УДК 351.86:001 № держреєстрації Інв. №

Національна академія наук України Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки (ЦДПІН)

ім. Г.М. Доброва

01032, Київ-32, б-р Тараса Шевченка, 60 Тел./факс (044) 216-95-91

ЗАТВЕРДЖУЮ

Директор ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України,

д.е.н., проф.

_________ Б.А. Маліцький ___ . __________ 2014 р.

ЗАКЛЮЧНИЙ ЗВІТ ПРО ВИКОНАННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОЕКТУ

«Теоретико-методичні засади розроблення організаційно-інформаційного забезпечення виявлення загроз національній безпеці, обумовлених станом

науково-технологічної сфери, та моніторингу ефективності процесів їх нейтралізації”

Керівник НДР Директор ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України д.е.н., проф. Маліцький Б.А.

08.12.2014 р.

Схвалено на засіданні вченої ради ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України 29.12.2014 р. (протокол № 21)

.

Рукопис закінчено 15 грудня 2014 року 2014

2

СПИСОК АВТОРІВ

Керівник НДР Доктор екон. наук, проф.

Б.А. Маліцький

Доктор екон. наук, проф. В.П. Соловйов Доктор екон. наук, проф. В.І. Терехов Доктор екон. наук, проф. О.А. Мех Доктор екон. наук, с. н. с. А.С. Попович Доктор екон. наук, c. н. с. В.М. Головатюк Канд. екон. наук, c. н. с. С.Г. Бублик Канд. екон. наук, c. н. с. І.О. Булкін Канд. екон. наук, c. н. с. В.А. Денисюк Канд. техн. наук І.П. Макаренко Канд. техн. наук В.В. Сенченко Н.с.

А.І. Корецький

3

РЕФЕРАТ

Звіт про НДР: 192с. (180 с. основний текст), 33 табл., 32 рис., 118 літературних джерел, 1 додаток.

Об'єктом дослідження є державна науково-технічна політика в контексті забезпечення національної безпеки України.

Предметом дослідження є теоретико-методичні засади державного управління інноваційними процесами, методи виявлення та нейтралізації загроз національній безпеці, обумовлених станом науково-технологічної сфери.

Метою НДР є вдосконалення науково-методичного забезпечення виявлення та оцінювання загроз національній безпеці, що пов’язані з недосконалістю державної науково-технологічної та інноваційної політики, розроблення пропозицій щодо їх діагностики та нейтралізації в контексті завдань розвитку національної економіки на інноваційній основі і забезпечення належного рівня системи національної безпеки.

Завдання НДР: визначення факторів впливу на стан національної безпеки (загроз та викликів), що

залежать від науково-технологічної та інноваційної політики; аналіз стану науково-технологічної сфери України в контексті можливостей її

використання для нейтралізації певних загроз національній безпеці; розроблення пропозицій щодо вдосконалення Стратегії національної безпеки і

оборони країни в частині завдань стосовно розвитку науково-технологічної сфери. Перспективи впровадження. Інформування Апарату Ради національної безпеки і

оборони України щодо логіки і методології визначення впливу державної політики в сфері науки і інновацій на показники стану національної безпеки і Міністерства науки і освіти України в інтересах сприяння об’єднанню зусиль державних органів управління всіх рівнів, організацій науково-технічної сфери та підприємницького сектору економіки України шляхом використання досягнень науки та впровадження нових технологій для реалізації стратегічних пріоритетів модернізації технологічної основи вітчизняної промисловості. Підготовка обґрунтованих пропозицій для Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти, Кабінету Міністрів, Президії НАН України щодо вдосконалення державної політики в сфері науки та інновацій і механізмів її реалізації в інтересах зміцнення національної безпеці.

ВИКЛИКИ БЕЗПЕЦІ, ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА, ЕКОНОМІЧНІ РИЗИКИ, ЗАГРОЗА

БЕЗПЕЦІ, ІННОВАЦІЙНА СФЕРА, НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ, НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНА СФЕРА, НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА.

Умови одержання звіту: за замовленням. 01171, Київ-171, вул. Антоновича, 180,

УкрІНТЕІ.

4

ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ ТА ТЕРМІНІВ

Скорочення мовою оригіналу

Скорочення за текстом Розшифрування скорочення

SME (Small and medium enterprises)

МСП Малі та середні підприємства

R&D НДР Науково-дослідна робота РР (public procurement) ДЗ державне замовлення (закупівля) SBIR (Small Business Innovation Research)

СБІР (транслітеральний переклад)

Інноваційні дослідження малого бізнесу

WBSO WBSO Програма податкових пільг платникам прибуткового податку та соціальних внесків (діє в Нідерландах)

USA США Сполучені Штати Америки РФ Росія Російська Федерація ОПК Оборонно-промисловий комплекс ВПК Військово-промисловий комплекс ВВП Валовий внутрішній продукт НДДКР Науково-дослідні та дослідно-

конструкторські роботи ЄС Європейський Союз TERENA Європейська наукова програма The Trans -

European Research and Education Networking Association

SIBIS Статистичні показники для оцінки інформаційного суспільства

IMF МВФ Міжнародний валютний фонд WB СБ Світовий банк PPP ПКС Паритет купівельної спроможності НАН України Національна академія наук України МОН України Міністерство освіти й науки України ЧАЕС Чорнобильська атомна електростанція ОЧЕС Організація Чорноморського економічного

співробітництва РП ЄС Рамкова програма Європейського Союзу РНБО України Рада національної безпеки та оборони

України НАПрН України Національна академія правових наук

України ЗМІ Засоби масової інформації КНР Китайська народна республіка АР Автономна республіка OECD ОЕСР Організація економічного співробітництва

та розвитку УкрІНТІ Український інститут науково-технічної

інформації КМУ Кабінет Міністрів України NATO НАТО Північноатлантичний альянс

5

СНД Союз незалежних держав НІСД Національний інститут стратегічних

досліджень ХДС-ХСС об'єднання сучасних політичних партій

Німеччини — Христіянсько-демократичний союз та Христіянсько-соціальний союз

СНБ Служба національної безпеки АНБ Агентство національної безпеки UN ООН Організація Об’єднаних Націй UNESCO ЮНЕСКО Організація Об’єднаних Націй з питань

освіти, науки й культури UNCTAD ЮНКТАД Конференція ООН з торгівлі та розвитку UNCSTD United Nations Commission on Science and

Technology for Development Oslo Manual Керівництво ОЕСД та Євростату з обліку

інноваційної діяльності Canberra Manual Керівництво ОЕСД та Євростату з обліку

людських ресурсів у сфері науково-технічних розробок

Frascati Manual Керівництво стандартизації статистики у сфері науки і техніки Proposed Standard Practice for Surveys on Research and Experimental Development

KAM The Knowledge Assessment Methodology KI The Knowledge Index KEI The Knowledge Economy Index SWOT SWOT аналіз – спеціальний вид аналізу,

що враховує сильні та слабкі сторони об’єкту - the strengths, weaknesses, opportunities and threats involved in a project or in a business venture

ІТ Інформаційні технології ІКТ Інформаційно-комп’ютерні технології СІО Спеціальні інформаційні операції АЗА Акти зовнішньої інформаційної агресії НАН України Національна академія наук України ААН України Академія аграрних наук України КБ Конструкторське бюро ДСС Державна служба статистики КВЕД Класифікація видів економічної діяльності

України ФРС Федеральна Резервна Система -

центральний банк США БД Scopus База даних Scopus

6

ДПП Державна програма прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України на 2004 – 2006 рр

ЗЄ Західна Європа ПА Північна Америка Start-up Старт-ап Початкова фаза реалізації інновації – її

зародження, тобто відкриття нового інноваційного проекту (фірми)

Venture capital Венчурний капітал Фінансові ресурси, залучені від економічних агентів (резидентів та нерезидентів), які вкладають у проекти, що мають підвищений рівень ймовірності успішної реалізації (і, як наслідок, вищу ставку дохідності)

Seed projects (innovations)

Сид-проекти (інновації)

Інноваційні проекти, що перебувають у зародковому стані (існує ідея, але відсутній механізм її реалізації) або знаходяться на етапі докомерційної розробки

Business angel Бізнес-ангел Переважно фінансові установи, що спеціалізуються на підтримці старт-апів та сид-проектів на рівні МСП

Pre-Commercial Докомерційний Статус проекту (продукту, послуги, технології), за яким не передбачається отримання прибутку (доходу) від його використання

NIS НІС Національна інноваційна система (в класичному визначенні ОЕСР)

Innovative cluster Інноваційний кластер

Пов’язаний технологічними і економічними партнерськими зв’язками комплекс виробництв інноваційних продуктів/послуг

7

ЗМІСТ СПИСОК АВТОРІВ ............................................................................................................................. 2

ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ ТА ТЕРМІНІВ ............................................................................................ 4

ПЕРЕЛІК ТАБЛИЦЬ ............................................................................................................................ 9

ПЕРЕЛІК ІЛЮСТРАЦІЙ ................................................................................................................... 10

ВСТУП ................................................................................................................................................ 12

1. Теоретичні засади дослідження проблем національної безпеки ........................................... 17

1.1. Визначення змісту основних понять ..................................................................................... 17

1.2. До обґрунтування логіки впливу науки та інновацій .......................................................... 19

на механізми національної та колективної безпеки ........................................................................ 19

1.3. Національна безпека як конкретно-історичне соціальне явище ...................................... 23

1.4. Стан досліджень проблем науково-технологічного забезпечення системи національної

безпеки ........................................................................................................................................... 25

1.5. Огляд окремих тем і результатів дослідження в Центрі ім. Г. М. Доброва проблем

національної безпеки в контексті її науково-технологічного забезпечення .......................... 27

1.6. Економічні, соціально-політичні та оборонні проблеми національної безпеки в науково-

технологічному контексті ............................................................................................................. 31

2. Стан законодавчо-нормативного забезпечення національної безпеки України в науково-

технологічному контексті ......................................................................................................... 41

2.1. Правові засади формування і функціонування системи національної безпеки .................... 41

2.2. Оцінка наукоємності законодавчо-нормативної бази національної безпеки ........................ 57

3. Науково-методичний інструментарій визначення загроз національній безпеці в науково-

технологічному контексті ......................................................................................................... 65

3.1. Формування структурно-функціональної схеми національної безпеки за принципом

«живе дерево» ................................................................................................................................ 65

3.2. Використання технологій ситуаційних центрів для виявлення загроз національній

безпеці та пошуку шляхів їх нейтралізації з урахуванням сильних сторін науково-

технологічного потенціалу країни ............................................................................................ 71

3.3. Виокремлення і класифікація загроз національній безпеці................................................. 80

8

4. Аналіз стану науково-технологічної та інноваційної сфер у контексті їх впливу

на національну безпеку ............................................................................................................. 84

4.1. Оцінка стану науково-технологічної сфери .............................................................................. 84

4.2. Розвиток інноваційної сфери України ....................................................................................... 92

4.3. Порівняльний аналіз деяких факторів глобальної конкурентоспроможності України,

що впливають на економічну безпеку ....................................................................................... 130

4.4. Проривні інновації як фактор національної та колективної безпеки ................................... 140

5. Інформаційна безпека України: загрози та заходи щодо їх нейтралізації .............................. 143

5.1. Визначення змісту основних понять ........................................................................................... 145

5.2. Інформаційна політика України та проблеми, що призводять до загроз національній безпеці . 147

5.3. Моніторинг розвитку інформаційного суспільства в Україні .............................................. 158

5.4. Досвід забезпечення інформаційної безпеки в окремих зарубіжних країнах (США та РФ) ...... 165

ВИСНОВКИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ .................................................................................................... 177

ДОДАТОК Про можливості застосування сучасних підходів до прогнозування розвитку

технологій у військово-промисловій сфері .................................................................................. 181

9

ПЕРЕЛІК ТАБЛИЦЬ Таблиця 1.3.1. Дані про захищені дисертації з проблематики національної безпеки в розрізі конкретних спеціальностей за 2006–2014 рр…………………..……………………………………….…20 Таблиця 1.3.2. Організації, у яких виконано 93 дисертації з напрямку «Економічна безпека» зі спеціальностей: 21.04.01 – економічна безпека держави; 21.04.02 – економічна безпека суб’єктів господарської діяльності за період 01.01.2006 – 21.10.2014…………………………...………………....20 Таблиця 1.5.1. Чисельність населення* та об’єм ВВП на душу населення в Україні, Польщі та Туреччині (1980, 1991, 2013 рр.)………………………………………………..………………………….27 Таблиця 1.5.2. Деякі дані вивчення соціальних змін в Україні та Європі за результатами «Європейського соціального дослідження»…………………………………...…………………………..33 Таблиця 2.2.1 Аналіз нормативно-правової бази СНБ……………………...……………………………..53 Таблиця 4.1.1 Динаміка реальних обсягів бюджетного фінансування наукової сфери (% від запланованих бюджетних коштів)………………………………………………...………………..81 Таблиця 4.1.2. Динаміка зміни частки бюджетного фінансування науки в загальному обсязі і фінансування, % (розрахунки за ПКС)……………………………………………………….................…82 Таблиця 4.2.1. Структура інноваційних витрат в промисловості України за джерелами фінансування, %......................................................................................................................94 Таблиця 4.2.2. Обсяг інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД, поточні ціни, тис. грн………………………………………………………………………………………..97 Таблиця 4.2.3. Обсяг інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД, постійні ціни 1995 р., тис. грн…………………………………………………………………………...….98 Таблиця 4.2.4. Відносні зміни обсягу інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД (рівень 2001 р.= 1,000)…………………………………………………....99 Таблиця 4.2.5. Структура інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД, % від сукупних обсягів відповідних років…………………………………………………………….….100 Таблиця 4.2.6. Структура інноваційних витрат у промисловості України за напрямами інноваційної діяльності, %...................................................................................................105 Таблиця 4.2.7. Структура витрат на технологічні інновації в промисловості обраних країн світу за напрямами інноваційної діяльності (2005-2007 рр.), %.......................................................................106 Таблиця 4.2.8. Обсяг реалізованої інноваційної продукції в промисловості України, постійні ціни 1995 р., тис. грн………………………………………………………………………..……112 Таблиця 4.2.9. Частка інноваційної продукції в обсязі реалізованої продукції промисловості України, %...........................................................................................................................113 Таблиця 4.2.10. Обсяг науково-технологічної складової інноваційних витрат, поточні ціни, тис. грн……………………………………………………………………………………...121 Таблиця 4.2.11. Обсяг науково-технологічної складової інноваційних витрат, постійні ціни 1995 р., тис. грн……………………………………………………………………………..122 Таблиця 4.2.12. Структура науково-технологічної складової інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД, % від сукупних обсягів відповідних років…………………………….123 Таблиця 4.3.1. Порівняння показників економіки, загальних індексів, складових, індикаторів та рейтингів конкурентоспроможності України з деякими країнами…………………………………..130 Таблиця 5.1. Рейтинг країн світу за Індексом мережевої готовності 2013 р. ………………………….138 Таблиця 5.3.1. Перелік даних, необхідних для розрахунку національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства……………………………………………………………………154 Таблиця 5.3.2. Співвідношення якісних та кількісних оцінок національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства……………………………………………………………………154 Таблиця 5.3.3. Наявність первинних даних та джерел інформації офіційної статистики для базових індикаторів національної системи індикаторів оцінки розвитку інформаційного суспільства………………………………………………………………………………………………….157 Таблиця. 5.4.1. Концептуальна схема моніторингу розвитку інформаційного суспільства…………..163 Підсумкова таблиця основних орієнтирів, напрямів і темпів їх досягнення……………………..……176

10

Таблиця 1 Додатку. Наукові напрями, що мають одні з найкращих значень частки від загальної суми публікацій БД Scopus станом на 2012 р. (окремо на прикладі Західної Європи, Північної Америки та Китаю)……………………………………………………………………………..180 Таблиця 2 Додатку. Наукові напрями, що мають одні з найкращих темпів зростання публікацій БД Scopus 2012 р. відносно 2000 р. (окремо на прикладі Західної Європи, Північної Америки та Китаю)………………………………………………………………………………………………………182 Таблиця 3 Додатку. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної активності наукових напрямів БД Scopus…………………………………………………….183 Таблиця 4 Додатку. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної активності наукових напрямів БД Scopus…………………………………………………….184 Таблиця 5 Додатку. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної активності наукових напрямів БД Scopus…………………………………………………….184 Таблиця 6 Додатку. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної активності наукових напрямів БД Scopus…………………………………………………….185 Таблиця 7 Додатку. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної активності наукових напрямів БД Scopus…………………………………………………….186 Таблиця 8 Додатку. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної активності наукових напрямів БД Scopus…………………………………………………….187

ПЕРЕЛІК ІЛЮСТРАЦІЙ

Рис. 1.2.1. Безпека суспільства за В. Парето…………………………………………………………..…..18 Рис.1.5.1. Динаміка ВВП на душу населення в Україні, Польщі і Туреччині, постійні ціни 2013 р., дол. США, ПКС………………………….………………………………………………………………..…26 Рис. 1.5.2. Динаміка витрат на НДДКР на душу населення в Україні, Польщі та Туреччині в ПКС національних валют, постійні ціни 2000 р., дол. США…………………………………………...29 Рис. 3.1.1. Структурно-функціональна схема організації національної безпеки за принципом «живе дерево»…………………………………………………………………...…………..60 Рис. 3.1.2. Критичні (порогові) значення наукомісткості ВВП для «включення» відповідних функцій наукового потенціалу…………………………………...…………………………..61 Рис. 3.2.1. Схема виявлення загроз, зумовлених станом науки і технологій, з використанням можливостей ситуаційного центру………………………………………………………...…………….…67 Рис. 3.2.2. Анкета «дерево цілей» для здійснення програмного прогнозування в якій в якості мети формулюється нейтралізація конкретної загрози…………...……………………...69 Рис. 3.2.3. Схема організації роботи експертної системи з використанням технологій Ситуаційного центру………….……………………………………………73 Рис. 4.1.1. Динаміка показника наукоємності ВВП,%.................................................................................80 Рис. 4.1.2. Динаміка обсягів фінансування науки України з бюджету, за рахунок коштів вітчизняних та іноземних замовників (у поточних цінах в млн грн)………...…………………………..81 Рис. 4.1.3. Поточні витрати на НДДКР у розрахунку на одного мешканця в Україні та деяких інших країнах, у паритеті купівельної спроможності національних валют, дол....................82 Рис. 4.2.1. Кількість підприємств, що займались інноваційною діяльністю у промисловості України……………………………………………………………………...…………….88 Рис. 4.2.2. Принципова схема аналізу витрат на інноваційну діяльність……………...………………...89 Рис. 4.2.3 Інноваційні витрати в промисловості України, млн грн……………………...…………….....90 Рис. 4.2.4. Інноваційні витрати в промисловості України та Білорусі на душу населення, дол., ПКС………………………………………………………………………………………..………...…91 Рис. 4.2.5. Обрані відносні параметри інноваційних витрат у промисловості України…………......…92 Рис. 4.2.6. Інноваційні витрати у промисловості України за секціями КВЕД, постійні ціни 1995 р., млн грн. …………………………………………………………………………....101 Рис. 4.2.7. Структурні зміни в промисловості за обраними об’єктами КВЕД в розрізі їх частки в сукупному обсязі інноваційних витрат …………………………………………...102 Рис. 4.2.8. Інноваційні витрати в обробній промисловості України за найбільш значимими об’єктами КВЕД, постійні ціни 1995 р., млн грн……………………………103

11

Рис. 4.2.9. Інноваційні витрати у машинобудуванні України за найбільш значимими об’єктами КВЕД, постійні ціни 1995 р., млн грн…………………………….104 Рис. 4.2.10. Частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції промисловості України за секціями КВЕД та машинобудуванням, %...................................................107 Рис. 4.2.11а. Частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції промисловості України за обраними об’єктами КВЕД (фрагмент 1), %.................................................108 Рис. 4.2.11б. Частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції промисловості України за обраними об’єктами КВЕД (фрагмент 2), %.................................................108 Рис. 4.2.11в. Частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції промисловості України за обраними об’єктами КВЕД (фрагмент 3), %................................................109 Рис. 4.2.12. Обсяг інноваційної продукції в промисловості України та Білорусі, млрд. дол., ПКС…………………………………………………………………………………………….110 Рис. 4.2.13. Співвідношення частки інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції та частки інноваційної продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД, %. ………………………………………………………………………...115 Рис. 4.2.13а. Співвідношення частки інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції та частки інноваційної продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД, фрагмент, %..............................................................................................116 Рис. 4.2.14. Динаміка обраних параметрів науково-інноваційних витрат в промисловості…………..117 Рис. 4.2.15. Співвідношення обсягів науково-технічної складової інноваційних витрат та інноваційної продукції………………………………………………………………………………….117 Рис. 4.2.16. Співвідношення частки науково-інноваційних витрат та частки інноваційної продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД, %. ……………...118 Рис. 4.2.16а. Співвідношення частки науково-інноваційних витрат та частки інноваційної продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД, фрагмент, %. ….119 Рис.4.2.16б. Співвідношення частки науково-інноваційних витрат та частки інноваційної продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД, фрагмент, %........119

12

ВСТУП

Актуальність дослідження визначається нагальною потребою держави в розвиткові науково-технологічної сфери для забезпечення національної безпеки України.

НДР виконана відповідно до: - пріоритетного напряму розвитку науки і техніки (згідно із Законом України від

11.07.2001 р. № 2623 «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки»): «інформаційні та комунікаційні технології»;

- пріоритетного тематичного напряму наукових досліджень і науково-технічних розробок (відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 07.09.2011 р. № 942 «Про затвердження переліку пріоритетних тематичних напрямів наукових досліджень і науково-технічних розробок на період до 2015 року»): «інтелектуальні інформаційні та інформаційно-аналітичні технології»; «інтегровані системи баз даних та знань»; «національні інформаційні ресурси».

Підстава для виконання НДР: договір № 9 від 17 березня 2014 р. на виконання науково-технічного проекту «Розроблення організаційно-інформаційного забезпечення виявлення загроз національній безпеці, обумовлених станом науково-технологічної сфери, та моніторингу ефективності процесів їх нейтралізації».

Об'єктом є державна науково-технологічна та інноваційна політика щодо забезпечення належного рівня національної безпеки.

Предметом є теоретико-методичні засади та практика державного управління процесами науково-технологічного та інноваційного забезпечення національної безпеки України.

Метою НДР є вдосконалення науково-методичного забезпечення виявлення та оцінювання загроз національній безпеці, що пов’язані з недосконалістю державної науково-технологічної та інноваційної політики, розроблення пропозицій щодо їх діагностики та нейтралізації в контексті завдань розвитку національної економіки на інноваційній основі і забезпечення належного рівня системи національної безпеки.

Наукові і прикладні результати роботи

Розроблено науково-методичний інструментарій дослідження проблем визначення загроз національній безпеці, пов’язаних зі станом науково-технологічної сфери, зокрема:

розвинуто і вдосконалено основні поняття, що відображають науково-технологічний контекст національної безпеки: «наукоємність системи національної безпеки», «інтелектуальний ресурс», «зовнішні та внутрішні загрози національній безпеці», «наукоємність законодавчих та нормативних актів» тощо;

розроблено та обґрунтовано структурно-функціональну схему організації системи національної безпеки, в якій відображено зв’язок між складовими національної безпеки (соціально-політична стабільність, конкурентоздатна економіка, обороноздатність) та ресурсним фундаментом держави на базі використання досягнень вітчизняної науки і широкого впровадження інновацій у промислове виробництво;

обґрунтовано доцільність проблемно-орієнтованого підходу до залучення великої кількості експертів для застосування форсайтних методів виявлення загроз національній безпеці і пошуку шляхів їх нейтралізації, розроблено пропозиції щодо використання можливостей сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, зокрема ситуаційних центрів для автоматизації такої роботи.

Виокремлено і класифіковано за змістом та походженням загрози національній безпеці, що обумовлені станом науково-технологічного забезпечення соціально-економічного розвитку країни.

13

Здійснено оцінку стану правових засад в Україні в контексті їх відповідності наукоємній системі національної безпеки.

Здійснено оцінку стану науково-технологічної та інноваційної сфер щодо їх можливостей впливати на рівень національної безпеки.

Здійснено оцінку відповідності діючої на протязі останніх років державної науково-технологічної та інноваційної політики завданням створення наукоємної системи національної безпеки, розроблено пропозиції щодо якнайшвидшого вдосконалення згаданої державної політики сучасним вимогам; у розвиток заходів, закладених в Угоді України з ЕС, запропоновано поширити європейські стандарти (орієнтири), що склалися, на сферу інноваційного розвитку України.

Підготовлено та надіслано в органи державної влади України (Верховна Рада України, РНБО України, МОН України) та Президію НАН України три науково-аналітичні матеріали:

«Наука, технології, інновації та національна безпека: теоретичні та прикладні аспекти»;

«Наукоємність системи забезпечення національної безпеки України: аналіз нормативно-правових засад»;

«Особливості фінансування науково-технічного розвитку військово-промислового комплексу в Україні».

Основні результати виконання проекту апробовано на XXVI Київському міжнародному симпозіумі з наукознавства та історії науки на тему: «Наука, технології та інновації як найважливіші сучасні чинники національної безпеки», який проведено 14 листопада ц.р. за участі НАН України, МОН України, Наукової ради з наукознавства при МААН, КБ «Південне ім. М.К. Янгеля», Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, Державної установи «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України», Міжнародного науково-навчального центру інформаційних технологій та систем НАН України та МОН України. За результатами виконання проекту опубліковано одну брошуру, 12 статей у наукових виданнях, дано шість інтерв’ю національним ЗМІ, а також зроблено повідомлення на двох прес-конференціях УНІАН.

Актуальні для України проблеми, для вирішення яких можуть бути використані результати виконання проекту:

1) вдосконалення соціально-економічного та організаційного механізму формування та використання науково-технічного потенціалу України, його взаємодії з науковими потенціалами зарубіжних країн;

2) створення інтелектуальних інформаційних та інформаційно-аналітичних технологій, інтегрованих систем баз даних та знань, національних інформаційних ресурсів;

3) розроблення та побудова стратегій, концепцій національної та економічної безпеки органами державної влади, концептуальних положень щодо інноваційної державної політики, розроблення заходів щодо нейтралізації зовнішніх та внутрішніх загроз національній безпеці; визначення та уточнення національних інтересів в контексті інноваційної політики; розроблення національних пріоритетів інноваційного розвитку країни в контексті національної безпеки;

4) побудова показників економічної безпеки країни; 5) розроблення та вдосконалення методів політики та інформаційних систем для

попередження загроз економічній та національній безпеці; розроблення систем моніторингів виявлення загроз національній безпеці; розроблення і впровадження сучасних інформаційно-аналітичних технологій державного управління; розроблення систем статистичного обліку інноваційної продукції та інноваційної діяльності; розроблення різного рівня ситуаційних центрів;

14

6) побудова оборонно-промислових комплексів з використанням інноваційних технологій, технологій подвійного призначення на основі визначених інноваційних пріоритетів; побудови відповідних інформаційних систем;

7) підготовка та вдосконалення нормативно-законодавчої бази інноваційної політики, побудова інноваційних мережевих інформаційних систем в контексті забезпечення належного функціонування системи національної безпеки, розвиток відповідної інформаційної інфраструктури.

Близькі за напрямом існуючі вітчизняні та зарубіжні аналоги 1. Методичні рекомендації щодо розрахунку рівня економічної безпеки України (у

частині розрахунку індексу інвестиційно-інноваційної безпеки), затверджені наказом Мінекономрозвитку від 29.10.2013 №1277. У роботі використано в основному кількісні показники стану науково-технологічної сфери і не враховуються ні соціальні, ні політичні аспекти означеної проблеми.

2. Фундаментальна НДР: “Розробка концепції і основних напрямів розвитку національної інноваційної системи України (НІС-Україна) до 2010 р.” УДК 338.06.75, № держ. 0107U002768, Інститут проблем національної безпеки РНБО України.

3. Проект Центру соціальних досліджень «Софія»: «Основные угрозы и пути обеспечения национальной безопасности Украины: результаты экспертного опроса» (Киев, 2008 р.). Робота обмежується оцінками 25 експертів, компетентних з зовнішньополітичних питань.

4. Проект: «The Global Technology Revolution 2020, In-Depth Analysis: Trends, Drivers, Barriers and Social Implications. Technical Report» (Rand Corporation. NSRD, 2006.). Наводяться різноманітні системи оцінки можливостей технологічного розвитку країн світу. За даними корпорації RAND Україна у цьому рейтингу 173 країн займає поки що 29 позицію.

Основні переваги кінцевих результатів проекту

1. Передбачається застосування системного підходу, базованому на методології ситуаційних центрів та експертних оцінках, до вирішення проблеми нейтралізації загроз національній безпеці України, які обумовлені наявною цільовою спрямованістю науково-технологічної та інноваційної політики яка гальмує розвиток вітчизняної науки, а в деяких важливих випадках повністю унеможливлює її ефективне функціонування.

2. Для вирішення проблеми нейтралізації певних загроз національній безпеці пропонується шлях корекції науково-технологічної та інноваційної політики на основі використання методу проблемно-орієнтованих оцінок та інструментарію ситуаційних центрів з широким застосуванням політико-економічних та соціо-гуманітарних індикаторів.

3. Організаційно-інформаційний контекст забезпечення ефективності науково-технологічної та інноваційної політики розвитку вітчизняної науки дозволить Україні укріпити свій міжнародний рейтинг за індексом можливостей технологічного розвитку. На даний час рейтинг України складає 0,32 бала, у лідерів цього рейтингу – більше 5,0 бала.

4. Перелік ключових факторів (внутрішніх та зовнішніх по відношенню до науки), що визначають залежність стану національної безпеки від цільової спрямованості науково-

15

технологічної та інноваційної політики дозволяє використовувати наукову і інноваційну діяльність як впливовий фактор зміцнення національної безпеки.

5. Враховано зовнішньоекономічні інтеграційні чинники впливу на національну безпеку та глобалізаційні виклики, взагалі, та розроблено пропозиції щодо переходу вітчизняної системи управління науково-технологічною сферою на європейські стандарти, зокрема.

Суб’єкти використання результатів проекту

Договором та технічним завданням для виконання договору передбачалося інформування Апарату Ради національної безпеки і оборони України щодо логіки і методології визначення впливу державної політики в сфері науки і інновацій на показники стану національної безпеки і Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України в інтересах сприяння об’єднанню зусиль державних органів управління всіх рівнів, організацій науково-технічної сфери та підприємницького сектору економіки України в інтересах використання досягнень науки та впровадження нових технологій для реалізації стратегічних пріоритетів модернізації технологічної основи вітчизняної промисловості.

В процесі роботи над виконанням завдань проекту, а також заходів, здійснених упродовж звітного періоду список суб’єктів використання результатів роботи за проектом уточнювався й у кінцевому підсумку виглядатиме наступним чином: Верховна Рада України; РНБОУ; КМУ; МОН України; Президія НАН України; ЗМІ.

Практичне значення одержаних результатів: Практики отримають: - основні орієнтири, необхідні для виходу країни на загальноприйнятий для

європейських держав рівень управління науково-технологічною сферою, зокрема, потоками фінансування досліджень і розробок, що сприятиме укріпленню національної безпеці.

- удосконалену методику виявлення та оцінювання загроз національній безпеці, що пов’язані з недосконалістю державної науково-технологічної та інноваційної політики, а також пропозиції щодо їх діагностики та нейтралізації в контексті завдань розвитку національної економіки на інноваційній основі і забезпечення належного рівня системи національної безпеки.

Пропозиції щодо практичного впровадження результатів проекту: Отримані результати пропонуються: КМ України – для розробки і реалізації вимог до державних програми з точки зору їх

відповідності принципам формування належної системи національної безпеки, і впровадження з цією метою європейських стандартів у науково-технологічній, інноваційній сферах;

РНБО України, Президії НАН України, МОН України – для організації в Україні регулярних досліджень проблем національної безпеки, залучення науковців до виявлення відповідних загроз, підготовки щорічної державної доповіді, присвяченої оцінці ролі науково-технологічної сфери та обґрунтуванню стратегії її розвитку в інтересах зміцнення національної безпеки;

Верховній Раді України, РНБО України, НАПрН України, МОН України – для здійснення поглибленого аналізу державних документів (законів, стратегій концепцій та інших нормативних актів) з точки зору їх відповідності вимогам використання науки і інновацій в інтересах створення надійної системи національної безпеки;

МОН України, Президії НАН України, ЗМІ – для використання в навчальному процесі, а також для активного інформування щодо питань використання науки і інновацій в інтересах національної безпеки широкого кола громадян України.

16

Участь партнерів у виконанні проекту

Було використано інформаційні матеріали щодо рішень РНБОУ у відношенні підвищення ролі науки та інновацій в зміцненні обороноздатності держави, реалізації курсу на інноваційний розвиток економіки.

Було проведено консультації з підрозділами Держінформнауки і потім МОН України щодо пропозицій до законодавчих актів, які впливають на зміцнення національної безпеки.

Сприяли виконанню проекту в частині організації та проведенні 14 листопада 2014 р. XXVI Київського міжнародного симпозіуму з наукознавства та історії науки на тему «Наука, технології та інновації як найважливіші сучасні чинники національної безпеки», а також висвітлення в ЗМІ проблем використання науки і інновацій в інтересах зміцнення національної безпеки: МААН, КБ «Південне ім. М.К. Янгеля», Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, Державна установа «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України», Міжнародний науково-навчальний центр інформаційних технологій та систем НАН України та МОН України, Інститут еволюційної економіки.

17

1. Теоретичні засади дослідження проблем національної безпеки

1.1. Визначення змісту основних понять

У звіті представлено результати дослідження проблем виникнення загроз національній безпеці, які походять від стану її науково-технологічного забезпечення. У науковій літературі та особливо у практиці державного управління в Україні національна безпека і науково-технологічна сфера фактично розглядалися відокремлено, поза залежністю одна від одної. Коли йдеться про науково-технологічну сферу в контексті національної безпеки, то в основному мається на увазі, що ця сфера в Україні перебуває в критичному для її розвитку стані і це загрожує національній безпеці. У свою чергу при розгляді проблематики національної безпеки науково-технічна діяльність розглядається як одна зі складових цього соціального явища.

Ми маємо на меті показати, що насправді науково-технічна сфера грає істотно важливішу, а саме фундаментальну, роль у системі національної безпеки. Вона разом з системою освіти та науково-технічною творчістю людей служить джерелом продукування інтелектуального ресурсу для розвитку й підтримки діяльності всіх складових національної безпеки, до яких, зокрема, В. Парето відносить: економічне процвітання, соціально-політичну стабільність, обороноздатність1. Обґрунтуванню ролі науки, технологій і інновацій у вказаному контексті, наявності взаємозв'язків між науково-технологічною сферою й системою національної безпеки, відсутність балансу між якими породжує відповідні загрози національній безпеці, власне, і присвячується це дослідження. Для полегшення розуміння сенсу матеріалу, що викладається, звернемося, передусім, до уточнення змісту вживаних у роботі основних понять.

Національна безпека – під цим терміном розуміється захищеність життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави в різних сферах діяльності від внутрішніх і зовнішніх загроз, що забезпечує стійкий поступальний розвиток суспільства, країни і кожного її громадянина1. Ключовими словами в цьому визначенні є «забезпечення розвитку людини, суспільства, країни». По рівню їх розвитку, ступеню благополуччя чи неблагополуччя можна судити про ефективність системи національної безпеки.

Для забезпечення розвитку потрібні ресурси природно-матеріальні та інтелектуальні. Інтелектуальні ресурси для розвитку й підтримки діяльності системи національної

безпеки в цілому й усіх її складових – це наукові знання, технології, інновації, інформація та інші продукти творчої праці, що продукуються науково-технологічною сферою, системою освіти й іншими сферами творчої діяльності, використання яких, разом з природно-матеріальними ресурсами, забезпечує відповідний рівень стану національної безпеки.

Що стосується природних ресурсів, то їх роль як матеріальної основи відтворювальних процесів була й залишається незаперечною. Але науково-технологічний прогрес впливає на ефективність використання природних ресурсів (і праці) таким чином, що сприяє зменшенню витрат виробництва (економії живої праці та ресурсів), або, що те ж саме, підвищує віддачу від використовуваних ресурсів: природних і трудових.

Крім того, інтелектуальний ресурс у вигляді нового знання та його технологічного застосування в соціальній практиці відрізняється від природно-матеріального ресурсу тим, що він, розділяючись між багатьма користувачами, не втрачає свою корисність для їх власника. 1 Экономическая безопасность. Энциклопедия /Автор идеи, руководитель проекта д.ю.н. А. Г. Шаваев. – М.: Правовое просвещение, 2001. –512 с.

18

Отже, у розвинених на основі широкого застосування інтелектуальних ресурсів економіках система власності у виробничих стосунках трансформується в систему користування власністю, у якій володарів знань як власністю (володарів інтелектуального капіталу) істотно більше, ніж володарів матеріального чи фінансового капіталу. Саме високотехнологічна економіка формує систему користування, а не просто володіння, власністю. Вона, як відзначають деякі вчені, наприклад М. Кастельс, краще, ніж традиційна економіка, сприяє подоланню відчуженості, властивої всім попереднім формам виробництва, і переходу у виробничих стосунках до співволодіння та співуправління2.

Це соціальне явище, яке породжується новою фазою капіталізму – «когнітивного капіталізму» (капіталізму, що ґрунтується на використанні інтелектуального ресурсу як провідного чинника розвитку економіки та інших сфер життєдіяльності), – має ключове значення для ефективного економічного розвитку країни, забезпечення кращих економічних, фінансових, матеріальних, технологічних та інших умов для збереження в ній соціально-політичної стійкості і, відповідно, для зміцнення обороноздатності – двох інших найважливіших складових національної безпеки.

Характерною особливістю когнітивного капіталізму є високий рівень наукомісткості ВВП і, відповідно, високий рівень наукомісткості системи національної безпеки. Середній світовий показник наукомісткості – 1,9 %, а в найбільш розвинених країнах, які можна віднести до країн, що розвивають когнітивний капіталізм, показник наукомісткості ВВП знаходиться в межах 2–5 %. Високий рівень наукомісткості ВВП відображає той факт, що в конкретній економіці інтелектуальний ресурс (знання, технології, інновації) забезпечує не менше половини економічного зростання. Існують також уявлення про порогові значення наукомісткості ВВП, у межах яких наука може реалізувати свої функції: соціокультурну, пізнавальну, економічну3.

Що стосується наукомісткості системи національної безпеки, то тут важливе значення має, передусім, частка витрат на НДДКР оборонного призначення в загальних витратах на оборону, а також співвідношення загальних витрат країни на НДДКР і витрат на оборону. У країнах з високим рівнем національної безпеки показник наукомісткості оборонних витрат може доходити до 20 %, а найтиповіше (часто спостережуване) співвідношення загальних витрат країни на НДДКР і на оборону складає приблизно 1:1.

У економічній компоненті національної безпеки значення має не тільки рівень наукомісткості, а наукомісткість високотехнологічних секторів економіки, а також структура інвестування в НДДКР у розрізі технологічних укладів.

Нарешті, компонента «соціально-політична стабільність» з точки зору наукомісткості розглядається в розрізі наукових пріоритетів, що мають першочергове значення для обґрунтування кращих умов для життя і праці людей, відвертання соціально-політичної нестійкості й інших загроз національній безпеці внутрішнього та зовнішнього характеру.

Під загрозою національній безпеці в указаному контексті розуміється сукупність умов і чинників науково-технологічного походження, від стану яких може виникати небезпека життєво важливим інтересам особи, суспільства й держави, або ж відсутність сукупності таких умов і чинників, необхідних для забезпечення національної безпеки.

У роботі коротко розглядається історичний аспект проблеми національної безпеки в науково-технологічному контексті, детальніше аналізується стан національної безпеки України з точки зору рівня її науково-технологічного та економічного розвитку.

Проаналізовано стан досліджень у галузі теорії і практики національної безпеки. Використано проблемно-орієнтований підхід3 до виявлення загроз національній безпеці

на основі розгляду структурно-функціональної схеми організації системи національної безпеки у вигляді «живого дерева» (принцип «живого дерева»). 2 М. Кастельс, П. Хіманен. Інформаційне суспільство та держава добробуту. Фінська модель. Пер. з англ. – К.: Ваклер у формі ТОВ, 2006. – 256 с. 3 Научно-технический потенциал: структура, динамика, эффективность. – К.: Наук. думка, 1988. –339 с.

19

Здійснено класифікацію загроз національній безпеці як зовнішніх, так і внутрішніх із урахуванням виду їх походження. Запропоновано спосіб моніторингу загроз національній безпеці на основі використання можливостей технології ситуаційних центрів.

У висновках праці представлено головні висновки й рекомендації, адресовані вченим, науковому співтовариству, органам державного управління та широкій громадськості по посиленню роботи у країні у справі укріплення національної безпеки до рівня, необхідного для забезпечення виходу України з тяжкої економічної, соціально-політичної та військової кризи.

1.2. До обґрунтування логіки впливу науки та інновацій

на механізми національної та колективної безпеки

Розуміння того, що світ не тільки різноманітний, але й суперечливий, фактично є догмою, міцно вкоріненою в сучасну соціально-економічну парадигму. З суперечливості світу випливає можливість виникнення конфліктів, а з його різноманіття – не тільки непередбачуваність суті та часу появи цих конфліктів, але й деколи – алогічність і того, й іншого. У зв'язку з цим питання дослідження причин і механізмів виникнення загроз існуванню усталеного світопорядку, з метою побудувати «лінію захисту», є, безумовно, актуальним. При цьому особливий інтерес має пошук у нашому різноманітному світі елементів соціуму, які утримують світ від безперервного потоку конфліктів у часі та їх континуального поширення в життєвому просторі. Отримавши знання про такі елементи, стане простіше зрозуміти принципи протистояння природним і штучним небезпекам руйнування, відкриється можливість посилити ці природні елементи штучними технічними та організаційними заходами.

Звичайно ж, дослідження в даному напрямку ведуться досить широко4. При цьому для досягнення взаєморозуміння дослідників потрібна, насамперед, єдність термінології. Найбільш узагальненими термінами в цій сфері досліджень є «національна безпека» та «колективна безпека». Заради справедливості треба відзначити, що сфера наукової діяльності, що позначається даними термінами, досі не забезпечена необхідною мірою базовими теоретичними принципами. Це пов'язано, імовірно, з тим, що дані терміни з'явилися в ужитку не так вже й давно і спочатку належали радше до політичної термінології, ніж до наукової.

Вважається, що вперше термін «національна безпека» вжив президент США Теодор Рузвельт у 1904 р. у посланні Конгресу, де він обґрунтував приєднання зони Панамського каналу інтересами «національної безпеки» США5. Закон «Про національну безпеку» в США був прийнятий тільки в 1947 р. Термін "колективна безпека" увійшов у практику міжнародних відносин дещо пізніше, з'явившись в документах Ліги Націй, починаючи з 1922 р.6 Юридично цей термін було закріплено після Другої світової війни в Статуті ООН, після чого він став активно використовуватися й у інших міжнародних договорах і документах.

Не можна стверджувати, що проблема національної безпеки стурбувала цивілізований світ лише на початку XX ст. Ще Платон (IV ст. до н.е.), формуючи уявлення про ідеальну державу, включив у його структуру окрему категорію населення, відповідальну за мир і спокій у державі. Ідеальна держава Платона складається з трьох соціальних груп: перша – ремісники і землероби; друга – вершники (або стражі); третя – філософи. Саме на другу групу покладався обов'язок забезпечити захист від зовнішньої агресії, пом'якшувати наслідки природних катаклізмів і катастроф, а також не допускати небезпечних чвар у групі

4 Урсул А.Д., Урсул Т.А. Экология, безопасность, развитие: теоретико-методологические проблемы //

Геополитика и безопасность, 2011, № 3(15) – С. 29-36; № 4(16) – С. 5 Зеленков М.Ю. Политология (базовый курс). – URL: http://studlib.com/content/view/166/7/ 6 Басова В.Л., Кривоногова С.А. Эволюция идеи и практики коллективной безопасности (1814—1945). – Режим доступа: http://sibac.info/10354

20

ремісників і хліборобів, яка була зобов'язана забезпечувати першу та другу групу всіма необхідними життєвими благами. Філософи в цій моделі грали роль керуючої ланки, що встановлює принципи «правильної життєдіяльності» в державі. Стежити за неухильним виконанням цих принципів повинні були вершники. «Стартові» принципи поведінки в рамках даної моделі були сформульовані також Платоном і, звичайно ж, у більшості своїй вони мало підходять для нинішнього часу. Хоча про доцільність деяких з них варто було б подумати. Зокрема, було б корисно звернути увагу на принцип, який, згідно з моделлю Платона, дозволяв мати власність виключно ремісникам і землеробам, а вершникам і філософам категорично забороняв бути власниками. Причина такої заборони: якщо вершники і філософи будуть мати власність, то вони будуть думати про власну вигоду, а не про благо держави. Реалізація даного принципу, хоча б в усіченому варіанті, допомогла б кардинально вирішити проблему корупції в сучасному світі.

Не вдаючись у подробиці розшифровки даної термінології, відзначимо, однак, що вже з часів Платона забезпечення безпеки держави вимагало формулювання деяких особливих правил економічних взаємовідносин у суспільстві. У моделі держави, запропонованій Платоном, ці правила диктувалися філософами, тобто групою осіб, схильних до роздумів та аналізу. У нинішніх моделях державного будівництва (аж ніяк не платонівських) деяким функціональним аналогом цієї групи могли б бути вчені і політики. Фактично ж у наш час цю функцію узурпували політики, які, на жаль, у своїй основній масі не враховують ролі науки як у процесі забезпечення стабільності розвитку суспільства, так і в організації протидії об’єктивно зумовленим та штучним економічним кризам. Напевно, саме тому у світі з'явився і наростає розрив за показниками рівня життя: є країни багаті і дуже багаті, а є – бідні й дуже бідні. У рамках цих понять, національна безпека є фактором зростання багатства, а колективна безпека повинна бути чинником, який не дозволяє зростанню економіки бідних країн стати загрозою для розвитку багатих країн.

В останні століття багато військових конфліктів починалося саме з напруженості в економічних відносинах. У книзі «Економічні наслідки миру», у якій Дж. Кейнс упорядковував свій досвід участі в подіях, що супроводжували закінчення Першої світової війни, стверджувалось, що правильна економічна політика – найважливіший засіб запобігання майбутніх конфліктів7. Те, що правильна економічна політика повинна ґрунтуватися на міцному науковому фундаменті, ні в кого не викликає сумнівів.

Ще одним підтвердженням необхідності більш широкого залучення науки до вирішення проблем як національної, так і колективної безпеки в економічному ракурсі є думка Йозефа Шумпетера, яку він висловив вже після Другої світової війни, доводячи, що в системі сучасних економічних відносин слід переносити акцент з пошуку та методів раціонального використання природних ресурсів на влаштування сприятливого ділового середовища. Це відкриває широкі можливості для того, щоб народи самі управляли своєю долею, а отже, війна вже не розглядалася б як необхідний компонент економічного успіху8. На думку Шумпетера, досконале ділове середовище дозволяє усвідомити країні, що важливим для прогресу є не те, що вона має, а те, що вона реально робить з тим, що має. Головними елементами ділової активності Шумпетер вважав інновації, підприємців та кредити. Саме майстерна організація взаємодії цих елементів дозволяє державі, як складній системі, що самоорганізується, досягти необхідної різноманітності реакцій на зовнішні і внутрішні загрози. Відповідно до одного з головних кібернетичних законів, сформульованих у середині 1950-х років У. Р. Ешбі у теорії кібернетичних систем, рівень згаданої вище організаційної «майстерності» можна оцінити тим, наскільки різноманітність однієї системи вище або нижче різноманітності іншої, з якою здійснюється взаємодія. Практичне

7 Keynes J.M., The Economic Consequences of the Peace (London, Macmillan, 1920) 8 Shumpeter J.A., The Communist Manifesto in Sociology and Economics, Journal of Political Economy (June 1949), 199-212 (Цит. по «Назар С. Путь к великой цели: история одной экономической идеи. – Москва: ACT: CORPUS, 2013. – С. 263)

21

формулювання цього закону в контексті наших міркувань таке: «Тільки різноманіття може поглинути різноманіття»9. Утім заради справедливості слід зазначити, що в системі економічних знань подібний закон було сформульовано набагато раніше: «... суттю економічного розвитку є різне використання наданих послуг, землі та праці»10. Це твердження з'явилося в книзі Й. Шумпетера «Теорія економічного розвитку», уперше опублікованій у 1912 р.

Виконання закону Ешбі можна очікувати тільки в тому випадку, якщо система, чиєю різноманітністю ми хотіли б управляти, має у своєму складі деяке джерело випадкового11. Ця теза також знайшла своє місце у сфері економіки, де сама логіка подій змусила багатьох з науковців і практиків визнати, що економіка системи в цілому радикально відрізняється від економіки індивідуума, що розумна поведінка конкретної людини може обернутися самогубством, якщо всі індивідууми разом діють однаково, хоча й «розумно». Наприклад, загальне слідування, здавалося б, розумного принципу скорочення витрат у період кризи може призвести до небезпечного скорочення доходів, оскільки дохід нації – всього лише еквівалент витрат нації12. А саме доходи є важливим елементом збереження стабільності будь-якої економічної системи – чи то підприємства, чи країни.

Ще одна умова, необхідна для реальної дії закону Ешбі полягає в тому, що система повинна мати певну надлишковість, тобто включати елементи, які не беруть участь в оперативному здійсненні взаємодії із зовнішніми структурами. До «надлишкових» соціальних інститутів належать, зокрема, наука і мистецтво, саме вони націлені на майбутнє і саме в них визрівають еволюційні перетворення13.

Можна погодитися з тим, що саме в тих країнах, у яких забезпечено високий рівень економічної різноманітності, найбільш інтенсивно розвивається економіка, і в цих країнах постійно зростає добробут населення. Тобто можна стверджувати, що їхня система національної безпеки добре налагоджена, хоча формально не завжди добре визначена. Але не всім країнам вдається інтуїтивно вийти на відповідні правильні принципи економіки. Хоча до теперішнього часу частка громадян Землі, що живуть у злиднях, все-таки зменшилася на п'ять шостих порівняно з XIX ст., а середній сучасний китаєць став жити не гірше, ніж середній англієць у 1950 р., і середня тривалість життя у світі тепер в два з половиною рази вище, ніж у 1820 р.14.

Однак, розрив у добробуті між багатими і бідними країнами постійно зростає. Якщо в 1820 р. рівень життя в Голландії, яка тоді була найбагатшою країною світу, перевищував цей рівень у найбідніших країнах Азії та Африки приблизно в три з половиною рази, то в 1910 р. ці рівні розрізнялися вже більш ніж у вісім разів15. А якщо порівняти економічний розрив за показником ВВП на душу населення між Катаром і Центральноафриканською республікою (на кінець 2013 р. за даними МВФ), то він становить майже 270 разів.

Починаючи з другої половини XIX ст. і впродовж усього XX ст., економісти намагалися розібратися в тому, чи обумовлена бідність держав і народів непристосовністю західної економічної системі, яка є в світі як би еталоном, до умов бідних країн, чи ж головну роль тут відіграють місцеві умови, які гальмують економічний розвиток. Найбільш переконливо звучать висновки тих дослідників, які вважають, що основною причиною низького рівня життя в усі часи був не недолік ресурсів і не нерівномірний розподіл існуючих доходів, а нездатність ефективно використовувати наявні ресурси: землю, працю, капітал, знання. Тобто недолік ділової активності. 9 Эшби У.Р. Введение в кибернетику. – Москва: «КомКнига», 2006. – С. 21 10 Shumpeter J.A. Theory of Economic Development, 95. (Цит. по «Назар С. Путь к великой цели: история одной экономической идеи. – Москва: ACT: CORPUS, 2001. – С. 260) 11 Бейтсон Г. Разум и природа: неизбежное единство. – Москва: «КомКнига», 2007. – С. 188 12 Назар С. Путь к великой цели: история одной экономической идеи. – Москва: ACT: CORPUS, 2013. – С. 439 13 Хайтун С.Д. Социум против человека: законы социальной эволюции. – Москва: «КомКнига», 2006. – С. 191 14 Назар С. Путь к великой цели: история одной экономической идеи. – Москва: ACT: CORPUS, 2013. – С. 617 15 Назар С. Путь к великой цели: история одной экономической идеи. – Москва: ACT: CORPUS, 2013. – С. 259

22

Головні елементи ділової активності, якими за Шумпетером є інновації, підприємці та кредити, у принципі, є рівноправними за силою свого впливу на кінцевий результат, якщо таким вважати рівень добробуту громадян. У той же час, діяльним елементом цієї трійці є підприємець. Його реальні можливості сприяти зростанню економіки безпосередньо залежать від кредитів. Одночасно головним фактором економічного розвитку є інновації.

На жаль, об'єкт «інновація» не володіє тим ступенем відособленості, яким володіють об'єкти «підприємець» і «кредити». Поле діючих на економіку інновацій складається принаймні з трьох секторів. Це – інкрементні, радикальні і проривні інновації. Для кожного з перерахованих типів інновацій характерна своя просторово-часова зона впливу.

Інкрементні інновації впливають в зоні цеху або підприємства і залишаються актуальними не більше декількох місяців. Для більш тривалого впливу даного типу інновацій потрібно забезпечити високий рівень раціоналізаторської активності співробітників підприємства – щоб на зміну одній раціоналізації впродовж декількох місяців приходила нова. Такий тип інновацій активно й успішно використовується в Японії. Організаційною основою тут є так звані «гуртки якості». Ідея використання в рамках фірми такого способу стимулювання інкрементних інновацій зародилася в США, а в кінці 50-х рр. була експортована до Японії. У Японії ця ідея отримала якісно нове наповнення і призвела до створення досить ефективного механізму підвищення віддачі кожного працівника. Так, кількість пропозицій, що надійшли від гуртків якості до початку 1990-х у фірмі "Тойота", що нараховує понад 46 тис. працюючих, перевищила 850 тис., а у фірмі "Nissan" від 56 тис. працівників було отримано понад 1,2 млн пропозицій. Причому рівень упровадження в обох фірмах склав близько 85%16. Оскільки інкрементні інновації дозволяють забезпечити стійку й ефективну роботу підприємств, то можна вважати, що тим самим забезпечується й виробнича безпека. В основі забезпечення безпеки на цьому рівні є інтелектуальний потенціал всіх працівників фірми. Важливо підтримувати рівень цього потенціалу і прагнути його підвищувати.

Радикальні інновації відіграють роль забезпечення ефективної роботи не тільки великих підприємств, але й цілих галузей. Тут важливим є не тільки використання власного інтелектуального потенціалу фірми, а й уміння адаптувати інтелектуальні досягнення інших підприємств і фірм, уміння працювати з науковими лабораторіями та університетами. У період бурхливого зростання промисловості в США підприємству «Карнегі стіл» в 1870-х рр. вдалося домогтися триразового збільшення випуску продукції і одночасно, за цей період, персонал підприємства скоротився з 3400 працюючих до 3000. Аналітики вважають, що успіх «Карнегі стіл» пояснюється вмінням пристосувати «механічні винаходи», в принципі доступні сталеливарним підприємствам по всьому світу, на користь свого підприємства. Важливу роль тут грали не тільки внутрішні раціоналізації, але й якісне управління й організація праці. Розуміння ролі інтелектуальної праці характеризувалася тим, що власники фірми проявляли «щедрість по відношенню до всіх працівників розумової праці» – їм надавалися «прекрасні будинки ... екскурсійні поїздки в Європу і численні пільги»17. Це позитивно впливало на добробут всіх працюючих на підприємстві, виховувало в них повагу до інтелектуального продукту, і в той же час сприяло розвитку цілої галузі.

Державне стимулювання впровадження радикальних інновацій є найважливішим чинником підвищення економічної і технологічної різноманітності держави, а значить і найважливішим елементом забезпечення її національної безпеки. Головними стимулами утилізації радикальних інновацій є сприйнятливість виробничого сектора до інновацій і наявність високого рівня науково-технічного потенціалу, здатного забезпечити ідейну основу майбутніх інновацій та об'єктивно оцінювати інновації, які доводиться запозичувати ззовні.

16 Николаева Э.К. Кружки качества на японских предприятиях. — М.: Изд-во стандартов, 1990. 17 Назар С. Путь к великой цели: история одной экономической идеи. – Москва: ACT: CORPUS, 2013. – С. 201

23

Найбільш потужним фактором світового економічного розвитку є проривні інновації (Розділ 4.4 цього Звіту).

Резюмуючи вище сказане, зазначимо, що, звичайно ж, якість механізмів національної та колективної безпеки достовірно можна оцінити тільки апостеріорі, коли доводиться вирішувати реально виникаючи конфлікти. Саме тоді можна, хоча б у порівняльному ступені, судити про здатність країн чи їх альянсів до ліквідації загроз. Але наявна практика вирішення таких конфліктів говорить про те, що найбільш успішними є ті соціуми, які постійно привертають увагу до формування необхідної різноманітності реакцій на виникаючі загрози на основі використання науки та інновацій .

1.3. Національна безпека як конкретно-історичне

соціальне явище Проблема національної безпеки має життєво важливе значення для будь-якої держави.

