1

2

Одного разу на зібранні спілки політв’язнів один із виступаючих ораторів виголошуючи доповідь про дії курінного Різуна території тодішньої Станіславської області висловив жаль з приводу того, що немає відомості про події на Стрийщині.

Мені стало соромно і я вирішив, хоч частково заповнити цей вакуум і розповісти правду про долю членів Стрийського повітового проводу ОУН. Та про події на Стрийщині.

Події з часів визвольних змагань 1942-1952 року наша преса висвітлює загально як романтику в рожевих тонах. Тим часом це була не романтика, а тяжка виснажуючи нерівна підпільна боротьба і не всі виявилися до неї підготовлені.

Одні невідомі, чи мало відомі герої після тяжких катувань та знущань не зламалися і гинули, а де їхні могили, нам ще й до сьогодні невідомо.

Другі, побоявшись труднощів, ставали на шлях зради і до сьогодні живуть в розкоші, часто видають себе героями.

Ще інші за незначну послугу підпіллю, відбувши невелике покарання, вернувшись додому, бились в груди і каялись в своїх гріхах, щоб тільки заслужити довір'я уряду, зараз нерідко видають себе мучениками за ідею. Не претендую на те, щоб моя розповідь являла собою художню цінність. В ній нема нічого видуманого чи прикрашеного, всі події та особи конкретні, деякі з них ще й досі, слава Богу, живі і здорові, при потребі можуть засвідчити правдивість сказаного.

Це хронікально-документальна розповідь, а хто нею зацікавиться і прочитає, зможе сам зробити висновок і дати оцінку тим, чи іншим діям та їх виконавцям.

Матійків Дмитро

3

ЧАСТИНА ПЕРША

Історична битва за Волгу зимою 1942-1943рр. під Сталінградом докорінно змінила хід дальших воених дій. Після упертих затяжних боїв фактично повністю ліквідовано групу добірних німецьких військ генерала Павлюса. Сам генерал з рештою недобитків здався в полон. Німецька армія втратила кілька десятків тисяч вояків та значну частину військової техніки. Лінія фронту перемістилась на сотню кілометрів назад. Червона армія, здобувши велику перемогу, розпочала наступ на всьому фронті.

Спроби німецьких військ закріпитись хоч тимчасово на нових позиціях виявились безрезультатними, і німецька армія, яка до цього часу вважалась непереможною, з боями, особливо під Курськом та на Дніпрі, поспішно відходила на захід.

Значну частину німецьких військ та бойової техніки командування було змушене розмістити в затиллі на території Білорусії для боротьби з червоними партизанськими загонами, які були сформовані на території Чернігівщини безпосередньо керівництвом КПРС. На чолі їх став перший секретар Чернігівського обкому партії Ковпак Ізидор.

Перебазувавшись на територію Білорусії, вони нищили шляхи сполучення, руйнували мости, ешелони з пальним та військовою технікою, яка переправлялась на фронт і була так необхідна.

Часто стараючись уникнути зустрічі з німецькими військовими частинами, які їх переслідували, вони заглиблювались на територію сусідніх наших областей Волинську та Рівненську, тероризуючи та грабуючи тутешнє населення. В слід за ними німецькі каральні загони палили наші села, арештовували, казнили та вивозили до Німеччини наших людей.

Беззахисне населення стало стихійно, з метою самооборони, організовувати бойові групи, які згодом об'єднались і створили так звану „Поліську січ”. Максим Борівець (Тарас Бульба) оголосив себе отаманом і не визнавав над собою ніякої зверхності.

Невтішні повідомлення поступали із фронту і щоб врятувати ситуацію адміністрація рейху дала згоду УЦК (українському центральному комітету) на створення добровільних українських військових формувань „дивізії Галичина” на зразок тих, які уже існували на той час „РОА” та „Татарський легіон”. УЦК був створений німецьким командуванням як цивільна адміністрація Галичини, без чітких функцій, на зразок радянських профспілок: „Дуже багато обов'язків, а прав ніяких”. Головою комітету став професор Володимир Кубійович. Які надії та плани на ці формування покладало німецьке командування нам невідомо. Не можна припустити, щоб вони були такі наївні, думаючі, що тих кілька тисяч добровольців зможе спасти рейх від краху.

Щодо УЦК, то їх плани були зовсім інші і їх можна зрозуміти. Із фронтових повідомлень можна було зробити висновок, що рейху грозить крах. На руїнах рейху, що упав будуть відроджуватись нові незалежні держави східної та середньої Європи, в тім числі і Україна, а „дивізія Галичина” добре

4

вишколена та озброєна мала стати кістяком гудучої української армії. Цю думку підтримували і консервативні члени ОУН(М). Провід ОУН С.Бандери до цієї затії поставився негативно, стверджуючі, що ці військові формування будуть знаходитись далеко за межами України і в потрібний момент їх використати не буде можливим. Нам потрібно створити свої збройні сили, які знаходились би безпосередньо на Україні.

Дискусії, суперечки та прогнози з цього приводу не припинялись, а реальність тим часом не заставила на себе чекати. Складено план і графік роботи прийомної комісії, коли, в який день і час яка волость повинна доставити добровольців на комісію, яка розмістилась в будинку теперішньої середньої школи № 7. На всіх видних місцях розклеєно плакати із закликами молодим людям вступати в ряди доблесних німецьких військ, творити нову Європу.

Вже з травня 1943р. комісії почали діяти, та сенсації не вийшло, сподівання на масовий прихід добровольців не здійснилось. Бажаючи творити нове життя в Європі було не багато. Наприклад, з Дашавської волості, до якої належало кілька сусідніх сіл, в назначений день не з'явився ніхто. Розлючене німецьке командування готувало послати на села каральні загони, щоб провчити непокірних, та вдалось знайти компромісне рішення; назначено другий день. У визначений день при вході до міста колону молодих людей зустрів військовий духовний оркестр і в його супроводі під звуки маршу колона пройшла вулицями міста до будинку, де знаходилась комісія. По дорозі всі здорові юнаки порозбігались і перед комісією стало кілька кволих молодих людей, яких комісія признала не придатними для військової служби.

Треба признати, що комісія у виборі була вимоглива і навіть незначні відхилення від норми не допускались. Людина повинна бути абсолютно здорова, без найменших відхилень. Щоб виправити складне становище адміністрація навчальних закладів від юнаків 18 років і старших стала вимагати довідки про те, що він пройшов прийомну комісію. Без вказаної довідки не видавали атестат зрілості, а в деяких випадках навіть не допускали до екзаменів.

Загострились відносини населення і адміністрації, не припинялись масові облави та арешти. Часто на видних місцях поруч із закликами до молодих людей їхати добровільно на роботу до Німеччини можна було побачити свіже повідомлення про те, де? коли? і скільки розстріляно заложників.

Для проходження обов'язкової військової служби в кожному місті і районі Галичини створено напіввійськові робочі формування Baudinst , куди призивали юнаків віком 18-19 років. Їх утримували в казармах і використовували на тяжких фізичних роботах. В Стрию на будівництві теперішнього заводу ВРЗ, та спорудженні моста через ріку Стрій, на ж/д лінії Стрий-Станіслав, в Скольому в кам'яних кар'єрах.

Військова дисципліна виснажлива праця, сваволя молодшого командування, та поганеньке харчування змусили молодих людей шукати захисту, і вони ризикуючи своїм життям, бути покараними за свій поступок військовим судом німецьких окупаційних військ, як тільки траплялась нагода,

5

кидали все і тікали під захист ОУН. До них приєднувались і ті, кому вдалось уникнути відправки на роботу до Німеччини.

Усіх треба було прийняти, організувати у групи для самооборони (УНС – українська народна самооборона), призначити провідника. Людей обізнаних з військовою справою не вистачало, для того в Карпатах створювались підстаршінські школи, до яких ОУН. Направляло і своїх людей. В основному старших віком із юнацької сітки. Одна із таких шкіл знаходилась на околицях Східниці, біля села Неділька Жданна.

На великій раді 14 жовтня 1942 року провід ОУН. Постановив: всі збройні групи об'єднати під одним командуванням, і на їх основі створити УПА. Головним командуючим УПА став генерал-полковник Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Вже 9 вересня 1943 року в Локачівському районі Волинської області, в селі Новий Загорів, кілька десятків повстанців особового призначення “Береза” вступили в бій з німецькими каральними загонами і три доби відбували шалені атаки німецьких каральних загонів під командуванням генерала фон Баха, загинуло тоді 540 і поранено 600 німців. Втрати УПА 29 чоловік.

Повстанські загони були дуже мобільні, боєздатні і завдавали ворогові ударів у найнесподіваніших місцях.

Розгромили відділи СД і гестапо в Цумані, концтабір на Горохівщині, німецькі залоги в Олеці. На Ковельщині неподалік від Кортелісів ліквідували шефа німецької СА Віктора Люце - одного з найближчих соратників Гітлера.

Влітку 1943 року Горохівщина, Володимирщина, частина Дубенщини були очищені від німців. Терени Волині майже повністю контролювало УПА. В лісах утворилися повстанські республіки із столицями в Степані та Колках з майстернями та шпиталями. УПА поступово перетворилося в армію із стрункою військовою структурою. Цілком справедливо УПА називають армією українського народу.

Вимушений відхід перед відступаючою німецькою армією? На підході до Яремча дорогу ім заступили відділи УПА під командуванням курінного Різуна. Зав'язався бій і загони Ковпака зовсім розбито. З'єднання перестало існувати, сам Ковпак тільки чудом при допомозі місцевих селян врятувався. Літом Червона армія не зустрічаючи належного опротиву німецьких військ увійшла на територію Львівської області. Рішучі бої за Львів відбулись в липні місяці під Бродами. Битва ця відома під назвою „Бродовський котел”. Сюди, під Броди втягнуто з Італійських Альп дивізію „Галичина” де вони формувались і проходили військовий вишкіл. Тут під Бродами дивізія прийняла перше бойове хрещення і була ліквідована. В боях загинуло 4 тисячі чоловік із 12 тисяч, а частини, які командуванню вдалось вивести з оточення, через Югославію направились до Італії і там склали зброю союзним військам. В полон Червоній армії попалась незначна частина, бо ранених, які лежали в Олеську в лікарні розстріляли. Кому вдалось поодинці вийти з оточення подались в підпорядкування УПА.

Дивізія „Галичина” перестала існувати. З поверненням Червоної армії на західні області України повертались і старі вже добре відомі більшовицькі

6

порядки, і до цього треба було готуватися. Ніхто не допускав і думки про те, що їх повернення буде довготривалим. Всі погоджувалися на тому, що після перемоги над Німеччиною між союзниками вийде непорозуміння при встановленні нових порядків в Європі, а можливо і конфлікт. Важливо було в тих умовах виграти час і зберегти сили. Майже в кожному селі споруджували групові на кілька чоловік криівки, а також індивідуальні. Споруджені наспіх, без належно підбору відповідного місця, їх після дощів заливало водою, а часто і роздавлювало ґрунтами, що зсуваються, і не всіх їх можна було використати по призначенню.

Щоб мати змогу утримувати більш надійний зв'язок з розташованими у Чорному лісі на території сусідньої Станіславської області відділами Різуна, Стрийський повітовий провід ОУН на своїй нараді вирішив: в селі Зарічне (Баличі Зарічні) на границі з Станіславською областью спорудити криївку, яка б відповідала вимогам потреб. З цією метою направлено туди техніка для підбору відповідного місця. Традиційна конструкція, яку приміняли при впровадженні всіх господарських будівель: стойки, обов'язки також не відповідали. У даних умовах потрібно приміняти рамний спосіб, так як це роблять при спорудженні штрихів у шахтах.

Для успішного ведення робіт потрібно було підібрати 5-6 чоловік молодих людей, яких після закінчення вказаних робіт, при необхідності можна було б направити в УПА. Міняти чи підміняти їх в процесі роботи не рекомендувалось. Ці вимоги ставились з метою секретності не тільки до цього об'єкта, а взагалі і всіх інших, тільки не всі цього дотримувались.

Як вирішувались ці питання на місці? Як люди готувались до зміни окупації? Познайомити людей з політичною ситуацією, яка склалась на даний час, та методи нашої боротьби в даних умовах окупації – все те вимагало вирішення на місці. Полагодивши домашні та особисті справи, вже в перших днях серпня відправився і прибув до Зарічного. На другий день вечором до села стали надходити втікачі із сусідніх сіл Володимирі та Журавко і повідомили про те, що на лівому березі Дністра уже находяться частини Червоної армії, і готують переправу. Німецькі частини готуються до евакуації. Ніч пройшла спокійно і щойно ранком, коли я планував покинути село, вияснилось, що зараз цього зробити не можна. Стурбовані жінки в поспіхах будили і одягали сонних дітей, готували невеликі клунки з харчами і разом з чоловіками, які вели коней та гнали наперед себе корів, поспішали до недалекого лісу. З віддалі можна було спостерігати, як в обхід села по тім боці ріки Свіча, дорогами в напрямі на захід рухались колони машин та мотоциклів, з військом та обладнанням, піднімаючи куряву. Покинути в цей час відносно спокійне село, коли всі шукають захисту у лісі і ризикувати, надіючись на щасливий випадок, було б щонайменше нерозумно, і я повернув назад до села, приєднавшись до гурту людей, і разом з ними подався до лісу.

Крім тих кілька чоловік, які знали чого я тут знаходжуся, ніхто більше мене тут не знав, ніхто надмірно і не цікавився моєю присутністю. Як і всі інші я був втікачем з сусіднього села. Вже пізно ввечері, коли втомлений люд після

7

деяких турбот відпочивав, я ще довго вдивлявся в чисте безхмарне небо, рахував падаючі зірки та вслухувався у свист пролітаючих над лісом снарядів.

Ранком жінки пішли до села, щоб принести хліба та інші харчі. Повернувшись, повідомили, що в селі вже є „советські солдати”, ходять поміж хати та огороди, шукають чогось „вкусно потрать”, і народ рушив до села. Я подавсь до поромної переправи, іншого сполучення з сусідніми селами району тут не було.

Біля переправи сидів солдат з автоматом на колінах. Привітались і я запитав, що він тут охороняє, солдат відповів: „Велено никого не пущать”. Надійшли ще два його товариші, розложили на землі плащ-палатку, вийняли із мішка півбуханки хліба і сіль, два огірочки та дві цибулі, і почали „завтракать”. Завелась розмова: " Вот мы скоро выйдем на государственную границу СССР, а от туда рукой подать до Берлина, разобьем фашистов, фабрики и заводы отдадим рабочим, распустим колхозы, землю отдадим крестьянам и заживем по-новому". Все це мені вже було відомо із їхніх листівок, розкиданих з літаків уже давніше.

На балачки у мене не було часу. В ситуації, яка склалась мені треба подумати, як вибратися з села. Колись це не створювало проблем, хлопці приводили із села добру пару коней, я верхом переправлявся на другий берег, коней заганяв у воду „вйо” і коні поверталися назад. Інша справа в холодну пору року, коли в ледяну воду нікого не загониш, тоді чіпляючись руками і ногами за трос, висячи над водою головою вниз, перебирався з одного берега на другий. Зараз не один із способів не підходив. До найближчого моста на дорозі до Малих Дідушич відстань близько 6-7 кілометрів та надії ним скористатись марні, він мабуть також під надійною охороною, треба шукати броду, щоб можна переправитись пішки. На відстані близько 800 метрів від поромної переправи високий берег обривом спадав до води, вода його весь час підмивала, берег осипався і в тому місці утворився поворот, протилежний берег був низинний, порослий лопухами та верболозом. Кращого місця для переходу годі знайти. Зайшов у воду, вода вище пояса, вийшов на другому березі і полями поміж житами, які тут ще стояли некошені, оминаючи дороги та людські оселі, добрався до Сихова. До села вирішив не заходити, обійшов стороною і вийшов до дороги на Стрий. Дорога проглядувалась 2 кілометри вперед і назад, була пуста, можна іти дорогою, по обох боках поля і при необхідності можна з дороги зійти. Дійшовши до лісу, звернув у ліс в напрямі на Корчунок. В кількох метрах від дороги я натрапив на поляну, на якій німці, відступаючи в поспіхах, залишили автомат, скриньки та ленти з набоями. Всього мені не забрати і я взяв автомат, а по скриньки та ленти вирішив вернутись з Корчунку, узявши з собою ще одного чоловіка.

Корчунок – це хутір віддалений від основних шляхів, нараховував в той час 47 осель, оточених з усіх сторін лісом, був в той час як і Угольня головним осередком зв'язку. Сюди після виконання завдання відділи приходили на відпочинок, звідси після кілька денного відпочинку вирушали на нові завдання.

На цей раз тут знаходилась чота, яка складалась в основному із бувши вояків дивізії „Галичина”. Розказавши їхньому старшому про знахідку, я

8

попросив, щоб він виділив одного стрільця і ми вдвох принесли скриньки і ленти з набоями, які залишились на поляні.

До Стрия „советські” частини вступили 5 серпня. За короткий час вони зуміли налагодити районні та сільські управи і вже через кілька днів усі ради готували для військкомату списки всіх мужчин віком від 18 до 50 років.

Незабарились і з мобілізацією, забирали і гнали на фронт всіх, хто ще не встиг поступити десь на завод на роботу. Тих мужчин, які поступали на роботу, поки що тимчасово залишали. Забезпечивши заводи і фабрики робітниками, а фронт новобранцями, за свою чорну роботу взялося НКВД, вишукуючи „врагов народа” . Почались масові арешти. Першими жертвами стали з Дашави Петро Стефанів та Зеновій Гойсак (Підкова) - повітовий провідник Стрийського повітового проводу ОУН. Був це молодий чоловік віком 33-35 років, працював вчителем української мови і літератури в Дашавській середній школі, а також директор вечірньої школи. Людина веселої вдачі, завжди усміхнений, незважаючи на те, що одна нога у нього була коротша і здеформована стопа. Йому тяжко було ходити і тому він майже ніколи не розлучався з ровером. Була ця людина всетіло віддана нашій справі, дисциплінована і того вимагав від підлеглих, про те ніхто з нас не чув від нього лайки чи грубого слова. Всі ми його поважали і зараз відчули, яка це велика втрата те тільки для нас, а також для справи.

Провід як належить в подібних випадках прийняв організаційний референт (ВІЙ). Зварич Гриць був із сусіднього Жидачівського району село Володимирі. До нас його перевели із студентської сітки і, щоб йому скоріше і легше ознайомитись з людьми і тереном, йому довірили цей відповідальний участок роботи, бо краще від організаційного референта терен та людей не може знати ніхто. Був це молодий чоловік віком 26-28 років, високий ростом, чорнявий, з горбинкою на носі він чимось нагадував грузина.

Господарськими справами завідував референт-господарник (Вир) Яцура Микола з села Олексині віком біля 30 років із них не менше 8 років підпільної роботи.

Військовими справами управляв (Бор) – комендант Дашавської дільниці української поліції – Друль Петро. Як тільки отримав приказ про евакуацію всіх німецьких установ він із своїми підлеглими покинули дільницю і перейшли в підпілля, та приєднались до частин УПА. Загинув Бор десь в околицях Мор шина біля села Лисовичі.

Про ситуацію, яка склалась по селах із суперечливих повідомлень, які надходили від проходивши бойових груп, встановити було неможливо. Зв'язки розірвано і паралізовано вся роботу. Необхідно в першу чергу налагодити всі зв'язки, а ще краще в даному випадку створити нові, залучивши до цієї важливої ділянки роботи в основному дівчат.

В селах крім дітей та чоловіків старших віком залишились тільки жінки, всі молоді чоловіки або працюють на заводах, або їх погнали на фронт, так що поява в селі молодого чужого чоловіка викликали підозріння

Хто залишився по селах на легальному становищі, поступивши на роботу? Кого погнали на фронт? Хто перейшов у підпілля? Усе це потрібно

9

якнайшвидше встановити і налагодити зв'язок. Як організаційний референт Вій найкраще знав усі зв'язки, людей і клички, йому випало відновити контакти із селами по той бік ріки Стрий. Мені в Братківському районі віднайти Чорноту, вияснити обставини і налагодити з ним постійний зв'язок. На зв'язку в Бере жниці, куди я прибув, довідався, що Чорнота зараз перебуває в селах Лукавиця чи Семегинів і ходити шукати його по селах – це марна справа, краще зачекати в Бере жниці, куди він через кілька днів обов'язково навідається. На щастя чекати довго не довелось, він прибув на другий вечір із своїм кущем в кількості 38 чоловік. Сам він був невисокого зросту, чорнявий, у високих чоботях, чорній шкіряній куртці, підперезаний широким шкіряним поясом, до якого підвішено диски з набоями та гранати, з автоматом у руках він нагадував червоного комісара, яких ми часто бачили в кіно.

Вирішивши всі необхідні питання, домовились, що від себе відомості він буде подавати на Корчу нок, а для нього подавати на зв'язок в Бережницю, або Уголну.

При прощанні він спитав, де я думаю зупинитись на ніч. Я відповів, що разом з ним в Бере жниці. „Є відомості, що готується облава на Бере жницю і Уголну, - сказав Чорнота, - ми з Бере жниці відходимо”. Розмова закінчилась, мовчки потиснули один одному руки і розійшлись.

Вже за селом на полі сам на сам з природою у темну глуху ніч постало реальне запитання: „А куди ж тепер іти? На схід чи захід, північ чи південь, усе одно, та ж сама реальність, якої стараєшся зараз уникнути. На кожному кроці тебе підстерігає лютий ворог, щоб тебе дістати, принизити людську гідність, розтоптати і знищити”.

В російській дитячій казочці є слова: „Підеш на право, коня погубиш, підеш на ліво, сам загинеш”, я попрямував прямо на Корчунок. Щоб уникнути небажаної зустрічі з оперативними загонами та не попасти в засідку, яку вони часто таємно і вміло створювали, притаївшись десь в кущах чи бур'янах, годинами сиділи вичікуючи своєї жертви. Прийшлось іти краєм ліса, оминаючи села.

В річці, яку не можна оминути при підході до хутора, зайшов у воду, приємне журчання заспокійливо впливало на загальний стан. Помив взуття та почистив одежу і втоми наче і не було.

На хуторі тишина, і тільки часом десь залає сонна собака при перелеті нічної птиці. Вибрав оселю, де не було собак, щоб вони своїм лаєм не тривожили господарів, увійшов до стодоли, умостився на пахучому віні для відпочинку, та відпочинок був короткий. На світанку гул машин та людські голоси заставили реально подивитись та оцінити ситуацію, яка склалась. Дорогою з ревом проходили машини наповнені солдатами, на подвір'ї біля польової кухні кухарі готували кашу, поміж домами солдати в повному бойовому спорядженні з суворими лицями щось пояснювали один одному, показуючи рукою в сторону лісу.

До стодоли йшла господиня, легким свистом я привернув Ії увагу, побачивши мене, вона зблідла і опустила до долу руки. „Ти як тут опинився?” – ледве вимовила. „Бачиш, що твориться”.

10

- Що твориться я бачу! Та я тут опинився скоріше всіх, ще тут нікого не було, та зараз не час виясняти, кому належить першість, необхідно вирішити, як вибратись із скрутного становища.

- На городі, ззаду стодоли, - відповіла жінка, - ще їх не має, ті, що біля кухні не побачать, бери косу на плечі, я граблі і кошик, підемо ніби косити траву для корови. В кінці городу над потоком у нас є невелика криївка, яку ми виготовили на випадок, якщо б була потреба приховати дещо з одежі, там пересидиш якийсь час, поки вони заберуться.

Щось іншого придумати в даний час ні я, ні вона не могли, і заперечити цій пропозиції я не міг. Черевики і блюзку я поклав у кошик, взяв косу на плечі і задніми дверми стодоли, як дбайливі господарі ми подались косити траву. В кінці городу, над потоком, під лісом, жінка підняла кущ шипшини і показала невеликий люк розміром 0,5 – 0,5 м. Я спустився вниз, вона посадила кущ на місце і я опинився в темноті, як в могилі. Коли вона відходила, я попросив щоб вона повідомила про мене сусідню дівчину Миросю. На ощуп я зміряв розміри могили 1,2 х 2,0м, висота 0,7м., так що можна в ній лежати, чи сидіти свобідно. Долівка, стіни і покриття зверху із жердин засипано землею. Якийсь час здавалось, що в цій могилі можна бути зовсім спокійним, та згодом, коли почув на другому березі потоку окремі голоси солдатів, які перекликались, та голоси собаководів „ищи, ищи” стало ясно, що це вже і не таке надійне місце. Просидівши так годину, я відчув як тяжко дихати, не доставало свіжого повітря, здавалось, що я вже тут, у цій могилі цілу вічність.

Нараз почув жіночій голос: „Дмитро, Дмитро! Не бійся, то я, Мирося”. Але з ким вона йде? Сама чи може веде солдат, щоб мене видати? Чути як наближаються кроки, відкривається люк, у отворі погідне сине небо, та стурбоване лице дівчини.

- Знаєш що, - говорить, - тобі тут не всидіти, вони сьогодні не виїдуть, задумали облаву на весь лісовий масив аж до Карпат, у нас у хаті їхній штаб, кругом хати охорона, а в стодолі нема нікого, так що тобі буде надійніше у нас в стодолі під охороною.

