ЛЬВІВСЬКА МІСЬКА РАДА

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

МІЖНАРОДНА АСОЦІАЦІЯ

ІСТОРИКІВ ПРАВА

300 років Конституції

Гетьмана України Пилипа Орлика:

проблеми становлення і розвитку

українського державотворення

Матеріали Міжнародної

науково-практичної конференції

14 травня 2010 року

Львів

2010

- 2 -

УДК 340

ББК 67

М 34

Рекомендовано до друку Вченою радою

Львівського державного університету внутрішніх справ

(протокол № 8 від 30 квітня 2010 р.)

В і д п о в і д а л ь н і з а в и п у с к:

Гарасимів Т.З., кандидат юридичних наук, доцент;

Гетьманчук М.П., доктор історичних наук, професор;

Панкевич О.З., кандидат юридичних наук, доцент

300 років Конституції Гетьмана України Пилипа Орлика:

М 34 проблеми становлення і розвитку українського державотво-

рення: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції /

Львівський державний університет внутрішніх справ. – Львів:

ЛьвДУВС, 2010. – 284 с.

У збірнику вміщено тези доповідей та повідомлень

учасників Міжнародної науково-практичної конференції, що ві-

дбулася у Львівському державному університеті внутрішніх

справ 14 травня 2010 року. На пленарному та секційних засі-

дань висвітлено матеріали історичного значення Конституції

Пилипа Орлика, обговорено проблеми становлення та розвитку

українського державотворення та правотворення сучасності.

Матеріали конференції будуть корисними для працівни-

ків-правоохоронців, викладачів, молодих фахівців, курсантів і

студентів.

Тези доповідей і повідомлень опубліковано в авторській

редакції.

УДК 340

ББК 67

Львівський державний університет

внутрішніх справ, 2010

- 3 -

Вельмишановні пані й панове!

Один з відомих сучасних львівських істориків Я. Грицак якось

сказав, що у теперішній суспільно поляризованій Україні найбільш

доцільно відзначати річниці не битв чи війн, бо тоді ми ще раз прире-

чені їх пережити, а «ідеї і формування», а також час, пов’язаний з їх

становленням чи утвердженням. Відзначаючи останні, ми заглиблює-

мося в минуле, замислюємося над сьогоденням, а отже, вибудовуємо

прийдешнє.

У цьому сенсі наша конференція, присвячена 300-річчю першої

Конституції України Пилипа Орлика, виконує не лише пізнавальну

функцію, а має й практичну мету – дає можливість спрогнозувати, в

якому напрямі сьогодні повинні розвиватися національне законодавст-

во та державотворення; дозволяє відповісти на питання, якими сьогод-

ні нерідко спекулюють: чи маємо ми, українці, власні політико-правові

основи, сталі правові традиції державотворення, чи існує непере-

рвність українського державотворчого процесу.

З огляду на це козацька доба – не просто одна зі сторінок украї-

нської історії, а грандіозний шар історичної пам’яті народу, важливий

період еволюції української держави як на ідеологічному, так і на ін-

ституційному рівні. У період козаччини відбувалися процеси, які ви-

значили особливості формування і розвитку новочасної української

держави, і паралельно - української націогенези.

Як і у козацьку добу, так і зараз Україна зіткнулася принаймні з

кількома давніми проблемами: перерозподілом державної влади з ме-

тою впровадження нової, ефективнішої її організації та пошуком сус-

пільно-політичної еліти, яка змогла б реалізувати концепцію націона-

льного державотворення. Для успішного вирішення таких завдань,

очевидно, слід скористатися історичним досвідом пошуку форм і шля-

хів розвитку національної державності й державного будівництва. Ва-

рто звернути увагу на сутність і характер козацького державотворення

(процес впровадження і розвитку суспільних і політичних структур) і

на державні перетворення, запропоновані українською політичною

еміграцією першої половини XVIII століття, найважливішою постаттю

якої був гетьман Пилип Орлик. Такий аналіз мав би дати можливість

краще усвідомити логіку сучасних державно-правових явищ, допомог-

ти спрогнозувати перспективи реформування державного апарату

України, розвитку вітчизняної державності на сучасному етапі.

- 4 -

Це перше. І друге.

Ми повинні бути свідомі того, що саме в ці дні 300 років тому –

1710 р. – був укладений унікальний політико-правовий документ «Па-

кти та конституції законів та вільностей Війська Запорозького», який

вже в наші дні торимав назву «Конституція Пилипа Орлика». Він трак-

тується як перша у світі конституція, згідно з вітчизняною політико-

правовою «міфологією». Насправді цей документ конституцією дер-

жави не був і об’єктивно не міг бути. Ті, хто намагаються його відпо-

відно трактувати, не враховують юридичну природу конституції як

основного закону держави, як продукту певного етапу суспільно-

політичного розвитку. Не повинна вводити в оману і назва документа,

адже у Речі Посполитій ХVІІ ст. (звідки, вочевидь, походить відповід-

не запозичення) термін «конституції» вживався для позначення різних

актів, які ухвалював за наслідками своєї роботи орган станового пред-

ставництва – сейм.

За деякими зовнішніми ознаками «Пакти та конституції законів

та вільностей Війська Запорозького» нагадували феодальні правові

форми регулювання відносин, що виникали в середовищі панівної вер-

стви у зв’язку з організацією і здійсненням влади. Такі форми, як і самі

«Пакти та конституції», мали договірний характер. Однак за своїм змі-

стом вони мають вигляд мало не антиподів. Унікальність «Пактів та

конституцій» передусім у тому, що в цьому документі чи не вперше на

відповідному рівні йшлося про матеріальні інтереси «нещасного прос-

толюду». Тобто маємо перші паростки ідеології «служіння» держави

інтересам людини. Підкреслимо також, що цей документ став вищою

точкою політичного мислення українців у XVIII столітті, бо фактично

проголошував в Україні незалежну республіку. Вважаю, що у кожнім

разі «Пакти та конституції законів та вольностей Війська Запорозько-

го» стали не лише явищем вітчизняної думки, але й помітним внеском

до скарбниці європейської і світової політично-правової думки.

