* * *Вірую…У зрадливих друзівТа зраджених ворогів.У безглуздість осудуІ ніч – не глупу, а незрячу.

Вірую…Простягаю долоніІ не згораю в Вогні.Ти даєш мені голосІ вирівнюєш вдачу.

Вірую…Замість сліз посміхаюся.Знову «йтиму на ти»Із чуттями дитинними,Щоби зрілим дитям Твоїм бути.

Вірую…На галяві засніженійВіднаходжу єдині сліди.Це дорога в Еммаус.Тут судилося нам прозріти.Жити – вірою.Вірую…

Світлана ПИЗА

Редколегія журналу:М. ПаночкоМ. СинюкВ. Онищук

Є. МельничукЄ. Абрамович

Головний редактор:Юрій ВАВРИНЮК

Адреса редакції:Журнал «Благовісник»,

вул. Вороніхіна, 14а,м. Луцьк, 43020

Телефони: (0332) 78-99-85(0332) 25-44-06

Факс: (0332) 78-97-98E-mail: blagovis@online.ua

www.blag.org.ua

Свідоцтво про реєстраціюКВ № 3574 від 30.11.98

При передруку посилання на «Благовісник» обов’язкове.

Редакція не завжди поділяє думки авторів матеріалів, що друкуються.

Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються.

№ 4(74) 2011жовтень-грудень

Видання Церкви християн в іри євангельської України

Розрахунковий рахунок26000232440001

МФО 303440в КБ “Приватбанку”

м.Луцьк, код 23253886

Над номером працювали:Віктор МОКІЙЧУКОльга МІЦЕВСЬКА

Василь МАРТИНЮКВолодимир ШОЛОМ

Анна ЯРУТАНаталія КОРНІЙЧУК

Дмитро ДОВБУШ

Надруковано:Релігійне товариство

«Місійна книжкова фабрика“Християнське життя”»

(ВСО ЄХБ), вул. В. Стуса, 3,м. Луцьк; тел. (0332) 710874

Художній та технічний редактор Віктор МОКІЙЧУК

Представник журналув Канаді:

Anatoliy Koren1764 Dingman Dr.

London, ON, N6N107Canada

тел. (519)685-99-88

© БЛАГОВIСНИК 2011

Р.Бонке. Шосте чуття .. . . . .. . . . . . .. . . . . . . .. . . . . . .. . . . . . .. . . . . . . .. . .4

М.Юнаковський. «Мокра» історія .. . . .. . . .. . . .. . . .. . . .. . . .. . . .. .7

С.Поляков. Оберіть вірити .. . .. . . . . . . .. . . . . . . .. . . . . . . .. . . . . . . .. . .8

Ф. Янсі. Два види віри .. . .. . . . . . .. . . . . . .. . . . . . .. . . . . . . .. . . . . . .. .10

В. Мартинюк. Справжня віра .. .. . .. . .. . .. . .. . .. . .. .. . .. . .. . .. . .13

М. Бондарчук. Віра та фанатизм. Де межа? .. . . . . . .. .16

В. Куриленко. Випробування віри .. . .. . . . . . . . . .. . . . . . . . .. . .18

П. Бєгічев. Непозитивне «позитивне» сповідування ... .20

Д.Довбуш. Реакція віри .. . . . .. . . . . . . .. . . . . . . .. . . . . . . .. . . . . . . .. . .22

М. Миронова. Традиція — це не віра .. . . . . . .. . . . . . . .. . .25

Віра, загартована випробуваннями. Василь Павлов ........26

Г. Андросов. Падіння Гехазі . . .. . . . . . .. . . . . . .. . . . . . . .. . . . . . .. .30

Свідчення Івана Фенича .. ..... .... ..... .... ..... .... ..... .... ..... .... .32

Мовою притчі. Дорога до моря ........................................35

В. Мартинюк. Євангельські християни-румуни Буковини .....36

Узбекистан. Ціна віри .. ... .. ... .. ... ... .. ... .. ... .. ... .. ... .. ... .. ... ..38

Поетична сторінка ..............................................................42

Михайлові Паночку — 60. Інтерв’ю з нагоди ювілею .........44

Новини ЦХВЄУ ........................... .......................... ............52

Наклад 3500 примірників

Журнал виходитьщоквартально

www.blag.org.ua

Фото на першій сторінці обкладинки Галини ВавринюкУ номері використані фото Юрія Вавринюка,

Віктора Мокійчука, Галини Вавринюк та інтернет-ресурсів

222

У н ом е р і :

2

«Покажи мені віру свою…» Послання Якова 2:18

Віра, без сумніву, є головним, а точніше, єдиним засо-бом, завдяки якому людина може побудувати свої стосункиз Богом. Цього не заперечить жоден віруючий, незалежновід конфесійної чи позаконфесійної приналежності. От тількирозуміння віри, на жаль, буває різним… Більше того, інодінавіть втрачається зміст самого терміну, коли віра ототож-нюється з власними переконаннями, поглядами, традиція-ми чи ритуалами. А скільки списів зламано в суперечкахщодо того, чия віра правильніша! Та що там списів — істо-рія знає ганебні випадки, коли тим, хто «не тої віри», ла-мали кістки, хребти і — життя. Коли лилися ріки крові вім’я торжества віри. Коли через суперечку — скількома паль-цями звершувати хресне знамення — люди живцем спалю-вали себе.

Пристрасті не вщухають і нині. Не все гладко, на жаль,і серед євангельських християн, які (ох, до чого ж ми всіподібні між собою!), вважають себе істинними (біблійними,євангельськими, Христовими) носіями віри, протиставляю-чись іншим «мертвим» християнам. У протестантському ото-чені також є «правильні» та «неправильні» «віри», такожідуть гарячі суперечки щодо істинного розуміння віри.

Апостол Яків дуже гарно, просто та влучно охарактери-зував головну особливість віри. Зі своєрідною іронією вінпропонує своїм опонентам: «Маєш ти віру, а я маю діла;покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі вірусвою від діл моїх». Ні, це не вчення про те, що здобути віруможна через добрі діла. Він просто хоче сказати, що теоре-тична, словесна, філософсько-богословська віра — це фікція,міраж, якщо вона не має реального підтвердження ділами.«Покажи мені віру свою…» — каже він. Можна багато гово-рити про віру, захищати з цього питання науково-бого-словські праці, але це не принесе користі, Якщо віру неможна реально побачити, помацати, почути, врешті-решт— відчути, вона —мертва.

«Покажи мені віру свою…» — це єдине, чого хочуть сьо-годні невіруючі люди від віруючих. Покажи у своїй поведінці,словах, вчинках. Назвати себе віруючим — не означає нимбути. Невидимий електричний струм має конкретні фізичніпрояви у вигляді певної роботи, яку він виконує. Абсурдноговорити про електричний струм, якщо він не здатний вия-вити себе через якусь реальну дію. Абсурдно говорити провіру, якщо вона не виявляється у добрих справах. Нелогіч-но називати віруючим того, хто живе аморальним, гріхов-ним життям і одночасно б’є себе в груди, доказуючи, що маєвіру «в душі».

Проста біблійна фраза: «Праведний вірою житиме» зро-била переворот, революцію у серці та свідомості монаха Мар-тіна Лютера. Вона стала причиною духовного пробудженняв Європі. Вона і донині є винуватцем кардинальних змін ужитті мільйонів людей, які отримують як дар від Бога живувіру, дієву віру, віру, яка змінює, живе і — творить великіділа. Божі діла.

Ти живеш, читачу, цією вірою? Якщо так, чи бачать їїлюди?

«А я покажу тобі віру свою…»

Сторінка редактора

У питанні віри ми часто стикаємося зкількома дивним поняттями, настількидивними, що з’являється потреба пояснити,що саме ми обговорюємо. Віра — це не «віру-вання в те, що, як ви знаєте, неістинне» чи«вірування в те, чому немає доказів». Такавіра безрозсудна. Вся Біблія — про віру, томунам треба з’ясувати деякі факти.

Звичайна віраВсім відомо, що віра — почуття вроджене.

Ми народжуємося віруючими. Якщо видумаєте, що у вас немає віри, спробуйте напрактиці діяти без віри! Спробуйте не віритині у що і ні в кого — ні своїй дружині чичоловіку, ні лікарю, ні банку, ні начальнику,ні пекарю чи кухарю. Ми не вимагаємо відлюдей жодних гарантій, але щодня довіряємосвоє життя в руки хірургів, машиністівпоїздів, водіїв, пілотів, не замислюючись провіру як таку. Саме наша довіра і є вірою вних. Віра, як імунна система, яка звільняєнас від безпідставних страхів, інакше б вониповністю паралізували б нашу діяльність.

Коли ця система терпить збої, ми набуваєморізноманітних фобій і відхилень від норми. Ітоді стається нервовий зрив.

Ісус велів нам не боятися, але мати віру(див. Лк. 8:50). Не використовуйте цю простувіру — і ви ніколи не покинете своєї постелі,та й взагалі не вийдете з дому. Ви будетебоятися, що небеса впадуть вам на голову. Вцьому світі за кожним кущем причаїлисяпідступні кобри, які готові миттєво напасти,але ми продовжуємо йти далі, зовсім не дума-ючи про небезпеки. Біблія радить «думатискромно, у міру віри, як кожному Бог наді-лив» (Рим. 12:3). Христос сказав: «Не бійся,тільки віруй!» (Мр. 5:36) тому, що ми можемовірити.

У вірі немає жодної таємниці. Найкращевірити вміють, напевно, діти. Саме тому Ісуссказав про них, що таким належить БожеЦарство. Водночас віра не відкидає розсудли-вості. Її не можна порівняти з унікальнимипсихологічними знаннями, набутими силоюволі та неймовірними зусиллями святими, якіжили в печерах і харчувалися водою та

4

хлібом. Віра — це не щось особливе, вонаприродна для кожної людини.

А от сумнів неприродний, він, фактично,ірраціональний. Єдиним, що неймовірнодивувало Ісуса, було невірство.

Грішники також можуть віритиЧасто люди плутають віру з доброчесністю.

Але доброчесність — це риса, яку треба вихо-вувати. Віра ж не приходить поетапно, як,наприклад, навик гри на фортепіано. Людиговорять про «великих віруючих» так, начевіра буває різних розмірів, як костюми. Миможемо мати віру, навіть якщо ми не дужехороші. Грішники також можуть вірити,інакше б вони ніколи не могли спастися.Ніхто не може бути достатньо хорошим, алеХристос учив, що всі можуть вірити. Вінпохвалив деяких людей за віру, але всі вонибули чужоземцями, які зовсім не знали бого-словських істин. У Новому Заповіті є почес-ний список (див. Євр. 11) з переліком героїв тагероїнь віри. Їх включили туди не за доблестьчи доброту, а за досконале уповання на Бога.

Віра — це звичайне для кожної людинипочуття, яке робить нас незвичайними вБожих очах. У Писанні сказано: «Догодити жбез віри не можна» (Євр. 11:6). Догодити Богуможна тільки вірою, і віра доступна кожному.

Вірити? У що?Ми — те, у що ми віримо. Тому нам слід

пильніше стежити за тим, у що ми віримо.Дехто вірить у НЛО чи ж у те, що земля жива,або ж у можливість чути голоси померлих. Аможе, вони просто хочуть відрізнятися відінших людей. Існують мільйони об’єктів, уякі можна повірити. Але найвищим є Бог.Тому у сфері вірувань ми, християни, визнає-мо тільки таку віру. Дослідження показують,що практично кожен вірить у Бога, щонай-менше в якогось бога. Та головне питання:якого саме.

Віра як випробування характеруВіра випробовує нас. Той Бог, у Якого ми

віримо, є вікном у нашу душу. Ми — те, у щовіримо. Що можна сказати про людину, якапробуває у вірі, яка вимагає від неї всьогокілька молитов? Релігії, які вимагаютьмінімальних зусиль, можуть бути дуже попу-лярними. Але Ісус Христос звертається докожного: «Сину, віддай Мені своє серце».Легка релігія — це широкий шлях, якийдедалі стає все вужчим і вужчим. Віра ж уХриста — це вузький шлях, який відкриваєнам широкі можливості та приводить допевної мети.

Віра пов’язана з надієюАле віра — це не просто сірі клітини у дії.

За вірою має йти реакція, якась відповідь увигляді конкретних дій. Чи робимо ми те, ущо віримо? Якщо ми віримо в насіння, тосіємо його в землю. Людина, в якої є літак,але яка боїться ризикувати й не літає наньому, — це людина з суперечливим характе-ром. Якщо ми не чекаємо від Бога жодних дій,то з таким же успіхом можемо вірити, ну,скажімо, в Міккі Мауса.

Яків, брат Ісуса Христа, чоловік прямолі-нійний та суворий, у своєму короткому по-сланні зробив кілька жорстких, але точнихзауважень: «Чи віруєш ти, що Бог один?Добре робиш! Та й демони вірують, і трем-тять» (Як. 2:19). Богослов’я людей, про якихпише Яків, було правильним, але марним.Такі люди були номінальними чи формальни-ми віруючими. Яків каже, що вони люблятьгроші, що вони нетерпимі до Бога і що віра,яка не виявляється у ділах, це взагалі не віра.

Віра — це не думка вченихЛюди кажуть: «Повірю, якщо побачу». Ні,

й тоді вони не повірять. Не зможуть. Виможете вірити чи мати віру тільки в те, чогобачити не можна. Те, що ви можете побачити,не може стати підставою для віри. Якщо визможете довести щось, у цьому не буде віри.Ніхто не вірить, що два на два буде чотири.Всі просто знають про це. Але Богу потрібнавіра, без якої Йому неможливо догодити.«Блаженні, що не бачили й увірували!» (Ів.20:29). Такий шлях отримання Божих благо-словень. Не за допомогою своєї мудрості, яказдатна повірити тільки тоді, коли все виміряєрулеткою. Саме про це Павло говорив вели-ким мислителям Греції, які знали закониматематики. Їхній розум звик до точнихпідрахунків, і вони вирішили, що таким жечином їх високоосвічений розум зможе розв’-язати й питання щодо сенсу життя та іншійого проблеми й аспекти — Бога, милість,реальність. Вони спрямували й інших мисли-телів по хибному сліду, й дотепер ті блукаютьу незнанні. Саме тому Павло сказав коринтя-нам про учених мислителів: «…Світ мудрістюне зрозумів Бога в мудрості Божій» (1 Кор.1:21). Віра — це особисті взаємини, а нематематично доведений зв’язок між числами.Ми знаємо, що зробив Бог, але нам требадовіритися Йому. І ми не можемо вимагатижодних гарантій. Віра, як і любов, — справасерця. Ми не приймаємо рішення закохатися,зваживши всі «за» і «проти». Люди одружу-ються, тому що довіряють один одному, а нена підставі наукових доказів чи логіки умови-водів.

Віра і баченняВіра — це очі, здатні бачити невидиме.

Бога не можна побачити за допомогою фізич-

5

ної оптики. Бог — це Дух. Смертні очі надтослабкі, щоб розрізнити «образ невидимогоБога, Царя віків, нетлінного» (Кол. 1:15; 1Тим. 1:17). Ми маємо сприймати Його таким,яким Він є. «Той, хто до Бога приходить,мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукаєЙого, Він дає нагороду» (Євр. 11:6).

Але є інший, кращий спосіб бачити. Очіможуть нас підвести. Платон, великий грець-кий філософ, сказав, що ми не здатні бачитипредмети такими, якими вони є насправді.Мойсей «був непохитний, як той, хто Невиди-мого бачить» (Євр. 11:27). Якби ми вірилитільки в те, що бачимо, у що мав би віритисліпий?

Бог — невидимий Дух, і безглуздо спереча-тися і припускати, що Він є тим, чим на-справді не є. Так само ми могли б припустити,що місяць зроблений із зеленкуватого сиру.Ісус сказав: «Блаженні, що не бачили й увіру-вали» (Ів. 20:29). Такі блаженні стоять наістинному шляху. Бог і є істина, якщо михочемо пізнати Його. Бажання пізнати Бога,Якого можна побачити, привело до серйознихпомилок. Люди створили собі бога, але завласними образом і подобою. Бог же Біблії неє таким! Люди почали поклонятися ідолам,образам та іконам. Тепер деякі вважаютьбогом «живу землю». Вони ж можуть її бачи-ти! Вони вважають Бога дуже великим, алеБог нашої землі набагато більший. І тут насцену виходить Євангелія. Цього разу Богдійсно став видимим. «Слово сталося тілом, іперебувало між нами, повне благодаті таправди, і ми бачили славу Його, славу якОднородженого від Отця» (Ів. 1:14). Це цитатаз Євангелії від Івана, яка присвячена звичай-ному баченню. Тільки у першому розділіавтор вісімнадцять разів посилається нареальне бачення. Іван пише про знання як проочевидність. Одне з його послань починаєтьсясловами: «Що було від початку, що ми чули,що бачили власними очима, що розглядали, ічого руки наші торкалися, про Слово життя»(1Ів. 1:1). Іван бачив у Христі Слово життя, аінші цього не побачили і розіп’яли Його.Неможливість бачити не повинна статипідставою для невірства. Ніхто не можебачити радіацію. Але всі ми можемо побачитинаслідки її впливу. Ніхто не бачить Бога, алемільйони людей можуть бачити результатиЙого діяльності у своєму житті. Стаєтьсящось таке, що може бути тільки від Нього.Відповідь тільки на одну молитву, однезцілення, одне чудо, одне вибавлення відзалежності — вже потужне свідчення проНього. А таких свідчень безліч. Мільйонилюдей зцілюються, мільйони звільняються, євідповіді на мільйони молитов, і мільйонилюдей пережили те, що можна приписатилише дії Ісуса Христа, воскреслого з мертвих.

Віра чи безпорядок?Ніщо не зможе замінити віру в Бога. Істо-

рія подає нам попереджувальний сигнал. Безпізнання Бога ні в чому немає сенсу. З древ-ності найбільш видатні мислителі пропонува-ли світу найрізноманітніші ідеї, упереджен-ня, марновірства та вигадки. Природуогортала завіса таємничості. Ніхто ні в чомуне був упевнений, навіть у погоді та порахроку. Щоб сонце сходило, люди поклонялисяйому. Щоб дощі лилися на землю, їм пропону-вали поклоніння. Люди зверталися до рік,благаючи їх продовжувати течію і не висиха-ти. У кожного був свій бог. Тому ВсемогутнійТворець піднімав пророків, натхненнихпалким усвідомленням реальності існуванняБога та Його волі.

Концепція Бога як Отця всього сущогобула раніше невідомою. На землі відбувалисярізноманітні конфлікти, і панувала кровнапомста, а війна приносила славу чоловікам.Та ізраїльські пророки вчили Ізраїль небоятися небесних знамень, працювати, а невоювати. Бог пригляне за всім Своїм творін-ням. Людям не варто тривожитися про вро-жай, як це роблять язичники, які живутьдовкола.

Легко сидіти, дивитися телевізор й інодіказати, що ви не вірите в Бога. Але наслідкицього виявляться у вічності. Вони вже несутьу світ руйнування, розбрат, хабарництво,насильство, тероризм і злочинність. Атеїстистверджують, що можуть жити благочести-вим життям, не віруючи в Бога. Але вонизабувають, що сама ідея добропорядностіпоходить з християнства. До Христа історіябула зовсім іншою, а світ набагато жорстокі-шим. Насправді без віри в Бога ми не можемознати, що таке добро, а що зло. Самі людиніколи не прийшли б до згоди в цих питаннях.Повністю невіруючий світ був би схожий набожевільню, у якій владу захопили пацієнти.Якщо ми не довіряємо Христу, то дуже скороне зможемо довіряти взагалі нікому.

Віра — це рішенняВеликий шведський богослов доктор Еміль

Брюннер підсумував цю думку трьома слова-ми: «Віра — це рішення». Така позиціяпідтверджується авторитетною думкою Ісуса.Він завжди саме так говорить про віру. Вінхвалить віруючих і картає невірних. Миможемо вірити так само, як можемо чути,бачити, торкатися, відчувати запах чи смак.Це наше шосте чуття або, іншими словами,здатність, духовне бачення, духовне вухо,щоб чути, і рука, щоб приймати Божі благо-словення.

Віра доступна кожному. «Я виготовлений зіншого тіста», — стверджують деякі люди.Але всі ми можемо вірити. Деякі порівнюють

6

Якось одна віруюча сестра попросила менепотримати на руках її дитину, поки вона зайдев магазин. Хлопчина був уже не немовля, алеще досить малий. Одягнутий у прості колгот-ки, легку сорочку, так як діло було літом. За-любки узявши його на руки, я одразу ж пригор-нув його до себе, мимоволі згадуючи ранні днівласних дітей. Я був повний ентузіазму послу-жити сестрі, тим більше, що мова йшла проякихось п’ять-десять хвилин. Усміхненим ли-цем я повернувся до дитинки і заагукав своємунесподіваному підопічному. А знайома тим ча-сом щось шукала у своїй сумочці. Нарешті воназнайшла, що потрібно, і рушила до дверей ма-газину. «Тільки я давно його вже не переодяга-ла, — несподівано повернувшись до мене, ска-зала вона. — Так що будьте з ним обережніше,щоб не намочив!»

Мені соромно признаватися, але моє став-лення до ситуації різко змінилося. «Ось тількицього мені ще не вистачало, — став я нервува-ти, — щоб мене зараз ще намочили!» Обличчяхлопчини вже не здавалося мені таким гарнень-ким. Його спокійна поведінка, яка радуваламене хвилю тому, тепер викликала занепокоє-ння: «О, затих… Напевне зараз…» Мимоволі моїруки з дитинкою відсторонилися від мого тіла,очі розширилися, а на лиці з’явився вираз,який дублює широковідоме: «Ма-а-амо!» Так ястояв з хлопчиною до повернення знайомої змагазину, в напрузі, готовий будь-якої миті…ну, ви розумієте… Ці п’ять хвилин для менебули як п’ять років…

Те, що сталося зі мною, нагадало мені проодин вид ґрунту з Ісусової притчі: «А що на ка-

м’янистому ґрунті, — це ті, хто тільки почує,то слово приймає з радістю; та кореня не маютьвони, вірують дочасно, — і за час випробуван-ня відпадають». Віра таких людей — як те не-мовля у моїй історії. Люди тримаються хрис-тиянської віри, та готові миттєво зректися її,як тільки це грозить їм проблемами. Витратижертовного служіння не для них. Боже, бере-жи нас від цього! Ми кожен несемо в собі потен-ційну небезпеку стати подібними людьми. Хтоможе з нас сказати: «Я вже до крові боровся»(див. Євр. 12:4). Подякуймо Богові за йогомилість до нас, попросімо у Нього твердості увірі й випробуймо себе цією історією щодо став-лення до Христа і нашої віри.

Михайло ЮНАКОВСЬКИЙ

«Мокра» iсторiя

віру з грошима і кажуть, що добре мати її,хоча б у невеликій кількості. Але віра — це нете, що ви маєте, а те, що ви робите. Ми всіможемо піднятися на висоти, якщо захочемо.Хто прагне до невірства? Невірство — цеглухий кут, шлях в нікуди, де немає життя талюбові. Щоб вибратися звідти, потрібнопросто повернути назад. Біблійною мовою«покаятися» означає «навернутися», а отже,вирішити обрати віру замість невірства.Сумніви — це смерть. Обери життя. Покайся івіруй в Євангелію.

Віра — це духовна силаІ останнє, що нам треба засвоїти і що

особливо стосується християн. Найбільшблагочестиві, найбільш духовні люди, нажаль, можуть бути в числі тих, хто сумні-

вається. Віра і благочестя не крокують пліч-о-пліч. Часто люди вдаються до ще більшоїпомилки, кажучи: «Для того, щоб мативелику віру, треба бути духовним гігантом».У такому разі відбувається заміщення понять.Тверда у вірі людина дійсно є духовним гіган-том. Бог віра — це духовна сила. Віра проду-кує добрі діла. Але добрі діла не можутьпродукувати віру, точно так, як з молока миотримуємо масло, але з масла не зможемоотримати молоко.

Віра, сильна віра дивиться на обітниці. Наобставини віра не буде зважати ніколи. Надперешкодами віра сміється і твердо проголо-шує: «Так хай звершиться».

Рейнхард БОНКЕ

7

У Писанні можемо побачити, як Бог не раз закликав Свій народзробити усвідомлений вибір: служити Господу чи служити іншимбогам. У Книзі Ісуса Навина ми знаходимо такий приклад: «А якщозле в очах ваших служити Господеві, виберіть собі сьогодні, комубудете служити, чи богам, яким служили ваші батьки, що по томубоці Річки, та чи богам аморейським, що ви сидите в їхньому краї.А я та дім мій будемо служити Господеві» (Єг. 24:15).

Бог заклик ає нас служити Йому і покладатися на Нього. Однак мисамі повинні вибрати, кому будемо служити і на кого надіятися. Вдуховному світі у нас невелик ий вибір: або ми служимо Богу, абодияволу. Служіння Богу — це вузьк ий шлях віри, надії та любові.Служіння дияволу — широкий шлях, який може прикриватися різни-ми оправданнями і добрими ділами. Але характеризується він завждитим, що ми не хочемо підкорювати своє життя Богу. І є ще однахарактеристика широкого шляху служіння (чи точніше підкорення):надія на будь-що, але не на Бога. На жаль, багато хто з християнпотрапляє на цей гачок. Ми можемо навіть не помічати того, щовіримо політик ам, лікарям чи роботодавцям більше, ніж Богу.

У Книзі пророк а Єремії Бог серйозно попереджує нас з цьогоприводу: «Прок лятий той муж , що надію к ладе на людину, іробить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відсту-пає! Благословенний той муж , що покладається на Господа, щоГосподь то надія його! І він буде, як дерево те, над водою посад-жене, що над поток ом пуск ає к оріння свої, і не боїться, як прий-де спек ота…» (Єр. 17:5-8).

Для більшості віруючих очевидно, що Богу приємно, к оли мивідвертаємося від зла, залишаємо гріховні звичк и, робимо добрісправи, допомагаємо нашим близьким, тобто намагаємося вик ону-вати Бож і заповіді. Але в Книзі пророк а Єремії Бог говорить нампро те, на що ми часто не хочемо звертати уваги. Від того, на к огоми пок ладаємося, живучи в цьому світі , залежить те, чи будемо миходити в благословенні, чи будемо мати прок ляття.

Оберiть вiрити

Тема номера

Усе наше життя

збудоване на рішеннях.

Ми можемо скільки

хочемо говорити: «На все

воля Божа», але без

нашої волі, без нашого

рішення Бог нічого в

нашому житті зробити не

може. Він пропонує нам

допомогу і захист, але

приймати її чи ні, зале-

жить від нашого вибору.