Природно, вона давно привертала до себе увагу не лише політиків і державних діячів, але й окремих мислителів. Уже в античній філософії безпека розглядалася у зв'язку з господарськими і політичними стосунками. З розвитком цивілізації і державності цільова функція, принципи і критерії національної безпеки постійно модифікувалися і все більше пов'язувалися з захистом і збереженням особи, поліпшенням життя і комфортності існування людей. Посилювалося також розуміння того, що безпека є невід'ємним атрибутом держави. Платон, наприклад, вважав, що в ідеальній державі забезпечення безпеки громадян пов'язано зі створенням умов для їх процвітання і благополуччя і воно повинно ґрунтуватися на торжестві справедливості18. Інший стародавній мислитель – Аристотель – пов'язував проблему забезпечення безпеки з наявністю в державі прошарку людей, що володіють власністю середньої величини, і суворим контролем державою фінансової діяльності19 [6]. Тобто можна констатувати, що вже в стародавні часи були виділені дві найважливіші складові безпеки – соціальна та економічна (включаючи фінансову). Причому конкретизація цих складових – соціальної й економічної у вигляді торжества справедливості, середнього рівня життя та підконтрольності фінансової сфери – становлять інтерес і сьогодні.

Відтоді наукові уявлення про безпеку розвивалися в руслі соціальних, політичних, економічних, релігійних та інших цивілізаційних трансформацій. І можна сказати, що на тлі вируючих доленосних для багатьох людей і країн подій ХХ ст., насичених революціями, світовими війнами, руйнуванням імперій, утворенням нових держав, падінням традицій і формуванням нових моральних засад, ці уявлення набули певної цілісності. Одним з виразників сучасного погляду на проблему безпеки вважається В. Парето. Він зробив висновок, що безпека суспільства характеризується трьома складовими: політичною стабільністю, економічним процвітанням, обороноздатністю держави, – що залежать від певних внутрішніх і зовнішніх чинників (рис. 1.2.1). На рис. 1 складова «політична стабільність» представлена як «соціально-політична стабільність», оскільки ми вважаємо політичну стабільність похідною від соціальної стабільності.

18 Платон. Государство // Платон. Собрание сочинений в 4-х томах. – М.: «Мысль», 1994. Т. 3. – С. 79–420. Перевод А. Егунова. 19 Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения в 4-х томах. – М.: «Мысль», 1983. Т. 4. – С. 376–644. Перевод С. Жебелева.

24

Економічнепроцвітання

Соціально-політична

стабільністьОбороноздатність

Внутрішні фактори

Зовнішні фактори

Рис. 1.2.1. Безпека суспільства за В. Парето Подібної точки зору дотримуються й деякі вітчизняні дослідники проблеми безпеки.

Зокрема, В. П. Горбулін вважає, що підхід до національної безпеки з акцентом тільки на політичну та військову безпеку, що часто практикується, є усіченим. Потрібен ширший підхід, що розглядає також соціальні, гуманітарні, екологічні, науково-технічні й інші проблеми20.

При тому, що національна безпека як теоретична і практична проблема є присутньою в усіх сферах людської діяльності, слід звернути особливу увагу на значення науково-технологічного забезпечення національної безпеки. Історія людства свідчить, що успішний розвиток будь-якої держави, її перемоги або поразки у протистоянні з іншими державами визначаються головним чином здатністю продукувати й ефективно використати новітні знання і технології. Так, одна з перших на планеті високорозвинених цивілізацій – шумерська – була все ж зруйнована менш розвиненою культурою кочівників, що володіли, проте, новітніми на той час двома технологіями: залізною зброєю і кінним способом пересування, чого не було в шумерів.

Радянський Союз навіть ціною ще більших людських жертв навряд чи домігся б перемоги у Великій вітчизняній війні, якби не мав у своєму розпорядженні колосального творчого потенціалу народу для оснащення армії передовим на той час озброєнням.

Потужність сучасної армії США, як і держави в цілому, – це результат розвитку і використання в усіх сферах життя, особливо військовій, досягнень науки і техніки. Причому, якщо з середини минулого століття ця потужність визначалася головним чином ядерними технологіями, то нині на провідні позиції висуваються неядерні високі технології та інформація, їх масштабне використання як у цивільних, так і у військових цілях. Зокрема, за оцінкою Пентагону вже найближчими роками до 30% бойових дій на полі бою здійснюватимуться інтелектуальними роботизованими системами.

Згідно з концепцією національної безпеки США, наука і технології виступають у ній не просто як одна з важливих складових, а як загальний фундамент для всієї системи

20 Горбулін В. П. Передмова до книги Т. Т. Ковальчука «Економічна безпека і політика: із досвіду професійного аналітика». – К.: Т-во «Знання», 2004. – 638 с.

25

національної безпеки. Відповідно високою є наукомісткість цієї системи. Зокрема, в оборонній компоненті безпеки наукомісткість складає до 20 % (частка витрат на НДДКР військового призначення в загальних військових витратах).

Найбільш серйозний прогрес у використанні досягнень науки і технологій для економічного процвітання, зміцнення оборонної потужності і збереження соціально-політичної стабільності – цих трьох ключових складових національної безпеки – демонструє Китай21. Ця країна за останні чверть століття збільшила свій науковий потенціал у 20 разів. Це особливо вражає, якщо врахувати, що в кінці 70-х років Китай за чисельністю науково-технічних працівників, яка не перевищувала 50 тис. чол., поступався Україні. Останніми роками Китай вкладає в дослідження і розробки понад 200 млрд дол. на рік. Причому, ці витрати порівнянні з загальними витратами на оборону, що наближає Китай по паритетному співвідношенню таких витрат до країн з високим інтелектуальним рівнем обороноздатності. За витратами на науку й оборону Китай поступається лише США, які вкладають у сферу НДДКР понад 400 млрд дол. на рік, лише в 1,5 раза менше, ніж в оборону. Очевидно, перевищення витрат на оборону над витратами на науку в США пов'язано з тим, що в цій країні оборона має експансіоністський характер.

У Китаї багато робиться для нарощування науково-технічного потенціалу прискореними темпами. Налагоджено масштабну підготовку наукових кадрів, активно повертаються з-за кордону китайські фахівці і запрошуються зарубіжні. З 1998 р. по теперішній час зарплата китайських учених зросла в 24 рази – це своєрідний світовий рекорд. Вражаючими є й результати активного проведення державою інноваційної політики. Багаторазово зросла частка Китаю у світовій науковій і технологічній продукції, а також його патентна активність. По питомій вазі технологічної продукції в експорті оброблювальної промисловості (26 %) КНР ще на початку цього століття випередила США (18 %) і Японію (17 %).

Таким чином, на прикладі таких країн, як США, Китай, більшість країн, що входять у Євросоюз, можна зробити дуже важливий висновок: у цих країнах витрати на науку та на оборону не просто узгоджуються між собою, але й в основному паритетні. Причому в європейських і деяких інших країнах витрати на науку мають тенденцію до більшого наростання порівняно з витратами на оборону. Крім того, треба відзначити також і таку залежність: країни, у яких це співвідношення набагато більше на користь витрат на оборону, мають, як правило, менш сучасну в технічному відношенні армію і відповідно менш ефективну систему національної безпеки.

1.4. Стан досліджень проблем науково-технологічного забезпечення системи національної безпеки

В Україні здійснюється достатньо великий обсяг досліджень в галузі національної

безпеки. Щорічно виконується десятки тем, публікується значна кількість монографій та статей. Особливий внесок у розвиток теорії і методології науки про національну безпеку внесли такі провідні вітчизняні вчені, як: О.О. Барановський, О.С. Власюк, З.С. Варналій, В.М. Геєць, Б.Є. Кваснюк, Т.Т. Ковальчук, В.І. Мунтіян, Г.А. Пастернак-Таранушенко, А.І. Сухоруков, Ю.М. Харізашвілі (Проблеми екологічної безпеки), О.Ф. Белов, В.П. Горбулін, О.В. Літвиненко, С.І. Пирожков (Основи національної безпеки держави), В.Ю. Богданович, І.Д. Горбенко, А.І. Семенченко (Інформаційна безпека). А.П. Гетьман, А.Б. Качинський, А.В. Степаненко, Є.В. Хлобистов, М.В. Шульга (Екологічна безпека), В.І. Аврамов, Г.П. Стиник (Імплементація наукових результатів у систему державного управління у сфері національної безпеки) та багато інших.

21 Дедков С. М. Стратегия укрепления научно-технологической безопасности: мировой опыт и практика Союзного государства //Научные материалы. Вып. пятый. Интеграция и вопросы безопасности Союзного государства. Минск. Центр системного анализа и стратегических исследований НАН Беларуси, 2013. – 338 с.

26

По проблематиці національна безпека здійснюється підготовка докторів і кандидатів наук із 11-ти спеціальностей. Тільки за останні дев'ять років із проблематики національної безпеки захищено близько 500 дисертацій. Це без урахування закритих робіт (табл. 1.3.1). Близько 70 % дисертацій було присвячено проблемам екологічної (52 %) і пожежної безпеки (17 %). На третьому місці – проблематика економічної безпеки (близько 20 % – сумарно за двома спеціальностями). Але список організацій, у яких виконано дисертації з економічної безпеки, викликає певні роздуми, враховуючи, що в національних академіях наук є велика кількість інститутів соціогуманітарного профілю, а в системі вищої школи – багато факультетів і кафедр такого профілю (табл. 1.3.2).

Таблиця 1.3.1 Дані про захищені в Україні дисертації з проблематики національної безпеки в розрізі

конкретних спеціальностей за 2006–2014 рр.

№ Код Спеціальність К-ть %

1 21.06.01 Екологічна безпека 252 51,7 2 21.06.02 Пожежна безпека 84 17,2 3 21.04.01 Економічна безпека держави 54 11,1

4 21.04.02 Економічна безпека суб’єктів господарської діяльності 41 8,4

5 21.01.01 Основи національної безпеки 33 6,8 6 21.05.01 Інформаційна безпека держави 10 2,1

7 21.03.01 Гуманітарна та політична безпека держави 5 1,0

8 21.03.03 Геополітика 3 0,6 9 21.02.03 Громадянська оборона 2 0,4

10 21.07.05 Службово-бойова діяльність сил охорони правопорядку 2 0,4

11 21.03.02 Регіональна безпека держави 1 0,2 Таблицю складено Л.Г. Левченко, н.с. Центру ім. Г. М. Доброва, за матеріалами УкрІНТЕІ, база даних

науково-дослідницьких, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій. – Електронний ресурс: www.unitei.kiev.ua/viewpage.php?page id=57

Таблиця 1.3.2 Організації, у яких виконано 93 дисертації з напрямку «Економічна безпека» зі

спеціальностей: 21.04.01 – економічна безпека держави; 21.04.02 – економічна безпека суб’єктів господарської діяльності

за період 01.01.2006 – 21.10.2014

ВНЗ «Університет економіки і права КРОК» 24 Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля 14 Національний інститут стратегічних досліджень 12

Національний інститут проблем міжнародної безпеки при РНБО України 11

Львівський державний університет внутрішніх справ 6 Львівська комерційна академія 3 НТУ України «Київський політехнічний інститут» 2 Українська академія книгодрукування 2 Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького 2 Донбаська національна академія будівництва та архітектури 1 Національна академія оборони України 1

Національна академія природоохоронного та курортного будівництва 1

Національний інститут україно-російських відносин при РНБО України 1

Тернопільський національний економічний університет 1 Харківський національний автомобільно-дорожний університет 1 Харківський національний економічний університет 1 Черкаський державний технологічний університет 1

27

Навіть побіжний аналіз рефератів виконаних дисертацій показує, що в цій найважливішій галузі досліджень відсутня яка-небудь координація. А найголовніша проблема полягає в тому, що результати наукових досліджень залишаються фактично незатребуваними державними органами, відповідальними за забезпечення національної безпеки. Імовірно, тому багато дисертантів обходять стороною реальні загрози національній безпеці, існуючі в Україні, і тиражують відомі прописні істини. Наприклад, в одній із захищених в середині цього року докторських дисертацій з управління системою економічної безпеки підприємства навіть не згадується про критичну ситуацію, у якій перебувають підприємства в Луганську і на Донбасі з точки зору економічної безпеки, а також багато підприємств на інших територіях, прямо або побічно пов'язаних з ними.

Ще двома недоліками дисертаційних робіт, як і більшої частини публікацій з тематики національної безпеки, є, по-перше, слабка акцентація уваги в них на значення науково-технологічного чинника в забезпеченні національної безпеки, а по-друге, розгляд науково-технологічної сфери не як базового елементу усієї системи національної безпеки, а лише як однієї з багатьох її складових. Незважаючи на очевидність значення наукових знань, технологій, інновацій у забезпеченні національної безпеки, доводиться констатувати, що ця тема як наукове і особливо як прикладне завдання залишається досі слабко розробленою.

1.5. Огляд окремих тем і результатів дослідження в Центрі ім. Г. М. Доброва проблем національної безпеки в контексті

її науково-технологічного забезпечення Аналіз стану досліджень проблем національної безпеки в науково-технологічному

контексті дозволяє виокремити проблемні питання теорії і практики, які вимагатимуть рішення найближчим часом. До них належать:

1. Формулювання предмету та структури теорії національної безпеки, ґрунтованої на широкому використанні науково-технологічних засобів у цілях захисту людей, суспільства, економіки, а також національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз.

2. Обґрунтування показників необхідного рівня наукомісткості системи національної безпеки, достатнього для забезпечення надійного та ефективного її функціонування, а також структури та тематичного профілю науково-технічного потенціалу, використовуваного в цих цілях.

3. Розробка методологічних і методичних підходів щодо виявлення загроз національній безпеці, пов'язаних зі станом і використанням науково-технологічних результатів.

4. Ревізія чинного нормативно-правовго поля в галузі національної безпеки та розробка пропозицій з її вдосконалення в науково-технологічному контексті.

5. Розробка науково-методичного та організаційного забезпечення моніторингу загроз національній безпеці, пов'язаних із станом науково-технологічної сфери.

Цей процес є актуальним і для фахівців фахівців Центру ім. Г.М. Доброва НАНУ. Нижче наведено окремі приклади виконаних ними тем і захищених дисертацій:

1. Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України (затверджена Постановою Верховної Ради України в 1999 р.)22.

2. Інноваційна модель структурної перебудови економіки (схвалена на розширеному засіданні Міністерства економіки в 2004 р., але її реалізація була загальмована

22 Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України //Наука та наукознавство. – 1999. – № 3 (25). С.58– 67.

28

самим же урядом, що змінився після виборів, який узагалі відмінив усі стимули для інноваційної активності бізнесу)23.

3. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 рр. в умовах глобалізаційних викликів (схвалена на Парламентських слуханнях у 2009 р., але її виконання з тих же причин також було загальмовано урядом)24.

4. Науковий потенціал держав-членів Організації чорноморського економічного співробітництва (міжнародний дослідницький проект за участю 12 країн, 2008 р.)25.

5. Концептуальні положення створення на території Автономної Республіки Крим спеціальної (вільної) економічної зони інтенсивного інноваційного розвитку (2010 р.)26.

6. Дослідження проблем інвестиційної привабливості інноваційної економіки. Захист за результатами цього дослідження докторської дисертації (2013 р.)27.

Далі про них докладніше:

1. У Концепції науково-технологічного і інноваційного розвитку України інновація є засобом важливим чинником реалізації і захисту широкого кола національних економічних інтересів країни, забезпечення її незалежності і безпеки. Виходячи з економічних, соціальних, екологічних, оборонних і інших національних інтересів, у цій роботі було запропоновано комплекс заходів з підвищення якісних характеристик науково-технічного потенціалу країни. Зверталася увага на важливість посилення ролі наукових знань, технологій і інновацій у подоланні кризових явищ в економіці і соціальній сфері, у вирішенні екологічних і оборонних проблем. Відповідно до цього були запропоновані орієнтовні нормативи наукомісткості ВВП, чисельності дослідників, система податкових пільг для стимулювання інноваційної активності бізнесу, сформульовані вимоги до державної і регіональної науково-технологічної політики. Концепція послужила основою для подальшого формування законодавчої бази науки і технологій.

2. Інноваційна модель структурної перебудови економіки України. Ця розробка виконувалася Центром ім. Г.М. Доброва НАНУ за участю економічних інститутів країни на замовлення Міністерства економіки і європейської інтеграції (2004 р.). Вона розвивала ідеї, закладені в Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, термін дії якої завершувався в 2005 р. Метою цієї розробки була оцінка можливостей і обґрунтування шляхів реалізації в Україні інноваційної моделі структурної перебудови виробництва і становлення України в якості високотехнологічної держави.

У запропонованій моделі враховувалися наявні можливості, були окреслені орієнтири й опрацьовані системні механізми та заходи для переведення економіки України на інноваційний шлях розвитку. За рівнем обґрунтованості запропонованих орієнтирів для структурної перебудови економіки, системності охоплення моделлю ключових складових: структурних, технологічних, фінансових, освітніх, нормативно-правових, організаційно-управлінських, міжнародних тощо – вона й досі залишається найбільш повним і конкретизованим документом. На основі аналітичних розрахунків і прогнозних оцінок було 23 Маліцький Б. А., Попович О. С., Соловйов В. П., Артемова В. Я., Єгоров І. Ю. Обґрунтування інноваційної моделі структурної перебудови економіки України. –К.: ЦДПІН, 2005. – 64 с. 24 Малицкий Б. А. Основные положения стратегии инновационного развития Украины до 2020 «Научно-технологическая политика России и Украины в контексте формирования общеевропейского научно-технологического пространства. – М.: ИЭ РАН, 2011. – С. 141– 187. 25 Малицкий Б. А., Кавуненко Л. Ф., Гончарова Т. В., Дингес М. Научный потенциал государств-членов Организации черноморского экономического сотрудничества (ОЧЭС) / Под ред. акад. НАН Украины А. П. Шпака, д-ра экон. наук, проф. Б. А. Малицкого. – Киев: Феникс, 2008. – 328 с. 26 Малицкий Б. А., Кавуненко Л. Ф., Гончарова Т. В., Дингес М. Научный потенциал государств-членов Организации черноморского экономического сотрудничества (ОЧЭС) / Под ред. акад. НАН Украины А. П. Шпака, д-ра экон. наук, проф. Б. А. Малицкого. – Киев: Феникс, 2008. – 328 с. 27 Головатюк В. М. Інвестиційна привабливість інноваційної сфери економіки України / За наук. ред. д.е.н., проф. В. П. Соловйова. –К.: Фенікс, 2012. – 364 с.

29

показано, що значення інноваційного чинника в забезпеченні економічного зростання може вирости до 50 %, частка машинобудування – з 13 % до 30 % при скороченні частки сировинних галузей з 60 % до 30%, а також частки чорної металургії з 22% до 13 % при зростанні частки використання її продукції усередині країни мінімум у два рази.

Ключова ідея, закладена в цій моделі, полягала в тому, що для успішного досягнення поставленої мети переходу на інноваційно-орієнтовану економіку необхідно одночасно реформувати всі її складові. Тільки такий підхід у змозі вивести економіку на новий рівень розвитку, забезпечити середньоєвропейський показник ВВП на душу населення (16–18 тис. дол.). Було також покладено початок і прогнозуванню можливостей переходу України на інноваційну модель розвитку та прогнозуванню процесу переходу. Зокрема, була затверджена Державна програма прогнозування науково-технологічного і інноваційного розвитку на 2004–2006 рр. Але на цій програмі, яку незабаром Кабінет Міністрів України ліквідував з метою «оптимізації» переліку державних програм, фактично закінчилися всі дії уряду з реалізації інноваційної моделі структурної перебудови виробництва. Причина – національні інтереси були підпорядковані інтересам власників сировинних, низькотехнологічних галузей, фінансового капіталу і корумпованого чиновництва. Але ця модель, природно, уточнена й актуалізована, могла б послужити важливим засобом конкретизації «Стратегії сталого розвитку – 2020», досягнення цілей передбачених реформ – сприяння впровадженню європейських стандартів життя в Україні, досягнення нею гідного місця у світі.

3. Ще за п'ять років до появи президентської «Стратегії реформ – 2020» Центром ім. Г. М. Доброва було ініційовано розробку «Стратегії інноваційного розвитку України на 2010–2020 рр. в умовах глобалізаційних викликів». За активною підтримкою Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти проект цього документу був широко обговорений практично в усіх міністерствах і регіонах країни. Розробники врахували зауваження і пропозиції представників міністерств, обладміністрацій, бізнесу, і в результаті Стратегія була розглянута на Парламентських слуханнях у 2009 році й рекомендована для її прийняття як державного документу. Але після відходу з життя головного лобіста Стратегії у Верховній Раді В. І. Полохала не знайшлося іншого державного діяча, готового вести боротьбу з відсталою в технологічному відношенні олігархією з метою докорінної структурної перебудови виробництва, реіндустріалізації і модернізації всієї економіки країни. У цій Стратегії вперше в подібного роду державних документах була показана необхідність системного вирішення проблем переходу економіки країни на інноваційний шлях розвитку. Зокрема, були сформульовані ключові передумови, необхідні для реальної зміни моделі економічного розвитку, а саме:

• структурна перебудова економіки країни; • відновлення довіри народу до влади й держави; • усунення кризової економічної нерівності населення; • становлення держави України в якості ефективного капіталіста по відношенню

до раціонального використання всіх ресурсів країни й усього національного багатства. Стратегія передбачала конкретні заходи, необхідні для гідної відповіді України на

внутрішні і зовнішні виклики, багато з яких були й залишаються актуальними для забезпечення надійної національної безпеки.

4. Міжнародний проект «Науковий потенціал держав-членів Організації Чорноморського економічного співробітництва», виконаний у рамках 6-ої РП ЄС за участю фахівців з 12 держав-членів ОЧЕС. У проекті акцентувалася увага на оцінці сильних сторін дослідницького потенціалу кожної країни. Проект розглядався як засіб створення науково-методичного фундаменту для майбутньої діяльності ЄС у сфері формування загального науково-дослідного простору в Чорноморському регіоні. У ході виконання проекту було зібрано і проаналізовано значний об'єм інформації по кожній з 12 держав-членів ОЧЕС. Проведений аналіз показав, що існують хороші можливості для ефективнішого використання сучасного науково-технічного потенціалу в інтересах інноваційного розвитку кожної країни і

30

забезпечення їх економічної безпеки. Причому проект показав, що Україна в системі країн ОЧЕС об'єктивно може грати роль регіонального лідера, оскільки Росія, що входить в ОЧЕС, тоді не претендувала на цю роль. У науковому плані проект завершився випуском міжнародної монографії, але, на жаль, у політичному плані влада України не скористалися зібраною за допомогою цього проекту інформацією для зміцнення лідерства України в Чорноморському регіоні.

5. Особливу цінність з точки зору запобігання трагічних подій, що відбуваються нині у країні, мала розробка Центром ім. Г. М. Доброва в 2010 р. проекту під назвою «Концептуальні положення створення на території Автономної Республіки Крим спеціальної (вільною) економічної зони інтенсивного інноваційного розвитку. У проекті було показано, що Крим має у своєму розпорядженні всі необхідні чинники для різкого підвищення рівня соціально-економічного розвитку, поліпшення умов життя кримчан, підвищення іміджу України на міжнародній арені: природно-кліматичні, транспортні, науково-технологічні, сировинні, можливості виробляти екологічно чисту продукцію, а також якісну робочу силу, привабливість для вкладення капіталу тощо. Було сформульовано принципи реформування інституційної системи АРК, обґрунтовано передумови для створення вільної економічної зони на її території, складено перелік пріоритетних для впровадження у виробництво перспективних видів продукції і технологій, оцінено інвестиційні риски і можлива результативність кримської вільної економічної зони порівняно з іншими вільними економічними зонами України.

Для створення на території АР Крим спеціальної економічної зони інтенсивного інноваційного розвитку були всі об'єктивні умови. Але гору, на жаль, узяли суб'єктивні чинники: слабка стурбованість влади і наближених до неї підприємців національними інтересами. Якби в Криму була реалізована ця ідея або хоч б розпочалися практичні кроки щодо перетворення економіки Криму на інноваційній основі, то абсолютно очевидно, що іншими були б і результати референдуму, як би не намагалася впливати на кримчан російська влада. Відторгнення Криму показало крайню уразливість національної безпеки України. Але воно створило проблеми не лише Україні, але й у не меншій мірі для Росії і міжнародного співтовариства. Чи зможуть кримчани знову ідентифікувати себе українськими громадянами, залежить зараз не стільки від інформаційної пропаганди, скільки від умов життя для людей у державі Україна. Якщо вони будуть кращі, ніж у Росії, то це вплине на вибір людей значно більше, ніж будь-яка пропаганда.

6. Дослідження проблем інвестиційної привабливості інноваційної економіки. Це дослідження було спрямовано на з'ясування причин, з яких інвестиції, у тому числі зарубіжні, в економіку України спрямовуються головним чином у торговельно-фінансову, добуваючу та низькотехнологічні галузі. Розглянуто політичні, соціальні, науково-технологічні й інші чинники та можливості переорієнтації і збільшення потоку інвестицій в інноваційний розвиток економіки. Сформульовано принципи державної і регіональної політики в інвестиційній сфері. Показано можливості забезпечення економічного зростання за допомогою цілеспрямованих інвестицій у розвиток національної інноваційної системи, що важливо для збереження соціально-політичної стабільності і підвищення рівня обороноздатності – ключових складових національної безпеки.

Щодо компоненти національної безпеки «соціально-політична стабільність»: 1. Проведено дослідження з виявлення взаємозв'язку соціальних і економічних

чинників в умовах інноваційної економіки, захищено в 2013 р. докторську дисертацію на тему: «Соціалізація інноваційної економіки».

2. Розроблено інноваційно-соціальну модель розвитку фармацевтичної галузі, захищено в 2009 р. по цій темі докторську дисертацію, Міністерству охорони здоров'я України запропоновано комплекс рекомендацій з реформування системи забезпечення громадян медикаментами та розвитку вітчизняного виробництва ліків на сучасній інноваційній основі.

31

3. Розпочато дослідження з виявлення впливу протестного руху населення на процеси інноваційного розвитку економіки (виконується докторська дисертація при консультаційній підтримці Інституту соціології НАН України).

Щодо компоненти «обороноздатність»: 1. У зв'язку з ухваленням рішення про відмову України від ядерної зброї, в

2002 р. було розроблено проект з реформування 43-ої ракетної армії в національний екологічний технопарк, метою діяльності якого було цивільне використання потужного кадрового та матеріального потенціалу цієї армії в забезпеченні масштабних рекреаційних робіт, пов’язаних з наслідками закриття багатьох військових об’єктів. Було доведено до готовності для прийняття Урядом Постанову «Про створення екологічного технологічного парку і забезпечення його функціонування».

2. Аналізується динаміка використання потенціалу високотехнологічного промислового сектору науки для виконання зарубіжних замовлень, вивчається стан фінансування НДДКР для вітчизняної оборонки, розробляються методи виявлення і прогнозування наукових пріоритетів в оборонному секторі.

3. Виконано дослідження за методологією формування стратегії розвитку ракетно-космічної галузі, підготовлено з цієї теми докторську дисертацію, підтриману видатними фахівцями в цій галузі, але вона була відхилена МОН України виключно з позанаукових міркувань командою на чолі з колишнім міністром Д. Табачником.

4. Проводяться історико-наукознавчі дослідження досвіду участі вітчизняної науки в науково-технологічному забезпеченні оборонних потреб країни, зокрема у використанні в цих цілях потенціалу ракетно-космічної галузі.

Ці та інші дослідження дозволяють розширити рамки економічних теорій, предметом яких є інноваційна, соціально-орієнтована економіка, національна безпека.

1.6. Економічні, соціально-політичні та оборонні проблеми національної безпеки в науково-технологічному контексті Враховуючи трагічні події, що відбуваються в країні вкрай важливо об'єктивно

розібратися зі станом науково-технологічної безпеки України. Невщухаючі впродовж останніх двох років економічна, соціальна та політична кризи, стійка тенденція до депопуляції населення, зниження рівня життя людей, падіння довіри народу до влади, переростання протестного руху в кривавий майдан і військовий сепаратизм з відторгненням від України Криму і самопроголошенням Луганської і Донецької республік, загибель українців у битві за незалежність країни сколихнули до основи наше суспільство і гостро поставили на порядок денний питання про рівень національної безпеки країни. За наслідками для життя кожного українця й України як держави, а також за масштабами реакції світу, трагічні події, що відбуваються в Україні, можна порівняти з Чорнобильською катастрофою, а можливо, вони навіть серйозніші, оскільки йдеться про загрозу збереження цілісності України.

У Чорнобильської ядерної катастрофи і нинішнього соціально-політичного «Чорнобиля» є одна загальна причина, яка, проте, по-різному виявилася. На ЧАЕС ми зіткнулися з професійною безвідповідальністю й нерозумінням експериментаторами й тими, хто ними керував, колосальної сили високих технологій і закладених у поводженні з ними ризиків і загроз. А в експерименті, що тривалий час проводиться в Україні з реформування її соціально-економічного та політичного устрою, найсучасніший і найефективніший чинник економічного зростання – наукові знання, технології та інновації – взагалі проігноровано. В основі реформ була бездумна віра кожної влади, що змінювалася, в те, що тільки ринок, приватизація і чергова зміна політичної влади створять економічне диво в Україні. Насправді

32

ринок – це всього лише один зі способів організації економіки, а джерело її зростання – це високопродуктивна праця і ефективні ресурси, передусім, наукові знання, високі технології, інновації і інформація. І кожний з 17 урядів, що змінювалися, не зміг забезпечити реальний перехід на інноваційну модель розвитку і тим самим посилював економічне відставання України від передових країн і ще більше поглиблював економічну нерівність, посилював недовіру народу до влади, знижував готовність країни до відвертання й ліквідації внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці.

Саме в результаті такої державної політики, а також наявності у країні традиції, можливостей і умов для переважного розвитку нетворчого бізнесу, слабо орієнтованого на високотехнологічне виробництво, Україна стійко скачувалася до «економічної ями», з якої ніяк не може вибратися (рис. 1.5.1).

Щоб краще відчути глибину цієї ями, ми на рис. 1.5.1 і в табл. 1.5.1 показуємо падіння ВВП України порівняно з динамікою ВВП Польщі й Туреччини, а також порівняльну динаміку чисельності населення. Це порівняння виправдано з багатьох точок зору: історичної, територіальної близькості, чисельності населення тощо.

Рис. 1.5.1. Динаміка ВВП на душу населення в Україні, Польщі і Туреччині*, постійні ціни 2013 р., дол. США, ПКС

Джерело: розраховано канд. екон. наук І.О. Булкіним на основі інформації з баз даних Міжнародного валютного фонду, Бюро економічного аналізу США, Державного комітету СРСР зі статистики, Державної служби статистики України, праць А. Меддисона: http://www.ggdc.net/maddison/maddison-project/home.htm

* Для 1980–1989 рр. наведено середні значення по СРСР.

Україна

33

Таблиця 1.5.1 Чисельність населення* та об’єм ВВП на душу населення

в Україні, Польщі та Туреччині (1980, 1991, 2013 рр.)

Країна

1980 1991 2013 ВВП 2013

до 1991,

%

Насе-лення 2013

до 1980,

%

ВВП 2013 до

1980, %

Насе-лення 2013

до 1980,

%

Насе-лення,

млн чол.

ВВП на

душу насе-

лення, дол.

Насе-лення,

млн чол.

ВВП на душу насе-

лення, дол.

Насе-лення,

млн чол.

ВВП на

душу насе-

лення, дол.

Україна 50,0 12475 51,7 11001 45,4 8651 78,6↓ 87,8↓ 0,69↓ 90,8↓

Польща 35,6 11141 38,0 9492 38,2 23273 245,2↑ 100,5↑ 208,8↑ 107,3↑

Туреччина 43,9 8527 54,9 11001 74,9 18874 171,5↑ 136↑ 221,3↑ 170,6↑ * Чисельність населення приведена за даними Статистичних довідників України. Немає ніяких об'єктивних причин, з яких Україна, маючи в 1980 р. більшу чисельність

населення, ніж Польща й Туреччина, і більший, ніж ці країни, об'єм ВВП на душу населення, втратила до теперішнього часу понад 10 % населення та 31 % ВВП. Ці й величезна кількість інших проблем, що накопичилися у країні в галузі економіки, соціального розвитку, політичної стабільності, обороноздатності, стану України на світовій арені, є пов'язаними з неефективними з точки зору загальнонаціональних інтересів реформами, з їх проведенням без опори на інтелектуальні ресурси, що були в країні. Як наслідок, у країні сталася деіндустріалізація і детехнологізація виробничої та аграрної сфер. Економіка зробила крутий поворот до розпродажу природних ресурсів і вкрай нераціонального їх використання усередині країни в національних інтересах.

Найяскравішим прикладом у цьому плані є робота металургійної галузі країни. Багато років ця галузь є основним постачальником валюти до бюджету. Можливо, тому жоден уряд не звертав уваги на те, що в умовах, коли приблизно 85 % виплавленого в Україні металу експортується за кордон і він реалізується найчастіше за ціною нижче внутрішньої ціни, країна несе колосальні фінансові втрати. За нашими оцінками, на кожну продану за рубіж тисячу тонн металу країна втрачає близько 0,5 млн дол., втрачає також можливості створювати всередині своєї економіки сотні тисяч робочих місць у виробництвах з високим рівнем доданої вартості, завантажувати вітчизняну науку замовленнями на розробку нових технологій, вирішувати інші економічні, соціальні й оборонні завдання. Приблизно такий же стан справ є майже в усіх добувних ресурсних галузях економіки: аграрній, лісовій, паливній та ін.

Склалася ситуація, за якої держава демонструє свою крайню неефективність як монопольного капіталіста у використанні природних (і людських) ресурсів, що знаходяться на його території незалежно від їх форми власності. Такого не допускає будь-яка розвинена держава.

Реформи привели до виходу корупційних процесів за межі допустимого, розширення масштабів тінізації економіки та безкарного розграбування державних коштів. Фінансовий капітал, над яким держава втратила контроль, відірвався від реальної економіки і став продукувати «сурогатні (спекулятивні) гроші», минаючи виробництво товарів. Загальні економічні втрати від проведених реформ за роки самостійності України, за нашими оцінками, складають близько 1,5 трлн дол. А якби Україна розвивалася з темпами розвитку польської економіки, то ця величина сягнула б 3–3,5 трлн дол.

Україна, на відміну від Туреччини, та й самої Польщі, до 90-х рр. мала у своєму розпорядженні набагато більші науково-технічні можливості для переходу на інноваційний шлях розвитку, ніж ці країни, але вибрала, очевидно, не без тиску зарубіжних радників і особливо міжнародних кредиторів, неправильний рух – у зворотний бік від науково-технологічного прогресу. Зокрема, для отримання будь-якого, навіть незначного, валютного кредиту, згідно з укладеними меморандумами з МВФ, Україна повинна була скоротити свій науковий потенціал на 2/3 ще на початку реформ.

34

Польща, що отримала значну фінансову підтримку від Заходу на істотно сприятливіших умовах і менш строго ставилася до рекомендацій закордонних радників, не лише зберегла, але й наростила свій науково-технічний потенціал. Сьогодні за головними показниками науково-технічного потенціалу вона вже випереджає Україну. Особливо високими темпами нарощувала науку Туреччина, яка на початку 90-х рр. активно вивчала радянський і новий досвід організації науки в Україні. За кількістю дослідників на 1 тис. зайнятих і особливо за наукомісткістю ВВП на душу населення ця країна вже випереджає Україну, хоча в 90-і рр. вона в 2–3 рази відставала від нас.

Нині, завдяки обраному курсу на інноваційний розвиток, економіка Туреччини займає 16 місце в рейтингу провідних економік світу за ВВП. Що стосується Польщі, то вона перетворилася на найбільш швидкоростучу європейську країну. Зросла її технологічна потужність, що видно, зокрема, зі структури польського експорту, яка кардинально відрізняється від українського в якісному розрізі. У 2013 р. машини, устаткування і транспортні засоби складали 42 % польського експорту, а інформаційно-технологічна продукція – 12 %. Польща успішно просувається шляхом становлення в якості регіонального лідера в галузі технологічного виробництва, істотно потіснивши в цьому плані інші країни, у тому числі Україну. Польща піднялася на 20-у позицію в рейтингу країн за показником ВВП, обійшовши такі країни, як Аргентина та Нідерланди, і, звичайно, Україну28. Хоча, як відомо, потрапляння України в омріяну двадцятку країн було не лише мрією, але й публічною обіцянкою майже всіх президентів України. Але дива без реальних дій не відбувається. Як вже неодноразово було доведено дослідженнями економіки країни, при структурі економіки, що склалася, у якій домінують сировинні та низькотехнологічні галузі, у принципі неможливо досягти економічного зростання, необхідного для виходу впродовж 5–10 років хоч би на середньоєвропейські показники ВВП. Для цього має бути принципово нова, переважно високотехнологічна економіка.

У контексті поточних подій, що склалися в Україні, очевидно, слід звернути також увагу на особливу роль Польщі в розвитку «східного партнерства» ЄС, на її входження разом з Німеччиною і Францією в міжнародну групу посередників у якості ініціатора й гаранта угоди, укладеної в м. Києві між В. Януковичем і представниками майданної опозиції. Польські радники грають активну роль провідників інтересів України на заході. Лідерські геополітичні амбіції Польщі проглядаються й у рішенні про створення об'єднаної польсько-литовсько-української військової бригади (як за часів Речі Посполитої).

Ці та подібні факти свідчать, з одного боку, про геополітичні інтереси та великі регіональні амбіції Польщі, а з іншого боку, в них чітко видно ґрунтовну втрату Україною свого міжнародного іміджу сильної держави. Нездатність влади В. Януковича забезпечити виконання згаданої угоди з опозицією привела до дострокової, у принципі, не вмотивованої політичною доцільністю відмови опозиції від цієї угоди. До того ж перші практичні кроки нової влади надали прискорення соціально-політичному вибуху в Україні, що привів до тяжких для народу і країни наслідків.

У світлі викладеного слід зазначити, що Польща, Німеччина, Франція як гаранти угоди, як і Захід у цілому, теж несуть відповідальність перед Україною, принаймні моральну, за те, що, прагнучи відірвати її від Росії й підтримуючи європейський вибір значної частини українського народу, вчасно не дали реальних дієвих механізмів рішення проблем, що накопичилися у країні: економічних, соціально-політичних, оборонних, міжнародних і інших, як це мало місце стосовно інших країн-кандидатів у члени ЄС.

Спробуємо тепер оцінити, як відбилося падіння України до «економічної ями» на рівні національної безпеки країни в цілому, а також у розрізі трьох її основних складових.

Розпочнемо з економічної компоненти національної безпеки. Сьогодні існує немало робіт з оцінки економічної безпеки, у тому числі методик і методичних рекомендацій. У деяких з них є присутнім і чинник науково-технологічного та інноваційного змісту. У 2007 р. Міністерство економічного розвитку і торгівлі затвердило Методику розрахунку індексу науково-технічної

28 Архипов А. Ю., Елецкий А. Н. Многополярность глобальной экономики (материалы к лекциям и семинарам) // Российский экономический журнал. –2014. –№ 3. – С. 42– 53.

35

безпеки як складової частині індексу економічної безпеки29. Згодом з'явилася оновлена методика, за допомогою якої оцінювався індекс інноваційно-інвестиційної безпеки. У 2013 р. було зроблено спробу розрахувати ці індекси за допомогою набору статистичних і розрахункових показників шляхом вибору еталонних, порогових значень і експертних оцінок. Наприклад, в одній з розрахункових систем використовувалося дев'ять індикаторів, серед яких такі загальноприйняті показники, як: наукомісткість – ВВП з пороговим значенням 1,7–2 %, кількість дослідників – з пороговим значенням 9 чол. на 1 тис. зайнятих, частка інноваційно-активних підприємств – з пороговим значенням 50 % і т. п. Порогові значення визначалися на базі еталонних країн і експертних оцінок.

Проведено також розрахунки індексу інвестиційно-інноваційної безпеки. У цій системі використано 14 індикаторів, при цьому лише п'ять з них безпосередньо ідентифікуються з науково-технологічною сферою, а інші враховують стан економіки, визначуваний накопиченням основного капіталу, інвестиціями, кредитами та ін.

Особливий інтерес, природно, мають отримані результати. Розрахунки показали, що в 2012 р. індекс науково-технологічної безпеки та індекс інвестиційно-інноваційної безпеки виросли, що не може не викликати сумніву, тому що це суперечить реальному стану справ. Вже до 2007 р. наша науково-технологічна система, як і економічна, виявилася майже на дні своєї «ями» (рис. 1.5.2). Фінансування науки скоротилося більше, ніж у 5 разів порівняно з 1991 р. Причому динаміка промислового розвитку (і позитивна, і негативна) супроводжувалася стрімким скороченням наукомісткості і деформацією структури виробництва в бік сировинних галузей і виробництв з низьким рівнем доданої вартості. У результаті відміни в 2005 р. системи стимулювання інноваційної активності бізнесу сформувалася стійка тенденція погіршення дієвості механізму капіталізації наукових знань і технологій.

Рис. 1.5.2. Динаміка витрат на НДДКР на душу населення в Україні, Польщі та Туреччині в ПКС національних валют, постійні ціни 2000 р., дол. США

Джерело: Розраховано канд. екон. наук І.О. Булкіним на основі інформації з бази даних ОЕСР (Organisation for Economic Co - operation and Development, OECD).

29 Міністерство економіки та з питань Європейської інтеграції України (Мінекономіки) Наказ № 60 від 02.03.2007 «Про затвердження Методики розрахунку рівня економічної безпеки України» та Міністерство економічного розвитку і торгівлі України Наказ № 1277 від 29 жовтня 2013 року «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розрахунку рівня економічної безпеки України». – [Електронний ресурс]. – URL: http://me.kmu.gov.ua/control/uk/publish/category/main?cat_id=38738

36

Причина такого стану криється в неефективній державній економічній та науково-технічній політиці. У ставленні до науки впродовж всього часу реформування економіки зберігалася політика виживання науки, яка не дозволяла наростити її потенціал для наукового забезпечення переходу економіки на інноваційну модель розвитку. Причому ця політика поєднувалася з введенням урядами в оману суспільства щодо об'ємів державної підтримки науки й інвестицій у науково-технологічну сферу. Так, в офіційних урядових заявах постійно вказується на нібито величезну бюджетну підтримку науки. Насправді це не відповідає дійсності. Сьогодні на НДДКР з бюджету витрачається в 6 разів менше коштів, ніж встановлено законом. Але навіть ця мінімальна сума, що фіксується в бюджеті, фактично ніяк не пов'язана з фінансуванням власне дослідницького процесу, тому що велика частина коштів йде на оплату праці та комунальні витрати. З урахуванням відрахувань з фонду оплати праці (приблизно до 40 %), а також індивідуальних прибуткових податків, наука повертає до бюджету значну частину бюджетних грошей, і нерідко ці повернення до бюджету перевищують планові об'єми бюджетного фінансування науки30.

Ця ситуація, з одного боку, говорить про вкрай низький рівень бюджетного фінансування науки, а з іншої – про те, що наука не є для бюджету суто витратною галуззю, як неодноразово твердили всі уряди, намагаючись ще більше урізувати фінансування науки. Наука намагається заробляти гроші, але у країні немає для цього сприятливих умов. Тому учені шукають можливості брати замовлення за кордоном.

Значна частина високотехнологічного сектора промислової науки заробляє кошти для свого існування на виконанні зарубіжних замовлень. Наприклад, саме завдяки цьому знамените на весь світ КБ «Південне» на одну гривну бюджетних коштів платить у казну України приблизно 60 грн. Приблизно на такому ж рівні економічної корисності для бюджету країни працюють і інші високотехнологічні сектори науки. Але з точки зору соціально-економічних інтересів України ця ситуація створює величезну загрозу національній безпеці, що полягає, зокрема, у відтоку наукових результатів і кадрів за кордон, а також у критичному скороченні чисельності дослідників в країні.

За роки незалежності України чисельність дослідників скоротилася більш ніж утричі, що є найгіршою тенденцією серед країн Європи, а також наших найближчих сусідів Росії та Білорусі°. З розрахунку на одну тисячу зайнятого населення кількість дослідників в Україні утричі менша, ніж у середньому по країнах Європи. Особливо високими темпами скорочується чисельність кадрів у підприємницькому секторі науки. Тільки за 2011 р. чисельність дослідників у цьому секторі скоротилася більше, ніж на 2,6 тис. чол. Дані по Україні показують, що скорочення чисельності дослідників у галузі технічних наук опосередковано пов'язано зі ще більшим скороченням об'ємів освоєння нових видів техніки.

Низький рівень фінансування вітчизняної науки, слабка затребуваність її результатів з боку бізнесу в силу його переважної орієнтації на отримання прибутку в сировинному, фінансово-торговому і низькотехнологічному секторах економіки, концентрація інвестицій саме в ці сектори, ув'язка міжнародними фінансовими організаціями умов надання кредитів з вимогою скорочення вкладень держави в науково-технологічний розвиток економіки – все це з точки зору національної безпеки породжує багато загроз для сьогодення і майбутнього країни, які далеко виходять за чисто економічні рамки.

Україна, що частково зберегла свій науковий потенціал, не в змозі його ефективно використовувати для забезпечення необхідного рівня зростання економіки та виходу на середньоєвропейський показник ВВП на душу населення (16–18 тис. дол. США). Збереження низької технологічної укладності економіки обумовлює зростання

30 Маліцький Б. А. Визначення загроз національній безпеці України, що походять від стану науково-технологічної сфери. «Наука та наукознавство». – 2013. – № 4 (82). – С. 31– 45. ° Там само.

37

міграційних настроїв населення, особливо його інтелектуальної частини. У сукупності з несприятливими умовами для життя у країні створюються умови для стійкого збереження тенденції до депопуляції, виникнення багатьох загроз соціально-політичного й морально-етичного плану.

Низький рівень фінансової ефективності вітчизняної економіки, слабка затребуваність наукових результатів з боку бізнесу консервують дефіцитний стан фінансування науки, знижуючи тим самим її конкурентоспроможність, можливість отримувати на застарілій вітчизняній дослідно-експериментальній базі результати світового рівня. Відставання вітчизняної науки від європейської за рівнем ефективності використання у практиці результатів науково-технічної діяльності приблизно відповідає співвідношенню витрат з розрахунку на одного дослідника в країнах ЄС і в Україні (190 тис. дол. : 10 тис. дол.). І вимагати збільшити продуктивність праці українських учених, лише огульно їх критикуючи, але не змінюючи ставлення до умов їх праці і затребуваності результатів у країні, – це нічого не дасть.

Ігнорування науково-технологічного чинника в якості джерела економічного зростання, реформування економіки країни в дусі ринкового фундаменталізму привели майже до повного витіснення інноваційного фактора з числа джерел економічного зростання. За нашими оцінками, частка науково-технологічних інновацій як джерела економічного зростання скоротилася до 3–5 %. Природним результатом стало погіршення всієї економічної ситуації, скачування економіки до криз і зниження її здатності забезпечити хоч би мінімальний рівень соціального розвитку та обороноздатності країни. І рівень життя населення, і фінансово-технологічна основа забезпечення обороноздатності країни впали до критичних меж.

Так, на початок 2013 р. середньозважена місячна зарплата в Україні складала приблизно 1390 грн31. Офіційна статистика приховує цей показник, а гласно оперує з показником середньої зарплати, яка на початок 2013 р. складала 3000 грн. Ця різниця говорить про те, що в Україні велика частина працівників отримує зарплату на рівні її мінімуму, і про те, що велика частина населення належить до соціальної групи бідних.

Що стосується фінансового забезпечення оборонного комплексу та його організації в цілому, то тут також дуже мало було зроблено в інтересах забезпечення обороноздатності країни, і зараз в умовах, що склалися, громадяни України вимушені підтримувати армію своїми пожертвуваннями і додатковим військовим податком, виправляти тим самим огріхи державної оборонної політики.

На момент набуття незалежності Україна мала досить потужний ОПК, здатний виробляти окремі зразки сучасної військової продукції як з урахуванням внутрішніх потреб, так і для реалізації її на світовому ринку. Проте у країні тривало виробництво зразків техніки і технічних комплексів, які відповідали старим союзним стандартам, через дефіцит фінансування не удосконалювалися технології, не здійснювався перехід на світові стандарти. Експорт в основному був переорієнтований на продаж уже наявної техніки і на постачання за кордон цінної сировини, необхідної для виробництва складних технологічних систем. Усе це знизило фінансову ефективність українського експорту у військовій сфері. Але все рівно цей сектор експорту в силу його масштабності приносив такі доходи, що навіть їх частина могла забезпечити фінансові потреби для розвитку вітчизняного ОПК на сучасній інноваційній основі.

Слід при цьому звернути увагу, що при трильйонних утратах ВВП частка валового прибутку у фінансовому (невиробничому) секторі економіки виросла за 1990–2011 рр. більше, ніж у 13 разів; у той же час, як вже відзначалося, економіка в цілому не вийшла навіть на рівень 1990 р. У нефінансовому сегменті в 2012 р. було продуковано валової

31 Гончарук О. А. Організаційно-управлінські засади структурних зрушень в економіці України: Автореферат канд. дис., Дніпропетровський нац. ун-т ім. О. Гончара, 2014. – 20 с.

38

доданої вартості майже на 17 % менше, ніж у 1990 р., а за попередніми оцінками об'єм ВВП у 2014 р. очікується на рівні менше 62 % від 1990 р. Це свідчить про наростання високими темпами відриву фінансової системи від виробничого базису економіки, переважний розвиток «економіки спекулятивних грошей» замість матеріального, особливо високотехнологічного, виробництва, необхідного для виходу вітчизняної економіки на середньоєвропейські показники ВВП на душу населення (16–18 тис. дол.).

Стійке збереження вказаних тенденцій пов'язане з ірраціональними діями бізнесу та системи державного управління стосовно інтересів суспільства. І саме наростання відриву фінансової системи від виробничого базису економіки складає ключову фундаментальну загрозу не лише для економічної безпеки, але й для національної безпеки в цілому. Попри те, що за Конституцією Україна ─ соціальна держава (ст. 1) і що держава забезпечує розвиток соціально-орієнтованої економіки (ст. 13), насправді у країні реалізується асоціальна політика й економіка. Одним із важливих показників, що відображають це положення, є, разом з масовою бідністю, наростання розриву в рівні життя населення країни. Цей показник в Україні в декілька разів перевищує відповідне значення в скандинавських країнах. Він більше навіть, ніж у США.

Ці та інші показники життєвого рівня населення свідчать про ґрунтовне порушення в Україні найважливішого платонівського принципу національної безпеки – принципу торжества справедливості, що неминуче призводить до соціальної нестійкості, стимулюючи політичну нестабільність. Тривалі матеріальні труднощі, слабка соціальна захищеність, різка зміна моральних цінностей, невизначеність державної ідеології, засад соціальної організації нанесли мільйонам громадян глибокі душевні рани. Особливо це трагічно для тих, хто підходить до пенсійного рубежу або вступає на ринок праці.

Бажаючи захиститися від важких життєвих знегод, люди шукають різні виходи з цієї ситуації. Широких масштабів набуло так зване «зарубіжне заробітчанство», його учасниками є 3─5 млн українців. Причому для значної частини з них цей спосіб заробляння на життя став єдиним постійним джерелом. Особливо серйозну загрозу національній безпеці складає масштабне використання творчого потенціалу молодих фахівців не в національних інтересах. Ростуть також масштаби неформальної зайнятості, у країні фактично сформувалася, можна сказати, «всенародна тіньова економіка» як єдиний засіб виживання значної частини людей при постійно зростаючій дорожнечі життя.

Росте кількість громадян України з подвійним громадянством. У деяких прикордонних населених пунктах країни це явище набуло широких масштабів.

Посилюється протестний рух, росте рівень його радикальності – від студентських мітингів до мирних кольорових революцій, від них – до кривавих майданів і військового сепаратизму. Виняткова небезпека цієї внутрішньої загрози національній безпеці полягає в тому, що вона має властивість трансформуватися, переростати в зовнішню загрозу, стимулюючи імперські амбіції інших країн, що і сталося в Криму і на Сході України. Але це, на жаль, не єдині тривожні території країни. У першу чергу до них належать також території в західних областях України, приєднані в результаті угоди (пакту) Ріббентропа-Молотова.

У країні влада практично не звертала увагу на наростання незадоволення своїм становищем громадян і трансформацію його у протестний рух, що вилився в низці регіонів при активній інформаційній, матеріально-технічній і військовій підтримці Росії в сепаратизм. Нижче наводяться деякі дані вивчення соціальних змін в Україні і в Європі за результатами «Європейського соціального дослідження» 2005–2007–2009 рр. (табл.1.5.2).

39

Таблиця 1.5.2 Деякі дані вивчення соціальних змін в Україні

та Європі за результатами «Європейського соціального дослідження» (0 – не задоволений, 10 – задоволений)

Роки

2005 2007 2009

Задоволеність станом економіки 3,13 2,27 1,50

Довіра до політиків 3,74 2,04 1,51

Довіра до уряду 4,25 2,17 1,53

Довіра до парламенту 4,80 2,32 1,66

Довіра до судово-правової системи 3,91 2,45 1,91

Джерело: авторська розробка

Як видно з цих даних, які можна інтерпретувати таким чином, що понад 80 % населення до 2009 р. проявляло недовіру до всіх гілок влади і понад 85 % висловлювало незадоволення економічним станом, у країні складалася і наростала вибухонебезпечна ситуація у ставленні народу до влади і, до певної міри, до великого бізнесу. Особливо гострою ця ситуація виглядає, якщо порівняти показники по Україні з подібними показниками в інших країнах Європи. Україна має в цьому плані найгірші показники порівняно з 34 європейськими державами, охопленими цим дослідженням. Практично в усіх європейських країнах складалася зворотна тенденція, яка свідчила про поліпшення думки людей щодо своїх урядів, політиків і національної економіки32. Наростання недовіри людей до влади і незадоволення економічним станом до закритичних значень нестримно перетворювалося на загрозу національній безпеці, у тому числі в руйнівний для країни сепаратизм.

Загроза безпеці, пов'язана з сепаратизмом, посилювалася, але вона була заполітизована і її усунення велося лише шляхом вибору зовнішнього покровителя. Метання влади в пошуку покровителя без чіткого уявлення про вигоди для країни зробленого вибору – саме по собі для України і принизливо, і непродуктивно. Воно несе в собі загрозу наростання в суспільстві протистояння прибічників різних зовнішніх інтеграційних напрямів. І її усунення у принципі не має військового рішення, якою б сильною не була українська армія. Потрібна відверта розмова влади з усіма громадянами, незалежно від їх ідейних, релігійних, етнічних та інших схильностей, потрібен чесний пошук причин ситуації, що склалася, не лише за межами країни, але й у самій країні, у політикумі, у владі, у вітчизняному бізнесі, у суспільстві, у науці й інших сферах діяльності.

Це, проте, не означає, що Україна не повинна зміцнювати свою армію, робити її високотехнологічною і сучасною. На відміну від багатьох країн, у тому числі тих, що істотно випередили її в економічному відношенні, наприклад, Туреччини, Україна може виробляти не лише кращі у світі ракети, найбільш вантажопідйомні літаки, відмінні танки й радіолокаційні установки, але й найсучасніші робототехнічні системи, здатні замінити на полі бою солдата, тобто зберегти у битві життя багатьох українців, що, на жаль, у силу бездарної політики нині не вдається зробити. Хіба можна при наукомісткості нашого оборонного сектору, що обчислюється в основному нулями, забезпечити сучасний рівень технологічного оснащення нашої армії?

32 Головаха Є., Горбачик А. Тенденції соціальних змін в Україні та Європі: за результатами «Європейського соціального дослідження» 2005–2007–2009. – Київ: Інститут соціології Національної Академії Наук України, 2010. – 118 с.

40

Останнім часом прийнято ряд державних рішень, якими передбачається реалізація заходів по зміцненню обороноздатності. Зокрема, з метою розвитку оборонно-промислового комплексу передбачається опрацювати питання про введення посади урядового уповноваженого з питань технологічного розвитку й інновацій. Ясно одне, що якщо не змінити ситуацію, то у країни не вистачить медалей і орденів для посмертного нагородження наших героїв, які чесно й відчайдушно відстоювали її суверенітет, її національну безпеку.

Україна має достатній потенціал: людський, інтелектуальний, природний, економічний – для того, щоб на геополітичній арені грати роль регіонального лідера, що більше відповідає її потенціалу, а не шукати тих, хто буде її «кришувати». І вибір інтеграційного напряму завжди має бути проукраїнським, тоді він буде зрозумілим усім громадянам країни.

Немає сумніву в тому, що багато європейських стандартів життя вкрай важливі для України. Але їх впровадження не станеться само собою в результаті лише підписання угоди з ЄС. На жаль, у пропонованих новою владою реформах немає конкретних системних заходів щодо зміни моделі соціально-економічного розвитку та переходу на наукомістку, інноваційну модель. Наука, технології й інновації ще більше витісняються на узбіччя національних пріоритетів. Тим самим ще більше посилюється ця давно сформована ключова загроза національній безпеці. На жаль, новий інститут влади є схильним керуватися тими ж порочними моделями й теоріями, застосування яких ввергло Україну в економічну трясовину і спричинило величезні ризики. У країни немає ресурсів для протистояння їм, окрім нових знань, технологій та інновацій.

41

2. Стан законодавчо-нормативного забезпечення національної безпеки України в науково-технологічному

контексті

2.1. Правові засади формування і функціонування системи національної безпеки

Наука виступає стратегічним ресурсом розвитку будь-якого суспільства, а також

головнішим фактором забезпечення технологічної, отже й військово-технічної переваги будь-якої держави світу. Тому не лише питанням розвитку цілісної, самодостатньої системи національної наукової сфери переймаються провідні країни світу, проте й використанням власного, а також запозиченого науково-технологічного потенціалу, що органічно вплітається у комплексну систему національної безпеки і оборони для таких країн, як США, Китай, Сполучене Королівство.

