям диференціації процесуальної форми

проваджень у мировому суді

Цілком підтримуючи тезу про те, що для розроблення скороченої

процесуальної форми слід брати до уваги цілі, заради яких створюється мирова

юстиція, завдання, що ставляться перед мировими суддями і специфіку підсудних їм

справ [385, с. 51], вважаємо, що головний напрям прискорення та спрощення

судової процедури розгляду мировим суддею справ – найбільш повне закріплення в

законодавстві та ефективне використання суддею і всіма учасниками засобів, що

необхідні для розширення практики примирення сторін, як у межах кримінального

провадження, так і втілення завдань стадії підготовки цивільних справ до судового

розгляду, зокрема урегулювання спору до судового розгляду за допомогою вдалого

проведення примирних процедур.

Питання примирення сторін у цивільному судочинстві неодноразово

досліджували вітчизняні вчені в межах інституту мирової угоди [141, с. 232; 410;

387, с. 95], примирення сторін у кримінальному процесі вивчалось в якості підстави

165

звільнення від кримінальної відповідальності (Ю. В. Баулін [26], О. А. Губська [64],

О. Ф. Ковітіді [107], І. А. Войтюк та В. Т. Маляренко [163]). Переваги використання

інституту примирення, зокрема в цивільному судочинстві України, та

обґрунтованість передумов для розширення практики його застосування, зокрема в

діяльності мирових судів, обґрунтовували і ми [364]. Загалом, питання участі судді в

процесі примирення сторін, попри свою наростаючу популярність на світовій арені,

на разі не стало предметом детального наукового дослідження вітчизняних фахівців.

І перш ніж продовжити вивчення можливості та доцільності участі судді у

процесі примирення сторін, звернемо увагу на те, що термін «судова медіація»

використовується як для позначення посередництва медіатора (незалежного

посередника) при вирішенні спорів у справах, що порушені в суді (наприклад,

Грузія [169]), так і медіації, здійснюваної суддею (функціонує у Фінляндії [402], а в

Казахстані [139] та Російській Федерації [310] триває активний процес із

запровадження цієї процедури). Однак використання спільного терміна для

позначення різних типів примирної діяльності в суді є помилковим, оскільки це

може суттєво ускладнити подальше дослідження, і, відповідно, не сприятиме

розвитку наукових ідей щодо їх удосконалення. В Україні для позначення процесу

примирення суддею використовується термін «присудова медіація» [271], що, на

нашу думку, також не вносить ясності в розмежування вищезазначених понять і

цілком може асоціюватися з примиренням медіаторами, які працюють «при судах».

Більш раціональною вбачається пропозиція використовувати для позначення

«медіації», здійснюваною суддею, терміна «судова медіація», а не «судове

примирення», а замість поняття «судовий медіатор» використовувати

словосполучення «судовий примиритель» [246]. Тому в разі законодавчого

наділення суддів повноваженнями щодо примирення доцільніше використовувати

термін «судове примирення» (як самостійний інститут з особливими принципами та

засобами досягнення, а не вид медіації). Для позначення примирення професійними

медіаторами у справах, що порушені в суді, – «судова медіація». Відповідно,

раціональнішим є термін суддя-примиритель, а не суддя-медіатор.

І хоча дані Європейської комісії з ефективності правосуддя за 2012 р. свідчать

166

про те, що медіація, яку здійснюють судді чи судовий персонал, задекларована лише

в 17 із 48 країн і посідає четверте місце за популярністю (менш популярною є лише

медіація, здійснювана публічним обвинувачем) [434, с. 149], сам факт використання

судового примирення низкою країн підвищує інтерес до його вивчення.

Так, проведення досудових переговорів з урегулювання спору може

покладатись на суддю за законодавством США. Незважаючи на неоднозначну

оцінку його участі в примиренні сторін в американській теорії і практиці, судова

політика США загалом спрямована на розвиток активності суддів у досудовому

врегулюванні спорів [205, с. 37]. Аналогічний підхід склався і в країнах із

континентальною системою права [339]. Наприклад, правова система Фінляндії не

тільки не заперечує можливість активної участі судді в примиренні сторін, а й

закріплює дві різні процедури: 1) сприяння мирному врегулюванню спорів у

цивільному процесі – пошук компромісу відбувається в межах норм про

судочинство; 2) судова медіація – процедура, що відділена від судочинства та

перебуває поза межами впливу положень процесуального права. Цікаво, що ці

процедури здійснює суддя, який працює в суді. Однак суддя, при їх виконанні,

наділяється різними повноваженнями, а самі процедури відрізняються за низкою

критеріїв. При цьому судова медіація у Фінляндії демонструє свою привабливість,

оскільки кількість справ, розглянутих у межах судової медіації, щороку

збільшується: 2006 р. – 83, 2009 р. – 172, 2012 р. – 537 [402].

Цивільний процесуальний кодекс Грузії (з 2012 р.) відводить інституту

судової медіації цілу главу. І незважаючи на те, що процедуру медіації здійснює не

суддя, останній наділений широким колом повноважень щодо мирного

врегулювання спору і повинен вжити всіх передбачених законом заходів, щоб

сторони завершили спір згодою. З цією метою він вправі з власної ініціативи або за

клопотанням сторін перенести процес, оголосити перерву, вислухати сторін чи їх

представників без присутності третіх осіб, включаючи секретаря засідання; вказати

в загальних рисах на можливі результати і перспективи вирішення спору або

запропонувати сторонам конкретні умови угоди [169].

У 2010 р. в межах програми Ради Європи «Прозорість та ефективність судової

167

системи» українські суди також мали можливість продемонструвати застосування

медіації на практиці і показали непогані результати [145]. Процедура передачі

справи на медіацію у Вінницькому окружному апеляційному суді проводилась

таким чином. Після отримання суддею згоди сторін на участь у медіації він

призупиняв судовий розгляд справи і передавав її на проведення медіації. До судді-

медіатора справа не надходила, він отримував лише картку передачі справи на

медіацію, у якій визначено сторони, предмет конфлікту та суддя, який направив

справу на медіацію. Жодних попередніх зустрічей зі сторонами суддя-медіатор не

проводив, а з’ясовував інформацію вже під час процедури. Якщо сторони не дійшли

згоди у процесі медіації, вони поверталися до судового розгляду справи [145].

У квітні 2014 р. Верховний суд Республіки Казахстан впровадив пілотний

проект щодо запровадження в цивільне судочинство судової медіації [139]. На

сьогодні законопроект Цивільного процесуального кодексу, що розроблений за

результатами вдало реалізованого пілотного проекту, презентовано в Парламенті

[75]. Згідно з Положенням про реалізацію пілотного проекту, судова медіація – це

примирна процедура врегулювання спору між сторонами судового процесу при

сприянні судді, що здійснює примирні процедури. Суддя на будь-якій стадії

судочинства повинен з’ясувати у сторін, крім бажання укласти мирову угоду та

звернутися до медіатора, про бажання провести судову медіацію. У разі укладення

сторонами угоди про проведення судової медіації суддею справа передається за

допомогою автоматизованого розподілу одному із суддів-примирителів. Суддя-

примиритель вправі роз’яснити сторонам перспективи вирішення спору, усі

переваги й недоліки для кожної із сторін, якщо спір буде вирішуватися в загальному

порядку. При досягненні сторонами угоди про врегулювання спору в порядку

судової медіації суддя, у провадженні якого перебуває цивільна справа, відновлює

провадження та вирішує питання про затвердження умов медіаційної угоди. У разі

затвердження останньої суд припиняє провадження у справі із зазначенням про

повернення державного мита. Якщо сторони не досягли угоди, розгляд справи

продовжується в загальному порядку [208].

У Російській Федерації в 2012 р. було внесено законопроект, що суттєво

168

розширює можливості для примирення в процесі та ще більше орієнтує суд на

сприяння примиренню сторін. Він передбачає впровадження судового примирення,

що здійснюють судові примирителі, – судді у відставці, помічники суддів,

працівники апарату суду, які мають вищу юридичну освіту. Судовий примиритель

передбачається в кожному арбітражному суді й визначається з використанням

автоматизованої інформаційної системи або самими сторонами. Примиритель вправі

вести переговори зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі,

вивчати надані сторонами документи, надавати сторонам рекомендації з метою

якнайшвидшого врегулювання спору та збереження між учасниками спору ділових

стосунків, а також за згодою арбітражного суду знайомитися з матеріалами справи

[347]. При цьому судовий примиритель має брати участь у процедурі з урахуванням

положень законодавства про статус суддів [201]. Також законопроект містить

положення, які активізують функцію суду щодо примирення, – суд роз’яснює

сторонам сутність і переваги примирних процедур, за своєю ініціативою може

оголосити перерву, відкласти судовий розгляд за деякими категоріями справ [311].

Примітно, що спільною рисою досліджених моделей судової медіації є те, що

суддя-примиритель не може розглядати справу по суті у випадку, якщо процес

примирення не «досягне» мети. Водночас слід звернути увагу на те, що йдеться саме

про «судову медіацію», так би мовити, організаційно та процесуально відокремлену

спеціалізовану процедуру примирення сторін. Сприяння ж мирному врегулюванню,

що також передбачає певний спектр активних дій судді в напрямі примирення

(вужчий ніж при «судовій медіації», але ширший ніж у нині діючих вітчизняних

правових нормах) делегується тому судді, який розглядає справу по суті.

Відповідно, і це, на перший погляд беззаперечне застереження, в умовах сучасних

тенденцій гуманізації, демократизації, спрощення та деформалізації процесу

вирішення конфліктів, цілком виправдано, на наш погляд, може піддаватись

модернізації в напрямі перегляду ролі судді та розвитку того потенціалу, що

закладено в основу цієї професії. Тобто можливість закріплення за однією особою

(суддею) таких повноважень, як «сприяння мирному врегулюванню» і «розгляд

справи по суті» не безпідставна. До того ж у жодному разі не йдеться про заміну

169

медіації судовим примиренням і позбавлення медіації надій на існування.

Спектр процедур для врегулювання спорів (судових і позасудових) не

обов’язково має обмежуватись одним видом і виключати всі наступні. Він може

бути настільки широким, наскільки це потрібно для максимального поширення

практики примирення. Так, проект Цивільного процесуального кодексу Казахстану

передбачає, на розсуд сторін, декілька видів примирних процедур: 1) мирова угода,

2) «партісипативні процедури», – сторони знаходять шляхи вирішення конфлікту на

основі демократичних, активних дій сторін і в присутності адвокатів; 3) медіація в

суді: а) професійним медіатором, б) суддею [75].

Безумовно, ми не можемо констатувати про однозначні переваги того чи

іншого виду примирення, і не бачимо власне в тому сенсу. Очевидним є те, що

суспільні відносини постійно набувають іншого змісту і нових відтінків,

пріоритетів, напрямів, різновидів тощо. Тому і способи їх урегулювання потребують

перегляду, удосконалення та адаптації до поточних потреб людської спільноти. На

часі перед всіма країнами світу стоїть завдання не тільки і не стільки у

вдосконаленні способів вирішення конфліктів, як у впровадженні механізмів їх

ліквідації. Примирення, як один з найнадійніших та, водночас, найважче досяжних

способів визнається пріоритетним як на рівні окремих країн, так і на рівні

міжнародних організацій [190] і навіть на законодавчому рівні підноситься до рангу

мети цивільного судочинства [75].

Проте в багатьох правознавців можливість поєднання в одній особі судді і

примирителя викликало серйозні заперечення. Наприклад, ще дореволюційний

процесуаліст Є. О. Нефедьєв наголошував на тому, що поєднання в одній особі

судді і примирителя погано впливає на примирення. Запропоновані суддею умови

можуть видатись невигідними одній із сторін, у результаті у неї виникнуть сумніви

щодо його об’єктивності та неупередженості [198, с. 341]. Таку думку висловлює

низка науковців сучасності, які категорично не підтримують точку зору стосовно

належності дій суду, що мають своєю метою сприяння сторонам у врегулюванні

спору, до примирних процедур [86, с. 26]. Це обґрунтовується, зокрема, тим, що

процесуальні принципи змагальності та неупередженості не дозволяють суду бути

170

активним учасником примирення сторін [141, с. 231], ініціатива суду в обговоренні

умов майбутньої мирової угоди, висловлення ним думки стосовно сильних і слабких

моментів позицій сторін, пояснення суду щодо обґрунтованості чи

необґрунтованості позовних вимог та інші дії можуть призвести до вкрай

негативних наслідків [56, с. 44], зокрема, викликати сумніви щодо його

неупередженості або перешкодити вільному волевиявленню сторін, що призведе до

укладення мирової угоди під тиском суду [291, с. 356].

Наступний комплекс негативних аспектів висловлених стосовно

впровадження в процес судді-примирителя зумовлений, на нашу думку,

зіставленням та протиставлянням двох різних, – як наслідок необ’єднуваних у

свідомості вітчизняної правової доктрини видів діяльності, – класичної медіації та

власне судової діяльності, і намаганням об’єднати їх однорідними ознаками:

1) суддя-примиритель як медіатор неможливий, оскільки порушується право сторін

на вибір медіатора; 2) порушується принцип диспозитивності можливостей сторін

конфлікту визначення часу і місця проведення процедури медіації, кількості

зустрічей і загального терміну медіації унаслідок завантаженості суддів; 3) вільне

волевиявлення сторін конфлікту матиме не справжній, а передусім формальний

характер, оскільки процедура буде проводиться на території суду [90]. Вважаємо,

що ці контраргументи спростовуються усвідомленням особливого (двоякого)

процесуального становища судді-примирителя та і, власне, розумінням сприяння

суддею примиренню сторін (як судового примирення), як самостійного інституту з

особливими принципами та засобами досягнення, а не виду медіації.

Вимушені також не погодитися з твердженням С. Б. Ідрісової про те, що

наділення суддів додатковим обов’язком – проведення примирної процедури є

перепоною для розв’язання однієї з важливих проблем судової влади – надмірного

навантаження на суддів. У цьому контексті, продовжує автор, не правильно

завантажити суддів ще й обов’язком проводити медіацію, для якої необхідні не

тільки додаткові витрати часу, психологічні навички врегулювання конфлікту, а й

значне емоційне навантаження [90]. На наш погляд, підготовка справи до розгляду,

з’ясування всіх обставин справи, пошук необхідних для вирішення спору правових

171

норм та, власне, розгляд і вирішення справи на основі закону, справедливості та

внутрішнього переконання потребує не менше емоційних та фізичних зусиль. У

випадку ж наявності законодавчого механізму, психологічних інструментів для

ефективного проведення примирних процедур судді, у разі примирення сторін до

судового розгляду, мають можливість зосередитись на вирішенні більш складних,

чи таких, що не підлягають примиренню, справ. Крім того, збільшення відсотку

закінчених миром справ сприятиме зменшенню навантаження на суддів апеляційних

судів (оскільки прийняті в результаті компромісу рішення, як правило, не

оскаржуються сторонами, оскільки влаштовують їх) та, відповідно, стане важливим

кроком у реалізації принципу процесуальної економії.

Ще одна теза, що висловлюється проти судового примирення, звучить так:

«… процедура мирного врегулювання конфліктів, що переконливо довела свою

ефективність в інших країнах, сприймається поки як чужорідний, не придатний для

нашого суспільства засіб. Багато хто не вірить, що є альтернатива державному суду,

що можна швидше й ефективніше домогтися задоволення своїх інтересів. Тому

примирні процедури можуть бути прийняті, коли вони стануть закономірним

результатом розвитку суспільства, потрібна зміна пріоритетів на рівні масової

свідомості. Наразі немає підстав констатувати наявність безумовної довіри з боку

населення і бізнес-спільноти до судової системи, тому проведення медіації суддями

вважаю передчасним» [90].

Визнаючи значну долю вмотивованості таких міркувань, розуміємо, що зміна

масової свідомості не відбувається одномоментно. Потрібні час і зусилля, конкретні

дії, просвітницька діяльність, демонстрація ефективності та значимості процедури,

які поступово переконають конкретних учасників процесу, а згодом і суспільство, у

необхідності зміни пріоритетів у напрямі мирного вирішення суперечок.

На жаль і українська судова система не користується наразі довірою громадян.

Проте і медіація, та, власне, й інші позасудові інституції з урегулювання спорів,

попри наполегливі намагання міжнародної спільноти їх популяризувати, усе ж не

набули поки бажаного розповсюдження. Натомість суд впевнено продовжує

утримувати «пальму першості» із затребуваності серед громадян (хоча б через

172

авторитетність та загальнообов’язковість його рішень). Як зазначає А. В. Гайдук,

загальна кількість конфліктів, які було вирішено із застосуванням альтернативних

процедур, незрівнянно менша, ніж кількість спорів, вирішених у традиційному,

судовому порядку [51].

Однак вдале втілення представниками судової влади ідей судового

примирення на практиці – урегулювання справ ще до судового розгляду, із

мінімальними затратами сторін (послуги судді-примирителя сторонами не

оплачуються, а держмито у випадку примирення сторін повертається повністю чи

частково) і при цьому з результатом, що більшою мірою, ніж «класичне» судове

рішення, влаштовує обох учасників спору, – це ще один шанс судової влади

відновити до себе довіру.

Крім того, вважаємо, що якщо суду вдасться продемонструвати реальність та

привабливість мирного врегулювання спорів, це сформує у свідомості громадян

прихильність до мирного вирішення справ і, можливо, виробить звичку звертатись і

до вузькоспеціалізованих з примирення інституцій, зробить потребу у мирному

врегулюванні «життєво необхідною». Схожу думку висловлює і О. В. Белінська,

головний спеціаліст відділу правової експертизи та представництва Вищої ради

юстиції України в судах. На її переконання, наразі, через недостатню кількість

кваліфікованих медіаторів єдино прийнятною формою медіації в Україні є судова

(виконувана суддею чи науковим співробітником цього ж суду, які мають

відповідну підготовку медіатора). Така форма, вважає дослідниця, якнайкраще

сприятиме утвердженню медіації як альтернативного способу взаємовигідного

розв’язання спору до винесення судового рішення. На підтвердження своєї тези

вчена наводить приклад Голландії, у якій із запровадженої судової медіації згодом

розвинулась власна культура медіації. І на сьогодні процедура медіації проводиться

не лише в межах судового розгляду, а й у багатьох сферах суспільного життя на

досудовому етапі [28].

На нашу думку, сьогодні не на часі сперечатись про те, хто має покращувати

ситуацію в суспільстві, – судді, адвокати, медіатори чи інші фахівці в галузі права.

Важливо усвідомити значущість кожного в цьому процесі. Адже найвища соціальна

173

цінність у державі – людина в цілому, а не представник тієї чи іншої професії.

Поза сумнівом, усі наведені вище погляди вчених заслуговують на увагу і

поширення в наукових колах. Проте, на наш погляд, більш придатною для

запровадження є позиція вітчизняних дослідників мирових судів – включити у

процесуальний закон особливості провадження справи мировим суддею, а також

положення щодо процедури примирення, яка повинна мати пріоритет перед усіма

способами врегулювання цивільно-правових спорів [176, с. 102, 103]. Як зауважує

А. Н. Кузбагаров, примирення не може бути самоціллю цивільного процесу, а має

допускатись лише там, де з поведінки сторін спору та обставин справи випливає

певна ймовірність мирного врегулювання конфлікту [141, с. 233–234]. Отже, те, що

ми пропонуємо покласти в основу роботи мирових судів застосування примирних

процедур як одне з головних завдань та відмінну рису їх діяльності, не означає, що

абсолютно всі справи мають розглядатись у порядку примирних процедур. Існують

категорії справ, що не можуть бути завершені миром [291, с. 292], відповідно,

ужиття заходів до примирення сторін можливе лише в окремих цивільних справах

[332, с. 95–97; 410, с. 117–119]. Примирні дії, у яких мировий суддя виявляє свою

посередницьку функцію, можуть мати місце лише при вирішенні такого конфлікту,

що виник у правовідносинах, які допускають взаємність поступок у межах прав й

обов’язків сторін. Наприклад, у майнових відносинах, пов’язаних з розподілом

спільної власності, у сімейних правовідносинах, пов’язаних з визначенням місця

проживання дитини, у шлюборозлучному процесі, пов’язаному з визначенням

розміру аліментів, якщо вони встановлюються або можуть бути встановлені у

твердій грошовій сумі [230, с. 25]. І, навпаки, примирна процедура не припустима й

не прийнятна для спірних відносин, яким установлена точна правова регламентація

(наприклад, стягнення аліментів, якщо аліментні зобов’язання не засновані на

попередній згоді сторін або стягнення нарахованої заробітної плати) [377, с. 236].

Особливого значення набуває обов’язок судді вжити заходи щодо примирення

сторін при підготовці справ про розірвання шлюбу. Адже при розгляді справ цієї

категорії постає додаткове специфічне завдання, що полягає не в розірванні шлюбу,

а в збереженні сім’ї шляхом примирення подружжя. Але і в цьому разі, нібито в

174

очевидній ситуації, виявляється, що застосування примирення проблематичне [410,

с. 117–119] Саме тому доречно звернути увагу на уточнення про те, що застосування

судами примирних функцій визнається правильним лише за наявності таких

обставин у справах про розірвання шлюбу, коли збереження сім’ї відповідає

інтересам самої сім’ї та суспільним інтересам, а вимога про розірвання викликана

незначними причинами [167, с. 64].

Оскільки найбільшим потенціалом для досягнення примирення наділена

стадія підготовки справи до судового розгляду, дії учасників процесу спрямовані на

мирне врегулювання спору, має бути максимально сконцентровано саме на цій

стадії [141, с. 231; 410, с. 117–119]. Відповідно до норм Цивільного процесуального

кодексу України (ст. 130 ч. 1), попереднє судове засідання проводиться саме з

метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду. Однак

жодних процесуальних інструментів такого врегулювання наразі не закріплено.

Цивільний процесуальний кодекс України лише декларує, що під час попереднього

судового засідання суд з’ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає

позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу

на розгляд третейського суду (ч. 3. ст. 130). Крім того, відповідно до діючих норм (ч.

7 ст. 130 Цивільного процесуального кодексу), попереднє судове засідання не є

обов’язковим. Проте, на наш погляд, таке становище не сприяє повною мірою

досудовому припиненню конфлікту. Так, Д. Д. Луспеник вважає, що суд за змістом

принципів змагальності та диспозитивності не має права проявляти не передбачену

законом (курсив наш – А. С.) ініціативу в русі цивільної справи. Для досягнення

мети врегулювання спору до судового розгляду, продовжує правознавець, та

виконання цього завдання цивільного процесуального законодавства слід

запровадити більш конкретні механізми, виписати чітко передбачені дії суду, його

права та обов’язки з тим, щоб ці дії судді були його обов’язком при наявності

реальної можливості врегулювати спір до судового розгляду, а не самостійною

ініціативою, яка може потягти за собою заявлення відводу [160, с. 154]. Якщо

йдеться про можливість врегулювання цивільно-правового спору ще до судового

розгляду, узагальнює Л. В. Боднаренко-Зелінська, то відповідне завдання має бути

175

законодавчо закріплено, але не в тій редакції, що її запропоновано в ч. 1 ст. 130

Цивільного процесуального кодексу України. На думку вченої, суд повинен не лише

перевіряти можливість примирення, а й активно йому сприяти. Саме тому має йтися

про сприяння врегулюванню спору до судового розгляду на стадії підготовки, а не

про «з’ясування» такої можливості [37].

Таким чином, законодавче закріплення процесуальних важелів реалізації

потенціалу аналізованої стадії (в аспекті досліджуваної нами мирової юстиції)

підлягають розширенню. І оскільки посередництво як функція мирового судді має

особливий характер і не може повністю ототожнюватись зі змістом й обсягом тих

дій, що відповідають класичному розумінню даного поняття [230, с. 23], слід

окреслити чіткі межі втручання мирових суддів у процедуру примирення

[385, с. 106], так би мовити, сформулювати основні правила примирного

провадження. А тому в разі впровадження в Україні інституту мирової юстиції та

закріплення положень про примирні процедури, для забезпечення їх більшої

результативності, вважаємо за доцільне висловити наступні пропозиції.

1. Перед тим як приступати до виконання примирних процедур, мировий

суддя повинен роз’яснити сторонам право звернутись до послуг позасудового

медіатора, третейського суду чи спробувати порозумітись іншим чином; пояснити

переваги і наслідки таких дій, порядок та правила сплати судового збору в разі

примирення. Якщо сторони все ж відмовляються вдаватись до позасудових способів

врегулювання спорів, мировий суддя, у справах, що допускають взаємність уступок,

здійснює примирні процедури.

2. Участь сторін у примирних процедурах віднести до їх процесуальних

обов’язків, передбачити відповідальність за недотримання цього обов’язку, а

ухилення від участі в примирних процедурах розглядати як «систематичну протидію

правильному й своєчасному розгляду і вирішенню справи» [230, с. 28, 29]. Так,

згідно з нормами Цивільного процесуального законодавства Німеччини, особиста

явка сторін на примирну процедуру є обов’язковою, а в разі неявки провадження у

справі залишається без руху [61, с. ХІІ]. Отже, у разі неявки сторін на примирні

процедури, слід закріпити обов’язок мирового судді призначити день нового

176

попереднього судового засідання. При повторній неявці без поважної причини

позивача (якщо відповідач не наполягає на розгляді справи по суті) закріпити право

судді залишити позов без розгляду, а при повторній неявці відповідача без поважної

причини – право оголосити про негайне відкриття судового засідання по суті

суперечки й розглянути справу по правилам заочного провадження (при бажанні

позивача). Таким чином, на нашу думку, можливість використання всього

потенціалу стадії підготовки справи до судового розгляду забезпечується більш

повно. Адже, якщо обидві сторони з’являться на попереднє судове засідання,

уважно та спокійно вислухають позицію протилежної сторони (завчасно

забезпечивши ознайомлення опонента з усіма наявними доказами та доводами),

можливість досягнення позитивного результату примирних процедур

перетворюється з пустої декларації на реальну перспективу. Відповідно,

реальнішою стає реалізація принципу процесуальної економії як однієї із сутнісних

характеристик мирової юстиції. Відповідно, для того, щоб забезпечити можливість

мирового судді максимально повно вникнути в суть справи, слід поставити за

обов’язок позивачеві й відповідачеві до бесіди в мирового судді обмінятися всіма

наявними в них доказами [299, с. 29] та представити їх оригінали мировому судді.