Нам може видатися,

що ми ніколи б не відки-

нули Божу допомогу і

захист, але в реальності

нерідко нехтуємо тим,

що Бог нам пропонує.

Чому там стається? Бо

хочемо, щоб Бог спочат-

ку щось зробив, а потім

будемо вірити в це. Але

все відбувається не так.

Спочатку нам треба

прийняти рішення віри-

ти, а вже потім Бог буде

діяти в нашому житті на

підставі нашої віри.

8

Чому людина, яка покла-дається на себе, на інших лю-дей, на якусь організацію чидержаву опиняється під про-кляттям? Так же живе безлічхороших людей? За що ж їхспіткає прокляття? Відповідьдуже проста. Ми можемознайти її в тій же Книзі про-рока Єремії: «Бо дві речі лихіМій народ учинив: покинулиМене, джерело живої води,щоб собі подовбати водозбори,водозбори поламані, що водине тримають» (Єр. 2:13); «На-діє Ізраїлева, Господи, посо-ромлені будуть усі, хто Тебезалишає! Ті, що Мене покида-ють, на піску будуть списані,бо вони покинули Господа,джерело живої води» (Єр.17:13).

Бог говорить про водойми,які не можуть тримати води.Що це? Це надія на те, що вреальності не може нам допо-могти. Можна навести вели-чезний список таких водойм.Суть їх одна: ми обираємощось чи когось, що буде задо-вольняти наші потреби. І внаші дні таких «водойм» стаєдедалі більше. Людина вига-дує все більше способів, як за-довольнити свої потреби безБога. Навіщо молитися прозцілення, якщо є лікарі таліки? Навіщо просити муд-рості у Бога, якщо ми маємостільки знань та мудрості вцьому світі, що самі розбере-мося зі своїми проблемами?Навіщо покладатися на Бога впитаннях матеріального забез-печення, якщо у світі є стількиможливостей заробити гроші?Так думають не тільки невіру-ючі, а й багато християн. Ітака життєва позиція відкри-ває нас для прокляття, оскіль-ки всі людські спроби задо-вольнити потреби або оман-ливі, або дуже обмежені.

Якщо ми хочемо матиБоже благословення, нам тре-ба не тільки прагнути житиза Його заповідями. Це важ-лива частина нашого ходжен-ня з Богом, але не єдина. Фак-тично, навіть виконанняБожої волі для нас завжди

буде чимось складним, якщоми не покладаємося на Бога, анамагаємося все робити свої-ми силами. Господь пославСвого Духа в наші серця, колими повірили в Нього, щоб мимогли бути світлом у темномусвіті (див. Мт. 5:13-16).

Зверніть увагу: спочаткуВін говорить про те, хто ми, апотім вже говорить про добрісправи, які ми покликанізвершати. Тобто Бог щось зро-бив в нас чи, точніше, Він зро-

сто став молитися і вмовлятиБога якось допомогти їм, про-довжуючи думати, як все по-гано. Такі молитви навряд чидопомогли б. Він обрав надіюна Бога. А в Бога щодо цієїситуації вже була відповідь, уНього було рішення цієї про-блеми. Однак, якби Давид невирішив довіритися Богові, церішення так і не втілилося б ужиття.

З чим би ми нині не стика-лися, нам треба усвідомлено

обрати вірити Богові, покла-датися на Нього. Наші почут-тя і думки при цьому можутьбути під сильним тиском об-ставин, що оточують нас. Алеми все одно вільні, щоб зроби-ти вибір. Жоден тиск не змо-же спинити нас у нашій вірі,якщо ми самі не піддамося цьо-му тиску.

Вибирати вірити Богу намтреба кожен день. Не важли-во, перебуваємо ми тепер підтиском проблем, чи ж у насвсе добре. Коли ми постійноприймаємо правильні рішен-ня, вони стають природнимидля нас. Давид багато разівприймав рішення вірити Бо-гові, надіятися на Нього. Томуі в цій ситуації, як і у випад-ку з Голіафом, цей рішеннябуло природнім.

Бог хоче, щоб ми надіяли-ся тільки на Нього. Він можедіяти через людей і організації,Він може дати нам мудрість ісилу, щоб ми могли початиробити неможливе.

Сергій ПОЛЯКОВ,www/bogblag.info

Навіть виконання

Божої волі для нас

завжди буде чимось

складним, якщо ми

не покладаємося на

Бога, а намагаємося

все робити своїми

силами.

бив нас кимось, завдякичому ми отримали здатністьжити за Божими заповідя-ми. Як це стосується донашої теми? Ми можемо на-магатися своїми силамибути хорошими й добрими.Але якщо ми не надіємосяна Бога і на Його дію в нас,то далі чинимо, як невіру-ючі. Господь не планував,що ми будемо намагатисясвоїми силами любити,прощати й радіти в будь-яких обставинах. Ми може-мо відчути й пережити Йогосилу тільки тоді, коли прий-мемо рішення покладатися нена себе і свої здібності, а на Богаі Його силу, що діє в нас.

У Першій книзі Самуїла єхороший приклад того, як намтреба надіятися на Бога у будь-яких складних ситуаціях: «Ібуло Давидові дуже гірко, бонарод говорив, щоб його вка-менувати, бо засмутилася ду-ша всього народу, кожен обу-рився за синів своїх та за дочоксвоїх. Та Давид зміцнився Гос-подом, Богом своїм. І запитавДавид Господа, говорячи: Чимені гнатися за тією ордою, чидожену її? А Він відказав йо-му: Женися, бо конче доже-неш, і конче визволиш» (1 Сам.30:6-8).

Ви можете самостійно про-читати, як Давид і його людипотрапили у важку, майжебезвихідну ситуацію, яка малаб стати для них великою тра-гедією. Вони втратили не ті-льки своє майно, а й свої сім’ї.Але що в цих обставинах ро-бить Давид? Він зміцнюєтьсянадією на Господа! Він не про-

9

Мій друг Ричард вважавслово «віра» головною пере-шкодою на шляху до впевне-ності. «Май віру», — радилиінші християни, коли він сум-нівався. Що вони мали на ува-зі? В цьому разі слово «віра»здавалося йому способом уни-кати питань, а не відповідатина них.

Я вважаю, що певна склад-ність виникає через гнучкістьзначень, які ми вкладаємо внього. Передусім, ми вживає-мо слово «віра» для опису ве-ликих, по-дитячому простихковтків віри, коли людиназдатна отримати неможливе.Подібну, надзвичайної силивіру відчув Давид, виходячина битву з Голіафом. У нашідні «місіонери віри» пишутьпро хвилюючі чудеса, які є ре-зультатом чистої дитячої віри.Це — «зерно віри», здатне на-годувати багатьох сиріт і пере-сунути гору. І таких прикладіву Біблії безліч.

Але Йов та інші святі з 11розділу Послання до євреїввказують нам на інший типвіри. Непорочна, дитяча віраможе не вижити, коли чудо нестається, коли не приходитьвідповідь на насущну потребу,коли густа сіра пелена закри-ває всі ознаки Божої турботи.Такі миті потребують чогосьбільшого. Тут для опису віри

я буду вживати рідко вживанеслово «відданість».

Я мав бесіду з молодою мед-сестрою, розчарування в Бозіякої коренилося саме у замі-щенні цих двох видів віри.Вихована у християнськійсім’ї, вона рідко сумнівалася вБозі. У 24 роки їй доручилипалату хворих на рак. Вонарозповідала мені одну за од-ною історії людей, яких вонадоглядала. Деякі з її пацієнтівмолилися щиро, з вірою, про-сячи в Бога зцілення чи полег-шення болю. І все ж померлижорстокою, страшною смер-тю. Щоразу медсестра повер-талася додому, пригніченасценами приреченого страж-дання і бачила перед собоюсліди Ісуса на картині, які ва-били світлою обітницею.

Щоб чітко зрозуміти те, прощо я кажу, просто прочитайтедва псалми. Почніть із 23:«Господь — то мій пастир…Він водить мене… не буду боя-тися злого… добро та милістьсупроводжуватимуть мене вусі дні мого життя…» Потімповерніться назад і прочитай-те 22 псалом: «Боже мій! Длячого Ти покинув мене? Далекіслова мого зойку від спасіннямого… Взиваю я вдень, та Тине озвешся, і кличу вночі — іспокою немає мені!»

Псалом 23 є зразком безпо-

середньої дитячої віри. Псалом22 демонструє відданість —більш глибоку, неосяжну віру.Життя з Богом може включа-ти ту й іншу. Ми можемо пе-реживати часи неймовірноїблизькості, коли очевидно от-римуємо відповідь на всі мо-литви, і Бог здається близь-ким та люблячим. Ми можемотакож переживати смутнічаси, коли Бог мовчить, колинічого не виходить так, як миплануємо, і всі біблійні обі-тниці здаються абсолютно мо-нотонними. Бути відданимБогу значить навчитися віри-ти, що за туманом царює Бог;Він не покинув нас, що б намне здавалося.

Парадоксально те, щонавіть найскладніші часи вжитті Йова зміцняли його вірута близькість із Богом. Глибо-ка віра, яку я назвав віддані-стю, допускає паростки і силупротиріччя. Люди ростуть, бо-рючись, працюючи, напружу-ючись. У якомусь сенсі люди-на більше потребує проблем,ніж їх вирішення. Чому не навсі молитви ми отримуємовідповіді одразу? Тому що на-полеглива молитва, піст, вив-чення, роздумування — це всестворено ради нас, не радиБога. Ми пристрасно бажаємойти більш прямими, коротки-ми шляхами. Але вони відво-

дять нас від зростання у вірі.В есе про молитву Клайв

Льюїс припускає, що Бог ста-виться до новонавернениххристиян із особливоюніжністю, як батько, який добезумства любить новонарод-женого. Він наводить словадосвідченого християнина: «Ябачив багато дивовижнихвідповідей на молитву; деякі зних можна назвати чудом.Зазвичай відповіді приходятьнапередодні навернення у віручи невдовзі після цього. Алепротягом подальшого христи-янського життя вони стаютьдедалі рідшими. Відмови намолитовні прохання не лишестають частішими — вони ста-ють більш явними, більш на-полегливими».

На перший погляд, все маєбути навпаки. Життя з віроюмає стати легшим, а не важ-чим, бо ж християнин вдоско-налюється. Але Льюїс наво-дить два яскравих приклади зНового Заповіту, коли молит-ви не отримали відповіді: Ісустричі молив відвести від Ньо-го чашу страждань, а Павло

тричі благав Господа вибави-ти його від жала у тілі. Льюїсзапитує: «Що ж, Бог залишаєтих, хто найкраще Йому слу-жить? Бо ж Він — Той, Хтослужив Йому найкраще, ска-зав перед своєю смертю: «Чо-му Ти покинув Мене?»

Коли Бог став людиною,саме ця Людина була найменшутішеною Богом у її величез-ній потребі. Це — таємниця.Навіть якби в мене була на цевлада, я б не наважився її дос-ліджувати. Разом з тим, зви-чайним людям, як я і ви, кра-ще не робити поспішнихвисновків щодо себе, коли миотримуємо відповіді на молит-ви всупереч ймовірності. Якбими були сильніші, з нами,можливо, спілкувалися бменш бережно. Якби ми булисміливіші, нас, можливо, на-правили б захищати найбільшнадійні пости у великій битві,надаючи нам набагато меншедопомоги.

Неминуче запитанняЯк би там не було, я не мо-

жу просто звести приклад

відданості — віри, загартова-ної випробуванням, — до рай-дужної формули. Я розмовлявз багатьма людьми, чия ряс-на, чиста дитяча віра тонулав миті випробувань. За шир-мою книги Йова таїться не-минуче питання: якби зарадивипробування любові чоловікпіддав свою дружину такій жетравмі, яку отримав Йов, миб вважали його хворим та ізо-лювали від суспільства. Якбимати заховалася від власнихдітей і відмовилася вказати на-прямок дітям, які потрапилив туман, ми б вважали її не-гідною матір’ю. Як же намзрозуміти таке парі самогоБога, яке він уклав із сата-ною у книзі Йова?

Не пропоную точної форму-ли, лише два спостереження.

1. Ми мало розуміємо, щозначить наша віра для Бога.Якимсь таємничим чиномжахливе випробування Йовабуло цінне для Бога, тому щорозкрило суть експерименту зусім людством. Не тільки віраЙова, але й мотив походженнясвіту був поставлений на кар-

ту. З тих пір, як Бог взяв наСебе ризик дати людям свобо-ду вибору, віра — істинна, не-підкупна, вільно запропонова-на віра — почала матинеймовірну цінність для Бога.Немає кращого способу висло-вити свою любов до Бога, ніжрозвивати відданість Йому.

Неправильно говорити пропотребу Бога в любові Йоготворіння, але згадайте, як СамБог висловлював Своє при-страсне бажання такої любові.Це бажання, яке вартувалоЙому втілення та розп’яття.Жодні людські слова не мо-жуть умістити того, що відбу-лося, його значення не можнані применшити, ні перебіль-шити. Як сказав Ісус, у кінціісторії тільки одне питаннябуде мати значення: «Колиприйде Син людський, то чизнайде Він віру на землі?»Віддати Свого Сина було «пла-тою» Бога; відповідь вірою,подібною на відповідь Йова, —вашою чи моєю — є «нагоро-дою».

Я допускаю, що будь-комуз нас з обмеженим баченнямсвіту важко прийняти нагоро-ду, отриману через випробуван-ня Йова. Можливо, Богвідправляє нас на найнебез-печніші позиції, переживаючигордість, любов, біль та доко-ри сумління — все те, щовідчуває батько, відправляю-чи свою дитину на війну.

Чи Бог досяг того, що хотів,випробовуючи Йова?? ТількиБог може відповісти на це. Явирішив, що духовна владаозначає: тільки Бог може виз-начити, що цінне для Нього.«Блаженні ті, що не бачили,але повірили», — сказав Ісус,м’яко докоряючи Хомі. Йовпобачив найтемніший бік жи-ття, почув найглухіше мов-чання Бога — і все ж вірив.

2. Бог не відгородив Себевід вимог віри.

Випробування Йова луноювіддається в житті Ісуса. Вінтакож був випробовуваний.Він також втратив найцінні-ше, включаючи друзів і здоро-

в’я. Як сказано у Посланні доєвреїв: «Він за днів тіла Свогоз голосінням великим таслізьми приніс був благання ймолитви до Того, хто від смер-ти Його міг спасти». ЗрештоюВін поплатився життям.

Ми можемо ніколи не збаг-нути таємниці того, що стало-ся на хресті, але нас утішає те,що Бог не хоче піддавати Своїхлюдей випробуванням, ЯкихВін не пережив Сам. Я розмов-ляв із багатьма людьми, якінеймовірно страждають, і неможу не підкреслити, як цеважливо для них.

Вивчаючи Біблію, я здиву-вався радикальним змінамставлення авторів до страж-дань, змінам, які підносятьсядо хреста. Коли автори Ново-го Заповіту говорять про труд-нощі та утиски, вони не вис-ловлюють обурення. Вони непояснюють причин страждан-ня, але вказують на дві події —смерть і воскресіння Ісуса.Віра апостолів, як вони свідчи-ли, базувалася повністю натому, що сталося в Пасхальнунеділю, коли Бог перетвориввеличезну трагедію в історії —розп’яття власного Сина — удень, який ми згадуємо якстрасну п’ятницю. Учні, якідивилися на хрест зі свого ук-риття, невдовзі пізнали те,чого не пізнали за три рокиперебування з наставником:коли здається, що Бог від-сутній, Він може бути найб-лижче. Коли Бог здається мер-твим, Він повертається дожиття.

Події трьох днів — траге-дія, темрява, тріумф — сталидля авторів Нового Заповітуеталоном того, як справляти-ся з випробуваннями. Ми мо-жемо поглянути на Ісуса —доказ Божої любові — й не от-римати відповіді на питання:«Чому?» Страсна п’ятницясвідчить про те, що Бог не за-лишив нас наодинці з болем.Зло та страждання, які зать-марюють наше життя, такі ре-альні та важливі для Бога, щоВін захотів розділити їх із

нами і Сам пережити їх.Пасхальна неділя показує,

що зрештою страждання неторжествує. Тому Яків пише:«Майте, брати мої, повну ра-дість, коли впадаєте в усіляківипробовування…» «Тіштеся зтого, засмучені трохи тепер,якщо треба, всілякими випро-бовуваннями…» — пише Пет-ро. «Я радію в стражданняхсвоїх», — пише Павло.Апостоли продовжують пояс-нювати те, що хорошого можепринести «викуплене страж-дання»: зрілість, мудрість,істинну віру, наполегливість,сильний характер та багатоінших нагород.

Чому треба радіти? Аж ні-як не мазохістському збуд-женню з приводу випробуван-ня. Чудо, звершене Богом уПасхальну неділю, підтверд-жує те, що Він може зробитидля кожного з нас. Страждан-ня, про які говорили Яків,Петро та Павло, ймовірно,створили б кризу в СтаромуЗаповіті. Але автори НовогоЗаповіту вірять у те, що, якзауважив Павло, «все допома-гає на добро».

Цей відомий вислів частосприймається спотворено. Де-які люди інтерпретують цетвердження так: «Тільки доб-ре стається з тими, хто любитьБога». Павло мав на увазі про-тилежне, і далі він розкриваєте, що можна чекати від жит-тя: недолю, утиск, пересліду-вання, голод, наготу, небезпе-ку чи меч. І все ж він наполя-гає: «Але в цьому всьому миперемагаємо Тим, Хто нас по-любив», бо ніщо «не зможевідлучити нас від любови Бо-жої».

Павло стверджує, що цесправа часу. Просто чекайте:Боже чудо перетворенняСтрасної п’ятниці в Пасхаль-ну неділю одного разу поши-риться на весь космічнийпростір.

Філіп ЯНСІ,з книги

«Розчарування в Бозі»

12

Люди, називаючи себе віруючими, можуть мислитиі жити як язичники. Наприклад, хтось зраджує своїйдружині чи чоловікові, привласнює чуже (не важливо,конкретної особи чи державне), п’є, сквернословить, по-стійно свариться, але, незважаючи на це, називає себевіруючим. Чому? А тому, що не усвідомлює, що такесправжня християнська віра.

Доводилося чути свідчення тих, хто нарешті ставсправжнім віруючим, що до пізнання Ісуса Христа вони,коли йшли на крадіжку чи навіть на пограбування, про-сили в Бога допомоги. Це один з прикладів мисленняязичника, який вважає, що Бог є для того, щоб викону-вати його бажання. Про таких віруючих апостол Павлосказав, що вони «поводяться, як вороги хреста Христо-вого. Їхній кінець то загибель, шлунок їхній бог, а сла-ва в їхньому соромі... Вони думають тільки про земне!»(Фил.3:18,19).

Ми можемо асоціювати християнську віру з традиці-ями своєї церкви. У цьому разі «християнська віра»для нас як одна із багатьох релігій, як певний обряд,як спосіб задовольнити Бога і прихилити Його до себепевними діями. А це також помилка. Апостол Павлонаголошує, що Бог «нас спас не з діл праведности, щоми їх учинили були, а з Своєї милости через купільвідродження й обновлення Духом Святим…» (Тит.3:5).

Звернімо увагу на кілька віршів із 7 розділу Євангеліївід Матвія: «Не може родить добре дерево плоду лихо-го, ані дерево зле плодів добрих родити. Ото ж бо, поїхніх плодах ви пізнаєте їх! Не кожен, хто каже до Мене:Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хтовиконує волю Мого Отця, що на небі. Багато-хто скажутьМені того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім'ям Твоїмпророкували, хіба не Ім’ям Твоїм демонів ми виганя-ли, або не Ім'ям Твоїм чуда великі творили? І їм оголо-шу Я тоді: Я ніколи не знав вас... Відійдіть від Мене,хто чинить беззаконня!» (Мт.7:18-23).

Ці вірші можна витлумачити так: якщо ти правиль-но віриш і справжній християнин, то ти добре дерево іне можеш приносити поганих плодів. Якщо ж ти при-носиш погані плоди, то щось не гаразд із твоєю вірою,та й усім твоїм християнством. Крім того, зауважмо: ті,хто казав «Господи, Господи» доводили перед Ісусомсвою гідність увійти в Царство Боже власними ділами,мовляв, ми і те робили, і ще інше. Але їм Ісус відказав:«Я ніколи не знав вас... Відійдіть від Мене, хто чинитьбеззаконня!» Чому так сказав Господь? А тому, що вони,роблячи щось добре, робили і зло. І те зло перекреслю-вало усе їхнє добро. Вони ж думали, що своїми добримивчинками покриють свої злочини, відкупляться від них.Щось подібне роблять теперішні бізнесмени і політики,які, збагатившись неправдою і не змінюючи свого зло-чинного способу життя, щедро жертвують на храми, урізні благодійні фонди, думаючи, що вони таким чином

Справжня вiра

13

відкупляться від Божого Суду.Так само і ми можемо казати:«Ми віруючі, ми християни,ми робимо те та інше, відвідує-мо служби, жертвуємо», таколи, пізнавши Ісуса Христа,не змінимося внутрішньо і бу-демо дозволяти собі свідомогрішити, то у відповідальнумить почуємо від Господа: «Яніколи не знав вас... Відійдітьвід Мене, хто чинить беззакон-ня!»

То що ж таке справжняхристиянська віра?

У центрі справжньої віристоїть особа Ісуса Христа. Са-ме особа. Христос не абстрак-ція, не символ, а виявленийлюдям Бог, реальний, живий,якого можна пізнати, як мипізнаємо тих людей, хто намцікавий.

Християнська віра — це незвичайна релігія, не спосіб до-годити Богові, щоб отриматиспасіння. У християнстві спа-сіння не заслуговують, йогоотримують через віру в ІсусаХриста. Про це каже сам Гос-подь Ісус: «Хто увірує й охри-ститься, буде спасений…»(Мр.16:16), «Хто вірує в Сина,той має вічне життя…»(Ів.3:36), «Хто вірує в Мене,хоч і вмре, буде жити. І ко-жен, хто живе та хто вірує вМене, повіки не вмре»(Ів.11:25,26). Християнськавіра — це прийняття дару спа-сіння через віру в Ісуса Хрис-та, Який придбав його для нас,узявши наші гріхи на себе іспокутувавши їх Своїми страж-даннями і Своєю смертю нахресті. Так, спасіння — самедар. На цьому акцентував апо-стол Павло у свої посланнях.Зокрема в Посланні до римлянвін стверджує: «Бо заплата загріх смерть, а дар Божий вічнежиття в Христі Ісусі, Господінашім!» (Рим.6:23). Не меншпереконливо він доводить цюдумку і в Посланні до ефесян:«Бо спасенні ви благодаттючерез віру, а це не від вас, тодар Божий…» (Еф.2:8). Щеможна сказати, що христи-янська віра — це прийняттялюбові Ісуса Христа і життя з

цією любов’ю і в цій любові.Бо усе, що зробив для нас Гос-подь Ісус Христос — це на-слідок Його великої любові долюдей. Зрештою, Ісус — цеуособлення любові. АпостолІван, який споглядав ІсусаХриста, спілкувався з Ним імав велику ласку називатисяулюбленим учнем Ісусовим, ізвласного досвіду написав: «Мипознали й увірували в ту лю-бов, що Бог її має до нас. Богє любов, і хто пробуває в лю-бові, пробуває той в Бозі, і внім Бог пробуває!» (1Iв.4:16).Сам Господь Ісус відкрито го-ворить про любов Отця Небес-ного і Свою до людей: «Так боБог полюбив світ, що дав СинаСвого Однородженого, щоб ко-жен, хто вірує в Нього, не зги-нув, але мав життя вічне»(Iв.3:16), «Як Отець полюбивМене, так і Я полюбив вас. Пе-ребувайте в любові Моїй!»(Iв.15:9).

Отже людину, яка маєсправжню християнську віру,буде характеризувати сукуп-ність таких критеріїв:

Зростання в пізнанні ІсусаХриста. Бо, зрештою, Господьвідкривається людям, як на-писано в Посланні апостолаПавла до колосян, «дляпізнання таємниці Бога, Хри-ста, в Якому всі скарби пре-мудрости й пізнання заховані»(Кол.2:2,3). Цей самий апос-тол Павло у своїх молитвахпросить в Отця Небесного, щобВін дав християнам «Духапремудрости та відкриття дляпізнання Його…» (Еф.1:16,17).

Радість спасіння. Ісус Хри-стос сказав апостолам, коливони раділи своїй владі:«…Тіштесь, що ваші йменнязаписані в небі! (Лк.10:20). Аколи попереджував їх про пе-реслідування,то наголосив:«Радійте та веселіться, нагоро-да бо ваша велика на небесах!»(Мт.5:12). Це саме радив уч-ням Христовим і апостол Пав-ло в Посланні до филипян:«Радійте в Господі завсіди, ізнову кажу: радійте!»(Фил.4:4).

Щира безкорислива любовдо людей. У Євангелії від Лукизаписана заповідь любові ІсусаХриста: «А вам, хто слухає, Якажу: Любіть своїх ворогів,добро робіть тим, хто ненави-дить вас» (Лк.6:27). Цю за-повідь записав і апостол Іван:«Нову заповідь Я вам даю:Любіть один одного! Як Я васполюбив, так любіть один од-ного й ви!» (Ів.13:34). На ційзаповіді наголошував апостолПавло в посланні до римлян:«Любіть один одного братньоюлюбов'ю; випереджайте одинодного пошаною!» (Рим.12:10). Апостол Петро такожне обминув увагою заповідьлюбові: «Послухом правдіочистьте душі свої через Духана нелицемірну братерськулюбов, і ревно від щирого сер-ця любіть один одного…»(1Петр.1:22).

Миролюбність, шанобли-вість, жертовність. Наприк-лад, що стосується миролюб-ності, то апостол Павло радитьхристиянам Риму у своємулисті до них: «Коли можливо,якщо це залежить від вас,живіть у мирі зо всіма людь-ми!» (Рим.12:18). Стосовношанобливого ставлення до лю-дей, то, зокрема, апостол Пет-ро пише церквам: «Шануйтевсіх, братство любіть, Богабійтеся, царя поважайте»(1Петр.2:17). Що ж до жертов-ності, то Сам Ісус Христос за-повів: «Тож любіть своїх во-рогів, робіть добро, позичайте,не ждучи нічого назад, і вашаза це нагорода великою буде, ісинами Всевишнього станетеви, добрий бо Він до невдячнихі злих!» (Лк.6:35).