На завершення свого короткого виступу хочу сказати, що наша

конференція зорієнтована на те, аби допомогти нам, українцям, зайня-

ти тверду громадянську позицію у розбудові демократичної та право-

вої держави. І саме звернення до історичного досвіду українського

державо- та правотворення – запорука гідного прийдешнього.

Б.В. Щур,

ректор Львівського державного університету

внутрішніх справ,

кандидат юридичних наук, доцент

- 5 -

КОНСТИТУЦІЯ

ГЕТЬМАНА УКРАЇНИ ПИЛИПА ОРЛИКА:

ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ

УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

М.П. Гетьманчук, доктор історичних наук, професор

(Львівський державний університет

внутрішніх справ)

СЕРГІЙ ШЕЛУХІН ПРО ПРАВОВУ ОРГАНІЗАЦІЮ СУСПІЛЬСТВА

ЯК НЕОБХІДНУ УМОВУ РОЗБУДОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Україна сьогодні стала на шлях формування правової держа-

ви. Формування правової держави, що є загальносвітовою тенден-

цією. Цей процес вимагає послідовного втілення в практику держа-

вного врядування ряду важливих принципів. У цьому контексті

доцільно проаналізувати науково-практичний правничий досвід

С. Шелухіна, який обстоював думку, що державне право – найдос-

товірніший показник політичної культури будь-якого народу.

Опираючись на історичні факти, С. Шелухін вказує, що до

1842 р. в Україні дійсним вважалося українське писане (Полтавська

та Чернігівська губернії) і звичаєве право. Тільки після 1842 р. у

більшості регіонів України було запроваджене російське законо-

давство, яке було «переповнене рецепціями західно-європейського

та українського права» [1]. Це дало підстави вченому стверджува-

ти, що український народ не тільки не загубив власного національ-

ного правового мислення, а й зберіг свої правові традиції та продо-

вжував їх розвивати.

Загальноросійське право в Наддніпрянській Україні, хоча й

існувало поряд з українізованими рецепціями, було остаточно

впроваджено, за даними С. Шелухіна, в 1840 р., однак на рівні зви-

чаєвого права серед 90% населення залишилось право українське.

В Галичині ж, зазначає дослідник, замість українського права, у

- 6 -

1435 р. запроваджувався польський «Вісліцкий статут». Галичина

декілька століть жила саме за польським правом. Водночас вчений

наголошує на тому, що: «…українське право старіше від польсько-

го і сьогодні ще й живе власною правовою психологією» [2, с. 405].

Суспільно-політичне життя країни, на думку С. Шелухіна,

може базуватися винятково на національній правосвідомості. Наці-

ональне право – це витвір народу, якщо конкретніше, – то його ін-

телігенції. Воно лежить в основі всього національного і соціально-

го життя [1]. «Законність, – на думку дослідника, – єднає, а безза-

коння роз’єднує громадянство і єднає хiба тільки злочинців»

[3, с. 17]. Неодноразово С. Шелухін наголошував на тому, що па-

нування в країні одного народу над іншим, збільшення його прав є

грубим порушенням принципів правової держави на користь при-

мітивізму.

Правова держава, вказує С.Шелухін, повинна спиратись на

дипломатію права, а не на дипломатію грубої сили. У своїх працях

вчений зіставляє правові норми із нормами застосування фізичної

(грубої) сили. Протиправне її вживання є насильством, злочином,

розбоєм, тому не творить права [3, с. 7].

Домінуюча роль фізичної сили, зауважує він, породжує

антисоціальне зло, тим самим спричиняє рух за правопорядок,

соціальний лад, свободу, мир, який досить часто веде до імпе-

ріалістичних воєн.

Для дослідження тогочасної правової системи України

С. Шелухін використав власний юридичний досвід, оскільки безпо-

середньо брав активну участь у правовому житті. Однією з вагомих

причин поразки національно-визвольних змагань українського на-

роду С. Шелухін називає низьку правoву організацію суспільства.

Він неодноразово звинувачував М. Грушевського в тому, що той «у

державно-правових питаннях обходився без правників» [4, Ф. 4465,

оп. 1, спр. 972, арк. 1].

Вчений із занепокоєнням та тривогою відзначав, що в Украї-

ні повсюдно розкрадалося державне майно, процвітав протекціо-

нізм. Тоді, коли справжні українські патріоти вели боротьбу за во-

лю українського народу і Батьківщини, її державність і самостій-

ність, з болем вказує С. Шелухін, дипломатичні представники УНР

розкрадали чималі державні кошти. Факти підкупу державних

- 7 -

службовців, підкреслює вчений, породжували повну безкарність.

Доказом цього, продовжує він, стала діяльність С. Петлюри і його

найближчого оточення.

На думку С. Шелухіна, Директорія в особах В. Винниченка і

С. Петлюри «відштовхувала досвідчених діячів, гнала їх геть, особ-

ливо соціалістів-федералістів…» [3, с. 19].

С. Шелухін вказує, зокрема, що С. Петлюра намагався запро-

вадити в країні авторитарний стиль керівництва, позбавляючи прав

інших членів Директорії. Вчений доказує, що нелегітимно створи-

вши Моркотунівський приватний комітет, С. Петлюра разом із

прибічниками, відповідно до акта під назвою «Закон про Тимчасо-

ве Верховне управління», намагався сам розпоряджатися всіма ре-

сурсами держави: народом, територією, владою, укладенням між-

народних угод, які часом навіть суперечили інтересам України.