3. Після ознайомлення з усіма поданими доказами та позицією сторін

мировий суддя в межах примирної процедури вносить сторонам пропозиції

рекомендаційного характеру визначитися з можливістю мирного врегулювання

конфлікту, допомагає дійти до спільного розуміння їхніх відносин, без однозначних

висновків про правомірність заявлених вимог й обґрунтованості заперечень на позов

[230, с. 24–28]. Ми підтримуємо висновок вітчизняного колективу дослідників

інституту мирових суддів про те, що мировий суддя повинен запропонувати

сторонам реальні, здійсненні варіанти вирішення конфлікту, виявити переваги й

недоліки кожного варіанту, роз’яснити наслідки того чи іншого рішення. Мировий

суддя також повинен визначити чи можливе укладення між сторонами мирової

угоди, чи доцільне воно в межах даного правового конфлікту і чи не суперечить

чинному законодавству При цьому мировий суддя не повинен схиляти сторони до

прийняття будь-якого із запропонованих варіантів вирішення правового конфлікту,

177

він лише допомагає уточнити з правових позицій прийнятий сторонами варіант

мирного врегулювання спору [176, с. 103]. Мировий суддя не повинен нав’язувати

сторонам несправедливі чи незаконні умови примирення; наполягати на примиренні

за будь-яких умов; робити погрози про невигідне вирішення справи, застосовувати

інші способи морального примусу чи насилля [141, с. 231].

4. Позитивним результатом примирних процедур у процесуальному

відношенні слід вважати не лише укладення мирової угоди. Адже головним в

успішному вирішенні конфлікту є досягнення згоди між учасниками, а така згода з

протилежною стороною в плані обґрунтованості її вимог або заперечень може

виражатись і у відмові від позову, і у його визнанні.

5. Строки проведення «примирних процедур» має бути законодавчо

обмежено. В ідеалі – це одне попереднє судове засідання. Якщо до попереднього

судового засідання сторони обміняються між собою та нададуть мировому судді всі

наявні у справі докази, то такий варіант цілком реальний. Після закінчення

попереднього судового засідання і примирних процедур суддя уточнює щодо

рішення сторін стосовно примирення. У випадку категорично негативної відповіді

суддя може розпочати розгляд справи по суті або ж призначати судове засідання на

інший день, нагадуючи сторонам про правило «одного засідання», таким чином

попереджаючи про неможливість умисного затягування процесу. Якщо ж із

поведінки сторін вбачається можливість подальших уступок один одному, суддя

призначає судове засідання на інший день з тим, щоб надати час обміркувати

почуте; нагадує правило «одного засідання» та особливості сплати судового збору.

6. Щоб зробити процедуру розгляду справ у мирових судах дійсно

«економною» та «привабливою», потрібно передбачити взаємозв’язок між

примиренням сторін та оплатою судового збору (його розміром і строками оплати).

Наприклад, проект Цивільного процесуального кодексу Казахстану передбачає

повернення всієї суми держмита при укладенні угоди в першій та другій інстанції –

при примиренні в судах касаційної та наглядової інстанції повертається 50 %

держмита [75]. У Російській Федерації (в арбітражному процесі) у разі примирення

сторонам повертають 50 % держмита незалежно від того, у суді якої інстанції вони

178

примирилися. У законопроекті пропонується повертати 70 % держмита при

примиренні в першій інстанції, 50 % – в апеляції, 30 % – у касації і нагляді [311].

Отже, варто передбачити оплату судового збору тільки в тому випадку, якщо

сторони не змогли дійти згоди на попередньому засіданні, а в разі примирення

сторін на наступних стадіях – передбачити повернення частини судового збору. При

цьому останній термін оплати судового збору можна встановити не одразу після

того як безуспішно (у плані досягнення згоди) закінчилось попереднє засідання, а до

початку судового розгляду. Адже, якщо на попередньому судовому засіданні,

унаслідок безуспішності примирних процедур, суддя не прийме рішення розпочати

розгляд справи по суті, а призначить судовий розгляд на інший день, за цей

проміжок часу (між попереднім судовим засіданням та судовим розглядом) сторони,

обдумавши та зваживши почуте під час примирних процедур, можуть все-таки

вирішити примиритись. У такому разі сплата судового збору не доцільна. Якщо ж їх

рішення буде продовжувати спір у порядку судового розгляду, то мировий суд

перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету

України до початку такого розгляду (відповідні зміни до Закону України «Про

судовий збір» (ст.9) запропоновано в Додатку З).

До того ж вдалою видається пропозиція передбачити можливість сторін

закінчити суперечку укладенням мирової угоди безпосередньо перед оголошенням

судового рішення після повернення мирового судді з нарадчої кімнати і, відповідно,

обов’язок мирового судді пропонувати сторонам скористатися цим правом. Дана

пропозиція обґрунтовується тим, що ця частина судового розгляду є останнім

етапом, коли примирення не тільки бажано, але і все ще реально [386, с. 21–23].

Водночас у світовій практиці медіація як частина правосуддя характерна не

лише для цивільного, а й для кримінального процесу [196, с. 9]. Відповідно,

оскільки однією з характерних ознак діяльності мирового суду є його спрямованість

на примирення сторін, обираючи концепцію впровадження мирової юстиції в

національний механізм захисту, вважаємо за доцільне звернути увагу на те, що

справи, які на нашу думку доцільно віднести до компетенції мирового суду,

зазвичай мають побутовий характер, як правило, виникають серед знайомих,

179

близьких родичів, тому завдання мирового судді полягає в налагодженні початкових

непорозумінь, примиренні сторін конфлікту. Мировий суддя в цьому плані повинен

бути не настільки посадовою особою, який діє за законом, наскільки місцевим

жителем, який добре знає середовище і здатен виступити миротворцем [120, с. 25].

Таку думку поділяє О. В. Михеєв, зазначаючи, що аналіз місця і ролі мирових судів

у системі кримінально-процесуальних відносин дозволяє стверджувати, що при

вирішенні справ мировому судді недостатньо виступати як професійно грамотний

юрист, в ідеалі він повинен поєднувати якості юриста, психолога та мудрої в

життєвому відношенні людини. Іншими словами, бути не тільки власне суддею, а й

певною мірою медіатором [174, с. 20].

Про можливість розширення примирного начала в кримінальному судочинстві

в мирового судді стверджують І. Г. Шаркова [382, с. 12] та О. В. Бушуєва [45, с. 20].

На думку останньої, примирення щодо злочинів невеликої тяжкості вигідно не

тільки потерпілому й обвинуваченому, але й суспільству та державі. Зарубіжний

досвід показує, що при цьому скорочуються терміни розгляду судового спору;

знижуються судові витрати; добровільно, своєчасно і повно виконуються досягнуті

угоди; забезпечується конфіденційність інформації про обставини та учасників

конфлікту.

Яскравим та вартим уваги є приклад судової практики, наведений

М. О. Колоколовим. Громадянка С. звернулася до мирового судді із заявою про те,

що колега в одній із бригад на підприємстві К. звела на неї наклеп щодо крадіжки

трьох рублів. Зі спрямованої на адресу мирового судді колективної заяви випливає,

що предмет суперечки в цьому випадку полягає аж ніяк не в «трьох рублях», а в

давно сформованих неприязних стосунках. Щоб припинити конфлікт потрібно або

провести переконливу для всіх виховну бесіду, або вирішити питання про

переведення С. до іншого підрозділу на підприємстві, що аж ніяк не просто, адже: а)

в адміністрації підприємства до С. претензій по роботі немає; б) С. може і не дати

згоду на переведення; в) може трапитися й так, що С. і перевести нікуди. Якщо

змоделювати поведінку в даній справі судді-ортодокса й поглянути на проблему

через призму положень Кримінального кодексу Російської Федерації, у якому

180

зазначено, що не є злочином дія, яка через малозначність не становить суспільної

небезпеки, то немає й потреби виносити у цій справі виправдувальний вирок, якщо

сторони й далі будуть дотримуватися своїх позицій. Водночас можна спробувати

повчити їх жити й працювати разом. Хоч це й не суддівська робота, але в

переважній більшості випадків виховна бесіда все-таки допомагає, причому успіх її

прямо залежить від авторитету судді, – зауважує М. О. Колоколов. Утім деякі

мирові судді не бажають, а може, просто поки не навчилися мирити сторони.

Унаслідок цього справи, фабула яких уміщається в одному рядку (сусіди образили

один одного в нецензурній формі), через роки розгляду в «мирового» переходять на

рівень обласного суду. Урегулювати законодавчо поведінку суддів в аналогічних

ситуаціях просто неможливо, достатньо визнати, що виховне значення судової

влади бездоганним слідуванням нормам права не обмежується. Отже, правознавець

доходить висновку, що в нинішнього покоління мирових суддів вихід один –

мирити учасників процесу в рамках бесіди [113, с. 14 - 16].

Прогресивним нововведенням у питанні примирення сторін у кримінальному

процесі України є положення Глави 35 чинного Кримінального процесуального

кодексу України «Кримінальне провадження на підставі угод». За своєю природою

це провадження є синтезом двох напрямів диференціації процесуальної форми, що

ми визначили вище – спрощення та примирення. Перші результати реалізації

положень даної Глави підтвердили покладені на них очікування та вбачається

збереження тенденції до подальшого активного застосування інституту угод у

кримінальному судочинстві [342].

Натомість негативним аспектом законодавчого регулювання даного інституту,

як слушно зауважує С. В. Прилуцький, є те, що чинне законодавство лише

передбачає можливість укладання мирової угоди в розв’язанні кримінальних

конфліктів – жодним чином держава не попіклувалася про правові механізми такого

примирення. Одразу ж виникає низка питань. Зокрема, хто та в який спосіб має

право (повинен) примиряти сторони конфлікту? Чи можуть державні органи (крім

слідчого, прокурора, судді) бути посередниками в примиренні сторін чи ні? За яких

правових умов та яка модель мирового суду буде для України найбільш прийнятною

181

та ін.? [248, с. 333–336]

Щодо кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, то

жодних процесуальних особливостей, зумовлених даним видом справ, чинний

Кримінальний процесуальний кодекс України (Глава 36), на жаль, не містить.

Водночас саме ці справи по своїй суті найбільш повно відповідають примирній

природі мирових судів. Однак, попри те, що Кримінальний процесуальний кодекс не

розкриває всіх аспектів та особливостей механізму примирення, а тому потребує

подальшої деталізації, його норми все ж становлять неабияку цінність як основа для

розробки процедури для відправлення правосуддя мировими судами.

Досліджуючи перспективи медіації в України, А. В. Біцай на основі аналізу

положень Кримінального процесуального кодексу України про здійснення

кримінального провадження на підставі угод доходить висновку про те, що в

кримінальному процесі України на даний момент закладено основи для існування

позасудової моделі медіації оскільки: 1) суд не має права ініціювати проведення

медіації; 2) Кримінальний процесуальний кодекс не покладає на суд обов’язку щодо

інформування сторін про можливість укладення угоди; 3) процедура примирення не

може здійснюватися суддею [31, с. 88].

Більш детальний аналіз цього питання та розроблення конкретних пропозицій

до процесуального законодавства щодо реалізації мировим суддею функцій

судового примирення виходить за межі нашого дослідження. Проте проведений

аналіз на предмет суміщення функцій правосуддя та примирення свідчить про те,

що активна участь представників судової влади в примиренні сторін спору є

доречним та потрібним рішенням і для нашої країни. Адже: 1) інститут судового

примирення не є новим та невідомим для вітчизняної правової системи, а

примирний характер був важливою ознакою національних мирових судів (та їх

прототипів). При цьому активне схиляння сторін до примирення, як при підготовці

справи до розгляду, так і під час провадження у справі, визнавалось не просто

повноваженням мирового судді, але і його обов’язком; 2) аналіз міжнародних

рекомендацій, проведений у підрозділі 1.3, підтверджує прихильність Ради Європи

до участі суддів у примиренні сторін; 3) світові тенденції демонструють, що,

182

незважаючи на дещо відмінне бачення сутності інституту судової медіації, кожен із

розглянутих нами прикладів зарубіжного законодавства містить положення про

активну роль судді (який розглядає справу по суті) в сприянні примиренню сторін, –

аж до пропозиції конкретних умов угоди чи висловлення припущень щодо

перспектив розгляду справи. Отже те, що раніше абсолютно та беззастережно

відкидалося, – поєднання в особі судді функцій правосуддя та примирення, –

сьогодні все частіше стає предметом досліджень та основою законодавства.

При цьому вважаємо, що найбільшим потенціалом у реалізації судового

примирення наділені мирові судді. Саме їм, у разі впровадження в національну

правову систему, повинна відводитись першочергова роль у судовому примиренні.

Це пояснюється тим, що: 1) примирення сторін, а також забезпечення миру і

громадського спокою є невід’ємною сутнісною характеристикою мирових судів та

суддів; 2) категорії справ, що, як правило, підвідомчі мировим судам, унаслідок

своєї малозначності і, так би мовити, побутового характеру, чи не найбільше серед

інших наділені примирним потенціалом. І якщо сьогодні все частіше вітчизняні

науковці порушують питання про доцільність надання суддям місцевих загальних

судів (за якими завдання «примирення» не закріплено на законодавчому рівні)

реальних важелів для сприяння врегулюванню спорів, то доцільність здійснення

судового примирення мировими суддями не повинна викликати сумнівів. Крім того,

з огляду на особливу – примирну природу мирової юстиції та підсудність їй

«найдрібніших» категорій справ, функція активного сприяння мирному

врегулюванню спору може покладатись на того ж мирового суддю, який

вирішуватиме справу по суті в разі, якщо примирення не досягнуто.

Для ефективного впровадження у вітчизняне судочинство судового

примирення цей процес повинен включати в себе такі елементи:

1. Законодавчий – закріплення в нормативно-правових актах положень про

суть, завдання, стадії, учасників, межі судового примирення.

2. Освітній. Ураховуючи те, що за своєю психолого-емоційною складовою

процес примирення відрізняється від судового вирішення справи, а також для

забезпечення можливості психологічного управління конфліктом суддею,

183

упровадження судового примирення повинно супроводжуватись вивченням

міжнародного досвіду з питань застосування примирних процедур у судах, у тому

числі за участі судді; проведенням навчання суддів, які здійснюють примирні

процедури навичкам примирення, шляхом проведення семінарів, тренінгів

дистанційного навчання тощо; включенням в навчальні програми вищих навчальних

закладів, що готують спеціалістів в галузі права, дисципліни, що передбачає набуття

теоретичних знань та практичних навичок, необхідних для застосування суддями

примирних процедур. Адже, як правильно зауважує С. Б. Ідрісова, необхідно, щоб

судді самі усвідомили цінність мирного врегулювання спору для сторін, тільки тоді

вони зможуть переконати в цьому учасників спору [90].

3. Популяризаційний/інформаційно-просвітницький – інформування громадян

про переваги та можливості судового примирення шляхом розміщення відповідної

інформації на стендах в приміщеннях суду, на інформаційних порталах судової

влади та інших інтернет-ресурсах.

4. Мотивуючий – закріплення заохочення сторін до мирного врегулювання

спору, наприклад, закріплення особливих правил щодо сплати судового збору.

Прихильність сторін до примирення можуть також забезпечити безкоштовність

власне самого примирення, створення комфортної, неформальної обстановки для

примирних процедур (без участі третіх осіб, секретаря; без використання офіційної

атрибутики та засобів фіксації ходу примирних процедур).

Отже, позитивними аспектами розгляду органами мирової юстиції справ за

особливою (спрощеною) процесуальною формою вважаємо: 1) деформалізація та

прискорення судової процедури, як наслідок, – а) зменшення навантаження на

суддів та можливість зосередитись на вирішенні більш складних категорій справ; б)

забезпечення права на судовий захист у «розумні строки»; 2) низькі судові витрати

(відповідні зміни до Закону України «Про судовий збір» (ст.4) запропоновано в

Додатку З), – співмірні з проблемою, що розглядається та сумою позову.

Здійснювані мировим суддею примирні процедури також наділені перевагами, серед

яких окремо слід виділити такі: а) остаточна ліквідація спору та зменшення

ймовірності його нового розгортання, як наслідок, - зниження рівня конфліктності

184

на місцях та стабілізація суспільних відносин; б) участь сторін у виборі й підготовці

оптимального рішення, досягнення між ними згоди, у результаті якої немає

незадоволених судовим рішенням, як наслідок, - добровільне виконання рішення; в)

звільнення сторін від сплати судового збору у випадку досягнення примирення.

Висновки до розділу 3

1. Мирові суди повинні розглядати такі категорії справ: 1) цивільні: а)

позовного провадження у випадку, якщо ціна позову не перевищує розміру 30

мінімальних заробітних плат, за винятком найскладніших (перелік яких має бути

офіційно затверджений); б) наказного провадження; в) окремого провадження;

2) кримінальні (за виключенням справ щодо неповнолітніх): а) приватного

обвинувачення; б) щодо кримінальних проступків; 3) про адміністративні

правопорушення, що належать до компетенції судів.

2. При законодавчому окресленні компетенції мирових судів слід

враховувати не тільки критерій малозначності, а й складність справ. Затвердження

диференціації справ за ступенем складності з детальним поділом у межах галузевої

ознаки має відбуватись на основі анкетування всіх суддів загальних судів та

детального наукового дослідження судової практики й зарубіжного досвіду

визначення ступеня складності спорів. Найскладніші справи слід виключити з

підвідомчості мирових судів, а для справ середнього ступеня складності

передбачити альтернативу вибору способу їх розгляду.

3. Диференціація процесуальної форми діяльності мирового судді має

відбуватись у двох напрямах: спрощення та примирення. Межі спрощення

процесуальної форми розгляду справ мировими суддями мають визначатися з

обов’язковим врахуванням таких правил: 1) спрощення можливо лише при

збереженні права зацікавлених осіб на розгляд їх справ з дотриманням головних

гарантій та принципів судочинства, вироблених наукою процесуального права і

закріплених у законі, та з урахуванням наслідків його застосування; 2) спрощення

вводиться для скорочення термінів розгляду справ судами і для зручності процесу,

185

насамперед в інтересах осіб, які мають відношення до справи.

4. Пропонуємо законодавчо закріпити такі правила розгляду мировим суддею

цивільних справ позовного провадження в порядку спрощеного провадження: 1)

якщо позов заявлено на суму до 10 мінімальних заробітних плат, провадження

здійснюється в письмовому порядку за правилами та з урахуванням виключень

щодо предметної підсудності, передбачених в Європейській процедурі

врегулювання спорів з незначною сумою позову; 2) якщо позов заявлено на суму від

10 до 20 мінімальних заробітних плат, розгляд справи здійснюється в спрощеному

порядку, якщо сторони не заявлять клопотання про розгляд у порядку загальної

процедури; 3) якщо позов заявлено на суму від 20 до 30 мінімальних заробітних

плат, розгляд справи здійснюється: а) у скороченому провадженні, якщо позивач

заявляє відповідне клопотання, а відповідач не заперечує проти такого розгляду або

за пропозицією мирового судді за згодою сторін; б) у порядку загальної процедури,

передбаченої Цивільним процесуальним кодексом України. Суддя може винести

вмотивовану ухвалу про розгляд справи в порядку загальної процедури або

відмовити в задоволенні клопотання про розгляд справи в скороченому провадженні

вмотивованою ухвалою, якщо справа належить до категорії середнього ступеня

складності. Справи з ціною позову до 10 мінімальних заробітних плат, що не

підлягають розгляду в порядку, передбаченому в Європейській процедурі

врегулювання спорів з незначною сумою позову, мировий суддя розглядатиме в

другому варіанті, якщо вони не будуть віднесені українським законодавством до

категорії найскладніших.

5. Суд повинен володіти достатніми та раціональними інструментами для

можливості прискореного розгляду справ. Спрощенню, а отже, і прискоренню

судового процесу в мирового судді можуть слугувати, зокрема, особливий порядок

звернення до суду (у тому числі спрощена форма документів-звернень, заповнення

типових бланків (письмових та розміщених на інтернет-сайті суду)) і постановлення

судових рішень (підготовка мотивувальної частини рішення протягом п’яти днів

після засідання), а також правило «одного засідання» та комп’ютерні технології

забезпечення розгляду судових справ.

186

6. В аспекті вітчизняного досвіду та світової практики активна участь

представників судової влади в примиренні сторін спору є доречним та потрібним

рішенням для нашої країни. Для позначення процесу примирення суддею слід

використовувати термін «судове примирення», а не «судова медіація». Найбільшим

потенціалом у реалізації судового примирення наділені мирові судді, оскільки

примирення сторін, а також забезпечення миру і громадського спокою є

невід’ємною сутнісною характеристикою мирових судів та суддів; категорії справ,

що підвідомчі мировим судам, унаслідок своєї малозначності і побутового

характеру, чи не найбільше серед інших наділені примирним потенціалом.

7. Мировому судді слід надати процесуальні важелі реалізації судового

примирення щодо спорів, які наділені примирним потенціалом. Примирні

процедури мають бути обов’язковими для таких справ та реалізовуватись на стадії

підготовки справи до судового розгляду. Участь сторін у примирних процедурах та

завчасний обмін усіма доказами слід визнати їх процесуальним обов’язком.

Позитивним результатом примирних процедур слід вважати як укладення мирової

угоди, так і відмову від позову та його визнання. Оплату судового збору слід

передбачити лише в тому випадку, якщо сторони не змогли дійти згоди на

попередньому засіданні, а в разі примирення сторін на наступних стадіях –

передбачити повернення частини судового збору.

8. В аспекті доведеної примирної природи мирової юстиції та її визначальної

ролі в реалізації принципу процесуальної економії доцільно продовжити науковий

пошук у сфері диференціації кримінально-процесуальної та цивільно-процесуальної

форм в напрямі спрощення та надання мировому судді реальних важелів для

сприяння в досягненні примирення.

187

ВИСНОВКИ

У дисертації на основі дослідження зарубіжного та національного досвіду

організації й діяльності органів мирової юстиції, а також аналізу вітчизняних

проблем судової влади розроблено комплексну наукову концепцію впровадження

інституту мирової юстиції в Україні, підготовлено Проект Закону України «Про

внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впровадження мирової

юстиції» із супровідними документами для можливості імплементації даного

інституту у вітчизняну правову систему. До найбільш важливих наукових та

практичних результатів, які досягнуто автором, належать наступні висновки:

1. Мирова юстиція за своєю правовою природою є державно-правовим

інститутом, оскільки: виконує функцію однієї з гілок державної влади – судової; має

своє функціональне призначення (урегулювання побутових конфліктів з орієнтацією

на їх мирне розв’язання); є відносно відособленою частиною державної структури,

що володіє певною «автономією» (представлена мережею спеціально створених

органів – мирових судів, володіє власними засобами реалізації судових повноважень

(спрощені та примирні процедури), особливою компетенцією (малозначні, нескладні

справи)); покликана виконувати особливу функцію держави – функцію правосуддя.

2. Моделі мирової юстиції в різних правових системах надзвичайно відмінні, й

однозначного зв’язку між порядком формування мирових судів, професійністю

суддів, їх компетенцією, процедурою розгляду справ немає. Однак до сутнісних

ознак, що об’єднують це різноманіття моделей, можна віднести такі: спрямованість

на забезпечення доступності правосуддя та зниження рівня конфліктності на місцях;

визнання мирових судів як складової судової системи та їх найбільшої

територіальної близькості до суспільства; малозначність справ, що вирішуються

органами мирової юстиції та спрощений порядок їх розгляду.

3. До теоретико-правових передумов упровадження мирової юстиції в Україні

як складової судової влади належать: значна історична спадщина функціонування

мирових суддів та їх прототипів на території України; необхідність реформування

системи місцевих судів та одностайність наукової спільноти у спроможності

188

мирових судів саме як складової судоустрою подолати ряд проблем судової влади;

позитивний досвід функціонування мирових судів зарубіжних країн як складової

судової системи; закріплення в міжнародних актах рекомендацій щодо забезпечення

реального доступу до правосуддя через: спрощення процедур, заохочення до

примирення (у тому числі суддями), прискорення проваджень, скорочення судових

витрат, упровадження особливих процедур для спорів на незначні суми.

4. Місце мирових судів у судовій системі України доцільно визначити таким

чином: мирові суди є різновидом місцевих загальних судів, не створюють додаткову

ланку судової системи; утворюються в адміністративних центрах об’єднаних

територіальних громад; другою інстанцією для них виступають апеляційні загальні

суди; покликані виконувати як загальні для всіх судів завдання і функції, так і

спеціальні; входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, що в контексті ст.

17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» забезпечується низкою гарантій.

5. Сформульовано авторські визначення ключових дефініцій інституту

мирової юстиції. Мирова юстиція – це інститут судової влади, що покликаний

забезпечити максимальну доступність правосуддя та зниження рівня конфліктності

на місцях шляхом здійснення правосуддя в малозначних, нескладних справах

мировими судами з орієнтацією на мирне вирішення справи із застосуванням

особливої процесуальної форми (спрощених, примирних процедур). Мировий суд –

це орган мирової юстиції, різновид місцевих загальних судів, до підвідомчості якого

належить розгляд та вирішення малозначних, нескладних категорій справ,

визначених законодавством, для досягнення цілей мирової юстиції (забезпечення

максимальної доступності правосуддя і зниження рівня конфліктності на місцях) та

характерними їй способами (застосування спрощених і примирних процедур).

Мировий суддя – це посадова особа мирового суду, яка наділена повноваженнями

здійснювати правосуддя в малозначних, нескладних справах, визначених

законодавством, з орієнтацією на їх мирне вирішення для досягнення цілей мирової

юстиції. Недопустимим є ототожнення понять «мировий суддя», «мировий суд»,

«мирова юстиція». Найбільш загальним та багатоаспектним є термін «мирова

юстиція».

189

6. Особливість правового становища мирового судді зумовлюється

специфікою таких елементів його правового статусу, як вимоги до кандидата на

посаду мирового судді (рівень професійності та ценз осілості), порядок зайняття

посади (вибори чи призначення) та ступінь допустимої активності у процесі

примирення сторін. Відповідно до обґрунтованої доцільності впровадження мирової

юстиції саме як складової судової влади, правовий статус мирового судді України

має бути єдиним зі статусом суддів судів загальної юрисдикції України. Вимоги до

кандидата на посаду мирового судді повинні обумовлюватись специфікою

здійснюваних ним функцій (навіть у випадку підвищення вимог до судді районного

суду) та бути такими: громадянство України, вік – 25 років, вища юридична освіта

та стаж роботи в галузі права не менш як три роки, ценз осілості (у межах України)

– не менш як десять років та володіння державною мовою. Таким, що надає

преференції в разі проведення конкурсу на посаду мирового судді має бути ценз

осілості в межах тієї області, в якій працюватиме мировий суддя. З порядку

призначення на посаду мирового судді слід виключити стадії проходження

спеціальної підготовки та складення кваліфікаційного іспиту, натомість рівень

професійної підготовки визначатиметься за результатами відбіркового іспиту.

