Київ 2010

Іван Корсак

Роман

5

Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад намоїй рідній землі, і знаю, що як не буде України, як не буде нашоїУкраїнської Держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїйземлі по-людськи жити.

В’ячеслав Липинський.

1

Чорні дими здіймалися в небо над палаючимидомівками тої весни 1918 року, звивисті й химернісліди на чорному тлі викреслювали злі та тріскучі,нервові жовті іскри, і спроквола осідала кіптява на молодий, ще зовсім цнотливий яблуневий цвіт, на скручене й попечене, недавно навіть трохи липкеяблуневе листя, щойно вигулькнуле на Божий світ.

Чорні дими здіймалися, клубочилися і лиховіснопливли над українськими селами, як ішли військаМуравйова на Київ. А ще почастішали ті ядучі дими,коли вже гнали назад муравйовців — ще перед тим, яккинуть прибульці запаленого сірника. Голодні йзаздрісні, жадібні очі никали поспіхом стінами йзакутками багатших осель: чим би поживитисьнавтьоки. До банди військової враз долучалися гра-біжники звичайнісінькі, нерідко з сусіднього села, ініхто вже не здатний був розрізнити, якої то мастінавідалися гості.

Селянина Левка Зануду з силою штовхонули у дімВ’ячеслава Липинського у Русалівських Чагарах, щоза п’ять верст від самої Русалівки на Уманщині.

— Ти останніми роками доглядав господарку осьцього пана. Тільки ти, Левку, знаєш, де заховав вінсвої цінності.

ББК 84.4УКР(6)

К69

© І. Корсак, 2010© Художнє оформлення. І. Женченко, 2010© Видавництво «Ярославів Вал», 2010

ISBN 978-966-2151-59-7

Видавнича рада:

Віктор Ба ра нов, сек ре тар НСПУ, го лов ний ре дак тор жур на -лу «Київ»; Ми хай ло Ва ту ляк, го ло ва Асоціації ви давців ікни го роз пов сюд жу вачів Львівщи ни; Сергій Грабар,письменник; Гри горій Гу сей нов, го лов ний ре дак тор жур на -лу «Кур’єр Крив ба су», ла у ре ат Шев ченківсь кої премії;Дмит ро Іва нов, го лов ний ре дак тор га зе ти «Гарт» (Чернігів),ла у ре ат Шев ченківсь кої премії; Во ло ди мир За горій, пре зи -дент Ліги ук раїнсь ких ме це натів; Світла на Ко ро нен ко, за-с туп ник ди рек то ра ка на лу «Куль ту ра» Національ ноїрадіоком панії Ук раїни; Іван Кор сак, го лов ний ре дак тор га зе ти та радіо «Сім’я і дім» (Луцьк); Лілія Мак си мен ко, го лов ний ре дак тор ви дав ни цт ва «Ярос лавів Вал»; Ва сильПрос топ чук, го лов ний ре дак тор га зе ти «ВічеJінформ»(Луцьк); Ми хай ло Сла бош пиць кий, ди рек тор ви дав ни цт ва«Ярос лавів Вал».

Автор висловлює найщирішу вдячність Наталії Гатальській, Віталієві Кушніру, які так багато

зробили для повернення славного імені родини Липинських,дякує Волинському краєзнавчому музеєві, працівникам

Волинського обласного архіву, насампередАнтоніні Кравчук, істинно подвижницькому колективу

Волинської обласної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки на чолі з Людмилою Стасюк

та багатьом іншим, кому не байдужа наша земля і достойні люди її.

Діти Яфета

7

— Не можу я правити над таким покійником, —крутнув він головою. — Як знайшли тіло, то й голову,може, вдасться знайти.

Ніде діватися, поїхали чоловіки шукати. І такизнайшли під виворотом старого дерева, куди з розго-ну закотилася відрубана шаблею голова.

А дім Липинського спершу горів спроквола, мовлінувався вогонь чи не хотів братися за таке непошти-ве діло, але коли доповзли язики полум’я до бібліоте-ки і до архівних матеріалів, то весь спалахнув ураз.Вогонь виривався через вікна, обійняв в істинно гаря-чі обійми дах, а чорні дими відносив вітер, що невідь-звідки узявся раптово в тиху погоду, натомість новічорні ядучі клуби десь зароджувалися в глибинібудинку. Горіла одна з найкращих українських бібліо-тек, роками збирані архівні матеріали, а ще рукопис«Історії України», що його розпочав В’ячеслав Липин-ський, але не мав змоги завершити, бо забрали його навійну. Першу світову…

Перед війною В’ячеслав Липинський писав листаМихайлові Грушевському.

«Високоповажний Пане Професоре!Ваша картка не застала мене в Затурцях. Від пару місяців

живу вже у себе на хуторі в Уманщині. Вашу картку пере-слали мені допіру цими днями і тому так пізно одписую.

Зі статтею про Яблоновського мені чомусь не ведеться.Тепер живу в таких умовах, котрі виключають всяку мож-ливість літературної праці. Мені доводиться заводитихазяйство в степу. Не маю, по правді кажучи, навіть деписати як слід, не кажучи вже про книжки, спокій, потріб-ний для умової праці, і т. инше. В день хозяйство, построй-ка хати і т. д., а в ночи — стережись, щоб хулігани якісь незастукали не приготованим. Страх багацько бандитів розве-лось в Україні, а особливо в наших околицях. Мало не кож-ного дня грабіжки, підпали, убивства і то так, начеб для

— Люди добрі, доглядав я насправді, як на війнузабрали Липинського, — виправдовувався чоловік. —Але він нічого цінного мені не лишав.

— Не крути, Левку. Нам доказали, що минулої ночіти щось виносив і тихцем закопав. Ану, подивися наму вічі!

— То правда, — спокійно, не кліпнувши, подививсяЛевко. — Я виносив і закопував книги. Вони вам ні дочого, а часи, самі бачите, вже які…

— Бреше й цього разу, — байдужим, без відтінкузвуку і кольору, якимось лінивим голосом проказавстарший поміж негаданих тих гостей. — Зв’язати йогой на віз, бо нам тікати пора. А дім підпалити.

Знімався ядучий дим над садибою, і чорним стававсліпучо-білий до того яблуневий цвіт.

Уже в Антонівському лісі, як кілометрів з десятоквід’їхали, знову за Левка стали братися.

— Скажеш чи ні?— Хлопці, не знаю, голову навідріз даю, — клявся

Левко. — Та й не було у Липинського, певне, нічого, бодім будував, господарку на ноги ставив…

— Голову — так голову, — подобрішав раптом стар-ший з ватаги. — Ану, Грицю, покажи, чого ти вартуєш…

Григорій, який жив у сусідньому селі, бо в самійРусалівці революціонери досі чомусь не водилися,рвучко вихопив шаблю.

Закривавлена голова Левка Зануди покотиласяузгір’ям, підстрибуючи на горбках, і здивованийостанній погляд вихоплював по черзі то пронизливосинє весняне небо, то сіре і зблякле торішнє листя, щопахло старим вином.

Хтось переказав у село — й тіло Зануди, тільки безголови, повернулося у Русалівку.

Як ховали Левка, то батюшка наказав спершузняти вічко труни.

Іван Корсак

6

Діти Яфета

9

То вже згодом В’ячеслав Липинський видаватимеславетну книгу «Україна на переломі» і напише попе-реду вступного слова щиру присвяту:

«Памяти дорогого Друга, селянина з Русалівки на Уман-щині Левка Зануди, убитого руїнниками України навесні 1918 року».

Але ще тоді, як надійшла звістка про наглу смертьйого друга Левка, замислив написати Липинський процю біду. Бо то біда більша, ширша і глибша, передчас-на кончина однієї доброї людини була лише частин-кою її, однією лише дрібкою, тому не важило навітьпрізвище розбійника лютого; зродилася біда не разомз цим убивцею, вона давня, її хамське коріння прони-зало товщу століть — просто у час теперішній спричи-няє вона заграви пожеж багатших садиб та смерть ні вчому не винного люду. Він напише, як судитиме Бог, іто буде достеменний портрет, наближений до фотогра-фічного, цього давнього лиха.

А як везли Левка Зануду, то багацько люду побачи-ло, що не подобалося щось йому, наче муляло. Головайого, від тіла відділена, все з боку на бік хилиталася іперечила чорній кіптяві на яблуневому цвітові, мовхотіла востаннє нагадати, що не личить жити понеправді й крутні, що не заздрість та жадоба маютьправити світом…

2

Чорна звістка про випадок той сумний у Руса-лівських Чагарах щемливою скалкою засіла в серцеЛипинському, і ніяк він не міг тої скалки позбутися,хіба як навіть силувався висмикнути якось, то лишегірше й гіркіше боліло, нило й смоложило.

спорту. От перед кількома тижнями в нашому селі Руса-лівці (5 верстов від мого хутора) молоді заможні парубкивбили стару, в нічім не повинну селянку, страшенно попе-ред над нею знущаючись. Сумно, невимовно сумно дивитисьна теперішнє наше селянське життя. Це, зрештою, спону-кає до тим інтензивнішої праці освітної на селі. Щоб тількивдалось переломити оце віками посіяне недовір’я, визволи-тись від цієї віками проклятої історичної спадщини, котраукраїнських «дуків» і українську «голоту» поділила на дванепримиримі, готові на все — за для взаємного нищення,табори. А так — денаціоналізація зверху (рахуючи до цихверхів і заможніще селянство, котрих дуже багато в цихоколицях) і знизу, немов-би на злість одні другим, «на збит-ки», вживаючи дуже поширеного тепер по наших селах тер-міну. Даруйте, Пане Професоре, що розбалакався про инше,а не про статтю, за яку Ви мене питали. Тепер отже написа-ти її не можу. Може, в зимі виберусь на пару тижнів доГаличини (моя родина в Кракові), тоді напишу.

Кланяюсь низенько Вам і Вашій дружині з високоюпошаною.

Вячеслав Липинський

хутір Русалівські Чагарипоч. ст. Буки, Київської губернії, Уманського повіту

(Колишня Буцька сотня Уманського полку!)».

…І ось настав той скорбний день.Ховали русалівського селянина, давнього друга

В’ячеслава Липинського, Левка Зануду. Тіло покійно-го лежало в труні нерухомо, але голова його була віль-ною. І коли віз, на якому везли вбитого, злегка похи-тувався, то так само похитувалася з боку на бік голованебіжчика.

Та голова, із синцями й подряпинами, ніяк не хоті-ла згодитися з димами, що пливли понад сумирнимиселами, з понівеченням предковічних устоїв людуцього, та голова, навіть мертвою, боронилася від руй-нування звичаю прадідівського…

Іван Корсак

8

Діти Яфета

11

загірчило у нього в роті, мов перцю пекучого півструч-ка відкусив. — Особистою відповідальністю маємотворити ту самостійність — і не ґречно вогонь загріба-ти чиїмись руками.

Гіркоту нерозуміння, що тихо спадала на душу, мовпопіл на пригасле вже пожарище, могла тоді ослабититільки матір, Кляра з роду Рокицьких, її розважливеслово. Вже через роки напише Липинський: «ДорогаМама завжди допомагала мені в моїй праці для укра-їнської ідеї, що сьогодні починає бути ясна та зрозумі-ла навіть для тих, що донедавна ще ставились до неївороже та з байдужістю».

Через оту роздільність, та ще заздрість і злобулюдську, добрий приятель та помічник Левко Занудапішов у землю русалівську, а в небо над твоїм хутір-цем знімалися разом з димами та колючими іскрамитвої архіви, книги й рукописи… І серед них — рукописоб’ємної історичної праці, яку ти, В’ячеславе, почавписати ще перед війною, писати під поглядом, трохивідмінним від узвичаєного досі істориками, без сльоз-ливо-сентиментальних прояв історичного життя на-ції… Тепер маєш ти відновити, що стліло на попіл відлихої руки погромника, та продовжити те, що зачинаву праці «Шляхта на Україні», у статтях до київськогожурналу «Przegląd Krajowy», що його з поміччю доб-рих людей заснував, в публікаціях у газеті «Рада». А серед іншого маєш сказати про свою шляхетськуверству, хоч і спольщену зверху, але в душі таку жукраїнську, як залишалася українською вся мало-свідома, із замуленою почасти пам’яттю, вся сорока-мільйонна нація.

Роки війни у царському війську не тільки забраличас і ненаписані книги, а й відібрали решту нехитрогодоти здоров’я — у східнопрусській кампанії в арміїгенерала Самсонова із форсування ріки приключилося

Чого ж воно так, довго ще не сходило з думки В’ячес-лавові, що люд однієї землі все ділять настирно й упертона дуків та не дуків, то розсварюють, копирсаючись,часто-густо незграбно і неоковирно, в корінні етнічному,то по-фарисейськи кожен прагнув Всевишнього собіпривласнити, впускаючи поміж народу нову ворожне-чу. Можна бути щирим католиком, і він ним є та завшебуде, але з цього не виходить ніяк, аби цькувати на пра-вослав’я і копати найглибший рівчак між українцями,ворогами вважати чи не дев’ять десятих нації.

Уперше Липинський зіткнувся з цим, коли бувучнем Першої київської гімназії, юнаком сором’язли-вим, який тільки очима кліпав при солонішому тріш-ки жарті. То сталося на крайовому з’їзді шкільнихкорпорацій Правобережжя.

— Гадаю, нам слід створити одну спільну корпора-цію римо-католиків і православних, — В’ячеслав оки-нув запитальним поглядом неспокійний зал. — І діяти вона має на ґрунті української територіальноїприналежності.

Виступи юних промовців запальні й гарячкові, ажобличчя іноді зашаріються: ні, вони не проти укра-їнської самостійності, але творити її мають винятковоукраїнські руки, тільки аби з того Польща щось добремала; тому об’єднання в таку корпорацію неможливе.

Вони так довго в’язали ціпи, кожна сторона щомоціперетягувала до себе іншу, на свій, найправовірнішийбік, як перетягують на сільському святочному гулянніканат, якого здебільшого заміняло найкріпше вужи-ще, — щосили кожен тягнув, аж жили випиналися наруках і червоніли з натуги очі. Ногами упиралися, рів-чаки ними рили — воловодилися, тупцялися, але такніхто з них гору взяти не міг.

— У такому разі я покидаю польську громаду і йдудо українців, — піднявся ще раз Липинський, аж

Іван Корсак

10

Діти Яфета

13

«Другий Акт». Визволення, почате Богданом Хмель-ницьким, ішлося у матеріалі, було актом першим,тепер вже набіг час другого акту, звільнення з-підросійської займанщини. Кушнір написав «КонфліктАвстрії і Росії», Темницький — «Чого ми від Австріїжадаємо?», Крип’якевич подав ґрунтовний матеріал«Богдан Хмельницький і Москва».

Та забракло коштів…Зате жваво став діяти Український інформаційний

комітет, нав’язуючи нитки взаєморозуміння із західнимсвітом. Уже згодом, як таки задвигтить очікувана вій-на, запрацює «Союз визволення України», для якого заздалегідь тобою писаний «Меморіал». Справу продов-жить наступна праця — 1912 року вийде в Кракові кни-га «Z dziejów Ukrainy», присвячена пам’яті В. Анто-новича, П. Свєнціцького, Т. Рильського. Та книга з кра-ківських вулиць небавом буде в крамничках на вулицяхльвівських, і не тільки — незвіданими й незбагненнимидорогами, навіть підводами дядьківськими, під клекітколіс на розбитих дорогах, піде Україною.

Війна і царська армія відібрали роки життя та нена-роджені книги, але як гримнула лютнева революціясімнадцятого, то затряслася імперія і сипатися поча-ла, як зі старої і занехаяної будівлі падає цеглина зацеглиною, пилюга й труха осідає, — настала порарішучих дій. Разом з іншими однодумцями берешучасть в українізації кавалерійського полку в Пол-таві, де останнім часом довелося служити, і клопочеш-ся перед Центральною Радою затвердити полк як офі-ційну українську структуру. А там пани-соціалістинавідріз відмовили, тільки блимнули скрива:

«То ж поміщик, у нього маєтки на Уманщині та наВолині…»

Від Ноєвого сина Хама пішла ця заздрість, — поду-мав тоді Липинський, — заздрість до свого брата

запалення легень, а згодом і туберкульоз… Через силумаєш продовжити те, що встиг в час навчання в уні-верситеті Ягеллонському, згодом у Женевському, щоприхапком написав поміж клопотами на землі, в Русалівських Чагарах.

Ти знав, що непросту обираєш дорогу, бо й куряви,певне, на ній чимало, і перечепитися можна не раз, таще й падати доведеться під пересмішки і глум найпер-ше тих, кого вважав побратимами чи принаймніпопутниками.

Кличуть тебе у Львів 1911 року. Андрій Жук,Левко Юркевич, Володимир Степанківський, Воло-димир Кушнір збираються на таємну нараду — требадіяти, на війну заходить, ще, правда, не гоготить вонаголосними гарматами, але той віддалений гул уже чут-ний не тільки в дипломатичних салонах.

І тут, як заведено, відразу опиняється товариство нарозстанях доріг, кожен в інший бік тиче рукою, коженвважає тільки свій облюбований шлях найправдиві-шим. Степанківський з Кушніром з-поміж них оби-рають «австрофільський», ще хтось «австрофільство»за тактику тимчасову хіба бере, а Юркевич, якого щеіз Києва хлопчаком пам’ятав — як гасав той коридора-ми гімназійними, — взагалі на дорогу «клясову» окомнакинув.

— Тільки наша національна сила має постати, тіль-ки вільна Україна по той і по сей бік Збруча, — зі спо-діванням вглядався в обличчя кожного з товариства,аби упевнитися, чи знайдеться порозуміння, бо доПершої світової за такі твердження іменували тебепоштиво не раз вар’ятом.

Хай не все збулося, про що на перемовинах домови-лися, хай не склалося з виданням «Вільної України»,хоч уже й коректуру першого номера тихцем вичиту-вали. Ти подав низку статей під спільним заголовком

Іван Корсак

12

Діти Яфета

15

в житті українського народу на тлі його історії». Оце було галасу, було ґвалту, шляхта бігала книжко-вими крамницями, скуповувала поспіхом книгу і нищила.

У помешкання в глибині затишного дворика паніВольської поважні люди приходили зранку, сторожкоозираючись, і то старалися прибувати поодинці, аби невикликати зайвих підозр, тут же обідали і так самопоодинці розходилися увечері. А. Станевич, Л. Седле-цький, який буде знаний під псевдо Сави Крилача, Й. Волошиновський, чиє ім’я здобуде популярність якредактора «Світової Зірниці», дядько ЛипинськогоАдам Рокицький та інші вихідці з ЛівобережноїУкраїни знайомилися з правобережцями СергіємЄфремовим, Федором Матушевським, Євгеном Чика-ленком, яких швидше за звичкою звали так, бо з різ-них вони країв походили; в одних уже вуса побіліли таскроні, мов паморозь рання їх прихопила, а інші хібанедавно навчилися бритву тримати.

Такі розлогі тривали дискусії: а чи то можливо такжити на одній землі, щоб ніяку мову не скривдити,нічию минувшину не образити? Тим паче, як вонатака непроста та минувшина, а чи то мислимо?

Навіть образи були і ледве потишений гонор, та врезолюції все ж зійшлися — тут присутні із шляхти єукраїнцями польської культури, вони визнають себегромадянами України, яких доля століттями пов’яза-ла з її єдиним і безсумнівним господарем, українськимнародом…

Зате в готелі, вже на банкеті опісля з’їзду, ніяк несварилися українська і польська пісня; на гурти мен-шенькі поділившись, як заведено під час застілля,перезнайомилися ближче, оповідали бувальщини.Липинський, який сидів поряд з Дорошенком, розка-зував, як непросто провадити просвітянські справи

Яфета, завидки на щиру душу без зарозумілості й глу-пої пихи, на добре діло, вчинене без зловтішної підс-мішки. Він-бо просто землі хотів дати лад, вивчену вуніверситетах агрономію на поле русалівське туживсяпересадити; зрештою, не належав ніколи до великихземлевласників, навіть з середніми у тих краях рівня-тись не міг зі своїми, відписаними дядьком Рокиць-ким, ста сімдесятьма гектарами. Просто в Яфета булопочуття спільності, а Хам ніяк не здатний здолатисвою окремішність та заздрісну, непосильну для ньогозлобу — від тої злоби, як від затяжкого лантуха заплечима, аж осідає людина та наливаються очікров’ю…

3

Невимушено, мов знайомі були давним-давно,хоча бачилися досі лише два-три рази, запросивЛипинський Дмитра Дорошенка на важливу зустріч.

— Приходьте на з’їзд українців польської культу-ри… То тут відбудеться, у Києві, на вулиці Фундук-леївській, у помешканні пані Стефанії Вольської.

Їх познайомив якось Федір Матушевський, що вжемав ім’я літератора, проте куди більше, не від доброгожиття, друкувався під псевдонімами: друзі нарахува-ли тих псевдо і криптонімів понад сорок та й облиши-ли, за марної праці, рахувати далі.

— Липинський є завзятим непосидою, — розказу-вав Матушевський Дмитрові Дорошенку. — За остан-ній час він об’їхав низку міст і містечок нашогоПравобережжя, виголошував відчити, що не всімподобалися, кликав до повороту в свою давню, себтоукраїнську народність. А ще в Кракові видав на осно-ві тих відчитів книгу «Шляхта на Україні: її участь

Іван Корсак

14

Діти Яфета

17

новича, Рильського, Драгоманова, — В’ячеслав Кази-мирович привіз у дарунок йому свою книгу «Z dziejówUkrainy».

— Я дякую вам, дякую красно, — зморшки наобличчі старого збігалися в тихій усмішці. — Уженавіть встиг купити п’ять примірників сеї книги тарозіслати її добрим людям.

При мізерних його зарібках купляти книги по п’ятьз половиною рублів і дарувати — таки непросто…Липинський з тихим благоговінням оглядав скромнепомешкання Михальчука, де збиралися найперші гро-мадівці, де далекого 1876 року засідала «рада дванадця-ти». Рада виробляла інструкції для Михайла Драгома-нова, якого за кордон виряджали, аби бодай у Європізаложити вільну трибуну для українського слова…

— Нині відпускаєши, — мовив Михальчук, похи-ливши голову, мовив слова із Пісні Симеона, якомупророкувалося, що не помре, доки Христа не побачить;і ці слова з Пісні, які в церкві читають при хрещеннінемовлят чоловічої статі, коли вносять їх у вівтар інавколо престолу з ними обходять, набували цієї митіякогось особливого звучання: та ноша із плеч сивого,літами причавленого могіканина українського рухуневидимими руками перекладалася на плечі молодих…

— Нині відпускаєши, — мовив старий Михальчук,і Липинському чомусь шкрябонуло у горлі, мов судо-рожно пробував він, та ніяк не міг проковтнути льо-динку.

4

Якщо теслею рішився ти бути, то грати-співатимусить у твоїх руках сокира: коли тешеш дошку чибруса і до відбитку шнура дійшов, має не тріска вже, асправжнісінька стружка з-під леза жалкого, звива-

в його рідних Затурцях, а Дорошенко й собі розказав,як… не став він головою «Просвіти».

Дмитро Іванович таки щиросердно допомагав про-світянам, і очільником своїм хотіли його обрати вКатеринославі. Але як подали папір з пропозицієюгубернатору, то скривився той, мов яблуко-дичку,окрім того, незріле, ненароком куснув.

— Не можу затвердити, на Дорошенка із самогоКиєва вельми прикра бомага прийшла, то чоловікнеблагонадійний.

А був він таким губернатором, що вельми за чужи-ми жінками волочитися полюбляв, от і застукав йогоодин інженер зі своєю жінкою: по щирості надававйому копняків і викинув на вулицю геть голісінького.Мусив уряд волоцюгу звільнити.

Потому розіграли багатоходову шахову комбіна-цію. Сперш «підмазали» управителя канцелярією,аби капосну бомагу під сукно якнайдалі заникав, адядько Дмитра Івановича попросив чернігівськогогубернатора, з яким приятелював давно, щоби пра-вильний папір написав, губернатор відповідно сказавсправнику, а вже той губернаторові катеринославсь-кому янгольську характеристику надіслав. І ставДорошенко врешті заступником очільника тутешньої«Просвіти» — головувати, на всяк випадок, усе ждрузі відраяли.

Щоправда, один україноненависник потім доноспро неблагонадійність нашкрябав, але за те сампоплатився. Дмитрові Івановичу ще раз помогла пра-вильна бомага, а вчителю, авторові злого доносу, на-томість приязне керівництво години викладання ташмат платні добряче підрізали…

Наступного разу Липинський з Дорошенкомзустрівся у старого Костя Михальчука, ще з шістдеся-тих років віку дев’ятнадцятого сподвижника Анто-

Іван Корсак

16

Діти Яфета

19

яке зробила на мене та переміна в напрямі розвоюнаціональної свідомості, яку я помітив в нашій глухій (33 верстви від залізниці!) околиці. На нашумаленьку почту приходить чотири примірники«Ради», яка частенько доходить до передплатників «вплачевном состоянії», з виразними слідами пильногочитання…»

З Василем Доманицьким чимало років і дружив, іспівпрацював, інколи незлостиво над ним піджартову-вав, деякі спільні проекти у них провалювалися, але йшмат добрих діл лишався за спиною.

— Ви собі ще граблі причепили б збоку, — бурчавякось Липинський. — Історик і літератор, коопера-тивний діяч і автор праць з середньовічного козацтва,видавець, шевченкознавець і дослідник творчостіМарка Вовчка… От якби тільки в песимізм менше впадали.

Але й на добре слово В’ячеслав Казимирович не ску-пився товаришеві. «Велике, велике діло, — писав ізЗатурців, а вже дописував із Закопаного Липинсь-кий, — зробили Ви, Василю Миколаєвичу, поклавшистільки праці на видання «Кобзаря», і праця Ваша непропадає, — це я вповні оцінив тільки тепер, колипобачив, що «Кобзарь» робить на селі, та й не тількина селі, а й всюди у нас. Люде тут за «Кобзарем» про-сто побиваються; я таку штуку надумав: на ці гроші,що я призначив на памятник, буду виписувати покілька примірників «Кобзаря», а надто від кожного напамятник буду стягати, таким чином і на памятникдещо можна зібрати, і «Кобзарь» розходитиметься.Перед кількома днями виписав я від д. Степаненка на 6 крб. «Кобзарів» і просив його, щоб він мені його 5 штук по 60 коп., а 2 по 1 рублю 50 коп. прислав. Тутне стільки в грошах, скільки в передмові (біографії)діло; подумайте собі, яке це важне при збіранні на

ючись, вилітати; тоненька така, аж просвічується,мов папір цигарковий. А якщо на чепіги плуга рукипоклав, мусить скиба, зблиснувши чорним криломворонячим, лягати рівнесенько, мов долонями щеприплескана, — тоді й боронувати славненько, і зерняпрокльовуватимуться прудко та весело…

І такий же труд, як у теслі чи ратая, у тебе,В’ячеславе, має бути, тільки не руки пухнутимуть, аголова, заблукає сон нічними стежками, часто-густоне втрапить, не впізнає і мимо пройде повз твої вікна.А не менше, ніж теслі чи ратаєві, поту стіче, допокивитешеш і зведеш разом з такими ж донкіхотами отойдім державний, який досі хіба в думках, та засієшдовкола спрагле поле зерном добрим, без прілого зо-всім і без куколю.

«Борисові Грінченкові.Село ЗатурціПочта Торчин Волинської Губернії

Високоповажаний Добродію!Щиро та сердечно дякую Вам за прислані книжки, вели-

кі се радощі для мене одержати від Вас таку памятку; а дотого у мене все на гадці було, як тільки видужаю, собі сікнижки дістати, бо це все нові видання і я німи дуже ціка-вився, аж ось така люба несподіванка! Особливо я зрадівВашій книжці «Перед широким світом», вона незвичайноцікава для мене не тільки з боку теоретичного — се такасвіжа, здорова критика нашої літератури — але, окрім того,з боку практичного: вона мені багато поможе в добірі кни-жок, призначених для гурточка читачів, який помаленьку,за пару останніх літ, склався тут в нас у селі. Ще раз великеспасибі!»

Навесні 1908 року В’ячеслав Казимирович розка-зує потішено Михайлові Грушевському:

— Хоч не хтів би я займати Вам дорогого часу,проте не можу вдержатися від того, щоб не поділитисьз Вами, Пане Професоре, тим радісним вражінням,

Іван Корсак

18

Діти Яфета

21

історії подія була представлена в окремій брошурці підзаголовком, наприклад, «Берестечко» і чи, на Вашудумку, таку брошуру захотіла б і могла б видати«Просвіта». Коли так, тоді я з великою охотою взявсяби таку брошуру написати (якщо ще ніхто не пише) іможливо найшвидше Вам її чи з Кракова, чи зі Львова(бо не знаю, де ще прийдеться мені бути) прислати».

Як у білий день, усі задумки чорносотенців прогля-далися, все було зрозумілим. А що з тими робити,яких в однодумці подумки вписував, що поряд ішли,тільки інколи шаблюкою так незграбно махали, щонехлюйськи своїх черконути могли? Аж обличчя йогораптово зморщилося, мов від підступної кольки, якпрочитав В’ячеслав Казимирович у Миколи Євшанадоволі прозорий натяк на його статтю: мовляв, неви-правданий «телячий захват» Липинського над украї-нофільством Богдана-Юзефа Залєського… То ж образане тільки його особисто, всіх українців-латинників,Залєський насправді є тим же Гоголем, тільки вже нез російського, а з іншого, спольщеного боку…

Йому так не хотілося братися за перо для листаМихайлові Грушевському, як тяжко у воду заходитирічкову, якою ще крижини пливуть: ураз гусячоюшкіра стає, тіло сперш до колін синіє, а потім і весьдубієш. І все ж він написав того листа, домагався тадомігся-таки спростування, хоч розумів — Грушев-ському й без нього не з медом: «Про конфіскату Вашоїброшури читав, як рівно ж про останні чорносотеннінапади на Вас. Дуже це прикра і тяжка річ оце нашевічне напруження і боротьба на два фронти. Але, зда-ється, не омине нас «чаша сія», бо московський державний розум зійшов вже, здається, цілком на«польські дороги»…

памятник. Не знаю тільки, чи вже випустили в про-даж це видання; якщо ні, то змилуйтесь, ВасилюМиколаєвичу, промовте їм до розуму, най не мари-нують, бо це святе діло; я певний, що за пару (не кіль-ко) місяців можна 3 вид. робить».

Інколи набігали гарячі теми, що самі просилися напапір, і його, капосного, ніяк не випадало відкластидесь убік, до ліпших часів, як буде настрій — тойнастрій, чого доброго, ще загуляє та припізниться, чизовсім забудькою стане… У Липинського з обуренняаж права долоня чомусь стала чесатися, як оповілийому злі наміри про Берестечко. Річницю трагедіїчорносотенці воліли б відзначити як потугу «исконно-го русского народа за исконное православие». Ніякихсторінок української долі тут нема, хіба тільки злівороги Москви довго ґрунт готували: «къ уничтоже-нію русскаго народа, стали пропагировать въ рус-скомъ народе идею національнаго отщепенства. Идеяизменника Мазепы дала неожиданные для самыхънемцевъ плоды. Нашлись среди галицко-русскагонаселенія люди, которые за іудины сребренникиотреклись русской народности и положили основаніеподъ «украинскій» народъ, развращая русскій народъкрая извращеніемъ исторіи. Съ помощью правитель-ственныхъ пособій воспитались кадры молодежи въслепой ненависти ко всему русскому…»

«Хочу ще Вас одну річ спитати, — радивсяВ’ячеслав Казимирович знову з Борисом Грінчен-ком. — Як, певне, знаєте, наші волинські чорносотен-ці задумали ширити серед народу, Sui generis* націо-нальну свідомість і почали з Берестецької битви, тобтоз живих ще у нас і досі традицій. Чи не вважали б Випотрібним, щоб і з боку українців ця важна в нашій

Іван Корсак

20

* Sui generis (лат.) — своєрідну.

Діти Яфета

23

відносинах не орієнтуються, а я сам теж не знаю польськихзаконів про пресу.

Отже, за відповідь, а якщо ласка Ваша, то й за порадубуду Вам, Вельмишановний Добродію, дуже-дуже вдячний.

Сьогодня добродій А. Ф. висилає Вам дописи про цілу тусправу, а я незабаром думаю дати статтю з цього приводу,якщо тільки вона для Вас бажана.

Напишіть, будьте ласкаві, і про це.Чекаючи нетерпляче Вашої відповіді, кланяюсь низень-

ко Вам і Вашій дружині.З глибокою пошаноюВячеслав Липинський.Краков 20/7 VІ 910ul. Kołłątaja».

Тих, хто, замість чорнильниці, перо вмочав узастояну калюжу, Липинський справді потягнув досуду, ще й газета «Рада» на процес свого журналістапосилала. А перед Чикаленком Липинський немоввибачався:

— На мій погляд, кошти, котрі потратила «Рада»на приїзд спеціяльного кореспондента до Варшави, євидатком зовсім непотрібним через те, що мій процес,з причин від мене незалежних, ширшого суспільно-національного значіння не прибрав. Тому вважаю себедовжником «Ради» і при першій нагоді постараюсьвитрачені тридцять карбованців повернути…

Значно скулкіше, болючіше і образливіше було, якхтось зі своїх негадано вдарить тебе з-за спини — такВ’ячеславові Казимировичу видавалося від неочікува-них звинувачень колеги з їхнього мученого видання«Przegląd Krajowy» Богдана Ярошевського. Не стри-мався-таки, поділився тим болем з Василем Домани-цьким, з яким познайомився ще в Києві, а запри-язнився в час лікування у Закопаному:

«Почну з нашого тижневика. Врешті, друкуєтьсявін, але яке буде перше число, святий його знає. Як я

5

Він почувався так, мовби вийшов на ринг длячесного бою в рукавичках боксерських, а йогонатомість огріли голоблею — і суддя цього, кліпаючибезневинно очима, ніяк помічати не хоче. В’ячеславКазимирович готовий щиро відстоювати свою правоту,свою точку зору на добро для краю, де народитисьсудилося, у нього стане терпеливості знаходити докази.Але як йому діяти і що чинити, коли в обличчя, замістьзустрічних доказів, летять лише повні жмені якогосьмулу з найкаламутнішої калюжі?

З важким серцем писав він листа ЄвгеновіЧикаленку.

«Вельмишановний Добродію, Євгене Харламповичу!Ви мабуть вже знаєте про цілу ту підлість (вибачте за

слово), на яку зважилась супроти українського руху вшех-польсько-москвофільська спілка, публікуючи в «Kurjer’iWarszawsk’ім» сфальшовані документи про пруські запо-моги українському рухові. Для характеристики цих «доку-ментів» посилаю Вам вирізку з соціал-демократичногополь ського тутешнього органу «Naprzód’у», одинокої поль -ської часописи, котра зайняла таке становище супроти цієїбезсовісної афери.

В цих документах є й моє призвіще, на підставі чого однаваршавська газета «Goniec Wieczorny» кинула підозріннявиразно на мене. Цю звістку передрукував в № 166 (18/5 VІ)«Kurjer Warszawsкі». Розуміється, я так цієї справи незалишу і ці газети потягну до суду. Отже, в цій справі маюдо Вас велике прохання, щоб Ви були ласкаві написатимені, чи думаєте робити що-небудь з приводу «Ради», котратеж фіґурує в цих списках (в формі «Порада», але польськігазети коментують це як «Рада»), і якщо так, то в який спо-сіб думаєте реаґувати, чи теж тягнути до суду, — чи обме-житесь тільки полємікою тощо. Питаю Вас про це тому, що,сидячи тут у Кракові, я опинився в досить тяжкому стано-вищі; тутешні адвокати, до которих я звертаюся, в наших

Іван Корсак

22

Діти Яфета

25

ків такі думки, може, спасенні, а для нас вони не годяться.

Я сам з великим трудом, крок за кроком, позбував-ся цего впливу польського патріотичного вихованя.Застерігаюсь, що я зовсім не проти польсько-українсь-кого порозуміння, навпаки, але це порозуміннямусить спіратися б на користну для нас політичнуплятформу, себто на федералізмі. На жаль, не маєзараз ні одної польської партії, яка б проповідувалацей програм федералізму на ґрунті російської держав-ності і сістематично його проводила».

Інколи Ярошевський з Липинським розмовляли,як сліпий із глухим, один бачить, інший чує, от тіль-ки звести те, порізно у відчуттях отримане, ніяк невдавалося.

— Липинський, свіжоспечений українець, з поль-ською психологією, збився з пантелику і почав таквиводити, начебто Україна — спільна власність всіхнацій, котрі мають цілком однакові права, — в’їдли-во, силячись чим найдошкульніше насолити, твердивБогдан Ярошевський. — Так він зрозумів той терито-ріялізм. На довший час це було неможливо, бо не велодо нашої мети (праця на користь українського люду).Поза тим в «Przegląd’і» був хаос і повна безпрограмо-вість, — кожне число було трохи одмінне з програмо-вого боку, а деякі числа таки цілком одмінні.

Свої Затурці чи Русалівські Чагари, одначе,В’ячеславу Казимировичу ніколи не бачилися яки-мось двірцем, отим вокзалом, де можна пересидіти,передрімати на лавці тихцем до наступного потяга…

Інколи Ярошевський нагадував В’ячеславові Кази-мировичу дражливого індика Микиту, що розгулюваву дитинстві їхньою затурцівською подворицею: розпу-стивши хвоста віялом та волочачи землею крила, вінзагрозливо підскакував і гортанно ґелґотав на весь

вже писав Вам, з Ярошевським я пересварився, обуре-ний його легковажним відношенням до цілої справи.Він, як я вже Вам писав, одклавши тижневик «доосені», спокійненько поїхав собі на село, а мені напи-сав листа, що «не знає, чи буде міг восени брати участьв тижневику, чи ні». Як знаєте, я чоловік не сварли-вий, але це вже мене обурило до краю, і я написавдуже острого листа, на якого відповіді не дістав».

Змушений був нагадати В’ячеслав Казимировичколезі Богдану Ромуальдовичу й умови, на якихзакладалася їхня співпраця:

— Між нами стала умова, після якої ви взяли насебе редагування альманаху у Києві за плату п’ятде-сят рублів в місяць, тобто на таких самих умовах, як ібуло в «Przegląd’і». Я взяв від вас слово чести, що вивід цього вже не відмовитесь, та заходився з цілоюенергією коло нового діла…

Натомість до Михайла Грушевського посипалисявід Ярошевського звинувачення одне за одним,кожне гіркіше попереднього, а насамкінець дійшло йдо особистих образ у бік Липинського. Насправді жкорінь непорозумінь був аж ніяк не в особистомусприйнятті чи несприйнятті, двоє колег в одномувиданні мали такі несхожі погляди… Засади соціалі-стичні Ярошевського були чужими для Липинського,зло велике бачилося йому в пересварах люду різнихверств, «клясовій» пересварі, ні, гадав він, має бутиспільний інтерес у всіх хліборобів, незалежно, більшачи менша їх частка земельної власності. Самостій-ник ще з гімназійних стін, Липинський зовсім не зго-ден був з писаним Ярошевським: «Як тільки такийукраїнець польського походження з’являється «само-стійником» на польський кшталт, не виносить «москалів», мріє про спілку Польщі і України, звер-нуту проти Москви, австрофіл, германофоб, то длямене ясно, що він міркує цілком як поляк. Для поля-

Іван Корсак

24

Діти Яфета

27

рем по двох суддів з кожної сторони, а вони вже вибе-руть суперарбітра…

Зазначую вкінці, що якби суд між нами не відбувсяз причин, походячих не з моєї вини, то заховую за собоюправо іншими дорогами шукати на Вас сатисфакції».

…Воловодилися вони так довгенько, писали коженпо черзі листи Грушевському та Єфремову. Ярошев-ський потім попросив Сергія Єфремова справу відтер-мінувати, бо хворів, і то було правдою, смертельна бідавсе кріпше його груди стискала, потім доходитьдумки, що суд роз’ємчий чи суд честі не мають під-став, а завершилося все довгим листом з докладноювідповіддю, такою ретельною, де по зерні дрібному, якпросо, кривди взаємні перебирали…

Для Липинського всі оті дріб’язкові докори були небільше як пересвар бабці базарної, гірша справа зфедералізацією — то тупикова колія, по ній весь потягз розгону, гадав, під укіс загримить.

6

Гетьман Павло Скоропадський запрошував това-риство на обід. Зібралися Федір Лизогуб, В’ячеславЛипинський, посол Болгарії в Україні Іван Шиш-манов, усього душ тридцять, хіба Микола Василенко зДмитром Дорошенком вибачилися — обоє поспішалина конференцію.

Доки на Липинського дивилися перші уенерівськіурядовці крізь свої соціалістичні окуляри, доки міря-ли світобачення отим очкуром, що і його русалівськігектари, доти він нікому не був потрібний — поклика-ли до живого діла лише з настанням гетьманства.

Високий і стрункий Скоропадський, русявий, ізкоротко підстриженим волоссям, за господаря почу-

обшир, заледве хто чужий посміє наблизитися; і вжегоре тому, в кого колір червоний десь трапиться водязі — з лопотінням крил та криком несамовитим,застрашливим враз на плечах опинитися може…

Сперш дрібні камінці образ покотилися від Яро-шевського, та зрушували вони поступово більші,кам’яний той потік наростав, з гуркотом, злу пилюгуздіймаючи, вже лавина котилася, і не міг себе теперБогдан Ромуальдович стримати, віднайти в собі силуту лавину спинити:

— Сам п’яниця і розпусник, людина без усякихетичних принципів, для якої має значення тільки зов-нішня форма…

— Не вагався скористуватися спльотками, щобзаплямити мене як людину...

— Марнотрат, котрий до останніх днів жив з бать-ківської ласки, — і натякав на розтрату Липинськимредакційних коштів.

Мов черінь розчервонілий, зовсім злістю розпече-ний Ярошевський, — крапля води спаде і враз заши-пить, — усе ж не злукавив Грушевському:

— Правда, Липинського ніхто про якісь фінансовінадужиття не підозрював, і дійсно, таких надужить небуло. Я сам перевіряв всі рахунки і знайшов усе впорядкові.

…А лавина взаємних образ та звинувачень усе коти-лася, ширшала, гуркотіла, знімала пилюгу, і врештіЛипинський написав недавньому своєму колезі:

«Справу цю між нами рішити (а рішення буду і маюправо домагатись як сторона пошкодована) культур-ними засобами, пропоную Вам суд, або так званий«роз’ємчий», тобто зложений тільки з одного чолові-ка, на котрого рішення обидва вповні покладемось, і втакому разі я зі своєї сторони пропоную Сергія Алекс.Єфремова; або ж суд третейський, і в такому разі вибе-

Іван Корсак

26

Діти Яфета

29

— Та й в інших посольствах не без мороки, — про-вадив так само відверто гетьман. — З Туреччиною внас зараз проблема.

У Стамбул намічено було посилати Кістяківського,але йому не випадало, на жаль, тож розглядали канди-датуру Суковкіна. В гетьмана чомусь до нього якасьпересторога виникла, він навіть не міг її сам собіпояснити, просто інтуїтивне передчуття. То згодомз’ясується, що інтуїція цього разу була безпомильною.

На зустрічі з місцеблюстителем патріаршого пре-столу в Стамбулі посол Суковкін запевнятиме влади-ку, що Україна хоч відійшла від Росії, але церквалишилася у злуці з російською, під головуванням мос-ковського патріарха. Діловодство в посольстві тежнакаже вести російською, бо, мовляв, українською вйого штаті не тямлять. А на посольській яхті в присут-ності багатьох гостей не під наш національний гімн, апід гучне «Боже, царя храни» підніме, замість укра-їнського, чомусь андріївський прапор.

Уже ближче з Іваном Шишмановим зазнайомивсяВ’ячеслав Липинський в час наступних зустрічей.

— Не лякливий, війна давно ті страхи відігнала,справніше від ворожки на яйцях… Однак не криюся —їхати в Відень у такій ситуації моторошно. Та я не проте, з іншого приводу хотів пораду почути, у вас досвідсвій розбудови країни. Є в нас держава, але не ухвале-но українських нагород. Маємо намір орден українсь-кий заснувати — хрест золотий, з блакитною емаллю,бо здавна то національні кольори. Ось малюнок, надним, власне кажучи, вже попрацював Токаржевсь-кий, він знавець геральдики неабиякий. Але важливотакож, як мовиться, думку почути збоку…

У професора Шишманова, недавнього міністра освіти Болгарії, свої запитання до В’ячеславаЛипинського.

вався невимушено, дотепно оповідав про вчорашнійконцерт, згодом перекинулася мова на винні сорти… У затишному садку резиденції гетьмана, в цій альтан-ці поміж юної зелені саду, що пилюгою літньою ще невстигла припасти, де навіть, на диво, чувся насміш-куватий пересвист не помітних cеред гілля синиць,тут ніяк на віру не йшло, у голову не вкладалося, щодовкола палає земля, а світ, вельми ж його європей-ський шмат, уже кілька років на дибки зняли неро-зумні та заздрісні люди.

По обіді у кабінеті гетьмана було куди вужче колоосіб і тепер говорили про справи, що аж ніяк не стосу-валися винних сортів та концертів. Гетьмана цікавиладумка Івана Шишманова про ймовірного українськогопосла в болгарській столиці, його сприйняття як бол-гарським царем та спадкоємцем престолу, так і голов-ними політичними партіями.

Скоропадський не крився з думками, бо однаковопрофесор Шишманов, зять Михайла Драгоманова,добре знався на обставинах життя не лише софій-ських, а й київських — не таке вже й велике тут това-риство посольське, до того ж родина у Києві, тещаШишманова до останніх часів тут мешкала.

— Важко знайти людину на цю посаду, — присмакзажури й гіркоти у тоні гетьмана погано в’язався зйого потужною статурою в формі кубанських укра-їнських козаків. — Зрештою, так само непросто піді-брати достойних і на решту дипломатичних посад закордоном. А сам я більше офіцер, аніж дипломат, томуй припускаємося помилок. Ви ж чули, напевне, пронашого повноважного міністра у Відні Яковліва. Тотреба додуматися — у ресторані до нестями напився івпав у відвідувачів на очах…

В’ячеслав Липинський мав заступати місце посла вавстрійській столиці.

Іван Корсак

28

Діти Яфета

31

— Тоді я йду міністром, а ви станьте товаришемміністра.

І на це не дістав згоди.Не так лякала Липинського ноша, яка могла тяга-

рем свинцевим лягти на плечі, як ноша, яка була вжепри ньому, і коли тихо, а нерідко безцеремонно й на -вально про себе нагадувала (по форсуванні ріки, щозбурювалася і закипала від снарядних вибухів, опіслязапалення легень), та ноша — туберкульоз — назавшебуде при ньому, і не скинути вже її, не подіти нікуди йніколи.

А на півдорозі, хай ненароком навіть, кинути якусьсправу він просто не міг.

Згодився лишень, коли запропонували очолитипосольство в Австро-Угорщині.

Як розпакував валізи у віденському готелі«Брістоль» та п’ять днів потратив, аби вникнути всправи, то засів за листа. Листа сухого, аж деренчить,офіційно-канцелярського, із зверненням незвичнимдо людини, з якою балакав досі на приятельськихтонах.

«Відень 8 липня 1918 р.До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ

Української ДержавиСповіщаю Вельможного Пана Міністра, що дня 5 липня

1918 року о годині 5 по полудню я представлявся ПануМіністру Закордонних Справ Австро-Угорської МонархіїБуріану і вручив йому вірітельну грамоту, котра була їмпринята.

Посол Української Держави у Відні Вячеслав Липинський».

— Мене цікавить сьогоднішній дух люду вашого.Ви ж, пам’ятається, жили на Уманщині, зовсім близь-ко шевченківських місць, хіба з півсотні верст відМоринців чи Кирилівки… А я писав наукові розвідкипро Тараса Григоровича, в тих нинішніх тридцятивосьми перекладах Шевченка болгарською мовою десьтам і моя часточка є…

На прощання, напише згодом Шишманов, «Ли пин -ський подарував мені свою книгу про українську опо-лячену аристократію».

Гетьман Павло Скоропадський тоді, по обіді в садо-вій альтанці, під тенькання і пересвист безтурботнихсиниць у прочиненому вікні, аж ніяк не перебільшу-вав голод на авторитетних та підготовлених диплома-тів, як і достойних урядовців загалом.

Дмитро Дорошенко перед тим уже не раз наполя-гав, аби міністром закордонних справ призначилиВ’ячеслава Липинського.

— Його авторитет, — казав Дорошенко гетьмано-ві, — стоїть так високо у всіх українських національ-них партіях, що ім’я Липинського фігурує у будь-якійкомбінації зложення нового складу кабінету міні-стрів.

