НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/2013nadbuhom.pl/images/NBiN_2013_05.pdf ·...

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/20131

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/2013 2 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/20131

www.nadbuhom.pl e-mail: [email protected] ul. Ogrodowa 13, skr. poczt. 77, 17-100 Bielsk Podlaski, tel. 857308929

№ 5 (129) Вересень – Жовтень 2013 Nr 5 (129) Wrzesień – Październik 2013

Український часопис Підляшшя„Над Бугом і Нарвою”Видавець: Союз українців Підляшшяul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: [email protected]

Зреалізовано завдяки дотації Міністра адміністрації і цифризації.Редакція: Андрій Давидюк, Юрій Гаврилюк (головний редак-тор), Юстина Гапонюк, Іван Киризюк, Христина Костевич, Люд-мила Лабович, Кароліна Матейчук. Співпрацівники редакції: Ігор Вереміюк, Микола Рощенко, Славомир Савчук, Леокадія Саєвич, Мирослав Степанюк, Єлизавета Томчук, Олена Чабан.

Не всі думки висловлені на сторінках нашого часопису віддзер-калюють погляди редакції. Не замовлених матеріалів не повер-таємо. Редакція залишає за собою право редагувати, скорочува-ти тексти та змінювати заголовки. За зміст поміщених реклам та оголошень редакція не відповідає.

Річна передплата на території Польщі коштує 50,00 зл. Річна передплата з-за кордону – рівновар-тість 35 доларів США (звичайною поштою) або 50 до-ларів США (летунською поштою). Банк. рахунок ви-давця: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

Ukraińskie pismo Podlasia„Nad Buhom i Narwoju”Wydawca: Związek Ukraińców Podlasiaul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: [email protected]

Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Administracji i Cyfryzacji.Redakcja: Andrzej Dawidziuk, Justyna Haponiuk, Jerzy Hawryluk (redaktor naczelny), Jan Kiryziuk, Krystyna Kościewicz, Ludmiła Łabowicz, Karolina Matejczuk. Współpracownicy redakcji: Hele-na Czaban, Mikołaj Roszczenko, Leokadia Sajewicz, Sławomir Saw-czuk, Mirosław Stepaniuk, Elżbieta Tomczuk, Ihor Weremijuk.

Nie wszystkie opinie wyrażone na łamach naszego czasopisma wy-rażają poglądy redakcji. Materiałów nie zamówionych redakcja nie zwraca i zastrzega sobie prawo ich redagowania, skracania oraz zmiany tytułów. Redakcja nie ponosi odpowiedzialności za treść zamieszczonych reklam i ogłoszeń.

Roczna prenumerata krajowa kosztuje 50.00 zł (w przy-padku prenumeraty za okres krótszy ilość numerów nale-ży pomnożyć przez 8.50 zł). Roczna prenumerata zagraniczna – równowartość 35 USD (poczta zwykła) lub 50 USD (poczta lot-nicza). Rachunek bankowy: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

Druk: Andare. Studio Grafiki i Reklamy, ul. Senatorska 40/91, 00-95 Warszawa. Nakład: 1600 egz.

J. Hawryluk, Z Włodzimierzowego trudu ................................ 2Л. Лабович, «Пливи вінок за водою...». «На Івана, на Купала» на Бахматах ..................... 3Г. Купріянович, Відзначення 1025-річчя ХрещенняКиївської Русі на Холмщині та Південному Підляшші .... 6Архипастирське послання архиєпископа Люблинського і Холмського з нагоди ювілею 1025-річчя Хрещення Київської Русі ...... 7Г. Фесюк, Мандрівка слідами Данила Галицького – Дорогичин, Мельник, Холм .................. 11Л. Лабович, «Українці у Фетерів» ....................................... 13L. Łabowicz, „Enej buw parubok motornyj...”. O „Eneidzie” Iwana Kotlarewskiego i gwarach podlaskich ................. 14Н. Позняк-Хоменко, Іван Миколайчук. Український секс-символ із Божою ознакою ............ 17Ю. Гаврилюк, З холмських нарисів ...................................... 19(ред.), Дослідження Данилового храму .............................. 24О. Морозов, Костянтин Харлампович – дослідник минулого, якого долю понівечили «будівники світлого майбутнього» .......... 25Н. Кравчук, Родинно-побутові пісні Підляшшя: національна специфіка ............................................ 33Т. Карабович, З підляської мови предків. Деякі аспекти українського літературного феномену на Північному Підляшші ........ 35

І. Киризюк, З циклу «Вереси» ............................................... 38А. Кобак, Не здійснена мрія про рідну хату. Три розповіді з життя діда Павла ............... 39О. Ільїн, Західне Полісся в Українській Державі гетьмана Скоропадського. Історія в документах ......... 41Л. Лабович, З хроніки подій на Підляшші .......................... 45

НАША ОБКЛАДИНКАВже чверть сторіччя минуло від моменту, коли про-лунало відзначення Великого Ювілею Тисячоліття Хрещення Київської Русі. Тоді над Нарвою, Бугом і Сяном станули пропам’ятні хрести, при чому де-які з них, так як при церкві Стрітення Господньо-го у Морохові біля Сянока – поряд з ювілейними хрес-тами поставленими 1938 року (стор. ІІ). Найпев-ніше під Ювілей 950-річчя Хрещення була написана й ікона Святого Володимира у морохівській церкві (стор. І), взірцем для якої стало зображення Рівно-апостольного Князя в іконостасі Володимирського собору у Києві. А на Підляшші вже осінь. У вересні та жовтні вона сонячна й мальовнича – легкістю хмаринок на бла-китному небі опівдні, як над Преображенською церк-вою у Плесках (стор. ІІІ), так і кипінням безодні за-ходу над Новим Березовом (стор. IV).Фото Ю. Гаврилюка.


Зразу після свята Петра і Павла, 13 липня, Союз українців Підляшшя

разом з Ґміною Дубичі-Церковні та місцевим Осередком культури, спор-ту та рекреації провів «На Івана, на Купала» – один із найбільш масштаб-них заходів у регіоні, на який кожно-го року приїжджає майже 10 тисяч людей. Артистична програма цьо-го свята – то презентація української пісні і танцю у виконанні передусім підляських груп, реконструкція ку-пальських обрядів, молодіжна заба-ва, а також супровідні заходи.

Підляська музика горою

«На Івана, на Купала» є бeз сумні-ву найпомітнішою культурною поді-єю на Підляшші, яка – можна сказа-ти – прекрасно вписалася в календар літніх культурних подій регіону. На купальському святі при водосховищі Бахмати кожного року не бракує як

людей, так і хороших рідних пісень, передусім у виконанні українських ансамблів із Підляшшя. З огляду на щораз кращий рівень підляських ко-лективів, їхнє різноманіття, а з дру-гого боку – обмежені фінансові ко-шти, – від кількох років саме артис-ти з Підляшшя є головними виконав-цями під час купальського концер-ту. Через те сцена на Бахматах стає зараз місцем презентації місцевого українського потенціалу.

Більшість учасників свята «На Іва-на, на Купала» то лауреати Конкурсу української пісні «З підляської кри-ниці» у Більську. Це дозоляє пока-зати найкращих виконавців україн-ських пісень – постійних учасників різного роду заходів у регіоні – та-ких, як наприклад: вокальний і тан-цювальний «Ранок» з Більська, «Ро-дина» з Дуб’яжина, «Гілочка» з Че-ремхи, «Вервочки» з Вуорлі, «Луна» з Парцьова та інші.

Цього року на сцені не могло за-бракнути також «Струмка» з Дубич-Церковних, якого виступ як господа-ря є незмінним пунктом програми ку-пальської ночі від початку існуван-ня тої молодіжної групи. Як і в по-передніх роках показалися на Бахма-тах також обдаровані дівчата зі Студії естрадної пісні Гайнівського будин-ку культури, безконкурентційний ла-уреат гран-прі кількох останніх кон-курсів «З підляської криниці».

Щороку дякуючи конкурсові укра-їнської пісні на купальській сцені з’являються нові виконавці з Під-ляшшя, які ще не виступали на Бах-матах. Тим разом це були між інши-ми «Квартет» із Сім’ятич та фольк-роковий «Гопак» – з Вуорлі.

«Гопак» це новий гурт, який – зра-зу успішно – дебютував на більській сцені конкурсу «З підляської крини-ці» (під жартівливою назвою «Три пальці»), займаючи перше місце в ка-

«Пливи вінок за водою...»«На Івана, на Купала» на Бахматах

rzeniach – w 988 roku – miał miejsce chrzest samego księcia, jego zbrojnej drużyny i mieszkańców Kijowa, co za-początkowało proces rozprzestrzenia-nia się wiary i kultury chrześcijańskiej, której nosicielem było duchowieństwo.

W tym dziele wielką zasługę miał zwłaszcza syn Włodzimierza Jarosław Mądry, albowiem według latopisarza Nestora właśnie za jego władania „za-częła się w Rusi mnożyć i rozszerzać wiara chrześcijańska, i czerńcy [mnisi

– JH] zaczęli się mnożyć, i monastery zaczęły się pojawiać”. (Warto tu jeszcze zacytować metaforę dziejopisarza: „Oj-ciec bowiem jego Włodzimierz ziemię zaorał i spulchnił, to znaczy chrztem świętym oświecił, a ten wielki książę Jarosław, syn Włodzimierzowy, zasiał słowami ksiąg serca wierzących, a my żniemy, przyjmując z nich naukę”).

rzeniach – w 988 roku – miał miejsce – JH] zaczęli się mnożyć, i monastery

Z Włodzimierzowego trudu

Zakończenie na str. 8

Żyjemy według kalendarzy. Pierw-szy porządkuje nam naszą codzien-

ność – dzieląc ją na czas pracy oraz czas świętowania i odpoczynku. Dru-gi – kalendarz wspomnień o najważ-niejszych wydarzeniach historycznych – porządkuje myślenie o swojej prze-szłości, z której wyrasta nasza współ-czesność i tożsamość. Tutaj każdy na-ród, każda etniczna wspólnota ma swój własny kalendarz rocznic i obchodów. Dla nas – podlaskich Rusinów – bie-żący rok jest więc czasem wspomnień o wydarzeniach odległych, ale dla na-szych dalszych dziejów kardynalnych, pozwalających dzisiaj odnajdywać swoje miejsce w historycznym proce-sie kształtowania się współczesnego narodu ukraińskiego – zarówno w skali globalnej, jak też we wspólnocie Ukra-ińców mieszkających w granicach Pol-ski.

Ukraińców Podlasia, Chełmszczyz-ny, Nadsania i Łemkowszczyzny his-toria poprowadziła różnymi drogami, więc i ich zaangażowanie w kulturę na-rodową i aktywność społeczno-poli-tyczną też było i jest różne. A jednak te regiony tworzą całość – właśnie dzięki temu, że oprócz języka łączy je trady-cja historyczna i kulturowa, której fun-datorem stał się wielki książę kijowski i Chrzciciel Rusi Włodzimierz Świa-tosławowicz, przez historyków zwany Wielkim, przez Cerkiew zaś uznany za świętego.

O jego czynach wiemy przede wszystkim dzięki temu, że przed dzie-więciuset laty – w 1113 roku – błogosła-wiony latopisarz Nestor zakończył swo-ją pracę nad spisaniem „Powieści lat minonych” mającej opowiedzieć o tym „skąd poszła Ziemia Ruska” (takie było ówczesne nazwanie państwa ochrzczo-nego w XIX w. Rusią Kijowską). Właś-nie w dziele Nestora znajdujemy zapis o tym, że Włodzimierz ze swymi zbroj-nymi hufcami już na początku lat 80. X wieku „schodził” ziemie nad Sanem, Bugiem i Narwią, włączając je w – jak celnie zauważyli współcześni history-cy kijowscy – kanoniczne granice Rusi. (Opowieść dotycząca Podlasia datowa-na jest na 983 rok – właśnie w jej tysiąc-lecie, na początku kwietnia 1983 roku, młodzież z naszego regionu poszła w pierwszy krajoznawczy rajd „Pudlasze/Pidlaszsza”). Niebawem po tych wyda-


тегорії «вокально-інструментальних ансамблів». Ініціатором його покли-кання є орленський активіст Марко Хмелевський, який окрім діяльності на ниві розвитку і поширення укра-їнської ідеї на Підляшші, а переду-сім у рідній Вуорлі, також музично обдарований – він співав і грав між іншими у «Вервочках», «Гойраках» та «Позитиві», а також ініціював ба-гато музичних проектів, у тому чис-лі видання платівок підляським ан-самблям.

«Пливи вінок за водою...»

Найбільш мальовничою частиною заходу «На Івана, на Купала» в Дуби-чах-Церковних є щорічно презента-ція обряду пускання вінків на воду, в якому беруть участь молоді дівчата і хлопці з підляських ансамблів, го-ловно з «Ранку», що надає цьому інс-ценізованому дійстві автентики і ві-рогідності (на відміну хоча б від ін-ших святкувань Ночі Купали, під час яких вінки несуть, а навіть і пуска-ють на воду, немолоді вже учасни-ці ансамблів). І хоч на Підляшші ку-пальські звичаї дещо призабуті, то все таки вони були тут присутні, чого доказом є фольклорні записи з ХІХ і ХХ століть. Певні релікти обрядів пов’язаних зі святом Івана Купала можна ще записати від найстаріших жителів Підляшшя, однак це вима-гає детальнішого вивчення фолькло-ристами. На жаль, здається, втрачені вже підляські купальські пісні.

Відтворення колишніх обрядів та купальських пісень є можливим дя-куючи тому, що традиція святкуван-ня ночі Купала досить добре збере-глася в Україні, передусім на спо-рідненому з Підляшшям Поліссі та на культурно близькій Волині. Мож-на здогадуватися, що саме так, як у цих регіонах, святкували Купала й на Підляшші.

«Лунає музика кохання...»

Від років у мальовниче місце в урочищі Бахмати на єдину ніч у році – ніч кохання і забави під українську музику – з’їжджають не тільки цілі сім’ї, але передусім молодь, що дово-лі важливе, оскільки захід цей, окрім розважальної мети, має також поши-рювати українську ідею серед моло-дого покоління підляшуків. Тим, що їх притягає, є фольк-роковий кон-церт, який завершує святкування «На Івана, на Купала». Цього року загра-ли під час нього три гурти: «Навра» з Нарви, відомий на Підляшші «The Ukrainian Folk» з Гурова-Ілавецько-го, а також справжня зірка україн-ської музичної сцени – «Гайдамаки» з Києва, гіти якої відомі багатьом мо-

З черги «Квартет» – це лауреат другого місця конкурсу в тій же са-мій категорії «вокально-інструмен-тальних ансамблів». У його скла-ді музиканти, відомі хоча б зі співп-раці з фольклорними ансамблями Сім’ятицького повіту. Музика гурту – сперта на народну – якраз до тан-цю.

Окрім підляських виконавців на сцені під час фольклорної частини заходу виступила молода вокалістка з Рахова, що на Закарпатті в Україні,

міста-партнера Більська. Її виступ на купальському святі відбувся при на-годі візиту делегації з Рахова в Біль-ську.

Супровідні купальські пропозиції

Український захід на водосховищі в урочищі Бахмати то не тільки му-зичний фольклор, але також супро-відні заходи, передусім Купальський ярмарок, під час якого учасники на-родного свята від кількох років ма-ють можливість придбати традицій-ні українські вироби, народні сороч-ки-вишиванки та інші продукти май-стрів з України і Польщі. То поши-рення купальської пропозиції для багатотисячної публіки.

Окрім ярмарку цього року під час фестивалю можна було подивитися виставку про нищення в 1938 році в рамках так званої «ревіндикаційно-полонізаційної акції» православних церков на Холмщині та Південному Підляшші, оскільки саме цього року минають 75-ті роковини цієї сум-нозвісної події. Виставку підготува-ло Українське товариство в Люблині, дякуючи якому потрапила вона й на Північне Підляшшя.

лодим шанувальникам української молодіжної сцени.

На жаль, цього року купальські святкування на Бахматах пройшли при несприятливій дощовій погоді. Однак це не вилякало любителів до-брої забави при звуках українських пісень – традиційно на українсько-му заході в Дубичах-Церковних мо-лодь бавилася до ранку. Це показує, що «На Івана, на Купала» є вже та-ким заходом, на який без огляду на погоду, будуть приїжджати усі поко-ління підляшуків та туристи. Це ж найкраща культурна візитка україн-ської активності на нашому рідному україномовному Підляшші.

Людмила ЛАБОВИЧ Фото І. Бакуновича

Zadania „Na Iwana, na Kupała” oraz „Dżereła – ukraińskie tradycje i transformacje” zostały zrealizowane przez Związek Ukraińców Podlasia dzięki dotacji

Ministerstwa Administracji i Cyfryzaсji RP.


У 2013 році відзначаємо ювілей фун-даментальної події в історії укра-

їнського народу – 1025-річчя Хрещен-ня Київської Русі. Прийняте тоді рі-шення св. благовірного рівноапостоль-ного князя Володимира Великого фор-мувало всю подальшу історію Русі-України. Наші предки прийняли тоді світло Святої Христової Віри, Русь-Україна стала християнською краї-ною, а Православ’я – фундаментом ідентичності нашого народу. Результа-том Хрещення Русі стала також хрис-тиянізація земель, які згодом почали називати Холмщиною і Підляшшям. Цей великий ювілей урочисто відзна-чено також у Люблинсько-Холмській православній єпархії.

27 липня 2013 р. в Березні біля Хол-ма відбулися урочистості в честь по-кровителя місцевої церкви – Хрестите-ля Русі св. рівноапостольного Володи-мира Великого, князя Київського (на фото вгорі). Святочну Літургію очо-лив холмський благочинний і насто-ятель православної парафії в Холмі о. митр. прот. Іван Лукашук. Під час бо-гослужіння була експонована виставка «1938. Акція руйнування православ-них церков на Холмщині та Півден-ному Підляшші» (реалізовано це за-вдяки дотації Міністра адміністрації і цифризації РП), адже саме 75 років ра-ніше – у 950-річчя Хрещення Русі – в Березні була зруйнована місцева церк-ва. Після богослужіння традиційно відбувся концерт української музики біля вогнища – «Смакування спадщи-ни», якого організаторами були Право-славна Парафія св. ап. Івана Богосло-ва в Холмі – філіал св. Володимира Ве-ликого в Березні та Холмський відділ Українського Товариства. Під час кон-церту виступили три ансамблі: «Алє бабкі» з Дорогуська, «Опалинка» з Гущі (Україна) та «Горлиця» з Новоя-ворівська (Україна).

Вже наступного дня, 28 липня 2013 р., відзначення великого ювілею було продовжено в селі Голя на Володавщи-ні. В місцевій церкві традиційно від-значали пам’ять покровителя голян-ського храму – преп. Антонія Печер-

У 2013 році відзначаємо ювілей фун-У 2013 році відзначаємо ювілей фун-У

Відзначення 1025-річчя Хрещення Київської Русі на Холмщині

та Південному Підляшші

ського. Відзначення набрало особливо урочистого характеру, адже саме цьо-го дня за літургійним календарем ви-падає день пам’яті св. рівноапостоль-ного Володимира Великого. Святоч-ну Літургію очолив Високопреосвя-щенніший архиєпископ Люблинський і Холмський Авель. Про значення хре-щення Русі архипастир нагадував у своїй проповіді. На завершення свя-та під час хресного ходу архиєпископ Авель посвятив пропам’ятний мону-мент, встановлений для увіковічення

ювілею православного християнства на Холмсько-Підляській землі. Під час богослужіння біля церкви були екс-поновані три виставки: «1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші» (реалізовано це завдяки дотації Міні-стра адміністрації і цифризації РП), про жертви акції «Вісла» (підготов-лена Братством Православної Молоді Люблинсько-Холмської єпархії в рам-ках проекту «Вчімося толерантності на помилках історії») та про ремонт го-

Улюблені у Христі Брати і Се-стри!

У ці дні наші серця переповнені ра-дістю і вдячністю нашим благочестивим предкам за цей великий дар Святої Пра-вославної Віри, який ми успадкували від них. 1025 років тому Світло Єванге-лія осяяло також і наших праотців, коли святий великий київський князь Воло-димир прийняв святе хрещення і встано-вив християнство офіційною релігією в своїй могутній державі – Київській Русі.

Господь наш Ісус Христос заповідав своїм учням: «научіте всі народи, хрес-тячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх берегти все те, що заповідав я вам» (Мф 28, 19-20). Саме в 988 році ці слова виповнилися і на руській землі – наш народ прийшов до світла Євангелія. Як писав у ХІ столітті митрополит Ки-ївський Іларіон: «Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого наро-ду руського дійшла. Озеро ж закону пе-ресохло, а євангельське джерело, навод-нившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося. Се ж бо й ми вже з усіма християнами славимо Святу Трійцю».

Хрещення Київської Русі стало фун-даментальною подією в історії наших предків, яка привела їх, а через їхні мо-литви і нас, до пізнання істинного Бога – Христа. В результаті цього рішення св. князя Володимира опинилися ми в колі візантійської культури і цивілізації, ста-ли частиною європейського цивілізацій-ного простору.

Закінчення на 9 стор.

Umiłowani w Chrystusie Bracia i Siostry!

W te dni nasze serca przepełnione są ra-dością i wdzięcznością wobec naszych po-bożnych przodków za ten wielki dar Świętej Wiary Prawosławnej, który odziedziczyli-śmy od nich. 1025 lat temu Światło Ewange-lii oświeciło także i naszych praojców, gdy święty wielki książę kijowski Włodzimierz przyjął święty chrzest i ustanowił chrześci-jaństwo oficjalną religią swego potężnego państwa – Rusi Kijowskiej.

Pan nasz Jezus Chrystus nakazywał swoim uczniom: „nauczajcie wszystkie na-rody, udzielając im chrztu w imię Ojca i Syna, i Świętego Ducha. Uczcie je zacho-wywać wszystko, co wam przykazałem” (Mt 28, 19-20). Właśnie w 988 roku te sło-wa wypełniły się także na ziemi ruskiej – nasz naród przyjął światło Ewangelii. Jak pisał w XI wieku metropolita kijowski Iła-rion: „bowiem dobroczynna wiara rozprze-strzeniła się po całej ziemi i doszła do na-szego narodu ruskiego. I jezioro Prawa wy-schło, zaś źródło Ewangelii wezbrawszy po-kryło całą ziemię i rozlało się aż do nas. Oto bowiem już i my ze wszystkimi chrześcija-nami sławimy Świętą Trójcę”.

Chrzest Rusi Kijowskiej było fundamen-talnym wydarzeniem w dziejach naszych przodków, które doprowadziło ich, a dzię-ki ich modlitwom także i nas, do poznania prawdziwego Boga – Chrystusa. Na skutek tej decyzji św. księcia Włodzimierza zna-leźliśmy się w kręgu kultury i cywilizacji bizantyjskiej, staliśmy się częścią europej-skiej przestrzeni cywilizacyjnej.

Zakończenie na str. 9.

Архипастирське послання архиєпископа Люблинського і Холмського Всечесному Духовенству, Боголюбивому Черне-цтву та всім вірним Люблинсько-Холмської єпархії з нагоди

ювілею 1025-річчя Хрещення Київської РусіList arcypasterski Arcybiskupa Lubelskiego i Chełmskiego do Czcigodnego Duchowieństwa, Miłujących Boga Mnichów oraz wszystkich wiernych Diecezji Lubelsko-Chełmskiej z okazji

jubileuszu 1025-lecia Chrztu Rusi Kijowskiej

лянської церкви. Продовженням свята став традиційно XVII Голянський яр-марок – Голя 2013, на якому виступали ансамблі, що представляли в основно-му український фольклор.

Наступним акордом відзначень ювілею християнства в Київській Русі стало видання «Архипастирсько-го послання архиєпископа Люблин-ського і Холмського Авеля Всечесно-му Духовенству, Боголюбивому Чер-нецтву та всім вірним Люблинсько-Холмської єпархії з нагоди ювілею 1025-річчя Хрещення Київської Русі». Було воно видане архиєпископом Аве-лем 14 серпня 2013 р., коли Церква від-значає свято Винесення Дерева Чесно-го Хреста Господнього та пам’ять свв. Мучеників Маккавеїв і матері їх Соло-мії. Не був це випадковий день, адже – за традицією – саме цього дня в 988 р. відбулося хрещення Київської Русі.

Загальноєпархіального виміру від-значення ювілею набрали в неділю 18 серпня 2013 р. Цього дня, у передсвято Преображення Господнього, Архипас-тирське послання владики Авеля з на-годи 1025-річчя Хрещення Київської Русі було зачитано у церквах Люблин-сько-Холмської єпархії.

Відзначення в Люблинсько-Холм-ській єпархії ювілею 1025-річчя Хре-щення Київської Русі стало не лише нагадуванням важливої історичної по-дії, але передусім нагодою для усві-домлення значення цієї події в жит-ті наших предків. Історична пам’ять формує кожну людину, без цієї пам’яті втрачаємо частинку себе. Без усвідом-лення важливості факту хрещення Ки-ївської Русі в 988 р. важко формувати наше життя як православних україн-ців, спадкоємців цієї славної традиції.

Григорій КУПРІЯНОВИЧФото автора статті


Oczywiście zaczątki państwowo-ści i chrześcijaństwa nad Dnieprem są starsze niż epoka władania Włodzimie-rza i Jarosława (pierwszym ochrzczo-nym władcą Kijowa była księżna Olga), ale to właśnie dzięki nim Ruś zdecydo-wanie wkroczyła na drogę ewolucji w kierunku państwowości europejskiej z jej podstawami organizacyjnymi oraz wartościami ideowymi i kulturą, która wyrosła na gruncie antycznej tradycji Greków i Rzymian. Bezpośrednim są-siadem Rusi była wschodnia część Im-perium Romanum – nadal silne hel-leńskie Bizancjum, co przesądziło o przyłączeniu państwa kijowskiego do jego przestrzeni religijnej i kulturowej. Właśnie słowiańsko-grecki charakter chrześcijaństwa na ziemiach, które we-szły w skład metropolii kijowskiej, stał się decydującym czynnikiem w zacho-waniu odrębności etnosu ukraińskiego na zachodnim pograniczu po tym, jak doszło do upadku Rusi Halicko-Wo-łyńskiej i jej tradycji politycznej, a zie-mie nad Sanem i Bugiem znalazły się w strefie polskich wpływów – nie tyl-ko politycznych, ale też demograficz-nych i kulturowych. Dzięki fundamen-

towi położonemu w X-XIV stuleciu, a więc z tzw. epoce książęcej, miejscowa ludność, zachowując wiarę nazywaną „grecką” lub po prostu „ruską”, nadal pozostawała pełnoprawnym członkiem ruskiej wspólnoty etniczno-wyznanio-wej – historycznej osnowy dla nowo-żytnego narodu ukraińskiego, której zachodnią granicę Bohdan Chmielnic-ki określał według kryterium „jak dale-ko rozbrzmiewa ruska mowa i cerkwie stoją”.

Ślady pamięci o epoce, gdy połu-dniowo-wschodnie obrzeża współcze-snej Polski – od Beskidów na południu po brzegi Narwi na północy – żyły we-dług zasady „ruski władca, ruska wia-ra, ruska mowa”, wcielone w XIX – XX wieku w dzieła cerkiewnej archi-tektury i sztuki, możemy znaleźć we wszystkich tych regionach. Tak więc w łemkowskiej Krynicy i chełmskim Be-reznie pysznią się niedawno wzniesio-ne cerkwie na cześć Chrzciciela Rusi – świętego i równego Apostołom księ-cia Włodzimierza. Rzeźbione wy-obrażenia świętych książąt kijowskich – Włodzimierza i Olgi, zdobią otocze-nie przemyskiej cerkwi katedralnej św. Jana Chrzciciela, a także frontowe ścia-

Zakończenie ze str. 2 towi położonemu w X-XIV stuleciu, a Zakończenie ze str. 2

Z Włodzimierzowego truduny Ukraińskiego Instytutu dla Dziew-cząt w Przemyślu i cerkwi św. Michała Archanioła w Ustrzykach Dolnych. Po-stacie św. Olgi i jej wnuka Włodzimie-rza to także motyw wielu polichromii i ikon, powstałych na ogół w związku z 950-leciem Chrztu Rusi-Ukrainy, we wnętrzach cerkwi w granicach dawnej diecezji przemyskiej, w chwili obecnej przeważnie zamienionych na kościo-ły rzymskokatolickie – np. we Floryn-ce, Korniach, Kwiatoniu, Lublińcu No-wym, Ropicy Górnej (niegdyś Ruskiej), Tyliczu, a tylko w nielicznych przy-padkach nadal użytkowanych przez Ukraińców obu wyznań – np. w Moro-chowie i Uściu Gorlickim (dawnej Ru-skim). Znajdziemy je też w cerkwiach Chełmszczyzny – np. w cerkwi w So-snowicy, nadal pozostającej w rękach prawosławnych, chociaż praktycznie nie użytkowanej.

Trzeba zaznaczyć, że są one prze-ważnie wzorowane na przedstawieniach z ikonostasu cerkwi św. Włodzimierza w Kijowie, wzniesionej dla uczczenia 900-lecia Chrztu Rusi. Z monumental-nych malowideł tej cerkwi skopiowa-ny jest też obraz „Chrzest Rusi”, fundo-wany w latach 30. XX w. przez Teodora

Szczawynskiego, który pokrywa połu-dniową ścianę nawy cerkwi św. Dymi-tra w łemkowskim Szczawniku (takąż kopią jest też obraz Sądu Ostateczne-go na przeciwległej ścianie). Na Łem-kowszczyźnie kopię „Chrztu Rusi” znajdziemy także w cerkwi w Tyla-wie, a na Nadsaniu w bocznej nawie ja-rosławskiej cerkwi Przemienienia Pań-skiego. Notabene polichromię w cerkwi w Jarosławiu, konsekrowanej po rozbu-dowie w 1912 roku, wykonywał znany ukraiński malarz-monumentalista My-chajło Bojczuk (1882-1937).

Wyobrażenia Chrzciciela Rusi, któ-rych autorzy korzystali z tego samego wzorca, popularne są także w naszej, północnej części Podlasia, gdzie prawie w całości zachowała się sieć parafial-na ukształtowana przed kataklizmami zapoczątkowanymi wybuchem I wojny światowej. Uwagę zwraca dzwon znaj-dujący się obecnie przy dzwonnicy cer-kwi św. Michała Archanioła w Orli, a odlany w 1936 roku w Przemyślu. Zo-stał on ozdobiony reliefami niebiańskie-go Opiekuna Ukrainy Archanioła Mi-chała (z mieczem) i św. Włodzimierza. Wg tego kijowskiego pierwowzoru wy-konane zostały także metalowe tablice i medaliony, którymi wierni obu wyznań uczcili w 1988 roku Jubileusz 1000-lecia Chrztu Ukrainy. Na Nadsaniu i Łem-kowszczyźnie pojawiły się one obok za-chowanych jeszcze gdzieniegdzie jubi-leuszowych krzyży i pomników z 1938 roku. (Na chełmsko-podlaskim Zabu-żu latem tamtego roku jubileuszowych krzyży nie stawiano – właśnie trwała akcja burzenia przez administrację pań-stwową „niepotrzebnych” cerkwi, zbu-dowanych na potrzeby Ukraińców, któ-rzy nie wyrzekli się spuścizny wyrosłej z kijowskiego chrztu).

Tak więc św. Włodzimierz, które-go tak samo szanują i czczą wszyscy ukraińscy wierni – pomimo licznych historycznych perypetii rujnujących tę jedność – jednoczy w jeden naród ukra-iński potomków Rusinów ochrzczonych w Dnieprze, Dniestrze, Sanie, Bugu i wszystkich innych wodach Rusi-Ukra-iny.

Jurij HAWRYLUK

Na zdjęciach autora artykułu: Jubile-uszowy dzwon z cerkwi w Orli. Na str. 2: Chrzest św. Włodzimierza i jego poddanych – karta z ilustrowanego kodeksu „Powieści lat minionych”.

Кільканадцять днів тому словами тропаря прославляли ми Хрестителя Русі – св. рівноапостольного князя Воло-димира Великого: «Уподобився єси куп-цеві, що дорогоцінної перлини шукає, славнодержавний Володимире, сидів-ши на високому престолі матері городів наших, Богоспасаємого Києва: розвіду-ючи й до Царгороду посилаючи пізна-ти православную віру, ти знайшов доро-гоцінну перлину, Христа». Саме завдяки його мудрості і вірі «уся земля наша, – як писав митрополит Іларіон, – услави-ла Христа з Отцем і зі Святим Духом. (...) Капища рушилися, і церкви ставилися, ідоли крушилися, ікони святих з’являли-ся, біси розбігалися, хрест городи освя-чував».