7. Вирішальним у побудові мережі мирових судів в Україні має бути

адміністративно-територіальний критерій, покладений в основу розпочатої

адміністративно-територіальної реформи. У зв’язку з цим, місцеві загальні суди

мають поділятись на два рівні: мирові, що функціонуватимуть у межах базового

рівня адміністративно-територіального устрою – об’єднаних територіальних громад;

районні, що діятимуть у межах другого рівня адміністративно-територіального

устрою – районів. Штатну кількість мирових суддів слід визначати з урахуванням

низки факторів, однак за загальним правилом, у кожному мировому суді

працюватиме один мировий суддя, на якого покладатимуться повноваження голови

даного суду. Організаційне забезпечення мирових судів має покладатись на

Державну судову адміністрацію, а обов’язковою умовою їх функціонування слід

визнати наявність апарату мирового суду. Будівля мирового суду повинна

відповідати вимогам, необхідним для здійснення правосуддя.

190

8. Визначення кола справ, які мають належати до компетенції мирових судів,

повинно ґрунтуватися на врахуванні особливостей мирової юстиції – примирне

начало, наближення до населення, спрощення провадження та оперативний розгляд.

Зокрема, при законодавчому окресленні компетенції мирових судів має

враховуватись не тільки критерій малозначності, а й складність справ (котра

зумовлюється, передусім, характером спору) та потенційна можливість мирного

врегулювання – примирний потенціал. До повноважень мирових судів мають

належати такі справи: 1) цивільні: а) позовного провадження, у випадку, якщо ціна

позову не перевищує розміру 30 мінімальних заробітних плат, за винятком

найскладніших (перелік яких має бути офіційно затверджено); б) наказного

провадження; в) окремого провадження; 2) кримінальні (за винятком справ щодо

неповнолітніх): а) приватного обвинувачення; б) щодо кримінальних проступків; 3)

про адміністративні правопорушення, що належать до компетенції судів.

Найскладніші справи слід виключити з підвідомчості мирових судів, а для справ

середнього ступеня складності передбачити альтернативу способу їх розгляду.

Диференціація процесуальної форми діяльності мирового суду має відбуватися за

двома напрямами: спрощення (з обов’язковим урахуванням меж спрощення) та

примирення. Суд повинен володіти достатніми та раціональними інструментами для

прискореного розгляду справ (спрощення вимог до судових рішень, комп’ютерні

технології забезпечення розгляду справ, імплементація положень Європейської

процедури врегулювання спорів з незначною сумою позову) та процесуальними

важелями реалізації судового примирення по спорах, що наділені примирним

потенціалом. Спрощенню проваджень у справах, підвідомчих мировому суду,

можуть слугувати також особливий порядок звернення до суду (зменшення

кількості обов’язкових реквізитів документів-звернень, заповнення типових бланків,

попередня реєстрація), обмеження строків та обсягу певних процесуальних дій.

9. Дослідження світової практики функціонування мирових судів та суддів

свідчить про необхідність створення Міжнародного мирового суду, який

вирішуватиме незначні міжнародні спори, а також узагальнюватиме практику та

надаватиме рекомендації з питань застосування суддями примирних процедур.

191

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абросимова Е. Б. Судебная власть: Конституционно-правовые аспекты :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02

«Государственное право и управление; советское строительство; административное

право; финансовое право» / Е. Б. Абросимова. – М., 1991. – 20 с.

2. Абросимова Е. Б. Судебная власть в Российской Федерации: система и

принципы / Абросимова Е. Б. – М. : Ин-т права и публ. политики, 2002. – 160 с.

3. Абушов Р. И. Генезис института мировых судей в России : дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.01 / Абушов Расим Илха оглы. – М., 2009. – 184 с.

4. Авакьян С. А. Проблемы теории и практики конституционного контроля и

правосудия / С. А. Авакьян // Вестник Московского университета. Сер. 11. Право. –

1995. – № 4. – С. 14–27.

5. Аверин Д. Д. Классовая природа и основные институты гражданского

процесса Франции / Аверин Д. Д. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1968. – 46 с.

6. Адвокат. Юридический самоучитель для познания законов и ведения дел в

окружных и коммерческих судах, судебных палатах и у мировых судей. Часть

практическая / [сост. А. Е. Гарнак]. – М. : Издание книгопродавца Д. И. Преснова,

1870. – 1007 с.

7. Азаревич Д. Судоустройство и судопроизводство по гражданским делам.

Университетский курс. – Т. 3. Судопроизводство / Азаревич Д. - Варшава : Тип.

Варшав. учеб. округа, 1900. – 486 с.

8. Акты Литовской Метрики. / Собраны Ф. Леонтовичем. – Варшава :

Типография Варшавского учебного округа, 1896. – Т. 1. – Вып. 1. – 349 c.

9. Александров С. В. Мировые судьи в системе судов общей юрисдикции в

Российской Федерации) : дис. канд. юрид. наук : 12.00.11 / Александров

Сергей Васильевич. – Саранск, 2009. – 231 с.

10. Аналітичні таблиці щодо стану здійснення правосуддя за 2014 рік

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://court.gov.ua/sudova_statystyka/hgjghjgyfghj/.

192

11. Анишина В. И. Функции судов как самостоятельной ветви

государственной власти в Российской Федерации / В. И. Анишина // Российский

судья. – 2006. – № 10. – С. 14–17.

12. Анненков К. Опытъ комментарія къ Уставу гражданскаго

судопроизводства. – Т. 6. Мировой уставъ. Мировыя сдълки. Третейскій судъ /

Анненков К. – СПб. : Типографія М. М. Стасюлевича, 1887. – 314 с.

13. Анциферов К. К вопросу о реформе нашего мирового суда / К. Анциферов

// Журнал гражданского и уголовного права. – 1885. – Кн. 2. –

С. 1–51.

14. Апостолова Н. Н. Мировые суды в Российской Федерации :

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Апостолова Наталья Николаевна. –

Ростов-н/Д., 1998. – 139 с.

15. Арабова Т. Ф. Теоретические и практические вопросы реформирования

судопроизводства по гражданским делам у мирового судьи : автореф. дис. на

соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.15 «Гражданский

процесс; арбитражный процесс»/ Т. Ф. Арабова. – М., 2011. – 28 c.

16. Арбитражный процессуальный кодекс Российской Федерации

[Электронный ресурс]. Сайт Кодексы и законы РФ. – Режим доступа :

http://www.zakonrf.info/apk/135/.

17. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для

разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и

Волынском генерал-губернаторе. – Т. 1. – Ч. 5. Акты о городах (1462–1798). – К. :

б.в., 1869. – 608 с.

18. Арчер П. Английская судебная система / пер. с англ. Л. А. Ветвинского ;

под ред. Б. С. Никифорова / Арчер П. – М. : Изд.-во иностр. лит., 1959. – 268 с.

19. Афанасьев С. Ф. История и современность мирового суда /

С. Ф. Афанасьев // Актуальные проблемы гражданского права, гражданского и

арбитражного процесса : Ч. 2 : Гражданский и арбитражный процесс : материалы

науч. конф. – Воронеж : Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2002. – С. 82–85.

193

20. Байтин М. И. Понятие государства: сущность, назначение, основные

признаки и определение / М. И. Байтин // Вестник СГАП. – 2002. – № 3 (32). – С. 7–

9.

21. Баландин B. H. К вопросу о восстановлении института мировых судей в

России / В. Н. Баландин, А. А. Павлушина // Правоведение. – 1998. – № 3. – C. 125–

128.

22. Банчук О. Концепція Кодексу про адміністративні проступки стали

предметом обговорення / О. Банчук // Право України. – 2006. – № 7. – С. 142–145.

23. Барвіцький В. Впровадження інституту мирових суддів: фінансово-

матеріальний аспект / В. Барвіцький // Юридичний журнал. – 2008. – № 6. –

С. 99–103.

24. Барнашов А. М. Судебная власть и конституционное правосудие в системе

единства, разделения и взаимодействия ветвей государственной власти / А. М.

Барнашов // Конституционное правосудие в странах СНГ и Балтии. – 2004. – № 3. –

С. 101–106.

25. Батыев Г. К вопросу об истории становления российской мировой

юстиции / Г. Батыев // Мировой судья. – 2007. – № 5. – С. 2–6.

26. Баулін Ю. В. Звільнення від кримінальної відповідальності : моногр. /

Баулін Ю. В. – К. : Атіка, 2004. – 296 с.

27. Бахрах Д. Н. Административное право : учеб. для вузов / Бахрах Д. Н. – М.

: БЕК, 1996. – 816 с.

28. Белінська О. В. Медіація – альтернативне вирішення спорів / Ольга

Володимирівна Белінська [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.vru.gov.ua/content/article/visnik05_12.pdf.

29. Бентам И. О судоустройстве. Сочинение : пер. с англ. / И. Бентам. – СПб. :

тип. Правительствующего сената, 1860. – 222 с.

30. Битяк Ю. П. Становлення та шляхи забезпечення доступності правосуддя в

адміністративному судочинстві / Ю. П. Битяк // Вісник Академії правових наук

України. – Х., 2003. – № 1. – С. 57–58.

194

31. Біцай А. В. Моделі медіації у світі та перспективи для України /

А. В. Біцай // Право і суспільство. – 2013. – №. 6. – С. 85–89.

32. Бланкенагель А. Теория и практика конституционного контроля в ФРГ / А.

Бланкенагель // Советское государство и право. – 1989. – № 1. – С. 102–109.

33. Боботов С. В. Конституционный контроль в буржуазных странах: доктрина

и практика / С. В. Боботов // Советское государство и право. – 1989. – № 3. – С. 115–

120.

34. Бойко М. Революция для Конституции / М. Бойко // Закон і бізнес. –

24–30 листоп. 2012 р. – № 47 (1086) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zib.com.ua/ru/12866-konstituciyu_zhdut_revolyucionnie_izmeneniya.html

35. Бойцова В. В. Административная юстиция: к продолжению дискуссии о

содержании и значении / В. В. Бойцова, В. Я. Бойцов // Государство и право. – 1994.

– № 5. – С. 42–53.

36. Большая Советская Энциклопедия : в 30 т. / глав. ред. А. М. Прохоров. –

Т. 16. Мѐзия – Моршанск. – М. : Сов. энцикл., 1974. – 616 с.

37. Бондаренко-Зелінська Н. Л. Оптимізація підготовки цивільних справ до

судового розгляду як складова наближення процесуального законодавства України

до Європейських стандартів судочинства / Н. Л. Бондаренко-Зелінська //

Провадження у справі до судового розгляду : хрестоматія для студ. V курсу

факультету № 4 / [уклад. : В. В. Комаров, К. В. Гусаров, А. Ю. Каламайко]. – Х. :

Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 56–62.

38. Борисов Г. От мировых судей – к мировым судам / Г. Борисов, А. Хапилин

// Российская юстиция. – 2002. – № 3. – С. 39–40.

39. Боровский M. B. Суды общей юрисдикции в Российской Федерации:

проблемы и перспективы / М. В. Боровский // Черные дыры в российском

законодательстве. – 2001. – № 1 [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://www.cfin.ru/press/black/2001-1/01 01 _borovsky.shtml.

40. Бородін М. Глухі кути на маршруті реформи / Михайло Бородін // Закон і

бізнес. – 27 лют. – 5 берез. 2010 р. – № 9 (944). – Режим доступу :

http://zib.com.ua/ua/3132-gluhi_kuti_na_marshruti_reformi.html.

195

41. Бребан Г. Французское административное право / Бребан Г. – М. :

Прогресс, 1988. – 488 с.

42. Бринцев В. Д. Організаційне забезпечення діяльності судів на

регіональному рівні / Бринцев В. Д. – К. : Юстиніан, 2003. – 408 с.

43. Бринцев В. Д. Конституційний шлях коригування курсу судово-правової

реформи / В. Д. Бринцев // Право України. – 2003. – № 2. – С. 7–11.

44. Бугера О. Судова реформа на новий лад / О. Бугера // Юридична газета. –

2004. – № 5 (17). – С. 136–138.

45. Бушуева О. В. Уголовно-процессуальные и организационные вопросы

деятельности мировых судей (на примере Брянской области) : автореф. дис. на

соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный процесс,

криминалистика; оперативно-розыскная деятельность» / О. В. Бушуева. – Владимир,

2012. – 30 c.

46. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. і голов. ред.

В. Т. Бусел]. – К. : Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. – Т. 4. – 1440 с.

47. Вершинин А. П. Способы защиты гражданских прав в суде :

дис. … доктора юрид. наук : спец. 12.00.09 / Вершинин Александр Павлович. –

СПб., 1998. – 164 с.

48. Викторский С. И. Русский уголовный процесс : учеб. пособие / Викторский

С. И. – М. : Юрид. бюро «ГОРОДЕЦ», 1997. – 438 с.

49. Виленский Б. В. Судебная реформа и контрреформа в России / Виленский

Б. В. – Саратов : Приволж. книж. изд-во, 1969. – 399 с.

50. Власов А. А. Проблемы эффективности и доступности правосудия в

России / А. А. Власов // Государство и право. – 2004. – № 2. – С. 13–20.

51. Гайдук А. В. Проблеми законодавчого забезпечення медіації в Україні / А.

В. Гайдук // Часопис Академії адвокатури України. – 2013. – № 19. – С. 2–9.

52. Гамбург Л. С. Третейські та мирові суди в Лівобережній Україні

(Гетьманщині) другої половини XVII–XVIII ст. / Леонід Самойлович Гамбург //

Держава і право. Юрид. і політ. науки : зб. наук. праць. – 2001. – № 13. –

С. 103–111.

196

53. Георгієвський Ю. В. Адміністративна юстиція : автореф. дис. на здобуття

наук. ступеня. канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право» / Ю. В. Георгієвський. – Х., 2004. – 19 с.

54. Гессен И. В. Судебная реформа / Гессен И. В. – СПб. : Типолитогр. Ф.

Вайсберга и П. Гершунина, 1905. – 267 с.

55. Гетманцев О. В. Історичні та процесуальні аспекти створення і діяльності

мирових судів в Україні / О. В. Гетманцев // Науковий вісник Чернівецького

університету. – 2004. – Вип. 236. Правознавство. – С. 58–62.

56. Глазырин В. Ф. Из практики применения мировых соглашений в

арбитражном процессе / В. Ф. Глазырин // Арбитражный и гражданский процесс. –

2000. – № 3. – С. 43–47.

57. Головинская И. В. Мировая юстиция: концепция совершенствования

уголовного судопроизводства : автореф. дис. на соискание ученой степени доктора

юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный процесс, криминалистика и судебная

экспертиза; оперативно-розыскная деятельность» / И. В. Головинская. – Владимир,

2008. – 53 c.

58. Господарський процесуальний кодекс України від 06 лист. 2011 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1798-12

59. Градовский А. Д. Собрание сочинений : в 9 т. / Градовский А. Д. – СПб. :

Тип. М. М. Стасюлевича, 1899. – Т. 2. – 492 с.

60. Гражданский процессуальный кодекс РФ от 14 нояб. 2002 г. [Электронный

ресурс]. – Сайт Кодексы и Законы РФ. Правовая навигационная система. – Режим

доступа :

http://www.zakonrf.info/gpk/154/.

61. Гражданское процессуальное уложение Германии = Deutshe

Zivilprozessorgnung mit Einfuhrugsgesetz: Ввод. закон к Гражд. процессуальному

уложению : пер. с нем. / [В. Бергман, введ., сост.]. – М. : Волтерс Клувер, 2006. – 415

с.

197

62. Грицаєнко Л. Деякі аспекти судово-правової реформи в Україні: реальність

та перспективи / Л. Грицаєнко // Право України. – 2004. – № 5. –

С. 32–37.

63. Грошевий Ю. М. Органи судової влади в Україні / Ю. М. Грошевий,

І. Є. Марочкін. – К. : Ін Юре, 1997. – 18 с.

64. Губська О. А. Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної

відповідальності за нереабілітуючими обставинами : автореф. дис. на здобуття наук.

ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / О. А. Губська. – К., 2002. –

19 с.

65. Гуценко К. Ф. Уголовный процесс западных государств / Гуценко К. Ф.,

Головко Л. В., Филимонов Б. А. – [2-е изд., доп. и испр.]. – М. : Изд-во

«Зерцало-М», 2002. –528 с.

66. Гущев В. В. Сравнительно-правовое исследование мирового суда в России

(история и современность) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Гущев Владимир

Владимирович. – Н. Новгород, 2005. – 165 с.

67. Давид Р. Основные правовые системы современности : пер. с франц.

В. А. Туманова / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози. – М. : Междунар. отношения, 1996.

– 400 с.

68. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка.– СПб. / Даль В. –

М. : Изд. книгопродавца-типографа О. Вольфа, 1881. – Т. 2 : И – О. – 779 с.

69. Дедов Д. И. Юридический метод : науч. эссе / Дедов Д. И. – М. : Волтерс

Клувер, 2008. – 160 с.

70. Деякі питання державного фонду регіонального розвитку : Постанова

Кабінету Міністрів України від 18 берез. 2015 р. № 196 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/196-2015-п.

71. Джаншиев Г. А. Основы судебной реформы (к 25-летию нового суда) /

Джаншиев Г. А. – М. : Типогр. М. П. Щепкина, 1891. – 428 с.

198

72. Джиффорд Д. Дж. Правовая система Австралии / Д. Дж. Джиффорд, К. Х.

Джиффорд. – М. : Юрид. лит., 1988. – 341 с.

73. Диордиева О. Н. Роль мирового судьи при рассмотрении гражданских дел

в судах общей юрисдикции (в порядке дискуссии на тему, не нуждается ли мировая

юстиция в изменении полномочий?) / О. Н. Диордиева // Мировой судья. – 2004. –

№ 2. – С. 28–30.

74. Добровольская Т. Н. Советское правосудие на современном этапе

развернутого строительства коммунизма : автореф. дис. на соискание ученой

степени доктора юрид. наук / Т. Н. Добровольская. – М., 1965. – 34 с.

75. Добрыднева Н. В центре внимания – ГПК РК / Добрыднева Н.

[Электронный ресурс] Сайт Медиа-центра органов внутренних дел Республики

Казахстан. – Режим доступа :

http://press.mediaovd.kz/ru/?p=7310.

76. Документы истории Великой французской революции : учеб. пособие для

студ. вузов / отв.ред. А. В. Адо. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1990. – Т. 1. – 262 с.

77. Долежан В. В. Удосконалення Конституції України як передумова судової

реформи / В. В. Долежан // Право України. – 2007. – № 11. – С. 30–34.

78. Дорошков В. В. Мировой судья. Исторические, организационные и

процессуальные аспекты деятельности / В. В. Дорошков – М. : НОРМА, 2004. –

320 с.

79. Егоров С. А. Политическая юриспруденция в США / Егоров С. А. – М. :

Наука, 1989. – 222 с.

80. Елистратов А. И. Учебник русского административного права / Елистратов

А. И. – М., Типография И. Д. Сытина, 1911. – С. 249–252.

81. Ефремова Н. Н. Местное самоуправление и юстиция в России

(1864–1917 гг.) / Н. Н. Ефремова, М. В. Немытина // Государство и право. – 1994. –

№ 3. – С. 126–133.

82. Ефремова Т. Ф. Новый толково-словообразовательный словарь русского

языка / Ефремова Т. Ф. – М. : Рус. яз., 2000. – 1233 с.

199

83. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від

4 листоп. 1950 р. [Електронний ресурс] Сайт Офіційний веб-портал ВРУ. – Режим

доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

84. Загайнова С. К. О функциях судебной власти в современном гражданском

и арбитражном процессе / С. К. Зайганова // Российский юридический журнал. –

2007. – № 1. – С. 52–58.

85. Закаблук М. Судова система не може бути полігоном для ризикованих

експериментів. Матеріали наради / М. Закаблук [Електронний ресурс]. – Закон і

бізнес. – 21–27 жовт. 2006 р. – № 42 (770) // Режим доступу :

http://www.zib.com.ua/ru/2682.html.

86. Захарьящева И. К вопросу об определении мести мирового соглашения в

системе примирительных процедур (в контексте арбитражного процесса) /

И. Захарьящева // Арбитражный и гражданский процесс. – 2006. – № 1. –

С. 25–28.

87. Зейкан Я. Українському правосуддю потрібні мирові судді та народні

засідателі / Я. Зейкан [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.judges.org.ua/dig485.htm.

88. Зеленцов А. Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в

зарубежных странах : учеб. пособие / Зеленцов А. Б. – М. : Изд-во Рос. ун-та дружбы

народов, 2002. – 190 с.

89. Иванов Н. А. Мировые судьи в Англии / Н. А. Иванов // Архив

исторических и практических сведений, относящихся до России. Кн 4. – СПб., 1859.

– C. 59–102.

90. Идрисова С. Б. Проблемы внедрения судебной медиации / Сара Башуевна

Идрисова [Электронный ресурс]. – Сайт Центр медиации и права. – Режим доступа :

http://www.mediationkg.com/index.php/o-mediatsii/stati/136-problemy-vnedreniya-

sudebnoj-mediatsii.html.

91. Изварина А. Ф. Судебная власть в Российской Федерации: содержание,

организация, формы / Изварина А. Ф. – Ростов-н/Д. : Феникс, 2005. – 350 с.

200

92. Исаев М. А. Механизм государственной власти в странах Скандинавии /

Исаев М. А. – М. : Городец, 2004. – 400 с.

93. Исаченко В. Л. Мировой суд. Практический комментарий на первую книгу

Устава гражданского судопроизводства / Исаченко В. Л. – СПб. : Тип.

М. Меркушева, 1913. – 230 с.

94. Калашникова С. И. Медиация в сфере гражданской юрисдикции /

Калашникова С. И. – М. : Инфотропик Медиа, 2011. – 304 с.

95. Кампо В. Громадські мирові судді / В. Кампо // Аспекти самоврядування. –

2007. – № 1 (39). – С. 36–39.

96. Кампо В. Становлення демократичної судової влади: суспільно-політичні

аспекти / В. Кампо // Становлення владних структур в Україні

(1991–1996) / [редкол. : О. Гарань, В. Кулик, О. Майборода]. – К., 1997. –

С. 144–155.

97. Кампо В. Чи потрібні нам мирові судді? / В. Кампо // Український юрист. –

2004. – № 11 (23). – С. 88–91.

98. Кампо В. М. Правові позиції Конституційного Суду України як необхідний

елемент забезпечення судово-правової реформи / В. М. Кампо // Вісник

Конституційного Суду України. – 2010. – № 2. – С. 112–122.

99. Кампо В. Мирові судді та громадські мирові судді в Україні: проблеми та

перспективи впровадження / Кампо В. – К. : Ін-т громадян. суспільства : ТОВ

«ІКЦЛеста», 2007. – 40 с.

100. Каширский С. В. Становление и функционирование мировых судов в

судебной системе России : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Каширский Сергей

Владимирович. – Н. Новгород, 2005. – 191 с.

101. Клименко В. Ф. Институт мировых судей в реформационном процессе

судебной системы Украины / В. Ф. Клименко // Ученые записки Таврического

национального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». –

2012. – Т. 25 (64). – № 1. – С. 244–250.

201

102. Кобалевский В. Л. Административная юстиция в положительном

Советском праве / В. Л. Кобалевский // Вестник советской юстиции. – 1923. – № 8. –

С. 195–198.

103. Кобликов А. Судебная власть и процессуальные гарантии / А. Кобликов //

Вестник Верховного суда СССР. – 1991. – № 8. – С. 26–31.

104. Ковалевский М. М. Современный обычай и древний закон / Ковалевский

М. М. – М. : Тип. В. Гатцук, 1886. – 756 с.

105. Ковалів М. Адміністративний проступок як соціальне та правове явище /

М. Ковалів // Вибори і демократія. – 2006. – № 1. – С. 90–93.

106. Ковальова С. Г. Еволюція судової системи і судочинства на українських

землях великого князівства Литовського : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 /

Ковальова Світлана Григорівна. – О., 2004. – 197 с.

107. Ковітіді О. Ф. Звільнення від кримінальної відповідальності за нормами

Загальної частини Кримінального кодексу України : навч. посіб. – Сімферополь :

Квадранал, 2005. – 224 с.

108. Кодекс адміністративного судочинства від 06 лип. 2005 р. [Електронний

ресурс] // Офіційний вісник України. – 2005. – № 32. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2747-15

109. Кодекс про адміністративні правопорушення від 07 груд. 1984 р.

[Електронний ресурс] . – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KD0005.html

110. Коліушко І. Зауваження та пропозиції до проекту Концепції внесення

змін до Конституції України від 6 верес. 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://cau.in.ua/ua/news/id/ikoliushko-zauvazhennja-ta-propoziciji-do-proektu-

koncepciji-vnesennja-zmin-do-konstituciji-ukrajini-774/.

111. Коліушко І. До проблеми відмежування адміністративних проступків від

проступків, що підпадають під юрисдикцію суду / І. Коліушко, І. Голосніченко //

Право України. – 2001. – № 3. – С. 39–42.

202

112. Коліушко І. Б. Адміністративна юстиція: Європейський досвід і

пропозиції для України / авт.-упоряд. І. Б. Коліушко, Р. О. Куйбіда. – К. : Факт. –

2003. – 536 с.

113. Колоколов Н. А. Мировая юстиция : учеб. пособие для студ. вузов.

обучающихся по спец. 030501 «Юриспруденция» / Колоколов Н. А., Павликов С. Г.,

Сачков А. Н. ; под. ред. Н. А. Колоколова. – М. : ЮНИТИ-ДАНА : Закон и право,

2008. – 423 с.

114. Колоколов Н. А. Мировая юстиция – важная форма стабилизации

человеческих отношений в гражданском обществе / Н. А. Колоколов // Мировой

судья. – 2003. – № 1. – С. 2–10.

115. Комаров А. А. Социальная сущность суда / А. А. Комаров // Вестник

Арбитражного суда города Москвы [Электронный ресурс]. – 2009. – № 2. – Режим

доступа :

http://www.juristlib.ru/book_6312.html.

116. Комзюк А. Т. Адміністративний процес України : навч. посіб. / Комзюк

А. Т., Бевзенко В. М., Мельник Р. С. – К. : Прецедент, 2007. – 531 с.