Тиху посмішку з-під невеликих русих, майже біля-вих вус Павла Скоропадського викликали ці мовленібез лукавства слова. А посміхнувся гетьман з того, щоколи однопартійці просували один одного, соціаліст-федераліст Дорошенко клопотався за «чужака» зУкраїнської хліборобсько-демократичної партії.

Не давав спокою Дмитро Дорошенко і самомуЛипинському:

— Ідіть міністром, а я зголошуюся у заступники.— То не моє, — крутнув головою В’ячеслав Кази-

мирович.

Іван Корсак

30

Діти Яфета

33

налія клясової помсти. Другі з іншого боку лаштують-ся стати правовірнішими від пророка Магомета. Булавчора в мене делегація щирих по-своєму людей…

І Скоропадський оповів той випадок:— Що привело добродіїв? — з двома із них уже

давно зазнайомився.— Як то ви, пане гетьмане, досі терпите той пам’ят-

ник святому Володимирові, що на Володимирськійгірці стоїть?

— А що ж там не так? — чудуюся. — Скульпторвідомий, а Володимир є нашим святим.

— Володимир то наш, але пам’ятник зовсім не наш,знищити його треба.

— А то з якої нагоди?— Святий Володимир був українцем, без бороди,

тільки з вусами, а цей з бородою.І така переконаність у них в очах, несхитна й

незрушна.— Знаєте, панове, — силюся заспокоїти. — У нас

ще стільки діла, доки Україна стане цілковито укра-їнською. Поки що немає часу цим зайнятися. Обіцяювам, що коли вже все буде зукраїнізоване, то я, якостанню крапку, поставлю інший пам’ятник. І буде внас святий Володимир цілковито зукраїнізованим —тільки з вусами, зовсім без бороди.

За всю оповідь про негаданих тих кумедних відвіду-вачів Скоропадський не всміхнувся ні разу, хібапогляд якось потвердішав.

— Каша не лише в нас тут кипить та парує, диво-вижна мішанина і розгул крайнощів. Вистачає, нівро-ку, кругом тої каші. тільки один нагадаю напрямок…У Криму довершити з толком слід — бригада Натієва,полки Болбочана, Петріва, Сікевича, Болдирєва,Алмазова і Січові стрільці сперш у наступ пішли при-стойно…

7

Ще перед тим, як пакувати свої віденські валізи,що все норовили пухнути від конче потрібних напозірний погляд документів та рукописів, В’ячеславЛипинський зустрівся з гетьманом.

— Усе ж не в чисте поле їдете, — говорив Скоропад-ський неспішно, мов перед тим, як вимовити слово,сперш приглядався до нього придирливо, а чи такевоно, чи потрібної масті, і ця неспішність та душевнапевність додавали казаному ваги. — У Відні, так ужесудила історія, чимало нашої інтелігенції осіло, людейз міцним українським стрижнем, що гурту тримають-ся років сорок, напевне, з часу заснування там сту-дентського товариства «Січ». Бо в нас тут у кожногосвоя теорія, яка обов’язково чубиться та суперечитьіншій, але кожен із затятістю правовірного мусульма-нина істинною числить тільки свою… БіднийОлександр Македонський вкупі із Чингіс-ханом безтеорій будували свої великі держави.

— Не скажіть, — засміявся Липинський. —Чингісхан, розуміється, не заглядав до енциклопедій,не писав статей до політичних часописів. Але він мавясну теорію з державного будівництва — теорію,вироблену тодішньою монгольською інтелігенцією.Ця теорія за підвалини держави брала релігію і кочів-ну, військову аристократію.

— Погодьтеся, що в нас забагацько того, як у при-казці мовиться: той в ліс, інший по дрова, — не змінивгетьман тону, хіба сум легкою тінню десь промай-нув. — Одні надто в соціалістичній утопії, даруйте,втопилися, навіть доволі вдумливі люди… Он СергійЄфремов про мою «Грамоту» від 29 квітня каже, що тонедвозначний документ реакційного курсу, а Володи-мир Винниченко зовсім рубає з плеча: це просто вакха-

Іван Корсак

32

Діти Яфета

35

між тим, собі руку простягає до Криму і флоту, а зафлот Німеччина обіруч чіплятиметься…

На завершення Павло Скоропадський ще докинувначе між іншим:

— Можливо, менше вам доведеться мати справу зфранцузами та англійцями… Але їхній погляд у нашбік, як говорили ми з вами минулого разу, на жаль,досі кривий.

Минулого разу наводили слова французького кон-сула Еміля Енно:

— Україна не мала ніколи своєї історії, ні націо-нальної окремішності. Її створили німці. УрядСкоропадського, як германофільський, має бути злік-відований.

Англійський представник і собі долучився, доволізіспіваний вийшов дует:

— Україна є частиною Росії... Україна ніколи небула державою і не може претендувати на визнання їїдержавами Антанти.

В англійця у теці з документами лежав меморандумвід білого руху про те, щоб Антанта не визнавалаУкраїну, мало того, настійно радилося вислали вій-ська для її окупації.

А зі Сполучених Штатів, з-за високих океанськиххвиль, ні в який дужий бінокль не розгледіти тої укра-їнської мороки. Та й навіщо, яка потреба, досі тут їхкапітал ще не заробляв. Не вартує тому мізки зайвимиклопотами забивати, найпростіше годиться рішення:створити Великопольщу та Великоросію коштомукраїнських земель.

— Кривий той погляд Заходу випрямиться ко-лись, — посміхнувся наприкінці Скоропадський. —Ще й очима кліпати доведеться…

Павло Скоропадський згадав листа, недавно одер-жаного від ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, що був зСічовими стрільцями. Ерцгерцог писав про бригадуНатієва. «Вона дуже гарна, — йшлося в листі. — Вонахоробро билася проти большевиків, і дисципліна у нійміцна, офіцери — культурні люди, і що дуже дивно —всі українці». Попри те, що ерцгерцог одягався внаціональні однострої, говорив лише українською іназивав себе Василем Вишиваним, гетьман до ньогоставився стримано, як і до Натієва. Лист ерцгерцогапотішив Павла Скоропадського, хіба шкрябонуломлосно, мов ложкою по стінці порожньої каструлі, оте«і що дивно — всі українці».

— Ніяка кішка не здатна так химерно заплутатиклубок ниток, як заплутано в нас у Криму, — помов-чавши хвилю, провадив гетьман. — На першийпогляд, той Крим далеченько від Відня, куди їдете.Але… у міністерстві закордонних справ Німеччинитепер сплять і бачать у сні там свою «Ніццу», утворен-ня державне з німецького анклаву. Те негайно викли-че обурення та демарші в австро-угорській столиці —тут вам, як мовиться, і карти в руки. Гадаю, на цихсуперечностях та протиборствах зможете вдало зігра-ти. Тим паче Туреччина своєю чергою хотіла б напівострові встановити ханаат чи приєднати його, а зТуреччиною також матимете клопіт у ратифікаціїБерестейської угоди. То ж бо найперший ваш голов-ний біль найближчим часом. До слова, з того заплута-ного і переплутаного клубочка вилізає та шмотаєтьсяще не одна ниточка. Кримськотатарське населенняпо-своєму ставить питання, німецьке командуванняприсутніх в Криму їхніх частин дозволило склика-ти курултай, створений уряд Сулькевича відновивдію законів Російської імперії, більшовицька Москва,

Іван Корсак

34

Діти Яфета

37

чають і сумнішають очі; погляд віденців не спиняєть-ся вже на сторінках газет з театральними репертуара-ми, пустіють театри, не до них…

З жалем дивився Липинський, як їхав у Відень, навибиті вікна у вагонах, крізь які замітало пилюгу тасажу від паровоза, на безжально пошматовані ножамисидіння — те неподобство чинили, доводилося чути відпасажирів, не якісь башибузуки та розбишаки з без-ділля, то шкіру зрізали з сидінь звичайні люди, абиполатати напівзруйноване, напівобдерте власне взут-тя. І вже в одному з перших донесень міністровіДорошенкові писатиме новий посол: «Настрій тутзараз дуже невиразний. Великий хаос в політиці івелике незадоволення мас на ґрунті голоду. За хлібможна виторгувати дуже багато. Коли б ми мали змогудати Австрії зараз хліб, то се був би незвичайний атутв наших руках».

Як по весні оживає вулик, так цілоденно гуло тагомоніло у вулику посольському: снували люди, трап-лялося, що одночасно радник Токаржевський-Кара -ше вич бесідував з гостем німецькою, Полетика —поль ською, а до Біленького та Ваньковича прийшлисвої ж, земляки, і балакали рідною. Добрі фахівці зУкраї ни, які за контрактами працювали в європей-ських фірмах, тепер через воєнний безлад не можутьвернутися до рідних домівок — вони знання свої тех-нічні, набуті на підприємствах новітніх, напевне,знайшли б де прилаштувати. Військовополонені укра-їнці з-за колючого дроту хіба тільки поглядом моглипровести птахів, що летіли у високому небі в ріднікраї. Порушуючи всі міжнародні конвенції, їх ганялина військові роботи або в каменоломні, і там викашлю-вали вони з дня у день по частинках свої легені.

Нота В’ячеслава Липинського вже десятого серпняпередбачає зібрати всіх українців в одному таборі,

8

Крайні будівлі Відня, наче у виглядці, бачать себев розкішних водах розлогого Дунаю. Інколи видавало-ся, що й те відображення пливе разом з голубими вода-ми, тихо зблискуючи вікнами чи переливаючись віджовтої та червоної черепиці; парки змінюють житловіквартали, за якими знову ж вишумовує парковазелень, модерні нові будинки аж ніяк не сваряться здавніми й величними палацами, змурованими злюбов’ю та втіхою умілими руками будівничих поза-минулих століть, — ті палаци дивляться на новачківбез зверхності й погорди, проте з належною гідністю,що завше знає собі ціну.

Весняними прудкими хмарами пропливали вікиповз собор Святого Штефана, старіли й відходилилюди та держави, а собор собі все гарнішав, багатшавна вітражі та скульптури, що їх відразу визнавали сві-товими шедеврами; видавалося, як не вельми вжепоспішати, постояти якусь хвилю і прислухатися, томожна почути у замку Шонбрунн відлуння ноктюр-нів, які Моцарт, різким порухом голови поправляючиперуку, колись грав для Марії Терези…

Ще недавно неспішні віденці повагом шелестілизранку газетами, байдуже пропускаючи статті балаку-чих політиків, а спинялися лишень на сторінках, девидрукувані репертуари театрів.

То зовсім нещодавно було, однак тепер знекровле-ний і втомлений Першою світовою Відень змінювавсяна очах у В’ячеслава Липинського. Ні, замки й соборитак само з достоїнством, з почуттям незмінним власноївеличі дивилися на метушню людського мурашникана старовинних вулицях. От тільки в тої мурашні невід паркової зелені залягають на лицях, на запалихщоках похмурі тіні, то від голоду більшають, важ-

Іван Корсак

36

Діти Яфета

39

лялося. Окремої уваги потребувала розробка законо-проектів про штати українських посольств, консуль-ські тарифи, законів про мито для іноземних кораблів,які заходять в українські порти…

Інколи, аби якось плавно з одного виду роботи«перемкнутися» на інший, Липинський дозволяв собіпідійти до вікна і якийсь час спостерігати за маніфе-стантами — роздратовані й голодні віденці, деколинавіть з піднятими кулаками, все частіше виходилина мітинги, ставали непоодинокими страйки. Вінговорив не раз з цим простолюдом, душею йому спів-чував, от тільки не раз також дивувався. Якщо прозахідний кордон сусідньої Української держави зага-лом непогано освічений віденець ще мав уяву, то просхідні рубежі немалого сусіда в того ж віденця уявапливла, як осіннього досвіту пливуть та клубочатьсясизі тумани понад тихим плесом Дунаю. А тим часом,і не останньою чергою завдячуючи зусиллям його ко -лег-дипломатів, до Української держави вже відійшлиГомельський повіт Могилевської губернії, Пу тивль -ський і Рильський повіти губернії Курської, до Чер -нігівщини долучилися Білгородський, Су дан ський,Гайворонський, Корочанський, а Валуйський повітВоронезької губернії став Харківщиною. Тим часомРічицький, Пінський і Мозирський повіти об’єднали-ся в окремий округ у складі України. Холмщина,Підляшшя, дванадцять повітів Берес тей щини, депереважало українське населення, тепер за свою сто-лицю також мали Київ.

Мимовільна приязна усмішка взялася на завшестриманому і трохи навіть сухуватому за виразомобличчі В’ячеслава Липинського, коли зайшов донього в кабінет Ольгерд Бочковський. Він був якраз ізтих гостей, що для поширення та популяризації укра-їнської справи чималенько робив — давно і успішно.

краще всього у Фрайштадті, там нашого люду найбіль-ше, і проводити обмін полоненими безпосередньо міжАвстро-Угорщиною та Україною, без участі російськоїмісії, яка забирала, звісно, насамперед своїх недавніхсолдат. Розтягувати справу, наполягав Липинський,неприпустимо, час на те має бути стислий, бо страж-дання людське має межу…

Спершу скрипіла державна австрійська машина,побрязкували та повискували її розладнані шестерні,застрягаючи на узгодженнях-перепогодженнях, алепоступово діло пішло і швидшала репатріація. УФрайштадті долучилася в поміч Спілка визволенняУкраїни, меморіал ще коли писав для неї Липин-ський, — не сім років, видавалося, збігло, а найменшепрошуміло, пропливло хіба кілька десятиліть…

І ще чимало біди зліталося в той посольськийвулик, який враз став затісним. То зовсім несправед-ливо, гадає Липинський, і навпростець вимагає відміністра:

— Позаяк майно колишньої Російської імперії, втім числі за кордоном, було добуте коштом всієї попе-редньої держави, то його тепер слід розділити. По -соль ство України у Відні ласкаво прохає Вельмиша -нов ного пана міністра вжити заходів через Вельми ша -нов ного пана Шелухіна, аби уряд Російської республі-ки передав будинок у власність Української держави.

Дмитро Дорошенко на те навіть не здужав розсмія-тися, тільки важко й протяжно зітхнув.

Зачинивши якнайщільніше двері, аби гамір давзмогу хоч трішки зібратися з думками, ще шматробочого дня мав новий посол віддати дещо рутинно-му, технічному ділові: посольство складало графікиприбуття ешелонів з хлібом для голодного Відня, лад-нало якось неврози тутешнього чиновництва, як тіграфіки не витримувалися, що таки часто-густо трап-

Іван Корсак

38

Діти Яфета

41

Старий Відень, сивий Відень… Ти ж стільки літ,думав Липинський по розмові з Бочковським, збирав,відтягував та відціджував із західних українськихземель головасту найкращу юнь, тобі змушені булислужити українські інтелектуали, давати науковежниво, винаходи технічні, писати закони в парламен-ті, навіть боронячи право землі своєї, мимоволі цимвідлагоджувати стару скрипучу машину імперії. Ібагацько ще з того інтелектуального гурту досі зали-шилося тут, ходить цією бруківкою гладенькою,вичовганою та вишліфуваною підошвами, мешкає вцих старовинних будинках, що зблимують вогникамив темних водах вечірнього Дунаю. З них схамилисяхіба одиниці, а в більшості таки йойкне підступносерце при одній лише згадці про свій неблизькийкрай: то чом би їх, як мовилося при зустрічі зОльгердом, не прилучити до української справи?

9

Одним із перших у Відні В’ячеслав Липинськийзустрівся з міністром охорони здоров’я Австро-Угорської імперії Іваном Горбачевським, відомим уче-ним і довічним членом палати панів парламенту. Щераніше, на початку війни, Іван Якович заснував комі-тет з допомоги українським біженцям зі східноїГаличини та Буковини, пораненим воякам-українцямта військовополоненим — добре було б якось спільнота з узгодженням із посольством діяти.

Власне, про Горбачевського вже дещо оповідавінший земляк — Ярослав Окуневський, який служивголовним лікарем флоту Габсбурської імперії, доволікумедно галицькою говіркою передавав подробиці мо -лодих літ Івана Яковича, особливо часів заснування

Стрункий, засмаглий, з дбайливо доглянутою профе-сорською борідкою та тонкою лінією так само акурат-но підголених вус, з чорним метеликом на білосніжнійсорочці гість чимось нагадував типового салонногозавсідника.

— Я з інтересом читав вашу монографію «Поне-волені народи царської імперії», — не стримавсяпохвалитись Липинський. — Шкода лишень, щокнига вийшла позаторік, а в руки мені потрапилалише три місяці тому. Але то справді європейськийпогляд кинуто на проблему, та й аналіз за логікоюмені нагадує алгебраїчний…

— Що казати, Європа з молодих років була моєюдуховною батьківщиною, — попри те, що Бочков-ський знав чи не всі європейські мови, та й ще додат-ковий оберемок добрий: від грузинської, кельтської,каталонської до есперанто, при вимові язика свогоОльгерд прикладав зовсім так, як на рідній Катерино-славщині. — З московської в’язниці я втікав у Європу,немов додому.

— На жаль, в Європі на нас не всі ще дивляться при-язним оком, — м’яко спробував заперечити Липин-ський. — Вони колись шкодуватимуть, запізніло каю-чись, у поли битимуть, але нам від того ніяк не легше…

— То правда, — не боронився гість. — Он ТомашМасарик, з яким знаємося вже десяток літ, стосункиросіян й українців досі бачить такими, як між чехамиі словаками. Минеться, тільки ще багато маємо напи-сати, видрукувати і ще написати…

Липинський розумів, про що говорив гість. Бо дру-ковані праці самого Бочковського чеською та інши-ми мовами сприймалися зовсім по-іншому, ніж пуб-лікації українські. Та й сам Ольгерд не відмовивсясекретарювати в українській дипломатичній місії вПразі.

Іван Корсак

40

Діти Яфета

43

А ще інший звабно шелестів асигнаціями і навітьторгуватися не збирався:

— П’ятнадцять за голос! Підходь, бо передумаю!Перед радою повітовою кипіло в день виборів,

немов у казанку. А як побачили, що люд таки за свогоголосує, за тутешнього, то й зачинили двері години натри раніше, перед самісіньким носом тих, хто трішкибуло не встиг.

І в буцегарню найзаповзятіші потрапляли, і доро-гою їх перестрівали та кістки ламали.

Депутат Левко Бачинський довго не міг переконатипроурядову коаліцію, аби не махлювала та дочуваласядо українців, аргументів вдалих усе не знаходив, товрешті мусив до найпереконливішого аргументу вда-тися — ніжку стільця відламати і запустити її в нахаб-ного спікера. Шкода, що не втрапив, та в іншого вці-лив… А на комісії з бюджету, коли правди не в силідобитися, здогадався хіба блокувати промовоюдовгою, бо дозволяв тодішній регламент, цілу ніч гово-рив, десь хіба з тринадцять годин без перерви.

Часто-густо українські парламентарі правду обстою-вали спільно з послами інших національностей, зокре-ма єврейської. І на вибори, бувало, йшли одним блоком:Бучач, Підгайці, Монастириська, Вишнівчик злагод-жено провели у парламент львівського єврея доктораГенрика Габля, Чортків, Теребовля, Микулинці — про-фесора Артура Малєра, а Броди — Адольфа Штанда. Іколи всупереч українським послам парламент більші-стю ухвалив, що передвиборні порушення закону булинезначними та не вплинули на результат, то несподіва-но на знак протесту піднявся Генрик Габль і на повнігруди заспівав «Ще не вмерла Україна…».

Українські посли негайно встали і всі хором тодіспівали, але так неохоче піднімалися інші парламен-тарі… То, здається, вперше під склепінням віденсько-го парламенту звучав цей гімн.

товариства «Січ» у Відні, що зродилося далекого 1868-го…

— Зібралось нас, я сі знаю, чи більше як двадцятьчоловік, — неспішно говорив статечний лікар в коло-ритній формі «марине генераль-штаб арц», що відпо-відала чи то формі генерал-майора, чи контр-адміра-ла. — Із-за президіального столу підвелась довгапостать Івана Горбачевського, тоді студента медициниі голови товариства. Ми, молоді, — «ембріонами»звали нас, — знали, що й сей наш голова належитьтакож до тої української «революційної» спілки, що ййого ім’я було записане на чорній таблиці в уряді, щой його перетрясала поліція, та що й він сидів якийсьчас в Івановій хаті…

Липинський нагадав про те міністрові.— Ет, коли то було,– на блідому обличчі співроз-

мовника, людини, якій не так часто випадає бувати насвіжому повітрі, промайнула подоба усмішки.

— І все-таки тут порівняно легше українству вело-ся, — загострив було мову Липинський, — аніж в під-російській Україні, тут якісь товариства, вибори демо-кратичні, участь в парламентському житті…

Щось зачепило за живе Горбачевського, бліде йогообличчя взялося легким рум’янцем, а на почуте тіль-ки підгмикнув:

— Там добре, де нас нема… Ось я вам пару картинокпро вибори та демократію, хоча б на Коломийщині…Їздили наші кандидати по селах, збирали люд на вічета справедливі казали слова про права українства, аїхні суперники кроків за двадцять від гурту простішечинили:

— Чотири ринських за голос даємо!А як побачили скривлене обличчя, то враз подобрі-

шали:— Шість! Мало? Вісім!

Іван Корсак

42

Діти Яфета

45

Оповідав ту парламентську минувшину Іван Яко-вич якимось втомленим і кислим тоном.

— Втомився я, все-таки це перше у світі міністерст-во охорони здоров’я. Ні бази законодавчої, ні крихти,хоча б як зерня макове, досвіду, — зізнався під кінецьГорбачевський. — Буду кидати те міністерське сідало:тільки тепер зрозумів, чому Іван Пулюй відмовивсявід посади міністра освіти Австро-Угорської імперії,Йосип Ганінчак покинув гоноровий стілець імперсь-кого генерального прокурора… Тим паче війна про-яснила багацько, з львів’янами спілкувався часто…

Липинський не був певен, чи на те натякає міністр,що йому самому про початки війни оповідали знайомізі Львова. Як прорвали росіяни австрійську оборону іосягли шмат східної Галичини, то з підказки поль -ської адміністрації невправне командування поразкуохоче скидало на люд тутешній, на українську зраду.Командувач австрійського корпусу Колошваріскрушно журився галицькому наміснику Коритов-ському:

— Не припускав, що армія наша опиниться у воро-жому краї.

А коли не заперечили йому, то й зовсім душу роз-крив, як у спеку розстібують комірець сорочки:

— Сперш перевішати вартувало русинів.Митрополит Шептицький по свіжих слідах про те

напише: «Проти нас ведуть акцію ті, що підтримувалимосквофільство в краї, а тепер арештовують нашихнайкращих і невинних людей, про ув’язнених москво-філів говорять, що це наслідки доносів українців.Водночас переконують військові структури, що укра-їнці та москвофіли однаковою мірою не заслуговуютьна довір’я. В цьому безголовому змішанні готуютьукраїнцям знищення. Коритовський діє хитро протиукраїнців і тому він небезпечний».

Та заледве відлунали його останні слова, як АртурМалєр так само потужно затягнув на слова ІванаФранка:

Не пора, не пора, не пораМоскалеві й ляхові служить!Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить…

А хіба тільки на українство, згадував Горбачевсь-кий, був такий гоноровий погляд, погордливий, нібизверху вниз, та й на інший люд також… Як обралиДавида Абрагамовича зі львівської Городенщини спі-кером палати послів у Відні, а до влади став уряд іншо-го галичанина, графа Бадені, то запропонували якосьприрівняти чеську мову з німецькою в адмініструван-ні на терені Чехії. Що тільки тут заколотилося…

Штурмом, безцеремонно розштовхуючи всіх плечи-ма та ліктями, президію захопили німецькі посли,професор римського права з німецького університету уПразі Еміль Пферше вихопив ножаку:

— Заріжу кожного, хто мені впоперек дороги стане! Пускаючи злі блискавиці з очей, інший посол

Вольф обіцяв перестріляти всіх, хто за урівнення мову правах бодай слово насмілиться сказати, а його коле-га Шенерер вдався до ще переконливіших аргумен-тів — важким стільцем розмахував над головою,загрожуючи його опустити на голову першого-ліпшогоприхильника чеської.

Через день німецьке лобі, заледве з’явився Абра-гамович, стало бубухкати пульпітами, стріляти папе-ровими кульками, вмоченими у чорнило, гукатищомоці «Геть!», а врешті вчинило розкішну бійку.

Подивився на ту красу Абрагамович, покивав голо-вою та й викликав поліцію — на руках поліціянтивинесли з зали дванадцять депутатів, які обуренокричали, відчайдушно смикалися та брикалися.

Іван Корсак

44

Діти Яфета

47

У химерний час, думав Липинський, доводиться ді-яти тут українській дипломатичній місії. За найпер-ший клопіт він мав домогтися ратифікації Берестейсь-кого договору України з центральними державами.Власне, в душі у В’ячеслава Казимировича була низкапитань до самої угоди, хоча б щодо Криму. Українськасторона від нього відмовлялася, складаючи Берестей-ський договір.

— Чому? — бралися за голови німецькі диплома-ти. — Як можна тут відмовлятися? То ж держава тодіз Чорного моря залишається безборонною.

— А ми стоїмо на засаді самовизначення народів,без анексій та контрибуцій, — гонорово відповідалиукраїнські делегати.

Тим часом по офіційній відмові полковникові Бол-бочану з Києва дали таємне розпорядження йти наКрим і зайняти його раніше німців.

Такого Липинський не міг сприйняти.Щоправда, з подібною дивною послідовністю часто-

густо діяли дипломати інших держав. В один і той жедень французький дипломатичний представник вОдесі Еміль Енно, фактично від імені всіх дружніхсвоїх держав, видає дві декларації.

— Держави Антанти вирішили підтримуватикиївську владу в особі Пана Гетьмана.

І не менш щиро через кілька годин в іншій деклара-ції стверджувалося:

— Держави Антанти вирішили підтримувати відбу-дову Росії як єдиної держави, що її почали російськіпатріоти.

Не раз Липинський тільки головою незгідно кру-тив, читаючи документи з Києва: він на денці душі щедовгенько шкодував про те, що уряд не згодився очо-лити Євген Чикаленко. В’ячеслав Казимирович справ-ді вважав Євгена Харлампійовича істинним нащадком

Липинському, наче у синема братів Люм’єрів, дехоч смикаються ще кадри, та змигує не зовсім слухня-ний екран, але все ж доволі виразно бачилося, як звправністю пальців базарного картяра українськукарту то з рукава виймають, то з-за коміра у випадко-вого зіваки, що тільки рота розкрив від подиву.

Хапали спершу москвофілів угорські війська тажандармерія, потім ніколи було придивлятися, ареш-товували мало не підряд українців, найперш інтелі-генцію, але й простолюд увагою не обділяли, кидалидо в’язниць та відправляли у Талергоф і інші концта-бори. Тільки за один день, двадцятого серпня, у Львовіарештували тисячу двісті чоловік. У селі під Бібркоюселянина Терлецького прив’язали до гармати і волок-ли дорогою, регочучи, показували втішно пальцями,як він головою об каміння б’ється та стікає кров’ю. В Цуневі австрійці арештували шістдесят селян тавісімдесят жінок з дітьми, чоловіків вишикували піддеревами, і солдати-румуни накидали їм зашморги нашию та вішали одного за другим.

— Ану, перевірте, хто ще дихає, — наказував стар-ший наприкінці.

І солдати довершували свою справу багнетами.

10

Вулиці Відня бурлили, повз величні та незрушні увіковічному спокої будівлі старовинною бруківкоюйшли колони маніфестантів з вигуками і різномасти-ми транспарантами, серед яких з часом стали перева-жати червоні кольори. По тих походах на тротуарахдобавлялося сміття, що зовсім було незвичним, довсього хаосу свого додавали страйки.

Іван Корсак

46

Діти Яфета

49

кілька перших днів по прибутті української місії —щоднини відбувалися зустрічі з офіційними представ-никами цих держав. Водночас і двері в українськомупосольстві не знали спочину, бо Липинський був упов-новажений гетьманом провести обмін ратифікаційни-ми грамотами від імені Української держави з усімакраїнами, які підписали Берестейську угоду.

Подумки перехрестився В’ячеслав Казимирович,як першим грамотами обмінювався з легаційним рад-ником болгарського посольства у Відні Джебаровим,одержуючи документ за особистим підписом царяФердинанда. Грамота починалася словами зверненнядо гетьмана «Ваша Світлість», що було вище австрій-сько-німецької «екселенції». А коли по офіційнійчастині у келихах з вином тихо спливали в вині срібнібульбашки, Джебаров, між іншим, Липинськомуякось ненароком докинув:

— Його Величність цар Фердинанд дуже тішився,що замість заборчої імперіалістичної Росії сусідкоюБолгарії по північному березі Чорного моря теперУкраїна…

Двадцять другого серпня з рук турецького посла уВідні Гусейн-Гільмі-паші приймав В’ячеслав Казими-рович ратифікаційну грамоту за підписом султанаМагомета V.

А от у графа Стефана Буріана, австро-угорськогоміністра закордонних справ, розмова не зразу клеїлася.Міністр довго совав папірцями якимись по столу, мовніяк не здатен був знайти їм місце, врешті, обминаючипогляд Липинського, став зачіпки різні шукати.

— Се справа у даний час доволі проблематична, боУкраїнська держава не поставила центральним краї-нам договірної кількості збіжжя…

І далі став розводитися граф на цю тему та перети-рати сказане зовсім так, як на Волині, у рідному краї

дітей Яфета, людиною без лукавства, викрутасів тадволикості. Павло Скоропадський ще на початкузапропонував Чикаленкові очолити уряд, і на цьомудоволі настирно наполягали порядні люди з Україн-ського Національного Союзу.

— Дайте мені українську армію, — відказав Чика-ленко, — тоді я візьму на себе відповідальність. А бути головою уряду Української держави з німець-ким військом — я не вважаю те за можливе.

Завірюха, що мела в ті роки, висвистувала тавитанцьовувала, розмивала нерідко контури предме-тів і явищ, розмивала видимість інколи так, що дохо-дило до курйозів. Павло Скоропадський, як прийшовдо влади, встановив титул для себе: «Гетьман УсієїУкраїни». Австро-угорський посол у Києві Форгачзараз же з підозрілістю примружив око:

— Ага, в цьому титулі може бути заховане посяган-ня на землі Габсбурської імперії, землі, що з давніх-давен заселені українцями.

Невідкладно б’є посол телеграму у Відень. Так і так,мовляв, чи не перечитиме титулу міністерство закор-донних справ, а може, на всяк випадок, якось по-іншо-му гетьмана йому величати? Велемудрий Відень самвагається, несповна на власний глузд покладаючись, тазадля дружніх стосунків і узгодження дій дипломатівще телеграфує в Берлін: а що тамтешній розум думає зтакого складнющого приводу. Довго мізкують берлінсь-кі уми, аж зморшки на чоло набігають, а врешті відте-леграфовують. Ніяк не випадає і їм так до гетьманазвертатися, хіба лише як до «Його Ексцеленції ПавлаСкоропадського, Гетьмана України».

…Швейцари в своїх колоритних лівреях, схожих нарозкішний одяг давніх імператорів, при вході у ві ден -ське міністерство закордонних справ та берлінське по -сольство постать Липинського впізнавали вже через

Іван Корсак

48

Діти Яфета

51

що ми не будемо робити особливої пресії в комісії,котра має вирішити сю справу зараз по Берестейсько-му договору…»

11

Газети у Відень з Києва надходили з великимзапізненням. Але коли вже пошта привозила пресу, тоЛипинський відкладав усі, хіба крім нагальних, спра-ви і брався за сторінки — він почувався так, начедовгі-предовгі місяці десь мандрував світами, блукавкраями чужими, доріг об’їздив невідь-скільки, атепер нарешті, видихнувши з облегшенням, пересту-пив поріг свого дому.

Цього разу В’ячеслав Казимирович найперше роз-горнув «Нову Раду» — видання, редаговане АндріємНіковським та Сергієм Єфремовим, людьми, якихповажав і до яких приязно ставився. Вони щомоці ста-ралися робити добротною цю щоденну українськугазету, що мала продовжити добрі традиції староїславної «Ради», в якій сам колись друкувався, очоли-ти її навіть пропонував йому Євген Чикаленко, і якубезцеремонно закрила царська адміністрація.

Липинський нетерпляче гортав сторінки, поспіхомбіг очима по заголовках, вчитувався спрагло у київсь-кі новини, аж доки надовго спинився на матеріалі прозакордонні українські дипломатичні представництва.У нього було таке відчуття, наче в спеку, в задуху най-більшу раптом хтось просто в обличчя линув з піввід-ра, десь з криниці найглибшої, води холоднючої, і толинув без попередження.

Що собі автор замітки думає? З усіх посольств тіль-ки одне болгарське є українським? Хіба Лоському уФінляндії, Штейнгелю у Німеччині, Лукасевичу у

Липинського, готують затирку в піст до вівсяногокисілю, перетираючи ретельно у череп’яній мисцімакогоном конопляне насіння.

Насправді ж, гадав В’ячеслав Казимирович, справане в допоставці, принаймні не стільки в ній. За окре-мою таємною угодою до Берестейського договоруУкраїні мала відійти Холмщина, а Галичину слід булоподілити на Східну і Західну, — з тої Східної таБуковини, де переважало українське населення, малиутворити коронний край з широкою автономією.

Ще через якийсь тиждень швейцари в імператорсь-ких тогах біля важких, з вигадливою різьбою дверяхміністерства закордонних справ вітатимуться зЛипинським, як з давнім приятелем. Але справа посу-валася зі скрипом, мов ті масивні міністерські дверіхіба рік не змащували. І тоді В’ячеслав Казимировичписатиме своєму міністру Дмитрові Дорошенку те,чого не може сказати графові Буріану:

«Мій погляд на справу такий: богато краще для нас — коли уступки необхідні — поступитись де в чімв справі Холмщини, чим відступати від поділуГаличини. А се ось через що: наша західна границя, зогляду на всякі ще переміни на Сході, мусить бутизабезпечена з боку національного і географічного.Спираючись на Карпати і маючи всі дані для розвиткунашої національної і державної ідеї в Галичині, ми всісвої сили зможем обернути на боротьбу (а вона буде щедуже тяжка) зі Сходом. Коли ж ми будем мати огнищетакої українсько-польської боротьби (після прилучен-ня всієї Галичини до Польщі), якої ще досі не бувало,то при нашій національній хисткості і істеричності —се пряма дорога до «царя восточного православного».Отже повторяю, від поділу Галичини і сотворення вАвстрії коронного українського Краю не можна від-ступати ні за що, а що до Холмщини можна обіцяти,

Іван Корсак

50

Діти Яфета

53

йович, виголосив маніфест, що нарешті «російськийнарод об’єднався». Генерал-губернатор Бобринськийневідкладно видав указ «Про заборону діяльності різ-ного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасовезакриття існуючих в Галичині учбових закладів,інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень».Почався грабіж банків, музеїв, книгарень, розгром тавивезення друкарень, було закрито «Просвіту», укра-їнські газети, почалися арешти. З жахом про те згаду-ватиме Михайло Грушевський:

— Місцями поголовно висилано українських свя-щеників або всю інтелігенцію, цілі маси свідомішихселян і міщан. Все те самим нелюдським способомхапали, в чому застали, арештували, волочили пов’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниціжінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки такимспособом забрано і знищено людей — се переходитьвсяку імовірність.

В окупований край насмілився приїхати сам імпе-ратор Микола ІІ. Ополудні в Самборі зустрічав його напероні з рапортом генерал Брусилов. Государ приві-тався, обійшов шеренгу вишикуваного почту, а тодіобійняв і тричі розцілував генерала.

Брусилов поцілував государеву руку.Доки імператор відпочивав, генерал не втомлював-

ся приймати вітання від почту, що супроводжуваввисоку особу.

— Занятие нашими войсками Галиции всколыхну-ло наше национальное чувство, напомнило нам онашей родной колыбели всего славянства —Карпатах…

— Все только и говорят о возвращении России древ-них родных областей с русским населением, котороестарались ополячить, но которое, как думали, остает-ся в душе русским.

Швейцарії, а мені осьдечки в Відні, хіба менше автораболить українська справа, чи тут з медом ведеться, чинапруга та відповідальність менша, чи державнедумання менше? Це ж чистісіньке хамство, логікачистопородного, викінченого і завершеного Хама,який не пробував себе поставити на Яфетове місце…Ні, коли тобі, В’ячеславе, вже не доведеться більшесліпнути над графіками проходження вагонів з укра-їнським зерном до Відня, ти написати маєш про це.Про державне думання, про владу, територію і грома-дянство — як три складники державного думання. Бото основа державного ділання, політичної творчості, ане політичної руїни.

Хамові українському основи державного думанняспоконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червонуплахту, так реве він, коли йому про них заговорити…

І в «Новій Раді» це не перша шпилька, вже й доцього були натяки, що Липинський, мовляв, прова-дить пропольську політику. Ти не приховував від уря-дових кіл, ти настирно радив, що в справі ратифікаціїБерестейської угоди краще поступитися де в чім щодоХолмщини, але спертися на Карпати, бо всі сили щедоведеться обернути на боротьбу зі Сходом, боротьбу,яка буде вельми тяжкою. Хотів би лишень помилити-ся… А хто не вірить тобі, не згоден з твоїми аргумента-ми, то нехай поспитає Андрія Жука з його ж віденсько-го посольства, що он у сусідньому кабінеті сидить, хайрозпитає будь-кого з тих, хто знає про входження увійну російського війська — у Львів, у Київ чи іншіукраїнські міста і села, про сум та біль людський, неменший, ніж той, коли входила австро-угорська армія.

Російське військо в Першу світову заливало Львіводночасно з Личаківської, Зеленої і Стрийської, щеавстрійці було пручалися, та недовго. Верховнийголовнокомандувач, великий князь Микола Микола-

Іван Корсак

52

Діти Яфета

55

комиссии. Весь цементный пол большого гаража (делоидет о «бойне» губернской ЧК Киева по улице Са-довой, № 5) был залит уже не бежавшей вследствиежары, а стоявшей на несколько дюймов кровью, сме-шанной в ужасающую массу с мозгом, черепнымикостями, клочьями волос и другими человеческимиостатками. Все стены были забрызганы кровью, наних рядом с тысячами дыр от пуль налипли частицымозга и куски головной кожи. Из середины гаража всоседнее помещение, где был подземный сток, велжелоб в четверть метра ширины и глубины и прибли-зительно в 10 метров длины. Этот желоб был на всемпротяжении до верху наполнен кровью... Рядом с этимместом ужасов в саду того же дома лежали наспехповерхностно зарытые 127 трупов последней бойни...Тут нам особенно бросилось в глаза, что у всех труповразмозжены черепа, у многих даже совсем расплюще-ны головы. Вероятно они были убиты посредством раз-мозжения головы каким-нибудь блоком. Некоторыебыли совсем без головы, но головы не отрубались, а...отрывались... Опознать можно было только немногихпо особым приметам, как-то: золотым зубам, которыебольшевики в данном случае не успели вырвать. Всетрупы были совсем голы.

В обычное время трупы скоро после бойни вывози-лись на фурах и грузовиках за город и там зарывались.Около упомянутой могилы мы натолкнулись в углусада на другую более старую могилу, в которой былоприблизительно 80 трупов. Здесь мы обнаружили нателах разнообразнейшие повреждения и изуродова-ния, какие трудно себе представить. Тут лежалитрупы с распоротыми животами, у других не было чле-нов, некоторые были вообще совершенно изрублены.У некоторых были выколоты глаза и в то же время ихголовы, лица, шеи и туловища были покрыты колоты-

— В последние десятилетия продажные профессораиз малороссов, по указке австрийского генеральногоштаба, стали выдумывать новые названия для насе-ляющего Галицию русского простого народа. ВсякиеГрушевские и иные выходцы из Киевского универси-тета разрабатывали, по австрийской указке, теориюукраинской самостийности, выдумывали разные«мовы».

…Як цілував, похиливши голову, генерал Брусиловгосудареву руку, то з моменту того небагато лишалосявже часу, коли він до тих охоче долучиться, хто вима-гатиме зречення імператора від престолу. Але й тихБрусилов також небавом зрадить, перейде до черво-них, від чиїх куль заллє кам’яну долівку імператорcь-ка кров і кров сім’ї та дітей малолітніх, очолить в чер-воній армії Особоє Совєщаніє; в білоемігрантській жепресі, вкотре зрадивши, обіллє «пролетарських» дру-зів недавніх найчорнішим брудом: син його теж станечервоним комполку — червоні його і застрелять…

…Липинський роздратовано відкинув злощаснийномер «Нової Ради», взявся було за офіційні папери зміністерства закордонних справ, а їх надійшла-такигрубезна пачка, однак ще довго думка, блукаючиколом, верталася до капосної замітки. Тому велемуд-рому авторові, зрештою, і до Львова не треба звертати-ся, може з не меншим успіхом поспитати киян, чибуде легкою та боротьба зі Сходом — на власні очі, надолях своїх та рідні вже мали в дечому переконатися.Хай той автор почитав би рукопис російського істори-ка Мельгунова, рукопис, що ходив по руках і післяякого не так просто заснути…

«В большинстве чрезвычаек Киева большевикамудалось убить заключенных накануне вечером (передсвоим уходом). Вот внешний вид одной из Киевскихчеловеческих «боен» в момент ознакомления с ней

Іван Корсак

54

Діти Яфета

57

Расстреливали под звуки духовой музыки...В Полтаве и Кременчуге всех священников сажали накол. В Екатеринославе предпочитали и распятие, ипобивание камнями. В Одессе истязали, привязываяцепями к доскам, медленно вставляя в топку и жаря,других разрывали пополам колесами лебедок, третьихопускали по очереди в котел…»

…Ну й нехай, думав Липинський, він перетерпитьцю злу публікацію в «Новій Раді», як багато чогонавчився терпіти, мовчки, тихцем гасити в душі.Люди, які не варяться у цьому казанку, не тямлять, зякого боку може наскочити біда, хіба згодом порозум-нішають. Він просто напише заяву в Київ, що такедискредитування посольств не лежить ані в держав-нім, ані в національнім інтересі. І попрохає пресовийвідділ свого міністерства звернути на неподобствоувагу.

Та вже зовсім опустилися руки, як невдовзі з черго-вою поштою з Києва надійшла газета «Відродження» зпублікацією про «зраду» державних урядовців. Полум’ю обурення, яке досі ретельно притлумлював,гасив і притоптував, тепер не міг дати ради; він схопивручку й папір, хотів невідкладно в міністерство своєнаписати — марно проте, не слухалося перо, воновистрибувало і витанцьовувало у руці, мов у безнадій-ного пияка, який тиждень не виходив із чмуду.

Лише через кілька годин Липинський був ладенвзятися за офіційного листа про безголів’я, якому маєбути ж якась межа.

«Ся «зрада» се вже остання крапля, яка переповни-ла чашу мого терпіння, — букви в листі тепер шикува-лися рівно, а перо стало чемним, мов то і не воно щезовсім недавно влаштовувало п’яні вибрики та витре-беньки. — Немає у мене ані сил фізичних, ані охоти,ані, що найважніше, не бачу державної потреби пра-

ми ранами. Далее мы нашли труп с вбитым в грудьклином. У нескольких не было языков. В одном углумогилы мы нашли некоторое количество только рук иног. В стороне от могилы у забора сада мы нашлинесколько трупов, на которых не было следов насиль-ственной смерти. Когда через несколько дней ихвскрыли врачи, то оказалось, что их рты, дыхатель-ные и глотательные пути были заполнены землей.Несчастные были погребены заживо и, стараясьдышать, глотали землю. В этой могиле лежали людиразных возрастов и полов. Тут были старики, мужчи-ны, женщины и дети. Одна женщина была связанаверевкой со своей дочкой, девочкой лет восьми. У обеих были огнестрельные раны.

В уездной Чека Киева (на ул. Елисаветинской) былото же самое, такой же покрытый кровью с костями имозгом пол и пр. В этом помещении особенно броса-лась в глаза колода, на которую клалась голова жерт-вы и разбивалась ломом, непосредственно рядом сколодой была яма, вроде люка, наполненная до верхучеловеческим мозгом, куда при размозжении черепамозг тут же падал...

…Пытаемого привязывали к стене или столбу;потом к нему крепко привязывали одним концомжелезную трубу в несколько дюймов ширины... Черездругое отверстие в нее сажалась крыса, отверстие тутже закрывалось проволочной сеткой и к нему подно-сился огонь. Приведенное жаром в отчаяние животноеначинало въедаться в тело несчастного, чтобы найтивыход. Такая пытка длилась часами, порой до следую-щего дня, пока жертва умирала.

…Пытка «горячим сургучом», о которой рассказы-вают очень многие в своих воспоминаниях о Киеве...Лили сургуч на затылок и на шею, а затем срываливместе с кожей…

Іван Корсак

56

Діти Яфета

59

умовлялись з Вами, що як підемо, то разом: мені не меншеважко тут, як Вам у Відні, я з великою радістю пішов битепер, щоб віддатись підготовці до професури в українськімУніверситеті, але я почуваю, що піти тепер мені — було бдезертирством, було б непростимим гріхом проти рідногокраю й проти історії. Те ж саме і щодо Вас. Ви ж повірите,любий Товаришу, що не комплімента ради, але й з найглиб-шого мого переконання я кажу Вам, що Ви — ідеальнийпосол України в Австрії. Ніхто Вас замінити не може, се ілю-зія. Я бачу, що Ваше посольство зложене прекрасно, як гар-ний оркестр, — але забрати дірігента, се значить вийнятидушу; зразу все тратить свою цільність, свою гармонію.

Я не смію навязувати Вам своїх думок, не хочу Вас умов-ляти. Я просто — не як міністр закордонних справ, а якукраїнець-громадянин благаю Вас: коли є для Вас хоч най-менша змога, — не кидайте Вашого поста!

Пан посол Цегельський на словах іще буде говорити зВами про все, що я тут пишу».

12

В’ячеслав Липинський знався подавно з ЛонгиномЦегельським, як і з багатьма львів’янами, які мали уВідні поважні справи. З інтелігентним, добре освіче-ним Цегельським йому було завше приємно зустріча-тися ще й тому, що мав цей чоловік якийсь особливийдар з невимушеною наївністю дивлячись в очі, говори-ти цілком протилежне та суперечне баченню співбесід-ника, — почуте таке від іншого могло б дратувати, збу-рювати і каламутити душу; але ж ні, цілковита відсут-ність лукавства, — хоч ложкою пошкреби, а не вдасть-ся його знайти, — відсутність того, що звуть «двапишу, три маю в пам’яті», неминуче обеззброювала.

— Зізнаюся у гріху, — мовив Липинський по оповідіЦегельського, тоді секретаря внутрішніх справ у захід-

цювати в таких умовах. Моя присутність тут і черезмою хворість, і через оцей брак елементарного довіря(що доказує оця стаття) тут зовсім зайва. І тому ще разпрохаю Вас звільнити мене від моїх обовязків. Сьогорішення переложити не можу і воно єсть зовсім кате-горичне…»

В’ячеслав Казимирович обговорював раніше собізаміну, в спокійних тонах йшла мова про кандидату-ри, їхні вади і безперечні достоїнства, але тоді маласяна увазі демісія лише у разі погіршення здоров’я.

Лист-відповідь від Дмитра Дорошенка цього разу незабарився.

«МіністрЗакордонних СправУкраїнської держави28 вересня, 1918 року.

Високоповажаний і дорогий товаришу Вячеславе Казимировичу!

Ну як таки Ви можете надавати такої ваги писаннямякихсь блазнів із «Відродження», газети абсолютно неофі-ційної, лише субсидійованої (в надії, що буде писати внаціональнім дусі й захищати уряд в його національнихзаходах)! Я тої статті не читав, як і взагалі тепер не читаю«Відродження», яке було доволі інтересною газетою місяців2-3 тому назад, а тепер зїхало на пси. Довідався за ті дурни-ці, що Вас так образили, тільки з Вашого листу.Розуміється, коли Ви надаєте таку вагу сій справі, так само,як і п. Токаржевський, то я дам ділу законний хід і притяг-ну газету до відповідальности.

Листа цього Вам передасть д. Цегельський. Він може бутиживим свідком того, як всі тут, починаючи від панаГетьмана, високо цінять Вашу працю і як усіх вражає звіст-ка, ніби Ви намірились таки покинути Ваш пост. Але я небачу потреби покликатись на думки і погляди людей, я споді-ваюсь, що Ви самі як щирий патріот і вірний син України непокинете справу в такий важкий, критичний момент. Ми ж

Іван Корсак

58

Діти Яфета

61

перехилити зайвину, у самісіньку латинську великод-ню п’ятницю арештував уночі всіх латинських свяще-ників у повіті. До повітового комісара ще зранку поча-ли збиратися вірні католицького обряду, німці і чехи,українці і поляки мазурського наріччя, люд, що здав-на голосував у віденський парламент за українськихкандидатів, а зараз природно прийняв українську дер-жавність.

