Ліцейський ввіснникlicei.lutsk.ua/upload/file/25rokiv.pdfі в себе, і в...

ЛЛііццееййссььккиийй ввіісснниикк Волинський ліцей-інтернат

Волинської обласної ради

Сторінка 1

Святковий випуск Листопад 2016

З ювілеєм, рідний ліцею!

Завітайте у Ліцей...

Тут атмосфера своя, особлива,

Немає звичного гаму,

Не чути асфальтного духу міста.

Пройдіться дорогою життя.

На ній, немов у казку, потрапляєш…

І розумієш, як тут затишно.

Погляньте на дендропарк...

І тоді зрозумієте, скільки поривань і мрій

вміщено в одну, велику…

І мрія ця – Ліцей.

Хай не засихає те вічне джерело мудрості,

Що струменить у цих стінах.

Стінах, що стали по-справжньому рідними.

Завітайте у Ліцей...

Величавої, святої днини

В краї, де озера і сади,

На зорі нової України,

Наче пісня, народився ти.

Та пливуть, немов вода, роки,

Відлітають листами магнолій,

На папір лягли давно рядки

Нерозказаних й невивчених історій.

І настане день такий, коли

Все забуте треба пригадати,

Як до мрії ми крізь час ішли,

Щоб знання нащадкам передати.

Усе змінюється – час такий,

Зостається спогадів багато,

І Ліцей наш – вічний і святий,

Зустрічає ювілейну дату.

25 – це ще не повний злет,

25 – всього лише початок,

На подальші успіхи білет,

Нове дихання й нова освята.

І сьогодні хочу я за всіх

Впевнено слова тобі сказати:

«Поки є Ліцей наш на землі,

Буде Україна процвітати!»

Роман Новосад,

учень 11-В класу

Волинський ліцей-інтернат Волинської обласної ради Листопад 2016

Сторінка 2

Портрет Учителя

У слові — вчитель — все життя і мрії,

Політ душі і веселковий цвіт.

Найкращі помисли, свята любов, надії,

І вчитель сам — це неповторний світ.

Людина вчительської професії не може бути

пересічною, адже її наслідують, на неї рівняються інші.

У педагогічній праці знайшла своє покликання

Тарасюк Марія Іванівна. Важкий шлях цієї особистості,

але благородний, оскільки вона – учитель з великої

букви.

Внутрішня гармонія, життєдайна енергія,

творчість - складові педагогічного хисту Марії

Іванівни. Постійний пошук, глибокий самоаналіз,

критичний погляд на зроблене, гостре відчуття новизни

стали запорукою її професіоналізму, її життя.

На освітянській ниві Марія Іванівна працює

уже багато років. За цими роками – майстерна праця

розуму і серця, труди і дні, сповнені оптимізмом і

непохитною вірою у дитину. Учитель вищої категорії,

учитель-методист, відмінник освіти, Соросівський

учитель, Заслужений працівник освіти, одним словом,

це - професіонал, якому довіряє педагогічний колектив,

діти, батьки. Вона є тим, ким її зробила робота, яку

Марія Іванівна вміє виконувати якісно і чітко.

Мрія навчати дітей зародилася у неї ще у

дитинстві, у сільській школі серед чарівної

буковинської природи. Мабуть, невипадково обрала

спеціальність учителя біології. Проте вже з тих часів

з`явилося певне відчуття незадоволення тим, що

робиш. Точніше, відчуття, що зробив це не до кінця і

можна було зробити краще.

Людина-легенда, зразок педагогічної

самопожертви! Саме вона, Тарасюк Марія Іванівна,

двадцять п’ять років тому, прагнучи на базі Обласної

станції юних натуралістів створити школу нового типу,

зібрала порівняно невелику групу однодумців, які повірили

і в себе, і в майбутніх ліцеїстів. І, заручившись підтримкою

тодішнього голови Волинської облради В.І. Блаженчука та

завідувача Обласного управління освіти С.О. Яблончука,

почали працювати . «Ми й не сподівались на легкий хліб», -

говорила Марія Іванівна. Тоді, дев'яносто першого, набрали

тільки дві групи ліцеїстів. Навчальний заклад був

природничого профілю (цьому відповідала якнайліпше база

станції юннатів). Усі відчували надзвичайну

відповідальність. Якщо кожен успіх стимулював до

подальшої праці, то будь-яка із невдач могла б

перекреслити усі оптимістичні сподівання щодо майбуття

ліцею. Уже 1997 року Марія Іванівна остаточно

переконалася: рамки суто природничого ліцею надто тісні.

Прагнучи зробити навчальний заклад кращим на Волині,

пропонує ліцей зробити фактично багатопрофільним,

навчання здійснювати за трьома напрямами: суспільно-

гуманітарним, хіміко-біологічним і математичним. Йшли

роки... А вона, Тарасюк Марія Іванівна, працювала і

працювала: організовувала відпочинок для ліцеїстів у

Карпатах, із кращими мандрувала Україною, проводила

конференції, організовувала співпрацю із вищими

навчальними закладами, займалася дендропарком,

розбудовувала гуртожиток, а ще в’язала, вишивала, багато

читала...

А джерелом енергії для Марії Іванівни завжди

була і є сім`я і ті результати, які приносить її діяльність.

Сили і наснаги їй додає поява онуків – це стало ніби третім

диханням. Неабияким стимулом для Марії Іванівни є й

успіхи випускників ліцею (а вона усіх їх пам’ятає), і те

тепло, з яким вони згадують роки свого школярства.

«Будьмо горді того, що працюємо задля України.

За це ж поклали життя стільки наших співвітчизників. Хіба

маємо право не допомогти молодому поколінню,

талановитим дітям визначитися? Знаєте, патріотизм - це не

фраза, а конкретика, це, якщо хочете, професіоналізм»,-

часто повторює Тарасюк Марія Іванівна.

Щоранку Марія Іванівна йде до ліцею «дорогою в

серце». Не кожній людині дано бодай один крок зробити

цією дорогою. Мудрість її серця закликає учнів зростати,

розвиватися, ставати справжніми людьми; мудрість її серця

дає нам, колегам, силу та мужність відстоювати правду,

сіяти в душах дітей оте вічне, поважати кожну дитину,

намагатися зрозуміти її потреби, сприяти її всебічному

розвиткові.

Що лежить в основі успіху Марії Іванівни? Любов

до своєї праці? Так! Безперервна робота над собою?

Безперечно! І ще – великий педагогічний талант. Те, чого не

можна навчитися і чого не можна здобути, те, що дано

обраним людям, як дар Божий!

Доземно вклоняємося Вам, учителю дорогий, за

Вашу любов і ніжність, витримку і наснагу, чесне

справедливе слово, мудру пораду і просто за те, що Ви є.

Наталія Ковальчук


Сторінка 3

Інтерв’ю директора

- Ірино Миколаївно, Волинський ліцей-інтернат

Волинської обласної ради – фактично флагман серед

освітніх закладів І-ІІІ ступенів. Цей статус вдалося

зберегти за показниками 2015 – 2016 навчального року?

- Цьогоріч, як і в попередні роки, Волинський ліцей-

інтернат Волинської обласної ради демонструє високий

рівень підготовки учнів до Всеукраїнських предметних

олімпіад ІІІ та ІV рівнів та конкурсах-захистах МАН. У

результаті - 48 переможців обласних олімпіад (загальна

кількість учнів у ліцеї - 279).