117. Кондратьєва О. Значне навантаження як виправдання [Електронний

ресурс] // Сайт Центру суддівських студій. – 10 верес. 2012 р. – Режим доступу :

http://www.judges.org.ua/dig3248.htm.

118. Кондратюк О. В. Судова система та судочинство в Галичині у складі

Австро-Угорщини (1867–1918 рр.) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Кондратюк

Олександр Володимирович.– Львів, 2006. – 203 с.

119. Кононенко В. И. Мировой суд в России / В. И. Кононенко // Адвокат. –

1998. – № 3. – С. 102–106.

120. Кононенко В. И. Мировой суд, опыт становления и развития : Уголовно-

процессуальный аспект : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Кононенко Владимир

Иванович. – М., 2003. – 190 с.

121. Конституционное (государственное) право зарубежных стран : в 4 т. /

под ред. Б. А. Страшуна. – М. : БЕК, 1995. – Т. 2 : Общая часть. – 438 с.

203

122. Конституционное право : Словарь / отв. ред. В. В. Маклаков. – М. :

Юристъ, 2001. – 560 с.

123. Конституция Российской Федерации [Электронный ресурс]. – Режим

доступа :

http://www.constitution.ru/10003000/10003000-9.htm.

124. Конституція України від 28 черв. 1996 р. // Офіційний Вісник України. –

2010. – № 72/1 Спец. вип. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

125. Концептуальні підходи щодо подальшого здійснення судово-правової

реформи // Вісник Верховного суду України. – 2006. – № 11. – С. 2–6.

126. Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого

суду в Україні відповідно до європейських стандартів», схв. Указом Президента

України від 10 трав. 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 19. – С. 23–37.

127. Концепція внесення змін до Конституції України [Електронний ресурс].

– Режим доступу :

http://cau.in.ua/ua/news/id/dlja-shirokogo-gromadskogo-obgovorennja-792/.

128. Концепція законопроекту «Про мирових суддів» від 27 листоп. 2007 р.

[Електронний ресурс] // Юридичний журнал. – 2008. – № 6. – Режим доступу :

http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2974.

129. Концепція реформи адміністративно-територіального устрою України

[Електронний ресурс] (Проект) – Режим доступу :

http://www.csi.org.ua/?p=865.

130. Концепція реформування кримінальної юстиції України, затв. Указом

Президента України від 8 квіт. 2008 р. // Офіційний вісник України. – 2008. – № 27.

131. Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної

організації влади в Україні, схв. розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1

квіт. 2014 р. № 333-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/333-2014-%D1%80.

132. Концепція судово-правової реформи, затв. Постановою Верховної Ради

України 28 квіт. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 30.

204

133. Коротких М. Г. Самодержавие и судебная реформа 1864 года в России /

Коротких М. Г. – Воронеж : Воронеж. ун-т, 1989. – 185 с.

134. Кривенко В. В. Демократизація судової системи України: проблеми і

перспективи : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / Кривенко Віктор Васильович. –

О. : Одес. нац. юрид. акад., 2006. – 216 с.

135. Крижанівський В. В. Становлення мирових судів / В. В. Крижанівський //

Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. – № 4 (8). – С. 26–34.

136. Кримінальний кодекс України від 05 квіт. 2001 р. [Електронний ресурс] //

Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/info/T012341.html

137. Кримінальний процесуальний Кодекс від 13 квіт. 2012 р. [Електронний

ресурс] // Офіційний вісник України. – 2012. – № 37. – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T124651.html

138. Крюковский В. Я. Мировой судья : практ. руководство для мировых

судей / В. Я. Крюковский, Н. Н. Товтолес. – СПб. : Типография «Сельского

вестника», 1914. – 183 с.

139. Кто является судьей – примирителем [Электронный ресурс] // Сайт

Атырауского областного суда. – Режим доступа :

http://atr.sud.kz/rus/news/kto-yavlyaetsya-sudey-primiritelem.

140. Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность / Кудрявцев В. Н. – М.

: Наука, 1986. – 302 с.

141. Кузбагаров А. Н. Примирение сторон как составляющая систем

цивиллистического процесса и исполнительного производства / А. Н. Кузбагаров //

Тенденции развития гражданского процессуального права России : сб. науч. ст. –

СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2008. – С. 229–236.

142. Куйбіда Р. О. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи :

моногр. / Куйбіда Р. О. – К. : Атіка, 2004. – 288 с.

143. Куприянович Н. В. Мировой суд в системе судебной власти Российской

Федерации: Вопросы теории и практики : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 /

Куприянович Наталья Валентиновна. – Саратов, 2006. – 207 с.

205

144. Куприянович Н. В. Критерии эффективности деятельности мировых

судей / Н. В. Куприянович // Мировой судья. – 2006. – № 1. – С. 2–6.

145. Курс цивільного процесу : підруч. / [В. В. Комаров, В. А. Бігун,

В. В. Баранкова та ін.] ; за ред. В. В. Комарова. – X. : Право, 2011. – 1323 с.

146. Кухарчук Д. В. Социология : конспект лекций. – М. : Юрайт, 2010. – 192

с. [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://www.e-reading.club/book.php?book=98484.

147. Лазарева В. А. Судебная защита в уголовном процессе РФ: проблемы

теории и практики : автореф. дис. на соискание ученой степени доктора юрид. наук :

спец. 12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистика и судебная экспертиза;

оперативно-розыскная деятельность» / В. А. Лазарева. – М., 2000. – 42 с.

148. Латыпов Х. Х. Становление и развитие мировой юстиции в Республике

Татарстан : дис. … канд. юрид. наук : 07.00.02 / Латыпов Хайдар Хабирович. –

Казань, 2009. – 217 с.

149. Лебедев В. М. Настольная книга мирового судьи : учеб.-метод. пособие /

Лебедев В. М. – М. : Изд-во БЕК, 2002. – 624 с.

150. Леонтьев А. А. Мировая юстиция во Франции / А. А. Леонтьев // Журнал

Министерства юстиции. – СПб. : Типогр. Правительствующего Сената, 1897. – № 6.

– С. 135–161.

151. Лидин А. И. Государственный строй Канады / Лидин А. И. – М. :

Госполитиздат, 1960. – 69 с.

152. Липитчук О. В. Система судових органів та судочинство Республіки

Польща (1918–1939 рр.) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Липитчук

Ольга Василівна. – Львів, 2004. – 211 с.

153. Лобойко Л. Концепція судового права у контексті судового захисту прав і

свобод / Л. Лобойко, О. Шило // Право України. – 2015. – № 3. – 60–70.

206

154. Лозовая М. А. Организационно-правовое обеспечение деятельности

института мировых судей в Российской Федерации : автореф. дис. на соискание

ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 «Судебная власть, прокурорский

надзор, организация правоохранительной деятельности, адвокатура» /

М. А. Лозовая. – М., 2008. – 26 с.

155. Лонская С. В. Мировая юстиция в России : моногр. / Лонская С. В. –

Калининград : Издательство КГУ, 2000. – 215 с.

156. Лонская С. В. Мировой суд в судебной системе пореформенной России /

Лонская С. В. // Известия высших учебных заведений // Правоведение. — 1995.- №

3. – С. 97-101.

157. Лонская С. В. О понятии «Мировая юстиция» / С. В. Лонская //

Правоведение. – 2003. – № 4 (249). – С. 102–106.

158. Лонская С. В. Типология мировой юстиции / С. В. Лонская // Вестник

Балтийского федерального университета им. И. Канта. – 2012. – Вып. 9. – С. 7–12.

159. Лонская С. О статусе мировых судей / С. В. Лонская // Российская

юстиция. – 1996. – С. 45-46.

160. Луспеник Д. Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції /

Луспеник Д. Д. – Х. : Харків юридичний, 2006. – 154 с.

161. Лучанінова проти України (Заява № 16347/02) [Електронний ресурс]. –

Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_788.

162. Макарцев А. В. Роль мировых судов в обеспечении конституционных

прав граждан РФ : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук :

спец. 12.00.02 «Конституционное право; муниципальное право» / А. В. Макарцев. –

Саратов : Саратов. юрид. ин-т МВД РФ Саратов, 2006. – 26 c.

163. Маляренко В. Т. Відновлювальне правосуддя: можливості запровадження

в Україні / В. Т. Маляренко, І. А. Войтюк // Вісник Верховного суду України. – 2004.

– № 8 (34). – С. 34–63.

207

164. Марочкін І. Є. Доступність правосуддя / І. Є. Марочкін // Проблеми

законності : республ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х., 2003. –

Вип. 58. – С. 127–129.

165. Марчук Ф. Процес за годинником / Ф. Марчук, М. Цитович // Закон і

бізнес. – 31 лип. – 6 серп. 2010 р. № 31 (966) [Електронний ресурс]. – Режим доступу

:

http://zib.com.ua/ua/print/331-proces_za_godinnikom.html.

166. Матеріали курсу підготовки медіаторів із кола посадовців, які займають

керівні посади в органах виконавчої, законодавчої та судової влади. Спільна

програма Європейської Комісії та Ради Європи «Прозорість та ефективність судової

системи України». – К. : Укр. центр порозуміння, 2010. – 40 с.

167. Матерова М. В. О подготовке бракоразводных дел к судебному

разбирательству / М. В. Матерова // Вопросы теории и практики гражданского

процесса. Гражданское судопроизводство и арбитраж : межвуз. науч. сб., 1984. – С.

63–70.

168. Мацькевич М. Зміна судової системи в Галичині у складі Австро-

Угорщини / М. Мацькевич // Юридична Україна. — 2009. — № 4. – С. 15-17.

169. Медиация в системе правосудия Грузии [Электронный ресурс]. – Режим

доступа :

http://ukrmediation.com.ua/files//Georgia.pdf.

170. Медиация в суде [Электронный ресурс]. Сайт Одесской областной

группы медиации. – Режим доступа :

http://www.paco.net/~orgm/mediation-court.html.

171. Мировой суд. Практический комментарий на первую книгу Устава

гражданского судопроизводства (статьи 29–201). / сост. В. Л. Исаченко. – СПб. :

Тип. М. Меркушева, 1913. – 884 с.

172. Михайленко П. П. Суди та покарання в Запорозькій Січі /

П. П. Михайленко // Іменем Закону. – 1994. – № 23– 24. – С. 7–8.

173. Михайлов А. Мировые судьи в Англии: история развития института /

Михайлов А. [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

208

http://blog.pravo.ru/blog/3130.html.

174. Михеев А. В. Проблемы правового регулирования деятельности мировых

судей в уголовном процессе : автореф. дис. на соискание ученой степени канд.

юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный процесс, криминалистика; оперативно-

розыскная деятельность» / А. В. Михеев. – Владимир, 2011. – 26 с.

175. Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні.

Вибрані твори / Михеєнко М. М. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 239 с.

176. Міжнародний досвід діяльності інститутів мирового судді, суду

присяжних, народних засідателів та пропозиції щодо можливостей його

застосування в Україні / Андрій Бурий, Руслан Таратула, Руслан Тополевський,

Лідія Тополевська. – К. : Регіональний громадський фонд «Право і Демократія»,

2009. – 131 с.

177. Моніторинг використання системи ВКЗ [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://rszs.court.gov.ua/rszs/monitoringvkz/.

178. Моніторинг надсилання судами текстів судових повісток у вигляді SMS-

повідомлень за лютий [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://rszs.court.gov.ua/rszs/monitoringsms/ghjghjghgh/

179. Москвич Л. М. Проблеми підвищення ефективності судової системи :

дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.10 / Москвич Лідія Миколаївна. – Х., 2011. – 485

с.

180. Москвич Л. Судове право: крок від теорії до галузі права / Л. Москвич //

Право України. – 2015. – № 3. – С. 18–25.

181. Москвич Л. М. Організаційно-правові проблеми статусу суддів : автореф.

дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 «Судоустрій;

прокуратура та адвокатура» / Л. М. Москвич. – Х., 2003. – 20 с.

182. Москвич Л. М. Статус суддів: теоретичний та порівняльно-правовий

аналіз / Москвич Л. М. – Х., 2004. – 223 с.

183. Москвич Л. До питання про проблеми судової реформи / Л. Москвич //

Вісник Академії правових наук України. – Х., 2009. – № 4. – С. 171–179.

209

184. Муллануров А. К вопросу о конституционной юстиции /

А. Муллануров // Конституционное и муниципальное право. – 2001. – № 2. – С. 13–

14.

185. Муратшина Г. П. Мировая юстиция: исторический опыт и вопросы

преемственности / Г. П. Муратшина [Электронный ресурс].– Режим доступа :

http://www.juristlib.ru/book_4947.html.

186. Нагорний О. Чи потрібен селянам мировий суддя? / О. Нагорний

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.volyn.com.ua/?rub=32&article=1&arch=710.

187. Назаров І. Джерела судового права / І. Назаров // Право України. – 2015. –

№ 3. – С. 53–59.

188. Назаров І. В. Принципи побудови судової системи : моногр. /

Назаров І. В. – Х. : ФІНН, 2009. – 144 с.

189. Назаров І. В. Судові системи країн Європейського Союзу та України:

порівняльно-правовий аналіз : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.10 / Назаров Іван

Володимирович. – Х. : Б.в., 2011 . – 470 с.

190. Незалежність, дієвість та роль суддів : Рекомендація Комітету Міністрів

Ради Європи № (94) 12 (518 засідання заступників міністрів, 13 жовт. 1994 р.).

Професійна юридична система Мега-Нау [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

h˂ttp://zakon.nau.ua/doc/?doc_id=139511 ˂(2015, березень, 12).

191. Незалежність, ефективність та обов’язки : Рекомендація CM/Rec (2010) 12

Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів, ухв. Комітетом

Міністрів Ради Європи 17 листоп. 2010 р. на 1098 засіданні заступників міністрів

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a38.

192. Неклюдов Н. Руководство для мировых судей. Устав уголовного

судопроизводства / Неклюдов Н. – СПб. : Тип. Н. Тиблена и К, 1867. – 337 с.

210

193. Нелюбина А. А. Мировые судьи в Российской Федерации: комплексный

анализ : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. :

12.00.11 «Судебная власть; прокурорский надзор; организация правоохранительной

деятельности; адвокатура» / А. А. Нелюбина. – Екатеринбург, 2006. – 26 с.

194. Несмеянова С. Э. Правовые проблемы становления специализированного

конституционного контроля в Российской Федерации : автореф. дис. на соискание

ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституционное право;

муниципальное право» / С. Э. Несмеянова. – Екатеринбург, 1994. – 19 с.

195. Нестеров В. М. Осуществление судебной власти мировыми судьями в

Российской Федерации : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид.

наук : спец. 12.00.11 «Судебная власть, прокурорский надзор, организация

правоохранительной деятельности, адвокатура» / В. М. Нестеров. – М., 2008. – 28 c.

196. Нестор Н. В. Запровадження медіації в кримінальному процесі України :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09

«Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова

діяльність» / Н. В. Нестор. – К., 2013. – 19 с.

197. Нефедьев Е. А. Склонение сторон к миру в гражданском процессе /

Нефедьев Е. А. – Казань : Типография Губернского Правления, 1890. – 46 с.

198. Нефедьев Е. А. Учебник русского гражданского судопроизводства /

Нефедьев Е. А. – М. : Тип. Импер. Моск. ун-та, 1909. – 256 с.

199. Никеров Г. И. Судебная власть в правовом государстве: Опыт

сравнительного исследования / Г. И. Никеров // Государство и право. 2001. – № 3. –

С. 16–20.

200. Николайчик В. М. Уголовный процесс США / Николайчик В. М. – М. :

Наука, 1981. – 224 с.

201. Николюкин С. В. Правовые технологии посредничества (медиации) в

Российской Федерации : науч.-практ. пособие / Николюкин С. В. – М. :

Юстицинформ, 2013. – 240 с.

202. Новицкая Т. Е. Реформы Александра II / Т. Е. Новицкая // Вестник

Московского университета. – Серия 11. – Право. – 1998. – № 6. – С. 38–53.

211

203. Новокрещенов Н. С. Особенности производства по уголовным делам у

мирового судьи : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец.

12.00.09 «Уголовный процесс, криминалистика и судебная экспертиза, оперативно-

розыскная деятельность» / Н. С. Новокрещенов. – Иркутск, 2007. – 22 c.

204. Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции / пер. с франц. В.

Захватаев / предисловие: А. Довгерт, В. Захватаев / отв. ред. А. Довгерт. – К. :

Истина, 2004. – 544 с.

205. Носырева Е.И. Альтернативное разрешение гражданско-правовых

споров в США : автореф. дис. на соискание ученой степени доктора юрид. наук :

спец. 12.00.05 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Е. И. Носырева. –

Воронеж, 2001. – 37 с.

206. О внесении изменения в статью 4 Федерального закона «О мировых

судьях в Российской Федерации» : Федеральный закон от 11 марта 2006 г.

№ 36-ФЗ [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_58966/.

207. О мировых судьях в Российской Федерации» : Федеральный закон от 17

дек. 1998 г. (с изм. и доп.) [Электронный ресурс]. Сайт Система ГАРАНТ. –Режим

доступа :

http://base.garant.ru/12113961/#block_1#ixzz3agd6HsbR.

208. О реализации пилотного проекта по внедрению в гражданское

судопроизводство примирительных процедур с участием судьи (судебной

медиации) : Положение, утв. Распоряжением Председателя Верховного суда

Республики Казахстан от 11 апр. 2014 г. № 92. [Электронный ресурс] – Режим

доступа :

http://zhmb.sud.kz/rus/sub/smes/sudebnaya-mediaciya.

209. Обзор деятельности федеральных судов общей юрисдикции и мировых

судей в 2004 году // Российская юстиция. – 2005. – № 6. – С. 26 – 48.

210. Обзор деятельности федеральных судов общей юрисдикции и мировых

судей в 2005 году // Российская юстиция. – 2006. – № 8. – С. 66 – 68

212

211. Обзор деятельности федеральных судов общей юрисдикции и мировых

судей в 2007 году [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://www.cdep.ru/index.php?id=80&item=855.

212. Обзор судебной статистики о деятельности федеральных судов общей

юрисдикции и мировых судей в 2013 году [Электронный ресурс] – Режим доступа :

http://www.cdep.ru/index.php?id=80&item=2508.

213. Общий толковый словарь русского языка [Электронный ресурс]. – Режим

доступа :

http://tolkslovar.ru/f202.html.

214. Овчаренко О. М. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації :

моногр. / Овчаренко О. М. – Х. : Право, 2008. – 304 с.

215. Огляд даних про стан здійснення правосуддя у 2012 р. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://court.gov.ua/sudova_statystyka/Oglayd/.

216. Ожегов С. И. Толковый словарь русского языка / С. И. Ожегов,

Н. Ю. Шведова. – М. : Азбуковник, 1998. – 956 с.

217. Оніщук М. Судова реформа відбудеться одночасно зі змінами до

Конституції / Оніщук Микола. - 21.07.2008. [Електронний ресурс]. Сайт Центр

суддівських студій. - Режим доступу:

http://www.judges.org.ua/dig279.htm

218. Организация судебной деятельности / под ред. В. Б. Алексеева. – М. :

Юрид. лит., 1977. – 176 c.

219. Організація судових та правоохоронних органів : підруч. /

[Марочкін І. Є., Москвич Л. М., Каркач П. М. та ін.] ; за ред. І. Є. Марочкіна. – X. :

Право, 2013. – 448 с.

220. Ориу М. Принципы публичного права : пер. с франц. / под. ред.

Е. Паушканиса / Ориу М. – М. : Изд-во коммунистической акад., 1929. – 760 с.

221. Осетинський А. Утвердження авторитету суду у контексті судової

реформи / А. Осетинський // Право України. – 2006. – № 4. – С. 3–10.

213

222. Осипова М. С. Обжалование постановлений мирового судьи в

апелляционном порядке : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.15 / Осипова

Марина Сергеевна. – СПб., 2005. – 217 c.

223. Основні принципи незалежності судових органів, схв. резолюціями 40/32

та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листоп. та 13 груд. 1985 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.judges.org.ua/d3.htm.

224. Павликов С. Г. К вопросу о роли мировой юстиции в защите прав и

свобод российских граждан / С. Г. Павликов // Мировой судья. – 2005. – № 2. – С. 6–

10.

225. Павликов С. Г. Формирование участков мировых судей в регионах

России / С. Г. Павликов // Мировой судья. – 2004. – № 2. – С. 13–14.

226. Панченко Р. Б. Защита прав и свобод граждан мировой юстицией :

конституционно-правовое исследование : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 /

Панченко Римма Борисовна. – М., 2007. – 222 c.

227. Парламент відхилив старий проект змін до Конституції щодо посилення

незалежності суддів [Електронний ресурс] // Інформаційний портал Голос України.

– Режим доступу :

http://golosukraine.com/publication/zakonoproekti/parent/28078-parlament-

vidhiliv-starij-proekt-zmin-do-konstituc/.

228. Петренко В. М. Советские судьи независимы и подчиняются только

закону / Петренко В. М. – М. : Госюриздат, 1954. – 68 с.

229. Петрухин И. Л. Правосудие: время реформ / Петрухин И. Л. – М. : Наука,

1991. – 208 с.

230. Пискарев И. К. О предназначении мировой юстиции при осуществлении

правосудия по гражданским делам и о путях его реализации / И. К. Пискарев //

Вестник Московского университета. Сер. 11. Право. – 2006. – № 1. – С. 16–29.

231. Питання використання у 2015 році коштів державного фонду

регіонального розвитку : Постанова Кабінету Міністрів України від 18 берез. 2015 р.

№ 195 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

214

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/195-2015-п.

232. Податковий кодекс України України від 02 груд. 2010 р. [Електронний

ресурс] // Офіційний вісник України. – 2010. – № 92. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2755-17

233. Поздняков М. Мировая юстиция – мечта, которая не сбывается / Михаил

Поздняков // Закон и порядок в РФ [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://blog.pravo.ru/blog/zip/7154.html.

234. Поляков І. І. Організація та діяльність судових органів Таврійської

губернії за Судовою реформою 1864 року (60–90-ті роки ХІХ ст.) : автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.01 «Теорія та історія держави і

права; історія політичних і правових учень» / І. І. Поляков. – Х., 2002. – 20 c.

235. Полянский Н. Н. Мировой суд / Н. Н. Полянский // Судебная реформа /

Под ред Н. В. Давыдова и Н. Н. Полянского. – М. : Книгоиздательство

«Объединеніе», 1915. – Т. 2. – 311 с.

236. Полянский Н. Н. Уголовный процесс и уголовный суд в Англии /

Полянский Н. Н. – М. : Юрид. лит., 1969. – 203 c.

237. Попелюшко В. О. Мирові суди: міжнародний та вітчизняний досвід /

В. О. Попелюшко // Часопис Національного університету «Острозька академія».

Серія «Право». – 2011. – № 1 (3) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://lj.oa.edu.ua/articles/2011/n1/11pvotvd.pdf.

238. Попков А. Н. Формы международного арбитража и современные

тенденции их развития в международном праве / А. Н. Попков // Белорусский

журнал международного права и международных отношений. – 1998. – №. 3. –

С. 10–16.

239. Попова А. Д. Деятельность пореформенной судебной системы /

А. Д. Попова // Вестник Московского университета. – Серия 8 : История. – 1999. –

№ 5. – С. 33–50.

240. Попова А. Д. Как обстояло дело со взятками в судебной системе после

реформы 1864 г. / А. Д. Попова // Almamater (Вестник высшей школы). – 2001. – №

5. – С. 42–47 с.

215

241. Портнов В. П. Становление правосудия Советской России

1917–1922 гг. / В. П. Портнов, М. М. Славин. – М. : Наука, 1990. – 165 с.

242. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про право

територіальних громад на об’єднання» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=49447…

243. Кистяковскій А. Ф. Права, по которым судится малороссійскій народъ /

Кистяковскій А. Ф. – Кіевъ : Университетская типографія (І.І. Завадскаго), 1879. –

1063 с.

244. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про добровільне

об’єднання територіальних громад» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GG35268A.html.

245. Практическое руководство по критериям приемлемости. Совет Европы /

Европейский Суд по правам человека, 2011. – 105 с. [Электронный ресурс]. – Режим

доступа :

http://www.echr.coe.int/Documents/Admissibility_guide_RUS.pdf.

246. Предложение о внесении поправок в законопроект [Электронный ресурс].

– Сайт Ресурсный центр медиации. – Режим доступа :

http://mediators.ru/rus/about_mediation/bill/vas/11_2011/text6?print.

247. Прилуцький С. В. Перспективи впровадження мирового суду в умовах

реформування правової системи України / С. В. Прилуцький // Судова апеляція. –

2010. – № 4 – С. 6–14.

248. Прилуцький С. В. Судова влада в умовах формування громадянського

суспільства та правової держави в Україні : дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.10 /

Прилуцький Сергій Валентинович. – К., 2013. – 448 с.

249. Прилуцький С. В. Формування корпусу професійних суддів України : дис.

... канд. юрид. наук : 12.00.10 / Прилуцький Сергій Валентинович. – К., 2003. – 223 с.

250. Прилуцький С. Судове право як концептуальна основа судової влади

України / С. Прилуцький // Право України. – 2015. – № 3. – С. 26–41.

216

251. Прилуцький С. В. Вступ до теорії судової влади (Суспільство.

Правосуддя. Держава) : моногр. / Прилуцький С. В. – К. : Ін-т держави і права ім. В.

М. Корецького НАН України, 2012. 317 с.

252. Про автоматизовану систему документообігу суду : Положення, затв.

рішенням Ради суддів України від 26 листоп. 2010 р. № 30 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS14346.html.

253. Проблемы судебного права / [Полянский Н. Н., Строгович М. С.,

Савицкий В. М., Мельников А. А.] ; под ред. В. М. Савицкого. – М. : Наука, 1983. –

224 с.

254. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо участі у

судовому засіданні в режимі відеоконференції : Закон України від 4 лип. 2012 р. №

5041-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5041-17/paran24#n24.

255. Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій

незалежності суддів : Законопроект № 2522а, попередньо схв. Постановою

Верховної Ради України від 10 жовт. 2013 р. [Електронний ресурс] // Голос України

від 19 жовт. 2013 р. № 196. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/636-18#n9.

256. Про Державний бюджет України на 2015 рік : Закон України від 28 груд.

2014 р. [Електронний ресурс] // Офіційний вісник України. – 2015. – № 3. – Режим

доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/80-19.

257. Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами

цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення :

Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і

кримінальних справ від 17 жовт. 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0011740-14.

258. Про добровільне об’єднання територіальних громад : Закон України від 5

лют. 2015 р. № 157-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

217

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/157-19.