В той самий спосіб з косою, я тепер повертався назад до стодоли, тільки вже сусідньої, від городу подвір'я відгороджене, на огорожі розвішано сушаться кукурудзяне бадилля, та ще якійсь трави. Присівши біля огорожі за грядкою конопель розміром 3,5 х 6,0 м, мені було видно все, що діялось на подвір'ї, мене скривало бадилля на огорожі.

В той час, коли я стежив за поведінкою варти, стежкою якою я щойно пройшов, надійшов солдат з автоматом через плече, дійшовши до борозди, яка вела до мене, скинув автомат з плеча і попрямував тою самою бороздою, що і я, ступаючи майже у мої сліди. Я сидів в другій борозді грядки конопель на відстані яких-небудь 4 метрів. Наближалась розв'язка, якої вже не можна було уникнути, і я готовився до неї, чекаючи зустрічі і розмови з солдатом, бо тільки чудо могло Ії відвернути. Та розмови на щастя не вийшло, сталось чудо і солдат пройшов мимо.

До сьогодні цей випадок для мене загадка. Ніяк не можу пояснити, як можна пройти в білий день на відстані 4 метрів і не побачити людини. Для того

11

їх сюди і навезли кілька сотень, та як собакам наказали „ищи” і безперечно ще й назначили не малу нагороду за кожну голову.

Полегшено зітхнув і далі продовжував стежити за охороною, досадуючи на дівчину за зволікання. Стурбована явилась Мирося, видно нелегко Ії було відвернути увагу охорони від стодоли. Коли я Ії розповів про те, що трапилось, погодилась з тим, що тут місце не відповідне, „краще йди до стодоли і там чекай, а я тим часом піду відчиню задні двері”.

Незаймана полоска землі, вкрита бур'янами відділяла стодолу від невеличкого городу, засадженого картоплею. Борозда тут була найбільшою і вмостившись в неї лицем до землі, я лежав непорушно, чекаючи поки відчиняться двері стодоли. Незвичний шорох заставив мене підняти голову і оглянутися. В трьох метрах від мене стояв солдат з націленим у мене дулом автомата.

- Кто ты такой и что здесь делаешь? – спитав. - Я здешнего села, шел в лес за дровами, а там стреляют, решил

подождать пока перестанут. - С какого села? Этого или другого? - С того, что внизу за речкой. - Тога иди домой здесь не сиди, а то заберут, стрелять не скоро

перестанут. - Спасибо, что предупредил, сей час уйду, - і став підніматись та

чистити одежу, готуючись до відходу. Солдат сплюнув, відвернувся і відійшов. Я здивовано дивився за молодим

юнаком, людиною, яка може одна із тисячі в даному випадку нехтуючи інструкціями свого командування, поступила не шаблонно. Щастя тобі, молодий чоловіче!!!

Тим часом відчинено двері стодоли, а вскочив туди і вже за кілька хвилин обживав нове місце тимчасово вимушеного перебування. Три стіни будівлі відділяли мене від решта світу, четверта від тока було заложена до самого верху немолоченими снопами, утворивсь свого роду об'ємний колодязь, з достатньою кількістю світла і свіжого повітря, крім того я мав можливість чути розмови, які велись на подвір'ї. В цій „фортеці” я готувався видержувати облогу, яка фактично вже велась. Друга половина дня до вечора пройшла відносно спокійно, і я почав вже привикати до становища, в якому опинивсь. Пізно вечором до стодоли увійшли незнайомі люди, яких я не міг бачити і тільки по голосах, по їхній поведінці можна було встановити, що це три молодих чоловіки, видно офіцери нижчого командного складу. Ліхтариком освітили всі куточки, найшли драбину і приставили до тої сторони, де я знаходився. Порадились між собою і покликали господаря.

- Вот хозяин, мы здесь будем ночевать! - О ні, хлопці, ви тут ночувати не будете, там у мене не обмолочене

жито, ви мені його зітрете на січку. Якщо так вже нема куди вам дітись і немаєте де спати, то залазьте на другу сторону, там у мене сіно, там можете товктись і переставив драбину на другу сторону. За якийсь час з тої половини чувся веселий сміх молодих людей, які розважалися анекдотами, та розповідали

12

про свої пригоди з дівчатами та жінками. Поволі сміх став стихати, його замінив легкий сонний свист та рівномірне дихання молодих здорових людей.

Мої сусіди спали. Заспокоївшись після останнього епізоду мене став непокоїти сон, рухи

ставали повільні, злипались очі, плутались думки. В становищі, в якому я опинився заснути – значить підписати самому собі вирок. Найменший звук чи шорох, глибокий сонний вдох чи видох, легкий кашель з моєї сторони, все це могло виявити моїм сусідам про мою присутність, про яку вони слава Богу поки що не підозрівали. Щоб побороти сон, я до болю щипав собі ноги та груди, зубами до крові кусав руки, щоб якомога більше завдати болю. Як тільки біль притихав, повторював цю процедуру вдруге і вдесяте. Щоб не душив кашель, я жував сіно. Так проминула ніч. Ранком мої сусіди подались „на роботу” і повернулись тільки в другій половині дня. Використовуючи їхню відсутність, я дозволив собі на кілька хвилинний відпочинок. Так повторювалось і на другий і на всі слідуючи дні. Повертаючись, вони розповідали все якійсь нові події в подробицях, які траплялись в різних районах. І яким переслідуванням та гонінням піддаються невинні, чесні, предані „советській власті” люди, як от голова сільради одного села в Турківськім районі, якого „бандити” забрали, а через кілька днів його знайшли з вирізаною „звіздою” на чолі. Другого разу в Сколівськім районі знайшли комсомольську активістку з вирізаною „звіз дою” на груді.

Про всі ці видумані ними події вони горячо дискутували, осуджували та одностайно вимагали раз і назавжди покінчити з „бандитами”. І ні слова про те, які звірства вони вчинили і дальше чинять над мирним місцевим населенням.

Неначе вічність проминуло чотири дні. Надії на те, що облаву скоро знімуть виявились марними. Перебування в такій обстановці дедалі все більше ставало нестерпним, кров у висках стукала, почалась горячка, губи потріскались, все тіло нило, здавалось, що лежиш не на сіні, а на розпечених углях. На слідуючий день горячка посилилась, губи покрились міхурчиками, які тріскались і на їх місці появлялись болючі кров'яні рани.

Несподіваний шорох у прибудованій до стодоли шопі привернув мою увагу. Шопа була з низу до верху заповнена соломою. Син господаря віком 10 – 12 років, ховаючись від усіх інших, забравсь на солому, добув із кишені махорку, скрутив самокрутку і почав прикурювати. Запале сірник, а він погасне, кине його в солому і запалить другий. Не тяжко догадатись, які можуть бути наслідки, якщо недбало кинутий сірник зробить свою справу. Все це мені видно і зрозуміло, що потрібно щось діяти, щоб перешкодити лихові, а цієї можливості я був позбавлений, мені відведено тільки роль спостерігача, спокійно стежити як приближається лихо. На щастя лиха не трапилось. Випаливши коробку сірників, хлопчина із злістю жбурнув Ії на землю і покинув шопу.

В другій половині дня Мирося поділилась зі мною своїми спостереженнями: самітно пожвавився рух серед канцелярських працівників, - сортують, складають та в'яжуть у пачки документи, видно збираються знімати облаву і від'їжджати, але ти ще сиди тут, а я скажу коли можна буде тобі зійти.

13

На ніч мої сусіди вже не появилися і я почув себе свобідніше, а ранком Мирося дозволила уже зійти і вийти на подвір'я. Зійшов по драбині і ступив на тверду землю, ноги згинаються, трудно ступати, чисте, блакитне небо та ясне сонце до болю ріжуть очі. Сім днів скованого життя не минуло безслідно, на кілька хвилин прикрив очі, знову відкрив і побачив на подвір'ю свою рідну маму, яка прийшла мене відвідати. Коротка кілька хвилинна розмова і знову прощання. Мама пішла додому, а я до недалекого сусіднього села.

На виході із хутора, на полі та на пасовиську до самого лісу по всім правилам військової інженерної техніки з підходами, переходами та стоянками, викопані окопи, земля зрита колесами машин. Окопи на пасовиську збереглись і по сьогоднішній день, як німі свідки давно минулих подій. Господаря дому, куди мене привели дівчата із зв'язку, погнали на фронт і оселя ця не була під наглядом, такі оселі оперативники поки що оминали. Попросив господиню, щоб нагріла води, помився, і привів себе в порядок, рани на губах і тілі змазав вазилінкою. Відпочив кілька днів і знову вернувся в Корчунок. Тут і одержав повідомлення, що мені треба явитись на Уголну і зустрітись там з окружним референтом пропаганди „Князенком”, який там буде мене чекати.

Одному вночі ходити не рекомендувалося, і щоб не брати з собою зв'язкового я зв'язався з бойовою групою і вирушив туди разом з ними. Князенка я зустрів в одній хаті, де він разом із друкаркою готовили реферат до святкування листопадових днів.

Після короткої інформації про становище, яке склалось на терені, а воно майже всюди однакове, зійшлись на тому, що дівчата, які зараз в основному виконують другорядні, важкі завдання, забезпечуючи зв'язок і господарські справи по заготівлі харчування для бойових груп, по своїх природних здібностях при відповідній підготовці могли брати більш активну участь в політично-просвітницькому житті. Для цієї миті вирішено організувати трьохденний вишкіл для дівчат пропагандисток, які в свою чергу будуть відтак вести цю роботу на місцях. Складено план занять:

1.Визвольна боротьба українського народу: а) утворення УНР та ЗУНР і причина їх упадку; б)утворення УГБР ії завдання і методи боротьби в сучасних умовах; ІІ.Географія України: а)територія і населення; б)границі і сусіди; в)корисні копалини і промисловість; г)природа і клімат. Назначено день збору 20 листопада і початок занять 21 листопада. Дівчат

мала визначити жіноча сітка. Найбільше забруднень виходило при підборі місця проведення занять. Потрібно вибрати село свідоме, при цьому найменш підозріле, розташоване якомога найдальше від лісу, де дуже часто опер група проводила як не облави, то засідки.

Вибір випав на село Фалиш. Винести відповідне рішення та скласти план робіт – це тільки мала частина задуманого, головне виповнити задумане, а в даних умовах завдання не із легких. Потрібно підшукати приміщень для занять,

14

відпочинку, забезпечити зв'язок та харчування, а також охорону. Кожний день в якомусь селі оперативні відділи разом із стрибками несподівано вривались до села, мов колядники ходили від хати до хати, заглядаючи на горище, півницю чи стодолу, шукаючи своєї жертви. Штиками та шомполами кололи сіно чи солому.

Стрибки – це місцеві молоді люди, які самі до цього часу знаходились в підпіллі, або були прихильниками чи сим патиками і в той чи інший спосіб брали участь у підпільній роботі. Зараз на відозву уряду вони добровільно здались на ласку НКВД. Ім. Видали зброю і вони брали участь в арештах та виселенню людей. Для НКВД це були надзвичайно цінні помічники, вони знали всіх хто, де і чим займається, і де кого шукати.

Юда продав Христа за 30 срібників, а стрибки за своє спасіння відплачувались сотнями своїх колишніх друзів, а навіть і рідні. За свою вірну собачу службу їм дозволялось всякі безчинства та грабунки беззахисних людей. Одна така група заскочила мене в одному селі і дівчата відправили мене на горище стайні, драбину я потягнув за собою, а дівчата в хаті тільки їм відомими способами, хитрощами та залицянням зуміли відвернути їх увагу та намагання заглянути на горище.

Наближався назначений день 20 листопада. Щоб бути впевненим, всі приготування виконані як слід, і зустріч забезпечена, я прибув до Талиша на один день скоріше, тобто 19 листопада. В назначений день у хаті, де мали відбуватись заняття, я зустрів Князенка, а згодом стали надходити і дівчата. До вечора їх зібралось уже 5, а решта мали прибути на другий день ранком. Прибув і наш Вій. Це було несподіванкою, бо нір азу під час підготовки він нічого не повідомив, що буде присутній. Як годиться в таких випадках я перед ним відзвітував: хто і чого тут зібрались. Почалась розмова про повсякденні справи. Вже далеко за північ згадали, що пора на відпочинок, бо зранку нас чекає виснажлива праця. При підготовці було вирішено, що я і Князенко відпочивати будемо разом в одній хаті, куди мене і помістили. Прибувши дівчатам відведено дві кімнати в хаті, де займались. Та зараз плани помінялись, Князенко був хворий, у нього ангіна, боліло горло, побачивши на кухні селянську піч, він попросив, щоб йому дозволили погрітись на печі. Для Вія звільнилось місце разом зі мною. Але Вій із йому тільки відомих причин заперечив такому встановленому порядку і наполягав, щоб усі знаходились в одному місці. Вимога його була для всіх нас досить незрозумілою, та сперечатись не стали. Ми з ним ще вийшли провірити охорону коло хати, вернулись і лягли в одному ліжку. Та відпочинок наш був недовгий. Над ранком до хати вскочили хлопці з охорони з криком: „Хлопці, вставайте, в селі облава!” Вже одіваючись Вій крикнув: „ Біжім в криївку!” Хоч ніхто з нас не знав де її шукати. Хлопці побігли вперед, а ми за ними, перебігли дорогу і через подвір'я ринули в сад, спереду почулись крики: „Стой!” і автоматна черга. Я кинувся назад під кутом 30 градусів вже другим подвір'ям, біля себе вже не бачив ні Вія, ні тих хлопців, впереді великий, дощатий паркан, перескочити не здолаю, що сили з розгоном напираю на дошки, одно звено від стовпа до сповпа падає і утворює міст через канаву. Вибігаю на дорогу, звертаю наліво в

15

напрямі на хутір Пила, знаю, що в кінці села на дорозі може бути засідка, заскакую на подвір'я крайньої оселі і тут невідомо звідки, з якої сторони на мене накидають палатку і я опинився у пастці, мов риба у сітях. З усіх сторін мене сточили, почулась груба нецензурна лайка на мій адрес та вигуки: „Ага, бандера, попался!” Із штанів зняли мені ремінь, зв'язали ним назад руки і повели до села, де біля церкви стояла драбиняста підвода, така як возили снопи на сіно. Тут на солому мене повалено і ще зверху накидано соломи, усілись два оперативники і так ми виїхали із села. За селом чомусь моїм конвоїрам здалось щось підозрілим, ті двоє зверху опустились і ті, які проводжали з боків, всі четверо по два з кожної сторони направили в мене дула пістолетів, при чому попередили, що при найменшій спробі втечі, будуть стріляти. Мимо, обганяючи мій кортеж промчалась карета запряжена парою добрих коней, на задньому сидінні разом із вищим офіцером НКВД сидів Вій. Різниця в транспортуванні його і мене було доволі разюча. Я зв'язаний в соломі під дулами пістолетів, Вій бричкою свобідно в товаристві вищого офіцера НКВД.

При підході до міста стояла вантажна автомашина, мене заштовхали в кузов, причому один із офіцерів запитав, чому я так легко одягнутий, а на дворі мороз. Я відповів, що один із його товаришів зняв із мене кожух і вказав на той кожух, в якому був одягнутий один із офіцерів.

- Сейчас же дай человеку, во что одеться, а то замерзнет. І цей дав мені свою цивільну куртку. Кожух цей критий добротним

сукном я захопив з собою, коли ми вибігали із хати, думав в криївці він нам не буде зайвим. Вже машиною привезли мене в Стрий, в НКВД в будинок, де зараз розміщується міліція. На цементній долівці і з зв'язаними руками я просидів до вечора. В другому кутку так само зв'язані сиділи два молоді юнаки, які нас підняли по тривозі.

Князенка і дівчат з нами не було. На щастя оперативники до хати не заходили і цього разу ім. Пощастило уникнути зустрічі з ними. Вій мабуть знаходився в більш комфортабельних умовах.

16

ЧАСТИНА ДРУГА

В кімнату, де ми сиділи пов'язані, часто входили і виходили службові особи і чомусь всі звертали увагу на мене. Це мабуть тому, що вигляд мій був в той час лякаючим. Із зв'язаними руками, без шапки, розхристаний, з порваними штанами, десь тікаючи зачіпив за дріт і зараз в тих місцях виглядало ранене коліно. Вони зверталися до чергового з запитанням: „Кто это такой?” Відповідь була усім одна: „Бандит, ганялись за ним по полю, как за зайцем, но все же поймали”.

Ввечері явився якийсь офіцер і наказ відвести мене до себе в кабінет. Розпізнати по знаках, хто він такий, я ще не вмів, то й не можу сказати, який в нього був чин, але не нижче капітана, лейтенантам вести слідство не доручали. Ім поручалась тільки чорна робота, тортури і катування.

В кімнаті, куди мене привели, за великим письмовим столом сидів уже відомий офіцер. Мені розв'язали руки і дозволили сісти на табуретку біля протилежної стіни, на відстані чотирьох метрів від стола. Допит почався із попередження, що за неправдиві дані чекає кілька річне ув'язнення. Після чого заповнення анкетних даних, де і коли родився, хто батьки, чим займався до арешту, чим займаються батьки, чи хтось з рідних був за границею і коли, та тому подібне. Заповнивши анкетні дані, поставлено одно конкретне питання, біля якого велась і вся дальнійша розмова: „Кто и зачем послал тебя у Фалиш?”

- У Фалиші я опинився по дорозі, тікаючи із Німеччини додому, - була моя відповідь.

- Рассказывай подробно, корда и как попал в Германию? - В кінці місяця липня мимо нашого села німці гнали стадо корів, і

заскочили до села за погоничами, схопили мене на дорозі і забрали з собою. Гнали ми це стадо до Сколього, де на желізно-дорожній станції завантажили їх у вагони, а нас погоничів посадили на підводи рядом з солдатами, які проводили цей обоз. Їхали у напрямі Польського кордону. На території Польщі обоз здано німецькій військовій частині, а нас відправлено у табір, звідки нас щоденно автомашинами возили на роботу по ремонту желізно-дорожних та шосейних шляхів. Одного разу домовившись наперед, нас троє втекло з роботи. Ідучи додому, по дорозі я опинився в Фалиші, звідки ви мене й забрали.

Все це слідчий уважно вислухав і записав в протокол, відтак мені прочитав чи все вірно записано, я підписав і на цьому закінчився наш перший день знайомства. Мене відведено до півниці в цьому приміщанні, спеціально пристосованому для тимчасового затримання. На дерев'яних суцільних нарах знаходилося п'ять чи шість чоловік затриманих за якійсь кримінальні злочини.

Треба признати, що в перший день нашого знайомства слідчий вів себе досить коректно і стримано, ні слова грубої лайки чи погроз не було ним сказано.

Справжній допит по давно виробленому, провіреному і затвердженому сценарію, почався вже на другий день ввечері. В кімнаті, куди мене привели, крім вчорашнього знайомого знаходилося ще два здоровані. Після пробірки

17

анкетних даних вчорашній слідчий встав з-за столова і посміхаючись промовив: „Сей час же скажи, кто и зачем направил тебя в Фалиш?”

-Я вже сказав вчора і нажаль нічого більше додати не зможу! -Ты свои сказки рассказывай кому-нибудь другому, а не нам, я сейчас

выйду покурить, а ты подумай, а вы , товарищи, - звернувся до помічників, - посмотрите тут за ним, - вийшов.

Один із помічників схопив зі стола шкіряну нагайку, таку, якою користувались панські гайдуки, підійшов до мене і засичав:

- Ты будеш говорить или нет? – почав нагайкою бити куди попало. Я руками старався заслонити від ударів лице та очі. Бачучи, що руки в мене зайняті, другий натринірованим та відпрацьованим ударом бив нижче пояса, що заставило мене зігнутись, тоді сильний удар зверху, ззаду шиї звалив мене на підлогу. Побачивши, що їх жертва немічна валяється їм у ногах, вони ще з більшою злобою, з піною у роті та викривленими обличчями, стали копати ногами куди попало, я старався на скільки це було можливо звернутись в клубок, піддаючи під удари більше спину. Утомившись, тяжко віддихаючи вони зупинились для відпочинку, а мене заставили стати лицем до стіни на пальці, з піднятими руками, уважно стежачи, щоб не опустити рук, чи стати цілою стопою. Тоді знову хапались за нагайку і процедура повторювалась далеко за північ, десь до години другої, третьої ночі.

Все це повторювалось і слідуючи дні. Мінялись слідчі та їх помічники, а методи залишались незмінні. Слідчий, який вів і підписував протокол виходив по потребі, або його терміново кудись викликали, а катуванням займалися помічники без нього, які залишались невідомі і за ніщо не відповідали. Робилось це для того, щоб потерпілий не мав змоги твердити, що слідчий при допитах приміняв силу.

Серед сотні питань, які задавались і на які потрібно було дати задовільну відповідь, були й такі, що не становили для слідства особливої вартості, задавались задавались помічниками тільки для того, щоб збити з панталику та запутати допитуваного. Скільки було корів у стаді, через які населені пункти проїжджали, чим харчувались в дорозі після втечі, хто показував дорогу, чому зупинився в Фалиші і такі інші. Відділялись питання і відповіді, на які слідчий звертав особливу увагу і до них звертався кожний раз, звіряючи відповідь з попередньою.

- Что везли подводами из Сколего? - Не знаю, вантаж був накритий брезентом і заглядати під брезент не

дозволялось. - В какой местности на территории Польской республики находился

лагерь, куда вас отправили? - Табір був розташований у лісі, а до якого міста належала територія

лісового масиву мені не відомо. - Но вас не держали все время в лесу и возили куда-то на работу, и не

может быть, чтоб не встрелить по дороге населенных пунктов. - На роботу нас возили на віддаль 40 – 60 км а то й більше, для

ремонту доріг після бомбардування „советсткой авиации”. Возили ранком,

18

коли ще було темно і повертались пізно ввечері. Іноді фарами машин освітлювало покажчик назви населеного пункту Дембіца, Кросно, що дає підставу твердити, що табір був розташований в цьому районі.

- После побега, где и корда вы проходили линию фронта? - Не знаю, бо взагалі зустрічі з якимись військовими частинами ми

старались уникати. - Когда и как узнали, что вы уже на территории СССР? - Коли побачили плакати і надписи на російській мові. - Почему сразу не явился на ближайший милицейский участок или

военкомат? - Бо я був упевнений, що мене відразу відправлять на фронт, не

даючи змоги побачитись навіть з рідними і я вирішив якомога скоріше добратися додому, щоб заспокоїти всіх рідних, відпочити три-чотири дні, набратися сили і тоді зголоситись.

- При аресте у тебя изъято записную книжку, где была вложена инструкция, написанная от руки, в ней были и такие слова, «коммунистов и активистов уничтожать».

- Про інструкцію я нічого не знаю, книжку я знайшов того вечора, перескакуючи через канаву, в ній були гроші і я сховав її до кишені.

- Сколько было денег? - Не знаю, була темна ніч, а в темноті рахувати гроші я ще не

навчився, тому і не знаю, що там крім грошей могло ще бути. - Инструкция написана твоей рукой. - Ніякої інструкції я не писав. - Тога на и пиши.

Слідчий подав олівець і папір і під його диктовку я писав виписки із згаданої інструкції. Зрозуміло, що почерк щойно написаного і почерк інструкції різні.

Траплялись і не передбачені сценарієм окремі епізоди. Одного разу, не знаю випадково, чи може по домовленості до слідчого зайшла молода дівчина, розмови їхньої я не чув і не знаю, про що вони розмовляли. Згодом вона вказала на мене і спитала:

-Кто это такой? - Бандит, - була його відповідь, а звернувшись до мене він сказав, - Эх,

Дмитрий, Дмитрий, ты такой молодой, неужели тебе не жалко, смотри какие девушки тебя ждут, а ты будешь в тюрьме гнить.

Дівчина і справді була молода і гарна віком 19 – 20 років і я відповів: - Ця дівчина не для мене. - Почему? – запитав слідчий. - Тому що вона вільна, а я арештант. - Ничего и ты можешь стать вольным, чистосердечное признание

снимает вину. - А ты что скажешь, Зоя, - так називалась дівчина. - Пошла б за него?

19

Зоя кокетливо схилила головку, так як це вміють тільки дівчата, повела бровами, скоса глянула очима і зарум'янившись відповіла:

- А что парень ничего, если не бандит. Не зрозумілою була для мене позиція слідчих. Тиждень щоденно, вірніше

вночі інтенсивно ведуться безрезультатні допити, а влаштувати мені зустріч – очну ставку із Зваричем вони чомусь зволікають. На цей рахунок у них були свої міркування, вони навчені досвідом знали прекрасно, що для того, щоб людину зламати психічно, потрібно спершу зламати її фізично і заставити без спору виконувати їхню волю.

Що до Зварича, то у мене не було ніяких сумнівів. Я був твердо переконаний, що він негідник, цілком на їхній стороні і перший помічник в їхніх ганебних вчинках. Незабаром мої припущення підтвердились. У кімнаті слідчого, куди мене привели, крім слідчого було ще два чоловіка – офіцери здорової будови. Після провірки анкетних даних вони, кинулись на мене безперервно повторюючи добре завчені слова:

- Ах ты, сволочь, ты будешь говорить правду, или нет. Кілька хвилин, і я вже валявся без притомний у їхніх ногах. Коли

повернулась свідомість і я повернув голову, побачив над собою начальника НКВД, який задоволено усміхався і нагайкою, якою користувались тільки що помічники легенько хлопав себе по халявах добре начищених чобіт:

- Ну, друже Богун, я в последний раз тебя спрашиваю: будешь говорить или нет?