Частина чимала селян-латинників прибула додомівки Михайла Цегельського, як знаного і шанова-ного у краї чоловіка, йшла пішки та їхала фірами звіддалених сіл цілими делегаціями.

— Великдень заходить, — жалілися селяни. — Ні-кому сповідати, нікому Великодні служби правити. Тай чим же вони завинили?

Подивовані і цілком необізнані отець Цегельськийта комісар Петрушевич негайно направилися до укра-їнського військового коменданта.

Що то має значити і хто доручив?Комендант, навіть з крісла не вставши, мовив

неслухняним вже з ранку язиком:— То вороги… А мені ніц ніхто не доручав. Ми самі,

бо цивільна влада надто з ними вже цяцькається.На злегка розчервонілому обличчі коменданта

заявилася посмішка, неповна така, впівсили, зате наповну силу проступали крізь неї всевладність і млоснавсесильність: бо й примха моя, чи просто хотіння,говорила та посмішка, для всіх вас навколо мене єнезрушним законом.

Тим часом тисяч до трьох люду з усього повіту жзібралося на захист своїх душпастирів. А священиківарештованих, серед них більшість давно була вжесивочола, з ночі тримали на подвір’ї, просто неба нахолодному весняному дощі і пронизливому вітрі. Щетакої погоди гнати їх мали пішки до залізниці, зачотири старомірні милі.

ноукраїнському урядуванні. — Зізнаюся в справжні-сіньких завидках до галичанського посполитства.Вихована в послуху до свого національного проводу,тільки така громада здатна витримати потугу тепе-рішнього польського натиску. Той послух не дасть під-нести чванливу голову українському Хамові, який встеповій Україні почувається куди привільніше.

— То, здається, Гейне казав, що перш, ніж любитинарод, слід повести його у лазню, — всміхнувся одни-ми очима Цегельський. — Хамове насіння нинішнівітри у всеньких краях розвіяли. І до нас те доброзанесли. От недавно військовики на несвіжу голову здобрадива арештували кілька жидів, в тім числі док-тора Райха, чоловіка всіма поважаного, посла до пар-ламенту колишнього і до сейму… Те нашого комісара уСтаніславові Лева Бачинського, може, з ним доводи-лося зазнайомитися, так збурило, що заявив прорезиґнацію. Винних в безчинстві скарали, але у жидівдовіри до влади, звісно, не збільшили. Або інші вій-ськовики, що докумекалися за ніч поздирати всі поль -ські вивіски на крамницях — ніхто цього, певне, їм незаряджував, ті вивіски постепенно без примусу сталисамі господарі на українські мінити…

Цегельський примовк на якусь мить, щось на думцізважуючи, сумніваючись, казати далі йому чи ні,врешті ваги невидимі ті приспинилися.

— А я ще й в особистій справі до вас, панеВ’ячеславе, може, матимете змогу на поміч. Звісно, ятакож не складатиму рук.

І гість оповів про прикру пригоду, що сталася з рід-ним батьком його, Михайлом Цегельським, літньоювже людиною, головою повітової УкраїнськоїНаціональної Ради, священиком, що в Кам’янці-Стру-миловій сорок чотири роки прослужив.

А сталось таке: комендант повітової військовоїкоманди, зукраїнщений чех, який любив оковитої

Іван Корсак

60

Діти Яфета

63

житах краси неймовірної підступні русалки, у довгихбілих сорочках, із зеленим волоссям, що спадає аж доколін, — за гарними хлопцями полювати вони полюб-ляють, от заманять чарівною піснею, а тоді до смертізалоскотати можуть... Хто побачить русалку, то будещасливий, тільки розказувати про зустріч не слідніколи й нікому, бо ще лихо яке причепиться. Тожозирався, як біг хлопчаком поміж житами, оглядавсязі сподіванням і водночас з острахом.

Не колихалися жита на тій фотографії, що привізСтаніслав, натомість на полі, що його знав змалку,були якісь вирви, лише сіра, зранена й понівеченаземля, вздовж і впоперек окопами зрізана, мов то булане родюча споконвіку нива, а поверхня чужої й досі незнаної планети, поспіхом змальована недбалим олів-цем якогось аматора.

— Ти ж знаєш, що трапилося з нашим маєткомнаприкінці весни шістнадцятого, — казав Станіслав,відвернувшись чомусь до вікна. — Але знати замало,хоч на фото побачити слід.

Брат писав В’ячеславові, як випрасувала розпеченапраска Першої світової волинське село Затурці й усенавколо, як пройшлася безжалісно їхнім родинниммаєтком. Восьма армія генерала Каледіна, точнішерозвідники її сорокового корпусу, ще тридцять першо-го травня захопила Затурці. Супротивник раз по разувідкидав війська росіян, але й сам не втримався. Додесятого червня, у час безперестанних боїв, Відень зБерліном перекинули сюди війська з інших фронтів,тут уже діяла велика австро-німецька група генералаЛінзенгена у складі вісьмох піхотних і одної кавале-рійської дивізії. Своєю чергою росіяни стягнули зві -дусіль сили, а генерал Брусилов доповідав у ставку:

— Утрати восьмої армії надто великі. Становищекритичне, без подальшого поповнення скоро ні́ з кимбуде йти у наступ.

Провокацію п’яного коменданта пригасили, затеопісля, як зайняли поляки Камінку, такі ж нерозумніголови з іншого боку арештували для помсти старень-кого Цегельського, і сидить він тепер в підземеллідавньої касарні у Львові.

Уперше Липинський на обличчі гостя вгледів якусьрозгубленість чи, ймовірніше, ніяковість; ця людина,подумалося, не звикла просити за себе, хоча тількикрем’яне серце не зрозуміє тут синівського обов’язку.

— У мене є цілковите порозуміння з папським нун-цієм у Відні, — Липинський, тим паче, був вірнимримо-католицької церкви. — Я зроблю все можливе.Нунцій невідкладно зв’яжеться з кардиналом Ратті уВаршаві.

Мине небагато часу — і Михайло Цегельський,який вирятував безневинно арештованих ксьондзів-латинників, той самий довголітній декан, голова пові-тової «Просвіти» та віце-маршалок повітової радивпродовж двох десятиліть, вийде-таки врешті з ареш-тантського підземелля.

А відкликати свою заяву про демісію ЦегельськийВ’ячеслава Казимировича таки вговорив…

13

Кілька фотографій, що їх тримав у руках Липин-ський, пекли йому пальці, мов то був не звичайнісінь-кий глянцевий папір, а розпечена на багатті бляха.Брат Станіслав, який вирвався до Відня на день-дру-гий, привіз В’ячеславові фото з Затурців.

Ось цим полем він бігав малим поміж житами, щопереджнивними хвилями колихалися, бігав, сторож-ко озираючись: а чи не вихопиться раптово русалка?Старі люди в селі оповідали, що цієї пори бродять в

Іван Корсак

62

Діти Яфета

65

тартака, в банку бере кредити, малоземельним селянамземлю здає в оренду… Гуральню добре було б відновити,бо від неї лишився один лише котел, та й той простреле-ний. А ще сушарка для хмелю, а ще…

Одні Хами, подумалося В’ячеславові, пустили завітром мій хутір у Русалівських Чагарах, де не так прозарібок гадалося, як мозолями хотілося ствердити, щона цій землі повноправен лише хлібороб, інші в такійже хамській подобі, вдягнуті незалежно в російську,австрійську або німецьку уніформи, понівечили-сха-мили родинне його гніздо, так довго, з любов’ю тапошануванням до цього куточка землі лаштоване.

Але як узяв Липинський наступне фото, то сперштільки глипнув кілька разів повіками, бо ніяк нетямив, що перед ним на знімку, тоді, як забраклоповітря, розстебнув комірця сорочки.

— Боже, — тільки й здужав на слово, розпізнавшив руїнах силует затурцівського костелу Святої Трійці.

У цьому храмі його охрестили, тут він приймавперше причастя, тут моливсь і вслухався у звуки ста-ровинного органа — ті звуки підносили душу людсь-ку, змивали з неї намули, світ знову ставав прекрас-ним і чистим, мов повертався дивом в Творіння най-перші дні…

14

От якби хто вигадав таку лінійку чи кравецькогоаршина, думав Липинський, яким можна відмірятипочаток і кінець обов’язків українського посла в сто-лиці Австро-Угорської імперії, так вправно й хвацьковідміряти, як відміряє полотно перекупник на гала-сливому і строкатому луцькому базарі. Він посміхнув-ся сам до себе, пишучи чергового листа своєму мініст-рові, бо не існує такої лінійки й такого аршина, слава

Марно виглядав генерал ту поміч за димами, щознімалися над хатами, над обезлюднілими селами тавипаленими полями, димами, що затягували весь вид-нокрай. Врешті знекровлені обидві сторони перейшлидо позиційного протистояння — і так уже перестрілю-валися вони, рвучи на шмаття безневинну землю,доки не рухнули, не посипалися обидві струхлявіліімперії — Австро-Угорська і Російська.

…Бідні мої Затурці, думав Липинський, одних ева-куювали, вивезли з пожитками куцими у далекі краї,інші самі розбіглися світ за очі від вогненної тої біди,як же непросто буде колись відродитися… А вже у селістав творитися перед війною дух осілого люду, духукраїнства: потроху твої земляки перестали відчуватисебе просто тутешніми…

Снаряди, що падали на переджнивні поля, вуличкиі домівки Затурців, рвали не тільки землю, вони роз-ривали невидимі ниті спільноти людської, творенівпродовж століть, — хтось, може, сюди повернеться, акомусь боляче буде навіть глянути на головешки іпопіл на рідному, ще прадідівському отопчищі...

— З усього маєтку, — казав Станіслав, так самоневідь-що видивляючись у вікні на віденській вул-ці, — вціліли частково лише стайня і дім. Росіянивинищили половину лісу, австрійці цього не робили нетому, що ліпші, а з вигоди військової, задля маскуван-ня розташованого там свого вояцтва.

А ще брат оповідав, що навіть найвищих врожаїв забагато літ не стачить, аби до життя повернути змарно-вані й зриті поля, угноїти та хімією здобрити їх, бо з днаокопів поверх родючого шару викинуто мертвий ґрунт,заморочливої праці вартує стягнути колючі дроти, щопоснували щетинистим павутинням чималенько зсемисот тринадцяти гектарів маєтку, — і коштівзабракне, і рук людських. Тож Станіслав домовляєтьсяз варшавським товариством «Агрінком» про відбудову

Іван Корсак

64

Діти Яфета

67

місцевої ради «Просвіти», земської управи, хто якладен, підтягуватимуть різноголосо «Многая літа…».

Зовсім мало часу, але професорський склад мавбути достойним. Іван Огієнко запросив перспективнихучених з Києва, з інших міст і навіть держав, надси-лав запрошення також в Австро-Угорщину. Та отзаковика, чиновник імперії, яка уже кашляє і хри-пить, ось-ось на друзки розсиплеться, все ще штрикавпалиці у колеса, причому із завидною злагодженістю встоличному Відні й провінційному Львові. Липинсь-кий написав листа звичним прудким своїм почерком,аж чорнило бризкало та фуркало по паперу перо, зов-сім так, як фуркали ті чиновники. Листа до міністраосвіти у Києві Миколи Василенка.

«Відень, 1.Х. 1918Високоповажаний Микола Прокофієвич!Галицька Краєва Шкільна Рада робить трудности для

виїзду іменованих доцентами Камянець-Подільського уні-верситету пп. (Степана) Балея, (Юліана) Гірняка, (Івана)Крипякевича. Вони внесли подання до Ради, щоби дала їмрічні відпустки, а сьогодні дізнаюся, що Балей дістав від-мовну відповідь та, певно, й инших те саме жде. Ще важні-ша для них справа дістати паспорти на виїзд на Україну, бовони є військово обовязані і звільнені з війська лише длявиконання учительських обовязків в гімназії. Се залежитьвже від військових властей, тільки вони можуть дати дозвілна виїзд згаданих панів на Україну. Я вислав до австро-угорського міністерства ноту, в якій прошу, щоби уможлив-лено згаданим панам виїзд на Україну, але треба і в Київіпоробити в сім напрямі заходи у гр(афа) (Йогана) Форгача,щоби він від себе віднісся до своїх властей з відповіднимпредставленням, щоби тих панів пущено на Україну.Доведеться також, мабуть, віднестися приватно і до прези-дента Галицької Шкільної Ради, щоби він не робив трудно-стей в сім ділі, може, се поможе.

Подаю се Вам до відома, щоби Ви знали, як стоїть спра-ва, та поінформували також ректора університету. Звертаю

Богові, може існувати лишень відчуття потреб своєїдержави.

«У Відні дня 10.VIII.1918До Вельможного Пана МіністраЗакордонних Справ у КиєвіВ залученню маю честь переслати поданнє Бюра куль-

турної помочи для населення окупованих областей до ПанаМіністра Просвіти з прелімінарем видатків на утриманнєукраїнських шкіл на Волині в 1918/1919 шкільнім році, тапрошу о переданнє сього подання по приналежности з при-хильним заопініваннєм.

Посол Української Держави у ВідніВ. Липинський».

А в Кам’янці-Подільському в цей час, звівши риш-тування на будинку недавнього технічного училища,веселі маляри на блакитному полі виводили золотимикирилівськими літерами «Кам’янець-Подільськийдержавний український університет». Міністр освітиУкраїнської держави Іван Огієнко, зовсім забувшиміністерський чин, бігав хлопчаком поверхами та май-бутніми аудиторіями: то балакав з майстрами, то вер-тався в кабінет на перемовини з кандидатами в профе-сори. Ще сімнадцятого серпня гетьман Скоропад-ський узгодив законопроект про відкриття новогонавчального закладу. Перед тим рада лекторів Київ-ського українського народного університету навдиво-вижу одностайно, що рідко бувало, проголосувала запризначення Огієнка в. о. ректора — тепер він мавякось поділити сам себе між Києвом і цим містом: якбиспитати тоді, де він мешкає нині, то найточнішою від-повіддю, певне, була б: «У вагоні».

Зовсім мало часу лишалося до того, коли весьтутешній освічений люд потягнеться на відкриттяхраму науки, і зазвучить Служба Божа у домовій уні-верситетській церкві, і достойники з міської думи,

Іван Корсак

66

Діти Яфета

69

следует разогнать. В том виде, как он существует сей-час, университет компрометирует соввласть».

Тієї осені 1918-го, якраз на початку, видалися кіль-ка таких погожих днів, що нестерпно кортіло кинутивсе і просто побродити віденськими парками — неспіш-но собі брести, шурхотіти й човгати безтурботно ногамив опалому листі, що чистісіньким золотом зблискувалота переливалося, хіба що не здатне було металом ви -дзвонювати, або, сівши на лавку, дивитися, як відрива-ється раптом кленовий листок і, злегка гойднувшись,наче вагаючись сперш, робить коло, потім друге,повільно все більшим колом ширяє, щоб спокійно йпокірно лягти у тебе до ніг. Але на розкіш таку В’ячес-лав Казимирович аж ніяк сподіванок не мав, бо щоден-ні клопоти спадали рясніше листя на охайних доріжкаху віденських парках; на додачу ще й хворість нова нега-дано приключилася. У приватному листі він тількимимохіть якось докинув: «Я Вам не писав, що у мене зприщика на шиї, котрий зробився ще в Київі і на кот-рий я не звернув уваги, витворився нарив. Коли менітут його розрізали, оказалась гангрена, і на другий деньмені зробили операцію, вирізавши всю згангренованучасть до самого горла».

— Кільканадцять годин пізніше, — філософськирозмірковував лікар по операції, перебираючи пова-гом пальці, мов відраховував ті години, — і стругали бвам дошки на останню хату.

На якийсь час Липинський візити та прийоми зму-шений був перекласти на Токаржевського, але доПауля фон Гінце, державного секретаря закордоннихсправ Німеччини, був змушений їхати сам — не впер-ше вони мову вели про відносини з Польщею.

Як постав Липинський ще з бинтовими пов’язками,в бандажі на порозі у держсекретаря, то той тількиспантеличено й перелякано повіками кліпав, мов ото

мою увагу, що коли б наше міністерство освіти ще потребу-вало доцентів, то слід би було запросити п. д-ра ВолодимираГериновича, про якого ближчі інформації може подати д-рСтефан Рудницький, як про товариша по спеціальности.

При сій нагоді пригадую про потребу скоршого полагод-ження справи запомоги на українські школи на австрій-ській окупації на Волині та на перенесення культурнихуряджень з табору полонених у Фрайштадті до ВолодимираВолинського, про що пару уже разів офіціально писалосячерез міністерство закордонних справ…»

У Кам’янець-Подільському університеті з-за ка-федр лунатимуть голоси М. Драй-Хмари і Л. Білец-кого, В. Біднова і Д. Дорошенка, С. Русової і Х. Ле-бідь-Юрчика, багатьох інших, які складатимуть честьцієї землі. І навіть коли червоним котком розплющатьПоділля, в аудиторіях знімуть портрети славетнихукраїнців, натомість повісивши кагановичів і затонсь-ких, коли похмурі робітники, кашляючи від пилюги,зішкрібатимуть голубе тло та золотисті букви з іменняцього університету, навіть тоді, видавалося, в тих сті-нах витав невивітрюваний і нестравний дух україн-ства. У вересні 1920-го тодішній гауляйтер народноїосвіти Затонський змушений був розсилати в освітніустанови України розпачливу телеграму: «Необхо-димо обратить внимание на Каменецкий державныйукраинский университет. Каменецкие коммунистынаходятся в плену у петлюровской интеллигенции.Реальных сил для поддержки университета в Каменценет. Контингент слушателей никчемный. Безработ-ные девицы и поповичи. В самом университете про-должают заседать выжившие из ума старцы и научныесветила вроде гетмановского, затем петлюровскогоскарбника Лебедя-Юрчика, который читает тамфинансовое право. Профессора недурно устраиваютсяза счет университета и поглядывают на запад. Всех их

Іван Корсак

68

Діти Яфета

71

15

Інколи видавалося Липинському, що доля людськачимось нагадує мандрівку одинокого плавця на бла-генькому човнику, який долає велетенські і грізніокеанські хвилі: то підносить велика вода той човникугору, певність якусь вселяє і вже з гребеня хвилігоризонт вдається уздріти, а то знову кидає униз, убездну, аж від того піднуджує, і тепер плавцеві требамахати якомога прудкіше веслом, аби не накрив йоговал води за спиною.

— Дозвольте Вам передати, Ваша Світлосте, рати-фікаційні грамоти Берестейського договору, підписанівласноруч німецьким імператором Вільгельмом ІІ іболгарським царем Фердинандом, — як вимовляв ціслова В’ячеслав Липинський у серпні 1918 року вКиєві, звертаючись до Павла Скоропадського, то голосйого трохи хрипів, мов необачно напився напровеснінадто холодного березового соку. Українська справатаки відбулася. Ратифікаційними грамотами з турець-кою стороною він уже обміняється після поверненнядо Відня з Києва.

Уже двадцятого липня, навіть два тижні не випов-нилося по тому, як вручив він вірчу грамоту міністро-ві Буріану, барон Микола Василько влаштує прийом уВідні на честь українського посланника. Австро-угор-ський міністр Іван Горбачевський, довічний посол ві-денського парламенту Юліан Романчук, посли КостьЛевицький і Євген Петрушевич, митрополит АндрейШептицький слово «Україна» теж вимовляли інколиголосом, мов і вони необачно сьорбнули того надмірухолодного соку березового.

За Холмщину граф Буріан тріпав нерви Липин-ському так, як тріпають лляне волокно у терниці

заявився до нього привид із замку Шонбрунн і заточу-ється зараз у дверях. Але нівроку, добре пройшла роз-мова, чемно та привітно прийняв, обіцяв, що укра-їнські інтереси в перемовинах про Польщу будутьвзяті під пильну увагу.

Несподівано для себе В’ячеслав Казимирович у хво-рості своїй навіть користь знайшов, бо тепер, позбав-лений на деякий час зустрічей, міг щільніше попра-цювати і з шкільництвом, і з пресою. Давно пересталисвітитися й зблискувати вогники з вікон на нічниххвилях Дунаю, а він все ще шелестів газетами, ноту-вав і ставив галочки чи знаки запитання на поляхвидань — знаків запитання чомусь з’являлося дедалібільше. Висновки інколи, по роздумах, випливалицілком несподівані, коли зосереджено прослідкуватишляхи-доріженьки інформації, а ще приводи публіка-цій. «Звертаю Вашу увагу ось на яку справу, — напи-ше в листі до Дмитра Дорошенка. — При австрійсько-му командуванні у Київі єсть такий п. Herman,Vertreter des Kriegspresseguartiers. Се польськийжид, який, між инчим, все присилає тут до Віднясправозданя, що на Україні ніяких Українців немає,що ніхто по українськи не говорить і т. ин. На підставійого рапортів АОК припинило видавання часописі«Відродження України», яка посилалась в великімчислі на Україну і яку сей пан нищив, пишучи, щорозносчиків, які її продають, б’ють на вулицях.Одночасно за його посередництвом «ПоследнияНовости» закупили тут велику кількість паперу. Вінзвістний ще тим, що зорганізував антиукраїнськийшпіонаж у Київі. Треба б, думаю, зажадати, щоб сьогопана забрали з України».

Іван Корсак

70

Діти Яфета

73

пательня. А врешті зірвався з місця, та як вліпить підвухо найближчому міністрові, здається, то бувБуріан,а тоді ще й з другої руки почастував…

— Що там скоїлося? — у перерві спантеличенозапитували в депутата Дідушицького, який поряд зними сидів.

— Та я шпилькою штрикав в одне місце прем’є-ра, — зізнався парламентар, що був мастаком на екзо-тичні вигадки. — А прем’єр подумав, що то міністр…

«Мало, таки мало тобі, графе, — злився Липин-ський, — відважив по щирості тоді прем’єр».

Кілька місяців вовтузився, як кіт із салом, В’ячес-лав Казимирович з лукавим графом, навіть радивДмитрові Дорошенку вдатися до крайніх кроків.Якщо, мовляв, Австрія відмовляється від ратифікаціїБерестейської угоди чи Холмщину прилучать доПольщі насильно, то слід відкликати з Відня нашепосольство. Це болючіше вдарить по Австро-Угор-щині, аніж Україні завдасть збитку, бо Австрії їстихочеться, вона потребує більше економічних відносинз Києвом. А у Відні на той час можна лишити хібаодного урядовця для полагодження тих чи тих поточ-них справ.

Після того, як до Берліна з’їздили гетьман, ФедірЛизогуб і Дмитро Дорошенко, таки все розв’язалосяна дипломатичному рівні. Вже й Олександра Скоро-писа-Йолтуховського призначили губернським старо-стою Холмщини і Підляшшя.

А ще до Липинського прийшло визнання — як доісторика та літератора. Років шість чи навіть більшезбігло, як праці, що їх написав В’ячеслав Казими-рович, раптом набули нового звучання. В газеті«Діло» за п’ятнадцяте серпня 1918 року в «Листі з України» він знайшов відгук про власну кни-

удома в Затурцях, ще й гребінкою прочісувати не забу-вав. Дійшло врешті до гострої розмови з міністром:

— Ми отримали від свого правительства повідом-лення про те, що цісарське королівське правительствоАвстро-Угорської імперії анулювало дане ним призаключенні миру в Бересті зобов’язання, — Липин-ський говорив різко і категорично, бо граф виморивВ’ячеслава Казимировича так, що й в очі йому не хоті-лося зараз дивитися. — Правительство ваше мало най-пізніше двадцятого липня сего року предложити зако-нопроект про виділення від королівства Галичиниобластей Східної Галичини і злучення їх з Буковиноюв один коронний край. Предложення мало одержатисилу закону. Факт цей був потверджений вашою ексе-ленцією у розмові зі мною двадцять четвертого липнясего року.

Багатодосвідчений царедворець, дипломат і фінан-сист Буріан крутився, як на полюванні лис, якийпотрапив в загінку, але все ще не вірив, що його пра-порцями обклали навкруг.

— Ваша сторона не виконує зобов’язань, — і графузявся на пальцях, немов школяр, що інакшої лічбине відав, перераховувати недопоставлене збіжжя,м’ясо та інші продукти.

«Холера б тебе вхопила, — подумки лаявсяЛипинський, поки граф метеляв хвостом, вигадуючивсе нові аргументи, аби викрутитися від виконанняБерестейської угоди. — Мало тобі врізав тоді прем’єрпо писку, якщо я тільки не сплутав тебе з іншим міні-стром».

Віденські українські парламентарі якось йому опо-відали, як на одному з засідань прем’єр раптом почавнезрозуміло чому смикатися, то біліти, то червоніти,підскакувати на сидінні, мов то була під ним гаряча

Іван Корсак

72

Діти Яфета

75

16

Павло Скоропадський вийняв кишенькового го-динника, з яким не розлучався ще з окопів Першої сві-тової, і підніс його трохи ближче до очей: за п’ять хви-лин північ. «Певне, через п’ять хвилин почнеться від-лік останніх годин твого гетьманства», — подумалосямимохіть, цілковито спокійно, без найменшого при-смаку прикрощів, страху чи жалкування.

До кабінету зайшов німецький штабіст.— Вам потрібно невідкладно вилітати вже вранці в

Одесу, варіантів інших нема, бо всі шляхи перекрито.Становище тяжке, то не просто бунт Директорії, тонародне повстання.

Скоропадський тільки головою крутнув роздрато-вано, мовчки підійшов до вікна і відчинив його поло-винку: десь подалі, здається, біля Жулян, запізнілоюгрозою рокотіли гармати, війська Директорії набли-жалися щодня, навіть щогодини. Ні, він не збираєть-ся нікуди їхати, і летіти так само не має наміру, вінзалишатиметься тут до кінця. Розрядити цю грізнубрато вбивчу напругу могло, звісно, невідкладне при-буття французького посланника в Одесі Еміля Енно,який представляв, казали, реально держави Антан -ти — посланника напевне послухали б. Бо ж самезаради піддобрювання до тієї Антанти, задля спробиїї на свій бік перетягти і видав він злощасну грамотупро федерацію з Росією; грамота стала хіба приводом,та ніяк не причиною повстання Директорії. Але теле-графні лінії перерізано, обмінювалися радіограмами.Та й той зв’язок був ненадійний, і марно міністрзакордонних справ годинами висів над плечима ради-ста та нізащо лаяв на всі заставки ні в чому не повин-ного чоловіка.

гу: «Популярною серед української інтелігенції вГаличині була книжка теперішнього посла укр.Держави у Відни п. Липинського «Z dziejów Ukrainy».Не знати, чи автор був певний, що його книжка відо -грає колись таку велику ролю в життю українськоїдержави. Наклепи польської преси на українство, — аспеціально на українську державу — заєдне вислізу-вання, відсуджування українського народу від всякоїкультури, твердження, що в українськім суспільствіжиє лиш дух руїни й анархії — обурили багато тутеш-ніх одиниць, які були римо-католиками і стояли осто-рінь українського життя. Ці люди почали вертати доукраїнства — українською мовою. І то гарною воло-діють добре, бо навчились її прямо від народу.Поміччю в повороті до народу стала книжка п. Ли-пинського. Трудно її дістати, а за відступлення пла-тять грубі гроші. І зустрінете нині ще недавного ніби-то «поляка», як він з завзяттям студіює цю книжку, анаслідок — він віднаходить себе — він стає українцем.І приходиться мені — коли на те гляджу — сказатищире «спасибі» авторові, бо ролю, яку сповняє сучас-но його книжка, згодом щойно належно українськегромадянство оцінить».

…І раптом той човник з плавцем поміж безкраїххвиль океанських, поминувши черговий пінистий гре-бінь, стрімко пішов униз — рухнула Австро-Угорськаімперія, так і не встигнувши обмінятися вже навітьвиготовленими грамотами про ратифікацію Берестей-ської угоди, спалахнуло і гоготіло полум’я революції вНімеччині, губернського старосту Скорописа-Йолту-ховського арештовано у Бересті, щойно настала натерені влада польська…

Іван Корсак

74

Діти Яфета

77

А комендант, що зайшов опісля, попрохав відпу-стити частину особистої охорони: треба виручатиінших бійців підрозділу, яких вночі роззброїли.

Тепер гетьман лишався вже зовсім сам.Спокійним кроком Скоропадський пройшов у свій

кабінет, аби забрати найважливіші документи.Чого ж воно так, думалося між ділом, як відбирав

найсуттєвіші папери, він свідомо ішов на каторгу, абизмучена ця земля і люд дихнути легше могли, абижиття не було насильством пронизане і справа, і зліва,як досі. Він змушений був, як циркач за контрактом,балансувати та викручуватися між австрійськиммонаршим двором і німецьким імператором Вільгель-мом, між білими арміями і червоними, між всімаотаманами вже тутешніми, яким немає рахунку, міжварягами, що перли очманілою і вчаділою ордою натвою землю, і зайдами та варягами, якими її заселялинасильно та вперто чужі правителі впродовж минулихвіків… Згадалась чомусь остання розмова зЛипинським, як приїжджав той на кілька днів ізВідня.

— Ніякі варяги нам не збудують державу, — гово-рив В’ячеслав Казимирович тоном, мов гетьманчимось перед ним хоч і не завинив, але все ж до цьогопричетний.

— Німців не я в Україну кликав, — не розсердивсяСкоропадський. — Мусив прийняти їх як даність, якдощ он там за вікном, — і показав на краплі води, щонечутно, спиняючись інколи лиш на мить, повільностікали запотілою шибкою.

— Так, без «варягів», тобто без зайшлих, більшерухливих та активних елементів, ніяка нація тепер необходиться і обійтися не може, — Липинський рап-том заговорив незвично швидко, мов боявся не встиг-

— До вас прибув, як парламентар, командувачСічових стрільців полковник Коновалець, — вранцідоповів ад’ютант.

— Я не можу його прийняти, — відказав чомусь від-разу, з незвичним для себе поспіхом, який спричинив-ся швидше образою на січовиків, що підтрималиДиректорію, аніж тверезим розсудком. За той поспіхСкоропадський шкодуватиме і через роки.

Гетьманові військовики спершу переконано тверди-ли, що Київ їм вдасться втримати, потім він побачив,що вони вагаються, і тринадцятого листопада ще разперепитав, а скільки ж насправді днів військо здатневистояти в облозі.

— Два дні, — була відповідь, але й то непевна.Ні, він не виїде до останнього, гетьман вірить у свою

долю, хіба дружину попросить прихиститися в надій-них знайомих. В разі ж крайньої потреби розпорядив-ся тільки, щоб прохідний двір по вулиці Левашівськійзалишили відкритим, так він пройде у штаб і звідти наконспіративну квартиру.

О третій ночі його розбудили.— Вам термінова телеграма, — подав ад’ютант

аркуш паперу.Винниченко від імені Директорії вимагав негайної

ліквідації гетьманства.Скоропадський тільки скривився і знову приліг,

відвернувшись до стіни обличчям.О сьомій ранку гуркіт гармат посилився і гетьман

викликав чергового офіцера.— Наші підрозділи відходять на другі позиції, —

відповів той, відводячи погляд.«Отакої, — подумалося йому гірко. — Гарантували

два дні протриматися, насправді ж на три годинизаледве стачило…»

Іван Корсак

76

Діти Яфета

79

Скоропадський, — чи тоді, як «федералізацією» зРосією гадав обхитрити підсліпувату, нерозумну іпідлу Антанту, чи як недооцінив безтолкової отаман-щини власного, рідного із глибини століть твого наро-ду, того самого, до якого Пантелеймон Куліш звертав-ся «народе, без пуття, без чести, без поваги», і чи є навсенькій землі людина, здатна з того народу витвори-ти за сім місяців і два тижні горду та мужню націю?..

Від сортування документів Скоропадського відірва-ли раптово, попросивши невідкладно до телефона.

— Пане гетьмане, пане гетьмане! — схвильованимголосом мало не кричав міністр закордонних справАфанасьєв. — Еміль Енно приїхав, я послав за нимавто!

Міністр тішився, як дитина, яка негадано знайшлавельми розкішну і звабливу цяцьку; Скоропадськийякусь мить потримав у руці слухавку , а врешті, непромовивши й слова, її обережно повісив — зновувсміхалася доля лукаво й єхидно, забракло хіба кіль-ка годин для шансу все врівноважити та вирівняти.

Тим часом безладна стрілянина на вулиці ближчалаі до Скоропадського підбіг офіцер:

— Чого ви чекаєте, ви ж загинете!— А нікуди мені йти, — кволо якось відказав геть-

ман.— Йдіть до мене…Скоропадський згадав про дворик отой прохідний

на Левашівській, але коли підійшов до воріт, то вонитак і лишались забиті, бо через халатність, певне, роз-порядження його не виконали. Накинувши на себедоху, аби не впізнали, з випадковим візником діставсяна Банкову — біля будинку стояла гармата, яку якраззаряджали…

Врешті вирішив їхати до турецького посла, щомешкав у готелі «Палас». Відмовитися офіційно від

нути з якоїсь причини викласти зболене і не раз із гір-котою передумане. — Але нація постає тільки тоді,коли «варяги» асимілюються, коли вони зливаютьсяз місцевими, суголосними їм, бажаючими власноївлади елементами, коли вони своєю активністю при-скорюють процес постання такої власної національ-ної влади. Коли ж зайди правлять самі при помочіпіддержки чужої держави, — так, як це звичайнобувало в Україні, — то вони не мають потреби асимі-люватися…

Мову їм перебив ад’ютант з терміновою телегра-мою — просили помочі, на Півдні знову гриміли коле-са отаманських тачанок, під загрозою опинилися вжене тільки повітові містечка і меншенькі села, де дядь-ко сільський спішно дорізував останнє порося, бопоросяті тому напевне не судилося стати навіть під-свинком.

— Навпаки, оті зайди, опинившись серед маси без-голової, — провадив Липинський, — позбавленоїінстикту власновладности, асимілюють цю масу досебе; вони денаціоналізують все те активне і творче,що виділяє з себе ця маса, вони витягують з неї всіживі соки, залишаючи в осаді лише босяцтво і декла-сованість.

Липинський спинився на мить, йому забраклоповітря, у грудях поколювали голки, бо ж повністювідмовляла половинка легень, а друга, побита тубер-кульозом, і собі починала в’янути; та спинитися вінуже просто не міг, доки не вимовить всього, що допек-ло не менше тих жалких і колючих голок у хворихгрудях:

— У цьому разі «варяги» не возстановлять, а лишедоруйнують органічну структуру української нації…

Де ж ти послизнувся, гетьмане, спіткнувся у ці ней-мовірно скоротечні сім з половиною місяців, думав

Іван Корсак

78

Діти Яфета

81

В’ячеслав Казимирович прокинувся і тяжкозакашлявся, мов той сизий ядучий дим справдіщойно лещатами безжальними чавив йому груди, тойсизий дим, що бридкими вужами вповзав у кімнату,міг зі сну якимось дивом впозти у життя, в цей досві-ток, що займався за вікном його віденського помеш-кання.

Липинський не вельми то досі вірив у сни і прикме-ти, але цього разу, прокинувшись, почувався чомусьнегаразд, щось гірке залишалося на душі, мов у домі,коли після справжнісінької таки пожежі ще довголишається, як не провітрюй, гіркуватий запах горіло-го. Навіть коли вже був у посольському кабінеті,зоставався той дух погорілля, незрозуміла і непоясни-ма тривога, і він мимохіть, геть по-хлопчачому, кіль-ка разів навіть підшморгнув носом, ніби упевнитисяхотів, що то лиш обман, то ще сон не до кінця вивіт-рився з думок.

Цього разу, попри скепсис до снів і прикмет, непо-яснювана тривога раптом підтвердилася.

Найперше на порозі постав Андрій Жук зі свіжимдипломатичним пакетом.

— Полковника Болбочана розстріляли, — замість«добридень» проказав упівголоса.

Знову горіле, лише дужче, почулося у повітрі. Боже милий, що діється, думав Липинський, при

нашім страшнім убожестві на людей, коли кожна сві-дома і чесна одиниця на вагу золота важиться. АБолбочан, В’ячеслав Казимирович твердо певен, буводним серед найвизначніших українців, які присталидо національної роботи допіру в часи революції, дещопізній, але пристали щиро й усією душею.

Липинському оповідали про похід Запорізькоїдивізії Петра Болбочана в Крим, хоч від крутійства зпівостровом перед підписом договору у Бересті душа

влади чи цього робити не слід? Поодинокі ще пострі-ли та зрідка кулеметне гарчання, мов пересвари, свід-чили про опір вірних обов’язку військовиків: ні,довше люди не мають гинути, їх від присяги потрібнонегайно звільнити.

Рівним, чітким почерком лягав на папір куцийтекст відречення від гетьманської посади. Крапкапісля останнього речення була крапкою опісля бага -тьох величних сподівань, обвалу будівлі, що зводила-ся з таким трудом, аж долоні вкривалися одним водя-нистим суцільним мозолем, зводилася потом солонимі такою ж солонуватою кров’ю, опісля краху ілюзій,яким не судилося на світ білий пробитися, як блідо-зеленій траві крізь надто грубу і упродовж тривалогочасу втоптану підошвами кам’яну бруківку.

17

Горів його дім у Русалівських Чагарах.Він метався світлицею в напівпам’ятстві, гатив

кулаками у двері й пробував виламати їх плечем, тавсе намарне; між тим крізь щілини вужами вповзавсизуватий дим, спершу стелився підлогою, далі підні-мався все вище і вище, вже й до пояса став сягати,забиваючи подих та рвучи й без того хворі легені,полум’я гоготіло ззовні, червоні його язики вививали-ся за вікном, знущально й злостиво сміючись, зазира-ли крізь шибки, а Липинський все лупцював у двері…

— Рами віконні ламайте, рятуйтеся! — голос ЛевкаЗануди ледве чутно лунав десь з-за стіни.

Як же воно так, змайнула подивована думка вЛипинського, Левка ж тоді вбили злі люди, вже ймогила досі травою поросла, а він усе ще гукає черезроки, йому порятунок радить?..

Іван Корсак

80

Діти Яфета

83

німецькому командуванню висунув зустрічні вимоги:Запорізька дивізія відступить лише після наказуповноважних на те своїх урядовців, зброї не віддасть,хоча рух транспортних і санітарних частин, як ком-проміс, готова узгоджувати з німцями.

Слава Богові, прибув генерал УНР Зураб Натієв,безпосередній начальник Болбочана, і, як старшийвійськовим званням за фон Коша, залагодив кон-флікт.

Між тим німецьким штабістам вдалося якось нала-годити зв’язок з Києвом, але звідти Петрові Болбочанупо черзі надходило:

— Україна не забуде ніколи жертовності Запорізь-кої дивізії.

А ще через півгодини:— Радимо прийняти вимоги німецького команду-

вання.У цій безтолковщині немалого труда вартувало

Петрові Болбочану зберегти боєздатність дивізії. А вона таки зберігалася, як лишався беззміннимнапис на дивізійному прапорі довкола тризуба: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, заУкраїну!» І сам Петро Болбочан, і його запоріжці неналежали ніколи до тих, про кого гірко згадуватимеО. Вишнівський: «Ці «отамани» вирушали окремимипотягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколине доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати нехотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. «Війну» провадили переважно зпляшками в потязі, а поза потягом — з людністюмістечок…

Головний отаман, який… завжди тяжко переживавподібні ексцеси, видавав із цього приводу найгострішінакази».

кривилась і мерзла. Але не захоплюватися Болбо-чаном він просто не міг.

Уночі, як тільки зорі зблискували й кришилися нараптово потривоженій весняній воді, українське вій-сько брало Сиваш. То нездійсненне було б, якби некозацька зухвалість та витончена психологічна гракомандирів, — стрімко просувалася Запорізька диві-зія півостровом, з наскоку захопивши Джанкой, і осьвже вона на вулицях Сімферополя.

— Ніде по всій Україні, — оповідатиме згодом учас-ник походу, — не стрічали нас з такою непідробноюрадістю, як зустрічали нас і вітали тут, в Сімфе-рополі…

Воно й зрозуміло: на вулицях, після втечі більшо-виків, ще хиталися на вітрах тіла повішених, ще не всівікна в домівках засклили після погромів червоних.

Рідко біда самотиною ходить, тож оскількиНімеччина собі накинула виголоднілим оком на ласідля них кримські простори, то війська генерала фонКоша оточують українців та враз беруть під контрольнайважливіші в місті вузли.

— Скласти зброю, здати майно. Ви інтерновані, — зпрусською прямотою висунув генерал ультиматум.

Мовляв, пояснила німецька депутація, за Берестей-ською угодою то не ваше, нічиє майже лишилося, товже ми тут господарі. І папери перед Болбочаном, яккарти ворожка, переконливо розкладають:

— Ми давали запит у Київ, і нам з міністерства вій-ськових справ УНР відповіли, що про вас вони зовсімне знають та ніяких завдань воювати в Криму не дава-ли нікому.

Отакої…Тим часом Болбочан розробив два паралельних

плани звільнення Криму від червоних частин, а

Іван Корсак

82

Діти Яфета

85

як без вагань робив той. Коли там зібрали «робітничийз’їзд», який став закликати до повалення Директорії,Болбочан враз розігнав це проросійське збіговисько.Схоже сталося зі з’їздом Селянської спілки на Полтав-щині, що не визнавала української влади і підбурювалалюд боротися з нею. Власне, армія УНР трималася наЗапорізькому корпусу Петра Болбочана та на Січовихстрільцях Євгена Коновальця. І коли за доносом таємно-го чекіста Омеляна Волоха, чоловіка арештували і зго-дом перевезли до Києва та розмістили в готелі «Конти-ненталь», де в сусідньому номері мешкав тоді СимонПетлюра, а поряд жили інші очільники Директорії, точомусь ні Головний отаман, ні будь-хто з них не знайш-ли часу поцікавитися долею уславленого командира.

Ще за Петра Болбочана пробували заступатися йогопобратими. П’ятнадцятого червня бійці-запоріжцізвернулися до уряду з постановою: «З болем у серці таненавистю до тих кол, що руйнували Україну і досіпродовжують цю руйнацію, ми… зазначаємо, щожиття отамана Болбочана ми рахуємо під персональ-ною відповідальністю членів уряду УНР. ОтаманаБолбочана ніхто не має права відірвати від нас, бо вінє наш старий працівник, людина освічена, патріот,вояк-лицар і заплямованість його честі не доказана».Спільно із Січовими стрільцями запоріжці намірили-ся навіть потяг з урядом захопити і утримувати йогодоти, доки не звільнять їхнього командира. Звинува-чення Болбочана у спробі вчинити переворот вонищиросердно вважали вигадкою і злою нісенітницею.

— А це опис допитів та його останніх днів, — мовивАндрій Жук і поклав на стіл Липинському окремийаркуш паперу, мовив так, наче йому щось заважалоговорити, мов камінець який десь у роті тримав, ска-зав і відразу вийшов.

Ті накази здебільшого не виконувалися.Липинський терпіти не міг безвідповідальності та

розхристаності не тільки в великому, а й в найдрібні-шому на позірний погляд: нещодавно зовсім розлюту-вало, аж позеленів з образи, коректорське нехлюй-ство. В його публікації про українську гетьманськутрадицію, якій надавав неабиякого значення, замість«германське варварство» раптом читає… «гетьманськеварварство».

Андрій Жук, розкладаючи на столі перед Липин-ським свіжу дипломатичну пошту, трохи вагаючись,докинув:

— Може, воно якось по-іншому ще склалося б, якбиБолбочан не був таким йоршистим…

В’ячеслав Казимирович тільки головою покру-тив — так, мов була вона якась окремішня і не зовсімслухняна, тож тепер мусив її ліпше на плечах припа-сувати. Він ще раніш ознайомився з відкритим листомПетра Болбочана Головному отаманові, членам Ди-ректорії, прем’єр-міністру, начальникові Генераль-ного штабу, головам Українського НаціональногоСоюзу і Українській партії соціалістів-самостійників.

«Ви думали тільки, — гнівно писав Болбочан,– надвсякими сортами соціалізації, Ви думали й думаєтенад тим, як найкраще й найдовше зруйнуватиУкраїну. Ви особливо багато працюєте і думаєте надтим, аби не розсердити і догодити Вашим московськимтоваришам-большевикам, аби не казатися в їх очахпротиводемократичними. Ви не бачите того, що цимплодите на Україні таких же товаришів-большевиків,і не бачите того, що через большевизм ведете Українудо «Єдиної Росії»…»

Липинський гадав, що вдача Петра Болбочана учомусь схожа на його: він теж у Харкові вчинив би так,

Іван Корсак

84

Діти Яфета

87

18

Ще як заява про демісію Липинського під стукітколіс на розхитаних в час безладу рейках котилася упоштовому вагоні до Києва, то дізнався В’ячеславКазимирович обставини першого свого звільненняопісля зречення гетьманства Скоропадським. Якразна Різдво 1919 року, як побігли діти попід вікна пана-господаря заколядувати, а самі урядовці вже облизу-валися подумки в передчутті святкової вечері, департамент чужоземних зносин МЗС УНР ухваливрішення про звільнення всього складу віденськогопосольства і передачу справ Миколі Троцькому, секре-тареві представництва.

Повідомлення офіційно мав зробити МодестЛевицький, що якраз перебував у Відні після дипло-матичної своєї роботи в Атенах. Але як дізнався прорішення департаменту барон Микола Василько, дип-ломатичний представник Західноукраїнської Народ-ної Республіки, то зовсім забув нараз свій багатющийдипломатичний та парламентський досвід і тількируками сплеснув, мов селянка яка в його рідному виж-ницькому краї:

— Не робіть цього, Модесте Пилиповичу!— Брехати, Миколо Миколайовичу, хоч уже й вуса

посивіли, а все не навчився,– похмуро опустилися тівуса в Левицького.

— Христа ради, задля справи нашої, — зовсім недипломатичним тоном благав барон, визнаний автори-тет у цьому товаристві, який так багато зробив завдя-ки своїм європейським зв’язкам при укладанні Берес-тейського миру; чоловік з того аж спітнів і взявсязалисини витирати поспішно, але якось кумедно так,як промокашкою чорнило вимочують.

І таки укоськав Модеста Левицького.

В’ячеслав Казимирович повільно читав, як своїкатували полковника Болбочана в останню ніч, яккров’ю стікав і врешті збожеволів.

— Симулює! — не вірили і катували далі.Спершу двічі виводили його на розстріл, копали

яму і стріляли сліпими патронами. А наприкінці днядвадцять дев’ятого червня було винесено вирок —такий самий, як раніше виносили йому по черзі боль-шевики і білогвардійці.

Вивели Болбочана востаннє на розстріл, і стрільціпідняли рушниці.

— Вогонь! Натомість тиша стояла, навіть дихнути стрільці

боялися.Удруге лунає команда:— Вогонь!І цього разу тишу ніщо не порушило, лише зловісно

каркнула десь збоку ворона.Тоді начальник охорони, розчервонілий, мов буря-

ковим соком щойно вмивався, вихопив пістолет,вистрелив напівпритомному в голову і за комір пово-лік до готової ями.

Липинський, не дочитавши останні рядки, раптомзнову закашлявся, той ядучий нічний дим пік іроз’їдав побиті ще окопною бідою легені, він судорож-но й жадібно заковтував повітря, тримаючись рукамиза груди…

Урешті, як попустило трішки, без вагань узяв пероі чистий папір — Липинський писав заяву про власнувідставку.

— Факт розстрілу отамана Болбочана, — не втихо-мириться душа і через роки, — се тільки вище, видні-ше полум’я того процесу самоспалення, в якому зго-ряє наша хата…

Іван Корсак

86

Діти Яфета

89

справ призначити слідство щодо того, «хто вніс більшеплутанини в польсько-українські відносини і хто вівдійсно небезпечну та шкідливу для УкраїнськоїДержави супроти поляків політику…»

Тепер по демісії ти вільна людина, тішився чи, точ-ніше, зловтішався сам із себе Липинський, можешспати до котрої заманеться і світло на ніч гасити таксамо в будь-яку пору, можеш парками віденськимишпацірувати, як звичайний тутешній рантьє, дляякого всі війни і вся світова метушня не більше, ніжгрім за виднокраєм далеким — вухо ловить те гоготін-ня, приглушене віддалями невимірними, але все жгрім той не страшний, ледве чутний, навіть блиска-виць не зобачиш…

Лист від Дмитра Дорошенка надійшов тижнів зашість.