Механізми формування науково-технологічної політики і можливості її ефективної реалізації залежать від рівня законодавчого забезпечення. Так, технологічно розвинені держави світу формують свою нормативно-законодавчу базу науково-технологічної діяльності, виходячи із принципу отримання ефективного кінцевого результату. З іншого боку, якщо сприймати державну науково-технологічну політику як сукупність цілеспрямованих планових дій органів державної влади, то ефективність реалізації заходів політики залежить від наявної в країні системи державного регулювання науково-технологічної діяльністю.

Функціонально, державне регулювання науково-технологічної діяльності характеризується переліком завдань, які покладені на виконавчі органи державної влади для забезпечення умов здійснення такої діяльності в країні.33 Однією із узагальнених функцій державного регулювання науково-технологічної діяльності виступає безпекова функція, що визначається національним законодавством через дотримання рівня технологічної безпеки країни, який встановлюється нормативним переліком індексів науково-технологічної безпеки.34

З іншого боку, державна науково-технологічна політика виступає одним із ключових зовнішніх факторів впливу на стан науково-технологічної сфери35, а неефективність її реалізації утворює загрози політико-управлінського характеру для сфери національної безпеки України. І одним із чинників ефективності проведення державної науково-технологічної політики виступає досконалість національної системи нормативно-законодавчих актів, в тому числі в сфері національної безпеки і оборони.

В Україні основними нормативно-правовими актами, які визначили еволюцію підходів до визначення проблеми науково-технологічної безпеки, є наступні:

1) Постанова Верховної ради України від 16.01.1997 № 3/97-ВР “Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України”

2) Указ Президента України від 13.10.1997 р. №1147/97 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 вересня 1997 р. “Про стан науково-

33 Бублик С.Г. Сутнісний підхід до державного регулювання науково-технологічної діяльності / С.Г. Бублик // Ефективність державного управління: зб. наук. праць. – Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2010. – вип.25. – с.102-109 34 Мусіна Л.А. Підходи, індикатори та методи оцінювання впливу науково-технічної діяльності на економічний розвиток / Мусіна Л.А., Кваша Т.К. – К. : УкрІНТЕІ, 2009. – 252 с., с.111-112. – ISBN 978-966-479-015-1 35 Маліцький, Б. А. Визначення загроз національній безпеці України, що походять від стану науково-технологічної сфери. Ч. 1 / Б. А. Маліцький. – Наука та наукознавство. – №4, 2013. - С.31-44

42

технологічної сфери України та невідкладні заходи щодо підвищення ефективності її державного регулювання”

3) Закон України від 05.03.1998 р. №189/98-ВР “Про Раду національної безпеки і оборони України”

4) Указ Президента України від 20 серпня 2001 р. № 640/2001 про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 3 липня 2001 р. “Про невідкладні заходи щодо виводу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку”

5) Указ Президента України від 03.12.2001 №1170 “Питання Міжвідомчої комісії з питань науково-технологічної безпеки при Раді національної безпеки і оборони”

6) Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-IV “Про основи національної безпеки України”

7) Указ Президента України від 11 липня 2006 р. № 606/2006 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2006 р. “Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інноваційного розвитку України” (скасований Указом Президента України від 06.06.2014 №504/2014 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 р. “Про скасування деяких рішень Ради національної безпеки і оборони України” та визнання такими, що втратили чинність, деяких указів президента України”.

8) Указ Президента України від 12 лютого 2007 р. № 105 “Про затвердження Стратегії національної безпеки України

9) Указ Президента України від 8 червня 2012 р. № 389/2012 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 р. “Про нову редакцію Стратегії національної безпеки України” (“Україна у світі, що змінюється”).

З огляду на доволі строкату політичну забарвленість представників вищого керівництва країною протягом останніх 15 років, отже й відмінностей їх стратегічного бачення щодо сутності та мети національної безпеки України, спостерігалась також зміна векторів державної політики, у тому числі щодо такого неоднозначного чинника, як науково-технологічна безпека. Зміни мети, вимагають змін “завдань, форм та методів”. Тому очікуваним було спрямування управлінських зусиль на зміну акценту державної наукової політики у сфері національної безпеки, але аж ніяк не припинення (зникнення) цілих напрямів загроз та викликів, звуження можливостей та збільшення перешкод.

Постановою Верховної ради України від 16.01.1997 № 3/97-ВР “Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України” було визначено, що національна безпека України досягається шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у різних сферах, у тому числі, у науково-технологічній.

Концепцією визначено основні елементи національної безпеки, до яких були віднесені політична, економічна, соціальна, воєнна, екологічна, науково-технологічна, інформаційна та інші складові. Кожна із цих складових відображає певну сферу життєдіяльності, всі разом – перебувають у тісному взаємозв’язку між собою.

Концепція заклала основні напрями створення нормативної правової бази забезпечення функціонування сфери національної безпеки і оборони України. Зокрема, у законодавчому акті:

розкривалась сутність національних інтересів; наводились загрози національній безпеці; пропонувались основні напрями державної політики національної безпеки; затверджувалась система забезпечення національної безпеки. Розкриття сутності національних інтересів України як прагнення Українського народу

ґрунтувалось на цивілізованості визначення пріоритетності певних сфер життєдіяльності України, у тому числі збереження та підвищення науково-технологічного потенціалу, тобто шляхом нормативно-правового регулювання між сферою науки та державою. Одночасно

43

була закладена норма взаємозалежності визначеності пріоритетності наведених напрямів державної політики від т.зв. незалежних обставин як всередині країни, так й за її межами. Це, у свою чергу, дозволяло протягом наступних років уникати відповідальності центральної влади за незабезпечення декларативно взятих зобов’язань щодо правильності вибору нею конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України.

Основними можливими загрозами національній безпеці України у науково-технологічній сфері (як одній із найбільш важливих сферах життєдіяльності) зазначались:

невизначеність державної науково-технологічної політики; відплив інтелектуального та наукового потенціалу за межі України; науково-технологічне відставання України від розвинутих країн; зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та інженерно-технічних

кадрів. Як не дивно, проте й 17 років потому актуальність зазначених загроз виступає як

констатація процесів у науково-технологічній сфері діяльності України, а також ставлення, в першу чергу, виконавчою влади до проблеми визнання місця і ролі науки у сучасному розвитку суспільства та зневажання впливу природних (науково-технологічного кшталту) чинників на забезпечення цілісності системи національної безпеки і оборони в Україні.

Відповідно до накреслених, можливих загроз у науково-технологічній сфері діяльності, основними напрямами державної політики національної безпеки України визначались:

вжиття комплексних заходів щодо захисту та розвитку науково-технологічного потенціалу;

виявлення та усунення причин науково-технологічного відставання України; створення ефективних механізмів боротьби з відпливом інтелектуального та

наукового потенціалу за межі України. Через фактичне виключення науково-технологічної діяльності зі сфер пріоритетних

напрямів державної політики в Україні ці механізми повною мірою не були задіяні на практиці.

Науково-технологічна сфера увійшла, за визначенням, до сфер національної безпеки України, проте не було визначене її місце, а також забезпечена її активна роль у безпосередньому формуванні системи національної безпеки, зокрема оформлена інституціонально функція науково-технологічної безпеки. Частково цю державну функцію мала перебрати на себе створена пізніше (у 2001 р.) Міжвідомча комісія з питань науково-технологічної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України.

Але в цілому Концепція виконала свою історичну місію та заклала підвалини створення та функціонування системи національної безпеки і оборони, визначила місце, роль та сутність науково-технологічної сфери діяльності як ключового чинника суспільного розвитку України.

Указом Президента України від 13.10.1997 р. №1147/97 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 вересня 1997 р. «Про стан науково-технологічної сфери України та невідкладні заходи щодо підвищення ефективності її державного регулювання» передбачалась низка важливих заходів у сфері державного управління науково-технологічного розвитку. Стратегічними з них були необхідність відновлення престижу професії вченого та його соціальної захищеності, входження України у міжнародний науково-технологічний простір, завершення реформування системи управління науково-технологічною сферою за функціональним принципом, а також підпорядкування Міністерства у справах науки і технологій України як центрального виконавчого органу влади у сфері науково-технологічної діяльності Прем'єр-міністрові України.

Були визначені найбільш критичні проблеми функціонування сфери науково-технологічної діяльності та системи державного управління нею. Зокрема, Кабінетові Міністрів України встановлювалось:

44

1) передбачати у проектах державного бюджету зростання витрат на наукові дослідження та розробки з тим, щоб вони становили у 1998 р. не менш як 1,0 відсоток внутрішнього валового продукту, а в 2000 р. – 1,7 відсотка;

2) забезпечити реальне покриття витрат на наукові дослідження і розробки в розмірах, визначених законами України;

3) внести у тримісячний строк на розгляд Верховної Ради України проект Концепції науково-технологічного розвитку України;

4) розробити у тримісячний строк пропозиції щодо внесення змін до нормативно-правових актів з питань державного регулювання в науково-технологічній сфері, передбачивши впровадження механізмів стимулювання інноваційної діяльності, входження України в міжнародний науково-технологічний простір, відновлення престижу професії вченого і підвищення рівня його соціального захисту;

5) подати в місячний строк перелік заходів щодо завершення реформування системи управління науково-технологічною сферою за функціональним принципом та проект Указу Президента України про внесення змін і доповнень до Положення про Міністерство України у справах науки і технологій щодо надання йому повноважень з формування разом з Міністерством фінансів України і Міністерством економіки України проектів витрат на фінансування науково-технологічної сфери та здійснення контролю за використанням коштів, передбачених у Державному бюджеті України на фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу;

6) утворити у тижневий строк Державну комісію з визначення переліку державних науково-дослідних установ, запропонувавши їй завершити протягом шести місяців проведення атестації науково-дослідних установ України та подати пропозиції щодо оптимізації їх мережі;

7) затвердити у двомісячний строк за поданням Міністерства України у справах науки і технологій заходи щодо вдосконалення системи державної науково-технічної експертизи інноваційних та інвестиційних проектів, подання і розгляду пропозицій про придбання та продаж ліцензій;

8) затвердити у двомісячний строк заходи щодо врегулювання порядку міжнародного співробітництва України в науково-технологічній сфері;

9) визначити у двомісячний строк виходячи з національних інтересів України найважливіші напрями співробітництва з Російською Федерацією в науково-технологічній сфері із зазначенням виконавців та подати Президентові України пропозиції з цього питання;

10) розробити у місячний строк графік поетапного погашення боргів за роботи, виконані за державними науково-технічними програмами.

Практична реалізація більшості – 8 із 10 (які виконано повністю або частково) із зазначених невідкладних заходів відбувалась протягом 1998–2000 рр. та завершилась, в основному, зі створенням Міністерства освіти і науки України (квітень 2000 р.) як центрального органу виконавчої влади у сфері освіти та науки, а також виділенням Державного фонду фундаментальних досліджень як державної наукової установи, що належить до сфери управління центрального виконавчого органу влади у сфері науково-технологічної діяльності (грудень 2002 р.). Повністю не виконаними залишились перші два із цих заходів, які передбачали послідовне нарощування частки ВВП, що виділяється на НДДКР та істотне зростання ролі програмно-цільового методу у фінансуванні науки. Однією із головних причин стала загальна проблема організації системи державного управління в Україні, на рівні виконавчої влади, а саме домінування інтересів, зокрема особистих, керівництва та інших посадових осіб Міністерства фінансів та Міністерства економіки України. Що, у свою чергу й відобразилось у подальшому пригніченні функціонування Міністерства науки і технологій України та гальмуванням розвитку державних структур, спрямованих на технократизацію державного управління в Україні.

Необхідно зауважити, що сама ідея створення Міністерства науки і технологій як міжгалузевого органу державного управління не відповідала бюрократичній логиці

45

розподілу повноважень структур виконавчої влади в Україні. Тому вітчизняна бюрократична система з моменту створення цього міністерства активно відторгала цю структуру.

Закон України від 05.03.1998 р. №189/98-ВР “Про Раду національної безпеки і оборони України” визначив основними функціями державного регулювання Ради національної безпеки і оборони України у сфері науково-технологічної (та й не тільки) діяльності функції контролю, координації, безпеки та інформаційну. Зважаючи на те, що РНБіО є надгалузевим органом державного управління, цьому органу влади не властиві інші функції державного регулювання у сфері науки, такі як інституційна, регламентуюча, соціальна, а також інтеграційна. Це безперечно звужує можливості використання ним потужних конституційних повноважень для здійснення стратегічних завдань державного регулювання науково-технологічного розвитку в Україні.

Відповідно до функцій, визначених цим Законом про неї, Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони подає пропозиції Президентові України щодо:

визначення стратегічних національних інтересів державі та концептуальних підходів і напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у науково-технологічній сфері, зокрема;

заходів, у тому числі науково-технологічного характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

доручень, пов'язаних з вивченням конкретних питань та здійсненням відповідних досліджень у сфері національної безпеки і оборони, органам виконавчої влади та науковим закладам України;

З метою ефективного виконання покладених на неї державних функцій, РНБіО України залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців, у тому числі із наукових закладів.

Указ Президента України від 20 серпня 2001 р. № 640/2001 про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 3 липня 2001 р. «Про невідкладні заходи щодо виводу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку» став одним із ключових у розумінні реального ставлення державної влади до національної науки. Зокрема, на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України було передбачено низку актуальних заходів державного управління з метою виводу з кризового стану вітчизняної науки. Для цього пропонувалось Кабінетові Міністрів України:

1) передбачати, починаючи з 2002 р., в проектах Державного бюджету України кошти на фінансування наукової та науково-технічної діяльності відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», а також на впровадження пріоритетних інновацій у виробництво;

2) у місячний строк: а) затвердити перелік державних наукових та науково-технічних програм відповідно до

визначених Верховною Радою України пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на період до 2006 р.;

б) проаналізувати ефективність проведення адміністративної реформи і підготувати пропозиції щодо впорядкування та утвердження оптимальної структури державних органів та установ, які реалізують наукову і науково-технологічну політику, в тому числі забезпечують впровадження результатів наукових розробок прикладного характеру;

3) у тримісячний строк: а) підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України:

• проекти законів України про оцінку інтелектуальної власності, про трансфер технологій, про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на період до 2005 р.;

• пропозиції щодо впровадження механізму диференційованого пільгового оподаткування підприємств залежно від рівня їх інноваційної активності, стимулювання науково-дослідних та дослідно-конструкторських установ і організацій до введення в господарський обіг нематеріальних активів, утворення галузевих інноваційних фондів;

46

• проект Державної програми науково-технологічного розвитку України, у якому передбачити заходи щодо реалізації Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, а також положень Концепції (основи державної політики) національної безпеки України, що стосуються науково-технологічної сфери, та заходи з оновлення матеріально-технічної бази наукових і науково-дослідних установ, заохочення молоді до участі в науковій та науково-технічній діяльності;

б) ужити заходів щодо вдосконалення державного регулювання у сфері трансферу технологій та внести в установленому порядку пропозиції щодо визначення уповноваженого органу виконавчої влади, відповідального за координацію діяльності, пов'язаної з упровадженням, імпортом, експортом технологій та технологічного обладнання, забезпечення технологічної безпеки держави;

4) забезпечити впродовж 2001 р. суттєве підвищення заробітної плати наукових працівників, рівня їх соціального захисту, розробити програму надання молодим вченим пільгових довгострокових кредитів для будівництва житла;

5) ужити заходів щодо вдосконалення регулювання процесів зовнішньої трудової міграції працівників науково-технологічної сфери, зокрема шляхом укладання відповідних міжнародних угод, спрямованих на захист прав та законних інтересів трудівників-мігрантів;

6) забезпечити, починаючи з 2002 р., підвищення кваліфікації державних службовців з питань організації інноваційної діяльності в Україні.

КМУ мав внести на розгляд Верховної Ради України впродовж 3 місяців (п.2): проекти законів України

1. Про оцінку інтелектуальної власності (не виконаний; у 2007 р. (шість років потому!) Постановою КМУ від 03.10.2007 №1185 був затверджений Національний стандарт №4 “Оцінка майнових прав інтелектуальної власності”, розроблений відповідно до закону України про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні від 12.07.2001 №2658-III).

2. Про трансфер технологій (закон України про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій від 14.09.2006 №143-V; внесений на розгляд ВРУ 17.07.2003 р.).

3. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на період до 2005 р. (закон про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні від 16.01.2003 №433-IV; внесений на розгляд ВРУ 17.07.2003 р.).

4. Пропозиції щодо впровадження механізму диференційованого пільгового оподаткування підприємств залежно від рівня їх інноваційної активності, стимулювання науково-дослідних та дослідно-конструкторських установ і організацій до введення в господарський обіг нематеріальних активів, утворення галузевих інноваційних фондів (виконано; пропозиції залишились на внутрішньому рівні взаємовідносин КМУ – центральні органи виконавчої влади та не знайшли відповідного законодавчого оформлення; найголовніше, що механізми державного регулювання не отримали нормативно-правового наповнення як постанови КМУ).

5. Проект Державної програми науково-технологічного розвитку України, в якому передбачити заходи щодо реалізації Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, а також положень Концепції (основи державної політики) національної безпеки України, що стосуються науково-технологічної сфери, та заходи з оновлення матеріально-технічної бази наукових і науково-дослідних установ, заохочення молоді до участі в науковій та науково-технічній діяльності (не виконано; певним чином основні проблематика державного заходу були закладена у Державній програмі прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку на 2004–2006 рр., затвердженій Постановою КМУ від 25.08.2004 №1086).

Кабміну доручалось (п.4) забезпечити впродовж 2001 р. суттєве підвищення заробітної плати наукових працівників, рівня їх соціального захисту, розробити програму надання молодим вченим пільгових довгострокових кредитів для будівництва житла (не виконано; Реалізація Кабінетом Міністрів України завдань щодо упорядкування оплати праці у

47

бюджетній сфері, визначених Указом Президента України від 25.12.2000 № 1375, розпочалась з 1 вересня 2005 р. або майже через п'ять років після видання Указу). При цьому виконання цього заходу набуло досить суперечливого характеру – підвищення заробітної плати відбувалось без виділення додаткових коштів бюджетним установам.

Окремим міністерствам, а саме, Міністерству оборони України, Міністерству промислової політики України, Міністерству економіки України, Міністерству фінансів України та Державній комісії з питань оборонно-промислового комплексу України належало розробити в двомісячний строк та подати в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення механізму фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, програм модернізації озброєнь та військової техніки, передбачивши, зокрема, використання на ці цілі коштів, одержаних від реалізації озброєння та військової техніки (виконано; всі заходи втілювались у рамах виконання Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р., отже й ефективність їх реалізації залежала від її фінансування. За загальним висновком фахівців Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України, “ ефективність третього етапу воєнного будівництва, що завершився у 2005 р., виявилася нижче запланованої. За багатьма напрямами цілі програми не були досягнуті й вимагали коригування планів воєнної реформи та заходів забезпечення її результативності”).

І, одним із заходів, необхідно було “Утворити Міжвідомчу комісію з питань науково-технологічної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України” (виконано; Указом Президента України від 03.12.2001 №1170).

Таким чином, із 16 “невідкладних” заходів державного регулювання жоден не набув цієї невідкладної якості (за терміном виконання), 4 – не були виконані повністю, ще один – лише частково; решта – виконані або формально (як розроблені пропозиції щодо), або з посиланням на залежність від реалізації інших заходів державного регулювання (як приклад, у рамах Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р.).

Відповідно до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 3 липня 2001 року «Про невідкладні заходи щодо виводу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку» Указом Президента України від 03.12.2001 №1170 “Питання Міжвідомчої комісії з питань науково-технологічної безпеки при Раді національної безпеки і оборони” було створено Міжвідомчу комісію з питань науково-технологічної безпеки як консультативно-дорадчий орган при Раді національної безпеки і оборони України, одним із основних завдань якої є проведення аналізу ефективності державного регулювання у сферах захисту інтелектуальної власності, трансферу технологій та з питань забезпечення технологічної безпеки держави. Головою Комісії було призначено Президента НАНУ.

До основних завдань Комісії було віднесено: 1) аналіз стану і прогнозування тенденцій розвитку вітчизняної науково-технологічної

сфери та інноваційних процесів, виявлення потенційної загрози науково-технологічній безпеці України, розроблення заходів щодо її попередження та нейтралізації;

2) аналіз проблем безпечної експлуатації промислових об'єктів, споруд та інженерних мереж; розроблення пропозицій та координація програм і заходів, спрямованих на визначення технічного стану і залишкового ресурсу та обгрунтування продовження строку безпечної експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки;

3) розроблення пропозицій щодо державної підтримки пріоритетних науково-технічних напрямів, які є основою вітчизняного високотехнологічного і наукоємного сектора економіки;

4) вивчення стану та ефективності державного регулювання в науково-технологічній сфері національної безпеки України, в тому числі діяльності органів виконавчої влади та

48

органів місцевого самоврядування щодо практичного сприяння інноваційним процесам та розвитку національного науково-технічного потенціалу;

5) аналіз ефективності державного регулювання у сферах захисту інтелектуальної власності, трансферу технологій та з питань забезпечення технологічної безпеки держави;

6) вивчення і внесення пропозицій щодо використання досвіду розвинутих країн у забезпеченні науково-технологічної безпеки та стимулюванні інноваційних процесів;

7) внесення Президентові України та Раді національної безпеки і оборони України пропозицій щодо здійснення системних заходів, спрямованих на розв'язання проблем національної безпеки в науково-технологічній сфері, реалізацію державної стратегії науково-технологічного розвитку України та створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку.

Реалізація інформаційної функції державного управління Міжвідомчою Радою здійснювалась шляхом підготовки Рішень, які були обов’язковими для “розгляду органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями”, отже ці рішення мали рекомендаційний, не нормативний характер дії, оскільки затверджувались лише Головою та секретарем Ради за результатами засідань. Окрім того, діяльність Міжвідомчої Ради багато у чому перетиналась із дією таких дорадчих органів, як:

Рада з питань науки і науково-технічної політики при Президентові України (ліквідована згідно Указу Президента України від 21.08.2009 №664/2009);

Комісія Кабінету Міністрів з питань науково-технологічного розвитку (ліквідована Постановою Кабінету Міністрів України від 18.08.2005 №753);

Комісія з організації та діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів (від 09.10.2013 змінила статус з “постійно діючий орган” на “тимчасовий консультативно-дорадчий орган”);

Міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень при Президії Академії наук України (утворена згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №164).

До складу суміжних дорадчих органів входили одні й ті ж самі представники, у тому числі на головуючих позиціях.

Як доводить аналіз впливу цих дорадчих органів влади на формування та реалізацію науково-технологічної політики, у тому числі у сфері національної безпеки, їхній статус був декларативним. Відповідно, Міжвідомча Рада також не мала реальних важелів впливу на здійснення ефективного державного науково-технологічного управління у сфері національної безпеки як на стадії науково-експертного забезпечення діяльності органів виконавчої влади, так і нормативно-законодавчих пропозицій щодо реалізації заходів державного регулювання. Склад Комісії не змінювався з 2004 р. (Указ Президента України від 13.04.2004 №423/2004), що суперечить нормі щодо того, що персональний склад… затверджує Президент України за поданням Секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Одночасно, від 2004 року відбулась зміна двох Президентів України (наразі – третій), а також вісьмох Секретарів РНБО. Проте жодної зміни не відбулось, хоча до чинного складу Комісії (35 осіб) й донині входять 20 колишніх представників центральної виконавчої та законодавчої влади, а декількох з членів Комісії немає в живих.

Це, у свою чергу свідчить про те, що навіть на рівні апарату РНБО не виконуються такі норми Указу Президента, як інформаційне, організаційно-технічне забезпечення діяльності Міжвідомчої комісії (не здійснюється забезпечення діяльності). Відповідно, існування цієї Комісії після лютого 2010 р., з новим Президентом України залишилось лише на папері та вимагало нормативно-законодавчого впорядкування (модернізації, реорганізації, ліквідації).

Така доля дорадчих органів свідчить про явне небажання очільників владних структур радитись із фахівцями і науковцями, чому сприяла й плинність керівників.

Проект закону України від 19 червня 2003 р.у № 964-IV “Про основи національної безпеки України” був розроблений на основі Концепції (основ державної політики)

49

національної безпеки України, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 16.01.1997 № 3/97-ВР.

У Законі були вперше на пострадянському просторі дані визначення таких базових термінів, як та національні інтереси, загрози національній безпеці, уточнене визначення національна безпека:

національні інтереси - життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток;

загрози національній безпеці - наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

Запроваджено суб’єктно-об’єктний підхід до державного управління національною безпекою країни.

Зокрема, була додана норма щодо запровадження державного моніторингу національної безпеки, що передбачало:

• постійний моніторинг впливу на національну безпеку процесів, що відбуваються в політичній, соціальній, економічній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, воєнній та інших сферах, релігійному середовищі, міжетнічних стосунках;

• прогнозування змін, що відбуваються в них, та потенційних загроз національній безпеці;

• прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву;

• забезпечення постійного спостереження за станом і проявами міжнародного та інших видів тероризму, станом безпеки в усіх сферах життєдіяльності держави.

Результати цих спостережень повинні були стати підґрунтям для розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень відповідно до національних інтересів та потенційних загроз національній безпеці.

Згідно ст.7 цього Закону були визначені такі 6 (шість) загроз у науково-технологічній сфері національним інтересам і національній безпеці України, а саме:

• наростаюче науково-технологічне відставання України від розвинутих країн; • неефективність державної інноваційної політики, механізмів стимулювання

інноваційної діяльності; • низька конкурентоспроможність продукції; • нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та відсутність

його ефективного захисту від іноземної технічної і технологічної експансії; • зниження внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних кадрів для

наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, падіння її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності;

• відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої сили за межі України; Відповідно до визначених загроз, були окреслені основні напрями державної політики з

питань національної безпеки: • посилення державної підтримки розвитку пріоритетних напрямів науки і техніки як

основи створення високих технологій та забезпечення переходу економіки на інноваційну модель розвитку, створення ефективної системи інноваційної діяльності в Україні;

• поетапне збільшення обсягів бюджетних видатків на розвиток освіти і науки, створення умов для широкого залучення в науково-технічну сферу позабюджетних асигнувань;

• створення економічних і суспільно-політичних умов для підвищення соціального статусу наукової та технічної інтелігенції;

• забезпечення необхідних умов для реалізації прав інтелектуальної власності;

50

• забезпечення належного рівня безпеки експлуатації промислових, сільськогосподарських і військових об'єктів, споруд та інженерних мереж.

Необхідно зазначити, що політичні заходи щодо реалізації науково-технологічної безпеки є необхідними, але недостатніми умовами забезпечення національних інтересів і національної безпеки України. Для ефективної реалізації заявленої державної політики не були запропоновані відповідні механізми державного управління та регулювання. Окрім того, були відокремлені від наукового та науково-технічного супроводження взаємопов’язані зі сферою науково-технологічної безпеки напрями державної політики: у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України; а також в економічній, екологічній та інформаційній сферах. Тобто у всіх сферах, які вимагають розроблення та впровадження новітніх технологій та зменшення технологічної імпортозалежності.

Як наслідок, технологічна відсталість України зростала щорічно, а суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток країни ставав все більш чутливим до зовнішніх політичних та економічних чинників, вплив яких формують основний тренд до виникнення загроз у вітчизняній науково-технологічній сфері.

Аналіз подальшого виконання законодавчою та виконавчою владою визначених законом п’яти із основних напрямів державної політики з питань національної безпеки у сфері науково-технологічної діяльності засвідчив про їх декларативний характер та систематичне невиконання практичних заходів із реалізації, принаймні, чотирьох із таких. Окрім, такого напряму державної політики, як забезпечення необхідних умов для реалізації прав інтелектуальної власності, що слугує основною функцією Державної служби інтелектуальної власності України як центрального органу виконавчої влади. Та й той не був реалізований повністю через невідповідність вітчизняної державної системи охорони інтелектуальної власності системі міжнародної реєстрації винаходів, корисних моделей, промислових зразків, торговельних марок, географічних зазначень за рахунок коштів винахідників (розробників). Зокрема, важливими проблемами вважаються відсутність національної системи інформації з питань інтелектуальної власності, неналежний рівень фахової підготовки суддів, працівників органів МВС, СБУ, митної та податкової служб та інших спеціалістів, діяльність яких пов'язана з відносинами інтелектуальної власності.36

Указ Президента України від 11 липня 2006 р. № 606/2006 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2006 р. «Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інноваційного розвитку України» (скасований Указом Президента України від 06.06.2014 №504/2014 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року “Про скасування деяких рішень Ради національної безпеки і оборони України” та визнання такими, що втратили чинність, деяких указів президента України”).

На виконання Указу Президента України були визначені пріоритетні завдання діяльності органів виконавчої влади із забезпечення національної безпеки у науково-технологічній сфері, для чого доручалось:

1) Кабінету Міністрів України виконати низку термінових заходів нормативно-правового регулювання з метою:

вдосконалення та підвищення ефективності державної політики у науково-технологічній сфері, сприяння розвитку фундаментальних та прикладних досліджень;

підвищення якості освіти та рівня інноваційної культури у суспільстві; вдосконалення системи управління у сфері інноваційної діяльності та активізації такої

діяльності 2) Міністерству освіти і науки України із залученням Національної академії наук

України опрацювати нагальні заходи із інтеграції освіти і науки, першою чергою через кооперацію проведення фундаментальних та прикладних досліджень, а також із залучення до цієї діяльності талановитої молоді.

36 Потєхіна В.О. Інтелектуальна власність: Навч. посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 414 с.

51

3) Вищій атестаційній комісії України, Міністерству освіти і науки України вирішити терміново питання вдосконалення системи присудження наукових ступенів та вчених звань.

4) Фонду державного майна України, Міністерству освіти і науки України, Державному агентству України з інвестицій та інновацій, Міністерству економіки України, Міністерству фінансів України разом з Національною академією наук України підготувати у місячний строк та подати в установленому порядку на затвердження методику оцінки майнових прав інтелектуальної власності.

5) Робочій групі з розроблення концепції розвитку наукової сфери разом із Міністерством освіти і науки України забезпечити широке громадське обговорення проекту концепції розвитку наукової сфери та до 30 жовтня 2006 р. внести його в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України.

Із наведених п’яти комплексів заходів державного управління повністю та відповідно зазначеним часовим термінам було виконано один, який стосувався тимчасового консультативно-дорадчого органу влади при Президентові України (робочої групи з розроблення концепції розвитку наукової сфери). Найбільш суттєвими недоліками цього нормативного документу стало відсутність стратегічного бачення щодо досягнення цілей державного регулювання, не дотримані принципи послідовності та комплексності заходів державного управління щодо “заходів забезпечення інноваційного розвитку України”. Окрім того, указ Президента України не містив норм щодо відповідальності за порушення термінів виконання державних заходів та відсутності реальних результатів, що було однією із основних проблем існуючої системи державного управління.

Зокрема, на системний характер цього явища було вказано в Указі Президента від 09.07.2007 №615/2007 та відзначалась “недостатність роботи органів виконавчої влади щодо виконання завдань, покладених на них рішеннями Ради національної безпеки і оборони України, що введені в дію указами Президента України”. Проте мірою розв’язання системної проблеми вітчизняного державного управління пропонувалась “у місячний строк виконання органами виконавчої влади завдань, покладених на них рішеннями Ради національної безпеки і оборони України”, а також вжиття “заходів щодо притягнення до відповідальності осіб, які не забезпечили виконання таких завдань”.

В 2007 р. Указом Президента України від 12 лютого 2007 р. № 105/2007 “Про Стратегію національної безпеки України” була затверджена Стратегія національної безпеки України, яка визначала життєво важливі національні інтереси, окреслювала зовнішні та внутрішні умови їх реалізації, встановлювала цілі, пріоритети та завдання держави, відтворювала рівень розуміння питань національної безпеки, який існував тоді в українському суспільстві та політичному середовищі.

Структура Стратегії складалась із чотирьох розділів: 1. Загальні положення, зокрема в яких була визначена (головна) мета Стратегії –

“забезпечити такий рівень національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України…” Досягнення заявленої мети було можливе “шляхом реалізації державної політики національної безпеки, яка передбачає… зміцнення науково-технологічного потенціалу, забезпечення інноваційного розвитку”. Тобто складові науково-технологічної безпеки виступали й цілями (гарантами) досягнення мети Стратегії.

2. Принципи забезпечення національної єдності та захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

3. Стратегічні цілі, пріоритети та завдання політики національної безпеки. 4. Механізми реалізації державної політики національної безпеки. Стратегія була визначена базою для розробки програмних нормативно-законодавчих

документів за складовими держаної політики національної безпеки на період досягнення визначених нею цілей.

1) Правовими засадами розроблення Стратегії виступали Конституція України, Закон про основи національної безпеки, інші законодавчі акти та міжнародні угоди.

52

2) Державна політика національної безпеки формується і реалізується за умов знівелювання відмінностей між внутрішніми та зовнішніми аспектами безпеки, зростання впливу несилових (політичних, економічних, соціальних, енергетичних, екологічних, інформаційних) складових її забезпечення.

3) До життєво важливих національних інтересів віднесено “конкурентоспроможність держави та економічного добробуту населення шляхом всебічного розвитку людського, науково-технічного, інноваційного потенціалів країни”.

4) До викликів і загроз, які визначають стан економічної безпеки належить “деградація науково-технічного потенціалу, нерозвиненість національної інноваційної системи, низька інноваційна активність суб’єктів господарювання”

5) Мінливість зовнішнього оточення, що полягає у можливій зацікавленості міжнародних терористичних організацій в Україні, що володіє науково-технологічним потенціалом у сфері ядерних хімічних та ракетно-космічного виробництва.

6) Забезпечення прийнятого рівня економічної безпеки унеможливлювалось за здійснення структурної перебудови і підвищення конкурентоспроможності національної економіки, зокрема через “активізацію інноваційних процесів в освітній, науково-технологічній та інформаційно-комунікаційній галузях, які в сукупності формують інфраструктуру економіки знань”.

7) До механізмів реалізації державної політики національної безпеки було віднесено удосконалення системи управління національною безпекою (зокрема, пропонувалась розробка Концепції розвитку національної інноваційної системи та Доктрини інноваційного та науково-технологічного розвитку), ресурсне забезпечення національної безпеки (мало “спиратися на сталий і динамічний розвиток національної економіки, розширення фінансових можливостей держави”; з визначених дев’яти пріоритетних напрямів фінансування реалізації політики національної безпеки 6 (шість) належали до сфери реалізації державної науково-технологічної та інноваційної політики; реалізація ресурсного забезпечення заходів виконання Стратегії мала реалізовуватись як напряму із Держбюджету, так і через відповідні державні програми), а також державний та громадський контроль реалізації Стратегії.

8) Стратегія була заявлена як система координат як для оцінки ефективності діяльності органів державної влади, так і для комплексного планування практичних дій щодо забезпечення захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.37 Проте, ця Стратегія так й не стала програмним документом, бо не містила ніяких часових вимірів її реалізації та, найголовніше, механізмів досягнення стратегічних цілей.

З метою визначення рівня економічної безпеки України як головної складової національної безпеки держави Міністерством економіки України 02.03.2007 року було затверджено Методику розрахунку рівня економічної безпеки України. Ця Методика визначала перелік осевих індикаторів стану економічної безпеки України, їхні оптимальні, порогові та граничні значення, а також методи обчислення інтегрального індексу економічної безпеки.

Згідно Методики загрози економічної безпеки визначались як “сукупність наявних та потенційно можливих явищ і чинників, що створюють небезпеку для реалізації національних інтересів”. До складових економічної безпеки відносилась й науково-технологічна безпека, яка визначалась, як “стан науково-технологічного та виробничого потенціалу держави, який дає змогу забезпечити належне функціонування національної економіки, достатнє для досягнення та підтримки конкурентоздатності вітчизняної продукції, а також гарантування державної незалежності за рахунок власних інтелектуальних і технологічних ресурсів”.

37 Теоретико-методологічні засади державного управління: формування понятійного апарату : метод. рек. / авт. кол. : В. В. Корженко, В. В. Говоруха, О. Ю. Амосов та ін. ; за заг. ред. В. В. Корженка. - К. : НАДУ, 2009. - 56 с., С.32.

53

Рівень економічної безпеки обчислювався як сума інтегральних індикаторів кожної із складових економічної безпеки. Всі вагові значення індикаторів, а також окремих складових інтегральних показників за сферами економічної безпеки визначались експертно.

З-поміж десяти (10) узагальнених сфер економіки, науково-технологічний чинник мав значення вагового коефіцієнта 0,1183 та поступався лише питомій вазі енергетичної загрози (0,1324). Були виділено дев’ять індикаторів з відповідними пороговими значеннями для обчислення рівня науково-технологічної безпеки, а саме:

• питома вага видатків державного бюджету на науку у ВВП; • кількість спеціалістів, які виконують науково-технічні роботи (осіб на 1000

мешканців); • частка підприємств, що впроваджують інновації в загальній кількості промислових

підприємств; • коефіцієнт винахідницької активності (кількість отриманих охоронних документів

(патентів) на 1 млн. мешканців); • відношення кількості впроваджених об’єктів промислової власності (винаходів,

корисних моделей, промислових зразків) до зареєстрованих; • частка реалізованої інноваційної продукції у загальному обсязі промислової

продукції; • індекс зміни активності створення зразків нової техніки; • співвідношення частки фундаментальних досліджень, прикладних досліджень,

науково-технічних розробок та науково-технічних послуг, виконаних власними силами в загальному обсязі.

Окрім того, для обчислення індикаторів окремих складових економічної безпеки (індикаторів загроз) були складені характеристичні значення показників та їх вагові коефіцієнти.

Закон України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” зняв з порядку денного безпекової політики інтеграцію у НАТО та встановив позаблоковий статус України. У зв’язку з цим команда Президента Януковича взялася переглянути і привести у відповідність до цього закону усі існуючі стратегічні документи у безпековій сфері. Була переглянута й чинна Стратегія Національної безпеки України, затверджена Указом Президента Ющенка 12 лютого 2007 р. Тим більш, що, на колегіальну думку фахівців Українського інституту публічної політики, Стратегія національної безпеки України 2007 р. уособлювала собою “не політичний документ, а пам’ятник бюрократичної літературної творчості”38

Указом Президента України від 8 червня 2012 р. № 389/2012 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 р. “Про нову редакцію Стратегії національної безпеки України “Україна у світі, що змінюється ” нова Стратегія була затверджена.

Структура Стратегії складалась із шисти розділів: 1. Загальні положення, які визначали успішне вирішення завдань на основі Програми

економічних реформ на 2010–2014 рр. “Заможнє суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава” (партійна програма політичних декларацій).

2. Засади захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави. Метою Стратегії було визначено “формування сприятливих умов для забезпечення інтересів громадян, суспільства і держави”. Відповідно до декларативно заявленої мети були визначені узагальнено нагальні завдання політики національної безпеки, їх реалізація та принципи політики національної безпеки України.

3. Безпекове середовище та актуальні загрози національним інтересам і національній безпеці України. До зовнішніх загроз були віднесені всі тенденції розвитку

38 [Нова стратегія національної безпеки: чого сподіваємося досягти? / Віктор Чумак, Іван Пресняков, Володимир Нікітін та ін.; Електронний ресурс: http://uipp.org.ua/uploads/news_message/at_file_uk/0070/72.pdf]

54

зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного кшталту, а також нероз’язані прикордонні питання із країнами-членами СНД, які межують з Україною. З-поміж внутрішніх загроз було виділено лише дві проблеми щодо недостатнього рівня науково-технологічного розвитку, а саме:

- недостатній розвиток національної інноваційної системи; - недостатньо ефективне використання науково-технологічного потенціалу,

використання іноземних науково-технологічних розробок замість вітчизняних. 4. Стратегічні цілі та основні завдання політики національної безпеки. У

середньостроковій перспективі вбачалися як “створення прийнятних зовнішніх і внутрішніх умов для реалізації національних інтересів України, ефективної системи забезпечення національної безпеки і зміцнення її органів”. Як одне із ключових звань політики національної безпеки у внутрішній сфері виступало забезпечення економічної безпеки. Лише одним із вісьмох напрямів такого забезпечення вважалось стимулювання підвищення технологічного рівня української економіки, розвитку національної інноваційної системи та інноваційної активності підприємств.

5. Система забезпечення національної безпеки, яка передбачала кардинальне реформування сектору безпеки і оборони як цілісної системи, а також розвиток демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони.

6. Реалізація Стратегії передбачалась шляхом: - координації і контролю заходів з реалізації Стратегії. Координацію заходів мали

здійснювати Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України. Контроль за виконанням мали здійснювати Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Верховна Рада України, а також інститути громадянського суспільства (громадська експертиза, громадські експертні ради при відповідних державних органах у сфері національної безпеки). Інституціональну підтримку координації заходів з наукового супроводження реалізації Стратегії було покладено на Національний інститут стратегічних досліджень за участі Національної академії наук України та Національної академії правових наук України..

- ресурсного забезпечення національної безпеки. Одним із чотирьох напрямів такого забезпечення було виділено стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень у сфері національної безпеки (здійснювались переважно Національним інститутом стратегічних досліджень при Президенті України).

- визначення етапів реалізації Стратегії: 2012–2013 – стабілізація суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації; 2014–2015 – досягнуто цілі Програми економічних реформ на 2010–2014 рр. “Заможнє суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава”; з 2016 р. – коригування стратегії в залежності від досягнутих цілей.

7. Заключні положення. Стратегія була визначена базовим документом діяльності органів державної влади у сфері національної безпеки та керівним для решти органів влади.

Таким чином, у Стратегії 2012 р. виявилось ще більше декларативних цілей та узагальнених механізмів реалізації, аніж в попередній редакції. Щодо науково-технологічного чинника національної безпеки, то він виявився не розкритим за суттю, що відводить невизначену роль у використанні вітчизняних інтелектуальних ресурсів задля побудови ефективної національної економічної системи інноваційного спрямування.

Наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України №1277 від 29.10.2013 було затверджено Методичні рекомендації щодо розрахунку рівня економічної безпеки України, замість існуючої методики розрахунку економічної безпеки України 2007 р.

Скасування Методики 2007 р. і затвердження нових Методичних рекомендацій щодо розрахунку рівня економічної безпеки України свідчать про актуальність і попит на застосування показників рівня економічної безпеки для визначення макроекономічної стабільності держави. Проте, необхідно відзначити, що попередня, так само й нова редакції Методичних рекомендацій мали низку недоліків, які ускладнюють або звужують можливість

55

її практичного використання у державній політиці. Ці недоліки стосуються як складу індикаторів (неповне врахування тіньових аспектів економічного розвитку та невраховування таких важливих індикаторів, як темпи науково-технологічного прогресу, диверсифікація залучення капіталу, рівень тіньової зайнятості, рівень тіньової заробітної плати та ін.), так і методології інтегрального оцінювання.

Методичні рекомендації були розроблені з метою визначення рівня економічної безпеки України та мали інформаційний, рекомендаційний та роз’яснювальний характер. Розрахунки мали здійснюватись Мінекономрозвитку двічі на рік на підставі офіційних даних статистичного обліку Держстату, Нацкомфінпослуг, Міндоходів, Міненерговугілля, Мінфіну і Національного банку та експертних оцінок, у тому числі рейтингових звітів міжнародних неурядових організацій.

Економічна безпека складалась із 9 (дев’яти) сфер, з-поміж яких була не виокремлена сфера науково-технологічної безпеки, власне ця безпека частково враховувалась в інвестиційно-інноваційній складовій. Зокрема, інвестиційно-інноваційна безпека визначалась як “стан економічного середовища у державі, що стимулює вітчизняних та іноземних інвесторів вкладати кошти в розширення виробництва в країні, сприяє розвитку високотехнологічного виробництва, інтеграції науково-дослідної та виробничої сферм з метою зростання ефективності, поглиблення спеціалізації національної економіки на створенні продукції з високою часткою доданої вартості”.

Визначення вагових коефіцієнтів було здійснено внаслідок експертного опитування 30–35 експертів невизначеної фахової спрямованості та професійної підготовки, що утворює можливості суттєвої системної та статистичної похибки достовірності отриманих результатів.

Аналіз переліку індикаторів та джерел вхідної інформації за складовими економічної безпеки виявив, що деякі з індикаторів, властивих науково-технологічній сфері, були віднесені до інших сфер. Зокрема, індикатором виробничої безпеки слугує Індикатор 1.5 “Частка високотехнологічної продукції в загальному обсязі реалізованої промислової продукції”;індикаторами інвестиційно-інноваційної безпеки є Індикатор 5.8 “Питома вага обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт у ВВП”, 5.9 “Відношення витрат на наукові та науково-технічні роботи за рахунок держбюджету, відсотків ВВП”, 5.10. “Чисельність спеціалістів, які виконують науково-технічні роботи до чисельності зайнятого населення (на 1 тис. осіб)”, 5.11 “Питома вага підприємств, що впроваджували інновації, у загальній кількості промислових підприємств”, 5.12. “Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промисловості, відсотків”, 5.13. “Відношення експорту роялті, ліцензійних послуг, комп’ютерних та інформаційних послуг, наукових та конструкторських розробок, послуг в архітектурних, інженерних та інших технічних галузях, відсотків до ВВП”.

Тобто, 6 із 13 індикаторів мають відношення до сфери науково-технолоігчної безпеки. Необхідно відзначити, що згідно обох методик реальне значення питомої ваги

державного фінансування науки перебувало у критичній зоні: нижче за нижню границю (0,5%) для Методики-2007 та впритул наблизилась до незадовільного рівня у 0,3% ВВП для Методичних рекомендацій-2012. Незрозумілим також є експертний вибір власне оптимального значення фінансування наукових досліджень із державного бюджету як 1,0% ВВП, у тому числі через стрімке зниження цього показника порівняно з експертними оцінками 2007 року: діапазон між нижньою та верхньою нормою як від 2 до 4% ВВП.

Нормована питома вага індикаторів, які належать до науково-технологічної безпеки у вимірах 2013 р., становила 0,057 проти 0,1183 (Методика-2007). Не в останню чергу це пов’язане із ігноруванням факторів, пов’язаних із людськими ресурсами в науково-технологічній сфері.

Для адекватної ідентифікації рівня економічної безпеки України доцільно використовувати запропоновану НІСД методологію оцінювання, яка усуває окреслені недоліки та відрізняється інноваційним складом індикаторів, застосуванням

56

мультиплікативної (нелінійної) форми інтегрального індексу, одночасним нормуванням індикаторів та їх порогових значень, а також забезпечує діагностику рівня економічної безпеки держави та її складових, з можливістю її порівняння з інтегральними пороговими (оптимальними) значеннями.39

Наведений аналіз історії формування правових засад системи національної безпеки та нормативно-правової реалізації її положень свідчить, що у сфері національної безпеки, як й у багатьох інших, нормотворчий і регуляторний процес в Україні супроводжувався боротьбою, свого роду “перетягуванням канату”: між фахівцями та політичними діячами, між прихильниками безальтернативності інноваційного шляху розвитку України та апологетами формально-бюрократичного підходу до державного управління, родючим ґрунтом для яких стали панівні для вітчизняної політичної еліти часів незалежності України ідеї ринкового фундаменталізму.

Всупереч тому, що в нових законах, указах Президента України, рішеннях Ради національної безпеки і оборони України періодично з’являлись досить прогресивні й важливі положення та прямі доручення органам виконавчої влади, відбувалась послідовна діяльність вітчизняної бюрократії, спрямована на їх нейтралізацію, поступове вилучення сутності із нормативно-правових документів, чи, навіть, ігнорування. Цей процес повторювався неодноразово протягом певного проміжку часу, цей процес триває й нині.

Необхідно також відзначити, що чинна база нормативно-правового забезпечення науково-технологічної діяльності в Україні в контексті національної безпеки і оборони є здебільшого декларативною та такою, що не розв’язує найголовнішої проблеми, а саме пріоритетності власного науково-технологічного розвитку заради побудови ефективної системи національної системи безпеки і оборони України.

Можна, частково погодитись з думкою тих авторів, які вважають, що низька ефективність реалізації законодавчих норм пов’язана із неналежною діяльністю Уряду, який не продукує необхідні підзаконні акти, чи вводить їх у дію несвоєчасно. Проте, на наш погляд, найголовнішим є відсутність управлінської культури формування та виконання державно-управлінських рішень, а також узвичаєний в управлінській практиці процес регламентації порядку прийняття, виконання та припинення дії застарілих норм законодавства.

Характерною особливістю практичного застосування вітчизняного законодавства у сфері науково-технологічної діяльності в Україні є невиконання більшості із прописаних у законодавчих актах норм навіть у базових законах. Про це неодноразово відзначалось як під час парламентських слухань (зокрема, Постанова Верховної Ради України від 06.06.2004 № 1786-IV “Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні”), так й засідань Ради Національної безпеки і оборони (зокрема, Указ Президента України від 09.07.2007 №615/2007 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 червня 2007 р. Про стан виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України”). Це є свідченням системних ознак правового нігілізму державних службовців у сфері реалізації державної науково-технологічної політики, що закладаються через спорадичну державну систему законотворчості та системну несприйнятливість міжгалузевого характеру розповсюдження наукових знань.

Щодо стратегічних документів у сфері національної безпеки і оборони України, необхідно відзначити, що Стратегія національної безпеки України є не лише офіційним законодавчим актом, але одночасно та передусім – важливим елементом процесу стратегічного планування в уряді.

У міжнародній практиці державного управління стратегічне планування набуло поширення саме у царині національної безпеки, особливо у США. На нашу думку, це відбулося саме тому, що для національної безпеки, яку традиційно вважають станом відсутності загроз для держави-нації, притаманний стан конкуренції між державами, конфліктів, можливих війн тощо. Класична

39 Ю.М. Харазішвілі. адаптивний підхід до визначення стратегічних орієнтирів економічної безпеки України / Харазішвілі Ю.М., Дронь Є.В.// Економіка України. – 2014. - №5 (630). – С.28-45.

57

реалістична школа у безпековій науці вважає, що основні безпекові загрози є воєнними і походять від інших держав. Тому стратегічне управління у безпековій сфері дає змогу правильно «позиціонувати» державу та досягти для неї найбільшого успіху у світі у реалізації національних інтересів. Звичайно, сучасне розуміння поняття національної безпеки - набагато ширше, безпекові загрози є не тільки воєнними, а багато у чому є глобальними та транснаціональними, а міжнародні відносини держав не можна звести сьогодні до анархічної конкуренції та конфліктності. Але і за таких змінених умов стратегічне планування безпекового сектору набуло ще більшого поширення в світі, зокрема в останні роки – у Європі. Стратегічні плани з національної безпеки виходять у Голландії у 2007 р., Великій Британії – у 2008 та 2010 рр., в Польщі – у 2003 та 2007 рр., у Німеччині – у 2008 р. (документ підготовлений блоком ХДС-ХСС), в Румунії – у 2004 та 2007, в Росії у 2009 р. тощо.40

Виходячи із такого майбутня Стратегія національної безпеки України повинна, передусім, вирішувати два ключових питання: 1) правдиво проаналізувати ситуацію безпекового довкілля, включаючи аналіз глобальних тенденцій, ризиків та загроз, окресливши місце та роль України в сфері безпеки та 2) мати конкретні цілі, розподіл ресурсів та механізми виконання. І, чи не найголовніше, чинник науково-технологічної безпеки має стати основним фактором побудови національної системи функціонування сфери національної безпеки і оборони.

2.2. Оцінка наукоємності законодавчо-нормативної бази національної безпеки

Наука, наукомісткі техніка і технології суттєво змінили оточуючий людину світ та її

світогляд, розширили перелік ознак сучасних трансформацій такими, як прискорення, персоналізація, залежність тощо. Новий етап адаптації людини до високотехнологічного світу вже проходить на фізіологічному рівні, через пряме об’єднання людського організму із все більш інтелектуально розумними машинами. Можна також стверджувати, що людство стрімко розширюючи межі соціалізації науки і техніки швидко збільшує масштаби власної залежності від техносфери, доводячи її до безальтернативного стану. Розуміння даного факту вимагає, як мінімум визнання необхідності побудови науково орієнтованої країни, а виникнення і вплив нових ризиків пов’язаних з домінуванням науково-технічного світу вимагає розбудови цілком наукоємної системи безпеки.

Відповідь на питання чи виступає вітчизняна наука джерелом прогресу і безпеки в Україні можна отримати із відповіді на питання, наскільки чітко влада країни усвідомлює факт того, що тільки нові знання були, є і залишаються єдиним засобом виживання в умовах виникнення нових, невідомих раніше загроз. Якщо головним джерелом створення соціально-економічної конкурентоспроможності країни є наука, то рівень відношення до неї в Україні визначається рівнем та місцем країни у глобальному світі:

• 76 місце, серед 144 країн, у рейтингу глобальної конкурентоспроможності (у 2013 р. – 84 місце, у 2012 р. – 73 місце, у 2011 р. – 82 місце41;

• 63 місце, серед 143 країн, у Глобальному інноваційному індексі (2014)42; • 83 місце, серед 187 країн, за Індексом розвитку людського потенціалу43; • 102 місце, серед 151 країн, за показником економічної, соціальної та екологічної

стійкості суспільства (The Sustainable Society Index 2012)44. 40 Нова стратегія національної безпеки: чого сподіваємося досягти? / Віктор Чумак, Іван Пресняков, Володимир Нікітін та ін.; Електронний ресурс: http://uipp.org.ua/uploads/news_message/at_file_uk/0070/72.pdf 41 The Global Competitiveness Report 2014 – 2015 // [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.weforum.org/reports/global-competitiveness-report-2014-2015 42 Global Innovation Index 2014 – The Human Factor in Innovation // [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.wipo.int/econ_stat/en/economics/gii/ 43 Human Development Index // [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://hdr.undp.org/en

58

Впливати на науку, створювати їй сприятливі умови, живити її необхідними ресурсами – це один напрямок державної політики, а повсякчасно опиратись і будуватись на передових наукових результатах, залежати від них та використовувати у процесі підтримки ефективної життєдіяльності країни – інший. Існуюча практика функціонування державної системи національної безпеки (СНБ) полягає у пошуці, а нерідко в очікуванні, загальнодержавних небезпек, зокрема і тих які пов’язані з науково-технічною, технологічною та інноваційною сферою. Проте, виходячи із вищезазначеної проблеми зростання глобального домінування наукосфери, більш актуальним питанням стає є не пошук поодиноких небезпек у окремій сфері, а побудова цілком наукоємної СНБ.

Актуальну проблему для України складає рівень наукоємності вітчизняної системи національної безпеки, зокрема її нормативно-правового забезпечення.

Опосередковану оцінку рівня наукоємності СНБ України можна дати шляхом аналізу законодавчих актів, які складають основу її нормативно-правового забезпечення у економічній, соціально-гуманітарній, екологічній і інших сферах, до яких належить:

Конституція України як Основний Закон, Закон України “Про основи національної безпеки України”, Закон України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”, Стратегія національної безпеки України “Україна у світі, що змінюється”, Стратегія реформ 2020. Основні аспекти виконаного аналізу нормативно-правової бази СНБ викладені в

табличному вигляді (табл. 2). Таблиця 2.2.1

Аналіз нормативно-правової бази СНБ

Нормативно-правовий акт Виділена частина акту, що стосується сфери науки, науково-

технічної чи інноваційної діяльності і підлягає аналізу Коментар

Конституція України стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам

Декларуючи засади особистої і колективної безпеки, гарантуючи права і свободи громадян, зокрема і щодо вільного займання науково-технічною творчістю, сприяння розвиткові науки, як в середині країни, так і за її межами, Конституція не робить дані засади всебічно науково орієнтованими.

стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності тощо держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством; стаття 85. До повноважень Верховної Ради України належить: п. 6 затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; стаття 116. Кабінет Міністрів України: забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи тощо; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України Висновок. Конституція України, маючи найвищу юридичну силу, більшістю статей прямо визначає питання безпеки людини і держави. Проте, покладаючи на законодавчу і виконавчу владу окремі повноваження щодо розвитку науки Конституція розглядає науку лише, як одну із сфер життєдіяльності країни і не передбачає іншим сферам бути науково орієнтованими. Проблему складає те, що Конституція визначає Україну суверенною, демократичною, соціальною державою, але не науково орієнтованою. 44 The Sustainable Society Index 2012 || [Tktrnhjyybq htcehc]^ – Ht;bv ljcnege^ http://www.ssfindex.com/

59

Закон України “Про основи національної безпеки України” Стаття 5. Принципи забезпечення національної безпеки пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки; демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Принципи не є науково орієнтованими. Жодної мови про те, що система безпеки країни повинна базуватись на використанні науки, нових знань, науково-технічних досягнень країни.

Стаття 5, частина 2 національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах.

Згідно даної частини статті, наука лише одна із сфер державної політики формування СНБ, а якщо так, то немає жодних правових передумов та гарантій, що інші згадані доктрини, концепції, стратегії тощо у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, інформаційній сферах будуть наукоємними.

Стаття 6. Пріоритети національних інтересів України 1. гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2. розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів; 3. захист державного суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності державних кордону; 4. зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві; 5. забезпечення розвитку і функціонування української мови тощо; 6. створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя тощо; 7. збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку; 8. забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства тощо; 9. розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації тощо; 10. інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір.