Завдяки цьому доленосному рішен-ню св. князя Володимира з 988 р. вогонь Православної віри прийшов також на то-дішні окраїни Київської Русі – на наші надбужанські землі, які згодом поча-ли називати Холмщиною і Підляшшям. З цього часу наші предки просвітилися світлом Правди Христової. У ці ювілей-ні дні з вдячністю згадаймо Хрестителя Русі та десятки поколінь наших предків, котрі передали нам цю дорогоцінну пер-лину, яку знайшов св. князь Володимир. Нехай знаком нашої пам’яті про цей юві-лей буде пам’ятник у селі Голя, встанов-лений у день пам’яті св. князя Володи-мира Великого.

Передаваймо нашу культуру і тися-чолітню традицію православного хрис-тиянства Холмсько-Підляської землі мо-лодому поколінню. Укріпляймо себе у Святій Православній Вірі, щоб могли ми звернутися до св. Володимира зі слова-ми: «Поглянь на онуків твоїх і правну-ків, як живуть, як хранить їх Господь, як благовір’я держаться, заповіданого тобою, як у святі церкви учащають, як славлять Христа, як поклоняються імені Його! (...) Поглянь, як церкви квітнуть! Поглянь, як християнство росте!».

З архипастирським благословенням,+ Авель, архиєпископ Люблинський і Холмський

Люблин−Холм−Біла, 14 серпня 2013 р. Б. – у свято Винесення Дерева Чесно-го Хреста Господнього та свв. Мучени-ків Маккавеїв і матері їх Соломії – в день Хрещення Київської Русі.

Kilkanaście dni temu słowami tropa-rionu wychwalaliśmy Chrzciciela Rusi – św. Równego Apostołom Księcia Włodzi-mierza Wielkiego: „Jak ewangeliczny ku-piec szukałeś, słynny ze swego panowania Włodzimierzu, drogocennej perły. Panując na wysokim tronie matki grodów, chronio-nego przez Boga Kijowa, badając i posyła-jąc do Konstantynopola posłów dla pozna-nia prawdziwej wiary, znalazłeś drogocen-ną perłę, Chrystusa”. Właśnie dzięki jego mądrości i wierze „cała ziemia nasza – jak pisał metropolita Iłarion – poczęła sławić Chrystusa wraz z Ojcem i z Świętym Du-chem. (…) Świątynie [pogańskie] były bu-rzone, a cerkwie – stawiane; bożki były roz-bijane, a ukazały się ikony świętych; biesy uciekały, krzyż uświęcał grody”.

Dzięki tej dalekosiężnej decyzji św. księ-cia Włodzimierza z 988 r. ogień Prawosław-nej Wiary przyszedł także na ówczesne pe-ryferie Rusi Kijowskiej – na nasze nadbu-żańskie ziemie, które potem zaczęto nazy-wać Chełmszczyzną i Podlasiem. Od tego czasu nasi przodkowie zostali oświeceni światłem Prawdy Chrystusowej. W te jubi-leuszowe dni z wdzięcznością wspomnijmy Chrzciciela Rusi oraz dziesiątki pokoleń na-szych przodków, którzy przekazali nam tę drogocenną perłę, którą znalazł św. książę Włodzimierz. Niech znakiem naszej pamię-ci o tym jubileuszu będzie pomnik we wsi Hola, wzniesiony w dzień pamięci św. Księ-cia Włodzimierza Wielkiego.

Przekazujmy naszą kulturę i tysiącletnią tradycję prawosławnego chrześcijaństwa Ziemi Chełmsko-Podlaskiej młodemu po-koleniu. Umacniajmy siebie w Świętej Wie-rze Prawosławnej, byśmy mogli zwrócić się do św. Włodzimierza ze słowami: „Zobacz wnuki twoje i prawnuki, jak żyją, jak strze-żone są przez Pana, jak zachowują prawą wiarę wedle twojego nakazu, jak uczęszcza-ją do świętych cerkwi, jak sławią Chrystu-sa, jak oddają cześć Jego imieniu! (…) Zo-bacz cerkwie kwitnące, zobacz chrześcijań-stwo rosnące!”.

Z arcypasterskim błogosławieństwem,+ Abel,Arcybiskup Lubelski i Chełmski

Lublin-Chełm-Biała Podlaska, 14 sierpnia 2013 Roku Pańskiego – w święto Wyniesie-nia świętego Drzewa Krzyża Pańskiego oraz św. Męczenników Machabeuszy i matki ich Salomei – w dniu Chrztu Rusi Kijowskiej.

Послання архиєпископа Люблинського і Холмського...List Arcybiskupa Lubelskiego i Chełmskiego ...Закінчення з 7 стор. Zakończenie ze str. 7.


10-11 серпня з ініціати-ви Львівської об-

ласної організації Спілки офі-церів України, українська де-легація вшанувала Данила Га-лицького в Дорогичині, де він був коронований у 1253 році та у заснованому ним Холмі. Деле-гацію очолив голова Львівської обласної організації Спілки офі-церів України Петро Костюк, а в її складі були депутат Верхо-вної Ради України Олег Пань-кевич, депутати Львівської об-ласної ради Святослав Шереме-та, Ярослав Кравченко, Андрій Холявка, інші члени організації – Роман Терешко, Надія Коло-дач, Михайло Гринишин, а та-кож священик о. Андрій Хоми-шин, священик о. Микола Гав-рон, науковці, історики, жур-налісти (в тому числі головний шеф-редактор журналу «Уні-версум» Олег Романчук).

З самого ранку наш автобус приїхав у Дорогичин, місто, яке належить

до Сім’ятицького повіту Підлясько-го воєводства (Польща). Вперше зга-дане у Київському літописі під 1142 роком, коли київський князь Всево-лод Ольгович віддав Берестя разом з Дорогичином чернігівським князям Давидовичам. Колись це був «град» Підляшшя, а те, що відбувалося там, є важливим елементом нашої укра-їнської історії. А король Данило для цього міста став не лише воїном-пере-можцем, але також будівничим, фун-датором храму Богородиці, в якому й був коронованим. По місті обвели нас українські журналісти з Більська та Білостоку та показали нам найваго-міші місця, в яких сховався глибокий слід княжої доби.

Сьогодні Дорогичин нарахо-вує біля 2 тис. жителів. Тут є осере-док управління сільської ґміни, але окремого війта тут немає й виконав-ча влада міста та сільської околиці в руках бургомістра Войцєха Божима. У місті є невеличкі майстерні, пекар-ня, декілька крамниць, школа, кіно-театр, археологічний музей.

Наша делегація відвідала право-славний храм святого Миколая – це остання з дорогичинських церков, адже колись їх було кілька, в тому числі два монастирі. Зате зараз у міс-ті, де проживає така мала кількість населення, стоїть декілька костелів. Ми оглянули костел Успення Прe-святої Діви Марії, відвідали костел Святої Трійці, де діє центр римо-ка-толицької єпархії, і яку очолює єпис-коп Антоній Дидич, а по дорозі на міський цвинтар, з православною та римо-католицькою частинами, поба-чили ще один бароковий костел. Тут діє римо-католицька Духовна семі-нарія та жіночі монастирі – бенедик-тинок та «серцанок» (сестер Ісусово-го Серця).

Опісля українська делегація ви-конала почесну місію: голова ЛОО Спілки офіцерів України Петро Кос-тюк та депутат Верховної Ради Укра-їни Олег Панькевич поклали вінок біля каменя, яким вшановано по-дію, коли в грудні 1253 року відбу-лася коронація: «Прийняв же Данило од Бога вiнець у городi Дорогичинi, коли вiн iшов на вiйну проти ятвягiв

Мандрівка слідами Данила Галицького – Дорогичин, Мельник, Холм

Цьогорічні святкування хра-мового празника св. Апос-

толів Петра і Павла, які прохо-дили в Загорові, мали непере-січний характер. Після Служ-би Божої висвячено новоспору-джений надмогильний пам’ят-ник місцевому дяку Володими-ру Столиці, який загинув з во-рожої руки 31 серпня 1945 року. Мав всього-за-всього 25 років. «Став жертвою цих, які русь-кий етнос на нашій малій Бать-ківщині, на Підляшші, хотіли викорінити ще до масового ви-возу у 1947 році» – говорять ті, які особисто знали свого дяка.

Ким був Володимир Столиця? У спогадах полощан залишив-

ся як культурна, вразлива людина, що сіяла зерна християнської любо-ві між людьми. Дяк Володимир Сто-лиця був невтомним організатором культурного життя і разом з укра-їнською школою заклав фундамен-ти нової свідомості селян, тому його дуже цінили і любили. І тому теж був він сіллю в оці всіх недругів та-кого розвитку подій.

– Він утверджував нашу тотож-ність, підносив колективний наці-ональних дух, був для цього добре підготовлений через виховання в мо-настирі на Волині – говорять колиш-ні мешканці села.

Майже нічого про його життя та родину, з якої походив, село не знало. Втаємниченим говорив, що є сином офіцера. До Полосок прибув вкінці 1939 або на початку 1940 року зі свя-щеником, ієромонахом Гермогеном і вони разом відновили тут православ-не життя. Організували Божествен-ні служби та церковний хор, який не тільки збагатив Полоски, але й впли-вав на інші околичні села. Бо куль-тура співу, зокрема народного співу, тут була присутня з давніх-давен і в ці роки вона розцвіла найбільше.

Після виїзду Гермогена, дяк Сто-лиця був найближчим помічником священика Йосипа Кондеуса. Був од-ним з нечисленних тоді інтеліґен-

тів, які активно працювали над під-несенням релігійної та національної свідомості селян.

– Село Полоски нараховувало в цьому часі понад 150 родин, в гро-мадній більшості українських. Були місцеві поляки та мішані родини. Співжиття було назагал дружнім. І цей суспільний лад треба було пору-шити вбивством чільного представ-ника східнослов’янської культури, застрашити православних мешкан-ців села й околиць, понизити їх у вко-ріненій свідомості, що вони живуть у себе, на споконвічній землі своїх ді-дів та прадідів – згадує Марія Почи-найло з дому Сегень.

Найновіші історичні пошуки вка-зують на те, що диригент церковного хору Володимир Столиця мав бать-ка Івана Столицю, який народився у 1871 році і помер 18 грудня 1924 року. Батько був підполковником ар-мії Української Народної Республі-ки, яка у 1920 році воювала на поль-ському боці. Був інтернований і пе-редчасно помер, віддаючи перед тим малолітнього сина на виховання до монастиря.

– Отже Володимир Столиця був круглою сиротою, виростав у монас-тирі і до нас прибув як людина висо-ких моральних якостей, високої ін-

теліґенції та вразливості. За свою віддану працю, за свої великі заслу-ги для мешканців села належиться йому наша вдячність та пам’ять, поки ще ходимо по цій землі – додає Марія Починайло. – Вічна йому пам’ять.

– Що було причиною вбивства полощанського дяка? Правдоподіб-но, крім цього, що вів у селі просвіт-ницьку діяльність та керував цер-ковним хором, був також провідни-ком місцевої ланки УПА – говорить Іван Крат, також виходець з Полосок, якого післявоєнна доля запроторила до Нідзіци на Мазурах. – А хто вбив? З того, що знаю, вбила його людина, яка ще довгий час проживала у Пі-щаці, де сьогодні находиться місцева управа ґміни.

Ще донедавна на полощанському цвинтарі, на висипаній з піску мо-гилі Володимира Столиці находився лише хрест, перенесений з місцевої церкви, яку після депортації у 1947 році замінено на римо-католицький костел. Тепер, завдяки клопотанню вихідців з Полосок та тих, які повер-нули, з’явилася гранітна плита з пра-вославним хрестом та прізвищем і датою спочилого тут на вічність.

Іван БАКУНОВИЧФото автора статті

Вічная пам’ять для Володимира Столиці

Заупокійний молебень над могилою Володимира Столиці відправив о. Іван Кулик, настоятель православної парафії в Загорові, до якої зараз

належать Полоски.


iз сином Львом i з Сомовитом, кня-зем лядським». Члени делегації за-палили свічки та взяли участь у Па-нахиді, яку відправили священики о. Андрій та о. Микола.

– Сьогодні ми відкрили нову, дуже важливу сторінку в історії України – вперше виконали Панахиду україн-ською мовою під українським пра-пором на землі, яку освоював Дани-ло Галицький. – сказав голова ЛОО СОУ Петро Костюк.

Священики нагадали присутнім, що тільки глибока віра допомогла Данилу Галицькому створити могут-ню державу, центр якої він зумів пе-ренести до Холма.

Далі ми оглянули залишки русь-кого городища, вийшли на Замкову гору, де стоїть пам’ятник, присвяче-ний 10-річчю відновлення Польщі (з 1928 року). Тут, правда, виникло за-питання «Чому на цій горі?». Звідси оглянули краєвиди річки Буг – чу-дові краєвиди з 35-метрової висоти зачаровували. Під горою побачили справжнісінький дзот 1939-41 років, а коли поверталися, торкнулися со-нячного годинника.

Повертаючись з відвідин історич-них місць Русі-України в Дорогичи-ні, складалося враження, що торкає-мось рідної землі. Так хотілося схи-литися, поцілувати стежку, по якій ходили колись наші великі русичі і сказати їм: «Ви мали Велике Серце, теплу Душу і глибокий Розум». Адже Данило Галицький завойовував, роз-ширював території, не для себе, для нащадків ціною життя. Чому ж так склалося, що сьогодні наші українці рвуть на шматки землю України, від-дають різним посіпакам і не хочуть знати її багатої історії.

Опісля відвідали музей археології, оглянули виставку мотоциклів пері-оду 40-х років 20 століття, археоло-гічний матеріал, експозицію дерев’я-них скульптур, серед якої оригіналь-ний експонат – зображення коронації Данила Галицького.

Після Дорогичина наш маршрут проліг до граду князя та короля Да-нила Галицького – Холма. По доро-зі ми відвідали муровану православ-ну церкву Пресвятої Богородиці в Мельнику, 1777 р., біля якої також похоронені з десяток православних священиків.

Цікаво, що на мурах храму висіла таблиця з надписом «На пам'ять ти-сячоліття Хрещення Русі – 988-1988

рр.». За церквою розташований пра-вославний цвинтар, на якому також побачили надписи російською і поль-ською мовами.

Далі Бог нам подарував ще одну паломницько-екскурсійну атракцію – цілюще джерело біля гори Свята Грабарка з Преображенською церк-вою, оточеною тисячами хрестів. Сама Гора Грабарка має прямий зв'я-зок з історичними подіями Галиць-ко-Волинської Русі, так і з Києво-Пе-черською Лаврою. Якщо заглянути в Галицько-Волинський літопис XIII ст., там є свідчення, що в недалеко-му надбужанському городі Мельни-ку була чудотворна ікона Спасителя, перед якою в 1258 р. молився Данило Романович: «І помолився Богу Свя-тому, Спасу Ізбавителю, – а це іко-на, яка є у городі Мельниці в церк-ві святої Богородиці і нині стоїть у великій честі, – дав йому обітницю Данило-король прикрасою оздоби-ти її.» Нині у Мельницькій церкві Різдва Пресвятої Богородиці цієї іко-ни немає. Загинула вона в лихоліття, які не раз трощили підляські храми. Є однак традиція, що ікона Спаса де-який час зберігалася в нетрях Мель-ницької пущі, саме на Горі Грабарці, на якій мали поселитися ченці-мона-хи з Києва.

В Холм ми приїхали пізно ввечері. Тут, в гуртожитку коледжу, нас зу-стрів науковий співробітник Львів-ського національного університету «Львівська політехніка», археолог Василь Петрик, який сьогодні бере участь у пошукових роботах з похо-вання Данила Романовича, який за літописом мав спочити у фондова-ній ним церкві Різдва Богородиці на

Холмській горі. Заморені, але щасли-ві, ми обговорювали перший день пе-ребування нашої делегації на Холм-щині.

Наступного дня, в неділю, нас че-кала не менш захоплююча екскурсія з паном Василем Петриком, яку він розпочав з історичної довідки про за-родження міста Холма, показав схе-матичне зображення давнього горо-дища та повів слідами древнього міс-та.

В центрі міста ми оглянули пло-щу, на якій стоять стенди із описами давнього Холма, накриту склом від-творену давню схему міста, що роз-повідає про міські підвалини та сті-ни. Далі ми відвідали церкву св. Іва-на Богослова, в якій є таблиця з над-писом «З нагоди 800-річчя від дня народження Данила Романовича (Га-лицького) – засновника міста Хол-ма та Холмської православної єпар-хії. 1201-2001 рр.», а також будинок на вул. Сенкевича з пропам’ятною дошкою Михайлові Грушевському, який народився саме у Холмі.

Далі наш шлях, наче Хресний хід, проліг до Холмської гори. По сходах через ворота ми прийшли на тери-торію, на якій розміщувалася рези-денція короля Данила та церковний центр Холма. Навколо старі дерева, паркові алеї, і перед нами – Данилове городище. Цікаво, що піднімаючись вгору, чомусь приходила думка «Ві-чні діла людини, а не її прах». Зре-штою, здавалося, що ми у Львові на Високому замку. Було відчуття, що все тут рідне, близьке, без жодних на те пояснень. Коли ж на горі ми вгаду-вали, з якої сторони на нас дивиться Львів, виникло почуття гордості, що

Пам’ятки з Данилової доби Дорогичина можна побачити у експозиції місце-вого краєзнавчого музею. На 11-й сторінці: Мандрівники з України на вершині

дорогичинського городища (видно церкву св. Миколи). (Фото Ю. Гаврилюка)

ми дійшли, вклонилися Холмській землі, і була впевненість, що остаток нашого земного життя ми посвятимо продовженню справи короля Данила Галицького – розбудові нашої Украї-ни, в будь-яких її проявах.

Не знаю, з якої причини, але хтось неземний мені продиктував такі сло-ва, що вклалися у віршовану строфу:

Ти град возвів не для слави, – безсмертя,Ти – Холм возродив, – в нім і велич і сила.Тут спинись українцю, із гордістю в серці,Поклянися, що справу продовжиш Данила.Сьогодні немає собору Пресвя-

тої Богородиці. В цьому соборі була Холмська чудотворна ікона (ХІ-ХІІ, Візантія), яка зараз зберігаєть-ся у Музеї волинської ікони в Луцьку та вважається найстарішою іконою в Україні. Данилів храм повністю зруйнований, натомість на його міс-ці побудовано більшу церкву в сти-лі західноєвропейське бароко (1735-1756 рр.). Зараз це римо-католицька базиліка, але навколо неї сьогодні ще є багато українських таємниць. Одна з них – поховання праху Данила Га-лицького, над віднайденням якого працюють науковці та дослідники.

Наша мандрівка слідами історії Данила Галицького ніяк не хотіла за-вершуватися. Тому, заки подалися в дорогу на Замостя, ми ще з паном Ва-силем під’їхали до села Стовп’я, де стоїть зведена з каменю старовинна вежа, з Руської доби.

Два дні мандрівки слідами істо-рії Данила Галицького залишаться у пам’яті на довгі роки.

Галина ФЕСЮКЖовква

На подвір’ї колишньої духовної семінарії про історію Холма розповідав Василь Петрик.

Вийшов друком перший номер но-вого шкільного журналу «Укра-

їнці у Фетерів». Це бюлетень, яко-го при мериторичному редагуван-ні отця Андрія Конаховича, вчите-ля Закону Божого в Комплексі еконо-мічних шкіл ім. А і Ю. Фетерів у Лю-блині, видають учні з України, що вчаться у згаданій школі.

Перший номер піврічника з’явив-ся 23 червня, напередодні літніх ка-нікул. Отже, є він свого роду під-сумком навчального 2012/2013 року в Люблинському економічному лі-цею, в якому від двох років навчаєть-ся група учнів з України. Саме моло-ді українки – учениці школи: Анас-тасія Яковенко, Оксана Семенович, Ольга Верещук, Катерина Місюра, Анастасія Філемонова та Марія Го-лубєва, творять редакцію бюлетеню.

Комплекс економічних шкіл ім. А і Ю. Фетерів це перша у Любли-ні освітня установа, яка відкрилася на молодь з України. У рамках Поль-сько-українського освітнього проек-ту в шкільному році 2011/2012 по-чала тут навчання 26-особова група учнів з Ковеля. У двох класах еконо-

мічного технікуму вони здобувають свої професійні кваліфікації в ділян-ці туризму та інформатики. Окрім того активно включаються в жит-тя української громади Люблина та самі проводять ініціативи україн-ського характеру, чого прикладом є журнал «Українці у Фетерів».

У першому номері невеличкого бюлетеню, окрім початкового сло-ва «Od redakcji», знайдемо статті пи-сані виключно українською мовою. Молоді журналістки описують у них свою шкільну дійсність, життя у гур-тожитку, а перш за все участь у чис-ленних конкурсах, турнірах, та куль-турних заходах як у Люблині, так і поза ним.

Підтримування контакту зі своєю рідною українською мовою і тради-цією українські учні Комплексу еко-номічних шкіл ім. А і Ю. Фетерів по-єднують зі зберіганням релігійної тотожності. Тому окрім участі у та-ких конкурсах, як читання україн-ської поезії, вони активно включа-ються в ініціативи пов’язані із право-слав’ям: у минулому шкільному році брали участь в іконографічному кон-

«Українці у Фетерів» курсі «Євангеліє в кольорах – іко-на мого пізнання Церкви» в селищі Нємце, а також в олімпіаді з читан-ня церковнослов’янських текстів, яка уже 17-тий раз пройшла в Білостоці.

Учні активно приєднуються та-кож до ініціатив Українського това-риства в Люблині. У минулому вже шкільному році вони взяли між ін-шими участь у відзначенні пам’яті українського поета Тараса Шевчен-ка. На цю врочистість підготували разом із учнями Української неділь-ної школи художню програму.

Бюлетень завершує фоторепор-таж зі шкільного та щоденного жит-тя українських учнів Комплексу еко-номічних шкіл.

Усі зацікавлені виданням та укра-їнськими ініціативами, в які вклю-чаються молоді українці пов’язані з люблинською школою братів Фете-рів, можуть знайти їх на веб-сайті на Facebooku – Українці у Фетерів.

Людмила ЛАБОВИЧ

«Українці у Фетерів». Nr 1 (1) 2013. Półrocznik. Biuletyn uczniów ukraińskich Zespołu Szkół Ekonomicznych im. A. i J. Vetterów w Lublinie.


«Енеїда на малоросійський язык перелицьованная Іваном Кот-

ля рев ським», będąca pierwszym utwo-rem literackim napisanym żywym języ-kiem ukraińskim, po raz pierwszy została wydana drukiem w 1798 roku. Ale mimo swego wieku – 215 lat! – nadal plasuje się na najwyższych pozycjach w rankingach dzieł literackich, które powinien znać każdy wykształcony Ukrainiec. Jej bo-hater, noszący antyczne imię Eneasz (w wersji ukraińskiej – Enej), to jedna z bar-dziej znanych i rozpoznawalnych postaci literackich (podobnie jak w Polsce Mic-kiewiczowski pan Tadeusz), a początko-we słowa charakteryzujące główną postać poe matu Еней був парубок моторний i хлопець хоть куди козак – znają chyba wszyscy Ukraińcy. Przystojny i silny ko-

zak z osełedcem na głowie, jednocześnie wesoły i rozumny, który jest zdolny do walki o swoją ojczyznę – takim przedsta-wił go Iwan Kotlarewski w utworze, któ-rym utorował nową drogę całej literaturze ukraińskiej.

Wierszokleta KotlarewskiTwórca „Eneidy” Iwan Kotlarew-

ski (1769-1838) pochodził z Połtawy, ze środowiska drobnourzędniczego. Już w dzieciństwie z łatwością dobierał rymy do słów, przez co został przezwany przez kolegów rymokletą (римач). W latach 1780-89 uczył się w seminarium duchow-nym, jednak go nie ukończył, wędrował więc po dworach jako nauczyciel i wycho-wawca dzieci. Był na służbie wojskowej, brał udział w wojnie z Turcją, po czym

otrzymał posadę dyrektora domu opie-ki dla dzieci biednej szlachty. W latach 1818-1821 był dyrektorem połtawskie-go teatru i jest uważany za inicjatora no-wej sztuki ukraińskiej – oprócz „Eneidy” jest autorem znanych wodewilów „Natal-ka Połtawka” (można wspomnieć, że wy-stawiał ją m.in. teatr w Kleszczelach) oraz „Moskal czariwnyk”.

W 1794 roku Kotlarewski rozpoczął prace nad „Eneidą” – heroikomiczną tra-westacją dzieła Wergiliusza pod tym sa-mym tytułem. Warto dodać, że wyda-ny w 17 r. p.n.e. po śmierci autora jeden z najpopularniejszych utworów literatu-ry starożytnej, okrzyknięty nową „Iliadą” i „Odyseją”, sam Wergiliusz kazał spalić, uważając, że w nieukończonej wersji nie nadaje się do publikacji.

„Enej buw parubok motornyj…”(O „Eneidzie” Iwana Kotlarewskiego

i gwarach podlaskich)

Wprawdzie od około ćwierci wieku w polskich szkołach już nie uczą o „wielkim wodzu ludzkości Leninie”, ale okazuje się, że jego apel „Uczyć się, uczyć się i jeszcze raz się uczyć!” skierowany „do młodych towarzyszy” pozostaje nadal aktualny. Gdyby go słuchano, z pewnością udałoby się unik-nąć sytuacji, w której prawo do wypowiadania się o stosunkach między Polakami i Ukraińcami roszczą sobie osoby nie mające większego pojęcia o języku i kulturze swoich sąsiadów, czego przykładem sta-ła się ostatnio napaść na zespół „Enej”, połączona z „gadaniem” o „prymitywnej, mało znanej, ukraiń-

skiej «Eneidzie»”. Ale że każdy pretekst jest dobry, aby pogłębić swoją wiedzę, także o sprawach, któ-re powinny być jak najbardziej znane, więc posta-nowiliśmy nie biadać nad „młodzieży chowaniem” i zaproponować Czytelnikom powtórkę z his torii literatury ukraińskiej, uzupełnioną o małe stu-dium na temat połtawsko-podlaskich językowych para leli. Osoby nie znające języka ukraińskiego zachęcamy zaś do sięgnięcia po niedawno wydany pierwszy przekład „Eneidy” na język polski, doko-nany przez Podlasianina Petra Kuprysia z nadbu-żańskich Kostomłotów (red.)

„Eneida”, opisująca tułaczkę Eneasza po zburzeniu Troi oraz walki na tere-nie Italii, w Europie już w czasach baro-ku była chętnie trawestowana, czyli prze-rabiana ze stylu wysokiego na komiczny. Kotlarewski bez wątpienia znał wcze-śniejsze trawestacje, dlatego też nie doko-nał rzeczy niezwykłej – po prostu wziął na warsztat popularny rzymski poemat epic-ki, przebrał bohaterów w stroje kozackie i otoczył ich realiami życia ukraińskiego z XVIII w., zachowując przy tym głów-ne wątki i przygody bohaterów poematu łacińskiego. Tak więc Trojanie u Kotla-rewskiego to kozacy ukraińscy, a staro-żytni bogowie – drobna szlachta ukra-ińska. Sama fabuła także zawiera szereg aluzji do historii ukraińskiej i dnia współ-czesnego – opis wędrówki Eneasza-Eneja po zburzeniu Troi stanowi analogię do wę-drówki kozaków po zburzeniu Siczy Za-poroskiej. Z kolei opis piekła to satyra na skorumpowany carski aparat polityczno--administracyjny i własne elity. Opisując perypetie Trojan-kozaków, Kotlarewski posłużył się żywym językiem ukraiń-skim, nie zdając sobie sprawy, że w ten oto sposób zmienia oblicze całej literatu-ry ukraińskiej.

Prowincjonalny język małorosyjski

XVIII w. to okres upadku kultury ukra-ińskiej, która coraz bardziej jest wchłania-na przez kulturę rosyjską. Funkcję języka literackiego nadal pełni język cerkiewno-słowiański, a właściwie słowiańsko-ruski, czyli mieszanka bułgarskiego, staroukra-ińskiego i rosyjskiego, zwana w XVIII w. jazyczijem, jednak perspektyw dalszego rozwoju literatury w tym języku już nie ma. Na Ukrainie Wschodniej językiem literackim staje się rosyjski, na Zachod-niej – polski i łacina, a na Zakarpaciu – łacina i język węgierski. Język ukraiński, uznawany za narzecze języka rosyjskiego, jest traktowany jako prowincjonalny, wie-śniacki, którym wykształceni Ukraińcy posługują się co najwyżej dla żartu.

Prawdziwy przełom następuje wraz z publikacją w 1798 r. „Eneidy” Iwana Ko-tlarewskiego, w której autor zrywa z pa-nującym od pokoleń sztucznym językiem książkowym i wprowadza do literatury ukraińskiej czysty język ludowy w posta-ci swej macierzystej gwary połtawskiej. Warto nadmienić, że już przed Kotlarew-skim język ludowy wykorzystywał Iwan Nekraszewycz (ur. ok. 1742 r.), pochodzą-cy ze wsi Wyszeńki na kijowskim Polesiu, który pisał utwory swoją ojczystą gwarą poleską. Notabene, gdyby przyjął się jego wariant języka literackiego, mielibyśmy

dziś ukraiński język literacki o wiele bar-dziej zbliżony do archaicznych gwar Pod-lasia…

Najpopularniejszy utwór literatury przedszewczenkowskiej

„Eneida” została wydana bez wiedzy i zgody autora. Kotlarewski nie spieszył się z jej wydaniem, jednak rękopis po-szedł w świat i zaczął żyć własnym ży-ciem, zdobywając pewną popularność. W taki sposób pierwsze części trafiły do asesora Maksyma Parpury, który w 1798 r. wydał trzy pierwsze części „Eneidy”, o czym sam autor dowiedział się post fac-tum, co go niezmiernie rozzłościło. Par-pura ułożył dodatek skierowany do rosyj-skojęzycznego czytelnika z tłumaczeniem 972 słów, dzięki czemu zachował się za-bytek leksyki ukraińskiej końca XVIII w. Jako ciekawostkę można dodać, że później Kotlarewski znajdzie dla wydawcy-pirata miejsce w „Eneidowskim” piekle i ska-że go na męki za to, że чужеє отдавав в печать.

Mimo że „Eneida” jest zakorzeniona w tradycji baroku ukraińskiego, jest uznawa-na za utwór nowożytnej literatury ukraiń-skiej. Zadecydowała o tym nobilitacja potocznego języka ukraińskiego – rodzi-mej Kotlarewskiemu gwary środkowonad-dnieprzańskiej, należącej do dialektu po-łudniowo-wschodniego, który stał się podstawą ukraińskiego języka literackie-go. Warto zaznaczyć, że autor przedsta-wił w „Eneidzie” nie tylko język chłopów i prostych kozaków, ale też starszyzny ko-zackiej. I chociaż pierwszy utwór napisa-ny po ukraińsku był parodystyczno-ko-miczną trawestacją, czyli należał do stylu niskiego, Kotlarewski pokazał niewyczer-

palne bogactwo ukraińskiego słownika ludowego.

Język Kotlarewskiego jest niezmiernie bogaty, barwny i sugestywny. Został on wzbogacony elementami tradycji ustnej, licznymi dialektyzmami, barbaryzma-mi, profesjonalizmami, a nawet wulga-ryzmami (Пресуча, лютая яга, Постій, прескурвий, вражий сину), dzięki temu oczom czytelnika jawi się obraz życia na-rodu ukraińskiego w XVIII w. ze wszyst-kimi jego pozytywami i negatywami. Kotlarewski chętnie wykorzystywał syno-nimy, onomatopeje, niekiedy też tworzył neologizmy. Pojawiły się w jego utworze także elementy dotychczasowego języka książkowego oraz rosyjskiego.

„Eneida” to także swego rodzaju pierw-sza ukraińska encyklopedia etnografii i folkloru. Przedstawione zostały w niej szczegóły kultury materialnej i duchowej ludu ukraińskiego: chaty, ich wygląd, stro-je, potrawy, napoje, muzyka, tańce, zaba-wy, obrzędy ludowe i cerkiewne. Autor powołuje się na pieśni ukraińskie – wesel-ne, kolędy, pieśni liryczne i kozackie – baj-ki, wierzenia ludowe, zabobony.

„Eneida” w pierwszej połowie XIX w. była na tyle popularna, że znalazła wielu – mniej lub bardziej utalentowanych – na-śladowców. W literaturoznawstwie ukra-ińskim na ich określenie funkcjonuje na-wet termin „kotlarewszczyzna”.

