КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ іменіТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СПОЛУЧНИК – ІІІ

Альманах літературної творчості

КИЇВ – 2007

2

Редакційна колегія:

проф.Грицик Л.В. (голова), проф.Костенко Н.В., проф.Астаф’єв О.Г., проф.Наєнко М.К., проф.Ткаченко А.О., проф.Бернадська Н.І., доц.Андрійченко Н.М.,

доц.Яровий О.С. (відп.секретар), Кудряшова О.В.,

Ярова Т.І. (технічне опрацювання)

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту філології (протокол № 3 від 15 жовтня 2007 року)

Сполучник – ІІІ: Альманах літературної творчості. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2007. – 382 с.

3

З М І С Т

Костенко Н.В., Яровий О.С . «СПОЛУЧНИК»: ТРЕТЯ ЗУСТРІЧ. Про літературну продукцію альманаху «Сполучник-ІІІ». . . . . . . . .7

. АНТОЛОГІЯ АКТУАЛЬНОГО ВІРША Олійник Борис. Фрагмент із сучасного буття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Афанасьєва Вікторія. «Благослови Боже…», «Горіла сосна, палала». Вороні

корови. Несказане несказанне.Дівчинко, хто ти? «Ти не відчуєш доторку долонь…» Комора. «Від неї ніжно пахло молочком…», «Сонце – то місяць з заплідненим черевом…», «Ми дихаєм разом…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13

Бабенко Марина. Атмосфера хвилювання. За мить до щастя. Моє серце до тебе летить, Україно!. Мрія митця. Сорок третя весна. Студент. . . . . . . . . . . . . . . . .17

Бедрик Валерій. Ранок столиці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Бурінчик Олександр. Вступ. «Посміхнись, куди тепер спішити…», Сміх

останніх годин, «Всі події нам даються вчасно.», «Любі друзі!..». Вічність. Райський сад. «У світі сталі, скла і спиртетилу…», «І навіть світ живе щасливо…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .25

Гладких Віра. «Я боюсь, ти подзвониш колись…», «Може, воно й на краще…». Її портрети. «У тому будинку…», «Вона розкладає круг себе…», «Я буду до тебе мовчати…», «Срібні пальці дощу…», «Як в дитинстві, зроблю собі хатку…», «Хмара руку кладе на живіт…», «Жила туга в хатинці…», «Випробовую себе твоїм голосом…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .28

Дорошенко Каріна. «Як хочеться, уставши вранці-рано…», «Укус змеи. Он так опасен…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

Дядченко Людмила. Змінилась. Усупереч. «Я хочу написать багато слів…», «В вікні твоєму світло не горить…», «Ти вимкнув світло, стало дуже темно…», «Ти повернешся до мене?..», «Я хочу в церкву. Там спокійно», «Крик порушив спокій…». Сон.«Ти єдиний із всіх, хто мене розумів…». Колись. Я скучаю за тобою. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .34

Жиленко Вероніка. «Сині камені й жовті листи..», «Перемрій мої весни, хлопче…», «Мої загратовані брами…», «Гарячковість опалого листя…», «Руками шукати плече…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

Жиленко Ірина. «Я розіб’ю скло рукою…», «А я вже на другому Місяці…», «Білий саван, неприкриті сльози…», «В долоні міцно стисну твої очі…» . . . .42

Жук Тетяна. «Глупые слова, мертвые цветы…». Зимове свято фей. Незавершенна поезія. Жемчужные грезы. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .44

Загрійчук Василь. Зимівник. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Капустіна Тетяна. Україна. Вам, ветерани, я вклоняюсь. А на вустах любов

тремтить… Колядки про Україну. Сага про кохання. Сонет. «Прогулянка під зорями». Я і Ти. Я (Романтика). Цветение ночи. Слово. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .67

Ковінько Марина. «То гіршої немає муки…», «тонкі спиці дощу…», «Нахилився Місяць тихо до Зорі…», «Ти мій кат…». Ми – Русичі. Сини. Зарізана голубка на мості Мірабо. Не сонет. «у баби Гольки найкрутіше опудало в селі…», «Я

4

– викинута на сніг не подарована квітка…», «вона була великою майстринею…». Сумна казка. Чотирнадцятий кіт. Ясени. . . . . . . . . . . . . . . .75

Костромська Божена. В моей книге памяти о тебе ни слова. «Я Ваше отражение-продолжение…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .104

Кривенець Аліна. Життєвий шлях. Пам’яті Т.Г.Шевченка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 Кушик Наталія. Здоровенькі були!!! Лялькарня. Студентське.Тіньова політика.

«Так у голову вдарила оптика». Зимові метаморфози. Чотири дівчини – чотири пори року. «У груди б’є голий грудень», «Сильно газованою мінералкою…», «Молилася снігу…». Дідусеві. Холодне сонце. Курйози в аптеці. Зупинка Небо. Друзі. «Сніги…». Цивілізація в селі. «Дніпро синіє в божевіллі…». Як я люблю. «Шукаю я себе саму». Місячна ніч. Заклик Життя – це танець! Не дочекалась! Троllєйбус. «Інші», або Трактат про діяння поета. Смерть на майдані, або Життя наше собаче. . . . . . . . . . . . . . . . .109

Левицький В’ячеслав. Грізна серенада. Збоченка. «Ти змерз на картах листя, ніби джокер…». Монолог Володимира. Майже по-фламандськи. Примари на вулиці Липській. Дума о Майдані. «Шукай болонського міністра у собі». . 133

КНИГА В КНИЗІ Лук’яненко Ганна. «ПОВНОЛІТТЯ». Повноліття. Стіни прощають гріхи. Я угоду

з папером укладу. Запах квіток навесні. У човні. Застібнуте на блискавку. Ти пробач. Ці безсердечні люди. Книга смутку. Передмова. І доторкнутись до мети. Спогад у лісі примар.У гармонію. Підмісячні абати. Випадковість. Сумна картина. Пейзаж. Вічне полум’я. На рідному тлі. Святий вечір. Хто ми? Троянда. Її чари. Сльози. Ельфова казка. Шишковий ліс. Холод ночей. Вушка Наполеона. Вечір. Бог багатства. Ми спільні написали мемуари. Князь Мудрий Ярослав. Йде сирота по аллеї. Спогади янгола Помпеї. Картинки з виставки цифр. Дитяча історія. Русалчина зірка. Мої гріхи. Віваче піснею душі. Фруктовий настрій. Перший сніг. Фантазія У твоєму саду. Ти лялька у виставі. Розірвати кайдани земні.. Із каблучкою в руці (Драма). Поетика вже непритомна. Дракон із розумом у смарагдах. Під куполом уяви. Плітка. Рубіновий вогонь. Нарешті збагнути причину. Всесвіт у крапельці роси. Любов не змерзла. Любо не змерзла – ІІ. «Кому на долю випадають такі муки?» Їх викрав час. Мовчати. Ще день, ще два. Скоро, вже скоро. Десь за дверима. То був не крок. Червоними плямами. Відкрию один секрет. Тут ходять, ходять. Розвиднілось. Молитва. В огнях яскравих. Ультрафіолетова зима. Сон-захоплення. Дим. Силует, там, де сутінки. Їж мило із солодкої ванілі. Ліхтар висить, а не стоїть. Дурниці все. Об’єкт до сприйняття готовий. Півмісяць, бачу, помутнів. Мелодія дощу (Літературний колаж). На рибалці. Світанок. Столичний день. П’ятирічна. В пелені стиснути каміння. Розідрані матраци на кусмани. Все сховане розрите. Містом. Шеф, задарма до ранку. Він так запалював мою лампадку. Залишилось дві-три з гачком хвилини. Я на балконі бачилась із нею. Наші зустрічі бажані. Автоматичний лист. Гама. Басейни з парасольками. Прощання з прибульцем. Блукаючий вогник. В пекельній хмарі. Шевченку, брате мій! Пташка року. Дзвень-дзвень. Мені наснилась ціла гора слив. Кульгавий голу. На волі кігті виростають. Рудий кіт. Назустріч сонцю. Спортпабні настрої. Помаранчеві доріжки залізничні. Під прицілом. Голова кружма від того. Діалог з пантерою Спізнилося кохання. За три хвилини. Дерти

5

крупи, валяти сукно! Роздуми. Остання розмова. Мажор. Голуби. Один день із життя Золотої Рибки (Оповідання). Р.К. Молочним шляхом. Нікому не належу. Грубе наподоблення. Феміністка. На показі. У перукарні. Відпускаю. Ентузіаст. Не буде, не лізе – іде під укіс. Прибиті пальці. Кран, муха, телефон. А дійсно. Страдникам. Замальовки. Я готова обличчям у пил. Як боляче дивитись в білі очі. Адресату. Жорстка позиція. Завіса. Х. і В.В.В. Північна смуга на чолі. Стирало думки. Не моєму. Моєму. XXL. Один день з життя городини (Розповідь). Записками ночі. Шиком і риком. Південний берег Криму. Туніка Севастополя. З усіх сил. На сміттєзвалище До розігріву пензля. Сусідки. Закоханому 115 з Х. Гранатовим присмаком. Роздавач бажань (Міні-п’єса). Спеклася книга. Це, кажуть, доля. І покликом, викликом. Місиво. Помада й кліпси. Сліпий маяк. Мені. Віє віялом вій. Листом. Затертою чашкою. Блукали знаки. «Прийшла. Й не здивувала, навіть». . . . . . . . . . . . . .145

Могилко Світлана. Брязкіт. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .241 Омельченко Тетяна. «Я не положу себе в карман…» Ты рядом. Папе. Добрий

день! Мила! Привіт, моя любове! «Я растаю из этого мира…» . . . . . . . . . . . .244 Савченко Дар’я. «Ты шепотом умеешь говорить…», «Бескомпромиссная тоска

пришита к сердцу…», «Все части тела нитью шелковой пришиты…», «Я сон, который еще не приснился тебе…», «Как мотылек в последнюю минуту жизни…», «Лише послухай!..», «Твои уста зашиты – ты безмолвен..», «Пусть скорее лист засохший с ветки упадет…», «Мечтаю…», «Из чаши серебряной выпью амриту…» Я хочу спать. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .251

Сінченко Олексій. «на асфальті…», «сюди злітаються хмари…», «волошки заблукали…», «у веселці сім очей моїх…», «кроки схожі до годинника…», «Зорями знову розорані подихи слів…», «надарував би слів тобі стільки…», «шукаємо в собі казку…», «метелик променя сідає…», «Ніби в сутінках, сни замело…», «Вода опукла вносить свій рубіж…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .260

Скакун Ірина. У спадок. Загублені слова. Пурпур. Пошук. Слухаючи дощ. «Палаюче сонце…» Твоя зірка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 264

Стусенко Олександр. Доза життя. Чи нічого ви не плутаєте? . . . . . . . . . . . . . . . . 269 Усик Тетяна. Втрачене кохання. «Давай розійдемось!..» Самотній клен. . . . . . . .274 Харламова Марина. Юність. «Як душить стін самотність у квартирі». Воїни

Чумацького шляху. Любов. Нотатки. У фільмі життя зажувало плівку. Лицар. Казка про сором’язливих. Весна мого міста. Сторінка зі щоденника. «Кого б ти не ставив у титри…» Листи до моря (екологічне). Мила Жулька. . . . . . . . . . .276

Шевчук Наталія. Тримаю сонце. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .285 Шкуров Євген. Новогодняя сказка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .289 Яровий Олександр. Метелик і скорпіон (оповідання). Запитай мене, сину... Воїн.

«Двері. Двері. Брами дерматинні». «Наблизилась Господня даль…». Станція Новоцвіт. «Радій маленьким катастрофам дня…», «По світу важко віднайти себе…», «В кінці століття живуть страхіття…», «По цьому саду пронеслися коні…», «І знов – непереможні голуби…». Перо. На мотив давньої псальми. «Це завтра будем знати – хто почім…», «Сліпить білий усміх дня пригожого…», «Самотні поети відходять до Лети…». «Мене зустріли чебреці та м’яти…». Хода Апокаліпсису. «Ти встанеш сьогодні рано…», «Не приходь сюди, чужий солдате…», «іуда сидить і говорить…» (Експромт на прохання

6

учня). Село. «Проблеми менші, більші…». Переяслав. Ім’я на граніті. 9 травня 2007 року (Молитва за Перемогу). Публіцистика. Мати. «Був день зелено-синій…». Пісня про батька і сина. Казочка про дві сосни. . . . . . . . . . . . . . . . .291

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ПОЛИЦЯ Бунь Лілія. Переклади новел Хорхе Луїса Борхеса (Кола руїн. Таємне диво. Форма

шаблі. Формула Бога. Книга піску) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .321 Мурашкевич Катерина. Переклади із давньокитайської. (Цао Чжи (192-220). Лі Бо

(701-762). Ду Фу (712-770)) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 340 Рог Ганна. Уривок з роману «Біла фортеця» Орхана Памука, турецького

письменника , лауреата Нобелівської премії з літератури за 2006 рік. . . . . . .347 Рудніченко Світлана. Переклад з італійської новел Луїджі Піранделло.( Подумай,

Джакоміно! Синьйора Фрола і її зять синьйор Понца. Сицилійські лимони). 356 ІЗ ДНІВ МИНУЛИХ Коваль Федір. «Усе, неначе сон…»

(добірка поезій із передмовою доц.Бочко М.Г.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 378

7

«СПОЛУЧНИК»: ТРЕТЯ ЗУСТРІЧ Про літературну продукцію в альманасі «Сполучник-ІІІ»

Поезія – це тільки передмова До смерті, до любові, до війни…

Олександр Бурінчик

Поезія, особливо лірична, сьогодні в занепаді. Цей сумний висновок може здивувати. Адже сьогодні кожний другий віршує, а кожний третій салютує книжкою. В таких книжках з технічною вправністю може навіть бути більш-менш (хоч «на мінімумі») гаразд. А от поетичної «сердечної концентрації» нема. Ліричний талант – сьогодні рідкість; даром ліричної сповідальності наділені одиниці. А що сьогодні у широкому вжитку? Віршоплетіння без початку й кінця, якісь віршові оповідки на п’ять-шість сторінок, кіч і пошлятина, бульварщина, низькопробний «трьоп» –найнижчі чуття, вульгарна, ущербна лексика.

«Сполучник-ІІІ» - характерний зріз непростого й неоднозначного стану сучасної поезії.

Серед учасників альманаху талановитих поетів-ліриків далеко не «навалом». Але їх можна визначити.

Це, наприклад, Віра Гладких (Горицвіт), студентка ІІІ курсу спеціальності «Літературна творчість».Метафорична мова її ліричних мініатюр-верлібрів, вишуканість композицій – наслідок справжнього поетичного хисту, артистичного художнього бачення («Срібні пальці дощу / доплітають скляне макраме» та ін.).

Привертають увагу короткі вірші Наталії Кушик, - але саме короткі, а не затягнуті, - в задовгих немає достатнього ліричного напруження… Юна авторка має непересічний темперамент і тонкий іронічний розум, вміння точно схопити сутність явища. Як, наприклад, у вірші «Тіньова політика», який уже пішов на епіграфи:

Якби ми познімали маски, Мабуть, здавалися б людьми. В тенета хитрості і ласки Ми пробиваємось грудьми… Поетесі властиве «чудотворство», вміння створити ідеальний світ

краси – природної і людської («Чотири дівчини – чотири пори року»), зачаровує музика любовної і пейзажної лірики («Молилася снігу…» та ін.).Але все це зникає в «довготелесих» віршах. Таким обдарованим поетам не можна розслаблятися багатослів’ям…

Як і раніше, дивує і радує «крутий» метафоричний стиль В’ячеслава Левицького. І в нових віршах він і поет, і художник, і музикант. Мабуть,

8

тільки він уміє так майстерно грати фарбами, звуками, ритмами (вірш «Майже по-фламандськи» («Полотнище залюднених подвір’їв…» )

Лишились туск, і тиньк, і тиньк, і туск; Мольберти – мов покремсаний гарбуз, І задуми – то мушки мчать мейн стрімко… В’ячеслав Левицький виступає в «Сполучнику-ІІІ» не тільки як поет, а

ще й як літературний критик. Цікава його проза. Як і сподівалися ми в передмові до минулорічного випуску альманаху, В’ячеслав став автором чудово виданої дебютної збірки «Місто барв» та ще й членом Національної Спілки письменників України - з чим його й вітаємо! Можна вигукнути вслід за класиком: «Ростемо ж ми, гей!», але не будемо піддаватися ейфорійним емоціям, а радіючи за молодших колег, все-таки ще раз, із підкресленою дидактичністю, закличемо до наполегливої праці, до навчання на кращих літературних зразках, до самоаналізу, самокритичності й скромності. Справжня талановита поезія буде помічена, в цьому не може бути ані найменшого сумніву. Чому? Бо «світ чекає віри у прекрасне», - процитуємо ще раз автора, чиї рядки взяли за мотто.

Своєрідним відкриттям даного альманаху стали поетичні твори Ганни Лук’яненко (І курс, «Літературна творчість») – ціла збірка віршів, «книга в книзі», причому це книга справжньої, глибокої, суб’єктивної лірики.Серед поезій інших авторів її твори вирізняються широкою інтонацією, живим непідробним чуттям, жагучою пристрастю. Свою збірку молода поетеса назвала «Повноліття». Вітаючи її з цією подією, відзначимо, що повноліття співпадає з повноцінністю її яскравого поетичного дебюту… Тут б’ється пульс живого життя, розгортається ціла гама чуттів: і кохання, і біль, і гумор, і іронія; їй близькі живопис і музика, ще й гра словом. Тут наявні свобода словесного вираження, багата лексика, різноманітні жанри, нешаблонні ритми, найрізноманітніші теми та мотиви, ерудованість, загадковість, багатозначність образу. Якби на пару сотень сторінок альманаху засяяла навіть одна така зірка (а тут, слава Богу, вона не одна), - то це вже може бути виправданням усього видавничого проекту.

Серед російськомовних поетів, здається, найцікавіша Божена Костромська – цікава передусім пристрасністю висловлених у віршах почуттів. Благоговіючи перед М.Цвєтаєвою, авторка, проте, не наслідує її стиль, знаходить власні слова та ритми ( наприклад, цікаві 6-іктові дольники!)

Отаке гроно талановитих молодих поетів, твори яких, на наш погляд, прикрашають альманах…

А прості, динамічні і - драматичні за тональністю рядки молодого поета й музиканта ми взяли за епіграф не спонтанно. Вони віддзеркалюють драматизм світової епохи, в яку живемо, зреалізовуємося, рухаємся – в більшості своїй, на жаль, хаотично, бо уявлення про мету людини, народу,

9

вселюдства сьогодні розхитано, розбалансовано як ніколи. Війна Добра і зла – ця вичерпна мегатема не тільки не тільки літератури, мистецтва, а й усього земного життя триває. Природній душевний індикатор митця – совість – вимагає присутності митця на боці добро- творчого фронту. Ключова проблема полягає лиш у тому, ЩО позиціонувати як позитив, а що – як негатив. Лукавий постмодерн,, який на наших теренах, на щастя, таки повільно хилиться до безславної капітуляції, представляв себе як бунт, але, за слушним твердженням одного перспективного молодого критика, по суті своїй є найганебнішим пристосуванством. Розвинемо цю думку: він є пристосуванством до невибагливих смаків, до філософії «широкого шляху», до апології моральної безкарності, онтологічної безглуздості… Він вливався у безформні «форми» всякої бездіяльності, розпачливої пасивності, плину за течією прогресуючої деградації. Чому про це говоримо? Бо на зміну порожнечі-бездіяльності має прийти наповненість творчою (животворчою!) дією. Оці любов, смерть і - війна між ними продовжують вимагати єдино адекватного втілення – на грунті вдосконалої й осучасненої традиції. Але це єдино плідне втілення – безбереге, багатолике і багатообіцяюче, як сам Божий світ.

Третій випуск «Сполучника» засвідчує саме позитивний крен, або ж точніше злет, підйом вектора авторських пошуків до традиційних цінностей, уявлень і форм вираження. Твори, підкреслимо, різні за художньою наповненістю. Звичайно, наш альманах є, крім усього, часткою навчального процесу. Він – університетський. Він засвідчує будні творчого цеху в Інституті філології, за звичаєм надаємо слово і гостям. У деяких авторів ще є спрощене, прямолінійне тлумачення багатьох більш і менш важливих тем, важко подолати причіпливі загальники, нотки з чужого голосу, широкі горизонти роботи і над мовною майстерністю. Але це, кажучи словами Пантелеймона Куліша, «живе, невимізковане слово живої душі». ЦЕ, зрештою, колись стане університетською історією, а в якихось аспектах і ширше: історією української літератури, культури загалом. Допитливі дослідники з прекрасного майбутнього, знявши з архівної полички оці впресовані у томики «Сполучника» творчі муки і радощі, об’єктивно оцінять, для кого ця праця була малозначним життєвим епізодом, а для когось – струмочком, із якого почалося могутнє річище помітної письменницької біографії. Об’єднує авторів третього випуску одне – небайдужість до слова, до поезії, до навколишнього життя. «Ви не вірте митцям, які кажуть, що все їм байдуже», - пише зі знанням справи Марина Бабенко. Світ може байдужіти до поезії, але так само парадоксальним чином може спрагнути за нею в найближчі роки. Міняється обличчя землі, міняються міста, країни, суспільства… Як пише Віра Горицвіт: «жила моя туга в хатині, яка тепер – мегаполіс…» Поезія в

10

мегаполісі – це вже шанс для поета. Шанс або розчинитися, або перемогти…

Учасники цьогорічного «Сполучника» давали чималі підбірки, матеріалу зібралося багато. Щось довелося скорочувати. До минулорічної рубрики «Книга в книзі» ми додаємо ще три рубрики: «Антологія актуального вірша», яку започатковуємо промовистим віршем Бориса Олійника, архівну рубрику «Із літ минулих» та «Перекладацьку полицю»: бо ж маємо палітру перекладів - із іспанської, італійської, китайської, турецької... Дар‘я Савченко та Євген Шкуров пишуть російською, деякі автори пишуть і українською, й російською… Пошук триває.

Після всіх тривалих духовних деформацій – яке ж благодатне широке поле шляхетної праці перед молодими словолюбами! Література покликана нагадати людині, що вона на цій землі – духовний ратай, сівач, творець, а не вандал-руйнівник. Як випливає з чистих, прозорих почуттів молодих митців, - нехай інтуїтивно, хай натяково, але вони це розуміють. Бажаємо, щоб третя книга «Сполучника» стала цеглинкою у творенні підмурку української літератури нового століття. Нехай у цьому столітті розвидніється Україні і всьому роду людському, нехай переможе воскресле Добро. Прекрасну місію літературного служіння нести в майбуття тим, хто зараз, можливо, сидить на професорській лекції чи… цілується у вічному шевченківському парку. Або ж, посидівши на лекції й поцілувавшись, подав дискету зі своїм доробком до редколегії «Сполучника».

Хай щастить авторам! Буде життя – буде література, буде література – буде життя.

Наталія КОСТЕНКО, Олександр ЯРОВИЙ

11

АНТОЛОГІЯ АКТУАЛЬНОГО ВІРША Борис ОЛІЙНИК

ФРАГМЕНТ ІЗ СУЧАСНОГО БУТТЯ

О, Господи! Та дайте ж їм, нарешті, досхочу натішитися т.зв. Свободою слова! Свобода, звичайно, дозволяє обходитися без розділових знаків – особливо, коли не знаєш, де їх…

приткнути.

У них це вважається модерном, котрий починається з подраних джинсів, якомога ближче до матні. Хоча цій «моді», списаній з ковбоїв – понад століття, якщо не більше. А позаяк хуторяни в мавпуванні ніколи не знали міри, то до копій з американського долучається вітчизняна немитість, відтак од деяких модерністів тхне застояним потом, а то й сечею. На своїх, перепрошую, імпрезах змагаються, хто розкутіший: одні читають свої поези голічерева, інші – походжаючи догори ногами, треті возлежать в позах римських

сенаторів. Ще інші сидять врозвал, тримаючи

на колінах своїх колежанок-поеток, механічно розминаючи їм пазухи. Поетки при цьому ліниво і відсторонено ремигають жуйку. Так вони – на їх взір – епатують філістерську публіку. Інтересно, чи хоч здогадуються,

12

що скоро не стане кого епатувати, позаяк конвеєр смерті в Україні працює у форс-мажорі: щороку десь півмільйона аборигенів, так і не прочитавши ультрасуперових, ідуть на той світ. … Цікаво, об чім вони думають? І чи думають взагалі? Ну, це вже й справді запитання

не за адресою. … Стривай: про свободу ж совісті ледь не забули. Коли запитали,

як у них з цим, довго доскіпувались одне в одного: «Що він сказав? Совість? Не пойняв». - Да паашол ти! – врешті відрізала накурена поетка, вказавши ще й адресу на три літери, аби не заблукав. Ага, так об чім вони думають? Та певне ж, як усі віршарі, про те, що їхніх імен не забудуть нащадки. … Уранці, після імпрези, ніяк не можуть згадати хоча б одне імя: хто ж і що вчора читав?

13

Афанасьєва Вікторія, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

* * *

Благослови Боже, І отець, і мати Своєму дитяті Нове життя зачинати!

* * * Горіла сосна, палала, Горіла сосна, палала, Щоб ти згорів, Пропала я. Щоб ти згорів, Пропала я. Горіло б все моє життя! Горіло б все моє життя! До самоспалень Люблю тя. До самоспалень Люблю тя. Горів би вельон і хустка! Горів би вельон і хустка, Кладка до тебе Не хитка. Кладка до тебе Не хитка. Горів би вірний ще до вінця! Горів би вірний ще до вінця! Буду з тобою До кінця! Буду з тобою До кінця! Жаль лиш, що дьоготь не горить! Жаль лиш, що дьоготь не горить!

14

Не припиню Тебе любить! Не припиню Тебе любить! Горіла сосна, палала, Горіла сосна, палала, Щоб ти згорів, Пропала я. Щоб ти згорів, Пропала я.

ВОРОНІ КОРОВИ

Вороні корови над степом Затягнули все наше небо. Молоко по небу розливають – Чумаки додому повертають. Розстелили зоряне вим’я. Хтось траву усю під ним вим’яв. Ту траву стоптали коханці У зірково-місячнім танці. Тільки ночі молока аромату Налягають зверху на хату. Вороні корови над степом. Ми з тобою під одним небом.

НЕСКАЗАНЕ НЕСКАЗАННЕ

Я ніколи не скажу Цього словом...

… Між нас був день і ніч, і знову день. І не стихали зорі навіть вранці. І я тобі шептала в лихоманці Ще недоспіваних за день і ніч пісень.

15

Коли змовкала я і ти змовкав, Ми без прощань розходились нарізно. Щось не сказала... – завтра буде пізно! І миттю хтось когось наздоганяв... ...Сказати те, для чого мало слова. Віддати все, що на душі пече. І мовчки впасти на твоє плече... ...Чи наздогнати, щоб вернути знову.

ДІВЧИНКО, ХТО ТИ?

Краплі гарячі, краплі солоні. Дівчинка плаче й ховає в долоні. Дівчинці гірко, Дівчинці холодно. Дівчинко, звідки ти? Дівчинко, хто ти? В сутінках голуб усівся на гілку. Дівчинці холодно, дівчинці гірко. Дівчатко кохати не вміє безслізно. Небо затемне, година запізня. А ти підійшов би, узяв би в долоні Заплакане личко, на смак засолоне. Узяв би зацьомав дівчатко, що плаче. Бо краплі солоні, на дотик гарячі.

* * *

Ти не відчуєш доторку долонь – Ловлю повітря, мов твою відсутність. І біль у ритмі пульсу біля скронь Нагадує тебе. Мене все сум їсть. Без тебе світ – пуста суцільна тиша. Без тебе не виходить більше місяць... Відколи це коханки пишуть вірші? Відколи це для мене мало місця?

16

Кохай, допоки вистачить повітря, Люби мене, наповнюй звуком тишу. Хай за вікном тепліше стане вітрові, І нехай я допишу свого вірша. ... зустрітися, побачитись, почутись... Сказати щось, що слову непідвладне. В обіймах вічність пролетить – незчутись. І поцілунок твій підкорить владно.

КОМОРА Ти був туди, де було зовсім темно. Ти там ішов, куди ніхто іще. Була якась небесна і приземлена Естетика заплющених очей. Ти розбудив бісівські перші вогники. Ти долучився до першого причастя. Губами ти шукав, де буде вогко… Щоб зцілувати сльози мого щастя. Ти все шукав мою Одвічну Таїну, Мою перлину у сувоях шовку. А я, твоя, закута і розкаяна, Тебе зміряла, мов свою обновку.

* * * Від неї ніжно пахло молочком. І схлип її змінявся тихим зойком. А він здіймався вгору, ніби сойка, Коли вона торкалась язичком. Я цілував її молочні груди... І запах цей із уст її спивав, І десь у ній далеко хтось співав... Я думав, що із нами далі буде... А буде ніч, І буде день... І буде Слово.

17

Вона співатиме Пісень Неколискових...

* * *

Сонце – то місяць з заплідненим черевом, Що надвечір зірками розродиться. У сонця очі промінням світяться, Мов у вагітної жінки. Сонце повагом котиться на захід, По вінця запліднене щастям.

* * *

Ми дихаєм разом. Це мить одночасся. Ти кажеш – це щастя. Це справжнє щастя. Ти змушуєш скрипку оркестром волати. І як же мені без смичка не вмирати! Ти змусиш мене розкриватись сопраном. Ти тиснеш немов на педалі органу. Ти кажеш, від співу шибки розриває!.. Це я під тобою безвладно співаю! Ти вмить вибухаєш, мов гейзер, гарячий. Я плачу від щастя. Від радості плачу. Стікаю по шибці розплавленим воском... Тобі це вдалося. І нам це вдалося...

Марина Бабенко (Марина Киянка), студентка ІІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

АТМОСФЕРА ХВИЛЮВАННЯ

Знесилений погляд блукає в пітьмі, Шукає хоч натяк на світло і спокій, І часом здається: так буде сто років, І серце приречене жити в вогні.

18

Мене розривають з душею навік. Вона, мов поранений птах, тихо б’ється, Вона кожним подихом в серці озветься, З якого все лине утомлений крик. Це гірше, ніж зрада, страшніше, ніж жах, Це так, ніби серця у тебе немає, Це так, ніби пустка холодна ковтає Тебе. Ти зникаєш в себе ж на очах. Так хочеться крикнути – подих здавило. Так хочеться бігти, та сили нема. Так хочеться вдіяти щось, та дарма.. Навколо все раптом порожнім зробилось. Не можу! Спиніть це! Мій голос, мов шепіт. Не чутно його. Все ховають думки. Мене із собою різнять навіки Під долі байдужої радісний регіт. Поради навколо, мов мухи, летять: Хтось лає, хтось судить, хтось тихо жаліє, А інші за мене так щиро радіють.. Чомусь лиш мої задоволення сплять. І їх не турбує, що радість навколо. Вони мов не чують тих радощів смак! Усе навпаки. Все це зовсім не так, Бо душу замкнули в уявлене коло. І ночі, і дні вона б’ється без сил, І навпіл її розриває ця дійсність, Вона набуває й втрачає всю міцність, Шукаючи спокій, що зник, наче пил...

липень 2006

ЗА МИТЬ ДО ЩАСТЯ За мить до щастя ти торкнешся долі, Почуєш шум далеких голосів, Мов птах, душа, що крилася в неволі Летітиме у вирій дивних снів.

19

За мить до щастя ... що це означає? Чи є воно, те щастя, на землі? Зимовий вечір вогниками сяє, І мрії твої тануть в сивій млі. А перший сніг лягає на подвір’я, Танцює з вітром свій легкий танок... Зимова казка стелиться, мов пір’я, Здавалося б – до щастя один крок. Ще мить – і полетиш у сніжне диво, Почуєш мову снігу наяву. Він прошепоче ніжно і красиво: – Для тебе у цю мить лиш я живу!

грудень 2005

МОЄ СЕРЦЕ ДО ТЕБЕ ЛЕТИТЬ, УКРАЇНО! Крізь мовчання степів і крізь сонячні сни, Крізь далекі краї і пісні журавлині, Обминаючи біди й незгоди сумні, Моє серце до тебе летить, Україно! Крізь перегук століть і далекі вогні, Крізь розмови дерев й ніжний запах полину, Сяє зірка для мене десь там, вдалині – Моє серце до тебе летить, Україно! Наче мрії-хмаринки, далекі, ясні, Наче зорі сумні і гаї солов’їні, Наче музика з неба, що ллється в пісні, Мої думи до тебе летять, Україно! І нехай хтось забуде тебе в самоті, Все ж для мене ти рідна завжди і єдина... Крізь чарівні ліси і вершини стрункі Моє серце до тебе летить, Україно!

листопад 2005

20

МРІЯ МИТЦЯ Ви не вірте митцям, які кажуть, що все їм байдуже: Чи цінують їх працю, чи зовсім забули про них. Кожен з них в своє діло неспинно вкладає всю душу. Вони хочуть насправді, щоб чули і знали ми їх. Ви не вірте митцям, які кажуть, що їм вже достатньо, Коли їхнє творіння забудуть до кращих часів, Ну а поки забута у клопоті їх творча праця Тихо спатиме, скута в полон сірих днів. Ви не вірте митцям, які кажуть, що творять для того, Щоб здіймалося в серці самотньому щось, Ну а вся дивна решта народу глухого Хай не бачить, що щастя в митця вже збулось. Може, в душах і справді вони так бажають, Але там, в глибині їх окрилених серць, Лиш маленьке бажання завжди виростає: Щоб їх знали не потім – сьогодні, тепер. Щоб їх праця приносила всім насолоду, Щоб казали про них тихі теплі слова, Щоб митець відчував: я потрібен народу! Завдяки і мені наша гідність жива! Та не плутайте ви – це не потяг до марної слави, Не безглузде бажання до ніг своїх кинути світ, Не скажених думок це розпечена лава І не вплив потойбічних, не ясних всім снів. Що ж поганого в тому, що їх буде знати країна? Адже світлим шляхом вони завжди до цього ідуть. Їхня праця для нас – це велика, чарівна перлина, І, мов сонце, її крізь життя вони гідно несуть.

серпень 2006

21

СОРОК ТРЕТЯ ВЕСНА Всім дідам сорок третьої весни присвячується

Я не знала всіх жахів війни, Не знайомі мені ці обличчя: Хто радів сорок п’ятій весні, Хто героєм полинув у вічність. Живучи в мирний час на землі, Ми нічого не знаєм про сльози. Йде життя, забуваємо ми Тих, хто гинув у люті морози. Так, скінчилась нещадна війна, Відстояли свою Перемогу... Скільки ж душ поховала вона, Перш, ніж зняли прокляту облогу. Кожен рік ми святкуємо знов, Пам’ятаємо наших героїв, Окрім тих, хто Вітчизні любов Дарував поза межами бою. Ніч. Село. Сорок третя весна. Все навколо заснуло у втомі, Та не спить лиш людина одна: Її мучать проблеми вагомі. Ця людина – старий, сивий дід. За життя він вже встиг надивитись Стільки сліз, стільки болю і бід – В річці спогадів можна втопитись! Знає дід, що як тільки птахи Заспівають про сонце ранкове – Прийдуть німці в біленькі хатки, Щоб забрати в Німеччину молодь. В діда серце і ниє, й болить – Він не хоче дивитись на муки. Блідий вогник в лампадці тремтить,

22

Серце крає душевна розпука. І поволі свідомість росте, У блакитних очах – непокора. Дід із хати у темряву йде, Навіть ніч раптом стала прозора. Підійшов до сусідніх хатин, віконця тихенько постукав: «Прокидайся, Маріє, де син? Хай йде в ліс, як не хоче на муки! Завтра вранці, о п’ятій, мабуть, Будеш плакати, будеш вмовляти, Та тобі вже його не вернуть... Тож буди, ще не пізно втікати!» Знов пішов до сусідніх тинів, Стукав в вікна, кричав що є сили: «Ганно! Валю! Рятуйте синів, Щоб не стали завчасно ви сиві!» Дід не раз рятував їм життя, Материнські серця не розбились... Раз вивозив він з двору сміття, І з рукою граната зустрілась... Дід ніяких не мав орденів, І як звали його, хто ж згадає? Рятував від полону синів, Та про це мало хто пам’ятає. Він на фронті ніколи не був, Кулемет у руках не тримав він, Але серцем людські серця чув, Від загибелі всіх рятував він. Ця історія справді була. Чи ж єдина? Їх сотні на світі. Славу тих, кого вбила війна, Крізь плин часу несуть їхні діти.

травень 2006

23

СТУДЕНТ

Вії вниз опускаючи тихо, Засинає на парі студент. В далечінь від лекційного лиха Бідолаху несе важкий день. Про політику щось там говорить Дивним голосом дядько якийсь, А студент в невідомих просторах З білим сонним туманом зустрівсь. Ще до сесії, як до Венери, І поспати є сенс і є час, А у лектора дивна манера: Заколисувать тоном всіх нас Семінар відсиділи на голках - Відпочити бажає душа.. Хтось сказав: «Що сидіти без толку?» Та і з лекції дав строкача. Але ж ні, ми студенти хороші І на пару останню прийшли, Бо на іспит не вистачить грошей: Всі вони на гулянки пішли. Спить студент під лекційну розмову, Бо в гуртожитку – там не до сну. Дивний дядько співа колискову, Монотонну і дуже сумну. Хто студентом не був, той не знає, Як народ цей веселий живе: Зранку спить, а ночами гуляє, Ще й на парах спіймає своє.

жовтень 2006

24

Валерій Бедрик, студент ІІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

РАНОК СТОЛИЦІ Типовий, сонний, дві безкінечності раз повторений, банальний ранок типового сонного перекладача з суахілі, котрий, як і всі перекладачі з суахілі, з самого ж ранку прагне видавати себе на кафедрі перекладу з української мови на українську і навпаки за «публіциста в майбутньому». Ранок для перекладача з суахілі, то, все таки, звір хоч і сонний, але й приємний – столиця підморгує стома лівими бровами на всіх своїх ста ликах (і то, все ще в перспективі – до вечора кожна столиця може стати і тристаликою). Словом, за давніми народними звичаями (дивуюсь, як цього Воропай чи Максимович не підмітили і не зазначили у своїх фолькльорних писаннях), ще перед сніданком корисно здійснити, створити чи перестворити кілька перекладів з суахілі, урду, а то й пушту – тоді Бог помагатиме. Ранок підтюпцем біжить далі, до всіх можливих неранків. І нехай собі. Перекладач з суахілі перестає супитись і починає сунутись туди, куди його кличе столиця, чи куди заведуть суахільськофільські поривання (дай Боже до вечора не стать пуристом суахілі). За сонцезахисними вікнами, а ними стають всі немиті, ледь видно як вервечки життів накульгують поспішаючи кожне до свого лику столиці. Це означає, що пора, воздавши похвалу глупоті, починать просочуватись за межі теж столикої на одне лице кімнати, а далі – столиця нехай суєтиться, все рівно приходиться її теребить хоч до кінця першої сторінки. Загалом, ранки столиці притаманні не просто приємні, це щось більше за ранки, можливо, це щось таке, як вечори. Романтика першого травневого чи першотравневого снігу, лагідний і єхидний усміх небесних світил, котрі лише ранком і уживаються мирно. Такого ранку кожна дрібниця надихає. «Pardon. Тут ні краплі, ні три краплі іронії» – заявляє цілком щиро перекладач суахілі. Він уже давно б’є байдики в одному з вусатих мурашників, які ще тролейВусами, чи то пак, тролейбусами називають. І нітрохи не шкода, якщо б то не зранку, що це не найшвидший спосіб телепортації. А поки дістанешся до свого-несвого лику столиці то можеш вважати, що вчинив геноцид байдиків – стільки їх за час шляху перебив. Ранок столиці і перекладач із суахілі – то поняття нерозривні, навіть ввечері чи вночі, то ж, тим паче, зараз, зранку, перекладач з суахілі почувається до неможливості ранково, і столично. Зжалівшись над байдиками і переставши їх бити, він всім відрекомендовується

25

«публіцистом в майбутньому» і займає своє місце серед воістину публіцистів. Ранок столиці починає приїдатися як і кожна неїстівна штука. А, що ранок штука, то це перекладач з суахілі, який також homo ludens, інакше чого б це він ставав силуваним прозаїком, коли йому подобається видавати себе за «публіциста в майбутньому», розуміє якнайліпше. На цьому прозаїчному, а мо’ малопрозаїчному моменті закінчується ранок столиці, який уже набрид і самому перекладачу суахілі, котрий вже має таковенне натхнення, що ладен описати, а то й подіями начиняти і фотокартки, і монети, та й взагалі будь-що з п’ятнадцяти тем… Олександр Бурінчик, студент ІІІ курсу, спеціальність «Українська мова і література» (заочна форма навчання)

ВСТУП Звучить для нас соната вечорóва Останніх слів холодної стіни. Поезія – це тільки передмова До смерті, до любові, до війни… І ось тепер, довершивши дорогу Земного дня весняних берегів, Скажи мені, що буде епілогом До всіх моїх написаних рядків?

* * * Посміхнись, куди тепер спішити В цих умовах наркосамоти? Чим в житті я можу дорожити? Що в житті я можу берегти?.. СМІХ ОСТАННІХ ГОДИН Що тут можна знайти? Що тут можна хотіти? До могили мені Хто носитиме квіти? Сміх останніх годин

26

Проголосить завзято – Важко бути святим, Легко стати розп’ятим.

* * * Всі події нам даються вчасно. Треба тільки віру віднайти. Світ чекає віри у прекрасне І всього, що зробиш тільки Ти!

* * * Любі друзі! Небесні хорали, Щось кричать в театральний манеж. Добре знаю: Ці руки не крали!!! Хіба СТІЛЬКИ(!) руками вкрадеш?? Просто рай і цензури немає! Журналіст! Все, що хочеш пиши! Твої твори ніхто не читає В кулуарах провладних вершин. Любі друзі! Усім по заслузі! З апельсинів зварили компот! Україна сьогодні не в дусі Йти до нóвих, захмарних свобод. А при владі – кондитерестéти! Нам створили солодке життя! Вибираючи дьоготь із меду – Зупиняється серцебиття. Подаровано, відблиском раю, Нам старої гіркої халви. Що робити? Я просто не знаю! Любі друзі! Чи знаєте ви?

ВІЧНІСТЬ Ніч – прекрасна. Це – чудово. Я люблю безмежну ніч.

27

Вічність наша, як розмова В безкінечності століть… Ти тримай мене за руку! Посміхнись, зробивши крок! Світить на твоє обличчя Світло місяця й зірок. Посміхнись мені в останнє. Все ж, я б вірити хотів. В нереальність існування, Але вічність почуттів!

РАЙСЬКИЙ САД Райський сад. Вогнями грає Сонце і жива вода. Нас весною зігріває Непідкупна чистота. Але все пройдé миттєво, Наче грому спілий звук, Коли ти, прекрасна Єво, Візьмеш яблуко до рук!

* * * У світі сталі, скла і спиртетилу Ти зрозумій, рахуючи гроби, На скільки непридатне наше тіло До існування в стані боротьби…

* * * І навіть світ живе щасливо У всіх доречностях доріг, Хоч за вікном – осіннє диво, Красиве листя й талий сніг, Але повір у сни й колодязі Води живої й днів без вад. Сьогодні ти – прекрасне сонце,

28

Що гріє жовтий листопад. Ти – доброта, що ще існує… Даруєш те, що я чекав. Тебе сьогодні короную Вінком з осінньо-теплих барв. Знайшовши цю живу палітру Ти – зігріваєш кожен день… Ти – повелителька правітру, Дощу, сніжинок і пісень… Я йду назустріч, ти відчуєш Тепер життя нову главу. Я знав, що ти живеш-існуєш! Привіт, любов! Я теж живу!

Віра Гладких (Віра Горицвіт), студентка ІІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

***

Я боюсь, ти подзвониш колись і похапцем кинеш: «Вибачте, помилився номером...» І я не зможу собі пробачити те, що я помилилась тобою. Ми будемо мовчати в листах і в небо. Я викину мій телефон, бо знаю, що ти не звик помилятись двічі, як я розкаюватись в тобі...

* * *

Може, воно й на краще, що вітер валить дерева, викорчовує їхній спокій, вириває його із землі?.. Може, дерева прагнуть такого болючого дива, коли коріння оголене п’є небеса голубі?!. Тоді під ногами ворушиться

29

земля, набрякла корінням, земля – яка трохи – й вибухне не пилом, але вогнем. Дерева чекають бурі, щоб вітер їх збожеволів, оголюючи коріння, тремтінням чекань сумне...

ЇЇ ПОРТРЕТИ (триптих)

* * *

Вона щовесни купувала собі мімози і так пригортала до себе, як немовля. Виходила в місто. І все намагалась збагнути, звідки це, коли просто – нізвідкіля? Жінки говорили: «Які божественні квіти!» Чоловіки мовчали – усі як один. Ніщо не було зненацька. Ніхто не торкав за лікоть. Вона уві снах літала, оголена до сивин...

* * *

У тому будинку, де мешкала жінка, що ніколи не плакала, - стіни потріскані. У тій кімнаті, де вона сиділа біля вікна, - пожовклі герані. Вона ходила легка, мов пір’їнка, та кроки важкі пам’ятає підлога. І там, де жінка одного вечора вибухнула, - розтрощене люстро з очима порожніми...

30

* * *

Вона розкладає круг себе чорно-білі світлини, говорить до них так, мов задмухує свічку... Заварює чай для своєї чорно-білої родини, чашки вимиває ретельно, але не лічить... У неї вранці чорно-біле густе волосся. Ніхто б не подумав, що вона його підфарбовує. Жінка, від якої не пішли тільки кіт і осінь, жінка, у якої чай одні квіти й сьорбають...

* * *

Я буду до тебе мовчати. І там, біля мого двору, де будуть сміятись діти, насію срібний полин, щоб ти, проходячи якось, побачив, що то за щастя, як душить полин духмяний квіти, посіяні з іншим...

* * *

«Соняху, чуєш мене?» - питаюся в літнього поля, що світить, розплавлене, птицям. «Соняху, чуєш чи ні?..» - мов розпач, яким у спеку кричить не надпита криниця. «Соняху, тільки слово!» - і падаю, наче ластівка, між синіх і жовтих хмар. «Соняху, будь єдиним!» -

31

благаю, чолом схиляючись до степу, де сонце – вівтар.

* * *

Срібні пальці дощу доплітають скляне макраме. На світанку мовчать і печаляться літні птиці. Осінь йде, і підбори співають про щось сумне. Осінь йде, щоби довго-довго іще не скінчиться. Не шкода того листя: воно навесні безсмертне, та й трава проросте, як із серця печаль пророста. Догорають багаття, від диму очам терпко, наче палять не листя – нечитаного листа.

* * *

Як в дитинстві, зроблю собі хатку – між склом і фіранкою. Забувайте мене поливати водою зрідка! Так, це теж співчуття: ви думаєте, я бранка? Ви не знаєте, що ваш затишок – теж клітка. Мені легко: порву коріння і стану вільна. Вам ніколи не зважитись на отаку свободу. Ви життя своє любите сильно-пресильно-сильно – я ненавиджу вами принесену в кухлику воду!

32

* * *

Хмара руку кладе на живіт – сніг вже б’ється у нього ніжками. Завтра буде земля в піжамі босоніж бігти у ліжко. Перед сном вона вип’є чаю і накаже мовчати деревам... Я чекаю весни з терпінням кам’яного холодного лева.

* * *

Жила моя тỳга в хатинці, Яка тепер – мегаполіс. Ходила пішки у степ – тепер сідає у поїзд. Ту хатку вітри розвіяли, задушений двір бур’яном... А туга б’ється об місто – як степ, кам’яний огром.

* * * Випробовую себе твоїм голосом. Випробовую себе твоїм поглядом. Кожна єресь з того починається, що себе ми своїм Богом випробовуєм. Де електрика, що від твого голосу? Де тремтіння те, що від твого погляду? Де та віра, ідолопоклоннице, що її коханням називала ти?

Каріна Дорошенко, студентка І курсу, спеціальність “Літературна творчість”

* * * Як хочеться, уставши вранці-рано, пробігтися по сяючій росі, що небо віддзеркалює безхмарне і сонця схід в імлистій далині.

33

І зупинившись під вербою, над рікою, вода в якій тихесенько біжить, торкнутися ледь-ледь її рукою, щоб подих зупинився аж на мить. Ще хочеться прислухатись до вітру, що прошепоче таємницю чарівну. Послухать солов’я, що десь на вітах Щебече свою пісню гомінку. А потім ще пройтися по долині, вдихнути трав і квітів аромат. Та що це?.. Ось по небу хмари линуть! Невже красу цю змиє дощ чи град?! Зникають барви. Сонце заховалось. Гримить. Чорніє небо чисте. В природі гнів. І знов я прокидаюсь у суєті запиленого міста.

* * *

Укус змеи. Он так опасен И очень часто, жаль, не победим. А взгляд ее всегда коварен. И нету сил бороться с ним. Как яд ее во внутрь проникает, Все умертвляя на пути своем, Так сердце наше тихо погибает, Не пылая от любви огнем. Оно стучит, болит и замирает, Не слыша больше ласковых тех слов. Но вскоре сердце снова оживает, Боясь уж полюбить кого-то вновь.

34

Людмила Дядченко, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ЗМІНИЛАСЬ

Ти сказав, що я дуже змінилась І з дорослої стала дитям, Що вночі якось раптом наснилась І розкраяла світ до безтям. Що я часто дивую і граю, Непостійність потоками мчить. І цим самим катую і краю, Щиро вірю, а віра мовчить. Мої жарти бувають не в тему І присвячую безладу дні, Що я схожа на бирку, емблему, Я забава, але не тобі. Десь за обрієм думка скотилась, За порадою впала до нив… Ти сказав, що я дуже змінилась, Але ж сам ти мене і змінив. 6.02.06

УСУПЕРЕЧ

Усупереч всім зраненим деталям, Експромтам, намаганням і ганьбі. Усупереч цим молоденьким кралям, Я не погоджусь всупереч тобі. Проникнути до мене у надію І засудити в зародку думки. Ти думаєш я зупинить не вмію Твоєї теплої і ніжної руки? Усупереч далеким передзвонам, Які лиш викликають співчуття. Усупереч встановленим законам, Які порушили облапані чуття! 15.02.06

35

* * * Я хочу написать багато слів, Промову, яку досить добре знаю. Хотіла породить поему днів, А вийшло тільки : «Я тебе кохаю». 1.03.06

* * *

В вікні твоєму світло не горить І я, мабуть, не хочу зрозуміти, Що ти не сам у цю холодну мить, А я ж тебе погодилась зігріти. Оновлено-зруйнована тобою, Донині не осмілилась спитать: Ти і її ховаєш за собою? Але за чим ти можеш заховать! Незрозумілий потяг до будинку, У ньому всі мелодії розлук. Мені б зайти до тебе на хвилинку, Мені б знайти причину дивних мук. А завтра ти мене вже обіймаєш, Запитуєш, коли я знов прийду. І відповідь свою, будь-ласка, маєш: «Я післявчора якось ще зайду». 4.03.06

* * *

Ти вимкнув світло, стало дуже темно. Я відчувала дотики сердець. Нас час гонив нетлінно і нікчемо, Ми точно знали: скоро вже кінець. Горіла свічка, темряву відкривши І ладану доносивсь аромат. Я вигравати звикла не просивши, Ти просто теж приречений на мат. Там за вікном продовжується свято, Комусь наш вчинок глибоко болів. А все, що можна, з нас було узято. Я спопеліла, ну а ти вцілів...

36

Ти вимкнув світло, стало дуже темно. Я відчувала дотики сердець. Нас час гонив нетлінно і нікчемно, А що робити? Ми прийшли. Кінець. 6.03.06

* * *

«Ти повернешся до мене? Повертайся! Я чекатиму, прости мою брехню.» Дуже вірю, котику, тримайся, Маю намір, ще не раз прийду. Повернуся?! Можеш почекати, А колись мене ігнорував. Будем разом, ще раз покохати?! Ти мене вже так загартував. Ставлячи із себе дипломата Чи посла незвіданих держав, Відрізни тарілку від домкрата. Ти за кого там себе тримав?! Повернуся, як усі комети Зникнуть, невідомо, хтозна-де. Як улітку випадуть замети, А на сході сонечко зайде. 14.03.06

* * * Я хочу в церкву. Там спокійно. Знає Душа, куди потрібно йти. Гарантії у цім житті немає... А може, пошукати і знайти? Я хочу в церкву. В храм, а не в борделі, До істини, до затишку, тепла. Піднятися душею вище стелі І дати звіт за всі свої діла. Я хочу в церкву. Тут лиш досконале. Чи вибрати, чи просто навмання... До чистоти, до святості, до слави. А ти сидиш в болоті, як свиня. 17.03.06

37

* * *

Крик порушив спокій. Де поділись крила? Хлопче синьоокий, Я тебе простила. Замерзає дотик, Осторонь ти досі, Помиляюсь всоте, А мені здалося Непритомна свіжість Засвіти відкрила, Спалахнула ніжність, Загорілись крила. Прихилити землю, З небом повінчати, Аби був ти поруч, Аби міг літати. А думки вже голі, А думки дотліли. Ти залишивсь долі, А я – полетіла. Мабуть, землю й небо Все ще не з’єднати. Я кажу про себе, Ти – не вмів літати. 19.03.06

СОН

Я сплю, це сон і посягаю знов На вікове, на правила й моралі. Імпровізація чіпляється немов Ще хоче знати, що там буде далі. Чи я прокинуся, чи скоро пробудюсь, Чи заспаною буду довго жити, Чи я скоритись також побоюсь? І совісті дозволю знову гнити? А може, крикну: де усі? Знайдіть!

38

Отямтеся, ще можна постаратись! Ви не будіть мене, ви тільки не будіть!!! Я знаю, що не хочу прокидатись... 1.04.06

* * *

Ти єдиний із всіх, хто мене розумів, Хто шукав у мені якесь диво, Хто підтримать мене у падінні зумів, Запевняв, що все буде щасливо. Пелюстяться думки, назбирала я їх, Що тепер просто всіх не злічити. Я пошлю і чужих, і буквально своїх, Я тебе тільки можу просити.

КОЛИСЬ

Колись, через багато довгих років, Коли з дружиною народите дітей, Ти не згадаєш помилок і кроків, А я скажу на тебе тільки: „тей”. Твої тендітними народяться малята, Святі і добрі – Господа роса. А їхні очі будуть, як у тата, Для мене очі – то уся краса. Ти поведеш їх боязко до школи, А потім боязко прийдеш на випускний. Відчуєш, як у серці рана коле. Заплачеш, ти хоч сильний, та слабкий. А потім відгуляєш і весілля, Невдовзі і народження внучат. Осик, берези, клену пишне гілля На Трійцю допоможеш їм клечать. А я? Про себе нічого сказати, У мене ж все не так, як у людей. Не знаю чи покличуть словом мати, Чи буду я почесним із гостей. У мене закохатися неважко, Ти знаєш, сперечатися дарма. Але щоб вранці чути: люба пташко. Я мушу покохати і сама.

39

Тому сім’я, мабуть, мені не світить Аж до сивілих, побілілих скронь. Я ж буревісник, дикий впертий вітер, Мені потрібна пристрасть і вогонь. Такий вогонь, що спалює, це – сила. Вогонь, який підкорює умить. Таким вогнем колись тебе спалила. А я ж хотіла тільки підпалить. Отак життя проходить і згорає, Отак забудеться. Але собі затям: Тебе в кінці життя дівча згадає Те саме, для якої був життям. 6.04.06

Я СКУЧАЮ ЗА ТОБОЮ

Я скучаю за тобою неосяжно, Інколи, постійно і всі дні. Десь співають арію протяжно, Ти співав у вересні її. Ти якраз порозставляв тенета, А мене манило у пастки. І нетлінна вірусна вендета Догоріла долею таки. Символи послали нам із неба, Попередження: не сходьтесь, не губіть. Я вже не могла тоді без тебе І не знала, де себе подіть. Стало ближчим діюче прокляття... Ти до мене тихо підійшов, Почорніла чистота латаття. Це тоді уперше дощ пішов. Так кумедно все-таки повівся. Ми народжені в одну із тих ночей. А цей дощ все лився, лився, лився Тоді з неба, а тепер з очей. Стогін скніє, даний для потали. Пізно небо посилало знак, Ми із перших поглядів вітали І сказали поглядами: так. Все розбите. Можна я спитаю Як потік любові перекрить?

40

Я скучаю за тобою, так скучаю... Прикро, знаю. Але що робить?.. 13.04.06

Вероніка Жиленко, студентка IV курсу, спеціальність «Літературна творчість»

* * * Сині камені й жовті листи Такі, що аж почорніли Від чужої руки, Що здіймала між крил Твого потяга Двоє вітрил... Я криком стікатиму, вереском Доки сама не полину Голосом ще невінчаним Напинати твої вітрила... Я вчеплюся у вітряні кучері Я-бо голос, я – тінь вогню Твої руки, польотами змучені, Зацілую, зашепочу...

* * *

Перемрій мої весни, хлопче Залишаю тобі вогні Переміряй усі мої квіти, Та не міряй лише сивини Перемрій мої зими, хлопче Залишаю свої рядки Переміряй усі мої строфи, Та не міряй лише самоти Перемрій мою осінь, хлопче Залишаю свої стежки

41

Переміряй усі мої кроки Лиш своїх серед них не знайди.

* * *

Мої загратовані брами Сказала ж бо: „Ні, не пущу!” Твої загартовані храми Ховали мене від дощу А я опиралась: «На Бога! О дайте ж мені самоти...» Мене обійняв ти: «Небого, Я знаю, що це саме ти...» Безкрило-каркасний світ танку Мене не питали, чи хочу Вкраїно-японські світанки, Де хокку пишу і шепочу.

* * * Гарячковість опалого листя, Що вкрутилося першим в осінь Облетіла лелека обійстя І присіла десь тут без запросин Гей лелеко, чужий лелеко! На чиїй ти сідаєш стрісі? Ген злітає у осінь легко Птах – не в’язень земної вісі. Стугоніло під кроком листя У очах і без сліз так терпко Залишає господар обійстя Гей лелеко, ти мій лелеко!

42

* * * Руками шукати плече, Знаходити меч і славу Глухим до німого конклаву Лишатись, бо обпече Межиочі кинуте: «Брутте!» Монаху забракне дум! «Таліта, таліта кум...» Устань та іди... в люди.

Ірина Жиленко, студентка ІІІ курсу хімічного факультету

* * * Я розіб’ю скло рукою По пальцям стікатиме кров Здадуться вени без бою Хай витіка з них любов Я намалюю на шкірі Своє безталанне кохання І обпіком пальців - уламків Тебе обійму на прощання Ліжко собі приготую З червоних дерев навесні І загадаю востаннє Щоб ти не наснився мені І прокинусь щасливою в світі Де не буде тебе в кожній миті

* * * А я вже на другому Місяці Від Землі – це ближче до неба Хоч давала собі обітниці Не наближатись до тебе

43

Немає Сузір’я Кохання Насичений розчин зірок Не провокує зізнання І тоне в воді мій вінок Тринадцятий знак гороскопу Не вірить у наше майбутнє Я знаю і без телескопу: В Галактиці щастя відсутнє Та я не боюся літати Набравши в легені біль страти

* * * Білий саван, неприкриті сльози Сніг у душах і в очах морози Труна прозора, тіло біле – біле... Душа застигла. Далі що, мій милий? Я вся у чорному, сміється доля Навіщо ж чорні жарти із любов’ю? Ти весь у світлому і втома у очах Я так тебе люблю... в своїх листах Тому ми разом тут – в скорботі й щасті Спалю думки і спогади – так вчасно! Бо не писатиму про тебе вірші І намагатимусь кохати гірше Сьогодні ж не дарма з живих нас двоє... В труні кохання й залишки любові.

* * * В долоні міцно стисну твої очі З руки струмком збіжить кривавий слиз. Я знаю, що ти більше не захочеш Відчути смак гірких дівочих сліз. Тебе не поцілую міцно в губи А просто в щічку-так, на знак прощання

44

Тепер ти не дізнаєшся ніколи Жорстокий присмак справжнього кохання. Собі на згадку серце не залишу Лиш язиком скорочення відчую Мене спитаєш, чи воно ще б’ється Не знатиму. Скорботно промовчу я Зіллється все - і пристрасть, і бажання В ляльковий дім для штучного кохання

Тетяна Жук, студентка ІІІ курсу Київського університету туризму, економіки і права

* * *

Глупые слова, мёртвые цветы, В этом мире грёз только я и ты. Звёздный свет в ночи, тишина небес, Если ты захочешь – я останусь здесь. Затаилась тьма, искушая нас, Я к тебе пришла в тот полночный час. Глупые слова, мёртвые цветы, В этом мире грёз только я и ты. ЗИМОВЕ СВЯТО ФЕЙ

Святковий день, чарівний день, Він сповнений людських пісень. У серці кожного бринить Турбота. Як настане мить Для новорічних див зими Ми, феї, розведем крильми, Й на землю із небес святих Посипле біле диво – сніг. А поки не прийшла та мить – Земля в очікуванні спить.

45

НЕЗАВЕРШЕНА ПОЕЗІЯ Минають дні, мине життя, Усе піде у забуття. Забуті люди й тіні їх, Забутий плач, забутий сміх В очах твоїх минають. Ти бачив смерть, ти бачив біль, Твій корабель прийшов на міль, Твій корабель в чужім краю, І бачать подорож твою Ті душі, що страждають. Ти вже пішов в чужі світи, І по стежині буде йти Твій син, вдивляючись в віки, Стрічаючи людей, які Покинуті світами. Твій син іде по стежці тій, Де ти провів свій перший бій. І він не знатиме, що ті, Хто будував свої світи, Загублені між нами. Вони живуть навколо нас, Та їх не помічає час. Вони не видимі очам, Незнані нашим почуттям, Й ніким ще не почуті. В очах твоїх минають Ті душі, що страждають, Покинуті світами, Загублені між нами, Й ніким ще не почуті.

46

ЖЕМЧУЖНЫЕ ГРЕЗЫ Закрытую дверцу Нет силы открыть, Разбитое сердце Нельзя оживить. Забытые письма Сгорели в огне, Увядшие листья Лежат на окне. Хрустальные слезы Сорвались с ресниц, Жемчужные грезы Есть в пении птиц.

Василь Загрійчук, студент V курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ЗИМІВНИК

Сніг падав легко і мрійливо. Не поспішаючи, лягав додолу. Сніжинки перед землею погойдувались вправо та вліво, аби не скалічитись та з повагою до землі, на яку вони шанобливо спускались. Дякуючи за гостинність, вони вітали низьким уклоном – шана тобі, матінко-земле! Все довкола, ген скільки око бачить, вкрите білим сліпучим снігом, все – округле та опукле, ніби величалось своїми особливими святковими шатами, засвідчувало час зимового торжества. Воно хвилею загального подивування охоплювало живе навколо і неживе, і разом з тим тонкою ніжною кришталевою красою заповняло душу, пробираючись у найглибші її місця. Був час зимових святок. Відсвяткували Різдво, відколядували, відщедрували на Василя, посвятили воду. Здавалося, пройшли свята. Та люди ходили ще з праздником на душі – бадьорі, червонуваті від крепкенького свіжого морозцю, голосно вітались:

– Добридень, Прокопе, та вся сім’я ваша! Зі святом будьте здорові! – І вас зі святом! Дав Бог цього року зиму. Здалеку видно ваш ніс, Свириде!

Сміються. – Так, так! Це, знаєте, знак, що ваша сім’я добре замерзне у лютневі

морози та зімліє від спеки у серпні в жнива!

47

Знов сміються. – Чого й вам щиро бажаємо! Будьте здорові! – Будьте здорові!

Ось так вітались, бажали один одному добра та здоров’я, вітаючи зі святом, а з яким, ніхто й не знав. А зима справді добре давала про себе знати. Голос сокири в селі, в лісі не змовкав. Кожен тягнув дрівцята на санях, чи яку поліняку на плечах: добре треба було напалити, аби не пустити холодну гостю до хати. Нерідкі були нарікання з теплого кутка біля печі якоїсь старої бабки про ту гостю. А вона обступила все навколо, панувала, як хотіла, розпоряджаючись усім, замітаючи хати снігом, дмухаючи на бабу через комин, похабно завиваючи, прокрадалася до хати клаптями снігу, розпливаючись водою по долівці, заганяючи стару ще далі в кут. Та по іншому все діялось поодаль недалеко від села на високому пагорбі. Гамір, крик, пронизливий писк, живітний регіт і веселий сміх заливав, здавалось, пів неба. В обліплених снігом кожушках, обкутані та обперезані, круглі, як горобці, з шапками набакир, хусточками на одну сторону, в мокрих, геть обмерзлих льодом рукавицях, діти, хто чим: санчатами, дощечками, підтесаними власноруч, скільки було майстерності, підігнутою бляхою, а то й на власних штанях, спускалися донизу з шаленим захватом. І люта гостя ставала їм за рідну тітку, яка несла щедрі дарунки своїм улюбленцям. А лютий Морозенко, що хвацько хапав зубами за пальці кожного, хто їх виставляв на мороз, не смів підступитись до веселої юрби, лиш стояв поодаль, дивуючись малим сміливцям, які навіть не зважали на нього. Та ось нічка спустилась додолу. Та лиш небо стало чорне, всіяне зорями. Місяць заливав срібним сяйвом й так світле від снігу село і воно тепер на пагорбі здавалось розкритою скриньою, повною срібла. Так видно, що все довкола – наче на долоні, у найменших подробицях. Діти вертали до домівок всі гуртом і без найменшого остраху про якусь небезпеку, бо в таку видноту навіть лис не вибирався на полювання до села. То годі було хвилюватись про зустріч на срібному шляху з вовком, що водиться у темних дрімучих лісах, чи, в уяві менших, з бабаєм, що зараз не сміє висунути носа на місяць, і, певне, ховається в тій далекій хаті з подертою стріхою. У сінях рипнули двері. Гучне тупання. Після недовгих пошуків з тієї сторони ручки дверей вони прочинились і до хати вскочив Андрійко, хлопчик років дев’яти, старший у сім’ї. Меншенькому Іванкові було лише три рочки і його ще не пускали на гірку за село. Та йому повністю вистачало з’їзду з подвір’я на дорогу, що видавався зовсім не меншим за той, де катаються старші. Та й біля дому зовсім близько і ніякі тобі вовки

48

не бігають, бо біля їхнього подвір’я ще ніколи жодного не бачив. А там, як розповідав тато, вони за пагорбами сидять, лупають великими голодними очима, виглядаючи менших, аби схопити. Тож Андрійко зайшов у хату. Батько подивився на сина і почесав вісок: – Та-ак, або щуку у ставку голими руками ловив, або від ста вовків тікав та вбрід річку нашу перебігав. Чобітки аж приспівують. На дотепи батька нічого було хлопцеві сказати, хіба що погодитись. Поруч з ним сидів дідусь. “Чому так пізно? Рідко коли затримувався допізна, певне, по якійсь справі. Швидше, мене дочікуються, аж доки сидять”, – здогадується. Мати, ладнаючи біля столу вечерю, оглядається: – Знімай все, повіш біля печі та бери сухе вдягай. Скоро сідаємо вечеряти. Та швиденько, уже пізно. Завтра зраня вставати, з дідусем збиратися. Йому поміч потрібна. Та й ти, думаю, не відмовишся на зимівник з’їздити. Дідусь: – Я тобі новенькі валяночки дістав, цупкі та теплі, з галошиками якраз в розмір – не прийдеться підв’язувати. Якраз і випробуєш. Випробування буде на славу, запевняю. – Глядіть, щоб де не простиг, – переживає мати. – Та щоб вовки не з’їли, та щоб Баба Яга не поцупила, – кепкує дід. – За цього хлопця я певний, бо якби перший раз, то не брав би. Дідусь посміхнувся та підморгнув онуку. Знав він хлопця добре – на такого, хоч малого, можна було понадіятись, не один раз перевірено. Та й сам він любив, коли дід брав з собою чи у ліс по дрова, чи на олійню, до якої треба було їхати у сусіднє село ніби аж дванадцять верстов, чи навіть на рибу, яка була майже завжди успішною. Бував Андрійко і на згаданому дідом зимівнику: це було, як і олійня, також неблизько. Але то був особливий шлях: зимівник стояв глибоко в лісі на великій галявині і дорога туди була непроста, зі всіма лісовими труднощами. Зате, місце те було вигідне та безпечне: медонос був щедрий по три рази у рік і годі було добратись туди будь-кому, так що якимсь злодіям то всіляка охота відпадала. По вечері дід попрощався з сім’єю, а Андрійку кивнув – дивись, зранку не розсипайся. Погасили світло, полягали. На печі хлопцям ніжно гріло в спину. Іванко вже спав міцним спокійним сном, долілиць, кумедно по малечому розкинувши руки, час від часу щось булькочучи: певне, черговий раз переглядав свої дитячі кольорові казки. А Андрійко ніяк не міг заснути. Його уява, сповіщена про завтрашню подорож, не могла вщухнути. Адже це відбудеться вже завтра – казка

49

наяву, зі справжнім відчуттям, не з теплом у спину та домашнім затишком, як зараз, а подекуди з морозцем поза шкіру та сніжком за комір. І хлопцю до цього було не звикати. Все ж втома після сьогоднішнього гуляння взяла верх та зніжений теплом, Андрійко теж міцно заснув, на пару з Іванком булькочучи та переглядаючи кольорові казки. Але яка казка чекала Андрійка? Чи була вона лише з морозцем поза шкіру та сніжком за комір? Цього не знав ніхто, навіть дід, з яким вони відправлялися до її непередбачуваних обіймів. І в сні її не бачив Андрійко.

Крізь сон чутно тихе тук-тук. Мати з батьком уже на ногах, збирають усе необхідне в дорогу. Андрійка будити не прийшлось: той стукіт у віконце був ніби дотиком чарівної палички доброї феї з дальніх іноземних казок, які читав Андрійко. А як добре придивитись, то це була груба запрацьована, та разом з тим ніжна дідова рука. Дідусь посміхався у вуса через віконце, як справжній казковий герой: мовляв – це я, вже тут. Як дід ввійшов, від нього війнуло казкою. Ось вона розпочинається – швидше збиратись! Його добре вдягнено, окутано, так що сніжок за комір не скоро падатиме. Студена дорога чекала. Взуто в дідом обіцяні валяночки – якраз впору, не тиснуть, і високі, аж до колін – без них в лісі в глибокому снігу нікуди не ткнешся. На голові добра шкіряна шапка, що закривала ніжним лоскотним хутром вуха. На руках шкіряні рукавиці. Тепер хоч в бій з самою злішою хугою. На дворі його дійсно чекала хуга. Вона відразу війнула в лице снігом, глузуючи з малого, пританцьовувала довкола, повна сили. Та боязко не було! Тим більше, тут їх чекали вірні супровідники в морозному путі. Дідів кінь, довгоногий, м’язистий, живо тупцював на снігу, розвіював гривою, помахував хвостом, відганяючи снігові мухи. Це був кінь всім коням в окрузі. Та, напевне, не тільки. Не бачив ще хлопець коня кращого, ніж дідів. Звали його Гивер. Вірніше, дід його так називав, більше ніхто, бо той нікого іншого й не слухав, а лише діда, і лише йому вірно і сумирно служив. Іноді слухав й Андрійка, та лише після того, як дід нагримає на нього, але не б’є, лише словами промовляє, правда, трохи лихими. Гивер трусить головою, впирається волі Андрійка, але згодом, вислухавши діда, смирявся – бо він йому смирявся у всьому. Отакий кінь у діда, що розумів слова його, можливо, краще за Андрійка, бо не всі й хлопець знав. І вірний він був йому завжди, і був кінь без діда не кінь, і дід був без коня не дід. Пам’ятається, як захворів Гивер, то дід як примара ходив. Сам як знав (а таки добре знав) лікував, і вже фельдшера викликав та якісь пакунки тикав йому в руки, мовляв, рятуй коня – не помагало. «Чимось дуже хворий твій

50

кінь», – казав той. Горював дід дуже, навіть в гості до Андрієвих батьків не заходив. Та одного разу, як Андрійко сам прийшов погостити у дідуся з бабунею, застав діда у хліві біля коня. Довго сидів там, не виходячи. Все погладжував Гивера по шиї, по великому череву та ніжно розмовляв, сумував. Здавалось, що вони обоє розмовляли між собою, дід, схиливши голову на плече, та кінь, лежачи на чистій, аж золотенькій соломі, немічно поклавши голову на долівку. Й дивилися ніби в одну точку. Та й така спільна туга між ними відчувалася! Про що говорили дід з конем, Андрій підслухати не насмілювався. Та незабаром дідусь вийшов і пішов у ліс, попередивши, що йде до Дальньої Поляни. Там, як знав Андрійко, завжди було багато-багато різних квітів, і всі лікувальні. Так казала бабка. Довго не було діда, та під вечір, як хлопець збирався додому, вернувся зі жмутом трав у руках і відразу у хлів. Частину скормив Гиверу, а частину запарив і дав пити. І сталося диво: на другий день дід вже виводив коня на двір і прогулював ще немічного по траві на сонці. А за кілька днів Гивер вже сам гарцював по лугу під наглядом господаря. Отакі товариші були дід з конем. І ніхто не підступав до коня – боялися, такий вірний був дідові. Крім коня був ще Кудлай – так звали пса дідового, не менш вірного, як кінь. Назвали його неспроста так: сам був лахматий, що шкіру годі було в нього намацати – лиш густе м’яке хутро. Літом з цього, правда, добра не було, завжди мусів ховатись у густий затінок, та й там, далеко висунувши язик з пащі, хоч посміхаючись, часто дихав. Проте зараз цей розкішний одяг був дуже в пригоді: зустрічаючи Андрійка та його батьків, Кудлай сидів, навіть не щурячись від холоду, весело замітаючи хвостом сніг. А сердитенька хуга перебирала його густе хутро, ніби пестячи своїми тонкими холодними пальцями. Тож, забравшись на сані з різними лаштунками та мішечками, вкрившись ковдрами, попрощавшись з Андрієвими батьками, дід з онукою пірнули у білу стужу. Їхали дорогою, порослою по обох сторонах високими гіллястими темними акаціями, котрим було вже немало років. Хто зна, скільки вони вже спровадили подорожуючих, оберігаючи їх своїми довгими могутніми лапищами від буревіїв, надмірного снігу та злив. Шлях був значущий, що було видно з роз’їждженої слизької дороги, по якій легко бігли сані, зовсім не обтяжуючи Гивера. Цей путь мав свою історію. По розповідях старших Андрій знав, що він був одним із головних чумацьких шляхів, кудою постачалась сіль у не перерахованій кількості з Криму до великих міст, у різні містечка та села. Як розповідали, нелегке то було ремесло. Скільки сил та здоров’я втрачено чумаками при перевезенні дорогоцінного надважкого товару. Нерідко приходилось ризикувати життям серед вільних степів та густих лісів, захищаючись від шукачів легкої наживи. Не залишились ненагородженими їх надмірний труд: над

51

крупинками солі, що випадково падали у землю, змішані з потом та часом з кров’ю, на небі вздовж над шляхом загорались безліч небесних крупинок для пам’яті на всі віки про те древнє нелегке ремесло. Так створилось ще одне небесне нічне світило, що допомагало подорожуючим у дорозі. Воно ж допомагало і зорієнтуватись, у який бік кому куди треба було їхати. Тож керуючись тим орієнтиром, що залишили по собі чумаки, Андрій з дідом преспокійно рухались вперед. На сході почало світліти. Поволі з-за горизонту виплило велике червоне коло. Сонце поважно глянуло на холодні поля. Здавалось, воно було ще сонне, так що не дуже світило, і Андрій преспокійно, навіть не мружачись, дивився на розпечене величне тіло, що взимку чомусь припікало лише лютеньким морозцьом . Та недовго прийшлось любуватись: сонце вгледіло хлопчика, що за ним підглядав. Воно раптово вдарило сліпучим сяйвом і геть засліпило хлопцеві очі, так що круги його великого тіла засвітились в очах і виднілись кругом, куди б він не дивився: на чорних акаціях, білому снігу, спині Гивера і навіть в діда замість голови крутилось розпечене коло. Тепер вже сонце переслідувало погляд Андрійка і скрізь весело сміялось йому в очі. Та незабаром дід повернув Гивера вправо і вони пірнули у густий ліс. Тут ще було темно. Тепер лиш Андрійко позбувся свого переслідування. Дорога тут значно ускладнилася, бо була погано виїжджена. Сипкий сніг впирався в лижі саней, змушуючи Гивера трохи напружуватись. Та то було по ньому і дід з внуком все більше і більше заглиблювались в ліс. Проїхали чималу відстань. Дерева погустішали і путь поважчав. Тому їхали з обережністю, не поспішаючи. Невеличка доріжка проглядалась попереду. Дрібні гіллячки навколо то чіпляли Андрійка ззаду за рукава, то спереду хмолоскали по обличчю, ніби насміхаючись над малим гостем у сурових господарів. Вони чіплялись і до Кудлая, що сидів на возі, так що він мусив сховатись за людські спини. Та Андрійко мужньо терпів різноманітні привітання та поздоровлення тутешніх мешканців. Він знав, що великому господарю можна догодити мужністю та непохитністю духу. Сонце вже піднялось вище. Стало видніше. Проминули молодший густий ліс та в’їхали у стару дубину. Тут дерева сягали, здається, неба. Величезні дуби стояли як військо велетнів, сховане від мізерного світу, певне, для відпочинку перед боєм з невідомою силою, що мала наступати на цей край. І сила та була превелика, бо могутнє військо тут зібране для бою з нею. Воїни-велетні тихо стояли в задумі. Тихий шум стояв навколо і здавалось, що то вони дихають. Він був такий приємний, що здатен був заколисати найвередливіше дитя. Вікові стражі викликали повагу та захоплення. Могутні, м’язисті, широченні – їх, здавалося, ніхто не переможе! В уяву не вміщувалась та ворожа сила, яку вони чатували: певне, така ж могутня, як зібране тут військо. Про бій цих сил годі було

52

міркувати. І крутилася голова у Андрійка від тих думок. Але воїни-дуби, хоч грізні ззовні, та добрі душею, обов’язково переможуть. Їх меч ніс лише свободу. Тому серця їх не знали страху і непорушно йшли на ворога. Тож, обережно об’їжджаючи воїнів, сані рухались все далі і далі, в глибину самого війська. Їхати тут було легше, вільніше, не було чагарників і густих хащ. Воїни ніби рівномірно виміряним кроком один від одного стояли, почивали. Та щезла дорога – тут уже ніякого проїжджого сліду не було, лише сліди диких звірів, що вели у різні напрямки. Та все ж ми їхали не навмання. Видно, що і дідусь, і Гивер знали дорогу. Та чим вони керувались, годі було Андрійку догадатись. Все навколо одноманітне. Лише проїхали потічок та невеликий ставок, які пам’ятав Андрійко з минулих разів. А дуби як в дзеркалі один від одного. Лише де-не-де інші дерева. Ось побільшало їх. Попереду видно проблиски вільного місця. Виїхали на галявину. Вона була величезна. Сонце засвітило яскравіше. Білизна снігу вдарила в очі. На тій стороні поляни три козулі. Вгледівши прибулих, вони поспіхом шугнули в ліс. З одного боку поляни стояв величезний дуб. Він був найбільший зі всіх, які бачив Андрійко пір час переїзду. Певне, це найстарший, найповажніший серед них. Він ніби озирався довкола, спостерігаючи за порядком. Це отаман війська. А побіля нього – невеличка хижка, засипана снігом. То й був дідів зимівник.