п. 7 статті (збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку) відноситься до пріоритетів держави, однак пункт стоїть після таких напрямів, як: п.3. захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів; п.4. зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві; п.6. створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя тощо. Можна зрозуміти дане розміщення як відносне, а пункти рівносильними за дією, проте виходячи з проблеми пріоритетності дій виникають запитання. Зокрема: чи можна втілити у життя напрямок щодо створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя (п. 6) без попереднього втілення пункту щодо збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку? чи можна зміцнити політичну і соціальну стабільність у суспільстві (п. 4) без зростання рівня життя населення, основою якого (зростання) є наукоємна економіка? чи можна захистити державний суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність державних кордонів (п. 3) без передових науково-технічних досягнень?

Стаття 7. Загрози національним інтересам і національній безпеці України

(9 сфер: зовнішньополітична; державна безпека; безпека держкордону; внутрішньополітична; економічна; соціальна і гуманітарна; науково-технологічна; екологічна; інформаційна)

У науково-технологічній сфері: наростаюче науково-технологічне відставання України; неефективність державної інноваційної політики, механізмів стимулювання інноваційної діяльності;

60

низька конкурентоспроможність продукції; нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та відсутність його ефективного захисту від іноземної технічної експансії; зниження внутрішнього попиту на науково-технічні кадри, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, падіння престижу; відплив учених, фахівців за межі України.

Стаття 8. Основні напрями державної політики з питань національної безпеки (заходи) (9 сфер аналогічно до Статті 7)

У науково-технологічній сфері: посилення державної підтримки розвитку пріоритетних напрямів науки і техніки як основи створення високих технологій та забезпечення переходу економіки на інноваційну модель розвитку, створення ефективної системи інноваційної діяльності; поетапне збільшення обсягів бюджетних видатків на розвиток освіти і науки, створення умов для широкого залучення в науково-технічну сферу позабюджетних асигнувань; створення економічних і суспільно-політичних умов для підвищення соціального статусу наукової та технічної інтелігенції; забезпечення необхідних умов для реалізації прав інтелектуальної власності; забезпечення належного рівня безпеки експлуатації промислових, військових об'єктів.

Заходи (ст. 8) у науково-технологічній сфері прямо не відповідають визначеним загрозам (ст. 7). В інших вісьмох сферах Статті 8 (зовнішньополітична; державна безпека; безпека держкордону; внутрішньополітична, економічна; соціальна і гуманітарна; екологічна; інформаційна) заходи взагалі не є науково орієнтованими.

Стаття 10. Основні функції суб'єктів забезпечення національної безпеки України

(14 пунктів) Зокрема: п. 9. розроблення науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту національних інтересів України.

Однак, до інших функцій (загалом 14) суб'єктів віднесено не тільки генерування управлінських рішень, але і зокрема: п.6. постійний моніторинг впливу на нац. безпеку процесів, що відбуваються в політичній, соціальній, економічній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, воєнній сферах, релігійному середовищі, міжетнічних стосунках; п.8. прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву; п.12. оцінка результативності дій щодо забезпечення національної безпеки та визначення витрат на ці цілі. Виникає питання орієнтації суб’єктів СНБ у питаннях моніторингу, прогнозування тощо на передові наукові знання, науково орієнтовані методики та технології.

Висновок. Закон у визначенні основних засад державної політики спрямованої на захист особи, суспільства і держави від існуючих загроз не передбачає створення наукоємної СНБ. Науково-технічна та інноваційна сфера виступають лише як одна із сфер. Усі інші державні заходи з виявлення і подолання ризиків для національної безпеки не визначені, як науково орієнтовані, а тому можуть не спиратись на нові знання та науково-технічний потенціал країни.

ЗУ “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” Стаття 2. Основні принципи внутрішньої і зовнішньої

політики України п. 2. Внутрішня політика ґрунтується на таких принципах: 1. пріоритетність захисту національних інтересів; 2. верховенство права, забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, повага до гідності кожної особи; 3. рівність усіх суб'єктів права власності перед законом, захист конкуренції у сфері економічної діяльності;

Жоден з наведених дев’яти принципів внутрішньої політики України не є науково орієнтованим.

61

4. здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; 5. відкритість та прозорість процесів підготовки і прийняття рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування; 6. забезпечення сталого розвитку економіки на ринкових засадах та її соціальної спрямованості; 7. забезпечення балансу загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів; 8. свобода, соціальна справедливість і творча самореалізація, участь громадян в управлінні державними і суспільними справами; 9. соціальне партнерство та громадянська солідарність.

Зокрема у переліку принципів має місце п. 6 забезпечення сталого розвитку економіки повинно відбуватись на ринкових засадах та її соціальної спрямованості, – проте ані в самому пункті, ані далі немає жодного слова про те, що економічний і соціальний прогрес в умовах домінування глобальної високотехнологічної економіки можливий лише на принципах науково-технічної спрямованості.

Стаття 3. Засади політики у сфері розбудови державності (8 пунктів)

Стаття 4. Засади внутрішньої політики у сферах розвитку місцевого самоврядування та стимулювання розвитку

регіонів (9 пунктів) Стаття 5. Засади внутрішньої політики у сфері

формування інститутів громадянського суспільства (6 пунктів)

Жодна із цих статей не згадує про сферу науки, науково-технологічної та інноваційної діяльності.

Стаття 6. Засади внутрішньої політики у сфері національної безпеки і оборони

(8 пунктів) Зокрема: п. 5. забезпечення оснащення Збройних Сил України новітніми видами військової техніки та озброєнь, відновлення спроможності оборонно-промислового комплексу щодо впровадження новітніх технологій як на основі кооперації з державами - партнерами, так і впровадження власних замкнутих циклів створення військової техніки та озброєнь.

Засади внутрішньої політики у сфері національної безпеки і оборони не є науково орієнтованими. Зокрема: даний пункт стоїть лише на 5-му місці з 8-ми; ані в даному пункті, ані в інших пунктах ст. 6 не визнається головним джерелом безпеки України наука, чи науково-технічний потенціал.

Стаття 7. Основні засади внутрішньої політики в економічній сфері

(32 пункти) Зокрема: п. 21 – інтенсифікація інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема, шляхом залучення коштів підприємств і населення, утвердження ефективної системи страхування інвестиційних ризиків, стимулювання спрямування заощаджень громадян на інвестування економіки, забезпечення інноваційної складової інвестицій.

Має місце проблема пріоритетності дій, яка ставить питання, зокрема: як можна виконати п. 1 (забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, досягнення високих темпів її зростання, забезпечення макроекономічної стабільності, низького рівня інфляції) поставивши проблему інтенсифікації інноваційної діяльності на 21 місце з 32-х?; чому п. 21 ст. 7 стоїть далеко після таких питань як антиінфляційна політика та забезпечення цінової стабільності; перенесення податкового навантаження з факторів виробництва на споживання; розвиток і зміцнення банківської системи; забезпечення інституційної незалежності НБУ; підвищення рівня захисту прав вкладників; розвитку ліквідного фондового ринку тощо.

Стаття 8. Засади внутрішньої політики в соціальній сфері (14 пунктів)

Стаття 9. Засади внутрішньої політики в екологічній сфері та сфері техногенної безпеки (6 пунктів)

Жоден з пунктів статей не згадує про сферу науки, науково-технологічної та інноваційної діяльності.

Стаття 10. Засади внутрішньої політики в гуманітарній сфері

Зокрема: п. 4 – підвищення ролі вищої освіти і науки як основ становлення в Україні ефективної «економіки знань».

Формально питання підвищення ролі науки та вітчизняного науково-технічного потенціалу поступається питанням: реалізація державної мовної політики на основі норм національного та міжнародного права, забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших рідних мов громадян України;

62

створення належних умов для нарощення освітнього потенціалу України, забезпечення рівного доступу громадян до здобуття якісної освіти незалежно від місця проживання, майнового стану та фінансових можливостей тощо

Стаття 11. Засади зовнішньої політики Зокрема: п. 13. підтримка розвитку торговельно-економічного, науково-технічного та інвестиційного співробітництва України з іноземними державами на засадах взаємної вигоди; п. 15. розширення міжнародного співробітництва з метою залучення іноземних інвестицій, новітніх технологій та управлінського досвіду в національну економіку в інтересах її реформування, модернізації та інноваційного розвитку

Зазначені пункти (п. 13, 14) ст. 11, а разом й проблеми, пов’язані з наукою не є пріоритетними, тому виникають запитання: як можна досягти виконання умов п.3 ст. 11 (використання міжнародного потенціалу для утвердження і розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної держави, сталого економічного розвитку), або п. 5 (утвердження провідного місця України у системі міжнародних відносин, зміцнення міжнародного авторитету держави) поставивши питання підтримки науково-технічного потенціалу країни на 13 місце, а міжнародне технологічне співробітництво на 15 місце?

Висновок. Закон виділяє 8 напрямів дії (Засади політики у сфері розбудови державності (Ст. 3); Засади внутрішньої політики у сферах розвитку місцевого самоврядування та стимулювання розвитку регіонів (Ст. 4); Засади внутрішньої політики у сфері формування інститутів громадянського суспільства (Ст. 5); Засади внутрішньої політики у сфері національної безпеки і оборони (Ст. 6); Засади внутрішньої політики в економічній сфері (Ст. 7); Засади внутрішньої політики у соціальній сфері (Ст. 8); Засади внутрішньої політики в екологічній сфері та сфері техногенної безпеки (Ст. 9); Засади внутрішньої політики в гуманітарній сфері (Ст. 10); Засади зовнішньої політики (Ст. 11)), проте жоден не стосується засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері науки і техніки. В окремих частинах статей закону наука і її сфера стоїть далеко не на перших позиціях. У цілому, Закон не визначає науку, науково-технічний та інноваційний потенціал країни головною рушійною силою усіх сфер життєдіяльності країни, а також не створює передумов для побудови наукоємної системи безпеки.

Стратегія національної безпеки України “Україна у світі, що змінюється” (Указ Президента України від 12.02.2007р. №105 в редакції від 8.06.2012р. №389)

Розділ 2. Засади захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави.

2.1. Мета Стратегії – формування сприятливих умов для забезпечення інтересів громадян, суспільства і держави, дальшого поступу України як демократичної держави зі сталою та зростаючою ринковою економікою, держави, що керується європейськими політичними й економічними цінностями, в якій повага і захист прав і законних інтересів усіх територіальних громад, суспільних верств, етнічних груп є запорукою незалежного, вільного, суверенного і демократичного розвитку єдиної України. 2.2. Завдання політики національної безпеки. 2.3. Заходи реалізації нагальних завдань. 2.4. Принципи політики національної безпеки.

У Розділі 2 ані мета Стратегії (п. 2.1), ані нагальні завдання (п. 2.2.), ані заходи реалізації (п.2.3.), ані принципи політики національної безпеки України (п. 2.4.) не згадують про науку, науково-технічний, технологічний чи інноваційний розвиток України. Зокрема, серед завдань політики національної безпеки (2.2.) має місце п. 3. – створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення підвищення рівня життя і добробуту населення, однак не зрозуміло, як дане завдання можна виконати, якщо джерело даного прогресу (науково-технічна сфера) не згадується.

Розділ 3. Безпекове середовище та актуальні загрози національним інтересам і національній безпеці України.

3.1. Чинники зовнішніх загроз: 3.1.1. Чинники, що загрожують глобальній міжнародній стабільності та негативно позначаються на безпековому середовищі України (7 напрямків); 3.1.2. Погіршення регіонального безпекового середовища навколо України (4 напрямки); 3.1.3. Безпосередні зовнішні виклики національній безпеці України (4 напрямки). 3.2. Чинники внутрішніх загроз, зокрема: п. 3.2.4. недостатній рівень науково-технологічного розвитку.

Розділ 4. Стратегічні цілі та основні завдання політики національної безпеки

4.2. Основні завдання політики національної безпеки у зовнішньополітичній сфері (заходи).

Згідно п. 3.1. понад 20 чинників у зовнішньому просторі навколо України негативно позначаються на її безпековому середовищі, проте жоден з них не носить науково-технічний характер. Ключові завдання політики нац. безпеки у внутрішній сфері (п. 4.3) прописані у 8 напрямах, проте не існує напряму щодо забезпечення науково-технічного прориву країни.

63

4.3. Ключові завдання політики національної безпеки у внутрішній сфері (заходи): 4.3.1. Створення сприятливих умов для зміцнення єдності українського суспільства на основі європейських цінностей (4 напрями); 4.3.2. Формування гнучкої та ефективної системи публічних інститутів, спроможних адекватно реагувати на зміни безпекової ситуації (4 напрями); 4.3.3. Забезпечення економічної безпеки (8 напрямів); 4.3.4. Зміцнення енергетичної безпеки (8 напрямів); 4.3.5. Забезпечення продовольчої безпеки (3 напрями); 4.3.6. Подолання диспропорцій у соціально-гуманітарній сфері (7 напрямів); 4.3.7. Створення безпечних умов для життєдіяльності населення (6 напрямів); 4.3.8. Забезпечення інформаційної безпеки (4 напрямів).

Перелік заходів не відповідає переліку проблем. Зокрема, якщо п. 3.2.2 (загрози економічній безпеці) у заходах відповідає п. 4.3.3. (забезпечення економічної безпеки), а п. 3.2.3 (загрози енергетичної безпеки) відповідає п. 4.3.4. (зміцнення енергетичної безпеки), то п. 3.2.4 (недостатній рівень науково-технологічного розвитку) у заходах немає відповідності. У п. 4.3.3. (забезпечення економічної безпеки) є науково орієнтований захід – стимулювання підвищення технологічного рівня української економіки, розвитку національної інноваційної системи та інноваційної активності підприємств – однак він стоїть останнім (8-м з 8-ми) після таких заходів як: захист прав власності, оптимізації податкового навантаження, удосконалення регуляторного і корпоративного законодавства, обмеження монополізму і сприяння конкуренції, підвищення ефективності використання державних коштів, гнучкості валютного курсу гривні, посилення дієвості захисту внутрішнього ринку від несумлінної конкуренції тощо.

Розділ 5. Система забезпечення національної безпеки. 5.1. Принципи вдосконалення системи забезпечення національної безпеки. 5.2. Напрями вдосконалення системи забезпечення національної безпеки України (6 напрямів). 5.3. Реформування сектору безпеки і оборони як цілісної системи (10 напрямів), зокрема: п. 5.3.9. – зміцнення потенціалу оборонної промисловості, насамперед науково-технологічного, його ефективне використання в інтересах економічного розвитку України, а також органів сектору безпеки і оборони. 5.4. Розвиток демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони.

Ані принципи (5.1), ані напрями (5.2) не згадують про науково-технічну сферу. Пункт 5.3.9. (зміцнення потенціалу оборонної промисловості, насамперед науково-технологічного, його ефективне використання в інтересах економічного розвитку України, а також органів сектору безпеки і оборони) є важливим, проте він стоїть на дев’ятому (передостанньому) місці після таких питань як: реформування кримінальної юстиції, підвищення професіоналізму та відповідальності в усіх ланках сектору безпеки і оборони, розбудови державного кордону, підвищення ефективності системи протидії інформаційно-психологічним впливам тощо.

Висновок. Стратегія національної безпеки України “Україна у світі, що змінюється”, як й у попередніх випадках щодо чинного законодавства, не посилює ролі вітчизняної науки у системі забезпечення національної безпеки України.

Стратегія реформ-2020 (понад 60 реформ і програм (вересень 2014 р.))

Першочергові (пріоритетні) реформи (загалом 8): 1) оновлення влади та антикорупційна реформа; 2) судова реформа; 3) децентралізація та реформа державного управління; 4) дерегуляція та розвиток підприємництва; 5) реформа правоохоронних органів; 6) реформа системи національної безпеки та оборони; 7) реформа охорони здоров’я; 8) податкова реформа. Першочергові державні програми (2): 1) програма енергонезалежності; 2) програма популяризації України у світі.

Жодна з наведених вісьмох реформ та двох програм не стосується науки, науково-технічної та інноваційної діяльності. Виникає запитання, як можна ефективно виконати “Програму енергонезалежності” без попереднього реформування підходів державної політики у науково-технологічній та інноваційної сфері, без поставлення на чолі національної системи енергонезалежності вітчизняної науки? Стратегія (Україна 2020) має Програму розвитку інновацій та Реформу державної політики у сфері науки та досліджень, проте перша з них (Програма) є четвертою у переліку, після Програми популяризації України у світі (№1), Програми створення бренду “Україна”, Реформи відзнак та нагород (№3), а друга (Реформа) – шосту. Програма розвитку інновацій та Реформа державної політики у сфері науки та досліджень – віднесені у категорію “Гордість”, хоча обидві за сутністю більш пов’язані з напрямом економіки, конкуренції, інфраструктури, або з категорією “Розвиток”.

64

З-поміж ключових індикаторів відсутні такі показники, як обсяги видатків на НДДКР (% ВВП), кількість науковців виконавців НДДКР, обсяги наукоємної продукції та послуг тощо. Проте, саме ці показники виражаючи відношення країни до науки та ступінь її залучення значно більше визначають рівень її розвитку та конкурентоспроможності.

Висновок. Стратегія реформ-2020 передбачає входження України у 2020 році до ТОП-40 за рівнем глобальної конкурентоспроможності, проте Стратегія не передбачає створення науково-технічного, технологічного та інноваційного прориву країни без чого не може відбутись покращення рівня конкурентоспроможності країни.

Отже, як свідчить аналіз базових нормативно-правових актів, які впливають на стан на

перспективу розвитку СНБ України, актуальну проблему для нашої країни складає сучасна ситуація, адже у період глобального домінування наукомістких технологій в усіх сферах людського життя, зростання рівня залежності людини від техніко-технологічної сфери та рівня наукоємності процесу створення високоліквідних товарів та послуг, а також усіх ризиків з цим пов’язаних, проте ані Конституція України, ані окремі законодавчі акти, не розглядають науково-технічний, технологічний та інноваційний розвиток головною передумовою виживання. В межах чинної системи національної безпеки України вищезазначені нормативно-правові документи не визначають науково-технічний потенціал країни джерелом соціально-економічного прогресу та фактором покращення рівня конкурентоспроможності країни.

Представлені документи розглядають науку і її сфери лише окремою галуззю суспільної діяльності, участь науки не рідко зводиться до рівня експертного залучення наукових установ, одначе не за всіма, а лише за окремими функціональними напрямами діяльності суб’єктів СНБ.

Проаналізовані заходи подолання ризиків, зокрема у науково-технічній, технологічній ті інноваційній сфері стоять далеко не на пріоритетних позиціях, що утворює ряд запитань щодо їх організаційної адекватності.

Таким чином, існуюча система національної безпеки України не має повноцінних юридичних передумов бути наукоємною, отже не гарантує захисту ані громадянам, ані державі перед сучасними високотехнологічними ризиками.

Як пропозиції, необхідно зазначити, що за умови розуміння необхідності побудови конкурентоспроможної високотехнологічної економіки необхідним початком цього процесу має стати конституційне визнання України не лише суверенною, демократичною, соціальною, але й науково орієнтованою державою.

По-друге, актуальним заходом вважається внесення відповідних змін, як до законодавства, що регулює функціонування СНБ, так й до інших нормативно-правових документів державного регулювання, щодо визнання науки, науково-технічної та інноваційної сфери не однією з-поміж багатьох сфер суспільної життєдіяльності , але як загальної передумови прогресивного розвитку країни.

Важливим також є перенести саме розуміння явища науки з відносної категорії до абсолютної, та, тим самим змінити через існуючу систему координат державного управління, вдосконалити державне мислення щодо використання науки й усього, що з нею пов’язано, як безумовної бази зростання для усіх сфер життєдіяльності країни.

65

3. Науково-методичний інструментарій визначення загроз національній безпеці в науково-технологічному

контексті

3.1. Формування структурно-функціональної схеми національної безпеки за принципом «живе дерево»

Кращому розумінню значення науки, технологій, інновацій як джерел інтелектуальних

ресурсів для забезпечення національної безпеки і особливостей виникнення від їх стану загроз, як ми вважаємо, може допомогти структурно-функціональна схема організації національної безпеки за принципом «живе дерево» (рис. 3.1.1).

Рис. 3.1.1. Структурно-функціональна схема організації національної безпеки за принципом «живе дерево»

Ця схема поглиблює уявлення про безпеку, запропоноване, зокрема, В. Парето (рис. 3.1.1). У

ній не просто констатується входження в поняття «безпека» трьох її складових : «процвітаюча економіка», «соціально-політична стабільність» і «обороноздатність». Показано структурно-функціональний зв'язок між цими складовими і ресурсним фундаментом, на базі якого забезпечується діяльність системи національної безпеки. Ресурсна база складається з природно-матеріальних і інтелектуальних ресурсів. Стійкість і життєздатність національної безпеки цілком залежить від її ресурсного «підживлення». При цьому важливим є не лише масштаб ресурсів, але й

66

оптимальне співвідношення інтелектуальних і природно-матеріальних ресурсів. Якщо в якості інтелектуальних ресурсів рахувати наукові знання і технології, що на них ґрунтуються, то тоді можна говорити про наукомісткість системи національної безпеки, яка, у принципі, повинна відповідати наукомісткості ВВП.

У такому разі наукомісткість ВВП виступає головним критерієм оцінки життєдіяльності національної системи безпеки. При цьому можна говорити також про наукомісткість кожної із складових. Максимальним воно буде у компоненти «обороноздатність». У разі реалізації у країні інноваційної моделі розвитку економіки наукомісткість компоненти «процвітаюча економіка» об'єктивно має бути достатньою для того, щоб забезпечити конкурентоспроможність вітчизняного виробництва й товарів на світовому і внутрішньому ринках.

У проведених нами дослідженнях були розраховані критичні значення наукомісткості ВВП для «включення» відповідної функції науково-технічного потенціалу (рис. 3.1.2)45.

Рис. 3.1.2. Критичні (порогові) значення наукомісткості ВВП для «включення»

відповідних функцій наукового потенціалу

Як видно з приведеного рисунка, до значення показника наукомісткості ВВП 0,4 % наука проявляє себе в основному як витратна сфера економіки, хоча насправді віддача від її результатів є, але вона опосередкована в соціальній практиці. Що стосується пізнавальної функції, то тут йдеться про діяльність з виробництва нових наукових знань в основному для їх приросту, без конкретної комерційної мети. Упродовж останніх десятиліть, зважаючи на ускладнення й дорожчання дослідницького інструментарію, вимоги до наукомісткості ВВП для ефективної реалізації пізнавальної функції зростають. Це є однією з причин, з яких багато країн об'єднують свої фінансові й інтелектуальні зусилля для спільного проведення дорогих дослідницьких проектів, що найчастіше мають фундаментальний характер.

Що стосується економічної функції, пов'язаної значною мірою з прикладними дослідженнями та розробками, то для її реалізації потрібні істотно більші витрати (у розрахунку на одиницю наукового потенціалу), і вона починає себе виявляти при перевищенні значення наукомісткості ВВП 0,9 % для країн з низьким рівнем тіньової економіки і зростає в міру зростання тінізації економіки. При цьому економічна функція науки є пов'язаною з комерціалізацією результатів наукової діяльності і належний рівень наукомісткості забезпечується реальною затребуваністю економікою інноваційних результатів. Суть формування значення наукомісткості по окремих

45 Маліцький Б. А. Прикладне наукознавство. – К.: Фенікс, 2007. – 464 с.

67

складових системи національної безпеки коротко приведена у вступі на основі аналізу даних деяких країн.

Оцінюючи виявлену закономірність у реалізації відповідних функцій науки, слід звернути увагу на те, що, по-перше, державі, яка має розвинений науковий потенціал, а до такої держави можна поки-що віднести й Україну, не вигідно недофінансовувати свою науку, оскільки при низькому рівні фінансування вона залишається витратною. По-друге, в умовах глобалізації країна, наука якої не має фінансових умов для реалізації економічної функції, стає природним донором інтелектуальних ресурсів для інших країн. На прикладі України ця закономірність чітко видима. Тобто недофінансування вітчизняної науки не лише істотно зменшує її можливості для належного наукового забезпечення соціально-економічного розвитку і обороноздатності, але і створює цілий комплекс загроз національній безпеці.

При прийнятті управлінських рішень з метою нейтралізації загроз національній безпеці доцільно користуватися певною системою індексації критичних значень загроз. Мета індексації критичних показників загроз національній безпеці, що породжується станом науково-технологічної сфери полягає у визначені за їх допомогою пріоритетних напрямів державної науково-технологічної політики та розроблені управлінських заходів, щодо нейтралізації впливу цих загроз на загальний стан країни, суспільства та окремої людини.

У даному проекті конкретні розрахунки щодо індексації критичних значень загроз національній безпеці не передбачались, це завдання майбутнього проектного дослідження. Проте розробники проекту виходили з того, що критичними індикаторами стану національної безпеки в науково-технологічному контексті вважатимуться науково-технологічні та інноваційні показники, зміна яких або вихід за межі встановлених граничних значень свідчить про підвищення або зниження ймовірності виникнення загрози.

Нижче розглядається перелік показників, які використовуються в національній та міжнародній практиці аналізу науково-технологічної та інноваційної діяльності і які можуть використовуватися в певній системі індексації загроз національній безпеці.

Основні показники наукомісткості національної економіки: частка витрат на НДДКР у ВВП країни, абсолютна кількість зайнятих у НДДКР дослідників та питома вага дослідників від загальної кількості зайнятих.

Результуючими параметрами науковіддачі національної економіки сьогодні вважаються: розмір ВВП на одного зайнятого; конкурентоспроможність національної економіки, частка високотехнологічного експорту в усьому товарному експорті країни.

У 1978 р. ЮНЕСКО були розроблені рекомендації з міжнародної стандартизації статистики у сфері науки і техніки. На основі цих рекомендацій Робочою групою з питань статистики науки і техніки ОЕСР було підготовлено керівництво «Frascati Manual», яке широко застосовується для статистичних оцінок виконання науково-технічних розробок.

У середині 1990-х p. спільним проектом ОЕСД та Євростату були розроблені керівництва з людських ресурсів у сфері науково-технічних розробок «Canberra Manual» та з інноваційної діяльності – «Oslo Manual». Вони призначені для використання у країнах-членах ОЕСР, що мають доволі близькі структури економік. Однак досі дискутується питання, якою мірою вони можуть бути корисними без суттєвих модифікацій у країнах, що не належать до розвинених країн ОЕСР.

Значна частина сучасних даних з науки і техніки отримується в результаті вимірювань на основі принципів, встановлених у Frascati Manual, де враховано Рекомендації ЮНЕСКО щодо стандартизації статистики у сфері науки і техніки.

68

«Вхідні дані» про НДДКР (R&D) стосовно персоналу і витрат доповнюються «вихідними» показниками на основі підрахунку наукових публікацій і оформлених патентів, а також опосередкованих критеріїв впливу – фінансової віддачі від використання технологій та статистичних даних про торгівлю високотехнологічними товарами. Цей підхід реалізовано й у найсвіжіших OECD Science, Technology and Industry Scoreboard 2007, і в Science and Engineering Indicators 2008. Останні розраховує Nаtional Science Foundation США.

Комісія ООН з науки і технологій для розвитку (United Nations Commission on Science and Technology for Development – UNCSTD) розробила систему показників, які відображають розвиток сучасної технології. Найбільш загальними показниками технологічного розвитку визначено: інновації (витрати на НДДКР, % ВВП), людський капітал (чисельність технічного персоналу в секторі НДДКР; частка студентів ВНЗ, % від населення), структура експорту (частка високотехнологічного експорту в загальному експорті, %).

У 2004 р. Всесвітнім банком у рамках програми «Знання для розвитку» (Knowledge for Development – K&D) запропоновано один з найбільш комплексних підходів для оцінки економіки, заснованої на знаннях. Розроблена ним методика (The Knowledge Assessment Methodology, KAM) порівнює і вимірює готовність країн до переходу на модель розвитку, засновану на знаннях, з використанням 76 показників та кількох агрегованих індикаторів, які згортаються в індекс знань (The Knowledge Index – KI) та індекс економіки знань (The Knowledge Economy Index, KEI). Структура останнього містить:

1) Загальні індикатори: річний приріст ВВП; індекс людського розвитку. 2) Інституційний режим економіки: рівень тарифних і нетарифних бар’єрів; якість

регулювання економіки (експертна оцінка контролю за цінами, регулювання банківської діяльності, зовнішньої торгівлі та розвитку бізнесу); ступінь законослухняності (експертна оцінка кримінальної обстановки тощо).

3) Освіта і людський потенціал: рівень грамотності дорослого населення; рівень охоплення середньою та вищою освітою відповідних вікових контингентів.

4) Інноваційна система (як відповідне середовище): кількість дослідників у сфері НДДКР; кількість оформлених і прийнятих заявок на патенти; кількість публікацій у наукових і технічних журналах (все на 1 млн населення).

5) Інформаційна інфраструктура: кількість стаціонарних і мобільних телефонів, комп’ютерів на 1 тис. населення; кількість користувачів Internet на 10 тис. населення.

Ще в половині 1990-х рр. ОЕСР визначив основні принципи оцінки НІС різних країн: вимірювання потоків знань як інтелектуального капіталу (мeasuring knowledge flows) та групування НІС у порівняльному полі ознак (mapping national innovation systems). Водночас наголошувалося на дефіциті інформації про потоки знань і на тому, що опосередковані статистичні індикатори (такі, як витрати на НДДКР, патенти, виробництво і торгівля високотехнологічною продукцією) значно надійніші, однак дають лише грубе наближення до топології потоків знань в інноваційних процесах. З того часу пошук більш адекватних вимірювачів потоків інтелектуального капіталу здійснюється на основі трьох аналітичних підходів: інноваційні обстеження (іnnovation surveys), вивчення взаємодій у кластерах (сluster interactions) та міжнародних потоків знань (іnternational knowledge flows).

Найбільш комплексний підхід реалізується на основі інноваційних обстежень на рівні фірм (соціологічними методами опитування фірм щодо джерел їхніх знань, пов’язаних з інноваціями; про їхні витрати на НДДКР, інші внески на створення умов для інновацій; про результати інноваційної діяльності). Ці обстеження можуть дати

69

найширшу інформацію про учасників технологічних взаємодій в інноваційних системах за великою сукупністю якісних показників.

Кластерний підхід до аналізу потоків знань у НІС полягає у визначенні тісних вертикальних і горизонтальних взаємодій між певними фірмами й галузями виробництва (навколо провідних технологій, задля обміну знаннями й уміннями та процесів постачання та поставки), що об’єднані у кластери.

Хоч національний рівень дослідження вважається найважливішим для оцінки НІС через специфіку внутрішніх взаємодій у кожній з країн, якими створюється відповідний інноваційний клімат, беруться до уваги й міжнародні потоки знань. Індикатори міжнародних потоків інтелектуального капіталу загалом добре розвинені. До них належать дані про потоки технологічних платежів, глобальну дифузію патентів, торгівлю технологіями, діяльність міжнародних дослідних консорціумів. Зростання значень цих показників сигналізує про збільшення припливу закордонних знань, що може мати й негативний вплив на національну інноваційну місткість. Так, показник технологічного балансу (the technology balance of payments indicator) вимірює потоки «know-how» (ліцензування або продаж патентів, торгових марок, технологічних know-how та інтелектуальних послуг, таких як навчання персоналу та обслуговування НДДКР). Він відображає передачу технологій і досвіду, що не обов’язково потребує придбання машин і обладнання.

У подальшому широко розпропаговані результати досліджень М. Портера і його співробітників показали, якою великою мірою національне інституційне й макроекономічне середовище впливають на успіх інноваційної діяльності (на продуктивність інвестицій у інновації) та через це на конкурентоспроможність і в країнах ОECР, і в економіках, що розвиваються. Він посприяв зміцненню уявлення, що живучість інновацій у країні вимірюється її національною інноваційною місткістю (national innovative capacity). На нашу думку, це явище краще назвати «інноваційною спроможністю», бо М. Портер визначає його як політичний та економічний потенціал, здатний продукувати потік комерційно придатних інновацій. Інноваційна спроможність є не просто наявним рівнем інноваційної активності, вона відображає фундаментальні умови, інвестиції та політику, які створюють середовище для інновацій у певному місці або в усій країні. Національна інноваційна спроможність залежить, зокрема, від: технологічного рівня, чисельності наукових і інженерних кадрів, рівня інвестицій та політики урядового і приватного секторів щодо реалізації результатів НДДКР на світовому ринку. Структура показників інноваційної спроможності намагається враховувати фактори, які роблять країну здатною до інновацій:

- загальна (базова) інноваційна інфраструктура (сукупність перехресних інвестицій та політичних зусиль з підтримки інновацій у всій економіці);

- специфічне кластерне інноваційне середовище (мікроекономічне оточення – взаємопов’язані фірми, що комерціалізують нововведення: наявність високоякісних і спеціалізованих вкладень, заохочувальний контекст до концентрації інвестицій з гострою місцевою конкуренцією за них, тиск потреб витонченого місцевого попиту, присутність пов’язаних і підтримуючих виробництв);

- якість зв’язків між загальною інноваційною інфраструктурою та національними промисловими кластерами (сукупність формальних і неформальних організацій та мереж – інституцій для співпраці).

Первинні показники для оцінки економетричними методами відмінностей між країнами за цими ознаками беруть з відповідних обстежень. Наприклад, за даними Global Competitiveness Report Survey (24 пов’язаних з інноваціями показників) на основі

70

регресивних моделей розраховують загальний інноваційний індекс та тематичні субіндекси (і рейтинги країн за ними):

1) субіндекс інноваційної політики (за показниками: ефективність захисту інтелектуальної власності, здатність країни зберегти своїх учених та інженерів, розмір і доступність податкових кредитів на НДДКР для приватного сектора);

2) субіндекс кластерного інноваційного середовища (витончений і орієнтований на новинки попит місцевих покупців, наявність постачальників досліджень і навчання персоналу, поширеність і «глибина» кластерів);

3) субіндекс зв’язків (загальна якість науково-дослідних установ; доступність венчурного капіталу для ризикованих інноваційних проектів).

Описаний підхід використано для порівняльної оцінки інновативної потужності (innovative strength) НІС і в огляді OEСD NIS mapping 2005, розробленої здебільшого на основі інформації баз даних ОЕСР: Educational Database, 2003; Рatents Database, 2003; Main Science and Technology Indicators, Volumes 2003/1 and 2003/2; Science, Technology and Industry Scoreboard, 2001 and 2003 edition. У ньому НІС описується такими групами показників:

1) інноваційні зусилля: інвестиції на макроекономічному рівні у пов’язані з НДДКР види діяльності: приватні, державні і муніципальні, загальнонаціональні витрати на НДДКР у % від ВВП);

2) інституційне середовище: загальні макроекономічні умови, specific incentives to conduct innovative efforts, використання сучасних ІСТ національними акторами, якість інфраструктури, частка залучених у програми вищої освіти;

3) база знань як сучасний і майбутній результат НІС: кількість патентів, рівень зайнятості науковців, показники якості національної системи освіти та якості робочої сили;

4) відкритість, ступінь інтернаціоналізації НІС: частка на міжнародних ринках високотехнологічної продукції, яку займає країна; показники міжнародного співробітництва у створенні наукових результатів;

5) умови фінансування: рівень розвитку національних фінансових ринків, рівень капіталовкладень (відсоток за короткотермінові і довготермінові кредити), вкладення венчурного капіталу у фірми наукоємних і високотехнологічних галузей);

6) секторальна специфіка і спеціалізація: численні показники, що відображають масштаб, інноваційний результат та конкурентоспроможність наукоємних і високотехнологічних галузей виробництва.

Методом кластерного аналізу поля цих ознак залучені до розгляду країни були класифіковані за особливостями своїх НІС. Було виявлено великий середньоєвропейський кластер, що тяжіє до середніх значень показників (група середньоєвропейських і середземноморських країн); малі «однокраїнні» кластери: США (найпотужніша НІС), Японія (потужна НІС), Фінляндія (лідер ІСТ зі спеціалізованою НІС), Ірландія (лідер залучення іноземних інвестицій у ІСТ та інші високотехнологічні галузі); «трикраїнний» кластер Швеції, Швейцарії та Данії (з близькою секторальною орієнтацією НІС та знаннєвою наукоємною економікою).

З огляду на те, що національна безпека України в даний час перебуває у критичному стані, необхідно вчасно ідентифікувати загрози для оперативного реагування та прийняття відповідних рішень.

71

3.2. Використання технологій ситуаційних центрів для виявлення загроз національній безпеці та пошуку шляхів їх

нейтралізації з урахуванням сильних сторін науково-технологічного потенціалу країни

Крім загроз, пов’язаних зі станом економіки, оборонно-промислового комплексу,

технологічного відставання і т.п., які можна оцінити на основі статистичних даних, обрахувати за допомогою математичного моделювання, розвиток науки і створюваних на її основі новітніх технологій може стати причиною виникнення зовсім нових і значною мірою несподіваних факторів впливу на рівень безпеки держави. Їх передбачити принципово неможливо на основі аналізу даних про події, що вже відбулися, ніяка навіть найдосконаліша математична модель не дозволяє отримати прогноз їх виникнення. Такі загрози можна виявити лише на основі осмислення того, що відбувається на передньому краї фундаментального наукового пошуку. Це під силу лише вченим, що працюють у фундаментальній науці і беруть безпосередню участь у здобуванні нового наукового знання. Для узагальнення і осмислення їх знань, інтуїції, а також активізації їх творчого мислення, спрямування його на конструктивний підхід до вирішення конкретних проблем світова наука виробила спеціальні прийоми, що об’єднуються під загальною назвою форсайтні дослідження (нагадаємо, що ключові ідеї таких підходів і практичних методів організації такого роду досліджень були розроблені в США саме для перспективного планування шляхів обороноздатності країни46,47.

Різні модифікації цих методів роботи з великою кількістю експертів можна використати не тільки для виявлення загроз, але й для знаходження елементів науково-технологічного потенціалу, які являють собою його сильну сторону і дають нові можливості для нейтралізації таких загроз, а також пошуку оптимальних шляхів їх подолання.

В Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України у співдружності з науковцями Інституту проблем математичних машин і систем НАН України розроблена методика автоматизації форсайтних досліджень з використанням сучасних інформаційно-комунікативних технологій, яка може бути реалізована з використанням можливостей ситуаційного центру48,49,50,51,52.

46 Helmer O. Social Technology. – Basik Books. – New York; London. 1966. 47 Янч Эрих. Прогнозирование научно-технического прогресса. – М.: Прогресс, 1974. 48 Маліцький Б.А., Попович О.С., Соловйов В.П. Методичні рекомендації щодо проведення прогнозно-аналітичного дослідження в рамках Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України. – К.: «Фенікс», 2004. – 32 с. 49 Попович А.С. Форсайтные исследования как технология созидательного общения и консолидации инновацинно развивающегося общества // Инвенции, инновации, инвестиции ТРИИН 2009. Материалы Международной научно-практической конференции (Минск18 – 20 мая 2009 г. ). – Минск, «Беларуская навука», 2009. 50 Попович А.С. О возможностях информационно-коммуникативных технологий в преодолении трудностей и противоречий развития стратегического управления // Пятая дистанционная научно-практическая конференция с международным участием “Системы поддержки принятия решений. Теория и практика. СППР 2009” 8 июня 2009 г., Украина, г. Киев. - Доклад: http://conf.atsukr.org.ua/sbornik.php. 51 Попович А.С., Вишневский В.В., Велентейчик Т.Н., Программное и организационное прогнозирование: их потенциал в реализации научно-технологических и инновационных приоритетов // Материалы ХХІІІ Киевского международного симпозиума по науковедению и научно-техническому прогнозированию. – Киев, 16 – 17 июня 2010 г. – К.: Феникс, 2010. – С. 375 – 381. 52 Вишневский В.В., Симонов С.В. Ситуационный центр как инструмент для форсайтных исследований // там же – С. 335 – 340.

72

Якщо використати такий підхід до аналізу загроз національній безпеці і обороні,

то послідовність операцій, що їх при цьому доцільно організувати представлена на рис. 3.2.1. Зауважимо, що така схема цілком придатна не тільки для аналізу специфічних технологічних загроз, зумовлених новітніми відкриттями (де вона просто не має альтернативи), але й для аналізу будь-яких інших загроз, в тому числі й тих, що випливають із нинішнього стану науки і технологій. Адже навіть ті з них, які, в принципі, можуть бути виявленими на основі наукометричних досліджень, або розвідувальних даних потребують кваліфікованого аналізу і грамотного реагування, що чи не найбільш грамотно і оперативно можна організувати саме таким шляхом.

Рис. 3.2.1. Схема виявлення загроз, зумовлених станом науки і технологій, з використанням можливостей ситуаційного центру

Як видно зі схеми, виявлення і аналіз загроз розпочинається з організації форсайтних

досліджень, що базуються на широкому опитуванні експертів. Відповідним підбором анкет та їх еволюції по мірі розгортання досліджень можна з переліку численних думок і пропозицій обрати найбільш значущі. З тим, щоб на другому етапі здійснити аналіз

Пошук можливих загроз, зумовлених

новітніми досягненнями науки і технології

Форсайтні м

етоди із ш

ироким

залученням

експертів з переднього краю

ф

ундаментальної

Аналіз реальності виявлених можливих

загроз та спроможності країни знайти адекватну

Проблем

но-орієнтована

оцінка спеціалістам

и

Методи математич

ного моделюва

ння

Формування науково-технічних програм, спрямованих на

нейтралізацію загроз національній безпеці держави

Програм

не прогнозування із залученням

вчених і

спеціалістів

Методи математич

ного моделюва

ння

Наукометричні методи

Наукометричні методи

73

реальності виявлених можливих загроз та спроможності країни знайти адекватну відповідь на них (рис.3.2.1).

Нерідко доводиться чути, що експертні методи не можуть дати достовірних результатів, адже кожен вчений-експерт не може бути об’єктивним – він щиро вважає найбільш цікавими і важливими свої власні роботи. У зв’язку з цим у нашому Центрі було здійснене спеціальне дослідження, в якому висновки щодо найбільш актуальних напрямів розвитку науки, отримані форсайтними методами, при виконанні Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України у 2004 – 2006 роках були порівняні з наукометричними дослідженнями останніх років, що базувались на світових базах наукометричних даних. Результати цього дослідження підтвердили: те, що пропонували наші експерти визнати пріоритетним в основному співпадає з тенденціями розвитку світової науки.

Тим самим доведено не тільки правомірність методу, але й той факт, що вітчизняні вчені дійсно працюють на світовому рівні і добре орієнтуються в найактуальніших напрямах не тільки вітчизняної, але й зарубіжної науки.

На другому етапі застосовується розроблений наукознавцями інструментарій методів проблемно-орієнтованої оцінки науково-технологічного та інноваційного потенціалу. Автоматизація процесу інтерактивного спілкування з експертами, яку дозволяє здійснити оснащення ситуаційного центру, дає можливість надати цій досить трудомісткій і зазвичай довготривалій роботі необхідної оперативності. При формулюванні остаточних висновків окремі групи експертів можуть скористатися наукометричними методами – для цього ситуаційний центр повинен мати технічну можливість користуватися принаймні найбільш відомими світовими базами даних. Реальний вплив того чи іншого фактору на стан національної безпеки доцільно зважити за допомогою математичного моделювання. Цей етап має завершитися ранжуванням найбільш серйозних загроз і конкретними пропозиціями щодо шляхів їх нейтралізації. Тим самим визначаються цілі подальшої роботи.

По-суті, аналогічна послідовність дій може бути реалізована і для пошук сильних сторін вітчизняної науки, для цього лише модифікуються анкети, в яких реалізується проблемно орієнтовано орієнтована оцінка науково-технологічного потенціалу (що з успіхом було застосовано в процесі виконання державної програми прогнозування розвитку науково-технологічного та інноваційного розвитку.53

Виходячи з цілей, які сформульовані в результаті таких досліджеь, необхідно розробити етапи і механізми їх досягнення. Для цього на третьому етапі мають бути сформовані державні цільові науково-технологічні програми, спрямовані на нейтралізацію загроз національній безпеці. На відміну від звичного способу формально-бюрократичного складання подібних програм пропонується застосувати для цього методи програмного прогнозування, на необхідності яких наполягав у свій час ще Г.М.Добров. Відповідна методика також розроблена фахівцями Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.. Г.М. Доброва НАН України у співдружності з Інститутом проблем математичних машин і систем54∗.

53 Маліцький Б.А., Попович О.С., Соловйов В.П. Методичні рекомендації щодо проведення прогнозно-аналітичного дослідження в рамках Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України. – К.: Фенікс, 2004. – 52 с.] ∗ Попович А.С., Вишневский В.В., Велентейчик Т.Н., Программное и организационное прогнозирование: их потенциал в реализации научно-технологических и инновационных приоритетов // Материалы ХХІІІ Киевского международного симпозиума по науковедению и научно-техническому прогнозированию. – Киев, 16 – 17 июня 2010 г. – К.: Феникс, 2010. – С. 375 – 381. Вишневский В.В., Симонов С.В. Ситуационный центр как инструмент для форсайтных исследований // там же – С. 335 – 340.

74

Рис. 3.2.2. Анкета «дерево цілей» для здійснення програмного прогнозування

в якій в якості мети формулюється нейтралізація конкретної загрози

Для її реалізації досить великій кількості експертів пропонується заповнити анкету, структура якої представлена на рис. 3.2.2.

Експертам пропонується спочатку відповісти на питання про найважливіші передумови (тобто заповнити частину цієї анкети, у якій обмежуємося тільки передумовами першого рівня (можливий варіант: два верхніх рівня) і просимо відповісти, що потрібно зробити для реалізації цієї мети. Тобто пропонується назвати завдання, що відповідають позиціям 1.1., 1.2., 1.3. і т.д.

Експертна група вищого рівня аналізує пропозиції, що містяться в заповнених анкетах, деякі укрупнює, деякі переформульовуює, що дозволяє сформувати анкету другого туру опитування експертів, метою якої є заповнення комірок, що відповідають наступному рівню дерева цілей. При цьому сама специфіка підцілей цього рівня вимагає залучення для аналізу додаткових експертів, нерідко – фахівців зовсім інших галузей. Фактично кожна з підцілей першого рівня вимагає формування свого дерева цілей і своєї програми реалізації. У багатьох випадках те ж можна сказати й про підцілі другого рівня. І все це разом узяте при традиційних способах розсилання анкет і ручній обробці результатів виливалося б в досить громіздку й тривалу процедуру, доцільність якої в наш динамічний час ставиться під сумнів уже у зв'язку з тим часом, який необхідно затратити на її проведення.

Ситуація кардинально міняється, якщо використовувати можливості сучасних інформаційно-комунікативних технологій, які сьогодні вже досягли рівня, цілком достатнього для ефективної автоматизації процесів і якими обов’язково має бути оснащений ситуаційний центр.

Кінцева мета,

1.1.

Рівень 1. найважливіші передумови:

1.2.

1.3. 1.4.

Рівень 2. Для їх створення необхідно: 2.1.1

2.1.2 2.1.3.

2.2.1

2.2.2 2.2.3 2.3.1

.

2.3.2.

2 3 3

2.4.1.

2.4.2.

2.4.3

Рівень 3. Передумови здійснення заходів

3. 11.1, 3. 11.2, 3. 11.3.

3. 12.1., 3. 12.2., 3. 12.3.

3. 13.1, 3.13.2, 2.13.3.

3. 21.1., 3.21.2., 3.21.3

3. 22.1, 3. 22.2, 3.22.3.

3. 23.1, 3.23.2, 3.23.3.

3.31.1, 3.31.2, 3.31.3.

3.32.1, 3.32.2, 3.32.3

3.33.1, 3.33.2, 3.33.3.

3.41.1, 3.41.2, 3.41.3.

3.43.1, 3.43.2, 3.43.3.

3.42.1, 3.42.2, 3.43.3.

75

Пропонується передбачити наступні взаємопов’язані між собою, але все ж дещо відмінні один від одного напрямки роботи Центру:

1. Аналіз існуючих загроз та заходів, спрямованих на їх нейтралізацію. Тут перш за все необхідно сформувати базу аналітичних матеріалів і документів директивного плану (як опублікованих, так і неопублікованих) та визначити на їх основі основні індикатори рівня загроз й напрямки моніторингу.

2. Прогнозно-аналітичне виявлення виникнення нових загроз національній безпеці України. Ситуаційний центр має забезпечити можливість використання сучасних методів бібліометричного, вебометричного та наукометричного аналізу світових інформаційних потоків для виявлення нових загроз, зумовлених новітніми науковими відкриттями і технологіями, а також нових можливостей використання науково-технологічних досягнень для зміцнення національної безпеки. Слід зауважити, що для виявлення нових загроз, пов’язаних із науково-технологічним розвитком, самі по собі формальний вебометричний аналіз та макроекономічне моделювання можуть виявитися недостатнім. Це зумовлено тим, що інформація про розробки, безпосередньо пов’язані із створенням нових видів озброєнь та інших нових засобів для оборонних цілей як правило проводяться в умовах збереження таємниці і не публікуються у відкритих джерелах. Виявлення нових тенденцій та підвищеної публікаційної активності у суміжних з такими розробками напрямках може бути здійснене тільки спеціалістами, які самі працюють у відповідних напрямках.

Тому більш перспективними для аналізу нових загроз і можливостей, на наше переконання, є описані вище форсайтні підходи, що ґрунтуються на опитуваннях численних фахівців. Для їх реалізації і забезпечення належної оперативності в ситуаційному центрі РНБО необхідно передбачити програмне забезпечення для автоматизації опитування експертів та обробки отриманих результатів з використанням форсайтних підходів, розроблених для прогнозно-аналітичних досліджень науково-технологічного розвитку, зокрема методу Дельфі, для роботи з великою кількістю експертів. Проте при подальшому більш глибокому аналізі, зокрема для оцінки масштабів впливу таких загроз, можливості математичного моделювання дають нові унікальні можливості.

3. Розробка оптимальних стратегій своєчасного реагування на виникнення нових загроз національній безпеці, зокрема тих, що пов’язані з науково-технологічним розвитком. Для цього також мають бути використані методи форсайтних досліджень із залученням великої кількості експертів, що вимагає створення автоматизованої експертної системи РНБО, а також нормативно-правового визначення статусу експертів, які будуть до неї включені, чіткого закріплення їх прав і обов’язків. Для вибору оптимальних стратегій в ситуаційному центрі має бути передбачена можливість математичного моделювання різних сценаріїв розвитку подій та засобів впливу на них з боку держави.

Отже, метою створення ситуаційного центру є забезпечення ефективної інформаційно-аналітичної підтримки діяльності Ради національної безпеки і оборони України та уряду при вирішенні проблем зміцнення національної безпеки і оборони з максимальною опорою на науково-технологічний потенціал вітчизняної науки. Не можна ігнорувати також підтвердженого багатьма дослідженнями впливу такого роду досліджень (точніше – самої участі в них великої кількості фахівців) для пошуку взаєморозуміння влади і науки, а також загального консенсусу в суспільстві55.

55 Попович А.С. Социально-политическая эволюция содержания терминов «форсайт» и «форсайтные исследования» // Проблемы и перспективы инновационного развития экономики в контексте преодоления мирового финансового кризиса. Материалы XIV международной научно-практической конференции по инновационной деятельности (Алушта, 14 – 19 сентября 2009 г.) Киев – Симферополь – Алушта, 2009. – С. – 57 – 60

76

Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити: • розробку і впровадження програмно-технічних рішень, що забезпечують

автоматизацію процедур збору, обробки, зберігання і представлення інформації, зокрема документованою, про кандидатів в експерти з питань прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України і його впливу на стан національної безпеки та обороноздатність країни; збирання експертних висновків на основі відповідних веб-форм анкет для опитувань експертів;

• створення сучасних економіко-математичних методів аналізу, моделювання і оптимізації пропозицій, що виробляються, та дозволяють формувати при цьому економічно збалансовані управлінські рішення;

• створення і розвиток захищеної інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, що забезпечує можливість обміну даними при реалізації експертизи;

• можливість оперативного залучення статистичної інформації Держкомстату, Мінфіну, Мінекономіки та інших державних структур;

• гарантований рівень інформаційної безпеки системи. Основні вимоги до системи При створенні і розвитку системи повинне бути забезпечене виконання основних і

спеціальних вимог. Основними вимогами, що пред'являються до системи, є наступні: • системність, що полягає в раціональній декомпозиції системи, зокрема на

компоненти і підсистеми системи, що надає можливість автономної розробки і впровадження складових частин системи на основі єдиної технічної політики, що забезпечує цілісність системи при її взаємодії із зовнішнім середовищем, що змінюється;

• відкритість, що полягає в здатності системи до розширення складу послуг, що надаються, і технологій і збільшення числа джерел інформації і користувачів без порушення її внутрішнього функціонування і погіршення експлуатаційних характеристик;

• стандартизація (уніфікація), що полягає в раціональному застосуванні типових, уніфікованих або стандартизованих проектних рішень і технологій, внутрішніх і зовнішніх інтерфейсів і протоколів, що закладає фундамент для блокової, модульної побудови компонентів і підсистем системи в цілому; здійснення узгоджених між собою процесів проектування і поетапної модернізації структурних складових системи, що забезпечують її постійну адаптацію до вимог користувачів, що змінюються.

До спеціальних вимог, що пред'являються до системи, відносяться: • повнота інформації, що забезпечує ефективну інформаційно-аналітичну

підтримку керівництва РНБОУ при рішенні повного комплексу функціональних завдань, пов’язаних з прогнозуванням науково-технологічного та інноваційного розвитку України і світу;

• ієрархічність інформації, що представляється в систему, незалежно від організаційного і територіального розподілу користувачів системи;

• комплексна інтеграція і раціональне застосування при створенні системи і її підсистем існуючої інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, типових рішень і технологій, реалізованих на користь управління пріоритетними національними проектами;

• семантична єдність, що полягає в здійсненні комплексу заходів, покликаних забезпечити формування єдиного інформаційного простору при

77

створенні і розвитку системи і її підсистем (термінологічна система показників, формати представлення даних, регламенти звітності);

• переносимість елементів системи, що полягає в забезпеченні можливості функціонування компонентів системи, що розробляються, на будь-яких однотипних елементах інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури;

• комплексна безпека, що полягає в здійсненні комплексу заходів, покликаних забезпечити захист системи від випадкових або навмисних дій природного або штучного характеру, пов'язаних з можливістю завдання збитку системі і її користувачам.

Склад і структура системи Основними компонентами системи є: • інформаційний компонент, що забезпечує на всіх етапах реалізації

поставлених завдань автоматизацію процесів збору, обробки, зберігання і представлення інформації про прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України користувачам системи;

• телекомунікаційний компонент, що забезпечує інтеграцію програмно-технічних рішень і інформаційно-телекомунікаційних мереж, що входять в систему, з урахуванням вимоги уніфікації використовуваних проектних рішень і технологій, а також забезпечує можливість організації дистанційної роботи з експертами через Інтернет;

• компонент по забезпеченню інформаційної безпеки, що забезпечує інтеграцію методів і засобів забезпечення інформаційної безпеки з урахуванням чинника системності їх розвитку;

• автоматизоване робоче місце - комплекс програмно-технічних засобів у вигляді однієї або декількох персональних електронних обчислювальних машин, об'єднаних в локальну обчислювальну мережу, а також додаткового устаткування, використовуваного для підготовки і введення в систему в електронному вигляді інформації і для організації регламентованого доступу користувачів до інформації, що міститься в системі;

• центр обробки даних - інформаційно-технологічний і програмно-технічний комплекс, заснований на базі Ситуаційного центру та забезпечує автоматизацію процедур формування, введення, зберігання і оперативного представлення різним групам користувачів повної і достовірної інформації, що міститься в системі та використовує метод Дельфи, SWOT аналіз та/або аналіз інформаційних потоків, методику фокус-груп або панелей експертів та сценарне планування;

• виносний мультимедійний комплекс – інформаційно-технологічний і програмно-технічний комплекси, що забезпечують реалізацію технологій аналітичної обробки і представлення користувачам системи інформації на основі використання сучасних засобів візуалізації анімаційно-графічною, аудіо- і відеоінформації, а також картографічних даних.

Програмно-технічні комплекси системи покликані забезпечувати збір з різних джерел інформації, обробку, зберігання і представлення інформації про перспективи науково-технологічного та інноваційного розвитку України, стан її економіки, а також взаємодію користувачів системи і її підсистем на основі

78

сучасних інформаційно-телекомунікаційних технологій, засобів і методів забезпечення інформаційної безпеки.

Проектування, впровадження і експлуатація компонентів системи має проводитися відповідно до технічних рішень системи. Для кожної категорії користувачів системи повинні реалізуватися заходи щодо забезпечення безпеки і надійності їх автономного і сумісного функціонування.

Надання інформації керівникам, працівникам апарату РНБОУ, а також безпосереднім відповідальним виконавцям робіт має здійснюватися в строгій відповідності з вимогами по розмежуванню їх доступу і забезпеченню персоніфікованого підключення до системи: Інтернет (для загальних суспільних потреб), Інтранет (для виробничих потреб НАН України й інших наукових кіл України) і Екстранет (центральні органи влади і органи місцевого самоуправління тощо).

Необхідно передбачити можливість роботи ситуаційного центру РНБОУ в системі ситуаційних центрів інших центральних органів влади, використання ним інформаційних ресурсів ситуаційних центрів місцевих органів державного управління.

Процедури роботи з експертами в ситуаційному центрі можна описати, за допомогою схеми, представленої на рис. 3.2.3.