Мовчанка. - Почему молчишь, я тебя спрашиваю? - До мене ніхто не звертався і я не знаю, кому що маю відповідати. - Знаешь, ты хорошо и скоро нам все расскажешь, а сейчас поднимайся. Помічники допомогли піднятись і виштовхнули мене до другої кімнати,

де поруч з чиновником НКВД сидів в м'якому кріслі, перекинувши ногу на ногу, курив папіроси „Казбек” та клубочками випускав дим Зварич Григорій. Глянув на мене і продовжував стежити за клубочками диму, які піднялись угору.

-Кто это такой? – звернувся до мене один із слідчих. - Це той чоловік, якого ви піймали тоді, коли й мене, а хто він такий я не

знаю, він у Ваших руках і про це ви його питайте. - И никогда с ним нигде не видились? - Я його бачу уперше. - А ты что скажешь, кто это такой? Це вже було запитання Заричу. - То Богун, - була його відповідь. - А что он делал и чем занимался? - Був членом Стрийського повітового проводу ОУН., референт

пропаганди. - Зачем он был у Фалиши? - Разом з окружним референтом пропаганди мали провести вишкіл

дівчат.

20

- Где он спал? - Разом зі мною в ліжку. - Ну, что ты сей час скажешь, - це вже було сказано до мене. - Я його не знаю, так само як і він мене, і все що він говорить

неправда, може він когось чекав і мав з ним зустрітись, а судьба звела мене з ним, то це не моя вина.

Я ще багато хотів сказати, щоб Зварич почув і схаменувся, та мене силою виштовхали за двері і назад штовхнули в ту кімнату, де був перше.

Начальник НКВД задоволений ходив по кімнаті все ще забавляючись нагай кою, підійшов до мене І, не скриваючись своїх намірів, промовив:

- Ну, сейчас ты нам все расскажешь, все что знаешь, нам не нужно, чтобы ты говорил про себя, нам про тебя все известно, что ты за птичка, нам нужно, чтобы ты нам рассказал про других членов повитового провода ОУН. Зварич не здешний, он их не знает и назвал только их клички, а ты здешний, ты их всех знаешь, и должен назвать их имена и фамилии. Скажешь – хорошо, не скажешь – кишки вымотаю, а своего добьюсь.

Нагайку він передав одному із помічників, а сам вийшов. Нагадувати ім по обов'язки не було потреби. Вони їх прекрасно освоїли і старанно виконували, змагаючись між собою, хто їз них більш жорстокий. Перед ними була поставлена конкретна задача: добитись відповіді на питання:

- Кто и корда втянул тебя в ОУН.? - У нашому селі такого товариства чи гуртка не було і я нічого не

знаю про них. - Знаєш ты хорошо, ты сам был членом повитового проводу и

руководил ими. Удари нагайкою сипалися один за другим без перестанку. Коли один з

виконавців втомившись відпочивав, другий продовжував трудитись. Вже і нагайка порвалась, не витримала навантаження, у мене на тілі не залишилось ні клаптика місця, де б не було синяка, чи других поранень. Пізно ввечері зайшов до них їхній співпрацівник – молодий офіцер і поцікавився, чого вони так пізно не думають кидати роботу, що вже час повертатись додому, де чекають дружини і діти.

- А вот ты посмотри на него, три часа мы с ним занимаемся, уже и плеть порвалась, а он стоит при стенке, как святой и молчит. На еще ты им займись, а мы отдохнем.

Передали йому нагайку і вийшли, залишивши нас удвох. Настала кілька хвилинна мовчанка, нагайку він поклав на край стола, а на другий край присів сам. Якийсь час ми з цікавістю приглядались один до одного.

Згодом він запитав: - А як тебе звати? - Дмитро, - відповів я. - Виходить ми з тобою тески, бо я також Дмитро, - відповів він

чистою українською мовою, і вів далі, - дивлюсь я на тебе і мені, як людині, жаль, що вони так над тобою познущалися, хоча ти і сам винуватий. Сказав би їм що-небудь, щоб від тебе відчепились, так ні, хочеш прославитись як

21

мученик-герой. Ну і що з того, хто про це дізнається, знай, що звідси так нікого не відпускають, а чисто сердечне признання вини і допомога слідству виявити винних, суд бере до уваги і дадуть тобі не більше 4 – 5 років, а там гляди, закінчиться війна, амністія і ти вдома, а будиш впиратись , вони заб'ють тебе до полу смерті та зроблять калікою і кому ти тоді будеш потрібний.

Я знаю, тяжко зрадити і видати товаришів з якими був зв'язаний присягою, та від тебе ніхто цього і не вимагає. Про це все вже розказав Зварич. Якщо б він цього не зробив, ти міг би держатись, я і сам би сказав би тобі: „Держись Дмитро, молодець!” А так нічого тебе не зв'язує, та нічого там від тебе і не вимагають. Кому від того стане гірше, чи хто постраждає, якщо ти скажеш хто і коли завербував тебе в ОУН. Я також українець і Україна мені не менше дорога, як тобі і всім Вам, та що поробиш, ти релігійний чоловік і знаєш як писано у Святому Письмі: що всяка влада дана Богом і їй треба підкорятись.

Червона армія здобула перемогу над німецьким фашизмом, який завоював пів-Європи та Африки, то що ви, горстка, проти неї, невже ви справді вірити, що зможете добитись своєї мети. Ти подумай хорошенько, що я тобі сказав, а я піду картоплю піджарю, чайку заварю, а може ще щось і міцніше знайдеться, мабуть ти вже й зголоднів. Що ти на то, чого мовчиш?

- Дякую! Не потрібно трудитись, пайку хліба нам тут дають, а алкоголю я не вживаю.

- Як? Взагалі не вживаєш чи в даний час не хочеш? - Взагалі, у нас було товариство „Відродження”, яке вело боротьбу з

п'янством і курінням до цього і я належу. Наближався до кінця розіграний спектакль, спланований у кабінетних

стінах, спроба „як не кнутом, то колачем” добитись потрібних зізнань не дали бажаних результатів. Молодий офіцер, якому було доручено цю делікатну місію, ходив по кабінеті явно невдоволений.

За мною зайшов черговий по коридору і відвів мене до знайомої вже камери, де я втомлений і не виспаний звалився на нари і за кілька хвилин вже заснув.

Наступних три дні і три вечора ніхто мене нікуди не викликав і вперше за кілька днів я мав змогу трохи відпочити і усвідомити становище, в якому опинився після очної ставки їз Зваричем. Зварич свою ганебну справу виконав і більше він нікому не потрібний, ніхто більше ним не цікавиться, увага слідства зараз звернена до мого села, щоб методом опитування людей добитись свідчень, які б не заперечували зізнань Зварила, а навпаки їх доповняли.

Незабаром мене викликали до слідчого. В кімнаті, куди мене запровадили сиділо два чиновники НКВД. Звірявши, як звичайно анкетні дані, один з них спитав:

-Ну что,вспомнил кто и когда втянул тебя в ОУН? - Я дуже старанно пригадував собі всі товариства, які були в нас ще до

війни, такого товариства чи гуртка не пам'ятаю. Було у нас товариство: „Просвіта”, „ Рідна школа”, „ Сокіл”, „ Сільський господар”, „ Відродження”. При них існували молодіжні секції, яких членом був і я, та брав активну участь у

22

їхній роботі. Всі вони діяли на добровільних засадах і силою туди ніхто нікого не втягував.

-Ты мне сказки не рассказывай, а выкладывай все, что знаешь про ОУН, как вы , предатели, изменники, бандиты, убивали наших советских ни в чем неповинных людей.

-Зрадник – це той, хто зрікся свого народу, і за гроші ладен служити кому попало, він і рідної мами не пожаліє. Я нікому не продавався, народу свого не кидав і нікому не служив, і не моя вина, що залишився під німецькою окупацією, і був змушений працювати на рейх, щоб не вмерти з голоду. Це не зрада, а трагедія мільйонів таких як я. Бандитом я також не був, нікого не грабував і нікого не скривдив, не то щоб когось убивати. Про це ви можете легко переконатись, запитавши про мене кого-нибудь, хто мене знає.

- Уже спрашивали, не дожидаясь твоей подсказки, так они все за тобою горой, ты у них просто ангел. Но ты хитрая сволочь, где живешь, там маскируешься под ангела, а на периферии, где тебя никто не знает, действуешь. Все про тебя рассказал Зварич и ничего тебе притворяться.

- Зварич мене з кимось перепутав, з ким мав зустрітись, він мене не знає, так само як я його.

- Он сказал, что в Фалише вы вместе спали в одной кровати, а ты сказал, что спал сам.

- Так, в ліжку ми спали разом. - А почему ты соврал? - Я знав, якщо скажу, що спав з кимось, ви будете мене бити і вимагати,

щоб я назвав його прізвище, якого я не знаю. Зараз, коли вам це відомо, мені нема потреби заперечувати.

Другий чиновник, який до цього часу сидів мовчки за столом, курив папіроси та час від часу погляду вав на мене, вийшов з-за стола, потягнувся до нагайки і сказав:

- Что ты будешь его упрашивать, ты видишь, что человек не понимает русского языка. С ним нужно разговаривать более доходчиво.

З грубою нецензурною лайкою посипались удари нагайкою. Вишколені професіонали-вбивці крім нагайки відмінно засвоїли удари карате та боксу. Удари сильні та точні сипались з усіх сторін, за кілька хвилин спосібні звалити коня. Заняття з людиною-жертвою для них були тільки невинні дівочі забави.

Коли повернулась свідомість, я відкрив очі, то побачив, що лежу мокрий на долівці, а один з „спеціалістів по добуванню признання” з графіна поливав мене холодною водою. Увійшов якийсь вищий офіцерський чиновник і запитав:

- Ну, как дела, что он говорит? - Ничего, пока молчит. - Бить – отливать, бить – отливать, пока не скажет. - Так мы и делаем. - Ну и продолжайте. Чиновник вийшов, мене підняли і посадили на табуретку. - Ну что, вспомнил кто и когда втянул тебя в ОУН?

23

- Я вже сказав, що такого товариства у нас не було і я нічого про нього не знаю.

- Ты посмотри на него, сам был членом повитового провода, руководил ими, организовывал молодежь и отправлял в свою повстанческую армию убивать честных советских граждан, а он ничего не знает. Но ты меня не проведешь, я тебя на сквозь вижу. А ну подымайся и становись к стенке.

Підхопили і за допомогою нагайки заставили стояти, після чого один із них вийшов. Я постояв так не більше години і відчув, що сили покидають, в очах заблимали вогники, руки опускаються, ноги згинаються, от-от упаду. Опустив руки, повернувся лицем до садиста і промовив:

- Що хочеш зі мною роби, більше стояти я не можу, що знав усе вам розповів і більше від мене нічого не виб'єте, краще стріляй і не муч, день скоріше чи пізніше все одно цього не минути.

- А что думаешь, побоюсь, застрелю и рука не дрогнет, составим акт, что при попытке побега, еще и наградят.

Вийняв пістолет і цілиться в мене, я дивлюсь йому в вічі. Клацнув спусковий механізм і почулась лайка:

- От черт побери, снова осечка. Но я вижу ты боишься смерти, все вы такие, если б я вам попался в руки, то не побоялся б, а прямо заявил: «Да, я комуніст и делайте со мной что хотите, за мной вся страна и народ за меня отмстит», а ты этого не скажешь.

Я дивився на графін з водою, який стояв на столі. В горлі пересохло, язик не повертається, в роті замість приємної вологи густа неначе клей, суміш, і я попросив води.

- А… тебе не воды! Скажешь, что тебя спрашивают, дам, не скажешь, не дам.

Бере графин і наливає води до склянки, так, щоб я бачив. Вода, виливаючись із вузького горличка графина, приємно булькоче і ще більше підсилює спрагу.

- Эх водичка, какая ты хорошая… твою мать, - промовляє садист, аппетитно прицмокуючи і витираючи рукавом рота.

Вже далеко за північ відволікли мене до камери і хлопці помогли мені вилізти на нари.

Ранком в супроводі начальника КПЗ (камера „предварительного заключения”) зайшов прокурор по нагляду, високий худощавий чоловік, років біля 40, з легкою горбинкою на носі, букву „р” виголошував якось картаво. Всі, крім мене, повскакували з нар і поставали біля стіни. Прокурор поцікавився чи дають хліба, цукор та кип’яток, і коли отримав стверджуючу відповідь запитав:

- Не тли вшей, у кого есть какие жалобы? – скарг не було ні в кого. Побачивши мене на нарах, запитав:

- А почему этот не слезет? Йому відповіли:

- Его ночью приволокли очень побитого и он не может повернуться. Он подскользнулся на ступеньках и прокатился сверху до низу, - заявив авторитетно начальник КПЗ.

24

- Это бывает, ничего пройдет, - промовив прокурор і на цьому визит блюстителя порядку закінчився.

Наближався кінець терміну утримання арештованих у КПЗ. Минуло 21 день, відведених для слідства, щоб підтвердити виновність арештованого і відправити його до слідчої тюрми. Якщо вини не підтверджено – відпустити. Фактично нікого, ніколи не відпускали.

Як-небудь оформляли справу, щоб тільки відправити до тюрми, а там „разберутся”. Мої „опікуни” порадившись між собою, мабуть, вирішили, що буде краще, якщо до тюрми я зайду своїми ногами, щоб не нести мене на носилках і послідніх кілька днів ніхто мене нікуди не викликав і не тривожив. Я відпочивав. Помалу стали заживати на тілі поранення та сходити синяки.

Настав день, коли і мене разом з іншими вивели на подвір'я. Там уже чекав конвой. Роздалась команда:

- Стройсь! В пути не разговаривать и не оглядываться, малейшая попытка к бегству и конвой применяет оружие без предупреждения. І невеличка колона чоловік 7-8 рушила в санстанцію до лазні на санобробку. Постригли голову, одежу дезінфікували, ми покупалися під душем теплою водою і знову та сама команда, тільки наш шлях вже до Стрийської слідчої тюрми. В канцелярії тюрми старший здав наші документи, вийшов черговий офіцер і скомандував:

- За мной шагом марш! Уже з перших днів, з перших кроків починаємо усвідомлювати, що від

сьогодні ти вже не людина, а підневільний раб, позбавлений людської гідності, позбавлений права самостійно рухатися, а змушений слухати і виконувати накази наглядачів. Без їхнього дозволу не можна ступити і кроку.

В коридорах старовинної споруди, яку споруджено ще за часів Австро-Угорської Імперії, за масивними стінами панувала гробова тишина, здається пролетить муха і то почуєш.

Чути приглушене шуркання гумових підошов взуття наглядачів та обслуги. В кого взуття підбите металічними набійками, то їх рівномірне постукування чути далеко і ехо роздається по всьому коридору. Час від часу порушує тишину брязкіт ключів та скрегіт масивних дверних замків та запорів.

По коридору, мов тіні, снують наглядачі з понурими обличчями. Мимоволі кров стине в жилах при вигляді тих нелюдів, катів. Це вони, як не всі, то більша їх частина були учасниками страшної нелюдської трагедії на прикінці червня 1941 року, коли вони покидаючи своє володіння, жорстоко розправились з своїми жертвами. День і ніч в той час на території тюрми без зупину гули потужні мотори землерийних машин, щоб заглушити крики катованих. Щойно після приходу німецьких військ люди розламали тюремні ворота і толпа ринула на подвір'я тюрми шукати своїх рідних та знайомих, ужахнулись побаченим.

На стінах та долівці сліди крові катованих та замучених, в приміщенні, яке служило кухнею над чавунною плитою, на гаках за ребра повішені обпалені людські постаті, на подвір'ю в ямах людські трупи з розтрощеними черепами, виколотими очами, по відрізуваними вухами, пов'язані колючим

25

дротом, повикручуваними руками та ногами, засипані вапном. Серед них діти та жінки з немовлятом при груді.

Все що вдалось мешканці району добули, зібрали із почестями, по християнському звичаю похоронили на міському кладовищі у спільній братський могилі. Офіційні статистки кількості жертв не було. По свідченням очевидців вони становили 305 чоловік. Останні рештки, які не вдалось тоді відшукати, вже в наш час перебудови в 1990 році силами Стрийського товариства „Меморіал” при участі прокуратури віднайдено ще 256 розкопаних на подвір'ї тюрми і 28 у лісі біля хутора Пила.

В той час, про який ведеться наша розповідь, про злочин трьох річної давності вчинений у володіннях НКВД замовчувалось, слідів вчиненого також вже не існувало. Подвір'я асфальтовано, стіни побілено і пофарбовано, долівка вимита. Заклопотані господарі стараються якомога скоріше заселити приміщення свого володіння новими жертвами.

Біля дверей камери № 17 офіцер, який проводив нашу групу прибулих назвав прізвище, наглядач відчинив двері:

- Заходи. Я переступивши поріг, опинився в невеликій камері. Ідже повітря,

змішане з тютюновим димом цигарок, та ароматними випарами „параші”, яка стояла тут же у кутку біля дверей, крутило у носі і видавлювало сльози на очах. По обох сторонах біля стіни на долівці сиділи із своїми клунками люди.

- Добрий день, - привітався і звернув свої кроки в напрямі до „параші”, бо тільки там виявилось свобідне місце, де б можна було присісти.

- Добрий день, добрий день, підходи ближче, - почув я знайомий голос в глибині камери.

Чоловік, якого я не відразу впізнав розсував клунки і зробив мені місце біля себе, був давно мені знайомий з Дашави Нагорняк Микола. Такий несподіваний випадок звільнив мене від неписаного закону, який існував в кожній камері: новоприбулому (новенькому) завжди виділялось місце біля „параші”. З Нагорняком ми вже давно знайомі. Він як громадський активіст був відомий у всьому районі, і зараз у камері йому ніхто не перечив, виповняли його розпорядження. Віком він був набагато старший за мене та це не заважало нам спілкуватись на рівні.

По підпільній роботі ми з ним не зустрічались, я тільки знав, що у військовій сітці він не послідній. Камера № 17 мені знайома ще з 1938 року. Тут я будучи ще 16 літнім юнаком відсидів три тижні за участь в антидержавній демонстрації-протесту проти полонізації українських шкіл, і навіть для пам'яті загостреним кінцем алюмінієвої ложки вицарапав на дверях своє прізвище. Зараз двері оббиті металічними листами і нічого не видно. В тій камері, де зараз знаходиться 16 – 18 чоловік нас тоді було 4. Спали на подвижник лежанках, які на ніч після вечірньої молитви „Boze cos Polske” опускались, а верхня одежа акуратно складалась на лавку і виносилась в коридор. Після ранішньої молитви „Kiedy ranne wstaj Boze” лежанки піднімались і ставились біля стінки, а лавка з одежею вносилась. Ранішня і вечірня молитва, як обов'язковий ритуал проводились одночасно по всіх камерах. Через три тижні мене звільнили за

26

відсутністю доказів вини, інших суд засудив до одного року ув'язнення. Покарання відбували в тюрмі посиленого режиму Березі Картуській.

1 вересня 1939 року розпочалась Польсько-Німецька війна і всі в'язні Берези Картуської вийшли на волю.

Нова адміністрація тюрми постаралась її вдосконалити по своєму, і збільшити корисну площу за рахунок лежанок. Їх просто забрали і люди спали на підлозі не роздіваючись, постеливши під себе яку-небудь свитку чи ряднину, принесену з дому. На вікна понавішувано щити з металічного листа „козирки” установлені з невеликим уклоном в верху вікна, через які можна було розглядіти тільки клаптики неба. Кожного дня після ранішньої пробірки і перед вечірньою водили всіх на „оправку”, виносили „парашу” а камера провітрювалась. Згодом ми роздобули кусочок олівця і завили регулярну переписку з іншими камерами. Писали ми на білих полях газети. Часто просили у наглядача паперу для курива і він давав нам старі, ще Польські документи, порізані на кусочки. Писав я лежачи в кутку на підлозі, а один чоловік в той час стояв біля дверей, щоб спиною закрити „глазок”. В туалеті записку сховали в щілину між одвірком і стіною, а вині мали адресовану нам. Після сніданку п'ятнадцяти хвилинна прогулянка на подвір'ю, виходили по одній камері, щоб Боже борони не зустрітись з іншими.

- руки назад, смотреть друг другу в затылок, не разговаривать и не оглядываться.

Якщо в коридорі по дорозі зустрічався хтось з іншої камери, йому давалась команда:

- Стать лицом к стене, не оглядываться! – поки не пройде колона. Час від часу водили до лазні, а одежа дизинфікувалась припаркою. Щоб

поголити бороду, треба було просити у наглядача машинку для стрижки волосся, вона була мабуть одна на всю тюрму і дістати Ії доводилось не часто. Часом удавалось нам найти на подвір'ю, або в туалеті в смітнику і пронести з собою пляшку від пива, Ії осколками і голились. Це суворо заборонялось і за це саджали в карцер або забороняли передачу, яка приймалась один раз в тиждень, в четвер. Четверга ми чекали всі і ті, що одержували передачу, і ті хто не одержував. З передачею не раз попадались свіжі номери газети порізані на кусочки для куріння. Ми їх по кусочках складали і читали новини, які нас цікавили. Проте цікавились не всі. Більша частина людей була мало свідома, від політики далека, а про підпільний рух, та визвольну боротьбу довідувалась на зібраннях від офіційних пропагандистів та лекторів, або про те, що писала офіційна преса. Вони навіть називали себе „русинами”. В основному це були молоді люди з Закарпаття та глухих гірських сіл. Було серед нас два поляка із Стрия, кілька чоловік з Жидачівщини, та переважна більшість з Стрийщини. Серед них не мало й таких, що знали мене особисто, та по відомим причинам удержувались виявити свою прихильність до мене, а поводились як усі інші без зайвих запитань.

Особливу цікавість до мене виявив з Яблунівки (Угерсько) Гнати шин з своїм дружком Гуменним і вирішив познайомитись поближче, він представився

27

як районний провідник ОУН., а його дружок станичний. Поцікавився як і годиться в таких випадках, хто я такий, звідки родом, де і коли арештували.

Прагнення людей до спілкування з іншими, пізнати своїх оточуючих, з якими знаходишся в одній пастці закономірне, не суперечить прийнятим нормам поведінки, і не дає підстав для іншого їх тлумачення. Другим разом в невимушеній розмові поцікавився, в чому звинувачують, чи є якісь свідки, хто вони та звідки, чи була очна ставка і які доводи я ставлю в свою оборону. Все це не було таємницею, слідству усе відомо, внесено в протокол допиту і мною підписано, скривати від нікого не має зараз найменшої необхідності і в коротці я задовільнев його цікавість.

Ще іншим разом в розмові між іншим він запитав, а як було насправді. Я відповів, що все було так як я розказав на допитах і записано в протоколах.

Відкрита розмова в нас була тільки з Нагорняком, ми цікавились про долю Гой сака та Стефаніва, і гордились їхньою мужністю та витривалістю, були впевнені, що вони не зламалися і не здались та не стали на шлях зради як це зробив Зварич.

У Нагорняка на лівій кісті руки була виколота татуїровка тризуба, через що на допитах йому діставалось не мало катувань, і він вирішив Ії позбутись, випалюючи вогнем. Хірургом в цій неприємній операції був я. Він курив цигарку, а я вогнем цигарки кожен раз випалював цю татуїровку. Згодом на цьому місці утворилась суцільна рана.

Минув новий 1945 рік і Різдвяні свята, одинадцятого січня з ранку ми зауважили метушню обслуги. Через дірочку в „козерку” побачили біля основного виходу вантажну автомашину і посилений конвой, з тюрми виходили люди з пов'язаними назад руками і штовхали їх у кузов автомашини. Наші догадки зводились до того, що їх мабуть перевозять до тюрми посиленого режиму в Дрогобицькі бригідки. Через два дня вся тюрма вже знала про те, що одинадцятого січня 1945 року в Стрию біля колгоспного ринку, виконуючи вирок суду, повішено Гойсак Зеновія, Стефанів Петра, обох з Дашави, Гадяка Павла і Бабій Павла з Сіхова, та ще двох невідомих. Всього шість чоловік. Де захоронено їхні тіла нам і по сьогодні через 45 років невідомо.

Через деякий час і Нагорняка викликали „з вещами” на суд. Вертаючись з суду вже в іншу камеру, де утримували каторжників, проходячи біля дверей нашої камери він встиг вигукнути:

- Нагорняк 20, - і тим способом повідомити нас про вирок, який йому виніс суд – 20 років каторжних робіт.

Суди, тройки, та ОСО не дармували, а трудились з перевантаженням. Не припинялися облави та арешти. Потужна машина, створена на знищення, працювала злагоджено на вся потужність. Не забули і про мене, викликали в канцелярію, де мене вже чекав чиновник НКВД.