Невеличкий дерев’яний будиночок, надійно змайстрований дідусем. Віконця на всі сторони світу, майже засипані снігом. Соснові лати, що обгороджували зимівник, в деяких місцях повністю заметені. Прийшлось добренько попорпатись у білому попелі, щоб добратись до хижі. Нарешті відметено від дверей. Стару важку колодку легко відімкнено. Вражаюча розміром та вагою, вона була лише знаком того, що за дверима нікого нема і всередину не слід заходити, бо хижа вважається замкненою. Прочинено двері. Всередині будиночку було затишно. Довкола панувала чистота. Речі кожна на своєму місці акуратно розкладені у належному порядку як у музеї. Дід, від’їжджаючи, завжди залишав так, ніби сюди мали прибути у його відсутності поважні подорожуючі. Тут було все необхідне для повноцінного тривалого проживання. Невеличка пічка з широкою лежанкою, два дерев’яних ліжка біля стінок. Посередині невеликий міцний дубовий стіл. Навколо такі ж міцні дубові стільці з високими спинками. У верхній частині спинки майстерно вирізьблений узорний ромб. Так все тут у невисокій будівлі поважно вигляділо, що здавалось, ніби дійсно жили незвичайні господарі. Тут же сховані у тумби ложки, миски, ножі, глечики… На дерев’яній долівці у закутку плетені з лози кошики різних розмірів: малі для суниць та

53

полуниць, більші для збирання грибів, лікувальних трав та іншого. І все тут дідових рук справа. Він, глядячи влітку за бджолами, у вільний час все те потрібне начиння виробляв. І не лише для тутешнього спожитку, а й на продаж справляв, з собою скільки різного привозив, і в селі вдома усього було з дідового майстрування, так що ніколи не купували і не позичали ні в кого. Слухалось діда дуже дерево і піддавалось йому в усякі форми. Гарним деревним майстром був дідусь. У кутку на схід висіли три образи: Свята Трійця посередині, образ Почаївської Божої Матері та святителя Миколая Чудотворця по обох сторонах. Коло них на ланцюжку причеплена до стіни лампадка. Дідусь перехрестився, засвітив лампадку, та разом з онуком подякували за благополучну дорогу. Світлий вогник у кутку приніс у приміщення живий дух і прогнав самотність та необжитість. Лампадне світло підтримувалось завжди і не гасилось, навіть коли покидали на певний час домівку. Раз, ідучи в ліс до вечора, Андрійко хотів погасити лампадний вогонь, та дідусь стримав, коротко зауваживши:

– Він лише оберігає. Довго не барячись, заходились все налаштовувати. Андрій як вже дорослий отримав завдання розпрягти Гивера. Він стояв з накритою рядном спиною, накинутою заздалегідь дідом, щоб не змерз після дороги, і весь парував. Тут же і Кудлай. Він підбіг до хлопця, весело загавкав і закружляв навколо нього, встряваючи по живіт у сніг, качаючись по ньому. Коня введено у невеличкий хлівець, де пахло сіном. Копиця була ще надворі. Та тут: добре збережене, не бувале під жодним дощем, вибране, з молодої трави, м’якеньке, аж шовкове, воно ніжно віддавало літньою свіжістю. Андрійко наскубав чималий оберемок тієї доброї трави Гиверу з дороги. Кінь погиркав і смачно захрустів ніжним сухим бадиллям. Підстеливши гіршого сіна під коня, хлопець повернувся до хатини. Дідусь вже розпалив у плиті з заздалегідь приготовлених тут з минулого разу сухих дров. Андрійко підійшов погрітись. Тут вже щось в пательні шкварчало. – Дідусю, що ви готуєте на обід? – запитався він. – Зараз, побачиш. Не хвилюйся, обід буде на славу. В словах дідових хлопець ніколи не сумнівався. Та щоб якогось особливого запаху не відчувалося. Пательня поставлена на стіл. Знято кришку. Тепла картопля з грибами, цибуля з олією, куди макався відпарений разом із грітою стравою житній хліб. “Щоб до слави, то трохи не дотягує,” – міркував хлопець. Та за смаком куди було братися будь-якому блюду з всілякими приправами та соусами. І будь-який князь не відказався поміняти розкішний свій обід зі всякими наїдками та напитками на дідусин. Тож, поважно сидячи на стільці, рівно опершись на високу

54

спинку, дідусь з Андрєм не поспішаючи ласували незвичайною та надзвичайною стравою. По обіді розчищали сніг. По подвір’ю у снігу поробили довгі глибокі рови з високими оборонними валами, які ледь не затуляли ліс. Найперше прогорнуто до зимівника, що поодаль стояв від хатинки. Нехитро змайстрована, та надійна, бо тримала на собі гору снігу, невисока будівля, наполовину вкопана в землю для збереження тепла. Тут і зимували бджоли, надійно сховані дідусем від зимової стужі. – Тепер відпочивати, – мовив дідусь. – Вже пізній час. На сьогодні досить. Тобі заслужене місце на лежанці. – Мені на ліжку більше подобається, можна на ньому, діду? – попросив Андрій. – Дивись сам, ти сьогодні заслужив на будь-який вибір. Та під ранок може бути прохолодно. Та Андрійко не передумав. Він ладен був поміняти теплу лежанку на дерев’яне ліжко з матрацом із сіна біля вікна. Надворі давно стемніло. Загашено свічку. Після молитви полягали. Добре зігрітий на лежанці, дідусь швидко заснув. Лампада теплилась у кутку і світила легким світлом. За вікном місячне сяйво залило всю і так білу від снігу поляну. Тиша. Тільки деколи потріскували дрівцята в плиті, похропував дід та по верху чутний був легкий шум – то сонне дихання могутніх воїнів-дубів, що стояли на чатах, охороняючи все довкола, та будиночок, що біля ніг самого отамана-генерала. У віконцях ледь виднілось світло – проблиск життя в бездонній глибині не завойованого казкового царства природи. Андрійко прокинувся від тривожного собачого лаю. Чутно було – Кудлай кидався на когось. За вікном фурчав кінь, що відсапувався від тривалої, нелегкої від засніженості, дороги. Хлопець підвівся і глянув у вікно. Серед синьої ночі дійсно стояв весь у парі кінь, запряжений у сани, а від нього поспіхом йшов чоловік до хатини, відмахуючись від Кудлая. Дід підвівся на ноги і теж глянув у вікно: у силуеті було впізнано односельчанина Федора Хуторяного. Засвітивши свічу, він поспішив до дверей і, не дочекавшись стукоту, відчинив. Гість весь засніжений у кожусі зайшов до хатини і від нього війнуло нічним холодом. – Діду Прокопе, вибачайте, що у саму ніч глибоку. Бачите, змушений до вас аж сюди ввірватися, не гаявши і хвилини. – Нічого, це ж не царська опочивальня. Двері відчинені для добрих людей у будь-яку хвилину, тим більше, у скрутний час. Кажіть, що сталося. – Син у мене захворів, уже другий день лежить. Певне, щось з’їв негоже, жаліється про гострий біль в животі. Не легшає ніяк, а все наче гірше і

55

гірше. Уже і тим лікували, і тим – не допомагає. І лікаря кликали – теж не може зарадити. Уже третій день! Ми з Мотрею в розпачі. Оце на вас тільки й надія. Знаєтесь дуже на травах, то й певне моєму сину зарадите у хворобі. Будьте добрі, допоможіть. Дідусь задумався. Тер вуса рукою та в підлогу дивився, щось шукаючи по ній. Дещо перепитав для певності і ніби про себе мовив: – Це може й добре, що ми зараз тут. Серед ряду торбинок різного розміру, підвішених під стелею, він вибрав дві найменших. Розв’язавши, оглянув їх всередині. В одній були гарненькі, ніби живі, квіточки, а в іншій – трава, що пустила аромати по всій кімнаті. – От і добре. Ледве натрапив на них цього літа. Це наша надія, – звернувся до Хуторяного дід. – Беремо з собою і рушаймо. Ти, Андрію, залишаєшся господарювати. Ніхто у цій студній лісовій глуші не турбуватиме. Крім того, ти не один: Гивер будь-що тебе слухатиме, і Кудлай завжди поряд. Я незабаром приїду. Дідусь посміхнувся до Андрійка, взяв за плече: – Ну, будь здоров! Незабаром буду. Дядько Федір дістав великого рум’яного пирога і молоко з пазухи і поклав на стіл: – Віз про всяк випадок, знав, що ви з внуком. – До хлопця, посміхаючись: – посмакуєш. Дідусь махнув Андрієві на прощання. Зрушено коня. Сани круто, ледь не на місці, повернули і швидко попливли у синю холодну темінь. Кудлай сидів коло Андрія і теж спостерігав за поволі зникаючими саньми. Подув легкий вітерець і холод поволі поліз під кожух. Трусьнуло сніжком за комір. Хлопець підняв вгору голову. Над ними стояв велетень-генерал і теж спостерігав за від’їжджаючими. На чорному могутньому дубовому гіллі світилися зорі. Вони освітлювали все лісове військо і ге-ен за обрій, застерігаючи від раптових небезпек. Ось одна зірвалась і полетіла додолу. Довгий час вона слугувала воїну і вже від старості впала. Але велетень від того не погіршав: він весь сяяв у зірках. Їх було тисячі. Годі й полічити. І в їхній чисельній безмежності сяяла вічність. Вона осяювала вічного воїна, що завжди стояв на чатах вічності. Вітерець війнув сильніше і Андрійко, погладивши Кудлая, вернувся до домівки. Ранок виявився не такий тихий, як ніч. Надворі повоювало. У вікно кидало снігом. За ним не було нічого видно, лиш сніг, сніг, лапатий та густий. Хата за ніч геть вихолола. Тому Андрійко, вискочивши з-під ковдри, поспіхом потепліше одягнувся. Лампадка ще горіла. Поправивши її

56

та доливши олії, хлопець помолився. Це був перший такий незвичайний самостійний день. Того-сього перекусивши, вийшов на двір. А тут розгулялася справжня хуга. Все довкола було біле. З тієї білизни вискочив Кудлай, весело зустрічаючи свого господаря. Андрій дав йому поїсти і направився до хліву. Холодний вітер морозив щоки і після цього вони ніби десь пропадали. Густий сніг ліпив куди бачив, не питав дозволу, відчуваючи свою повну владу. Лише повернувшись за вітром, можна було відкрити очі і глянути на стихію. Все було біле та морозне. Сніжинки летіли швидко та густо, подекуди хвилями, що кидались то вправо, то вліво. Наче пасма плаття сніжної панни. Так, це вона зі строгістю на лиці танцювала веселий танок. Її рухи були ритмічні, енергійні, розкуті та вільні. Андрійко ніколи раніше не спостерігав за цим танцем, ховаючись у таку стужу на печі. Але все ж це був незвичайний танець. Як гарно вона танцювала! Її пишне плаття шалено розвіювалось довкола, затуляючи все, шмагаючи без жалю могутнього воїна, що непорушно стояв у сумирній німоті. Та все ж у танці була ніжність. Чи це так відчувалось тільки для Андрійка? Чи, можливо, танець був для нього? Те плаття легко торкало хлопця по обличчю і ніжно лоскотало. Крізь синій від надмірної білості танець почулося Гивереве гиркання. Покормивши та напоївши коня, оглянув його блискучу шкіру. Гивер затрусив м’язом стегна, на яке положив руку. Певне, лоскотно. Стегно своїм теплом зігріло змерзлі руки. Коротке хутро ніжно масажувало руку, коли проводив проти росту ворсинок. М’яз еластичний, твердий та м’який водночас, від доторкання розслабляв кожне м’язове волокно в тілі Андрія, передаючи якусь надлегкість, що породжувала певність та силу, властиву коню. Хлопець скочив на коня без упряжі і легко вдарив п’ятами по боках, вхопившись руками за пишну гриву. Він легко нісся, майже не відчуваючи малого вершника. Його довгі ноги легко пірнали і виринали у пухкому снігу, піднімаючи позаду білу куряву. Кудлай теж гнався слідом, та тому було не так легко. Але завдяки своїй бігунській статурі він все ж поспівав. Поринаючи у глибокий сніг, пес високо підстрибував, аби зробити довший стрибок. Андрійко спочатку притримував коня, маневрував кругами, жаліючи настирливого Кудлая у цьому білому морі, що, висунувши язика, відчайдушно позаду гавкав, та все ж поспівав. Так вони неслись у сніговій бурі, наче невеличкий легкий вітрильник з пірнаючим та виринаючим дельфіном. Вітер рвав парус, і якщо не пустити вільно корабля, здавалось, вітрило урветься від надмірного вітру. Тож облишивши стримувати скакуна та себе, пустив коня і той полетів по поляні у всю прить. Не одними тут були парусник з дельфіном. Велика господарка цих морів, споглядаючи, милувалася тією грою, продовжуючи невтомний свій

57

танець торжества, все настилаючи свої тонкі ніжні пасма, хоронячи під ними кожного, хто попадався у безмежному сніжному морі.

Повернувшись до зимівника, Андрій завів Гивера до шіпки. Задоволений прогулянкою, кінь метляв хвостом, обтрушуючи сніжну морозність, тупцював ногами та крутив головою, розбризкуючи рівномірно всередині тіла кров, яка ще сильно била в жилах, вливаючись у напружені м’язи. Забіг Кудлай, весь сивий від снігу. Петляючи хвостом та широко посміхаючись, він часто дихав, висолопивши довгого тонкого язика. Андрій підкинув в ясла ще трохи сіна і, пхнувши собаку, вискочив знову на біле лоно. Кудлай тут же кинувся услід. Вони борсалися у снігу, ніби влітку на мілководді і бризки летіли вище голови на всі сторони. Так бавились, забувши про все, навіть про те, що довкола, на десяток верст ні душі, а лише ліс та ліс, та сніг, та величезні дуби. Можливо, це і було причиною спокою, тут, у глибині природи, далеко від світської метушні, у самому осерді непереможного війська. Тепер після ранкових розваг потрібно було приступати до потрібної справи. Андрійко направився до зимівника. Тут зимували особливі жильці. «Кусючі мухи», як їх влітку називав дід. Хоч називав не дуже лагідно (бо ті мухи таки були далеко не лагідні), та ставився до них як до шановних панів. Вони були у нього чи не в найвищій пошані, і, напевне, не тільки серед мух. Дід Прокіп був для тих мух як слуга, при чому найстаранніший та найпокірніший. Правда, трохи додавав їм диму, як ті в чому противились, та то так треба було, для їх же блага. Це було навіть трохи дивно: великий один слуга прислуговує тисячам маленьких господарів. Ще й за всіма встигав, доглядаючи ще краще, ніж численні слуги за одним господарем, бо служба його була самовіддана, від чистого серця. Вони наче справжні маленькі боярчики: з жовто-чорними чистенькими животиками, ніжним пухнастим комірцем, великими темними очима, де відображався цілий світ, літали вони над своїми володіннями, збираючи у вірнопідданих квіткових рослин, рослинок та дерев для себе, своїх діток та пані-матки (а також, звичайно, і для діда) солодкий трунок, який пережовували і вже випльовували мед. Такі незвичайні були господарі у дідуся: плюватись, та не чимось, а медом! Чим же не достойні господарі! Тому дід коло них вже і так, і сяк, цілими днями. А люди не достойні такого дару, бо всі грішні, то й медом не плюються. Навіть Андрійко знав, що він грішний. Як би старанно він не пережовував будь-що солодке: чи то здобну паску, чи предобрі пряники, ще й додавав цукру, та ніяк мед не виходив. Дідусь казав, що бджоли – божі комахи. Вони ж бо ще виробляли віск. Саме з нього робилася страсна свічка, яку палили в Страсний Четвер на Страстях у церкві і вечером намагалися донести той святий вогонь додому, де обходили з ним навколо хати, випалювали на одвірках у хаті та коло

58

худоби святий хрест, застерігаючись таким чином від нечистої сили та нечесної людини. Запалювали цю свічку і в велику грозу: це була певна засторога від грому. А також її палили у будь-яку біду, і свіча обов’язково приносила захист та втіху. А ще на освячуваний престол та святі мощі священнослужителі лляли віск в знак печаті Божої. А ще медом і прополісом, терпким та гірким, яким теж, як не дивно, плювались бджоли, лікувалася кожна людина. І завжди ці ліки допомагали. Навіть лікувалися бджолиним ядом, який міг вилікувати навіть хворий хребет. Отакі то були комахи, бо були вони божі комахи. А люди – частинки Бога, тож і були вони в службі для людей, хоч і грішних, як маленькі земні ангели Божі. У бджіл була й своя ієрархія як ознака порядку та особливого походження. А при вході стояли стражі, що охороняли царство царів від чужинця. Такі непрості були дідові «господарі». Андрійко підійшов до царства царств, де зимували царства. Кудлай, що був поряд, хотів й собі в середину, та не можна було йому заходити у мирну почивальню – з дідових наказів Андрій про це пам’ятав. Зачинивши за собою двері, хлопець опинився у блаженному затишші. Щільна дерев’яна будова зберігала навіть від лютої завірюхи повний спокій. Лиш за стінами та по даху було чутно люте хухання зими. В зимівнику солодко віддавало медом та воском, і, звичайно, маленькими царями. Також пахло татарським зіллям, привезеним дідусем з села, та сіном, якими були обкладені вулики, а також ніжно била в ніс холодна м’ята, якої влітку доволі було біля недалеко протікаючого струмка, де в легкій вологості вона росла та дурманила своїм ароматом кожного, хто потрапляв у чари п’янкого аромату. Андрійко відчинив вулика, що стояв трохи осторонь від інших і знайшов усі прислужницькі речі одинокого слуги. Кожна була охайно вичищена і лежала на своєму місці. Теперішній слуга знайшов невелику тонку мідну трубку для прослуховування «царських палат», чи все там в порядку, та маленьку коцюбку, щоб дістати уже померлих царів, бо й вони були невічні. Всіх вуликів було тридцять сім і кожного треба було оглянути. Хлопець обережно, щоб не тупнути ногою коло вулика, опускався на коліна, просовував трубку всередину через привідкритий льоток і слухав. Там, по ту сторону царі зимувли добре, спокійно, тихо пожужуючи. Лише інколи з чулося сердите дзижчання, ніби у самому вусі – це навіть тепер пильний страж погрожує незнайомому зимовому вторженцю. І смішно було Андрієві з того потойбічного дзижчання: воно здавалося геть безпорадним та безсилим. Та згодом згадувалось жарке літо і згадувалася тодішня їхня сила, така, що будь-якого здрованя поборить. Навіть могутній ведмідь, дуже ласий до їх меду, тікає подалі від бджоли, знаючи про

59

дошкульність її укусу. Тому, не сміючи довго хвилювати сонну громаду, Андрійко поволі пересувався до іншого царства-вулика. Через тривалий час малий слуга, задоволений мирним сном малих численних господарів, старанно почистивши, як і дідусь, знаряддя, накінець завершив свою справу. Жоден вулик не був стурбований і жоден не мовчав мертвою тишею. Всі царі спокійно спали. Ситі, в теплі, вони тихенько посапували. Лише стражі, погрожуючи, дули Андрієві в трубку у самісіньке вухо. Надворі за маленьким віконечком уже сутеніло, а від завірюхи всередині геть робилося темно. Хлопець вийшов надвір, щільно закривши за собою двері. Хуга все торжествувала, не втративши й краплі своєї сили. Кудлай, замітивши, як Андрійко вдивляється в ту грізну стужу, кинувся за нею, погрозливо гавкаючи. Аж дивно з тієї її сили – така могутня, та разом з тим така заворожуюча та ніжна. Вона вабила у свою сиву глибінь, причаровуючи до забуття, наче жертву голодна змія, що не їла уже цілий рік. Хлопець покликав пса і направився навідати коня. Майнула думка про дідуся, яка вже з недавнього часу посилилася у голові. Він глянув у сторону, куди він поїхав. Та годі там було щось побачити. Нагодувавши та погладивши Гивера, думав трохи проїхатись верхи, по дорозі, чи бува не натрапить на під’їжджаючого дідуся, та насторожений наступаючою темрявою, передумав. А ніч бігла галопом, ще швидше Гивера, ніби поспішала кудись не спізнитись. Та, здається, тут і зупинилась. Ще трохи побавившись в шіпці з Кудлаєм, розрадивши так і тварин, і себе, хлопець вернувся до хатини. Тут було геть холодно. Поправивши лампаду, запалив у плиті. Вона незабаром загула палахкочучим полум’ям і по хижці швидко пішло тепло. Воно принесло втіху та затишок. Тепер голод за весь день дав про себе знати. Згадавши про гостинець Хуторяного, дістав і ласо припав до пахучого великого пирога, запиваючи прохолодним солодким молоком. По вечері приліг. Та неспокійно лежалось ще на прохолодному ліжку. Зима повоюванням хвилювала душу і проганяла геть спокій. Андрій підвівся до вікна і заглянув туди. Там та ж незрадлива картина: сніг, сніг, та вітер. Могутня непорушна стіна, що коливалась вітром. Звідти, з тієї стіни мусив з’явитися дідусь. Уже та стіна мусила розступитись та впустити його. Та не пускала. Вона поволі гусла і щільнішала, і, здавалось, годі тепер було чогось дочекатись. Чи то дідусь пірув у глибоку густу синь, а чи Андрійко тонув у темній глибіні? І, здається, вдарився у дно. Та все ж він не лягав на нього, а продовжував сидіти, чекаючи на постать у сивій сині. Шляху звідти сьогодні, напевне, уже не було і хлопцеві залишалось лиш чекати на слушний час. А надія не покидала: дідусь неодмінно мусів приїхати, навіть

60

у таку снігову заметіль. Певне, хворий був дуже хуторянський син, раз така затримка. Андрій ще підкинув у плиту дровець. Запримітив сухе бровеня липи. Це дерево, поволі висохле, м’яке, було пригодне для різьблення. Він взявся витісувати воїна, схожого на могутніх воїнів, підлеглих великого отамана, що стояв біля хатини. Міцний шолом, масивний щит, кольчуга надійно захищали його від підступної ворожої зброї. Заточуваний меч виявився таким міцним, що у малого майстра аж руки затерпли від такої напруги. Втомившись далі тесати, поглянув ще раз у вікно. Там все та ж картина, той самий сніг. Та враз там, в імлі, щось ворухнулось, мигнула постать, схожа на людську. Він притуливсь поближче до вікна і придивився. Та пороша все вмить затулила і марним було щось знову розгледіти. Але ось знову постать майнула і знову пропала у сніжній теміні. Згодом знову з’явилася, і знову пропала. Але то не була постать дідуся. То була вона. Ніжно посміхаючись, Сніжна Панна танцювала все той торжествуючий танець, перебравшись у вечірню сукню. Її танець був все таким запальним та завзятим, радісним з того, що в неї є такий цінуючий та цінний уважний маленький глядач. А танець був справді прекрасний, не схожий на інші і незрівнянний з іншими. Андрійко поставив на підвіконня свого могутнього воїна і підвівся поправити лампадку та підкинути у плиту дров. Виглянувши до Кудлая, почастував його також смачним пирогом та молоком.

Хлопець помолившись на ніч до святого кутка, у якому спокійно мріяла лампада, яка ніби і не зважала на заметіль за вікном. Помолився до святого Миколая, який добрим, повним спокою поглядом вселяв спокій та надію навіть серед грізних бурь. А танець не давав спокою. У думках сніжна красуня все кружляла та кружляла, аж від того трохи голова йшла обертом. Щоб трохи її врівноважити, Андрій підвівся і глянув ще у вікно. Так, вона все кружляла, норовила своєю майстерністю танцю, енергійно, та стримано мріючи своїм «тілом». Та враз неподалік раптово мигнув ще один силует. Він швидко рухався до самої танцівниці. Кремезний, весь у чорному вершник на чорному коні кинувся на королеву, намагаючись її схопити. Вона ледве встигала ухилятись, вивертаючись в черговому нападі із самих величезних ручищ. А вершник не відступав, все кидаючись на прудку танцівницю. Хлопець схопився і вибіг на двір. Він глянув у ту сторону, та нікого не побачив. Ще густіша стіна лапатого снігу затулила весь світ. Та ось на мить знову порідшала і він знову, хоч нечітко, побачив два силуети, але танцівниці вже не було. Там тепер танцювали два могутніх воїни. І був то

61

танець не розважливий, а танець страшного, запеклого бою, що не на життя, а на смерть. Чути було, як свистіли в повітрі мечі і з великою силою вдаряли на супротивника, зустрічаючи у себе на шляху нечувану силу, розсипали мільйонами малих іскор по снігу. І знову безжалісна снігова завіса затягнула все. Як Андрій не вдивлявся, він ледве розгледів, у якій стороні будинок. Вітер у розчинені двері загасив свічку, та лампада у кутку горіла. Зачинено на засув двері. Хлопець запалив свічку і глянув у вікно. Все та ж стіна. Десь пропав з вікна воїн. Можливо, впав на підлогу. Андрій глянув униз. Сніг, що шугонув із дмухом віхоли до хатини, танув біля дверей, утворюючи на ній мокрі плями, ніби сліди, ніби хтось зайшов до хати та наслідив снігом. Це не були сліди Андрія. Від його валянок ось чималі. Ці були тоненькі і нагадували мамині, коли вона заходила після церкви з двору у святкових тонко зроблених чобітках, що були замовлені батьком у майстровитого чоботаря. Згадалась тепер рідна домівка, матір, батько, малий братик, який, певне, безтурботно спав на печі, переглядаючи малечі сни, також бабуся та дідусь, який, певне, турбувався, як там онука сам у сніжному лісі. Та не треба було хвилюватись дідусеві, бо все тут гаразд. Лише сніжні марива бавились у фантастичній ночі та трохи пускали морозця за шкіру хлопцеві. Він ще раз глянув у вікно. Але там тільки сніг, та й лише. Уже здавалося, що мусив він так завжди йти, що повітря було з лапатого густого снігу та самого повітря між ним, наче то гойдалися мільйони маленьких рибок у водному просторі. А поміж тим всім по ту сторону снігової завіси не переставали маритись дві фігури, танцюючи у смертному танці, грізно кидаючись у різні сторони, час від часу то відступаючи, то наступаючи, ніяк не поступаючись у силі один одному. А у природньому дикому просторі з того невеличкого вікна знову миготів маленький вогник. Навколо темінь, наче глибоке підводдя. Воно все хвилювалось та норовило, сахаючи на світло в темноті. Та не могла глибока темінь проковтнути те світло, що світило навіть не колихаючись у темному неспокійному холодному лоні.

Андрійко прокинувся від собачого лаю. Кудлай шумів біля самих дверей. Хлопець, міркуючи, що приїхав дідусь, відчинив двері, виглянув. Та там нікого не було. Лише пес, хекаючи, сунув морду у двері. Андрій ще раз насторожено поглянув навкруги, помітивши, що нікого нема і що навіть віхола вщухла, насварився на пса та прогнав його до Гивера. Зачинивши двері, вернувся до постелі. В хаті відчувався якийсь холод, тому він вирішив трохи ще підкинути у плиту дров. Та, запаливши свічку, оторопів. Біля іншого віконця, опершись на підвіконня, стояла якась жінка і дивилась у нього, милуючись зимовою ніччю. Вона була одягнена у новісіньке

62

майстерно викрояне з тонкого сукна легке (зовсім не по погоді) пальто, що тонко обвивало стрункий стан, закутана у велику білу пухову хустку, таку білу, ніби зіткана з тільки випавшого снігу. Довга шовкова спідниця краями сягала підлоги, а з-під країв хлопець помітив чобіток, гарний, тонкої роботи, точно, як у його мами. І тут він згадав ті мокрі сліди біля порогу, коли ввечері зачиняв двері. Андрієві трохи похолодшало на душі. Це вже не був морозець за шкіру. Це вже був душевний холод. В Андрія на голові помалу почали перераховуватись кожна волосинка за волосинкою. Невідома гостя повернулася до малого господаря. Вона, красива, вже не молода, та ще не стара, ніжно та спокійно посміхнулась: здавалось, її обличчя ніколи не відало ніякої злоби та неспокою. Темні очі віддавали тим повним спокоєм, та таким, що по неволі заводили у напівсон. Вона лагідно мовила: – Мир дому твоєму, хлопчино. Ти трохи здивований? Невже, не знаєш мене? – Ніяк не впізнаю вас, пані, перший раз бачу… З миром приймаєм, – розгубився Андрій. – Як же так. Ти мене бачив, і не один раз, просто не впізнаєш, бо на людях я трохи інша. Андрій подумав, що пані трохи глузує з нього. «Як то інша на людях? Невже вона може міняти зовнішність». – Тут я у себе вдома, – мовила вона далі, – і тому почуваюсь вільно, стаю такою, якою є. «Як це так? Виходить, ще й в лісі живе?» Це здалося вже зовсім дивним. У цій глуші на десятки верстов не було жодної душі. Так говорив дідусь, і про це добре знав сам Андрійко. Тим більше, у цю пору, у таку віхолу. Він мовив: – Я підкину дров, бо хата прохолола, а ви, певне, замерзли? Вона на те посміхнулась. – Ні, я не замерзла, то тобі здалося. Проте, пали, бо тобі холодно. Андрій дійсно відчував холод і кинув у плиту кілька дрівцят. А панна певне таки замерзла, про що говорила слабка блідість та зовсім бліді губи. «І зголодніла з дороги», – подумав хлопець.

– Будь-ласка, ось беріть періг з молоком – зголодніли на холоді. Вона знову засміялась.

– Ні, дякую! Ти дуже добрий, уважний господар, Андрійку. «Ще й ім’я пані знає», – хлопець ще більше здивувався – ще й ім’я знають. Він хотів запитати, а як же звати незвичайну гостю, але вона мовила перша: – Гарний у тебе воїн вийшов, ти справжній майстер. – Дякую, – посміхнувся Андрій. Він оглянувся навколо. – Але..? – дерев’яного воїна, як і вечором, не було.

63

– Невже ти не згоден? – Згоден, пані, але як ви про нього знаєте?

– Знаю добре. І тепер не лише я. – Так. Але він десь загубився і в темноті його важко знайти. – Навіщо його нам шукати? Він сам знайдеться, зачекаємо трохи. Андрій не міг перечити пані. Залишалося “трохи зачекати”. На вулиці почулись чиїсь кроки, що голосно рипіли по морозному снігу. Постукали в двері, ніби й ніжно й поважно, та клямка на них аж застрибала. Хто б це в цю пору міг прийти? А панна наче й чекала:

– Ну ось і він сам. Андрій відчинив та обімлів.

У двері ввіпхалась велика кудлата голова з масивною бородою, за нею, ледь пролазячи в лутку, весь в військовому облаштунку, зайшов здоровезний чолов’яга. Це був справжній великий воїн, в залізній кольчузі, нарукавниках та з латами на стегнах, на ногах у ганчірному взутті. У лівій руці він держав великого залізного щита, в правій масивного шолома, який, певне, скинув перед тим, як ввійти всередину. З лівого боку на поясі виднілась рукоять і з неї можна було лише уявити про самого меча за спиною. Це був грізний скіф з тих уже позабутих часів, проте глянув на зустрічаючих мирно і просто. Він вклонився. Так як воїну приходилось під низькою стелею горбитись, йому запропоновано сісти. Андрій дивився і очам своїм не вірив: звідки такому чуду було взятися? Воїн мовив низьким крепким басом: – Мир вашому дому! – перехрестився на образи та сів. Йому відповіли. Андрійка обійняв невимовний подив. Як це так – скіф, та хреститься! Скіфи ж, наші предки, язичники, ще ті! Лиш де-не-де. А тут перший в хату, і християнин! Оце так. Значить, брехав учитель з історії у школі. Або, скоріше, не знав. Звичайно, не знав. Звідки йому там знати про таку древню історію. – Все, пані, – звернувся він до неї, наче уже знайомий. – Мир тепер у нас! З ворогом покінчено навіки. Звичайно, вони завжди нові з’являються, але той вже дуже був упертий та сильний, – на хвилину задумався, та тут же весело мовив, – та добряче гепнувся лобом об дуба: трохи прогадав, та повз мене, та в дере-е-ерево-о-о – геп! – і він зареготав, тріумфуючи, аж глечик з молоком заторохкотів на столі. Задовольнившись щирим сміхом, сказав: – Крім цієї новини, є ще й друга і теж добра, – він, зробивши паузу, підняв брови, а з ними й вказівний палець і посміхнувся, – їдуть три пани до нас в гості! Пані зірвалася з місця. – Невже?! – Так! Вони хоч і далеченько від нас були, через три моря, за третіми горами, та чули брязкіт наших мечів, та відчайдушне гучне «ой» того

64

лоботряса, та й їдуть порадіти разом з нами, що вже не буде несподіваних підступників на нас. Пані встала та подякувала: – Дякую тобі, що накінець приніс нам спокій. Все брати збирались разом виступити, бо поодинці годі було битися. Ти ж, славний воїн, сміло виступив проти підступника, який, напевне, не очікував такого супротиву. Скіф посміхнувся:

– Дійсно, пані, не очікував. Куди там, проти кремезного дуба тупим лобом! – і він знову весело засміявся.

Крізь гучний сміх раптом почувся якийсь приглушливий шум. Це був тупіт кінських копит, та не звичайних, бо від того тупоту аж земля гула. – А ось і самі вони з далеких світів. Всі кинулися до дверей. Андрійко вже й не знав, якого чуда ще очікувати. А воно таки приближалось. Після поважного воїнового вигуку «так, вони!» земля перестала гудіти. Незвичайні гості вийшли на двір. Повз їхні постаті він вдалині помітив трьох вершників. Прибулі злазили з коней. А з яких коней! Великі красені, всі один в один, як Гиверові побратими, може, трохи старші, вони гарцювали на місці, фурчали ніздрями, пускаючи клуби пари, струшували довгою гарною гривою. А у добрих коней добрі господарі – вони зіскочили на землю і радісно наближалися до жінки. Вона назустріч їм. – Здраствуй, сестро! На славу розгосподарювалася! – мовив найстарший з них, найвищий, найбільший. Він весь аж пашів, лице його аж горіло червоним, хоч одягнений був у зовсім легеньку одіж. Здавалося, ніби не те щоб не відчував, а навіть не розумів, що таке холод. – Ну, дійсно, умієш порядки наводити, – підійшов, посміхаючись, другий, молодший. На ньому була тепліша одіж із жовтої шкіри. – Дякую, сестро, за твою старанність. Забуяю я після твоїх снігів, – привірав третій, наймолодший. Він був одягнений теж тепліше, та все в зеленому. Вона на привітання посміхалася, а наймолодшому сказала: - Так, так! Для тебе старалася. Не барись, братчику, вчасно приходь, порадувати людей після моїх морозів.

Вони всі обійнялись та поцілувались. Андрійко сидів та тільки дивився та слухав: усі дивно винаряджені, та ще такі дивні речі говорять. Виходило, наймолодший, що радував людей після сестриних морозів, то був молодим Весною, а сестра відповідно – холодною Зимою. Найстарший тоді, розпашілий – красне Літо, що пік літом до знемоги . А середущий – багатою Осінню. – А ось і славний воїн, – сестра показала на скіфа.

65

– То це твого меча дзенькіт ми чули, – мовили троє. – Гарно грає, – засміялися. – Низький тобі уклін, славний воїне, – і вони вклонилися, а воїн їм. – А там в господі майстер, який скував цей добрий меч, – він показав на двері, звідки виглядав трохи насторожено малий Андрій, і витягнув величезного масивного меча, ще більшого за хлопця, щоб показати трьом браттям. Він, тільки що вийнятий з ножн, дзвенів у повітрі. Та був таким масивним, що годі було Андрієві малому підняти обома руками. – Слава і честь такому майстру, – мовили брати і вклонлися йому. Хлопцю нічого робити – й собі вклонився. Та який він йому мйстер, коли той меч якби впав зверхи, то добряче би придавив. Та нічого було відповісти, лише кланятися. – Тепер же панам годиться за стіл, – мовила сестра. – Прошу до хати.

Всі рушили досередини. Андрійко стрепенувся: але ніякої ж їжі не було. А залишком пирога та квартою молока стількох гостей не почастуєш. Та лиш глянув на стіл та… Оце так диво. На ньому повнісінько наїдків та всілякого питва: і шинка, і шкварчинка, і телятина, і свинина, і вареники, і крученики, і галушки, і пампушки, риба усіляка,огірки, редька, яблука, виноград, кавуни, дині, мед, пиво… Чого тільки й не було. Всі зайшли, сотворили молитву й посідали на поважні дідом змайстровані дубові стільці. І раділи всі, і веселились всі. І частувався Андрій виноградом, кавунами та динями, та ще якимись заморськими фруктами, яких і не бачив ніколи, бо чомусь знав, що завтра цього не буде. І їли та пили гості: за бородатого воїна, за здоров’я один одного. І кланялись сестрі Зимі, що встерегла їм «такого славного майстра». За цими словами три брати кланялись Андрію і випивали келихи до дна. А Зима посміхалася. Скіф також якось особливо йому посміхався, підморгучи, і теж випивав до дна, аж пиво лилось по бороді та кольчузі, ніби і в рот не попадало.

Прокинувся Андрій від кудлайчиного лаю. Він гавкав радісно, ніби

когось зустрічав. У хаті було світло. Хлопець підвівся і глянув у вікно. Його очі засліпила сніжна білизна, змішана з яскравим сонячним сяйвом. Трохи звикнувши, придивився.

Так, накінець приїхав дідусь. Він прив’язував Хуторяного коня, на якому приїхав верхи, і накривав його рядном. Після того поспішив до хатини.

Андрій відчинив. Дідусь зайшов і, глянувши на внука, засміявся і обійняв. – Здоров був, козаче, як поживаєш? Все гаразд? – Та все, дідусю, добре. – От і ладно, – дідусь задоволено. – Ну ти молодець! Стільки часу сам, в лісі. Все добре. Молодець! Тут ось і гостинці – від мами з татом, бабусі та

66

Хуторяних: від них окремо аж ціла торба. Я відмахувався: не візьму, до зимівника поспішаю. Та потім згодився, думаю: тебе почастую, певне, проголодався без доброї їжі. – Та ні, дідусю, вистачило, все добре. А як у вас справи у селі? – Все гаразд, син Хуторянів виздоровів. Так за те наділили, ніби я вилікував. А тут таки ні, куди мені, хто я такий – грішник! А от треба дякувати лісовим дарам та бджолам – вони й вилікували. А ми з того тільки користуємось. Дякувати Богу за дари.

Дідусь все виклав на стіл. Стільки усього! Андрію щось пригадалось. Він глянув на підвіконня, заглянув під ліжко та навкруги. Потім вернувся до столу і сів на стілець. – Ти чого, Андрію? Щось шукаєш? – здивувався дідусь. – Ага, велику ложку, зголоднів, звичайно. Та це все нікуди не втече. Давай, спочатку молитву ранкову прочитаєм. Вони обоє помолились та сіли снідати. Андрій все щось розмірковував, не поспішаючи до їжі. Дідусь налив привезеного квасу та глянув на внука. – Чому не їсиш – все смачне та свіже. Він взявся за квас та, зітхнувши перед великим ковтком, перехилив. Та поспіхом забагато глитнувши, трохи йому потекло по бороді. Андрій глянув на діда – йому щось з того пригадалось. – З ким не буває, бач, який неслухняний квас, не слухає старого діда, куди хоче, біжить. – Ви на нього так зараз схожі, – мовив онук. – Це на кого? – здивувавя дідусь. – У тебе що, тут якісь гості були? – А ви звідки знаєте? – Кого? – він поглянув на внука: – Певне, кепкуєш з діда. Які гості у цій глуші. – Дідусю, а для кого тут такі поважні крісла? – Як для кого? Для нас, на чому ж сидіти? І що це в тебе за мова про не зрозуміло що?! Бери краще ласуй он, підкріпись, а то наслухався тут брехливого лісового вітру. Андрійка сум’яття все ж не покидало. Дійсно, дідусь був чимось схожий на того великого воїна-скіфа, лише без лаштування, трохи старіший та значно менший. А дідусь дивився на онука трохи глузливим поглядом та кивав: – Бери, підкріпись. І незабаром додому. Пробули на пасіці ще до обіду. Те-се поробили, зібрали все потрібне, впрягли Гивера та рушили в дорогу. Андрійко оглянувся – там позаду, під великим дубом на сніжній білизні залишився зимівник. Здавалось, ніби він разом з могутнім дерев’яним князем проводжали їх поглядом. Такий загадковий, таємничий зимівник.

67

Хатній спокій заколишував. Потріскували дрівцята у плиті, додаючи тепла. Після вечері всі, помолившись, вкладались спати. Андрій підсадив малого Іванка на піч, а сам не поспішав: дуже кортіло поглянути, як там, у зимівнику, у вікно. Надворі світив місяць і було так видно, що хоч вийди і ходи, не приглядаючись. Це свідчило про крепкий кусючий мороз. Було видно ген за пагорб аж на поле, наче вдень, тільки в зовсім іншому кольорі, як через незвичайного кольору скло. Ніде ні вітерця. Морозна тиша полонила ніч. Та ось маленький вітерець дмухнув і підняв хмарку снігу. Незабаром подуло ще більше і тепер хмаринка снігу перетворилась на цілу віхолу. Так серед срібної нічної тиші ні з відти, ні з відси налетіла справжня хуга і закружляла за вікном. Андрійко згадав ту несамовиту хугу в зимівнику і пильно вдивлявся в неї. Тепер було так само. Снігова ширма затулила прозорий світ. Вітер розгойдував її туди-сюди, розриваючи на шматки. І за розірваною ширмою з’являлась інша, не запізнюючись замінюватися. Та ось серед того всього з’явилася вона, та сама поважна колись невідома панна красуня-Зима. Вона знов танцювала танець, той самий легкий та мирний серед рвучкої віхоли, тихо мріяла легкою вечірньою сукнею, прозорі пасма якої розвіювались довкола, то підіймаючись, то падаючи додолу. І знову вона танцювала Андрійкові, своєму знайомому улюбленому уважному гядачу. Згодом сніг падав тихо, мрійливо, ніжно, лягаючи додолу.

Тетяна Капустіна, студентка І курсу, спеціальність «Українська мова і література»

УКРАЇНА Нене, люба Україно! Ти, як дерево калини. Хоча гнули тебе, рвали, Жити волі не зламали. Війни навкруги точились, Плюндрували і глумились, Над землею України, Та не знищили єдину. Твоя доля розпочалась Із пори, коли зібрались Три брати і їх сестра,

68

Діва Либідь молода, Заснувать велике місто Й сильне Київське князівство. Володимир потім правив І себе він тим прославив, Що на Київській Русі Похрестив людей в Дніпрі. Заблищала ти церквами З золотими куполами. Всюди звістка полетіла: Земля Руська збагатіла. Нападали і татари, Між князів бували чвари. Ти підкореною була, Але волі не забула. Землю стали боронити Козаки, щоб не зганьбити Її міць і її силу, Не звести її в могилу. Славу принесли з собою Гетьмани, твої герої. Безліч козаків за тебе Склали голови під небом. Страждань багато випадало, Але кайдани розривала. Пройшла голодомор, війну Й прокинулась з тяжкого сну. Ти незалежність здобула І як калина розцвіла. ВАМ, ВЕТЕРАНИ, Я ВКЛОНЯЮСЬ На сторожі краю дерева стоять. Не перемовляються і не гомонять. Мовчазно вартують, спокій бережуть Іноді лиш подих можна їх почуть. Серед них дуби високі, як богатирі, Серед них калини пишні – донечки зорі. Ростуть вони окрай поля, поля сліз і болю, Поля битви, де солдати загубили долю.

69

Братська там могила серед трав лежить. Іноді приходять туди потужить Товариші-ветерани, доньки та сини, Що залишились живими після бід війни. Ветерани! Захищали ви країну рідну, Сонце лагідне і небо голубе й погідне. Ми вам вдячні за свободу, за волю і славу, І за те, що захистили ви свою державу... Пам’ятають дуби битви, пам’ятають кулі. Пам’ятають і калини, як їх рвали, гнули. Й досі слід війни тримає кора тих дубів. Там залишилися кулі для захисників, Що призначені були молодим бійцям, Від яких уберегли їх гнучкі деревця. Щовесни цвітуть калини білим ніжним цвітом, А дуби стоять навколо, захищають квіти. Так, як люди захищали рідну сторону, Так вони оберігають молоду весну.

А НА ВУСТАХ ЛЮБОВ ТРЕМТИТЬ...

На небі місяць грає – вечір. В гаю розмова шелестить. І ледве чутно пари речі, Бо на вустах любов тремтить... Вона щось скаже тихо – тихо, Він відповість їй через мить. Для світу не існує лиха, Як на вустах любов тремтить... А гай все слухає розмову – Він тайни вміє хоронить. Людині він не скаже й слова, Хоч на вустах любов тремтить... В гаю прощаються кохані, На небі зірка мерехтить. У серці – тепле хвилювання, А на вустах любов тремтить!

70

КОЛЯДКИ ПРО УКРАЇНУ Подивіться люди добрі, яка Україна! Серед всіх скарбів на світі найкраща перлина! Тільки гляньте на Карпати – серце заспіває. Такі гори й полонини лише в ріднім краї! Мерехтять і снігом сяють білі верховини, А їх схили прикрашають зелені модрини. Коли ж сонечко сідає за гори високі Погляд ніби утопає у небі глибокім, Бо нема межі між ними – землею і небом. Все іскриться сяйвом дивним, наче так і треба Цей казковий край карпатський людину чарує, Що з природою зіллється і красу відчує. Та Карпати не єдине в Україні диво. Другим самоцвітом можна Крим назвать сміливо. Моря теплі омивають береги піщані. Тут також відпочивають і пани і пані. Серед синіх хвиль веселих виринули гори – Теж зелені, як смарагди, й гарні, ніби зорі. Аю-даг - гора Ведмежа з морем розмовляє. Кожен це побачить може, коли забажає. А курорти які має зелений півострів! Подивіться, приїжджайте до нас любі гості! Та хіба ж це вся Вкраїна? Ні звичайно, що ви! Кожне місто гостю раде й привітать готове. Скільки пам’яток мистецтва і культури всюди! Аж не віриться, що все це так зробили люди. Скільки храмів старовинних, музеїв цікавих, Пам’яток архітектури теж не менш яскравих. Україна, як перлина, дивує красою В цілім світі не шукайте – більш нема такої.

71

САГА ПРО КОХАННЯ Лебідка і лебідь – два срібних крила Жорстока й нещадна в них доля була. Історія давня, старезна, мов світ, І скільки пройшло із тих пір довгих літ? Але її люблять і досі згадати, Про чисте кохання усім розказати. Колись народилась маленька лебідка, Гарненька і світла, тендітна, мов квітка. Тоді ж в світ з’явився і лебідь малий Малий, та вже мужній, іще й запальний. Жили і росли вони в мирі на волі, Допоки разом не звела птахів доля. Але, як зустрілись, ні холод, ні злива Ніщо не ламало життя їх щасливе. Не можуть прожити один без одного Лебідка і лебідь – дві частки цілого. І все б так прекрасно і добре скінчилось, Якби ця подія страшна не здійснилась. Якось налетіла на край їх навала – Це воронів хмара із неба напала. Лебідку один з ворогів запримітив І вкрасти красуню рішуче намітив. Схопив він сердешну, у кігті піймав, Хоч билась, металась, на це не зважав. Зламав її крила, легенькі та білі, І більше лебідка уже не злетіла. Побачив це лебідь, на поміч летів, З – за луків, з – за лісу, з – за синіх морів. Не встиг він. Загинула біла лебідка, Зав’янула чиста і світла ця квітка. Тоді бився лебідь, із ворогом бився, За душу коханої віддано мстився. І пав чорний ворон від білого птаха Та помста не втішить уже бідолаху. Загинула люба – і світ весь загинув. Не краще й самому життя це покинуть? Без неї все – кара, все смуток і жаль. Без неї весь світ вкрила чорна вуаль. Не зміг лебідь витримать довгу розлуку, Не міг стерпіть силу найтяжчої муки.

72

Полинув він в гору, до сонця спішив, Склав крила й додолу, як камінь, летів. Він впав й зупинилося вірнеє серце. Душа залишилася біля озерця. Де жив і кохав, де зустрівся з любов’ю І де білий день оповився журбою. Весною на місці, де лебідь загинув, Малий слабкий пагін до сонця полинув. І квітка розкрилась така, мов кришталь, В ній світло любові було й темний жаль. І кожного року вона розквітає Хто бачить її, той цю сагу згадає. Згадає про чисте та вірне кохання, Про зорі, про небо, про вечір й світання. Любові і вірності символ та квітка, То згадка про лебедя і про лебідку!

СОНЕТ „ ПРОГУЛЯНКА ПІД ЗОРЯМИ”

Спадає ніч на землю запашну, Несе з собою спокій у діброви, Де лине цвіркунова колискова І все живе запрошує до сну. А в небі чути пісню чарівну – Це зірок ніжна і співуча мова, Так схожа на знайому калинову, Що кожен рік прикликує весну. З-за хмарки срібним рогом місяць блисне, І голос тихий вмовкне ненавмисне, Захоплений красою забуття. В повітрі квітів пахощі літають, А ясні зорі ледве пригасають, Бо прокидається увесь світ до життя.

Я і ТИ Який безмежний світ, Коли я із тобою! Душа у даль летить

73

Прощається з журбою, Бо втішиш легко ти. Твій дотик ніжний чистий, Як лотоса квітки, Як зорі променисті. Чарує голос твій: У ньому грізна сила І лагідність надій, Моєму серцю мила. Без тебе в серці сум – Нема мені спокою, Пронзає тіло струм, Коли ти не зі мною. Коли ж сердите ти, Твій гнів мене лякає. Ти – ангел темноти Тепер уже я знаю. Та все одно люблю Відчути твій прозорий І ніжний дотик твій Кохане моє море.

Я (романтика) Роса – то мої сльози, Весна – моя краса, Мій гнів – то грізні грози, Жита – моя коса. Сама я невеличка, Тендітна і маленька, Біленьке в мене личко І посмішка гарненька. В очах у мене зорі, Яскраві, променисті, Мій голос – шепіт моря, Слова – перлини чисті. Моя душа – птах вільний, Вогонь палає в серці, І вітерець свавільний У диханні озветься. Така я, щоб всі знали, Чарівністю повита,

74

І те, що розказала, Це правда. Просто вірте!

ЦВЕТЕНИЕ НОЧИ Маки на закате алой кровью плачут, И слеза стекает вниз за небосклон. Ветер след срывает, ветви солнце прячут. Маком мир весенний шлет земной поклон. А нарциссы ночи распускают крылья, Погружая землю в глубь кромешной тьмы. Замирают листья, тешась сказкой-былью, Чтоб увидеть лета радужные сны. Лилии, как звезды, в небе расцветают И горят сияньем призрачных высот. Щедрою рукою искры рассыпает Бархатный и нежный черный небосвод. На краю сознанья васильки синеют, Силы набирает голубой их свет. Для цветов прекрасных тьма легко редеет, Отступая дальше за пределы лет. Как прикосновеньем золотого шелка, Лепестком надежды небеса ответят. Вышивая счастье вечности иголкой, Загорятся светом розы на рассвете.

СЛОВО (сонет)

Слова кохання, як осінній лист, – Впаде додолу, і розвіє вітер. Хоча могли ще довго в світі жити, Пожовкнуть клятви, мовлені колись. Не знаєм, звідкіля вони взялись: Стояло ж Слово на початку світу, Коханням ми з народження повиті, А тут вони в одне навік злились.

75

Але слова тендітні, мов кришталь, – То радість принесуть, а то печаль. Вони мінливі, як весняне небо. Ми вчинку маєм вірити, не слову. У слові – віддзеркалення любові, А вчинок нам говорить сам за себе.

Ковінько Марина, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

* * *

То гіршої немає муки, Коли тобою вже не дорожать, Як обіймають лиш затерплі руки, Що від блаженства більше не дрижать. То наче – потонуть у пересохлій річці, Замерзнути на сонячній поверхні, Молитись при згорілій свічці І чути лиш зізнання зверхні. Твої слова – пекельна крига, У погляді твоїм – бездонна мілина, І почуття – без літер книга, І вся любов – тверезість од вина. Усі слова зів’ялими квітками, Неначе зорі, втоптані в багнюку, Сказали все на дальній рейс квитками, Колесом в серце звіявши пилюку. А я стояла мовчки і кричала На перехресті, де нема доріг: Я наперед про зраду твою знала, Та все ж надіялась, що ти любов беріг. Та гордо сповнений порожніх почуттів, Мені посмів шептать зізнання; Хмеліючи на зламі двох світів, Ти п’яний був не від кохання.

76

* * * Годинник не показує годину, а символізує її. Авессалом Подводний Якби ми познімали маски,

Мабуть, здавалися б людьми. Наталя Кушик

тонкі спиці дощу просвердлили наскрізь метал даху боляче проникнули до кожної клітини мого мозку по коліна вгрузаю в асфальт а дощ стелиться під небо на даху віддаючи небу свою цноту хмари не приймають його назад дощ ґвалтує земля, я по коліна в асфальті дощ помер я жива сонце промені-списи ввіткнуло у стіни і пришило до неба дахи білою ниткою не шиють чорне існування душі – не міф вона реальніша ніж ти зі своїм асфальтом вона знає більше за тебе їй болить небо яке ти волочеш за черевиком ти не розірвеш душу на атоми вона не вивчає хімії і фізики вона не підкоряється ніяким законам час це звичайнісінька ірреальність але ти триклята анімістко розмовляєш з олівцем і папером про минуле теперішнє і вічне люди бояться часу але його нема чого ж у нього вірять? а я? зупиніть тролейбус: я не встигаю!!! я здається ще людина принаймні, щось схоже на те… часу не варто боятися і що я? я по коліна в асфальті я боюся часу

77

я все-таки розмірковую про такий фактор як хрони Хронос не мій батько мій вітчим не Стрибог я люблю вітер але не вірю в Стрибога я - вітер але я по коліна в асфальті ікару більше пощастило як Супермену я не анімістка у мене замість душі вітер я створила цунамі не читай моїх рядків і будеш мати вічне щастя ходімо в зоопарк? не піду… я читаю Червону книгу… туди не вписали однієї істоти люди зникають редактор Червоної книги запрошує нас до співпраці не читай мене я все ще вітер в асфальті треба подарувати сонцю чорні нитки виварювання недоречне треба поговорити з небом краще за сніданком бо після обіду дехто любить поспати надіюсь не вічним сном поговоримо а ще… досить ховатися… друзі може познайомимось нарешті за сто першою спільною чашкою кави? я з вами просто живу але не знаю ваших справжніх імен чому їх ніхто не називає? найкращий той актор якого ніколи не хвалять за акторське мистецтво ніхто навіть не підозрює що він – актор ми всі актори ми граємо самих себе… ми всі граємо але без антрактів лише вітер називається вітром але й він може перевтілюватися в бурі й цунамі…

78

* * *

Нахилився Місяць тихо до Зорі, Що, неначе панна, стала на порі, Шепотів їй ніжно: «Я люблю вас, Зоре, Ваші срібні очі – то кохання море». Задивилась ясная в дзеркало води: «Ти, дивись, кохай собі, та не підведи. Краще киньте лестощі он отій у воду, Що дивиться на Місяця ще одного вроду. Маєте зрадливу, любий мій, ви вдачу, Кожен вечір з іншою зорею вас бачу, Ну а з вередливою, вдачею мінливою Ви навряд чи зробите Зіроньку щасливою». «Та повірте ж, милая, ваші промінці Держать моє серце у міцній руці, Вас я не зміняю навіть і на сонце; Не закрийте хмарами од мене віконце. Он в саду дрімають троянди червоні, Я букет із них підніму у ваші долоні, Подарую дивнії з роси діаманти, Тільки не записуйте мене в підлі франти». «Можуть поколоти трояндові списи, Як мінять так будете ви обличчя риси; Як ходить по квіти босими ногами, Можна розлучитись навік ворогами. Не даруйте, пане, мені своїх квітів, Кращих, як та вірність нема заповітів; Пам’ятайте, поки будете ви жити: Як справді кохаєте – зайве говорити…».

* * *

Ти мій кат… і цілитель, і згуба. Ти мій ранок і ти – моя ніч, Ти тягар моїх зірваних пліч

79

І ти смерть моя дика і люба. Ти життя моє сонячно світле, Покаяння моє на світанні І падіння моє ти останнє, Ти цвітіння моє нерозквітле. Ти зоря в моїх грішних долонях, Ти отрута на теплих устах, Ти крилатий небесний птах, Я в пекельнім твоїм полоні… Ти мій вбивця і мій воскреситель, Ти тиран найдобріший на світі, Ти зима в моїм сонячнім літі, Ти спасіння моє й спокуситель. Ти смертельна моя отрута, Ти для мене жива вода, Ти смертельно живуча біда, Ти свобододаруючі пута. Ти поранений мій світанок, Ти смеркання моє воскресле, Я із вітром тобі принесла Теплий подих вечірніх фіранок. Срібно місячним порохном Я із ніччю до тебе влетіла, Страшно чорна така, аж біла, Спокусившись твоїм вікном… Ти повісив замок на дверях, Та для мене розвішав фіранку, Щоби світлом всміхалась до ранку Моя зірка тобі над чолом…

МИ – РУСИЧІ

Живем на Руській землі нині, Бо ми із вами – русичі, Потомки славної княгині, Яка молилась при свічі. Свіча горіла і не гасла, Святая Ольга все молилась, Немов лампада, повна масла, Добром душа її світилась.

80

Вона ридаючи благала, Просила Бога безупинно, Тяжкі поклони часто клала, Щоб навернути свого сина. «Святая Мати Непорочна, Почуй молитву сю мою…» І, наче та вода проточна, Сльоза омила Русь Святу. «Ти маєш Сина Пресвятая, У мене діти також є. Помилуй їх, Тебе благаю, Пошли благословення їм Своє. Покрий же їх Своїм Покровом І душі їхні врозуми, Щоб поклонялися лиш Богу, І щоб упали перуни». Молилась, плакала княгиня, І Бог Святий її почув, І Святославового сина На діло праве навернув. І ось сіяють храмів бані, В Дніпрі хрещається народ; Старі боги, ніким не звані, Втопилися у хвилях вод. А Мати Божа боронила І досі землю береже. І щедро нам рілля родила Та родить знову ще і ще. … Давно вже Володимир Русь святив, І не один пройшов відтоді вік, Та землю нашу Бог не залишив, Це знає кожен чоловік. Тож пам’ятайте, братія-слов’яни, Ми зроду з вами – русичі;

81

Ніколи не діліться на поляни, Древляни і кривовичі. І землю Руську не шматуйте, Служіть їй і її любіть, Та від погибелі рятуйте – На три шматки не поділіть!!!

2004 р.

СИНИ

Матерям синів-героїв I Горем побита і сивиною, Ступа за чорною труною Невтішна мати з свічкою в руках; Кружля над нею сумний птах. Недарма той сич вночі кричав, Вірний пес на місяць скавучав; Відчувала біль і горе серцем, Кров пекло у жилах, ніби перцем. I I Десять літ молилася за сина І хрестила простір, де дитина Билася в ім’я далекого Афгану, Залишивши неньку і кохану.

Його не лякав ні Афган, ні Аллах, Бачив матусю він рідну у снах, Знав про іконку в підкладку зашиту, В солдатську шинель, а не в мирную свиту. Затиснувши міцно в руках автомат, Вже не здригався від крику гранат, Зціпивши зуби, він порох ковтав, Поки від кулі і сам не упав.

82

I I I А вдома тим часом чека його мати В траур одягнена, а не у шати, З горя не їсть і не спить цілі ночі, Втупивши в темряву вицвілі очі. Лиш до кінця син дожити не зміг, Був десь в окопі, та й там і поліг; Шукала невтомно у лавах вцілілих І серед тих, навік закам’янілих… І колов їй душу гострий спис: Не могла знайти знайомих рис; Віддала своє дитя Кабулу, Та й нема його, неначе і не було. I V Мабуть, сховалось в окопах те тіло Чи, може, із вітром кудись полетіло. І залишив після себе солдат Лиш в поросі хрестик і свій автомат. І в афганських сипучих пісках Десь спочива геройський прах; Сниться йому, як квітує калина, Як пишається ним Батьківщина. V Крокує по лютневому морозі Сумна процесія в тривозі, Біжать на труни сльози, як вода, Лиш над одною ніхто не рида. Вона підійшла до чужої дитини, Поклала мовчки квітку в домовину, Прошепотіла тихесенько: «Синку…», Схилившись низенько над хатою з цинку.

83

І будуть вічно пам’ятати Оцей геройський син і ця геройська мати Болючі символи Афганської війни – Самотня мати і загублені сини.

14.02.2006

ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА НА МОСТІ МІРАБО …Олеандри всі в крові І сонце ранене в траві На багрянистім горизонті Г. Аполлінер

Колись із білою голубкою в руках Одягнений у чорне як монах По мосту Мірабо блукав пророк Шепочучи щось тихо до зірок Годинник розбився настала зима Жив був поет але більше нема Зорі не чули поета благань Людям не треба сумних нарікань Мертва журба десь згубила кохання Не туркотіти голубці більш зрання Годинник розбився настала зима Жив був поет але більше нема Жив той поет лиш любов’ю та миром Стала віднесена мрія та виром Вбита голубка стрілою війни Спробуй тепер її лють зупини Годинник розбився настала зима Жив був поет але більше нема Кров’ю голубки напоєний світ Так простоїть не одну сотню літ Кров та у річку глибоку злилась

84

Пташка упала і не підвелась Годинник розбився настала зима Жив був поет але більше нема Страшна війна залізною косою Залила повіки рясною росою Плаче невтішно сумний водограй Труни понесли загиблих у рай Годинник розбився настала зима Жив був поет але більше нема Завмерла шалена рука на півслові Зламалось перо перед натиском крові Пророк не зустріне знайомих людей Померлих на фронті чиїхось дітей Годинник розбився настала зима Жив був поет але більше нема З байдужим захмелілим сном Війна наповнила чорнильницю вином Лиш від чорнил воно гірке Як кров людська таке терпке Годинник розбився настала зима Жив був поет але більше нема Міст між словами та серцем людей Враз похитнувся від марних ідей Марним був птаха омріяний злет Убита голубка то мертвий поет Годинник розбився настала зима Жив був поет але більше нема

20.11.2005

85

НЕ СОНЕТ

Ліні Василівні Костенко

В сімнадцять, кажуть, не любов, Та що ж тоді в душі палає? І серце б’ється знов і знов, На милу усмішку чекає… Цвітуть весною гарно квіти, Співають в травні солов’ї, В сімнадцять ми уже не діти, Хоч ще залежим од сім’ї. І у сімнадцять хочеться взаємності І доторку жаданої руки, І страшно, страшно аж до ревності, Як не тебе чекають всі роки. А жити хочеться так сильно, Та в серце проситься любов, І бережеш її так пильно, Та не тобі всміхається він знов…

19.04.06

* * *

у баби Гольки найкрутіше опудало в селі… з переляку навіть бур’яни розповзаються з городу горобці як і всі дорослі люди (і не люди) давно перестали вірити в обідрані постаті на грядках а шо? Рвані бабські шмотки і баняки на голові – «нє авторітєтний прікід»… дядя Вася на битих жигулях і то стрьомніший… а то – сєло найсільськіше за всі села… друге дєло – баба Голька… їй передачу з Гамерики прислали: ящики туго забиті юесейськими шмотками… ото вона думала-думала шо з ними робити: одягнути – «куди воно» подарувати – сам не гам і те де і те пе

86

пустити на ганчірки? разом зі своїми старими рейтузами? «нє-нє-нє… то жи ж є гамерика»… опудало понтувало перед горобцями… що то за мажор такий? втикали вони то вашінгтон розшістьорила сорока ти ба пороззявляли дзьоби були б людьми молилися б мабуть на того ідола бабі Гольці кайф горобці не шляються в грядках бур’яни розповзаються вони не так що б вже боялися бо ж 21-ий надворі ніхто на вірить у санту і бабая але то ж парєнь іностранний… «вашінгтон» - авторітєт горобці знімають перед ним пір’я люди роззувають душі всі ним пишаються бабі кльово у неї круте опудало його поважають горобці їй заздрять сусіди біля опудала баба прив’язала собаку аби не стирили щось прошепотіла аби не зурочили «врагі народа» посварилась пальцями на горобців аби повагу мали визбирала навколо все каміння аби шкенторва не запустила опудалу межи очі і задерла голову амєріканєц стоїть як олігарх баба як прєзідєнтша мєсна еліта вся інтєлєгєнція шапки знімає

87

«нє сотворі сєбє куміра» не в моді тільки патріот дядя Вася плюється в сторону опудала і в знак протесту розбомбив стовпом жигулі і дощ забув спитати бабу Гольку дозволу спуститись на землю… стоїть опудало як мокра курка і ні один півень не втікає

* * *

Я – викинута на сніг не подарована квітка… Я – викинута не подарована квітка під людськими ногами… Я – символ нерозділеного кохання… Символ кохання, яке не дочекалось сьогоднішнього побачення… Я – нікому не потрібна напівзів’яла рослина… Напівзів’яла рослина, якій вже ніколи не цвісти ані в саду, ані в

оранжереї… Ніколи не цвісти для веселих барвистих метеликів… Барвистих метеликів, яких я ніколи не бачила… Ніколи не бачила, тому що виросла і зацвіла взимку… Зацвіла взимку у тісній оранжереї… У тісній оранжереї, в якій ніколи не літали метелики… Не літали метелики, бо їм там не весело… Невесело, бо вони люблять квітучі сади… Квітучі сади, у яких цвітуть такі ж квіти, як я… Такі, як я, але вони зовсім інші… Зовсім інші, тому що вони створені для сонця…. Створені для сонця і метеликів… Метеликів, які ніколи не прилетять до мене… Не прилетять, бо я їх ніколи не чекала… Не чекала, бо не знала, чи сподобаюсь їм і які вони… Які вони, ті метелики, що ростуть на квітах… На квітах, зовсім не таких, як я… На квітках справжніх, літніх, ароматних… Ароматних і барвистих, як ті метелики… Метелики, які не летять до мене… Не летять, бо я не така, як всі квіти… Я – квітка з оранжереї, жорстоко зрізана зі стебла… Зрізана зі стебла гострим ножем…

88

Ножем, який покликаний вбивати таких, як я… Бо ми, квіти з оранжереї, для того і живемо…. Для того, щоб нас зрізати гострим ножем…. Гострим ножем біля самого стебла… Біля стебла, на якому зростали у тісноті квіти… Зростали у тісноті, щоб стати символами кохання… Символами кохання, заради якого нас зрізають…. Нас зрізають, щоб продати на ринку…. Продати на ринку якомусь симпатичному юнакові… Симпатичному юнакові, який купує їх для коханої… Для коханої, яку так кохає… Яку так кохає, і яка любить квіти… Любить квіти, але ніколи не думає, що вони з оранжереї… З оранжереї, бо взимку на снігу не цвітуть квіти… Квіти, які так люблять дівчата… Люблять дівчата, бо вони зміцнюють кохання… Кохання, яке і зимою шукає квітів… Шукає квітів, які цвітуть в оранжереї… Цвітуть, призначені для кохання… Призначені для кохання, про яке не засвідчу я… Не засвідчу ніколи я своїм ароматом… Не засвідчу, бо квіти з оранжереї не пахнуть… Мене вже ніколи не подарують… Не подарують дорогій людині… Людині, яка, може, на мене чекає… Чекає, проте даремно, бо я – викинута на сніг не подарована

квітка… 9.02.2007

* * *

вона була великою майстринею пізніми прохолодними вечорами її руки вишивали візерунки його нервами по захворілій на її вибрики душі він прощав їй усі невірні стібки і вузлики терпів кожний укол не зважав на жоден розрив нитки міцно зціплював зуби і затикав любов’ю рот

89

щоб не кричати коли вона заколювала гостре вістря у закохане віддане серце воно слугувало їй подушечкою для голок вона легковажно хвалилася подружкам своїм рукоділлям вона сміялася впевнено сукаючи нитку із нього він обожнював її мистецтво відвідував кожну виставку вона така розумничка такий талант майстриня із майстринь хвалили усі хто не заздрив лише плакала маленька сіра мишка дівча яке не вміло вишивати мишка ніколи б не сукала з нього ниток якби… якби… та кому потрібні її якби коли він любить оту кокетку яка завтра продасть усі роботи заколе голку у подушечку і забуде про неї і жоден хірург не осмілиться звільнити його від вістря яке залишила майстриня на вибрики якої він захворів бувають же невиліковні недуги

СУМНА КАЗКА

Вона мріяла народитися сонячною усмішкою… Такою яскравою, веселою і трохи примхливою, щоб завжди

посміхатись йому… Але у нього на те були інші плани: щоб ніколи не бачити її , він

народився таким діловим, сірим, вічно зайнятим сердитим дощем… І тоді вона зуміла стати блискавкою, щоб все-таки зустрічатися з ним… Але він роздратувався - і вирішив перетворитися на сонячний

промінь… Від холоду вона застудилася – і почала кашляти… Від надмірної кількості світла у нього розболілась голова…

90

Їй стало страшно від темних плащів сердитих плаксивих хмар… Він перегрівся, зачепився за сонячний диск, упав – і розбився… Її поховали поруч… Він не витримав цього – і струсив із себе землю, щоб встати… Вона заплакала, - і від її сліз проросла квітка… Він знову найнявся працювати дощем… Одного разу він спустився на землю – і побачив прекрасну

квітку… Але вона сховалася від нього, стуливши пелюстки… І тоді він став метеликом, щоб доторкнутися до її обличчя… Але вона, щоб не бачити його знову народилася в сонячній

усмішці… Метелик полетів до сонця…. Вона посміхнулась йому лукавим промінням… Крила метелика запалали… І вона раптом обернулась дощем, що погасити їх… Тоді він зрозумів, що вона – стала ним… І став нею… Вона розучилась посміхатися… Він відчув, що не зможе жити без її усмішки… Вона заплакала… Але хто бачить, як плаче дощ, коли він сам – суцільні сльози?.. Він посміхнувся… Але хто бачить посмішку посмішки? Її сльози були веселими, бо вона народилася посміхатися… Його усміх був сумним, бо він народжений плакати… Ось що стається тоді, коли двом судилося бути разом, але вони не

здатні зустрітися…

ЧОТИРНАДЦЯТИЙ КІТ «Це – моє життя, і не треба мені його псувати! Я робитиму, як знаю і як хочу! І не треба сунути носа в мої особисті справи!...» - її вже реально захарили всі і все навколо: вказують, показують, повчають, читають мораль, пліткують за спиною, посилають, проклинають, просять, погрожують, обіцяють, обманюють, дратують, лізуть в душу… Ні, вона цього не збирається терпіти, не хоче і не буде, навіть хай небо на голову звалиться і земля під ногами провалиться, навіть не має наміру слухати тих байок і насмішок, бо вона – горда, самовпевнена і незалежна, незважаючи на те, що її вважають безхарактерною, наївною і дурнуватою. Так, вона більше не зважатиме на оточуючих, які усіма силами намагаються зіпсувати їй життя і плугом осуду розорати без того вже хвору душу, відгородивши її від світу фіранкою нерозуміння та неприязні, але то

91

вже буде потім: завтра, післязавтра, а, може, й сьогодні ввечері, але саме у цей момент зовсім не хочеться думати ні про що погане, ні про що зайве, взагалі ні про що. Вона прагне забутись, зашитись поміж висотних будинків, сховатись у натовпі серед незнайомих лиць, залишитись наодинці з містом і небом, щоб ніхто не зупинив її, не заговорив до неї, не привітався крізь зуби, не «поспівчував», приховавши злорадну посмішку, не засміявся вслід… Бувають моменти, коли ти, здається, уже не потрібна людям, так само, як вони непотрібні вже тобі, і тоді стаєш німою, байдужою і непомітною тінню, безликою, бездушною, без мети, друзів і навіть достойних ворогів, які хоча б чимось урізноманітнили твоє життя… Тоді тебе краще не чіпати, бо у такому стані ти навряд чи здатна відповідати за свої вчинки і звітувати за них навіть перед самою собою. За спиною міцно та грізно зачинились важкі двері шумного потяга-землетрусу, і довгий ескалатор помчав її вгору, геть із підземного царства, ім’я якому - київський метрополітен. Тепер спасінням для неї міг бути лише Майдан з його непролазними хащами людей із байдужими пофігістичними фізіономіями, де ніхто на неї не звертає уваги і де вона ні на кого не дивиться, бо всім так же байдуже до всього, як і їй. За це вона так любила Київ! Наверху вкінці ескалатора вона зашпортнулася, зачепившись за якогось дідуся з паличкою, що не встиг вчасно зіскочити «на сушу», матюкнулась під ніс, поправила розпатлане волосся, що неслухняно насунулось на очі і залоскотало ніс, високо звела комір чорного пальто, наклала широкі окуляри і, роздратовано відчиняючи ногами важкі двері, помчала до виходу. Першим, хто зустрів її на Майдані був один із численних грайливих сонячних променів, який весело заглянув їй в очі, але не примусив їх примружитись через темно-нічну завісу широких окулярів. Він, мабуть, хотів хоч трохи підняти їй настрій, але то далося йому не досить вдало, тобто зовсім невдало: замість того, щоб посміхнутися, вона досадливо скривилась і невідомо що промимрила під ніс. Десь із дна глибокої кишені єхидно закричав мобільник, але вона навіть не звернула на нього уваги. Телефон не здавався, обзиваючись все сильніше і голосніше, потім посипались градом настирливі SMS-ки, але вона мовчки і вперто пробиралась вглиб Майдану, незважаючи на той надокучливий писк. Перед носом промчав якийсь скажений скейтер у протертих в області колін джинсах, тримаючи у правій руці «Кока-колу», а у лівій «Моторолу» нової моделі. «Мені б так літати!» - подумалось їй, але вона із жалем згадала, як минулого літа намагалась проїхатись на роликах і так позбивала усі лікті і коліна, що навіки зареклась страждати такою фігнею, як різні там скейти та ролики.

92

Нарешті її сьогодні байдужі та на диво сталеві нерви не витримали, коли із кишені знову почулась мелодія, – хтось таки вирішив її дістати - і вона намацала рукою той невеличкий агрегат і крикнула, навіть не дивлячись кому, в трубку: - Та відчепись ти уже від мене! - Сонечко, де ти?.. Будь ласка, не скидай дзвінка… - благав голос якогось хлопця. –Вислухай ме… - Та пішов ти!.. – більше той «триклятий» «Самсунг» не озивався із темної схованки-кишені. Вона взяла курс на кіоск, щоб придбати банку-дві пива, переливши вміст яких у свою горлянку, зможе все забути, але на півдорозі до того задоволення вона наткнулася на щось тепле, волохате і чорне. Швидше за все ще «щось» було живою істотою, вірніше котом із великими зеленими очима. Тварина довірливо потерлася об її підкачані джинси і замурчала, неначе чогось просячи. - А тобі чого від мене треба?! Чому ви всі знаходите мене саме тоді, коли я не хочу нікого і нічого ні бачити, ні чути, ні відчувати… Йди собі, друже, своєю дорогою і не чіпай мене, а я не чіпатиму тебе… Згода? Кіт ще довірливіше поглянув їй у такі ж самі, як і у нього, зелені очі, що на мить виглянули з-під окулярів. - Ну, дурненький, чого ти до мене причепився? Га? Хіба не бачиш, що я не в настрої? А такою я буваю зовсім неконтрольованою і непередбачуваною? А я – небезпечна людина… - вона істерично посміхнулась, судорожно стиснувши кулаки. Отож, коли не хочеш проблем, - біжи собі десь погуляй без мене… - Дівчино, візьміть кота… - її плеча ледь торкнулась чиясь рука. Позаду неї стояв обірваний брудний чоловік із величезним рюкзаком за плечима і двома порожніми пляшками з-під пива у лівій руці. На вигляд йому було десь років із сорок, але його сірі очі якось по-дитячому бігали із сторони в сторону, весь час щось спостерігаючи, але це не були легковажні бігаючи вогники, у них було щось таке особливе, дивне і мудре, і це щось показувало, що за плечима цієї людини чималий життєвий досвід. Вона це розуміла, бо була, як кажуть, не простою смертною, їй було дано розуміти це як митцю, людині яка пише, отже бачить більше за інших. Тому одразу зрозуміла, що з такими, як він зустрічаються не щодня. Вона розуміла. А от інші випадкові і невипадкові перехожі бачили у цьому чоловікові лише «місцевого придурка», «алкоголіка», «бомжа», «шизіка», «отаково- го-о» (при цій назві зазвичай у чиємусь виску крутився вказівний палець), який, мабуть, і жив на Майдані, бо зустрічають його тут люди чи не щодня, проводжаючи колючими зневажливими посмішками і гидливими гримасами. - Візьміть його… він хороший…

93

- А що я з ним робитиму?! - Він так гарно муркає… - прошепотів «придурок». – І ніколи не зраджує. То дарма, що він чорний… Котик хороший… З ним добре жити. Я його дуже люблю. Візьміть котика… - А чому ви не візьмете його собі? - Я?! – завагався дивак. – Я… Йому не пощастило: він чотирнадцятий. - Чотирнадцятий?! – незрозуміла вона. - Розумієте, у мене є коти… Чорні коти… Багато чорних котів… - він явно косив під божевільного. – Тринадцять чорних котів… Я зібрав тринадцять чорних котів по вулицях Києва. – вона все більше дивувалась, розуміючи, що він не є таким ненормальним, як здається. – Зрозумійте, мені потрібно лише тринадцять котів, а цей бідолашний – чотирнадцятий… Я знайшов його позавчора отут на Майдані… Він дуже хороший, але чотирнадцятий… Чотирнадцятий! - А чому ви пропонуєте його саме мені? - не могла второпати дівчина. – Віддайте його комусь іншому… - Е ні… - покрутив головою незнайомець. – Не можу… Він не піде ні до кого іншого, крім мене або вас… Я не можу його взяти, бо він чотирнадцятий, а от ви… - Але чому саме я?! – їй стало якось моторошно. - Чому я?.. - Бо котик потрібен саме вам. – наполягав чоловік. – Тільки вам… - Мені?! Але для чого? - Ви ж поет? – відповів питанням на питання непосидючий на очі дивак. Під окулярами блиснула іскра переляку . Як цей незнайомець міг дізнатися, хто вона і чим займається? Стежив за мною? Неправдоподібно… Бачив десь раніше?! Але де? Ні не бачив… У мене, що на лобі написано, ніби я пишу? - У ваших очах викарбовано знак митця… - Митця? - Так, ви – митець, творець прекрасного, співець життя… У ваших очах справді є знак рідкісного дару… Вона пильно вдивлялася у біло-прозоре лице цього чоловіка, яке немовби сяяло, дзеркально відбиваючи таємні схованки його душі, без слів промовляючи до неї. Він деякий час також мовчав, не менш уважно розглядаючи її розпашіле лице. - Окулярам не приховати того знака: він світиться крізь скло… - дивак мовчки і загадково посміхнувся. – Божевільні і митці відчувають один одного…

94

- Але чому ви вирішили, що я пишу, а не, скажімо, малюю, танцюю, співаю чи граю? - У ваших руках немає ні мольберта, ні інструмента, ваша хода не є ходою танцюриста, а голову ви тримаєте не так, як співак… Тому я кажу: на вас знак письменника… Вона знизала плечима і кисло посміхнулась, її руки судорожно затремтіли, серце забилось, в голові немовби попливли тумани: - Це не знак: це – пекуче тавро, яке роз’їдає душу і серце, волає до тебе десь із середини твого існування, розриває на шматки, проситься на волю, з’їдає тебе, терзає вбиває!.. - закричала вона. Їй чомусь захотілось висповідатися бодай перед кимось, хто міг би її вислухати, і цим кимось виявився цей незнайомець, їй було зовсім байдуже, що інші вважають цього дивака придурком і бомжем. Чомусь вона вирішила відкритися саме йому, а не комусь іншому. – І найстрашніше те, що тебе вже ніхто на світі не розуміє, не хоче розуміти… - Це тому, що ви – не така, як вони, ви – не від цього світу… В тому, що вас не розуміють винні не ви, і не оточуючі… - А хто?! – перебила вона. - А ніхто… Людям просто не дано того, що маєте і знаєте ви… Вам же не дано бути однією з них… В її світлих очах, схованих під темними окулярами, з’явилися сліди вологи, але вона зціпила зуби і стиснула руки в кулаках, намагаючись приховати сльози : не могла терпіти, коли хтось помічав, що вона плаче і у неї тремтять руки. - Думаєте легко волочити на плечах цей тягар?! - вона рвучко смикнулася, щоб зняти з плечей чорний рюкзак, розщібнувши блискавку якого, почала діставати один за одним рукописи віршів і по-божевільному нервову розкидати їх по асфальту. Листки розліталися у різні боки, підлітали вгору і , описуючи півколо в повітрі, тонким біло-списаним шаром стелитися по землі під її ногами. – Оце усе добро безжально знущається наді мною! Манить злетіти високо в небо, даруючи легкі широкі крила, але разом з тим по-зрадницькому підступно накладає на ноги важчезні залізні пута, які приковують до землі і не дають піднятися до зір… - У кожного свій тягар. – спокійно та безпристрасно промовив мудрий «придурок». – І кожен мусить донести його до кінця. Тільки так можна виконати основну місію свого життя, облагородити своє існування, дійти до життєвої гармоній, про яку мріють усі, але мало кому вдається зрозуміти, у чому вона полягає… - він опустився на коліна і почав мовчки збирати розкидані під ногами вірші, трепетно і дбайливо беручи кожен папірець до рук, боячись, що один із цих неоціненних скарбів може украсти жартівливий вітер-пустунець, якому не дано зрозуміти їх ціну і

95

відрізнити від звичайних обгорток від цукерок, морозива та сухариків. – Я серцем малюю по каменю, // Я сонцем танцюю по льду… - прочитав «бомж» із піднятого листа. – Ось… Ви сама сказали те, що хотів висловити вам я, але не зміг дібрати потрібних слів. – Він підняв голову. – Тільки тоді ви злетите у небеса, коли здолаєте оцей камінь, коли розтопите оцей лід… - Невже ви думаєте, що це так легко? Що це взагалі можливо зробити? – протестувала дівчина. - А я нічого не думаю… Мислити дано вам… - він опустив очі, втупивши їх у сіру безодню асфальту. - А я – просто несу власний тягар, даний мені. – він заходився знімати з плечей свою величезну торбу. – Крім тринадцяти чорних котів, у мене є ще ось це… Погляньте… - його старезний рюкзак був туго набитий… поломаними, навіки зупиненими годинниками і битими дзеркалами. – Час – це ілюзія. Його не треба намагатися зупинити, треба самому перестати ганятися за ним… Причиною руйнації не є биті дзеркала, ми несправедливо звинувачуємо їх у тому, що не можна зупинити годинник… Але якщо не дивитись у дзеркало, з часом можна якось домовитись: він не любить нашого тіла, нищить його, але ніколи не дійде до такого святотатства, щоб чіпати безсмертну душу… - їй стало страшно: цей чоловік таки знає… Йому відомо те, відповідь на що, їй ще не міг дати ніхто… - Не пишіть для дзеркала, домовтесь з годинником… - А ви коли-небудь пробували писати? Ви написали за своє життя хоча б один вірш? - Ні… Ніколи… - він защебнув рюкзак. – Не писав… - Тоді вам невідомо, що це таке – творити… Ви не розумієте, як це віддавати себе у жертву іншим, коли вони не потребують твоєї жертви… - Ви помиляєтесь: їм потрібна ця жертва, але вони того не знають… Це немовби мама зварила борщ, а діти сказали, що не їстимуть його, бо він несмачний… Але хіба може мама приготувати несмачно? Хіба дітям не треба того борщу, щоб рости і набиратися сил? І хіба матері не боляче, коли її чада так вередують? Їй дуже боляче, вона чує від дітей дуже велику образу, але це ж не значить, що завтра вона не приготує сніданку… - дівчині здалося, що в його правому оці заблищала сльоза. – Мені добре відомо, що таке муки творчості… Я ніколи не писав віршів, але писав картини… Багато картин… Вона здивовано знизала плечима. - Колись я був художником, мої картини відпрацювали не одну виставку… Але одного разу моя майстерня згоріла… - тепер сльози стали ще помітнішими. – Розумієте, взяла і згоріла, нікого не спитавши… А, може, її намовив хтось із заздрісних конкурентів… Так, і митці ворогують між собою…

96

- Дивно… - співчутливо прошепотіла вона. – Я уже встигла переконатись, що більшість поетів, читає лише свої вірші, більшість художників захоплюється лише своїми картинами, більшість композиторів любить лише свою музику… Прикро, але це так… - їй стало так боляче і гірко на душі, неначе туди уже всоте наплювали. – І ви більше не пишете картин? - Ні… я вже написав своє… У мене тепер є лише одна, остання робота, яку я разом із мольбертом встиг винести із пожежі… Я нікому ще не показував її, але знаю, що вона – найкраща, всі інші навіть не покриють десяту частину її вартості… Це моя улюблена картина, бо саме у ній я зумів показати те, до чого так важко прокладав шлях усе своє життя… - А можна мені її побачити?.. - Ходімо зі мною, я тобі покажу її… Вони мовчки простували вулицями Києва, обминали перехожих, завертали за ріг не одного будинку, пробираючись у найтемніші нетрі міста, які вона б ніколи не потрапила сама, бо не підозрювала про їх існування… За ними мовчки біг чорний кіт. Посеред кімнати напівпідвальної квартири, немов святиня, стояв накритий шматом полотна мольберт... Художник, порушивши напівтемряву, запалив свічку (мабуть, бідолаха ще не знав, що людство винайшло електрику), її тінь побігла по стінах… - Ви готові поглянути на це? Їй стало страшно, вона боялася відкрити для себе те, що ховалось там, на мольберті. - Ні! – раптом закричала вона. – Я не хочу, я не можу, я не буду на це дивитись!.. - Я намалював істину… - прошепотів він. - Не треба… - благала вона. - Людина одвічно прагне істини… Проте не кожен знає, де її шукати… - А що таке – «істина»? - А ви погляньте… – їй захотілося піти, втекти не дивитись на те, що їй пропонують, але її ноги було прикуто до підлоги, вона не змогла повернутись до дверей, щоб попрямувати геть від цього дивака з його картиною. Полотно-оберег зісковзнуло, знітившись від владного наказу руки художника - і оголило той незвичайний шедевр. Вона мимоволі підняла очі – і побачила… Побачила те диво… На фоні світлих сіро-рожевих тонів, що переплітались, переходячи один в одного і змішуючись із чимось поза картиною, глибоко в’їдались у полотно, простір, свідомість темні клубки… То були тринадцять чорних котів, які накинулись на зіщуленого у центрі зображення також самого, але

97

чотирнадцятого чорного кота… Вони намагалися розірвати його, не бажаючи прийняти до себе… - Ось вона істина… - Істина … - прошепотіла вона. Чоловік раптом ще більше зблід, ніж до того, взявся руками за голову, затремтів і почав голосно й страшно реготати, по-божевільному трусячи головою. Їй здалося, що це верещать тринадцять чорних котів і виє беззахисний чотирнадцятий… «Чому вони не приймають його? – від цієї думки у неї розболілась голова. – Він же такий самий, як і вони… Точнісінько такий же…». Вона ще раз підняла очі на картину - і помітила те, чого не бачила до цього. В нижньому кутку полотна непомітно притулився напис: «Поети та божевільні завжди потрапляють до Раю… Час – ілюзія». Художник безперестанку сміявся. Її руки тремтіли. Картина кричала. Годинник на стіні зупинився. Велике дзеркало у кімнати зненацька задзвеніло і розбилось, мабуть, від того моторошного сміху, який нагадував нявчання кота. Художник сміявся… Все раптом закрутилось, в очах потемніло, в руках і ногах більше не стало сили. Вона захиталась – і упала. - Мя –у-у… - об її щоку лагідно терся чотирнадцятий чорний кіт. Вона розплющила очі. В кімнаті нікого не було. Свічка давно вже догоріла, але все одно було світло. На підлозі під мольбертом валявся шмат тканини, який до цього закривав його. Картина стояла на місці. - Мя-у-у… - знову обізвався кіт. Вона поглянула у вогники його зелених очей. Тварина довірливо потерлася об її ніс – і в ту мить дівчина все зрозуміла: вона побачила, що цей кіт не такий… у нього на грудях є біла пляма… Вона простувала через Майдан до входу в метро, проминувши кіоск з пивом. На оберемку, притуливши до грудей, несла чорного кота. Багато чого ще залишалось для неї таємницею, але вона знала, що їй дано, а тому нести цей тягар їй допоможе перо, яке так потрібне людям, хоча вони того ще не розуміють… Не варто сердитись на людей, треба бути поблажливішою до них. Бо не всіх наділено тим, що й тебе. Життя – не мультик, але не треба перетворювати його на фільм жахів, не треба бути агресивним і байдужим.