Як правознавець, вчений підкреслює, що для однієї держави

двох Конституцій існувати не може. Легітимною, на його погляд,

була Конституція від 28 січня 1919 р., яка була прийнята Трудо-

вим Конгресом. Натомість «Закон про Тимчасове Верховне

Управління», на думку С. Шелухіна, був вчинком узурпаційного

характеру, антидержавного і антинародного спрямування. У черв-

ні 1919 р. Директорія навіть прийняла постанову, згідно з якою

всі її акти без підпису С. Петлюри вважалися недійсними. На ду-

мку С. Шелухіна, це ще раз підтверджує, «що у Петлюри амбіт-

ність, егоїзм, жадоба влади й особистість вище держави, вище від

державних інтересів і вище закону» [5, с. 17]. Доказом цього був

Варшавський договір, який став «таємницею не тільки для україн-

ського народу, але й для членів Директорії, іменем яких творив-

ся» [6, с. 7]. Необхідно вказати й на такий цікавий факт, що саме

С. Шелухін віднайшов його рукописну копію в архіві, вивчив і

проаналізував її з правової точки зору.

Як фахівець з правових питань, С. Шелухін не раз наголошу-

вав, що зазначений договір складений юридично неграмотно. По-

перше, з боку УНР договір був підписаний міністром закордонних

справ А. Лівицьким. На думку С. Шелухіна як фахівця-право-

знавця, А. Лівицький не мав юридичного права підписувати дого-

вір. Згідно з постановою Директорії від 15 листопада 1919 р., упов-

новаженими у міжнародних справах були Ф. Швець і О. Макарен-

- 8 -

ко. Варшавський договір передбачав надання повноважень лише

одній особі – С. Петлюрі. Було очевидним, що цей договір руйнує

саму основу верховної влади в Україні у відповідності до Консти-

туції 28 січня 1919 р. Натомість, зазначає С. Шелухін, він вказує

«на намагання С. Петлюри знищити цю Конституцію, скасувати

Директорію, перетворити її у фікцію та утворити своє єдиновлас-

тіє» [6, с. 18].

По-друге, Варшавський договір між УНР і Польщею був ук-

ладений із домінуванням політичних інтересів лише польської сто-

рони.

По-третє, визнання держави як суб’єкта міжнародного пра-

ва включає й визнання всіх елементів держави, в тому числі й на-

роду. Натомість у договорі від 21 квітня 1920 р. не тільки про на-

родний суверенітет, а й взагалі про український нород навіть не

згадується. Тому його трактують як об’єкт договору, щоб розпо-

ряджатися ним, як «безвольним та безсловесним, безправним і

недієздатним» [6, с. 26].

Сутність Варшавського договору С.Шелухін вважав антиук-

раїнською: «Цей договір від початку до кінця б’є по почуттях честі

й гідності національної, по доброму імені й по інтересах українсь-

кої нації, живе тіло якої він ріже холоднокровно і шматує так, як це

можуть робити тільки вороги життя, існування, свободи і розвитку

українського народу» [7, с. 201–202]. Незважаючи на критику

С. Петлюри, С. Шелухін засуджував вбивство Головного отамана

більшовицьким агентом С. Шварцбартом. На його думку, С. Пет-

люру безпідставно звинувачували в організації погромів [8,

Ф. 3695, оп.1, спр. 81, арк. 1]. Для підтвердження своєї позиції він

наводить приклад про те, що в грудні 1918 р. С. Петлюрою було

виділено десять мільйонів карбованців для допомоги євреям, які

постраждали від погромів, а також було вжито заходів проти пог-

ромів, які здійснювались невідомими бандами.

Використовуючи значний фактичний матеріал, С.Шелухін

показує, як нехтування правовими нормами політичною елітою

України призвело до руйнування української державності в 1917–

1920 рр. Як юрист з досвідом роботи в судових інстанціях ще з ча-

сів Російської імперії, він вважав, що державна організація повинна

базуватися винятково на правових нормах. Саме правові засади

- 9 -

державного устрою забезпечать позитивний перебіг державотвор-

чих процесів, світове визнання України як повноправного суб’єкта

міжнародних відносин.

Вчений не лише виділив основні складові компоненти украї-

нської національної ідеї – релігію, мову та право, – а й розробив

шляхи її реалізації [8, с. 147–171]. Основні чинники єдності нації,

на його думку, не повинні бути одноманітними, проте мають пере-

бувати у внутрішній духовній єдності та солідарності. Він захищав

ідею організації Української Автокефальної Православної Церкви,

яка б базувалася на демократичних і народних засадах. Що ж сто-

сувалося мови, то С. Шелухін наголошував на необхідності ви-

знання української мови як єдиної державної. Водночас вживання

рідної мови національними меншинами в Україні повинно було

забезпечуватися спеціальними законами.

Правова єдність нації, наголошував С. Шелухін, можлива

лише за умови відродження і поступового запровадження українсь-

кого національного права. У своїх наукових працях С. Шелухін

неодноразово застерігав, що без консолідації українського народу в

єдину національну силу процес відбудови Української держави бу-

де приречений на поразку.

–––––––––––––– 1. Шелухін С. Старі болячки / С. Шелухін // Український Голос. – Він-

ніпег. – 1925. – 11 лютого.

2. Потульницький В. Історія української політології (Концепції держа-вності в українській зарубіжній історико-політичній науці) / В. Потульниць-

кий. – К.: Либідь, 1992. – 232 с.

3. Шелухін С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів / С. Шелухін. – Дрогобич: Бескид, 1992. – 249 с.

4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління. – Ф. 4465 (Колекція документальних матеріалів українських націоналістичних

емігрантських установ, організацій, осіб).