Він підписавшись в журналі, який подав йому черговий, звелів йому іти за ним. Вже за воротами тюрми знову відома команда: „Руки назад и не оглядываться”. В будинку, де зараз розмістилась об'єднана рада народних депутатів, в той час розміщалось відомство НКВД. В кімнаті на другому поверсі, куди мене привели, чиновник звірив протокольні дані і запитав:

28

- Ну, как, ты вспомнил своїх дружков из повитового провода ОУН? - Мені не має потреби пригадувати, або видумувати те, чого не знаю. - Но сей час ты обо всем узнаешь и вспомнишь, пошли. В другій кімнаті, куди мене завели, біля протилежної від дверей стіни,

сидів потупивши зір Чорнота – Купринець Іван з Братковець. Вид у нього був пригнічений, байдужий до всього оточуючого. Чорна чуприна спадала на очі, в них відбивалась одночасно злоба і відчайдушність.

- Кто это такой? - запитав мене слідчий. - Не знаю. - И никогда с ним нигде не встречались? - Не пригадую, щоб з ним ми де зустрічались. - А ты его знаєш? – звернувся до Купринця - То Богун, булла його відповідь. - А кто он такой? - Член повітового проводу ОУН, референт пропаганди. - Где и когда вы с ним встречались? - Він часто навідувався в наш терен для перевірки, як виконуються на

місці накази проводу, останній раз перевіряв стан бойової групи. - Что ты на это скажешь? - це вже було питання до мене. - Все, що він говорить, не правда, це його видумка, якої ви добились від

нього силою. - Уведите его. І мене знову виштовхали в ту кімнату, куди привели. Задоволений

начальник НКВД сидів за столом. - Ну что, вспомнил? Я знаю, почему ты боишься признаться. Ты боишься,

чтоб тебя не повесили, как и твоих дружков - Гойсака и тех других. Не бойся, это было один раз для страха и больше не будет, зашлют, где Макар телят не пас и будешь работать, пока не подохнешь, жить будешь, но баб не захочешь.

Увійшло два спеціаліста „по ведению допроса”. - Займетесь им, - промовив до них начальник, а сам вийшов. - Ну что, может ты нам расскажешь про своих дружков из провода. - Розказувати я можу тільки про те, що мені відомо, чого не знаю, не

стану видумувати. - А ты не выдумывай, а расскажи, что требуют и выдумывать тебе ничего

не надо, ты их всех хорошо знаешь. Після чого груба нецензурна лайка, і добре відома процедура, яка продовжувалась до вечора. Коли на дворі вже почало темніти, підходив до кінця робочий день і наближалась пора мого повернення до тюрми, мені надали можливість короткого відпочинку: стояти біля стіни на пальцях з піднятими до гори руками. В той час я більш усього прагнув, щоб якомога скоріше звільнитись з рук тих бездушних істот – роботів, одягнених в мундири з англійського сукна, з блискучими ґудзиками і пагонами, та брудною душею, повернутись до камери на своє призначене місце, до тих, які так само переносять надруги над людською гідністю як я.

29

До нашої камери ввели двох молодих чоловік з мого села і вони розповіли про арешт моєї сестри Анни. Дівчата по нашої почті повідомили, що вона знаходиться в їхній камері, а незабаром ми з нею побачились. З їхньої камери брали дівчат мити коридор, котрим нас водили на „оправку” і прогулянку. Дівчата цим користувались для побачень, скористалась і сестра. В той час, коли ми проходили, вона набирала воду з бочки, яка стояла у кутку коридору і ми обмінялись поглядом не промовивши і слова. Викликали на допит і Гнати шина, та до нас в камеру він більше не повернувся. Вечором наглядач звелів видати його речі. Думки з цього приводу розійшлись. Одні були схильні думати, що його перевели до іншої камери, інші схилялись до думки, що його звільнили. В найближчий четвер все вияснилось: його дружок Гуменний одержав від нього з дому передачу. Існувала домовленість, що той хто виходить на волю повинен про це повідомити, подати комусь з тих, хто залишився в камері передачу. Доказ незаперечний – Гнати шин на волі. Незабаром мене знову викликали на допит. Цим разом за мною зайшов сам слідчий, який вже в своєму кабінеті представився полковник Івков. Був це чоловік не високого росту, віком 43 – 45 років з лисиною, яку він старанно прикривав рідкими рижими волосками, зачесаними в одну сторону. Білі брови над синіми очима надавали йому якогось таємничого вигляду. Стоячи посеред кімнати, він крутив самокрутку з махорки, зубами зм'якшив краєчок газети, кінчиком язика змочив і, склеюючи її, звернувся до мене:

- Курить хочеш? - Дякую, я не курю. Він глянув на мене і, таємничо усміхаючись, промовив: - Слушай, Дмитрик, а ты знаешь, что твоя сестра уже у нас, здесь? Я, вдаваючи здивованим щойно почутим, вигукнув: - Сестра, котра? У мене їх дві, старша чи молодша? - Я не знаю старшая она или нет, Анна уже у нас, не веришь свидание

могу дать, чтобы ты убедился, что НКВД не врет. Я опинився перед вибором, якщо скажу не треба, він подумає, що то за

брат, який не хоче бачити рідної сестри, з якою довший час не бачились. Скажу хочу, він виповнить свою обіцянку, Ії викличуть на допит, буде тремтіти і переживати, а дівчата в камері, як звичайно в таких випадках на колінах будуть молотись, щоб Господь допоміг перенести знущання. І я відповів:

- Раз ви сказали, що вона у вас, так це не підлягає сумніву. В таких випадках ви не обманюєте, і воля ваша схочете надати можливість побачитись з нею чи ні. Але що вона такого натворила? За що її арештували?

- Такая самая бандитка как и ты, но она умнее тебя, она нам рассказала всю правду и про тебя.

- А як наша мама, де вона? - Учитывая чистосердечное признание сестры, мы мать пока не трогам,

скажешь ты что-то нам и оставим мать в покое. Не скажешь, к едроной бабушке в Сибирь запроторим, хату спалим, чтоб и духу вашего бандитского не осталось, - виголосив він піднесеним тоном.

30

Все те було неправда, сестра нічого йому такого не говорила, а мама и друга сестра ховались у чужих людей.

Заспокоївшись, він відчинив двері в коридор, мов із під землі явився біля дверей черговий солдат, він дав йому якесь доручення і вже через кілька хвилин впустили до кімнати сестру. Вона підбігла до мене, ми обнялись і вона заплакала. Довший час ми стояли мовчки, не знаючи з чого починати нашу розмову, і тільки згодом, поборовши хвилювання, вона просто так навмання, щоб не мовчати запитала:

- А ти як тут опинився? - Я вже тут досить давненько, а як наша мама, де вона і чи здорова? - Мама наша поки що ще дома і здорова, - скривила и вона душею, щоб

тільки заспокоїти полковника, який стояв тут біля нас. Ще деякий час ми постояли мовчки, поки полковник не звелів:

- Кончайте! – і нас розвели. Він усівся за письмовим столом, вийняв з шухляди папку моєї справи, гортав сторінки протоколу допиту, звіряючи питання і відповіді, згодом запитав:

- А ты Гнатишина знаешь? - Котрого? Того, що був у нас в камері? - Да, да, того самого. - Його у нас уже не має. - А что ты ему говорил? - Нічого нового, що могло б вас зацікавити, все те, що вам відомо і

занесено в протокол допиту, при необхідності можу і вам це саме повторити. - Его освободили.

Сумніву не було Гнатишин у них на службі, провокатор. Скриваючи свої наміри, він всякими способами старався увійти в довір'я своїх друзів, вивідати їхні таємниці і передати їх своїм господарям. За його вірну службу і поміч слідству виявити злочинця його звільнили від арешту, та не звільнили від дальшої співпраці з органами НКВД в чині штатного сексота-доносчика. Полковник старанно зложив документи і сунув їх до шухляди, вийшов з-за столу: „Пошли”, і відпровадив мене назад до тюрми. Вчинок Гнати шина не є винятком. Провокатори-підсадки були у кожній камері, тільки виявити їх не все вдавалось, вони були під опікою відповідних відомств, старанно законспіровані, при необхідності їх переводили з одної камери до другої. За їхні послуги і старання їм обіцяли волю і часто свої обіцянки виповняли. Іншим суд при розгляді справи брав до уваги. На засланні в таборах їхніми послугами користувалися і табірне начальство. Вони були для них „глаза и уши”. В'язні ставились до них завжди зневажливо і старалися їх знешкодити. В ніч з 8 на 9 травня 1945 року ніхто з нас і на хвилину не заснув. Всю ніч з вулиці доносилась безладна стрілянина, окремі поодинокі вистріли заглушувались автоматними чергами, небо освітлювали різнобарвними ракетами, лунали п'яні радісні не зрозумілі вигуки. Причину нічної метушні ми дізнались щойно ранком від наглядача, який заглянув до нас.

31

- Що сталось, чого цілу ніч лунала безладна стрілянина? – запитали ми його. - Конец войны, немцы сегодня ночью подписали беззаговорочную капитуляцию, война окончена, - промовив він гордо. Закінчилась кровава схватка двох кровожадних колосів, перемогою одного з них, більш хитрого і коварного. Яка доля жде нас? Яку роль належить нам відіграти в повоєнній Європі? Сотні тисяч поневолених томляться взастінках НКВД. Що чекає їх завтра? Більша частина з них, ні в чому не повинні люди, надіються хоча на амністію та надії виявились марними. Західна Європа глуха і не чує, а може не хоче чути стону сотні тисяч знедолених. На зміни довго чекати не прийшлося. Вже в червні місяці одного дня зробили перевірку, а на другий день усіх, кого називали викликали „с вещами” на подвір'я, сформували групи приблизно по 80 чоловік, якраз стільки, щоб вмістити в один вагон і колону вивели за ворота, де вже чекав посилений конвой. Пролунала звична команда: „Шаг влево, шаг враво, считается побег, конвой применяет оружие без предупреждения”. І колона наша рушила в напрямі залізно-дорожної станції, де на запасних коліях стояли, чекаючи нас, спеціально приготовлені товарні вагони. Ще того само дня ми прибули до місця призначення – Дрогобицькі бригідки. В той час бригідки служили, як пересильна тюрма. Довго тут нікого не затримували, зібрали етап і відправляли „в необъятные просторы Родины, на ударные стройки пятилетки”. Одного дня наглядач відчинив двері і назвав моє прізвище, я своє ім'я і по-батькові і він промовив:

- Получай передачу. На запитання від кого відповів: - Передали дівчата з сусідньої камери.

Хто вони ті дівчата, на жаль, я і сьогодні не знаю, навіть їхніх імен. Мабуть хтось з тих, з ким ми вели переписку в Стрийській тюрмі. В розгар літа, десь на початку вересня всіх нас вивели на подвір'я, команда: „садись”. І всі як стояли посідали один одному між коліна. Чиє прізвище називали, вставав і йшов до другого гурту, по дорозі відповідав своє ім'я, по-батькові, рік народження, і статтю, по якій звинувачується. По закінченню переклички всіх назад позаганяли в камери по 30 – 40 чоловік, а на другий день уже без переклички, тільки порахувавши кількість, знова конвой вивів за територію тюрми, де вже на під'іздних коліях бригідок стояли готові, спеціально обладнані для перевози людей вагони. На кожному вагоні білою крейдою великими буквами було написано: „Годен для перевозки людей”. Вагонів було більш двох десятків. В залежності від площі вагона, туди впихали по 80 – 120 чоловік. Щоб якомога більше вмістити туди людей, по обох сторонах від дверей обладнано суцільні дощаті нари, біля дверей замість звичайної „параши” вмонтовано дерев'яний жолобок. Посадка в вагони зайняла кілька годин, після чого наш ешелон рушив у невідому „подорож” вслід за другими ешелонами, які рухались в тому напрямку, що і ми, везучи з західних „звільнених” країн награбоване добро.

32

9 серпня 1945 року через три місяці після капітуляції рейху, як обіцяв Сталін своїм союзникам „советский союз” вступив у війну з Японією. З Заходу на Схід в Манджурію переправлялись військові частини та обладнання. Не зовсім гуманно західна демократія поступила з полоненими „РОА”, які здались їм в полон, і видала їх усіх „советским” властям. В 1942 році їх ешелонами німці везли на Захід як полонених, зараз ті самі люди повертаються назад тією самою дорогою на Схід уже як „изменники Родины”. Всі ешелони рухались в одному напрямку, на Схід, і наш ешелон часто заганяли в тупік або на запасну колію, щоб дати зелене світло і пропустити вперед ешелони з військом та обладнанням, відтак з награбованим, де ми простоювали не раз 6 – 8 годин. В цей час конвой дерев'яними молотками обстукував дощату оббивку вагона, чи де Боже борони не відстала дошка, після чого лунала команда:

- Всем перейти на одну сторону вагона. З гуркотом відчинялись двері, до вагона вскакували конвоїри, провіряли

долівку і стіни з середини. Після детальної перевірки всіх переганяли в другу половину вагона і перераховували чи всі на місці, частуючи кожного тим же молотком по спині. Після перевірки роздавали хліб, один буханець на чотири чоловіки на день, цукру по дві грудочки і три чотири відра соленої тюльки, щоб подати воду не вистачало часу і її по можливості подавали на другій зупинці, дуже часто на слідуючий день. У вагонах невиносима духота. Всі знемагають від спраги, кожний старається як можна довше знаходитися біля дверей, де хоч через невеликі щілини продуває свіже повітря. Якщо подадуть до вагона час від часу 5 – 6 відер води її випивають моментально і знову спрага. Щоб хоча частково її погасити одного разу, коли падав дощик один чоловік через люк виставив глиняну мисочку, щоб наловити кілька капель дощової води, яка спадала з покрівлі вагона. Пролунав вистріл і в руці чоловіка залишився кусочок черепка від мисочки.

Де ми знаходимося, куди нас везуть, ніхто з нас не знав. Все старанно від нас скривалося. На станціях, де ми простоювали годинами наш ешелон заганяли в тупік далеко від станції. З по сторонніх до нашого ешелону і близько нікого не підпускали. Всі ми були переконані, що нас везуть в Архангельськ „на ударные стройки пятилетки Беломор-канал”. Щойно у Вологді, коли після простоювання ми рушили назад в тому напрямі, звідки прибули, один з військових, який був серед нас сказав:

- Куда нас везут я не знаю, мы только что выехали из Вологды, только у Вологде поезд следует в обратном направлении.

Виїхавши з Вологди, наш ешелон взяв курс на Північ. На одній станції, де ми зупинились на кілька хвилин, той самий військовий побачив через люк біля нашого вагона хлопчину 13 – 15 років і запитав:

- Парень, а отсюда до Архангельска еще далеко? - Отсюда до Архангельска вы никак не попадете. - А куда нас везут? - На Воркуту – відповів хлопчина.

33

Всі враз притихли, кожний по-своєму тлумачив перше почуте слово Воркута. Не тільки Воркута була для всіх загадкою. З підручників географії було відомо, що цей північний край покритий непрохідними віковими лісами, які чим більше на північ переходять в лісотундру, а відтак у тундру, де свобідно розгулюють незлічені стада диких оленів. Тутешнє населення чукчів та коряків живе у юртах, переважно на берегах ріки Печори та її притоках, зимою і літом їздять оленячими та собачими упряжками, займаються полюванням на дикого звіра. На березі ріки Печора розташоване однойменне місто Печора – основний промисловий центр краю, мешканці якого займаються в основному сплавом лісу. Ні згадки про такі основні промислові осередки як Воркута, Інта та Ухта, які за останній час в кінці 30-их та початках 40-их років нашого століття інтенсивно стали розвиватися завдяки єдиній залізно дорожній магістралі, яка прорізала з Півдня на Північ тайгу, та злучила промислові осередки з Центральними районами Росії. Магістраль споруджено поспішно, вже під час війни з недоробками, і в той час навіть ще не прийнята міністерством транспорту в експлуатацію, числилась на балансі у якогось відомства, мабуть НКВД,

Підраховано, що при її спорудженні загинуло стільки чоловік, скільки вкладено шпал. На людських кістках споруджено магістраль. Прийнято вважати, що під кожною шпалою чоловік. Офіційно статистика про це замовчує.

Грохочу чи на зустріч нашому ешелону з Півночі на Південь безперервним потоком йдуть цистерни з нафтою, ешелони з вугіллям та лісоматеріалами, а в зворотному напрямі з Півдня на Північ, обганяючи нас, везуть будівельні матеріали, обладнання для промисловості та товари споживання.

Крізь відчинені двері вагона, коли велась перевірка, серед лісів, які стоять стіною по обох боках залізної дороги сумно видніють поодинокі дерев'яні домики залізно-дорожних працівників, та похилені хрести забутих серед бур'янів могил. Ні села, ні містечка, кругом тайга „необозримая”. Хрести виднілись по всій дорозі більше ніж домиків.

З кожним днем ставало холодніше, якщо кілька днів тому, ми всі мучились від духоти, то зараз дошкулював холод. З Півночі дув холодний пронизливий вітер, всі тулилися один до одного, щоб зігрітися, було байдуже куди везуть, щоб тільки скоріше добратися до місця призначення, вийти з вагона, та ступити ногами на тверду землю.

34

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

До місця призначення на Воркуту ми прибули в третій декаді місяця вересня. Другі люди, які прибули тим самим ешелоном вказують більш точну дату 27 вересня 1945 року. В день релігійного свята – Воздвеження Чесного Хреста. Прямо з вагону зіскакували по коліна в сніг, дує холодний пронизливий вітер, температура нижча - 10°С. Біля вагонів місцеве начальство з уповноваженими представниками шахт зайняті розподілом прибулих. Десяток діючих в той час шахт відчули велику недостачу робочих рук. Сформували колону кількістю 240 чоловік. Роздається відома команда конвою: „Шаг влево, шаг вправо...” і наша група залишила територію станції. Біля станції кілька житлових будинків барачного типу, та тимчасових споруд різного призначення, за ними, як далеко може сягнути людський зір, біла пустеля тундри в сяйві сотні тисяч електролампочок, які заповнили весь простір до самого горизонту. На дорозі під ногами суміш снігу перемішано з мерзлим ґрунтом та битим ледом, важко ступати. В мене по дорозі в одному черевику відірвалась передня частина підошви і зараз крокуючи та частина, неначе черпак, черпала з дороги цю суміш, створюючи додаткові випробування на витривалість. Подолавши не більше як 3 км відрізок дороги, ми зупинились перед воротами табору третьої шахти. Прямокутна територія по периметру обгороджена колючим дротом, по кутах сторожеві вежі, над воротами плакат із закликом: „Шахтеры, дадим стране больше угля!” За воротами рівними рядами розташовані бараки, мов близнюки подібні один до одного. З-поміж них своєю конструкцією виділяється лазня та кухня-ідальня. До одного з бараків, відгородженого від інших колючим дротом, помістили нас. З тамбора входимо до середини. По обох сторонах в довжину при стіні суцільні двоярусні дощаті нари, по середині прохід шириною 2 метри, в кутку при вході в печі палає вогонь, тепло якого роздається по всьому приміщенню. Тут нам належить відбувати десятиденний „карантин” після чого нас розмістять по існуючим бригадах. Опинившись в теплому приміщенні, утомлений люд за кілька хвилин розмістився на нарах і готувався до відпочинку. Черговий наглядач, який проводив нас до бараку, відходячи, попередив, щоб ніхто не покидав території обгородженої колючим дротом. Посторонній молодий чоловік, одягнений в не погану напіввійськову форму, не відомо, хто він такий, стояв по середині і дбайливо нагадував:

- Ложитесь и отдыхайте, вы с дороги устали, вам нужно от дохнуть. Хтось з нашого гурту спитав: - А кто вы такой? - Помошник пом-побыта, - представився він. - Може потрібно назначити з поміж нас «дневального», щоб нас

охороняв та стежив, щоб в печі вогонь не погас.

35

- Никого вам не нужно выделять, вас будут охранять и печку топить, это наша забота о вас, вам нужно хорошенько отдохнуть.

Зворушені такою турботою, всі заспокоїлись, притихли розмови, кожний по-своєму готувався до сну.

Щойно ранком другого дня, коли прокинулись, почалась метушня. Не стало кілька пар добротних чобіт, черевиків, курток, та багато інших речей. Пожалілись черговому наглядачу, який прийшов на перевірку, та він тільки стиснув плечима і відповів:

- Ищите пропавши вещи среди своих, от сюда ваши вещи далеко не могли уйти.

Після загальної перевірки принесли нам наш гарантійний пайок: по 400гр хліба на добу та 700 гр якоісь мутної рідини, в якій плавало свобідно кілька кусочків посіченого турнепсу. На вечерю знову та рідина тільки вже з листям капусти і 200 гр перлової каші.

Слідую чого дня до бараку внесли стіл та кілька стільців, прибула медична комісія провести медичне обстеження прибулих та встановити категорію здоров'я. По пояс роздіті по одному підходимо до стола, за столом люди в білих халатах:

- На что жалуетесь? – провіряють пульс. - Повернитесь, опустите штаны, - це для того щоб вияснити, на

скільки виснажений організм. - Можете идти. За неповних три хвилини визначено стан здоров'я людини і установлено

одну з трьох категорій здоров'я: ЛФТ – легкий фізичний труд, СФТ – середній фізичний труд, ТФТ – тяжкий фізичний труд.

Мені визначили категорію ТФТ. Хворих, яким необхідне стаціонарне лікування, направляли в лікарню. Згідно визначених комісією категорій, ППЧ направляло на відповідну роботу. У кого категорія ЛФТ, залишали для роботи в зоні по обслуговуванню, в лазню, пральню, кухню, та днівальними, а також кравці, шевці по спеціальності. СФТ на поверхності шахти, в лампову, лісосклад, породовиборка, та хозбригада. З категорією ТФТ всіх заганяли в шахту, не звертаючи уваги на спеціальність.

Біля нашого бараку часто збирався гурт цікавих людей, цікавились, звідки прибув етап, чи нема кого з знайомих, хоча б з одного району. Переважна більшість з них росіяни і частина кавказців ще з 1937 – 1940 років осуджені за кримінальні злочини. Всі вони повлаштовувались на роботу в зоні: нарядчики, пом-побити, завідуючі лазні, пральні, кухні, чисто одягнуті і видно не страдають від недоїдання. Пропонують пайку хліба 1 кг, щоб тільки придбати яку-небудь річ з цивільного гардеробу. І наші люди міняли штани на ватні штани, блюзку за фуфайку, куртку за бушлат, чоботи за кирзові черевики, в додаток пайка хліба. Все одно їх украдуть, або де-небудь роз дінуть, та пустять голого по морозі, або чого доброго ще й приб'ють.

Не видно поки що основного люду – гірників, вони або працюють у шахті, або відпочивають після тяжкої виснажливої праці. Їм ніколи вештатись без діла і нема чого міняти.

36

Незабаром до нас в барак зайшов нарядчик і заповів, щоб готувались до виходу на шахту, для занять по техніці безпеки. На прохідній черговий порахував і записав у журнал кількість вибулих, відчинив ворота, і ми опинились за зоною. Нарядчик, який нас проводив попередив, щоб не розходились і всі тримались разом, бо назад в зону впустять тільки тоді, коли всі зберуться, при відсутності хоча б одного в зону не впустять нікого, поки не знайдуть пропавшого. До шахтного управління більше одного кілометра дороги, і як то не привично, що нема конвою, не чути звичної команди: „Шаг влево, шаг вправо...” Зайняття проводив один з інженерів шахти по 2 години в день. Для практичного ознайомлення з роботою шахти, планом занять передбачено груповий спуск в шахту. Ознайомлення почалось з лампової. Всім видали не укомплектовані без сіток і шкла лампи „Вольфа”, які видавали всім робочим. Укомплектовані лампи призначені для вимірювання наявності в забої газу метану видавались тільки газовимірювальникам. З-за недостатньої кількості акумуляторних ламп їх видавали тільки начальству та гірничому нагляду.

По головному ходу пішки по схилу обладнаному дерев'яним трапом опускаємось на глибину 380 м до „головного двору”. Спеціальна кліть – трамвай для спуску і підняття людей задіяна тільки під час зміни бригад. Тут на головному дворі зосереджено весь рух підземного транспорту. Сюди зверху подають лісоматеріали і порожняк, з дільниць кіньми доставляють вагончики з вугіллям, по 6 – 8 вагончиків в одній зцепці, звідси їх видають на гора. Коней на верх не виводять, тут їх утримують в примітивно споруджених конюшнях і на верх їх виводять тільки тоді, коли він уже не здатний виконувати свої обов'язки і там їх добивають.

Наближався до кінця визначений нам термін „карантину”. Слава Богу ніхто не захворів, всі акліматизувалися і до нашого бараку один за одним стали навідуватись нарядчики та пом-побити за людьми, яких їм визначили в планово-виробничій частині. Найбільша кількість потрапила на породовиборку та хозбригаду, менша частина в сферу обслуговування – „днивальними” та прачками. Для роботи в шахті припало по 3 – 4 чоловіки в бригаду. Я попав в бригаду на дільницю десятника Козакова. Сам Козаков як і всі члени його бригади, молоді люди, росіяни, осуджені військовим судом за грабунки цивільного населення та зґвалтування жінок на окупованих територіях.

В бараку, в якому розмістилась бригада, холодно і брудно, голі нари без будь-якої постелі чи хоча б матрацу, брудні аж чорні, ні чим не відрізняються від такої ж брудної дощатої долівки. Тільки в одному кутку біля огрівальної печі, на нарах постіль, це місце пом-побита, а рядом друге, менш охайне, десятника. В останніх постійного місця не має, лягай, де хочеш, де є свобідне місце.