Серед ліцеїстів є переможці ІV етапу Всеукраїнської

предметної олімпіади з астрономії – Кондрашов І.,

стипендіат Президента України 2016 р., випускник 11-А

класу, зайняв почесне ІІ місце (учитель - Дубенський І.В.);

з інформаційних технологій – Домбровський Ю., учень

11-А класу, зайняв ІІ місце ( учитель – Волянюк В.М.).

Серед наукових робіт, що були представлені учнями

нашого ліцею на обласному конкурсі-захисті МАН, 15

нагороджені дипломами І, ІІ, та ІІІ ступеня. Найдостойніші

ліцеїсти представляли Волинську область на

Всеукраїнському рівні та здобули перемоги: Миронюк А.,

стипендіат Президента України 2016 р., випускник 11-А

класу, - І місце (секція технології програмування);

Стеблевець Т., учениця 11-А класу, - ІІІ місце (секція

математики); Кондрашов І., стипендіат Президента

України 2016 р., випускник 11-А класу, - ІІ місце (секція

теоретична фізика); Мерчук С., учениця 11-А класу, - ІІІ

місце (секція геологія).

- В освітній галузі змінюються міністри на рівні

держави, начальники управлінь освіти і науки ОДА,

оприлюднюються чергові пропозиції щодо

реформування. Як директору Волинського ліцею-

інтернату Волинської облради вдається за таких умов

працювати?

- Найперше, що в умовах постійних реформ опинилися не

тільки всі освітяни, але й учні. І для того, щоб вистояти у

такій ситуації, потрібно, до певної міри, балансувати

усім. Але як би не змінювалися підходи та вимоги до

навчального процесу, для нас залишається незмінним

пріоритетом – жага до знань та перемог. Саме високий

рівень знань допоможе адаптуватися до реформ і змін,

які є неминучими. Він надасть упевненості у

майбутньому нашим випускникам. Оскільки

навчальний заклад має обласне підпорядкування, то ми

отримуємо колосальну підтримку від управління освіти,

науки та молоді Волинської облдержадміністрації, що

розуміють нас і вбачають у ліцеї осередок для

реалізації творчої обдарованої молоді з усієї Волині.

- Скажіть, будь ласка, чи вдається педагогічному

колективу зберегти напрацювання та досягнення,

які він мав під час періоду, коли навчальний заклад

очолювала Марія Іванівна Тарасюк?

- Ліцею виповнюється 25 років. Багато це чи мало?

Фундамент ліцею закладено у 1991 році, разом із

незалежністю молодої держави. Було складно тоді, коли

М. І. Тарасюк збирала, як дорогоцінний скарб, та

згуртовувала педагогічний колектив, який сьогодні -

один із найкращих в області, а може, і в Україні.

Непросто і сьогодні, коли опинилися в умовах змін.

Але разом із творчим педагогічним колективом, який

виплекав та виховав не одне покоління ліцеїстів, можна

сміливо йти вперед до нових звершень.

- Волинський ліцей-інтернат у буквальному

розумінні дав дорогу тим, кого направду можна

називати елітою української нації. Чи це так?

- Дійсно, серед випускників ліцею багато науковців,

бізнесменів, громадських та політичних діячів. А також

тих, хто у період небезпеки захищав нашу країну в зоні

АТО, тих, хто, не вагаючись, віддав своє життя за

Україну. Серед них - і Королько Микола ( у 2005 році

закінчив ліцей ). Його активна громадянська позиція не

дозволила стояти осторонь. Микола, залишивши вдома

дружину і двоє маленьких дітей, пішов

добровольцем…. І не повернувся…

Ліцей плекав, плекає та буде виховувати справжніх

патріотів, професіоналів, особистостей, у яких завжди

пломеніють серця. Цей вогонь запалюють саме тут.

- Успіх – це, очевидно, наслідки спільної праці

колективу. Чи, можливо, даються взнаки інші

фактори?

- Це , безумовно, результат спільної праці учня та

педагога. Успіх колективу – це успіх кожного

випускника ліцею, який знайшов свою стежину в житті

та реалізував свої можливості. Ми плекаємо

обдарованість, талант й успішну особистість, тому що

успіх – це долання щоденних труднощів, внутрішня

наполегливість, упевненість у собі.

- Хто нинішні учні ліцею? Це діти владної, бізнесової

еліти? Чи й досі – це вихідці з волинсько-поліської

глибинки, ті, для кого батьки не здатні «купити»

можливість навчатися у престижних вишах?

Плекаємо успішну особистість


Сторінка 4

- Змінюється час - і змінюється обличчя закладу, його

вихованці. Але незмінними залишаються традиції та

цінності, які прищеплюються у стінах ліцею, які

сповідують усі вчителі та працівники закладу:

прагнення до знань, чесність, небайдужість, активна

громадянська позиція. А переважна більшість наших

вихованців – це діти з віддалених куточків Волині,

які знають, що для вступу у престижні ВНЗ країни їм

потрібні передовсім знання.

- Нинішні вступники до ліцею у порівнянні з

колишніми – більш мотивовані, підготовлені?

- Важко дати однозначну відповідь. До нас приходять

різні діти: одні хочуть знати більше, інші прагнуть

розвивати свої здібності, ще інші хочуть здобути

освіту у найпрестижніших вишах України.

Безумовно, це мотивація. Але вона була такою ж чи

подібною і у колишніх вступників, потім -

випускників ліцею. А рівень підготовки, звичайно,

буває різним. На превеликий жаль, він є нижчим у

дітей із сільської місцевості. Але наш ліцей саме для

таких учнів. Наполегливість, працьовитість,

цілеспрямованість – це складові, які приводять цих

дітей до вершин знань.

- До речі, які університети зараз обирають

випускники ліцею?

- Географія вступу наших випускників надзвичайно

різноманітна. Це столичні виши: Київський

національний університет ім. Т. Г. Шевченка, Києво-

Могилянська академія, КПІ, Університет харчових

технологій, Медичний університет ім. Богомольця. А

також - медичні виши Полтави, Вінниці, Тернополя,

Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода.

Одеська юридична академія, Львівський

національний університет ім. І. Франка, Острозька

академія, СНУ ім. Лесі Українки та ін. Незначний

відсоток наших вихованців обирають навчання у Польщі.

Переважна більшість ліцеїстів навчається на державній

формі (близько 78%).

- Наскільки чинна волинська влада усвідомлює

проблеми освітньої галузі, проблеми ліцею?

- Проблеми освітньої галузі ніяким чином не пов’язані із

роботою органів державного самоврядування. Закони

пишуть і приймають у Києві… Педагоги Волині (і ми

зокрема) активно долучаються до питань реформування

освіти. Нас слухають, але нерідко, на превеликий жаль, не

чують. Ви знаєте, що загалом реформи, які нас чекають, є

вмотивованими і в цілому доцільними, та чітких

механізмів для їх реалізації ми не бачимо, вони просто не

прописані. От і виходить, що працювати доводиться у

режимі підвищеної реактивності. Тобто швидко реагуємо

на зміни, які вносяться сьогодні на сьогодні. А додаткового

тиску зі сторони влади ми не відчуваємо. Скоріше -

навпаки, усі наші ініціативи підтримуються, бо є конкретна

робота і результат.

- Який життєвий принцип допомагає директорові

Волинського ліцею-інтернату Волинської обласної ради

Ірині Миколаївні Лозовській бути успішною самій і

вести до нових здобутків навчальний заклад?