«Карлсбад,7 серпня 1919.Любий мій Вячеславе Казимировичу!Мені дуже тяжко було довідатись, що Ви подались до

димісії через те, що я розумів та здогадувався, що Вашадимісія звязана для Вас з дуже прикрими й тяжкими пере-живаннями; очевидно, щось мусіло статись такого, що Вине витерпіли і сказали нарешті: годі! Але, на мою думку, Видобре зробили. Ще 11/2 місяці назад я, коли пригадуєте,радив Вам не кидати цеї посади, а тепер, по тому всьому, щоробилось і робиться (мені докладно оповіла про це людина, щоприбула з Кам.-Под.), я бачу, що лишатись не можна.Одпочиньте, заспокойтесь, а тоді буде для Вас робота: і гро-мадська, і наукова, і публіцистична. Ви маєте добре перо, і цеможе служити Вам доброю зброєю для оборони рідного краю.А я таки думаю, що обставини зміняться і не за горами такічаси, що Ви знов будете працювати на політичному полі. Миповинні працювати для нашої України при всяких обстави-нах, але не при всяких обставинах можемо брати на себе одпо-відальність за те, що робиться урядом. Бог з ними! Горбатогомогила виправляє, а ці люди належать до тих, що їх наймен-ше може чомусь навчити історія, досвід, обставини…»

— Що діється в нас? — голодними очима запитувавЛипинський у гостя. — Ми тут зовсім одрізані і розіб-ратися не в силах. Може, ви, хоч на макове зерня, зві-домі?

— Та я ж в Греції був, — віднікувався Левицький,бігаючи очима кабінетом, мов шукав, де подіти ті очі,прихистити чи знайти їм надійну схованку.

— Для мене се надзвичайно важно знати, — підо-зріло глипав на колегу недавнього В’ячеславКазимирович. — Справа наша уся поставлена на кар-ту, один незручний хід — і все може бути програне, інадовго. Я писав Дорошенкові, але не маю відповіді,дні ідуть, тим часом ні слуху, ні духу…

У передостанньому абзаці того листа, як зойк,звучали слова: «Отже ще раз прохаю дуже — напи-шіть докладно про все. Думаю, що не відмовите мені,во імя хоча би тої спільної праці, яку вели ми з Вами іяка страшенно трагічно не склалася так, як ми того зВами бажали».

Змовчав тоді Модест Пилипович, уперше в життінасправді збрехав, — дорікав сам собі він ще довго.

В’ячеслав Казимирович потім дізнався про те мимо-вільне малодушшя Модеста Левицького. Але й крихтиобрази чи зла не тримав за душею, йому сам МиколаВасилько про те розказав, та ще й просив пошкодува-ти Левицького — у далекій Греції навічно в земліспочиває дружина, син на руках, сам же МодестПилипович зоставався без роботи, без засобів для про-життя, з таким непевним майбуттям своїм, як упониззі тумани осіннього досвітку в його такій жедалекій Вихилівці на Поділлі…

Але вилізло шило з мішка, вилізли ті звинувачен-ня, які недалекі люди невідомо з яких причинЛипинському висували. І тепер уже сам В’ячеславКазимирович вимагає від міністерства закордонних

Іван Корсак

88

Діти Яфета

91

Земель має стати законодавчим органом, тимчасовийадміністративний комітет згодом, по заняттю терито-рії, творитиме кабінет міністрів, дорадчим органомбуде Генеральна Рада при Начальному Вождеві, себтоголовнокомандувачу війська, Гетьманові Держави. Се є конституційна, правова, а не самодержавна,монархія…

Крізь напівпрочинене вікно пискнули жалібнотрамвайні колеса на повороті, долинали задерикуватіголоси хлопчаків, продавців газет, що викрикувалинайінтригуючі заголовки, і десь далеко поважнимбасом відізвався пароплав, який підходив до річковоїпристані.

Восьмого травня 1920 року вони підписали угодувід імені новопосталої монархічної організації. То бувперший підготовчий крок перед розробкою В’ячес-лавом Казимировичем статуту і регламенту УСХД, якімали бути підтверджені уже по новорічних святах1921-го. Діяльністю новоохрещеної УСХД мала опіку-ватися Рада Присяжних, яку очолив Липинський.

Ревнивим оком на справу Липинського, Скоропад-ського та їхніх однодумців відразу ж накинули ті, хтохотіли так само добра землі своїй і своєму людові, хоті-ли, аби чужий черевик не топтав більше зерня ні вполі, ні в душах, не пливли чорні дими над селами іполями, — та кожен сповідував правду власну та її мавза найправовірнішу. Ще тільки з вікон вагонів на вес-няні поля виглядали, їдучи до Відня, учасники пер-шого зібрання хліборобів-державників, як уже вдепартаменті чужоземних зносин уряду УНР в екзилілежали папери про ті наміри, повідомлення з грифом«таємно» і «дуже таємно» про контакти Скоропад-ського не лише з гуртом В’ячеслава Казимировича, ай з полковником Зеленським, німцями Альвенслебе-ном і майором Гассе, про барона Кноррінга з близько-

Липинський, прочитавши листа, і справді подавсяпоблукати містом: тільки не в парк пішов, спершу без-думно тинявся вулицями, доки не вийшов на набереж-ну, а тоді присів на краєчок лавки. Він довго дививсяна плин пологих у цю тиху пору хвиль, те споглядан-ня тихої течії води, в якій відбивалися високі перистіхмари, той плин заворожував так, як заворожує довгеспоглядання вогню у нічному багатті; думки стаютьтоді легкими, вільно і безборонно собі пливуть, кудизаманеться, якось провітрюється душа і непомітностає спокійнішою. Як бути далі? І для чого потрібенвін у житті такому химерному, з якою метою, навіщоприйшов у цей дивний, неймовірно заплутаний танепередбачуваний, жорсткий та колючий світ?

19

Подібної пори хвилюючої краще чимдуж утікатиіз затісного помешкання — у весняних віденськихпарках зеленим туманом оповилося гілля платанів ікленів, досі аж до оскоми сумних та сірих, їжиласяпружною щіткою трава, не припала ще курявою, якоюностальгічно манило пройтись босоніж, і легкий вітердоносив з-за міста ледь чутний дух свіжої, щойно ззимового сну, сирої ріллі. Та не на променади приїха-ли до Відня Д. Дорошенко і М. Тимофіїв, С. Шемет іО. Скоропис-Йолтуховський, С. Крилач і М.Кочубей…Уже котру годину точиться мова про засадничі доку-менти, на яких має знятися нова спілка за новихобставин, Український союз хліборобів-державників.

— Збудування міцної незалежної Української дер-жави, — коли читав, час до часу піднімаючи погляд,коли переказував власний текст Липинський, бо йпередрукувати не встиг, — є нашим завданням. Рада

Іван Корсак

90

Діти Яфета

93

Так було, так буде, доки в її духовнім життю провід вестимуть глупі хитруни типу Винниченків,Клименків і т. п., у яких єдиним щирим і нехитримєсть їх зненависть до «панів»…

Ще Липинський полюбляв згадувати, як СергійЄфремов передражнював манеру письма винниченко-вого:

— Таж Винниченко не пензлем пише, а щіткою, —і Єфремов руками розмахував, як той щіткою незграб-но та неоковирно орудує.

Мило так і запобігливо всміхався Іван Полтавець-Остряниця, як був при правлінні Скоропадськогогенеральним писарем. А тут раптом долоні чомусьзасвербіли, взяти самому в ті долоні булаву гетьмансь-ку захотілося: відколюється і власне козацтво засно-вує. То в Мюнхен переїжджає і дружбу з майбутнімміністром східних територій гітлерівської НімеччиниА. Розенбергом заводить, то бачать його в оточеннімонархістів російських, то подейкують про його пере-мовини ген з неблизькими куклукскланівцями…

— Я нелегально вернувся в Україну і воював уХолодному Яру проти большовика, — каже він, і ніхтойому чомусь не вірить. Українське національне козачетовариство (УНАКОТО) невідомо звідки раптом маєчималі кошти й починає діяти, окрім Австрії таНімеччини, у Фінляндії, Естонії, Польщі, Румунії,Чехословаччині, Болгарії, Марокко і навіть…Ватикані.

В’ячеслав Казимирович тепер багато писав. Писав,аж руку інколи зводило направець, він вставав, ходивкімнатою і розмахував тією рукою, мов гіпнотизер, щоприспати хоче на сцені довірливого глядача-добро-вольця, а як уже зовсім від болю у грудях заливав очіпіт, то пробував далі писати лежачи. Полтавцю-Остряниці він незадовго відповість:

го оточення гетьмана, який задля його справи щільнопрацює з американськими і англійськими банками;щоправда, відзначалося, «із московськими кругамигетьман не зноситься». Нерідко в ті папки з таємнимигрифами поряд з правдивими вістями прилітала«качка», яка лопотіла бозна-звідки взятою чуткоюпро двадцятитисячну армію на теренах Чехії дляСкоропадського, що ось-ось піде через Бессарабію вУкраїну.

Зелена жаба завидок ураз пристрибала, як дійшлопро продаж Скоропадським жінчиного маєтку вБританії за двісті мільйонів німецьких марок; окрімзавидок до Яфета була й зрозуміла тривога, бо ж затакі кошти чималенько різного можна вчинити.

Своя правда у віденському тижневику «Боротьба»,в редагованій Володимиром Винниченком «Новійдобі», у журналі «На переломі» Олександра Олеся,якому неймовірно хотілося чистий духовний простір веміграції витворити, та все чомусь не завжди вдавало-ся. А найбільше дратувало В’ячеслава Казимировича,що замість зведення цільної, знаної вже раніше геть-манської держави, десь взялася єзуїтська потуга роз-дерти, розшарпати і розшматувати люд на «кляси» й«прошарки», які мають між собою на смерть чубити-ся; звідси й хотіння у тій шарпанині від немочі власноїчастенько жар загребти чужими руками. Без вихиля-сів він викаже те Андрієві Жукові:

— Сьогодні Винниченко на своїм «посліднім» від-читі заявив, що проти «української реакції» і «укра-їнської буржуазії» він готовий знов увійти в союз зРосійською комуністичною партією. Отже ж, щодивуватися сій «буржуазії», — а принаймні тій їїнеідеалістичній частині, яка хоче їсти галушки укра-їнські не менше Винниченка зо всякими Р.К.П. ізаключає союз чи то з Росією, чи то з Польщею.

Іван Корсак

92

Діти Яфета

95

20

Оте роздоріжжя із казки згадалося мимовільнооднодумцям Липинського, оте перехрестя, де каміньвеликий лежить і напис на ньому: «Направо підеш —коня втратиш, наліво підеш…» А на камені чи то крук,чи ворона стара, аж сива, сидить, каркає так єхидно ізверхньо на подорожнього, насмішкувато поводячи збоку на бік сірим дзьобом. Мовляв, яку дорогу тут необрав би, однаково нема певності, що на кожній лож-кою мед сьорбатимеш.

Як утворили у Відні союз хліборобів-державників,то подальші путі, видавалося, вибирали з глуздом:треба якось помирити колишніх супротивників полі-тичних, претендентів імовірних на український геть-манський престол — ерцгерцога австро-угорськогоВільгельма Габсбурга, відомого як Василь Виши-ваний, і Павла Скоропадського. Проводу УСХД бачи-лося, що головнокомандувач збройних сил Скоропад-ський, довкола якого мали гуртуватися «українськідержавотворчі елементи», першим назустріч крок сту-пить, піде без гордині та зарозумілості і доручитьВасилеві Вишиваному під власним командуваннямокрему військову операцію в Галичині. Тим паче,Василь Вишиваний увійшов у дорадчий орган, попе-редницю Ради Присяжних, Генеральну Раду.

То була б добра дорога, порозумінням вистелена, наякій ціль бачилася б наприкінці, виднілася чітко з-по -між заростей безтолкових та чагарів.

Гірко всміхався Липинський, бо на камені отому,що на казковому перехресті лежить, у житті сиділа неодна єхидна й насмішкувата ворона, а цілісінькийвиводок: і кожна з різномастої української еміграціїкаркала по-своєму, клювала розлючено час до часу

«Основною прикметою українських людей єстьповний брак патріотизму і зненависть до своїх власнихземляків. Оця основна прикмета приймала в історіїріжні форми: князівської, магнатської, шляхетської,козацької і врешті сучасної отаманської та інтелігент-ської «партійної» гризні та анархії серед українськихверхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом,кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємногонедовіря — серед українських низів…»

Мов продовження давньої суперечки з Володи-миром Винниченком про «соціалізацію», «панів» та«буржуїв», звучатимуть його слова з «Вступного словадо читачів з ворожих таборів», що передуватиме«Листам до братів-хліборобів»:

«І памятайте Ви, інтелігенти українські, що народукраїнський визволитись може лиш тоді, коли з пащімосковської і варшавської метрополії він свою головувирве. Голова його — це пани. Не тільки сучасні, авсяка, у всякій добі, місцева верхня — провідна і прав-ляча — верства, яку Ви — представники народу — свої-ми «очима завидющими і руками загребущими» всякийраз, як починається творення Держави Української,назад в Москву та Польщу заганяєте. Верству цю Ви му-сите до народу притягнути і з народом в одну націю звя-зати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепарастичніукраїнсько-державницькі стремління всіма силамисвоїми, всім Вашим впливом на народ, піддержите. Безцього вся Ваша українська — соціялістична, націоналі-стична чи як би Ви її не називали — праця, буде кон-вульсіями живого кадовбу з прищемленим верхом…»

Липинський тепер багато писав, писав сидячи, тоділежачи, але як уже несила було, то диктував, а тодіприскіпливо, зиркаючи ревізором підозрілим на літе-ру кожну, чи нема тут до чого причепитися, вичитувавтекст і відправляв нарешті на пошту.

Іван Корсак

94

Діти Яфета

97

— Нам дуже дивно, що вас так сильно вразив неде-мократичний характер нашого статуту. Знаючи вашіколишні симпатії до большевизму, ми ніколи не при-пускали, що ви одночасно так шалено — як пишете —прив’язані до парляментаризму і демократизму.

Кілька разів брав Липинський і відкладав якнайда-лі від себе папір, коли мав відповісти на звинуваченняв польськості, навіть хитруючи сам перед собою, вига-дував якийсь клопіт спішний, чай варив або брався закнигу, аби не писати лише, але змовчати на несправед-ливий закид уже просто не міг:

«Ви даєте пізнати в свому листі, що порвали Ви знами між инчим тому, що ми «ідем з поляками». Незнаю, що Ви розумієте під словом «Поляки». Коли Виговорите про наших спольщених українських поміщи-ків, то думаю, що вони мають таке саме право почува-ти себе Українцями і брати участь в українській полі-тиці, як Ви, або як Ваш Батько і Брати почували себеПоляками. І підозрювати їх, що вони «стали Україн-цями» тільки на то, щоб відобрати свої маєтки, це тесаме, що підозрювати Вас, що Ви стали Українцем,щоб дістати Українську Корону.

Коли ж Ви під словом «Поляки» розумієте поль -ський уряд, то це, що ми ідем з ними, являється про-вокаційною брехнею. І коли Ви тому порвали з нами,то Ви свідомо чи несвідомо впали жертвою прово -кації…»

У цій шпаркій суперечці мала вигартуватися істи-на, як у доброго коваля гартується залізо — зле, якнедогріти метал на вогні, але недобре, коли перегріти,бо вийде той виріб зовсім м’яким і до діла ніяк непо -трібним. Андрія Білопольського, колишнього членаУкраїнської Центральної Ради, який в Бухарестізасновував союз хліборобів, Липинський ознайомлю-вав з перебігом подій:

найближчу сусідку, інколи навіть чубилися всі разом,аж пір’я над ними знімалося.

Спершу Вишиваний не погодився з дечим у статутій регламенті хліборобів-державників.

— Не згоден, — головою крутив, — то може витво-ритися цілком авторитарний режим.

А ще з того каменя на роздоріжжі ворона якась ерц-герцогові накаркала про буцімто польську заангажо-ваність Липинського. Те до решти заплутувало клу-бок, який і так заколошматили. Поступово мінявсятон у спілкуванні В’ячеслава Казимировича і ВасиляВишиваного. Цілком щиро звертався Липинський1918 року до ерцгерцога:

— В історії наша державність і наша нація все хита-лися між двома полюсами — сходом і заходом. Цехитання не закінчилось і досі. У нас на сході хоч тяж-ко, але невпинно і твердо йде емансипація од східнихпережитків, так само в Україні західній повинна йтиемансипація од пережитків західних. Тільки очищеніз впливів неволі знайдуться колись вільні силиУкраїни в своїй Вільній Великій Батьківщині. І тому ящиро радію, бачучи Вашу Цісарську Високість на сто-рожі наших західних границь. Радію мрією, що, мо-же, тут на заході родиться така Україна, котра своїмприкладом навчить свою рідну сестру по той бікЗбруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Висо-кість, не зможе краще повести свій нарід до сьоговеликого діла, то запорукою тому служать діла і словаВашої Цісарської Високости.

Спершу в березні 1921 року, ще вагаючись, сумні-ваючись і прискіпливо добираючи кожне слово, якпотрібну цеглину муляр, що реставрує давню та ціннубудову, Липинський дискутує з Василем Вишива-ним — хоча вже проривається мимовільно роздрату-вання:

Іван Корсак

96

Діти Яфета

99

князь Михаїл Олександрович, Фредерікс, Сухом-линов, Столипін, принц Ольденбурзький любуютьсяпочесним караулом у Ставці під містом. І тут комусь зцаредворців стукнула в голову думка, що є добрийшанс удостоїтися високого благовоління: вірнопідда-ним малоросам зробити істинно царський дарунок —присвоїти спадкоємцеві древнього роду титул гетьма-на. Як не перебирали, а кращого, аніж полковникПавло Скоропадський, віднайти не змогли — флігель-ад’ютант імператора, бойовий офіцер, що зажив славив минулу війну.

— Ні, — тільки й сказав на пропозицію Скоропад-ський.

Як? Як сміє він відмовлятися від такої імператорсь-кої честі? Чи розуміє він, що ставить на кін своюкар’єру, своє майбуття?

— Ні, — повторив Скоропадський, стиснувши зуби.Флігель-ад’ютант Павло Скоропадський супрово-

джував, звісно, скрізь імператора, а від його, тренова-ного на війні, уважного ока багато чого не могло при-ховатися. Шпалери військ по вулицях та дорогахскрізь були завчасно вишикувані, аби, крий Боже,хтось не наблизився до царя. «Союз русского народа» і«казацкие» полки оточили місто, поїзди з Полтави невідбували й не приїздили, на вулиці, розташовані білямісця святкування, нікого не допускали, чимало їх дро-том колючим обгородили — то не приїхав господарземлі, то прибув переляканий і сторожкий окупант.

Ні, утвердився в думці тоді Скоропадський, вінбойовий офіцер, не раз смерті дивився в приплющеніочі і ще, як треба буде, не злякається глянути, алелялькою оперетковою та блазнем його не зробитьніхто.

Тож довго з ним провадили перемовини хлібороби-державники, довго не мали відповіді, довго важив і

— До мене приїздив Євген Харлампійович Чика-ленко намовляти нас до спільної акції з Василем Ви-шиваним, який тепер таку ширшу акцію задумує і вяку Євген Харлампович вірить. Я йому відповів, щоми не можемо про цю справу балакати доти, докиВасиль згідно з даним словом, не помириться з Пав-лом Петровичем і не поведе свої акції в порозумінні йконтакті з ним.

Вельми непрості суперечки нуртували, пінилися ішуміли тоді поміж хліборобів-державників, те булорікою у весняну повінь, де стрімко котилися, зблис-куючи на сонці гребенями хвиль, бунтівні води, алевирувало все і кипіло суворо поміж двох берегів: абоособу гетьмана персоніфікувати, як знову постанеУкраїнська держава, на площі Святої Софії, під дзво-нів віковічних урочистий передзвін; або зійтися напостаті гетьмана зараз, аби не нищив на корені справурозбрат.

Зійшлися на думці спільній нарешті, бо привид роз-брату не чекав навіть ночі, розгулював собі без страхувже серед білого дня… Зійшлися на постаті Скоропад-ського. Ще, правда, хтось заїкнувся: та він же зрікав-ся, є власноручно підписаний документ. Ні, твердилиправники, він зрікся конкретної влади у певний час,через повстання, та ніде не написано, що зрікавсягетьманства, що зрікся древнього роду свого гетьман-ського.

То була вже третя пропозиція Павлові ПетровичуСкоропадському. По другій він справді зрікся посади,про першу, і то настійну йому пропозицію, знало вель-ми мало, навіть серед найближчих людей.

…Святкували двохсотліття Полтавської битви.Бучно так святкували, силячись витворити з Полтави«город русской славы и русского оружия». Гримлятьна могилах оркестри, імператор Микола ІІ, великий

Іван Корсак

98

Діти Яфета

101

лежить, і той стос щодня підростає. З пережитого, збо-леного і вимученого за останні роки ти дійшов для себебезперечного висновку, що бідою найбільшою і най-скулкішою став брак чіткої теорії побудови держави:один з даху волає почати будову, другий кличе сто-лярку найперше стругати, а третій ніяк не зважиться,чим той дім критимуть… Через брак того креслення,бодай начерку первісного, і чвари поміж теслів тамулярів безперестанні йшли і діло на підвалинах щегубили.

А як вже писав свої «Листи до братів-хліборобів»,то принесла пошта від Андрія Жука привітання з юві-леєм, трішки гірким ювілеєм, трішки ностальгічнощемливим: то ж бо десятиліття збігло від таємноїнаради у Львові українських емігрантів і галицькихдіячів. Як давно те було, коли ти запропонував створи-ти Український інформаційний комітет, почативидання «Вільної України», готувати меморандум дляпідвалин Спілки визволення України. Інформаційнийкомітет запрацює, жилавим вродиться, з виданням,на жаль, щастя не мали, а Спілка визволення в плоті йкрові постане лише років через три.

То не десяток літ, то життя цілісіньке промайнуло,де за спиною війна світова, заметілі на розбурханійколотнечею революційною твоїй землі, життя непро-сте дипломата. Все відкинувши, взявся відписуватидавньому приятелеві.

«9. ІІІ. 1921РайхенавЛюбий мій Товаришу!Дуже сердечно дякую Вам за Ваші привітання з нагоди

нашого десятилітнього ювілею. Ваша картка глибоко менезворушила і разом навіяла сумні думки. Хто сьогодні біль-ше знає на Україні про цей наш ювілей, який все ж таки маєдеяке значіння для історії нашої політичної думки і нашоїкультури? — Жук, Липинський і хіба Бог, якому колись

зважував усе в душі Павло Петрович, доки дістализгоду однодумці Липинського.

21

Кахкав ситою качкою паровоз, пускав угору довгуцівку білої пари, рушаючи з віденського вокзалу, напрощання махали руками услід потягу ті, хто на перо-ні проводжав пасажирів, роз’їхалися учасники уста-новчого зібрання хліборобів-державників, і Липинсь-кий найняв візника, вертався у враз спорожніле своєпомешкання. Але не було у В’ячеслава Казимировичавідчуття того полегшення, що звичне після справидоконаної, навпаки, клопітливі думки голову обсіда-ли, як наприкінці травня дрібна мошкара у мокрупогоду обсідає худобину чи людину в рідних йогоЗатурцях…

Можна ще підписати хоч п’ять засадничих і вельмиправильних документів, сотворити кілька союзів абоспілок, але все лишиться мертвим, зжовтілим від часупапером, як не буде твердого шляху, що ним той союзчи спілка рухатися має, як не буде твердої теорії.Такої твердої, як бруківка ота, якою стугонять підним колеса найнятого візниці, — покладена бозна-коли, та бруківка століттями тепер людям слугує.

Так, В’ячеславе, тобі вже не треба, звісно, починатиз чистого аркуша, який перед собою поклав і ото міз-куєш про заглавні рядки на ньому. Насамперед потріб-но заснувати видання, хай воно на перших порах щене стане періодичним, прийдуть колись же ліпші ча-си, налагодиться регулярний вихід; навіть назву йогообговорили й узгодили — «Хліборобська Україна». Тивидрукуєш у тому виданні свої «Листи до братів-хлібо-робів», он стос чималенький написаного на столі

Іван Корсак

100

Діти Яфета

103

територія творять самі по собі, автоматично, націю, атворить націю якась активна група людей серед цієїетнографічної маси, група, що веде серед неї перед врозвитку обєднуючих, організуючих, будуючих націюполітичних вартостей».

— Хто вони, ці «Божі люде» нації? — запитував самсебе, як писав, Липинський і навіть роззирався мимо-вільно порожньою кімнатою, мов десь у закутках мігїх раптом видивитися та вигледіти.

Він назве їх, аби уникнути довгих окреслень, націо-нальною аристократією. Хай то буде означенням гру-пи найкращих в той історичний момент серед націїлюдей, які найкращі серед неї тому, що власне вони втой час організатори, правителі та керманичі. І неважить, чи то лицарі-феодали, двірська французькашляхта і офіцери Наполеона, прусські «юнкери» часівГерманської імперії чи фінансова буржуазія, що пра-вить ниньки Америкою, російська бюрократія часівімперії чи англійська робітнича аристократія —навіть теперішні російські «совнаркоми», коли б вонине пограбували російську націю…

А ще маєш виписати, В’ячеславе, все про матері-альну силу і моральний авторитет, без яких не буваєнаціональної аристократії, про володіння нею землею,виробництвом і зброєю, так багато виписати і наполичках ретельненько все розкласти… Інакше якпояснити, що червоношкірі індіанці живуть досі в від-ведених американським урядом загородах — хібасеред них бракує хоробрих і войовничих, з великоюволею до влади вождів? Адже правлять вони своїми«націями» в чітко окреслених дрючками-загороддюмежах, мають в очах співплемінників авторитет, бонайбільше убили на ловах звірів і найбільше у них здо-бутих скальпів. Та коли ця індіанська національнааристократія, навіть у часи, коли індіанців було біль-

розкажемо про те, як повинна була бути збудована і як дійс -но будувалась Українська Держава. І де сьогодні всі ми,учасники наради у Львові 4–6 марта 1911 року? Розєднані,розпорошені, посварені, ображені взаїмно — одно слово,повернуті в «первобитноє состояніє» до цієї наради. А ми жмали в своїх руках талісман-ідею, ідею, яка в кінці перемог -ла, викинувши нас одночасно за береги життя…»

Тим паче, гадав Липинський, запечатуючи конверт,потрібна теорія, яка до кореня скосить оту найбільшунашу біду — чи то вроджену, чи занесену лихими віт-рами, мов гидкий осот, який запаскудить цілісіньку,так дбайливо доглянуту досі, нивку.

«Всякий повинен знати, — писав Д. Греголинсько-му, — що така сварка і брак єдности погубить нас знов,як настане наше слідуюче політичне Різдво. Як жезробити, щоб цієї сварки і розєднання не було? Осьпитання, над яким ми повинні думати про всяк час».

А на нотки зневіри, такі зрозумілі й такі неприй -нятні, відказував без вагань:

— Державна неміч, в якій опинилася Україна, невічна. Сили, які розвалили зачатки нашої державно-сти, зуживаються. Кожний день панування наближаєці сили до їхнього кінця, а нас до нового політичногоРіздва. Воно прийде знов, як вже не раз приходило внашій історії. І від нас самих буде залежати, чи зуміємми врешті як держава народитись, чи знов в моментнародження згинемо.

«Як же і хто будувати має, — думав і нотував ті роз-думи Липинський, — чому один етнічно відміннийлюд, «посідаючи свій окремий характер, тип, терито-рію, окрему розговірну мову (напр., провансальці,бретонці, шотландці, ріжні германські племена, ка-шуби і т. д.), націями не стали, а инші такі ж етнічновідмінні колективи в собі прикмети окремої індивіду-альної нації розвинули? Значить, не етнографічнамаса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема

Іван Корсак

102

Діти Яфета

105

єдности з народом і його представниками — інтеліген-тами, а його інтелігентів — до піддержування укра-їнських державників панів, без яких ДержавиУкраїнської здобути неможливо».

А шлях до цього, як не міркував Липинський, най-імовірніший і найпевніший може бути тільки один —конституційна монархія: «І у панів українських най-шлось ще стільки українського державного інстинк-ту, чести і відваги, щоб здрігнутись на згадку історич-ного Імени Гетьманського. Вони відновили в лиці йогоНащадка українську традицію державну. Вони однізуміли цим вказати порятунок від страшних наслідківукраїнської безвласнодержавности і колоніальногорозкладу»…

22

Чимось Липинському та його однодумцям їхнясправа нагадувала парусного човна перед бурею, колина півнеба зависла над головою чорна, аж синюватагрозова хмара і вітер раптово дме то в один бік, тозавертає в інший — ледве встигай, моряче, поратися зістерном. Що б не робилося в емігрантських колах,доброго чи не вельми, обов’язково хтось знайдеться ізаволає тут же: «Не так!»

Переслали В’ячеславу Казимировичу вирізку з га-зети «Вперед», де в публікації під заголовком «Реак-ція працює. Затії московських і немосковських реак-ціонерів» теребили серед інших і його ім’я.

«Берлінський кореспондент «Daily Herald» подаєцікаві вістки про новий центр затій московської реак-ції: Берлін. Реакція групується біля княжни Боря-тинської. В її кімнатах стрічаються англійські тафранцузькі офіцери з провідниками московських

ше, ніж білих, захотіла зайняти місце національноїаристократії Сполучених Штатів, то могло це статисятільки у двох випадках. Або коли біла нація сама зни-щила б свою рільничу, промислову і військову технікута вернулась у час, де все вирішує прицільний кидоктомагавка, або коли б індіанці витворили вищу воєн-ну техніку, державну та військову організацію — адоти виглядати лише сумовито та ностальгічно інді-анським вождям з-за дрючків чи дротів огорожі…

Так ще багато виписати потрібно…А мету книги своєї викласти маєш у передмові, яку

чи не в останню чергу писатимеш: «Для державногоунезалежнення України як від Варшавської, так і відМосковської метрополії ми хочемо всі класи і всі«нації» України обєднати під спільним гаслом полі-тичним (спільна всім мешканцям України любов доспільної Батьківщини). Ви ж підюджуєте мешканцівУкраїнської Землі до боротьби між собою: одні під гас-лом зненависти соціальної, другі під гаслом зненави-сти національної. І Ви готові кликати метрополіїпроти власних земляків…»

Зрештою, переднє слово до книги можна потім ко-лись дописати, але перша, трохи їжакувата, сторінкайого вже покладена на папір і чекає своєї пори на про-довження: «Коли в руках Ваших, читачу з ворожоготабору, випадково опиниться ця книга, Ви запитаєте:на що вона? Скептик скаже: це ж нездійсненні мрії,утопійність яких виказало життя. Що ж з того, щоавтор цих «Листів» від початку своєї громадської пра-ці боровся з тупостю панів і інтелігентів? Що з того,що одним і другим він казав: без власної УкраїнськоїДержави не може бути Української Нації, а безУкраїнської Нації не може бути на Українській Землілюдського громадського життя? Що з того, що в імяздобуття Держави, він панів кликав до національної

Іван Корсак

104

Діти Яфета

107

більшості емігрантського співтовариства бездоганноюбула за будь-якої погоди.

Почуте від Олександра Скорописа-Йолтуховськогобуло для Липинського такою ж прикрою несподіван-кою, ніби на сад його у Затурцях, на щойно вигулькну-ле перше тендітне і беззахисне зовсім листя та юнийцвіт раптово випав сніг навпереміж із градом: оббива-ла негода зла, нищила наперед урожай, на який вжебуло в душі затепліла втіха.

— Євген Харлампійович, — розповідав про своготестя Євгена Чикаленка Скоропис, — не тільки невірить в успіх гетьманської справи, а й вельми різкопро неї відгукується… Ви ж знаєте чикаленківськунатуру, він просто в очі говорив Скоропадському, щоПавло Петрович відвернув народ від українства. ЄвгенХарлампійович, як відомо, був рішучим ворогомповстання проти Скоропадського, каже, він все наді-явся, що той набереться розуму і, хоч в своїх особи-стих інтересах, стане українцем. Але коли почалосяповстання, то Чикаленко чомусь утвердився на думці,що Павло Петрович просто «шарлатан», який хапавсяза все, аби вдержатися на висоті, він не зумів навіть зчестю скінчити своєї кар’єри, став попихачем добро-вольців з тих загонів, що формувалися для Денікіна.Оті «добровольці» топтали бюсти Шевченка й Франка,коли зайняли під казарми «Український клуб», де щенедавно Скоропадський, видавалося, цілком щироговорив про самостійну Україну…

Олександр Філаретович мовив те з жалем, опустив-ши винувато очі, начеб то не тесть, а він сам такий без-вірник, що без вагань навхрест перекреслює всі їхнінаміри і діла. Не хотілося тільки Скоропису говоритипро різкіші оцінки, які Чикаленко давав у листі донього. «За увесь час революції ніхто Україні не зробивстільки шкоди, як Скоропадський та Гренер; вони

протибольшевицьких кругів. Одним з головних орга-нізаторів нової білої армії є генерал дивізії арміїЮденича Родзянко. Кожний з новобранців має дістати1 000 марок готівки і 30 тисяч марок як депозит водному з німецьких банків для рідні.

Намірами усіх реакціонерів являється здобути укра-їнську територію, а відтак вдарити на Московщину.Щоби скаптувати собі українців, думають іменуватиукраїнського гетьмана з автономічною властю. На при-кметі є 3 кандидати: Полтавець-Остряниця, поміщик зПолтави, тепер в Берліні, князь Василь Кочубей, мо-нархіст, тепер в Парижі, і Скоропадський, який одначемає найменше шансів.

Для надання цій акції національної закраскипозискано українську групу «хліборобів-демократів»,здекларованих гетьманців. Ця група утвориласяминулої зими у Відні, а тепер перенеслася до Берліна.На її чолі стоять Липинський, Шемет і Скоропис-Йолтуховський, і вони саме конспірують тепер з анг-лійськими та французькими імперіалістами.

В Баварії заложив Скоропадський вербункову стани-цю для боротьби з большевиками під протекторатомнімецьких центровців. Головний штаб Скоропадськогоперебуває в Білгороді, щоби евентуально вдарити наМосковщину від полуднево-західної сторони на спілку змадярами та румунами…»

Липинський то реготав, аж колька у бік бралася,перечитуючи замітку, то бурчав, вишукуючи в зака-пелках пам’яті найдошкульнішу лайку. Та нехай,врешті подумалося йому, хай собі далі пописують дур-ниці, Бог з ним, з тим невігласом-автором, який вмуд-рився до мачини правди домішати копицю дивовиж-них нісенітниць, брехні та чудернацьких вигадок.Найгірше і найгіркіше, що в їхню справу не вірятьлюди, чия репутація в очах і самого Липинського, і

Іван Корсак

106

Діти Яфета

109

ся за найбільшого чоловіка на Україні, за геніальнулюдину, і коли я осмілювався не згоджуватися з цим іказав, що Петлюра замаленький для теперішньоїепохи, то всі певні були, що я це кажу через те, щоуряд Петлюри одібрав у мене маєтки. Але не тількиПетлюра, а й Грушевський, та навіть Винниченко, —як виявилось, вони були не більшими, як Петлюра, —не зрозуміли і не вгадали, на кого опертись і якоюдорогою треба йти, щоб опанувати подіями.

Хвильку помовчавши і хитро примруживши очі,Євген Харлампійович додав:

— На мою думку, ви, В’ячеславе Казимировичу,разом із Шеметом та Скорописом стояли весь час напевнішій дорозі, але соціалісти наші з Грушевським таВинниченком на чолі своїми демагогічними заходамипотягнули за собою революційні елементи народу,тобто босячню, і завели їх, темних, в провалля, де йпогинула наша справа.

Якось перед тим Євген Харлампійович доволі від-верто, як то завше мав звичку, виказав свої міркуван-ня про отой «революційний елемент»:

— До революції ця верства населення стояла най-нижче через свою нездатність, ледарство, пияцтво, ачасом і недугу та нещастя; вся вона була озлобленапроти всякого, хто щось мав, хто стояв вище, бо воназаздрила всякому маючому, а він, в свою чергу, ста-вився з презирством до цієї голоти і експлуатував її.Тепер ця верства — оті босяки поставлені в становищепанів, владарів, яким підлягає все населення.

А на завершення Чикаленко відрізав, дивлячись увічі незмигно Липинському:

— Та сільська маса, якої Ви були речниками, ви -явилася надто боязкою і неактивною, щоб вихопитивладу у босяка, бо тому губити нічого…

опаскуджували українство серед народу, бо ніколинад народом ніхто так не знущався, як українськавлада за Скоропадського, яка руками російських доб-ровольців катувала селян за те, що вони виконувализакони Ц. Ради…

Я ще розумів би Вас, якби Ви зв’язували свої заміриз Вишиваним, про якого ми нічого, крім доброго, незнаєм, а комбінація з Скоропадським безнадійна! Всі мийого добре пізнали, і я волію вже ліпше комбінацію зЛеніним, як з цією гидкою нікчемністю. Знов кажу, явважаю величезною помилкою повстання протиСкоропадського, саме тоді, коли ми мали вже половинусвоїх міністрів, але ще більшою помилкою вважаюдумку про нову комбінацію з ним… Мені тільки досаднона Липинського та Вас, яких я вважаю за людей розум-них і чесних, що Ви встряєте в таку брудну справу».

На ці роздуми вголос Скорописа, на ці прикрі йгіркі слова В’ячеслав Казимирович не зразу своє від-казав, він подумки підбирав якесь порівняння чиобраз для відповіді, і тільки по довгій мовчанці додав:

— Ми не можемо вилізти або вискочити із свогочасу, як з сорочки… Ми не маємо іншого, ліпшого вчомусь народу, який витворив саме таку, а не іншу,мудрішу і досконалішу, власну еліту. Мусимо діятисаме зараз і саме за цих обставин.

А ще Липинському подумалося, що такий похму-рий, як осіннє надвечір’я у час жидівських кучок, гні-тючий настрій Чикаленка почасти можна пояснитийого істинним бідуванням. Що ж до гетьманськоїсправи, то Євген Харлампійович не завше такий кате-горичний, хоч майже завше у судженнях різкий, якдобре виклепана коса. В час останньої зустрічі вонирозговорилися про Симона Петлюру.

— От вона, доля людська, — казав Чикаленко, зжалем похитуючи головою, — ще недавно він вважав-

Іван Корсак

108

Діти Яфета

111

Українську державу в її етнографічних межах, зобо-в’язується помогти військом і технікою вигнати боль-шевика, очистивши повністю Лівобережжя.

Щось знайоме промайнуло у пам’яті Чикаленка,ще й таке, до чого відчув наплив раптової гіркоти. Цевже було, було, було…

— Не вірю, Симоне Васильовичу, в успіх та добросього договору, — Чикаленкові не випадало ховатисяза кругленькими, обтічними словами. — Він немину-че скінчиться так само, як і договір Івана Виговського,бо не всі дії враховано третьої сторони, Москва неми-нуче щомоці шкрябатиметься відхопити Україну. І вся катавасія з українською державністю скінчитьсямайже точнісінько так, як прикро все відбулося у сім-надцятому столітті — Москва нашим коштом спільноз Варшавою розшматують Україну якимось ново-спеченим Андрусівським договором.

— Тоді підкажіть інший вихід. Хіба це не останняспроба зберегти нашу державність? — підняв здивова-но й навіть сердито брови Петлюра.

Євген Харлампійович бачив на карті не тільки лі-нію по Дністру, Збручу, Стиру й Прип’яті, він перевівпогляд у західний бік, де частину української земліохоче відріжуть собі чехи, румуни й мадяри, а москальлишиться на Лівобережжі — на п’ять частин, начеторта, все розчвахтають…

— Справді, не вродився ще Соломон, що нараїть тутвихід. Не слід було повстання супроти Скоропадськогопідпалювати та валити державу, що вже на ноги спина-лася. Ну, та минулося се… Коли хочете пробувати, тона страх і ризик спробуйте. Зрештою, схожа потуга-проба для імені Виговського зберегла людську, доситьпристойну історичну репутацію.

Довгою була та непроста мова, вони немов блукалилабіринтами, з яких невідомо чи й взагалі був десь

23

Симон Петлюра видався Чикаленкові втомленим,навіть змученим, чимось пригніченим, помітно поси-вілим і постарілим. Євген Харлампійович поцікавив-ся, природно, з якої причини його викликали оце зЧехії у Варшаву, надто складно тепер добиратися. Та йхворість насідала в останні тижні, боявся зомліти вдорозі.

— Нам дуже хотілося б порадитися з представника-ми української буржуазної верстви, а особливо з вами,що весь вік відпрацювали для нашого відродження, —відповів Петлюра, і Чикаленко звернув увагу, що унього ще й мішечки з’явилися під очима, мов від до-брячого перепою, хоча напевне знав: того за СимономВасильовичем не водилося. — Шкода, що немаЛівицького, ми хотіли б разом послухати ваші думки.Чи не могли б ви провести пару деньків у Варшаві,доки приїде Лівицький?

Чикаленко останнім часом добряче хворів і аж ніякне у захваті був від такої перспективи.

— Симоне Васильовичу, ви ж і без Лівицького знає-те, які поставити запитання… Зрештою, і по тому дум-ками зможете вдвох обмінятися.

Петлюра вагався, не маючи відразу, що відказати,але після роздумів додав:

— Знаю, звісно… Нам конче важливо почути вашуточку зору про договір, який маємо підписати з поля-ками.

Симон Васильович підійшов до великої карти, щона стіні висіла, і взявся водити по ній незаструганимкінцем олівця.

— Границя з Польщею приблизно має піти відДністра по Збручеві, далі по Стиру та Прип’яті доДніпра. Натомість Польща за те визнає на Сході

Іван Корсак

110

Діти Яфета

113

бодай надкушу… Та нехай собі плещуть, он на зятяйого Олександра теж тінь наводять. Мовляв, як ходиву соціалістах, то був просто Скорописом, а як порвав зтими соціалістичними витребеньками, то став себеіменувати надто поштиво, тепер він Скоропис-Йолтуховський. А про братів Шеметів наплескали, щовони мало не організатори перевороту і встановленняна гетьманство Скоропадського. Правда ж в іншому,до квітня 1918 року Павло Петрович з ними зустрічав-ся частіше, навіть у домі бував, а як було проголошенойого гетьманом, то ці зв’язки чомусь ослабли. І Чика-ленко вельми з того шкодував, бо, як записав у щоден-нику, «Шемети та Міхновський надали б гетьманськійполітиці виразного українського характеру».

А ще Євгенові Харлампійовичу подумалося, щопропозиція Лівицького стати міністром земельнихсправ — то не перша така спроба на свій бік йогозалучити. Перед тим і Липинський, і Шемет писали донього, аби шанував він своє здоров’я, бо ще гратименемалу роль в українському політичному житті. Ні,гадалося, він красненько подякує за таку честь, вінмає хоч скромне, але чисте ім’я, з ним і помертимусить, не виквацявши його в тій чи тій непевнійсправі або авантюрі.

Чикаленко при згадці про скромне своє ім’я мимо-волі всміхнувся: на думку спав нещодавній кумеднийвипадок. У час, коли більшовицька мітла вкупі з без-ладом бандитизму геть очистила селянські комори,хліб на очах неймовірно дорожчав, а борошна хіба зтрудами великими вдавалося десь віднайти, взявсядля нього Іван Липа виклопотати того борошна тріш-ки. На те бухгалтер «Дніпросоюзу», якого ЄвгенХарлампійович ніколи в очі не бачив, та й, напевне,не побачить, відказав без вагань:

— Як для Чикаленка, то можемо дати і цілиймішок…

рятівний вихід, а ще блукали нерідко із зав’язанимиочима — не дано людині наперед знати долю.

— Залишайтеся, пообідаємо разом, ще поганяємо тідумки, — запропонував насамкінець Петлюра.

— Дякую красно, але маю відмовитися: через хво-рість свою сиджу на дієті, мені зась усе те, що всім наздоров’я… Але Лівицького, хай буде по-вашому, такидочекаюся.

Коли через кілька днів над’їхав Лівицький, то мовапішла по другому колу, хіба спинилися довше на орга-нізації урядового апарату.

— Ми телеграфічно вже запросили Липинського напосаду міністра зовнішніх зносин, Скорописові пропо-нуємо міністерство внутрішніх справ, Шелухіну —юстиції, Лукасевичу — здоров’я, а вас просимо очоли-ти міністерство справ земельних. Гадаю, на вашімімені помиряться всі українські і неукраїнські кола,воно підніме авторитет всього уряду.

— Дякую на красному слові, — аж скривився ЄвгенХарлампійович від мимовільної похвали, хоч звучалавона цілковито щиро. — Тільки не вірю в можливістьзладнати державу з поміччю поляка чи іншого щесусіда. Але якби й раптом взялася десь така віра, тооднаково не маю здоров’я. Щодо інших міністерств, токожен сам нехай зробить вибір.

Чикаленко подумки прикидав у думці, що йЛипинський, напевне, не дасть згоди, бо й в нього здо-ров’я абияке, та ще злі люди капості чинять. Хтозна,чи від безділля, чи від злого умислу, тільки недругирозносять плітки, що коли Липинський кріпко зап’є,то спершу тримається як українець, потім удає із себеросійського офіцера, а врешті, як зовсім вже підкутом, то починає кричати: «Jestem szlachtichonorowy!» Ці невмиті губи плещуть подібні байки,аби хоч якось підпсувати авторитет людини та поста-вити під сумнів його українськість — як не з’їм, то

Іван Корсак

112

Діти Яфета

115

в еміграційних колах піднесла авторитет ПавлаСкоропадського.

Нагода для цього небавом насувалася вельми зруч-на, наприкінці 1920 року Ліга Націй передбачалаукраїнське питання винести на розгляд.

Доволі несподівано до Скоропадського звернувсядипломатичний представник від ЗахідноукраїнськоїНародної Республіки Роман Смаль-Стоцький, який невважав себе досі гетьманським прихильником:

— Бувший посол УНР в Англії Арнольд Марголін,ваш бувший сенатор, повідомив, що він по препоручен-ню нашого уряду подав разом з радником посольствадоктором Олесницьким прохання до Ліги Націй, щобиУкраїна була прийнята в союз народів. Засідання ЛігиНацій, як ви знаєте, починається в Женеві 15 сього міся-ця, і на черзі стоїть питання про прийом України.Позаяк справа йде не про визнання того чи іншого урядуУкраїни, а про допущення українського народу, якосуверенного, у сім’ю народів, то пан посол Марголін і ядумаємо, що кожний український патріот, а особливовідомий, може багато допомогти справі, коли зі свогобоку звернеться про прийняття українського народу доЛіги Націй. Ваша екселенція була головою нашої дер-жави і тому, що в самому нашому проханні ми робимовказівку на вашу першу грамоту, в якій ви прокламуєтесуверенність українського народу, то ваше таке тепе-рішнє прохання до Ліги Націй було б дуже корисне…

В’ячеслав Липинський, Олександр Скоропис-Йолту-ховський, Микола Тимофіїв від управи Українськогосоюзу хліборобів-державників, як від політичної сили,відразу ж ухвалили звернення до Павла Скоропад -ського, ґрунтуючись на його праві голови держави.

І Скоропадський пише наприкінці листопада 1920 року до генерального секретаря Ліги Націй Еріка Драммонда:

24

У приймальні прем’єр-міністра Угорщини графаБетлена було завізно, смиренно чекали черги генерализ рядами зблискуючих на грудях орденів, тихеньконудився інший сановний люд, хоч дехто час до часувиймав кишенькового годинника на масивному золото-му ланцюгові і нетерпляче на нього зиркав. ДмитровіДорошенку пощастило, бо не змусили довго ждати тадивитись у вікно на розкудлані осінні хмари: граф довізиту Дмитра Івановича, як недавнього гетьманськогоміністра закордонних справ, поставився приязно. У Бу-дапешті не зійшли ще з пам’яті сумні діяння Бели Куна,і мало часу ще збігло, як відмили з бруківки та стінбудинків столиці людську кров по «червоному терорі».

— Можете бути певні в нашій помочі. Як матеріаль-ній, так і моральній помочі гетьманському рухові, —граф кожне слово вимовляв чітко, навіть паузи неве-ликі поміж ними чомусь робив, — він не збиравсяховати очі, а заразом власну позицію, сяк-так прикри-ти її обтічними, занадто туманними дипломатичнимивихилясами.

Гетьманський рух поступово набирав сили в різнихкраїнах, те визнавали навіть недружелюбні до ньогокола з української еміграції.