Як бачимо, перш за все необхідно сформувати достатньо потужну базу даних

про експертів, яка з одного боку була б достатньо широкою для виявлення

Рішення, рекомендації

Проблема для

анализу

Вибір експертів з БД СЦ

Експерти верхнього рівня по напряму

опитування

Експерти першого рівня

Опитування,

відповіді, WEB-портал

Рис. 3.2.3. Схема організації роботи експертної системи з використанням технологій Ситуаційного центру

Ситуаційний центр

79

найрізноманітніших загроз, в тому числі міждисциплінарного плану, а з другого – дозволяла б відбирати фахівців потрібної галузі і досить вузької спеціалізації такої, яка дозволяє глибоко проаналізувати всі деталі і можливості реалізувати ті чи інші ідеї. Всі вони зареєстровані у блоці «експерти першого рівня», де зберігається їх особисті дані, інформація про вузьку спеціалізацію, посилання на найбільш відомі їх публікації. Крім науковців у цій базі даних мають бути присутніми також інженерно-технічні працівники промисловості, військові спеціалісти. Зрозуміло, що практично всі вони мають бути задіяні при здійсненні першого етапу пошуку можливих загроз.

Технічні можливості ситуаційного центру дозволяють практично в автоматичному режимі організувати кілька етапів («дельфи-циклів») опитування, в результаті яких здійснюється ранжування загроз, попереднє їх групування за напрямами науки і т.п. Це робиться силами невеличкої групи аналітиків,на перших порах , можливо, за участю науково-методичного керівництва.

Але вже при організації другого етапу, тобто аналізі реальності можливих загроз та спроможності країни знайти адекватну відповідь на них, виникає проблема підбору експертів для проблемно-орієнтованої оцінки результатів першого широкого опитування. Це неможливо здійснити на чисто формальній основі. Досвід наших прогнозно-аналітичних досліджень підтверджує, що цілком виправдовує себе створення «тематичних експертних груп вищого рівня» – порівняно невеликих груп авторитетних вчених і спеціалістів, які спеціалізуються по окремим напрямкам науки і технологій і в той же час мають достатньо широкий кругозір для узагальнення отриманих відповідей. Саме такі групи, збираючись в операційному залі ситуаційного центру, мають визначити, яких фахівців треба залучити для проблемно-орієнтованого аналізу кожної із загроз, формують анкети для організації їх опитування, формулюють завдання для наукометричних досліджень та математичного моделювання, узагальнюють отримані результати.

Для остаточного узагальнення отриманих результатів і формулювання рекомендацій має бути створена зведена група експертів вищого рівня, до якої мають увійти представники всіх тематичних експертних груп.

Для відповідного розвитку ситуаційного центру РНБОУ може бути використаний значний доробок вітчизняних вчених і програмістів, зокрема інститутів НАН України, вищих навчальних закладів. В ряді випадків (для окремих блоків системи) можна застосувати вже практично готові розробки, що істотно скоротить час, необхідний для створення відповідного програмного забезпечення. При створенні в рамках ситуаційного центру автоматизованої експертної системи доцільно скористатися методологією та методичним забезпеченням, розробленими Центром досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України при виконанні Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України, яка виконувалась у 2004–2006 роках.

Потребує свого розв’язання і проблема визначення статусу експертів, що входять до бази даних ситуаційного центру. Звичайно, серед вітчизняних вчених і спеціалістів немало таких, які погодяться працювати в описаній системі, так би мовити, «за ідею» – без оплати їх праці. Але, по-перше, будуть і такі, які не згодяться витрачати свій час і брати на себе відповідальність на таких умовах. А по-друге, відсутністю чіткого статусу експерта та плинністю складу працюючих в системі фахівців може бути зумовлена нестабільність всієї експертної системи. Тому вважали б за потрібне розробити і затвердити на необхідному рівні нормативні документи, які чітко визначали б відповідальність експерта, а також матеріальні й моральні стимули його роботи.

80

3.3. Виокремлення і класифікація загроз національній безпеці

У цьому проекті ми спробували виокремити і класифікувати за різними ознаками загрози національній безпеці, обумовлені станом науково-технологічної сфери. Зокрема, виділено загрози, що є зовнішніми по відношенню до наукової сфери як на глобальному, так і національному рівні, а також внутрішні, тобто викликані станом життєдіяльності самої науково-технологічної системи. У свою чергу зовнішні і внутрішні загрози також розділено за їх змістом і характером походження.

Зовнішні загрози: • загрози глобального характеру; • загрози політико-управлінського характеру; • загрози технолого-економічного характеру; • загрози гуманітарно-морального характеру; • загрози, які в перспективі можуть істотно загостритися. Нижче наводиться попереднє формулювання змісту конкретних загроз по кожній групі

із зовнішніх загроз. Загрози глобального характеру. Глобалізація – це загальне світове явище, яке

фактично стирає межі між державами, хоча юридично і на геополітичній карті конкретна держава зберігає свій державний кордон. Глобалізація встановлює свої специфічні правила взаємодії держав, які часто не повною мірою відповідають національним інтересам окремих країн. При цьому, чим вище рівень економічного розвитку країни, тим активніше вона проводить на світовій арені гегемоністську експансіоністську політику.

В основі боротьби країн за гегемонію на світовій арені лежать, передусім, економічні інтереси. Але економічна експансія завжди супроводжується іншими видами експансії: політичною, культурно-ідеологічною, військовою. Нині безперечним гегемоном у світі є США. Але на цьому вищому рівні гегемонії фактично йде «холодна війна». Китай, ЄС, Росія та деякі інші країни й об'єднання держав є постійними активними учасниками такої «холодної війни».

Менш розвинені в економічних і військових відносинах країни, особливо якщо вони не у змозі проводити на міжнародній арені самостійну політику, домагатися лідерства хоч би на регіональному рівні, опиняються в зоні «холодної війни» за гегемонію у світі або окремому регіоні і піддаються різним загрозам їх національним інтересам. До таких загроз, що безпосередньо стосуються й України, належать:

• загострення конкуренції між країнами за оволодіння ринками високотехнологічної продукції;

• консервація під натиском інвестиційного диктату розвинених країн і міжнародних фінансових організацій низької технологічної укладності економіки;

• розширення форм і масштабів використання трудових і інтелектуальних ресурсів України в інтересах економічного і науково-технологічного розвитку зарубіжних країн;

• негативний вплив наростання у світі проблем наукової нерівності на ефективність функціонування вітчизняної науки;

• науково-технологічне відставання України в оборонно-військовій сфері. Загрози політико-управлінського характеру – це загрози національній безпеці, що

виникають унаслідок ухвалення недостатньо ефективних політичних рішень і недосконалої системи державного управління. В умовах ринкових відносин ці загрози, їх масштаби та сила відображають міру впливу держави як монопольного капіталіста на ефективність використання всіх національних благ і ресурсів, що знаходяться на його території, незалежно від їх форми власності. Особливо зростає небезпека загрози політико-управлінського характеру, коли йдеться про нераціональне використання найефективнішого на сучасному етапі людського розвитку ресурсу – знань, технологій, інновацій і інформації. Саме цей

81

ресурс, його активне використання в громадській практиці і в особистому житті людей визначає нині рівень економічного та соціального розвитку країни. Ігнорування цього факту, як це має місце в Україні, залишає державу на узбіччі цивілізаційного розвитку, створює цілий комплекс загроз національній безпеці. Найсуттєвіші загрози в цьому плані для національної безпеки України полягають в наступному:

• збереження антинаукової і антиінноваційної державної політики; • збереження тенденції послаблення відповідальності органів виконавчої влади за

виконання законодавчо встановлених норм у галузі державної підтримки науки і інновацій; • існування загрози псевдореформування науки з метою подальшого скорочення

науково-технологічної сфери й вилучення її матеріальної бази; • деформація під приводом адміністративних реформ системи державного управління

науково-технологічною сферою; • ігнорування владою значення експертної функції науки в рішенні державних

проблем, відсутність при вищому керівництві країни дієвих громадських органів з питань розвитку науки і технологій;

• відсутність системи стратегічного й індикативного планування, а також державного прогнозування розвитку науки і техніки.

Загрози технолого-економічного характеру. Після фінансової кризи 2008 р. більшість країн, зокрема європейських, прийняли плани дій щодо відродження економіки шляхом активізації інноваційної діяльності. Побудова економіки, що ґрунтується на знаннях, пріоритетна підтримка науково-технологічної сфери, зокрема збільшення інвестицій у цю сферу, а також в освіту, стимулювання технологічного оновлення виробництва, зміцнення свого інноваційного ланцюга – це ключові антикризові заходи, які протидіють загрозам, що періодично виникають в умовах слабко регульованого державою ринку. Країни, що активно проводили таку антикризову політику, зуміли здолати або хоч би призупинити економічний спад. Але України не було в числі таких країн. Тут, навпаки, у період економічної кризи науково-технологічна сфера ще більше була віддалена від фінансової та політичної підтримки держави. У результаті країна, як і раніше, продовжує залишатися в «економічній ямі». Більше того, її положення різко погіршало у зв'язку з останніми трагічними подіями, пов'язаними з переростанням протестного руху у військові дії на Сході країни і відторгненням Росією Криму. Відповідно посилюються й загрози національній безпеці технолого-економічного характеру. Найбільш суттєвими з них нині є:

• відірваність фінансового капіталу від високотехнологічного виробництва. Збереження слабкої затребуваності новітніх результатів науки і технологій вітчизняною економікою; відсутність реформ, спрямованих на впровадження інноваційної моделі розвитку економіки;

• загострення проблем у сировинних і добувних галузях унаслідок вичерпаності природних ресурсів, зростання цін на ресурси;

• неефективна з точки зору інтересів суспільства структура експорту та імпорту; • однобока орієнтація влади на залучення в країну фінансових кредитів і інвестицій з-

за кордону, ігнорування можливостей масштабного використання в інтересах розвитку економіки накопичень українців;

• переважна ірраціональна з точки зору громадських інтересів орієнтація вітчизняного бізнесу на зарубіжні технології і техніку;

• слабкий рівень наукового забезпечення в легкій, харчовій промисловості і в побутовому машинобудуванні;

• надмірна з точки зору соціальних інтересів комерціалізація охорони здоров'я й освітньої сфери;

• загострення проблем з формуванням високопродуктивної робочої сили та погіршення умов для її ефективного використання в інтересах України.

Загрози гуманітарно-морального характеру. Останнім часом дослідники науки звернули увагу на нову проблему для сучасного етапу цивілізаційного розвитку, пов'язану з

82

погіршенням динаміки науково-технологічного розвитку в низці країн, особливо пострадянських. Одночасно спостерігається зміна ставлення в суспільстві до науки і наукової діяльності. Наука не сприймається, як у недавньому минулому, тією силою, яка у змозі вирішити будь-які проблеми, що виникають в суспільстві. Соціальний імідж науки і престиж наукової діяльності знизилися. Науку все більше затьмарюють нові інтереси і суспільні цінності, які формуються і швидко поширюються в глобалізаційних суспільствах. Ці інтереси пов'язані з особливостями ринкових стосунків, які утверджуються і швидко поширюються за допомогою ІТ у всіх сферах людської діяльності: бізнесі, шоу-культурі, професійному спорті, охороні здоров'я і навіть релігії.

Але цей процес значно розрізняється у країнах з різною мірою інноваційного розвитку. Чим менше рівень інноваційного розвитку країни, тим сильніше проявляється тенденція до зниження соціального капіталу науки, тим серйозніше загрози гуманітарно-морального характеру. Зокрема, для національної безпеки України такого роду загрози полягають у наступному:

• зниження в суспільстві довіри до влади, відсутність політичних зусиль щодо гармонізації інтересів громадян, суспільства та бізнесу, а також інтересів груп населення з різними політичними поглядами;

• зниження в суспільстві розуміння значення науково-світоглядних концепцій при одночасному посиленні впливу на людей, особливо молодь, ненаукових уявлень;

• клерикалізація країни, загравання влади з церковниками, їх надмірне втягування в рішення проблем духовного розвитку громадян;

• розмивання науково-освітніх основ формування інтелектуального капіталу нації; • девальвація в суспільстві авторитету наукової праці і соціального капіталу науки; • зростання розриву між рівнем формалізованого знання (наукового знання) і рівнем

живого знання (досвід, навички, уміння працівників і населення в цілому). Загрози, які в перспективі можуть істотно загостритися. У цей перелік включено загрози

національній безпеці, які в силу стійких тенденцій у їх розвитку, тривалого неприйняття належних заходів по їх відвертанню, відсутності нині ефективних механізмів і ресурсів для оперативного реагування на можливі наслідки від їх прояву можуть ще більше загострити ситуацію в Україні. До них, у першу чергу, належать:

• відставання в переході України на нові рівні технологічної укладності; • зниження рівня державної підтримки фундаментальних досліджень; • погіршення демографічної і професійної структури наукових кадрів, переважна

орієнтація молодих фахівців на роботу за кордоном і ненаукові сфери діяльності; • поширення інформаційної та інших видів продукції, спрямованої на розмивання

національно-культурних і наукових традицій; • посилення політизування національної ідеї, відсутність науково обґрунтованих заходів

щодо забезпечення єдності українського народу; • відставання у впровадженні європейських стандартів в життя країни; • можливість посилення домагань країн-сусідів (не лише Росії) на окремі території України; • можливість посилення серед колишніх учасників АТО «постафганського синдрому». У звіті в окремих розділах більш детально розглядаються проблеми виникнення загроз в

інформаційній сфері та виникнення загроз національній безпеці, які походять від стану банківсько-фінансової системи.

Переходячи до аналізу загроз, що безпосередньо формуються усередині наукової системи, слід підкреслити, що, хоча існує взаємозв'язок між внутрішніми і зовнішніми загрозами, ключові механізми їх формування докорінно відрізняються, тому різняться і способи їх нейтралізації. Оскільки внутрішні загрози виникають усередині наукового співтовариства, то вони можуть бути нейтралізовані в основному власними силами учених. Що стосується зовнішніх загроз, то науково-технологічна сфера знаходиться по відношенню до них в набагато більшій залежності, ніж до внутрішніх. Це важливо враховувати при вирішенні проблем реформування науково-технологічної сфери. Реформа науки може бути ефективною лише при позитивній зміні в інтересах науки зовнішніх умов. Вони більше ніж на 2/3 визначають міру ефективності реформ у науці.

83

Внутрішні загрози можна класифікувати за їхнім змістом на три групи. Загрози, пов'язані з ресурсним станом науково-технологічної сфери: • у силу постійного дефіциту фінансових коштів і введення жорстких обмежень на

придбання приладів і устаткування, посилюється старіння дослідно-експериментальної бази досліджень;

• скорочення чисельності дослідників і погіршення їх якісного складу; • посилення відриву системи підготовки наукових кадрів від реальної практики і потреб у

фахівцях; • посилення бюрократизації і комерціалізації системи підготовки і атестації наукових

кадрів; • низький рівень комерційного потенціалу вітчизняної науки в основній сфері своєї

діяльності; • неконтрольований витік інтелектуальної власності за кордон; • зниження рівня наукової продуктивності вчених; • деградація прикладного сектора науки і зниження рівня активності науки у вищих

навчальних закладах. Загрози науково-методологічного та етичного характеру: • пасивність і неадекватність рефлексії учених щодо проблем, які виникають у наукових

колективах, у науковому співтоваристві і у країні в цілому; • посилення некритичного ставлення учених до оцінки власних результатів, а також при

атестації наукових кадрів, присвоєнні наукових мір і звань; • терпиме ставлення наукового співтовариства до процесів прискореного розвитку

«привладної» науки; • деградація культури наукової дискусії і наукової етики; • посилення тенденцій переходу в науковому середовищі від колективістської мотивації

наукової діяльності до переважно особистої; • зниження відповідальності дослідників за виконання колективних тем і проектів; • неправомірне використання результатів колективної праці у власних інтересах; • погіршення міждисциплінарної взаємодії, наростання розриву між природничими,

технічними і соціогуманітарними науками; • складнощі переходу соціогуманітарних наук до усталеної в західній науці методології

пізнання. Загрози, пов'язані з інтеграцією вітчизняної науки у світовий і європейський

дослідницький простір: • відсутність системи державної підтримки участі українських учених у міжнародній

науково-технологічній співпраці; • посилення обмежень у здійсненні різновекторної співпраці українських учених із

зарубіжними колегами; • низький з точки зору національних інтересів науковий і економічний рівень результатів

міжнародної співпраці українських учених; • формування стійкої групи вітчизняних дослідників, які прагнуть постійно працювати за

кордоном і безпідставно намагаються радикальним чином нав'язати перебудову національної наукової системи за «західною» моделлю.

Приведена характеристика існуючих загроз національній безпеці, пов'язаних із станом науково-технологічної сфери, свідчить про існування широкого кола гострих проблем як у самій науці, так і в умовах її функціонування. Їх усунення неможливе без ретельного визначення тих потенційних можливостей, які є в економічній, соціальній і оборонній компонентах системи національної безпеки, а також ресурсних можливостей країни як природно-матеріальних, так і інтелектуальних, продукованих наукою, освітою і громадськими творчими організаціями. Якщо оцінювати ці можливості в науково-технологічному контексті, то можна констатувати, що:

• Україна зберігає людський капітал світового рівня, і він може істотно збільшитися за рахунок повернення у вітчизняну економіку та науку наших вимушених тимчасових і, частково, постійних мігрантів у результаті здійснення цілеспрямованих заходів, насамперед створення у країні не менше 3 млн робочих місць у високотехнологічних галузях економіки.

84

• Україна має наукові і технологічні досягнення і можливості світового рівня: ракетно-космічні технології; літакобудування; матеріалознавство; нано-, біо- та інформаційні технології; сучасні технології для медичних потреб; технології виробництва штучних алмазів і надтвердих матеріалів, монокристалів і багато що інше.

• Україна має передовий у світі досвід організації наукових досліджень і розробок, втіленої в НАН України. НАН України – одна з перших у світі наукових організацій, що відповіла на виклик середини минулого століття, пов'язаний з необхідністю фундаменталізації інноваційних процесів у всіх сферах діяльності. Спираючись на її досвід, трансформується організація науки в багатьох країнах.

• Освітня система України має багату позитивну історію і до деякої міри зберігає традиції й позитивний досвід у галузі поєднання учбового процесу з елементами науково-дослідної діяльності. У той же час вона є однією з соціальних систем, найбільш інтегрованих у світовий і європейський освітній простір, що може сприяти швидкому освоєнню досвіду передових країн у вирішенні проблем реформування України за інноваційною моделлю.

Наявність у країні цих і багатьох інших інтелектуальних можливостей, а також досить висока різноманітність природних ресурсів, можуть створити за певних сприятливих умов ефективно працюючу «кореневу систему» національної безпеки, здатну забезпечити необхідними інтелектуальними і природними ресурсами нормальне функціонування всіх складових національної безпеки. Ці сприятливі умови є пов'язаними в першу чергу з необхідністю направити реформи в Україні на забезпечення переходу країни на інноваційну модель соціально-економічного розвитку і на приведення з цією метою структури виробництва, органів управління, законодавчої системи, науково-технологічної та інших сфер у відповідність з вимогами цієї моделі.

4. Аналіз стану науково-технологічної та інноваційної сфер у контексті їх впливу на національну безпеку

4.1. Оцінка стану науково-технологічної сфери Сучасний стан науково-технологічної сфери характеризується наступними

показниками, тенденціями розвитку та проблемами. Чисельність дослідників скоротилась за роки незалежності України в три рази, що є

найгіршою тенденцією серед більшості європейських країн, Росії та Білорусі. Станом на кінець 2012 р. у наукових організаціях налічувалось працівників основної діяльності 129,9 тис. осіб, що складало 0,63% від зайнятого населення України (у Росії і Білорусі відповідно 1,1 та 1,3%), у тому числі 68,6 тис. дослідників, що складало приблизно 3,3 дослідника на тисячу зайнятого населення. Це майже втричі менше, ніж у країнах ЄС-27, у 1,5 раза менше, ніж у Росії та Білорусі. Така тенденція руйнації науково-кадрового потенціалу набуває особливо негативного значення в порівнянні зі зростанням чисельності держуправлінців, працівників силових структур, служителів культів. Тенденція скорочення чисельності працюючих у науці дослідників супроводжується зростанням кількості докторів та кандидатів наук, працюючих в органах державного управління, освіти та інших сферах діяльності. Поза науковою сферою сьогодні працюють понад 2/3 загальної кількості осіб з науковими ступенями.

За сучасних умов скорочення наукових кадрів, яке відбувається, в основному, унаслідок дефіцитного фінансування науки, низького рівня оплати праці в науці, фактично не має позитивного рішення гостра й украй небезпечна для країни проблема оптимізації вікової структури науковців, яка необґрунтовано зводиться лише до надмірного старіння

85

зайнятих у науці. Вікову проблему створюють не пенсіонери, які, до речі ще плідно працюють у науці, а надмірне скорочення «середніх» вікових груп учених і незначний приток у науку молоді. У ЄС частка наукових працівників віком до 44 років сягала у 2010 р. 60%, тоді як в Україні − менше 45%. Це обумовлюється стабільним зростанням у країнах ЄС чисельності науковців і, навпаки, їх скороченням в Україні. За умов, що склалися в науці України, назріває серйозна кадрова криза внаслідок природного (або під бюрократичним тиском) відтоку з неї значної кількості нині працюючих пенсіонерів.

Значні проблеми у формуванні та забезпеченні дієздатності кадрового складу науки створює існуюча система підготовки та атестації наукових кадрів, яка за роки незалежності України значно відокремилась від реальної практики виконання наукових досліджень. Особливо це стосується вузівської системи, на яку припадає понад 65% осіб, які здобувають наукові ступені. Проте значна кількість університетів за даними офіційної статистики реально не є виконавцями науково-дослідних робіт, у той же час вони широким фронтом здійснюють підготовку кандидатів і докторів наук, мають свою аспірантуру, докторантуру, відповідні спецради з захисту дисертацій. Закономірно, що за таких умов система відтворює не повноцінних дослідників, а викладачів, що, до речі, дійсно відповідає існуючим потребам вузів у викладачах, які високими темпами нарощували за роки незалежності чисельність студентів. Що стосується наукової діяльності нових кандидатів та докторів наук, то за існуючими статистичними даними і експертними оцінками більшість з них після захисту дисертацій взагалі не займаються регулярною науковою діяльністю: для цього у них немає у вузах ні часу, ні матеріальних можливостей, а інколи і належного бажання.

Слід взяти до уваги, що в бюджеті МОН, який адміністративно та за масштабами перебрав на себе державну функцію підготовки та атестації наукових кадрів, наукова діяльність у фінансовому вимірі становить менше 2% загальних бюджетних витрат, а обсяг НДДКР, що виконується всіма установами вищої школи не перевищує 10% від загального обсягу всіх науково-дослідних робіт в Україні (для порівняння – у НАН України – 52,8%, ААН – 11,0%). Проте МОН має велику перевагу не тільки в кількісному вимірі з підготовки кандидатів та докторів наук, спецрад, а й адміністративну та експертну перевагу, зокрема, над НАН України, у сфері атестації наукових кадрів. Понад 65% членів експертних рад є працівниками системи МОН. В умовах існуючої повної підпорядкованості системи атестації наукових кадрів Міністерству освіти і науки вона фактично втратила традиційні наукові важелі впливу на творчий рівень дисертацій. У цій справі все більше превалюють бюрократичні засоби, що створює загрозу подальшого зниження якості дисертацій і, відповідно, унеможливлює вирішення на рівні сучасних світових вимог проблему якісного формування кадрового складу вітчизняної науки.

Проблема формування якісного складу науково-кадрового потенціалу науки безпосередньо залежить від стану її фінансування. Помилкове з точки зору національних інтересів і національної безпеки виключення впродовж багатьох років науково-технологічної сфери з державних пріоритетів щодо вкладення в неї інвестицій, використання принципу залишкового бюджетного фінансування науки, майже повна відміна у 2005 р. податкових та інших стимулів для вкладання бізнесом коштів у розвиток наукових досліджень, технологій та інновацій − все це призвело до критичного падіння фінансування цієї сфери, що не тільки унеможливлює ефективне виконання наукою своєї суспільної функції, але й веде до незворотної руйнації її потенціалу.

Основні показники фінансового забезпечення науково-технологічної сфери.

86

На рис. 4.1.1, 4.1.2 приведено динаміку показника наукоємності ВВП в Україні та динаміку обсягів фінансування науки України з бюджету, за рахунок коштів вітчизняних замовників та іноземних замовлень.

1,17

0,750,730,82

0,850,840,860,96

1,231,35

1,161,191,2

0,40,50,60,70,80,9

11,11,21,31,4

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012

Рис. 4.1.1. Динаміка показника наукоємності ВВП України,%

Джерело: Науково-технологічна сфера України. Держінформнауки. − 2013.

3859

4709

2315,9

2815,4

3909,8 3398,63704,3

1725,7

2072,21870,8

1961,2

24782044

978,7

1254,91743,4 1938 2086

0

1000

2000

3000

4000

5000

2007 2008 2009 2010 2011 2012

Початок світової кризи

млн

. грн

. (у

пото

чних

цін

ах) держбюджет

іноземні замовники

вітчизняні замовники

Рис. 4.1.2. Динаміка обсягів фінансування науки України з бюджету, за рахунок коштів

вітчизняних та іноземних замовників (у поточних цінах в млн грн) Джерело: Розраховано завідувачем міжгалузевої лабораторії ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України

к.е.н. І.О. Булкіним. Змістовний аналіз даних, наведених на рис. 4.1.1–4.1.2, а також інших даних з

офіційних статистичних джерел та експертних оцінок, дозволяє зробити наступні висновки: в Україні виконавчими органами влади впродовж багатьох років не виконується

законодавчо-встановлена норма бюджетного фінансування науки на рівні 1,7% ВВП. Сьогодні на НДДКР з бюджету витрачається коштів у 4,6 разів менше, ніж законодавчо встановлено;

оскільки в загальних витратах на науку (бюджет + національні + іноземні замовлення) частка заробітної плати суттєво превалює над іншими витратами, включаючи витрати на проведення суто дослідного процесу, і становить приблизно 80%, то обсяги нарахувань на оплату

87

праці та податкові сплати науковців є співставними, а інколи й перевищують, планові обсяги бюджетних вкладень у науку. Тобто, тим самим держава автоматично повертає з наукової сфери в бюджет заплановані в ньому видатки на науку (табл. 4.1.1);

Таблиця 4.1.1

Динаміка реальних обсягів бюджетного фінансування наукової сфери України (% від запланованих бюджетних коштів)

Роки 1995 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2010 2011 2012

Реальні обсяги бюджетного фінансування науки (% від за планового в бюджеті обсягу)

9,5 3,8 -18,4 -23,4 -13,2 -10,0 -21,0 -14,3 0,2 -2,5 17,4 15,5 22,7

Джерело: Розраховано завідувачем міжгалузевої лабораторії ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України к.е.н. І.О. Булкіним.

унаслідок майже повної відміни в 2005–2007 рр. системи державного стимулювання бізнесу

для вкладання коштів у дослідження та розробки (яка й до цього була зовсім недостатньою) бюджетна частка в загальному фінансуванні науки (яка до цього була на рівні 27–34%, що відповідало стандарту розвинутих країн) автоматично зросла до 45 і більше відсотків за рахунок відносного скорочення частки витрат на дослідження й розробки з боку бізнесу. Фактично ця непродумана дія призвела до зниження рівня інноваційного розвитку підприємств (табл. 4.1.2);

Таблиця 4.1.2

Динаміка зміни частки бюджетного фінансування науки в загальному обсязі і фінансування в Україні, % (розрахунки за ПКС)

Роки 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2007 2008 2012 % бюджетного фінансування науки

28,7 27,5 30,3 30,9 28,0 29,8 33,2 45,8 48,7 44,6

Джерело: складено на основі даних Державної служби статистики України за період економічної кризи (з 2007 по 2011 рр.) в Україні, на відміну від США,

Росії та інших країн, відбулось скорочення бюджетного фінансування науки: у розрахунку на одного дослідника – на 5 тис. дол., частка бюджетного фінансування в загальному обсязі фінансування НДДКР – на 10%. Зазначені вище країни, навпаки, підвищили рівень бюджетного фінансування науки, розглядаючи це як адекватну реакцію на кризові явища у світовій та національних економіках з метою підвищення економічної ролі науки у подоланні кризи;

ще донедавна продуктивність українських учених тісно корелювала з рівнем фінансування науки: у розрахунку на співставну одиницю витрат на одного дослідника результати українського дослідника були порівняними з рівнем результативності закордонних дослідників. Але починаючи з 2007 р., коли фінансування вітчизняної науки досягло найнижчого рівня в порівнянні з іншими країнами (рис. 4.1.3), результативність почала знижуватись більш високими темпами ніж зниження обсягів фінансування науки, що свідчить про початок незворотної руйнації, яка розпочалася в науковій сфері України;

88

Білорусь

Україна

Польща

Росія

Туреччина

Румунія

0

50

100

150

200

250

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012

Рис. 4.1.3. Поточні витрати на НДДКР у розрахунку на одного мешканця

в Україні та деяких інших країнах, у паритеті купівельної спроможності національних валют, дол.

Джерело: Розраховано завідувачем міжгалузевої лабораторії ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України к.е.н. І.О. Булкіним.

про посилення руйнівних процесів в українській науці, падіння її науково-

технологічного рівня внаслідок хронічного недофінансування свідчить і той факт, що після 2011 р. почались скорочуватися обсяги закордонних замовлень на виконання науково-дослідних робіт. Оскільки світовий обсяг НДДКР не зменшується, то цю нову тенденцію для вітчизняної науки можна також пояснити вичерпанням накопичених у минулому наукових досягнень та втратою нею внаслідок погіршання умов праці конкурентоспроможних позицій на світовій арені при одночасному посиленні лідерства країн з кращими показниками сучасного розвитку науково-технічного потенціалу, набутими за рахунок нарощування фінансування науково-технічної сфери й чисельності дослідників, створення привабливих умов для залучення в цю сферу талановитих фахівців, сучасної, адекватної світовому рівню дослідно-експериментальної бази, що для України є абсолютно нехарактерним.

Проте жорсткий довготривалий дефіцит коштів уплинув украй негативно не лише на продуктивність вітчизняних дослідників, а й на їх моральний стан. Небезпечність розповсюдження у вітчизняному науковому середовищі таких нових явищ, як пасивність рефлексії вчених на проблеми, що виникають у наукових колективах і в науці країни в цілому, некритичне ставлення до результатів наукових досліджень, втрачання колективістської мотивації у виконанні наукових досліджень і патріотичного ставлення до своєї роботи у вітчизняній науці, зневага до міждисциплінарної взаємодії та до популяризації наукових знань та їх ролі в розвитку суспільства тощо, полягає ще й у тому, що вони в особистому сприйнятті набувають «генетичної» спадкоємності. І виправити таке становище стає дедалі більш складною задачею, навіть за наявності кращих умов фінансування наукової сфери.

В українській науці існує ще одна гостра проблема, пов’язана зі змінами в науковій свідомості дослідників – це проблема різкого переходу соціогуманітарних наук, у тому числі економічної науки, від марксистської методології пізнання до методології, загальноприйнятої в «західній» науці. Цей процес значно ускладнився тим, що одночасно

89

відбулася зміна економічної та соціально-політичної укладності країни. За таких умов соціогуманітарні науки фактично перетворилися в посередницький механізм трансферу знання, накопиченого західною наукою, у нове українське життя. Компілятивний метод став головним інструментом у соціогуманітарних, особливо в економічних, дослідженнях, що закономірно відірвало їх від реального суспільного, політичного й економічного життя країни, обумовило низьку ефективність їх впливу на реформування країни.

Нажаль, зазначена особливість у формуванні сучасної вітчизняної соціогуманітарної науки в країні замовчується. Ця проблема майже зовсім не обговорюється в науковому суспільстві й жодним чином не враховується в державній науковій політиці. Вона отримала ще більшу гостроту з точки зору загрози для національної безпеки внаслідок того, що впродовж двох десятків років відбувалося масштабне кількісне зростання наукового потенціалу соціогуманітарних наук, особливо політології та економіки, яке не відповідало фундаментальній базі вітчизняної науки − наявності достатньої для таких масштабів кількості виконуваних НДДКР, наукових керівників та консультантів пошукувачів наукових ступенів. Особливо це стосується економічної науки. За останні десять років у цій галузі захищено понад 10 тис. кандидатських та докторських дисертацій. Кількість осіб, що отримали наукові ступені, становить більше десяти відсотків від загальної кількості всіх дослідників. Ще більшою є частка аспірантів у цій галузі науки – вона досягає майже 20% від загальної кількості аспірантів, що навчаються в Україні.

Боляче вдарила по формуванню якісної економічної еліти розгорнута в країні широкомасштабна система підготовки фахівців у галузі державного управління, яка стала специфічним інструментом, за допомогою якого окремі депутати, політики, представники виконавчої влади й узагалі заможні люди «приватизують» учені ступені. Ключова проблема полягає в тому, що в цьому напрямку науки природно не можуть існувати умови для об’єктивного, незалежного від існуючої адміністративно-управлінської догматики, дослідження питань державного управління. Фактично створено систему відтворення наукових знань, аналогічну тій, що існувала за радянських часів у специфічній для влади «партійній» науці, яка консервує застаріли догми державного управління. Небезпека посилюється тим, що сьогодні в органах державного управління сконцентровано в 1,5 рази більше кандидатів наук, ніж у дослідних інститутах, причому значну частину їх становлять особи, які отримали дипломи з спеціальності державне управління.

За роки незалежності посилилась структурно-організаційна та професійна роз’єднаність наукової системи, ослабла міждисциплінарна взаємодія вчених, поглибився розрив у знаннях між природничими, технічними та соціогуманітарними науками. Ці зміни викликають серйозну загрозу цілісності вітчизняної науки і здатності її ефективно функціонувати як єдина система. Причиною посилення таких тенденцій став жорсткий фінансовий дефіцит, який в умовах скорочення всіх джерел фінансування, особливо зниження попиту на результати науки з боку виробництва, призвів до нездорової, не продиктованої загальними інтересами розвитку науки, корпоративної боротьби за кошти задля виживання. Оскільки за умов зменшення попиту на наукові результати з боку бізнесу більш надійним фінансовим джерелом дедалі частіше ставали державні кошти, то частина галузевої науки домоглася отримання академічного статусу. Зокрема, поступово з’явилися п’ять нових державних академій наук, які згодом отримали статус національних академій. Відповідно зросла чисельність академіків та членів-кореспондентів. Якщо до незалежності високе академічне звання мав один науковець з 400, то зараз кожний 70-й дослідник має академічне звання. Ця тенденція породила проблеми якісного формування вищої наукової еліти, призвела до розпорошення державних коштів по багатьом науково-організаційним структурам, послабила критерії вимог до результатів фундаментальної науки.

90

З цієї ж причини відбулися структурні зміни в Національній академії наук України. Заради отримання більш надійної фінансової підтримки більшість госпрозрахункових структур (КБ і дослідно-експериментальні підприємства), які діяли при наукових установах, перетворилися теж у науково-дослідні інститути. Тим самим сталося подальше розпорошення коштів на наукові дослідження й одночасно суттєво зменшилися можливості НАН України у проведенні дослідно-експериментальної і інноваційній діяльності. За умов серйозної деградації прикладного сектору науки та низького рівня наукової активності більшості вищих навчальних закладів ці зміни в академічному секторі науки негативно вплинули на відтворювальні інноваційні можливості вітчизняної науки в цілому. У поєднанні з відсутністю системи державного стимулювання бізнесу для вкладання інвестицій у інноваційний розвиток економіки, а також з недостатньою для більш активної інноваційної діяльності управлінською культурою представників вітчизняного бізнесу, наведені вище зміни становлять зростаючу загрозу втрачання ефективності комплексного використання можливостей існуючого науково-технічного потенціалу.

Особливо небезпечні тенденції складаються в кадровому забезпеченні в підприємницькому секторі науки. Лише за 2011 р. кількість науковців у зазначеному секторі скоротилася на 2665 осіб, а чисельність дослідників у галузі технічних наук за роки незалежності зменшилась у 3,5 рази. Такі зміни в науково-кадровому потенціалі України мають серйозні негативні наслідки, оскільки вони унеможливлюють формування високотехнологічної економіки, зокрема, створення нових робочих місць у наукоємних галузях виробництва, забезпечення зростання обсягів освоєння нових видів техніки. Про це, зокрема, свідчать певні стандартні співвідношення між чисельністю дослідників, які працюють на підприємницький сектор, і чисельністю робочих місць у високотехнологічному виробництві, або між чисельністю дослідників та обсягами освоєння нових видів техніки. Дані по Україні показують, що скорочення одного дослідника в галузі технічних наук призводить до чотирьохкратного скорочення обсягів освоєння нових видів техніки. А за світовими «стандартами» кожне нове робоче місце в науково-технологічній сфері породжує 7–10 нових робочих місць у середньо- і високотехнологічних галузях виробництва.

Наведений аналіз внутрішніх факторів утворення загроз національній безпеці всередині наукової спільноти свідчить, що на сьогодні склалася системна деформованість вітчизняної науково-технологічної сфери, яка полягає в тому, що її темпи розвитку, структура, методологічна база, ступінь використання наукових результатів не відповідають потребам забезпечення національної безпеки України, завданням її соціально-економічного розвитку на сучасній інноваційній основі.

Ця небезпека загострюється внаслідок того, що в глобалізованому світі посилюється боротьба за оволодіння ринками збуту продукції з високим рівнем доданої вартості, яка є набагато економічно ефективнішою, ніж сировинна продукція, і, одночасно, посилення диктату технологічно розвинутих країн з метою консервації сировинної та низькотехнологічної укладності, зокрема, таких країн, як Україна та інші країни СНД.

Одним з інструментів здійснення такого диктату стало нав’язування Україні, ще з початку отримання нею незалежності, невигідних для забезпечення розвитку науково-технологічної сфери та високотехнологічних секторів виробництва умов надання закордонних кредитів, потреба в яких зростала по мірі втрати керованості економіки з боку держави. Під такі умови потрапила в першу чергу сфера наукових досліджень та інновацій. Нагадаємо, що вже перші меморандуми між Україною та МВФ передбачали скорочення вітчизняного потенціалу на 2/3. Скорочення відбувалося дуже швидкими темпами. Наприклад, за перші п’ять років незалежності наукоємніть ВВП скоротилась у 3 рази і становила в 1995 році 1,2%. На 90% зарубіжні кредити використовувалися в торговій і посередницькій сферах і тим самим слугували фінансовому забезпеченню закупівлі

91

Україною імпортної продукції та інвестуванню нею в науку й у високотехнологічні галузі зарубіжних країн.

Така тенденція, на жаль, зберігається дотепер. Унаслідок цього середня наукоємність промислового виробництва впала до рівня 0,3%, що на порядок нижче середньоєвропейського показника. Постійно знижується рівень інноваційної активності підприємств. Сьогодні він у 3–4 рази менший, ніж у розвинутих країнах. Україна за рівнем показника Європейського інноваційного індексу (0,23) знаходиться в найнижчій групі (з чотирьох груп) країн – «наздогоняючі». Порівняно з іншими країнами Євросоюзу, відставання України становить: від «країн-лідерів» – приблизно в 3 рази (Швеція – 0,68), від країн другої групи, «країн-послідовниць» – у 2 рази (Великобританія – 0,48), від країн третьої групи, «помірних інноваторів» – у 1,6 раза (Норвегія – 0,35). Порівняно низький рівень інноваційного індексу цієї економічно розвинутої країни є обумовленим значною часткою внеску в економічне зростання сировинного фактору. Але, на відміну від Норвегії, Україна, в економіці якої сировинні галузі теж мають велике значення, використовує цей фактор задля забезпечення економічного зростання значно гірше, ніж Норвегія. Наприклад, на кожну експортовану тисячу тон металу Україна втрачає понад 500 тис. дол. Значні втрати виникають також від продажу деревини, продукції великотоннажної хімії, використання родючих земель для вирощування на експорт технічних культур та зернових. З точки зору національної безпеки, такий стан вітчизняної економіки породжує багато інших доленосних для майбутнього країни загроз, що виходять за суто економічні рамки.

По-перше, розрахунки свідчать, що забезпечення існуючого низькотехнологічного рівня виробництва і сировинної спрямованості експорту унеможливлює досягнення середньоєвропейського показника ВВП у розрахунку на одного жителя (15–18 тис. дол.), навіть якщо обсяги експорту подвоїти. Ситуація ще більше ускладнюється тим, що отримані за експорт сировинної та напівфабрикатної продукції кошти майже зовсім не використовуються для технологічної модернізації виробництва, як це робиться, наприклад, у Норвегії чи Росії. Значна частка з них осідає в офшорних зонах, витрачається на розкіш і розваги. Наприклад, на розвиток закордонного футболу (не національного) витрачається в рік більше коштів, ніж вкладається бізнесом у науково-технічний розвиток країни. Такого немає в жодній країні світу. Для оплати праці одного закордонного тренера Україні потрібно продати за кордон понад 150 вагонів металу. Охочих до таких заробітків тренерів, футболістів та інших фахівців, які не мають жодного відношення до науково-технологічного розвитку країни в Україні стає дедалі більше. У той же час у тому ж гірничо-металургійному комплексі майже 70% основних фондів потребують сучасного фізичного і технологічного оновлення.

По-друге, надмірна експлуатація природних ресурсів, особливо в існуючій формі, є украй неефективною з точки зору національних інтересів. Збереження низькотехнологічної укладності вітчизняної економіки обумовлює зростання міграційної трудової активності найбільш працездатної частини населення, особливо її інтелектуальної частини, що в сукупності з несприятливими соціально-економічними умовами для нормального відтворення населення країни призводить до сталого збереження депопуляційної тенденції в Україні і створює багато загроз морально-етичного та соціально-політичного плану: формується безбатьківське покоління, аполітичне стосовно проблем своєї країни. Сьогодні в Україні налічується понад 1 млн дітей, які залишені батьками, що працюють за кордоном, фактично без батьківської опіки і настанови, необхідної для їх становлення повноцінними громадянами України.

По-третє, низька фінансова ефективність вітчизняної економіки, слабка затребуваність з її боку сучасних наукових результатів консервує дефіцитний стан фінансування вітчизняної науки, що в умовах глобалізації погіршує позиції України в міжнародному науковому

92

просторі, зокрема − її можливості щодо отримання наукових результатів світового рівня внаслідок нерівностей у існуючій дослідно-експериментальній базі, матеріально-технічного та інформаційного забезпечення науково-дослідного процесу і оплати праці дослідників. Відставання української науки в цих напрямках наукової діяльності, порівняно з європейською наукою, надзвичайно велике і приблизно відповідає співвідношенню обсягів середніх витрат на одного дослідника відповідно в країнах ЄС та України (190 тис. дол. : 15 тис. дол.).

По-четверте, нарощування структурної деформованості вітчизняної економіки в бік сировинних і низькотехнологічних галузей у поєднанні з реалізацією нав’язаної ззовні специфічної програми конверсії оборонно-промислового комплексу, у якій національні інтереси України фактично не враховувалися, призвело до значної детехнологізації цього комплексу, розграбування його матеріальної бази, втрати найбільш цінної його складової – висококваліфікованих кадрів. Певною мірою в такому ж напрямі реалізувалась і програма зарубіжної фінансової підтримки перепрофілювання українських учених, які працювали у сфері військово-оборонних досліджень. Слід зазначити, що така допомога дійсно відіграла на початковому етапі позитивну роль для фінансової підтримки декількох тисяч українських учених, які за її відсутності не змогли б продовжити свою наукову діяльність. Проте, економічні втрати України внаслідок добровільної здачі активних позицій у розвитку ОПК, виявилися на порядок більшими ніж фінансова зарубіжна допомога для його конвертації.

Українськими вченими в 90-х рр. було запропоновано низку проектів проведення більш ефективної для країни конверсії, які були спрямовані на використання матеріально-технічної бази та висококваліфікованих військових кадрів шляхом організації на базі окремих військових частин різноманітних інноваційних структур. Зокрема, було розроблено документацію (включаючи проекти Указів Президента України) щодо створення на базі тодішнього ракетного комплексу «Броди» аграрного технопарку, а на базі ракетної армії, що ліквідувалась – національного екологічного технопарку для здійснення рекреаційних робіт на територіях, які належали донедавна військовим базам і сховищам. Проте приватизаційний корупційний ажіотаж, який набув великих обертів у ті часи, унеможливив остаточне позитивне вирішення цієї проблеми. А технологічні й кадрові втрати в ОПК обумовили науково-технологічне відставання країни у військово-технічній стратегії, подолання якого потребує дуже великих коштів, кваліфікованих кадрів, часу і найбільше – політичної волі, а також державної дисципліни й відповідальності органів влади та інших компонентів управління, у яких формуються політичні загрози національній безпеці внаслідок їх неефективності та недостатньої цілеспрямованості на забезпечення інноваційного розвитку країни.

4.2. Розвиток інноваційної сфери України

Важливим параметром, що впливає на рівень загроз національної безпеці України є

інновативність вітчизняного виробництва. Одним з методів розв’язання проблеми оцінювання інновативності вітчизняного виробництва може бути використання процедури співставлення.

У якості об’єктів для співставлення будемо розглядати параметри інноваційної діяльності вітчизняних підприємств у різні роки, що характеризує внутрішній аспект еволюції рівня інновативності, а також параметри інноваційної діяльності підприємств різних країн світу (зовнішній аспект), насамперед членів Євросоюзу. Аналіз буде нормованим до економічних показників певного року. Спеціальну увагу буде приділено спів-ставленню характеристик інноваційної діяльності в Україні та Білорусі, споріднених з точки зору генезису їхніх національних економічних систем, які, тим не менш, суттєво розійшлися

93

в ході їх подальшої якісної еволюції. Будемо вважати, що загрозою національній безпеці України є відхилення цього індикатора вітчизняного виробництва від аналогічного показника Євросоюзу, усередненого за всіма державами-членами ЄС, а також негативна динаміка обраних вітчизняних показників.

Статистичний облік інноваційної діяльності, методологічно погоджений з ключовими положеннями та вимогами відповідних міжнародних посібників [56], в Україні діє лише з 1998 р. У достатній мірі його вдалося адаптувати та систематично реалізувати лише до об’єктів секцій C, D і E Класифікації видів економічної діяльності України (далі – КВЕД), тобто до галузей добувної та обробної промисловості, а також до виробництва та розподі-лення електроенергії, газу та води. Подальшій аналіз є пов’язаними саме з цими об’єктами (уведені в статистичне угрупування «промисловість»). У 2012 р. в Україні було введено в дію нову редакцію КВЕД (КВЕД-2010), яка гармонізована з NACE Ver.2. Попри цю обставину, дані Державної служби статистики України (надалі – ДСС) за останній рік були враховані у форматах обох редакцій класифікації, що дозволило забезпечити спадкоємність даних у параметричних рядах. Подальший аналіз даних, які отримуються з використанням форми державної звітності №1-інновація, буде пов’язаний з об’єктами секцій C, D и E КВЕД (зведені до угрупування «промисловість»). У фокусі уваги будуть саме технологічні інно-вації як ті, що безпосередньо пов’язані з реалізацією науково-технічного чинника розвитку у господарчій практиці.

У методологічному ракурсі в ході аналізу застосувалося поєднання ієрархічного підходу, де розкриттю тенденцій розвитку будь-якої структурної частини об’єкту має передувати аналіз розвитку інноваційної діяльності в Україні в цілому, та технологічного підходу, під яким розумілося прив’язку тенденцій змін в інтенсивності та структурних пропорціях інноваційної діяльності до тих економічних процесів, до перебігу яких вона є причетною (створення кінцевої, у тому числі інноваційної продукції).

Розгляд інноваційної діяльності почнемо з аналізу змін у кількості підприємств, (рис.4.2.1). За весь період спостереження значення цього показника коливалось у діапазоні 1118–1808 од. з числа обстежених підприємств (11,2–18,1%, розбіг – 1,62 раза), що приблизно відповідає розбігу частки підприємств-інноваторів у загальній кількості економічно значимих підприємств промисловості, які були включені до вибірки: значення часток коливалися у діапазоні 11,2–18,7%, тобто розбіг склав 1,67 раза. Порівнюючи кількість підприємств, які займалися інноваційною діяльністю в України, з відповідними характеристиками економік країн Євросоюзу, на перший погляд, цей параметр уявляється замалим. Так у середньому в ЄС-27 частка інноваційних підприємств у промисловості в 2010 р. сягала 43,1%, але при врахуванні лише тих підприємств, що займалися тільки продуктовими та процесними інноваціями (тобто технологічними у строгому розумінні), величина європейського показника зменшується до 17,1%. Зокрема, найвище у вибірці країн значення Німеччини (69,8%) поступово трансформується до помірних 21,5%. На такому фоні частка України (13,8%) виглядає прийнятною, перевершуючи відповідні значення Іспанії (12,5%), Норвегії (11,5%), Польщі (7,9%), Литви (7,5%), Болгарії (6,8%), Угорщини (5,9%) та є порівняною з рівнем Великобританії (13,8%). Звісно, Україна за даним показником поступається технологічним лідерам, але, враховуючи показники таких країн, як Польща, Литва, Болгарія, Угорщина, міру її відставання можна вважати не критичною. Тим більш, що попри популярність його застосування у практиці Євростату цей показник відображає лише розповсюдженість феномену інноваційної діяльності, але не її інтенсивність. У той же час цей аналіз свідчить про підвищення ризику неконкурентоспроможності вітчизняних підприємств на світовому ринку товарів та послуг. 56 Oslo Manual. Guidelines for collecting and interpreting innovation data. Third edition. OECD Publications. – 2005. [Electronic resource]. Access mode: http://epp.eurostat.ec.europa.eu/cache/ITY_PUBLIC/OSLO/EN/OSLO-EN.PDF.

94

Рис. 4.2.1. Кількість підприємств, що займались інноваційною діяльністю у промисловості України

Джерело: База даних ДСС України

Зменшення частки інноваторів у вибірці найбільш економічно значимих підприємств безсумнівно трактується як украй негативна тенденція у сфері національної безпеки. Упродоіж 2002–2006 рр. відбувалося стійке зменшення показнику, який розглядається, але причину цього слід ретельно дослідити. При цьому слід враховувати варіативність інтерпре-тації поняття «інновація» – для його уточнення у звітності економічних суб’єктів. Фактично відбувається поступове виокремлення груп підприємств, котрі постійно орієнтовані на здійснення інновацій, та ситуативних (вимушених та/або імітаційних) інноваторів. Для усвідомлення ситуації слід звернути увагу на специфічний характер у динаміці кількості підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, та характером економічних процесів в Україні. Тобто в Україні інноваційна активність розглядається підприємствами переважно як інструмент виживання у кризові часи, а в умовах більш-менш стабільного розвитку вони, навпаки, більш охоче звертаються до експлуатації раніше накопичених ринкових переваг і тому з точки зору критеріїв інноваційності перестають бути інноваторами. Це в цілому відповідає теоретичним поглядам на стихійну активізацію інноваційної діяльності в кризових умовах. І це ще раз підтверджує впливовий характер інноваційної діяльності на подолання кризових явищ. У той же час з цього випливає доцільність активного державного стимулювання інноваційної діяльності в умовах відносної економічної стабільності для підвищення потенціалу національної безпеки.

Інформативнішим, на нашу думку, є розгляд процесів, що супроводжують інноваційну діяльність у фінансовій площині. Аналіз обсягів інноваційних витрат підприємств, будемо здійснювати, виходячи з моделі науково-виробничого циклу з використанням показників, котрі характеризують як передумови інновацій, так і втілення їх результатів у кінцеву продукцію. На рис.4.2.2 представлено логічну схему, у якій дугами відображено низку ключових співвідношень цього процесу, виходячи з можливостей наявної у країні статис-тичної бази.

95

Результати інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність як інструмент розвитку

Зовнішні передумови інноваційної діяльності

Рис. 4.2.2. Принципова схема аналізу витрат на інноваційну діяльність Джерело: розроблено авторами звіту

При розгляді інтенсивності інноваційних процесів у першу чергу скористаємося як

провідним абсолютним показником – обсягом інноваційних витрат у поточних та постійних цінах, а також – для забезпечення міжнародної порівнянності – обсягом витрат у доларовому еквіваленті у перерахунку на паритет купівельної спроможності національних валют (ПКС). На рис.4.2.3 наведено динаміку фінансування інновацій на рівні вітчизняної промисловості в цілому. Застосування розрахункового прийому обчислення в поточних і постійних цінах (нами обрано приведення до цін 1995 р.) дозволило виявити принципові розходження в обсязі інноваційних витрат. Зокрема у поточних цінах їх обсяг в 1998–2012 рр. зріс у 9,764 раза (відповідно з 1175,81 до 11480,56 млн грн) при загальному тяжінні тренду до збільшення з середнім темпом приросту 17,7%. Однак при перерахунку в постійні ціни (застосовано дефлятори ВВП, розраховані на базі індексу Г. Пааше) та при оперуванні гра-ничними значеннями інтервалу збільшення склало тільки 1,206 раза (з 535,09 до 645,37 млн грн) при середньорічному темпі приросту лише в 1,32%. В офіційному вжитку як правило використовуються дані в поточних цінах і саме ці дані є вихідними для планування стимулів розвитку інноваційної діяльності. Це, по суті, є інформаційним зловживанням і сприяє підриву національної безпеки країни.

Інноваційні витрати

Промислове виробництво (реалізована продукція)

Реалізована інноваційна продукція

Інноваційні витрати іншого спрямування

Витрати на створення науково-технічної пропозиції

Витрати промислово-орієнтованого сегменту національної наукової системи

Інноваційні витрати науково-технічного спрямування

Запозичення зі світового ринку науково-технічних результатів (в будь-якій формі)

96

Рис. 4.2.3. Інноваційні витрати в промисловості України, млн грн. Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

Взаємний розгляд траєкторій змін рівня витрат (виходячи з темпу ланцюгових

приростів) дозволяє визначити найкращі для вітчизняної інноваційної системи часові інтервали в динамічному аспекті. Графічно це відбивається збільшеною мірою перевищення траєкторії обчисленої в постійних цінах відносно змін у поточних цінах при закріпленні початкової точки ряду – це 2002 та 2007 рр.: у ці роки величина приростів у постійних цінах склала відповідно 45,4 та 42,7%, що більш ніж у 30 разів перевершує середній рівень за всім часовим інтервалом, що розглядається. Звернемо увагу й на складну форму змін обсягу витрат у постійних цінах: якщо впродовж 1999–2007 рр. витрати збільшились в 2,944 раза з достатньо високим середньорічним приростом в 14,5%, то в подальшому тенденція змінила спрямованість. Поступальність динаміки як така зникла, причому при обох способах обчис-лення. Зменшення обсягу інноваційних витрат у постійних цінах почалося вже у 2008 р. – на початковому етапі фінансово-економічної кризи, коли ланцюговий від’ємний приріст досяг 14,0%, (і це попри те, що в цінах поточних приріст їх обсягу склав дуже пристойні 10,8%).

Вплив першої хвилі Світової фінансової кризи проявився в тому, що проти рівня 2007 р. обсяг фінансування в 2009 р. скоротився в постійних цінах на 48,8%, а в 2010 р. – на 55,7%. Попри сплеск інтенсивності інвестування в інноваційну діяльність у 2011 р. (про причини цього феномену – пізніше), у кінці періоду спостереження обсяг інноваційних витрат у постійних цінах склав 51,7% від рівня 2007 р., тобто лише незначно перевищив значення 2009–2010 рр. Характеризуючи інтервал 2008–2012 рр., можна стверджувати, що динаміка витрат на рівні промисловості в цілому втратила поступальний характер, запанувала рвана, пилоподібна форма змін, причому це стосується результатів при обох способах обчислення. Таким чином, в останнє п’ятиріччя негативні тенденції подолані не були, вони лише загальмувалися. У політичному контексті слід визнати, що з точки зору потреби в розвитку інноваційної діяльності у країні перші дванадцять років XXI ст. були фактично змарновані: обсяг витрат у 2012 р. лише на 23,5% перевершив рівень 2001 р., а серед інших річних спостережень цього періоду залишив позаду лише значення 2009–2010 рр.

Приймемо до уваги й той факт, що максимальне співвідношення країн за рівнем питомих витрат на НДДКР склало 1,983 на користь Білорусі57 (досягнуто в 2011 р., для співставлення в 2002 р. воно дорівнювало лише 0,787). Зрозуміло, далеко не всі інновації

57 Наука и инновационная деятельность в Республике Беларусь, 2012: Стат. сб./ Национальный статистический комитет – Мн. – 2013. – 118 с.

97

базуються на досягненнях науки і техніки та в свою чергу далеко не весь фронт наукового пошуку має виробничу спрямованість, однак порівняння величин співвідношень свідчить на користь значно більш ефективного впровадження науково-технічних результатів у промисловості Білорусі, ніж України.

Рис. 4.2.4. Інноваційні витрати у промисловості України та Білорусі на душу населення, дол.,

ПКС Джерело: розрахунок авторів звіту на основі Бази даних ДСС України, Національного статистичного

комітету Республіки Білорусь та Міжнародного валютного фонду

Важливо визнати, що прийняті у другій половині першого десятиліття XXI-го сторіччя політичні рішення щодо інноваційного розвитку української економіки не дозволили створити умови для забезпечення стійкого позитивного приросту ВВП, який в 2009 і 2010 рр. виявився відповідно на 39,0% та 16,7% нижчим значень 2008 р. (у цьому році зафіксовано його рекордний обсяг на інтервалі 1993–2012 рр.). Якщо ВВП Білорусі в 2008–2012 рр. у постійних цінах зріс на 15,6%, то ВВП України до рівня першого року все ще не добирає 6,6%. Таким чином, зростаюче відставання України в інноваційному аспекті відбувається одночасно із загальноекономічним: нестійкість промислового росту супроводжується нестійкістю вкладень в інновації, тому криза спроб перелому ситуації надає їх динаміці загальні риси. Звернемо увагу і на більш успішне блокування в Білорусі тенденції до деіндустріалізації економіки: розуміючи всю умовність співставлення обсягів промислового випуску і ВВП (оскільки порівнюються різноякісні вартості), в Україні це співвідношення в 2009–2012 рр. змінилось з 0,727 до 0,779, то у Білорусі – з 0,675 до 0,866 (все – у частках одиниці) [58]. Якщо в Україні частка доданої вартості, створеної у промисловості, в обсязі ВВП зменшилася в 2005–2011 рр. з 27,2 до 22,9%, то у Білорусі в 2005–2012 рр. вона, навпаки, збільшилася з 31,1 до 31,8%.