5. Шелухін С. Петлюрівці в світлі права / С. Шелухін. – Львів; Відень: Український прапор, 1922. – 24 с.

6. Шелухін С. Варшавський договір між Поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 р. / С. Шелухін. – Прага: Нова Україна, 1926. – 40 с.

7. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914–1923 рр. / В. Верига. – Жовква: Місіонер, 1998. – Т. 2. – 502 с.

8. Гетьманчук М.П. Сергій Шелухін: суспільно-політичні погляди та державотворчі ідеали / М.П. Гетьманчук, Я.Б. Турчин. – Львів: Дослідно-

видавничий центр Наукового товариства ім. Шевченка, 2006. – 214 с.

- 10 -

О.Б. Андрушевський, студент

(Львівський державний університет

внутрішніх справ)

НАУКОВІ ПІДХОДИ ЩОДО ВИВЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ

ПИЛИПА ОРЛИКА

Щодо історії створення цього визначного документа та його

практичного застосування існують неоднозначні погляди та

висновки. Наприклад, видатний канадський вчений О. Субтельний

писав наступне:

«У 1710 р. Пилипа Орлика (1710–1742), що при Мазепі був

генеральним писарем, обирають гетьманом у вигнанні.

Намагаючись завоювати собі підтримку, Орлик складає проект так

званої Бендерської конституції. Нею він зобов’язувався обмежити

гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію,

зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й

церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він

здобуде владу на Україні.

За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими

татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 р.

розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян на

Україні. Після кількох вражаючих успіхів цей похід провалився.

Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників

їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках

підтримки своєї справи.

Врешті-решт гетьмана у вигнанні інтернували в Оттоман-

ській імперії. Проте він не припиняв бомбардувати французь-

ких, польських, шведських і турецьких політичних діячів

маніфестами про недолю України та разом із сином Григорієм

планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від

«московського ярма» [1].

Українські вчені А.Г. Слюсаренко та М.В. Томенко, навпаки,

без жодних вагань заявляють, що ««Пакти й Конституції» … і є

першою європейською конституцією в сучасному її розумінні, а

- 11 -

Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до

1714 р.» [2].

Н. Полонська-Василенко так характеризує цю подію: «Ця

конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату,

старшини як провідної верстви України та Запоріжжя як її

військової сили, була в той же час маніфестом державної волі

української нації перед цілим культурним світом … До цього

можна додати, що поява її негайно після Полтавської катастрофи

може в значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана

зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого

ґрунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили,

яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею…

Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в

боротьбі за її незалежність» [3].

«При тім списано інтересні постанови, яке має бути

правлїннє гетьманське, хоч сі постанови не були здійснені, бо

взяти Україну в свої руки сим людям не удало ся ніколи, – але

вони цікаві, як вираз поглядів і бажань сих людей, що зв’язали

свою долю з визволеннєм України. В постановах сих богато

нового, що могло б бути важним кроком наперед», – зауважує

М.С. Грушевський [4].

Отже, як ми бачимо, погляди більш авторитетних вчених

схиляються до того, щоб вважати «Пакти і Конституції…»

лише талановитим твором людей, котрі попередили час на

майже 70 років (а саме через стільки часу з’явилися перші

конституції Європи та США). Але, беручи до уваги історичні

обставини епохи Північної війни, було б занадто ризиковано

розглядати цей документ як такий, що приніс би українському

народові реальну користь.

Незважаючи на це, сучасна історична наука України нама-

гається розглядати твір Пилипа Орлика як першу конституцію в

світовій історії. Що ж мають на увазі вчені-історики, використовуючи

цей термін, такий простий та звичний на перший перший погляд?

–––––––––––––– 1. Субтельний О. Україна. Історія / О. Субтельний // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: CD-ROM «Антологія історії України»

- 12 -

2. Слюсаренко А.Г. Історія української конституції / А.Г. Слюсарен-ко, М.В. Томенко. – К., 1993. – С. 9

3. Полонська-Василенко Н. Історія України / Н. Полонська-Василенко. – К., 1995. – С. 173.

4. Грушевський М.С. Ілюстрована Історія України / М.С. Грушевсь-кий // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: CD-ROM «Антологія історії

України».

Р.Б. Бедрій, кандидат юридичних наук, доцент

(Львівський державний університет

внутрішніх справ)

РОЗПОДІЛ ВЛАД ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ ПИЛИПА ОРЛИКА

У сучасних умовах українського державотворення дуже ак-

туальним питанням є ефективний розподіл повноважень між влад-

ними структурами. Вирішенню цієї непростої проблеми, поза

сумнівом, сприятиме врахування історичного конституційного

досвіду в Україні щодо регламентації принципу розподілу влад.

Договір під назвою «Пакти і Конституції прав та вольно-

стей Війська Запорозького» було укладено між гетьманом Війська

Запорозького та старшиною, полковниками, а також Військом

Запорозьким 5 (16) квітня 1710 р. у місті Бендери. Цей акт

увійшов в історію як Конституція Української Гетьманської дер-

жави, або ж Конституція Пилипа Орлика чи Бендерська

Конституція. Вона складається з преамбули і 16 статей, в яких

сформульовано основи устрою держави, організації державної

влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судо-

ву, права гетьмана, Генеральної Ради, Генерального суду, козаків

та інших верств населення.

Змістовна унікальність Конституції П. Орлика «як документа

на зламі середньовічного та новочасного конституціоналізму»

полягає у тому, що він увібрав надбання європейської політико-

правової думки та української демократично-правової традиції

[1, с. 388]. Слід підкреслити, що цей документ майже на 70 років

випередив Декларацію про незалежність США (1776 р.), майже на

- 13 -

80 років – одну з перших у світі Конституцію США (1787 р.),

французьку Декларацію прав людини і громадянина (1789 р.) і

перші європейські конституції Польщі та Франції (1791 р.) [2, с.