- Принцип, на якому наголошував Тарас Шевченко: «І

чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…». Це начебто

дуже проста формула, яка насправді відкриває нові

горизонти, але тільки коли є плацдарм, основа, можна,

міцно стоячи на ногах, зазирнути далі…

Директором у Волинському ліцеї-інтернаті я лише

півтора року. Цей заклад для мене як рідний дім із

традиціями, які слід продовжувати, із людьми, які мені

справді близькі, котрі підтримують мої починання. Нове

слід впроваджувати дуже обережно і виважено, що я і

намагаюся робити.

Розмову провів редактор Роман Новосад


Сторінка 5

Учителем школа стоїть

Учитель завжди був у пошані. До нього йшли за порадою, намагалися наслідувати, перейняти досвід, знання. Є

у цій сфері діяльності і свої професіонали, котрі дали дорогу в життя не одному поколінню, здобутки яких помітні

далеко поза межами міста та області. Знайомтеся – найкращі вчителі Волинського ліцею-інтернату Волинської

обласної ради!

Бліц-інтерв’ю з Ткачук Мирославою Михайлівною

Велич учителя – у його учнях!

Розкажіть, будь

ласка, про Вашу

дорогу до Ліцею.

Моя дорога до

Ліцею розпочалася

ще у дитинстві. У

моїй родині багато

вчителів, які мають

різний педагогічний

стаж. Якщо його

скласти, то разом

приблизно 200 років,

відданих школі. Мені

завжди здавалося, що

в селі немає жодної

людини, яку б не

вчив мій дід, дядько

чи батьки. За

сумлінну та творчу

працю мама

нагороджена медаллю «За трудовую доблесть», тато –

відмінник народної освіти, старша сестра очолює

методичну службу в районі, удостоєна почесного знака

Василя Сухомлинського, відмінник освіти України. Окремо

хочу розповісти про мого дідуся Андрія Сильвестровича.

Колишній учень мого діда Лаценко П. А. у мемуарах

«Погляд у минуле. З відстані часу» згадував так: «…я

познайомився у 50-х роках минулого століття і запам’ятав

його, колишнього офіцера царської армії, а потім сільського

учителя, який зберіг ту інтелігентність, якої так не вистачає

нині… Його сім’я була осередком інтелігентності, а

нащадки у третьому поколінні з честю продовжують не

тільки професію, але і зберігають ту інтелігентність, носієм

якої він був насправді…»

У такій атмосфері я народилася, росла, тож іншого

вибору, як педагогічний виш, і не уявляла. А звідти – пряма

дорога до ліцею.

Думаю, що те освітянське середовище, в якому

перебуваю все своє свідоме життя, визначене десь на

генетичному рівні (жартую…).

-Для багатьох учнів Ви – взірець учителя, свого роду

ідеал. У чому секрет? Як домогтися такої довіри дітей?

Усе дуже просто! Саме вчитель створює атмосферу,

яка може надихати учнів чи руйнувати упевненість у собі,

заохочувати чи пригнічувати їх інтереси, розвивати чи

ігнорувати здібності, розвивати чи гальмувати їх творчий

початок. Учитель повинен бути доброзичливим, щирим у

ставленні до дітей. Процес навчання має бути двостороннім.

Жозеф Жубер сказав: «Навчати – це вчитися двічі». Ось

принцип, яким керуюся у своїй роботі понад 30 років, а ще

– двома заповідями: «Учись слухати і чути дитину» та

«Хочеш бути гарним учителем – будь ним!»

У навчанні і вихованні немає нічого головного і

другорядного, як немає головних пелюсток серед багатьох

пелюсток, що творять красу квітки. Усе головне: і урок, і

діти, і взаємини вчитель-учень. Пам’ятаю про це кожну

хвилину свого вчительського життя.

- Чи є у Вас власне життєве кредо?

«Виховуй учня так, щоб було у кого

повчитися!» - моє життєве кредо.

Досягнення учнів – моя найбільша гордість.

Серед вихованців три кандидати біологічних наук,

аспіранти, багато вчителів біології, медиків…

Випускниця Ірина Скуба нині викладає в

університеті у Чехії. Це молодий, але відомий

учений у європейській науковій біологічній

спільноті.

Учні, у яких вдалося мені розвинути

фанатичне захоплення біологією, залюбленість у

предмет, потребу в нових знаннях, у

самовдосконаленні, досягли вершин - перемоги на

олімпіадах і турнірах державного рівня (понад 60

моїх учнів стали переможцями різного рівня

олімпіад з біології та екології), бронзова медаль на

Міжнародній олімпіаді з біології у Швейцарії (2013

рік).

Велич учителя – у його учнях. Я горджуся

своїми вихованцями і вчуся у них…

-Ви удостоєні високих звань – Заслужений

вчитель України, відмінник освіти. Чи важкий

був шлях до мрій?

Ніколи не мріяла про високі державні

нагороди… З дитинства, спостерігаючи за своїми

батьками-вчителями, захоплювалася ними. Мріяла

стати таким учителем, як вони. Їм за 80, і пройшло

вже багато років, як попрощалися зі школою, в якій

обоє працювали 40 років. Проте і нині їх не

забувають колишні вихованці та батьки. Кожного

разу, коли приїжджаю провідати батьків, бачу, як

шанобливо до них ставляться односельці. Тому

намагаюся наслідувати своїх батьків: бути чесною з

учнями і колегами, ніколи не фальшивити, цінувати

у людях розум і мудрість, проте завжди

дотримувалася думки, що розум не лише знання, а й

уміння застосовувати їх у житті, а отже, працювати

над собою. Навчаючи учнів, зростаєш сам, а

результат такої роботи приносить величезне

задоволення, усвідомлення того, що ти недаремно

працюєш і живеш у цьому світі. Такий мій шлях…

Ще видатний філософ Григорій Сковорода казав,

що людина може бути щасливою тільки тоді, коли

робить те, що відповідає її природі та можливостям.

Моя природна потреба - вчити і вчитися.

-Що б Ви побажали нині колегам та учням з

нагоди Дня ліцею?

З нагоди Дня ліцею зичу всім здоров’я та

успіхів, вдалих стартів і блискучих перемог,

здійснення професійних планів та заповітних мрій.

Бажаю, щоб професійні досягнення наших педагогів

стали запорукою щасливої долі кожного ліцеїста.

Учням бажаю стати гідними громадянами нашої

держави, примножувати славу не тільки

інтелектуальними здобутками, а й формувати якісно

нове обличчя України.


Сторінка 6

Учителем школа стоїть

Бліц-інтерв’ю з Вербич Неонілою Іванівною

Ніколи не думала про звання….

-Розкажіть, будь ласка, про Вашу дорогу до

Ліцею.

Ця дорога - складова частина мого життєвого

шляху. Закінчивши Львівський державний

університет ім.І.Франка, я працювала впродовж

п’ятнадцяти років учителем хімії у Луківській

середній школі Турійського району. А коли сім’я

переїхала до Луцька, я влаштувалася на роботу за

фахом у наш ліцей.

-Для багатьох учнів Ви – взірець учителя,

свого роду ідеал. У чому секрет? Як домогтися

такої довіри дітей?

Я ніколи не ставила собі за мету бути для

когось взірцем чи ідеалом. Як і в кожної людини, у

мене є свої плюси і мінуси. Але, працюючи з дітьми,

намагаюся чесно і добросовісно виконувати свої

професійні обов’язки, бути справедливою і

вимогливою у стосунках з учнями, в оцінюванні

їхніх знань. Мабуть, саме це і викликає довіру в

дітей.