— Скоропадського заступає в Лондоні якийсь муд-рий чоловік, — пробували вони вираховувати «мудрулюдину», яка акуратно й толково помагала контактамз британським прем’єром Ллойд Джорджем. Успішнапоїздка в англійську столицю Олександра Скорописа-Йолтуховського тільки ствердила зв’язок, що потрохуміцнів.

— Але то лишень окремішні наші кроки, — мізку-вали в оточенні Липинського. — Гучніша акція потре-бується, яка міжнародний розголос справі дала б, та й

Іван Корсак

114

Діти Яфета

117

їм же самим буде зле, не слід шинкувати цілим наро-дом. Зі сторінок доволі тиражної в тих краях«Лозанської газети» пробував докричатися:

— Одначе я переконаний, що для майбутнього спо-кою Східної Європи у боротьбі з розкладовими тенден-ціями крайніх течій є тільки одна опора, один охорон-ний мур — це національне почуття. Україна, зоргані-зована в державу, базована на національному почутті,відповідно глибокому бажанню всього народу керува-тися самим собою, стане несокрушимою опорою тогомиру, який цілий світ тепер шукає…

Закружляло, замело в суперечках серед емігрант-ського товариства, в тому стовпові вихору крутилися іпіщинки правди, і словесне сміття пліток чи вигадок,кружляв той вихор, аж очі сліпив.

Тільки плечима знизували дипломати в Лізі Націй:який же то народ, яка нація, в якій один — в ліс,інший — по дрова; та приповідка у кожній мові свійвідповідник має, по-різному серед різного люду зву-чить, але сутність її однакова. То ще не народ, то гуртлише або натовп, хай і сорокамільйонний. Навітьпредставникам від ЗУНРу більшого досягти від над-дніпрянців вдалося, таки визнала Ліга Націй, щоГаличина під займанщиною військовою польськоюперебуває. Щоправда, вже потім Рада послів і тоговизнання позбавить, а Ліга Націй незнане в історіїлюдства лихо — український голодомор — сором’яз-ливо чомусь, на свою ганьбу, потаємно розглядативізьметься…

А Липинський почувався по тому, мов ліками пере-дозував і об’ївся тими пігулками: гіркота нестерпна йвсе довкола, світ всенький жовтим постав. МилийБоже, думалося В’ячеславу Казимировичу, згляньсянад людом цим дивним, тож істинні діти Яфета, вониж справді до вищого тягнуться, аніж власного шлунка

«Вважаю своїм обов’язком піддержати зо всіх силакцію, яка відповідає почуттям і бажанням цілоїукраїнської нації, не дивлячись на ріжниці між їїполітичними партіями».

І тут закрутило у суперечках, замело та завіяло, якв суху переджнивну пору вихор раптом знімається:одні лякалися, що стане те визнанням Скоропадськогоєдиним легітимним репрезентантом народу українсь-кого, інші швиденько свої представлення у Женевушкрябали. Мовляв, Скоропадський поміщик, і самілише поміщики його настановили, а не весь народ,мовляв, німці силою його возвели, забувши, хто тогонімця кликав ще до нього, і взагалі змело гетьманаповстання загальнонаціональне. То ж він про федера-цію з москалями грамоту написав…

От тільки автори представлень мов очі позав’язува-ли та вуха позатулювали, коли Скоропадський пуб-лічно казав:

— Я стою за самостійну Україну, тому що лишеясно й чітко поставлене національне гасло може вря-тувати Україну від більшовицького поневолення; крімтого, рішуче зневірившись у прагненні Росії всіх табо-рів до чесного вирішення українського питання, я вва-жаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху,Україна і Великоросія зможуть встановити чесні бра-терські відносини… В той момент, коли Україна пере-буває в боротьбі за своє право на життя, не маючи ніз-відки підтримки, говорити про федерацію з Велико-росією, яка не існує і має значно менше шансів існува-ти в даний час як народ, що дійсно живе своїм жит-тям, своїм розумом і так далі, це означає підштовхува-ти свій рідний край до провалля…

А ще Скоропадському вельми хотілося якось утлу-мачити тим дипломатам лукавим, що не слід з йогоземлі творити базарний товар для гешефту дрібного,

Іван Корсак

116

Діти Яфета

119

коли він був перепрацьований, затурканий і нашими,і німцями, і москалями, з тягарем моральної відпові-дальності за неморальний спосіб одержання влади —цей первородний гріх гетьманату, тоді я не знав, якпоставитися до цього твердження. На щастя, тепер,коли я мав змогу кілька тижнів сливе зустрічатися зним, обговорювати самі різнорідні справи як теперіш-ні, так і гріхи його гетьманування, які він сам тепербачить, з яких деякі бачив він і тоді вже, — на щастя,кажу, можу Вас запевнити, що це абсолютно моральноі розумово здорова людина, без сильної волі, щоправ-да, але наскрізь чесна й порядна, з державним розу-мом далеко ширшим, ніж, скажімо, партія соціалі-стів-федералістів…»

Олександр Філаретович написав «людина, без силь-ної волі, щоправда, але наскрізь чесна й порядна» ізавагався. А чи сповна має він тут рацію? В порядно-сті Павла Петровича ніхто не сумнівається, а от щодоволі… Справді, Скоропадський інколи довгенько-такизапрягає, метушню не вельми шанує, не має звичкизверхньо розмовляти, властивим йому, видавалося б,генеральським тоном. Однак як набіжить критичнамить, діє доволі рішуче. Хіба забув ти, Скорописе, якдесять міністрів його кабінету подали Скоропадськомузаписку, де серед інших «федералістичних» викрута-сів зажадали, щоби російська мова була державноюнарівні з українською? І що вчинив тоді гетьман, якийукраїнською сам ще толком не володів? Скоропад-ський негайно відправив весь кабінет у відставку, ввівдо уряду семеро визначних українських діячів, і цейкабінет на першому засіданні не тільки відхилив«двоязичіє», а й ухвалив кардинальний для Українизакон про автокефалію церкви.

Вікторія спустилася вниз порати обід і вже вдругегукала чоловіка до столу, але йому не хотілося відри-

тваринні якісь забаганки слухають, вони справді продобро мріють на тій землі, де закопана їхня пуповина.

Отець Небесний, Творець-Вседержитель, поможиїм хоч колись спам’ятатися…

25

Сивий серпанок туману-дощу плив поволі за вікон-цем мансарди, чутно було, як бляшаним дахом лопо-тять великі краплини і з шумом збігають униз, крізьтой серпанок хіба смутно проглядаються барвисті пря-мокутники червневих полів та городів, а вдалині рідку-ватий лісок зеленіє на горбиках. Олександр Скоропис іздружиною Вікторією вперто вирішили перечекатинегоду і ще побродити ліском-переліском — вчоразнайшли десяток суниць і аж однісіньку сироїжку.

Настрій в Олександра Філаретовича був так самокислий, як за вікном погода. Він одержав сердитоголиста від тестя, Євгена Чикаленка. Тесть добряченам’яв-таки боки, висварив і його, і Липинського.Попри нелукаву натуру старого, здатність на словахвикласти те, що на думці, не приховавши за пазухою йкрихти іншого, Скоропис не міг з ним погодитися.Йшлося про цілковито різне бачення постаті Скоро -падського.

«Ви пишете, що ще зрозуміли б нас, коли б ішли зВишиваним. Ми не лише про це думали, але, як Ви згазет знаєте, добилися навіть можливого об’єднанняобох цих позитивних чинників, наскільки це можливона теперішні, безнадійно сумні з політичного погляду,часи. Сливе все, що Ви про гетьмана в цім листі напи-сали, зовсім не відповідає дійсності. Слово «дегене-рат», яке і Ви вживаєте, чув я не раз ще у Києві. Тоді,

Іван Корсак

118

Діти Яфета

121

А ще мав застерегти він Євгена Харлампійовича відзлих нашептів та наговорів, якими емігрантське сере-довище так насичене, як вологою повітря отам за ман-сардним віконцем, уберегти від пліток, чуток і пересу-дів — чоловік бо через здоров’я не завжди має змогуваритися у закіптюженому та обсмаленому політично-му казанку. Бо чого тільки Скорописові не доводилосячувати, навіть несусвітнє таке.

— Я задушив би власними руками Скоропадсько-го, — цілковито щиро зізнавався знайомий, якогобайдужим до їхньої справи ніяк не назвеш.

— А то ж за які провини?— За розстріли та шибениці для українців.— Чи ж то за його наказом?— Атож, певні люди казали…Коли ж Олександр Філаретович просив назвати

хоча б один достеменний факт, то наводили різнікаральні експедиції. Насправді ж, як неважко булоз’ясувати, йшлося про каральні діла німців чи моска-лів, які охоче на гетьманців списувалися. І Болбочанане Скоропадський до страти судив, а сталося те з мов-чазної згоди Симона Петлюри…

До столу Скоропис добрався тільки опісля доганивельми суворої його Вікторії, але все ж на папірпоклав останні слова:

«Я не думаю, щоб Ви на мене за цього листа серди-лися... Тут же одверто написане те, що думаю у відпо-відь на Ваш такий же одвертий лист. Їхатиму нонче уНімеччину. По дорозі туди або звідти конче вступлюдо Вас; бо на поїздку нас обох справді з грошима скрут-но. Щиро Ваш Олександр».

…Як задощило, вмить замурзалося все до видно -краю, так і прояснилося небо раптово, заясніло, мовхустиною хто по запотілому склу тернув, — Олек-

ватися від листа, він мав сповна викласти всі незгоди злюдиною, яку поважав не лише як тестя.

«Ще Ви дивуєтеся, як ми, Липинський і я, «люди,яких вважаю за розумних та чесних, встряєте в справуз таким заплямованим чоловіком, як Скоропадський».Коли Ви нас справді вважаєте за розумних і чесних, тоне дивуйтеся, а зробіть такий висновок, який з Вашогопризнання виходить: що ми на дурне і нечесне не піде-мо; що нам наш розум і наша честь наказують іти з дер-жавно будівничим Скоропадським, хоч на ньоготюкають всі наші щирі українці, бо в цім ми бачимопорятунок нашої державності і, навпаки, не бачимойого ніде інде. Якщо Ви бачите — чому Ви нам очей нерозкриєте?»

Олександр Філаретович на якусь мить відклавручку: напевне, останні рядки викреслити слід, надтокруто для зятя, зрештою, навіть як до уваги не братиродинні стосунки, то однаково якимось докором зву-чить те людині, яка на такий докір зовсім не заслуго-вує. Але ні, він не викреслюватиме нічого, надто вели-ка і непідробна повага до Євгена Харлампійовичавиробилася впродовж років: попри несхожість вдач,щось вловлював Олександр Філаретович спільне уЧикаленка з Липинським, чимось подібними один доодного були, так обоє й не навчилися упівсили за спра-ву братися чи ділити на частки себе між справою тавсім іншим, житейським і cум’ятливим, що від ділахіба відволікає.

Укотре пропустив Скоропис прохання дружини йтидо столу, вже й сердитися вона починала, бо вихолону-ти страва може: нащо ж тоді клопоталася. Він мавдописати листа на одному подихові, перерва розм’як-шить, не все з думки сповна на папір ляже — десьмалодушність, чого доброго, напливе…

Іван Корсак

120

Діти Яфета

123

наших співробітників. Скажу Вам щиро: якби з тогогуртка нашого, довоєнних українських самостійниківєвропейського складу, було менше «привати» — спра-ва Українська сьогодня б не пропадала… Нездатністьдо витворення власної організованої аристократії,брак у кандидатів до неї аристократичного духа, якийєсть перш за все духом сили і любови — ось проклят-тя України. У всякому разі, я як завжди бороню Вас,так само буду боронить і Скорописа, бо вважаю, щопомимо всіх глибинних різниць між вами, по суті іВи, і він в європейському розумінню того слова —Патріоти…»

Чого ж воно так, думав Липинський, чого ж в еміг-рації нашій осіння сира незгода як вплуталася, то йдосі нема просвітку; всі вони, або майже всі, є дітьмиЯфета, порядні і нелукаві, чом доводиться Скорописа-Йолтуховського боронити від Донцова Дмитра, аДонцова од такого ж інтелігентного Скорописа? Всі жбо покинули статки, маєтки, чи заробітки, чи стан сус-пільний поважний, покинули сім’ї, стиснувши серце,нерідко під загрозами грізними, і не в пошуках яко-гось примарного золотого руна чи інших скарбів поки-нули, подалися з землі своєї або викинуті зі зневагоюбули з неї щенятами; чом воно так? Може, тому що занезнаними досі законами в кожного одночасно течекров і Яфета, і Хама, просто питання в відсотках, хто -зна, може те дослідять колись велемудрі вчені…

Він напише-таки давно задуману працю про Яфета іХама, про обох цих кревних синів на його землі, наякій вигодувалися і зростали. Він чесно напише, якнепросто долати та впокорювати розбурхану і розхрис -тану хамську стихію, як у собі помогти Яфетові:«Хамство це мусить пізнати без страху, до самогокоріння, кожний не трус, не позер, не фразер; кож-ний, хто любить Україну. Пізнати не на те, щоб над

сандр з Вікторією ще до вечора назбирали піввідрасироїжок, що навперейми розкривали до сонця своїкапелюшки. І то було в метушні розтерзаного і роз-шматованого емігрантського життя такою рідкісноювтіхою...

26

Задощило знову, вплелася сіра негода, кисла осіньу німецькому містечку Райхенау ще нуднішою видава-лася Липинському, аніж у далеких Затурцях — в такупору хворість його молоділа. Він почав писати листаДмитрові Донцову напівлежачи, бо несила було навітьзвестися, а писати, не відкладаючи, мусив: і так затри-мався з відповіддю на його попередній лист, просивдарувати йому, тож вибачатися ще раз зовсім не випа-дало.

Поклавши кілька перших рядків на папір, В’яче-слав Казимирович на мить зупинився. Звиклий до чіт-ких формулювань, він мав насамперед подумки окрес-лити речення. Якийсь час просто дивився у вікно, де пошибках ліниво спливали дощові краплини і де, вітромзанесений, до скла притулився жовтий кленовийлисток, мов просився у дім від сирої нудної мряки;великий такий, лапатий, з чорними цятками поміжпрожилок, листок той дивом хіба на шибці тримався.Липинському в листі не хотілося просто відбутися чем-ністю чи напустити отої осінньої, як за вікном, мрякилітературної, продумати аргументи він мав конче, боне медом намащені будуть слова, а незгода гірка в нихзвучатиме; мусив відверто сказати:

«Прикро мені, що нам з Вами, мовляв, не по полі-тичній дорозі і ще прикріщі Ваші думки про одного з

Іван Корсак

122

Діти Яфета

125

ли і надалі авторитет Павла Петровича та готувалисьдо майбутнього зїзду в зимі хліборобських органі-зацій».

Науковий львівський щоквартальник «Богосло-вія» звернувся до В’ячеслава Казимировича з прохан-ням участі в ювілейній книзі, присвяченій митропо-литові Андрею Шептицькому. Липинський не мавсерця відмовити, але й участь взяти не було змоги:пошана моя, відповідав, до митрополита не дозволяємені виконати свою працю наспіх і зле. А виконати їїдобре не можна, бо тут, на чужині, бракує потрібнихдля праці джерел, та й нездужає він якраз тяжко. Алеґрунтовний лист цілковито відповідав науковій солід-ній розвідці. Дві постаті В’ячеслав Казимировичпоряд поставив:

«Власне з таких найглибших і найміцніших істо-ричних підкладів нації виросли: і найвидатнішийпредставник нашої Влади духовної — Церковної, інайвидатніший представник нашої Влади світської —Державної. Тому, незважаючи на всі ріжниці, які від-било на них наше вікове розшарпання УкраїнськоїЗемлі, обидва вони — і нащадок галицьких бояр тамитрополитів, Андрей Шептицький, і нащадоккозацьких гетьманів, Павло Скоропадський — дійш-ли в своїй природній еволюції до творення реальноїУкраїнської Держави, йдучи до неї двома споконвіч-ними шляхами: шляхом Церкви і шляхом Меча…»

У Торонто головному обозному Січової організаціїКанади Володимирові Босому через океанські хвилідолітали слова В’ячеслава Казимировича:

— Всі ми об’єднуємось біля персоніфікуючої нашудержавну ідею особи гетьмана Павла Скоропадськогоі біля його Роду, і всі ми підлягаєм йому через безпо-середні наші влади тих організацій, до яких нале-жимо.

Україною по-хамськи насміхатись, а щоб її любовюсинівською з пониження піднести, перемігши хамствокругом себе і перш за все в собі».

Таке вже життя повелося в Липинського, що мусивчастенько спілкуватися з лікарями та час до часу ана-лізи крові здавати. Якось попросився було глянути підмікроскопом, яка ж у нього та кров — клітини рослинне раз, і не два в мікроскопічному збільшенні бачив,як вчився агрономії у Кракові, а от крові якось недоводилося досі. Він без пояснень, звісно, спершу незнав, як дрібнюсінькі ті тільця відрізняти, інше ж надумку спало. Малесенькі часточки, ті тільця дрібню-сінькі, які понесуть по судинах поживу і кисень, підскельцем мікроскопа штовхалися хаотично і безтол-ково. Отже, з них ніякого зиску тілу, мимовільноподумалося, як не буде якоїсь сили, не буде чогось, щостисне у струмінь їх та направить до цілі, Творцем іприродою предковічною писаної, — в кроля чи люди-ни, птахи чи жаби — а робить те діло серце, двигунчикневтомний.

Так і тут, в еміграції, всі вони лише дрібні кров’янітільця, що спиняться поступово, затихнуть і висох-нуть, як оті, що під мікроскопічним скельцем, коли небуде кому їх стиснути в струмінь.

Доки вагання тривали, було одне, а як зійшлися напостаті Павла Скоропадського, на його гетьманськійперсоніфікації, то всі сумніви і балачки мали лиши-тись десь там за спиною.

У Румунію, в Бухарест, Андрієві Білопольськомунесла пошта слова В’ячеслава Казимировича:

«Не зневірюйтеся першими невдачами і кончепостарайтеся закласти місцеву хліборобську органі-зацію. На мою думку, мусить вона бути автономна, якнаш Союз Варшавський, важно тільки, щоби визнава-

Іван Корсак

124

Діти Яфета

127

Євгена Харлампійовича переконують, що Скоропад-ський є людиною надзвичайно сміливою, рисковитою ітепер це вже зовсім не та невиразна постать, що була1918 року — він набрався досвіду, став свідомим укра-їнським націоналістом та самостійником, розвивсяполітично взагалі…

Ну як же ці милі й самовіддані люди не втямлять,гадав Чикаленко, що монархії не на часі, хай і в формідля наших земель традиційного гетьманату, монархіїта імперії всюди падають, як струхлявілі й зогнилідуби, люд обирає тепер якийсь демократичнішийпутівник… А Липинський всієї моці до того ж докла-дає, аби теоретичну, якусь ідеологічну підвалину підзадумку ту непевну підкласти. «Як можна в сей час, —писав у щоденнику обурений Чикаленко, навіть необурений, а такий роздратований і злий, аж міжрукою та сторінкою щоденника, видавалося, іскрисердиті проскакували, — коли людство стремиться довизволення, виходити на світ Божий з ідеєю монархіз-му, автократизму і т. д. Я розумію, що можна говори-ти про часову диктатуру, бо тепер на Україні ні парла-ментаризм, ні радянські форми не зможуть привестидо порядку розбурхане море, втихомирити отих звірівненажерії. Для них дійсно треба якогось «усмирите-ля», але возводити се в систему, проголошувати прин-цип «единовластия» в часи, коли валяться трони,коли людство отим єдиновластієм доведене до розва-лу, до повної руїни, шукає нових форм, які б врятува-ли його, повернули до норми життя, заснованого насправедливості, на знищенні визискування одними —других. Не розумію! Не розумію особливо тому, що ціідеї виходять від людей, яких я вважав здатними додержавного творчества».

З іншого ж боку, наше населення так змучилося,гортав думки Євген Харлампійович, так втомилося від

27

Від Чикаленка не сховалася втома на зятевомуобличчі: посіріле якесь воно, навіть з відтінком жов-тизни, мов аркуш газетного паперу, що пролежавкілька днів на підвіконні під прямим сонячним проме-нем. Олександр Філаретович заїхав в Карлсбад прові-дати тестя — власне, заїхав попутно, бо прямував наБерлін, аби здобути там гроші для В’ячеславаЛипинського.

— Лікарі посилають В’ячеслава Казимировича уШвейцарію, — оповідав мету подорожі Скоропис, —кажуть, що він довго не видержить, коли не виїдетуди.

— Шкода мені дуже цього чоловіка, — розумів кло-поти зятя Євген Харлампійович. — Як там не було б,але то один з найцінніших наших робітників.

Про нехитре здоров’я В’ячеслава Казимировича щераніше розказувала дочка Вікторія, коли мова зайшлапро другий випуск «Хліборобської України»:

— То досить велика книжка, і є в ній багато солід-них статей. Особливо, кажуть, гарна стаття Липин-ського. На жаль, він дуже некріпкий: оце недавно про-лежав знов майже місяць з температурою тридцятьдев’ять з лишнім; якийсь грип, мовлять, а я думаю, щоу нього також легені хворі, а од легенів вже ослаблострашно і серце. Треба спокій, а він дуже працює,боїться, що умре з голоду, бо грошей за душею ніякихне має. А мусить слать ще жінці й дитині в Галичину —і ті нічого не мають. Тут ще й на «Хлібороба» треба:друк тепер коштує страшенно, ось тому так довго аль-манах не виходить, що все бракує грошей, а позичитьніде.

Чикаленко не раз у думці сердився і на зятя, і наЛипинського, і на всю їхню затію зі Скоропадським.

Іван Корсак

126

Діти Яфета

129

ною, дочкам дали тісну кімнатку під дахом, а синовімалому Данилові взагалі місця забракло, то у ваннійкімнаті спав. Зараз же гетьманша професійно шиє,господарюють усі, город тримають, свиней, курей інавіть козу. А тим часом члени Директорії порозкра-дали своїм партіям, як оповідали Євгенові Харлам-пійовичу обізнані люди, по десятку мільйонів, а колирозбігалися після катастрофи, то кожний з них повізіз собою по мільйончику. Виправдовувалися тим, щоці гроші їм дала партія за витрачену енергію і нервипід час будування Української держави.

У щоденнику Чикаленка залишиться про це кількарядків, таких суголосних рядкам Липинського проХама і Яфета:

«Хамська вдача зосталась вірною собі, і ці добродіїживуть тепер розкішно скрізь по заграницях, дивуючивсіх розкиданням грошей, і скандалізують Україну. В Бухаресті, кажуть, кокотки заявили місії претензію,що українські високопоставлені гості розплатилися зними гривнями, яких ніхто не приймає, і в такий спосібобманули їх…»

28

Наче стрілка на годиннику раптово здригнулася,стрибнула й завмерла на поділці наміченій — Липин-ський відчув, що далі не буде вже відкладати давним-давно задуману працю «Хам і Яфет».

А в підзаголовок він поставить: «З приводу десятихроковин 16/29 квітня 1918 р.».

З димом пустило хамство його Русалівські Чагари,з димом пішли недописані історичні праці та бібліоте-ка, а в могилу загнало воно щирого приятеля селяни-на Левка Зануду. Для В’ячеслава Казимировича

безладдя, анархії та большевицького раю, що радіснострічатиме і Скоропадського, який вже раз довів, щовін здатен створити державу, в якій запанують спокій,лад і можливість жити й працювати; а коли й трапля-лися надужиття (каральні експедиції тощо), то дужевони були гуманними порівняно з большевицькими,бо тоді не розстрілювали, тільки шомполами били, тай то наперекір Скоропадському…

Зрештою, вишукуючи сьогодні кошти для хворого,людяно чинить зять ще й тому, думав Євген Харлам-пійович, що колись самому Скорописові і дочціВікторії в лиху пору неабияк Липинський у помічстав. Як вибралися вони з того жаху на своїй землі доВідня, то негадано занедужав серйозно ОлександрФіларетович та надовго зліг. А вибралися вони хіба зблагенькими чемоданчиками і без ніяких запасів.

— Липинський нам дуже багато поміг, — оповідалазгодом Вікторія. — Ходив часто до хворого ОлександраФіларетовича, виробив там документи, виплативгроші…

Пам’яталося Чикаленкові зізнання самого Липин-ського про перепони й пороги в такому многотрудномув їхньому становищі видавничому ділі:

— Нашу невеличку літературу видаємо власнимикоштами, то все тяжче долається, бо належимо до тих,які на революції не заробляли, а все, що мали, стратили.

Така ось доля чистісінького поміщика, до того жпотомственного, В’ячеслава Липинського, як, зреш-тою, і його, Чикаленка, багатія-буржуя з далеких тазавше милих, незабутніх ніколи його Перешор… Та йСкоропадський до схожих буржуїв належить: як ставгетьманом, то запропонували йому в Маріїнський па-лац переїхати. Відмовився він одразу, не хочу, казав,як Керенський, у час людської біди чорної в палацахжити. Мешкав в одному будинку зі штабом та охоро-

Іван Корсак

128

Діти Яфета

131

Прикметою українських людей єсть не само хам-ство, а ніким і нічим необуздане хамство. В громадахдержавних Ной, поруч Хама, має завжди ще й другогосина: Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любитьбатька. І будуючою силою своєї любови він перемагаєруйнуючу силу хамової злоби. Бо Хам шанує тількисилу. До піддержаного яфетовою силою батька вінперший прибігає просити ріжних милостей…»

Окремі рядки В’ячеслав Казимирович писав черезсилу, спиняючись та вагаючись, але не написати вінпросто не міг — якщо хотів сам перед собою не лукави-ти і не брехати.

«Повстання Пушкаря завалило українотворче ділоБогдана Хмельницького. Повстання отаманів під фір-мою «Петлюра—Винниченко» завалило українотвор-че діло Гетьманства 1918 р. І як в першім так і в другімвипадку — так вчора як від віків — переможці, обдер-ши Україну в Законности, Маєстатичности, Загаль-ности, перерізали зараз же на другий день самі себе іщезли в рабстві…»

А ще Липинському було важко й непросто писатитакі рядки, бо він розділяв Винниченка-людину відВинниченка — політичного діяча та Петлюру-людинувід Петлюри-політика; Винниченкові навіть матеріа-ли надсилав із Кракова для його майбутньої книги. І морально підтримував Володимира Кириловича,коли той вагався та просив поради. «І не зражуйтесьпершими труднощами, — писав далекого 1912 рокуВ’ячеслав Казимирович Винниченкові. — З сучаснихукраїнських письменників історичну повість часівХмельнищини можете написати тільки і виключноВи. Це ж часи великих діл: людей-титанів. Треба матисамому почуття сили, щоб тодішніх людей, а не мане-кенів, як досі бувало у нас, змалювати і в творіхудожньому воскресити».

навіть не принципово було знати ім’я убивці, та й дейого знайти тоді, на палаючій від краю до краю землі,ім’я те і так пізнаване, однаково звучить з сивих пра-давніх часів — Хамом кличуть його.

Щоправда, через низку десятиліть прізвище вбивціЛевка таки відкрилося і зізнався нарешті він особи-сто — Григорій Вельбівець. Мов караючи, доля не до -зволила йому створити сім’ю, він ходив по людях,перебиваючись випадковими підробітками. Одногоразу, напившись до поросячого стану, не стримався ісам завів мову:

— А от і не знаєте, хто вбив насправді Левка Зануду…Певне, кожній людині, яка вік прожила, хочеться

інколи пригадати найбільш значуще в тих літах заспиною. Григорій Вельбівець теж не був винятком, віну пам’яті п’яній шукав похапцем, чим похвалитисяможе, але все ніяк не міг щось значуще знайти; в томуминулому, мов у порожній коморі залишеної господа-рями домівки, яку й миші давно покинули, анічогі-сінько забачити у пітьмі не вдавалося; врешті відвипитого його розчервонілі очі сяйнули радісно, іГригорій видав урочисто:

— А то я прикінчив Левка!І взявся на мигах показувати, як Левкові відрубу-

вав тоді голову.Липинський писатиме про Хама українського, чому

спроба сотворити державу та стати нацією скінчиласьруїною, як і всі попередні, упродовж тисячі літ…

«Хамство є скрізь, — писав швидко, не відриваючипера від паперу В’ячеслав Казимирович. — Це правда.Скрізь єсть «гін» до виділювання себе із своєї громади,до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Алескрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єстьсила доосередкова, здержуюча. І власне оця другасила перемагає завжди в тих людських громадах, щостають окремими націями, державами.

Іван Корсак

130

Діти Яфета

133

дихати він у літню спеку, як розпече шпарке сонцеміські каменюки, та ще своє додадуть авто, попухкую-чи синім їдким димком. Ускладнення особливі насту-пали восени, як зарядить тижнями мжичка і так самодавитиме тижнями біль у грудях. Його тамував щомо-ці, аби не помітив того ніхто, бо якнайменше хотілося,аби його шкодували — у тих жалях якесь підспуднеприниження чулось йому нерідко. І Липинськиймусив знову їхати в Австрію, де гірське повітря тріш-ки умиротворювало та гасило біль.

Тим часом організації хліборобів-державників роз-тікалися по світах, народ долучався в їхні лави зде-більшого освічений і кожен щось своє додавав у полі-тологічному, економічному чи правовому баченні, авідомо ж: де два юристи, там три думки.

Спершу Сергій Шемет, який все ближче сходився зПавлом Скоропадським, міг дозволити кинути собііронічне:

— То нічого, що ми зростом різні вдалися… Небавомусіх гетьманців іменем гетьмана вирівняють по Липин-ському.

І знову В’ячеслава Казимировича терзали сумнівита вагання: а чи має він рацію, коли вважає, що безясної державної ідеї і без залізної дисципліни вонинікому й ні на що не потрібні? З одного боку, не вартуєвибудовувати казарму із вчерствілих постулатів, якірано чи пізно втратять колишню силу, а з іншого, рухїхній не має розпливатись, як у господині-невдахи роз-пливається тісто, і тоді не буде запашного у неї коро-ваю, хіба плаский, кислий та прісний пляцок.

— Первородним гріхом українців, — не втомлював-ся казати колегам, — єсть ідейний хаос у політиці табрак організаційної дисципліни.

Зрештою, думав В’ячеслав Казимирович, не вінщойно оце відкрив американський континент, вдум-

Того дня В’ячеслав Казимирович навіть не змігдописати сторінку: він тільки скоса й невдоволенозиркнув на неї, мов на ворога несподіваного.

І чого ж воно так, думав Липинський, чом ці добрі йпорядні люди, що життям ризикують не для вигоди,не для шкурної ницої цілі, високоосвічені й настирні,чом не можуть ці люди мову спільну знайти?

Далі писатиме він уже швидко, писатиме про те, якбуде безмірно важко силу Яфетову в Україні сотвори-ти, силу, не об’єднану ненавистю до чогось поза собою,як об’єднані нею фашисти чи комуністи; вона не можеоб’єднатися ненавистю до свого брата Хама, бо Хамамає виховати, а не вбивати…

А ще В’ячеслав Казимирович не зможе обійти тутроль гетьмана.

«Перший раз в історії України Владу Українськупроголошено під проводом батьків, а не синів: під про-водом консервативного — старшого, а не революційно-го — молодшого класу.

Перший раз в історії України джерело Влади виве-дено з традиції, а не з бунту…

Перший раз в історії України знайшовся представ-ник старшої батьківської верстви, що, не підлизую-чись до хамства і не кланяючись йому на всі чотиристорони, зважився взяти на себе страшний тягарВерховної Української Влади.

Перший раз в історії України в творцях її дальшогожиття проявилась свідомість Землі, а не Орди…»

29

Ще взимку, як затріщить мороз, а повітря сухе,аж видзвонює, Липинському легше велося в Берліні —тут більше року В’ячеслав Казимирович працював вУкраїнському науковому інституті. Але не мав чим

Іван Корсак

132

Діти Яфета

135

торжеств з часів недавньої революції? І хто з нас незгадує з соромом, як віддали ворогам свою Землю ці,що на всіх площах і на всіх публичних будинкахУкраїни ревіли хором про свою любов до неї. Хто з насне пригадує всіх цих чудернацьких костюмів, в якіпоодягались Українці, думаючи, як дикуни, своїмстрашним зовнішнім виглядом знищити ворога… І якщо єсть між Вами такі, що прозвалися Гетьманця-ми, аби тільки заграти ще одну українську «кумедію» табундючитись перед глядачами: «Дивіться, оце ми, щозбудуєм Україну», то женіть їх геть від себе, бо вони інаше діло осмішать, бо вони тільки пограються і втічутьпри першій небезпеці або ще раніше покинуть нас дляиншої, більше ефектної «моди».

Він бився, як риба, яку буря викинула на берег…У суперечках про архітектоніку будування держав-

ного ніяк не випадало обходити релігійні питання.Ненароком з американського континенту зауважилийому, що акценти інколи він розставляє, як католик.Без викрутасів полетіла відповідь: «Не признаватиПапського Примату я не можу, бо родився католикомі остаю ним досі». Але коли мова зайшла загалом пророль церкви в творенні та становленні держави, то йтут так само щиро пояснював своє бачення:

«Наше українське нещастя те, що ми не маємо досіконсерватизму і тому весь наш поступ згорає по пусто-му. Такою основною консервативною українськоюорганізацією могла б стати у нас Церква православ-на — Церква традиційна для більшости українськоїнації. Але для цього вона мусіла б розвивати в собіприкмети консерватизму: дисципліну внутрішню,ідеалізм, інтелігентність, здержаність в словах і ділах,необхідну для існування України толеранцію і такдалі. Тоді вона придбає внутрішню красу, яка людейздержує і ублагороднює…»

ливі та спостережливі люди задовго до нього помічалиподібне й описали в трохи алегоричній, проте цілкомпрозорій формі. Як живі поставали перед Липинськимобрази Дон Кіхота і Санчо Панси — і Дон Кіхот укра-їнський видавався йому зовсім безсилим супроти зне-віри, кращезнайства та бунту Санчо Панси тутешньо -го. Той моральний, безкраїй, дикий і неосвоєнийукраїнський бунтівний «степ духовний» ще вимагаєплугів та борін, інших знарядь окультурення просить,інакше буде страшніший він, ніж за часів Тугайбея,коли виколювали очі, обрізували вуха, саджали напалю і тішились, як людина конала…

Надто багато посіялося бур’яну, мов на кілька роківне ораному полі, і вітер далі розносив лихе те насіння,з якого вочевидь зростали нові «народні вожді», «дик-татори» й «українські Наполеони». І то теж був показ-ник безмежного українського хаосу, який мусив втя-мити врешті, наскільки сильною та зорганізованоюмає стати державотворча потуга…

Липинському залишалося єдине: писати, писати,писати… Як починали літери мерехтіти перед очимата знущально кружляти в повільному танці, далі вжедиктував. То в Румунію, де зневірилися однодумцінедавні й хотіли полишити хліборобів-державників:«Во імя вже спільно пережитого і зробленого нашимСоюзом разом з Вами і во імя Ідеї, якій ми з Вамиразом служили, предлагаю Вам надуматись і взятиназад Вашу заяву про вихід з нашого Союзу». То вКанаду намагався якось докричатися, застерігаючивід чванства і легковажності:

«Не хвались, на бій йдучи! Цю мудру приказку,записану нашими літописцями ще за княжих часів,особливо треба пригадувати нам, сучасним Україн-цям, посідаючи такий страшний нахил до чванства.Хто з нас не пригадує тих безконечних всенародних

Іван Корсак

134

Діти Яфета

137

жави нашої вирікся на користь Угорщини всіх укра-їнських прав до Руси Прикарпатської… За те зажадаввін від угорців п’ятдесят тисяч пенго місячно впро-довж трьох років, згодився потім на менше, врешті неотримав анічогісінько, окрім двох полювань, на якійого перед тим запросили. Так і вернувся ні з чим вБерлін, оставивши на угорських руках підписанийним власноручно акт. Такого і в сні хворобливому неуявити…»

Гнів упереміж із образою низонув В’ячеславаКазимировича так, як досі навіть у грудях ще біль ненизав, видавалось йому, аж під нігтями від того заще-міло: як же статися таке могло? Той біль пробувавпередати Липинський Теофілеві Горникевичу, греко-католицькому священику, в минулому капелановіУкраїнської Галицької Армії:

«Пана Скоропадського я не обвинувачую в «нечи-стоті ідеї», бо він своїх ідей не має, а обвинувачую йогов нечистоті політичних методів і в політичній безха-рактерности та неморальности».

Липинському думалося, що він марне і забагато про-щав до цього, силячись десь на денці душі віднайтивиправдання необачним чи хибним крокам ПавлаПетровича, певне, куди жорсткіше мав він чинити іжорсткіше у вічі казати правду гірку Скоропадському:тоді не сталося б такого, він винуватий сам, але надалітакого кисільного всепрощенства не допустить.

«Коли Гетьман в 1918 р. одночасно обіцює Росіянамвідбудувати Росію, а Українцям — збудувати Україну;коли він, під час мого у Відні і Дорошенкового у Київіпротесту проти анулювання договору щодо поділуГаличини, заявляє графові Форгачу, що він не тількипроти цього анульовання нічого не має, але що будерадий, як австрійський уряд забере з Великої Українивсіх Галичан; коли він клянеться у вірности Німцям, а

Такою ж відвертою була мова зі Сергієм Шеметом:«Я не можу одночасно: творити нову ідеологію, про-

сити позичок на її видання, торгуватись за ціну, шука-ти десь засобів, щоб не здохнути з голоду, писати саж-неві листи до людей, яким вони потрібні, вибачте наслові, тільки на підтерку і більш ніякої користі неприносять; дбати про забезпечення чужих семейств,не маючи сили забезпечити свою власну, бути «цент-ром організації», в якій вся енергія її членів йде наширення внутрішнього недовіря, розколу, дезоргані-зації…»

Між тим напруга поміж хліборобів-державниківнаростала. Сергій Шемет теж не крився з думками:

«Стремління зробити з Липинського Магомета, а з«Листів до Братів-Хліборобів» — Коран — це переса-да. Така пересада тільки відштовхує від нас реалістич-но настроєні елементи, котрі шукають політичногознання, а не політичної віри. Для цих елементів, докотрих я причисляю і себе, «Листи до Братів-Хліборобів» залишаються підручником, але неКораном».

30

Якби раптом на Водохреще в затурцівському лісісніги дивом розступилися і зацвіли анемони, вкри-ваючи білим, як той же сніг, рясним цвітом зазеленілігалявини, чи Турія з добрадива потекла у зворотнийбік, то й то Липинський був би менше вражений, поди-вований і спантеличений. «Як же так, — не йняв віриВ’ячеслав Казимирович, — як могло таке трапитися?Павло Скоропадський, ні з ким не порадившись, неспитавши нічиєї думки, поїхав у Будапешт і там під-писав самочинно акта, в якому від імені будучної дер-

Іван Корсак

136

Діти Яфета

139

жина з донькою не змогли жити на чужині в такихумовах, ти все життя віддавав справі, а тебе на знаквдячності оголошують несповна розуму…

І закипають у відповідь гнівом рядки, кожне слово,кожнісіньке речення: «Ще ні одна українська органі-зація на таку підлу політичну гру не зважувалась.Почин цій новій галузі політичної культури далиохлократичні монархічні ступайки із бувших соціялі-стичних і націоналістичних руїнників. Коли угодноВам підготовляти до України мексиканську формуГетьманства, то робіть це. Але не смійте змішуватиВашої плюгавої роботи з святою Ідеєю, яку Бог помігмені висловити в моїх «Листах».

Во імя святости і будуччини цієї Ідеї вимагаю відВас:

1. Щоб в слідуючім номері «Бюлетеню» був помі-щений в цілості і з всіма підписами Ваш лист до мене з5 травня 1930 р.

2. Щоб Ви не сміли цитувати мої твори, як мотто доВаших «Бюлетенів».

3. Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, якВашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть.

З приводу оцих поставлених мною вимог в ніякупереписку входити з Вами не буду. Всі Ваші листибудуть повернуті нечитаними. А коли б Ви оцих моїхвимог не виконали, то знайду спосіб припинити Вашіполітичні подлости. В. Липинський».

А ще тебе кличуть «не піддаватися нашептам якзлої хвороби, так і злих людей»… От цікаво: хто жнашептав тоді, в неблизькому вже 1908-му, об’їхатикруги дідичів правобічної України з відчитом-закли-ком «Шляхта на Україні», тоді, коли все українствобуло соціалістичне, а не соціалісти були серед ворогівУкраїни, хто «нашептав» відродити тобі на еміграціїзнеславлену ідею гетьманську, од якої втікали усі,

одночасно посилає в Ясси заключати договір зАнтантою і в результаті, не потрафивши зібрати колосебе хоч би такої жменьки людей, як це зробивПетлюра, втікає з України сам один під опікоютурецького посла, — то все це можна пояснити рево-люційними часами і незвичкою військової людини дополітики. І я це так в 1918–20-тих роках поясняв. Алеяк ця сама людина повторяє ці самі методи вже наеміграції, де був час все передумати і всьому научи-тись, — коли мені в Бадегу дає слово чести, що нічогобез мого відома робити не буде, а повернувши доБерліна слово це ломає і з мене робить божевільного;коли офіційно веде політику германофільську, а вБудапешті підписує потрібне перш за все Польщі зре-чення прав України до Закарпатської Руси на користьУгорщини; коли складає Заприсяження бути вірниммонархічній класократичній ідеї і берегти організа-цію; коли повторює за мною, що будуччина Українилежить в обороні Сходу — то це знак, що така людинанепоправима».

Для В’ячеслава Казимировича то була не простозрада, а зрада подвійна, бо надійшов йому дивовиж-ний лист. Його 5 травня 1930 року підписали О. Ско-ропис-Йолтуховський, С. Шемет, А. Монтрезор, Л. Сідлецький. І. Лоський, Є. Томашевський. Очамсвоїм не вірив, як читав рядки: «Настала для всіх наснайстрашніша хвилина, коли ми переконалися, щонадлюдська праця над створенням істоти і теоріїнашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагуВаших духовних сил. Вас — творця єдиної теоріїУкраїнської Державности — повалила, на великускорб нас усіх, тяжка недуга…»

Отакої, відклав ошелешений Липинський убіклиста, тепер до всього тебе ще й оголосили безумцем…Ти втратив здоров’я й маєтність заради справи, дру-

Іван Корсак

138

Діти Яфета

141

Ні, В’ячеславе Казимировичу, не згоден, аби при-писали мені наполеонівські витребеньки, дещо іншемерехтіло поперед очима. І я сам відхилив ту руку,якою, немов зманливого вельми гостинця, простяга-ли-пропонували Скоропису-Йолтуховському укра-їнське гетьманство. Ні, сказав твердо, консервативнийукраїнський уряд найліпше очолювати ЄвгеновіЧикаленку. Навіть переконав, видавалося, вже Євге-на Харламповича, але той забагато зайд на землі своїйбачив, зажадав, що матиме діло хіба з германцями,австріяки звідси нехай вибираються геть: ні одним тене було до шмиги, ні другим. Не згодився ти такожочолити міністерство закордонних справ УНР. А отгубернським старостою Холмщини і Підляшшя, якзапропонував Скоропадський, згодився: там шматроботи такий був цікавий і зв’язки з політиками євро-пейськими могли стати в пригоді. І так само, як оголо-сив гетьман грамоту про федерацію з Росією, невід -кладно телеграфіст вистукав від тебе телеграму в Київ:через незгоду з урядовим курсом, писалося в тексті,йдеш у відставку, посаду ж обійматимеш доти, докиуряд знайде заміну. Заміна та вийшла доволі оригі-нальною, вже через кілька днів арештувала тебе поль -ська влада, що нахрапом край захопила…

Не зможу щиро сприйняти й іншого закиду до менещодо Ради Присяжних, яку з властивим тобі нетерпін-ням пишеш стисло «Р. Пр.»: «…члени Р. Пр. Ол. Ско-ропис, С. Шемет, А. Монтрезор і Л. Сідлецький (С. Крилач) листом з д. 5.V.1930, а також ширячи від-повідаючих змістові цього листа поголосок намагалисьзробити з Голови Р. Пр. «загубившого духовну рівнова-гу руїнника»… І так само кривдно читати оці чорнігазетні рядки, що від вдумування у їхню суть ще чорні-шими раптом стають: «…резолюціями кількох стягну-тих до Ванзее випадкових людей, названих «першим

замість поклонитися?.. Коли вони витримали б наукраїнськім громадськім шляху те, що судилося ви -тримати тобі, і не податися, не зійти зі своєї лінії, тотоді, може, таких закидів не робили б…

31

Як отримав газету «Діло» Олександр Скоропис-Йолтуховський і став читати, то почувався, мов удитинстві, коли щойно вирізаного власноруч вербово-го свистка, ще від соку гіркого, до своїх вуст приту-лив. Він читав «Розкол серед гетьманців» — листВ’ячеслава Липинського до редакції. Ой, В’ячеславеКазимировичу, товаришу добрий, з яким не рік і недва поряд ішов, за що ж ти всім нам, і гетьманові дотого ж, таку прикрість публічну та незаслужену заразучинив?..

Певне, ти, Олександре, маєш насправді навіть біль-ше гріхів, аніж Липинський їх тут називає, от тількиінших. Ось звинувачуєш Скорописа, що у Гетьман-ській управі Кочубею «п. Скоропис весь час не дававголовувати». Хіба йшов я сюди задля амбіцій чи стат-ків, або через іншу подібну химеру, коли ще далекого1907-го без суду кидали мене в одиночну камеру —розкішну таку, де іній серед зими на стінах іскрив-ся, ніч видавалася довша за полярну, а одяг до ранкудубів від пари з рота твого і ставав цілковито бляхою, — потім ще додали того інію, заславши вСибір? Змогу втекти за кордон дарувала доля, а щевидивитися дозволила крізь марево «автономізму»істинну ціль та видати до Першої світової війни своюпрацю «Значення самостійности України для європей-ської рівноваги».

Іван Корсак

140

Діти Яфета

143

повернутися до активної політичної праці на великукористь нашому ДІЛОВІ.

Члени Ради Присяжних У.С.Х.Д.: Ол. Скоропис-ЙолтуховськийС.Шемет. Монтрезор.Л.Сідлецький

Дійсні члени У.С.Х.Д.: І. Лоський. Євг. Томашевський»

Йой, В’ячеславе Казимировичу, думав Скоропис-Йолтуховський, складаючи кілька номерів газети«Діло» і рівняючи ретельненько краї, мов так можнавирівняти те, що навперекіс пішло між людськимидушами, друже наш В’ячеславе, нестримний у своїйсамовідданості, ти ж не можеш останнім часом тижня-ми навіть ноги спустити з ліжка… А тут повінню, дякаБогові, рух гетьманський розливається. Окрім укра-їнських громад в Австрії, Польщі, Болгарії та Німеч-чині, в багатьох інших європейських державах, вжеперекинувся він через Атлантику, з просвітницько-ос-вітних товариств в Східній Канаді під проводом В. Бо-сого кріпне «Січ» з монархічною орієнтацією, той духусе відчутніший у пресових виданнях «Пробій» та«Канадійський українець». Січові організації ширять-ся на західному боці країни кленового листка, вжевишкіл військовий молодь проходить у резервнихканадських частинах армії, і в Сполучених Штатахучасть в маневрах беруть у схожих формаціях. У геть-манців свої літаки «Київ», «Україна» і «Львів», зблис-куючи на сонці металевими боками з українською сим-волікою, у небо знімаються. У Франції, Польщі чималогетьманців, в Італії, у Болгарії, Чехії та Румунії…

Тож невже, В’ячеславе Казимировичу, в нас у гру-дях замість серця живого залізяки вистукують? А погляд кривий та ревнивий у бік Скоропадського,який має частину твоєї ноші собі за спину закинути,мусиш пом’якшити, мужність у собі самому відшука-

зїздом гетьманців», члени Ради Присяжних П. Скоро-падський, Ол. Скоропис і С. Шемет намагались не тіль-ки виправдати зломання, даного Гетьманом П. Ско-ропадським Голові Ради Присяжних В. К. Липинсь-кому д.29.ХІ.1929 р. в Бадег, гетьманського словачести, але ще ухвалили за це зломання слова ГетьмануП. Скоропадському прилюдну подяку, чим порушилиосновні закони політичної моралі, для оберігання якихбула власне створена Рада Присяжних»…

Немає страху в тому, що лист наш, цілком приват-ний, ти зважився опублікувати, бо не чую я з товари-шами моїми й твоїми, В’ячеславе Казимировичу, доко-рів сумління, ми щиро до тебе зверталися, і писалийого без грамини піддобрювання чи лукавства. Нам несоромно за того листа.

«Високочтимий Вячеславе Казимировичу!Настала для всіх нас найстрашніша хвилина, коли ми

переконалися, що надлюдська праця над створенням істотиі теорії нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагуВаших духовних сил.