98

Їй тепер хотілося творити і любити, щоб її простили усі, кому вона нагрубила… Рука спокійно дістала із кишені мобільник – і ввімкнула його… Вона митець, але також і людина, а тому треба вчитися жити з людьми… Час – ілюзія … Треба нести у вічність великий, святий тягар чотирнадцятого…

ЯСЕНИ Ще з дитинства навіки врізається в людську пам'ять відчуття дотику прохолодної цілющої, споришевої роси. Те відчуття часто навідується у твої сповнені минулих спогадів сни, беручи трепетно та ніжно за вже дорослу грішну руку, щоб повести з собою у далеку, так давно звідану тобою, мандрівку – мандрівку у минуле життя, у давно пройдешні країни дитячих мрій. У кожної людини бувають періоди в житті, коли вона впадає у страшенну депресію, що сковує її до кісток, пронизує наскрізь душу і тіло, насилає у серце зневіру, опускає руки і змушує замкнутись у чотирьох стінах, стінах своєї кімнати, що переростають у непролазні стіни-хащі зболеної та зраненої душі… У такі моменти є лише один вихід-порятунок: втекти від цивілізації, від людей, яких зустрічаєш щодня і які нагонять на тебе цю депресію, і сховатися або у величезному натовпі безликого люду великого міста, або у самоті маленького закинутого села, де рідко кого зустрінеш на дорозі, влаштувати, як сказав наш відомий класик, таке собі «інтермеццо» - подорож . Виходжу з автобуса, зупинка якого знаходиться далеченько від самого села, і одразу, ставши на дорогу, роззуваюсь і ґибаю босоніж через ліси та поля до зарослого бур’янами старого закинутого двору із напіврозваленою ледь живою хатою, де колись жила моя покійна бабуся Марія (Царство їй небесне, добра була людина) і де я провела чималий шмат свого безтурботного дитинства, бігаючи м’якими килимами споришу та холоного подорожника. Завжди тут зустрічали мене старенькі привітні велети ясени, обереги цієї давно осиротілої оселі, нагадуючи усміхнену бабусю Марію із пучком солодких суниць у невеличких натруджених білих руках, що так приємно вміли гладити мою, тоді ще зовсім біляву, допитливу голівку, що неначе розпатланий сонях тягнулася до сонця, яке загадково стреміло між гіллям високих столітніх ясенів над бабусиною хатою…

99

Хата була стара як світ, а ясени ще древніші, проте не змінила б я тоді(тай, мабуть, і тепер) цієї милої сільської ідилії на всі хороми світу цього. Все тут дихало такою таємничою минувшиною, що мимоволі перехоплювало подих, і я починала мріяти про те, що обов’язково знайду якийсь величезний скарб на цьому подвір. Я вірила, я знала, що він десь тут є, не знаю де, але все-таки є, хай що там не кажуть старші. Може, на горищі, може в глибокому льоху, може у темній прохолодній коморі, може, десь під призьбою чи за обкладиною, може, в корінні ясенів чи ще десь в землі посеред класичного для українського села вишневого саду, чи ще десь… «Я знайду його!» – вирішила тоді я, але ні з ким не ділилася своїми намірами: з одного боку боялася, аби не засміяли, а з іншого – не хотілося, аби хтось із родичів знав мою таємницю і знайшов той скарб раніше. Тільки бабусі якось розповіла: не втрималась… - Аякже, скарб – є… - посміхнулась вона, і мені стало так хороше від тієї усмішки, немовби шукане вже знайдено, залишилось лише піти взяти його. І я карабкалась бабусі на коліна, щоб послухати якусь історію, а вона вміла так оповідати, що аж дух перехоплювало (вернула б ті часи, обов’язково усе б те записала, та де там тепер пригадати), і найцікавішим було те, що все розказане було чистісінькою правдою: бабуся Марія не вміла фантазувати, проте стільки надивилась і наслухалась за життя, що не одну книгу можна було б написати з її спогадів. - Бабусю, а чому нас називають Вітрашниками? Це ж не наше прізвище… Вітько насміхається: каже, нібито це від того, що ми ходимо по селі і на всіх витріщаємося… - Ні, люба Марисю, - тільки бабуся називала мене Марисею. – Не правду каже той ваш Вітько… Цим прізвиськом пишатися слід, воно перейшло нам у спадок. - Розкажіть! – благала я. - Добре, дитинко… - вона гладила мене по голівці: їй приємно було від того, що я розпитую. – У мого покійного прадіда, а твого прапрапрадіда, Гриця Полішвайка був он на тому полі, що за Ріжком (так називали ліс у нашій Андрушівці) , вітряк. Люди з нашого і довколишніх сіл з’їжджалися сюди молоти борошно для смачних білих паляниць. А дід Гриць слухав кожного, допомагав навіть і задарма… За те дуже любили його люди. Згодом дід захворів, і не міг сам тримати млина, а діти для того були ще малими… Лиха година прибила здоров’я: померла жінка, зоставивши на руках малих дітей (мій дід Степан був наймолодшим із них)… Не міг сам справитись з дітьми і господарством, а тому привів у хату молоду дружину. Харитина любила дітей, як рідних, доглядала їх, прала, годувала, шила мила, голубила, і вони горнулися до неї як до матері, проте у їх маленьких серцях навіки запеклася незагоєна рана, спричинена втратою їх рідної неньки… Дід Гриць продав вітряка рідному братові (не

100

хотів все-таки віддавати збудоване власними мозолями у чужі руки), але зі смертю братів прийшла і смерть млина: його було знесено, а поле зорано… І сліду не лишилося тепер від того крилатого будиночка, а наш рід і до сих пір поважно величають Вітрашниками. А у селі заведено так: мало хто знає чиє справжнє прізвище, яке записане у документах, проте кожен знайде тебе за народним, часто таким дотепним та чудернацьким, прізвиськом., котре, коли вже причепилося за ким, то вже навіки… Я зачудовано дивлюся на бабцю: цього я ще не знала, а от про покійних діда Степана та бабу Мотрю розповідалось багато цікавого. Степан Григорович Полішвайко був дуже мудрою віруючою людиною, співав у церковному хорі, любив майструвати меблі, оздоблюючи їх вишуканою різьбою по дереву ( ліжка, лави, рами та стільці його роботи хоч у досить ветхому вигляді, але все-таки збереглись і до цього часу) і викладав у сільській школі столярство. Мотря Микитівна Полішвайко була прекрасною кухаркою, навіть готувала на графській кухні (до цього часу в Андрушівці стоять руїни графського маєтку, а став біля них називають Панським) і доброю господинею, яка у всьому підтримувала Степана Григоровича вірно йдучи разом з ним по життєвому шляху. Разом вони виховали прекрасну дочку Ганну – мою покійну прабабусю, яка була єдиною довгожителькою у нашому роді: дев’яносто дві весни топтала ряст. І їй життя не завжди посміхалось: вона поховала одну із своїх дочок, сестричку бабусі Марії, ще немовлям, а чоловік Ілля відійшов у вічність, коли Марійці виповнилося чотири рочки. Прабабуся вже через роки розповідала, як наснився їй невдовзі після смерті Гилько (так його звали в селі) і заявив: «Дітьми, Ганно, ми поділилися…». Ганна Степанівна вийшла заміж вдруге, але шлюб із Семеном не був щасливим: він невдовзі залишив її, подавшись у прийми до іншої. Жила Ганна з Марійкою при своїх батьках: любила вже вона дуже рідну ретельно вибілену низеньку хату під соломою (при мені вона вже була під шифером) і висолязні постаті усміхнених ясенів. Весь свій вік працювали руки Полішвайків, ніколи не цураючись праці , та не любили хизуватися цим вони, а особливо не любив зайвої балаканини мудрий Степан Григорович.

- Я помила і наварила! - Оце грядки полола… Як же спина болить… - Ох і наробилася!

Точать ляси, «позлазившись» увечері «на вогник» молодиці. - А моя Мотря не пере й не варить… - відрубує дід. – Полягаємо з

нею на сонці – і відпочиваємо… - А як то… - А отак-то: візьме дрантя, виб’є об тин, виверне на другий бік – тай

носимо так…

101

- Чи правду кажеш, Степане? - А чого б то я брехав? – посміхається у вуса. - Мотре, правда?! – гукають бабу. - Та кого ви слухаєте…

«Ясени, ясени… ви приходите в сни, як дитинство моє босоноге…». Мене, маленьку цікаву дівчинку, завжди захоплювали ці старезні гіганти, стовбури яких зеленіли тоненьким покривом ледь жовтуватого моху. Я годинами могла непорушно стояти і , піднявши голову, дивитися у пишні крони дерев. У селі було стільки ясенів, що я дивувалася, чому його не назвали Ясенівкою, проте таких старих та товстих, як наші, не було мабуть ні в одному дворі. - Казав мій покійний дід Степан: «Ще як я без штанів ходив, взяв мій батько в одну руку заступ, а в іншу – мою долоню і повів за хату садити ясени…» - розповідала бабуся. - А було те років зо сто тому, відтоді маленькі прутики перетворилися на могутні розкішні дерева – гордість нашої величезної садиби… Нема вже давно діда, але у цих велетах живе якась, може, і невелика, але все-таки часточка його… Треба берегти ці дерева, бо вони бережуть нашу оселю… - Ото дошок буде! – якось я почула од сусіда, і з тих пір почала боятися за долю своїх улюбленців: щось зловісно-тривожне поселилось в моїй душі і вирішило як зіницю ока пильнувати ясенів, щоб ніхто й справді не надумав перетворити їх на дошки. - Бабусю Маню, - знову надокучала я. – А чому наше село назвали Андрушівкою, а не Ясенівкою? – я настільки любила бабусине село, що вважала його ріднішим, як своє місто. Адже більша частина мого дитинства проминула саме тут, «у бур’янах», як сказав би Шевченко. - Було це давно… - моя бабуся знала все на світі! - На місці нашої Андрушівки стояло село Кучугурівка, багате і гарне. Тут жили мирні працьовиті землероби та майстри. Може, ще й досі топтала б Кучугурівка ряст, якби не татарська орда, що зруйнувала село і вирізала всіх людей. Лише одному хлопцеві на ім’я Андрій вдалося врятуватись, сховавшись у навколишніх дрімучих лісах. Він згодом і відбудував поселення і став основоположником нового роду, який першим заселив покинуте згарище. До цього часу багато наших односільчан носять два найпоширеніших тут прізвища, які пішли від одного кореня – Швайка та Полішвайко, а куток під Ріжком, на якому стоїть наша хата ще й тепер називають Швайківкою. В хаті перед іконами горить свічка, освітлюючи лики Спаса із благословляючою десницею і Богоматері Троєручиці – вінчальних образів покійних діда Степана та баби Моті, трохи світла потрапляє на іншу стіну,

102

де висять два портрети: на першому – прапрадід з прапрабабою, на другому - прадід з прабабою. Із цієї четвірки залишилася тоді ще лише баба Ганна. Інших я не могла аж ніяк бачити живими, проте, здавалося мені, добре їх знаю; відкрию таємницю: малою я часто розмовляла з тими портретами. Я знала, що саме того вечора я нарешті знайду той скарб. Бабуся відіслала мене до комори за сметаною. Як же я любила прохолодне повітря комори! Кімната ця була найстарішою частиною хати, а тому, неначе магнітом тягнула мене до себе. Я взяла до рук гладущик зі сметаною і рушила до виходу з комори. - Не впусти кота! – кричала бабця Ганна. Та я вже того не чула: моє око впало на старезну, поточену шашелями шафу, що сором’язливо притулилася до стіни в кутку комори. Я обережно поставила сметану на підлогу (її потім все-таки через мою неуважність скуштував сірий кіт Мурко) і навшпиньки наблизилась до шафи, дверцята якої настільки сіли, що ледь піддалися моїм ще кволим рукам і зі скрипом, від якого посипалось порохно, відчинилась. На верхній полиці лежав мій скарб… Бабуся, не дочекавшись сметани, подалася розшукувати мене. Вона підійшла нечутно, і я трохи злякалася, почувши несподівано у себе за спиною її голос:

- Це належало твоєму прапрадіду: він ховав це для тебе… - Для мене? Але звідки він міг про мене знати… - А він сказав, що хтось з онуків це знайде: цим речам нема ціни…

У шафі лежала ветха Біблія, окремо ще Новий Заповіт, Псалтир, требник і старий камертон. Згодом я опанувала церковнослов’янську, щоб змогти читати оце добро. - А де дід це взяв? – дивувалася. - Раніше у нашому селі була дуже гарна дерев’яна церква… Радянська влада її закрила. Потім вона слугувала клубом (до речі, дівчина, яка першою затанцювала у ньому, все життя скаржилася на свої хворі ноги, і ніякі ліки й процедури не рятували її), а згодом і зерносховище. Батюшка, читці, паламарі, хористи, прихожани рятували тоді церковну утвар і переховували її. Дідові дістались оці книги. До цього часу береже наша родина той скарб, що пережив у старій хаті гоніння на церкву, і терори, голодомори, сталінізацію, Другу світову… Немає уже з нами ні баби Ганни, ні баби Марії… ніхто більше не живе у давно вже не білій, напіврозваленій глиняній хаті, ніхто вже не зустріне мене біля шляху, коли я приїду з міста, ніхто не погладить по голівці і не розкаже мені про діда Степана, бабу Мотрю; млин діда Грицька; Андрія із Кучугурівки; про колишню красу розібраного на цеглу панського двора; про те, як малий Степанко вишив мачусі Харитині рукав сорочки; як Мотря Микитівна пекла у панів хліб; як одна їх родичка помирала з голоду,

103

напхавши рот сміттям; як розкуркулювали Степана Полішвайка; як молодий партизан тікав через його подвір’я від погоні і попросив шматок хліба, аби не впасти з ніг; як іншим партизанам, що переховувались у нашій хаті повідривало пальці від необережного поводження з гранатою; про «гостини» німців у цій же світлиці; як баба Ганна носила на собі снаряди; як сусідка Мотря Мирониха ховалась од Німеччини на печі у баби з дідом; як один знайомий штунда марно намагався переманити діда Степана до секти і продати церковні книги, що у нього зберігаються; і про «святу» бабу Секлету, що на все село хвалилася про власні пости та поклони і щодня читала Десять заповідей; як п’яний бабусин вітчим вночі ловив відьму, котра щоночі їм корову доїла і дзвеніла попід вікна дійницею, в городі; як баба Ганна ганяла тітчиних женихів з-під вікон; як дядько вирішив одружитись до армії, а мати не дозволила, і наречена не дочекалася; як плакала баба Мотя, помираючи, через розлуку з улюбленою найменшою правнучкою, моєю мамою, якій вона варила у маленькій риночці молочну кашку; як, пригостивши вранці на Різдво правнуків, під вечір заснув вічним сном дід Степан … А мої прекрасні велети-ясени! Їх дух полетів до діда Степана… Моя рідна тітка майже за безцінь продала оту безцінну велич і красу на дошки сусідові… Господи Милосердний! Вона ж частину душі моєї відкраяла разом з тими деревами, до яких я уже не зможу прихилитися, щоб заспокоїти свою зболену душу… Мимоволі пригадується Лесин дядько Левко з дубом, якого наказував не рубати, бо те принесе багато лиха… А моя тітка Килина-Наталка не послухалась того заповіту, почала валитись хата, похилився тин подвір’я заросло бур’янами… Мої босі ноги доносять мене до покинутого двору… Очі за звичкою шукають сонця у кронах ясенів, але натикаються на саме лиш сонце… Ясени, ясени… де ви, де ви? Де моє дитинство, де моя бабуся, де мої ясени? Скільки ж людей відійшло на той світ… - Бабусю! - кричу, стоячи на воротах. – Чому ви не стрічаєте мене? Ви ще збираєте суниці? Та годі вже, мені вистачить… Розка – а – а- ажіть мені про діда Степана. – Мертва тиша, навіть луна не озивається. - Бабусенько, ходімо до лісу, назбираємо дров… Моя бабуся пішла без мене… Сама пішла за ліс, аж на цвинтар. Лягла там собі перепочити, вкрившись від палючого сонця землею і травою на ній… Я падаю в спориш на коліна, задихаючись від сонця й сліз. Моє чоло ледь торкається ще відносно свіжого ясенового пенька, на якому ще так недавно стояв сточотирнадцятилітній велетень, якого посадив ще мій прапрадід, гуляючи без штанів…

104

Ясени, ясени… Цікаво, а в Раю ростуть ясени? Додому я везу часточку душі своїх предків, яка озивається у мені суницями і ясеновим листом… Я – Вітрашничка!!! Божена Костромська, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

В МОЕЙ КНИГЕ ПАМЯТИ О ТЕБЕ НИ СЛОВА

Моя душа в душе… Моя любовь слушает мое желание идти вперед. - Я ни за что не променяю на нежелание быть свободной.

Зимние дни ограничены светом в комнате. Чувство вины возбуждает в сознании колокол.

В моей книге «памяти» о тебе ни слова. Я взглядом развожу мосты над Невой…

- Что еще надо, когда я с тобой?!

Лихорадочные движения нервного светлого взгляда. Попытки уйти от ответа, что, впрочем, и сделать надо… Бижутерия разбросана по всей комнате, Ограничились вопросами… - «ну там… - помните?!» Обращенье на ВЫ, как тогда, когда первый раз встретились! Так странно, что после близости упрекнуть осмелились… Забавно, что после грусти во взгляде впадина, И судорожно брошенное случайно «гадина»… В мемуарах напишут другие, но нашими фразами: безразличие, нежелание, ненависть – как причины отказов!

Non, je ne regrette rien – ( как пела Пиаф ),

только лишь неуверенно…

105

Я не вправе назвать ни один из дней жизни бременем! Что в росе упивается теплыми ливнями, грозами – Я не в силах назвать эти строки поэзией… прозою… Что придумано, создано, сделано – разрушено, изувечено – Я способна пронзить стрелою конечность вечера. Рифмоплетство, как способ проверит профнепригодность. Показать, или нет, лучше спрятать свою уязвимость… Одаренность, и скажем так… - немного таблеток Под названием Ветер, Дождь и, конечно, Лето! Так легко, от того, что тебя не найти спасателям: Глубоко, очень глубоко твое тело спрятано… Под завалами дней и мыслей, раскопки тщетны. Очень верно… А, может, хватит об этом, ладно?! – Мы ограничимся первой фразой: «А правда?.. – Правда ». « А хочешь сходить со мной?.. – Хочу!» - это точка. Я правда не знаю зачем, лучше ведь в одиночку… Напиши мне пять слов очень смелых и вольных, Очень страстных, таинственных, нежных, С оголенными нервами, с оголенными душами… Больно? Колени счесаны, волосы собраны – стрижены?! Все клейма поставлены, надписи сделаны – выжжены! Все рейтинги побоку, юбки в ящики, зеркала… И губы тонкие, слова сладкие – н а в р а л а! ( Хм, …) Все письма порваны непрочитанными до конца. Все лица узнаны, и плевать, что вдруг без лица… Ленивой поступью по пустынному, по краю! И что, что в возрасте семи лет умирают?! По острой паперти, да по шахматным клеткам - живо! Рассудок раненый не умеет кричать фальшиво! По коже пахнущей дымом, мылом и чем-то новым, Я не сумею вернуть ту нежность – еще знакомо… Шнурок на месте – совсем недавно так чист и светел! Запястья тонкие, просто был очень сильный ветер, И Солнце сделанное из серебра, на рисованном холсте. Что значит молодость, приснившаяся во сне?

106

Заметки, вырезки, что-то вроде фамильных почестей… Набраться б смелости и сказать бы все то, что хочется. Несмелым почерком. Разобрать – удостоить важности. Зачем меняться и зачем страдать, ведь и так не вяжется?! Переплетами ярко красными, мыслями – как одно! Достучаться бы до того, кому не все равно. Мечтаю изредка… Мне бы просто замедлить ход… И нервно вздрагиваю при выстреле в небо, в лоб… Асфальта устойчивость с зеркальностью мнимых подошв – Сумел ли бы кто-то уйти бесследно, пройти как дрожь?! Фатальности чисел – не верю границам, а лишь рубежам, Полями пшеницы мечтаю разлиться свободой лишь там! И зеленью глаз, запредельностью севера кричу до небес, Что мне мало времени, что я не уверена, что ты еще здесь… В безлиственной осени больше фантазии месту, среде – Мы б сами придумали, мы б разукрасили все и везде! Лишь солнце не светит, не греет, и знаешь, совсем не печет. Оно себе просто, из крана водою в ладони течет! Шифровкою цифр в телефонном блокноте твои имена. Мне на расстоянии любовь с приговором таким – «У м е р л а». А формула найдена, и не важно, что так нельзя: - Влюбиться, а после просто, влюбить в себя! Заставить забыть, что значит дышать не в моем присутствии. А дальше – сбежать, оставив на память листок с инструкцией: «Люби меня всю, люби до конца Мой профиль, улыбку, черты лица! Я в воздухе, я частица Б. К. Мой индекс - моя рука!»

посвящается Марине Цветаевой…

Я Ваше отражение-продолжение… Бунтарским духом, силой слова – в полный рост, Присутствует, как память возрождением: «И зелень глаз моих, и нежный голос, и золото волос»!

107

Я Ваше повторение-творение… Сражаюсь, как и Вы – «за правду да и нет»! Иду за зовом сердца – повелением К погибели…- И что, что 20 лет?! К Вам обращаюсь сквозь года-столетия… Укрыто временем – я с Вами говорю. Нам напророчили любви не долголетие – И пусть. Я Вашей строчкой догорю! Смущаюсь от потери неизбежности, Стыдливо умиляюсь в Вашу честь. Пропитана до боли Вашей нежностью, Несу несмело Вашей мысли весть!..

Аліна Кривенець, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ Життя складне, Стежки тернисті, Про це писали в різний час Та зараз жити може й гірше Ніж сотні літ тому назад. Окремі люди-різні долі. Одні прості, другі складні, Це - наче приклад у житті… Ми мов би робимо малюнок, На ньому все що на житті, Там і гіркі моменти й туга, А є й полегкість в полотні. Бо кожен майстер в своїй долі, Він хоче кращого собі, Та це нелегко-знає кожен, Творити щастя у житті.

ПАМ’ЯТІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА З дитинства прагнув до висот, Навчавсь художньому мистецтву,

108

Але покликання знайшов В важливім для усіх письменстві. Почав вірші писать з дитинства, Таємно, у кущах писав, Бо пан не розумів таланту Й ніколи волі не давав. Не дарував Тарасу волі Та все ж, хлоп’я на самоті Писало віршики про волю, Й недолю земляків своїх. Юнак Тарас страждав з народом, Вірші проймав сумний мотив, Що Україна у неволі! І тяжко стогне люд в ярмі! І ось уперше на Вкраїні Лунають заклики гучні: «До заколоту, боротьби, До дій рішучих ради волі, Не здасться Україна й годі!...» Ось так сказав борець за волю Й життя продовжмв в засланні... Був час тяжкий на чужені, Ні слова рідного, ні пісні, А ні рідненької душі, Усе чуже, усе злодійське, Та й світ немилий був тоді! Із забороною писати, Прожив він довгії роки, Та все ж поет не зупинився, Писать продовжив він вірші. Ми вдячні йому за опіку, За батьківську міцну любов, За всі страждання пережиті, Вклоняємось йому ми знов.

109

Наталія Кушик, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!!!

Костогриз Василь Іванович безмежно обожнював здоровий спосіб життя. Кожної погожої зимової днини він вискакував на вулицю в сімейних трусах з картатого полотна і з веселим зойком, криком й гельготінням, пронизаним нотками задоволеного усміху будив ще дрімаючих у кільканадцятому сні жителів васильківської багатоповерхівки. Злидота Михайло Петрович, що многорічно селився на третьому поверсі облупленого із обсипаною плиткою будинка – очевидця поморжівських діянь Василя Івановича, буквально щохвилинно, щогодинно, а то й щосекундно цілився в оздоровника усякою гидотою. Та ба! Не попадав ні разу, адже оперативно завчені рухи Костогриза на заняттях з тхеквандо, вчасно переносили його з місця на місце і в нього ніяк не могли влучити ні тухлі яйця й гнилі яблука «антоновки», ні поломані табуретки і ще цілісні тарілки, ні сусідська супутникова тарілка й центрифуга з пральної машинки Харпак тьоті Асі, ані телевізор «Весна» заводської збірки із периметральною конструкцією.

Отже, Костогриз Василь Іванович вів лише здоровий спосіб життя і тільки-но починав загартовувати снігом свій приплющений, покоцюблений і побитий віспою горбатий ніс, як той спочатку рожевів, потім бліднув, а коли вже починав синіти червоний колір світлофору свідомості відпроваджував цього безкомплексного чоловічка додому. Костогриз швидко залітав у смердючий від запаху гнилої капусти Капарник Валентини Василівни під’їзд, при цьому мешканці житлового, вдячно зітхнувши, продовжували спати, і відразу ж розпочинав прати кошлаті вовняні шкарпетки, які за час перебування на вулиці набули ароматного сміттєпровідного запаху. А потім вивішував їх у сушці, і чомусь одні сизокрилі голуби підтримували сумним воркуванням улюблену фразу Василя Івановича: «В здоровому тілі – здоровий дух!»

ЛЯЛЬКАРНЯ

Падав дощ... На вулиці було похмуро й не весело. Ганнуся йшла слизьким тротуаром, обминаючи наплакані калюжі. Її рожеві полотняні черевички зовсім промокли. Звичайно, що вони розлізуться і потім їх можна буде викинути в сміттєпровід. Міцне «Чернігівське» пиво пінилось в пляшці. Ганнуся жадібно підносила пляшку до рота, жадібно ковтала роздуту, немов будівельна скловата, піну – пиво текло по її підборіддю на світлий, недбало настовбурчений комір

110

осінньої плащівки. Ганнусі було байдуже... Незадоволені погляди двох старих пенсіонерок, що визирали, мов гібридні ніжки блідих поганок з-під ще допотопної розчепірки, насмішкувате хихикання охоронця більш схожої на бюро ритуальних послуг агенції нерухомості, закочені вище неба баньки обнюханого до зелених вогників токсикомана, здавалося, були закономірними реакціями жителів ще одного київського будня. «Ось тобі й маєш... Пляшка вже порожня, - обурено зазирала Ганнуся в горлянку «Чернігівського». – Ну, тоді досить... Досить..» Пляшка перелетіла через швидкісне шосе і розбилася за кілька метрів від входу до сільгоспринку «Сіріус». «Ти пасматрі какая нєваспітаная. Какоє нєвєжиство. Тєбя папа-мама нє учілі. Нахалка... Нєваспітаная... Папа-мама... Нєвєжиство», - пронеслося далеке відлуння симфонічного голосу завзятої до роботи прибиральниці. А Ганнусі було байдуже... Падав дощ і разом з ним перед поглядом дівчини, неначе падали стіни дорогущих кафетеріїв і ресторанів, барів і обцяцькованих забігайлівок, «батерфляїв» і «мегамаркетів», тих лишніх і цілком не потрібних , складених із гігантських сірникових коробок, бетонних забудов... «Фу! Який непотріб, а десь там „вітер у полі гуляє – ромашки гойдає» – символічно випливла назовні картина сільського пейзажу. Ганнусі так хотілося додому... «Дитинство» – вимальована блакитними буквами вивіска здоровенного іграшкового магазину привернула увагу замріяної дівчини. «А чому б і ні? Помандрувати у казку, в минуле, зрештою...» Автоматичні двері стукнули за спиною Ганнусі. Ще кілька кроків і етажерки пухнатого і волохатого місива заберуть її у свої чарівні лабети. Першою кинулася в очі вішалка, що крутилася як карусель літнього гідропарку. На ній висіли мавпи, кролі, гадюки, крокодил, зачеплений чомусь за хвіст, ведмеді, гіпопотами, слоненята й поросята, черепахи і собаки із висолопленими язиками, коти, які муркотіли, коли почухати їм м`який животик, папуги та інші пернаті, заплямований ймовірно, що жовтою гірчицею удав... «Звіринець! – закрутилося на думці в Ганнусі, - але як тепло і приємно!» Грізний сірий вовк позирав із найвищої полиці на карусель. Він був дуже товстим – тому й посадили його туди одного. Брови, з часів брежнєвських баталій, заступили більшу половину вовчої морди. Полиця ж вигнулася дугою і від того, що вовк сперся на неї тяжкою із затупленими кігтями лапою могла б запросто відвалитися. Навіть сміхотливий регіт рудого механічного клоуна деренчав вже не так і сміхотливо, як почулося відразу. Клоун сидів по сусідству і прекрасно усвідомлював, що, коли вовк проламає полицю, то прокататися на веселій каруселі внизу вони полетять разом. Настрій Ганнусі тимчасово поліпшився... Чим більше кроків вперед вона робила, тим цікавішим ставав для неї дитячий світ лялькарні.

111

«Яка гарна «Барбі». Я ніколи в житті не тримала навіть в руках такої красивої іграшки!” – від захоплення неперевершеною іноземною лялькою промовила Ганнуся. І справді «Барбі» знала, що нею захоплювалися абсолютно всі відвідувачі «Дитинства». Величезні блакитні очі її із чорними, немов перський шовк, накладними повіками зазирали прямісінько в душу кожного. Лише прозора поліетиленова плівочка, перев`язаної святковою стрічкою коробки, відгороджувала ляльку від бажаючих доторкнутись до її білих, кольору збитих вершків, кучерів. «Гарна, проте занадто самозакохана! Я її не купила б навіть, коли мала гроші...» – розчаровано зітхнула дівчина. Ось зір її зупинився на миловидому, із пухкенькими щічками, левові. Лев сидів під високою штучною пальмою і лагідно приголублювався до плямистої гепардихи, що покірно лежала ліворуч. Зір зупинився не на довго... Навколо було стільки всякої всіляччини. Хоча траплявся й непотріб, такий собі антибальзам дитячих мізок. В кутку біля самого входу в магазин знаходився ящик потворних «axel-frogiв», перемішаних з пістолями та масками «піратів Карибського моря». Якийсь хлопчик вимогливо шарпав матусю за спідницю, щоб та не замислюючись, якнайшвидше придбала йому або жабу, або меча з поясом в подарунок від бандита Блейка. Жінка помітно, що любила свого лизунчика і намагалася виконати всі його забаганки...Але Ганнусі все було байдуже... Вона так хотіла притулитися знову до сильного батьківського плеча. Вона так чекала мудрої бабусиної і щирої дідусевої поради. Їй так не вистачало ніжних материнських обіймів і заспокійливих, ліпших від будь – якого «Корвалолу», материнських слів. «Дєвушка! Што же ви дєлаєтє? Рукамі нє трогать! Расплатітєсь і хоть в душ с нім хадітє!» – вигукнула товста продавщиця біля касового апарату... Ганнуся ж міцно обійняла миловидого лева під пальмою і приголубилася до його патлатої гриви замість гепардихи. Ганнусі так хотілося додому, а по її далеко не пухкеньких щічках котилася кришталева сльоза...

СТУДЕНТСЬКЕ

(гуртожитсько-університетське) Із циклу „Останні зимові морози”

«Отож-бо! Доброго ранку вам, рожеві шпалери моєї опочивальні!» За вікном все ще сніги, сніги і морози; хочеться тепла („Доторкнися до теплої батареї!” – глаголять шпалери і рожево посміхаються.) Самотній піхотинець розпалює цигарку і відфільтровані морозом висушені тютюни б`ють у груди. «Ех! Мороз і вітер... Філософія», – гортає листя газети на тротуарі широкоплечий клен. Сьогодні потрібно подумати про вічне, як таке... Зубочистка відкриває двері у зовнішність: сьогоденність, смажена

112

картопельність на коридорах, вічність. А, що ж тут вічного у цьому сьогоденні? Хіба, що цей щоденний запах смаженої картоплі і шелест широколисту на тротуарі. Отож-бо, коли невгамовні філологині у гуртожитку ІФ починають тиснути на мозок і мороз заноситься вітром через щілини вікон у просмажені коридори, коменда грається ключами у в’язаній товстов’язною в`язкою шапці з понтпоном від швидкоприпливності вічності, а радіо «Шансон» лунає від прокинутого сусідства, найліпше покапустніш загорнутись у ковдру і продовжити свій «добрий ранок». Проте, не той сьогодні день, щоб навіки зануритись у вічність. Так вважав і безпосередній літр.творець першого курсу Назар Вчаркозубець. Скільки ж-бо того життя, щоб даремно марнувати його, мислячи, що «Життя дається лиш раз!» «Сьогодні слід попригодувати літр.творчо», – говорив до рожевих шпалер Вчаркозубець, які й досі рожево посміхалися. Зашнурувавши якнайтісніше свої берцівки, він вичкурнув на вулицю при найслушнішій нагоді. Червоновуха філологиня Дарина ледь чвалала від зупинки Парку Рилєєва із тяженною передачею. «Назарко, допоможи», – прохала у Вчаркозубця також літр.творча діяльниця. «Нічого, впораєшся – я поспішаю!» – захрустів морозяний вітер на вухах Дарини. «Постривай, лишень! Ти ще прийдеш до мене по конспекти!» Але Вчаркозубець був у цей момент вже на Лебединій, відповідно доленосні слова ним розчуті не були. «Ого, яка краля! Це ж моя друга половина», – говорили водночас половина носа, одне око і кутик уст, спостерігаючи за дівчиною в дорогій лискучій шубці, що проїжджала поруч у протилежному напрямку. «Ех! Жаль, що проїхала…Так і циклопом залишитись не довго!» Вибравшись із підземелля, Назарко звернув увагу на літр.творчий напис неподалік від пл.. Левка (ПОЭТЫ. СХОДКА СЕГОДНЯ В КРАСНОМ). Вчаркозубець спочатку вагався, та, згадавши про вічність, впевнено покрокував за вказівниками. Добряче гепнувшись на зльодовілих сходах, він дізнався, що рухатись слід до аудиторії 155 і пошкутильгав саме туди. Університетські двері з чорношкіряною поверхнею насамперед насторожили Назарка ( занадто урочисто і щось зовсім не пахне літр.творчістю). «Але ні! Назад вороття немає», – залискотів слизький лід на сходах і Вчаркозубець одностайно вирішив завітати. «Р-р-р-ри-ри-ип-ип» і з десяток залитих світлом людей поглянули на новоприбулого. Якась велика кучерява голова запитала: ...»А вы не видили там эротических марксисток?»... «Кого, що?» - не втямивши, промимрив літр.творчий, але його ніхто не розчув. У незачинених Назарком дверях стояли дві відвухоніжні брюнетки на перший зверт привабливі, а на другий – г-м – сумнівно. Шкіра на їхніх обличчях була чітко відполірована паливом, очі пусткували «еросами», а волосся – обвітрене київською кільцевою

113

дорогою. Хоча, одяг і дійсно символізував марксистську добу (червонно-сіра гамма і часутогова біжутерія) «Усі присутні! Всідаєммсь!» – загомоніла голова і всі всілися: хто куди-як (вибір різноманітнійший – підлога, стіл, два стільці і низенька антреСОЛЯ). Марксистки віддразу ж осідлали останню. Вчаркозубець, заничившись у глухому куточку, нарешті спромігся розгледіти той діапазон приміщення, в яке він потрапив. В руках не далеко віддаленого растамана свистіла флейта, дві гітари сперлися одна на іншу під столом, поряд – кілька ящиків пива. Аудиторія шуміла на вповну, не зважаючи на те, що народу було зовсім мало. Коли розкоркувалось е-нн-е число пляшок вина, Вчаркозубець став повністю певним, що прийшов у літр.творче середовище. «Начнемссс!» І полилася поезія, немов річка, рІчище вина й пива. Шансу відкрити «сходку пойэтов» не прогавили марксистки. Вони ритмічно перемістилися до лекторської трибуни і прочитали заголовіння свого твору – «Судьба трансвестита». Ввійшовши в роль традиційних публічних актрисок, вони простягали руки до стелі, доторкалися усіх опуклих поверхонь, засмоктували своїм еротичним лексиконом і так бракуючий кисень у кімнаті. Назаркові вподобалась ця вистава ще дужче, коли до нього по колу дійшло літр.творче натхнення. Вино було дешевеньке, але ж дурняком ніхто ніколи не знехтує. «Сходити б цим дівчаткам до логопеда», - промайнула думка у Вчаркозубця, коли він вкотре прислухався до неабиякого повороту словесності марксисток: «Траншвиштит, шженшчина, шделали...» Натхнення навпротязі довготривалості перебувало в літр.творчих долонях і прибулець врешті зрозумів надмірну його порожність... Свистіла флейта, забринькали гітари, у навкіллі заходило пиво, зашкірилися сухорляві марксистки, через вікно полетіли пляшкоподібні музи, віником, закутаним у старі університетські підштаньки, мила підлогу баба Саня, новітніші й новітніші шедеври лунали від трибуни («Пам`ятник дівчинці Валеріаніді, яка, провчившись 3 роки у Брагологічному, змінила орієнтацію на Пивотехнічний завод», «Атракційон на воді у цирку ім.. Скопеновича», «Уводини в літр.пізнавство», «Розбій на парі введение языковедения», «Судьба трансвеcтита 2» тощо ) Проте, з часом зацікавлення до монопочутості та різновідбувайності набридло Назаркові і він, галантно попрощавшись, загріб із собою кілька пляшок пива та вирушив на розміркування вічності до вестибюлярних хором. Характерною особливістю Вчаркозубця було те, що він вчасно умів загрібатися. Адже, нові його знайомі на поточне розміркування попрямували в достачу ізольоване приміщення зі спецами-правоохоронцями. Шумливо-гучне розбиття натхнення привернуло їхнє зацікавлення.

114

Весела баба Саня наслинювала пальці і перераховувала валюту із намальованими зеленими обличчями, отриману за зберігання літр.творчої таємниці про сходини. На цій же території, метрів за п`ять ліворуч від прибиральниці стояв літр.творець Назарко. Поблискуючи і побулькуючи загарбаною тарою, він все ж таки думав про вічне: «Життя дається лиш раз!»

ТІНЬОВА ПОЛІТИКА Якби ми познімали маски, Мабуть, здавалися б людьми. В тенета хитрості і ласки Ми пробиваємось грудьми. На карнавалах буднів й свята Ми граємо постійну роль. Такі собі світлиць дитята: Хтось – блазень є, а хтось – король! Заплутались в смішних костюмах І на носах позлазив грим. В солодких звабливих парфумах Літає ангел й чорт за ним. От, тільки щось не сяє щастя На порцелянах і парчі. Блискучі маски – тільки маски Удень в нас сяють і вночі.

* * *

Так у голову вдарила оптика, а швидше гарячий абсент, обпікши ображений шлунок. Ти брів тротуаром, ліпивши в думках пластилін, не знаючи ще про мій трунок. Ти брів уже зовсім худий, бо в чорному одязі ніч горбатіла і худіла, а я на дорозі до пекла, звісная річ, тебе ще бажала й хотіла. Нехай в акварелях- до дна-

115

я в пустці тебе малювала, та то була просто лиш тінь- відірвана тінь миготінь- а я твій праоблік чекала. Я вчулася у життя й почула, шепоче змія мені порадливі звуки. Ті звуки, гострі й стрункі, розлізлися в темній імлі – розлізлися, ніби гадюки. Ти брів, проминаючи сад, минулих палких міріад й вишневих палаючих згуб – а я вже удома тоді, давно помолившись зорі, помаду всю витерла з губ…

Зимові метаморфози Мандрує зимою осінь Сполохана ніби лис І сонцем лишається досі Згущенно - молочний ірис Палітрою пахнуть двері В які заходить вона І в погляді рветься й досі Чарівно-молочна струна Пронизує піднебесся Котельні паруючий хвіст І осені многоголосся Піднялось на повен зріст Світильники світяться медом Відсотків на п`ятдесят Калюжі покриті пледом Сонливих зимових дитят Намиста янтарна низка Повисла бадиллям вгорі Й лукава метеористка Голубить проміння зорі… Це нині скидає осінь Зимовий мандрівний піджак І як не погасла й досі Зимі не дізнатись ніяк

116

ЧОТИРИ ДІВЧИНИ – ЧОТИРИ ПОРИ РОКУ

1. Дівчина – осінь Вона пахне яблуками. В її рудому волоссі – Вітки пізньої малини. Дроти іржаві Рвуть її колготки. Полиском людини Пожежозгореної В жовтизні трамвая Вона горить у скельцях – пішоходах. Подих її неймовірно Пронизаний димом Паленого бадилля на городах. Багатість урожаю Висить на окрасах Її вух тендітних і зніжених, А в поведінці її Відлунюється гук Років дитячих й зманіжених.

2. Дівчина – зима

Колядує й щедрує Грипом царівна катково зльодована. Від підвищення цін У сільпо Вона здивовано не здивована У сільпо вона купує Найдешевше Й найнездобніше печиво, А потім довго жує його, Вифілософствуючи комусь Абсолютно незацікавленому своє філософське проречиво… І допоки на сніжистому фоні Сходить червоне сонце Японського ресторану, Вона, запершись у власному Універсальному універСАМІ, Переглядає телевізійну програму.

117

3.Дівчина – весна Вона бачить тільки Найрозтлумаченіші й найзабарвленіші Весняні зкольоровані сни, Де повертаються з ірію Банкіри й політики І плавають гримучі змії Зачарованої Десни. На березнево – котячих її нігтях Куйовдиться щойно зійшовший, Використаний у першому алкогольному виробництві, хміль, І ще не вихлептаний хлепіт тієї алкогольної умісткості, як вона вже шукає чоловічих зваб навкільних навкіль. Вона одягає Міні – шизофренічні спідниці І черевики на шпильках зі шкірозамінника І, спокусивши осліплий погляд долі, Катається на чорному джипові Квітучого олігарха племінника.

4.Дівчина – літо Її щоки – недостиглі помаранчі. У вишневому соку Вишневіють її губи. Вона кохається у спеці Й медово – липовій вологості, Що несуть їй водопровідні труби. Вона читає глянцеві журнали На вміру зацивілізованому пляжі В автономізованому купальнику. Її тіло зовсім не засмагає У рожево – персикових огортках – Пожертвах настійливому шанувальнику. За окулярами її прихована парасолена – розчепірка – невтішна незгода. Єдиний солодкий смак Вона цілує на фруктовому морозиві, А хвилює її лиш завтрішня погода.

118

* * *

У груди б`є голодний голий грудень. Гілляки голі лащаться в повітрі. Вечірній Київ – голодранець будень - Голосить гомін в зголоднілім вітрі. Гадає згадками прискіплива ворона - Горланить крякотом в гортанях пішоходів Вечірній Київ – горобині грона - В глухих гудках зачинених заводів. Зима голодна... грудень недопивший Загірклий зазелений м`ятний чай Гримить в метро, погруддям прикотивший, У б`юсті Сталіна розбитому відчай. Гербери гинуть... Грузять горлорізи Гиржаву осінь губленням гайок Вечірній Київ груднем стоголосить У грудях незагострених голок...

* * *

Сильно газованою мінералкою, б`ючи в твій горбатий ніс, щастя торкається твоєї кишені. Воно, безглуздо й безкомпромісно, Наповнює по вінця капелюх твого серця І шукає найвразливішої твоєї мішені… Дитячою іскристою грою Воно, немов туалетний папір. огортає хелловінську мумію бинтами, а потім, не допивши 4-ьох сот калорійне пиво, усім індійським танцям наперекір, втікає з твоїми роками. Ні старе грамофонне радіо, ні блаженний голос церковного старця, ні божественний блиск ялинкової прикраси, ні смачне святкування огидного дня народження не повернуть його до трухлявого кафе твоєї давньої засорокалітньої біомаси.

119

* * *

Молилася снігу… В зіниці мої він з холодних небес зазирав. Свою крижану, вічно втомлену, Вбогую душу В сніжинках ховав і свій сором У них обіймав. Вони ж у мереживі білих найтонших вуалей Втрачали невинність в моїй безпорадній руці Молилася снігу… Зимового місяця ангел губив його пір`ям в туманних висот молоці. Й, ридаючи щастям облізлих Прожили стих крилець святих, Дарунок всевишній підніс Для земних нерозумних простих О, ніжне створіння, волосся торкається Й вух Молилася снігу… Летів же на мене лиш пух Веселкою сяяв у фарах столичних машин, А я все дивилась у жар ліхтаревих вершин…

ДІДУСЕВІ Нездужаєте…тяжко так це знати… Не та пора, не ті уже роки. Пройшло життя, а сум веде згадати Найперший дотик рідної руки. Так душать сльози – хочуть задушити: Для Вас я все, мені – Ви цілий світ Чому ж назавжди легко розлучити? Онука плаче й плаче її дід В зів`ялім листі тоне моя осінь Від неї ключ загублений на дні Останніх слів забуть неможу досі Тих, що в дорогу Ви дали мені Коли побачимось… вечірній холод знає

120

І зір чужих незлічене число Пройшло життя… мене оце вбиває Мене ж із Вами наче й не було.

ХОЛОДНЕ СОНЦЕ

Холодне сонце. Умирає літо В багрянні зеленіючий фінал Закінчилось! Жаліти, взагалі-то, По що й по кого мертвий ідеал! Сміття розсипалось на польовій дорозі Спіткнутись… Зупинитись і піти Піти і йти! Стоять лиш на порозі, Де вічність перший крок до самоти Холодне сонце і осіння осінь Похмурий дощ і вітер дощовий Хмільні смеркання загубились в просі Сльоза – солодка й місяць неживий! Вікно очей дивитися не хоче, Бо серце тужить: мить болить щомить Дорога розминеться й зарегоче Холодне сонце… Сон останній спить…

КУРЙОЗИ В АПТЕЦІ

- Дайте мнє, пожалуйста, шось од живота. - Окрім „Піколаксу” більш нічо нема. - А в моєї жінки чешеться язик! - Ін`єктуй магнезію, як почуєш крик. - У моєї тещі голова не те! - Сім тетрациклінів й діло це просте. - Неслухняні діти: б`ються, верещать... - На, тобі ось спирту. Вип`єш й замовчать - Сваряться на мене, що багато п`ю - Ти кажи їм коротко: „ Зараз всіх уб`ю!” - Ох, який больний я. Все мене болить! - Не ходи сюди ти й будеш довго жить!

ЗУПИНКА НЕБО

Там, де народжуються ранки, Де кане синь на всеокіл

121

Блакитний простір обез рамки Безмежно входить в суходіл. Де хмаросиззя клубочиться, Легке, пронизане навкіс. Коса дощу переплететься із вітру невагомих кіс. Там, де розтане тихий вечір, Мов пустка пусток, тиша тиш, Прозорий шовк впаде на плечі Тебе обійме, мовби... лиш Туди, де линуть, линуть думи, Небесно-крилі солов’ї, Цілує душу небо... небо І очі втомлені твої

ДРУЗІ

Не просто все... Ох, як не просто, А просто, звісно, не бува. Відносно, друзі ми, відносно... Ніяк не вибрешу слова Нам місяць сріблом сипле стежку, А ми бредемо по воді: У мене мокрі черевики, А ти роззулась - ще тоді... Яка ж хороша ти актриса, Новий театр – молодець! У першому ряду завжди я Не дочекаюся кінець. Багато світла в цьому залі, На сцені ж темінь-темрявінь. Зі сцени хутко щось волає Чиясь бридка тремтяча тінь. Я простягаю тіні руку – По стежці срібній, ну ж бо, йти То , на ж бо, мокрі черевики: Не хочеш, може, одягти?! Ох, як не просто, як не просто У них чвалати. Ох, повір! Щоб насміхалося, відносно, Якесь безглузде стадо зір. Та це таке: ти не хвилюйся -

122

Аплодисменти нам на двох! Ми ж із тобою, звісно, друзі Так забажав, мабуть, сам Бог...

* * * Сніги... Рипуча полевиця Іскріє чоботом доріг На підвіконні моїх втіх Шукає іскрочку синиця Сніги... Сніги... Звабливо – збудлива зима Пружливі ноги білі стегна Така закличливо – непевна Антибіотики прийма Сніги... Сніги... Гучливі напівсонні Кружляють ґави угорі Висповідаються зорі Шукають втіх на підвіконні Сніги... Сніги... Навколоверть білкозбиття Морквиноносий сніговик Язик рожевий льодовик Зимово – звабливе життя Сніги... ЦИВІЛІЗАЦІЯ В СЕЛІ Лоскоче небо яблунева тиша Зима без снігу. Втомлена земля Повільно в тишу дихає Всевишній І тиша прокидається здаля. Вмикається селянський мікрофон. Співає перший український півень І спів гучний розноситься здаля Посеред хат селянських і бухівень. Попід парканами у в’ялій кропиві

123

Лежить обгортка снікерса чи твікса. Десь за колгоспом півень ще один Свій голос комбайнує для ремікса. Ось із пакетом кави нескафе В сільраду поспіша старенька баба. За пляшкою нємірофу в кафе Іще зачинене вдирається нахаба. По трасі мчить сільський велосипед Хиткі й рипучі крутяться педалі. Колишній голова новий мопед Здає в ПРОМТОВ, розклавши на деталі. У валянках безсніжної зими Вичовгують багно старі діди. Підвода з хмизом в`їхала в село І на багні кобилячі сліди. Щасливі й втомлені додому йдуть дівчатка Додому бо субота була вчора. Збирають миші знайдені зернятка Нема зими. Розвалена комора. Не тиха стала яблунева тиша. Свій самовигін здійснює горілка. Селянський телевізор і Всевишній. Лоскоче небо тюнерна тарілка.

* * * Дніпро синіє в божевіллі - Ми лиш друзі; Нема кохання, а вогні горять Несправжній місяць: у твої долоні Читає вечір й почуття летять. Почули ми… навіки заспівали «вона одна й сидітиме сама» Творець вона, а ти лиш рівний Кислому лимону – Ти пароплав, що лиш пливе З всіма Дим сигарет скурив мої легені Не буду падати я в Хворе небо! Побите скло…від нього повні Жмені

124

Черствого щастя… Попрощатись треба Не можу! Виколіть ці очі І в осінь я дивитися не буду Трамвайна колія…метро… Столичні ночі Не хочу сонця і тебе я не забуду Зустріну ранок – подушки Не спали Німий дзвінок – безмовні Привітання Дві мрії дзеркало Вчорашнє цілували Графіт – папір і втрачене Кохання…

ЯК Я ЛЮБЛЮ

Як я люблю, дідусю, Ваші завзяті руки роботящі – усе життя вони трудились, робили лиш діла найкращі. Як я люблю, дідусю, Ваші ласкаві щирі добрі очі – весела усмішка в них сяє, блакить небесна в кожній ночі. Як я люблю, дідусю, Вашу чарівну сивину волосся, густі покірні буйні брови, мов вітер в полі гне колосся. Як я люблю, дідусю, Ваше Те серце тепле – найрідніше. О, скільки втрат воно зазнало! У всьому світі найніжніше!

125

* * *

Шукаю я себе саму В повітрі, небі, у світанку. Душа моя десь полетіля. Не повернулась того ранку, Коли на світ я народилась. Від метушні, коловороту Я швидко з розуму зійду, Шукати буду себе вічно! Шукатиму… і не знайду, Бо я живу не в цьому світі… …Серед розпусти і війни, де плачуть і вмирають діти, де смерть й розлука безкінечна, де не ростуть засохлі квіти… Я не живу у цьому світі. Гіркі й солоні мої сльози… гіркіших більш нема на світі і холодніш, ніж на морозі лише від них в гарячім літі… Чому мене караєш, Боже, тяжкою помстою розлуки? Нема надії в мене, може, Чи безнадійні мої муки? Мені так важко без кохання – без нього крок один до смерті і спроби зустрічі всі марні – слова підозрою роздерті. Я кожен день живу без нього, неначе квітка без світанку, а душу марево украло, як зірку – неба ясну бранку… Чи дочекаюсь я безсила Той час далекий і жаданий. О, Боже! Як же можна жити, Коли далеко мій коханий?

126

МІСЯЧНА НІЧ «Ой, вийди-вийди, місяченьку, Вже зачекався мій миленький, - Прохає дівчина тихенько, Щоб не почула її ненька, - Ой, там в діброві під вербою, Де хвиля дружить з осокою, Щебече дзвінко ніжна пташка. Пожди ж мене, як твоя ласка, Коханий любий – чорнобровий, Аби ж ти мужній та здоровий лишався вік – З тобою жити – З тобою жити і любити, Немов той лебідь і лебідка, Коли удвох ми… Вербна вітка Нас від недобрих заховає Та приголубить, приласкає, Неначе вірні твої руки. А, якщо прийде час розлуки, Тужити буду й горювати: Від сліз гірких не буду спати. Все темну нічку буду ждати Щоби уста твої згадати…» «Ох, моя квіточко рум`яна, Моя ти ластівко весняна, Зозуля в гаю закувала – Моє серденько трепетала, - Шепоче журно козаченько, Як світить ясно місяченько, - Десь забарилась моя доля, Шумить листочками тополя, А кожна мить – лиха година, Хто зна, мов вічність ця хвилина Чекатиму я хоть до ранку, Коли не прийдеш до світанку Такий безмежний жаль охопить І душу всю поверху втопить Ось за ліском зашелестіло: Неначе в грудях защеміло, Невже це мила?!Ні… то вітер Хитає палко зелен-віти…

127

Я прихилюся до верби, А думи повнії журби. Сумую я і все чекаю Прийди ж ,кохана, я благаю!»

ЗАКЛИК

50 копійок у кишені і Коко Шанель на твоїй торбі, і синяк на ліктеві й на морді - це крадеться крадькома зима... Три сережки змерзли в дірках вуха на волоссі – іній-алюміній клик позаневолений осінній в клітці держить злостива свекруха... Задубілі рухи в підворотні, лебідь білий грудиться у січні, сніг рипучий риплять гави вічні. Задебіли плачуть другосортні... Ти забігти в хату хочеш тиху органічно увімкнути воду, дати їсти масла бутерброду й зазивати зиму завітриху... ЖИТТЯ – ЦЕ ТАНЕЦЬ

Танцюю танець зі своїми днями В обличь столітті й світлі хворих муз На сцені з шоколадними вогнями У в`ялих квітах танець мій погруз. І глядачі чомусь не аплодують Свічки потухли, в лампі тухне спів Незграбні рухи тіні контролюють В незграбній драмі сумнів догорів Літає плаття – полетіть не в силі Від легкості надмірної в руках Перевернувся Гоголь у могилі Натанцювавшись в колі бідолах Застиг стрибок у миготінні хвилей Антракт у залі ввінчує кінець Кінець мистецтва слідуваних стилів

128

Життєвий танець звівся нанівець Гламурний клоун у тупім куточку Єхидно шкіриться з моїх опухлих ніг Ланцюг сталевий в пса на повідочку Танцює ромбами глумливий шум доріг Життя – це танець власних помилок У жестах – хиба, в помислах – лиш блуд Натанцювавшись в крайності гілок В моральних плавнях чиним самосуд І топчемось по зморених тілах Етичних дітях про мистецьких снів Ще не дотліли мощі й отчий прах, А ми вже хочемо родючості полів. Танцюй свій танець, доки ще живеш Танцюй! Хоч у колеса пхнуть патик Бо загризуть стоячого… умреш Й не допоможе лікар – чарівник!

НЕ ДОЧЕКАЛАСЬ! Ти не прийдеш, бо я тебе не буду ждати В числі твоїх незлічених побід… Смутніти, мабуть треба сумувати У проводах електрики німих Сказати правду – щастя розказати – Твоє вчорашнє істинне єство… Блукати в лампі й нетрі будувати Твоє безглузде висічене тло… Мовчати тихо – в бездіяльності почути Мовчання в дверях твого почуття Чекати правди – істини прохати В дурної дівчини мого самочуття… Лякати страх, немов сірник згасати В очах свого сп`янілого буття… У пам`яті колишній треба мати Не безпідставно видержане я! Ти не прийдеш! Не колихнеться ручка У замислах відкрити шлях тобі А я, немов заморена заучка, Тривожу вени у блідій журбі… Побачив фільм мрехтливого фіналу- Ти промайнув у все тривожну суть-

129

Глухе ніщо мого оригіналу Заплуталось в спідниці псевдолюдь. І бачити, й любити, і кохати Пристрелені повік дієслова! Тобі ж кажу, що крок до самострати Брехня твоя й брехливії дива. Заткнись, запнись – заплутайся у лісі Спіткань хвилинних тупоту секунд Соломно складеній дідівській благій стрісі. Змінивши пристрасть власную на фунт. Фантазію й невольную неволю Ти викинув насправді в хибний смак Мою! Ти не свою тривожиш долю В суботню ніч незайманих розваг…

ТROLLЛЄЙБУС (драма з однією дією)

Холодно… Це таке слово, що будь-яку мудру людину примусить

закутатися в кільканадцять шкур, випити термос кип’яченого яду (травопобідного або каворозчинного) і сидіти, лежачи, очікуючи сприятливої пори, щоб вилізти на світ божий. Оскільки я до таких себе не відношу, бо мої діяння інколи зі всієї своєї нерозсудливості закінчуються абсолютним паралічем не лише власної нервової системи, а й найближчого довкільного оточення, у цей мерзлотний льодовиковий період та ще й недільного ранку, закутана у смугастий жовтогарячо-сіро-ялинковий шарф і гівнистого кольору куртку (скоріш, що ватянку) із обскубаним на комірі синтетичним пухом спускаюся з п’ятого поверху безліфтової спудейської «общаги» на закумарений вчорашньою п’янкою двір. Усміхнувшись насупленій вахтовій тіточці, що ліниво помішувала якесь паруюче місиво у горнятку, закинувши на потрібне сідало ключа від хати, я нарешті закриваю двері з іншого боку, як це і вказано на недбало почепленій табличці. «Пфу!» - дмухнув у мій писок прокажений вітер. Від тої несподіваної зустрічі я ледь не втаскалася черевиком у розбиту пляшку сизої «Хортиці» (а все ж таки, яка непутяща горілка, а рекламують її мало не в кожному газетному строчиві, телеящику чи радіоапараті). Залюбки надихавшись сьогоденних лез повітря, якось докочуюсь на зупинку «рогатого». Мене відразу ж змірюють поглядом дві кобилоподібні із яскраво-червоно намальованими ротами дівиці. Ох, не той зараз настрій, щоб влаштовувати розбій, а жаль! Дивнеє диво сталося і, не забарившись, підкотилася обліплена пейзажами «Великої Кишені» четвірка з мінімальної кількістю пасажирів. Щось весело тьохнуло в моїх душі – невже я ще й

130

сидіти буду? Мій усміх вмить зник, коли я не переосмисливши примостилася на піддупник кондуктора. Прийшов «Шурик» у зеленій з лимонними «лямпасами» желетці і зі словами «Сядєм усє!» вмить зігнав мене з місця. І тут почалося… Коли водій монотонним жіночим голосом десь із глибини гортані повідомила про прибуття на Деміївський провулок. Дві товстелезні, завбільшки з бегемота, баби втаскалися тяжко хекаючи і «гавкаючи» прямісінько навпроти мене у салон трола. Від незнаття куди б від них подітись, я позадкувала, звичайно, що в «зад» і наткнулася на знайомого вже мені «Шурика», який горлопанив, що аж дзвеніли запотілі мов у «витверезнику» вікна: «Оплочуємо проїзд! Хлопчики, що у вас?» Зачепившись по дорозі за візочок із здоровенною кольору хакі дорожньої сумкою, я мало не прокомпостувала собі обидва ока. І тут у якнайслушніший для мене момент (всі труби були обвішані руками в печатках і без них, із заманік’юреними пальцями або ж просто облізлими старечим грибком ab ovo usque ad mala) водіїха різко газонула, а потім таким же чином затиснула тормоз. Мабуть, і в голові також, бо від шаленого ривка на мене посипалася ціла зграя пацанів з пивом і я… противільно приземлилася на закунявшого із мішком зібраних пляшок бомжа. Се чугайстровидне сотворіння відреагувало на мене якимось зашамкотілим шепелянням бурячкової, спитої нанівець, із вискаленими двома, як у тхора,, жовтющими та тхнучими іклами. «Упир!» - заволало моє alter ego. Але я швидко зірвалося іі обмежилася лиш короткими доброзичливими словами: «Вибачте, будь ласка!». На Московській площі лави їздунів поповнилися настільки, що я вже стояла на одній нозі (інша відверто не мала змоги знайти свобідного окрайця на підлозі), руки ж мої відчайдушно вперлися у спину високому і товстелезному дядьку, що нервово замахнувся на мене сумкою дипломатичної твердості. Таке складне розташування ще більш урізноріднилося, коли миловидна із чудотворно підкреслиними бровами дівчинка вткнула загострену дрібненьку шпильку «царициного черевичка» у великий палець ще рідної мені ноги, яка жалюгідно одиноко боролася за місце біля якогось заштинного габаритного,, мабуть, місяць невмиваного кросовка. У той ідеалістично сформований у теперішній ситуації момент, коли я вже мала опинитися на твердій основі «рогатого» транспорту матеріалістично налаштований голос головної «піонерші» заглушив прикрий зойк болю моїх голосових зв'язок і «єси воскресло»: «Троllлєйбус поламався і далі не їде». Ляльковифарбоване воно «намальованої барбі» врешті забрало лабу із моєї припухлої кінцівки і сіра многонародна з думкої прискоренного вигруження рушила до дверей-розкладушок. Найбільш постраждали від безпосереднього травмування тут вони, адже народ вирвав разом із м’ясом половину прикриття заднього проходу. Далі слідував нецензурний лексикон одноосібного монологу і я зробила ковток «свіжого» загазованого

131

маршрутними механізмами повітря в позі на колінах, але одначе, що на вольній свободі і за межами того катафалку. Одну зупинку до метро я, опинившись начебто в собі, прошкандибала без лівої рукавиці і проїзного в кишені з поломаним замком, з перекошеною до бісової мами шапкою і забагнюченими джинсами й капцями. Так, торба, здається, була ще й зі мною! Люди майже не звертали в мою сторону здивовані ошоковані баньки, а блювотного забарвлення буква «М» свідчила, що спасіння «іже херувіме» душі моєї настало.

«ІНШІ»,

або ТРАКТАТ ПРО ДІЯННЯ ПОЕТА

Любий мій читачу! Вмощуйся позручніше і якнайретельніше перебери

в пам’яті всіх знайомих тобі придурків, напиши їх імена на папері жовтим лимонним олівцем і візьми в червону рамочку свого усвідомлення. Опісля ж продовжуй читати сей глибиннонауковий мій трактат.

А мову я буду мовити про мистецтво поетичне, а точніше про тих божевільно-ненормальних, які його творять чи принаймні намагаються творити. Отож розглянемо кілька ситуацій, що стосуються твоїх відносин із цими тваринними істотами, себто поетами, якщо такі є в наявності імен в червоній рамочці. У випадку чарівливої й неперевершеної веселості від них можна очкувати всього, і навіть, не очікуючи, вони можуть витворити таке, що навіть давньоіндійській бог-руйнівник Шіва, враховуючи його многорукість, не оцінив би багатомасштабність того меншовартістного діяння. Що вже говорити про грізний образ поета-громовержця? Словами-блискавками він розкидається влучніше ліпшого із ораторів, а у душах своїх співрозмовників (О, Господи, допоможи і сохрани помисли білолахам сим!) робить тріщини і розколини більші, ніж при найгучнішому виникненні всіх часів і народів – Землі із сингуляторної точки. А дужче всіх, одначе, жаль мені стіни храму нашого з необдуманими помислами спорудженого das ist Верховної Ради. Абсолютно всі поети нашої «націоналістично» налаштованої з усмішкою в трусах держави обожнюють ту хлівоозначену українську народну хату і, знаючи, які хвостаті, рилаті, хоботаті, вухаті, і, безумовно, рогаті свійські «худоби» там сидять, «свій гнів, свій усміх і пісні», хоча б єдиний раз в тернистому житті закидають у вельмишановний меморіал ВР.

Безперечно, великий гріх не згадати про Діонісову сому, себто хмільний напій, що галюцинаторно впливаючи на драматичний мозок поетів, робить їх двозначне існування тризначним, а то й багатозначним, в залежності від обставини, місця перебування і безсонної або ж недоспаної ночі тварини інтелектуальної. В фіналі або закручений у чиюсь сумну

132

голову штопор, або ж гумористично розтрощена на комусь-чомусь бідолашна пляшка.

Любий мій читачу! Тепер ти вже знаєш про неабияку небезпечність цих космічних людей! Свої думки проти течії, замість сполоханоного гучномовця, вони викрикують голосніше від простих земних звірів, можу з пересердя вбити, а можуть… закохатися до смерті. Такі смішні і неймовірно небезпечні, вони пишуть дивовижні речі, від яких по тілі живого починають бігати мурахоїди. Єдине слабке їхнє місце – зворушлива душа! Лиш раз плюнувши в неї, ти розіб’єш цілий ряд міріади дзеркал і будуть непереливки, інколи суїцидного характеру. Отож міркуй, вважай, слідкуй і насамперед думай! З ким поведешся, від того і дістанеш!

СМЕРТЬ НА МАЙДАНІ,

або ЖИТТЯ НАШЕ СОБАЧЕ

Холодного тернопільського жовтня та ще й вихідного недільного

вечора більшість мирних міських жителів вразила подія, навіть, скажімо, одне з найнеприємніших видовищ. Люди, одягнувшись в колоритні шати такого собі корінного західного мешканця впевненим кроком, без зайвих безпосередніх роздумів про день завтрашній йшли Театральним майданом. Сіра бруківка… Пора 2005 року… Дощова осінь й нещодавно обсипане якимось незнайомим незнайомцем червоне листя блакитною парасолею небесних очей… Так от – нічого предивного на перший погляд. Враз маленька радість однієї мамусі слізним голосочком підняла страшний вереск біля розлогого куща сфероподібно обітняного бузку. Погляди тяжкими грудками посипались в напрямку джерела локального шуму. Веселий панк, можливо, вставляючи в язик дезінфіковану сережку, поділився в усіма глибокопроникаючими роздумами старійшини мудреця із поверху двадцятиматової фортеці. Ця багатошаровість відразу ж із блискавичною швидкістю відігнала маразматичну закохану пару раритетних старожитностей Центрального району, що безперешкодно для зовнішнього оточення впала на першу здерев’янілу лавку. «Що ж там сталося?» - перегукувалися наляканими поглядами школярики-шпаргалики. А нічогісінько! Пес Сірко, чи то Шарик, чи то Мухтар, чи то Боцман, або ж всі вони разом зі своєю подружкою чи то подружками ломилися в передсмертних конвульсіях біля вищезгаданого зловіщого куща. Слина звіряча захлинала запінені морди. Згодом вона перетрансформувалась у згустки коралової крові. Кров липнула до шерстяних масивів собачих шкур, перетворюючи їх на зношені норкові шкури сп’янілих аристократок, дібравшихся додому від коханця із ранковою зорею. Раптом одне мертве чудовисько останнім поривом духу зірвалось на чотири паралізовані лапи,

133

але відразу ж втративши рівновагу і відчуття простору, приземлилося на біляву, давно стікшу вишневим сиропом сучку. Бурі очі її покрилися морозною пусткою, їй вже усе було байдуже, та чомусь усім із широко відкритими ротами глядачам здалось, що за життя, вона дуже любила чорний колір, і ніколи з ним не розлучалась. Такої ж барви кавалери її відходили в потойбіччя один за одним, але вона була «the first» собача чеченка-смертниця.

Три летючі миті, і безпритульний вилупок Вася чи Петя позбирав на смітнику порожні балончики з-під отрути. Шнури - псяючі вішалки - розповзлися гадюками катедрівською бруківкою. І ось сталося диво… Прикотився в людському зачекання собачий катафалк. Дядечко із граблистими руками і перекошеним на всі довухівські меридіани рилом погрузив заклопотаним киданням нікому непотрібне м’ясо, місиво брудного гадства, рештки колись існуючого єства. Заляканий кущ бузку перестрибнув з місця ожаленого жаху в більш пристойне. Файний «паб» «Дністер» сьогодні ще не засвітився битими вікнами і склянками «Львівського» пива. Тут не стругали «браві мужчини», не світилися багатими геніталіями галицькі тітки, ненормативні прищаві підлітки не гавкали басом і комариним дзеленчанням на здичавілу первіснообщинну офіціантку. Кущ, одним словом, перекотився туди.

Народ замовк найнімішим мовчанням. Такого вихідного іншопланетного дійства на Театральному майдані Тернопіль ще не бачив. Початок кінця комуністичній культурі нарешті настав. Свобода думам та помислам forever! Один затупорилий дідок врешті підмітив: «Отак і закінчується життя наше собаче!» В’ячеслав Левицький, студент ІV курсу, спеціальність “Літературна творчість”

ГРІЗНА СЕРЕНАДА

Весни плоскодонка летить наосліп; Зусюди крони – то ростри зникомі. Ряхтливо простягнуті абрикоси Вивуджують захід сонця поп-корном І злегка сиплять, мов Гензель і Гретель, Та шлях розплететься умить горобцями, Які обважніле місто корсетом Дженджуристо й безжурно затягнуть

134

На всяк ви... Пади поза сонну сторінку, Засвічених вікон пуанти нечутні! Змивши цунамі поп-корновоквітне Легітно якір хитнула сутінь...

ЗБОЧЕНКА

Русалочка плаче вночі під мостами Дніпра –

вже й літо минає... Минула любов, сиґарета в руці догора

і не догорає Н.Білоцерківець Діснейленди в зіницях далечі Розграфічують вечір парко Там, де курить мала русалочка «Captain black» на хвості Гідропарку. Упіймалась на вудку променя З-над банькато-склистого сховища, У якому були заборонені Обручкú, «...Обручі», Андруховичі. А по тому захід виписував На воді побачення: з баржею, – Ще й метро на вухо притиснуто Реготнуло: «Тікай, не зважуйся!..» Тільки мить – і панцерник висвиснув, Що, як бульбашки, перелискує, І русалку з громадської пристані За куріння хапа міліція.

* * * Ти змерз на картах листя, ніби джокер Між ягідно-палючих колумбін; А липа доплете пухкі панчохи На вирію гомілки голубі!..

135

Неначе петлі – «Опелі» в півтемпі Розігнаних мережив перепон. Допіру буть оцупкуватим Рéмбо (А, втім, і авантюрником Рембó). Твій овид у хмарчасто-частих петлях, Заливистий, мов тепла акварель, Кокетливо в панчішках a la Пеппі Тікає на піратський корабель.

МОНОЛОГ ВОЛОДИМИРА (експромт) Швидкоплинні ялиці, немовби Ікари (В бакенбардах і лапсердаках із плюща!) Зі своїм передмістям невтішно постаріли, Тож, наївно збундючені, разом помчать І обпаляться над кислооким Хрещатиком, І на арці, на дужці монокля його, Повклякають попругами, загломератившись, І проскочить у звощену хвою вогонь. Розростатиметься межи сонячний бренькіт, У якому вже й цирк заклубочено зник, Мов каструля на кухні бульвару Шевченка, Що кульгаво стриба в комунальний хідник Та вологий рушник над ботсадом роздмухує (Що не вафельна вм’ятинка – повний вагон). Розімлілий вокзал шоколадною губкою Витискає потоки чекань і погорд. Ну які тут, помилуйте, «сходи» і «заходи»? Просто маєм розрощену Київську Русь. А освятимо згодом. Заб’юсь у свій закуток І в масонське шиття по хреста угорнусь...

МАЙЖЕ ПО-ФЛАМАНДСЬКИ Полотнище залюднених подвір’їв, Обвий мовчанки тіней легковірні – Омели знагла згублена волинка Волає, де жовтки розтерто хмар. Не переймайсь:

136

Лишились туск, і тиньк, і тиньк, і туск; Мольберти – мов покремсаний гарбуз, І задуми – то мушки мчать мейнстрімко... – Все давнє, лиш улесливо-сліпуче. Та хто ж нас, не вагаючись, розлучить?! Майолік революцій, надто чулих, Не стане, як над зиму снігурів, Бо їм навстріч Відкине туск, і тиньк, і тиньк, і туск Упечено-погордливий гарбуз (Гудиння – мовби дівчинка на кулі). ПРИМАРИ НА ВУЛИЦІ ЛИПСЬКІЙ Годиннику, знов ти каретою зупинивсь Шукаючи пустку для місячних іпотек!.. У пригорщах липи дрижать золоті цвіркуни, І припустить той, кому кроки пошерхли: – Цвіте? А кроки розсипляться, начебто крокви крихкі: То ж казка з кресалом по-фрейдівськи зжевріла вмить. У запічку ночі її в золотінні покинь, Бо припустить і дощ, і припуститься, і засюрчить!.. А з ним – і принцеса на стертій листатій лижві, Аж доки не скрикне, вказавши на липу стару, Що псом із фарфоровим позирком підбіжить І лизатиме руки, немов позолочений брук.

ДУМА О МАЙДАНІ Гей то не ножиці – то тіні од листя каштанів Обстригали та й дообстригали Та й майданову спаленілість, ніби джуру.

137

Гей сиділи в розвіянім пороху бронзи Козак-бандурист і вірний коник його. Був козак підскарбієм, Але, видно, вже став надскарбієм. Там, де ляжуть горілиць сяйливі лози з його бандури – Там далеко-далеко внизу Ятки пишніють на всі лади. Там у склепі книжковому раз по раз Коральна блондинка-бранка Цікавиться ледь роксоланисто, Чи іронічеські дітиктиви надходять у продаж, – І джерґотіння в’язок її питань чіпляється струн бандури. «Ану не фальшив!» – подиху сваргою б’є козакові у скроню Кінь його з консервативною консерватóрською освітою. Гей грає на сонці хвіст, ніби чайка-моторка, У напливі качконосих авт, А за блакитнястою лепехою Заспався наметик, як фарбований лис. «Ану не фальшив, кажу!» Бандура грає, впиваючись, мовби жовта медуза, у кроки. Шапка-бирка – мавпи-фотографи чи навпаки? «Ану не фальшив! Або вже зміни партитуру! Кантрі! Кантрі!» Бандура грає канти. А коні все-таки бувають і винними. А голуби все-таки бувають і влучними.

«ШУКАЙ БОЛОНСЬКОГО МІНІСТРА У СОБІ»

Історія літератури (і як системи знань, і як по-мойсеївськи заблукалого багатотомника Інституту літератури) зараз нагадує вчамрілого факіра.

138

Довкола неї, наче змії, вигинаються десятки знаків питання, чекаючи вмиротворено-в’юнких мелодій сопілки, а замість них обважніло й самовпевнено вириваються ринґтони з мобілки. На жаль, із-між їхніх нотних рядків не прочитати злагодженої теорії новітніх мистецьких поколінь. Навпаки: у ІІ пол. ХХ ст. класично визнаються шістдесятники; існування подальших «-десятників» як систем часто вважається сумнівним. Тим часом, уже помалу прорубується євровікно в поезію ХХІ ст. Навесні 2007 р. узагалі відбувся вечір «Двотисячники», що ніби легітимував «нову хвилю», до якої виправданіше, ніж до «бу-ба-бістів» або всіх «Псів Св. Юра», прикладається ймення «післячорнобильська бібліотека». Одначе слід замислитися: чи не є вона вже відтепер напівміфічною, як інша бібліотека – Ярославова? Хіба ж не забагато в числі «2000» нулів?

«Ні!» – найпершими рвучко заперечили б полички з виданнями резонансних молодіжних літературних конкурсів, зосібна «Гранослова». Лауреати останніх років, схоже, досить наполегливо ставляться до проблеми поколіннєвого поетичного маніфесту (хай і незримого), оскільки більшість їхніх збірок сповнена прагнення сконцентрувати щонайпослідовніше темп міленіуму. Темп, за якого навіть посттрагічне, за визначенням О.Забужко, суспільство безнадійно стоптується й миршавіє, вловлюючи, що

пропахлі сечею під’їзди промерзлий бомж облізлий кіт це вже не щось не так чи криза це просто помирає світ –

принаймні, такою візією Альбіна Маляр (кн.«Урбаністична сповідь»(2006)) не менш афористично розграфічує розмови про те, що «Поезія – це завжди неповторність...». Вже сама назва лауреатської збірки переконує в тому, що сповідь у 2000-х поступово набирає гучності, ладна співіснувати з повсюдними заторами на найрізноманітніших дорогах, переглядами найрізноманітніших тарифів і не потребує молитовного затишку. Звіряючись за таких умов, ліричному героєві вкрай складно поставити світові діагноз утаємничено, позаяк

розламались надвоє плечі все навколо як до війни тільки руки болять від зброї тільки кулі тремтять в тілах.

Складається враження, мовби молода література, що генетично й історично настоюється на «холодних» і не тільки війнах, на противагу моді на гламурно-наївних Голденів Колфілдів породжує феномен чергового «втраченого покоління». Правда, розуміння війни його представниками надто ламке і тремке: нею просто може бути мить, коли, як каже А.Маляр,

139

вставляючи пальці в розетку не варто молитися богу я вперто читаю газету у пробці швидка допомога а тіло смердить корвалолом (напевно втирали у шкіру) свідомість занадто квола і десь загубилася міра.

Аналогічні субтильні категорії проростають і у віршах зовні іронічної

Світлани Богдан (теж лауреатка «Гранослова» за 2005 р.):

Хтось закопав в асфальті маленьку чорну міну. Я йшла і наступила, мене і розірвало. Вам бачити не треба криваву ту картину. Минайте, не дивіться! Чому ж ви поставали?

Така оцінка не означає однобокості книг, про які йдеться. Значно

важливіше інше: домінантам А.Маляр (найперше), представленим у цитатах, суголосять провідні ідеї збірки «і т.д.»(переможниці конкурсу «Смолоскип» Софії Сітало того ж таки 2006 р.). Знову маємо прикметну назву: як стурбованим казковим героям удається «оживити» демонологічні погуки, типу «Ох!» і «Гай-гай!», так прагне поетеса персоніфікувати закинутий усіма науково-канцелярський хвостик «і т.д.». Замовчування наприкінці по-мудрагельськи розгалужених речень стає прихистком не стільки для щирого автора, скільки для щирого читача, поринувши до прозорих сутеренів якого він обов’язково стане заручником ліричного реаліті-шоу. В ефірі «цілуються кросівки», «коса вербою з кісток росте» й живе новорічний «Дід Маразм». Цей світ «складається з тихих злюк», одначе так дитинно «хвороби у горлі лікує округлий вершковий пломбір» і т.д. Що це: літературна диверсія? Спадкоємність Жаданової «травматичної свідомості підлітка» (термін Т.Гундорової)? Хоча мислення С.Сітало згущено авангардне, в нього радше вкарбовано сценарій глобального Дня непослухів, коли «вперто тримає за руку бажання з льодом дощу», а самі непослухи нагадують акселератів:

Я так чемно не лаюсь, я раджуся з Фройдом і Ніцше, але ця ізма з усіх ізмів найстрашніша, така вузлова. Акселератство як щеплення від маленьких і великих (як непослухи)

катастроф є естетичним осердям гранословівської збірки Наталії Ткачик «Скалка в сонці» (ще 2005 р., тобто, за конан-дойлівським дедуктивним методом, ідеться про системність). Маємо всуціль вавилонський поетичний простір, у якому все ж оселяється виразно окреслена релігійність:

140

Орлеанська набережна. Мистецтво не дихати, Горять Калевала. Веди, талмуди. На пюпітрі – Біблія, Путівник із безвиході. Кожен, хто не ніхто, Робить крок в ненікуди.

Найвища чеснота на цьому румовищі – саркастичний вибрик, коли,

скажімо, Венері Мілоській На День інваліда Даруєш рукавички Гаптовані ніжністю, – Ще один доказ твоєї імпозантності...

Свого часу критики єхидно зауважували: у творах О.Ульяненка – навіть кожен пес неодмінно шолудивий. У дівчат псів нема (тільки в Н.Ткачик «скиглить левретка»), а поштовхи до відповідних стильових порівнянь як-не-як витають.

Ще раніше, у 2003 р., схожими настроями дихала також гранословівська книга Дмитра Лазуткіна «Дахи»:

вовкулака приходив на милицях www. я снігуронька.: com... і моя Україна збудилася коли пестив її язиком.