Iwan Kotlarewski wbrew zamierze-niom, napisał dzieło, które zmieniło ob-licze całej literatury ukraińskiej. Dzię-ki „Eneidzie” dokonała się zasadnicza zmiana w kształtowaniu literackiego ję-zyka ukraińskiego w jego narodowej for-mie. Jednocześnie wraz z jej pojawieniem się wzrosło zainteresowanie ludem ukra-ińskim, jego życiem i bogatą kulturą, co


miało też wpływ na wzrost samoświa-domości narodowej rusyfikującej się eli-ty ukraińskiej. Wartość tego utworu pod-kreśla już chociażby ten fakt, że pomimo upływu lat, kolejne pokolenia śmieją się, czytając tę lekką przeróbkę burleskową, a Eneasz-Enej nadal jest jednym z najpo-pularniejszych bohaterów literatury ukra-ińskiej, otrzymując zresztą coraz to nowe artystyczne wcielenia. W 1991 r. znany animator ukraiński Wołodymyr Dachno stworzył bowiem pełnometrażowy film rysunkowy na podstawie utworu Kotla-rewskiego, zaś kilka lat wcześniej kompo-zytor Serhij Bedusenko – operę rockową. W 2002 roku imię bohatera pierwszego utworu napisanego po ukraińsku przyjął olsztyński zespół wykonujący muzykę z pogranicza folku, ska i szeroko pojętej al-ternatywy. Wśród założycieli i członków zespołu są zarówno Ukraińcy, jak i Pola-cy, a piosenka śpiewana po ukraińsku stała się ogólnopolskim przebojem, pokazując, że w „normalnych czasach” oba narody mogą mieć do siebie i do swojej kultury normalny stosunek. Niech więc chłopcy z Olsztyna nadal ładnie śpiewają, a publicy-ści i politycy dokształcają się z literatury ukraińskiej, skoro biorą się do wypowia-dania na tematy z nią związane.

* * *

Skoro już mowa o „Eneidzie”, to na za-kończenie – parę słów o języku „Eneidy” w kontekście gwary podlaskiej

Większość cech fonetycznych, morfo-logicznych i syntaktycznych języka Kotla-rewskiego stała się normą w ukraińskim języku literackim, choć nie wszystkie. Co ciekawe, wiele z tych cech, które uzna-wane są współcześnie za nienormatyw-ne, jest charakterystyczna dla gwar pod-laskich.

W „Eneidzie” znajdziemy więc formy typu люде, миряне, дворяне, міщане. Zakończenie -e w mianowniku liczby mnogiej rzeczowników rodzaju męskie-go II deklinacji z sufiksem -ин, pojawia-jące się w zabytkach piśmiennictwa sta-roukraińskiego, zachowało się do dnia dzisiejszego w gwarach na Podlasiu. We współczesnym literackim języku ukra-ińskim końcowe -e zostało zastąpione (pod wpływem analogii do form innych rzeczowników w liczbie mnogiej) przez -и, stąd też dzisiejsze люди, миряни, дворяни, міщани.

Zarówno u Kotlarewskiego, jak i w gwarach podlaskich w połączeniach za-imka osobowego z przyimkiem nie ma tzw. н epentetycznego. Mamy więc w „Eneidzie”:

Пошли на його лихо злеє І дужий був з його хлопак І в його приязнь заставлявсяПросить собі у їх пораду.

Także na Podlasiu powiemy на його, a nie на нього, у їх, a nie у них, у єї, a nie у неї.

W „Eneidzie”, podobnie jak w ar-chaicznych gwarach podlaskich, nie ma oboczności o z i w słowach typu радость (dzisiejsza norma literacka to радість), oprócz tego występują formy czasowni-kowe z sufiksem -ова-. Mamy więc u Ko-tlarewskiego бенкетовать, замудровав, жартoвати, a nie jak we współcze-snym języku literackim бенкетувати, замудрував, жартувати. Warto dodać, że samogłoska y na miejscu o w czasow-nikowym sufiksie -ува- pojawiła się tro-chę później, bo dopiero w XIX w. (u Ta-rasa Szewczenki oprócz nowych form z o występują już formy z y). W archaicznych gwarach podlaskich zachował się starszy wariant z o, np. жартоваті.

W pierwszym utworze napisanym lu-dowym językiem ukraińskim dominu-je forma przyimka од, typowa dla gwar podlaskich (chociaż mamy też u Kotla-rewskiego від), oprócz tego mamy formę перехристився, zamiast перехрестився oraz которий, zamiast współczesnego li-terackiego котрий:

Котору він як плащ носивКоторую сам добре знаєшЙого котора не любилаКоторих ради слухав сам.

Jeszcze pod koniec XVIII oraz w XIX w. dzisiejszy zaimek wskazujący цей, це, ця miał w języku ukraińskim formy z charakterystyczną także dla gwar Podla-sia spółgłoską c zamiast ц (w naszym re-gionie m.in. сьой, сяя, сьоє, na innych te-renach ukraińskojęzycznych m.in. сей, ся, се itp.). Różnorodność dawniejszych form zaimka wskazującego znajdziemy u Ko-tlarewskiego:

За сеє ж дівку чорнобривуЯ все б зробив за сюю платуСам Турн стоїть ні в сих ні в тихІ із сього князька зробилаПідземного сього царя

Formy цей ця це to późniejsza innowa-cja.

Oprócz form słów, które ze zmianami fonetycznymi nadal występują we współ-czesnym języku literackim, trafimy, czy-tając „Eneidę”, na takie wyrazy, które są obecnie traktowane jako archaiz my, a któ-re „zakonserwowały się” w gwarach Pod-lasia. Będą to m.in. послі (w znaczeniu później notuje ten przysłówek także Słow-nik języka ukraińskiego Borysa Hrinczen-ki), хутко etc.

Chociaż dzisiaj „Eneidę” czyta się nie tak lekko, jak np. utwory Tarasa Szew-czenki, które zdają się być stylizowane na folklor okolic Czeremchy, to Podlasianie mogą znaleźć w niej znajome formy i sło-wa, które w XIX, a nawet dopiero w XX w. znikły z języka literackiego. Przegląd głównych z nich powinien zainteresować osoby, które dokładniej zajmują się gwa-rami między Bugiem a Narwią.

Ludmiła ŁABOWICZ

Na zdjęciu autorki artykułu: Dr Mikołaj Roszczenko prezentuje tłumaczenia na język polski (autorstwa Piotra Kuprysia) dwóch najpopularniejszych książek lite-ratury ukraińskiej – „Kobziarza” Tarasa Szewczenki i „Eneidy” Iwana Kotlarew-skiego, Białystok 2009.

Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блиску-

чим самородком. «Я не знаю більш на-ціонального, більш народного генія», – захоплено відгукувався про нього Сер-гій Параджанов.

Доля послала Іванові 34 ролі у філь-мах, більшість із яких увійшли до зо-лотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшли, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, од-ному йому притаманними барвами Іван Миколайчук.

Він відійшов у вічність на 47-му році життя. Майже як Шевченко, з якого почалася його кінематографічна кар’єра. Майже як Стус. Навіть у цьо-му в царині нашого духу вони несподі-ваним чином поєдналися.

Старого діда Іван Миколайчук зіграв у 12 років

«Гуцульщина... Забутий Богом і людь-ми край карпатський, як про нього ска-зав Михайло Коцюбинський. Тут, на цій землі я побачив світ, навчився говорити, запричастився до радості людського іс-нування», – цими словами мала би по-чатися єдина прижиттєва телепрограма, де Іван Миколайчук розповідав про себе, про кіно, про найсокровенніше.

На жаль, лишився тільки сценарій, написаний Леонідом Череватенком: про-граму довгий час «закривали», а коли «височайший дозвіл» було отримано, Миколайчук сам відмовився. Він на той час уже знімав фільм «Така пізня, така те-пла осінь» і волів не привертати до себе зайвої уваги – «Пропала грамота» й «Тіні

забутих предків» уже лежали тоді на по-личках. А він хотів знімати СВОЄ кіно.

Народився Іван Миколайчук за кіль-ка днів до початку німецько-совєтської війни в буковинському селі Чортория у простій селянській родині – одним із тринадцяти дітей Василя Миколайчука. Іванового батька в селі називали філо-софом і казали, що він мав дар передба-чення. Правда, невідомо, чи знав він, яка доля чекає на сина, чи просто не захотів втручатися в Божий промисел.

Театром, акторством Іван захопився ще в дитинстві. У селі існувала своя теа-тральна трупа, яка майже щомісяця ста-вила спектаклі. Грали усі: від тих, хто ледве спинався на ноги, до підтоптаних односельців. Але всі без винятку хотіли грати ролі молодих, вродливих, закоха-них.

Іван МиколайчукУкраїнський секс--символ із Божою

ознакою


Одного разу ледь не зірвалася поста-новка п’єси «Безталанна» за Стариць-ким, бо всі парубки навідріз відмовили-ся грати батька Софії, старого Івана. Ви-ручив... дванадцятирічний Іван Мико-лайчук, якого намастили сажею, приче-пили на плечі горба із соломи й випус-тили на сцену. З того моменту він став повноправним членом трупи і протягом наступних трьох років зіграв тридцять шість прем’єр.

Коли настала пора визначатися із про-фесією, Іван жодної миті не сумнівався. Остаточно утвердила Миколайчука в рі-шенні... грузинська пісня «Суліко». Іван пас вівці, коли раптом почув цю мелодію із колгоспного репродуктора. Вона на-стільки вразила підлітка, що ледь не того ж дня він, потайки від батька («пожалів свої вуха», – жартуватиме пізніше), ті-кає до Чернівців – із наміром «учитися на артиста». Переконавшись, що такого навчального закладу в обласному центрі не існує, він потрапляє до музучилища, де його приймають у клас труби («у вас зуби і губи підходять», – обґрунтував ди-ректор училища).

Пізніше буде студія при Чернівець-кому облмуздрамтеатрі, мрії про режи-серський факультет ВДІКу, куди так і не наважився подати документи, і нарешті вступ у 1963-му до Київського інституту ім. Карпенка-Карого у майстерню до Ві-ктора Івченка.

Доля іще раз у вирішальну мить зве-де Миколайчука з Грузією – народжений у Тбілісі Сергій Параджанов за день до початку зйомок затвердить його на роль Івана Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків». Фільму, який і для режисера, і для актора стане одним із найбільших тріумфів і однією з найбільших трагедій.

Миколайчук і Бельмондо провели вечір удвох, не зронивши ні слова

Зніматися Іван Миколайчук почав із другого курсу, у 1964 році. І одразу в двох фільмах: «Сон» у ролі Шевченка та «Тіні забутих предків».

До речі, і в цьому є якийсь знак долі: Марія Миколайчук, дружина актора, зга-дує, що перші дві книжки, які вона пода-рувала Йванові ще до одруження, були саме «Кобзар» та повість Коцюбинського.

Це був прекрасний час розквіту укра-їнського поетичного кіно, і Миколайчук став його органічною частиною. Та й кі-носвіт тоді жив іще проникливими філь-мами Антоніоні, Фелліні, Куросави, а не механістичними витворами голлівуд-ських комп’ютерних геніїв.

«Тіні забутих предків» тріумфаль-но пройшлися по всьому світові. Фільм здобув 39 міжнародних нагород, 28 при-

зів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннесcа.

Але «зоряна хвороба» не торкнула-ся душі Йвана. Він і надалі лишався за-водієм компаній, у його однокімнатній квартирі на Жилянській, 43 збирався весь цвіт української інтелігенції: Пара-джанов, Якутович, Драч, Павличко, Ле-онід Биков і багато-багато інших. Дехто, як актор Іван Гаврилюк, подружжя Сав-ченків, Брондукових, по кілька місяців, а то й років «гостювали» у Миколайчуків, коли ті були на гастролях, доки не з’яв-лявся власний куток.

Гаврилюк розповідав, як одного разу Миколайчук на останні гроші полетів до Чернівців, по дорозі купив столітрову бочку пива і привіз до Чорториї, пригос-тити все село. По дорозі назад він, щас-ливий, промовив: «Маю велику мрію: заробити багато грошей і накрити сто-ли від моєї Чорториї до Чернівців. По-стелити білі ткані скатертини, а на них – усе, чого тільки забажаєш. І щоб хто хо-тів, той підходив, і скільки хотів, стіль-ки пив і їв».

Слава лише спонукала Миколайчука до глибшого осягнення секретів майстер-ності, магії кінематографу. «Кіно здава-лося мені мистецтвом високим і витонче-ним. Мене вразило, що великі й найбільш напружені, найбільш емоційні епізоди могли розігратися без будь-яких слів, що природною, «нефорсованою» пластикою можна передати найтонші і найневлови-міші нюанси. І найбільше потрясіння – крупний план, коли бачиш очі людини і в них читаєш усе», – пояснював він своє перше захоплення кінематографом.

Він активно знімається – після «Ті-ней...» і «Сну» на екран виходять «Ан-ничка», «Помилка Оноре де Бальзака», «Камінний хрест», «Комісари», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота»... У кожній ролі він був іншим, але безпомилково вгадувався особливий дух і цілісність натури.

Він був філософом у кіно, усе робив сам, нікому не дозволяв себе дублювати. Кіно для нього було всім: навіть отри-мавши телеграму про смерть батька, він поїхав на похорон лише по закінченню знімального дня, нікому нічого не ска-завши. Тоді саме знімали прощальний танець Івана і Марічки...

Миколайчук і справді був явищем в українському кінематографі, явищем, що «катастрофічно наближалося до геніаль-ності», як сказав про нього Вадим Скура-тівський. Він «у штири ока» розмовляв з американськими астронавтами, що виса-джувалися на місяць, і ті відповідали на його запитання несподівано щиро, від-кривали душу.

Він, без пафосу і зайвого драматизму, піднімав з глибин душ найсокровенні-ше – розповідають, що після демонстра-ції «Тіней...» в Мексиці до учасників хору ім. Верьовки підійшла невідома жінка і попросила передати Миколайчукові зо-лотий перстень.

А на зйомках у Болгарії, як розповідає режисер Георгій Стоянов, актор зустрів-ся з Жаном-Полем Бельмондо. Фран-цуз спеціально прийшов після зйомок на майданчик, довго спостерігав, як пра-цює Миколайчук, а тоді запросив його на кілька годин до бару перед відльотом.

Їм запропонували перекладача, але Бельмондо сказав: «Якщо двом таким ак-торам, щоб зрозуміти один одного, потрі-бен хтось іще, то акторська справа взага-лі нічого не варта на цьому світі». Вони провели вечір удвох, так і не зронивши жодного слова.

Душа згоріла

Тим часом з початком 70-х фільми з участю Миколайчука негласно потра-пляють під статтю «надто націоналіс-тичні». Ще раніше, у 1965-му, після акції протесту, вчиненої київською інтеліген-цією на прем’єрі «Тіней...», фільм оголо-шують «неблагонадійним» і знімають із прокату, а за авторами та акторами вста-новлюється нагляд.

Пізніше на поличку потрапляє «Про-пала грамота» разом із «Криницею для спраглих» Юрія Іллєнка та іншими «не-правильними» фільмами, а екрани запо-лоняють українці-телепні в стилі Кор-нійчука. Дедалі важче стає доводити своє право бути українцем і в творчості, і в житті.

Миколайчука змушують відмовити-ся від ролі Ореста у фільмі «Білий птах з чорною ознакою», писаної спеціально під нього, бо, мовляв, такий привабли-вий типаж не може грати роль «бандита» (Ореста, зрештою, зіграє Богдан Ступка, а Миколайчук – Петра).

Вісім років чекатиме затвердження сценарій фільму «Така пізня, така тепла осінь» (перша назва – «По той бік ночі»). Стрічка «Камінна душа» за Хоткевичем, для якої Миколайчук написав сценарій разом із Борисом Ільченком, знімається за іншим текстом.

Остаточне «відлучення» від екра-ну відбувається в 1973 році. Кажуть, що причиною став конфлікт Миколайчука з одним високоповажним чиновником від культури, якому Іван зробив зауваження щодо манери поведінки. З того часу ім’я Миколайчука викреслюється зі спис-ків усіх знімальних груп, хіба що час від часу трапляються епізодичні ролі.

(Продовження з попереднього числа)

Також у ділянці освіти, попри нама-гання князя Володимира Черкась-

кого, людини з відносно ліберальни-ми поглядами, який у 1864-68 рр. очо-лював комісію внутрішніх справ у ро-сійському керівництві «Конгресівки», щоб вчителі при навчанні і священи-ки при проповідях використовували рідну мову населення (закуплено тоді навіть у Галичині шкільні підручники і збірники проповідей), бачимо швид-ку перемогу типових «обрусітєльних» тенденцій. Тому ці просвітницькі зу-силля, хоч можна сказати, що додава-ли стійкості «твердій русі», показую-чи «простолюддю», що письменність і «панська» культура не мусять бути польськими, негативно оцінювали не лише польські активісти, але й україн-ці із т.зв. Великої України. Ось, які роз-думи снував Іван Нечуй-Левицький, котрий влітку 1869 року побував на Південному Підляшші: «В Бiлiй є кла-сична гiмназiя, в котрiй половина уче-никiв українцiв-унiатiв; є педагогiчнi курси, де вчаться на сiльських учите-лiв дiти виємно наших селян. (...) Нау-ка в тих школах тепер на великорусь-кiй мовi, котрою задумано виперти з того краю польську мову. Що ж з того для нашої нацiональностi i язика? Щоб пiдняти дух нашого народу на Пiдляш-шi, щоб перевернути бiльських i межи-рiцьких мiщан з полякiв, треба розбу-дити в їх завмершiй душi їх нацiональ-нiсть українську, треба завести для на-роду i мiщан українськi школи, дати їм у руки Шевченка, Основ'яненка, Кулi-ша, Марка Вовчка. Шевченко в один рiк зробив би те, чого московськi шко-ли i за сто лiт не зроблять! Бо коли ж тi споляченi українцi та стануть вели-коруськими патрiотами?! Коли ж стане таке диво, щоб з споляченого українця та зробити не те що українця, а велико-руса!! Диво дивне хоче зробити уряд, але час чуда вже давно минув. А що ми кажемо правду, прикладом тому Гали-чина, де споляченi русини встають iз гробiв, бо їх воскресив Шевченко, але не Гоголь i Пушкiн, i не великорусь-ка школа. Насмiло кажемо, що велико-

руська праця на Пiдляшшi без україн-щини – то даремна праця. Вона не роз-ворушить великоруським язиком i сол-датами нацiонального духу, при котро-му тiльки мiщани i нарiд i попи вiдрiз-нилися б вiд Польщi i польщини, поба-чивши у всьому тому свого ворога, а не приятеля».

Зрозуміло, на врахування україн-ського національного фактора росій-ська бюрократія не була спроможна, бо перечило б це самим основам наці-ональної політики царського режиму в Росiйськiй iмперiї, яка саме з 1860-их років базувалася на документах типу Валуєвського циркуляра, закону про доплату «за обрусєнiє» чиновникам і вчителям, та Емського указу. Все ж, попри русифікаційні намагання, роз-виток шкільної справи серед народних мас Забужжя сприяв піднесенню за-гального рівня освіченості, в тому чис-лі й знання місцевої історії, хоч ця, звіс-но, у шкільних підручниках та попу-лярних публікаціях, підданих гострій цензурі, показувалася в «загальноро-сійському руслі». Виникнення місце-вого інтелігентського середовища, хоч і обмеженого переважно вчителями на-родних та середніх шкіл (у Холмі і Бі-лій), стало фактором сприяючим поя-ві на Холмщині і Південному Підляш-ші групи інтелігенції з викристалізова-ною українською свідомістю.

Перші наслідки цього, по суті під-пільного, процесу бачимо вже у пері-од політичної лібералізації царсько-го режиму після революції 1905 року. І так, у 1907 р. в Грубешевi й Сiдльцях засновані були «Просвіти», а в Кобиля-нах Надбужних Просвiтно-Економiчне Товариство iм. Тараса Шевченка. Гру-бешiвська «Просвіта» почала випуска-ти українською мовою популярні бро-шури для селян та організувати редак-цію часопису «Буг». Його появі пере-шкодила однак iнтервенцiя російської полiцiї, яка знищила готовий вже на-бір першого числа та арештувала го-ловного редактора. До 1909 р. лікві-дована була також сама грубешівська «Просвіта», отже політична лібералі-зація, зокрема у так чутливому для ве-ликодержавних російських кіл регіоні,

як Холмщина (а тут ще пробували нею користуватися «мазепинці») була дуже половинчатою.

У цих умовах діяти могли організа-ції, що декларували лояльність до «за-гальноросійської ідеї», як Холмське Православне Св.-Богородичне Брат-ство чи Народно-Просвiтне Товариство Холмської Русі, якого головою був вчи-тель холмської духовної семінарії Ми-хайло Кобрин (1871-1956). Братство з 1907 р. випускало півмісячник «Брат-ская Беседа», в якому крім російсько-мовних текстів друкували твори авто-рів, що писали «на местном малорус-ском языке», з яких найбільше відомим був народний вчитель Василь Остап-чук (виступав під псевдонімом Васько Ткач).1 Українськомовні вiршi В. Ткача та інших авторів, присвячені переваж-но подіям княжої доби, коли «князь Данило робив щиро своє руське діло» (отже «безпечним» з точки зору тодіш-ньої російської влади), складали збір-ку «Заветы родной старины», видану 1907 р. у Холмi Народно-Просвiтним Товариством.

Як згодом писав у своїх спога-дах Михайло Панас, випускник учи-тельської семiнарiї у Холмі, який від 1907 р. до вибуху війни працював у народних школах у південно-захід-ній частині Холмщини, у цьому часі: «Найбільше улюбленою i найбільш читаною книжечкою були «Гайдама-ки» Шевченка. Не менше улюбленими були також «Заветы родной старины» з українськими віршами... i «Збірка» вiр-шiв Васька Ткача i його «Очерки Холм-щины и Подляшья».» Зрозумiло, що всi літературні, історичні чи народознавчі публiкацiї, які з’являлися тоді в Хол-мі, з огляду на цензуру мусили бути витриманi у згаданому дусi «малоро-сiйської» лояльності по вiдношеннi до «всєроссійского отєчєства». Свої «кра-мольнi» думки холмщани могли однак висказати в Галичинi. Саме так зробив згадуваний вже Антiн Лютницький, який у брошурі «Русини-українцi на Холмщинi й Пiдляшшi» (Львів, 1909), дуже низько оцінював загальний стан освіченості українського населення За-бужжя, бо хоч шкільна мережа була

«Польська Русь» чи «Холмська Україна»?

(З холмських нарисів)

Закінчення на 34 стор.


ської Русі» воювали у лавах регулярно-го війська «Конгресівки». Згодом холм-ських і підляських русинів-доброволь-ців бачимо на польському боці під час чергового «мятєжа» – Січневого по-встання 1863-1864 рр. Найбільш відо-мою постаттю був уродженець Грубе-шева Іван Нечай (1818-1863), який, пра-цюючи лікарем в Дубенці, зв’язався із радикальним крилом польських кон-спіраторів (т.зв. червоні), які виступали під кличем «За нашу і вашу свободу». В січні 1863 р. повстанський загін Не-чая3, складений із українських селян, ремісників та дрібної польської шлях-ти захопив Грубешів, але згодом був розбитий російськими частинами, а його командира розстріляли 13 берез-ня 1863 р. у Красноставі.

З черги серед кадрів, які після по-давлення Січневого повстання цар-ський уряд заангажував для перетво-рення Польського Королівства в росій-ський Привіслєнскій край, також були українці. Саме тоді до Варшави потра-пили колишні члени Кирило-Мефоді-ївського братства, репресовані за прав-ління царя Миколи І, Пантелеймон Ку-ліш (1819-1897) і Василь Білозерський (1825-1899). Це був, можна б сказати, перший парадокс ситуації українців у Російській імперії, адже за «україно-фільство» і «мазепинство» найбільш дієві одиниці арештовувалися та заси-лалися у віддалені губернії, а водночас – як православні і представники «мало-руської гілки всеруської нації» – могли, примушені матеріальними потреба-ми, ставати в ряди «обрусітєлей окра-ін». Все ж названі кирило-мефодіїв-ці не показалися у цій ролі надійними і вже у 1867 р. були змушені залиши-ти свої пости в Установчому комітеті.

Дещо довше в російській адміністра-ції протримався Теофан Лебединцев (1828-1888), згодом видавець і редак-тор журналу «Киевская старина» (за-снованого 1882 р.), який в умовах забо-рони україномовного друку протягом чверті сторіччя був над Дніпром єди-ним органом української думки. Саме Лебединцев, який наприкінці 1864 р. став директором Холмського учбово-го округу, запросив на посаду вчителя місцевої гімназії Сергія Грушевського, завдяки чому майбутній історик і голо-ва Української Центральної Ради Ми-хайло Грушевський народився 29 ве-ресня 1866 р. саме у Холмі.

Саме тоді, може навіть внаслідок якихсь «малоросійських нашіпту-вань», князь В. Черкаський вперше зго-лосив план поділу Польського Коро-лівства за етноконфесійним принци-пом та створення окремої Холмської губернії. Проект цей не був однак ре-алізований, бо хоч під час проведеної 1866 р. адміністративної реформи то-дішню Люблинську губ.4 поділено, то відбулося це через створення у її пів-нічній частині Сідлецької губернії, яка охоплювала як заселені українця-ми околиці Володави, Білої, так і чисто польські терени з Сідльцями, Венгро-вом та Ґарволіном. Отже, було це від-творення ситуації із початків існуван-ня Польського Королівства, а Холм на-далі залишався повітовим містом Лю-блинської губ., до речі, невеликим, адже у 1860 р. було тут всього-на-всьо-го 3,6 тис. мешканців.

Час російського «відпольщування» церковного і суспільного життя русинів Забужжя це водночас період зміцнен-ня українського національного руху на Наддніпрянщині, який в силу обставин

складав конкуренцію не лише для ро-сійського самодержав’я, але й для поль-ської національної еліти, котра намага-лася втримати свої позиції також на те-риторіях з українською, білоруською і литовською більшістю. Отже конфлікт поміж польським і українським націо-нальними рухами був неминучий, тим паче, що навіть польські демократи, які виступали під лозунгом боротьби та-кож «за вашу свободу», по-суті пропо-нували лише свою версію «тройєдіної всеросійської нації великоруського, ма-лоруського і білоруського племен» – у формі відбудованої «історичної Поль-щі», що красномовно показує вислів з декрету повстанського Національного уряду про «рівність і свободу усіх си-нів Польщі [виділення моє – Ю.Г.], без різниці віри і племені, роду і стану».

Зрозуміло, українські народовці із Києва також підтримували ідею наці-ональної рівності і свободи, але пер-спективу їх реалізації вбачали не через повернення у «польське минуле», на-віть якщо воно було б модернізоване, а в загальній перебудові Росії із самодер-жавної імперії на федеративну і демо-кратичну державу вільних громадян. Саме таку ідею поширював Михай-ло Драгоманов (1841-1895), ідеолог ра-дикального крила українського народ-ництва, який свою концепцію виклав у публікації із промовистим заголов-ком «Вільна Спілка» (1884 р.)5. Одним із елементів цієї перебудови мав бути поділ Російської імперії на низку наді-лених широкою самоуправою облас-тей, складених на основі географічних, економічних і етнографічних факторів. І так, землі заселені українцями Дра-гоманов пропонував об’єднати у 4 об-ласті: Київську, Одеську, Харківську та

вже досить сильно розвинена (автор згадує про 800 шкіл для селян), «шко-ла на Холмщині, як і скрізь по Україні, не є школою українською, національ-ною, а є школою московської політики обмосковлювання. Дуже ще гальмува-ли і гальмують справу справжньої на-родної освіти шкільні інспектори, ко-трі найвизначнішу частину своєї пра-ці покладають на те, щоб не допусти-ти в школу нічого українського. Є бага-то фактів, що учителів прогнали єдине за те, що знаходили в них одобрені цен-зурою книжки, писані українською мо-вою... (...) Єдине, що можна признати за російською школою, так се те, що вона богатьох навчила читати». Саме це вміння читати, при тому кирилицею, відкрило дорогу не лише російському, але й українському друкованому сло-ву: «Попит на книжку, на газету, взага-лі на всяке друковане слово за останній час значно поширився. Часто-густо по селах ви надибаєте гуртки людей, що в складчину передплачують газету. До речі сказати: українські газети, книж-ки, журнали дуже охоче приймаються холмщаками».

М. Панас, перераховуючи україн-ську літературу, яка починаючи з ре-волюційного 1905 року потрапляла в його руки, отже й інших учнів та ви-пускників холмських шкіл (окрім вчи-тельської і духовної семінарій діяла тут ще й професійна школа) М. Панас називає м.ін. видання Революційної Української Партії, літературну кла-сику (твори Івана Котляревського, Та-раса Шевченка, Леоніда Глібова), істо-ричні праці Миколи Аркаса і Михай-ла Грушевського, перше видання Єван-гелія українською мовою (продавало-ся у крамниці Холмського Св.-Богоро-дичного Братства), а також періодику із Києва – першу українську щоденну газету «Громадська думка», яку згодом замінила «Рада», «Рідний Край», тиж-невики «Село» і «Слово» (орган Укра-їнської Соціал-Демократичної Робіт-ничої Партії), «Літературно-Науковий Вісник», а навіть буковинський «Про-мінь»2.

Отже, попри всі заборони і поліцій-ні репресії, русини холмсько-підлясь-кого Забужжя мало-помалу починали пробуджуватися до українського жит-тя. І хоч період, коли склалися до цього сяк-так сприятливі умови, був досить коротким, визріла тут група свідомої інтелігенції, яка у 1917-1918 рр. влила-ся у ряди будівників української дер-жавності, а згодом формувала україн-ське суспільно-культурне життя регіо-ну у, формально демократичних, умо-вах польської державності. Якщо гля-

немо на біографії найвизначніших та найактивніших постатей з цього гур-ту побачимо, що у доросле життя, коли формуються також і національні по-гляди, входили вони переважно у 1890-1915 роках, отже саме цим періодом, у якому важливим моментом були ре-волюційні події 1905 р., треба датува-ти сформування на холмсько-підлясь-кому Забужжі українського національ-ного полюса.

Демографічною опорою для закрі-плення та розвитку цього полюса була саме територія побутування «твердої русі», яка після переходу частини на-селення у римо-католицизм простяга-лася смугою гмін розташованих най-ближче Бугу (повіти: Більський, Воло-давський, Холмський і Грубешівський) та при межі із Галичиною (повіти Тома-шівський та Білгорайський). Багатьох сільських гмін на цьому терені процес конверсії зовсім не захопив, або втрати були мінімальними, отже православ-ні зберігали свою чисельну перевагу, складаючи у деяких гмінах навіть біль-ше 80-ти відсотків населення, зокрема у Грубешівському повіті, у якому була лише одна ґміна – Грабівець, де у 1909 році римо-католики (51,7%) переважа-ли над православними (25,6%). Згодом, у міжвоєнному періоді, саме тут най-сильніше розвивався український наці-ональний рух, а у 1942-1944 роках спа-лахувало полум’я збройної боротьби, перетворюючи цю частину Холмщи-ни у бранне поле. Ось назви цих ґмін-них центрів, які раз за разом з’являють-ся у документах та спогадах про події 1940-их років: Міняни (87,1% право-славних у 1909 р.), Грубешів (сільська ґміна – 85,5%), Вербковичі (84,0%), М’ячин (73,1%), М’яке (67,9%), Дол(г)о-бичів (67,1%), Білополе (66,2%), Мир-че (64,3%), Монятичі (59,8%), Молодя-тичі (56,8%), Крилів (54,1%), Городло (51,6%), Ярославець (41,6%). У суміж-ному з Грубешівським Томашівському повіті православне населення перевагу зберігало у гмінах Потуржин (82,9%), Телятин (68,8%), Кітличі (58,4%), Чер-каси (56,3%), Ярчів (53,3%), Тишівці (43,5%).

Як видно зі спогадів Михайла Пана-са, який народився і виростав у поль-ськомовному селі біля Щебрешина та серед своїх національно усвідомлених учнів мав також католиків, була мож-ливість розбуджувати українську сві-домість також у далеко на захід вису-нутих місцевостях, де православне на-селення було мовно ополячене, як і се-ред римо-католиків. Однак, щоб цей процес переформатовування «Поль-ської Русі» в «Холмську Україну» дав

хоч би частковий успіх, потрібна була спокійна й довготривала праця, якій на перепоні станула ще й війна, котра спалахнула влітку 1914 року й рік піз-ніше вигнала православних мешкан-ців Забужжя у кількарічне поневірян-ня, із якого багатьох ніколи вже не по-вернуло...