-Чи є у Вас власне життєве кредо?

Не боятися сказати правду і учням, і батькам, і

колегам.

-Ви удостоєні високих звань – Заслужений

вчитель України, відмінник освіти. Чи важкий

був шлях до мрій?

Я мріяла бути вчителем. У мене в школі були

дуже добрі, мудрі наставники. Мені хотілося бути

хоча б трішки подібною до них. А от про звання

ніколи навіть не думала. Ці звання – визнання

результатів моєї праці.

- Чи збираєтеся Ви зупинятися ?

Я працюю – значить я

навчаю, а якщо навчаю, то

мушу вчитися. Не можна

зупинятися .

- Хотілося б почути

про найрадісніший і про

найскладніший момент у

ліцеї.

Найрадіснішими були

моменти, коли мої учні

ставали переможцями

обласних і всеукраїнських

олімпіад, отримували по

200 балів за результатами

ЗНО, вступали до вищих

навчальних закладів,

склавши успішно екзамен з

хімії. А складнощі бувають доволі часто на уроках, коли

немає очікуваних результатів. А так хочеться, щоб усі учні

розуміли, аналізували, розв’язували…

- Якби була можливість зазирнути у майбутнє ліцею,

яким Ви його бачите?

Нині доволі складний час. Розраховувати на грандіозні

перспективи у майбутньому важко, тому дуже важливо,

щоб ліцей зберіг свої традиції та з кожним роком піднімався

все вище у рейтингу найкращих навчальних закладів

України.

- Що б Ви побажали нині колегам і учням з нагоди

Дня ліцею?

А з нагоди Дня ліцею та 25-річного ювілею хочу

побажати і колегам, і учням натхнення, сили волі, терпіння,

наполегливості і віри у себе, і в Україну!

Бліц - інтерв’ю з Присяжною Ольгою Миколаївною

Математика - це важливо!

- Чому Ви обрали професію учителя?

Уже у дитинстві я мріяла стати вчителькою. За

взірець мала свого класного керівника Михайлову

Галину Володимирівну, яка вирізнялася винятковою

любов’ю і повагою до дітей, глибиною знань та

вмінням організувати колектив. Решта – похідне:

гуртки, училася у музичній школі, готувала і

проводила шкільні вечори... А далі було навчання у

Луцькому педінституті.

- А чому ви стали вчителем математики?

У кожної дитини в школі є улюблені предмети.

Математика – це важливо: і мізки розвиває, і думки

впорядковує, і характер гартує. У школі дружила з

Аллою Шумською, яка теж любила математику. Під

час літніх канікул розв’язували з нею сотні задач.

Нині моя подруга викладає математичні дисципліни

у Київській політехніці, кандидат математичних

наук, доцент. Успіх у математиці – це завжди

великий труд.

-Чи є у вас життєве кредо?

Звичайно, без чіткої позиції у житті не можна

нічого важливого досягнути. За приклад маю

академіка Михайла Кравчука. Як і він, стверджую,

що любов до України і математика – понад усе.

- Від чого маєте найбільшу радість у ліцеї?

Найбільше радію успіхам ліцеїстів. Люблю

спостерігати за їх інтелектуальним зростанням. За

кілька років навчання

більшість з них стає

справжніми особистостями:

має свої амбіції та життєві

цілі.

А ще дуже радію від

зустрічей з випускниками,

тішуся їхніми

досягненнями. Наприклад,

статистика одного

випускного класу : двоє

випускників того року

(Синюк Володимир та

Буско Тетяна ) уже

викладають у Київському

національному університеті

імені Тараса Шевченка, ще

одна (Шукость Катерина) – у Львівському національному

університеті імені Івана Франка, кандидат математичних

наук, ще двоє працюють у нашому ліцеї – Намонюк Ольга

Василівна та Букарева Анастасія Анатоліївна.

- Що б Ви побажали колегам та учням ліцею?

Бажаю найголовнішого – відчуття єдиної родини.

Нашої, ліцейської. З великою любов’ю, шаною і вдячністю

за можливість у ліцеї жити, учитися, працювати. І завжди

пам’ятати, що наш ліцей – один з найкращих в Україні.


Сторінка 7

Особлива гордість – мої учні!

У ліцеї я працювала з першого року його

створення. Спочатку, коли запропонували викладати

математику, було страшнувато. На той час педстажу я вже

мала більше 20 років. Із них десять працювала в одній

школі - №10. Вона була практично у дворі мого будинку.

Спустишся з дев’ятого поверху, дві-три хвилини – і ти вже

на роботі. А тут їхати на околицю Луцька з двома

пересадками! Але погодилася – і не шкодую! Надзвичайно

цікаво було працювати! Директор ліцею Марія Іванівна

Тарасюк була буквально одержима ідеєю створити кращий

навчальний заклад. А починали ж, по суті, з нуля.

Матеріальної бази ніякої : позичали дошки, книжки… Зате

учні які! Вони з таким бажанням училися! Ліцей цей

задумувався ще покійним ректором Луцького педінституту

Нестором Бурчаком як заклад природничого профілю, у

якому б навчалися обдаровані діти із сільської місцевості.

Спочатку у нас були класи екологічного,

педагогічного і лісотехнічного профілів. Кафедра

математики і, відповідно, математичний клас

сформувалися вже років через два після створення

навчального закладу. А вже через три роки у ліцеї

були призери обласних олімпіад з математики.

Пам’ятаю, як ми раділи за кожного свого

випускника, який вступав до вищого навчального

закладу. Доки не ввели зовнішнього незалежного

оцінювання, це було не так просто – так званий

людський фактор відігравав свою роль. Та все ж,

були роки, коли по 17-18 ліцеїстів з одного класу

вступали до медінституту. А вже коли ввели ЗНО,

високий рівень знань наших учнів став очевидним!

Було цікаво спостерігати протягом цих

років, як приходили діти, потім їх молодші братики і

сестрички-і так утворювалися у ліцеї цілі династії.

Наприклад, із п’ятьох дітей сім’ї Степуків з села Ниці

Старовижівського району четверо були ліцеїстами.

Сьогодні, коли ходжу коридорами нашого ліцею,

бачу, скільки багато зроблено за ці двадцять п’ять

років. У нас є прекрасна бібліотека, кабінети, чудове

обладнання, смартдошка. З нею у мене особлива

історія: користуватися цим дивом-техніки довелося

вчитися у дітей. А загалом, я ні дня не шкодую, що

свого часу прийшла сюди викладати. Особлива

гордість – мої учні: Саша Ковальчук, Сергій

Поплавський, Сергій Рихлюк, Ірина Глинюк,

Владислав Комар, Артем Харитонюк, Саша Попович,

Богдан Киричук. Заради таких дітей варто

працювати!

Незабутні враження залишилися від поїздок,

організованих у ліцеї: у Карпати, до Софіївки, Хотина, Чернівців, Львова. Люблю ліцей!

Євтушина Г.І., вчитель математики (1991-

2015 рр.), вчитель-методист, відмінник освіти

України, лауреат премії імені М. Кравчука

Знання – це дієслово

Нещодавно на одній із конференцій я почула

влучну думку: «Знання – це дієслово», проаналізувавши,

зрозуміла, що дотримувалася та й досі дотримуюся цієї тези

все своє свідоме академічне життя. А рушійною силою

цього активного процесу пізнання став вступ до

Волинського обласного ліцею, який тоді ще мав

природничу спеціалізацію. Навчання у біолого-хімічному

класі було мені до вподоби, проте одночасна любов до

іноземних мов на той час поставила перед вибором

подальшої спеціалізації: гуманітарні чи природничі науки.