11].

Конституцію можна поділити на дві різних за функціями

частини: декларативну і, власне, суспільний договір.

Декларативна частина документа має, на наш погляд, дуже

важливе значення як маніфест «мазепинського» руху, тобто як про-

грама борців за українську незалежність початку XVIII ст. Серед

декларативних положень, яким присвячено преамбулу та перші три

статті документа, можна виділити такі: 1) концепція етнічно-

державної історії української нації, що пояснює наступні п’ять

постулатів; 2) державна незалежність України; 3) православна віра

як державна релігія; 4) вічність і недоторканність встановлених

кордонів; 5) затвердження шведської протекції над Україною (фак-

тично встановлення союзу двох держав); 6) необхідність встанов-

лення дружніх і союзних відносин з Кримським ханством [3, с. 36].

Аналіз зазначених декларативних положень Конституції

дає можливість зробити висновок, що вони досить повно розкри-

вають систему державного суверенітету України і принципи її

зовнішньої політики. У преамбулі Конституції вказується на те,

що вона складена для попередження самодержавних замахів

гетьманів, що перейняли московську деспотію, для підтвердження

старих вольностей. Але функції документа в цьому плані істотно

перевищують межі зазначеної тези. Конституція описує не стільки

старі норми, скільки зовсім новий і вперше зафіксований устрій

козацької держави. Цим питанням у документі присвячено арти-

кули VІ–Х, ХІV–ХV.

Висловлюючись сучасною мовою, в Україні за Конституцією

встановлювалася парламентська республіка. Основою її мало стати

загальне виборче право, виборність усіх цивільних та військових

посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Парламент – Гетьманська військова рада у складі старшини,

цивільних полковників з урядниками і сотниками, генеральних

радників від полків (по декілька «знатних ветеранів досвідчених і

вельми заслужених мужів» від кожного полку) і послів від Низово-

го Війська Запорозького вирішувала справи державної ваги. Пи-

- 14 -

тання для обговорення в парламенті формулював і вносив гетьман.

Генеральна Військова рада мала збиратися тричі на рік: на Різдво,

Великдень та Покрову.

Всі парламентарі повинні присягати на вірність державі.

Вони мали право вимагати звіту від гетьмана про його діяльність,

«докоряти» йому «за порушення законів і вольностей бать-

ківщини» і, очевидно, притягати його до відповідальності. Отже,

Конституція закріплювала давню козацьку традицію – присягати

на вірність народу та Вітчизні. Гетьман же зобов’язувався згідно з

вимогами Конституції поважати своїх старшин, мати їх за

побратимів, а не за слуг, не вважати їх своїми власними

підручними [4, с. 190].

Таким чином, Україна переходила до територіального пред-

ставництва. Цей устрій відповідає головним постулатам західних

буржуазних конституцій, що відрізняє їх від середньовічних прав-

ничих актів і є загальновизнаним у світі в наш час.

У період між засіданням Генеральної військової ради найви-

щу виконавчу владу уособлював гетьман разом із генеральною

старшиною. Уряди полковників і сотників, які були не тільки

військовими керівниками, а й мали всю повноту влади на

територіях підлеглих полків і сотень, теж були виборними. Уряд

обирали «вільними голосами», а гетьман тільки затверджував. До

його складу входив, в числі інших, генеральний скарбник (міністр

фінансів) зі своїм апаратом: по два підскарбії у кожному полку,

яким підлягали по одному скарбнику в кожному місті.

Генеральний скарбник мав завідувати державною казною,

стежити за прибутками і витратами держави, перебираючи цю

функцію від гетьмана і тим відділяючи казну державну від скарбу

гетьманського.

Конституція передбачала також інститут генеральних рад-

ників, які, крім сталої участі в Генеральній раді, були наділені пов-

новаженнями у сфері управлінської діяльності, зокрема «достерігати

справедливого ладу, брати участь в управлінні, кермуючи з допомо-

гою загальних порад, а також приглядатися і рішуче виступати проти

кривд і утисків посполитому люду» [4, с. 190].

- 15 -

Запровадження цього інституту було політичним завершен-

ням процесу утворення старшинської аристократії («значного

військового товариства») у Гетьманщині.

Гетьман перебував у становищі сучасного спікера парламен-

ту. Новообраний гетьман складав присягу на вірність державі.

Гетьман був підзвітний парламентові і обирався та виводився ним з

уряду. Гетьман користувався прибутками з рангових маєтностей.

Він не мав права карати за образу чи змову проти своєї особи, а

віддавав ці справи в Генеральний суд.

Місцеву адміністрацію уособлювали полковники з пол-

ковими старшинськими радами (до яких входили і генеральні

радники від полку), полковими і міськими підскарбіями та ниж-

чою адміністрацією. Полковники, як і гетьман, отримували певні

рангові маєтності.

Судовій владі у Конституції присвячено менше уваги, ніж

іншим гілкам влади. Встановлюється найвищий у державі Гене-

ральний суд, який уповноважений розглядати всі судові справи

державної ваги.

Унікальність Конституції Пилипа Орлика полягає насампе-

ред у тому, що на початку XVIII ст., коли на завершеному етапі

епохи відродження зароджувалися основи класичного

Просвітництва, у провідних європейських країнах утверджувався

абсолютизм влади, козацька еліта в особі наказного гетьмана за-

пропонувала юридичну форму суспільного договору, основні ідеї

якого поєднувалися з народним суверенітетом і закріпленням

розподілу функцій державної влади.

Як справедливо відзначають науковці, за сформульованими в

ній принципами організації державного ладу, за своїм демократич-

ним духом Бендерська конституція 1710 р. є однією з найвизнач-

ніших правових пам’яток тогочасної Європи. Очевидно, суспільна

думка доби Ренесансу і стала джерелом цього непересічного

документа.