259. Про забезпечення права на справедливий суд : Закон України від 12 січ.

2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.

260. Про запобігання корупції : Закон України від 14 жовт. 2014 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.

261. Про затвердження коефіцієнтів складності справ та матеріалів : Рішення

зборів суддів Ленінського районного суду м. Кіровограда від 18 лип. 2013 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://ln.kr.court.gov.ua/sud1111/news/41288/.

262. Про затвердження Нормативів і нормативних строків пересилання

поштових відправлень : наказ Міністерства інфраструктури України від 28 листоп.

2013 р. № 958 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.ukrposhta.com/www/upost.nsf/%28documents%29/4958A875547862C

0C225746E002F2E33.

263. Про звернення громадян : Закон України від 2 жовт. 1996 р. № 393/96-ВР

// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47.

264. Про концептуальні підходи Ради суддів України до подальшого

здійснення судово-правової реформи в Україні [Електронний ресурс] : Заява Ради

Суддів України від 26 трав. 2006 р. – Режим доступу :

http://zakon.nau.ua/doc/?doc_id=359794.

265. Про мирових суддів територіальних громад : Проект Закону України від

10 жовт. 2008 р. № 3291 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=33557&pf35401=1291

27.

266. Про перенесення робочих днів у 2015 році : Розпорядження Кабінету

Міністрів України від 12 листоп. 2014 р. № 1084-р [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1084-2014-%D1%80.

218

267. Про порядок роботи з технічними засобами фіксування судового

засідання : Інструкція, затв. наказом ДСА України 20 верес. 2012 р. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SA12037.html.

268. Про порядок складення кандидатами на посаду судді анонімного

тестування (іспиту) та методику його оцінювання : Положення, затв. рішенням

Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 5 листоп. 2012 р. [Електронний

ресурс]. Сайт Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. – Режим доступу :

http://vkksu.gov.ua/ua/dobir-kandidativ-na-posadu-suddi-vpershe/documents-

pp/post06112012/

269. Про порядок складення кандидатами на посаду судді кваліфікаційного

іспиту та методику його оцінювання : Положення, затв. рішенням Вищої

кваліфікаційної комісії суддів України від 10 лип. 2013 р. Сайт Вища кваліфікаційна

комісія суддів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://vkksu.gov.ua/ua/dobir-kandidativ-na-posadu-suddi-vpershe/documents-

pp/polozhenniasep/.

270. Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження :

Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ від 23 груд. 2011 р. № 14 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0014740-11.

271. Про присудову медіацію в Донецькому апеляційному адміністративному

суді : Положення [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://court.gov.ua/sud9102/mediation/m_polozh/.

272. Про реалізацію проекту надсилання судами SMS-повідомлень учасникам

судового процесу (кримінального провадження) у місцевих та апеляційних

загальних судах : наказ Державної судової адміністрації України від 20 верес. 2013

р. № 119 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://dsa.court.gov.ua/dsa/14/asjhdgajhdsgajhsdgutuut/.

219

273. Про реалізацію проекту щодо обміну електронними документами між

судом та учасниками судового процесу : наказ Державної судової адміністрації

України від 31 трав. 2013 р. № 72 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://ab.mk.court.gov.ua/sud1401/lectronn/dsa72v310513/.

274. Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Про стан правосуддя

в Україні», схв. Постановою Верховної Ради України від 27 черв. 2007 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 47. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1245-16.

275. Про спрощення кримінального судочинства : Рекомендація № R (87) 18

Комітету міністрів Ради Європи від 17 верес. 1987 р. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_339.

276. Про Стратегію розвитку судової влади України на 2015–2019 роки :

Рішення ХІІ Позачергового з’їзду суддів України від 25 верес. 2014 р. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://court.gov.ua/userfiles/strategij(2).pdf.

277. Про судовий збір : Закон України від 08 лип. 2011 р. № № 3674-VI

[Електронний ресурс].– Режим доступу :

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T113674.html

278. Про судовий устрій: Проекти Закону України № 1211 і 5185 //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.rada.kiev.ua.

279. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 лип. 2010 р.

У редакції Закону від 12 лют. 2015 р. № 192-VIII // Офіційний Вісник України. –

2010. – № 55/1. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17/paran3757#n3757.

280. Про судоустрій України : Закон України від 7 лют. 2002 р. (з наступ.

змінами) // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 27–28.

281. Проект змін до Конституції України в частині правосуддя [Електронний

ресурс]. Сайт Конституційної комісії. – Режим доступу :

220

http://constitution.gov.ua/work/item/id/13.

282. Програма анонімного тестування (іспиту) кандидатів на посаду судді на

виявлення рівня загальних теоретичних знань у галузі права, затв. рішенням Вищої

кваліфікаційної комісії суддів України від 30 жовтня 2012 року [Електронний

ресурс]. Сайт Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. – Режим доступу :

http://vkksu.gov.ua/ua/dobir-kandidativ-na-posadu-suddi-vpershe/documents-

pp/post02112012/.

283. Протокол № 14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод, який змінює контрольну систему Конвенції від 13 трав. 2004 р.

Ратифіковано Законом від 9 лют. 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – №

32.

284. Работа судов Российской Федерации в 2003 году // Российская юстиция. –

2004. – № 4. – С. 68–79.

285. Радутная Н. В. Народный судья. Профессиональное мастерство и

подготовка / Радутная Н. В. – М. : Юрид. лит., 1977. – 144 с.

286. Решетников О. М. Правовые системы стран мира / Решетников О. М. – М.

: Юрид. лит., 1993. – 412 с.

287. Решетникова И. В. Возвращение к старой российской модели /

И. В. Решетникова, В. В. Ярков // Гражданское право и гражданский процесс в

современной России. – Екатеринбург, М., 1999. – № 5. – С. 56–64.

288. Решота В. В. Проблеми та перспективи запровадження інституту мирових

суддів в Україні [Електронний ресурс] / В. В. Решота // Демократичне врядування :

наук. вісн. – 2009. – Вип. 4. – 7 с. – Режим доступу :

http://www.lvivacademy.com/visnik4/fail/+Reshota.pdf.

289. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України

(конституційності) пункту 3 частини другої статті 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37,

підпункту 5 пункту 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

України «Про судоустрій України» (справа про Касаційний суд України) від

11 груд. 2003 р. // Урядовий кур’єр. – 2003. – № 241. – 20 груд.

221

290. Рожкова М. А. Договорное право: соглашение о подсудности,

международной подсудности, примирительной процедуре, арбитражное

(третейское) и мировые соглашения / Рожкова М. А., Елисеев Н. Г., Скворцов О. Ю.

– М. : Статут, 2008. – 525 с.

291. Рожкова М. А. Проблемы регулирования мирового соглашения в ГПК РФ

/ М. А. Рожкова // Тенденции развития гражданского процессуального права России

: сб. науч. ст. – СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2008. – С. 291–299.

292. Самохвалов В. П. Загальна теорія судової влади: системно-правові

аспекти розвитку : [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. України] / Самохвалов В.

– К. : Юстініан, 2010. – 136 с.

293. Сачков А. Н. Соотношение правовых понятий «мировая юстиция»,

«мировой суд» и «мировой судья»: истоки наименования и смыслового значения /

А. Н. Сачков // Российская юстиция. – 2007. – № 4. – С. 62–67.

294. Сачков А. Н. Правовая модель мирового суда: принципы современного

конструирования / А. Н. Сачков // Российская юстиция. – 2007. – № 3. – С. 45–47.

295. Селіванов А. Судове право як самостійна галузь системи сучасного

українського права / А. Селіванов // Право України. – 2015. – № 3. – С. 9–17.

296. Селіванов А. О. Судове право: нова галузь права чи теоретична думка? /

А. О. Селіванов // Вісник Верховного суду України. – 2008. – № 6 (96). –С. 6–9.

297. Селіванов А. Реформування конституційних засад організації судової

влади в Україні / А. Селіванов // Право України. – 2003. – № 7. – С. 14–15.

298. Сидоренко В. М. Принцип доступности правосудия и проблемы его

реализации в гражданском и арбитражном процессе : автореф. дис. на соискание

ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.15 «Гражданский

процесс; арбитражный процесс» / В. М. Сидоренко. – Екатеринбург, 2002. – 22 с.

299. Сидоренко В. М. Проблемы становления мировых судов в России / В. М.

Сидоренко // Российский юридический журнал. – 2000. – № 2. – С. 23–30.

300. Сиза Н. П. Суди і кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини

: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Сиза Наталія Петрівна. – К., 2002. – 188 с.

222

301. Сібільова Н. В. Коментар до ст. 125 Конституції України // Конституція

України: Науково-практичний коментар / [В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В.

Баулін та ін.] / Сібільова Н. В. – Х. : Право; К.: Ін Юре, 2003. – 808 с.

302. Сірий М. І. Судова реформа: заяви, проекти і реалії / М. І. Сірий //

Дзеркало тижня. – 2007. – № 10. – С. 5.

303. Словарь современного русского литературного языка / [ред. кол. Бабкин

А. М., Биржакова Е. Э., Виноградов В. В.]. – М. – Л. : Наука, 1957. – Т. 6 : Л–М. –

1460 с.

304. Словник української мови. – К. : Наук. думка, 1978. – Т. 4. – 840 с.

305. Случевский В. Учебник Русского уголовного процесса. Судоустройство –

судопроизводство / Случевский В. – СПб., 1913. – 683 с.

306. Смирнова Я. Б. Мировой суд в рамках Конституции Российский

Федерации / Я. Б. Смирнова // Мировой судья. – 2004. – № 2. – С. 14–15.

307. Смирнова Я. Б. Становление и развитие института мировых судей в

России в свете судебной реформы 1864 года : автореф. дис. на соискание ученой

степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства;

история правовых учений» / Я. Б. Смирнова. – Ставрополь, 2003. – 27 c.

308. Смыкалин А. Судебная реформа 1864 года / А. Смыкалин // Российская

юстиция. – 2001. – № 5. – С. 39–42.

309. Советский уголовный процесс / под общ. ред. М. И. Бажанова и

Ю. М. Грошевого. – [2-е изд.]. – К. : Выща шк., 1983. – 439 с.

310. Солохин А. Е. Примирительные процедуры более эффективны, чем

судебное разбирательство [Электронный ресурс]. – Сайт Юридический справочник

руководителя. – Режим доступа :

http://delo-press.ru/articles.php?n=16429.

311. Солохин А. Процесс примирения будет разрастаться как снежный ком /

Алексей Солохин [Электронный ресурс]. – Сайт Экономика и жизнь. – Режим

доступа :

http://www.eg-online.ru/article/255350/.

223

312. Справа «Хворостяной та інші проти України» (Заява № 54552/09 та 249

інших заяв) 25 лип. 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/974_948.

313. Сравнительное конституционное право / ред. кол. А. И. Ковлер, В. Е.

Чиркин (отв. ред.), Ю. А. Юдин. – М. : Манускрипт, 1996. – 730 с.

314. Старилов Ю. Н. Административная юстиция: Теория, история,

перспективы / Старилов Ю. Н. – М. : Норма, – 2001. – 293 с.

315. Стефанюк В. Правова обумовленість запровадження адміністративної

юстиції в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. :

12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» /

В. Стефанюк. – К., 2000. – 20 с.

316. Стефанюк В. Судова система України та судова реформа / Стефанюк В. –

К. : Юрінком Інтер, 2001. – 176 с.

317. Стефанюк В. С. Адміністративна юстиція як провідна форма судового

захисту прав громадян / В. С. Стефанюк // Виконавча влада і адміністративне право /

за заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К. : Видавничий дім «Ін-Юре», 2002. – 52 с.

318. Стратегічний план розвитку судової влади України на 2013–2015 роки,

затв. Радою суддів України 21 груд. 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу

:

http://court.gov.ua/969076/rsusp/.

319. Суворов Д. А. Формирование принципов примирительного производства

в спорах с участниками экономической деятельности / Д. А. Суворов // Юрист. –

2006. – № 4. – С. 49–57.

320. Суд присяжных в России: Громкие уголовные процессы 1864–1917 гг. /

сост. С. М. Казанцев. – Л. : Лениздат, 1991.– 512 с.

321. Судебная власть / под. ред. И. Л. Петрухина. – М. : ООО «ТК Велби»,

2003. – 720 с.

322. Судебная реформа / под ред. Н. А. Давыдова, Н. Н. Полянского. – М. :

Книгоизд-во «Объединение», 1915. – Т. 1. – 381 с.

323. Судебная система Израиля [Электронный ресурс] // Режим доступа :

224

http://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/1642585.

324. Судебные системы европейских стран : справочник : пер. с англ. и франц.

Васильева Д. И., Кобякова О. Ю. – М. : Междунар. отношения, 2002. – 336 c.

325. Судебные системы западных государств / отв. ред. В. А. Туманов. – М. :

Наука, 1991. – 240 c.

326. Судебные уставы с изложением рассуждений, на коих они основаны. 20

нояб. 1864 г. Второе дополненное издание. – СПб. : Изд-во Гос. канцелярии, 1867. –

Ч. 3. V, LIII. – 567 с.

327. Тацій В. Розвантажити суди допоможуть мирові судді [Електронний

ресурс] / Василь Тацій // Слобідський Край. – 25 черв. 2012 р. – Режим доступу :

http://slk.kh.ua/news/vlada/rozvantazhiti-sudi-dopomozhut-mirovi-suddi---vasil-

tatsij-.html.

328. Теория государства и права : курс лекций / под ред. Н. И. Матузова и А.

В. Малько. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Юристъ, 2001. – 776 с.

329. Терехин В. А. Судебная власть в государственно-правовом механизме

обеспечения прав и свобод граждан (вопросы теории и практики) : дис. ... канд.

юрид. наук : спец. 12.00.01 / Терехин Виктор Александрович. – Саратов, 2001. – 217

с.

330. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України : підруч. /

Тертишник В. М. – [5-те вид., допов. і переобл.]. – К. : А.С.К., 2007. – 848 с.

331. Тертишник В. М. Суд присяжних і мирові судді: історичний досвід,

перспективи становлення та актуальні проблеми / В. М. Тертишник // Весы Фемиды.

– 2000. – № 3 (15) . – С. 84–90.

332. Тертышников В. И. Гражданский процесс : курс лекций / Тертышников В.

И. – [2-е изд., доп.]. – Х. : ООО «РИРЕГ», 1995. – 158 с.

333. Тимощук А. Последний шанс для альтернативного судопроизводства /

А. Тимощук // Судебно-юридическая газета. – 2009. – № 02 (002). – 27 апр. – С. 4.

334. Тихомиров Ю. А. О концепции развития административного права и

процесса / Ю.А. Тихомиров // Государство и право. 1998. – № 1. – С. 5–14.

225

335. Толковый словарь русского языка : в 4 т. / сост. В. В. Виноградов и др. ;

глав. ред. Б. М. Волин и Д. Н. Ушаков. – М. : Гос. изд-во иностранных и

национальных словарей, 1934–1940. – Т. 4. – 1501 с.

336. Трофимова Н. Н. Мировая юстиция Центрально-промышленного района

России в 1864–1889 гг.: генезис, региональные особенности судоустройства и

деятельности : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Трофимова Наталья Николаевна.

– Владимир, 2004. – 199 с.

337. Трубникова Т. В. Теоретические основы упрощенных судебных

производств / Трубникова Т. В. – Томск : Изд-во Томского гос. ун-та, 1999. – 181 с.

338. Трубникова Т. В. Организация и деятельность мировых судей в России /

Т. В. Трубникова, Ю. К. Якимович. – Томск : Изд-во Томского гос. ун-та, 1999. – 82

с.

339. Турышева Н. В. Примирительные процедуры и мировое соглашение в

гражданском процессе зарубежных стран / Н. В. Турышева // Вестник Московского

университета, Серия 11. Право, 3. – 1996. – С. 74–84.

340. Уголовно-процессуальный кодекс Федеративной Республики Германия.

Научно-практический комментарий и перевод текста / Павел Головненков, Наталья

Спица, Уве Хелльманн. – Universitatsverlag Potsdam, 2012. – 404 с.

341. Уголовно-процессуальный кодекс Франции 1958 года. – М. : Прогресс,

1967. – 323 с.

342. Узагальнення ВССУ судової практики здійснення кримінального

провадження на підставі угод від 22 січ. 2014 р. // Закон і Бізнес. – 12–18 лип. 2014 р.

– № 28 (1170); 19–25 лип. 2014 р. – № 29 (1171).

343. Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи

розвитку : експерт. доп. – К. : НІСД, 2007. – 264 с.

344. Українська радянська енциклопедія. – К. : Голов. ред. Укр. рад. енцикл.,

1981. – Т. 6. – 552 с.

345. УПК РФ . Сайт: Консультант Плюс [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://www.consultant.ru/popular/upkrf/11_55.html#p4809.

226

346. Устюжанинов В. А. Институт мировых судей: вопросы правовой

регламентации : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец.

12.00.03 «Гражданское право, семейное право, гражданский процесс,

международное частное право» / В. А. Устюжанинов. – М., 1999. – 36 с.

347. Феклюнин С. ВАС РФ предлагает внедрить в процесс судебных

примирителей [Электронный ресурс] / Сергей Феклюнин. – 17 июля 2012 г. – Режим

доступа :

http://rapsinews.ru/legislation_publication/20120717/263820256.html.

348. Филиппов М. А. Судебная реформа в России: Судоустройство / Филиппов

Михаил Авраамович. – СПб. : Типография А. Моригеровского, 1871. – 459 с.

349. Филонов Ю. Л. Институт мировой юстиции в контексте российской

судебной правовой политики : автореф. дис. на соискание ученой степени канд.

юрид. наук : спец. 23.00.02 «Политические институты; этнополитическая

конфликтология; национальные и политические процессы и технологии

(юридические науки)» / Ю. Л. Филонов. – Ростов-н/Д., 2007. – 24 с.

350. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства / Фойницкий И. Я. –

СПб. : Альфа, 1996. – Т. 1. – 552 с.

351. Французская Республика. Конституция и законодательные акты / пер. с

франц. ; под ред. В. А. Туманова. – М. : Прогресс, 1989. – 448 с.

352. Фридмэн Лоуренс. Введение в американское право / Фридмэн Лоуренс. /

Перевод с английского Седуна Г. / Под ред. Калантаровой М. - М. : Прогресс, 1993.

– 286 с.

353. Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991–2001 рр. / Футей

Б. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – 228 с.

354. Фролов С. С. Социология : учеб. для высш. учеб. завед. / Фролов С. С. –

М. : Наука, 1994. – 256 с.

355. Хавронюк М. І. Чи потрібні Україні мирові суди? / М. І. Хавронюк, С. Ф.

Мироненко [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/3adf2d0e52f68d76c2256c080037bac9/6059

49bf98dad31fc22575c8004fd3fe?OpenDocument.

227

356. Хаманева Н. Ю. Защита прав граждан в сфере исполнительной власти /

Хаманева Н. Ю. – М. : Ин-т государства и права Российской Академии Наук, 1997. –

363 с.

357. Хаматова Е. В. Особенности судопроизводства в мировых судей России :

моногр. / Хаматова Е. В. – Воронеж : Науч. книга, 2008. – 145 c.

358. Хандурін М. Великий Судовий Кодекс: запрошуємо суддів до

обговорення / М. Хандурін // Закон і бізнес. – 2003. – № 38. – С. 14.

359. Холодова Е. И. Становление и развитие мировой юстиции России в IX –

начале XX вв.: историко-правовое исследование : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01

/ Холодова Елена Ивановна. – Белгород, 2009. – 203 с.

360. Цибуляк-Кустевич А. С. До питання про підсудність кримінальних

проступків судам загальної юрисдикції України / А. С. Цибуляк-Кустевич //

Українське правосуддя: Здобутки та перспективи : матеріали Всеукр. наук.-практ.

конф. (Чернівці, 16 трав. 2008 р.). – Чернівці : Рута, 2008. – С. 537–542.

361. Цибуляк-Кустевич А. С. Призначення мирового суду в контексті судово-

правової реформи України / А. С. Цибуляк-Кустевич // Правове життя: сучасний

стан та перспективи розвитку : зб. тез наук. доп. за матеріалами IV Міжнар. наук.-

практ. конф. молодих вчених (Луцьк, 14–15 берз. 2008 р.) / [уклад. М. Л. Варченко,

Н. М. Гончарова, І. О. Коритнюк та ін.]. – Луцьк : ПП. Іванюк В. П., 2008. – 360 с. –

С. 66–68.

362. Цибуляк-Кустевич А. С. Принципи побудови судової системи та їх вплив

на доступність правосуддя / А. С. Цибуляк-Кустевич // Науковий вісник

Чернівецького університету : зб. наук. пр. – Вип. 385 : Правознавство. – Чернівці :

Рута, 2007. – С. 57–62.

363. Цибуляк-Кустевич А. С. Сутність категорії мирова юстиція /

А. С. Цибуляк-Кустевич // Осінні юридичні читання : тези доп. та наук. повідомлень

Всеукр. наук. конф. молодих вчених (Харків, 12–13 листоп. 2008 р.) / за заг. ред. А.

П. Гетьмана. – Х. : Нац. юрид. акад. України, 2008. – С. 470–472.

364. Цибуляк-Кустевич А. С. Перспективи впровадження інституту

примирення в цивільному судочинстві України / А. С. Цибуляк-Кустевич // Вісник

228

Академії адвокатури України. – К. : Видав. центр Акад. адвокатури України. – 2010.

– № 2 (18). – С. 187–191.

365. Цибуляк-Кустевич А. С. Функції мирової юстиції [Електронний ресурс]

/ А. С. Цибуляк-Кустевич // Електронне наукове видання «Порівняльно-аналітичне

право». – 2014. – № 6. – С. 369–373. – Режим доступу :

http://www.pap.in.ua/6_2014/114.pdf.

366. Цибуляк-Кустевич А. С. Мирова юстиція у цивільному процесі України

/ А. С. Цибуляк-Кустевич // Вісник ВККС України. – 2015. – № 1. – С. 40–46.

367. Цибуляк-Кустевич А. С. Роль судді в процедурах примирення та медіації

(порівняльно-правове дослідження) / А. С. Цибуляк-Кустевич //

European political and law discourse. – 2015. – Vol. 2 – Issue 2. – P. 282–293. –

ISSN 2336-5439

368. Цивільний кодекс України від 16 січ. 2003 р. [Електронний ресурс] //

Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Режим доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15

369. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 берез. 2004 р.

[Електронний ресурс] // Офіційний вісник України. – 2004. – № 16. – Режим доступу

:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.

370. Цихоцкий А. В. Теоретические проблемы эффективности правосудия по

гражданским делам : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук :

спец. 12.00.03 «Гражданское право; семейное право; гражданский процесс;

международное частное право» / А. В. Цихоцкий. – Новосибирск, 1998. – 47 с.

371. Цыганаш В. Н. Нужно ли менять функции мирового судьи? К постановке

вопроса о комплексном подходе к изучению мировой юстиции (в порядке дискуссии

на тему, не нуждается ли мировая юстиция в изменении полномочий?) / В. Н.

Цыганаш // Мировой судья. – 2004. – № 6. – С. 4–8.

372. Чебаненко С. Б. Княжеский и народный суд в Древней Руси : дис. …

канд. юрид. наук : 07.00.02 / Чебаненко Сергей Борисович. – СПб., 2007. – 308 с.

[Электронный ресурс]. – Режим доступа :

229

http://www.dissercat.com/content/knyazheskii-i-narodnyi-sud-v-drevnei-rusi.

373. Чельцов-Бебутов М. А. Курс уголовно-процессуального права. Очерки по

истории суда и уголовного процесса в рабовладельческих, феодальных и

буржуазных государствах / Чельцов-Бебутов М. А. – СПб. : Равена, Альфа, 1995. –

839 с.

374. Чепурнова Н. Как сформировать корпус мировых судей? / Н. Чепурнова //

Российская юстиция. – 1999. – № 4. – С. 2–6.

375. Четверикова Л. О. Соціальна держава: структурно-функціональний аналіз

: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02

«Політичні інститути та процеси» / Л. О. Четверикова. – Львів, 2006. – 19 с.

376. Четян М. А. Правовые основы организации и деятельности мировой

юстиции в современной России (историко-правовое исследование) : дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.11 «Теория и история права и государства; история правовых

учений» / Четян Минас Андреевич. – Коломна, 2003. – 190 с.

377. Чечина Н. А. Мировые судьи в Российской Федерации (судебная реформа

и новое законодательство) / Н. А. Чечина // Известия высших учебных заведений.

Правоведение. – 1999. – № 4. – С. 229–237.

378. Чечот Д. М. Административная юстиция (теоретические проблемы) /

Чечот Д. М. – Л. : Изд-во Ленингр. гос. ун-та, 1973. – 652 с.

379. Чечот Д. М. Проблемы защиты субъективных прав и интересов в порядке

неисковых производств советского гражданского процесса :

дис. … доктора юрид. наук : 712 / Чечот Дмитрий Михайлович. – Л., 1969. – 267 с.

380. Чи потрібні Україні мирові суди? Сайт Верховного суду України

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/3adf2d0e52f68d76c2256c080037bac9/6059

49bf98dad31fc22575c8004fd3fe?OpenDocument.

381. Чиркин В. Е. Государствоведение : учеб. / Чиркин В. Е. – [2-е изд., испр. и

доп.]. – М. : Юристъ, 2000. – 384с.

230

382. Шаркова И. Г. Мировая юстиция в России: уголовно-процессуальный и

судоустройственный аспекты : автореф. дис. на соискание ученой степени канд.

юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистика и судебная

экспертиза; оперативно-розыскная деятельность» и 12.00.11 «Судебная власть;

прокурорский надзор; организация правоохранительной деятельности; адвокатура» /

И. Г. Шаркова. – М. : РБД, 2005. – 197 с.

383. Шатовкина Р. В. Организация и деятельность мировых судей в

Российской Федерации : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11 / Шатовкина

Римма Викторовна. – М., 2002. – 183 с.

384. Шейфер С. А. Понятие судебной власти и ее функции / С. А. Шейфер, В.

А. Яблоков // Проблемы судебно-правовой реформы в России: история и

современность : сб. тр. – Самара : Изд-во Самар. гуманитарной акад., 1999. – С. 192–

198.

385. Шеменева О. Н. Мировой судья в гражданском процессе : моногр. /

Шеменева О. Н. – М. : Ось-89, 2009. – 144 с.

386. Шеменева О. Н. Рассмотрение гражданских дел мировыми судьями:

проблемы совершенствования процессуальной формы : автореф. дис. на соискание

ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.15 «Гражданский процесс,

арбитражный процесс» // О. Н. Шеменева. – Саратов, 2005 – 26 с.