ІІ. Від «нашої і вашої свобо-

ди» до «Vae victis»Хоч аж до німецько-австрійської

окупації Забужжя влітку 1915 року ви-рішальну роль в формуванні суспіль-но-культурного життя українського населення на цій території надалі віді-гравала російська бюрократія, діюча з метою русифікації як почерез освітню мережу, так і підпорядковану держа-ві церкву, зміна внутрішньої ситуації в Російській імперії після 1905 року дала можливість голосу у «холмській спра-ві» також українським діячам з Києва, отже українці хоч словом ставали тут стороною в національно-політичній боротьбі. На жаль український націо-нальний рух, хоч доволі динамічний, почерез історичні зумовлення опинив-ся в ситуації щойно третього – най-слабшого – із політичних гравців на етнічно українських землях Російської імперії, які раніше належали Речі По-сполитій.

Після періоду своєрідного симбіо-зу польських аристократичних верхів з ліберальним царем Олександром І, розгорнувся тут запеклий, місцями кривавий, двобій поміж російським царизмом, який будував свою ідеоло-гію на уваровській тріяді «самодер-жавство, православ’я, народність», та польською шляхетською нацією, яка, м.ін. користуючись прибутками з пра-ці українського селянства, намагала-ся як зберегти свої привілейовані по-зиції, так і відновити на цій території – анахронічну, і в добі новітніх націй не маючу вже морального оправдання – польську державність. Зрозуміло, що й влада російського царизму була тут так само анахронічною і протиприрод-ною, але – завдяки, як би це парадок-сально це звучало, спільним зусиллям цих двох сил – українська нація як по-літичний суб’єкт просто не існувала. Отже, український народ та заселена ним територія слугували обом сторо-нам джерелом ресурсів, в тому числі й людського ресурсу – як для польських повстань, так і для російських «усмі-рітєлєй» цих «мятєжей». І так у поль-ському повстанні 1830-1831 рр. призо-вники із холмсько-підляської «поль-

Будинок Холмського православного Свято-Богородичного братства, у якому діяв також Церковно-археологічний музей, організований 1882 року (в його збірці були також архітектурні елементи споруд, збудованих Данилом

Романовичем (загинули під час евакуації влітку 1915 року). Фото Ю. Гаврилюка.


Поліську, до якої увійшла б більшість тодішньої Волинської губернії, пів-денні частини Гродненської і Пинської губ., а також східні частини Сідлецької і Люблинської губ., які він називає За-бузькою Україною.

З огляду на зміст публікація з’яви-лася поза межами Російської імперії, у Женеві, де Драгоманов перебував в еміграції та у 1878-1882 рр. видавав по-літичний журнал «Громада». Можли-вість публічної дискусії над україн-ським національним питанням, в тому числі й на Холмщині, з’явилася у Киє-ві щойно після революції 1905 р. Мож-на сказати, що в оцінці проекту про від-окремлення Холмщини, який став знов активно обговорюватися після цього, як поразка російської політики супро-ти «упорствуючих» стала очевидною, українські публіцисти тримали Дра-гоманівську лінію, стверджуючи, що умовою будь-яких позитивних змін є знищення національного гноблення в Росії почерез автономію для кожної на-ції. Адже, як читаємо в одному з чисел київської «Ради» за 1909 рік, трудящо-му українському народові буде зовсім так само чи то в «самостійній» Холм-ській губ., чи то в частині якоїсь іншої – якщо не відбудуться докорінні зміни національного життя.

До речі, при стриманій позиції ки-ївських українських публіцистів та ре-дакторів, бачимо присутність серед українського населення Забужжя ан-типольських настроїв, які сигналізує хоч би коментар на сторінках щоденни-ка «Громадська думка» (1906 р.). Пові-домляється в ньому, що редакція отри-мує багато листів з Холмщини, котрих однак не можна публікувати м.ін. через це, що майже з кожного листа тхне за-взята й гірка ненависть до сусідів-по-ляків, яка спонукувала як нечисленну ще місцеву інтелігенцію, так і народ-ні маси підтримувати будь-який про-ект, котрий змінив би їхню ситуацію. Думаю, що варто тут ще раз гляну-ти до цитованої вже брошури А. Лют-ницького, який дуже саркастично ви-словлювався про ініціаторів проекту6, але водночас стверджував його масо-ву підтримку українським населен-ням, в тому числі й селянами, у яких поведінці чималу роль відігравав кла-совий фактор: «Мені здасться, що тут до речі буде сказати пару слів про ті на-рікання, буцім то справа відокремлен-ня Холмщини є мила лише для право-славного духовенства і урядовців. На сей закид мусимо одказати, що воно не так. Воно правда, що справа відо-кремлення Холмщини в останні часи уперше була піднесена на з’їздах пра-

вославного духовенства, але ця думка була охоче підхоплена усіма холмща-нами. Холмщанин-селянин, який ціле своє життя працював і працює на ко-ристь польської шляхти, віддає їй свою силу, своє здоров’я, в уяві котрого поляк є доконче паном-гнобителем – селянин холмщанин учепився охоче за думку відокремлення Холмщини. Йому зда-ється, що коли відділять Холмщину, то і власть ненависного йому пана-поляка впаде. Не можна його суворо обвину-вачувати за ту ненависть. Де він бачив добрих поляків, котрі б його навчили кохати цю націю? Таких на Холмщи-ні немає». Другим фактором, який від-штовхував від польського суспільства, отже штовхав до підтримки російської політики, були «темні, несвідомі като-лики, нафанатизовані своїм духовен-ством (...) їх фанатизм за тих останніх пару літ допік холмщанам, як то ка-жуть, до живих печінок».

Молодий холмський публіцист за-вершив свою брошуру оптимістично: «Поступова, свідома частина грома-дян Холмщини добре бачить, що од-ним відокремленням Холмщини, без конечних реформів, самої широкої де-мократизації усього життя Холмщини горю не поможеш. Але вона вітає під-окремленя Холмщини і прилученя її до київського округа. Вона певна того, що раніше чи пізніше Україна здобуде собі політичну автономію, визволить-ся економічно і втоді Холмщина, піс-ля довгих літ неволі і тяжкого пригно-блення, як рівноправний член всеукра-їнської сїм’ї, заживе в добрій згоді з ін-шими братніми народами, прямуючи до вищої мети – матеріяльного і духо-вного добробуту».

На жаль, це переконання, зроджене з духу драгоманівської ідеї ненасиль-ницького та еволюційного шляху мо-дернізації Російської імперії та еманси-пації проживаючих в ній націй, не збу-лося. Сама ж ідея показалася у великій мірі утопічною, позбавленою суспіль-ного ґрунту в найбільшій, отже маю-чій вирішальний вплив, російській на-ції, і тому незабаром на руїнах царизму виникла не «вільна спілка», а збудова-ний на брехні, крові і насильстві «союз нєрушимий», що був для українців по-стійною катастрофою, з якої наслідків не вдалося оговтатися донині. У кра-щій, а в порівнянні з т.зв. Радянською Україною навіть комфортній, ситуа-ції опинилися поляки, котрим вдало-ся відсепаруватися від цієї нової імпе-рії та створити свою національну дер-жаву, в котрій, поруч з іншими зем-лями заселеними українцями, опини-лося також Забужжя. Все ж, попри за-

хист від трагічних наслідків «перемо-ги комунізму», доля тутешніх укра-їнців була далеко не рожевою, адже так само ілюзорними показалися на-дії польських лівих7, що польське сус-пільство є в змозі створити таку полі-тичну конструкцію, яка б гарантувала задовільнення хоч їхніх основних наці-онально-культурних потреб. Адже ще перед розвалом Російської імперії пе-реважна частина польської політичної еліти, зокрема пов’язана ідейно з т.зв. ендецією (національною демократією), очолюваною Романом Дмовським, по-суті перейняла від царизму палочку в естафеті – займаючи супроти право-славного населення Холмщини і Пів-денного Підляшшя таку саму позицію, як «обрусітєлі» займали супроти уніа-тів та «мазепинців». Отже, коли хід іс-торичних подій розв’язав їм руки стали вони із не меншим завзяттям нищити все, що символізувало українську при-сутність на цій території.

Бачимо це вже зразу після відходу росіян, коли з початком німецької і ав-стрійської окупації Забужжя, захопле-ного у серпні 1915 р., почалося фор-мування нових управлінських струк-тур, які на низовому рівні були у ве-ликій мірі наслідком активності са-мих громадян. До речі, тут знов своє чорне діло зробила Російська імперія – російські війська, які відступали з За-бужжя, щоб залишити ворожим армі-ям «спалену землю», провели велико-масштабну акцію нищення сіл і уро-жаю та евакуацію населення, у великій мірі насильну, котра охопила не мен-ше як 90% українського православно-го населення8. Прирікаючи загал укра-їнців Холмщини і Підляшшя на бага-торічні скитання, царський уряд черго-вий раз посилив на цій території поль-ські позиції, зокрема на Холмщині, яка опинилася під прихильною полякам австрійською адміністрацією.

Як пише сучасний польський істо-рик Ярослав Цабай: «Особливою актив-ністю у початковому періоді австрій-ської окупації вирізнялося управління Холма. Тутешня польська інтеліген-ція, очолювана президентом Богушев-ським, не допустила цього, щоб у місь-кій владі засіли представники русько-го (sic!) населення, яке залишилося піс-ля евакуації. Окрім цього, управа Хол-ма, здомінована поляками, зайняла су-проти штабу І-ої австрійської армії рі-шучу позицію у питанні урядової мови на території окупації. Виступила вона, зокрема, проти допущення української мови у публічних оповіщеннях. Деле-гація Холма, очолювана президентом, склала в штабі І-ої армії заяву, що в

«управі міста немає місця для русина, всі-бо «москвофіли» виїхали разом з владою, а решта населення вважає себе поляками». (...) Схожу позицію в укра-їнському питанні зайняла управа міста Грубешева, на якої рішення мав вплив ксьондз Мельхіор Юсьцінський».

Знесення обмежень заведених ро-сійським режимом та допомога органі-зацій і установ із чисто польських тере-нів Польського Королівства і Галичи-ни (її західна частина це ж чисто поль-ська Малопольща з Краковом), дали змогу швидкого розвитку польсько-го національного життя. Цією ситуа-цією не могли натомість скористати-ся українці. Першим негативним фак-тором було те, що українського на-селення залишилася жменька й було воно позбавлене керівної сили, якою в нових умовах могла стати інтеліген-ція місцевого походження, зокрема на-ціонально освідомлена частина вчите-лів і духовенства, адже всі установи – не лише урядові, але й освітні та цер-ковні, були евакуйовані на схід, а крім цього ще сильно розпорошені9. Дру-гим фактором була політика віденсько-го уряду, який спочатку розраховував на т.зв. австро-польську розв’язку, тоб-то приєднання Польського Королів-ства та частини «забраних земель» до австрійської частини Австро-Угорщи-ни, чому сприяла частина польських політиків. Виходивши з цих мірку-вань австрійці, організуючи свою оку-паційну адміністрацію – Люблинське генерал-губернаторство, трактували Холмщину нарівні з чисто польською рештою земель півдня Польського Ко-ролівства10. Не змінилося це також піс-ля т.зв. акту 6 листопада 1916 р., коли Німеччина і Австро-Угорщина, надію-чись на можливість зміцнення своєї мі-літарної позиції створенням союзниць-кої польської армії, проголосили поль-ську «самостійну державу» із земель «вирваних з-під російського пануван-ня». Отже як військові, так і цивільні установи на Холмщині були комплек-товані передусім поляками – австрій-ськими підданими із Галичини. Ці звіс-но, сприяли розвиткові польських іні-ціатив, так як це робили хоч би поль-ські шкільні інспектори, що діяли від кінця 1915 р. при австрійських повіто-вих командах, котрі, за словами Я. Ца-бая, «робили натиск на творення поль-ських освітніх ланок. Спричинилися також до гальмування місцевих укра-їнських ініціатив».

Все це зводило нанівець дії Союзу Визволення України (гуртував вихід-ців із т.зв. Великої України) і галиць-кої Загальної Української Ради, які на-

магалися відстоювати національні пра-ва українців, що залишилися на рід-ній землі, та вже у серпні 1915 р. ство-рили у Львові Бюро культурної допо-моги для українського населення оку-пованих областей (очолив його істо-рик Іван Крип’якевич (1886-1967), че-рез своє родинне коріння пов’язаний із Холмщиною11). Саме наслідком зусиль цих організацій було вписання у роз-порядження з вересня-жовтня 1915 р., які регулювали працю австрійських окупаційних установ, гарантій на пра-во вживання української мови у кон-тактах з «цісарськими і королівськими командами та властями» та в школах. Все ж таки, хоч у перших днях окупа-ції на території Холмського, Грубешів-ського і Томашівського повітів з’яви-лися оповіщення німецькою і україн-ською мовою, то згодом будь-які ініці-ативи на цій території, як хоч би спро-би зорганізування українських шкіл у Холмі (січень 1916 р.) чи селі Богоро-диця в Грубешівському повіті (серпень 1917 р.), були блоковані адміністрацією та опротестовувані місцевими поль-ськими середовищами, які намагалися надавати всім установам суспільного життя чисто польський характер. Кра-ще з українського погляду виглядала ситуація у підляській частині Забуж-жя, якою адмініструвало німецьке вій-ськове командування. У квітні – трав-ні 1917 року у Білій-Підляській вдало-ся створити культурно-освітній осе-редок, т.зв. Українську громаду, в яко-му працювали солдати українських полків сформованих завдяки ініціати-ві СВУ з полонених із російської армії. Вже у червні став тут виходити тижне-вик «Рідне слово» та почали з’являти-ся українські народні школи, які охо-пили також окуповану німцями части-ну Берестейсько-Пинського Полісся та Волині.

Звісно, навіть найбільш успіш-на праця серед нечисленного україн-ського населення, яке залишилося піс-ля 1915 року на захопленому німця-ми і австрійцями Забужжі та суміж-них з ним теренах Гродненської і Во-линської губерній, не змогла б змінити факту, що вирішення українського пи-тання на цьому просторі було залежне від цього, чи на політичній сцені Євро-пи вкінці з’явиться українська держа-ва та складеться сприяюча для неї по-літична конфігурація. І у 1917-1918 ро-ках така ситуація справді починала ви-зрівати – внутрішній розвал Російської імперії, який заплодоносив спочатку поваленням царизму, а пізніш і Тим-часового уряду, створив умови для на-родження Української Народної Респу-

бліки та, як здавалося на зламі 1917/1918 років, відкрив перед нею шлях зайня-ти позицію одного із чільних суб’єктів у східноєвропейській політиці. Все ж чергові роки – 1919-1920-ті – показали, що прагнуча до самостійного життя українська еліта не в силі змобілізува-ти народні маси до успішної боротьби за втримання політичної незалежності. Отже, записана у Берестейському ми-ровому трактаті з 9 лютого 1918 р. при-належність Холмсько-Підляського За-бужжя до української держави12 пока-залася лише, з одного боку, деклараці-єю благородних, але на жаль – утопіч-них, намірів діячів Центральної Ради, які мріяли про те, щоб захистити дер-жавними межами будь-яку гілку укра-їнського етносу. З другого боку, для польського суспільства був це черго-вий подразник сприяючий посиленню серед нього впливів шовіністично-іс-теричної ендецької течії, яка була во-рожою до будь-яких українських полі-тичних устремлінь, та українські праг-нення супроти Забужжя змальовува-ла як безпідставні та зловмисні намі-ри підступно заволодіти «від завжди польським краєм».

Саме такий образ бачимо у друко-ваній резолюції, розповсюджуваній ще до заключення Берестейського трак-тату (її перший тираж датований лип-нем 1917 р.), з метою, щоб приймали її мешканці кожного повіту «Люблин-ської землі ... штучно відділеного до т.зв. «Холмщини»» (тобто цих надбу-жанських повітів, які до 1913 року вхо-дили у склад Люблинської губернії). Як видно зі змісту, поштовхом до акції були громадні заяви біженців із Забуж-жя (також солдатів мобілізованих звід-си до російської армії), що їхня мала батьківщина має належати до Украї-ни13, які публікувала м.ін. звільнена від цензури українська преса в Києві, а та-кож подібного змісту декларація укра-їнського клубу в австрійському парла-менті (23.05.1917 р.). Отже «зібрані на віче ... духівники, землевласники, мі-щани й хлібороби» мали своєю при-сутністю підтвердити також таку «іс-тину», що: «Всілякі зазіхання україн-ців – між іншим на наш повіт – мусимо вважати лише провокацією, адже їхня пропаганда не має у нас на місці жод-них реальних підстав через відсутність у нашому повіті українського елемен-ту, а штучно і з перфідією створена до 1914 р. православна меншість, разом із відступаючими російськими війська-ми, відпливла з нашого повіту».

Продовження на 29 стор.


Особа уродженця підлясько-го села Рогачі у Мілейчицькій

гміні, члена Всеукраїнської акаде-мії наук Костянтина Харлампови-ча та його рідних постійно привер-тає нашу увагу. Минулого року на-друкували ми статтю про його бра-та Степана, автора фотографій, які зображують сільський побут ко-лишнього Берестейського повіту, до якого до Першої світової війни нале-жали Рогачі та Мілейчиці, а відтак з України наспіла чергова цікавинка. Отже, 2011 року дослідники історії грецько-українських взаємин отри-мали книжку академіка Костян-тина Харламповича «Нариси істо-рії грецької колонії в Ніжині (XVII-XVIII ст.). До історії національних меншостей в Україні». А з'явило-ся це видання завдяки кропіткій по-шуковій роботі київського греколо-га Євгена Чернухіна та ніжинського історика, завідувача Музею рідкіс-ної книги Ніжинського державного університету Олександра Морозова. Упорядники цього справді унікаль-ного видання в передмові розповіда-ють про історію створення книж-ки та знайомлять з біографією її ав-тора, який з 1927 по 1930 рік прожи-вав у Ніжині і досліджував історію Грецького православного братства, яке існувало там впродовж ХVІІ-ХІХ ст.

До останнього часу широкому колу дослідників лишаються ма-

ловідомими студії з історії ніжинської грецької громади XVII-XIX ст., напи-сані свого часу видатним істориком, професором Казанського університе-ту, доктором церковної історії Санкт-Петербурзької духовної академії, чле-ном-кореспондентом Російської ака-демії наук, дійсним членом Всеукра-їнської академії наук Костянтином Васильовичем Харламповичем (1870-1932).

Як історик К. В. Харлампович на-лежав до старої наукової академічної школи. Його ім’я та науковий доро-бок навіки вписані в українську істо-ріографію, а дослідження з історії За-

хідно-Руської Церкви (Київської ми-трополії) та шкільної освіти на тере-нах України та Білорусі XVI-XVIІІ ст. досі не втратили своєї вагомості та актуальності.

Народився Костянтин Васильович Харлампович 18 серпня 1870 року в селі Рогачі Берестейського повіту Гродненської губернії (зараз – село у Мілейчицькій гміні Сім’ятицько-го повіту Підляського воєводства) у родині православного парафіяльно-го священика. Початкову освіту отри-мав у духовних школах, навчався у Віленській духовній семінарії. Праг-нення здобути вищу освіту привело юного семінариста до Санкт-Петер-бурзької духовної академії, курс якої він успішно закінчив у 1894 році. Був тоді направлений викладати латин-ську мову та "цивільну" історію в Ка-занську духовну семінарію. З 1900 року він додатково викладав церков-ну історію в Казанському університе-ті, де 1909 року отримав посаду вико-нуючого обов’язки екстраординарно-го, а згодом – ординарного професо-ра.

Вже у цей час молодий історик дру-кує численні статті та дослідження з церковної історії, з історії Казанської

єпархії та шкільництва в ній, дослі-джує пам’ятки церковного письмен-ства. У 1898 році в Казані виходить друком капітальна монографія вче-ного «Западно-русские православные школы XVI и начала XVII века, отно-шение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле за-щиты православия», в основу якої К. В. Харлампович поклав власну дисер-тацію на ступінь магістра богослов’я, захищену у Санкт-Петербурзькій ду-ховній академії.

Ще більшого успіху приніс автору перший (і на жаль єдиний) том із за-мисленого тритомного дослідження «Малороссийское влияние на велико-русскую церковную жизнь» (Казань, 1914). Ця друга ґрунтовна праця істо-рика стала його дисертацією, за яку К. В. Харлампович отримав ступінь доктора церковної історії Санкт-Пе-тербурзької духовної академії. Пер-ший том «Малороссийского влия-ния» знайшов схвальний відгук се-ред істориків і громадськості як Росії, так і України. К. В. Харламповича за-прошують взяти участь у ХVІ Архео-логічному з’їзді у Пскові, а 24 квітня 1915 року Імператорське Товариство Історії та древностей Російських при-

Костянтин Харлампович – дослідникминулого, якого долю понівечили«будівники світлого майбутнього»

Костянтин Харлампович з дружиною Вірою (казанський період життя)

Як ми вже повідомляли, весною 2013 року почала-ся реалізація першого етапу українсько-польського

наукового проекту «Пошук, ідентифікація і наукове ви-вчення найстарішого храму Пресвятої Богородиці, побу-дованого в Холмі королем Данилом Галицьким». У про-екті беруть участь: Національний університет «Львів-ська політехніка» (кафедра Реставрації і реконструкції архітектурних комплексів), Інститут археології та Інсти-тут українознавства Національної академії наук України, Інститут національної спадщини Міністерства культу-ри Польщі, Інститут археології Польської академії наук. Проект здійснюється за фінансової підтримки Фонду По-рошенка та Інституту національної спадщини Міністер-ства культури Польщі.

Спільне дослідження було розпочато у травні. Вже на першому етапі віднайдено археологічний об’єкт ХІІІ ст. – релікти фундаментів та стін катедральної церкви Пре-

святої Богородиці. Перша згадка про цю церкву відно-ситься до 1253 р. Згодом вона ще кілька разів згадується в літописах, але у ХVІІІ ст. стару катедру розібрано і на її місці зведено нову будівлю. Літописи вказують, що за величиною і красою катедра не поступалася іншим того-часним храмам. В її стінах було поховано короля Данила та його двох синів – Романа і Шварна, а відтак десятки ін-ших визначних осіб української історії – холмських єпис-копів та представників шляхетських родин.

В ході реалізації першого етапу проекту виявлено та-кож сотні предметів XІII-XVII ст., які пов’язані з будів-ництвом та функціонуванням Данилового храму (кера-мічну плитку підлоги, дахівку, фрагменти одягу, моне-ти та ін.). Розкриті в результаті археологічних досліджень субстанції вказують, що маємо справу з об’єктом збудо-ваним з брускової цегли-пальцівки, а техніка мурування (цегла, характер в’язання муру, викінчення швів, запра-ви) пов’язана із західноєвропейською традицією. Ахеоло-гічний об’єкт є багатошаровим і крім реліктів катедраль-ного собору ХІІІ ст. включає пізніші будівельні субстан-ції та поховання (з ХIV, XV та, особливо багато, – з XVII ст.).

Як стверджує професор Микола Бевз, керівник україн-ської групи дослідників, дослідження вимагають продо-вження не тільки в археологічному плані, але й виконан-ня комплексу лабораторних досліджень, подальших ар-хівно-історичних пошуків, проведення консерваційних робіт щодо виявлених субстанцій та предметів. Однією з головних проблем, яку слід вирішувати на найближчу перспективу є музеєфікація виявленого комплексу знахі-док, враховуючи необхідність експозиції археологічних пам’яток та підземних споруд. Це є складне наукове та практичне завдання, яке ще у такому масштабі не вирі-шувалося у Польщі. Тому воно вимагає концентрації на-укових зусиль та достатніх коштів на консерваційно-рес-тавраційні роботи і на влаштування експозиції підзем-них об’єктів, які можуть знаходитися як в нинішніх ін-тер’єрах так і на відкритому повітрі. В силу особливостей об’єкту, було б доцільно розширити коло учасників про-екту і у перспективі, крім польської та української сто-рін, залучити до наукових досліджень представників ін-ших країн, насамперед, тих які були історично причет-ні до подій ХІІІ ст. – Угорщини, Швеції, Австрії, Лит-ви, Чехії та Словаччини. Наукова ідентифікація залишків храму допомогла б у дослідженнях інших об’єктів архі-тектурного комплексу королівського столичного центру у Холмі. Катедра знаходилася поряд із замком і палацом Данила та була частиною великого містобудівного комп-лексу королівської резиденції XIII ст.

Дослідження важливі не лише з погляду виявлення нових фактів з історії колишнього катедрального собо-ру збудованого у першій половині ХVІІІ ст., але й інших об’єктів пов’язаних з катедрою – дзвіниці зведеної у ХІХ ст., прикатедральних будівель ХVІІ-ХІХ ст.ст. включаю-чи залишки оборонних мурів та брам, давню будівлю ва-силіанського монастиря та інші об’єкти. (ред.)

Дослідження Данилового храму

Одна із найцікавіших знахідок українських і польських археологів у Пречистенському соборі: датована 1590 ро-ком плита, покладена на місці поховання «Феодора Се-ливанова із Холма» (на жаль, розламана на дві частини).

Фото Ю. Гаврилюка


судило автору премію імені Г. Ф. Кар-пова. У 1916 році Харлампович стає членом-кореспондентом Російської академії наук.

Вагомий внесок історика у вивчен-ня української історії не лишився не-поміченим і в Україні. 4 червня 1919 року новостворена Українська ака-демія наук на спільному зібранні об-рала К. В. Харламповича своїм дій-сним членом по кафедрі Історії Укра-їнської Церкви. Враховуючи важли-вість теми, яку розробляв історик, УАН доручила йому продовжувати цю роботу і водночас запросила пе-реїхати до Києва. Але отримавши це запрошення, історик так і не зміг своєчасно ним скористатись. В умо-вах тодішньої розрухи та громадян-ської війни цей переїзд був дуже не-безпечним і вимагав значних фізич-них та матеріальних витрат для ро-дини, що складалася з п’ятьох осіб – самого Костянтина Васильови-ча, його дружини Віри Петрівни та трьох дорослих дітей, що навчалися у казанських вузах. Революційні змі-ни в країні негативно позначилися на долях багатьох тисяч людей. Не мо-гли обійти вони й відомого історика. Після скасування Казанської духо-вної семінарії та реформи навчання у Казанському університеті, професор церковної історії виявився нікому не-потрібним. Але К. В. Харлампович і в цей важкий час не припиняє педа-гогічної діяльності. Перебиваючись мізерними заробітками, він викла-дає протягом 1921-1922 років мате-матику в Казанській військовій шко-лі та латину у фармацевтичному тех-нікумі. У цей час веде активну робо-ту по збереженню історико-культур-ної спадщини під час масової кам-панії нищення церковних старожит-ностей і на цьому ґрунті вступає у конфлікти з представниками радян-ської влади.

20 вересня 1924 року вченого заа-рештували, залишивши родину без жодних засобів до існування. Відо-мого академіка двох Академій зви-нуватили у «зберіганні та розповсю-дженні контрреволюційної літерату-ри» (якою, на думку слідчих з ГПУ, були «Известия» Казанського товари-ства археології, історії та етнографії) та «приховуванні церковного майна». Без суду і слідства К. В. Харлампови-ча відправили на заслання до Кирги-зії строком на три роки. Місцем від-бування покарання для вченого ви-значили далеке киргизьке містечко Тургай Актюбинської губернії (за-

раз – територія Казахстану), де вче-ного за жалюгідну платню примуси-ли працювати рахівником у повітово-му виконкомі.

Особливе занепокоєння долею К. В. Харламповича виявив академік ВУАН Михайло Сергійович Грушев-ський, який щойно 1924 року повер-нувся з еміграції до Радянської Укра-їни. Користуючись своїм "особли-вим становищем", Михайло Сергійо-вич розгорнув не тільки наукову, але й енергійну правозахисну діяльність, рятуючи від репресій своїх колег уче-них. З Костянтином Харламповичем його пов’язували давні приятельські взаємини. Обидва історики близь-ко познайомилися ще в Казані, де з осені 1916 року запідозрений в «ав-строфільстві» М. С. Грушевський ра-зом із сім’єю відбував адміністратив-не заслання під наглядом російської поліції. Тут доля і звела його з роди-ною Харламповичів. Згодом ці друж-ні стосунки поміж двома академіками знайшли несподіване продовження.

Дізнавшись про біду, що трапила-ся з К. В. Харламповичем у 1924 році, М. С. Грушевський став клопотати-ся про дозвіл репресованому вчено-му переїхати в Україну. Саме з його ініціативи Харламповича включили до складу відразу двох комісій ВУАН – Старої історії України та Археогра-фічної. Це дозволило не тільки залу-чити опального історика до наукової роботи, головним чином у вигляді на-укових публікацій та рецензій в ака-демічних виданнях, але й підтрима-ти його та родину матеріально. Над-звичайно важливою була й мораль-на підтримка, яку надавав М. С. Гру-шевський.

За час перебування на засланні К. В. Харлампович написав чимало повідомлень та рецензій, котрі були надруковані у часописі «Україна» та інших академічних виданнях, а також самостійно вивчив літературний варі-ант української мови, яким до цього часу не володів (всі освітні установи в Російській імперії, у яких він вчив-ся, були російськомовні). Весь цей час М. С. Грушевський листувався з К. В. Харламповичем, повідомляю-чи про стан справ в Академії та керу-ючи його науковою роботою. Водно-час Михайло Сергійович не залишав спроб матеріально полегшити життя репресованого вченого, клопотався за нього перед Особливою нарадою при Раднаркомі СРСР, керівництвом Го-ловнауки у Харкові, намагався вико-ристати для цього й особисті зв’яз-

ки. За його дорученням справою Хар-ламповича у Москві займався аспі-рант В. Юркевич. Але усі ці зусил-ля не мали жодного успіху. До того ж становище самого Грушевського було дуже непевним: він сам перебував під пильним наглядом ГПУ. Не сприяла зміцненню становища М. С. Грушев-ського і постійна ворожнеча з віце-президентом ВУАН С. Єфремовим та її неодмінним секретарем А. Крим-ським.

Рішучий злам у становищі Акаде-мії та особисто М. С. Грушевського відбувся з приходом на посаду Нарко-ма освіти М. О. Скрипника. 31 берез-ня 1927 року останній особисто відві-дав Академію і провів спільне зібран-ня академіків. Скориставшись наго-дою, на зібранні виступив М. С. Гру-шевський, і, зокрема, знову порушив питання про повернення із заслан-ня К. В. Харламповича. Відповідь Скрипника була дуже різкою і врази-ла навіть недоброзичливців Грушев-ського. Так, С. Єфремов у щоденнику писав, що Грушевський мусив вислу-хати «начальницького покрику, мов школяр, пійманий на шкоді». «Я не знаю справи Харламповича, – промо-вив розгніваний нарком, – але за щось же його покарано, були, напевне, якісь до того підстави... Я обіцяв, що зро-блю все, щоб полегшити роботу ака-демікам... Коли ж вони робили заяви проти радянської влади або друкува-ли пасквілі за кордоном, то, звичайно, ні на які пільги чи сприяння сподіва-тись вони не можуть. З ворогами ми поводитимемось як з ворогами».

Але М. Скрипник на цьому не зу-пинився і невдовзі домігся перегляду особового складу академіків ВУАН. 9 березня 1928 року розширена коле-гія Наркомосу УСРР розглянула пи-тання про затвердження дійсних чле-нів ВУАН. Стосовно двох академіків по кафедрі історії церкви, К. Харлам-повича та Ф. Міщенка, прийнято рі-шення «визнати неможливим затвер-дити таких осіб з політичного та ідео-логічного боку та у зв’язку з недостат-ньою їх кваліфікацією». Підставою для цього твердження стало те, що ці вчені свого часу були професора-ми духовних навчальних закладів. Ця подія викликала велике незадоволен-ня в академічних колах і, за висловом академіка М. Василенка, була розці-нена як початок «ломки Академії».

Виключення зі складу академі-ків болюче вдарило 58-річного Кос-тянтина Васильовича Харлампови-ча. Тим більше для нього це було сер-

йозним ударом, що 1927 року нарешті скінчився термін його заслання. Але переїхати до Києва науковцю не до-зволили, і він змушений був добува-ти ще два роки заслання, на цей раз у Ніжині, куди Харлампович приїхав на початку 1928 року. 25 травня 1928 року вже згадуваний нами С. Єфре-мов робить у щоденнику наступний запис: «Приїхав Харлампович – най-гіршої для себе години, коли його... викинуто з академії. Одбув своє за-слання в Тургаї і думав, що врешті матиме святий спокій коло наукової роботи в Києві. Сталося інакше. До того ж і жити йому в Києві не дозво-лено – мусив оселитися в Ніжині... Складає враження серйозної і поряд-ної людини».