Згодом зрозуміла, що, маючи непереборне

бажання, людина у своєму житті може досягти будь-яких

вершин та поєднати у своїх роботі та навчанні те, що

найбільше до вподоби. Так склалось і у мене: різні

спеціальності у національних та міжнародних навчальних

закладах «зліпили» з мене теперішню людину декількох

кваліфікацій та професій. «Від Волинського ліцею до

Оксфорду», - писали місцеві ЗМІ свого часу про мій вступ

до, як здавалося раніше, закладу, де прості люди навчатися

не можуть. Усе можливо – головне вірити у власні сили та

ставити правильні перед собою завдання.

Моя професійна діяльність починалася також у

рідному ліцеї, де вже у звичні класи я приходила не до

друзів-однокласників, а до учнів в якості вчителя

англійської мови. Далі знову навчання, потім робота, тільки

вже в міжнародних компаніях, і знову навчання. Вважаю,

що мені пощастило найбільше від усіх, бо вдалося не лише

навчатися і навчати у ліцеї, проте й щоразу відвідувати

рідні стіни під час кожного візиту до Луцька (вже з не менш

рідного м. Івано-Франківська) та показувати його

колегам – гостям нашої країни.

Теперішнім

ліцеїстам хочу .

побажати одного:

працюйте важко і

невпинно, якщо

хочете досягти

гарних результатів у

житті. Також ніколи

не забувайте своїх

перших учителів-

наставників: хто

вас надихнув до

вибору спеціалізації чи згодом професії. Мрійте про

те, ким хочете стати і йдіть до цього впевнено,

здобуваючи знання! Бо саме знання – це той матеріал,

яким повинен володіти кожен, це той інструмент,

який зробить із вас людину. Пам’ятайте, знання – це

не факт, а процес, тому робіть усе можливе задля

того, аби цей процес був позитивним і мав тривалість

в усе життя. Це лише єдиний шлях до здобуття

чогось вищого – життєвої мудрості. Отож, працюйте

над собою, удосконалюйте знання та діліться своєю

мудрістю, допомагаючи одне одному та разом

будуючи нашу державу, у якій і наступним

поколінням буде комфортно і затишно.

Ольга ЗЕНЬ (СІНКЕВИЧ), випускниця 1996 року,

проектний менеджер, громадська активістка, член

Пласту – Національної скаутської організації України


Сторінка 8

Початок нового… Пройшло 18 років після закінчення ліцею, а я

до цих пір пам'ятаю, як йшла алейкою на вступні

іспити, Свято першого дзвоника і, звичайно, уроки.

Пригадую, як 2 - го вересня першою парою

була алгебра. До класу зайшла Лідія Улянівна і

відразу, лишень переступивши поріг, почала просто

засипати математичними запитаннями. Зрозуміло, що

маючи прогалини у знаннях, швидко відповісти не

змогла, і ось вона ˗ моя перша заслужена двійка. Але

на цьому мої "біди" не закінчилися, а тільки

почалися…

Друга пара - хімія. Ідемо всі дружно у кабінет

№1, за вчительським столом сидить Неоніла Іванівна,

урок розпочала з повторення теорії, розв'язування

задач, у яких я розбиралася слабенько, а вже, якщо

чесно, то не розбиралася взагалі. І хоча Неоніла

Іванівна запитаннями не засипала, але самостійну

роботу дати-таки не забула, результат був

очікуваний... ☺ .

Настрій, звичайно, уже не такий веселий та

бадьорий, а ще треба йти у четвертий кабінет на

англійську мову до Тетяни Володимирівни. Як

вітатися по - англійськи, я знала, привіталася. А що

далі робити? Невже ця вчителька українською не

говорить взагалі? О, нарешті, почула завдання рідною

мовою : прочитати і

перекласти текст,

невідомі слова виписати

у словник. Глянувши на

цей твір, я зрозуміла,

що доведеться весь

текст писати відразу у

словник. Ще одним

завданням було

перекласти речення з

української

англійською мовою. І

тут у мене виникло

запитання : невже,

окрім Present Indefinite,

існують ще й інші?..

Після такого напруженого дня емоції

переповнювали мене, настрій геть зіпсувався, в очах стояли

сльози. Добрим словом підтримала класний керівник Любов

Ананіївна. Вона завжди допомагала нам вирішувати наші

"глобальні" проблеми, піклувалася про кожного, неначе

рідна мати. А на самопідготовці виконання домашнього

завдання контролював Леонід Олександрович. Не один раз

наголошував: "Учіться, учіться ". І ми вчили теорію,

розв’язували математичні та хімічні задачі, запам'ятовували

англійські слова, складали діалоги, писали диктанти,

перекази, твори. Отримані знання принесли нам успіх: ми

легко вступили до вибраних вишів і були кращими

студентами у групах. Серед колишніх однокласників є

талановиті лікарі, науковці, юристи, учителі.

Хочу щиро подякувати засновниці ліцею Марії

Іванівні за створений навчальний заклад, за вдало

підібраний педагогічний колектив, за професійних кухарів,

які завжди готували смачні страви, за літній відпочинок у

Карпатах, за вірних друзів, яких я знайшла тут, і побажати

нових творчих ідей, талановитих та вдячних учнів, перемог

на турнірах, у всеукраїнських олімпіадах і завжди тільки

200 балів на ЗНО.

Татарин Н. А.,

випускниця 1998 року, учитель хімії

ВІТАЄМО

Ось уже промайнуло 14 років відтоді, як ми

закінчили навчання. Ліцей ззовні дуже змінився, але

серце його залишилося таким самим. Він виховує

активну, розумну особистість. Повірте, ми знаємо, що

говоримо!!! Ще «вчора» ми були випускницями, а

сьогодні працюємо у ліцеї, ідучи пліч-о-пліч з

нашими колегами-вчителями, черпаючи досвід та

педагогічну майстерність.

Працюючи у ліцеї, мимоволі згадуєш своє

ліцейське життя. Пригадуються і навчальні будні, і

святкові дні. І десь мимоволі проводиш паралель між

сьогоденням і недалеким минулим, ніби альбом зі

старими світлинами, пробігають спогади.

Тут пролетіли найкращі роки нашого життя.

Сьогодні ліцею – 25! ВІТАЄМО! ВІТАЄМО!

ВІТАЄМО! І бажаємо процвітання, приємних подій,

драйву, життєвої неповторності, поваги від учнів, визнання

від батьків і покрову Пресвятої Богородиці.

Букарєва А.А., випускниця 2002 року, учитель

математики Волинського ліцею-інтернату;

Намонюк О.В., випускниця 2002 року, вихователь

Волинського ліцею-інтернату

Відпочинок у лісі 31.05.2002 рік

КВК з нашою вчителькою математики Присяжною О.М.

та класним керівником Ставецькою Л. А.


Сторінка 9

Три поради ліцеїстам

Я закінчила ліцей 13 років тому, у 2003 році. Це

справді дуже багато, і маю сказати, що за цей час уявлення

про навчання, цілі і сенс життя дуже змінилося. Я точно

пам’ятаю, як у шафі своєї кімнати в гуртожитку, коли

закінчила ліцей, залишила «заповіт» наступним мешканцям.

