ISSN 2304-4756. АСОЦІАЦІЇ 2018. 2 (19) ISSN 2304-4756 · issn 2304-4756. ВІСНИК...

ISSN 2304-4756. ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ. 2018. № 2 (19)

ISSN 2304-4756

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ

СПРАВ

КРИМІНОЛОГІЧНА АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНИ

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць

№ 1 (20) 2019

Засновник та видавець – Харківський національний університет

внутрішніх справ

Виходить 2 рази на рік

Заснований у травні 2012 року

Харків 2019


УДК 343.2(477)(075.8) ББК 67.9 (4УКР)305

B 45 Рекомендовано до друку та до поширення через мережу Інтернет

Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ (протокол № 3 від 26 березня 2019 року),

рішенням правління Кримінологічної асоціації України (протокол № 4 від 20 березня 2019 року)

Збірник включено до Переліку наукових фахових видань України з юридичних наук (наказ

Міністерства освіти і науки України від 07.10.2015 р. № 1021)

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: О. М. Бандурка – д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України, засл. юрист України, президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – головний редактор; О. М. Литвинов – д-р юрид. наук, проф., засл. прац. освіти України (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – заступник головного редактора; О. В. Сідей – канд. юрид. наук, (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – відповідальний секретар; В. С. Батиргареєва – д-р юрид. наук, ст. наук. співроб. (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені В. В. Сташиса НАПрН України, м. Харків, Україна); Х. Валкова – д-р юрид. наук, проф., віце-голова Чеської Кримінологічної асоціації, член Європейського товариства кримінологів (м. Прага, Чеська Республіка); Т. А. Денисова – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України (Академія Державної пенітенціарної служби, м. Чернігів, Україна); О. М. Джужа – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України (Національна академія внутрішніх справ, м. Київ, Україна); В. П. Ємельнов – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); О. О. Житний – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); К. Б. Левченко – д-р юрид. наук, проф. (Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна», м. Київ, Україна); О. М. Литвак – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. юрист України, засл. діяч науки і техніки України, віце-президент Кримінологічної асоціації України (м. Київ, Україна); Г. Марковська – канд. юрид. наук (Університет Англія Раскін, м. Кембридж, Велика Британія); Ю. В. Орлов – д-р юрид. наук, професор (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); Є. О. Письменський – д-р юрид. наук, професор (Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, м. Миколаїв, Україна); П. Пойман – д-р юрид. наук, член Комітету Чеського кримінологічного товариства (Празький інститут досліджень з питань безпеки (PSSI), м. Прага, Чеська Республіка); Є. Л. Стрельцов – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. діяч науки і техніки України, віце-президент Кримінологічної асоціації України (Південний регіональний науковий центр Національної академії правових наук України, м. Одеса, Україна); В. Б. Харченко – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); О. М. Храмцов – д-р юрид. наук, доцент (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); О. О. Юхно – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); І. С. Яковець – д-р юрид. наук, ст. наук. співроб. (Управління пробації Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, м. Харків, Україна); О. Н. Ярмиш – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. юрист України (Інститут законодавства Верховної Ради України, м. Київ, Україна); А. М. Ященко – д-р юрид. наук, професор (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна).

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кримінологічних і кримінально-

правових питань, актуальних проблем боротьби зі злочинністю, вдосконалення національного кримінального законодавства, правового регулювання, інформаційно-аналітичного й організаційно-управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, здобувачів, ад’юнктів, аспірантів, слухачів, курсантів та студентів, а також усіх, хто цікавиться проблемами реформування кримінальної юстиції.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій. За достовірність наукового матеріалу, професійного формулювання, фактичних даних,

цитат, власних імен, географічних назв, а також за розголошення фактів, що не підлягають відкритому друку, тощо відповідають автори публікацій.

Електронна копія збірника безоплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського Національної академії наук України у розділі «Наукова періодика України», а також на офіційному сайті видання (www.visnikkau.webnode.com.ua).

© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2019 © Кримінологічна асоціація України, 2019


ISSN 2304-4756

KHARKIV NATIONAL UNIVERSITY OF INTERNAL AFFAIRS

CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE

BULLETIN OF CRIMINOLOGICAL

ASSOCIATION OF UKRAINE

Collection of scientific

materials No. 1 (20) 2019

Founder and editor – Kharkiv National University of

Internal Affairs

Published 2 times per year

Founded in May, 2012

Kharkiv 2019


UDC 343.2(477)(075.8) BBC 67.9 (4УКР)305

B 45 Recommended for publishing and distribution through Internet

By the Academic Council of Kharkiv National University of Internal Affairs (minutes No. 3 dated from March 26, 2019),

Resolution of the Board of Criminological Association of Ukraine (minutes No. 4 dated from March 20, 2019)

The collection is included to the List of scientific professional editions of Ukraine in law sciences (order of the Ministry of Education and Science of Ukraine dated from

October 7, 2015 No. 1021)

EDITORIAL BOARD: O. M. Bandurka – Doctor of Law, Professor, Academician of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Lawyer of Ukraine, President of the Criminological Association of Ukraine (Kharkiv National University of In– ternal Affairs, Kharkiv, Ukraine) – chief editor; O. M. Lytvynov – Doctor of Law, Professor, Honored Worker of Education of Ukraine (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) – deputy chief editor; О. V. Sidei – PhD (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) – executive secretary; V. S. Batyrhareieva – Doctor of Law, senior researcher (Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of Crime Problems within the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Kharkiv, Ukraine); H. Valkova –Prof., JUDr, CSc a cofounder and Vice-Chairperson of the Czech Criminological Society and a member of the European Society of Criminology; T. A. Denysova – Doctor of Law, Professor, Honored Lawyer of Ukraine (Academy of the State Penitentiary Service, Chernihiv, Ukraine); O. M. Dzhuzha – Doctor of Law, Professor, Honored Lawyer of Ukraine (National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine); V. P. Yemelianov – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); O. O. Zhytnyi – Doctor of Law, Professor (V. N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, Ukraine); K. B. Levchenko – Doctor of Law, Professor (The International Women’s Right Center «La Strada – Ukraine», Kyiv, Ukraine); O. M. Lytvak – Doctor of Law, Professor, corresponding member of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Lawyer of Ukraine, Honored Worker of Science of Ukraine, Vice-President of the Criminological Association of Ukraine (Kyiv, Ukraine); A. Markovska – PhD (Anglia Ruskin University, Cambridge, United Kingdom); U. V. Orlov – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); Ye. O. Pysmenskyi – Doctor of Law, Professor (E. O. Didorenko Luhansk State University of Internal Affairs, Sumy, Ukraine); P. Pojman – PhD, Executive Board and founding member of the Czech Society of Criminology (Prague Security Studies Institute (PSSI), Prague, Czech Republic); Ye. L. Streltsov – Doctor of Law, Professor, corresponding member of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Worker of Science of Ukraine, Vice-President of the Criminological Association of Ukraine (Southern Regional Scientific Center of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Odesa, Ukraine); V. B. Kharchenko – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); O. M. Khramtsov – Doctor of Law, associate professor (V. N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, Ukraine); O. O. Yukhno – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); I. S. Yakovets – Doctor of Law, senior researcher (Department on Probation of the Northern-Eastern Interregional Division on the Issues of Executing Criminal Punishments and Probation of the Ministry of Justice, Kharkiv, Ukraine); O. N. Yarmysh – Doctor of Law, Professor, corresponding member of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Lawyer of Ukraine (Legislation Institute of the Verkhovna rada of Ukraine, Kyiv, Ukraine); A. M. Yashchenko – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine).

The articles of the collection highlight a wide range of scientific criminological, criminal and

legal issues, relevant problems of crime combating, improvement of the national criminal legislation, legal regulation, information and analytical, organizational and administration guaranteeing of counteracting crime in Ukraine, etc.

For scholars, law enforcement officers, practitioners, post-graduate students, seekers of higher educational establishments, cadets, students and everyone interested in reforming criminal justice issues.

The Editorial Board does not always share the authors’ opinion. The authors of publications have responsibility for authenticity of the scientific material,

professional formulation, actual data, citation, proper names, geographic names, as well as the disclosure of facts, which are not for open press, etc.

E-copy of the collection is placed free of charge online on the web-site of V. I. Vernadsky National Library of Ukraine of the national Ukrainian Law Academy in the section «Scientific periodicals Ukraine», as well as on the web– site of the edition (www. visnikkau.webnode.com.ua).

© Kharkiv National University of Internal Affairs, 2019

© Criminological Association of Ukraine, 2019


ISSN 2304-4756

ХАРЬКОВСКИЙ НАЦИОНАЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

ВНУТРЕННИХ ДЕЛ

КРИМИНОЛОГИЧЕСКАЯ АССОЦИАЦИЯ УКРАИНЫ

ВЕСТНИК КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ АССОЦИАЦИИ УКРАИНЫ

Сборник научных трудов № 1 (20) 2019

Учредитель и издатель – Харьковский национальный университет

внутренних дел

Выпускается 2 раза в год

Основан в мае 2012 года

Харьков 2019


УДК 343.2(477)(075.8) ББК 67.9 (4УКР)305

B 45 Рекомендовано к печати и к распространению через сеть Интернет

Учёным советом Харьковского национального университета внутренних дел (протокол № 3 от 26 марта 2019 года),

решением правления Криминологической ассоциации Украины (протокол № 4 от 20 марта 2019 года)

Сборник включён в Перечень научных специализированных изданий Украины по юридическим

наукам (приказ Министерства образования и науки Украины от 07.10.2015 г. № 1021)

РЕДАКЦИОННАЯ КОЛЛЕГИЯ: А. М. Бандурка –д-р. юрид. наук., проф., академик НАПрН Украины, засл. юрист Украины,

президент Криминологической ассоциации Украины (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина) – главный редактор; А. Н. Литвинов – д-р юрид. наук, проф., засл. работник образования Украины (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина) – заместитель главного редактора; Е. В. Сидей – канд. юрид. наук (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина) – ответственный секретарь; В. С. Батыргареева – д-р юрид. наук, ст. науч. сотруд. (Научно-исследовательский институт изучения проблем преступности имени В. В. Сташиса НАПрН Украины, г.Харьков, Украина); Х. Валкова – д-р. юрид. наук, проф., вице-глава Чешской Криминологической ассоциации, член Европейского сообщества криминологов (г. Прага, Чешская Республика); Т. А. Денисова – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист Украины (Академия Государственной пенитенциарной службы, г. Чернигов, Украина); А. Н. Джужа – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист Украины (Национальная академия внутренних дел, г. Киев, Украина); В. П. Емельянов – д-р юрид. наук, проф. (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина); А. А. Житный – д-р юрид. наук, проф. (Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина, г. Харьков, Украина); Е. Б. Левченко – д-р юрид. наук, проф. (Международный женский правозащитный центр «Ла Страда – Украина», г. Киев, Украина); О. М. Литвак – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН Украины, засл. юрист Украины, засл. деятель науки и техники Украины, вице-президент Криминологической ассоциации Украины (г. Киев, Украина); А. Марковская – канд. юрид. наук (Университет Англия Раскин, г. Кембридж, Великобритания); Ю. В. Орлов – д-р юрид. наук, профессор (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина); Е. А. Письменский – д-р юрид. наук, проф. (Луганский государственный университет внутренних дел имени Э. А. Дидоренко, г. Николаев, Украина); П. Пойман – д-р юрид. наук, член Комитета Чешского криминологического сообщества (Пражский институт исследований по вопросам безопасности (PSSI), г. Прага, Чешская Республика); Е. Л. Стрельцов – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН Украины, засл. деятель науки и техники Украины, вице-президент Криминологической ассоциации Украины (Южный региональный научный центр Национальной академии правовых наук Украины, г. Одесса, Украина); В. Б. Харченко – д-р юрид. наук, проф. (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина); А. Н. Храмцов – д-р юрид. наук, доцент (Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина, г. Харьков, Украина); А. А. Юхно – д-р юрид. наук, проф. (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина); И. С. Яковец – д-р юрид. наук, ст. науч. сотруд. (Управление пробации Северо-Восточного межрегионального управления по вопросам исполнения уголовных наказаний и пробации Министерства юстиции, г. Харьков, Украина); А. Н. Ярмыш – д-р юрид. наук, проф. член-кор. НАПрН Украины, засл. юрист Украины (Институт законодательства Верховной Рады Украины, г. Киев, Украина); А. Н. Ященко – д-р юрид. наук, профессор (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина).

Статьи сборника освещают широкий круг научных криминологических и уголовно-

правовых вопросов, актуальных проблем борьбы с преступностью, усовершенствования национального уголовного законодательства, правового регулирования, информационно-аналитического и организационно-управленческого обеспечения противодействия преступности в Украине и пр.

Для учёных, правоохранителей-практиков, соискателей, адъюнктов, аспирантов, слушателей, курсантов и студентов, а также для всех, кто интересуется проблемами реформирования уголовной юстиции.

Редколлегия не всегда разделяет взгляды авторов публикаций. За достоверность научного материала, профессионального формулирования,

фактических данных, цитат, имён собственных, географических наименований, а также за разглашение фактов, которые не подлежат открытой печати, и пр. несут ответственность авторы публикаций.

Электронная копия сборника размещается в открытом доступе на сайте Национальной библиотеки Украины имени В. И. Вернадского Национальной академии наук Украины в разделе «Научная периодика Украины», а также на официальном сайте издания (www.visnikkau.webnode.com.ua).

© Харьковский национальный университет внутренних дел, 2018

© Криминологическая ассоциация Украины, 2018

ISSN 2304-4756. ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ. 2019. № 1(20)

7

ЗМІСТ

СТАТТЯ НОМЕРА

СОКУРЕНКО Валерій Васильович МЕХАНІЗМ МОНІТОРИНГУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ……………………………….………….13

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО

ПРАВА Денисов Сергій Федорович ОПТИМІЗАЦІЯ САНКЦІЙ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ МОРАЛЬНОСТІ: ЗАКОНОДАВСТВО ТА ЗАСТОСУВАННЯ …….……………………………………………… .22 СИЙПЛОКІ Микола Васильович ПЕРЕВИЩЕННЯ ВЛАДИ ПРАЦІВНИКАМИ ПРИВАТНИХ ОХОРОННИХ СТРУКТУР (міжнародний досвід) .………………….……………………………….……………………… …..30

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ БАНДУРКА Олександр Маркович, ЛИТВИНОВ Олексій Миколайович РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ПОДОЛАННІ КРИМІНАЛІЗМУ…………………………………………....40 ШАЙТУРО Ольга Павлівна ПРОГРАМУВАННЯ В КРИМІНОЛОГІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ УКРАЇНИ ………………………………………………..………………..…… 49 ГЛАДКОВА Євгенія Олексіївна ОСОБЛИВОСТІ ФЕНОМЕНУ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ………………………………………………………………………………………………...………56 ТИТАРЕНКО Олексій Олексійович СТАН СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ ТА ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ В СУЧАСНИХ УМОВАХ……………………………..…66 МАКСІМЕНЦЕВ Максим Геннадійович ЗЛОЧИННІСТЬ У СФЕРІ НАДРОКОРИСТУВАННЯ: ФЕНОМЕН ТА ПОНЯТТЯ……………………………………………………………………………………………………….80 ЛИТВИНОВ Олексій Миколайович, ГЛАДКОВА Євгенія Олексіївна СУБʼЄКТИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ЯК ПРАВООХОРОННІ КОРПОРАЦІЇ .........90 ОРЛОВ Юрій Володимирович ДИСКУРСИВНО-ПЕРЦЕПТИВНІ МЕХАНІЗМИ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ……………………………………………………………………………………………….99 НАШИНЕЦЬ-НАУМОВА Анфіса Юріївна ПРОТИДІЯ КОМП’ЮТЕРНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ В КІБЕРНЕТИЧНОМУ ПРОСТОРІ.…………………………………………………………………………………………………… .108


8

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОГО ПРАВА ДЕНИСОВА Тетяна Андріївна

ПЕРЕЛОМЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ

ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ПОКАРАННЯ ……………………………………………………………………….118

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ ПАВЛИКІВСЬКИЙ Віталій Іванович, СЕЛЕВКО Володимир Борисович

КІБЕРЗЛОЧИННІСТЬ ТА ОБМЕЖЕНІ МОЖЛИВОСТІ ТРАДИЦІЙНОГО

КРИМІНАЛЬНОГО ТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА ……….....128

ТРИБУНА МОЛОДИХ УЧЕНИХ ТАНАДЖІ Василь Григорович ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО ОБ’ЄКТА ГРУБОГО ПОРУШЕННЯ УГОДИ ПРО ПРАЦЮ (СТ. 173 КК УКРАЇНИ)……….……………………144 КІЗІМЕНКО Євген Володимирович ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ФАКТОРІВ НЕЗАКОННОГО ПОВОДЖЕННЯ ЗІ ЗБРОЄЮ, БОЙОВИМИ ПРИПАСАМИ ТА ВИБУХОВИМИ РЕЧОВИНАМИ ………………………………………..………………………………………..………… ..144 СОРОКІНА Любов Володимирівна КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ………………………………………………………………………… 152 БЕСЧАСТНА Вікторія Вікторівна КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ БЕЗПЕКИ ДОРОЖНЬОГО РУХУ АБО ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ ОСОБАМИ, ЯКІ КЕРУЮТЬ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ: СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ……………………………………………………………………. 161 БРИНЧАК Маріанна Петрівна ОСОБЛИВОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПРАВА СВОБОДИ СВІТОГЛЯДУ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ……………………………………………………………….. 169

НАШІ АВТОРИ

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ» № 1 (20) 2019…………………………………………………………… …..177

ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ

ВИМОГИ ЩОДО ОФОРМЛЕННЯ НАУКОВИХ СТАТЕЙ, ЯКІ ПУБЛІКУЮТЬСЯ В ЗБІРНИКУ

НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ» ………….179


9

TABLE OF CONTENTS THE ARTICLE OF THE ISSUE

Valerii V. SOKURENKO CRIME PREVENTION MONITORING MECHANISM

13

MODERN THEORETICAL AND APPLIED PROBLEMS OF CRIMINAL LAW

Sergey F. DENISOV OPTIMIZATION OF SANCTIONS FOR CRIMES AGAINST MORALITY: LEGISLATION AND APPLICATION Mykola V. SYIPLOKI EXCEEDING OF OFFICIAL AUTHORITIES BY THE EMPLOYEES OF THE PRIVATE SECURITY STRUCTURES (international experience)

22

30

MODERN THEORETICAL AND APPLIED PROBLEMS OF CRIMINOLOGY

Oleksandr M. BANDURKA, Oleksii M. LYTVYNOV THE ROLE OF THE STATE IN OVERCOMING OF CRIMINALISM Olga P. SHAYTURO PROGRAMMING WITHIN CRIMINAL ACTIVITY OF LOCAL AUTHORITIES Yevheniia O. Hladkova FEATURES OF DRUG-RELATED CRIMES’ PHENOMENON IN UKRAINE IN MODERN CONDITIONS Аlexey A. TITARENKO STATUS OF STRATEGIC PLANNING AND SOFTWARE IN THE SPHERE OF COUNTERACTING CRIME IN MODERN CONDITIONS Maxim G. MAKSIMENTSEV CRIMINALITY IN THE SUBSOIL USE SPHERE: PHENOMENA AND CONCEPT Oleksii M. LYTVYNOV, Yevheniia O. HLADKOVA CRIME PREVENTOIN SUBJECTS AS LAW ENFORCEMENT CORPORATIONS Yurii V. ORLOV DISCURSIVE AND PERCEPTIONAL MECHANISMS OF CRIMINAL DETERMINATION Anfisa U. NASHYNETS-NAUMOVA COUNTERACTION TO COMPUTER CRIME WITHIN CYBERNETIC SPACE

40 49 56 66 80 90 99 108


10

RELEVANT ISSUES OF PENAL LAW Tetiana A. DENYSOVA

INTERPRETATION OF CRIMINAL SANCTIONS THROUGH THE PRISM OF PUNISHMENT

118

PRESSING QUESTIONS OF CRIMINAL JUSTICE Vitally I. PAVLYKIVSKII,

Volodymyr B. SELEVKO CYBERCRIME AND THE LIMITATION OF TRADITIONAL CRIMINAL AND CRIMINAL PROCEDURAL LAW

128

PLATFORM FOR YOUNG RESEARCHES Vasyl G. TANADZHI

TO THE PROBLEM OF DETERMINING THE DIRECT OBJECT OF GROSS VIOLATION OF THE LABOR AGREEMENT (ARTICLE 173 OF THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE) Ievgen V. KIZIMENKO CHARACTERISTICS OF CULTURAL AND PSYCHOLOGICAL FACTORS OF ILLEGAL HANDLING WITH WEAPONS, MILITARY SUPPLIES AND EXPLOSIVES Lyubov V. SOROKINA CRIMINAL AND LEGAL CHARACTERISTICS OF CRIMES IN THE SPHERE OF PENSION GUARANTEEING IN UKRAINE Viktoriya V. BESHASTNA CRIMINAL LIABILITY FOR VIOLATION OF THE RULES RELATED TO TRAFFIC SAFETY OR MAINTENANCE OF VEHICLES BY DRIVERS: STATE OF SCIENTIFIC ELABORATION AND DIRECTIONS FOR ENHANCEMENT Marianna P. BRYNCHAK FEATURES OF THE SUBJECTS OF THE RIGHT TO FREEDOM OF WORLDVIEW AND RELIGION UNDER UKRAINIAN LAW

135 144 152 161 169

OUR AUTHORS

INFORMATION ABOUT THE AUTHORS OF THE SCIENTIFIC WORK ASSEMBLY « BULLETIN OF THE CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE» № 1 (20) 2019

177

TO THE ATTENTION OF READERS

REQUIREMENTS FOR FORMATTING SCIENTIFIC ARTICLES THAT ARE PUBLISHED IN THE COLLECTION OF SCIENTIFIC PAPERS «BULLETIN OF CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE»

179


11

СОДЕРЖАНИЕ

СТАТЬЯ НОМЕРА СОКУРЕНКО Валерий Васильевич

МЕХАНИЗМ МОНИТОРИНГА ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ 13

СОВРЕМЕННЫЕ ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ И ПРИКЛАДНЫЕ ПРОБЛЕМЫ

УГОЛОВНОГО ПРАВА

ДЕНИСОВ Сергей Федорович ОПТИМИЗАЦИЯ САНКЦИЙ ЗА ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ НРАВСТВЕННОСТИ: ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО И ПРИМЕНЕНИЕ СИЙПЛОКИ Николай Васильевич ПРЕВЫШЕНИЕ СЛУЖЕБНЫХ ПОЛНОМОЧИЙ СОТРУДНИКАМИ ЧАСТНЫХ ОХРАННЫХ СТРУКТУР (международный опыт)

22 30

СОВРЕМЕННЫЕ ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ И ПРИКЛАДНЫЕ ПРОБЛЕМЫ КРИМИНОЛОГИИ

БАНДУРКА Александр Маркович, ЛИТВИНОВ Алексей Николаевич РОЛЬ ГОСУДАРСТВА В ПРЕОДОЛЕНИИ КРИМИНАЛИЗМА ШАЙТУРО Ольга Павловна ПРОГРАММИРОВАНИЕ В КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ОРГАНОВ МЕСТНОГО САМОУПРАВЛЕНИЯ ГЛАДКОВА Евгения Алексеевна ОСОБЕННОСТИ ФЕНОМЕНА НАРКОПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ В СОВРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ ТИТАРЕНКО Алексей Алексеевич СОСТОЯНИЕ СТРАТЕГИЧЕСКОГО ПЛАНИРОВАНИЯ И ПРОГРАММНОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ В СФЕРЕ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ В СОВРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ МАКСИМЕНЦЕВ Максим Геннадиевич ПРЕСТУПНОСТЬ В СФЕРЕ НЕДРОПОЛЬЗОВАНИЯ: ФЕНОМЕН И ПОНЯТИЕ ЛИТВИНОВ Алексей Николаевич, ГЛАДКОВА Евгения Алексеевна СУБЪЕКТЫ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ КАК ПРАВООХРАНИТЕЛЬНЫЕ КОРПОРАЦИИ ОРЛОВ Юрий Владимирович ДИСКУРСИВНО-ПЕРЦЕПТИВНЫЕ МЕХАНИЗМЫ ДЕТЕРМИНАЦИИ ПРЕСТУПНОСТИ НАШИНЕЦ-НАУМОВА Анфиса Юрьевна ПРОТИВОДЕЙСТВИЕ КОМПЬЮТЕРНОЙ ПРЕСТУПНОСТИ В КИБЕРНЕТИЧЕСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ

40 149 56 66 80 90 99 118


12

СОВРЕМЕННЫЕ ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ И ПРИКЛАДНЫЕ ПРОБЛЕМЫ УГОЛОВНО-ИСПОЛНИТЕЛЬНОГО ПРАВА

ДЕНИСОВА Татьяна Андреевна ПРЕЛОМЛЕНИЕ УГОЛОВНО-ПРАВОВЫХ САНКЦИЙ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ НАКАЗАНИЯ

118

АКТУАЛЬНИЕ ВОПРОСЫ КРИМИНАЛЬНОЙ ЮСТИЦИИ

ПАВЛИКОВСКИЙ Виталий Иванович, СЕЛЕВКО Владимир Борисович КИБЕРПРЕСТУПНОСТЬ И ОГРАНИЧЕНИЯ ВОЗМОЖНОСТЕЙ ТРАДИЦИОННОГО УГОЛОВНОГО И УГОЛОВНОГО ПРОЦЕССУАЛЬНОГО ПРАВА

128

ТРИБУНА МОЛОДЫХ УЧЕНЫХ

ТАНАДЖИ Василий Григорьевич К ПРОБЛЕМЕ ОПРЕДЕЛЕНИЯ НЕПОСРЕДСТВЕННОГО ОБЪЕКТА ГРУБОГО НАРУШЕНИЯ СОГЛАШЕНИЯ О ТРУДЕ (СТ. 173 УК УКРАИНЫ) КИЗИМЕНКО Евгений Владимирович ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРНО-ПСИХОЛОГИЧНИХ ФАКТОРОВ НЕЗАКОННОГО ОБРАЩЕНИЯ С ОРУЖИЕМ, БОЕВЫМИ ПРИПАСАМИ И ВЗРЫВЧАТЫМИ ВЕЩЕСТВАМИ СОРОКИНА Любовь Владимировна УГОЛОВНО-ПРАВОВАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕСТУПЛЕНИЙ В СФЕРЕ ПЕНСИОННОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ В УКРАИНЕ БЕСЧАСТНАЯ Виктория Викторовна УГОЛОВНАЯ ОТВЕТСТВЕННОСТЬ ЗА НАРУШЕНИЕ ПРАВИЛ БЕЗОПАСНОСТИ ДОРОЖНОГО ДВИЖЕНИЯ ИЛИ ЭКСПЛУАТАЦИИ ТРАНСПОРТА ЛИЦАМИ, КОТОРЫЕ УПРАВЛЯЮТ ТРАНСПОРТНЫМИ СРЕДСТВАМИ: СОСТОЯНИЕ НАУЧНОЙ РАЗРАБОТКИ И НАПРАВЛЕНИЯ УСОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ БРЫНЧАК Марианна Петровна ОСОБЕННОСТИ СУБЪЕКТОВ ПРАВА СВОБОДЫ МИРОВОЗЗРЕНИЯ И ВЕРОИСПОВЕДАНИЯ ПО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ УКРАИНЫ

135 144 152 161 169

НАШИ АВТОРЫ

СВЕДЕНИЯ ОБ АВТОРАХ СБОРНИКА НАУЧНЫХ ТРУДОВ «ВЕСТНИК КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ АССОЦИАЦИИ УКРАИНЫ» № 1 (20) 2019

177

ВНИМАНИЮ ЧИТАТЕЛЕЙ ТРЕБОВАНИЯ К ОФОРМЛЕНИЮ НАУЧНЫХ СТАТЕЙ, КОТОРЫЕ ПУБЛИКУЮТСЯ В СБОРНИКЕ НАУЧНЫХ ТРУДОВ «ВЕСТНИК КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ АССОЦИАЦИИ УКРАИНЫ»……………………………… 179


13

СТАТТЯ НОМЕРА

Валерій Васильович СОКУРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, ректор (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна)

МЕХАНІЗМ МОНІТОРИНГУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Проаналізовано основні елементи механізму кримінологічного моніторингу та його функціональні засади. На підставі аналізу запропоновано розширене тлумачення названої категорії, що враховує провідні сутнісні ознаки та характеристики. Ключові слова: моніторинг, протидія злочинності, механізм, кримінологічний аналіз, елементи.

Постановка проблеми. Кримінологічний моніторинг – це системна відповідь на складні виклики й загрози національній безпеці з боку злочинності. Він з’являється як закономірний результат реалізації міждисциплінарного підходу в кримінологічних дослідженнях і запозичення для вирішення власних специфічних завдань найбільш придатних методичних та організаційних інструментів із суміжних галузей знань. Поряд із цим, хоча кримінологічний моніторинг є категорією достатньо поширеною в науковому обігу, йому не приділялося належної уваги в наукових дослідженнях, що призвело до певного зниження його теоретичного значення та низької практичної ефективності.

Дослідженню різних аспектів концептуальних і прикладних характеристик кримінологічного моніторингу присвячено праці О. М. Бандурки, Є. М. Блажівського, Я. І. Гілінського, Ю. Б. Данильченка,

© В. В. Сокуренко, 2019


14

О. М. Джужи, А. Е. Жалінського, О. Г. Кальмана, О. М. Литвинова, Ю. В. Орлова, В. А. Плешакова, Д. А. Шестакова та деяких інших учених. Визнаючи досить значний внесок цих науковців у розроблення зазначеної проблематики, слід все ж таки звернути увагу на несформованість єдиних методологічних засад розуміння цієї категорії та її функціональних характеристик. Ця проблема потребує свого вирішення. Кримінологічний аналіз функціональних засад механізму моніторингу протидії злочинності становить мету написання цієї статті.

Виклад основного матеріалу. Функціональні засади здійснення кримінологічного моніторингу відображають більшою мірою процедурні та телеологічні його характеристики. Серед останніх, слід, перш за все, звернути увагу на діяльнісну природу моніторингу: він не існує в об’єктивній дійсності як певний автономний феномен значного ступеню абстрагування, відокремлений від суб’єкта кримінологічної практики, а складається з низки послідовних дій, що вчиняються уповноваженими особами (або ж ініціативними дослідниками) за заздалегідь визначеною науково обґрунтованою методикою. Остання передбачає, по-перше, стадійну диференціацію процесу моніторингу, а, по-друге, змістовне насичення відповідних стадій конкретними видами діяльності, які в системі складають спостереження, тобто передбачають: а) збирання кримінологічної інформації; б) її аналіз; в) узагальнення; г) оцінювання. Кожна із цих підгруп діяльності як складова спостереження в кримінологічному моніторингу володіє власною темпорально, методично й методологічно визначеною специфікою.

Значну інформацію про механістичний зміст і пізнавальну природу кримінологічного моніторингу надають такі його елементи, як об’єкти, ціль, завдання, функції, структура, сфери та форми практичного застосування.

Щодо об’єктів кримінологічного моніторингу можливо припустити, що їх спектр буде настільки ж широким, наскільки широкими є і предметні межі науки кримінології. Проектуючи загальновідомі уявлення про останні на площину моніторингового дослідження, маємо змогу запропонувати такий перелік об’єктів моніторингу протидії злочинності:

1) злочинність у єдності її стану, структури та динаміки; фонові для злочинності явища;

2) соціальні наслідки злочинності, її ціна; 3) детермінанти злочинності (як дійсні, так і прогнозовані); 4) ступінь криміналізації суспільства в цілому, а також окремих

соціальних груп; 5) індивідуальні злочинні прояви в динаміці змін в окремих

складових їх механізму залежно від об’єкту посягання, способів, засобів і мотивів вчинення злочину;

6) стан протидії злочинності; 7) стан і тенденції розвитку науки кримінології. При цьому варто акцентувати увагу на тому, що ключовою ознакою

будь-якого об’єкту кримінологічного моніторингу є його динамічний


15

характер, адже він перебуває у постійному русі, зміні. Власне кажучи, такий динамізм і формує ситуацію ризику в системі управління, коли майбутній стан кримінологічно значущого об’єкту (системоутворюючого за своєю природою для протидії злочинності) є невизначеним, у зв’язку з чим потреба в збалансуванні функціонування системи, її прагнення до рівноважного стану породжують необхідність у постійному отриманні інформації про ризиковані параметри розвитку.

Будь-який процес спостереження як інструмент управлінської й пізнавальної діяльності характеризується своєю цілеспрямованістю. Остання ж, у свою чергу, передбачає застосування апріорних припущень про властивості предмета спостереження. Такі припущення диктують вибірковість спостереження, акцентування його лише на найбільш суттєвих, магістральних характеристиках кримінологічно значущих об’єктів. У цьому контексті варто зауважити, що роль таких гіпотез та пов’язаних із ними тлумачень зростає зі збільшенням кількості необхідних побічних спостережень, що пов’язано зазвичай зі складноутвореним, інтегративним характером детермінаційного комплексу злочинності. Через це предмет прямого спостереження вичерпується даними, фактично накопиченими, зібраними та проаналізованими. Побічні ж спостереження здійснюються на підставі дескриптивних припущень, що ґрунтуються на знаннях розгалуженості зв’язків між різними соціальними феноменами, подіями, процесами та злочинністю, фоновими для неї явищами тощо. Визнаючи таку закономірність побудови спостереження в межах кримінологічного моніторингу й не тільки, слід поряд із цим зберегти межі моніторингу протидії злочинності як дослідження емпіричного, певною мірою поверхневого, пілотного, з тим, щоб воно відповідало потребам оперативності в управлінській системі антикримінальної діяльності. Здійснити це дозволяє усвідомлення чіткої мети вказаного моніторингу, якою, на нашу думку, доцільно визнати підвищення (підтримання) ефективності управління протидією злочинності.

Однак така мета має стратегічне значення, тоді як перед суб’єктом організації моніторингової діяльності завжди стоїть низка питань тактичного порядку: для чого створюється система моніторингу, хто є адресатом обробленої моніторингової інформації; які завдання повинна вирішувати система з огляду на структурно-організаційну, ресурсну, кадрову й темпоральну кон’юнктуру; які об’єкти є ключовими, а які становлять моніторинговий фон і які параметри цих об’єктів слід відстежувати; які умови переходу від одного стану до іншого існують у системі; в якому вигляді, як довго зберігати отримані дані та в якому вигляді їх представляти адресатам, тощо. Такий ланцюг логіко-формалізованих фрагментів розгортання вихідних змістовно-організаційних посилок формування системи моніторингу протидії злочинності зумовлює необхідність визначити так зване «древо цілей». Застосування цього методу в процесі цілепокладання зводиться до ієрархічного структурування переліку цілей організації управління, в якому


16

цілі більш низького рівня підпорядковуються та слугують для досягнення цілей вищого рівня.

Як можна побачити із запропонованої схеми древа цілей моніторингу протидії злочинності, найближчими до його стратегічної мети є такі тактичні цілі.

1. Сприяння формуванню кримінологічного прогнозу в межах управління протидією злочинності шляхом надання відповідним суб’єктам прогнозування обробленої, проаналізованої, узагальненої, науково оціненої та достовірної інформації й лише в тому обсязі, який визначається конкретними потребами передбачення розвитку системи протидії злочинності в тій чи іншій сфері, на рівні чи напрямку її функціонування; об’єкти (їх зміст та обсяг) моніторингу визначаються залежно від потреб кримінологічного прогнозування відповідного виду (загальнодержавного, регіонального, місцевого чи галузевого), рівня, динаміки, структури, географії та ціни злочинності; окремих груп детермінант злочинності; стану функціональної спроможності суб’єктів антикримінальної діяльності тощо.

2. Сприяння в перевірці гіпотез у процесі управління протидією злочинності. Такі гіпотези у сфері антикримінальної діяльності є поширеними зазвичай у двох видах: дослідницькі та робочі. Гіпотези першого виду використовуються під час реалізації експериментальних заходів запобігання злочинам, коли, враховуючи їх інноваційний характер, неможливо заздалегідь спрогнозувати соціальні (серед іншого й кримінологічні) ефекти від запровадження. Окрему модель застосування кримінологічного моніторингу під час експерименту в межах кримінологічної експертизи нормативно-правових актів і їх проектів описує Ю. В. Орлов. Учений зазначає, що у кримінологічному експерименті під час експертно-кримінологічного дослідження нормативно-правових актів чи їх проектів саме останні являють собою першу групу об’єктів, за дією яких треба налагодити спостереження. Другу ж групу становлять статистичні дані та результати соціологічних досліджень, здатні виявляти кореляцію з дією нормативно-правового фактору. Залежно від сфери правового регулювання це можуть бути показники надходжень до державного бюджету, кількість осіб, поставлених на облік, як таких, що хворіють на алкоголізм, наркоманію тощо; кількість безробітних; кількість зареєстрованих злочинів та осіб, що їх вчинили, у сфері суспільних відносин (а також похідних, взаємопов’язаних сферах), що регулюються нормативно-правових актом, тощо. Для виявлення зв’язків між зазначеними групами об’єктів на певний час організовується кримінологічний моніторинг – безперервне стеження за дією зазначеного нормативно-правового акта, вимірювання його кримінологічних параметрів та їх аналіз. На підставі цього після оброблення отриманої інформації формується остаточний висновок про кримінологічну ефективність або неефективність нормативно-правового акта чи окремих його положень, за необхідності розробляються відповідні рекомендації [2, с. 154–155].

3. Сприяння в аналізі ефективності діяльності суб’єктів протидії


17

злочинності й окремих їх заходів. Постановка такої мети спрямовує моніторингову діяльність на виявлення відхилень у процесі реалізації управлінського рішення в сфері протидії злочинності, а також на відповідність системи антикримінальної діяльності в цілому й окремих її блоків соціальним запитам і внутрішньосистемним можливостям та пріоритетам розвитку. У свою чергу, досягнення вказаної цілі зумовлює подальшу її диференціацію на дві більш дрібні:

1) спостереження за дотриманням законності в діяльності суб’єктів протидії злочинності та ступенем їх відповідності спеціальним вимогам передбачає окрему лінію моніторингової діяльності, спрямованої на забезпечення внутрішньої безпеки системи протидії злочинності шляхом спостереження за: а) показниками (рівнем, коефіцієнтами, динамікою, структурою тощо) девіантної поведінки суб’єктів цієї системи за матеріалами кримінальної статистики та дисциплінарних проваджень; б) факторами, що сприяють такій поведінці; в) рівнем та якістю знань і навичок суб’єктів антикримінальної діяльності (зокрема, шляхом періодичних атестацій); г) рівнем та якістю спеціалізованої підготовки кадрів у системі відомчих навчальних закладів; д) показниками кількісного співвідношення кадрів фактичним потребам практичних підрозділів суб’єктів протидії злочинності шляхом спостереження за змінами в рівні навантаження (в нормах-годинах чи кількості кримінальних проваджень, оперативно-розшукових справ) на одного працівника правоохоронного органу чи суддю з урахуванням динаміки ротації кадрів у цих органах;

2) спостереження за станом виконання кримінологічних планів, зокрема планів науково-дослідних робіт; досягнення цієї мети забезпечує вчасне коригування плані з підвищенням їх адаптивності до мінливих умов соціально-економічного, культурно-психологічного, правового й політичного простору, в якому реалізуються заплановані заходи, що, врешті-решт, обумовлює ефективність програмування та планування як елементів управління системою протидії злочинності та її продуктивності в цілому.

Спостереження за станом реалізації планів науково-дослідних робіт у сфері протидії злочинності покликане сприяти усуненню розриву між наукою та кримінально-превентивною практикою та впровадженню результатів наукових досліджень у діяльність суб’єктів протидії злочинності. Дотичним до цієї мети моніторингу протидії злочинності є спостереження за ініціативними дослідженнями кримінологічного, кримінально-правового, кримінально-виконавчого та суміжного спрямування, що, в свою чергу, має забезпечити узгодженість і координацію евристичної діяльності в цій галузі. На сьогодні таку роль виконує Національна академія правових наук України, а також Кримінологічна асоціація України, які, акумулюючи в своїх структурних підрозділах значний науковий потенціал, відслідковують тенденції й напрямки наукових досліджень із проблем протидії злочинності, узагальнюють досвід і формують відповідні стратегії діяльності з метою забезпечення повноти й


18

усебічності наукового супроводження процесу протидії злочинності. Найближчими цілями кримінологічного моніторингу, завдяки

досягненню яких реалізуються всі попередні, є збирання, аналіз, узагальнення й оцінювання кримінологічної інформації за критеріями належності, що визначаються метою вищого порядку. Вважаємо, що одержання кримінологічної інформації є не самоціллю моніторингу протидії злочинності, а його завданням (тобто не стратегічною, а тактичною метою найнижчого рівня за схемою древа цілей), виконання якого покликане забезпечити таку кінцеву мету, як підвищення (підтримання) ефективності управління протидією злочинності. Таке бачення ґрунтується на системному аналізі кримінологічного моніторингу, який не є автономним утворенням, а вплітається в систему більш загального рівня управління, а тому його дослідження має здійснюватись з урахуванням і структурно-функціональних характеристик, що виводять моніторинг протидії злочинності на широке бачення природи цього процесу.

Отже, в широкому (механістичному) розумінні моніторинг протидії злочинності становить спеціалізовану постійно функціонуючу інформаційну технологію забезпечення ефективного кримінологічного аналізу, прогнозування та контролю в системі протидії злочинності, засіб підтримання її адаптивності й інтеграції із соціальним середовищем. Перш за все, в цьому визначенні слід звернути увагу на таку категорію, як «інформаційна технологія», яка вживається нами для позначення процедурної природи кримінологічного моніторингу.

Термін «технологія» походить від грецького «techne» й означає мистецтво, майстерність, уміння, що є процесами [2, с. 472]. Інформаційна технологія визначається в літературі як комплекс методів і процедур, за допомогою яких реалізуються функції збирання, передавання, оброблення, зберігання та доведення до відома користувача інформації в організаційно-управлінських системах [3, с. 28; 4, с. 14; 5, с. 9]. Отже, визначаючи моніторинг протидії злочинності як різновид інформаційної технології, тим самим ми постулюємо її приналежність до класу науково-дослідницьких процедур. Останнім властива методична виваженість в організації та здійсненні. Натомість діяльність, хоч і спрямована на спостереження за кримінологічно значущими об’єктами, проте здійснювана без урахування відповідних методичних настанов і принципів, не може претендувати на статус моніторингового дослідження. У зв’язку з цим кримінологічний моніторинг потребує вироблення належної науково обґрунтованої методики.

Застосування кримінологічного моніторингу як спеціалізованої інформаційної технології має на меті забезпечення ефективного кримінологічного аналізу, прогнозування та контролю в системі протидії злочинності. І якщо про сприяння прогнозуванню йшлося вище, то в разі аналізу широкого підходу до визначення кримінологічного моніторингу останній виводиться на рівень його розуміння саме як інструменту


19

реалізації контролю в управлінні протидією злочинності. У цьому контексті в літературі слушно зазначено, що будь-яке

управління розглядається як процес упорядкування системи, спрямований на зменшення невизначеності її стану, який викликається деструктивним впливом на систему як ззовні, так і зсередини [6, с. 74]. Дійсно, практично будь-яка система прагне до розвитку та самозбереження, намагаючись уникнути деградації й руйнування. Процес упорядкування пов’язується з установленням нормативів, заборон і приписів та контролю за їх додержанням і виконанням (моніторинг внутрішніх дестабілізаційних чинників), а також відповідності вихідних управлінських установок зовнішнім змінним факторам (моніторинг зовнішніх дестабілізаційних чинників). Отже, потреба в моніторингу з’являється тоді, коли в організації якогось процесу важливо постійно відстежувати зміни в реальному предметному середовищі явища з тим, щоб включати результати поточних спостережень до процесу управління. Саме завдяки цій здатності моніторингового дослідження забезпечувати суб’єктів управління інформацією про внутрішній баланс сил, засобів і ресурсів системи протидії злочинності з урахуванням даних кримінологічних аналізів, прогнозних оцінок та планів, а також даних про відповідність стану системи об’єктивним зовнішнім факторам соціально-економічного, політичного, правового й соціально-психологічного характеру, дійсним і передбачуваним параметрам криміногенної ситуації, проявляться бінарна сутність кримінологічного моніторингу. Він виявляється:

а) інструментом підтримання здатності системи протидії злочинності до самоорганізації шляхом виявлення й усунення внутрішніх суперечностей;

б) з’єднувальною ланкою цієї системи та соціального простору й громадянського суспільства, що забезпечує соціально зорієнтовану інституціоналізацію кримінально-превентивних структур і механізмів та їх інтеграцію із суспільством у широкому значенні.

Чим більшою є інтенсивність інтеріоризації (як за частотою спостережень, так і за предметною їх глибиною) в процесі управління протидією злочинності, зокрема через проведення постійно діючого кримінологічного моніторингу, тим ефективнішою вона є, тим справедливішою буде державна влада в очах громадськості.

Таким чином, через призму вищезазначених рівнів соціальної інтеграції суспільство розглядається як триєдиний – біологічний, цивілізаційний і духовний – феномен. При цьому система протидії злочинності пронизує всі зазначені рівні, забезпечуючи виживання виду, його прогресивний цивілізаційний (соціальний, правовий, демократичний) розвиток, серед іншого й на основі захисту духовних цінностей і сприяння відтворенню традиційних культурних фреймів. Разом із тим така наскрізність антикримінальної діяльності не є даністю, а підтримується цілеспрямованою діяльністю суб’єктів соціального управління, спрямованою на формування відповідності цієї системи соціокультурному


20

контексту. Це досягається шляхом: а) комплектування суб’єктів протидії злочинності кадрами, які є

«надійними» та «репрезентативними» носіями провідних і бажаних культурних зразків для конкретного соціуму;

б) систематичного спостереження за соціальними інноваціями, зокрема й тими, що відбуваються у девіантних, злочинних формах.

Отже, моніторинг протидії злочинності виявляється свого роду «семіотичним мостом», інформаційним каналом зв’язку спеціалізованої підсистеми соціального організму, якою є протидія злочинності, із зовнішнім по відношенню до неї середовищем. За допомогою моніторингу розмиваються межі такої диференціації, а сама протидія злочинності наближується не до штучних, насаджуваних соціальних конструктів, а до однієї з оптимальних складових процесу самоорганізації суспільства; стає одним із проявів його інтеграції на цивілізаційному рівні, сприяє наближенню співвідношення держави (як форми) та громадянського суспільства (як змісту) до діалектичної рівноваги, безконфліктного та прогресивного співвідношення.

Таке розуміння структурно-функціональних характеристик кримінологічного моніторингу відповідає завданням формування сервісної, нерепресивної, випереджаючої моделі (стратегії) протидії злочинності.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Орлов Ю. В. Кримінологічна експертиза нормативно-правових

актів і їх проектів: науково-методичне забезпечення : монографія. Сімферополь : КРП, 2010. 266 с.

2. Івченко А. Тлумачний словник української мови. Харків : Фоліо, 2002. 540 с.

3. Денісова О. О. Інформаційні системи і технології в юридичній діяльності. Київ : КНЕУ, 2003. 315 с.

4. Рагулин П. Г. Информационные технологии. Владивосток : ТИДОТ ДВГУ, 2004. 208 с.

5. Бастриков М. В., Пономарев О. П. Информационные технологии управления. Калининград : Изд-во Ин-та «КВШУ», 2005. 140 с.

6. Якунин В. А. Педагогическая психология. СПб. : Изд-во В. А. Михайлова, 2000. 349 с.

Стаття надійшла до редакції 12.01. 2019

Валерий Васильевич СОКУРЕНКО, доктор юридических наук, профессор (Харьковский национальный университет внутренних дел, Украина)

МЕХАНИЗМ МОНИТОРИНГА ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ Проанализированы основные элементы механизма

криминологического мониторинга и его функциональных основ. На основании анализа предложено расширенное толкование названной категории,


21

учитывающее ведущие сущностные признаки и характеристики. Ключевые слова: мониторинг, противодействие преступности,

механизм, криминологический анализ, элементы.

Valerii V. SOKURENKO, Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) CRIME PREVENTION MONITORING MECHANISM The article analyzes the main elements of the mechanism of criminological

monitoring, its functional principles. Based on the conducted analysis the author has suggested a broad interpretation of the said category, taking into account the leading essential features and characteristics.

Key words: monitoring, crime counteraction, mechanism criminological analysis, elements.


22

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

УДК 343.241+343.54

Сергій Федорович ДЕНИСОВ, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального, кримінально-виконавчого права та кримінології (Академія Державної пенітенціарної служби України, м. Чернігів, Україна)

ОПТИМІЗАЦІЯ САНКЦІЙ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ МОРАЛЬНОСТІ: ЗАКОНОДАВСТВО

ТА ЗАСТОСУВАННЯ

Зазначено, що однією з кардинальних у кримінально-правовій теорії є проблема розробки методологічних основ побудови та застосування кримінально-правових санкцій за злочини проти громадської моральності, викликана потребами практики й тими труднощами, які часто виникають під час призначення покарання. Наголошується, що під час побудови й застосування кримінально-правових санкцій слід ураховувати не лише законодавство та результати, яких держава досягає в протидії злочинності, а й те, наскільки вони відповідають гуманістичним поглядам суспільства на сучасному етапі. Також акцентується увага на тому, що дослідження системи покарань, відображених у санкціях за злочини проти моральності, має здійснюватись крізь призму слідчо-судової практики.

Ключові слова: моральність, злочин, склад злочину, санкція, законодавство.

Постановка проблеми. У сучасних реаліях українського суспільства,

в умовах загальної соціальної напруженості, нестабільної економіки, поляризації суспільства за рівнем доходу, суперечливості та

© С. Ф. Денисов, 2019


23

непослідовності кроків політичної влади, втрати позитивних ціннісних орієнтацій і занедбання культури відбувається процес руйнування основ суспільної моральності, що є одним із способів контролю за людською життєдіяльністю, особливою формою суспільної свідомості, а також складовою суспільних відносин. У всьому світі моральність має однаковий зміст, саме це робить її універсальною категорією, яка пронизує майже всі сфери життя людини, відіграючи, таким чином, важливу роль у формуванні як окремої особистості, так і нації загалом.

Вітчизняний законодавець передбачив відповідальність за найбільш небезпечні аморальні прояви – злочини проти моральності – в статтях 297–304 КК України, об’єднавши їх із злочинами проти громадського порядку в Розділі ХII. Суспільна небезпечність досліджуваної категорії злочинів полягає в тому, що вони завдають шкоди не лише окремо взятій людині, а й суспільству в цілому, посягаючи на його базові цінності, культуру та національну духовність. Суспільно небезпечні наслідки вчинення злочинів зазначеної групи мають незворотний характер, зумовлюють агресивність і насилля щодо оточення та призводять до створення сприятливого середовища для вчинення нових, більш тяжких злочинів (убивств, розкрадань, зґвалтувань, насильницьких дій сексуального характеру тощо).

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Кримінологічним аспектам злочинів проти моральності були присвячені праці таких українських та зарубіжних учених, як Ю. Антонян, Р. Асейкін, В. Вітвицька, В. Голіна, Б. Головкін, Н. Горб, Я. Гілінський В. Грищук, І. Даньшин, С. Денисов, А. Долгова, О. Дудоров, О. Ігнатов, В. Кудрявцев, Н. Кузнєцова, В. Кузнецов, В. Навроцький, Д. Назаренко, В. Одайник, Р. Осокин, О. Рябчинська, А. Савченко, П. Сердюк, О. Соловей, О. Старков, В. Сташис, Ю. Філей, М. Хавронюк, А. Шалагін, Т. Шевчук та ін. Незважаючи на значну кількість кримінологічних праць, які стосувалися характеристики окремих злочинів проти моральності, й досі частина питань потребує подальших досліджень. Здобутки цих авторів мають наукове та прикладне значення, проте проблеми кримінально-правових санкцій за злочини проти моральності не були вирішені.

Більшість фахівців у галузі права схильна вважати, що криміналізація суспільно небезпечних діянь цієї категорії є повністю соціально зумовленою, причому не лише в Україні. Кримінальні закони всіх цивілізованих країн світу передбачають відповідальність за суспільно небезпечні діяння, які посягають на моральність, інколи розглядаючи їх як посягання на народне здоров’я, статеву свободу та статеву недоторканність, громадський порядок і порядок управління тощо. Між тим, протидія злочинам проти моральності, невід’ємно пов’язана з охороною суспільної моралі, повинна охоплювати не лише кримінально-правові, а й соціальні, економічні, організаційні, наукові, культурні, ідеологічні та інші заходи, які одночасно мають бути фундаментом для побудови дієвої системи запобігання цим кримінальним правопорушенням.