Оселився вчений у будинку Іва-на Григоровича Турцевича, профе-сора стародавньої історії Ніжинсько-го історико-філологічного Інститу-ту. Тоді ж до нього змогла приїхати і дружина Віра Петрівна. Але нещас-тя продовжували переслідувати ро-дину Харламповичів. Після перене-сених поневірянь Віра Петрівна тяж-ко захворіла і радість зустрічі була короткою: невдовзі вона передчасно померла...

Перебуваючи у Ніжині, К. В. Хар-лампович, здоров’я якого теж було суттєво підірване важкими умовами

життя на засланні, не схилився пе-ред ударами долі і не облишив сер-йозної наукової роботи. Співпрацю-ючи у бібліографічному відділі часо-пису «Україна» та Педагогічній ко-місії Історико-філологічної секції ВУАН, історик продовжував друку-вати статті та рецензії в різних ака-демічних виданнях.

У цей час з ініціативи М. С. Гру-шевського в Ніжині створюється на-уковий осередок, до складу якого уві-йшли як старі наукові кадри, так і мо-лоді викладачі Ніжинського інститу-ту народної освіти Д. І. Абрамович, К. Ф. Штепа, А. Г. Єршов, І. Г. Тур-цевич, М. Н. Петровський, О. І. По-кровський, Є. А. Рихлик, В. І. Рєза-нов, М. М. Бережков та інші. До цьо-го гурту визначних істориків та фі-лологів прилучився і К. В. Харлам-пович. Одночасно історик досліджу-вав місцеві архіви, зокрема архів Ні-жинського грецького братства та ма-гістрату, що містив унікальні доку-менти ХVІІІ-ХІХ ст.

Результатом його кропіткої пра-ці стала публікація 1928 р. у часопи-сі «Архівна справа» нарису «Архів-на спадщина ніжинських греків». А в наступному 1929 р. побачила світ перша частина його фундаменталь-ного дослідження – «Нариси з істо-рії грецької колонії в Ніжині XVII-

XVIII ст.». У передмові до «Нари-сів» К. В. Харлампович, згадуючи своїх попередників у вивченні істо-рії ніжинських греків, писав: «Щодо мене, то я, випадковий гість у Ніжи-ні, теж зробив спробу вивчити грець-кі архівні справи... Відсутність ба-гатьох справ у Ніжинському архіві – з одного боку, з другого – немож-ливість для мене, через умови мого життя, використати архіви харків-ські, московські, тощо, примусили мене одмовитися від думки скласти історію ніжинської грецької колонії. Я поставив собі обмежену мету: дати кілька нарисів з історичного жит-тя грецької общини, поповнюючи й спростовуючи те, що вже друкувало-ся про греків». Незважаючи на таку скромну оцінку автором своєї пра-ці, до останнього часу це досліджен-ня лишається найповнішою науко-вою розвідкою з історії грецької ко-лонії у Ніжині.

За задумом К. В. Харлампови-ча, його праця про грецьку колонію в Ніжині ХVІІ-ХVІІІ ст. складалася з 6 великих нарисів, загальним об-сягом 383 сторінки, кожний з яких висвітлював окремий бік життя ні-жинських греків. У фондах Інститу-ту рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського збері-гається автограф К. В. Харлампови-

Сторінка з рукопису Костянтина Харламповича та обкладинка перевидання його нарисів

про греків у Ніжині.


ча, який містить проспект його май-бутньої роботи. Незважаючи на вели-ку кількість документального мате-ріалу (понад 10 тисяч грецьких справ у Ніжинському округовому архіві), праця була написана дуже швидко і передана до друку в історико-філо-логічний відділ ВУАН. Але, як вже зазначалось, побачила світ у 24 номе-рі «Записок історико-філологічного відділу ВУАН» за 1929 рік лише пер-ша частина цієї праці. Незважаючи на ряд схвальних ре цензій, подальше видання дослідження загальмували, можливо з причин ідеологічного ха-рактеру. На жаль, значна частина цієї фундаментальної праці про ніжин-ських греків на сьогодні вважається втраченою.

Лише у 1999 році Є. К. Черну-хін, відомий історик і філолог, гре-колог Київського національно го уні-верситету імені Т. Шевченка, визна-ний фахівець з історії грецьких гро-мад в Україні, видав за віднайдени-ми рукописами п’ятий розділ «Нари-сів» «Ніжинські греки й торгівля» у ІІІ-й книзі «Записок історико-філо-логічного товариства Андрія Білець-кого» (1999).

У Ніжинському відділі Чернігів-ського обласного державного архіву, в особовому фонді К. В. Харлампо-вича, нам пощастило віднайти чер-нетку початкового варіанту нарису «Грецька колонія в Ніжині в її ми-нулому (XVII-XVIII ст.)». Ця розвід-ка, хоча і не була закінчена автором, але все ж таки має самостійне нау-кове значення та була опублікована у збірнику «Греки в Ніжині» (вип. ІІ, Київ, 2001). У ніжинському фон-ді К. Харламповича також пощасти-ло відшукати ще один фрагмент чер-нетки ІІ розділу дослідження про ніжинських греків «Національний склад, професійна розбивка, статис-тичні дані», який теж було опубліко-вано у вищезгаданому збірнику.

До останнього часу неопублікова-ним лишався шостий розділ «Нари-сів», що був озаглавлений автором: «Просвітна діяльність Ніжинської грецької громади. Заходи соціальної допомоги». Машинописна копія цьо-го розділу у двох примірниках і під-готовлений до друку додаток у ви-гляді документів (який, на жаль, так і не був завершений автором) збері-гаються в Інституті рукопису Наці-ональної бібліотеки України імені В. Вернадського.

Дослідження з історії ніжинських греків стало останньою фундамен-тальною працею історика. Здоров’я К. В. Харламповича було серйозно підірване. 6 червня 1930 року Кос-тянтин Васильович нарешті отримав повідомлення про те, що йому дозво-лене «вільне проживання», і почав клопотатися про переїзд до Києва. У цьому сприяв його ніжинський ко-лега, молодий талановитий історик К. Ф. Штепа, якому вдалося залучити К. Харламповича до роботи у створе-ній 1 лютого 1930 року у Києві Комі-сії для досліджень з історії Близько-го Сходу та Візантії. 30 вересня 1931 року К. В. Харлампович нарешті виї-хав до Києва, залишивши бібліотеку та деякі особисті речі своєму ніжин-ському колезі І. Г. Турцевичу.

Про останні місяці життя видатно-го історика, на жаль, ми знаємо дуже мало. Можливо, що попрацювати на новому місці вченому так вже і не по-щастило. Не додали йому здоров’я і драматичні події, що у цей час від-бувалися у Києві. Гучна справа так званої Спілки визволення України, з якої розпочався давно запланований радянськими репресивними органа-ми розгром Всеукраїнської академії наук, арешт та депортація у Москву академіка М. С. Грушевського навес-ні 1931 року, гучна кампанія цьку-вання в партійній пресі його «бур-жуазно-націоналістичних» концеп-цій та арешти колишніх соратни ків, загальна атмосфера безвиході – усе це призвело до загострення старих хвороб.

Після переїзду до Києва, К. В. Хар-лампович поселився у К. Ф. Штепи і змушений був заробляти на жит-тя, вичитуючи в «Держвидаві» ко-ректури журналів «Економіст-марк-сист» та «Історик-марксист». Одно-часно вчений намагався знайти собі житло і будь-яку роботу, зокрема в Інституті соціального вихо вання, де йому обіцяли місце бібліотекаря. По-сильну допомогу Харламповичу на-давали його друзі і знайомі по Ніжи-ну, зокрема випускниця ніжинсько-го Інституту народної освіти Євге-нія Спаська та вдова колишнього професо ра Ніжинського історико-фі-лологічного інституту В. К. Піскор-ського Зінаїда Піскорська. До остан-ніх днів життя Костянтин Васильо-вич продовжував листування з ні-жинським колегою М. М. Бережко-вим.

Не помилимось дуже, якщо зазна-чимо, що передчасна смерть вченого 23 березня 1932 року врятувала його від чергової розправи радянських ре-пресивних органів: слідчі з ГПУ го-тували К. В. Харламповичу чільне місце серед діячів ніжинського від-ділу вигаданого ними «Національ-ного центру», яким буцімто керу-вав сам М. С. Грушевський... У коро-тенькому анонімному некролозі, вмі-щеному в збірнику праць Інституту слов’янознавства АН СРСР у Ленін-граді сухо повідомлялось про смерть «відомого історика, колишнього ака-деміка ВУАН» Костянтина Харлам-повича і відзначалось, що більшість праць ученого була присвячена різ-номанітним питанням церковної іс-торії та історії народної освіти до-капіталістичної доби і стосувалась України та Білорусі. Тут же наводив-ся далеко неповний перелік друкова-них праць ученого. Так драматична доля історика уклалась всього в де-кілька абзаців друкованого тексту...

Олександр МОРОЗОВНіжин

Публікації та архівалії:1. Харлампович К. В. Нариси історії грецької колонії в Ніжині (XVII–XVIII ст.). До історії національних меншос-тей в Україні / Підготовка тексту, піс-лямова, коментарі: Є. Чернухін, О. Мо-розов. Ніжинський державний універ-ситет імені Миколи Гоголя; Музей рід-кісної книги; Ніжинське міське товари-ство греків імені братів Зосимів. – Ні-жин: ТОВ «Ферокол», 2011. – 380 с.; іл. – (Серія: «Греки в Ніжині»)2. Харлампович К. Нариси з історії грецької колонії в Ніжині XVII-XVIII ст. // Записки історико-філологічного відділу УАН. – Київ, 1929. – Кн. 24.3. Харлампович К. До історії національ-них меншостей на Україні. Грецька ко-лонія в Ніжині (XVII-XVIІІ ст.). Нарис V. Ніжинські греки й торгівля II Запис-ки історико-філологічного товариства ім. О.Білецького. – Київ, 1999. – Кн. ІІІ. – С. 87-174.4. Чернухін Є. Кость Харлампович та його нариси з історії ніжинських греків II Записки іст.-філологічного товариства ім. О.Білецького. – К., 1999 – Кн. ІІІ. 5. Відділ Державного архіву Чернігів-ської області в м. Ніжині (НВ ДАЧО), ф. Р-6214, оп.1, спр.1.6. Інститут рукопису Національної бі-бліотеки України ім. В. Вернадського (ІР НБУВ), ф. ІІІ, од. зб. 55994; ф. X, спр. 18313, 6789-6790.

Звісно, українські активісти із За-бужжя твердо стояли на позиціях ви-кладених у резолюціях, прийнятих на Всенародному З’їзді Холмщини у Ки-єві (7-12 вересня 1917 р.), в яких прого-лошувалося, що: «1. Народ холмський14 визнає себе українським. 2. Доля його повинна бути спільною з долею всего Українського народа. 3. Через те губер-нія Холмська ні в якому разі не може прилучитися до королівства Польсько-го, а повинна бути прилучена до авто-номної України в межах федератив-ної Російської республіки і тепер же повинна бути під управлінням Цен-тральної Ради і Генерального Секрета-ріяту.» Доброю, як думаю, ілюстраці-єю емоцій, які у цих місяцях пережи-вали українські уродженці Забужжя, буде заява солдатів із табору для вій-ськовополонених у Зальцведелі (тра-вень 1917 р.), в якій ширше викладе-но питання відношення до поляків та історіографічне обґрунтування: «Ще не затихла світова пожежа, ще гудуть гармати, вам, поляки, ще тільки поча-ла всміхатися доля, а ви крячете чорни-ми круками над нашою многостраж-дальною Холмщиною й, радіючи чу-жому нещастю, називаєте її польським краєм, а страждальний народ – поля-ками. Дякуєм вам, шановні сусіди, за Вашу многолітню «опіку» над нашою Холмщиною й її народом і рішуче за-являємо, що ми частина 35-мільйон-ного українського народу; нам дорога його слава, героїчна історія, його неви-черпна, багата народна пісня, його ста-ра культура, котру не змогли задушити на протязі соток літ ні ви, ні наші «до-брі» сусіди-москалі.

Ще раз звертаємося до вас, панове поляки. Геть руки від нашої Рідної Кра-їни! Ми не хочемо бути погноєм для ва-шої «панської» культури, ми не хоче-мо, щоб ви бенкетували на руїнах слав-ного колись Володимиро-Галицько-го князівства та, щоб Холм – столиця могутнього нашого короля Данила був осередком чужої, ворожої нам культу-ри. Ми хочемо самі бути господарями у своїй хаті, ми хочемо Вільної України».

Ці документи, можна сказати, від-дають психологічну суть позицій обох сторін, адже обі вважали, що «їхнє діло праве». Українці відкликували-ся передусім до факту, що Холмщина, така, яку вони її бачили, сформувала-ся у давньоукраїнській добі, коли поля-ки як політичний фактор були тут не-присутні. Поляки з черги акцентува-ли на фактах будучих наслідками сус-пільно-культурних процесів у XV-XІХ ст. та дій російської адміністрації су-проти забужанських уніатів (при чому «уніатство» ставало в цьому освітлен-ні тотожне з «польськістю»), які руську етноконфесійну спільноту, котра могла стати опорою української державності, перетворили – у масштабі регіону – в меншість, а евакуація 1915 р. зробила цю меншість по-суті реліктовою. Звіс-но, наслідки цієї воєнної деукраїнізації почали відвертатися вже влітку-осін-ню 1918 року, адже Берестейський ми-ровий договір ліквідував лінію фрон-ту, яка більше ніж два роки перерізу-вала Пинщину і Волинь, що дозволи-ло на повернення біженців, а властиво вигнанців. Все ж українські селяни, які повертали у південну частину Забуж-жя, в жодному разі не могли розрахо-вувати на роль господарів у «холмській хаті». Формально влада надалі належа-ла тут до австрійської окупаційної ад-міністрації, але оскільки сама Австро-Угорщина вже ледь трималася як дер-жава, фактичними господарями си-туації ставали поляки, що проявляло-ся не лише традиційним ігноруванням українських домагань, але також захо-плюванням закритих від 1915 р. право-славних церков.

Саме такий образ ситуації у дру-гій половині 1918 р. рисується із допи-сів публікованих на сторінках укра-їнських часописів, які виходили у Бе-ресті. «До Холмщини вертає в послід-нім часі багацько біженців, – читаємо в першому числі двотижневика «Мир», який став виходити з початком жовтня 1918 р. – Через самі Барановичі їде ден-но 1500 душ. Вдома поляки порозбира-ли їм будинки, позанимали поля та по-перек попереорювали, щоби властите-

лі не пізнали свого майна. «По-христи-янськи» стрічають їх вдома поляки сло-вами: «То вшистко нє ваше, врацайцє там назад»15. На Холмщині є зараз вже багацько українського населення, а по-ляки не пускають туди ні одного укра-їнського священика». Дописи в черго-вих числах подають нові подробиці: «В Холмщині робиться ось що: Школи по-обсаджували польськими учителями й учительками, які нашвидку набрані, не мають одповідної підготовки і дітей українських вчать польською мовою. Коли ж стали повертати з біженства вчителі українці, то їм було забороне-но займати шкільні будинки і навча-ти українських дітей не тільки в шко-лах, але й на приватних домах. З дея-ких сіл з чисто українським населен-ням шкільні будинки перевезені в села з переважно польським населенням.

Всі урядові інституції обсаджені та-кож поляками. Коли українець зверта-ється своєю мовою до урядовця поля-ка, то той селянина за це налає, а інте-лігентові нічого не відповідає, наче не бачить і не чує його. Коли же той нама-гається, щоб на нього звернули увагу, то кажуть прийти на другий день, бо сьогодня нема часу. На прохання, писа-ні українською мовою (які дуже неохо-че приймаються), урядові установи ні-якої відповіді не дають. Рекомендова-них листів з адресами українською мо-вою на почті не приймають, а нереко-мендовані листи десь пропадають.

Ще гірші знущання діються над ре-лігійним почуттям і сумлінням укра-їнського народу на Холмщині. Значна більшість українського населення, яка залишилась на своїх місцях після од-ходу російського війська в 1915 році, більше трьох років не могла задоволь-няти своїх релігійних потреб через від-сутність православного духовенства. Коли ж з літа 1918 року стали поверта-ти в свої парафії священики українці то поляки стрічали їх з скаженим фа-натизмом. Ґазета «Kurier Pol ski» надру-кувала статтю «Pilnujcie popów» (т.зн. «Слідкуйте за попами»), в якій розво-дила про якусь небезпеку для поль-ського діла від православного духо-

Від «нашої і вашої свободи» до «Vae victis»

(З холмських нарисів)Продовження з 23 стор.


венства і радила всім мати на увазі кожний крок священика. (...) ...ми ба-чимо, що православна церква правом на Холмщині тепер не визнається, що православному духовенству забороня-ється там правити служби божі в церк-вах, хрестити, сповідати, вінчати, хова-ти умерших, провадити книги метрич-ні, займати церковні доми і будинки, користуватись церковною землею, яка взята в державне урядування і здаєть-ся в оренду приватним особам. Нас по-відомляють, що священики мусять по-невірятися по чужих хатах на селі, тоді як церковні доми займають якісь наїз-жі пани або місцеві дідичі – поміщи-ки, – що священики церковними зем-лями можуть користуватись не інак-ше, як заплативши гроші за їх аренду, а ключі від церкви дістати і церкву ві-дімкнути легше було за часів Зельма-на, ніж тепер.

Я не буду багато говорити про те, що з часу як розпочався масовий пово-рот біженців на Холмщину, там стали горіти православні церкви (в липню в одну ніч в одному Грубешівському по-віті згоріло дві: в с. Богутичах, і с. Мо-лодятичах, в липню ж підпалена була церква в с. Заборцях) – що порозбірано було немало парафіяльних будинків (в Тишівцях, в Спасі, в Чувчичах, Хутчу і др.), що церкви обернуто на костели (в Грубешові, Клештові, в Замістсько-му повіті16 та ин.) і навіть продано на знос, як це недавно сталося в с. Сельці коло Холма, куди щороку на празник св. Анни збиралося кількадесят тисяч народу. Що це, як не мерзотне знущан-ня над душею української людности, над його святая святих!»

Чергова публікація, – стаття «Само-визначення на Холмщині» у тижневи-ку «Рідне слово» з кінця січня 1919 р., – показує вже частково ситуацію, яка склалася у Грубешівському повіті після проголошення незалежності Польщі та спалаху польсько-української війни у Галичині: «Грубешівський повіт Холм-ської України один з повітів, де процент українців досягає 80. Навіть так зва-них перевертнів-калакутів, українців-католиків, які себе рахують поляками, тут дуже мало. Правда, тепер ще й по-ловини вигнанців не вернулося на свої місця, але й та кількість українців, що тепер є, далеко переважає числом по-ляків і ополячених українців-католи-ків. Коли, після трьохлітнього скитан-ня по чужих кутках, холмщаки повер-тали додому, то думали, що вони їдуть дійсно додому на свою землю, але при-їхавши, опинилися на нашій не своїй землі, як казав Шевченко. Скрізь тут нами попихаються, над нами знуща-

ються ляхи: нігде нашому українце-ві нема доступу ні права. Коли восени минулого року селяне з сіл Ярославця, Дяконова, Підгірець і инш. стали пода-вати прохання до пана грубешівсько-го інспектора, щоб дозволено було їм вчити дітей по-українськи, то інспек-тор не дозволив. Коли же селяне поча-ли вчити своїх дітей по хатах, то яви-лися польські жандарми, вишукували всіх вчителів, що вчили по-українськи і заарештовували. Їх обвинувачували в агітації, шпигунстві, в зраді «крулєв-ству» й т. ин. Таким чином переловили і обвинили всіх вчителів, що повернули разом з утікачами у свої села Холмщи-ни. Засадили їх у тюрми і гноять до ни-нішнього дня. Вчителі: Тарасюк, Дуд-ко, Терещенко, Любарський, Юрчук і инші сидять у тюрмі в Грубешеві. Всьо-го в цій тюрмі находиться коло 15 вчи-телів. Сидять із ними й инші українці, що хоч трохи освічені та свідомі націо-нально. Найгірш мучили та знущалися ляхи над учителем Любарським: він дві неділі сидів у ручних кандалах у тем-ній комірчині сам один. Сидять у гру-бешівській тюрмі і селяне з так званої підфронтової смуги з сіл Ощева, Доло-бичева й ин., як заложники. Ляхи загро-жують, що за кожного вбитого «гайда-маками» легіонера, вони будуть роз-стрілювати по десять хлопів-українців. Полкові казарми за містом переповнені такими заложниками. Ніхто з українців не певен, що завтра його не схоплять, як заложника, і не розстріляють... Настало пекло, а не життя».

Хоч, як бачимо, південну частину Холмщини зачепила українсько-поль-ська боротьба, яка спалахнула у Гали-чині, загал Забужжя, також його під-ляська частина, майже «безболісно» опинився у польських руках. Згідно із адміністративним поділом, заведеним законом із 2 серпня 1919 року, вся ця територія увійшла до складу Люблин-ського воєводства, а Холм став знов по-вітовим містом. Черговий раз воєнна хуртовина налинула на Холмщину ще в серпні 1920 р., але цим разом солда-ти Армії Української Народної Респу-бліки воювали пліч-о-пліч з польськи-ми солдатами проти більшовицького наступу – до історії перейшла успішна оборона Замостя, якою керував коман-дир 6. Січової дивізії полк. Марко Без-ручко. Це однак нічого не змінило в си-туації місцевих українців – окрім чер-гових матеріальних знищень, які спри-чинили бої. Крім цього воєнні події 1919-1920 р. загальмували процес ре-патріації біженців, який однак набрав прискорення після підписання Ризько-го мирового договору.

Все ж репатріація охопила лише час-тину колишніх біженців, багато із яких померло ще у 1915 році від різних хво-роб під час погано зорганізованої ева-куації, інші загинули внаслідок рево-люційного лихоліття. І так, згідно із об-рахунками проведеними у 1938 р. пові-товими старостами17, на території Лю-блинського воєводства проживало тоді біля 210 тис. православного населення, отже в жодному із повітів не було воно вже більшістю, хоч надалі переважало в багатьох окремих гмінах.

Навіть якщо визнати це число надалі заниженим на кількадесят тисяч18, то й так видно, що навіть після майже двох десятиріч миру, коли всі, хто лише хо-тів та міг, повернули із біженства, та коли відбувся також натуральний при-ріст числа населення, український де-мографічний потенціал був тут десь на третину менший від довоєнного. Крім цього навіть у найбільших скупчен-нях українського населення, зокрема у південно-східній Холмщині та в око-лиці Володави, було воно переміша-не, із поляками (як автохтонами, так і колоністами, які займали парцельова-ні маєтки, в тому числі й поцерковні), або, принаймні менш-більш вже опо-ляченими, римо-католиками19. Ство-рювало це все, принаймні потенцій-но, сприятливий ґрунт під асимілятор-ські дії польських структур – як дер-жавних, так і релігійних, адже у своїй політиці супроти православних укра-їнців Забужжя вони діяли (та співдія-ли) аналогічно до державного і церков-ного керівництва у Російській імпері-ї20. Можна навіть сказати, що все від-бувалося в дусі створеної графом Ува-ровим, міністром часів царя Миколи І, «трійці» принципів: «самодержавство, православ’я, народність» (звісно – пра-вослав’я підмінено римським католи-цизмом, «русскую» народність поль-ською, а в «крісло» самодержавства, деякий час пусте, після 1926 року та-бір т.зв. санації посадив авторитаризм). Ця ментальна «русифікація», до речі, не дуже й дивує, адже переважна біль-шість польських «власть імущих» еліт міжвоєнного часу виховувалися у ду-ховній атмосфері формованій силовим полем Російської імперії. Як би не було, аксіома першого люблинського воєво-ди, висказана у 1921 році, що «по Буг край є чисто польський» (1921 р.), по-вністю гармонізувала з намаганнями польських церковників, які надіялися «зіпхнути православ’я аж за Буг». Exp-ressis verbis було це висказано у 1924 р., в настановах опрацьованих Міністер-ством Віросповідань та Громадської Освіти, в яких м.ін. записано: «У Лю-

блинському воєводстві ... слід прагну-ти до полонізації православ’я, або ви-тіснення його на користь Римо-като-лицького костелу». Отже, образно ка-жучи, українська стихія на Холмсько-Підляському Забужжі, покалічена на-слідками політики російського цариз-му, опинилася у ситуації звіра, на яко-го накинулася чергова ватага мислив-ців, щоб знов пробувати його запрягти у свою кормигу, а якщо це не вдасться, то просто вбити.

До речі, політика російського само-державства на «западнорусских» зем-лях надалі лежала чорною тінню на національно-культурному житті ту-тешніх українців. З одного боку її на-слідком було ж бо загальне «обрусін-ня» православного духовенства, яке будувало структури у межах відро-дженої Польської держави (частина його була навіть етнічними росіяна-ми). З другого – у якійсь мірі підрива-ло це й саму легітимність православ’я, сприяючи формуванню стереотипу, що є воно виключно спадщиною анти-польської політики царизму, який по-слуговувався церквою для русифікації польського народу. У 1930-х стало од-ним це із оправдань репресивних зу-силь держави, якими намагалася вона «ревіндикувати» для польськості «за-блудші душі» холмщан та підляшан.

Юрій ГАВРИЛЮК

ПРИМІТКИ:1. Однак на сторінках цього журналу з’яв-лялися також, спрямовані проти україн-ського національного руху, «викриваль-ні» статті з заголовками типу «Прав-да о «украинофилах»» чи «Кому служат «украинофильцы» (украинцы)» (1910 р.).2. Педагогічний двотижневик, орган українського вчительства Буковини і Га-личини, який виходив у 1904-1907 рр. За свідченням М. Панаса, до нього «допи-сував з Волині учитель Козицький, а з Холмщини Антін Лютницький... Оби-два вони багато потерпіли за українську ідею, побувавши в арештах».3. Сучасний український історик, уро-дженець Вільки Тернівської біля Холма, Олександер Колянчук пише: «Треба під-креслити, що в повстанському загоні па-нували демократичні погляди, команди-ра називали «батьком», лунала команда українською мовою». 4. Люблинська губернія виникла 1837 р. із перейменування Люблинського воє-водства. У 1844 р., коли зменшено загаль-не число губерній «Конгресівки», приєд-нано до неї Підляську губернію (до 1837 р. Підляське воєв.). 5. Звісно, з огляду на зміст, публікація була видана поза межами Російської ім-перії, у Женеві, де Драгоманов перебував як політичний емігрант, та у 1878-1882 видав політичний журнал «Громада». 6. «Масовий перехід Холмщан на като-лицтво був для наших висших духовних і урядових сфер громом з ясного неба. На папері у них, як і завсїгди, «обстояло все благополучно». Усякі справозданя, почи-наючи од нижчих аж до висших урядов-ців, писали ся в такому тонї, що немов би то на Холмщинї нема нї одного упор-ствующого. Усї православні, усї говорять московською мовою!...

Цей гром, мимо волї, примусив всїх, власть на Холмщинї імущих, оглянути ся на пройдений шлях. Почали ся з'їзди духовенства, почали обмірковувати, як би запобігчи дальнїйшому переходу на-шого народа на католицтво. І ось як най-кращий ратунок було вигадано клопо-татись про сполученя українських час-тин Люблинської і Сїдлецької губернії в одну Холмську губернію і прилученя цїєї губернї до Київського округа.»7. Польський публіцист Леон Василев-ський, пов’язаний із самостійницьким соціалістичним табором та приятель Юзефа Пілсудського, у 1909 р. переко-нував, що на Забужжі «більша частина православного населення далася б вря-тувати для української національності, але тільки в одному випадку. А саме тоді, коли б Польське Королівство отримало автономію. Один лише польський націо-нальний інтерес наказував би – щоб лік-відувати будь-які сліди русифікації – га-рантувати православному населенню Холмщини українську мову в школах і судах. Цікавою підказкою за цим є про-екти, як автономії, так і міського та зем-ського самоуправління, формульовані від імені польського суспільства різни-ми партіями. Всі вони без винятку брали до уваги мовні права холмських русинів – не із жодної особливої любові до них, а з причин практичної політики.» 8. Згідно із даними австрійської окупа-ційної адміністрації, яка обіймала Холм-щину, на території Холмського, Гру-бешівського і Білгорайського повітів у 1916 р. було лише 16,1 тис. православно-го населення, тобто на 185,3 тис. (на 92%) менше ніж у 1914 р. Подібне співвідно-шення – приблизно 9:1 – бачимо у надру-кованій 1918 р. брошурі польського пуб-ліциста Г. Вєрцінського, який користу-

Український православний цвинтар у Сільці біля Холма. Фото Ю. Гаврилюка.


вався інформаціями римо-католицького духовенства. Подає він, що в цих парафі-ях, з яких мав дані, виїхало 185,5 тис. ру-синів (0,7 тис католиків і 184,8 тис. пра-вославних), а залишилося 23 тис. (1,7 тис. католиків і 21,3 тис. православних). Отже можна вважати, що на Забужжі після серпня 1915 р. залишилося не більше як 35 тис. українців. Число римо-католиць-кого і єврейського населення зменшило-ся в тому часі приблизно на чверть, а за-гальне число населення на цій території зменшилося у 1914-1916 р. на 58%.

Цікавинкою є факт, що у 1916 р., вна-слідок діяльності греко-католицького духовенства з Галичини у Білгорайсько-му повіті (передусім у гміні Крешів) з’я-вилося греко-католицька громада, що на-раховувала 1,6 тис. осіб. 9. Для прикладу – вчителі із 65 шкіл, ко-трі до 1915 р. діяли в Білгорайському по-віті, влітку 1918 р. проживали у 14 губер-ніях України і Росії. 10. Вже від 1.10.1915 р. у складі Люблин-ського генерал-губернаторства, яким ке-рував австрійський генерал Еріх Діллер, опинилися Білгорайський і Замістський повіти, а з 5.06.1916 р. приєднано сюди Холмський, Грубешівський і Томашів-ський повіти, які до цього часу залиша-лися під управою австрійської військової команди. 11. Іван Крип’якевич походив із «динас-тичної» священичої родини із південно-західної Холмщини – у документах ХІХ ст. виступають м.ін. його прадід Тадей Крип’якевич (1794-1836) та дід Михай-ло Крип’якевич (1828-1878), який не при-йняв православ’я та у 1877 р., разом із си-ном Петром (1857-1914), поселився у Га-личині.