На рис. 5 інтенсивність інноваційних витрат була співвіднесена з обсягом реалізованої промислової продукції (тут ми реалізуємо технологічний підхід). При цьому ми виходимо з нульової гіпотези: співвідносяться дані одних і тих же років без урахування часового лагу між здійсненням вкладень у інновації та отриманням економічної віддачі (це є вимушеним прийомом, оскільки в дійсності величина лагу, безумовно, є відмінною від нуля, але її обґрунтовані оцінки на макрорівні в науковій літературі відсутні).

58 Сайт Національного статистичного комітету Республіки Білорусь. [Електронний ресурс]. URL: http://belstat.gov.by/homep/ru/indicators/gross.php.

98

Рис. 4.2.5. Обрані відносні параметри інноваційних витрат у промисловості України Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

Паралельний розгляд рис. 3 та 5 дозволяє виявити значну корельованість динаміки обсягу

інноваційних витрат при обчисленні в постійних цінах з їх часткою в кінцевій продукції промисловості на інтервалі 2003–2012 рр. (r = 0,954). Максимум обсягу інноваційних витрат у 2007 р. співпав із рекордним рівнем частки – 1,811%, але всього три роки поспіль її значення впало до 0,915% – найгіршого значення на всьому часовому інтервалі, тобто фактично відбулось двократне зменшення частки. Хоча в 2012 р. частка незначно зросла до 1,046%, у цілому тренд зберігся: у цей час інноваційні витрати у країні виступили скоріше статтею економії при вирішенні підприємствами завдань стабілізації свого фінансового стану, аніж інструментом модернізації виробництва.

Протилежна ситуація мала місце в 1999–2002 рр., коли суттєвий приріст частки (до 1,678% або на 0,587 відс. пункти) супроводжувався пожвавленням промислового виробництва, ріст якого у постійних цінах склав 17,2%, тобто інвестиції в інноваційну діяльність у ті роки здійснювалися у випереджальному режимі. У подальшому через різке зростання обсягу промислового випуску (на 45,2% за два роки) частка інноваційних витрат «просіла» до 1,3–1,5%. Однак завдяки інтенсифікації інноваційних витрат у 2007 р. (на 42,7%) вдалося досягти пікового значення по-казника (див. вище). Цей факт важливий тим, що в 2003–2007 рр. відбулося збільшення обсягу реалізованої продукції в 1,278 раза в постійних цінах, тобто рекорд відносної величини вкладень в інновації мав місце відносно максимальної за рівнем бази. У 2011 р. ланцюгове збільшення ви-пуску промислової продукції в Україні склало 7,6%, однак на відміну від попереднього року при цьому зросла й частка в ній інноваційних витрат, причому приріст склав 0,375 відс. пункти. Історичні аналоги ланцюгових змін подібного масштабу зафіксовані лише в 2002 та 2007 рр., коли були досягнуті річні прирости показника відповідно на 0,384 и 0,466 відс. пункти. На перший погляд, це, безумовно, позитивний результат, оскільки за формальними ознаками відбулося поєднання кількісного (зростання обсягу реалізації) та якісного розвитку (ріст інноваційних витрат обійшов темпи відновлення промислового сектору). Однак не слід забувати про те, що мова йде про характеристики за промисловістю в цілому, до того ж рівню 2011 р. уступали лише значення частки витрат у відверто кризові 1999, 2009 та 2010 рр., тобто масштаб позитивних змін слід

99

трактувати з поміркованістю. І такий підхід себе виправдовує: вже в наступному році значення показника знизилось на 0,244 відс. пункти. Якщо прийняти до уваги те, що промисловий випуск у 2011–2012 рр. скоротився на 7,5%, тобто зменшилася й база відліку (знаменник відносного показника), слід зробити висновок, що перелом негативної тенденції так і не відбувся.

Не слід забувати й про певну умовність віднесення здійснених на протязі року інноваційних витрат до обсягу промислового випуску, узятому в цілому, оскільки з сугубо технологічної точки зору вони завжди пов’язані з підготовкою тільки його частини, причому меншої (більша частина кінцевого випуску, як правило, є результатом вкладень попередніх років). Саме ця обставина, на наш погляд, заперечує активне використання в аналітичній практиці такого показника, як частка інноваційних витрат у обсязі інноваційної продукції – інноваційні витрати «грають» якнайменш кілька років, тому прив’язка їх до продукції з тотожнім статусом, до того ж украй оперативно виробленої (у той же самий рік) виглядає занадто штучним прийомом.

Оскільки інноваційні витрати впливають на додану вартість, їх варто порівняти з відповідним сукупним агрегатом на національному рівні – валовим внутрішнім продуктом. Одночасно ми звернемося до фактору походження інноваційних витрат. Історичний максимум у співвідношенні обсягів інноваційних витрат у промисловості та ВВП було встановлено теж у 2007 р. – 1,501% , а мінімум – як у випадку попереднього показника – три роки поспіль (0,735% ВВП). Незначні відхилення траєкторій зміни часток інноваційних витрат у реалізованій продукції та ВВП між собою (r = 0,949) обумовлені поступовим зменшенням частки промислового виробництва у ВВП. У Білорусі значення частки інноваційних витрат у ВВП досягло максимуму в 2004 р. – 3,651%, але в подальшому плавно (за виключенням сплеску в 2011 р.) знизилося до 1,505% (чим усе рівно перевершило рекордне вітчизняне значення). Багато це чи мало? Звернувшись до даних Інноваційного обстеження Євростату 2010 р. [2] (дані за 2012 р. поки що чомусь не оприлюднено), виявиться, що розраховані значення відповідного показника в таких країнах, як Болгарія, Іспанія, Кіпр, Латвія, Румунія і Португалія нижче українського рівня відповідного року, а значення Люксембургу йому дорівнює. Рівень Білорусі в 2010 р. (1,698%) перевершував значення Угорщини, Хорватії, Мальти, Литви, Польщі, Словенії, Словаччини і, дещо неочікувано, Італії та Нідерландів, а в 2005 р. навіть був співставним зі значенням Фінляндії (3,345%). Хоча показник є нетрадиційним і тому він спеціально не акцентований у європейському обстеженні, його використання в міжнародних компаративістських дослідженнях вигідно як для України, так і Білорусі (звісно, враховуючи реальне вагове навантаження відсотку в різних економіках). Більш того, цей індикатор є гомогенним до показника частки витрат на фінансування наукових і науково-технічних робіт (досліджень ва розробок у статистиці ОЕСР) у ВВП – діяльності, технологічно пов’язаної з інноваційною, але далеко їй не тотожної (див. вище). Тому використання другого показника для характеристики інноваційних процесів, попри свою зручність та похідну з цього розповсюдженість, є у значній мірі методологічним підлогом, і ця практика має бути виправлена.

Проте головним, що відображає рис.4.8, є надзвичайно різкі (а для всього інтервалу спостереження в Україні – унікальні) коливання частки витрат національних суб’єктів у загальних інноваційних витратах у 2008–2012 рр. Так, у 2008–2010 рр. відбулося скорочення частки більш ніж на 29 проц. пунктів, яке однак поступилося приросту частки в наступному році на 29,6 відс. пункти. На такому фоні зменшення значення показника в 2011–2012 рр. (на 8,3 відс. пункти), сприймається навіть скромним, однак серед усіх негативних змін в історичній ретроспекції за масштабом воно займає почесне третє місце. Оскільки структурні пропорції обраховуються відносно змінної бази, звернемо увагу на вкрай рваний характер динаміки фінансування з інозем-них джерел у постійних цінах: якщо в 2008 р. його обсяг дорівнював скромним 10,21 млн грн, то в 2009 р. він зріс у 11,57 раза – до 118,16 млн грн, у 2010 р. досяг 165,57 млн грн, потім абсолютно несподівано скоротився в 49,02 раза до 3,38 млн грн, а в 2011–2012 рр. знову збільшився в 16,38 раза до 55,32 млн грн. Для порівняння, на попередньому інтервалі – в 1998-2007 рр. максимальне ланцюгове коливання склало лише 4,29 раза. Зміни останніх років є хаотичними і свідчать про утруднення фінансування інновацій в рамках раніше сформованих бізнес-схем, а також про

100

збільшену настороженість іноземних інвесторів щодо доцільності використання інноваційного потенціалу України для власних потреб.

Глибину кризи фінансування інноваційної діяльності дещо зменшили позитивні ланцюгові прирости обсягу реалізації та ВВП у 2010–2011 рр., але все одно вона за характером є співставною до динаміки економічного розвитку в Україні, яка мала місце в середині 1990-х рр. Примітно, що в 2010 р. обсяг інноваційних витрат без урахування особливостей джерел походження коштів (тобто з іноземними надходженнями включно) поступився рівню фінансування науково-технічної діяльності, який був обчислений за обліковою формою 3-наука: раніше, у 2004-2009 рр., попри різну спрямованість тренду ВВП на цьому проміжку часу, це співвідношення завжди було зворотним, тобто інноваційні витрати в промисловості за обсягом перевищували сукупні науково-технічні (причому за всіма розділами КВЕД).

Таблиця 4.2.1 Структура інноваційних витрат в промисловості України

за джерелами фінансування, % Джерело*

Рік 1 2 3 4 5 6 7

1998 75,52 1,68 4,72 3,27 0,45 12,32 2,04 1999 69,63 10,09 3,20 6,13 0,57 7,57 3,10 2000 79,64 0,54 1,90 6,26 2,81 7,57 1,28 2001 83,90 2,96 1,19 6,03 1,77 2,97 1,17 2002 71,07 1,59 0,21 12,61 1,95 8,76 3,81 2003 70,21 3,14 0,02 18,01 3,66 4,25 0,71 2004 77,27 1,43 0,01 17,78 0,23 2,48 0,84 2005 87,72 0,75 0,00 7,12 1,38 2,75 0,27 2006 84,60 2,08 0,00 8,48 0,43 2,86 1,54 2007 73,65 1,41 0,00 18,49 0,24 2,97 2,24 2008 60,56 2,94 0,00 33,72 1,41 0,96 0,40 2009 65,02 1,69 0,02 11,84 0,39 19,03 2,00 2010 59,35 1,15 0,01 7,78 0,39 29,07 1,34 2011 52,92 1,13 0,00 38,30 0,32 0,40 6,94 2012 63,90 2,11 0,00 20,97 1,35 8,66 3,01

* Позначення назв джерел: 1– власні кошти підприємств, 2 – кошти Державного бюджету та місцевих бюджетів, 3– кошти Держіннофонду та позабюджетних фондів, 4 – кредити банків, 5 – кошти вітчизняних інвесторів, 6 – кошти іноземних інвесторів, 7 – інші джерела.

Джерело: база даних ДСС України В контексті джерел фінансування інноваційної діяльності на рівні промисловості в цілому

(див табл.4.2.1) варто виділити наступні тенденції: - упродовж усього періоду спостереження головним джерелом фінансування інноваційної

діяльності були й залишаються власні кошти підприємств. Це означає, що переважають інкрементні або «слабко радикальні» інновації, які контролюються компаніями, а не державою. Історичній максимум частки самофінансування зафіксовано в 2001 р (83,90%), мінімум – у 2008 р. (60,56%). Вкажемо на те, що на величину частки впливає міра доступності для інноваторів альтернативних джерел фінансування, тому чіткої тенденції в динаміці значення цього показника на всьому періоді спостереження встановити неможливо, хоча в 2009–2001 рр. відбулося зменшення частки на 12,1 відс. пункти. При розгляді обсягу власних витрат підприємств у постійних цінах звертає на себе увагу стійке зростання значення показника в 2000–2007 рр. в 2,235 раза, після чого витрати скоротилися на 29,3, 56,5 та 64,3% (відповідно в 2008, 2009 та 2010 рр. проти рівня 2007 р.). У 2011 р. ланцюговий приріст витрат з власних коштів склав 38,9%, але він сягнув лише 49,6% від рівня 2007 р., тобто кризові тенденції ще в аспекті самофінансування інноваційної діяльності підприємств подолано не було;

- наприкінці 2000-х рр. важливим джерелом фінансування стали банківські кредити. Якщо в період до 2001 р. включно їх частка при помірному зростанні склала 6,26% загального обсягу, то в 2008 р. після застою в 2004–2006 рр. перевищила його третину. Про інтенсивність буму кредитування свідчить той факт, що з 2006 по 2008 рр. його частка у структурі фінансування

101

зросла з 8,48 до 33,72%. Зазначимо, що негаразди, пов’язані зі Світовою фінансовою кризою та реформуванням банківського сектору в Україні, призвели до дуже різкого скорочення значення показника в 2009 р. на майже 22 відс. пункти або на 79,5% у постійних цінах. Зазначимо, що теза про зв'язок між інтенсивністю банківського кредитування інноваційної діяльності та темпами загального економічного розвитку при включенні до розгляду 2011 р. повністю не підтвердилася: дійсно високі структурні частки першого справді спостерігалися в 2003–2004 та в 2007–2008 рр., але рівню банківської участі останнього року (38,29%, що є історичним максимумом) порівняно підвищені темпи зростання ВВП не відповідають. Можливе пояснення – у трактовці факту різкого збільшення коштів банківських установ, оскільки майже 80% від обсягу кредитних запозичень досталися проекту з розвитку вітрової електроенергетики, а також – у наявності часового лагу між вкладеннями в інноваційну діяльність та змінами у ВВП.

- у 2009– 2012 рр. була порушена багаторічна тенденція до мінімізації ролі іноземних інвесторів. Якщо в 2008 р. їх частка у фінансуванні складала лише 0,96%, то в 2010 р. – напроти, був встановлений історичний максимум частки витрат іноземних інвесторів – 29,97%, причому збільшення витрат у постійних цінах за цей період досягло 16 разів (а в обробній промисловості частка іноземних коштів складала ще більше – 31,29%). Починаючи з 2009 р., це джерело знову зайняло друге місце за значимістю (уперше це мало місце в 1998 р., коли структурна частка складала 12,32%).

Вкажемо на неоднозначність оцінки такого зростання. З одного боку, будь-яка активація іноземних джерел фінансування в умовах кризи вільних коштів у вітчизняних інноваторів є позитивним явищем: на відміну від науково-технічної діяльності, де іноземне фінансування, як правило, спрямовано на одержання результатів, котрі передбачається впровадити в інших економіках, інвестиції в інноваційну діяльність прив’язані до місця майбутнього виробництва кінцевої продукції. З іншого – галузевий аналіз закордонних вкладень свідчить про надзвичайно вузьку секторальну адресність такого інвестування;

- подібні тенденції мали місце і у відношенні бюджетного фінансування інноваційної діяльності, частка якого в 1999 р. займала друге місце за значимістю серед усіх джерел (10,1%). Надалі частка бюджетних витрат (з урахуванням коштів місцевих бюджетів) лише одного разу перевищила рівень у 3%, ставши надалі не більш ніж інструментом підтримки окремих виробництв. У 2008–2011 рр. частка бюджетних коштів скоротилася з 2,94 до 1,13%;

- після поспішної ліквідації Державного інноваційного фонду (функціонував у 1995–1999 рр., причому в 1998 р. він забезпечував 4,72% від сумарного обсягу фінансування) його функцію щодо підтримки інноваційної діяльності в достатній мірі так і не було подовжено. У результаті частка фінансування з позабюджетних фондів уже в 2002 р. склала 0,21%, а потім впала майже до нуля; це приклад негативного впливу на національну безпеку.

Дослідження інноваційних витрат на макрорівні стикається з обмеженнями, пов’язаними з процедурами узагальнення та усереднення інформації. Тому перенесемо увагу на тенденції інноваційних витрат у розрізі структурних елементів промисловості, які виділяються відповідно до КВЕД-2005. Це обумовлено необхідністю забезпечення гомогенності параметричних рядів, яка неминуче порушується через введення у вітчизняну статистичну практику КВЕД-2010. Зазначимо, що окремі елементи класифікації рівня роз-ділу в КВЕД-2010 співпадають з підрозділами КВЕД-2005, тому поруч з об’єктами рівня секцій С, D та Е та окремих розділів класифікації (з 15 по 37 включно) буде розглядатися й їх угрупування «машинобудування» (поєднує розділи 29–35, у таблицях вони виділені сірою заливкою) а також окремі обрані структурні елементи (фармацевтичне виробництво, код 24.4; суднобудування, код 35.1; виробництво літальних і космічних апаратів, код 35.3) та похідні структурні утворення, такі як хімічна промисловість без фармацевтики та вироб-ництво інших транспортних засобів без суднобудування та виробництва літальних апаратів. Такий прийом активно застосовується й у статистичній практиці країн Організації економіч-ного співробітництва та розвитку (далі – ОЕСР). Дані про інноваційні витрати за обраними об’єктами у форматі КВЕД-2005 наведено в табл. 4.2.2–4.2.5.

102

Окреслимо головні причини змін, що відбулися в 2011 р. Головним фактором, який стимулював різке збільшення інноваційних витрат, стало будівництво експериментальних установок повітряної та сонячній енергетики в АР Крим. Саме завдяки цьому вклад виробництва електроенергії, газу і води (секція Е) в сукупні інноваційні витрати досягнув 5,03 млрд грн. Для порівняння: сукупний приріст обсягу витрат у 2010–2011 рр. становив 6,29 млрд грн, з якого 4,93 млрд грн – це приріст за рахунок секції Е, 0,74 млрд грн – добувної промисловості (секції С) і лише 0,62 млрд грн – обробної промисловості (секція D) зі всім розгалуженим масивом її структурних елементів. Тобто при елімінуванні «стрибків» у секціях C та E приріст обсягу інноваційних витрат мав би скласти лише 7,66% у поточних цінах, а в поточних він виявився б від’ємним, дорівнюючи -5,84%. Не заперечуючи актуальність вирішення енергетичних проблем країни та перспективи розвитку нетрадиційної (для індустріальної епохи) енергетики, вважаємо за необхідне чіткіше регламентувати віднесення вкладень за такими або подібними проектами капітального будівництва на інноваційні витрати. Інакше будь-які нетипові інвестиції будуть роздувати обсяг інноваційної активності у прямій залежності від наполегливості та ангажованості осіб, котрі надають первинну звітність. Приймемо до уваги й ту обставину, що до 2007 р. при обчисленні обсягу витрат Держкомстатом України враховувалися лише ті інвестиції підприємств у придбання засобів виробництва, котрі були пов’язані зі здійсненням інновацій. Пізніше цю принципову умову відомством було знято, тому інноваційними стали визнаватися всі витрати підприємств з придбання основних фондів та програмного забезпе-чення. Тому, хоча історично в секції Е і спостерігалися коливання з порядковим розмахом значень у постійних цінах (зокрема до 13,1 раза в 2002–2003 рр.), річне зростання в 44,6 раза (рис. 4.2.6) стало унікальним явищем серед усіх об’єктів масиву. Вкажемо й на крайню не-типовість перевищення обсягу річного приросту в секції С над приростом в обробній промисловості, яке також було забезпечено за рахунок прискореного оновлення засобів виробництва, частка якого перевищила 83% від сукупних інноваційних витрат (а в добуванні вугілля дійшла до рівня 91,6%). При використанні «старого» порядку обчислення обсягу витрат цей прецедент бурхливого зростання скоріше за все не відбувся б.

103

Таблиця 4.2.2. Обсяг інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД, поточні ціни, тис. грн. Об’єкт/ Рік 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012

Промисловість в цілому 1979404,0 3018276,0 3059849,0 4534617,6 5751562,9 6159950,4 10821016,6 11994224,8 7949907,9 8045495,2 14333891,1 11480562,8 Добувна промисловість 158255,0 154717,7 220471,9 146792,3 131282,8 79684,4 202044,7 262296,2 461487,2 248103,6 991182,8 645035,0 Обробна промисловість 1786933,5 2844843,5 2573079,7 4158823,0 5551879,9 6036608,7 10500312,3 11586232,1 7397124,4 7698768,2 8314982,9 8055990,5 Виробництво харчових та тютюнових виробів 489937,7 961285,4 564182,4 692332,2 1026455,5 810879,2 1729336,7 1374143,8 1014972,8 608852,4 933060,2 1566274,9 Текстильне виробництво, одягу та хутряних виробів 27036,7 117588,4 16701,4 16719,8 22748,9 21510,6 69502,6 55443,9 34645,4 42799,5 24015,8 59357,6 Виробництво шкіри та виробів 1092,9 5955,4 13672,6 13944,1 13313,7 7153,0 4801,5 3331,3 2567,1 10527,5 9164,5 6635,2 Виробництво виробів з деревини 2870,3 19242,0 7576,7 25650,1 19061,9 20416,9 182438,1 112455,5 353251,0 14336,5 761727,4 39345,3 Вир-во виробів з паперу та картону 21743,5 98512,0 55863,7 57999,4 11749,3 13268,9 229387,2 66829,4 12507,2 39081,0 24850,6 91683,9 Видавництво та поліграфія 16804,7 48912,2 58395,5 189706,6 29092,1 33307,9 73996,0 661895,4 50727,8 77011,7 50945,5 183919,1 Вир-во коксу та нафтоперероблення 133673,8 112756,1 77983,5 233521,6 247880,5 197076,1 761033,7 748696,1 328444,9 188092,0 255882,8 180292,6 Хімічне вир-во без фармацевтики 220232,2 126783,6 83427,4 226209,5 349270,7 503731,8 788313,6 950885,6 774449,6 2407090,3 566280,8 768435,6 Фармацевтичне виробництво 57233,5 86790,0 98215,5 115825,8 243894,6 229579,3 211647,0 209133,7 212034,5 228301,6 255702,3 207877,5 Гумові та пластмасові вироби 12773,4 18759,7 46871,9 408072,2 317657,6 519242,1 591780,4 293728,0 84742,0 112979,1 164145,4 146009,0 Виробництво іншої неметалічної мінеральної продукції 23385,5 85692,3 94336,9 44999,8 55897,0 254528,0 450194,2 758975,6 1578226,4 1093079,8 1079948,2 5437563,2 Металургійне виробництво 273592,7 334768,7 459993,9 725218,2 1564071,4 1238997,4 2712092,7 3221994,6 778273,7 231956,5 1260797,4 981196,3 Металообробка та виробництво готових металевих виробів 5292,6 8602,3 27466,4 19923,5 13704,4 23691,1 50476,5 69986,4 113814,0 66359,3 74050,0 95154,2 Машинобудування 492800,5 776467,6 952702,9 1371292,9 1619251,9 2137083,1 2573507,8 3000508,3 2005961,0 2541619,9 2791693,4 3079143,5 Вир-во машин та устаткування 301940,2 357537,3 422914,3 541292,5 627542,9 781523,7 852189,8 984796,4 1073496,9 1370460,4 1289879,3 1381617,1 Вир-во механічного устаткування 108684,3 155574,4 237038,1 306623,3 319405,2 295175,2 268961,7 217089,8 372125,8 558715,6 637450,2 608621,9 Вир-во машин загального призначення 3039,8 8642,8 6537,8 5969,3 11747,0 4832,1 17875,0 27116,1 18859,3 15384,5 65744,0 51595,5 Вир-во машин для сільського і лісового господарства 20073,0 23835,3 23169,4 17198,0 18475,4 23171,6 37760,6 51368,3 44862,5 64917,8 85140,2 75878,4 Виробництво верстатів 769,7 4280,6 4849,6 18622,1 9450,7 7550,4 7947,1 5248,3 48612,9 79113,8 8874,9 64528,2 Вир-во машин спец. призначення 133489,7 140886,0 117890,0 159665,7 229996,3 403771,9 395784,5 544624,6 496853,4 613971,4 397834,9 470833,3 Виробництво озброєння 14530,0 6810,8 4764,6 12091,4 15867,8 20265,7 42578,0 64499,2 73261,2 23044,5 32050,6 87288,3 Виробництво побутових приладів 21353,7 17507,4 28664,8 21122,7 22600,5 26756,8 81282,9 74850,1 18921,8 15312,8 62785,3 22871,5 Вир-во офісного устаткування 1729,5 2327,4 3114,3 48045,2 116033,6 121398,0 118316,0 5445,7 2640,0 1374,9 4679,5 23,0 Виробництво електричних машин та устаткування 47212,2 56970,9 65878,9 93188,0 290737,6 455550,2 698028,3 1000096,4 117474,6 126316,3 232241,1 210759,7 Вир-во апаратури для радіо, телебачення та зв’язку 27660,1 21817,2 25943,9 27476,2 44979,2 44435,6 36528,4 51527,4 62866,3 72013,2 34569,3 25256,9 Вир-во медичних, вимірювальних та оптичних приладів 12958,2 19579,2 33451,9 60388,6 54929,4 68804,5 145357,7 131903,0 89423,2 47177,3 45142,0 56684,1 Вир-во автомобілів та причепів 18963,9 182204,6 50662,4 131178,2 59017,3 80630,0 112273,2 173564,5 57309,1 45518,2 104295,7 57221,5 Будування та ремонт суден 8697,1 13991,3 7149,6 9647,9 3108,2 8734,9 13130,0 19186,2 52736,3 48578,9 220093,9 221256,8 Вир-во авіакосмічних апаратів 56247,2 68301,6 307561,6 391981,8 331636,6 426348,6 518129,9 495905,4 481065,0 729568,4 632641,5 938949,5 Вир-во інших транспортних засобів 17392,1 53738,1 36026,0 68094,5 91267,1 149657,6 79554,5 138083,3 68946,2 100612,3 168151,1 187374,9 Вир-во меблів та іншої продукції 8463,5 42727,8 11782,9 17407,3 16642,4 17762,8 67148,6 55254,8 14380,2 25347,0 122063,3 107406,3 Перероблення відходів 20,2 - 3906,1 - 1188,0 8380,5 4655,7 2969,7 38126,8 11334,1 655,3 5696,3 Виробництво електроенергії, газу та води 34214,8 18714,8 266297,4 229002,3 68400,2 43657,3 118659,6 145696,5 91296,3 98623,4 5027726,2 2779537,3

Джерело: база даних ДСС України

104

Таблиця 4.2.3. Обсяг інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД, постійні ціни 1995 р., тис. грн.

Об’єкт/ Рік 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 Промисловість у цілому 522408,0 757599,4 711096,7 915160,0 931879,9 868822,3 1243336,3 1071774,2 628252,6 558404,7 870144,6 645374,3 Добувна промисловість 41767,0 38834,8 51141,7 29571,4 21232,9 11186,9 23043,4 23218,2 35989,0 17212,9 60170,1 36260,3 Обробна промисловість 471610,8 714067,1 597973,4 839318,5 899526,9 851425,8 1206516,4 1035317,0 584568,1 534339,8 504764,3 452863,6 Виробництво харчових та тютюнових виробів 129305,3 241286,5 130870,4 139470,6 166012,5 113839,6 197232,7 121637,9 79152,5 41345,4 55417,2 88047,4 Текстильне виробництво, одягу та хутряних виробів 7135,6 29515,2 3874,1 3368,2 3679,3 3019,9 7926,8 4907,8 2701,8 2906,4 1426,4 3336,8 Виробництво шкіри та виробів 288,4 1494,8 3171,6 2809,0 2153,3 1004,2 547,6 294,9 200,2 714,9 544,3 373,0 Виробництво виробів з деревини 757,5 4829,8 1757,5 5167,2 3083,0 2866,3 20807,3 9954,5 27548,2 973,6 45241,3 2211,8 Вир-во виробів з паперу та картону 5738,6 24726,9 12958,4 11684,0 1900,3 1862,8 26161,9 5915,7 975,4 2653,9 1508,6 5154,0 Видавництво та поліграфія 4435,1 12277,2 13545,7 38216,5 4705,2 4676,1 8439,3 58590,4 3956,0 5229,6 3025,8 10338,9 Вир-во коксу та нафтоперероблення 35279,4 28302,2 18089,4 47043,0 40090,7 27667,6 86796,7 66273,9 25613,7 12772,8 15197,6 10135,1 Хімічне вир-во без фармацевтики 58124,1 31823,2 19352,2 45570,0 56488,9 70719,1 89908,0 84171,5 60395,4 163458,5 33633,1 43197,2 Фармацевтичне виробництво 15105,2 21784,6 22782,5 23333,2 39446,0 32230,7 24138,6 18512,3 16535,5 15503,3 15186,9 11685,7 Гумові та пластмасові вироби 3371,2 4708,8 10872,6 82206,3 51376,0 72896,5 67493,2 26000,5 6608,6 7672,1 9749,1 8207,8 Виробництво іншої неметалічної мінеральної продукції 6171,9 21509,1 21882,8 9065,2 9040,4 35733,3 51345,1 67183,8 123077,8 74227,9 64141,4 30218,9 Металургійне виробництво 72207,1 84028,3 106702,4 146095,5 252963,2 173943,2 309317,1 285208,0 60693,6 15751,5 74882,5 55157,5 Металообробка та виробництво готових металевих виробів 1396,8 2159,2 6371,2 4013,6 2216,5 3326,0 5756,9 6195,1 8875,8 4506,3 4398,1 5349,0 Машинобудування 130060,8 194896,5 221404,3 276749,3 262354,5 301422,2 295703,5 268118,0 158523,9 176403,4 165828,5 173092,6 Вир-во машин та устаткування 79688,6 89743,3 98101,2 109043,6 101494,9 109718,3 97193,2 87173,3 83716,5 93064,0 76609,8 77666,9 Вир-во механічного устаткування 28684,2 39049,8 54984,5 61769,4 51658,6 41439,7 30675,4 19216,6 29020,2 37940,8 37860,1 34213,4 Вир-во машин загальн. призначення 802,3 2169,4 1516,5 1202,5 1899,9 678,4 2038,7 2400,3 1470,7 1044,7 3904,7 2900,4 Вир-во машин для сільського і лісового господарства 5297,7 5982,8 5374,5 3464,5 2988,1 3253,1 4306,6 4547,1 3498,6 4408,4 5056,7 4265,5 Виробництво верстатів 203,1 1074,4 1124,9 3751,4 1528,5 1060,0 906,4 464,6 3791,1 5372,4 527,1 3627,4 Вир-во машин спецпризначення 35230,9 35363,0 27346,3 32164,7 37198,2 56685,7 45139,7 48209,7 38747,0 41693,0 23628,6 26467,7 Виробництво озброєння 3834,8 1709,5 1105,2 2435,8 2566,4 2845,1 4856,1 5709,4 5713,3 1564,9 1903,6 4906,9 Виробництво побутових приладів 5635,7 4394,4 6649,2 4255,2 3655,3 3756,4 9270,4 6625,7 1475,6 1039,8 3729,0 1285,7 Вир-во офісного устаткування 456,5 584,2 722,4 9678,7 18766,6 17043,1 13494,1 482,0 205,9 93,4 284,1 1,3 Виробництво електричних машин та устаткування 12460,3 14299,9 15281,6 18772,8 47022,1 63954,8 79610,9 88527,6 9161,2 8577,8 14098,3 11847,8 Вир-во апаратури для радіо, телебачення та зв’язку 7300,1 5476,2 6018,1 5535,1 7274,7 6238,3 4166,1 4561,2 4902,6 4890,2 2053,2 1419,8 Вир-во медичних, вимірювальних та оптичних приладів 3420,0 4914,5 7759,7 12165,3 8883,9 9659,5 16578,2 11675,9 6973,7 3203,7 2681,1 3186,5 Вир-во автомобілів та причепів 5005,0 45734,1 11751,9 26425,9 9545,1 11319,7 12804,9 15363,8 4469,2 3091,0 6194,4 3216,7 Будування та ремонт суден 2295,4 3511,9 1658,5 1943,6 502,7 1226,3 1497,5 1698,3 4112,6 3298,9 13072,0 12437,8 Вир-во авіакосмічних апаратів 14844,9 17144,0 71343,4 78964,9 53636,8 59855,2 59093,3 43897,1 37515,8 49542,9 38404,8 52782,6 Вир-во інших транспортних засобів 4590,2 13488,5 8356,8 13717,7 14761,0 21010,5 9073,3 12223,0 5376,8 6832,3 10207,7 10533,2 Вир-во меблів та іншої продукції 2233,7 10724,8 2733,2 3506,7 2691,6 2493,7 7658,4 4891,1 1121,4 1721,2 7409,9 6037,8 Перероблення відходів 5,3 - 906,1 - 192,1 1176,5 531,0 262,9 2973,3 769,7 38,9 320,2 Виробництво електроенергії, газу та води 9030,0 4697,5 61886,5 46216,4 11082,3 6157,6 13634,3 13019,1 7214,8 6845,0 305210,1 156250,3

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

105

Таблиця 4.2.4. Відносні зміни обсягу інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД (рівень 2001 р.= 1,000)

Об’єкт(з кодами за КВЕД)/ Рік 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 Промисловість в цілому (C+D+E) 1,000 1,450 1,361 1,752 1,784 1,663 2,380 2,052 1,203 1,069 1,666 1,235 Добувна промисловість в цілому (С) 1,000 0,930 1,227 0,709 0,509 0,269 0,556 0,561 0,873 0,412 1,441 0,868 Обробна промисловість в цілому (D) 1,000 1,514 1,268 1,780 1,907 1,805 2,558 2,195 1,240 1,133 1,070 0,960 Виробництво харчових і тютюнових виробів (15+16) 1,000 1,866 1,012 1,079 1,284 0,880 1,525 0,941 0,612 0,320 0,438 0,681 Текстильне виробництво, одягу, хутра та виробів (17+18) 1,000 4,136 0,543 0,472 0,516 0,423 1,111 0,688 0,379 0,407 0,204 0,468 Виробництво шкіри та виробів з неї (19) 1,000 5,182 10,996 9,739 7,465 3,482 1,899 1,022 0,694 2,478 1,929 1,293 Виробництво виробів з деревини (20) 1,000 6,376 2,320 6,821 4,070 3,784 27,467 13,141 36,366 1,285 61,041 2,920 Виробництво паперу, картону та виробів з них (21) 1,000 4,309 2,258 2,036 0,331 0,325 4,559 1,031 0,170 0,462 0,263 0,898 Видавництво, поліграфія, тиражування записів (22) 1,000 2,768 3,054 8,617 1,061 1,054 1,903 13,211 0,892 1,179 0,697 2,331 Виробництво коксу та нафтоперероблення (23) 1,000 0,802 0,513 1,333 1,136 0,784 2,460 1,879 0,726 0,362 0,440 0,287 Хімічне виробництво без фармацевтики (24-24.4) 1,000 0,548 0,333 0,784 0,972 1,217 1,547 1,448 1,039 2,812 0,591 0,743 Фармацевтичне виробництво (24.4) 1,000 1,442 1,508 1,545 2,611 2,134 1,598 1,226 1,109 1,049 1,028 0,774 Виробництво гумових та пластмасових виробів (25) 1,000 1,397 3,225 24,385 15,240 21,623 20,021 7,713 1,960 2,276 2,956 2,435 Виробництво іншої неметал. мінеральної продукції (26) 1,000 3,485 3,546 1,469 1,465 5,790 8,319 10,885 19,941 12,027 10,622 4,896 Металургійне виробництво (27) 1,000 1,164 1,478 2,023 3,503 2,409 4,284 3,950 0,841 0,218 1,060 0,764 Металообробка та виробництво металевих виробів (28) 1,000 1,546 4,561 2,873 1,587 2,381 4,121 4,435 6,354 3,226 3,218 3,829

Машинобудування в цілому 1,000 1,499 1,702 2,128 2,017 2,318 2,274 2,061 1,219 1,356 1,275 1,331 Виробництво машин та устаткування (29) 1,000 1,126 1,231 1,368 1,274 1,377 1,220 1,094 1,051 1,168 0,983 0,975 Виробництво механічного устаткування (29.1) 1,000 1,361 1,917 2,153 1,801 1,445 1,069 0,670 1,012 1,323 1,349 1,193 Виробництво машин загального призначення (29.2) 1,000 2,704 1,890 1,499 2,368 0,846 2,541 2,992 1,833 1,302 4,975 3,615 Виробництво машин для сільського і лісового господарства (29.3) 1,000 1,129 1,014 0,654 0,564 0,614 0,813 0,858 0,660 0,832 0,976 0,805 Виробництво верстатів (29.4) 1,000 5,289 5,538 18,501 7,524 5,218 4,462 2,287 18,662 26,447 2,652 17,857 Виробництво інших машин спецпризначення (29.5) 1,000 1,004 0,776 0,913 1,056 1,609 1,281 1,368 1,100 1,183 0,685 0,751 Виробництво озброєння та боєприпасів (29.6) 1,000 0,446 0,288 0,635 0,669 0,742 1,266 1,489 1,490 0,408 0,507 1,280 Виробництво побутових приладів (29.7) 1,000 0,780 1,180 0,755 0,649 0,667 1,645 1,176 0,262 0,185 0,676 0,228 Виробництво офісного устаткування та комп’ютерів (30) 1,000 1,280 1,583 21,204 41,114 37,338 29,563 1,056 0,451 0,205 0,622 0,003 Виробництво електричних машин та устаткування (31) 1,000 1,148 1,226 1,507 3,774 5,133 6,389 7,105 0,735 0,688 1,131 0,951 Виробництво апаратури для радіо та зв’язку (32) 1,000 0,750 0,824 0,758 0,997 0,855 0,571 0,625 0,672 0,670 0,287 0,194 Виробництво медичної техніки, вимірювальних засобів, оптичних приладів та устаткування (33) 1,000 1,437 2,269 3,557 2,598 2,824 4,847 3,414 2,039 0,937 0,801 0,932 Виробництво автомобілів та причепів (34) 1,000 9,138 2,348 5,280 1,907 2,262 2,558 3,070 0,893 0,618 1,265 0,643 Будування та ремонт суден (35.1) 1,000 1,530 0,723 0,847 0,219 0,534 0,652 0,740 1,792 1,437 5,821 5,419 Виробництво літальних та космічних апаратів (35.3) 1,000 1,155 4,806 5,319 3,613 4,032 3,981 2,957 2,527 3,337 2,587 3,556 Виробництво інших транспортних засобів (35-35.1-35.3) 1,000 2,939 1,821 2,988 3,216 4,577 1,977 2,663 1,171 1,488 2,224 2,295 Виробництво меблів та іншої продукції (36) 1,000 4,801 1,224 1,570 1,205 1,116 3,429 2,190 0,502 0,771 3,317 2,703 Перероблення відходів (37) 1,000 - 169,957 - 36,040 220,689 99,600 49,309 557,717 144,370 7,462 60,064

Виробництво електроенергії, газу і води (Е) 1,000 0,520 6,841 5,109 1,225 0,679 1,499 1,428 0,788 0,742 33,779 17,303 Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

106

Таблиця 4.2.5. Структура інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД, % від сукупних обсягів відповідних років Об’єкт/ Рік 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 Промисловість в цілому 100,00 100,00 100, 00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 Добувна промисловість в цілому 8,00 5,13 7,21 3,24 2,28 1,29 1,87 2,19 5,80 3,08 6,91 5,62 Обробна промисловість в цілому 90,28 94,25 84,09 91,71 96,53 98,00 97,04 96,60 93,05 95,69 58,01 70,17 Виробництво харчових і тютюнових виробів 24,75 31,85 18,44 15,27 17,85 13,16 15,98 11,46 12,77 7,57 6,51 13,64 Текстильне виробництво, виробництво одягу, хутра та виробів з нього 1,37 3,90 0,55 0,37 0,40 0,35 0,64 0,46 0,44 0,53 0,17

0,52

Виробництво шкіри та виробів з неї 0,06 0,20 0,45 0,31 0,23 0,12 0,04 0,03 0,03 0,13 0,06 0,06 Виробництво виробів з деревини 0,15 0,64 0,25 0,57 0,33 0,33 1,69 0,94 4,44 0,18 5,31 0,34 Виробництво паперу, картону та виробів з них 1,10 3,26 1,83 1,28 0,20 0,22 2,12 0,56 0,16 0,49 0,17 0,80 Видавництво, поліграфія, тиражування записів 0,85 1,62 1,91 4,18 0,51 0,54 0,68 5,52 0,64 0,96 0,36 1,60 Виробництво коксу та продуктів нафтоперероблення 6,75 3,74 2,55 5,15 4,31 3,20 7,03 6,24 4,13 2,34 1,79 1,57 Хімічне виробництво без фармацевтики 11,13 4,20 2,73 4,99 6,07 8,18 7,29 7,93 9,74 29,92 3,95 6,69 Фармацевтичне виробництво 2,89 2,88 3,21 2,55 4,24 3,73 1,96 1,74 2,67 2,84 1,78 1,81 Виробництво гумових та пластмасових виробів 0,65 0,62 1,53 9,00 5,52 8,43 5,47 2,45 1,07 1,40 1,15 1,27 Виробництво іншої неметалічної мінерал. продукції 1,18 2,84 3,08 0,99 0,97 4,13 4,16 6,33 19,85 13,59 7,53 4,68 Металургійне виробництво 13,82 11,09 15,03 15,99 27,19 20,11 25,06 26,86 9,79 2,88 8,80 8,55 Металообробка та виробництво металевих виробів 0,27 0,29 0,90 0,44 0,24 0,38 0,47 0,58 1,43 0,82 0,52 0,83 Машинобудування в цілому 24,90 25,73 31,14 30,24 28,15 34,69 23,78 25,02 25,23 31,59 19,06 26,82 Виробництво машин та устаткування 15,25 11,85 13,82 11,94 10,91 12,69 7,88 8,21 13,50 17,03 9,00 12,03 Виробництво механічного устаткування 5,49 5,15 7,75 6,76 5,55 4,79 2,49 1,81 4,68 6,94 4,45 5,30 Виробництво машин загального призначення 0,15 0,29 0,21 0,13 0,20 0,08 0,17 0,23 0,24 0,19 0,46 0,45 Виробництво машин для сільського і лісового господарства 1,01 0,79 0,76 0,38 0,32 0,38 0,35 0,43 0,56 0,81 0,59 0,66 Виробництво верстатів 0,04 0,14 0,16 0,41 0,16 0,12 0,07 0,04 0,61 0,98 0,06 0,56

Виробництво інших машин спеціального призначення 6,74 4,67 3,85 3,52 4,00 6,55 3,66 4,54 6,25 7,63 2,78

4,10 Виробництво озброєння та боєприпасів 0,73 0,23 0,16 0,27 0,28 0,33 0,39 0,54 0,92 0,29 0,22 0,76 Виробництво побутових приладів 1,08 0,58 0,94 0,47 0,39 0,43 0,75 0,62 0,24 0,19 0,44 0,20 Виробництво офісного устаткування та комп’ютерів 0,09 0,08 0,10 1,06 2,02 1,97 1,09 0,05 0,03 0,02 0,03 0,00 Виробництво електричних машин та устаткування 2,39 1,89 2,15 2,06 5,05 7,40 6,45 8,34 1,48 1,57 1,62 1,84

Виробництво апаратури для радіо, телебачення та зв’язку 1,40 0,72 0,85 0,61 0,78 0,72 0,34 0,43 0,79 0,90 0,24

0,22 Виробництво медичної техніки, вимірювальних засобів, оптичних приладів та устаткування 0,65 0,65 1,09 1,33 0,96 1,12 1,34 1,10 1,12 0,59 0,31

0,49

Виробництво автомобілів, причепів та напівпричепів 0,96 6,04 1,66 2,89 1,03 1,31 1,04 1,45 0,72 0,57 0,73 0,50 Будування та ремонт суден 0,44 0,46 0,23 0,21 0,05 0,14 0,12 0,16 0,66 0,60 1,54 1,93

Виробництво літальних апаратів, включаючи космічні 2,84 2,26 10,05 8,64 5,77 6,92 4,79 4,13 6,05 9,07 4,41

8,18 Виробництво інших транспортних засобів, виключаючи суднобудування та авіакосмос 0,88 1,78 1,18 1,50 1,59 2,43 0,74 1,15 0,87 1,25 1,17

1,63

Виробництво меблів та іншої продукції 0,43 1,42 0,39 0,38 0,29 0,29 0,62 0,46 0,18 0,32 0,85 0,94 Перероблення відходів 0,00 0,00 0,13 0,00 0,02 0,14 0,04 0,02 0,48 0,14 0,00 0,05 Виробництво електроенергії, газу та води 1,73 0,62 8,70 5,05 1,19 0,71 1,10 1,21 1,15 1,23 35,08 24,21

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

107

Рис. 4.2.6. Інноваційні витрати у промисловості України за секціями КВЕД, постійні ціни

1995 р., млн грн. Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

При аналізі параметричного ряду обсягу інноваційних витрат без урахування

особливостей 2011–2012 рр. напрошувалися дещо інші висновки. Так, аналіз динаміки структурних зсувів за секціями КВЕД свідчив про майже абсолютне домінування обробної промисловості (її сумарна частка коливалася в діапазоні 84,1% (2003 р.) – 98,0% (2006 р.)). Тобто в тих умовах похибка від зміни головного об’єкту аналізу на користь обробної промисловості не сприймалася занадто принциповою. З іншого боку, розвиток обробної промисловості й виробництва електроенергії, газу та води в цей час фактично був позбавлений інноваційного підґрунтя: так, частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції за першою згаданою секцією лише одного року серед десяти перевищувала 1%, а максимум за другою склав тільки 0,67% (в обох випадках – у 2003 р.). Для порівняння: значення показника у фармацевтичному виробництві в тому ж році перевищило 6%, а у створенні авіакосмічної техніки – рівень у 12%. Тому вилучення з розгляду секцій C та E мало б непрямо сприяти закріпленню негативної тенденції. Події 2011 р. підкреслили хибність потреби у скороченні масиву: так, частка інноваційних витрат у продукції секції Е зросла за рік з 0,07 до 2,60%, а секції С – з 0,26 до 0,77%. Якщо рівень витрат у секції С у 2010 р. склав лише 40,3% від рівня 2001 р., то в 2011 р. він піднявся до 140,9%. Тобто ігнорування розвитку цих об’єктів стало некоректним. При цьому в обох секціях КВЕД збереглася імпульсно-дискретна модель вкладень в інноваційну діяльність, коли після «сплеску» значень зазвичай слідують кілька років з обсягами витрат, меншими пікового значення в кілька разів, останніми роками змінилися лише масштаби коливань.

Розглянемо тенденції інноваційних витрат в обробній промисловості країни (секція D). У ній в 2001–2007 рр. відбувався достатньо інтенсивний розвиток, зокрема обсяг реалізованої продукції зріс у постійних цінах у 1,778 раза, випередивши за розміром зростання ВВП за відповідний період (в 1,606 раза). При будь якому варіанті інтерпретації причин цього явища, він потребував відповідного інноваційного супроводу: і дійсно, за показником частки інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції рівень обробної промисловості в цей період у 1,17–1,34 рази перевищував значення за промисловістю в цілому, причому це відбувалося на всьому часовому інтервалі спостереження, окрім, знову ж, 2011 р, коли він виявився меншим від середнього на 18,2%. Справа а тому, що останнім роком обсяг витрат за секцією D у постійних цінах скоротився на 5,5%, а на інтервалі 2007–2011 рр. – у 2,43 раза та має тенденцію до подальшого зменшення, тобто саме обробна промисловість на рівні секцій КВЕД стала проблемним об’єктом інноваційної політики й у відносному аспекті. Приймемо до уваги й той факт, що обсяг реалізованої продукції в 2011 р. досяг 88,9% від рівня 2007 р., у постійних цінах збільшившись проти 2009 р. на 25%, тобто

108

зростання відбулося завдяки дії як раз не інноваційних факторів. Аналіз динаміки витрат за секцією D свідчить про відсутність принципового розходження між економічною реальністю та її статистичним відображенням: відбувається інерційний, дещо уповільнений у 2011–2012 рр. процес скорочення інноваційних витрат, тобто криза фінансування в обробній промисловості триває вже протягом п’яти років. Зазначимо, що зміни останніх років в ди-наміці розвитку секцій C і E свідчать про збереження принципової можливості активізації інноваційної діяльності, але в достатньо вузькому предметному спектрі (виробництво електроенергії, добування паливно-енергетичних корисних копалин). На жаль, обробна промисловість у цілому (саме в цілому, на нижчому рівні вже виникають розбіжності у трендах розвитку, у тому числі й позитивні) таким пріоритетом не виступає. Найяскравіше цю тезу ілюструє зменшення частки секції у промисловості в цілому за обсягом інноваційних витрат у 2006–2011 рр. на 40 (сорок) відс. пунктів (з 98 до 58%) – особливо на фоні надзвичайно різкого збільшення частки секції Е (рис. 4.2.7).

Рис. 4.2.7. Структурні зміни у промисловості за обраними об’єктами КВЕД у розрізі їх частки в

сукупному обсязі інноваційних витрат Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

Обробну промисловість можна умовно розбити на групу розділів КВЕД машинобудівного

спрямування (№29-35) та групу всіх інших (№15–28 та 36–37). Не зовсім звичайним є те, що скорочення в машинобудівній групі в 2007–2011 рр. виявилося меншим, ніж у середньому за секцією D – «лише» в 1,81 раза в постійних цінах, хоча останнім роком обсяг витрат скоротився на 6%, тобто більше, ніж по секції в цілому. Без урахування 2011 р. структурна частка інноваційних витрат в машинобудуванні, попри негативний загальноекономічний контекст, демонструвала за цей же час збільшення на 7,8 структурних пункти.

У провідному розділі групи (до 61% від загального обсягу витрат за групою) – виробництві машин та устаткування (№29), занадто комплексному в аспекті складу вироб-ництв та вкрай невдало названому з точки зору вимог парності категорій у назвах з сусідніми розділами (див. перелік обраних об’єктів в табл. 4.2.4.) – попри економічні негаразди, пов’язані зі Світовою економічною кризою, довгий період витримувався майже максимальний рівень інтенсивності інноваційних витрат: так, рівень 2007 р. перевершував значення 2010 р. лише на 4,2%. Сусідній розділ «виробництво офісного устаткування та комп’ютерів» (№30), напроти, потерпає від наджорсткої кризи: розкид між максимальним та мінімальним рівнями інноваційних витрат у 2001–2011 рр. склав 201 рази, а в 2012 р. цей об’єкт взагалі позбувся інноваційних витрат. Попри зростання останнім роком з майже нульової бази, можна говорити про повний розвал практики інвестування в інноваційну

109

діяльність за цим об’єктом. Стан за об’єктом «виробництво електричних машин та устаткування» (№31) можна охарактеризувати як подолану гостру кризу з частковим відтворенням. А стану за об’єктом «виробництво апаратури для радіо, телебачення та зв’язку» (№32) притаманна стагнація на низькому рівні з переходом у кризову фазу за анало-гією з розділом №29. Приладобудування (№33) фактично повторює тренд у виробництві комп’ютерів, але в дещо пом’якшеній формі. В автомобілебудуванні наслідки кризи майже подолано, хоча й рівень витрат більш ніж вдвічі поступається докризовому рівню. На відміну від усіх згаданих вище, суднобудування в 2011 р. отримало рекордну за об’єктом інтенсивність інноваційних витрат, причому їх зростання почалося ще в 2009 р. Виробництво авіакосмічної техніки, напроти, знаходився в стані посткризової стагнації: відбуваються симетричні коливання обсягу витрат в обох напрямках. Інколи вони достатньо відчутні: так, у 2010–2011 р. відбулося річне падіння обсягу на 24,2% у постійних цінах.

На рівні розділів КВЕД у немашинобудівній групі обробної промисловості найбільш радикальні зміни демонструє структурна частка металургії: після восьмирічного зростання відбулося падіння з 26,9 до 2,9% за промисловістю в цілому (порівнювалися відповідно значення 2008 та 2010 рр.). Ще більші масштаби змін, хоча й розтягнуті у часі, відбулися в харчовій і тютюновій промисловості, де за 2002–2010 рр. частка скоротилася з 31,9 до 7,6%. Примітно, що саме ці галузі виявилися в числі лідерів зі зростання в 2010–2011 рр., що пов’язано зі значною еластичністю попиту на їх продукцію з боку внутрішнього ринку. Про-тилежна тенденція в динаміці витрат присутня у хімічній промисловості з вилученою фармацевтикою: різке зростання структурної частки в 2007–2010 рр. з 7,3 до 29,9% з подальшим падінням до 4,0% в 2011 рр. і незначною стабілізацією рік поспіль до 6,2%.

Систематизуємо викладену вище інформацію. Обробна промисловість в аспекті підтримки інновацій є основною кризовою зоною (інші секції промислової спрямованості виступають об’єктами експериментів з нетрадиційними схемами фінансування інновацій і в поточний час дефіциту ресурсів не відчувають). При цьому на рівні угрупування «машинобудування» кризові явища були якщо не подолані, то локалізовані, тому в результаті рівень вкладень було стабілізовано, хоча й не на докризовому рівні (рис. 4.2.8 – 4.2.9). Основним двигуном негативних змін в обробній промисловості стало надзвичайно різке скорочення обсягу інноваційних витрат у металургії в 2009–2010 рр. та дещо слабше – у харчовій промисловості в 2008–2010 рр. (пізніше в цієї галузі тенденція знову змінилася на позитивну). У межах самого машинобудування кардинальним чином вплинуло вкрай різке падіння фінансування інновацій у виробництво електромашин та устаткування, яке так і не вдалося чимось компенсувати.

Рис. 4.2.8. Інноваційні витрати в обробній промисловості України за найбільш значимими

об’єктами КВЕД, постійні ціни 1995 р., млн грн.

110

Рис. 4.2.9. Інноваційні витрати у машинобудуванні України за найбільш значимими об’єктами

КВЕД, постійні ціни 1995 р., млн грн. Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

Основна частина вкладень іноземних інвесторів в 2009 р. була направлена у виробництво

базової хімічної продукції (28,6%, що склало 77,0% від сукупних вкладень у галузь з усіх джерел), плит з деревини (відповідно 22,2 та 97,2%) та цементу (відповідно 41,1 та 50,2%). У 2010 р. виробництво базової хімічної продукції та цементу залишилися пріоритетним для іноземних інвес-торів (до першого було спрямовано вже 86,3% їх вкладень, що склало 93,6% фінансування з усіх джерел; до другого – відповідно 10,6 та 26,7%). Для порівняння іноземне інвестування в машинобудування в цілому жодного разу не перевищило рівень у 5,1% від сукупного обсягу, хоча були зафіксовані локальні «спалахи» уваги до суднобудування (до 10,6% у 2005 р. та 77,7% у 2006 р.), виробництва авіакосмічної техніки, локомотивів та рухомого складу (відповідно 17,4% та 21,9% у 2009 р.). Окрім часової дискретності прояву зарубіжної уваги ситуацію важко визнати прийнятною і в іншому аспекті: у 2010 р. інвестування в базову хімію за абсолютним рівнем витрат більш ніж в 34 рази перевищило відповідне фінансування інновацій зі створення літальних апаратів (а в 2006–2007 рр. останнього не було взагалі). У 2011 р. іноземні інвестори повернулися до розвитку виробництва харчових продуктів (пиво, сири, шоколадні вироби – сучасні торгівельні війни в такому контексті не є випадковими), пластикової тари (найзначніші іноземні інвестиції за об’єктом за весь період спостереження), виробництва електричного устаткування для транспортних засобів. Тематична спадкоємність з попередніми роками була присутня лише у фінансуванні виробництва двигунів та насосів. У 2012 р. фокус інтересів зарубіжних економічних суб’єктів доволі неочікувано змістився в сферу виробництва електроенергії (до 60,3% від обсягу іноземних вкладень) – услід за активним кредитуванням галузі, яке відбувалося роком раніше (тому ми припускаємо, що й у числі кредитодавців була значна іноземна присутність). Серед об’єктів обробної промисловості також відбулися суттєві зміни – другі та четверті за обсягом іноземні інвестиції з джерела були спрямовані відповідно у виробництво авіаційно-космічної техніки та створення систем озброєння. Третє місце зайняло виробництво двигунів та турбін, що хоча й раніше для іноземців було традиційним об’єктом інвестування, але у значно скромніших масштабах.

Розгляд структури інноваційної діяльності за напрямами інновацій утруднений трьома суттєвими ревізіями Держкомстатом України облікової форми 1-інновація, які мале місце впродовж останнього десятиріччя. Зміни її формату відбувалися шляхом додавання або ліквідації витрат за напрямами, які на думку розробників форм найкраще відображають специфіку

111

інноваційної активність суб’єктів господарювання (див табл. 4.2.6). У спостереженнях 1998–2012 рр. усього ідентифікувалося 10 таких напрямів у різних варіантах компоновки між собою.