Проте саме в цього поета акселератство часто набуває форм «дорослої дитинності»:

стрибати на траву де листя догорає дивитися у ніч очима немовлят... солодка сліпота – я іншої не маю іржею вкриті сни оманливих принад зроби недбалий крок – так ніби це навмисно зроби повільний рух і видих обійме дерева що м’які у оболонці міста

дерева які знов оточують мене.

Що цікаво з Д.Лазуткіним, це те, що він суттєво розширює свою стильову концепцію в іншій, уже смолоскипівській, збірці («набиті травою

141

священні корови» (2006)). Семантика його деяких нових віршів пройнята густо візійною езотерикою, подекуди істерикою внаслідок інтерференції світу пізнаного- розпізнаного до крайнощів і образного світопорядку химерної ойкумени, де єдиним досвідченим медіумом є сам поет:

вчителька вчила бути слухняним квіти селилися на підвіконні той хто не вірить – робить погано мама казала гроші в бідоні мавпи стрибають – як не стрибати? книги читають тебе аж до крапки море – азовське гори – карпати острів – зміїний... чиї ми нащадки? й наприкінці: і словеса відлітають – наївні і небеса пропонують блищати... не переймайся гори – зміїні острів – азовський море – карпати...

Такий ідейно-стилістичний ілюзіон сповнений гламурним кітчем і

абсурдом, які, одначе, виглядають витриманішими, ніж «кайфи» В.Цибулька. «Набиті травою священні корови» не зловживають дійством, пропонуючи колоритні й неформальні рандеву, часто означені пошуками подумки об’єкта такої зустрічі, з нявкотливим гавкуном – ді-джеєм Джедаєм, деміургічним «режисером нашої трансляції» Миколою Рябовим, а ще з часом, коли

Грала етнічна музика, вона була чорна. По телевізору рекламували снід. Саме у цей час за півзабутим номером Мене знайшов спайдермен Леонід.

Ритмомелодика Д.Лазуткіна віддано суголосить змістові. Вона

розхитана, але не тільки у схоластично-термінологічному розумінні, а і якісно, природно: наче «ілюмінація над стиглими універсамами», коли «і засушені краби / і усмішки друзів по зброї / мов проціджений через марлю сік / кислота на вустах / голос дубльований на плівці».

В резонанс із «поетом, космонавтом, чудотворцем» (автокоментар Лазуткіна) потрапляє інший смолоскипівець – Богдан-Олег Горобчук. Він

142

стисло повідомляє про себе на палітурці книжки «Місто в моєму тілі»: «Поет, художник». Насправді так оминається ще одна досить показова іпостась автора: він є студентом-соціологом. На культурно-історичному витку, добряче заїждженому т.зв. філологічною лірикою, справді часто бракує іншої світоглядної та знакової системи, що інакше оцінює вимоги твору, приміром, його зрощені чи заспиртовані осібно форму і зміст. Б.-О.Горобчук переконливо дає почути, як крізь товщу стилів, утрамбованих початком ХХІ ст., прокльовується «соціологічна» (не в заідеологізовано-звинувачувальному звучанні) література. Така методика розгортається, наче філігранний план автобану, вже в самому формулюванні назви: якщо Е.Золя по-лабораторному запрошував читача до «чрева міста», а С.Поваляєва навіть проводила його (не мсьє Еміля) ексгумацію, то сучасний поет пропонує урбаністичним теренам самим перенестись до кварталів безпосередніх людських сприймань, міркувань, почуттів etc. Добре тепер знайомі «ланцюжкові структури» у його інтерпретації (як-от у «Припольовій Посадці») усувають надмірний брязкіт на користь умиротвореного визрівання думки, а також лускатих сосен і пшениці. Тож і розпочинається дещо несподівана навіть для сучукрліту екскурсія з анатомічним ухилом.

Майже тезко Богдана-Олега, Богдан-Ігор Антонич у одному зі своїх найхрестоматійніших віршів із ненаграним, хоча на тепер наївним щемом визнає: посеред загибелей «мистців рослин» «за законами нам невідомих формул / вирують дні й міста й вирують бормашини». Посттрагічне суспільство вимагає інших рефлексів: герой Горобчука проходить (дозволю собі соціологічний термін) інтериоризацію. Доторки міста, що тут уособлює світ у цілому, й усіх пелюсток «квітів зла» активно проникають у його свідомість, у останню мить образно заломлюючись. От і витворюється «Часосвіт Без Повернення», а то й «Часопросторові Глибини», в яких би «ранок цвів і підморгував міліціянтам / з-за могутнього коров’ячого хребта [ночі]», «авта невдоволено дрижали / все намагаючись поцілувати холодними вустами», «тут [у під’їздах] буяли мокрі трави-мурави / може навіть були болота.../ з малесенькими потерчатами / що заманювали своїми / фосфоризуючими ліхтариками / на летальні місця / молодих захмелілих козаків», хоча «двічі в одну вулицю не увійдеш».

Прикладаючи до свого поетичного ватману прориси Спінози, Макаренка, (Не)Сосюри, Кирпи, Вагнера, Тараса Шевченка, автор, на щастя, не вдовольняється маренням про обсиджену багатьма «екзотичними птахами» концепцію альтернативної біографії. Горобчукові більше важить заглиблення у часосвіт або часопростір (як згадувалося, це компоненти назв розділів) типажу, віднаходження, так би мовити, міста, прикметної архітектури в його тілі. (Цю інтенцію підхоплює й колега Богдана за

143

збіркою «Цілодобово!» Павло Коробчук: «... примощуючись спати захочеш обійняти власне прізвище а не вдасться / Коробштайн? Коробадзе? Короборо? Такубоку?»). В результаті зовнішня типовість маргіналізується й виникає щось на штиб маленького, проте місткого та збалансованого міфу. Так, Макаренко при видзвоні трамвайних рейок плаче за ніби відлетілими у вирій дітьми, а при цьому поряд «харківські пияки / теж плакали в безсиллі / гроші закінчувались і світ повертався до джерел / тобто до Бога / і огорнені чужою шкірою шофери / везли до Бога на таксі / і огорнені чужою шкірою чекісти / везли до Бога по тунелю життя-смерті». Ще десь поряд «вітер ізольовано – а з ним і Тараса Григоровича – в фальшивій ковилі розораних степів / в глибинних водах Каховського водосховища / сірі вуса розвиваються; п’яничні хрипи попереджують можливе випивання круками очей». І зовсім уже близько герой верлібру звіряється Тому Вейтсові: «я прокльовуюсь з твого горла не пташам але гірським кришталем / і грубі кущі верболозові прокльовуються разом зі мною / і зимово-небесні голубка з голубом – окремо / сірі як твій капелюх...». Утім, збалансованість не відкидає прицілу сугестії.

Уже згаданий П.Коробчук теж полюляє припрошувати на маргінес канонічне, але в його сугестії значніше нуртує сатира:

Україно давай утворимо як за Мазепи шведську сім’ю... на хрестинах тільки справжні родичі не спіткнуться о дніпровські пороги.

Часом видається, наче рядки творів Б.-О.Горобчука – це густі

растаманські дреди, якими місто ладне виринути з тіла, але кожна прядка яких віднаходить своє свіже забарвлення чи свою графіку. Для них абсолютно пригідним є витримане автором стильове бачення – межовий естетизм. Він справді межовий, мов поворот екскурсійної маршрутівки на вилиці проспекту, навіть там, де прозирає антиестетика, хоча автор навряд чи прагне їх розмежовувати. Герої (вони всі теж навряд підпадають під категорію ліричних) не надто скидаються на сковородистів, шокованих «градом великим», – для них, радше по-августинівськи, всюди прослався «град земний», який не піймати може тільки мешканців небесних теренів (можливо, для закріплення за ними носій однієї з характерологічних ліній зізнається: «я плачу / і кислі яблука обпікають моє горло / я люблю Тебе Господи! / я так люблю Тебе!»). Піймати всюди, тільки не там, де

цей безкордонний став... він схожий на озеро Чад він схожий на рот Майлза Девіса

144

він хапає гнилими зубами тополь зграї горобців і ворон з неба... риба його води виписує по дні євангеліє арабською в’яззю обсмоктує черв’яків на сталевих гачках і хитро не моргаючи розглядає рибалок.

Як бачимо, це «несковородинство» не свідчить про віддаленість поезій від природи, що властиво численним урбаністам, і виходить за межі школи Семенкових «Сільських сатурналій» попри акцент С.Жадана:

зачинена по хлівах хатня птиця... щасливо втрачає пір’я на звичну підлогу в щезаючій напівтемряві що безперервно міниться від форм негативів перистих хмар до нафтової концентрованості.

Еволюція такого діалогу в межах самого себе, певно, й має бути

оптимальним варіантом новітньої сповіді, якій властиві то «цілодобове (!)» поривання всадити «скалки в сонце» (замість чийогось давно заіржавлого там ножа), то манірне відмахування з «і т.д.». Особливо в час, коли літературні школи все помітніше переростають то в новомодні «коледжі», то в цілі «університети» (поки що на кшталт приватних). Дозвіл «цензора в собі» помалу вподібнюється до ліцензії «болонізованого» «міністра освіти й науки в собі» – головне, щоб вони не забороняли заняття в роулінгівському Гогвортсі. Між іншим, за добиранням емблематично-своєчасних назв книжок якось забулося: серед маскультівських резервів є знак «:)». Розглядаючи світ як огорнуте слизом і тліном павутиння, пригадуймо Інтернет, адже серед вірусів, гакерства й сумнівних порталів якраз і оселяються смайлики.

Доросла чи майже доросла мистецька якість хай би як асфальтувала й витравлювала дитинність, усе одно доходить висновку: категоричні й самовпевнені забавки вподібнюють її до її ж «основного опонента» – світу у прямому сенсі перевернутого й «нуля чого». Робити закиди двотисячникам на цьому етапі, коли ще й вони як покоління гаразд не сформувалися, – марно й... дитинно (з іншою конотацією). Тим паче, й автор статті до них, можливо, належить.

145

КНИГА В КНИЗІ Ганна Лук’яненко, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ПОВНОЛІТТЯ Літературна збірка

ПОВНОЛІТТЯ

Само визначеністю Моєї неписемності І пам’яттю забутого трамвая, Незрозумілим запахом реальності, Невигаданою філософією думок, Розчерканими листками вихідних, І самостійними словами буднів, Мелодією світлої сопілки До ПОВНОЛІТТЯ.

03.01.07.

СТІНИ ПРОЩАЮТЬ ГРІХИ

Стіни прощають гріхи, Папір не червоніє, А що, як у іншому вимірі Нас хтось пожаліє? Дзеркало витрима все... А ми? Чи наважимось ми.. Побачити шлях душі? Від світла до злої пітьми... Ноги не терплять вогню, Шепіт боїться волань, Вірність малюють без зрад, Доведення без запитань... Годинник чекає не нас.. Життя не вирішує все.. А що, як не прийде на зустріч Любов по чужому шосе?..

02.06.04.

146

Я УГОДУ З ПАПЕРОМ УКЛАДУ Я угоду з папером укладу, Підкріплену кривавим Відтиском мізинця, Я механічно помилюсь і не знайду, Розтанувши у серці українця. Я випалю очима той папір, Що зморшкуватий від тривог Cтраждання, Я встановлю ліміт на бій та мир, Я помахом руки здійсню бажання… Я відтворю всю правду на полях, Відкинувши нахабно всі абзаци, Я щиро перевтілюсь у словах, Збудивши в людях справжні почуття, Не їх ерзаци!

13.03.05. ЗАПАХ КВІТОК НАВЕСНІ

Запах квіток навесні... Погляд тривожний, вуаль... Уві сні На жаль... За теорему білих ночей, Блиск від букета мокрих доріг, Очей Моїх... Прощай...

01.01.05.

У ЧОВНІ Червоногаряче небо... Червоногаряче... Дорога така ж рожева, До неба неначе... Спокійна ріка біліє ― Вечірня, молочна, У тиші човен німіє, Мальований точно...

147

Сурма на небі співає, А в ній щастям плаче Жовтогаряче сонце... Жовтогаряче...

22.02.04. (До картини, побаченої уві сні)

ЗАСТІБНУТЕ НА БЛИСКАВКУ Застібнуте на блискавку Моє уявне небо, Застигли сині очі В сльозах свічок... Якби здолати сон-ріку, А більшого й не треба... Сплету віночок ночі Зі своїх думок... Останніми перлинами Слова мої жаріють, І стогнуть по романтиці Мої вуста... Блакитними перлинами Розтануть пташки-мрії, Утримати б їх у своїй руці Років до ста!

13.12.04.

ТИ ПРОБАЧ Ти пробач, Я здатна зупинитися, Щоб оглянутись причинно назад. Я стану звинувачувати У тому, що витоптаний фасад. Я вмію випрасувати поглядом Зім’ятий халат. Я зможу не згубитись У лабіринтах кімнат. Я мрію колись виростити На твоїй піщаній землі сад. Дивись моє кіно, Сідай у перший ряд!

148

/У позачасовому вимірі/

ЦІ БЕЗСЕРДЕЧНІ ЛЮДИ

Ці безсердечні люди… Не варті спомину. Чию вони замолюють вину? Ці звуки межові Стрибають високо. Із них сочиться нелюбов. Чому? Ці жести без перекладу ― прощальні. У файлі грішників Гріховна папка. Це страдництво зневірене та сиве. Це слуги сатани ― І крапка.

29.03.05. КНИГА СМУТКУ. ПЕРЕДМОВА. У книзі Смутку всі розчарування, Оправи для страхіть ― та й ті сумні… За безцінь розкуповані страждання, Не пережиті й люто-навісні… У книзі Смутку зліплені сонети, З безжалісно розтерзаних сердець. Потерті й заплямовані монети За кожну літеру їй сплачує митець…

22.03.05. І ДОТОРКНУТИСЬ ДО МЕТИ І доторкнутись до мети!.. Що з того? По колу в круговерть і силоміць Щодуху? Бери колоду і витягуй знову: Першосвященник. Жрець. Відлюдник. Маг. Розруха... Невже сьогодні все змінилось?

149

Бджола і небо, по інерції, я ― ти... Та ні... Це вітру-хулігану підкорилось... слово, Присвячене вчорашній невесні...

15.09.05. СПОГАД У ЛІСІ ПРИМАР

Спогад у лісі примар, Де кожен із нас – каменяр: Камені скидають достойно, Їхнє щастя ― у русі. Страх перед горем чи смертю Тих, хто живе без ілюзій? Із божевільного буку В пекельній омані. Чорна ― анархія волі ― Каменоломної грані.

07.05.05.

У ГАРМОНІЮ

У гармонію без тіла поринаєм, Що нам доля наказала ― забуваєм... Ми з тобою ― дві душі, Дві пісні-мрії... Ми романтики печальної надії... Лише двоє: я з тобою, ти зі мною. Ми пливемо під прозорою водою... І ніхто не здогадавсь під тихим раєм, Що давно ми краплю щастя там шукаєм...

29.11.04.

ПІДМІСЯЧНІ АБАТИ «Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа».

Василь Стус

Підмісячні абати вкрали сонце, Останнє: найжаданіше з усіх, Розсипала чума вогненну бронзу, Неначе лихоманку на сліпих.

150

Вода священная ― одичавіла, А вітер ― страхітливо реготав, Приносив пил і бруд. Ця ніч ганебна все заполонила, Ця ніч продиктувала свій статут. Надія на абатів піднебесся, Що сонце повернуть живим вони, Та перед тим хтось вдруге розіпнеться... І знищать хрест підмісячні сини.

ВИПАДКОВІСТЬ

В руках папір, автоматична ручка...

Мрійливий погляд... Рими у думках... Прес атмосфери... Деяка незручність... І ноги стомлені в голках... Чому? Ікони, вилийте всю правду: Плач сьогодення намочив своїх.. Невже дитя, відмовившись від кривди, Погодиться на сльози при святих?.. А ноги бігли брудними дорогами, По випадку ― не вір цьому шляху.. Прибігли.. наковтатись лише болю, Коли злітать настане час птаху. І не вдалось втекти безгрішними ногами: Кульгавий не поборе два світи.. Смерть перейшла в мить радості у мами, І переможні вигуки: «Світи!» І корабель із неба під землею... У вир мелодій, в кольоровий мир Приплив раптово, Немов світлий поводир... І звідусіль почулась щира пісня.. Чия? Вона ж така близька... Слова... І музика ― все підсвідомо рідне.. Вона моя! І знову я жива!.. В руках папір пожовклий і перо.. Все той же погляд.. Рими у думах... Книжковий пил... Забутість... І вино... Оракул... Мудрість при свічах...

151

СУМНА КАРТИНА

Сумна картина...але в кольорах, В піснях, казках, байках, у фарбах і у снах.. Зелене небо і зелений сад, Шепочуть потайки дерева в тім саду, І повний місяць одягнув наряд, І я по стежці у цю казку йду. Роз’їхались давно усі на бал, Одягнуті у золоті наряди, І ось чому, тримаючи корал, Я хочу плакати, я хочу закричати. В старенькій сукні з відчаєм стою, Але здається, що лечу на бал, На свято, на бенкет! Лечу! В моїй душі один сонет.. А я лечу!.. Сонет кохання і добра, І хай без золота й хутра, І хай в лахмітті, хай я боса, Хай дивляться дерева скоса, Але настане час, коли Постане з пригорщі золи Любов і щастя, і буття ― Це моя спрага до життя! Сумна картина... Але в кольорах, В казках, думках, сонетах і у снах...

07.11.03.

ПЕЙЗАЖ

Хлюпочуть крапельки ставкової води, Коли пливуть на ковзанці лілеї, А там, у дзеркалі, виблискують сади ― Природи серцем обрані трофеї.. Два береги, розлучені на мить, Роз’єднані на сотні довгих кроків, На день, на рік, на декілька століть, На передбачення німих пророків.

152

Земля ― освячена, бо церкви куполи, Немов сонцепоклонними устами, Дзвенять, як невдоволення бджоли, Уже оспіване медовими піснями. Земля і небо чисте, і блакить, Зелена думка понад берегами, Ця незбагненна, урочиста мить, Літає лебединими світами.

10.11.03.

ВІЧНЕ ПОЛУМ’Я Вічним полум’ям осяяні серця, Вічним поглядом зображені у сні, Пам’ятатимем і сина, і отця, Всіх, згорілих у жахливому вогні. Зрозуміло, що не наша то вина.. Не забуті нами ані трошки, І виблискують всі їхні імена На меморіальних дошках. Запаліть вогонь свободи ― І меморіальний дзвін, Як сирена війн жорстоких, Знову пролунає він. Вічний гомін крізь роки війни ― Перед Богом будемо відверті: Ніколи не забудемо ми Жах кровопролить і смерті. Як набат для нас звучить той дзвін, Спомином гірким він душу палить, Шлемо вічний воїнам уклін, Їх відвага й вірність серце ранить. Вірю в майбутнє твоє, Україно! Вірю в майбутнє твоє, Україно! Вірю ― завжди буде так!

153

Поки не згасне сонце на світі ― Ясного неба знак. Вірю і буду повік шанувати Жовто-блакитний прапор і герб, Можна завжди собі пригадати Сльози плакучих верб, Трави шовкові, ниви зелені, Стомлений обрій, ніч, Ніжний вінок із квітів рожевих І журавлиний клич... Ми разом співали про Україну Ще як були малі, Хай береже всю нашу родину Хліб та сіль на столі. Не забуваймо традиції наші, Смак українських страв, Запах духмяної свіжої каші ― Кращих ніхто ще не мав! Пишайся корінням свого народу, Нащадків любові навчай, Серцем своїм відчувай природу, Добро і зло розрізняй! Вірю в майбутнє твоє, Україно! Шану тобі віддаю, Поки не згаснуть зорі на небі, Вірю у тебе й люблю!

НА РІДНОМУ ТЛІ Ранок... І світле майбутнє Чекає мій дім, Промінь зимового сонця на тлі, Чистій, прозорій воді мій уклін, А за вікном, мов у млі, Вітер нам свіжість несе на крилі.

154

День... Прозорий бокал Закохується у воду,

Ніжний, молочний напій ― у графин. Ллється райський нектар із плоду ― Дивом веселих, солодких картин... Як зупинити нам вічності плин! Вечір... Тінь від лимона Тихенько втіка, Світить червоним свіча на столі, Час запашний по кімнаті блука, Сумно і бути, й не бути мені Гостем на вічному, рідному тлі.

17.11.03.

СВЯТИЙ ВЕЧІР Якось давно, коли був дощ (Десь під Новий рік), У небі діялося щось, Лив чарівний потік, Вже наближалась ніч густа, І небо потемніло, Конячка світу золота Чумацький шлях відкрила. Це незвичайний вечір був, Щось затремтіло в горлі, Щось захопило тобі дух Святий і Божетворний. Не зрозуміти хвилювань, Що відривали тіло, Не чути вже музик, гулянь, Які звучали мило. Ось так, давно, коли був дощ (Скоріше під Різдво), У небі діялося щось, Воно несло тепло.

155

ХТО МИ? Ми часто пишемо: самотність ― Слово крізь сльози.. Нанизуєм поезію на прозу. Ти кажеш, ти – поет? Побійся Бога! То нам обом потрібна допомога. У нас талант – умієм лікувати, Але не тіло, а самотню душу. Не тільки це: ми вміємо страждати, Це наша місія, її вже не придушиш. Ми мрійники, ми живемо майбутнім, Будуємо палаци у повітрі, Інколи робимо святами будні, Бачимо дійсність в дещо іншім світлі. Ми вміємо приваблювати словом, А можемо поскаржитись на долю, Берем думки і почуття в основу, Ми – лікарі, душевно хворі...

ТРОЯНДА

Троянда, зачарована коханням. Відчуй її, трояндине, зітхання. Любов забрала її всю, Забрала кожну квіточку таку, Розкішність – неминуча її доля, І кожна пелюстка в її неволі, Будь вона червона, наче кров, Як кохання, як жива любов. Ніжність – це її розкішна вдача, Лопотить її стебельце наче. Ні, то подих вітру, подих квітки, Змах то сизокрилої лебідки. Її дарують на свята, Коли палахкотять серця, Коли від вроди нашої, дівочої, Згорають чоловічі очі. Її тепло несе любов, як мама,

156

Несе кохання в нашу душу, дім... Весь світ її кохає до нестями, Любов троянди – найпалкіше з почуттів. На кожній з пелюсток є вранішні росинки – Найкращі в світі намистинки! Жива троянда, як жива любов, Її побачиш – і кохаєш знов. Навіщо колючки є у троянди? Щоб захистити ту любов від зла? Того кохання з нас ніхто не вартий, Що пронесла троянда крізь віки. Троянди запах чистий, милий, Він викликає ніжність у душі, Він надає наснаги й сили, Він щось нове знаходить у житті. Троянда, зачарована коханням, Відчуй її, трояндине, зітхання.

Антонії Цвіт

ЇЇ ЧАРИ Її відьмацькі чари ― це вірші, Що виринають з глибини душі, Що спопеляють, як тяжкі гріхи, Яким вогню удосталь і снаги. Це безвідмовні чари від очей, Від посмішки, від таїни ночей. Манлива аура у пристрасних тонах, Відверта думка, виплакана в снах. І стала вона каменем тим босим, Обернута у сльози, як у роси. Вогненна, у напрузі. Зорею на два милі голоси Зійшла на скандалістській смузі, Гріховна, як і весь цей світ, Кохана Антонія Цвіт!

04.12.03.

157

СЛЬОЗИ ...Щезають очі... І пісок - крізь пальці, Пересипа годинник мить у мить. Іще рука напружено бринить І дотліва свіча... Хтось німо плаче Кигиче пугач в моторошну ніч... Антонія Цвіт

То я посміла плакать Плачу... Не можу втримати «солодкої» води. Вони посміли капать, Сльози... Доводять мене вже до сліпоти. А я цього не хочу. Самотньо... Не хочу в Бога милості просить. Я потону у водах сліз Рікою... І океаном розіллюся вмить! Не будуть сльози капать ― Вовком... Я повернусь, що вити не жада. Не буду більше плакать... Обіцяю... Хоча моя стихія ― то вода...

24.12.03.

ЕЛЬФОВА КАЗКА День уночі. Незрозуміле літо у зимі... І дивовижний сніг на зеленій траві. Небесна хмарка ніжно тане уві сні, Вода і полум’я змішалися в імлі... За спиною літають світляки, Гуде цвіркун безжально-одинокий. Цей день в ночі ще дасться нам взнаки ―

158

Казковий сон в реальності глибокій: Біжить, стрибає ельф ― І прямо на мої коліна. За ним сріблястий шлейф, Бо він смішна казок дитина. Проскочив крізь мою долоню, Реальний, хоч із небуття, Одягнутий, як ми з тобою, Лиш не таке він мав взуття: Казковий черевик-носок Мав хитромудрий ельф, Що срібний залишив пісок, Той самий срібний шлейф. Ельф, спотикаючись спішив В дитячу добру казку, Хотів потрапити до віршів: Там грати роль не важко. Зняв загадковий черевик, Розсипав срібло по землі: Виблискував казковий шик, Утворений в чарівній млі. І раптом ― хлюп! ― Упав у книжку, Розтав крижинкою в ставку: Йому підставили там ніжку ― Ельф опинився у воді... Минув і сніг в траві, І день вночі, Незрозуміле літо у зимі... І я прокинулась у цьому сні, Де попелюшка ― я, А мої руки ― у золі...

24-27.12.03.

ШИШКОВИЙ ЛІС Блищить корзина ― сплетена лоза В обіймах шишкового лісу, Мов золотом увінчана коса Із сіна літнього і хмизу. Густими бджолами напружено гуде, Несе пахуче на медових крилах.

159

Не знайдеш споконвічно ти ніде Такої свіжості, природності і сили. Хаос панує шишковий в руках ― Розкішний натюрморт дарунків лісу. Здивованість і пристрасть у очах Від лісової театральної завіси.

24.01.04. ВСЕ, ЩО БУЛО МОЇМ ― ТЕПЕР ТВОЄ, БО ТИ ВСЕ, ЩО В МЕНЕ Є, МОЄ ТИ НЕБО!

04.01.04.

ХОЛОД НОЧЕЙ Віє холодом тріснуте скло, Ріже болісно долю мою, А, здавалось, її замело І по шию в снігу я стою. Ти навіщо махаєш мечем? Доле, стій, зупинись, зачекай, Глянь, там ангел за лівим плечем. Він не винний, його не чіпай.

Я благаю тебе, я молю, Згинь, пророчице, з моїх очей. Не хвилюйся: тебе я люблю І терпітиму холод ночей...

23.01.04..

ВУШКА НАПОЛЕОНА Бегонію знайшли на острові Гаїті, Відкрив монах Плюш′є в сімнадцятім столітті, Французькі вчені вперше описали, На честь мера Сан-Домінго і назвали. Поважний мер Бегон своїм ім’ям пишався, Вважав, що він щасливим вдався... Бегонії ― красиві, ніжні квітки Для нього, колекціонера ― рідні дітки. Такі схожі на малесенькі троянди ― Вони були любові його варті!

160

Бутони тихо, щиро звеселяли І ароматом літнім чарували... Лише через незгоди й лихоліття, Лише у вісімнадцятім столітті Дізналася Європа про ці квіти, Вирощувати стала і любити... Один француз бегонії назвав Вухами тих, хто із Москви втікав, Ще у дванадцятім: про військо Бонапарта. Французи змерзлі були того варті! І ми тепер бегонії шануєм, Екзотикою душу ми лікуєм! Несем любов до квітів від Бегона До прізвиська на честь Наполеона.

18.01.04.

ВЕЧІР Сонце в рожевім тумані, Гасла найперша зоря, Паруси неба ― червоні, Ніби хитнулась земля. Темрява обрій стомила, І наче так, мимохідь, Палає сонце у прірву, Сонце палає, горить! Наче огненна краплинка, Замерехтіла зоря, Сяє на небі перлинка ― Гасло жаги бунтаря.

28.12.03.

БОГ БАГАТСТВА

Заплющені опухлі очі І вуха, ніби до землі, Він спить у непроглядні ночі, В його руках не мозолі. Від сонця заховавши пику, Зловити хоче ротом світ. Немає часу ― отже віку. Цей Бог ― міфологічний плід.

161

Багатство... Похідне від «Бога»? «Багато», «Вдосталь», «Вистача». Для нього не важка дорога, Аби мішок не впав з плеча. Живіт йому не заважає, Він мовби той найближчий друг, Його багатство звеселяє, Коли він гріш бере до рук

18.02.04. МИ СПІЛЬНІ НАПИСАЛИ МЕМУАРИ

Л.Л. Ми спільні написали мемуари: «Том перший, стосовно незбагненного нашого дуету».

Коли Карл у Клари украв корали, А Клара у Карла не знайшла кларнету. Ти забажаєш свічок кипарису, Я, фантазуючи, щиро скажу: «Гей, заспокойся, відома актрисо, Будь незалежною від вояжу». Ти нагадаєш про вибрані ролі, Я врешті-решт зрозумію всю суть: Наші думки віють вітрами в полі, Провід розмови вони обірвуть...

20.02.04.

КНЯЗЬ МУДРИЙ ЯРОСЛАВ Спокійний погляд, погляд у віках, Прохацькі очі ― перли без оправ. На книзі батьківська лежить рука, Яку поклав князь Мудрий Ярослав. І Волга народила дитинча ― Величне, нове місто Ярославль. Князь, печенігів помахом меча Розбив. І він злетів, мов той „журавль”. Русь розлилась по мапі, як вода, Воюючи за землю і народ. У Києві з’явилися врата І куполи із поцілунків сонця, Коли Софія вічна і свята

162

На фресці посміхнулась, як з віконця. Культура Візантії збереглася В церковних розписах минулих літ, І хай вона іконами сплелася, Та князь зберіг і свій культурний плід. Швецька принцеса, вийшовши за князя, Кохала не за гроші, щоб аби... І не за мрію, щоб вона збулася, За мудрість, доброту ― оце скарби! Віддавши заміж гарних трьох дочок Князь статус свій в Європі укріпив, Він злагоди і миру взяв вінок. Французів, ще й норвежців поріднив! Він будівничим буде у віках, Європі ― справжній тесть величних справ. На книзі ще лежить його рука, Яку поклав князь Мудрий Ярослав.

29.02.04.

ЙДЕ СИРОТА ПО АЛЛЕЇ Ранок. День. Вечір. По вулицях безкінечних.. Бійка. Кров. Втеча. Газета в руках безпечних. Небо. Хліб. Лайка. В досвітні немічні хвилини.. Сайка. Птах. Байка. Без друзів, без нас, без родини. Гроші. Брук. Сльози. В гнилому підвалі без свічки.. Осінь. Біль. Доза. Сира могила сестрички. Біси. Крик. Холод. Брови зрослися травою.. Рани. Ніж. Голод. Ворони над головою. Літо. Дощ. Жито. Безкутний яр із землею.. Вітер. Час. Квіти. Йде сирота по аллеї...

02.03.04.

163

СПОГАДИ ЯНГОЛА ПОМПЕЇ «Тривога. В серці сіра зола дров, У скронях невгамовний біль, І голова від пороху немов З орбіти зійде. Солодка сіль. Заплющиш очі на хвилинку, Здригнешся у поту долонь, І знову проковтнеш жаринку, Згадаєш стукіт сивих скронь. Тебе трясе, трясе потроху.. Трясе безбожно – землетрус! Невже кінець? Молися Богу, Ти – не герой, не боягуз. ...Я вилізти зумів з руїни, І залишити свій скелет, Не знаменита я людина, І згадують не мій портрет... Кричав у паніці: тікайте, Біжіть крізь мене, швидше, ну, Чи побратимами злітайте, Не бійтесь, я наздожену. Я бачив лаву під ногами, Та болю язика не взнав, Фігурки, зроблені тілами, Навіки я запам’ятав. Я долетів до його рота, І підсвідомо заридав: Страждання, біль, людська скорбота.. Понад усе себе карав... Чого ти цямкаєш губами І фиркаєш слиною зла? Звір страху, ти мовчав віками – Напийся зливи із горла! – Кричав я... То був сіленціум стихії Зі мною, без сльози й ниття, Я здогадавсь: збулася мрія, Що коштувала те життя»...

04.03.04.

164

КАРТИНКИ З ВИСТАВКИ ЦИФР

1

Палає в огні першість світу, Кидається у багаття, Стихія лишає без сліду Зчорнілу землю безладдя. Погляд з рожевим волоссям, З жіночим рудим макіяжем, На горизонті колосся, Що лізе молебним пасажем. Небо вогнем розіллється, Сонце освятиться Богом, Жовте кільце засміється, Стрибне дельфін через нього.

04.03.04. 2

Вирізьблює лід друге місце На білій ковдрі зимовій, Кидає плоди Бог намиста Сліпій землі килимовій. Вовк-тенор молебно ридає, Вивчаючи наші очі, А місяць спокійно зітхає В обіймах схитрілої ночі. Сльоза впала в небо – і вітер Створив для серфінгу хвилю, Метелик говорить без літер, Долоням співає: ”Я вірю”...

06.03.04. 3

Божественне місце скелясте, Біля стіни із каміння, Цеглинове і попелясте, Гористе, древнє творіння. Сидить біля нього японка, Ніби готова припасти, Омиє чоло ополонка,

165

Обличчя якої – прекрасне. Морською холодною сіллю Присипле дно водограю, Рибацьке, веселе застілля На суші хокку співає.

06.03.04. 4

Гойдає хмаринку четвірка,

Зроблена наче з повітря, На ваті хтось муркітно фирка, Що заніміла від вітру. Смугаста тигриця, втомившись, Тут прилягла відпочити, Щоб, горло дощем промочивши, Місце на небі нагріти. А там спогляда Артеміда, За звіром жертовним для храму, Богиня сьогодні сердита, Бо тигр – це як ангел феламу.

07.03.04. 5

Найвищим, що є на планеті П’ятірка кохання вважає, Раніше жила у квитку, Тепер вона мудрість плекає. Червоною ниткою шита Цариця гордині розкішна, Очима краси оповита, І зла, і ревнива, і ніжна. Тримає жінка в долонях Піщинки із злата і срібла, Що спершу осіли на скронях, Тепер в них безсмертя загибле.

07.03.04. 6

Двері із дуба скрипучі, Вік недосяжний у них, Жовто-багряні колючки Плачуть на ветхий поріг.

166

На посмугованих дошках Цвях велетенський стирчить, Чхає й гуде жменя мошки Там, де шестірка висить. Жаба із шкірою «вамп», З чорною пудрою крап В роті жує клаптик довідки, Що зазначає шість лап.

07.03.04.

7

Запах лаврового листу, Усю картину затьмарив – Дар килимового хисту Серце сімки поранив – І впала вона, як сльозинка На барви зелено-шовкові, Сплела свій вінок диво-жінка Цариці – зміїній любові. Зачесане жовте волосся, Коричневі очі Горгони, Лаврове багатоголосся, Що варте уклону й корони.

07.03.04. 8

Повітряний поцілунок Брехнею нотного стану, Вісімка, як подарунок ― До, Ре, Мі – без перестану. Безтактність губної помади При активному сонце-столітті, Чорні очі просять поради. Не вперше. Миттю. Вісімка – що окуляри – Захист від нечисті й болю, Грати метелики стали: Фа, Соль, Ля, Сі – і по полю!

07.03.04.

167

9 Яскравий оксамит лукавить, Як робить складки по дев’ятці, Ось, що насправді світом править – Червона дев’ятка на п’ятці. Сп’яніла літає корова, Пронизана настроєм Божим, Достатньо єдиного слова, Аби стати коридо-схожим. Смаглява, розкута циганка, Як символ життя – лотереї, Вона – ще одна полонянка Моєї цифро-галереї...

07.03.04. 0

Пусто..та..істина в цьому, Чисто..та ..в цім акуратність, Не було.. Немає.. Нікому.. Де безіменна безтактність. Вили..то..наше бажання, Вими..та..наша безгрішність, Змете..не..наше кохання, Вбита чуттєва розкішність.

16.03.04.

ДИТЯЧА ІСТОРІЯ Осінь, як гравюра. Жовті плями, Дитячими теплими барвами. Щедро пахло змоклими дровами, Свіжою вуличною фарбою... Сумно йшло дівча у капелюсі, Наче від юрби дітей відбившись, Несміливо згадуючи друзів, Не від цього світу народившись. Тихо сіло і відкрило книжку На колінах стомлених дитячих. Склало «миш» і «ка» ― то буде «мишка», Але хтось під лавкою неначе... То гусак велично-білосніжний,

168

То був цар крикливого народу, А безграмотний, аж смішно ― Крилами намалював природу...

08.03.04.

РУСАЛЧИНА ЗІРКА Я тут одна... Самісінька... Самітна... А за душею вітер-побратим... Мій дім – прозоре озеро безплідне. О, як спокійно плавати у нім... Не треба: не жалійте, добрі люди, Бо сльози я давно уже втопила... І знов стискає зрада мокрі груди... Із себе я лише її не змила... Мені вночі розповіла лілея радо Легенду неба – вічної надії: Колись Богиня всемогутня Лада Створила зірку – всіх русалок мрію... Аби розгледіти її – цю зірку, Я кожну ніч чекаю, мов дитина, Коли ж вночі співаю під сопілку, Вода пливе... і час за нею лине...

18.04.04. (До вірша Т.Г.Шевченка «Русалка»).

МОЇ ГРІХИ

Болиш? Боли ж! Боли! Бо лине крик... Гориш? Гори ж! Гори! Чужий язик... Спішиш? Спіши ж! Спіши! Спишіть мої гріхи!

169

Кричиш? Кричи ж! Кричи! Бо там глухі Боги! Тремтиш? Тремти ж! Тремти! Де я і ти... Були ж? Були! Облиш! Мої світи... Коли ж? Скоріш... На чистому листі... Не спиш? Не спи ж! Не спи! Не сплю.. Не спиш і ти.. Куди ж? Куди? Туди.. Де є піски... Не я! Не ти! Це все.. Твої казки...

10.03.04.

ВІВАЧЕ ПІСНЕЮ ДУШІ

Моя душа співає АНІМАТО, Ось так трапляється АЧЕЛЕРАНТО, Але виходить більше МОДЕРАТО, Тому прибічником стає АНДАНТЕ. Моє всепоглинаюче КОН МОТО Може зустрітися з КУАЗІ ЛЕНТО, А все ж душа летітиме КОМОДО, Призупиняючись на ПОРТАМЕНТО. Мене благають більше ГРАЦИОЗО, А я пливу на човнику ЛЕГАТО,

170

Тому виходить крім ПЕНЗІОРОЗО В моїй душі невидиме МАРКАТО.

20.03.04.

ФРУКТОВИЙ НАСТРІЙ Тритомна книга неземних продуктів, Бажань кремових і солодких мрій, Рецептів щодо екзотичних фруктів, Де невгамовний тісно-ручний бій. Все це фіалкові вбачають очі. Їх вії ― листя соняшних пригод, Із чоловічками, чорніше ночі, А милування ― їх квітковий код. Мій настрій мандариново-лимонний, Його приніс той журавлиний клин Він як ніколи фруктово, ще й сонний, Із книгою без видимих причин.

21.03.04.

ПЕРШИЙ СНІГ

Перший сніг – Перший дощ в молоці, Перша До, перша Ре, Перша Мі. Перша сніжка в руці – Машинально, Перший сніг – віртуально!

18.11.04.

ФАНТАЗІЯ Лиш уяви з кокосу райську ванну, Де бульбашки стрибають аж до стелі, Що віддають лимонну, свіжу шану Молочному, пінистому коктейлю. Ця мрія невгамовно кольорова, Бо може буть уява мармеладна, Я впевнена: ви посміхнетесь знову, Коли скажу, що мило – шоколадне.

22.03.04.

171

У ТВОЄМУ САДУ Р.М.

У твоєму саду є зелені лимони, Мені прикро, що в них не згубилася я, Твій вогонь, твоє сонце і сонцепоклони Я шукала до вечора та не знайшла. В твоїм серці свіча Карфагена горіла, І дуби-чаклуни нашептали любов, Я знайшла – і в душі її відігріла, Я змішала фалернське вино й свою кров, Белла Барток озвучить мої поривання До твоїх потонулих у морі очей, Я зіллю невловиме й беззвучне кохання В одну ніч за дванадцять тисяч ночей.

03.08.04.

ТИ ЛЯЛЬКА У ВИСТАВІ Ти лялька у виставі.. Чому б тобі не спробувать зіграти Іще одну замовлену любов?..

І стануть святом репетиції, Сценарій не потрібен. Ти – режисер.

16.11.04. РОЗІРВАТИ КАЙДАНИ ЗЕМНІ

Розірвати кайдани земні, Не обійняти життя, Розпалити фігурки в огні, Побачити небуття. Над собою злетіти, як птах У можновладді років, Розпізнати любов при свічах, Закреслити пам’ять слів. Усміхнутись крізь сльози живі, Ледь доторкнутися до хмар,

172

Краплю щастя знайти у траві, Почути пісні стожар.

05.08.04.

ІЗ КАБЛУЧКОЮ В РУЦІ

Драма

Дійові особи: Голос Божевільна Коханий Янгол Любов Та, що любить

Творчий задум: відобразити жертовну силу кохання, себто іншу сторону любовної медалі, яка за своєю функцією відтворює, відновлює, та разом з тим може занапастити, адже наше життя сповнене почуттями, а Любов і Смерть – два всепоглинаючих чинники світобудови.

Голос: Він зустрівся із нею: так сталось.

Зчарувала вона його очі. Він став жити на дві душі вільні, На дві долі – квітучі, дівочі. Та, що серце його зворожила, Стала вірити диким примарам, Інша – мужньо сльозинки втирала І співала про біль сивим хмарам. Він все бачив. Захоплено жив цим. Він роздумував голосом серця. Він нарешті все вирішив, й тихо Відчинив у нове життя дверці...

Божевільна: Кожен день, мов на нитку нанизую,

Бо хотів, бо палав і любив. Він милується мною і квітами Застеляє дорогу удів... Мені нікуди йти, народилася Я в безлюдному світі думок, Від безодні чомусь відродилася,

173

Я – гріховна, і кожен мій крок Пахне волею та божевіллям. Це стихія прикутих до безвісті, Чия совість на чистому тлі Затіває невиннеє горе На розхристаній чорній землі...

Коханий: Я побачив її – і заплутався в сітях,

Що розставила всюди вона, Називайте її навіженою, Та для мене «вона» – то весна.. Мила, рання моя орхідея, Я до тебе пройду крізь роки, На колінах, з відчиненим серцем Попрошу я твоєї руки...

Янгол: Я пораджу тобі почекати, Бо отрутою пахне ця мить, Чи утримаєш руку безкарну, Яку гріх не зуміє спинить... Ти хреста одягаєш на шию, Згубна ця безіменна любов, Мов вода з джерела твоя мрія Обернутися може на кров...

Коханий: Не збираюсь, не хочу й не буду

Навіть власному вірить плечу, Хто сидить там: Творець чи Іуда? А життю данину я плачу...

Любов: Прокинься!

Янгол: Ти гадаєш, що долю напишеш Лебединим чорнильним пером? Завітавши до зали Правди, Стане думка твоя змитим сном..

Коханий: Моя квітка – небесної вроди,

Ми букетом сплелися удвох, І ніхто, і ніде, і ніколи Не розлучить нас... В буйстві епох...

174

Янгол: Ти поглянь: її тіло обвив

Кострубатий чортополох... І вона, як примара живе... А ти кажеш: «Удвох»...

Божевільна: Вітер чує, що серце холоне...

Щось надумала клята печаль... Розбиваються глянцеві очі І в обличчя скляне плює жаль...

Коханий: Я іду по вечірньому небу

Та збираю кисневу росу, Шепочуся мрійливо з зірками, Їх сплітаю в Чумацьку косу...

Та, що любить: В поржавілій душі моїй грішній, Яку часто топила в вині, Знайшлось місце тобі, мій коханий, ― Зберігала його до весни... Ти пробач: довелося чекати.. Ти від щастя сльозу утирай,

Як схрестили ми руки й каблучку Цю, сріблясту, святу, пригадай... Не забув ти мої сині очі. Не лукав, скажи, любий, зразу... Як не скажеш, то я сполотнію І закрию труну на засув...

Любов: Гірка правда.

Коханий: Не забув, та згадати не можу,

Бо тепер заквітчаний другою... Я не твій і не свій, моє серце, Не вернусь я цією весною...

Янгол: Схаменись: ти поляжеш від рани,

Як солдат у холодній війні, А відмовиш своєму коханню – Заховаєш його в полотні.

175

Та, що любить: Не змирюся з самотнім прощанням,

З цілим Всесвітом не змирюсь... Я здолаю стіну божевілля, І до ніг твоїх прихилюсь.

Коханий: Я благаю востаннє, любове:

Не труї моє серце болюче... Залиши на одинці із нею, Не катуй його дротом колючим...

Та, що любить: Лиш поринь у мою щиру душу,

Я побачила в ній небуття... А колись із тобою мій любий, Завітало до неї життя...

Коханий: Я любив твої руки чарівні,

Ніжні квіти і п”яну весну, І ніколи мені не забути Перший погляд твого диво-сну...

Любов: Обирай!

Божевільна: Брешуть пси не на мене – на місяць,

Із святим, материнським лицем.. Що, як зраду угледіло небо? Що, як з’їсть мою зірку живцем?.. Хай обличчя від болю осуше В полі вітер-вітрисько – мій брат, Все зроблю, як велітиме мати, Щоб очистити землю від зрад...

Янгол: Не зупинить стріла твоє слово,

Бо ти молишся в інших світах, Та збагни, якщо знищиш кохання, То себе розірвеш по шматках...

Божевільна: Не боюся ні раю, ні пекла,

Та я навіть себе не боюсь.. За страждання платять тим самим, І карають, як спалену Русь. Водограєм кохання здавалось,

176

А тепер хай пограється кров! Чи давати хвилину мовчання, Щоб розважилась їхня любов? Розбиваються вікна від криків, Від благань, від зневірених рук. Час проститись прийшов в залі Кривди, Час звільнитись від праведних мук...

Любов: Час настав.

Янгол: Душа інколи просить у Бога Наймізернішу крихту любові, А чи зможе вона зрозуміти І пісні зберегти прозові...

Голос: Та, що вільна від Бога, упевнено,

Розцілованим гострим ножем, Покінчила безстрашно з Коханим, Без знайомства з гріхом – тягарем.

Та, що любить: У кімнаті з тонкими стінами, З зафарбованим чорним вікном. Ніч споїла мене сльозами, А повіки-повії – вином... Я стою на краю, над безоднею, Без віршів.. Про божевільні слова геніїв, В яких ти жив.. І дожив, і дійшов до Анубіса... Я зітру безнадійно сльози... На твоєму лиці.. Поховаю тебе, Коханий мій.. Любий мій!.. І каблучку на лівій руці...

Осінь, 2004.

ПОЕТИКА ВЖЕ НЕПРИТОМНА Поетика вже непритомна й сива, А мова ница, зблідла, нежива...

177

Простіть всіх тих, Вкраїно чорнобрива, Хто научивсь прощатись на жнива, Хто відлітав невчасно, „надто бідним”, Не оглядаючись на „Неспалиму Русь”, Втікав через кордони непомітно... А я горнулася до тебе і горнусь!

21.03.05.

ДРАКОН ІЗ РОЗУМОМ У СМАРАГДАХ Від туги зцілюють вогненні квіти, Від болю ― сльози, від кохання ― смерть, А є істота, котру не згубити, Якщо боїшся, то її не сердь. Дракон із розумом у неземних смарагдах. Невже і серце з каменю? З того, що власне добувають в шахтах Й скуповують на Авеню... Він постарішав, його тінь скривилась, Та полум’я горлає день у день. Дорогоцінні скроні не зцілились, Любов не погукала у Монтень...

31.03.04.

ПІД КУПОЛОМ УЯВИ Під куполом уяви

Лише з одним бажанням: Побачити себе щасливою. Вдягнути намисто з почуттів, Розсипати, І спіткнутись. У стилі фентезі осліпнути від сонця, Шукать руками промені в траві: Заснути чи збожеволіти...

16.11.04.

ПЛІТКА З’явився промінь сонця у віконці... Не знав ти, що забруднилось повітря, Зола не пропустила цей брудний промінчик ―

178

І продала його гнилому вітру. Заснуло все ― немов одпочивати, „Твоя усмішка ― як зів’яла квітка”, Аби ж зумів, аби ж ти міг впізнати Її ― негідницю, розпутну плітку... Усе зім’ялось, зморшками покрилось, А ти зостався знов у темряві з собою, Скажи, що зникло, додалось, змінилось? Пліткує смерть в спідниці стильного покрою...

01.04.04. Вже кожен вірш, як відболілий нерв...

А.Цвіт

РУБІНОВИЙ ВОГОНЬ Біля вогню тепліш, ніж у кибитці... Підкину хмизу, Щоб не згас огонь... Віддам гітару чорноокій тітці – В руках циганських заспіва либонь... Поллється пісня у самотню душу, Приспить її до завтрашнього дня... А там побачим... Правил не порушу, Як осідлаю білого коня... Біля вогню загояться всі рани... Наллю вина.. Червоного, як кров, Щоб придушити в пам’яті обмани І не зважать на хитруватість дров... Дві зірки засміялись... Бо удвох.. У чорнім небі.. І по різні боки.. Їх розлучив Чумацький шлях й Дажбог, Та в безкінечності згадаються пророки... Уранці табір полонить розлука З вогнем нічним.. Рубіновим огнем, Чиє тепло у серденько постука, Щоб попелом вітать із новим днем...

04.04.04.

179

НАРЕШТІ ЗБАГНУТИ ПРИЧИНУ

Нарешті збагнути причину Появи себе, Відкривши чорну скриню З мавпою... Розчаруватись, і трохи почекати, Поки віра згадає про тебе.

ВСЕСВІТ У КРАПЕЛЬЦІ РОСИ В зелене по зеленому всміхнуся... Життя в життя... У спокій обернуся... Омиюсь чистотою... Святі святою головою – Отру волоссям п’яти від дощу – Усе прощу.. І чистоту побачать перші очі, Що розтулились майже опівночі.. Ясні краплинки ясності зорі, Також святі й у цій рясній порі.. У Космосу такого не проси, Бо Всесвіт весь у крапельці роси...

04.04.04. ЛЮБОВ НЕ ЗМЕРЗЛА

Любов не змерзла, не згоріла – Ти мені повір. Її не з’їли, не втопили, Не кинули у вир Болючих сліз. Поки що. Хіба тебе не жахають слова Про ту любов, яка напівжива І позавимірно шепоче: Прокиньтеся, благаю, чорні очі. Як-небудь. Хіба тобі не безсоромна жертва – Любов, яка вже напівмертва?..

27.04.05.

180

ЛЮБОВ НЕ ЗМЕРЗЛА Та скільки можна Розділяти думки на касти? Їх не збороти, не взяти, не вкрасти, Й нема надії, що збереться пазл З трояндового горя... І звикнути до рюмсання мімози Нема загрози, Якщо колючі, довгі й попелясті коси Сплетуться у трояндову біду... Зализувати рани прийдеться покірно Від здичавілих, Що із каст клонуються безмірно В болючий щем... Навіщо їх породжувати, злитись, За них об стінку головою битись, Тоді ламатися, тікати і молитись, Гадаючи, куди собі подітись, Схопивши три зів’ялі пелюстки... Та скільки можна Розділять думки на касти, Коли краплині щастя ніде впасти? Тобі ж сказали: ”Не збереться пазл”, І не жартуй до воскресіння квітки..

02.05.05. * * *

Кому на долю випадають такі муки? Кому мукόю засівали шлях. І серце, не подужавши розлуки, Затихло, щоб здригнутися на звук: У муках не відчути теплих рук. Без зморшок помирати надто гірко, Без крику, ще й на самоті. І співанки плюються на горілку, Їх залишилося куплетів три. Усе присохло до чужого дива І не підуть судоми танцювати, Бо ця мукá невичерпно зрадлива. І світло. І кінець. І проклинати.

08.05.05.

181

ЇХ ВИКРАВ ЧАС Не вистачає слів... Пробив годинник в тиші... Один раз... Не вистачає Н2О... Не вистачає нас... Стріла завмерла... І стрілець – навколішках... Упав... Миттю до ніг... Припав... Моїх... Аби ж ти знав, що відчуває час... Я розлила його... На твій портрет... Пробач... Все буде, як було... Лише не буде нас... Не плач... Усе в руках часу... І це життя... І це буття... Злиття... Скажи.. Скажи.. Куди поділися слова? Їх викрав час? Без відома… Без нас… Проплив й залишив слід… Куди? Куди нас заведуть оці сліди? Набат... Пробач… Скоро помре кат… Тому не зможе він… Візьму полин… Адже повсюди стільки їх: Секунд, хвилин, годин, Років, століть і небуття… Нема сліпого вороття… Не вистачає слів…

182

Пробив годинник в тиші... Сотню раз… Не вистачило Н2О… Не вистачило нас…

27.03.04.

МОВЧАТИ

Мовчати до останнього… До крику, істерики, піни і сліз… До астрального… До нісенітниці, як дадаїст… До автомату римувань, До сугестії утопічних реприз… До мовних зловживань, І знову від антивірша до сліз… До елітарного ліризму… До травестії паскудного життя… До ірреалізму, І герметичного субкаяття… До прогнозу погодних умов, На завтра, за «Апокаліпсисом»… До крилатих корів, Допоки не прийде святий «Пілігрим»… До катарсису…

27.02.05.

ЩЕ ДЕНЬ, ЩЕ ДВА Ще день, ще два, ще три, роки-віки... Слова і обіцянки навтьоки, Слова ― у речення, а ті - у текст-контекст, За океаном хтось говорить «last» і «next», Хтось доживає, хтось дожовує, Грабує, продає та відвойовує, Прощає, щось скасовує та спрощує, Стає рабом, себе у крісло вмощує, Вбиває час чи навпаки буває... Хай пропадом все піде-їде, А я іще хвилинку почекаю Блакитного вагончика трамвая До станції «ЛЮБОВ».

183

Позавимірно.

СКОРО, ВЖЕ СКОРО

Скоро... Вже скоро ти станеш на ноги. Завтра? У серпні чи грудні?! Досить... Вже досить звертати з дороги, Коли свідомість глушитимуть будні. Ранок... Ще ранок для твого чекання: Птаха зловити нелегко. Треба... Ще треба тягнутись руками До незримого неба...

02.09.05. ДЕСЬ ЗА ДВЕРИМА

Десь за дверима стеляться кроки, допоки… Їх не зачинить серце з червоного мармуру... Дідом-павуком сплетені ікони з поклоном На вірність присягу дають блакитним шпалерам... За місце під стелею срібло шукає життя... Чорними тінями верне від жовтовіконного скла... Мріє про очі мої синьокраї..шукає... Завтрашній день одинокого сну... Певно, відкритих дверей...

01.09.05. ТО БУВ НЕ КРОК То був не крок, То було слово, Що крокувало навпростець. Я не зухвала, Я не вірна і перш за все, Комусь покірна. Отець! Задушена, заюшена У простерадло, Забита у безкутний кут І ладна. Пограти в Рафаелівську Мадонну

184

Із голими грудьми Із слізноскошеного дива.. Людьми.

01.12.05

ЧЕРВОНИМИ ПЛЯМАМИ Червоними плямами По білому снігу – Не патологія зору. І новизна безсоромною Стежкою тягнеться вгору. Біла нитка крізь серце протягнута – Стане червоною. На часто-густих автографах, Вишитих трьома воронами. 06.12.05.

ВІДКРИЮ ОДИН СЕКРЕТ Відкрию один секрет, Як пройдусь по холодній росі: Тільки я ношу любов У шкарпетці на лівій нозі.

16.11.04.

ТУТ ХОДЯТЬ, ХОДЯТЬ

Тут ходять, ходять, мов жуки, Ще й перебіжками. Скрипить п’ятнадцята, шістнадцята, Наступні двері, А він на стелі, він на стелі! Дивись, узяв у свої руки куба, І голову, і очі опустив.. Він босий, ниций, чорноолівцевий. Не встиг. Впустив.

08.12.05.

185

РОЗВИДНІЛОСЬ

Розвиднілось. Колюча кострубатість Збулась, та ось Диявольцю на радість Наважилось. Зі слів водою змити Ріденьку мазь, Як у свиней в кориті. Привиділось. Червоне на дорозі, Як той трамвай На Патріарших Розі.

12 -03.12.05.

МОЛИТВА

Господи! На колінах прошу Одну лиш любов, З Божою Матір’ю на грудях, Із калатаючим серцем Під гарячою рукою. Спасибі. Трохи легше...

14.02.05. В ОГНЯХ ЯСКРАВИХ

ДК.

В огнях яскравих і далеких Дзюрчить непродане кохання, Його несли вірні лелеки На крилах вітру поривання, А під смачнючим білим снігом Рипить моє, моє кохання, Таке знесилене на лихо, Таке замучене і раннє.

14.12.05.

186

УЛЬТРАФІОЛЕТОВА ЗИМА Сонце -кінетик – м’який оксамит Цукор кленовий розсипав на лід. Загадка дика – квіток трибунал, Німфи гранітної сірий бокал. Іній сріблястий – кокос крижаний, Манія фуксії з острова мрій, Швидкість Венери в зеніті зими, Пульс ностальгії.. І ми...

09.02.05. СОН-ЗАХОПЛЕННЯ

Піщаний берег Касабланки, Смішна кокетка карамель, Де в карнавал ведуть фіалки, Де бронзо-люксовий мотель. Вечірній еліксир – папайа, Гарячий лісовий горіх, Печаль на музику спадає, Глінтвейн – на охровий поріг. Романс до кави в стилі диско Шепоче в сутінках про нас, Димок, фантазія, іриска... Побачити б цей сон ще раз.

09.02.05. ДИМ. СИЛУЕТ, ТАМ, ДЕ СУТІНКИ Дим. Силует, там, де сутінки. Простір між нами і час. Танець для себе, для рук і ніг своїх. Вияв душі поміж нас. Янгол в очах непомічених Нишком залишив сліди. Спомин про вимір, про фанатичний дощ... Нас там уже не знайти...

10.01.05.

187

ЇЖ МИЛО ІЗ СОЛОДКОЇ ВАНІЛІ Їж мило із солодкої ванілі, Бо в цьому прикадрованому милі Закатували тисячі людей, Із них було чимало і дітей, Ще й немовлят покинутих, крикливих, Їх матерів нещасних і вродливих, Їж мило про коханку та коханця, По всім канавам чи каналам наїдайся!

31.01.06.

ЛІХТАР ВИСИТЬ, А НЕ СТОЇТЬ Ліхтар висить, а не стоїть, Як та свіча у Пастернака, Та ще й на стелі, А не на столі. Заглянуть би в його побите око І тріщинки прийняти за жалі. Там стільки скла, відлитого сльозами – Такого скла не запихають в рами. А завтра прийдуть, повставляють очі В гарячі ночі Парубче-дівочі.

31.01.06.

ДУРНИЦІ ВСЕ Дурниці все. Триглавого дракона Джином і тоніком не придушить. То срібло верхній шар, То осад – мідь. Все вищий клас з чуттям поразки, У день по 3-4 маски Кенійського виробника Від фірми «Дім бурундука». Ламать чи ні вразливий дзьоб До вогнедихальних хвороб?

01.02.06

188

ОБ’ЄКТ ДО СПРИЙНЯТТЯ ГОТОВИЙ Об’єкт до сприйняття готовий, А до сприяння що, як? Було що про що дещо слово. Моряк? Моряк. Вояк? Вояк. А як? Отак: то сяк, то так. На рандеву. Суб’єкт на хмарці відлітає... «Може лишитися? Та ну»... Розплакуватись за вину? Із серця до самого краю. Солдатська зграя гавкає і крає ― Вона ще грає у війну!

00:31 04.02.06.

ПІВМІСЯЦЬ, БАЧУ, ПОМУТНІВ

Півмісяць, бачу, покаламутнів з жалю.. І я із ним... Єдина зірка – теж... З її полярністю в душі горю... Навіщо цей туман без меж?.. Замри і знай: Так треба... Так наказав небесний тато і дочка... А ні, то запитай в самого неба... Спитай... Коли настане ніч... без сну... Щоб бути сам на сам.. Віч-на-віч... Коли замерзнуть сльози, Стихне плач... Півмісяць нагадає.. Як скрипаль.. Наш спільний жаль.. Й назветься моїм батьком...

24.03.04.

189

МЕЛОДІЯ ДОЩУ

Літературний колаж, присвячений Д.К.

«Ми вийшли з будинку для безпритульних. У своїх жадібних до свободи руках я тримала парасольку з синіми на білому фоні квітами. Плакало від щастя небо.

Веселі краплинки гралися між собою. Ах, діти неба!.. Одна вигукувала іншій: «Ану, наздожени мене!» Я намагалася спіймати декілька з них, що, немов перлини, які приносять удачу, хоча вони самі падали на долоні, збиралися разом, водили хороводи, а тоді витанцьовували на «ковзанці моєї лінії щастя». Однолітки, що вийшли зі мною, помахали руками, сказавши декілька прощальних слів, і розтанули дощовими тінями. Довго не дивлячись їм услід, я розвернулася та пішла, цокаючи новенькими каблучками по мокрому асфальтові.

Туманна погода з кожним кроком захоплювала мою уяву. Я знала, що йду вірним шляхом, але за чим...На джинсовій вулиці нікого не було». «Зовсім поруч почулися кроки. Я обернулась і побачила усміхненого світловолосого молодого чоловіка. Обличчя було надзвичайно знайоме, але чиє...

Ми йшли поруч, час від часу дивилися очі в очі, як у дзеркальну поверхню...Це був мій «поводир». Я з ним не більше, ніж ішла. Ми розповідали історії з мого, з його, з чужого чи з вигаданого життя. Історії були смішні, подекуди з іронічним забарвленням та підтекстом...

Якось він мене запросив, але навіщо»... «Перед нами стояв чорнявий заклопотано-замріяний «Ромео», справжній «Ромео», якого я уявляла у безтурботному дитинстві...У руці сучасного «Ромео» був телефон, а в руці «поводиря» – вино. Мені ж здавалося, що я знайшла оматеріалізовану мрію, лишилося простягнути до неї свою руку, щоб не потурбувати пташку щастя, але як....

Очі мене не слухались: дві блакитні зіниці, немов у змові, викривали всі миттєві помисли. “Ромео” спрямував трохи впертий погляд на зарекламлений засіб спілкування, тоді нарешті підняв свої очі на двох незаангажованих: мене і «поводиря». Віддав ключі, але від чого...»Від щастя!» – збагнула я»... «Це був уже квінтетний чоловічий шабаш. Мені здавалося, що на ньому я була зовсім не зайва, навпаки – я була потрібна. Своєю стихією я потроху і тихо розбавляла обстановку у фанатичній кімнатці і намагалася сама собі

190

розжувати заплутані у неформальних тенетах репліки, запиваючи все це вигаданою знову ж таки кров’ю немовлят. ЖАХ... Я слухала кожне наступне розібране мною слово і не чула. Я дивилася і, як це не дивно, бачила, але що...Невимушені натяки, зачаровані, мов Довженківська Десна, усмішки і...загадковий погляд “Ромео”, присвячений далеко не мені... «Буде нелегко» – підказало щось у грудях. Я згадала, що там у мене серце – ключ-підказка для всього»... «Я сиділа на колінах персонажу, який уособлює самовіддану, вічну, точніше безсмертну любов! Шоковий стан не полишав мого розуму. Зізнаюсь, я була щаслива, проте від чого...А душа співала: я його зліпила з того, що було, а тоді, що було, те й полюбила... «Нахабство – друге щастя», - прошепотів змоклий янгол за лівим плечем. У темряві я зі своїм містичним захопленням бавилася з його грою у відчуття. Я мала кудись летіти, та загубила мітлу, тому залишилась. Ми дивилися один на одного – шалено, обіймалися – палко, хоча, можливо, я перебільшую, про щось говорили. Не усвідомлювали всю картину реальності я і сигаретний дим: не знаю, дякувати йому, чи проклинати... Ми опинилися на вулиці. Холодні краплини у безвихідді падали із, здавалося, міжпланетної дощової хмари, утворюючи ще більші калюжі, в яких я роздивлялася двох оспіваних чомусь відомим генієм. Хотілося закричати: «Зупиніть 25-тий кадр!» Митці, скоріше, не почули»... «У кімнатці з’явилася гітара. «Ромео» сентиментально узяв її і почав грати, наспівуючи ностальгійні уривки з надреальної пісні. Пам’ятаю такі епітети: «востаннє», «незабутнє»... Стало сумно, але миттю веселий хлопець з довгим волоссям (не пам’ятаю імені) бовкнув щось – і всі вибухнули сміхом та оплесками. Потім почали дуельно сперечатися: про що б це... На столі, крім магнітофона та якихось дрібничок нічого не було, проте він був досконало захламлений, певно, творчим подихом «Ромео» – періодично натхненного власника. Запало в очі лише одне на цьому клятому столі – фотокартка. На ній у профіль був зображений не важко здогадатися хто. Звичайно ― мій герой. Соромитися було не за правилами цієї компанії розважливих, молодих і навіть симпатичних людей, тому я забрала фото собі, перед цим попросивши автограф у партнера «пробного» вечірнього спектаклю, але навіщо... Підсвідомість волала: «Пожалкуєш!» А янгол (той, що зліва): «Не слухай нікого!»...»

191

«Легенький дощик лоскотав обличчя. Набридало, але було приємно, а ще – неоднозначно з боку «сильної половини», створеного Шекспіром світу. Чому? Персонажі про щось домовлялися, впевнено один одному вручали, як це не дивно, доволі формальні репліки, нарешті розбіглися, сподіваюсь, не забувши попрощатися. Ми з «Ромео» залишилися удвох (для вивчення мізансцен). Совість мовчала, про інше не варто і згадувати. Він намагався комусь зателефонувати – марно, і на мій юний погляд – недоречно.

Залишився один вихід – моторний човен або... ТАКСІ. «Ромео» підняв мене і на руках, як «справжній джентльмен», переніс через калюжі, у яких палітрою фарб розмивався кожний вогник змоклої вулиці. Його наелектризований погляд компенсувала моя ніжність, його витримку – моя пристрасть: чим не ідеальна пара?..

Швидко пролетіли дві чи три хвилини, мабуть поспішали одна до одної, бо мали різні заряди.

«Ромео» і актриса на головну роль, яка пройшла випробний день, себто я, прикрасили печальний вечір, у гарному розумінні цього виразу, бантиком-поцілунком (дрібничка).

Під місячним сяйвом його очі лірично світилися хамелеоновими вогниками – цікаво, як він це робив?! Я повернулася з солодким враженням на губах, не сподіваючись на його інші смакові метаморфози – недооцінила»... «Фото мене мучило – я змушена була віддати його комусь, аби цей хтось зміг безглуздо закохатися і стати щасливим хоч на мить...

А далі – нецікаво і сумно... Саме так було і мені – не жертві і не героїні. «Ти ж тільки спробувала! І вже ковтаєш коктейль «плакуча верба» та починаєш поспіхом учити роль Цариці Несміяни?! Облиш»... – думки блукали по кімнаті змоклими тінями довго і нудно, що я час від часу викрикувала сама собі, хапаючись за голову: «Досить»...

Рятувальники не приїжджали, та я і не чекала... «Можливо, я його не побачу і скажу його – не більше, чи все-таки поставлю знак більше, чи...Досить!»

Мої глянцеві очі «Ромеотично» вдивлялися в тьмяне, безпритульне вікно, де сіріли небо, земля, дерева. А краплини тим часом наполегливо, експромтом вибивали аритмію мелодії дощу»...

Січень-лютий 2005.

Творчий задум: розкрити світосприйняття сучасної людини, її світобачення, яке проводить паралель між самотністю і тим, що для неї виявляється заповітним словом – «щастям». «Цей витвір мистецтва у

192

жанрі дощу!» – запевняли мене. Пауза...А взагалі, мені, як автору, було важко розібратися з жанром даного твору. Адже це був так званий «потік свідомості», який мої друзі розцінили, як «мудру іронію» чи, навіть, «знущання над почуттями». Це видалося мені не зрозумілим. І не дивно: кожен сприймає світ по-своєму. Ще одна істина...

НА РИБАЛЦІ

З-під нарізного судака За хлібом тягнеться рука... Черствий четвер? Сьогодні ювілей хмільного неба! Різкий видовищний підйом, Вусатий женихастий сом, Смішний бобер. Цибулі довгокосої не треба? Та ні, над салом заварним, Салатом вдовино-одним. Черствий четвер... Сьогодні ювілей землі п’янкої! І думка зґвалтувати Ксю, Данилка увімкнуть на всю. Смішний бобер? Четвер! Рабиня-риба в танці живота весною!

13.04.06.

СВІТАНОК

Туманне небо, зачароване не мною, ― Чорна діра вливає сонний кварц. Нас лишилось на півтори хвилини двоє По 45 секунд – легенький фарс.. Напівзаплющеним, напівгулящим оком Хамелеонова напівкалюжа спить. Таксі «на шару прикуняло» ненароком, Йому туманні зорі снуються й блакить.

13–14.04.06.

193

СТОЛИЧНИЙ ДЕНЬ

Самозакоханим поглядом... Два соняшника замість черевик, Дерева за найменням одежина. Зацяцькованим настроєм... І руки в ноги ― І все те, до чого звик: Смугасті хмарочоси на машинах. Прозорим баченням... Мрія зустріти провінційну ніч, Річковий шепіт, журавлиний клич... Затемненням, осліпленням...

14.04.06.

П’ЯТИРІЧНА Я не зняла сиву птаху на плівку. По танцю, а не назві судять квіти, По зелені, кому надіти плаху, Аби двокольорову радість звити. Я не зняла на плівку ту мураху, Оту фотогенічність, подив, суд, І чверть секунди вдаваного краху Найшвидшої тур-фірми «Житло буд».

14.04.06.

В ПЕЛЕНІ СТИСНУТИ КАМІННЯ

В пелені стиснути каміння із водою І вивезти на білому візку. Попідмітати сходинки косою, Повні шкарпетки назбирать піску, Подать заяву, двірником почати ранок В окаменілому містечку сну. Повіситись на світлофорі – І світанок Зустріть кишенею блакитного вина.

28.04.06.

194

РОЗІДРАНІ МАТРАЦИ НА КУСМАНИ Розідрані матраци на кусмани Неїстівного мишачого сиру І мітингує прапором коханий, Немовби підійма важку сокиру. Три наголоси по підводній пошті Відправлені з оглухлої країни. Обвинувачення – свинячі кошти, Податки на повибиті коліна. Поклонами, дитячими сльозами, піною, Хворобами на проводах розмови, Нестачею молитви між стінами, Щоденником приреченої мови.

01.05.06. ВСЕ СХОВАНЕ РОЗРИТЕ Все сховане розрите й порозкриване, Понад любов, попід брехню – і продане! Лиманом полимонним вимите, Забризкане вечірнім... Подана! Між рук і ніг Сервізна ложка істини, І чашка на плечах тріщавим глечиком, Виделками по тілу прісному. Закопане, закрите.. Вечором... 02-03.05.06.

МІСТОМ

Руша по першим сходинкам – Кільцева. Дорога до порогу родимок – Кінцева. Проспект Гадюки, Щуки і Науки, Зупинка біля копанки розлуки. Трамвай із травмадолу Стука-грюка, І вищирилась Борщагівка-сука. Була щеням учора – позавчора..

195

Сподобалось. Весь вечір простόяла. Мало. У позі першосхрещеного рала.

0 7.05.06.

ШЕФ, ЗАДАРМА ДО РАНКУ Шеф, задарма до ранку –

І до самого ґанку, І цілунок, Як місяць оп’яніє, А небо посивіє від серпанку Гітару-семиструнку В підземнім недоході – за десятку, І кремову троянду – чужій коханці Прямо в келих. Татку, сховай мене від тої, Шрамованої дівки без корсету, Що на колесах колом, На тім шесті, як пошесть під дискету. Шеф, знижку за тверезість – І по прямій на захід Від народу. Поглянь на посивіле, І на того п’яницю. От, негода!

12 –13.05.06. ВІН ТАК ЗАПАЛЮВАВ МОЮ ЛАМПАДКУ Х.

Він так запалював мою лампадку. Диво! Я все для нього, вся – і ці рядки, І очі ці сумні.. О, діво! За 300 миль – і поцілунки навтьоки, І жар, і серце вискочить боїться, І втечею не залатать любов. А він сволота. Я – гидка лисиця, Крадусь на лапах – і тікаю знов. Він теж запалював чужу лампадку.

196

Страшно! Що жінка та чужа – відповісти, Що той «лямур» у подихах поважних – Мої в щоденнику окрилені листи.

18.05.06.

ЗАЛИШИЛОСЬ ДВІ-ТРИ З ГАЧКОМ ХВИЛИНИ

Залишилось дві-три з гачком хвилини... „До завтрашнього яблука!”, - скажу Цьому кухонному столу. Малини Так хочеться, немов вагітному слону. Скажу тобі у сауні +300: Мої вуста - секретна техніка. Намиста Повдягать... І тишком-нишком в ліжко... З ведмедиком рожевим. Як знать...

18-19.05.06.

Я НА БАЛКОНІ БАЧИЛАСЬ ІЗ НЕЮ Я на балконі бачилась із нею - З моєю вередливою мадам, І з ним... В білизні з ягідного шовку Ахінея І побратим на прізвисько Не дам. Та я не Вам , і крадькома, і жартома цілую... В обидва вушка леді Мармелад, У неї на очах тату є ― По п’ять зірок на кожен лад, Раденька, що саменька ― єдина з вад...

22.05.06.

НАШІ ЗУСТРІЧІ БАЖАНІ Наші зустрічі бажані. Наші зустрічі кохані. Я люблю їх. А ти?

197

А скільки було їх – І не злічити. Хворіло серце. Ці зустрічі, Як чумові москіти, Як кілогерци. Обведені за пальцем – І не рідні. В кишені, в скруті. Тобою, ясним місяцем вагітні, І п’ять хвилин, як на вікні забуті.

30.05.06. АВТОМАТИЧНИЙ ЛИСТ Краплі профільтрованого дощу На заплямованому, задимленому вікні. Патологія. Восени наступного року вирощу, Виростуть кігтики, що будуть Схарапуджено відцарапуватись. Некрологія. Розхрещу аукціонні покрівлі Конче заспаних дачників. Стіжечками. Встану на ранок мультиплікаційною, Провінційною кішечкою. Мішечками правильних рун, Вилаяних, виблуканих допитами, Пропащими. А безіменні пальчики чекають Одного хлопчика некурящого.

31.05.06. ГАМА

Лід. Бачу тільки лід. Стомлених очей граніт. Зелене. Чорне. В’язану краватку пухнастого ведмедя-татка. Червоне. Біле. Книжку із картинками. Рибу із ікринками. Срібне. Блакитне. Кактус в штанях клоуна,

198

Медсестру на лікарі. Лікаря на медсестрі. Стомлену корову. Рибу в книжці. Гранітного ведмедика. Жовте. Різнокольорове.

П О С Т М О Д Е Р Н І Н А С Т Р О Ї

БАСЕЙНИ З ПАРАСОЛЬКАМИ

Кисло-солодкий клофелін Іспанське танго У виконанні балерин. Віконний келих ліхтаря І масовий амфітамін Коханцям добре У двохгодинний стогін стін. На серцебійний чорний шовк Всю пристрасть через нікотин Кубінська румба. Двох підігрітих мандаринів. Чорну вдову між білих ніг Між губ – доспілих нектаринів Французька пісня У міжклітинний меланін. Легкий безалкогольний мікс Вікторій, Кать, Ультрамарин. Монобудильник.

02.06.06. ПРОЩАННЯ З ПРИБУЛЬЦЕМ

Пливи...

Не гай часу, бо його обмаль... Бери себе й пливи... Поплив твій човен... Не гай часу... Вже синій місяць повен... Не гай його і не чекай... Пливи...

199

Пухнастою хмариною... Без мене... Вона підкаже шлях тобі... Боюсь... За тебе декілька хвилин молюсь... Забудь мене... Зітри... Розвій по вітру... Усе минеться... А ти – у пам’яті, Найбільше щастя – знати, що ти вижив... Не мало мук: Себе в мені залишив... Невже пливеш... Чи то сльоза, чи дощ... Пливеш... Будь обережнішим, благаю... Настане час... І я тебе впізнаю...

22.03.04. БЛУКАЮЧИЙ ВОГНИК Як ідеш, то іди... Від страждань, від нудьги... Від зірок... Від біди... Туман у небі.. Пам’ятаєш ти? А він ще згадує тебе... Світи! Гукай його неситим оком. Ти.. Лиш ти зумієш полонить світи! А я губилася у них не раз! Купи мене – я їхня полонянка... Прийшов, настав твій зорепадний час Колись ти називав мене: “О, Міс!”, Тепер я просто дівка -полісянка, Якій не соромно гукати в ліс... Отож виходь, відмовся від усього.. Ти – моє серце ниюче, болюче...

200

Відкрийся світу.. Й оком засвіти.. І я назву себе нічним ведучим.. Я – поводир.. Ти – ідучи, іди...

01.04.04. В ПЕКЕЛЬНІЙ ХМАРІ Стискають голову думки, Повержені у щем. А тіло вдягнене в замки ― Залізо під дощем. Радіаційні крапельки Сповзають по щоці, А біля шиї шабельки І леза по руці. У вакуумі ― назавжди. В реєстр пишуть ― помер Ковтнеш туману ― не чекай, Що пам’ять голод стер. У серці 220 вольт, Розеткою твій зір, Примарою король Гарольд... Чи жадібний упир... У нитках зуби і язик, В проволоці ― жалі, Плач або істеричний крик, Без мрії, у смолі.

02.04.04.

ШЕВЧЕНКУ, БРАТЕ МІЙ! Т. Г. Шевченку Душа стомилась...Серце плаче, Шевченко, брате мій, Схилитись голубом неначе Над Україною зумій. Як син народу, брат поетів, Володар царства, слухай:

201

«Живеш в серцях ти українців, Твій голос ― заклик Духа», Поринь навіки в наші душі, Дай силу правди зрозуміть, Збагнути істину в оружжі, Щоб побороти зло зуміть. Ти щиро зважив все в неволі, В неволі правди ― просто жах! Ти знаєш забаганки долі, Кричиш, поете у віршах. Ти вічний став для нас священик, Ти пастир України, Кобзаре, зрозумій єдине: Твоє слово не згине! Не вмирає душа наша, Не вмирає воля, Бо тебе Шевченку-брате, Закликала доля!

ПТАШКА РОКУ

Пташка року - хто вона? Чи синиця, чи сорока, Хто це зна? Може, голуб, може рябчик, Чи то лебідь, чи то зяблик, Чи то плиска, чи шовкун, Може, дрізд або кликун, Чи каплиця, чи пугач, Може, лиска або кряч, Може, реготун, зозуля, Може сорокун, косуля, Чи снігур або баклан, Чи норець або фазан, Може шилохвіст чи гоголь, Може горихвіст чи крохоль, Риболовка чи плавнець, Мухоловка чи крилець, Може крук чи горобець? Ой, зведу всіх нанівець! Пташка року ― хто ж вона? Це ніхто-ніхто не зна?

202

Красногруда і біленька, І красива, і чорненька ― Слів нема! Он вона злітає в небо І гніздечко сповива Для своїх діток, маленька, Бо чудова вона ненька ― Так, це ластівка сільська ― Пташка року ― ось яка!

ДЗВЕНЬ-ДЗВЕНЬ Рожева скатертина. Зеленеє бажання, Немов одвічний спокій, І покликом тривожним хвилююче чекання. О, скільки ще чекати, доки? Осінній сум, безкрайній степ, Погроза ватажка. Ні, це не погроза ― це прощання. Вечірній клекіт і зійшла зоря, Ні! Це не зоря ― це привітання. Прощається на тлі чіткого сонця Небесний ватажок «дзвень-дзвень», Летять вони, немов заглядають в віконця, Щоб подивитись, Як пройшов цей день. Вони несуть весну на теплих крилах, І осінь повертають теж вони, І хай не згасне ця рожева скатертина, Що розіслала нам дорогу до зими.

05.11.03.

МЕНІ НАСНИЛАСЬ ЦІЛА ГОРА СЛИВ Мені наснилась ціла гóрà слив, Доречи спілих та одна зелена теж. І закрутилась ціла гóрà слів: Апартаментів та косметики, одеж. На чверть хвилинний мій фруктовий сон Достаток чи всесвітню славу тут познач? Яку мені натягнуть із корон?

203

І скільки збудувать в Європі дач? Чи краще очі врешті розтулить Без золота і островів краси? «Горечко наше, - чоловік скаже, - Пакет з піском, мітлу - і у блакить, І більш не їсти на ніч ковбаси!»

В ніч на 03.06.06.

КУЛЬГАВИЙ ГОЛУБ

Кульгавий голуб Просить крихту булки Лівою, лівою ― вперед. Проїхав потяг „Кремінь», І ошурки кругом, лушпиння. Хвилина до відправлення й пікет. Або що... Рідний любчику, Я так за мамою сумую, сизоокий, А як ти? Поглянеш скоса, мій голубчику, А я тут в’яну, як щавель базарний. Йди!

03.06.06.

НА ВОЛІ КІГТІ ВИРОСТАЮТЬ На волі кігті виростають, Лякайтесь мрій, котрі вбивають. В підсобці бевзики сидять? Їх точно не мільярдів п’ять. Остерігайтесь левів гордих, Жирафів довгих, лицемордих. До фосів на ніч не ходіть, Щоб ницу похіть не вловить. На волі, кігті де зростають, І правда, котру не ховають, Лякайтесь мрій, які вбивають.

8.06.06

204

РУДИЙ КІТ Рудий кіт. Колорит. Фон парасольок зелених. Голос рибок навіжених. Вібромасложер. Витканий торшер. Це підвіконне сонце – омана. Марі полюбила Хуана. Мальовито. Феніта. Чайник – альфонс: Обманює, випрошує воду. В негоду.

12 – 13.06.06.

НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ

Назустріч сонцю, що повсюди. Назустріч мрій. Із перших вуст. Цей світ – панич. Я так любила його люди! У сірий день, В неспану ніч. Пройшла. Куди ти, стій!

18.06.06

СПОРТПАБНІ НАСТРОЇ Сіро-блакитні зірки Позатуляли дірки І парасольки порозкривали. Якби ви знали: Їх сила удару більша за телеекран, За букети ромашок в переходах, За банан Найжадібнішої макакової породи. Їх почуття безмежніші За мої 18 років.

205

Поповзем на їх джерела Немовлятами, до перших кроків? Ти зі мною, весільний вітер? Оженився? Пробач. То твої в переходах діти? Кишеньковий перекладач З мови світла і звуку Скинемось? Купимо? На пару. Мо’ полюбимо Нових сусідок. Прикинься нахабним променем! А, це твій свідок.. На даний момент Абонент ... Пробач. Кілька невдач. Наша збірна когось переплюне. Суне. У лівий кут сіточки М’ячика великим пальчиком. Лапочка, Боже... Вже розписався? Хоча б крапочкою. Не можеш?