––––––––––––– 1. Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. Ю.С. Шем-

шученка. – К.: Юридична думка, 2007. – 992 с.

2. Малишко М.І. Конституції зарубіжних країн та України (основи кон-

ституціоналізму) / М.І. Малишко. – К.: МАУП, 2000. – 112 с.

- 16 -

3. Кресіна І. Пилип Орлик і його Конституція / І. Кресіна, О. Кресін. –

К., 1997. – 159 с.

4. Кульчицький В.С. Історія держави і права України / В.С. Кульчиць-

кий, Б.Й. Тищик. – К.: ІнЮре, 2008. – 624 с.

Ю.Ю. Білас, секретар судових засідань

(Львівський окружний адміністративний суд)

СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ В КОНСТИТУЦІЇ ПИЛИПА ОРЛИКА 1710 РОКУ

На шляху до творення нового підходу до розуміння права в

час поширення морального та правового нігілізму необхідним є

ґрунтовне теоретичне осмислення системи людських цінностей та

методів їх дослідження, а також правової культури відповідної

держави у конкретний час. Так, як зазначає С. Добрянський, вияв-

лене з перших кроків самостійного державного будівництва бажан-

ня посісти гідне місце у світовому та європейському співтоварист-

вах означає для України необхідність приведення свого законодав-

ства у відповідність до міжнародних, а у географічному вимірі –

європейських стандартів прав людини [5].

Права і свободи людини і громадянина – центральний

інститут сучасного права. Його філософською основою є вчення

про свободу як про природний стан людини і вищу цінність самого

життя. Свого часу цю ідею відстоювали та поглиблювали такі

видатні українці, як П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов,

І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяківський та ін.

Формування стандартів у праві прямо залежить від принци-

пів права, які в свою чергу ґрунтуються на цінностях у праві. Мо-

жемо дійти висновку про те, що цінності є першоджерелом право-

вих стандартів та норм. Стандарти прав людини – це притаманні

правовій системі держави загальновизнані невідчужувані права,

надані людині (чи громадянину) від природи, тобто ті, якими

наділена людина уже з самого факту свого існування. Так, знання

джерела походження стандарту – Конституція Пилипа Орлика

1710 року, Загальна декларація прав людини 1948 року, Конститу-

ція України 1996 року – дасть нам змогу швидше зрозуміти його

правову природу, спосіб юридичного мислення та традиції право-

- 17 -

застосування, серед яких він виник. Очевидним є те, що в основі

всієї західної конструкції прав і свобод людини та громадянина

лежить «природно-правова доктрина з ідеєю існування певного

незалежного від суспільства та держави комплексу основних прав і

свобод» 2, адже стандарти носять характер принципів більше,

аніж закону, тобто є вказівниками поведінки, а не наперед пропи-

саною нормою. Підсумувавши викладене, можна дійти висновку,

що в основі стандартів права лежать принципи права. Принцип гу-

манізму, принцип рівності, верховенства права, а також інші прин-

ципи, які характеризують європейське право в контексті натураліс-

тичного типу праворозуміння, вказують на юснатуралістичну при-

роду стандартів прав людини. Звернімося до положень Загальної

декларації прав людини 1948 року. Усі її норми прийнято вважати

керівними при визначенні стандартів прав людини в національних

законодавствах. Зробимо огляд того, яке місце мало відображення

сучасних принципів прав людини в Конституції 1710 року. Зазна-

чимо, що в сучасній Конституції чимало присвячено правам люди-

ни (розділ 2) та принципам правової держави загалом.

Існування стандартів прав людини зумовлено розвитком кон-

кретного суспільства та європейської спільноти загалом. З їх допо-

могою можна проаналізувати місце і роль людини та особистості в

правовій системі певного суспільства з огляду на реальне становище

людини в ньому. Так, «Пакти й конституції законів і вольностей

Війська Запорозького» (Конституція П. Орлика, 1710 р.) 1 від-

дзеркалили концепцію захисту народу державою. Конституція була

орієнтована на моральні цінності добра, істини. Зміст Конституції

ґрунтується на ідеї природної справедливості та договірної теорії

державності. По суті, цей нормативно-правовий акт був договором

між трьома основними українськими силами: гетьманом, генераль-

ною старшиною та Військом Запорозьким. Автор Конституції бажав

створити національну державу. Автори Конституції прагнули окрес-

лити модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки

нації. В основному тексті Конституції проголошувались основні

принципи побудови незалежної Української держави. Важливою

особливістю, яка робила її подібною до пізніх європейських

конституцій,було те, що вона укладалася не між гетьманом і монар-

хом, а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього

- 18 -

українського народу. Конституція визначила державний статус

України, встановлювала державний суверенітет, окреслювала кордо-

ни на історичних землях.

Гетьман не повинен був допускати зловживань і чинити

утиски Козацтву. Гетьман як керівник держави зобов’язувався

Конституцією чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому

Війську. Цей документ визначав права всіх верств населення

України: козацтва, селян, міщан, купецтва, усієї людності на

території полків. Принцип справедливості як один із засадничих

принципів Конституції було застосовано для захисту прав козаків

та громадянства. Справедливість – одна з основних засад права,

вона є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних

відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай

справедливість розглядають як властивість права, виражену, зок-

рема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропор-

ційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у

рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання,

цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення. Чи-

мало уваги було приділено інституту виборності всіх державних

посад у країні, що свідчить про демократизм поглядів її творця. Всі

посади в державі були виборні. Полковники й сотники обиралися

демократично – вільними голосами козаків чи сотні.