Метою статті є виявлення сучасних закономірностей побудови й


24

застосування кримінально-правових санкцій за злочини проти моральності. Виклад основного матеріалу. Протягом дії чинного Кримінального

кодексу України (далі – КК) в оцінюванні суспільно небезпечних діянь і визначенні їх кримінально-правових наслідків поступово закріплюється тенденція впровадження гуманістичних підходів, що відповідають суспільним прагненням до виваженого застосування каральних заходів. Між тим, пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правових санкцій на належному методологічному рівні мають ґрунтуватися на розроблених концептуальних основах їх функціонально-цільового спрямування та принципах побудови. Це стосується й засад побудови санкцій за злочини проти моральності, адже оцінювання доцільності й обґрунтованості санкцій за злочини проти моральності має відбуватися з погляду їх потенціалу та спроможності досягнення мети покарання. Ураховуючи вказане, до загальних засад можна віднести економічну зумовленість, урахування вимог міжнародно-правових актів і положень Конституції України, ефективність, персоніфікацію кримінально-правового впливу, системність, законність, доцільність, гуманізм і рівність.

Чинний КК України містить 30 складів злочинів проти моральності, які мають указівку на відповідну санкцію[1]. Серед складів злочинів проти моральності 24 склади (80 %) містять санкції з таким покаранням, як позбавлення волі, тобто практично всі статті, які стосуються цих злочинів; 10 (33,3 %) санкцій передбачають обмеження волі; 5 (16,7 %) санкцій передбачають покарання у вигляді арешту; 11 (36,7 %) санкцій, що передбачають покарання у вигляді штрафу як основного покарання, – це показник вищий, ніж у середньому по КК України (12 %); 9 (30 %) санкцій містять вказівку на додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 8 (26,7 %) санкцій – на спеціальну конфіскацію; 2 (6,7 %) санкції передбачають як покарання конфіскацію майна. Якщо побудувати ієрархічну лінію, за якою покарання в санкціях за злочини проти моральності шикуються за часткою представленості в законі, то на першому місці опиниться позбавлення волі, на другому – штраф, на третьому – обмеження волі, на четвертому – додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, на п’ятому – арешт, на шостому – конфіскація майна. Включати до цього переліку спеціальну конфіскацію некоректно, оскільки це не покарання, втім, це також необхідний і повноправний захід безпеки, наявний у відповідних санкціях.

З-поміж усіх цих санкцій 11 (36,7 %) належать до кумулятивних санкцій, 100 % цих санкцій належать до відносно визначених; 17 (56,7 %) – до безальтернативних, а решта 13 (43,3 %) – до альтернативних. Це може свідчити про високу репресивність санкцій за злочини проти моральності.

Розсудливий законодавець, стикаючись із питанням про криміналізацію певного виду поведінки, поставить собі запитання щодо оцінювання ефективності окремих санкцій, тобто питання про те, чи виконує призначена санкція відведену їй роль. У разі негативної оцінки


25

ефективності санкції як у плані її наслідків для конкретної особистості, так і в плані загальної превенції (про це свідчать окремі дослідження), предметом дискусій повинна стати вся система регулювання поведінки, що відхиляється від норми, зокрема кримінально-правовими засобами.

Якщо за основу для визначення ефективності застосування кримінально-правових санкцій взяти характер або масштаби шкоди, то з цієї позиції злочини проти моральності переважно не виправдовують ті «дорогі санкції», що за них передбачаються. Це, певна річ, стосується позбавлення й обмеження волі. Мною неодноразово наголошувалось, що питання застосування кримінально-правових санкцій за злочини проти моральності багато в чому полегшилося б, якби законодавець відійшов від практики надмірної криміналізації діянь [2; 3].

Як відомо, з огляду на міжнародну оцінку злочинів проти моральності, а також на їх поширеність, існує цілком правильна думка про їх універсальний характер і, відповідно, необхідність єдиного підходу до криміналізації таких діянь. Зокрема, це стосується обігу порнографічних видань і торгівлі ними, будь-якої форми проституції як сексуальної експлуатації, вандалізму, жорстокого поводження з тваринами тощо (не має потреби посилатись на конвенційні документи та рекомендаційні акти, які стосуються цього питання, оскільки їх чимало, й вони є загальновідомими). Однак якщо з криміналізацією цих діянь усе зрозуміло, то передбачення їх як злочинних діянь означає для країни виконання міжнародних зобов’язань. Але тут варто зробити інший акцент. Усі міжнародні домовленості щодо криміналізації злочинів проти моральності не обумовлюють конкретні санкції, залишаючи це питання на розсуд держав. Це означає, що держава не повинна обов’язково передбачати за них суворі покарання. Отже, побудова адекватної й ефективної санкції перебуває у сфері відповідальності держави, і тут вона може проявити гнучкість.

Переконаний, що державам, вирішуючи питання криміналізації та пеналізації, не треба наслідувати положення міжнародних угод лише з міркувань міжнародного престижу. Якщо стандарт або правило є архаїчними, емпірично не перевіреними чи вони є спадщиною релігійної свідомості минулого, то цивілізованій країні не варто приставати на такі угоди. Таким чином, держава буде самостійно, добровільно виконувати прогресивне в уже не обов’язковій для неї угоді, не прикриваючись юридичним обов’язком, але проявляючи свою добру волю.

Що стосується конституційних стандартів України та санкцій за злочини проти моральності, то міжнародно-правові акти й Конституція України [4] визначають, що кожен має право на повагу до його гідності й ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. У зв’язку із цим необхідно виявити, наскільки самі кримінально-правові заборони, що стосуються злочинів проти моральності, відповідають конституційним стандартам. Це в принципі відповідає багаторівневій структурі оцінювання


26

проблеми, тому що засади формування санкцій безпосередньо залежать від засад формування кримінально-правових норм.

Повертаючись до проблем ефективності санкцій, необхідно зазначити, що часто ефективність санкцій ототожнюють з ефективністю покарань та їх системи. Треба підкреслити, що ця проблема є безпосередньо пов’язаною ще й із принципом економічної обґрунтованості. Тут законодавцю треба виконати завдання – спрогнозувати те, наскільки ефективною виявиться запропонована санкція. Тому надзвичайно важливо персоніфікований або індивідуалізований вплив санкцій на осіб, які вчинили злочини проти моральності, апріорно визначити.

Як визначено законодавцем, санкції за злочини проти моральності лише в 43,3 % належать до альтернативних. Тобто, для того щоб забезпечити максимальний рівень персоніфікації кримінально-правового впливу на особу тільки в застосуванні норм, суд повинен вдаватися до засобів Загальної частини КК України й застосовувати статтю 69 КК України, щоб здійснити належну індивідуалізацію кримінально-правового впливу. Це означає, що для безальтернативних санкцій (а таких більше половини) норм про злочини проти моральності суд може забезпечити оптимальний рівень індивідуалізації впливу, лише виходячи за нижні межі покарання, тобто фактично переходячи до інших видів покарання. Або ж нам доведеться говорити, що тут індивідуалізація забезпечується лише межами безальтернативної санкції. Утім, така санкція формально має потенціал для індивідуалізації, хоча й збіднений. Ураховуючи специфіку злочинів проти моральності, треба зауважити, що така безальтернативність є мало виправданою.

Системність санкцій – ще один принцип для їх побудови та застосування. Протягом існування КК України 2001 р. у норми про відповідальність за злочин проти моральності 14 разів вносили зміни й доповнення, які стосувалися не лише редакції гіпотези та диспозиції норм, а й санкцій, і в цьому напрямі зміни були не завжди в бік пом’якшення, а і навпаки. Спрацювала давня віра в сильну руку й те, що жорсткіші санкції є ефективнішими. Серед таких поправок була ціла низка законів [5, с. 21].

Більшість українських правників не бачить аргументів на користь того, що санкції за злочини проти моральності є безсистемними або існують із порушенням системних закономірностей. Але існує суперечність загального масштабу, характерна для всіх підсистем санкцій у КК України, що передбачають застосування основних і додаткових покарань. Зокрема, хоча в санкціях про злочини проти моральності є механізм дії основних і додаткових покарань, то необхідно зазначити, що його застосування є суперечливим, тобто викривляє розуміння додатковості як альтернативи основній системі. Саме застосування додаткових покарань за злочини проти моральності породжує підвищення кримінально-правової репресії на тлі й так перевищених санкцій за ці злочини.

Загалом треба підкреслити, що чинні санкції за злочини проти моральності, передбачені в КК України, задовольняють не всі засади побудови кримінально-правових санкцій. Через суттєву


27

[пере]криміналізацію цих діянь і невиправдану диференціацію покарання санкції за ці злочини є завищеними й не задовольняють системні умови кримінального права та судової практики. Хоча працівники слідчих органів зазвичай не критикують цю ситуацію, інші фахівці (судді, адвокати, персонал пенітенціарної служби) незадоволені тією ситуацією, яка склалася в законодавстві щодо санкцій за злочини проти моральності.

Для того щоб перевірити рівень репресивності поглядів суддів щодо санкцій за злочини проти моральності, їм було поставлено низку запитань стосовно такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк. Більшість суддів (74 %) не вважає за доцільне включати в санкції за злочини проти моральності норми щодо позбавлення волі, тоді як 22 % підтримують можливість застосування позбавлення волі за кваліфіковані склади таких злочинів. Утім, на практиці в 72 % випадків судді призначають позбавлення волі, від відбування якого звільняють. При цьому 69 % таких вироків передбачають можливість призначення обмеження волі без виходу за межі санкції. Ураховуючи похибку вимірювання, цей показник наближається до істини.

Відповіді на запитання про те, за які злочини з-поміж злочинів проти моральності оптимальним було б застосовувати покарання у вигляді штрафу або позбавлення волі, судді переважно відповіли так: «як складається практика призначення цих покарань за злочини проти моральності». Однак особливо треба підкреслити позицію суддів, задекларовану у відповідях на питання про те, як слід вирішити питання про обов’язкові додаткові покарання за деякі злочини проти моральності. Зокрема, 98 % суддів висловились за те, що закріплення обов’язкових додаткових покарань за ці злочини є недоцільним, оскільки це питання має бути залишеним на розсуд судді. Практика показує, що судді призначають такі обов’язкові додаткові покарання в середньому лише у 8 % справ, віддаючи перевагу тому, щоб відмовитись від використання цих покарань через застосування статті 69 КК України, або навіть нічого не пояснюють, а просто не застосовують це обов’язкове додаткове покарання.

Загалом, у процесі дослідження судової практики виникло переконання в тому, що судді мусять як альтернативу суворим покаранням застосовувати звільнення від відбування покарання з випробовуванням, які засудженим довелося б відбувати з «милості» законодавця. Тобто, результат судової практики щодо застосування такого звільнення стосовно осіб, які обвинувачувалися у вчиненні злочинів проти моральності, був би іншим, якби санкції були менш суворими, а диференціація покарання – не такою нав’язливою.

Вищезазначене надає можливість стверджувати, що система санкцій за злочини проти моральності, представлена в чинному КК України, є важкою та невиправдано репресивною з огляду на природу цих злочинів. У ній представлено менше половини альтернативних санкцій із явним домінуванням такого виду покарання, як позбавлення волі. При цьому санкції виростають до показників, які можна порівнювати хіба що зі злочинами проти особи та статевої свободи й недоторканності. Це


28

суперечить ідеї Конституції України, що людина, її життя та здоров’я є найвищими соціальними цінностями.

У цьому розумінні викликає схвалення практика застосування санкцій, що склалася в Україні. Незважаючи на всі труднощі, судді рідко застосовують невиправдано суворі покарання за ці злочини й призначають помірні покарання, щоправда, найчастіше звільняють від його відбування. Існуючий скепсис щодо ефективності такої практики не підтверджено жодними емпіричними доказами. Рівень рецидиву за злочини проти моральності є мінімальним, його не порівняти з іншими загальнокримінальними злочинами.

Висновки. Отже, каральну силу більшості санкцій, установлених за злочини проти моральності, треба переосмислювати. Як видається, зменшувати суворість санкцій за ці злочини – це досить розумний підхід. Санкції норм за злочини проти моральності потребують перегляду не лише з погляду засад побудови санкцій, про що вже йшлось вище, а і з погляду практичної доцільності в бік очевидного пом’якшення та розширення меж альтернативності санкцій і відходу від законодавчої практики обов’язкових додаткових покарань.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Уголовный кодекс Украины : закон Украины от 05.04.2001

№ 2341-ІІІ : (редакция от 11.01.2019). // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 04.02.2019).

2. Денисов С. Ф., Кулик С. Г. Кримінологічна характеристика та запобігання злочинам проти моральності : монографія. Чернігів : Академія державної пенітенціарної служби, 2018. 286 с.

3. Денисов С. Ф., Макаров В. О. Кримінально-правові санкції та їх застосування за злочини проти моральності : монографія. Чернігів : Десна Поліграф, 2017. 328 с.

4. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

5. Кузнецов В. В. Кримінально-правова охорона громадського порядку та моральності: особливості законотворчого процесу. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2012. № 1. С. 20–28.

Стаття надійшла до редакції 25.02.2019.

Сергей Федорович Денисов, доктор юридических наук, профессор (Академия Государственной пенитенциарной службы Украины, г. Чернигов, Украина) ОПТИМИЗАЦИЯ САНКЦИЙ ЗА ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ МОРАЛЬНОСТИ: ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО И ПРИМЕНЕНИЕ Отмечается, что одной из кардинальных в уголовно-правовой теории


29

является проблема разработки методологических основ построения и применения уголовно-правовых санкций за преступления против общественной нравственности, вызванной потребностями практики и теми трудностями, которые часто возникают при назначении наказания. Указывается, что при построении и применении уголовно-правовых санкций следует учитывать не только законодательство и результаты, которых достигает государство в противодействии преступности, но и то, насколько они соответствуют гуманистическим взглядам общества на современном этапе. Также акцентируется внимание на том, что исследование системы наказаний, которые отражены в санкциях за преступления против нравственности, должно проходить сквозь призму следственно-судебной практики.

Ключевые слова: нравственность, преступление, состав преступления, санкция, законодательство.

Sergey F. Denisov, Doctor of Law, Professor (Academy of the State Penitentiary Service of Ukraine, Chernihov, Ukraine) OPTIMIZATION OF SANCTIONS FOR CRIMES AGAINST MORALITY: LEGISLATION AND APPLICATION. It is noted that one of the essential features in the criminal and legal

theory is the problem of developing the methodological basis for constructing and applying criminal and legal sanctions for crimes against public morality caused by the needs of the practice, those difficulties that often arise in sentencing. It is indicated that in the construction and application of criminal sanctions, one should take into account not only the legislation, the results of which the state achieves in counteracting crime, but also the extent to which they correspond to the humanistic views of society at the present stage. The author also focuses attention on the fact that the study of the system of punishments, which are reflected in the sanctions for crimes against morality, must pass through the prism of investigative and court practice.

Key words: morality, a crime, corpus delicti, sanction, legislation.


30

УДК 343.4 (477) Микола Васильович СИЙПЛОКІ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і процесу (Ужгородський національний університет, м. Ужгород, Україна)

ПЕРЕВИЩЕННЯ СЛУЖБОВИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРАЦІВНИКАМИ ПРИВАТНИХ ОХОРОННИХ СТРУКТУР

(міжнародний досвід) Розглядаються підстави кримінальної відповідальності за

перевищення службових повноважень працівниками приватних охоронних структур. Аналізується кримінальне законодавство зарубіжних країн із цього питання. Пропонується внести відповідні зміни у чинне кримінальне законодавство України.

Ключові слова: охоронна діяльність, приватна охоронна діяльність, підстави криміналізації, кримінальна відповідальність, злочини у сфері охоронної діяльності, перевищення службових повноважень.

Постановка проблеми. Особливістю охоронної діяльності є

властивий їй дуалізм. З одного боку, така діяльність є складовою діяльності з охорони громадського порядку, з іншого – різновидом господарської діяльності. У цьому контексті порушення у сфері охоронної діяльності безпосередньо зачіпають інтереси органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (розділ XV Особливої частини КК України), інтереси окремих громадян (розділ II Особливої частини КК України) та сферу господарської діяльності (розділ VII Особливої частини КК України) і за наявності відповідних умов є підставою для застосування кримінально-правових норм зазначених розділів.

Рівень наукових досліджень сфери правового регулювання здійснення громадських і приватних охоронних послуг залишається у вітчизняній юридичній науці недостатньо адекватним потребам суспільної практики. Зазначене є актуальним не лише для кримінальної галузі, але й для сфери адміністративного та цивільного права. Лише у працях деяких дослідників порушуються гострі питання, присвячені сутності, характеру, повноваженням та захисту діяльності громадських і приватних охоронних структур. Серед авторів, які так чи інакше торкаються проблематики охоронної діяльності, можна назвати Д. В. Бездітко, Ю. М. Бєлікова, В. І. Бобрика, С. Г. Гаспарян, К. В. Громовенко, С. П. Довбій, В. І. Курила, С. О. Постольник, І. В. Потайчук, О. О. Пунда, А. Г. Сачаво, Н. В. Устименко та С. А. Шейфера. На жаль, сучасні дослідження практично не торкаються проблем кримінально-правового забезпечення охорони прав і свобод

© М. В. Сийплокі, 2019


31

суб’єктів приватної професійної охоронної діяльності, не визначають перспективи й обсяги повноважень охоронних структур і відповідальність за порушення обов’язків суб’єктів цієї діяльності.

Мета дослідження – розробити пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства в питанні кримінальної відповідальності за перевищення службових повноважень працівниками приватних охоронних структур.

Завдання дослідження – здійснити порівняльний аналіз проблеми кримінальної відповідальності за перевищення службових повноважень працівниками приватних охоронних структур.

Виклад основного матеріалу. Кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян передбачається розділом ІІ Особливої частини КК України. У розгляді питання щодо відповідальності за заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян під час здійснення охоронної діяльності слід виділяти три окремих аспекти: 1) заподіяння шкоди охоронюваній особі; 2) заподіяння шкоди особі, що безпосередньо здійснює охоронну діяльність; 3) заподіяння шкоди охоронцем або охоронником під час здійснення охоронної діяльності.

Стосовно групи злочинних посягань, пов’язаних із заподіянням шкоди охоронюваній особі слід зауважити, що відповідальність за посягання на життя охоронюваної особи практично не відрізняється від відповідальності за посягання на життя та здоров’я будь-якої людини (ст. ст. 115, 121, 122, 125 КК України). Таким само чином слід вирішувати питання відповідальності посягання на осіб, які здійснюють безпосередню приватну охоронну діяльність. На жаль, на сьогодні законодавець не вважає за потрібне посилити захист осіб, які поряд із представниками державних органів здійснюють охоронну діяльність на приватній основі.

Найбільш складною є третя група складів злочинів, пов’язаних із заподіянням шкоди особами, що здійснюють охоронну діяльність. У кримінальному законодавстві України не існує складів злочинів, які б передбачали відповідальність охоронців за перевищення своїх повноважень під час здійснення професійної діяльності. Водночас Закон України «Про охоронну діяльність» дозволяє суб’єктам охоронної діяльності придбавати, зберігати та використовувати спеціальні засоби, протидіяти правопорушникам, застосовувати заходи фізичного впливу та спеціальні засоби й використовувати службових собак (ст. 9, 12) [1]. Застосування таких заходів має здійснюватися в межах правомірності з дотриманням умов і врахуванням обставин, які виключають злочинність діяння, і повинно обмежуватися заподіянням мінімальної шкоди здоров’ю особи чи інших негативних наслідків (ст. 16) [1]. Отже, приватні охоронні структури отримали право застосовувати в разі потреби палиці, сльозогінний газ і службових собак, затримувати й обшукувати людей тощо. Однак, як застерігає О. О. Мислива, рішення ухвалює охоронець на власний розсуд: «Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосування визначаються з урахуванням ситуації, що склалася, характеру


32

правопорушення та особи правопорушника» (ч. 5 ст. 16 Закону України «Про охоронну діяльність»). А це, вочевидь, в умовах недотримання професійного добору охоронців може призвести до негативних наслідків порушення прав особи, завдання шкоди волі, честі та гідності людини, навіть тілесних ушкоджень [2, с. 242–243; 3, с. 10; 4, с. 109; 5, с. 72].

За невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків персонал охорони несе дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність, установлену законом (ст. 15) [1; 6, с. 299–302]. Слід визнати, що, на відміну від працівників правоохоронних органів, приватні та громадські охоронні структури не виконують державних функцій, а тому їх працівники не є представниками влади й не підпадають під дію статей 364 і 365 КК України (зловживання та перевищення влади або службових повноважень), а відповідають за заподіяння шкоди на загальних підставах. Однак ураховуючи той факт, що вказані особи здійснюють охоронні функції та застосовують фізичний вплив і спеціальні засоби для захисту від суспільно небезпечних посягань, питання заподіяння шкоди в таких випадках має подвійний характер. За відсутності права на застосування фізичної сили, спеціальних засобів або службових собак дії охоронців або охоронників слід кваліфікувати за загальними статтями заподіяння шкоди, зокрема за статтями 121, 122, 125, 115 КК України. За наявності ж обстановки захисту від суспільно небезпечного посягання дії персоналу охорони слід визнавати або правомірними, або перевищенням необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, зокрема за статтями 118, 124 КК України [5, с. 71; 7, с. 21].

Аналізуючи підстави застосування статей 118 і 124 КК України щодо дій працівників охоронних структур під час виконання ними своїх професійних обов’язків, слід відзначити певні відмінності від загальних підстав застосування зазначених норм. Норми, що пом’якшують відповідальність за умисне вбивство та заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, зокрема за статтями 118, 124 КК України, спрямовано на врахування особливих обставин, за яких учиняються зазначені злочини: суспільно корисна мета, незаконність дій потерпілого, виконання громадського обов’язку, необхідність негайного відвернення посягання або затримання злочинця. При цьому здійснення захисту є правом, а не обов’язком людини, яка не має спеціальної підготовки. У сукупності ці обставини дають підстави законодавцю суттєво пом’якшити відповідальність за скоєння тяжких злочинів. У випадку ж перевищення меж заподіяння шкоди особою, яка виконує професійні функції з охорони особи або власності, за наявності тих само підстав (суспільно корисна мета, незаконність дій потерпілого тощо) характер і сутність заподіяння шкоди є іншими. Зокрема, охоронець чи охоронник під час захисту особи або власності виконує не загальний громадський обов’язок, а здійснює свої професійні обов’язки, відмовитись від яких він не має права; зазначені особи є професійно підготовленими для таких випадків і відповідно оснащеними та матеріально-технічно забезпеченими; перевищення меж


33

необхідності заподіяння шкоди зазначеними особами говорить про їх непрофесіоналізм і порушення законодавства, яке встановлює обов’язок працівника щодо дотримання закону, прав і свобод громадян під час виконання охоронних завдань. Як приклад слід указати, що перевищення службових повноважень працівниками правоохоронних органів, зокрема під час виконання охоронних завдань, ніколи не розглядалося судом як пом’якшуюча обставина [8; 9]. Таким чином, незважаючи на зовнішню схожість указаних обставин, за своє суттю перевищення меж необхідної оборони особами, що здійснюють охоронні функції, є абсолютно іншим, ніж загальні підстави, передбачені статтями 36 і 38 КК України.

Головними завданнями приватних охоронних організацій є захист прав і свобод громадян, попередження та недопущення скоєння правопорушень. Залучення приватного сектору у сферу діяльності органів правопорядку гарантує підвищення рівня захисту прав і свобод громадян [10, с. 253]. Згідно із статтею 5 Закону України «Про охоронну діяльність» основними видами охоронних послуг, що можуть надаватися суб’єктами підприємницької діяльності, є охорона майна фізичних та юридичних осіб. На думку американських науковців, покладання обов’язків щодо захисту інтересів особи й суспільства лише на державні органи призведе до їх негайного розпаду [11, с. 21]. У звіті Президентської комісії США говориться: «Поліція не може сама одна впоратися з попередженням злочинності. Вона повинна працювати разом з іншими верствами суспільства, однією з таких сил, яка може сприяти зниженню рівня злочинності, є приватна служба безпеки» [12, с. 8].

Виконання цього завдання не лише пов’язується з обов’язками, які містяться у відповідних цивільно-правових договорах про надання послуг з охорони, але й відповідає суті охоронної діяльності, викладеній у Законі України «Про охоронну діяльність».

Наразі чисельність приватних детективів та охоронців у всьому світі постійно зростає, наприклад у США вона становить близько 1,5 млн осіб, що майже в два рази перевищує кількість співробітників державних правоохоронних органів [13, с. 38; 14, с. 141]. Виникнення та бурхливий розвиток приватних охоронних і детективних служб пов’язується з пошуком альтернативи державним структурам і незадоволенням їх роботою з боку національних та іноземних торгово-промислових компаній, банків та інших господарюючих суб’єктів [15, с. 90]. Однією з головних економічних причин розвитку приватних детективних та охоронних агентств, особливо останнім часом, є прагнення підприємців в умовах загострення конкурентної боротьби на багатьох світових товарних ринках і в сфері банківсько-страхових послуг максимально зберегти конфіденційність своїх комерційних операцій і новітніх виробничих технологій. Понад 70 % американських підприємців вважають кращими за послуги державної поліції приватні розслідування й охорону, мотивуючи свій вибір побоюваннями за репутацію своєї фірми або бізнесу [16, с. 177].

Разом із тим службовці приватних охоронних і детективних служб


34

нерідко скоюють дії, які суперечать завданням їх діяльності, завдаючи тим самим істотної шкоди правам і законним інтересам громадян та організацій [17]. Допущення порушень по службі частково пояснюється недосконалістю законодавчої бази, яка регулює діяльність приватних охоронців і детективів (одні нормативні акти часом не узгоджуються з іншими або навіть суперечать їм). Однак головна небезпека, як зазначає Р. Ф. Асанов, «полягає не стільки в недосконалості, консервативності законодавства, що регулює діяльність приватних детективних і охоронних служб, скільки в самій протиправній діяльності приватних детективів і охоронців» [13, с. 40].

У цьому разі доцільно звернутися до зарубіжного досвіду країн, у яких вирішено питання кримінальної відповідальності за перевищення повноважень працівниками приватних і громадських охоронних структур.

Якщо аналізувати законодавство країн СНД, то перш за все слід звернутися до основних положень модельного КК – законодавчого акту, рекомендованого для країн-учасниць СНД [18]. У главі 29 «Злочини проти порядку здійснення підприємницької та іншої економічної діяльності» закріплено норму, що передбачає відповідальність приватних охоронців і детективів за перевищення своїх службових повноважень (ст. 285). Відповідно до положень зазначеної норми перевищення керівником або працівником приватної охоронної або детективної служби повноважень, передбачених ліцензією, скоєне всупереч завданням своєї діяльності, тягне кримінальну відповідальність у випадку, якщо зазначене діяння є пов’язаним із застосуванням насильства або погрозою його застосуванням. Указане діяння Модельний Кодекс відносить до злочинів середньої тяжкості. У разі ж застосування зброї чи спеціальних засобів, або якщо такі дії потягли тяжкі наслідки, злочин переходить у категорію тяжких.

Зазначена норма стала зразком для формування аналогічних норм у КК країн СНД [19, с. 315]. Зокрема, стаття 297 КК Таджикистану про перевищення повноважень приватними охоронцями або детективами була розміщена у гл. 27 «Злочини у сфері економіки». До останнього часу аналогічною, за винятком санкції, була норма КК РФ. Однак у зв’язку зі змінами, внесеними в законодавство про приватну охоронну діяльність у 2011 році, зміст ст. 203 КК РФ змінився [20, с. 251]. На сьогодні частина 1 ст. 203 КК РФ передбачає відповідальність за скоєння приватним детективом або працівником приватної охоронної організації, який має посвідчення приватного охоронця, дій, які виходять за межі повноважень, установлених законодавством, що регламентує здійснення приватної охоронної та детективної діяльності, і які спричинили істотне порушення прав і законних інтересів громадян та/або організацій або охоронюваних законом інтересів суспільства чи держави. І лише частина 2 як обтяжуючі обставини згадує застосування насильства чи погрози його застосуванням, а також використання зброї чи спеціальних засобів або спричинення тяжких наслідків. Як бачимо, російський законодавець розширив межі кримінально-правового впливу на відносини з охоронної діяльності порівняно з редакцією Модельного Кодексу. Із таким рішенням у цілому


35

можна погодитися. Якщо уявити собі перевищення повноважень охоронцем без застосування насильства практично неможливо, то дії приватних детективів (збір інформації, пошук осіб тощо) практично виключають зазначений спосіб і в більшості випадків пов’язуються із заподіянням істотної шкоди іншим правам та інтересам особи, зокрема праву на недоторканість приватного життя та житла й захисту конфіденційної інформації. У зв’язку з цим російський законодавець обґрунтовано переніс акцент суспільної небезпечності зі способу вчинення злочину на суспільно небезпечні наслідки. Санкція частини 1 ст. 203 відносить цей злочин до категорії невеликої тяжкості та передбачає такі види покарання, як штраф, примусові роботи, обмеження волі й позбавлення волі. Санкція частини 2 цієї ж статті є безальтернативною та встановлює покарання у вигляді позбавлення волі строком до семи років із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю строком до трьох років.

Норму, що передбачає відповідальність приватних охоронців, закріплено і в КК Республіки Казахстан (ст. 230) [21]. Вона міститься у главі 8 «Злочини проти інтересів служби у комерційних та інших організаціях». Її особливістю є те, що суб’єктом цього злочину є лише приватні охоронці. Приватні детективи не можуть відповідати за цією статтею, всі інші положення статті практично повністю збігаються з положенням, закріпленими в Модельному КК.

На відміну від вищезгаданих кримінальних кодексів, КК Республіки Молдова містить найбільш широкий перелік суб’єктів перевищення службових повноважень. До них, зокрема, належать не лише працівники охоронного підприємства та приватні детективи, але й працівники служб безпеки підприємств [22]. Санкція за вказаний злочин є схожою з аналогічними нормами КК країн СНД. До кваліфікуючих ознак поряд із традиційними молдавський законодавець відносить скоєння злочину в інтересах організованої злочинної групи чи злочинної організації.

Стаття про відповідальність за перевищення повноважень працівниками приватних та охоронних служб (ст. 236) міститься і в главі 34 КК Республіки Киргизстану «Злочини проти інтересів служби в комерційних та інших організаціях» [23]. Кримінально караним таке діяння є (як і в першій редакції ст. 203 КК РФ) лише в разі застосування насильства. Водночас законодавець не вказує на таку обов’язкову ознаку об’єктивної сторони цього злочину, як перевищення повноважень, визначених у ліцензії. Кваліфікуючою ознакою є заподіяння тяжкої шкоди з необережності.

Правова регламентація кримінальної відповідальності працівників приватних охоронних служб за КК Туркменістану також не має суттєвих відмінностей від положень модельного КК [24].

Пенітенціарний кодекс Естонії не містить норм щодо відповідальності приватних охоронців або детективів, однак установлює відповідальність за зайняття незаконною детективною діяльністю (ст. 137).

Аналіз законодавства країн Західної Європи й Америки дозволяє


36

зробити висновок про відсутність окремих норм про відповідальність приватних охоронців чи детективів. Відповідальність за порушення прав і свобод громадян в таких випадках настає на загальних підставах.

Ураховуючи особливості чинного законодавства України й той факт, що більшість працівників охоронних структур не є службовими особами1, а перевищеннями ними повноважень не визнано пом’якшуючою відповідальність обставиною, вважаємо за доцільне запровадити окрему норму про відповідальність працівників охоронних структур за перевищення службових повноважень [25].

Висновки. Необхідність криміналізації перевищення повноважень працівниками приватних і громадських охоронних організацій зумовлюється декількома чинниками, головними з яких є неможливість застосування чинних норм КК про перевищення влади або службових повноважень, суб’єктом яких є тільки працівники правоохоронних органів; особлива значущість приватної охоронної діяльності у сфері захисту прав та свобод громадян, інтересів суспільства та держави; те, що охоронна діяльність має державне значення, а тому злочинні діяння у вказаній сфері мають підвищену суспільну небезпечність; наявність професійного обов’язку, а не права із захисту життя та здоров’я власності, а також особливі вимоги до професійної підготовки осіб, що виконують охоронні функції в приватних і громадських охоронних структурах, у зв’язку з чим не можна прирівняти у відповідальності зазначених осіб і «пересічних» громадян.

На підставі зроблених висновків пропонуються такі зміни до чинного кримінального законодавства, як подане нижче формулювання статті 365-3:

«Стаття 365-3. Перевищення повноважень працівниками приватних або громадських охоронних служб

1. Перевищення працівником приватної або громадської охоронної служби своїх повноважень, якщо це діяння було вчинене із застосуванням насильства або погрозою його застосуванням, –

карається штрафом від трьох тисяч до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, вчинене із застосуванням зброї чи спеціальних засобів або якщо воно спричинило тяжкі наслідки, –

карається обмеженням волі строком від трьох до п’яти років, або позбавленням волі на строк до семи років із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

1 Наприклад, за КК ФРН приватні охоронці, які виконують функції органі влади (наприклад

охорона громадського порядку і т .п.) прирівнюються до представників влади і у разі

перевищення повноважень несуть відповідальність як службові особи п. 4 §11 КК ФРН.


37

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Про охоронну діяльність : закон України від 22.03.2012 № 4616-VI

// База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4616-17 (дата звернення: 10.09.2018).

2. Мислива О. О. Повноваження приватних охоронних структур: взаємодія чи протидія органам внутрішніх справ? Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2013. № 2. С. 238–246.

3. Потайчук І. В. Державний контроль за діяльністю приватних охоронних підприємств. Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія: Право. 2017. № 1 (15). С. 1–13.

4. Арабаджийски П. Н. Компетенции частных охранников в республике Болгария. Вестник государственного и муниципального управления. Серия 5. Правовое государство. 2016. № 3 (22). С. 106–113.

5. Закиряев Д. Т. Правовое положение частных охранных организаций как субъектов обеспечения криминологической безопасности. Человек: преступление и наказание. 2013. № 2 (81). С. 70–73.

6. Денисенко В. В., Мумладзе М. А. Классификация административных правонарушений, непосредственно либо опосредованно связанных с правоотношениями в сфере частной охранной деятельности. Общество и право. 2016. № 2 (56). С. 299–302.

7. Закиряев Д. Т. Предупреждение преступлений в сфере частной охранной деятельности и его обеспечение уголовно-правовыми средствами : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08. М., 2013. 25 с.

8. Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень : постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 № 15 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0015700-03 (дата звернення: 11.09.2018).

9. Вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда у справі № 404/684/14-к // Єдиний державний реєстр судових рішень : офіц. сайт. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37935590 (дата звернення: 15.09.2018).

10. Бєліков Ю. М. Моделі розвитку приватних охоронних структур як суб’єктів протидії злочинності: порівняльно-правова характеристика. Порівняльне аналітичне право. 2013. № 4. С. 253.

11. Евланова О. А. Участие частных детективных и охранных предприятий в борьбе с преступностью: криминологический аспект : дис. … канд. юрид. наук. М., 1999. 180 с.

12. Дашков Г. В., Китаев В. Н., Мелик-Дадаева И. А., Тюрина Л. П. Обеспечение законности в деятельности частных правоохранительных служб за рубежом. М. : Манускрипт, 1994. 196 с.

13. Асанов Р. Ф. Преступления против интересов службы в коммерческих и иных организациях: квалификация и ответственность. Уфа, 2000. 152 с.


38

14. Дорофеева В. Ю. Частная охранная деятельность в Германии и США. Судебная власть и уголовный процесс.·2013.·№ 2. С. 140–143.

15. Ракова Е. А. О негосударственной правоохранительной деятельности и уголовно-правовых мерах по обеспечению ее законности. Вестник Самарской гуманитарной академии. Серия: Право. 2007. № 2. С. 89–94.

16. Крысин А. В. Безопасность предпринимательской деятельности. М. : Финансы и статистика, 1996. 379 с.

17. Вирок Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/6702/14 // Єдиний державний реєстр судових рішень : офіц. сайт. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43484320 (дата звернення: 15.09.2018).

18. Модельный Уголовный Кодекс для государств – участников Содружества Независимых Государств. URL: https://online.zakon.kz/ Document/?doc_id=30074120#pos=2;-58 (дата звернення: 11.09.2018).

19. Сорокина О. Н. Сравнительно-правовой анализ норм об ответственности за преступления, совершаемые частными охранниками и детективами, по законодательству стран СНГ и Балтии. Вестник Нижегородской академии МВД России. 2011. № 3 (16). С. 314–316.

20. Сорокина О. Н. Превышение полномочий служащими частных охранных и детективных служб (ст. 203 УК РФ): проблемы ответственности и правоприменения. Вестник Нижегородской академии МВД России. 2011. № 2 (15). С. 250–254.

21. Уголовный кодекс Республики Казахстан. URL: https://pavlodar.com/zakon/index.html?dok=00087&oraz=08&noraz=230 (дата звернення: 11.09.2018).

22. Уголовный кодекс Республики Молдова. URL: http://lex.justice.md/index.php?action=view&view=doc&lang=2&id=331268 (дата звернення: 11.09.2018).

23. Уголовный кодекс Кыргызской республики от 22 декабря 2016 года : вводится в действие Законом КР от 24.01.2017 № 10 с 1 января 2019 года. URL: http://cbd.minjust.gov.kg/act/view/ru-ru/111527?cl=ru-ru (дата звернення: 11.09.2018).

24. Уголовный кодекс Туркменистана / отв. за вып. Я. Кичиева, Н. Смирнова. Ашхабат : Туркменистан, 1997. 352 с.

25. Палмер Робин Викхем, Батон Марк. Гражданские частные службы безопасности: их роль и вклад в предупреждение преступности и повышение общественной безопасности и надзор за их деятельностью // UNODC/CCPCJ/EG.5/2011/1. URL: https://www.unodc.org/documents/justice-and-prison-reform/Expert-group-meeting-Bangkok/IEGMCivilianPrivateSecurity/UNODC_CCPCJ_EG.5_2011_1_Russian.pdf (дата звернення: 11.09.2018).

Стаття надійшла до редакції 13.01.2019

https://online.zakon.kz/


39

Николай Васильевич СИЙПЛОКИ, доцент кафедры криминального права и процесса Ужгородского национального университета, кандидат юридических наук, доцент ПРЕВЫШЕНИЕ СЛУЖЕБНЫХ ПОЛНОМОЧИЙ СОТРУДНИКАМИ ЧАСТНЫХ ОХРАННЫХ СТРУКТУР (международный опыт) Рассматриваются основания уголовной ответственности за

превышение служебных полномочий работниками частных охранных структур. Анализируется уголовное законодательство зарубежных стран по этому вопросу. Предлагается внесение соответствующих изменений в действующее уголовное законодательство Украины.

Ключевые слова: охранная деятельность, частная охранная деятельность, основания криминализации, уголовная ответственность, преступления в сфере охранной деятельности, превышение служебных полномочий.

Mykola V. SYIPLOKI Assistant professor of the Criminal Law and Procedure Department of Uzhgorod National University, PhD of Law, Associate Professor EXCEEDING OF OFFICIAL AUTHORITIES BY THE EMPLOYEES OF THE PRIVATE SECURITY STRUCTURES (international experience) The author of the article considers the grounds for criminal liability for

exceeding official authorities by the employees of the private security agencies. Criminal legislation of foreign countries on this issue is analyzed. It is offered to make relevant amendments to the current criminal legislation of Ukraine.

Key words: security activity, private security activity, grounds for criminalization, criminal liability, crimes in the field of security activity, exceeding of official authorities.


40

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

УДК 343.9

Олександр Маркович БАНДУРКА, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна)

Олексій Миколайович ЛИТВИНОВ,

доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України (Харківський національний

університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна)

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ПОДОЛАННІ КРИМІНАЛІЗМУ

Проаналізовано сучасний стан системи протидії злочинності в Україні. Визначено її перспективи та проблемні моменти розвитку. Запропоновано комплекс економічних, соціальних, ідеологічних і виховних заходів подолання криміналізму в сучасному суспільстві. Ключові слова: злочинність, протидія, заходи, вплив, контроль, структура.

Постановка проблеми. Коли йдеться про протидію злочинності,

провідне значення в цій діяльності надається загальнодержавним заходам, покликаним кардинально вплинути на злочинність у цілому.

© О. М. В. Бандурка, О. М. Литвинов, 2019


41

У спеціальній літературі з проблем кримінології вчені виділяють загальносоціальні заходи кримінологічної профілактики, виходячи з такого критерію, як ознака цілепокладання [1, с. 17–19; 2, с. 101–108]. Тут називаються заходи, які володіють можливостями реалізувати антикримінальний потенціал суспільства в цілому й усіх його інститутів. Особливість їх полягає в тому, що має відбуватися ненаправлений вплив на кримінологічні детермінанти в процесі прогресивного розвитку суспільства, коли одночасно вирішуються соціальні й інші глобальні завдання і попутно досягаються антикримінальні цілі. Останніми називаються усунення, обмеження та локалізація суперечностей, диспропорцій і кризових явищ, що живлять і відтворюють злочинність [3, с. 23–25]. Автори поділяють цю наукову позицію, що вказує на важливу закономірність процесу протидії злочинності. Спираючись на цей підхід, можна оцінити роль загальнодержавних заходів у зазначеній сфері. Із цього приводу слід указати, що перетворення, які відбулись на пострадянському просторі, серед іншого і в Україні, істотним чином змінили кожну групу зазначених заходів. Необхідно визнати, що в сучасних умовах ці заходи не чинять істотного впливу на стратегію й тактику протидії злочинності.

Отже, метою написання цієї статті є встановлення причин виникнення ситуації, що склалась, а також розробка пропозицій, які, з авторської точки зору, здатні зрушити з місця процеси ефективізації загальносоціального кримінологічного впливу.

Виклад основного матеріалу. Реалізована в Україні непряма стратегія протидії злочинності не призвела раніше й не призводить зараз до підвищення або ж до відповідного забезпечення належного рівня безпеки населення. Це пов’язано з тим, що у широких верств населення погіршуються житлові умови й харчування; молодь не отримує необхідної освіти та професійної підготовки, більше того, відродилася соціальна проблема у вигляді безпритульних дітей; спостерігаються безробіття й погіршення пенсійного забезпечення; у сферу дозвілля почав інтенсивно вторгатися кримінальний бізнес, що експлуатує людські вади; істотно знизився рівень соціальної реабілітації осіб, звільнених із пенітенціарних установ; у занепаді перебуває робота по залученню громадськості до боротьби зі злочинністю. Усе це явно не сприяє якісному контролю над такою патологією, як злочинність, і здійсненню ефективної боротьби з нею. Тому потрібна активізація загальнодержавних заходів із протидії злочинності, адже і її масштаби й темпи поширення призвели до того, що ця проблема набула державного характеру, оскільки почала виступати загрозою засадам суспільства й нації.

Економічні заходи, покликані впливати на протидію злочинності. Їх сенс полягає в тому, що вони повинні спрямовуватись державою на розвиток економіки. Це в підсумку має створювати передумови для належного розвитку всіх сфер суспільного життя, що заважають ставанню людей на кримінальний шлях, пов’язаний із бізнесом, а також розвитку в суспільстві такої соціальної патології, як злочин.


42

Заведено вважати, що підвищення рівня життя населення, забезпечення його зайнятості, належні побутові умови й можливість нормально харчуватися можуть певним чином перешкоджати злочинності. У радянський період цей бік життя суспільства мав збитковий характер, тому реформи зустріли підтримку населення країни. Однак кардинальні перетворення в економіці змінили ситуацію тільки для незначної частини населення країни, й одночасно виникла суперечність, обумовлена майновою нерівністю.

Не можна не сказати і про те, що не досягнуто важливих успіхів в економіці, оскільки не відбулося оновлення основних засобів виробництва. Більше того, багато підприємств припинили своє існування, а аграрний сектор перебуває в стані глибокої кризи. Інтенсивно експлуатуються лише природні ресурси країни. Тому цілком закономірно, що економічні заходи, покликані опосередковано протидіяти злочинності, не досягають відповідного результату.

Слід згадати і про те, що побічний кримінальний результат почали викликати економічні заходи з розвитку підприємств, що виробляють алкогольну продукцію. Відмова від державної монополії у цій сфері породила незаконне підприємництво, що викидає на ринок неякісний, а часом і небезпечний для життя алкоголь. Парадокс полягає в тому, що боротьба з алкоголізмом і пияцтвом в 80-ті роки минулого століття спричинила зростання самогоноваріння, а зняття обмежень на споживання спиртного й інтенсивне його виробництво в недержавному секторі призвели до ще масовішої алкоголізації населення. За рівнем споживання алкоголю Україна регулярно потрапляє до першої трійки країн, де він є найвищим. Так, за офіційними даними Всесвітньої організації охорони здоров’я кількість споживання алкогольних напоїв на рік в Україні збільшилась із 3 літрів (спирту на одну людину) до 8–9 літрів, починаючи з 2006 року [4]. При цьому за результатами 2017 року Україна посіла друге місце у рейтингу найбільш питущих країн Європи [5]. Водночас це сприяє і поширенню злочинності, адже зараз знято моральні заборони, і людина, зіткнувшись із різними негативними проблемами, стала більш вільною у виборі способів їх вирішення. Тим більше, що їй зараз більшою мірою доступні як алкоголь, так і зброя.

Особливо слід підкреслити, що в Україні отримало свій розвиток кримінальне підприємництво. Ця діяльність має і суто національний характер, оскільки весь виробничий ланцюжок може здійснюватись на єдиному, не розділеному кордонами просторі. Однак це не виключає міжнародну кооперацію в цій сфері, яка передбачає контрабандну доставку заборонених товарів в Україну та їх поширення. У результаті цього за роки економічних перетворень не були створені перешкоди для незаконного бізнесу. Більш того, впровадження ринкових відносин сприяло становленню та розвитку бізнесу.

Проведений авторами контент-аналіз дозволяє вказати на перелік економічних заходів, які могли б в опосередкованій формі протидіяти такому системному явищу, як злочинний бізнес:


43

посилення соціальної орієнтації економіки, стимулювання ділової активності людей і їх зацікавленості в результатах праці, розвиток виробництва на основі сучасних технологій, продумана структурна й інвестиційна стратегія, зміцнення національної валюти та всієї фінансової системи, зменшення сили дії таких явищ, як бідність і безробіття;

підтримання пропорцій у формі таких співвідношень, як доходи найбагатших і найбідніших, за яких виключаються антогонізація соціальної структури за рахунок значного збільшення частки населення, що живе за межею бідності, та його люмпенізація;

нейтралізація криміногенних наслідків функціонування економічної сфери на макрорівні (оздоровлення економіки країни в цілому, економічний захист найменш забезпечених верств населення за допомогою введення науково обґрунтованого рівня прожиткового мінімуму) та на мікрорівні (пільги й допомога конкретним особам, які перебувають у критичній ситуації);

підвищення рівня життя найбіднішого населення, скорочення розриву між найбільш і найменш забезпеченими верствами;

розвиток виробництва на основі сучасних технологій, справедливий перерозподіл власності, зниження інфляції, вдосконалення розподільчих відносин;

стабілізація економіки, зменшення ступеня диференціації населення за рівнем доходів, забезпечення прожиткового мінімуму для незабезпечених верств населення;

забезпечення пріоритету легальної економічної діяльності; економічне стимулювання добровільності відмови від злочинної

економічної діяльності; компенсація збитків жертвам злочинів. Оцінюючи цей перелік загальнодержавних заходів, слід указати, що

правоохоронні органи, безперечно, можуть виявляти фактори, що зумовлюють кримінальний бізнес, проте лише вибірково, обмежено, час від часу. Що ж стосується окреслених заходів, то їх особливість полягає в тому, що вони виходять за межі кримінологічної діяльності. Будучи складовою частиною суспільної практики взагалі вони лише за наслідками взаємодіють із системою контролю за злочинністю. На думку автора, вирішення завдання профілактичного впливу на динаміку, структуру та причини злочинності в цілому вимагає комплексного підходу. Тому цілком закономірним кроком на рубежі тисячоліть бути заходи, спрямовані на створення Координаційного комітету по боротьбі зі злочинністю як спеціального координуючого центру в цій сфері, який матиме можливості вирішувати в плані протидії злочинності всі ієрархічно пов’язані між собою проблеми, тобто реалізовувати і заходи соціальної, і власне кримінологічної профілактики [6, с. 5–9].

Автори вважають за доцільне висловити особливу точку зору на концепцію загальнодержавних заходів протидії злочинності. Її специфіка


44

полягає в тому, що існують дві взаємопов’язані між собою проблеми: з одного боку, злочинність, а з іншого – протидія їй. Безумовно, вони утворюють системне явище, вплив на яке має бути цілком відповідним. Тому загальнодержавні заходи можуть результативно впливати на зниження криміногенних ризиків заходів, здійснюваних органами кримінальної юстиції. У цьому плані доречно нагадати прописну істину, що в кожному конкретному випадку необхідно визначати межі можливого та допустимого використання того чи іншого засобу запобігання, а також переваги застосування того чи іншого засобу в цей час і в цьому місці [7, с. 166–169].

Ідеологічні заходи, покликані впливати на протидію злочинності. Коли йдеться про ідеологію, то маються на увазі різні ідеї та погляди політичного, правового, філософського, морального, релігійного й естетичного характеру. Як правило, вони виражають інтереси соціальних груп або класів, зокрема політичних партій, що представляють ці класи [8, с. 485].

Коли йдеться про протидію злочинності, до заходів, що можуть чинити відповідний вплив на це соціально-правове явище, відносять і заходи ідеологічного характеру. У сучасних умовах вони можуть формувати у членів суспільства морально-етичну свідомість на базі загальнолюдських цінностей, обмежувати негативний вплив на поведінку людей стандартів масової культури за допомогою її диференційованого споживання, виправляти моральні деформації в осіб з відхиленнями поведінки за допомогою індивідуально-виховної роботи.

Однак не все так просто. Принциповий момент полягає в тому, що в суспільстві можуть панувати або певна ідеологія, що позитивно впливає на його розвиток, або ідеологічний плюралізм, однак суперечності між ідеологіями різних класів і соціальних груп не тягнуть за собою антагоністичних суперечок. Для сучасного українського суспільства транзитного типу якраз є характерною ситуація ідеологічної багатоманітності. Через це спостерігається їх протиборство між собою. Різні ідеології проявляють прагнення конкурувати, а часом і пригнічувати одна одну. Безперечним є те, що в сучасних умовах в Україні ідеологія лібералізму в її соціально-детерміністському варіанті прагне домінувати над лівим політичним спектром суспільства. Однак обидві ці ідеології головним чином негативно ставляться до злочинності, обстоюючи ідеї боротьби з нею. Разом із тим форми цієї боротьби у представників зазначених ідеологій відрізняються певною специфікою. Якщо представники лівих ідей висловлюють непримиренне ставлення до криміналізму як такого, то представники ліберального напряму допускають диференційований підхід до протидії злочинності. Тут мається на увазі модель декриміналізації деяких видів злочинів. З урахуванням цього у структурі державної влади завжди існує дилема вибору й визначення спрямованості державної політики у сфері протидії злочинності. Ідеологічні заходи у зв’язку з цим виконують неоднозначну


45

роль у протидії злочинності, оскільки дуже важко прогнозувати, наприклад, ті наслідки, які можуть настати внаслідок ліберального підходу до цієї проблеми.

На думку авторів, домінування на державному рівні тієї чи іншої ідеології, наприклад такої, що передбачає лібералізацію ставлення до злочинця певного типу, опосередковано впливає на всі інші заходи загальносоціального та спеціального характеру, що здійснюються державою з протидії такій соціальній патології, як злочинність. Зокрема, рішення легально продавати наркотичні засоби в аптеках створює передумови для більш результативного контролю за ринком збуту наркотиків, дозволяє виявляти, враховувати й надавати медичну допомогу споживачам зазначених речовин. Перш за все це може відбитися на підвищенні ефективності боротьби з наркоманією. Однак тут можуть виникати і проблеми іншого ґатунку, оскільки можна прогнозувати і значне збільшення кількості осіб, які, почавши з уживання легких наркотиків, можуть перейти до важких. У свою чергу, це може призвести до стимулювання наркобізнесу. На наше глибоке переконання, користь від заборони на легальне вживання наркотичних засобів не піддається жодному сумніву, оскільки загравання з таким явищем, як наркоманія, може завдати шкоди добробуту та безпеці людей. Важливим є поєднання кримінально-правового впливу на наркозлочинність із заходами, спрямованими на антинаркотичну пропаганду й на профілактику наркоманії.

Виховні заходи, покликані впливати на протидію злочинності. Цей вплив покликаний не допустити або подолати негативні стереотипи поведінки, а також сформувати у людини лінію поведінки на основі таких позитивних етичних категорій, як совість, порядність в почуття обов’язку, адже ці моральні якості детермінують правослухняність і повагу до закону. Для протидії злочинності важливе значення мають підтримка розвитку освіти та культури в суспільстві, збереження й розвиток духовно-моральної спадщини, оскільки існує чітка залежність між освітнім і культурним рівнем людей, їх вихованістю та ризиком вчинення злочинів.