Пом-побит побачив, які в мене рвані черевики, повів мене до „коптерки” (матеріальний склад) і там мені видали другі, не нові, та ходити в них можна, бодай сніг не буде попадати до середини.

Ще того самого дня вихід на роботу, спец одягу не видають нікому, в чому ходиш, в тім і опускаєшся в шахту. У ламповій видали такі ж не

37

укомплектовані лампи „Вольфа”. Опустившись в забій, відразу три-чотири лампи гасимо, щоб пізніше було чим замінити ті, які погаснуть в половині зміни. Вугільні пласти товщиною 1,6 – 1,7 м розміщені горизонтально під кутом 21°-23°. В ручну лопатами кидаємо вугіль на рухомі риштаки, які приводить в рух електроприлад. По риштаках вугілля опускається вниз у вагончики на відкатку. Щоб „кровля” не обрушилась та не привалила когось з людей, чи устаткування, її відразу укріпляють, підставляючи дерев'яні стояки-опори. Очистивши забій від наваленого вугілля, ручним станком „баранкой” пробурюють нові шпури глибиною 2,0 – 2,5 м десять – дванадцять штук. В пробурені шпури вкладають вибухівку, кінці запалу з'єднують з машинкою, яку чомусь називають „лягушкою”. Не до кінця заповнені шпури заповняють глиною, повертаючи пристрій машинки, вибух розрушує певну частину пласта і цикл робіт повторюється спочатку. Норма видобутку на зміну 55 тон для бригади. За перевиконання норми виробітку бригада тут же при виході з шахти одержує в нагороду великий пиріг з начинкою рисом або капустою, часом рибою. Тут же пиріг розрізають на частини, кожному по кусочку. Якщо бригада норми виробітку не виробила, то начальник шахти не дасть жетона, без якого на прохідні не впустять бригаду в зону. З комбінату вигонять, а в зону не пустять і приходиться дуже часто, більше чим пригощатись пирогом, вистоювати на морозі годинами перед прохідною та просити чергового, щоб впустив в зону.

На шахті ніхто ніколи не купався і не вмивався, бо не було в що чисте переодягнутись, а нагрівшись, мокрому вийти і простояти на морозі перед прохідною нікому не справляло задоволення. Всі ходили чорні і брудні. Біліли тільки зуби та білки очей, з надією помити лице та руки хоч в бараку. Та марна надія, вода в умивальнику замерзала і помитись нічим. Тепла вода в умивальнику та в бочці для пиття бувала тільки ранком і то не все. Як-небудь протирали руки та лице снігом і, схопивши яку-небудь посудину, переважно це була банка з-під американської тушонки, бігом на кухню за похльопкою.

Через кожних 10 днів, банний день, ходили бригадами в свобідний від роботи час, тут і міняли натільну білизну. Крім праці в забої доводилось чи не найбільше трудитись на відкатці, де 2 чоловіка по рель сам, залитими водою, так, що їх і не видно, штовхали від риштаків до поворотної плити наповнені вагончики. Вмістимість вагончика 1 тона. З плити вверх по „брензбергу” лебідкою їх витягали на „штреку”, звідки вже кіньми доставляли на головний двір, для відправки „на-гора”. Вагончики зверху подавали також мокрі і обліплені снігом. Побродивши зміну, у рваних черевиках по воді та штовхаючи вагончики намочивши бушлат, піднявшись з шахти „на-гора”, де температура повітря не рідко падала до -53°, все моментально замерзало і немов сталевий панцир затрудняло рухатись. Повернувшись до бараку, мерзлий бушлат кидав на верхні нари, якщо вони не були зайняті, а сам сідав біля печі, сунув ноги майже в топку, щоб розморозити черевики, знявши черевики, розморожував онучі, після чого з-поміж пальців виколупував лід. Черевики і онучі здавав до сушили, а спати лягав одягнутий, поклавши під голову той же мерзлий бушлат,

38

до якого не рідко і волосся примерзало. Добре, що хоча черевики взував сухими.

Жахливі побутові умови, виснажлива праця та поганеньке харчування, до того ще й небезпека захворіти цингою не давали поводу для ілюзій вижити в таких умовах. Щоб запобігти захворюванню, лікарі не тільки рекомендували, а й заставляли пити настій з хвої, який постійно в необмеженій кількості був у їдальні в бочці, до якої ланцюжком було прив'язано горнятко.

Працюючи на рівні з іншими, я одержував порівняно з ними завжди гірший пайок. Бригада одержувала четвертий – рекордний і п'ятий – зверхрекордний, а мені більше третього – отличного не діставалось, а різниця між 3-ім та 5-им значна. Якщо на 3-ій давали 850 г хліба, то на четвертій вже 950 г, а на 5-ій 1050 г. Крім того і значна добавка на кухні. Крім звичайної 200г перлової чи вівсяної каші і 100г турнепсу, добавлялось кусочок риби чи 80 г рисової запіканки.

Звернувся до Козакова із запитанням: - Чому за одну і ту ж працю мені не дають такий самий пайок як

другим? - Ишь ты, чего захотел! А… не хочешь, морда кирпича просит, а ему

давай 4-ый котел, я тебе падло дам паек, от меня ты … получишь, на гарантийный посажу.

І слова свого він дотримався, вже через кілька днів мені виписав гарантійний пайок 400 г хліба, черпак похльопки, та двіста грам каші. Їду в ППЧ виясняти свою провину, за що мене покарали.

- А ты в тот день, за который выписали питание, рабо тал на породовыборке, плохо отбирал породу, из-за тебя бригада пострадала, бо срезали выработку.

- А що я робив у всі інші дні? Чому в мене крім 3-го котла іншого не буває?

- Ты все эти дни работал плитовым, а там больше не положено. Коло замкнулось, добитись правди більше не має в кого. Я завидував тим щасливим, яким удалось після роботи в шахті потрапити

на кухню за мисочку вівсяної каші, весь свій вільний від роботи час, призначений для відпочинку, мити посуду та підлоги. Кілька разів я також продував такого щастя, та мені не вдавалось. А бо ворота на територію кухні зачинено, або біля воріт здорова вівчарка нікого не пропускає. Одного разу таки вдалося потрапити за огорожу на територію кухні, де мене зустрів завгосп і сердито запитав:

- Чего надо? - Може знайдеться яка робота? - Ничего нет, уже приняти, вас тут таких десятки приходять, прямо отбоя

от вас нету. Пригноблений і пристижений я відійшов і більше такого щастя не

пробовав. Минуло мабуть місяців чотири, коли я зауважив, що одні і ті самі приближені до десятника не виходять до роботи, а залишаються відпочивати по два рази в тиждень, а я ще нір азу. Знову звернувся до Козакова:

39

- Вже скоро півроку, як я працюю і ні одного дня ще не відпочивав, коли мені буде вихідний?

- Ты что, приехал сюда отдыхать? Здесь не курорт, дома надо было отдыхать, а здесь работать надо.

В ППЧ на всіх складали графік вихідних, та їх крім десятника ніхто не бачив, нарядчик не цікавився, хто залишається, а кому виходити на работу, його цікавила загальна кількість, а десятник тим користувався і залишав того, кого йому задумається.

Виснажений організм чимраз більше відмовлявся справно функціонувати, тіло стало дряхлим і важким, ноги стали опухати я з трудом переставляв, щоб переступити порога треба було руками брати за коліна і з їх поміччю переступати порога. Вирішив звернутися за допомогою в медичний пункт, може вимолю хоч два, три дні звільнення з роботи. В медичному пункті фельдшер та санітар зміряв температуру – нормальна, поплескав по плечу і відповів:

- Нам таких больных побільше, мы бы горы перевернули. - Я не можу ходити, в мене ноги опухли. - Ничего, пройдет, надо меньше употреблять жидкости. Дали випити ложку хвойної настойки і на тому відвідування медичної

установи закінчено. В ще гіршому становищі опинились завзяті курці, які не були в силі

відмовитись від поганої звички, кинути курити. Вони кооперувались по двоє, одну пайку хліба міняли за сірникову коробку махорки, а другою пайкою ділились. Незабаром вони потрапляли до лікарні. Інші придумували різні способи, щоб потрапити до лікарні, з надією, що при виході з лікарні змінять категорію та виведуть з шахти. Вони за пайку хліба міняли сірникову коробку чаю, його заварювали якомога сильніше і так пили, порушуючи тим самим ритм роботи серця. Їх також як і тих відправляли до лікарні. З лікарні правда в шахту майже нікого не повертали. З лікарні їх в натільній білизні, або загорнутих в простирадло на носилках виносили до прохідної, до великого пальця ноги чіпляли дерев'яну бірку з номером, черговий для певності, що виносять покійника, а не живого, ударом молотка у висок закінчували ритуал і їх вивозили на околицю на цвинтар.

Не знаю чи табірна адміністрація повідомляла рідним про смерть в'язня, бо нам листування було суворо заборонено. При обшуку якщо знаходили листа, саджали на три дні в БУР (барак усиленого режиму) на штрафний пайок, а це 200 г хліба та склянка кип’ятку на добу. Щоб відправити листа додому я відшукав поміж бригадами працюючих на породовиборці, одного знайомого з села Піщани (Татарського) Стрийського району Шиш Михайла. Його сестра була тут на вільному поселенню. Він з нею зустрічався і я попросив його умовити сестру, щоб вона згодилася відправити мого листа на пошту. Для писання використав обгортку вибухової суміші. Лист склав трикутником, подібно до тих, що надходили з фронту під час війни і через місяць часу з їхніх рук одержав з дому відповідь.

40

На зміну вибулим надійшло нове поповнення. Група німецьких військовополонених, але вона виявилась ще менше виносливими і непривичними до таких жахливих побутових умов і вже через півтора – два місяці їх також не стало. Конвеєр на знищення доповняли і нещасні випадки на шахті, які траплялись дуже часто.

Одного разу працюючи лісогоном, я тягнув зверху вниз у забій два стояки-опори для закріплення „кровлі”. Вже спустився майже до половини лави як знизу в забої роздався страшний грохот, сильний подув вітру здув полум'я лампи і я залишився в могильній темноті, кругом мов сірники затріщали стойки-опори, з грохотом валились великі валуни породи. В той час у вузькому проході між виробіткою і незайманим масивом, відгородженим від виробітки суцільною стіною огорожі „органкою”, що мене і врятувало від загибелі. Масивні глиби породи давили на стойки, вони палаючи верхніми кінцями оперлися на незайманий масив і утворили щось подібне до нори, в якій я опинився. Спереду і ззаду від мене прохід завалений і вийти нікуди. Через якийсь час, коли вже все стихло, внизу в забої заблищали Ороньки ламп, почувся голос.

- Хахол, ты живой, где ты там? - Я тут. - Опускайся вниз, иди к нам. - Не можу, кругом завалено. - Тогда сиди там, мы сейчас тебя откопаем. Через дві години рятувальні роботи закінчено, прохід очищено, всі

зібралися на „откаточному” штреку, слава Богу ніхто з людей не потерпів, в забої залишилось заваленими кілька метрів риштаків.

За кілька днів після цього випадку мене викликали в комендатуру. Повернувшись з шахти і не встиг переступити порога бараку як до мене підійшов пом-побит і сказав:

- Давай быстренько пообедай и беги в баню помыться, тебя вызывают в комендатуру.

- Чого? - Не знаю, там узнаешь. Вечором за мною зайшов нарядчик і відвів до прохідної, де мене вже

чекав офіцер комендатуру. Він завів мене до бараку, розташованого на території зони і також огородженого колючим дротом. Ззовні барак нічим не відрізнявся від усіх інших, розташованих в зоні. В середині розділений на дві не рівні половини. В меншій половині, куди мене впустили, чисто і тепло, стіни побілені, дощата долівка вимита, на нарах чиста постіль, на вікнах металічні грати. Офіцер, який мене проводив сказав:

- Ложись и отдыхай, - вийшов, зачинивши двері на замок. Не тяжко було догадатися, що я знаходжуся в слідчому ізоляторі, а в

другій половині мабуть канцелярія комендатури. Вперше майже за два роки трапилась нагода по-людяному відпочити на

постелі і хоч краєчком торкнутися цивілізації та відчути Ії перевагу над життям

41

людини кам'яного віку, в якому ми зараз опинились вже в середині 20-го століття.

Не слід забувати, що і до арешту не завжди доводилось мені користуватися такою розкішшю. Акуратно, щоб не вимазати постіль, я роздівся, зложив свою вимазану одежу на підлозі, а сам забрався на верхні нари і скоро заснув.

Ранком до мене зайшли два чиновники з комендатури, один з них вчорашній знайомий. Запитав, коли мені на роботу, я відповів, що у вечірню зміну.

- Мы постараемся вас долго не задерживать, чтоб вы успели на работу. Мої надії виявились марними, я думав, що тут по-людяному відпочину

хоч два тижні, а вони ще сьогодні мене вигонять. Я згоден тут сидіти стільки, скільки присудять, навіть три дні за один на гарантійному пайку, щоб тільки не повернутись назад в зону. Та вони розпорядились по-своєму. Перевіривши, як і годиться в таких випадках, анкетні дані, звіривши їх з даними протоколу допиту, вчорашній знайомий запитав:

- А село Лотатники от той местности, где ты жил, далеко? - Кілометрів шість, - відповів я. - А ты часто там бывал? - Бував не один раз, разом з іншими хлопцями та дівчатами ходили

на концерти та вистави. - А кого ты там знаешь? - Назвати ім'я чи прізвище не можу нікого, та в обличчя зможу

впізнати не мало. - А тебя знает кто-нибудь? - Думаю, що знають, я не приходив до села, ховаючись, щоб мене

ніхто не бачив. - А село Фалиш далеко? - Якщо по прямій, то не менше 12 кілометрів, а по дорозі не менше

16 кілометрів. - А там ты бывал когда-нибудь? - Там я не був ніколи, нікого не знаю і мене ніхто не знає. У Фалиші я

був тільки один раз, повертаючись з Німеччини додому і там мене арештували. - А что такое повитовый? - Не знаю. За мене відповів вже другий чиновник: - Повитовый – это уездовый, повит – это уезд, административное

деление области. Вони ще погортали листи справи, дали підписати протокол допита і на

цьому наша розмова закінчилась. Мене відпустили в зону, щоб я ще встиг на роботу у вечірню зміну.

І знову минають одноманітні сірі будні. Наступний день від попереднього як дві каплі води подібні один на одного. Ті ж будні чорні нари в холодному бараку, чорні понурі, не миті обличчя людей. Ніч проведена в ізоляторі залишилась як приємний спомин, який нагадує про те, що десь недалеко від

42

нас, рядом з нами за зоною люди живуть в теплих і чистих приміщеннях, щоденно вмиваються і сплять на чистій постелі.

А на календарі вже місяць травень, змінилась і природа, закінчилась довга полярна ніч, сонце не опускається за горизонт, а круглодобово знаходиться в зеніті і щедро своїм теплим промінням огріває мерзлу тундру, яка місцями звільнилась уже від снігу, блистять до сонця озерця та калюжі талої снігової води. Звільнились від снігу шахтні копри та гори териконів і зараз сірим громаддям видніють на горизонті. В один з таких погідних весняних днів наша бригада не вперше не виконавши плану позмінного видобутку вугілля, зібралася біля прохідної, чекала, коли нас впустять в зону. Дорогою в напрямі до нас наближалась колона каторжників в супроводі конвою. У кожного з них на спині бушлату велика біла латка з номером написаним великими чорними буквами, такий номер і на ватних штанах, вище коліна, також і спереду на шапці. Я уважно зглядувався в їхні обличчя, надіючись впізнати когось з знайомих. Мені здавалось, якщо на Соловки зараз не відправляють, а спорудження Біломорканалу закінчено, то всі повинні знаходитися тут на Воркуті. Не знав я ще тоді, як і другі, що крім Воркути ще є Норильськ, Магадан, Караганда, Джезказган, Менгір, та сотні інших таборів по всій „необъятной нашей Родине”.

Минуло немало часу відтоді як мене викликали в комендатуру, мабуть не менше трьох місяців, і знову виклик, тільки цього разу вже не в комендатуру, а в ППЧ. Тут видали на руки обхідний листок, щоб розрахуватися з господарськими установами: на шахті з ламповою, в зоні з матеріальними складами та бібліотекою і за три дні підписаний керівниками цих установ листок повернути назад в ППЧ. На моє запитання для чого і кому це потрібно мені відповіли:

В першу чергу це потрібно Вам, Вас відправляють за межі Воркути, куди, ми не знаємо і для того Вам потрібно розрахуватися з вказаними установами. Куди я заходив за підписами, всі мене вітали, тиснули руку і бажали щастя. Всі вважали, що вирватись з Воркути – це і є щастя. Куди повезуть, не знав ніхто, не знав і я, всі запевняли, що куди б не повезли, гіршого пекла на землі чим Воркута ніде не може бути. В матеріальному складі ватний бушлат я здав і залишився у фуфайці, все одно зараз літня пора року і носитись з бушлатом немає найменшої необхідності. Палицею вибив з ватних штанів вугільну пилюку, трохи їх почистив, в лазні помився, поміняв білизну і так приготувався в невідому дорогу.

В назначений день віддав в ППЧ підписаний всіма зацікавленими особами обхідний листок і запитав, що мені далі робити.

- Сидіть і чекайте, коли вас покличуть. На другий день ранком зайшов за мною нарядчик, відпровадив до

прохідної, біля якої вже чекав конвой та вантажна автомашина. Власними силами піднятись на машину та перевалитись через борт в кузов, мені було не підсилу і помагав підштовхуючи конвой. За моєю спиною в переді кузова за спеціально виготовленим дерев'яним щитом став конвой, і автомашина рушила на залізнодорожну станцію, де на запасній колії стояв спеціально виготовленої

43

конструкції для перевозки в'язнів на далекі відстані „Столипінський вагон”. За розмірами вагон значно менший від звичайного, в середині подібний як купейний, розділений дерев'яними перегородками на окремі купе-клітки, на одного чоловіка, на замащених білою фарбою вікнах – металева сітка, дверні полотна купе-клітки також замінено сіткою.

Ще того самого дня, літом 1946 року ми залишили Воркуту, куди везуть, не знав, і про це не думав, слава Богу, що вирвався з цього пекла. Через кілька днів на одній з вузлових станцій зупинка. Біля нашого вагону вже нас чекає посилений конвой з собаками. Виходимо на залізнодорожний насип і по схилу спускаємося вниз до дороги. Щоб вийти на дорогу необхідно перестрибнути невеликий рів, без розгону мені його не подолати, відступаю три кроки назад, щоб набрати розгону і на мене кидається собака. Через ватні штани зубами вчепилась за праву ногу і не відпускає. Тільки по команді її господаря – собако вода, слухаючи його волі, собака відпустила.

При вході до міста, край дороги на щиті, великими буквами надпис вказує, що перед нами місто Кіров. В тутешній пересильній тюрмі, куди нас привели, проходимо медичний огляд і санобробку, постригли голову, продезинфікували одежу, ми помились в лазні, після чого мені промили рану на нозі, замастили йодом і забинтували, тоді розвели по камерам. Рана скоро загоїлася та слід собачих зубів зостався і до сьогодні.

В пересильній тюрмі транзитних стараються довго не затримувати, зберуть відповідну групу і відправляють до місця призначення. За короткий час, не більше двох тижнів, груп, яка відправлялась в тому напрямі, що і я, була сформована, подано столипінський вагон і знову в дорогу. Майже на всіх вузлових станціях, де ми проїжджали, пасажири нашого спец вагону мінялись. В сусідньому від мене купе-клітці видно розмістилась конторка, де зберігались наші документи. Часто я чув, як черговий, звіряючи документи, назвав чиєсь прізвище і адрес, куди його доставити. Адреса були різні, запам'ятались: „Горький, Москва, Калуга”, - мого прізвища поки що не згадувалось, щойно згодом, коли ми мабуть доїжджали вже до Львова, я почув своє прізвище та місце призначення: „Дрогобич, тюрма № 1”.

Так після року відсутності, я знову опинився в Дрогобицьких бригідках. Літом 1945 року я залишив бригідки, а літом 1946 року повернувся назад. В камері, в яку мене помістили 20-22 чоловіки місцевих дядьків. Серед них один молодий юнак віком 19-20 років – син полковника чинної служби. Він запросив до себе на квартиру свою подружку, зґвалтував, а відтак застрілив батьковим пістолетом. Зараз він, чванячись своїм подвигом, чекав суда, а батьки доступними їм засобами атакували всі інстанції, щоб спасти своє чадо.

Моя поява в камері літом у ватних штанах, засмальцьованій фуфайці та зимовій шапці-ушанці визивали у них подив та недовір'я і до мене вони ставились ворожо. Незабаром мене викликали до слідчого, який прибув для того, щоб зі мною познайомитись. Він зустрів мене в спеціально для таких зустрічей відведеній кімнаті на території тюрми біля прохідної. Як і ведеться в таких випадках, наше знайомство почалось з анкетних даних, після чого він представився:

44

- Старший слідчий ОББ (“отдел борьбы с бандитизмом”) Дрогобицької області полковник, - і назвав своє прізвище, якого я нажаль не запам'ятав.

- Мені доручено вести вашу справу. Поцікавився, коли і звідки привезли, що там робив, які там умови праці та

виживання. Запитав, чи викликали на слідство і я відповів: - Викликали один раз, потримали одну ніч в слідчому ізоляторі і

відпустили на роботу. Слідчі – люди видно краще виховані і більш інтелігентні ніж тут, поводились коректно, без лайки, не принижуючи людської гідності. На цьому наше перше знайомство закінчилось, він пообіцяв, що ми ще зустрінемось, а я запитав:

- Для чого було потрібно доставляти мене сюди за чотири тисячі кілометрів, чи не для того, щоб судити, то це можна було і там зробити, суди є і там.

- Нужно внести дополнительные данные в вашем деле и вести туда свидетелей не целесообразно, легче доставить Вас сюда.

Ситуація прояснилась, я зрозумів, що це будуть нові свідки, нові очні ставки і катування, цього чекав і кожний день готувався.

Одного разу в камері хтось з дядьків розбив тюремну глиняну мисочку, в якій подавали похльопку. Розлючений черговий наглядач влетів до камери і вимагав признатися, хто це зробив, якщо ніхто не признається, то вся камера буде позбавлена на невизначений час передачі. Перелякані дядьки поглядають один на одного і мовчать, бояться карцера, а заборона до камери передач для них страшна трагедія. Мені нічого було тратити, я передач не отримував, а карцер за розбиту миску мені не таке вже страшне покарання, виступив вперед і кажу, що миску я розбив. На другий день мене відправили на три доби в карцер, На двіста грам хліба та склянку кип'ятку на добу.

Повернувшись назад до камери, дядьки, щоб віддячити, підносять мені, хто хліба, хто кусок сала, та я чемно всім відмовив, подякував і сказав, що мені не потрібно, мені доволі того пайка, що тут дають. Коли я знесилений та голодний попав до них в камеру і бачив, як вони зацвілі куски хліба та сала викидали в „парашу”, тоді ніхто з них не підійшов і не запитав: „Може ти голодний? На тобі кусок хліба”, - за який я тоді був готовий руки цілувати, то зараз; коли я вже відпочив, почав набирати сили, я можу обійтися без їхніх подачок.

Старший слідчий ОББ – полковник не заставив довго чекати обіцяної зустрічі. Незабаром мене знову викликали до знайомої кімнати. Опершись на спинку крісла, та ліктем на стіл, заклавши ногу на ногу, сидів молодий чоловік, старанно розглядаючи свої до блиску начищені чоботи, в якому я впізнав Рибака Івана з села Лотатники.

- Ты узнаешь этого человека? – звернувся до мене полковник. - Ні, я його не знаю. - А село Лотатники, знаешь? - Знаю, в Лотатниках я бував кілька разів. - А кого ты там знаешь? - Прізвище та ім'я не знаю нікого, та в обличчя може б когось і впізнав.

45

- А ты посмотри хорошенько, может и его узнаешь. - Його не знаю. - А ты его знаешь? – це вже питання Рибаку. - Так – це ж Олексич Матійків - Кто он такой и чем занимался? - Під час німецької окупації він був повітовим провідником юнацької

сітки ОУН., відтак у сітці дорослих – членом повітового проводу, який відділ очолював, мені не відомо, не відомо також і його псевдонім.

- А когда и где вы с ним встречались? - Він приходив до мене додому до жінки, щоб вона його

відпровадила на зв'язок до Бережниці. Жінка сказала, що там стоїть опер-група і зараз туди пройти не можна, тоді він написав штахету і велів передати на зв'язок до Бережниці. Після його відходу жінка її порвала і викинула в смітник.

- Когда это было, может еще во время оккупации. - Це було уже після повернення радянських військ. - Ну, может ты хотя сейчас вспомнил? – це запитання до мене. - Нічого мені пригадувати, все, що він тут наговорив, його видумка

нічим не підтверджена, не знаю чому він не догадався твердити, що я був китайським імператором.