27.06.06. ПОМАРАНЧЕВІ ДОРІЖКИ ЗАЛІЗНИЧНІ Помаранчеві доріжки залізничні, Наче лярви розіслались. На узбіччі хащі Не для наших шпильок. До Мурманська у сорок гранул. Вагон загальний. П’яний. Жива солярка З надією у комі. Нетихім слові. Там серце для любові Аж до нічного стону В агонії вагону.

206

ПІД ПРИЦІЛОМ

Під прицілом, Майже мовчки І благання, Наче зморшки. (...десь подівся той листочок, із правдою, закресленою тричі...) Сонце в зеніті чогось.. Не личить! Цілуватись Після чарки Примусової солярки Нижче пупа – З перегаром – Даром! О, мій милий, Онімілий, Вільний Ворон. Змах... Пізня пісня Під прицілом На вустах..

05–06.07.06.

ГОЛОВА КРУЖМА ВІД ТОГО

Голова кружма від того, Хто цілує тихо, в плече. Хто ти? Кругом голови форестьєрів Чорних левів ганяють..пече Біс? Обпікає, Компостером жована. Руки за спиною, Гердо: Ноги у місячних споминах!

07.07.06. ДІАЛОГ З ПАНТЕРОЮ

Я у себе удома ночую, Я люблю тільки себе вночі. Тихо, сіла мені і валує:

207

Записались «коти» у «кати». Киць, поглянь, не видряпуй шпалери, Їх волошки – їх очі сумні. «Я – Богиня, я – рижа пантера» – Ти нявчала учора мені. На колінця до мене не хочеш? Лізь на шию, вчепись – і сиди. Мою голову ранок морочиш: Записались в маніяки коти. Ми обоє не стерпим розлуки, Ми разом одинокі вночі. Надкусила самотність ці руки.. Не дивись. ..Сумно мовчки – Мурчи.

09.07.06. СПІЗНИЛОСЯ КОХАННЯ Спізнилося кохання До мене в гості: Я заснула. Воно прийшло – Душа моя літа. Умило, роздягло, роззуло. Хвилини зо три пестило кота. Дивилося на непристойну міну Розпухлого хмільного яблука. Всміхнулося – і стрибнуло у піну Захмарного кораблика. Спізнилося кохання До мене в гості.. Не спіть, Бо чуєте, вже грає З кимось у кості..

11.07.06.

ЗА ТРИ ХВИЛИНИ За три хвилини Дочекався Жовто-блакитного синця.

208

За три хвилини Закохався В смішного НЛО-самця. До трьох хвилин Шептав від болю Голодним подихом зими. До трьох хвилин Не розрізнявши Ворожий табір від тюрми. Трьома хвилинами Втішався Сліпою радістю глухих. З трьома хвилинами Зостався. І переспав з трьома із них.

25.07.06.

ДЕРТИ КРУПИ, ВАЛЯТИ СУКНО!

Дерти крупи, валяти сукно! Велике зоління ― Веретено. З тобою залізне, облізле. У жлукт, смерде, лізеш? Побачиш сон на липмані! Я – пані! У згарді, в аграфах, В коханні...Ти ж Уткнися в лопуцьки По-людськи! Дерти крупи, валяти сукно! Що, жреш казьонку, Чом не вино? На латах сидів би, Три бодні завів би. Пелюстку, Ви бачите, Пані, рожеву? Поплюстку б на тебе З гайтаном сталевим! Чи баба забрала на той світ, чи дід?.. Ой, Пані, щось блимає аж.. То мій златоручний чапраш. Дерти крупи, валяти сукно! То ж бо воно!

209

РОЗДУМИ В коцарстві-царстві Конопляні нитки. А були колись Вовняні свитки.

Вільхова кора з купервасом – То чорне із квасу. Гречана полова – То жовте з корови. Чи свитку, чи гуньку, Ще й байкову юбку надіну. За тин – і до щастя В долину полину – Зсивілого Сивільською хворобою Милого. До нього любов волочить – То нерви собі сволочить. Та хочеться миттю за мить У царстві-коцарстві пожить.

28.07.06.

ОСТАННЯ РОЗМОВА Він крикнув із-за лівого плеча: «Не залишай мене, бо кровоточать крила, Омий сльозами їх, прошу!» А що мені? Та я ж і не стокрила – З собою ліків не ношу, Тим паче янгольських, Цілительських, небесних... А він: «О, ні – ти винна в цім, лиш ти.. Страх перед Богом – Ось, що панує над тобою!» Неправда! Я сама боюсь себе... «Невже? А насміхатись наді мною? – Це не картає серце, не шкребе?.. О, Боже, нікому подати янгольського хліба, Щоб я не кидав поклик в нікуди..

210

Читай молитву біля неба за гріхи: «Карай нас, Господи, губи!» Ти краще слухай, що я сповідаю: Лиш полікують душу відчуття, А відчутя душа лиш полікує, Я не боятимуся за своє життя, А на твоє мій ворог не вполює»... Він – зник. Залишив нитку диму.. Помер.. Розтанув за моїм плечем.. Він – втік, як утікає рима, Дорогою до Риму.. за мечем...

30.03.04.

МАЖОР Вибух... Відлуння...Тремтіння... Оплески зграї тарілок... Марши... Литаври... Гоніння... Звуки крикливих помилок... Голос маестро...Волання... Щиро ліловий переспів... Стукіт команди палання... Пісня озвучених жестів... Палкість гонитви та воля, Справжня плавучість мотиву, Радість...Відсутність бемоля... Гуркіт в урочисту зливу!

21.04.04.

ГОЛУБИ У метушні, сумбурі розчинились люди. Присіли голуби на плечах їх. Багряні, білі, сизуваті груди Підставили проти чужих і злих. Зелені ковдри у доріг просили, Благали помиритися злиттям, Вінки та сльози під крилом носили І відправляли у тунель з життям. Вони голубили і знов вселяли віру, Приносили у дзьобах буяхи,

211

Немов кристали ніжного сапфіру, Вони квітчали по-небесному дахи...

ОДИН ДЕНЬ ІЗ ЖИТТЯ ЗОЛОТОЇ РИБКИ

Оповідання

Вона тремтіла, ховаючись у кущах папороті, адже у цьому маленькому, рожево-жовтому із золотим блиском створінню було дуже боязко: новий дім, нові співмешканці, а отже й нові закони, правила. Це наводило певний жах, хоча вона опинилася в дуже красивому і затишному, як кажуть «середовищі існування». З її боку це був не парадокс, а скоріше – непристосованість.

Звідусіль доносились вигуки: - Яка довершеність! Цікаво, хто дизайнер?.. - Я вражений! А ви? - Неперевершено, чи не так?! - Я з вами згоден: просто Едем!.. Це був звичайнісінький акваріум, проте ні – це був розкішний дім для

рибок, про який можна тільки мріяти. Ґрунт представляв собою гравій у формі округлених зерен з

декоративними гірками каменів, що створювали неабиякий рельєф. Найбільше виділялася зелень усіх відтінків, зокрема кабомба ― рослина, яка надавала витонченого смаку всьому скляному будиночку. І це ще не все: аркуш паперу з акварельними плямами темних кольорів, що був приклеєний до задньої стінки акваріума, створював враження скелястого берега. Про це довідалася якась скалярія – і через декілька хвилин «неймовірну хитрість» обговорювали всі.

- Зорегляд, від кого ти ховаєшся? – запитав юну рибку, яка заплуталася в криловидній папороті, дідусь, який щойно підплив.

- Я? Я.. – зніяковіла вона. - Ану припини тремтіти! Вилазь!, - наказав той і, змінивши голос,

лагідно додав, - Що трапилось, крихітко моя? Невже тебе хтось встиг образити?!

- Що Ви, ні!, - здивувалася у відповідь рибка. - Ти маєш мене пам’ятати: ми їхали разом у банці з того клятого

магазину. Ти ще мені розповідала, як тобі було тяжко прощатися з мамою та сестрами. А я повторював: «Через це проходив кожен з нас»...

- Дідусь Фаго! - Той самий.

212

Старий Фаго був по-своєму красивий: мав чорні, позападалі, з досить великими мішками очі, сірувате забарвлення, розгалуджений, посмугований чорно-сірий хвостовий плавнець та ще два довгих бокові плавці, що, ніби крила, дозволяли швидко підійматися до поверхні і опускатися на дно.

- І як тобі цей «палац»? Зорегляд чекала, що він про це спитає.

- Нічого, - відповіла вона. - Залишається вірити, що нові господарі не зіпсують всю цю красу за

один вечір, - іронічно додав старий. - А що таке? - Намічається грандіозне свято, - пояснив той. - Ви також збираєтесь приєднатися? – поцікавилась рибка. - Навряд чи: та хотів відпочити після переїзду – де там. - Розумію, - підтримала вона.

Усі зібралися навкруги лимонника і шепотілися про те, що от-от має

з’явитися Голова ради Міністрів Акваріумного Комітету. Це була немолода південноамериканка, харациновидна, високоповажна, з чорною смугою на сріблястому тілі, як завжди проста, і в той же час елегантна на вигляд, Тайерія Больке, яка нарешті випливла і почала урочисту промову: «З нагоди свята, на честь переїзду та оновлення нашої родини»...І тут на голови всіх, хто зібрався посипався корм. Почалася метушня та несамовита ловля довгоочікуваних харчів. Пані Больке встигнула вигукнути: «Свято оголошується відкритим!», - після чого сама кинулася ловити їжу.

Зорегляд, спостерігаючи все, що там коїлося, зуміла схопити лише декілька крихт, та юній рибці цього було досить.

Почалося гуляння, від якого, здавалося, вода каламутнішала, а водорості в’янули...Зорегляд згадувала слова старого Фаго...

Раптом підпливли двоє мальків. Один із них звернувся до Зорегляд: - Я Ляліус, а її ім’я Мілеус. А твоє як? - Моє – Зорегляд. - Золегляд, а ти знаєс казки пло Посейдона? - А як же. - Добле, ми будемо плипливати до тебе пелед сном, а ти

лозповідатимес нам казки. Ага? - Згодна,- кивнула рибка. - Обіцяєс? - Обіцяю.

Діти метнулися і загубилися в кущах елодеї та отелії.

213

Почався несамовитий крик, який підхолювався на льоту. Зорегляд швиденько попливла на голос. Під великим каменем непевно здригалося оливково-сіре тіло з червоними плавцями.

- Господи, як він туди потрапив? Це ж Лобео, - вигукнула якась риба. - Той самий Лобео, що співає в «Зеленому тріо»?! – запитала

хвильовано інша. - Він.

Згодом на місце події прибула Тайерія Больке. Здавалося, без неї ніщо не могло відбутися. Вона глянула одним оком на бідного Лобео і, не довго думаючи, гордовито, і в той же час жалісно промовила: «Що ж, ми не в змозі допомогти цій жертві нещасного випадку. Ми маємо змиритися з його долею. Така воля Посейдона»...Очі Зорегляд потемніли і заблищали. Вона тихо попливла назад, до улюбленої папороті...

- Леді, я давно спостерігаю за Вами, - обізвався поряд чийсь голос. Зорегляд підняла сумний погляд на молодого самця. І через мить мовчання запитала:

- Навіщо? - Ви дуже привабливі, - зовсім не соромлячись відповів він, - Леді, а як

Ваше ім”я? - Зорегляд, - ніжно відповіла вона. - То Ви з сімейства золотих рибок? Я здогадувався, що така красуня

має бути принцесою. Дозвольте відрекомендуватися! Мене звати Даніо, я з сімейства малабарських, а мої предки з Малайзії... Даніо був досить симпатичним, з сірувато-зеленим забарвленням та фіолетовим блиском. Уздовж його тіла проходила вишнева смуга, знизу і зверху підкреслена синьою лінією. Тим часом золота рибка ледве закоханим поглядом роздивлялася кавалера.

- Зорегляд, я молитимусь за Вашу прихильність.., - почав той. - Я вражена Вашими манерами і дуже вдячна за знайомство, котре

підняло мені настрій, але.. Зненацька Зорегляд відчула, що дихати стає дедалі важче.

- Ви відчули також, як стало душно? – запитав Даніо. Зорегляд кивнула. Вони вхопилися за плавці і попливли до найближчої зграї риб. - Щось трапилось! – почувся амбіціозний жіночий голос. - Але що?! Що?! – з натовпу істерично заволав інший. - Без паніки! – наказала, щойно припливши, пані Больке, ― Наше

завдання – знайти причину задухи. Час збігає, отже в нас обмаль його.. - До роботи! – вигукнув її охоронець Неон, який раніше завжди мовчав. - І ще одне, ― додала Больке, - поменше дихайте.

214

Всі тихо почали розпливатися. - Пані Больке, мені відома причина, - обізвався старечий голос.

Зорегляд впізнала дідуся Фаго. - Я слухаю. - Де б я не жив, та в кожному домі спостерігав підводну чи наполовину

у воді скляну трубу – знаю, що люди називають його внутрішнім, або зовнішнім фільтром, що має забезпечувати киснем будь-який акваріум.

- Фільтр, кажете? – замислилась Тайерія Больке. - Саме фільтр. Якраз нашому будинку його й не вистачає. Кисень

закінчується, тому відчувається незручність та врешті-решт його нестача. - Але вдіяти ми нічого не можемо. І це найстрашніше. Я маю рацію? –

промовила Больке, розширивши очі. - Так, ми не встигнемо щось спорудити, ― і Фаго обережно набрав

краплю живильного кисню і так само видихнув. - Ми приречені! – почулися нові вигуки.

Час насправді спливав, ситуація наближалася до критичної і це всі усвідомлювали.

- Що тепер з нами буде? – прошепотіла Зорегляд. - На все воля Посейдона, - відповів Даніо і лагідно погладив її

плавнець. Один його погляд заспокійливо діяв на Зорегляд, саме з нього вона пила життєвість і черпала силу для наступної хвилини акваріумного життя. Що б вона без нього робила?

Зорегляд відволіклась, і через деяку мить помітила, як Даніо опустив очі, тоді схилив голову і плавно пішов на дно.

- О, ні! Любий Даніо, не покидай мене! - Любий... Ви сказали ― любий?.. - ледве прошепотів він. - Ти мене чуєш?! Даніо! Даніо!

Проте він не озирався. Зорегляд підняла очі і побачила, як вже багато риб лежать на злополучному дні, як стало тихо навкруги і боляче в грудях. Тоді вона підняла свій зір високо вгору і збагнула, що її зачерпає сітковидна посудина. В її голові промайнула думка, яка була пов’язана чи то з надією, чи то з її рятівним, божественним зореглядним поглядом...

01–03.03.05.

Р.К. \ Рідній країні \

Розкол нації “Дикого поля”, І чесний суд, Мов погашена доля,

215

І круглий стіл Без виходу й входу – Совісна логіка Заходу-Сходу. Річ – Демократія, Цінник – Соборність, Наче шлагбаум – Зважена гордість. Нові рядки, І їх дух, і їх слово – Без запозичень Об’єднана мова. Зболено, склеєно. Слава Святині. Повний вперед Золотавій Країні!

04.08.06.

МОЛОЧНИМ ШЛЯХОМ Молочним шляхом До Єрусалима. Клятьба землею – Зло неопалиме. Сосна благословенна Прокляла вербу. Береза зблідла Заосичила ганьбу. Бузинна пісня Грішним пригоріла, А шляхова стопа За ніч зітліла.. Отак породжуються Іродські любові, За них дають Шприци п′ятикубові...

04.08.06.

НІКОМУ НЕ НАЛЕЖУ Нікому не належу. І не одна, І не за ким не полечу...

216

Вина Моєму страдництву! Вина! Труна йому... Труна... З трьохповерхової любові Не боляче стрибать? Здавалось – ать: У прірву – і прекрасно! Поставлене на 5, червоне. Ясно. Нікому. Ні руки, ані ноги. Набрид – звільнила. Нерви – дітлахи. Купив, приніс, поклав – І спить удав. Віки... Які були чоловіки...

04.08.06.

ГРУБЕ НАПОДОБЛЕННЯ Грубе наподоблення Невинного пурпуру, Як, хазяїн бідний У заможної служниці? Зважена завіса – Півкіло на шкуру, Хіба Lee Cooper гугля Із поскубленої птиці? Придушить широкими Штанями “до очкура” Думи. По півлітра – І постоли на в’єтнамки. Знімає на базарі Капоти нова Нюра, Бо всі парнокопитні Не влазять в такі рамки. Їм треба дверці? А чуга “наопашки” В рожевої торгашки. Із кубка, прямо в серце.

217

ФЕМІНІСТКА Піду заміж за чоботаря-вужа, І на ранок придушу його в кунтýші, Краще в око занесу хоч півножа, Там, у пеклі є знайомі з лезом душі... ..Краще б тебе, чоботарику, Я випадком не стріла, Бо ти дійсно симпатичний, Як Катюха говорила.. Знімай руб’я, ставай моїм, Кожен день, на три-чотири, Рознесем народним матчем Полюбовно півквартири. Піду заміж за перевертня-Хому, І під вечір утоплю його в басейні, Краще спиртом, наче пеклом обійму, А тоді зіграю поминки на сцені.

06.08.06. НА ПОКАЗІ

Квіти хмелю, дубові листки, лотос, Браття! «Каламайкові» пояси Підперезали плаття. Рядами виткані малюнки китиць, Сестри! Риси брилю – як супровід моди, Маестро!

06.08.06.

У ПЕРУКАРНІ Під ворота чи у скобки? Під макітру без воріт. А за мене четверть стопки? Ліпше пожую чимліт. А торбинка шкуратяна? Із такої, як і ти. Баба Яна без банана. Горе. Як тут не крути.

218

Замотати в заполоччя? Одпиляти по руці. Ви не люди, ви сволоччя – Поголили на лиці!

06.08.06.

ВІДПУСКАЮ Х.

«Любила у тисячі разів

більше, ніж воно коштує»...

Відпускаю. Забудь моє волосся, Каю. Не через край вже Кровоточить серце. Зітри тел.мобіл. Втішають мрії із колосся. Перцю. Не буде більше. Буде попіл. Гіркий, несправжній і сухий, Такий, як ти – сліпий…

06.08.06.

ЕНТУЗІАСТ Із соняхом на голові Біжить... Куди, скажіть Ентузіаст спішить?.. І хто йому повірить, Покажіть?.. «Без соняха на голові немає нас», – Повторює собі ентузіаст.

02.02.06.

НЕ БУДЕ, НЕ ЛІЗЕ ― ІДЕ ПІД УКІС Не буде, не лізе ― іде під укіс, А я рахую дні по випитим пігулкам.. Наш місяць лихий павутинням заріс.

219

Мордатий... Мовчить у провулку. Сичиш, хитрий? Де ти? Сховавсь? Покажись. Сльозами відмитий. Мудруєш? Клянись. На вірші чужі... І буде, й прилізе ― Цілунком палким, Таким,щоб повітря здавалось ворожим, Рахованим заднім числом і п’янким, А хоч би й за гроші!..

10.08.06. ПРИБИТІ ПАЛЬЦІ Прибиті пальці І плащем Накрита Біблія Хто ще Труну похоті Підійме-підірве? Фасована любов Бери Її, із куревом, з нори, І руки-ноги догори! ...Що з того?... Як небо-без сенсу.. Небо-без Бога...

13-14.08.06. КРАН, МУХА, ТЕЛЕФОН Кран, муха, телефон ― Усе гуде. Замріятись ніде Не можна! Мовчать лише Слова у кожного По-чорному. Як чай.

220

Пройде. І більше не зупиниться. Білявкою Прокинеться тобою, зі мною. Зеленою такою. Як чай.

15.08.06.

А ДІЙСНО Х.

А дійсно: До ненависті був один крок. І ти зробив його. Шануйся. Зви себе Hippie, попивай грог. І років 100 милуйся Попелом. Мого безсмертя в грудях. На людях. Таку хворобу не показують ― Осудять.

15.08.06.

СТРАДНИКАМ

У них не було взуття, Вони цурались життя, Доки хтось із них Не зустрів людину без ніг... Він встиг піти Від ницості. Роззутись ― і піти. Він став мудрішим За учора, наблизивши світи. Він приєднався до Христа ― Єдиного до нас, Почав себе із воскресіння ― Новозакінчив час. ...У них не було любові, Вони жалілись у слові, Доки з народу того Хтось не пізнав Бога.

16.08.06.

221

ЗАМАЛЬОВКИ Коли кидаються Чорти півночі ― терпи, Коли опісля ― лікуйся. Як грешно налазять На небо серпи ― Так свято у вікна не суйся. Учора ― добре. Сьогодні не було упора. Під серце ― вчинок-затійник. Змулялась любов-контора, Як дикому коту ошийник.

18.08.06. Я ГОТОВА ОБЛИЧЧЯМ У ПИЛ Я готова обличчям у пил... Задля чого, скажи, задля кого? Задля себе... Поглянь - я без сил, А мені ж українська дорога!.. Скільки йдеш? Скільки тріщин пройшла? А річок повноротих, безмірних.. Полічи, полікуй і наплюй На засохлі сліди маловірних... Я обличчя у попіл схилю.. Ну навіщо, за що? Обізвися! За вогонь, що колись запалю, При якому, прошу, помолися. Я збираюсь обличчям у прах... За які це гріхи, поділися? За наземні, що б’ються в очах.. Не мої.. і яким не корюся...

23.04.04. ЯК БОЛЯЧЕ ДИВИТИСЬ В БІЛІ ОЧІ Як боляче дивитись в білі очі Того, хто так смертельно грає ролі. На дні морському, чи в пустельній ночі,

222

Чи на купальське свято десь у полі... Актор себе кінцем не називає, Бо він стебла початок аж до Бога... Колись по-справжньому актор заграє На сцені, до якої в нас дорога...

19.04.04.

АДРЕСАТУ Х.@ C.

Твоя чесність тебе згубила, От дурепа – голос услід. Неприборкане слово вліпила Адресату, котрого слід.. Поспішний оступиться краю, Печаль духу і «ностальжі», Ти ― одна, я твоє привітаю Тонкосердя сліпої душі. Твоя правда роздягнеться стиха ― Чорнобійна мова-граніт. І покриється кригою крига Адресата, якому не слід... Твоя карма-любити ночі, Їх огненно-льодовий політ, Щоб години здавались коротші Адресату, котрого слід...

20-21.08.06. ЖОРСТКА ПОЗИЦІЯ Жорстка позиція. Мораль-поліція. Кривава опозиція. А ми? Яма навколо ринку. Не врятує наркотик, синку. І вмикаєм режим «картинку» Ми.

21.08.06.

223

ЗАВІСА Завіса. І навколішки себе. Без макіяжу, маски, Без лиця. Ефект присутності. Присутності тебе. Афект. Засудження останнього синця. Розмір дві чверті. Тонкого серця. Сторона «А» ― моя, не лицьова. Зачинок ста віками Ліктем терся. Тримайте вперту коду: Бог забув слова!

22.08.06.

Х. І В.В.В. Шифровані утопії і Веснуваті Есмеральди, Закохані у шизо-хіппі, Міністрів мошок У асфальті. Для них Любов і Сигарета ― Богині проби на вустах. Ніхто не вчуяв їхнє кредо, І лише смайлики в листах. Помітні посмішки жевріють, Як на могилі світляків. Тік-так: панкуються і мріють ― І наживо той клин років!

24.08.06. ПІВНІЧНА СМУГА НА ЧОЛІ Північна смуга на чолі. Ти венд? Моя трембіта у золі.

224

Ти смерд. Вовківня чекає тебе. Гляди. Моя ґирлиґа при мені – Святи.

19.07.06. СТИРАЛО ДУМКИ Стирало думки, Млоїло тіло. Ходили чутки, Курили. Над місцем Моєї пожежі Горіли. Чолом, Закупюреним мотлохом. Моїм Незбудованим храмом. Бігом! Втекли безіменно З могили. Без сили. Боліли. Й зотліли.

25.08.06. НЕ МОЄМУ Мене любиш? То ненавидь. Бог все бачить ― Світом править. Судом, колом, Пересвітом. ГріхоСоло ЗимаЛітом. Мені згубне Все про тебе,

225

Моя пісня ― То молебень. І волання В грудях зліва Напустила МилоЗлива.

27.08.06.

МОЄМУ З тобою дівчинка ― Чуттів парад! Її-до знесили! Милуйся, бо „милий”: На колінах твоїх Я і виноград. Розв’яжи, розпусти Квіти втіхи, Моє тіло жаданням оклич В переспівану ніч. І почуй: «Я люблю тебе» стиха..

22:43 27.08.06.

ХХL

Замерзли ноги. І консультант Мого нещастя Зник в бокалі. Усі дороги Супутником Блищать На п’ятому каналі. Після дощу. Чорнилом запашним Під ранок босоніжки Усе прощу. І, навіть, те, Що знівечене ліжко. Оплач любов.

226

Третину дня Мені сплати Думками ночі. Луна розмов. Хотіння XXL: По стегнам заохоче.

03.09.06.

ОДИН ДЕНЬ ІЗ ЖИТТЯ ГОРОДИНИ

Розповідь Світало. День протер очі, зробив перший вдих і не встигнув видихнути, як почув збентежений крик з однієї плантації, що трохи вище Екватора: - Мама мія!(Господи!) Коза? (Що?) Я – фрукт? Де тепер моє біос? (життя) День напружився, зсунув брови й запитав грубим голосом: - Що трапилось? Хто волає ні світ, ні зоря? Огірок відсунув листя й відповів так, аби було добре чути: - Пані Морква волає. Перехідний вік, розумієте.. - Статеве дозрівання, все таке..-перебив інший, трохи більший, його старший брат. - Замовкни, фрателло! (брат),- скрикнула Морква, - З мене зробили посміховисько! Ке фелічіта!(Яке щастя!) Атенціоне!(Увага!) Я ― фрукт! - Та скажіть нормальною мовою, що трапилось? ― перепитав день. З іншого боку городу обізвалась кукурудза: - Річ у тому, що Євросоюз прийняв закон, у якому чітко і ясно зазначено вважати плід Моркви фруктом. Пані Морква обурена, вона кричить про це, як тільки довідалася. У неї стрес. День повернувся до Моркви і сказав: - Вельмишановна Моркво, я усіляко Вас підтримую, не впадайте у відчай, не беріть близько до серця і знайте: навіть після таких подій усі будуть ставитися до Вас, як і раніше, адже свій авторитет Ви заробили. - Граціо(Дякую) за такі слова, ― підняла оченята Морква, ― Та хай кожна городина скаже, що вона про це думає. - Вам стане легше? –поспитав огірок. На що та відповіла: - Можливо... Першою обізвалася поважна капуста: - Морквочко, не засмучуйтесь. Зрештою треба шукати в усьому щось гарне. Тепер Ви будете вдвічі потрібні і бажані, бо Ваш тонкий смак нарешті оцінили. - Рінграціямо(Красно дякую),солерно(сестро).Так, я маю гарний глюкус(солодкий) смак.

227

А що, як це моє друге генос(народження)? Тоді заговорила представниця толерантної картоплі, теж італійка, подруга молодої Моркви: - Я згодна з хемера(днем). Ми не перестанемо Вас поважати і сприймати такою, якою Ви є. І це не нанесе Вашій персоні ніякого типос(відбитку), напроти зробить Вам піар. Соно мольто(Я дуже рада) за Вас! - Ла рінграціо!(Велике спасибі!)Оджі(сьогодні), як не крути, міо хемера(мій день). - Здорово розкрутили Моркву! –Зауважив червоний помідор,-Може, пані, Ви будете рости і в землі, і на деревах? Кажу Вам, це буде круто! - Він насміхається, насміхається наді мною, Сі!(Так!) Порфетто!(Чудово!) На це відповів жовтий великий помідор: - Ніхто не хотів Вас образити..Припиніть. Два баклажани обійнялися, підтримуючи один одного, зробили серйозні вирази обличчя й ледь тверезим голосом додали: - Жіночко, Ви така солодка та гарненька... А, а, а..Що й не дивно.. Солодкий перець косо глянув на останніх й низьким голосом уставив іронічно: - Я теж солоденький, може і я Вам, хлопчики подобаюсь? - Скузі (Вибачте), друзі, ― почулось від синенького. Опісля чорниця звернулася до Моркви: - Міо аміко (Моя подруго), стата атента(будь обережніша) з цими «фіолетовими». Екзальтація буває різною. А взагалі соно мольто(я дуже рада) за тебе, за твоє «метаболе» (перетворення). Думаю ти стала «Проривом року». Вечоріло. Небо затягнуло скупчення хмар. Деяка городина почала потроху дрімати. Похолоднішало. Став моросити ледь помітний дощик. - Аугурі пер іль суо комплаанно! (Поздоровляю з днем народження!), ― прошепотів Моркві добрий дядечко гарбуз, на що почув: - Нон о нула ін (Я не заперечую).

23:00,24.12.06 - 00:18,25.12.06.

ЗАПИСКАМИ НОЧІ Записками ночі Прасована постіль. Чекайте, Здається дівоче Залишене видко Спитайте:

228

Твоє, чи моє, чи її?.. Та ні, не займайте Слизьким діамантом, Притому притомним Впізнайте. І вибухом онікса В сяйві поштових олій. А постіль сліди Замете під ноги Тобі чи мені. чи їй...

09.09.06. ШИКОМ І РИКОМ Шиком і риком Гуляща, пропаща Хамка кошмарна. Сточена віком Гукає оманно-омарних. Хвоя. «Каміння тесане Лихим елементом». Твоя агресія, Твоя оренда., Хвойдо.

09.09.06. ПІВДЕННИЙ БЕРЕГ КРИМУ Ви можете знати, Та це полотно Благою блакиттю Залите. Сягає до краю Безгранного. Розчісує, гладить, тримає За стан.. І стримує сонцеоливу.

Тривимірно.

229

ТУНІКА СЕВАСТОПОЛЯ Ляп. І наказово із полови від дітлахів. Купаються три риби в морі І двісті голубів в архів. За вітром. Цілують плечі Морозко Цим літом, Що стогне У ротищі. Свище. І рупор За екскурсію Припливу. І риси брилю Із соломи. Диво. Замерзли. Осінь. Ляп.

11.09.06.

З УСІХ СИЛ

З усіх сил У бампер ззаду. Мухооси косять радо. Женуть допит Матахарі. Пестять п’ятаком По харі. Манкі-нерви по закону. І закон по телефону. Гул зівак. Стовпи мовчать. Код 13.45.

12.09.06.

230

НА СМІТТЄЗВАЛИЩЕ На сміттєзвалище Всі помисли На розрив серця Криком прошу. Розстрілюйте, Я більше так Не можу. Візьміть. Перечитайте Іншу, чорну, куряву І покійну. Га? Для очумілих Ті, що сплять ― нудьга? То як, знов на полицю, Ганчіркою хазяйською Протерту? Білявку сексуальну, вперту.. І більше, як відверту.

Ніч 20-21.09.06.

ДО РОЗІГРІВУ ПЕНЗЛЯ

Палаючими іскрами жбурляти Запитання холодній ночі, Де ліхтарі ― охочі...

До розігріву пензля півхвилини, До півхвилини ― один вдих. Устигнув хтось начеркати триптих, Схилившись до землі, На двигуни в імлі.... Ажіотаж кохання «напідпитку» Продажна бачила зоря, Розчісував бадьорий голос ліхтаря Комусь з місцевих псів.. Собі передусім.. Він обіцяв сховати правду ока В синхролюбов нічного дня, У сіру хмару, котра не линя На випадок зорі..

231

Такі вже ліхтарі.. Оскаржені картиною дороги, Аванстежками повсякчас, Лісівниками пам’ятних терас Розповідатимуть Туди, де вітри дмуть...

23:39 ВСП.06.12.06.

СУСІДКИ

Дві стінки. І на двох бігом. Одна вода На двох. В кіоск. Вікно. Воно. Давно. Біда. Нечисто!.. Чотири поверхи. На чотирьох. Затемнено. Намисто. Навколо стільки плаває.. Була колись затемнена сім’я. А хто вона? Та Олігарша Олігархівна. Оце ім’я! З табличкою. Із золота відмичкою. «Дві стінки і скоринку, синку» ― Угода для народу Собачої породи!..

22.09.06.

ЗАКОХАНОМУ 115 з Х.

У замкнутому розбратом горю. Я поділюсь із тим, Хто гра навпроти. Моє руно вбирає обороти.

232

До середи-любов, Щем-до суботи, На перехресті кільцевої цноти. В роз’ємі з біполярністю.. Молю! Закоханий у вчителя скорботи. І ай-лю-лю!. Луна «люблю»...

28.09.06. ГРАНАТОВИМ ПРИСМАКОМ Гранатовим присмаком Злюблене майже купе. Загубленим явищем Пензля нечутно сопе. Коротка людина Веселкою криє весь світ. І хвилі легкі не вловили Мій духополіт. Гранатами райдужно Розлюблений анекдот. Закидати б наглухо, Та спогляда ревносно Довгий народ.

05.10.06.

РОЗДАВАЧ БАЖАНЬ

Міні-п’єса Дійові особи: Ізабелль ― молода дівчина, 19 літ. Слуга-чоловік, 30 літ. Господарка-багата міщанка, 35 літ. Дві панночки-молоді дочки міщанок, 20 літ. «Донжуан»― вродливий чоловік, 25 літ. Гості на прийомі ― 4 жінки, 2 чоловіки.

233

Ява 1. Завіса відкривається. Світський дім. Гості на прийомі. Всі танцюють. Потім танці припиняються. Увага зосереджується на гарно вдягненій молодій жінці-господарці дому. Лунають вигуки гостей на її адресу: Гість1: Чудовий вечір! Дякуємо вам! Гість2: Незабутній! До господарки підходить „по-донжуанськи” молодий чоловік, цілує їй ручку. Донжуан: Ви були неперевершені.. Від цього жесту публіка „застигає”. На краю сцени стоїть зовсім молода дівчина, одягнена у темну сукню. Біля неї проходить слуга з тацею, на якій декілька келихів шампанського. Дівчина бере один келих і говорить у зал: Дівчина: Навіщо я тут? Жоден чоловік на цьому світському прийомі не намагався навіть познайомитись зі мною.. Невже я гірша за ту ж господарку?! Слуга: Повірте, не гірша, ― (усміхається)- якщо не порівнювати, - (додає лукаво). Дівчина: Що?! Щоб зі мною так розмовляли слуги? Слуга: Пані, а Ви хочете, щоб з Вами зовсім ніхто не розмовляв?(тихенько сміється). Той робить вигляд, що дуже чекає відповіді, проте не чує. Дівчина: Х.. Ви тільки погляньте, як вони милуються нею, ― (продовжує, показуючи на господарку), ― Чому чоловіки приділяють цій стару.. ”мадам” стільки уваги? Слуга: То приверніть цю увагу Ви..(Каже на вушко). Слуга уходить. Дівчина: Увагу.. Я.. до себе.. тобто.. вони.. на мене.. Добре! Вона випиває шампанське, ніби-то непритомніє. Гості збігаються навкруги неї, по черзі вигукуючи: Гість1: Що з нею? Гість2: Хто вона? Гість3: Мабуть, стало душно.. Гість1: Може шампанського забагато випила?.. Господарка вдивляється в її обличчя, намагаючись впізнати. Господарка: Це ж моя знайома. Я нещодавно її запросила. Її звати Ізабель. Хоча вона запевняла, що не зможе прийти.. В цей момент чоловік з «ходою донжуана» підтримує рукою її голову і злегка ляпотить по щоках. Ізабель починає розігрувати сцену приходу до тями: Ізабель: Що зі мною?

234

Донжуан: Міс, ви знепритомніли. Як Ви себе почуваєте? Ізабель: Майже.. Майже добре. Господарка: Ізабель, вам негайно треба відпочити. Стомитися від таких гучних прийомів дуже легко.. Гість: Та не від Ваших! Господарка: Дякую, дякую, проте вже пізно. Когось чекають вдома.. Врешті решт всі прощаються, розходяться. Завіса. Ява 2. Авансцена. Діється на вулиці. Ізабель іде сама, майже плачучи .Говорить до себе: Ізабель: І хіба це допомогло?.. Навпаки ― зганьбилась. Така моя доля ― нещасна, ще й самотня. Навпроти з парасолькою, пританцьовуючи і наспівуючи собі під ніс веселу пісеньку, іде той самий слуга: Слуга: О, які люди! Ізабель: (ніби не дуже розчувши).Бачите, сама. Де тут люди? Слуга: Х.. Не сліпий і винятково не п’яний. Проте! Такій чарівній Пані не слід гуляти ввечері самій. Ізабель: Якщо Ви натякаєте на себе, краще я буду до ранку гуляти сама. Я сита вашими „порадами”! Слуга: Не треба так зі мною. Визнаю, я радник не Ваш. Ви просто не дуже гарна актриса, зізнайтесь? ― (примружив очі той). Ізабель: Х.. Як Ви можете! Вона збирається йти, але слуга зупиняє її рукою. Слуга: Бажаєте бути в центрі уваги чоловіків, в центрі уваги подій, щоб життя було, як свято, і вирувало у Вас вдома?!(закричав). Дівчина робить несподіваний вираз обличчя, а потім каже в зал: Ізабель: А що? Бажаю.. Слуга зникає. Ява 3. Завіса відкривається. Діється на прийомі. Там ті ж гості. Ізабель сидить у кріслі. Чоловіки цілують їй ручки, панночки обсипують компліментами(як це не дивно),дарують квіти. Гість1: Ви співали неперевершено! Гість2: Ви найкраща! Гість3: Ви Мадонна! Ізабель спочатку цьому дивується, потім ніби-то «звикає». Ізабель: (ніби про себе)Аби цей сон не швидко закінчився... Чи нехай вже... Ізабель: (до присутніх)Дякую Всім, хто сьогодні прийшов на цей святковий прийом!

235

Гість1: І Вам дякуємо! В момент, коли всі розходяться, Ізабель ненавмисно чує розмову двох панночок, які стоять на краю сцени. Панночка1: Стала зіркою, підняла ніс вище голови! Панночка2: В яку лаври пустили коріння!(насміхаються). Панночка1: Купається в квітах і грошах! Панночка2: І за що все це їй? Панночка1: Найголовніше те, що всі прикидаються «захопленими» її так-званим «талантом». Панночки йдуть. З’являється слуга. Слуга: Хижа, пробачте, свіжа преса! ― (протягує газети). Ізабель вражена, побачивши знову слугу. Сидить, мов кам’яна. Слуга: Тоді я зачитаю сам. «Пані Ізабель стала надто відомою у нашому місті. Вона має купу грошей, ще більшу купу шанувальників. Але ніхто не в змозі збагнути причину її успіху. Хто вона ― чаклунка? Тоді будемо готуватись до інквізиції!» Невдала стаття, ― (зауважує слуга), ― ось може іншу, ― (посміхається). Ізабель: Ні, досить. Це як страшний сон про заздрощі. І я хочу прокинутись!(береться за голову). Слуга: Пробачте, та Ви не спите(робить ідіотську міміку).Нажаль чи на щастя ― не знаю. Вам краще знати. А, може, ви бажаєте бути непомітною, щоб плітки, чутки, розмови обминали Вас десятою дорогою, а, може ,бути сіренькою мишкою? Ізабель: Ні, тільки не мишкою і не пацючком! (ледь не плаче). Краще я буду сама собою!.. Слуга посміхається і зникає. Ява 4. Заходять гості. Ізабель виштовхують .Вона знову опиняється на краю сцени, знову одна. Проходить із тацею келихів слуга, як завше всміхається, пропонує шампанське. Слуга (звертаючись до Ізабель): Не бажаєте? Ізабелль (нападливо): Хто Ви? Слуга(без емоцій): Міс, я ― слуга. Ізабель: Припиніть! Ви чародій, так? Слуга: Що Ви! Ізабель: Хто ж Ви тоді?! Слуга: Прислуга. Розношу напої.. Келих? Ізабель: Розносите напої, роздаєте бажання..

236

Слуга: І не без цього.. (усміхається), ― Не кличте і не просіть. Само відгукнеться і прийде (робить серйозний вираз обличчя, проходить далі). До Ізабель підходить молодий чоловік, запрошує жестом на танець. Вона радісно і в той же час з подивом дивиться на нього, повертається до залу, посміхається, іде танцювати. Усі підхоплюють. Пари кружляють. Музика грає. У розпалі танцю завіса опускається. За нею чутно оплески. Кінець.

СПЕКЛАСЯ КНИГА Спеклася книга. Зорове тремтіння. Устами Господа Написані слова. Друковане життя. Не покоління. Моносокирою Розсічена брова. Акметаблеткою Розбавлене espresso: Депресо- Епілепсія душі. Творець! Серветка. Ручка. Слухаю, кажи!

07.10.06. ЦЕ, КАЖУТЬ, ДОЛЯ Це, кажуть, доля, Коли дивишся на Чорно-біле фото, Де кучері дитячі на плечах, Де очі світяться від щастя – жити, Де стрічка чорна, Де спопеляє чорний сум в очах, Де жага зблідлий посуд бити, Коли не дав Морфей і сну дожити... Якщо ця доля – доля невимовна, З’явилася до того, як роса, То хай її освятять небеса...

30.05.05.

237

І ПОКЛИКОМ, ВИКЛИКОМ л.М.Л. І покликом ,і викликом, і хіттю... Адреса-ліва, Та адресат-правий. Заправ любов Хоч дев’яносто п’ятим - Миттю! А ти казав: «Будеш моєю? Твій». І страхом, і стороненням від серця.. Жертва ― не я, Та мій жертовник-ти. Постав. Відбий колінами. Розсердься. Аритміка. Розпечення води.

07.10.06.

МІСИВО

Заморили черв’ячка. Фотогенічно. Малювали гопачка Каліграфічно. Стерлись грані. Антологія лесбійства. Упровадили коханню Лицедійство. Невідірвані, відірвано Дивуйтесь! Вухоногі шефи, поцілуйтесь! Порозвиднілось М’яке і не брутальне, Затягалася ферма Маніакально.

07.10.06.

238

ПОМАДА Й КЛІПСИ Помада й кліпси. Дитячі повіки Учора. Любов-Айседора. Коньяк і чіпси Холодними пальцями Сьогодні. Коханці народній. Шановний люде, Завтра? А буде?

10.10.06. СЛІПИЙ МАЯК Сліпий маяк. Опівночі танцями. Зберегти як Час показав всіма пальцями. День звінчався. Обездолено. Ти поклявся. Все зболено. Довірою невірною. По кісточках Безмірно. Затертим повідомленням. Піснею Стомлено. Сльозою першого кохання Тихо. Останньо.

12.10.06. МЕНІ

Сині брови. Сонні очі. Аритмія. Сенс. Пропан. Радість вилатана скотчем. День ― студент, а час ― декан. Три години на покуті

239

Скуті Місячним серпом. Білі краплі незабуті. Дума за лихим кермом. Лівий берег застогнався За стонадцять голосів. Вечір тихо перебрався, Віскі люто запросив. Жовті дрова. Довгі ночі. Безвідхідність полюсів. Сум з сумою неохоче. Сонце є, І дуля всім!

15.10.06.

ВІЄ ВІЯЛОМ ВІЙ

Віє Віялом Вій. Коріння вросло. Кричи. Розхристано твій живіт. Мовчи! Роки поставали в боки. Двознак розкусити Не смій! Знаменники навпаки. Ти мій.

00:20 17.10.06.

ЛИСТОМ.

ЗАТЕРТОЮ ЧАШКОЮ Листом. Затертою чашкою Нишпориш ти ― Мураха цієї планети.

240

І звуки тебе За квадратною товщею Стерильно мацають: де ти? Клеєм слабких і немічних Келії опечатані, Мазані ладом і ладаном. Латані. Брязкають пальці, Тікають за гори молитв. Муращині сльози ховають. І тиша тебе над Пастельною кулею ― Прощає.

29.10.06. БЛУКАЛИ ЗНАКИ Блукали знаки.. Десяті двері. Відкрили вікна Моїх містерій. Напрочуд просто: Оздоба здоби. Моя озлоба Жінкохвороби. Кінотрутизна. Алфавіт ночі. Бери за безцінь. А я не хочу.. Ерос-дублери.. Десяті руки. Логоімення. Зустріч розлуки. Степ за лісами Інсинуацій. Соняшник сонця. Небо на здачу. Опік опіки. Читанка ночі. Зваблене слово. А ти не хочеш…

22-26.10.06.

241

ПРИЙШЛА.

Й НЕ ЗДИВУВАЛА, НАВІТЬ Прийшла. Й не здивувала, навіть. Забризкала вологу пам’ять . Кленовий лист зацілувала. Збрехала. Шукала холостяцьку риму. Гукала осінь, літо, зиму. Постояла. Не зважилась на «здрастуй». І пішла.

02.11.06. (Музі)

Світлана Могилко, випускник спеціальності «Літературна творчість» 2007 року

БРЯЗКІТ

У кожного з нас завжди знайдеться декілька монет, аби кинути у подертий кашкет висохлого бомжа. Але ми проходимо повз, опускаємо очі, відвертаємо свої гарні та не дуже обличчя та просто йдемо далі. Розляпуємо один на одного масні бризки міських калюж, наступаємо на ноги, штовхаємося та впевнено біжимо прямісінько до самої своєї ранньо-чи-пізньої смерті. Все життя чекаємо чогось, так і не знаючи, що чекає нас. І щасливі від того. Або просто робимо вигляд, що щасливі, аби не вип’чуватися із суспільної купи. Хто як. У кожного своє. Але до фінішу добігають щасливі захекані одиниці. Вони вмирають майже одразу із кубком у руках.

У кожного з нас завжди знайдеться декілька хвилин, аби послухати приятеля чи просто так собі знайомого і, відхиливши голову трохи вбік, поспівчувати щиро чи порадіти, що, правда, вже значно важче. У нас є час. У деяких його забагато. Але ми проходимо повз. Ми злегка киваємо зранку забитою проблемами головою і поспіхом ідемо далі. Напівфабрикатне «вітання». Як і життя, зрештою. А все ніби й добре насправді. Ніби так і треба. Та тільки як треба – ніхто вже не знає.

Нам лише шістнадцять, а жити вже не хочеться. А якщо й хочеться, то справді не так, як зараз. Ми вже не віримо у щастя, справедливість,

242

кохання. Ми майже не даруємо і не отримуємо у дарунок свіжі, як наша молодість, квіти. Вони дорогі та непотрібні. Нас обурюють поцілунки у метро. Зате коли у метро цілуються дві дівчини – ми неодмінно повивертаємо шиї, аби роздивитися все до дрібниць. Збочення зараз у моді. А оскільки нам лише шістнадцять, то це цікаво та прикольно.

Нам лише двадцять п’ять. Минуло перше побачення, перше кохання, перша цигарка та перші наполеонівські плани. Тепер лишилося купити обручки та нарешті кинути палити. Ми знову проходимо повз висохлого, якогось іншого бомжа біля переходу і відвертаємо свою заклопотану голову. Знову. Хоча у кишені лежать монети. І вони не настільки життєвоважливі, як десять років тому. Проте ми знову проходимо повз. Пришвидшуємо ходу, бо обідня перерва закінчиться за три хвилини. Слава Богу, виправдовуватися дозволяє вже і досвід, і совість. «Даруйте, у мене робота!» – універсальне пояснення для усіх охочих відібрати наш дефіцитний час. Навіть сім’ї та друзям підходить. Нам лише чверть століття, а думки про пенсію – вже актуальні. Хоча майже ніхто вже не вірить у «робити на пенсію», проте робити, аби жити – відомо зі шкільної лави. Дитина навіть у три рочки розуміє, що таке «купити» і що це не завжди можна зробити. Сучасна дитина взагалі багато чого розуміє – аж занадто. Просто йдучи вулицею, від сторонньої маленької людини можна наслухатися такого та в такій кількості, що бажання мати власну дитину зводиться до купівлі м’якої іграшки. Вона, принаймні, мовчить. Хочеться похилити голову і знову ж таки пройти повз. Соромно, ніяково, боляче. Отже, народження дитини можна відкласти до наступного року. Фух! Ще погуляємо, а там побачимо.

Нам уже, слава Богу, тридцять п’ять. Дожили, дотягнули. З’явився перший натяк на поважний пузик і де-не-де починає рідшати волосся. Груди вже не такі пружні, як на першому побаченні, а стегна не пускають на талію улюблені старі джинси. Та все добре – нам далеко не по двадцять. Хоча до п’ятдесяти - теж далеко. Треба почати якусь дієту та записатися на фітнес чи бейсбол. Та тільки коли? Дієта, як завжди, з понеділка. Фітнес буде після роботи, приготування вечері та як повкладаю дітей спати. Щось мені здається, фітнес теж перенесу на якийсь із понеділків. Їх ще багато, сподіваюсь. Старі джинси однак треба викинути на смітник – лише настрій псують. А баскетбол? Та-а-а-а-а. А вечірні випуски новин і класні фільми після них, а трансляції змагань із боксу, футболу чи тенісу? Краще перейду на фільтроване темне пиво та перестану їсти перед сном опівночі. І вже багато не хочеться робити того, на що були так легко здатні у легковірні двадцять. Із роками прийшла мудрість – трохи стомлена, соковито зріла та ледь сумна. В очах ховаються тисячі, мільйони різних поглядів, бескінечні кілометри пройдених шляхів, пам’ять продукує кольорові картинки далекого і не дуже минулого. Ще пам’ятається майже все, хоча багато чого

243

хотілося б забути. І не гучні звуки дорогих клубів та шокуючий асортимент бару притягують нас щоп’ятниці о десятій. Нам уже тепло та затишно під м’яким потертим пледом. Коли у дитячій кімнаті почується тихе розмірене сопіння, пригорнути свою другу, третю чи четверту половинку ( в кого як ) і куняти перед телевізором – думати про сімейне щастя, про роботу на завтра чи просто ні про що не думати. На стінах висять роздруковані кадри життя – кольорові відбитики кольорових і не дуже подій. Життя минає – лишаючи до верху набиті валізи спогадів, ідей, фантазій, планів, папірців, перемог, втрат і трофеїв. Таке життя – насичене.

Нам уже сімдесят п’ять. Жити лишилося небагато, а хочеться. Як ніколи хочеться. Тепер ми стараємося подати кожному жебраку на нашому шляху – хоч пару копійок, навіть коли в дірявій кишені лишається ще пару. Ходимо мало, мало де буваємо, але світ нам милий і світлий, як у дитинстві. Дивимося в дзеркало і не віримо своїм слабким старечим очам: тіло жовтувате, в’яле, переоране зморшками та складками віку, а душа хоче безтурботно пригати на одній ніжці по весняному, як ніколи зелено- п’янкому, міському парку. А душі весело, і вона от-от побіжить услід за непосидючим правнуком до маленької пісочниці посеред двору. Хочеться підскочити та щосили дременути геть із цих сірих і вологих чотирьох стін, але в кого що, а однаково щось болить, хоча й болить неоднаково. Поганий сон, нікудишній зір, роздовбані нерви, слабкі ноги, кольки в спині та боках, розлади травлення, зависокий тиск і замало гемоглобіну в крові... Список бескінечно сумний і смертельно вражаючий, а нам однак хочеться жити. Навіть так, як живемо: раніше – на одну зарплатню, тепер – на одну пенсію. Байдуже, просто дайте нам ще трохи часу – п’ять – десять років – і будемо по-дитячому щасливі старечою радістю. У свої сімдесят п’ять будемо рахувати кожен день, кожну годинку життя, будемо міркувати про зроблене та безнадійно заплановане. Дайте трохи часу – ще поживемо.

І ось так розуміючи власну минучість, хочеться говорити про вічне. Давайте про те, що ніби не руйнується часом. Кохання... Чи існує воно

зараз? Хіба в уяві замріяних підлітків чи досі неодружених ідеалістів за тридцять. Ми змінюємо одяг, взуття, шпалери в квартирі, заставки на моніторі, мелодії в мобільному, рулони паперу в туалеті та колір волосся чи зачіску – але найчастіше з усього тепер прийнято міняти коханих / партнерів / коханців і коханок або просто знайомих. Називаємо по-різному, а маємо на увазі одне й те ж... Немає такого закону в жодній конституції світу – не залишати, не зраджувати, не руйнувати кохання. Хто вірить у це слово? Дрібка мрійників, кого воно ще не підсмалило. І вік не має значення – все, як завжди, відносно. Коханням зараз називаємо далеке, мінливе, безвартісне та продажне – звісно, гадаємо, що маємо рацію. Та чи є сенс у чомусь більшому за ці думки, якщо вони – вже неактуальні. А мода

244

встановлена й на любов. Самі того не підозрюючи, йдемо слідом або навколішках.

Кажуть, ніби я живу одноразовим життям. Їм із одноразового посуду. Зустрічаю одноразових друзів. Навколо мене одноразова творчість на продаж. І я, здається, теж одноразовий. Так гадають апатичні песимісти. А я живу для того, аби мені рано чи пізно було спочатку 16, 25, 35 і зрештою 75. Аби дихати та думати, мріяти та творити. У кожному з нас живе Творець. Кожне життя – маленька творчість. Моя, твоя, наша. Давайте творити справді вічне.

Тетяна Омельченко, випускник магістратури спеціальності «Літературна творчість» 2007 року

* * * Я не положу себе в карман Твои сказки и новости Я вырежу полностью Если сумею когда-нибудь Я не поставлю тебе запись Своей первой мечты Выростают цветы Ты срезаешь И вянут Я больше не знаю веры Я плачу без остановки На самой высокой полке Цветаева тоже Плачет Я не изучаю звездный свет Мои мысли измучены Умирает все лучшее Снова родится Когда-нибудь Когда-нибудь меня совсем не будет в твоей жизни

245

Только на фотографиях невымолвленная боль, такие грустные-грустные глаза и обращенная в неизвестность улыбка

Сейчас то уже ведомо Сейчас я уже предана И когда-нибудь мы точно пройдем мимо, встретившись в метро И ты знаешь, я не удивлюсь Я отвыкла от твоих объятий А твой голос в телефонной трубке мешает верить В правду, искренность и рождение нового дня Когда-нибудь я сама исчезну из твоего мира, меня не нужно

выганять И если ты сейчас спросишь, хочу ли я задержаться Я отвечу: ты слишком часто опаздываешь А ты промолчишь, как часто Если я пишу о тебе, значит, ты еще здесь И я рядышком Когда-нибудь… Я не боюсь его, я готовлюсь…

ТЫ РЯДОМ

Меня влекут бесконечные капли Которые рьяно вплетаются в мой волос И ты рядом Дождевая и сильная Васильковая надежда в хлебных потоках, Зеркализирующих стихийность природы И ты рядом Заботлива и тревожна Босоногий путь по направлению домой Д о м о й – что само по себе уже приятно И ты рядом Смеющаяся и родная Мышцы – напряжены, мысли – о вечном Повторяющаяся молитва и упокоение В тройной радуге Мы обнимающиеся Три разноцветные полосы в небе Нам на счастье и бойкую надежду Твоя рука – в моей И, чуешь, кто-то грозится, Что это уже счастье?!

246

Я поверю, как в солнечный свет После дождя, Дарующего силу… Спасибо, что ты…

ПАПЕ И может, не стоит писать И может, я еду надолго И может, сожгу я тетрадь А может, поставлю на полку Я буду к тебе говорить И плакать все так же, по-детски И буду гасить свою прыть, Штудируя ночью немецкий И может, мы встретимся, так У храма Ильи возле речки И может, сожму я в кулак Дрожащую юную вечность Я буду тебя обнимать И плакать все так же, как дочка И буду тебе отдавать Любовь, что другой «между прочим» И может, нам больно двоим И может, согреться труднее Но папа! Ты сильно любим А может, гораздо сильнее

ДОБРИЙ ДЕНЬ!

Через кілька десятків років я житиму на стіні... Пам’яті Віктора Цоя. Танцюватиму на кінчику його цигарки, фотографуючи світ у диму під епохальні гітарні акорди. Я буду щасливим. Безтурботним. Цікавим. І твоїм...

Я виграватиму бої в долі, бо ти побажала мені удачі та подарувала амулет – алюмінієвий огірок, на якому видно сліди твоїх зубів. Усе це допоможе мені зайняти почесне місце у місті Неви. Я вільно ходитиму в театр і в гості... Наприклад, на Мойку – до Д’Артаньяна всіх часів та

247

народів. Мене прийматимуть з почестями і гасконським запалом. Я буду щасливим...

А ще я возитиму тобі пітерські гостинці на зеленоокому таксі. Ми будемо чаювати і розмовляти з вечора до ранку. Про Ніку Турбіну. Й інших... Без нічних дзвінків уже не уявляю свою дійсність. Закрутиться голова. Від щастя. Серед друзів і ворогів. Серед льоду і на екваторі. В сорочці і без... Ми купатимемося. У щасті. Що навіть крейсер „Аврора” випустить гармату в нашу честь. Серед білого дня. Чи білої ночі. Обов’язково для нас. Я буду щасливим... Ти танцюватимеш водне соло з факелом перемоги в руках і запалюватимеш мости різноколірним серпантином. І всі дороги ведуть... До щастя! Якщо поруч з тобою... Друзі і вороги, і звичайні люди, і перехожі в цьому житті, і повітряні кульки, і природне... Для всіх двері відчинено. Всі запрошені на свято... Життєвий фуршет. Захопливий перформанс. Чи скромно: любов... Як ластовиння на обличчі юності...

Можливо, у старості я читатиму правильні книжки і зовсім не буду дивитися шкідливого телевізора, і не матиму комп’ютера, і ліжка теж... Я аплодуватиму стоячи. На стіні. Тобі. І всі шанувальники „Кіно” засипатимуть тебе квітами й оплесками. Ти будеш щаслива. Як ластівочка, котра щойно повернулася з вирію... Додому. Любо-о-ов!..

Так важливо мати свою домівку. Охайну і світлу. Де турботлива берегиня підтримує вогнище...

Незабаром я вільно житиму ... на струнах твоєї гітари... Я – везунчик. Один за всіх. І всі за одного. Я щасливий. Якщо поруч друзі... І пісня. І кохання.

МИЛА!

Спогади... Думаю, спогади – найдорогоцінніше, що вже є у людини І не щезне ніколи... Що ти згадуєш найчастіше? Як два метелики сіли на долоню... Передвіщаючи нашу зустріч... Чи, може, крихку осінню просинь... Кого?.. Мріється, щоб мене... Швидкоплинне розкадрування. Обличчя та силуети різних людей... Роздягаємося... Спогади можуть говорити про бажання. Спогади допомагають уникнути старих помилок... Розривання плакатів і розпалювання фотоальбомами Обідньої смуги кругозору...

248

Роздягання... Я згадую, що важко коли хтось покидає твій дім... Згадую і ціную... Спогади – це справді велетенська коштовність! Почепи на очі зникнення хмарочосів І згадай, що грандіозно захопливо Вивчати чергування заходів і сходів До, ре, мі, фа, соль, ля, сі... Мелодія нашого роялю Розплавила стіни, і згадалося... Роздягання, розривання штилю у капелюшку Жвавими фарбами поцілунків... Так важко, коли... Не покидайте мої спогади, друзі! Не хочу збідніти...

ПРИВІТ, МОЯ ЛЮБОВЕ!

М’якоть місяця, що змерз, розсипалася на зірочки... А ти цупила мій відпочинок пінно молочними цілунками... Просто ти знала про... Колір відвертих почуттів... Нас тягне один до одного!

Беззвучно зітхали листочки. Боялися злякатися чуда. Замість нас. Протремтіли нам шлях бузковим джемом по асфальту. І ми пішли по семиструнній мелодії потиснення рук і сердечного злиття. Щиро покохали.

Соняшниковий клаптик розсіявся на пухко зорану польотами ангелів далинý... Ти – росяна і безтурботна. Я – ненав’язливо теплий, як пухова ковдра, і безпечний. Ми ще дужче... Сильніше тягнемося... На полотні щасливими лелеками!

Що б не сталося, я підтримуватиму тебе. Тому що, перш за все, я твій друг. Впевнений, що ти мене також. Усвідомлення цього – потяг до життя! До гостинної зустрічі наступного ранку, до безперервних думок про тебе наступного дня, до хвилюючого очікування наступного вечора. З тобою я хочу! Хочу прокидатися і ґречно вітати світло, що зриває гардини, щоби вітер вдмухнув у мої легені твоє кохання і хутко поніс тобі моє. І так без упину і без угаву. Пломеніють навколо конвалійні дзвіночки і розпорошують нашу любов там, де люди втрачають віру... І їх надія розкрилюється! Бо є кохання у нашому світі... З тобою я хочу! Ділитися... Просто віддавати, не чекаючи дарів у відповідь. Допомагати іншим здобути далеч. Кохання – незламна могутність! Воно спонукає деміургувати.

Я не хочу тебе відпускати далеко. Я не зможу тебе довго не бачити. Я волію тебе чути поруч, а не в телефонній слухавці. Я сумую за тобою... Дозволь мені супроводжувати тебе туди, куди ти збираєшся більш ніж на дві доби. Я хочу бути поряд скрізь, щоб дарма не хвилюватися. Я ж несу за

249

тебе відповідальність. Перед небом. Перед морем. Перед місяцем і перед сонцем. Перед людьми і перед Богом.

Мені не смакує кава, якщо вона холоне не від твого рум’яного дмухання. Мені не цікаві фільми без твого паралельного коментування. Я стаю байдужим до телефонів, якщо вони грають інший рінгтон, а не той, що встановлений на твій контакт. Я перебільшую, але все ж таки мені стає просто ліньки щось робити і я можу провалятися в ліжку цілий день, читаючи твої листівки і вірші... І ти стаєш ближчою...

Города

Мне приятно отображаться В алом воздухе над тобой Я влюбляюсь, когда струятся Наши души величиной В города. И прикосновенья Неуверенно запоют На два голоса. И весенне Закружим города в салют. Я невинно к тебе склоняюсь, Твои тучи закрашу в тушь На бумаге… И я влюбляюсь В самоцветном восторге душ, Что родны. И неразделимы Городами, часами… Миг Нам подвластен, ведь мы хранимы Самой главной из многих книг.

З тобою я щасливий! Я це вже десь писав, але не зайвим буде нагадати, та й насправді хочеться розділити щастя із кожним куточком нашого чудового світу. З тобою пов’язані найбільш радісні моменти мого життя. Часто згадую вечір, коли відчув твою довіру до себе. Ми сиділи у знайомого. Пили чай. Ти чомусь засоромилась, навіть від шоколадки відмовилась: «Я не дуже люблю чорний шоколад... Хоча лісові горішки... Ні, дякую!» Хто-хто, а я знаю, що шоколадне ти обожнюєш і готова скуштувати всі різновиди шоколаду. Навіть мене привчила до ароматизованих шоколадних свічок і серветок із малюнком усіляких цукерок. А твоя спідничка кольору чорного шоколаду зводить мене з розуму. Ось така ти у мене шоколадна! Але тоді їли шоколад ми з друзями,

250

а не ти. Проте свої горішки я простягнув тобі. Це спочатку спантеличило тебе, все-таки прийняла дари, щоправда зніяковіло, немов юнка із фільму «Три горішки для Попелюшки». Ти – моя принцеса!.. І саме у мить твого вже дзвінкого «спасибі» я відчув, що ти мені довірилась. І полюбила, як діти тих, хто приносить їм гостинці. Тоді почали здійснюватися наші бажання.

Тиждень потому ми поїхали в село до мого троюрідного брата Олега. Сходили на місцевий дискач. Пам’ятаєш, як ми сміялися у тому клубі. Але не це головне... Вночі ми пішли до річки. Я тримав тебе за руку і відчував, що не хочу тебе відпускати. Ми вдивлялися у нічне плесо води. Пар піднімався, ніби ріка кликала нас у свої обійми. Та ми обняли одне одного. І проговорили всю ніч. А зранку, зовсім не спавши, я повів тебе до озера ловити рибу. Відразу ти так незграбно тягнула вудку і так переживала. І я навчив тебе правильно підсікати того, хто піймався на гачок. Рибалка... Оце романтика! У дії. Ти була задоволена собою. У тебе чудово йшла ловля. Я теж насолоджувався... Твоїми успіхами. Оваціями, які ти дарувала кожному карасеві, що падав до нас у відро. Твоїй безпосередності. І тим, що я навчив тебе. Так приємно поділитися з кимсь своїм досвідом, своїми вміннями. Ще приємніше, коли учень старанний і зацікавлений. Як ти у мене!.. А потім ми нагодували зловленою рибою Олегового собаку під ритми репу. Пес був у захваті. Ми також попоїли: мама Олега надоїла нам молока і спекла хліб у печі. Смакота! А коли всі прокинулися, ми пішли спати. І я зрозумів, що в ліжку з тобою мені найкраще, і погані сни не тривожать мене...

А пам’ятаєш, як ти не з’явилася на побачення, і, як на зло, у тебе не працював жодний телефон. І я, дещо роздратований і гнівний, і трохи розгублений, пішов пішки до тебе додому... Прямував я довгенько. Майже о десятій вечора залунав дзвоник у твої двері. Відчинила твоя мамуся. Виявилося, ти захворіла, і, зрозуміло, тебе не можна було турбувати. Вона мене запросила на кухню, і ми покурили за кавою. Я вперто вмовляв її, щоб пустила мене до тебе. Звісно, вона вагалася. Я запевнив, що полежу на килимку і не торкнуся тебе... Я тільки дивився, як ти спиш. До самого сходу сонця глядів і слухав. І заспокоївся... Зранку поволочився додому. Задумлений у тебе...

Віриш, я поїду на могилу Петрарки. Щоб віддячити за його мистецтво кохати. Ми будемо довго розмовляти. Він про Лауру. Я про тебе, моя русалонько! Може, поет дасть мені часточку свого хисту. Щоб я зумів виразити вічність своїх почуттів до тебе. Бо зараз я спроможний лише на слова, які ти, певно, чула від багатьох. Але я все одно скажу, що люблю...

Я кохаю тебе! Я тебе кохаю! Істинно кохаю! І, кохана моя, хочу з тобою повінчатися!

251

Як вітер... У легкості... Ми... Серед кришталевого дощу... Назавжди... У дружбі, у справжності, у правдиво праведній любові.

* * * Я растаю из этого мира На ладонях прощенной души И на радуге, дивно игривой, Ювелирствуюсь на миражи. Я расстанусь с тоскою двуликой, И заплачу однажды – зимой. А сейчас – на прощанье поникла Над Цветаевой, дико родной… Растворюсь на пасхальной водице, Искупая подаренный грех… И отныне – я лишь на странице Незамечена, как первый снег…

Дар’я Савченко, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

Ты шепотом умеешь говорить- И это уже счастье. Не сладкое. Не горькое. Но мое. Легко в душе. Как будто изверг в ней убит. Но милость может быть опасной. Беду зовет она с собой. Подругой преданной её прозвала, Возвысила во сне своем, К вершине мрака приподняв. Я это видела сквозь слезы. И я знала, Что им удастся жить. Но лишь вдвоем. И вот: душа моя беду объяла. Почти убитую меня сейчас спаси. И расскажи, Где лед во мне, и где луч солнца, Молю, глаза мои раскрой слепые.

252

Схватись рукою за руку – и поведи Меня нагую по следам незваного питомца. И пусть очнутся мои жалости немые.

* * * Бескомпромиссная тоска пришита к сердцу. Зачем я научилась уважать её? Впустив в свой мир еще не тесный, Став для неё любимой, как дитя. Зачем я осужденной солнцем стала? За то, что превратиться в снежный ком хочу? Мне б с раскаленного скатиться пьедестала Не вниз…не вверх…а к чистому ручью. И нетерпимо очень смотрит солнце На мои губы, что покрыты льдом, На губы те, в которые впивались слезы Своим заточенным горячим острием. Еще тогда врывались слезы в плоть, Сквозь кожу щек во внутрь попадали. Сейчас они не жидкость, а застывший лед, И пусть не айсберг, но жить готов веками. И вот сейчас под дулом пистолета Не задрожу, трусливости стыдясь. Глаза убийцы обману – и стану ветром, Могучим, готовым зло закинуть в грязь. * * * Все части тела нитью шелковой пришиты, Узлами слабыми соединившись меж собой. И ты, от разума до сердца, вся залита, Слезами неба, спящего весной. Теперь ты мягкая, как плед зимой, я помню. Теперь русалкою двухвостой стала ты. Сейчас внутри блаженных дисгармоний

253

Под микроскопом профили ищу твои. Из рук выскальзываешь, словно мокрый мячик, Безглазая совсем пытаешься взбежать. Так хаотично, как расщепленный атом, скачешь. Узлы некрепкие решила разорвать. Впиваешься ногтями острыми, как кошка, Ударенная градом летнего дождя. Зачем ты разная всегда лишь понемножку? Зачем ты неожиданностью стала для меня?

* * * Я сон, который еще не приснился тебе. Я будущих дней твоих очевидец. Сейчас куском льда я лежу на смоле, Не таю. И завтра я буду гостинцем, Наверное, сяду в тарелку твою, И ждать стука вилки, как чуда, я буду. Ты съешь меня. Да… Я растаю во рту, Как тает звездное небо под утро. А может, гостинцем я завтра не стану, Не страшно. Пусть буду я льдом Еще пару дней. Или больше. Не знаю, Известно мне только одно: Что ты персонаж ненаписанных сказок, Ты созданный мной для меня. И даже без лишних красивых завязок, С тобой сейчас связана я.

* * * Как мотылек в последнюю минуту жизни, Неуловим ты каждый раз, Тебя пугает, может, зелень глаз, Что утопилась в моем неслышном крике. Ты пьяный от росы весенней. Вижу. И спрятался от яда солнца под кустом. Сидишь…так автономно… словно в ящике пустом, Но мозгом спящим мечтаешь о безлюдной крыше.

254

Безлюдной. Но не одинокой. Там есть я. И пара мыслей странных, непонятных, О них тебе скажу я голосом невнятным… Чтоб сразу ты не разгадал меня. Беги, иди, ползи. Скорее, медленно (не важно)… Нет выдержки уже. Увидимся впервые. Я жду. Или с тобою мы уже знакомы были. И что? Неплохо быть знакомым дважды. Неплохо. Нет…прекрасно даже Еще один кроссворд твой разгадать, И на вопросы сложные ответ один давать. Твоим молчаньем любоваться. Или скажешь… Хотя бы голосом сухим, немузыкальным Произнеси строку неважных и неуместных слов. Пусть не о чем. К примеру, про оранжевых слонов Поговорим. Мой голос в твой войдет маниакально, Вцепившись. И вознесемся мы. Кто ян, где инь – уже неважно Мы не относимся к общине граждан, Чтоб объяснять, зачем мы здесь одни. Нас рай найдет. Его искать не будем, Мы превратимся в капли слез вселенной, Дождемся пропуска к блаженным Кусочкам вкусностей на блюде. И там…не знаю, что случится с нами Но верю, надеждой тысячной я верю, Что мы дойдем, а может, доползем до апогея, С полуметражными чтоб распрощаться снами.

* * * Лише послухай! Зазирни у світ поезії, шедеврів. Відчуй, які легкі слова, мов з неба прислані до нас. І кимось там вони благословенні, І створені, аби не чути швидкоплинний час. В поезію поринеш, як у безмежне море, По течії якого безтурботно ти пливеш. І кожна хвиля – то є ніжне слово, Повз якого ніяк ти минеш.

255

Поезія, як тінь думок. Мов голос серця. Ти відшукаєш в ній нестримні до коріння почуття. В поезії душа творця до тебе озирнеться, Підкаже шлях до злих прозрінь. До пізнання. Відчуй, як з уст поета йде мистецтво, Побач змальованій пейзаж його душі. Не бійся схованих в словах підтекстів, Не бійся. В глибінь незнану зазирни. Почувши слів сплетіння, відчуваєш, Як в інший світ потрапив раптом ти. Тепер і ти прекрасні митті знаєш, Так само опір чиниш до нестримної ганьби. * * * Твои уста зашиты – ты безмолвен, Шагаешь по разбитому стеклу, Тебе б рыдать сейчас, но ты наполнен Магнитами, что сдерживают слезу твою. И не смеешься ты, и не рыдаешь. Лишь терпишь режущую боль. В глазах слезой невидимой скрываешь Страх. Но остается он с тобой. Идешь. Шагаешь по осколкам острым. Свой ускоряешь шаг. Быстрей…Быстрей… Уже бежишь. Но не догнал. Увы, но поздно, Не во время прибыл. Погас уже огонь свечей. Погас огонь. Вокруг столбы из воска Стоят. С тобой слились в одно пятно. Зажечь огонь по-новому не пробуй. Поздно… Ты поздно понял, что попал на дно. Осколки острые и боль – всё это было. И кровь горячую, и раны не забыть. Всё помнишь ты, жаль, что судьба забыла, Забыла счастья за страдание вручить.

* * * Пусть скорее лист засохший с ветки упадет, Пусть подует ветер сильный и его снесет.

256

Пусть. Его удерживать сил нет у меня. Ветка же – не дерево. Ветка – это я. Я пою октавою низкой и немой, Вы меня не слышите, а я рисую вой, Однотонный, режущий душу пополам, И сейчас похожей стала я на цифру два. Два. Не три. Не пять и не пара даже И не ты, душа-циклоп, мне сейчас расскажешь Про мгновения и искры. И про холод теплый, Только скрипки плачущей слышу голос темный. Скрипка! В небо брось смычок неугомонный, Пусть зацепится за облака, за небесные волны. Легче будет и тебе. Отдохни родная. А меня покинет лист засохший, улетая. Упадет. Но он живой еще. И хрупкий очень, Дождь увидит вдруг его, спрыгнет – и намочит. Он исчезнет, лист засохший, в крошки превратится, Но а мне не жаль его. Мне б сейчас напиться Дождевой водой, чтоб легкой стала ветка, И, возможно, уцелеет сердца клетка. * * * Мечтаю… Мечтаю в мир другой проникнуть. Почувствовать, что значит быть свободной От суеты. Ведь нелегко уже… Но и не очень больно стоять и ждать, когда ко мне привыкнут. Сейчас, когда дать волю чувствам неземным желаю я, Когда все спящие мои частицы духа оживают, Уставшим разумом, но все же понимаю, Что я не просто сущность. Я – живая. А значит, есть и тело, и душа, И люди – далеко и рядом. Но кто из них есть я? Порой среди оравы этой я себя теряю, Потом испуганно ищу и понимаю, Что я есть та, чье тело ходит, а душа летает. И мне не хочется свой взгляд сутулить, Смотреть на все, глаза свои закрыв.

257

Я их открыть смогу. Меня пугать не стоит пулей, Ведь в своем теле не боюсь я дыр, Лишь потому, что выстроена мною крепость. Я ей за жизнь свою «Спасибо» говорю. Спасибо ей за то, что созидать умею вечность, Бессмертность слов, еще неведомую никому.

* * * Из чаши серебряной выпью амриту, И в мир, где нет смерти, проникну я вся. "Прощайте, - скажу, - я связана нитью Не с вами. Не с вами жить буду я". Одену я платье святой невидимки, И стану прозрачной, как дух, но живой. Я с неба на вас посмотрю – вы, как льдинки, Осколки разбитого мира всего. А я возвышаюсь, порхаю над вами, Белые крылья расправив свои. Слова последние произношу устами, Последние. Как воздух легкие они. Я всё лечу. Часы из рук своих роняю, Теперь секунды незачем считать, Я в мир другой, вы видите, взлетаю, Откуда вы не сможете меня изгнать. Не сможете. С лазурным небом я сливаюсь, И мне приятно быть одной, Я в бесконечность превращаюсь, В безгранное сплошное полотно. Теперь мне незачем на вас сердиться, И вам не надо обижаться на меня. Вы – всё также люди, а я – птица, Что улетела безвозвратно. Навсегда.

Я ХОЧУ СПАТЬ

Солнце сегодня ушло в отпуск. А хорошее настроение вышло на работу, но в честь понедельника оно решило сквасить свое милое девственное личико и даже проронить свою селенную, как хлорид натрия, слезинку в мое сладкое нутро.

258

Снова, в какой уже раз, …(именно то, что на английском звучит как again) без…без…безззз.. успешно начат проект, под названием «Давайте жить лучше». Стартовая стадия проекта, причем нелегального, преостановлена. Видимо, она трансформируется в финишную фазу( плавно, медленно, клееобразно, плазмотично, меланхолично….мелодично). Финиш!!! Гимн чемпионов и много, не пересчитать( даже на фирменном калькуляторе) летающих реплик: «Ура!». Какова черта?!!! Кто орет? Я хочу спать. Не я же одержала победу. У вас бой завершен, а я продолжаю воевать. Танки, пули?

Нет, эти средства для массового уничтожения я не использую. Как ни как, но уж слишком они бросаются в глаза и своей пестрой видимостью могут вызвать интерес правоохранительных органов. В данной ситуации я склоняюсь ко взглядам неовоинов(если таковы существуют), для которых свойственно бороться нетрадиционным оружием, используя что-то вроде собственных рук, ног, головы и… Правда, я, как новичок, еще не определилась, какую часть себя превратить в боевой агрегат. Что во мне самое пресамое страшно-ужасное, годящееся на ассемблирование? А кого я сейчас спрашиваю? Надо же… Сама с собой разговариваю. Ну и ладно…И так, Агнесса Алек…Анто…А-а-а-альбертовна( кто же надоумил мою бабушку назвать таким именем своего первого сына), что вам лично не нравится в вас? Так как вы не имеете права узнать мнения окружающих, высказывайте личное суждение по этому поводу.

Я всегда боялась и боюсь сейчас кого-то в своей комнате. И этот кто-то есть мое отражение в зеркале. Значит, во мне самое страшное есть все. Я вся – сплошной страх, пугающий меня изо дня в день, каждый раз, когда я смотрю в зеркало. Почему, когда я пытаюсь подсмотреть за ним, своим отражением, оно обязательно смотрит на меня? И так всегда.

Сегодня я испытаю пятьсот двадцать седьмую попытку подсмотреть за ним. Привет, зеркало. Нет, не повторяй за мной. Давай по-разному хотя бы губами шевелить. И не смотри на меня. Все, хватит с меня, ухожу, не могу так… опять, в какой уже раз …(именно то, что на английском звучит как again) покраснела, засмущалась, застеснялась и, как всегда, беспричинно застыдилась. Почему я боюсь его? Почему мне не страшно пройти мимо уличного бомжа, который каждый день расчленяет соседских собак, почему я не боюсь темноты, заброшенных дворов, свалок, разбитых бутылок, острых ножей и горячей воды из крана? Почему я боюсь вечно смотрящего на меня отражения? Возможно, пришло время сделать пластическую операцию лица, или нет, лучше …мозга. Ха-ха!!!!! Не хочу отдавать свою мордашку для проведения очередного медицинского бала, где будут танцевать благородные садисты в белых скафандрах и с ножом в руках. А на руках? Перчатки??? Снова стерильные перчатки??? Они еще не вышли из моды? А врачи, ничего не скажешь, люди малого элитарного

259

круга( или квадрата), причем замкнутого, как ребенок, болеющий аутизмом. Не поддаются массовой культуре, как, к примеру твой сосед или Несосед. Ведь только они, эти пед…ой нет, медики( сори за оговорки, жизнь такая) носят стерильные кистеодеватели в тот момент, когда весь мир предпочитает кожаные, вельветовые, велюровые, бархатные перчатки. Кстати, лицо. Как мне смотреть на него после того, как чьи-то не голые, но все же чужые руки, меня ощупают, а может и больше – изуродуют. Они изменят его, дадут ему новое имя. А я??? даже не буду знать, как мой фасад зовется. Уверена, если спрошу, то фиг оно мне назовет свое новое name. Возможно, его назовут Неглазейуродка, или по-милому – Люсьен. Нет, нет, нет, нет, нет и еще тысяча двадцать пять раз нет!!!

Я не изменю себе лицо. А мозг??? Хм…Возможно, но только под моим четким руководством. Что бы я изменила в нем? Многое. Хочу, чтоб он не помнил имени школьной технички, но вспомнил ( хотя он и не знал) имя основоположника метафизической живописи; чтоб думал тогда, когда требует того ситуация, а не только мое безделье; чтоб насыщался трехчасовым сном, а не заставлял закрывать глаза в два часа ночи, когда я сижу на крыше, а еще... еще… Тих-о-о-о!!! Кто орет? Опять гимн чемпионов и множество «Ура-а-а-!».

Плед, подушка, кровать. Моя? Нет??????? Где я? Сейчас постараюсь открыть глаз. Глаза, глаза. Оба. Мда-а-а. Открывайтесь быстрее. Открылись. Нет уж, лучше закройтесь. Я не хочу это видеть. И зачем я здесь? И вообще, что это за помещение. Какой-то, извините, марабу, сидит напротив меня в позе лотоса и смотрит на черный экран телевизора, подпевая « Оле, оле, оле… ». Люди в белых скафандрах, стерильных перчатках и…И я на постели неподвижно лежу, слушая их разговор. Что????? Какая аменция, какая логопатия? И всеми этими терминами владеет мой организм? А почему я молчу? Эй, дайте мне хоть что-то сказать о себе. Я же не такая страшная, как думаете вы. Или все-таки страшная? Дайте мне зеркало. Я прошу, умоляю, дайте. Ну-ууууууууу? Не слышите. Вот фак, я не могу говорить. Где-то мой голос затерялся. Может, в глубоких ямах голосовых связок? Что вы там говорите? Неудачно выпала с балкона третьего этажа? Я??? А теперь? Пятьдесят видов транквилизаторов – и все решено. Нет, меньше. Денег не хватит. Или вы бесплатно лечите? Не слышу! Повторите! Черт возьми, заткните рот этому марабу. Не выиграют наши. Я во сне видела. Так что пусть не надрывает свой голос. Ага, значит за мое лечение оплатит …кто??? Я не помню таких. Кстати, как звать школьную техничку? Не отвечайте, я себя спрашиваю. Так, так…Не помню!!! Ура!!! Не помню!!! Я ведь именно так и хотела. Подождите, а как звать основоположника метафизической живописи? Не отвечайте, этот вопрос тоже не вам адресуется. Звать его Карло Кара. Да, да, да!!!! У него еще был сопродюсер, то есть, сотрудник. Его звали де

260

Кирико. Точно!!! Надо же, все как я мечтала. Так что вы там говорили на счет моей аманцаи или аменции( забыла диагноз, надо же)? Почему вы молчите? Не смотрите на меня так, будто я умираю. Нет, я всего лишь засыпаю. Мне не интересно с вами. Посплю еще часик-два. Вы мне, кстати, снились. Ладно, идите. И еще одна просьба – заставьте помолчать того, кто сейчас до сих пор кричит «Оле, оле, оле… ». Пусть имеет уважение и к другим пациентам. Не он один здесь больной.

Сноски: Аменция – расстройство сознания. Логопатия – порок речи. Метафизическое искусство – догадайтесь сами. Вы же не

аменцианы?