Окремі кримінологи часом говорять не про виховні, а про психологічні заходи протидії злочинності [9, с. 23–26]. Однак зміст останніх розкривають з посиланням на термін «виховання», яке має забезпечити в суспільстві формування уявлень і почуттів, що можуть відіграти антикриміногенну роль. Так, вони вказують на необхідність виховання у людини солідарності з кримінально-правовими заборонами, профілактичної активності й довіри до правоохоронних органів. Важливе значення, на їхню думку, може відіграти інформування про способи зниження кримінальної активності та про негативні наслідки порушення кримінально-правових заборон.

Переконані, що в сучасних умовах виникла потреба розробити нові підходи до проблеми протидії злочинності, коли до вирішальних засобів кримінологічного впливу мають потрапити правосвідомість і некаральний вплив. Так, правова свідомість є тим видом психічного відображення


46

навколишньої дійсності, який передбачає певне, а саме правове оформлення суспільних відносин цієї дійсності. Ця проблема – предмет самостійного дослідження. Ми ж вважаємо за необхідне зазначити, що людина, будучи соціальною істотою, повинна відчувати на собі відповідний виховний вплив. При цьому належне моральне виховання неминуче пов’язується з антикримінальним вихованням.

Важливим аспектом цих заходів є виховання підростаючого покоління, коли в школі, в навчальних закладах, а потім і в цілому в суспільстві громадянам прищеплюються навички поведінки, покликані забезпечувати реалізацію правослухняної лінії дій, а також інші позитивні прояви в різних сферах життя. Ці питання слід розглядати в єдиному контексті з формуванням орієнтації на здоровий спосіб життя. Тому в межах шкільного навчання повинні реалізовуватись спеціальні програми навчальних дисциплін профілактичного спрямування. Інший виховний вплив на школярів має здійснюватися в межах позакласної роботи. Важливе значення має і наукове забезпечення цього напрямку, що створює передумови для ефективної організації заходів профілактики.

Не можна не визнати, що в сучасних умовах культивується антивиховання, коли криміналізму надається статус особливої субкультури. Через це відповідні моделі та стереотипи поведінки стають обов’язковим атрибутом зустрічей, вечірок, дискотек і концертів модних музичних груп. Небезпечним є і те, що до процесу антивиховання почали підключатися і засоби масової інформації, де з’являються матеріали, що в прямій або непрямій формі пропагують кримінальні форми поведінки. Наприклад, це публікації та виступи на користь повної або часткової легалізації наркотиків [10]. Непрямий вплив на населення проявляється в тому, що на регіональному рівні в його свідомість повсюдно впроваджується гасло про право на самовираження, захист власної позиції у будь-який спосіб.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що в Україні умови транзитного періоду чинили певний вплив на процес організації та здійснення відповідного кола заходів, що утворюють систему протидії злочинності, де дестабілізація економіки та проблема адаптації ринкових відносин послабили дію загальнодержавних превентивних заходів, а також потурали розвитку кримінального підприємництва й занепаду правової свідомості людей. Ідеологічне різноманіття зумовило пропагування ліберального підходу до протиправної поведінки, що не має однозначної оцінки в плані протидії. Виховні заходи антикримінальної спрямованості зіткнулися з антивихованням у цій сфері, особливо в молодіжному мікросередовищі. Це вимагає оптимізації загальнодержавних заходів соціальної профілактики, адже в цьому випадку більш ефективно здійснюватимуться і заходи, що безпосередньо впливають на злочинність.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Іщук О. С. Кримінологічна діяльність органів прокуратури :

монографія. Харків : Золота миля, 2014. 366 с.


47

2. Гладкова Є. О. Питання загальносоціального запобігання злочинності. Вісник Кримінологічної асоціації України : зб. наук. праць. 2014. № 7. С. 101–108.

3. Голіна В. В. Запобігання злочинності (теорія і практика) : навч. посіб. Харків : НЮАУ, 2011. 120 с.

4. Ежегодное потребление алкоголя, литры чистого спирта на человека, население возрастом 15+ лет // Европейский портал информации здравоохранения : Официальный веб портал Европейского регионального бюро Всемирной организации здравоохранения. URL: https://gateway.euro.who.int/ru/indicators/hfa_426-3050-pure-alcohol-consumption-litres-per-capita-age-15plus/visualizations/#id=19443&tab=table (дата звернення: 05.01.2019).

5. Україна вийшла на друге місце в рейтингу найбільш п’ющих країн / Суспільство. Business UА. URL: http://businessua.com/suspilstvo/ 43068ukraina-viishla-na-druge-misce-v-reitingu-naibilsh-pyuszih-krain.html# (дата звернення: 05.01.2019).

6. Блажівський Є. Координаційна діяльність органів прокуратури України у сфері протидії злочинності та корупції. Вісник Національної академії прокуратури України. 2013. № 2. С. 5–9.

7. Гладкова Є. О. Забезпечення прав і свобод особи при здійсненні запобіжного впливу. Харківський національний університет внутрішніх справ в системі підготовки кадрів України : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. Харків, 2014. С. 166–169.

8. Кримінологія. Академічний курс / кол. авт. ; за заг. ред. О. М. Литвинова. Київ : Кондор, 2018. 588 с.

9. Веприцкий Р. С. Общий анализ методов и способов противодействия организованной преступности. Legea si Viata. 2015. № 6 (282). С. 23–26.

10. Марихуана з салом: чи легалізують в Україні легкі наркотики? URL: http://ukropnews.com/news/Marihuana_z_salom_chi_legalizuyut_v_Ukraini_legki_narkotiki_25007.html (дата звернення: 11.01.2019).


Александр Маркович БАНДУРКА, доктор юридических наук, профессор, академик Национальной

академии правовых наук Украины, заслуженный юрист Украины, президент Криминологической ассоциации Украины (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина);

Алексей Николаевич ЛИТВИНОВ, доктор юридических наук, профессор, заслуженный работник

образования Украины, секретарь Криминологической ассоциации Украины (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина)

РОЛЬ ГОСУДАРСТВА В ПРЕОДОЛЕНИИ КРИМИНАЛИЗМА Проанализировано современное состояние системы противодействия

преступности в Украине. Определены ее перспективы и проблемные моменты

http://businessua.com/suspilstvo/


48

развития. Предложен комплекс экономических, социальных, идеологических и воспитательных мер преодоления криминализма в современном обществе.

Ключевые слова: преступность, противодействие, меры, воздействие, контроль, структура.

Oleksandr M. BANDURKA, Doctor of Law, Professor, Academician of the National Academy of Law Sciences of Ukraine, President of the Criminological Association of Ukraine (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) Oleksii M. LYTVYNOV, Doctor of Law, Professor, Honored Worker of Education of Ukraine (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) THE ROLE OF THE STATE IN OVERCOMING THE CRIMINALISM The current state of the system of crime counteraction in Ukraine has been

analyzed. Its perspectives and problems of development have been determined. A complex of economic, social, ideological and educational measures to overcome criminalism in modern society has been offered.

Key words: crime, counteraction, measures, influence, control, structure.


49

УДК 343.97

Ольга Павлівна ШАЙТУРО, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, кандидат юридичних наук

ПРОГРАМУВАННЯ В КРИМІНОЛОГІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ УКРАЇНИ

Розглянуто особливості програмування протидії злочинності в

діяльності органів місцевого самоврядування. Охарактеризовано нормативно-правову основу, місце та значення програмування протидії злочинності в діяльності органів місцевого самоврядування України. Визначено основні недоліки програмування протидії злочинності в діяльності органів місцевого самоврядування.

Ключові слова: програмування, протидія злочинності, органи місцевого самоврядування.

Постановка проблеми. Протидія злочинності є складним об’єктом

соціального управління, ефективність функціонування якого досягається не лише шляхом визначення комбінації форм і методів його реалізації, а і шляхом ретельного планування зазначеної управлінської діяльності та забезпечення її інтегрування до магістрального курсу національної політики країни. Відповідно, реалізація завдань щодо протидії злочинності як на державному рівні, так і на рівні окремих регіонів має забезпечуватися не простим набором загальносоціальних і спеціально-кримінологічних заходів, спрямованих на припинення проявів злочинності, усунення її причин та умов, а науково обґрунтованим послідовним комплексом заходів, які завдяки внутрішньому органічному поєднанню та взаємодії з діяльністю інших державних і недержавних установ дозволяють найбільш оптимальним чином вирішувати завдання протидії злочинності в певному регіоні у визначений часовий проміжок з обов’язковим урахуванням поточних національних пріоритетів. Поставлене завдання можна вирішити завдяки потенціалу методу кримінологічного програмування.

Метою статті є визначення місця та значення програмування протидії злочинності в діяльності органів місцевого самоврядування України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У кримінології метод програмування протидії злочинності як самостійна наукова категорія виник відносно нещодавно, у другій половині ХХ сторіччя. Дослідженню питань

© О. П. Шайтуро, 2019


50

планування та програмування протидії злочинності присвятили свої дослідження такі відомі кримінологи радянської доби, як Г. А. Аванесов, В. М. Кудрявцева, Н. Ф. Кузнєцова, В. В. Лунєєв, Г. М. Міньковський, В. В. Орєхов, О. Б. Сахаров, Ю. В. Солопанов та ін. Традиційно дослідження згаданих питань проводилися через призму управління протидією злочинності, кримінологічного прогнозування й теоретичних основ протидії злочинності (боротьби зі злочинністю). У практичній площині в СРСР не існувало окремих програм із протидії злочинності. Заходи у цій сфері були передбачені в програмах КПРС, які встановлювали ідеологічні та соціальні засади існування радянського суспільства [1, с. 71]. З 1985 р. на базі наукових лабораторій Києва, Львова, Москви, Новомосковська, Харкова та інших міст колишнього СРСР було здійснено перші спроби теоретичного обґрунтування необхідності розробки й ухвалення держаної програми протидії злочинності [2, с. 902–905; 3, с. 412–413]. Першим спеціалізованим кримінологічним дослідженням із зазначеної тематики стала робота С. В. Бородіна «Боротьба зі злочинністю: теоретична модель комплексної програми», яка вийшла друком у 1990 р. В умовах проголошеного в 1987 р. курсу КПРС на перебудову в політичній, соціальній та економічній політиці автор визначає актуальність «перебудови боротьби зі злочинністю», реалізацію якої, на його думку, могла б забезпечити розробка комплексної програми боротьби зі злочинністю [4, с. 24–31]. Однак згадані теоретичні розробки автора у сфері оптимізації організаційних засад протидії злочинності, на жаль, не знайшли свого практичного втілення в державній політиці СРСР.

Останніми десятиріччями ідеї програмування протидії злочинності набувають дедалі більшої популярності. В Україні за часи незалежності дослідженню питання програмування та планування протидії злочинності присвятили свої роботи О. М. Бандурка, В. В. Голіна, Л. М. Давиденко, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, М. М. Клюєв, М. Г. Колодяжний, О. М. Литвак, О. М. Литвинов, С. Ю. Лукашевич, Н. М. Ярмиш та інші науковці.

Виклад основного матеріалу. Ідеї доцільності програмування протидії злочинності отримали своє втілення в державній політиці України за часи незалежності. Так, починаючи з 1993 р. в Україні було ухвалено п’ять державних програм протидії злочинності: Державна програма боротьби зі злочинністю строком на три роки (у 1993 р.), Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996–2000 роки, Комплексна програма профілактики злочинності на 2001–2005 роки, Комплексна програма профілактики правопорушень на 2007–2009 роки та Концепція Державної програми профілактики правопорушень на період до 2015 року. Через два місяці остання втратила чинність і була замінена Концепцією реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року. На відміну від попередніх програм протидії злочинності, Концепція реалізації держаної політики у сфері профілактики правопорушень не визначає виконавців і конкретних строків виконання визначених нею заходів протидії злочинності. Щоб заповнити цю прогалину, 08.08.2012 р.


51

Концепція була доповнена відповідним Планом заходів, у якому були конкретизовані засадничі положення її реалізації. Як видно, зазначені програми відрізняються назвами й органами, що їх ухвалювали, мають різну структуру та ідеологічне підґрунтя. Еволюція змісту та недоліки зазначених національних програм протидії злочинності були досить докладно проаналізовані в наукових працях В. В. Голіни [1, с. 46–66], М. М. Клюєва [5, с. 59–72] та інших науковців. Переважна більшість дослідників притримується думки, що одним із ключових недоліків зазначених програм є відсутність факту звітування про їх виконання й, відповідно, неможливість визначення їх дієвості й ефективності. Як влучно зазначає В. В. Голіна, самі програми протидії злочинності «не є панацеєю від такого лиха, як злочинність, а лише соціальною зброєю, яку треба обережно, вміло використовувати, і потім об’єктивно оцінити результати впровадження запланованих програмних положень і заходів» [1, с. 57–58]. Відповідно, відсутність оцінювання результатів реалізації програм і планів протидії злочинності робить їх формальним інструментом реалізації державної політики та майже повністю нівелює їх ефективність, не дозволяючи як урахувати позитивний досвід їх реалізації, так і уникнути виявлених недоліків у майбутньому.

Наразі в Україні не існує діючої комплексної програми протидії злочинності. На нашу думку, така ситуація є прогалиною державного стратегічного планування та, фактично, кроком назад порівняно з 1993–2015 роками, коли такі програми, хоч іноді і не достатньо вдало, але ж визначали загальнодержавну стратегію протидії злочинності. Програмування протидії злочинності має об’єднувати всі ресурсні можливості державних органів і громадянського суспільства для досягнення поставленої мети.

Незважаючи на відсутність комплексної загальнодержавної програми протидії злочинності, необхідно відзначити низку цільових загальнодержавних стратегій протидії злочинності, ухвалених останніми роками та спрямованих на зниження рівня злочинності за окремими напрямами. Так, починаючи з 2011 р. в Україні послідовно було ухвалено такі стратегічні документи з протидії корупції, як Національна антикорупційна стратегія на 2011–2015 роки й Засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки. На основі зазначених антикорупційних стратегій були ухвалені відомчі програми протидії корупції, наприклад Антикорупційна програма Міністерства охорони здоров’я України на 2017 р., Антикорупційна програма Центральної виборчої комісії на 2017 р. тощо. Останніми роками також були ухвалені Концепція боротьби з тероризмом від 23.04.2013 р. та Стратегія кібербезпеки України 15.03.2016 р. За відсутності загальнодержавної комплексної програми протидії злочинності зазначені документи мають слугувати фундаментом для розробки відомчих і регіональних програм за відповідними напрямами.

Програмування протидії злочинності здійснюється як на


52

національному, так на регіональному рівні. Наразі складно назвати обласну раду народних депутатів, яка б не мала власної комплексної або цільової регіональної програми протидії злочинності або її конкретним проявам. Відповідно, програмування протидії злочинності в діяльності органів місцевого самоврядування відіграє дедалі важливішу роль.

Відповідно до частини 2 ст. 143 Конституції України обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання. Згідно зі статтею 144 Конституції України рішення органів місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, є обов’язковими до виконання на відповідній території [6]. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» також установлює, що до компетенції органів місцевого самоврядування входить складання й ухвалення регіональних програм розвитку. Згідно з пунктом 16 ч. 1 ст. 43 згаданого закону виключно на пленарних засіданнях районної чи обласної ради вирішуються питання затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району або області, цільових програм з інших питань і заслуховування звітів про їх виконання [7]. Вважаємо, що комплексні програми протидії злочинності в регіоні (певній місцевості), зокрема цільові програми протидії певним видам злочинів, охоплюються зазначеним пунктом закону. Підготовка та внесення на розгляд районної або обласної ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку, відповідно, районів та областей і цільових програм з інших питань здійснюється відповідними місцевими державними адміністраціями (п. 1 ч. 1 ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні») [7].

У Законі України «Про засади державної регіональної політики» дається визначення програми регіонального розвитку як комплексу взаємопов’язаних завдань і заходів довготривалого характеру, спрямованих на досягнення визначених цілей регіонального розвитку, оформленого як документ, що готується й затверджується у встановленому законодавством порядку та реалізується через проекти регіонального розвитку, об’єднані спільною метою. Як зазначено в пункті 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про засади державної регіональної політики», одним із базових принципів реалізації державного політики є принцип координації, який полягає у взаємозв’язку й узгодженості довгострокових стратегій, планів і програм розвитку на державному, регіональному та місцевому рівнях [8].

Аналіз вищевказаних норм законодавства доводить, що складання програм протидії злочинності органами місцевого самоврядування безпосередньо в законі не згадується. На відсутність законодавчого регулювання зазначеного питання звертає увагу й А. М. Бабенко під час дослідження протидії злочинності в регіонах України. Він зауважує, що недопустимою є ситуація, коли в Державній стратегії регіонального розвитку та в Законі України «Про стимулювання розвитку регіонів» відсутні заходи, які б передбачали запобігання злочинності. Це, на думку дослідника, призводить до того, що розвиток регіонів і запобігання


53

злочинності сприймаються як абсолютно незалежні процеси. Ми безперечно підтримуємо А. М. Бабенка в тому, що вказана ситуація суттєво знижує можливості для гармонічного розвитку регіонів і впливає на стан злочинності на їх території [9, с. 294], проте уявляється, що положення вищезазначених законів, що регламентують діяльність органів місцевого самоврядування, не обмежують їх в ухваленні програм протидії злочинності чим, відповідно, останні й керуються під час ухвалення відповідних регіональних програм. Водночас зауважимо, що під час такої нормотворчої діяльності органи місцевого самоврядування мають керуватися національними стратегічними (програмними) документами у сфері протидії злочинності й поглиблювати та специфікувати державну кримінологічну політику з урахуванням регіональних особливостей.

Інші кримінологи також доводять доцільність програмування протидії злочинності в регіонах. Наприклад, С. В. Бородін підтримує думку про необхідність ухвалення програм боротьби зі злочинністю в регіонах – на рівні автономної республіки, краю чи області з урахуванням місцевих умов. На думку вченого, на рівні району, малого або середнього міста слід складати не програму, а плани боротьби зі злочинністю, які б мали більший ступінь конкретизації [4, c. 28–29]. М. М. Клюєв у своєму дисертаційному дослідженні також доводить актуальність формування системи рекомендацій щодо оптимального здійснення програмування запобігання злочинності, а також інтеграції результатів попередньо здійсненого прогнозування кримінологічної обстановки в умовах певного регіону [5, c. 72].

Деякі дослідники заперечують можливість програмування протидії злочинності залежно від рівня здійснення відповідної діяльності. Так, наприклад, В. В. Голіна, С. Ю. Лукашевич і М. Г. Колодяжний у колективній монографії «Державне програмування і регіональне планування заходів запобігання злочинності в Україні» висловлюють думку, що кримінологічна політика України має втілюватися в держаній програмі стратегій запобігання злочинності, яка являє собою ідейно-директивний документ втілення завдань цієї політики в перспективі. План, на думку вищезгаданих науковців, є системою заходів з реалізації програм запобігання злочинності, які ухвалюються в процесі державного або регіонального (місцевого) планування [1]. Таким чином дослідники заперечують програмування на регіональному та відомчому рівні. На нашу думку, така позиція не підтверджується ані сучасним законодавчим підходом, ані наявною практикою програмування протидії злочинності на регіональному рівні, серед іншого в діяльності органів місцевого самоврядування. Як слушно зазначає А. М. Бабенко, регіональна система запобігання злочинності має ґрунтуватися на особливостях стану злочинності та системи життєдіяльності конкретних українських регіонів, диференційованості у забезпеченні правоохоронних органів відповідним методичним, нормативним, кадровим і фінансовим потенціалом залежно від відмінностей кримінологічної обстановки конкретних регіонів [9, с. 100].


54

Відповідно, метод програмування протидії злочинності в діяльності органів місцевого самоврядування дозволяє найбільш повно враховувати соціально-політичну та криміногенну обстановку конкретного регіону та стратегічно визначити комплекс необхідних заходів протидії злочинності у певній місцевості.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумовуючи, зазначимо, що можливість програмування протидії злочинності органами місцевого самоврядування випливає з наданих їм законом повноважень. Регіональне програмування, здійснюване органами місцевого самоврядування, здатне врахувати кримінологічні особливості певного регіону й повною мірою реалізувати можливості співпраці державних і недержавних установ та громадянського суспільства у протидії злочинності. Уявляється, що програмування протидії злочинності органами місцевого самоврядування на сьогодні є необхідною умовою сталого розвитку регіонів України та країни в цілому.

Основними недоліками програмування протидії злочинності в діяльності органів місцевого самоврядування є відсутність стандартизації положень і вимог до оформлення зазначених програм, а також відсутність загальнонаціональної комплексної програми протидії злочинності, що призводить до неможливості уніфікації процесу програмування протидії злочинності органами місцевого самоврядування й ускладнення процесу налагодження міжрегіональної взаємодії в питаннях протидії злочинності.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ

1. Голіна В. В., Лукашевич С. Ю., Колодяжний М. Г. Державне програмування і регіональне планування заходів запобігання злочинності в Україні / за заг. ред. В. В. Голіни. Харків, 2012. 304 с.

2. Лунеев В. В. Курс мировой и российской криминологии : учебник для магистров : в 2 т. : Т. I. Общая часть. М. , 2015. 1003 с.

3. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика ;: у 3 кн. : Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. Київ, 2007. 424 с.

4. Бородин С. В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. М., 1990. 272 с.

5. Клюєв М. М. Кримінологічні засади програмування запобігання злочинності: дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Київ, 2008. 199 с.

6. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/254к/96-вр (дата звернення: 01.10.2018).

7. Про місцеве самоврядування в Україні: закон України від 21.0.5.1997 № 280/97-ВР // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 01.10.2018).


55

8. Про засади державної регіональної політики: закон України від 05.02.2015 № 156-VIII // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/156-19 (дата звернення: 01.10.2018).

9. Бабенко А. М. Запобігання злочинності в регіонах України: концептуально-методологічний та праксеологічний вимір : монографія. Одеса, 2014 . 416 с.


Ольга Павловна Шайтуро, кандидат юридических наук (Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина,

г. Харьков) ПРОГРАММИРОВАНИЕ В КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ОРГАНОВ МЕСТНОГО САМОУПРАВЛЕНИЯ Рассмотрены особенности программирования противодействия

преступности в деятельности органов местного самоуправления. Охарактеризованы нормативно-правовые основы, место и значение программирования в деятельности органов местного самоуправления Украины. Определены недостатки программирования противодействия преступности в деятельности органов местного самоуправления.

Ключевые слова: программирование, противодействие преступности, органы местного самоуправления.

Olga P. Shayturo, Ph.D. in Law (V. N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv) PROGRAMMING WITHIN CRIMINAL ACTIVITY OF LOCAL AUTHORITIES The author of the article reviews specific features of programming in crime

counteracting within the activities of local self-government agencies. The author has characterized normative and legal basis, the place and significance of programming within the activities of local self-government agencies. The author of the article has defined shortcomings of programming in crime counteracting within the activities of local self-government agencies.

Key words: programming, crime counteraction, local self-government agencies.


56

УДК 343.973

Євгенія Олексіївна Гладкова, старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії з проблем протидії злочинності, кандидат юридичних наук, старший дослідник (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна)

ОСОБЛИВОСТІ ФЕНОМЕНУ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ

В УКРАЇНІ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Статтю присвячено феномену наркозлочинності в сучасних

українських реаліях та основним факторам, що обумовлюють її розвиток. Виділено три групи факторів, розуміння яких є важливим для формування ефективних стратегії й тактики протидії наркозлочинності. Це, по-перше, обставини, що зумовлюють поширення наркоманії. По-друге, це чинники, які спричиняють наркозлочинність у межах певної території. По-третє, це криміногенні фактори, супутні основним видам соціальної діяльності, реалізованої державою.

Ключові слова: феноменологія, наркотики, наркозлочинність, стратегія й тактика протидії злочинності.

Постановка проблеми. Наркотизація населення та пов’язана з нею

наркозлочинність є одними з найбільших проблем сучасної правоохоронної діяльності. Водночас суто реактивна протидія злочинам у цій сфері, спрямована лише на виявлення, розкриття та покарання, не може вважатися ефективною. Натомість дедалі більшої актуальності набуває проактивна діяльність, спрямована на попередження та профілактику злочинів, пов’язаних із наркотиками.

У свою чергу, наркозлочинність являє собою складне соціальне явище, що характеризується значною кількістю факторів, що на нього впливають. Лише детальне дослідження цієї проблеми як соціального феномену дозволить визначити ефективні заходи, необхідні для її мінімізації.

Хоча окремі аспекти протидії наркозлочинності висвітлено у працях таких вітчизняних і зарубіжних учених, як О. М. Бандурка, І. Г. Богатирьов, С. С. Босхолов, М. Г. Вербенський, В. В. Голіна, О. І. Гуров, О. М. Джужа, В. І. Жуков, А. П. Закалюк, В. І. Кнорринг, О. Г. Колб, М. В. Корнієнко, О. М. Костенко, Б. І. Краснов, О. М. Литвак, О. М. Литвинов, А. А. Музика, Ю. В. Орлов, В. М. Плішкін, А. В. Савченко, С. В. Слінько, Л. І. Спиридонов,

© Є. О. Гладкова, 2019


57

В. А. Тимошенко, П. Л. Фріс, О. Н. Ярмиш, Х. П. Ярмакі та інших науковців, розуміння наркозлочинності в контексті феноменології цього явища є відносно новим в українській науці. У зв’язку з цим дослідження феномену наркозлочинності в сучасних умовах є надзвичайно актуальним.

Метою цього дослідження є вивчення особливостей феномену наркозлочинності в сучасних українських умовах і факторів, що обумовлюють його розвиток.

Виклад основного матеріалу. Під час дослідження феномену наркозлочинності важливо отримати і відповідь на питання про те, а якою ж є роль у цих процесах держави та суспільства. У цьому плані становлять інтерес чинники наркоманії та кримінального обігу наркотичних засобів і психотропних речовин. Слід визнати, що кримінологи зверталися й звертаються до зазначеної проблеми [1]. Розглядаючи її зміст, можна побачити досить широкий набір обставин, які у своїй сукупності характеризують обумовленість таких явищ, як наркоманія, наркообіг і наркозлочинність. Без будь-яких сумнівів важливими є виявлення всіх цих обставин та їх фіксація, що створює передумови для формування засад стратегії й тактики протидії наркозлочинності.

Вивчаючи це питання, вважаємо за необхідне запропонувати свій підхід до цієї проблеми. Перш за все, існує набір факторів, які діють незалежно від того, в якій країні набуває поширення наркоманія й отримує свій розвиток кримінальний наркообіг. Тут мається на увазі та обставина, що людина, будучи біологічною істотою, відчуває потребу в позитивних емоціях, а також проявляє пристрасть до задоволень [3, с. 6]. Поряд із цим не можна не враховувати і схильність людини до хвороб, які можуть мати соматичний і психічний характер. У цьому плані ми визнаємо базовими детермінантами наркоманії локально-особистісні та соціально-культурні чинники [4]. Ці обставини насамперед ураховуються тими, хто, діючи в умовах вільного ринку, забезпечує задоволення попиту на наркотичні засоби та психотропні речовини. Розроблювана ними стратегія й тактика збуту наркотиків, у свою чергу, проявляється в наборі цілої низки факторів, які сприяють поширенню наркоманії, водночас свідчить про те, що у певній країні з’явився й почав розвиватися наркобізнес, який експлуатує цей порок.

Якщо говорити про поширення наркоманії, то слід ураховувати здатність людини до психічного відбиття, що має форму безпосереднього пристрасного переживання життєвого сенсу явищ і ситуацій. Для позначення цього використовується термін «емоції». Їх особливістю є те, що вони виникли як засіб, що дозволяє живим істотам визначати біологічну значимість стану організму й зовнішніх впливів. Кримінологи, досліджуючи цю проблему в контексті феномена масштабного вживання наркотиків, справедливо виокремили кілька ключових обставин. Перш за все, це фактор схильності людей до сильних почуттів, керованих розумом. Йдеться і про специфічні захоплення, що мають негативне забарвлення. Це може бути і пристрасть людини до наркотиків. Принципове значення має підґрунтя


58

такого захоплення. Відзначається, що імпульсом тут служить прагнення відчути позитивні емоції, що, у свою чергу, визначається тією ситуацією, в якій опинилась людина. Характерним мотивом є нейтралізація за допомогою наркотиків різних суперечностей, які можуть мати і суто особистий, і соціальний характер. Найбільш дієвим є соціальний мотив. Поряд із цим певну роль у вживанні наркотиків відіграє прагнення до особистого щастя, завоювання бажаного партнера та ін. [5, с. 50–53].

Однак і в тому, і в іншому випадку людина опиняється й перебуває протягом тривалого часу в стані стресової ситуації, а ефект, викликаний наркотиками, забезпечує вихід із неї. Не слід забувати, що наркотики за умови їх доступності вживають і особи, які страждають з різних причин характерними психічними аномаліями. При цьому, на жаль, їх кількість зростає. До психопатів, алкоголіків та олігофренів додаються інваліди, які постраждали на виробництві, у воєнних конфліктах, під час стихійних лих чи техногенних катастроф. Вони вдаються до наркотиків, бо ті короткочасно полегшують їх існування.

Окремі вчені вказують на біопсихологічну схильність деяких людей до таких паліативних способів вирішення життєвих проблем, як наркотики. На їхню думку, цей фактор не діє фатально, але якщо цю схильність не вдасться усунути в результаті соціалізації, заходів виховання та/або психотерапевтичного впливу, поєднаних зі своєчасним медичним втручанням і контролем, настають плачевні результати, і згаяний час не завжди вдається надолужити. Вони також вважають, що фізіологічні й психічні процеси, що супроводжують наркотичне сп’яніння, створюють ейфорійний ефект, сприяють подоланню пригніченості й інших негативних емоцій – і у цьому полягає початкова привабливість наркотиків [6, с. 11–14].

Тут ми знову повертаємось до питання самовідтворення наркозлочинності. Йдеться про феномен «замкнутого» кола, коли вживання наркотичних засобів викликає стан ейфорії, яке змінюється наркотичним голодуванням у вкрай хворобливих формах, яке погашається черговою дозою наркотичних засобів. Замкнутість кола полягає у звиканні до наркотиків і неможливості без спеціальної терапії позбавитись наркозалежності. Таким чином, тяга до прийому психічно активних речовин і прагнення досягти таким чином зняття сильного болю, усунення почуття страху чи тривожності, потреба досягти чіткості мислення, творчого натхнення тощо перетворює здорову людину на особу, яка страждає на таке захворювання, як наркоманія [7, с. 6] . Проте ці загальновідомі наслідки немедичного вживання наркотиків не є бар’єром до неухильного розширення кола осіб, які звертаються до цих засобів вирішення своїх індивідуальних і соціальних проблем. Разом із тим можливості наркотичних засобів все ж таки вирішити вищевказані проблеми, хоч і зі згубними для людини наслідками, зумовлюють фактор постійного попиту на них [8].

Принципово важливим є те, що фактор біопсихологічної схильності людини до вживання наркотичних засобів, так само як і інших препаратів, а також алкоголю, що знімають стрес та усувають депресивні стани, діють у


59

комплексі з іншими факторами. Серед них тимчасові соціокультурні фактори, характерні для сучасної України, локально-особистісні та соціокультурні обставини, перешкодити яким вкрай складно.

Оскільки вживання наркотиків потенційно зумовлено біологічною природою людини, то неминучим є і попит на них. Однак цей чинник може не мати фатального характеру, що пов’язано з політикою в галузі контролю за обігом наркотичних засобів і протидії наркозлочинності, що реалізується державою.

При цьому не можна не визнати, що економічні перетворення в Україні й дії компрадорських еліт у 90-ті роки минулого століття, які створили передумови для первинного накопичення капіталу, стимулювали і вибір окремими особами та їх спільнотами кримінального шляху, зокрема за рахунок експлуатації людських вад.

Необхідно зробити застереження, що потреба в антидепресантах створює легальну індустрію виробництва та збуту лікарських засобів, що пригнічують страх і призводять до нейтралізації негативних станів, пов’язаних із голодом, втомою тощо. Фармацевтична промисловість і та її галузь, яка займається виробництвом і збутом транквілізаторів, є вельми прибутковою. Не слід забувати і про те, що попит на відповідні засоби стимулює й індустрію, що займається виробництвом і збутом алкоголю й тютюну. Однак умови вільного ринку, як показує досвід, характерні для низки країн, неминуче призводять і до створення індустрії наркобізнесу, що займається на промисловому рівні виготовленням і збутом наркотиків, а також торгівлею імпортованими наркотичними засобами [9].

Складається враження, що створення вітчизняного ринку наркотичних засобів і психотропних речовин відбувається за певним планом, ініційованим наркоділками. Саме із цієї точки зору необхідно оцінювати ті чинники, які виділяють вітчизняні кримінологи. Наприклад, якщо виходити з того, що людина – це не лише біологічна істота, а й особистість, що має певні духовність і моральний стан, то лінія її поведінки залежить ще і від відповідного впливу на неї. Якщо в суспільстві пропагуються аморальні з точки зору духовності постулати, і допустимим вважається гасло «мета виправдовує засоби», то спостерігається втягування людей у наркозлочинність, яка відрізняється, як відомо, високими доходами.

Біологічний і ментальний фактори мають особливий механізм стимулювання наркозлочинності. З одного боку, це перетворення звичайних громадян на споживачів наркотиків. Тут ключовими постатями виступають особи, які з корисливих мотивів обрали злочинну лінію поведінки, що перетворює їх на відповідну категорію наркозлочинців. У свою чергу, жертви збуту наркотиків, перетворюючись на наркоманів, заради задоволення потреби в наркотиках стають на шлях скоєння корисливих і корисливо-насильницьких злочинів, і розірвати це замкнене коло в негативних соціальних умовах, що сформувались, дуже складно [10, с. 16].


60

Сказане свідчить про те, що наркотики можуть відігравати роль каталізатора злочинності, а також іншої девіантної поведінки. Йдеться про такі прояви соціальної патології, як суїциди, різні форми сексуальних відхилень і соціальний паразитизм [10].

Результат дії цього чинника – поява в суспільстві фізичних осіб – об’єктів, залучених до сфери взаємодії незаконного обігу наркотичних засобів і наркозлочинності. Насамперед це маргінали, що потрапили в цей шар суспільства внаслідок зловживання наркотичними речовинами. Їм, як мінімум, повинна надаватися терапевтична та психологічна допомога, інакше на ґрунті вживання наркотичних засобів вони починають чинити протиправні діяння, пов’язані як із наркотичними речовинами, так і з розкраданням наркотичних засобів, а також спрямовані на добування коштів для придбання наркотиків. Особливим об’єктом протидії наркозлочинності є кримінальні спільноти, що займаються злочинним підприємництвом у цій сфері. Уся ця група об’єктів, безсумнівно, визначає характер протидії наркозлочинності.

Стосовно України в цілому криміногенну роль відіграла відсутність протягом тривалого часу наркоринку на території країни. Тому повсюдна лібералізація створила умови, по-перше, для експансії в нашу державу наркотиків із боку міжнародних наркокартелів, і по-друге, формування вітчизняної касти наркоділків і їх входження в ринкові умови. Дія зазначеної обставини, в свою чергу, посилюється іншими факторами просторового характеру. Серед них – криміногенність зон міських передмість, специфічні умови внутрішньоміських взаємодій у вигляді анонімності, розпорошеності, соціального дистанціювання й диференціації рівнів життя [12]. У підсумку спостерігається ситуація наркоіндустріального періоду.

У контексті такої постановки питання стає зрозумілою і стратегія непрямого впливу на молодь із використанням можливостей шоу-бізнесу, ЗМІ й Інтернету, романтизації кримінальної наркокультури в окремих вітчизняних і зарубіжних фільмах.

Усе це створює передумови для збуту саме наркотиків. У свою чергу, наркоділки створюють мережу наркоторгівлі, що охоплює і збувальників наркотиків у громадських місцях, і створення умов для придбання наркотиків у казино, нічних клубах, барах тощо.

Слід зазначити, що на зростаючий інтерес транснаціональної злочинності до вітчизняного ринку наркотиків, у т. ч. синтетичних, і до контрабанди наркотиків через України в треті країни неодноразово вказували попередні дослідники [13]. Відзначають, що розташування нашої держави в центрі європейського контингенту створює у поєднанні з прозорістю її кордонів стимул до ввезення наркотиків із країн-членів СНД – районів традиційного зростання й культивування наркотичних рослин (Киргизія, Таджикистан, Узбекистан). Своєю чергою, географічне положення України зумовлює наявність на її території великих масивів дикорослих наркотичних рослин і стимулює широкомасштабну діяльність


61

по переробці відповідної сировини у наркотичні засоби, придатні для збуту населенню. Крім того, криза, що уразила виробничу й наукову сфери, зумовила розгортання мережі підпільних нарколабораторій і створення нових технологій виробництва синтетичних наркотиків [14].

Усе вищесказане щодо дії цього чинника свідчить про обґрунтованість розробки як національних, так і регіональних цільових програм, що передбачають комплексні заходи протидії зловживанню наркотиками та їх незаконному обігу на певні періоди часу [15, с. 60].

Наркозлочинність обумовлюється також диспропорціями та суперечностями, що виникають у сфері економіки. Ці негативні моменти – результат тих економічних перетворень, які були розпочаті у 90-х роках. Зараз спостерігаються істотні проблеми легального розвитку ринкових відносин, коли Україна не може вийти зі стану перманентного перетворення економіки. Спеціальні дослідження показують, що спостерігаються лише окремі тенденції позитивної динаміки. Цілком закономірно, що це негативно відбивається на всіх сферах суспільного життя. Негативним аспектом є і наявність суттєвої «тіньової складової» в економіці, коли нелегальні економічні схеми охопили різні соціальні та професійні групи наших громадян. Ця сфера є специфічною ще й тому, що в ній умовою існування є порушення закону. Джерелом «чорної» готівки служать виробництво та збут наркотиків, що реалізується підпільними підприємствами. Як зазначалося раніше, ця проблема є надзвичайно актуальною й вимагає адекватності реагування.

Роль криміногенного фактору відіграло ослаблення такого напрямку в діяльності держави, як соціальний контроль. Він є прямо пов’язаним із протидією наркозлочинності [16, с. 204]. У сучасних умовах це ослаблення контролю за середовищем наркоманів, режимного контролю в установах, що виконують покарання; зменшення кількості заходів соціальної адаптації бродяг і повій, неповнолітніх жебраків тощо; ослаблення цілеспрямованих заходів протидії поширенню наркотиків у Збройних силах, педагогічного та медичного контролю учнів тощо.

Руйнування багатьох елементів вітчизняної системи соціального контролю – того, що залишилося від колись найефективнішої системи у світі – функціонує досить неефективно.

Таким чином, у сфері державного управління існує ціла група обставин, яка знижує ефективність управління у галузі контролю за обігом наркотичних засобів і протидії їх незаконному обігу.

Численні реформи правоохоронних органів, особливо останнім часом, на жаль, поки що не змогли протистояти наркозлочинності.

Однак не можна все зводити тільки до проблеми ослаблення соціального контролю за злочинністю в країні, зокрема і за наркозлочинністю. Слід зазначити, що проводжуваний в Україні соціально-політичний експеримент наочно свідчить про кризові явища в формі деградації суспільства, зміщення культурних цінностей, економічні суперечності та диспропорції, втрату соціальної надії й орієнтації значними


62

групами населення, перш за все у середовищі неповнолітніх і молоді (невизначеність перспектив навчання та працевлаштування, різке майнове розшарування в суспільстві та ін.).

Діяльність держави у галузі культури також супроводжують негативні фактори, що обумовлюють наркозлочинність. Серед них: криза духовності, ідеологічний вакуум, відсутність позитивних прикладів у суспільній свідомості, низький рівень культури населення в цілому, девальвація моральних цінностей, низький рівень освіти багатьох молодих людей, відсутність у їх свідомості антинаркотичного бар’єру.

Особливо негативну роль відіграють втрати у культурно-виховній роботі серед молоді. Тут спостерігається експансія специфічного впливу на формування психіки та впровадження наркокультури як однієї зі сторін престижного способу життя. По суті, метою такого впливу є створення поведінки, що схиляє до наркоманії [17].

Слід відзначити криміногенні чинники, супутні реалізації державою її функції, пов’язаної з підтриманням обороноздатності країни. Стосовно проблеми протидії наркозлочинності слід указати на негативний вплив бойових дій на сході нашої країни та в інших регіонах, де можна говорити про втягування військовослужбовців у вживання та збут, звикання до наркотичних знеболюючих ліків тощо в цілому та кризу в армійському середовищі, що також тягне за собою вживання наркотиків військовослужбовцями, особливо молодого віку.

Висновки. Отже, феноменологічний аналіз наркозлочинності й вивчення проблем протидії їй дозволяють звернути увагу на такі принципово важливі моменти.

1. Соціально-економічні перетворення кінця XX – початку ХХІ століття призвели до нового витка суперечностей у нашому суспільстві. Йдеться про розшарування на багатих і бідних, тенденції націоналізму й екстремізму в низці регіонів, гібридну агресію з боку Російської Федерації, що спричинила локальний воєнний конфлікт на території окремих районів Донецької та Луганської областей, а також анексію Криму. Ці та інші суперечності відіграють роль чинників, що живлять наркозлочинність. Однією з таких негативних обставин є неефективна діяльність органів кримінальної юстиції щодо виявлення, розкриття й розслідування, профілактики, запобігання та припинення наркозлочинів, а також укриття від реєстрації цієї категорії протиправних діянь, аж до прямого пособництва особам, які професійно займаються наркобізнесом.

2. Сплеск наркозлочинності в Україні й інтенсивне розповсюдження наркоманії зумовлюються формуванням вітчизняного наркоринку. З одного боку, він створювався за рахунок експансії зарубіжних наркокартелів, а з іншого – шляхом формування вітчизняних нелегальних виробничих потужностей і їх входження в ринкові умови. Діяльність наркоділків являє собою систему цілеспрямованих акцій. Отже, фактор наркоіндустрії набуває важливого значення.

3. Уявляється доцільним виділити три групи факторів, які у системній


63

єдності обумовлюють необхідність протидії наркозлочинності. Це, по-перше, обставини, що зумовлюють поширення наркоманії. По-друге, це чинники, які спричиняють наркозлочинність у межах певної території. По-третє, це криміногенні фактори, супутні основним видам соціальної діяльності, реалізованої державою. Якщо перша група обумовлює формування об’єктів протидії на соціально-психологічному рівні, а друга актуалізує проблему боротьби з наркобізнесом, то третя демонструє роль недоліків, пов’язаних із здійсненням державою її основних функцій. Ці фактори рельєфно проявляються у суспільному житті, їх визначають вчені та практики, тому можна говорити про існування чітких орієнтирів для формування стратегії й тактики протидії наркозлочинності.

Кожна група криміногенних факторів відіграє свою роль у формуванні стратегії й тактики протидії наркозлочинності. Так, типологія об’єктів антинаркотичного впливу вказує на систему суб’єктів, покликаних здійснювати відповідні заходи кримінологічного впливу на різних рівнях у межах своєї компетенції. Прояви наркозлочинності в її просторових параметрах вимагають розробки та реалізації комплексних цільових заходів у межах тактики протидії. Узагальнити їх на рівні держави має узгоджений стратегічний задум у межах державної політики протидії незаконному обігу наркотиків і наркозлочинності. СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ

1. Веприцький Р. С. Фактори впливу суспільних процесів на злочинність. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2013. № 5. С. 101–109.

2. Бандурка І. О. Кримінологічний вимір злочинності неповнолітніх. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2016. № 12. С. 154–163.

3. Wilson J. Q. Crime and human nature. New York : Simon & Schuster, 1985. 639 р.

4. Романенко Т. И. Пока беда не постучалась в дверь. Библиотека. 2004. № 10. С. 4–5.

5. Колесов Д. В. Эволюция психики и природа наркотизма. М.: Педагогика, 1991. 312 с.

6. Михлин В. М., Дюбин Е. А. Осторожно: белая смерть. Кишинёв : Штиица, 1989. 53 с.

7. Родителям о наркотиках и наркомании / сост. Г. Ананьева, Т. Андреева, В. Ловчев. Казань : Казанский университет, 1999. 28 с.

8. Назаренко Д. О. Кримінологічний аналіз особистісних рис наркозалежних. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2013. № 4. С. 98–102.

9. Губин Ю. А. ФАТФ и проблемы с отмыванием преступных доходов. Современное право. 2006. № 7. С. 21–27.

10. Бандурка О. М. Психофізіологічні проблеми наркотизації населення : монографія. Харків : Нац. ун-т внутр. справ, 2005. 130 с.

11. Карпец В. В. Наркотизм как комплексная проблема: социальные, медицинские и правовые аспекты. Вестник Челябинского государственного


64

университета. 2009. № 18 (156). С. 163–168. 12. Игнатов А. Н. Биологические факторы детерминации преступного

поведения: проблема исследования. Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики : матер. V Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. ХХ-річчю Національної академії правових наук України (м. Одеса, 1 листопада 2013 р.). Одеса : Фенікс, 2013. С. 51–54.

13. Глушков В. О. Конфліктогенні зони України в умовах нового Світового Порядку. Протидія ксенофобії, екстремізму і тероризму у сучасному суспільстві : наукові праці Міжнар. наук.-практ. конф. / за заг. ред. Ігнатова О. М. ; Інститут економіки та права (філія) ОУП ВПО «Академія праці та соціальних відносин» в м. Севастополі. Сімферополь : КРП Кримнавчпеддержвидав, 2012. С. 128–135.

14. Тимофеев Л. Наркобизнес как экономическая отрасль (теоретический подход). Вопросы экономики. 1999. № 1. С. 88–104.

15. Гриб В. Г. Противодействие организованной преступности: Учебное пособие для вузов / под ред. А. И. Гурова, В. С. Овчинского. М. : Инфра-М, 2001. 94 с.

16. Актуальные проблемы социологии девиантного поведения и социального контроля / отв. ред. Я. И. Гилинский. М. : ИС РАН, 1992. 282 с.

17. Эмоционально-когнитивный диссонанс в структуре представлений школьников о наркомании и токсикомании / В. В. Гульдан, О. Л. Романова, А. М. Корсун и др. Психологические исследования и психотерапия в наркологии. Ленинград : Медицина, 1989. С. 68–74.


Евгения Алексеевна Гладкова, кандидат юридических наук, старший исследователь (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков) ОСОБЕННОСТИ ФЕНОМЕНА НАРКОПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ В СОВРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ Статья посвящена феномену наркопреступности в современных

украинских реалиях и основным факторам, которые обуславливают ее развитие. Выделены три группы факторов, понимание которых важно для формирования эффективных стратегии и тактики противодействия наркопреступности. Это, во-первых, обстоятельства, обусловливающие распространение наркомании. Во-вторых, это факторы, которые обусловливают наркопреступность в пределах определенной территории. В-третьих, это криминогенные факторы, сопутствующие основным видам социальной деятельности, которые реализуются государством.

Ключевые слова: феноменология, наркотики, наркопреступность, стратегия и тактика противодействия преступности.


65

Yevheniia O. Hladkova, Ph. D. in Law, senior researcher (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) FEATURES OF DRUG-RELATED CRIMES’ PHENOMENON IN

UKRAINE IN MODERN CONDITIONS The article is focused on the phenomenon of drug-related crimes in modern

Ukrainian realities and on the main factors that determine its development. Three groups of factors have been distinguished, the understanding of which is important for the formation of effective strategies and tactics for counteracting drug-related crimes. These are, first of all, circumstances that predetermine the spread of drug addiction. Secondly, these are factors causing the commission of drug-related crimes within a certain territory. Thirdly, these are criminal factors that are related to the main types of social activities implemented by the state.

Key words: phenomenology, drugs, drug-related crimes, strategy and tactics of crime counteraction.


66

УДК 343.9

Олексій Олексійович ТИТАРЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків)

СТАН СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ ТА ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Проаналізовано сучасний стан стратегічного планування та програмного забезпечення протидії злочинності в Україні. Зроблено акцент на дослідженні розроблених та ухвалених упродовж 2015–2018 років безпекових державних стратегій, концепцій, програм і планів з протидії окремим видам злочинності (організована злочинність, тероризм, відмивання «брудних коштів», незаконна міграція, торгівля людьми) з урахуванням загроз, що виникли внаслідок збройного конфлікту в Донецькій та Луганській областях, та визначення недоліків під час їх формування.

На підставі аналізу нового Закону України «Про національну безпеку» від 21.06.2018 року розглянуто перспективи формування стратегії громадської безпеки. Обґрунтовано необхідність розробки та затвердження єдиної державної стратегії протидії злочинності в Україні та розробки на її основі відповідної державної програми.

Ключові слова: стратегічне планування, програмування протидії злочинності, протидія злочинності.

Постановка проблеми. Належне забезпечення протидії злочинності

в Україні в сучасних умовах багато в чому залежить від своєчасного, повного та якісного розроблення відповідної стратегії, а в подальшому – і програмного забезпечення в цій сфері з урахуванням наявних внутрішніх і зовнішніх загроз. Ураховуючи ту обставину, що сьогодні стосовно нашої держави ведеться гібридна війна з боку Російської Федерації, є факт окупації з 2014 року Автономної Республіки Крим і частини територій Донецької та Луганської областей, що природно породжує негативні криміногенні процеси в країні та впливає на стан злочинності, існує

© О. О. Титаренко, 2019


67

необхідність у формуванні відповідної безпекової стратегії та програмних документів (внесення змін і доповнень у чинні) щодо протидії злочинності й окремим її проявам. Проте проведений нами аналіз наявних безпекових (правоохоронних) стратегій, концепцій і програм, затверджених в Україні в період з 2015 по 2018 роки, показав, що в державі відсутні єдина стратегія протидії злочинності та відповідна державна програма з її реалізації. Останнім часом у нашій державі запроваджується багатовекторний підхід до питання програмування протидії не всієї злочинності, а окремих її видів або зменшення криміногенності відповідної сфери. Але досі залишається проблема, яка, на наш погляд, полягає в тому, що сьогодні немає виваженого прогнозованого підходу на державному рівні до формування різних стратегій у безпековому секторі (або правоохоронних стратегій), а також відмічається гальмування щодо реалізації правоохоронних стратегій в окремих сферах, що впливає на ефективність запобігання окремим видам злочинів і злочинності в цілому та вказує на недоліки програмування на державному рівні.

Проте з ухваленням нового Закону України «Про національну безпеку» від 21.06.2018 року (далі – Закон від 21.06.2018 № 2469-VIII) найближчим часом очікуються перспективи в розробці державної стратегії громадської (публічної) безпеки. Щодо останнього документу, то з урахуванням положень Закону від 21.06.2018 № 2469-VIII, а саме пункту 23 ч. 1 ст. 1 та ст. 29, цей програмний документ матиме назву «Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України», що розробляється МВС України. Проте з положень Закону України від 21.06.2018 № 2469-VIII не передбачається розробка єдиної національної стратегії протидії злочинності [1].

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій, у яких започатковано вирішення цієї проблеми. Зазначимо, що питанням формування політики протидії злочинності, розроблення стратегії та програмування протидії злочинності як на державному, так і на регіональному рівні приділяли увагу в своїх працях такі вітчизняні вчені, як О. М. Бандурка, В. І. Борисов, В. С. Батиргареєва, В. В. Голіна, Л. М. Давиденко, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, О. Г. Кальман, М. М. Клюєв, В. В. Коваленко, М. В. Костицький, М. Г. Колодяжний, О. М. Костенко, О. Г. Кулик, О. М. Литвак, О. М. Литвинов, С. Ю. Лукашевич, П. П. Михайленко, В. В. Сташис, В. Я. Тацій, В. О. Туляков, В. І. Шакун та інші [2–7].

Останнім часом В. М. Бесчастним на цю тему була захищена докторська дисертація «Теорія та практика кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні» [8, с. 154–157].

Поряд із цим сучасний стан розробки безпекових стратегій у сфері протидії злочинності й ухвалення та реалізації програмних документів у цій сфері характеризуються відсутністю ефективної системи їх наукового, правового й організаційного забезпечення, а також системності та своєчасності, а в деяких випадках спостерігається неврахування наявних внутрішніх і зовнішніх загроз у безпековій сфері.


68

Метою статті є дослідження сучасного вектору формування в державі продовж 2015–2018 років стратегії протидії злочинності (окремим її видам), програмування такої протидії в сучасних умовах наявної гібридної війни Російської Федерації проти України, окупації АРК і частини територій Донецької та Луганської областей і визначення її особливостей. Для досягнення цієї мети необхідно здійснити вибірковий аналіз наявних державних стратегій, концепцій і програм щодо протидії злочинності та окремим її видам, які були розроблені й ухвалені в державі впродовж 2015–2018 років.