Уподібнення на Ісуса Хри-ста. Сам Ісус Христос закли-кає своїх послідовників на-слідувати Бога, Його рисихарактеру: «Отож, будьте дос-коналі, як досконалий Отецьваш Небесний!» (Мт.5:48). Абож: «Будьте ж милосердні, як іОтець ваш милосердний!»(Лк.6:36). Апостол Павло зак-ликає християн: «Отже, будь-те наслідувачами Богові, якулюблені діти…» (Еф.5:1 ). Він

14

стверджує, що Бог призначиввіруючих, «щоб були подібні дообразу Сина Його, щоб Він бувперворідним поміж багатьма бра-тами» (Рим.8:29). Більше того,апостол Павло страждав і робивусе можливе з однією великоюметою, а саме: «поки образ Хрис-та не відіб’ється» у християнах(див. Гал.4:19). Апостол Петротакож закликає наслідуватиБога: «…Але за Святим, що по-кликав вас, будьте й самі святі вусім вашім поводженні, бо напи-сано: Будьте святі, Я бо святий!»(1Петр.1:15,16).

Свобода від гріха, від обста-вин. Апостол Павло переконує:«Христос для волі нас визволив.Тож стійте в ній та не піддавай-теся знову в ярмо рабства!»(Гал.5:1). «Господь же то Дух, аде Дух Господній, там воля»(2Кор.3:17). «Бо ви, браття, наволю покликані, але щоб вашаволя не стала приводом догоджа-ти тілу, а любов'ю служити одинодному!» (Гал.5:13).

Очікування приходу ІсусаХриста. Ісус Христос попереджавпро свій прихід як праведногосудді: «Бо прийде Син Людськийу славі Свого Отця з АнголамиСвоїми, і тоді віддасть кожномузгідно з ділами його» (Мт.16:27)і закликав: «Тож пильнуйте, боне знаєте, котрого дня прийдеГосподь ваш» (Мт.24:42). Апос-толи також нагадували учнямХристовим про прихід їхньогоГоспода і про потребу чекатиЙого та пильнувати за своїм жит-тям. Зокрема апостол Павло на-казує Тимофієві: «…Щоб додер-жав ти заповідь чистою та без-доганною аж до з'явлення Госпо-да нашого Ісуса Христа»(1Тим.6:14).

Згадані критерії християнсь-кої віри стають помітними в жи-тті людини внаслідок постійнихособистих стосунків з ГосподомІсусом Христом, особливо тоді,коли вони досягають рівня «Хри-стос проживає в мені» (див.Гал.2:20). Тож досягаймо справ-жньої віри через досягнення«з'єднання віри й пізнання СинаБожого», як сказав апостол Пав-ло.

Василь МАРТИНЮК

У ранньому дитинстві я ніяк не міг зрозуміти, як водіїздоровенних БєлАЗів можуть таким маленьким кермомповертати такі величезні колеса. У шкільному підручникубула картинка, на якій дорослий чоловік був сфотографо-ваний на фоні величезного автомобіля. Пам’ятаю, він ледьдосягав половини висоти колеса. Отож керування такимвелетом для мене залишалося великою таємницею.

Потім я дізнався, що на таких автомобілях встановлю-ють гідропідсилювачі. Іншими словами, водій, повертаючикермо, насправді не сам повертає колеса. Він всього-на-всього приводить у дію механізм, який, підкоряючись ру-хам рук водія, зусиллями гідравліки змушує колеса повер-татися. Так що для самого водія обертати кермо — цілкомпосильна праця.

Щось подібне можна бачити і у Великому дорученні ІсусаСвоїм учням йти «по всьому світові» проповідувати Єван-гелію. Для жменьки людей проповідь Благої Звістки «докраю землі» здавалася справою нездійсненною. Але вонивсе-таки пішли! Ось що про це написано у євангеліста Марка:«І пішли вони, і скрізь проповідували. А Господь помагавїм, і стверджував слово ознаками, що його супроводили»(16:20). От що, виявляється, насправді рухало справу:Господь помагав їм! Апостоли виконали свою частину праці:пішли та проповідували. А Бог виконав свою: допомагавта звершав чудеса.

Так само «біблійна гідравліка» вмонтована і в життявіри кожного з нас. Ти роби те, що говорить Слово Боже!А з усіма непосильними труднощами нашого християнсь-кого шляху може справитися Бог!

Михайло ЮНАКОВСЬКИЙ

Фотопроповідь

Біблійна «гідравліка»

15

Часто на адресу глибоковіруючої людини (причому не-залежно від конфесійної при-належності) лунають звинува-чення у фанатизмі. І вартозгодитися, що переважно такізакиди є небезпідставними.Історія свідчить, що у всі часижива біблійна віра і фанатизмйшли поруч. Це явище давалопро себе знати ще у часи Ста-рого Завіту. Ісус Христос зви-нуватив деяких людей, щовони змішали фанатизм зчистими біблійними принци-пами, а іноді й намагалися за-мінити Божі заповіді своїмивидумками (див. Мт. 15:3).

Особливо це явище поши-рилося у часи Нового Запові-ту, оскільки християнство на-було більшого розмаху, аніжюдаїзм. Воно розійшлося повсьому світу, і, відповідно доепох та країн, набувало свогозабарвлення. До живої хрис-тиянської віри домішувалисялюдські біблійно необґрунто-вані переконання.

Що ж таке фанатизм? Цесліпе бездумне служінняпевній ідеї. Варто зауважити,

що фанатизм шкідливий у всіхпроявах, а у сфері релігійнихпереконань він особливо не-безпечний. Як страх перед Бо-гом, так і ревне бажання яко-мога краще догодити Йомудодавали людям великої на-снаги у здійсненні певних«подвигів».

Гортаючи сторінки історії,можна побачити, як фанатич-но налаштовані люди, ревнонамагаючись догодити Богові,або ж боячись потрапити підЙого гнів, чинили криваві зло-чини, свято вірячи, що вонидогоджають Богові.

З чим же пов’язано те, щофанатизм так легко прижи-вався серед богобійних людей?Куди сягає корінь цієї пробле-ми?

У першу чергу фанатизмпідживляється необізнаністюлюдей в істинному Слові Бо-жому, яким є Біблія. Яскра-вим свідченням цього є епохаСередньовіччя, названа істо-риками Темними Часами.Більшість населення була не-грамотною. У служінні вико-ристовувалася Біблія, писана

латиною, тому була недоступ-ною для загалу. Людям булолегко нав’язати будь-яке пере-конання, оскільки вони немали змоги звірити його зі Свя-тим Письмом.

Другим джерелом фанатиз-му є уперте небажання підко-рятися тільки Біблії. Людипривносять щось своє, споді-ваючись цим більше догодитиБогу. Це вже в 1 ст. після Р.Х.помітив апостол Павло, згаду-ючи людей, які захотіли по-клонятися та служити анге-лам, «нерозважно надимаю-чись своїм власним розумом»,зверталися до того, чого не ро-зуміли (див. Кол. 2:18). І цезовсім розходилося з Писан-ням.

Можливо, це когось здивує,але у наш освічений час релі-гійний фанатизм не став пере-житком минулого. Він живийта продовжує неволити, а то йпаралізувати свідомість лю-дей. Сьогодні деякі віруючілюди є фанатиками, дотриму-ючись різних забобонів і пра-вил, які не мають нічогоспільного зі Словом Божим.

Вiра i фанатизм. Де межа?

А все тому, що Біблія, Книга Правди, нимине до кінця вивчена, а то й зовсім їм незнайома.Віра в Бога ґрунтується на Божих словах, якізаписані у Святому Писанні, а фанатизм — налюдському слові. Якщо добре знати, що кажеБіблія про те чи інше, то ніхто ніколи не зможенав’язати щось хибне, оскільки є зразок для по-рівняння.

Чимало людей, залишаючи гріховний спосібжиття, хочуть навернутися до Бога, до Його стан-дартів. Це прекрасно, адже тільки з Богом життястає повноцінним і набуває справжнього змісту.Та іноді людині, яка увійшла в певну релігійнуобщину, крім Божих вимог, записаних у Свято-му Писанні, починають прищеплювати певні нор-ми, правила, погляди, які не цілком відповідаютьБіблії. Просто хтось колись так постановив, ко-мусь здалося щось зайвим, хтось отримав особи-сте відкриття, наприклад, стосовно утриманнявід певних речей, і вирішив поширити це на за-гал. Так формуються небіблійні правила, до якихБог зовсім не зобов’язує, але діватися нікуди, ос-кільки вони вже десятиліттями побутують в об-щині.

Бувають дрібниці, з якими можна чи то мири-тися, чи то їх ігнорувати. Але бувають речі, якімусять насторожити тверезомислячу і обізнану збіблійним вченням людину. Бог ніколи не вима-гав і не вимагає сліпого слідування за чиїмосьсловом. Біблія, навпаки, спрямовує нас до муд-рості, розважності, здатності відрізнити біле відчорного, святе від нечистого.

Старозавітний муж Гедеон кілька разів просиву Бога ознаки, щоб переконатися у волі Божій, іБог на нього за це жодного разу не розгнівався.Навпаки, утверджував Гедеона, щоб той упевнив-ся, що дійсно має справу з волею Самого Бога.

Кожен, хто прагне виконувати волю Божу, маєповне право переконатися в тому, чого дійсно хочеБог. Бо коли в общині забороняють носити гал-стук лише тому, що «він показує вниз, тобто впекло», то це смішно, а не грішно. А от колизабороняють, наприклад, одружуватися, зверта-тися за медичною допомогою, здобувати освіту,називаючи це гріхом і порушенням Божої волі,то тут потрібно насторожитися, бо такі заборонисуперечать Святому Писанню і багатьох богобо-язних людей заводять у пастку. Комусь за под-ібну науку доведеться нести відповідальність пе-ред Богом, а комусь нести іноді непосильне ярмо.

Хто читає Біблію, той знає, що Бог ніколи ненацілював людину на тупе, бездумне дотриман-ня певних норм. У Святому Писанні є цілі книги,які спрямовують людей до мудрості, розважності,зрештою — до досконалості у ходженні з Богом.А для досконалості, згодімося, потрібна усесто-роння мудрість від Бога. Тут фанатичним, нео-бґрунтованим переконанням робити нічого.

Марія БОНДАРЧУКwww.rubka.org.ua

Ми часто бачимо, як сильний сьогодніхристиянин завтра відступає від віри. Інодіми запитуємо себе: «Хто ж наступний? Чице не я?» Я не вірю, що від віри відходятьраптово, хоча ми можемо бути шоковані не-сподіваним зовнішнім проявом жахливогогріха. Але насправді цьому передує безлічмаленьких гріхів.

Ось зовнішні причини віровідступництва:жадібність та сріблолюбство (див. 1 М. 13:10,Єг. 7:1-24, Ів. 13:29); безбожне товариство(див. 1 М. 19:26); страх (див. Мт. 26:70-74); гордість та зверхність (див. Пр. 16:18);егоїзм (див. Пр. 14:14); ідолослужіння (див.2 М. 32:8); непослух (див. 1 Цар. 15:11);чужі жінки (див. Неем. 13:26); прагненнядо влади (див. Дії 8:19); любов до ниніш-нього віку (див. 2 Тим. 4:10).

Але істинні причини віровідступництвакриються набагато глибше. Ось вони:

1. Небажання відходити від суєти цьогосвіту для усамітненого спілкування з Богом.Багато з людей, які поверталися до Бога післявідступництва, зізнавалися, що причину свогоповернення у світ вони бачать у своєму фа-тальному небажанні регулярно проводити часз Господом.

2. Небажання молитися. І часто саме те,що заважає нам молитися, потім стає при-чиною падіння.

3. Небажання читати Біблію, що позбав-ляє людину можливості пізнати волю Божута бездоганний Божий план з нас.

4. Небажання відвідувати Церкву (див.Євр. 10:25).

5. Небажання бути слухняним Духу Свя-тому (див. Еф. 4:30).

6. Небажання сповідувати Христа (див.Мт. 10:33).

7. Небажання ходити у світлі (див. 1 Ів.1:7).

Тому дозвольте мені побажати вам іменемГоспода і Його силою ніколи не відступативід віри. Зважаючи на все сказане і глибшедослідивши всі ці моменти, будьте дуже-дужепильні, щоб не покласти непотребства передсвоїми очима (див. Пс. 101:3). Істинно, пе-ред нашими очима має бути лише Ісус (див.Євр. 12:2). Прагніть «до мети за нагородоювисокого поклику Божого в Христі Ісусі»(Фил. 3:14).

Албан Дуглас,«Сто біблійних уроків»

Причинивіровідступництва

17

— Вікторе Павловичу, на-скільки велика різниця міжсприйняттям навколишньогосвіту людей зрячих і незря-чих?

— Вважається, що, втрача-ючи зір, людина позбавляєть-ся 90% сприйняття навко-лишнього світу. Це величезнийконтраст, велика втрата, алене кінець нормального життя.Сліпий може зосередитися натому, що в його душі, читатиза Брайлем, слухати книги ваудіозаписі, розмірковуватинад життям. Я знайшов сенсжиття в християнській вірі тавиконанні біблійних прин-ципів.

— Як ви думаєте, чомулюди, фізично не обмежені,часом вважають себе нещас-ними і впадають у депресію?

— Більшість із них — сла-бовольні. Але насамперед при-чина в тому, що вони не зна-ють Бога. Усі їхні надії ібажання — у матеріальномусвіті. Їх життєві опори слабкі,тому вони часто підводять. Азвідси — розчарування, деп-ресії, іноді самогубства.

— Як вам вдається вестиактивний спосіб життя?

— Перш за все, мені допо-магає дружина, яка вже 30років є моєю подругою, по-мічницею і матір’ю моїх дітей.

По-друге, допомагають друзі, які менелюблять. Але головне джерело моєї силиі натхнення — Бог. Хто вірує в Бога іживе з Ним, той має все. І моє життя —реальне підтвердження цього.

— Ваша порада тим, хто не вірить, щосліпа людина може бути щасливою.

— Хтось сказав, що щастя — цепотрібність іншим. Постарайтеся бутидоброзичливими, корисними людям, щонавколо вас. Не концентруйтеся на своїхпроблемах, а шукайте можливості ко-мусь допомогти. У якому б складномустановищі ви не опинилися, завждизнайдуться люди, яким важче, ніж вам.Любити інших і жити для них — такучить моя улюблена книга Біблія.

Розмовляла Світлана Степаненкоwww.prochurch.info

Вiктор Куриленко:«Я знайшов сенс життя в християнськiй вiрi»

Віра на практиці

Хлопці грали у війну. Повз них проходив Вітя з сестрою. Гра однолітківпривернула увагу Віктора. Він глянув на них — і відчув різкий біль. Стрілапотрапила хлипчині в ліве око і вибила його.

Через кілька років він зайшов в гості до свого друга. Той знімав перо зручки (у 60-ті писали саме перами) і ненавмисне потрапив хлопцеві в здо-рове око. З тих пір Віктор поринув у повну темряву. Це була страшна втра-та, але не кінець нормального життя. Нині Віктор Куриленко — відомийхристиянський проповідник і вчитель Біблії, ведучий радіопрограми«Життя», яка транслюється у країнах СНД. А ще проповідник, учитель,доктор богослов’я. Викладає в біблійних школах США та України, береучасть у молодіжних та сімейних конференціях в Україні, Росії, Молдові,США. Веде годинну телепрограму на місцевому телебаченні. Автор книг«Наше нове життя», «Життя, віддане Богові», збірки віршів «Життя».

18

Випробування вiри«Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі

випробовування, знаючи, що досвідчення (випробування)вашої віри дає терпеливість» (Як. 1:2).

У житті дуже часто ми щось випробовуємо: літаки, авто-мобілі, навіть прості буденні речі. Те, що випробуване, дужеціниться, бо надійне, міцне, довговічне, і йому можна довіряти.Те ж саме можна сказати і про нас: якщо людина випробувана,надійна, ми їй довіряємо.

Як же проходить випробування? Зазвичай двома найбільшрозповсюдженими методами: навантаженням і часом. Цимиметодами випробовують все: речі, шлюб, дружбу, любов. Якщощось протягом тривалого часу витримало випробування наван-таженням, воно дуже ціниться.

Так само випробовується і наша віра. Вона випробовуєтьсяскорботами, спокусами, різними навантаженнями і — часом.Дехто приходить в Церкву, щиро любить Бога, радіє спасінню,прощенню, ніби все добре, але коли бачить, що віра — цесерйозно, це марафонський біг, кажуть: «Ні, це не для мене!»Віра повинна пройти випробування навантаженням та часом.

Випробування нашої віри відбувається через спокуси в дум-ках та обставинах. Думки можуть бути важкими, нестерпними,такими, що приводять до розчарування, депресії. І той, хто спра-вився зі своїми думками, навчився їх сортувати, він витримає івипробування в життєвих обставинах.

Інша категорія випробувань: обставинами життя, які тяг-нуть, ваблять нас до гріховних насолод. Це як батіг та пряник:думки, що призводять до депресії, розчарування, діють як батіг,а гріховні насолоди — як пряник. Спочатку диявол діє на насбатогом: у голову лізуть думки про те, як нам важко, Бог нас нечує, на серці тягар, приходжу на зібрання, молюся, а Бог невідповідає; а після цього підсовує отруєний пряник: «А якщо тизробиш ось те, чи те, отримаєш насолоду, будеш щасливий».

Так ми проходимо випробування на вірність Богові. Чомудеякі християни відпадають від віри в Бога? Тому що вони невміють захищатися в спокусах. Коли приходять спокусливі дум-ки, чи то депресивні, розчаровуючи, чи, навпаки, такі, що ве-дуть до гріховних насолод, важливо виграти битву в думках. Боте, що є в наших думках, ми будемо робити і насправді. Нашідумки тісно пов’язані з усім нашим життям, і диявол це добрезнає. Головне — захопити думки, а далі людина буде говорити іробити те, що в думках. Це лише питання часу: при сприятли-вих обставинах думки стануть реальністю.

І є два види зброї, які допоможуть нам вистояти у випробу-ваннях: меч Слова Божого та щит віри (Еф. 6:10-18). У нашихвипробуваннях нам потрібно мати знання Слова Божого та твер-ду віру в Бога. Саме вони допоможуть справитися зі спокусамиу думках та в реальності. У Посланні до коринтян апостол Пав-ло каже: «Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Бо-гом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми, і всяке ви-несення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всякезнання на послух Христові» (2 Кор. 10:4,5). Якщо наші думкибудуть «полонитися на послух Христу», наша віра витримаєбудь-які випробування.

З проповіді Віктора КУРИЛЕНКА«Випробування нашої віри»

19

Скільки не кажи «халва»,у роті солодше не стане(Східна мудрість)

Сидить харизмат в пекліі, прикривши очі, безперестан-ку повторює: «А я вірю, що яв раю…» (З недуховних анек-дотів).

«Ви слабкі? Добре! Спові-дуйте протилежне. Чому?Тому що витвором своїх устви насичуєтеся. Але якщо вифізично слабкі й кажете: «Яслабкий», — таким і будете.Якщо у всій своїй фізичнійслабкості говорите: «Я силь-ний», — будете здоровим, бо«язик мудрих — лікує» (Аде-ладжа С. Жизнь и смерть —во власти языка).

«Які в людини думки, такавона сама. Це означає, щоякщо її сповнюють думки проневдачі, то вона буде невда-хою; якщо думки про бідність— буде бідною… Якщо ж лю-дина думає про успіх та доб-робут, то в неї буде успіх ідобробут» (Аделаджа С. По-беда над греховными мысля-ми и чувствами).

Ох уже ці позитивні спові-

дування! Пам’ятаю, як на зорісвоєї християнської юності янамагався, лежачи на дивані,силою віри і сповідування ви-микати світло в кімнаті. Недосягнув успіху. Щоразу до-водилося вставати.

Але коли я чув чергову про-повідь про четвертий вимір віриі решту привабливих бонусів,які сиплються з «небесногомішка» на власників позитив-но підвішеного язика, то почи-нав зневірюватися. Не бачитимені золота та діамантів…

Та й деякі біблійні правед-ники «у світлі» цих пропові-дей здавалися невиправнимилузерами. Бо ж що це за спо-відання? «Я вбогий та бід-ний…» (Пс.69:6). «Смердятьта гниють мої рани з глупотимоєї... Скорчений я, і над мірупохилений, цілий день я ти-няюсь сумний, — бо нутромоє повне запалення, і в тілімоїм нема цілого місця...»(Пс.37:6-8). «А я червяк, ане чоловік, посміховищелюдське й погорда в народі»(Пс.21:7).

Словом, юність моя буласерйозно затьмарена заздрістю

Непозитивне «позитивне сповiдання», або

чарiвний Ключик до неба

до тих, хто позитивно спові-дує швидкі покупки білих ка-диллаків. Правда, цих авто навулицях мого рідного міста ятак і не побачив. А міфічнепроцвітання ніяк не ставалореальністю в моїх друзів. Ви-нятком були тільки особливобезсовісні пастори, які, обіця-ючи іншим життя з надлиш-ком, увесь надлишок забралисобі.

Про логічні та історичнізв’язки цього вчення з окуль-тизмом Куімбі, Мері БеккерЕдді, «Християнської науки»та «New Age» можна доситьбагато прочитати в інтернеті.Але мене не це сьогодні ціка-вить. Сьогодні я хотів би роз-глянути деякі тексти, на якіопираються проповідники по-зитивного сповідування і пе-ревірити, чи є в Біблії вченняпро «позитивне сповідання».

Отож: «Смерть та життя увладі язика» . Цей уривок по-трібно читати в контексті:«Розлючений брат протиста-виться більше за місто твер-динне, а сварки, немов засувизамку. Із плоду уст людининасичується її шлунок, вонанасичується плодом уст своїх.Смерть та життя у владі язи-ка, хто ж кохає його, йогоплід поїдає» (Пр.18:19-21).

Тут автор притчі має наувазі людські взаємостосунки.Якщо брати сваряться, товони наче перебувають в ото-ченому місті (люди, які пере-

«Позитивне сповідування» вже кілька десятиліть активнопроповідують різні християнські вчителі. І окремі його ідеїчасто можна почути й у наших церквах. Підняти це питаннянас спонукало те, що основою цього вчення є саме віра. Але,на жаль, віра в те, чого насправді немає. Є багато людей, яківірять, що зцілені, хоча відчувають нездужання і жоден з лікарівне підтверджує ніяких змін на краще в їхньому стані.

Чи погано вірити? Ні. Але часто така «віра» веде до розча-рувань та повної зневіри. І саме це найнебезпечніше у такзваному «позитивному сповідуванні».

Так, ми маємо вірити Богові, і з цією вірою приносити Бо-гові наші «бажання молитвою й проханням з подякою» (Фил.4:6). Але основою цієї віри мають бути не наші позитивніслова, не твердження про те, що ми віримо, а усвідомленнятого, що Бог суверенний і остаточне рішення щодо нашої ситу-ації приймати саме Йому. Наша ж віра та довіра Богові поля-гає в тому, щоб з радістю приймати все те, що Бог посилаєнам.

20

бувають в оточенні, приреченіна голодну смерть), але якщовони вміють домовлятися одиніз одним, то зможуть вижитиі благополучно вийти з ситу-ації, що склалася. Тому відтого, як ти підбираєш слова успілкуванні з братом, зале-жить твоє життя чи смерть.Тут зовсім не йдеться про мо-литву чи про заяви-сповідуван-ня перед Богом.

Наступна фраза, якою час-то оперують «Язик же премуд-рих — то ліки». Ну, це навітьне цікаво. Треба хоча б зрідкарозгортати Біблію і читати ціцитати повністю: «Дехто го-ворить, мов коле мечем, язикже премудрих — то ліки»(Пр.12:18). Якщо припустити,що лікування тут не метафо-ричне, а буквальне, то требабуло б визнати, що й у ротіінших, про яких йдетьсявище, замість язика метале-вий клинок! Однак тут Бібліякаже лиш про втіху, яка, мовцілюща олива, ллється з устмудрої людини.

Ще один популярний вис-лів: треба кликати «неісную-че, як існуюче» (Рим.4:17).Але в тексті йдеться не просповідування Авраама чи будь-якого іншого віруючого. ЦеБог наділений такою рисою —творити реальність СловомСвоїм. Бог викликав СловомСвоїм наш світ із небуття, Вінживотворить мертвих. Аленіде в Писанні не сказано, щохристиянин має робити спро-би творити щось своїм словомex nihilo (з нічого).

І ще один момент, на якийопираються послідовники по-зитивного сповідування: «На-ша віра «вивільняє» силуБога. Якщо немає віри і пози-тивного сповідування, то Богнічого не може зробити. «І Вінтут учинити не міг чуда жод-ного, тільки деяких хворих,руки поклавши на них, уздо-ровив» (Мр. 6:5).

Ще в школі учитель англ-ійської мови пояснив намрізницю між англійськимидієсловами can та may (вшкільних словниках вони

обидва перекладені одним сло-вом «могти»). Він казав:«Якщо ви запитаєте «Can Icome in?» — англієць зди-вується. Звичайно ж, ви мо-жете зайти, тому що у вас єноги. Тому треба запитувати:«May I come in?»

Грецький вислів «не міг» зчисто граматичної позиціїможе означати будь-що від«не мав фізичної можливості»до «не мав морального права».І останнє значення було відо-ме Маркові. Наприклад, у Мр.2:7 це слово явно явно вжи-вається у значенні «не мавправа». У Мр. 6:5 абсолютнотой самий випадок. Бо єван-геліст в другій частині цьогоуривка все ж стверджує, щоХристос звершив-таки декіль-ка чудес. Якби тут йшлося профізичну неможливість прояви-ти божественну силу, то жод-них винятків бути б не могло.Але тут є очевидна вказівкана те, що Христос не вважавза потрібне «розсипати перли»перед невіруючими насмішни-ками. «Не міг», у значенні —не захотів.

То ж бо наше невірство не«зв’язує» Бога, а віра не «роз-в’язує» Його. Творити чи нетворити чудо — це сувереннеправо Бога. Він може прислу-хатися до нашої мольби, аможе й не задовольнити на-шого прохання. На все Йоговоля. Але наївно думати, щонаше «сповідування» позбав-ляє Бога можливості діяти: «Я

знаю, що можеш Ти все, і неспиняється задум у Тебе!»(Йов. 42:2)

Але невже в Біблії нічогоне сказано про позитивне спо-відування? Мені здається, щосказано! Ось вам доволі пози-тивне сповідування: «Сьогоднічи взавтра ми підем у те чи темісто, і там рік проживемо, табудемо торгувати й заробля-ти» (Як. 4:13). Тільки чомусьапостол дає цьому сповідуван-ню негативну характеристику:«…Ви, що не відаєте, що тра-питься взавтра, яке ваше жит-тя? Бо це пара, що на хвиль-ку з’являється, а потім зникає!Замість того, щоб вам говори-ти: Як схоче Господь та буде-мо живі, то зробимо це або те.А тепер ви хвалитеся в своїхгордощах, лиха всяка подібнахвальба!» (Як. 4:14-16).