12. У 2-й статті мирового договору Цен-тральні держави визнавали кордон УНР на території Забужжя «починаючи від Тарнограду, загально по лінії Білгорай – Щебрешин – Красностав – Пугачів – Радин – Межиріччя – Сарнаки – Мель-ник». Однак цей запис в договорі, якого Австро-Угорщина так і не ратифікувала, нічого по-суті не змінив у ставленні ав-стрійської окупаційної адміністрації та український губерніяльний комісар до Холма не був допущений. Тому органі-заційним центром Холмської губернії, як в добі УНР, так і Української Держа-ви гетьмана Павла Скоропадського, став Бересть, а українська адміністративна і освітня мережа обмежувалася територі-єю під німецькою окупацією, отже лише підляською частиною Забужжя. 13. Була це реакція на утворення росій-ським Тимчасовим урядом (30 березня 1917 р.) ліквідаційної комісії Польського Королівства, під якої юрисдикцією мало б опинитися також Холмсько-Підляське Забужжя, що було розцінюване як крок в сторону віддачи цієї території польській державі, що мала виникнути. 14. Поняття «Холмщина», «холмсь кий» в тодішньому поточному розумінні охо-плювали все Забужжя, тобто Холмську губернію. 15. Отже бачимо тут, що дійсність поль-сько-українського співжиття на Забуж-жі черговий раз йде врозріз із ідеальним самоообразом «польської лицарськості», декларованої хоч би у, цитованому вже, проекті польської резолюції з липня 1917 р.: «Довірившись своїй багатовіковій культурі і не керуючись шовіністично-національними настановами, зі спокоєм очікуємо на повернення до нас евакуйо-

ваного населення, яке прагнемо тракту-вати справедливо, як наших сусідів, які є меншістю». 16. До половини вересня 1918 р. у Заміст-ському повіті на костели пересвячено церкви у Кособудах, Липську, Терешпо-лі, Щебрешині (св. Катерини), Радочниці і Топільчі. «В селі Кособуди, – писав ко-респондент «Миру», – люди сильно опи-ралися пересвяченню церкви на костел. Там лишилося багацько православних. Людей страшено військом і на пересвя-ченє крім польських процесій прийшло і військо для охорони. З церков повикида-ли і поломали поляки іконостаси і обра-зи, ризи подерли, або поперешивали собі на убрання чи попродали жидам і жидів-ки ходять в спідницях пошитих з церков-них риз і поляки пишаються в убраннях ушитих з «облаченій»...».17. Були це дані призначені на внутрішні потреби адміністрації, отже можна спо-діватися, що відносно точно віддавали фактичний стан, принаймні у порівнянні із офіційними даними загального пере-пису населення проведеного у 1931 р., за якими у Люблинському воєводстві мало проживати лише 63,1 осіб, які як рідну мову подали українську мову та 10,7 тис., які мали розмовляти «руською» (не плу-тати з російською). Отже 2/3 православ-них мало вважати своєю рідною мовою польську, що є повним абсурдом. 18. Для прикладу, на думку Євгена Пас-тернака, автора «Нарису історії Холм-щини і Підляшшя», число українського населення на Забужжі на початку 1930-х дорівнювало 240 тисячам. 19. На Володавщині римо-католицьке, – отже в понятті тодішніх урядовців поль-ське, – населення довгий час ще зберіга-ло українську мову, яку старше поколін-ня знає ще й нині. Звідки й такий курйоз, як звіт володавського повітового старо-сти, який у 1935 році жалівся, що у 80-ти селах повіту «поляки не вміють говорити польською мовою» та «говорять як у себе вдома так і поза домом в розмові з україн-цями [тобто православними – Ю.Г.] тіль-ки українською мовою». 20. Як визнає сучасний польський до-слідник Павел Борецький, спеціаліст з ділянки віросповідного законодавства у Варшавському університеті, «попри до-сить ліберальні віросповідні правила Бе-резневої конституції, польська держа-ва у відносинах з Православною церк-вою по-суті «увійшла в черевики» ро-сійського загарбника. Відбувалася гли-бока інгеренція у внутрішнє життя церк-ви. Вважалося це натуральною справою, навіть якщо не було до цього правових основ». Отже й така безпрецедентна ак-ція, як зруйнування у 1938 році більше сотні храмів, «не була інцидентною по-дією. Виростала із філософії віросповід-ної політики міжвоєнного періоду, стис-ло пов’язаної з національною політикою. Була наслідком конфесійного характеру польської держави у 1918-1939 роках та стереотипів, які призводили до ототож-нення релігії з національністю. Знайшла при тому сприятливий ґрунт у конфрон-таційній позиції Католицького костелу супроти Православ’я».

Закінчення з числа 5/2012

Родинно-побутові пісні, що переда-ють ліричні почуття чоловічої поло-

вини населення, на противагу жіночим, репрезентовані на теренах підляського регіону незначною кількістю текстів. Не-має кількісної пропорційності між ними і на тереновій Україні. Однак якщо бра-ти до уваги окремо тексти парубочих та чоловічих пісень, то останніх на Підляш-ші (попри невелику їх кількість загалом) значно менше, аніж перших.

Так, репертуар парубочих пісень у ре-гіоні налічує близько п’ятнадцяти тек-стів, із яких майже всі мають загально-українське побутування. Від імені парубка виконуються пісні «У Ганнусі хата на помосту», «Пуд ялиною, пуд зе-леною», «Ой ходив я, ходив, бо вже й на-ходився», «Пуозно, дивко, цвіти сієш», «Чом дуб не зильоний», «Ой ти, дубе, дубе зелєненький», «Ой там за горою», «Лототю, лототю, чом ти не розвівсє», «Марисю, Марисю, скучно за тобою», «Веду коня до Дунаю», «Пуд каліною то й чирвоною», «Ой заржи, заржи, сивий конику», «Пуд яліною, пуд зильоною», «Ой зийді, зийді, ясний міесецю», «В’яне рута у присадах» тощо.

Передаючи інтимні почуття, подібно як і дівочі, такі пісні мають, однак, свою специфіку. В. Давидюк зазначає, що тема кохання головна і в парубоцьких піс-нях, проте за переліком основних моти-вів вони істотно відрізняються від тих, що співають дівчата, адже найпоширені-шим у них – мотив пошуку пари18.

Роздуми про майбутнє одруження маркують переважну більшість підлясь-ких парубочих пісень, варіюючись різ-ним перебігом подій у них. Так, вищез-гадані парубочі пісні розповідають про очікування зустрічі з милою; кохання до вже засватаної дівчини або до такої, що нерівня парубкові-бідняку; про заборону одруження з боку батьків та про те, що дівка, за якою впадає козак, має ще кіль-ка претендентів на роль майбутнього чо-ловіка.

Вирізняються парубочі пісні й систе-мою основних образів, що трапляються в них. Як правило, кожен другий текст міс-тить згадку про найвірнішого друга ко-зака – його коня. І хоч пісні ці – не описи козацьких звитяг на полі бою, а зовсім ін-ший подієвий спектр, згадка про коня чи розмова з ним – радше закономірність, аніж випадковість. Для справжнього ко-зака кінь – це його вірний друг не лише на війні, а й удома, адже з його допомо-

гою можна дістатися до коханої у будь-який час, хіба що на заваді стане хтось із рідні:

Ой чом ни прийшов, чом ни приїхав, як я тобі казала,Чи коня не мів, дороги ни знав, чи мати ни пускала?А я коня мів і дорогу знав, мине мати пускала,Найменша систра, бодай ни зросла, сиделєчко сховала19.

Присутність у ліричних піснях Під-ляшшя атрибутів козацької доби промо-висто вказує на єдність із репертуаром теренової України, більше того – на суто українську його генеалогію. Для україн-ської ліричної пісенності, як, зрештою, і для обрядової, номінування парубка лек-семою «козак» є типовим явищем. І хоч календарно-обрядова пісенність має зна-чно тривалішу історію, слово це, із ви-никненням Запорозької Січі на теренах України, проникло і в архаїчний пласт фольклору. Лірична ж пісня, будучи май-же ровесницею козаччини, містить чи-мало реалій, що співвідносяться з цією добою в історії української держави. За спостереженням В. Давидюка, майже кожна з родинно-побутових пісень має на собі печать козацької доби – козаць-кий побут проглядає на кожному кро-ці, мало не в кожному рядку. Маркуван-ня ж текстів цих пісень словом «козак», на думку дослідника, вагомий аргумент для визначення їх віку, адже доволі важ-ко знайти родинно-побутову пісню, віль-ну від козацької лексики20.

Репертуар підляських родинно-побу-тових пісень – не виняток. Будучи укра-їнськими за походженням, ці тексти, по-при територіальну та історичну віддаль від оплоту козацької вольниці, містять чимало інформації, маркованої її впли-вом. Найвідчутніше це помітно у тих фольклорних зразках, які традиційно прийнято називати піснями про кохан-ня, – у дівочих та парубочих. Так, одна з парубочих пісень, що побутує на Під-ляшші, докладно передає суть козаць-кого способу життя, у якому нема місця осілості, спокою та родинному затишко-ві – цьому всьому протиставляється зо-всім інша перспектива, про яку й попе-реджає дівчину козак:

Ти богата, а я бідний, в тебе батько, мати є.Батько, мати, вся родина і що в хати – всьо твоє.

А я бідний сиротина, батька, матира нима.Шабля, люлька – вся родина, кінь вороний, то мій брат21.

Родинно-побутових пісень, котрі роз-кривають ліричні почуття одружених чоловіків, на Підляшші побутує небага-то. Найпопулярнішими текстами чоло-вічих пісень є «Орішку, орішку, оріш-ку мизерний», «Ой пошов той Семіенко в чисте полє ораті», «У городі юолка, за городом юолка», «Журилась черемха, що роду не має», «Ти вишенько-черешенько, чом ягуд не маєш». Тематика цих пісен-них зразків обертається навколо подій, які турбують та бентежать чоловіче сер-це, головними серед них – пияцтво та гу-ляння жінки, незгода в сім’ї:

Ой пошов той Семіенко в чисте полє ораті,Сказав жуонці Катеринці коб принесла обіедаті.Ой оре той Семіенко та й на сонце поглєдає,Чужи жуонкі обіед несут, а мою чорт тримає22...........................................У городі юолка, за городом юолка.Там гуляє, гуляє Григорова жуонка.Гуляє, гуляє, про хату не дбає23.

Побутують на Підляшші серед чо-ловічих і пісні, що розкривають тяжку долю приймака і описують, подібно до жіночих, складне життя в чужій роди-ні, де чоловік зазнає постійного прини-ження:

Журилась черемха, що роду не має.Хто в приймах не був, той гора не знає.А я приймаченько, всьо горе та й знаю,Кулачки под бочки, сам спати лягаю24.

Ще однією групою родинно-побуто-вих пісень, що побутують на Підляшші та характеризуються хорошою збереже-ністю текстів, є сирітські пісні. Тексти цього жанрового різновиду фольклору, котрі можуть, залежно від особи лірич-ного героя, передавати почуття чи то ді-вчини, чи то парубка, чи навіть одруженої жінки, єднає один спільний тематичний спектр – мотив сирітства та нещасливої долі, з ним пов’язаної. На теренах регіо-ну найпоширенішою є сирітська пісня із назвою «Кує зозуля, кує сивая», котра по-

Закінчення з числа 5/2012 гою можна дістатися до коханої у будь- А я бідний сиротина, батька,

Родинно-побутові пісні Підляшшя: національна специфіка

Пам’ятник біля церкви в Городлі над Бугом, поставлений у 1915 році Кате-риною і Василем Сайкевичами для вшанування чернечого подвигу їхнього

сина Миколи, монаха Печерської лаври в Києві. Фото Ю. Гаврилюка.


бутує на Підляшші у численних варіан-тах, що відображають уже хоча б самі їх назви – «Бодай, зозуля, бодай, сірая, на літо не кувала», «Кувала зозуля, в горах літаючи», «Кує зозуля, кує сивая, по саду літаючи» тощо. Тексти пісень, у яких згадується зозуля, найчастіше репрезен-тують докірливо-тужливі звернення до птиці як призвідниці сирітства:

Кує зозуля, кує сивая, по саду літаючи,Плаче дивчина, плаче небога, на людей горуючи.Бодай, зозуля, бодай, сивая, на літо не кувала,Як виковала отца й матьонку – я сиротой зостала25.

Описуючи головно ліричні почуття неодруженої молоді, сирітські пісні час-

то розповідають про запросини помер-лих батьків на весілля, нерідко їх могли виконувати й під час самого весільно-го обряду, якщо хтось із молодих сиро-та. Для прикладу порівняємо тексти двох підляських пісень, перша з яких – родин-но-побутова сирітська, друга ж знана у регіоні як родинно-обрядова і належить до репертуару весільного фольклору:

Як ступив я із гороньки в доліну, Той натрапив на батькову могилу:Батеньку роднюський, прошу на весілля26...................................Ой там на двори новий колодязь і видро,Де ж то, Манєчка, твеї матюнки ни видно?Ой ступила з гороньки в доліну, І натрапила на матєнчину могилу.

У ХХ ст. зокрема у 70-80-х рр., по-чала стихійно розвиватися укра-

їнська література на Північному Під-ляшші (зараз це Підляське воєводство). Свої твори тодішні літератори намага-лися писати на порозі дебюту в укра-їнському діалекті. Вони вважали себе складовою частиною українського культурного феномену на Північно-му Підляшші. Цю нову ідентичність не відразу усвідомила українська літе-ратурна критика. Заява тодішніх літе-раторів на Підляшші, що вони станов-лять невід’ємну етнічну гілку україн-ців у Польщі, як національної менши-ни, заскочила соціологів та антрополо-гів культури. Цей шлях позначений ре-класифікацією кількох регіональних усталених тодішньою державною по-літикою очевидностей почав нароста-ти після виникнення у Польщі «Солі-дарності». Особливо болісно реагувало на цей факт Білоруське суспільно-куль-турне товариство, що діяло на Північ-ному Підляшші від 1956 року. Диску-сія велася на сторінках газети «Ніва» та літературної організації «Білове-жа», що об’єднувала поетів і письмен-ників в регіоні. У газеті «Ніва» дру-кувалися вірші в українському діалек-ті, але їх не вважали частиною укра-їнської ідентичності культурного фе-номену на Північному Підляшші. Лі-тературна білоруська організація «Бі-ловежа», після виникнення у Польщі «Слідарності» надалі вела семінари з письменниками, намагаючись не ба-чити українську ідентичність нового культурного феномену на Північному Підляшші.

У літературному українському ста-новленні Підляшшя, важливу роль відіграв позацензурний літератур-ний щорічник «Наш голос» (Люблин-Більськ), редагований у 80-х рр. ХХ ст., суспільним діячем Іваном Ігнатю-ком та поетом Іваном Киризюком, як суто підляське видання. Літератур-ні зустріч, які відбувалися на сторін-ках того позацензурного літературно-го щорічника, не тільки дали авторам іншу перспективу на друк у білорусь-ких виданнях, але і розширили мож-ливості друку. Група письменників, пов’язана зі щорічником «Наш голос», використовувала українські підлясь-кі діалекти та підвищувала свою літе-

ратурну самосвідомість. Мову між Бу-гом і Нарвою, яку на Північному Під-ляшші, що був регіоном взаємовпли-вів, окреслювалося, «простою мовою» або за «Нівою», як «наша мова», поча-ли називати українською. В той спосіб на Північному Підляшші, офіційно іс-нували, умовно кажучи від 1956 року, три мови: польська, як державна та бі-лоруська і українська, як мови націо-нальних меншин. Натомість офіцій-но на Північному Підляшші існували структури БСКТ та православна церк-ва. В офіційних документах українці заіснували лишень після 1990 року.

Відомий лінгвіст та діалектолог проф. Михайло Лесів1 писав про фено-мен Північного Підляшшя, як про те-риторію національної власності: «бути у себе», де людина належить своїй, а не чужій нації, або культурі. Це визначає також координати безпосередньої ре-лігійної приналежності. На Північно-му Підляшші, свою приналежність до православної громади, окреслювали білоруси та українці.

Літературознавець Віктор Яручик2, ідентичність культурного феномену на Північному Підляшші 70-90-их ро-ків ХХ ст., охарактеризував як само-становлення. Тоді у місті Більську-Під-ляському виникло, умовно кажучи, се-редовище української літератури. Лі-дером того середовища став відомий поет та культурний діяч Іван Киризюк – якого підтримали поети та письмен-ники: Софія Сачко, Юрій Гаврилюк, Ірина Боровик, Євгенія Жабінська, Юрій Трачук та інші.

Віктор Яручик, визначив два умовні періоди розвитку української літерату-ри на Північному Підляшші – перший (1956-1990) та другий (1990-2009). На думку Віктора Яручика українська лі-тература від 1956 року до 2009 року, на Північному Підляшші пройшла довгий творчий шлях саморозвитку, від римо-ваного віршування до верлібру, від го-віркових творів до літературної твор-чості таких словесників, як Іван Кири-зюк, Юрій Гаврилюк, Євгенія Жабін-ська та інші.

Вагоме місце на полі української по-езії посіли народні поети Північного Підляшшя, які писали підляською го-віркою. Це були маловідомі народні лі-тератори. До них Віктор Яручик зара-

хував також народного поета і маляра Степана Сидорука зі Ставок, який пи-сав підляською говіркою Південного Підляшшя.

Українську літературу, як елемент життя рідних земель Північного Під-ляшшя продовжують Іван Киризюк, Юрій Гаврилюк, Євгенія Жабінська, які, можна сказати, створили підлясь-ку школу в українській літературі, що розвивається у Польщі донині. Віктор Яручик згадує також про суспільно-культурну діяльність українських пое-тів з Підляшшя, які були співзасновни-ками Підляського відділу УСКТ, а зго-дом Союзу українців Підляшшя, які заснували видання «Над Бугом і На-рвою», важливого для українців Пів-нічного Підляшшя журналу, в якому друкувалися твори письменників, ко-трі живуть та працюють у Більську-Підляському. Віктор Яручик охаракте-ризував поняття батьківщини в твор-чості поетів, як особистої присутнос-ті. Це поняття, на думку дослідника, складне і неоднозначне.

Літературознавчий дискурс Північ-ного Підляшшя – першого (1956-1990) та другого (1990-2009) періодів розви-вався у двох напрямках, а українську літературу творили дві групи підлясь-ких словесників. Це були народні по-ети та словесники, які писали або пи-шуть літературною мовою.

До першої групи (за Юрієм Гаври-люком), слід зарахувати жителя села Видово, письменника Василя Бiлоко-зовича (1899-1981), поетесу Ольгу Она-цік (1921-2007) з села Ягуштово під Більськом, любителя народних легенд i ка зок Миколу Патеюка (1923), з села Забагонщина, яке за раз в гмiнi Дуби-чi-Церковнi, поета Василя Петручу-ка (1926), уродже нця села Грабівець біля Дубич-Церковних (зараз це Гай-нiвський повiт). Це поети, яких літе-ратурний дискурс зараховує паралель-но до білоруської та української спад-щини Північного Підляшшя. До пер-шої групи потрібно зарахувати також непрофесійного маляра наїву та поета Василя Альбічука (1909-1995) з Малої Дубровиці та згадуваного вже Степана Сидорука (1919-2012), народного поета і маляра зі Ставок під Володавою. Оба вони писали філософську лірику укра-їнською підляською надбужанською

У ХХ ст. зокрема у 70-80-х рр., по-У ХХ ст. зокрема у 70-80-х рр., по-У ратурну самосвідомість. Мову між Бу- хував також народного поета і маляра

З підляської мови предків(Деякі аспекти ідентичності українського літературного

феномену на Північному Підляшші)

Лише 1979 року, завдяки заступни-цтву секретаря ЦК КПУ з ідеології Ва-лерія Івашка, вдалося вибити дозвіл на зйомки «Вавилона ХХ» за романом Ва-силя Земляка «Лебедина зграя». Фільму, що став режисерським дебютом і, поряд із «Тінями...», другою вершиною твор-чості Миколайчука. Фільму, який по-вертав у мистецтво засади поетичного кіно, повертав душу, і був чимось наба-гато глибшим, ніж просто філософською притчею про життя і смерть. Сценарій до нього Миколайчук написав за три дні і три ночі.

Система так і не випустила майстра зі своїх лабет. Кілька разів знімалися і пе-резнімалися сцени з фільму «Така пізня, така тепла осінь» – раз по раз там знахо-

дили якусь крамолу. Багато пропозицій він відхиляє сам – його талант був наба-гато більшим за куці рамки ідеологічних одноденок. «Згоріла душа», – признавав-ся він Іванові Гаврилюку незадовго до смерті.

Іван Миколайчук дуже любив Сково-роду, часто повторював його «Світ ловив мене, але не спіймав». Світ ідео логічного маскараду і справді був не владний над митцем: він відійшов тихо 9 серпня 1987 року, лишивши нам свої фільми, як вічну загадку любові.

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО

На фотографіях Іван Миколайчук в ролях Івана Палійчука («Тіні забутих предків») й Тараса Шев-ченка («Сон»). Фотографії з сайту: http://ivanmykolaychuk.org

Закінчення з 18 стор.

Устань, устань, моя матюнко, до мене,Ой щось я маю поговорити до тебе27.

Щодо активності побутування сиріт-ських пісень на Підляшші, то про неї го-ворить уже хоча б той факт, що у сучас-них збірниках підляського фольклору таких текстів зафіксовано близько десят-ка.

Окрему групу в числі родинно-побу-тової лірики Підляшшя складають ко-лискові пісні, однак, зважаючи на те, що майже весь їх репертуар – дублювання репертуару колискових пісень теренової України, вважаємо за доцільне обмеж-итися номінативним окресленням тих текстів, що побутують у регіоні. Серед них – пісні «Ішов кіт по плоту в черво-нім чоботу», «А-а-а, котки два», «Де ти, кицю, волочився», «Кицю, кицю, кицю, займи нашу бицю», «Кицю, кицю, воло-хатий», «Ой ти, котик волохатий», «Ой да, ой да, ой да, да, ходить кіт коло поло-та», «Люлі, люлі, люлі», «Гойда, гойда, гойда» тощо.

Таким чином аналіз репертуару ро-динно-побутової пісенності Підляшшя дозволяє вважати її повноправною та не-від’ємною частиною загальноукраїнської позаобрядової фольклорної традиції. На органічну єдність та спільну генеалогію вказують основна тематика родинно-побутових пісень, кількісна співвідне-сеність текстів із статевою належністю виконавців (дівочі та жіночі пісні станов-лять основний пласт родинно-обрядової лірики), а також специфіка основних об-разів. Так, переважна більшість текстів родинно-побутових пісень Підляшшя, не зважаючи на територіальну віддале-ність від державного козацького утво-рення, позначена впливами козацького побуту та лексики. Тому більш, ніж оче-видно, що генеза таких пісень, навіть по-при впливи фольклорних традицій сусід-ніх держав, суто українська.

Надія КРАВЧУКЛуцьк

Примітки:18. Давидюк В. Вибрані лекції з україн-ського фольклору (в авторському дискур-сі). – С. 236.19. Традиційні пісні українців Північного Підляшшя. – С. 219.20. Давидюк В. Вибрані лекції з україн-ського фольклору (в авторському дискур-сі). – С. 228.21. Співаюче Підляшшя. – С. 161.22. Традиційні пісні українців Північного Підляшшя. – С. 241.23. Співаюче Підляшшя. – С. 132.24. Там само. – С. 150.25. Співаюче Підляшшя. – С. 51.26. Там само. – С. 68.27. Филимонюк Л. Весілля підляських українців // Над Бугом і Нарвою. – 2007. – № 1. – С. 30.

Іван Миколайчук...


говіркою. З Південного Підляшшя по-ходив краєзнавець та суспільний діяч, що жив у Люблині Іван Ігнатюк3 (1928-2013), який писав поезії у народному стилі або віршовані верліброві стиліза-ції. З Костомолот на Південному Під-ляшші походив автор польсько-україн-ської поезії Петро Купрись4 (1933-2002), що проживав у Люблині та писав вірші для себе. У Кривовербі – Володавсько-го повіту, жив уродженець села Сити-та Микола Дацюк (1945-1993), який пи-сав народну поезію. До цієї групи нале-жить народна поетеса Марія Сарнаць-ка (1939), з села Довгоброди над Бугом.

До другої групи словесників, які пи-сали або пишуть літературною україн-ською мовою зараховується поетів: Іва-на Киризюка, Юрія Гаврилюка, Євге-нію Жабінську котрі живуть та працю-ють у Більську-Підляському. До другої групи слід зарахувати поета Юрія Тра-чука, який проживає у Люблині та за-ймається літературознавством. Поет Юрій Трачук був у 80-х рр. редакто-ром білоруської «Ниви» та у 90-х р., співзаснував видання журналу україн-ців Північного Підляшшя «Над Бугом і Нарвою».

Окрему дорогу пройшла поетеса з Північного Підляшшя Софія Сачко, яка друкувалася у виданнях Білорусь-кого суспільно-культурного товари-ства, у білоруській «Ніві» та в україн-ському «Нашому слові». Ця таланови-та прихильниця говірки рідного села Вілька під Більськом, на думку дослід-ника Віктора Яручика, показала, що поет може існувати на пограниччях лі-тератур – білоруської та української, хоча в обох цих літературах знаходить-ся у ніші, бо його говірка залишається притаманною тільки його творам, так як і у народній поезії. Цю лінію творчо-го доробку продовжує Юстина Король-ко, поетеса, яка українською говіркою з Підляшшя (точніше: мовою предків) та польською мовою пише верліброву поезію.

У 1983-88 рр. підляські поети дру-кувалиcя зі своїми віршами у черго-вих числах позацензурного поетично-го щорічника «Наш голос», що на хви-лі руху «Солідарності» 80-их років ви-давався з ініціативи любителів укра-їнського підляського фольклору і мов-лення. Це були: Іван Киризюк, Софія Сачко, Юрій Гаврилюк, Євгенія Жабін-ська, Іван Хващевський, Юрій Трачук, Юрій Баєна, Євгенія Овсянюк-Марти-нюк та інші.

У вступному слові до першого числа «Нашого голосу» за 1983 рік, редакто-ри написали про сенс видавання такого збірника, звертаючись до творців сло-

ва обох частин Підляшшя. Це звернен-ня прочитується неначе неформальний маніфест:

«Всіх нас єднає гаряча любов до рід-ної мови наших батьків і дідів, до мови, яку ми самі називаємо руською, нашою або простою, а яка є в дійсності діалек-том північно-західного наріччя україн-ської народної мови. Єднає нас любов до нашої рідної землі – Підляшшя, лю-бов до нашого народу, до витворів його духовної та літературної культури, до його звичаїв та обрядів, любов до на-шої рідної пісні та любов до наших рід-них традицій»5.

Безперечно підляські говірки стано-вили мовну основу віршів поетично-го щорічника «Наш голос». Тут друку-валися не тільки відомі поети, що роз-славили Підляшшя своїми творами як Іван Киризюк, Юрій Гаврилюк чи Єв-генія Жабінська, але також маловідомі: Іван Хващевський, Ірина Боровик, Ган-на Пасічник, Євгенія Овсянюк-Марти-нюк та інші.

Літературна українська дорога пое-та Івана Киризюка

Іван Киризюк народився 10 жовтня 1949 року, у селі Крив’ятичі на Північ-ному Підляшші. Поет, суспільно-куль-турний діяч на українській ниві, спів-засновник УСКТ та Союзу українців Підляшшя, його часопису «Над Бугом і Нарвою», член Національної спілки письменників України. Дебютував по-езіями українською мовою в 1971 році у білоруській «Ніві», згодом друкував-ся у «Нашому слові», «Нашій культу-рі», «Українських календарях», «Укра-їнських альманахах» та «Українсько-му літературному провулку» (2001-2013). Співредагував та видавав поза-цензурний «Наш голос» (1983-1988) з поетом та любителем фольклору Іва-ном Ігнатюком. Видав власні томики поезії позацензурно: Моя Батьківщина Підляшшя (Більськ-Підляський 1982), Пісні моєї сторони (Більськ-Підлясь-кий 1985), та у видавництві ГП УСКТ Моїй Батьківщині (Варшава 1986), На дорозі із криниці (Львів 1995), Весна з русалками (Більськ-Підляський 1995), Смак ягоди ожини (Більськ-Підлясь-кий 1999). Зараз поет живе в Більську-Підляському та у селі Крив’ятичі.

Поезії Івана Киризюка були друко-вані на сторінках видань: «Біловежа» (Білосток), «Світо-вид», «Лемківщи-на» (США), «Дукля» (Словаччина), «Дзвін» (Україна). Два роки працю-вав (1972-1973) на Лемківщині у Ба-лигороді та Затварниці над Сяном, що на Бойківщині, де керував будівель-

ними роботами підприємства, яке було з осідком в Устриках. Там пізнав величезну трагедію: насильне висе-лення в 1947 році, українського насе-лення з їх рідних земель в рамках ак-ції «Вісла».

У 1998-2002 роках Іван Киризюк був заступником бурмістра міста Більськ. Співорганізував навчання української мови (на Північному Підляшші) в шко-лах Більська-Підляського.

Поезія Івана Киризюка відображує душевні переживання та оповідає про історію рідного Підляшшя. У творі Крив’ятицьке жниво, поет мовою сер-ця прикликує рідний сільський кра-євид з церквою, як домінантом та ле-леками, як невід’ємними учасниками буття:

В Крив’ятичахВіє теплий вітерЗ півдняЗ ВолиніПливе гомінЦерковного дзвонуВурлянської СвятиніВ спокійному небіКружляє лелекаНа руках дитинуНесе молодицяПід ґанкомРідного домуСтелиться запахДозрілої пшениці.

У вдумливому творі Смак поцілун-ку, поет описує особисті пережиття, які представляє у формі мрій, відображу-ючи чистоту кохання:

Як приснюсьТобіВ час жниваПри річціУ горах КарпатахПрилітай до менеБілим Вільним птахомЗ сердечної воліЗакоштуємо разомСмакРайського поцілункуПід зоряним дахом.

Творчість Івана Киризюка глибо-ко вписується у рідне село Крив’яти-чі, де поет народився та провів своє ди-тинство. Іван Киризюк завжди писав з потреби серця висловлюючи у поетич-ному слові глибоку віру у сенс життя. Його захоплювало життя людини під-порядковане порам року, вписане у вес-няні пориви вітру та пробуджене до іс-

нування. Літом, коли дозрівали на рід-них полях засіви, поет радів з врожаїв, бо вони заповідали достаток та багат-ство. У словах задуму він дякував Все-вишньому за осінні дари садів, тужли-во прощавав ключі вирійних журавлів надіючись на побачення весною. Зи-мою, коли рідне село оповивалося сні-гом, а природі та людині дарувався від-починок, поет займався батьківською хатою.

У творі Пелюстки любові, поет спі-ває пісню кохання, так притаманну тему у його творчій біографії:

Грає намВітерМузикуМолодецького вальсуШепочеПро помадкуНа твоїх устахПро перфумиПро корсетРозп’ятийНа грудяхСмакували миВогонь і водуТвоє і моє тілоШукаючи причалуГорілоВ білихПелюстках любові.

У вірші Ниточка, автор описує під-ляську природу, несучи глибоку любов та щирі поетичні слова:

Рум’яніє тілоВід жаруЛітнього сонцяВисокоУ небіКрилом надійРозсипанаАзбука коханняМи делікатноЙдемоПо ниточці мрійШукаючиЩастяСрібного ключаВ загонахЗолотого збіжжя.

Твір Івана Киризюка Човен долі, з 2011 року, неначе дорогоцінна перлина мережиться вишивкою вдумливих слів та метафор:

Життя річкоюБистрокрилою ластівкоюЖиттяТо ти і я разомУ човні долі

На ПідляшшяПросторахЖиттяТо мандрівкаВ надіяхЗ рідною піснеюТо вічне питанняПро сенс існуванняА невдачі?То пустеСідло без коняТо пусте вікноЗа занавіскою снуНа холодному каменіЕпітафіяРозсипаного зернаКирилиці.

Богдан Бойчук – поет Нью-Йорксь-кої групи, – представляючи збірку Іва-на Киризюка6 Смак ягоди ожини. Пое-зії, ділить творчість поета «на три го-ловні частини, у які складаються усі ті грані: світ, де минуле стикається з су-часним і долею людини; світ природи, який інтегрує й людину; та світ особис-тих почувань.

Сучасна цивілізація не втягнула джерельного поета Івана Киризюка на своє плитке плесо. Поет далі живе у сві-ті, в якому суть існування, зміст душі, коріння предків і почуття людини пе-реплітаються. Вони взаємовпливають на себе та й визначають долю люди-ни. Богдан Бойчук підкреслює, що у ві-ршах поета «мотив минальності про-низує усі три обговорювані сфери. Не-впинний час змиває мрії людини, під тиском часу щезають доріжки підлясь-кого родоводу, і Хронос «дні, мов хліб, на скібки крає». А відвічна пам’ять пе-реходить у мовчання.

Усе це закономірне. Бо минання всесвіту – це хід життя. Це також хід поезії – в непроминання.

Продовження в наступному числі.