Олексій Сінченко, випускник спеціальності «Українська мова та література»

* * *

на асфальті квітку може намалювати лише дитина або закоханий дитина бо вона дитина закоханий бо він закоханий а двірник насварить закоханого прожене дитину вимете квітку головне чистота

* * * сюди злітаються хмари лопочучи крилами й крахканням вимощуючи бруківку звуку годуєш з руки і думаєш як там на землі вороняче

261

* * * волошки заблукали між полином ваших років і так синьо-синьо гладити ваше волосся так ніби журавлі немовлятко в серце мені поклали і воно снить молоком туманів нашого розстання

* * *

у веселці сім очей моїх сім барв виписують сяду зверху й сонцем стану й зигзицею до ночі заквилю ой прилинь ладо бо без тебе нема мене

* * * кроки схожі до годинника який по крихті відщипує від тебе і вже потойбіч тебе більшає (кроки то хтось відходить і приходить)

* * *

Зорями знову розорані подихи слів. Радість мовчати, стуливши себе поміж небом, А жити даремно… Твій образ малюю нужденно, Закутавшись в осінь і проминання годин. Споминів зграя на відліг руки. Доп’ясти плетиво мульке замріянь і входжень у казку. Жахко від замірів голови й сеї бездомної пустки втікаючи – впасти. Пальці твої ще в акордності Лістових тем.

262

Очі стилетом чигають вернути зізнання. Ймення розлите руїнно в бокали фонем. Вип’ємо і розіб’єм їх на щастя.

* * * надарував би слів тобі стільки націлував би вуст напестив би очей що зорі погубилися б між нами як гриби в травах ти колисала б колиску місяця на персах ти пестила б голівку дитячу землі з якої самотнім лебедем лине молитва мого серця

* * * шукаємо в собі казку зорі очима гасимо просіваючи дотики їхнього щему в душах гаптуємо світ вранішньо народжуємо все довкілля натугою живодайної жаги хто возвістить приліт птахів у наші заскорузлі зими хто наблаговістить нашому вікові оросити обличчя прохолодою батьківської криниці

* * *

метелик променя сідає на простори снів і густить час як молочний коктейль твого здогаду і немає вже думки щойно перехожої

263

по скелях мови є минуле що поменшує тебе у вічність

* * *

Ніби в сутінках, сни замело І зима не шукає розраду І в очах твого зорепаду Заніміло зізнання, як дно. У мовчанні мірних повчань Між хрестами несходжених кроків Ходить смуток мій, наче обрій І лягає крижма печаль. І бракує снаги в цих днях Перейти невідомі межі Чатувати своїх обмежень Й спілий сонях в твоїх очах.

* * *

Вода опукла вносить свій рубіж І погляд не прозорює глибини, Лиш хвилить рунно й суєтно хвилини Й мовчання таїною гострить ніж. І опинившись враз на глибині Під неба всесвітом у глупоті бездонній Намацую дерев коралі водні Й затвердлу лаву міста у собі. Усе простерта проглядає тьма З очиць віків і холодить свідомість В якій я бранець і єдиний змовець В очікуванні вишнього добра.

264

Ірина Скакун, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

У СПАДОК

Іду на зустріч із тобою, Несу надію у руках. Навколо в’ється скрізь журбою, Немов туман, крилатий страх. Дивлюся в очі ці бездонні, І бачу долю нових днів. Ми на краю стоїм безодні, Неначе люд весь подурів. Ніхто не чує твого крику, Як море, всі собі пливуть, Пливуть повільно, аж до віку, В безодню, що майбутнім звуть. Лежить “Кобзар” на підвіконні, Забутий кимось із людей, Несу надію на долоні – Тебе! У спадок для дітей. ЗАГУБЛЕНІ СЛОВА Написав «Я люблю...» І записку свою Заховав в мережі Інтернету. Я забула про сон, Про наявність вікон, Я сховалась до твого прилету. Хай замерзне вогонь, Хай палає вода, А мене не тримають тенета, Навіть жар від долонь, Що в думках, як біда,

265

І «люблю» в мережі Інтернету. Мене нудить від сну, Мені боляче жить, Мені гірко від звуку зітхання, А для себе залишу Лиш радісну мить, Краплю сліз і частинку страждання. Моя доля – це вірш, Як задуманий фільм. Там, і трилер, і жах й мелодрама Але той, хто життя Своє радує гірш, Не уникне подібної драми. Я не мрію про день, Я не хочу мільйон, Мені вистачить в книжці й сонета, Але душу ятрить, Як недоспаний сон, Те «люблю» з мережі Інтернету.

ПУРПУР

На відстані руки Мечі стинають душу, Фарбує землю пурпур, Ковтати сльози мушу І рахувать роки. У кімоно шовковім Мечем у небо знятий, На ліжку пурпуровім Там самурай завзятий. Лежить, закривши очі, У сакурі втопившись.

266

Омив підлогу пурпур І серце, зупинившись, Забуло темні ночі. В фарфорі, як примара, Тонуть листочки чаю, А душ крилата хмара Голосить від відчаю. Бліді, закриті віки, Волосся, наче змії, Тонкий безжальний пурпур, Не похитнуться вії, Бо сон прийшов навіки. Мене не ріж словами, Не слід мене чіпати. Меч ляже поміж нами, Не треба пурпур лляти. ПОШУК

Шукаю почерк, Заглянула в старий словник. Безмовний розчерк, Як порох із полиці зник. Шукаю кроки, Та лиш знаходжу без основ Архівні роки, Звук алебард і дзвін підков. Шукаю мрію, Але зустріла лиш чужу Хитку надію. Можливо, надто я спішу? Шукаю ноти, Сторінки плачуть у руках. Нові турботи, Нові слова у словниках.

267

СЛУХАЮЧИ ДОЩ Я слухала дощ на балконі, Як краплі торкаються вій. Свій спокій шукала в безсонні, Між нотами плутаних мрій. Я пильно дивилася в зорі, А зорі зіткали мені Сузір’я блискучі, прозорі, Ясні неосяжні, як дні. В дощу я шукала поради, Шукала і, мабуть, знайшла Краплинку квапливу розради, Яка покотилася з скла. Мене, як магнітом, тягнула Незнана, розвихрена даль. Мабуть, не тому я заснула Там на балконі, на жаль.

СХІД

Палюче сонце, Серце – лід. Схід. У світлі сонця Час дилем. Гарем. І ніч ховає В серці цвіль. Біль. А на піску Стирає слід. Схід.

268

І сяйво Срібних діадем. Гарем. Це місце зради І образ. Час. У рамках щастя, Горя, бід. Схід.

ТВОЯ ЗІРКА

Ніч-садівниця насіяла зір, Мов золотої пшениці. Хочеш повір, а не хочеш – не вір, Хочеш – кажи, що дурниці. Дивишся в небо і бачиш – зоря Найяскравіш тобі сяє. Прислухайсь до себе, а може твоя, То тебе доля вітає? Кажуть, як падає зірка вночі, Значить людина вмирає. Хай як там що не шепочуть сичі, Правди ніхто ще не знає. В нас, у людей, особливий талан, Нам його Бог не розкаже, А що до зір, чи це так, чи обман, Жоден учений не скаже. Та лиш погляну в небесную даль – Дивиться зірка знайома, Єство огортає безмежна печаль, Світла і добре відома.

269

Олександр Стусенко, аспірант кафедри теорії літератури та компаративістики

ДОЗА ЖИТТЯ

(До дискурсу української російськомовної поезії: В’ячеслав Пасенюк)

Живи ещё Васильич хрен с тобой

Вячеслав Пасенюк

Що важче: вписатися в те життя, яке є довкола, чи написати своє, окреме? Що важче: не знати, для чого живеш, чи не знати, для чого пишеш? Цими питаннями просякнуті дві книжки віршів нашого сучасника В.Пасенюка – «Голос и больше ничего» та «Образ жизни».

Прописуючи себе у художніх текстах, часом зриваючи свій голос до розпачливого зойку, автор так чи інакше розуміє, що твір починає жити власним життям одразу ж після народження, тим більше – після публікації. Тому й прописує там не суто біографію, а – чин життя, притаманний цілому прошаркові нашого народу, зрештою, – той фон, який у широкому розумінні теж є життям: політичні, економічні, психологічні й етичні ознаки часу. Ознаки, на тлі яких і діє (у Пасенюка – рефлексує) ліричне Я. Причому автор невпинно те Я романтизує, якщо й не підносить його над рештою людей, то, принаймні, його відокремлює, наголошуючи, що це Я –

...не с теми кто живёт потому что жить охота потому что есть доход получаемый с дохода

У віршах В.Пасенюка – хронічна невписаність: починаючи з молодості

й закінчуючи кожною теперішньою миттю життя. Від надій – до краху надій. Від краху надій – до гіркої констатації:

Не стал ни человеком Ни отродьем, А чем-то между Или чем-то вроде.

270

Але Я вперто хоче бути «голосом», а не «нічим», воно знає, що є іскрою з Божих рук, воно усвідомлює, що має діяти, але навколо – мряка, сірість, безпросвіток, «свободы – тьма!», й диявол уперто тягне душу в той морок свободи. І поезія, віршотворчість – це єдиний порятунок, єдиний цвяшок, за який можна зачепитися й не опадлючитися, не впасти за межу, де немає «больше ничего»:

Эти медленные стихи – мой фонарик в слепой степи, где несёт на себе человечек части тела, как части речи...

Ставши аутсайдером у завжди необлаштованому для поетів житті,

В’ячеслав Пасенюк прийняв його, як дозу –

Эту жизнь, Словно дозу, Оставьте за мною: Сколько вколете, Столько мне хватит с лихвою.

– і з повним правом став лідером у своєму альтернативному житті – у творчості. І не має значення те, чи стане його творчість відомою й улюбленою для тих, що прийдуть потім: завдання творчості В’ячеслава Пасенюка – спасіння В’ячеслава Пасенюка. А решта – то побічні завдання, своєрідні іскри, які, втім, можуть запалити ще чиюсь душу.

Попри творче горіння, талант, у В.Пасенюка доволі неоднозначне ставлення до Бога.

Уступаю: с вами бог, А со мной – его мотив.

Мотив віри у автора таки наявний, він бринить на рівні майже

нечутних коливань, і саме тому поезія двох явлених Пасенюком збірок зовнішньо – песимістична, нагадує пом’якшений і згірклий варіант поезії “розбитого покоління” (США), а внутрішньо в ній пульсує переконаність, що ті явища і стани, які цю поезію породжують, можна перемогти, номінувавши їх, увівши в поле художньої семантики. Зрештою, якщо автор пише, отже, він вірить, що робить це недарма!

Проте людина, зазнавши (може, й неодноразово) краху надій, таки губиться, не знає, у що ж їй вірити. І ці метання яскраво прописані у В.Пасенюка: від лірично-медитативного

271

Постоишь-помолишься... Если уж веровать, ничего, по-моему, ближе нет – дерева.

– до іронічно-прагматичного:

Служу картошке, Верую в жука.

І – аж до саркастичного:

Мы разве от бога зависим? – от подлой и тощей копейки.

Саркастичного, ба навіть ризикованого:

...На давно обещанном суде слишком много будет от базара.

Ризиковані й надто поспішливі присуди В.Пасенюк виносить собі:

За мною вслед душа моя помрёт: теряя свет, пусть что-нибудь поймёт.

І не лише собі, – виводячи свої присуди на вселенський рівень:

Защекочет нюх зашумит в ушах Не воспрянет дух не воскреснет прах

Життя – розбите, нікудишнє, прокляте – вивело автора на сталий і

доволі небезпечний світогляд:

Не быть – невелика потеря, и быть – невелика заслуга.

272

Вселенська втома, спустошеність, зневіра (адже жодного разу слово «Бог» у автора не написане з великої літери; цього не виправдовує навіть модернова форма подачі текстів)... Над душею витає злоба, ліричне Я прищемлене небесами, як дверима... І раптом – прорив, зблиск, якого не могло не бути:

Однажды утром я проснусь от жажды приснится мне – засыпан рот песком Глаза открою – и на губы ляжет родное небо влажным лепестком

Автор має передовсім твердо вирішити: у що він вірить і чого він хоче. Судячи з двох цих збірок, він змирився зі своєю апатією і в кількох віршах висвітлив відповідну програму, суть якої –

Продолжай бесполезное дело – больше нечего продолжать

Чого хотіти? Куди іти? У що вірити? У віршах – безліч питань і майже немає відповідей, якщо такими не вважати безрадісних констатацій нестерпності нашого віку.

Дуже характерним позитивом Пасенюкових збірок є те, що у них – жодних звинувачень і закликів. Гірко кпинити – себе. Гинути – самому. Шкодувати – через зроблене/не зроблене собою... Навіть пишучи від першої особи множини, кажучи: «ми», Пасенюк завжди має на увазі насамперед себе в запропонованих часом (Богом) обставинах. І у ставленні до себе (а з тим і до всіх, хто має таку саму щербату долю) – добре прихована іронія, усміх із розведеними руками: що ж, мовляв... А в тому усміхові, безперечно, вчувається звична слов’янська сльоза.

Просто смех не давался, И мне Восполнять доводилось Слезами.

Зрештою, кожен поет вибудовує свій предметний світ, прописуючи

власний настроєвий спектр. Хочеться думати, що світ В’ячеслава Пасенюка надалі муруватиметься не так на піску зневіри й розпачу, як на бетоні віри в перемогу того доброго й світлого, що так чи інакше відчуває кожен, чия душа ще не зірвалася в провалля мороку. Звичайно, не так легко

273

перебудувати свою творчу концепцію, бо для цього спершу слід перебудувати себе. Але в тому ж і полягає зворотний бік творчості: не лише по змозі віддзеркалювати status quo, а й за допомогою слова впливати на той status. І це, підкреслюю, можливо лише за умови беззастережної віри у Слово.

2004 р., м.Бар.

ЧИ НІЧОГО ВИ НЕ ПЛУТАЄТЕ?

тест 1. Малий герб України:

а) тризуб (10 б.) б) «Руська трійця» (7 б.) в) виделка (1 б.)

2. Хто очолив Визвольну війну українського народу 1648-1654 рр.?

а) Богдан Хмельницький (10 б.) б) Михайло Старицький (7 б.) в) Іван Нечуй-Левицький (1 б.)

3. Автор поеми «Енеїда»:

а) Брежнєв (7 б.) б) Котляревський (10 б.) в) Еней (1 б.)

4. Першим президентом України був:

а) Бобчинський (1 б.) б) Добчинський (7 б.) в) Грушевський (10 б.)

5. Закінчіть гасло: «Пролетарі всіх країн...»

а) ...єднайтеся! (10 б.) б) ...здавайтеся! (7 б.) в) ...кохайтеся, чорнобриві! (1 б.)

6. «Слово о полку Ігоревім» було написане:

а) невідомим автором (10 б.) б) відомим автором (7 б.) в) написане ще не було (1 б.)

7. Діоген жив:

274

а) у діжці (10 б.) б) у цистерні (7 б.) в) у каструлі (1 б.)

8. Троянська війна почалася через:

а) Єлену (10 б.) б) дванадцять стільців (7 б.) в) страждання молодого Вертера (1 б.)

9. Наполеон був:

а) завойовник (10 б.) б) ударник соціалістичної праці (7 б.) в) герой нашого часу (1 б.)

10. Ромео був закоханий:

а) у бідного Йорика (1 б.) б) у Джульєтту (10 б.) в) сам у себе (7 б.)

Якщо ви набрали від 100 до 70 балів, то з історією, літературою і головою у вас усе в порядку. Якщо ви набрали 70-50 балів, вам слід повторити історію, перечитати деякі літературні твори і звернутися до лікаря. Якщо ви набрали 50 і менше балів, то до лікаря можете вже не звертатися: для суспільства ви безнадійно втрачені.

2003р., смт.Буча.

Тетяна Усик, студентка I курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ВТРАЧЕНЕ КОХАННЯ Тихо надворі, сніг пролітає, Знову прийшла неждана зима. Я виглядаю тебе, мій коханий, Ти не приходиш, тебе все нема. Я не забуду зустрічі наші, Тихі слова і гарячі вуста, І поцілунків ніжнії маки,

275

Все відійшло...нічого нема... А сніг іде, стежки всі замітає, Що протоптали ми з тобою ще весною. Ніхто,ніхто не буде знати в світі, Як ми кохались, милий мій, з тобою. * * * Давай розійдемось! Забудемо усе! Гуляння під дощем, кафе і парк, І нашу гірку. Хоч на душі так тяжко і так гірко... Гарячі сльози випікають очі, І будуть ще безсонні ночі... Давай розійдемось! Так краще! От і все... САМОТНІЙ КЛЕН Моєму коханому татові Самотній клен, Осіннє поле, Багряне листя навкруги. Чому ти сам? Чия це воля? Хто посадив тебе сюди? Чому ти тут? Чому не в гаю? Де гнучкі верби,ясени... Чому скрипиш, немов зітхаєш? Тяжкі твої осінні сни...

276

Колись насінням на гіллячці, В діброві весело гойдавсь, Зелене листя шелестіло, Та, раптом, сильний вітер знявсь! І закрутило, завертіло, Далеко в поле впав у «грязь», І там прийнявсь. Тепер хтось лає,що мішає, Орать і сіять «святий хліб», А когось тінню повтішає... Ось так помалу й доживає... Написаний на долі вік. Ось так дідусь у холодочку, У клена ще щось запитав, Той відповів. Я не почула. Старий замовк...своє згадав.

Марина Харламова, студентка ІV курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ЮНІСТЬ

Я винесу на люди свою думку, Як свічку понесу перед собою! І в котрий раз нехитрі обладунки Зі слів я лаштуватиму до бою. Ви скажете, що це - юнацька пристрасть, Надмірна схильність до чужих ідей? Мені ж здається, тільки юні мислять, І тільки юні схожі на людей! У них серця ще чисті і хороші, Вони іще бажають всім добра, Вони іще не думають про гроші - Їх душам ще вмирати не пора! Ви скажете: «Про що вона говорить?!! Навколо-тільки бруд, ганьба і страх,

277

Навколо - підлабузники, потвори! А де ж та юність з квітами в серцях?!» Я відповім...Серед брудних збіговиськ, Де нíчого шукать крім мук і плах, Я бачила крізь дим малих чудовиськ Із ніжними трояндами в серцях!

* * * Як душить стін самотність у квартирі... Але така самотність - то не горе! Метелик з крилами формату А4 Мені покаже персональний хід нагору. Будинки міста - неприступні мури, Та я до абордажів стала звична. Я «save» втискаю в бік клавіатури - Я хочу зберегти себе-навічно! Я йду в обійми - міста...Я,людина! І видно тим, кому немає ліку, Що по святій землі іде дитина Жорстокого комп’ютерного віку.

ВОЇНИ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ Запахом пір’я спаленого Смерть нам про себе нагадує. Того, хто бачив більш славного, Слава уже не радує... Тих,хто пішли без повернення, Ми віддаємо полум’ю. Іскри,їх пізнє звернення, Ми зустрічаєм відмовою- Нам ще не час з ними в’янути, Ми ще не впали підтятими! Нам- в очі смерті ще глянути В день, коли ми помиратимем. Шляху Чумацького воїни, Стражі гостинцю* Молочного... В наших очах - сльози дОлині, Відблиск меча непорочного. Зорям у руки нам линути, Лінії всі затираючи.

278

Наше покликання-згинути, Шлях на прийдешніх лишаючи. Пісня степів обезкровлених, Шум ковили прозорої Нас породили, закованих, Нам западали у голови. Ніч,наша мати, птицями Нам покриває голову... Раптом виблискують крицею Мечики наші із олова. Бій наш останній-невидимий, Ним не бувають вражені. Хоч ми безславно підемо, Ми все одно не ображені! Капищ поганських сторонники, Встанемо-жменька на полчища... Іідоло-вірно-поклонники, Будем вмирати! А пОки що... Сплять, до безтями опоєні Місяця сяйвом пісочного, Шляху Чумацького воїни, Стражі гостинцю Молочного...

ЛЮБОВ Стріла застрягла десь між в’язами, Як Купідон у серце вистрілив. Любов, довічна як ув’язнення, Не підпадає під амністію. І з раю вигнано нас голими, І сонця вистачить палючого. І нам покладено на голови Вінці із дроту із колючого. Із наших чіл краплини падали, Та ми на них вже не дивилися. Любов не гине у концтаборі, Якщо вона там народилася! Ми будем - вічними і юними, Від всіх озброєні й озбруєні, Бо нам звучить кохання - струмами, Бо всі закохані - отруєні!

279

НОТАТКИ Корабельних журналів записи Прочитати не буде можливості: Ми не втрималися від капості- Шифрували, що бýли щасливими... На піску, за слідами, за хвилями, Через знаки питання й окличності, Ми-раділи. Ми бýли хвилями, Що складались в години вічності. Ми лишали нотатки-побачення, Філігранні тонкі мережива. Ми ж тоді не могли передбачити, Що за нами постійно стежили. Забагато крапóк при реченні... Ми приречені...всі ми приречені...

У ФІЛЬМІ ЖИТТЯ ЗАЖУВАЛО ПЛІВКУ Я знов покидаю свою домівку, бездумно дивлюсь в скляні очі екрану... У фільмі життя зажувало плівку, і вже третій день-без змін-те саме! Так хочеться вірити, що ми не приречені, що каменю й дроту нам більше не треба, що ті, хто з дитинства марили втечею, підуть по широких сходах у небо!

ЛИЦАР

Холод і серце з крицею - До тебе тяжка протилежність. Хто з мене зніме, мій лицарю, Мою васальну залежність? Любов не бува невмирущою - Усе ж бо триває в міру. Я ж очі на це заплющую, Я вірю тобі!Я-вірю! Я хочу-до тебе-крізь тернії. Мета-то ж найвища сутність. Кромсаю секунди на терції,

280

Долаю твою відсутність. Та доля мені всміхається: Ти тут. Але йдеш,невблаганний. Мій лицарю,все збувається- Ти ідол,ти-недоторкАний! За що мені дар цей, небо? Я чую,що ніби винна, Як ти(а не я перед тебе!) Стаєш раз у раз на коліна. Не важко у латах,мій лицарю? Ти кажеш,що я хороша... А можна-побуду ницою? А можна-продамся за гроші?! Я кину всі книги у пічку, Щоб більше на них не дивитись, Я буду запалювать свічку, Щоб тільки на тебе молитись. Мій лицарю...під обладунками У тебе немає заплат. Та я все морочусь думкою: А що,як ведеш до страт?... Ти думаєш,я проклинатиму Тебе,коли б гірше ти став? Облиш...я цвяхИ подаватиму, Щоб ти їх вбивав у хреста! Мій лицарю...доля долею... У тебе прекрасні очі. А хочеш-душу оголену? А хочеш-життя?! Не хочеш?... Чому?!! Бо кохання-не лютеє?.. Ти...хрест мій,моє причастя... Мій милий,я теж люблю тебе... І...Боже,яке це щастя!

КАЗКА ПРО СОРОМ’ЯЗЛИВИХ

Дорога була впоперек перерита. Незмінні у своїй лінивості,відважні

будівельники уже третій тиждень прокладали каналізаціонні труби.Чомусь ті мали бути прокладені саме впоперек дороги,якою усі нормальні люди зранку йшли до метро, і ніяк інакше.

281

Хлопець ішов повільно-замріяно. Канавки посеред асфальту глибиною у майже 2 метри він звісно не помітив...

Хлопець впав. І-застряг у канавці. Без свідомості,затиснутий між двома стіночками піску-тільки голова стирчить якраз на рівні асфальту.

Люди звісно обходили його боком. Ну як же це так-у нас усі сором`язливі, і по головах ніхто не ходить, насправді!

Але знайшовся п’яний шибайголова, «сміливець» ...Ну чому він повинен бруднити нові черевики,чапаючи по в`язкому піску, коли от так принагідно стирчить із канавки отта голова-якраз острівець, через який можна дістатись до асфальту по той бік.

От саме так він і зробив.Дуже зручно, дуже швидко. Ну звичайно ніхто цього не повторив-люди у нас сором`язливі,вони

знають, що можна , а що-ні! Зате маленькі школярі, забачивши як ловко можна перескочити

канавку, із задоволенням погралися, потоптавшись добренько по «острівцю» посеред канавки.

Все. Саме на цьому пункті запас сором’язливості у людей закінчився. Прокинулося справедливе невдоволення: «Як це так?!Чому одним можна, а іншим ні, і я так хочу!»

По голові обережно ступала дебела жіночка, балансуючи із двома пакетами з картоплею в обох руках.

По голові дибав сивенький професор, тримаючи руку у кишені, де була захована від жінки чергова подачка від « вдячних студентів».

По голові присвистуючи йшли школярі. На той час «острівець» уже помітно стоптався, не вирізнявся так би мовити із загального контексту, тому деякі з них навіть спеціально повертали назад-ну коли іще видасться можливість поплигати на такій рідкісній штуці як чужа голова...

Вночі хлопець очуняв і навіть доїхав до лікарні. І усі, кого він зустрічав по дорозі, дивилися на його замусолену скривавлену голову принишкло, збоку, крадькома-вони ж власне інакше і не звикли, -такі сором’язливі....... ......люди?...

ВЕСНА МОГО МІСТА Моє місто хворе на небо - Голубе, наче княжа кров. У легенях – весни амеба, На вустах - кілька сотень мов. А в руці - із дубових дощок... Чорний... кошичок, повний зірок. І несе моє місто кошик,

282

По бруківці карбує крок. Розсипається сліз намисто, Опадає дощами в нім... Нам не бути з тобою, місто, Ні окремо, ні цілим одним! Мої ноги застрягли в трапах *, Тягнуть далі бажання малі І вагонний невпинний запах, Що несе по усій Землі. Заіржавіло-сірі стріхи, На будинках – графіті меж. І блищать серед міста віхи - Срібні шпилі невидимих веж. Тягне виром –у центр центрів, Поміж спальних районів – мости. Йти Андріївським...Так відверто... Так відкрито і впевнено йти... І не знає, куди подіти Біле сонце силу оцю. На дорозі – весняні квіти. Біла піна з додатком свинцю.

* трап(англ. trap) - капкан

СТОРІНКА ЗІ ЩОДЕННИКА

Сьогодні на небі закатували кілька янголів, і цілий день згори сиплеться їх білий пух. А можливо, усе не так трагічно – просто якийсь малий стрибав на старій перині... Погода – ніяка, настрій-ніякий. А, ні...Великий День-ми виграли у Саудівської Аравії...Хтось футболяє м’ячика, хтось-чужі серця. Це, друге, теж для декого вид спорту. Можна було б улаштувати Чемпіонат Світу з...

Хочеться чогось незвичайного, небуденно-поганого. Розчаруватися, забити ногами по землі, плакати і стискати кулачки. Напевно, потрібен вихід емоціям ?.. Познайомитися в трамваї з цинічним дідусем, який нагадує втікача з місцевої психлікарні. Попитати його, як влаштовано світ. Хай він розповість мені про наші-людські-вигадки. Хай скаже, що машина часу - непотрібна штука, бо в ній процеси людського організму йтимуть так само, як і в реалі, тільки прискореніше, тому можна буде рвонути хіба на два дні назад, випавши з машини спраглим, голодним, замученим двома безсонними ночами і відсутністю туалету.

283

Хай скаже, що я полечу у космос і знайду невідому досі цивілізацію на планеті...та неважливо, на якій планеті! А коли я зрадію і мене розіпре від гордощів, хай він додасть, що я навіть не зможу з ними поговорити. Вони до мене вибіжать, брязкаючи манюнькими дзвіночками на смішних зелених антенках-рогах. Я їм: «Добридень!» А вони мені: «Паяльник гарчить зелений?» І я ніколи не допру, що то значить «Звідки ти взялася?» Ну, гаразд, захопилась. Так ось, хочеться космічного розчарування. Або хоча б здивування! Це набагато простіше. Знаєте, як страшенно здивувати мене (та і взагалі пересічну киянку)? А поступіться мені місцем у переповненому метро!

* * * Кого б ти не ставив у титри, Немає дороги в мій вимір - Я той шаблезубий тигр, що тисячу років як вимер. Безвісно – безслідна дитина, Не схожа, на жаль, ні на кого. Чужа, випадкова...Хвилинна, Прибічниця світу німого. Навряд чи ти будеш щаслива – Занадто вже звикла любити Пекучі і ніжно- вразливі Засушені жовті квіти...

ЛИСТИ ДО МОРЯ (екологічне) Коли настане час безсилля, Коли заснуть вітри прозорі, Я намалюю сині хвилі - Мої листи до мого моря. Я напишу, що все чудово, Я зашифрую всі новини. І потече проста розмова, Не ділена на половини... Вона звучить до всього світу- Від моря важко приховати... Я спеціально сУшу квіти, Щоб між сторінок їх вкладати... Коли я втОмлюся писати,

284

Мої листи підуть одразу. Я знаю, як їх відправляти – Я вкину їх до унітазу! Не винахід цивілізацій, Для цього досить знань дитини – Всі труби всіх каналізацій Впадають у морські глибини.

МИЛА ЖУЛЬКА

Ну, ось і настав цей невідворотний момент... Літній вечір, плюс тридцять. Я стою на вулиці під попсову музичку із кафе через дорогу. Ти махаєш мені крізь вікно ручкою...

...від комоду, яку я випадково відірвав і вже місяць обіцяв полагодити. Ти кричиш, що такого лінивого і безвідповідального козла не приймуть навіть до кунсткамери, що ти була просто сліпою, і, звичайно, вічну фразу, що мама була права.

Так, шановний, кохана дівчина вигнала тебе на вулицю! Хоча, на рахунок того, чи вона кохана, я б уже сказав: «Не факт!» Мила, ну що я тобі зробив? А пам’ятаєш...

Ми познайомилися з тобою у тому самому кафе, яке усі півроку спільного життя називали виключно «через дорогу».

Твої банькаті...е-е-е...виразні !..Очі...Дулька на потилиці і рожевий топ ніяк не в’язалися з ім’ям, обраним батьками у романтичному припадку. Джульєтта...Я ніжно називав тебе: Жулька. Ти ображалась, але мужньо терпіла...Перший вечір нашого спільного життя...А потім за допомогою нехитрої комбінації з трьох усних попереджень і погрози тяжкими тілесними переконала мене, що достатньо звертання на «ти».

Як усі порядні жінки, ти дивувалась, чому я так багато їм і так мало заробляю. Але до останнього вірила, що хорошої людини має бути чимало. До останнього стільця, я хотів сказати...Я зламав усі три, втілюючи прекрасний намір повісити на кухні натюрморт. Тоді ми вперше посварилися... Ти тицяла ложкою в той нещасний натюрморт і кричала, що зображене на ньому порося в яблуках і вполовину не така свиня, як я...

Я знав усі твої звички, хоч і розумів не завжди...Ти обожнювала недільними ранками дивитися по «Інтеру» «Все для тебе» і чомусь страшенно ображалася на моє відверте позіхання...

Мила Жулечко, я був не ідеальною парою для тебе! Але навіть і тепер, коли «ми порадилися і ти вирішила», що зі спільним життям пора закінчувати, я б іще...Ой, ти відкриваєш двері на балкон! Треба вшиватися! Знаючи твою щедру душу, можу передбачити, що ти для мене не

285

пожалкуєш ні скалки, ні забутих зимових черевиків, ні навіть улюбленої вазонки з геранню, яка вижила на мій щирий подив, хоч як старанно я щоранку поливав її залишками чаю. Ого, таки зараз буде герань! На мою голову, в прямому значенні. А я ще хочу жити... Ну, що ж...Ти стоїш на балконі, як і передбачається роллю Джульєтти. Правда, настрій трохи не той, але це виправиться саме собою! На цій оптимістичній нотці я покидаю тебе, кохана Жулько, прощавай! Наталія Шевчук, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ТРИМАЮ СОНЦЕ

Я у воді. Від мене нема бризок; моя цятка ледь хитається над морською гущею. Черв’яки хвиль переплились і підставляють ранковому світлу свої темно-сірі та блакитні боки. Я міцно зціпила руки: тримаю за хвіст сонце.

Воно не пручається. Воно саме обрало мене і через все море протягнуло до мене свого довгого жовтого хвоста. Я відпливаю на кілька метрів і, здавалося б, що повернусь, а сонце вже буде десь далеко, подалі від людського ока насолоджуватись свободою. Я спиняюсь. Хвіст все ще в моїх руках, і тоді я чимдуж тріпочу ногами, на шмаття рву руками тих сіро-блакитних плазунів, жадібно хапаю повітря і сьорбаю носом солоні бризки. Я пливу, пливу безупину, - сонце, тікай! я не тримаю більш тебе,- я відчуваю як в мені пульсує енергія, і я віддаю її морю. Приємно відчувати як напружуються м’язи, прискорюється срцебиття, спеку в ногах і плечах. Приємна втома. На кілька секунд спиняюсь. Я не розплющую очей. Я знов пливу. Я ні про що не думаю. Я зосереджена, відчуваю кожне скорочення м’язів . Я знижую швидкість і пірнаю. Уявляю як похитується під водою моє волосся. Я торкаюсь його. Воно прозоре, воно живе. Виринаю, набираю за щоки повітря і знову борсаюсь під водою. Мені шалено заважають плавки. Коли я знімаю їх, мені здається, що я скинула з себе кольчугу. Мені добре. Я виринаю. Промені сліплять очі навіть через заплющені повіки. Вії підіймаються і очі щипає сіль. Сонце б’є в очі. Я дивлюсь на водну поверхню і... по ній все так само стелиться сонячний хвіст. Чому? Мчи, сонце! Тікай, сонце! Я відпускаю тебе! Я, власне, і не думала тебе тримати. Це ти дало мені в руки хвіст-повідок. Чи не заплуталась я в ньому? Може, він закрутив мені руки та ноги, і я вже ніколи не зможу вивільнитися з нього. Навік ми з тобою будемо в неволі: я тут, у воді (перетворюсь на рибу чи розтану в хвилях), а ти там, на небі; стоятимеш в одному місці, і вічно десь буде ранок, а десь ніч.

286

Я від берега далеко, я до берега спиною, але я відчуваю: я тут не одна. Я обертаюся і бачу цятку. Далеко так, в десятках метрів відсіля. Тікай же, сонце! Тікай! Хтозна, той, інший, може, схоче тебе у мене відібрати. Підпливе і вихопить із рук той повідок і не схоче відпустить тебе ніколи. Тож, тікай, біжи, поки не пізно!

... Не рушить з місця. Боже, яка я дурна! Безглуздий моноспектакль без глядачів. Дурна, наївна дитина, не знаю елементарних фізичних явищ, засліплена якоюсь дикою невиправданою романтикою. Сяйво... хвіст в руках... Повна маячня! То ж всього лиш сонце, складова неживої природи. І тільки.

Воно десь там, далеко за атмосферою, воно зараз зійшло для мільярдів інших, для інших народів, континентів пускає свій хвіст (нікому непотрібна алегорія, тож просто його відображення) у тисячі інших морів, річок, океанів. І кожен - кожен! - може вхопити того уявного хвоста. Але ж той хвіст лише один! Один на всіх…

Все на світі до злості, до болю, до нудоти – все не моє, все загальне. То ми, дурні, понавигудували алегорій, поримували тропи. А то ж лише уява! Невиправдана ілюзорність. Ну от, скажімо, слово «неповторність». Чи має воно сенс? Для опису яких явищ його можна вжити? Будь-що в твоєму життті вже пережите і відчуте кимось, мільйонами «кимось». Та, власне, байдуже на те «будь-що», до болю гидко, що дещо, що ти вважаєш суто своїм, індивідуальним, виявляється всезагальним і ти, як і мільярди інших просто ніби користується ним. От є, скажімо, така штука як кохання. Беруть його напрокат тисячі таких як і ти, засліплених ілюзією неповторності своїх почуттів.

...Пам’ятаю, як людний вечір, порізаний тисячами голосів, крутився за нашими спинами, а ми стовпчиками стояли серед площі; я вчипилась в тебе так, ніби ти був повітряною кулькою і тільки й чекав моменту, щоб вислизнути з моїх рук. Але тоді, певне, ми все одно злетіли б разом, бо ти б нізащо не відпустив мене. Ми разом. Як добре!.. Я плакала. Спочатку сльози поодинці розмазувалися по щоках і по твоїй сорочці, а потім плакала навзрид. Просто ти мусив скоро йти. Не назавжди, навіть не на день, через кілька годин, через якусь коротку ніч ми знову зустрінемось, але ж ЗАРАЗ, ЗАРАЗ!!!

…Найдорожчі серцю спогади. Вставляю їх в грубу (бо грубим буде все на фоні витонченості святого почуття) раму слів і виставляю в галереї дівчачих історій. Ех, подруги, подруги (скільки вас тут сьогодні? Дві? Три? Найближчі, найрідніші)... О, як я ненавиджу вас у ці хвилини! Ці дурнуваті напівпосмішки, це монотонне похитування головами, ніби ви не люди, а китайські балванчики. І все ви знаєте, і все то вам знайоме... Злодійки! Крадійки! Це моє! Моє! Знайдіть собі інші почуття! Кохайте, радійте і

287

страждайте по-іншому! А моє хай буде лиш моїм, ніким не звідане, нікому не знайоме! Ох, дурна, дурна! Навіщо розказала?! Тепер мовчатиму. Мовчу. Так, вірно: хай моє віднині буде лиш зі мною, бо поки воно в серці, здається, що воно таки моє, а слова... слова усе примітивізують. Слова ж однакові для всіх. І я таки мовчу. Я вас не слухаю. Я літаю десь там, за шибками. Я розсипаюсь в бруд і пилюку, щоб через ваші вуха, ніс, через шкіру проникнути якомога ближче до вашої сутності; я розпадаюсь на радіаційний пил, щоб налипнути вам на легені... Що? Не там шукати варто сутність? Ви кажете, вона не тільки у ваших шлунках, закіпнявілих легенях та інших органах, системах? Що ж, тоді просто зазиратиму у вічі. Я не екстрасенс, просто якщо життя – спектакль, то це спектакль на кілька ролей, навмання пороздаваних шестимільярдній труппі. На кожній ролі – нас мільйони, і все вже вивчено на пам’ять.

Я зазираю у зіниці першій парі світло-зелених цяток. Красиві. Правда, приховані кущем рудо-червоних пасм. Стривайте, я його знаю! Як завжди зі своїм скаженим двоколісним жеребцем. Зеленоокий з гордістю розповідає другу про свій останній перелом: бахнувся з рампи, кінь – вдрузки, у самого два поламаних ребра. І це він казав мені, що треба брати від життя все. Взяти все? За якихось 70 – 80 років? Та, власне, хоч 300 дай, навряд-чи ви зможете взяти це „все”, хоча б тому, що саме поняття «все» має на диво обмежені кордони. Найпримітивніше його пояснення таке: „взяти все” означає якомога більше побачити, зробити, пережити. Звісно, всьому передує слово «хорошого». І що з цього ви встигаєте зробити? Прокинувся, зібрався, пішов на роботу, де: сидиш за компютером, станком чи обслуговуєш народ. Одноманітно з дня на день. Приходиш додому і хай як добре там не було б (що б не казали про нудну побутову рутину, а все-таки люди люблять свої сімї), часу насолодитись цим «добре» практично немає. Ну як? Багато нового побачили за день? Безліч нових емоцій та добрих справ? Ну, робота є робота. А що ж тоді лишається , як відкинути її? Вихідні й відпустки? Загалом років 20-30 вільного життя, за яке треба встигнути взяти це „все”?

Є й інші сценарії. Можна пропрацювати все життя за копійки на якомусь ,скажімо, заводі. Одноманітно, тяжко, шкідливо. Зірвати здоров’я й отримати за це кілька поїздок в санаторій. Зате в кінці життя гордо сказати: «Я цими руками стільки зробив!» Та нікому все воно не потрібне, бо життя втрачено. Людське життя!

«Часи міняються» – любите ви казати. Та ніскілечки вони не міняються! Змінюються лише дати на календарі, а ви як розкидались життям, як непотрібом, так і розкидатиметеся, тільки вчора по заводах, а сьогодні по комп’ютерних офісах.

Є ще й дещо інший варіант. Можна бути таким кльовим хлопцем як цей зеленоокий. Він мріє про свій гурт, і щоб не просто так грати в гаражі,

288

а бути на весь світ відомим. І мрії не обмежуються самими лиш мріями: хлопець вступив до музичного училища. Співатє, пише пісень, грає і наплювати йому на всіх цих «майбутніх блискучих юристів-економістів», що запевняють про неперспективність його діяльності. І він свого досягне. Бо звик жити в кайф. Та щоразу ,підкорюючи чергову рампу ,він ризикує всім цим кайфом. Один лиш фатальний рух – і немає ніякого майбутнього зі славою та екстазом самореалізації, ніякого кохання, пива з друзями – нічого нема!

Знаючи, скільки прекрасного готує життя – і свідомо ним ризикувати! ...Крізь вуаль моїх думок просочуються їхні голоси. Одна говорить, а

китайські болванчики продовжують свою роботу. До вух долітає тирса дерев’яних фраз. «Поцілунок», «вперше», «хвиля тепла»... Замовкни! Вбивця! Вбивця! Як могла ти отак просто взяти і вирвати своїми накладними пазурами з мого серця МОЇ переживання, висмоктати з мозку МОЇ спогади! Це МИ ТАК обнімались. Це НАШ перший поцілунок був ТАКИМ!!! Це несправедливо, нестерпно, до болю огидно; тисячі, мільйони, мільярди людей переживають одне й те саме і при цьому переконані, що ТАК ніхто інший не кохав, не страждав, не сумував... О, безкінечний список ілюзорної неповторності... наше з тобою – це і їхнє...чужі тіла горнуться до інших чужих тіл; долоня до долоні, пальці крізь пальці... о, нестерпно!..це ж ти так любиш,ТИ!!!долоня до долоні, пальці крізь пальці...і ніжний поцілунок...це моє!

Так, моє! Чуєте? ...О, яка втома... Скільки я вже так пливу? По інерції, в невідомому

напрямку... Я зі злістю шматую воду і, здається, бризки мають перетворитись на іскри – я вся ніби наелектризована шквалом гнітючих думок. Вони й раніше клубком лежали десь в льохах моєї свідомості, а тепер клубок розворушився і слизькими гадюками поповз моїм тілом; ошалілі змії шиплять і вприскують в мої судини свою отруту – прокляті думи-змії, гетьте від мене! – я стала ніби тяжча на десятки кілограмів. Я відчуваю, що можу захлинутися цим ядом і стокілограмовою гирею впасти на дно цього великого акваріуму. Я безсила. Я задихають. Пересохло в горлі – невже то змії вириваються на волю? Вони душать мене! Вони п’явками впиваються у м’язи, кислотою розїдають слизові оболонки, купають свої гладкі черева в моїй крові... О, Господи, я скаженію... Я кричу (чи ви не зжерли ще мій голос?): «Це моє! Моє!»

... Твоє тепло. Ти загукав до мене. Десь з берега далеко. Дурненький, ну хіба ж почую я за стільки метрів! Твої слова лишились непочутими, але ж твого голосу тепло... твоє тепло...Його ввібрала в себе піна хвиль ,щоб докотитися й торкнутися моєї шкіри. Моє обличчя розпашіло, але сама я ніби невагома. І я вже не пливу . Я розчинилась у воді, я стала блакитно-сірим плазуном , щоб скоріше досягти берега і хоч відбризком торкнутися

289

тебе. .. хоч відбризком...Ще зовсім трохи... Ще з десяток метрів- і ми разом. Я тебе бачу. Тебе чую. Не хочу більше слів. Нічого більш не треба... Чи може буть подібне щастя ще у когось?

І хай одне те сонце, хай один на всіх той хвіст, але по-різному

вкладається він в руки: кому вузлом, кому бантом, кому до болю зап’ястя затиска, у когось просто вислиза крізь пальці. ..

А ви колись тримали сонце за хвоста? Євген Шкуров, студент ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

НОВОГОДНЯЯ СКАЗКА

Новый Год как новый срок. Именно это подумал Дед Мороз, сваливаясь с

саней. Впрочем, логичнее было бы назвать их санками, причем детскими. В этом случае вы б уж точно не ошиблись. Потому как они и были детскими санками. Потенциально. При удачном стечении обстоятельств. Кому именно суждено было посчастливиться, в квитанции, естественно, не указано. Главбух Снегурочка координаты записала следующим образом: «город Киев, Майдан, сразу после ёлки»... Прочитав такой адрес, олень–посыльный чуть не облысел на последние рога. Не выдержав стенания оленьего профсоюза под избой, Снегурочка по–быстрому организовала им бесплатный бонус. Которым, к вящему ужасу оленя, оказался Дед Мороз. Данный персонаж по ёлкам не ездил уже лет пятнадцать, всецело полагаясь на Интернет, менеджера–бухгалтера–и–Бог–знает–что–еще Снегурочку, а также ватагу профсоюзных оленей. Освобожденный от прямых обязанностей Мороз предавался праздникам с азартом, достойным лишь того, кто десятки лет вкалывал долгими новогодними ночами.

Итак, взвалив бесформенный красноносый куль на подарочные сани, которые по причине экономии средств Снегурочка назначила дедоморозовозкой, олени запрягли собрата, перекрестив его на прощание, и отправили новогодний экспресс в путь.

По прошествии двух часов полета в стратосфере Дед осознал, что происходит. Славянский мат с новогодним колоритом разлился в небесах. Редкая птица долетит до середины Днепра. Редкая ворона не склеит ласты,

если мимо пролетит вопящий Дед Мороз, а вслед за ним не менее цветисто выражающийся…ха, матерящийся, как пьяный политик олень!

– Дед, тормози, там–парарам–парарам!- орал сохатый. – А–а–а!!! Твою олениху, юморист!- верещал пикирующий Мороз.

290

– Все. Белая горячка. Доотмечалась! – поняла ворона. Больше она уже ничего не успела подумать. Напомним, что причиной озвученного деребана являлись детские санки. Они–то и заехали несчастной пернатой по макушке…

И вот уже целый новогодний хоровод стремительно приближается к земле. Первым огни центральной елки, сквозь завесу снегопада, увидел олень. Выжав

максимум из прикрепленных к копытам реактивных движков, он таки схватил Деда.

– Смотри, какие птички! Наверное, снегири!- показала мама своему малышу пролетающий в выси кордебалет, другой рукой пытаясь нашарить в сумочке очки.

Ребенок ничего не ответил, скажем лишь, что, когда он вырос, то никогда не употреблял ни наркотиков, ни спиртного…

Олень, совершив вираж наподобие мертвой петли, приземлился на ближайшей крыше. «Слава Богу!»– подумала ворона, повторно впадая в отключку.

– Тьфу!- олень выплюнул пожеванные штаны Деда Мороза.- Хватит спать! Приступаем к операции «Санки».

Трезвый как стеклышко, Дед Мороз (первый раз за последние пятнадцать лет) недрогнувшей рукой вскинул сани на плечо.

– Поручик Ветвистые Рога, доложить обстановку! Олень встал на задние копыта и стал докладывать. – Ваше Благородие, впереди объекта 007, в смысле елки, наблюдаю группу

неформалов, предположительно панков, слева замечены готы, справа держит позицию отряд ОМОНа.

– Вот–те на! Кто ж из них в этом году хорошо себя вел? М–м–да… Сложное задание. Постойте, поручик, но кто же находится по ту сторону бари… то есть ёлки?

– Не могу знать, плацдарм отсюда полностью не просматривается! Предлагаю десантирование!

Сохатый, матерым приемом закинув Деда на спину, резво, как его предок Серебряное Копытце, спрыгнул на площадь. Народ на Майдане по большей части уже достиг кондиции и на толстяка верхом на олене внимания, в общем, не обращали. Тут из–за играющей огнями елки вывалилась ватага студентов. Рассмотрев новогодний вертеп, один добродушно сказал:

– Пацаны, пива хотите? Дед Мороз, поручик Ветвистые Рога и очнувшаяся ворона переглянулись. – Держите, это вам! – дружно решили они, протягивая студентам санки. – А от

пива не откажемся!

291

Олександр Яровий, доцент кафедри теорії літератури та компаративістики

МЕТЕЛИК І СКОРПІОН

Сергій відпустив Дмитрикову ручицю й заховався піднімати комір його пальтечка. Вітер дужчав.

- І шарф, - серйозно попросив малий. Тато підтягнув шарфа аж на ніс. Дмитрик став подібним до

пов’язаного серветкою П’ятачка з мультфільму. Біля гранітних сходів зоологічного музею тупцював згорблений бомж. - Виділи, брат, рублішко, а-а? – плаксиво протягнув, хукаючи на

руки. Сергій дістав гаманця й подав п’ятірку. Бомж, ошелешений фантастичною щедрістю незнайомця, схопив його

за рукав: - Дай тобі Бог!.. Хочеш… я погадаю? Я… той, екстрасенс. - Дякую, діду, - засміявся Сергій. – Я свою долю знаю… - і пішов із

сином сходами до музею. Здувши застуджені соплі з бороди, бомж мерщій сховав за пазуху

п’ятірку. Роззирнувся. - Холодно, мля. І покотився, накульгуючи, вниз до гастроному. … Вони роздяглися у вестибюлі. Дмитрик, брязкаючи номерками,

радісно кинувся мацати за бивні мамонтову голову. Вахтерка вдала, що не помічає.

- Дмитре, давай подзвонимо мамі, - сказав Сергій, помітивши таксофон у кутку.

- Давай, - скочив Дмитрик йому на руки. - Алло? Іринко, як ти там? Ми гуляємо. Зайшли до природничого

музею. - Прекрасно. Менше нипайте по вулиці, щоб не застудилися. Мінус

дванадцять… Ага. Приходив Горб. - Невже?.. Якого судили за вивіз культурних цінностей?.. - Судили, та не досудили… Кримінальників у нас же тепер немає,

всі – чесні підприємці, меценати… - Що він хотів? - Купити твою картину. «Битва». - А він знає, що картина обіцяна Дитячому Християнському

центру?.. - Знає. І все одно хоче купити… Він дуже багатий.

292

- Багатший за мене? – іронічно посміхнувся Сергій. - Ох… Так, як ти, живуть шофери його третього заступника… - Смішки смішками… Іринко, жени к лихій годині всіх цих горбів-

гробів, - спохмурнів Сергій. – Зараз же подзвони нашим бухарикам, най забивають картину, запаковують – і завтра відправляємо…

Дмитрик тицьнувся веселим рильцем у слухавку. - Ма-мо! Я тебе люблю. - І я тебе, мій хлопчику, - посміхнулася мама на іншому кінці дроту. - А ти вареники зробиш?.. - Зроблю. - З вишнями? - З вишнями, Дмитрику. Ти мене за це ще більше любитимеш? - Я тебе й без вареників люблю! Дуже-дуже, - щиро запевнив

Дмитрик. - Ми скоро будемо, - втрутився Сергій. – До вареників можна й

чарочку, - додав жартома. - Півлітрову вистачить? – теж пожартувала дружина. - Ти, кохана, не міняєшся, - ніжно мовив Сергій. – Ми скоро. Вони оглядали музей. Ходили між кістяками динозаврів, що вкрадливо

поспиналися на задні лапи; зазирали у шиби напівтемних діорам, де поміж химерного плетива рослин дивовижним чином посходились лялькові первісні люди, ведмеді й тигри; десь на другому поверсі Дмитрикові страшенно сподобалось опудало горили, яке сиділо під ліанами, випнувши гладке черево й дружелюбно ощирившись. Потім син верескнув: «Рибки, тату, які рибки!» - і почав липнути носом до вмонтованих у стіни, яскраво освітлених ізсередини акваріумів. Від німого зачудування його ротик перетворився на кому, й тепер він був подібний уже до Вінні-Пуха. За склом навпроти нього зависла пласка чорна рибина, незмигно витріщившись на малого відвідувача; «ану йди» - ляснув малюк долонею по акваріуму – йому більше припали до душі оранжеві гупії та хтозна-якої назви веселкові рибки з довгими яскравими хвостами-віялами. «Ну, обережніше, - приструнив емоційного природничника тато. – Ходімо, в залі закам’янілостей виставили метеликів. Ти таких і в дідуся в селі не бачив!» «Дивись, тату, яка… диня!» - смикнув його малий. «Та це не диня, - стало смішно татові. – Це – закам’яніле яйце страуса. Воно тисячі років лежало в землі й перетворилось на камінь…» А метелики справді були небачені, чудесні. Крильця одних скидалися на два стулені докупи пожовклі листочки – аби між таким самим листям їх не відшукав хижий птах; візерунки інших нагадували строкаті тканини східного базару; найменший метелик міг би присісти на нігті, а великих навряд чи прикрив би й пригорщею… У Дмитрика розбігалися очі від розмаїття пістрявих різнокаліберних метеликів, цикад, рогатих насуплених жуків та волохатих

293

велетенських павучисьок. «А ці метелики літають?..» - простодушно поцікавився малий. «Так, - збрехнув тато, - Просто тут вони… сплять». Чомусь не хотілося казати, що вони – мертві… Виморені й засушені. «А їх можна… розбудити?» - «Можна, - зітхнув тато. – Але не зараз. Вони спатимуть цілу зиму…»

Під закам’янілим яйцем-динею відбувався німий поєдинок – принаймні так здалося Сергієві, коли він глянув на черговий засклений столик. Один проти одного, на відстані п’яді, розташувались великий сяюче-лазуровий метелик і гігантський чорний скорпіон. «Ціла композиція, - подумав Сергій. – Наче художник їх розташував. Один перед одним. Один проти одного. Втім, це мабуть випадково…» - і відразу згадав, що сам любив говорити Ірині – мовляв, у житті немає випадковостей…

Малий погладив скло над небесно-переливчастим метеликом: «Гарнюній такий! Найкращий!» Потім лапнув над набиченим скорпіоном: «У-у…» - і відсмикнув пальчика.

Шматочок неба – такої ніжної барви, як буває тільки ранньої весни, ще й із дивовижними переливами, зі стрічечкою сріблястого напилення по краях… (Сергієві здалося, що в метелика ворухнувся вусик). І зловісний, закований у чорні панцирні обладунки, Pandinus imperator із погрозливо піднятим жалом на кінці членистого хвоста. Один проти одного. («Небо над світом. І чорний імператор цього світу…») Диво. «Ціла композиція!» - в захваті повторив подумки Сергій. В ньому прокинувся малярський естетизм. Дмитрик тягнув за руку до нових метеликів, схожих на прапори океанських острівних держав, а в нього не йшов з голови безгучний застиглий двобій.

Всю дорогу Сергій мовчки міркував, а втомлений син, не докучаючи татові, тихенько задрімав на сидінні…

Були вареники з вишнями, котрих Дмитрик стеребив небачену для нього кількість («свіже повітря!» - посміхнулася мама), був борщ, плов, була чарочка, навіть не одна, доброго дорогого лікеру – тепер можуть собі дозволити… Була Ірина, сидіти з якою плечем до плеча сьогодні видавалося незвичайно затишним благом. Дмитрик – не без протестів, але вклався спати, й, можливо, йому снилися екзотичні мешканці тропіків – мордочкою блукала така вдоволена посмішка, наче він дивився мультика.

Сергій причинив двері кухні, глипнув на високу стелю. Запалив ментолову цигарку:

- Тепер житло велике… До Дмитра димок не дійде… Відкрий-но трохи кватирку.

- Та велике ж! Допомогла, як бач, нам Америка. А ти так не хотів їхати.

- Може, то я їй допоміг? – кисло посміхнувся Сергій. - Не надто самовпевнено?

294

- Послухай, Іринко… Вже говорено-переговорено… Вони розучилися малювати звичайне людське обличчя. Все необхідне може створити комп’ютер. Душа ж – атрофувалась…

Ірина підперла щоку рукою й терпляче слухала. Такі розмови були не вперше. У цій новій велетенській квартирі з важкими шторами й масивними меблями, що, попри висоту, здавалися приземкуватими під недосяжною стелею – подібні монологи ставали дедалі частішими.

- І чим ти невдоволений? Твої розписи там вчинили справжній фурор!..

- На такі розписи здатен кожен другий наш художник, що малює портрети в хрещатицькому переході. А їм, бач, - диво. Душа навчилася їсти й розучилася бачити… Боліти… Відчувати…

Ірина слухала. Жінки скоріше звикають до несподіваних розкошів… Без філософствувань.

- Що ж ти не згадуєш свого домовика? – зненацька змінив тему Сергій. – Що, тут його вже немає?..

- Немає, - відмахнулась Ірина ніби жартома. Але це не було жартом. Вона нудьгувала за своїм старим домовиком. Навіть за тарганами… Бо під цими високими стелями не жили й таргани.

- Може, тобі вже нічого хотіти? – спитала Ірина. – Все маєш? А син?..

- Я хочу дуже багато, - відповів Сергій. – Та я одне зрозумів: те, чого я хочу, не дадуть мені ані шкірянки, ні крісла під горіх…

- А що… хто дасть? - Я сам. Ірина звикла до чоловікових загадковостей. І продовжувала слухати

навіть з цікавістю, не відаючи наступного слова. Сергій поліз по мінералку до холодильника і тоскно глипнув на стоси

яскравих бляшанок в ньому. Ляснув дверцями. - Я митець, Іринко. Це смішно заявляти, коли з вікна бачиш бомжа,

котрий шукає порожні пляшки в смітнику… Я не хочу, щоб дубоголові шкірянки й золоті цепури вважали мене своїм…

- А! До речі… Твої, як ти кажеш, бухарики не зможуть приїхати завтра… В запої третій день.

- То це й на краще! – раптом парадоксально просвітлів Сергій. – Почекаємо з відправкою тиждень. Тепер знаю, чого бракує моїй «Битві».

Він пішов до майстерні. Ноги тонули в килимах. В майстерні роззувся й відчув босими ногами давню, призабуту холоднечу підлоги. Отут було найзатишніше. Як бувало хіба що з Іриною і Дмитриком.

«Де ж його срібна печатка?» - раптом подумалось Ірині, коли вона прибирала посуд зі столу. Згадувала: ховав ліву руку – правою брав

295

поперемінно то хліб, то виделку… А воду, забувшись, наливав лівою! Справді, печатки не було…

«Запитати? Все одно не скаже…» Печатку Сергій віддав жебрачці у поїзді метро – коли, покопирсавшись

у кишенях, не знайшов нічого іншого. * * *

«… Стійте, підперезавши стегна свої правдою і зодягнувшись у броню праведності… А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого»… - по радіо читали послання апостолів. Сергій саме протирав ацетоном веселкові від фарб руки. Працюючи, не наслідував Рєпіна, який творив у вихідному костюмі – стояв перед своєю «Битвою» у самих спортивних штанах, голий до пояса й босий. І нині, зимою, відчував струмки поту на лиці, під пахвами, на спині, перепанаханій шрамом… Мабуть, у центральних кварталах добряче топилося.

Він почув дзвінок у двері, чув, як Ірина, відчиняючи, клацнула замком. Замка він переніс із дверей старої квартири – хоча всі радили купити надійний, швейцарський.

- До тебе, - зазирнула в майстерню дещо зблідла Ірина. Коло неї тупцював Дмитрик, насторожено розглядаючи гостя. Гість увійшов, мірно й лунко стукаючи чорними лакованими черевиками. Він був у всьому чорному: чорний костюм, чорна краватка, навіть чорна сорочка. Жорстке чорне волосся, клинцювата смоляна борідка і вугільні очі-свердла. На краватці красувався золотий скарабей догори лапами.

«Ну ти, голубе, й бусурман, - невесело подумав Сергій, глянувши в очі-свердла, окинувши всю чорну постать, схожу на аплікацію на тлі білої стіни. – Тільки принюхатись – і горілою сіркою запахне, їй же Богу…»

Гість підійшов до Сергія, за крок зупинився. - Я – Аркадій Горб. Очевидно, тут передбачалась ефектна пауза. Чи питання: «Як, той

самий?!» Ні паузи, ні питання не було. Сергій сухо кинув, ніби хруснув газетою:

- Слухаю вас. - Пане Плуженку, я хочу придбати вашу картину. Оцю. Здається,

вона називається – «Битва»? Майже синхронно вони повернулися до полотна. На ньому німо гримів

поєдинок окутаного м’яким сяйвом ангела з вогненним мечем і потворного лускатого змія з палаючими очима. На плечі одягненого в білосніжні шати ангела сидів блакитний метелик. До його ноги, взутої в старозавітну сандалію, з боку змія крався огидний скорпіон.

Горб пройшовся поглядом по метелику, не глянувши на лице ангела, і з мовчазною втіхою обмацав своїми свердлами змія.

296

- Вражаюче, - видихнув після мовчанки. – Двадцять п’ять тисяч доларів.

(«… візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого і, все виконавши, витримати…»)

- А навіщо вам картина? – спокійно поцікавився Сергій. - Як… навіщо? – Горб не чекав ніяких питань. – Ну… навіщо

колекціонерові картина?.. Ірина легенько підштовхнула Дмитрика до дверей: - Ходімо до себе, Світлячок. У тата справи. Світлячок неохоче поплентав за мамою, озираючись на тата. - Так-так, навіщо? Можливо, ви її замкнете до броньованого сейфа. Чи

спалите – звідки я знаю? Або продасте за кордон… Очі-вуглини спалахнули, але миттю пригасли. В чорній бороді

ворухнулася п’явкувата посмішка. Горб походив майстернею. Ковзнув очима по настовбурченому хвосту скорпіона.

- Ах, панове митці, ви часом наївні, як діти… Дітям вибачається довірлива прямолінійність. Ви - рідкісний талант, вас треба підтримувати й берегти…

Він різко повернув голову: - П’ятдесят тисяч. Причому готівкою. – Він уже виймав з кишені

радіотелефон. – Зараз хлопці принесуть кейса з машини… - Пане Горб, - скам’янілим від люті голосом промовив Сергій. – Ви

чудово знаєте, що картина обіцяна Дитячому центру. Я хочу, що на неї дивилися люди. І подарунків назад не забираю…

- Сімдесят п’ять тисяч, - вицідив Горб. – Ви стільки не бачили й не побачите за все життя. Повірте, це набагато більше, ніж вартує полотно, рама й олійна фарба. І навіть ніж ваша праця…

- Картину вже подаровано, - вів своєї Сергій. – Аукціону не буде, пане Горб. Чорний силует хруснув кігтистими пальцями:

- Сто тисяч! - … аукціону не буде. Гадаю, ми ні про що не домовимось, отож бажаю

вам всього найкращого. - Високо залетіли, любий Леонардо, - просичав Горб. – Гадаю, нашу

розмову ще далеко не закінчено. - На все добре, пане колекціонер. Дуже прошу вас цієї ж хвилини піти.

Інакше я продемонструю на вас усе, чому вивчився в Афганістані. Силует мовчки розвернувся й вийшов… Сергій голосно хряпнув

замком. Вони відсмикнули штору, глянули у двір. В супроводі двох мовчазних

чорних охоронців Горб сів до чорного авта. Машина пірнула в пройму дворової арки.

297

- Він тебе знищить, - заплакала Ірина. – Він знає, що гроші роблять усе…

- Вкакається, - твердо мовив Сергій. – Він думає, що гроші роблять усе.

* * *

Жінки не завжди бувають далекі від істини. В цьому Сергій

переконався досить швидко – за два-три тижні. З півдесятка незалежних ні від кого, крім Горбового гаманця, газеток

розпочали – звісно спонтанно, поміж іншим – шукати мистецькі прогріхи Плуженка. Рік тому вони возносили до небес його «жвавий пензель», «зворушливо-прозору неоакадемічну манеру» і «глибокий містико-філософський сенс багатьох сюжетів». Схоже, що тепер сентиментальна ніжність мецената до раритета–«неоакадеміста» поміж мазил-плямотворців розвіялась остаточно. Цілим циклом статей вибухнув колишній однокурсник Плуженка, алкаш і стукач, якого вигнали з третього курсу за бійку в гуртожитку. Художницька доля йому не всміхнулася, і він нині вів у газетці колонку культури, непретензійно підписуючись: «Андрій Зелений, мистецтвознавець». Тепер він занедбав минулорічні компліменти «жвавому пензлю» й написав:

«… Здається, художник вичерпується, митець у ньому поступається місцем вправному ремісникові. Одні й ті самі прийоми освітлення, ракурси, кольорові гами; груба гра світла й тіні – його картини, образно кажучи, видаються ніби зшитими з двох контрастних половинок… Великої обережності вимагає і звернення до релігійно-філософських сюжетів: непродумане, поверхове, недостатнього мистецького рівня висвітлення подібних тем призводить до девальвації і спрощення глибоких християнських символів»… («Ти хоч у церкві бував, іроде?» - мовчки запитав на цьому рядкові Плуженко). Стаття мала патетичний заголовок «Талант не мусить відпочивати!» Сергій гірко посміхнувся: «Та ви й не дасте…»

За логікою, після професійної мистецької критики мала запанувати мовчанка. Все, нема його, Плуженка. Себто він ходить Києвом, їсть, п’є, спить із дружиною, щось малює – але його нема. Бо все, що міг, він вже дав, а тепер вичерпався, повторює сам себе, отож найкраще йому взагалі забути про мистецтво й допомагати дружині плести панчохи. Шкода талановитого (колись) митця!

Був ще й інший ряд випадковостей. «Битву» таки встановили у вестибюлі Дитячого Християнського центру. Коло неї щодня юрмилися дорослі й діти. Екстрасенс міжнародної категорії Катерина Горопашко навіть заявила по радіо, що картина сповнена цілющої енергетики. Рівно

298

через три дні одна з газеток подала авторитетне спростування вустами самої Катерини Горопашко. Вона, мовляв, помилилася – й таке буває… Потім її забрали до себе на корабель інопланетяни й розповіли, що коли картина там надалі висітиме, то всю Оболонь знищить пожежа, а в Чорнобилі вибухнуть перший та третій енергоблоки. («Битву», проте, ніхто не збирався знімати). Незабаром біля картини затримали якогось дідугана, що підкрадався до полотна зі слоїком кислоти, аби плеснути. Новий Балашов теж посилався на директиву інопланетян, але уточнював, що згорить іще й Куренівка. Найдивніше, що, побачивши затриманого дідка по телебаченню, Сергій впізнав у ньому того самого кульгавого бомжа, котрому дав «рублішко» під природничим музеєм.

Ірині дзвонили невідомі і зі зворушливим гумором запитували, чи не вона замовляла вінок. Потім, вибачившись, що не туди втрапили, ввічливо клали трубку. Крім того, хтось намагався спалити двері їхньої квартири. У поштовій скриньці почали з’являтись записки приблизно такого змісту: «Ми до тебе доберемося, паразіт трудового класса. Готовся, хундожник! Пролетар’ят». Зрештою, коли, гуляючи якось із сином, Сергій спинився коло кіоска преси, до Дмитрика почав підлещуватись та пригощати малого цукерками якийсь довговолосий «педагог» із сережками в вухах. Сергій, не зважаючи на присутність міліціонера, розвернувся і вцідив нетрадиційника під щелепу – злегка, аби не впав. Міліціонер зі здоровою, рум’яною сільською фізіономією вдоволено крякнув і взявся пильно вивчати заголовки газет.

Життя пішло веселе – в лапках, звичайно. Ірина геть засумувала, а Сергій знав, що колись цьому настане край. І він настав – те, що плавно і «нєвзначай» розпочиналося, завершилось доволі стрімко.

Якоїсь неділі Сергій із Іриною прогулювалися центром. З’їли по перепічці, попили кави. Підіймалися вулицею Хмельницького; припалюючи сигарету, Сергій похмуро кивнув на газетну розкладку:

- Купи, Іринко, котрусь із рептильок. Почитаємо, яких на сьогодні нових гріхів навішали бездарному Плуженку…

Дружина взяла першу-ліпшу «товстуху». Показала на титульну сторінку.

- Читай! Найважливіша подія… «ЗАГИБЕЛЬ ВІДОМОГО ПІДПРИЄМЦЯ. Вчора о 18.25 площу Перемоги потряс потужний вибух. Від підкладеного в авто заряду загинув відомий бізнесмен, політик, меценат Аркадій Горб. Через три хвилини на місце трагічної події прибула оперативна група»…

- Що скажеш, люба? – хитрувато примружився Сергій. – «Гроші роблять усе?..» Не допомогли ні гроші, ні броня, ні охоронці… Так мало бути.

- Нищать один одного, наче павуки в бляшанці…

299

- Скорпіони, - уточнив Сергій і викинув куцого недопалка. Минали зоомузей. – До речі, хочеш глянути на тропічних комах? Там тобі й метелики, і скорпіони…

Подивившись екзотичну виставку, вони бродили залами музею. Ірина принишкла після розглядин застиглого двобою на стенді, що так запав у Сергієву пам’ять.

- Страшний скорпіон, - врешті мовила вона замислено. - Страшний-то страшний, але метелик – прекрасний… - Знову – філософія? Краса врятує світ, Достоєвський і… -

Жахливий гуркіт та брязк не дав їй договорити. Вони мерщій кинулися назад, у залу виставки метеликів, - що там?..

До стенду збігалися працівники в білих халатах, з переляканими обличчями. Хтось із начальства, можливо, й сам директор, трагічно хапався за голову:

- … І який екземпляр! Сімсот п’ятдесят доларів. Я ж вам казав, казав – перевірте кріплення експонатів!..

Величезне важке яйце зірвало поличку і, розбивши скло, на третину вгрузло у дерев’яне дно столика-стенда. Впало якраз на скорпіона; з-під яйця визирало розбризкане лушпиння від імператора – так, наче з розчавленого плюсклого горіха, а поруч – відламана фаланга хвоста з отруйним кігтем. За два пальці від яйця красувався неушкоджений метелик.

Ірина зиркнула на Сергія й навіть перелякалася: його обличчя так дивовижно просвітліло, ніби ікона.

- Чому це ти так зрадів, мистець мій ненормальний?.. - Бо… Все сталося, як мало статися. Яйце з давніх давен

уособлювало життя, воскресіння… Душу… Дружина глянула на скорпіоняче лушпиння. - Містика! Чи випадковість? - Ні, люба: символ. – Сергій посміхнувся й поцілував її. – У нашому

житті, Ірисику, не буває випадковостей. Березень 1998 р.

ЗАПИТАЙ МЕНЕ, СИНУ…

Запитай мене, хлопчику, в цій добі, в цій ганьбі: - А чи можу я вірити хоч, татусю, тобі? Зашмагай мене, сину, Моїм сумом старим… Ми звели Україну

300

До банальності рим. Переможеним горе, переможцям біда… І немає Тараса, і затнувся Богдан. Вір десниці Господній, Клятві, шаблі, свічі, Жовтим Водам і Кодні, А не брехням сичів. З заграниць-закордонів Ти спасінь не чекай. Стрепенеться від дзвонів Наш заплаканий край. Та коли воно буде? Не питай. Не питай…

4.12.05, на Введення Київ

ВОЇН

Ти клятву зашив у тугі прапори, Що стогнуть на вітрі важкому. Готуйся: ростуть із-за злої гори Рогаті ворожі шоломи. Ти воїн. Жалів-трепетань маскарад Твоєму не личить лицеві. Ще місто дрімає. Та скоро до врат Підкотяться марші свинцеві. І будеш ти богом у цій боротьбі, І кари твоєї карати Внесуть літописці в сувої рябі – Бо що, крім погибелі, грізне тобі, За чим, крім життя, жалкувати? Усім лавродавцям в тупій простоті Простого тебе не збагнути: «Легенда! Герой! Божество во плотІ!» А ти – на списи – незакутий, Бо знав, сміючись на нещадній путі:

301

Страшніших безхідь, як у твому житті, Ніяким смертям не сягнути. Знов будеш ти генієм бранних годин. Не витямлять мозки уперті – Чому ти безстрашний такий паладин? А в тебе – в запасі – рятунок - один: Блаженство натхненної смерті.

23.11.1991 м.Чернігів

* * *

Двері. Двері. Брами дерматинні. Хто за ними? А хто – ти? А де?.. І живуть там тіні, тіні, тіні, Здалеку подібні до людей. Не дзвони, не стукай – не відкриють, Хоч і розпинайся на дверях! І міліють люди, і шаліють, - Їх по норах розсуває страх. Посліпились, бідні, показались, Чахне, чахне лепрозорій-світ, І стікає з глобусових вилиць Похололий планетарний піт. Що твої кривляння на папері, Рахітичні погуки словес? Ужахнись: бо, може, й до небес Нам, проклятим, зачинили двері.

19.12.1992 м.Київ

* * *

Наблизилась Господня даль. Прозорі стали стіни світу. Уламком чорного граніту Твоя виблискує печаль. Й ти сам – як камінь при шляху, Пригадуєш постерті ймення, Що на тобі. Й нема прощення

302

Твого безпам’ятства гріху. Та не забувши слів і доль, Ти крізь погибелі тернові У кожній долі, кожнім слові Шукаєш мріяну любов; ти – за півкроку. При вратах. Ти в мороці тугім розгледів Між катастроф, зневір, трагедій Ту Діву з сонцем на вустах. Відкрились тайни світові, Мов храму східці мармурові. Ввіходь. Ти в жертву ніс любові Біль мук, святіший од крові…

Знов пругне світова спіраль. Знов ранок встріч тобі несеться. Наблизилась Господня даль. І знов – сяйного щастя баль. І знов – солодка втома серця.

25.05.93 м.Київ

СТАНЦІЯ НОВОЦВІТ

Дай-но, кохана, руку – сосни до нас гукнули! Дай-но, кохана, руку – їхати годі, квит. Брязнули й потонули поїзда брязки-гули. Світ наш під Божим небом – Станція Новоцвіт. Срібно у нашім світі, німфо місячнокоса! Свято у нашім світі – як я цього хотів! Ніч нами владно править – гейша хтива й розкоса. … Хай там гризуться люті в гіршому зі світів, Хай наїдяться!.. Годі. Ворога-світу слалом Як же втомив, зіржавив, як зашморгнув політ! …Мала примчати чвалом, стати між бур причалом, Мала обдати шалом

303

Станція Новоцвіт… Тільки ж багаття згасне… Вічну надію маю: Що крізь тунелі часу, на перегонах літ Кликне нас, погукає, кине у нетрі раю Тиха столиця щастя – Станція Новоцвіт.

17.10.93 м.Київ

* * *

Радій маленьким катастрофам дня, Радій пекельній величі трагедій І дай небес душі високолетій, Аби знялася вище вороння. Радій цим людям, юрмиська яких Ти розсікаєш з кожним днем вільніше. Хай хтось із них припас для тебе лих – Пильніше буде серце, не стальніше. Радій болідам вигаслих надій, Радій тому, що вічне розкололось. Цей світ ще твій, цей день ще твій – радій, Докіль ця жінка слухає твій голос.

30.11.93 м.Київ

* * *

По світу важко віднайти себе – Тим більш, коли із себе втік далеко, Здрібнів чи виріс, невпізнанний геть; І може, десь тополею ростеш, Ліг каменем на дно глевке у річці, Чи – мавпою – розлущуєш кокоси. Або ще гірше: аркушиком став, І слинява марудить поетеса На тілі на твоїм липкі стихи… Тебе і друзі вже не впізнають, Такі ж, як ти, трансформери, мутанти

304

В ста виявах по ста світах заблуклі – Де справжній світ, а де лиш дзеркала, Де справжній ти, а де – фантомний зліпок? Так одночасно в ста світах живеш, Допоки їх, мов крила вітрякові, Із віяла – чіткими зробить штиль І сто привидь знайдуть єдиний контур. Нема надій на штилі у степах. Лише коли шелеснуть урагани Й слабкі подоби з тебе обірвуть (А в вічі – глина з призьби вікової), Й коріння ревматично заболить, - Тоді збагнеш – різкіший силуету: Ти все-таки тополею ростеш, Бо не пустив чорнóзем України…

19.07.94 мКиїв

* * *

В кінці століття живуть страхіття, Як у хвості коридора – тіні. Вас палить магма, вас палить хіть Себе убити, себе, розтлінні! Сто лжепророків по ста лжекнигах Провадять месу, від брехонь мертву. Надія й жертва – як вдих і видих, Чекає янгол останню жертву. Втома металу глядить з розколин, Звитяжних конструкцій розколює форму. Молись, моряче, у день Миколин, Щоб чудотворець упас від шторму. Бо кров – на кригу, бо крик – на плаху, Чи встане з праху велична брама? І наливаються соком жаху Готичні візії Нострадама.

30.09.94 м.Київ

305

* * *

По цьому саду пронеслися коні, Як тіні лютих наших істерій. А в тім будинку – молиться в полоні Фантом поета з привидами мрій… Неначе діамантове намисто – Ця черга снів, в одному злита сні: Дорога давня в ще давніше місто, Що так натужно мариться мені. Тут сад цвіте, як святість лебедина, Поет – живий, а Істина – одна. Не шерхіт шин, не холодок вітрини, А сплески вуст, а літеплість вікна. Тут ти вже проминув, свинцевий віче, Нова дорога небо підпира. Я мушу йти, бо невідкупно кличе Висока, мов зірки, моя пора.

1.10.94 м.Київ

* * *

І знов – непереможні голуби У світі самозгубного заліза, В останнім часі лютої доби, Де на серця лягають, мов карби, До пекла віза… Чи до раю віза. І знову ми долаємо версту, Народжену ще до початку віку. Апостольському дякуєм хресту За світле місто й землю цю святу, За долю нашу - вічну і велику.

Жовтень 2001 р.

306

ПЕРО

Я в юності писав, немов молився. Тепер молюся так, немов пишу – Поранений стрілою чорнобривця, Укутаний у шати споришу… Зима жахає – а мені не жаско. І щасливіший я від багатьох! Поезіє, свята моя ромашко, Від тебе вище – тільки вічний Бог. Не хочу ні пророчить, ні урочить – У всякім «завтра» лишиться краса! Об камені шляхів земних наточене, Перо верстає путь у небеса…

15.12.06 Київ

НА МОТИВ ДАВНЬОЇ ПСАЛЬМИ

Смерть прийшла к чоловіку ‘дному і рече: - Ой збирайся, пішли, чоловіче. - Ой не хочу, не хочу, ой не час, не пора. Я ж іще не пожив, хто таких забира?

В мене дітки малі, - заридав чоловік, - Відпусти ж ти мене хоч на трохи, на рік.

- Не один же ти рік за водою пустив, Що збудуєш за рік, як за вік не змостив? - Ой ти грізная смерте, уділ мій тяжкий: Та пусти ж ти мене хоч на місяць який.

- Чи за місяць багато ти зробиш добра? Поспіши, чоловіче, бо пора, бо пора.

- Ой ти грізная смерте, всіх сікуща упень, Відпусти ж ти мене на однісінький день.

307

- Е! Ти ще зранку заплачеш, згадавши мене. А під вечір забудеш, що день твій мине.

- Ой ти грізная смерте, невситима жаго, Відпусти ж ти мене на годину всього. Я до церкви піду, я свічу запалю, Я кривавими слізьми гріхи замолю…

- Ой багато ж тобі, чоловіче, молить, Ой не хватить тобі лиш свічу запалить.

Де ж раніше ти був, чом святих не молив, Чом же сором тебе за гріхи не палив? - Ой ти грізная смерте, кинь косу замашну. Відпусти ж ти мене на хвилинку одну! Я хоч «Боже помилуй!» гукну в небеса. Хай відступить твоя невблаганна коса… Буде Бог милосердний судить, а не ти. Не здола твоя злоба Його доброти! І зітхнула кощава, до воріт побрела. - Бог почув тебе, грішнику,

твоя узяла.

Та ціни цю хвилину більше всяких багатств: Знай, що вдруге її Вже ніхто так не дасть!

21.08.2007 с. Капустинці

* * *

Це завтра будем знати - хто почім. І дасть Господь чи хліба, чи печалі. А зараз - ніч. Дріма великий дім, Немов вагітна баржа на причалі.

308

І ми, сіріші від стінних прикрас, Пливем у ночі згусле чорносмолля. І прямовисно падає на нас Німа, як спадщина, солодка воля. Оце неждана спадщина. Тріщать Завіси чорносмолля й чорнокрилля. ... Чумацьким шляхом, стежкою пощад Чи тріщиною нашого безсилля біліє тиха свічка. Говори: Іще ж не всі поглухли під вітрами!.. Ні, не пора. Це - тільки тінь пори, Що за горами... Ой, ще за горами...

* * * Сліпить білий усміх дня пригожого - Дням таким дарують імена... Та ніхто не знає часу Божого: Годі вже бенкетів і вина. А тим більш - за гнутого полтинника Не зміняй важких своїх утом. Знай, що піскове нутро годинника Перевернуть лиш небагатьом. Ми прибиті твердо днями нашими До прекрасно-клятої землі, Хоч зоря безжальними пейзажами Нашу кров розмазує на склі... Не піддасться слизькошерстій погані Власник Дня в веселі хресні дні! Розступіться тіні наполохані!.. Дні грядуть - жорстокі і міцні, Наче кулі, в дерево зацвьохані, Чи цвяхи в козацькім курені.

309

* * *

Самотні поети відходять до Лети, Потрібні поети беруть еполети, Нездари городять книжки-туалети -

І все! (... Кого неочікуваного несе?)

Та прийде поет - як осколок від грому, Очистить з очей ошуканську оскому, Дістане з непам’яті ліру знайому -

Як лук! (... І духом Дніпровим покотиться гук).

Поета воскреслого з диво-країни Послухають західні темні руїни Востаннє - бо все безсловесне загине Колись... (... Поете від зерна і грому, явись).

* * *

Мене зустріли чебреці та м’яти І сто звісток від ста моїх квіток. Я знову тут. Я мушу все згадати, Допоки падає горіховий листок... Ще ж серпень ранній... А чому він пада? Вже ж дочекався зрадника мене. Ввійду - а хата скрипне, мов досада. Зітхне, як мати. І не прокляне. Мій саде райський, вродо почужіла!.. Тут мишкою сховалася луна, Тут чути вище крон лелечі крила - Так близько, низько - просто дивина. Малює кола в синій панорамі Щасливий, вільний, сильний син небес...

310

Хто ж я такий в занедбаному храмі - Печальний жрець? Печальний блудний пес?.. Тепер за всенький вік не пригадати Того, що провідчув аж до кісток, Допоки плакав мовчки біля хати, Допоки впав горіховий листок. ХОДА АПОКАЛІПСИСУ Сторінки ненаписані сняться Межи снами про тлінні борги, Світ сказився - і зна його трясця, Де вже друзі і ті вороги. Бог очікує. Бог пересіє. Мало вибраних для Вороття. Хай печалиться мрець. Хай радіє, Хто записаний в книгу життя. Ходять звірі у людській подобі, А в зіницях - закони зими. І горять на лобах твердолобих Тавра лютого князя пітьми. Як чимало сліпих спокусилось, Як чимало німих промовчать... Буде важко впросити про милість, Коли зірветься сьома печать! Битва йде - легіонів із тьмами, Хрест як меч, вічний меч - ніби хрест... Перемога за вами. За вами, Діти дня, діти світла й небес.

* * * Ти встанеш сьогодні рано - випередивши сонце. Хай навіть кохана сниться - звіра сну віджени, Лагідного й рятівного - бо кличе тебе дорога, На звуглених перехрестях розсунулися дими.