Шукайте передусім вико-нання Божої волі, навітьякщо вона суперечить вашимбажанням. Відкривайте своїбажання перед Богом (див.Фил. 4:6), але пам’ятайте, щонавіть Найкращий із тих, хтомолився, не отримав позитив-ної відповіді, коли просив, щобчаша оминула Його. Хай женашим позитивним сповіду-ванням стануть Його слова:«Не Моя, а Твоя воля хайбуде» (Лк. 22:42).

І хай береже вас Господьвід міфічних сповідувань!

Павло БЄГІЧЕВ

21

Я був у місті, коли подзвонила мама і по-просила терміново приїхати. Маршрутне таксівезло мене додому, вуста шепотіли молитву. Вкімнаті на дивані лежала моя рідна сестра, якабула страшенно бліда і ледве вимовляла слова.Ми молилися і чекали «швидку». Її руки поча-ли німіти і синіти...

* * *Вам легко в натовпі людей впізнати христи-

янина? Як відрізнити віруючу людину від інших?Одяг? Зачіска? Мелодія на мобільному? Рибкана автомобілі? Біблія в руці? Слова? Погляд?

Цього досить? Ви впевнені?«Ти знаєш, мені не вистачило сміливості, —

очі мого знайомого дивилися в підлогу, — я незміг...» На роботі був бенкет, на бенкеті бувалкоголь. «Мене запитали, чому я не п’ю...»Був вибір — придумати якусь відмовку або виз-нати себе віруючим. «Я не зміг...»

Зброя біля обличчя і тільки одне запитання:«Ти віриш в Бога?» Це трапилося 20 квітня1999 року в школі Колумбайн, штат Колорадо.13 чоловік загинуло і 23 було поранено від рукдвох божевільних підлітків. Пізніше історіяоднієї з убитих лягла в основу книги: «Вонавідповіла: «ТАК».

Ми легко роздаємо людям назви: це вірую-чий, а це — невіруючий, а це — напіввіруючий,здебільшого оцінюючи фасад. Фундамент зали-шається в землі — невидимий для наших очей.

* * *Ніч. В’язниця. Двоє чоловіків. Мерехтливе

полум’я свічки кидає на сиру стіну химерні тіні.Один із них пише. Слабкий вогник осяює йогомолоде обличчя, що вже встигло набути неди-тячих вольових рис. Десь із глибини камерилунає тихий, але твердий голос літньої люди-ни. Коли наше око звикне до темряви, ми змо-жемо роздивитися сивочолого старця, що си-дить, прихилившись до стіни. Його погляд,здається, пронизує граніт, проходить крізьпростір і час, силкуючись відшукати призабутіобрази далеких друзів. Голос старця тремтить,очі блищать від сліз. «Напиши їм, як я їх люб-лю, як я за ними тужу...»

Ми у Древньому Римі. Приблизно 61 рік н.е. Цей лист, продиктований Тимофію, Епафро-дит понесе у Филипи, де лишилася вірна церк-ва, започаткована апостолом Павлом. Час нестер обличчя братів, відстань не притупила лю-бові. Ґрати в’язниці не в силах здолати єдністьдуху. «... Я маю вас у серці, а ви — ніби вкайданах моїх... спільники мої в благодаті!»

Вістка про арешт Павла облетіла церкви...Взято керівника і наставника! Що ж тепер?Ховатися? Перечекати? Втекти?

А тим часом із різних кінців почали надхо-дити звістки, від яких у старця із Тарсу на очінаверталися сльози: «Бог підняв нових пропові-дників у Римі!», «В Ахайї — звіщають про Хри-

22

ста!», «Молоді брати благовістять у Кілікії!»«...Напиши — моє ув’язнення не зупинило

Євангелії! Багато братів зміцнилися і сталипроповідувати Боже Слово ще з більшою відва-гою!» (Фил. 1:14).

Стоп! Досить дивна реакція на гоніння, вамне здається? Згадайте забарикадованих у гор-ниці учнів після розп’яття Ісуса Христа. Пере-ляканого слугу Єлисея, що бігає по міськомумурі. Десятьох вивідувачів Обіцяного краю, щоледве проговорили: «Не ввійдемо!» 22 000 (!)боязких «воїнів», яких Гедеон відправив додо-му... Усі вони відступили назад, коли побачи-ли небезпеку.

Узбекистан. Служіння в центральній церквіТашкента. Раптом у дверях з’являються людиу формі. Всі присутні будуть переписані. Кож-ного з них чекають штрафи. Декого виженутьз роботи... «Коли усі пішли, ми з дружиноюлишилися самі в порожньому домі молитви,— розповідає єпископ Сергій Нечитайло. — Ажраптом нашу увагу привернуло дивне шарудін-ня. Підійшовши, ми знайшли двох літніх сес-тер, що ховалися в шафі. Їх же і в’язницяжодна вже не прийме... — подумав я...»

* * *Ви любили уроки хімії в школі? Я відразу

полюбив — з того моменту, як розбив першупробірку і побачив першу хімічну реакцію.Пам’ятаю один урок. Перед нами стояли посу-дини з прозорою рідиною, на вигляд — зовсімоднакові. Поруч у спеціальних пляшечках —реактиви. Завдання: визначити, що знаходить-ся в кожній пробірці. І ми почали «хімічити»...Десь змінювався колір, десь виділявся газ, адесь... нічого не відбувалося. Зовсім нічого...Бо там нічого не було, крім води.

* * *Він стояв і сміявся. Його голос, мов грім,

покривав Ізраїль ганьбою. Голови воїнів опус-калися додолу. Мечі безсило висіли на поясах.Спітнілі долоні боязко стискали древка списів.І нічого не відбувалося. Зовсім нічого. Ось уже40 днів...

«Гей, ви не бачили Еліява? Де сини Єссея?— Давид весело пробирався через табір ізраїль-тян. — І чому вони всі такі похмурі?..» Ажраптом почувся крик: «Гей ви! Нікчемні пси!Боягузи! Хто з вас вийде проти мене? Ви —кволі невдахи! Раби!»

Біблія говорить просто: «Давид почув». Все!Це початок реакції. Два елементи вступили увзаємодію. Рвучкий інстинктивний поворотголови — і зіниці звузилися у напрямку воро-га! «Хто цей необрізаний???» Ви чуєте в серціДавида наростаюче шипіння? Вогонь вже вип-лескується з очей, кроки мимоволі спрямову-ються на поле бою. «Дайте мені що-небудь важ-ке, я здійму неславу з Ізраїлю!» Будь ласка,вдивіться в його лице — це йде вже не про-стий пастушок, а помазаний цар! Такого Да-

вида ще не бачив ніхто. Тільки леви і ведмеді,що нападали на отару старого Єссея, передсмертю...

Коли ВІРА вступає в реакцію з ВИПРОБУ-ВАННЯМ — відбувається ВИБУХ, що зноситьусе! І тоді абсолютно не має значення, що утвоїх руках — меч чи камінь, скільки тобіроків, наскільки міцні у тебе м’язи і чи знаєшти стратегію ведення бою. Ця реакція вивіль-няє безмежну Божу енергію, якій байдуже,якого розміру у Голіафа спис. Ти ідеш — іперемагаєш. Без варіантів. У тебе просто немаєіншого виходу, бо в тобі діє Бог! Це відбуваєтьсяніби мимоволі, без надзусиль і зайвої метушні.Це і є — надприродна дія віри.

Одного місіонера в Китаї затримали за роз-повсюдження Біблій. Його жорстоко страти-ли, розіп’явши між двома зігнутими деревамина палючому сонці, аби відбити в християнусяке бажання їхати в Китай. Та щойно цязвістка стала відомою, сотні нових місіонерівіз Бібліями з різних сторін прорвали кордон,атакуючи атеїзм жертовною любов’ю Христа.Багато з них заплатили своїм життям. Алереакція спрацювала на 100 відсотків. У тих— хто був наповнений не просто водою.

* * *Симон Петро плакав... Хто зрозуміє його

сльози? Хто зустрів цей погляд Учителя крізьполум’я багаття на первосвященицькомуподвір’ї? Реакції не відбулося. «Я не зміг...»Та ще цей півень... Вам це знайоме?

Якось, повертаючись додому пізно ввечері,мені довелося проходити повз шумну компа-нію, у якій було кілька моїх знайомих. Одиніз них (який, до речі, згодом став християни-ном) наздогнав мене — і зав’язалася розмовапро Бога. Тим часом у хлопців закінчилосяспиртне. Обступивши нас, вони почали проси-ти гроші. У мене, звичайно... Я був упевне-ний, що не зламаюся, тому твердо відповів,що не можу їм сприяти у вживанні алкоголю.Але отриманий удар у груди десь розвіяв усюмою сміливість...

Я йшов додому і думав: «Петре, як я теберозумію!..» Я не зміг...

Не так вже й складно одягнутися по формі,виконати певні обряди і повісити на церквітабличку «Християни Віри Євангельської». Алебуде момент, коли доведеться відповідати засвою назву — що тоді?

У Ташкенті з 5000 членів церкви післягонінь залишилося 2000. А ви кажете! Одяг,музика... Чи є у наших серцях те, що виріз-няє нас серед незнаючих Бога людей? Те, щодозволяє безпомилково впізнати в натовпі Да-вида, Павла... Коли Бог додає у наше життякраплю випробування, чи відбувається реак-ція, що засвідчує нашу назву?

У моєму серці закарбувалися очі однієї лю-дини. Ніколи їх не забуду. Сестра стояла пе-

23

ред церквою і плакала. У неї виявили підозруна рак. Але її очі! Це були не просто сльозистраждання чи болю. Я був просто враженийвід бездонного відчаю, що приречено дивився зїї зіниць... Ця людина була повністю перемо-жена Голіафом свого горя. Навіть не вступив-ши з ним у бій!

Ви бачили наляканих християн, які біга-ють від одного пастора до іншого? У паніціспостерігають за кризами, епідеміями і катаст-рофами? І, здається, більше бояться антихри-ста, ніж чекають Ісуса Христа. Які тільки йговорять — про «666» і біометричні паспорти.Будь-яка проблема чи хвороба здатна ввестиїх У депресію. А як же наказ Ісуса: «Випрос-туйтесь, і підійміть свої голови, бо наближаєть-ся ваше визволення!»?

«І тепер споглянь, Господи, на їхні погро-зи, і дай Своїм рабам із повною сміливістюТвоє Слово звіщати!» — молилися апостоли(Дiї.4:29). А чому не: «Забери цю владу, по-міняй президента, зупини гоніння!»? Павлопросив: «Моліться, ...щоб дане було мені сло-во відкрити уста свої, і зі сміливістю провіща-ти таємницю Євангелії!» (Еф.6:19). А чому не:«Помоліться, щоб були кращі умови, більшийпайок, тепліша ковдра, щоб Бог звільнив меневід кайданів...»? Це — реакція віри, яка непомічає проблем, а бачить — ціль!

Як часто навіть дрібні проблеми можутьвибивати нас із колії. У цей час — миру і за-тишку — ми втомлюємося, йдучи з пішими.Ніхто не кидає до в’язниць, ніхто не забираєдітей... Але чи можемо ми вийти проти своїхособистих Голіафів? Ми терпимо роками їхнінасмішки — над нами і над нашим Богом...

Був Бог, був цар Саул, були воїни від юності,були мечі. Але реакція відбулася лише в томусерці, де знайшлася віра. Давиде, де ти це над-бав? Хто влив у тебе цей надприродний реак-тив? Я впевнений, що майбутній цар розповівби нам про пустелю, про арфу... І про часисамотності, коли до нього приходив Бог і ста-вав частиною його єства.

Ці моменти не забути. Цей час ні на що непроміняєш. Коли Він ближче, ніж просто по-ряд. Ти дивишся на Його славу, захоплюю-чись мужністю і силою Царя. І в якийсь мо-мент усвідомлюєш, що десь глибоко в дусіз’явилося щось тверде і непорушне. І ти знаєш,що це — Він!

* * *...Маршрутне таксі везло мене додому, вус-

та шепотіли молитву. Чомусь замість тривогисерце почало наповнюватись натхненням, рев-ністю до боротьби! Це було схоже на хімічнуреакцію, яка відбувалася десь всередині та якоїя не міг до кінця усвідомити. Нарешті прибула«швидка», лікарі стурбовано оглядали дівчин-ку — а дух чомусь торжествував, ніби передба-чаючи перемогу! Я не впізнавав себе: де по-

дівся мій нерішучий характер, страх?Цей день приніс багато змін. Небо вперше

приймало гарячу сповідь з уст моєї сестри, бать-ко вперше в риданнях впав на коліна передБогом... А я вперше у житті пережив справж-ню реакцію віри.

А! Сестру невдовзі виписали, нічого серйоз-ного...

* * *Пройшов час — і Симон Петро стояв перед

синедріоном. «Хто ви і Яким іменем це роби-те?!» Чи вистоїш тепер? Чи не затремтять вус-та? Але це був вже інший Петро — Петро, уякого ввійшла Божа любов — вогнем Тиверіа-ди і Божа сила — вогнем П’ятидесятниці.«Яким іменем? Зараз повідомлю!» Реакціяпішла!.. «Тоді Петро, переповнений Духом Свя-тим промовив: «...Іменем Ісуса Христа Наза-рянина, Якого — ВИ розп'яли!» (Дії 4:8). Це— людина, переповнена Богом! Вона — без-страшна.

Реакція віри не залежить від твоїх зусиль,це просто те — що вклав у серце Господь.

«А бачивши сміливість Петра та Івана, іспостерігши, що то люди обидва невчені тапрості, дивувалися, і пізнали їх, що вони зІсусом були» (Дiї.4:13). Без коментарів. Щобсвіт повірив у нашого Бога, він має впізнатиЙого в нас і побачити, що ми готові за Ньогопомерти.

* * *Я зустрівся з тими ж хлопцями через рік.

Тільки їх було більше, ніж минулого разу. «Гей,ти! Закурити є?» Щось обпекло зсередини вог-нем! Це було воно! Я подивився їм прямо в очі— спокійно, але твердо. Було таке враження,що погляди викрешували іскри. «Ні!» — цевсе, що я сказав. Вони просто пішли — безєдиного слова.

Ще один Голіаф лежав, повалений Госпо-дом. Я відчував себе вільним.

А ти?Все залежить від твоєї реакції.

Дмитро ДОВБУШ

24

Традиція — це не віра— На Різдво збираюся піти до церкви, — урочисто заявила одна моя знайома.За останній рік у її житті відбулася низка нерадісних подій: спочатку її чоловік втративроботу, потім за борги банк забрав у них машину, а згодом і будинок.

— Минулого року на Різдво до церкви не пішла, так проблем набула, — продовжувалавона. — Не підкажеш церкву, де служіння найкоротше? Нам би туди, де можна якнайшвид-

ше звільнитися до святкового бенкету. О, ти не уявляєш, яке я купила чудове плаття! Всіпомруть від заздрощів!

Святкові вогники на вулицях, різнокольорові ялинки, музика, подарунки нагадують про«сезонне вшановування» Бога, коли всі вирушають до церкви, щоб відзначитися в «Книзівідвідувань» небесної канцелярії, — мовляв, був. Другу галочку вони поставлять на Ве-ликдень, чим вичерпають свою фантазію «добрих справ», на які повинен відреагуватиГосподь і змахнути Своєю чарівною паличкою, за велінням якої повернуться робота,

машина і будинок.Укладаючи своєрідний договір з Богом «Ти — мені, я — Тобі», ми настільки впев-

нені в його працездатності, що навіть не звертаємо уваги на відсутність під ним Божо-го підпису. Двічі на рік ми беремо цей уявний документ із запиленої полиці і вирушає-

мо до церкви, щоб продовжити його термін, сподіваючись, що коли будемовставляти в небесний банкомат кредитну картку Божого благовоління, вонабуде працювати і видавати необхідний продукт — здоров'я, гроші, кар’єру,успіх.

Люди встановлюють свої правила гри, пояснюючи таку позицію фор-мою «так прийнято», а традиція — річ статична і непохитна. Все бнічого, якби традиції ґрунтувалися на вірі, а не на забобонах, які дик-тують умови договору з Богом, під якими Бог ніколи не підпишеться.Якщо зібрати всі твори автора на ім’я Забобон, вийде багатотомна пра-

ця, граніт науки якої успішно гризе народ. «Так прийнято» — це перепустка на вихід з території, що охоро-

няється Богом. Традиційна «народна віра», яка склалася з марновірстві прикмет, домислів та невігластва, нагадує тупі механічні рухи зап-рограмованої машини, що не включає навіть бажання дізнатися,наскільки увічнена традиція припадає до смаку Богу.

Одна східна притча розповідає про монастирського кота, якийлюбив складати компанію монахам в молитві голосним мурчан-ням. Щоб не заважав, наставник дав розпорядження учнямщоразу перед молитвою прив’язувати кота у внутрішньомудворі монастиря. Його продовжували прив’язувати і післясмерті вчителя. А коли не стало і кота, учні завели собііншого, щоб, як і раніше, пильнувати заповіти свого гуру.Йшли роки, змінювалися учні, ще частіше змінювалисякоти. Але у віддаленому гірському монастирі завжди па-м’ятали, що не можна приступати до молитви, не прив’я-завши перед цим кота. А найздібніші учні написали праціпро значення і необхідність обряду прив’язування кота дляповноцінної медитації.

Наше різдвяне відвідування церкви — ніщо інше, якритуал прив’язування кота. Виконуючи приписи традиції,що виступає в ролі нашого гуру, ми сподіваємося вразитицим учинком Бога і покласти у свою кишеню плоди Йогомилості. Милувати і любити (незалежно від частоти нашихвідвідин церкви) Творець буде завжди, та право харчуватися

зі Свого столу Він дає тільки Своїм дітям. Діти ж — це ті,які обирають не лукаву традицію, а щоденну віру.

...Чи сказала я своїй знайомій, щоб вона відкинула бажан-ня виконати релігійний обряд? Звичайно, ні. Раптом, станетьсядиво? І на тому служінні Господь зійде з лялькової різдвяної лис-тівки, і у Своїй реальній величі та силі звільнить її від рамоктрадиції, і вона зрозуміє, що Бог їй потрібен завжди. А дворазовадієта на рік — не найкорисніша...

Марина МИРОНОВА

25

Перші роки життя танавернення

Василь Степанович Павловнародився у 1890 році. Своїхбатьків він не знав. Тьмянідитячі спогади залишилисятільки про матір, яка привез-ла його в дитячий притулок.Вона написала записку праці-вникам притулку, що хлопчи-ка звати Василем, і залишилайого назавжди. Потрясіннябуло настільки сильним, щохлопчик знепритомнів. Оскіль-ки цей притулок був право-славним та іменувався на честьапостолів Петра й Павла,дітям, які виховувалися тут,давали прізвища Петров абоПавлов. Так хлопчик ставВасилем Павловим. Згодомйого передали на вихованняодній бездітній молдавськійсім’ї, яка жила в селі Слобод-зея. Прийомний батько хлоп-чика виявився грубим. Вінповодився з хлопчиком суво-ро, а іноді й жорстоко. Умови

життя були дуже важкими.Коли Василь трохи підріс,його змушували важко працю-вати, погано годували й частобили. Зрештою його знову заб-рали в дитячий притулок.

Пізніше хлопчика ще разпередали для виховання —цього разу старому Веремію.Дід Веремій ставився до хлоп-чика досить добре, і, здавало-ся, тепер він-таки отримавсправжнього батька.

У селі Слободзея були віру-ючі люди, яких зневажливоназивали «штундистами».Вони таємно проводили своїмаленькі зібрання недалеко віддому, де жив Павлов. Самевони й подарували 17-річномуюнакові Новий Заповіт, чита-ючи який він прийняв ІсусаХриста й покаявся. Васильстав християнином на всежиття. Він почав ревно про-повідувати Євангелію, свідчи-ти про Бога своїм товаришам.Коли дід Веремій дізнався про

це навернення, то вигнав йогоз дому.

Випробування віриОсь що розповідає про це

син Василя Павлова Микола:«З часу батькового навернен-ня його господар став назива-ти його не інакше, як «анти-христ». Він не тількипринижував його, але й частобив, не давав їсти, наполяга-ючи, щоб батько відмовивсявід «єресі». Але тато настількиполюбив Ісуса, що одного разусказав господареві: «Мені кра-ще померти з Христом, ніжжити без Нього». Ці слова такрозлютили діда Веремія, щовін схопив вила і хотів устро-мити їх у спину бідного сиро-ти. Коли ж приступ лютівідійшов, то він просив про-бачення у батька, але не при-пинив своїх спроб добитисявідречення від «єресі». Однаквсе було намарно.

Одного разу господар поїхавна тиждень із дому, закривши«антихриста» в льосі без їжіта води. Ключі забрав із со-бою і сказав: «Тепер побачи-мо, як твій Бог допоможе тобій збереже». Так батько зали-шився в темному, сирому, хо-лодному підвалі, не знаючи,скільки часу проведе там.Батько почав молитися. І рап-том почув тихий голос, якийназвав його ім’я. Спочаткуподумав, що йому видалося,але голос повторився, і вінпобачив світло у стелі. Голоспрошепотів: «Васю, ось шма-ток хліба й вода, але колиприїде батько — не видаваймене».

Бог прихилив серце синагосподаря, який носив бать-кові їжу та воду й передавав їїчерез «душник» у погребі.

Через тиждень повернувсягосподар. Він був п’яний, алепам’ятав, що його впертийпрацівник сидить напівмерт-вий у погребі. Коли відчинив-

Вiра, загартована випробуваннямиУ 2011 році українські п’ятидестницькі церкви відзнача-

ють своє 90-річчя. Виникнення і поширення п’ятдесятницько-го руху пов’язують передусім з іменем Івана Воронаєва. Алесамотужки йому б це не вдалося. Довкола нього було багатолюдей, вірних Господу, які багато зробили для поширенняСлова Божого і ціною власного життя заплатили за ту віру,яку Господь вклав у їхні серця.

До згаданого ювілею Володимир ФРАНЧУК видав книгу«Пробудження: від центру Одеси до околиць Росії», яку мож-на назвати знаковим явищем в українській християнській літе-ратурі. Ця книга — результат 30-річної дослідницької та пись-менницької діяльності автора. Окрім того, що оповідь охоплюєдвотисячолітню історію християнства і, зокрема, його поши-рення на території України, її провідною темою є саме про-будження початку минулого століття. На основі історичнихдокументів, свідчень очевидців та інших матеріалів автор на-магається розкрити подвиг віри, явлений основоположникамип’ятидесятницького руху. Одним з них є Василь СтепановичПАВЛОВ. Його ім’я вперше згадується у відомостях про пер-ший обласний з’їзд служителів церков ХВЄ Одеської області,який відбувся 7-10 вересня 1924 року. На цьому з’їзді булоутворено обласний Союз християн євангельської віри (ХЄВ),заступником голови якого було обрано саме Василя Павлова.Далі у книзі ми знаходимо безліч цікавих відомостей про жит-тя цього служителя, які й пропонуємо сьогодні нашим чита-чам.

26

ши двері, він почув спокій-ний голос Василя, то злякав-ся. Його плани та наміризруйнувалися. Він зрозумів,що не зможе зламати цьогоюнака і що йому дійсно до-поміг Бог».

Але на цьому старий Ве-ремій не заспокоївся. Одногозимового вечора він виштов-хав Василя в сорочці та босиміз хати і повів на край села,змушуючи відректися від віри.Коли юнак відмовився зроби-ти це, старий прогнав його ісказав, що вб’є, якщо ще разпобачить у селі.

«Побитий, роздягнений ібосий батько знову звернувсядо Господа: «Куди мені йти?Поможи мені!» Вирішив йтиза вітром, куди приведе Бог.Скільки йшов, не пам’ятає.Раптом попереду вгледів вог-ник. Побіг до будинку і по-стукав у двері. Відчиниладівчина, і він почув, що в домійде служіння. Та побігла кли-кати батька, щоб розповістийому про дивного юнака, якийприйшов до них. Коли жпідійшов батько, то побачивроздягненого молодого чоло-віка, який на колінах палкодякував Богові. Господь привівйого до братів та сестер, якіоточили його ласкою та тур-ботою».

Невдовзі Василь одружив-ся. Всього з дружиною Хари-тиною в них з народилося п’я-теро дітей.

Ув’язнення та амністіяДо 1914 року в них наро-

дилося двоє дітей. Але тут вкраїні почалася Перша світо-ва війна — і молодого батькапризвали на службу в царсь-ку армію. Як й інші христия-ни, Павлов відмовився братив руки зброю. Крім того, дужебагато бесідував з людьми провіру, проповідував Євангелію.Начальство змушувало йогомовчати, але християнин всеодно продовжував свідчити, защо не раз потрапляв на гауп-твахту і був побитий. Одногоразу після 25 ударів шомпо-лами Василь знепритомнів.

Лікар, якого викликали, зро-бив висновок, що той помер.Наступного ранку похороннакоманда, яка прийшла підвалза тілом, налякалася, поба-чивши, що Василь сидить,притулившись до холодноїстіни, щоб полегшити біль.Довелося перевести його в гос-піталь, де він продовжувавсвідчити людям про Христа.Тому, зрештою, справу Пав-лова було передано у трибу-нал, який виніс йому смерт-ний вирок.

Дружині дозволили одинраз зустрітися з чоловіком.Вони тоді попрощалися назав-жди… Харитина, повернув-шись у село, зібрала там се-лян, які поважали сім’юПавлових і написали ласт доцаря, який у відповідь на їхнєпрохання замінив смертнукару 20-річною каторгою. Од-нак невдовзі стався Жовтне-вий переворот — і всі полі-тичні та релігійні в’язні буливипущені на свободу…

Павлов із радістю повернув-ся на батьківщину і через де-кілька років, у 1921 році, зас-нував у Одеській області хутірНадія, де оселилося безліч йогоодновірців. (Цікаво, що колив радянські часи повсюдно пе-рейменовували населені пунк-ти, те ж саме чекало й Надію.Але селяни повстали проти

цього, не без лукавства заяв-ляючи, що Надія — це дужехороше слово, бо саме такзвуть дружину Леніна. І цедопомогло — влада відступи-ла. Так і дотепер є село Надіяв Розділянському районіОдеської області. І живуть тамсеред інших селян також іПавлови).

На початку 1924 року Ва-силь Павлов приїхав у Одесу іпобував там на зібранні хрис-тиян євангельської віри. Тамвін почув про хрещення Свя-тим Духом і почав досліджува-ти це вчення. У серпні цьогож року отримав хрещення Свя-тим Духом, за що був відлу-чений від баптистської общи-ни. Непорозуміння виникли йз дружиною, але згодом Гос-подь вирішив ці питання.