Конституція обмежувала також права гетьмана у царині

судівства. В цьому акті цілий розділ присвячено ідеї захисту по-

сполитих від несправедливості, неправа в різних формах –

Конституція як найважливіший правовий документ держави става-

ла засобом такого захисту. В ній було наголошено на принципі

верховенства права козаків та громадян та захисті цих прав та сво-

бод законом та судом – навіть гетьманові заборонялося свавілля

щодо правопорушників, їх міг карати тільки суд 3, с. 62. Верхо-

венство права – це панування права в суспільстві. Верховенство

права вимагає від держави його втілення у правотворчу та право-

застосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають

бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, сво-

боди, рівності тощо. Верховенство права, будучи одним з основних

принципів демократичного суспільства, передбачає судовий кон-

- 19 -

троль над втручанням у право кожної людини на свободу. Суд,

здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує

захист гарантованих Конституцією та законами України прав і сво-

бод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних

осіб, інтересів суспільства і держави. Судова влада діяла незалежно

від Гетьмана і Генеральної Ради. Так, Загальною декларацією прав

людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на

ефективне поновлення в правах компетентними національними

судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй

конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб

захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські

та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини

та основних свобод (стаття 13).

В цьому документі акцентувалося на принципі розподілу

влади на три гілки: законодавчу (Генеральна Рада), гетьман був

виконавчою владою, але обмежувався генеральною старшиною за

окремими напрямками діяльності, та судову владу. Автори

Конституції бачили майбутню Україну як демократичну правову

державу, що визначала непорушність трьох складових чинників, а

саме: єдність і взаємодію законодавчої, виконавчої і судової влади,

що підзвітна і контрольована, але незалежна від Гетьмана.

Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне,

робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних дер-

жавних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на

користь старшинської ради – своєрідного козацького парламенту,

до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а

й представники Запорожжя та полків по одній заслуженій особі від

кожного. Так, статтею 21 Декларації прав людини [6] проголо-

шується, що кожна людина має право брати участь в управлінні

своєю країною безпосередньо або через вільно обраних

представників. Окремо встановлювалась фінансова система, за якої

відокремлювався державний скарб від скарбу Гетьмана. Скасову-

вались всі тягарі, накладені на селянство, заборонялося ставити на

постій військо. Козацькі вдови й осиротілі козацькі діти

звільнялись від будь-яких повинностей. В Декларації цей стандарт

звучить в статті 22 як право на соціальне забезпечення. Державні

монополії, оренди і викупи, ярмаркові податки теж було скасовано.

- 20 -

Взагалі, Конституція була просякнута ліберальним і демократич-

ним духом і визначала прогресивний історичний напрямок розвит-

ку державних реформ.

В ідеалі конституція є своєрідним договором між державою

та громадянами. Тому в Конституції П. Орлика декларується ідея

«виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей»,

відновлення «усілякого природного права і рівності». Тепер,

відповідно до положень Конституції України громадяни мають

рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Принцип рівності всіх громадян перед законом – конституційна

гарантія правового статусу особи. Цей принцип відображений, зок-

рема, в статтях 1, 2, 4, 5 ,7 Загальної декларації прав людини.

Так, ми можемо зараз проаналізувати зміст Конституції

1710 року. Вона є писемним джерелом народнополітичної думки

XVIII століття в Україні. Бачимо, що впровадження спільних

цінностей, демократії, соціальних і культурних стандартів, прин-

ципу верховенства права, рівності та інших принципів правової

держави було на той час правовою реальністю, тобто результатом

правової думки тогочасного суспільства. Важливим є той факт,

який постулат природи прав людини був прийнятий у системі дер-

жавотворення в Україні, адже від цього залежить і «подальший

вектор розвитку правозахисної і правозабезпечувальної функції

держави, тобто вирішення питання: держава для людини або люди-

на для держави» [4, с. 74]. В нормах Конституції 1710 року

прослідковуємо нетиповий для того часу акцент на інтересах саме

людини, а уже потім держави та її органів. Українська держава

1710 року зобов’язалася захищати проголошені Конституцією пра-

ва і обов’язки від порушень, а в разі їх вчинення – сприяти швид-

шому і по можливості повному відновленню порушеного права.

При закріпленні переліку та змісту конкретних прав і свобод люди-

ни і громадянина автори Конституції виходили з певних принципів,

тобто з ряду основних ідей, що покладаються в основу змісту й

умов реалізації прав і обов’язків людини і громадянина. Аналіз

останніх дозволяє стверджувати про природно-правову, європей-

ську доктрину в підході до розуміння права.

–––––––––––––

- 21 -

1. Конституція України гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.) // [Електрон-

ний ресурс]. – Режим доступу: /www.nbuv.gov.ua/articles/history/1710cnst.htm.

2. Петров А.В. Идея права и права человека. – Вестник Нижегородс-

кого государственного университета им. Н.И. Лобачевского / А.В. Петров

// [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.unn.ru/rus/books/

vestnik3/stat7.htm.

3. Попадинець Г. Гуманістичний вимір української правової культури

ХVIII ст. / Г. Попадинець // Науковий вісник Чернівецького університету: збі-

рник наукових праць. – Випуск 414–415. – Філософія. – С. 58–62.

4. Теорія держави і права : навч. посібник / А.М. Колодій, В.В. Копєй-

чиков, С.Л. Лисенков та ін.; за заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. –

К.: Юрінком Інтер, 2003. – 368 с.

5. Теория государства и права: учебник для юридических вузов и факу-

льтетов; под ред. проф. С.С. Алексеева. Глава 22. Правосознание и правовая

культура. § 4. Правовая культура // [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

www.ukrlawyer.narod.ru.

6. Загальна декларація прав людини // [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015.