Виклад основного матеріалу. Стратегічне планування та програмування в сфері протидії злочинності є складовими формування та реалізації державної політики в безпековій сфері. Здебільшого стратегічне планування (розробка стратегії протидії злочинності) відображає те, що слід робити в державі для того, щоб зменшити рівень злочинності та стабілізувати криміногенне середовище з урахуванням закономірностей розвитку криміногенної ситуації як у державі, так і за її межами. Програмування ж у цій сфері дає відповідь на те, як само слід протидіяти злочинності в сучасних умовах наявних внутрішніх та зовнішніх загроз, і полягає в розробці та реалізації державних цільових програм у безпековій сфері, спрямованих на протидію злочинності. Останнє повинно кореспондуватися, а точніше відповідати основним цілям і завданням державної стратегії в сфері протидії злочинності та державній політиці в безпековій сфері.

Далі розглянемо стан стратегічного планування та програмного забезпечення на державному рівні впродовж 2015–2018 років в окремих безпекових сферах, а саме у протидії організованій і трансорганізованій злочинності, тероризму, відмиванню «брудних коштів», незаконній міграції, торгівлі людьми та у забезпеченні громадської безпеки (цю сферу виділили окремо з урахуванням вимог Закону від 21.06.2018 № 2469-VIII).

1. Протидія організованій і трансорганізованій злочинності. У цій сфері протягом 2015–2018 років окремі стратегія, концепція чи програма на державному рівні не затверджувались. Остання Концепція державної політики в сфері боротьби з організованою злочинністю була схвалена Указом Президента України від 21.10. 2011 року № 1000/2011, але з урахуванням наявних сучасних внутрішніх і зовнішніх загроз частково втратила свою актуальність і потребує перегляду [9]. Проте слід згадати низку документів, у яких визначаються окремі напрями державної стратегії в цій сфері. Це укази Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 06.05.2015 року, «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні» від 16.06.2015 № 341/2015 [12], «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 01.03.2018 року та «Про невідкладні заходи з нейтралізації загроз національній безпеці у сфері міграційної політики» від 17.03.2018 року № 72/2018 [13]; розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Державної соціальної програми протидії торгівлі людьми на


69

період до 2020 року» від 07.10.2015 № 1053-р [14], «Про схвалення Стратегії державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року» від 28.08.2013 № 735-р [15] та інших. В одному з них – в Указі Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01.03.2018 р. «Про невідкладні заходи з нейтралізації загроз національній безпеці у сфері міграційної політики» від 17.03.2018 № 72/2018 – чітко визначено, що Кабінет Міністрів України повинен до 1 липня 2018 року забезпечити розроблення та затвердження в установленому порядку Стратегії боротьби з організованою злочинністю разом із планом дій, що міститиме конкретні цілі, заходи, строки, очікувані результати й показники виконання та достатнє ресурсне забезпечення, передбачивши комплексне впровадження сучасних систем кримінального аналізу, зокрема методології Європолу. Але, як можемо бачити, станом на 01.01.2019 ще навіть не оприлюднено відповідний проект цього документу, й не було громадського обговорення. На наш погляд, нова стратегія повинна охоплювати питання мінімізації криміногенного впливу не лише організованої злочинності в державі, але і транснаціональної організованої злочинності (на наш погляд, це повинна бути одна стратегія бо ці види злочинності в сучасних умовах мають сильні взаємозв’язки) та спрямовуватись на:

удосконалення виявлення й аналізу проявів організованої злочинності і транснаціональної організованої злочинності, з’ясування причинного комплексу й прогнозування нових причин та умов, що сприяють її поширенню в Україні; запровадження та використання спеціальними суб’єктами методології SOCTA (Serious and Organised Crime Threat Assessment), яка надасть можливість застосовувати єдину методологію оцінювання загроз організованої та транснаціональної організованої злочинності (методологія «Оцінювання загрози з боку особливо небезпечних форм організованої злочинності – SOCTA» є продуктом системного аналізу інформації правоохоронців про кримінальну діяльність і групи, що становлять загрозу для ЄС, з метою допомогти керівникам у визначенні пріоритетів серед загроз організованої злочинності [10]); зазначимо, що з початку 2018 року таку методологію вже адаптовано Національною поліцією України, і вона буде активно використовуватися новоствореним підрозділом – Управлінням кримінального аналізу; останній, у свою чергу, надаватиме суттєву інформаційну підтримку Департаменту стратегічних розробок, у складі якого передбачається функціонування практичного управління (управління по боротьбі з організованою злочинністю) [11];

перегляд і розширення системи спеціальних суб’єктів протидії організованій та транснаціональній організованій злочинності з урахуванням існуючих загроз в умовах збройної агресії Російської Федерації на окремих територіях Донецької й Луганської областей та окупації АРК;

перегляд і конкретизація сфер суспільства та секторів державного управління, які уражено найбільше або щодо яких є високим ризик ураження організованою та транснаціональною злочинністю;


70

продовження вдосконалення правових механізмів протидії організованій і транснаціональної організованої злочинності;

удосконалення існуючих і розроблення нових методів протидії організованій та транснаціональній організованій злочинності в умовах збройної агресії Російської Федерації на окремих територіях Донецької та Луганської областей та окупації АРК, розповсюдження сепаратизму й дій незаконних збройних формувань (далі – НЗФ) із метою недопущення подальшої консолідації організованих злочинних угруповань, зокрема з НЗФ, подальшого зменшення їх впливу на суспільство, державне управління, місцеве самоврядування й законну підприємницьку діяльність на національному та регіональному рівнях;

підвищення рівня інформованості суспільства про небезпеку та масштаби організованої й транснаціональної організованої злочинності;

продовження міжнародного співробітництва вітчизняних правоохоронних органів із відповідними органами іноземних держав, зокрема з Інтерполом, Європолом і Євроюстом;

продовження гармонізації національного законодавства з питань боротьби з організованою та транснаціональною організованою злочинністю із законодавством Європейського Союзу [12–15].

Водночас у цьому напрямку необхідно розробити не лише оновлену стратегію, а і відповідну державну програму на її основі, і для цього є необхідні передумови.

2. Протидія тероризму. Для України проблема протидії тероризму набула особливого значення з весни 2014 року – з початком агресії з боку Російської Федерації, яка порушила територіальну цілісність нашої держави та загрожує її незалежності. Незаконні збройні формування, що діють на тимчасово непідконтрольній території України, широко використовують терористичну тактику. Однак, незважаючи на те, що 30 квітня 2018 року проведення АТО закінчилось у зв’язку з початком проведенням на окремих територіях Донецької та Луганської областей операції об’єднаних сил ЗСУ (далі – ООС) на підставі Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018, питання протидії тероризму в цілому й терористичним актам залишається актуальним [16]. Ухвалення цього закону не означало, що боротьба з терористичними діями НЗФ на територіях Донецької та Луганської областей припиняється, навпаки, змінюється лише формат деокупації окремих територій цих областей, але в межах проведення ООС боротьба з терористичними проявам триває. Так відповідно до абзацу 10 ст. 3 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» антитерористична операція може здійснюватися одночасно із відсіччю збройної агресії в порядку статті 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй та/або в умовах запровадження воєнного чи надзвичайного стану відповідно до Конституції України та законодавства України [17].

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2268-19/page2?text=%F2%E5%F0%EE%F0#w13


71

Проте, незважаючи на актуальність цього напрямку протидії злочинності, в цій сфері протягом 2015–2018 років окрема стратегія чи концепція на державному рівні не була розроблена та не затверджувалась. На сьогодні ще залишається чинною Концепція боротьби з тероризмом 2013 року, схвалена Указом Президента України від 25.04.2013 № 230/2013 [18], хоча вона здебільшого концептуально вже не відповідає сучасним загрозам та оновленій стратегії національної безпеки -Україні. Поряд із цим, незважаючи на «застарілу» Концепцію боротьби з тероризмом та відсутність самої стратегії протидії тероризму, окремі напрями останньої знайшли своє відображення в низці інших документів, а саме в указах Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року "Про Стратегію національної безпеки України"» від 26.05.2015 року № 287/2015 [19] та «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року "Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні”» від 16.06.2015 № 341/2015 [20], у розпорядженнях Кабінету Міністрів України «Про схвалення Стратегії розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 року» від 30.12.2015 № 1407-р [21] та «Про реалізацію Стратегії розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 року» від 30.08. 2017 № 601-р [22].

На нашу думку, незважаючи на те, що в окремих стратегічних документах на державному рівні приділяється увага протидії тероризму в Україні, враховуючу велику небезпеку та імовірну загрозу від дій терористичного характеру в сучасних умовах, формування окремої стратегії як складової стратегії національної безпеки уявляється доцільним, так само, як і відповідної державної програми. Хоча ми не виключаємо варіант, за якого цей напрям протидії знайде своє відображення як складова нової стратегії громадської безпеки та цивільного захисту України.

3. Протидія відмиванню «брудних коштів». Протягом 2015–2018 років на державному рівні були розроблені окрема стратегія у цьому напрямі та план заходів. Так розпорядженнями Кабінету Міністрів України були схвалені Стратегія розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 року від 30.12.2015 № 1407-р [21] та План з реалізації цієї Стратегії від 30.08.2017 № 601-р [22]. У цілому стратегію та план з її реалізації на сьогодні розроблено, проте знову залишається відсутньою окрема державна програма, яка б чітко розкривала зміст реалізації такої стратегії.

4. Протидія незаконній міграції. Організація протидії злочинам у цій сфері залежить від чітко сформованої міграційної політики. Протягом 2015–


72

2018 років на державному рівні була розроблена окрема стратегія. Так, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.07.2017 № 482-р була схвалена Стратегія державної міграційної політики України на період до 2025 року [25]. Також окремі заходи в цій сфері передбачено в Рішенні Ради національної безпеки і оборони України від 01.03.2018 року «Про невідкладні заходи з нейтралізації загроз національній безпеці у сфері міграційної політики», введеному в дію Указом Президента України від 17.03.2018 № 72/2018 [26]. Поряд із цим залишається не розробленою й не ухваленою державна програма з реалізації державної міграційної політики, а План заходів на 2018–2021 роки з реалізації Стратегії державної міграційної політики України на період до 2025 року був затверджений урядом із значним запізненням – 29.08.2018 року [27]. Також слід очікувати на певні зміни та доповнення до міграційної стратегії у разі приєднання України до Глобальної угоди ООН про безпечну, впорядковану та законну міграцію, ухваленої на міжнародній конференції ООН 10 грудня 2018 року в Марракеші (Марокко) [28]. Цей документ передбачає загальний підхід до міжнародної міграції й містить 23 завдання, спрямовані на покращення організації потоків біженців і більш точне визначення їхніх прав. Серед них – створення для мігрантів і громад сприятливих умов, що забезпечують повну соціальну інтеграцію; інвестування в розвиток навичок і підвищення рівню кваліфікації та компетенції, мінімізація негативних наслідків міграційних процесів тощо. Проте деякі країни, такі як США, Чехія, Угорщина й Австрія, бачать у цьому документі певні загрози для свого суверенітету й потенційні обмеження щодо свободи дій у міграційній політиці [29].

5. Протидія торгівлі людьми. За досліджуваний період у цьому напрямі на державному рівні в 2015 році була схвалена Кабінету Міністрів України відповідна Концепція Державної соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2020 року, а в 2016 році затверджена Державна соціальна програма протидії торгівлі людьми на період до 2020 року [30]. Під час стратегічного планування протидії цим злочинам слід також ураховувати і положення стратегії державної міграційної політики. Нелегальна міграція перебуває у тісному взаємозв’язку з торгівлею людьми [31].

6. Забезпечення громадської (публічної) безпеки. Слід констатувати, що сьогодні окремої стратегії чи програми із забезпечення громадської безпеки (публічної безпеки) немає, хоча окремі її складові (запобігання тероризму, організованій злочинності, незаконному обігу зброї) знайшли часткове своє закріплення в інших державних стратегіях та програмних документах, зокрема в Стратегії національної безпеки України 2015 року [19], Стратегії розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 [21] й у Рішенні Ради національної безпеки і оборони України від 06.05.2015 року «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні» [20]. У подальшому з урахуванням вимог нового


73

Закону України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 року в цій сфері буде розроблятися окрема стратегія. Проте від того, який зміст буде покладено в визначення громадської безпеки, залежатиме і обсяг поширення нової безпекової стратегії в різних сферах суспільного життя.

Аналіз різних наукових позицій щодо визначення та змісту громадської безпеки в кримінально-правовій науці, кримінології й адміністративному праві надає можливість дійти висновку, що громадська безпека здебільшого охоплює стан захищеності інтересів людини, суспільства й держави від внутрішніх і зовнішніх загроз як штучного, так і природного характеру в різних сферах правових відносин, а саме тих, що виникають і складаються у процесі забезпечення суспільної злагоди, спрямованих на попередження і негайне припинення дій (діянь), які можуть призвести до порушень нормальних умов життя населення, стати перепоною корисній трудовій діяльності людей, їх колективів і державних органів, організованому проведенню масових заходів; що виникають і спрямовуються проти публічного порядку та безпеки та викликають необхідність застосування з боку правоохоронних органів заходів адміністративного та кримінально-правового впливу для припинення протиправної поведінки; що посягають на встановлений порядок управління; що посягають на власність; у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури; у промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів; на транспорті, в галузі шляхового господарства та зв’язку; що виникають під час реалізації державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях [16; 32–34].

Слід зазначити, що зазначений перелік галузей і правовідносин, що охоплюється громадською безпекою, не є вичерпним і може бути розширений.

У подальшому під час формування державної стратегії громадської безпеки в Україні як складової стратегії громадської безпеки та цивільного захисту, розробником якою відповідно до статті 29 Закону України від 21.06.2018 № 2469-VIII є МВС України, на наш погляд, з урахуванням системного підходу необхідно буде врахувати положення таких стратегічних документів:

– Закон України «Про особливості забезпечення державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 № 2268-VIII;

– положення Стратегії деокупації Донбасу «Механізм малих кроків», розробленої МВС України [35];

– положення стратегій забезпечення міграційної політики, безпеки дорожнього руху, розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020;


74

– рішення Ради національної безпеки і оборони України від 06.05.2015 року «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні».

Повертаючись до питання формування державної безпекової стратегії, зазначимо, що в подальшому в ній буде доречно чітко визначити зміст громадської (публічної) безпеки, систему суб’єктів її забезпечення, їх завдання та принципи діяльності, перелік сучасних загроз, що створюють небезпеку для громадської безпеки, засоби забезпечення останньої, очікувані результати від реалізації стратегії та джерела фінансування її реалізації.

Після розробки та затвердження стратегії громадської безпеки як складової стратегії громадської безпеки та цивільного захисту України буде створене підґрунтя для розробки галузевих стратегій і концепцій, державних цільових програм у сферах громадської безпеки, захисту й охорони державного кордону України, цивільного захисту та міграційної політики, а також оперативних планів і планів застосування сил і засобів у кризових ситуаціях. Це твердження випливає зі змісту частини 3 ст. 29 Закону України від 21.06.2018 № 2469-VIII.

Висновки. Проведений нами вибірковий аналіз наявних безпекових (правоохоронних) стратегій, концепцій і програм, затверджених в Україні в період з 2015 по 2018 рік, показав, що в державі на сьогодні діють різні галузеві стратегії, концепції та програми із запобігання злочинності як в окремих сферах, так і окремих її видів. Проте є низка недоліків, на які слід звернути увагу. Це:

1) відсутність на сьогодні державних стратегії щодо протидії організованій злочинності й тероризму, а також відповідних цільових програм у цьому напрямі;

2) відсутність державної програми з реалізації Стратегії державної міграційної політики в Україні до 2025 року;

3) відсутність вже тривалий час розроблених та ухвалених на державному рівні як стратегії, так і відповідної програми із забезпечення громадської (публічної) безпеки в Україні;

4) запізнення як у реалізації правоохоронних стратегій в окремих сферах, так і в їх розробці, що може негативно вплинути на ефективність запобігання окремим видам злочинів і злочинності в цілому.

На нашу думку, частково вищезазначені недоліки можуть бути пов’язані з відсутністю єдиного підходу до визначення ієрархії стратегічних і програмних документів, які розробляються й ухвалюються в сфері протидії злочинності. Це питання можна вирішити на законодавчому рівні. Так, ураховуючи зміст частини 3 ст. 29 Закону України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 року, можна стверджувати, що сьогодні вже на законодавчому рівні закріплено певну ієрархію стратегічних і програмних документів у безпековій сфері. Можна визначити, що з початку розробляється стратегія, далі на її основі можуть розроблятися галузеві стратегії та концепції, далі –державні цільові програми, а також плани.


75

Крім того, з ухваленням нового Закону України «Про національну безпеку» від 21.06.2018 року найближчим часом виникнуть перспективи щодо розробки державної стратегії громадської безпеки та цивільного захисту. На нашу думку, хоча розроблення й ухвалення цієї стратегії і є кроком уперед у стратегічному плануванні протидії злочинності в державі, проте вона за своїм змістом не може охоплювати всі сфері впливу на злочинність. Тому розроблення цілісної стратегії протидії злочинності залишається перспективним кроком у стратегічному плануванні протидії злочинності в державі.


1. Про національну безпеку України : закон України від 21.06.2018 № 2469-VIII // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19 (дата звернення: 02.12.2018).

2. Державне програмування і регіональне планування заходів запобігання злочинності в Україні / В. В. Голіна, С. Ю. Лукашевич, М. Г. Колодяжний ; за заг. ред. В. В. Голіни. Харків : Право, 2012. 304 с.

3. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Протидія злочинності та профілактика злочинів : монографія. Харків : ХНУВС, 2011. 308 с.

4. Голіна В. В., Колодяжний М. Г. Сучасна нормативно-правова база та практика державного програмування протидії злочинності в Україні. Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. праць. Харків : Право, 2011. Вип. 21. С. 46–59.

5. Даньшин І. М. Кримінологічне планування заходів протидії злочинності та її прогнозування. Вісник Академії правових наук України. 2004. № 4. С. 145–152.

6. Клюєв М. М. Кримінологічні засади програмування запобігання злочинності : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право». Київ, 2008. 20 с.

7. Литвинов О. М. Стратегія протидії злочинності. Вісник Асоціації кримінального права України. 2013. № 1 (1). С. 377–387.

8. Бесчастний В. М. Теорія та практика кримінологічного забезпечення протидії злочинності в Україні : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.08. Харків, 2018. 400 с.

9. Про Концепцію державної політики в сфері боротьби з організованою злочинністю : указ Президента України від 21.10.2011 № 1000/2011 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1000/2011 (дата звернення: 02.12.2018).

10. За участі МВС розроблена методологія SOCTA – Україна. 20.06.2018 URL: http://mvs.gov.ua/ua/news/14206_Za_uchasti_MVS_rozroblena_metodologiya_SOCTA-Ukraina (дата звернення: 02.12.2018).

11. Осуховський Роман. «Злодії у законі», «смотрящіє» за областями та ОЗГ – це ті особи і категорії, які впливають на процеси в державі. 07.06.2018 URL: https://www.npu.gov.ua/news/Jevrointegracziya/roman-osuxovskij-


76

zlodiji-u-zakoni-smotryashhije-za-oblastyami-ta-ozg-cze-ti-osobi-i-kategoriji-yaki-vplivayut-na-proczesi-v-derzhavi/ (дата звернення: 02.12.2018).

12. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6.05.2015 року «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні» : указ Президента України від 16.06.2015 № 341/2015 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/341/2015/paran5#n5 (дата звернення: 02.12.2018).

13. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1.03.2018 року «Про невідкладні заходи з нейтралізації загроз національній безпеці у сфері міграційної політики» : указ Президента України від 17.03.2018 № 72/2018 URL: http://www.rnbo.gov.ua/documents/470.html (дата звернення: 02.12.2018).

14. Про схвалення Концепції Державної соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2020 року : розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.10.2015 № 1053-р // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1053-2015-р (дата звернення: 02.12.2018).

15. Про схвалення Стратегії державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року : розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.08.2013 № 735-р // Урядовий портал. Єдиний веб-портал виконавчої влади України. URL: https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/246715472 (дата звернення: 02.12.2018).

16. Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях : закон України від 18.01.2018 № 2268-VIII // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2268-19 (дата звернення: 02.12.2018).

17. Про боротьбу з тероризмом : закон України від 20.03.2003 № 638-IV : (зі змінами на 24.02.2018) // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15(дата звернення: 02.12.2018).

18. Про Концепцію боротьби з тероризмом : указ Президента України від 25.04.2013 № 230/2013 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/230/2013 (дата звернення: 02.12.2018).

19. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 тарвня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України» : указ Президента України від 26.05.2015 № 287/2015 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/287/2015 (дата звернення: 02.12.2018).

20. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні» : указ Президента України від 16.06.2015 № 341/2015 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL:

http://zakon.rada.gov.ua/


77

http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/341/2015/paran5#n5 (дата звернення: 02.12.2018).

21. Про схвалення Стратегії розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 року : розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.12.2015 № 1407-р // Урядовий портал. Єдиний веб-портал виконавчої влади України. URL: https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/248750405 (дата звернення: 02.12.2018).

22. Про реалізацію Стратегії розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 року : розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 601-р // Урядовий портал. Єдиний веб-портал виконавчої влади України. URL: https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/250235806 (дата звернення: 02.12.2018).

23. Про схвалення Стратегії державної міграційної політики України на період до 2025 року : розпорядження Кабінету Міністрів України від 12.07.2017 № 482-р // Урядовий портал. Єдиний веб-портал виконавчої влади України. URL: https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/250149647 (дата звернення: 02.12.2018).

24. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1.03.2018 року «Про невідкладні заходи з нейтралізації загроз національній безпеці у сфері міграційної політики» : указ Президента України від 17.03.2018 № 72/2018 // РНБО : офіц. сайт. URL: http://www.rnbo.gov.ua/documents/470.html (дата звернення: 02.12.2018).

25. Про затвердження плану заходів на 2018–2021 роки щодо реалізації Стратегії державної міграційної політики України на період до 2025 року : розпорядження Кабінету Міністрів України від 29.08.2018 № 602-р // Урядовий портал. Єдиний веб-портал виконавчої влади України. URL: https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/pro-zatverdzhennya-planu-zahodiv-na-20182021-roki-shchodo (дата звернення: 02.12.2018).

26. Спільний коментар МЗС України і Державної міграційної служби України у зв’язку із проведенням Конференції ООН для ухвалення Глобальної угоди про безпечну, впорядковану та законну міграцію (10–11.12.2018 р., м. Марракеш, Марокко). URL: https://mfa.gov.ua/ua/press-center/comments/9618-spilynij-komentar-mzs-ukrajini-i-derzhavnoji-migracijnoji-sluzhbi-ukrajini-u-zvjazku-iz-provedennyam-konferenciji-oon-dlya-prijnyattya-globalynoji-ugodi-pro-bezpechnu-vporyadkovanu-ta-zakonnu-migraciju-10-11-grudnya-2018-r-m-marrakesh-marokko (дата звернення: 02.12.2018).

27. Касьянова Дарʼя. Ми самі вирішимо, як контролювати наші кордони. Що відомо про Всесвітній пакт ООН про міграцію від 4 грудня 2018 року. Тиждень. URL: https://tyzhden.ua/News/223713 (дата звернення: 02.12.2018).


78

28. Глобальна міграція: Східна Європа проти? URL: https://www.uifuture.org/publications/news/24423-globalna-migraciya-shydna-evropa (дата звернення: 02.12.2018).

29. Про схвалення Концепції Державної соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2020 року : розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.10.2015 № 1053-р // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1053-2015-р (дата звернення: 02.12.2018).

30. Про затвердження Державної соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2020 року : постанова Кабінету Міністрів України від 24.02.2016 № 111 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/111-2016-п (дата звернення: 02.12.2018).

31. Титаренко О. О. Сучасний вектор кримінологічної політики держави у сфері протидії торгівлі людьми. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ : зб. наук. праць. 2015. № 4 (78). С. 285–297.

32. Кириченко О. В. Громадська безпека як об’єкт кримінально-правової охорони. Право і суспільство. 2012. № 3. С. 185–190.

33. Ярмиш Н. О. Поняття громадської безпеки. Вісник кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 236–243.

34. Ольховський Є. Б. Адміністративно-правові засоби забезпечення громадської безпеки : дис. … канд. юрид. наук, 12.00.07. Харків , 2003. 191 с.

35. Стратегія відновлення цілісності України і деокупації Донбасу. Механізм «Малих кроків» // Міністерство внутрішніх справ України : офіц. сайт. 07.06.2018. URL: http://mvs.gov.ua/ua/news/14029_Strategiya_ vidnovlennya_cilisnosti_Ukraini_i_deokupacii_Donbasu_Mehanizm_malih_krokiv_.htm (дата звернення: 02.12.2018).


Алексей Алексеевич ТИТАРЕНКО, кандидат юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

СОСТОЯНИЕ СТРАТЕГИЧЕСКОГО ПЛАНИРОВАНИЯ И ПРОГРАММНОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ В СФЕРЕ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ В СОВРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ Анализируется современное состояние стратегического

планирования и программного обеспечения противодействия преступности в Украине. Сделан акцент на исследование разработанных и принятых в период с 2015 по 2018 года государственных стратегий, концепций, программ и планов по противодействию отдельным видам преступности (организованная преступность, терроризм, отмывание «грязных денег», незаконная миграция, торговля людьми) с учетом существующих угроз

http://mvs.gov.ua/ua/news/14029_Strategiya_


79

вследствие вооруженного конфликта в Донецкой и Луганской областях и определение проблем, которые возникают при их формировании. На основе анализа нового Закона Украины «О национальной безопасности» от 21.06.2018 рассмотрены перспективы формирования стратегии общественной безопасности. Обосновывается необходимость разработки и утверждения единой государственной стратегии противодействия преступности в Украине и разработка на ее основе соответствующей программы.

Ключевые слова: стратегическое планирование, программирование противодействия преступности, противодействие преступности.

Oleksii O. TITARENKO, PhD in Law, associate professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

STATUS OF STRATEGIC PLANNING AND SOFTWARE IN THE SPHERE OF COUNTERACTING CRIME IN MODERN CONDITIONS The author of the article analyzes the current state of strategic planning

and software of crime prevention in Ukraine. The author has emphasized on the study of state strategies, concepts, programs and plans to counteract certain types of crimes (organized crime, terrorism, counteracting money laundering, illegal migration and human trafficking) developed and adopted from 2015 up to 2018, taking into account the existing threats resulting from the armed conflict in Donetsk and Luhansk regions and on determining the problems that arise during their formation. On the basis of the analysis of the new Law of Ukraine "On National Security" dated from June 21, 2018, the author has considered the perspectives for the formation of the public security strategy. The author has grounded the need to develop and approve a single state strategy for combating crime in Ukraine and the development on its basis of a corresponding program.

Key words: strategic planning, crime prevention programming, crime counteraction.


80

УДК 343.97 : 343.775

Максим Геннадійович МАКСІМЕНЦЕВ, кандидат економічних наук (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна)

ЗЛОЧИННІСТЬ У СФЕРІ НАДРОКОРИСТУВАННЯ:

ФЕНОМЕН ТА ПОНЯТТЯ

Сформовано триєдине бачення феномену злочинності у сфері надрокористування, який складається з блоку основних (базових), а також акцесорних і супутніх кримінальних практик. Наведено аргументи на користь приналежності злочинності у сфері надрокористування до екологічної злочинності. Обґрунтовано специфіку її відтворення на інституціональному й політико-економічному прикордонні в кримінально-організованих формах. Запропоновано вузьке та широке розуміння поняття злочинності у сфері надрокористування.

Ключові слова: надра, надрокористування, злочинність, феномен, експлуатація, акцесорні кримінальні практики.

Постановка проблеми. Надрокористування – вельми специфічна

сфера взаємодії людини та природи. Маючи в своїй основі економічні стимули, характер користування надрами визначається трьома діяльнісними домінантами: 1) ринкова вартість конкретних складових надр, прибутковість і соціальне значення їх використання; 2) технічні й технологічні можливості; 3) об’єктивно-екологічна (доступність, помірні негативні наслідки для навколишнього природного середовища тощо) та правова допустимість відповідної діяльності. Повною мірою ці три домінанти ретранслюються і на кримінальні практики щодо користування надрами: вони визначають як мотиваційне підґрунтя й економіко-інституціональний їх зміст, так і природничо-деструктивний, екстенсивно-споживацький, абсолютно нерозумний характер стосовно природного середовища життя на планеті та майбутніх поколінь людей. Отже, комплексна протидія відтворенню цих практик виявляється надактуальним завданням в умовах звуження біологічного простору життя на Землі. Вихідною гносеологічною позицією на шляху до виконання цього завдання

© М. Г. Максименцев, 2019


81

слід вважати формування адекватного розуміння природи злочинності у сфері надрокористування, її феномену й наукового поняття.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. На високому теоретичному рівні проблеми сутності та детермінації екологічної злочинності розроблялась у працях В. Ф. Баранівського, З. Б. Бахмудова, О. В. Виноградової, С. Б. Гавриша, Р. А. Гурбанова, Т. В. Корнякової, В. К. Матвійчука, Г. С. Поліщука, І. В. Попова, В. М. Присяжного, А. М. Притули, Б. Б. Тангієва, Ю. А. Турлової А. М. Шульги та інших учених. Окремі аспекти кримінологічного аналізу та протидії злочинності у сфері надрокористування досліджувалися на рівні окремих наукових статей Г. В. Завгородньою, І. М. Козьяковим, С. І. Марком, Н. В. Нетесою й деякими іншими дослідниками. Віддаючи належне існуючому доробку, слід разом із тим указати й на нерозробленість теоретичних питань, пов’язаних із визначенням феномену та поняття злочинності у сфері надрокористування.

Мета статті – дати опис та пояснення феномену злочинності у сфері надрокористування, сформулювати її кримінологічне поняття.

Виклад основного матеріалу. Надрокористування – різновид правомочності власності на надра, що проявляється у вилученні з надр фізичних, економічних, культурних, наукових та інших соціальних корисних властивостей, пов’язаних із геологічним їх вивченням, розробкою родовищ, видобуванням і переміщенням корисних копалин, підземних вод, порожніх порід, рідкісних геологічних відшарувань, палеонтологічних об`єктів і мінералогічних утворень, що мають наукову, природоохоронну або культурно-естетичну цінність, будівництвом та експлуатацією підземних споруд, скиданням стічних вод, захороненням відходів виробництва й інших шкідливих речовин, виявленням і видобуванням палеонтологічних та археологічних об’єктів, а також створенням геологічних територій та об’єктів, що мають важливе наукове, культурне чи санітарно-оздоровче значення, задоволенням інших потреб громади, суспільства, держави та людства в цілому. Будь-яке усвідомлене, кероване, а також неусвідомлене (за наявності юридичного обов’язку такого усвідомлення) та/або некероване (за наявності об’єктивної можливості керувати) втручання у структуру надр із будь-якою метою чи без такої (безпосередньо щодо надр) слід вважати діяльністю у сфері надрокористування. Отже, злочинність у цій сфері може бути як умисною, так і необережною, пов’язаною, наприклад, із забрудненням складових надр, знищенням або пошкодженням об’єктів, що мають особливу культурну або наукову цінність, які в них містяться.

Використання й охорона надр формують комплекс взаємопов’язаних, у низці випадків залежних одні від одних відносин. Будь-яке надрокористування зумовлює виникнення і відносин щодо охорони надр, що пов’язано з відповідними юридичними обов’язками надрокористувачів. Водночас надроохоронні відносини, враховуючи структурно-функціональну взаємопов’язаність компонентів екосистем, можуть виникати і з інших підстав, що візуалізуються у сфері користування земельними, водними ресурсами тощо. Недотримання правил охорони та безпеки щодо


82

збереження надр під час здійснення інших видів діяльності з об’єктивною необхідністю зрештою впливає і на можливість подальшого використання надр. Таким чином, незважаючи на відмінності у змісті й суб’єктах у відносинах з користування та охорони надр, їх об’єкт залишається спільним – це надра.

Ця обставина дає всі підстави включити до обсягу кримінологічної категорії «злочинність у сфері надрокористування» і кримінальні практики, що виражаються в порушенні правил охорони надр. Тож, склад злочину, передбачений статтею 240 КК України, цілком обґрунтовано поєднує у своїй конструкції посягання на відносини і надрокористування, й охорони надр, хоча і в різних його варіаціях за ступенем суспільної небезпечності. Що є домінуючою, системоутворюючою компонентою відносин надрокористування та надроохорони – економічна чи екологічна – не є принципово важливим. Так, в юридико-догматичному, кримінально-правовому аспекті це має братися до уваги, що зумовлено відмінностями в об’єктах кримінально-правової охорони й відповідних ознаках суб’єктів злочинів. Але у кримінологічному сенсі такого очевидного й принципового значення диференціації надрокористування й надроохорони немає. Віднесення екологічної телеологічної компоненти тих чи інших відносин до розряду домінантних є виключно умовною пізнавальною процедурою, що виконує синтетичні функції вузько-юридичного, догматичного значення. У ширшому ж, загальносоціальному, ноосферичному значенні навряд чи доречно говорити про примат економічного над екологічним.

В екологічному, аграрному праві узвичаєно вважати, що критерієм раціональності використання природних ресурсів є паритет економічного й екологічного, за якого другий фактор постає стримуючим щодо першого. Так, принцип раціонального використання природних ресурсів – це економічно необхідне й екологічно обґрунтоване природокористування, за якого водночас ураховуються економічні й екологічні інтереси людини та суспільства [1, с. 152]. Раціональне використання природних ресурсів має здійснюватись у спосіб, який призводить до поступового зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище. Обсяг негативного впливу має бути таким, за якого навколишнє природне середовище може його самостійно виправити за допомогою асиміляційної здатності [2, с. 87].

Хоча у випадку надрокористування не йдеться про здатність надр до самовідновлення й асиміляційну здатність (принаймні у масштабах історичного часу), тим не менш важливою є сама ідея межових показників антропогенного впливу на природу та її юридичного оформлення в механізмах суворих, екологічно обґрунтованих правил і процедур користування та охорони надр. З неї ж (з ідеї) виводяться і дотичні площини, в яких перетинаються траєкторії соціальної діяльності щодо користування й охорони надр, що зумовлює можливість і доцільність їх охоплення в одному діапазоні юридично значущих об’єктів правового регулювання й, відповідно, неправових, серед іншого і злочинних практик.


83

Красномовно на користь висловленого судження свідчать узагальнення академіка В. І. Вернадського: людина й людство в біосфері – частина її організованості, закономірна функція самої біосфери. І ноосфера як геологічна сила об’єктивно взаємодіє з біосферою, первинно виходить із неї. Між кісною частиною біосфери, її кісними природними тілами й живими речовинами йде безперервний матеріальний та енергетичний обмін. Він із плином часу виражається закономірно змінною рівновагою. Вона пронизує всю біосферу, і цей біогенний струм атомів значною мірою створює її. Так невіддільно й нерозривно біосфера протягом усього геологічного часу пов’язується з живою речовиною, що її заселяє [3, с. 242, 243, 246]. Розумова ж діяльність цієї «живої речовини» має враховувати закономірності функціонування біосфери як базові.

У площині юриспруденції ця думка небезуспішно розвивається у широковідомих працях академіка О. М. Костенка, ідеї якого виражають інтелектуальне прагнення до узгодження надскладних механізмів відтворення соціальності у всій її багатоманітності й ірраціональності з базовими закономірностями природи. І хоча мова цих ідей (положень концепції юснатуралізму та її кримінологічних обрисів) ще потребує своєї подальшої правничої деталізації, диференціації, формалізації та прагматизації, не може бути сумнівів у тому, що логіка соціальної діяльності повинна підпорядковуватись розумінню її природничого, космічного значення. Варто усвідомлювати і те, що відсутність такого підпорядкування зменшує розрив у масштабі часу історичного (людського) та геологічного; зближення їх вимірів означає одне – звуження життєвого простору, скорочення його історично-часового резерву.

У цьому контексті слушною є позиція Е. Тоффлера, висловлена у всесвітньо відомому філософсько-футурологічному трактаті «Третя хвиля», згідно з яким у механізм розвитку цивілізацій на технологічній стадії вмонтовано закономірність їх самознищення [4, с. 412]. Цим, зокрема, пояснюється і так званий парадокс Фермі щодо відсутності науково, статистично очікуваного (з вельми великою ймовірністю) виявлення слідів існування інших цивілізації в межах доступного для вивчення космосу. О. О. Ларіна та В. С. Овчинський припускають, що технологічні цивілізації, розвиваючись кілька століть по експоненті, потім гинуть, не впоравшись із ризиками та загрозами, пов’язаними з розбіжністю між динамікою технологічної могутності й потенціалом вирішення суперечностей та усунення з цим пов’язаних ризиків [5]. Таке припущення видається небезпідставним і, на нашу думку, претендує на роль гіпотези, й навіть прогнозу. І єдиним шляхом забезпечення саморуйнації останнього є, як видається, гармонізація ноосфери та біосфери, практичного утвердження пріоритетності екологічних (а тому й гуманітарних) цінностей, проектів над цінностями та проектами економічними, конс’юмерними.

Тому вважаємо, досліджуючи злочинність у сфері надрокористування, що немає жодної необхідності у розчленуванні цього гносеологічно та праксеологічно цілісного об’єкту залежно від специфіки


84

спеціальних правил регулювання поведінки суб’єктів (охорона надр з одного боку та користування – з іншого), здатної вплинути на стан надр. Ба більше: таке розчленування може призвести до невиправданого звуження розуміння сутності, соціально-правової природи й феномену злочинності у сфері надрокористування, обмежити можливості пізнання глибинних закономірностей її детермінації, звузити, врешті-решт, спектр перспективної, потенційно ефективної кримінально-превентивної діяльності. Тож, уся гамма можливих суспільно небезпечних діянь, передбачених ст. 240, КК України, входить до складу феномену злочинності у сфері надрокористування.

Проте злочини, передбачені ст. 240 КК України, – не єдині з тих, що становлять зміст злочинності у сфері надрокористування як об’єкт кримінологічного аналізу. До них, з огляду на викладені вище положення про включення підземного простору континентального шельфу до складу охоронюваних законодавством України надр, слід включити і порушення законодавства про континентальний шельф України (ст. 244 КК України). Крім того, зважаючи на те, що змістом надрокористування охоплюється також і діяльність під час добування, створення й експлуатації антропогенних об’єктів, розташованих у надрах, але які не є природними складовими надр, до злочинності у сфері надрокористування також варто включити й незаконне проведення пошукових робіт на об’єкті археологічної спадщини (ст. 298 КК України – щодо діянь, пов’язаних із проникненням до надр).

Три вказані юридичні різновиди кримінальних практик, передбачених статтями 240, 244 та 298 КК України, є основними і складають діяльнісний та функціональний базис злочинності у сфері надрокористування. Втім, остання ними не вичерпується, виключно через них не може бути пізнана як на гносеологічному рівні відрефлексованих проявів (структурно-системний аспект), так і на рівні предмету чи феномену (феноменологічний аспект). Зокрема, структурно-системний ракурс аналізу злочинності у сфері надрокористування виявляє доповнену до трьохвидової бази кримінальних практик (ст.ст. 240, 244, 298 КК України) панораму асоціальності. Вона складається з акцесорних і супутніх злочинів.

Акцесорні кримінальні практики у сфері надрокористування є допоміжними, такими, що зумовлюють можливість або полегшують відтворення основних, базових, і стимулюють їх. Їх, своєю чергою, репрезентують три функціонально автономні групи злочинів: 1) техніко-забезпечувальні; 2) корупційні; 3) легалізаційні – легалізація (відмивання) коштів, отриманих злочинним шляхом – від учинення основних злочинів у сфері надрокористування, а також умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Перші виконують суто операціоністську функцію, пов’язану з учиненням злочинів, передбачених ст. 263 КК України (стосовно


85

незаконного поводження з вибуховими речовинами, пристроями для підриву порід й ведення підземного добування корисних копалин), продукують здебільшого номінальні загрози громадській безпеці, а також забезпечують функціональність каналів збуту (ст. 198 КК України – придбання та збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, ст. 201 КК України – контрабанда культурних цінностей – артефактів, вилучених з надр «чорними археологами»). Другі ж (ст.ст. 191, 368, 368-1, 369 КК України та ін.), по-перше, виявляють низку специфічних функціональних ознак злочинності у сфері надрокористування та, по-друге, забезпечують стійкість останньої, її зворотний виплив (з боку суб’єктів великого бізнесу) на політичну систему держави, зумовлюють спричинення масштабної й непоправної шкоди навколишньому природному середовищу взагалі та надрам України, зокрема.

Легалізаційні кримінальні практики у сфері надрокористування мають своєю функцією виведення з «тіні» капіталу, отриманого від вчинення основних злочинів у вказаній сфері, його інтеграцію із «прозорими», легальними компонентами фінансової системи як на внутрішньо державному, так і міжнародному рівнях. Кримінально-правова оцінювання таких практик знаходить своє відображення здебільшого у двох складах злочинів, ознаки яких передбачені: а) ст. 209 КК України – легалізація (відмивання) коштів, отриманих злочинним шляхом; б) ст. 209-1 КК України – умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом в частині неподання, несвоєчасного подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції, що відповідно до закону підлягають фінансовому моніторингу, спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади із спеціальним статусом із питань фінансового моніторингу, якщо такі операції здійснюються суб’єктом легалізації коштів, отриманих від учинення основних злочинів у сфері надрокористування.

Корупційно-акцесорна та легалізаційно-акцесорна складові злочинності у сфері надрокористування в поєднанні із базовими кримінальними практиками проти довкілля дозволяють віднести її до комплексних міжвидових кримінальних практик. Із позицій кримінологічної таксономії вона може бути охарактеризована як різновид еколого-економічної організованої злочинності. У її структурі можливо виділити декілька предметно відособлених блоків: злочинність у нафтогазовому комплексі, вугільній промисловості, у галузі добування мінеральних ресурсів, дорогоцінного (напівдорогоцінного) каміння (особливо гостро вже багато років стоїть проблема масового видобування бурштину), металів (чорних, кольорових, рідкісних, благородних, розсіяних, рідкісноземельних), неметалів (каменю-пісковику, піску формувального, мінеральної води, вогнетривкої, тугоплавкої, фарбувальної глини, крейди, нефеліну тощо). Проте, незважаючи на внутрішню предметно-діяльнісну диференціацію, сутність злочинності у сфері надрокористування, включно з її екзофеноменами, залишається незмінною та проявляється передусім як


86

симбіотичний, складно організований (у поєднанні мережевої та ієрархічної структур), системний рух соціальної матерії (інституційної діяльності) у еколого-економічній і дотичній до неї політичній сферах. При цьому злочинність у сфері надрокористування варто розглядати, перш за все, як різновид злочинності екологічної, як такого різновиду кримінальних практик, що виражає крайній ступінь природничо-правового невігластва, експансіонізм, агресивний конс’юмеризм.

Академік Д. С. Ліхачов із цього приводу підкреслював, що ідея прогресу супроводжує історію людства в його доступній перспективі (не такій уже й великій). У своїх примітивних формах вона розглядає минуле та сучасність як жертву, що приноситься в ім’я майбутнього. Але виявилося так, що в реальному житті вона почала жертвувати майбутнім в ім’я короткої сучасності [6, с. 345]. Дійсно, нерозумна «експлуатація» природи є «експлуатацією» майбутнього, майбутніх поколінь, що однозначно виявляє не лише антагонізм homo, так би мовити, sapiens зі своїм природним (єдиним не синтетичним) середовищем існування, а й крайній ступінь антигуманності, поширення якої свідчить про рівень розвитку суспільства. Має рацію у цьому контексті І. М. Даньшин, який указував, що хоча реальним проявом злочинності є злочини, вона є явищем, що відображає стан суспільного організму [7, с. 120]. Зважаючи на це, а також те, що, як слушно зауважує Ю. А. Турлова, соціальне конструювання екологічної злочинності ґрунтується на цілком об’єктивних реаліях, на тому, що вона створює небезпеку біологічним основам існування людства [8, с. 244, 245], предметно-діяльнісним ядром злочинності у сфері надрокористування неодмінно постають передусім вади масової екологічної свідомості.

Саме тому, а не лише через характеристики безпосередніх і родового об’єктів злочинів, передбачених статтями 240 і 244 КК України, злочинність у сфері надрокористування є, в першу чергу, злочинністю екологічною, такою, що становить загрозу біологічним основам життя людей.

Водночас акцесорні кримінальні практики дозволяють ширше поглянути на злочинність у сфері надрокористування, визначити ключові риси її феномену, зокрема й опосередковано – через екзофеномен. Цій же меті слугує і включення до орбіти кримінологічного аналізу супутніх злочинів у вказаній сфері. Їх перелік є вельми широким. До них належать і злочини проти безпеки виробництва на гірничих підприємствах, і злочини проти довкілля, наприклад проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253 КК України), порушення правил охорони вод (ст. 242 КК України, щодо забруднення підземних вод, водоносних горизонтів, джерел питних, лікувальних вод) забруднення моря (ст. 243 КК України), умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 252 КК України), порушення законодавства про захист рослин (ст. 247 КК України). Актуальність останнього наочно проявляється у випадку незаконного видобування бурштину у відкритий спосіб, внаслідок застосування якого відбуваються вимивання ґрунтів і знищення рослин.


87

Перелік супутніх злочинів не є вичерпним і залежить від конкретних видів, способів, місць здійснення, організації надрокористування, конкретних цілей їх вчинення, їх предметів тощо. Вони не становлять безпосередньо феномен злочинності у сфері надрокористування, а є її екзофеноменами й у низці випадків можуть і не впливати на стан довкілля (як-то в разі ухилення від оподаткування діяльності гірничого підприємства), а тому не відповідати екологічній домінанті спрямованості злочинного користування надрами. Проте необхідність наукової уваги до них виходить із потреби цілісного бачення злочинності у сфері надрокористування на противагу фрагментованому уявленню, що тягне за собою таку ж фрагментацію та неефективність кримінально-превентивної діяльності.

Таким чином, злочинність у сфері надрокористування постає системним об’єктом кримінологічного аналізу, який можна визначити, виходячи з вузького та широкого розуміння. У вузькому значенні злочинність у сфері надрокористування є історично мінливим, масовим, відносно стійким різновидом кримінальних практик проти довкілля, що виражаються у передбаченій кримінальним законом діяльності щодо користування надрами.

У широкому розумінні злочинність у сфері надрокористування бачиться як різновид еколого-економічної організованої злочинності – це соціально-правовий феномен, що виражається у відносно масових, стійких інституційних, передбачених кримінальним законом соціальних практиках щодо користування надрами та пов’язаними з ними акцесорними й супутніми формами злочинної діяльності в економічній, екологічній, політичній і безпековій сферах.

Висновки. За своєю юснатуралістичною сутністю злочинність у сфері надрокористування – це один зі зрізів соціальної сваволі, не узгодженої із законами природи діяльності і, головне, світоглядних диспозицій, масової свідомості. З точки зору положень теорії конфлікту – це антропо-природничий конфлікт, із позиції же структурно-функціонального й інституціонального аналізу – симбіотична форма кримінальної експлуатації природи, що характеризується: а) економічною та квазіправовою інституціоналізованістю системного користування надрами; б) суттєвим виродженням політики раціонального природокористування, що супроводжується формуванням юридичних покручів, які за формою відповідають джерелам права, а за змістом є чинниками поширення суспільно небезпечного користування надрами, є неправовими; в) структурно-функціональною інтеграцією організованих злочинних угрупувань з державно владою й муніципалітетом із використанням інструментів правотворчості та правореалізації для забезпечення, прикриття злочинної діяльності.

Перспективи подальшого розвитку думки у цьому напрямі бачаться у постановці питання про визнання злочинності у сфері надрокористування, зокрема стосовно незаконного видобування корисних копалин


88

загальнодержавного значення, однією з форм насильства. Не психічного і не фізичного, а особливого – антропо-техногенного насильства, що є проявом нерозумного, не лише соціально, а й вітально небезпечного (у планетарному масштабі), використання ресурсів зі складових природного середовища життя людей та інших форм життя на планеті. І йдеться тут не лише про злочинність у сфері надрокористування, а про екологічну злочинність загалом.

Цілком зрозуміло, що категорія «насильство» використовується у вказаному контексті зі значною часткою умовності. Ясна річ, що ані такої (антропо-техногенної) форми, ані виду насильства правнича наука не знає. Втім, потреба у глибинному розумінні сутності злочинного використання надр вимагає розширення усталених академічних меж сприйняття дійсності, зокрема і перш за все – її дискурсивної оболонки, яка постає дисциплінарно-проміжною. Юриспруденція вимушена шукати свої начала в суспільстві, людині та природі. А тому й правнича категоризація так чи інакше, але змушена налагоджувати семіотичні мости, формувати міждисциплінарні смисли.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Каракаш І. І. Природокористування як необхідна умова існування

людини і суспільства : визначення поняття й основні принципи // Екологічне право : підручник / за заг. ред. І. І. Каракаша. Одеса : Фенікс, 2012. С. 147–157.

2. Дейнега М. А. Теоретико-правові засади раціонального використання природних ресурсів. Прикарпатський юридичний вісник. 2018. Вип. 1 (22). С. 85–87.

3. Вернадский В. И. Бисфера и ноосфера / предисл. Р. К. Баландина. М. : Айрис-пресс, 2013. 576 с.

4. Тоффлер Э. Третья волна / пер. с англ. М. А. Султанова, Н. А. Цыркун. М. : АСТ, 2004. 781 с.

5. Ларина Е. А., Овчинский В. С. Парадокс Ферми и угрозы будущего. Завтра. Блоги и сообщества. URL: http://zavtra.ru/blogs/ paradoks_fermi_i_ugrozi_budushego (дата звернення: 27.08.2018).

6. Лихачёв Д. С. О природе для нас и о нас для природы // Заметки и наблюдения : Из записных книжек разных лет. СПб. : Азбука, 2017. С. 345–352.

7. Даньшин І. М. Проблеми детермінації злочинності. Вісник Академії правових наук України. 1994. № 2. С. 115–123.

8. Турлова Ю. А. Феномен екологічної злочинності: питання кримінологічної дефініції. Держава і право. Серія: Юридичні і політичні науки. 2014. Вип. 66. С. 237–246.


http://zavtra.ru/blogs/


89

Максим Геннадиевич Максименцев, кандидат економічних наук (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков)

ПРЕСТУПНОСТЬ В СФЕРЕ НЕДРОПОЛЬЗОВАНИЯ: ФЕНОМЕН И ПОНЯТИЕ Сформировано триединое научное видение феномена преступности в

сфере недропользования, который состоит из основных (базовых), акцессорных и сопутствующих криминальных практик. Приведены аргументы в пользу принадлежности преступности в сфере недропользования к экологической преступности. Обоснована специфика её воспроизведства на институциональной политико-экономической пограничной деятельностной плоскости в криминально-организованных формах. Предложено узкое и широкое понимания понятия преступности в сфере недропользования.

Ключевые слова: недра, недропользование, преступность, феномен, эксплуатация, акцессорные уголовные практики

Maksim H. Maksimentsev Ph.D. in Economics (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CRIMINALITY IN THE SUBSOIL USE SPHERE: PHENOMENA AND CONCEPT The author has formed three-pronged scientific vision of the crime

phenomenon in the subsoil use sphere, which consists of the main (basic), accessory and related criminal practices. The author has provided arguments in favor of belonging of crime in the subsoil use sphere to environmental crime. The specificity of its reproduction on the institutional political and economic activity plane in criminally organized forms has been substantiated. A narrow and broad notion of criminality in the subsoil use sphere has been offered.

Key words: subsoil, subsoil use, criminality, phenomenon, exploitation, accessory criminal practices.


90

УДК 343.851

Олексій Миколайович ЛИТВИНОВ, доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків)

Євгенія Олексіївна ГЛАДКОВА, кандидат юридичних наук, старший дослідник

(Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна)

СУБʼЄКТИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ЯК ПРАВООХОРОННІ КОРПОРАЦІЇ

Проаналізовано сутності й ознаки суб’єктів протидії злочинності як

корпорацій, що функціонують у сфері протидії злочинності. На основі синтезу знань про місце та ґенезу корпорацій у сучасному економічному середовищі, ознаки та характер протидії злочинності через призму синергетичного підходу запропоновано концептуальні підходи до побудови моделі вказаного типу об’єднання.

Ключові слова: протидія злочинності, правоохорона, корпорація, корупція, управління, організація.

Постановка проблеми. Зростання масштабів інтеграційних процесів як результату поглиблення та розширення взаємозалежності окремих сфер і напрямків правоохоронної діяльності, а також формування великих міжгалузевих суб’єктів протидії злочинності зумовлюють необхідність залучення до кримінологічного аналізу відповідних процесів теорії корпоративного управління. Тим більше, що така практика доводила свою ефективність раніше і дотепер ще не вичерпала своїх можливостей.