Спочатку Павлов як пропо-відник активно працював наОдещині, а згодом переїхав уПівнічний Кавказ, де довгослужив як благовісник. З йогоактивною участю створювали-ся церкви в Ростові-на-Донута його околицях. Син Пав-лова Георгій згадував також,що деякий час їхня сім’я жилав Армавірі, де також збудову-валися церкви Божі, започат-ковані братами з Ірану.

Дорогами віри

27

Загроза арешту і дивнезбереження

У 1930 році відбулися ма-сові арешти служителів брат-ства ХЄВ. У той час Павловзнову жив у Надії. Буларіздвяна ніч, коли до домуПавлових під’їхала вантажів-ка і чекісти грубо стягли хво-рого чоловіка з ліжка,підштовхуючи до виходу. Вінзробив кілька кроків і в без-силлі впав, знепритомнівши.Переконавшись у тому, що віннасправді у лихоманці й жи-вим його можуть не довезти,чекісти вирішили залишитийого вдома, наказавши згодомз’явитися в Одесу, в ГПУ, дослідчого Іванова.

Через кілька тижнів Пав-лов слухняно вирушив у ГПУ,але Іванова не було на місці.Василь прочекав його до вечо-ра і, зрештою, хтось із по-мічників Іванова, не маючивказівки, як діяти далі,відправив його додому, мовляв,викличуть, коли буде по-трібно.

Чи то у перевантаженійарештами та пошуками ма-шині репресій стався несподі-ваний збій, чи слідство прий-няло Василя Павлова за йогооднофамільця Миколу Павло-ва, арештованого одночасно зВоронаєвим, чи то були якісьпідступні задуми КДБ — не-відомо, але Василя Степано-вича в Одесу так і не викли-кали.

Господні благословенняна Кавказі

Виждавши певний час, слу-житель зрозумів, що Бог недаремно залишив його на сво-боді — треба продовжуватипрацю. До того він дуже бага-то працював на Кавказі, алетак і не дійшов до дуже важ-ливого міста, до якого такпрагнув, — Баку.

Про перебування Павлова вАзербайджані розповідає Кате-рина Миколаївна Бойченко (вдівоцтві Казанченко). Ось їїрозповідь: «Хоча ми й булиохрещені Святим Духом, але

не бачили прояву духовнихдарів у нашій церкві.У той часіз Одеси в Баку приїхав братПавлов. Він почув про нашумолоду общину в місті Салья-ни і захотів відвідати нас. Тодінаша мама захворіла малярієюі кілька місяців лежала в дужеважкому стані. Малярія даєдуже високу температуру, лю-дина слабне, не хоче нічогоїсти, тільки губи змочує во-дою.

Знаючи, що приїдуть гості,ми накрили столи. А мамалежала в спальні. Та колигості увійшли в наш дім, братВасиль запитав: «А де госпо-диня дому?» Ми сказали, щохворіє, і він одразу ж захотівїї побачити. Після короткоїрозмови з мамою служительзапитав, чи вона вірить у те,що після молитви стане здо-ровою. Мама відповіла: «Так,вірю, але вам треба з дорогивідпочити, поїсти, а потім вжеза мене молитися». Але братПавлов сказав: «Ні, без васми за стіл не сядемо, тому що

28

радість буде неповною…»…Ми допомогли мамі стати

на коліна. Маму помазали оли-вою. Брат Павлов звершивдуже коротку молитву, бук-вально слів 10-12, поклавруки на голову хворій і одра-зу ж почав дякувати, що Гос-подь почув його молитву і по-слав зцілення. Одночасно йхвора підняла вгору руки тапочала голосно славити Бога…Вже на кухні я запитала маму:«Мамо, а ти справді здорова?Ти відразу дізналася, що зціле-на?» Вона відповіла: «Колибрат молився і поклав на менеруки, то я відчула, що на менезійшла сила і що я отрималазцілення, тому й почала сла-вити Бога». Для мене це буловелике чудо».

За час перебування в Азер-байджані Василь Павлов тру-дився в Баку, Сальянах, рос-ійському селі Зубовка таінших населених пунктах.Поступово церква в Бакуміцніла, було обрано служи-теля. Звіщати Євангелію тамставало дедалі важче, і сім’яПавлових повернулася в Ук-раїну. Це було влітку 1932року. На той час дім молитви,побудований християнами вНадії, вже був конфіскованийвладою. На богослужіння зби-ралися в домі Павлових.

Арешт та ув’язненняНевдовзі за ним приїхали.

Цьому передував донос йогоодносельчан, що Павлов «про-рокує про настання часу голо-ду в Україні і попереджує лю-дей, щоб ті запасалися зерном,тому що хліба скоро не буде».Павлова заарештували. А довеликого голоду, від якогопомерли мільйони людей вУкраїні, залишалися ліченімісяці…

Василь Степанович був за-суджений особливою радоютрійки у 1933 році за антира-дянську агітацію і контррево-люційну діяльність і відправ-лений у застінки ГУЛАГу.Господь зберіг його життя внелюдських умовах каторж-них робіт у Карелії, потім його

відправили на страшне будів-ництво в таборах СередньоїАзії. Відомо також, що Пав-лов був у таборах під Кара-гандою, а останнім місцем йогозаслання було селище Ян-Гіюль під Ташкентом.

Це не пройшло безсліднодля Василя Степановича. Здо-ров’я значною мірою булопідірване. Було очевидно, що

довго він не протягне. АлеВасиль Степанович чимсьприглянувся начальникутюрми та його дружині, якіз невідомих причин почалидопомагати йому. І таким чи-ном йому вдалося дожити дозвільнення.

Звільнення з в’язниці таостанні роки життя

Звільнили Василя Степано-вича під час війни, але довгоне дозволяли повернутися до-дому. Відомо, що одна яраатеїстка попросила поселитиПавлова в її квартиру, обіця-ючи, що за три місяці зробитьйого безбожником. Однак неминуло й трьох місяців, яквона сама стала християнкою,а в її домі почали збиратисявіруючі. З цього дому ВасильПавлов і вирушив в Україну…

Поки добрався в Надію,йшов уже 1946 рік. І там, нахуторі Надія, з повною надієюна Того, Кого палко любив іКому вірно служив, тихо

відійшов у вічність 8 травня1948 року.

Замість епілогуТак сталося, що рівно че-

рез сорок років після смертіПавлова, по крупинках зби-раючи цей дорогоцінний мате-ріал з історії нашого братства,я мав можливість відвідатиНадію. Після зустрічі з

дітьми Павлова хотів піти намогилу брата, але мені ска-зали, що могила не зберегла-ся — в радянські часи кол-госпне керівництво наказалорозорати старе кладовище, девін був похований. Було літо,наставали жнива. Син Васи-ля Степановича Георгій пока-зав мені широке поле. І поба-чив я, що тепер там, депокоїться прах нашого бра-та, велично піднімаєтьсяважке спіле колосся. І згада-лися мені слова з писання:«Істинно, істинно говорювам: якщо пшеничне зерно,впавши в землю, не помре, тозалишиться одне, а якщо по-мре, то принесе багато пло-ду». На хуторі Надія, як іколись, є церква ХЄВ. І жи-вуть там Павлови — йогодіти та внуки. І пастором цієїцеркви також брат Павлов…

Фото з книги«Пробудження: від центруОдеси до околиць Росії»

29

Вибір ЄлисеяГехазі в чомусь був особ-

ливим, бо саме на нього звер-нув увагу Єлисей серед де-сятків пророчих синів, якіоточували його — того, хтоприйняв дух Іллі-пророка. Ге-хазі був спостережливим. Цевін повідомив Єлисея про го-ловну потребу бездітної бага-тої жінки (шунамітянки). Ге-хазі був слухняним, старанновиконував доручення своговчителя. Мабуть, що цю рисуу ньому спочатку помітив Єли-сей. Отже, бачимо, що Гехазімав задатки, щоб духовно зро-стати і приносити добрі плодиу житті та служінні Богові.Але у його житті дуже скоровиявилися діла гріховноїплоті.

Чи побачив Єлисей духовнімінуси у своєму учневі? Пев-но, що так, і не тільки він,але й жінка-шунамітянка.Вона не довіряла йому,тому на запитання Ге-хазі, чи все в неї добре,сказала, що так, вседобре (хоч у неї померєдиний син). «Яксправи?» — «Добре!»— кажемо ми, абиприпинити подаль-ший діалог. Святийчоловік Божий (саметак шунамітянка на-зивала Єлисея) частобував у домі тієїжінки, а значить бувтам і Гехазі. Мабуть,раніше він зробив вчин-ки, які компрометувалийого статус учня пророкав очах тієї богобійної жінки.

Чому Єлисей відмовивсявід подарунків Наамана?

Сирієць Нааман отримав чу-десне зцілення від проказизгідно зі словом Єлисея. Вінхотів віддячити пророку щед-рими і багатими дарами. Але

Єлисей рішуче відмовився відйого дарів, хоча той і вмов-ляв його їх прийняти. Чомуж так вчинив пророк Божий?

Саме Бог — Той, хто щед-ро дає Свої дари! І Бог дає своїдарунки без умови (як часточинять люди): «Я тобі, а ти— мені». Нааман міг подума-ти, що зцілення чи спасінняможна купити за матеріальнідарунки (звичайна думка, вла-стива язичникам), у нашомурозумінні — через релігійніритуали, обряди, десятину,пожертви, добрі справи.

Дарунок язичника для про-рока Божого неприйнятний.Нехай язичники будуть кра-ще винні дітям Божим. «Небудьте винні нікому нічого,

вала одразу — Нааман утвер-дився у вірі в живого Бога істав розпитувати, як йому по-клонятися істинному Богові,узяв землі з Ізраїлю тощо.

Що ж зробив Гехазі? Вінзахотів отримати ці дари іпобіг за колісницею Наамана,щоб обманом взяти в нього цідари. Таким своїм учинкомвін:

1) похитнув у Наамана пра-вильну уяву про істинногоБога, начебто істинний Богмінливий — то Він говоритьодне, то інше, мовби з Богомможна й поторгуватися;

2) Гехазі не тільки споку-сився на матеріальний зиск, аще гірше: оббрехав Єлисея —людину Божу;

3) Гехазі обдурив, крім На-амана, ще й Єлисея: «Відкіля,Гехазі?» — поставив йому ря-тівне запитання пророк. Не-

зважаючи на падіння Гехазі,Йому Бог давав шанс по-каятися. Бог не карає од-разу, а дає шанс випра-витися. Гехазі, бачачипроникливість Єлисея,усі чудеса, які той чи-нив, сподівався все жтаки приховати свійучинок. Більш, ніждивна поведінка, алечи не так чинятьдеякі сучасні хри-стияни, коли ховаютьгріх, у надії, що всеякось минеться самособою? «Нікуди не хо-

див раб твій...» — неморгнувши оком, дав від-

повідь Гехазі. Його вчи-нок був свідомий, це не

було помилкою простодушноїлюдини, початківця віри;

4) Гехазі маніпулювавім’ям Господа. «Живий Гос-подь!» — ці слова сказав Єли-сей, коли відмовився від дарівязичника, і ці ж слова промо-вив Гехазі, коли побіг за На-

Падiння Гехазi

блаженніше давати, ніж бра-ти» — саме так навчає насчинити Євангелія.

Відмова від дарів спрацю-

30

аманом... Це вже духовневчення: не візьму — перше(істинне); ні, таки візьму хочаб що-небудь, навіть буду дляпристойності відмовлятися,але потім погоджуся — це дру-ге вчення (хибне). Напевно,Гехазі вважав, що діє ситуа-тивно більш правильно, обач-ніше, ніж його вчитель: прой-де час — і Єлисей йому ще йспасибі скаже, тому що ті часибули голодними, а в заповзят-ливого учня є запас... Колипитання стосується спасіннядуші — не час брати гроші,срібло чи золото... Коли дієБог — Він діє безкоштовно...«Але ж я не просив — він саммені дав...» Це не виправдан-ня. Декотрі євангелісти при-вчаються брати дарунки: усело поїхав, щось там поба-лакав (як дехто каже про своїпроповіді) стареньким бабусям— і «На тобі, синочку, молоч-ка, яєчок, приїжджайте ще…»Спочатку скромно від-мовлявся, потім узяв, а потімуже дивиться очікувально: демоя баночка свіженького мо-лока?...

Причини падіння Гехазі1. Хибна уява про нагоро-

ду. Гехазі не мав терпіння,прагнув одержати нагороду задуховну працю негайно. Аможливо, комусь нагородабуде лише у вічності? «Та жні! Хочу зараз!» — чи не такміркують декотрі сучасні хри-стияни?

2. Любов до грошей.3. Честолюбство.4. Неправильне уявлення

про справедливий розподілматеріальних речей.

Гехазі міркував приблизнотак: «Єлисей відмовився взя-ти від цього сирійця дарунок...Нерозумно, якийсь сирієць,який багато разів грабувавБожий народ, а добро, що вінпривіз, чи не належить по пра-ву дітям Божим? Сирієць маєдостаток, а пророк Божий не-статок — я виправлю це...Живий Господь, Єлисей непра-

вий. Я краще знаю». «Ми —діти Небесного Царя і повиннімати краще, ніж інші!» — чине таке вчення несуть деякітечії сучасного християнства?

Можливо, Гехазі загордив-ся і вже вважав себе особли-вим, що от усі справи вирішу-ються і проходять саме черезнього... Прохачі звертаютьсядо нього, і він вирішує, чи ска-зати про те Єлисею, і саме йогопосилає Єлисей. «Та я вжесам майже пророк!» Чи не такідумки можуть прийти в нашіголови: я особливий, обранийБогом і це вже щось-таки зна-чить... Я заслуговую більшо-го... Коли шунамітянка обми-нула Гехазі й припала до нігЄлисея, його честолюбствобуло зачеплене, і він спробу-вав відтягти її від пророка.«Нам хтось щось винен занаше служіння Богу і нашідобрі справи!» — це думка по-милкова і смертельно небез-печна.

«Ондечки брат має дорогийавтомобіль, будинок (і неодин)... А я труджуся в церквібільше нього, а того не маю,виправлю я це становище —саме зараз Бог дає мені цейшанс — живий Господь!» Ба-гато хто йде шляхом Гехазі:«розкручують» на гроші ново-навернених простодушних На-аманів, кидаючи служіння —тільки прокази Наамана насобі, на жаль, не зауважують,інші ж — більш чесні — по-кидають служіння і йдуть убізнес, у заробляння грошей.«А що робити?» — запитують

І найголовніше — Гехазівтратив віру (чи спочатку немав її), він не дивився в май-бутнє і навіть не прийнявуроків минулого — Ілля виб-рав Єлисея й той одержав под-війно дух Іллі, тож міг споді-ватися на подібне й Гехазі...Але він не був далекогляд-ним... Блиск срібла та золо-та, яке міг одержати негайно— засліпив його очі й затьма-рив розум.

По суті духовне падіння вжитті кожного християнина— не справа одного моменту,це поступове відступлення відвіри. Вчинок Гехазі з Наама-ном — це вже результат того,що проросло в його серці на-багато раніше. Коли чудеснестає повсякденним, коли про-славляння Бога стає розвагою,коли служіння Ісусу Христустає яскравим видовищем —це трагедія, це духовне падін-ня, це проказа Наамана на су-часних християнах.

Кінець життя ГехазіЧи був Гехазі проклятим

Богом? Чи проказа для ньогобула засобом виправлення дляйого спасіння? Очевидно, щотак. Ми читаємо в Біблії, якГехазі розповідав царю Єгора-му про чудеса Єлисея. Чи буввін на той час зцілений від про-кази? Чи ні? Очевидно, що вінусе-таки мав цю хворобу (бо

вони риторичо, бо знай-шли для себе виправ-дання, що хто не тур-бується про домашніх,той гірший від невірно-го. Але є третій шлях— бути цілком залеж-ним від Бога, служитиЙому і не гнатися задовгим карбованцем ібезкінечним поліпшен-ням матеріального доб-робуту. Але це вже шляхістинної віри.

Т о ч к а з о р у

так сказав Єлисей — нехайця проказа приліпиться дотебе навіки), але вона булане заразною (якщо він спілку-вався навіть з царем!) Ми чи-таємо в Біблії про два видипрокази, одна потребує ізо-ляції, інша — ні (див. 3 М.13:7-14). Нааман також, бу-дучи хворим, не був ізольо-ваний від інших людей. Мож-на зробити висновок, щоГехазі знайшов спосіб зароб-ітку — ніжитися в променяхслави свого вчителя Єлисея.І, відповідно, йому перепада-ло щось на прожиток зі сто-лу слухачів. Не хочеться ду-мати, що ці розповіді булилише засобом заробітку, алехочеться побачити в цих роз-повідях про чудеса Єлисея (насучасний лад — євангеліза-ціях) те, що Господь усе-такиприйняв покаяння Гехазі.Зауважмо, що Гехазі не оз-лобився від отриманої прока-зи, як багато хто озлобля-ються так, що заявляють просвій намір вийти з церкви. Вінрозповідав про чудеса Єлисеяпевно що з деяким піднесен-ням: «І я там був, і я томусвідок... А от ця моя прока-за — нехай буде всім на на-уку, як не можна жартуватиз Господом!» Служіння Богу— це справа серйозна і від-повідальна, не засіб зиску.

На кому опочив духЄлисея?

Дух Іллі опочив на Єли-сеєві, дух Єлисея опочив… найого кістках. Пам’ятаєте ви-падок, описаний у Біблії,коли покійник воскрес, упав-ши на кістки Єлисея? (2 Цар.13:21)... На Гехазі Він не мігопочити, бо Духа Господньо-го не можна, як людину, об-манути. Чи правильно це? Ні!Дух Єлисея — Дух Божий —шукає людину, на котрій мігби спочити, через яку би мігмогутньо й вільно діяти.Можливо, це ти, брате?

Геннадій АНДРОСОВ

У дитинстві я часто чув проБога від мами, яка відвідува-ла православну церкву. Я та-кож з нею ходив у церкву наПасху, щоб отримати подарун-ки від хрещених батьків. Алесвоє дитинство не можу назва-ти легким. Часто нам не вис-тачало їжі, іноді навіть хлібане було. Батько добував у ка-меноломнях камінь. Роботабула дуже важка, але ті гроші,які він так важко заробляв,часто пропивав. А потім обзи-вав маму й нас.

Після служби в армії явлаштувався на роботу в Бе-регівський автопарк водієм.Працював чесно й сумлінно,тому через деякий час мені зап-ропонували вступити в КПРС,що я й зробив. Згодом був об-раний секретарем комсо-мольської організації АТП. У1980 році вступив на заочневідділення Львівського пол-ітехнічного інституту, післязакінчення якого мене призна-чили на пост заступника ди-ректора Берегівського АТП.

У 1987 році мене направи-ли на роботи з ліквідації аваріїна ЧАЕС. Згадуючи той час,я бачу особливу Божу милістьі охорону. В Чорнобильськійзоні я працював заступникомначальника автоколониМінтрансу України. У При-п’яті ми будували площадкупід трансформатор. Щоразу,перш ніж пропустити нас вїдальню, кожного працівникаперевіряли дозиметром, чинемає перевищення допустимоїнорми радіації. Часто моїхдрузів не впускали в їдальнючерез перевищення норми, алезі мною жодного разу такогоне трапилося. Друзі навітьжартували: «Ти, Ваню, не

піддаєшся впливу радіації».У лютому 1988 року я був

переведений в будівельнуорганізацію МПМК-2 на поса-ду заступника начальника зкадрів, а також секретаряпарторганізації. У червні 1989року мені видали санаторно-курортну путівку в санаторій«Поляна» Закарпатської об-ласті. У той час я дуже любивпогуляти, вважаючи своїм кре-до слова: «Все, що можеш,бери і використовуй для свогожиття, бо ж один раз живешна землі». Отримавши цю пу-тівку, планував погуляти віддуші. Але в Бога був іншийплан для мене.

Незадовго до від’їзду в са-наторій, повертаючись додомуавтомобілем (а був за кермому нетверезому стані), перевер-нувся догори колесами. Кузовмашини сплющило так, що яледве зміг вилізти з машини.Коли згодом відвіз автомобільна ремонт, майстер сказав, щовін не підлягає ремонту, і дужедивувався, що я залишивсяживим у такій розбитій ма-шині.

Через кілька днів я поїхаву санаторій з думкою все за-бути. Але на шостий деньмого перебування там менінаснився дивний сон, ніби ясиджу на піску в пустелі й ду-маю: «Що ж буде зі мною по-серед цього піску?» І в ту жмить якась сила почалапідіймати мене вгору. Підняв-ши голову, я побачив над со-бою небо, яке переливалосярізними барвами. У небі бувотвір, у який несло моє тіло.Коли вже майже наблизивсядо того отвору, то закричав:«Я не готовий!» З того отво-ру почув ніжний-ніжний голос,

Іван Федорович Фенич, нині диякон церкви ХВЄ м. Бере-гова Закарпатської області, народився 20 червня 1948 року вс. Сільці Іршавського району Закарпатської області. Його маманародила дев’ятеро дітей, але тільки п’ятеро з них вижили.Згодом, навернувшись до Господа, брат Іван зрозумів, що цеБог дарував йому життя і зберіг його, тому що мав особливийплан для нього. Ось як він сам розповідає про своє наверненнята ходження з Богом.

32

Довга дорога до зцiленняякий ніби звучав у моємусерці: «То йди й приготуйся!»Після цих слів я почав опус-катися вниз і знову опинивсяв пустелі серед піску. Коли жпрокинувся, всередині менезвучали ці слова: «Йди й при-готуйся!» Роздумував, до чогоі як приготуватися, коли впалату зайшла жінка й сказа-ла: «Іване, у вас велика про-блема. Але Бог цієї ночі по-кликав вас. Ідіть за мною, ячекатиму вас у коридорі!» Зго-дом я дізнався, що цю жінкузвати Таїсія. Вона віруюча зКиєва. І тієї ночі Бог відкривїй, що покликав мене. Таїсіямолилася за мене і познайо-мила з чоловіком, якого на-звала братом Васею. Брат Ва-силь почав щось розпитуватиу мене, запитав про мою про-блему, але я не міг нічоговідповісти йому, тому щосильно плакав. Тоді він по-клав мені руку на плече й зап-росив на служіння, яке маловідбутися о 17 годині.

Я нічого не відповів, і ми зТаїсою повернулися в сана-торій. Коли я прийшов у своюпалату, то відчув, що в моїйдуші щось відбувається. Зочей текли сльози, хоча я нехотів цього. А десь у душі зву-чали слова: «Йти й приготуй-ся!», які стали чомусь дужеприємними для мене. Мені нехотілося вже гуляти, не хоті-лося навіть йти на процеду-ри. Я чекав 17 години, бо дужехотілося якнайшвидше потра-пити на служіння.

Коли ми з Таїсою пересту-пили поріг дому молитви, моїхноги затремтіли, я впав наколіна й почав кричати: «Гос-поди, я не достойний бути тут.Я великий грішник. Якщоможеш, прости мені мої гріхи!»У ту мить сльози лилися з моїочей, тому я заплющив їх. Іраптом — бачу хрест, а на

хресті — Ісуса розіп’ятого. Аще ясно бачу, як кров стікаєз його тіла. І раптом той жеголос, який я вже чув, прока-зує мені: «Ось твоє прощенняі спасіння». Я почав дякуватиБогу, що Він простив моїгріхи. До мене підійшли бра-ти і також почали дякуватиБогові за мене.

Коли я повернувся в сана-торій, то був такий щасливий,як ніколи. Мені хотілося стри-бати, співати, кричати, щоГосподь простив мої гріхи. Ястав таким легким, що, зда-валося, от-от злечу. За часперебування в санаторії я непропустив жодного зібрання.Коли ж закінчилася моя путі-вка, брат Василь сказав мені:

ди думав про неї, чого до по-каяння в мене не було. Колия зайшов до хати, то одразусказав дружині: «Марійко,тебе дуже прошу: прости мені,що тебе ображав, зневажав ічасто обманював. Бог простивмені всі гріхи, і я прошу: про-сти мені й ти». Марійка поди-вилася на мене і сказала: «Тищо, записався у салвішти (такназивають у нас віруючих)? Тизавдав мені такої ганьби. Те-пер над нами усі люди сміяти-муться. Мені такого чоловікане треба!» Але наступного ран-ку вона й не згадала цієї роз-мови. Я ж два роки постійномолився за неї, і Бог спас її,подарував їй покаяння дляжиття.

«Як поїдеш додому, то шукайу селі Заріччя брата Івана Ки-ніва. Твоє місце там».

Їдучи додому, я дуже хви-лювався, як моя дружинасприйме те, що зі мною відбу-лося. Після свого покаяння явідчув, що якось по-особливо-му люблю цю жінку, я завж-

Наступного дня після по-вернення додому я зайшов досвого начальника, розповівпро своє покаяння, засвідчивпро спасіння і поклав на стілзаяву про звільнення з членівКПРС. Він, піднявши свої оку-ляри на чоло, відповів на це:«Іване Федоровичу, йди додо-

Свідчення

33

му. Може, ти перевтомився в санаторії. Даютобі три дні для відпочинку».

Тоді я поїхав у Заріччя, зустрівся з бра-том Іваном Кинівим, розповів йому про своєнавернення до Господа і про те, хто мененаправив до нього. Він щиро і з великоюрадістю прийняв мене. Так я почав відвіду-вати богослужіння в с. Заріччі.

Через три дні я повернувся на роботу ізнову зайшов до начальника. Він повернувмені мою заяву і сказав йти на робоче місце.Але я відповів, що не можу працювати сек-ретарем парторганізації і бути віруючим вГоспода Ісуса Христа. Після того мене вик-лючили з членів партії і перевели із заступ-ника начальника відділу кадрів у кочегари.Але я дякував Господу, що Він удостоїв менетакого приниження перед людьми за Йогоім’я.

У березні 1990 року я дуже захворів імене направили в стаціонарне відділеннялікарні. Лікування не давало полегшення,тому мене перевели в обласну лікарню, депісля обстеження встановили діагноз «не-специфічний виразковий коліт кишечника».Я дуже схуд, став блідо-жовтий, але Гос-подь зміцнював мене духовно, і я всім свідчивпро спасіння: і медичним працівникам, і хво-рим. Деякі лікарі запитували мене, де мійБог і чому мене не вилікує. Я відповідав:«Мій Господь на небесах, у святилищі, атакож у моєму серці. І якщо він захоче, тозцілить мене». Після таких слів мене відпра-вили на консультацію до психіатра. Зустрі-вшись з лікарем-прихіатром, я також засві-дчив їй про Господа і закликав примиритисяз Ним. Вона пильно поглянула на мене йвідповіла: «Так, я згодна. У мене немає такоївіри, як у вас. Я навіть заздрю вам білоюзаздрістю. Ви цілком здорова людина по моє-му профілю. Ідіть, хай Бог вас благословить!»