Вас — творця єдиної теорії Української Державности —повалила, на велику скорб нас усіх, тяжка недуга.

Ви, не зізнаючи цього, власними руками стали руйнува-ти велике Діло Вашого життя, для якого в жертву це життяпринесли. Бачимо і зізнаємо це ми, виросші з Вашої науки.

Тепер Ви рішилися принести найбільш болючу жертвунашому ДІЛОВІ, жертву, на яку здібні тільки великі люде:в листі до Ясновельможного ПАНА ГЕТЬМАНА з дня 15 квітня Ви заявили, що «од всякого політичного життяусуваєтесь», поки не видужаєте настільки, щоби змоглиповернутися до політичної праці.

Цим Ви даєте фактичну змогу нашому ГЕТЬМАНОВІдовести розпочате Вами велике ДІЛО до слушного кінця.Біля НЬОГО всі ми присягаємо скупчитися, та, не ухи-ляючися ні від яких жертв, ЙОМУ в цій праці допомогти.

Нехай ВЕЛИКИЙ ГОСПОДЬ в Своїм Милосерді скорішевідновить Ваше здоровля і тим самим дасть Вам можливість

Іван Корсак

142

Діти Яфета

145

має втручатися чи перебити бодай ненароком тойритуал.

А насамперед день починався з молитви передрозп’яттям і старовинною фамільною іконою, з якиминіколи не розлучався, перевозив їх всюди, де замешка-ти випадало. Пообіч висіли гравюра Богдана Хмель-ницького та фотографічні репродукції старих родин-них портретів; щоправда, висів раніше також портретПавла Скоропадського, та зараз на його місці, як легкатінь, заледве виднівся прямокутник менш вигорілоївід світла стіни.

Випивши чаю, сідав до праці — багацько причинвигадає життя не працювати; не конче сідати вже, зсамісінького ранку, шепочуть лукаво на вуха спокуси,можна ж відкласти на потім, але є тільки один спосібне втратити день, не змарнувати бодай дрібненькукрихту життя — трудитися; все повернути можна,якщо поіржавіє метал, то з руди новий виплавлять,град виб’є хліби, то наступного року зростуть, от тіль-ки як зайде сонце, то нема чародіїв чи мудреців йогозавернути.

Лише у свята і неділю працювати вважав гріхом. Щев Райхенау, коли дужчим був, не пропускав недільнихвідправ, тільки в Бадегу, як погіршало, не завжди силвистачало. А як надходили Пасха або Різдво, то й сампомагав охоче святочний стіл лаштувати.

Нагодований достоту самотністю, Липинськийрадів, коли до нього приїжджали гості й залюбки колоних клопотався. Тільки несподіваних відвідин не тер-пів — ледве налаштувався, як радіоприймач напотрібну хвилю, зібрався з думками, щоб вистелити їхрядками рівними, як вистелюють господині волинськілляне полотно для відбілення на траві, як тут — на́тобі, думки перебили… А треба ж сідати до праці,сонця голоблею ніяк не підіпреш, сідати, чи з на -

ти, бо ж де дітися тут, коли навіть гірського повітрячасто-густо тобі забракне, як зі схлипуванням хіба впівсили вдихнеш запалими і вимученими своїми леге-нями?

32

Біль у грудях над серцем, де була каверна, спершобпік жариною невеликою, Липинський прокинувся,хоч ледве перед тим лише заплющив повіки — і вжевсю ніч не брав сон. З тієї дрібної жарини розгорялосянестримно, як видалося, справжнісіньке полум’я ібіль охоплював усе більшу ділянку грудей; попризатиснуті зуби, застогнав мимовільно.

Фройляйн Юля, як за дверима почувся той стогін,відразу ж схопилася і поспіхом стала вдягатися. Вонадоглядає хворого, її обов’язок — чимось облегшитибіль, проте тут була цілком безпорадна — то, напевне,Липинський сваритиме, але мусить негайно побігти йпокликати лікаря. Обережно, щоб не скрипнули, при-чинила за собою двері й пірнула у лютневу ніч, де б’єпросто в обличчя у темені мокрий набридливий сніг.

Лікар зробив укол знеболювального, жар у грудяхтрішки притих, але однаково ще довго тлів, як тлієжарина під шаром попелу, хіба під ранок, коли засірі-ли віконні шибки, Липинський на якийсь час при-дрімнув.

Він собі завів твердий розпорядок і незрушно йогодотримувався, чи то сонячно, чи дощить або сніг мете,чи болить, чи на мить яку відійшло, взимку прокидав-ся о шостій годині ранку, а влітку ще перед п’ятою,сам варив чай в електричному горнятку — то булосвоєрідною чайною церемонією, тільки не за східнимзразком, а за власне вигаданим ритуалом; і ніхто не

Іван Корсак

144

Діти Яфета

147

на папір зовсім інші рядки; швидким свої почеркомвестиме рядок за рядком, напівлежачи на веранді —після санаторію «Віннервальде» Липинський не від-мовиться від випробуваного способу лікування, чи взимі, чи в літі має дві години побути на свіжому гірсь-кому повітрі, хай навіть як зараз добряче припікаєсерпневе сонце:

«Всею душею відчуваю Ваш стан, бо сам три рокинесказано мучився. Чим дальше відходжу від тогосвіта нечестивих, тим більше спадає з мене болото,яким там всіх обліплюють, тим більше морально від-роджуюсь, набіраюсь спокою і духовної сили. Абитільки Господь вернув до того хоч трохи сил фізичних,то можна буде братись до праці наново, але вже з нау-кою тяжкого досвіду. Отже не падайте духом і Ви,Дорогий Дмитре Івановичу…»

Липинський опустив на мить затерплу руку, попра-вив другою неслухняну подушку і тим самим прудкимта розгонистим почерком дописав:

«Ідея наша вірна і шлях наш вірний. Помилкибувають скрізь, особливо в так молодих і так перемі-няючих дотеперішній спосіб українського думаня —рухах, як наш. Але помилки ці не можуть погубити іне погублять ані нашої ідеї, ані нашого діла. Зломлятьтільки тих, хто і для цієї ідеї і для цього діла задрібни-ми, закарликуватими показалися…»

33

Вранішня молитва перед розп’яттям, досвіткова,заледве за вікном окресляться обриси узгір’я на про-світлілому небі, молитва-сповідь, молитва-роздумінколи давала його зболеним грудям і не менш зболе-ній душі куди більше від прописаних ліків. Липин-

строєм добрим, чи той настрій десь загуляв і забувпопередити, о котрій годині повернеться.

Ще складніше змусити себе сідати за стіл письмо-вий, коли не тільки у грудях жар не згасає, а й душаобпечена, недовірою побратимів недавніх та обмовамизлими геть закіптюжена.

Інколи напливав відчай, такий пекучий, аж зеле-ний, тоді нестримно манило все покинути, все забути,пірнути у безвість і небуття — в такі хвилини він про-сив милосердного Бога наблизити ту останню мить,про яку не потрібно великої грамоти здогадатися:половину легень подавно спалила хвороба, друга жполовина теж напівспалена, себто лишилася одначверть…

Той відчай пронизливо зазвучить у розлогому листіДмитрові Дорошенку.

«Поки я був здоровіщий, я вів терпеливо своє діло.Коли вже сил не стало, я вибився з рівноваги і двароки без устанку всіх по черзі лаяв. Але і це минулося.Сьогодня поволі починаю вертати до спокою. З факту,що я між Українцями, з якими я всіма силами своєїдуші хотів злитися в одну державницьку громаду —що серед цих Українців я як був, так і остався «чужимтілом» — роблю висновок, що ці Українці єсть орга-нічно нездатні до державного життя…»

Те писатиме В’ячеслав Казимирович лютневоговечора 1930 року, коли местиме за вікном така кумед-на метелиця, яку складно від дощу відрізнити, отакийсобі падатиме готовий кисіль. Тихо танула в ньогоостання надія, як велика лапата сніжина на склі завікном, спершу приклеївшись, повільно повзтимесклом, худнутиме на очах, аж доки повністю не розта-не і не збіжить краплиною… Але коли самомуДорошенкові стане непереливки, той самий адресатзмінить невпізнанно тон і через п’ять місяців покладе

Іван Корсак

146

Діти Яфета

149

Зовсім молода людина в мазепинці, з довгим перомчи то чаплі, чи якогось півня, вдягнута в щось середнєміж чумаркою і черкескою, підперезана широкимремінним поясом, на якому з одного боку теліпавсяревольвер, а з другого оперетково стирчала шабля,своєю чергою дещо бундючно перепитала:

— Спершу відрекомендуватися належить. А ви тохто будете?

— Командир полку Лазуренко.— Ви маєте честь розмовляти з отаманом Рогатино-

вичем. Мене, добрий пане, начальником штабу корпу-су оце призначено.

Лазуренко з того нараз оторопів. Оте жовторотехлоп’я, без фахових знань, бойового досвіду, має роз-робляти відповідальні операції? У ранзі хіба кадета-аспіранта австрійської армії може протистояти гене-ралітетові царських часів, офіцерству, яке пройшлояпонську, Першу світову й вже цю, громадянську,війни і яке тепер, оте кадрове офіцерство, проти укра-їнства воює в білій, червоній і ще бозна-яких арміях?Чи це щонайбільше двадцятидволітнє хлоп’я їх бойо-вому досвідові гадає протиставити своє залякуючедикунське вбрання, яке вивершує чаплине, півняче чиякесь там пір’я?

Моліться за ворогів ваших… А може, Христос зара-но цей заповіт людові дав, бо малий той люд ще, кар-ликуватий і довгенько нездатний буде на таку висо-чінь самопожертви та притлумлення гордині своєї під-нестися? З іншого ж боку, чи не забагато береш насебе, В’ячеславе, аби судити Христове слово, визнача-ти, рано воно чи пізно мовлене? Зрештою, хоч ти роз-минувся поглядами із Симоном Петлюрою, і він про цебув більш ніж обізнаний, проте зміг же Петлюра пере-ступити через гонор свій чи амбіції і запропонуватитобі посаду міністра закордонних справ? Несуттєво,

ський тоді був наодинці з безкінечно високим і чистимНебом, він уже недоступний та недосяжний дляжитейської шарпанини, суєти, метушні та сутолоки,відступали убік навіть спокуси вибрати собі якийсьгладший путівець, без отих безконечних ритвин,вибоїн і калабань.

Найперше молився він за сім’ю, за долю доньки,яка була далеко від нього. Не кожному дано спізнатиродинного щастя, йому також не судилося — несприйняла дружина кочового емігрантського життя інаполягла, аби дочка Ева ходила у польськийнавчальний заклад, жила та виховувалася у польсько-му середовищі.

Потому переходила його молитва на друзів і побра-тимів, які несли свій сукуватий, грубо тесаний хрестпо отій дорозі з калабанями й ритвинами, несли безнайменшої певності, що та Хресна дорога колись скін-читься, йшли з тягарем неймовірним під спекою недо-віри один до одного, градом прокльонів недругів і зли-вою кпин однодумців недавніх.

Моліться за ворогів ваших… Він має молитися,якщо справді вважає себе християнином, за Петлюру,з мовчазної згоди якого Болбочан загинув, натомістьна місце його прийшли фендрики, потаємні чекісти-волохи чи звичайнісінькі шмаркачі, невігласи, які неважили і не могли важити долями надто багатьохлюдей самовідданих…

Розказував у вузькому колі полковник СтепанЛазуренко, тодішній командир Богданівського полку,як на одній із залізничних станцій поблизу Уманішукав отамана колишнього болбочанівського корпу-су. Крізь натовп вояків, що розгулювали пероном, вінпобачив колоритну постать, яка могла, ймовірно, доначальства належати, і став запитувати:

— Де знайти отамана Волоха?

Іван Корсак

148

Діти Яфета

151

Петлюрою спричинив острах сповзання в анархію,куди демократію властиво заносить, а зі Скоропад-ським побоявся потворного і жаского привиду диктату-ри. Одну й другу біду, гадав, першої миті належить спи-нити — інакше неминучим стане сповзання, отой зсув,як бувають зсуви та селеві потоки в тих Альпах, що завікном: спершу рух ледве чутний, слідом наростаннянестримне з громом і виляском, а врешті летять, як сір-никові скриньки, людські помешкання біля підніжжягори, як нитка гнила, рвуться мости…

Боже Великий, дай розуміння цього, як не тепер, токолись, як не мені, то хоч іншим.

Хтозна, чи не затаїлась, можливо, десь образа вдуші, причаїлася мишею малою, шкідливою; ти, мов-ляв, не прийшов заробляти на революції, віддав усе:від здоров’я, сім’ї до маєтностей, тож маєш право тоговимагати від інших, що пліч-о-пліч з тобою ішли. А ще згадай, як тамував ти, переконаний гетьманець,щомоці власні єретичні думки: не важливо, яка таб-личка висітиме на дверях першої особи в державі —гетьман, президент чи прем’єр або інше там на́ -

звисько, важливо найперше, аби відбулася та держа-ва. Просто у краї з розхристаною душею, з населен-ням, що не стало народом, з напханим людом бозна зяких німецьких, сербських, болгарських, москаль-ських, польських, мадярських, чеських і ще яких тамкраїв, з люду трудящого й розбійного, біглого кримі-налу й звичайнісінького ледаща, готового до мозолів іпоряд схильного надурняк прожити, у такому країмає постати влада, яка віднайде потугу дати лад ційстражденній землі. І такою владою, ти гадав, на від-тинку цьому історичному стане хіба дідичне гетьман-ство — не означатиме те, що воно довічне, до другогопришестя Христа, колись таку владу досконалішещось або хтось однаково замінить…

що ти відхилив простягнуту руку. І зараз, хоча хри-пиш своїми напіввисохлими легенями, ти живий-таки, а він у могилі, отримавши за таку, як і в тебе,ідею сім смертоносних куль… Та сама стара Європа,яка запишалася вельми справедливістю своєю, отаперестаріла мадам, що на зморхле лице накладаєфальшивий рум’янець пристойності і чесного право-суддя, яка на слові сповідує «Не убий!», а насправдіна глум і ганьбу поколінь наступних виправдовує рап-том убивцю-чекіста Шваpцбарда, вправним шулеромпідтасовуючи фальшовані докази, і в насмішку штра-фує убивцю на один отой франк… Змаліло Іудинеремесло, до таких розцінок скотившись.

І взагалі Петлюра, Винниченко та всі, хто з ними,хто для тебе вони: друзі чи вороги, побратими по духуі зброї чи просто вівці заблудлі?

Великий Боже, дай розуміння цього, як не тепер, токолись, як не мені, то хоч іншим…

І так само зі Скоропадським. Ти звинувачуєш його всвятотатстві, у шинкуванні землею українською. А тихоч бачив угоди ті про відступ мадярам краю, ти хоччитав їх? Маєш знову згадати Євангелію, слова пропилинку в чужому оці і колоду в оці власному; згадай,чи не на справу українську пустив Скоропадськийкошти від спроданих десятків тисяч гектарів лісів уРосії, маєтностей в Україні, що тільки спродати встиг,оті сотні мільйонів марок за маєток дружини вБританії? Тепер же дружина на грядках з картопель-кою і цибулею копирсається, за козою і поросяткомпильнує.

А може, гонор тебе затис, що дозволу Скоропадськийне поспитав, їдучи в Будапешт? Було це, було,В’ячеславе, ти не маєш права злукавити перед розп’ят-тям, ти просто не зможеш… Десь у душі, щоправда, щеопиратимешся, виправдовуватимешся, що незгоду з

Іван Корсак

150

Діти Яфета

153

окрім нестравного запаху погорілля та відлуння ляк-ливого між спорожнілих стін. Погляд його раптомспинився на фортепіано, що осиротіло стояло в кутку,чи не останнє, чого грабіжники ще не винесли.

Чоловік аж око одне примружив, оглядаючи непо -трібну для нього річ, постояв якусь мить, навіть криш-ку нащось підняв фортепіанну. Аж раптом обличчяйого сяйнуло від щасливої думки: він щомоці рвонувту кришку, злякано і ображено дзенькнули-зойкнулиструни, він силився ще та ще, але марно; врешті, упер-шись ногами, з хряскотом вирвав її, — таки пощасти-ло, такої дошки якраз бракувало йому, придасться узагороді в хліві для вже чималого підсвинка.

Ще через цікавість узяв з фортепіано листок книж-ки якоїсь, розтерзаної перед ним, і став повільно,одними очима читати: «Хамство — розуміється не яклайка, а як віками освячене поняття для означенняпевного типового соціяльно-психологічного явища.Що означає це поняття?»

Лікандер кинув назад ту сторінку книги, вона ковз-нула гладенькою та лискучою поверхнею фортепіано і,гойднувшись, зашурхотіла підлогою. «Розумний бувчоловік, той пан Липинський, — подумав Лікандер. —Тільки час свій на писанину марне тратив, бо про Хама у Біблії все написано, нічого від себе ще щосьвигадувати».

Уже збирався йти чоловік, взявши під руку кришкуфортепіано, але передумав раптом. Став з підлоги зби-рати решту сторінок книги, порваної й кимось донього шматованої: не пропадати ж добру, може, салояке знадобиться колись загорнути в дорогу.

Удома, присівши втомлено, ще кілька сторіноквзявся перебирати й нечутно, одними губами читати:«Самими ж людьми карає вічний Бог-Творець людейза гріх проти закону творчости і праці. Варвар-кочов-

Ти, певне, забув, чи проказуєш швидше за звичкою,без сприйняття вдумливого кожною клітинкою свогохорого тіла дане оте навіки: «І прости нам провининаші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»…

34

Укотре горів батьківський дім Липинського уЗатурцях, палав у зимі 1944-го, знімалися в небо, свин-цево-сіре і вистуджене, чорні дими, пливли вони надпринишклими домівками, над заснулою до весни садо-виною, високо понад церквою православною та косте-лом, пливли ті гіркі дими і плямами чорної кіптяви осі-дали на білі сніги. Німецька армія відступала на захід,радянські війська ще не встигли в Затурці ввійти, тож уприсмерку тривожному безвладдя кожен люд сам себеборонив. У будинку Липинських розмістилася поль-ська пляцувка, і в сутичці з тутешньою українськоюсамообороною дім загорівся — цвьохнуло кільказапальних куль і другий, збудований з дерева, поверхураз зайнявся, вогонь жадібний, що з мстивою втіхоюздіймався, кріпнув і ріс, той вогонь гоготів із насміш-кою злою й жорстокою, і вже несила було його спинити.

А як зовсім опустів опісля пожежі їхній дім, то,злодійкувато озираючись, приходили люди його гра-бувати. Бабуся Дарка прителіпала з хутора, де елек-трики чи телефона не було зроду-віку і нескоро щепоявитися мали, припізнилася та бабуся, на чужу дар-мовицю ласа, довго никала поглядом, чим поживити-ся: врешті вирвала разом із дротами, «з м’ясом» теле-фонний апарат. А дядько Лікандер, що мав у селі лихуславу чи не найледачішого, зовсім у розпач упав, бойому нічогісінько не лишалося в опустілому домі,

Іван Корсак

152

Діти Яфета

155

славні, а в костьол — католики-християни — єдинідіти Спасителя нашого Ісуса Христа».

Тим часом діти нової, уже радянської влади в доміЛипинських, їхньому родинному гнізді з чотирма уро-чистими колонами при вході, сперш у підвальномуповерсі зберігали картоплю, потім свиней розвели. У костьолі, що так пам’ятно відкликався дзвонами і деохрестили В’ячеслава Казимировича, ця влада спер-шу склад дусту та інших отрутохімікатів облаштува-ла, потім храм на клуб перевела.

А ще муляла око райкому статуя Матері Божої білябудинку, талановитим майстром виконана статуя збілого мармуру, привезеного з неблизької Італії. Занаказом райкому розтрощили скульптуру, а на тому жпостаменті встановили бетонного жеребця.

— Чи ж не правда, красень? — тішилося началь-ство, любовно зирячи і аж пальцями приклацуючи відутіхи.

35

У монастирську келію отця Григорія Онуфрівазлегка постукали.

— Вас подавно чекає незнайома жінка. У неї, певне,якесь горе, — переступив поріг монах, що одночаснобув тут за пароха.

Отець Григорій відразу вийшов до відвідувачки —горе те було написане на її обличчі. Обгорілі вії таброви, темні синці на обпалених щоках, та найбільшевражав хіба погляд — погляд, в якому дивовижнопоєдналися розгубленість і надія, сподівання і страж-денне очікування, що їй відмовлять та байдуже від-махнуться, залишать наодинці з бідою, бо й без неї укожного стачає тепер болю та муки, тепер, коли в часи

ник, гнаний голодом своєї мало працюючої, рабуючоїгромади, зазіхає заздрим оком на вежу матеріяльної ідухової культури, яку побіч нього все будує працьови-тий хлібороб і промисловий робітник. Оцим заздримзазіханням, оцею своєю вічною готовністю кинутисяна грабунок вежі, він примущує їх будівничих всеінтенсивніше працювати…»

Ні, крутнув головою невдоволено Лікандер, щосьвельми розумно написано. Взяв наступний, злегканадірваний аркуш. Але тут накручене ще хитромудрі-ше, про якусь «еліту», що не має опускатися до наро-ду, навпаки, до рівня свого його піднімати мусить.Узяв третій листок, але й там все про вежу оту: «А зле-дащіла і здеморалізована нація, що вежу свою зруйну-вати допустила, заганяється тепер назад до примітив-ної праці твердою нагайкою варварів…»

Хай тобі грець, сердито відкинув сторінки Лікан-дер, хоч грамотій неабиякий той пан Липинський, аледурниць понаписував. Ліпше прописав би щось таке,аби, як доведеться добряче повечеряти йому з кумом,голова наступного ранку не тріскала.

Єдиною за день втіхою була кришка фортепіан-на, — що виблискує он у кутку, завтра він обов’язковоїї приб’є, бо на сьогодні клопотів мав і так задосить.

Ще довго стояв пусткою дім Липинських, доки непочала порядкувати тут нова, радянська влада.

Аж болячки відступали і тепліла душа, як згадувавВ’ячеслав Липинський колись рідне село. «…В зеленідерев тонуть рідні Затурці мої. Із того моря зеленівисоко піднімається Затурцівська церква. Здалекувидніється вона своїми куполами, гулко й протяжнозвучить її дзвін. А по той бік сіножаті, де в заросляхосоки й очерету тихо несе свої води Турія, відкли-кається дзвоном своїм наш костьол. І серце радіє, колибачу, як мирно ідуть молитися в свою церкву право-

Іван Корсак

154

Діти Яфета

157

хають і вона знову опиниться одинокою серед незнайо-мого люду, на чужій землі, до того ж земля та закипаєвід безперервних вибухів і розгніване небо над неюреве хижими літаками, після яких ще шпаркішекипить та мучена і перемучена багато разів земля. —Батько відійшов два дні тому, ні домовини, ні місця накладовищі, а я сама теж щойно зі шпитального ліжка,ледве світом ступаю. Поткнулася було до тутешніхурядовців, але їм уже не до мене. Поможіть, Христом-Богом благаю…

То буде майже неможливо, подумав отець Григорій,бо досі тут православних на католицькому кладовищіще не ховали.

Затинаючись, схлипуючи та витираючи хустинкоюочі, донька Скоропадського Єлисавета стала оповідатиз тим же поспіхом подробиці своєї подорожі, остан ньоїй трагічної для її батька.

Квітневого ранку 1945 року вони виїхали з-підВеймера в Оберсдорф до своєї сім’ї. На зупинці вПлятлінгу раптом заупокійно завила сирена, спові-щаючи про наліт союзницьких бомбардувальників;люди з вагонів нажаханою овечою отарою сипонули навокзал — вказівників до бомбосховищ чомусь не було,та й однаково навряд чи встигли б вони; лавина людсь-ка винесла їх під зовнішню вокзальну стіну. Раз у разрозвертаючись, американська авіація прасувала бом-бами з німецькою методичністю німецьке ж такимістечко, їдкий дим і пилюга з будинків, що рушили-ся й осідали на очах, забивали дихання, пекельний гулта нестерпно болісні зойки зранених краяли змученідуші: чергова бомба влучає в вокзал, ось уже наступназносить верхні поверхи, ось падає зовнішня стіна, алевони встигають все-таки відхопитися — то їх виряту-вала з батьком, думала Єлисавета, іконка ПресвятоїДіви Марії, якою їх благословляли в дорогу.

Другої світової війни розгулялося лихо людське не-спинно і нестримно, неймовірними і безкінечнимиобширами.

Отець Григорій поспитав, хто ж вона буде.Зачувши українську мову в цьому сільському мона-

стирі, за півтора десятка кілометрів від провінційногонімецького міста Плятлінга, жінка від несподіванки,видавалося, ще більше зашарілася, хоч і без тогонескладно було по неприродному рум’янцеві зрозумі-ти, що гарячка не облишала її.

— Отче, благаю, допоможіть… Я тут чужа-чужани-ця, опинилася випадково проїздом, ні одної душі зна-йомої… Поможіть поховати по-християнському могобатька.

Віддалений гуркіт гармат проникав навіть черезтовсті монастирські стіни, вони час до часу, особливопісля недалеких снарядних вибухів, злегка здригали-ся — та на те ніхто не звертав уваги. Отець Григорій,виходець з галицького краю, по вимові незнайомоїжінки відразу впізнав, що вона із Центральної абоСхідної України, отож православна, — і тривога заля-гла на душу.

— Ви не греко-католичка? — перепитав для годить-ся, бо відповідь уже наперед знав. Цей монастир нале-жав католикам, тож можна очікувати тертя й міжкон-фесійного непорозуміння.

— Батько покійний завше до греко-католиків при-язно ставився, — відчула вагання отця незнайомажінка. — Він мав навіть вельми прихильного листа відапостольського адміністратора в Німеччині ПетраВергуна…

— Хто ж ваш батько? — запитав по хвилі отецьГригорій.

— Гетьман України Павло Скоропадський, — по-спішно відказала жінка, наче боялася, що її не вислу-

Іван Корсак

156

Діти Яфета

159

— Ваше право.— Смію вам нагадати, — притис на слові отець Гри-

горій, — енцикліку Папи Бенедикта XV, видану ще вчаси Першої світової. Тією енциклікою в разі відсут-ності священика православного обряд погребіння до -зволялося вчинити католицькому. Що з того часу змі-нилося? І нарешті, коли я не зможу як священик іукраїнець скласти останнє пошанування своєму коро-лю, я полишаю цей монастир.

Щось у душі пароха зрушило, кам’яне посіріле йогообличчя знову стало звичайним людським, як нагадавотець про осуд історії, й урешті опустив парох очі.

— Хороніть. Я теж у посильній помочі стану.Тіло гетьмана Скоропадського винесли з каплички і

вже зібралися класти в поспіхом збиту труну, вистеле-ну одними лише свіжими, що клеїлися ще смолою,стружками. І знову затисло серце в отця Григорія відтої убогості, від тої неймовірної невідповідності поста-ті покійного та обставин останньої години його земно-го шляху. Згадав тут отець, що в келії в нього лежалище два сувої домотканого полотна, прихоплені ним зрідного краю на всяк випадок у далекі дороги. Приністе полотно, прикрили ним якось стружку.

Отець Григорій правив панахиду, ховали Гетьмана.Отець Григорій правив панахиду, а на думці мимо-

волі спливали слова, які він має сказати зараз в корот-кій надгробній промові, слова з «Хама і Яфета» В’я-чеслава Липинського: «Перший раз в історії Українизнайшовся представник старшої, батьківської верст-ви, що, не підлизуючись до хамства і не кланяючисьйому на всі чотири сторони, зважився взяти на себестрашний тягар Верховної Української Влади.Перший раз в історії України в творцях її дальшогожиття проявилась свідомість Землі, а не Орди»…

Ховали Гетьмана України.

Але по наступному вибухові настала для Єлисаветиніч безпам’ятства, довга й тягуча, сповнена хіба хао-тичних видінь і підсвідомих страхів.

До пам’яті Єлисавета, зазнавши перелому переніс-ся, тріщин черепа та опіків, прийшла вже у лікарні івідразу ж запитала про батька. Він живий, слава Богу,тільки рана велика під лівим оком, трохи менші побі-ля вуст, але голова з лівого боку геть обпечена. Як ужездужала, то причалапала у батькову палату, нишкомзиркнула на графік температурний, де крива нижчетридцяти дев’яти опускатися ніяк не хотіла.

Два тижні витримав зранений, ще якогось дня ні -мець кий медперсонал прихитрився у немічного викрас -ти нерозлучну впродовж років іконку, не забувши при-хопити попутно улюблений медальйон на золотому лан-цюжку, а під ранок двадцять четвертого батька не стало.

«Милий Боже, яке те життя гірке, — думав отецьГригорій, ідучи до пароха, — і які в цьому житті не-збагненні шляхи випадають…»

— В Меттені у шпиталі помер український король,–упіймавши погляд пароха, отець тепер уже не відпус-кав його, що було моці, затявся тому поглядові не датисковзнути, розминутися, збігти й втекти. В німецькіймові немає слова «гетьман», тож найточніший відпо-відник ужив «кьонінг», тобто «король». — Требапоховати за християнським звичаєм на кладовищі.

— Це неможливо! — парох повільно підводився зісвого крісла, й обличчя його ставало кам’яним. —Покійний був православним, тому хіба без священикаі поза межами кладовища.

«Ні, голубе, — відказував подумки отець Григо-рій, — не дозволимо поховати українського короля підпарканом і без Слова Божого».

— У такому разі я звернуся до абата монастиряГофмана.

Іван Корсак

158

Діти Яфета

161

Не проходили в почеснім прощальнім строю війська,хіба хмари тихо проходили у високому і чужому небі,не було приспущених у жалобі прапорів, хіба дощиклегкий припустив, як опускали Скоропадського у могилу.

Ховали Гетьмана, обікраденого хамством навіть востанні передсмертні хвилини, Гетьмана, який найкра-щі свої десятиліття віддав задля волі й добра рідноїземлі, натомість забрав із собою у чужу та далеку землюлише кілька метрів лляного полотна домотканого.

36

Метуть сніги…Завірюха виє і скавулить, як пси скавулять тривож-

но у передчутті пожежі, сухий сніг у тій круговертівіхоли аж металом видзвонює і боляче б’є в обличчя,сухий сніг — звичайнісінька вода, а січе скулко і неми-лосердно гарячим пустельним піском; вже за десятоккроків попереду нічого не розрізнити, тільки білийтуман, тільки мліч непроглядна і невідома. ОлександрСкоропис-Йолтуховський ішов десь посередині колонив’язнів, принаймні так він гадав, що то середина, бомарне було видивитися за мліччю густою, що гуде і по-розбійницьки час до часу висвистує, важко побачитинавіть силуети в’язнів у перших рядах. Його арештува-ла радянська контррозвідка 1945 року в Берліні, наглой раптово схопилa, як шуліка мале і недорікувате щекурча. Довго везли у щільно набитому подібним людомтоварному вагоні, доки не завищали гальма і потяг спи-нився на невідомій станції.

— Роздягатися! Всі у лазню! — пролунала різкакоманда, підкріплена попереджувальним постріломвгору.

Іван Корсак

160

У чому матір народила, вистрибував люд, висипав івивалювався поспіхом з товарняка на сніг, сотні ісотні голих тіл, що спершу хапливо переступали зноги на ногу, мов то стояли на гарячому приску, а далів купки збиватися стали отарою овечою, щоб якось відморозу прихиститися один біля одного, віднайтибодай крихту рятівного тепла. І тут вдарили бранд-спойти, тугі цівки крижаної води без куль розстрілю-вали нажахане скопище тіл, що парувало худобиноюна шпаркому морозі, крики, зойки та лемент перекри-ли голоси конвоїрів.

Як дозволили одягнутися врешті, то погнали коло-ною в недалекий напіврозвалений барак, над воротамиякого Скоропис-Йолтуховський встиг прочитати:«Кто не был, тот будет, кто был, не забудет». Першоїж ночі він не міг, радше боявся заснути в нетопленійкам’яниці з чималими щілинами в стінах, на яких відчервонястого вогника дивом у когось збереженоїцигарки іскрився на стінах іній, так само червонясто-криваво іскрився. А хто мав нещастя після денноїлазні заснути, то вже засинав навіки, тіла на морозішвидко дубіли, і ними живі закривали у стінах діри,ставлячи на ноги заколілих мерців.

Так і сірий досвіток їх побачив: живі на підлозісиділи або напівлежали, а мерці уздовж стін над нимимовчазними вартовими виструнчилися.

Чого ж ти тут, Олександре Філаретовичу, думав просебе Скоропис-Йолтуховський, на незнаній території,на чужій землі, у чужій державі? І згадалися йомуслова Липинського з його праці «Хам і Яфет»:«Територія, Земля, Батьківщина, Держава родяться вхвилину, коли всі мешканці даної території стають якодин в її оборону під проводом посідаючої до цьогозаконне право Влади, проти мешканців чужої Землі,чужої Батьківщини, чужої Території»… Твоя правда,

Діти Яфета

163

Іван Корсак

162

У запаскуджених худобою холодних вагонах пере-везли тебе в Модлінську фортецю, не даючи в дорозі ніхліба, ні бодай краплини води.

Дружина твоя клопотала перед англійськими, аме-риканськими і французькими місіями, їхні перевір-ки, звісно, без українських свідків, достеменно ніяко-го грабежу майна українського люду не встановили —бо в тих того майна… не було.

Комендант Модлінської фортеці, як привезлинових арештантів, взагалі їх приймати відмовився,тож помістили прибульців у бараці «підозрілих нахолеру», де за дірявою стіною лежали хворі на тиф —твої люди заразилися там плямистим тифом.

Щоправда, французи прийшли до думки «звільни-ти губернатора Скорописа і 27 його урядовців піднагляд поліції», та їхню думку тут мали десь і везутьвас усіх в тих же товарних запаскуджених вагонах утабір в Щипйорно.

Дружина Вікторія пробивається до прем’єра ІгнаціяПадеревського, від того йдуть негайні команди в ген-штаб, в жандармерію, жінку запевнюють, що ніхто недавав злої вказівки кидати Скорописа в табір, і помил-ку негайно виправлять.

Звісно, виправляти її чомусь не поспішали.Врешті, дружина добилася до самого Пілсудського,

і той негайно наклав резолюцію про звільнення та до-звіл жити в Варшаві.

У жандармерії на те Вікторії, посміхнувшись, лишедокинули:

— А що тут розуміє Пілсудський? Він чоловік доб-рий і ладен усіх повипускати…

У холодних бараках табору привільно собі гулялитиф, холера та віспа, дрова не давали, варта для остра-ху пострілювала, не вельми переймаючись, куди вці-лить та куля; в кого були чоботи, то відібрали, нато-

В’ячеславе Казимировичу, не вдалося нам стати якодин в оборону, тож логічним вислідом будуть і подаль-ші слова: «Сидить Хам український, побитий самсобою, своїм двойником — Хамом польським і Хамомвсеросійським на Україні — та гірко плаче. Всі мають:Чехи, Литвини, большевики, Пілсудський, Муссолінімають, а я не маю. Хіба я не такий самий, як вони?»

Чого ж ти тут, Скорописе, міркував він про себе, начужій землі, на чужій території… Ти ж не зможеш собідорікнути, що парсуну свою шкодував, бо наївсядосхочу ще царських тюрем, принадами каторгисибірської натішився вволю — слава Богу, випадокутекти за кордон допоміг.

Та й від західного цивілізованого сусіда добра тежнівроку сьорбнув… Чотирнадцятого лютого 1919 рокутебе, українського комісара Холмщини і Підляшшя,арештовують у Бересті польські військові й кидаютьна три доби в якусь покинуту й неопaлювану жидівсь-ку пустку. Тим часом в українського люду з хлівів рек-візують коні, корови і свині, так само старанночистять сирітський притулок, кооператив та приватніпомешкання, розграбовують геть крамницю для уря-довців — запам’яталося, що навіть чучелом нільсько-го крокодила не погребували… Те чучело двосажневеналежало якомусь поміщику, він передав на сховокнімецькій владі, а та, відступаючи, своєю чергою підрозписку передала українському комісаріатові…

Невгамовна дружина Вікторія добивається для тебеполегшення, достукується до польського генералаЛістовського. Той тільки плечима знизав, мовляв, нічо-го не відає про арешт, то пересолює, певне, цивільнавлада. А як виявили генеральську брехню, відказавЛістовський з серця:

— А як він посмів у листі до мене підписатися «кра-йовий комісар Холмщини і Підляшшя?» І чого, як мавзмогу, завчасно не втік перед польським військом?

Діти Яфета

165

Іван Корсак

164

наших відносинах чужої, щоби рекламувати себе ідей-ними спадкоємцями покійника, його друзями й прия-телями.

Фарисеї!..Знаю, що власне вони, оті бездушні фарисеї, бити-

муть себе в груди й на брудних роздорожжах українсь-кої руїнницької преси з піною у рота вигукуватимуть:«Дивіться, як отой нікчемний Скоропис принижуєпамять Великого Покійника, як він профанує її, змен-шує Його заслуги, ображає Його і Нас!..» (все, розумі-ється, з великої літери).

Даремні старання Ваші, панове!Для тих, у кого очі є, щоб бачити, а вуха, щоб

чути, — Правда вже є зараз ясною, як сонце.Коли би покійний був звичайною людиною, ми,

помолившись за його душу, на поминальних сходинахобмежилися б тим, що згадали, як то стародавній зви-чай наказує, все те, що доброго зробив покійник засвого життя.

Але В. Липинський, ідеолог нашого руху, не вмер,він живе в «Листах до Братів-Хліборобів» і не потрібуєвихвалювання та панегіриків, бо він вніс стількипозитивного, творчого в наше політичне думання йметоди діяльности, що вже й зараз одверті ворогинашої державної концепції признають його великізаслуги. Тим певніще відведе йому історія серед твор-чих політиків Української Землі одно з першихмісць…»

Як багато часу спливло, відколи лягли на папір твоїрядки, вважай, півтора десятиліття збігло, і як багатоверст з Целендорфа, берлінського тодішнього передмі-стя, де, стиснувши серце, їх писав, як багато верст доцієї сибірської кам’яниці з вкритими інеєм стінами —той іній від дихання ще живих осідав непомітно і сріб-лився навіть на холодних обличчях мерців-вартових.

мість розщедрилися на деревляники, та й то не всім, аще без розбору частували нагайками та прикладами,підганяючи до роботи.

Лише двадцять восьмого червня прийшла телегра-ма про звільнення. Звільняють тільки тебе, а колегище лишаються у бараках, тож на обурене зверненнятвоє комендант постає законником, більшим від вар-шавських:

— Бачте, телеграма: «Звільнити губернатораСкорописа-Йолтуховського»… Але ви у мене тут негубернатор, а лише полонений, і ваша заява про іншихполонених урядово мною не може бути прийнята…

Чого ж ти тут, думав про себе Олександр Філарето-вич, ти ж ніколи не шкодував себе задля справи, як ітисячі подібних тобі; чого свою землю, державу своюмає поляк, італієць і чех, має більшовик той самий, дожаского діла якого немислимо дотягнутися навітьпеклу дантівському, тільки ти не маєш прихисткубодай невеликого свого? Зрештою, на те болісне «чо -го ж» свого часу відповідь дав Липинський…

Якесь дивне відчуття вини було в нього передВ’ячеславом Казимировичем, незрозуміле і непоясни-ме, насправді ж він сам куди більше зазнав відЛипинського невиправданої кривди і навіть незаслу-жених образ. Але ж ти, Олександре Філаретовичу, недозволив собі при його житті на макове зерня непова-ги якоїсь виявити і ти, вже по смерті, чи не першимзаступився за його духовний спадок, який негаданостали навіть невідомі чужі люди розтягувати та при-власнювати. Чималенько з написаного В’ячеславомКазимировичем ти пам’ятаєш досі, але й свої рядки,які написав приголомшений такою передчасною втра-тою, також не забудуться: «Ще над одвертою могилоюнікчемні амбітники без власних творчих духовнихвартостей стали використовувати шпальти не лиш«репрезентативної» преси, але й зорієнтованої в

Діти Яфета

167

світ, де нема конвоїрів і їхніх собак, що гарчать, ажслина піною скапує, де кривда на світ ще не зродила-ся, а зло просто не існувало, в тому світі ані бараків зістінами в інеї, ні коротких попереджувальних чергавтоматів, ні колючого вітру, що наждачним паперомтвоє лице тре болісно й злостиво; не було нічого, тіль-ки біла мліч і біле, дивне якесь забуття.

Вони йшли, стараючись потрапляти слід у слідпопереднього в’язня, як зненацька Петрашкевич чи тооб щось перечепився, невидиме у снігу, чи простоневдало ступив, як раптово, вже падаючи, два крокивбік зробив — і тут же рикнула недалека вівчарка йповерх голів полоснула черга, але Скоропис якосьпідтримати чоловіка встиг.

— Далі не можу, — швидше видихнув, аніж мовивтой.

Скоропис мовчки закинув Василеву руку собі наплече, і вони тепер сніг топтали разом, на двох маючитри ноги, з колони, слава Богові, не вибилися, минувїх той ризик страшний, от тільки ступати слід у слідпередніх стало куди складніше.

— Вивихнув ногу чи, може, й зламав, — виправдо-вувався Василь, спираючись на плече старшого на доб-рих два десятки років Олександра Філаретовича.

Вони не здатні були йти таким самим кроком, якінші в’язні, відставати вже почали, та передні, час дочасу озираючись злодійкувато, і собі, зрозумівши спра-ву, уповільнювали ходу, від чого колона розтягувала-ся. Ще для порядку конвоїр спробував прилякнутисимулянтів посвистом нагайки, звивистим та закруче-ним матюком, та те було марним, зрештою, він і сам невельми старався, йому теж топтати замети не з медом.

— Облиште мене, — через якийсь час попросивсянесподіваним дитячим тоном Василь, якому в душідопікало більше, ніж біль у нозі.

Щогодини кликали когось із камери конвоїри, й сер-дега вертався з допиту в червоне заюшеним чи ледвехитаючись переступав поріг, декого просто лантухомкартопляним укидали. Того дня раніше забрали ВасиляПетрашкевича, земляка Олександра Філаре-товича, зяким разом ще в вагоні їхали, а через дві душі і йогопокликали. Допит недовгим був: спершу гумовийм’ячик якийсь у рот запхали, один слідчий ударив упах ногою, а другий, як хилився Скоропис після ударуправою, то зліва його виправляв.

— Ми покажемо тобі помсту!Він вернувся у камеру, так і не втямивши, за що і

про що його кликали, цього разу ще якось відбувся,хіба зуби зліва хитатися почали.

А через кілька днів прибув новий ешелон ув’язне-них, і новачків заганяли в камеру до Скорописа-Йолтуховського. Камера швидко виповнилася, колиж не вдалося жодного більше втиснути, то вкидали їхпросто поверх голів. Тої ночі після схожої лазні бранд-спойтів помирали стоячи, ворухнутися навіть ніхто неміг, це була особлива всенощна, без півчих і голосудзвонів, де молитву шептали лише губами живі, а зними заразом останню молитву вистояли покійні…

Наступного ранку, хто ще лишився, всіх вишикува-ли у стрій і, попри завірюху, погнали колоною — ніхтоне знав адреси, дехто хіба подейкував, що чекає їхТемниківський табір.

Мели і крутили сніги, змією чорною в білу млічрухалася колона, обабіч якої топтали замети автомат-ники з вівчарками, що враз загарчать і рватимутьповідки, ледве хто необачно заточиться і вбік якийкрок ступить.

Петрашкевич ішов зі Скорописом у колоні поряд,ішли вони мовчки, бо марне будь-яке слово, яке тут жезагасить завивання дражливих вітрів. Вони йшли,наче в прострації, мов перенеслися в якийсь інший

Іван Корсак

166

Діти Яфета

169

гадував знані ще в дитинстві псалми, дивом вони напам’ять верталися через низку десятиліть — і середних псалом дев’яносто третій.

«Бог помсти, Господь, Бог помсти з’явився,Піднесися, о Судде землі, бундючним заплату від-

дай!Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні вті-

шатися будуть?Доки будуть верзти, говорити бундючно, доки

будуть пишатися злочинці?..»Чи він має право, думалося Олександрові Філа -

ретовичу, судити в душі цього чоловіка, що мимовільнонавів на нього злобу слідчих, не зі своєї вини ставХамом? А чи не більшу рацію мав тут твій побратим,який спочив півтора вже десятиліття у віденськомупередмісті Віннервальде, той самий дивовижно неком-промісний, жорсткий і деколи навіть жорстокийВ’ячеслав Казимирович, коли у завершальних рядкахпраці своєї казав: «І помолімося за брата нашого, за рід-ного, за Хама, щоб Бог Милосердний освітив йогоМилостю Своєю, щоб послав йому в серця покору ілюбов, щоб перемінив його в Яфета з Хама»?

— Ідіть уже, — повторив Скоропис-Йолтуховсь-кий. — Десь же є край снігів.

Мело та крутило, в білу мліч йшла чорна колона,завивала протяжно собачими голосами зловтішна ілюта віхола…

37

Збивалися бусли на пожнивних полях у табунці,кружляли під чутну лиш їм мелодію у вигадливомутанці, а тоді, знявшись у голубінь небесну та прощаль-не коло зробивши над жовтими нивами з полукіпками,

Скоропис навіть не відповів, нічого на балачку тра-тити силу, її кожна крапелька ще знадобиться, оттільки від поту, який невідь-звідки взявся у висохло-му тілі, від того поту навіть сорочка мокріла та відморозу, що пронизував одяг нехитрий, швидко тут жеставала бляхою.

— Киньте мене, навіщо я вам, самі рятуйтеся, —просився знову Василь.

— Ідіть уже, бо вони ж на вас і патрона полінують-ся витратити, — врешті образився Олександр Філа-ретович, відкинув ті кілька слів навіть не йому, роз-кислому, а просто поперед себе у білі сніги.

Раптом Петрашкевич якось дивно схлипнув тазакашлявся, наче хлібною кришкою похлинувся і оценіяк не може ні ковтнути її, ні в інший спосіб прогна-ти, Скоропис відчув, як затряслися Василеві плечі —Олександр Філаретович здивовано повернув голову.

— Простіть мені… — Василеве лице було мокрим,очевидно, від снігу, що танув на його обличчі. —Простіть, то я видав вас про оту… помсту.

Скоропис подивовано кліпав очима, ніяк не міг утя-мити, що таке каже йому чоловік і до чого в цій довгійколоні, мов жалобна процесія за знатним покійником,уся ота мова.

— Як викликав із бараку слідчий, — провадивВасиль, — то мордували й допитувалися про вас: з кимбалакаєте і про що. Ні з ким, кажу, хіба з Господом,молитву про себе читає. «А яку?» Ну, «Отче наш»,кажу, псалми там різні, не пам’ятаю всіх, щось проБога помсти, здається, інші якісь. Простіть…

— Ідіть уже, — тільки й мовив Скоропис. — ХайБог вас прощає.

Він справді тримався після арешту хіба на молитві:і в товарняку для худоби, і в бараці з вишикуванимивздовж стіни вартовими-мерцями, крім звичних, при-

Іван Корсак

168

Діти Яфета

171

потирає потішено руки, от уже шикарним будегешефт…

Ті, хто десятки верст ішли пішки з Луцька за тру-ною і квітами дорогу тоді вистеляли, поправляютьгробницю, зроблять нову труну; тепер уже й крастинічого.

Але середульший Ноєвий син вигадливий, він можев будь-якій подобі заявитися раптом — ще через двадесятиліття всідається він у зручне крісло радянсько-го керівника, «влади-визволителя», і спогорда на всіхспоглядає: тепер він до скону буде правити світом...Польські могилки йдуть під бульдозерний ніж,пам’ятники і надгробки з поховань лягли у фундаментрадгоспного свинарника, із землею зрівняли могилуЛипинського.

Знову миготять десятиліття, трішки іншимистають люди.

Аж очима кліпати став середульший той Ноїв син,коли першого травня 1990 року діти з місцевої школиприйшли на колишні могилки і поклали квіти намісці могили Липинського: мало того, прийшли підпрапором українським національним, що вперше тутпо війні залопотів на вітрові. То нечувано, враз десьвзялася міліція, інспекція у справах неповнолітніх…

Кому з нащадків сина того середульшого вдалосьвидряпатися вище по драбинці ієрархічній, тому щелячніше ставало, буряковіли нащадки, бо не лякавсялюд уже погляду грізного, не зважав навіть на владнікпини:

— Насипали в Затурцях курган і кажуть, буцім тамЛипинський похований…

— І навіщо випинати ім’я його, що він був членомуряду УНР?