Таблиця 4.2.6

Структура інноваційних витрат у промисловості України за напрямами інноваційної діяльності, %

Стаття* Рік 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

1998 11,99 73,86 1,11 2,20 - - 3,66 - - 7,18 1999 10,89 67,75 1,09 4,47 - - 9,34 - - 6,56 2000 15,13 61,05 1,65 2,48 - 9,31 4,66 - - 5,72 2001 8,68 63,12 1,65 4,67 - 9,28 7,92 - - 4,68 2002 8,95 61,81 1,26 3,70 - 10,78 10,15 - - 3,36 2003 10,21 61,24 - - 3,13 17,23 5,52 - - 2,67 2004 9,82 59,93 - - 3,16 17,83 6,56 - - 2,70 2005 10,65 54,76 - - 4,23 17,24 6,55 - - 6,57 2006 16,12 56,64 - - 2,59 15,50 5,84 - - 3,31 2007 7,33 68,77 - - - - - 1,78 3,04 19,08 2008 7,99 63,90 - - - - - 2,37 3,52 22,21 2009 7,97 62,58 - - - - - 2,68 1,46 25,32 2010 10,17 62,79 - - - - - 2,21 1,76 23,07 2011 5,81 73,18 - - - - - 1,72 2,27 17,02 2012 8,41 70,13 - - - - - 2,01 0,41 19,04 * Позначення назв статей інноваційних витрат: 1 – Дослідження та розробки, 2 – Придбання машин, обладнання та програмного забезпечення, 3– Придбання безпатентних ліцензій та ноу-хау, 4 – Придбання прав на об’єкти інтелектуальної власності, 5 – Придбання нових технологій, 6 – Підготовка виробництва та виробниче проектування, 7 – Маркетинг та реклама, 8 – Придбання науково-дослідних розробок, 9 – Придбання інших зовнішніх знань, 10 – Інші витрати.

Джерело: База даних ДСС України Серед напрямів інноваційної діяльності головним залишається придбання машин,

устаткування та програмного забезпечення (структурна частка в 55–74% від загального обсягу витрат, динаміка значень показника має складну хвильову форму з мінімумом у 2004–2006 рр.). На відміну від ситуації в кінці 1990-х років частка витрат підприємств на виконання внутрішніх НДДКР за виключенням історичного максимуму в 16,12% (2006 р.) зменшилася до рівня 10-11%, причому, починаючи з 2007 р., спостерігається її незначне зростання. Придбання прав на об’єкти інтелектуальної власності та патентно незахищених технологій після «сплеску» на початку сторіччя (6,32%) стабілізувалося в середньому на рівні 3–4%, причому в 2009 р. відбулося падіння частки до історичного мінімуму в 1,46% (і це – при посиленні уваги до проведення внутрішніх НДДКР в 2009–2012 рр.). Облікова категорія «придбання інших зовнішніх знань» (введена з 2007 р.) поза витрат, пов’язаних з науково-технічною діяльністю, включає й суміжні види діяльності, які, однак, неможливо чітко відокремити. Примітним є украй низький рівень закордонного фінансування досліджень та розробок, які здійснюються в рамках інноваційної діяльності, та його вузька та специфічна галузева сегментація, де одночасно акцентувалися вкладення в добувну промисловість та приладобудування. Звернемо увагу на те, що аналізувався розподіл в лише за 2001–2006 рр., оскільки, починаючи з 2007 р. цей аспект аналізу із обліку ін-новаційної діяльності був невиправдано вилучений за причиною відсутності аналогу у статистиці інновацій Євростату та немовби вкрай низького попиту на подібну інформацію з боку вітчизняних інтересантів. У результаті реформування облікових форм такі напрями інновацій, як технологічна підготовка виробництва, маркетинг і реклама, виявилися об’єднаними під групою «інші напрями». Незважаючи на цю обставину (а ця група акумулювала близько чверті витрат, що явно забагато з точки зору міри відносної похибки спостереження), заслуговує на увагу підвищена частка витрат на технологічну підготовку виробництва для впровадження інновацій в 2003–2005 р. (17–18% усіх витрат), що є природнім після акценту на придбанні нових технологій.

Аналіз змін у внутрішньому розподілі витрат у вітчизняній промисловості доповнимо порівнянням зі структурою інноваційних витрат в інших країнах світу (див. табл. 4.2.7).

112

Перш за все, для цього потрібно виявити перехідні ключі між статтями табл. 4.2.6 і 4.2.7. За внутрішнім змістом дослідженням та розробкам, виконаним власними силами (внутрішнім НДДКР), відповідає стовбець 1 табл. 4.2.6, зовнішнім НДДКР – стовбець 8, придбанню основних фондів – стовбець 2, придбанню нових технологій – сукупність стовбців 3, 4, 5 і 9, іншим витратам – сукупність стовбців 6, 7 та 10.

Таблиця 4.2.7 Структура витрат на технологічні інновації в промисловості обраних країн світу за напрямами

інноваційної діяльності (2005-2007 рр.), %

Країна

Всього Дослідження та розробки, виконані власними

силами

Дослідження та розробки, виконані

сторонніми організаціями

Придбання машин,

устаткування, програмного забезпечення

Придбання нових

технологій

Інші витрати

Росія 100 10,3 8,3 56,7 1,8 22,9 Бельгія 100 30,3 13,4 34,8 21,5 - Болгарія 100 6,3 1,3 88,8 3,6 - Німеччина 100 47,2 8,9 24,4 2,8 16,7 Греція 100 13,3 2,3 83,0 1,4 - Данія* 100 64,0 16,8 16,1 - - Ірландія 100 27,4 4,2 63,9 4,4 - Іспанія 100 39,9 19,4 29,6 2,9 8,2 Італія 100 35,3 7,4 51,8 5,5 - Люксембург 100 74,1 1,3 21,8 2,8 - Нідерланди 100 63,2 15,0 19,9 1,9 - Норвегія 100 61,0 20,3 15,5 3,3 - Португалія 100 20,0 6,3 72,4 1,4 - Румунія 100 13,9 3,7 80,5 1,9 - Словаччина 100 7,2 2,5 89,2 1,1 - Франція 100 68,9 19,8 9,7 1,6 - Чехія 100 18,3 14,4 43,5 23,7 - Швеція* 100 64,4 NA 17,5 2,3 - * Значення в сумі не дають 100%, оскільки за низкою видів інноваційної діяльності інформація має конфіденційний характер Джерело: Федеральний портал Російської Федерації. [Електронний ресурс]. URL: http://protown.ru/information/hide/3601.html.

Тому виникає питання у виборі інших засад для кластеризації. На наш погляд, провідним (головним) компонентом слід вибрати критерій частки досліджень та розробок, виконаних власними силами (все ж вони є більш визначальними для започаткування інновацій, ніж допоміжні за суттю витрати на виробниче проектування й рекламу та маркетинг). Додатковим критерієм слід обрати частку зовнішніх НДДКР в інноваційних витратах та придбання машин, устаткування і програмного забезпечення як уточнюючий критерій (останнє обумовлено стійкістю цієї статті витрат у всіх варіаціях формату вітчизняної облікової форми та чіткістю її змісту в порівнянні з іншими напрямами витрат). Послідовна розбивка масиву країн у призмі критеріїв за шкалою «висока інтенсивність – помірна – низька» дозволяє виділити наступні кластери:

1. Франція, Норвегія, Данія, Нідерланди і Швеція (висока частка внутрішніх та зовнішніх НДДКР).

2. Люксембург (висока частка внутрішніх, але низька зовнішніх НДДКР). Країнам кластерів 1 і 2 притаманна низька частка витрат на придбання основних фондів.

3. Іспанія, Бельгія (помірна частка внутрішніх та висока – зовнішніх НДДКР). 4. Німеччина, Італія, Ірландія (помірна частка внутрішніх, але низька – зовнішніх

НДДКР). Країнам кластерів 3 і 4 притаманна помірна частка витрат на придбання основних фондів.

5. Чехія (низька частка внутрішніх та висока – зовнішніх НДДКР). 6. Росія (низька частка внутрішніх та помірна – зовнішніх НДДКР). Країни кластерів

5 і 6 мають помірну частка витрат на основні фонди.

113

7. Словаччина, Португалія, Румунія, Греція, Болгарія (одночасно низькі частки внутрішніх та зовнішніх НДДКР). Країнам кластеру притаманна досить висока частка витрат на придбання основних фондів.

Виходячи з тенденцій, що склалися, Україна виявляється в проміжному становищі між кластерами 6 та 7. Серед причин цього: часткова декваліфікація вітчизняного науково-технічного потенціалу, яка стимулює придбання підприємствами закордонних технологічних рішень; орієнтація товаровиробників не на науково-технічний базис для започаткування інновацій, а на рішення скоріше маркетингового та організаційного характеру; попри присутність положення в міжнародних стандартах, певна сумнівність віднесення витрат на придбання основних фондів до складу інноваційних: все ж таки вони можуть: а) бути інноваційними лише для виробників засобів виробництва, а не для їх користувачів; б) не застосовуватися для здійснення інновацій підприємством, яке придбало основні фонди; в) придбані засоби виробництва взагалі можуть не мати рис інноваційної продукції. Тяжіння України в останні три роки до кластеру 7 (де факто – це європейські країни, що розви-ваються, другорядні за своїм економічним місцем в ЄС) свідчить про виражений еволюційних характер протікання інноваційних процесів у вітчизняній промисловості, який у перспективі збільшує технологічну залежність країни в цілому. Домінуючою на всьому пе-ріоді спостереження статтею витрат було й залишається придбання кінцевої (відносно науково-виробничого циклу, не включаючи післяпродажний супровід) інвестиційної продукції – готових засобів виробництва. Враховуючи збільшення витрат на суто ринкові напрями інновацій, така ситуація суттєво зменшує попит на проведення досліджень і розробок та поглиблює існуючий розрив між потенціалом вітчизняної наукової системи та виробництвом.

На рис. 4.2.10 та 4.2.11а – 4.2.11в ретроспективно викладено зміни у значеннях частки інноваційних витрат в обсязі інноваційної продукції серед обраних об’єктів КВЕД. Це стане в нагоді для подальшої кластеризації галузей обробної промисловості за рівнем інновативності, оскільки при трактуванні позиції об’єкту у прив’язці до фіксованого року слід враховувати історію її формування.

Рис. 4.2.10. Частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції промисловості України

за секціями КВЕД та машинобудуванням, %.

114

Рис. 4.2.11а. Частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції промисловості України

за обраними об’єктами КВЕД (фрагмент 1), %. Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

Рис. 4.2.11б. Частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції промисловості України

за обраними об’єктами КВЕД (фрагмент 2), %. Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

115

Рис. 4.2.11в. Частка інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції промисловості України

за обраними об’єктами КВЕД (фрагмент 3), %. Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

Після розгляду інноваційних витрат логічно перенести дослідницьку увагу на масш-

таб випуску інноваційної продукції, власне для чого інновації і здійснюються (рис. 4.2.12, табл.4.2.8). Звернемо увагу на логічність зростання випуску інноваційної продукції саме в 2006–2007 рр. – виходячи із позитивних тенденцій у інтенсивності здійснення інновацій у попередні роки та падіння її обсягу після попереднього скорочення фінансування інновацій за більшістю обраних об’єктів КВЕД. У цілому траєкторія значень показника має форму, близьку до параболічної з точкою перелому в 2007 р. без суттєвих відхилень. В аспекті масштабу ланцюгових змін найбільшим виявилося падіння обсягу в 2008–2009 рр., коли випуск інноваційної продукції у поточних цінах скоротився на 31,4% (для порівняння в 2001–2008 рр. її зростання лише незначно поступалося динаміці ВВП), а в постійних цінах – на 39,3%. Друга за масштабом, але позитивна за характером, ланцюгова зміна відбулася в 2003–2004 рр. – 26,6%, локально перевершивши відповідне зростання ВВП, але третє місце посідає ланцюгове скорочення обсягу в 2011–2012 рр. на 21% (цікаво, що тим самим динаміка інноваційна продукції виступила ілюстратором змін у обсязі сукупної продукції промисловості в 2013 р.). Той факт, що обсяг інноваційної продукції промисловості в 2012 р. є найгіршим за весь час спостереження, склавши лише 44,0 та 49,6% від значень відповідно 2007 та 2008 рр., свідчить не тільки про поступову деіндустріалізацію країни (у тому числі під впливом вступу до СОТ), але й про зменшення потенціалу для збереження якісного рівня виробництва, оскільки рівень реалізованої продукції промисловості після 2009 р. мав довгіший етап зростання.

Якщо розбіг у значеннях обсягу інноваційної продукції в постійних цінах в 2001–2012 рр. за обробною промисловістю дорівнював помірній величині в 2,168 раза, а за машинобудуванням в цілому – 3,3 раза, то об’єкти меншої розмірності демонструють екстремальні значення: за виробництвом офісного устаткування та комп’ютерів – 17310,7 раза, за виробництвом електроенергії, газу та води – 1742,7 раза, за видавництвом і поліграфією – 169,7 раза. Попри значні інноваційні витрати у виробництві електроенергії, газу та води в останні два роки, обсяг інноваційної продукції цієї секції в 2012 р. склав лише 24,4% від рівня докризового 2007 р. Протилежні приклади демонструють створення інноваційної продукції у виробництві механічного устаткування, значення обсягу якої в

116

2012 р. перевищило рівень 2007 р. в 1,945 раза, та у виробництві машин загального призна-чення – 2,203 раза (в обох випадках це економічно крупні об’єкти, тобто збільшення не можна визнати випадковим «сплеском»). Якщо згадати значне збільшення обсягу інноваційної продукції у нафтопереробці та у виробництві побутових приладів (відповідно в 3,51 та 1,72 раза), сприяння розвитку цих об’єктів слід визнати важливими напрямами реалізації стратегії імпортозаміщення.

У міжнародному аспекті (рис. 4.2.12) зміни обсягів інноваційної продукції в Україні та Білорусі відбувались більш-менш колінеарно, включаючи падіння в 2008–2009 рр., але в подальшому в Білорусі відбувся вкрай різкий приріст обсягу – в 2,56 раза, причому всього за три роки. В Україні негативний характер тренду зберігся, тому обсяг інноваційної продукції за останнє п’ятиріччя зменшився в 2,10 раза. Ця зміна перевершила скорочення обсягу інноваційних витрат за відповідний період, яке в свою чергу склало 1,78 раза. Тобто динаміка обсягу інноваційної продукції у співставленні із вкладенням в інновації продемон-струє більшу інерційність: забезпечити зростання першої виявилось складнішою, а допустити зменшення – порівняно легшою справою

Рис. 4.2.12. Обсяг інноваційної продукції в промисловості України та Білорусі, млрд. дол., ПКС.

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі баз даних ДСС України, Національного статистичного комітету Республіки Білорусь та Міжнародного валютного фонду

Обсяг інноваційної продукції в 2012 р. став найнижчим серед усіх вітчизняних річних

спостережень, у той час як у Білорусі, попри нестійку динаміку інноваційних витрат, відповідне значення впродовж 10 років зросло в 5,89 раза. Проте не слід забувати, що кваліфікація продукції як інноваційної знаходиться у веденні самих підприємств (тобто ніким не верифікується), які можуть потерпати від адміністративного тиску і прибігати до приписок (мова йде насамперед про Білорусь). Зазначимо, що дані на рис.4.2.12 наведено без корекції на чисельність населення відповідних країн. При врахуванні цього фактору з’ясується, що у призмі індикатора, що розглядається, білоруські значення завжди перевершували українські (діапазон співвідношення величин – 1,72–12,66 раза), причому максимум відриву спостерігався в тому ж 2012 р. Якщо виходити з того, що порядкове перевершення з боку Білорусі не є випадковим статистичним «викидом» (оскільки значення поступально збільшувалося на інтервалі 2002–2012 рр.), слід говорити про вже традиційну дезінтегрованність процесів реалізації інноваційної та промислової політики в Україні.

117

Таблиця 4.2.8. Обсяг реалізованої інноваційної продукції в промисловості України, постійні ціни 1995 р., тис. грн.

Код об’єкту/рік 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 (C+D+E) 2735650,4 3164078,5 2988195,6 3784041,6 4042597,0 4337035,6 4583487,3 4056843,5 2451240,1 2288304,7 2517474,8 2032589,0 (С) 3241,9 67262,3 142624,1 186968,1 300387,7 345937,3 225941,8 34782,7 29345,2 17070,2 13405,0 7517,0 (D) 2732284,2 3096324,0 2843719,8 3585199,6 3702180,9 3924354,3 4357207,7 4021282,7 2421588,4 2271196,8 2503973,8 2024458,5 (15+16) 914925,0 1004515,1 383766,1 554455,3 578033,0 527168,3 515045,6 401551,6 383090,6 316505,0 325788,2 259390,4 17+18) 72518,0 53871,3 16927,0 15845,7 10974,0 6640,8 13304,0 5908,4 6759,1 4538,4 7178,7 8900,8 (19) 11995,0 11435,0 12296,5 8679,9 6396,9 5044,1 3666,1 2553,3 2674,2 4123,9 1642,1 1761,4 (20) 6486,4 10191,4 18400,7 41759,0 11566,3 13374,8 14912,5 6228,7 3314,6 7239,7 28644,6 33217,4 (21) 14404,6 46299,1 33527,2 33794,7 74510,1 61570,1 28027,0 33052,7 21952,7 8040,5 7377,9 4097,9 (22) 597,4 4056,5 8800,4 48300,6 57103,7 97978,5 94067,9 100439,1 38717,7 55384,1 2362,5 12537,2 (23) 46681,0 43911,1 95710,3 177719,5 111830,0 63923,0 277972,5 112122,7 284974,6 451171,4 976046,3 491898,3 (24 без 24.4) 178800,1 334000,9 415263,4 355034,0 624216,9 547140,3 203142,7 97407,7 44176,4 32004,7 87264,2 132705,4 (24.4) 15541,0 14822,1 81290,9 83894,7 65772,9 100457,3 74829,8 49262,7 22097,4 29929,3 31878,7 51105,5 (25) 76234,8 65445,5 137161,5 150145,7 93199,1 82705,4 112847,2 80344,9 31107,9 44680,6 57730,7 29006,0 (26) 126160,5 109406,7 63245,5 70389,4 75129,0 61712,1 85027,8 86582,1 40123,3 61209,2 25694,6 35236,8 (27) 714555,6 496429,4 557154,2 264401,2 508380,0 1063034,0 1006240,4 1422513,4 734593,6 476505,4 247697,2 196103,7 (28) 13832,5 13441,4 9977,3 29556,9 38693,3 45449,1 61390,6 16358,0 19703,8 16413,8 14940,0 15982,6 (29 - 35) 517908,7 853284,3 1075194,8 1688877,8 1480459,4 1231183,5 1526772,1 1576616,7 759442,9 732068,9 669969,8 736701,5 (29) 236406,3 349913,4 383647,6 459364,3 523155,5 397326,2 353952,1 334914,6 261247,2 321165,0 364188,0 326843,4 (29.1) 66622,2 44633,0 140547,1 164264,7 263308,8 127742,4 83144,4 88202,4 101511,9 171864,5 161687,8 153863,1 (29.2) 9558,1 10006,9 9229,0 18452,3 14665,7 30002,2 13776,1 13071,3 6932,9 10313,4 30348,8 37567,7 (29.3) 43617,2 41974,6 52660,5 32535,4 44772,2 36564,8 51051,5 26772,4 14917,3 11250,5 16559,9 21007,2 (29.4) 3116,3 5513,8 2495,7 7101,7 2941,6 5407,5 7863,4 4747,4 1076,9 2440,8 3734,2 4151,4 (29.5) 73884,5 225377,3 139441,1 179929,1 143572,8 161293,1 157551,9 146874,1 105894,1 97754,8 87571,9 70532,4 (29.6) 13616,9 4114,4 3866,1 5400,5 18992,9 12424,6 9607,7 25895,6 16893,9 11054,6 11043,1 12211,5 (29.7) 25991,1 18293,2 35408,2 51680,5 34901,4 23891,6 30958,2 29351,4 13332,4 16486,5 53242,3 27510,1 (30) 4035,8 2512,7 1652,6 11687,2 23119,0 22141,5 16989,1 13261,4 895,3 1421,6 72,4 1,3 (31) 74166,9 87896,0 97270,9 142417,2 154579,2 162011,7 266529,8 223811,4 167009,0 61018,7 80034,0 75839,4 (32) 16880,2 13852,9 28423,9 31844,7 26206,9 22911,2 18073,4 12280,4 32839,7 63349,3 49108,6 65943,9 (33) 22089,0 28985,1 29438,7 84338,9 60059,1 37281,5 66158,8 36605,1 31317,0 33770,0 14947,1 13330,8 (34) 69716,9 161258,1 277884,6 699557,1 441907,2 428741,2 564518,3 690479,1 120961,9 121543,3 35044,6 23098,2 (35.1) 7566,2 17786,9 13091,6 15808,9 8451,8 7821,1 7036,4 5210,2 17951,1 4061,3 2269,7 5824,7 (35.3) 11295,1 9176,5 101354,2 88404,3 41829,8 19638,9 37847,4 47774,0 50962,6 59354,3 46720,5 47709,6 (35 без 35.1 та 35.3) 75752,3 181902,8 142430,6 155455,3 201151,0 133310,3 195666,7 212280,5 76259,1 66385,4 77585,0 178110,2 (36) 13091,3 35214,3 16294,7 62345,2 23079,0 14973,1 7308,4 11197,3 11386,5 25887,6 15720,3 15784,6 (37) 8552,3 0,0 0,0 0,0 8610,1 1999,9 2515,4 19143,5 24491,6 5494,4 4038,0 29,0 (E) 124,3 492,2 1851,8 11874,0 40028,4 66744,1 337,8 778,1 306,5 37,6 95,9 613,5

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

118

Таблиця 4.2.9. Частка інноваційної продукції в обсязі реалізованої продукції промисловості України, %

Об’єкт/рік 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 Промисловість в цілому 6,80 7,02 5,57 5,78 6,47 6,75 6,72 5,92 4,74 3,83 3,82 3,30 Добувна промисловість в цілому 0,06 1,42 2,97 3,59 5,35 6,06 3,90 0,52 0,62 0,26 0,17 0,11 Обробна промисловість в цілому 9,29 9,79 7,18 6,99 7,61 7,97 8,29 7,72 6,47 5,25 5,35 4,80 Виробництво харчових продуктів і тютюнових виробів 12,61 12,92 4,37 5,62 5,93 5,51 5,25 4,11 3,95 3,16 3,33 2,53 Текстильне виробництво, одягу, хутра та виробів з нього 15,65 13,37 4,16 3,50 2,61 1,68 3,43 1,98 2,52 1,74 2,75 2,82 Виробництво шкіри та виробів з неї 6,80 6,93 6,90 4,34 3,78 2,63 2,16 1,49 2,18 3,19 1,36 1,74 Виробництво виробів з деревини 2,95 4,07 4,99 10,23 2,80 2,91 3,11 1,34 0,85 1,80 6,33 7,69 Виробництво паперу, картону та виробів з них 2,96 8,87 5,83 4,74 10,92 8,85 3,95 4,74 3,09 1,03 0,91 0,51 Видавництво, поліграфія, тиражування записів 0,23 1,31 2,26 9,13 11,59 17,85 17,28 19,14 8,08 12,16 0,59 2,99 Виробництво коксу та продуктів нафтоперероблення 3,01 1,80 2,46 3,11 1,79 1,06 4,85 1,93 6,75 9,12 21,64 15,31 Хімічне виробництво без фармацевтики 10,05 15,53 18,20 12,30 23,10 20,46 7,56 3,47 2,41 1,50 2,85 4,51 Фармацевтичне виробництво 4,01 4,13 21,83 22,33 17,01 26,25 19,75 14,49 4,82 5,87 6,19 9,23 Виробництво гумових та пластмасових виробів 14,13 12,55 20,71 16,91 9,40 7,56 9,73 7,17 3,18 4,27 6,12 3,01 Виробництво іншої неметалічної мінеральної продукції 10,06 8,19 4,18 3,87 3,95 2,80 3,07 3,19 2,46 3,69 1,37 1,97 Металургійне виробництво 7,92 5,27 4,56 1,55 3,42 7,07 6,25 8,82 7,67 3,81 1,72 1,69 Металообробка та виробництво металевих виробів 3,83 3,27 1,79 3,85 4,82 5,00 5,74 1,60 2,69 2,20 1,74 1,95 Машинобудування в цілому 10,42 16,04 16,00 19,31 18,17 14,80 15,61 16,74 13,06 10,50 8,20 9,97 Виробництво машин та устаткування 10,47 15,71 15,06 15,77 18,26 14,50 11,73 11,59 11,39 13,31 13,99 13,56 Виробництво механічного устаткування 11,61 9,52 21,83 22,42 36,30 20,40 13,53 13,48 14,42 27,72 22,66 19,17 Виробництво машин загального призначення 5,81 5,34 4,21 7,14 5,37 9,18 4,10 3,90 2,96 4,15 9,09 10,43 Виробництво машин для сільського і лісового господарства 11,54 12,64 14,71 8,77 12,12 11,04 15,40 6,83 9,42 4,57 5,73 8,17 Виробництво верстатів 3,67 6,75 3,18 8,44 3,94 7,29 9,92 6,67 2,34 3,90 6,54 5,52 Виробництво інших машин спеціального призначення 8,73 24,50 15,43 16,28 13,93 15,81 13,48 12,78 12,41 10,12 9,27 9,91 Виробництво озброєння та боєприпасів 16,27 4,88 3,38 5,40 21,61 14,87 4,22 25,12 10,29 9,69 10,35 17,22 Виробництво побутових приладів 19,64 11,95 15,39 19,80 11,48 8,60 11,92 15,82 10,07 10,70 33,41 20,84 Виробництво офісного устаткування та комп’ютерів 9,11 4,77 2,65 17,56 35,45 41,84 36,85 20,66 1,83 2,31 0,10 0,00 Виробництво електричних машин та устаткування 10,76 12,59 13,01 9,48 14,28 13,21 19,12 16,47 15,45 5,48 5,75 6,87 Виробництво апаратури для радіо, телебачення та зв’язку 10,20 9,17 15,51 18,24 15,93 15,31 9,18 7,58 20,67 40,36 34,97 47,76 Виробництво медичної техніки, вимірювальних засобів, оптичних приладів та устаткування 11,91 14,07 12,55 28,03 24,99 16,68 27,39 15,25 11,28 14,03 7,66 4,62 Виробництво автомобілів, причепів та напівпричепів 16,92 40,80 34,24 46,57 26,24 21,74 19,66 27,33 22,76 20,85 4,99 3,90 Будування та ремонт суден 4,51 7,87 5,41 5,88 3,54 3,43 3,53 3,03 8,97 3,37 2,21 5,73 Виробництво авіакосмічних апаратів 2,02 1,56 17,92 15,63 8,53 3,26 9,74 12,83 10,25 11,65 7,47 6,14 Виробництво інших транспортних засобів 15,41 23,44 10,77 10,70 15,25 11,83 13,74 13,01 10,46 3,73 3,32 9,12 Виробництво меблів та іншої продукції 5,83 5,80 2,37 7,39 5,11 3,15 1,42 2,17 3,34 7,11 3,66 3,92 Перероблення відходів 1,91 NA NA NA 3,65 0,86 0,82 6,94 14,86 1,71 1,97 0,01 Виробництво електроенергії, газу та води 0,00 0,01 0,02 0,13 0,49 0,71 0,00 0,01 0,00 0,00 0,00 0,00

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

119

Це явище найбільш рельєфно відображає індикатор частки інноваційної продукції у загальному обсязі промислового випуску, який є претендентом на роль провідного індикатора, що відображає якість виробництва (див. табл. 4.2.9). Значення частки в 2000–2012 рр. коливалась у діапазоні 3,30–8,41%, причому до початку Світової фінансової кризи значення стабільно утримувалися в інтервалі 6–7%. Аналізуючи інноваційну складову в обсязі реалізованої продукції, слід звернути увагу на принципову розбіжність значення показника між секціями КВЕД, яка посилюється в останні роки. Так, якщо значення частки добувної промисловості в 2005–2006 рр. було майже зіставим з рівнем обробної (відповідно 5,35 та 7,61%, 6,06 та 7,97% – по згаданих роках), то в 2009 р. різниця досягла 10 разів, а в 2012 р. досягла 30 разів. Тобто інноваційні витрати в добувній промисловості все менш кореспондують з потребами якісного оновлення виробництва: скоріше за все, збільшення перших має на меті поступову заміну підприємствами застарілих основних фондів, не претендуючи на підсилення власної конкурентоспроможності шляхом суттєвої зміни технології (випуск продукції з оновленими споживацькими якостями тут має другорядне зна-чення). Цей висновок є притаманним і виробництву електроенергії, де частка інноваційної продукції з 0,71% в 2006 р. у подальшому впала до нуля.

Показник виявився доречним для ілюстрації останніх років: на рівні всієї промисловості в 2006–2012 рр. його значення продемонстрували стійке зменшення з 6,75 до 3,30%, а на рівні розділу КВЕД-2005 №30 «Виробництво офісної техніки та комп’ютерів» тенденція взагалі прийняла катастрофічні ознаки – відбулося падіння з 41,84% до нуля. Скорочення частки, на нашу думку, пов’язано або з вимушеним перепрофілюванням підприємств та навіть з їх продажем новим власникам – при різкому зменшенні, або ж з їх переходом на випуск традиційної продукції (через поступову втрату продукцією ознак інноваційної) – при поступовому.

Слід визнати, що й у обробній промисловості в цілому значення показника помітно зменшилося: з 8,29% у 2007 р. до 5,35% у 2011 р., проте на рівні її структурних елементів присутні й позитивні явища. Так, у нафтопереробці значення показника в 2011 р. сягнуло 21,64%, у виробництві механічного устаткування (зі значно більш чіткими кваліфікаційними критеріями) – 22,66% (на рівні всього розділу №29 – 13,99% при середньому за машинобудуванні 8,2%), у виробництві апаратури для радіо, телебачення та зв’язку – 34,97%. Таким чином, використання показника сприяє локалізації точок зростання, які виявляються за допомогою використання абсолютних та відносних індикаторів, пов’язаних з феноменом інноваційних витрат.

Підкреслимо, що ці показники є незалежними і не можуть використовуватися як заміна один одного, більш того вони характеризують зовсім різні аспекти інновативності: інноваційні витрати (як безпосередньо, так і у співвідношенні з іншими економічними агрегатами) відображають потенційні можливості інноваційного розвитку, а випуск іннова-ційної продукції – вже актуалізовані, і вони далеко не завжди співпадають між собою. Тобто існують ситуації, коли накопиченому інноваційному потенціалу через низку причин не вдається знайти ринкову реалізацію та навпаки, коли акцентується нарощування випуску інноваційної продукції на базі інноваційних витрат попередніх років, яке однак не може бути нескінченним у часі через вичерпання задіяних можливостей та потребу в нових інвестиціях в інновації. Виходячи із співвідношення цих двох характеристик, здійснимо кластеризацію масиву обраних об’єктів КВЕД через комбінування відразу двох ознак – частки інноваційних витрат у обсязі промислової реалізації та частки в ньому інноваційної продукції (звісно, скоротивши знаменник у співвідношенні, інноваційні витрати та іннова-ційну продукцію, можна порівняти й напряму, але ми вважаємо за доцільне зберегти прив’язку до головного результуючого індикатора). Тоді розподіл галузей станом на 2012 р. прийме наступний вид (рис. 4.2.13 та 4.2.13а):

- об’єкти з екстремальними характеристиками як відносно середніх значень по промисловості в цілому, так і машинобудуванню (як її частини з підвищеними значеннями за обраними ознаками), входять до двох кластерів, що між собою є полярними у співвідношенні значень показників. Кластер 1 включає виробництво апаратури для радіо, телебачення та зв’язку

120

(розділ №32), що має виражену експортну орієнтацію, причому підтримка частки інноваційної продукції в останнє п’ятиріччя відбувається за рахунок різкого збільшення її обсягу в постійних цінах (структурна частка галузі в інноваційних витратах досягла 3,24%). До кластеру входить і виробництво побутових приладів (підрозділ №29.7), де розпочалися процеси активного оновлення виробництва при співставному із попередником значенні частки інноваційних витрат, а також виробництво коксу та нафтоперероблення (розділ №23). Особливістю останнього об’єкту є значна величина структурної частки –24,20% – найбільша серед об’єктів рівня розділу КВЕД. Усім трьом об’єктам притаманен дефіцит обсягу поточних інноваційних витрат, оскільки експлуатується ефект від інвестицій, які були зроблені в 2005–2008 рр. Кластер 2 включає суднобудування (підрозділ №35.1) та виробництво авіакосмічної техніки (підрозділ №35.1). Поруч із підвищеним на фоні всього масиву рівнем відносних інноваційних витрат (так, в авіабудуванні реєструвалися граничні значення впродовж майже всього часового інтервалу – до 15,2%) ці об’єкти характеризуються недостатньою величиною частки інноваційної продукції у загальному обсязі реалізації проти середнього значення за машинобудуванням. Виробництво верстатів (підрозділ №29.4) за формальними ознаками підходить до включення до кластеру 2, але це робити недоцільно, оскільки підвищені значення є локальним сплеском саме 2012 р., тобто позиція об’єкту не є стійкою, і його слід перенести;

- об’єкти з проміжними значеннями параметрів входять також до двох кластерів, які розмежовуються між собою рівнем машинобудування у призмі обох базових ознак. Кластер 3 формують об’єкти, у яких відносні показники інноваційних витрат та продукції одночасно дорівнюють або переважають значення в машинобудуванні. У практичному ракурсі це ілюструє певну універсальність об’єктів у плані здатності до більш-менш гармонійного розвитку в обох аспектах інновативності.

Рис. 4.2.13. Співвідношення частки інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції

(горизонтальна вісь) та частки інноваційної продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД (вертикальна вісь), %.

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

До кластеру входить більшість представників розділу №29 «Виробництво машин та

устаткування»: виробництво озброєння та боєприпасів (№29.6) – в аспекті співвіднесених інноваційних витрат цей об’єкт у 2012 р. навіть перевершив авіабудування, але до того

1

2

3

121

демонстрував помірні значення; виробництво механічного устаткування (№29.1); виробництво машин спеціального призначення (№29.5) та, з обмовками, виробництво верстатів. Два передостанні об’єкти характеризуються вкрай незначним розкидом між мінімальним та максимальним значеннями обох показників, тому їх розміщення у кластері 3 є повністю обґрунтованим. Формально кластер 4 включає в себе об’єкти, у яких значення відносних показників поступаються рівню машинобудування, але є не меншими, ніж середній рівень за промисловістю в цілому. Це досягається як через зростання величини обсягу реалізації, з якою співвідносяться статусно інноваційні параметри – приклад хімічної промисловості (№24), виробництва електромашин та устаткування (№31), так і за рахунок певного зменшення інноваційних витрат після вже проведеного оновленого виробництва – прикладом тут є фармацевтика (№24.4) та сільськогосподарське машинобудування (№29.3). Створення медичних, оптичних та вимірювальних приладів (№33) та виробництво меблів та іншої продукції (№36) є ситуативними сусідами, що знаходяться поруч тимчасово відповідно на низхідній та висхідній стадіях розвитку. Найбільш розвинені представники кластеру 4 є претендентами на переміщення до кластеру 3, але ця перспектива не є очевидною через украй рваний характер динаміки реалізованої продукції за об’єктами групи, а перехід вимагатиме суттєвого збільшення обсягів інноваційних витрат.

Рис. 4.2.13а. Співвідношення частки інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції

(горизонтальна вісь) та частки інноваційної продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД (вертикальна вісь), фрагмент, %.

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

- об’єкти зі зниженими значеннями параметрів розміщено в трьох кластерах. Кластер 5 являє собою по суті пом’ягшений варіант кластеру 1 – зі збереженням домінанти ознаки частки інноваційної продукції в загальному випуску (але без будь яких екстремальних значень) та нехтуванням рівнем відносних інноваційних витрат. До кластеру входять виробництво машин загального призначення (№29.2), виробництво локомотивів та рухомого складу (№35.2), автомобілів та причепів (№34) та виробів з деревини (№20). До кластеру 6 входять об’єкти з вищим, ніж у промисловості в цілому, рівнем відносних інноваційних витрат, які при цьому що стикаються зі значними труднощами в отриманні власною продукцією статусу інноваційної. Найяскравіший приклад – секція Е «Виробництво

4 5

6 7

122

електроенергії, газу та води» (досить важко уявити собі інноваційну воду, хоча передові засоби її розподілу – навпаки). Також представниками кластеру є виробництво неметалевої мінеральної продукції (№26) – індустрія будівельних матеріалів характеризується значною консервативністю асортименту – та видавництво і поліграфія (№22), де інноваційні витрати перевершили середній рівень за машинобудуванням, хоча частка інноваційної продукції лише наблизилася до середнього рівня за промисловістю, що теж є природнім. Решта об’єктів, поєднаних зменшеними відносно середньо промислового рівня значеннями параметрів одночасно за двома ознаками, розміщується в кластері 7. З точки зору інноваційної політики внутрішні відмінності між ними не є принциповими – це або об’єкти з традиційно незначною інноваційною орієнтацією, яка ще зменшується через співвіднесення зі значними обсягами реалізації (зокрема харчова промисловість), або ті галузі, які в Україні були згорнуті як неперспективні (найяскравіший приклад – виробництво комп’ютерів та офісної техніки, №30, де в 2012 р. були зафіксовані нульові значення за обома індикато-рами).

При розгляді масштабів падіння рівня інновативності вітчизняної промисловості найбільше занепокоєння викликає скорочення обсягу витрат науково-технічної спрямованості, оскільки саме це угрупування напрямів інноваційної діяльності (назвемо його науково-інноваційними витратами) безпосередньо пов'язано з підтримкою технологічної безпеки країни. При оперуванні граничними спостереженнями та при обчисленні в постійних цінах обсяг науково-інноваційних витрат у 1998–2012 рр. скоротився в 1,171 раза (відповідно з 81,84 до 69,89 млн грн). Історичний максимум мав місце у 2006 р. (тобто за рік до відповідного піку за сукупними інноваційними витратами – 162,54 млн грн, а мінімум витрат спостерігався в украй проблемному для фінансової системи України 1999 р. – 69,13 млн грн.; друге за розміром мінімальне значення зафіксовано в 2012 р., тобто про будь яку поступальність розвитку мова йти не може. Звернемо увагу й на складну форму змін обсягу витрат: якщо впродовж 1999–2006 рр. вони збільшились у 2,351 раза, то пізніше розпочалося (рис. 14) в цілому (оскільки в 2010–2011 рр. відбулася локальна стабілізація динаміки) по-ступове зменшення витрат аж до згаданого рівня, тобто в 2,325 раза.

Рис. 4.2.14. Динаміка обраних параметрів науково-інноваційних витрат у промисловості

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України Рис.4.2.14 – 4.2.15 відображають процеси поступового скорочення обсягу інновацій-

них витрат науково-технологічного походження як у абсолютному вимірі, так і відносно інших напрямів інновацій. Зменшенню обсягу науково-інноваційних витрат «посприяло» не стільки загальне скорочення сукупних інноваційних витрат (форма динаміки останніх

123

набагато складніша), скільки поступова втрата своєї частки у структурі інноваційних витрат: за вісім останніх років вона зменшилася майже на 8 проц. пунктів (найгірше значення зафіксовано у 2011 р. – 9,8% проти пікових 18,7 у 2006 р.). Привернемо увагу і до вкрай нега-тивної тенденції в динаміці частки обсягу науково-інноваційних витрат в обсязі реалізованої продукції на рівні промисловості в цілому: якщо в 2001–2006 рр. вона збільшилася з 0,177 до 0,252% (і це при тому, що обсяг промислової реалізації за цей період у постійних цінах зріз на 60,6%), то в наступному вона поступово зменшилася до 0,113%, тобто більш ніж удвічі, що обмежує можливості підприємств здійснювати кардинальні зміни в технологічному рівні виробництва. На жаль ця тенденція вже набрала інерцію.

Рис. 4.2.15. Співвідношення обсягів науково-технічної складової інноваційних витрат та

інноваційної продукції Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

Звернемо увагу на значну міру подібності між динамікою частки інноваційної

продукції в обсязі промислового випуску та частки обсягу науково-інноваційних витрат у реалізованій продукції (див. рис.4.2.15): коефіцієнт кореляції їх значень на часовому проміжку 2001–2012 рр. дорівнював 0,947 (в 2002–2011 рр. – 0,964), а на рівні окремих розділів КВЕД, особливо в машинобудуванні, сила зв’язку є ще більшою. У практичному сенсі це свідчить про те, що для збільшення випуску суттєво оновленої (інноваційної) продукції слід стимулювати витрати підприємств саме на проведення внутрішніх НДДКР та/або придбання науково-технічної продукції зовнішнього походження, а не на решту на-прямів інноваційної діяльності, зокрема, на придбання основних фондів. Хоча частка цього напряму в структурі витрат на інновації є набагато вагомішою в порівнянні з науково-ін-новаційними витратами, сила зазначеного зв’язку є значно меншою (r=0,502).

Тому ми вважаємо за доцільне уточнити проведену вище кластеризацію через заміну чисельника індикатора частки інноваційних витрат в обсязі промислового випуску на частку науково-інноваційної продукції. Цей прийом елімінує фактор штучного завищення інноваційних витрат через списання на них придбаних засобів виробництва і тим самим висуне на передній план саме технологічні передумови для впровадження технологічних інновацій (тавтологічний прийом зроблено навмисно), насамперед базових за внутрішнім змістом.

Порівнюючи новий розподіл (рис.4.2.16, 4.2.16а, 4.2.16б) з попередником (рис. 4.2.13, 4.2.13а), звернемо увагу на виражену різкість першого: на рис. 4.2.16 майже відсутні об’єкти-універсали з кластеру 3, окрім виробництва механічного устаткування (підрозділ №29.1). Ідентичність за складом в обох розподілах демонструє склад кластеру 1, що не дивно, оскільки рівень інноваційних витрат у ньому визначально був підлеглою ознакою. У кластері 2 місце провідних об’єктів транспортного машинобудування зайняло виробництво озброєння

124

та боєприпасів. Це пов’язано з незначною часткою наукової складової в інноваційних витратах авіакосмічного машинобудування, що дещо неочікувано відносно традиційного іміджу цієї галузі в суспільній свідомості. Кластер 3 при новому розподілі графічно змістився до початку координат, підкресливши розкид між об’єктом №29.6 та групою інших.

До кластеру, крім виробництва механічного устаткування, увійдуть виробництво машин спеціального призначення (№29.5) та фармацевтичне виробництво (№24.4).

З формальних позицій всі ці об’єкти можна замінити розділом №29 «Виробництво машин та устаткування», який одночасно є і підсекцією КВЕД, але це є недоцільно через широку різноякісність виробництв, які йому підпорядковуються. Кластер 4 поєднує об’єкти, що дещо поступаються рівню машинобудування, але значно перевершують середні значення за промисловістю. Цим склад кластеру відрізняється відносно свого візаві за попереднім розподілом, де позиції об’єктів створюють плавний параметричний ряд від промисловості до машинобудування. До нового складу кластеру входять решта складових розділу №29, судно- та авіабудування, виробництво електричного устаткування та приладобудування (як розділ №33), а також, що нетипово, хімічна промисловість без фармацевтики (№24).

Рис. 4.2.16. Співвідношення частки науково-інноваційних витрат (горизонтальна вісь) та

частки інноваційної продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД (вертикальна вісь), %.

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України Новий склад кластеру 5 змінився мінімально: до нього додалось виробництво коксу та

нафтоперероблення (№23) і його залишило виробництво машин загального призначення (№29.2) – до кластеру 4. Останнє є позитивним, оскільки інтенсивність науково-інноваційних витрат не є провідною ознакою виділення кластеру 5. На відміну від попереднього розподілу, кластер 6 виявився зайвим, а кластер 7 розпався на дві складові. По перше, це об’єкти, що зберегли потребу в інноваційному розвитку, але з якихось причин нездатні її реалізувати, які формують новий кластер 6 – текстильне виробництво, створення одягу та виробів з хутра (№17+18), видавництво і поліграфія (№22) та виробництво автомобілів та причепів (№34). По друге, це аутсайдери, які вже втратили будь-яку мотивацію до здійснення науково-інноваційних витрат – це одинадцять інших об’єктів, які не були згадані раніше і формують склад кластеру 7.

1

2

125

Рис. 4.2.16а. Співвідношення частки науково-інноваційних витрат (горизонтальна вісь) та

частки інноваційної продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД (вертикальна вісь), фрагмент, %.

Рис.4.2.16б. Співвідношення частки науково-інноваційних витрат та частки інноваційної

продукції в обсязі промислового випуску України за обраними об’єктами КВЕД (вертикальна вісь), фрагмент, %.

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України На базі проведеного оцінювання слід зробити висновок, що у призмі більшості

показників, які застосовуються державною статистикою, Україна має незадовільний рівень інновативності, більш того, в останні роки він має стійку тенденцію до зменшення. До галузей вітчизняної промисловості, що мають значно відмінний від середнього (підвищений) рівень інновативності і тому можуть бути розглядатися як пріоритетні, відносяться виробництво механічного устаткування (підрозділ №29.1 за КВЕД-2005) – як найголовніший кандидат, а також виробництво фармацевтичної продукції (24.4), виробництво машин спеціального призначення (29.5) та виробництво озброєння та боєприпасів (29.6). Цей список

5 3

4

6 7

126

лише обмежено пересікається з переліком високотехнологічних галузей відповідно до кла-сифікації ОЕСР, але він прив’язаний до національної статистичної бази і тому відбиває вітчизняні реалії. На складання списку суттєво вплинули зміни у пріоритетах зарубіжних інвесторів, зокрема, саме їх заслуга у різкому збільшенні науково-інноваційних витрат при розробці систем озброєння на підприємствах.

Після дослідження необхідно політично визначитися стосовно вектору стратегії збільшення рівня інновативності. Серед них: точкове стимулювання розвитку галузей-лідерів; створення умов для загального підняття рівня у вітчизняній промисловості в цілому; реанімація інноваційної активності у відстаючих галузях, але зі значним експортним потенціалом. Ми вважаємо за перспективне поставити акцент у державній інноваційній політиці саме на першому варіанті з паралельним вдосконаленням режиму загального сприяння інноваційній діяльності, що в подальшому створить простір для реалізації другого вектору. Реалізація третього вектору має відбуватися під впливом зовнішньоекономічних факторів: ринкове регулювання для відповідних галузей буде ефективнішим. До того ж ніщо не заважає підприємствам цієї групи на основі перерозподілу реального прибутку ін-тенсифікувати інноваційні витрати та змінити свій статус претендувати на додаткову підтримку з боку держави.

127

Таблиця 4.2.10. Обсяг науково-технологічної складової інноваційних витрат в Україні, поточні ціни, тис. грн.

Об’єкт/рік 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 Промисловість в цілому 296783,8 419726,5 408228,9 588770,5 855642,0 1152373,7 1314862,9 1665410,1 962624,6 1138085,7 1404618,3 1243321,8 Добувна промисловість 9716,1 16724,1 39098,3 10904,4 19524,8 31190,3 46644,8 41719,0 21016,9 29367,5 86313,7 19781,9 Обробна промисловість 283287,1 396844,6 357798,9 576480,2 833203,0 1110901,2 1267240,6 1620897,6 939054,8 1104645,6 1288309,6 1220478,6 Виробництво харчових та тютюнових виробів 109692,4 108546,6 28875,4 87085,7 116689,8 49738,9 41020,1 43067,4 47113,7 23536,3 28739,8 28372,0 Текстильне виробництво, одягу та хутра 391,9 29245,4 456,7 1755,2 1624,2 898,9 5500,0 2822,3 11438,3 536,1 280,7 6694,4 Виробництво шкіри та виробів 172,6 285,4 62,0 677,4 312,6 56,0 76,0 182,3 110,0 60,4 51,6 25,4 Виробництво виробів з деревини 0,0 0,6 62,6 539,8 255,0 2,4 1061,7 545,0 64,9 113,0 37,6 823,8 Вир-во виробів з паперу та картону 166,6 279,0 24734,7 11318,7 1,7 0,3 14683,8 206,7 211,0 1192,0 77,0 0,0 Видавництво та поліграфія 0,0 201,2 1463,5 1053,4 2612,1 90,0 5309,7 10137,6 9924,5 9592,6 10861,9 12044,0 Вир-во коксу та нафто перероблення 17758,3 11069,8 3052,1 13978,3 7928,0 38276,8 35601,0 119963,7 61685,7 42127,7 8987,7 10642,4 Хімічне вир-во без фармацевтики 10877,2 9934,3 15253,6 14179,7 116794,1 97078,8 155115,3 180203,7 86740,1 83613,0 78814,3 248586,4 Фармацевтичне виробництво 7608,5 8331,6 14322,7 16355,1 65139,4 81107,1 65681,1 53897,5 78366,4 132435,3 67291,9 95345,4 Гумові та пластмасові вироби 6507,1 2767,6 2740,2 13598,3 13839,4 5891,3 5383,5 55616,5 31621,7 59732,6 11147,5 2327,0 Виробництво іншої неметалічної мінеральної продукції 862,7 3432,1 2879,4 2021,3 5849,8 9088,5 143228,9 234202,8 1042,0 3375,7 833,5 10665,1 Металургійне виробництво 13834,4 11402,7 3645,9 12444,0 13452,1 27523,5 136259,5 337446,0 17315,9 11817,9 270677,5 18263,6 Металообробка та виробництво готових металевих виробів 215,9 347,7 3250,6 1264,7 1206,4 744,1 2089,1 1392,1 1912,1 9635,0 6958,8 3799,6 Машинобудування 114981,4 207455,8 256706,7 400150,2 486836,0 799676,5 643784,2 580772,2 591256,3 725625,1 795931,5 782888,5 Вир-во машин та устаткування 68622,6 129367,4 176546,0 222499,0 261309,7 299415,7 282626,7 315524,7 365541,3 509508,8 461634,8 504222,4 Вир-во механічного устаткування 12356,0 80137,3 116209,6 134087,8 166298,6 180927,9 110813,3 141358,2 217561,0 206972,8 273090,5 233223,7 Вир-во машин загального призначення 941,9 1046,5 1143,0 1033,3 935,8 2012,3 2373,6 3164,0 5279,1 5828,0 8881,4 20091,3 Вир-во машин для сільського господарства 6959,0 5817,3 6720,1 5973,4 5104,0 4822,3 10129,5 10600,5 7387,4 11826,4 16664,7 11130,0 Виробництво верстатів 220,9 435,6 814,4 11096,6 6458,2 4533,3 6253,2 2509,5 6767,0 5832,4 6504,3 6153,5 Вир-во машин спец. Призначення 44234,2 36392,6 45762,5 62866,6 66994,0 84220,4 129077,9 111620,7 90259,3 257353,1 140266,3 150046,6 Виробництво озброєння 1310,7 2477,7 1497,4 2690,9 8864,9 14658,8 14683,1 43204,7 33252,9 15108,2 7502,7 74956,5 Виробництво побутових приладів 2599,9 3060,4 4398,8 4750,4 6654,2 8240,7 9296,1 3067,1 5034,6 6587,9 8724,9 8620,8 Вир-во офісного устаткування 1416,0 2165,0 1943,6 42667,0 103872,3 112982,2 110835,9 3374,5 1518,2 877,4 0,0 0,0 Вир-во електричних машин та устаткування 5985,0 8723,6 11016,6 22539,7 32192,6 34946,6 53371,1 56827,5 38192,0 41024,0 77468,2 86441,0 Вир-во апаратури для радіо та зв’язку 13830,7 11579,8 9163,1 13206,7 21205,4 12482,1 15287,2 29393,9 21170,6 6757,7 8622,4 6842,0 Вир-во медичних, вимірювальних та оптичних приладів 2782,3 5939,8 8180,1 17013,4 17770,7 16035,8 41958,2 36322,0 41526,7 39361,9 31924,2 35140,3 Вир-во автомобілів та причепів 4382,4 3100,3 13050,3 21251,8 10513,9 4499,7 9709,5 17768,7 22863,7 20692,2 25092,8 16788,9 Будування та ремонт суден 889,8 932,3 567,3 1699,5 392,7 6856,2 9877,8 11981,3 21212,9 11539,8 10866,0 15722,9 Вир-во авіакосмічних апаратів 7993,3 26509,8 22412,9 41549,2 16287,7 248468,9 72596,3 41583,0 55121,6 42184,9 64612,5 105220,4 Вир-во інших транспортних засобів 9079,3 19137,8 13827,0 17723,9 23291,0 63989,3 47521,5 67996,6 24109,3 53678,4 115710,6 12510,6 Вир-во меблів та іншої продукції 218,1 3589,8 292,8 58,4 662,4 728,1 12446,7 441,8 242,4 1248,8 7618,3 1,0 Перероблення відходів 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 3,2 9,8 4,1 0,0 0,0 Вир-во електроенергії, газу та води 3780,6 6157,8 11331,7 1385,9 2914,2 10282,2 977,5 2793,5 2552,9 4072,6 29995,0 3061,3

Джерело: База даних ДСС України

128

Таблиця 4.2.11. Обсяг науково-технологічної складової інноваційних витрат в Україні, постійні ціни 1995 р., тис. грн.