Лікарі, обстеживши мене, відправили накомісію, де визнали інвалідом ІІ групи, апотім виписали з лікарні, сказавши, що вмене немає надії на життя, бо мій організмвже не піддається лікуванню. Але небеснийлікар благоволив продовжити моє життя наземлі — й почав мене оздоровляти. Кожендень я відчував над собою Його руку, яказміцнювала мене духовно й тілесно.

Через рік, коли мене знову направили вобласну лікарню, заввідділенням не повіри-ла своїм очам. Вона лише сказала: «Ну, ІванеФедоровичу, Бог дійсно зцілив вас, і я рада,що так трапилося».

Господь береже моє життя дотепер. І явелику подяку приношу Тому, Хто не хочезагибелі грішника, але бажає, щоб усі людиспаслися. Слава і хвала нашому вічно жи-вому Богу!

1

Йосип

Він її покохав за цнотливість,Чисту душу і погляд ясний.Але раптом удар — чи ж можливоТак було помилитися в ній?

Міркував, за яку ж то провину?То ж, напевно, таки неспроста:Палко мріяв про власного сина,А натомість осміяним став.

Ледве стримував серця ридання.Шепотів лиш одне: «Не прощу!Вщент розбиті усі сподівання.Хай іде собі геть — відпущу!»

Трохи втишився біль… Можна й спати —В серці намір твердий. Але ось:«Ти не бійся Марію прийняти», —В сні до нього проказує хтось.

Кожне слово в душі карбувалось —Він впізнав голос свого Ягве:«Знай — від Мене усе оце сталось!Мого ж Сина — Ісусом назвеш…»

Більше вже не шукав він провину.Знав напевно — усе неспроста.Мріяв бавити власного сина,Але батьком Господнього став.

Добре в серці бажання плекати,Але десь на перетині мрійБуде вибір — і треба обратиБожий намір здійснити чи свій.

Ольга МІЦЕВСЬКА

34

В одному бідному селі народився на світхлопчик. Він тратив свої дні безглуздо, меха-нічно й монотонно, так само, як й інші меш-канці цього згасаючого села. І однієї прекрас-ної ночі йому наснилося море. Жоден із жителівсела ні разу не бачив моря, тому ніхто не змігпідтвердити, що десь у світі є такий безкрайводи.

А коли юнак оголосив, що збирається йтина пошуки моря, всі крутили пальцем біляскроні і казали, що він несповна розуму. Тавін, незважаючи на це, вирушив у дорогу і довгомандрував, поки не опинився на роздоріжжі.Тут він вибрав той шлях, що вів прямо, і закілька днів дістався до селища, жителі якогожили спокійно і забезпечено. Коли юнак роз-повів, що мандрує, в надії знайти море, вонипочали переконувати його, що він даремно вит-рачає час, що краще йому буде залишитися вїхньому селі й жити так само щасливо, як івсі.

Кілька років молодий чоловік жив у дос-татку. Та якось вночі йому знову наснилосяморе — і він згадав про свою нездійснену мрію.Юнак вирішив покинути селище і вирушити вдорогу. Попрощавшись з усіма, він повернувсяна роздоріжжя і цього разу пішов у іншомунапрямку. Йшов він довго, поки не дійшов довеликого міста. Захопився його гомоном тастрокатістю — і залишився там. Навчався,працював, веселився — і зовсім забув про метусвоєї подорожі.

Мовою п ритчі

Однак через кілька років він знову побачивуві сні море і подумав, що, якщо не досягнемрії своєї юності, то даремно розтратить жит-тя. Тому він знову повернувся на роздоріжжя іобрав третій шлях, що привів його до лісу. Наневеликій галявині чоловік побачив хатинку,а біля неї уже не молоду, але прекрасну жінку,яка розвішувала випрану білизну. Вона запро-понувала йому залишитися з нею, бо її коха-ний загинув на війні. Чоловік погодився.

Багато років вони прожили щасливо, виро-стили дітей, але одного разу нашому герою,який уже постарів, знову приснився сон проморе. І він залишив усе, з чим був пов'язанийбагато років, повернувся на роздоріжжя і ви-рушив у іншому напрямку, досі невідомою йомустежкою, яка була дуже крута і кам’яниста.Він ледве йшов і став побоюватися, що незаба-ром зовсім виб’ється із сил.

Опинившись біля підніжжя високої гори,старий вирішив піднятися на неї в надії хоча бздалеку побачити море зі своїх снів. Черезкілька годин вкрай знесилений він дістався довершини гори. Перед ним розкинулися неозоріпростори: старий побачив розвилку доріг і село,в якому жителі вели благополучне життя, івелике місто, і хатинку жінки, з якою провівбагато щасливих років. А за ними вдалині, наобрії, побачив блакитне, безкрає море.

І перш, ніж зупинилося його змучене серце,розчулений старий крізь сльози жалю помітив,що всі шляхи, якими він ішов, вели до моря,та тільки жодного з них він не пройшов докінця.

Як розповів Тодор Тодоро-вич, у Чернівецькій областінараховується 32 зареєстро-вані румунські церкви христи-ян віри євангельської та 14незареєстрованих. Зареєстро-вані церкви входять в обласнеоб’єднання церков ХВЄ і на-раховують приблизно 3 тисячічленів. Найбільша з цих цер-ков у селі Чудей Стороженець-кого району (понад 330 членівцеркви). Спочатку п’ятидесят-ницькі церкви українськихрумунів входили в союз бап-тистів, у час свободи деякийчас діяли автономно, а потім,коли організувалося в Черні-вецькій області об’єднанняп’ятидесятницьких церков, топрилучилися до нього.

– Ми розуміємо, що БогСвою працю на землі виконуєчерез людей. Цікаво, хто бувпершим сіячем Слова Спасін-ня в румунських селах Буко-вини?

Тодор Тодорович: — Нашіцеркви розпочалися зі свідчен-ня Івана Воробця з села Ка-м’янки нашої області. (ІванВоробець — подвижник Хри-

стової віри, відданий Боговієвангеліст, засновник і пер-ший пресвітер церкви єван-гельських християн у Кам’я-нці. — Ред.).

— Думаю, що румунськієвангельські церкви були неменш переслідуваними, як ук-раїнські.

Петро Аврелович: — Мож-ливо, й більше. Нас пересліду-вали як румунська, так і ра-дянська влада. Той же ІванВоробець сидів у тюрмі й затих, і за тих. Але церква вис-тояла в цих страшних гонін-нях.

— Чи є якісь відмінності вслужіннях румунських і украї-нських церков християн віриєвангельської?

Тодор Тодорович: — Ма-буть, єдина відмінність між на-шими церквами, що в нашихцерквах служіння проводятьрумунською мовою. Христи-янська література, якою ко-ристуємося і яку поширюємо,також румунською мовою. Уцьому нам допомагають братиз Молдавії або з Румунії. А всетому, що наші діти навчають-

ся в румунських школах. А вусьому іншому служіння в ру-мунських церквах проводять-ся як і в українських: про-повіді, молитви, спів хору,беруть участь і співочі гурти.Будуємо молитовні будинки,відкриваємо служіння в су-сідніх селах, де немає церков.Проводимо свої конференції,на які запрошуємо братів ізРумунії, а також старших слу-жителів Всеукраїнського Об’є-днання Церков ХВЄ. На на-ших конференціях побували,зокрема, і єпископ МихайлоПаночко, Василь Боєчко, Ана-толій Кліновський та інші.Залучаємо до служіння і мо-лодь. Проводимо молодіжніконференції. При церквахорганізовані недільні школи.

— Які помилки були допу-щені в церковному житті зпогляду сьогодення?

Тодор Тодорович: — Може,те, що не вчили українськоїмови. У нас вимагали знанняросійської в школі, в армії. Аось українську вчимо вже віднаших дітей. У деяких ру-мунських селах йде мова, щобнавчання проводилося украї-нською, бо виникають пробле-ми, коли діти йдуть навчати-ся далі. Ми думаємо, що такбуде добре. Діти все одно ру-мунської не забудуть, бо роз-мовляють нею вдома, а осьдержавну мову потрібно вчи-ти і знати.

Віссаріон Георгійович: — Унашому селі Привороки хоч іє школа, багато дітей ходятьза 2 км в село Тарашани в

На Буковині є близько 100 румунських сіл, у яких живутьхристияни віри євангельської. Троє пасторів розповіли нам,як християни-румуни поклоняються Богові та виховують мо-лодь.

Мафтей Тодор Тодорович, 1945 року народження, пасторцеркви «Віфанія» села Велика Буда, перший заступник стар-шого пресвітера Об’єднання церков ХВЄ Чернівецької області,голова великої родини з 10 дітей і 48 внуків.

Радукан Петро Аврелович, 1962 року народження, пасторцеркви «Голгофа» села Нижні Станівці, батько 14 дітей.

Микитюк Віссаріон Георгійович, 1970 року народження,пастор церкви «Еммануїл» села Привороки, батько 8 дітей.

Єдність в різноманітності

українську школу, щоб тамучити українську мову. Рані-ше, коли в церкві співали непо-румунськи, то всі дуже ди-вувалися. А тепер співають по-українськи, по-російськи — івсе нормально.

— Як працює церква з мо-лоддю і дітьми?

Віссаріон Георгійович:— Щодо молоді, то її в на-

ших церквах близько тисячі.Це хлопці та дівчата від п’ят-надцяти років до 30-35, покине одружаться. Зокрема, уПривороках — 80 чоловік мо-лоді. Призначені керівники,які організовують молодіжніконференції, євангелізації.Проводимо молодіжні конфе-ренції спільно з братами-ук-раїнцями. Хто розуміє, а хтотрохи ні, але все-таки відбу-вається спілкування. У моло-діжних служіннях застосову-ються музичні інструменти:піаніно, орган та інші. Зреш-тою, робота з молоддю в на-ших церквах не відрізняєтьсявід роботи в українських. Щехочу сказати, що діти христи-ян-румунів виховуються в по-слуху, в пошані до батьків ідо Бога. Сім’ї великі. У пас-тора Петра Радукана 14 дітей.У Привороках, наприклад, є12 дуже великих сімей. А всетому, що ми стараємося жититак, як написано.

Петро Аврелович: — Мипроводимо для молоді розбірСлова, заглиблюємося в Сло-во, і молоді дуже цікаво. По-водимо молитовні служіння.Молодь запалюється словомБожим. І минулого року нашіцеркви хрестили 36 молодих

людей. Залучаємо молодих і доосновних зібрань. Вірші роз-кажуть, співають. При нашихцерквах є недільні школи.Щодо недільних шкіл, топрактикуємо різні варіантипроведення занять. Найменшагрупа під час служіння післямолитви йде на заняття НШ,а для двох старших уроки про-водимо в четвер і суботу.

Тодор Тодорович: — Нашіцеркви створили для молодірумунську біблійну семінарію.Її ректор — Іван Горда. На-вчання розраховане на трироки, а заочне — на п’ять.Функціонує вона вже п’ятьроків. Раніше навчання відбу-валося в хаті одного брата.Тепер брати вирішили будува-ти приміщення для семінарії.В об’єднанні допомагають, бов нас немає протиріч із брата-ми-українцями. Ми разом зби-раємося і обговорюємо питан-ня нашого життя.

— Чи у ваших церквахзвертають належну увагу наєвангелізаційну роботу?

Тодор Тодорович: — Рані-ше церква зосереджувалася пе-реважно на внутрішній роботі,майже не проводила євангелі-зацій, а тепер ми організува-ли євангелізаційні точки вінших селах, де каютьсялюди. У деяких селах створеніцеркви, які нараховують до 30чоловік. Працюємо як середрумун, так і серед українців.Для роботи з українцями при-

значили брата-українця, а дляроботи з румунами – румуна,щоб могли дохідливо розказа-ти про Христа.

Петро Аврелович: — Церк-ва у Великих Будах практи-кувала служіння зцілення. Цебула гаряча точка. Брати ма-зали єлеєм на служіннях — ілюди зцілялися. Приходиливіруючі і невіруючі — і каяли-ся. У нашому селі НижніСтанівці протягом семи роківпокаялися чотири вчителі, якібули атеїстами. У ВеликихБудах покаявся секретар парт-кому. Тепер він проповідуєСлово Боже в селі недалеко віднас. Пастор-євангеліст з селаВеликі Буди Лукаш Шотропастворив церкву в райцентріГерца і збудував там величез-ний молитовний будинок,цілий комплекс. Те, що напочатку свободи було єван-гельських церков 17–20, а те-пер 46, теж свідчить, що минамагаємося розповідати лю-дям про Господа Ісуса.

Віссаріон Георгійович: —Наші церкви зростають. Цьо-го року в с. Верхні Станівцівідбулося водне хрещення но-вонавернених із чотирьох цер-ков. У заповіт Господа Ісусаувійшло 25 чоловік. Ми про-повідуємо Ісуса Христа — ілюди навертаються до Нього.

РозмовлявВасиль МАРТИНЮК

На фото: Василь Мартинюк, Євген Мельничук, ВіссаріонМикитюк, Петро Радукан, Тодор Мафтей

Церква в Узбекистані сьогодні — досить велика,зростаюча церква, цього року ми святкували її 24-річчя. Нам вдалося зареєструвати Центр християнповної Євангелії Республіки Узбекистан, який об’єднуєбагато церков. Ведемо працю не лише зі своєю церк-вою: у нас є пресвітеріани, баптисти, харизмати. Що-місяця ми об’єднуємося для молитовного служіння.Ми не дискутуємо, хто як веде служіння — як пра-вильно, як неправильно... Це молитва — значитьмолимося! Проводимо 3-4 години в спільній молитві.Держава нам у цьому допомагає, бо тисне на вірую-чих і люди втрачають бажання відмежовуватися, на-впаки — приходять, просять підтримки.

Проводячи бесіди зі служителями, я говорю провідповідальність, яка лежить на них. Хоча все в життідано Богом для насолоди (див. 1 Тим. 6:17), є момен-ти, коли ми, як Божі служителі, повинні переступатинавіть через своє сімейне щастя. Павло каже, що мігби мати жінку і користуватися усіма перевагами сімей-ного життя, але він вибрав інший шлях. Це сильно! Ібагато наших служителів, які ростуть, піднімаються,приходять до подібного розуміння. Я навчаю, щоб вонибули готові залишити все заради Господа — і дім, ісім’ю... У нас, в Узбекистані, такі обставини, що миоцінюємо все за іншими критеріями. Щойно я повер-нувся з Київа, як мені повідомляють: у Термезі пра-воохоронні органи забрали нашого брата. Там працю-вали Бахром і Заміра... Ми недавно придбали тамбудинок і започаткували церкву…

Неподалік афганського кордону, в Ширабаті, пра-цює пастор Рахім Джоам. Зараз там хороша нова цер-ква. У нього 8 домашніх груп — всього близько 100членів. Вони пережили дуже сильний тиск. Йому ви-ламували двері, розбивали вікна, його били, зв’язу-вали, кидали у в’язницю... Йому 21 рік, але він стоїтьтвердо! Не всі таке витримують. Бог поставив йогопастором і дав йому таке широке серце! У нас не тільки

Узбекистан. Цiна вiриСпілкуючись зі старшими віруючи-ми, які за свою віру перебували урадянських таборах, впадає у вічі

одна особливість: майже всі, незалеж-но від місця заслання, свідчать про

особливу братню атмосферу, якапанувала між віруючими. Там не було

особливої різниці в конфесійній при-належності, молилися, проводили

богослужіння разом, підтримувалиодин одного, хто чим міг. Гоніння

об’єднували християн і вони згуртову-валися «без суперечок про погляди».

І як яскраво ці «суперечки про погля-ди» виявилися під час свободи! Хрис-тияни замість того, щоб разом робитикорисне для Царства Божого, розхо-

дяться, сперечаються, дискутують,хто правильніший, хто «біблійніший»,

хто «святіший»… Що ж, це цінанинішньої свободи.

В Узбекистані мало дискутують натему, як одягатися, чи можна прикра-

шатися, чи харизмати і баптистибрати, чи прославлення — біблійна

практика… Там правильність віриперевіряється по-іншому. Саме про це

й розповідає єпископ Сергій НЕЧИ-ТАЙЛО — Голова центру християн

повної Євангелії Республіки Узбекис-тан. Його розповідь скомпонована звиступів та проповідей кількарічної

давності, тому деякі факти застарілі,але вони є яскравим свідченням

непростої атмосфери, у якій живутьузбецькі християни.

38

старші пастори — є дуже багато молодих. Та перш,ніж стати пастором, людина проходить школу. У нас єзакон, який не дозволяє реєструвати церкву, меншу за100 членів. А поки ти збереш 100 чоловік, тебе будутьгнати, бити, штрафувати, закривати в тюрму... Тому,якщо ти це витримаєш, то будеш хорошим пастором.Якось я був на конференції в Туреччині, де дізнався,як вірують араби в Єгипті. Перед церквою стоїть по-ліція, і перш ніж людина встигне туди зайти, її відлуп-цюють і виженуть. Коли вона прийде вдруге — її зновупоб’ють і не впустять. І так тричі! Але якщо вона прийдевчетверте — їй дозволять ввійти. І відразу йде хоро-ший відсів — видно людей, які просто тимчасові гостів церкві. Хтось «по моді» увірував, а хтось — «поморді» увірував!

Закон у нас забороняє будь-яку місіонерськудіяльність і прозелітизм (тобто навернення узбеків ухристиянство). Якщо пастора спіймають раніше, ніжтой набере 100 чоловік, то на перший раз йому загро-жує штраф у розмірі 10-15 мінімальних зарплат, а надругий раз — до 3 років позбавлення волі. Людина неможе бути пастором, якщо не має відповідної освіти. Анавчальні заклади, які б давали таку освіту — відсутні.Та все одно ми живемо і рухаємось! Я говорю своїмбратам, що пасторство — це не професія, це — Божепокликання. Це надприродна дія Божа в нашому житті,це Його помазання. Бог ставить людину, дає їй мудрістьі керівництво, незалежно, чи має вона освіту, чи ні.Але ми підкоряємося закону — і тому наші студентинавчаються в Києві.

Я не пастор, що сидить вдома. Напевно, я більшеєвангеліст. Буває, місяць їжджу по республіці, якщобачу групу людей — зупиняюся, підходжу, починаюрозмовляти про Ісуса Христа. Або мені потрібно швидковтекти, або тут починається нова церква. Наша цент-ральна церква в Ташкенті нараховує близько 3000членів, служіння проводить у чотири потоки. Та цетільки в неділю, а так — ми майже всі церкви перебу-дували на домашні групи, тому що до мене прийшли ісказали: «Протягом 15-20 днів ми розтрощимо тут усе— нічого не лишиться!» Я відповів, що ще три рокибуду сидіти на попелі й говоритиму з Богом. І той Бог,Якому я служу — сильний усе відновити!

Я намагаюся запрошувати в церкву людей зі світу.Тих, які вже давно віруючі, ми рідко приймаємо в нашуцеркву. Деяких «відправили» в Америку, особливо —«фарисеїв». В основному беремо людей з вулиці, вихо-вуємо їх і просуваємося далі.

Дуже важко з реєстрацією церкви, особливо якщо вній більшість узбеки. Немає жодної національної церк-ви, яку ми могли б зареєструвати. Із 113 церков лише32 зареєстровані. Тому що — подаєш список, а там:Мухаммеджанов, Мухиддинов, Аббасов, Аббуласов... Інам відразу «дають по руках»: «Чому це узбеки йдутьу християнство?» І намагаються розігнати.

Але я дякую Богові, що Він відкриває серця. Цедуже простий народ, дуже відкритий, навіть якщо лю-дина має одну хлібину, вона поділиться з тобою. Длямене дуже просто проповідувати — я іноді беру кілог-рам м’яса, під’їжджаю до будинку і кажу: «У мене єм’ясо. У вас є рис? То ж давайте разом плов зваримо й

Узбекистан — держава в цент-ральній частині Середньої Азії. Насе-лення — 29 млн. осіб. Державна моваузбецька. 78% населення — узбеки,серед інших національностей найбіль-ше — росіян, таджиків та казахів.Панівна релігія — мусульманство(93% населення), православні христи-яни становлять 4%, решта 3% — про-тестантські течії.

Конституція Республіки Узбекистандекларує свободу совісті та право спо-відувати будь-яку релігію. Однак є відо-мості про порушення цих прав щодохристиян-протестантів. Ще у 2006 роціДерждепартамент США відніс Узбеки-стан до переліку країн, які «виклика-ють особливу стурбованість» станомсвободи совісті. Зокрема, обмежуваль-ний закон про віросповідання, що дієв Узбекистані, вкрай ускладнює аборобить неможливим отримання юри-дичного статусу багатьма релігійнимигрупами, що виливається в облави,штрафи, арешти та ув'язнення релі-гійних лідерів. Порушення встановле-них законом заборон на такі видидіяльності, як навернення в іншу віру,ввезення з-за кордону та розповсюд-ження релігійної літератури, а такожприватне релігійне навчання карають-ся законом як кримінальні злочини.Уряд не забороняє людині змінюватисвою релігію, але соціальний тиск,особливо серед мусульманськоїбільшості населення, спрямовано нате, щоб не допустити цього. Продов-жують негативно висвітлювати жит-тя деяких релігійних меншин (вклю-чаючи п'ятидесятників таєвангельських християн) контрольо-вані державою засоби масової інфор-мації.

За підсумками дослідження органі-зації «Open Doors» за 2011 рік, Узбе-кистан займає 9-те місце в спискукраїн, де християни найчастіше заз-нають утисків і порушуються їхні пра-ва.

39

пообідаємо!» З цього часто по-чинається бесіда на два-тридні. І ця сім’я зазвичай прий-має Ісуса Христа, і ми почи-наємо там служіння домашніхгруп. Бо якщо велике зібран-ня — відразу міліція, РНБ(Рада національної безпеки),штрафи... Ось тепер Бахромаоштрафували на десять тисяч,протримали в міліції два дні.Запитую: «Тебе били?» —«Ні, не били на цей раз...»Якось заарештували шістьохнаших пасторів і трьом підсу-нули анашу. Одного засудилина 15 років, двом — дали подесять. Шість місяців ми про-сто плакали перед Богом —як вирвати їх звідти? І прези-дент видав указ про помилу-вання — випустили. Хоча, по-справедливому, він мав би їхреабілітувати.

Якось я відвідав Каракал-пакію. Там — пустеля, зона,де немає хорошої води, і томужиття дуже важке. Народ про-сто гинув від спраги. До тогож піднялися солоні ґрунтовіводи і засохли всі дерева. Мимолилися — і Бог пославстільки води! Люди просто ви-бігали з будинків і жадібноприпадали до мутних потоків.

Я хрестив людей в одномумісці неподалік Аральськогоморя. Там, де вода відійшлана 130 км від берега — су-цільне поле піску з сіллю. Іякщо вам в очі вдарить вітерз таким піском — вони ста-нуть червоними. Я ледвевідійшов — кілька років болі-ли очі, набряк не сходив.Люди там приймали хрещен-ня прямо у солоній воді. Коливийдеш — шкіру роз’їдає івона аж скачується.

Ми відвідали ряд міст, щоботримати в мерії дозвіл на реє-страцію церкви. В Кунграді —несподівано отримали добро. Ав Муйнаці, коли зайшли дохакіма (мера), на мене наки-нулись, неначе пси, спущені зприв’язі. Вони готові булимене розірвати: «Це ти сієштут смуту, ти провокуєш ек-стремізм, ти сієш християн-ство!..» Я вже не знав, чи вий-

ду звідти живим. Нас виста-вили за місто і пригрозилибрату Салавату (місцевому па-стору), щоб його ноги тутбільше не було. Слово Боженіде легко не сіється... Тамбрати часто терплять побої іпогрози: «Ти зрадник, тебепотрібно вбити — джихадтобі!» Вони платять великуціну за свою віру! Одного бра-та зв’язали, нагріли кочергу іпочали катувати: «Відречисявід Христа!» Понівечили йогосильно. Не знаю, як він втік,прибіг до нас вночі, щоб схо-ватися. Але він досі служить!Багатьох мусульманська релі-гійна влада виганяє з домів.Б’ють вікна, дахи, дітям недають проходу... Ми шукаємокошти, щоб купити їм хочякесь житло. Багато різноготрапляється, навіть не можувсього розказати. Двох братівпосадили на кілок, дуже зну-щались...

У Туркменії — ще важче!Там закон забороняє реєстру-вати церкву меншу як 500членів. А якщо й буде 500 —все одно не зареєструють! Тамвизнають тільки мусульман-ство і православ’я. Один діммолитви розтрощили вщент,один — забрали (його ми ку-пили за 9000 доларів). Дужезнущаються над братами, ка-

лічать. Просто сваволя, на-сильство!

Ми в церкві оголосили усім,щоб вони вивчали узбецькумову, а не англійську. Якщохочеш служити своєму наро-дові — вивчай його мову і йди,рухайся! Якщо просидів вцеркві уже 5 років — досить!Іди — служи іншим, не по-трібно місце протирати, сюдище хтось інший сяде. Мене іпросять і погрожують: «Сер-гію Олексійовичу, зробіть, щобузбеки не ходили до вас назібрання — і у вас усе буде«окей». Будете спокійно жити.Перестаньте проповідуватиузбецькою мовою!» Дуже ве-ликий тиск, коли узбек — па-стор. Та ми все одно викорис-товуємо будь-яку можливість,щоб проповідувати Євангелію.Узбецька культура відріз-няється великою гостинністю.«Ходімо, чаю поп’ємо?» Я про-сто навчаю: якщо ти йдешвулицею і хтось тебе запро-шує, швидше йди, чим би тине був зайнятий, залиш усісправи, найважливіша робота— спасіння душ! Я вимагаю,щоб кожен член церкви мавтри зібрання: перше — у не-ділю зі своєю церквою, друге— де він повинен учитися ітретє — де він повинен учити.

40

Пастор Дмитро Шестаков,лідер зареєстрованої громадиПовного Євангелія п’ятидесят-ників, перебуває в трудовомутаборі Навої з тих пір, як у2007 році був засуджений дочотирьох років позбавленняволі за звинуваченням в орга-

Офіційно зареєстровані випадки пере-слідування християн в Узбекистані

після суду його обличчя булоопухлим, очевидно, від побоїв.Апеляційний суд відхилив пер-шу апеляцію Хайдарова, вінмає намір звернутися до Вер-ховного суду.

У квітні 2010 року чинов-

нізації незаконної релігійноїгрупи, розпалюванні релігій-ної ненависті та розповсюд-женні екстремістської релігій-

ники провели облавипід час двох заходів,організованих ташкен-тськими протестантсь-кими церквами. Під часпершого — молодіжноїконференції — міліціяконфіскувала релігійніматеріали і затримала43 юнаки, щоб сфотог-рафувати їх і взяти уних відбитки пальців.Під час другого —міліція зупинилачленів церкви, які роз-

ної літератури.