Ні для кого не є секретом, що зараз обмеженість громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів, прокуратури та судів призвела до того, що вони фактично злилися в єдину корпорацію,

© О. М. Литвинов, Є. О. Гладкова, 2019


91

підпорядковану певним владним центрам, і перетворилися на активних учасників політичної боротьби. Економічний тиск і кримінальне переслідування опозиційно налаштованих політиків, маніпуляції на виборах, участь у пропагандистських кампаніях – це далеко не повний перелік методів з арсеналу цього об’єднання.

Втягування правоохоронних органів, прокуратури та суду в політичну боротьбу стало можливим лише тому, що робота в цих органах перетворилася на різновид підприємницької діяльності. В обмін на повну лояльність до влади й готовність виконати будь-яке доручення, працівники силових і парамілітарних структур, а також судді та прокурори отримують можливість безперешкодно займатися бізнесом у позаробочий час і поповнювати «кишенькові фонди» за рахунок співгромадян – у робочий. Ба більше, останнім часом українська влада відмовляється навіть від зовнішніх ознак легітимності того ж правосуддя – часто-густо вперше призначені судді протягом років не можуть скласти присягу відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Поставивши правоохоронців, суддів і прокурорів перед необхідністю щодня порушувати закони і з огляду на невелику зарплатню шукати додаткові джерела фінансування, виконавча влада методом «батога і пряника» забезпечила їх повну залежність: поки правоохоронець чи суддя виконує накази, якими б незаконними вони були, він може користуватися всіма можливостями (перш за все – корупційними) своєї служби для забезпечення власного добробуту. Якщо ж правоохоронець чи суддя відмовиться виконати замовлення «згори», то завжди можна влаштувати показове покарання за порушення законності. Отже, якщо зникне корупція в правоохоронних органах, прокуратурі та судах, то ці органи стануть просто нездатними виконувати політичні замовлення. З усією впевненістю можна констатувати той факт, що завдяки такій державній політиці правоохоронні органи перетворились на квазілегітимні економічні об’єднання з ознаками корпорацій.

Криміналізація правоохоронної сфери в сучасному суспільстві визнається як державними, так і суспільними (політичними) діячами та представниками засобів масової комунікації; про неї свідчать матеріали кримінальних проваджень і журналістських розслідувань, а також результати новітніх кримінологічних досліджень [1, с. 83–90; 2, с. 101–109].

Виклад основного матеріалу. Криміналізація відбувається в усіх напрямках. Найбільш активно криміналізуються державні структури як носії владних повноважень із розпорядження державними фінансовими, матеріальними, природними, інформаційними й іншими ресурсами. Очевидно, не в меншому обсязі відбувається криміналізація інститутів громадянського суспільства – політичних партій, блоків, об’єднань та інших громадських організацій і суб’єктів господарювання різних форм власності. Криміногенні фактори сфери політичної діяльності, перш за все, проявляються в тенденції використання демократичних інститутів на користь окремих економічно впливових груп, що прагнуть до фактичної


92

узурпації державної влади шляхом корпоратизації державних структур. В економічній теорії роль корпорацій у господарстві оцінюється

неоднозначно. Одні вчені вважають, що корпорація є ядром економіки держави й саме нею зумовлюються основні напрямки та пропорції економічного розвитку. Згідно з протилежною точкою зору недоліки великих фірм переважують наявні переваги й завдають тим самим великої шкоди економіці в цілому [3, с. 338–339]. У зв’язку з цим становить великий інтерес аналіз сутності корпорації як правової моделі у прив’язці до правоохоронної сфери. У цій статті автори, не претендуючи на повне розкриття сутності корпорації як економічної категорії, поставили за мету виявити основні фактори, що визначають її зміст, а також умови формування цих великих об’єднань у сфері правоохорони.

Аналіз суб’єкта протидії злочинності як корпорації передбачає визнання його складної ієрархічної структури із суперечливими інтересами, вивчення його поведінки у конкурентному середовищі й організаційно-інституційній системі державної влади, розгляд зв’язку між його специфічними інтересами та стратегіями з одного боку, і характером соціальних процесів і наслідків функціонування у державному механізмі – з іншого. Завдяки цьому вдається більш точно визначити відповідальність суб’єкта протидії злочинності й окремих груп його персоналу у системі влади та суспільстві.

Указаний підхід істотно доповнює інституціональний аналіз протидії злочинності, яким останнім часом активно займаються автори цієї публікації [4; 5]. Його емпіричним фоном служить не національна або міжнародна статистика, яка часто страждає від неповноти інформації й неточності методологій аналізу, а показники діяльності конкретних суб’єктів протидії злочинності у специфічних умовах регіонального співтовариства [6, с. 87–96].

Перше, що необхідно зробити під час актуалізованого нами аналізу корпоративних ознак суб’єктів у сучасній системі протидії злочинності, це встановити, чи мають вони якісь інституціональні особливості. Це дійсно так, адже суб’єкти протидії злочинності, як і їх складові елементи, належать до соціальних систем. Соціальні системи – це системи винятково великої різноманітності й найвищого ступеня складності, оскільки суспільство, як і матерія, що їх породила, є організацією, яка перебуває в постійному розвитку, для вивчення якої потрібні аналіз усіх видів і форм відносин, що створюють конкретну суспільну формацію, а також дослідження законів її функціонування.

Специфічною керованою соціальною системою, що здійснює протидію злочинності, є суб’єкт протидії злочинності певного призначення й рівня, під яким розуміють будь-яке системне утворення, що існує в межах єдиної системи протидії злочинності та реалізовує в цій сфері одне з раніше вказаних завдань: визначення провідних напрямків, завдань, форм і методів діяльності, здійснення інформаційно-аналітичного забезпечення, виявлення криміногенних факторів і реалізація заходів із протидії злочинності [7, с. 165].


93

Будь-який суб’єкт протидії злочинності повністю відповідає всім ознакам системного утворення. По-перше, він завжди складається з певних елементів – структурних підрозділів і співробітників; по-друге, ці елементи пов’язуються між собою певним чином, що обумовлено штатною й організаційною структурою; по-третє, кожний суб’єкт за наявності багатьох спільних з іншими ознак є суворо індивідуальним. Таким чином, усі суб’єкти протидії злочинності та їх структурні елементи інших рівнів є спеціалізованими керованими соціальними системами.

Суб’єкти протидії злочинності утворюють цілісну у функціональному й організаційному плані систему, з’єднану спільністю мети та єдністю управління в сфері протидії злочинності. Складність цієї системи обумовлюється, з одного боку, багатогранністю виконуваних нею завдань із забезпечення безпеки, попередження, профілактики, припинення, розкриття та розслідування злочинів, а з іншого – розподілом завдань між суб’єктами різних рівнів, що обумовлюється ієрархічною будовою системи. Ця система є складною соціальною організацією, бо об’єднує безліч різноманітних складових частин. У свою чергу, групи однорідних органів, що до неї входять, утворюють відносно самостійні організаційні формування, які функціонують на основі тотожних закономірностей. Кожне з таких формувань є підсистемою більш великої системи й водночас складається зі своїх підсистем.

Усі ці підсистеми входять одна в одну в певній послідовності. Ієрархічність такої будови виразно проявляється в тому, що всі види суб’єктів протидії злочинності, створюючи єдину систему, виступають у ролях суб’єктів та об’єктів управління одночасно. Кожен з указаних суб’єктів має складну структуру, утворюючи, у свою чергу, ієрархічно організовану систему зі своїми елементами. На рівні побудови суспільної формації сукупність суб’єктів протидії злочинності як автономний елемент входить до структури організаційного компоненту відповідної системи та її механізму.

Суб’єкт протидії злочинності – це корпоративне утворення, організація галузевого масштабу. Таке визначення корпорації може бути застосовано до окремого суб’єкта в тому плані, що вони самі є об’єднанням первинних ділових організацій: департаментів, управлінь, служб і безлічі допоміжних підрозділів. Правоохоронні корпорації не лише розвивають унікальні напрямки протидії злочинності, а й виходять у цій діяльності далеко за межі своїх функцій, розвиваючи власну мережеву структуру з гнучкими лінійними зв’язками.

Важливою ознакою корпорації є те, що вона ідентифікує себе в конкурентному середовищі як ціле, протиставляючи себе зовнішньому конкурентному середовищу. Таке протиставлення було характерним для правоохоронних органів і в радянський період.

Риси корпорації помітно в таких ознаках суб’єктів протидії злочинності, як:


94

інституційна й організаційна стійкість (суб’єкт частково сам розвиває стандарти діяльності та власну структуру);

певна вузька сфера діяльності, специфічність продукту (конкретні напрями й види правоохорони);

володіння кадровими та інформаційними ресурсами, що складають основу корпоративного капіталу, нарощування якого залежить від положення в галузевому конкурентному середовищі (в регіональному, національному або міжнародному масштабі);

локальний і мережевий характер діяльності суб’єкта протидії злочинності;

відносна спільність інтересів і соціально-економічного положення більшості співробітників, що залежить від конкурентного середовища та клієнтської бази, що сформувалась навколо суб’єкта протидії злочинності;

ієрархічна соціальна організація численного персоналу, за якої стає можливим «зміщення цілей» – розбіжність в інтересах управлінського контуру й маси рядових співробітників.

Додаткова ознака суб’єкта протидії злочинності як корпорації – його прагнення до збільшення та зростання, поглинання залежних організацій. Ця ознака посилюється на тлі недостатнього бюджетного фінансування.

Як відомо, існують дві основні форми розвитку та розширення масштабів виробництва й капіталу:

1) концентрація, що ґрунтується на накопиченні та розширеному відтворенні;

2) стратегія й тактика злиття та поглинання. Ці два процеси є тісно пов’язаними між собою, в реальній практиці

вони переплітаються та взаємодіють як дві різні сфери процесу розвитку корпорації. Принципова відмінність між ними полягає лише в тому, що в першому випадку зростання корпорації, зокрема і правоохоронної, водночас означає збільшення суспільного виробництва й капіталу, а в другому випадку відбувається його перерозподіл між корпораціями.

Вивчення корпорації у найбільш загальному вигляді передбачає виділення в ній кількох основних структур – функціональної, організаційної та нормативної, а також їх аналіз у динаміці.

Призначенням функціонального компонента правоохоронної корпорації є привнесення злагодженості у функціонування системи через узгодження та впорядкування дій її елементів. Кінцевої метою функціонального компонента слід визнати досягнення корпоративних цілей шляхом об’єднання зусиль різних її елементів. Водночас слід зазначити, що функціональний підхід в управлінні є найбільш актуальним у цій сфері, оскільки у ньому акцент робиться не на уніфікацію, а на узгодження різних систем за умови, що вони не суперечать загальновизнаним корпоративним принципам і нормам.


95

Ефективність протидії злочинності як цілеспрямованої діяльності системи корпоративних державних органів прямо залежить від якості її організаційного забезпечення, застосування оптимальних форм і методів у їх діяльності та забезпечення злагодженої взаємодії всіх її елементів. Переважна більшість дослідників погоджується з тим, що протидія злочинності охоплює три сфери суспільних відносин:

1) загальна організація протидії злочинності – сукупність організаційних (облік, реєстрація), управлінських (прогнозування, планування, координація, визначення стратегії і тактики), профілактичних (реалізація програм і планів, здійснення профілактичних заходів), контрольних (вивчення практики, встановлення тенденції злочинності) й інших дій різноманітних органів та установ, які взаємодіють для досягнення спільних результатів;

2) правоохоронна діяльність – система заходів із реалізації правоохоронних та/або правозастосовних функцій державними органами, громадськими організаціями чи громадянами;

3) запобігання злочинності – здійснення спеціальними суб’єктами передбачених законом заходів для недопущення розвитку злочинного наміру на попередніх стадіях учинення злочину, виявлення ознак скоєних злочинів, установлення осіб, які їх вчинили, притягнення цих осіб до відповідальності, відновлення порушених прав, свобод і законних інтересів громадян та відшкодування збитків від злочинних дій [8, с. 1–26; 9, с. 324–328].

Першу із зазначених сфер суспільних відносин, а саме загальна організація протидії злочинності, спрямовано на забезпечення належної організації двох наступних складових протидії злочинності – правоохоронної діяльності та запобігання злочинності. Відповідно, досягнення практичних результатів діяльності всієї системи протидії злочинності за найменших зусиль і затрат залежить від правильного обрання та комбінації форм і методів організаційного забезпечення зазначеної діяльності.

Аналізуючи природу організаційного забезпечення діяльності суб’єктів протидії злочинності, слід зазначити, що його зміст може полягати як у прямому управлінському впливі на діяльність цих суб’єктів у випадку їх безпосереднього підпорядкування, що є характерним для системи державних органів, так і в організуючій діяльності суб’єктів, які не перебувають у відносинах субординації. У другому випадку може йтися про взаємодію державних корпорацій із протидії злочинності з установами інших відомств, недержавними установами й організаціями або з правоохоронним органами інших країн. У разі здійснення прямого управлінського впливу державних органів щодо організації діяльності у сфері протидії злочинності його слід віднести до більш широкого поняття державного управління, що є однією з основних внутрішніх функцій державної організації.


96

Нормативно-правове забезпечення діяльності суб’єктів протидії злочинності являє собою створення умов для реалізації цими суб’єктами своїх прав та обов’язків через сукупність правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації), явищ (правосвідомість, правову культуру, правові принципи, ідеї), а також правове регулювання та вплив [10, с. 83–86].

У вивченні суб’єктів протидії злочинності як корпорацій і їх взаємодії із суспільством виділяється кілька груп чинників:

характер внутрішніх структур (соціальної, функціональної, організаційної й нормативної);

механізми та процеси внутрішнього соціального життя корпорації;

механізми та процеси, пов’язані з його горизонтальними й вертикальними зв’язками у правоохоронному співтоваристві.

Однією з найважливіших відмінних рис корпорації є її формування на базі інтеграції у виробничій та інших сферах діяльності. Під час формування корпорацій поряд з інтегрованими виробництвами до її складу часто включаються виробництва іншого, відмінного від основного профілю. Це служить стабілізуючим фактом у діяльності корпорації, в підтримці на певному рівні і зростанні економічних показників.

Велике значення для діяльності правоохоронної корпорації має включення до її складу установ та організацій, що забезпечують їх інноваційний розвиток, – організації великих науково-дослідних центрів і потужних освітніх установ.

Діяльність науково-дослідних комплексів призводить до створення та зростання нематеріальних активів корпорацій. Характерними рисами нематеріальних активів є їх здатність створювати умови для більш ефективного функціонування профільних служб і підрозділів та здатність відчуження. До нематеріальних активів належать інтелектуальна власність, майнові права, капіталізовані витрати на НДР і ДКР. Інтелектуальна власність являє собою результати інтелектуальної діяльності на винаходи, промислові зразки, товарні знаки, секрети виробництва, ноу-хау, програми ЕОМ і бази даних та ліцензії на певні види діяльності.

Висновки. Ключове питання, яке доводиться вирішувати в процесі управління протидією злочинності, – чи є вона ефективною. В умовах судово-правової реформи відбувалося розширення правоохоронної системи за рахунок появи нових органів, обновлявся кадровий склад правоохоронних і судових органів, змінилися основи кримінального, цивільного, адміністративного та господарського судочинства, але всі ці заходи поряд із підвищенням ефективності протидії злочинності також породжували нові проблеми. Протидія злочинності в період реформування проводилась і ведеться зараз різними галузями державної влади роз’єднано, що не відповідає криміногенній ситуації в суспільстві, яка склалась.

За роки незалежності була гіпертрофована роль влади та правоохоронних органів, що призвело до часткової втрати суспільством і


97

державою можливості контролювати їх діяльність. У результаті частина апарату ніби «приватизувала» функції своїх відомств та установ і почала використовувати надані їм права в своїх корисливих інтересах і на користь структур, серед іншого і кримінальних, від яких вони перебували в прямій або непрямій залежності. Нині нерідко за змінами в структурах суб’єктів протидії злочинності, їх статусу й функцій стоять корпоративні, а не державні інтереси; відсутні обґрунтовані критерії змін структури, що породжує можливість корисливого лобіювання з боку тих або інших економічних структур і злочинних співтовариств; безконтрольно зростає чисельність персоналу.

Настав час для створення умов, що забезпечують більшу прозорість і підконтрольність цих корпорацій. Для запобігання цьому є необхідною законодавча регламентація вказаних питань з обов’язковим визначенням обґрунтованих критеріїв створення структур і штатів органів виконавчої влади, чітким розмежуванням функцій ухвалення рішень, їх реалізації, контролю й надання послуг. Також необхідно законодавчо забезпечити інформаційну прозорість процесу ухвалення рішень органів влади, використання ними бюджетних коштів, серед іншого через доступ до фінансових документів державних органів із боку недержавних організацій і засобів масової інформації (наприклад, визначити переліки документів, що підлягають обов’язковому обнародуванню, та ін.), ввести в дію механізми суспільного впливу на діяльність відомств (забезпечити проведення незалежних експертиз суспільно значущих проектів рішень, інформування, функціонування зворотного зв’язку) тощо.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Парадокси протидії злочинності.

Вісник Кримінологічної асоціації України. 2013. № 3. С. 83–90. 2. Веприцький Р. С. Фактори впливу суспільних процесів на

злочинність. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2013. № 5. С. 101–109. 3. Національна економіка : навч. посіб. / за заг. ред. О. В. Носової.

Київ : Центр учбової літератури, 2013. 512 с. 4. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Протидія злочинності та

профілактика злочинів : монографія. Харків : ХНУВС, 2011. 308 с. 5. Бандурка О.М., Литвинов О.М. Стратегія і тактика протидії

злочинності : монографія. Харків : НікаНова, 2012. 318 с. 6. Гладкова Є. О. Тенденції злочинності у Харківській області. Вісник

Кримінологічної асоціації України : зб. наук. праць. 2015. № 3. С. 87–96. 7. Кримінологія. Академічний курс / кол. авторів ; за заг. ред.

О. М. Литвинова. Київ : Кондор, 2018. 588 с. 8. Алексеев А. И., Герасимов С. И., Сухарев А. Я. Криминологическая

профилактика: теория, опыт, проблемы. М., 2001. 496 с. 9. Криминология : учебник для вузов/под общ. ред. д-ра юрид. наук,

проф. А. И. Долговой. М. : Норма ; Инфра, 1999. 784 с.


98

10. Бесчастний В. М. Поняття нормативно-правового забезпечення протидії злочинності // Сучасні тенденції в юридичній науці України та зарубіжних країн : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 25–26 вересня 2015 р.). Запоріжжя : Запорізька міська громадська організація «Істина», 2015. С. 83–86.


Алексей Николаевич ЛИТВИНОВ, доктор юридических наук, профессор, заслуженный работник образования Украины (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина)

Евгения Алексеевна Гладкова, кандидат юридических наук, старший исследователь (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков)

СУБЪЕКТЫ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ КАК ПРАВООХРАНИТЕЛЬНЫЕ КОРПОРАЦИИ Проанализированы сущность и признаки субъектов

противодействия преступности как корпораций, функционирующих в сфере противодействия преступности. На основе синтеза знаний о месте и генезисе корпораций в современной экономической среде, признаках и характере противодействия преступности через призму синергетического подхода предложены концептуальные подходы к построению модели указанного типа объединений.

Ключевые слова: противодействие преступности, охрана правопорядка, корпорация, коррупция, управление, организация.

Oleksii M. LYTVYNOV, Doctor of Law, Professor, Honored Worker of Education of Ukraine (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) Yevheniia O. Hladkova, Ph. D. in Law, senior researcher (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CRIME PREVENTOIN SUBJECTS AS LAW ENFORCEMENT CORPORATIONS The article is focused on the analysis of the essence and features of the

subjects that combat crime as corporations operating in the field of counteracting crime. Based on the synthesis of knowledge about the place and genesis of corporations in the modern economic environment, the features and nature of counteraction to crime through the prism of the synergetic approach the authors have offered conceptual approaches to constructing a model of this type of associations.

Key words: counteraction to crime, policing, corporation, corruption, management, organization.


99

УДК 343.97

Юрій Володимирович ОРЛОВ, доктор юридичних наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків)

ДИСКУРСИВНО-ПЕРЦЕПТИВНІ МЕХАНІЗМИ

ДЕТЕРМІНАЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ (Закінчення статті. Початок – у збірнику наукових праць «Вісник

Кримінологічної асоціації України» № 2 (19), 2018)

Виділено й охарактеризовано два типи дискурсивно-перцептивних

механізмів детермінації злочинності: інтроспективний та інтерактивний.

Перший розвивається у носіїв елементів візуальної культури. Унаслідок

укорінення фонетико-алфавітних перцептивних матриць, домінуючою у системі

пізнання виявляється інтроспекція, що формує такі девіантогенні чинники:

переважаюча сукцесивність психічного відображення, індивідуалізованість

соціальних акторів, знижені емпатія та субсидіарна відповідальність. У

підґрунті інтерактивного механізму – залучення суб’єкта до сфери акустичних

вербально-силових полів, зниження ступеня індивідуалізованості, стимуляція

колективістських патернів. Ключові слова: злочинність, детермінація, дискурс, перцепція, механізм,

інтроспекція, інтеракція. Варто також звернути увагу й на ще один аспект порушеної

проблематики. «Розщеплення» особистості та її рефлективність виражаються не лише у послабленні суспільної інтегрованості, афілійованості із соціальними групами, а й у стимулюванні екзистенційно нерівноважних станів, що виявляються потужним джерелом перманентної тривожності, агресивності. Цей наслідок розвитку здатності людини до самоусвідомлення ґрунтовно дослідив Е. Фромм у своїй всесвітньо відомій праці «Анатомія людської деструктивності». Учений, зокрема, на підставі розлогого емпіричного міждисциплінарного дослідження виявив, описав і пояснив ґенезу деструктивної (злоякісної) агресії, властивої тільки людині. Він стверджує, що в сучасному масовому суспільстві людина почувається

© Ю. В. Орлов, 2019


100

ізольованою й самотньою, навіть будучи частиною маси. Вона перетворилася на A-tom. Така «атомізованість» випливає як із біологічних її властивостей, зумовлених будовою центральної нервової системи, здатності не лише до свідомості, а й до самосвідомості, так і із соціальних, пов’язаних передусім з аномією. У своєму поєднанні нейрофізіологічні та соціальні чинники формують екзистенційно нерівноважні стани, детерміновані відчуттям ізольованості, принципової скінченності існування та страхом смерті. Звідси бере свій початок злоякісна, деструктивна агресія [1, с. 150–151, 298 – 320, 373–440 та ін.].

І хоча вчений не робить безпосередніх висновків про роль дискурсу та трансформованих перцептивних механізмів для утвердження фрагментованості модерної людини, тим не менш існує, на наше переконання, достатньо підстав, щоб пов’язати виявлені й описані Е. Фроммом особливі соціально-психологічні та нейрофізіологічні комбінації із впливом складових «друкарської» культури, яка посилює відірваність індивідуума від зовнішнього світу. «Чи не є слово – зауважував у риторичній формі В. Гавел, – найпершим джерелом того, чим ми є, чи навіть самою першоосновою цього способу всесвітнього буття, яке ми називаємо людиною? Дух, душа людини, наше самоусвідомлення, здатність узагальнювати й думати поняттями і, зрештою, наша здатність розуміти, що помремо, – чи не повинні ми завдячувати цим слову, чи, може, все це словом і було створено?» [2, с. 119].

Немає сумнівів у тому, що проблема впливу друкарської технології на цивілізацію загалом і на зміну психічних функцій (способів їх реалізації) ще не віднайшла своєї фундаментальної розробки. Остання, вочевидь, потребує міждисциплінарного, конвергентного природничо-гуманітарного підходу, методологія якого також ще очікує на своє становлення, хоча б у найбільш загальних контурах. Але вже зараз, на нашу думку, можна стверджувати, що сучасні дискурсивно-перцептивні чинники соціальної діяльності людей в умовах переважно візуальної культури постають істотними факторами девіантогенності, серед іншого і криміногенності. У підґрунті останньої перебувають детермінований відірваним від соціальних практик дискурс (візуалізована система соціальних кодів, симулякрів), пов’язана з ним сваволя, знижена емпатія, зрештою – культурно-психологічний конфлікт приватного та публічного. Індивідуалістичність, егоцентричність і конс’юмеризм як складові соціального характеру типового представника сучасного суспільства споживання виступають потужними факторами агресії й експансії, з яких, відповідно до концепції В. С. Овчинського та Л. В. Кондратюка [3, 21–22], бере своє начало злочинність.

Слід чітко усвідомити: там, де слово відривається від соціальної дії, там дискурс, як і діяльність, виявляється значною мірою деперсоналізованим і, врешті-решт, дегуманізованим. Тож, ХХ та ХХІ століття заявили про себе світовими війнами, черговими сплесками злочинності, тероризмом та іншими антигуманностями, а філософія постмодерну констатувала смерть суб’єкта як актора, здатного до пізнання


101

об’єктивності, як єдиного з об’єктивністю, із зовнішнім світом, як його рушійна сила.

Крім того, не можна не звернути увагу й на те, що в умовах «пришвидшення часу», надмірного динамізму у змінах наукової, інформаційної картини світу й шаленої технологізації життя людина «друкарської» культури, людина атомізована й індивідуалізована, виявляється надміру самотньою та до граничної межі соціально дезорганізованою, світоглядно фрагментованою. «Тоді, – тонко зауважував в цьому контексті Е. Фромм – як влада людини над матеріальним світом суттєво зростає, в особистісній і соціальній сферах вона відчуває безсилля. Створюючи все нові й більш досконалі засоби оволодіння природою, людина заплуталась у мережах цих засобів, втратила розуміння цілі, яка і виключно яка надає їм сенс, – саму людину. Ідея гідності й могутності людини піддалася сумніву під впливом думки, що нам слід повернутися до колишнього стану безпомічності й нікчемності» [4, с. 23].

І далі дослідник констатує: «Сумніви у людській незалежності та силі розуму, що виникли, викликали стан моральної розгубленості, коли людиною більше не керують ані одкровення, ані розум. Результатом стало прийняття релятивістської позиції…, яка зробили людину легкою здобиччю ірраціональних систем цінностей. тим самим вона повернулася до того стану, який вже був подоланий грецьким просвітництвом, християнством, Відродженнями і Просвітою XVIII століття. Вимоги держави, захват від неординарних якостей сильних лідерів (курсив наш – Ю. О.) – ось чим тепер визначаються її норми та ціннісні судження» [4, с. 23]. А В. І. Поклад небезпідставно стверджує, що в глобальному масштабі наразі відбувається посилення процесів неоархаїзації [5, с. 100].

Тож, не є випадковістю, що саме на першу половину ХХ ст., а далі – на кінець ХХ – першу половину ХХІ ст.ст. після буржуазних революцій, тривалих періодів ліберально-республіканської еволюції суспільно-політичної думки й політекономії у широкому сенсі (політекономії людини), знову і знову виникали й виникають тенденції етатизації суспільного життя (суспільної думки), реінкарнації ідеї соціального договору у формі «суверена-левіафана» (Т. Гоббс), в якому індивід знаходить певне впорядкування соціальної дійсності та свого місця в ній.

Ці ж само тенденції лежать у підґрунті феномену сучасного етнорелігійного тероризму. Вельми симптоматичними в цьому аспекті видаються висновки, яких доходить О. О. Степанченко, який небезпідставно стверджує, що сучасний культурно-психологічний контекст виражає стан атомізованості, симулятивності соціодинаміки, відсутності цілісності світогляду навіть в умовно однорідних соціальних групах, паралельного співіснування безлічі нормативностей. За таких умов досить великою проблемою стає будь-яка більш-менш масштабна соціальна консолідація. Шлях повернення до можливостей останньої лежить у площині актуалізації вітальних інтересів, зі спільності яких починалось становлення родів, общин і, зрештою, держав. Так з’являється тероризм [6, с. 12].


102

Отже, тероризм загалом та етнорелігійний його різновид зокрема можна розглядати як елемент культури постмодерну. Так, саме культури. З безумовним негативним значенням, вкрай небезпечним, аморальним і протиправним, але все ж таки він є складовою культури людства епохи деконструкції реальності. При цьому, як слушно зауважує М. Н. Ліповецький, міфології не вмирають, а відтворюють себе у мові, дискурсі, соціальному ритуалі [7, с. 14]. І якщо треба – такий дискурс цілком можливо сконструювати, актуалізувати, ввівши одні соціальні групи в емоційно резонуючий діяльнісний, а інші – у травматичний стани [6, с. 12].

Дійсно, запити на габітус, на ефективні лігатури сьогодні виявляються актуальними. Але сказати «як ніколи» не можна. Такі запити формувалися перед утвердженням всіх відомих тоталітарних та авторитарних режимів ХХ ст. Вони ж, ці запити, існують і сьогодні, набуваючи все нових обертів радикалізації вираження, радикалізації дискурсу на тлі соціальної дисфункційності (передусім, світоглядної та практико-перетворювальної) гуманітарної науки. Тож, є всі підстави говорити про історичну циклічність процесів зростання й зниження соціальної напруженості у зв’язку з глобальними, метасоціальними коливаннями концентричних (від особистості до суверену, до колективу) та відцентрових (від суверена до особистості) тенденцій. Варто також усвідомити і те, що вказана циклічність як механізм відтворення масових (колективних, індивідуумів у масі) нерівноважних екзистенційних станів була запущена саме появою, практичним утвердженням фонетичного алфавіту, поширенням друкарської технології. Людство раз-у-раз повертається до «нової квазіпервісності» як системної реакції на вади ліберального устрою й подальшого «просвітництва» – руху до особистої свободи. Але з часом інтервали циклічності скорочуються, форми «повернення» та колективного переживання чергових фаз пошуку солідарності й соціально-групової ідентичності (етатизація, тоталітаризація, радикалізація дискурсу, світогляду, практик) та уходу від неї в бік ідентичності особистої, всемірної свободи (лібералізація) історично видозмінюються. Проте засадничі, змістовні, системоутворюючі елементи цього механізму девіантогізації та криміналізації суспільства зберігаються.

Викладене жодною мірою не означає, що саме в інтроспективному дискурсивно-перцептивному механізмі детермінації соціальних практик укорінено базисну умову людської девіантності. Ні. Такий механізм лише стимулює ті екзистенційно нерівноважені стани (підсвідоме відчуття самотності, відчуженості, страху смерті), в яких людина перебуває відповідно до біологічно зумовленої нейрофізіологічної конституції й будови центральної нервової системи. Самосвідомість як інтегративна психічна функція не породжується друкарською технологією, а є антропологічною константою, інтенсивність впливу якої на людину та суспільство в цілому вже виявляє залежність від поширеності вказаної технології. Тож, і інтроспективний дискурсивно-перцептивний механізм детермінації злочинності не претендує й не може претендувати на опис і


103

пояснення «першопричини» девіантності та кримінальності. Але він стає суттєвою умовою, що певним чином «проливає світло» на ірраціональну складову природи кримінальної активності, що постає особливою комбінацією біологічного та соціально-історичного. І умова ця для злочинності не є специфічною, що також важливо підкреслити. Вона, так само як і економічні, загальнокультурні та інші такого формату фактори, чинить свій вплив на всі без винятку сфери суспільних відносин і соціальної практики. Але ж і злочинність не є чимось виключним, екстраординарним; вона, як відомо, є феноменом функціонально нормальним. А тому і засадничі підстави її детермінації також варто шукати перш за все у неспецифічних чинниках. Саме їх вплив є найбільш вагомим. Із цих гносеологічних позицій злочинність постає як культурний, загальноцивілізаційний феномен із розлогим антропологічним корінням.

Не зайвим у цьому контексті буде звернути увагу й на те, що сучасний розвиток людства, поєднуючи в собі як глобалізаційні, так і глокалізаційні тенденції, вирізняється неоднорідністю, різноспрямованістю й суперечливістю. На думку А. І. Неклесси, новий світ, що йде на зміну епосі модерну, народжується у зіткненні трьох історичних трендів: модернізації, постмодернізації й демодернізації (неоархаїзації) 8, с. 16–17. До того ж в суспільстві постмодерну, як наполягає В. І. Поклад, архаїка та модерн отримуються додаткові можливості не лише для самозбереження, а й для подальшого розвитку [5, с. 101]. Отже, історичний процес постає як нелінійний, багатовимірний, такий, що принципово не відповідає усталеній в суспільній перцептиці текстовій механіці. Тому і ступінь впливу друкарської технології на решту складових культури (у широкому сенсі цього терміну) є неоднорідним. Соціальний час у такому ракурсі аналізу циклічності маятникових, «постмодерно-архаїчних» коливань також виявляється позбавленим цивілізаційно спільного масштабу, одиниць виміру. Тож, і сьогодні існують суспільства, які переживають власне середньовіччя.

Особливості дії дискурсивно-перцептивних механізмів соціальної детермінації залежно від цивілізаційного «часового поясу» становлять предмет окремого міждисциплінарного дослідження. Тут же зауважимо, що саме від інтроспективного дискурсивно-перцептивного механізму детермінації злочинності бере свій початок як його функціональна інверсія механізм, названий нами умовно інтерактивним. У його основі – процес і результат вилучення суб’єкта зі сфери домінування візуальних кодів, символізму соціальних взаємодій та залучення його до аудіального середовища, до сфери акустичних вербально-силових полів. Участь у цих полях передбачає (і як умову, і як супутній наслідок) зниження раціонального, свідомого в поведінці актора (соціальних груп), кумулятивне проникнення до сфери підсвідомого (особистісного, колективного), надання останньому засобами «живого слова» більш вираженої та менш керованої (з позицій самої особистості) детермінаційної властивості. За такою схемою відбувається групове «підключення» до матриць соціального орієнтування.


104

Таким чином, через колективну афіліацію, актуалізується певна соціальна роль, «персона» (у термінології К. Юнга) особистості. Фактично на індивідуальному рівні ґенези соціальної діяльності слід говорити про аскрипцію через реалізацію групової приналежності й утвердження певної ідентичності, а на відносно масовому – про ірраціональну інтеграцію (здебільшого у протиставленні, протистоянні, а тому й дезінтеграції у більш широкому розумінні), створення ситуативних альянсів на підставі спільних, емоційно резонуючих кодів і сигналів. Указані сигнали «з’являються» в інформаційному просторі, як правило, у форматі лозунгів та подібних до них колективістсько-семіотичних посилок. Втім, останні здатні формувати навколо себе дискурсивно-силові поля лише за умови достатньої емоційності, інтонаційності, особистісної вираженості та спрямованості.

Чи не тому сучасні технології організації масових акцій (які, зокрема, можна і слід розглядати з точки зору детермінації політичної злочинності), в процесі яких утворюється натовп, неодмінно передбачають використання музики й поезії? Так, наприклад, захоплення будівлі Харківської обласної державної адміністрації у квітні 2014 року супроводжувалося виступами у натовпі «народних поетів» та емоційно резонансною музикою. Аналогічний за формою «аудіо-супровід» відбувався і в процесі значної кількості акцій Революції Гідності. У цьому контексті обґрунтованими видаються твердження Л. С. Рубінштейна про те, що поезія, на відміну від прози, – мистецтво значною мірою тілесне, а не тільки словесне, тобто поет у своїй поетичній практиці так чи інакше репрезентує самого себе – мовленнєві інтонації, манеру поведінки тощо [9, с. 32]. Поезія, як і музика, охоплює виконавство, чим і зумовлюється його соціально-енергетична специфіка. Перебування людини під впливом поезії та музики частково повертає втрачену цілісність, мінімізується суб’єкт-об’єктний розрив. Музика використовується і в екстатичних ритуалах низки східних та африканських народностей, через які відбувається неординарне єднання з природою. Виконання особливих музичних і поетичних творів практично завжди присутнє і під час спроб мобілізувати натовп чи інші масовидні географічно диференційовані соціальні утворення, підкорити їх, змусити позитивно реагувати на заклики, явити світові «нерефлексуючу людину вкупі» (у термінах Г. Ш. Чхартішвілі [9, с. 106]). Через такі практики реконструюється симультанність сприйняття подій і явищ; людина повертається в аудіальний простір, де слова не відірвалися від дії, заряджені діяльнісною енергією, є складовими фізико-соціальної механіки. У таких просторах людина «друкарської» культури, людина атомізована й фрагментована, почуває себе некомфортно; розвинена самою цивілізацією вільність думок за відсутності їх розриву з практикою детермінує поведінкову свавільність, що нерідко набуває кримінальних форм.

Блокування деструктивних спроб використання таких технологій цілком може й повинно розглядатися серед потенційно ефективних кримінально-превентивних заходів, спрямованих на зниження агресивного потенціалу, зокрема – зниження ступеня керованості натовпу та


105

збереження індивідуалізованості учасників масових заходів, що є підставою підсилення почуття особистої, а не колективної відповідальності за власну поведінку тощо. І це – лише один з аспектів можливого прикладного застосування теоретичних положень про дискурсивно-перцептивні засади детермінації злочинності. Втім, і він, вважаємо, є достатньо показовим, таким, що засвідчує перспективність подальшої розробки порушеної дослідницької проблематики.

Висновки. Уся історія людства – історія людської думки, історія способів мислення, відображення, усвідомлення й самоусвідомлення. Злочинність же – онтологічний зріз людського виміру Природи, виміру мисленнєвого, категоріального й дискурсивного. При цьому злочинність, як відомо, є діяльністю. Але в першу чергу – діяльністю психічною, і лише потім – фізичною, енергетичною. Психічна активність будується на перцептивних механізмах, у структурі й функціонуванні яких суттєву роль відіграють домінуючий спосіб і джерела отримання інформації про навколишнє середовище. У візуальних культурах, на відміну від аудіотактильних, внаслідок укорінення фонетико-алфавітних перцептивних матриць домінуючою у пізнанні зовнішнього світу є інтроспекція, що виражає «відособистісний» (суб’єкт – об’єкт – суб’єкт) провідний спосіб соціальної адаптації та соціалізації, переважаючу сукцесивність психічного відображення. У них (у цих культурах) значно більшою мірою виявляються розвиненими риси особистісної індивідуалізованості, зниженої субсидіарної відповідальності у контексті емпатії, співпереживання за інших членів соціальної групи, занепокоєність через їх девіантну поведінку.

Варто бути свідомим того, що від свого народження людина у таких суспільствах ставиться у стан необхідності постійної й копіткої роботи по стримуванню (отриманню знань і вироблення обмежувальних, саморегулятивних навичок) «побічних наслідків» свого цивілізованого становлення в умовах історично безальтернативних текстово-візуальних технологій соціалізації. Ефективність же «стримувальних» навичок суттєво залежить від розвиненості, по-перше, особистих морально-правових імперативів (правосвідомість) і, по-друге, здатності до емпатії, колективного співпереживання. Як перше, так і друге мають стати ключовими цілями кримінологічної політики.

На завершення також слід наголосити, що дискурс «друкарської» (візуальної) культури є хоч і суттєвим, але не єдиним джерелом девіантогенності та кримінальної активності. Він лише доповнює, певним чином стимулює ті засадничі антропогенетичні особливості роду людського, які у своїй соціальній проекції виявляють конфліктні грані взаємодії окремої людини та суспільства. Розуміючи також схематичність запропонованого уявлення про окремі елементи механізму детермінації злочинності, тим не менш, вважаємо, що без їх урахування неможливо наблизитись до з’ясування основних характеристик сутності злочинності, її природи. При цьому висловлені в цій роботі положення не є методологічно бездоганними, не характеризуються завершеністю, а тому мають


106

розглядатися як запрошення до наукової дискусії. Перспективи ж подальших досліджень бачаться в емпіричній перевірці висловлених гіпотез щодо специфіки злочинності у різних типах культур, деталізації уявлень про роль дискурсу у ґенезі кримінальної агресії й аутоагресії (самогубства, наркотизація, алкоголізація тощо) та вивченні можливостей використання теоретичних узагальнень із зазначеної проблематики у практиці протидії злочинності. Окремо варто зосередити увагу на характеристиці сучасної української культури (у національному, регіональному та глобальному масштабах) із позицій співвідношення візуальних та аудіальних елементів не лише соціальної регуляції, а ширше – соціалізації особистості.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / пер. с нем.

Э. А. Телятниковой. М. : АСТ, 2004. 635 с. 2. Гавел В. Слово про слово // Промови та есеї / пер. з чеської:

Р. Мокрик, Т. Окопна, Є. Перебійніс, О. Перебійніс. Київ : Комора, 2016. С. 119–135.

3. Кондратюк Л. В., Овчинский В. C. Криминологическое измерение / под ред. К. К. Горяинова. М. : Норма, 2008. 272 с.

4. Фромм Э. Психоанализ и этика. М. : Республика, 1993. 415 с. 5. Поклад В. И. Луганск в водовороте глобальных процессов //

Людина віртуальна: нові горизонти: зб. наукових праць : Ч. 1. / за заг. ред. М. А. Журби. Монреаль : CPM «ASF», 2017. C. 98–102.

6. Степанченко О. О. Протидія етнорелігійному тероризму : монографія. Харків : Константа, 2018. 492 с.

7. Рубинштейн Л. С. Погоня за шляпой и другие тексты / вступ. статья М. Н. Липовецкого. М. : Новое литературное обозрение, 2004. 256 с.

8. Неклесса А. И. Ordo quadro – четвертый порядок: пришествие постсовременного мира. Полис. 2000. № 6. С. 6–18.

Рубинштей Л. С., Чхартишвили Г. Ш. От мая до мая. М. : Захаров, 2012. 200 с.


Юрий Владимирович ОРЛОВ, доктор юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков)

ДИСКУРСИВНО-ПЕРЦЕПТИВНЫЕ МЕХАНИЗМЫ ДЕТЕРМИНАЦИИ ПРЕСТУПНОСТИ Выделены и охарактеризованы два типа дискурсивно-перцептивных

механизмов детерминации преступности: интроспективный и интерактивный. Первый развивается в носителях элементов визуальной культуры. Вследствие укоренения фонетико-алфавитных перцептивных матриц доминирующей в системе познания оказывается интроспекция, формирующая такие девиантогенные факторы, как преобладающая


107

сукцесивность психического отражения, индивидуализированность социальных акторов, пониженная эмпатия и субсидиарная ответственность. В основе интерактивного механизма лежат вовлечение субъекта в сферу акустических вербально-силовых полей, снижение степени индивидуализированности и стимуляция коллективистских паттернов.

Ключевые слова: преступность, детерминация, дискурс, перцепция, механизм, интроспекция, интеракция.

Yurii V. ORLOV, Doctor of Law, associate professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) DISCURSIVE AND PERCEPTIONAL MECHANISMS OF CRIMINAL DETERMINATION The author of the article has outlined and characterized two types of

discursive and perceptional mechanisms of criminal determination: introspective and interactive. The first one is developed in bearers of visual culture elements. As a result of entrenching phonetic and alphabet perceptive matrices, introspection occupies a predominant place in cognitive system. It generates the following deviantogenic factors: prevailing successiveness of mental reflection, individualization of social actors, reduced empathy, subsidiary responsibility. The basis for interactive mechanism is characterized by involving the subject to the sphere of acoustic verbal and force fields, reduction of individualization degree, stimulation of collective patterns.

Key words: crime, determination, discourse, perception, mechanism, introspection, interaction.


108

УДК 343.97:004:005.311

Анфіса Юріївна НАШИНЕЦЬ-НАУМОВА, доктор юридичних наук, доцент (факультет права та міжнародних відносин Київського університету імені Бориса Грінченка, м. Київ)

ПРОТИДІЯ КОМП’ЮТЕРНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ В КІБЕРНЕТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

Здійснено аналіз темпів зростання комп’ютерної злочинності.

Доведено, що розслідування кіберзлочинів зараз є дуже актуальним завданням, оскільки кількість цього виду злочинів за останні роки зросла в кілька разів і збиток від них обчислюється десятками мільярдів доларів. Підтверджено, що правоохоронні органи всіх країн фіксують зростання рівня кіберзлочинності. Зловмисники під час здійснення правопорушень прагнуть до отримання максимального прибутку й особистої вигоди. Досліджено, що кількість злочинів, які вчиняються в кіберпросторі, зростає пропорційно кількості користувачів комп’ютерних мереж.

Ключові слова: кіберзлочинність, кіберпростір, кібератака, інформаційні технології, кримінологічний аспект

Постановка проблеми. Ми живемо в епоху інформаційного

суспільства, коли комп’ютери й телекомунікаційні системи охоплюють усі сфери життєдіяльності людини та держави. Але людство, поставивши собі на службу телекомунікації та глобальні комп’ютерні мережі, не передбачало, які можливості для зловживання створюють ці технології. Сьогодні жертвами злочинців, що орудують у віртуальному просторі, можуть стати не лише люди, а й цілі держави. При цьому безпека тисяч користувачів може виявитися залежною від декількох злочинців. Кількість злочинів, скоєних у кіберпросторі, зростає пропорційно кількості користувачів комп’ютерних мереж, і, за оцінками Інтерполу, темпи зростання злочинності, наприклад у глобальній мережі Інтернет, є найшвидшими на планеті [1]. За даними міжнародної служби щодо забезпечення безпеки в сфері кіберзагроз Symantec Security, щосекунди в світі піддаються кібератаці 12 осіб, а щорічно в світі реєструється близько 556 млн кіберзлочинів, збиток від яких становить понад 100 млрд дол. США [2]. Унаслідок цих злочинів у віртуальному просторі стає особливою сферою

© А. Ю. Нашинець-Наумова, 2019


109

уваги експертів національна безпека, а профілактика й попередження кіберзлочинів артикулюються в засобах масової інформації, державних документах і наукових роботах.

Відповідно до вищезазначеного, актуальність тематики зумовлюється ще й тим, що зростає ступінь уразливості економічних і суспільних суб’єктів через порушення їх діяльності в Інтернеті та широкомасштабні кібератаки щодо суспільно-економічної діяльності. Дії в кіберпросторі, спрямовані на політичні та соціально-економічні структури, є менш витратними та приносять більш вагомі результати, ніж здійснення прямої військової чи економічної агресії. Вони також є менш ризикованими для кіберзлочинців із позиції кримінального права та значно ефективнішими з точки зору політичного чи соціально-економічного впливу, що досягається з меншими витратами. Також необхідно зазначити, що Україна перебуває в умовах гібридної війни, одним із невід’ємних елементів якої є гібридно-воєнні дії в інформаційно-комунікаційних системах і кіберзлочини з боку агресорів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Нормативно-правові аспекти системи кібернетичної безпеки розглядались у працях зарубіжних учених Дж. Ліпмана, Д. Фахренкурга, Ф. Крамера та Л. Вентца. Можна назвати вітчизняні наукові праці за цією тематикою О. Порфимовича, А. Марченка, М. Погорецького, О. Манжая та інших. Однак варто зазначити, що в Україні чимало досліджень з питань кібербезпеки, про це, наприклад, свідчать дані пошуку від 23.01.2019 р. в Yandex: за ключовими словами «кібербезпека» знайдено приблизно 1 млн. посилань; «кіберзлочинність» – 246 тис. посилань.

Метою статті є вивчення проблеми кіберзлочинності та її кримінологічних значущих аспектів, необхідних для оцінювання ступеня суспільної небезпечності цього явища.

Виклад основного матеріалу. Під кіберзлочинністю розуміється сукупність злочинів, що здійснюються в кіберпросторі за допомогою комп’ютерних систем або комп’ютерних мереж, а також інших засобів доступу до кіберпростору, в межах комп’ютерних систем або мереж, проти комп’ютерних систем, комп’ютерних мереж і комп’ютерних даних [3, с. 57–58]. Згідно з рекомендаціями експертів ООН термін «кіберзлочинність» охоплює будь-який злочин, який може здійснюватися за допомогою комп’ютерної системи або мережі, в межах комп’ютерної системи або мережі чи проти комп’ютерної системи або мережі. У принципі він охоплює будь-який злочин, який можна здійснити в електронному середовищі. Інакше кажучи, до кіберзлочинів належать такі суспільно небезпечні діяння, які вчиняються з використанням засобів комп’ютерної техніки щодо інформації, яка обробляється й використовується в Інтернеті. Логічним наслідком цього визначення є поняття самого діяння. Кіберзлочини – це винні, суспільно небезпечні та кримінально карані втручання в роботу комп’ютерів, комп’ютерних програм, комп’ютерних мереж, несанкціонована модифікація комп’ютерних даних, а також інші протиправні суспільно небезпечні діяння, вчинені за допомогою комп’ютерів, комп’ютерних мереж і програм.


110

Як відомо, одним із першоджерел, що регулюють правову взаємодію країн, є Хартія ООН [4]. Цей документ був ухвалений понад 50 років тому і, звісно, не передбачав тоді правовий захист від кібератак. Проте багато держав намагаються застосувати цей документ для правової оцінки кібернападів. Найбільш придатними є статті 51 і 41 [4]. Так, стаття 51 говорить, що ніхто не може заборонити нації або групі націй організувати самозахист, якщо сталася збройна атака. Однак тут виникає питання: чи є кібератака збройною атакою? Питання залишиться, навіть якщо буде встановлено, що атака сталася з підрозділів збройних сил.

Бангкокська декларація [5], яка стала результатом діяльності XI Конгресу ООН із запобігання злочинності та кримінального правосуддя, також свідчить про актуальність проблеми кіберзлочинності. У декларації наголошується, що в період глобалізації швидкий розвиток інформаційних технологій і нових систем телекомунікацій та комп’ютерних мереж супроводжується зловживанням цими технологіями в злочинних цілях, а також наголошується на необхідності розробки національних заходів і розвитку міжнародного співробітництва щодо протидії кіберзлочинності.

До основної структури ООН, що працює в сфері інформаційних технологій, належить Міжнародний союз телекомунікацій [6], який у травні 2007 р. ухвалив Глобальну повістку щодо кібербезпеки. Вона є великим комплексом міжнародних заходів та об’єднує всіх бажаючих для досягнення спільних цілей по кіберстабільності. Наступним кроком було створення групи висококваліфікованих експертів, що охопила близько 100 найвідоміших учених із різних країн світу. Однак США відкрито критикують Міжнародний союз телекомунікацій за Глобальний порядок з кібербезпеки і відмовляються його підтримати. Розвиваючи цей напрямок, Міжнародний союз телекомунікацій в 2009 р. виступив з ініціативою створити міжнародний Протокол проти кіберзагроз [6].

На посилення вищезазначеного, підкреслимо, що у Північноатлантичному договорі НАТО використовуються такі терміни, як «озброєна атака», «територіальна цілісність», «політична незалежність» тощо [7]. Терміни «самозахист», «допомога» й «колективна допомога» використовуються тільки в контексті збройного нападу. Стаття 12 Північноатлантичного договору дозволяє країнам НАТО проводити спільні консультації з аналізу договору, якщо є «фактори, які загрожують миру і стабільності». Ця стаття може бути використана як механізм, за допомогою якого кібератаки, колективний захист і гео-кібербезпека можуть розглядатися країнами НАТО [8, с. 20]. Після подій, що відбулися в 2007 р., Міністр оборони Естонії Яак Аавіксоо відзначав в ЗМІ, що цей договір НАТО не може пояснювати ситуацію й допомагати в разі кібернападів, і жоден міністр оборони країни НАТО не кваліфікуватиме кібератаку як військовий напад на його країну.

Рада Європи в 2001 р. ухвалила Конвенцію про кіберзлочинність [9], яка пропонує різні способи для спільної правової роботи країн щодо оцінювання кібератак і заходів з їх відбиття. Конвенція передбачає вжиття


111

сторонами законодавчих та інших заходів, які дозволять кваліфікувати як злочин такі діяння, як протизаконний доступ до комп’ютерної системи, протизаконне перехоплення даних, вплив на дані та на функціонування комп’ютерної системи, протизаконне використання пристроїв, підроблення та шахрайство з використанням комп’ютерних технологій, правопорушення, пов’язані з дитячою порнографією, правопорушення, пов’язані з порушенням авторського права і суміжних прав, а також замах, співучасть чи підбурювання до вчинення зазначених злочинів (статті 2–11 Конвенції [9]). Ця Конвенція набула чинності 01.07.2004 р. і є єдиним зобов’язуючим міжнародним інструментом у цій галузі.

Останніми роками на засіданнях Організації договору колективної безпеки (ОДКБ) регулярно почали розглядатися питання, що стосуються кібербезпеки. Так, у 2009 р. на території країн-членів ОДКБ була проведена широкомасштабна операція «Проксі» з протидії кіберкриміналу [10, с. 113]. Її було спрямовано на виявлення та припинення в національних сегментах Інтернету інформаційних ресурсів кримінального характеру.