З того заповіту я тільки пам’ятаю пункт «дружити з 35-ю», і

більше нічого. Думаю, це таки просто був найважливіший

пункт. Навчаючись у ліцеї, я була типовою дівчинкою-

відмінницею, з синцями під очима, страхом отримати

менше 10 і без жодного дозвілля… Я завжди робила уроки

до 12 ночі, ніколи не закінчувала раніше, завжди знаходила

над чим посидіти. Хизуватися, відверто кажучи, нічим.

З часом моє уявлення про «правильне» навчання

дуже змінилися у Києво-Могилянській академії. Можна

впевнено сказати, що якби я не навчалась у ліцеї, то в

Могилянку не вступила б, але … саме тут отримала першу

трійку, поїхала за кордон, двічі кардинально змінила

напрямок навчання (українська література-фінанси-

українська література), через якийсь час навчання відійшло

на другий план, і стало цілком очевидно, що життя вчить

саме, якщо ти активний і шукаєш можливості. І цих

можливостей вже точно більше за межами підручників,

програмних планів і шкільних кімнат. Навряд чи я здатна

чогось навчити людей, у яких уже у школі є комп’ютер і

смартфон. Ви і самі знаєте, що світ - великий, а можливості

так близько – просто приходь і бери. Але я хочу вам дати

кілька позатехнологічних порад:

1. Будьте сміливими. Не бійтеся отримати низький бал.

І ніколи не вчіться заради балу, балу будь-якою ціною.

Разом з тим будьте певні, що ви багато читаєте (зокрема

науково-популярних статей та якісної аналітики), дуже

добре знаєте англійську і маєте гарно розвинуту логіку

(заняття математикою добре розвиває).

2. Займайтеся тим, що вам цікаво, бо у цьому буде

найбільше шансів досягти успіху. Не слухайте маму, якщо

вам подобається українська література, а мама бачить у вас

програміста. Візьміть відповідальність на себе - і ви точно

виграєте. Разом і з тим не бійтеся передумати, змінити

напрямок навчання. Ну справді, ніколи не пізно ( Дружина

мого друга цієї осені поїхала вчитися до

університету Швеції. Їй 37. А я так ніколи і не

працювала за своєю спеціальністю).

3. Не обмежуйте себе тільки навчанням.

Обов’язково займіться спортом (я зрозуміла це

трохи згодом, уже в університеті), заваліть себе

завданнями. Що більше активностей у вас буде

(спорт, громадська діяльність), то продуктивніше ви

використовуватимете свій час, то більше людей ви

знатимете і більше можливостей матимете. Будуйте

соціальні та професійні зв’язки, мрійте, пробуйте! І

нічого не бійтеся!

Ну і дружіть із сусідами по гуртожитку. Це -

обов’язково.

Валентина КУЗИК, випускниця 2003-го року

математичного класу Волинського ліцею-

інтернату, бакалавр фінансів Києво-

Могилянської академії, журналістка, нині –

програмний менеджер у міжнародній організації

У лiцей я прийшла в 9 клас

У лiцей я прийшла в 9 клас. Це пoра, кoли ми

дoрoслiшаємo, визначаємoся у життi, гoтуємoся дo перших

самoстiйних крoкiв. Дуже важливo, в якoму oтoченнi

прoвoдиш час, якi приклади бачиш перед oчима, чoгo тебе

вчать i дo чoгo привчають.

Лiцей збагатив мiй свiтoгляд, навчив мене бути

сміливою, розсудливою, навчив не шукати, кoгo б

звинуватити в свoïх невдачах, а пiднiматися з кoлiн i

вiдкривати нoвi мoжливoстi , йти до нових перемог над

сoбoю.

Зараз я прoживаю в Америцi. Працюю дитячим

психoлoгoм у школі, а такoж навчаю дiтoк украïнської мoви

в нoвoвiдкритiй украïнськiй шкoлi в Чикаго у вiльний вiд

рoбoти час. У мене пiдрoстає трирiчна дoнечка Меланi, яка

дуже любить мoï рoзпoвiдi прo Украïну, лiцей, мoïх друзiв i

чекає пoдoрoжi у мoï юнi рoки.

У лiцеï я навчалася у хiмiкo-бioлoгiчному класі. Пiсля

лiцею перший рiк прoвела у селi, дoпoмагаючи батькам на

фермi. І, як зoлoта медалiстка, щo не вступила до вищого

закладу, пoчула багатo у свoю адресу. Та лiцей не залишив

мене. Завдяки Марiï Іванiвнi, директoру Вoлинскoгo

обласнoгo лiцею, мiй лист-пoдяка вчителям був

oпублiкoваний у газетi......Так рoзпoчався нoвий рoздiл

пригoд у мoïй життєвiй iстoрiï.

Дякую тoбi, Лiцею, за теплo, за пiтримку, за науку, за те,

щo привчав нас дo рoбoти, учив нас залишатися Людьми,

щoб дoля не гoтувала нам на життєвiй дoрoзi. Дякую

за свiтлi спoгади, за багатo щирих i вiрних друзiв. За

мудрих учителiв, наукoю яких дуже дoрoжу!!!

У наступнoму рoцi наш випуск буде святкувати

20 рoкiв пiсля закiнчення лiцею. Дуже спoдiваюся на

зустрiч із мoïми oднoкласниками !!!!

Вiтання всiм, хто памятає мене, Свiтлану

Шейкo.

Вiтання i низький уклiн тoбi, ЛІЦЕЮ!!!!

Шейко Світлана, випускниця 1997 року


Сторінка 10

Дорога, яку обираємо чи яка вибирає…

Крізь шквал «куди»,

«Навіщо», «кому», «із ким»

Лишаєм сліди у хвилях пісків.

Яка миттєвість – віки.

Віктор Вербич

Коли згадую свої роки навчання у ліцеї, то

на думку приходить не лише навчання, однокласники

і вчителі, але й довга дорога до і з ліцею. Дорога і в

буквальному, і в переносному значеннях. У 90-х з їх

кризовою економікою та зовсім ненадійним

громадським транспортом легше було користуватися

пішохідним, ніж нервово чекати на переповнені

автобуси чи тролейбуси, де тебе прирівнювали до

статусу анонімної кільки в консервній банці.

Натомість чотири кілометри пішки лише додавали

енергії вранці, а ті ж чотири кілометри після занять

давали можливість подумати. Тепер замислююсь: чи

не той щоденний рух додав бажання відкривати все

нові і нові шляхи та дороги – і внутрішні, в собі, і в

навколишньому світі, дав віру в можливість вибору?

Дійсно, життя нам усім готує чимало доріг і

цікавих перехресть, де вибір повороту залежить від

нас, а іноді, здається, сам обирає нас і може привести

до таких різних пунктів призначення. За 16 років

після ліцею і орієнтовно у 45 відвіданих країнах

дороги були різні. З них можна було б сплести цікаве

мереживо чи скласти мозаїку. Від стежинок над

урвищами Непалу до непрохідних, залитих тропічним

дощем доріг Гвінеї, сповнених кольорів і запахів

шляхів Індії чи ідеальних колій Японії, де швидкість

руху підказує краєвид, який не встигає затриматися

на сітківці ока, стаючи імпресіоністичним

малярством суб’єктивних спогадів. Та чи не

найпам’ятнішими лишаються гірські маршрути, бо

тут, як і в житті, – стежинка веде то вверх, то вниз.