311

І там - за широким полем, і там - за зеленим лугом, Під світлим ярмом веселки, легким, наче благодать, Під ніжним мостом веселки чека синьоокий хлопчик, Якого давно забув ти, в глибокім собі забув. Крізь буднів глевкі хорали, фальшиві словес корали Він кличе тебе, він кличе - й сьогодні ти все згадав! Ти довго ідеш до нього, Ти тяжко біжиш до нього, Ти свято летиш до нього Щоб він врятув від світу, щоб він тебе... захистив.

* * *

Не приходь сюди, чужий солдате. Скажеш: «Мир!..» А я скажу: війна. Починай брехати й катувати, Камуфляжна душко навісна. З килимами та короваЯми Повиходять радісні мерці, І протези-душі штабелями Полягають при твоїй руці. Ти запалиш, лютий лицеміре, Все, що шикувалось на розпал. Тільки меч непроданої віри Загородять лезом твій оскал. Ти побачиш місто розіп’яте - На твою нечувану біду! Ти прийдеш сюди, чужий солдате. Але я нікуди не піду.

* * * (Експромт на прохання учня) іуда сидить і говорить, підступно шорошить вуха нині його часи

312

сукаються десь мотузки, підростає його осика, на якій він незмінно вішається вже другу тисячу років мотузка нічому не вчить осики ростуть гаями історія йде похмуро за тінню своєї труни і можна казати багато і пластиково сміятись та крижиною колють у мозку Вчителеві слова: - Що робиш роби скоріше всі думають це про скарбничку а це про класичну зраду і скільки осику оту не вирубуй - на ній виростає мотузка із питальним знаком петлі.

СЕЛО

Я радісно зрікаюся краватки, Бо тут статут її не вимага... Село - такий момент перезарядки, Що тут і дорожнеча дорога!.. Село! І може, серце одпочине, Не вкрай “цивілізоване” село. Розколоте, калинне, соколине - Чи ти було, чи майже не було? Тут дядько з міхом, а не дурень з міфом, Тут майже все, принаймні, - навсправжки. Шмат м’яса не продражнено ростбіфом (А як Європи кажуть на кишки?..) Тут вольна воля - навіть без казенки, Тут дармоіснувати - не з руки... Пішли у землю незліченні «енки» - (Вони були, до речі, козаки).

313

Тут не безсмертно жити - недоцільно. Тут церква не червоних утекла - А просто попросились в небо вільне Останні преподобні із села...

* * *

Проблеми менші, більші, по-той-більші Таки загорнуть людство чобітьми. Існує краща дійсність: це - у вірші, У вірі в ірій, де нема зими. Існує крапка - та й велика літера По ній (Хоч нині дряпають без ком). Так тісно вітрові у вентилятор вірити! Та ще не йди у віртуальні виверти, Де ні печаль, ні дзвонить «Телеком». ... Тут - смуток. Тут - запльовані поети, Однакі Бах і бахкіт по відру, Однакові скінхеди й моджахеди - По-перше, голомозі. Та й по-дру... Налий по другій, подруго Поезіє, Довіку пити нам таку гірку! Скажи банально, що ходю по лезі я (... Як муха по солонім огірку). Згадаймо тих, хто не вернувся з вирію - У світ - нудний, як водогінний свист... Я - оптиміст. Я правовірно вірую, Що я останньо-перший оптиміст.

ПЕРЕЯСЛАВ

Б’юся вороном сивим об гостинець глухий. І куди ж ти проляжеш, дорого? Завтра блисне вогонь корогов полохкий... Чом тривожному серцю убого?..

314

Шепочу сам собі: все, Богдане, мине, Та впізнає мене Україна. Ані друг, ані враг не забуде мене, Той і той упаде на коліна. Так, оці - вознесуть, Так, оті - проклянуть, Будуть правди царів і гетьманів, А мені ж себе, братики, не розчахнуть На глупоту і розум Богданів. І допоки стоятиме світ-колоброд, І допоки земля не погасла, Диким каменем смутку, надій і скорбот Буде дибитись мій Переяслав. Наперед я прощу і підлиз, і згорік - В них завжди будуть повними ясла. Все! Зав’язаний Богом як вузол, навік Мій пропащий святий Переяслав.

ІМ’Я НА ГРАНІТІ

Стукає тихо ціпок

на засипаній цвітом алеї, Мов одлічує час – у секундах, хвилинах, роках… Наче серця удари над залитою травнем землею. То іде ветеран

з оксамитом троянд у руках.

То іде ветеран. Розквітає насуплений камінь Під ногами його,

на стежині, що струнко веде До могил, де лежать

ті, хто склав свій найвищий екзамен, І оцінку «безсмертно»

їм поставила доля за те. Відгриміли бої

і вогненні дощі відшуміли. Тільки справа у тім,

315

тільки смуток якраз-бо у тім, Що ім’я і його

на гранітну нанесено брилу, Що ім’я і його

на могильній ридає плиті!

Помилилися… Що ж, на війні й не таке ще бувало. Він лишився живим.

Тільки б сум не обтяжував скронь, Тільки б серце його так тужливо

з грудей не кричало, Тільки б душу не пік

сивим спогадом вічний вогонь!

О солдате старий! Нам ім’я твоє променем буде. І нітрохи не дивно

не було б ні усім, ні мені, Коли б сонце з небес

на твої опустилося груди, Наче орден

священний між чесних твоїх орденів.

1985 Писалося до 40-річчя Великої Перемоги

9 ТРАВНЯ 2007 РОКУ.

МОЛИТВА ЗА ПЕРЕМОГУ

Тебе не переможуть, Перемого, І не загатять пам’яті джерел, Хоч знов ширя нахабно і розлого Стерв’ятник світу – західний орел, хоч пруть на площу,

шпальту, на плакат

Нечисті, що Вітчизну погубили; Хоч я – німий,

мов кам’яний солдат

316

Над німотою братської могили. О, Перемого, знов переможи! Земні й небесні, на молитву станьте, Святий народе, меч відпережи Під стягами державної Оранти, при лику Спаса, при стеблі Хреста, Під небограєм святоруських дзвонів, Лжу сокруши – облудних нью-тевтонів… І з нами – Перемога.

Та, свята.

А по війні – доріг на сотні гонів! Дай, Боже, пережити ці бої, Які нам розпалили сили аду, Щоб кроки переможного параду Переросли у день новий Землі!

22 червня 2007 року

ПУБЛІЦИСТИКА

Хмари пливуть на Яготин.

Десь там – вельможні озера. В небо гуде розтривожений дзвін… Здибився кінь…

- А ти що за один? Ера брехні – як химера… Хто її випалить, хто подола? Грива їжачиться, кінь – стовбала… Будемо! Будемо! Будемо! Це Україна – чи що за краї? Не впізнаємо тебе, Украї… Продана, ненько, Іудами! Коні іржуть зі степів і віків,

317

Ні, ми не рабського племені! Струни співців і шаблі козаків Викрешуть світло у теміні. Злі недовірки, підніжки US, Прийде розплата з землі і з небес, Рухне громами небесними! … Ти ж, Україно, як ружа цвіла… Вимете скверну вогненна мітла, Струни, шаблі і скакун –

стовбала… Після Голгофи - Воскреснемо.

17.09.07 Київ

МАТИ

Вийде мати квіти поливати – Чорнобривці – струнко! як один. І у її долонях шорсткуватих Їм не страшно спек, ні холодин. Вийде мати пісню заспівати (Від розлуки серденько згоря!) Зійде пісня над моря і штати, Мов над Україною зоря. Вийде мати воду набирати – Цямрина відерце їй подасть. Понесе до лагідної хати Мати у відрі стонадцять щасть. Стане мати тихо помирати – Прилетять зівсюди журавлі. Щоб її, пресвітлу, забирати Із цієї грішної землі. Діти прийдуть матінку згадати Зійдуться на трапезу усі – Хлібороби, вчителі, солдати – На іконі їх стрічає Мати –

318

Там вона, де сонце в небесі, Там вона, де всіх святих палати.

22.09.07

* * *

Був день зелено-синій, був обрій вертикальний – Бо я лежав зімліло щокою до трави… Чуткий, аж мов прощальний, наструнено-печальний Тулився день звичайний – щокою до трави. Блакитний перешепіт волошок – і фанфари врочистих верб – Сьогодні не вчую, як тоді! Об пагорби неквапно обскубувались хмари, А серце гнало щеми, мов кола по воді. Мене, малого хлопця, шукає давнє поле В нових отавах-травах, що вищі голови… Та марно, марно, марно – бо більше вже ніколи… Той день… той щем… і серце – щокою до трави!

17.04.94

ПІСНЯ ПРО БАТЬКА І СИНА

Всім українцям - жертвам ХХ віку

І злітає підрубаним вітрилом аркуш, і падає сльоза, і падає рука... Боже, забери нас із темряви віку того, збав нас од пам’яті, такої

пам’яті! Ні, таки дай нам пам’ять. Виведи нас на день, на дорогу. За чим ридаєш, сиротино моя душе? Пощо гримиш плачем у небесні

двері? «Чого ти плачеш?» – питає Господь...

* * *

Я чую, як вони говорять. «Тату! Душі всіх тутечки дорослі й вічно молоді. Як нам добре тут, де

немає ні ночі, ні тіні, ні болю, ні порожнечі, де ми повні світлом і радістю! І коли за нас унизу ставлять свічку на поминальний канун при Розп’ятті, ми підіймаємося ще вище! І все дрібнішим видається згори те, що ми пережили, і те, як ми помирали... Цього ніби ніколи не було».

319

І їм уже не тяжко згадувати жовтих як віск людей і опухлих немовлят, страшних чорних виконавців, що відбирали жито і життя, вишкребені засіки клунь, поїдене листя, обгризену кору... Вони всі тут разом – веселі і світлі, бо нічого не пропало у Бога. Вони, подушені голодом і катуванням, печаляться тільки за бездумний ситий люд... І говорять своє.

«Прости мені, синку! На кожній поставленій за нас із тобою свічі прошу в тебе прощення за давній гріх, і завжди проситиму».

«Прости мені, тату, дитячу дурість! Я не розумів, що станеться, коли прислужники донесуть чорним про мої безтурботні насмішкуваті пісеньки! «Ані в полі, ні в коморі...» Їх складали наші люди, яким страшніше зробити, ніж було, вже не могли. Ти ще сподівався вберегти нашу домівку від зачумлених чорних, від голодної погибелі і каторги! Не вберіг, таточку! Слава Богу! Ми заслужили бути тут... Гріх - на тому єдинокровцеві, що продав і зрадив нас».

«Я вперіщив тебе пекучим батогом, синочку, а тоді ще й пужалном у безсилому розпачі й люті, тремтячою рукою затулив тобі рота... І - заголосив, упавши біля тебе на випасену людьми траву, аж повільно роззирнулися змарнілі люди, як на божевільного. Тоді ніхто не дивувався божевільним. Я гладив тебе і притискав твою голову до грудей, обмацував твоє лице, ніби сліпий - очі, губи, носа, під носом, підборіддя, щоки, розмазував сопельки і мої сльози... Я ж ніколи тебе не бив, і ніколи не був у такому німому одчаї. Сьогодні на землі Прощена неділя - прости мені, синку!»

«Татку, я зовсім на тебе не сердився! Я мовчав і сопів, але мені хотілося поцілувати твої тверді шорсткі руки, витерти твої важкі сльозини. Я любив тебе й маму більше за всіх на світі! Я не думав про чорні хмари, про небезпеку над усіма нами... Прости мені, таточку!»

«Один із нашого роду лишився живим, і він про все оповідатиме на землі! І на Суді він стане поруч з нами. Ти все знаєш, тут усе всім відомо, та може, - хай він почує нас?

Хай знає, як помер я за павутинням колючого дроту. Я вчепився у петельки, мов рак, холуєві, що занапастив усіх нас. Хреста на мені не було - чорні давно здерли з мене святого хреста. Я не чув і не бачив нічого... Ударив постріл з вишки і обірвав гріх. Не дав ні вбити, ні померти худобою, ні далі мучитися. Слава Богу! Я полегшав, почув і прозрів... Я устремився вгору і зустрів... тебе. Ти співав із янголятами й посміхався мені».

«А я, помираючи, думав тьмяніючою думкою: «Навіщо моєму татові знати все те, що з нами сталося?..» Не хочу - і згадую. Нам добре ось тут, і буде добре завжди. І всі ми будемо разом. Нащо мушу згадувати, як гнала нас із матінкою, з братиками й сестричками лиха година... і в яких

320

заметілях, на якій версті клятого шляху розірвалося від туги і знемоги моє маленьке серце?»

* * *

За чим ридаєш, вдовице моя душе? Пощо гримиш плачем у небесні двері?

Все буде явним... «Чого ти плачеш?» - питає Господь. А вона мовчить, і плаче, і радіють люди, що йде сонячний весняний

дощ. За батька і сина, і за матерів та дітей молюся Отцю і Сину і Святому

Духові. Ви двоє говорите - і ваш хор мільйонний, ви самі - і вас незліченно. Не знаю ваших імен. Те, що маєте ви, вже ніхто ніколи не відбере. Моліться ж і ви за нас небесній Правді! Вічная ваша пам’ять і житіє зі святими, захистіть нас, убогих серцем, ангели мої, мученики мої, страстотерпці мої.

Березень 2005 року

КАЗОЧКА ПРО ДВІ СОСНИ

Сергійкові, Ігорку, Ксені

Росли собі дві сосни. Одна сосна усе ближче до подружок горнулася, любила їх. Разом вони з вітрами-бурями боролися, разом і взимку тепліше було. А друга сосна гордовита була. Одна-однісінька трималася, подруг сторонилася, нікого знати не хотіла.

І ось виросли обидві. Перша – серед подружок своїх любих найперша красуня, струнка та висока. Друга – крива та розкарячкувата, ніхто її не підпирав, не тиснув, ніхто гордячці не заважав, як їй і хотілося.

І взяли першу сосенку для корабельної щогли, майорів на ній величний прапор, побачила вона багато морів-океанів, країн та міст далеких. А другу – криву, корчувату – тільки й можна було, що хіба на дрова пустити. Згоріла на попіл, без пам’яті, без сліду.

Лютий 2007року

м.Київ

321

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ПОЛИЦЯ

Лілія Бунь, студентка магістратури спеціальності „Літературна творчість”

Переклади новел Хорхе Луїса Борхеса

КОЛА РУЇН

Ніхто не знав, як причалив він до берега темної ночі, ніхто не бачив

бамбуковий човен, що тонув у трясовинах тих священних місць, але через кілька днів усі дізналися, що з Півдня прибув якийсь похмурий чоловік і батьківщиною його було одне з тих багатьох селищ, які розташовані на схилах гір униз за течією, там, де мова зенд не зіпсована грецькою і де не шаленіє проказа. Також відомо, що чужинець вустами торкнувся землі і вибрався на берег, ступаючи по камінню (можливо, не відчуваючи його), хоча воно безжально впивалося в тіло. Увесь у крові, хитаючись, дійшов до круглого простору, увінчаного кам’яною фігурою – конем чи тигром колись багряного кольору, а нині – попелястого. Ця кругла руїна раніше була храмом, але його знищили давні-давні пожежі і гнійна сельва, і його бог уже давно не вшановується людьми. Чужинець ліг біля п’єдесталу. Його пробудили вранішні промені сонця. Не дивуючись, він помітив, що рани загоїлись, закрив прозорі очі і знову занурився в сон, але не від утоми, а просто від бажання заснути. Він знав, що цей храм є місцем, до якого його вело непоборне бажання; він знав, що там, униз за течією ріки, жадібне гілля дерев ще не задавило руїни іншого храму, який теж його кликав, зі спаленими і мертвими богами; він знав, його головне завдання – довіритись сну. Але опівночі він прокинувся від якогось невтішного пташиного крику. Сліди босих ніг, розсипані фініки, глечик з водою розповіли йому, що мешканці навколишніх місць дивились на нього, не тривожачи його сну, можливо, просили захисту, а може, боялися його чар. Він і сам похолов від страху, знайшов у руїнах храму величезну нішу і заховався у ній, прикривши вхід листям невідомих дерев.

Бажання, що привело його сюди, при всій своїй незвичайності не було неможливим. Він намірився уві сні побачити одного чоловіка, побачити цілковито, аби потім, в усіх подробицях увести в реальний світ. Цей фантастичний задум так заполонив його розум і душу, що якби хтось запитав, як його звати, або чим він займався раніше, він навряд чи зміг би відповісти. Йому сподобався безлюдний зруйнований храм, бо здавався найменшою частинкою видимого світу, не заважали навіть лісоруби, вони задовольняли його невеликі потреби. Плодів і рису, що приносились ними

322

у жертву, вистачало, аби наситити тіло з єдиним завданням – спати і бачити сни.

Спочатку у сновидіннях панував хаос. Але згодом вони наповнились і змістом, і логікою. Прибульцю являлось, ніби він у центрі круглого амфітеатру, що здавався йому ще не спаленим храмом. Потоки насуплених учнів переповнювали ряди лавок; віддалені обличчя дивилися на нього, немов з глибини віків та зоряної висоти, але чітко розрізнялися. Професор читав їм лекцію з анатомії, космографії і магії. Усі уважно слухали, намагалися давати правильні відповіді, ніби розуміли всю серйозність випробування, яке дозволить лише одному з них залишити своє примарне існування і увійти в реальний світ. Учні уві сні і наяву оцінювали свої видіння, не даючи збити себе з пантелику і користуючись чужим збентеженням, намагалися простежити хід думок суперника. Вони шукали душу, що стоїть при вході у реальний світ.

Минуло не більше десяти ночей, як професор розчаровано зрозумів: не можна сподіватися на тих, що лише пасивно споживають його теорії, а варто довіряти тим, що мають власне ґрунтовне заперечення. Перші, звичайно, гідні любові й поваги, але вони ніколи не стануть особистостями, останні ж дають хоч якусь надію…

Одного вечора (тепер він бачив сни і вечорами, і перед сходом сонця) він відпустив своїх численних уявних учнів, залишивши лише одного. То був сумний, похмурий, а інколи непокірний юнак, який своїми тонкими рисами обличчя нагадував того, хто витворив його уві сні. Він не довго горював за своїми товаришами, які зненацька кудись зникли. Його успіхи після кількох занять із чужинцем могли б здивувати усіх професорів. Проте, катастрофа наближалася…

Якось, після важкого і липкого, неначе багно, сну, він глянув на світанкові сутінки і зрозумів, що насправді йому не вдалося заснути. Усю ніч, а потім і наступний день він мучився від нестерпної ясності безсоння, блукав серед диких трав і виснажував себе втомою, але, лише ковтнувши відвару з цикути, зміг поринути в слабку дрімоту, наповнену уривками нудних і беззмістовних сновидінь. Він хотів був покликати на поміч своїх учнів, але не встиг сказати і кількох слів, як слухачі раптом ніби розтанули. Непереборне безсоння сльозами відчаю випікало старечі очі. Він зрозумів: творити будь-що з уявної, хиткої матерії, з якої зіткані сни, - найтяжчий труд, навіть якщо опанувати всі таємниці вищого і нижчого ґатунку, труд, набагато важчий, ніж вити мотузок з піску чи карбувати образ на вітрі. Він зрозумів, що його первинний образ приречений, поклявся викинути з пам’яті гігантську галюцинацію, що збила його зі шляху, і звернувся до іншого, нового методу творіння. Перш ніж узятися до роботи, він більше місяця накопичував енергію, яку розтратив на ілюзії. Як тільки він забув про сон, тієї ж миті заснув, і спав міцно й довго. Сни, що являлися йому в

323

той час, намагався не запам’ятовувати. Він чекав повного місяця, щоб знову взятися за благородну справу.

Якось увечері, скупавшись у річці, він поклонився небесним богам, прочитав ритуальну молитву Всесильному і задрімав. Майже одразу йому наснилося живе, стукаюче серце.

Він побачив серце – тепле, таємниче, розміром із кулак, гранатового кольору, воно тріпотіло в безликому, невиразному силуеті тіла. З любов’ю і впертістю він марив ним чотирнадцять світлих ночей. І кожної ночі серце виднілось усе чіткіше і ясніше. Він торкався його лише поглядом, милуючись і спостерігаючи за ним. Він відчував те серце, жив ним – то зблизька, то здалеку. На п’ятнадцяту ніч він окреслив пальцем артерію, обвів в цілому все серце – зсередини і ззовні. І залишився задоволеним. Навмисно не заснув наступної ночі. Потім знову зосередився на серці, повторюючи назву однієї з планет, і почав уявляти уві сні решту головних органів. До кінця року він дійшов до скелета, до самих повік. Мабуть, найважче було створювати увесь об’єм волосся. Він створив уві сні людину, юнака, але той не вставав, не говорив, не міг навіть розплющити очі. Щоночі він бачив юнака сплячим.

Гностична космогонія розповідає, що Деміург виліпив червоного Адама, якому не вдавалося підвестися. Таким же незграбним, неотесаним і примітивним був і цей Адам зі сновидінь, створений ночами мага. Одного разу маг ледве не знищив своє творіння. (Хоча краще б знищив.) Коли молитви до землі і води про натхнення залишились невиправданими, він став поклонятися коню чи тигру і просити допомоги, не знаючи якої. А вночі уві сні йому привиділася статуя. Вона була живою і тремтливою, але не здавалася страшним відображенням коня чи тигра, а була тим і іншим вогняним створінням водночас, а ще – биком, грозою і трояндою. Багатоликий бог відкрив йому своє ім'я – Вогонь, - сказав, що в цьому круглому храмі (як і в багатьох таких самих) поклонялися і приносили жертви йому, Вогню, і що чарівним способом оживе привид із його сновидінь і всі, крім Вогню і творця-сновидця, будуть сприймати його як звичайну людину. І ще була така умова: як тільки юнак спізнає усі обряди, нехай іде в інший спалений храм, руїни якого лежать там, униз за течією, і прославляє вогняне божество у тому спустошеному місці. І ось уві сні привид ожив і прокинувся. Маг дав розпорядження. Він присвятив багато часу (майже два роки), щоб розкрити йому всі закони світобудови і навчити служити Вогню. Він уже встиг полюбити цього юнака і не хотів розлучатися з ним. Звертаючи увагу на прогалини в його знаннях, він і сам став прокидатися пізніше. І переробив праве плече, яке трохи скривилося. Іноді його огортало передчуття, ніби все це колись було… А загалом він був щасливий. Лиш заплющить очі - починає мріяти: «Тепер я завжди буду

324

зі своїм сином». Або: «Син, народжений мною, завжди чекатиме на мене, і якщо я не прийду, він перестане бути».

І поступово привчав його до реального життя. Якось наказав поставити прапор на вершині гори. І вже назавтра прапор майорів під небесами. Він доручав юнакові багато всього, щоразу даючи усе серйозніші завдання. І зрозумів з прихованим болем, що син його готовий прийти в реальний світ, мабуть, його час настав. Тієї ночі він уперше поцілував його і послав до іншого храму, руїни якого виднілися нижче за течією, за темними сельвою і болотом. Але перед тим (щоб він не дізнався про свою примарну суть і вірив, що є звичайною людиною) маг спонукав його забути про час навчання.

Перемога і спокій творця були увінчані смутком. У вечірні години і на світанку він припадав обличчям до кам’яної фігури, уявляв, мабуть, як його вимріяний син проходить подібні обряди в іншому колі руїн, там, униз за течією. Ночами він не спав, або спав, як і всі люди. Яскравість кольорів і звучання світу він тепер сприймав набагато гірше: син забирав у нього половину душі й енергії. Він досяг цілі в житті і жив у якомусь радісному напівзабутті. На кінець пори, яку одні окреслюють роками, інші – п’ятирічками, якось опівночі його розбудили гребці, які прибились до берега на човні. Він не розгледів їхніх облич, але почув звістку про диво-людину, яка живе в Північних руїнах храму і топче полум’я ногами, не обпікаючись. Маг одразу згадав слова бога. Він згадав, що тільки одному Вогню відомо, що його син не більше аніж привид. Ця думка його спершу заспокоїла, але згодом почала мучити. Маг боявся, що сина здивують такі надзвичайні здібності і він урешті-решт зрозуміє, що він всього лиш примара. Не людина, а лише фантазія сну невідомої людини… Яке приниження, яка мізерна доля. Адже кожному батькові дорогі й любі діти, народжені збентеженими почуттями чи в гарячковому щасті. Звичайно ж , маг переймався майбутнім свого сина, створеного ним штрих за штрихом від голови до п’ят за тисяча і одну загадкову ніч.

Раптом його роздумам прийшов кінець – тому передувало кілька подій. Спершу (після довгої засухи) раптом із-за далеких гір випливла хмарина, легка, мов пташка; потім і небо з Півдня зачервонілося, мов ясна леопарда; потім розлігся дим, що, мов іржа, усівся на металах ночі; потім – паніка пташок і тварин. І повторилося те, що було сотні років тому. Храм бога Вогню вогнем перетворювався в руїни. Одного разу, на світанку, маг побачив як насуваються стіни полум’я, коло за колом. Була мить, коли йому хотілося сховатися у воді, але він передумав, зрозумівши, що смерть прийшла увінчати його похилий вік, звільнити від усіх турбот. І він ступив крок у полум’я. Але язики вогню не впилися у тіло, а ніжно огорнули його, не обпалили і не перетворили на попіл. І з полегшенням та гнітючим болем він зрозумів, що також є привидом, котрий з’являється комусь у сні.

325

ТАЄМНЕ ДИВО

…І умертвив його Аллах

на сто років, а потім воскресив.

І сказав: «Скільки ти пробув там?»

І той відповів: «День або частину дня».

(Коран, ІІ, 261) Яромиру Хладику, який проживав у Празі на Цельтнергассі, автору

незакінченої драми «Вороги» та праці «Заперечення вічності» – дослідження іудейських рукописів, що певним чином вплинули на Якова Бьоме, в ніч на 14 березня 1939 року наснилась довга шахова партія. Про першість у грі сперечалися не два гравці, а дві знатні родини, ця суперечка точилася століттями, про ціну винагороди вже ніхто не пам’ятав, проте ходили чутки, що вона величезна, навіть незліченна. Дошка з фігурами була розміщена в таємній вежі, Яромир (уві сні) опинився на чолі однієї з ворогуючих родин. Бій годинника відмірював час кожної партії, Яромир кудись біг під дощем по піску пустелі, даремно намагаючись пригадати правила гри і значення фігур. Хладик прокинувся. Шум дощу і бій жахливого годинника зникли. З вулиці долітав якийсь нестихаючий гуркіт, перекритий словами команди. Світало. Броньований авангард третьої імперії входив у Прагу. Дев’ятнадцятого надійшов донос. Дев’ятнадцятого ж увечері Яромира заарештували. Помістили в хірургічно чисту кімнату на іншому березі Влтави. Висунені звинувачення були незаперечні: прізвище по матері – Ярославські, в жилах тече єврейська кров, праця про Бьоме на захист євреїв, на останньому протесті проти Аншлюса красується його підпис. У 1928 році він переклав «Сефер Йецира» для видавництва Германа Барнсдорфа. Рекламний каталог роздув реноме перекладача. Саме цей каталог і потрапив до рук Юліуса Роте, гестапівця, який вирішував долю Хладика. Немає людини, яка (поза рамками своєї професії) не була б легковірною. Декількох захоплених епітетів, надрукованих готичним шрифтом, виявилося достатньо, аби переконати Юліуса Роте у незвичайності Хладика і засудити до смерті pour encourager les autres.(1)

Страту призначили на дев’яту ранку двадцять дев’ятого березня. Ця відстрочка (важливість її читач зрозуміє потім) своїм розміреним плином нагадувала рух планет, а природним поступовим розвитком – розвиток рослин на землі. Спершу Хладика охопив лише жах. Він чомусь подумав,

326

що шибениця або відсіч голови не так би його злякали, а от розстріл здавався нестерпним.

Даремно він переконував себе, що страшна лише сама смерть, а не конкретні її обставини. Він безперестанку уявляв собі ці обставини, у безглуздій надії намагаючись їх вичерпати. Незліченну кількість разів він подумки проходив увесь шлях від передранішнього безсоння до містичного залпу. І до визначеного Юліусом Роте часу, вмирав сотнями смертей на подвір’ях, чиї форми і кути втомили б навіть геометрію; його розстрілювали різні солдати, іноді здалеку, іноді впритул; кількість солдат також була різною. Хладик уявляв ці страти зі справжнім жахом (а може, зі справжньою мужністю). Кожне видіння тривало кілька секунд. Коло замикалось, і Яромир знову повертався у переддень своєї смерті. Потім він подумав, що реальність і передчуття не завжди відповідають одне одному, тому, виходячи з такої перекрученої логіки, якщо уявляти подробиці, то вони не справдяться. Підкорившись цій убогій магії, він почав вигадувати жахи, щоб вони не збулися, і, звичайно, це закінчилося тим, що вони перетворилися на видіння. Ночами бідолаха намагався затримати час, що вперто наближався до двадцять дев’ятого. «Сьогодні ніч на двадцять друге, - розмірковував він уголос, - доки триває ця ніч (і шість наступних), я недоступний і безсмертний». Відкрив, що сни – це глибокі темні води, у які можна зануритись і сховатись. Пізніше він став чекати страти з нетерпінням, аби позбутися марних уявлень. Двадцять восьмого, коли останні промені західного сонця проникали крізь високі ґрати в’язниці, Хладик раптом згадав про свою недописану п’єсу «Вороги».

Хладику було за сорок. Якщо не рахувати кількох друзів і безліч дрібних хобі, він хворобливо захоплювався літературою. Як і кожний письменник, оцінював митців за їхніми творами, але хотів, щоб його цінували саме за ідеї і задуми. Власні книги викликали в нього почуття глибокого незадоволення, у своїх працях про Бьоме, Ібн Езре і Фладде він бачив усього лише сумлінність роботи, а в перекладі «Сефер Йецира» – млявість і неточність. І тільки до «Заперечення вічності» був поблажливим. У першому томі стверджувалась історія різних теорій вічності: од вічного і незмінного буття Парменіда до модифікуючого минулого Хітона. У другому томі, слідом за Френсісом Бредні, заперечувалася думка про те, що всі явища Всесвіту можна виміряти в часі, й доводилось, що кількість можливих варіантів людського досвіду не безкінечна – досить одного «повторення», аби зрозуміти: час – обман…

На жаль, не менш помилковими є й докази цього обману. Хладик пригадував їх із погордою та зневагою. Він написав ще цикл експресіоністських поезій, які, на жаль, увійшли до однієї з антологій 1924 року, і кожна наступна обов’язково їх передруковувала. З усього цього безбарвного і пустого творіння хотілося залишити лише «Ворогів», драму у

327

віршах (Хладик надавав перевагу поезії, оскільки вона дає глядачеві змогу вловити задум, без якого не існує мистецтво).

Драма була побудована за принципом трьох єдностей: місце дії – Градчани, бібліотека барона Ремерштадта, час – один із вечорів кінця ХІХ століття. У першій дії в замку з’являється незнайомець (на годиннику сьома вечора, останні полум’яні промені сонця загораються на шибках, вітер доносить знайомі звуки бравурної угорської мелодії). Приходять інші люди. Барону невідомо, хто ці набридливі гості, але в нього якесь тривожне передчуття, ніби він уже десь бачив їх, немов уві сні. Усі вони наперебій підлещуються до нього, і поступово стає зрозуміло – спершу глядачам, а потім і самому барону, - що це таємні вороги, які змовилися його вбити. Ремерштадту вдається розкрити і висміяти їх заплутану інтригу. Далі мовиться про його наречену, Юлію де Вейденау, і якогось Ярослава Кубіне, який колись набридав їй зі своїм коханням. Цей Кубіне нібито збожеволів і уявляє себе бароном Ремерштадтом… Небезпека зростає. У кінці другої дії барон змушений убити змовників. Починається третя дія, остання. Поширюються нісенітниці: знову з’являються персонажі, які, здавалося б, уже вийшли з гри (наприклад, чоловік, убитий Ремерштадтом, раптом з’являється знову). Хтось помітив, що час зупинився: на годиннику знову сьома, на вікнах – західні промені, долинає бравурна угорська мелодія. З’являється перший гість і повторює слова з першої сцени першої дії. Барон відповідає йому, не дивуючись. Глядач розуміє, що барон і є той нещасний Ярослав Кубіне. Ніякої драми не було. Це коловорот марення, в якому Кубіне постійно перебуває.

Хладик ніколи не задумувався над тим, була ця трагікомедія помилок дрібничкою чи шедевром, набором випадковостей чи ланкою послідовно пов’язаних явищ. «Уже в перших штрихах драми, які я намітив, відчувалася не лише винахідливість, здатна приховати недоліки, це була спроба виразити найголовніше в житті за допомогою символів». Хладик закінчив першу дію і частину третьої. Віршована форма дозволяла йому, відтворюючи в пам’яті гекзаметри, бачити текст, не маючи перед очима рукописів.

Хладик подумав, що скоро, мабуть, помре, а ще не дописав двох дій. У темряві він почав молитися Богу: «Якщо я не одна з твоїх помилок і повторень, якщо я насправді існую, то існую лише як автор «Ворогів». Щоб закінчити драму, яка буде і моїм, і твоїм виправданням, прошу ще один рік. О Ти, що маєш владу над часом і вічністю, дай мені цей рік!» Настала остання ніч, найстрашніша, але через десять хвилин сон огорнув його, як темна вода.

Перед світанком йому наснилося, що він блукає коридорами бібліотеки Клементінуму. Бібліотекар у темних окулярах запитав його: «Що ви шукаєте?» «Бога», - відповів Хладик. «Бог, - сказав бібліотекар, -

328

знаходиться в одній із букв на одній зі сторінок однієї з чотирьохсот тисяч книг бібліотеки. Мої батьки і батьки моїх батьків шукали все життя цю букву, і я осліп, шукаючи її». Він зняв окуляри, і Хладик побачив мертвий погляд. Увійшов якийсь читач, щоб повернути атлас. «Цей атлас непотрібний,» – сказав він і віддав Хладику. Той розкрив його навмання і побачив карту Індії. І з раптовою впевненістю, відчуваючи, що втрачає рівновагу, торкнувся однієї з малесеньких букв. Почувся голос: «Час для твоєї роботи відміряний». Хладик прокинувся. Він пригадав, що сни людині даровані небесами. І, як говорить Маймонід, якщо слова уві сні чіткі й розбірливі, а того, хто промовляє їх не видно, це означає, що їх промовляє Господь. Хладик одягнувся, до камери увійшли двоє солдат і наказали йти за ними.

Хладик уявляв, що за дверима – цілий лабіринт переходів, східців і кімнат. Дійсність виявилася скромнішою – вони спустилися металевими східцями одразу на подвір’я. Групка солдат – деякі в розхристаних мундирах – перемовлялись, розглядаючи мотоцикл. Сержант глянув на годинник – восьма сорок чотири. Треба було чекати до дев’ятої. Хладик, почуваючись скоріше забутим, аніж нещасним, присів на поліно. Зауважив, що солдати уникають його погляду. Аби полегшити чекання, сержант протягнув йому сигарету. Хладик не палив, проте сигарету взяв – чи то з вічливості, чи з покірності. Запалюючи, він помітив, як тремтять його пальці. Надворі стало похмуро. Солдати перемовлялися пошепки, немов при покійнику. Хладик наполегливо намагався пригадати жінку, яку втілив в образі Юлії Вейденау…

Солдати вишикувались. Хладик, ставши біля стіни, очікував залпу. Хтось турбувався, аби кров не забризкала стіну. Засудженому наказали зробити кілька кроків уперед. Недоречно, але це нагадало Хладику турботу фотографа перед зйомкою. На скроню впала важка краплина дощу і покотилася по щоці. Сержант вигукнув скомандував.

І тут навколишній світ завмер. Гвинтівки були націлені на Хладика, але люди, котрі повинні були вбити його, не рухались. Рука сержанта закам’яніла в напівжесті. На кам’яній стіні застигла тінь про літаючої бджоли. Вітер теж завмер, немов на картині.

Хладик спробував крикнути, прошепотіти, ворухнути рукою. Але зрозумів, що паралізований. Жоден звук не сколихнув заціпенілого світу. Він подумав: «Я мертвий, я в пеклі». Потім: «Я збожеволів». Зрештою: «Час зупинився». Ще пізніше він подумав, що у цьому разі його думка також повинна зупинитися. Вирішив перевірити: повторив, не ворушачи вустами, загадкову четверту еклогу Вергілія. Можливо, з солдатами, що десь раптово зникли, відбувається те саме? Захотілося в них запитати. Дивно, але зникла втома, не паморочилося в голові після довгого сидіння в темряві в’язниці. Через деякий час він заснув. Прокинувшись, побачив світ

329

таким же нерухомим і беззвучним. На щоці була та сама краплина, на плиті – тінь бджоли, димок кинутої ним сигарети так і не розвіявся.

Минув ще «день», перш аніж Хладик зрозумів: він просив у Бога цілий рік для закінчення драми – Всемогутній подарував йому цей рік. Господь створив для нього таємне диво: німецька куля вб’є його в призначений день, але мине цілий рік в його свідомості між командою і виконанням. Спершу Хладик розгубився, розгубленість поступово переросла в покору, покора – у несподівану вдячність. Він міг розраховувати лише на свою пам'ять: запам’ятовування кожного нового гекзаметра давало таке радісне відчуття чіткості, про яку навіть не підозрюють ті, що творять й одразу забувають випадкові рядки.

Він трудився не для нащадків і навіть не для Бога, чиї літературні смаки йому не відомі. Непорушний, зачаївшись, він старанно вибудовував свій бездоганний лабіринт. Двічі «переписував» третій акт. Відкинув передбачувані символи – бій годинника і музику. Ніщо йому не заважало. Він викреслював, скорочував, розширював. Іноді зупинявся на початковому варіанті. Йому почали подобатися подвір’я, в’язниця, а вираз обличчя одного з солдат змінив думку про характер Ремерштадта. Він виявив, що всі горезвісні какофонії, які тривожили Флобера, - візуальні явища, недоліки і слабкості слова написаного, а не почутого… Він закінчив свою драму. Не вистачало лише одного епітета. І він знайшов його. Краплина покотилася по щоці. Хладик скрикнув, смикнув головою, чотири кулі звалили його на землю.

Яромир Хладик помер 29 березня о дев’ятій годині з двома хвилинами вранці.

ФОРМА ШАБЛІ Його обличчя спотворював жахливий шрам: попелястий, схожий на

досконалий серп, що діставав одним кінцем скроню, а іншим – вилицю. Його справжнє ім'я не має значення. В Такуарембо його всі називали «Англієць із Ла-Колорадо». Господар цих місць, Кардосо, не хотів продавати йому садибу, але, як говорили, англієць застосував несподіваний метод: розповів таємницю свого поранення. Англієць приїхав із-за кордону – з Ріу-Гранді-ду-Сул. Ходили чутки, що там, у Бразилії, він займався контрабандою. Тут були зарослі травою поля, висохлі водойми. Англієць, даючи всьому лад, працював нарівні зі своїми робітниками. Кажуть, він був жорстоко суворим, але справедливим навіть у дрібницях. Ще говорили, що він пиячив. Двічі на рік замикався в мансарді і з’являвся днів через два-три, немов після баталії: блідий, тремтячий, тривожний, але такий же деспотичний. Я пам’ятаю його холодні очі, його м’язисту худорлявість, сірі

330

вусики. Він ні з ким не спілкувався, правда, його іспанська була поганою, наполовину з бразильською. Іншої пошти, крім комерційних листів чи проспектів, йому не приносили.

Під час моєї останньої поїздки по департаментах Півночі бурхливо розлилася річка Карагуата, і це спонукало мене зупинитися на ночівлю в «Ла-Колорадо». Я відразу ж помітив, що моя поява не зовсім бажана, і вирішив задобрити англійця, апелюючи до однієї з сліпих наших пристрастей – патріотизму. Сказав, що непереможною є та країна, де панує англійський дух. Мій співрозмовник кивнув, але доповнив з посмішкою, що він зовсім не англієць. Він ірландець із Дангарвану. Сказав і різко замовк, ніби видав якусь таємницю. Після трапези ми з ним вийшли подивитися на вечірнє небо. Воно прояснилось, але з-за південних пагорбів наповзали, гуртуючись і розсікаючись блискавицями, нові темні хмари. Потім служник, приготувавши нам вечерю, накрив на стіл і подав пляшку рому. Ми пили довго й мовчки.

Не знаю, котра вже була година, коли я помітив, що добряче захмелів. Не знаю, що на мене найшло, але, чи то від хвилювання, чи то від нудьги, я завів мову про шрам. Англійця пересмикнуло, в якусь мить я навіть подумав, що він вижене мене з дому. Але він промовив звичайним тоном: «Я розповім вам історію своєї рани з однією умовою: не уникну жодної дрібниці, жодної обставини, що привела мене до ганьби».

Я погодився. Ось ця історія, розказана ним англійською вперемішку з іспанською та португальською:

«У 1922 році в одному з містечок Кеннота я з багатьма мешканцями боровся за незалежність Ірландії. Дехто з моїх товаришів, які залишилися живими, нині мирно трудяться, інші – хіба не парадокс? – борються на морі та в пустелі під англійським прапором. Один найпристойніший загинув у дворі казарми, розстріляний на світанку ще сонними солдатами. Інші (далеко не найнещадніші) закінчили своє життя в безіменних, майже нікому не відомих битвах громадянської війни. Ми були республіканцями, католиками, були, мабуть, романтиками. Ірландія уособлювала для нас не лише прекрасне майбутнє і нестерпну сучасність, а й гіркоту улюблених легенд, круглі вежі й бурі болота, ненависть до Парнелла і пристрасть до великих епопей, що розповідають про викрадення биків, які перевтілювалися то в героїв, то в риб, то в гори… Якось, під кінець дня, котрого я не забуду ніколи, до нас прибув із Мюнстера такий собі Джон Вінсент Мун, що числився в наших рядах.

Йому було років двадцять. Худий і кволий, він справляв неприємне враження якоїсь безхребетної істоти. Завзято й зосереджено студіював сторінку за сторінкою якогось комуністичного підручника, але діалектичний матеріалізм слугував йому лише для того, аби переривати дискусії.

331

Причин, через які одна людина може любити чи ненавидіти іншу, безліч. Але Мун зводив світову історію до банальних економічних протиріч. Стверджував, що тріумф революції передбачений і визначений. Я сказав, що лише «джентльмени» можуть присвятити себе справі, приреченій на програш…

Була ніч. Ми продовжували полеміку в коридорі, на східцях, потім - на безлюдних вулицях. Міркування Муна не справляли на мене такого враження, як його безапеляційний менторський тон.

Новий соратник не сперечався, він просто висловлював свою думку, зневажливо і роздратовано.

Коли ми дійшли до останніх будинків, нас оглушив різкий постріл. (До чи після того ми йшли вздовж високої стіни якоїсь фабрики чи казарми). Ми кинулись у якийсь темний провулок. Солдат, величезний на фоні полум’я, вискочив із палаючого будинку, голосно наказав нам зупинитись. Я прискорив кроки, але мій товариш не пішов за мною. Я озирнувся. Джон Вінсент Мун стояв нерухомо, мов заворожений чи скам’янілий від жаху. Я повернувся, одним ударом збив із ніг солдата, торсонув Вінсента Муна, вилаяв і наказав іти за мною. Але довелося взяти його під руку: ним оволодів смертельний жах.

Ми бігли крізь темряву, що розривалась вогнями пожеж. Черговий постріл наздогнав нас, куля зачепила лікоть Муна. Коли ми петляли між соснами, він охав і схлипував.

Тієї осені 1922 я знайшов притулок на віллі генерала Берклі. Господар вілли (я його ніколи не бачив) займав якусь адміністративну посаду в Бенгалії. Будинок не мав ще й сотні років, а вже був пошарпаним і занедбаним, з надлишком коридорів та вестибюлей. Музей і величезна бібліотека займали весь перший поверх: різноманітні й нецікаві книги розкривали певною мірою історію ХІХ століття, ятагани Нішапура в застиглих колах яких, здавалося, зберігалися вихор і натиск боїв. Ми зайшли, як пригадується, через чорний вхід. Мун сухими тремтячими вустами пробурмотів, що наші нічні пригоди були досить таки цікавими. Я перев’язав йому рану, подав чашку чаю. І переконався, що у нього не рана, а подряпина. Він раптом здивовано промимрив: «А ви все-таки неабияк ризикували…»

Я попросив його не хвилюватися. (Правила і традиції громадянської війни зобов’язували мене вчинити саме так, а не інакше, крім того, арешт хоча б одного з учасників міг згубити нас усіх).

Наступного дня до Муна вернувся колишній апломб. Він запалив запропоновану мною сигарету і розпочав суворий допит про «економічні ресурси нашої революційної партії». Його запитання влучали у ціль. Я відповів (і це була правда), що ситуація дуже складна. Постріли гвинтівок сколихували весь Південь. Я сказав Муну, що нас чекають товариші. І

332

пішов по пальто й револьвер до своєї кімнати. Повернувшись, побачив, що Мун із закритими очима лежить на дивані. Він скаржився, що в нього лихоманка та гострий біль у плечі.

Тут я зрозумів, що його боягузтво невиліковне. Я збентежено порадив йому берегтися і попрощався. Мені було так соромно за цю людину, ніби боягузом був я, а не Вінсент Мун. Адже до того, що робить одна людина, ніби якимось чином причетні й інші. Ось чому важко назвати несправедливістю те, що непослух в одному саду впав прокляттям на весь рід людський, або ж якби розп’яття одного єврея стало спасінням для всіх людей. Можливо, Шопенгауер і правий: я – це інший, будь-яка людина – це всі люди. Шекспір, таким чином, теж нещасний Джон Вінсент Мун.

Дев’ять днів ми жили на величезній віллі генерала. Про жахливі й світлі дні війни говорити не буду. Моя мета – розповісти про шрам, що ганьбить мене. Усі ці дев’ять днів у моїй свідомості злилися в один, за винятком передостаннього: тоді ми увірвались до казарми і помстилися за шістнадцять – не менше і не більше – наших товаришів, яких розстріляли в Елфіні. Я вибіг з дому на світанку. Повернувся, коли сутеніло. Мій товариш чекав мене нагорі, рана заважала йому спуститися на перший поверх. Я немов бачу його, листаючого книгу зі стратегії Ф. Н. Моуда чи Клаузевіца. «З усіх видів озброєння надаю перевагу артилерії», - зізнався він якось уночі. Він постійно вивідував наші плани і з насолодою критикував чи коректував їх. Зазвичай засуджував «наші жалюгідні матеріальні ресурси» і пророкував із похмурою впевненістю трагічний фінал.

«C’est, une affaire flambee!» – шипів він і намагався мені довести, що його боягузтво – дрібниця у порівнянні з його розумовими перевагами. Так минули, з горем пополам, усі дев’ять днів. На десятий містом заволоділи Black and Tans.

Високі мовчазні вершники патрулювали вулиці. Вітер розносив попіл і згарища. На якомусь повороті я побачив труп, а ще набагато глибше відклалося в пам’яті інше: манекен, у який ціляться солдати, тренуючись зі стрільби посеред майдану…

Я вийшов з дому на світанку, до полудня встиг повернутися. Мун розмовляв з кимось у бібліотеці. Я зрозумів, що говорить він по телефону. Потім почув своє ім’я, далі – що повернуся о сьомій, потім – прохання, щоб мене схопили в саду біля будинку. Мій мудрий приятель дуже мудро мене зраджував. Я чув, як він вимагав для себе гарантію безпеки.

На цьому моє оповідання переплутується і закінчується. Знаю лише, що біг за зрадником темними пекельними коридорами і крутими жахливими східцями. Мун знав віллу прекрасно, набагато краще, ніж я. Раз чи двічі я губив його з виду. Але наздогнав швидше, ніж мене схопили солдати. Зі стіни, з генеральської збройної колекції, я вихопив коротку

333

шаблю. Цим металевим напівмісяцем навіки залишив на його обличчі кривавий напівмісяць. Борхесе, я не знаю вас, тому розповів вам усе як є. Так мені буде легше пережити ваше презирство».

Оповідач замовк. Я помітив як тремтять його руки. - А Мун? – спитав я. - Отримав юдині гроші і поїхав до Бразилії.

Перед від’їздом він бачив, як п’яні солдати розстрілюють манекен. Я даремно чекав продовження історії. Нарешті запитав, що ж було далі. Тоді у нього вирвався стогін, тоді він боязким і м’яким жестом показав на свій блідий кривавий рубець. «Ви мені не вірите? – пробурмотів він. - Чи не бачите на мені цей відбиток ганьби? Я навмисно заплутував свою розповідь, щоб ви дослухали її до кінця. Я зрадив людину, яка врятувала мені життя, я – Вінсент Мун. А тепер – зневажайте мене».

ФОРМУЛА БОГА Глибока кам’яна в’язниця. Зсередини вона схожа на правильне півколо,

підлога, теж кам’яна, трохи більша за це півколо, тому тюрма видається гнітючою і неохопною. Посередині цю напівсферу перегороджує стіна, дуже висока, але все ж не дістає верхньої частини купола. По одну сторону сиджу я, Тсінакан, маг піраміди Кахолома, яку спалив Педро де Альварадо, по іншу – ягуар, що розміреними кроками міряє простір і час своєї території. У центральній стіні, на рівні підлоги, загратоване широке вікно. Опівдні зверху відкривається люк і тюремник, змарнілий від часу, спускає нам на мотузці глек з водою і шматки м’яса. Тоді в темряву проникає світло і я можу розгледіти ягуара.

Я втратив лік рокам, які провів у в’язниці. Колись я був молодим і міг ходити по камері, а нині лежу, наче труп, і мені залишається лише чекати на останні хвилини, відміряні богами. Колись довгим ножем я бив людей у груди, тих, яких приносили у жертву, тепер же я без чарів не можу піднятися з підлоги.

У переддень спалення піраміди, люди, що прибули на швидких скакунах, допитували мене розпеченим залізом, аби вивідати, де знаходиться скарбниця. Перед моїми очима була зруйнована статуя Бога, але Бог мене не залишив і дав сили промовчати на допиті. Мене мучили, били, калічили, а потім я опритомнів у цій в’язниці, з якої ніколи не вийду живим.

Відчуваючи потребу якої-небудь діяльності, аби хоч якось забути про час, я почав пригадувати усе, що колись умів і знав. Довгими ночами я пригадував число і розташування кам’яних фігур, пригадував усі лікарські властивості дерев. Таким чином я намагався втекти від часу і стати

334

володарем всього того, що мав. Однієї ночі я відчув, як наближаюсь до якогось дуже дорогоцінного спогаду, так відчуває подорожній море, його бажаний шум у своїй крові. Через деякий час спогад прояснився: то був один із переказів, пов’язаних з Богом. Передбачивши, що кінець світу принесе багато лиха і нещастя, він ще в перший день творіння світу накреслив магічну формулу, яка могла б відвернути всі ті нещастя.

Він накреслив її у такий спосіб, аби вона, переживши багато поколінь, не стерлася якоюсь безглуздою випадковістю. Нікому не відомо, де і яким чином він її накреслив і яким саме письмом, але безсумнівно відомо, що вона десь таємно зберігається й настане час, коли якийсь обранець зуміє її прочитати. Тоді я подумав, що ми, як завжди, живемо у переддень кінця світу, а я - останній слуга Господній, і саме мені він дозволить прочитати те писання. Той факт, що я знаходився у в’язниці, аж ніяк не зменшував моєї надії; цілком можливо, що я вже бачив тисячу разів те писання в Кахоломі, але тоді не міг його прочитати.

Ця думка підбадьорила мене, а потім довела до солодкого запаморочення. По всій землі розкидано безліч старовинних образів, незмінних і вічних, будь-який із них може бути тим потрібним, пошукуваним символом. Словом Божим може бути гора, чи річка, чи імперія, чи сузір’я зірок. Але гори з часом стираються вітром, річки можуть змінювати русла, імперії руйнуються чварами, та й сузір’я не завжди постійні. Навіть небесам властиві зміни. Гора і річка – такі ж особистості, а особистості з’являються і зникають. Тоді я почав шукати щось більш незмінне і менш вразливе. Почав думати про всі покоління злаків, трав, птахів і людей. Можливо, магічна формула накреслена на моєму обличчі, і я також є ціллю чиїхось пошуків. В цю мить я пригадав, що одним із атрибутів Бога був ягуар.

І почуття неймовірного щастя огорнуло усе моє єство. Я уявив собі той перший ранок, коли Бог накреслив свою формулу на шкурі ягуара, який буде безкінечно розмножуватися і приводити нащадків у печерах, на островах, щоб це послання дійшло до останніх людей. Я уявив собі цей лабіринт величезних кішок, які наводять страх на поля і табуни в ім'я збереження послання. Поруч зі мною лежав ягуар, у його товаристві я переконався у своїх здогадах і милості Бога.

Довгими роками я вивчав форму і розташування плям. Кожен день дарував мені шматочок світла, і тоді я намагався затримати в пам’яті чорні написи на рудій шкурі. Одні виокремлювалися колами, інші – зливались у довгі смуги, переплітались і без кінця повторювались. Можливо, то було якесь речення чи хоча б слово. Більшість із них по краях були обведені червоним відтінком.

Я не говоритиму про важкість моїх зусиль. Не раз я кричав, б’ючись об стіни, що розібрати ці написи неможливо. Але з часом ця невелика загадка

335

почала мене менше тривожити, зате з’явилася інша, набагато більша: у чому ж суть сказаного, накресленого Богом?

«Яке ж слово, - запитував я себе, - може приховувати в собі абсолютну істину?» І прийшов до висновку, що навіть у людській мові не буває слів, які б не вбирали в себе увесь Всесвіт; скажеш «ягуар» – значить, згадаєш про ягуарів, їх появу на землі, про оленів, на яких вони полювали, про траву, якою ті харчувались, про небо, яке створило землю. І я зрозумів, що мовою Бога цей світ може звучати в будь-якому слові, але не приховано, а відкрито, і не по черзі, а все відразу. «Бог, - думав я, - повинен був сказати лише одне слово, яке вміщало б у собі всю повноту буття. Кожен звук є не менш важливим, ніж цілий Всесвіт, або, принаймні, сукупність усіх епох. Жалюгідні й хвалькуваті людські слова – такі як «все», «Всесвіт» – це всього лише тіні єдиного звуку, який гідний всього, чим він наповнений.

Одного дня (чи ночі) - немає різниці між моїми днями й ночами – на долівці в’язниці я побачив піщинку. Не звернувши на неї уваги, знову задрімав. І мені приснилося, ніби я прокинувся і побачив дві піщинки. Я знову задрімав, і мені привиділось, ніби піщинок стало три. І так їх щоразу більшало й більшало, аж доки я не почав тонути у цілій лавині піску. Я збагнув, що це сон, і, доклавши титанічних зусиль, прокинувся. Але пробудження не врятувало мене: пісок і далі давив на мене. І раптом хтось промовив: «Ти прокинувся не для спостереження, а до наступного сну. А той сон замінить інший, подібний, і так до безкінечності, сни – як піщинки. Шлях, яким ти йдеш, безкінечний, ти помреш швидше, ніж насправді прокинешся».

Я відчув, що гину. У мене був повний рот піску, але я зумів

прокричати: «Пісок, що сниться, не може мене убити, і не буває снів, які породжували б сни!» Мене розбудило світло. Вгорі я побачив обличчя тюремника, мотузок, глек і м'ясо.

Поступово, зливаючись з обставинами, людина стає своєю долею. Я був розвідником, і помстою, і жертвою Бога, але найперше був його в’язнем. Із заплутаного лабіринту снів повернувся у в’язницю, як повертаються у рідний дім. Я благословив цю в’язницю, благословив ягуара, благословив шматочок світла вгорі, благословив своє старече тіло, благословив темряву і камінь.

А потім сталося те, чого я ніколи не забуду, але й не зможу передати словами. Я злився воєдино з божеством і Всесвітом (якщо лише ці два слова не є одним і тим самим поняттям). Це захоплення не можна передати жодним символом; хтось може побачити Бога в промені світла, хтось – в символі меча, ще інший – в довершених пелюстках троянди. Я побачив якесь величезне Колесо. Воно було не переді мною, не позаду мене, і навіть не збоку, а скрізь. Колесо було вогняним і водяним, і хоча я і бачив

336

його краї, безкінечним. У ньому переплелося все, що було, є і буде; я був всього лиш однією з ниток в його тканині, а Педро де Альварадо, мій мучитель, - іншою. У ньому зосереджувалися усі причини і наслідки, і лиш глянувши на нього, можна було зрозуміти все, усю сутність буття. О радість пізнання, ти вища за радість уяви і почуттів! Я пізнав Всесвіт, усі його глибокі і приховані таємниці. Бачив початок світу, про який говорить Книга Мудрості. Бачив гори і річки, бачив перших людей і псів, що пожирали їх мертву плоть. Бачив Бога над усіма богами. Бачив безліч діянь, що злилися в єдине велике благо, і, розуміючи все це, я збагнув і суть письма на шкурі тигра.

То був вислів із чотирнадцяти не пов’язаних (як мені здалося) між собою слів. Мені достатньо було промовити його, щоб стати всесильним. Мені достатньо було промовити його, щоб зникла ця кам’яна в’язниця, щоб день увійшов у мою вічну ніч, аби до мене повернулася молодість, аби ягуар розірвав Альварадо, щоб священний ніж застряг у грудях іспанців, щоб виросла священна піраміда, щоб воскресла імперія. Сорок складів, чотирнадцять слів – і я, Тсінакан, буду володарем земель, якими колись володів Монтесума. Але я знаю, що ніколи не вимовлю цих слів, бо тоді назавжди забуду про Тсінакана.

І помре разом зі мною таємниця, написана на шкурах ягуарів. Той, хто бачив Всесвіт, хто пізнав усі його глибокі помисли, той не думатиме про людину, про її мізерні радощі і клопоти, навіть якщо він і є тією людиною. А точніше – був нею, бо зараз це вже для нього не важливо. Йому байдужий будь-хто інший, якого він роду чи племені, бо сам він став тепер ніким.

Я не вимовлю тих слів, я доживатиму віку, лежачи в темряві.

КНИГА ПІСКУ

… thy rope of sands… George Herbert Лінія складається з багатьох штрихів; поверхня – з багатьох ліній;

книга – з багатьох поверхонь; надкнига – з багатьох книг. Ні, все не так. Не з таких математичних розрахунків треба починати розповідь. Нині будь-яка вигадка повинна бути схожою на правду, але моя розповідь і є чистою правдою.

Я живу сам, на четвертому поверсі, на вулиці Бельграно. Кілька місяців тому, якось увечері, хтось постукав у двері. Я відчинив, увійшов незнайомець. Це був високого зросту чоловік, з невиразними рисами

337

обличчя, що, можливо, можна пояснити моєю короткозорістю. Його одяг говорив про певну бідність господаря.

Він був у сірому одязі, саквояж у руці також був сірим. Він був схожий на іноземця. Спершу я подумав, що він доволі похилого віку, але потім зрозумів, що його світле волосся, як у всіх жителів Півночі, збило мене з пантелику.

Під час розмови з ним дізнався, що він з Оркнейських островів. Я запропонував йому сісти. Незнайомець не поспішав. Він був

стурбований, як я нині. - Я продаю Біблії, - сказав він. Я відповів із погордою: - У нашому домі є кілька англійських Біблій, і серед них – одна з

найстаріших – Джона Уїкліфа. Також є ще Біблія Сіпріано де Валера і Лютерова, яка, правда, поступається в художньому плані, і ще є примірник Вульгати. Отож, Біблій у нас достатньо.

Він помовчав, а потім сказав: - Я маю не лише Біблії. У мене є ще одна священна книга. Я придбав її

у Біканарі. Він відкрив саквояж і поклав книгу на стіл. Це був невеличкий том у

полотняній палітурці. Мабуть, він побував у багатьох руках. Я взяв книгу до рук. Її величезна вага просто вражала. На титульній сторінці був напис: «Holy Writ», а нижче – «Bombey».

- Схоже на ХІХ століття, - зауважив я. - Не знаю. Цього ніколи не можна знати напевно, - відповів він. Я навмання відкрив книгу. Вона була написана невідомою мені мовою.

Сторінки пошарпані, друк напівстертий, набір у дві колонки, як у Біблії. Шрифт вибірковий, текст поділений на абзаци. У верхньому кутку – арабські цифри. Я звернув увагу на те, що на парних сторінках стояло число, наприклад, 40514, а на непарних – 999.

Я перегорнув сторінку – число було восьмизначне. На цій сторінці була маленька, як у словнику, картинка: якір, намальований пером, наче невмілою дитячою рукою.

І тоді незнайомець сказав: - Подивіться уважно, бо більше її ніколи не побачите. У тих словах звучало застереження Я запам’ятав сторінку, і закрив книгу;потім знову відкрив її. Даремно я

гортав сторінка за сторінкою, намагаючись знайти якір. Приховуючи свою розгубленість, я запитав:

- Ці священні тексти написані на одній з мов Індостану? - Так ,- відповів він Тоді пошепки, немов розповідаючи таємницю, сказав:

338

- Я дістав її в одному селищі, обмінявши на декілька рупій і Біблії. Її господар не вмів читати, тому, мабуть, вважав цю Книгу Книг своїм талісманом. Він належав до нижчої раси, боявся всього, мабуть, і власної тіні. Він пояснив мені, що ця книга називається Книгою Піску, тому що вона, як і пісок, немає ні початку, ні кінця.

Він попросив мене знайти першу сторінку. Я взяв книгу в руки і спробував її відкрити.

Проте в мене нічого не виходило, сторінки постійно переплутувалися. Здавалося, ніби вони наростають щомиті.

- Тепер знайдіть кінець. Я спробував, але знову нічого не виходило. Приголомшений, я ледве

промовив: - Цього не може бути. Звичайним тихим голосом продавець Біблій сказав: - Не може бути, але так і є. Кількість сторінок у цій книзі безкінечна.

Першої сторінки немає, немає й останньої. Не знаю, чому вони пронумерували її так навмання. Можливо, щоб довести, що будь-яка сторінка може мати будь-який номер.

Потім мрійливо додав: - Якщо простір безкінечній, ми перебуваємо в будь-якій точці

простору. Якщо час безкінечний, ми перебуваємо в будь якій точці часу. Ця його філософія мене дратувала. Я запитав: - Ви віруючий? - Так, я пресвітеріанець. Совість у мене чиста. Я переконаний, що не

обдурив того чоловіка, давши йому Слово Боже в обмін на цю диявольську книгу.

Я запевнив, що йому ні в чому розкаюватись, і запитав, чи надовго він прибув у наші краї. Він відповів, що через кілька днів збирається повертатися на Батьківщину.

Саме тоді я дізнався, що він шотландець, з Оркнейських островів. Я зізнався у своїй любові до шотландського народу – через Стівенсона і Юма.

- І Роба Бернса, - додав він. Доки ми розмовляли, я все роздивлявся безкінечну книгу і з удаваною

байдужістю запитав: - Ви збираєтеся віднести цю дивну книжку в Британський музей? - Ні, я збираюсь запропонувати її вам, - сказав він і назвав досить

високу ціну за неї. Я відповів, що така сума, чесно кажучи, завелика для мене, і замислився. За кілька хвилин я придумав план:

- Пропоную вам обмін, - сказав я йому, - ви отримали цей том за декілька рупій і Святе Письмо; пропоную вам пенсію, яку я щойно

339

отримав, і Біблію Уїкліфа, написану готичним шрифтом. Я отримав її від батьків.

- Готичного Уїкліфа! - прошепотів він. Я виніс із кімнати книгу та гроші і простягнув йому. Він заходився

гортати сторінки й розглядати їх із жадібністю бібліофіла. - Згода, по руках. Дивно, але він чомусь не торгувався, тільки згодом я зрозумів, що він

прийшов до мене з наміром позбутися цієї книги. Гроші він заховав, навіть не рахуючи їх. Ми поговорили про Індію, про Оркнейські острови і про Норвезьких феодалів, які колись володіли ними. Він пішов надвечір.

Я не запитав навіть, як його звали, і більше ніколи його не бачив. Спершу я хотів поставити Книгу Піску на місце уїкліфівської Біблії,

але згодом передумав і заховав її між томами «Тисяча і однієї ночі». Я ліг, але не міг заснути. Десь о четвертій годині почало світати, я взяв

свою незвичайну книгу і почав гортати. На одній зі сторінок була гравюра – маска. У верхньому кутку стояло якесь число, не пам’ятаю, яке.

Я нікому не розказував про свій скарб. Радів, що маю таку книгу, але і боявся, щоб її у мене не вкрали, і чомусь підозрював, що вона все-таки не безкінечна. Ці хвилювання посилили мою мізантропію. З тими друзями, які ще залишились у мене, я перестав зустрічатися взагалі. Немов раб Книги, майже не виходив на вулицю. Я роздивлявся в лупу потерті сторінки і переконував себе, що це не може бути підробкою. Я помітив, що маленькі картинки трапляються через кожні сторінок двісті. І вони ніколи не повторюються. Я почав відзначати їх у своїй записній книжці, і вона одразу ними наповнилась. Ночами, коли не мучило безсоння (а це бувало дуже рідко), я засинав із цією книгою. Закінчувалося літо, я зрозумів, що ця книга страшна. І те, що я , не відриваючись від неї ні на хвилину, також не менш страшний, нічого не змінювало у моєму житті. Я відчував, що ця книга – породження кошмарів, нестерпна річ, яка відкидає і ганьбить реальність.

Я подумав про те, аби спалити її, але боявся, що горіння цієї книги буде тривати безкінечно і задавить димом усю планету.

Я пригадав колись прочитане: бумагу найкраще ховати в лісі. До виходу на пенсію я працював у Національній бібліотеці, в якій зберігалося понад дев’ятсот книг. Я знав, що праворуч вестибюля є східці у підвал, де складені старі газети й карти; скориставшись неуважністю співробітників, я залишив там Книгу Піску на одній з поличок, намагаючись не запам’ятовувати, на якій саме. Стало трохи легше, але про те, аби повернутися на вулицю Мехіко, не хочеться навіть думати.

340

Катерина Мурашкевич, студентка магістратури, спеціальність «Китайська мова та література» Із давньокитайської

ЦАО ЧЖИ (192-220) Вірш семи кроків Варять боби – Стебла горять їх в вогні. Плачуть боби: “Вийшли ми всі з однієї рідні! Корінь один; Можна хіба так мучить сім’ю? Не поспішайте На поталу віддать нас вогню!”

ЛІ БО (701-762)

Вночі біля альтанки Дженлу Вночі до Гуаньліну вдалечінь я вирушаю на своїм човні. Здається, що у світлі місяченька Дженлу альтанка тоне. На квіти я гірські дивлюсь – Немов на вишиванки чарівні. Неначе вдалині стрибають світляки, це так іскриться полум’я червоне. Дивлюсь на водоспад гори Лу Гора Сяньлу осяяна у млі фіалковій стоїть. Дивлюся в даль на водоспад, який над річкою висить. Летить, спадаючи униз, немов ширококрилий птах, – неначе впав з небес до нас ясний Чумацький Шлях.

341

Дивлюсь на пік П’яти Старців у горах Лу У синіх горах Лу, на півдні, високий пік П’яти Старців. Здійнявсь він до небес увись – мов лотос золотий зацвів. Тут можна зором охопити прекрасні води рік широких. О, як бажав би я тут жити між хмар і сосен вічних та високих! Вранці покидаю Бодічен* У хмарах кольорових Бодічен – Уранці нам пора уже прощатись. Пливти мені сто тисяч лі весь день, Ще довго до Цзянліну повертатись. А по обидва боки береги круті, Невпинно мавпи вранці там кричать. Минув уже я на своїй путі, Сто тисяч гір, що у журбі стоять. *Бодічен або Боді – старовинне місто у горах на високому березі

річки Янцзизян на сході від Куйчжоу, що у сучасній провінції Сичуань. Думи в тиху ніч Світить на ліжечко місяць яскраво вночі, Іній встеляє підлогу, це певно здається мені. Голову вгору здійму і на місяць із сумом погляну, Вниз опущу – у думках про Вітчизну я серденьком тану. Смуток на яшмових сходинках На яшмові сходи лягла сніжнобіла роса. В тоненьких панчохах стою серед ночі сама. Вертатись пора, кришталеву завісу спускаю, На місяць крізь тінь серпанкову ще раз поглядаю. Я п’ю із самітником у горах Тут, на горі, де квіти розцвіли, П’ємо з тобою разом ми вино. Одну і другу склянку налили, та й третя далі буде все одно. Я захмелів, смертельно хочу спати, а ти, як хочеш, можеш геть іти.

342

Запрошую тебе уранці завітати, лиш прошу цитру із собою принести. Чисті та рівні мелодії Ця хмара уявляється вбранням, а квітка – образом ясним. Весняний вітер віє на квітник, який буяє цвітом у росі рясним. Якщо не зможу я на Яшмовій горі* уздріть тебе хоч раз, Зустрінемось під місяцем неподалік Смарагдових Терас*. Мов гілка соковитої краси: роса, що стала ладаном, застигла. Повита хмарами й дощем печальна У-гора** в журбі затихла. Дозвольте запитать, кого нагадує красуня у палацах ханьських? Подібна лиш до „ластівки в польоті” в шатах панських. Чудова квітка Ту, що царства спопеля красою, радісно вітає. Свою чарівну усмішку й ласкавий погляд князь їм посилає. Глибокая печаль легким весняним вітерцем оволоділа. В альтанці пахощів стоїть красуня, спершись на перила. * За легендою на Смарагдових Терасах живе чарівниця І Фей.

**Гора У – це місцеперебування феї, що явилась уві сні одному князеві, який випадково там заночував. Вона сказала йому, що буде його чекати, з’являючись удень хмарою, а вночі – дощем. І дарма, що фея гори У, вся оповита хмарами і дощем, розривається від горя, – щастя імператора і наложниці очевидне.

Весняні думи У Янь вже давно скрізь росте молодая травичка. У Цінь опустила гілки свої біла шовкóвичка. Коли любий пан про повернення день ізгадає, Cерденько наложниці з горя тоді заридає. І зовсім мені незнайомий вітрець весняний – Чому ж він заходить під пóлог тонкий? Сиджу у горах Цзінтін Птахів велика зграя по небу може розлетітись. Поодинокі білі хмари пливуть високо без вагань. Ніколи не набридне нам один на одного дивитись. І тільки ви у мене є, мої ви милі Цзінтіншань.

343

Експромт Меча я підіймаю, швидкий струмок рубаю. Але водиця в нім тече іще хутчіш. Я келих підіймаю й до дна все випиваю. Але печаль стиска серденько ще сильніш. Із келихом у руці запитую місяць Коли з’явилось в небі світло місяця ясного? Я нині з келихом в руці запитую у нього. Де б не були – а місяць супроводить нас повік: Блискучий, наче дзеркало і полум’я потік. Коли в імлу зелену мляве сяйво враз пірна, Побачиш ти, як ніч виходить із морського дна. Але уранці знов зникає, в хмари порина. На місяці Чан Е сидить, у самоті для неї час минає, І білий заєць там безсмертя порошок перетирає. Вже не побачимо ми місяць, що світив у давній час, Не споглядали древні люди той, що нині світиться для нас. І наші предки, й ми – немов вода, що завше плине; Дивилися на місяць поглядом, що вгору лине. Коли я п’ю вино й складаю вірш простий – Хай промінь місяця впаде у келих золотий! Під місяцем одиноко п’ю Стоїть серед квітів гірських повен чайник вина. Я п’ю собі сам наодинці, і поруч нікого нема. Здійму вгору склянку, і місяць до себе запрóшу. І нас уже троє – ще тінь приєднатися прошу. Погляну на місяць – немає вже радості в нім.

344

Тінь марно іде поза тілом вкрай млявим моїм. А місяць і тінь супроводять мене допізна. Бо треба розважитись, поки в душі є весна. Під пісню мою повний місяць гойдається складно. У танок піду – скаче й тінь хаотично, безладно. Щасливо так можем багато часỳ провести. Але, захмелівши, розійдемось ми – хто куди. Нам друзями бути назавжди і до забуття. Як Шляхом Чумацьким підете – зустріну вас я. Гість на чужині П’янить тюльпана аромат в Ланьлінському вині. У чашу яшмову налив – мов сповнив бурштином її. Якщо хазяїн схоче гостя напоїти дóп’яну, Не зможе той згадати, що забрів на чужину. Осіння пісня Висить понад Чан’анем серпик місяця осіннього, Із тисячі дворів луна стук праників по білизні. І чути посвист вітру крижаного і невпинного, Летять до Яшмових воріт усі думки сумні мої. Чи діждемо ми звільнення від варварів жаданого? Якби похід скінчився, вернувся б кожен воїн до рідні. Проводи друга Стоять високі гори сині у північній стороні. Омиті східні стіни білим озером глибоким. Як прийде час й розлучимось на цій землі, То проростеш вздовж тисяч лі ти пирієм високим. У небі хмари, що пливуть, – твої заблукані думки, А захід сонця – це старого друга вічні почуття. Про свій відхід мені ти скажеш помахом руки. І залуна мов грім іржання вірного твого коня. Ночую в гірському храмі Висотою в сто тисяч чи стоїть храм на горі. Так, що можна рукою сягнути зорі. Не посмію уголос подати і звуку, Не порушу у небі я спокою духів.

345

Присвячення Ван Луню Лі Бо сів на човен, щоб далі по річці пливти. Та раптом звук пісні почувся йому вдалині. Нехай води персикових пелюсток мають тисячі чи в глибині. Такі ж у Ван Луня безмежні любов й почуття, що дарує мені.

ДУ ФУ (712-770) Дикі гуси повертаютьcя Похмурий гість, що подолав зі сходу десять тисяч лі. Коли ж закінчиться повстання, і повернення чекать коли? Від горя серце рветься, і кружляють дикі гуси над рікою. У рідний край прямують знов, та не зі мною. Місячної ночі згадую братів Вечірніх барабанів бій уже затих, І дня осіннього я чую гусака самотній крик. У сяйві місяця геть білою стає роса. Тут місяць світить як у рідній стороні. Мої брати розкидані світами, Життя і смерть між мною і братами. І скільки я не слатиму, не дійде жодного листа, Допоки не закінчиться військовий стан. Піднявшись на гору Стрімкий вітрище та безкрає небо, І мавп’ячий шалений чути крик. Над острівцем піщаним, білим, Птахів у леті бачити я звик. Десь чуть потужний посвист вітру, Додолу жовте листя опада. Янцзи широка і безмежна Бурхливо підіймає воду з дна.

346

За десять тисяч лі від дому – Я частий гість на чужині. Сто років маю й не злічу хвороб, Самотній в горах і в низовині. Нестатків, лиха маю повен міх. На скронях іній білим ліг рядном. Мені скорботно й сумно всюди, Не смію зачіпати чашу із вином. Місячна ніч Лиш місяць в Фучжоу засяє сьогодні, Дружина пошле йому погляд самотній. Сумую за дітьми, втомивсь від чекань. Не сміють і думать вони про Чан’ань. Волосся дружини – мов хмарка пухка, Застигла у сяйві, мов яшма, рука. Коли ж до вікна підійдемо опівночі ми, То місячне світло осушить нам сльози сумні. Вісім стансів про осінь І Падають яшмові роси, В’януть кленові ліси. Ушань та Усян наче темінь, Стоять в запустілій красі. На річці бурхливії хвилі Чіпляють небесную вись. Фортецю обвішали хмари І мороком стеляться вниз. Удруге цвітуть хризантеми Сльозами минаючих днів. Прив’язаний човен самотній, А серденько лине до рідних садів. Одяг зимовий усюди

347

Чекає уже на пошив. Замок Байді височіє, Ввечері чуються звуки вальків.

ІІ Самотня фортеця Куйфу, І сонце сіда навскоси. Щоночі дивлюся на Ківш, А серцем лечу до столиці краси. Чується мавп’ячий крик, Вмиваюсь потоком сліз. Отримав наказ, та навряд, Я восьмого місяця сяду на пліт. В палатах барвистих курильниці, Та голову вже не дурманить дим. На башті у горах біліють зубці, Сопілки сумують за ними. Лише подивися на місяць, Він у плющі і на скелях, Світлом пролився на острів, Який очеретом густим застелен.

Ганна Рог, кандидат філологічних наук, викладач кафедри тюркології

Уривок з роману «Біла фортеця» Орхана Памука, турецького

письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури за 2006 рік.

Хорошій людині та любій сестрі,

Нільгюн Дарвиноглу (1961-1980)

Переднє слово Цей рукопис я знайшов у 1982 році, у тому «архіві» непотребу Габзейського губернаторства, де кожного літа протягом тижня вже мав за звичку копирсатися у його начинні. Знайшов рукопис на дні запиленої скрині, по вінця забитої наказами, діловими паперами, реєстраціями купчих, судовими актами, офіційними документами. Він відразу привернув мою увагу, адже яскраво виблискував серед документів згаслої держави,

348

переплетений блакитним папером із витонченим орнаментом ебру12, а тому нагадував чарівну казку; мене здивувала дивовижна каліграфічність почерку. Здається, рукою іноземця на першій сторінці рукопису, ніби щоб більше мене заінтригувати, було написано: «Пасинок ткача ковдр». Іншої назви не було. Не гаючи часу, з великим задоволенням я, читаючи, гортав сторінки, на полях яких ніби рукою дитини було намальовано людей із дрібними головами в одязі, обшитому тисячами ґудзиків. Я полінувався переписати цей дивовижний, без зайвих перебільшень, рукопис і за секунду вже пхав його до торбини. Так, я поцупив рукопис із цього смітника, який навіть наймолодший губернатор не наважиться поіменувати архівом, я скористався довірою прибиральниці, а вона, звісно, й подумки не чекала від мене такого уступку. Спочатку я не міг збагнути, що мені робити, окрім як перечитувати твір знову й знову. Я сумнівався у цій історії, відтак більше цікавився наративністю рукопису, аніж його науковою, культурною, антропологічною чи, знову ж таки, його історичною цінністю. Особливо мене цікавила постать автора. Оскільки я з друзями був змушений залишити університет, то повернувся до дідової професії енциклопедиста. Виникла думка розмістити статтю про автора рукопису в «Енциклопедії відомих», за історичну частину якої відповідав я. Свій вільний від енциклопедії та всіляких забав час я віддав цій справі. Деякі з описаних у творі події не відповідали дійсності, це я зрозумів, звернувшись до основних джерел, які зображали історичне тло того періоду. Наприклад, за п’ять років перебування Кьопрюлю² на посаді головного візира у Стамбулі справді була велика пожежа, це відображено в документах, а ось про епідемію чуми, яка так швидко розповзлася містом (а це описано в книзі й заслуговувало, здавалося б, на увагу) в них не було й слова. Імена деяких візирів цього періоду використано не точно, ба, переплутано з іншими; годі казати, змінено! Імена головних астрологів не збігалися з указаними в документах двору, та я не звертав на це уваги, вбачаючи в цьому особливість художнього задуму автора. З іншого боку, зображені в творі події відповідали історичним подіям, про це свідчили навіть деталі: наприклад, убивство головного астролога Хусейна-ефенді, що сталося під час полювання Мехмета ІV3 на русаків у садах Мірахорського

1 Ебру - традиційний різновид декоративного османського мистецтва, в якому спеціальними методами наноситься візерунок на папір, інша назва «мармуровий папір». 2 Кьопрюлю Мехмет-паша – Великий візир у 1656-1661 рр. за правління Мехмеда ІV. 3 Мехмет ІV(1642-1693) – Султан Османської імперії

349

маєтку, описане так, як це бачимо в хроніках Наіми4. Я зрозумів, що автор рукопису був великим шанувальником книг та й неабияким мрійником. А при написанні твору користувався різноманітними матеріалами, оглянув чимало літератури і, звісно, дещо використав у своїй роботі. А може, він читав лише хроніки Евлія Челебі5, до речі, він стверджував, що був особисто з ним знайомий. Я з усіх сил намагався натрапити на слід автора, та всі мої пошуки по стамбульських бібліотеках були марними. Серед книг, рукописів, представлених Мехмету ІV у період з 1652 до 1680 року, я не знайшов його ні в бібліотеці Палацу Топкапи, ні в інших бібліотеках, куди, як мені здавалось, рукопис міг би потрапити. Єдине, що я надибав у бібліотеках – це твори, переписані «писарем-шульгою», про якого йшлося у моїй книжці. Деякий час намагався прослідкувати долю названого рукопису, та втомився й від цього. Шквал моїх листів до італійських університетів приносив лише невтішні відповіді. Якось я навіть подався на цвинтарі Гебзе, Дженнетхісара, Ускюдара, щоб віднайти ім’я людини, котра написала книгу, не наважившися вказати своє ім’я, але й ці пошуки були марними. Я поставив крапку в своїх розшуках та написав статтю для енциклопедії, виходячи лише з самого рукопису. Як і очікував, статтю не прийняли до друку, і не тому, що її науковість була сумнівною, а тому, що людина, про яку я писав, була недостатньо відомою. Може, саме тому моя пристрасть до цього твору невпинно росла. Я навіть думав лишити роботу, однак любив її, своїх колег. І кожному, хто траплявся мені на шляху, я з неймовірним захопленням розповідав про рукопис, ніби я його не знайшов, а написав. Щоб привернути до твору увагу, я торочив про його надзвичайну символічність та злободенність і стверджував, що, лише прочитавши рукопис, по-справжньому зрозумів нашу дійсність. На мої слова зреагувала молодь, яку переважно цікавлять проблеми політики, насилля, демократії, відносин Схід-Захід, та й вона з часом, як і найближчі мої друзі, стала байдужою. Один мій товариш, професор, після довгих умовлянь теж переглянув твір і, повертаючи, сказав, що подібних рукописів існує тисячі, вони зберігаються у переповнених скринях, спорожнілих дерев’яних будинків Стамбулу. І якщо мешканці тих будинків не шанують їх як Священний Коран, місце якому відведено високо на покуті, то подібні рукописи стають як знахідка для розпалення вогню. Перечитуючи рукопис знову і знову, я, як та дівчина в окулярах, яка має відвагу не випускати з руки цигарку, наважився видати рукопис друком. Читач помітить, що, адаптуючи твір до сучасної турецької мови, я геть забув про стиль. Прочитавши декілька рядків рукопису, я йшов до іншого столу, в 4 Наіма (1655-1716) - видатний османський історик. 5 Евлія Челебі - славетний турецький мандрівник, географ, автор відомої «Книги мандрів».

350

іншій кімнаті, де лежали мої папери, я переказував прочитане як пам’ятав, звертаючи увагу лише на мову. Назвав твір не я, а видавництво, яке згодилося друкувати цей рукопис. Епіграф, впевнений, буде викликати питання. Мені здається, що найбільшою хворобою сьогодення є спроба відшукати зв’язок між усім. Я також у тенетах цієї хвороби, тому й друкую твір.

Фарук Дарвиноглу.