— До чого тут метушня непотрібна? І хто вам дававвказівку на це?

в тепліші краї відлітали. І знову верталися за кличемдуші своєї лелечої, як скресала заледве крига на Турії,майстрували кубла нові чи старі підрихтовували нависоких деревах або просто на облюбованих домівкахзатурцівських, а коли те діло звершували, то задиралиугору дзьоби й клекотали про новосілля радісно та пере-можно... І так було шість десятків разів.

На початку дев’яностих років століття двадцятого,над шляхом з Луцька до Володимира, у селі Затурцях,на місці, де донедавна був смітник і шляховикищебінь зсипали, з’явився простий дубовий хрест, руш-ником вишитим перев’язаний, і квіти біля хрестазацвіли. На скромній керамічній табличці перехожімогли прочитати ім’я «В’ячеслав Липинський».

Він таки повернувся додому. Вдруге через шістьдесятиліть — і, гадається, тепер назавжди.

У тій дорозі мученій судилося бачити йому і дітокЯфета, і Хамового сім’я не бракувало. Як 1931 року вер-тався з Відня до Луцька, залізницею прибув у труніметалевій, то зустрічала і проводжала його «Просвіта».Люди Яфетові на труну клали квіти, вистеляли нимидорогу, процесія багатотисячна в національних одно-строях і під національними прапорами, хоч діялося тепід займанщиною польською, пішки й на конях про-воджала його у самі Затурці. І тут знайшов свій спочи-нок Липинський в родинній гробниці на цвинтарі.

Нарешті скінчився такий затяжний поєдинок зХамом, двобій з середульшим цим Ноєвим сином,поєдинок з його повторенням і, зрештою, двобій усамому собі.

Але то видавалося так... Насправді живучим сотво-рений Хам через шістнадцять років темної ночі прихо-дить на польські могилки і руйнує родинну гробницю.Прах Липинського він на траву викидає і краде мета-леву труну — з тої труни виплавить ложки й миски,

Іван Корсак

170

Діти Яфета

православні запитали дозволу в брата СтаніславаЛипинського, чи можна в дзвони бити, чи не буде топорушенням традицій та правил римо-католицьких.

— Звісно, можна… Те йому не зашкодить, але, нажаль, уже й не поможе…

А коли задзвонили церковні дзвони, несподіваносталось таке, чого не було зроду-віку на пам’яті люду вжалобній процесії: як знімався в небесну голубінь тойсумовитий передзвін, то коні, що везли катафалк зпокійником, на коліна попадали раптом…

І хрестився подивований люд, нащадок Яфетовий,вражений незнаним досі знаменням, бо й твар безсло-весна, старі люди гадали, попрощатися в спосіб такийхотіла з людиною, чиє серце завше щеміло від болюземлі, в яку зараз ішла; здавалося, хилитаючи гіллям,прощалися дерева у батьківському парку, які дітла-хом ще невмілим й невправним садити колись пома-гав; навіть птахи у високому небі голосом негучнимпрощалися з душею стражденною, інколи надто різ-кою, навіть колючою, але яка істинно до останньогоподиху своїх дірявих і висхлих легень жертовно жит -тя земне віддавала задля краю, де «в зелені тонутьрідні мої Затурці, де однакову шепчуть молитву єдинідіти Спасителя»…

Як з мішка дірявого, горохом сипалися докори тазвинувачення.

Мітинг на кладовищі, зокрема й у пресі підневіль-ній, буде названо «зборищем», виступи люду небайду-жого — «галасом».

Пошкрябали по кишенях, повивертали їх рухівцітодішні, скинулися, хто що мав, найняли транспорт,вивезли сміття і впорядкували самі, без начальства,польські могилки.

То ще через роки на могилі В’ячеслава Казими-ровича постане пам’ятник, і приходитимуть люди,багато людей, з усієї України прибуватимуть, ще й зусього світу…

Родина Липинського надсилатиме матеріали домайбутнього музею, а після всенародного референду-му 1991 року пришле нову посилку для експозиції йнапише:

«Хвилюємося разом з Вами за переміни політичні;добре, що маєте вже Незалежність, і бажаємо, аби цестановище зміцнювалося. Напевно, ще можливі різніситуації, під час яких буде важко. Наш народ тежпереживав тяжкі часи, але ще й досі не все стабілізува-лося. Раді, що змогли зробити приємність тією посил-кою. Колись нам помагали, тепер ми. А прийде час,що й Ваш народ буде помагати іншим, які потребують.Так плине історія…»

І скаже на могилі у день роковин Євген Сверстюк: — На сторожі історичної пам’яті, на фатальних роз-

доріжжях України стоїть і стоїть той Дон КіхотСлавко, В’ячеслав Липинський…

…У переданні народному спомин лишився про похо-рони В’ячеслава Казимировича — ховали його як вір-ного своєї церкви, за католицьким обрядом. Коли жпроходила жалобна процесія мимо церкви православ-ної, весь люд висипав з храму та приєднався до неї. Ще

Іван Корсак

172

Штрихи...

175

Першого українського полку імені Богдана Хмельниць-кого з частин російської армії. Сформував з добровольцівП’ятого корпусу Південно-Західного фронту російськоїармії Перший український республіканський полк. Зго -дом Петра Болбочана призначено командиром полку.

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупаціїстолиці, П. Болбочан разом з частиною старшин з велики-ми труднощами дістався Києва. Хоча офіційного дозволуне одержав, сформував військовий підрозділ — Респуб-ліканський курінь. На чолі цього підрозділу П. Болбочанвзяв участь у придушенні січневого повстання більшови-ків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реоргані-зовано у Другий запорізький піший курінь та приєднанодо Окремого запорізького загону, командиром якого при-значили генерала К. Прісовського.

Співпрацював з Українською партією соціалістів-самостійників.

Після укладення Берестейського миру Окремий запо-різький загін брав участь у наступі на Київ разом ізСічовими стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобід-ської України,

У грудні 1918 року Директорія УНР призначилаБолбочана командувачем Лівобережною групою АрміїУНР, яка протистояла наступу Червоної Армії зі сходу.

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Хар -кова полковника звинуватили у тому, що він залишивмісто Червоній Армії без бою. 22 січня 1919 рокуБолбочана усунули від командування Запорізьким корпу-сом. Його заарештували за наказом сотника ОмелянаВолоха — командира Богданівського полку на Ліво-бережному фронті (який згодом вдався до низки антиуря-дових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю,перейшов на бік більшовиків).

Залишивши під вартою без суду і слідства, Болбочанаперевели у Станіслав (нині Івано-Франківськ), де булатимчасова столиця Західноукраїнської Народної Респуб-ліки, під нагляд місцевої влади.

6 червня 1919 року в очікуванні на нове призначення П. Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи

Штрихи до окремих історичних постатей, організацій та друкованих видань

Бачинський Лев (1871–1930) — адвокат. ГоловаУкраїнської радикальної партії (1918–1930), посол доавстрійського парламенту (1907–1918). У період ЗУНР —комісар Станіславського повіту, потім — віце-президентНаціональної Ради ЗУНР.

Білопольський Андрій (1892–?) — випускникКомерційного інституту в Києві (1918), українськийполітичний діяч і публіцист. На Третьому військовомуз’їзді в Києві (1917) його було обрано до Українськоговійськового комітету. Член Української ЦентральноїРади. Один із засновників Союзу українських хліборобіву Бухаресті (1921), заступник голови Союзу. Від 1930року — в Аргентині, де брав участь у заснуванні Союзуукраїнських гетьманців-державників (СУГД), від іменіякого видав 9 номерів неперіодичного журналу «Плуг імеч». Від 1956 року — в США, де брав участь у роботіЛіги визволення народів СРСР, т. зв. Паризького блоку.У 1973 р. видав 460-сторінковий трактат «СССР на фонепришлого России» про безперервне продовження росій-ської історії та про монгольські впливи в державномубудівництві царської Росії та тогочасного СРСР.

Болбочан Петро (5 жовтня 1883 — 28 червня 1919) —український військовий діяч, полковник Армії УНР.Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909).Під час навчання організував український гурток дляпоширення рідного слова. У Першу світову війну — офі-цер Тридцять восьмого Тобольського полку. Нагородже-ний орденом за виявлену хоробрість.

Після революції Болбочан активно розпочав організа-цію українських військових частин і допоміг у формуванні

174

Штрихи...

177

канадських законодавців, але рух цей занепав у 1966 р.після смерті його речника Фіцджералда.

Буріан Стефан (Burian von Rajecz Stefan, 1851–1922) —граф, угорський політик, міністр закордонних справАвстрійсько-Угорської імперії. Завдяки його та австрій-ського посла в Києві графа Йогана Форгача (JohannForgach) заходам цісар Карл, зважаючи на протидію поль -ських політичних кіл, погодився на відмову ратифікуватиБрест-Литовську угоду 1918 року між Україною і Австро-Угорщиною, зокрема її таємну частину, де йшлося проподіл Галичини на Східну — українську і Західну — польську.

Василенко Микола (1866–1935) — український істо-рик та історик права, громадський і політичний діяч, загетьманської держави — міністр освіти. Василенко доклавчималих зусиль до заснування українських державнихуніверситетів у Києві та Кам’янці-Подільському й до від-криття Української академії наук. Від серпня 1918 ро-ку — Президент Сенату Української держави. Автор чис-ленних наукових і науково-публіцистичних праць, зокре-ма з історії економічного, юридичного та суспільногожиття давньої Гетьманщини. За радянської влади (1924)заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення.

Василько Микола (1868–1924) — український гро-мадський і політичний діяч, дипломат, посол до Буковин-ського сейму й Австрійського парламенту (1898–1918).Один із організаторів Вільнодумного Союзу у Буковин-ському сеймі (1903), за допомогою якого українцям удало-ся чимало досягти в адміністративній і культурній ділян-ках. Організатор Гуцульсько-Буковинського куреня(1915–1916) — австрійської військової добровільної фор-мації. У віденському парламенті обіймав посаду заступни-ка голови Українського клубу. Співзасновник ЗагальноїУкраїнської Ради у Відні (1915) та Української Націо-

звер нулися до інспектора УНР при дивізії з проханнямпро повернення П. Болбочана. На підставі цього звернен-ня інспектор Микола Гавришко наказав Петрові Бол бо -чану «негайно вступити в командування військами За -порізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно дозакону УНР про інспекторів. Про свій наказ інспекторповідомив керівництво.

Проте 9 червня з’явився наказ, у якому Болбочана іГавришка звинуватили в самовільному захопленні влади.Розпочалося нове слідство, від якого Болбочан мав змогувтекти, але не зробив цього, прагнучи довести, що за нимнемає жодної вини.

10 червня 1919 року Болбочана заарештували без жод-ного опору, а через два дні вчинили військово-польовийсуд. Вирок — смертна кара.

28 червня 1919 року о 22.00 Петра Болбочана розстрі-ляли на станції Балин (нині територія Дунаєвецького ра -йону Хмельницької області). Там же, за півкілометра відстанції, його було поховано.

Босий Володимир (1899–1979) — гетьманець, діяч«Січей», пропагандист ідей В. Липинського в Канаді,головний обозний Січової організації Канади, редактортижневика «Пробій» у Торонто (1924), часописів «Кана-дійський українець (Вінніпег) і «Український робітник»(Торонто). У 1951 році захистив маґістерську працю продержавний світогляд В. Липинського — «Waclaw Li -pinski, ideologue de L’Etat Ukrainien» у Монреальськомууніверситеті.

У 1933-му почав співпрацю з канадськими журналіста-ми в Монреалі щодо написання матеріалів про В. Липин-ського з метою застосування в суспільному житті Канадийого теорій про класократичний державний устрій. Го -ловним речником цієї ідеї став Джон Фіцджералд (JohnFitzgerald), редактор тижневика «Montreal Beacon».Гуртком канадських журналістів і політичних діячів булозасновано 1935 року статутне товариство «Ligue de laClassocratie du Canada». Цими ідеями захопилося багато

Іван Корсак

176

Штрихи...

179

лений радянськими спецслужбами у Відні і засуджений до25 років позбавлення волі. Помер 18 серпня 1948 року влікарні Лук’янівської в’язниці.

Гетьманська управа — вищий виконавчий орган геть-манських організацій, заснована 10 серпня 1927 року.Правонаступниця Центральної управи об’єднаних хлібо-робських та інших класових організацій. Першим голо-вою Гетьманської управи був М. Кочубей, членами — А. Монтрезор, Л. Сідлецький, О. Скоропис-Йолтуховсь-кий, С. Шемет, також було обрано голів рад гетьманськихорганізацій Польщі, ЧСР, Болгарії, Румунії, США іКанади. 10 жовтня 1930 року головою Гетьманської упра-ви став Й. Мельник — голова гетьманської організації«Український стяг» у ЧСР.

Клуб гетьманців у Берліні — науково-громадськеоб’єднання, засноване з ініціативи В. Липинського 1928року для узгодження спільних поглядів і тактики геть-манської ідеології. Голова клубу — О. Скоропис-Йолтуховський, заступник голови — В. Залозецький, сек-ретар — Д. Олянчин. Почесний голова клубу — В. Липин-ський. Клуб об’єднував представників різних політичнихнапрямків гетьманського руху.

Група гетьманців у Празі — заснована 1925 року. Їїочолювали О. Шаповал та Б. Гомзин. Організація стояла наплатформі УСХД. У вересні 1925 року об’єдналася з геть-манською організацією «Український стяг», яка функціо-нувала з 1923-го, у Союз українських хліборобів у ЧСР.

Горбачевський Іван (1854–1942) — українськийхімік і громадсько-політичний діяч, професор універси-тету в Празі, один із засновників та багаторазовий ректорУВУ в Празі. У 1917–1919 рр. — перший австрійськийміністр охорони здоров’я, автор численних науковихпраць.

нальної Ради у Львові (1918). Дипломатичний представ-ник ЗУНР в Австрії (1918–1920) і посол УНР у Швейцаріїта Німеччині (1920–1924).

«Воля» — український суспільно-політичний і куль-турний тижневик, виходив у Відні з червня 1919 року долистопада 1921-го (останні три номери — «Воля України»за редакцією В. Піснячевського). Видання об’єднувалодіячів різних політичних напрямків, які обстоювали само-стійність України.

«Вперед» — щоденна газета Української соціал-демо-кратичної партії (УСДП), виходила у Львові у 1918–1922 рр. за редакцією Л. Ганкевича, А. Чарнецького, І. Квасниці та ін. За своїм характером фактично булазагальнонаціональною газетою. У 1923–1924 рр. виходи-ла як партійний тижневик.

Габсбург-Льотрінген Вільгельм (1895–1948) —австрійський архікнязь, племінник Карла І — останньогоімператора Австро-Угорщини. Відомий під ім’ям ВасильВишиваний. Виявив себе послідовником і палким при-хильником українського національного відродження.Тісно співпрацював з галицьким політичним проводом вроки Першої світової війни. У 1918 р. очолив австрійськуармійську групу в Україні, до якої був включений патро-нований ним легіон УСС. Висувався деякими опозиційни-ми до П. Скоропадського українськими діячами як канди-дат на голову Української держави. У 1919 р. дістав зван-ня полковника Армії УНР і був призначений начальникомвідділу закордонних зв’язків головного управління Ге -нерального штабу. У 1921 р. очолив Тимчасову управузакладеного у Відні Українського національного вільно-козацького товариства. Деякий час підтримував контактиз П. Скоропадським і В. Липинським, який не відкидавможливості порозуміння гетьманців з В. Габсбургом. Підчас Другої світової війни співпрацював з українським під-піллям і французьким рухом Опору. В серпні 1947 р. схоп-

Іван Корсак

178

Штрихи...

181

«Діло» — провідна українська галицька щоденна газе-та, виходила у Львові протягом 1880–1939 рр. (під часПершої світової війни неперіодично). Після того, як доЛьвова прийшли більшовики, видання було закрито.Найстарша і впродовж багатьох років єдина українськагазета, що захищала ідеологію народовців, а з 1925 р. у нійпочали друкувати статті й представники інших політич-них поглядів. Першим редактором «Діла» був ВолодимирБарвінський, а останнім (1927–1939), з деякими перерва-ми, — Василь Мудрий.

Доманицький Василь (1877–1910) — українськийлітературознавець, публіцист, шевченкознавець, гро-мадський діяч, популяризатор кооперативного руху, істо-рик. Активно співробітничав у журналах і газетах«Киевская старина», ЛНВ, ЗНТШ, «Нова громада»,«Рада», «Громадська думка», «Рідна справа — Думськівісті». Співзасновник видавництва «Вік».

Автор праць з історії козацтва кін. ХІV — поч. ХVІІ ст.,про початки етнографічних дослідів України, розвідокпро Марка Вовчка, редактор першого Повного виданнятворів Т. Шевченка й текстологічного дослідження «Коб-заря». Літературно опрацював «Історію України» М. Ар-каса. Писав популярні брошури на кооперативні теми.

Підтримував В. Липинського в літературно-науковійдіяльності.

Донцов Дмитро (1883–1973) — український публі-цист і літературний критик, родом із Мелітополя. ЧленРУП і УСДРП, з 1918 р. — член Головної управи партіїУкраїнських хліборобів-демократів, за Української дер-жави — голова Українського телеграфного агентства,редактор журналів ЛНВ (1922–1932) і «Вісник»(1933–1939). Головні твори: «Підстави нашої політики»(1921), «Націоналізм» (1923), «Дух нашої давнини»(1944). Еволюціонував від прихильника соціалізму доідеолога інтегрального націоналізму.

Горникевич Теофіль (1891–1969) — українськийгреко-католицький священик, папський шамбелан, кате-хит середніх шкіл Львова, капелан Української ГалицькоїАрмії (УГА). Відшукав у Віденському архіві велику кіль-кість документів з історії України 1914–1922 рр. і відреда-гував 4-томну серію цих документів — «Ereignisse in derUkraine 1914–1922 deren Bedeutung und historischeHintergründe», яку видав СЄДІ. Член редакційної колегіїСЄДІ. Як представник СЄДІ в Австрії врятував повний пер-сональний архів В. Липинського та інші цінні архівніматеріали.

Грінченко Борис (1863–1910) — український пись-менник, громадський та політичний діяч, публіцист,фольклорист і мовознавець.

Один із засновників «Братства тарасівців» (1892).Працював у Чернігівському земстві (1894), де організувавнайбільше видавництво популярних українських книжокдля народу. Впорядкував «Словарь української мови»(1907–1909). Співредактор газети «Громадська думка» іредактор журналу «Нова громада» (1906).

Голова київської «Просвіти». Засновник Українськоїрадикальної партії.

Греголинський Дмитро (1880–1944) — українськийучитель гімназії та журналіст у Перемишлі, видавець іредактор тижневика «Український голос» (1919–1929) —першої української газети в Перемишлі за часів польськоївлади.

Гренер Вільгельм (Gr öner Wilhelm) (1867–1939) —німецький генерал і політик, шеф генерального штабунімецьких військ, які перебували в Україні 1918 року.Сприяв гетьманському перевороту. Один із засновниківУкраїнського наукового інституту в Берліні та першийголова його кураторії.

Іван Корсак

180

Штрихи...

183

чевані, а взимку відвідував філософський факультет Ма -нітобського університету у Вінніпезі. В 1913 р. один з пер-ших серед канадських українців закінчив університет іотримав ступінь бакалавра. Восени того ж року виїхав доГаличини для завершення освіти. Тут застала його Першасвітова війна. В 1914–1917 рр. перебував у Львові й Відні,співпрацюючи з Союзом Визволення України. В 1917 р.повернувся до Канади і впродовж року редагував газету«Український голос» у Вінніпезі. Часто писав до часописіві брав активну участь у громадському житті; з лютого 1924 р. — член УСХД. Виявив себе палким прихильникомідей В. Липинського, фінансово підтримуючи виданнякнижок «Хліборобська Україна» і «Україна на переломі».Більшу частину свого життя провів у Гаффорді, Саска-чеван, де служив секретарем муніципалітету. В 1938 р.був обраний депутатом провінційної легістратуриСаскачевану від Ліберальної партії з округи Редбері; нацьому посту й помер.

Жук Андрій (1880–1968) — український громадськийта політичний діяч, кооператор і публіцист. Походив здавнього козацького роду з села Вовчка Лубенськогоповіту на Полтавщині. З 1901 року — член РУП, а з 1906-го член його ЦК. Наприкінці 1907 року таємно виїхав доЛьвова, де перебував до 1914-го як голова закордонноїгрупи наддніпрянської УСДРП. Там же редагував жур-нали «Економіст» і «Самопоміч» — органи Українськогокооперативного руху в Галичині. Учасник політичноїнаради наддніпрянських емігрантів у Львові (1911).Засновник Українського інформаційного комітету уЛьвові (1912), який 1914 року став основою СоюзуВизволення України. Від УСДРП відійшов ще до Першоїсвітової війни. Про своє довоєнне перебування у Львові А. Жук залишив політичний нарис «До початків укра-їнського самостійництва» (реферат, прочитаний на літе-ратурних зборах Союзу українських журналістів і пись-менників у Відні (1921) і вперше надрукований в журна-лі «Визволення» (березень 1923, ч.11) — «До історії

Дорошенко Дмитро (1882–1951) — український істо-рик та історіограф, громадський і державний діяч консер-вативного напрямку зі старого гетьмансько-козацькогороду Чернігівщини. Студіював у Варшавському, Петер-бурзькому і Київському університетах. Працював уПетербурзі, Катеринославі і Києві як громадсько-політич-ний діяч, журналіст і педагог-історик. Під час Першої сві-тової війни — уповноважений Союзу міст, пізніше — кра-йовий комісар Галичини і Буковини. Член УкраїнськоїЦентральної Ради. З травня до листопада 1918 року —міністр закордонних справ Української Держави, а з 1919-го — на еміграції. Чільний діяч гетьманського руху.Професор УВУ в Празі й Мюнхені (1921–1951) і Карловогоуніверситету в Празі, директор Українського Науковогоінституту в Берліні (1926–1931), президент УВАН.Опублікував понад тисячу праць з історії України, укра-їнської історіографії, історії культури, церкви, літерату-ри, а також численні огляди й рецензії в українських таіноземних журналах.

Єфремов Сергій (1876–1939?) — український публі-цист і літературний критик, політичний та громадськийдіяч, історик літератури. Дійсний член НТШ і ВУАН,голова її Управи, секретар історико-філологічного відді-лу, голова Комісії для видання пам’яток новітнього пись-менництва України. Співробітничав у «Зорі», «Правді»,ЗНТШ, «Киевской старине», «Новій громаді», «Раді»,«Новій раді», «Україні», ЗІФ ВУАН та ін. Один із керівни-ків видавництва «Вік». Член Центральної Ради, заступ-ник її голови, член Малої Ради, генеральний секретарміжнаціональних справ. Лідер УПСФ. Заарештованийбільшовиками; головний обвинувачений у процесі СпілкиВизволення України 1929 р.

Жеребко Орест (1887–1943) — український громадсь-кий та політичний діяч. Прибув до Канади 13-літнім юна-ком у 1900 р. Працював фізично і одночасно ходив дошколи у Вінніпезі. Згодом вчителював влітку в Сас ка -

Іван Корсак

182

Штрихи...

185

Кушнір Володимир — український журналіст, гро-мадський діяч, з 1906 року очолив редакцію часопису«Ukrainische Rundschau». Новий редактор прагнув зберег-ти контакти з норвезькими друзями України. Того ж рокув часописі «Le Courrier Europeen» з’явилася стаття видат-ного норвежця Б. Бйорнсона «Русини», де йшлося проутиски українців у Росії. Це дало В. Кушніру привід напи-сати листа автору статті, щоб привернути його увагу достановища українців під польським гнітом у Галичині. На прохання редактора «Ukrainische Rundschau» Б. Бйорнсон взявся написати статтю про польсько-укра-їнські відносини у Західній Україні. Коли стаття ще нез’явилася друком, до письменника дійшли звістки промасові арешти в січні 1907 року українських студентівЛьвівського університету та про студентський голодовийстрайк. Б. Бйорнсон одразу ж виступив у пресі на захистукраїнців, що вимагали викладання в університеті рідноюмовою. Студенти-голодувальники надіслали йому із в’яз-ниці листівку з подякою за увагу до їхньої боротьби.Втручання видатного норвежця посприяло звільненнюув’язнених студентів.

Лівицький Андрій (9 квітня 1879, ЛіплявеЗолотоніського повіту Полтавської губернії — 17 січня1954, Карлсруе) — український громадсько-політичнийдіяч. Президент УНР в екзилі (1926–1954).

Закінчив Колегію Павла Галагана, згодом — юридич-ний факультет Київського університету. Працював адво-катом і мировим суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Зістудентських років брав участь в українському національ-ному русі, очолював студентську громаду в Києві. Від1901 року — член Революційної української партії, керів-ник відділу партії в Лубнах. У 1905 році Лівицькогозаарештували та засудили у справі так званої Лубенськоїреспубліки. У 1905–1920 роках був одним із провіднихчленів Української соціал-демократичної робітничої пар-тії. Від 1926 року — правонаступник Симона Петлюри зтитулом Голови Директорії і Головного отамана армії та

української політичної думки перед (Першою) світовоювійною»). Від 1914 року перебував у Відні як член прово-ду СВУ та співредактор його часопису «Вістник». У 1918–1919 рр. працював на дипломатичній службі вУкраїнському посольстві у Відні. Наприкінці 1919-гостав прихильником УХДП і співробітником її органу«Нове слово» (Зальцведель, Німеччина). В 1920–1930 рр.співпрацював із закордонним центром ЗУНР. У 1930році переїхав до Львова, де завідував статистичним відді-лом Ревізійного союзу українських кооперативів. У 1940-му знов оселився у Відні, в помешканні колиш-нього СВУ.

Андрій Жук познайомився з В. Липинським 1904 року.Вони зустрічалися у Львові в 1907–1913 рр., були службо-во пов’язані у віденському посольстві в 1918–1919 рр., а в1920–1926 рр. часто зустрічалися у Відні, Райхенау тарідше, з уваги на поганий стан здоров’я Липинського, вБадегу.

А. Жук, як сам залюбки підкреслював, був самоуком,але вроджені інтелігентність і наполегливість усувалиперешкоди для досягнення багатьох високих становищ,які він посідав у громадському та політичному житті якГаличини, так і Наддніпрянщини, включно з членством уГоловній, потім Загальній Українській Раді у Відні в1915–1916 рр.

Кістяковський Ігор (1876– 1941) — український дер-жавний діяч. Народився у Києві. Закінчив юридичнийфакультет Київського університету. У травні 1918-гопризначений державним секретарем Української держа-ви. В липні–листопаді 1918 року — міністр внутрішніхсправ у кабінетах Ф. Лизогуба і С. Гербеля. В уряді нале-жав до групи міністрів (В. Любинський, Д. Дорошенко,Б. Бутенко, О. Рогоза), які обстоювали незалежницькийкурс та виступали проти укладення федеративного дого-вору з Росією. З 1919-го жив у Стамбулі, пізніше —у Парижі.

Іван Корсак

184

Штрихи...

187

ном Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республі-ки. З серпня 1920-го входив до складу комісії з підготовкиКонституції УНР, деякий час був міністром охорони здо-ров’я в уряді Української Народної Республіки в екзилі.

З 1922 року жив у селищі Винники біля Львова, працю-вав лікарем. Помер і похований у Винниках.

Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович наро-дився 5 (17) квітня 1882 року у селі Затурцях на Волині вродинному маєтку польського шляхетського родуЛипинських. Брат Володимир був відомим лікарем, а братСтаніслав — доктор філософії, агроном-селекціонер.

Навчався В. Липинський у Житомирській, Луцькій таКиївській гімназіях.

У 1902 році відбував військову службу у Ризькому дра-гунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Напочатку Першої світової війни був мобілізований якрезервний офіцер до Четвертого драгунського Ново-троїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у скла-ді російської армії генерала Самсонова відбув східнопрус -ську кампанію. Через легеневу недугу Липинського пере-вели до резервної частини спочатку до Дубна, потім доОстрога й Полтави.

Навесні 1903 року Липинський вступив до Ягеллон-ського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слу-хав лекції з інших предметів, зокрема історії, також відві-дував лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 році, закінчивши навчання, одружився у Кракові зКазимирою Шумінською та виїхав з нею до Женеви, щобвивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але про-був там лише рік, оскільки швейцарський клімат погановпливав на здоров’я.

З 1909 року В. Липинський перебував почасти уКракові, почасти у власному маєтку Русалівські ЧагариУманського повіту (нині Черкаська область). Господа-рював на хуторі, який подарував йому рідний дядько АдамРокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював, що укра-їнському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як

флоту УНР. З часу реорганізації Державного Центру УНРвід 1948 року до смерті — президент УНР в екзилі. Помер1954 року в Німеччині, був похований на цвинтаріВальдфрідгоф у Мюнхені. Згодом його перепоховано наукраїнському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку,штат Нью-Джерсі (США).

Батько президента УНР в екзилі у 1967–1989 рокахМиколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької-Холодної.

Липа Іван (літературні псевдоніми — Петро Шелест,Іван Степовик, 24 лютого 1865, м. Керч — 13 листопада1923, с. Винники) — громадський і політичний діяч, пись-менник, за фахом лікар.

Співзасновник таємного товариства «Братство тарасів-ців». У 1917 році український комісар Одеси, член ЦК Ук-раїнської партії соціалістів-самостійників. У 1919 р. — мі -ністр віросповідань УНР.

Після закінчення Керченської гімназії (1888) вступивна медичний факультет Харківського університету. В 1891 році разом з Борисом Грінченком, Миколою Міх-новським та іншими став засновником таємного товари-ства «Братство тарасівців», яке ставило своїм завданнямпоширення ідей Т. Шевченка та боротьбу за національневизволення українського народу. В 1893 році товариствобуло розгромлене, а І. Липу заарештовано.

Після тринадцяти місяців ув’язнення ще три рокижив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 р. закінчивнавчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині й уПолтаві. Тісно співпрацював з одеською «Просвітою» іОдеським літературним товариством. В 1917 році Липупризначено українським комісаром Одеси, де він засну-вав українське видавництво «Народній стяг». Згодомпереїхав до Києва. З 1919-го належав до Української пар-тії соціалістів-самостійників, входив до складу їїЦентрального комітету.

У період Української Народної Республіки керувавуправлінням культури та віровизнання в уряді. Був чле-

Іван Корсак

186

Штрихи...

189

вважав, що у складні для нації часи слід відкинути всіідеологічні розбіжності задля роботи на благо України.Однак подальші події на батьківщині, процес «самоспа-лення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський),зокрема розстріл полковника П. Болбочана, стали безпосе-редньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні.Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справипосольства своєму заступникові, й після короткого пере-бування в санаторії «Гутенбрун» у Бадені оселився в Рай -хенау, гірському містечку в Нижній Австрії.

У Райхенау В. Липинський прожив майже безвиїзно доосені 1926 року за винятком коротких поїздок до Відня,недалекого Бадена і перебування у Берліні у 1921-му.Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша наукова ігромадська діяльність. Там була опрацьована монографія«Україна на переломі. 1656–1659», звідти він керувавдіяльністю Українського союзу хліборобів-державників.Також В’ячеслав Липинський видавав неперіодичні збір-ники «Хліборобська Україна» (1920–1925), де друкувавсяйого історіософський трактат «Листи до братів-хліборо-бів» (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926-го В. Липинський за дорученнямГетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна пра-цювати у новоствореному Українському науковому інсти-туті як його дійсний член. Берлінський клімат та частізустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманськогоцентру людьми несприятливо впливали на фізичний станйого здоров’я і психологічний спокій. За порадою лікарівЛипинський покинув працю в інституті й повернувся доАвстрії, де оселився у гірській місцевості Бадег поблизуГраца (1928).

Саме у цей час загострилися суперечності між ПавломСкоропадським та В’ячеславом Липинським. Липинсь-кий фактично розірвав свої стосунки із Скоропадським.Український союз хліборобів-державників розколовся.Прихильники Гетьмана об’єдналися у Союз гетьманців-державників, а прихильники В. Липинського створилиБратство українських класократів-монархістів, гетьман-ців (1930).

народ незалежний», потрібно повернути його еліту; опо-ляченій і польській шляхті в Україні треба визначитися:буде вона з народом і зійде з позиції колонізаторів чи опи-ратиметься ходу історії. Цю альтернативу Липинськийсформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь вжитті українського народу на тлі його історії» (Краків,1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy»(Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в орга-нізації за межами Росії українського політичного центру,трансформованого в Союз Визволення України (1914 рік).

Лютневу революцію 1917 року В’ячеслав Липинськийзустрів у Полтаві.

Тоді, на початку визвольних змагань, Липинський зви-нувачував українських соціал-демократів у браку держав-ницької волі. Після Лютневої революції брав участь вукраїнізації військових частин на Полтавщині. І одночас-но разом зі Сергієм Шеметом, як згадував сам Липин-ський, «політично організовував хліборобські консерва-тивні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним іззасновників Української демократично-хліборобської пар-тії й автором її політичної програми, виданої в жовтні 1917року.

Після визволення України від більшовиків, навесні1918 року, В’ячеслав Липинський зблизився з ПавломСкоропадським, майбутнім Гетьманом Української Дер -жави. У той самий час консервативні сили (УДХП,«Українська народна громада» П. Скоропадського та«Союз земельних власників») створили опозиційну доЦентральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітетунімецьких окупаційних сил розпочали підготовку до дер-жавного перевороту. 29 квітня 1918 року ЦентральнуРаду було повалено, Павла Скоропадського проголошеноГетьманом.

У червні 1918 року В’ячеслав Липинський виїхав зУкраїни до Відня, щоб обійняти там посаду послаУкраїнської Держави. Послом Липинський залишався іпісля повалення Гетьманату. Хоч був «переконаним при-бічником гетьманської форми правління», він все-таки

Іван Корсак

188

Штрихи...

191

який з невеликими змінами і нині чинний в багатьох євро-пейських країнах.

Згодом жертвував великі суми на створення ЛегіонуУкраїнських Січових стрільців. Очолював санітарну місіюЗУНР у Відні, був головнокомандувачем у санітарнихсправах Державного Секретаріату ЗУНР.

Я. Окуневський відомий і як письменник. Написав дво-томник «Листи з чужини».

Полтавець-Остряниця Іван (26 вересня 1890–1957) —український військовий та політичний діяч, ультраконсер-ватор, монархіст-гетьманець.

Ад’ютант гетьмана Скоропадського. Генеральнийписар Української Держави (1918).

Наприкінці 1920 р. знайшов притулок у Мюнхені. У 1942 році відійшов від політичної діяльності. Помер вМюнхені 1957 року.

Скоропис-Йолтуховський Олександр (1880–1950) —український громадський, політичний та державний діяч,публіцист, автор розвідок на економічні і політичні теми.У роки Першої світової війни — провідний діяч СоюзуВизволення України, за часів УНР — губернський комі-сар, а за Української Держави — губернський старостаХолмщини та Підляшшя. В еміграції — один із засновни-ків, ідеологів та провідних діячів гетьманського руху,співзасновник та член кураторії Українського науковогоінституту в Берліні.

Після 1920 року Скоропис-Йолтуховський перебувавспочатку в Австрії (пізніше він переїхав до Берліна), дешвидко знайшов однодумців — В’ячеслава Липинського,Дмитра Дорошенка, Сергія Шемета, які й утворили ініціа-тивну групу Українського союзу хліборобів-державників.Того ж року спільними зусиллями цих діячів було виданоперше число свого органу — неперіодичного видання«Хліборобська Україна». Протягом 1930-х років Олек -сандр Скоропис-Йолтуховський продовжував провадити

Після загострення хронічної легеневої хвороби та сер-цевого нападу 26 квітня 1931-го В. Липинського перевез-ли до санаторію «Віннервальде», де він помер 14 червня1931 року.

Похований В’ячеслав Липинський у Затурцях наВолині.

Основні праці:«Шляхта в Україні: її участь в житті українського народуна тлі його історії» (Краків, 1909)«Z dziejów Ukrainy» (1912)«Україна на переломі. 1657–1659» (1920)«Листи до братів-хліборобів» (написана в 1919–1926 рр.,видана 1926-го у Відні)«Покликання «Варягів» чи організація хліборобів» (1925)«Релігія і церква в історії України» (1925)

Михальчук Кость (21 грудня 1840 (2 січня 1841 н. ст.),с. Зозулинці, Вінницька область — 7 квітня (20 квіт-ня н. ст.) 1914, м. Київ) — визначний мовознавець та етно-граф, член київської «Старої Громади», дійсний членНТШ у Львові, Українського наукового товариства уКиєві, Історичного товариства Нестора-Літописця. У своїйпраці «Наречия, поднаречия и говоры Южной России»(«Труды» за ред. П. Чубинського, Т. 7) виступив основопо-ложником української діалектології. Автор багатьохпраць з мовознавства (історичної фонетики й морфології,генези української мови тощо).

Окуневський Ярослав (5 березня 1860, м. Радівці(Буковина) — 24 жовтня 1929, м. Городенка) — військо-вий лікар, український громадський та військовий діяч,письменник, дійсний член НТШ, адмірал флоту Австро-Угорської імперії. Кавалер найвищих нагород Австро-Угорщини, Іспанії та Китаю.

Зробив рідкісну для українця в Австро-Угорщині вій-ськову кар’єру: став адміралом, очолював медичну служ-бу австрійського військово-морського флоту. СамеЯрослав Окуневський розробив медичний статут флоту,

Іван Корсак

190

Штрихи...

193

Темницький Володимир (24 липня 1879 — 1938) —правник, громадсько-політичний і державний діяч, жур-наліст, літератор.

Народився в селі Хлопівці, нині Гусятинського районуна Тернопільщині. Співзасновник організації «МолодаУкраїна» (1900–1902), редактор її однойменного часопи-су. Від серпня 1914-го — член Бойової Управи УСС іГоловної Української Ради (створені у Львові, потімЗагальна Українська Рада діяла у Відні). Співпрацював ізСоюзом Визволення України. 1919 — віце-міністр закор-донних справ УНР у кабінеті В. Чехівського, міністр за -кордонних справ у кабінеті Б. Мартоса. З 1923 року про-живав у Галичині. Друкував статті на політичні теми вукраїнських газетах.

Токаржевський-Карашевич Ян (Іван-Степан-Марія)(24 червня 1885, с. Чабанівка Ушицького повітуПодільської губернії, нині Кам’янець-Подільського райо -ну Хмельницької області — 18 листопада 1954, м. Лон дон) — український політичний і дипломатичнийдіяч, історик-геральдист. Князь.

11 червня 1918 року гетьман Скоропадський затвердивпостанову про призначення Токаржевського радникомУкраїнського посольства у Відні.

У січні 1922-го його призначено віце-міністром закор-донних справ і керівником міністерства УкраїнськоїНародної Республіки в екзилі. На цій посаді він залишав-ся до 3 вересня 1924 року, коли, за його словами, «…подав-ся до демісії і виїхав з Тарнова через Прагу до Франції. Зтого часу ніколи жадної урядової посади не займав».

У 1924–1936 рр. перебував у Франції. На цей періодприпадає його активна громадська і публіцистична діяль-ність. Насамперед намагався принести якнайбільшукористь українській визвольній справі. Токаржевськийбув членом комітету «Франція — Схід» і редактором бюле-теню «Франція — Україна», генеральним секретаремФранцузького товариства українознавства.

активну громадську та наукову діяльність. Залишався накерівних посадах у гетьманському русі (як член президіїГетьманської ради) до 1945 року, коли його арештуваларадянська військова контррозвідка. Помер Скоропис-Йолтуховський 1950 року на засланні у Темниківськомутаборі (Мордовія).

Степанківський Володимир (1885–1957) — громадсь-кий і політичний діяч, журналіст.

Родом зі Східного Поділля. Був членом РУП і УСДРП(1904 року — член ЦК), з 1907-го на еміграції вШвейцарії, Парижі (у 1909-му — співзасновникУкраїнської громади) й Лондоні; дописувач до «Ради»,«Діла» та органів УСДРП.

З 1911 та переважно під час Першої світової війниСтепанківський розвинув жваву інформаційну діяль-ність про Україну, заснував у Лозанні Українське бюрота видавав тижневик «L’Ukraine» (1915–1920) і неперіо-дичне «The Ukraine», а в Берні у співпраці з Д. Донцовим«Korrespondenz der Nationalitäten Russlands» (1916–1917), також французькою і англійською мовами). У 1918-му перебував деякий час на Україні, але пізнішезнову емігрував до Лозанни. У середині 1920-х pp. виїхавдо США і відійшов від українського організованогожиття.

Степанківський переклав українською мовою «Кому-ністичний маніфест» К. Маркса (1905), брошуру «TheRussian Phot to Seize Galicia» (1914), написав низку інфор-маційних публікацій, склав словник «The American-Ukrainian Nautical Dictionary» (1953).

Суковкін Михайло — громадський і політичний діяч наКиївщині. До 1917 року голова Київського губернськогоземства, по революції — Київський губернський комісар (докінця літа 1917-го), був у добрих стосунках з українськиминаціональними колами. За гетьманату — посол УкраїнськоїДержави в Туреччині (1918). Після занепаду гетьманатупосів ворожу позицію до української державності.

Іван Корсак

192

Штрихи...

195

У 1920–1921 рр. — представник уряду ЗУНР у США, дей залишився та брав участь у політичному і культурномужитті української еміграції (серед інших співтворецьУККА). Працював у газеті «Америка», з 1943 — її редак-тор. Помер у Філадельфії.

Шемет Сергій (1875, м. Лубни, тепер Полтавськаобласть — 1957, м. Мельбурн, Австралія) — походить зістаровинного шляхетського роду Шеметів-Кежгайло.Землевласник із Полтавщини, брат Володимира таМиколи Шеметів, громадський і політичний діяч, вида-вець у Лубнах газети «Хлібороб» (1905), один із засновни-ків Української партії хліборобів-демократів у Лубнах(1917). Був за українізацію гетьманського уряду, алепроти повстання проти нього у листопаді 1918-го.

На еміграції з 1919 року, де разом з В. Липинським про-вадив активну діяльність у монархістському Україн -ському союзі хліборобів-державників (1920), співробітникжурналу «Хліборобська Україна» (1920–1925) та іншихгетьманських видань.

Особистий секретар П. Скоропадського та член РадиПрисяжних.

На еміграції перебував у Тарнові, Відні, Берліні,Парижі, Австралії, де й помер.

Штейнгель Федір (Теодор Штайнгайль) (1870–1946) —політичний і культурний діяч, дипломат, член першоїДержавної Думи. Член ТУП, посол у Берліні.

Народився Федір (Теодор) 9 грудня 1870 року в родиніінженера, статського радника Рудольфа ВасильовичаШтейнгеля, барона, вихідця з Остзейського краюНімеччини.

У 1890-х роках навчався на природничому відділеніфізико-математичного факультету Варшавського універ-ситету.

Барон Штейнгель родом з міста Городка на Волині.Закінчив Київський університет. У 1902 році заснував у

Його серце перестало битися 18 листопада 1954 року.На цвинтарі Gunnersbury в Лондоні зібралось багатолюдей, щоб попрощатися з великим українським патріо-том та чудовою людиною. Прийшов вклонитись і гетьма-нич Данило Скоропадський.

7 липня 1978-го Токаржевського-Карашевича перепо-ховали в українському пантеоні в Бавнд-Бруку в Нью-Джерсі.

Цегельський Лонгин (29 серпня 1875 – 13 грудня1950) — український громадсько-політичний діяч, дип-ломат, адвокат, журналіст, видавець. Нащадок двох дав-ніх священицьких родів Цегельських та Дзеровичів. З 1886-го навчався в Академічній гімназії у Львові. У 1989-му вступив до Львівського університету на юри-дичний факультет, проте незабаром повністю присвятивсебе політичній та журналістській діяльності.

У 1900–1902 рр. був членом проводу та одним з редак-торів журналу «Молода Україна».

У 1911–1918 рр. був обраний депутатом до австрійськоїДержавної Ради від УНДП, а 1913-го став послом доГалицького сейму.

Першого грудня 1918 року разом з Д. Левицьким під-писав у Фастові від імені Української Національної РадиЗУНР-ЗОУНР передвступний договір з ДиректорієюУНР про об’єднання ЗУНР і УНР в єдину Українську дер-жаву. Автором тексту цього договору був Л. Це гель -ський.

У січні-лютому 1919 року — секретар без портфеля ікерівник секретаріату зовнішніх справ в уряді СидораГолубовича. У складі делегації Наддністрянської Українибрав участь в урочистому проголошенні злуки ЗУНР зУНР та в роботі Трудового конгресу України.

22 січня 1919 року призначений заступником міністразовнішніх справ Української Народної Республіки.

Того ж дня Л. Цегельському була надана честь зачита-ти Акт злуки між ЗУНР і УНР біля пам’ятника БогдануХмельницькому у Києві.

Іван Корсак

194

197

«Я ХОЧУ, ЩОБ БУЛА УКРАЇНА...»В’ячеслав Липинський у нашій історії

й у романі Івана Корсака

«Моє українство — це українство моєї верстви, яким я хочу врятувати цю верству од загибелі і зробити її потрібною для нашої землі, для нашого народу».

В. Липинський у листі до О. Назарука

«Я єсть кость од кости і кров від крови польської шляхти, що на Україні живе і єсть українська в тисячу разів більше, ніж ці, що себе за репрезентантів народу у нас на Наддніпрянщині вважають».

В. Липинський

Доводиться почати з преамбули.Як відомо, книги мають свою передісторію.Поінколи вона має епічно розгорнуті в часі й у просто-

рі сюжети. Незрідка в ній фігурує чимало людей, хочанайголовнішою дійовою особою і творцем, ясна річ,полишається автор, який силою своєї уяви й таланту вос-кресив, бува, навіть із непам’яті тих, хто топтав рястзадовго до нашої появи на цьому світі, хто мав високіблагородні поривання і кого вела в житті висока місія,продиктована чи не самими небесами.

Коли я думаю про В’ячеслава Липинського, тоуявляється: так, його мали викреслити з нашої історії,заборонити навіть право на безневинну згадку його імені,щоб аніякого відлуння те ім’я не викликало аніде в укра-їнському світі.

Понад півтора десятиліття тому стояв я на сільськомуцвинтарі в Затурцях перед символічною могилою

Городку музей з цінними археологічними, історичними іетнографічними збірками з Волині, розкопував могильни-ки княжої доби у Студинці на Рівненщині. У 1906 році —член першої Державної Думи від м. Києва, належав доукраїнської парламентарної фракції. Член ТУП, товаришголови Українського наукового товариства в Києві. Загетьманату посол Української Держави в Берліні (1918),підтримував добрі зв’язки з дипломатами нейтральнихдержав (Іспанії і Голландії). З 1940-го жив неподалікДрездена.

Юркевич Лев (1884–1917 або 1918, Москва) — соціал-демократичний діяч і письменник, син заможного лікаряз гурту «українців польської культури», що виник підвпливом Володимира Антоновича. З 1904-го — член РУП.У 1907 році виїхав за кордон і там закінчив університетсь-ку освіту, розпочату 1903-го в Київському університеті.Після смерті батька (1911) жив на Заході (здебільшого уФранції); значну спадщину використовував на підтримкуукраїнської соціал-демократичної преси («Наш Голос», Л.1910–1911; «Дзвін», К., 1913–1914), друкувався в«Дзвоні» під псевдонімом Л. Рибалка.

Ярошевський Богдан — один із засновниківУкраїнської соціалістичної партії (УСП), яка постала йдіяла на Правобережжі. Він і був її керівником. УСП взяласобі за зразок не російські соціалістичні партії, а Польськусоціалістичну партію (ІІСП), якою кермував Ю. Пілсуд-ський

P.S. Штрихи підготовлено за матеріалами «Вікі-педії», книги «В’ячеслав Липинський. Листування»(за редакцією Я. Пеленського), матеріалів радіо«Свобода» та інших джерел.

Іван Корсак

Післямова

199

Михайло Слабошпицький

198

Післямова

страсні дискусії про те, як жити далі на цій землі, яквибудовувати стосунки з аборигенним населенням, бо жминуле цих стосунків – умістило стільки крові й вогню.

До честі Липинських, вони прагнули вибудовуватисвої стосунки з українськими селянами на порозумінні,постійно шукали в них компромісів і злагіднення. Томузмальовувати їх у нашій історії належиться не тимиоднозначно темними барвами, на які заслужили завогне-ні ненавистю до українців деякі шляхтичі-дідичі, щомали українців тільки за дурне бидло.

І цей рід дав Україні винятково шляхетного, безмеж-но відданого не просто адвоката України, а одного з най-більших українських патріотів. Прекрасний і, здається,незбагненний парадокс: народ, із яким українці маютьтаке драматичне кількасотлітнє протистояння, підно-сить нам такий дар.