Головне, не забувати просту істину: якщо опинився

внизу – значить є можливість іти вгору, а як видерся

на вершину – лишається завжди ризик скотитися

донизу.

На щастя, усі мої мандри дозволяли

пізнавати життя у всій його різноманітності, з його

низинами і вершинами, а іноді й прірвами чи

печерами – і природними , і в людській природі та

гідності. Хоч від таких мандрів часто щемить серце

та шкребе на душі, за те я вдячна, бо не хотіла б жити

ілюзіями туристичних рекламних проспектів.

Питання без відповіді стають паливом для твого

внутрішнього двигуна. А питань сила-силенна: чому

є місце жорстокості у нашій буденності? Чому жінки

Афганістану не мають права на своє обличчя? За що

діти Уганди проти своєї волі змушені були так довго

воювати, ідучи зі зброєю в руках іноді проти своїх

батьків? Чому люди здатні до ненависті та насилля?...

Незважаючи на тягар таких запитань,

спогади життєвих мандрів багаті на людяність і

повчальні життєві курйози, які дозволяють рухатися

вперед і вірити в добро та справедливість. В силу

свого професійного вибору і роботи в одній з

найвпливовіших організацій у сфері гуманітарної

допомоги, я маю цікавий і непростий досвід

спілкування з людьми, що опинилися у вкрай

складних життєвих ситуаціях, в тому числі і з

в’язнями. Власне, в рамках роботи в інтересах

ув’язнених в одній з країн Західної Африки

доводилося вести дуже непрості розмови з

директором однієї з в’язниць, який ніяк не міг зрозуміти,

чому мене і мою організацію хвилюють якісь в’язні, чи

мають вони, що їсти та пити. Заклики до розуміння і поваги

людської гідності, спроби підвести до співчуття через

розуміння непередбачуваності життя кожного з нас

лишалися без відповіді. Щоразу повторювалася розмова

глухого з німим до дня, коли через збіг різних обставин

в’язні цієї в’язниці організували вдалу масову втечу. Через

підозру в співпраці із злочинцями та непрофесійно

організовану охорону мій складний співрозмовник

опинився за гратами своєї ж в’язниці. Тепер я з ним

спілкувалася вже як з ув’язненим, але з тією ж повагою і

бажанням вислухати, що й під час попередніх розмов,

приховуючи якесь глибоке відчуття вдячності долі за

торжество справедливості. Як змінилися його думки та ідеї!

Яким вдячним він став за 30 хвилин поваги та можливості

бути почутим. Звичайно, ця історія є випадковим курйозом,

але я її тепер часто використовую для підтвердження того,

що справедливість таки можлива і десь є природною.

Сьогодні я працюю над проблематикою зниклих

безвісти людей в Таджикистані. Складна сфера, а

можливості допомогти цим людям, що втратили своїх

близьких під час громадянської війни в 90-х чи після неї,

лишаються обмеженими, але, принаймні, я не шкодую сил і

не скаржусь, що ті години, що я проводжу на роботі,

проходять даремно. Чимало пройдених доріг привели сюди

і поведуть кудись далі – через нові вершини та урвища – і я

вдячна за цей рух. Принаймні, я не шкодую свого

професійного вибору і часу, проведеного на роботі, і щиро

співчуваю тим, що просто відбувають той час у якомусь

офісі, з нетерпінням чекаючи години «відбою».

Попередні покоління цінували стабільність та

передбачуваність, а новим довелось шукати себе серед

хвилювань та несподіванок. Серед різноманітності скарг на

буденність чи не варто хоч іноді в труднощах бачити

позитив, заклик до руху, динаміки, вибору серед моря

можливостей, адже статика несумісна з самим життям.

Напевно, якби всі були задоволені своїм життям, то не було

б ніякого руху вперед, жодних відкриттів. Тому серед цих

особистих спогадів доріг та мандрів хотілося б побажати

ліцеїстам та педагогам цього чудового закладу теж

невтомно рухатися. Енергії, сміливості і попутного вітру

для нових мандрів – теренами як свого внутрішнього світу,

так і дорогами професійного та життєвого вибору. Нехай

нові вершини відкривають нові горизонти для постійного

пошуку та водночас не дозволяють забути про складні

стежки кожного з нас та наших ближніх, зі своїми

урвищами та долинами ….

Зоряна ВЕРБИЧ,

заступник керівника з питань захисту,

Регіональна делегація Міжнародного червоного

хреста в Центральній Азії


Сторінка 11

Даруйте невидимі квіти

Коли мені зателефонувала радник з української

мови в Альберті (Канада) Олена Гарцула і повідомила в

травні 2016 року, що я перемогла у другому Міжнародному

конкурсі “Найкращий учитель української мови за

кордоном” із числа педагогів молодшої школи, я одразу

подумала, що завдячую цій перемозі саме моєму рідному

Волинському ліцею-інтернату. Адже саме у ліцеї мені

захотілося стати

вчителем, але тоді я

ніколи не могла б і

подумати, що буду

викладати українську

мову, а не англійську, та

ще й в далекій Канаді.

Узагалі, я вважаю, що

ліцей відіграв дуже

важливу роль у моєму

житті. Саме там я зустріла

багато чудових друзів, з

якими ще й досі тісно

спілкуюсь і при кожній нагоді бачуся в Україні та за її

межами.

У ліцеї я здобула чудові знання, особливо з

англійської мови, завдяки новим методикам викладання

Шутяк Тетяни Володимирівни. Тільки подумати, це був

кінець 90-тих, а ми вже вчилися за новими книжками з

Великобританії із записами носіїв мови. А прискіпливість

Тетяни Володимирівни до правильної англійської вимови

спонукала нас працювати над собою. Я і подумати не

могла, що саме англійська стане у пригоді в Університеті

Альберти у Канаді.

Також я часто згадую Максимчук Віру Борисівну і

її любов до рідного слова, усі цікаві проекти, що вона так

ретельно для нас розробляла. Усі її диктанти і конкурси на

кращого знавця правопису... Це були незабутні уроки мови,

саме завдяки цим учителям я завжди прагну до

експериментів у навчанні, до чогось цікавого, а не простих

уроків за підручником. Мабуть, завдяки Максимчук В.Б.

я вирішила працювати в українській двомовній програмі в

Альберті, адже з моєю освітою вчителя молодших класів я

можу вчити будь-де. У ліцеї мені прищепили велику

любов до слова, і тому я беру активну участь у роботі

декількох українських організацій, а саме Українському

Національному Об’єднанні (УНО) ( місто Едмонтон),

Організації українок Канади імені Ольги Бесараб та

українському драматичному театрі “Сузір’я” при УНО.

Варто додати, що у ліцеї я навчилася

важливих лідерських та ораторських навиків, також нас

ознайомили із особливостями роботи у команді.

Завдяки цим лідерських навикам мені завжди було

легко проходити випробувальний термін на усіх моїх

роботах, також я завжди прагнула бути кращою, більше

вчитися, весь час розвиватись і тягнутись вгору. Саме

тому мене обрали Головою спілки Українських вчителів

Альберти (2012-2015), завдяки цим навикам я вигравала

безліч нагород, грантів та проектів.