На цьому наша розмова закінчилась, полковник наказав нам вийти в коридор, опинившись віч-на-віч без по сторонніх, я його запитав:

- Чого ти, продажна шкура городиш всякі нісенітниці, скільки тобі платять за твою підлу роботу, невже тобі не було про що інше говорити, сказав би, що мене не знаєш і на цьому справа закінчено.

- Так ні, з усіх сил намагаєшся вислужитись. - Я мусив так говорити, бо мене били. - Чого то не дуже видно, що тебе катували, або щоб хто-небудь хоч

пальцем до тебе торкнувся. Думаєш, що зі мною цілувались, ти впевнений, що мене після твоїх зізнань повісять і ніхто нічого не дізнається про твою підлість. Помиляєшся, як бачиш я живий та слава Богу поки що здоровий і ще колись повернусь додому, а куди тобі тоді діватись, якщо в тебе ще залишилась хоч частина людської гідності, дай знати до мене в село, що я живий та здоровий, знаходжуся на бригідках, бо про мене ніхто нічого не знає.

- Добре, передам, не думай, що я вже такий продажний, як ти щойно сказав.

На цьому наша коротка розмова закінчилась, і мене відправили назад до камери.

Крім згаданого ним випадку з штафетою ми з ним ніколи і ніде більше не зустрічались.

Під час німецької окупації немало молодих людей старались виявити свій патріотизм і тим самим звернути на себе увагу інших. Не виняток був і Рибак. Часто в антрактах на концертах чи виставах, коли хтось з залу починав співати народну пісню, він з усіх сил старався всіх перекричати, щоб тільки його всі почули, як він виводив:

- Цього року сумні свята.

46

Коновальця кров проллята. Про його активну діяльність я нічого не знав і довідався про все значно

пізніше, щойно через 4 роки. Після повернення „советської” власті він кілька місяців побув у „кущі”.

Проходивши з автоматом та пізнавши немало підпільників та людей, які їм допомагали, зв'язків та криївок, він добровільно зголосився владі, поступив у стрибки, брав найактивнішу участь у засідках, пошуках та арештах і вивозах людей, викриваючи криївки. Озброєний автоматом, він і сам тероризував навколишні села, грабуючи населення. Боячись народної розплати за свої вчинки, він разом з жінкою Марією тікає з села до міста під захист своїх опікунів, які забезпечили йому роботу і квартиру в Стрию, по бувшій вулиці Косовського, де він живе і по сьогоднішній день.

Надіятись, що на суді він змінить свої попередні зізнання на мою користь не було найменших підстав і треба було готуватись до ще гірших баталій. Чекати довго не довелось. Незабаром старший слідчий ОББ полковник знову мене викликав до відомої кімнати, де на кріслі біля стола, за яким сидів полковник, молодий чоловік у військовій формі сидів свобідно, опершись на спинку крісла. Замість військового „кітеля” на нім маскіровочна куртка.

При моїй появі він піднявся з місця і промовив: - Здоров, Дмитро! Я здивований стою і не знаю, що відповісти. - Ну що, ти мене не впізнаєш? Я Крук, ти мене добре знаєш, пам'ятаєш,

коли ви у селі Верчани мали нараду, моя чета вас охороняла. - Так, ви вгадали, я Дмитро і село Верчани я знаю. Та мешканців села

Верчани не знаю нікого і ручаюсь, що мене там ніхто не знає. Нема там ні одної хати, де б коли-небудь моя нога переступила там порога. Не був я там ніколи на празнику чи якійсь іншій урочистості чи банкеті. Ви мене з кимось путаєте і яке зібрання та кого ви охороняли, я не знаю.

Наступила коротка пауза, яку перервав полковник, звернувшись до Крука:

- Надо полагать, что вы с ним встречались не один раз, было ли у него оружие и с кем он ходил?

- У нього був німецький автомат, а ходив він не сам, а з охороною, людей для охорони виділяв я.

- Ты слышишь, что говорит человек, что ты на это скажешь? Це вже було сказано до мене. - Все, що він говорить, брехня від самого початку до кінця, видумана

ним самим, невже ви досвідчена людина, повірите в так нісенітницю. - На цьому наша розмова закінчилась і мене відправили до камери.

Не знаю чому для своєї версії, він вибрав село Верчани, які ще до війни славились як прокомуністичні. В селі добра половина комуністів і значна частина з них – члени окружної КПЗУ. Всі ми це село обминали з далека, хоча й було там не мало свідомих людей: Яців Дмитро, був членом уряду Ярослава Стецька 1941 року. Загинув в гестапівських застінках. Після арешту німцями в 1945 році Стрийського повітового проводу ОУН повітовим провідником ще до

47

того, як ним став (Підкова) Гой сак Зеновій, був також з Верчан. Дочка священика Ференца Оля (Підгорянка) була окружним провідником жіночої сітки, в бою в селі Розгірче її ранену схопили і замучили.

Ще тоді я не знав, що Крук, як він сам представився, це штатний агент НКВД, Скрут Остап з села Добряни Стрийського району, всім відомий Лімонко. Про його активну діяльність, яка почалась ще в 1945 році я нічого не знав, і довідався кілька років пізніше.

Пробравшись не без допомоги НКВД в УПА він прославився своєю відвагою і сміливістю, завоював авторитет та увійшов у довір'я. В боях, в яких він брав участь, відділ завжди без втрат або при мінімальних втратах виходив переможцем з скрутних, а часом і безвихідних становищ. При його відсутності відділ завжди попадав в ситуації, при яких терпів значні втрати. Всі дії координували його покровителі з НКВД, з якими він постійно був у тісному зв'язку. Коли стало відомо про його співпрацю з НКВД, він відкрито став на сторону своїх опікунів і веде активну боротьбу проти підпілля. Його заслуги не залишились поза увагою опікунів. Турбуючись про його безпеку, вони відправили його до Києва. Ніколи ми з ним ніде не зустрічались і зустріч влаштована полковником, зимою 1947 року в Дрогобичі – бригідках була першою. Другої слід чекати вже на суді.

Минуло кілька днів і знов виклик до полковника. З тривогою входжу до кімнати, надіючись на нову ще одну небажану зустріч. В кімнаті крім полковника нема нікого, полегшено зітхнув і питаю:

- Що там ще нового ви придумали? - Ничего, нужно кончать следствие и дело передать в суд, тебе нужно

подписать акт об окончании следствия. Прочитавши уважно поданий акт я підписав. - Еще нужно подписать акт, что при аресте у тебя не обнаружено и не

конфисковано никаких материальных ценностей. - У мене при арешті забрали кишеньковий годинник швейцарської марки

у срібній оправі і гроші. - А кто их у тебя забрал? Ты знаешь его фамилию? В актах ничего не

указано и ты ничем не сможешь доказать. Підписав і цей акт. Він подає ще один для підпису, питаю: - А це що? - Акт, что при аресте у тебя изъято пистолет иностранной марки

№…, - і він вказав якесь шестизначне число,- и он хранится в хранилищах НКВД под №..., - І знову шестизначне число.

- Ніякого пістолету у мене не було і цього акту я не можу підписати. У ваших сховищах зберігається сотні, а може і тисячі одиниць всякої зброї, так це не є доказом, що серед них є і мій. Вже два роки ведеться слідство і ніхто ніколи нічого про пістолет мені не згадував, а сьогодні ви вперше про це згадали. Мені не зрозуміло, як виконують свої обов'язки ваші люди, що забирають про це не згадують, а чого нема, то видумують.

- Подпишишь ты или нет не имеет принципиального значения.

48

- Тоді, чого ви мене заставляєте підписувати те, чого не було. - Для порядка, такой порядок, все документы должны быть

подписаны. Через хвилину додав: - Жди суда. Він почав складати документи, а я повернувся до камери. Незабаром з суду надіслали повідомлення, що мою справу повернено

назад слідчим органам на дослідження. Більше двох років вони ведуть слідство досить активно і можна твердити не безрезультатно. За цей час вони правдами і неправдами добились значних успіхів у зібранні матеріалів, підтверджених свідками на очних ставках, достатніх для того, щоб справу передати для розгляду в суді. Мабуть у поспіхах на останній стадії вони чогось не догляділи і розгляд справи суд відклав на невизначений час до вияснення і уточнення.

Через кілька днів після того, як надійшло повідомлення з суду, мене знову викликав знайомий полковник. В кімнаті крім нього не було більше нікого. При моїй появі він вказав на стілець проти стола:

- Садитесь, надо уточнить некоторые данные в вашем деле. - При попередній нашій розмові ви сказали, що слідство закінчене і

справу ви передаєте в суд, що сталось, чого від мене вам ще потрібно? - Суд ваше дело вернул на доследование, нужно было еще раз спросить

свидетелей. Рыбак Иван и его жена Мария подтверждают свои прежние показания.

- А я стверджую свої зізнання, які давав ще в перші дні арешту, і ніколи їх не міняв.

- Еще надо было допросить из села Олексичи Яцуру Николая и Столяра Ивана, но их нет, они погибли как бандиты.

Яцура Микола (Вир) був членом повітового проводу ОУН., а Столяр Іван – станичним. Що там сталось я не знав нічого і довідався через 4 рокі. З сказаного можна було догадуватись, що сталась якась трагедія при якій загинули люди, і мабуть немало.

Після останньої нашої розмови з полковником не могло бути і сумніву, що моя справа буде залежуватись по кабінетам. Як слідчі так і судові органи були зацікавлені, щоб справу якомога швидше довести до кінця. Вже через кілька днів черговий старший наглядач зайшов до камери, щоб зачитати надісланий з суду мій акт звинувачення, в якому після анкетних даних було вказано: „Арештований у селі Фалиш 21 листопада 1944 року був членом повітового проводу ОУН. Очолював відділ пропаганди, закликав народ до непокори і боротьби з „советською властю”. Організував і відправляв молодих людей в збройні відділи УПА, безпосередньо координував та контролював їхні дії на території Стрийського повіту. Вище наведені дії підлягають під статтю 54-1а, 54-11 карного кодексу”. Читаючи, він після кожного речення робив короткі паузи, щоб побачити які враження складають його слова на присутніх, а головне на мене.

В камері тишина, всі притихли, неначе слухають, як зачитують смертний вирок. Якщо за дрібні послуги підпіллю, давали 10 років тільки за те, що

49

комусь невідомому показав дорогу до другого села чи дав кусок хліба, хоч і не добровільно, а примусово, то звинувачення які пред'явлені мені в порівнянні з іншими, кваліфіковані як тяжкі і в кращому випадку слід чекати мінімального покарання 20 – 25 років каторжних робіт і до цього потрібно бути готовим фізично і морально. Пройшовши випробування на Воркуті, вважав, що я готовий до всіх несподіванок, які чекають і можуть трапитись. Незамітно стали повертатись втрачені сили, перестали опухати ноги, все тіло поступово поверталось до нормального стану, стало легше рухатися і майбутнє передбачалось вже не таким трагічним, як до цього часу. Навіть одного разу в туалеті на дверях пробував кілька разів зможу підтягнутися на руках. Побачив наглядач і крикнув:

- Ты что там делаешь, зачем ламаешь государственное имущество? І на другий день за „нарушение режима и порчу государственного

имущества” мене посадили на три доби в карцер. Відсидів дві доби і відпустили назад до камери, а на другий день викликали на суд, в залі судового засідання за столом три чоловіка у військовій формі. Звіривши мої анкетні дані, один з них, що сидів по середині представився сам і своїх колег. Військовий трибунал Дрогобицької області в складі головуючого, він назвав військове звання та своє прізвище, ім'я по-батькові; засідателі товариші і знову військове звання та їх прізвища, імена і по-батькові назначені для розгляду вашої справи. Довіряєте ви розглядати вашу справу вказаному складу колегії, чи маєте якійсь застереження або недовіру до вказаних осіб.

- Я нікого з представлених осіб не знаю і не маю до них ніяких претензій, мені все одно, хто буде судити.

Зачитують акт звинувачення, після чого головуючий звернувся до мене. - Вы признаете свою вину? Висунуті проти мене звинувачення складені на підставі зізнань

підставних свідків і тому не слід їх брати до уваги. Головуючий: - Позвать свидетелей. Входить Рибак Іван, звіривши його анкетні дані, головуючий попереджує,

що згідно з чинним законодавством за неправдиві дані суду, винний притягується до відповідальності.

- Вы знаете этого человека? - Так, я його знаю, це Матійків. - Расскажите суду, все что вы о нем знаете. Рибак повторює все те, що говорив на очній ставці, про випадок у його

хаті. - Это был единственный случай, или вы с ним еще когда-нибудь

встречались? - Я кілька разів з дорученням був у нього дома, одного разу зустрів його

на залізно-дорожному переїзді між селом Стрілковим і Фалишем, - Відповів Рибак.

- С кем он был и было ли у него оружие? - У нього був німецький автомат і шість чоловік його особистої охорони.

50

- А когда это было? Арестованный утверждает, что он был в Германии. - Ніколи в Німеччині він не був, це все його вигадка. Головуючий звернувся до мене: - Слышите, что говорит человек, чем вы сможете опровергнуть его

показания? - Все, що він говорить неправда від самого початку і до кінця. Він

твердить, що кілька разів був у мене вдома, то нехай розкаже, в якому місці моя хата, як вона виглядає, та як туди зайти.

- Нужные вопросы задаем мы, а вам только отвечать так или нет. На цьому опитування закінчилось, і мені надали останнє слово: - Зрадником своєї Батьківщини як мене звинувачують я ніколи не

був, нікому не запродався і проти свого народу не вчинив жодного злочину. Всі тодішні молодіжні товариства та гуртки, в яких я був членом і брав активну участь в їх діяльності були не заборонені, всім доступні і добровільні, діяли згідно з затвердженим статутом, силою ніхто нікого до них не втягував. А що залишившись на окупованій німцями території після відходу Радянських військ був змушений працювати на рейх, то це не моя вина. Якщо по теперішнім законам все це вважається злочином і зрадою, то я готовий нести за них покарання згідно закону

Відтак суд віддаляється на нараду. І через 10 – 12 хвилин повертається назад до залу. Роздається голос:

- Суд ! Стоячи зачитують ухвалу: - Військовий трибунал Дрогобицької області в складі головуючого і

двох засідателів при відсутності сторін звинувачення та захисту на своєму судовому засіданні 27 квітня 1947 року розглянули справу №... звинуваченого по статті 54-1а, 54-11 карного кодексу. Звинувачений Матійків Дмитро Миколайович винуватим у скоєних злочинах себе не признав. На підставі матеріалів, зібраних в процесі слідства, та свідчень свідків на очних ставках та судовому засіданні, суд признав його винуватим і призначив міру покарання 10 років виправних робіт в таборах посиленого режиму та 5 років позбавлення прав. Строк рахувати з дня арешту 21 листопада 1944 року. Осудженому надається право в 10-ти денний строк внести касаційну скаргу.

Закінчивши читати, головуючий звернувся до мене: - Ну что, ты понял, даем тебе 10 лет ИТЛ считая с дня ареста,

сколько ты уже отбыл? - Майже два з половиною роки. - Два с половиной ты уже отбыл, отбудешь еще семь с половиной,

мордочка у тебя уже ничего. Дана команда: - Взять под стражу! І мене відвезли назад до тюрми.

51

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

До попередньої камери я вже не повернувся, а до іншої, де утримували осуджених. На другий день мене знову посадили в карцер.

- За що? – питаю у наглядача. - А ты что, забыл, тебе прошлый раз надо было сидеть трое суток, а

ты отсидел только двое, сейчас нужно отсидеть остальное, у нас ничего не прощают и не забывают.

Відсидів у карцері заборговану добу і напередодні першотравневих святкувань повернувся назад до камери. На другий день після святкування мене випустили на роботу. На подвір'ї тюрми розмотував колючий дріт. Наглядач, який мене проводив, попередив, щоб не підходити близько до забороненої зони, вернувся назад виконувати свої обов'язки, а мене залишив самого.

Мимо проходили дівчата, робітниці кухні, несли з продуктового складу на кухню продукти харчування. Я побачив відра з соленими помідорами, жестами даю знати дівчатам, щоб хоча б дві помідори викинули у траву для мене. Дівчата видно зрозуміли та нічого не відповіли, а за кілька хвилин одна з них заходе в туалет, який знаходився тут недалеко на подвір'ї і пальцем покликала мене до себе. Вийняла з кишені фартуха три штуки помідор і передала їх мені. Я подякував, вложив їх до своїх кишень і вийшов. В той час недалеко проходив наглядач. Він побачив як дівчина після мого відходу зачинила з середини двері туалету, покликав мене до себе і сказав:

- Ты что там делал в уборной? - Хіба ви не знаєте, що роблять в туалеті? Та я не зробив нічого, бо

як тільки відчинив двері і хотів увійти, там якась дівчина підняла страшний крик і я повернувся назад.

Він покликав дівчину і нас двох завів до начальника тюрми. - Вот, товарищ начальник, обои в уборной любились! Начальник глянув на мене і сердито промовив: - Ну что мне, бандера, с тобою делать? Ты только что отсидел трое

суток, государственный хлеб ешь, кровь у тебя играет, бабы захотел. В карцер их обоих на трое суток.

Відразу з кабінету начальника нас повели в карцер, щоб при обшуку який будуть робити перед карцером уникнути зайвих запитань: „где взял? Кто дал? Та не дати підстав для більш суворого покарання дівчини „ за хищение государственных ресурсов” я по дорозі повикидав з кишені всі помідори, залишились мокрі кишені.

З карцеру я повернувся до камери напередодні святкування Дня Перемоги, а на другий день отримав передачу. Не знаю, як мама довідалась, що я на бригідках, мабуть повідомив Рибак як обіцяв.

Прошу чергового наглядача, який приніс передачу, щоб дозволив побачення з мамою, бо дозвіл на побачення також входило в його компетенцію.

- Сейчас перед праздниками свидания никому не даем.

52

- Я не бачив мами більше двох років і вона про мене нічого не знала, сьогодні тільки для того прийшла, щоб мене побачити, скоро мене відправлять на етап і якщо сьогодні ми не побачимось, то хто знає чи взагалі ще колись побачимось.

- Тебя еще не скоро отправлят, будешь ждать решение суда на кассационную жалобу.

- Касаційної скарги я не писав, мине відведених для цього десять днів і мене відправлять, так і не побачусь з мамою.

- Пиши заявление, а там посмотрим. На другій стороні заяви на передачу, я написав заяву на дозвіл побачення.

В кінці дня той же черговий мене покликав: - Давай быстренько пошли! - Куди? – питаю. - Ты что забыл о чем просил ? Кімната призначена для побачень розділена металевою сіткою на дві

частини, між ними свобідний простір шириною 1м. Через кілька хвилин до другої загородки увійшла мама і побачивши мене, заплакала. Немало часу прийшлось затратити, щоб якось її успокоїти.

- Не плачте, чого ви плачете, бачите я живий та здоровий, а що у вас нового? Як ваше здоров'я і сестри?

Згодом вона, заспокоївшись, запитала: - Скільки? Маючи на увазі скільки років мені присудили. Показую 10 пальців рук,

мама зрозуміла і тим самим способом мені повідомила, що сестрі дали 15 років. Жестами щось хотіла розповісти більше, та я зрозумів тільки, те про що згадував старший слідчий ОББ, що сталась якась небуденна трагедія, в якій загинули: Яцура Микола, Столяр Іван, та багато інших людей серед них і жінки.

Кілька хвилин для побачення минали і наглядач нагадав: - Кончайте, ваше время истекает. Ми розпрощались і мене відправили назад до камери. Право, яке мені надано судом в десятиденний строк внести касаційну

скаргу, я не використав і касаційної скарги не писав. Надіятись на те, що касаційний суд відмінить ухвалу попереднього суду і зменшить міру покарання не було жодних підстав. Десять років виправних робіт в таборах посиленого режиму в той час вважалося мінімальним покаранням і не було жодного випадку, щоб комусь дали менше.

В кращому випадку касаційна скарга дала б мені можливість відтягнути на деякий час відправку на етап, та рискувати за для цього я не наважився і з дня на день чекав відправки.

Чекати довго не довелося. Закінчились травневі святкування, мене посадили в спецмашину, яку в народі всі чомусь знають „чорний ворон” і відвезли до пересильної тюрми у Львові. Тут довго не затримували, зібрали відповідну кількість і відправили далі.

Був погідний сонячний день місяця червня, коли наша невелика група, близько 120 чоловік залишила стіни Львівської пересильної тюрми і колона під

53

охороною посиленого контролю прямувала вулицею 1 Травня, зараз вона Городоцька, до залізнодорожного вокзалу. Сонце своїм промінням позолочувало зелені верхів'я дерев, та купола Собору Святого Юра. Грохочу чи мимо нас проносились переповнені людьми трамваї, на дозволеній відстані від нас, зупинялись одинокі перехожі, розглядаючи незвичайний парад. Серед сотні перехожих виділялись посадові особи різних рангів: директора, управляючі, завідуючі та їх заступники і помічники, які зуміли пристосуватися до вимог сучасності, та забезпечити собі спокійне існування. Задоволені своїм становищем в суспільстві, зараз вони проходили поважно, з портфелем, підкреслюючи свою зверхність над іншими, і не звертали уваги на колону, яка під посиленою охороною крокувала вулицею.

На товарній станції нас чекав приготовлений для таких перевозом спеціально обладнаний товарний вагон „Годен для перевозки людей”. Посадка до вагону багато часу не зайняла. З гуркотом зачинено двері, підійшов паровоз і підтягнув наш вагон до товарного ешелону, який слідував у потрібному напрямі, і ще того самого дня ми залишили Львів. Повторюються вже відомі з попереднього разу 1945 року правила перевозки. Обстукування вагона на стоянках вузлових станцій, та перевірки вже давно перестали мене дратувати. Було байдуже куди везуть, був переконаний, що таких жахливих умов на третій шахті Воркути більше ніде не може бути.

На одній нам невідомій вузловій станції, де ми зупинились, сходимо з вагона і нас заводять до пересильної тюрми, як виявилося пізніше було це знову у Кірові. Видно в той час кіровська пересильна тюрма була основною пересильною та перевалочною базою, яка забезпечувала північні простори союзу дешевою робочою силою.

Всі проходимо медичний огляд, відтак санобробка – стрижка та миття в лазні, одежа дезінфікується пропаркою, після чого розводять по камерам. Тут також довго нікого не затримують, зібрали відповідну кількість і знову у похід на товарну станцію, в товарні вагони. Знову привична дорога. Через кілька днів, коли наш ешелон після стоянки рушив у зворотньому напрямі я зрозумів, ми щойно виїхали з Вологди і наш маршрут зараз на Воркуту. Відразу ожили в пам'яті жахливі будні табору третьої шахти, пригадалось все те, про що я старався забути, немиті озлоблені обличчя, та брудна нецензурна лайка, холодні бараки з брудними нарами, та тяжкі каторжні роботи в шахті.

На щастя до Воркути ми не доїхали, зупинились на півдорозі, в Ухті – центрі нафтодобувної промисловості. Ухтинський пересильний табір ззовні нічим не відрізнявся від сотні інших, розташованих на всій території союзу. Огороджена колючим дротом, по перемитру територія з вишками по кутах, в середині розділена на дві половини. В одній утримувались чоловіки, в другій жінки. Біля зони житлові доміки барачного типу для адміністрації та табірної обслуги. Лісовий масив, в якого відвойовано територію зони, оточує її з усіх сторін. Поміж рівними рядами стандартних бараків красуються поодинокі стрункі берези, які залишились після вирубки лісу. Ліс хвойних порід, вперемішку з березами. Середина літа і сонце не опускається за горизонт, а цілодобово знаходиться у зеніті. Температура повітря на освітленій сонцем

54

стороні піднімається більше 30°С. Бараки не зачиняються і можна вільно цілодобово входити і виходити. Ніхто не хоче душитись в тісному бараку і всі весь час знаходяться на свіжому повітрі. В барак заходять тільки для пробірки і коли розносять хліб на обід чи вечерю.

Часом зібравшись кілька чоловік в невеликий гурт, спочатку тихо впівголоса затянуть якусь пісеньку, а відтак на повні груди. І на північних просторах понад тайгою звучить могутнє „Реве та стогне Дніпр широкий”, та тужливе „Повій вітре на Вкраїну”. З другого гурту, де зібрались молоді хлопці з Прибалтики ллється спокійна мелодія литовських та латишських пісень.

Наближались до кінця відведених нам десять днів карантину. На майданчику біля прохідної поставили столи, за одним усілась лікарська комісія, за другим кваліфікаційна. По-одному підходимо спершу до лікарів, щоб визначити категорію здоров'я, а відтак до кваліфікаційної, яка має визначити кого, куди, на яку роботу, в який табір відправити. Визначають три категорії здоров'я, як і на Воркуті: ТФТ, СФТ, ЛФТ. Мені категорії не змінили, так і залишили ТФТ. Підхожу до кваліфікаційної комісії:

- Какая специальность? – питають - Плотник, - відповідаю. Навчений гірким досвідом я усвідомив, що в даних умовах, коли кругом

ведеться будівництво, з моєю категорією ТФТ, ще може бути найбільш престижна спеціальність. Член комісії, перед яким я стояв сказав:

- А нука, дай свою руку. Я подав руку, він глянув, злегка її потрусив і запитав: - Ты мне скажи, ты плотник или ты хочеш быть плотником? І я відповів: - Хочу быть плотником. - Можешь идти. Не забарились і з відправкою, вже через кілька днів автомашинами

почали розвозити по окремих „лаг пунктах”. Відправляли невеликими групами по кілька десятків чоловік. Викликали і мене, посадили нас у кузов вантажної автомашини і невелика група покинула пересилку, вирушила до місця призначення. Зупинились перед воротами невеликого табору в місцевості, яка іменується Вой-Вож на віддалі 105 кілометрів від Ухти.