387. Шеменева О. Н. Роль мировой юстиции в обеспечении доступа к

правосудию по гражданским делам / О. Н. Шеменева // Актуальные проблемы

гражданского права, гражданского и арбитражного процесса : в 2 ч. Ч. 2 :

Гражданский и арбитражный процесс : материалы науч. конф. (Воронеж, 15–16

марта 2002 г.) / под ред. Е. И. Носыревой, Т. Н. Сафроновой. – Воронеж : Изд-во

Воронеж. гос. ун-та, 2002. – С. 89–96.

388. Шигаль Д. А. Мирова юстиція на Лівобережній Україні за судовою

реформою 1864 року : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук :

спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права. Історія політ. і правових вчень» /

Д. А. Шигаль. – Х. : Б. в., 2005. – 20 с.

231

389. Шигаль Д. А. Мировий суд і реформування сучасної судової системи

України / Д. А. Шигаль // Сучасні проблеми юридичної науки: стан та перспективи

розвитку : тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених та

здобувачів (Харків, 2005 р.) / за ред. М. І. Панова. – Х. : Нац. юрид. акад. України,

2005. – С. 37–39.

390. Шило О. Г. Проблеми підвищення ефективності судового контролю за

обмеженням конституційних прав людини в кримінальному судочинстві /

О. Г. Шило, В. І. Маринів // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи :

матеріали наук.-практ.конф. (Харків, 18–19 квіт. 2002 р.). – К. ; Х. : Юрінком Інтер,

2002. – С. 229–233.

391. Шишкін В. І. Судові системи країн світу : навч. посіб. Ч. 1 / Шишкін В. І.

– К. : ЮрінкомІнтер, 2001. – 336 с.

392. Шишкін В. І. Концепція судової реформи (та додаткові матеріали) /

Шишкін В. І. – К. : Укр. правнича фундація, 1994. – Вип. 1. – 55 с.

393. Штогун С. Г. Правові проблеми організації і функціонування місцевих

загальних судів в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / Штогун

Сергій Григорович. – Х. : Нац. ун-т «Острозька академія». 2004. – 246 с.

394. Штогун С. Г. Правові проблеми організації і функціонування місцевих

загальних судів в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук

: спец. 12.00.10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура» / С. Г. Штогун. – Х. : Нац.

юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. 2004. – 20 с.

395. Шульженко Ю. Л. Конституционный контроль в России / Шульженко

Ю. Л. – М. : РАН. Ин-т государства и права, 1995. – 175 с.

396. Шутило О. В. Становление и модернизация мировой юстиции в России

(вторая половина XIX – начало XX в.): историко-правовое исследование : дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.01 / Шутило Ольга Викторовна. – Саратов, 2006. – 191 с.

397. Щербатых Е. Г. Мировой судья: организационно-правовые и уголовно-

процессуальные аспекты деятельности : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 /

Щербатых Евгений Геннадьевич. – Воронеж, 2006. – 216 c.

232

398. Щодо заходів з попередження і зменшення надмірного робочого

навантаження в судах : Рекомендація № R (86) 12 Комітету Міністрів Ради Європи

державам-членам, ухв. Комітетом Міністрів Ради Європи на 399 засіданні

заступників міністрів 16 верес. 1986 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28print%29/7442A47EB0B374B9C

2257D8700495F8B.

399. Щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя : Рекомендація № R

(81) 7 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам, ухв. Комітетом Міністрів

Ради Європи на 68 засіданні заступників міністрів 14 трав. 1981 р. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_133.

400. Щодо медіації в цивільних справах : Рекомендація Комітету Міністрів

Ради Європи. Rec (2002) 10 (808 засідання заступників міністрів, 18 верес. 2002 р.)

Верховний Суд України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

h˂ttps://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=306401˂ (2015, березень, 12).

401. Щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення

функціонування правосуддя : Рекомендація № R (84) 5 Комітету Міністрів Ради

Європи державам-членам, ухв. Комітетом Міністрів Ради Європи на 367 засіданні

заступників міністрів 28 лютого 1984 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28print%29/7442A47EB0B374B9C

2257D8700495F8B.

402. Эбзеев Б.С. Конституция. Правовое государство. Конституционный суд:

Учебное пособие. – М. : Закон и право, ЮНИТИ, 1996. – 349 с.

403. Эрвасти К. Судебная медиация в законодательстве и на практике

[Электронный ресурс]. Сайт: Ministry of Justice, Finland – Режим доступа :

http://www.oikeusministerio.fi/material/.../om/.../tuomioistuinsovittelu_I_rus.pdf.

404. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп.

ред.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 1998. – Т. 1 : А – Г. – 736 с.

405. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп.

ред.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 1998. – Т. 2 : Д – Й. – 744 с.

233

406. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол. : Ю.С . Шемшученко (голова

редкол.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 2001. – Т. 3 : К – М. – 792 с.

407. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол. : Ю.С . Шемшученко (голова

редкол.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 2004. – Т. 6 : Т – Я. – 768 с.

408. Юревич І. В. Організаційно-правове забезпечення єдності судової влади /

І. В. Юревич // Форум права. – 2012. – № 1. – С. 1114–1119 [Електронний ресурс]. –

Режим доступа :

http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-1/12jivecv.pdf.

409. Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского

государства / Юшков С. В. – М. : Государственное издательство юридической

литературы, 1949. – 546 с.

410. Якименко О. Мета і процесуальне оформлення підготовки цивільних

справ до судового розгляду / О. Якименко // Право України. – 2003. – № 12. –

С. 117–119.

411. Яновська О. Модель мирового суду / О. Яновська, Н. Дика // Юридичний

вісник. – 2014. – № 2. – С. 175–179.

412. Яровая М. В. Современная судебная система Англии и Уэльса (часть I) /

М. В. Яровая // Вестник Московского городского педагогического университета.

Серия «Юридические науки». – М. : ГОУ ВПО МГПУ. – 2013. – № 1 (11). –

С. 70–80.

413. Ясинок М. Мирова юстиція: становлення, розвиток і перспективи /

Микола Ясинок // Публічне право. – 2013. – № 3. – С. 271–277.

414. Яцишин М. М. Історико-правові засади кримінально-виконавчої політики

України : моногр. / М. М. Яцишин. – Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки,

2010. – 448 с.

415. Applications pending before a Judicial Formation 31.12.2014 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://www.echr.coe.int/Documents/Stats_pending_2014_ENG.pdf

416. Conciliation Court (Small Claims Court) [Електронний ресурс]. Сайт :

Minnesota Judicial Brunch. – Режим доступу :

234

http://www.mncourts.gov/Help-Topics/Conciliation-Court.aspx.

417. De Ieso v. Italy No. 34383/02 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://sim.law.uu.nl/SIM/CaseLaw/hof.nsf/e4ca7ef017f8c045c1256849004787f5/1a

516ae81f37ec7cc12579e60036467e?OpenDocument.

418. Encyclopedia Americana. Canadian Edition complete in thirty volumes.

Montreal. Toronto, Vancouver, Winnipeg: «Americana Corporation of Canada». – 1829 –

1951. – Vol. XVI. – Jefferson, Charles E. – Latin, 1951. – 676 p.

419. Gaftoniuc v. Romania No. 30934/05 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-103812

420. Gaglione and others v. Italy No. 45867/07 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://caselaw.echr.globe24h.com/0/0/italy/2010/12/21/gaglione-and-others-v-italy-

696-45867-07.shtml.

421. Gibson B. Introduction to the Magistrates Court : with a glossary of words,

phrases and abbreviations / Bryan Gibson. – Winchester : Waterside Press, 2001.

422. Gururyan v. Armenia No. 11456/05 [Електронний ресурс]. – Режим доступу

:

http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-109098.

423. Ionescu v. Romania No. 36659/04 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-99748.

424. Kenrick Jones Swiss Democracy : A Model for Britain. – Great Britain : Arena

Books, 2009. – 148 p.

425. Korolev v. Russia No. 25551/05 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-99843.

426. Lode Walgrave Repositioning Restorative Justice. – : Willan Publishing, 2003.

– 372 p. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

235

https://books.google.com.ua/books?id=f5EklbDP8L0C&pg=PA287&lpg=PA287&d

q=justice+of+the+peace+in+italy+criminal&source=bl&ots=DahmLkMN1O&sig=9akgM

UeWw93K-

ayv0votBmkhRS4&hl=ru&sa=X&ei=OJIWVY2VA42rPKGfgeAO&ved=0CFcQ6AEwB

w#v=onepage&q=justice%20of%20the%20peace%20in%20italy%20criminal&f=false.

427. Magistrates’ Courts Act 1980 // English legal system. Cracknell’s statutes. S.l.

Old Bailey Press, 1994. – 400 р.

428. Meador Daniel J. American Courts. – St-Pol, Minnesota : West Puplishing Co.,

1991. – 82 p.

429. Minimum wages – EUR/month [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://epp.eurostat.ec.europa.eu/tgm/table.do?tab=table&init=1&plugin=0&languag

e=en&pcode=tps00155.

430. New Webster’s Dictionary and thesaurus of the English Language. – Danbury:

Lexicon Publications, 1993. – 1149, 67 р.

431. Opinion No 6 (2004) of the Consultative Council of European Judges to the

attention of the Committee of Ministers on fair trial within a reasonable time and judge’s

role in trials taking into account alternative means of dispute settlement, as adopted by the

CCJE at its 5th

meeting. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=1046389&Site=COE

432. Organisation of justice – Italy [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://ec.europa.eu/civiljustice/org_justice/org_justice_ita_en.htm.

433. Regulation (EC) № 861/2007 of the European Parliament and of the Council

of 11 July 2007 establishing a European small claims procedure. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу :

http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=celex:32007R0861.

434. Report оf CEPEJ on «European judicial systems – Edition 2014 (2012 data):

efficiency and quality of justice» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.coe.int/t/dghl/cooperation/cepej/evaluation/2014/Rapport_2014_en.pdf.

236

435. Research Report The new admissibility criterion under Article 35 § 3 (b) of the

Convention: case-law principles two years on / Council of Europe/European Court of

Human Rights, 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.echr.coe.int/Documents/Research_report_admissibility_criterion_ENG.

pdf.

436. Rinck v. France No.18774/09 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://caselaw.echr.globe24h.com/0/0/france/2010/10/19/rinck-v-france-804-18774-

09.shtml.

437. Ș tefănescu v. Romania No. 11774/04 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=002-562

438. TURKISH JUDICIAL SYSTEM BODIES, DUTIES AND OFFICIALS BY

İsmail Aksel. – The Ministry of Justice of Turkey, The Department for Strategy

Development, Ankara, 2013. – 78 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.coe.int/t/dghl/cooperation/cepej/profiles/Turkish_judicial_system_en.pd

f.

439. The Judiciary: The Court System. [Електронний ресурс]. Сайт : Israel

Ministry of Foreign Affairs. – Режим доступу :

http://www.mfa.gov.il/mfa/aboutisrael/state/democracy/pages/the%20judiciary-

%20the%20court%20system.aspx.

440. Tsybuliak-Kustevych A.S. Theoretical and Legal Reasoning of the Necessity

to Implement an Institute of Justice of the Peace in Ukraine // European Reforms Bulletin.

2015. –№ 2. – Р. 67–77. – ISSN: 2418-4209 (printed), 2418-4217 (online).

441. Violations by Article and by State – 2014 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу :

http://www.echr.coe.int/Documents/Stats_violation_2014_ENG.pdf

237

ДОДАТКИ

Додаток А

Лист Верховної Ради України щодо наявності на її розгляді законопроектів з

питання впровадження в Україні мирової юстиції, судової медіації

238

Додаток Б

Лист Міністерства Юстиції України стосовно планів Міністерства щодо

розробки законопроектів з питання впровадження мирових судів та медіації

239

Додаток В

Аналіз середньомісячного надходження справ на одного суддю

місцевих судів України

240

Додаток Д

Зведені результати анкетування

суддів місцевих загальних судів Чернівецької області

№

з/п

Запитання Відповідь Відсоткове

співвідношення

1. Чи вважаєте Ви за

необхідне запровадити на

території України мирові

суди?

□ Так – 34 відповіді

□ Ні – 42 відповіді

□ Ваш варіант відповіді_

□ Так – 44,74 %

□ Ні – 55,26 %

□ Ваш варіант відповіді_

2. На Вашу думку органи

мирової юстиції мають

входити до складу1:

□ органів місцевого

самоврядування – 12

□ судової влади – 39;

□ Ваш варіант відповіді –

3 відповіді, а саме:

□ «окрема структура» 2

відповіді

□ «у складі Мінюсту» 1

відповідь

□ органів місцевого

самоврядування – 19,4 %

□ судової влади – 63 %;

□ Ваш варіант відповіді 3

відповіді, а саме:

□ «окрема структура»

3,23%

□ «у складі Мінюсту»

1,61 %

3. Чи погоджуєтесь Ви із

твердженням, що

відновлення миру/згоди

між сторонами спору, а

отже ліквідація конфлікту –

одне із принципових

призначень мирових суддів.

□ Так – 50 відповідей

□ Ні – 10 відповідей

□ Ваш варіант відповіді

□ Так – 80, 65 %

□ Ні – 16,13 %

□ Ваш варіант відповіді

4. Чи мають вимоги до

мирових суддів відповідати

вимогам, які

пред’являються до суддів

місцевих загальних судів?

□ Так – 48 відповідей

□ Ні – 11 відповідей

□ Ваш варіант відповіді 2

відповіді, а саме:

□ «переважно так» – 1

відповідь

□ Так – 77, 42 %

□ Ні – 17,74 %

□ Ваш варіант відповіді,

а саме:

□ переважно так» –

1,61 %

1 Загалом опрацьовано 76 анкет. При цьому 14 анкет можна охарактеризувати як категоричні,

тобто судді, висловившись у першому ж питанні проти необхідності запровадження на території

нашої держави мирових судів, не відповідали на наступні питання. Аналіз інших 28 анкет із

заперечними відповідями на перше питання («Чи вважаєте Ви за необхідне запровадити на

території України мирові суди?»), все ж дає можливість узагальнити бачення представниками

судової влади основних характеристик мирової юстиції, оскільки містять відповіді щодо цих

питань. Саме тому при визначенні процентного співвідношення позитивних і негативних

відповідей на питання анкети (2–12) за 100 % приймаємо не 76 (загальна кількість), а 62 анкети (за

мінусом 14 «категоричних»).

241

□ «частково» – 1 відповідь □ «частково» – 1,61 %

5. Чи доцільно висувати до

кандидатів на посаду

мирового судді вимогу

проживання в межах

судового округу, в межах

якого він здійснюватиме

повноваження (для

можливості застосування

ним у процесі судочинства

знань місцевих традиції та

менталітету)?

□ Так – 42 відповіді

□ Ні – 19 відповідей

□ Ваш варіант відповіді

□ Так – 67, 74 %

□ Ні – 30,65 %

□ Ваш варіант відповіді

6. Чи раціональною є така

вимога: суддею районного,

міського, районного в місті,

міськрайонного суду може

бути особа, яка перебувала

на посаді мирового судді.

□ Так – 10 відповідей

□ Ні – 51 відповідь

□ Ваш варіант відповіді –

1 відповідь, а саме

«частково»

□ Так – 16,13 %

□ Ні – 82,26 %

□ Ваш варіант відповіді –

1,62 %

7. Які категорії справ

доцільно віднести до

компетенції мирових

суддів?

□ цивільні справи

позовного провадження з

незначною ціною позову –

29 відповідей;

□ справи окремого та

наказного провадження –

27 відповідей;

□ справи про злочини

невеликої тяжкості – 10

відповідей;

□ усі справи приватного

обвинувачення – 25

відповідей;

□ справи про

адміністративні

правопорушення, що на

сьогодні віднесені до

компетенції місцевих

загальних судів – 21

відповідей;

□ Ваш варіант відповіді 3,

а саме:

□ «за погодженням

сторін» – 1 відповідь

□ «жодна категорія» – 2

відповідей

□ цивільні справи

позовного провадження з

незначною ціною позову

– 46,77%;

□ справи окремого та

наказного провадження –

43,55 %;

□ справи про злочини

невеликої тяжкості –

16,13 %;

□ усі справи приватного

обвинувачення – 40,32 %;

□ справи про

адміністративні

правопорушення, що на

сьогодні віднесені до

компетенції місцевих

загальних судів – 33,87 %;

□ Ваш варіант відповіді

3, а саме:

□ «за погодженням

сторін» – 1,61 %

□ «жодна категорія» –

3,23

8. Чи варто до компетенції

мирового судді передати

повноваження слідчого

судді?

□ Так – 0

□ Ні – 62

□ Ваш варіант відповіді –

□ Так – 0

□ Ні – 100 %

□ Ваш варіант відповіді

9. Чи раціонально для □ Так – 29 відповідей □ Так – 46,78 %

242

мирових судів виділяти

окремі приміщення?

□ Ні – 28 відповідей

□ Ваш варіант відповіді –

1

□ Ні – 45,16%

□ Ваш варіант відповіді –

1,61%

10. Чи доцільно, щоб судові

округи мирових судів не

збігалися із

адміністративно-

територіальним поділом?

□ Так – 6 відповідей

□ Ні – 47 відповідей

□ Ваш варіант відповіді -

□ Так – 9,68 %

□ Ні – 75,81 %

□ Ваш варіант відповіді –

11. Чи вважаєте Ви

раціональним, щоб судові

округи мирових судів

охоплювали територію

меншу ніж округи нині

діючих місцевих загальних

судів з метою

територіального

наближення судів до

населення.

□ Так – 16 відповідей

□ Ні – 38 відповідей

□ Ваш варіант відповіді__

□ Так – 25, 81 %

□ Ні – 61,3%

□ Ваш варіант відповіді

12. Апеляційною інстанцією

для рішень мирового судді

повинні бути:

□ Районні, міські, районні

в містах, міськрайонні суди

– 26 відповідей;

□ Апеляційні загальні суди

– 24 відповіді;

□ Рішення повинні бути

остаточними і не підлягати

оскарженню – 4 відповіді;

□ Ваш варіант відповіді

□ Районні, міські,

районні в містах,

міськрайонні суди – 41,94

%;

□ Апеляційні загальні

суди – 38,71 %;

□ Рішення повинні бути

остаточними і не

підлягати оскарженню –

6,45 %;

□ Ваш варіант відповіді

243

Додаток Е

Відповідь на питання 1 анкети

244

Додаток Ж

Відповідь на питання 12 анкети

245

Додаток З

ПРОЕКТ

Вноситься

«___» __________ 2016 р.

Закон України

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

впровадження мирової юстиції

Верховна Рада України постановляє:

I. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1. У Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної

Ради України, 2010 р., №№ 41 – 45 із наступними змінами):

1) абзац перший частини третьої статті 18 після слів «3. У місцевих загальних

судах» доповнити словами «(крім мирових)».;

2) частину першу статті 20 доповнити частиною 11 такого змісту:

«11. Повноваження голови мирового суду виконує мировий суддя даного суду. У

випадку, якщо кількість суддів мирового суду становить два судді, повноваження

голови протягом строку, встановленого цим Законом, виконує мировий суддя,

визначений територіальним управлінням ДСА, за допомогою автоматизованої системи

документообігу. Після закінчення даного строку повноваження голови мирового суду

виконує інший мировий суддя даного суду (якщо склад даного суду не зазнав змін).

Якщо після закінчення встановленого Законом терміну перебування на посаді голови

мирового суду, суддя, що виконував повноваження голови, не працює надалі у цьому

суді, а кількість мирових суддів і надалі складає дві особи, то суддя, який виконуватиме

повноваження голови даного суду, визначається автоматизованою системою

документообігу територіальним управлінням ДСА. У випадку, якщо кількість суддів

мирового суду становить три і більше судді, застосовується загальний порядок обрання

голови місцевого суду, визначений даною статтею.»;

3) частину першу статті 21 викласти в такій редакції:

246

«1. Місцевими загальними судами є районні та мирові суди (поширюють

юрисдикцію на територію однієї об’єднаної територіальної громади).»

4) частини четверту статті 21 викласти в такій редакції:

«Районний суд складається із суддів районного суду, з числа яких обирається

голова суду та, у передбачених законом випадках, заступник або заступники голови

суду. Мировий суд складається з одного мирового судді, крім випадків, коли нормативи

навантаження, кількість населення судового округу (об’єднаної територіальної

громади), специфіка місцезнаходження суду, характер та кількість справ, ступінь

концентрації виробництва, наявність торгових центрів, спортивних, розважальних

установ зумовлюють необхідність збільшення штатної кількості мирових суддів.»

5) частину п’яту статті 21 після слів «З числа суддів місцевого загального суду»

доповнити словами «(крім мирового)»;

6) статтю 21 доповнити частинами 6, 7, 8 такого змісту:

«6. У випадку тимчасової відсутності мирового судді (у разі припинення

повноважень судді або його відсторонення від посади, у разі його тимчасової

відсутності через хворобу, відпустку та інші поважні причини), а також у випадку

заявлення самовідводу мировим суддею, чи задоволення заяви про відвід мирового

судді, його функції виконує почесний мировий суддя.

7. Список почесних мирових суддів у межах кожної області формується

територіальним управлінням ДСА, з числа суддів у відставці, які дали згоду на

тимчасове виконання обов’язків мирового судді.

8. Почесний мировий суддя, який буде заміщати тимчасово відсутнього мирового

суддю, мирового суддю, що підлягає відводу (у випадку самовідводу чи задоволення

заяви про відвід) визначається за допомогою автоматизованої системи документообігу

відповідним територіальним управлінням ДСА.»;

7) частину 2 статті 22 викласти в такій редакції:

«2. Мирові суди розглядають малозначні цивільні, кримінальні справи, а також

справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, передбачених

процесуальним законом. Районні суди розглядають цивільні та кримінальні справи, що

не входять до підвідомчості мирових судів.»;

247

8) частину першу статті 65 доповнити реченням такого змісту :

«На посаду мирового судді може бути рекомендований громадянин України, не

молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі

права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє

державною мовою. Пріоритетне право на зайняття посади мирового судді має кандидат,

що довше за інших проживає в межах області, де розташований мировий суд, в якому

він виявив намір працювати.»;

9) частину першу статті 66 доповнити пунктом 81 такого змісту:

«81) зарахування Вищою кваліфікаційною комісією суддів України кандидатів на

посаду мирового судді за результатами відбіркового іспиту та спеціальної перевірки до

резерву на заміщення вакантних посад мирового судді, визначення рейтингу кандидатів

на посаду мирового судді, оприлюднення списку кандидатів на посаду мирового судді,

включених до резерву та рейтингового списку кандидатів на посаду мирового судді, на

офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

10) статтю 66 доповнити частиною 2 такого змісту:

«2. Призначення на посаду мирового судді не включає стадії, передбачені

пунктами 9-11 частини 1 даної статті».

11) частину 1 статті 68 доповнити реченням такого змісту:

«Добір кандидатів на посаду мирового судді не включає проходження спеціальної

підготовки та складення кваліфікаційного іспиту.»;

12) статтю 70 доповнити частинами 11 та 1

2 такого змісту:

«11. Вища кваліфікаційна комісія суддів України розміщує інформацію щодо

кандидатів на посаду мирового судді, які пройшли відбірковий іспит та щодо яких

здійснюється спеціальна перевірка, на своєму офіційному веб-сайті та публікує її у

визначених нею друкованих засобах масової інформації, у тому числі в

найпоширеніших місцевих друкованих засобах масової інформації області, де має намір

працювати кандидат на посаду мирового судді (якщо таке відомо), а також, де він

пропрацював більшу частину своєї професійної діяльності.

12. Вища кваліфікаційна комісія суддів України не пізніше наступного дня після

прийняття попереднього рішення про допуск осіб, які успішно пройшли відбірковий

248

іспит, до наступного етапу добору надсилає до органів місцевого самоврядування усіх

громад області, де має намір працювати кандидат на посаду мирового судді (якщо таке

відомо), а також, де він пропрацював більшу частину своєї професійної діяльності,

оголошення що містить інформацію про кандидата на посаду мирового судді, що

пройшов відбірковий іспит та щодо якого здійснюється спеціальна перевірка, з метою

розміщення такого оголошення на видному місці в приміщенні органу місцевого

самоврядування. У такому оголошенні повинна розміщуватись інформація про право

фізичних та юридичних особи подавати до Вищої кваліфікаційної комісії суддів

України інформацію щодо кандидатів на посаду судді, з обов’язковим зазначенням

поштової адреси Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.»;

Відповідно абзац 2 частини 1 статті 70 перенумерувати в ч. 13;

14) абзац 1 частини третьої статті 70 доповнити: «(крім кандидатів на посаду

мирового судді). Щодо кандидатів на посаду мирового судді за результатами

спеціальної перевірки та відбіркового іспиту відбувається зарахування осіб, що успішно

склали відбірковий іспит Вищою кваліфікаційною комісією суддів України до резерву

на заміщення вакантних посад мирового судді, визначення рейтингу кандидатів на

посаду мирового судді, оприлюднення списку кандидатів на посаду мирового судді,

включених до резерву та рейтингового списку, на офіційному веб-сайті Вищої

кваліфікаційної комісії суддів України.»;

15) перше речення частини 1 статті 73 викласти в такій редакції:

«1. Для проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді Вища

кваліфікаційна комісія суддів України приймає рішення про його оголошення, розміщує

відповідну інформацію на своєму офіційному веб-сайті та публікує її у визначених нею

друкованих засобах масової інформації, у тому числі в найпоширеніших місцевих

друкованих засобах масової інформації тієї області, де наявні вакантні посади в

мирових судах, не пізніш як за місяць до дня проведення конкурсу.»