Саме у ліцеї відкрила талант до сцени, театру,

там я випадково потрапила до незабутнього драмгуртка

під керівництвом неперевершеної Ольги Василівни

Олійник. Як зараз пам’ятаю ті холодні зимові вечори

кожної середи, а ми, перекусивши свіжою булочкою з

“дяді Коліного” магазинчика, з нетерпінням чекали

репетиції ... Драмгурток буде назавжди збережений у

моїх теплих юнацьких спогадах про ліцей. Саме через

причетність до ліцейського драмгуртка я в 2002 році

одразу вступила до українського драматичного театру

“Сузір’я” при УНО, а з 20011 по 2015 була його

директором.

Ну і, зрештою, саме у ліцеї у мене було моє

перше юнацьке кохання... Яка я була тоді щаслива, адже

я любила і любили мене, та ще й не хтось там, а

найрозумніший інформатик-старшокласник Макарчук

Роман. Які це незабутні роки! Можливо, найкращі,

адже турботи у нас були лишень про самостійну чи

контрольну і як вивчити вірш напам’ять…

Мені дуже приємно, що я маю можливість

поділитися спогадами та враженнями про ліцей у цій

статті. Маю надію, що я надихну когось краще вчитись

або намагатися бути кращим, не стояти на місці, а весь

час розвиватися. Закінчити цей допис хочу словами

Ліни Костенко, які я вже давно несу як моє кредо: “А

буває, ідеш по світу, і проходить повз тебе людина так,

неначе проносить квіти, і тобі віддає половину”. Отож,

дорогі ліцеїсти, будьте такими людьми, даруйте іншим

невидимі квіти!

Яніна ВИГОВСЬКА, випускниця першого

гуманітарного класу 2001 року

Те місце, куди хочеться повертатися

завжди…. Скільки б не минуло років, але досі у своїй пам’яті

бережу безцінні і такі рідні спогади про навчання у

Волинському обласному ліцеї-інтернаті. Це сьогодні

колегам по роботі я можу з легкістю розказати, що звати

мене Ірина Кудря, що я родом з міста Горохова і закінчила

Львівський національний університет імені Івана Франка з

відзнакою. А тоді 2003 року, коли прийшла на навчання до

ліцею в суспільно-гуманітарний клас, я була просто

ученицею з маленького волинського містечка і, як усі учні,

мріяла про велике майбутнє. Стати кимось вдалося завдяки

поштовху, який дала рідна альма-матер – ліцей. А особливо

друкованим аркушам, на яких щомісяця писали, хто

вчиться найкраще і яке місце займаєш ти у рейтингу. Тоді

хотілося понад усе довести, що можу більше і прагну цього.

Ця мотивація стала рушійною силою, яка ніколи не

дозволяла зупинятися, спонукала до кращого майбутнього.

З ліцейської парти мене навчили вчитися. Це вміння дало

змогу в університеті з легкістю засвоювати матеріал і не

боятися лекцій і товстих конспектів. Ліцей був і є тим

стержнем в середині мене, якому не можна зраджувати

попри роки і досвід. Бо головне - бути людиною. Це

кредо життя нас учили виховувати у собі наші вчителі і

наставники, наш директор, Марія Іванівна. Для всіх,

хто буде приходити на навчання у ліцейські стіни, тим,

хто навчається тут нині, бажаю сил і здоров’я вчитися,

віри у краще майбутнє.

А головне - ніколи не

втрачайте бажання

пізнавати нове, досягати

поставленої мети. Окрім

цього, бажаю, аби

майбутні випускники

закінчували ліцей в

Україні, в якій немає

місця війні. Миру всім

нам!

Р.С. Дякую, рідний

ліцею, за знання, за виховання, за мужність

Ірина Кудря, випускниця 2005 року


Сторінка 12

Ліцей – це його люди!

Існують місця, побувавши в яких, уже не

можеш залишатися звичайною людиною. Вони

проникають глибоко в тебе, здається, до кожної

клітинки, кардинально змінюючи все в тобі,

формують цілком нову людину, по-новому відкриту

для світу, який неначе теж стає новим. Не секрет,

що саме таким місцем для мене став Волинський

ліцей Волинської обласної ради. Проте залишімо цю

офіційність для бухгалтерії і документації –

особисто для мене лише слово «ліцей» наповнює

серце теплом і якоюсь сакральною

одухотвореністю, відчуттям затишку і спокою

впродовж не одного року, оскільки конкретно цей

заклад є моїм особистим сховищем юнацьких мрій і

прагнень, осередком найсокровенніших спогадів.

Я би залюбки продовжила перераховувати ті

дивовижні речі, котрі входять до списку спогадів,

однак ліцеїсти-початківці, читаючи цю статтю,

певно, думають, що я нещира або трішки

божевільна, оскільки – так: навантаження у ліцеї не

дитячі і далеко відходять від норми звичайних шкіл.

У цьому-то й діалектична суперечність: веселкові

враження, емоції, з одного боку, та недоспані ночі,

істерики та сотні мертвих нервових клітин - з

іншого. Як би дивно це не звучало, я пригадую цю

«чорну сторону» навчання з вдячністю і насолодою,

адже важка і наполеглива праця над собою

спровокувала цілий ряд позитивних змін,

починаючи від можливості самореалізації та

загального саморозвитку, закінчуючи здатністю

бути конкурентно спроможним і виробленою звичкою

працювати над собою задля досягнення всіх

поставлених цілей. І це справді подіяло.

Щоразу відчиняючи хвіртку ліцейських воріт,

неначе опиняєшся у чарівному світі, світі затишку та

особливої атмосфери краси. Якою би гарною насправді

не була ліцейська база, ліцей – це його люди. Можна

бути безмежно розумним, освіченим, талановитим, та,

потрапивши у ліцейське середовище, розумієш, що тобі

є до чого рости. Люди, які мене оточували тут,

здавалося, були створені з креативу, мислили інакше,

дивилися на світ не так, як усі, були переповнені

абсолютно оригінальними ідеями. Що говорити про

вчителів, які вміли побачити крихітну іскорку десь в

підвалах душі і могли розпалити її у небачене вогнище,

багато для кого допомігши з подальшим визначенням

шляху по життю. І я пишаюся тим, що змогла

доторкнутися до прекрасного, спілкуючись з

унікальними-таки людьми.

Загалом, життя може закинути в будь-який

куточок земної кулі, і, ймовірно, Одеса – не останній

пункт, в якому мені судилося зупинитися, але ті

основоположні засади патріотизму, взаємодопомоги і

взаємовиручки, яких мене навчили в ліцеї,

залишатимуться зі мною завжди. Так само, як і

найближчі друзі, які зі мною дотепер. Так само, як і

любов і щирість, з якою мене зустрічають у ліцеї ті, до

яких хочеться щоразу повертатися.

Ірина ДИШКО, випускниця 2014 року

Газета «Ліцейський вісник» - друкований орган учнівського самоврядування Волинського ліцею-інтернату Волинської обласної ради.

Засновники – учнівська рада, колектив редакції.

Адреса редакції: місто Луцьк, вул. Селищна, 2в

Головний редактор – Роман Новосад, технічний редактор – Юрій Домбровський

Відповідальний за випуск: Ковальчук Н.М.

Методична комісія фізико-математичних наук

Методична комісія суспільно-гуманітарних наук Методична комісія природничих наук

Методична комісія класних керівників та вихователів

Ліцейський ввіснникlicei.lutsk.ua/upload/file/25rokiv.pdfі в себе, і в...

Documents

Transcript of Ліцейський ввіснникlicei.lutsk.ua/upload/file/25rokiv.pdfі в себе, і в...