Місцева адміністрація приймає прибулих згідно з документами. Чиє назвуть прізвище, відповідає своє ім'я, по-батькові, рік народження, статтю і строк, на який судили і заходить в зону. На другий день усіх розбили по бригадам, мене в бригаду будівельників. Бригада укомплектовувалась із нових, щойно прибулих дядьків, вже старших віком Волинян, я був серед них наймолодший. Підійшов до нас середнього віку 40-45 років чоловік з чорною акуратно підстриженою борідкою і сказав:

- Мы с вами будем рабо тать здесь в зоне, строить для себя столовую и баню. Вижу, вы люди не молодые, знающие свое дело и думаю, работать с вами будет легко.

Як пізніше виявилось, був це прораб, якого ми всі пізніше звали дядя Міша. Бригадиром призначено Козлинця. Другі бригади, які тут знаходились,

55

займалися лісоповалом та спорудженням тимчасових під'їздних доріг до бурових. Народу тут не було багато, не більше 250 чоловік. Жили всі в невеликих, рублених з деревини домиках, критих дошками, долівка з жердин, тесаних х одної сторони та щільно підігнаних. По середині домика з металічної труби піч для огрівання, підведено газ. Устаткування 10-12 двохярусних ліжок, чиста постіль. Не було соломи, щоб наповнити матраци та подушки, для цього дядя Міша виділив мене і ще одного чоловіка, дав рубанок і велів геблювати дошки спеціально для того, щоб було чим наповнити матраци і подушки.

Постільна білизна часто мінялась, а натільна як звичайно кожних 10 днів у лазні. Два рази на рік міняли і одежу, починаючи з ніг до голови, від онуч до шапки. На зиму видавали валянки, ватовані штани, фуфайку, бушлат та зимову шапку, а літом черевики, прості легкі штани, блузку та шапку. Для захисту від настирних комарів та мушки видавали накомарники, без яких літом у лісі не обійтися. Два рази на рік дозволено писати листи, люди почали отримувати посилки. З Ухти прибуло начальство, після роботи зібрали всіх в їдальні і зачитали постанову Міністерства внутрішніх справ СРСР про надання пільг на введення „зачотів” за перевиконання норми виробітку, та примірну поведінку в побуті. Не знаю, чи всі це сприйняли серйозно. Та вже незабаром в їдальні появився окремий стіл, накритий білою скатертиною, на столі у вазі квіти, біля вази дощечка з написом „Стол тысячника Петрова”. Всі твердили буцім то Петров працюючи на спорудженні дороги, лопатою вручну без будь-якої техніки виконував по десять денних норм виробітку. Минуло три тижні і невідомо куди подівся Петров, нестало і його столика.

Вибравши перед кваліфікаційною комісією спеціальність будівельника, я зараз пересвідчився, що вибір зробив правильний, ні лопата, ні сокира з рук мені не випадали і незабаром я став майстром на всі руки. Без спеціального рубанка, тільки сокирою я зумів вибрати чверть у дверній коробці, чи збити на шпунтах дверні полотна. Часто дядя Міша посилав мене за зону до начальства відремонтувати перекошені двері, замінити замок, чи утеплити їх та оббити дермонтіном.

Наступного разу авторитетна комісія з Ухти прибула з конкретними результатами своєї роботи. Знову зібрали всіх після роботи в їдальні, яка при потребі служила клубом і повідомили скільки, кому зараховано „зачотів”. Найбільше 130 днів зараховано мені, хоча я ніколи не старався доганяти Петрова, чи в роботі випередити інших. Працював як усі, ні більше, ні менше. В бригаді тільки в мене була категорія здоров'я ТФТ, у всіх інших СФТ та ЛФТ. Ім до норми виробітку вводилися понижаючи коефіцієнти і виконавши норму виробітку на 101 відсотків і більше, ім. Видавали рекордний чи зверх рекордний пайок. Мені, щоб отримати такий пайок було потрібно денну норму виробітку виконати на 115-130 відсотків.

Закінчили будівництво їдальні та лазні – вся нашу бригаду переведено на інший участок, значно більший, для будівництва зоною корівника, свинарника та теплиці. Тут вже була одна будівельна бригада з молодих хлопців – литовців. Бригадиром їхнім був Антона Юшкевичус. Керував будівництвом бувший військовий інженер, зараз в'язень прораб, якого всі звали дядя Ваня.

56

Все будівництво велося з місцевих матеріалів, без будь-яких допоміжних будівельних механізмів, чи постачання, крім шкла та цегли. Крівлю крили виготовленою на місці „фінською стружкою”. Для її виготовлення використовували смолисту сосну, різали на короткі 0,40м куски, кололи на бруски товщиною 0,10-0,12м і спеціально виготовленим пристроєм стругали стружку товщиною 3мм. Її складали по дві разом і прибивали ряд за рядом, з низу до верху, подібно як Гонти або драниці, з виступом 0,10м. Потребу цвяхів задовольняли, рубаючи на потрібні розміри старий сталевий трос, чи дріт відповідного діаметру.

Біля їдальні встановлено вітрину, де щомісяця висвітлювали результати соціалістичного змагання між бригадами. В барак до бригади, яка перевиконувала денну норму виробітку, в той же день вечором приходила бригада художньої самодіяльності з музикою та концертною програмою привітати бригаду-переможця.

Про „зачоти” ніхто більше нічого не згадував, і ніхто не старався добиватися вищих показників виробітку, як це було потрібно для забезпечення бригади відповідним рекордним, чи зверхрекордним пайком.

Бригадир Козинець вирішив, що для нього буде краще, якщо в бригаді не буде нікого з категорії здоров'я ТФТ, і без відома про раба в ППЧ оформив мій перевід в бригаду Юшкевичуса. Прораб про це довідався на другий день, коли зайшов на будівництво корівника, де в той час працювала бригада Юшкевичуса і побачив, що я на пару з іншим чоловіком носилками виносив сміття, здивований він зупинився і запитав:

- А ты, что здесь делаешь? - Як бачите, працюю. - А почему ты здесь, а не в своей бригаде? - Це і є моя бригада, мене сюди перевели. - Кто перевел? - Не знаю, це вам належить знати, мені нарядчик наказав виходити з цією

бригадою. - Ничего я не знаю, все это проделки Козлинца, иди и позови мне

бригадира. Підійшов Юшкевичус. - Почему ты хорошого мастера заставляешь мусор таскать, когда он

может выполнять более квалифицированную работу. - У меня все хорошие, - відповів бригадир. - Его перевели в мою бригаду с бригады Козлинца, сегодня он у меня

первый день и я еще не знаю, что он может делать. На другий день він дав мені в напарники свого друга, з яким вони їли з

одної миски, і ми з ним працювали весь час, поки мене не перевели на друге відділення.

На відміну від бригади Козлинця, де були поважні, старші віком дядьки, тут зібрались всі молоді, здорові хлопці. Згуртувались біля свого бригадира Антона і жили дружно як одна сім'я. До мене також ставились прихильно.

57

Минуло кілька місяців і мене знову викликали в ППЧ. Чоловік в цивільному одязі поцікавився, коли і по якій статті я був осуджений, чи я знаю, що таке брутто, нетто, тара, та як ведеться амбарна книга.

- Як ведеться касова книга знаю, а про амбарну не чув. Тоді він пояснив: - Амбарна книга – це те саме, що і касова, тільки в касовій книзі

ведеться прихід та розхід грошових надходжень, а в амбарній конкретний облік окремих товарів.

На закінчення нашої розмови сказав: - Ви нам підходите. Ми шукали чоловіка, з яким би можна було

спілкуватися на російській мові, та щоб не був він осуджений за розтрату, хабарництво, та інші недозволені махінації. Ми тут порадились і вибір випав на вас. В спец. частині оформимо Вам перевод і заїдемо за вами.

Вже на третій день заїхала за мною вантажна автомашина і доставила мене на другу дільницю, на продуктовий склад, розташований в зоні серед кримінальних злочинців.

- Тут ви будете працювати завідуючим. Майте на увазі, до Вас будуть підходити, щось вимагати, нікому нічого без відповідно оформлених документів щоб не видавали. За все ви відповідаєте.

Три дні, поки я познайомився з бригадами, при видачі хліба при мені знаходився комендант. При його присутності все було спокійно. Відтак почали підходити і вимагати:

- Дай хлеба, дай сахарку, не с чем чайку попить. Другим разом: - Дай рыбки поджарить, достали немножко выпить, нечем закусить. Коли я відмовив, на другий день прийшло їх вже вдвох. У вікно видачі

всунули ножі і заявили: - Ты, сука, будеш давать, что от тебя требуем, или мы тебя зарежем. Нехтувати погрозами і не звертати на них уваги було б занадто

ризиковано. Цей злочинний люд слова на вітер не кидає. Були випадки, коли на кухні кухаря, за те що їм у чомусь відмовив вкинули в казан із кашею і зварили. Поскаржився коменданту. Та він тільки всміхнувся і відповів:

- А ти не давай, даш, тобі відповідати, звернувся до бухгалтера з проханням, щоб мене звільнили з цієї роботи і списали на роботу в бригаду, та він відповів:

- Не я тебе сюди привів і звільнити не в моїх компетенціях. Взагалі сам бухгалтер був не против того, щоб поживитися. На складі

числилось 12 кг печінки та 15 кг молодої картоплі. В накладних на кухні бухгалтер їх не виписував, але кожний день приходив з кухні робітник за „картошкой и печенкой” зготувати для бухгалтера обід. Була літня пора року, печінка через три дні зіпсувалась і стала непридатною для харчування. Створили спеціальну комісію і печінку списали, облили соляркою, спалили і за зоною закопали. Картоплю далі став бухгалтер вимагати. Я відмовив і сказав, щоб він виписав весь остаток. На другий день картоплю виписали на кухню. Тоді я написав заяву, щоб мене звільнили з даної роботи і направили в бригаду.

58

Через три дні я здав склад і був направлений в бригаду Сабурова, яка працювала на лісоповалі. На роботу і з роботи відстань від табору 8-10 км возили трактором. В обід до місця роботи привозили по 200кг гарячої каші. Зимою, коли температура повітря опускалась нижче 36°С на роботу не возили. Актірований день. Тільки в другій половині дня, коли температура повітря трохи піднялася, всіх виводили з конвоєм до недалекого лісу по дрова, для кухні, та отоплення в бараках. Не возили на роботу і в неділю – вихідний день. Члени бригади – люди середнього віку, більшість з них осуджені за розтрату, взяття хабарів, та інші недозволені дії. В усьому таборі, крім мене не було нікого осуджено по статті 54-1а. Сам бригадир Сабуров був молодий чоловік, осуджений за пограбування населення на визволеній від німців території. Управляв бригадою насильницьким способом „давай, давай, работай”. Як із загального об'єму виконаних робіт визначити окрему частку кожного робітника, та вивести відповідний пайок він не знав. Все це за нього доводилось робити самому десятнику Демченко, який попросив мене, щоб я йому у цьому допомагав. За це мені було забезпечено рекордний чи зверхрекордний пайок. Незабаром всі зауважили відсутність начальника режиму капітана Колядича. Одні твердили, що його відкликали до Москви, інші, що він поїхав додому у відпуск. Начальником режиму став новий чоловік і про Колядича скоро всі забули. Згодом без будь-якого попередження за мною прибула вантажна машина і з конвоєм мене доставили на друге відділення. На місце ми прибули в пізню нічну годину і мене помістили в одному з бараків. Ранком за мною зайшов чоловік і запровадив до начальника. Начальником виявився капітан Колядич.

- Здраствуйте, гражданин начальник. - Здоров, здоров, садись! Ты знаешь зачем я тебя сюда стянул? - Думаю не для відпочину, а для роботи. - Я хочу, чтобы ты был здесь моим помощником. - Я, вашим помічником!? Картуєте, як це б мало виглядати, чим я

можу вам допомагати? - Будеш комендантом, я долго думал и мой выбор пал на тебя. - Але ж, „гражданин начальник”, я ніколи ніким не командував, і до

цієї роботи не годжуся, боюся, що не справлюсь і не оправдаю ваших сподівань.

- Ничего, ничего, справишься, собственно здесь и делать то ничего не надо. Будешь смотреть, чтоб был порядок в зоне, и обо всем мне докладывать. А сейчас иди, познакомься с людьми, а через неделю придешь и обо всем мне доложишь.

Вийшов від начальника і почалося знайомство з табором. Невелике відділення центрального управління в Ухті, яких тут сотні подібних, розташованих серед тайги. Три збірні щитові бараки, кухня-їдальня, та лазня. В зоні, крім днівальних, які носили воду, мили долівку, та прибирали в бараках, ще кілька чоловік амбулаторно звільнених від роботи. Всі інші працюють за зоною, на спорудженні доріг. Зайшов в лазню. Кілька чоловік, обливаючись потом, прали білизну та сушили. Вечором, ще до перевірки вирішив заглянути

59

в один з бараків. По середині бараку за столом, окутані цигарковим димом, сидять напівроздягнуті люди, мішають та роздають колоди карт, перед кожним на столі лежить ніж, чути грубу нецензурну лайку.

- Здраствуйте, - привітався. - Кто ты такой? И чего надо? – запитав один з них. - Ничего не надо, шел мимо, слышу, веселая компания собралась,

зашел посмотреть и вместе повеселиться. - А здесь не цирк, смотреть то нечего, убирайся отсюда пока цел, и

чтоб ноги твоей больше здесь не было. Подібна зустріч відбулася і в другому бараку. Не чекав я назначеного

начальником дня прийому, а вже на третій день сам зайшов до нього і прошу: - Гражданин начальник, що хочете робіть зі мною, хоча саджайте в

ЖУК, чи відправляйте, куди хочете, а це робота не для мене. - А жаль, я думал ты будешь мне помощником, на которого мне

можно будет положиться. Не хочешь, не заставляю, завтра выходи на работу с бригадой Глухенького.

Була це одна бригада, в якій було кілька молодих хлопців з Волині, осуджених по статті також 54-1а. Бригада працювала на підготовці об'єкту для вишко-монтажних робіт. Споруджували під'їздні дороги до майбутньої бурової, тимчасові домики для проживання монтажників, та пізніше буровиків під час їхньої тут роботи, а також всі земляні та підготовчі роботи.

Вступив в дію новий закон-постанова. На кожного заведено особистий рахунок, з заробітної виплати відчисляли за утримання, охорону, собаку, а також транспорт, яким доставляли до місця роботи. Сума, яка залишилася, перераховували на особистий рахунок, з якого кожного місяця видавали нам на руки 25 крб. В зоні відкрито продуктовий кіоск, де можна було придбати маргарин, консерви, різні компоти, та цукерки, а також цигарки.

В Різдвяні свята з Ухти, з головного управління таборів, прибув фотограф із списком осіб, яким потрібно зробити фотографії, анфас і профіль з номером на грудях. Зняли відбитки пальців. Готувались документи для нового етапу. Вже весною того ж 1951 року всіх призначених для відправки людей перевезли знову на пересильний пункт в Ухті. В другій відгородженій частині зони були і наші дівчата. Минуло кілька днів, прибув конвой, по одному підходили до обшуку. Роздівають до гола, перетрушують всю одежу, вивертають кишені, прощупують всі рубці, відривають навіть заплати на одежі та робочих рукавицях. З піднятими руками заставляють кілька разів присісти. Забирають всі гроші, які знаходять. На запитання: „А чому не дозволяється мати з собою грошей?” – відповідають – „Они вам там все равно не понадобятся”.

Складають відомості, скільки у кого забрали. Закінчивши обшук, заганяють у привичні вже вагони і знову у невідому дорогу. Далеко їхати не довелося. Зупинились на Воркуті, де кінчається залізна дорога

Невеликими групами розподіляють по шахтах. Я потрапив на 29 шахту, одну з найбільш в той час на Воркуті. Шахта-міліонка, як тоді Ії називали. Нещодавно введено в експлуатацію. ЇЇ проектна потужність становить міліон тон вугілля в рік.

60

Після проходження карантину, невеликими групами по 40-45 чоловік водять під охороною конвою на шахту, для занять по техніці безпеки. З групою, в якій я був, заняття проводив головний інженер шахти. Перед початком занять він поцікавився, чи є хтось, що вже працював на шахті. Я підвівся, більше не було нікого.

- Когда и где, на какой шахте вы работали? - Тут, на Воркуті, в 1945-1946 роках, на третій шахті. - А кем вы работали? Незадумаючись я відповів: - Запальщиком. - У нас запальщики все вольнонаемные. Я не претендую на цю роботу, ви запитали і я відповів. - Ну хорошо, садитесь, пока вы будете у меня на время занятий старшим

группы, а потом мы что-нибудь придумаем. Закінчились заняття і час відведений для карантину, до бараку в якому

ми знаходилися, один за одним почали приходити нарядчики за людьми призначеними в різні бригади. В одну з бригад назвали і моє прізвище, я не відізвався, а уважно слухав, чиє ще прізвище назвуть і старався запам'ятати його обличчя. Коли з роботи повернулась зміна тих, кого я запам'ятав, і від них дізнався, що вони були на роботі в ламповій, а нарядчик знову назвав моє прізвище і сказав:

- Уже два дня ищу этого человека для работы в ламповой и никак не могу его найти.

Я відізвався і з бригадою вийшов на роботу. Завідуючим лампової був каторжник Чернов Василій. Всі його звали дядя

Вася. Жив він тут на шахті в невеликій кімнаті біля лампової і в зону не ходив. В ламповій працювало три зміни по 5 чоловік і одна вільно найомна жінка, яка слідкувала за порядком в кімнаті начальника. Мене він призначив зарадчиком. Я прекрасно зрозумів, що в лампову з моєю категорією здоров'я ТФТ я попав тільки завдяки клопотанням головного інженера. Щоб хоча чим-небудь йому віддячитись, завжди коли він опускався в шахту і приходив сам, або присилав днівального за лампою, я старався вибрати йому найкращу акумуляторну лампу.

На другий день всіх нас розмістили по бараках, і видали постіль. Бараки звичайні, стандартного типу. На вікнах металеві грати, двері після вечірньої перевірки перевіряючий зачиняв на замок. В зоні бараків було півтора десятка. Зимою, повернувшись в ночі з роботи часто доводилось годинами простоювати на морозі біля бараку і чекати, поки підійде черговий наглядач і відчинить. В бараках повісили на видному місці список, кому який номер і букву належить написати білою фарбою на рукаві лівої руки. У мене був номер Х-90. Кого наглядач помітив без номера, чи номер написаний не чітко і здалека його важко було розпізнати, сажали в БУР „за нарушение режима”. В БУР саджали навіть за те, що при зустрічі не так привітав наглядача. Листи дозволялось писати і отримувати тільки один раз на рік. Не дозволялось мати при собі грошей. Для роботи в шахті видавали спецодяг, побутову щоденну одежу міняли два рази на

61

рік. Осінню видавали зимову, а весною – літню. Літні простенькі вузенькі штани, в яких часто не кожному мужчині і ногу можна було просунути. Хлопці старалися їх розширити, вставляючи клини. При поверненні з роботи, перед прохідною черговий прохідної виривав вставки-клини і у рваних штанах пропускав в зону.

Того ж року, восени, прибула група з Львівського етапу. Вечором, прихопивши за собою пайку хліба, а подався до бараку, в якому знаходилися прибулі. Запитав:

- Чи є хто із Стрийщини? З верхніх нар опустився і став переді мною молодий юнак віком 18-20

років. - З якого села чи міста? – питаю. - З Ярушич, - відповів юнак Микола. - На підкріпись, бо знаю, що ти голодний, сам був колись такий, - і

розповідай про все, що діється у селах Стрийщини. - На Великодні Свята 1945 року на Корчунок як завжди, для відпочинку

прибув кущ (бойова одиниця) і розмістився у крайній від лісу оселі. Як годиться порозставляли варту. Оперативна група військ НКВД скориставшись послугами одної дівчини, яка знала про місце розташування групи, підійшла таємно, штиками заколола вартових і обступила з усіх сторін оселю. По сигналу тривоги бійці почали вибігати з хати і попадали прямо під прицільний вогонь, обступаючи. Результат одинадцять чоловік убитими і двох тяжко поранених, яких після вилікування судили на 10 років. Покарання вони відбували на Воркуті. На місці трагедії залишилась у лісі невелика спільна могила, з похиленим березовим хрестом, покрита зеленим барвінком.

Незвичайне видовище спостерігали мешканці сіл Олексичі та Ярушичі в березні 1946 року. Із села колона військ НКВД розгорнутою лавою в бойовому порядку рушила в напрямі до ріки Бере жниця. На її правому березі в лісі серед болота обступили криївку, вхід до якої був з лівого берега через похилену з берега на берег вербу. Криївка булла добре законспірована, про неї знав один чоловік з Ярушич, через якого вівся зв'язок із світом. Його послугами скористалося НКВД, він проводив їх та вказав місце ривки. Тут йому і приказали війти до середини, та намовити їх вийти і добровільно здатися владі, все одно вони обложені і діватися нікуди, а здавшись, всім ім. Буде гарантовано збереження життя. Та вони вирішили по-своєму. Посланця-зрадника задушити, а їхню долю вирішив вибух гранати. Коли все затихло, і туди наказали входити набраним силою із села людям, перед їх очима постала страшна картина. Понівечені тіла семі чоловіків, між ними дві жінки. Двох тяжко поранених відправлено до Стрийської тюрми, де їх слід губиться. Невідомо, що з ними сталося. Мабуть, в стінах Стрийської тюрми їх закатували. Серед понівечених: Яцура Микола, - бувший член повітового проводу ОУН., референт-господарник, відомий під псевдонімом ВИР; Столяр Іван (Чайка) – станичний, та його дружина Марія. Про них обох і згадував мені на слідстві в Дрогобицьких бригідках, полковник старший слідчий ОББ. Жовтий Михайло (Синиця) з дружиною Оленою. Лесів Михайло –восени 1940 року був

62

призваний в ряди Червоної Армії. Службу проходив у Грузії – Тбілісі. Фронтовими дорогами пройшов від Тбілісі до Берліна. Родичів вивезли на Сибір, а старший брат Степан пропав десь в Південних областях України під час німецької окупації. Михайло, прибувши додому у відпуск, приєднався до односельчан і разом з ними загинув. Миколин Пилип – якого витягли раненого, чоловік-загадка, був мобілізований до польського війська осіню 1939 року у війні з Німеччиною. Від тоді ніхто, ніде, ніколи його не бачив. Яким чудом він опинився у криївці разом з іншими невідомо. Всі вони були з одного села Олексичи. Крім них було двоє молодих людей з Лотатник Зубик Федір 1926 року народження, який там загинув, та Василевський Іван (Мороз) з Бере жниці, котрого також взяли пораненого. Всіх разом 9 чоловік.

Після тих подій хутора Корчу нок вже не існує. Всіх людей переселено до найближчого села Олексині. Хати розібрано, а на місці, де колись стояла хата, залишився невеликий горбочок битої цегли та глини із розібраних печей, та три покинуті могили, порослі бур'янами. Третя могила одного невідомого сотенного, якого в бою поранено привезено на Корчу нок для лікування, і там він помер, там його в лісі і похоронили.

Від Миколи я довідався, що і другу мою сестру Галину арештували. Розповів і про дії стрибка з Лотатник Рибака Івана, якого він знав особисто, та провокатора Лимонка, з яким завдяки старанням старшого слідчого ОББ, я вже мав честь познайомитися на очних ставках в Дрогобицьких бригідках. Хто такий Вій чи Зварич він не знав, та чув; що одного із тих двох, котрих арештували в Фалиші відпустили додому. Його забрала наша СБ, судили польовим судом і за зраду засудили на страту, і в лісі його повісили.

По сусідству з хутором Корчунок Олексицький між селами Дашава та Сихів, знаходилося велике польське село також Корчунок Дашавський, яке нараховувало півтора сотні садиб. Під час німецької окупації тут мав свій осідок як не крайовий, то окружний провід Польської АК. Часто дороги їхніх бойових груп несподівано схрещувались з нашими. При зустрічі не обходилося без збройних сутичок та жертв.

По домовленості „советських властей” з Польським урядом в 1946 році з території Дрогобицької області польське населення репатруіровано і Корчу нок Дашавський також перестав існувати. Дома та господарські будівлі пізніше помалу колгосп розтягнув і зараз там не залишилось і сліду.