Учені розвинених країн одними з перших почали звертати увагу на дедалі зростаючу небезпеку кіберзагроз. Із початку 90-х рр. XX ст. щороку збільшується кількість великих міжнародних форумів, на яких дедалі частіше йдеться про необхідність ужиття дієвих заходів із правового захисту від кібератак. Всесвітня федерація вчених, одне з найбільших у світі об’єднань, у 2001 р. створила спеціальну секцію з інформаційної безпеки й регулярно розглядає питання, пов’язані із зовнішніми впливами на комп’ютерні мережі, публікує матеріали, що показують важливість проблеми та шляхи її вирішення. На своєму засіданні в серпні 2009 р. в італійському місті Еріче федерація ухвалила спеціальну Декларацію про принципи кіберстабільності й кібермиру [11]. У ній ідеться про те, які заходи повинні вживати уряди країн, що необхідно зробити інтернет-провайдерам і користувачам, щоб гарантувати вільний і безпечний доступ до світових інтернет-ресурсів. Усі держави повинні брати активну участь у зусиллях ООН, щоб забезпечити кіберстабільність у світі. Всесвітня федерація вчених у 2009 р. розробила також список найважливіших проблем у сфері кібербезпеки, в якому зазначено найважливіші юридичні, політичні й технічні проблеми, на вирішення яких необхідно сконцентруватися найближчим часом.

Серед провідних завдань у сфері кібербезпеки України є формування національної політики кібербезпеки, що забезпечується низкою національних та міжнародних актів, насамперед такими:

1) актами загального спрямування, зокрема Конституцією України та Стратегією національної безпеки України; нормативно-правовими актами України щодо основ національної безпеки, засад внутрішньої та зовнішньої політики, електронних комунікацій, захисту державних інформаційних ресурсів та інформації тощо;

2) спеціалізованими актами щодо кібербезпеки, а саме Конвенцією про кіберзлочинність, ратифікованою Законом України від 07.09.2005 р., Стратегією кібербезпеки України, Законом України «Про основні засади


112

забезпечення кібербезпеки України», Рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 29.12.2016 р. «Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи їх нейтралізації», Порядком формування переліку інформаційно-телекомунікаційних систем об’єктів критичної інфраструктури держави, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 23.08.2016 р., Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів на 2018 рік з реалізації Стратегії кібербезпеки України» від 11.07.2018 р. тощо.

Такий стан справ зумовлює глибинні зміни у ставленні нашої держави до безпеки власного інформаційного та кіберпросторів, а отже, і до посиленого захисту інформації, засобів її оброблення та кіберсередовища, в якому ця інформація циркулює, визначення об’єктів впливу, тобто до вжиття заходів із забезпечення інформаційної та кібербезпеки (рис. 1).

Рисунок 1 – Інформаційна та кібербезпека

З огляду на викладене виникла нагальна необхідність у реорганізації та

вдосконаленні методів протидії кіберзлочинності. Одним із засадничих підходів до застосування сучасних технологій у сфері протидії кіберзлочинності на якісно новому рівні та ухвалення при цьому оптимальних рішень є кримінальний аналіз дійових осіб кіберпростору (рис. 2).

Даючи кримінологічну характеристику кіберзлочинів, треба визнати, що більшість виявлених кіберзлочинів розпорошено у звітності різних підрозділів Національної поліції України, і це не дає можливості провести комплексний аналіз і дати характеристику кіберзлочинності. Нещодавно створено Управління кримінального аналізу Національної поліції для консолідації усіх розрізнених джерел оперативної інформації з подальшим глибоким аналізом, що повинно стати вагомим чинником у протидії кіберзлочинності [12].


113

Рисунок 2 – Дійові особи кіберпростору

Основним мотивом скоєння злочинів у цій сфері стає отримання

максимального доходу від злочинної діяльності. Практично всі випадки неправомірного доступу до інформації (19 % від усіх комп’ютерних злочинів) спрямовано на розкрадання грошових коштів. Застосовувані засоби мережевого вторгнення є дуже різноманітними. Серед них необхідно виділити комп’ютерні віруси та «черв’яків», «логічні бомби», «троянських коней», пошукові програми та інші [13]. Їх жертвами стають як організації, так і приватні особи.

Правоохоронні органи всіх країн фіксують зростання рівня кіберзлочинності. Зловмисники під час здійснення правопорушень прагнуть до отримання максимального прибутку й особистої вигоди. Також необхідно відзначити, що кількість злочинів, які вчиняються в кіберпросторі, зростає пропорційно кількості користувачів комп’ютерних мереж. Так, згідно з даними МВС України в 2018 році Департаментом кіберполіції виявлено близько 6 тисяч злочинів, учинених у сфері використання високих інформаційних технологій. Із них майже тисяча –


114

злочини, вчинені у сфері кібербезпеки [14]. Контент-аналіз, здійснений в досліджуваній сфері, дозволив визначити

загрози, з якими зіткнулися підприємства, організації та приватні підприємці у 2018 році. Вони були пов’язані, перш за все, із зараженням інформаційних систем вірусами, зломом комп’ютерних поштових скриньок, атаками на сайти компаній та інтернет-шахрайством [14].

До традиційних видів кіберзлочинів можна віднести такі: – розкрадання комп’ютерних інформаційних даних і технічних засобів; – пошкодження техніки й усієї інформації в ній; – неправомірний доступ до інформаційних ресурсів; – розкрадання паролів і засобів з банку та з кредитних карт; – інформаційне шпигунство; – фальсифікацію результатів голосувань. На підставі вищевикладеного зрозуміло, що забезпечення стійкого

розвитку інформаційної сфери держави є неможливим без своєчасного виявлення загроз інформаційній безпеці держави. Узагальнення досвіду здійснення інформаційних операцій проти України з використанням протиборчою стороною кібератак показало, що для їх реалізації використовуються значні інформаційні ресурси, механізми таргетингу для впливу на цільову аудиторію, що забезпечує вибірковий характер інформаційного впливу [15, с. 48].

Основним джерелом контенту у кіберпросторі є дійові особи (про них йшлося вище), які використовують наявні засоби не лише для публікації самостійно створеного контенту, але і для поширення контенту інших осіб чи віртуальних спільнот. Аналіз та узагальнення інформації профілів осіб у інформаційному просторі, їх зв’язків з іншими особами й віртуальними спільнотами й особливостей поведінки онлайн дозволяють зробити висновок про їх участь в інформаційних акціях проти інформаційної безпеки держави. Прикладом протиправних інформаційних акцій можуть бути події анексії Криму та збройної агресії Російської Федерації на сході України, які показали, що кіберінструменти активно використовувалися на етапах підготовки й безпосередньо під час їх ведення. Так, за інформацією американського аналітика М. Голловея, уряд Російської Федерації витратив 19 мільйонів доларів для фінансування діяльності 600 спеціально залучених дійових осіб Facebook, VK та Оdnoklassniki [15, с. 46]. Діяльність цих осіб полягала у публікації статей і коментарів до них з метою формування в українського та міжнародного суспільства враження про підтримку місцевим населенням анексії, дискредитації місцевої опозиції, поширення серед населення чуток, почуттів страху й ненависті.

У червні 2018 року німецька контррозвідка (Федеральне управління з інформаційної безпеки, BSI) оприлюднила інформацію про масштабну кібератаку на енергетичні компанії в країні з боку російських хакерів. Атака отримала назву Berserk Bear. Зловмисники намагались отримати несанкціонований доступ до інформаційних систем компаній енергетичного сектору, але їм вдалось проникнути лише до офісних комп’ютерних мереж


115

декількох компаній [16]. Уже на початку 2019 року невідомі хакери оприлюднили особисті дані сотень німецьких політиків різного рівня, а також внутрішні документи п’яти з шести партій, що входять у Бундестаг. Від кібератаки не постраждали лише члени «Альтернативи для Німеччини». Поки невідомо, хто стоїть за кібератакою, а первинний аналіз опублікованої інформації показав, що вона не містить політично чутливих документів – головним чином це особисті відомості. Компетентні органи ведуть розслідування обставин масового витоку даних, перевіряючи серед іншого і версію іноземного втручання. Тим часом експерти припускають, що мета зловмисників – дискредитувати нинішню владу в очах пересічних німців [17].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Вивчення комп’ютерної злочинності в кібернетичному просторі дозволяє зробити висновок про те, що це явище характеризується різноманітністю об’єктів злочинного посягання. Об’єктом комп’ютерних злочинів виступає ціле коло суспільних відносин, які перебувають під охороною держави в сфері національної, громадської й інформаційної безпеки, економіки, конституційних прав і свобод людини та громадянина, захисту честі й гідності особистості тощо. Специфічність комп’ютерних злочинів полягає у тому, що поряд із правовідносинами у фізичному світі, вони існують і в віртуальному. Динаміка зареєстрованих комп’ютерних злочинів в Україні свідчить, що з року в рік їх кількість збільшується, і з упевненістю можна стверджувати, що ця тенденція зберігатиметься найближчим часом. Серйозних результатів у протидії комп’ютерній злочинності можна досягти шляхом міжнародного вирішення проблем боротьби з транснаціональними комп’ютерними злочинами та їх переслідування в судовому порядку.


1. Орлов О. В., Онищенко Ю. М. Попередження кіберзлочинності – складова частина державної політики в Україні. Теорія та практика державного управління. Вип. 1 (44). URL: www.irbis-nbuv.gov.ua/.../cgiirbis_64.exe? (дата звернення: 10.01.2019).

2. Managing cyber risks in an interconnected world. Key findings from The Global State of Information Security Survey 2015: United States Department of Labor. URL: http://www.dol.gov/ebsa/pdf/erisaadvisorycouncil2015security3.pdf (дата звернення: 10.01.2019).

3. Бойченко О. В. Міжнародне співробітництво правоохоронних органів держав в галузі забезпечення інформаційної безпеки. Форум права. 2009. № 2. С. 56–62.

4. Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства : міжнар. документ // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998_163. (дата звернення: 17.01.2019).

5. Бангкокская декларация «Взаимодействие и ответные меры: стратегические союзы в области предупреждения преступности и


116

уголовного правосудия». URL: http://www.un.org/ru/documents/ decl_conv/declarations/bangkok_declaration.shtml. (дата звернення: 17.01.2019).

6. OECD Communications Outlook 2011. URL: http://dx.doi.org/10.1787/comms_outlook-2011-en. (дата звернення: 09.01.2019).

7. Довідник НАТО / Office of Information and Press ; NATO. 1110. Brussels, 2001. 608 с.

8. Андріянова Н. М. Аналіз практики проведення операцій НАТО з підтримання миру і безпеки. Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняхівського. 2017. Вип. № 3(61). С. 19–23.

9. Конвенція про кіберзлочинність : міжнар. документ від 23.11.2001 : ратифіковано із застереженнями і заявами Законом № 2824-IV (2824-15) від 07.09.2005. Відомості Верховної Ради. 2006. № 5–6. Ст.71.

10. Клевакина Е. В. Организация Договора о коллективной безопасности в контексте национальных интересов стран-участниц. Вестник международных организаций. 2013. № 2 (41). С. 112–129.

11. Erice Declaration on Principles for Cyber Stability and Cyber Peace / World Federation of Scientistsю Aug. 2009. URL: www.ewi.info/system/ files/Erice.pdf. (дата звернення: 17.01.2019).

12. Єрофєєв В. Кримінальний аналіз – це ефективна робота поліції та безпека громадян // Міністерство Внутрішніх справ України : офіц. сайт. URL: http://mvs.gov.ua/ua/news/10309_Kriminalniy_analiz_ce_efektivna_robota_policii_ta_bezpeka_gromadyan_FOTO.htm. (дата звернення: 10.01.2019).

13. Голубев В. А. Проблемы борьбы с кибертерроризмом в современных условиях. URL: http://www.crime-research.org/library/e-terrorism.htm. (дата звернення: 10.01.2019).

14. У 2018 році Нацполіція викрила тисячу злочинів у сфері кібербезпеки (ІНФОГРАФІКА) // Міністерство Внутрішніх справ України : офіц. сайт. URL: http://old.mvs.gov.ua/ua/news/17218_U_2018_roci_ Nacpoliciya_vikrila_tisyachu_zlochiniv_u_sferi_kiberbezpeki_INFOGRAFIKA.htm. (дата звернення: 10.01.2019).

15. Грищук Р. В., Молодецька-Гринчук К. В. Постановка проблеми забезпечення інформаційної безпеки держави у соціальних інтернет-сервісах. Сучасний захист інформації. 2018. № 1 (33). С. 43–53.

16. German intelligence sees Russia behind hack of energy firms: media report. Reuters. 2018-06-20.

17. Хакери оприлюднили особисті дані сотень німецьких політиків. URL: https://nv.ua/ukr/world/countries/hakeri-oprilyudnili-osobisti-dani-soten-nimeckih-politikiv-zmi-50000679.html. (дата звернення: 18.01.2019).


Анфиса Юрьевна НАШИНЕЦ-НАУМОВА,

http://www.un.org/ru/documents/

http://www.ewi.info/system/

http://old.mvs.gov.ua/ua/news/17218_U_2018_roci_


117

доктор юридических наук, доцент (факультет права и международных отношений Киевского университета имени Бориса Гринченко, г. Киев, Украина) ПРОТИВОДЕЙСТВИЕ КОМПЬЮТЕРНОЙ ПРЕСТУПНОСТИ В КИБЕРНЕТИЧЕСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ Проведен анализ темпов роста компьютерной преступности.

Доказано, что расследование киберпреступлений в настоящее время является очень актуальной задачей, так как количество данного вида преступлений за последние годы выросло в несколько раз и ущерб от них исчисляется десятками миллиардов долларов. Подтверждено, что правоохранительные органы всех стран фиксируют рост уровня киберпреступности. Злоумышленники при совершении правонарушений стремятся к извлечению максимальной прибыли и получению личной выгоды. Доказано, что количество преступлений, совершаемых в киберпространстве, растет пропорционально числу пользователей компьютерных сетей.

Ключевые слова: киберпреступность, киберпространство, кибератака, информационные технологии, криминологический аспект

Anfisa Yu. NASHYNETS-NAUMOVA, Doctor of Law, associate professor (Faculty of Law and International Relations of Borys Grinchenko Kyiv University, Kyiv, Ukraine) COUNTERACTION TO COMPUTER CRIME WITHIN CYBERNETIC SPACE The author of the article has analyzed the growth rate of computer crime. It

has been proved that the investigation of cybercrime is currently a very urgent task, since the number of this type of crime has recently increased in several times and the damage caused by them is tens of billions dollars. It has been confirmed that the law enforcement agencies of all countries record an increase in the level of cybercrime. Criminals in the commission of offenses seek to maximize the profits and personal gain. It has been proved that the number of crimes committed in cyberspace is growing in proportion to the number of users of computer networks.

Key words: cybercrime, cyberspace, cyberattack, information technologies, criminological aspect


118

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

УДК 343.85

Тетяна Андріївна ДЕНИСОВА, доктор юридичних наук, професор, помічник ректора з наукової та науково-методичної роботи (Академія державної пенітенціарної служби, м. Чернігів, Україна)

ПРЕЛОМЛЕНИЕ УГОЛОВНО-ПРАВОВЫХ САНКЦИЙ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ НАКАЗАНИЯ

Аналізується ситуація, що склалася в Україні з призначенням

покарання. Указуються проблеми щодо збалансованості між кримінально-правовими санкціями та покаранням. На прикладі довгострокових покарань визначаються ризики, пов’язані із довготривалим перебуванням в умовах несвободи. Наголошується, що практика призначення та реалізації покарання свідчить, що жорстокість кари та збільшення верхньої межі окремих санкцій не приносять позитивних результатів у протидії злочинності, як цього бажає суспільство. Відзначається, що перспективним та найбільш правильним є шлях радикальних змін під час призначення та застосування кримінальних покарань.

Ключові слова: санкція, покарання, законодавство, позбавлення волі, засуджений.

Постановка проблемы. Общеизвестно, что в государствах, где реализуется репрессивная политика и существует экономическая нестабильность, неизбежно возникают социальные проблемы. Это

© Т. А. Денісова, 2019


119

приводит к накоплению опасных явлений, которые могут наполнить общество преступными формированиями, привести к росту преступности, увеличению рецидива и распространению криминализации.

К большому сожалению, этот негативный опыт коснулся и Украины. Нищенский образ жизни, когда значительная часть населения находится за чертой бедности, прогрессирующее разрушение реального благосостояния, безработица и изменение социальной психологии населения сформировали устойчивое представление о невозможности честным трудом заработать не только на безбедную жизнь, но и вообще на сколько-нибудь приемлемый ее уровень. К этому следует добавить и то, что значительное количество лиц, как в советское время, так и сейчас, осуждаются к лишению свободы даже за совершение незначительных преступлений. Такие факторы определили формирование очень благоприятной среды для криминализации общества – от привлечения к «теневой» и нелегальной деятельности широких слоев населения до широкомасштабной коррупции и криминализации наиболее важных сфер функционирования государства.

Анализ последних исследований и публикаций. Наказание всегда было, есть и будет действенным средством воздействия на преступность, одним из государственных рычагов локализации и нейтрализации преступности и снижения ее уровня. По этому поводу заслуживают внимания труды отечественных и зарубежных ученых М. И. Бажанова, Л. В. Багрия-Шахматова, А. М. Бандурки, Ю. В. Баулина, В. И. Борисова, А. В. Бриллиантова, В. В. Голины, И. М. Гальперина, И. Н. Даньшина, А. П. Закалюка, П. С. Матышевского, П. П. Михайленко, А. С. Михлина, М. П. Мелентьева, В. В. Сташиса, Е. Л. Стрельцова, Н. А. Стручкова, А. Ф. Степанюка, М. Д. Шаргородского и многих других. Но, несмотря на значительное количество работ, касающихся проблем наказания, в теории и практике применения уголовных наказаний существует немало дискуссионных вопросов, требующих основательного осмысления и комплексных исследований.

Наказывая преступника, общество не должно переходить определенные границы, чтобы не наказывать в дальнейшем себя и не стать заложником криминализации отдельного региона или государства. Определяя размер и вид наказания, необходимо не только учитывать санкцию соответствующей статьи, но и руководствоваться другими общими принципами назначения наказания: принимать во внимание степень тяжести совершенного преступления, личность виновного, обстоятельства, смягчающие или отягчающие наказание, и тому подобное. Но главным должен стать тезис о том, что лицу, совершившему преступление, должно быть назначено такое наказание, которое было бы необходимым и достаточным для его исправления и предотвращения новых преступлений.

Цель статьи – указать на проблемные вопросы, связанные со сбалансированностью уголовно-правовых санкций и наказания, а также обозначить направления изменений при назначении и применении


120

уголовных наказаний. Изложение основного материала. Общеизвестно, что

противодействие преступности проходит по двум основным направлениям. Во-первых, это применение уголовных наказаний к лицам, совершившим преступление, а во-вторых, предупреждение обществом и государством общественно опасных деяний [1, с. 148]. Хотя законодатель предпринимает значительные шаги по реформированию судебной и правоохранительной систем, общая уголовная политика государства, несмотря на декларацию общечеловеческих ценностей и защиты прав и свобод граждан, остается прежней. Так, Уголовный кодекс (далее – УК) Украины неустанно пополняется санкциями, связанными с лишением свободы, в т. ч. и на длительный срок. Примером могут служить не только преступления против личности и основ национальной безопасности (разделы I Особенной части УК Украины «Преступления против основ национальной безопасности Украины» и II «Преступления против жизни и здоровья личности»), но и большинство иных преступлений (раздел V «Преступления против избирательных, трудовых и других личных прав и свобод человека и гражданина», раздел VII «Преступления в сфере хозяйственной деятельности», раздел XVII «Преступления в сфере служебной деятельности» и др.)[2].

Как и иные государства, Украина тратит значительные силы на борьбу с преступностью. Но есть ли возможность в нынешних условиях предотвратить распространение преступности? Где найти выход, чтобы приостановить ее стремительный рост, когда после отбытия наказания бывшие осужденные продолжают заниматься преступной деятельностью? Почему множество программ противодействия преступности не способны уменьшить рецидив в Украине, и в чем его живучесть? Наконец, сколько должно государство ежегодно приговаривать к лишению свободы виновных в совершении преступления лиц, чтобы избежать криминализации общества в целом?

История существования преступления и наказания такая же длительная, как и история самого человечества, и в этом, прежде всего, прослеживается их феноменальность. Тысячелетия существуют разные подходы к тому, какие санкции следует считать разумными, необходимыми, достаточными и адекватными, но, как известно, предложить обобщенную универсальную формулу таких мер уголовного воздействия на всю жизнь и для всех членов общества не удается, и, видимо, этого невозможно сделать, исходя из политических, экономических и социальных реалий, культурных и нравственных традиций и обычаев. В поддержку этого тезиса можно сослаться на бесконечную цепь выдающихся ученых, внесших неоценимый вклад в поиск ответов на эти вопросы от Сократа, Платона, Аристотеля, Ч. Беккариа и И. Бентама до современных представителей науки.

Несмотря на то, что Украина считает целью своего существования человека, декларирует, что его жизнь, здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность являются наивысшей социальной


121

ценностью, в обществе сохраняется иллюзия, что лишь принуждением, лишь наказанием можно действенно противостоять преступности. Системное исследование формирования санкций и института наказания в уголовном и уголовно-исполнительном законодательстве дает все основания утверждать, что уголовное наказание, было, есть и будет оставаться хотя и не единственным, но необходимым средством противодействия преступности. Но при этом оказалось, что существуют значительные риски, связанные с применением длительных сроков лишения свободы. Остановлюсь на нескольких из них.

1. Увеличение роста рецидива преступлений. Практика назначения и реализации длительных сроков лишения свободы уверенно свидетельствует о том, что жестокость санкций и увеличение объема наказания не приносят желаемых результатов в борьбе с преступностью. Более того, чем сильнее политика государства склоняется к репрессиям, тем более распространенной становится рецидивная преступность. Когда-то, в советское время, рецидив строго контролировался (особому учету подлежали не только лица, освобожденные из мест лишения свободы, но и те, которым назначалось наказание в виде исправительных работ, штрафа и др.). Сегодня мы только говорим о наличии рецидивной преступности, но неизвестно, каков этот показатель, кто и почему показывает соответствующий результат, поскольку достоверных статистических данных нет. Нынешние реалии способствуют распространению рецидива, провоцируют создание своих специфических групп, которые помогут распределить сферы влияния и поддержат в «устройстве жизни на свободе», в т. ч. помогут продолжать совместную преступную деятельность.

Как тут не вспомнить А. Ф. Зелинского, который, раскрывая психологию рецидива преступлений, приводил слова известной буддийской мудрости: «Сам творишь злое – сам страдаешь; сам бежишь от греховного – сам очищаешь себя от зла...» [3, с. 214].

Мы много говорим о моральном возрождении нашего общества, о проблемах возвращения в него полноправных его членов – бывших осужденных, но практически ничего для этого не делаем. Представляется, что чтобы найти пути приостановления роста рецидивной преступности, нам следует очень взвешенно относиться к вопросам реализации уголовно-правовых санкций. Неужели мы глухи и слепы – не замечаем того, что большинство стран всячески стремится уменьшить стремительный бег преступности и сократить пенитенциарный рецидив? [4, с. 78–80].

2. Усвоение негативного асоциального поведения, взаимозаражение и передача негативного преступного опыта. Противодействие распространению негативного асоциального поведения остается на низком уровне: условия отбывания наказаний осужденных не удалось приблизить к международным стандартам, качество исправительного процесса также остается низким, и не созданы реальные условия для ресоциализации лиц, отбывших наказание. Особо следует отметить места предварительного содержания и следственные изоляторы.


122

Так, в местах предварительного заключения действует постоянная атмосфера напряжения, что в любой момент может привести к правонарушениям. Согласно неформальными кодексами поведения, которые существуют в преступном мире, начиная с содержания под стражей в следственных изоляторах, лицо должно выбирать свою специфическую норму поведения в среде себе подобных. Неоднократно судимые контролируют «процесс посвящения» и заставляют его выполнять. Как правило, осужденные впервые проходят проверку насилием, на которое они должны адекватно реагировать, даже совершая правонарушения или преступления. Если же противодействия нет, то задержанные или осужденные могут испытывать дополнительное насилие.

По итогам исследования автора доклада было установлено, что подавляющее большинство осужденных (74,6 %) [5] считает недопустимым вмешательство во внутренние дела осужденных или защиту их со стороны администрации учреждений. И она практически отсутствует, потому что в части учреждений исполнения наказаний существует атмосфера нейтралитета и распределения сфер влияния благодаря именно неоднократно судимым осужденным. «Защита» осужденных от насилия, изнасилований и покровительство им являются приоритетной сферой деятельности не администрации, а групп отрицательной направленности, лидерами которых являются неоднократно судимые. Они же распространяют свой преступный опыт.

В период отбывания длительных сроков наказания, кроме физического воздействия, на осужденных оказывается и психологическое давление, что порождает ощущение психической незащищенности, отсутствие надежды на защиту и помощь со стороны, поддерживает культ силы, жестокости и насилия и постоянное ожидание возможных негативных действий. Поэтому осужденные стараются соблюдать все выдвинутые лидерами требования. Представляется, что именно психологическое давление, а не материальная или иная зависимость, влечет за собой более негативные последствия. Неоднократно судимые благодаря своему «авторитету» имеют безграничные возможности запугивать остальных осужденных и подавлять их. Именно из таких групп в дальнейшем могут формироваться организованные группы и преступные организации, которые создаются для совершения тяжких и особо тяжких преступлений как в местах лишения свободы, так и за их пределами.

3. Необратимые изменения в личности осужденного в период длительного отбывания наказания в виде лишения свободы. Как неоднократно отмечалось, практика исполнения наказаний свидетельствует, что длительные сроки наказаний негативно отражаются на личности, снижают эффективность воспитательного воздействия, делают невозможным поддержание социально полезных связей, повышают агрессивность и риск психических заболеваний. Влияние психологического фактора на протяжении всего периода отбывания наказания сказывается на бывших осужденных после их освобождения из мест лишения свободы.


123

Значительная их часть после окончания наказания не может адаптироваться к свободной жизни. Довольно часто они стараются держаться своего «коллектива» – того, где они являются социально значимыми фигурами. Таким образом, по приговору суда не только назначается наказание на 3, 5, 7 и более лет. Государство отрывает преступников от близких родственников, места жительства и работы и направляет их в специальные учреждения. Одновременно гражданское общество не только не принимает активного участия в исправлении лица, совершившего преступление, но и отмежевывается от проведения любых мероприятий по устранению негативных проявлений его поведения в будущем. Таким образом, оно не только подвергается опасности рецидива, но и способствует его распространению.

В особенно удручающее состояние приходят лица, находящиеся в местах несвободы годами. Исследования [6] показывают, что осужденные к лишению свободы, особенно на срок более 8–10 лет, постепенно деградируют в личностно-нравственном отношении, теряют социально полезные связи, их семьи распадаются, а после освобождения они оказываются вынуждены продолжать антиобщественный образ жизни и преступную деятельность.

Ни для кого не секрет, что определенное количество осужденных к лишению свободы страдает теми или иными заболеваниями (туберкулез, психические расстройства, венерические болезни, общие заболевания и т. д.). Особенно опасны осужденные с психическими расстройствами, поведение которых характеризуется агрессивностью, конфликтностью и склонностью к совершению новых преступных действий. Это также обратная сторона длительного лишения свободы.

4. Проникновение идеологии и коммуникативных атрибутов в современное общество. Для того чтобы чувствовать себя комфортно, быть защищенными от всевозможных проблем, восстановить ценность своей личности, не чувствовать себя оторванным от общества изгоем, лица, совершившие преступление и отбывшие длительные сроки наказания, объединяются в сообщества себе подобных; они создают собственную идеологию, модифицируя существующие в государстве ценности и вырабатывая свои, которые противопоставляют законопослушному обществу. Нам широко известны специфические «тюремные» (свод «законов», правил и норм поведения, обязательный для всех осужденных) и «воровские» законы (традиции, ритуалы, правила, обычаи, обязательные для «воров в законе»). Бывшие преступники уже сейчас являются так называемыми «законодателями мод» и распространяют соответствующую субкультуру за рамки тюремной сферы. Идеология и коммуникативные атрибуты (жаргон, татуировки, клички) преступного мира сейчас пользуются «широким спросом» – воспроизводятся в песнях, стихах и даже звучат из уст высокопоставленных чиновников.

Вот так выглядит этот небольшой перечень основных рисков, связанных с длительным лишением свободы. К сожалению его можно


124

продолжить. Таким образом, наказание в виде лишения свободы порождает много

рисков, которые обретают особенно острые формы при длительном нахождении в условиях несвободы. В первую очередь, они отражаются на личности осужденного. Приговор к лишению свободы может обернуться навсегда искалеченной жизнью или даже смертным приговором. Кроме того, концентрация большой группы людей в исправительных колониях с учетом всех расходов на одежду, питание, медико-санитарное обеспечение и пр. ложится тяжелым бременем на государственный бюджет.

В противовес этому можно отметить, что сегодня верховенство права, составной частью которого являются справедливость и законность, должно подняться на более высокую ступень своего развития. Именно справедливость и законность должны отражать содержание предполагаемых санкций и характеризовать их целостность. К тому же, как известно, законность обеспечивает стабильность уровня справедливости. За счет этого законодатель добивается выгодного для общества поведения тех, кто попал в сферу действия уголовного закона. Чтоб наказать преступника, исправить его и предотвратить совершение новых преступлений требуется немало усилий. Следует отметить, что стремление повысить эффективность противодействия преступлениям только с помощью уголовно-правовых репрессий является ошибочным подходом к осуществлению предупредительной деятельности государства, поскольку никакие меры не приведут к желаемому результату без существенной гармонизации общественных отношений. Более того, в стандартных минимальных правилах ООН утверждается, что тюремное заключение не может рассматриваться как надлежащая санкция в отношении широкого круга правонарушителей и многих категорий правонарушителей [7].

Доказано, что стимулировать позитивное поведение возможно с помощью не только суровости санкций уголовного закона, но и с помощью поощрения, а также их оптимального сочетания.

Какие же санкции смогли бы одновременно удовлетворить потерпевшего, преступника, общество и государство? Вероятно, для лиц, признанных виновными в совершении преступления и ждущих наказания, всегда желанной является наименьшая по тяжести часть санкции статьи, зато с точки зрения пострадавших преступник должен получить максимальное наказание, указанное в санкции статьи. Реалии показывают живучесть уголовной репрессии, поскольку постоянно нагнетается обстановка страха перед преступностью у подавляющего большинства населения, что побуждает принимать более жесткие меры. Это позволяет некоторым заинтересованным кругам поддерживать корпоративные интересы карательных органов и в завуалированной форме констатировать, что по «просьбам народа» для сохранения демократии репрессивная сила может стать положительным двигателем и обеспечить безопасность общества. Можно вспомнить, как отрицательно было воспринято учеными внесение изменений в ряд законодательных актов,


125

которые смело можно назвать возвращением к репрессивной политике. Например, за незаконное задержание, привлечение заведомо невиновного к уголовной ответственности и вынесение заведомо неправосудного решения, если оно было сопряжено с получением взятки в особо крупном размере, предусматривается безальтернативное наказание в виде пожизненного лишения свободы с конфискацией имущества. И таких примеров достаточно.

Современные реалии таковы, что побуждают украинское общество к активному противодействию преступности, которая становится реальной силой и является угрозой для каждого из нас. Исследования проблем эффективности санкций и наказания, динамики преступности и поведения осужденных после их освобождения из мест лишения свободы будут способствовать формированию комплексных мероприятий профилактической деятельности и таким образом помогут уменьшить уровень преступности.

Общество должно постепенно отказываться от репрессий, как можно больше применять цивилизованные меры противодействия преступности. Необходимо способствовать развитию восстановительного правосудия, примирения сторон, когда конфликтные ситуации будут решаться путем взаимных договоренностей, а не «тюремным кровопролитием», что доказывает положительный мировой опыт воплощения тех или иных мер противодействия. Примером могут служить опыт Германии, Голландии, Норвегии, Финляндии, Франции, Швеции и др.

Необходимо четко определять круг уголовно наказуемых деяний, устанавливать вид и размер наиболее оптимальных санкций, соответствующих степени общественной опасности совершенного преступления и личности преступника, обосновывать подходы к дифференциации и индивидуализации наказаний и реализовывать в полной мере принцип экономии репрессии. Определенный научный интерес могут представлять предложения по реформированию уголовного законодательства Украины касательно назначения наказания путем его рационализации, которая предусматривала бы как гуманизацию законодательства, так и усиление ответственности за совершение отдельных особо тяжких преступлений.

Практически каждое преступление порождает не только уголовно-правовые, но и гражданско-правовые последствия в виде причинения вреда имущественным правам и законным интересам физических или юридических лиц. В Украине сложилась устоявшаяся практика, где институт рассмотрения гражданского иска вместе с уголовным делом является неотъемлемым элементом уголовного процесса, а сам гражданский иск должен учитываться при решении задач уголовного судопроизводства. Сегодня отказ в иске в порядке гражданского судопроизводства лишает истца права предъявлять тот же иск в уголовном деле, а значит, преступник не несет материальной и моральной ответственности, а государство не в состоянии защитить интересы


126

потерпевшего. В связи с этим возникает вопрос о принудительном возмещении причиненного преступлением вреда. Напомню, что по законодательству многих государств, в том числе Аргентины, Австрии, Испании, Италии, Польши и ФРГ, с целью защиты прав потерпевших вопросы уголовно-правовой реституции (принудительное возмещение потерпевшему причиненного преступлением материального и морального вреда) регламентируются уголовным законодательством. Так, например, в УК Польши обязанность возмещения потерпевшему причиненного преступлением вреда установлен в главе V «Уголовно-правовые меры», п. 5 ст. 39 которой предусматривает, что одной из таких мер является обязанность возместить ущерб путем определенного размера денежной компенсации. Существующая практика направления поступлений от штрафов в специальный фонд компенсации ущерба жертвам преступлений, как показывает опыт, также крайне неэффективна из-за бюрократических проволочек. Представляется, что разработка этого вопроса была бы перспективной. Также в нынешних условиях требуют широкого применения санкции, где указаны альтернативы длительному лишению свободы.

Выводы. Не следует забывать о сбалансированности вины и наказания – последняя должна быть адекватной и достаточной, удовлетворять в определенной степени общество, государство, потерпевшего и виновного в совершении преступления. Хочется подчеркнуть, что я не считаю, что следует прощать всех и вся, но каждый раз задаю себе вопрос: «Сколько может общество позволить себе иметь осужденных, чтобы жить спокойно и не бояться самоуничтожения?» И ответ нахожу только в уменьшении рецидива, корректировке репрессивной политики, отказе от санкций, связанных с длительным лишением свободы за преступления, не являющиеся тяжкими и особо тяжкими (без искусственного создания таковых), в накоплении положительного опыта противодействия преступности путем формирования правосознания и нравственности общества.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Даньшин И. Н. Общетеоретические проблемы криминологии :

монография. Харьков : Прапор, 2005. 224 с. 2. Кримінальний кодекс України : закон України : від 05.04.2001 №

2341-ІІІ : редакція від 11.01.2019 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 02.12.2018).

3. Зелинский А. Ф. Криминальная психология : научно-практическое издание. Киев : Юринком Интер, 1999. 240 с.

4. Кристи Н. Удобное количество преступлений / пер. с англ. Санкт-Петербург : Алетейя, 2006. 184 с.

5. Денисова Т. Молюся за вас щоденно. Донецьк : Донецький Меморіал, 2005. 20 с.


127

6. Денисова Т. А. Функции уголовного наказания : монография. Харьков : Нац. ун-т внутр. дел, 2004. 324 с.

7. Материалы Восьмого Конгресса ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями. Гавана, 1990.


Татьяна Андреевна ДЕНИСОВА, доктор юридических наук, профессор, (Академия Государственной пенитенциарной службы Украины) ПРЕЛОМЛЕНИЕ УГОЛОВНО-ПРАВОВЫХ САНКЦИЙ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ НАКАЗАНИЯ Анализируется ситуация, сложившаяся в Украине с назначением

наказаний. Указываются проблемы сбалансированности между уголовно-правовыми санкциями и наказаниями. На примере долгосрочных наказаний определяются риски, связанные с длительным нахождением в условиях несвободы. Отмечается, что практика назначения и реализации наказания свидетельствует, что жестокость наказания и увеличение верхней границы отдельных санкций не приносят положительных результатов в противодействии преступности, как этого желает общество. Указывается, что перспективным и наиболее верным является путь радикальных изменений при назначении и применении уголовных наказаний.

Ключевые слова: санкция, наказание, законодательство, лишение свободы, осужденный.

Tetiana A. DENYSOVA Doctor of Law, Professor (Academy of the State Penitentiary Service of Ukraine) INTERPRETATION OF CRIMINAL SANCTIONS THROUGH THE PRISM OF PUNISHMENT The situation on the appointment of punishment in Ukraine has been

analyzed. The problems of balance between criminal sanctions and punishment have been indicated. On the example of long-term punishments, the the author has determined the risks associated with prolonged stay in the conditions of imprisonment. It has been noted that the practice of the appointment and implementation of punishment shows that the cruelty of punishment and the increase in the upper limit of certain sanctions do not bring positive results in counteracting crime, as society wishes. It has been indicated that the most promising and most correct is the path of radical changes in the appointment and application of criminal punishments.

Key words: sanction, punishment, legislation, imprisonment, a convict.


128

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

УДК 343.98

Віталій Іванович ПАВЛИКІВСЬКИЙ, доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін (Харківський економіко-правовий університет, м. Харків, Україна)

Володимир Борисович СЕЛЕВКО, кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри права (Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського «ХАІ», м. Харків, Україна)

КІБЕРЗЛОЧИННІСТЬ ТА ОБМЕЖЕНІ МОЖЛИВОСТІ ТРАДИЦІЙНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ТА КРИМІНАЛЬНОГО

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Анотація. Розглянуто основні проблеми, пов’язані з актуалізацією теми кіберзлочинності у зв’язку з активним розвитком інформаційних і телекомунікаційних технологій і масовою інформатизацією в Україні, в контексті чого наголошується на обмежених можливостях традиційного кримінального та кримінально-процесуального права у попередженні цього явища в нашій державі.

Ключові слова: злочин, кіберзлочинність, штучний інтелект, кримінальна відповідальність.

Постановка проблеми. Нині інформаційні технології стали невід’ємною частиною буття сучасної людини, їх розвиток визначає подальшу долю не лише окремої спільноти, але й людства в цілому. Розвиток економіки, медицини, транспорту й космічних технологій у будь-

© В. І. Павликівський, В. Б. Селевко, 2019


129

якій державі прямо залежить від інтенсивності впровадження та використання інформаційних технологій, локальних і глобальних комп’ютерних мереж, штучного інтелекту тощо. У 2011 році, як мінімум 2,3 млрд людей мали доступ до Інтернету. Понад 60 % всіх користувачів Інтернету мешкають у розвинутих країнах, при цьому 45 % усіх користувачів – це особи віком до 25 років. За оцінками експертів до кінця 2020 року доступ до широкосмугового Інтернету отримають до 70 % населення планети.

Темпи розвитку українського сегменту Всесвітньої павутини сьогодні випереджають як європейські, так і загальносвітові. За даними міжнародних організацій, у 2015 році Україна увійшла до першої десятки держав Європи за кількістю інтернет-користувачів, доступ до світової мережі мають близько 22 млн. українців, що становить 59 % населення. Тому не дивним є факт все більшого проникнення криміналітету у сферу «високих технологій».

За висновками експертів, унаслідок «кіберзлочинів» людство щорічно втрачає близько 110 млрд доларів. Приблизно 42 % цих грошей дістаються шахраям, 17 % викрадаються (втрачаються), а 26 % доводиться витрачати на відновлення систем, обладнання тощо. Лідерами витрат, пов’язаних з кіберзлочинністю, є Китай (46 млрд дол.) та США (21 млрд дол.) [1, с. 56]. При цьому, якщо перші злочини з використанням комп’ютерних технологій були пов’язані здебільшого з корисливими мотивами, то на сьогодні сфера злочинного використання всесвітньої мережі суттєво розширилася. Кібертероризм, DDоS-атаки, вплив на діяльність державних органів і навіть вибори президента та злочинне використання штучного інтелекту стають буденністю сучасного суспільства. Можна з впевненістю спрогнозувати подальше зростання злочинності у сфері комп’ютерних технологій, появу нових і вдосконалення існуючих способів злочинного використання високотехнологічних систем, а також залучення нових учасників, готових до незаконних дій у зазначеній сфері. Вищевказане вимагає нових поглядів на питання протидії сучасній злочинності.

Дослідженню проблем інформаційної безпеки та кіберзлочинності приділяли увагу такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як В. М. Бутузов, В. Д. Гавловський, В. М. Горовий, В. М. Петрик, М. М. Присяжнюк, В. С. Цимбалюк, О. М. Юрченко та інші, проте сучасний стрімкий розвиток інформаційного суспільства вимагає постійного моніторингу, виявлення й узагальнення потенційних загроз правопорядку у зазначеній сфері з метою пошуку оптимальних моделей їх попередження та усунення.

Метою статті є окреслення проблеми обмеження сучасних можливостей традиційного кримінального та кримінального процесуального права у протидії кіберзлочинності та пошук оптимальних шляхів її вирішення.

Виклад основного матеріалу. Основним завданням Кримінального кодексу України є правове забезпечення охорони прав і свобод людини та


130

громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля й конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам. Однак кримінальне законодавство є однією з найбільш консервативних галузей права й реагує на соціальні, економічні та політичні зміни в суспільстві, на жаль, із суттєвим запізненням. КК України здебільшого зорієнтовано на боротьбу з традиційними кримінальними посяганнями, такими як вбивство, тілесні ушкодження, крадіжки, службові зловживання тощо. Саме з урахуванням вищевказаних злочинних посягань були розроблені положення про кримінальну відповідальність, винність, дію кримінального закону у просторі та часі, співучасть та ін. Лише у 2001 році в новому КК України з’явився самостійний розділ ХVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж», що встановлював відповідальність за втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, розповсюдження шкідливих програм, збут інформації з обмеженим доступом, несанкціоновані дії з комп’ютерною інформацією, порушення правил експлуатації та перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин.

Однак, попри наявність чинних нормативно-правових актів, вітчизняне законодавство лише частково задовольняє потреби сьогодення у сфері формування державної інфраструктури інформаційної безпеки. Так, кримінальне законодавство, визначаючи чотири основних принципи дії кримінального закону у просторі, відповідно до яких притягнення до кримінальної відповідальності залежить від місця (території) скоєння злочину, громадянства винної особи, виду злочинного посягання та можливості заподіяння шкоди інтересам України, суттєво обмежує можливості чинного кримінального кодексу України.

Так, стаття 203-2 КК України передбачає відповідальність за зайняття гральним бізнесом. Суспільна небезпечність цього діяння є безсумнівною, що вимагає від правоохоронних органів здійснення посилених заходів у боротьбі із зазначеним явищем. Водночас указана стаття є ефективною лише у боротьбі з об’єктивно існуючими на території України гральними закладами. На сьогодні абсолютну більшість тоталізаторів та інших видів грального бізнесу переведено в мережу Інтернет. Якщо взяти до уваги, що такий тоталізатор організують іноземці, а програмне устаткування перебуває на серверах, фізично розміщених за межами України, підстави для застосування чинного кримінального законодавства до організаторів такого незаконного грального бізнесу відсутні, незважаючи на те, що українці масово беруть участь у таких заходах.

Зазначені проблеми стосуються і питань відповідальності за несанкціонований доступ до комп’ютерної інформації, яка зберігається на серверах, що перебувають за межами території України та продажу заборонених предметів через мережу Інтернет («легкі» наркотики, засоби для негласного зняття інформації тощо).


131

Проблемними з позиції кваліфікації є також дії, пов’язані з розповсюдженням в Інтернет інформації кримінального змісту. Відповідно до статті 26 КК України співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Указана дефініція як обов’язкова ознака передбачає наявність спільного умислу співучасників. Водночас на сьогодні в Інтернеті неважко знайти детальні інструкції зі створення вибухових пристроїв, знищення слідів злочинів або підготовки злочинного посягання. Відсутність спільного умислу, тобто усвідомленості співучасників про участь і цілі кожного із співучасників, виключає відповідальність автора публікації за співучасть у злочині, вчиненого особою, яка керувалася такими інструкціями. У цьому випадку, наприклад, КК ФРН установлює кримінальну відповідальність за розповсюдження або публікацію письмових матеріалів, які можуть слугувати керівництвом до скоєння злочинів (§ 130а) [2]. Схожі положення містяться у статті 134 КК Голландії [3].

Яскравим прикладом обмежених можливостей кримінального законодавства є ситуація з підлітковими сайтами на кшталт «Синього кита», «Тихого будинку», «Момо» або «Червоної сови». До останнього часу дії, спрямовані на схиляння неповнолітніх до самогубства, могли каратися лише у разі застосування насильства, обману або шантажу. І лише з розповсюдженням в мережі Інтернет зазначених сайтів та поширення серед неповнолітніх учасників таких ігор-самогубств чинне кримінальне законодавство України було вдосконалене (ст. 120 КК України) [4].

Слід визнати, що на застосуванні норм КК України розділу ХVI вже складається відповідна судова практика. Так, Нікопольським міськрайонним судом винесено обвинувальний вирок за частиною 1 ст. 361-1 КК України – розповсюдження шкідливих програмних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів) щодо особи, яка згідно із судовою фабулою, достовірно знаючи, що в період з 27.06.2017 р. по 02.07.2017 р. атака вірусу Petya (Not Petya) вразила ІТ-системи компаній в Україні, з метою підвищення відвідуваності та просування створених нею відеоканалів за допомогою власних комп’ютерів у всесвітній інформаційній системі загального доступу Інтернет, вчинила дії, спрямовані на пошук та отримання шкідливого програмного засобу вірусу-вимагача Petya (Not Petya). Діючи з метою подальшого незаконного розповсюдження, обвинувачений отримав від не встановленої досудовим розслідуванням особи під нік-неймом Sasherb шкідливий програмний засіб Petya (Not Petya), призначений для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів) і комп’ютерних мереж, основним функціональним призначенням якого є несанкціоноване блокування та шифрування інформації, яка обробляється комп’ютерами, та вимагання грошових коштів для розблокування зашифрованих даних. Наступного дня, перебуваючи за місцем свого проживання (м. Нікополь, Дніпропетровської області), з метою розповсюдження шкідливих програмних засобів, використовуючи власний


132

персональний комп’ютер, він надав користувачам Інтернет-доступ до вказаного шкідливого програмного забезпечення, чим розповсюдив шкідливі програмні засоби, призначені для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів).

Згідно з угодою між прокурором та обвинуваченим сторони погодилися на повне визнання підозрюваним винуватості у вчинені кримінального правопорушення та на призначенні йому покарання за частиною 1. ст. 361-1 КК України у вигляді 1 року позбавлення волі з іспитовим строком 1 (один) рік. Відповідно до статті 76 КК України на засудженого були покладені такі обов’язки (традиційні для «класичних злочинів» та практики попередження загально-кримінальної злочинності): періодично з’являтись для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про місця проживання, навчання або роботи. Вважаємо, що з урахуванням суспільної небезпечності дій обвинуваченого й можливості подальшої посткримінальної поведінки необхідно передбачати щонайменше такі обмеження, як заборона користуватися електронно-обчислювальними машинами (комп’ютерами) в мережі Інтернет на певний строк.

Зазначений приклад ще раз підкреслює обмежені можливості чинного кримінального законодавства України. Нездатність правоохоронних органів здійснювати пошук та затримання дійсних організаторів та виконавців кіберзлочинів і законодавчі проблеми у сфері реалізації кримінально-правових норм із зазначених питань призводять до того, що до кримінальної відповідальності притягаються лише посередні виконавці. У цілому це нівелює завдання кримінального законодавства й порушує принципи особистої відповідальності та невідворотності покарання за вчинені злочини.

Більш складною, і не лише у вітчизняному кримінальному законодавстві, виявляється проблема відповідальності штучного інтелекту, зокрема у сфері забезпечення безпеки руху та експлуатації транспорту. Основною причиною затримки загального поширення у світі автономного водіння є відсутність чіткої юридичної та законодавчої бази. Сучасні технології дозволяють уже сьогодні сконструювати та випустити на шляхи загального вжитку повністю автономний автомобіль [5]. Однак невирішеною, серед іншого у контексті кримінальної відповідальності, залишається ситуація з дорожньо-транспортними пригодами та розподілом відповідальності в таких випадках. Показовими в цьому контексті є смерті за участю автопілотів компаній Тesla і Uber. У кримінальному праві діє персональна відповідальність. Відповідно до статті 286 КК України притягається до кримінальної відповідальності водій транспортного засобу за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, що спричинило заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень або смерті. За певних змін у законодавстві можна було б говорити про відповідальність операторів, які контролюють у реальному часі роботу автопілоту. Однак невідомо, що робити у випадку автономної роботи


133

автопілоту, під час якої штучний інтелект, аналізуючи інформацію, самостійно ухвалює рішення. І якщо вирішення питання цивільної відповідальності перебуває на поверхні, то стосовно кримінальної відповідальності у світі продовжують тривати дискусії [5].

Висновки. Поширення інформаційних технологій у ХХІ столітті обумовило розвиток двох різноспрямованих тенденцій: з одного боку, максимальне залучення інформаційного фактору в усі сфери життєдіяльності людини; з іншого – активізація злочинної діяльності, пов’язаної з використанням комп’ютерних технологій. Незважаючи на це, вітчизняне кримінальне законодавство лише частково задовольняє потреби сьогодення у сфері формування державної інфраструктури інформаційної безпеки. У такій ситуації орієнтоване на традиційні злочинні посягання кримінальне законодавство України не в змозі вирішити проблеми відповідальності штучного інтелекту або осіб, що вчиняють злочин у кіберпросторі, тощо. Виявлені в досліджені проблеми національного законодавства не можуть бути вирішені лише корекцією слідчої та судової практики й вимагають внесення відповідних змін у чинне законодавство.

Особливої уваги потребують питання посилення міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності з використанням інформаційних технологій, внесення змін у чинне кримінальне законодавство країн – учасників налагодження взаємної допомоги та забезпечення інформування державних структур, завданням яких є протидія кіберзлочинності.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Рогозин В. Ю. Изменения в криминалистических характеристиках

преступников в сфере высоких технологий. Расследование преступлений: проблемы и пути их решения. 2015. № 1 (7). С. 56–58.

2. Уголовный кодекс ФРГ. М. : Зерцало, 2000. 208 с. 3. Уголовный кодекс Голландии. СПб. : Юридический центр Пресс,

2000. 253 с. 4. Лише в Україні за останній час кіберполіцією було виявлено

близько 1000 груп смерті та попереджено 10 спроб суїциду підлітків. ТСН. URL: https://tsn.ua/ukrayina/sini-kiti-kiberpoliciya-viyavila-mayzhe-1000-grup-smerti-ta-poperedila-ponad-10-sprob-suyicidu-919927.html?_ga=2.87223448.1047430254.1533284419-1784646230.1533284408 (дата звернення: 02.12.2018).

5. Будущее автоиндустрии уже сейчас. Вместе с компанией GlobalLogic разбираемся в деталях. URL: http://www.infocar.ua/arts/article-10046.html (дата звернення: 02.12.2018).



134

Виталий Иванович ПАВЛИКИВСКИЙ, доктор юридических наук, доцент (Харьковский экономико-правовой университет, г. Харьков, Украина) Владимир Борисович СЕЛЕВКО, кандидат философских наук, доцент (Национальный аэрокосмический университет им. М. Е. Жуковского

«ХАИ») КИБЕРПРЕСТУПНОСТЬ И ОГРАНИЧЕНИЕ ВОЗМОЖНОСТЕЙ ТРАДИЦИОННОГО УГОЛОВНОГО И УГОЛОВНОГО ПРОЦЕССУАЛЬНОГО ПРАВА Рассмотрены основные проблемы, связанные с актуализацией темы

киберпреступности в связи с активным развитием информационных и телекоммуникационных технологий, массовой информатизацией в Украине, в контексте чего отмечается ограниченность возможностей традиционного уголовного и уголовно-процессуального права в предупреждении этого явления в Украине.

Ключевые слова: преступление, киберпреступность, искусственный интеллект, уголовная ответственность.

Vitalii I. PAVLYKIVSKYI, Doctor of Law, associate professor (Kharkiv Economics and Law University) Volodymyr B. SELEVKO, PhD, associate professor (National Aerospace University. N.E. Zhukovsky "Kharkov Aviation Institute") CYBERCRIME AND THE LIMITATION OF TRADITIONAL CRIMINAL AND CRIMINAL PROCEDURAL LAW The article deals with the main problems related to the actualization of the

topic of cybercrime in regard to the active development of information and telecommunication technologies and mass informatization in Ukraine, in the context of which we note the limited possibilities of traditional criminal and criminal procedural law in preventing this phenomenon in Ukraine.

Key words: a crime, cybercrime, artificial intelligence, criminal liability.