Тадей КАРАБОВИЧ

ПРИМІТКИ:1. Ширше на цю тему: Михайло Лесів, Українські говірки у Польщі, Варшава 1997.2. Ширше на цю тему: Віктор Яручик, Українська література в Польщі: історія, видавнича діяльність та періодика, літера-турні дискусії, поезія: історико-літератур-ний нарис, Луцьк 2009.3. Іван Ігнатюк, нар. 20 жовтня 1928 р. в Дaнцях на Південному Підляшші, помер 29 серпня 2013 р. у Люблині, краєзнавець, збирач та дослідник матеріальної культури Підляшшя. Автор нарисів та фольклорних збірників. Записав чимало народних пісень з Південного Підляшшя різних жанрів: об-

рядових, сімейно-побутових, жартівливих, рекрутських. Писав вірші, популяризував творчість українських поетів з Підляшшя. Видавав позацензурний „Наш голос» (1983-1988) спільно з поетом Іваном Киризюком. Жив у Люблині. 4. Віктор Яручик, Українська література в Польщі: До старшого покоління письменни-ків Холмщини та Підляшшя належав поет і перекладач Петро Купрись (1933-2002), ма-ловідомий поет, що жив та працював у Лю-блині. Народився він у надбужанських Кос-томолотах в хліборобській сім’ї Параскеви та Михайла Куприсів у 1933 році. Завдяки допомозі діда по материній лінії родина ку-пила нове господарство із доброю землею у селі Строміва поблизу Луцька, і Купри-сі переїхали туди. Там сусідами на хуто-рах були чеські колоністи з дітьми, з якими маленький Петрусь дуже здружився. Об-раз того села в ідеальній уяві заховав поет аж до смерті, незважаючи на те, що 11-літ-ній хлопчик ледве не загинув від знайде-ної в городі гранати, що страшенно пока-лічила йому ноги. Лікарі в Луцьку, а пізні-ше у Львові, ледве „відходили» його. В 1957 році батьки, втікаючи від колгоспних злид-нів, повернулися над Буг до рідних Косто-молот. Початкову школу Петро закінчив ще в Україні. Вчився він добре і був дуже ретельним учнем. Безпроблемно закінчив також загальноосвітній ліцей у Білій-Під-ляській у 1951 році, а потім закінчив фа-культет російської філології у Кракові. Мрі-яв про наукову працю, однак доля розпо-рядилася по-іншому. Десять років працю-вав вчителем у різних школах Щецінсько-го і Познанського воєводств. У 1966 році переїхав до Люблина, де до пенсії працю-вав викладачем російської мови у Сільсько-господарській академії. Поезії почав писати у кінці 50-х років українською, польською та декілька російською мовами. Серед улю-блених тем: патріотична, інтимна, пейзаж-на. Багато писав про Батьківщину, в осно-вному про Волинь, менше про Холмщину і Підляшшя. Петро Купрись займався також перекладацькою діяльністю. Переважно перекладав поезії з української на польську. Його перу належить повний переклад поль-ською мовою Енеїди Івана Котляревського. Переклади окремих віршів часто вміщува-ли часописи «Kamena», «Sztandar Ludu» та «Український календар». Останні двадцять років свого життя Петро Купрись віддав кропіткій праці над вдосконаленням по-вного перекладу польською мовю Кобзаря Тараса Шевченка. Наполегливо працював над власними поезіями. Помер у Люблині в 2002 році, де і був похований на православ-ному кладовищі.5. Ширше на ту тему: «Наш голос», т. 1, Лю-блин 1983.6. Іван Киризюк, Смак ягоди ожини. Поезії, Більськ-Підляський 1999, 94 с.


Іван КИРИЗЮК

З циклу: ВЕРЕСИПам’ять

Лиця козаків,Що на картиніІллі РепинаНе старіють!Пам’ятьРоду мого,Мов стержень,БоямиЗапеклимиПід Берестечком,Під Полтавою...Гомонить!

Зустріч

ПерейшлаНа мій берегПо кладочціЗустрічі,ПринеслаВ очахСпів розкоші.СповненийСлід поцілункуПрипечатавСпокійний гомінЦерковного дзвону.

Було

МріїЛастовинимКриломРанньої весни,ВлетілиДо гніздечкаЗвитого грудьми,Розгойдавши тіло,ЗатьохкалиОсолодоюПід серцем.

Ранок

Пестить щокуТеплий шепітЛітнього ранку,В хатіНа стініПредків фотознімкиВ почорнілих рамках.Перед порогомЗадзвеніла клямка,На подвір’їСпокійЗагостивЗапахом розчини.

Позбираю

МріїКольоровіНиточки життя,Сполучаться,ДелікатноСплетуться,Червоним,Хмільним виномРозпливуться,А яУст твоїх Таємну солодостьПозбираюКінчиком язика.

Любострасті

У очеретахРозгойданих Високих трав Мокрий ЕросЗолотою стрілоюВиїгруєНа листочкахВерболозРозпалені любострастіСтидливо пливутьПід вельоном імлиВтуленіЗакоханіДві тіні.

Стерня

Вже по жнивіРозболілаМене осіньВ перепелицяхПризабутих серпахІржавіє надія серпняБез лишніх значеньКоли спотикнусьНа межіПідтримай менеБезкрилогоНевимовноюМузикою стерні.

Більськ, 9 вересня 2013 р.

Мій дідо Павло Кобак народився у 1894 році в Жукові – селі на шля-

ху поміж Белжцем і Ярославом (в гмі-ні Чесанів у Любачівському повіті). Я пам’ятаю діда досить добре, адже коли він помер на 86 році життя мені було вже 19 років, але мій зв’язок з ним не був дуже сильним. Жалію, що це так склалося, тим більше ціную кожне оповідання про нього, яке мені передає мій Батько. Недавно розказав він мені, протягом однієї нашої зустрічі, три іс-торії, які висвітлюють характер тамтих часів, їх складний зміст, а водночас по-казують впертість діда, який не зважав на реальну загрозу для життя – свого і сім’ї.

На початку треба пояснити, що дідо Першу світову війну, від самого почат-ку до кінця, перебув на італійському фронті і повернувши з неї мусив стати самостійним господарем, хоч не мав ні-чого свого, адже батьківську господар-ку перейняв вже старший брат Петро. Дідо купив собі невеликий клаптик землі на жуківському присілку Фрай-фельд (нині Ковалівка), заснованому у 80-х роках ХVІІІ ст. австрійськими ко-лоністами під час т.зв. йосифінської ко-лонізації (як римо-католики ці австрій-ські німці дуже швидко ополячилися). У 1932 році дідо одружився з Анною Артимович з віддаленого на кілька-надцять кілометрів Улазова. Побуду-вав нову хату. В 1933 році народилася перша дитина – Ярослав. А у 1938 році хата дощенту згоріла. Батько каже, що підпалили, бо не подобалося деяким мешканцям Фрайфельду, що дідо чи-тає українську літературу і що зустрі-чається для цього з іншими сусідами, але чи саме так було – невідомо. Зали-шився з маленькою дитиною і жінкою без хати, тимчасово мешкаючи в зем-ляній пивниці. Пізніше виявилося, що оця тимчасовість тривала щось з 5 ро-кiв.

Молоко – на воєнні потреби!

Так прийшла війна. У вересні 1939 року до Жукова прийшли німці. Коли тільки з’явилися, то завели воєнний по-

рядок і почали стягувати контрибуцію. Вже першого дня зажадали від госпо-дарів різних речей, а від мого діда мо-лока. А в господарстві була одна-одні-сінька корова, яка кормила малу дити-ну та інших членів сім’ї.

Дідо не скорився реальній дійсності, сказав твердо «Ні!» – і, разом із ще та-кими як він героями, потрапив до пив-ниці в сусідніх до Жукова Кособудах, де очікував суду і негайного розстрілу. Тривало це очікування щось три дні.

Остання ніч, можна додумуватися, була страшна, непереспана. На світан-ку відчиняються двері і... заглядає со-вєтський солдат та каже виходити.

– А що з нами?– Ідіть додому.– А німці?– Вони пішли. Але «під совєтами» не прийшлося

жити довго. Через декілька тижнів кор-дон між німецькою і совєтською зона-ми знов змінено і до Жукова поверну-ли німецькі солдати. Але це вже були зовсім інші військові одиниці – ґрен-шуц (погранична охорона). Отже дідо-ва впертість не була покарана. Вернув-ся він до своєї сім’ї, до пивниці, і по-чав збирати каміння на побудову нової хати.

Каміння – на дороги!

Коли вже дідо назбирав каміння на фундамент під нову хату, німецька вла-да видала наказ, щоб все каміння, яке назбирали селяни, віддати на будову доріг для німецької армії. Це була вес-на 1941 року, наближався наїзд Німеч-чини на Радянський Союз. Дідо знов сказав: Ні! Не віддам! Злякав цим рі-шенням усіх сусідів, не кажучи вже про свою жінку. Це ж могло стягну-ти репресії збоку військової влади не лише на його голову, але й на всю сіль-ську громаду.

Завезли його до старшини, який ви-слухав дідового прохання. Дідо відре-комендувався – німецькою мовою – як підстаршина австрійської армії (це була правда), який воював цілу війну на іта-лійському фронті за цисаря Франца-Йо-сифа, і тепер, у так важких обставинах, коли має малу дитину та хоче для сво-єї сім’ї побудувати хату, просить, щоб цього каміння йому не забирати.

Офіцер спокійно вислухав його, а далі спокійно запитав, уточнюючи ін-формацію, в якій австрійській дивізії та в якому полку служив дідо. Отри-мавши відповідь, видав посвідчення, що дідо може затримати зібране ним каміння.

Побудувати дідові хату було однак у цей час дуже складно. Війна, окупанти, які зазіхають на все, що може їм знадо-битися, біда, а зокрема біда у діда. Гос-подарка була маленька, може 2 мор-ги, життя в пивниці. Ще до війни дідо навчився шевства, щоб цим способом трохи підзаробити. Не знаю, чи хтось з односельчан ходив у чоботах зробле-них дідом Павлом, але знаю, що його власні чоботи сподобалися польським воякам.

Чоботи – тому, хто зі зброєю!

Це вже був мабуть 1945 рік. Піс-ля чергової зміни кордонів закріплю-валася тут польська «народна влада». Почалися регулярні депортації на ра-дянську Україну. Військо воювало з УПА, яка намагалася протидіяти ви-селенням. Були щораз частіші напади на села. У березні-квітні 1945 р. військо спалило недалекi від Жукова села Лю-блинець Старий, Люблинець Новий та Гораєць, вбиваючи чимале число їхніх українських мешканців.

Не здійснена мрія про рідну хату(Три розповіді з життя діда Павла)

ТРИБУНА ЧИТАЧІВ

Zwrot podatku z pracy, rodzinne, urlopowe,

emerytalne – Niemcy, Holandia,

Anglia, Irlandia, Dania, Aust ria, Norwegia.

Tel.: 71 385 20 18 lub 601 75 97 97.

Фот

о Ю

. Гав

рилю

к

Павло Кобак у австрійській армії


Під дідову хату підійшло двох у вій-ськових мундирах. Дідо на ногах мав чоботи з халявами, які сам зробив. У хаті жінка, старший син Ярослав і мо-лодший Еміліан (мав тоді щось 3 роки). До українців представники влади від-носилися в той час дуже жорстоко. Жовніри без подальших церемоній за-репетували пепеші і крикнули: «Odda-waj ty taki i owaki synu buty, bo jak nie, to zastrzelimy!». Дідо каже знов: «Ні, не віддам!»

«Ставай струнко і руки в гору» – кричить один, підносить автомат і стрі-ляє дідові то під одну, то під другу па-зуху. Кулі пробивають стіну і дошки на підлогу в новiй хаті, які дідо гарно по-складав, щов добре висохли...

– Віддаш!?– Ні, не віддам!– Руки в гору!!! І знов стріляє то під

одну то під другу пазуху.– Віддаш!?– Ні, не віддам!За піччю сховалася баба Анна з ді-

тьми. Баба вмирає від старху, діти пла-

чуть, а дідо боронить свої чоботи, свою гідність, свою сім’ю, не віддаючи цих своїх чоботів.

І сталося диво – військові пішли, так і не діставши чоботів.

Але стрілянину було чути в селі. Коли ці ж жовніри зайшли в іншу хату, то там чоботи були вже поставлені на порозі.

І корова знадобилася

Жертвою нападників стала однак корова-годувальниця. У тому часі хо-дили грабункові банди. Як згадує бать-ко, прийшли зi сторони Руди вночі, зі зброєю, і забрали корову.

Епілог

Дідо так і не встиг завершити обла-штування хати, хоч залишилося неба-гато, тільки покласти ще підлогу.

28 квітня 1947 року прийшло висе-лення. В цей день усі йшли пішки на залізничну станцію в Белзці, по доро-

зі ночуючи на поляні перед Плазовом. З Белзця виїхали транспортом до Пас-ленка, 1 або 2 травня 1947 року, разом з іншими українцями з Жукова, Фрай-фельду та інших присілків. У цьому транспорті було 55 вагонів, 159 родин, 561 осіб, 55 коней і 96 корів.

Дідо бив певно в цих його чоботах. Висіли на станції Пасленк, кілометрів 20 від Ельблонга, вже майже з третьою дитиною, яка у цьому ж 1947 році на-родилася вже на вигнанні (бабуся була ось-ось перед родами, але солдат, який пильнував транспорту, не посоромив-ся вдарити вагітну жінку прикладом у живіт).

Виїхали на вигнання без корови, з однією козою i трьома вівцями, зали-шаючи назавжди хату, своє поле і річ-ку попід лісом, і дерев’яну церкву Різд-ва Пресвятої Богородиці, і цвинтар, на якому спочивають Павлів батько, дідо, прадідо і усі предки наші русини-укра-їнці.

І так дідо замкнувся в собі. Ніколи не приїхав на свою землю, навіть тоді коли влада вже не слідкувала за виїзда-ми людей з акції «Вісла».

Коли прийшла політична відлига і за часів Гомулки почався рух, деякі по-чали вертати, дідо – як йому доради-ли – написав заяву до громадської ради Жукова, що він хоче повернути на своє. Виявилося, що правових перепон не-має, тільки – як це буває в демократич-ному суспільстві – треба переголосува-ти це рішення – ДЕМОКРАТИЧНО.

І як мені батько оповідає, піддали таке прохання діда Павла під голосу-вання мешканців Жукова і Фрайфель-ду (вибачте, вже тоді Ковалівки – назву змінили у 1949 році). Який міг бути ре-зультат голосування?

Дідо помер у селі Єльонкі біля Пас-ленка. Після демократичного рішення мешканців Ковалівки не приїхав біль-ше ніколи на свою землю. Похований на комунальному цвинтарі у Пасленці.

Залишилася хата, за яку так клопо-тався – можна навіть сказати, за яку бо-ровся – в якій так коротко і в не дуже мирних часах жив. Але після виселен-ня діда нові власники виселили також його хату, продавши, як каже батько, десь у Білгорайщину. Може оця хата добре послужила новим мешканцям?

Залишилася однак справжня хата дитинства мого батька, земляна пив-ниця, яка існує донині. Не раз, переїж-джаючи через Фрайфельд-Ковалівку, хотів би там заглянути, але не знаю, як це сказати її новим господарям?

Андрій КОБАК

Західне Полісся в Українській Державігетьмана Скоропадського

(Історія в документах)Продовження з попередніх чисел

Документ № 19Ф. 3766, Оп. 1, Спр.102, Арк.81.Міністерство Закордонних СправДепартамент чужеземних зносинВідділ ДипломатичнийЖовтня 28 дня 1918 року № 2635 м. Київ

До Цісарського Німецького Пред-ставництва на Україні

З огляду на відношення Мініс-терства Ісповідань, Міністерства За-кордонних Справ ласкаво прохає Ці-сарську Німецьку Делегацію вжити заходів, аби призначенному до Берестя єпископу Діонісію Кременецькому був даний дозвіл на повсякчасний проїзд в міста Берестя і Кобринь, та повіти їх, а також перебування єпископа Діонісія в ціх місцевостях задля виконання архі-пастирських обов’язків.

Міністр Закордонних Справ /–/Директор Департаменту чужезем-

них зносин /–/

Останній документ побічно підтвер-джує, що Поліська єпархія з центром у Бересті все ж таки була створена. Од-нак тверді підтвердження цього треба ще шукати, хоча в інтернетівських біо-графіях Діонісія прямо пишуть, що він був в 1918 році єпископом Поліським.

Документ № 20Ф. 2201, Оп. 1, Спр. 804, Арк.24У.Н.Р.М.Н.О.Комісар Народнього Міністерства Освітина Холмщині, Підляшшута ПоліссюЛистопада 2 дня 1918 р.№ 8208

До Міністерства Народної Освіти (Департамент Середніх шкіл) Комісаріат Народної Освіти на

Холмщині, Підляшшу та Поліссю щиро прохає Міністерство Освіти як найскорше повідомити Коміса ріат, в якому стані справа з поворотом Холм-ської Вчительської семінарії до м. Бе-рестя з м. Суража, Чернигівської губ.

При сьому Комісаріат має за честь повідомити Міністерство Освіти, що

справа ся негайна, бо вже учні тої шко-ли прибувають до м. Берестя і чекають без діла, пока прибуде семінарія; крім того, Комісаріат повинен харчувати сих учнів на кошти, асигновані на ор-ганізацію курсів для учителів, що ля-гає тягарем на ведення курсових госпо-дарчих справ.

В доповнення своїх представлень з 2 серпня і 10 вересня сього 1918 року під № 6315 і 7021 Комісаріат прохає вжити всіх заходів, щоб зазначена вище семі-нарія була перевезена з м. Суража до м. Берестя, як найскоріше.

Заступник Комісара /–/ М. Каліхе-вич28

Вик. об. Діловода /–/ В. Василюк

Документ № 21Ф. 2201, Оп. 1, Сп. 843, Арк.93.Копія

До Центрального Бюро Всеукраїн-ської Учительської Спілки

Представника від Учительської Спілки Холмщини, Підляшшя, Поліс-ся та Західної Волині Миколи Марчен-ка

ЗаяваЧерез те, що Українські гроши, яки-

ми видається платня для вчителів з Державного Банку, зовсім не мають курсу, на терені німецької окупації, учительство може опинитись в кри-тичному становищу. Це питання обго-ворювалось на зборах учителів і я за-раз, передаючи бачення вчительства, щиро прохаю Центральне Бюро В.У.С. звернутись до відповідних інституцій, аби для вчителів Холмського Коміса-ріату Освіти платня видавалась гріш-ми німецькими, поки в тому буде по-треба.

М. Марченко1918 року 7 листопаду м. Київ

Документ № 22Ф. 2201, Оп. 1, Спр. 843, Арк.32.Центральне Бюро Всеукраїнської Учи-тельської Спілки Київ Листопаду 9 1918 р.№ 512

До Міністерства Народної ОсвітиДодаючи при цьому копію заяви

представника від Учительської Спіл-ки Холмщини, Підляшшя, Полісся та Західної Волині від 7 листопада б. р.,

Центральне Бюро Всеукраїнської Вчи-тельської Спілки має честь прохати вдіяти всіх заходів, щоб платня вчи-телям Холмського Комісаріату Освіти виплачувалась німецькими грішми.

Голова /–/ С. Русова29

Секретар /–/ Діловод /–/

9 листопада кайзер Вільгельм від-рікся від престолу, а через кілька днів Німеччина підписала акт про капіту-ляцію. Становище гетьмана Скоропад-ського, влада якого спиралася на ні-мецьку армію, стало катастрофічним. Сподіваючись на підтримку країн Ан-танти та білої армії генерала Денікіна, гетьман підписав 14 листопада Грамо-ту про федерацію України з майбут-ньою небільшовицькою Росією, що ви-кликало протест багатьох українських патріотів, у тому числі і Скоропис-Йол-туховського.

Документ № 23Ф. 3696, Оп. 1, Спр. 56, Арк. 10-12.

Протокол засідання Холмської Гу-берніяльної Ради 17 листопада 1918 р.Присутні: Холмський Губерніяльний Староста п. Скоропис-ЙолтуховськийПомішник Холмського Губерніяльно-го Старости п. Донець30

Холмський Губерніяльній Міністр Освіти п. ДмитріюкУповноваж. Міністерства Судових Справ п. Павлюк31

Уповноваж. Міністерства Здоровя п. Король32

Уповноваж. Міністерства Ісповідань п. КозловськийЧлени Холм. Губ. Викон. Коміт.: Т. Олесіюк і А. Громадський33.Головує П. Скоропис-Йолтуховський. Секретарює Т. Олесіюк.

Порядок денний:1) Сучасне політичне становище.2) Доклад Уповноваж. Міністерства

Судових Справ.3) Біжучі справи.ІІ. П. Скоропис-Йолтуховський за-

бирає голос до першої точки порядку денного. Чим би не скінчилась бороть-ба в Центральній Україні, якби до неї не відноситись, тут на польсько-укра-їнському пограниччю робота мусить

Анна та Павло Кобаки. 1950-ті роки

Церква Різдва Пречистої Богородиці у Ковалівці (XVIII ст.). Фото Ю. Гаврилюка


Староства я не покидаю свого поста і готов далі вести свою працю по органі-зації краю і української влади в них до того часу поки не встановиться в краю нормальний лад і поки не буде прове-дена остаточна державна границя між нами і Польщею. Як що Ви мені забез-печите, моя діяльність тут не буде тор-мозитися з центру, як що український характер всіх моїх заряджень і мої са-мостійницькі переконання можуть бути терпимі для вашого нового Пра-вительства, то я лишуся при праці. В противному разі прошу прислати мого заступника, якому б я міг здати край і уряд»34.

Прот. Козловський піддержує дум-ку Павлюка що до негайного поши-рення української влади на лівий бе-рег Буга.

Олесіюк висловлюється проти не-гайності такого поширення. Поки не перешумить соціальна завірюха, нія-ка влада не буде в стані удержати по-рядок, ніяка не буде популярною. По-ляки, коли зараз візьмуть владу на Під-ляшші, без сумніву в очах населення скомпрометуються. Треба отже органі-зувати для Підляшшя владу на право-му березі Бугу, і виждавши відповідно-го моменту перекинути на Підляшшя.

Дмитріюк пропонує, аби з початку виявити принціпіяльні відношення до подій на Україні. А потім перейти до обміркування питаннів місцевого ха-рактеру.

Олесіюк каже, що якби не розвіва-лись події в центрі, Холмське україн-ське громадство мусить стежити пиль-но за тим, аби не станути перед якимись несподіванками в Холмській справі.

Донець вказує, що по смислу грамо-ти Гетьмана курс уряду остається пре-жнім. Тепер ясно сказане те, що рані-ше скривалось. Для Холмщини нічого поки що не міняється.

Дмитріюк. Курс уряду зараз же від-бивається на настроях і роботі людей, які приїхали на Холмщину. В справі встановлення певного політичного кур-су Холмській Губерніяльній Раді, яко ін-ституції урядовій не можна якихось за-ходів се діло Холмського Комітету.

Скоропис-Йолтуховський. Евакуа-ція української влади лівого берегу Бугу сталася за мою відсутність. Повер-тати українські установи назад можли-во було б тільки тоді, коли б була реаль-на сила. На жаль такої сили у нас зараз нема. Маємо 100 рушниць, але нема до них людей. Правий берег Буга се база для повороту на Підляшшя.

Дмитріюк. Уряд на правий берег Буга зараз посилати не можна, але ро-бота Староства мусить так бути при-

стосована, аби мати постійно звязь і подавати допомогу на Підляшшє. Для того треба задержати за собою пункти понад Бугом.

Павлюк згоджується, що тепер по-ширити українську владу на ціле Під-ляшшя неможливо, а треба тільки під-держати прибужні села Володавського та Більського повітів.

Олесіюк зазначає, що для сего мож-на зужити суми відпущені на варту.

Дмитріюк вказує на необхідність утворення організації хоч би для роз-преділення хліба поміж населенням.

Скоропис-Йолтуховський вислов-люється проти організування невелич-ких військових відділів для операцій на Підляшшу, бо вони не можуть мати великої сили і внесуть ще більший за-колот в життя краю. Варта буде зужита і на Холмщину.

Павлюк читає проект урядування судових установ.

Скоропис-Йолтуховський вважає, що з теоретичного боку сей проект му-сять розглянути спеціалісти-юристи, Губерніяльна Рада може лише заслу-хати його і висловити свої побажання практичного характеру. Отже такою практичною потребою є зорганізуван-ня негайно же хоч би елементарного су-дівництва. Поляки на справу суду звер-тають пильну увагу і навіть без адміні-стративної влади і по за межами Поль-щи встановляють свої суди. П. Скоро-пис-Йолтуховський приводить доку-мент польського суду на Волині. Та-ким шляхом треба і нам іти.

Павлюк вказує на неможливість за-снування нормальних судів зараз поки не запроваджена в краї українська ад-міністрація. Окрім того суди опинять-ся без кодексу законів. Але ж у всякому разі заведення судів в окремих місце-востях можливо і за відсутністю кодек-су законів суд може відбутися на під-ставі звичайного права.

Олесіюк запитує п. Уповноваженно-го Міністерства Судових Справ чи ро-биться що в справі збереження судових документів.

Павлюк дає пояснення в сій справі.Громадський констатує непевний

сучасний стан Холмської справи, необ-хідно звернутися до уряду з меморія-лом що до Холмщини, аби на мировім конгресі відстояти її. Що до сучасно-го становища на лівому березі Буга, то треба аби Холмський Виконавчий Ко-мітет розвинув свою організаційну ді-яльність подібно до польських коміте-тів. Для сего потрібні засоби і Старо-ство мусить дати ті засоби.

Дмитріюк вказує, що умови робо-ти Холмського Виконавчого Комітету

вестись і надалі в напрямі зміцнення українських державно-національних позіцій. Що до Холмщини стою на по-передньому становищі – Холмщина мусить бути українською. Інша річ, чи при новому курсі політики централь-ного уряду буде можливість вести ро-боту надалі. У всякому разі обов’язок наш зараз оставатись на своїх місцях і вести не перериваючи свою роботу в цілі вияснення відношення уряду до Холмщини послано телеграми п. Геть-ману і Міністрові Внутрішніх Справ, в яких вказано, що Холмський Губерні-яльний Староста не відмовиться пра-цювати і при новому складі уряду, на-коли буде дана можливість вести спра-ву в українському національному на-прямі.

Павлюк вказуючи на останні події в зв’язку з дезорганізацією німецько-го війська і евакуацією із польських та українських земель зазначає, що укра-їнська влада не могла як слід зорієнту-ватися в політичному становищі і може зарано покинула Більський, Володав-ський та Констянтинівський повіти. З від’їздом німців Підляшшя зостало-ся цілком без усякой влади і треба ту встановити пославши уряди, а на села організаторів.

Дмитріюк. Ми стоїмо на старих по-зіціях, але необхідна реальна допомога з Києва. Необхідно заявити уряду, що який би він не був, він мусить вибави-ти Холмщину: 1) від поляків 2) від го-лоду.

Скоропис-Йолтуховський дає інфор-мації. При його від’їзді Міністр Фінан-сів обіцяв, що буде видавати на харчу-вання та допомогу біженцям на Холм-щині щомісячно по міліонові карбо-ванців. Лишено д. Шелесту із сум Ста-роства 300 тисяч карбованців на закуп-но збіжжя. Що до війська, то кадр Чор-номорського коша із 100 офіцерів і 130 подофіцерів буде призначено на Холм-щину, але тепер це мабуть обпаде. Що до державної варти, то справа вже під-готовлена.

Відтак Староста відчитує текст те-леграми до Ясновельможного п. Геть-мана, копія з якої послана до п. Міні-стра Внутрішніх Справ: «Ясновель-можний Пане Гетьмане. Сьогодні діс-тав я звістку, що Ви зреклися самостій-ності Української Держави і беретеся за відбудову Федеративної Росії. Я вва-жаю цей крок Ваш хибним і для укра-їнського народу дуже небезпечним. Гадаю, що єдине правильним є шлях, яким ми ішли досі, внутрішня консо-лідація українських національних сил і будова самостійної Держави. З огляду на загрожене становище Холмського

і польських комітетів неоднакові. По-ляки мають численну інтелігенцію і працюють під захистом польської вла-ди, а навіть і німців весь час війни, аби Холмський Виконавчий Комітет не може розвинути роботу через брак ін-телігентних робітників.

Скоропис-Йолтуховський. П. о. Гро-мадський мислить занадто теоретично. Українці під час окупації опинились без інтелігенції, через те переведення організації на зразок польської Холм-ським Виконавчим Комітетом зараз неможливо. Велику ролю в місцевому житті може відіграти зорганізування просвіти35, на що треба зараз звернути пильну увагу.

Дмитріюк дає інформації про стан справ з організуванням централі про-світи.

Скоропис-Йолтуховський. Справа стоїть погано, треба пока організуєть-ся централя відкривати місцеві просві-ти в окремих пунктах і зараз же в м. Бе-ресті.

Підписав голова /–/ Ол. Скоропис-Йолтуховський

Скрипив /–/ Т. ОлесіюкЗ оригіналом згідно:Діловод Холмського Губерніально-

го Староства /–/ Білевський

Документ № 24Ф. 2207, Оп. 1, Спр. 1785, Арк.119-121.

Українська ДержаваКопія з копіїМ.В.С.Холмське Губерніяльне Староство30 листопада 1918 року№ 1758Місто Бересть

Ясновельможний Пане ГетьманСправа у Холмськім Губерніяльнім

Старостві зараз стоїть так: Німецькі військові частини скрізь

заснували Ради Солдатських Депута-тів, які стежать головно за тим, щоб відділи їх покидали наш край в поряд-ку. Це їм на правому березі Буга уда-ється. На лівому березі більше безлад-дя. Вони увесь час ведуть переговори з поляками, щоб забезпечити для сво-їх військ шлях через Варшаву і через те ідуть на дуже великі уступки їм. Так, наприклад, допустили поляків зайняти частину Ковельського вокзалу. Лиш на мій протест обіцяли вони не допуска-ти у Ковель озброєних поляків, а тіль-ки залізничний персонал. І все-ж поль-ська залізнична охорона вже пробувала заарештувати мого Ковельського Пові-тового Старосту.

Поляки настоюють на тім, щоб їм оддати Берестейській вокзал. Я заявив і тут свій протест проти віддачі україн-ської частини залізниці в польські руки і поки ще поляки тут не засіли.

Призначений мною Інспектор Дер-жавної Варти і Берестейській Повіто-вий Начальник Варти ще не наспіли сюди і в краю, які в багатьох місцях вже покинули німці, стягаючи свої від-діли до залізничних пунктів. Я присту-пив до організації тимчасових відділів Державної Варти. Увійшовши в зноси-ни, як з представниками місцевої ні-мецької військової влади, так і Рад Сол-датських Депутатів у Бересті і Ковелі я маю згоду їх на те, щоб сюди увійшла наша військова частина. З огляду на те, що ні добре з’організованої державної варти, ні війська у мене немає, я почи-наю організації зі свого центру, з Бе-рестя і поширюю її поки що лиш у тил на схід і щоб забезпечити спокій в тих частинах Староства, які безпосередньо прилягають до не окупованої України, з тим, щоб в міру зросту моїх сил і ад-міністративного апарату ступнево, але систематично поширювати свою владу на цілу етнографічну українську тери-торію Холмщини на захід від Бугу.

На території самої Холмщини (був-ша австрійська окупація) компетен-ція Холмського Староства не пошири-лась ніколи. Підляшшя (повіти Воло-давський, Більський і Константинів-ський) з початку революції в Германії Староство втратило. Наша провізорич-на влада на Підляшшу спиралась ви-ключно на військову організацію нім-ців, а як вони самі мусіли під напором поляків стягнутись за Буг, то і нам за-пропонували закріплятись на правій стороні Буга. Німці зараз же держать-ся в Білій, але нас за Буг не пускають, властиво не хотять піддержувати, а ми самі не маємо сили. Правий берег Буга ще за нами, на лівому бродять неве-личкі банди поляків, нерегулярні час-тини яких можна було б легко витис-нить за межі України, як би був хоч не-величкий військовий відділ. Почав ор-ганізацію варти, але боюсь, щоб це не кончилось трагично, бо маю мало гро-ші, зовсім нема хліба, одежи, зброї і т. п. Трагізм в тому, що без варти тут те-пер абсолютно неможливо вести орга-нізаційну працю, бо загрожують з од-ного боку поляки, а з другого – свої до-сить заражені більшовизмом села, а го-лодна і гола варта – ще гірше. Нам тре-ба людей, гроші і хліба. Досі ми полу-чали трохи грошей, але ні зерна хліба. Я сидів півтора місяця в Київі остан-ній раз, поки добився трохи грошей і більш нічого. Цілий край самий зні-

щений в світі відрізаний від Київа бук-вально гине зараз. Староство шляхом упорної боротьби на протязі майже року зберегло цей край для України, але воно зараз вибивається з сил і або загине або муситиме покинути край на проїзвол стихії. Ми бачимо як розва-люється уже шкільне діло з таким тру-дом налагоджене, через брак грошей на ремонт шкіл, на їх урядження, через те, що учителі не мають чого їсти, сидять без світла і без дров. Уже розвалилося майже діло врачебне; лікарі стоять уж перед тим, що прийдеться викинуть хворих зі шпиталя, дітей з приюта, бо вже існують на позичені гроші, а самім шукати приватної практики. Просвітна діяльність позашкільна мусила зовсім вмерти. Я не вдержу і урядовців само-го Староства, бо і вони стоять вже пе-ред голодом на самім порозі, а дров зо-всім не мають. Староство одно не може замінити всі органи управління краєм, інституції всіх Міністерств. До цьо-го часу німці не давали нам права пе-рейняти од них найголовніших галу-зів управління краєм; тепер мусимо це зробити протягом тижня, треба пере-брати ліси з тартаками, які німці гото-ві уступить за безцінок, телефонну і те-леграфну сіть, електричні станції при-наймні хоч на вокзалах, крепості в Бе-ресті і інші. Вони мали тут великі ха-зяйства. Треба перебрати засіяні поля і інвентар, який вони готові уступить за невеличкі гроші, або і без грошей під росписки Староства, маси машин ріжнородних, майстерень, заводів, за-лізних доріг та інш. Все це може обо-гатить край як його закупить зараз – то гроші не пропащі і все це може про-пасти почасти зруйноване і розграбле-не селянами, почасти в руках спеку-лянтів. Ніяких абсолютно органів вла-ди тут нема. Очевидно Староство само не може обсадить ліса і тартаки, заліз-ну дорогу, телеграф, телефон, бути і почтою, і агрономом, піклуватись о бі-женцях і строїть спалені села, бути і су-дом, і казначейством, і банком, і ліка-рем і земством та устроювати духовен-ство. До цього часу Староство почас-ти всім цим і займалося, але тоді був німецький адміністративний апарат. Староство співділало з ним, направля-ло скілька могло його діяльність і допо-вняла. Зараз цей апарат вже розвалився і хоч держиться ще в головних пунктах і тим стримує поки що край від анархії, але це не надовго.