16) абзац 1 частини 4 статті 73 викласти в такій редакції:

«4. Вища кваліфікаційна комісія суддів України проводить конкурс на зайняття

вакантних посад суддів на підставі рейтингу кандидатів за результатами відбіркового

іспиту (для мирових суддів), кваліфікаційного іспиту, складеного в межах процедури

249

добору суддів (для районних суддів), або кваліфікаційного оцінювання (для інших

судів).»;

17) абзац 2 частини 4 статті 73 доповнити реченням такого змісту:

«У разі однакової позиції за рейтингом кандидатів на посаду мирового судді

перевага надається кандидату, який має більший стаж роботи в галузі права, а в разі

однакового стажу, той кандидат, який найдовше проживає в межах регіону (області), де

розташований мировий суд, в якому має намір працювати кандидат.»;

18) частину третю статті 133 викласти в такій редакції:

«3. Посадовий оклад судді мирового суду встановлюється в розмірі 9 мінімальних

заробітних плат, районного суду в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.»;

19) у першому реченні частини четвертої статті 133 словосполучення «судді

місцевого суду» замінити на словосполучення «судді районного суду»

2. У Цивільному процесуальному кодексі України (Відомості Верховної Ради

України, 2004 р., №№ 40 – 42, ст. 492):

1) статтю 82 доповнити частиною 5 такого змісту:

«5. Судовий збір у справах позовного провадження, що підвідомчі мировому

суду, підлягає сплаті у випадку, якщо спір не врегульовано в порядку, передбаченому

частинами 3 та 31 ст. 130 цього Кодексу. Мировий суд перевіряє зарахування судового

збору до спеціального фонду Державного бюджету України до початку судового

розгляду справи по суті. У випадку, якщо мировий суддя розпочинає розгляд справи по

суті одразу після закінчення примирних процедур, судове рішення видається сторонам

лише після зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету

України.»

2) частину першу статті 107 викласти в такій редакції:

«1. Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства,

розглядаються районними та мировими судами»

3) доповнити статтею 1071 такого змісту:

«Стаття 1071. Підсудність справ мировим судам

1. Мирові суди розглядають цивільні справи: а) позовного провадження, у

випадку, якщо ціна позову не перевищує розміру 30 мінімальних заробітних плат, за

250

винятком найскладніших; б) справи наказного провадження; в) справи окремого

провадження.»

4) доповнити статтею 1072 такого змісту

«Стаття 1072. Правила розгляду мировими судами цивільних справ позовного

провадження

1.Провадження у справах з ціною позову до 10 мінімальних заробітних плат

здійснюється в письмовому порядку за правилами та із врахуванням виключень щодо

предметної підсудності, передбачених в Європейській процедурі врегулювання спорів з

незначною сумою позову, затвердженій Регламентом Європарламенту та Ради Європи

№ 861/2007 від 11.07.2007.

2.Провадження у справах з ціною позову від 10 до 20 мінімальних заробітних

плат здійснюється в спрощеному порядку, якщо сторони не заявлять клопотання про

розгляд в порядку загальної процедури.

3.Провадження у справах з ціною позову від 20 до 30 мінімальних заробітних

плат здійснюється: а) у скороченому провадженні, якщо позивач заявляє відповідне

клопотання, а відповідач не заперечує проти такого розгляду або за пропозицією

мирового судді за згодою сторін; б) у порядку загальної процедури, передбаченої цим

Кодексом.

4.До справ, що наділені примирним потенціалом, примирні процедури

застосовуються мировим суддею в будь-якому випадку (крім письмового

провадження).

5.Мировий суддя може винести вмотивовану ухвалу про розгляд справи в

порядку загальної процедури або відмовити в задоволенні клопотання про розгляд

справи в скороченому провадженні вмотивованою ухвалою, якщо справа належить до

категорії середнього ступеня складності.

6.Справи з ціною позову до 10 мінімальних заробітних плат, що не підлягають

розгляду в порядку, передбаченому в Європейській процедурі врегулювання спорів з

незначною сумою позову, і не належать згідно з українським законодавством до

категорії найскладніших, розглядаються мировим суддею в порядку, передбаченому

частиною 2 даної статті.»

251

5) статтю 130 доповнити частинами 31 та 3

2 такого змісту:

31. У рамках примирної процедури мировий суддя: вносить сторонам пропозиції

рекомендаційного характеру визначитися з можливістю мирного врегулювання

конфлікту, допомагає дійти до спільного розуміння їхніх відносин, без однозначних

висновків про правомірність заявлених вимог й обґрунтованості заперечень на позов,

пропонує сторонам реальні, здійсненні варіанти вирішення конфлікту, із вказівкою на

переваги й недоліки кожного варіанту, роз’яснює наслідки того чи іншого рішення;

визначає, чи можливе укладення між сторонами мирової угоди, чи не суперечить це

чинному законодавству і чи доцільне укладення такої угоди в рамках даного правового

конфлікту.

32. Мировий суддя не має права схиляти сторони до прийняття якого-небудь із

запропонованих варіантів вирішення правового конфлікту, нав’язувати сторонам

несправедливі чи незаконні умови примирення; наполягати на примиренні; робити

погрози про невигідне вирішення справи, застосовувати інші способи морального

примусу чи насилля.

6) Статтю130 доповнити частино 61 такого змісту:

«61. Якщо спір не врегульовано в порядку, визначеному частиною 3

1 цієї статті, та

з поведінки сторін не вбачається можливість подальших уступок один одному, мировий

суд має право розпочати розгляд справи по суті. У випадку призначення судового

розгляду на інший день, мировий суддя нагадує сторонам, що за загальним правилом

розгляд справ у мирового судді має здійснюватись у межах одного судового засідання

та особливості сплати судового збору в разі примирення сторін.»

7) частину сьому статті 130 доповнити реченням такого змісту:

«У справах, що підвідомчі мировому суду та наділені примирним потенціалом,

попереднє судове засідання з проведенням примирних процедур є обов’язковим. Участь

сторін у такому засіданні є їх процесуальним обов’язком.»;

8) статтю 130 доповнити частиною 91 такого змісту:

«91. У випадку неявки сторін на примирні процедури мировий суддя призначає

день нового попереднього судового засідання. При повторній неявці без поважної

причини позивача (якщо відповідач не наполягає на розгляді справи по суті) мировий

252

суддя має право залишити позов без розгляду, а при повторній неявці відповідача без

поважної причини – право оголосити про негайне відкриття судового засідання по суті

суперечки й розглянути справу по правилам заочного провадження (при бажанні

позивача).»

9) частину першу статті 131 доповнити реченням такого змісту:

«Сторони зобов’язані подати свої докази мировому суду не пізніше як за день до

попереднього судового засідання.»;

10) частину першу статті 157 викласти в такій редакції:

«1. Суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців

з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про

стягнення аліментів та справи, що підвідомчі мировому суду і розглядаються ним в

порядку спрощеного провадження – одного місяця. Мировий суд вчиняє всі необхідні

дії, щоб забезпечити розгляд справи під час одного судового засідання. У разі

необхідності отримання та дослідження додаткових доказів чи вчинення інших

процесуальних дій, з метою забезпечення повного всебічного та справедливого

розгляду справи, кількість судових засідань може бути збільшено.»

11) частину першу статті 207 доповнити пунктом 10 такого змісту:

«10) позивач повторно не з’явився без поважної причини на примирні процедури

(крім випадків, коли відповідач наполягає на розгляді справи по суті).»

3. У Кримінальному процесуальному кодексі України (Відомості Верховної

Ради України, 2013, № 9-10, № 11-12, № 13):

1) У частині 1 статті 33 словосполучення «(районні, міські, районні у містах,

міськрайонні)» замінити на «(районні, мирові)»

2) доповнити статтею 331 такого змісту

«Стаття 331. Предметна підсудність

1. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення та спрощене

провадження щодо кримінальних проступків (за виключенням справ щодо

неповнолітніх) здійснюється мировим судом.»

4. У Кодексі України про адміністративні правопорушення (Відомості

Верховної Ради України, Відомості Верховної Ради УРСР, 1984, додаток до № 51):

253

1) У тексті Кодексу слова «районний, районний у місті, міський чи

міськрайонний суд (суддя)» у всіх відмінках і числах замінити словами «мировий суд»

у відповідному відмінку і числі.

5. У Законі України «Про судовий збір» (Відомості Верховної Ради України,

2012, № 14):

1) Статтю 4 доповнити частиною 11 такого змісту:

До позовних заяв, поданих до мирового суду, не застосовується застереження

щодо мінімального розміру судового збору; його розмір залежить виключно від ціни

позову.

2) Частину 2 статті 9 доповнити таким текстом:

«Судовий збір у справах позовного провадження, що підвідомчі мировому суду

підлягає сплаті у випадку, якщо спір не врегульовано в порядку, передбаченому

частинами 3 та 31 ст. 130 Цивільного процесуального кодексу України. Мировий суд

перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету

України до початку судового розгляду справи по суті. У випадку, якщо мировий суддя

розпочинає розгляд справи по суті одразу після закінчення примирних процедур, судове

рішення видається сторонам лише після зарахування судового збору до спеціального

фонду Державного бюджету України.».

ІІ. Перехідні положення:

1. Місцем розташування та роботи мирових судів можуть бути приміщення

відповідних органів місцевого самоврядування громади чи діючих місцевих загальних

судів (якщо їх розмір і технічний стан забезпечуватимуть таку можливість).

ІІІ. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

Голова Верховної Ради України

254

Порівняльна таблиця

до проекту Закону України

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впровадження

мирової юстиції»

Чинна редакція Запропонована редакція

Закон України «Про судоустрій і статус суддів»

Стаття 18. Спеціалізація судів загальної

юрисдикції

…

3. У місцевих загальних судах та

апеляційних судах діє спеціалізація із

здійснення кримінального провадження

щодо неповнолітніх.

…

Стаття 18. Спеціалізація судів загальної

юрисдикції

…

3. У місцевих загальних судах (крім мирових)

та апеляційних судах діє спеціалізація із

здійснення кримінального провадження щодо

неповнолітніх.

…

Стаття 20. Порядок обрання суддів на

адміністративні посади та звільнення з цих

посад

Стаття 20. Порядок обрання суддів на

адміністративні посади та звільнення з цих

посад

11. Повноваження голови мирового суду

виконує мировий суддя даного суду. У випадку,

якщо кількість суддів мирового суду

становить два судді, повноваження голови

протягом строку, встановленого цим

Законом, виконує мировий суддя, визначений

територіальним управлінням ДСА, за

допомогою автоматизованої системи

документообігу. По закінченні даного строку,

повноваження голови мирового суду виконує

інший мировий суддя даного суду (якщо склад

даного суду не зазнав змін). Якщо по

закінченню встановленого Законом терміну

перебування на посаді голови мирового суду,

суддя, що виконував повноваження голови, не

працює надалі у цьому суді, а кількість

мирових суддів і надалі складає дві особи, то

суддя, який виконуватиме повноваження

голови даного суду визначається

автоматизованою системою документообігу

територіальним управлінням ДСА. У випадку,

якщо кількість суддів мирового суду

становить три і більше судді,

застосовується загальний порядок обрання

голови місцевого суду, визначений даною

статтею.

…

Стаття 21. Види і склад місцевих судів

1. Місцевими загальними судами є районні,

міжрайонні, районні у містах, міські та

міськрайонні суди.

…

Стаття 21. Види і склад місцевих судів

1. Місцевими загальними судами є районні та

мирові суди (поширюють юрисдикцію на

територію однієї об’єднаної територіальної

громади).

255

Чинна редакція Запропонована редакція

4. Місцевий суд складається з суддів

місцевого суду, з числа яких обирається

голова суду та, у передбачених законом

випадках, заступник або заступники голови

суду.

5. З числа суддів місцевого загального суду

обираються слідчі судді (суддя), які

здійснюють повноваження з судового

контролю за дотриманням прав, свобод та

інтересів осіб у кримінальному провадженні

в порядку, передбаченому процесуальним

законом. ...

…

4. Районний суд складається із суддів

районного суду, з числа яких обирається

голова суду та, у передбачених законом

випадках, заступник або заступники голови

суду. Мировий суд складається з одного

мирового судді, крім випадків, коли

нормативи навантаження, кількість

населення судового округу (об’єднаної

територіальної громади), специфіка

місцезнаходження суду, характер та

кількість справ, ступінь концентрації

виробництва, наявність торгових центрів,

спортивних, розважальних установ

зумовлюють необхідність збільшення

штатної кількості мирових суддів.

5. З числа суддів місцевого загального суду

(крім мирового) обираються слідчі судді

(суддя), які здійснюють повноваження з

судового контролю за дотриманням прав,

свобод та інтересів осіб у кримінальному

провадженні в порядку, передбаченому

процесуальним законом. Кількість слідчих

суддів визначається окремо для кожного суду

зборами суддів цього суду….

6. У випадку тимчасової відсутності

мирового судді (у разі припинення

повноважень судді або його відсторонення

від посади, у разі його тимчасової

відсутності через хворобу, відпустку та інші

поважні причини), а також у випадку

заявлення самовідводу мировим суддею, чи

задоволення заяви про відвід мирового судді,

його функції виконує почесний мировий суддя.

7. Список почесних мирових суддів в межах

кожного регіону формується

територіальним управлінням ДСА з числа

суддів у відставці, які дали згоду на

тимчасове виконання обов’язків мирового

судді.

8. Почесний мировий суддя, що буде заміщати

тимчасово відсутнього мирового суддю,

мирового суддю, що підлягає відводу (у

випадку самовідводу чи задоволення заяви про

відвід) визначається за допомогою

автоматизованої системи документообігу

відповідним територіальним управлінням

ДСА.

Стаття 22. Повноваження місцевого суду

…

2. Місцеві загальні суди розглядають

Стаття 22. Повноваження місцевого суду

…

2. Мирові суди розглядають малозначні

256

Чинна редакція Запропонована редакція

цивільні, кримінальні, адміністративні

справи, а також справи про адміністративні

правопорушення у випадках та порядку,

передбачених процесуальним законом.

цивільні, кримінальні справи, а також справи

про адміністративні правопорушення у

випадках та порядку, передбачених

процесуальним законом. Районні суди

розглядають цивільні та кримінальні справи,

що не входять до підвідомчості мирових

судів.

Стаття 65. Вимоги до кандидатів на посаду

судді

1. На посаду судді може бути

рекомендований громадянин України, не

молодший двадцяти п’яти років, який має

вищу юридичну освіту і стаж роботи в

галузі права не менш як три роки, проживає

в Україні не менш як десять років та володіє

державною мовою.

Стаття 65. Вимоги до кандидатів на посаду

судді

1. На посаду судді може бути рекомендований

громадянин України, не молодший двадцяти

п’яти років, який має вищу юридичну освіту і

стаж роботи в галузі права не менш як три

роки, проживає в Україні не менш як десять

років та володіє державною мовою. На посаду

мирового судді може бути рекомендований

громадянин України, не молодший двадцяти

п’яти років, який має вищу юридичну освіту і

стаж роботи в галузі права не менш як три

роки, проживає в Україні не менш як десять

років та володіє державною мовою.

Пріоритетне право на зайняття посади

мирового судді має кандидат, що довше за

інших проживає в межах області, де

розташований мировий суд, в якому він виявив

намір працювати.

Стаття 66. Порядок призначення на посаду

судді вперше

1. Призначення на посаду судді вперше

здійснюється виключно в порядку,

визначеному цим Законом, та включає такі

стадії:

…

…

Стаття 66. Порядок призначення на посаду

судді вперше

1. Призначення на посаду судді вперше

здійснюється виключно в порядку,

визначеному цим Законом, та включає такі

стадії:

…

81) зарахування Вищою кваліфікаційною

комісією суддів України кандидатів на посаду

мирового судді за результатами відбіркового

іспиту та спеціальної перевірки до резерву на

заміщення вакантних посад мирового судді,

визначення рейтингу кандидатів на посаду

мирового судді, оприлюднення списку

кандидатів на посаду мирового судді,

включених до резерву та рейтингового списку

кандидатів на посаду мирового судді, на

офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної

комісії суддів України;

…

2. Призначення на посаду мирового судді не

включає стадії, передбачені пунктами 9-11

частини 1 даної статті.

Стаття 68. Порядок проведення добору

кандидатів на посаду судді

Стаття 68. Порядок проведення добору

кандидатів на посаду судді

257

Чинна редакція Запропонована редакція

1. Добір кандидатів на посаду судді полягає

у проходженні особами, допущеними до

добору, відбіркового іспиту, організації

проведення Вищою кваліфікаційною

комісією суддів України щодо осіб

спеціальної перевірки в порядку,

встановленому законодавством у сфері

запобігання корупції, з урахуванням

особливостей, передбачених цією статтею, а

також у проходженні спеціальної

підготовки та складенні кваліфікаційного

іспиту.

1. Добір кандидатів на посаду судді полягає у

проходженні особами, допущеними до

добору, відбіркового іспиту, організації

проведення Вищою кваліфікаційною комісією

суддів України щодо осіб спеціальної

перевірки в порядку, встановленому

законодавством у сфері запобігання корупції,

з урахуванням особливостей, передбачених

цією статтею, а також у проходженні

спеціальної підготовки та складенні

кваліфікаційного іспиту. Добір кандидатів на

посаду мирового судді не включає

проходження спеціальної підготовки та

складення кваліфікаційного іспиту.

Стаття 70. Проведення спеціальної

перевірки щодо кандидата на посаду судді

Стаття 70. Проведення спеціальної перевірки

щодо кандидата на посаду судді

11. Вища кваліфікаційна комісія суддів

України розміщує інформацію щодо

кандидатів на посаду мирового судді, які

пройшли відбірковий іспит та щодо яких

здійснюється спеціальна перевірка на своєму

офіційному веб-сайті та публікує її у

визначених нею друкованих засобах масової

інформації, в тому числі в найпоширеніших

місцевих друкованих засобах масової

інформації області, де має намір працювати

кандидат на посаду мирового судді (якщо

таке відомо), а також, де він пропрацював

більшу частину своєї професійної діяльності.

12. Вища кваліфікаційна комісія суддів

України не пізніше наступного дня після

прийняття попереднього рішення про допуск

осіб, які успішно пройшли відбірковий іспит,

до наступного етапу добору надсилає до

органів місцевого самоврядування усіх громад

області, де має намір працювати кандидат

на посаду мирового судді (якщо таке відомо),

а також, де він пропрацював більшу частину

своєї професійної діяльності, оголошення що

містить інформацію про кандидата на

посаду мирового судді, що пройшов

відбірковий іспит та щодо якого

здійснюється спеціальна перевірка, з метою

розміщення такого оголошення на видному

місці в приміщенні органу місцевого

самоврядування. В такому оголошенні

повинна розміщуватись інформація про право

фізичних та юридичних особи подавати до

Вищої кваліфікаційної комісії суддів України

інформацію щодо кандидатів на посаду судді,

з обов’язковим зазначенням поштової адреси

258

Чинна редакція Запропонована редакція

На підставі одержаної інформації Вища

кваліфікаційна комісія суддів України готує

довідку про результати проведення

спеціальної перевірки.

…

3. За результатами спеціальної перевірки

Вища кваліфікаційна комісія суддів України

приймає рішення про направлення осіб, які

відповідають установленим до кандидата на

посаду судді вимогам, для проходження

спеціальної підготовки в Національній

школі суддів України.

…

Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

13. На підставі одержаної інформації Вища

кваліфікаційна комісія суддів України готує

довідку про результати проведення

спеціальної перевірки.

…

3. За результатами спеціальної перевірки

Вища кваліфікаційна комісія суддів України

приймає рішення про направлення осіб, які

відповідають установленим до кандидата на

посаду судді вимогам, для проходження

спеціальної підготовки в Національній школі

суддів України (крім кандидатів на посаду

мирового судді). Щодо кандидатів на посаду

мирового судді за результатами спеціальної

перевірки та відбіркового іспиту

відбувається зарахування осіб, що успішно

склали відбірковий іспит Вищою

кваліфікаційною комісією суддів України до

резерву на заміщення вакантних посад

мирового судді, визначення рейтингу

кандидатів на посаду мирового судді,

оприлюднення списку кандидатів на посаду

мирового судді, включених до резерву та

рейтингового списку, на офіційному веб-сайті

Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

…

Стаття 73. Проведення конкурсу на

зайняття вакантної посади судді

1. Для проведення конкурсу на зайняття

вакантної посади судді Вища кваліфікаційна

комісія суддів України приймає рішення

про його оголошення, розміщує відповідну

інформацію на своєму офіційному веб-сайті

та публікує її у визначених нею друкованих

засобах масової інформації не пізніш як за

місяць до дня проведення конкурсу. …

4. Вища кваліфікаційна комісія суддів

України проводить конкурс на зайняття

вакантних посад суддів на підставі рейтингу

кандидатів за результатами

кваліфікаційного іспиту, складеного в

межах процедури добору суддів (для

місцевих судів) або кваліфікаційного

оцінювання (для інших судів).

Конкурс полягає у доборі для зайняття

вакантної посади судді кандидатом, який

Стаття 73. Проведення конкурсу на зайняття

вакантної посади судді

1. Для проведення конкурсу на зайняття

вакантної посади судді Вища кваліфікаційна

комісія суддів України приймає рішення про

його оголошення, розміщує відповідну

інформацію на своєму офіційному веб-сайті

та публікує її у визначених нею друкованих

засобах масової інформації, у тому числі в

найпоширеніших місцевих друкованих засобах

масової інформації тієї області, де наявні

вакантні посади в мирових судах, не пізніш як

за місяць до дня проведення конкурсу.

4. Вища кваліфікаційна комісія суддів

України проводить конкурс на зайняття

вакантних посад суддів на підставі рейтингу

кандидатів за результатами відбіркового

іспиту (для мирових суддів), кваліфікаційного

іспиту, складеного в межах процедури добору

суддів (для районних суддів) або

кваліфікаційного оцінювання (для інших

судів).

Конкурс полягає у доборі для зайняття

вакантної посади судді кандидатом, який

259

Чинна редакція Запропонована редакція

серед інших учасників конкурсу має вищу

позицію за рейтингом. У разі однакової

позиції за рейтингом перевагу має кандидат,

який набрав більшу кількість балів із

виконаного під час відповідного іспиту

практичного завдання, яким перевірена його

здатність бути суддею за відповідною

спеціалізацією або суддею суду відповідної

інстанції, а за однакової кількості балів -

кандидат, який має більший стаж роботи в

галузі права.

серед інших учасників конкурсу має вищу

позицію за рейтингом. У разі однакової

позиції за рейтингом перевагу має кандидат,

який набрав більшу кількість балів із

виконаного під час відповідного іспиту

практичного завдання, яким перевірена його

здатність бути суддею за відповідною

спеціалізацією або суддею суду відповідної

інстанції, а за однакової кількості балів -

кандидат, який має більший стаж роботи в

галузі права. У разі однакової позиції за

рейтингом кандидатів на посаду мирового

судді перевагу має кандидат, який має

більший стаж роботи в галузі права, а у

випадку однакового стажу, той кандидат,

що найдовше проживає в межах області, де

розташований мировий суд, в якому має намір

працювати кандидат.

Стаття 133. Суддівська винагорода

…

3. Посадовий оклад судді місцевого суду

встановлюється в розмірі 10 мінімальних

заробітних плат.

4. Посадові оклади інших суддів

встановлюються пропорційно до посадового

окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом

Стаття 133. Суддівська винагорода

…

3. Посадовий оклад судді мирового суду

встановлюється в розмірі 9 мінімальних

заробітних плат, районного суду - в розмірі

10 мінімальних заробітних плат;

4. Посадові оклади інших суддів

встановлюються пропорційно до посадового

окладу судді районного суду з коефіцієнтом:

Цивільний процесуальний кодекс України

260

Чинна редакція Запропонована редакція

Стаття 82. Відстрочення та розстрочення

судових витрат, зменшення їх розміру або

звільнення від їх оплати

Стаття 82. Відстрочення та розстрочення

судових витрат, зменшення їх розміру або

звільнення від їх оплати

5. Судовий збір у справах позовного

провадження, що підвідомчі мировому суду,

підлягає сплаті у випадку, якщо спір не

врегульовано в порядку передбаченому

частинами 3 та 31 ст. 130 цього Кодексу.

Мировий суд перевіряє зарахування судового

збору до спеціального фонду Державного

бюджету України до початку судового

розгляду справи по суті. У випадку якщо

мировий суддя розпочинає розгляд справи по

суті одразу після закінчення примирних

процедур, судове рішення видається

сторонам лише після зарахування судового

збору до спеціального фонду Державного

бюджету України.

Стаття 107. Суд першої інстанції

1. Усі справи, що підлягають вирішенню в

порядку цивільного судочинства,

розглядаються районними, районними у

містах, міськими та міськрайонними

судами.

Стаття 107. Суд першої інстанції

1. Усі справи, що підлягають вирішенню в

порядку цивільного судочинства,

розглядаються районними та мировими

судами.

. Стаття 1071. Підсудність справ мировим

судам

1. Мирові суди розглядають цивільні справи:

а) позовного провадження, у випадку якщо

ціна позову не перевищує розміру 30

мінімальних заробітних плат, за винятком

найскладніших; б) справи наказного

провадження; в) справи окремого

провадження.

Стаття 1072. Правила розгляду мировими

судами цивільних справ позовного

провадження

1. Провадження у справах з ціною позову до

10 мінімальних заробітних плат здійснюється

в письмовому порядку за правилами та із

врахуванням виключень щодо предметної

підсудності, передбачених в Європейській

процедурі врегулювання спорів з незначною

сумою позову, затвердженій Регламентом

Європарламенту та Ради Європи № 861/2007

від 11.07.2007.

2. Провадження у справах з ціною позову від

10 до 20 мінімальних заробітних плат,

здійснюється в спрощеному порядку, якщо

сторони не заявлять клопотання про розгляд в

порядку загальної процедури.

261

Чинна редакція Запропонована редакція

3.Провадження у справах з ціною позову від

20 до 30 мінімальних заробітних плат

здійснюється: а) в скороченому провадженні,

якщо позивач заявляє відповідне клопотання,

а відповідач не заперечує проти такого

розгляду або за пропозицією мирового судді

за згодою сторін; б) в порядку загальної

процедури, передбаченої цим Кодексом.

4.До справ, що наділені примирним

потенціалом примирні процедури

застосовуються мировим суддею в будь-

якому випадку (крім письмового

провадження).

5.Мировий суддя може винести вмотивовану

ухвалу про розгляд справи в порядку

загальної процедури або відмовити у

задоволенні клопотання про розгляд справи в

скороченому провадженні вмотивованою

ухвалою, якщо справа належить до категорії

середнього ступеня складності.

6.Справи з ціною позову до 10 мінімальних

заробітних плат, котрі не підлягають розгляду

в порядку, передбаченому в Європейській

процедурі врегулювання спорів з незначною

сумою позову, і не належать згідно

українського законодавства до категорії

найскладніших, розглядаються мировим

суддею в порядку, передбаченому, частиною

2 даної статті.

262

Чинна редакція Запропонована редакція

Стаття 130. Попереднє судове засідання

…

…

7. Попереднє судове засідання не є

обов'язковим. Питання про необхідність

його проведення вирішується суддею під

час відкриття провадження у справі.