9 березня 2010 р.суд у Сирдар’ї засу-див Тохіра Хайдаро-ва до 10 років поз-бавлення волі засумнівним звинува-ченням, пов’язаним знаркотиками. Хай-даров був членомРади баптистськихцерков, але його громада небула зареєстрована. Друзі, якібачили Хайдарова за межамизалу суду, повідомили, що

давали їжу бездомним людям,заявляючи, що така діяльністьне прописана в їхньому ста-туті.

У квітні 2010 року посадовіособи вчинили наліт на при-ватний будинок у Ташкенті,де 10 жінок-п’ятидесятниць

святкували день на-родження, і наклалина всіх десятьох ве-ликі штрафи —$2460 за проведен-ня несанкціонованоїзустрічі. Апеляцій-ний суд залишив ви-рок у силі.

У Північну Кореюна повітряних

кулях переправили10 000 Біблій.

Правозахисники організаціїInternational Christian Concernпереправили на повітрянихкулях більше 10 тисяч копійБіблії до Північної Кореї, дезакон забороняє сповідуватирелігію. Організація здійсни-ла акцію в рамках кампаніїпідтримки християн, які пе-реживають гоніння, пишеkatolik.ru з посиланням наAgenzia Fides.

Біблії були упаковані в па-кети по одній тисячі копій іприв’язані до надувних по-вітряних куль з гарячим по-вітрям, запущених в різнийчас.

«Північна Корея — одна знайбільш закритих країн, депереслідування християн маєстрахітливий розмах. Люди,які беруть участь у бого-служінні або мають Біблію,можуть бути заслані в концен-траційні табори», — йдетьсяв звіті International ChristianConcern.

Дійсно, у Північній Кореїза читання Біблії можуть по-садити у в’язницю або засла-ти в безлюдне місце на вірнусмерть, де люди можуть про-сто зникати. Бути християни-ном, вірити і служити Богу вцій країні — значить бути ге-роєм.

Правозахисники також по-відомили, що Біблії, конфіс-ковані корейською армією,найчастіше продаються сами-ми ж військовими на чорномуринку — через невеликукількість Біблій в обігу вонинабули більшої вартості.Навіть цей канал, відзначаютьправозахисники, є «хоч яко-юсь формою поширення Сло-ва Божого».

Згідно з оцінками експертів,у Північній Кореї проживаєприблизно 400 тис. християн.

За повідомленнямсайту

www.fergananews.com

41

ЕПІЦЕНТР

1. ЦунаміТихо! Чуєш? Відкрий своє серце і слухай!Наближається гуркіт, мов падають тонни води!Подивись! Це — цунамі Святого Духа!!!І воно уже близько! Воно йде прямо сюди!

Брами пекла не встоять — нестримно і безкомпромісноХвиля Божої сили змиває ворожі війська!Боже Царство гряде — у могутності Доброї Звістки,Щоб зрівняти з землею твердині держави гріха!

2. СінайДовга подорож... Стомлені діти пустеліОчі, повні надії, звели до скелястих висот.Там — вогонь, дим і попіл! Дрижать і ламаються скелі!І крізь голос сурми промовляє Господь-Саваот!

Небеса оживили Сінай електричним розрядом,Закріпляючи силою грому святий Заповіт.І мільйонами вольт епіцентр Господньої ПравдиУвійшов у серця, що здобудуть Обіцяний світ!

3. ГолгофаВечоріло. Повільно розходився натовп юдеїв.Тіло спазмами болю благало про смерть.По щоці Чоловіка скотилась краплина — і з неюПолетіло життя, щоб, упавши, розбитись об твердь.

Час спинився. Сльоза, навантажена тоннами болю,Гіркоти та скорботи народів, торкнулась землі:Затрусилась планета — завіса роздерлась надвоє!Епіцентром спасіння став хрест на Голгофській горі!

4. ГорницяБіль, що сковував серце лещатами страху,Нерішучості щем, що ваганнями душу ятрив...Все позаду. Дух Божий пішов в контратаку:Затрусилась земля від молитви Господніх мужів!

Час звершився — збулися пророцтва Йоіля!Вже відчинено: вікна і засуви зняті з дверей...Ураганом з небес, дарувавши сміливість і силу,Епіцентр вогню увійшов у Господніх дітей!

5. В’язницяТиша ночі. Замовкло бряжчання кайданів.В’язні краплі розради шукали в тривожному сні.Тільки двоє не спали. Вони — в надприроднім єднанніЗ небесами — співали Творцю величальні пісні!

Поетична сторінка

І ожив землетрус — епіцентром в нестримному серці!Захитались основи в’язниці. Упали замки.Хвиля Божої слави, не давши ні шансу для смерті,Розірвала іржаві кайдани гріха на шматки!

6. ТиОсь — Цунамі Вогню, що пройшло крізь роки й кілометри,Набираючи швидкості й сили в сміливих серцях!І тепер воно тут — щоб зробити тебе епіцентромЗемлетрусу спасіння, свободи й нового життя!

Ти ще спиш— відкривай свої очі негайно!Землетруси Господні проходять по цілій землі ?Піднімаються Доброї Звістки нестримні цунамі.Якщо ти вже тремтиш — епіцентр відкрився в тобі!

НАДТО ЖИВИЙ

Вриваюся в день новий.Розриваю тишу на шмаття.Кричу!.. Я надто ЖИВИЙ.Я НАДТО живий, щоб мовчати.

Вриваюся в день новий.Беру громові кимвали.Ще лиш мить — і світ цей німийЗатремтить від Твоєї слави!

Хай не просять сповільнити біг!Хай не просять зробити тихше!Це початок лиш. Скоро мій рігЗасурмить набагато гучніше!

Когось він покличе у бій,Комусь — заважатиме спати.О мій Боже, Ти — надто ЖИВИЙ!Ти НАДТО Живий, щоб мовчати!

Дмитро ДОВБУШ

Паночко

Михайло Степанович ПАНОЧКО народився 12 листопада 1951 року в селі Сулимів Нестері-вського (тепер Жовківського) району на Львівщині у християнській родині. Батьки виховуваличетверо синів та дві дочки, з яких Михайло був старшим. Ще до служби в армії Михайло ставчленом місцевої церкви ХВЄ прийнявши водне хрещення. Мрія отримати вищу освіту не моглаздійснитися через його релігійні погляди та відмову вступити у комсомол. Після закінченнястрокової служби в армії вона стала ще більш недосяжною через смерть батька у 55-річномувіці: Михайлу, як старшому в сім’ї, довелося піти на роботу. Він став працювати шофером.

У церкві Михайло співав у хорі, пізніше почав проповідувати. А 26 травня 1976 року 25-річного юнака церква вибрала на пасторське служіння. У 1980 році Михайло Паночко одру-жився з Євгенією Зварич, з якою виховали п’ятеро дітей: чотири дочки та сина. На тепер тридочки заміжні, син одружений, і у родині є п’ятеро внуків.

З 1982 до 1985 року Михайло Паночко, з подання тодішнього старшого пресвітера Всесоюз-ної ради євангельських християн-баптистів у Львівській області Романа Біласа, навчаєтьсяв Московському біблійному інституті — єдиному на той час духовному протестантськомунавчальному закладі в СРСР.

З приходом свободи в нашу країну, служитель активно взявся за духовну працю. Він зоднодумцями розпочинає радіопередачу «Сторінки життя» на місцевому радіо, співпрацює змісією «Віфезда» у дитячих будинках, інтернатах, лікарнях.

У 1992 році Михайла Степановича обрано заступником старшого пресвітера об’єднанняцерков ХВЄ Львівської області, а у 1995 — старшим пресвітером.

20 травня 1998 року на черговому з’їзді Союзу Церков ХВЄ України Михайла Степановичаобрано старшим єпископом ВСЦ ХВЄП.

Як старший служитель Церкви ХВЄ України Михайло Паночко є членом Всеукраїнськоїради Церков та релігійних організацій при Президенті України, Ради Євангельських Проте-стантських Церков, Міжнародної Асамблеї ХВЄ, бере активну участь у роботі Українськогобіблійного товариства, веде діалог з виконавчою та законодавчою владою, відстоюючи інте-реси віруючих.

Старший єпископ Церкви ХВЄ УкраїниМихайло ПАНОЧКО:

44

— Союз п’ятидесятниць-ких церков, який Ви очолює-те, складається з громад, якідуже різні за своєю історією,розвитком, формою служінь.Як вдається Вам тримати ба-ланс між ними?

— Я вдячний Богові за те,що народився у Західній Ук-раїні, де формувався мій хри-стиянський світогляд. ДякуюБогові за моїх попередників,наставників, з якими зводи-ла доля і від яких я багаточого навчився. Це сформува-ло мене, мою життєву пози-цію, власний погляд на різніречі. Можливо, цей погляд ідосі був би таким же, якби язалишився жити там, де на-родився. Але завдяки служі-нню, яке зараз виконую, менідовелося пройти, і зараз щепроходжу, курс навчання про

в нашому братстві. Бог меневчив розуміти, терпіти, і яприйшов до висновку, що злюбов’ю можна зробити все.А повага та шанобливе став-лення до братства та любовдо Божого народу — це є тойключ, який відкриває бага-то замків, це та олива, яказмащує наш братерський ме-ханізм, щоб він меншескрипів.

— В об’єднання входятьрізні церкви: є громади, якітвердо та жорстко дотриму-ються внутрішніх правил,сформованих десятиліттями,і є громади з новітніми фор-мами служіння (мається наувазі саме форми служіння,а не доктрини). Яким же, наВашу думку, повинне бутислужіння в церкві сьогодні?

речі, віруюча людина, часомзупиняється, тим самим при-чиняє найперше шкоду собі,бо не зростає духовно.

Друга крайність — це за-бігати наперед, гнатися за чи-мось новим, неординарним,за якимось духовним «адре-наліном». «Свіжість» Церк-ви полягає в тому, щоб три-матися Слова Божого, та щобв церкві не була загашенасила Святого Духа. СвятийДух завжди дає свіжість уЦеркві, Він її рухає вперед,Він її будує, формує та готує,як наречену, для зустрічі зХристом. Можна почати пра-вильно, але зупинитися, якзупинилися галати, і додава-ти свої «латки»: «Ви йшлидобре, хто вас зупинив?»(Гал. 3:3). А може бути таке,що люди захоплюються «но-

— Церква не може стоятина місці, вона не може бутивчорашньою і не повинна за-бігати наперед. Церква маєбути сьогоднішньою, має ре-агувати на виклики сьогоден-ня, у цьому її, власне, і«сіль». Церква не повиннавідставати від вимог часу,але, прийнявши добрі, святі

вими відкриттями», як ска-зано в у Книзі Об’явлення:«Ти попускаєш Єзавелі, яканазиває себе пророчицею,вводити в заблуду рабів Моїх.Читаючи послання до семиангелів (переконаний, що вцих посланнях показано ос-новні етапи історії Церкви),я зауважив, на що найбіль-

те, як вмістити усе розмаїт-тя думок, позицій, бачень,які є в нашому братстві. Длямене стало великим урокомпорівнювати Захід зі Сходом,з Центром, різні форми слу-жіння. Було непросто все цезрозуміти, але Господь дававмені урок за уроком, щоб яміг це збагнути. Для тоготреба мати широке серце. Увузьке серце вміщаєтьсялише те, що нам подобаєть-ся, або чому ми симпатизує-мо.

Зустрівшись з іншимиформами служінь, іншимитрадиціями, порядком, ясприйняв, їх як школу Божу,намагався вмістити, прийня-ти, не відкинути, полюбити,що мені було непросто і не-легко. І, власне, те добре, щобуло закладено Богом у моєсерце, коли я жив у ЗахіднійУкраїні, те Боже, євангельсь-ке, чисте не змінилося і досьогодні. Лише розширивсяпогляд на те розмаїття, яке є

«Я живу особливою мрією —побачити сильну Церкву»

45

ше наголошує Господь: Вінзвертав увагу на вчення, точ-ніше на лжевчення, які бу-дуть налітати, як ураган, якібудуть вриватися в церкву,аби її збити з істинної доро-ги. Адже віруючі люди чіткознають, що блуд, п’янство,крадіжки, вбивство — гріх,цього бояться, а от лжевчен-

зібрати його в снопи». — «Івже буде хліб?» — «Ні, тре-ба обмолотити, завести домлина, змолоти на муку». —«І вже?» — «Ні, ще потрібнозамісити тісто, розпалити пічі спекти хліб». — «О, то дужедовго та важко, то не длямене», — з розчаруванняммовив вовк і пішов до лісу. Є

— Перш за все, ми маємобути дуже вдячні Богові засвободу. Це омріяна, вист-раждана свобода, оплаченависокою ціною — кров’ю таслізьми. Це Богом даний ун-ікальний час, Господь нібиговорить: «Я даю вам мож-ливість, ресурси: якщо по-трібний вам дім молитви —будуйте! Але не це головне,головне — несіть Мою звіс-тку, спасайте людей, поши-рюйте Царство Боже там, деви живете!» Тому хто з вдяч-ністю приймає цей час і неспочиває на лаврах, а вико-ристовує всі можливості, тойробить правильно. Важливо,щоб ця свобода нас не розс-лабила, не заколисала, алещоб ми пам’ятали: свобода —для слави Божої!

Звичайно, є і негативнімоменти. Як я вже сказав,віруючі не були готові до тієїсвободи. Вони звикли замк-нутися у своїй хатині, щобніхто зі сторонніх не зайшов.Це помилка, адже Церква маєбути відкритою для людей,але закритою для гріха. Про-водити служіння заради себе— не основна мета Церкви.Другий негатив полягає втому, що віруючі не готовіпосвятити свої ресурси дляБога.

Наші люди в багатьох ви-падках ще не навчені служи-ти матеріально. Ми могли ббільше послати місіонерів,могли б бути більше при-сутніми в медіапросторі, мог-ли б більше видавати корис-ної літератури, більше робитиєвангелізацій. Коли духов-ний ресурс слабенький і щематеріальний ресурс невели-кий, тоді церкві складновпливати на суспільство. Ітаким чином ми не примно-жуємо Божої слави. Тому по-чинають всихати духовніджерела — і люди живуть ми-нулим.

З іншого боку, є загрозаматеріалізму. Але матеріаль-ний світ — це ще не гріх. Одяг,гроші — це ресурси, які по-трібно розумно використову-

ня, яке може вкрастися і зро-бити шкоди більше, аніжблуд, люди не бояться. І колив церкві служителі цього нерозуміють, не тримаютьсяздорової, виваженої позиції,їх може закинути або впра-во, або вліво. І ці нахили по-роджують у церкві поді-лення, підозру, невдоволення.

Великий наголос нам по-трібно робити на навчанні. Цепроцес усього життя. Людихочуть жити вчорашнім: мивчора переживали благосло-вення, переживали силу, вчо-ра навідали брати. Людихотіли б постійно мати такий«допінг», щоб хтось прийшовїх і «пробудив».

Є казка про вовка, якогодядько якось почастувавхлібом. Хліб так сподобавсясірому, що він запитав: «А дети його береш?» — «А от,треба виорати поле і засіятийого…» — «І вже буде хліб?»— запитує нетерплячий сіро-ман. — «Ні, треба скосити,

люди, які хочуть, не вклав-ши праці, відразу отриматирезультат. От, отримали бла-гословення, а що далі? Почу-ли пророцтво, а що далі? Пе-режили Божу силу, а щодалі? І може сформуватисянеправильна позиція, коли,переживаючи певні благосло-вення, ми вважаємо себе яки-мось особливими. Вже немаєспільності, всі інші для насчужі, «неправильні», «неду-ховні». Такі віруючі людироблять помилки, самі тогоне усвідомлюючи, що ми по-кликані не відокремлювати-ся один від одного, від об’-єднання, від брата. Святість— це відокремлюватися відгріха, від нечистоти та не-правди, але не від братства.

— Ви брали активнуучасть у служінні Церкви яку часи переслідувань, так і вумовах свободи. Що принес-ла для Церкви свобода про-повіді в нашій державі?

Микола Адамович Мельник дає настанову новообраномустаршому єпископові Союзу церков ХВЄ України.

46

вати, бо написано: «Пускай свійхліб за водою…» Ми можемобути людьми, ресурси яких пра-цюють на Божу славу.

Ще один негатив свободи: са-модостатність. Наприклад: цер-ква побудувала гарний дім мо-литви, має хор, багато молоді,дітей, служитель забезпеченийі йому так і кортить показатисебе: «О, я самодостатній, неза-лежний, мені не потрібне брат-ство, маємо дім молитви, єван-гелізаційну групу, автомобілі,оркестр — навіщо мені щехтось?» Це — небезпека. Муд-рий підхід такий: коли Бог давтобі ресурси і ти маєш все —допоможи тому, хто слабший,поділися з тими, хто не має цьо-го всього. Церква Христоваскладається з різних членів, нелише з ніг, рук і голови. Такапозиція може породити такий

ружуватися, але добре, щоя цього не зробив, і черезчотири роки, у 1980, Богдав мені прекрасну по-мічницю, з якою ми живе-мо вже тридцять другийрік. Я переконаний, що цеБог приготував її для мене,і вона може мене терпіти,допомагати. У нас чудовістосунки, які не змінили-ся і дотепер. Після одру-ження мені стало у два разилегше виконувати працю.Я вдячний Богові за своюдружину Євгенію, за її спо-кійний характер, за розу-міння, надійність тавірність. Я виконував слу-жіння, дітки народжували-ся, я уділяв їм якийсь час,але основний тягар лягавна дружину та на їїбатьків. На моїх дітей

ному діти виросли в атмосфе-рі взаємоповаги, і, власне, це,а також взаємостосунки, моєслужіння вплинули на дітей,і Бог захистив наш тил. Я незаганяв дітей у зібрання, вонисамі бігли, ми їм не дали не-гативного прикладу, який бивідкинув їх від віри. І всі моїдіти та їхні сім’ї служать Бо-гові. Сім’я — це та здороваклітинка суспільства, де фор-мується характер, відносини,де народжується в нашихдітях батьківство, материн-ство, формується здоровийпогляд на життя, на викли-ки сьогодення, де вони мо-жуть духовно загартуватися,щоб, відпливши у відкритеморе, досягнути цілі.

— Як ви оцінюєте 20 роківнезалежності України?

вплинула сімейна атмосфе-ра: у нас ніколи не булосварки, чи щоб ми пре-тензії виставляли один од-ному. Не скажу, що всежиття пройшло ідеально,інколи проявлявся людсь-кий характер. Але в основ-

— За незалежність Украї-ни боролися століттями. І, напревеликий жаль, їй чомусьне вдавалося стати незалеж-ною. Історія України є пе-чальною і часто досить траг-ічною. Вірю, що Бог зробивдля України величезний сюр-

собі «княжий» уділ, якими ко-лись страждала Київська Русь.І коли налетіли татари, ці кня-зівства поодинці були безсили-ми проти згуртованої орди.Вони дорого заплатили за про-зріння у тому, що потрібно бутиоб’єднаними. Церква — окремаодиниця, але внутрішньо, ду-ховно ми повинні бути зв’яза-ними один з одним, щоб служи-ти один одному тим даром, якийдав нам Господь. І, власне, привзаємодії відбувається тайна ду-ховного зросту. Коли я відок-ремлюся, то жити зможу, алевпливати на світ зможу тількитоді, як перебуватиму в єдності,контактуватиму з іншими, до-помагатиму іншим.

— Яке місце у Вашомуслужінні займає сім’я? На-скільки вона впливає на Вашеслужіння і, навпаки, служіння— на сім’ю?

— Пастирське служіння яприйняв у 1976 році, мені йшов25 рік, я думав, що не буду од-

«Сім’я — це та здорова клітинка суспільства, де формуєтьсяхарактер, відносини, де народжується в наших дітях

батьківство, материнство, формується здоровий погляд на життя, навиклики сьогодення»

47

приз, подарувавши їй неза-лежність. Причому таку, прояку навіть не мріялинайбільші ревнителі незалеж-ності. Бог дав, але люди булине готові. І пережитки мину-лого даються взнаки. Євреям,які вийшли з рабства, такврізався в серце дух Єгипту(божки єгипетські, традиціїєгипетські), що хоч вони івийшли з Єгипту але Єгипетне вийшов з них. Те саме ста-лося, коли Бог подарувавУкраїні незалежність. Націо-нальна самосвідомість малаби поставити все на своїмісця, але без Бога це зроби-ти було неможливо. Націо-

Кальвіна, Цвінглі, Лютера.Ці люди несли Слово Боже ізаклали підвалини держав-ності на основі Біблії. Ми їміноді заздримо, але мало ціка-вимося, в чому секрет їхньо-го успіху. На жаль, Українане докопалася до суті, в Ук-раїні не відбулося покаянняза те, що мільйони людейвідкидали Бога і славилиатеїстичний режим. З цимусім потрібно порвати, з тієюсистемою, яка сімдесят роківмордувала та вбила десяткимільйонів невинних людей.Цей дух не був ліквідований,не було покаяння.

Нещодавно ми були на

їхні діти і внуки розуміютьце». Вони не соромляться ска-зати: «Ми — діти злочинців».Наша нація, на жаль, цьогоне усвідомлює — і саме в цьо-му я бачу корінь проблем. Ми— потомки тих, хто розстрі-лював, хто мордував, кату-вав, чинив голодомори, ініхто не сказав: «Простіть,ми чинили злочин». Нащад-ки тих злочинців сьогодніходять з червоними прапора-ми, знову ставлять пам’ятни-ки кривавому диктатору Ста-ліну. Проявляється рецидив,і він негативно впливає насуспільство. Добре було б,якби і в Україні могли ска-зати: «Ми — діти злочинців».Але потомки злочинців, мов-чать, і багато хто з них є привладі. І сподіватися, що вонипринесуть благословення Ук-раїні — марно. Україна безБога перспектив не має. Гос-подь підводить народ наш дотого, щоб він дивився не наСхід і не на Захід, а піднявсвої очі догори. Україна змо-же мати достаток та про-цвітання тоді, коли побудуєправильні стосунки з Богом.

— Ви людина публічна,Вам доводиться мати справуз державою та керівникамидержави. Наскільки Церквамає право брати участь у пол-ітичному житті? Які пол-ітичні кроки доводиться ро-бити Вам, як керівниковіоб’єднання?

— З приходом свободи пе-ред нами відкрилися різнідвері. Роль християнина —впливати на усі суспільні про-цеси. Але та атмосфера, у якійми багато років жили, даласвій відбиток. Нам хочетьсязаховатися, нікуди не йти.Виникла тенденція замкну-тися, відокремитися, нібитоколи туди підемо — то оск-вернимося. Це неправильнапозиція, це неготовність лю-дей реагувати на викликичасу. Церква — це стовп і ут-вердження істини, місто, по-ставлене на горі, і світиль-ник, який не ставлять під

нальна, суспільна само-свідомість, економічна сторо-на — все це повинно мати на-ріжний камінь, а це віра вБога. І те, що все розвалюєть-ся, свідчить про відсутністьнаріжного каменя.

Чому Європа століттямибула така сильна? Тому, щобудувалася на християнськихцінностях. Швейцарія доте-пер пожинає добрі плоди про-тестантських реформаторів:

вшануванні пам’яті людей,які загинули в БабиномуЯру. Цього року відзначали70 років з того дня, як тамрозстріляли близько 150 ти-сяч людей. Коли виступавпредставник з Німеччини,мені закарбувалися в пам’ятійого слова: «Ми — діти зло-чинців». Я подумав: «Нація,яка зробила стільки зла длянашого і єврейського народів,усвідомлює свою вину, навіть

48

столом; сіль не приносить ко-ристі, коли в мішку. Нам по-трібно трансформуватися, пе-ремінити свої думки і знати,що Господь потрібний у всіхсферах життя. Я в цьому пе-реконаний. Бо політики тежлюди — і їм потрібний Бог.А коли християни не маютьвпливу на політиків, то такуполітику і маємо. Авраам, ук-ладаючи договори з різнимицарями, доводить нам, що вінбув впливовим політиком.Пророк Даниїл безпосередньобув пов’язаний з політични-ми справами, але й там вінзалишився Божим чоловіком,і це важливо запам’ятати.Просто в нас склалося непра-вильне уявлення щодо роліхристиянина в політиці.Коли я ще жив на Львівщині,то кілька разів був депута-

заздрість, гніви, наклепи. Язакликаю всіх віруючих лю-дей — маючи Бога в серці,йти до людей і нести їм Доб-ру Новину, впливати на сус-

народ. Духовні речі, які миотримали в наших церквах ів наших молитвах від Бога,це є приховані ресурси, проякі світ не знає. Світ не знає

пільство. А в здоровомусуспільстві народиться здоро-ва політична сила, здорова ел-іта, якої сьогодні, на жаль, вУкраїні немає. А звідки вонавізьметься, хто її сформує?Здорову еліту можуть сфор-мувати тільки духовно тве-резі та здорові християни.

— Яким способом? Як цезробити практично?

— Практично — цього на-вчає Боже Слово. Весь світ ле-жить у злі. Люди без Бога де-зорієнтовані, у них немаєфундаменту, вони ходять на-впомацки. Тому їх не требасудити, їх потрібно жаліти.Християни, як представникиБожі на землі, народжені зго-ри, ті, хто має нове серце,нові думки, нову природу,новий погляд і повинні бутиновим творінням та знатикуди вести, як вчити і якийдавати приклад. Тому Церк-ва має показати своєю повед-інкою, що ми — це інший

що ми переживаємо в по-таємній кімнаті, спілкую-чись з Богом. Світ не знає,що коли ми читаємо Біблію іГосподь говорить, то течутьсльози, серце відкриваєтьсяі приходить натхнення. Знаєтільки той, хто це отримує.Але інше питання — для чогоБог мені це відкрив? ЧомуБог мене навідав і просвітив?Щоб я міг іншим розповісти!Ісус сказав: «Ідіть». Учнібіля Нього тулилися, той направу сторону, той на ліву,їм потрібно своє царство. Уних свої вузькі меркантильніцілі. «Ідіть по цілому світу»,— сказав Ісус. Даючи намсилу, Господь має ціль — че-рез нас впливати на суспіль-ство. Духовні дари, повнова-ження і силу нам Богделегував не заради нас, щобзадовольнити наші амбіції,чи то єпископа, проповідни-ка, пастора, благовісника, ре-дактора, а для впливу на сус-пільство. Ні! Чим більше буде

том сільської ради, депутатомрайонної ради. Але я йшовтуди з ціллю не щось прид-бати, а щоб мати вплив на сус-пільство. Моя тверда позиція— не боятися політиків, авпливати на них, бо в нас єТой, Хто Сильніший від будь-якої влади. На політиків тре-ба дивитися як на людей, якіпотребують спасіння. Відки-нути те, що він депутат — вінлюдина, навіть в ризі ПапиРимського — людина. І важ-ливо, не дивлячись на статус,побачити людину, яку лю-бить Бог і за яку вмер Хрис-тос, донести їй слово, донес-ти їй любов Христову,використовуючи всі можли-вості. Тому нам потрібно вчи-тися і тверезо дивитися на ціречі. Не відмежовуватися відполітики, не втікати від неї,боячись осквернитися. Ми ос-квернимося, коли будемо ро-бити зло в церкві, коли встані Божого народу будемосіяти підступи, скупість,

«Україна без Бога перспектив не має. Господь підводить народнаш до того, щоб він дивився не на Схід і не на Захід,

а підняв свої очі догори»

49

богобійних, впливових людейу наших селах, в містах, тимшвидше оздоровиться Украї-на.