1 Ми пливли з Венеції до Неаполя, коли турецькі кораблі перерізали нам дорогу. Наших було три кораблі, а їхнім галерам, які виринали з туману, не видно було й краю. На кораблі раптом спалахнув неспокій, його охопив страх. Серед веслярів, які переважно були турками та магрибцями, чулися веселі посвисти, а у нас серце пішло в п’ятки. Наше судно, як і два інших, взяло курс на захід, до берега, однак ми не змогли набрати швидкості та втекти. Капітан, боячись можливого покарання, коли ми потрапимо в полон, не наважувався віддати наказ шмагати що є сили веслярів-невільників для прискорення руху. Пізніше я часто згадуватиму капітана, вважаючи, що саме через його легкодухість моє життя так змінилося. А зараз мені здається, що якби капітан не піддався своєму хвилинному страхові, ось тоді моє життя змінилося б. Життя, як відомо, не є наперед визначеним, і все, що з нами трапляється, – лише ланцюг випадковостей. Але, навіть знаючи це, інколи, переглядаючи своє життя із площини теперішнього, пересвідчуєшся, що цей ланцюг випадковостей є не чим іншим, як закономірністю. Зі мною це також трапилося. Зараз, коли я сиджу за старим столом, намагаючись писати книжку, і згадую барвистість турецьких галер, що, як привид, виходили з туману, є чи не найкращий час для написання якоїсь історії. Коли капітан побачив, що інші судна успішно пробралися через турецькі галери та розчинилися у тумані, він окрилився надією та наважився прискорити веслування полонених батогами, однак було запізно, окрім того, батоги виявились недієвими для рабів, які відчули подих свободи. Більше десятка різнокольорових турецьких галер, розсікаючи завісу туману, рушили на нас. Цього разу капітан був налаштований войовниче, але, як мені здалося, не проти ворогів, а проти своєї слабкодухості й сорому. Батоги хлистали щосили, а він кричав лаштувати гармати до бою. Його бажання оборонятися, що загорілося так пізно, щезло в лічені хвилини. Нас охопила стіна гарматного полум’я, і якби ми вирішили здатися й не підняли білий стяг, судно пішло б на дно.

351

Очікуючи на турецьку галеру посеред спокійного моря, я спустився до каюти. Почав прибирати речі, ніби чекав не на ворогів, які змінять моє життя, а на гостей, двох хороших друзів. Підняв віко скрині й став задумливо перебирати книжки. Гортав сторінки книжки, яку я придбав за чималі гроші в Флоренції, на очі наверталися сльози. Чув крики, нервове тупотіння ніг десь нагорі, галас, а у голові засіла думка, що ось-ось мені доведеться попрощатися з цією книжкою, та, попри все, мені хотілося думати винятково зміст сторінок. Здавалося, поміж речень, рядків книжки, у її змісті було заховане моє минуле, з яким так не хотілося розлучатися. Наче молитву, промовляв рядки з книжки, які хаотично траплялися мені на очі; я хотів назавжди закарбувати її зміст у пам’яті, щоб тоді, коли прийдуть вони, згадати не їх і не ті катування, що чекають на мене, а барви свого минулого, які спливатимуть зі словами цієї любої книжки, так палко закарбованими у душі. Тоді я був іншою людиною, з іншим іменем, яким назвала мене мати, наречена та друзі. Й досі бачу сни про ту людину, якою був я, чи, може, мені так здається. Від цих снів я прокидаюсь у холодному поту. Йому було 23 роки, він міг розрізняти невиразні відтінки неіснуючих країн, які вигадуємо ми, тварин, які ніколи не існували в природі, небувалої зброї, навчався мистецтву й науці у Флоренції та Венеції, був переконаний, що тямить в астрономії, математиці, фізиці та живописі. Це був амбітний парубок, що з легкістю засвоїв усе, що було створено до нього; самовдоволена усмішка не зникала з його вуст, він не сумнівався в своїй неперевершеності та талановитості – словом, це був звичайний молодик. Коли я згадував своє минуле, а робив це часто, мені навіть соромно ставало, що тим самовпевненим чоловіком, який ділився зі своєю нареченою власними планами, почуттями, проектами, поглядами на світ, науку та цілком природно сприймав той факт, що кохана відверто обожнювала його, був я. Розраджую себе тим, що одного дня уважний читач, який від початку до кінця прочитає мою історію, зрозуміє, що між тим молодиком і мною не лишилося нічого спільного. Напевне, читач подумає, як і я зараз, до речі, що одного дня розповідь юнака продовжиться із того місця, на якому він спинив своє життя, щоб зануритися в улюблені книжки. Коли турки ступили на корабель, я поскладав книжки в скриню та вийшов із каюти. На палубі юрмились наші. Їх зігнали до купи і роздягали догола, шукаючи поживи. Від такого гармидеру мені хотілося стрибнути в воду, однак уява малювала рій випущених з луку стріл, кремезних аскерів, які наздоганяють мене, аби вбити, ба, я не орієнтувався у просторі, не відав, яка відстань до суші. Спочатку мене ніби не помічали. Раби-мусульмани, звільнені від кайданів, радісно свистіли, а деякі вже зараз шмагали своїх тиранів батогами, з усією пристрастю помсти. Через деякий час мене знайшли в каюті. Почали перекидати речі, в пошуках золота потрошили

352

валізи, скрині. Потім з’явився вояка, він взявся розглядати залишені книжки, полистав їх, а потім потяг мене до капітана. Капітан повівся зі мною добре, лише потім мені стало відомо, що він був венеціанцем, який навернувся до ісламської віри. Розпитував, що я умію робити, на чому розуміюся. Щоб не потрапити на галери, я зразу випалив, що цікавлюся астрономією, вмію орієнтуватися по зіркам вночі, однак зацікавленості це не викликало, тоді я сказав, що працюю лікарем, бо й книжок було чимало з анатомії. За мить переді мною вже стояв воїн з відірваною рукою, тож довелося виправдовуватися, що я не хірург. Ще б трохи, і мене кинули на весла, та капітан, який бачив мої книги, запитав, чи я знаюсь на сечі та пульсі. Відповів, що так. Це врятувало мене від галер та зберегло дещо з моїх книг. Лікарські вміння коштували мені дорого. Всі інші християни, які потрапили на весла, відразу зненавиділи мене. І якби їхня воля, то вони звели б зі світу мене ще в першу ніч, коли нас усіх зачинили в трюмі ночувати. Їх зупинило лише те, що я мав якийсь незрозумілий для них зв’язок із турками. Нашого слабкодухого капітана в настанову іншим було страчено – веслярі посадили його на кіл, та цього їм здалося за мало - відрізали йому ніс, вуха та пустили в човні по морю. Коли у турків, яких я лікував, звертаючись до здорового глузду, а не до своїх вигаданих знань з анатомії, загоїлись самі по собі рани, всі сліпо повірили у мої лікарські здібності. І навіть дехто з моїх ворогів, які неодноразово намагалися переконати турків, що насправді я не лікар, вночі приходили до мене й показували рани, благаючи про допомогу. До Стамбулу ми ввійшли з великими почестями. Від нас не відводив очей неповнолітній Падишах. Було піднято тисячі османських прапорів, а юні стрільці метали стріли в наші, приспущені знамена, образи з Дівою Марією, перевернуті хрести. Земля тремтіла від гармат із салютними зарядами. Урочистості, які я спостерігав то зацікавлено, то осоружливо, затягнулися – від літної спеки люди у натовпі почали втрачати свідомість. Під вечір ми кинули якір у Касимпаша6. Нас закували в кайдани, щоб показати падишаху, а солдат, щоб виставити на посміх, одягли в збрую задом наперед, на шиї капітанів та офіцерів начепили залізні пута і, тріумфуючи, під супровід награбованих з корабля труб та барабанів, повели до палацу. Люд, що зібрався обабіч шляху, радісно й зацікавлено розглядав нас. Падишах потайки відібрав з представлених йому полонених найкращих. А нас відвели до в’язниці Садик паши, що в Галаті7. 6 Касимпаша - район у європейській частині Стамбулу 7 Галата – район, розташований на північному (лівому) березі Золотого Рога, у європейській частині Стамбулу

353

В’язниця була жахливою, у багні крихітних камер гнили сотні полонених. Щоб практикуватися у своїй новій професії, я знайшов тут чимало людей, деяких навіть вдалося вилікувати. Церберам, у яких боліли ноги та спини, я призначав лікування. Так отримав незначні привілеї, як-то камеру, до якої потрапляє сонячне проміння. Спостерігаючи полонених, я не лінувався дякувати Богові. Якось вранці мене підняли разом із іншими та сказали, що ми йдемо працювати. Охоронці лише голосно реготали, коли я заявляв про свій фах лікаря, людини, яка розуміється на науці. В саду паші зводили високі стіни – необхідні були люди. Зранку, ще до схід сонця, нас закували в пута і вивели за місто. Весь день ми носили каміння, а коли вечоріло вечір і нам знову чіпляли кайдани та вели до в’язниці, я думав, що Стамбул – надзвичайне місто, але щоб жити в ньому, треба бути паном, а не рабом. Та все ж я був не простим рабом. Мені доводилося лікувати не лише в’язнів, що гнили тут, а й інших, до яких доходили чутки про мою практику. Більшу частину грошей, що я отримував, працюючи лікарем, доводилося віддавати церберам та хакану, оскільки вони таємно на деякий час випускали мене з неволі. А на копійки, що мені вдавалося занишпорити від них, я брав приватні уроки турецької. Моїм вчителем був один старий, треба сказати, добрий чоловік, який працював на Пашу. Він радів, коли бачив, як швидко й легко дається мені турецька, навіть пророкував мені стати невдовзі мусульманином. А щоразу, коли я давав йому гроші, він ніяковів та брав неохоче. Я доплачував йому, щоб приносив мені їжу, бо мав намір попіклуватися про себе. Туманного вечора до мене завітав один із слуг паші й повідомив, що той хоче зі мною зустрітися. Я дуже здивувався, занепокоївся, але вдягнувся за хвилину. Гадав, що хтось із моїх близьких, може, батько чи майбутній тесть надіслали за мене викуп. Коли ми йшли темними вузькими вуличками, вкритими мороком, мені здавалося, що ось-ось я прокинусь і перед очима постануть мої родичі, я опинюсь удома. Гадав, що когось надіслали, аби мене розшукати, і за мить з цього туману я скочу на корабель, який візьме курс на батьківщину. Та коли ми увійшли до маєтку паші, я зрозумів, що на порятунок годі й розраховувати. Всі тут ходили нишком. Спочатку мене посадили чекати біля порогу, а потім завели до вітальні. На подушках лежав невеличкий, дуже приємний чоловік, укритий ковдрою. Біля нього сидів кремезний чолов’яга. Той, що лежав виявився пашою, він підкликав мене до себе. Ми розмовляли, він запитував, я розповідав, що вивчав астрономію, математику, трохи інженерію, окрім того, розуміюсь на медицині й навіть вилікував чимало хворих. Я хотів продовжувати, та він зупинив мене, зауваживши, що, оскільки я швидко осилив турецьку, то маю кмітливий розум. Він скаржився на невиліковну

354

хворобу та лікарів, жодний з яких не міг йому зарадити, та додав, що прочув про мій талант і хотів би звернутися до мене за допомогою. Паша так описував свою хворобу, що в мене склалося враження, ніби лише він один на всьому білому світі придбав свій недуг, і все через те, що його вороги наклепами та вигадками осоромили його перед Аллахом. Насправді ж, як я здогадався, його хвороба була звичайнісінькою дихавицею. Я просив розповісти, як протікала хвороба, допитувався про кожну деталь, послухав його кашель, а потім спустився на кухню та зробив зі знайдених там трав м’ятні пігулки та сироп від кашлю. Оскільки паша боявся бути отруєним, мені довелося при ньому скуштувати сиропу та проковтнути пару пігулок. Він наказав мені залишити покої, не потрапляючи нікому на очі; так я повернутися до в’язниці. Пізніше служник пояснив, що паша таким чином не хотів викликати ревнощі інших лікарів. Наступного дня я знову пішов до нього. Послухав його і дав йому решту вчорашніх ліків. Він, як дитина, зрадів, коли я в долоню насипав йому різнокольорових пігулок. Я повернувся до камери і молився за одужання паші. Наступного дня подув пойраз8, усе довкола пашіло свіжістю: у таку пору будь-хто одужає, думав я; по тому мене вже ніхто не шукав. Через місяць, коли знову опівночі покликали до маєтку, Паша жваво крокував кімнатою. А коли я почув, як він, легко дихаючи, когось голосно вичитує, то відчув справжній тріумф. Паша побачив мене й щиро зрадів, він повідомив про своє одужання і сказав, що я хороший спеціаліст, і поцікавився, чого я хочу від нього? Я знав, що так легко він мене нотбю.е звільнить й не спровадить додому. Тому я почав скаржитися на в’язницю й жахливі умови в камері. Додав, що хотів би допомагати йому, займаючись астрономією, медициною, тобто наукою, скаржився на те, що тяжкі роботи даремно виснажують мене, натомість в іншому міг би бути значно кориснішим. Не знаю, наскільки уважно він мене слухав. Більшу ж частину грошей, якими він мене винагородив, забрали охоронці. За тиждень прийшов прислужник-кахія, довго вмовляв мене не тікати, а потім зняв кайдани. Мене продовжували водити на роботи, та наглядачі стали більш поблажливими. А коли прислужник через три дні приніс мені одяг, я зрозумів, що Паша став моїм покровителем. Ночами мене знову кликали до різних маєтків. Я готував ліки старим піратам, що страждали від ревматизму, молодим солдатам, котрі скаржилися на печію. Пускав кров алергікам, які стогнали від мігрені. Якось я напоїв своїми сиропами сина-заїку одного з прислужників, і через тиждень той почав розмовляти, навіть прочитав мені вірша. Так минула зима. А навесні я дізнався, що Паша, який вже декілька місяців не звертався до мене, з флотом вирушив у Середземномор’я. 8 Пойраз - поривчастий північно-східний морський вітер

355

Впродовж спекотних літніх днів знайомі, зважаючи на мої митарства та нарікання на долю, розраджували мене, зауважуючи, що я маю непоганий заробіток завдяки лікарській практиці. А один з колишніх рабів, який багато років тому перейшов в мусульманство та одружився з місцевою, радив мені тікати. Невільника, від якого є користь, вони ніколи не відпустять на батьківщину, годуватимуть відмовками, як це було зі мною. Тож я зрозумів, що, прийнявши мусульманську віру, я отримую удавану свободу. Почала закрадатися підозра, що невільник своєю розмовою, можливо, провокує мене на одкровення, тому я сказав, що не маю жодного наміру тікати. Насправді ж намір у мене був, не вистачало сміливості. Всіх втікачів перехоплювали, щойно вони відходили на невелику відстань. Їх жорстоко били, а потім у своїй камері мені доводилося лікувати цих безталанних. Під осінь паша повернувся із походу. Гарматними пострілами він вітав Падишаха, хотів влаштувати місту свято, як минулого разу, та з усього було зрозуміло, що тепер він повертався ні з чим. До в’язниці прибуло лише декілька бранців. Пізніше ми дізналися, що венеціанці спалили шість кораблів. Я шукав можливості зустрітися з полоненими, плекаючи надію вивідати щось про батьківщину. Переважно серед новобранців-рабів були іспанці: мовчазні грубаси, залякані до смерті. Їхні балачки зводились до благань про їжу та одяг. Лише на одному я зупинив свій погляд: він втратив руку, та не надію. Полонений розповідав, що одному з його дідів довелося пережити подібні випробування, та коли він врятувався, то однією рукою написав пригодницький роман, він також плекав надію щось написати, коли все скінчиться, подібні думки додавали йому снаги до життя. Я згадував цього бранця, який, щоб жити, почав писати романи, тоді як іспанець хотів жити, щоб писати. Через деякий час у в’язниці спалахнуло інфекційне захворювання, яке забрало життя чи не половини бранців, мене врятували гроші, які я не скупився давати церберам, щоб сховали мене в окремій хижці. Тих, хто вижив, знову потягли на роботи. Я нікуди не ходив. Увечері мені розповідали, що водили їх аж углиб Золотого Рогу, і там вони виконували допоміжні роботи у столярів, кравців, фарбувальників та інших майстрів, які будували з картону кораблі, фортеці та вежі. Потім ми дізналися, що Паша женить свого сина на дочці головного візира та готується до пишного весілля. Якось одного ранку мене знову покликали до Паші. Я боявся, що дихавиця повторилася. Паша, як сказали, був зайнятий, і мені наказали чекати. За кілька хвилин двері навпроти прочинилися і до кімнати зайшов незнайомець, старший мене на п’ять-шість років, я тільки глянув на нього й остовпів, мене пробрав жах!..

356

Світлана Рудніченко, студентка магістратури, спеціальність «Літературна творчість»

Переклад з італійської новел Луїджі Піранделло

ПОДУМАЙ, ДЖАКОМІНО!

Ось уже три дні, як дім професора Агостіно Тоті покинули радість і спокій, на які він, на його думку, має тепер повне право.

Професору вже близько сімдесяти, і ніяким чином його не можна назвати красивим: маленький, з непропорційним тулубом на двох пташиних ніжках та ще й з великою лисою головою. Професор це добре розуміє, тому й не плекає ніяких ілюзій. Невже Маддалена, гарненька дружинонька, якій немає ще й двадцяти шести років, може любити його за це!

Правда, він взяв її з бідної сім’ї і підняв до свого рівня: дочка працівника ліцею стала дружиною професора природничих наук, який через декілька місяців мав отримати право на найвищу пенсію. Крім того, два роки тому він несподівано став спадкоємцем майже двохсот тисяч лір, які йому заповів брат, що вже давно емігрував до Румунії і помер там холостяком.

Однак професор Тоті вважає, що не це дає йому право на радість і спокій. Він філософ, тому розуміє, що одних матеріальних благ не достатньо для молодої і красивої дружини.

В разі, якщо би спадок був отриманий ним до весілля, він міг би вимагати, щоб Маддаленіна була трішки терпеливою і дочекалася все ж таки його недалекої смерті, а вже потім винагороджувала б себе за жертву, яку вона принесла, вийшовши заміж за старого професора. Але ці двісті тисяч лір були отримані дуже пізно – через два роки після весілля, коли… коли професор Тоті зрозумів, що однієї пенсії, яку він має залишити одного прекрасного дня дружині, зовсім недостатньо, щоб компенсувати її жертву.

Давно з цим змирившись, професор Тоті впевнений, що тепер, більше ніж будь-коли, він має повне право на додачу до значного спадку отримати ще й радість і спокій. Тим паче, будучи мудрим і порядним чоловіком, він не задовольнився лише допомогою і підтримкою дружині, а захотів допомогти також… так, йому, цьому хорошому Джакоміно, одному з найкращих своїх студентів, соромливому, чесному, ввічливому, красивому, немов ангел.

Звичайно, звичайно, – він все зробив, він про все подумав, старий професор Агостіно Тоті. Джакоміно Пульєзе тинявся без діла, власне ледарство засмучувало і принижувало його, тому професор Тоті підшукав йому місце в Земельному банку, куди помістив двісті тисяч лір спадку.

357

Вдома тепер є дитинча, маленьке янголятко двох з половиною років, якому професор, мов закоханий раб, віддає всю свою душу. Кожного дня, відразу після закінчення занять у ліцеї, він спішить додому і виконує всі забаганки свого маленького тирана. Правду кажучи, отримавши спадок, він міг би спокійно відпочивати, відмовившись від своєї найвищої пенсії, і присвятити весь час дитині. Та ні! Це було б неправильно! Професор має нести до кінця свій хрест, яким би тяжким він не був. Він одружився на бідній молодій дівчині лише для того, щоб допомагати, а в результаті це стало для нього мукою на все життя. Як би він хотів, щоб маля називало його дідусем, а не татом! Несвідома брехня, що злітає з невинних дитячих вуст, приносить йому страждання. Професору навіть здається, що це якось ображає його любов до дитини. Але що робити? Недобрі люди сміються від слова «тато», яке вимовляє маленький Ніні, бо вони не в змозі зрозуміти почуття ніжності, яке він відчуває до невинного маляти, і почуття щастя, від усвідомлення того, що він робить і продовжує робити добро своїй молодій дружині, а також собі, звичайно, собі. Яке це щастя радісно прожити останні роки в колі близьких серцю людей і, йдучи до могили, відчувати в своїй руці руку янголятка.

Сміються, сміються над ним всі недобрі люди! Та що йому до цього? Адже він – щасливий!

Тільки ось вже три дні… А що, власне, трапилось? У дружини розпухлі і червоні від сліз очі;

вона скаржиться на сильний головний біль і нікуди не хоче виходити з кімнати.

- Ох, молодь!... Молодь!... - зітхає професор Тоті, похитуючи головою, на його обличчі сумна і прониклива посмішка. – Якась хмаринка… маленька гроза…

І разом із Ніні він тиняється по будинку, засмучений, стурбований, навіть трішки роздратований, тому що… насправді він не заслуговує такого ставлення від дружини і Джакоміно. Молоді не рахують днів: вони мають ще попереду багато часу. Але для бідного старого кожен день є тяжкою втратою! І ось уже три дні, як професор місця собі не знаходить. Маддаленіна не радує його більше пісеньками і романсами, які вона співала своїм палким дзвінким голоском, і не проявляє більше тієї турботи, до якої він звик.

Ніні теж тихий і серйозний, ніби розуміє, що мамі зараз не до нього. Професор водить його за руку з однієї кімнати в іншу, і при цьому старому чоловікові зовсім не потрібно нахилятися – настільки він низький зростом; підносить дитину до фортепіано, нажимає навмання декілька клавіш, фиркає, позіхає, потім сідає і починає підкидувати Ніні на колінах, різко встає, одним словом, відчуває себе мов на голках. Він уже п’ять чи шість разів намагався викликати молоду дружину на розмову.

358

- Тобі боляче?.. Ти себе погано почуваєш? Маддаленіна нічого не відповідає, тільки плаче і просить причинити

вікно на балконі та забрати Ніні: вона хоче побути наодинці. - Голова болить? Так? Бідна, у неї так розколюється голова… Ох, сварка, мабуть, дійсно

вдалася на славу! Професор Тоті йде на кухню і намагається почати розмову з молодою

служницею, щоб випитати хоч що-небудь про дружину, але він не знає, як до неї підступитися, бо служниця йому – ворог. Вона, як і всі інші, пліткує і ганьбить його. Тому старику нічого і не вдається у неї дізнатися.

Нарешті професор Тоті приймає героїчне рішення: відводить Ніні до матері і просить, щоб вона гарненько одягла його.

- Навіщо? – запитує Маддаленіна. - Я поведу його на прогулянку, - відповідає професор. – Сьогодні

свято… Бідна дитина нудьгує вдома. Мати не погоджується. Вона знає, що недобрі люди завжди сміються,

коли бачать старого професора з дитиною; їй також відомо, що один підступний нахаба зважився сказати чоловіку: “А все ж таки, як синок схожий на вас, професор!”

Але професор Тоті наполягає: - Ні, ми підемо на прогулянку, ми все-таки підемо… І разом з дитиною направляється до будинку Джакоміно Пульєзе. Він

живе разом зі своєю незаміжньою сестрою, яка замінює йому матір. Не підозрюючи істинної причини благодіянь, синьйорина Агата спочатку була дуже вдячна професору Тоті, але тепер, будучи набожною, вона вважає його справжнім дияволом – ні більше, ні менше, - оскільки саме він підштовхнув Джакоміно до смертельного гріха.

Подзвонивши, старий чоловік ще довго чекає, поки йому відчинять двері. Синьйорина Агата підійшла до дверей , подивилась у вічко і втекла. Вона, без сумніву, хоче попередити брата про візит, а зараз повернеться і скаже, що Джакоміно немає вдома.

Ось вона. В чорній сукні, худюща, похмура, непривітна; вся аж тремтить від обурення.

- То ось як…йому вже і вдома не дають спокою?.. Що я бачу! Ви і дитину привели?

Професор Тоті аж ніяк не очікував такої зустрічі, він був просто приголомшений; потім подивився на синьйорину Агату, глянув на малюка, ніяково посміхнувся і пробурмотів:

- Але… чому? … Чому я не можу… не можу прийти до… - Його немає вдома! – поспішила відповісти сестра досить різко і сухо.

– Джакоміно немає.

359

- Добре, - сказав професор, кивнувши головою. – Але ви, синьйорина… вибачте…ви приймаєте мене так … що не знаю! … Здається, я нічого не зробив ні вашому брату, ні вам…

- Ось що, професор, - перебила синьйорина Агата. – Ми дуже… дуже вам вдячні, але ви повинні розуміти…

Професор Тоті прижмурив очі, посміхнувся, потім підняв руку і декілька разів кінчиком пальця тикнув себе в груди, мовляв, хто ж , як не він, все прекрасно розуміє.

- Я вже старий, синьйорина, - каже він, - і розумію… багато чого розумію! Перш за все, мені здається, що не варто гніватися, і коли виникають непорозуміння, то найкраще все з’ясувати, так, з’ясувати, синьйорина, з’ясувати відверто, нічого не приховуючи і не гарячкуючи. Вам так не здається?

- Звичайно, так… - якось розгублено відповіла синьйорина Агата. - Таким чином , - продовжує професор Тоті, - ви дозволите мені

ввійти і покличете Джакоміно. - Але його немає! - Ну, чи ви бачили таке? Не кажіть мені, що його немає. Джакоміно

вдома, і ви повинні покликати його. Ми все спокійно вияснимо. Я вже старий і все розумію, адже теж був колись молодим, синьйорина. Передайте йому, що ми про все спокійно поговоримо. А тепер дозвольте ввійти.

В скромній вітальні професор Тоті присів на стільчик і посадив на коліна Ніні; він досить довго чекав, поки сестра переконувала Джакоміно.

- Сиди спокійно, Ніні… хороший мій! – говорив він час від часу малюку, якому так хотілося підійти до столика, де яскраво виблискували різні порцелянові дрібнички; між тим професор все думав, якою серйозною мала бути сварка в його домі та ще й так, що він нічого не запідозрив. Адже Маддаленіна така хороша! Що поганого вона могла зробити, щоб викликати таке сильне і різке обурення навіть у сестри Джакоміно?

До цього часу професор Тоті вважав, що мова йде про тимчасову суперечку, але чим далі, тим все сильніше він починає непокоїтися.

Та ось, нарешті, і Джакоміно! Господи, яке схвильоване обличчя! Який скуйовджений вигляд! Але як? Ні, не може бути! Він холодно відсторонює дитину, яка кинулась до нього назустріч, протягуючи рученята і кричачи:

- Джамі! Джамі! - Джакоміно! – суворо вигукнув професор Тоті, вражений до

глибини душі його поведінкою. - Що ви маєте мені сказати, професор? – поспішив запитати

Джакоміно, не дивлячись в очі старому. – Мені погано… Я хворий… Лежу в ліжку… Я не в змозі говорити, а, тим паче, приймати гостей…

- Але ж дитина?!

360

- Ось, - каже Джакоміно; нахиляється і цілує Ніні. - Ти себе погано почуваєш? – продовжує професор Тоті, трішки

заспокоєний після поцілунку. – Я так і думав, тому й прийшов. Голова болить, так? Ну, присядь, присядь… Давай побалакаємо. Ніні, підійди сюди… ти чув, що Джамі бобо? Так, любий, у бідного Джамі болить голівка… Тому будь розумником. Я хотів запитати, – додає професор, повертаючись до Джакоміно, - чи розмовляв з тобою про щось директор Земельного банку?

- Ні, а що трапилось? – запитує ще більш схвильований Джакоміно. - Справа в тому, що вчора я розмовляв з ним про тебе, - відповідає із

загадковою посмішкою професор Тоті. – Твоя заробітна плата не дуже то й висока, синочок. А одного мого слова…

Джакоміно стискає кулаки з такою силою, що нігті впиваються йому в долоні.

- Професоре, я вам дуже вдячний, - каже він, - але зробіть милість, заради Бога, не турбуйтеся більше про мене!

- Ось, значить, ти як? – відповідає професор Тоті, продовжуючи посміхатись. – Молодець! Отже, ми вже не потребуємо нічиєї допомоги, так? Ну, а якщо я хочу це зробити заради свого задоволення? Любий мій, про кого ж мені піклуватися, як не про тебе? Я вже старий, Джакоміно! А старі люди – якщо вони не егоїсти! – радіють, коли бачать, як молоді люди завдяки їхній підтримці займають належні місця в суспільстві, вони розділяють їх радість, сподівання, надії… А для мене… ну, ти ж знаєш… ти для мене як син. Що з тобою? Ти плачеш?

Джакоміно справді закрив обличчя руками і весь аж здригався від невтішних ридань, які щосили намагався стримати.

Ніні налякано дивиться на нього, потім повертається до професора і каже:

- Джамі бобо… Професор піднімається і хоче положити руку на плече Джакоміно, але

той раптово схоплюється на ноги. Роздратований, з обличчям, сповненим огиди, він несамовито кричить:

- Не наближайтесь до мене! Професоре, йдіть, благаю вас, йдіть! Ви примушуєте мене терпіти пекельні страждання! Я не заслуговую на вашу прихильність і не хочу її, не хочу… Заради Бога, заберіть дитину і залиште мене! Забудьте, що я існую!

Професор Тоті приголомшений. Він наважується запитати лише єдине: - Чому? - Я розповім вам, - відповідає Джакоміно. – Я заручений. Розумієте?

Заручений! Старий чоловік похитнувся, ніби його вдарили чимось важким по

голові; піднявши руки, він приголомшено буркоче:

361

- Ти? Ти… заручений? - Так, синьйор, - каже Джакоміно. – Ось тому все скінчено…

назавжди скінчено! Тепер ви розумієте, що я не можу більше… бачитися з вами…

- Ти мене проганяєш? – ледве вимовляє професор Тоті. - Ні! – засмучено відповідає Джакоміно. Але буде краще, коли ви…

коли ви підете. Піти? Професор знесилено присідає на стілець. У нього підкосились

ноги. Він хватається обома руками за голову і стогне: - О Господи! Яке нещастя! Так ось в чому справа! Бідний я !

Бідний!.. Але коли? Як? Нічого не сказавши? З ким ти заручений? - Бачте…вже давно…- ніяково відповідає Джакоміно. – З бідною

сиротою, такою ж ,як і я… подругою моєї сестри… Професор Тоті очманіло дивиться на нього; він не може знайти

потрібних слів, щоб висловити юнаку все те, що тяжким каменем лягло на його душу:

- І…і… ти все кинув… так…і…і…і не думаєш більше… ні про що… тебе більше нічого не турбує…

Джакоміно відчуває в цих словах докір у невдячності, тому похмуро заперечує:

- Вибачте! Та ви що, вважаєте мене своїм рабом? - Я вважаю тебе рабом! – з риданням в голосі вимовляє професор

Тоті. – Я? І ти можеш таке казати? Я ж зробив тебе господарем у своєму домі! Ох, ця невдячність! Чи ти думаєш, що я допомагав тобі заради високої користі? А що я мав з цього, крім глузувань від різних дурнів, які не в змозі зрозуміти моїх справжніх почуттів? Виходить, що й ти не розумієш, і ти не можеш гідно оцінити почуття, поривання, надії бідного старого, який вже готується покинути цей світ, який був спокійний і радів, що залишає все в порядку, що його маленька сім’я не буде бідувати… буде щасливою! Мені вже сімдесят років, не сьогодні-завтра я помру, Джакоміно. Що ти собі думаєш, синку? Адже я вам все залишаю. Що тобі ще потрібно? Що ти шукаєш? Я не знаю і не хочу знати, хто твоя наречена, якщо ти її вибрав, то, очевидно, вона хороша дівчина; але подумай… подумай… не може бути, щоб ти знайшов когось краще, чим… у всіх відношеннях… Я маю на увазі не лише заможне існування…Адже в тебе вже є своя сім’я, в якій тільки я зайвий, але ще трішки… та й то, хто я такий… Невже я вам заважаю? Я ж вам як батько…Навіть можу, якщо хочете… для вашого спокою… Але скажи мені, як це трапилось? Що відбулось? Як ти так змінився? Скажи! Скажи…

Професор Тоті підійшов до Джакоміно і хотів дружньо поплескати його по плечу, але той злякано ухилився.

362

- Професоре! – Як ви не розумієте, як ви не помічаєте, що вся ця ваша доброта…

- Ну? - Залиште мене! Не змушуйте мене говорити! Як ви не розумієте, що

це може відбуватися лише таємно, а тепер, коли всі знають, коли всі сміються…

- То ти боїшся пліток? – викрикнув професор. – І ти… - Залиште мене! – повторив вкрай збуджено Джакоміно, розмахуючи

руками. – Довкола є багато інших молодих людей, які потребують допомоги!

Ці слова ранили до глибини душі професора Тоті, адже в них ховалася жорстока і несправедлива образа для його дружини. Смертельно збліднувши, він мовив:

- Маддаленіна ще молода, але порядна, і ти це знаєш! Вона може померти після всього цього… тому що її хвороба тут, тут у серці… Невдячний! А на додачу ще й образи? І тобі не соромно? І тебе не мучать докори сумління? Ще й заявляєш про це прямо в обличчя? Думаєш, що вона може переходити від одного до іншого? Мати цієї дитини? Що ти кажеш? Як ти насмілився вимовити таке!

Джакоміно вражено дивиться на нього. - Я? Швидше, як ви можете таке казати? Ви це серйозно? Виходить,

що я чоловік вашої дружини? А хто ж тоді ви? Мій свекор? Ну, знаєте… Професор Тоті весь трусився, наче в лихоманці. Він закрив обличчя

руками і невпинно заридав. Ніні, дивлячись на нього, теж заплакав. Почувши плач, Тоті підійшов до дитини і взяв її на руки.

- Бідний мій Ніні… ох, яке горе, хороший мій, яке лихо! Що тепер буде з вами. Адже твоя мама така недосвідчена, а в неї не буде ніякої опори… Ох, яке нещастя!

Він підняв голову і крізь сльози подивився на Джакоміно: - Так, я плачу, бо мене мучать докори сумління; це ж я ввів тебе у

свій дім, це ж я завжди говорив їй про тебе лише хороше… я розвіяв усі сумніви, які заважали їй тебе полюбити… а зараз, коли вона безтямно любить тебе… вона, мати цієї дитини… ти…

Професор на секунду зупинився, а потім суворо і рішуче промовив: - Стережись, Джакоміно! Я можу навідатись до твоєї нареченої,

причому разом з Ніні. Від уривчастої мови і невтішних ридань професора Джакоміно то

червонів, то бліднів; але тепер, відчуваючи загрозу, він почав благати: - Професоре! Професоре, невже ви хочете виставити себе на

посміховище?

363

- На посміховище? – закричав професор. – А що мені до того, коли я бачу, як руйнується життя бідної жінки, твоє життя, життя цієї невинної дитини? Ходімо, ходімо звідси, Ніні.

Джакоміно кинувся до нього: - Професоре, ви цього не зробите! - Ні, зроблю! – рішуче відповів професор Тоті. – І щоб завадити

цьому шлюбу, я навіть можу поклопотатися про твоє звільнення з банку. Даю тобі на роздуми три дні.

Взявши дитину за руку, він дійшов до дверей, обернувся і мовив: - Подумай, Джакоміно! Подумай!

СИНЬЙОРА ФРОЛА І ЇЇ ЗЯТЬ СИНЬЙОР ПОНЦА

Ну, можете уявити собі щось подібне? Тут, дійсно, можна масово

збожеволіти, не маючи можливості дізнатися, хто з цих двох насправді втратив розум, чи синьйора Фрола, чи її зять синьйор Понца. Подібні речі відбуваються лише у Вальдані, в цьому проклятому місті, яке, як магніт, притягує різних ексцентричних іноземців.

Одне з двох: чи вона безумна, чи він; третього немає; у когось із них…поїхав дах. Тому що справа не може бути ні в чому іншому, як тільки в цьому. Але краще викласти все по порядку.

Присягаюсь вам, що я подавлений тією тривогою, в якій мешканці Вальдани живуть уже три місяці, а сама синьйора Флора чи її зять синьйор Понца мене мало цікавить. Але, якщо вони й справді пережили тяжке горе, то правда і те, що хоча б одному з них пощастило збожеволіти, а інший допоміг йому в цьому і продовжує допомагати таким чином, що неможливо, повторюю, розібратися, хто з них насправді божевільний; і, звичайно ж, кращої втіхи вони не могли собі вигадати.

Вам здається нормальним тримати всіх жителів у такому жахливому невіданні???????, не даючи при цьому ніяких підказок, які б допомогли відрізнити привид від реальності? Тривога, розгубленість, замішання полонили місто. Кожний зустрічний щодня бачить перед собою цю пару, дивиться їм в обличчя, знаючи, що хтось із них безумний; вивчає їх, розглядає, шпигує за ними – і нічого! Ніхто не в змозі зрозуміти, хто ж із них, де привид, а де реальність. Звичайно, у кожного мешканця з’являється згубна підозра, що реальність має не більшу вагу від привида, і що будь-яка реальність спокійно може бути привидом і навпаки. Вам цього недостатньо? На місці синьйора Префекта я неодмінно – заради душевного спокою жителів Вальдани – виселив би синьйору Фролу і її зятя синьйора Понцу.

Але все по порядку.

364

Синьйор Понца прибув у Вальдану три місяці тому в якості секретаря Префектури. Зняв квартиру на окраїні міста в новому домі, який прозвали «Вулик». Там, на останньому поверсі, маленька квартирка з трьома вікнами з видом на сільський пейзаж, високими і сумними (так як фасад, що обдувається північними вітрами і дивиться на всі ці бліді городи, будучи новим, незрозуміло від чого прийняв похмурий вигляд), і трьома вікнами, які виходять на подвір’я внутрішнього двору у тому місці, де повертають перила спільного балкону, розділеного решітчастими перегородками. Зверху з перил звисає багато корзиночок, готових у разі необхідності бути спущеними вниз на мотузці.

Але в той же час синьйор Понца, на загальне здивування, зняв у центрі міста (вулиця Святих, дім 15) ще одну умебльовану квартиру з трьома кімнатами і кухнею. При цьому він заявив, що вона потрібна йому для тещі, синьйори Фроли. Справді, через п’ять-шість днів приїхала теща, синьйор Понца зустрів її на вокзалі, провів до квартири в центрі міста і залишив там одну.

Цілком зрозуміло, коли молода дівчина, вийшовши заміж, покидає батьківський дім, щоб жити разом з чоловіком, навіть в іншому місті; але зовсім не зрозуміло, чому мати, покинувши рідне місто, рідний дім, не бажаючи розлучатися з дочкою, їде за нею, але при цьому оселяється окремо в місті, де вони обидві приїжджі. В такому разі слід припустити, що між тещею і зятем існує така несумісність, що жити під одним дахом просто неможливо.

Певна річ, спочатку всі у Вальдані так і думали. Тому про синьйора Понцу в жителів склалася не найкраща думка. Що стосується синьйори Фроли, якщо хтось і стверджував, що в цьому є і частина її вини – через брак поблажливості, через упертість і нетерплячість – всі вважали, що все таки її тянула до дочки материнська любов, навіть якщо вона була приречена жити окремо від неї.

В подібному міркуванні про синьйору Фролу і в тій думці, яка відразу склалася у всіх про синьйора Понцу, що він чоловік жорсткий, навіть жорстокий, велику роль зіграла, слід сказати, і зовнішність обох. Кремезний, без шиї, смуглий, наче африканець, з густим, жорстким волоссям на низькому лобі, з густими і суворими бровами, з’єднаними на переніссі, з довгими блискучими вусами, як у поліцейського, з похмурим, нерухомим поглядом темних, майже без білку очей, в яких відчувалась гнівна і ледве стримувана сила – невідомо, чи від похмурого суму, чи від роздратування при зустрічі людей – синьйор Понца, звичайно, не викликав симпатії і бажання до близького знайомства. Натомість синьйора Фрола – слабка, бліда стара жінка з тонкими, аристократичними рисами обличчя – хоча і мала меланхолічний вигляд, але не ненав’язливий, спокійний і приємний, що не виключає привітного відношення до людей.

365

У своїй природній ввічливості синьйора Фрола відразу переконала всіх жителів, у яких миттєво зросла неприязнь до синьйора Понци; оскільки всі зрозуміли характер цієї жінки, не тільки добродушний, терпимий, але й сповнений всепрощаючої поблажливості до того зла, яке їй заподіює зять; крім того, стало відомо, що синьйор Понца не лише відправив нещасну матір жити окремо в квартирі, але й дійшов у своїй жорстокості до того, що заборонив їй навіть бачитися з дочкою.

Але синьйора Фрола, навідуючи вальдановських дам, рішуче заперечувала цю жорстокість, благально складала руки і була вкрай засмучена з того, що про її зятя таке змогли подумати. І вона поспішала оспівати всі його достоїнства, описати все найкраще в ньому: те, як він любить її дочку, як піклується, який уважний не тільки до жінки, але і до неї самої, так, так, і до неї самої, своєї тещі; завжди дбайливий, безкорисливий. Ні, він зовсім не жорстокий, заради Бога! Просто справа в тому, що синьйор Понца ні з ким не бажає ділити свою дружиноньку, і навіть та любов, яку дочка, безперечно, має до своєї матері, не повинна проявлятися прямо від неї, а лише через нього, через його посередництво, ось так. Дійсно, це може здатися жорстоким, але це не так; справа зовсім в іншому, зовсім в іншому, про що вона, синьйора Фрола, прекрасно знає, але мучиться від того, що не може висловити. Природа, ось… але ні, швидше якась хвороба… як би це сказати? Господи, достатньо просто подивитися йому в очі. Можливо, спочатку вони і викликають негативне враження, але тому, хто може читати в них так, як вона, ці очі скажуть все: в душі цієї людини захований цілий світ любові, з якого дружина ні на секунду не повинна виходити і в який ніхто інший, навіть матір, не може вторгатися. Ревнощі? Так, можливо, але це дуже вульгарне визначення того виняткового почуття любові, яке він відчуває до дружини. Егоїзм? Але це той егоїзм, який весь Всесвіт простеляє до ніг коханої. Егоїзмом була б її спроба силою ввірватися у закритий світ їхньої любові, знаючи, що її дочка щаслива і така кохана. Для матері цього повинно бути достатньо! Крім того, неправда, що вона зовсім не бачить дочки. Два-три рази в день вона навідує її, заходить на подвір’я дому, дзвонить, і дочка зразу з’являється у вікні.

- Як справи, Тільдіна? - Чудово, мамо. А в тебе? - Слава Богу, дитино. Спусти корзинку! Тільдіна спускає корзину, як завжди з листом, в якому декілька слів

про новини сьогоднішнього дня. І їй цього достатньо. Так продовжується вже чотири роки, і синьйора Фрола навіть звикла. Так, змирилась. І вже майже не страждає.

Як легко можна зрозуміти, подібна покірливість синьйори Фроли і ця звичка, як вона каже, до мучеництва тим гірше впливала на репутацію її

366

зятя синьйора Понци, чим більше вона намагалася виправдати його у своїх довгих промовах.

Тому з істинним обуренням і, я б сказав, зі страхом дами Вальдани, яких вже навідала синьйора Фрола, сприймали новину про такий же несподіваний візит синьйора Понци, що просив надати йому лише дві хвилинки, щоб зробити «вимушене оголошення», звичайно, якщо це не спричинить їм якусь незручність.

Весь розпашілий на обличчі, з ще більш жорстким і похмурим поглядом, чим зазвичай, з платочком у руці, який разом з манжетами і комірцем разюче контрастував своєю білизною на фоні смуглої шкіри, темного волосся і чорного костюма, синьйор Понца не перестаючи витирав піт, який стікав з широкого лоба і фіолетових щік, але не через спеку, а від страшенного зусилля над собою, від якого навіть трусилися його великі руки з довгими нігтями; з’являючись то в тій, то в іншій вітальні перед дамами, які дивилися на нього майже із жахом, він спершу цікавився, чи вже навідувала їх його теща, синьйора Фрола; потім із посиленим зусиллям, хвилюванням і мукою запитував, чи говорила вона щось про свою дочку і про те, що ніби він заборонив матері бачитися з нею і заходити в їхній дім.

Дами, бачачи його таким схвильованим, звичайно, поспішали переконати, що синьйора Фрола, хоч і згадувала про заборону, але все ж дуже хвалила зятя і навіть додала, що зовсім не гнівається на нього і не винить у цій забороні.

Але, почувши таку відповідь, замість того, щоб заспокоїтись, синьйор Понца почав хвилюватись ще більше; його погляд став жорсткішим, пильнішим і похмурішим; лоб густіше покривався великими краплями поту; і врешті решт, роблячи неймовірне зусилля над собою, він повертався до «вимушеного оголошення».

Все дуже просто: синьйора Фрола, бідненька, хоча це може здатися і неймовірним, збожеволіла.

Так, ось уже чотири роки, як вона втратила розум. І її божевілля полягає якраз у тому, що вона вірить; ніби він заборонив їй бачитися з дочкою. Якою дочкою? Вона померла, померла вже чотири роки назад; а синьйора Фрола збожеволіла від горя, що, мабуть, і краще, оскільки це божевілля стало для неї порятунком від розпачу і горя. Лише відмовившись вірити у смерть доньки і вважаючи, ніби він, її зять, не дозволяє їм бачитися, вона змогла жити і не впасти у повний відчай.

Проявляючи милосердя до нещасної, він, синьйор Понца, вже чотири роки підігрує цьому гіркому божевіллю, не дивлячись на те, що це потребує від нього значних жертв: адже йому доводиться утримувати два будинки, один для себе, другий для тещі, причому, витрачаючи значно більше коштів, ніж він може собі дозволити; на щастя, його друга жінка

367

охоче погоджується допомагати і підігрувати душевнохворій. Милосердя… так, звичайно… але до певної міри: зважаючи на його громадське положення, синьйор Понца не може дозволити, щоб у місті про нього думали такі жорстокі і неймовірні речі, ніби він через ревнощі чи якісь інші причини заборонив нещасній матері бачити власну доньку.

Зробивши оголошення, синьйор Понца розкланявся приголомшеним дамам і пішов. Але не встигало здивування дам трохи ослабнути, як з’являлася синьйора Фрола і з лагідним виглядом сумної розсіяності просила вибачення, якщо через неї візит синьйора Понци їх налякав.

Після чого синьйора Фрола, у свою чергу, з самою невинною у світі простотою і природністю заявляла, по великому секрету, звичайно, адже синьйор Понца обіймає державну посаду, і саме через це першого разу вона утрималася говорити про те, що може завдати шкоди його кар’єрі, а саме, що нещасний синьйор Понца – найкращий, бездоганний секретар Префектури, ввічливий, точний у всіх своїх справах, у всіх своїх думках – синьйор Понца, бідненький, лише в цьому єдиному не … не володіє більше розумом, ось; насправді це він божевільний; і його божевілля полягає в переконаності, ніби дружина померла чотири роки тому і ніби це вона, синьйора Фрола, зійшла з розуму, вважаючи свою дочку живою. Ні, ним керує не бажання якимось чином виправдати перед людьми свої майже безумні ревнощі і жорстоку для матері заборону, ні; він, бідненький, насправді вірить, що дружина померла, а та, що зараз із ним живе, це його друга жінка.

Болісний випадок! Адже своєю палкою пристрастю цей чоловік ледве не вбив свою молоду і витончену дружиноньку, що навіть довелося її таємно викрасти і заховати в лікарні. Так що ж, нещасний чоловік, у якого й так від любовної манії серйозно ушкодився розум, повністю збожеволів: він вирішив, що дружина справді померла, і ця думка так міцно закріпилась у його голові, що неможливо було його переконати навіть тоді, коли через один рік вона знову постала перед ним, усміхнена і квітуча. Він прийняв її за іншу; навіть довелося за допомогою родичів і друзів симулювати друге весілля, щоб повністю повернути йому розумову урівноваженість.

Зараз синьйора Фрола переконана, що має певні підстави підозрювати зятя в тому, що він повністю вже прийшов до тями і тепер лише прикидається, вважаючи другим свій теперішній шлюб, щоб тримати дружину лише для себе, не дозволяючи їй ні з ким бачитися і розмовляти, оскільки, ймовірно, іноді його охоплює страх, що її знову можуть викрасти.

Ну, звичайно. Чим ще можна пояснити турботу і люб’язність до своєї тещі, якщо він насправді вірить, що тепер одружений на іншій? По ідеї, він не мусить відчувати якогось обов’язку по відношенню до тієї, яка є його бувшою тещею, чи не так? Зверніть увагу, що синьйора Фрола наводить

368

цей аргумент не в якості доказу його божевілля, а щоб довести самій собі вірогідність її підозр.

- Тим часом, - закінчувала вона, зітхаючи, - моя бідна дитина мусить прикидатись, що вона – це не вона, а зовсім інша; і навіть я теж мушу робити вигляд божевільної, яка відмовляється вірити у смерть своєї доньки. Мені це, слава Богу, не важко, тому що моя дочка жива і здорова; ми зустрічаємось, розмовляємо; але я приречена не тільки жити на відстані, а й бачити і говорити з нею мені приходиться здалеку, щоб він міг продовжувати вірити, чи робити вигляд, що вірить – Боже збав! – у смерть моєї дочки і в те, що та, яка зараз із ним живе, його друга жінка. Але, повторюю, яке це має значення, коли таким чином вдалося повернути спокій їм обом? Я знаю, що моя дочка кохана, щаслива; я її бачу, розмовляю; заради їхнього кохання я змирилася із своїм становищем і з тим, що мене вважають божевільною. Ось так. Що ж, терпіння…

То, чи не здається вам, що у Вальдані є від чого розкрити рота і витріщити очі, як безумні? Кому з них двох вірити? Хто божевільний? Де реальність, а де привид?

На всі ці питання могла б відповісти синьйора Понца. Але їй теж не можна довіряти, бо в присутності чоловіка вона грає роль другої дружини; як не можна довіряти і тому, що в присутності синьйори Фроли вона визнає себе її дочкою. Слід було б відвести її в сторону і все вияснити, дивлячись у очі.

Але це неможливо. Синьйор Понца – божевільний він чи ні – насправді дуже ревнивий і нікому не показує свою кохану. Тримає її наверху, як у в’язниці, під ключем; і сам цей факт, безперечно, свідчить на користь синьйори Фроли; але синьйор Понца стверджує, що він змушений вдаватися до таких дій, бо навіть сама дружина вимагає цього від нього, боячись, щоб синьйора Фрола несподівано не зайшла до неї в дім. Можливо, це тільки відмовка. Крім того, синьйор Понца дійсно не тримає в домі служницю. Каже, що це заради економії, адже змушений платити оренду за дві квартири; він навіть взяв на себе обов’язки робити щоденні покупки; а дружина, яка, за його словами, не є дочкою синьйори Фроли, через співчуття до тієї, тобто до нещасної старої, бувшої тещі свого чоловіка, теж взяла на себе обов’язок робити всю, навіть саму чорну домашню роботу, відмовившись від допомоги служниці. Всім це здалося трохи занадто. Але вірно і те, що такий стан речей пояснюється або співчуттям, або ревнощами чоловіка.

А поки синьйор Префект задовольнився поясненнями синьйора Понци. Хоча, звичайно, зовнішність і, значною мірою, поведінка цього чоловіка не свідчать на його користь, особливо для вальдановських дам, схильних більше вірити синьйорі Фролі. А та, дійсно, завжди поспішає показати їм сповнені ніжності записки, які дочка спускає їй в корзині на мотузці, а

369

також багато інших свідчень, якими синьйор Понца не надає ніякого значення, говорячи, ніби вони були їй дані із співчуття.

В будь-якому випадку, зрозуміло одне: обидва виявляють одне до одного дивовижний, зворушливий дух самопожертви; і кожен з них з люб’язною розважливістю відноситься до уявного божевілля іншого. При цьому вони розмірковують із таких здоровим глуздом, що нікому у Вальдані і в голову не прийшло б, що один із них божевільний, якби вони самі цього не стверджували: синьйор Понца про синьйору Фролу, а синьйора Фрола про синьйора Понцу.

Синьйора Фрола часто заходить у Префектуру навідати зятя, попросити у нього якоїсь поради, інколи чекає його на виході, щоб він провів її до магазину за покупками; зі свого боку, синьйор Понца теж частенько у вільні години, а також кожного вечора навідує синьйору Фролу в її умебльованій квартирі; і кожного разу, зіштовхуючись на вулиці, вони продовжують шлях разом, виявляючи щирість і привітність одне до одного; він подає їй праву руку, а якщо стара жінка втомлена, то підставляє їй своє плече, і так вони йдуть разом серед похмурого роздратування, здивування і збентеження перехожих, які вивчають, розглядають, шпигують за ними – і нічого! Ніхто до цих пір ніяким чином не в змозі зрозуміти, хто ж із них божевільний, де привид, а де реальність.

СИЦИЛІЙСЬКІ ЛИМОНИ

- Тут живе Терезіна? Лакей, ще в жилеті, але вже в піднятому накрохмаленому комірці, з

прямим гладким волоссям і густими бровами, більше схожими на вуса, оглянув із ніг до голови молодого чоловіка, що стояв на сходовій площадці: на вид селянин, комір дешевого пальто підняв аж по самі вуха, руки посиніли від холоду, в одній – брудна сумка, а в іншій – стара валізка.

- Яка Терезіна? Молодий чоловік хитнув головою, намагаючись струсити з кінчика

носа краплю, і відповів: - Терезіна, співачка. - А, ось що! – вигукнув лакей, насмішливо посміхаючись. Ви її так

величаєте? Терезіна - і все? А ви хто такий? - Вона вдома, чи ні? – допитувався молодий чоловік, хмурячи брови і

шморгаючи носом. – Скажіть їй, що приїхав Мікуччо, і дозвольте мені ввійти.

- Але зараз нікого немає, – з вимушеною посмішкою відповів лакей. – Синьйора Сіна ще в театрі і…

- Тітка Марта також? – перебив Мікуччо.

370

- О, то ви їм родич? Проходьте, будь ласка, проходьте…На жаль, вдома нікого немає. Тітка Марта теж у театрі і раніше півночі не повернеться. Крім того, сьогодні свято на честь Сіни. До речі, ким ви їй будете? Кузеном?

Мікуччо зніяковів і не відразу здогадався, що відповісти: - Ні, ми не родичі…Я…Мікуччо Бонавіно, вона знає…Ми земляки. Я

приїхав навідати її. Після такої відповіді лакей вирішив, що можна обійтися звичайним

«Ви», замість «Синьйор», і провів Мікуччо в темну кімнату біля кухні, де хтось дуже сильно хропів.

- Посидьте тут. Я зараз принесу лампу, - сказав він. Чекаючи, Мікуччо, в першу чергу, подивився туди, звідки доносилось

хропіння, але нічого не зміг побачити, потім почав обдивлятися кухню, де готувалась вечеря. Від змішаного запаху гарячих страв у нього навіть закрутилася голова. Це і не дивно, адже Мікуччо приїхав із провінційного містечка Калабрії, цілу добу провів у потязі і нічого не їв із самого ранку.

Лакей вніс лампу, і особа, яка хропіла в кімнаті за завісою, протягнутою на мотузці від однієї стіни до іншої, сонно пробурмотіла:

- Хто там? - Вставай, Доріна! – голосно сказав лакей. – Я привів синьйора

Бонвічіно… - Бонавіно, - поправив Мікуччо, який дмухав на руки, намагаючись

зігріти їх. - Бонавіно, вірно, Бонавіно, знайомий синьйори. Доріна, ти спиш як

убита: дзвонять у двері, а ти й не чуєш нічого. Мені потрібно на стіл накривати, я ж не можу з усім справлятися. То кухарю пояснюй, що і як, то з людьми, які приходять, розмовляй…

Хтось голосно позіхнув, потім потягнувся, а потім, очевидно від холоду, видав несподіваний і незрозумілий звук, схожий на іржання. . Такою була відповідь лакею, який, виходячи, вигукнув:

- Нічого собі! З посмішкою на обличчі Мікуччо слідкував, як той проходив через

іншу темну кімнату, а потім увійшов до просторої, яскраво освітленої вітальні, де стояв розкішно накритий стіл, від якого Мікуччо не зміг відірвати погляду, аж поки хропіння, яке знову почалося з новою силою, не відволікло його увагу.

Лакей, перекинувши серветку через руку, роздратовано ходив туди-сюди, бурмочучи при цьому то на Доріну, яка так і не прокинулась, то на нового кухаря, який, очевидно, був спеціально запрошений на сьогоднішній банкет і постійно докучав своїми проханнями пояснити то те, то інше. Щоб і собі не бути надокучливим, Мікуччо відкидав усі хвилюючі його питання. Звичайно, потрібно було сказати, чи дати зрозуміти, що він –

371

наречений Терезіни, але Мікуччо цього не зробив, можливо, через те, що тоді б лакей мав поводити себе з ним як із господарем, а дивлячись на нього, такого невимушеного і навіть в одному жилеті елегантного, Мікуччо ніяковів від однієї думки про це. Але все ж таки, коли той проходив у черговий раз, він не витримав і запитав:

- Вибачте, а чий це дім? - Наш, якщо вже ми тут живемо, - не зупиняючись відповів лакей. І Мікуччо залишилося тільки хитати головою. Значить, це все-таки правда! Спіймала фортуну за хвіст! Оце так!

Лакей, схожий на поважного синьйора, кухар, його помічник, якась Доріна, що хропить за завісою, - всі вони служать у Терезіни! Хто б міг подумати?

Мікуччо пригадав убогу мансарду, там, далеко, в Мессінській провінції, де колись жила Терезіна з матір’ю… П’ять років тому, якби не він, то мати з дочкою померли б від голоду. І це він, він відкрив той скарб, захований у горлі Терезіни! Тієї пори вона співала безупинно, співала, наче горобець під стріхою, не маючи ні найменшого поняття про свій скарб; вона співала від гіркої досади, співала, щоб не думати про убогість, яку він хоч якось намагався полегшити, незважаючи на постійні через це конфлікти з батьками, особливо з матір’ю. Але чи міг він кинути Терезіну в такому стані після смерті батька? Кинути тільки тому, що вона не мала ні копійки за душею, а він, хоч не багато, але заробляв на прожиття флейтистом у міському оркестрі? Чи це справедливо? А серцю ж не накажеш!

Воістину, це було Боже провидіння, підказка самої долі – його рішення зробити ставку на голос Терезіни, на який ніхто на звертав уваги, рішення, прийняте прекрасного квітневого дня, коли Мікуччо, стояв біля вікна, що обрамлювало яскраво синій шматок неба, і слухав Терезіну. Вона наспівувала любовну сицилійську пісеньку. І він ще й досі пам’ятав, які там були ніжні, палкі, душевні слова. Того дня Терезіна була дуже сумна - частково через смерть батька, частково через уперте протистояння батьків Мікуччо; і навіть він, пригадується, теж був сумний, настільки, що слухаючи Терезіну, не втримався від сліз. Скільки разів вона співала цю пісеньку, але з таким почуттям – вперше! Мікуччо був настільки вражений, що вже через день, не попередивши ні Терезіну, ні її матір, він привів у мансарду свого друга – диригента. З того часу і почала вона вчитися співам; два роки підряд він витрачав на Терезіну майже всю свою заробітну плату: взяв на прокат фортепіано, купив ноти, час від часу робив подарунки вчителю. Які прекрасні далекі часи! Терезіна горіла бажанням підкорити світ, здобути славу, яку їй обіцяв учитель. Як вона обожнювала тоді Мікуччо, як пестила його, намагаючись показати всю свою вдячність, а які в обох були мрії про спільне щастя!

372

В цей час тітка Марта лише гірко хитала головою: бідна стара стільки всього бачила у своєму житті, що вже не мала ніяких надій на краще майбутнє; вона боялась за дочку і не хотіла, щоб та навіть на єдину мить повірила у можливість вирватися з тенет покірливої убогості; до того ж вона знала, так, знала, скільки йому коштує ця безумна і небезпечна затія.

Але Мікуччо з Терезіною нічого не хотіли чути, і марно вона обурювалась, коли молодий, але талановитий композитор, почувши на одному концерті Терезіну, заявив, що це було б просто злочином не дати їй справжньої музичної освіти у найкращих педагогів: у Неаполь, нехай їде у Неаполь і поступає там у консерваторію, чого б це не коштувало.

І тоді він, Мікуччо, остаточно посварившись із батьками, продав маєток, який йому залишив у спадок дядько священик, і відправив Терезіну в Неаполь здобувати музичну освіту.

Відтоді він її не бачив. Так, він отримував від неї листи, поки вона вчилась у консерваторії, а потім від тітки Марти, коли Терезіну, після блискучого дебюту в «Сан-Карло», почали запрошувати найкращі оперні театри і вона повністю поринула в зіркове життя. На поштових листівках під нерозбірливими літерами бідної старої завжди було пару слів від Терезіни – на більше в неї просто не вистачало часу: «Любий Мікуччо, підтверджую все, що написала тобі мама. Не забувай». Перед прощанням вони домовились, що Мікуччо дасть їй п’ять-шість років, щоб зробити кар’єру: адже їм нема куди поспішати, ще ж молоді. І всі п’ять років він кожному показував ці листи, намагаючись зруйнувати наклеп, який зводили на Терезіну і її матір його батьки. Потім він захворів; навіть був однією ногою в могилі; і ось тоді, потай від Мікуччо, тітка Марта і Терезіна перевели на його рахунок кругленьку суму: частина грошей розійшлася під час хвороби, а те, що залишилось, він буквально вирвав із рук у батьків і ось тепер приїхав, щоб віддати їх Терезіні. Тому що йому не потрібні її гроші – ні, ні! Не тому, що Мікуччо вважав їх милостинею – адже він вже стільки витратив на неї, але… ні! Чому? Він і сам не знав, особливо зараз, тут, у цьому домі…- ні, ні, ні! Чекаючи стільки років, можна ще почекати трішки… причому грошей у Терезіни достатньо, майбутнє вона собі забезпечила, отже, настав час виконати давню обіцянку на зло всім недругам.

Нахмурившись, Мікуччо встав на ноги, ніби це допоможе йому впевнитись у своєму рішенні, подмухав на холодні руки і почав підтоптувати.

- Холодно? – запитав лакей, пробігаючи мимо. – Ще довго чекати. Йдіть на кухню. Там зігрієтесь.

Мікуччо не послідував пораді лакея. Той спантеличував і сердив його своїм поважним виглядом. Засмучений, він знову сів і задумався. Та незабаром довгий гучний дзвінок у двері змусив його здригнутися.

373

- Доріна, синьйора повернулась! – голосно закричав лакей, в поспіху одягаючи фрак, він кинувся до дверей, але помітивши Мікуччо, який слідував за ним, зупинився і віддав наказ:

- Зачекайте тут, поки я не попереджу синьйору. - Ой-ой-ой…- почулось сонне охання за завісою, і незабаром,

накульгуючи, ледве розкриваючи очі, звідти виповзла кремезна товста жінка, одягнута невідомо в що; її пофарбоване у золотий колір волосся було нерозчесане, скуйовджене, шерстяна хустина натягнута аж по самий ніс.

Мікуччо остовпіло розглядав її. Та, в свою чергу, здивовано витріщилась на незнайомця.

- Синьйора повернулась, - повторив за лакеєм Мікуччо. За мить Доріна опам’яталась. - Зараз, зараз…- пробурмотіла вона, кинула хустину за завісу,

поправила волосся і всією своєю кремезною персоною помчала до дверей. Поява цієї фарбованої відьми і наказ лакея вселили в Мікуччо, і без

того пригнобленого, якесь тривожне передчуття. Раптом він почув пронизливий голос тітки Марти:

- Туди, до вітальні, до вітальні, Доріна! Мимо нього промайнули лакей з Доріною, несучи прекрасні корзини

квітів. Він витягнув голову, намагаючись роздивитись, що ж відбувається в яскраво освітленій вітальні, і побачив натовп чоловіків, одягнутих у фраки. Потім все затьмарилось: Мікуччо був настільки здивований і схвильований, що навіть не помітив, як його очі наповнились слізьми; він закрив їх і в тій темряві, що миттєво огорнула його, весь внутрішньо зжався, намагаючись витримати той різкий біль, спричинений вибухом дзвінкого сміху. Так сміялась Терезіна, там, у вітальні.

Приглушений крик змусив Мікуччо відкрити очі: перед ним стояла - майже невпізнанна - тітка Марта: вона була в капелюшку – бідненька! – і в розкішній бархатній накидці.

- Мікуччо! Невже це ти? - Тітка Марта… - викрикнув Мікуччо, з певним острахом оглядаючи її. - Як це так? – схвильовано продовжувала вона. – Не попередивши?

Щось трапилось? Коли ти приїхав? І це ж треба, щоб сьогодні вечором…о Господи!

- Я приїхав, щоб… - забурмотів Мікуччо, не знаючи, що казати далі. - Почекай! – перебила тітка Марта. – Як же бути? Як бути? Бачиш,

сину мій, скільки там людей? Сьогодні у Терезіни свято… її бенефіс… Посидь трохи тут…

- Якщо ви, - ледве видавив із себе Мікуччо: туга здавила йому горло, - якщо ви вважаєте, що мені краще піти…

- Ні, кажу ж тобі, почекай трохи, - збентежено відповіла стара.

374

- Справа в тому, - мовив Мікуччо, - що я не знаю, де мені тут дітися… та ще й так пізно…

Показавши рукою знак почекати, тітка Марта пройшла у вітальню, в якій згодом настала несподівана тиша. Потім він почув чіткий, виразний голос Терезіни:

- Вибачте, синьйори. Від однієї думки про те, що ось зараз вона має з’явитися, у нього знову

потемніло в очах. Та її не було. У вітальні продовжилась гамірна розмова. Натомість через декілька хвилин, які Мікуччо здались вічністю,

повернулась тітка Марта, вже без рукавичок, без накидки з капелюшком і не така стривожена.

- Почекаємо трішки тут, добре? – сказала вона. – Я буду з тобою… Вони там вечеряють… А ми побудемо тут. Доріна накриє на цьому столику, повечеряємо разом, згадаємо добрі старі часи, згоден? Я ніяк не можу повірити, що це ти, синочку мій, тут, зі мною… Бачиш, скільки там поважних людей… Вона, бідненька, ніяк інакше не може… Сам розумієш, цього вимагає кар’єра. Ти ж читав у газетах? Неймовірно, правда? Але я… я досі як риба на піску… Ну, ніяк не віриться, що сьогоднішній вечір я проведу з тобою!

Тітка Марта все говорила і говорила, несвідомо намагаючись відволікти увагу Мікуччо, нарешті посміхнулась, потираючи руки, і зворушено глянула на нього.

Зайшла Доріна, швидко накрила на стіл, тому що там, у вітальні, вечеря вже почалась.

- Вона прийде? – тривожно запитав Мікуччо. – Я зможу, хоч глянути на неї?

- Звичайно, прийде, - в поспіху відповіла стара, невдало приховуючи зніяковілість. – Як тільки матиме вільну хвилинку, вона сама мені це сказала.

Їх очі зустрілись, і вони посміхнулись, ніби нарешті впізнали одне одного. Здавалось, що їхні серця, перемігши сором і хвилювання, обмінювались вітаннями. «Ви – тітка Марта», - казали очі Мікуччо. – «А ти – Мікуччо, мій дорогий, мій любий сину, зовсім не змінився, бідненький», - відповідали очі тітки Марти. Але стара швидко опустила їх, щоб Мікуччо, не дай Боже, не прочитав у них чогось зайвого.

- Повечеряємо? – запитала вона. - Я голодний як вовк! – викрикнув Мікуччо, заспокоївшись і

повеселівши. - Та спершу перехрестимось: при тобі я можу собі це дозволити. – І,

підмигнувши оком, вона наклала на себе хрест. Підійшов лакей із першими стравами. Мікуччо уважно спостерігав за

тим, як тітка Марта накладала собі в тарілку їжу. Та, коли черга дійшла до

375

нього, він, піднімаючи руки, миттєво згадав, якими брудними вони мають бути після довгої поїздки, почервонів, зніяковів, поглянув на лакея, а той у відповідь злегка кивнув головою, посміхнувся, запрошуючи пригощатись. На щастя, виручила тітка Марта.

- Зажди, я про тебе попіклуюсь. Він був такий вдячний, що мало не розцілував її! Коли їжа вже була

розкладена по тарілкам, а лакей пішов, Мікуччо теж швидко перехрестився.

- Молодець, синок, - похвалила тітка Марта. І він одразу відчув у собі впевненість, блаженний спокій, забув про

брудні руки, про лакея і кинувся їсти з таким апетитом, ніби все життя був голодним.

Але кожен раз, коли лакей, бігаючи туди-сюди, відкривав скляні двері вітальні і звідти линула хвиля голосів або чувся вибух гучного сміху, Мікуччо збентежено обертався, а потім дивився в лагідні і скорботні очі старої, намагаючись прочитати в них відповідь. Натомість читав лише прохання, ні про що зараз не питати, залишити розмову на потім. І вони знову посміхались один одному і продовжували їсти, розмовляючи про своє далеке місто, про знайомих, друзів, і запитанням тітки Марти не було кінця-краю.

- Ти не п’єш? Він потягнувся за пляшкою, але раптом двері вітальні відчинились:

шелест шовку, поспішні кроки і таке сяйво, ніби кімнату наповнили яскравим світлом, щоб засліпити Мікуччо.

- Терезіна… Слова завмерли на губах, він був шокований! Королева, воістину

королева! Весь червоний, витріщивши очі, відкривши рота, він остовпіло дивився на неї. Невже це вона?... Ось так?... Голі груди, голі плечі, руки… вся в блиску дорогоцінних тканин, коштовностей… Ні, це не вона. Що в ній залишилось від справжньої Терезіни, тієї, яку знав раніше? Ні голосу, ні очей, ні посмішки – він нічого не впізнавав у ній. А може, це просто сон?...

- Як справи, Мікуччо? Ти вже цілком здоровий? Молодець! Бо, якщо я не помиляюсь, ти ж хворів?... Ми побалакаємо з тобою, але

трохи згодом… Посидь ще з мамою… Добре? І Терезіна швидко побігла в зал під шелест шовку. - Чому ти не їси? – порушивши мовчанку, боязко запитала тітка Марта. Мікуччо був приголомшений. - Поїж ще трохи, - все наполягала стара, показуючи на тарілку. Двома пальцями Мікуччо відтягнув зім’ятий, весь брудний від довгої

поїздки комірець – йому не вистачало повітря. - Поїсти?

376

І декілька раз провів рукою під підборіддям, ніби дякував і давав зрозуміти, що він вже наївся, що більше не має місця для їжі. Знову помовчав, задуманий, принижений тільки-що явленим йому видінням, потім прошепотів:

- Яка вона стала… У відповідь тітка Марта гірко кивнула головою, ніби саме цього й

чекала, ніби все знала наперед. - Смішно й подумати… - болісно додав він і закрив очі. І в цій темряві чітко побачив безодню, яка розділила їх. Ні, це була не

вона – он та, у вітальні, - не його Терезіна. Все кінчено…давно вже все кінчено, тільки він, дурень, нічого не розумів. Скільки разів йому про це казали вдома, а він уперто відмовлявся вірити. От і маєш! Ким ти тепер виглядаєш у цьому домі? Коли б ці люди і навіть лакей дізналися б про те, що він, Мікуччо Бонавіно, приїхав із такої далечі, провів тридцять шість годин у поїзді, вважаючи себе нареченим такої королеви, як би вони сміялися – і поважне панство, і лакей, і кухар, і помічник кухаря, і Доріна! Як би вони сміялися, коли б Терезіна притягнула його до зали і вигукнула: «Дивіться, цей дурненький флейтист говорить, що хоче одружитися на мені»!

Так, так, вона обіцяла йому, але, чи могла ж вона припустити, що коли-небудь стане ось такою? Правда і те, що саме він відкрив їй той шлях, допоміг піти по ньому; але тепер вона вже відійшла так далеко, так далеко, що він, залишений на своєму місці, граючий на флейті по неділях на міській площі, як тепер міг наздогнати її? Смішно і думати… Крім того, що значать ті дрібні гроші, колись витрачені на неї, теперішню справжню даму? Його кинуло в жар від однієї думки про те, що хтось може запідозрити, що він і приїхав лише для того, щоб висунути свої права за ці мізерні гроші… І тут Мікуччо спало на думку, що в кишені у нього лежать гроші, які Терезіна прислала під час його хвороби. Почервонівши, він поліз рукою у внутрішню кишеню піджака за гаманцем.

- Я ще приїхав для того, тітко Марто, - скоромовкою сказав він, - щоб повернути ті гроші, які ви мені надіслали. Бачу, Терезіна тепер стала… справжньою королевою! Бачу… та нехай, навіть і думати смішно! Але гроші – ні, цього я від неї не заслужив. Все кінчено, тут і говорити нема про що, але гроші - ні! Жаль тільки, що я не все повертаю…

- Синочку, що ти таке кажеш? – гірко, зі сльозами на очах, намагалась перебити його стара.

Та Мікуччо подав їй знак мовчати. - Не я їх витратив, а мої батьки під час хвороби, я нічого не знав про

це. Але давайте будемо вважати, що це було повернення тих грошей, які я колись витратив… пригадуєте? І досить про це. Тут все, що залишилось. А я йду.

377

- Як? Що ти надумав? – вигукнула тітка Марта, намагаючись утримати його. – Почекай, я хоча б Терезіну попереджу. Ти хіба не чув, що вона ще хотіла побалакати з тобою. Зараз я піду до неї…

- Ні, це ні до чого, - рішуче відповів Мікуччо. –Нехай залишається з тими поважними людьми, там її місце. А мені, бідному, досить і того, що я її побачив… Краще й ви… ідіть до них і ви… Чуєте, як вони сміються? Не хочу, щоб так само вони сміялись і наді мною… Я йду.

В несподіваному рішенні Мікуччо тітка Марта витлумачила для себе найтяжче: знак презирства, порив ревнощів. Їй, нещасній, тепер завжди здавалось, що всі, дивлячись на її дочку, відразу підозрюють найгірше, те, через що вона так невтішно плакала, через що гірко і безперервно мучилась серед метушні цього ненависно-розкішного життя, яке ганьбило її старість.

- Але я, синочку, - вирвалось у неї, - вже не в змозі вберегти її. - Чому? – запитав Мікуччо, але бідна стара мовчала. Він сам усе

зрозумів, прочитавши відповідь у її очах, яка до цих пір ще не приходила йому в голову.

Убита горем, тітка Марта закрила обличчя тремтячими руками, але ніяк не могла втримати порив пекучих сліз.

- Так, так, йди, синок, йди… - ледве вимовила крізь ридання тітка Марта. – Ти правий, не для тебе вона вже… Якби ж ви послухали мене тоді!..

- Отже, - крикнув Мікуччо, кинувшись до неї і силою відриваючи одну її руку від обличчя, але вона таким нещасним, таким приниженим поглядом молила про милосердя, приклавши палець до губ, що він стримався і зовсім іншим тоном, приглушуючи голос, мовив: - Отже, вона… вона вже не гідна мене. Досить, досить, тепер я точно піду… Значить, ще й це… Який же я дурень, тітко Марто, нічого не розумів! Не плачте… Що тут поробиш? Кар’єра… кар’єра…

Він витягнув з-під столу валізу з сумкою і вже збирався йти, як згадав, що в сумці лежать чудові лимони, привезені для Терезіни з рідного краю.

- О, дивіться, тітко Марто, - сказав він. Розв’язавши сумку і однією рукою притримуючи її, Мікуччо висипав на стіл ароматні свіжі фрукти. – А якщо я запущу ними в голови тих галантних джентльменів?

- Заради Бога! – простогнала стара крізь сльози і жестом знову попросила його замовчати.

- Ну, заспокойтесь, - гірко сміючись, сказав Мікуччо і заховав у кишеню пусту сумку. – А лимони я залишаю вам одній, тітко Марто. Подумати тільки, я навіть мито заплатив за них… Ну, досить. Пам’ятайте, лише вам одній… А їй від мого імені передайте такі слова: «Бажаю вдалої кар’єри!»

Забрав валізу і пішов. Але вже на сходах ним оволоділо відчуття тривоги і розгубленості: один-однісінький вночі у великому чужому місті,

378

далеко від рідного дому, розчарований, принижений, зраджений. Він вийшов на вулицю – дощ лив як із відра. У нього не вистачило мужності ступити на невідому дорогу під таким ливнем. Тому Мікуччо навшпиньки повернувся назад, сів на верхню сходинку, піджавши коліна і обхвативши голову руками, і стиха заплакав.

Після вечері Сіна Марніс знову зайшла в кімнатку біля кухні, де невтішно ридала стара матір під веселий галас і сміх гостей.

- Він пішов? – здивовано запитала вона. Не піднімаючи очей, тітка Марта кивнула головою. Сіна постояла,

задумливо дивлячись у нікуди, потім зітхнула: - Бідненький… - Дивись, - сказала мати, вже не витираючи сліз серветкою, - які

лимони він тобі привіз. - О, чудово! – зрадівши, викрикнула Сіна. Прижавши руку до грудей,

вона другою почала накладати на неї лимони. - Ні, не треба, не треба туди! – запротестувала мати. Але Сіна вже весело бігла до вітальні, викрикуючи: - Сицилійські лимони! Сицилійські лимони!

ІЗ ДНІВ МИНУЛИХ

Федір Коваль – поет, публіцист, літературний критик, активний діяч

української еміграції. Він виходець із Закарпаття, який волею обставин опинився далеко поза межами України.

Ф.Коваль народився 1 березня 1913 року в с.Костринська Розтока Великоберезнянського району Закарпатської області. Там же закінчив початкову школу. Ще навчаючись у Великоберезнянській горожанці, захопився ідеями української державності. Закінчивши Ужгородську семінарію (1936), вчителював (1936-1937 рр.). У 1938 році призваний до війська, служив у Західній Словаччині. Восени 1938 року в результаті гітлерівської операції в Судетах опинився в с.Горліце, недалеко від Кракова. Там спочатку працював учителем в українських школах, а згодом, напевно під впливом подій у Карпатській Україні, вступив до УПА. У серпні 1945 року емігрував. Спочатку жив у Братиславі, згодом переїхав до Мюнхена. Виїжджав на заробітки і до Австралії (працював там понад три роки). Часто подорожував по Іспанії. Помер 30 (25) листопада 1987 року. Похований у Мюнхені.

Звичайно, не всі факти творчої біографії письменника з’ясовані. Не зібрана його літературна спадщина. Діяльність маловідомого українського поета, активного борця за вільну Україну, ще треба досліджувати, як і його внесок в українську літературу, та роль в суспільно-політичних процесах.

379

Писати поезії Ф.Коваль почав ще навчаючись в Ужгородській семінарії (1932-1936 рр.). Твори тих літ, як і все написане до 1946 року, поки ще не знайдені. За життя письменника вийшла тільки збірка поезії «Зелені ромби», видана накладом земляків-закарпатців у Мюнхені 1953 року у видавництві «Сучасна Україна». Друга книжка, що готувалась додруку, так і не побачила світу. Окремі твори, що мали ввійти до неї, публікувалися у періодиці.

Пропонуємо добірку його віршів.

М.Г.Бочко, доцент кафедри української літератури УжНУ.

Федір Коваль «УСЕ, НЕНАЧЕ СОН…»

* * *

Над річкою я жив колись, де хвилі вод пестили лози, де шепіт трав з акордом рожі в гармонію з чуттям злились. Шукав я там таємних зел, як ще бродив малим хлоп’ятком, як ще збирав в мале горнятко суниць дрібних. Відтак орел в душі розп’яв потужні крила, палкий вогонь в ній розіклав. І відтоді чудесний сплав я з дна її, мов перлу, вийняв.

* * * Ввижається: розлогий сад, за ним розкішних лип обличчя, нанизаних в довільний ряд, кругом паркан, стара криниця, акація, що я садив, дуб, що під ним збирав я жолудь, і срібло збіж батьківських нив, і дім, куди ходив до школи;

380

каплиця, цвинтар із хрестом, і біла хата з виноградом – усе, усе, неначе сон – дитини в рожах смілий задум. ЯК ГАРНО БУТИ МОЛОДИМ Як гарно бути молодим, ходити у багрових шатах, скликати перли з-під води, збирати зорі, мов дукати. Як любо бути молодим, носити в серці пах конвалій, пестити мрії білий дим, летіти з вихором у парі. Як мило бути молодим, будити радість глядача, із серцем свіжим і новим чекати в рожах на дівча.

* * * Мій плач помер, а й далі я живу, живу, як тінь, що ходить, не вмирає, по камені, по плиті, по рову, тіні малі у більшу тінь збирає. Мій плач помер, а я на похорон боявся йти, жахався я розпуки, вітер ридав, волосся рвав корон, і брат-листок цілував його в руки. Мій плач помер, а й далі я живу, як дерево, коли нема вже лісу, і тільки ще угощцю сову, що іноді спасається від кріса. Мій плач помер. Його чорна завіса спустилася, створила вічну межу,

381

чорний маляр пройшовся по кулісах, з чорних ниток лишив чорну мережу. Мій плач помер, а й далі я живу, приречений на найстрашнішу кару, і тільки ще кантату лісову притулює, щоб день не йшов за хмару.

ЗАЧАРОВАНА БАЛКА

Колесо котиться нивами в даль, яром виспівує звабниця-китиця, прагне ліс ковдрою ночі накритися, кличе шепочучи: «Ноче, причаль!» Вечір будує із брил тихий мур, ластівка стріхою лащиться, горнеться, сивий день морщиться, луками горбиться, костур товаришем вірним йому.

В АЛЬБОМ Щоб я писав, згадай мене, неси у даль в своїй уяві – химерне, давнє і нудне, зарозуміле й глупе навіть. Бо я прийшов повз день, як тінь, а тіней незчисленна сила, і ти в ці миті золоті їх надвечір’ям притрусила. Тож інший буде вислів пер в добі понурій, добі гострій: постав на чатах у химер звучання щире, а не посміх.

ПРОХАННЯ

Як вітерець ставок мій сколихне і додзвенить, мов щире срібло, казка,

382

поглянути, відвідати мене прийдіть, як ваша ласка. Зрадію я і буду вдячний вам, немов гілкам вже призабута круча, - прийдіть, прийдіть навідатись до брам, там, де в журбі стоїть верба плакуча.

Видавничий проект АЛЬМАНАХ «СПОЛУЧНИК»

Започатковано 2005 року. Періодичність – 1 випуск на рік. Запрошуємо до участі в проекті університетських авторів – студентів,

аспірантів, викладачів. Приймаються тексти, подані ТІЛЬКИ на електронних носіях, ретельно

вичитані. Вимоги до оформлення: шрифт – Times New Roman, кегль – 11, одинарний міжрядковий інтервал. Набрані тексти просимо не «розсіювати» окремими файлами, а подавати твори єдиним корпусом-файлом (персоналія чи назва підбірки). Неналежно оформлені матеріали не розглядатимуться.

Редколегія лишає за собою право відбору творів. ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО АЛЬМАНАХУ «СПОЛУЧНИК»!