Польський комуністичний уряд, перейнявши досвід своїх сталінських колег, та наслідуючи їх приклад, насильницьким способом старався вивести із Лемківщини – споконвічних українських земель, всіх українців і заселити їх поляками. Почалися репресії. Вночі танками обступали села, людей виганяли з хат, вантажили на автомашини і доставляли до залізно-дорожних станцій. Відтак ешелоном відправляли на Схід, на Україну. Сім'ї змішаним шлюбом відправляли на Захід – Німецькі землі, які після війни відійшли до Польщі. Щоб перешкодити сваволі польських шовіністів, на території Лемківщини досить успішно діяли основні сили УПА. В наших теренах залишились невеликі бойові групи самооборони УМС та незначні частини УПА. Більшовицький уряд України вирішив якомога швидше ліквідувати підпілля. Для боротьби проти

63

невеликих збройних відділків окупаційне командування виділило відбірні частини НКВД, вишколених та озброєних новішою технікою фанатиків. Ім вірно допомагали різні агенти, провокатори, зрадники та донощики, які на заклик уряду добровільно здалися владі, та погодились з ними співпрацювати. Зараз своїми діями активно ім допомагали.

Випадок на Корчунку не поодинокий. Подібні трагедії виникали дуже часто і в других селах. Ще в грудні 1944 року бойова група в селі Сихів потрапила в засідку. Стараючись вийти із села, і відійти до лісу, група розділилась на дві окремі підгрупи. Одній із них вдалося дійти до лісу і скритися. Друга кількістю 10 чоловік на полі за селом в нерівнім бою загинула.

Постійно міняючи місце перебування, вишкіл пропагандистів тимчасово знаходився в селі Лукавиця Нижня. Донощики доповіли про це своїм господарям. 25 лютого 1945 року оперативна група військ НКВД ввійшла до села. Сили були не рівні, щоб вступити в бій, і група вирішила відійти до недалекого лісу. Опинившись за селом, в чистому полі з усіх сторін відкритими для прицільного вогню, відрізані від лісу і села, в лічені хвилини група вишколу була розстріляна. Ранених кололи штиками, живим залишили тільки одного раненого. Всі інші 27 чоловік полягли.

Інша бойова група, подолавши нічний перехід, 25 травня цього ж року, зупинилась для відпочинку на хуторі Береги, біля села Вівня. Скориставшись послугами своїх донощиків, війська НКВД обступили оселю і в упор розстріляли 21 чоловіка, які по сигналу тривоги вибігали з укрить.

У П'ятничанах на цвинтарі біля церкви, у спільній могилі поховано 19 чоловік. Їх імена та прізвища золотими буквами викарбувані на мраморній дошці. Неподалік від спільної могили, окрема могила Орленка пропагандиста сотні „Месників”. Він загинув пізніше, в травні місяці 1946 року і його похоронили окремо.

В середині літа 1952 року в зоні трапився випадок, який на кілька днів змінив звичайний розпорядок дня. Пропав невідомо куди чоловік і з бригади ОТК, осуджений за кримінальний злочин на 25 років. Стурбована охорона з ніг збилася в пошуках пропавшого. П'ять – шість разів в день проводили в зоні перевірку, шукали в шахті і на поверхні. Думки з цього приводу розійшлися, одні допускали, що трапився нещасний випадок. Інші, що хтось звів з ним особисті порахунки. Всі розшуки виявились безрезультатними і погодились на тому, що чоловік утік. З часом випадок став забуватися, а через місяць часу його побитого із зв'язаними руками водили по бараках і він усіх остерігав, щоб ніхто не важився тікати, бо звідси нікому ще не довелося утекти. Він тікав із шахти, скориставшись ешелоном з вугіллям, який готувався до відправки. Вліз до скриньки біля паровоза, в якій зберігали різні потрібні інструменти та всяке ганчір'я. Чув як мимо вагонів проходила охорона, оглядаючи ешелон. Полегшено зітхнув, коли вже опинився за територією шахти. На одній із зупинок, десь в Котлосі чи Мікуні вийшов із свого укриття і тут його впіймали. Доставили назад до місця попереднього перебування і тепер він чекає суду. Звичайно, в таких випадках ту частину строку, що вже відбув, відкидають і попередній термін покарання зараховують з дня його повернення до табору.

64

Випадки втечі траплялись також в Ухтинських таборах, і не тільки поодинокі, а й групові, старанно підготовлені. Іноді вдавалось захопити і зброю конвоїра. Все одно вони кінчалися невдачею. Побродивши по тайзі 5-6 днів, вони самі добровільно поверталися до табору. Не всюди лісом вдавалося пройти, попадалися непрохідні болота, а щоб їх обійти потрібно вийти на дорогу. На всіх дорогах були розставлені пости, повідомлено місцеве населення, що за кожного виданого втікача видається грошова нагорода, а також пляшка спирту, та дві пачки махорки. Такі випадки траплялися не часто, і населення старалося з цього скористатись, щоб отримати обіцяну нагороду.

5 березня 1953 року помер Сталін. Провіряючий наглядач наказав усім, щоб після перевірки зібрались на майдані біля їдальні, будуть з Москви по радіо передавати важливі повідомлення. Грала траурна музика, яку перервав посол радіокоментатора Левітана. „Говорит Москва, дня 5 марта 1953 года скончался 1 секретарь КПРС Главнокомандующий збройными силами СССР, маршал Советского Союза Йосиф Виссарионович Сталин”. На кілька хвилин всі притихли, кожний усвідомлював, що трапилось. І коли з репродуктора знову зазвучали звуки музики, кожний старався викласти з цього приводу свою думку. Рецидивісти та кримінальні злочинці були єдині в своїх висновках: „Уряд в новому складі на першому своєму зібрані, видасть указ про амністію, і всіх їх розпустять по домам”.

Фронтовики, які весь час хвалились своїми подвигами на фронті, хоча також були впевнені про амністію, тим паче зараз турбувались про долю союзу: „Кто сумеет объеденить народ, чтоб дать отпор внешним и внутренним врагам, окружающим Союз со всех сторон, с Востока – японские самураи, с Запада – фашисты, которые так и ждут момента, чтоб объединиться для реванша за поражение в прошлой войне, и уничтожить Союз”.

Більша частина наших хлопців із Західних областей України, та Прибалтики також надіялися на амністію. Тільки незначна частина однодумців погоджувалася зі мною, що нічого нового не станеться, амністії нам не буде. В верхах акули перегризуться за звільнене місце, Сталіна замінить хтось інший і все буде по-старому.

На посту Сталіна замінив Малінков, а дальше події мінялися, мов на кіноекрані. Арештовано і розстріляно голову держкомітету НКВД СРСР Берію, звинувачено, як агента чужеземної розвідки. Відтак за „измену Родины” звинувачено і усунуто від влади „группу четырех” на чолі з Малюнковим та Молотовим. Молотов був міністром закордонних справ при правлінні Сталіна. Перестановки відбулись і у вищих ешелонах влади, та амністія, якої чекали не було. Серед в'язнів зростало невдоволення.

Незабаром між в'язнями 29 шахти, та адміністрацією Воркутинських таборів виник небувалий інцидент, на який були змушені зреагувати і чиновники у вищих ешелонах МВД СРСР в Москві.

23 липня в установлений час, денна зміна вийшла на роботу в шахту, а нічна із невідомих у зоні причин в зону не повернулася. Після обіду біля прохідної для виходу на роботу у вечірню зміну зібрались бригади. Ворота не відчиняють, розвод затримується. Прийшов начальник конвою і скомандував:

65

„Разойдись по баракам”. На другий день ранком члени створеної із в'язнів ініціативної групи повідомили, щоб по закінченні ранішньої перевірки всі зібралися на майданчику біля їдальні. Від імені ініціативної групи виступив молодий чоловік Едик, по національності поляк. Із заявою:

- Від сьогоднішнього дня, в підтримку сьомої шахти, яка вже почала страйкувати, починаємо загальний страйк – протест. Будемо страйкувати до того часу, поки до нас не прибуде державна комісія із Москви і не вислухає наших вимог.

Всі проголосували за підтримку. Вибрали страйковий комітет, до якого увійшли по одному представникові від усіх національностей. Представником від українців був Ріпетський Йосип. Головою комітету став той же Едик. Від сьогоднішнього дня всі служби в таборі повинні підчинятися виключно комітету. Їхні розпорядження обов'язкові для всіх. Для помочі в наведенні порядку ім. Надається право відбирати і назначати помічників.

По закінченню зібрання члени комітету пішли до прохідної, вимагаючи, щоб черговий по телефону попросив начальника охорони підійти до прохідної для розмови. Коли підійшов начальник, його чемно привітали і попросили вибачення, що були змушені потурбувати його для зустрічі.

- Громадянин начальник, ми вважаємо своїм обов'язком повідомити Вам, що від сьогоднішнього дня ми починаємо страйк-протест і будемо страйкувати до того часу, поки до нас не прибуде Державна комісія із Москви, вислухає і задовольнить наші скарги. Щоб не було якихось непорозумінь, та не бажаних інцидентів, ми просимо Вас, щоб ви попередили своїх підлеглих, щоб без нашого відома не рішались заходити до нас в зону. Народ обурений, і ми не можемо гарантувати безпеку вашим підлеглим. Відповідальність за збереження порядку в зоні беремо на себе.

Начальник уважно, не перебиваючи вислухав, а тоді запитав: - А как мы тут будем нести службу, исполнять свои обязаности, как

будем проводить утреннюю и вечернюю проверку? - Нехай ваші чергові перевіряючи з прохідної скажуть, щоб ми готувались

до перевірки, по сигналу всі наші люди зайдуть в бараки, наші люди проведуть ваших чергових, вони перевірять і знову повернуться назад.

Після розмови, постійно біля прохідної чергувало два наші чоловіки. Їхнім обов'язком було нікого не допускати із зони спілкуватися з охороною, та на вимогу начальства покликати когось із членів комітету.

При перевірці на кухні виявлено тижневий запас харчування. Завідуючого кухнею попереджено, щоб забезпечив економний розхід продуктів. Під погрозою покарання заборонено кому-небудь видавати додаткові обіди, якими часто користувалися „вожаки” різних злочинних груп та табірна аристократія – нарядчики та помпобити. Не дрімала і охорона. На вишках встановлено кулемети. Немаючі змоги вільно розгулювати по зоні, вони часто із вишок стежили, що відбувається в зоні, та фотографували інтересуючи їх об'єкти. Погода видалась сонячна, бараки на ніч ніхто не зачинів, народ збирався невеликими групами біля бараків, весь час знаходився на свіжому повітрі.

66

За чотири дні зароблений пайок рекордний, чи зверхрекордний закінчився, на всіх виписано гарантійний пайок, та ніхто не роптав і не вимагав на кухні, як це було заведено раніше „данини” у виді окремих обідів. Жодних непорозумінь, чи інцидентів між громадами не виникало. Повна „солідарність”.

В суботу до прохідної підійшов начальник охорони і попросив покликати когось із комітету. Підійшло два чоловіки, і начальник пояснив мету свого візиту:

- Сегодня субота, каждый раз в субботу наши ребята в вашей бане мылись, больше нам помыться негде. Как бы нам устроить, чтобы сегодня они помылись?

- Ніяких забруднень ми в цьому не бачимо, крім деяких незручностей ваших підлеглих. Нехай вони збираються невеликими групами по 5-6 чоловік біля прохідної, наші люди їх проведуть до лазні, вони помиються і їх знову проводять до прохідної. По-одному водити не будемо, тільки невеликими групами.

Коли дві договірні сторони на цьому погодилися і вже через кілька десяток хвилин група охоронців порядку, які ще 3-4 дні тому при появі в зоні вважали себе повновладними господарями, яким все дозволено, зараз соромлячись свого приниження, в супроводі наших людей крокували до лазні.

31 липня в другій половині дня, до прохідної підійшов начальник режиму, і сказав, щоб усі зібралися на майданчику біля прохідної.

По Вашей просьбе с Москвы прибыла Государственная комиссия, чтобы выслушать Ваши жалобы.

На майданчик винесено з найближчого бараку стіл, накрито червоною тканиною, поставлено вазу з квітами, яких тут було в достатку біля кожного бараку. Черговий на прохідній відчинив головні ворота і члени комісії увійшли на територію зони. Біля стола зупинилися. Чоловік у військовій формі генерала промовив:

- Через свою лагерную администрацию вы просили, чтобы к вам прибыла государственная комиссия из Москвы, решить наболевшие вопросы. Мы посоветовались, и комиссия была утверждена. Председатель комиссии перед Вами, являюсь заместителем Министра внутренних дел СССР, генерал Маслинников. Члены комиссии - генеральный прокурор СССР - Руденко. Начальник «Воркутлага» - генерал Деревяненко, а также администрация местного лагеря. Мы готовы Вас выслушать.

З гурту людей, що зібралися, виступив молодий чоловік, по національності поляк і сказав:

- Мы, люди простые, ораторов, которые могли б выступить с речью и доходчиво изложить наши жалобы у нас нет. Мы свои жалобы изложили в письме и просим Вас с ними познакомиться.

- Коллективных жалоб мы не принимаем, и рассматривать их не будем. Кто имеет что-то сказать, пусть выйдет, назовет свою фамилию, имя и отчество, статью, по какой судили, срок наказания и коротко изложит свою жалобу, - сказав Маслінніков.

67

Виступали висказуючи свої жалоби переважно бувши фронтовики, які вважали, що суд не врахував їхніх бойових заслуг на фронті в боротьбі з фашизмом, і винесений вирок 10 – 15 років занадто суворий. Вимагали перегляду справи. Немало претензій було ви сказано в адрес місцевої адміністрації. Місцева адміністрація, а головне охорона нікого з нас не вважає за людей. Сваволя нагляду, приниження людської гідності, тут вважається методом перевиховування, за незначні провини, навіть такі, що вчасно не помітив та не привітав наглядача, сажають в БУР, та позбавляють дозволеного один раз в рік листування. Мотив заборони завжди стандартний „за нарушение установленного режима”. Надихавшись у шахті за зміну вугільної пилюки, в бараках змушені вдихати випари „параші”, бо бараки на ніч після вечірньої перевірки, провіряючий зачиняв на замок, а в душному бараку без притоку свіжого повітря задихається 200 чоловік.

Вислухавши кількох виступаючих, заговорив Голова комісії генерал Маслінніков:

- Я вижу, что вы все считаете себя невиновными в совершенных преступлениях, хотите, чтобы мы распустили лагеря, и всех вас отпустили домой. Есть закон и никому не дано право его нарушать. Вы его нарушили и за это надо по закону отвечать.

Голос із гурту: - Но законы устанавливают люди и люди имеют право их отменить. Маслінніков: - Вот вернемся в Москву и посмотрим, что можно будет для Вас сделать.

Законы нарушать, не дозволено никому, в том числе и комиссии. Репліка із гурту: - Если вы ничего не можете или не хотите нам помочь, то зачем вы к нам

прибыли? Маслінніков повернувся і попрямував до виходу, за ним всі члени комісії. На другий день вранці з гучномовців розвішаних на стовпах, чийсь голос

безперервно повторював: - Внимание, внимание заключенные. Сегодня першого августа 1953 года

с 10 часов местного времени, ворота проходной будут открыты, всем без исключения выйти на работу.

Зону обставлено автоматчиками на віддалі 3 м один від одного. Біля прохідної контори з собаками. Всі зібралися біля воріт прохідної та на футбольному полі. Бригада старших віком людей, яка працювала на поверхності шахти, вийшла за ворота, перед воротами стояли готові до виходу інші бригади. В той час невідомо по чиїй команді з усіх сторін пролунав залп автоматів та кулеметів.

Всі припали до землі, я вскочив в канаву, яка була поруч зі мною. Залп тривав недовго, не більше 1 – 1,5 хвилин, а коли все затихло і в тишині почулись стони ранених, всі хто був в силах кинулись тікати до бараків. Біля мене пробіг чоловік, в якого з плеча текла кров, другий окровавленими руками підтримував живіт, з якого сочилась кров. Навздогін в зону із зброєю в руках ринули охоронці, і розбіглись по бараках. Погрожуючи зброєю, з руками

68

заложеними за голову, підводять по-одному всіх до прохідної. За воротами прохідної формують в колони по сто чоловік і розводять по тундрі в різні сторони, далеко одна від другої. Із зони вигнали всіх, нікого не залишили. На футбольному полі, та на майданчику біля прохідної залишились мертві та тяжко поранені.

В тундрі недалеко від прохідної розставлено столи. За столами засіли члени комісії, місцева адміністрація. Під столом провокатор. Окремо стояли голова Державної комісії – заступник міністра внутрішніх справ СРСР генерал Маслінніков, та генеральний прокурор СРСР – Руденко. Той самий Руденко, котрий від імені уряду СРСР брав участь як звинувачу, у Нюренбергському процесі над державними злочинцями Німеччини. Його масивна постать „в кітелі” шоколадного кольору, підпоясана поверх широким шкіряним поясом, виділялась з-поміж усіх.

Колону підводять ближче стола. По-одному підходимо перед комісією. Немов молитву повторяю добре заучені анкетні дані, та статтю 54-1а, 54-11 „осужден военным трибуналом Дрогобицкой области 27 апреля 1947 года сроком на 10 лет и п’ять лет поражение в правах». Якщо провокатор, сидівший під столом, не сіпне начальника за штанину, значить все добре, тебе направлять до більшого гурту. Якщо сіпне, значить небезпечний і направлять до другого меншого гурту, там де ініціатори страйку та інші активні помічники.

Провокатором виявився молодий всіма поважний чоловік із в'язнів, який працював на шахті диспетчером. Щоб увійти в довір'я в'язнів, він часто вступав у нікому дозволений конфлікт з охороною. Прилюдно насміхався над ними, і все йому проходило безкарно. В зону із нас більше нікого не впустили, а автомашини порозвозили по іншим штрафним шахтам. Я попав на штрафну одинадцяту шахту. Тих кого виділили в окрему групу, відправили до закритої тюрми. В зоні залишились тільки чоловіки хозбригади, щоб похоронити мертвих, та ранених відправити в лікарню. Скільки було вбитих, скільки ранених, тоді ніхто ще не знав. Офіційна статистика і пізніше це скривала. Дані, почуті від випадкових осіб, були суперечливі, та більшість сходилась на тому, що вбито було 80 чоловік, а ранено 120. Вже в 1990 році я зустрів чоловіка з хозбригади, який хоронив убитих і він сказав, що вбитих було 72 чоловіки, крім того ще кілька чоловік в лікарні померли від ран.

Одинадцята шахта і шахтні споруди розташовані в житловій зоні табору. Шахта стара, обладнання зношене, її потужність вичерпана, видобуток використовувався тільки для місцевих потреб. Мене зачислено на дільницю вентиляції, та в послідній момент, вже при спуску шахту, рішення змінено, і мене направлено в лампову за рядчиком.

Через три місяці за „успрешное выполнение производственных заданий и примерное поведение в быту” з усіх нас штраф знято і відправлено по інших шахтах. Країні з промисловістю, що розвивається, потрібно багато вугілля. На Воркуті його вдосталь, тільки не вистачає робочих рук. Тримати придатну робочу силу на одинадцятій безперспективній шахті на дотації, в той час, коли не вистачає людей на інших шахтах, було недоцільно і нерозумно.

69

Немов параліч скував мені все тіло, не даючи змоги ступити, коли я опинився перед воротами прохідної в зону третьої шахти. Вмить пригадалися всі злидні, яких мені довелося тут зазнати під час першого мого знайомства з Воркутою 1945 – 1946 року.

Ніхто із нас зараз ще не знав, які зміни відбулися в усіх таборах Воркути, після серпневих подій на 29 шахті. Бараки на ніч перестали зачиняти, з вікон зняті металічні грати. Дозволено листування, та побачення з рідними. Для цього біля прохідної обладнано кімнату, спеціально призначену для приїжджаючих родичів, щоб можна разом з ними знаходитися три дні. На цей час і від роботи звільняли. Із заробітної плати частину грошей стали видавати на руки. В зоні і на шахті почали діяти комерційні їдальні. Відмінено номерні знаки на рукавах. Дозволено гурткам художньої самодіяльності таборів обмінюватися і виступати з концертною програмою у сусідніх таборах.

Разом із Касянком Іваном, з котрим ми працювали в ламповій на 29 шахті, нас направили на дільницю проходки, де бригадиром був наш земляк із Волині. Прізвище його Лис. Ми обидва з Іваном на пару лопатами в ручну очищали забій від породи, після буро-взривних робіт, щоб дати можливість наступній зміні закріпити пройдений відрізок штреку. Минула зима. Наближався день мого звільнення, і я вирішив звернутися до начальника табору з проханням, щоб тих кілька тижнів, які мені залишились до звільнення він дозволив мені відпрацювати на поверхності, а не в шахті, де рідкісний день обходиться без нещасних випадків, і нікому не гарантована безпека.

- А когда тебе увольняться? – запитав начальник. - 7 липня цього року, залишилося вже менше двох місяців. - Не могу, - відповів начальник, - у меня и так в шахте людей не хватает.

Вот корда у тебя останется две недели, тога и приходи. - Коли в мене залишиться два тижні, і я буду здоровий, то прийду до вас

уже з обхідною на руках і просити вас не буду. На другий день я звернувся до завідуючої медичним пунктом. Розповів

про мету свого візиту і просив, щоб вона постаралась змінити мені категорію здоров'я з ТФТ на СФТ, тоді мене звільнять з підземних робіт і переведуть на поверхню. Завідуюча уважно вислухала, а тоді промовила:

- Я вас розумію, і хотіла б вам допомогти, та сама цього зробити я не в силах. Щоб змінити категорію, потрібно створити комісію, а вона вам категорії не змінить. Єдине, чим можу я вам помогти – це направити вас на відпочинок в ОП, якщо ви не мали порушень і не були в ізоляторі. Відпочинете спокійно кілька днів.

- Ні в ізоляторі, ні в лікарні, я за весь час не був, навіть одного дня не був амбулаторно звільнений від роботи.

На другий день мене направили в ОП (оздоровлюючий пункт) на двотижневий відпочинок. Немов два дня, проминули два тижні і знову в шахту, в забій. Піднявшись із шахти, мій напарник Іван порадившись із іншими членами бригади, звернувся до бригадира з вимогою.

70

- Чоловік через три тижні звільняється, і ми перестали б себе поважати, якщо б дозволили йому до останнього дня опускатися в шахту і наражуватися на небезпеку. Від завтрашнього дня, щоб ми його в шахті не бачили.

- А що я буду йому писати, щоб не було прогулів? - Якщо ти з нас знімеш 10-15 відсотків від нашої виробітки і запишеш

йому, ми від цього не постраждаємо, а йому буде достатньо для того, щоб не було прогулів та не саджали в ізолятор.

Бригадир погодився, і вже на наступний день, я разом з бригадою виходив із зони на шахту, та в шахту не опускався, а на території удалявся в глухі місця, щоб не попасти на очі наглядачам.

Виникла потреба подбати і про зовнішній вигляд. Попросив вільно найомних, які тут працювали, і вони в своїх крамницях купили і принесли мені штани, сорочку, та відріз матеріалу на блузку. В зоні в амбулаторії працював зубопротезний кабінет, з непоганими фахівцями, та кравецька майстерня. У начальника табору добився дозволу на лікування зубів, та пошиття блузки. На шахті в шевській майстерні працював знайомий із Дашави. Він із робочих шкіряних черевиків зробив мені мешти.

Вже без конвою, з обхідною на руках я зайшов на шахту до начальника дільниці за підписом.

- А ты еще не уехал? Уже давно я тебя не видел на шахте. Мне сказали, что ты уже освободился.

- Як бачите цього не сталося. - Ну ладно, счастливо тебе устроиться на новом месте. А может, ты

надумаешь здесь остаться, то приходи к нам оформляться на работу. 7 липня в свято Івана Купала 1954 року нарядчик останній раз провів

мене до прохідної. В той день звільнявся ще один чоловік з Волоні. Ім'я його Іван. Жодних документів нам не видали, а вантажною автомашиною, з конвоєм, якщо можна його так назвати, доставили нас на пересильний пункт. Конвой був без зброї. На нього покладено зовсім інші функції. Провести нас на пересильний пункт.

Черговий на прохідній, який нас приймав, глянув, почухав лоба і промовив:

- Что ж, хлопцы,мне с вами делать, в зону я вас впустить на могу. Там контингент преступный, вы хорошо одеты, и вас там разденут до гола, и дай Бог, чтоб хоть в живих остались. Я не могу поручиться за вашу безопасность и должен вас поместить в изолятор. Ми довго сперечалися і протестували проти таких порядків, та іншого виходу в нас не було. Ми були змушені погодитися на умови чергового. І нас на цілу добу зачинено в ізоляторі.

На другий день в ранці нам видали на руки наші зароблені гроші. Мені виплачено 700 крб., документів нам не видали, а посильний конвоїр разом з нами доставив їх в комендатуру. Комендант звірив документи і звернувся до мене:

- На розпишись. - Прошу пояснити, що за документ я повинен підписати? - Уведомление о запрещении выезда из Воркуты.

71

- Я цього підписувати вам не буду. Свій строк я відбув і можу їхати куди мені подобається.

- Никуда ты без нашого разрешения не имеешь права уезжать. Я не підписав і він звелів прийти на слідуючий день о 16 год. Кожний

день у тій годині я мусив явитися в комендатуру тільки для того, щоб зголоситися. Минуло три тижні скитання. Без документів не можу нікуди виїхати. Влаштуватися на роботу також не можу. Ситуація складна. Не бачучи другого виходу, довелося підписати розписку про невиїзд з Воркути. На другий день отримав паспорт з приміткою „проживать только в пределах города Воркуты”