І думалося тоді: хто про все це розкаже?! Хто запропо-нує нам задуматися над цією загадкою? Хто змалюєнадії, поривання, розчарування і всю невимовну життє-ву драму В’ячеслава Липинського?

І ось — можемо порадіти! — є така книжка. Маємо всіпідстави для читацької втіхи: в нас нарешті написанороман про В’ячеслава Липинського. Ще раз успішно по -долано наші лінощі в освоєнні постатей та подій із спіль-ної національної історії.

Важко навіть охопити духовним зором усе, що звер-шила у сфері думки ця дивовижна людина за сорокдев’ять років, відведених їй долею для перебування наземлі. Політика, історіософія, соціологія, публіцисти-ка — у кожній з них зроблено на окрему біографію, націле велике, сповнене невсипущою працею життя. І ли -ше нині приходять до нас скарби її думки. Ми тільки від-криваємо для себе материк В’ячеслава Липинського.

На жаль, ще не настав той час, коли, говорячи проЛипинського, вже не треба буде розповідати його біогра-фію; тому зупинюся коротко на тому, як складалося іміж якими берегами текло життя цього інтелектуала звоістину вулканічним темпераментом. Чоловіка, якийвписав себе золотими літерами в історію України першої

В’ячеслава Липинського. Літній чоловік із тутешніх роз-повідав: тут був польський цвинтар (усі могили зрівнялиз землею радянські бульдозери), на якому знайшли свійостанній притулок Липинські, а побіля них — і він,В’ячеслав Казимирович, який вирізнився з-поміж усієїродини, рішуче й безкомпромісно ставши на позиції люд-ності цієї землі, де він народився. Недоречно й некорект-но вимірювати, кого більше було в ньому — поляка чиукраїнця — зате дуже доречно і правомірно стверджува-ти: Україна мала в його особі великого патріота. Одного знайвидатніших своїх синів на все пекельне XX століття.

Говорячи про Липинського, важко уникнути цьогопафосу. Бо й та епоха, в якій він прагнув повернути самнаш історичний розвиток, була охоплена інфернальнимивогнями. Бо в ній були великі злети національного духуй високі подвиги, про які виразно можна сказати тількивисокими словами. Були підлі зради, про які можнаговорити лише чорнослівними інвективами. Була полі-тична короткозорість індивідів, що претендували на рольнаціональних пророків і вождів, була дитяча наївністьдоморощених квазіполітиків, яким належалося б хібащо грати в доміно. Була темна затуркана маса, що навітьжодного уявлення не мала про те, як і ким себе ідентифі-кувати. І був буреломний ентузіазм українських пасіона-ріїв, які невідомо де й узялися в похмурі часи безнаціо-нальної темряви та давлючої безнадії національної спра-ви на нашій сторозтерзаній землі.

Того ж дня я стояв перед руїнами маєтку Липинських.Розповідали: ще в недавні часи тут був — уявімо собі! —племгосп. Тут ревіли бугаї, лунали матюки, свистілибатоги, каркало гайвороння, надовкіл розпросторювали-ся плантації буйних бур’янів і пил забуття спадав на цюблагословенну місцину.

Хто міг тоді повірити, що тут, у цьому домі зі стіндивилися полотна видатних майстрів живопису. Що тутбула унікальна бібліотека, в яку книги примандровувалиі з Парижа, і з Рима, і з Варшави, і з Петербурга. І зацнетовариство збиралося сюди не тільки для забав, на якихлунали полонези, мазурки й краков’яки, а й велися при-

Михайло Слабошпицький

Післямова

201

Михайло Слабошпицький

200

ри», на якому Липинський виступив з головною доповід-дю, що мала назву «Наше становище на Русі-Україні».Цей період біографії Липинського з глибоким аналізоммотиваційних моментів поглиблення його україноцен-тризму вичерпно проаналізував Іван Лисяк-Руд -ницький.

Заклики Липинського до поляків України не маливеликого успіху. За ним пішли тільки одиниці. Він бувбезмежно сприкрений тим, що не зміг навернути в своюукраїнську віру рідних братів і дружину, яка виховалаїхню доньку полькою без виразної української лояльно-сті. В сім’ї запанувало холодне відчуження. Липин-ський, по суті, лишився глибоко самотнім поміж своїхєдинокровців. Так розкололася і родина польських гра-фів Шептицьких, у якій один із синів пішов в українствоі став ієрархом Української греко-католицької церквимитрополитом Андреєм, а другий – генералом ВійськаПольського. Але у владики Андрея збереглися ніжні сто-сунки з любою і люблячою матір’ю. Липинський же ставостаточно чужим серед своїх і – дуже часто – чужимпоміж тих, кого назвав своїми. Цей мотив виразно зву-чить у романі Івана Корсака.

До речі, через кількадесят літ далекоглядний АндрейШептицький, підсумовуючи політичну й історіософськудіяльність Липинського (маючи передовсім на увазі«Листи до братів-хліборобів»), писав: «Ваше ділоотстоїться, хоч справа, для якої Ви працювали цілежиття, може, далека від тріумфу — але Ви научилинаших земляків правильно думати в політиці, очевидноне всіх, але многих з них, а поволі здорова політичнагадка буде розширятися — як той Квас Євангелія, щозаквашує три міри Муки. Тому не беріть до серця хам-ства українців деяких, а хоч би многих – Ваша гадкалишиться ясною нашій історії».

Він здобув блискучу освіту — студіював історію таагрономію в університетах Женеви й Кракова. Першіпраці свої написав польською мовою, оскільки звертавсяпередовсім до тих спольщених українців, чиї предкиразом із Хмельницьким і Виговським боролися за само-

третини XX століття. Походить він із відомого польсько-го дворянського роду (з’явився на світ 5 квітня 1882 рокув селі Затурцях на Волині). Відомо, що Липинські у XVIII столітті переселилися туди з Мазовії. Очевидно,йому судилася традиційна доля шляхтича-дідича поль -ських осадників на волинських кресах. Липинськимодразу пощастило тут успішно загосподарити. Родинабула заможною, культурною та освіченою. Як уже згаду-валося, характерно, що в стосунках Липинських із укра-їнськими селянами не виникали ті напружено драматич-ні сюжети, якими рясніють сторінки історії польсько-українських стосунків на Волині.

До речі, в той час у польському середовищі відбували-ся цікаві процеси, відгомін яких пролунає в публіцисти-ці В’ячеслава Липинського. Немало української старши-ни в різні часи стало польською шляхтою, відгородивши-ся від свого народу перефарбованими титулами й перей-шовши в іншу конфесію. Дехто повертався до нього увирішальні моменти української історії, як, скажімо,полковник Михайло Кричевський, що став одним із най-ближчих сподвижників Богдана Хмельницького у йогоповстанні проти польського панування на українськійземлі, чи аріянець Юрій Немирич, однодумець і порад-ник Івана Виговського, ідейний натхненник Гадяцькоїунії й концепції Великого Князівства Руського (їм обомЛипинський присвятив глибокі історичні розвідки);повернулися до нього і київські «громадівці» ВолодимирАнтонович, Кость Михальчук, Тадей Рильський, ПавлинСвєнціцький, яких шовіністи російської й польськоїмастей презирливо називали «хлопоманами»; вони вер-тали до свого первокореня, прагнучи повести за собою ібагатьох інших. Ще навчаючись у київській гімназії,Липинський увійшов у середовище національно свідомоїукраїнської молоді і відтоді назавжди відчув себе україн-цем польського походження. Ще в гімназії, не пориваю-чи жодних зв’язків із польським середовищем, він почавагітацію серед молоді сполонізованої української шлях-ти для повернення її до українського кореня. 1909 рокувідбувся нелегальний з’їзд «українців польської культу-

Післямова

203

Михайло Слабошпицький

202

прусському фронті, де під час розгрому російської арміїГінденбургом у мазурських озерах тяжко застудився йзахворів на сухоти, які точили його впродовж усьогожиття. Опинившися в резервній кавалерійській частиніу Полтаві, 1917 року формує з неї українську бойову оди-ницю, але Військовий Генеральний Секретаріат у Києві«тої частини не затвердив і дозволу на формування ціло-го кінного полку з неї не дав: боявся того, що Липин-ський «з панів», і того, що він «самостійник» (М. Заба-ревський. «В’ячеслав Липинський і його думки проукраїнську націю і державу». Аугсбург, 1946, с. 12).

Не було в нього порозуміння з урядовцями Централь-ної Ради, оскільки для соціал-демократів він теж лишав-ся «паном» і «поляком». Міг одержати шанс братиучасть у політичному житті, записавшися до національ-них меншин (бувають же такі парадокси в історії!), алеробити це вважав нижчим за свою гідність.

Навесні 1918 року, коли на чолі Української державистав гетьман Павло Скоропадський, В’ячеслав Липин-ський призначений послом України до Відня, де він, заспогадами сучасників, виявив високий дипломатичнийхист. Але недовго судилося йому перебувати на цьомупосту. З тяжким серцем спостерігаючи партійні кон-флікти й отаманську міжусобицю в Директорії, зрозу-мів: іде велика руйнівна робота, успіху справі Українивона не принесе. Його терпіння скінчилося, коли він,приголомшений, почув про розстріл отамана Болбочана.Він подає влітку 1919-го у відставку.

Через рік разом із однодумцями засновує «Україн-ський Союз Хліборобів-Державників». Його програмоватеза: «Лад і порядок в правовій, суверенній, незалежнійнаціональній Українській Державі, збудованій на основіміжкласового порозуміння хліборобів і робітників наукраїнській етнічній території». У збірнику «Союзу»«Хліборобська Україна» публікує свої головні праці йсеред них — славнозвісні «Листи до братів-хліборобів», уяких пише про гіркі уроки української історії й можливішляхи сконсолідування нації для створення власної дер-жави. На його переконання, речниками визвольного

стійну Україну. «Ми повинні, — звертався до них Ли -пинський, — означити своє становище до українськогонароду, що пробуджується, бо пам’ятаймо, що «роз-куються незабаром заковані люде», що коли не сьогодні,то завтра вони питатимуть нас про наші діла. І спитаютьнас тоді: ви, що посіли такий великий шмат землі, ви, щожили цілі віки нашою працею і потом, що ви зробили длянас і для сієї нашої матері-землі? Що ж ми їм на се відпо-вімо? Що скажемо їм, коли вони заглянуть до історіїсвоїх культурних інституцій, своїх «Просвіт», своїхвидавництв, своїх наукових товариств і коли добачуть,що нема там шляхетських назвищ; коли побачать, що ті,котрі колись не хотіли дати землю селянинові, говорячи,що йому тільки «культура» потрібна, самі потім, задер-жавши землю в своїм посіданню, не дали зломаного шагадля піднесення сієї культури!..»

Ці звернення таки мали помірний успіх — вже згадува-ний з’їзд громадян України польської культури (так вонисебе називали) прийняв ухвалу: підтримувати українсь-кий національний рух й допомагати просвіті народу.Липинський розраховував на більше, однак мав усі підста-ви для оптимізму: початок є, і початок обнадійливий.

Під час поїздок за кордон Липинський чимало спіл-кується з українською політичною еміграцією й схиляє їїдо необхідності створити організацію, метою якої станеборотьба за самостійну Україну. Так народився «Союзвизволення України», чиїм ідеологом, конструктором тадуховним батьком був В’ячеслав Липинський. Це дужеважливий момент, про який ми або забуваємо, або й уза-галі не знаємо: «Липинський був переконаним самостій-ником ще в той час, коли ця ідея була чужа загаловінаціонально свідомого українства, особливо на Наддніп -рянщині. Передбачаючи, що напруження міжнароднихстосунків, помітне за тих років, може довести до війни,він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бутивикористана для української самостійницької акції» (І. Лисяк-Рудницький).

Перша світова війна одягла його у військовий мундир(така повинність резервового офіцера кінноти). Був на

Післямова

205

Михайло Слабошпицький

204

чи спільне й відмінне в їхніх державних організмах,пояснюючи причини і наслідки історичних перипетій,що випадали на їхню долю. Це блискучі сторінки філосо-фії історії, що збагачують нас розумінням закономірно-стей поступу чи регресу суспільства.

У 1921 році у віденській українській газеті «Воля»з’явилася стаття Євгена Чикаленка «Де вихід?», в якійавтор вважав, що єдиним порятунком для позбавленихдержавної дисципліни й несконсолідованих українцівможе бути запрошення якогось чужоземного принца,«варяга» (натяк на «варязьку» легенду державностіРусі) з його військовою гвардією і цілим державним апа-ратом (Чикаленко теж був прибічником монархії). У від-повідь на цю статтю Липинський написав цілий трактатпід назвою «Покликання «Варягів» чи організація хлібо-робів?», де наголосив, що новітня «варязька» теорія —це вияв розпуки й зневіри, це філософія слабких. Якщоукраїнці самі не схочуть і не зможуть побудувати своюдержаву, то ніякі варяги їм не допоможуть. Порятунокнаш — тільки в наших руках. Ніхто з чужинців ніколинікому не будував державу. Хіба що — безправний іслухняний васалітет.

Липинський упродовж усього життя виношувавзадум написання фундаментальної «Історії України»,але не встиг цього зробити. За його словами, під часпожежі в його домі на Уманщині, коли було вбито йогоприятеля і хранителя дому Левка Зануду, згорів кон-спект цієї праці й матеріали для неї. Він устиг написатидослідження ключових, справді переломних етапів на -шої історії, що й дало підстави називати його «історикомпереломних діб» та, за висловом Тетяни Лютої, «дослід-ником метаморфоз українських аристократичнихверств».

Є історики-апологети, одописці, є відверті спекулян-ти, котрі інтерпретують факти минулого під таким ку -том зору, що вони мають легітимізувати буцімто логічні-стю подій теперішнє. Липинський, звичайно, — зовсімінший тип історика. Почавши як учень Грушевського,він остаточно сформувався головно під впливом фран-

руху мають бути не лише, як це традиційно ведеться,інтелігенти, а передовсім організатори хліборобства,індустрії, військовики.

Автор книги не раз кидає на адресу своїх земляківрізкі, а то й нищівні слова, дошкульно говорить про полі-тичну нездалість, про недержавність нашого громадян-ства. Його гнів викликаний любов’ю до України і жалемдо українців, які ніяк не хочуть учитися на уроках істо-рії. Липинський сам зізнавався: «...викликані великимболем від сучасного гострого приступу нашої хронічноїнаціональної недуги, оці мої «Листи» не єсть матеріаломані для виборчої агітації, ані потішаючою і заспокою-ючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вонипризначені для тих, сильних своїм хотінням України,своєю вірою, волею та інтелігентністю, активнихукраїнських людей, які в момент сучасної страшноїнаціональної руїни мусять пізнати хворобу своєї нації.Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворо-бу побороти і з збільшеним досвідом та умінням далі вели-ке українське діло робити».

Різко висловлювався він і про тодішній варіант укра-їнської демократії з представників УНР, де домінувалисоціалісти, і про руїнницькі інстинкти охлократії (вираз-но бачив її панування в російській історії). Дав Липин-ський і чітке визначення інтернаціонального революцій-ного соціалізму й диктатури пролетаріату, позначенихнеприхованим прагненням забезпечити безмежне пану-вання касти, яка жодною мірою не належить до проду-куючого пролетаріату, зате прагне розпоряджатисясоціалізованою продукцією. Це, по суті, лише диктатураінтелігентських вождів політичних партій. І що темнішанація, що лінивіша вона, то більше вірить у чудодійністьпартійних «соціальних програм», як у здатність ворож-битів закликати на поле великий врожай. Цим пояснюєвін тодішній великий успіх есерівщини серед російськихмас.

Аналізуючи наші біди й непорозуміння, Липинськийчасто здійснює розлогі екскурси в політичну історіюАнглії, Франції, Росії, Польщі та інших країн, знаходя-

Післямова

207

Михайло Слабошпицький

206

розпізнав тих «господарів» нашої землі, в яких «адрес —не дом и не улица», в яких «адрес — Советский Союз»,—приблудних наїзників, безжальних до колоніальногоконя.

Його життєві сили знищувалися сухотами, він згасав,але працював і працював, бо мусив устигнути багато. Ществорив у 1930 році нову політичну організацію«Братство українських класократів-монархістів», ачерез рік у санаторії Віннервальд поблизу ВідняЛипинський помер. Поховали його в родинному маєтку вЗатурцях.

Він чимало писав про релігію. З цих творів видно, щоЛипинський однаково негативно ставився і до цезаропа-пізму — намагань підпорядкувати церкву політичнійвладі, і до клерикалізму — прагнення духовенства ввій-ти у вищі структури політичної ієрархії суспільства. Вінзакликав до злагоди й співпраці церкви й держави, якіне повинні підміняти одна одну, закликав до конфесійно-го миру — запоруки нормального релігійного життя (якактуально це для вас сьогодні!). Підсумком роздумів навсі ті теми й стала його дуже важлива й для сьогоднікнига «Релігія і церква в історії України». Її пафос спря-мований на те, що всі конфесії мають толерувати однаодну й не антагонізувати людей у суспільстві.

Історика Липинського цікавило передовсім XVII сто-ліття в Україні, зокрема, козацька революція і все з неюпов’язане. Він добре знав і польський, і російський варі-анти прочитання тогочасної української історії. Першийтрактував події Хмельниччини як бунт охлосу, як полі-тичну деструкцію. Другий — як порив українських пра-вославних до російських єдиновірців, до «братнього»альянсу України з Московією, в якому Україні відводи-лася роль безправної колонії. Був ще й третій варіантінтерпретації тогочасних подій, що належав українськійнародницькій історіографії; це — «стихійне змаганняселянсько-козацьких мас до справедливого суспільногоустрою».

Липинський бачив у Хмельниччині величний будів-ничий пафос державотворення. Козацьке ядро притягло

цузьких авторів Жоржа Сореля, Гюстава Лебона, ШарляМорраса. Він був далекий од наміру сліпо ступати в їхнісліди. Ознайомлення не тільки з їхніми доктринами, а йочитаність соціологічного й політичного характеру чи невсіх західноєвропейських мислителів та добре знанняподробиць, умов існування, надій і сподівань українсь-кої людності, сформували в ньому справді оригінальногомислителя, що освітлює аналітичним поглядом коженфакт зусібіч. Скажімо, пишучи про події, що одержалиназву так званої Переяславської ради, він наголошує, щов ході визвольної війни українського народу було створе-но власну державу, яка не вистояла передовсім через те,що нова аристократія, яка складалася зі шляхетських такозацьких елементів, не витворила в собі державоцент-ричності й не мала поваги до державної влади, яку уособ-лював гетьман зі своїм урядом. «Приняття протекції «вос-точного царя» і розрив із західною Річпосполитою йшли упарі з узахідненням і европеїзацією козаччини. Пере-яславська умова прийшла тоді, коли Україна вже пере -йняла і у своїх власних формах закріпила, як поняття, такі уклад західного, хліборобського, осілого життя, виробле-ні в попередніх віках під впливом західної європейськоїцивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була сою-зом України з Москвою, зверненим проти Польщі. Вона,захищаючи Україну перед натиском польським, одночас-но відривала її від Заходу і ставила в залежність відСходу...» — пише він в «Україні на переломі».

Дехто на еміграції висловлював наївну віру в еволю-цію більшовизму, що може згодом створити в Українінаціональну державу (інший бік «варязької» теорії). Наце Липинський відповів так: «Державна комуністичнавлада в Україні не єсть територіяльно українська, їїцентри, її мозок знаходяться поза межами України. НаУкраїні влада спочиває в руках кочовничих, з Україноюорганічно не зв’язаних елементів, які сьогодні правлятьУкраїною, а завтра Бухарою чи якимсь приамурськимкраєм. Тому ця влада не має ніяких даних — поза одноюмовою, потрібною їй в цілях пропаганди — прийматиорганічні, місцеві, національні ознаки». Він уже тоді

Післямова

209

Михайло Слабошпицький

208

для здійснення своїх власних цілей і визволення укра-їнської нації й будови української держави — зумів зор-ганізувати коло себе не агентів, а Богунів, Нечаїв,Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких,Стеткевичів, Тукальських, зумів витворити з найкра-щих людей України аристократичний клас, який жерт-вою крови й життя себе з існуванням держави українсь-кої зв’язав».

Важливо, що Хмельницький одразу ж зорієнтувався:не напівкочові добичники й гультіпаки, що підтримува-ли кожен бунт (а потім здебільшого видавали ворогусвоїх ватажків),— його спільники й помічники, бо цеелемент ненадійний (те з жорстокою переконливістюпотвердили різні етапи нашої історії), елемент, частопозбавлений державницького мислення, бо люмпени —прошарок завжди найменш національний, вони, як пра-вило, доволі неохоче впускають у своє серце великі й бла-городні ідеї на взірець боротьби не за власне благо, а застворення рідної держави. «Велич і геніальністьХмельницького була в тім, що він зумів з тим стихийнимекономічним процесом, з живою хліборобською «городо-вою» Україною, а не із засудженим, на смерть низовимобщинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжямсвою політику й будову держави української зв’язати,—пише Липинський. — Збудована ХмельницькимХліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недо-тепними наслідниками і здавлена ланцюгами московсь-кої держави, буде ще сотню літ пізніше крок за кроком,степ для плуга й для культури здобуваючи, уходницькунехліборобську Січ Запорожську витісняти, аж поки незруйнує її разом і одночасно з кочовою татарськоюордою. І не з вини нашого Великого Гетьмана повстанезгодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен,що його нерозумні нащадки велику політичну ідею євро-пеїзації козаччини, а з нею і цілої України — ідею, якувін, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів(підкреслення В. Липинського. — М. С), передадутьпотім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки мос-ковські. Не він винен, що пізніщі «руїнники» українські

до себе людність усіх без винятку станів тогочасноїУкраїни, що поєднали зусилля під прапором визвольноївійни. «З особливою увагою досліджував Липинськийперетворення гетьманського уряду з суто військовоїустанови на територіяльну владу монархічного характе-ру, з виразним нахилом до спадковості,— пише вже зга-дуваний І. Лисяк-Рудницький. — Проте гетьманськавлада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не буладеспотичною: її обмежували права й вольності лицарсь-кого козацького стану, який колективно брав участь вуправлінні державою і члени якого користувалися особи-стою свободою; також міста мали своє самоврядування, ацерква та духовний стан займали в державі забезпеченунезалежну позицію. Таким чином, суспільно-політич-ний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся яквід польської анархічної шляхетської демократії, так івід московського східнього деспотизму, де все населеннявід верхів до низів уважалося за рабів царя». (До речі, отапіраміда рабства в Росії пізніше так вразила французько-го рояліста маркіза Астольфа де Кюстіна, що він у своїйкнизі «Росія в 1839 році» написав: «Російський народ —нація німих... Усе тут є, не вистачає лише свободи, тобтожиття»). Реалізацію марксистського закрою соціалізмув Росії Липинський назвав «трагічною життєвою карика-турою». А всі ці більшовицькі терміни «соціалізм» і«комунізм», що ними вони морочили голови народамімперії, за Липинським, — демагогічні словеса, які маютьдуже віддалений стосунок до реальності, яка в стократскладніша за всі ці примітивні формули для простаків.

Липинський пише про повнокровність, повносилістьжиття в народних низах, про благотворний процес освя-чення визвольних змагань авторитетом церкви, проповернення до свого повсталого народу, здавалося б, без-надійно, назавжди спольщеної української шляхти, яка,побачивши величну перспективу державотворення, ста-вала і теоретиками, й практиками тієї важливої і важкоїсправи. Липинський постійно наголошує, що Хмель-ницький перемагав саме завдяки підтримці людності:«...удалось Великому Гетьману перш за все тому, що він

Післямова

211

Михайло Слабошпицький

210

твір цей «не можна вважати виключно теоретичним тво-ром в академічному сенсі. Його зміст, включно з полеміч-ною передмовою, має актуальне значення й сьогодні,зокрема — у зв’язку із сучасним будівництвом українсь-кої держави. Усі найважливіші питання, порушені втворі, як, наприклад, побудова української національноїдержави, аналіз політичних систем і політичної культу-ри, функціонування еліт, їх кругообігу та переходуколишніх еліт у нові державні структури, концепція гро-мадянства не на етнічно-культурному, а на територіаль-но-політичному принципі, співвідношення між держа-вою, суспільством і громадянином та між корінним наро-дом і національними меншостями, у сфері економіч-ній — справа приватної власності, зокрема, земельної якпідстави цивілізаційного та культурного розвитку дер-жави і суспільства, організація аграрної системи тощо,яскраво віддзеркалюють сучасні проблеми українськогодержавного будівництва».

Ця книга писалася в умовах кипіння політичних при-страстей, вихорі подій, під гул канонади (перші двічастини «Листів до братів-хліборобів» створено в1919–1920 роках); на словах про українську революціюлежить вогненний відблиск цієї революції. Вже роботанад третьою частиною дала змогу авторові дистанціюва-тися від подій, заспокоїтися після тяжких розчарувань іконфліктів із тими, кого вважав послідовними однодум-цями. Згодом спокійніше (хоч слово це не дуже пасує,коли говорити про вулканічний темперамент автора)писалася четверта частина «Листів...». Тут — квінтесен-ція ідей В’ячеслава Липинського, найпослідовніше інайґрунтовніше вираження його політичної філософії.

Липинський пристрасно обстоює принципово важли-ву тезу про плюралістичність майбутньої українськоїдержави. Здавалося б, а як же інакше? Адже це самесобою зрозуміло. Принаймні, так думаємо ми сьогодні,вже на другому десятилітті існування української дер-жави, яка, щоправда, ще не може похвалитися виробле-ним плюралістичним устроєм. Однак це мало справдіпринципово важливе, радикально важливе значення.

його велику ідею на європеїзацію й на будівництвоПетровської російської держави віддадуть, а свою власнунаціональну справу, всупереч бажанням ВеликогоБогдана, зв’яжуть з прекрасним, романтичним, алезасудженим на смерть низовим Запоріжжям, зв’яжуть ізгайдамацьким руїнництвом і всяким антидержавним,анархічним, антикультурним і безпутнім бунтарст-вом...»

Виразний соціологічний аналіз фактів минулого, кон-цептуальне їх осмислення, глибоко емоційний і справдіартистичний стиль викладу думок — усе це В’ячеславЛипинський, який, бувши в історії, по суті, аматором,народив цілу плеяду істориків, що їх називають йогодуховними учнями (Дмитро Дорошенко, МиронКордуба, Іван Крип’якевич, Василь Кучабський, СтепанТомашівський, Олександр Оглоблин, Микола Василен-ко, Лев Окіншевич). За визначенням І. Лисяка-Рудни-цького, Липинський був антиподом МихайлаГрушевського. Попри те, що Грушевський — і старшийвіком, і розпочав свою наукову діяльність раніше, і пере-жив Липинського, останні томи «Історії України-Руси»позначені слідами впливів Липинського і полемікою зним. Михайло Грушевський вважав Липинського над-звичайно авторитетним опонентом; Липинський і притя-гав його, і відштовхував. Ця полеміка була науково плід-на, бо вона збагачувала думку Грушевського новимивимірами.

На переконання І. Лисяка-Рудницького, «за останністо років Україна дала двох великих політичних мисли-телів — Драгоманова та Липинського. Вони уособлюютьдва різні полюси української думки — лівий і правий,соціал-демократичннй і консервативний». Але нам щеналежиться по-справжньому відкрити для себе й зрозу-міти Липинського.

Зусиллями Ярослава Пеленського, невтомногопопуляризатора, біографа й дослідника Липинського, вУкраїні з’явилася друком основна його праця, власне,політичний заповіт мислителя — «Листи до братів-хлібо-робів». У передмові до неї Я. Пеленський наголошує, що

Післямова

213

Михайло Слабошпицький

212

лютистсько-монархічна держава на взір царської Росії, дебезперешкодно владарював деспотизм; Липинський бачивперед собою взірець Англії — конституційної монархії.

У тій же «Релігії і церкви в історії України» він — і цетак характерно для нього — переводить розмову на темудержави, яка є для нього єдино природною формою існу-вання народу, гарантом збереження нації від жорстокихсил політичної ентропії: «Я хочу, щоб була Україна, щоббув український державний лад на моїй рідній землі, ізнаю, що як не буде України, як не буде нашоїУкраїнської держави, то я і нащадки мої не зможемо насвоїй землі по-людськи жити. Але я не вірю, щобУкраїну можна було створити голосами плебісциту. Невірю, щоб держава наша постала шляхом демократич-ним — «шляхом свобідного виявлення волі більшо-сті», — а не так, як поставали всі держави: шляхомзавоювання чи відвоювання, при якому Українська дер-жава, як всяка держава, може бути створена для «наро-да», для більшості організованим, розумним і витрива-лим хотінням та зусиллям меншості». За Липинським,найвищими носіями державотворчих якостей є «войов-ники» (мілітарні сили) й «продуценти» (економічні).Інтелігенції ж він відводив другорядно допоміжнуроль — сил, що формують ідеї в суспільстві.

Дотримуючись Арістотелевого принципу, він поділявдержави на три типи: класократія, демократія, охлокра-тія. Класократія — це відносна рівновага між владою тасвободою. Демократія — порушення рівноваги між вла-дою і свободою. Охлократія — цілковите домінуваннянепродуцентів із придушенням свободи. За його слова-ми, більшовики витворили хрестоматійний зразок охло-кратичної держави. І ніяких змін там не буде доти, «докиодна частина пануючих більшовиків не збунтуєтьсяпроти другої і не почне вимагати свободи «конституції».Одне слово, народ уярмлено під високими гаслами свобо-ди, різності й братерства цього народу; а зроблено це дляблага більшовицьких «панів».

Він енергійно підтримував Павла Скоропадського,бачив у ньому законного правителя України, вважаючи,

Народницька історіографія любила потрактовуватинарод, саме українське суспільство як однорідність, якбільш-менш одноманітну соціальну масу і принципово непомічала того, що виходило поза межі цієї однорідності йодноманітності. Все те, за словами І. Лисяка-Рудниць-кого, народники гнівно засуджували як «паразитичне,морально зіпсоване й неукраїнське своєю суттю. На -родницькі історики, від Костомарова до Грушевського,вихваляли стихійні селянські бунти, але з підозрою ста-вилися до державотворчих зусиль українських еліт. У міжвоєнну добу серед українців поза межами СРСРідеологію народництва великою мірою витіснила ідеоло-гія інтегрального націоналізму. Націоналізм під багать-ма оглядами був реакцією на народництво та його анти-тезою. Але політична філософія інтегрального націона-лізму також була моністичною і принаймні в цьому сенсіпродовжувала народницьку традицію. Вона лише замі-нила поняття нездиференційованого «народу» поняттяммонолітної «нації». І народництво, й інтегральний націо-налізм дотримувалися концепції однорідного суспіль-ства, не допускаючи різноманітності соціальних верств іполітичних напрямів.

На думку Липинського, самостійна українська держа-ва матиме політично зрілу націю, яку утворюватимутьусі, хто населяє Україну, незалежно від етнічного поход-ження; він вірив у силу «територіального», «географічно-го» патріотизму, коли всі почуватимуться дітьми Україний усі добровільно візьмуть на себе відповідальність за неї.

Липинський багато роздумував над проблемою легі-тимності влади у майбутній українській державі, виразнобачив, що саме відсутність монархічного елементу вГетьманщині дуже послаблювала державу, почасти внося-чи хаос і випадковість у діяльність верхніх ешелоніввлади. На його гадку, невдача Богдана Хмельницького успробі зробити гетьманство спадковим негативно вплину-ла й на долю козацької держави. Таким шляхом Липин-ський ішов до ідеї монархічного ладу у формі спадковогогетьманату, вбачаючи в цьому єдино ефективний політич-ний варіант майбутнього України. Це не мала бути абсо-

Післямова

215

Михайло Слабошпицький

214

Михайло Горинь звернув увагу на такі — повчальнідля нас перед лицем історії — моменти з епістоляріїЛипинського та його сучасників. У листі Липинського доБориса Матюшенка говориться: «Для мене ти був і єстьБорис Матюшенко, демократ, ідеаліст, чесна людина, анайважніше — мій приятель. Україна демократична —це фікція. Але тебе я боронив і буду боронити».Матюшенко відповів Липинському: «Краще не торкати-ся пояснення того будь-що-будь парадоксального явища,яким є наша дружба (міцна — я вірю), дружба монархі-ста з демократом, соціалістом. Мабуть, краще не розби-рати різниці наших світоглядів, вони були і залишаться,а брати те, що є позитивне, а цим є, на мою думку, взаєм-не признання людської чесности і великої любови донашої батьківщини».

Зайве й казати про те, як актуально звучить це сьогод-ні, коли з’явилося стільки проблем і суперечностей уміжпартійних взаєминах національно-демократичнихсил в Україні, коли вони з таким садистським натхнен-ням пожирають одне одного, ставши надійними спільни-ками ворогів України.

А ось — іще глибоко повчальний момент із листаВасиля Стефаника до Липинського: «Ех, якби Вашіпредки, шляхта, не покинули черні і держалися, якВеликий Гетьман, української землі та надавали їй поря-док, то тоді мені б не приходилося мати Вас за найбільштрагічну особу наших істориків. Всі ліві і ліві, а Ви затриста років появилися праві, один. Не вірю в Вашу кон-цепцію, але благословляю Вас, що відтворюєте правуруку української нації. Все дотепер ми були без правоїруки, а, дякуючи Вам, ми тепер бойова цілість. Маюнадію на ту радість, яку будемо оба мати, як наша націясконсолідується, і моя ліва рука знайдеться у Вашій пра-вій руці. Вас люблячий Василь Стефаник».

Побажаймо ж собі, аби наші взаємини були на рівністосунків цих людей, аби нам стачало глузду в кожномуконкретному випадку бачити не те, що нас роз’єднує, ате, що об’єднує, спільнить.

що в народі ще жива пам’ять про устрій українськоїкозацької держави й про місце в ній гетьмана. До того ж,Скоропадський був спадкоємцем того роду, який у XVIIIстолітті дав Україні гетьмана. У цій подробиці Ли пин -ський убачав перший крок до легітимності влади. Потімнастало тяжке розчарування, переоцінка цінностей. І нетільки тому, що виник конфлікт із Павлом Скоро пад -ським, хоча все почалося, очевидно, саме з нього. Яксвідчать біографи, в останніх своїх листах Липинськийсхилявся до того, що політичний лад майбутньої укра-їнської держави мають визначати установчі збори,—хоча загалом ідея спадкового гетьманату лишалася йомудорогою.

Як уже згадувалося, Липинський належав до ідеаль-ного типу людей, що їх пойменовують лицарями без стра-ху й докору. Сучасники згадують не тільки його незалеж-ний та безстрашний інтелект, подвижницьке служінняідеї, колосальну вимогливість до себе й до інших. А зроками в нього надзвичайно посилився моральний рито-ризм — Липинський вимагав від своїх соратників безза-стережної етичної чистоти. Але люди — хоч яким вониідеям служили б — завжди лишаються людьми, в якихчесноти сусідять з античеснотами. І сам гетьман, як полі-тичний продукт російського виховання, взорувався нетак на поради Липинського, який прагнув створити знього справді цивілізованого європейського монарха, ане бліду копію з кунсткамери російського царськогодвору, гетьман взорувався на російські моделі. Щедронадарований амбіціями та шанолюбством Скоро пад -ський дратувався такою опікою Липинського. А це довсього гетьманове оточення, де (як це завжди буває приполітичних вождях) юрмилися всякі авантурники йпройдисвіти, які активно інспірували конфлікти з враз-ливим Липинським. Дехто з них навіть договорився дотого, що в Липинського, мовляв, не просто до ненормаль-них розмірів розбуяло честолюбство, а й навіть прогресуєбожевілля. Одне слово, вічний сюжет, одвічне протисто-яння великого і ницої посередності, яка неодмінно вби-ває те, що вивищується над нею...

Післямова

217

Михайло Слабошпицький

216

Переважна більшість політичних діячів — звичайніавантурники, індивіди, вражені невиліковною мегало-манією, всякі маргінали, соціальні аутсайдери, що від-чайдушно силкуються доскочити вершин благополуччя,і влада їм потрібна завперш і єдино як мета.

Людям же високої ідеї — таким, як В’ячеславЛипинський, — влада потрібна передовсім як засіб, якінструментарій впливу на маси, як дорогоцінна можли-вість легітимізації намірів політика, який оприлюднивїх і здобув публічну підтримку, як шанс вибудувативиразну стратегію державного будівництва, підпорядку-вавши їй ретельно прораховані хитромудрі тактичнімоменти.

Так, Липинський у Корсака — високочолий ідеаліст.Таким ідеалістом він змалював і Модеста Левицького зйого відданістю українській справі, з його благородноютолерантністю, архіскромністю і м’яким ригоризмом(«Тиха правда Модеста Левицького»).

Липинський проти Левицького — згусток пристрасті,вибуховий темперамент полеміста. Але таке саме глибо-ке і ніжне серце. Така ж беззастережна відданість справі,яка визначила логіку й сенс його життя.

Звичайно, такий роман неодмінно має бути «романомідей». Адже для автора чи не найважливіше донестичитачеві передовсім інтелектуальний світ героя, увираз-нити процес визрівання в нього саме таких переконань імотивацію саме таких діянь. Усе це в творі Корсака є, які є широкий політико-соціальний контекст доби, вогнен-ний клекіт історії. І воднораз його Липинський — не без-тілесна абстракція, не ходячий рупор своїх та автор -ських ідей. Він, як уже мовилося, особистість з характер-но індивідуальним виразом обличчя, з пластично пропи-саною художньою плоттю. Та й оточення його — аж додругорядних чи епізодичних персонажів, як,скажімо,селянин і добрий приятель його, Левко Зануда, якомуприсвячено «Листи до братів-хліборобів», — позначенепсихологічною деталізацією і кожен там має цікаву жит-тєву історію. У кожного є не тільки його теперішнє, впи-сане в історичний контекст, а й минуле, котре багато що

Власне і для цього теж написано цей роман, якому намоє тверде переконання, просто немає ціни.

Корсакова нарація всім своїм пафосом спрямована всьогоднішній день. Це саме той випадок, коли історіяповинна виконати роль навчительки сучасності, податидля неї невідпорні аргументи.

Корсак виступає в своєму романі й у ролі археолога,який «розкопує» минуле, й реставратора, який з розріз-нених уламків відновлює цілісну картину, і портрети-ста, який з промовистих подробиць відтворює людськийі політичний характер свого героя. Одне слово, Корсакуміло послуговується всім тим, що дає авторові уні -версальний за художніми можливостями історичнийроман.

Його Липинський — винятково приваблива особи-стість, індивід високої моралі, дивовижної доброзичливо-сті. Всі ці риси дуже й дуже рідко зустрічаються в політи-ків, оскільки політики опиняються в ролі гравців нашахівниці історії, де замість шахових фігур у них підруками люди чи й цілі народи. Політичним гросмейсте-рам немає ніякого клопоту до тривог, надій чи нещастьокремо взятого індивіда. Їх ніколи не цікавить ніщо«зокрема» (хіба що їх особисто спостигла якась болячкаабо в них згорів маєток), їх цікавить лише «взагалі». Вонимають справу з масами, тероризують своєю демагогієюмаси і що більший політик, то майстерніше володіє вінмистецтвом брехні. Йому не становить жодних труднощівпереконати нас у тому, що чорне — це біле, й навпаки.

І тільки поодинокі з-поміж сотні політиків сторонять-ся, мов чуми, такого паскудства, керуючися етичнимиімперативами.

Таким був у нашій історії В’ячеслав Липинський.Такий він є і в романі Івана Корсака, який, до речі, неприховує свого захоплення цим видатним чоловіком ізмальовує його з почуттям глибокої симпатії. Це, яснаріч, не лакування, не ідеалізація (Корсак із такою літера-турною практикою, здається, не знайомий), це глибокезосередження на внутрішньому світі героя, сфокусуван-ня уваги читача на його моральних константах.

Михайло Слабошпицький

ЗМІСТ

Діти Яфета ....................................................... 5

Штрихи до окремих історичних постатей, організацій та друкованих видань ...................... 174

М. Слабошпицький. «Я хочу, щоб була Україна...» ............................ 197

пояснює і в самій людині, і в тому, що, як і чому сталосяв цьому середовищі. Корсак однаково жадібний і на дріб-ничкові подробиці побуту, і на психологічні деталі зіндивіальним забарвленням, і на філософські та політич-ні доктрини, які надають особливого змісту біографіямйого героїв, художньо конкретизують героїв. Сказати б,закорінюють їх у ґрунт їхнього часу. Ось цим передовсімі відрізняється проза від публіцистики чи науково-популярної літератури. І саме така характерна творчастратегія простежується в історичних романах ІванаКорсака «Таємниця святого Арсенія», «Капелан арміїУНР», «Тиха правда Модеста Левицького», а також утворі, присвяченому В’ячеславові Липинському. Творі,де біографія окремої людини стає приводом длявияскравлення біографії епохи.

Корсак своїм твором переконує: без В’ячеслава Ли -пинського не зрозуміти не тільки той драматичний час.Без Липинського нам не зрозуміти й нашу добу. І самих себе. А ще — те, що нам століттями стоїть назаваді, а тому ми ніяк не можемо стати благополучноюєвропейською державою.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

К 69

Літературно<художнє видання

Корсак Іван

Діти Яфета

Редактор Людмила ПетікХудожнє оформлення Ігоря Женченка

Комп’ютерна верстка Марини Женченко

Підписано до друку 01.11.10. Формат 84x108/32. Гарнітура SchoolBook.

Друк офсетний. Ум. друк. арк. 11,76. Обл.Jвид. арк. 10,08.

ТОВ «Видавниче підприємство “Ярославів Вал”» Адреса: 01034. Київ, вул. Ярославів Вал, 21JЄ, оф. 57.

Тел./факс: 486J53J78.ЕJmail: lum2003@ukr.net

Свідоцтво про внесення до Державного реєструсуб’єкта видавничої справи: ДК № 2971 від 12.09.2007 р.

Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”»м. Київ, вул. Віскозна, 8.

Тел. 503-00-45

Корсак, ІванДіти Яфета : роман/ Іван Корсак ; художнє

оформл. Ігоря Женченка. — К. : Ярославів Вал,2010. — 219 [5] с.

ISBN 978-966-2151-59-7

ББК 84.4УКР(6)

Важко навіть охопити духовним зором усе, що звер-шила у сфері думки ця дивовижна людина за сорокдев’ять років, відведених їй долею для перебування наземлі. Політика, історіософія, соціологія, публіцисти-ка — у кожній з них зроблено на окрему біографію, націле велике, сповнене невсипущою працею життя. І ли -ше нині приходять до нас скарби її думки. Ми тільки від-криваємо для себе материк В’ячеслава Липинського.

КНИГИ видавництва «Ярославів Вал»

Звертатися: 01034, м. Київ�34, вул. Ярославів Вал, 21�є, оф. 57.Тел. 234�15�24, email: lum2003@ukr.net, сайт yarval.org.ua.

79035, м. Львів вул. Бузкова, 2.Тел. 245�00�64; 240�52�77, email: knigi@lviv.farlep.net.

м. Дніпропетровськ, вул. Гоголя, буд. 1, оф. 112.тел. 056 � 377 � 44 � 93, 056� 745�15�47, 050�320�25�17

Прихід Олекси Влизька у поезію був тріумфальним.Його назвали надією україн ської літератури, україн -ським Рем бо, українським Кіплінгом. Він був роман -тиком, мандрівником, містифіка то ром, футуристом.У вірші «Дев’ята сим фонія» він виразив свою трагічнуспорід ненгість із Бетховеном, оскільки від трина -дцяти літ втратив слух.Його розстріляли в двадцять шість...

Михайло Слабошпицький.Веньямін літературної сім’ї

Це справді оригінальна задумом книжка.Понад вісімдесят українських письменниківрозповідають веселі, подеколи курйозні, аводночас повчальні історії зі свого життя.Кожен із них також оприлюднює три своїхулюблених анекдоти, а ще пропонує читачеві(ясна річ, для його особистого вжитку) по тринезвичайних кухонних рецепти. Такого видавничого проекту в Україні справдіне було. Так примхливо змішати різні жанри,несподівано поєднати їх, зробити своєріднимпродовженням один одного — це експерименті виклик.

«Одкровення в кафе «Пегас»

Олександр Скрипник«Український слід у розвідці»

Герої художньо4документальних нарисів — людинезвичайної долі й унікальної професії. Вони — роз -відники. А ще їх усіх об'єднує місце народження —Україна. Камергер польського короля, генерал фран -цузь кої армії, рятівники Відня від турецької облоги йКракова від ціл ковитого зруйнування гітле рів ськимивійсь ками, прототипи головних дійових осіб у кіно -філь мах «Щит і меч», «Салют, Маріє!», «Ма йор «Ви -хор», художник зі світовим ім'ям та інші персонажікниги — всі вони в різні часи виконували важливірозвідувальні завдання за кордоном і залишили ваго -мий слід у розвідці.

Іван КорсакОтаман Чайка

Використовуючи архівні матеріали, автор рекон-струював і осмислив історію України XIX століття.Життя отамана Чайки (1804–1886), «поляка з україн-ською групою крові», сповнено духом авантурництвай дивовижних, почасти парадоксальних поворотів долі.Відомий історик польської літератури Зигмунт Швей-ковський писав: «Чайковський завжди вважав себе по-ляком, але ідея незалежної Польщі ... у його свідомості... нерозривно пов'язана з ідеєю вільної України, і безнеї повністю втрачала для нього привабливість і сенс».

Ми ко ла Гор бань«Слово і діло государеве»

Од ні з най жах ли ві ших сто рі нок дав ньо го ми ну ло -го ма лю ють спра ви страш ної на всю Ро сію XVI II ві куТа єм ної Кан це ля рії. Що ж та ке бу ла Та єм на Кан це ля -рія, що во на ро би ла, чо му її так бо я лись, які стос ун кима ла во на до Ук ра ї ни — на ці та ін ші пи тан ня дає від -по відь кни га, ви да на 1930 ро ку, а по тім на дов го забо -ро не на і за бу та з ба жан ня стер ти з людсь кої пам'ятізнан ня — своє рід ний обе ріг про ти під сту пу, зра ди,смер тель ної не без пе ки.

Ро ман Ми ро сла ва До чин ця про чо ло ві ка нез -ви чай ної до лі й уні каль но го хи сту, який шу кає впро він ції свої за гу бле ні слі ди, а зна хо дить сенсжит тя, но ві цін но сті й но ве ко хан ня. Ро ман чи та -єть ся на од но му по диху, за ли шаю чи від чут тя по -да ро ва ної до лею лю бов ної при го ди. Тут є все 4шля хет ний стиль, тон ка до теп ність, при за бу тийро ман тизм, де тек тив на ін три га, не пі дроб на чи та -бель ність.

Мирослав Дочинець«Лис у винограднику»

Василь Шкляр«Чорний ворон»

Роман відтворює одну з найдраматичніших інайбільш замовчуваних сторінок нашої історії —боротьбу українських повстанців проти оку па ційноївлади в 19204х роках. Збулося Тарасове пророцтво:повіяв новий вогонь із Холодного Яру, і лицарі лісуосвятили зброю на мос ков сь кого ката. Найзапеклішіз них — залишенці — продовжили боротьбу навітьтоді, коли в Україні утвердилася диктатура чужинціві не було вже надії на визволення. Таким був загінотамана Чор ного Ворона.

Михайло Слабошпицький«Марія Башкирцева»

Це ро ман про тра гіч ну до лю та ла но ви тої ху дож ни -ці — Ма рії Баш кир це вої (1858—1884). Є ти пи лю дей,про яких ка жуть, що во ни та ла но ви ті в усьо му, чим бине зай ма ли ся. До них на ле жа ла Ма рія Баш кир це ва. До -ля від мі ря ла їй ко рот кий вік — не пов ні двад цять шістьро ків. Але во на всти гла ду же ба га то. Її по лот на сьо год нізбе рі га ють ся в най ві до мі ших му зе ях Фран ції, Ук ра ї ни,Ро сії. Її зна ме ни тий що ден ник, ве де ний фран цу зь кою,свід чить про не а би я кий лі те ра тур ний та лант ав тор ки.

Ми хай ло Сла бош пиць кий роз по ві дає про неор ди -нар ну людсь ку осо би стість, про ба гатьох ви дат них лю -дей ми стец тва, з яки ми по ща сти ло спіл ку ва ти ся ге ро ї ні, про хви люю чу, тра гіч нулю бов Ма рії Баш кир це вої та фран цу зь ко го ху дож ни ка Жю ля Ба стьє на4Ле па жа.

Ро ман уже витримав кілька видань. Його перекладали в різних країнах.