135

ТРИБУНА МОЛОДИХ УЧЕНИХ

УДК 342.7

Василь Григорович Танаджі, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ

ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО ОБ’ЄКТА ГРУБОГО ПОРУШЕННЯ УГОДИ ПРО ПРАЦЮ

(СТ. 173 КК УКРАЇНИ)

Анотація. Досліджено проблеми визначення безпосереднього об’єкту грубого порушення угоди про працю (ст. 173 КК України) та відмежування від суміжних злочинів, зокрема грубого порушення законодавства про працю (ст. 172 КК України); здійснено порівняння безпосередніх об’єктів зазначених складів злочинів і встановлено їх особливості.

Ключові слова: злочин, трудові права, грубе порушення, угода про працю, законодавство про працю.

Постановка проблеми. Право на працю закріплено в Основному

законі української держави – Конституції. Відповідно до статті 43 згаданого Основного закону кожен має право на працю, що охоплює можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Праця є основою соціального добробуту не лише окремої людини, але й суспільства в цілому. Саме вона дозволяє людині реалізувати свої здібності, знайти своє місце в державі, отримати можливість свого фізичного й інтелектуального розвитку. Втрата роботи сприймається в сучасному суспільстві як найтяжче зло, уникнути якого намагається будь-який працівник. У зв’язку з цим держава бере на себе обов’язок створювати

© В. Г. Танаджі, 2019


136

умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності та реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

З ухваленням у 2001 році нового закону про кримінальну відповідальність в Україні суттєво змінилися підходи до кримінально-правового захисту трудових прав людини. Уперше законодавцем були охоплені кримінальним законом не лише трудові відносини, врегульовані законодавством, але і права й обов’язки роботодавця, що випливали з індивідуальних трудових договорів (ст. 173 КК України). Однак навіть після 17 років із моменту ухвалення Кримінального кодексу України в теорії кримінального права та практиці застосування статті 173 КК України немає єдності поглядів щодо меж і підстав застосування зазначеної кримінально-правової норми. Для вирішення цієї проблеми необхідно звернутися до дослідження об’єкта грубого порушення угоди про працю, що дозволить не лише встановити межі застосування кримінального закону у сфері трудових відносин, але й провести розмежування грубого порушення угоди про працю із суміжними злочинами.

Дослідження на науковому рівні проблем кримінальної відповідальності за грубе порушення угоди про працю, а також його відмежування від суміжних злочинів є недостатнім. Незважаючи на те, що норми про відповідальність за порушення трудових прав людини мають багаторічну історію існування, наукових досліджень із цього приводу практично не провадилося. Більшість кримінологів, які торкалися проблеми відповідальності у сфері трудових відносин, займалися теоретичними питаннями відповідальності за порушення правил безпеки праці. Роботи таких учених, як А. Б. Сахаров, В. І. Борисов, М. С. Брайнін, З. О. Вишинська, І. П. Лановенко, Ю. Б. Мельникова, О. Б. Сахаров, Г. І. Чангулі, І. І. Слуцький, Б. С. Утєвський і В. О. Широков не лише стосуються тільки проблем безпеки виробництва, але й грунтуються на законодавстві радянського періоду.

У сучасній Україні проблемам кримінально-правової охорони трудових прав людини приділено увагу в роботах Г. Є. Андронович, Я. С. Безпалої, В. О. Навроцького, І. О. Зінченко, С. Я. Лихової, В. І. Павликівського та М. В. Фоменко. Однак зазначені роботи здебільшого стосуються значно ширших питань відповідальності у межах розділу V Особливої частини КК або проблем кримінальної відповідальності за порушення трудових прав людини в цілому, без детального розгляду окремих кримінально-правових норм, зокрема передбаченої статтею 173 КК. Таким чином, дослідження підстав кримінальної відповідальності за грубе порушення угоди про працю є своєчасним і затребуваним наукою та практикою.

Метою статті є визначення безпосереднього об’єкту грубого порушення угоди про працю та встановлення меж дії кримінального закону у сфері індивідуальних договірних відносин між роботодавцем і працівником.


137

Виклад основного матеріалу. Злочин, передбачений статтею 173 КК, розміщено у розділі V Особливої частини Кримінального кодексу України, що дозволяє визначити його родовим об’єктом суспільні відносини у сфері забезпечення виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини та громадянина. Водночас зміст кримінально-правових норм, які містяться у V розділі Особливої частини, є значно ширшим за їх форму, тобто назву самого розділу [1, с. 49–51].

Усі права та свободи людини відповідно до міжнародних актів та національного законодавства можна умовно поділити на такі групи: 1) особисті, 2) політичні, 3) соціально-економічні, 4) культурні. Кримінально-правові норми, спрямовані на охорону більшої частини особистих та екологічних прав і свобод людини, зосереджено в інших розділах Особливої частини КК, зокрема в II–IV в VIII розділах. Аналіз кримінально-правових норм V розділу дозволяє зробити висновок про спрямованість на забезпечення правового захисту саме політичних, соціально-економічних та культурних прав і свобод людини та громадянина. За такого підходу цілком доречним є виділення в межах родового об’єкту V розділу Особливої частини видових об’єктів злочинів, що посягають на основні (особисті, політичні, соціально-економічні та культурні) права людини.

З урахуванням існуючої міжнародної системи прав людини посягання на трудові права слід віднести до групи злочинних посягань на соціально-економічні права людини. У такому разі видовим об’єктом злочину, передбаченого статтею 173 КК, виступатимуть суспільні відносини у сфері забезпечення соціально-економічних прав і свобод людини та громадянина. Такий підхід підтримується більшістю вчених, що займаються проблемами кримінально-правового захисту виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини та громадянина [2, с. 12].

Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об’єкт злочину. Безперечно, безпосередній об’єкт злочину повинен перебувати в межах видового об’єкту, який співвідноситься з ним як ціле та частина.

Стаття 173 КК передбачає відповідальність за грубе порушення угоди про працю. Визначення безпосереднього об’єкту злочину залежить від точного та правильного визначення тих суспільних відносин, які поставлено під охорону у вказаній статті та розуміння відповідної статті, яка встановлює кримінальну відповідальність за таке посягання. Як слушно зазначає В. Я. Тацій, «безпосереднім об’єктом можуть бути лише ті конкретні суспільні відносини, які поставлено законодавцем під охорону певного кримінального закону. Тому будь-які суспільні відносини, яке б значення вони не мали для інтересів держави та суспільства, не можуть бути об’єктом доти, доки їх не поставлено законодавцем під охорону шляхом ухвалення закону, який встановлює кримінальну відповідальність за суспільно небезпечні посягання на ці відносини. … Тому очевидно, що питання про те, які суспільні відносини можуть бути визнані об’єктом


138

конкретного злочину, вирішується не наукою кримінального права чи правозастосовною практикою, а тільки законом» [3, с. 89].

Таким чином, лише правильне розуміння кримінального закону дозволяє встановити межі його дії та конкретне коло суспільних відносин, поставлених під його охорону. У зв’язку з цим неможливо погодитись зі ставленням окремих науковців до об’єкту злочинного посягання як до теоретичної складової, що не має суттєвого значення у практичному застосуванні кримінально-правової норми. Установлення безпосереднього об’єкта злочину дозволяє з’ясувати коло злочинних посягань, що визнаються злочинними за відповідною статтею кримінального закону, а також характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, його правильну кваліфікацію, що дає змогу з найбільшою точністю провести розмежування між суміжними злочинами.

Слід наголосити, що визначення безпосереднього об’єкта злочинних порушень у сфері трудових відносин у науковій літературі не одержало свого однозначного розуміння. Формулювання кримінально-правових норм, спрямованих на захист трудових прав працівників, і місце їх розташування в Особливій частині КК зазнавали значних змін із розвитком і вдосконаленням кримінального законодавства України. Об’єктом зазначених злочинів визнавали суспільні відносини у сфері господарської діяльності, забезпечення захисту життя та здоров’я людини й інтересів трудящих у галузі застосування праці [4, с. 121].

Юридична думка того періоду щодо об’єкта розглядуваного злочину поділялася на три основні позиції: злочин спрямовано проти трудящих як продавців своєї робочої сили; злочин спрямовано проти інтересів і прав громадянина як суб’єкта, що трудиться; злочин спрямовано на умови праці, встановлені в соціалістичній державі з метою охорони інтересів окремих трудящих у процесі роботи. І лише з появою самостійного розділу в Особливій частині КК 1960 р., а потім в КК 2001 р. «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав та свобод людини та громадянина» утвердилась позиція про посягання цієї групи злочинів не на особу взагалі, а саме на трудові права людини. Водночас невирішеним залишалось визначення меж кримінально-правового впливу на трудові відносини, а розмаїтість поглядів на цю проблему заважало чіткому встановленню безпосереднього об’єкта злочину. Більшість учених вважала, що безпосереднім об’єктом цього злочину є основні трудові права громадян, інші – що право на працю, деякі залишалися на позиції визнання об’єктом злочину загальних умов праці, що стосуються окремих трудящих у процесі роботи.

Складнощі, пов’язані з визначенням безпосереднього об’єкту злочину, виникають, перш за все, через бланкетність групи норм, спрямованих на захист трудових прав людини, та появою в законодавстві вперше норми, передбаченої статтею 173 КК України. Для точного визначення об’єкту грубого порушення угоди про працю насамперед треба проаналізувати особливості становлення й еволюції поглядів на безпосередній об’єкт


139

злочинів проти трудових прав людини взагалі. На початку формування трудових відносин та їх кримінально-правової

охорони досить поширеним був погляд на загальні умови праці як на безпосередній об’єкт, що в цілому не відповідає змісту та призначенню норм трудового законодавства, завданням якого є регулювання відносин між працівником та роботодавцем не лише у процесі виконання трудової функції, а в багатьох випадках і поза нею. В. Н. Іванов слушно зауважує: «поняття “умови праці” далеко не охоплює собою зміст законодавства про працю, оскільки воно не обмежується встановленням умов праці навіть у найширшому сенсі, а містить у собі регулювання робочого часу, часу відпочинку, соціального страхування тощо» [5; с. 57].

Подальше зміщення акцентів у бік прав людини також викликало певні зауваження [6, с. 16]. Так, право на працю як безпосередній об’єкт злочинних посягань на трудові відносини не повною мірою відображає потенціал кримінально-правових норм у зазначеній сфері. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що охоплює можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Трохи інакше зміст права на працю розкривається у статті 2 Кодексу законів про працю, під яким розуміється право громадян на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включно з правом на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою. На відмінність між двома визначеннями влучно вказує С. Я. Лихова: «Якщо в ст. 2 КЗпП України під правом на працю розуміється передусім право на отримання роботи, то ст. 43 Конституції України право на працю трактує як можливість заробляти на життя працею, яку кожен громадянин вільно обирає чи на яку вільно погоджується» [7, с. 481]. Водночас поза цими визначеннями залишаються такі права працівників, як право на відпочинок, своєчасну виплату заробітної плати, відпустку, здорові й безпечні умови праці, матеріальну допомогу в разі безробіття та на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування.

Визначення безпосередній об’єктом основних прав працівників також не відповідає сучасним поглядам на трудові права людини. Основні права працівника охоплюють собою лише основну групу трудових прав, перелік яких закріплено у статті 2 КЗпП. При цьому законодавець, перелічуючи основні права працівників, указує й на інші права, передбачені законодавством, зокрема на обмеження надурочних робіт, право на безоплатну відпустку й захист від незаконного звільнення. Саме тому обмеження об’єкту кримінально-правової охорони трудових прав працівників лише умовами праці, правом на працю або основними правами працівників не відповідає змісту кримінально-правових норм цієї групи злочинів і суперечить завданням кримінального закону, штучно застосовуючи спосіб його обмеженого тлумачення.

Установлюючи відповідальність за грубе порушення законодавства про працю як основну норму про кримінальну відповідальність у сфері


140

трудових відносин (ст. 172 КК України), український законодавець описує злочинне діяння як незаконне звільнення або інше грубе порушення законодавства про працю. Тобто злочинним є порушення таких трудових прав людини, які передбачено законодавством про працю. Тому варто погодитися з думкою окремих науковців про визнання безпосереднім об’єктом грубого порушення законодавства про працю трудових прав громадян, передбачених чинним трудовим законодавством [8, с. 51]. Такий висновок є обґрунтованим із погляду самої назви правової норми та найбільш повно відповідає змісту трудових прав людини, зосереджених у регулятивних нормах трудового законодавства.

Для визначення точного обсягу трудових прав, поставлених під охорону кримінального закону, слід визначитися з терміном «законодавство про працю», яке міститься у диспозиції загальної норми, передбаченої статтею 172 КК. Термін «законодавство про працю» розуміють в широкому та вузькому сенсі слова [9, с. 35]. При цьому в першому випадку розуміється сукупність усіх нормативних актів, включно з підзаконними, тобто закони України, інші акти Верховної Ради, акти Президента України й Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. У другому йдеться про сукупність законів про працю. Іноді включають і інші акти Верховної Ради України. Як слушно зазначає С. Я. Лихова, «для точного визначення змісту терміну “законодавство” особливе значення має рішення КС України від 09.07.1998 р.» [7, с. 497].

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі головним чином у значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін уживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони, в інших, передусім кодифікованих, до поняття «законодавство» включаються як закони й інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Як зазначив Конституційний Суд України у вищезгаданому своєму рішенні, виходячи зі змісту частини 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України, трудові контракти можуть укладатись у випадках, передбачених як законами, так і постановами Верховної Ради України, указами Президента України, декретами та постановами Кабінету Міністрів України, ухваленими в межах їх повноважень, і таким чином закріплюється розширене тлумачення терміна «законодавство». Тому робимо висновок, що кримінальний закон захищає трудові права людини, передбачені як Конституцією України, актами міжнародного регулювання праці та законами України (зокрема КЗпП України), так і підзаконними нормативно-правовими актами (укази, розпорядження, постанови, правила, положення та ін.), актами соціального


141

партнерства, актами органів міського самоврядування й локальними нормативно-правовими актами. Водночас до зазначеного переліку не можуть бути віднесені індивідуальні угоди (трудовий договір, контракт) між роботодавцем і працівником у зв’язку з тим, що вони мають індивідуальний характер і стосуються лише учасників такої угоди.

Підтримуючи в цілому погляди науковців щодо співвідношення статті 172 КК України з іншими статтями цієї групи (ст. ст. 170, 171, 174, 175 КК України) [2, с. 2], наголошуємо на певних особливостях ст. 173 КК України та меж її впливу на суспільні відносини у сфері праці. У 2001 році законодавець уперше вийшов за межі захисту трудових прав людини, передбачених чинним законодавством, розширивши відповідальність роботодавця не лише порушеннями законодавства про працю, але й обов’язками, які встановлюються на підставі договірних відносин між роботодавцем і працівником. Термін «законодавство», як було зазначено вище, не охоплює собою індивідуальні угоди про працю, а тому погодитися з висновками В. І. Павликівського та О. М. Олєйнічука про те, що стаття 173 КК України є спеціальною нормою по відношенню до ст. 172 КК України, неможливо [2, с. 2; 10, с. 158]. На наш погляд, більш виваженою є позиція щодо визнання вказаних злочинів суміжними.

Крім того, сучасне трудове законодавство не розкриває змісту поняття угоди про працю, хоча термін «угода» використовує досить часто. Не розкривається його поняття й у кримінальному законодавстві. Так, Кодекс законів про працю використовує терміни «міжнародна угода», «колективні договори і угоди», «трудовий договір є угода», «угода сторін», «генеральні та галузеві (регіональні) угоди», «колективний договір чи окрема угода», «трудовий договір (контракт, угода)». Як слушно зазначає В. І. Павликівський, термін «угода» в трудовому законодавстві є узагальнюючим визначенням, яке уособлює трудовий договір, контракт, колективний договір і колективні угоди [11, с. 176]. Але потім науковець застосовує, на нашу думку, розширене тлумачення, визнаючи угоду про працю у статті 173 КК України узагальнюючим поняттям, що охоплює собою трудовий договір, контракт, колективний договір і колективну угоду між власником (власниками) та трудящим (трудящими) або уповноваженими ним органами [11, с. 176].

Аналіз диспозиції статті 173 КК України й ознайомлення з положеннями чинного трудового законодавства дозволяють стверджувати, що термін «угода про працю» стосується різновиду індивідуальних трудових договорів між роботодавцем і працівником. Інші види угод (колективні, регіональні), які охоплюються терміном «законодавство про працю», поставлено під охорону статтею 172 КК України «Грубе порушення законодавства про працю». Ця думка підтверджується і законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», де в статті 31 указується на відповідальність осіб не за порушення конкретних прав робітників, а, перш за все, за порушення колективних трудових договорів (угод). В іншому випадку виникає не вирішувана колізія між цими


142

двома статтями кримінального законодавства. Сказане підтверджує і характер злочинних діянь, описаних у диспозиції згаданої статті, і те, що законодавець у статті 173 КК України використовує термін «угода про працю», а не просто «угода», конкретизуючи тим самим сферу застосування зазначеного договору. До того ж частина 2 ст. 173 КК України як кваліфікований склад передбачає дії громадянина в контексті угоди, що має індивідуальний характер.

Таким чином, безпосереднім об’єктом грубого порушення угоди про працю слід визнавати суспільні відносини, що забезпечують трудові права працівників, визначені у договірних відносинах з роботодавцем на підставі індивідуальної угоди про працю (трудового договору або контракту).

Слід погодитися з тим, що частина 1 ст. 173 КК України з метою усунення різночитання потребує уточнення. Одним із шляхів може бути уточнення в диспозиції статті учасників угоди, а саме громадянина, в іншому випадку можна розкрити зміст угоди про працю у примітці до цієї статті.

Висновки. Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого статтею 173 КК України, слід визнавати суспільні відносини, що забезпечують трудові права працівників, визначені у договірних відносинах із роботодавцем на підставі індивідуальної угоди про працю (трудового договору або контракту). Для вдосконалення чинного законодавства та практики його застосування необхідно внести зміни в чинну кримінально-правову норму, передбачену статтею 173 КК України.

Визначення безпосереднього об’єкту грубого порушення угоди про працю дозволить у подальших наукових розробках установити чіткі ознаки розмежування із суміжними злочинами та межі дії кримінального закону у сфері індивідуальних договірних відносин між роботодавцем і працівником.


1. Навроцький В. О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз кримінальних кодексів України 1960 р. та 2001 р.). Київ, 2001. 272 c.

2. Павликівський В. І. Кримінальна відповідальність за порушення законодавства про працю, не пов’язані з посяганням на життя та здоров’я : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Харків, 2004. 20 с.

3. Таций В. Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. Xарьков : Выща школа ; изд-во ХГУ, 1988. 198 с.

4. Трайнин А. Н. Должностные и хозяйственные преступления. М. : Юриздат, 1938. 136 с.

5. Иванов В. Н. Уголовно-правовая охрана основных прав граждан. М., 1967. 136 с.

6. Бажанов М. И. Преступления против политических и трудовых прав граждан. Харьков, 1965. 26 с.

7. Лихова С. Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України). Київ : ВПЦ «Київський університет», 2006. 573 с.


143

8. Лановенко И. П. Борьба с преступлениями против трудовых прав и безопасности производства Киев : Наукова думка, 1971. 146 с.

9. Лавриненко О. В. Трудовое право Украины: наука, отрасль, учебная дисциплина (современное состояние и перспективы развития в ХХI). Харьков : АВГ-Пресс, 2000. 768 с.

10. Олєйнічук О. М. Кримінально-правове дослідження відповідальності забезпідставну невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Київ, 2017. 359 с.

11. Павликівський В. І. Кримінальна відповідальність за порушення законодавства про працю, не пов’язані з посяганням на життя та здоров’я : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Харків, 2004. 222 с.


Василий Григорьевич Танаджи, соискатель Харьковского национального университета внутренних дел К ПРОБЛЕМЕ ОПРЕДЕЛЕНИЯ НЕПОСРЕДСТВЕННОГО ОБЪЕКТА ГРУБОГО НАРУШЕНИЯ СОГЛАШЕНИЯ О ТРУДЕ (СТ. 173 УК УКРАИНЫ) Исследуются проблемы определения непосредственного объекта

грубого нарушения соглашения о труде (ст. 173 УК Украины) и отграничения от смежных преступлений, в частности грубого нарушения законодательства о труде (ст. 172 УК Украины); осуществлено сравнение непосредственных объектов указанных составов преступлений, выявлены их особенности и отличия.

Ключевые слова: преступление, трудовые права, грубое нарушение, соглашение о труде, законодательство о труде.

Vasyl H. Tanadzhi Degree-seeking student of Kharkiv National University of Internal Affairs TO THE PROBLEM OF DETERMINING THE DIRECT OBJECT OF GROSS VIOLATION OF THE LABOR AGREEMENT (ARTICLE 173 OF THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE) The article is focused on studying the problem of determining the direct

object of gross violation of the labor agreement (Article 173 of the Criminal Code of Ukraine) and the delimitation of related offenses, in particular gross violation of labor legislation (Article 172 of the Criminal Code of Ukraine). The author has carried out the comparison of direct objects of the said offenses, corpus delicti and has revealed specific features and differences.

Key words: a crime, labor rights, gross violation, labor agreement, labor legislation.


144

УДК 342.93

КІЗІМЕНКО Євген Володимирович, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна)

ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ФАКТОРІВ НЕЗАКОННОГО ПОВОДЖЕННЯ ЗІ ЗБРОЄЮ,

БОЙОВИМИ ПРИПАСАМИ ТА ВИБУХОВИМИ РЕЧОВИНАМИ

Визначено культурно-психологічні фактори незаконного поводження

зі зброєю, бойовими припасами та вибуховими речовинами та дано їх характеристику. З’ясовано, які саме культурно-психологічні чинники впливають на вчинення незаконного обігу зброї.

Ключові слова: культурно-психологічні чинники, незаконне поводження зі зброєю, бойові припаси, вибухові речовини.

Постановка проблеми. В умовах соціальної й економічної кризи в країні загострюються не лише різноманітні соціально-економічні труднощі, а й численні психологічні проблеми людей, змінюються і їхні культурні цінності. За останні роки незаконний обіг зброї в Україні збільшився через воєнні дії на сході України. Зброя потрапляє і до рук військовослужбовців як трофеї, і до рук цивільного населення під різними приводами. Незаконний обіг зброї загрожує вчиненням тяжких насильницьких злочинів, умисними вбивствами, бандитизмом, розбоями й навіть терористичними актами. Навіть сам факт можливого носіння чи зберігання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин тощо викликає постійну занепокоєність громадян за збереження свого майна, дестабілізує їх нормальне життя й чинить негативний моральний вплив.

Характер культурно-психологічних факторів цього виду злочинів варіюється залежно від політичного стану в країні, соціально-економічних умов життя людей, розвитку їх культури й суспільно-моральних переконань, а також від методів і засобів, до яких вдається держава у боротьбі з незаконним обігом зброї.

Характеристиці факторів, що обумовлюють вчинення злочинів,

© Є. В. Кізіменко, 2019


145

приділяли свою увагу такі вчені, як А. А. Габіані, О. М. Джужа, А. П. Закалюк, В. М. Кудрявцев, С. Ю. Стачкас та ін. Проте малодослідженими залишаються культурно-психологічні фактори незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами та вибуховими речовинами, що обумовлює актуальність цієї статті.

Мета статті полягає у визначенні культурно-психологічних факторів незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами та вибуховими речовинами та наданні їм характеристики. Для досягнення поставленої мети в статті необхідно з’ясувати, які саме культурно-психологічні фактори впливають на вчинення незаконного обігу зброї. На думку певної групи вчених, фактори злочинності, зокрема і культурно-психологічні, слід розглядати як всі соціальні явища та процеси, з якими вона є пов’язаною та взаємодіє [1, C. 57–58]

Виклад основного матеріалу. Оскільки у підґрунті багатьох злочинів як на індивідуальному рівні, так і на рівні масових асоціальних практик перебуває феномен страху, велике значення має саме аналіз культурно-психологічних факторів незаконного поводження зі зброєю. Останні, перебуваючи в єдності із соціально-економічними чинниками, загострюють деформаційні процеси в різних формах суспільної свідомості, перш за все в моральній, політичній і правосвідомості [2, с. 127].

Цілком обґрунтованою видається думка про те, що фактори злочинності, зокрема і культурно-психологічні, слід розглядати як всі соціальні явища та процеси, з якими вона є пов’язаною і взаємодіє. Деякі психологічні характеристики осіб мають генетичний характер, адже саме від генетично зумовлених особливостей, психофізіологічних можливостей індивіда, конкретних умов його життя та виховання, а також інших обставин, з якими йому доводиться стикатися, залежать його ймовірна поведінка та спосіб життя. Виявлення культурно-психологічних факторів певного злочину передбачає дослідження спонукань потенційного суб’єкта злочину, його внутрішнього світу й потреб, що лежать у підґрунті вчинків, здібностей, емоційно-вольової сфери, індивідуальних особливостей інтелектуальної діяльності пам’яті, мислення, сприйняття та інших пізнавальних процесів.

Розглядаючи соціально-психологічні компоненти злочину, можна відмітити, що спрямованість особистості злочинців має антисоціальний характер, а мотивація поведінки здебільшого є егоїстичною, анархічною й цинічною. Їхні потреби є особистісно необґрунтованими, соціально невиправданими й мають перекручений характер. Так, як правило, способи задоволення цих потреб засуджуються суспільством, адже вони не збігаються з цілями й інтересами суспільства та переважної більшості його членів, а психологічні особливості злочинця відрізняються негативним і байдужим ставленням до виконання громадських обов’язків і дотримання правових норм, егоцентризмом, ігноруванням суспільних інтересів і вибором незаконних засобів для охорони чи задоволення власних потреб.

Злочини, пов’язані з незаконним поводженням зі зброєю, бойовими


146

припасами й вибуховими речовинами, сприяють загостренню криміногенної ситуації в державі, оскільки нерідко створюють умови для вчинення тяжких насильницьких злочинів із використанням вогнепальної зброї – вбивств, розбоїв, організації злочинних і терористичних груп та інших злочинних об’єднань, захоплення заручників, бандитизму й терористичних актів, тобто таких злочинів, які відрізняються від неозброєних діянь підвищеним ступенем небезпечності, зухвалістю та жорстокістю. Отже, цілком очевидною є думка про те, що однією з причин збільшення кількості злочинів із застосуванням вогнепальної зброї є конфлікти між кримінальними структурами за розподіл сфер впливу, збільшення зброї із зони бойових дій та осіб, психологічно готових до її застосування.

Поясненням цьому також є зміни, що відбулися в контексті соціально-економічних і політичних перетворень в Україні, через що виникло і дедалі більше посилюється в суспільстві відчуття духовної порожнечі. Ослаблення державного контролю за процесами, що відбуваються в суспільстві, поступова заміна адміністративно-командної системи логікою ринку, що не встигла «обрости» противагами й обмеженнями, обернулася для суспільства повним аморалізмом. Соціальні процеси, що відбуваються в країні, адекватно відбиваються на розвитку кримінальної ситуації і з певною точністю відтворюються в кримінальній поведінці. Розпочався процес «поляризації» злочинності, «капіталізації» однієї частини злочинності та «зубожіння» іншої.

Також слід акцентувати увагу на такому: а) зростаючій соціальній напруженості в українському суспільстві, яка проявляється не лише в настроях, а й у діях: в активізації діяльності та протистояннях політичних і воєнізованих організацій; б) значній дисфункції інститутів сім’ї й освіти у справі виховання високих моральних якостей особистості й утвердження духу моральності та поваги до суспільства й закону.

Так, роль родини, школи й системи середньої спеціальної та вищої освіти у процесі морального виховання сучасної молоді є неоднозначною, у ній наявні суттєві недоліки та прогалини. Попри догматичність виховання минулих років, його головним позитивним ефектом було залучення молодих людей до соціально корисних видів діяльності – спорту, культурного дозвілля, самоосвіти тощо. Сьогодні ж цей ефект практично зник, а зазначені сфери здебільшого комерціалізувалися, стали недоступними значному прошарку населення з незначними доходами. Це підживлює розбещеність потреб, примітивізм інтересів, слабкість особистісного розвитку, агресивність і ресентимент [3].

Що стосується культурної деградації особистості, то в цьому випадку важливу роль відіграє, зокрема, недостатня матеріальна база закладів культури й дозвілля, а саме їх недоступність, що тягне за собою для значної частини населення безцільне марнування часу на сумнівний набір повсякденних розваг. До цього можна віднести й азартні ігри, вживання спиртних напоїв із малознайомими особами у випадкових місцях і скверах


147

біля пивних барів, у дворах і підвалах та багато іншого, що формує маргінальне середовище та створює однотипні криміногенні ситуації.

Серед низки культурно-психологічних факторів поширення незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами звертає на себе увагу фактор поглибленого правового та морального нігілізму. Так, правовий нігілізм – це скептичне й негативне ставлення до права, закону та правових форм організації суспільних відносин аж до повної невіри в його потенційні проблеми так, як того вимагає соціальна справедливість [4]. Це означає, що не лише зневажливе, нівелююче ставлення до права, інституту правосуддя й інших інституційних і нормативних складових соціодинаміки з боку населення сприяє відтворенню злочинів, передбачених статтею 263 КК України, і як, результат, учиненню більш тяжких насильницьких злочинів. Роль державних службовців у цьому процесі є не менш значущою. Мовчазне потурання в результаті підкупів або байдужості до цих проблем з їхнього боку лише сприяють закріпленню злочинних установок у глибинних шарах масової свідомості.

Одним із наслідків цього процесу є розвиток таких якостей правосвідомості, як спотворене уявлення про державно-правову реальність , зокрема неправильне уявлення населення про роль і місце державно-правових інституцій у ціннісному виміру. Потенційна небезпечність цих тенденцій для суспільства є очевидною. На думку деяких учених, правовий нігілізм слід розглядати як активну протиправну позицію особистості [5] або як переконаність особистості, що керуватися треба не правом, а своїми бажаннями й інтересами [6], нарешті, треті вказують, що правовий нігілізм проявляється у повній зневірі в потенційних можливостях права [7].

Одним із детермінуючих факторів поширення та популяризації незаконного поводження зі зброєю є утвердження психології безкарності за вчинення злочину. Значні запаси незареєстрованої стрілецької зброї перебувають на руках цивільного населення України; за приблизними оцінками, її кількість може сягати 5 мільйонів одиниць. Ця ситуація ускладнюється низкою факторів, зокрема значним обсягом зброї, що залишилася в країні після розпаду Радянського Союзу, вибухом конфлікту на сході України 2014 року (і як наслідок розграбуванням державних запасів), а також припливом зброї через неконтрольовані ділянки кордону. У цьому контексті головні проблеми пов’язуються саме з недоліками правової системи, яка регулює володіння та користування стрілецькою зброєю, а також відсутністю центрального реєстру вогнепальної зброї, що вкрай ускладнює оцінювання незаконних потоків.

Після початку воєнних дій на сході України в 2014 р. окремі особи та їх групи по обидві сторони протистояння розграбували частину складів зброї та боєприпасів СБУ і міністерств внутрішніх справ та оборони. За оцінками офіційних осіб, за період із 2013 до 2015 р. було розграбовано або втрачено щонайменше 300 000 одиниць стрілецької зброї й легких озброєнь, із них 200 000 одиниць втрачено переважно в зоні АТО, і ще


148

100 000 – у Криму. Повідомляється, що з цієї кількості одиниць зброї знайдено лише 4 000. У результаті після двох років бойових дій на сході кількість незаконної стрілецької зброї в регіоні різко зросла. Зброя зі східної України стає важливим джерелом поставок для чорного ринку в інших частинах країни, де ціни на неї, як повідомляється, є вищими, ніж у зоні АТО [8].

До цього ж можна віднести і проведення незаконних розкопок на місцях бойових дій Другої світової війни (протизаконна діяльність «чорних копачів»), а також свідоме порушення володільцями зброї встановлених правил поводження із нею.

Типологічні властивості особистості злочинця постійно змінюються в будь-який бік. Основне значення має правильне та своєчасне реагування на вчинені злочини. Головне завдання полягає у ліквідації почуття безкарності за скоєні злочини або проступки, бо саме воно породжує прагнення до продовження злочинної діяльності. Безкарність зміцнює рішучість вчинити нові злочини, призводить до негативізму щодо існуючих правових та моральних заборон і принципів. Це ж почуття разом із тривалим негативним впливом несприятливих факторів сприяє дедалі більшому руйнуванню соціальних властивостей і якостей особистості.

Якщо підходити до пошуку культурно-психологічних факторів вчинення незаконного поводження зі зброєю більш звужено, то вагомий вплив чинить сам факт популяризації вогнепальної зброї в суспільстві. Негативну стереотипізацію свідомості значною мірою формують засоби масової інформації. Популяризація зброї, насильства та жорстокості стали поганою звичкою, до якої вдаються не лише маловідомі, а й популярні видання й телеканали, які позиціонують себе демократичними та ліберальними. Культ насильства та жорстокості у засобах масової інформації, художніх і телевізійних фільмах, який становить масовий інтерес, може накладати відбиток на психічно неврівноважених людей, а особливо на ще не сформовану психіку неповнолітніх, оскільки вчинення злочинів зі зброєю в руках навіть без її застосування є проявом насильства, демонстрацією сили, її доказом.

Крім того, в мережі Інтернет не викликає труднощів знайти інформацію про технологію виготовлення саморобних вибухових пристроїв із доступних компонентів, а також про переробку газової та травматичної зброї для стрільби бойовими патронами. Тобто на сьогоднішній момент серед підлітків і молодого покоління володіння зброєю (серед іншого, нелегально) вважається звичайним явищем. Такий стан справ може призвести до трагічних наслідків, якщо допустити таку думку, що підліток, який володіє зброєю, буде піддаватися булінгу з боку однолітків.

Так, у квітні 1999 року в штаті Колорадо, США сталася страшна трагедія. Двоє учнів старших класів Ерік Харріс і Ділан Кліболд прийшли в свою школу «Колумбайн» і менше ніж за годину вбили там 13 людей і поранили ще 24. Убивці були озброєні двома обрізами і, крім того, спробували використовувати дві саморобні бомби для підриву шкільної


149

їдальні, але їм це не вдалося. Після масових убивств у шкільній бібліотеці та проходу по класах і кабінетах Харріс і Кліболд наклали на себе руки.

Після стрілянини в школі «Колумбайн» почали говорити про контроль за обігом зброї, про рівень насильства на телебаченні й у комп’ютерних іграх, про неформальні субкультури, про музичні групи та про роль сім’ї і школи в контролі за дітьми. А ще про те, як впливає прийом антидепресантів на свідомість підлітків (один з убивць в школі «Колумбайн» їх приймав), а також про наслідки цькування. Жахливим у цій ситуації є те, що ще важливіше і страшніше – стрілянина в «Колумбайн» стала прообразом інших схожих подій, і кожну з них порівнювали зі стріляниною в колорадській школі. Багато з тих, хто організовував такі масові вбивства в школах, свідомо відсилали до подій у «Колумбайн» і намагалися бути схожими на Харріса та Кліболда. Загалом з’явився сценарій масових убивств у школах, який потім почали використовувати інші.

Продовжуючи тему володіння зброєю, в Америці та Європі вже протягом останніх чотирьох десятиліть соціологи та кримінологи намагаються з’ясувати, чи існує реальний прямий взаємозв’язок між кількістю злочинів насильницького характеру, вчинених із застосуванням вогнепальної зброї, і кількістю наявної в населення вогнепальної зброї в тій чи іншій країні. Зарубіжні вчені займалися також вивченням взаємозв’язку між наявністю у населення вогнепальної зброї та смертністю через насильницькі злочини, нещасні випадки та самогубства. Прикладом цього можуть послужити досить ґрунтовні дослідження, проведені американськими вченими Ф. Куком і Д. Нейджин і з Університету Дьюка, М. Вольфгангом з Пенсільванського університету, Г. Зайзела, Д. Зуела і Ф. Е. Зімрінг із Чиказького Університету.

Вивчення й аналіз досліджень, проведених зарубіжними кримінологами та соціологами з цієї проблеми, дозволяє зробити такий висновок: є достатня кількість даних, які підтверджували, що тільки-но вогнепальна зброя стає доступною населенню, ймовірність загибелі людей в результаті насильницьких злочинів збільшується. Видається, що головна проблема полягає все-таки в нелегальному обігу вогнепальної зброї (у т. ч. короткоствольної), бо саме в зв’язку з ним відбувається більшість тяжких насильницьких злочинів. Однак насильницькі злочини скоюються, коли зброя перебуває і в законному обігу. Зазвичай їх вчиняють особи з нестійкою психікою, амбітні одинаки, особи з психічними розладами або особи, які перебувають у стані сильного душевного хвилювання. Звісно ж, випадки збройних нападів і масових розстрілів, що почастішали, чинять свій вплив як на громадську думку в країнах, що легалізували носіння зброї, так і на діяльність правоохоронних органів. Але, тим не менш, у країнах, де вже легалізовано обіг цивільної короткоствольної вогнепальної зброї для самооборони, його можуть обмежити (дозвільний порядок отримання й носіння в певних громадських місцях), але не скасувати взагалі.

Підсумовуючи викладене, варто зазначити, що морально-психологічні якості індивіда, як правило, залежать від соціального


150

середовища. Під впливом зазначених факторів, що деформують і дестабілізують суспільне середовище, морально-психологічна атмосфера соціуму помітно криміналізується. Занепад рівня моральності й духовності, а також психологічна нестабільність – умови вчинення злочинів, пов’язаних із незаконним обігом зброї. З огляду на те, що деякі люди з покоління в покоління отримують навички незаконного поводження зі зброєю та її виготовлення, за важких економічних умов зростання цього виду злочинності є закономірним. У зв’язку з цим можна сказати, що умовою незаконного поводження зі зброєю є морально-психологічний клімат у суспільстві.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Кримінологія. Загальна та особлива частини : підручник для

студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисолєд ; за ред. І. М. Даньшина. Харків : Право, 2003. 352 с.

2. Назаренко Д. О. Кримінологічний аналіз та протидія фоновим для злочинності явищам : монографія. Харків : Диса-плюс, 2013. 524 с.

3. Прібиткова Н. О. Характеристика культурно-психологічних факторів поширення расизму та ксенофобії. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2017. № 3 (78). С. 80–88.

4. Черкас М.Є. Витоки правового нігілізму та його вплив на цінність права. Вісник Національної академії правових наук України. 2013. № 3 (74). URL: http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/6426/1/CHerkas_73.pdf (дата звернення: 02.12.2018).

5. Лунеев В. В. Преступность ХХ века. Мировые, региональные и российские тенденции / предисл. акад. РАН В. Н. Кудрявцева. М. : Норма, 1999. 516 с.

6. Генетика, поведение, ответственность. О природе антиобщественных поступков и путях их предупреждения / Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. М. : Политиздат, 1982. 304 с.

7. Долгова А. И. Правосознание и его дефекты у несовершеннолетних правонарушителей / отв. ред. Г. М. Миньковский. М., 1972. 99 с.

8. Мартинюк Aнтон. Дослідження незаконних потоків зброї. URL: http://www.smallarmssurvey.org/fileadmin/docs/T-Briefing-Papers/SAS-BP3-Ukraine-UKR.pdf (дата звернення: 02.12.2018).

КИЗИМЕНКО Евгений Владимирович, соискатель Харьковского национального университета внутренних дел (г. Харьков, Украина) ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИХ ФАКТОРОВ НЕЗАКОННОГО ОБРАЩЕНИЯ С ОРУЖИЕМ, БОЕВЫМИ ПРИПАСАМИ И ВЗРЫВЧАТЫМИ ВЕЩЕСТВАМИ

https://www.google.com/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=2&cad=rja&uact=8&ved=2ahUKEwjkntehx5XgAhWHkCwKHbdvC7QQFjABegQIBBAC&url=http%3A%2F%2Fdspace.nlu.edu.ua%2Fbitstream%2F123456789%2F6426%2F1%2FCHerkas_73.pdf&usg=AOvVaw1_KdI-LWcL_n6-gcGHLcsy

https://www.google.com/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=2&cad=rja&uact=8&ved=2ahUKEwjkntehx5XgAhWHkCwKHbdvC7QQFjABegQIBBAC&url=http%3A%2F%2Fdspace.nlu.edu.ua%2Fbitstream%2F123456789%2F6426%2F1%2FCHerkas_73.pdf&usg=AOvVaw1_KdI-LWcL_n6-gcGHLcsy


151

Определены культурно-психологические факторы незаконного обращения с оружием, боевыми припасами и взрывчатыми веществами и дана их характеристика. Выяснено, какие именно культурно-психологические факторы влияют на совершение незаконного оборота оружия.

Ключевые слова: культурно-психологические факторы, незаконное обращение с оружием, боевые припасы, взрывчатые вещества.

Yevhen V. KIZIMENKO, Degree-seeking student of Kharkiv National University of Internal Affairs CHARACTERISTICS OF CULTURAL AND PSYCHOLOGICAL FACTORS OF ILLEGAL HANDLING WITH WEAPONS, MILITARY SUPPLIES AND EXPLOSIVES The article is focused on the definition of cultural and psychological

factors of illegal handling of weapons, military supplies and explosives and the implementation of their characteristics. It has been found out which cultural and psychological factors influence the commission of illegal circulation of weapons.

Key words: cultural and psychological factors, illegal handling with weapons, military supplies, explosives.


152

УДК 342.8

Любов Володимирівна СОРОКІНА, помічник судді Київського апеляційного господарського суду (м. Київ)

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

Надано кримінально-правову характеристику злочинів у сфері

пенсійного забезпечення в Україні. Відзначено тенденцію значного зростання злочинів у цій сфері, серед яких головне місце посідають розкрадання пенсійних коштів, зловживання владою або службовим становищем, службове підроблення та шахрайство. Для систематизації отриманої інформації й визначення стану та динаміки злочинності за структурою злочини у сфері пенсійного забезпечення поділено на групи, яким також дано кримінально-правову характеристику.

Ключові слова: пенсія, пенсійне забезпечення, злочини, кримінально-правова характеристика, запобігання, кримінологічне дослідження.

Результати кримінологічних досліджень і дані правоохоронної

практики свідчать про те, що розвиток ринкових відносин супроводжується криміналізацією економіки, зростанням злочинності, зокрема й у сфері службової діяльності. З кожним роком збільшується кількість громадян, які порушують правопорядок, і знижується критичність оцінок антигромадської діяльності. Тому ефективна організація боротьби зі злочинністю, зокрема у сфері пенсійного забезпечення, й ефективна запобіжна діяльність стають можливими тоді, коли є повне й чітке уявлення про саму злочинність, про її масштаби та детермінанти.

За останні роки злочини, що вчиняються у сфері пенсійного забезпечення, чинять стійкий кримінологічний вплив на динаміку та структуру злочинності в цілому. Це свідчить про сформовану криміногенну ситуацію у сфері, яка досліджується, й визначається, як показують дослідження, такими критеріями:

– сукупністю виявлених кримінальною статистикою різних форм розкрадань державного та громадського майна, отриманням неправомірної вигоди, зловживанням посадовими повноваженнями тощо;

– наявністю значної кількості латентної економічної злочинності, невідомої правоохоронним органам;

© Л. В. Сорокіна, 2019


153

– появою викликаних реформою нових форм економічної поведінки, що у суспільній свідомості розцінюються не просто як небажані, але й небезпечні та потребують заборони, зокрема під страхом кримінальної відповідальності.

Із цією метою в процесі дослідження ми вивчали матеріали перевірок і ревізій, звіти працівників досліджуваної сфери, проаналізували кримінальні правопорушення (розслідувані та направлені до суду, припинені за різних обставин) у сфері пенсійного забезпечення за останні десять років, провели анкетування серед працівників пенсійної системи та пенсіонерів, що сприяло виявленню факторів, що впливають на вчинення злочинів, спрямованих на порушення відносин у сфері пенсійного забезпечення, встановлення особливостей особи злочинця та пропозицію конкретних заходів запобігання злочинам у цій сфері.

Виклад основного матеріалу. Для систематизації отриманої інформації та для визначення стану й динаміки злочинності за структурою злочини у сфері пенсійного забезпечення нами поділено на такі групи:

1) посадові (службові) злочини, тобто злочини, що вчиняються посадовими особами у сфері пенсійного забезпечення: ст. 175 (невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат), ст. 190 (шахрайство), ст. 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем), ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем), ст. 366 (службове підроблення), ст. 367 (службова недбалість), ст. 368 (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою);

2) злочини, вчинені особами, які потребують пенсійного забезпечення (та їх родичами): ст. 190 (шахрайство), ст. 358 (підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів), ст. 369 (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі).

Злочинність у сфері пенсійного забезпечення – це обумовлене особливостями соціальних умов явище, що виражається у протиправній поведінці посадових осіб органів, які здійснюють пенсійне забезпечення, й інших підприємств, установ та організацій (на стадії підготовки документів для подання до призначення або перерахунку пенсії), а також окремих громадян, які претендують на неадекватне отримання пенсії або збільшення її розміру. Значне переважання кількості складів службових злочинів порівняно зі складами злочинів, які вчиняються претендентами на отримання пенсії або незаконне збільшення її розміру, не означає, що на практиці їх мало.

Особливістю злочинності у цій сфері є те, що заради виконання замисленого громадянин провокує та «втягує» у реалізацію свого задуму посадових осіб, при цьому не лише органів, які здійснюють пенсійне забезпечення. Зокрема, з метою незаконного отримання пенсії до досягнення загальновстановленого пенсійного віку окремі громадяни (у


154

більшості випадків незаконно) отримують у відповідних органах (надаючи фіктивні архівні довідки) нові паспорти зі зміною фактичної дати народження, збільшуючи на кілька років свій вік (факт і підстава зміни року народження не стають відомі органам, які здійснюють пенсійне забезпечення). Оскільки паспорт є документом, що посвідчує особу й вік заявника, в подальшому з його урахуванням призначається пенсія. Здебільшого на практиці такі факти виявляються за заявами осіб, які знають про правильну дату народження конкретного громадянина.

Останнім часом відзначається зростання злочинів із боку осіб, які потребують пенсійного забезпечення, шляхом пропозиції, обіцянки або надання неправомірної вигоди службовій особі, причому такі дії частіше провокуються пенсіонерами, які намагаються збільшити розмір пенсії. Нерідко трапляється створення посадовими особами й іншими працівниками органів, які здійснюють пенсійне забезпечення, ситуацій, що змушують пенсіонерів надавати неправомірну вигоду (вчасно не призначають пенсію, виплату пенсії здійснюють у зниженому розмірі).

Одним із суб’єктів пенсійних правовідносин завжди є посадова особа як органів, що здійснюють пенсійне забезпечення, так і підприємств, установ та організацій, зайнятих видачею документів для призначення або перерахунку пенсій. Це означає, що значна частина злочинів у сфері пенсійного забезпечення належить до категорії службових злочинів. І вибіркові дослідження підтверджують, що серед злочинів у сфері пенсійного забезпечення на першому місці перебувають службові злочини, кількість яких за період з 2010 по 2019 роки збільшилася у три рази, хоча статистика далеко не відображає справжні розміри такої злочинності [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7].

Згідно з частиною 18 ст. 106 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [8] посадові особи суб’єктів солідарної системи та накопичувальної системи пенсійного страхування, винні в порушенні законодавства про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.

До найбільш поширених службових злочинів у сфері пенсійного забезпечення (до 60 % усіх виявлених злочинів) належить службове підроблення (ст. 366 КК України). Цей злочин посягає на нормальну діяльність державних органів, які здійснюють пенсійне забезпечення, й істотно порушує інтереси державної служби.

Складання завідомо неправдивих офіційних документів – повне виготовлення документа, який містить інформацію, що не відповідає дійсності, при цьому форма та реквізити такого документа відповідають необхідним вимогам (тобто бланк, захисні елементи, печатка, підпис, серія, номер тощо є справжніми). Прикладами такої форми службового підроблення можуть бути внесення у справжній бланк, який має відтиск печатки й підпис, неправдивих відомостей про фактичне використання сировини та матеріалів, або заповнення офіційного бланка квитанції, де


155

начебто фіксується прийняття банком від особи готівки на певну суму , якої насправді не отримано. Отже, складання завідомо неправдивих офіційних документів передбачає створення документів, оформлених начебто коректно, у відповідності до всіх вимог і правил, але при цьому повністю фальшивих (сфабрикованих), оскільки внесені до справжніх офіційних документів відомості за своїм змістом абсолютно не відповідають дійсності [9, с. 866–867].

Видача завідомо неправдивих офіційних документів – це надання фізичним або юридичним особам такого документа, зміст якого повністю або частково не відповідає дійсності та який був складений або службовою особою, яка його видала, або іншою службовою особою Видача неправдивого документа буде такою і тоді, коли документ був складений приватною особою, але потім засвідчений службовою особою й виданий нею іншим фізичним чи юридичним особам від імені тієї організації, яку ця службова особа представляє. Такий вид службового підроблення у сфері пенсійного забезпечення не зустрічався.

Внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей означає включення інформації, яка повністю або частково не відповідає дійсності, до офіційного документа, форма та всі реквізити якого відповідають необхідним вимогам (наприклад, внесення неправдивих відомостей у пенсійну базу даних). Цей вид службового підроблення полягає у невідповідності відомостей дійсності, перекрученні та спотворенні змісту фактів, які мають юридичну силу й посвідчуються цими документами. Натомість і сам підроблений офіційний документ може бути зовнішньо оформлений правильно й мати всі реквізити справжнього документу, заповнені в установленому порядку з дотриманням правил їх внесення до документа та з посвідченням їх справжності. Якщо порушення встановленого порядку заповнення реквізитів офіційного документа не пов’язано зі спотворенням, перекрученням та фальсифікацією змісту фактів, що ним посвідчуються (наприклад, заповнення їх неналежною особою), то йдеться про порушення службових функцій, яке за наявності для цього підстав може кваліфікуватися як зловживання службовим становищем чи перевищення службових повноважень працівником правоохоронного органу [10, с. 490].

Інше підроблення офіційних документів являє собою повну або часткову зміну змісту чи реквізитів документа, однак не за допомогою внесення до нього неправдивих відомостей, а шляхом виправлень, підчищень, дописок, витравлювань чи використання інших подібних до них способів. Такий вид службового підроблення є своєрідним антиподом внесення до документа неправдивих відомостей, оскільки в цьому випадку до документа не вносяться неправдиві відомості, а виправляються або знищуються відомості, що вже є у ньому та відповідають дійсності [11; 12].

Наступним найбільш поширеним злочином у сфері пенсійного забезпечення (20 %) є зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України).

Закон визначає зловживання посадовими повноваженнями як


156

використання посадовою особою своїх службових повноважень усупереч інтересам служби, якщо це діяння було вчинено з корисливої або іншої особистої зацікавленості та спричинило істотне порушення прав і законних інтересів громадян або організацій чи охоронюваних законом інтересів суспільства або держави [13, с. 39].

На підставі дослідження можна відзначити, що конкретні форми зловживання посадовими повноваженнями у цій сфері бувають дуже різними. Це може бути незаконна експлуатація праці підлеглих в особистих інтересах (наприклад, використання їх знань і навичок під час будівництва особистих дач, ремонту квартир), примушування працівників до написання недостовірних актів перевірок фактів роботи або довідок про заробітну плату, привласнення результатів праці підлеглих, використання службового становища з метою вирішення особистих проблем, примушування працівників оформляти незаконні рішення про призначення пенсій, указувати неправильні розміри пенсій до виплати, незаконне передання з корисливих чи інших мотивів комерційним організаціям фінансів, призначених для виплати пенсій, нецільове використання бюджетних коштів, зокрема так зване прокручування цих коштів у комерційних банках.

З боку посадових осіб як органів, що здійснюють пенсійне забезпечення, так і підприємств, установ та організацій, що видають документи для призначення пенсії, поширеними є розкрадання й різні шахрайські операції. Це підтверджується показниками ревізій, проведених у 2017 році Міністерством соціальної політики України, у процесі яких виявлено недоліки та порушення в організації діяльності управлінь соціального захисту населення міст і районів. Так, в Управлінні Пенсійного фонду України в м. Біла Церква за період із серпня 2014 року по жовтень 2015 року виявлено факти незаконного призначення пенсії та порушення вимог Закону України «Про пенсійне забезпечення» у 23 пенсійних справах з 89 перевірених (25,8 %), що призвело до переплати пенсійних коштів у сумі 180 986 грн., серед іншого 150 332 грн. через призначення без відповідної підстави двох пенсій на одного одержувача, та 4240 грн. – порушення терміну призначення пенсії [14].

Чимало є фактів подання до органів, що здійснюють пенсійне забезпечення, фіктивних трудових книжок, за якими незаконно призначаються пенсії за вислугу років і виплачуються пенсійні кошти. Прикладом цього можуть слугувати факти по управліннях соціального захисту населення Коростенського та Новоград-Волинського районів, де за фіктивними трудовими книжками, оформленими органами освіти й охорони здоров’я, та довідками про стаж і заробітну плату були призначені й виплачені пенсійні кошти в сумі 96 813 грн. 12 пенсіонерам і 38 976 грн. 6 пенсіонерам відповідно [15]

Головним чином у цій сфері трапляються випадки виплати пенсій без розгляду документів та ухвалення щодо них рішення керівництвом управліннями Пенсійного фонду України та Департаментом соціального захисту населення.