Стаття 130. Попереднє судове засідання

…

31. В рамках примирної процедури мировий

суддя: вносить сторонам пропозиції

рекомендаційного характеру визначитися з

можливістю мирного врегулювання

конфлікту, допомагає прийти до спільного

розуміння їхніх відносин, без однозначних

висновків про правомірність заявлених вимог і

обґрунтованості заперечень на позов,

пропонує сторонам реальні, здійсненні

варіанти вирішення конфлікту, із вказівкою

на плюси і мінуси кожного варіанту,

роз’яснює наслідки того чи іншого рішення;

визначає, чи можливе укладення між

сторонами мирової угоди, чи не суперечить

це чинному законодавству і чи доцільне

укладення такої угоди в рамках даного

правового конфлікту.

32. Мировий суддя не має права схиляти

сторони до прийняття якого-небудь із

запропонованих варіантів вирішення

правового конфлікту, нав’язувати сторонам

несправедливі чи незаконні умови примирення;

наполягати на примиренні; робити погрози

про невигідне вирішення справи,

застосовувати інші способи морального

примусу чи насилля.

…

61. Якщо спір не врегульовано у порядку,

визначеному частиною 31

цієї статті та із

поведінки сторін не вбачається можливість

подальших уступок один одному, мировий суд

має право розпочати розгляд справи по суті.

У випадку призначення судового розгляду на

інший день мировий нагадує сторона, що за

загальним правилом розгляд справ у мирового

судді має здійснюватись в рамках одного

судового засідання та особливості сплати

державного мита у випадку примирення

сторін

7. Попереднє судове засідання не є

обов'язковим. Питання про необхідність його

проведення вирішується суддею під час

відкриття провадження у справі. У справах,

що підвідомчі мировому суду та наділені

примирним потенціалом попереднє судове

засідання із проведенням примирних процедур

є обов’язковим. Участь сторін у такому

засіданні є їх процесуальним обов’язком.

…

263

Чинна редакція Запропонована редакція

91. У випадку неявки сторін на примирні

процедури, мировий суддя призначає день

нового попереднього судового засідання. При

повторній неявці без поважної причини

позивача (якщо відповідач не наполягає на

розгляді справи по суті) мировий суддя має

право залишити позов без розгляду, а при

повторній неявці відповідача без поважної

причини ― право оголосити про негайне

відкриття судового засідання по суті

суперечки й розглянути справу по правилам

заочного провадження (при бажанні

позивача).

Стаття 131. Подання доказів

1. Сторони зобов'язані подати

свої докази суду до або під

час попереднього судового засідання у

справі, а якщо попереднє судове засідання у

справі не проводиться, - до початку

розгляду справи по суті.

…

Стаття 131. Подання доказів

1. Сторони зобов'язані подати

свої докази суду до або під час попереднього

судового засідання у справі, а якщо попереднє

судове засідання у справі не проводиться, - до

початку розгляду справи по суті. Сторони

зобов'язані подати свої докази мировому суду

не пізніше як за день до попереднього

судового засідання.

…

Стаття 157. Строки розгляду справ

1. Суд розглядає справи протягом

розумного строку, але не більше двох

місяців з дня відкриття провадження у

справі, а справи про поновлення на роботі,

про стягнення аліментів - одного місяця.

Стаття 157. Строки розгляду справ

1. Суд розглядає справи протягом розумного

строку, але не більше двох місяців з дня

відкриття провадження у справі, а справи про

поновлення на роботі, про стягнення

аліментів та справи, що підвідомчі мировому

суду і розглядаються ним в порядку

спрощеного провадження - одного місяця.

Мировий суд вчиняє всі необхідні дії, щоб

забезпечити розгляд справи у ході одного

судового засідання. У випадку необхідності

отримання та дослідження додаткових

доказів чи вчинення інших процесуальних дій, з

метою забезпечення повного всебічного та

справедливого розгляду справи, кількість

судових засідань може бути збільшено.

Стаття 207. Залишення заяви без розгляду

1. Суд постановляє ухвалу про залишення

заяви без розгляду, якщо:

…

Стаття 207. Залишення заяви без розгляду

1. Суд постановляє ухвалу про залишення

заяви без розгляду, якщо:

…

10) позивач повторно не з’явився без

поважної причини на примирні процедури

(крім випадків, коли відповідач наполягає на

розгляді справи по суті).

Кримінальний процесуальний кодекс України

264

Чинна редакція Запропонована редакція

Стаття 33. Інстанційна підсудність

1. Кримінальне провадження у першій

інстанції здійснюють місцеві (районні,

міські, районні у містах, міськрайонні) суди.

Стаття 33. Інстанційна підсудність

1. Кримінальне провадження у першій

інстанції здійснюють місцеві (районні, мирові)

суди.

Стаття 331. Предметна підсудність

1. Кримінальне провадження у формі

приватного обвинувачення та спрощене

провадження щодо кримінальних проступків

(за виключенням справ щодо неповнолітніх)

здійснюється мировим судом.

Кодекс України про адміністративні правопорушення

Стаття 301. Громадські роботи

….

Громадські роботи призначаються

районним, районним у місті, міським чи

міськрайонним судом (суддею) на строк від

двадцяти до шістдесяти годин і

відбуваються не більш як чотири години на

день.

Стаття 301. Громадські роботи

…

Громадські роботи призначаються мировим

судом на строк від двадцяти до шістдесяти

годин і відбуваються не більш як чотири

години на день.

Стаття 31. Виправні роботи

… Виправні роботи

призначаються районним, районним у місті,

міським чи міськрайонним судом (суддею).

Стаття 31. Виправні роботи

… Виправні роботи призначаються мировим

судом.

Стаття 32. Адміністративний арешт

… Адміністративний арешт

призначається районним, районним у місті,

міським чи міськрайонним судом (суддею)

Стаття 32. Адміністративний арешт

…Адміністративний арешт

призначається мировим судом.

Стаття 40. Покладення обов'язку

відшкодувати заподіяну шкоду

.. а суддя районного, районного у місті,

міського чи міськрайонного суду -

незалежно від розміру шкоди, крім

випадків, передбачених частиною другою

цієї статті.

Стаття 40. Покладення обов'язку

відшкодувати заподіяну шкоду

.. а суддя мирового суду - незалежно від

розміру шкоди, крім випадків, передбачених

частиною другою цієї статті.

Стаття 214. Розмежування компетенції

органів, уповноважених розглядати справи

про адміністративні правопорушення

…

Виконавчі комітети сільських, селищних,

міських рад, судді районних, районних у

місті, міських чи

міськрайонних судів, органи внутрішніх

справ, органи державних інспекцій та інші

уповноважені органи (пункт 5 статті 213)

розглядають справи про адміністративні

правопорушення, віднесені цим Кодексом

до їх відання.

Стаття 214. Розмежування компетенції

органів, уповноважених розглядати справи

про адміністративні правопорушення

…

Виконавчі комітети сільських, селищних,

міських рад, судді мирових судів, органи

внутрішніх справ, органи державних

інспекцій та інші уповноважені органи (пункт

5 статті 213) розглядають справи про

адміністративні правопорушення, віднесені

цим Кодексом до їх відання.

Стаття 213. Органи (посадові особи),

уповноважені розглядати справи про

Стаття 213. Органи (посадові особи),

уповноважені розглядати справи про

265

Чинна редакція Запропонована редакція

адміністративні правопорушення

Справи про адміністративні

правопорушення розглядаються:

…

4) районними, районними у місті, міськими

чи міськрайонними судами (суддями), а у

випадках, передбачених цим Кодексом,

місцевими адміністративними та

господарськими судами, апеляційними

судами, вищими спеціалізованими судами

та Верховним Судом України;

адміністративні правопорушення

Справи про адміністративні

правопорушення розглядаються:

…

4) мировими судами, а у випадках,

передбачених цим Кодексом, місцевими

адміністративними та господарськими

судами, апеляційними судами, вищими

спеціалізованими судами та Верховним

Судом України;

Стаття 221. Районні, районні у місті, міські

чи міськрайонні суди (судді)

Судді районних, районних у місті, міських

чи міськрайонних судів розглядають справи

про адміністративні правопорушення,

передбачені…

Стаття 221. Мирові суди

Судді мирових судів розглядають справи про

адміністративні правопорушення,

передбачені…

Стаття 246. Порядок провадження в справах

про адміністративні правопорушення

…

Порядок провадження в справах про

адміністративні правопорушення

в районних, районних у місті, міських чи

міськрайонних судах визначається цим

Кодексом та іншими законами України.

Стаття 246. Порядок провадження в справах

про адміністративні правопорушення

…

Порядок провадження в справах про

адміністративні правопорушення у мирових

судах визначається цим Кодексом та іншими

законами України.

Стаття 268. Права особи, яка притягається

до адміністративної відповідальності

… У разі ухилення від явки на виклик

органу внутрішніх справ або судді

районного, районного у місті, міського чи

міськрайонного суду цю особу може бути

органом внутрішніх справ (Національною

поліцією) піддано приводу....

Стаття 268. Права особи, яка притягається до

адміністративної відповідальності

… У разі ухилення від явки на виклик органу

внутрішніх справ або судді мирового суду цю

особу може бути органом внутрішніх

справ (Національною поліцією) піддано

приводу....

Стаття 287. Право оскарження постанови по

справі про адміністративне правопорушення

…

Постанова районного, районного у місті,

міського чи міськрайонного суду (судді) про

накладення адміністративного стягнення

може бути оскаржена в порядку,

визначеному цим Кодексом.

Стаття 287. Право оскарження постанови по

справі про адміністративне правопорушення

…

Постанова мирового суду про накладення

адміністративного стягнення може бути

оскаржена в порядку, визначеному цим

Кодексом.

Стаття 288. Порядок оскарження постанови

по справі про адміністративне

правопорушення

Постанову по справі про адміністративне

правопорушення може бути оскаржено:

1) постанову адміністративної комісії - у

виконавчий комітет відповідної ради або

врайонний, районний у місті, міський чи

Стаття 288. Порядок оскарження постанови

по справі про адміністративне

правопорушення

Постанову по справі про адміністративне

правопорушення може бути оскаржено:

1) постанову адміністративної комісії - у

виконавчий комітет відповідної ради або у

мировий суд, у порядку,

266

Чинна редакція Запропонована редакція

міськрайонний суд, у порядку,

визначеномуКодексом адміністративного

судочинства України, з особливостями,

встановленими цим Кодексом;

2) рішення виконавчого комітету сільської,

селищної, міської ради - у відповідну раду

або в районний, районний у місті, міський

чи міськрайонний суд, у порядку,

визначеному Кодексом адміністративного

судочинства України, з особливостями,

встановленими цим Кодексом;

3) постанову іншого органу (посадової

особи) про накладення адміністративного

стягнення, постанову по справі про

адміністративне правопорушення у сфері

забезпечення безпеки дорожнього руху,

зафіксоване в автоматичному режимі - у

вищестоящий орган (вищестоящій

посадовій особі) або в районний, районний

у місті, міський чи міськрайонний суд, у

порядку, визначеному Кодексом

адміністративного судочинства України, з

особливостями, встановленими цим

Кодексом.

визначеномуКодексом адміністративного

судочинства України, з особливостями,

встановленими цим Кодексом;

2) рішення виконавчого комітету сільської,

селищної, міської ради - у відповідну раду або

у мировий суд, у порядку,

визначеному Кодексом адміністративного

судочинства України, з особливостями,

встановленими цим Кодексом;

3) постанову іншого органу (посадової особи)

про накладення адміністративного стягнення,

постанову по справі про адміністративне

правопорушення у сфері забезпечення

безпеки дорожнього руху, зафіксоване в

автоматичному режимі - у вищестоящий

орган (вищестоящій посадовій особі) або у

мировий суд, у порядку,

визначеному Кодексом адміністративного

судочинства України, з особливостями,

встановленими цим Кодексом.

267

Чинна редакція Запропонована редакція

Стаття 3211. Виконання постанови про

накладення адміністративного стягнення у

вигляді громадських робіт

Постанова районного, районного у місті,

міського чи міськрайонного суду (судді) про

накладення адміністративного стягнення у

вигляді громадських робіт надсилається на

виконання органу центрального органу

виконавчої влади, що реалізує державну

політику у сфері виконання кримінальних

покарань, не пізніше дня, наступного за

днем набрання нею законної сили.

Стаття 3211. Виконання постанови про

накладення адміністративного стягнення у

вигляді громадських робіт

Постанова мирового суду про накладення

адміністративного стягнення у вигляді

громадських робіт надсилається на виконання

органу центрального органу виконавчої

влади, що реалізує державну політику у сфері

виконання кримінальних покарань, не пізніше

дня, наступного за днем набрання нею

законної сили.

Стаття 322. Виконання постанови про

накладення адміністративного стягнення у

вигляді виправних робіт

Постанова районного, районного у місті,

міського чи міськрайонного суду (судді) про

накладення адміністративного стягнення у

вигляді виправних робіт надсилається на

виконання органу центрального органу

виконавчої влади, що реалізує державну

політику у сфері виконання кримінальних

покарань, не пізніше дня, наступного за

днем набрання нею законної сили.

Стаття 322. Виконання постанови про

накладення адміністративного стягнення у

вигляді виправних робіт

Постанова мирового суду про накладення

адміністративного стягнення у вигляді

виправних робіт надсилається на виконання

органу центрального органу виконавчої

влади, що реалізує державну політику у сфері

виконання кримінальних покарань, не пізніше

дня, наступного за днем набрання нею

законної сили.

Стаття 323. Обчислення строку відбування

виправних робіт

….

Кількість днів, відпрацьованих

порушником, має бути не менше кількості

робочих днів, що припадають на

встановлений районним, районним у місті,

міським чи міськрайонним судом (суддею)

календарний строк стягнення…

Стаття 323. Обчислення строку відбування

виправних робіт

….

Кількість днів, відпрацьованих порушником,

має бути не менше кількості робочих днів, що

припадають на встановлений мировим судом

календарний строк стягнення

Стаття 326. Виконання постанови про

застосування адміністративного арешту

Постанова районного, районного у місті,

міського чи міськрайонного суду (судді) про

застосування адміністративного

арешту виконується негайно після її

винесення.

Стаття 326. Виконання постанови про

застосування адміністративного арешту

Постанова мирового суду про

застосування адміністративного

арешту виконується негайно після її

винесення.

Закон України «Про судовий збір»

Стаття 4. Розміри ставок судового збору

Стаття 4. Розміри ставок судового збору 1

1. До позовних заяв, поданих до мирового

суду не застосовується застереження щодо

мінімального розміру судового збору; його

розмір залежить виключно від ціни позову.

Стаття 9. Зарахування судового збору до

Державного бюджету України …

2. Суд перед відкриттям (порушенням)

провадження у справі, прийняттям до

Стаття 9. Зарахування судового збору до

Державного бюджету України …

2. Суд (крім мирового) перед відкриттям

(порушенням) провадження у справі,

268

Чинна редакція Запропонована редакція

розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування

судового збору до спеціального фонду

Державного бюджету України.

…

прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє

зарахування судового збору до спеціального

фонду Державного бюджету України.

Судовий збір у справах позовного

провадження, що підвідомчі мировому суду,

підлягає сплаті у випадку, якщо спір не

врегульовано в порядку передбаченому

частинами 3 та 31 ст. 130 Цивільного

процесуального кодексу України. Мировий суд

перевіряє зарахування судового збору до

спеціального фонду Державного бюджету

України до початку судового розгляду справи

по суті. У випадку якщо мировий суддя

розпочинає розгляд справи по суті одразу

після закінчення примирних процедур, судове

рішення видається сторонам лише після

зарахування судового збору до спеціального

фонду Державного бюджету України.

…

269

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих

актів України щодо впровадження мирової юстиції»

1. Обґрунтування необхідності прийняття акта

Кардинальні зміни, що відбуваються сьогодні в Україні у зв’язку з обранням

європейського вектору розвитку, нестабільна суспільно-політична ситуація,

кризовий соціально-економічний стан, постійне збільшення кількості звернень

наших громадян до Європейського суду з прав людини зумовлюють об’єктивну

необхідність удосконалення судівництва в напрямі забезпечення доступності

правосуддя шляхом оптимізації існуючої судової системи, з метою її наближення до

населення і, відповідно, забезпечення реальної можливості безперешкодного

звернення до суду та ефективного захисту порушених прав. Адже доступність

правосуддя як один з необхідних елементів забезпечення прав і свобод людини,

виступає своєрідним індикатором рівня розвитку правової держави.

І хоча, загалом, побудова судової системи України відповідає міжнародним

стандартам для реалізації всіх складових доступності правосуддя, національне

законодавство потребує подальшого доопрацювання та вдосконалення.

Унаслідок ухвалення Верховною Радою України 12 лютого 2015 р. Закону

України «Про забезпечення права на справедливий суд» ст. 7 Закону України «Про

судоустрій і статус суддів» «Право на судовий захист» отримала нову назву «Право

на справедливий суд», ч. 3 якої проголошує, що «судова система забезпечує

доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку,

встановленому законами України». Таким чином, уперше на законодавчому рівні

закріплено, що доступність правосуддя як складова права на справедливий суд

залежить від оптимальної побудови судової системи. Тому серед підстав для

утворення чи ліквідації суду цілком логічно закріплено потребу поліпшення

доступності правосуддя.

Відповідно до того, що провідну роль у забезпеченні доступності правосуддя

відіграють місцеві суди, подальше реформування судової системи в аспекті її

270

наближення до європейських стандартів слід зосередити на вдосконаленні мережі та

організації діяльності судів цього рівня. Адже надмірне навантаження на суддів

місцевих загальних судів, недотримання ними «розумних строків» при розгляді

справ, неспівмірність предмета спору в малозначних справах з витратами часу,

коштів і зусиль упродовж складного багатостадійного процесу призводить до

низького рівня авторитету судової влади в очах суспільства, не дає можливості

місцевим судами ефективно реалізовувати покладені на них завдання. Водночас

перетворення, що відбуваються нині в усіх сферах соціально-економічного та

політичного життя, викликають необхідність перегляду усталених поглядів щодо

системи відправлення правосуддя, зокрема в аспекті перегляду ролі судової влади в

мирному врегулюванні правових конфліктів та стабілізації суспільних відносин.

Цими чинниками зумовлена необхідність прийняття Закону України «Про

внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впровадження мирової

юстиції».

2. Мета і шляхи її досягнення

Законопроект спрямовано на реформування судоустрою України з метою

покращення доступності правосуддя на його первинному та визначальному для цієї

мети рівні – на рівні місцевих судів. Цим Проектом передбачається впровадження

мирової юстиції як інституту судової влади, що покликаний забезпечити

доступність правосуддя та зниження рівня конфліктності на місцях шляхом

здійснення правосуддя в малозначних справах мировими судами, з орієнтацією на

мирне вирішення із застосуванням особливої процесуальної форми (спрощених,

примирних процедур). Вибір саме державницької моделі мирових судів

обґрунтовується тим, що саме вона найбільше відповідає потребам вітчизняного

судоустрою та правовій природі мирової юстиції. Мирові судді в громадському чи

перехідному форматі (законодавчі спроби інституціалізації яких мали місце раніше)

неспроможні реалізувати головне призначення мирової юстиції – наближення

правосуддя до громадян, оскільки правосуддя – це власне державна діяльність, а

делегування функцій судів іншим органам чи посадовим особам прямо заборонено

ст. 124 Конституції України.

271

Забезпечення реальної доступності правосуддя мировою юстицією в

запропонованому Проектом варіанті передбачає не тільки територіальну

наближеність судів до населення, а й фінансову – помірний розмір судових витрат

та встановлення необхідності оплати судового збору лише у випадку недосягнення

примирення сторін до судового розгляду; процесуальну – спрощення судових

процедур; темпоральну – скорочені строки розгляду справ; соціальну – особливість

судочинства в мировому суді та можливості використання примирних процедур

породжує окрім владно-правових відносин людську близькість, наявність діалогу з

учасниками правових конфліктів.

3. Загальна характеристика й основні положення законопроекту

У Проекті йдеться про створення різновиду місцевих загальних судів, що не

утворюють додаткової ланки судової системи України, покликані виконувати як

загальні для всіх судів завдання та функції, так і спеціальні; входять до єдиної

системи судів загальної юрисдикції України, що в аспекті ч. 4 ст. 17 Закону України

«Про судоустрій і статус суддів» забезпечується низкою гарантій. Відповідно, на

мирові суди будуть поширюватись усі гарантії та принципи організації й діяльності

судової влади, що полегшує процес їх імплементації в національну правову систему

і не зумовлює необхідність розроблення законодавчих основ усіх аспектів

організації та діяльності нового інституту.

Отже, на мирові суди поширюватимуться всі діючі норми щодо організації та

діяльності місцевих загальних судів та суддів з урахуванням особливостей,

передбачених цим Проектом.

Проектом Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України щодо впровадження мирової юстиції» передбачається створення мирових

судів в адміністративних центрах об’єднаних територіальних громад (базовому рівні

адміністративно-територіального устрою). Таким чином, місцеві загальні суди

поділятимуться на два види – мирові (поширюватимуть юрисдикцію на територію

однієї об’єднаної територіальної громади) та районні (поширюватимуть юрисдикцію

на територію району – другого рівня адміністративно-територіального устрою).

Встановлення такої мережі обумовлено її спроможністю забезпечити територіальну

272

наближеності судів до населення та оптимальне поєднання позитивних аспектів

адміністративно-територіального і географічного критеріїв розбудови системи

судів: урахування кількісного критерію населення при визначені юрисдикції таких

судів сприятиме пропорційному навантаженню на мирових суддів, розміщення

мирових судів поруч з органами місцевої влади об’єднаної територіальної громади і

чіткість визначення територіальної юрисдикції мирового суду (одна громада – один

суд) виступатиме додатковим аспектом зручності для осіб, які будуть звертатися до

таких судів; оскільки такий центр матиме розвинуту інфраструктуру і

розташовуватиметься найближче до географічного центру об’єднаної територіальної

громади, розміщення в такому населеному пункті мирового суду забезпечить

реалізацію висловленої в науці думки про те, що для місцезнаходження суду слід

обрати населений пункт, до якого найближче і найкраще добиратися з інших місць,

які охоплюються територіальною юрисдикцією суду.

Вимоги, що висуваються до мирового судді, не можуть бути більш суттєвими,

ніж вимоги до кандидатів на посаду судді місцевого загального суду. Враховуючи,

що сьогодні активно напрацьовуються зміни до Конституції України в напрямі

підвищення вимог щодо віку (до 30 років) та професійного стажу (до 5 років)

кандидата на посаду судді, мінімальний вік кандидата на посаду мирового судді цим

Проектом встановлюється на рівні 25 років, а стаж роботи в галузі права – 3 роки.

Для реального наближення мирових суддів до населення ценз осілості

(проживання мирового судді в тому регіоні, де він працюватиме) закріплюється як

такий, що дає преференції в разі проведення конкурсу на посаду мирового судді.

Зважаючи на призначення мирової юстиції забезпечити максимальну

доступність правосуддя шляхом спрощення різноманітних сторін її організації та

діяльності процедура призначення на посаду мирового судді, з порядку призначення

на посаду мирового судді виключено стадії проходження спеціальної підготовки та

складення кваліфікаційного іспиту. Для перевірки рівня професійної підготовки

кандидати в мирові судді проходитимуть відбірковий іспит.

Суттєвим кроком у напрямі наближення судів до населення могло б стати

впровадження замість спеціальної підготовки та кваліфікаційного іспиту етапу

273

обговорення жителями громади кандидата на посаду мирового судді (свого роду

референдум). Висловлена в результаті такого обговорення недовіра громади до

кандидата має бути перепоною для призначення особи на посаду судді. Однак на

сьогодні участь громади в доборі кандидатів на посаду мирового судді (як один з

етапів їх призначення), незважаючи на свою привабливість та потенційну

ефективність, є радше поглядом у майбутнє, оскільки має серйозні моральні

(психологічні) перешкоди: деформація суспільної правосвідомості та низький рівень

правової культури громадян, недовіра до судової влади та до будь-яких виборчих

процесів, зневіра в можливість «бути почутими» та отримати реальні покращення

після виборів, правовий нігілізм провладних структур і «традиція» фальсифікувати

результати будь-яких волевиявлень громадян. Натомість у межах поширення

інформації з приводу кандидатів на посаду мирового судді та проходження ними

спеціальної перевірки; а також щодо права кожної особи подавати, у межах цієї

перевірки, до ВККС інформацію щодо кандидатів на посаду суддів в ЗМІ та органах

місцевого самоврядування всіх громад регіону, у яких має намір працювати

мировий суддя, або де він пропрацював більшу частину своєї професійної

діяльності. З метою закріплення особливостей призначення мирових суддів

запропоновано внесення змін до ст. 66, 68, 70, 73 Закону України «Про судоустрій і

статус суддів».

У проекті пропонується внести зміни до ст. 20, 21 Закону України «Про

судоустрій і статус суддів», відповідно до яких передбачається, що в кожному

мировому суді працюватиме один мировий суддя. Відповідно до цього, на нього

покладаються повноваження голови місцевого суду, передбачені ст. 24 Закону

України «Про судоустрій і статус суддів». Однак передбачено випадки, коли в

мировому суді працюватиме декілька мирових суддів.

Проектом передбачається доповнення Цивільного процесуального кодексу,

Кримінального процесуального кодексу та Кодексу України про адміністративні

правопорушення нормами про підвідомчість справ мировим судам, а також

доповнення Цивільного процесуального кодексу нормами про основні правила

вибору способу розгляду справ залежно від ціни позову і ступеня складності та

274

надання мировому судді повноважень щодо здійснення примирних процедур.

Проект передбачає застосування до найдрібніших категорій справ положень

Європейської процедури врегулювання спорів з незначною сумою позову

4. Стан нормативно-правової бази у цій сфері правового регулювання

Нормативно-правовими актами в цій сфері правового регулювання є

Конституція України, закони України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про

судовий збір», Цивільний процесуальний кодекс України, Кримінальний

процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні

правопорушення.

Реалізація деяких положень цього законопроекту зумовлює необхідність

подальших розробок у галузі цивільного та кримінального процесуального права в

напрямі детальної регламентації спрощення процесуальної форми діяльності

мирового суду та його участі в процесі примирення сторін і затвердження мережі

мирових та районних судів.

5. Прогноз соціально-економічних та інших наслідків прийняття

законопроекту

Прийняття цього законопроекту сприятиме забезпеченню всіх елементів

доступності правосуддя, відновленню довіри громадян до судової влади та

посиленню її авторитету в очах суспільства.

275

Додаток К

Відповідь на питання 7 Анкети