Г.І. Бойко, студентка магістратури

(Львівський державний університет

внутрішніх справ)

«ПАКТИ Й КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА…»

ПИЛИПА ОРЛИКА – ЩО ЦЕ: ПЕРША КОНСТИТУЦІЯ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО,

ДОГОВІР МІЖ ГЕТЬМАНОМ І СТАРШИНОЮ ЧИ КОНСТИТУЦІЙНИЙ АКТ?

Пилип Орлик посідає особливе місце серед українських ге-

тьманів. «Він походив з чесько-польського роду. Закінчив Києво-

Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського

митрополита, а згодом – у гетьманській канцелярії. Відомий як пи-

сьменник і поет», – зазначає Б.Д. Лановик.

Аналізом «Пактів й конституцій законів і вольностей Запорі-

зького Війська…» займалася велика кількість науковців. Серед них

А. Скальков- ський, М. Костомаров, М. Грушевський, Н. Полонсь-

http://www.unn.ru/rus/books/%20vestnik3/stat7.htm.http://www.unn.ru/rus/books/%20vestnik3/stat7.htm.http://www.ukrlawyer.narod.ru/

- 22 -

ка-Василенко, Б.Д. Лановик, О.Д. Бойко, В.М. Заруба, Л.І. Кермич,

В.В. Світлична, В. Сердюк і ряд інших.

Так, А. Скальковський визначив цей документ як договір ге-

тьмана із запорожцями [16, с. 230]. М. Костомаров охарактеризував

«Пакти й конституції» як викладення тогочасних державницьких

ідей старшини у формі договору гетьмана з козацтвом [7, с. 754–

755]. М. Грушевський стверджував, що цим документом заклада-

лись основи представницького правління в гетьманщині [2, с. 249].

О.В. Кресін визначає «Пакти й конституції…» як розроблений і

прийнятий українською політичною еміграцією конституційний

акт, що був спрямований на врегулювання принципів формування і

функціонування влади й територіального устрою Війська Запорізь-

кого [8, с. 193]. Н. Полонська-Василенко зазначає, що конституція

П. Орлика гармонійно поєднувала інтереси гетьмана й військової

старшини і була маніфестом державної волі української нації перед

цілим культурним світом [12, с. 173]. Б.Д. Лановик вказує, що «ра-

да прийняла своєрідні статті… згодом названі «Конституцією Ор-

лика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким

про державний устрій України після її визволення від московського

панування. Цей документ ніколи не був втілений у життя, але

увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демокра-

тичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейца-

рія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову

практику), став свідченням передової української суспільно-

політичної думки» [9, с. 229]. О.Д. Бойко охарактеризував їх так:

«новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими

козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольнос-

тей Війська Запорозького», або Бендерська конституція. Цей доку-

мент відомий український історик О. Оглоблін назвав «другою по-

разкою…гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка за-

вдала великого удару гетьманській владі». Інший відомий фахівець

– І. Крип’якевич – звинуватив творців Конституції у тому, що вони

«не виявили широкого політичного світогляду». На противагу цьо-

му, сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «ви-

переджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть «фран-

цузькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадсь-

ких ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було виробле-

- 23 -

ну реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на при-

родному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що

базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного

життя»… Характерною рисою Бендерської конституції є органічне

поєднання традиційності й новаторства. Спрямований на політичне

і церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподі-

льності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей

документ вносить суттєві корективи і в модель державної структу-

ри, і в пріоритети соціальної політики» [1, с. 157–158]. В.М. Заруба

висловлює думку, що «для здійснення задумів Орлик підготував

нові, більш досконалі й привабливі демократичні закони життя

українського народу. Український гетьман випередив час: написав

проект закону про республіканський, демократичний устрій Украї-

ни – «Конституцію прав і свобод Війська Запорозького». Оригіна-

льність і переваги Конституції П. Орлика полягають у поєднанні

загальнодемократичних засад з козацькими традиціями Запорозької

Січі. У шістнадцяти пунктах проекту в дуже стислій формі розкри-

то внутрішні і зовнішні питання життя України» [3, с. 194].

Л.І. Кермич зазначає, що в Бендерах в 1710 р. була прийнята підго-

товлена П. Орликом перша в світі Конституція, яка складалася з

16 пунктів. В ній найголовнішою була проблема взаємовідносин

гетьмана з народом [5, с. 200]. В.В. Світлична вказує, що після сме-

рті І. Мазепи українська еміграція обрала гетьманом Пилипа Орли-

ка, який так і залишився гетьманом у вигнанні. Він склав проект

першої Конституції України, яка мала назву «Пакти і Конституція

прав і вольностей Запорозького Війська»… Хоч Конституція і не

була запроваджена в життя, вона стала видатною пам’яткою украї-

нської державно-політичної думки в еміграції [14, с. 127–128].

В.Ю. Король пише, що Конституція П. Орлика основою державно-

сті України визнавала єдність і взаємодію законодавчої (Генераль-

ної ради), виконавчої (гетьманської, обмеженої законом у своїх ді-

ях ) і судової влади, яка, будучи підзвітною, все ж не залежала від

гетьмана; затверджувала права православної церкви під верховенс-

твом константинопольського патріарха. Загалом Конституція була

пройнята демократизмом [6, с. 136–137]. П.П. Пилипчук , В.П. Ла-

кизюк зазначають, що при врученні гетьманської булави новому

гетьману (П. Орлику) відбулася надзвичайно важлива політична

- 24 -

подія, значення якої з плином століть тільки зросло: козацька рада

схвалила Конституцію Пилипа Орлика… Конституція вносила по-

вну ясність у тогочасні українсько-російські відносини [11, с. 4–5].

В. Різниченко вказує, що після обрання Пилипа Орлика в гетьмани

між новообраним гетьманом, виборцями й Карлом ХІІ як протекто-

ром України було заключено договір, яким Україна мала керува-

тись у своєму внутрішньому житті і відходила під шведську проте-

к