157

У практиці пенсійної системи найбільш характерними випадками перевищення посадових повноважень є такі: 1) учинення службовою особою дій, які належать до повноважень іншої особи; 2) учинення службовою особою дій, які могли бути вчинені нею самою лише за наявності особливих обставин, зазначених у законодавстві.

У пенсійній сфері України останнім часом з боку працівників пенсійної служби набув поширення такий вид злочину, як привласнення пенсійних коштів, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України). Особливістю цього виду злочину у пенсійній сфері є те, що суб’єктом злочину частіше стають особи, які здійснюють безпосередню доставку пенсій, оскільки вони мають доступ до готівкових коштів.

Необхідно підкреслити і значну поширеність у сфері пенсійного забезпечення такого злочину, як службова недбалість (ст. 367 КК України).

Недбалість – це невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам чи інтересам окремих юридичних осіб [16].

Найбільш поширеними у практиці пенсійної системи випадками злочинної недбалості є, зокрема, припинення виплати пенсії у зв’язку з втратою годувальника на всіх дітей, у випадках, коли 18-річного віку досягає один з одержувачів пенсії, якому і слід було б припинити виплату пенсії, або повне припинення виплати пенсії одержувачу за необхідності продовження її виплати після зняття надбавки на утриманця; неналежні контроль за витрачанням коштів, призначених на виплату пенсій, та облік; несумлінне, легковажне ставлення до ведення документації та звітності, внаслідок чого порушується діяльність державного органу пенсійної системи. Наприклад, через відсутність належного контролю за виплатою відділом доставки й підприємствами поштового зв’язку пенсій і допомог, поданням ними звітності, у лютому 2016 року за 4 дорученнями зайво виплачено 4612 грн. 64 коп. Відділом доставки списано за відомостями на виплату пенсій за лютий і квітень 2016 року фактично невиплачені пенсії в сумі 3323 грн. 46 коп. (відсутній підпис одержувачів) [17, с. 23].

До особливостей пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою належать обмежена можливість використання показань свідків; труднощі встановлення переконливих доказів, що підтверджують свідчення пенсіонера про обставини передання предмета неправомірної вигоди й у викритті обвинуваченого в її отриманні. Як і всі злочини у сфері службової діяльності, це злочинне діяння посягає на нормальну діяльність апарату управління в особі органів пенсійної системи з виконання поставлених перед ними завдань. Однією з умов правильного функціонування апарату управління є здійснення принципу публічно-правової, законної оплати службової діяльності посадових осіб.

На підставі опитування встановлено, що надання неправомірної


158

вигоди службовій особі нерідко провокується посадовими особами й іншими працівниками соціального захисту населення, хоча є чимало прикладів, коли ініціаторами виступали самі пенсіонери, які керуються різними мотивами, зокрема своєчасним отриманням пенсії – 40 %, отриманням завищеної пенсії – 34 %, отриманням додаткових пільг – 26 %.

До підробки документів пенсіонери або майбутні пенсіонери вдаються з метою отримання пільгових пенсій, додаткових пенсій та інших благ для пенсіонерів. Головним мотивом учинення цього злочину є отримання у подальшому прибутку шляхом обману.

Шахрайство у цій сфері вчиняється у найвитонченіших формах. Так, з’явився ще один вид незаконних доходів: подвійні пенсії. Виявлено випадки, коли громадяни отримують пенсію у двох, а то і в трьох місцях, оскільки її призначення тепер не прив’язується безпосередньо до реєстрації за місцем проживання. Не можна сказати, що людей штовхає на це виключно користь, швидше – бідність. Наприклад, протягом чотирьох років у Новокостянтинівському районі отримували пенсії троє пенсіонерів із малолітніми дітьми, одночасно перебуваючи на обліку в органах, які здійснюють пенсійне забезпечення, в різних містах України [18].

Необхідно відзначити, що злочини, що вчиняються особами, які претендують на отримання пенсії, та службові злочини у цій сфері є взаємопов’язаними, взаємодоповнюють один одного.

Висновки. Таким чином, зловживання владою або службовим становищем, отримання або надання неправомірної вигоди та інші службові злочини з одного боку, та шахрайство, підроблення документів та інших відомостей – з іншого створюють симбіоз, який становить значну небезпеку для бюджету країни й деморалізує саму систему пенсійного забезпечення.

Існує багато труднощів, які супроводжують вивчення злочинності у сфері пенсійного забезпечення. Крім недосконалості нормативно-правової бази про відповідальність у цій сфері, відсутність достатньої практики органів досудового розслідування та судового розгляду щодо притягнення до відповідальності за вчинення злочинів проти пенсійної системи, чимало труднощів додає латентний характер таких злочинів.


1. Довідка про злочини, учинені в Україні за 2014–2018 рр. : службовий документ / Департамент аналітичної роботи та організації управління МВС України. Київ, 2019. 138 с.

2. Про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (дата звернення: 02.12.2018).

3. Вплив соціально-економічних процесів на злочинність в Україні та в світі (за офіційними матеріалами ООН, Всесвітнього банку, статистичного органу Євросоюзу (Eurostat), Державної служби статистики України): аналітичний огляд. Київ : ДНДІМВС України, 2018. 58 с.


159

4. Кулик О. Г. Злочинність в Україні на початку XXI століття : монографія. Київ : Юрінком Інтер, 2013. 272 с.

5. Кулик О. Г., Наумова І. В., Бова А. А. Злочинність в Україні: фактори, тенденції, протидія (2002–2014 рр.) : монографія. Київ : ДНДІ МВС України, 2015. 364 с.

6. Статистична звітність Державної судової адміністрації України за 2010–2018 рр. URL: http://rv.court.gov.ua (дата звернення: 02.12.2018).

7. Державна служба статистики України. Статистична інформація. URL: www.ukrstat.gov.ua.

8. Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування : закон України від 09.07.2003 № 1058-IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: zakon.rada.gov.ua/go/1058-15 (дата звернення: 02.12.2018).

9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка, В. В. Чернєя. 2-ге вид., перероб. і допов. Київ : Юрінком Інтер, 2018. 1104 с.

10. Кримінальне право України. Особлива частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.; за заг. ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. 5-е вид., перероб. і допов. Харків : Право, 2015. 680 с.

11. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. 5-те вид., допов. Т. 2 : Особлива частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. Харків : Право, 2013. 1040 с.

12. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. . Хавронюка. 6-те вид., перероб. та доп. Київ : Юридична думка, 2009. 1236 с.

13. Злочини проти правосуддя: навч. посіб. / за заг. ред. проф. В. І. Борисова, проф. В. І. Тютюгіна. Харків : Нац. ун-т «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», 2011. 160 с.

14. Кримінальне провадження № 2539823097724 (ЄРДР) від 15 лют. 2015 р. Архів Білоцерківського районного суду Київської області.

15. Акт ревізії Департамент соціальної політики Житомирської міської ради, лютий 2015 р.

16. Кримінальний кодекс України : закон України від 05.04.2001 № 2341-ІІІ // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 02.12.2018).

17. Звіт Пенсійного фонду України за 2016 рік. Київ : ПФУ, 2017. 49 с. 18. Звіт Пенсійного фонду України за 2018 рік. Київ : ПФУ, 2019. 70 с.



160

Любовь Владимировна СОРОКИНА, помощник судьи Киевского апелляционного хозяйственного суда (г. Киев, Украина) УГОЛОВНО-ПРАВОВАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕСТУПЛЕНИЙ В СФЕРЕ ПЕНСИОННОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ В УКРАИНЕ Дана уголовно-правовая характеристика преступлений в сфере

пенсионного обеспечения в Украине. Отмечена тенденция значительного роста преступлений в сфере пенсионного обеспечения, среди которых основное место занимают хищения пенсионных средств, злоупотребление властью или служебным положением, служебный подлог и мошенничество. Для систематизации полученной информации и определения состояния и динамики преступности по структуре преступления в сфере пенсионного обеспечения разделены на группы, которым также дана уголовно-правовая характеристика.

Ключевые слова: пенсия, пенсионное обеспечение, преступления, уголовно-правовая характеристика, предупреждение, криминологическое исследование.

Liubov V. SOROKINA, Assistant Judge of Kiev Appeal Economic Court (Kyiv, Ukraine) CRIMINAL AND LEGAL CHARACTERISTICS OF CRIMES IN THE SPHERE OF PENSION GUARANTEEING IN UKRAINE The author of the article has provided criminal characteristics of crimes in

the field of pension guaranteeing in Ukraine. Theauthor has noted the tendency of a significant increase in crimes in the field of pension guaranteeing, among which the main place is occupied by embezzlement of pension funds, abuse of power or official position, forgery, fraud. To systematize the received information and to determine the state and dynamics of crime, according to the structure the crimes in the sphere of pension guaranteeing, are divided into groups, which have also received criminal and legal characteristics.

Key words: pension, pension guaranteeing, crimes, criminal characteristics, warning, criminological research.


161

УДК 343.346

Вікторія Вікторівна БЕСЧАСТНА аспірант (Харківський національний університет внутрішніх справ)

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ БЕЗПЕКИ ДОРОЖНЬОГО РУХУ АБО

ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ ОСОБАМИ, ЯКІ КЕРУЮТЬ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ: СТАН НАУКОВОЇ

РОЗРОБКИ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Досліджено стан наукової розробки питання кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами. Проаналізовано вітчизняні роботи з указаної тематики, наукові дослідження часів СРСР і новітні дослідження країн пострадянського простору. Визначено напрями подальшого дослідження зазначеного питання та підкреслено необхідність урахування та критичного аналізу останніх законодавчих змін до ст. 286 КК України.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, стан наукової розробки, вдосконалення.

Постановка проблеми. Останніми роками питання протидії

порушенням правил дорожнього руху й експлуатації транспорту привертає все більше громадської уваги та викликає цікавість науковців. Автомобільний транспорт відіграє дедалі більшу роль у суспільному та особистому житті кожної людини, оскільки саме він сприяє задоволенню потреб усього суспільства в перевезенні пасажирів і вантажів на будь-яку відстань. Проте незадовільна якість доріг, безсистемне реформування правоохоронних органів, на які покладено обов’язок забезпечення безпеки дорожнього руху, повільне впровадження технічних заходів контролю дорожнього руху, особиста недисциплінованість значної кількості водіїв та

© В. В. Бесчастна, 2019


162

їх відчуття безкарності за вчинені правопорушення призводять до збільшення порушень у сфері безпеки дорожнього руху й експлуатації транспорту. Так, щорічно в Україні в результаті дорожньо-транспортних пригод гине 5–7 тисяч українців, а 30–40 тисяч отримують тілесні ушкодження різного ступеня. Ці показники є одними з найбільших у Європі. Матеріальна шкода, що спричиняється в результаті дорожньо-транспортних пригод, дорівнює 1,5–2,5 % ВВП України, що становить 4,5 млрд доларів щорічно [1]. У зв’язку з цим держава повинна системно протидіяти порушенням дорожнього руху та експлуатації транспорту, серед іншого і найсуворішими заходами кримінальної відповідальності.

Метою статті є дослідження стану наукової розробки кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, та визначення перспектив удосконалення вказаної норми.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню питань, пов’язаних із дотриманням правил безпеки дорожнього руху, а також притягненням осіб до кримінальної відповідальності за їх порушення, присвячено низку дисертаційних досліджень. Зокрема, за часів СРСР доцільно відзначити дослідження таких учених, як Д. С. Ковальов «Причини, умови автотранспортних злочинів та питання профілактики» (м. Ленінград, 1975 р.), В. В. Лук’янов «Правові та організаційні проблеми удосконалення загальнодержавної системи забезпечення безпеки дорожнього руху» (м. Москва, 1973 р.), І. Г. Маландин «Боротьба з дорожньо-транспортними пригодами та правопорушеннями на автотранспорті в СРСР» (м. Москва, 1965 р.), Р. Г. Мацюян «Кримінально-правова боротьба зі злочинними порушеннями правил безпеки руху та експлуатації автомототранспорту або міського електротранспорту» (м. Москва, 1977 р.), В. А. Мисливий «Боротьба органів внутрішніх справ з дорожньо-транспортними злочинами, пов’язаними із заподіянням шкоди пішоходам» (м. Київ, 1987 р.), І. В. Скирський «Кримінальна відповідальність за порушення діючих на транспорті правил» (м. Москва, 1985 р.), Г. В. Цуцкиридзе «Кримінальна відповідальність за порушення правил безпеки руху й експлуатації транспорту» (м. Тбілісі, 1973 р.). За часів незалежної України проблемі забезпечення безпеки дорожнього руху, а також встановленню кримінальної відповідальності за порушення діючих на транспорті правил присвятили свої дисертаційні дослідження такі вчені, як С. В. Гізімчук у роботі «Кримінальна відповідальність за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху» (м. Харків, 1999 рік), В. А. Мисливий у «Злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту (кримінально-правове та кримінологічне дослідження)», написаній вже на рівні дисертаційного дослідження на здобуття ступеня доктора юридичних наук (м. Київ, 2005 рік), С. В. Бабанін у «Кримінальна відповідальність за порушення чинних на транспорті правил» (м. Дніпропетровськ, 2008 рік), Я. В. Матвійчук у «Кримінальна відповідальність за порушення правил


163

дорожнього руху або експлуатації транспорту (порівняльно-правове дослідження)» (м. Київ, 2009 рік). Для визначення рівня наукової розробки питання кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, актуальним уявляється дослідження наукових робіт за останні декілька десятиріч.

Виклад основного матеріалу. Так, дисертаційне дослідження С. В. Гізімчука присвячено дослідженню соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, а саме дослідженню соціально-економічних, технічних, нормативних і кримінологічних факторів, що обумовлюють встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил, норм і стандартів, які стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху [2, с. 7–10]. У цьому дослідженні вперше було всебічно розглянуто поняття дорожнього руху та, використовуючи це поняття, обґрунтовано необхідність уточнення змісту диспозиції статті 215 КК України 1960 року, яка встановлювала кримінальну відповідальність за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху до ухвалення КК України 2001 року. Крім того, у дослідженні визначено ознаки діяльності зі створення та утримання в належному стані дорожніх умов руху транспортних засобів, що сприяє конкретизації змісту поняття порушення – форми діяння. С. В. Гізімчук запропонував вивести з-під охорони цієї норми умови безпеки руху пішоходів; на підставі опрацювання наукових робіт на теоретичному та прикладному рівнях охарактеризував зміст понять «дія» та «бездіяльність» як форми діяння; визначив етапи розвитку причинного зв’язку між порушенням відповідних нормативів безпеки та шкодою, яка була заподіяна злочином, а також охарактеризував суб’єкт злочину, формалізував його ознаки і визначив коло осіб, здатних вчинити цей злочин [2, с. 9–10].

Незважаючи на всебічність дослідження та вагомий внесок С. В. Гізімчука у протидію злочинам, пов’язаним із порушенням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, слід констатувати, що низка положень його дисертаційного дослідження на сьогодні вже втратила актуальність, оскільки дослідження проводилось за кримінальним законодавством 1960 року, а деякі з цих положень уже втілено у новому кримінальному законодавстві 2001 року, зокрема об’єднання злочинів, що посягають на безпеку руху та експлуатацію транспорту, в самостійний розділ Кримінального кодексу України.

Дисертаційну роботу С. В. Бабаніна присвячено дослідженню історичного розвитку встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, кримінально-правовому аналізу порушень чинних на транспорті правил, а також порядку встановлення відповідного покарання та вдосконаленню кримінально-правової охорони безпеки руху транспорту


164

[3, с. 6–7]. Найбільш важливими теоретичними висновками і практичними положеннями цього дослідження є пропозиція нової класифікації транспортних засобів на автомобільному транспорті щодо їх поділу на моторні, маломоторні й безмоторні, яка дозволяє їх більш чітке визначення й універсальне застосування у нормативних актах, що використовуються під час кваліфікації злочинів, пов’язаних із порушенням чинних на транспорті правил; пропозиція диференціювати відповідальність за злочини, передбачені ст. 291 КК, залежно від визначених суспільно небезпечних наслідків; встановлення додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у всіх без винятку санкціях норм про порушення правил безпеки на транспорті; вдосконалення критеріїв криміналізації порушення чинних на транспорті правил тощо [3, c. 9–12].

У дисертації Я. В. Матвійчук «Кримінальна відповідальність за порушення правил дорожнього руху або експлуатації транспорту (порівняльно-правове дослідження)» досліджуються порушення правил дорожнього руху або експлуатації транспорту за кримінальним законодавством України, Литви, Латвії та Естонії, особливості застосування положень кримінального законодавства кожної із зазначених країн, а також здійснюється юридичний порівняльний аналіз порушень правил дорожнього руху або експлуатації транспорту [4, с. 7–8]. За результатами дослідження Я. В. Матвійчук доводить, що окремі положення кримінального законодавства Литви, Латвії й Естонії, які стосуються відповідальності за порушення правил дорожнього руху або експлуатації транспорту, не мають аналогів у КК України. Крім цього, у цій роботі визначено спільні та відмінні риси системи та конкретних видів покарань, а також загальних положень про звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання за порушення правил дорожнього руху або експлуатації транспорту, відображених у кримінальному законодавстві України, Литви, Латвії та Естонії; запропоновано під смертю потерпілого та під загибеллю кількох осіб у статті 286 КК України розуміти позбавлення життя відповідних осіб незалежно від того, померли вони відразу після вчиненого діяння або через якийсь час, якщо встановлено причиновий зв’язок смерті (загибелі) з порушенням правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту [4, с. 9–11]. У своєму дослідженні автор також приділяє увагу подальшому розвитку визначення критеріїв відмежування злочинних порушень правил дорожнього руху від інших відповідних правопорушень – адміністративних, дисциплінарних та цивільно-правових [4, с. 9–11].

Для розгляду стану наукової розробки встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, вважаємо також доцільним і необхідним проаналізувати окремі дисертаційні дослідження Російської Федерації з часу проголошення незалежності країн-учасниць СРСР, оскільки саме в цей період


165

кримінальне законодавство вже незалежних країн зазнало чималих змін, більшість з яких є чинними і на сьогодні.

Так, дисертаційне дослідження Д. В. Смирнова «Кримінально-правова та кримінологічна характеристика порушення правил дорожнього руху й експлуатації транспорту» (м. Москва 2004 рік) присвячено аналізу чинного кримінального законодавства щодо порушення правил дорожнього руху та експлуатації транспорту задля визначення недоліків, що потребують негайного їх усунення; проведенню соціологічного дослідження кримінальних справ та інших відомостей про такі злочини та практики боротьби з ними; науковому визначенню основного, кваліфікованого й особливо кваліфікованого складів порушення правил дорожнього руху та експлуатації транспорту; виявленню особливостей кваліфікації таких злочинів [5, с. 6–7].

У дисертації М. В. Федорченко «Порушення правил дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів: кримінально-правовий та кримінологічний аспекти» (м. Н. Новгород, 2004 рік) досліджується розвиток російського законодавства, що передбачає кримінальну відповідальність за порушення правил дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів, аналізується законодавство про кримінальну відповідальність за такі злочинні діяння в інших країнах світу, кримінально-правові характеристики порушення правил дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів, а також виявляються фактори, що сприяють порушенням правил дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів, та даються пропозицій щодо їх усунення [6, c. 7–8]. Особливістю проведеного М. В. Федорченко дослідження є пропозиція введення нового поняття у Загальну частину Кримінального кодексу Російської Федерації – необережного співзаподіння, під яким пропонується розуміти скоєння необережного злочину з взаємопов’язаною та взаємообумовлюючою участю двох і більше осіб, що спричинило настання єдиного суспільно небезпечного наслідку, передбаченого Особливою частиною КК РФ [6, c. 10–13].

Дисертаційне дослідження О. М. Бондарчик «Злочинні порушення правил дорожнього руху й експлуатації транспортних засобів та їх попередження: кримінологічний і кримінально-правовий аспекти» (м. Санкт-Петербург, 2005 р.) присвячено комплексному міждисциплінарному дослідженню стану, динаміки, тенденцій і причин скоєння цього виду злочину; всебічному дослідженню особи злочинця для вироблення комплексу заходів щодо попередження скоєння таких злочинів цією особою, а також іншими членами суспільства, для їх перевиховання в дусі поваги до норм чинного законодавства країни; приділено особливу увагу дослідженню особливостей причинного зв’язку як невід’ємної частини об’єктивної сторони складу злочину [7, c. 7–8]. Особливістю дослідження О. М. Бондарчик є виділення в окрему категорію двох найголовніших, на її думку, факторів, що спричиняють дорожньо-транспортні пригоди: 1) легковажна (самовпевнена) поведінка водія


166

транспортного засобу; 2) «винувата» (віктимологічна) поведінка самих потерпілих (жертв) [7, c. 9–17].

Цікавим є дослідження Л. В. Любимова «Дорожньо-транспортні пригоди: проблеми законодавчого конструювання складів та диференціації відповідальності учасників дорожнього руху» (м. Волгоград, 2005 р.), присвячене вивченню особливостей конструювання складів дорожньо-транспортних злочинів і диференціації відповідальності за їх учинення, виявленню закономірностей розвитку аварійної обстановки в механізмі скоєння ДТП, зокрема ролі та значення випадкових обставин, а також визначенню їх кримінально-правового значення [8, c. 5–12]. Відмітним є те, що Л. В. Любимов поряд із людиною, транспортним засобом і дорогою виокремлює такий елемент дорожнього руху, як навколишнє середовище, який ніколи не може бути повністю підпорядкованим волі людини. Саме наявність в аварійній обстановці (а отже, і в механізмі скоєння ДТП) впливу випадкових зовнішніх обставин визначає специфіку дорожньо-транспортних злочинів [8, c. 5–12].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумовуючи, зазначимо, що дослідженню кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, приділяється чимала увага не лише в нашій державі, але й за кордоном. Проте, незважаючи на досить ґрунтовну наукову розробку цієї тематики, чинне кримінальне законодавство України щодо встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, потребує більш глибокого концептуального дослідження та вироблення з цього приводу пропозицій щодо внесення певних змін у законодавство України, що сприятимуть більш ефективному впливу на свідомість кожного члену суспільства щодо попередження скоєння таких злочинів не лише сьогодні, але й у майбутньому.

Ретельного дослідження також вимагають зміни до статті 286 КК, передбачені Проектом закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень, ухваленим Верховною Радою України 22.11.2018 р. і направленим на підпис Президенту України 07.12.2018 [9] Важливим уявляється і зіставлення статті 286 КК зі ст. 286-1 КК «Керування транспортними засобами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції», яка запроваджується відповідно до цього законопроекту.

Вищевикладене зумовлює необхідність проведення комплексного дослідження проблем установлення кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, й вироблення на основі нового бачення як концептуальних теоретичних положень, так і


167

пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України, що регулює суспільні відносини у цій сфері.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Украина ежегодно теряет $4,5 млрд из-за ДТП, – Всемирный банк. URL:

https://ru.espreso.tv/news/2017/06/16/ukrayna_ezhegodno_teryaet_4_5_mlrd_yz_za_dtp_vsemyrnyy_bank (дата звернення: 01.02.2019).

2. Гізімчук С. В. Кримінальна відповідальність за порушення правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08. Xарків, 1999. 208 с.

3. Бабанін С. В. Кримінальна відповідальність за порушення чинних та транспорті правил : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Дніпропетровськ, 2008. 238 с.

4. Матвійчук Я. В. Кримінальна відповідальність за порушення правил дорожнього руху або експлуатації транспорту (порівняльно-правове дослідження) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Київ, 2009. 249 с.

5. Смирнов Д. В. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика нарушения правил дорожного движения и эксплуатации трансопртных средств : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. М., 2004. 196 с.

6. Федорченко М. В. Нарушение правил дорожного движения и эксплуатации транспортных средств: уголовно-правовой и криминологический аспекты : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Н. Новгород, 2004. 210 с.

7. Бондарчик О. Н. Преступные нарушения правил дорожного движения и эксплуатации транспортных средств и их предупреждение (криминологический и уголовно-правовой аспекты) : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.08. СПб, 2005. 23 с.

8. Любимов Л. В. Дорожно-транспортные преступления: проблемы законодательного конструирования составов и дифференциации ответственности участников дорожного движения : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Волгоград, 2005. 234 с.

9. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень : проект закону // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/ pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=63928 (дата звернення: 01.02.2019).


Виктория Викторовна Бесчастная (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина) УГОЛОВНАЯ ОТВЕТСТВЕННОСТЬ ЗА НАРУШЕНИЕ ПРАВИЛ БЕЗОПАСНОСТИ ДОРОЖНОГО ДВИЖЕНИЯ ИЛИ ЭКСПЛУАТАЦИИ

http://w1.c1.rada.gov.ua/


168

ТРАНСПОРТА ЛИЦАМИ, КОТОРЫЕ УПРАВЛЯЮТ ТРАНСПОРТНЫМИ СРЕДСТВАМИ: СОСТОЯНИЕ НАУЧНОЙ РАЗРАБОТКИ И НАПРАВЛЕНИЯ УСОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ Исследовано состояние научной разработки вопроса об уголовной

ответственности за нарушение правил безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта лицами, которые управляют транспортными средствами. Проанализированы работы по указанной тематике, научные исследования времен СССР и новейшие исследования стран постсоветского пространства. Определены направления дальнейшего исследования указанного вопроса и подчеркнута необходимость принятия во внимание и критического анализа последних законодательных изменений в ст. 286 УК Украины.

Ключевые слова: уголовная ответственность, нарушение правил безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта, состояние научной разработки, усовершенствование.

Viktoriia V. BESCHASTNA graduate student (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) CRIMINAL LIABILITY FOR VIOLATION OF THE RULES RELATED TO TRAFFIC SAFETY OR MAINTENANCE OF VEHICLES BY DRIVERS: STATE OF SCIENTIFIC ELABORATION AND DIRECTIONS FOR ENHANCEMENT The author of the article has studied the state of scientific elaboration of

the issue of criminal liability for violation of the rules related to traffic safety or maintenance of vehicles by drivers. Scientific works on the stated issue, scientific research in the times of USSR and the latest studies in post-Soviet countries have been analyzed. The author has defined the directions for further research on the stated issue and the necessity of considering and analyzing the latest legislative amendments to the Art. 286 of the Criminal Code of Ukraine.

Key words: criminal liability, violation of the rules related to traffic safety or maintenance of vehicles, state of scientific elaboration, enhancement.


169

УДК 343.85

Маріанна Петрівна БРИНЧАК аспірант (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна)

ОСОБЛИВОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПРАВА СВОБОДИ СВІТОГЛЯДУ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Важливу роль у приватному праві відіграють особисті немайнові

права, які забезпечують повноцінне існування людини в суспільстві. Право на свободу світогляду та віросповідання заслуговує на особливу увагу щодо його здійснення та використання в правовій, демократичній, незалежній Україні. Будь-яке особисте немайнове право має свої особливості. Структура права свободи світогляду та віросповідання складається з певного змісту, це право має свої предмет, об’єкт і суб’єкт. З’ясовано суб’єкт права на свободу світогляду та віросповідання, а також особливості суб’єкта в правоздатності та дієздатності, уточнено, з якого віку може здійснюватись право свободи світогляду та віросповідання.

Ключові слова: суб’єкт, правосуб’єктність, правоздатність, дієздатність, свобода світогляду та віросповідання, цивільне право.

Постановка проблеми. Питання щодо визначення суб’єкта свободи світогляду та віросповідання на сьогодні є відкритим. Право свободи світогляду та віросповідання потребує доцільного визначення конкретного суб’єкта, адже набувають актуальності саме здійснення цього права людиною самостійно, його повноцінний захист і регулювання у цивільному праві України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В огляді останніх наукових досліджень виникла необхідність систематизації особистих немайнових прав, визначення їх поняття, форм і способів захисту та змісту. Накопичення до кінця першого десятиліття XXI століття емпіричного матеріалу й судової практики, зокрема і міжнародної, поява різних підходів до регулювання особистих немайнових відносин не лише різними правовими системами, але і в межах однієї системи відкрили нові проблеми розуміння змісту, здійснення та захисту особистих немайнових прав, визначення суб’єктного складу та розуміння прав, що виникають в інформаційних правовідносинах. Ці проблеми вирішували такі вчені, як Е. В. Кохановська [1], Р. О. Стефанчук

© М. П. Бринчак, 2019


170

[2], Л. В. Федюк [3], Л. В. Красицка [4] й О. В. Синєгубов [5]. Метою статті є визначення суб’єкта права на свободу світогляду та

віросповідання та висвітлення особливостей такого суб’єкта. Виклад основного матеріалу. Переважна кількість людей сьогодні

вважає найбільшою цінністю своє духовне «я», спрямовуючи зусилля на самовдосконалення своєї особистості через духовне зростання. Нематеріальне, немайнове важить для людини не менше, а інколи і набагато більше, ніж матеріальне. Таким чином, оцінювання людини як особистості, відчуття свободи, самоповаги – це те, заради чого вона живе, покращує своє матеріальне становище, працює та спілкується. Відчуваючи себе особистістю, людина бажає зберегти свою неповторність, продемонструвати її оточуючим, бути впевненою в оцінці й повазі до себе [6, с. 8].

Цивільні особисті немайнові права, які є абсолютними за своєю природою, не мають економічного змісту, не відчужуються й належать до категорії прав, які забезпечують повноцінне існування людини-громадянина у сучасному суспільстві, тобто вони в дійсності мають позитивний зміст, тому повинні регулюватись цивільно-правовими актами. Правове регулювання й охорона будь-яких суспільних відносин здійснюються шляхом вираження їх в юридичній формі, а саме у формі правовідносин. Питання щодо суб’єктів права на свободу світогляду та віросповідання, які можуть бути учасниками правовідносин, потребує подальшого вивчення й уточнення. За загальним розумінням суб’єктом права називається носій прав та обов’язків [1, с. 26].

В Юридичному словнику «суб’єктом права» визнається особа (фізична та юридична), держава, державне чи муніципальне утворення, наділені законом здатністю мати безпосередньо або через представника суб’єктивні права та юридичні обов’язки [7].

Необхідно зазначити, що термін «суб’єкт права» має досить широке застосування в правовому обігу, що визначають різноманітні підходи до визначення самого поняття «суб’єкт права», зумовлені неоднаковим його розумінням різними вітчизняними та зарубіжними науковцями, такими як С. С. Алексеєв, В. Я. Бойцов, С. Ф. Кечек’ян, А. В. Міцкевич, В. В. Копєйчиков, П. М. Рабінович, Р. Й. Халфіна та ін. Свого часу ними було започатковано дискусію щодо суб’єктів права та висловлювались різноманітні точки зору.

С. С. Алексєєв відзначає, що «суб’єкт права» – це особи, що володіють «правосуб’єктністю», тобто громадяни, організації й суспільні утворення, які можуть бути носіями прав та обов’язків, брати участь у правових відносинах [8].

Р. Й. Халфіна вважає, що «суб’єкт права» – поняття більш широке, відмінне від поняття «суб’єкт (учасник) правовідносин» [9]. На думку В. Я. Бойцова, «суб’єкт права» – це особа, яка володіє правосуб’єктністю, тобто особа, потенційно (взагалі) здатна бути учасником правовідносин, а суб’єкт правовідносин – це реальний учасник цих правових відносин [10]. Це визначення вважається правильним, тому що суб’єкт правовідносин – це


171

учасник конкретних правовідносин, а суб’єкт права – це особа, що не є учасником правовідносин, але за наявності певних умов може ним стати. Отже, суб’єкт права не завжди є учасником правовідносин, тоді як учасник правовідносин завжди є суб’єктом права.

Е. Трубецькой вважав, що суб’єктом права є той, хто здатен мати права незалежно від того, користується він ними насправді чи ні [11].

Суб’єкт права – це особа, що володіє правосуб’єктністю (або лише правоздатністю, якщо вона виокремлюється), тобто особа, потенційно (взагалі) здатна бути учасником правовідносин [12]. У юридичних джерелах кінця XIX – початку XX ст. поняття «суб’єкт права» використовувалося для позначення носія «суб’єктивних прав».

Стосовно рівнозначності понять «суб’єкт права» й «суб’єкт правовідносин» у літературі робляться певні застереження, і з цим важко не погодитися. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб’єкт права не може бути одночасно учасником усіх правовідносин; по-друге, немовлята, малолітні діти й душевнохворі особи, будучи суб’єктами права, не є суб’єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини – не єдина форма реалізації права [13]. Ці розбіжності, безумовно, необхідно мати на увазі.

«Суб’єкт права» – це досить широке поняття, яке містить у собі багато похідних, саме тому носій прав та обов’язків не завжди є учасником правовідносин, тому що неможливо реалізовувати одночасно всі свої права та обов’язки [14].

«Суб’єкт права» – універсальна правова форма особи (фізичної та юридичної), яка з огляду на свою специфіку є носієм усіх своїх суб’єктивних прав та обов’язків, закріплених у правових нормах (об’єктивному праві).

Слід зазначити, що всі люди (фізичні особи) з моменту народження є суб’єктами права як у розумінні їх абстрактної правосуб’єктності по відношенню до всього чинного законодавства, так і в розумінні їх конкретної правосуб’єктності – як реальних носіїв офіційно визнаних (природжених і невідчужуваних) прав і свобод людини [15]. Людина є основним первинним суб’єктом права, що має особливу роль у системі суб’єктів права. Індивід як суб’єкт права – це вихідна база й неодмінна попередня умова для можливості появи не індивідуальних (групових тощо) суб’єктів права. Для права свобода індивіда та інших суб’єктів соціального життя у правовій формі є визначальною можливістю їх функціонування в умовах соціальної цілісності та стійкої нормативно-правової сфери [14].

Суб’єкт права характеризується такими ознаки. По-перше, це особа, учасник суспільних відносин (індивіди, організації), яка за своїми особливостями фактично може бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Для цього вона повинна володіти певними якостями, як-то:

– зовнішня відокремленість; – персоніфікація (виступ зовні у вигляді єдиного особи – персони); – здатність виробляти, виражати і здійснювати персоніфіковану волю.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0#cite_note-3

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%81%D1%83%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96_%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B4

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F


172

По-друге, це особа, реально здатна брати участь у правовідносинах, що набула властивості суб’єкта права завдяки юридичним нормам. Інакше кажучи, юридичні норми утворюють обов’язкову основу виступу індивідів, організацій чи громадських утворень як суб’єктів права[13].

Відповідно до раніше зазначених понять суб’єкта права та його характерних ознак суб’єктом права свободи світогляду та віросповідання є фізична особа, з моменту народження наділена здатністю безпосередньо мати суб’єктивні права й обов’язки.

Здатність особи бути суб’єктом цивільного права характеризується її цивільною правосуб’єктністю, яка в узагальненому вигляді визначає зміст гарантованих державою правових можливостей учасника цивільних відносин. Складовими правосуб’єктності є соціально-правові властивості правоздатності, дієздатності та деліктоздатність. Визначальною серед них є правоздатність – загальна, не конкретизована здатність особи мати цивільні права й обов’язки. Цивільна правоздатність властива кожній людині, від неї не можна відмовитися чи передати її будь-кому. Вона виникає з народження та припиняється із смертю. Окремих прав особа може набувати лише з досягненням певного віку [16, с. 29].

Правоздатність не залежить від фізичного чи психічного стану людини, від того, чи здатна вона її здійснювати. І новонароджений, і душевнохворий мають цивільну правоздатність такою ж само мірою, як і доросла здорова людина.

Правоздатність необхідно відмежовувати від суб’єктивного цивільного права. Правоздатність – це абстрактна можливість мати зазначені в законі права та обов’язки. Суб’єктивне право – це право, яке вже існує і належить конкретній особі.

До характерних ознак правоздатності належать реальність і гарантованість (кожній фізичній особі гарантується можливість стати суб’єктом усіх прав та обов’язків (ст. 24 Конституції України) [17], те, що будь-які перешкоди, які обмежують можливості отримувати цивільні права та свободи, усуваються заходами державного примусу; рівність (у всіх фізичних осіб є рівні можливості мати передбачені законом права та обов’язки незалежно від раси, національності, політичних і релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, місця проживання, мовних та інших ознак); невід’ємність (фізична особа не може передати свою правоздатність іншій особі за оплатним чи безоплатним договором).

Обсяг (зміст) правоздатності становлять всі цивільні права та обов’язки, яких фізична особа може набувати відповідно до закону. У законі не наводиться вичерпного переліку можливих цивільних прав, які може отримати фізична особа, оскільки їх коло є досить широким, і перелічити їх у законодавчій формі неможливо. Із змінами в політичній та економічній ситуації в суспільстві й державі в обсяг правоздатності можуть включатися нові права, а ті, що існують – якісно змінюватися.

Якщо правоздатною є будь-яка особа незалежно від віку та стану здоров’я, то дієздатністю володіє не кожна [18]. Проте для реалізації

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%AE%D1%80%D0%B8%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96_%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B8&action=edit&redlink=1




173

правоздатності й набуття конкретних суб’єктивних прав і обов’язків особа має бути наділена відповідною дієздатністю. Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання [ 16, с. 31].

Право на свободу світогляду та віросповідання, як і інші особисті немайнові права, що забезпечують природне існування людини, належить особі з моменту народження та припиняється з моментом смерті, не може передаватись за договором, але якщо особа втрачає здатність здійснювати та захищати свої природні права самостійно у передбачених законом випадках ці права можуть здійснювати в її інтересах інші особи, уповноважені законом чи судом (батьки, опікуни, піклувальники).

Як уже раніше зазначалось, право свободи світогляду та віросповідання кожна людина автоматично отримує з моменту народження, а ось можливість його здійснення потребує певної уваги.

Одна з головних особливостей суб’єкта права свободи світогляду та віросповідання полягає у здійсненні його з певного віку. Віросповідання кожної людини започатковується з народження. Батьки (опікуну), ще з малого віку обирають для своїх дітей віру, зазвичай ту, яку сповідують самі. Це проявляється у характерних релігійних обрядах, наприклад у християн це таїнство «хрещення», у мусульман – «посвячення дитини Богу», у індуїстів – обряд «джатакарма». Особливість полягає в тому, що проведення таких обрядів – це перші юридично значимі факти, які відбуваються в житті новонародженої дитини, яка має право на свободу світогляду та віросповідання, але здійснюють його батьки (опікуни, піклувальники). Біологічний і духовний розвиток людини є взаємопов’язаними між собою, а з віком відповідні зміни відбуваються і в психічній сфері. Поступово здійснюється соціальне дозрівання, проявляється динаміка духовного розвитку особистості. Це і слугує природною основою для виділення послідовних етапів розвитку людини та складання вікової періодизації [19].

Е. Еріксон виділив 8 стадій у розвитку людини: немовля (з моменту народження до одного року), ранній вік (1–3 роки), дошкільний вік (3–7 років) підлітковий вік (7–12 років), юність (13–18 років), рання зрілість (третє десятиліття), середній вік (четверте й п’яте десятиліття життя), пізня зрілість (після шостого десятку років життя). Кожен вік або період розвитку людини характеризуються такими показниками (Л. С. Виготський,

Д. Б. Ельконін): а) певною соціальною ситуацією розвитку або конкретною формою

відносин, у які вступає людина з іншими людьми в цей період; б) основним чи провідним видом діяльності; в) основними психічними новоутвореннями (від окремих психічних

процесів до властивостей особистості). [19] Характерні показники у людини змінюються з кожним роком, тому

можна зробити висновок, що кожна розвивається з різною швидкістю, а




174

отже становлення її як особистості відбувається більш-менш у період з 14–21 років, тому значимі релігійні події в житті дитини до 18 років здійснюються батьками (опікунами, піклувальниками). Це свідчить про те, що надані їй державою права й обов’язки з моменту народження самостійно здійснюються з моменту повноліття (18 років).

Висновки. Суб’єктом права свободи світогляду та віросповідання є загальний суб’єкт особистих немайнових прав, але з деякими особливостями. По-перше, здійснення цього права випливає з певного юридичного факту, а саме з того, що фізична особа може самостійно здійснювати право свободи світогляду та віросповідання з настанням повнолітня, до цього моменту його здійснюють батьки опікуни та піклувальники. По-друге, фізична особа – носій цивільного особистого немайнового права свободи світогляду та віросповідання завжди залишається суб’єктом права, але їй не обов’язково при цьому вступати в правові відносини з іншими суб’єктами.

Отже, суб’єкт свободи світогляду та віросповідання – це фізична особа, від народження наділена цивільною правоздатністю (певними правами та обов’язками), що може самостійно здійснювати свої права та обов’язки з настанням юридичного факту (повноліття), а до настання юридично значимого факту права й обов’язки здійснюються законними представниками (батьками, опікунами та піклувальниками) в межах закону.


1. Кохановська О. В. Теоретичні проблеми інформаційних відносин у цивільному праві : монографія. Київ, 2006. 463 с.

2. Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту) : монографія. Київ : КНТ, 2008. 626 с.

3. Федюк Л. В. Особисті немайнові права юридичних осіб : монографія. Івано-Франківськ, Прикарпатський нац. ун-т ім. Василя Стефаника, 2013. 500 с.

4. Красицька Л. В. Проблеми здійснення та захисту особистих та майнових прав батьків і дітей : монографія. Київ : Ліра-К, 2014. 628 с.

5. Синєгубов О. В. Здійснення особистих немайнових прав малолітніх та неповнолітніх осіб : монографія. Харків : Золота миля, 2015. 528 с.

6. Кохановська О. В. Поняття та види особистих немайнових прав у цивільному праві України. Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. 2010. № 84. С. 7–10.

7. Юридичний словник. Київ : Гол. ред. Укр. рад. енцикл., 1983. 781 с. 8. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия: опыт

комплексного исследования. М.: Статут, 1999. 9. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. М.: Юрид. лит., 1974. 10. Бойцов В. Я. Система субъектов советского государственного

права. Уфа, 1972. 11. Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. Теорія держави і права Академічний

курс : підручник. Київ : Юрінком Інтер, 2006. URL:


175

http://www.ebk.net.ua/Book/law/zaychuk_tdp/part3/2005.htm (дата звернення: 02.12.2018).

12. Кельман М. С. , Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права : підручник. Київ : Кондор, 2006. 477 с.

13. Теория государства и права: курс лекций / под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. М. : Юристъ, 2000.

14. Санжарук Т. О. Поняття «суб’єкт права» та «суб’єкт правовідносин»: питання розмежування. Актуальні проблеми держави і права. 2003. C. 91–95.

15. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. М. : Норма, 2001. 16. Загальна теорія держави і права : підручник для студентів

юридичних вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. ; за ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. Харків : Право, 2010. 584 с.

17. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/254к/96-вр (дата звернення: 02.12.2018).

18. Цивільний кодекс України : закон України від 16.01.2003 № 435-IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України.. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення: 02.12.2018).

19. Зайченко І. В. Вікові та індивідуальні особливості розвитку // Педагогіка : підручник. URL: https://pidruchniki.com/11530108/pedagogika/ vikovi_individualni_osoblivosti_rozvitku (дата звернення: 02.12.2018).


Марианна Петровна Брынчак аспирант (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина) ОСОБЕННОСТИ СУБЪЕКТОВ ПРАВА СВОБОДЫ МИРОВОЗЗРЕНИЯ И ВЕРОИСПОВЕДАНИЯ ПО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ УКРАИНЫ Важную роль в частном праве играют личные неимущественные

права, обеспечивающие полноценное существование человека в обществе. Право на свободу мировоззрения и вероисповедания заслуживает особого внимания к его осуществлению и использованию в правовом, демократическом, независимом государстве Украина. Любое личное неимущественное право имеет свои особенности. Структура права свободы мировоззрения и вероисповедания состоит из определенного содержания, это право имеет свой предмет, объект и субъект. Рассмотрены субъект права на свободу мировоззрения и вероисповедания и особенности субъекта в правоспособности и дееспособности, то, с какого возраста можно пользоваться правом на свободу мировоззрения и вероисповедания.

Ключевые слова: субъект, правосубъектность, правоспособность,

https://pidruchniki.com/11530108/pedagogika/


176

дееспособность, свобода мировоззрения и вероисповедания, гражданское право.

Marianna P. BRYNCHAK Post-graduate student (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) FEATURES OF THE SUBJECTS OF THE RIGHT TO FREEDOM OF WORLDVIEW AND RELIGION UNDER UKRAINIAN LAW Personal non-property rights that ensure the full existence of a person

in society play an important role in private law. The right to freedom of worldview and religion deserves special attention to its implementation and use within legal, democratic, independent state of Ukraine. Any personal non-property right has its own characteristics. The structure of the right to freedom of worldview and religion consists of a certain content, this right has its subject matter, object and subject. The author of this article will consider the subject of the right to freedom of worldview and religion. Features of the subject within legal personality and capacity, the age when one can enjoy the right to freedom of worldview and religion will be studied.

Key words: subject, legal personality, legal capacity, capacity, freedom of world view and religion, civil law.


177

НАШІ АВТОРИ

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації

України» № 1 (20) 2019 БАНДУРКА Олександр Маркович – доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, президент Кримінологічної асоціації України, професор кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ факультету № 1 (м. Харків, Україна). БЕСЧАСТНА Вікторія Вікторівна – аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна). БРИНЧАК Маріанна Петрівна – аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ГЛАДКОВА Євгенія Олексіївна – кандидат юридичних наук, старший дослідник, старший науковий співробітник НДЛ з проблем протидії злочинності, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ДЕНИСОВА Тетяна Андріївна – доктор юридичних наук, професор, помічник ректора з наукової та науково-методичної роботи Академії Державної пенітенціарної служби, заслужений юрист України (м. Чернігів, Україна). ДЕНИСОВ Сергій Федорович – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального, кримінально-виконавчого права та кримінології Академії Державної пенітенціарної служби України, м. Чернігів, Україна). КІЗІМЕНКО Євген Володимирович – здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ЛИТВИНОВ Олексій Миколайович – доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, завідувач кафедри кримінального права і кримінології факультету № 1, Харківський національний


178

університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). НАШИНЕЦЬ-НАУМОВА Анфіса Юріївна – доктор юридичних наук, доцент, заступник декана з науково-методичної та навчальної роботи факультету права та міжнародних відносин, Київський університет імені Бориса Грінченка (м. Київ, Україна). ОРЛОВ Юрій Володимирович – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального права і кримінології факультету № 1, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ПАВЛИКІВСЬКИЙ Віталій Іванович – доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін, Харківський економіко-правовий університет (м. Харків, Україна). СЕЛЕВКО Володимир Борисович – кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри права Національного аерокосмічного університету ім. М. Є. Жуковського «ХАІ». СИЙПЛОКІ Микола Васильович – кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і процесу Ужгородського національного університету (м. Ужгород, Україна).

СОКУРЕНКО Валерій Васильович – доктор юридичних наук, професор, ректор Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна). СОРОКІНА Любов Володимирівна – помічник судді Київського апеляційного господарського суду (м. Київ, Україна). ТАНАДЖІ Василь Григорович – здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ТИТАРЕНКО Олексій Олексійович – кандидат юридичних наук, доцент докторант, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ШАЙТУРО Ольга Павлівна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна (м. Харків, Україна).


179

ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ

ВИМОГИ

до оформлення наукових статей, що публікуються в збірнику наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України»

1. Загальні вимоги щодо структури наукових статей • постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями; • аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано вирішення цієї проблеми й на які спирається автор, виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячено цю статтю; • формування цілей статті (постановка завдання); • виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; • висновки із цього дослідження та перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. 2. Вимоги до оформлення тексту наукових статей • обсяг статті/публікації (назва статті, відомості про автора, текст статті, використані матеріали, анотація, ключові слова) не повинен перевищувати 15 сторінок (інтервал – 1,5, шрифт Times New Roman, кегль 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см); • перший рядок (ліворуч) – УДК статті; • другий рядок (ліворуч) – ім’я, по батькові, прізвище автора (співавторів) (шрифт напівжирний); • третій (за необхідності й четвертий) рядок (ліворуч) – науковий ступінь, вчене звання, почесне звання, членство в НАПрН України (за наявності), посада та місце роботи автора (співавторів); • нижче (посередині рядка) – назва публікації великими літерами (шрифт напівжирний); • нижче – анотація (500 друкованих знаків) та ключові слова (4–8 слів) українською мовою; • через інтервал – текст статті; • бібліографічні посилання розміщують у квадратних дужках із зазначенням номера джерела та конкретних сторінок, напр. [1, с. 25–26], а самі назви джерел наводять у кінці статті в порядку згадування в тексті (розділ – «Список бібліографічних посилань»); • після списку бібліографічних посилань необхідно надати анотації російською, англійською мовами (2–4 речення) та ключові слова (4–8 слів).


180

Анотації мають містити також ім’я, по батькові, прізвище автора (співавторів) та назву статті. 3. Вимоги щодо надання матеріалів до редакції До редакції мають подаватись такі матеріали: • роздрукований примірник наукової статті (підписаний у кінці автором, із зазначенням дати надходження статті до редакції); • електронний варіант статті; • довідка про автора (співавторів) із зазначенням П. І. Б. (повністю), наукового ступеня, вченого звання, членства в НАПрН України (за наявності), місця роботи і посади, контактного номера телефону, електронної пошти та поштової адреси з індексом, на яку необхідно направити примірник збірника наукових праць, розділу наукового збірника (нижче перелічено розділи), у якому доцільніше розмістити статтю; • фото автора у форматі Jpg; • якщо автор не має наукового ступеня доктора юридичних наук або вченого звання «професор», додатково подається рецензія (до якої прирівнюється рекомендація до опублікування, надана головним редактором збірника або його заступником). Усі матеріали, крім поданих докторами наук і професорами, підлягають обов’язковому рецензуванню членами редакційної колегії; • витяг із протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку; • анотації (українською, російською та англійською мовами). Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора (співавторів); в) фото автора у форматі Jpg; г) витяг із протоколу засідання кафедри чи відділу (сканована кольорова копія); ґ) у разі необхідності рецензія (сканована кольорова копія) може надсилатися електронною поштою ([email protected]).

ТЕРМІНИ ПОДАЧІ МАТЕРІАЛІВ ДО РЕДАКЦІЇ:

Вісник КАУ № 1 Вісник КАУ № 2

до 15 квітня до 15 жовтня

Відповідальність за достовірність поданої інформації, використаних

цитат та оформлення списку використаних джерел покладається на авторів. Редколегія залишає за собою право повертати матеріали авторам для виправлення виявлених помилок і доопрацювання, скорочувати та редагувати надані тексти.

Авторів поінформовано про те, що електронна копія журналу безоплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського НАН України в розділі «Наукова періодика України», а також на офіційному сайті видання (https://visnikkau.webnode. com.ua).


181

Розділи збірника наукових праць: 1. Стаття номера. 2. Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права і

кримінології. 3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології. 4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права. 5. Актуальні питання кримінально-виконавчого права. 6. Актуальні питання кримінальної юстиції. 7. Трибуна молодих дослідників. 8. Наукове життя.

Адреса: 61080, Харківська обл., м. Харків, просп. Льва

Ландау, 27, Харківський національний університет внутрішніх справ, корп. 4, каб. 407.

Контактні телефони: +38 (057) 7398–031, Литвинов Олексій Миколайович

+38 (095) 898–74–07, Сідей Олена Валеріївна. Більш детальна інформація міститься на офіційному веб-сайті

збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України»

www.visnikkau.webnode.com.ua


7

Наукове видання

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць № 1 (20) 2019

Українською, російською та англійською мовами

Свідоцтво про державну реєстрацію: Серія КВ № 18944-7734ПР

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій. За достовірність наукового матеріалу, професійного

формулювання, фактичних даних, цитат, власних імен, географічних назв, а також за розголошення фактів, що не підлягають відкритому друку, тощо відповідають автори публікацій.

Електронна копія збірника безоплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського Національної академії наук України у розділі «Наукова періодика України», а також на офіційному сайті видання (www. visnikkau.webnode.com.ua).

Відповідальні за випуск: О. М. Литвинов, О. В. Сідей

Переклад англійською: С. О. Осятинський Дизайн обкладинки, верстка: А. С. Тяпкін

Підписано до друку 28.11.2018 р. Формат 70×100 1/16. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 22,43. Обл. вид. арк. 20,1. Наклад 300 прим.

Замовлення № 2017-115

Видавець і виготовлювач – Харківський національний університет внутрішніх справ, 61080,

Україна, м. Харків, просп. Льва Ландау, 27. Тел.: +38 (057) 7398–031. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3087 від 22.01.2008

ISSN 2304-4756. АСОЦІАЦІЇ 2018. 2 (19) ISSN 2304-4756 · issn 2304-4756. ВІСНИК...

Documents

Transcript of ISSN 2304-4756. АСОЦІАЦІЇ 2018. 2 (19) ISSN 2304-4756 · issn 2304-4756. ВІСНИК...