— Підводячи підсумки Ва-шого служіння старшогоєпископа за 13 років, якимиздобутками Ви пишаєтеся, ащо не вдалося зробити?

— З Божою допомогоювдалося стабілізувати ситуа-цію в братстві. Крапля закраплею, рік за роком дово-дилося розвіювати всі підоз-ри, розмови поза спинами.Для мене завдання номеродин — зберегти і примножи-ти єдність Божого народу. Ще13 років тому, коли я молив-ся: «Господи, яка найважли-віша ціль у служінні, яке Тимені доручаєш?», булавідповідь: «Єдність у Моємународі». Я вважаю, що сьо-годні ця єдність у кращомустані, ніж була раніше.

Нам вдалося підняти авто-ритет Церкви християн віриєвангельської на міжконфес-ійному і на державному рівні.Представляючи Церкву я нідене осоромив братство, не ки-нув на нього тіні ні словом,ні поведінкою. До нас з пова-гою ставляться римо-католи-ки, греко-католики, право-славні. Добрі стосунки маємоз баптистами, з адвентиста-ми та іншими євангельськи-ми об’єднаннями. Ми люби-мо тих людей, хоча в них іншіпогляди. Ми їх поважаємо,ми не відокремлюємося черезте, що ми, мовляв, хрещеніСвятим Духом, чи вони ма-ють «не того духа». Дехтомені докоряв, що я з ПапоюРимським вітався. Але Єван-гелія вчить нас, щоб ми «жод-ної людини не вважали нечи-стою». І друге: «Кому честь,тому честь…». І ще: «Всіхповажайте…» та: «Молітьсяза всіх». Саме такий підхіддо людей сформувало БожеСлово, Божий Дух.

Одним із наших здобутківє те, що Церкву ХВЄ сталиповажати за велику соціаль-ну роботу. Коли на Закар-

патті сталася повінь, ЦеркваХВЄ внесла свій чималий ма-теріальний та фінансовийвклад.

Спеціалістам Інституту ре-лігієзнавства в Україні імпо-нує наша позиція щодо дер-жави і національних питань.Наші добрі справи виявля-ють, що ми дійсно любимоУкраїну і хочемо, щоб в Ук-

кращого. Я розумію, що цейпроцес неможливо прискори-ти, для цього потрібно терпі-ння, праця, молитви. У нас єціль, щоб п’ятидесятницькіцеркви в Україні були єдинів поглядах та у стосунках.

— Які проблеми Церквипотрібно вирішити Вам, якстаршому служителю, найб-

раїні напувала рідна мова,щоб віруючі були патріота-ми нашої країни.

Ми беремо участь у зако-нодавчих проектах, у роботіВсеукраїнської ради церков.З Божою допомогою мої зас-тупники і всі наші відділи по-казали себе справжніми хри-стиянами. Здобутком є те, щодо нас горнуться церкви наВолині, Львівщині, Рівнен-щині, Києві. Відкриваютсьянові церкви в Іспанії, Німеч-чині, Бельгії.

Побачивши наше братсь-ке ставлення один до одного,хочуть бути з нами. І не лишев Україні: є заяви з Росії, зЄвропи. Це наша спільна пра-ця — моїх заступників, стар-ших пресвітерів областей. Єще багато праці у цьому на-прямку. Нам не вдалося докінця зблизитися з іншимиєвангельськими об’єднання-ми, які діють в Україні. Мимаємо добрі стосунки з цимиоб’єднаннями, але хотілося б

лижчим часом?— 2011 рік був проголо-

шений роком Біблії, щоб при-щепити людям любов та по-шану до Божого Слова. Уцьому нам Господь допоміг:приблизно 1200 заходів булопроведено по всій Україні знагоди святкування річниціПересопницького Євангелія.Цей рік ми хочемо оголоси-ти роком навчання щодо ма-теріального служіння. У цьо-му є велика потреба. Михочемо, щоб віруючі люди,правильно ставилися до ма-теріальних речей, щоб мате-ріальні ресурси працювали напоширення Божої звістки внашому краї і за кордоном.Це ресурс, за який ми буде-мо відповідати і людей по-трібно навчити «те, що Боже,потрібно віддати Богові».Церква має сіяти, а щоб сія-ти, потрібно мати ресурси.Оренда приміщень, транс-порт, навчання, духовна літе-ратура, реклама, афіші — є

50

багато речей, які потребуютькоштів. «Для світу євангелі-зація завжди безкоштовна, адля Церкви вона завжди плат-на», — казав Біллі Грем. Михочемо навчити людей пра-вильно ставитися до матері-ального служіння.

Другий напрямок — пра-ця щодо духовного стану слу-жителів. Стан церкви багатозалежить від служителя, відтого, в якому він духовномустані, наскільки він навче-ний, «підкований» духовно ібіблійно. Будучи пастором таслужителем, він має бути ос-віченим, культурним, спов-неним Святого Духа та віри— і таким чином утворюва-ти в церквах здорову атмос-феру. Хто зупинився в на-вчанні, той ризикуєскотитися назад, бо не мож-

— Найперше — користуй-мося часом благодаті, якиймаємо сьогодні. Для вірую-чих: зростайте в Ісусі, при-носьте Йому хороші плоди іпрацюйте для Нього. Це бла-годатний час. Для невірую-чих людей він також благо-датний — ідіть до Ісуса,прийміть Його, живіть дляНього, бо з Ним чудово жити.Людина має перш за все под-бати про свою душу та просвоє спасіння, тільки тодівона може допомогти йіншим. І, прийнявши Ісуса,зробімо зі свого боку все, щобвпливати на людей навколонас. Не можна змінити Ук-раїну, не змінивши себе. Ядякую Богу, що Він менезмінив, що Він змінює сотнітисяч людей, але цього мало,бо для переломного моменту

на жити минулими ресурса-ми, минулими переживання-ми. Ми повинні дякуватиБогові за те, що ми пережи-ли, але в Бога ніколи немаєчерствого хліба, в Нього зав-жди є свіжа манна, свіжавода. І про це завжди по-трібно пам’ятати служителю.Спілкування з Богом дастьсвіжість пастору, він будетвердо стояти на євангельсь-ких позиціях — і ніякі вала-ами, ніколаїти чи єзавелі незіб’ють його з прямої доро-ги.

Служитель повинен матитверезий погляд, правильнупозицію, бо він відповідає зацеркву, він покликаний її па-сти, шанувати і подавати доб-рий приклад (1 Петр. 5:3-4).

— Що б Ви порадили лю-дям, віруючим та невірую-чим, виходячи із сучаснихполітичних, економічних,соціальних та моральнихумов, які склалися в Україні?

потрібно, щоб серед населен-ня країни було хоча б чвертьщирих християн, народже-них згори, які б могли впли-вати на суспільство і вберег-ти його від морального,культурного, економічногозанепаду. Україну врятуватиможуть тільки Божі люди,які просвітлені Христом і

мають чітку євангельськупозицію — робити всім лю-дям добро. Віруюча людинамає відчувати себе боржни-ком, як казав апостол Пав-ло: «Я боржник всім», щобсвідчити про велике багат-ство благодаті Божої.

Я живу особливою дум-кою, особливою мрією — по-бачити сильну Церкву, Цер-кву в Божій благодаті,Церкву, яка наступає на силуворожу, яка буде крокувати«як полки з прапорами».Хочу побачити Церкву, якаготується до зустрічі з Хрис-том, і важливо, щоб це усві-домили всі віруючі люди. ЗБогом ми все перенесемо. Намне личить боятися труднощівчи невдач, чи противнихвітрів, а йти за Господом, боВін сказав, що побудує Цер-

«Прийнявши Ісуса, зробімо зі свого боку все, щоб впливати налюдей навколо нас. Не можна змінити Україну, не змінивши себе.

Україну врятувати можуть тільки Божі люди, які просвітленіХристом і мають чітку євангельську позицію»

кву, яку не здолають воротапекельні, — і я в це вірю.

РозмовлявЮрій ВАВРИНЮК

Повний текст інтерв’ю чи-тайте на сайті журналуwww.blag.org.ua

51

Новини Церкви ХВЄ України (www.blag.org.ua/novyny_hve)

У столиці України з’явив-ся ще один дім молитви хрис-тиян віри євангельської. Мо-лода київська церква«Скинія» (пастор Рустам Фа-тулаєв) 4 вересня провела пер-ше зібрання у власному при-міщенні.

«Я дуже вдячний Господуза Його благодать, — сказавпід час відкриття пастор цер-кви Рустам Фатуллаєв. — У2010 році народилася церква«Скинія», а в 2011-му ми вжемаємо власне приміщення… Унас не було особливих спон-сорів. Допомагали тількидрузі, все це прийшло від Гос-пода через віруючих людей.Тому особлива подяка Богу затих, хто жертвував. Хочу зга-дати одну молоду сім’ю: вонитільки одружились і хотілипридбати квартиру, але прий-шли і сказали: «Ми жертвує-мо ці кошти, щоб у церквибуло своє приміщення». Іншілюди також жертвували. Япланував якось відзначити тихлюдей, хто дав найбільшекоштів. Але Дух Святий про-говорив у моє серце і запитав:«А звідки ти знаєш, хто по-жертвував більше?» Бог нага-дав мені місце з Біблії пробідну вдову, яка поклала у

храмову скарбницю всього двілепти. Тому я щиро вдячнийкожному, хто доклав своїхзусиль при реконструкції мо-литовного будинку, чиє серцегоріло бажанням допомогти. Явпевнений, що все це сталоможливим тільки завдякиБожій благодаті».

11 вересня святкове бого-служіння «Скинії» відвідавстарший єпископ ЦХВЄУ Ми-хайло Паночко. Він сердечнопривітати церкву у новомумолитовному домі. «Я знаю,що ще донедавна це приміщен-ня мало інші функції і при-значення (Раніше тут функці-онував нічний клуб — ред.)Але тепер це прекрасний діммолитви, — сказав МихайлоСтепанович. — І я дякую Бо-гові за таке перетворення. Сьо-годні в нашому братстві фун-кціонує близько 1100молитовних будинків, у стадіїбудівництва ще 140. Але є йгромади, які орендують при-міщення для проведення бого-служінь і тільки плануютьмати власний молитовний бу-динок. Це добрий знак. У насє перспектива: приходять новілюди, відкриваються новізібрання. Церква в Україніросте».

У Києві відбулося відкриття нового дому молитви

5 жовтня у Київськомубіблійному інституті відбувсявипуск студентів очно-заочно-го відділення за програмамипасторського служіння та хри-стиянської освіти. Протягомчотирьох років студенти, здо-буваючи богословську освіту,мали можливість застосовува-ти отримані знання в практич-ному служінні в місцевих цер-квах.

4 жовтня студенти склада-ли усний комплексний екза-мен, на якому показали відпо-відний рівень знань біблійних,богословських та практичнихдисциплін.

На урочистій церемонії ви-пуску бакалаврів з привіталь-ним словом до випускниківзвернулися ректор КБІ СергійМанелюк, регіональний зас-тупник старшого єпископаЦХВЄУ, єпископ об’єднанняцерков ХВЄ Херсонської об-ласті Олександр Бабійчук,відповідальний за місіонерсь-ку діяльність Асамблей БожихСША у Північно-ЗахіднійЄвразії Норм Едвардс, Прези-дент Євангельської теологічноїсемінарії Арнольд Ластінгер.

З подячним словом від ви-пускників очно-заочноговідділення виступив старостагрупи Олександр Савчук. Зісловом настанови до випуск-ників звернувся старший єпис-коп ЦХВЄУ Михайло Паноч-ко, підкресливши важливістьслідування за Ісусом у прак-тичному житті та служінні наприкладі 12 учнів Христа.«Ісус сказав, що зробить їхловцями людей, але за умовиповного посвячення в ходіслідування за Ним».

Після вручення дипломівМихайло Паночко та АрнольдЛастінгер звершили молитвублагословення на подальшупрацю випускників на Божійниві.

Випуск студентівКБІ

52

Новини Церкви ХВЄ України (www.blag.org.ua/novyny_hve)

З 14 до 17 вересня в Одесівідбувалася 18 конференція ди-тячих служителів церков хри-стиян віри євангельської СНД.Тема конференції: «Що мичули й пізнали ... не сховає-мо від дітей наших...»

Мета конференції: зібратилідерів дитячого служіння цер-ков ХВЄ з країн СНД — ви-пускників, викладачів і органі-заторів навчання першої групи

старшого єпископа ЦХВЄУМ.С. Паночка. Також при-сутніх вітали старший пасторцерков ХВЄ Смоленської об-ласті, відповідальний за дитя-че служіння в РЦХВЄ АндрійЛісовський, президент місії«Mission Possible» Гнат Іванов,відповідальна за дитяче слу-жіння в РЦХВЄ ВалентинаФедорова. Було передано при-вітання від начальствующого

В Одесі пройшла 18 конференція дитячихслужителів

Темою другого дня конфе-ренції були слова: «Що ми чу-ли й пізнали». Учасники з’їздумали можливість зануритисяу 20-літню історію дитячогослужіння в країнах СНД, якувиклала В. І. Федорова. ГнатІванов поділився спогадамипро те, як він доставляв Бібліїта іншу літературу в Росію,зустрічався з місіонерами,їздив по різних країнах зЄвангелією. Відповідальна задитяче служіння Церкви ХВЄУкраїни Л.Ф. Оніщук розпові-ла про один з методів інтерак-тивного навчання «Едемськийсад», який дозволив присутнімставити питання і висловлю-вати пропозиції в процесізустрічі.

Третій день був присвяче-ний аналізу минулого і сучас-ного, його гасло: «Сила тачудеса Божі». Петро Капіца упроповіді зазначив, що колинаше і Боже бажання збігаєть-ся, у нас з’являється ентузі-азм, який є проявом Божої

інструкторів недільних шкіл;зробити історичний огляддвадцяти років розвитку ди-тячого служіння у церкваххристиян віри євангельськоїСНД; визначитися із подаль-шою стратегією розвитку ди-тячого служіння.

Були присутні більше як120 дитячих служителів ізрізних країн, а також викла-дачі з Фінляндії, які підготу-вали першу групу інструкторівНШ в Україні, Мір’ям Ю. іРайлі В., перекладачка Ельві-ра Х. і президент місії «MissionPossible» Гнат Іванов, якийбрав участь у виданні першихпосібників для вчителів не-дільних шкіл.

Заступник старшого пре-світера Одеського об'єднанняЦХВЄ пастор Віктор Марчен-ко зачитав привітання від

єпископа РЦХВЄ Є. А. Гра-бовенка, а також від В. К. Ша-рикова та місії «Світло длянародів» зі Швеції, які багатозробили для розвитку дитячо-го служіння в країнах СНД.

Єпископ об’єднання церковХВЄ Московської областіРЦХВЄ Н. П. Рещиковецьподілився з присутніми досві-дом і дав корисні настанови.

сили. Ю. Мір’ям у своїй лекціїрозповіла про те, що 80%дітей ще не чули про ІсусаХриста.

В останній день конференціїпід гаслом: «Звіщай роду на-ступному про славу Господню!»учасники обговорили перспек-тиви розвитку дитячого слу-жіння в країнах СНД.

53

Новини Церкви ХВЄ України (www.blag.org.ua/novyny_hve)

У Львові пройшов вечір, при-свячений 20-річчю телепере-

дачі «Вічне джерело»

4 грудня 2011 року о 16:00 вийшла в ефір1141 телепередача «Вічне джерело» автора іведучого Василя Боєчка. Її запис був публіч-ним і відбувся напередодні у святковій атмос-фері львівського Палацу учнівської молоді. 357годин, проведених в ефірі Львівського облас-ного телебачення! З нагоди 20-річчя від днятрансляції першої передачі (3 грудня 1991р.)Василь Михайлович запросив друзів, співпра-цівників та усіх, кому не байдуже поширенняБожого Слова, щоб дати, за його словами,«творчий і духовний звіт» своєї праці. Середгостей ювілею були служителі з різних хрис-тиянських конфесій, політичні, громадські такультурні діячі України.

У вступному слові Василя Боєчка, у якомувін коротко розповів історію заснування пере-дачі «Вічне джерело» у напруженій суспільнійатмосфері початку 90-х років, звучав біль іпереживання за сьогодення українського наро-ду: «Я не чекаю ні одного дифірамба, ні одногопохвального слова. Я залишаюся глибоко за-журеним за мій і ваш рідний український край,щоби не сталося з ним згідно слів Соломона:«Коли відступить край від Господа — багатовін має вождів». Єпископ порівняв долю Ук-раїни із біблійною оповіддю про воскресінняЛазаря: «Уже 20 років ми не можемо розв’я-зати «погребальні полотна», щоби ця країнастала на чолі народів, а не була в ар’єргарді».Завершуючи своє звернення, він закликав доєдності та консолідації навколо Христової ідеї:«Даймо Україні людей, які не наділені по-

літичними регаліями, не є залежні від якихосьгрошових потоків. Людей високої ідеї, чистогополум’яного серця! Їх чекає наш край. Вінчекає великих духовних відвідин, які кончепотрібні — вище усіх реформ! Я вірю: наш муд-рий народ чує цей голос любові Спасителя ідякую Богу за кращу долю, яка прийде у нашкрай».

У своєму вітальному слові архієпископ УПЦАвгустин звернув увагу на те, що праця ВасиляБоєчка спрямована не на розділення, а на об’-єднання християн різних спрямувань. «Ми бу-демо молитися, щоб ви проповідували якомогадовше!» — сказав він.

Архієпископ РКЦ Степан Лучицький приві-тав автора із 40-річчям пасторського служінняі подякував йому та усім співпрацівникам «задокладання зусиль до проголошення на земліслави Вічного Триєдиного Бога».

Від імені Українського Католицького Уні-верситету, у якому викладає Василь Михайло-вич, висловив привітання його віце-ректорМирослав Маринович. «Можуть довкола стріля-ти гармати, падати дощі, та й за ці двадцятьроків було багато бур, — та ви продовжувалисіяти! Це викликає тільки одне почуття — по-чуття вдячності. Хочу подякувати Вам і якполітв’язню за вашу вірність і любов до Ук-раїни — тиху, спокійну, некрикливу, не намайданах засвідчену. А засвідчену у важкійпраці ширення Христового Слова та людино-любства. І ви маєте прекрасний плід!..»

«20 років передачі. 20 років незалежностіУкраїни. Ці два явища — взаємопов’язані, боздобути політичну самостійність народ можетільки тоді, коли усвідомить необхідність здо-буття власної духовної свободи. Ваші передачі— сповнені високого гармонійного смислу, вонибудять наші душі, спонукають до поважноїдуховної роботи», — зауважив начальник го-ловного правління внутрішньої політикиЛьвівської обласної державної адміністрації ІгорДержко.

Генеральний директор Львівської телераді-окомпанії, Голова обласної організації Спілкижурналістів України Ярослав Климович, якийє одним із тих, хто стояв біля витоків передачі«Вічне джерело», зазначив, що сьогодні кожентелеканал намагається підняти свій рейтингза рахунок шоу, які часто відволікають люди-ну від моральних цінностей, та Львівська Те-лерадіокомпанія намагалася дати можливістьпредставникам різних конфесій донести до гля-дачів саме Боже Слово. «Тому ми і надалі пла-нуємо продовжувати співпрацю з колективом,який творить передачу «Вічне джерело». Вонотому і називається вічним — що не може зу-пинитися!»

54

Новини Церкви ХВЄ України (www.blag.org.ua/novyny_hve)

6 жовтня у приміщенніЛьвівської богословської семі-нарії відбулася зустріч хрис-тиян-науковців. Ініціаторомзустрічі став відділ освітиЦХВЄУ за сприяння першогозаступника старшого єписко-па ЦХВЄУ Миколи Синюка.Учасники конференції прийня-ли рішення організувати Об’-єднання християн-науковцівЦХВЄУ. Головою оргкомітету,до якого ввійшли заступникстаршого єпископа ЦХВЄУМикола Синюк, керівниквідділу освіти ЦХВЄУ ВікторВознюк та кандидат економі-чних наук, старший науковийспівробітник Інституту регіо-нальних досліджень Мар’янаМельник, одноголосно обранокерівника дослідницького цен-тру ЄААА, кандидата історич-них наук, декана магістерсь-кої програми Львівськоїбогословської семінарії Рома-на Соловія.

На початку зустрічі стар-ший пресвітер обласного об’єд-нання церков ХВЄ Рівненщи-ни єпископ Віктор Боришкевичзвернувся до присутніх ізвступним словом. «Те, що митут зібралися, — чудо Боже,— сказав Віктор Дем’янович.— Особисто я в дитинстві лю-бив математику, вчився всільськогосподарському тех-нікумі на бухгалтера, але підкінець навчання за віру в Богамене вигнали. Нині інший час,наші діти можуть здобувативищу освіту, і це приємно».

Микола Синюк, який мо-дерував зустріч, передав вітан-ня від старшого єпископаЦХВЄУ Михайла Паночка інаголосив, що «науковцізібралися тут, щоб побачити,що вони не самотні, а такожщоб консолідувати свої ресур-си». Прочитавши уривок ізДій святих апостолів, Мико-

ла Петрович пояснив, як Богкличе до себе науковця. «Самечерез читання Слова Божого— Біблії розумна людина можеотримати відповіді на свої пи-тання», — резюмував єпископ.

Керівник дослідницькогоцентру ЄААА, кандидат істо-ричних наук, декан магістерсь-кої програми Львівської бого-словської семінарії РоманСоловій прочитав доповідь натему «Роль наукової і творчоїінтелігенції в церкві ХВЄ».Говорячи про специфіку нау-кової і творчої інтелігенції,Роман Павлович сказав: «Целюди розумової і творчої праці,які мають для цього відповід-ну освіту, незалежність та сво-боду думки. Однак, на відмінувід науковців-богословів, вонимайже не інтегровані в життяцеркви. Ці люди володіютьвеликим потенціалом, якиймайже не використовується. І,на жаль, в наших церквах щеіснує підозріливе ставлення доосвічених людей, виникаютьсумніви у глибині їхньої віри».

Спікер подав своє бачення

того, як можна з користю ви-користовувати потенціал нау-ковців: «Всередині церкви:аналітика і консультативнадопомога керівництву церкви(суспільні тенденції, політичніпроцеси, правові рішення; ви-ховання християнської молоді,прищеплення їм цінностей ос-віти і культури. За межамицеркви: євангелізаційна фун-кція (поширення християнсь-ких цінностей серед своїхспівробітників, вплив на сту-дентів (біблійні гуртки, нефор-мальний вплив), особливароль християн-діячів культу-ри — вони можуть впливатина широку аудиторію; про-світницька функція (поширен-ня інформації про життя і слу-жіння церков ХВЄ в науковихколах, у владних структурахі в ЗМІ, спростування стерео-типів про те, що євангельськіхристияни — це обскуранти,неосвічені люди, релігійні фа-натики).

На зустрічі було прийнятерішення про утворення групиіз науковців для здобуття бо-гословської освіти при одномуз навчальних закладівЦХВЄУ.

Богдан Галюк

Відбулася установча конференціяОб’єднання християн-науковців

Церкви ХВЄУ

55

Новини Церкви ХВЄ України (www.blag.org.ua/novyny_hve)

21.09.2011. В Українівперше відбувся молитовнийсніданок за участю європейсь-ких та українських політиків,духовенства, громадськихорганізацій та представниківдипломатичного корпусу. Се-ред європейських гостей булипрезидент Європейського хри-стиянського політичного руху(ЄХПР) Пітер Возу, координа-тор молитовної групи Німеч-чини Тіло Штайнберг, пред-ставник ЄХПР у Східній таПівденній Європі Лео ван Дюз-бург. Загалом до України при-їхали представники 12 країнсвіту.

Молитовні сніданки в євро-пейських країнах проводять-ся вже понад 50 років.

П. Возу, зокрема, висловивзадоволення тим, що «Украї-на долучилась до давньої прак-тики європейських країн упроведенні молитовних сні-данків». «Завдання нашогоруху, — сказав він, — набли-зити кожного до християнсь-ких коренів, об’єднати хрис-тиян».

Народний депутат, членколегії партії Християнсько-демократичний союз ОксанаБілозір відзначила симво-лічність того, що «перший вУкраїні сніданок, відбуваєть-ся саме на дніпровських схи-лах, на святій апостольськійземлі». «Ми рідко можемо по-

бачити політика, який молить-ся або читає Святе Писання»,— сказала вона.

Під час сніданку політики,громадські діячі, експерти тапредстоятелі церков обміняли-ся думками щодо політичнихта соціальних проблем. Якповідомив народний депутатВолодимир Марущенко, «мирозпочали дискусію щодо ак-туальних проблем сім’ї, і спо-діваюсь її продовжити як підчас сьогоднішніх парламентсь-ких слухань «Інститут сім’ї вУкраїні».

Старший єпископ ЦерквиХВЄ України Михайло Паноч-ко, коментуючи цю подію ска-зав: «На мою думку, це пер-ша ластівка, яка свідчить, щонаступає весна. На початкузустрічі Оксана Білозір прочи-

тала історію з 22 розділу Єван-гелії від Івана про те, як Ісусприготував учням сніданок. Усвоєму виступі я розвинув цюдумку, нагадавши, що учніХриста тоді були розбиті, роз-чаровані й повернулися до ста-рого ремесла. Вони були про-фесіоналами-рибаками, алетієї ночі в них нічого не вий-шло — нічого не зловили. Такнині і в Україні: все є — іможливості, і професіонали, ауспіху немає. Успіх прийшов,коли учні послухали Христа.Так і Україна буде мати успіх,політики матимуть успіх,коли будуть із Богом. Іменатих політиків, які ходили підБогом, вкриті славою, іменаполітиків, які ходили безБога, вкриті безслав’ям. Занами вибір. І на закінченнявиступу я сказав: «Хай живеУкраїна, але слава нехай будеБогові!»

У Києві вперше відбувся Молитовнийсніданок

56