Ваша Світлість, завше цікавилась Холмщиною, тому то і надіюся, що Ви зарядите негайну поміч нещасному краєві. Події розвертаються так скоро, що ми не встигаємо за ними, коли буде-


мо помаленьку, як доводилося це роби-ти за часів німецької окупації, зводити наші інституції, ступнево заміняючи ними німецькі. Всі Міністерства пови-нні дать тепер же свої готові апарати на наш край, або принаймні частину їх:

Сюди треба зараз же:(Міністерство Фінансів)1) а) Фінансовий апарат для оподат-

кування населення і принаймні б) два Казначейства до Берестя і Ко-

бринав) а також в самім близьким часі

приготовить казначейства на інші по-вітові міста

г) з’організувати філію Державного Банку.

(Міністерство Загальних Справ)2) Від Міністерства Загальних

Справ зараз треба:а) цілий персонал лісної стражі,б) якійсь солідний апарат для екс-

плоатації державних маєтків, який би дав порядок тій масі засіяних німцямі земель, які вони кидають зараз і

в) для перейняття тартаків і інших сільськогосподарських підпреємств (тут буде маса непорозумінь з тими, на чиїх землях німці засіяли, кому прода-ли засіяне чи покинули так).

(Міністерство Пошт і Телеграфів)3) Треба в найближчім часі підго-

товить персонал почти і телеграфів на території краю зараз прислати 250 фа-хівців для перейняття телефонної і те-леграфної сітки, коли не хочемо, щоб пропала ціла сітка задурно.

(Міністерство Продовольчих Справ)4) Від Міністерства Продовольчих

Справ негайно треба спасати од голо-ду ці сотні тисяч людей, які буквально гинуть од голоду і простягають руки до Київа поки що даром, бо Уповнова-жений Міністерства не дав ще сюди ні зерна хліба за кілька місяців свого іс-нування.

(Міністерство Внутрішніх Справ)5) Треба призначити особо-уповно-

важаного по відбудові краю, снабдить його солідною сумою грошей. Це одна з наболівших задач, 50% населення не-має хат, а біженці які приїзжають зараз сидять прямо на снігу і мруть. Холод і голод. Люди кожний день сотнями окружають Староство і просять і тре-бують спасать од смерті.

(Міністерство Здоровля)6) Міністерство Здоровля мусить од-

пустити Головного лікаря сюди і также з грошима. Досі він сидів більш у Київі і без грошей, а населення сливе жодної медичної допомоги немає.

(Міністерство Шляхів)7) Міністерство Шляхів мусить:а) прислати спеціяльну комісію, яка

б вияснила умови, на яких можна буде перебрати залізниці і

б) прислати персонал, щоб вже за-раз зайняти дорогу Ковель–Камень-Коширський–Вигоновське Озеро.

8) Зараз же треба фахівців і грошей для перейняття електричних станцій, хоч самих важних.

(Міністерство Юстиції)9) Зараз же потрібні кредити і штати

Міністерство Юстиції.(Військове Міністерство)Зараз же потрібний апарат в Берес-

ті з хлібом і грішми, який би зайняв-ся опікуванням полоненими і гляджен-ням продовольчих пунктів для них. Уже тепер вони ідуть сотнями, але ско-ро повалять тисячами голі, босі, голо-дні. Це головна лінія. Всі полонені з Ні-меччини перейдуть через Бересть.

Конче прошу також, згідно з Ва-шою обіцянкою, прислати в моє розпо-рядження кіш полковника Годило-Год-левського36, або який інший відділ ре-гулярного війська з провіантом і аму-ніцією, коли ми не хочемо стратити і те, що осталось.

Прошу Вашу Світлість розгляну-ти це і запропонувати всім Міністрам, щоб кожний зробив відповідні заря-дження по свойму Міністерству.

Я просив телеграфно Раду Міні-стрів асигнувати міліон в марках і при-слати мені. Відповіді я не дістав. Тепер виправляю з цим представленням по-сланця і прошу перевести через Раду Міністрів негайно аванс 10-20 міліо-нів, передавши частину його в моє роз-порядження, частину роспріділивши між тими Комісіями, які мусять висла-ти сюди негайно ріжні Міністерства, щоб тут на місці перейняти і урятува-ти все те, що можливо од німців і поча-ти планомірну організацію українсько-го державного апарату на бувшім оку-паційним терені.

Це єдиний можливий в даний кри-тичний [момент] реальний шлях, яким ще зможемо удержати край в наших руках коли для кожної асигновки ви-магати спеціальної кошториси тоді му-симо зразу махнуть рукою на справу.

На мою телеграму від 17 Листопа-ду б. р. Ясновельможний Пан Гетьман, сегодня дістав я звістку, що Ви зрекли-ся самостійності Української Держа-ви і боретеся за відбудову Федератив-ної Росії.

Я вважаю цей крок Ваш хибним і для Українського народу дуже небез-печним. Гадаю, що єдине правильним є шлях, яким ми йшли досі – внутріш-ня консолідація українських націо-нальних сил і будова нашої самостій-ної Держави.

З огляду на загрожене становище Холмського Староства я не покидаю свого поста і готов далі вести свою працю по організації краю і україн-ської влади в нім аж до того часу, поки не буде проведена остаточна державна границя між нами і Польщею.

Як що Ви мене забезпечите, що моя діяльність не буде тормозитися з цен-тру, як що український характер всіх моїх заряджень і мої самостійниць-кі переконання можуть бути терпими-ми для Вашого нового правительства, то я лишуся при праці. В противнім разі прошу прислати мойого заступни-ка, якому б я міг здати край і уряд – я не одержав відповіді досі. Незалежно від того, як Ви поставитесь до мене із-за того, що наші політичні лінії росхо-дяться, можете бути певні, що всю тех-нічну справу по організації української державної влади в Старостві, оскільки Ви вчасно дасте матеріальну поміч, я вестиму так, як і досі аж до самого дня передачі влади моєму заступникові, як що Ви визнаєте доцільним призначити в нових політичних обставинах іншого Старосту на Холмщину.

Підписали: Холмський Губерніяль-ний Староста /–/ Скоропис-Йолтухов-ський

Продовження у наступних числах

Підготував Олександр ІЛЬЇН

ПРИМІТКИ:29. Софія Русова (1856-1940) – українська громадська і культурна діячка, видатний педагог, одна із засновників і керівників Всеукраїнської вчительської спілки. 30. Дмитро Донець – український політич-ний діяч, родом з м. Звягель (Новоград-Во-линський).31. Антон Павлюк (1875 – після 1944) – український громадсько-політичний діяч Холмщини.32. Павло Король (1890-1940?) – відо мий бе-рестейський лікар, депутат польського сей-му, один з лідерів російського руху у між-воєнній Польщі, заарештований НКВС, по-дальша доля невідома.33. Напевно, отець Громадський – це май-бутній митрополит Олексій (Громадський, 1882-1943), під час Великої вітчизняної ві-йни голова Української Автономної Право-славної Церкви.34. Гетьман Скоропадський у своїх спога-дах характеризує вчинок (телеграму) Ско-ропис-Йолтуховського як чесний й благо-родний.35. «Просвіта» – українське культурно-просвітницьке товариство, створене в 1868 р. у Львові. Берестейська «Просвіта» була створена 1 грудня 1918 р., її очолив Карпо Дмитріюк.36. Олександр Годило-Годлевський (1880-1945) – генерал-хорунжий Української ар-мії.

З хроніки подій на Підляшші«Ранок» танцював

у Перемишлі6 липня у Перемишлі відбу-лася «Ніч на Івана Купала». Під час цьогорічної едиції найбільшого українського розважального заходу в цьо-му місті виступили україн-ські танцювальні ансамблі, які діють при українських школах у Перемишлі, Біло-му Борі, Лігниці, Гурові-Ілавецькому та Більську. Їх-ній виступ завершував май-стер-класи танцювальних ансамблів, які пройшли у Львові з участю хореогра-фів з України в рамках шир-шого проекту, проводжено-го при підтримці Департа-менту з питань освіти і нау-ки сім’ї та молоді Львівської обласної державної адміні-страції.

У проекті бере участь коло ста дітей, у тому числі молоді учасники колективу «Ранок» з Більська, які вже вдруге зустрічалися на май-стер-класах з іншими укра-їнськими групами з різних міст Польщі. Результатом спільної праці буде велика хореографічна композиція на п’ятдесят пар, яку україн-ські діти і молодь із Польщі покажуть на найближчому Фестивалі української куль-тури в Сопоті.

Окрім танцювальних ан-самблів, що беруть участь у проекті, під час фестивалю «На Івана Купала» виступи-ла вокальна група ансамб-лю «Ранок» з Більська. Мо-лоді підляські дівчата взяли також участь в обряді пус-кання вінків на воду. Тим самим підляшани черговий раз включилися в загально-українське культурне життя у Польщі.

Захід зорганізував місце-вий відділ Об’єднання укра-їнців у Польщі.

Школа традиційної музики

8-20 липня у Гоголові не-подалік від Ясла проходи-ла ХVI Міжнародна літня школа традиційної музи-ки. Взяло в ній участь по-над сто осіб, між іншими з Англії, Франції, Ірландії, Бі-лорусії, України та Польщі. Серед учасників знайшов-ся більщанин Лука Чижев-ський, випускник україн-ської філології Університе-ту Марії Кюрі-Склодовської в Люблині, лідер ансамблю «Хвиля» з Люблина.

Під час школи протягом двох тижнів проходили як теоретичні, так і практич-ні заняття присвячені тра-диційній пісні і танцю різ-них народів – кожного дня учасники присвячували го-дин п’ять-шість для співу та стільки ж само для тан-цю. Вчили їх найкращі ви-кладачі етномузикології та фольклористики з різних країн Європи – Сербії, Росії, Литви, Польщі та України, у тому числі Ігор Мацієв-ський, Тетяна Сопілка, Іри-на Клименко. Майже поло-вина доповідей і занять сто-сувалася саме української народної традиції різних регіонів, між іншими Цен-тральної України, Слобо-жанщини, Волині, а також Підляшшя. Оскільки серед викладачів знайшовся Юрій Пастушенко, учасник «Дре-ва» з Києва, який цікавиться також підляською народною музичною культурою, учас-ники вивчали пісні, між ін-шими, з Добриводи та Клі-щель.

Літню школу провела Фундація «Музика кресів» з Люблина.

Молодь із Рахова в Більську8-17 липня в Більську пере-бувала група молоді з міст-побратимів Більська – з Бі-лорусі, Молдови та України,

у тому числі з Рахова, що на Закарпатті, біля кордону з Румунією. Молоді люди проводили на Підляшші час, пізнавали один одного та знайомилися з регіоном. 13 липня Ольга Ворохта з Рахова виступила з україн-ським репертуаром під час свята «На Івана, на Купала» в Дубичах-Церковних.

Археологічні розкопки в Суражі

13 липня на середньовічно-му городищі в містечку Су-раж почалися археологічні розкопки Інституту архео-логії і етнології Польської академії наук у Варшаві. Проводилися вони в рамках польсько-литовського до-слідницького проекту «Су-раж і Лішкява – середньо-вічні осередки влади на по-граниччі Корони Польсько-го Королівства та Велико-го Литовського Князівства». Їхні результати підтверди-ли ранньосередньовічне по-ходження городища та його зв’язок із Київською Руссю.

Досі існували дві теорії на тему походження Сура-жа. Деякі науковці обстою-

вали думку, що це мазовець-кий город, інші – що це най-більш висунений на північ-ний захід форпост Київської Русі, який наприкінці XIV – першій половині XV ст. був відрізаний від околичних україномовних сіл польсь-ким, мазовецьким осадни-цтвом. Зараз україномов-не православне населення у Суражі відсутнє. Не збере-глися також церкви, яких у XVI ст. було в містечку три.

Розкопки, що проводи-лися на городищі до поло-вини вересня, були першим таким комплексним дослі-дженням середньовічно-го города. Пройшли вони в рамках гранту профінансо-ваного міністром науки і ви-щої освіти в рамках Націо-нальної програми розвитку гуманістики.

«Ярмарок зубра»14 липня у Міському амфі-театрі в Гайнівці відбувся VII «Ярмарок зубра» – пре-зентація фольклору та куль-турного надбання регіону. Можна було під час нього попробувати регіональної кухні, подивитися показ ко-


вальства та придбати виро-би народного ремесла, які презентували виставники з Польщі, Білорусі, Литви та України. Під час концерт-ної частини заходу виступи-ли фольклорні, естрадні та фольк-рокові ансамблі, се-ред яких не забракло вико-навців українських пісень – «Черемшини» з Черемхи та «The Ukrainian Folk» з Гуро-ва-Ілавецького. Український репертуар виконали також дівчата зі Студії естрадної пісні Гайнівського будинку культури.

«З сільського подвір’я»19-21 липня у Черемсі про-ходили головні концерти Фестивалю багатьох куль-тур і народів «З сільського подвір’я». Цього року на сце-ні в пленері Гмінного осе-редку культури можна було почути ансамблі з Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщи-ни, Албанії та України, між іншими виступив господар заходу – гурт «Черемши-на». 21 липня на завершен-ня концертної частини фес-тивалю можна було почути польсько-український про-ект «Р.У.Т.А» і «Гуляйго-род». Окрім того українська фольклорна група, відома зі співпраці з гуртом «Тартак» та з раніших виступів на Підляшші, повела в Гмінно-му осередку культури в Че-ремсі майстер-класи україн-ських народних танців.

З черги після головних днів фестивалю, у днях 23-25 липня, традиційно вже Людмила і Сергій Востріко-ви з рівненського фольклор-ного колективу «Горина», вчили зацікавлених україн-ських традиційних пісень з Полісся і Підляшшя. У май-стер-класах взяло участь 20 осіб.

Фестиваль зорганізувало Товариство любителів сіль-ської культури в Черемсі та місцевий Гмінний осередок культури.

Заграла «Перкалаба»20 липня під час Фестива-лю молодої Білорусі «Ба-совіща» в Городку висту-пив український ансамбль «Перкалаба» з Івано-Фран-ківська.

Делегація з Сум у Селі-Буди

20-21 липня у Селі-Буди побувала делегація Сум-ської обласної державної адміністрації. Метою тре-тього вже приїзду на Під-ляшшя урядовців із Сум було налагодження ближ-чих контактів у галузі еко-номіки, бізнесу, туризму та культури. Тим разом укра-їнські гості знайомилися з діяльністю Кластеру ма-рок туристичних східної Польщі, який об’єднує ор-ганізації туристичного ха-рактеру. Під час зустрі-чі представники Сумської торгово-промислової пала-ти підписали з представни-ками Кластеру договір про співпрацю.

Паломництво до Почаєва22 липня з Гайнівки ви-рушила перша після Дру-гої світової війни підлясь-ка піша проща до Почає-ва в Україні. За два тижні 38 осіб, в основному з Гай-нівки, Більська та Білосто-ка, пройшло 510 кілометрів – кожного дня вони долали середньо аж 57 км. 5 серпня у святому місці, яке віками було важливим центром ду-ховного життя, у тому числі для підляшуків, паломники взяли участь у врочистостях Почаївської Ікони Божої Ма-тері.

Проща з Гайнівки стала символом відновлення ста-ровинної традиції піших пі-лігримок до Почаєва, куди віками прямувало україно-мовне населення Підляш-шя – як згадують найстарі-ші жителі нашого регіону, в давнину з кожної сім’ї при-наймні одна особа мусила піти з прощею до Почаєва.

Піше паломництво зорга-

нізувало Православне брат-ство святих Кирила і Мето-дія в Гайнівці.

«Підляська октава культур»

22-28 липня у Білостоці та понад двадцятьох місцевос-тях регіону проходили кон-церти VІ Міжнародного фестивалю музики, мисте-цтва і фольклору «Підлясь-ка октава культур». Це най-більша в Підляському воє-водстві презентація народ-ної пісні і танцю різних на-цій та музики, що інспірова-на фольклором.

Цього року під час фес-тивалю виступило 26 ан-самблів з 11-ти країн сві-ту. Загалом пройшло понад 30 концертів, які притягали багатотисячну публіку. Се-ред виступаючих не забра-кло українських груп най-вищого артистичного рівня з України та Росії.

Фестиваль почала 22 лип-ня в будинку Воєводсько-го осередку анімації куль-тури в Білостоці, так званих «Сподках», презентація ви-стави під заголовком «Укра-їнність». Це видовище, осно-вою якого стала українська музика та поезія польських та українських авторів, ав-торства польської театраль-ної і фільмової актриси, що родом з Білостоку, Магда-лени Важехи. Поруч з поль-ськими артистами, в проекті взяло участь музично обда-роване подружжя Охрімчу-ків з України – Ганна та Сер-гій, учасники легендарного київського ансамблю «Дре-во», які приготували музич-ну оправу вистави.

«Українність» виклика-ла великий інтерес білосто-чан, які ледве помістилися в «Сподках». Неменшим заці-кавленням тішилися також пленерні концерти «Під-ляської октави культур».

Офіційне відкриття фес-тивалю відбулося 23 лип-ня на білостоцькому рин-ку. Традиційно вже концер-ти почав парад фольклор-

них співочих і танцюваль-них ансамблів з різних сто-рін світу центром Білосто-ка. Того дня під час інаугу-раційного концерту висту-пили виключно українські ансамблі з України та Ро-сії: Оркестр Гуманітарного університету з Рівного, ан-самбль «Козачата» з Майко-пу, що в Республіці Адигея та Черкаський академічний заслужений український на-родний хор. Під час черго-вих концертів глядачі як у Білостоці, так і в регіоні мо-гли ще побачити: представ-ників польської національ-ної меншини з України – ан-самбль «Волинські соловей-ки», який поєднує презента-цію і популяризацію поль-ської та української культур, а також ансамбль пісні і тан-цю «Пролісок» з Кіровогра-ду.

Захід зорганізував Воє-водський осередок анімації культури в Білостоці.

«Переточе»26-27 липня в амфітеатрі в Біловежі проходили ХІ Бі-ловезькі артистичні інтегра-ції «Переточе 2013». Цьо-го року українським акцен-том на заході були виступи танцювального ансамблю «Черемош» з Венгожева та хору «Козачата» з Республі-ки Адигея, що в Росії.

«Дні Кліщель»26-28 липня в Кліщелях від-булися ХVII «Дні Кліщель». Перед осередком «Гладиш-ка» виступили між інши-ми виконавці, які мають у своєму репертуарі україн-ські пісні: фольклорний ан-самбль з Добриводи, «Вер-вочки» та «Орляни» з Вуор-лі, «Мікстура» з Кліщель, а також Студія естрадної піс-ні Гайнівського будинку культури.

«Василівка»27 липня в Малій Дуброви-ці на Південному Підляшші відбулася «Василівка» – на-родний захід присвячений

пам’яті Василя Альбічука (1909-1995), місцевого ху-дожника і поета, якого звуть підляським Никифором. Від кількох років свято прово-дять спільно Союз україн-ців Підляшшя, війт гміни Піщац, парафія у Загорові та місцеві жителі.

Традиційно «Василівка» почалася панахидою на мо-гилі художника, який похо-ронений на православному кладовищі на схід від його рідної місцевості. Після неї при сільській світлиці від-бувся концерт із участю ан-самблів з Північного та Пів-денного Підляшшя. Висту-пили між іншими: співочий і танцювальний «Ранок», «Родина» з Дуб’яжина, Сту-дія естрадної пісні Гайнів-ського будинку культури, «Нарва» з Нарви, а також південнопідляські ансамблі з Ортеля-Королівського, Бі-лої та Загорова. Деякі з них ще виконують давні місце-ві українські пісні, хоча – на жаль, не є вони вже основою їхнього репертуару.

Василь Альбічук ціле своє життя провів у Малій Дубровиці. Його любов’ю були передусім квіти, яких посадив коло своєї хатин-ки понад 200 ґатунків. На жаль, зараз його город запу-щений. Про видатного жи-теля села нагадує однак екс-позиція в сільській світли-ці, в якій знайшлися як до-машні предмети художни-ка, так і його праці – дово-лі оригінальні картини, на яких представлений казко-вий світ городів.

Окрім картин митця під час цьогорічної «Василів-ки» можна було також по-дивитися праці поліціантів, які виникли під час VI За-гальнопольського поліцей-ського художнього плене-ру «Слідами Василя Аль-бічука – підляського Ники-фора», що почався 21 лип-ня в Залютині конферен-цією про життя і творчість підляського мистця «Нату-ра моєю любов’ю».

«Дні Нурця-Станції»28 липня під час «Днів Нурця-Станції» виступив із концертом фольк-роко-вий ансамбль «Гойраки» з Більська, виконавець укра-їнських пісень, півфіналіст програми «Must be the mu-sic» телеканалу Polsat.

«Голенський ярмарок»28 липня у Музею матері-альної культури Холмщи-ни і Підляшшя в Голі у Во-лодавському повіті пройшов XVІІ релігійно-культурний фестиваль «Голенський яр-марок». То циклічний ет-нографічний захід культур-но-релігійного характеру загальнопольського рангу, який відбувається при наго-ді свята Антонія Печерсько-го, патрона місцевої пам’ят-кової (з 1702 р.) церкви.

Традиційно захід почався врочистим богослужінням у місцевій церкві, яке очолив Владика Авель, архієпископ Люблинський і Холмський. Під час нього відбулося по-свячення коло церкви кам’я-ного хреста з нагоди 1025-ліття хрещення Володими-ром Великим Русі-України, звідки й пішло християн-ство у східному обряді на ці землі.

При нагоді ярмарку коло церкви відбулася презента-ція двох виставок пов’яза-них з трагічними момента-ми української історії цих земель: про нищення право-славних храмів у 1938 році на Холмщині і Південному Підляшші, а також про ви-селення українців у рамках сумнозвісної акції «Вісла» 1947 року.

Під час ярмарку в розта-шованому поруч із церквою Музею матеріальної куль-тури Холмщини і Підляш-шя свої вироби презентува-ло кількадесят виставників з Польщі, України та Біло-русі: художників, різьбярів, гончарів та інших народних умільців. Відбувся також концерт народних ансамб-лів – з українським репер-

туаром виступили на ньо-му між іншими фольклор-ні колективи з Берестейщи-ни, що в Білорусі та з Укра-їни. Традиційно показали-ся також місцеві групи, які спеціально, щоб показати-ся в Голі, вишукують приза-бутий місцевий український (як тут кажуть – «хахлаць-кий») репертуар, що віками був присутній на цих тере-нах.

«Голенський ярмарок» зорганізувало Товариство любителів музею матеріаль-ної культури Холмщини і Підляшшя.

«Черемшина» на Woodstoсk1 серпня на фольковій сце-ні ХІХ Загальнопольсько-го фестивалю «Woodstoсk» в Костшині над Одрою за-грала підляська група «Че-ремшина» з Черемхи, яка виконує в основному укра-їнський фольклор у стилі фольк.

Українська музика в Мельнику

3-4 серпня в Мельнику про-ходили ХХІІІ «Музичні ді-алоги над Бугом». Виступа-ли під час них представни-ки різних національностей, у тому числі української. Як і в попередніх роках не за-бракло місцевих фольклор-них ансамблів, які до пев-ної міри продовжують укра-їнську традицію Підляш-шя: «Новини» з Мощони-Королівської, «Мельничан» з Мельника, «Криниці» з Радивилівки та «Вересів» з Вилінова. Виступила також «Катринка» з Високого – зі спорідненої з Підляшшям україномовної Берестейщи-ни.

Окрім народних колек-тивів, на мельницькій сце-ні виступили також вико-навці музики, яка інспіро-вана українським фолькло-ром. Можна тут було поба-чити і почути «Черемшину» з Черемхи, «The Ukrainian Folk» з Гурова-Ілавецького та «Гойраків» з Більська.

«Шляхом городищ»

6-10 серпня проходив дру-гий байдарковий сплав Бу-гом «Шляхом городищ», придуманий Науково-педа-гогічною спілкою «Береги-ня» з Берестя. Цього року він мав набагато ширший, міжнародний характер, оскільки до його організа-ції приєдналася молодіжна ланка Союзу українців Під-ляшшя, яка досі проводила рейд «Пудляше».

У сплаві взяло участь 29 молодих українців із Біло-русі, Польщі та України. Це учасники берестейської ор-ганізації «Берегиня», скаут-ської організації «Пласт» зі Львова, а також члени і при-хильники Союзу українців Підляшшя.

Рейд почався в Збережах Володавського повіту біля польсько-українського кор-дону та закінчився у Берес-ті в Білорусі. Загалом учас-ники пропливли понад 120 кілометрів. Це була наго-да для ознайомлення з істо-рією північних українських етнічних земель розташо-ваних над Бугом – річкою, яка в давнину їх об’єднува-ла, та яка зараз є кордоном між окремими частинами історично одного регіону. У планах на наступні роки – перепливти цілий Буг.

Філателістична виставка в Черемсі

8 серпня в Черемсі відкри-то польсько-білоруську мо-лодіжну філателістичну ви-ставку «140 літ залізнич-ного шляху Одеса-Короле-вець. Черемха 2013». Нав’я-зує вона до історії осади, яка своє існування завдячує за-лізниці, що єднала україн-ські землі тодішньої Росій-ської Імперії з прусським Кенігсбергом. Проте остан-німи роками її роль як заліз-ничного вузла зменшилася.

У приготуванні виставки взяло участь 40 осіб – люби-телів як філателістки, так і залізниці. Під час її відкрит-


тя виступив український молодіжний фольклорний колектив «Гілочка» з Че-ремхи.

Говорили про Волинь 9 серпня у Тикоцині від-булася презентація проек-ту «Поєднання через важ-ку пам’ять. Волинь 1943». Це громадсько-освітній за-хід спрямований як до поль-ської, так і української моло-ді. Має він на меті розкриття болючих картин польсько-української історії та пошук примирення через презен-тацію постав українців, що рятували поляків на Волині і Галичині та поляків, які до-помагали українцям під час братовбивчої війни. У рам-ках проекту молодь побу-вала на Волині та Люблин-щині, де записувала реляції очевидців.

Слідами Данила Галицького

10-12 серпня у Дорогичині, Мельнику та Холмі перебу-вала 30-особова делегація з України, яка подорожувала Даниловими місцями. На-родні депутати України, де-путати Львівської обласної ради, представники влад-них структур, Церкви, гро-мадських організацій, нау-ковці та журналісти відвіда-ли підляські та холмські міс-цевості пов’язані з найвидат-нішим володарем Галицько-Волинської Русі, Данилом Романовичем Галицьким. На Підляшші вони побува-ли в першу чергу в Дороги-чині, де 1238 р. війська русь-кого князя побороли лица-рів Добжинського ордену, та 1253 р. Данило Галицький коронувався королем Русі. Відвідали також Холм, сто-лицю Галицько-Волинської держави.

Візит української делега-ції почався 10 серпня Служ-бою Божою біля пропам’ят-ної дошки присвяченої ко-ронації Данила Галицького

в Дорогичині з участю укра-їнської громади Підляш-шя. Після неї гості побува-ли на городищі, вулиці іме-ні короля Данила, у місцево-му музею та в інших місцях, пов’язаних із руською історі-єю цього містечка. При на-годі візиту знімався фільм, присвячений королю Дани-лу Галицькому.

11 серпня українська де-легація подалася до Хол-ма, де взяла участь у Служ-бі Божій у церкві св. Іоа-на Богослова. Згодом гості відвідали місця, які збере-гли пам’ять про короля Да-нила, між іншими Замко-ву гору, на якій залишили-ся руїни замку Данила Га-лицького та костел св. Бо-городиці з ХVІІІ ст., колиш-ню греко-католицьку церк-ву, де проходять зараз архе-ологічні розкопки. Побува-ли також у місцях, що пре-зентують українство у Хол-мі, оскільки тут, між інши-ми, народився перший пре-зидент України Михайло Грушевський.

1025-річчя Хрещення Київської Русі

18 серпня у церквах Лю-блинсько-Холмської єпархії було зачитано Архіпастир-ське послання архієпископа Люблинського і Холмського Авеля Всечесному Духовен-ству, Боголюбивому Чер-нецтву та всім вірним Лю-блинсько-Холмської єпархії з нагоди ювілею 1025-річ-чя Хрещення Київської Русі. Послання було видано 14 серпня, коли Церква відзна-чає свято Винесення Дерева Чесного Хреста Господньо-го та пам’ять свв. Мучеників Маккавеїв і матері їх Соло-мії. За традицією саме цьо-го дня в 988 р. відбулося хре-щення Київської Русі.

Спаса на Св. Горі Грабарці18-19 серпня в монасти-рі свв. Марії та Магдали-

ни на святій Горі Грабарці пройшли врочистості пов’я-зані зі святом Преображен-ня Господнього – Спаса. На одне з найбільших церков-них свят та головний праз-ник жіночого монастиря прибуло майже 7 тисяч ми-рян. В урочистостях узяли участь першоієрархи право-славної церкви в Польщі на чолі з Митрополитом Вар-шавським і Всієї Польщі Са-вою.

Поїздка до Києва 21-26 серпня відбулася екс-курсія до Києва, зорганізо-вана як ініціатива причет-на до занять української мови для дорослих у Біло-стоці. Узяло в ній участь 29 осіб з Білостока та Біль-ська, не лише учасників курсів української мови. У програмі поїздки зна-йшлися найвизначніші па-м’ятки української столиці. Підляшани побували між іншими в Києво-Печерській лаврі, оглядали Софіївський собор, відвідали також На-ціональний музей народ-ної архітектури та побуту України в Пирогові. Голов-ною точкою виїзду стала од-нак участь у «Параді виши-ванок» під час Дня незалеж-ності України – головного державного свята, яке від-значається щороку 24 серп-ня на честь прийняття в 1991 році Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України.

Це вже була друга екскур-сія в Україну зорганізова-на Товариством любителів скансену в Козликах. Мину-лого року підляські українці виїжджали до Львова.

Помер Іван Ігнатюк29 серпня на 85-му році життя помер Іван Ігнатюк – народжений у 1928 р. в селі Данці Володавського по-віту український фолькло-рист, етнограф, поет, публі-

цист, організатор україн-ського культурного життя в Люблині та на Південно-му Підляшші. За своє жит-тя він зібрав понад 1200 на-родних пісень, записав бага-то звичаїв та обрядів з рід-ного Підляшшя, багато ет-нографічних та мовознав-чих матеріалів. Друкувався в тижневику «Наше слово», в українських календарях і альманахах, а також у дво-місячнику «Над Бугом і На-рвою». Незадовго до смерті побачила світ його книжка «Українські говірки Півден-ного Підляшшя».

Іван Ігнатюк був актив-ним діячем – це співорга-нізатор Українського сус-пільно-культурного това-риства на Люблинщині, у 1956-1957 рр. заступник го-лови Воєвідського правлін-ня УСКТ в Люблині, засно-вник люблинського ансамб-лю «Троянда», член Україн-ського товариства та Сою-зу українців Підляшшя, ві-рний Православної Парафії свт. Петра (Могили) в Лю-блині.

31 серпня панахиду за бл. пам. Івана Ігнатюка відслу-жено в парафіяльній церк-ві Православної Парафії свт. Петра (Могили) в Люблині, яку відвідував майже кож-ної неділі. Похорон відбувся 2 вересня в римо-католиць-кій каплиці за римо-като-лицькою традицією, проте останній спочинок україн-ський фольклорист знайшов на православному кладови-щі при вул. Липовій в Лю-блині. На похороні присутні були представники україн-ської громади. На могилі по-кійного покладено також ві-нок із синьо-жовтими квіта-ми і лентою та написом «Бл. пам. Іванові Ігнатюку укра-їнці Люблина і Підляшшя».

Людмила ЛАБОВИЧФото авторки статті

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/2013 50

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/2013nadbuhom.pl/images/NBiN_2013_05.pdf ·...

Documents

Transcript of НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/2013nadbuhom.pl/images/NBiN_2013_05.pdf ·...