Об’єкт/рік 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 Промисловість в цілому 78327,7 105353,0 94870,8 118823,5 138632,9 162535,1 151081,6 148816,9 76072,8 79989,8 85267,9 83424,5 Добувна промисловість 2564,3 4197,8 9069,4 2196,7 3157,8 4378,8 5319,9 3692,9 1639,0 1994,3 5126,4 1112,0 Обробна промисловість 74765,7 99609,6 82996,7 116132,2 134757,1 155959,7 144530,2 143480,4 73232,1 75013,3 76516,6 68608,6 Виробництво харчових та тютюнових виробів 28950,2 27245,6 6698,1 17543,5 18872,7 6982,9 4678,4 3812,3 3674,2 1598,3 1706,9 1594,9 Текстильне виробництво, одягу та хутряних виробів 103,4 7340,7 105,9 353,6 262,7 126,2 627,3 249,8 892,0 36,4 16,7 376,3 Виробництво шкіри та виробів 45,6 71,6 14,4 136,5 50,6 7,9 8,7 16,1 8,6 4,1 3,1 1,4 Виробництво виробів з деревини 0,0 0,2 14,5 108,7 41,2 0,3 121,1 48,2 5,1 7,7 2,2 46,3 Вир-во виробів з паперу та картону 44,0 70,0 5737,6 2280,2 0,3 0,0 1674,7 18,3 16,5 80,9 4,6 0,0 Видавництво та поліграфія 0,0 50,5 339,5 212,2 422,5 12,6 605,6 897,4 774,0 651,4 659,4 677,0 Вир-во коксу та нафто перероблення 4686,8 2778,6 708,0 2815,9 1282,2 5373,7 4060,3 10619,1 4810,6 2860,8 533,8 598,3 Хімічне вир-во без фармацевтики 2870,7 2493,5 3538,3 2856,5 18889,6 13628,9 17691,1 15951,5 6764,4 5677,9 4681,0 13974,2 Фармацевтичне виробництво 2008,0 2091,3 3322,4 3294,7 10535,2 11386,6 7491,0 4771,0 6111,4 8993,3 3996,7 5359,8 Гумові та пластмасові вироби 1717,4 694,7 635,6 2739,4 2238,3 827,1 614,0 4923,1 2466,0 4056,3 662,1 130,8 Виробництво іншої неметалічної мінеральної продукції 227,7 861,5 667,9 407,2 946,1 1275,9 16335,4 20731,4 81,3 229,2 49,5 599,5 Металургійне виробництво 3651,2 2862,1 845,7 2506,8 2175,7 3864,0 15540,5 29870,4 1350,4 802,5 16076,3 1026,7 Металообробка та виробництво готових металевих виробів 57,0 87,3 754,0 254,8 195,1 104,5 238,3 123,2 149,1 654,3 413,3 213,6 Машинобудування 30346,1 52072,2 59546,9 80610,4 78737,8 112266,8 73424,3 51409,4 46109,0 49275,1 47272,8 44009,7 Вир-во машин та устаткування 18111,0 32471,7 40952,4 44822,5 42262,6 42035,1 32233,9 27930,0 28506,7 34599,3 27417,9 28344,6 Вир-во механічного устаткування 3261,0 20114,8 26956,5 27012,0 26896,1 25400,5 12638,4 12512,9 16966,5 14054,9 16219,7 13110,6 Вир-во машин загального призначення 248,6 262,7 265,1 208,2 151,4 282,5 270,7 280,1 411,7 395,8 527,5 1129,4 Вир-во машин для сільського та лісового господарства 1836,6 1460,2 1558,8 1203,3 825,5 677,0 1155,3 938,3 576,1 803,1 989,8 625,7 Виробництво верстатів 58,3 109,3 188,9 2235,4 1044,5 636,4 713,2 222,1 527,7 396,1 386,3 345,9 Вир-во машин спец. Призначення 11674,4 9134,7 10615,3 12664,5 10835,2 11823,7 14721,5 9880,6 7038,9 17476,1 8330,8 8434,8 Виробництво озброєння 345,9 621,9 347,3 542,1 1433,8 2058,0 1674,6 3824,4 2593,2 1026,0 445,6 4213,6 Виробництво побутових приладів 686,2 768,2 1020,4 957,0 1076,2 1156,9 1060,2 271,5 392,6 447,4 518,2 484,6 Вир-во офісного устаткування 373,7 543,4 450,8 8595,3 16799,7 15861,6 12641,0 298,7 118,4 59,6 0,0 0,0 Виробництво електричних машин та устаткування 1579,6 2189,7 2555,5 4540,6 5206,6 4906,2 6087,0 5030,3 2978,4 2785,8 4601,1 4859,2 Вир-во апаратури для радіо та зв’язку 3650,2 2906,6 2125,5 2660,5 3429,6 1752,4 1743,5 2601,9 1651,0 458,9 512,1 384,6 Вир-во медичних, вимірювальних та оптичних приладів 734,3 1490,9 1897,5 3427,4 2874,1 2251,3 4785,4 3215,2 3238,5 2673,0 1896,1 1975,4 Вир-во автомобілів та причепів 1156,6 778,2 3027,2 4281,2 1700,5 631,7 1107,4 1572,9 1783,0 1405,1 1490,3 943,8 Будування та ремонт суден 234,8 234,0 131,6 342,4 63,5 962,5 1126,6 1060,6 1654,3 783,6 645,4 883,9 Вир-во авіакосмічних апаратів 2109,6 6654,1 5199,0 8370,1 2634,3 34882,6 8279,7 3680,9 4298,7 2864,7 3837,5 5914,9 Вир-во інших транспортних засобів 2396,2 4803,7 3207,4 3570,5 3766,9 8983,5 5419,9 6019,0 1880,2 3645,1 6872,4 703,3 Вир-во меблів та іншої продукції 57,6 901,1 67,9 11,8 107,1 102,2 1419,6 39,1 18,9 84,8 452,5 0,1 Перероблення відходів 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,3 0,8 0,3 0,0 0,0 Виробництво електроенергії, газу та води 997,8 1545,6 2633,4 279,7 472,2 1450,2 112,3 249,6 201,7 282,7 1820,9 172,1

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

129

Таблиця 4.2.12. Структура науково-технологічної складової інноваційних витрат в Україні за обраними об’єктами КВЕД, % від сукупних обсягів відповідних років

Об’єкт/рік 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 Промисловість в цілому 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 Добувна промисловість 3,27 3,98 9,58 1,85 2,28 2,71 3,55 2,51 2,18 2,58 6,14 1,59 Обробна промисловість 95,45 94,55 87,65 97,91 97,38 96,40 96,38 97,33 97,55 97,06 91,72 98,16 Виробництво харчових та тютюнових виробів 36,96 25,86 7,07 14,79 13,64 4,32 3,12 2,59 4,89 2,07 2,05 2,28 Текстильне виробництво, одягу та хутряних виробів 0,13 6,97 0,11 0,30 0,19 0,08 0,42 0,17 1,19 0,05 0,02 0,54 Виробництво шкіри та виробів 0,06 0,07 0,02 0,12 0,04 0,00 0,01 0,01 0,01 0,01 0,00 0,00 Виробництво виробів з деревини 0,00 0,00 0,02 0,09 0,03 0,00 0,08 0,03 0,01 0,01 0,00 0,07 Вир-во виробів з паперу та картону 0,06 0,07 6,06 1,92 0,00 0,00 1,12 0,01 0,02 0,10 0,01 0,00 Видавництво та поліграфія 0,00 0,05 0,36 0,18 0,31 0,01 0,40 0,61 1,03 0,84 0,77 0,97 Вир-во коксу та нафто перероблення 5,98 2,64 0,75 2,37 0,93 3,32 2,71 7,20 6,41 3,70 0,64 0,86 Хімічне вир-во без фармацевтики 3,67 2,37 3,74 2,41 13,65 8,42 11,80 10,82 9,01 7,35 5,61 19,99 Фармацевтичне виробництво 2,56 1,99 3,51 2,78 7,61 7,04 5,00 3,24 8,14 11,64 4,79 7,67 Гумові та пластмасові вироби 2,19 0,66 0,67 2,31 1,62 0,51 0,41 3,34 3,28 5,25 0,79 0,19 Виробництво іншої неметалічної мінеральної продукції 0,29 0,82 0,71 0,34 0,68 0,79 10,89 14,06 0,11 0,30 0,06 0,86 Металургійне виробництво 4,66 2,72 0,89 2,11 1,57 2,39 10,36 20,26 1,80 1,04 19,27 1,47 Металообробка та виробництво готових металевих виробів 0,07 0,08 0,80 0,21 0,14 0,06 0,16 0,08 0,20 0,85 0,50 0,31

Машинобудування 38,74 49,43 62,88 67,96 56,90 69,39 48,96 34,87 61,42 63,76 56,67 62,97 Вир-во машин та устаткування 23,12 30,82 43,25 37,79 30,54 25,98 21,49 18,95 37,97 44,77 32,87 40,55 Вир-во механічного устаткування 4,16 19,09 28,47 22,77 19,44 15,70 8,43 8,49 22,60 18,19 19,44 18,76 Вир-во машин загального призначення 0,32 0,25 0,28 0,18 0,11 0,17 0,18 0,19 0,55 0,51 0,63 1,62 Вир-во машин для сільського та лісового господарства 2,34 1,39 1,65 1,01 0,60 0,42 0,77 0,64 0,77 1,04 1,19 0,90 Виробництво верстатів 0,07 0,10 0,20 1,88 0,75 0,39 0,48 0,15 0,70 0,51 0,46 0,49 Вир-во машин спец. Призначення 14,90 8,67 11,21 10,68 7,83 7,31 9,82 6,70 9,38 22,61 9,99 12,07 Виробництво озброєння 0,44 0,59 0,37 0,46 1,04 1,27 1,12 2,59 3,45 1,33 0,53 6,03 Виробництво побутових приладів 0,88 0,73 1,08 0,81 0,78 0,72 0,71 0,18 0,52 0,58 0,62 0,69 Вир-во офісного устаткування 0,48 0,52 0,48 7,25 12,14 9,80 8,43 0,20 0,16 0,08 0,00 0,00 Виробництво електричних машин та устаткування 2,02 2,08 2,70 3,83 3,76 3,03 4,06 3,41 3,97 3,60 5,52 6,95 Вир-во апаратури для радіо та зв’язку 4,66 2,76 2,24 2,24 2,48 1,08 1,16 1,76 2,20 0,59 0,61 0,55 Вир-во медичних, вимірювальних та оптичних приладів 0,94 1,42 2,00 2,89 2,08 1,39 3,19 2,18 4,31 3,46 2,27 2,83 Вир-во автомобілів та причепів 1,48 0,74 3,20 3,61 1,23 0,39 0,74 1,07 2,38 1,82 1,79 1,35 Будування та ремонт суден 0,30 0,22 0,14 0,29 0,05 0,59 0,75 0,72 2,20 1,01 0,77 1,26 Вир-во авіакосмічних апаратів 2,69 6,32 5,49 7,06 1,90 21,56 5,52 2,50 5,73 3,71 4,60 8,46 Вир-во інших транспортних засобів 3,06 4,56 3,39 3,01 2,72 5,55 3,61 4,08 2,50 4,72 8,24 1,01 Вир-во меблів та іншої продукції 0,07 0,86 0,07 0,01 0,08 0,06 0,95 0,03 0,03 0,11 0,54 0,00 Перероблення відходів 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 0,00 Виробництво електроенергії, газу та води 1,27 1,47 2,78 0,24 0,34 0,89 0,07 0,17 0,27 0,36 2,14 0,25

Джерело: розрахунок авторів звіту на основі бази даних ДСС України

130

4.3. Порівняльний аналіз деяких факторів глобальної конкурентоспроможності України, що впливають на економічну

безпеку

Сьогодні перед Україною в умовах підвищеної нестійкості світової економіки та появи нових загроз, обумовлених переходом до нового технологічного укладу і загостренням конкуренції, стоїть завдання забезпечення економічної безпеки за допомогою постійного зростання конкурентоспроможності української економіки та продуктивності праці на підставі формування та реалізації моделі інноваційно-інвестиційного економічного розвитку. Досвід показує, що досягнення надійної та ефективної системи забезпечення економічної безпеки може служити гарантом суверенітету й незалежності країни, її стабільного та сталого соціально-економічного розвитку. У зв'язку з цим актуальними є наукові дослідження й розробки, спрямовані на розвиток теорії економічної безпеки як частини системи національної безпеки, створення методологічних підходів щодо визначення рівня економічної безпеки країн з урахуванням сучасних внутрішніх і зовнішніх загроз та з використанням показників діючих міжнародних рейтингів, що характеризують економіку країн, а також практичне використання результатів цих досліджень.

Здійснено короткий аналіз методик розрахунку рівня економічної безпеки країн, що застосовуються в Україні та Республіці Білорусь, вибір деяких факторів глобальної конкурентоспроможності України відповідно до Всесвітнього Економічного Форуму (ВЕФ), що впливають на економічну безпеку, та порівняльне їх дослідження у 2011–2013 рр. з показниками Польщі, Румунії та Туреччини.

Методика розрахунку рівня економічної безпеки, що застосовується Міністерством економіки України, призначена для розрахунків рівня економічної безпеки країни в цілому по економіці та за окремими сферами діяльності. У ній економічна безпека формулюється як «такий стан національної економіки, який дає змогу зберігати стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз і здатний задовольняти потреби особи, сім'ї, суспільства та держави». На нашу думку, у цій дефініції недостатньо наукової бази, оскільки термін «зберігати» не є конкретним, крім того, достатньо складно визначити вказані потреби та їх обґрунтувати. Складовими економічної безпеки за методикою є безпека макроекономічна (10 індикаторів), фінансова (35 індикаторів), зовнішньоекономічна (6 індикаторів), інвестиційна (5 індикаторів), науково-технологічна (9 індикаторів), енергетична (9 індикаторів), виробнича (9 індикаторів), науково-технологічна (9 індикаторів), енергетична (9 індикаторів), виробнича (8 індикаторів), демографічна (7 індикаторів), соціальна (14 індикаторів), продовольча (13 індикаторів). Методика базується на комплексному аналізі індикаторів економічної безпеки з виявленням потенційно можливих загроз економічної безпеки. Методика включає такі етапи розрахунків:

- формування множини індикаторів стану економічної безпеки України, з урахуванням світового досвіду та напрацювань українських вчених;

- визначення характеристичних (оптимальних, порогових та граничних) значень індикаторів; - нормалізація індикаторів; - визначення вагових коефіцієнтів; - розрахунок інтегрального індексу. У роботах59, 60 науковцями Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД)

зроблено аналіз недоліків деяких положень цієї методики та запропоновано підходи до удосконалення методології інтегрального оцінювання шляхом урахування тіньових аспектів

59 Сухоруков А.І. Щодо методології комплексного оцінювання складників економічної безпеки держави / А. І. Сухоруков, Ю. М. Харазішвілі // Стратегічні пріоритети . - 2013. - № 3. - С. 5-15. - URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/spa_2013_3_3.pdf. 60 Харазішвілі Ю.М. Щодо вдосконалення методології інтегрального оцінювання рівня економічної безпеки України: аналітична записка / Ю.М. Харазішвілі, А.І. Сухоруков, Т.П. Крупельницька;НІСД. – 2013 [Електронний ресурс]. – URL: http://www.niss.gov.ua/articles/1358/6.

131

економічного розвитку, темпу науково-технологічного прогресу, завантаження капіталу тощо. Встановлено, що незадовільний стан рівня економічної безпеки України є обумовленим перебуванням низки складників економічної безпеки нижче порогових значень. Зроблено висновок, що стратегія забезпечення економічної безпеки України має бути спрямована на покращення стану цих складників економічної безпеки. У цьому дослідженні економічна безпека характеризується як «сукупність умов, за яких забезпечуються захист національних економічних інтересів та утримання соціально-економічних параметрів у межах нормативних значень, завдяки чому національна економіка зберігає здатність задовольняти у довгостроковому режимі потреби суспільства, генерувати інноваційні зрушення та реалізувати конкурентні переваги країни в рамках міжнародного поділу праці».

Вважаємо, що стан рівня економічної безпеки України міг би бути вищий при використанні методологічних підходів та заходів науково-організаційного забезпечення структурної перебудови економіки України, запропонованих ще в 2005 р. ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України.61, 62.

Відповідно до наказу Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 29.10.2013 р. № 1277 попередня Методика 2007 р. втратила чинність і затверджено нові Методичні рекомендації, які мають інформаційний, рекомендаційний, роз’яснювальний характер та не є обов’язковими. Для удосконалення цих рекомендацій науковці НІСД запропонували адаптивний підхід до визначення стратегічних орієнтирів економічної безпеки на рівні складових і індикаторів та визначили стратегічні орієнтири економічної безпеки та її складників . У цій публікації застосовано поняття «економічної безпеки держави» за формулюванням відомого вченого-економіста Л.І. Абалкіна: «сукупність умов та факторів, які забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність і стійкість, здатність до постійного оновлення, протистояння зовнішнім загрозам та самовдосконалення»6364. Вважаємо, що відповідно до цієї дефініції саме деякі обрані показники рейтингів глобальної конкурентоспроможності можуть надавати додаткову якісну та кількісну інформацію щодо оцінки «стабільності і стійкості, здатності до постійного оновлення, протистояння зовнішнім загрозам та самовдосконалення».

Значна увага науковим розробкам з проблем економічної безпеки та її забезпеченню на національному рівні приділяється в Республиці Білорусь, де сутність економічної безпеки та її місце в системі національної безпеки формулюються як «система заходів або комплекс економічних, геополітичних, правових та інших умов, спрямованих на захист загальнонаціональних інтересів у сфері економіки, які надають регулюючий вплив і активно протидіють зовнішнім і внутрішнім загрозам; забезпечують захист життєво важливих інтересів країни у відношенні її ресурсного потенціалу; створюють внутрішній імунітет і зовнішню захищеність від дестабілізуючих впливів; забезпечують конкурентоспроможність країни на світових ринках і стійкість її фінансового становища; забезпечують гідні умови життя і сталий розвиток особистості».

Широке визнання отримала спільна робота вчених Інституту економіки НАН Білорусі (ІЕ НАН Білорусі) та Інституту Економіки Уральського відділення РАН (ІЕ УрвРАН), у якій виконано розрахунки за оцінками рівня і стану економічної безпеки Республіки Білорусь і Російської Федерації65.

61 Маліцький Б.А. Обгрунтування інноваційної моделі структурної перебудови економіки України. / Б.А.Маліцький, О.С. Попович, Соловйов В.П. та ін.// НАН України, ЦДПІН ім. Г.М. Доброва. – Київ, – 2005. – С.64. 62 Система економічної безпеки держави / Під заг. ред. д.е.н. проф. Сухорукова А.І. / Національний інститут проблем міжнародної безпеки при РНБО України. – К.: ВД «Стилос», 2010. – С. 366-394 63 Абалкин Л.И. Экономическая безопасность России: угрозы и их отражение // Вопросы экономики. – 1994. – № 12. – C. 5.; Харазішвілі Ю.М. Визначення стратегічних орієнтирів рівня економічної безпеки України. / Харазішвілі Ю.М., Дронь Є.В., Махортих Д.О. / – НІСД, 2014.р. [Електронний ресурс]: URL: http:/ /www.niss.gov.ua/content/ articles/filesС energobezp-7ca89.pdf; 64 Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розрахунку рівня економічної безпеки України № 1277 від 29.10.2013 р. [Електронний ресурс]: URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ME131588.html 65 Никитенко П.Г., Ермашкевич В.Н., Кулаков Г.Т., Цилибина В.М. и др. Проблемы экономической безопасности Республики Беларусь, Минкс. 2001, изд-во “Право и экономика”, 220 с.

132

У застосовуваній методиці оцінка економічної безпеки проводилася за такими чотирма узагальненими сферам життєдіяльності держави, у які включалися вибрані складові економічної безпеки:

1. Здатність економіки до сталого розвитку (виробнича сфера) - Динаміка зміни валового внутрішнього продукту (ВВП). - Енергетична безпека. - Науково-технічна та інноваційна безпека. - Інвестиційна безпека. - Виробнича безпека. - Фінансова безпека. - Зовнішньоекономічна безпека. 2. Забезпечення прийнятного рівня життя (соціальна сфера). - Соціальна безпека: сфера рівня життя населення, сфера ринку праці. - Продовольча безпека. - Правопорядок. - Демографічна безпека. 3. Інформаційна та інформаційно-психологічна безпека (інформаційно-психологічна сфера) 4. Екологічна безпека (середовище проживання), що відображає фактичний стан

навколишнього середовища республіки. Особливість використовуваного алгоритму оцінки економічної безпеки полягає в тому, що

для класифікації станів економічної безпеки встановлюються рівні безпеки для кожного індикатора з подальшим віднесенням стану економіки до певного класу ступеня тяжкості. Вводяться три оцінки ситуацій за кожним індикатором: нормальна, передкризова, кризова. При цьому передкризова і кризова ситуація розбиваються на 3 зони кожна (відповідно – передкризова 1, 2, 3 і криза 1, 2, 3).

Зазначимо, що в розглянутих офіційних методиках використовуються в цілому схожі методичні підходи. Але в українській методиці не застосовується такий складник, як «екологічна безпека», яка є необхідною характеристикою рівня економічної безпеки та умовою сталого розвитку економіки. Вважаємо доцільним включити цю складову та відповідні індикатори в українську методику.

Показано, що в Республіці Білорусь найважливішим фактором зміцнення економічної безпеки є високі темпи зростання економіки. Для їх досягнення послідовно реалізується державна політика, спрямована на збереження й розвиток промислового та науково-технічного потенціалу країни, розвиток сільськогосподарського виробництва, розширення географії та номенклатури експорту. Серед головних загроз економічній безпеці, ступінь небезпеки яких з часом може збільшуватися, названо стійкість національної фінансової та грошово-кредитної системи, зростання зовнішнього боргу, існуючі проблеми, пов'язані з диверсифікацією білоруського експорту та імпорту, недоліки в масштабній структурній перебудові економіки та її модернізації. Для моніторингу та прогнозування рівня економічної безпеки Республіки Білорусь, оцінки її впливу на динаміку розвитку розроблено комплексну імітаційну модель, призначену для розрахунку сценаріїв розвитку економіки країни при різних варіантах макроекономічної політики66.

З метою забезпечення економічної безпеки Республіки Білорусь і зростання на цій основі суспільного добробуту необхідним є формування стратегії, спрямованої на досягнення структурного взаємодії білоруської економіки зі світовою економічною системою, що виражається в її спеціалізації на виробництві наукомісткої високотехнологічної продукції.

У програмі соціально-економічного розвитку Республіки Білорусь на 2011–2015 рр. записано, що у сфері економічної безпеки країни буде забезпечено вчасне виявлення негативних

66 Касперович С. А. Экономическая безопасность Республики Беларусь и ее роль в обеспечении общественного благосостояния. / С. А. Касперович // Труды БГТУ, −2012. −№ 7. − С. 190−193.

133

факторів і тенденцій у соціально-економічному розвитку, визначення зовнішніх і внутрішніх загроз національним інтересам і стійкості економіки.

Головне завдання – забезпечення динамічного розвитку економіки республіки в коридорі, визначеному пороговими значеннями показників економічної безпеки країни. Напрями реалізації:

у сфері соціальної безпеки: - досягнення розміру заробітної плати, еквівалентного середньому рівню в суміжних

країнах; - збереження соціально прийнятної величини безробіття - забезпечення допустимого ступеня диференціації доходів населення на основі підтримки

соціально вразливих верств населення; у сфері інноваційно-інвестиційної безпеки: - істотне підвищення частки витрат на наукові дослідження і розробки у ВВП з одночасним

зростанням їх ефективності; - збільшення вкладень у технологічні інновації; у сфері зовнішньоекономічної безпеки: - вирівнювання балансу зовнішньої торгівлі товарами і послугами; - здійснення країнової й галузевої диверсифікації зовнішньоторговельних відносин; - зниження імпортомісткості виробництва та підвищення в експорті частки товарів і послуг з

високою доданою вартістю; у сфері фінансової безпеки: - забезпечення фінансової стабільності в усіх секторах економіки; - підвищення рентабельності виробництва; - забезпечення ефективного використання коштів державного бюджету; - забезпечення ефективного проходження пікових значень по платежах за зовнішнім боргом; у сфері енергетичної безпеки: - впровадження сучасних енергозберігаючих технологій; - диверсифікація джерел отримання енергоресурсів; - реалізація спільних проектів з Російською Федерацією та іншими країнами по

транспортуванню, переробці й видобутку енергоносіїв; - використання альтернативних енергоносіїв з розширенням місцевих джерел енергії; у сфері продовольчої безпеки: - кооперація та інтеграція з метою підвищення ефективності роботи агропромислового

комплексу; - підвищення якості та безпеки продуктів харчування. В Україні деякі напрями забезпечення економічної безпеки окреслено серед основних

напрямів державної політики з питань національної безпеки в Законі України «Про основи національної безпеки України» 67, а саме:

в економічній сфері – забезпечення умов для сталого економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності національної економіки, а також прискорення прогресивних структурних та інституціональних змін в економіці, поліпшення інвестиційного клімату, підвищення ефективності інвестиційних процесів; стимулювання випереджувального розвитку наукоємних високотехнологічних виробництв;

у науково-технологічній сфері – посилення державної підтримки розвитку пріоритетних напрямів науки і техніки як основи створення високих технологій та забезпечення переходу економіки на інноваційну модель розвитку, створення ефективної системи інноваційної діяльності в Україні, поетапне збільшення обсягів бюджетних видатків на розвиток освіти і науки, створення умов для широкого залучення в науково-технічну сферу позабюджетних асигнувань.

Як бачимо, вирішення питань щодо зміцнення економічної безпеки на національному та галузевому рівнях призводить до підвищення конкурентоспроможності економіки. З

67 Закон України “Про основи національної безпеки України” N 221-VII ( 221-18 ) від 18.04.2013, N 1170-VII ( 1170-18 ) від 27.03.2014.

134

використанням цього узагальнення можна стверджувати про можливість вибору деяких складових та індикаторів глобальної конкурентоспроможності України відповідно до Всесвітнього Економічного Форуму (ВЕФ), що впливають на економічну безпеку, та порівняльне їх дослідження з показниками Польщі, Румунії та Туреччини в 2011–2013 рр.

Порівняння деяких обраних складових та індикаторів глобальної конкурентоспроможності України, що впливають на економічну безпеку держави, з іншими країнами в 2011–2013 рр.

У цілому конкурентоспроможність економіки держави відображає роль і місце країни в глобальній економіці, положення товаровиробників країни на внутрішньому й зовнішніх ринках, результати діяльності у країнах з реалізації існуючого виробничого, трудового, інноваційного, науково-технічного та ресурсно-сировинного потенціалу, якість соціально-культурного середовища, рівень життя населення і характеризується через відповідні показники (індикатори) і динаміку їх змін.

ВЕФ характеризує конкурентоспроможні економіки як економіки, що здатні зберегти економічне зростання, а конкурентоспроможність – як набір інститутів, політик і факторів, що визначають рівень продуктивності країни, яка, у свою чергу, впливає на рівень добробуту, який здатна забезпечити економіка, а також визначає прибутковість інвестицій у економіку, які є фундаментальною базою економічного зростання. З цих визначень випливає, що конкурентоспроможність економіки формується на основі й залежить від стану інститутів, реалізованої фактичної економічної політики, досягнутих рівнів продуктивності праці та прибутковості інвестицій в економіку, а також показників добробуту громадян країни.

У цьому формулюванні враховуються кілька положень американського економіста Майкла Портера: про те, що конкурентоспроможність держави визначається як продуктивність використання ресурсів, і в першу чергу робочої сили і капіталу, яка інтегрується у величині і динаміці валового регіонального продукту (ВРП) на душу населення (та/або одного працюючого), а також визначається іншими показниками; про підвищення ролі держави у формуванні конкурентних переваг країн у сучасній економічній ситуації, коли конкуренція у світових масштабах все зростає, а також про те, що "Успіх у міжнародній конкуренції визначають не стільки самі фактори (виробництва) скільки те, де і наскільки продуктивно вони застосовуються» 68.

Разом з тим вважається, що конкурентоспроможність країни не може бути виражена за допомогою одного економічного показника. Для вирішення питань реалізації довгострокової мети підвищення рівня життя для оцінки конкурентоспроможності країн необхідно поєднання чотирьох підходів: продуктивності, яка є передумовою сталого зростання доходів населення; цінової конкурентоспроможності, яка визначається з урахуванням реального обмінного курсу, впливає на здатність країни вести конкурентну боротьбу і тим самим створювати робочі місця; інноваційної діяльності та технологічної спеціалізації, а також інвестиційної привабливості, що розглядається не тільки як привабливість для іноземних інвестицій69.

Згідно з методологією ВЕФ індекс конкурентоспроможності країни (або регіону) визначається 12 складовими конкурентоспроможності, згрупованими в три субіндекси, кожен з яких є найбільш значним на певній стадії розвитку економіки. Субіндекс «Базові вимоги» об'єднує 4 складові, які мають провідні значення для країн,що перебувають на факторній стадії. Субіндекс «Підсилювачі ефективності» включає 6 складових, які є критичними для країн на етапі становлення ефективної економіки, а субіндекс «Фактори розвитку та інноваційного потенціалу» охоплює 2 складові, що впливають на темпи розвитку країн з інноваційно-орієнтованою економікою. Кожна зі складових розраховуються на підставі індикаторів, які відображають поточну ситуацію в областях. Стадії розвитку країни визначаються за показниками ВВП на душу населення. З 2012 р. Україна оціненюється як країна з орієнтацією на ефективність.

68. Портер М. Конкуренция.: Пер. с англ. М.: Издательский дом “ Вильямс“, 2003.- 496 с. 69 Бенаройа Ф. Европейская интеграция и конкурентоспособность: их значение для России / Бенаройа Ф. //РЕЦЕП. — М., 2005. — Режим доступу: http://recep.ru

135

Відзначимо, що в останні роки в багатьох країнах широко використовується аналіз індексів конкурентоспроможності і рейтингів держав за субіндексами, складовими та індикаторами, представленими в щорічних доповідях ВЕФ. Результати такого аналізу відкривають додаткові можливості державним органам і політикам при оцінюванні конкурентних переваги і слабких сторін країн, що дозволить здійснювати обґрунтований вибір і реалізацію стратегічних напрямків для підвищення показників конкурентоспроможності економіки держав.

У нашому дослідженні до числа показників, що характеризують стан і перспективи забезпечення економічної безпеки розвитку країн ми відносимо складові №6, №7, №8, №9, №11 та №12 і деякі вибрані індикатори в цих складових з доповідей про глобальну конкурентоспроможність країн ВЕФ. На нашу думку, вибрані складові та індикатори впливають на ті численні показники, які застосуються при розрахунках економічної безпеки країн у розглянутих вище методиках, причому недоліки в розвитку та якості цих складових та індикаторів збільшують загрози в забезпеченні конкурентоспроможності та рівня економічної безпеки країн. Розглянемо зміст обраних складових і індикаторів ВЕФ

Складова 6: Ефективність ринку товарів (16 індикаторів). Бали та рейтинг країни за цією складовою свідчіть про сприяння ринковій конкуренції на внутрішньому й зовнішньому ринках, що гарантує процвітання найбільш ефективним фірмам, які виробляють товари відповідно з вимогами ринку. При цьому має бути менше перешкод унаслідок втручання держави, таких як непропорційні й обтяжливі податки, обмеження в міжнародній торгівлі та в прямих іноземних інвестиціях (ПІІ). Компанії мають підвищувати свою інноваційність, орієнтуватися на вимоги клієнтів, що сприяє досягненню ефективності на ринку. Стан цієї складової характеризують такі індикатори як: 6.01 Інтенсівність конкуренції на внутрішньому ринку, 6.02 ступень монополізації ринку, 6.04 Вплив оподаткування на бажання інвестувати, 6.05 Сукупна податкова ставка, 6.12 Вплив регулювання на ПІІ, 6.14 Відношення імпорту до ВРП.

Складова 7. Ефективність ринку праці (10 індикаторів). Ця складова надає інформацію стосовно ефективності та гнучкості ринку праці відносно найбільш ефективного використання працівників у економіці, здатності швидко і з найменшими витратами переміщувати працівників з одного сектору до іншого й допускати коливання заробітної плати без великих соціальних потрясінь. У цій складовій нами застосовано два індикатори (7.06 Оплата праці та продуктивність) та (індикатор 7.07 Ставка на професійне управління). Останній індикатор визначає застосування принципу управління, за яким керівні пости повинні займати здібні люди, незалежно від їхнього соціального чи економічного походження.

Складова 8: Рівень розвитку фінансового ринку (8 індикаторів). Ефективний фінансовий сектор є неодмінною частиною конкурентоспроможної економіки. Це означає спрямованість фінансових ресурсів на підприємницькі або інвестиційні проекти з найбільш очікуваною нормою прибутковості, фінансування інвестицій приватного сектору з таких джерел, як кредити надійних банків (Індикатори: 8.01 Наявність фінансових послуг, 8.02 Доступність фінансових послуг, 8.03 Отримання фінансування на внутрішньому фондового ринку, 8.05 Доступність венчурного капіталу).

Складова 9: Технологічна готовність (9 індикаторів). У цій групі оцінюється швидкість, з якою економіка переймає й використовує, але не обов'язково розвиває, новітні технології для підвищення продуктивності секторів своєї економіки. Індикатор 9.01 характеризує доступність новітніх технологій у конкретному регіоні. Індикатор 9.03 надає інформацію щодо внеску ПІІ у залучення нових технологій в економіку країни. Зауважимо, що в умовах ринку забезпечення конкурентоспроможності та економічної безпеки неможливо без впровадження нових технологій, які стають головною основою ефективності виробництва, поліпшення якості товарів і послуг, а значить і відіграють ключову роль у підвищенні якості життя людей.

Складова 11: Рівень розвитку бізнесу (10 індикаторів) стосується загальної якості бізнес-мереж країни. Серед індикаторів складової ми використали наступні: Індикатор 11.03 Рівень розвитку бізнес-кластерів, від рівня і розвитку яких виникає більше можливостей для інновацій та зменшується кількість бар'єрів для створення нових фірм; Індикатори11.05 Ширина ланцюжки доданої вартості, 11.07 Рівень розвитку виробничих процесів, 11.08 Рівень маркетингу, які впливають на рівень ефективності при виробництві товарів і послуг, що, в свою чергу, збільшує продуктивність і підвищує конкурентоспроможність і економічну безпеку країни.

136

Складова 12: Інновації (8 індикаторів). Ця складова характеризує створення й використання технологічних інновацій у країні й характеризується наступними індикаторами: 12.01 Здатність до інновацій, 12.02 Якість науково-дослідних закладів, 12.03 Витрати компаній на НДДКР, 12.04 Співпраця університетів та бізнесу в НДДКР, 12.05 Держзакупівлі високотехнологічної продукції, 12.07 Патенти на винаходи.

Зауважимо, що, згідно з підходом ВЕФ, розвиток сфери інновацій є актуальним для розвинених країн з високим рівнем ВВП на душу населення, де компанії повинні розробляти і створювати сучасні товари і процеси для збереження конкурентної переваги. Однак така думка не відповідає вимогам прискореного економічного розвитку України, де найважливішими пріоритетами повинні стати наука, інновації, виробництво та експорт високотехнологічної продукції та послуг.

Порівняємо ВВП на душу населення, загальний індекс глобальної конкурентоспроможності (ІГК), бали й рейтинги України за обраними складовими та індикаторами зі складовими й індикаторами Польщі, Румунії та Туреччини, які представлені в доповідях ВЕФ у 2011–2013 рр. (табл. 4.3.1).

Як бачимо, величина ВВП на душу населення в 2013 р. в Україні у дол. США та в дол. США по ПКС істотно нижче порівняно з Польщею відповідно в 3,51 раза і 2,69 раза, Румунією – в 2,33 раза і 2,02 раза і Туреччиною – в 2,83 раза і 2,18 раза, що в цілому вказує на великі недоліки в нашій країні у сфері підвищення продуктивності праці.

Рейтинг глобальної конкурентоспроможності України є нестабільним, оскільки в 2012 р. у порівнянні з попереднім роком він знизився з 73 позиції до 84-ї, а в 2013 р. – піднявся до 76 місця. Польща й Туреччина за аналізований період утримують свої досить високі позиції в рейтингах глобальної конкурентоспроможності (43 і 45 місця в 2013 р), що свідчить про реалізацію в цих країнах довгострокових заходів з підтримки й посилення конкурентоспроможності.

Таким чином, можна констатувати, що між Україною з одного боку та Польщею і Туреччиною з іншого боку існують стійкі відмінності в конкурентоспроможності. Румунія на відміну від України змогла в 2013 р. порівняно з попередніми 2011 і 2012 рр. значно піднятися в рейтингу і зайняти 59 місце.

На підставі аналізу для кожної з розглянутих країн можна виділити порівняльні конкурентні переваги, які можуть стати локомотивом підвищенні продуктивності країни, і недоліки, що становлять загрози економічній безпеці та процесам економічного зростання.

Таблиця 4.3.1 Порівняння показників економіки, загальних індексів, складових, індикаторів

та рейтингів конкурентоспроможності України з деякими країнами Країна

Рік ВВП на душу

населення, дол. США*

ВВП (ППС) на душу

населення, дол. США**

ІГК 6 6.01 6.02

Польща 2011 13540 19843 4,46/41 4,39/51 5,4/30 4,7/22 2012 12538 20577 4,46/42 4,34/57 5,3/38 4,8/17 2013 13394 21214 4,48/43 4,49/51 5,3/51 4,8/19

Румунія 2011 8863 13396 4,07/78 3,86/113 4,3/102 3,4/102 2012 7935 12722 4,13/76 3,89/117 4,4/115 3,6/88 2013 8910 12390 4,30/59 4,18/89 4,4/120 3,8/61

Туреччина

2011 10522 15343 4,45/43 4,55/38 5,7/16 4,4/30 2012 10609 14812 4,45/44 4,52/43 5,8/15 4,3/35 2013 10815 14428 4,46/45 4,60/43 5,9/11 4,2/39

Україна

2011 3621 7423 4,14/ 73 3,82/117 4,3/104 3,2/108 2012 3877 7296 4,05/84 3,81/124 4,5/106 3,0/132 2013 3819 7137 4,14/76 3,99/112 4,7/101 3,0/129

Разроблено * за даними [70] та ** за даними МВФ від 8 жовтня 2014 року

70 The Global Competitiveness report 2014-2015: Word Economic Forum; The Global Competitiveness report 2013-2014: Word Economic Forum; The Global Competitiveness report 2012-2013: Word Economic Forum

137

Продовження 2 Таблиці 4.3.1

Країна Год 6.04 6.05 6.12 6.14 7 7.06 7.07 Польща 2011 3,3/96 43,6/87 4,2/104 46,2/67 4,48/57 4,3/39 4,2/74

2012 3,1/116 43,8/97 4,2/99 46,7/71 4,20/80 4,2/45 4,1/79 2013 3,3/102 41,6/87 4,4/76 45,9/74 4,14/79 4,1/53 4,1/53

Румунія 2011 2,2/142 44,4/95 3,8/120 45,8/69 4,01/104 3,7/87 3,5/124 2012 2,6/136 44,2/99 3,7/116 46,5/72 3,96/110 3,7/94 3,3/131 2013 2,9/128 42,9/91 4,0/105 44,0/77 4,04/90 4,0/66 3,3/126

Туреч- чина

2011 3,0/117 41,1/61 4,8/54 33,5/105 3,79/124 4,2/49 4,3/62 2012 3,5/94 41,2/86 4,8/50 32,1/116 3,74/130 4,1/61 4,3/66 2013 3,5/90 40,2/78 4,4/71 33,1/106 3,48/131 3,8/81 4,3/63

Україна

2011 2,3/139 57,1/120 3,3/132 58,8/44 4,44/62 4,5/25 3,4/131 2012 2,3/145 55,4/126 3,3/133 55,4/51 4,18/84 4,5/26 3,3/128 2013 3,0/136 54,9/123 3,5/125 51,9/60 4,12/80 4,6/31 3,5/115

До сильних сторін української економіки відносяться технологічні інновації (складова

12), технологічна готовність (складова 9) і ефективність ринку праці (складова 7). Однак, за даними в доповідях ВЕФ, конкурентність цих складових у 2011–2013 роках погіршується. Так,у 2013 р. Україна за технологічним інноваціям зайняла 81 місце (у 2011 р. було 71 місце), за технологічною готовністю – 85 місце (у 2011 р. – 81 місце), за ефективністю ринку праці 80 місце (у 2011 р. – 62-е місце). Знизилися також рейтинги і багато індикаторів, що входять в ці складові.

Продовження 3 Таблиці 4.3.1

Країна Рік 8 8.01 8.02 8.03 8.05 9 Польща 2011 4,59/37 4,8/56 4,4/53 3,7/58 2,4/90 4,66/42

2012 4,54/38 4,9/53 4,6/44 3,6/60 2,3/104 4,47/43 2013 4,60/35 4,9/44 4,8/44 3,6/59 2,3/99 4,47/48

Румунія 2011 3,98/77 3,8/109 3,7/103 3,3/80 2,5/76 4,09/59 2012 3,95/72 3,9/102 3,9/91 3,0/98 15,9/42 4,14/54 2013 4,12/64 4,1/93 4,2/66 3,2/83 2,6/78 4,49/47

Туреч- чина

2011 4,46/44 5,4/29 5,1/27 4,3/32 2,5/73 4,29/53 2012 4,40/51 5,4/28 5,1/28 4,2/36 2,5/83 4,05/58 2013 4,21/58 5,2/35 4,9/37 3,9/45 2,5/90 4,27/55

Україна

2011 3,52/114 3,8/113 3,5/111 2,3/129 2,2/106 3,60/ 81 2012 3,46/117 3,8/100 3,4/126 2,4/127 2,1/120 3,28/94 2013 3,54/107 3,9/102 3,5/123 2,7/108 2,3/97 3,50/85

У складовій 12 знизилися рейтинги індикатору «Здатність до інновацій» з 58 місця в

2011 р. до 82 місця в 2013 р., індикатору «Якість науково-дослідних закладів» – з 64 місця в 2011 р. до 67 в 2013 р., індикатору «Співпраця університетів і бізнесу в НДДКР» – з 69 місця в 2011 р. до 74 в 2013 р.

138

Продовження 4 Таблиці 4.3.1

Країна Год 9.01 9.03 11 11.03 11.05 11.07 11.08 Польща 2011 4,6/95 4,8/58 4,1/60 3,2/98 3,8/54 4,1/48 4,/53

2012 4,4/102 4,6/75 4,06/65 3,4/104 3,9/52 4,1/51 4,5/46 2013 4,5/90 4,6/68 4,06/63 3,5/92 4,0/53 4,1/57 4,5/50

Румунія 2011 4,2/117 4,3/97 3,5/110 3,1/107 3,3/97 3,2/103 3,8/90 2012 4,3/107 4,4/89 3,62/101 3,5/96 3,5/97 3,4/102 3,9/93 2013 4,6/81 4,8/49 3,77/90 3,8/70 3,6/87 3,7/82 4,0/83

Туреч- чина

2011 5,4/45 5,4/45 4,3/47 4,1/43 4,1/35 4,4/38 4,7/35 2012 5,4/44 4,9/47 4,36/43 4,4/30 4,1/42 4,6/33 4,7/37 2013 5,3/45 5,1/28 4,31/50 4,3/36 4,0/54 4,5/36 4,6/42

Україна

2011 4,8/ 80 4,0/109 3,7 / 91 2,9/127 2,7/62 3,5/80 4,2/61 2012 4,3/106 3,6/131 3,68/97 2,9/136 3,6/87 3,4/97 4,1/77 2013 4,1/113 3,7/127 3,66/99 3,0/128 3,7/79 3,5/95 4,1/79

Викликають тривогу вкрай низькі рейтинги за індикатором «Держзакупівлі

високотехнологічної продукції» – 97 місце в 2011 р. і 123 місце в 2013 р. У результатах діяльності за розглянутою складовою є й позитивні зміни в Україні. Так за

показником індикатору «Витрати компаній на НДДКР» вона перемістилася на 66 місце в 2013 р., у той час як у 2011 р. у рейтингу вона перебувала на 104 місці, а в 2012 р. – на 112.

Продовження 5 Таблиці 4.3.1

Страна Год 12 12.01 12.02 12.03 12.04 12.05 12.07 Польша 2011 3,3/63 3,3/54 4,1/45 2,9/88 3,6/67 3,2/101 5,8/43

2012 3,24/65 3,6/62 4,0/55 2,8/103 3,5/72 3,1/103 6,9/40 2013 3,26/72 3,8/67 3,9/63 2,8/98 3,5/73 3,2/89 7,1/40

Румыния 2011 2,9/102 3,1/77 3,4/84 2,9/87 3,1/113 3,1/114 1,9/56 2012 3,01/97 3,4/90 3,7/64 2,8/104 3,3/88 3,2/99 2,0/55 2013 3,28/66 3,7/68 4,0/55 3,1/65 3,6/71 3,4/75 2,2/56

Турция

2011 3,3/55 3,4/48 3,4/88 3,2/56 3,6/70 4,0/32 5,8/42 2012 3,47/50 3,8/45 3,7/63 3,1/68 3,9/52 4,1/23 6,6/41 2013 3,42/56 3,7/77 3,9/64 2,9/89 3,7/61 4,2/17 6,8/42

Украина

2011 3,2/ 71 3,3/ 58 3,7/64 2,7/104 3,6/ 69 3,2/97 2,1/51 2012 3,03/93 3,2/100 3,6/69 2,7/112 3,4/77 3,0/118 2,9/52 2013 3,16/81 3,6/82 3,8/67 3,1/66 3,5/74 2,9/123 3,2/52

Вважаємо, що на підвищення рейтингу починає позначатися вплив прийнятого 2010 р.

Закону України «Про державно-приватне партнерство» № 2404-VI, який визначив основні принципи державно-приватного партнерства на договірній основі. Звернемо увагу на те, що достатньо високі і стійкі позиції Україна займає по індикатору «Патенти на винаходи», який виставляється за даними про кількість патентів на винаходи, отриманих в Патентному відомстві США, на 1 млн населення країни (51–52 позиції), але цей показник є нижчим, ніж у Польщі та Туреччини.

Лідером у групі країн за складовою №12 є Туреччина, яка займає 55–56 позиції в рейтингу ВЕФ. Для України може становити інтерес вивчення досвіду з формування механізмів в «Держзакупівлі високотехнологічної продукції», оскільки Туреччина за цим індикатором займає провідні позиції у світі.

Для України також конкурентною перевагою на даному етапі розвитку національної економіки є складова «технологічна готовність». За цією складовою в 2013 р. країна перемістилася з 94 місця в 2012 р. на 85 позицію. У той же час такий рейтинг є значно гіршим, ніж, наприклад, у Румунії, яка зайняла 47 позицію у 2013 р. Ще гірше стан в Україні

139

за основними індикаторами «доступність новітніх технологій» та «ПІІ і передача технологій», що характеризують цю складову. За першим індикатором Україна в 2013 р. зайняла 113 місце (у 2011 р. – 80), а за другим індикатором – 127 місце (у 2011 р. – 80). Прикладом для України щодо забезпечення умов для формування досить високого рівня цих індикаторів є Туреччина, яка в 2013 р. за індикаторами 9.01 та 9.03 зайняла відповідно 45 та 28 місто у світовому рейтингу. Для нашої країни також корисно встановити, за яких організаційно-економічних заходів вона значно покращила свою ефективність за індикатором «ПІІ та трансфер технологій»: з 97 позиції у 2011 р. до 49 місця в 2013 р.

За даними ВЕФ Україна має також деякі успіхи економіки за складовою 7 « Ефективність ринку праці», хоча якість цієї складової у порівнянні з іншими країнами у 2011—2013 роках зменшується. У 2013 році за цією складовою Україна (80-е місце) знаходиться на рівні із Польщею (79-е місце), та випереджає Румунію (90-е місце) та Туреччину (131 місце). Для України дуже позитивна міжнародна оцінка в тому, що оплата праці в країні (індикатор 7.06) у рейтингах 2011–2013 років відповідає продуктивності (25–31 позиції), в той час як у Польщі (39–53 позиції). Однак за індикатором 7.07 Україна, а також Румунія значно відстають в реалізації умов для професійного управляння та займають 115 та 126 позиції у рейтингу 2013 року.

За даними з табл.1 видно, що можливості підвищення конкурентоспроможності та економічної безпеки України в значній мірі обумовлені загрозами, пов’язаними з низькими показниками складових «Ефективність ринку товарів», «Рівень розвитку фінансового ринку» та «Рівень розвитку бізнесу». За першою складовою Україна займала в 2013 р. 112 місце у той час як Польща і Туреччина – відповідно 51 та 43 місця. Серед розглянутих індикаторів найбільші загрози пов’язані з індикатором 6.04 «Вплив оподаткування на бажання інвестувати», за яким Україна в 2013 р. знаходилася на 136 місці, високою сукупною податковою ставкою (індикатор 6.05), що складала 54,9% у 2013 р., а також з недоліками щодо державного регулювання іноземних інвестицій.

Досягнення успіхів у зростанні конкурентоспроможності неможливо в умовах недостатнього розвитку фінансового ринку (складова 8). За цією складовою Україна в 2013 р. на знаходилася на 107 місці, що краще ніж у 2011 р. (114 місце), Румунія перемістилася з 77 на 64 позицію, а в Туреччині, навпаки, погіршився рівень стану фінансового ринку. Україна за всіма індикаторами цієї складової відстає від порівнюваних країн. Це свідчить про обмеження можливостей залучення та використання фінансів з метою реалізації стратегій інноваційного розвитку та забезпечення економічної безпеки країни.

На жаль, Україна відстає від порівнюваних країн і за Складовою 11 «Рівень розвитку бізнесу» і таких її індикаторів, як 11.03, 11.05, 11.07. Тільки за індикатором «11.08 Рівень маркетингу» Україна в 2013 р. знаходилася вище (79 місце) порівняно з Румунією (83 місце).

Звернемо особливу увагу на індикатор «11.03 Рівень розвитку бізнес-кластерів», який у сучасних економічних підходах вважається одним із головних у забезпеченні підвищення конкурентоспроможності регіонів. Кластери є новітнім типом територіальної організації виробництва і ринків та функціональним ланцюгом створення доданої вартості. У розвитку теорії кластерів велика роль М. Портера, який звернув увагу на те, що конкуренція на світових ринках здійснюється не окремими фірмами, а групами тісно взаємопов'язаних, що виявляють взаємну підтримку, конкурентоспроможних фірм – кластерами. При цьому М. Портер розглядав кластери як нову форму організації виробництва і як нові об'єкти у проведенні державної політики підвищення національної конкурентоспроможності за допомогою підвищення продуктивності компаній у кластері; ініціювання інновацій; стимулювання розвитку нових бізнес-напрямків71.

У роботі проведено порівняльні дослідження регіональних кластерів у Японії, Великобританії, Німеччини, Франції, США та Китаї, визначено особливості стимулювання їх розвитку у країнах і перспективність просування ідей кластерів. Проведення активної

71 Портер М. Международная конкуренция: Пер.с англ. / Под ред. В.Д. Щетинина. - М. МО, 1993.- С. 170.

140

політики кластеризації дозволило таким країнам, як Словенія та Угорщина, значно підвищити свої рейтинги глобальної конкурентоспроможності. Різні аспекти регіональної кластеризації досліджено в Україні,72.

Міністерством економіки України у вересні 2008 р. розроблено "Концепцію створення кластерів в Україні" (нині вона офіційно не затверджена), у якій розглядаються деякі загальні принципи створення, функціонування та розвитку кластерів як територіально локалізованих виробничих структур нової формації, що виконують функції від вивчення ринку до виробництва й реалізації продукції. При цьому в якості інфраструктури для регіональної кластеризації визначено промислові парки й технопарки. Але діяльність цих структур в Україні є обмеженою.

Особливу увагу приділяється «формуванню стратегії регіональних (територіальних) інноваційних кластерів, що представляють собою мережеву організацію функціонально і територіально пов'язаних суб'єктів господарювання, спеціалізуються в наукомістких галузях і забезпечують найбільш ефективну форму досягнення високого рівня конкурентоспроможності регіонів і країни. Статус інноваційного регіонального кластера має стати пріоритетом для влади регіонів"73.

На нашу думку, згідно з результатами проведеного дослідження, саме за рахунок розвитку національної інноваційної системи, створення диверсифікованої інноваційної економіки з застосуванням регіональної кластеризації та переважаючим значенням постіндустріального сектору, наявності сильної фінансово-економічної бази може бути реалізовано прорив у забезпеченні економічної безпеки України.

Проведений порівняльній аналіз деяких факторів глобальної конкурентоспроможності України, що впливають на економічну безпеку, свідчить про недоліки державної політики в забезпеченні глобальної конкурентоспроможності та економічної безпеки, оскільки для підвищення рівня та якості розглянутих складових та індикаторів не використано в повній мірі високі науково-технологічний та інноваційний потенціали і показники людського розвитку держави.

4.4. Проривні інновації як фактор національної та колективної безпеки

Найбільш потужним фактором світового економічного розвитку є проривні інновації, основою яких є, як правило, використання нових ресурсів і готовність населення змінити звичний ритм життя в напрямку освоєння принципово нових інструментів матеріальної та інформаційної взаємодії з навколишнім середовищем. Проривні інновації підсилюють потенціал індивідуальної безпеки. Одночасно тут можливі внутрішні конфлікти між принципами індивідуальної та національної безпеки. Це характерно для тих держав, які «запізнюються» з освоєнням соціальних і технологічних можливостей, що надаються проривними інноваціями. Простір актуалізації проривних інновацій не обмежується окремою державою і, фактично, ці інновації визначають інструментальну основу саме колективної безпеки.

Найбільш ефективним стимулом впровадження проривних інновацій є пільгове фінансування поля претендентів на реалізацію технологічних ідей, які руйнують не тільки застарілі принципи організації виробництва, а й звичні стереотипи поведінки підприємців.

72 Соколенко С.І., «Стратегія конкурентоспроможності економіки України на основі інтеграційних систем – кластерів» Книга видана завдяки фінансовій підтримки РМ АР Крим, м. Севастополь, Видавництво ТОВ “Рібест”, 2006, – 37с.; Соколенко С.І., «Кластери в глобальній економіці». – Наукове видання. – К.: Логос, 2004. – 848 с.; 190 іл.; Stimulation of Regional Clusters and International Exchange (International Comparative Survey for Vitalization of the Japanese Economy). Japan External Trade Organization (JETRO). Tokyo, June 2004. 73 Денисюк В. А. Аналіз конкурентоспроможності регіонів для формування стратегії регіональної кластеризації / Денисюк В.А.//Формування ринкових відносин в Україні: Збірник наукових праць. Вип. 12(139) / Наук. редактор І.Г.Манцуров.-К.,2012.– С.208-214.

141

Однією з найбільш просунутих форм такого пільгового фінансування є так зване «венчурне» фінансування. У сучасному вигляді венчурне фінансування з'явилося в США в другій половині 1950-х рр. з ініціативи федеральної резервної системи. В одному з щорічних доповідей ФРС було акцентовано увагу на недосконалість ринку капіталів для довгострокового фінансування малого бізнесу, після чого Конгрес США в 1958 р. ініціював розробку та прийняття Закону «Про інвестиції в малий бізнес»74. Головним завданням цього Закону є спрощення процесу залучення капіталу через економічну систему з метою фінансування невеликих новаторських компаній для того, щоб простимулювати розвиток економіки США.

Парадокс полягає в тому, що проривні інновації продукуються малими підприємствами, кількість яких у світі мільйони й мільйони. Згідно з дослідженнями фірми МакКінзі середня тривалість життя малих підприємств 3–5 років. Тому питання адресної довгострокової фінансової допомоги тут вирішити майже не можливо. Доводиться фінансувати діяльність десятків малих підприємств, для того щоб одиниці з них досягли економічно значущого результату. Принципи венчурного фінансування найкраще підходять для виявлення перспективних малих компаній, а потім ще більш перспективних з числа успішних і так далі.

У той же час, такий підхід до мобілізації фінансів для стимулювання проривних інновацій є дійсно ефективним лише в тому випадку, якщо проривний напрямок технологічного розвитку реально виявлено, як це трапилося в 1950-х рр., коли стали набирати силу напівпровідникові електронні технології. В умовах, коли відсутня така перспективна технологія, яка цікава як виробникам, які бачать можливість різкого зростання функціональних можливостей продукції, так і споживачам, які бачать у ній можливість подолати соціально-економічні проблеми, що накопичуються, венчурне фінансування не настільки ефективне. Крім того, проривні інновації не можуть проявити себе повною мірою в межах окремої держави, навіть такої потужної, як США. Тому тут необхідно міждержавний простір для дифузії інновацій, що говорить про те, що проривні інновації є цементуючим засобом для механізмів саме колективної безпеки.

Безумовно, що і інкрементні, і радикальні, і проривні інновації відіграють свою позитивну роль у забезпеченні «загальної» безпеки. Однак, ефективна інноваційна політика реалізується для кожного з типів інновацій за допомогою різних інструментів.

Широке виробництво і використання інкрементних інновацій є можливим в умовах рівномірного, досить високого освітнього рівня персоналу підприємств. Тому головним інструментом тут є навчання і підвищення кваліфікації.

Радикальні інновації, що забезпечують добробут держав, можуть ефективно «працювати» тільки в умовах раціональної структури національних економік, вектор розвитку яких спрямований від сировинних до обробних галузей. Тут неможливо обійтися без численних організацій прикладної науки.

Проривні інновації символізують собою синергетичний ефект від міждисциплінарних підходів до організації фундаментальних наукових досліджень. При цьому центри фундаментальної науки розподілені по всьому світу, хоча напередодні нових проривних інновацій може спостерігатися концентрація таких досліджень на досить обмеженій території, що створює умови для міждисциплінарності. Правда, однієї територіальної концентрації фундаментальних досліджень не достатньо. Необхідні зусилля держави, подібні Меморандуму Адміністрації Обами, присвяченому забезпеченню доступ до результатів наукових досліджень, що фінансуються з федерального бюджету, поширеній в лютому 2013 року75.

74 URL: http://forum.masterforex-v.org/topic/12031/ 75 Memorandum for the Heads of Executive Departments and Agencies. – Executive Office of the President, February 22, 2013. Режим доступа: http://www.whitehouse.gov/sites/default/files/microsites/ostp/ostp_public_access_memo_2013.pdf

142

Виходячи з наведеної вище типізації інновацій, слід формувати фінансову політику наукового забезпечення механізмів виробничої, національної та колективної безпеки. Основне джерело активізації використання механізму інкрементних інновацій – власні кошти підприємств. Основні дійові особи тут – співробітники підприємства, які повинні бути включені в систему безперервної освіти. Основне джерело активізації використання механізму радикальних інновацій – паритетні частки коштів великих підприємств і держави. Роль держави тут полягає в розробці стратегії технологічного розвитку та реалізації інфраструктурної її частини. Основне джерело активізації використання механізму проривних інновацій – міжнародні програми фундаментальних досліджень. Необхідно відзначити, що напрямів і дисциплін наукових досліджень, що сформувалися до теперішнього часу, обмежена кількість - не більше п'ятисот. Валові витрати на науку теж не нескінченні, причому розподілені по державам не рівномірно. За прогнозами 2013 року, ці витрати повинні були скласти в 2014 році (за паритетом купівельної спроможності): у США - 465 млрд. дол., в Китаї - 284 млрд. дол., в Японії - 165 млрд. дол., в Росії - 40 млрд. дол., в Україні - 3 млрд. дол76. У той же час жорстко розподілити напрямки і дисципліни наукових досліджень по країнах, наприклад, пропорційно валовим витратам на науку не представляється можливим. Тому найбільш доцільно розподілити загальносвітове фінансування науки за напрямами і дисциплінам наукових досліджень, пропорційно сформованим пріоритетам, а кадровий потенціал залучати з різних країн, виходячи з їх кваліфікації. Результати ж досліджень повинні бути доступні всім однаковою мірою.

76 2014 Global R&D Funding Forecast, December, 2013. Режим доступа: www.rdmag.com

143

5. Інформаційна безпека України: загрози та заходи щодо їх нейтралізації

Світ переживає епоху бурхливої інформаційної революції та формування глобального

інформаційного простору — епоху переходу від індустріального суспільства до суспільства постіндустріального, інформаційного. Обсяги світової інформаційної індустрії на початку 90-х років минулого сторіччя досягли 2 трлн доларів США77, а на початку ХХІ сторіччя зросли ще на порядок.

Інформаційні технології та інформаційно-комунікативні системи за нинішніх умов глобального цивілізаційного розвитку — ключовий ресурс суспільства та держави, а також необхідна передумова їхньої конкурентоспроможності на глобальних ринках. Саме інформаційна сфера здатна виступати провідним фактором реалізації найважливіших суспільних проектів динамічного розвитку, становлення громадянського суспільства, входження у світову спільноту тощо. Одночасно ця сфера за неуважного до себе ставлення може перетворитися на фактор хаотизації й гальмування соціального, політичного, економічного та культурного розвитку.

За сучасних умов інформаційна складова набуває дедалі більшої ваги і стає одним із найважливіших елементів забезпечення національної безпеки. Інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура та інформаційні технології значною мірою впливають на рівень і темпи соціально-економічного, науково-технічного і культурного розвитку.

Тому досягнений рівень розвитку та безпека інформаційного простору, які є системоутворюючими факторами у всіх сферах національної безпеки, активно впливають на стан політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки України.

Отже, інформаційна безпека є невід'ємною складовою кожної зі сфер національної безпеки. Водночас інформаційна безпека є важливою самостійною сферою забезпечення національної безпеки, яка характеризує стан захищеності національних інтересів в інформаційній сфері від зовнішніх та внутрішніх загроз та виступає як сукупність інформаційно-психологічної (психофізичної) та інформаційно-технологічної безпеки держави. Саме тому розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави можливий тільки за умови забезпечення належного рівня її інформаційної безпеки,; надання всебічної державної підтримки національним виробникам інформаційного продукту та телекомунікаційного обладнання, а також створення нормативно-правових, фінансових та інших передумов, необхідних для їх успішної конкуренції на світовому та національному ринках інформаційних та телекомунікаційних послуг 78.

“Глобальний звіт про розвиток інформаційних технологій” 79 [3] аналізує дію і вплив інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) на економічне зростання і робочі місця у гіперпов'язаному світі. Звіт охоплює 144 країни і побудований на Індексі мережевої готовності (Network Readiness Index - NRI), який вимірює готовність економіки країни до використання ІКТ для підвищення конкурентоспроможності і благополуччя. Індекс вимірює рівень розвитку ІКТ по 53 параметрам, об'єднаним в три основні групи:

- Наявність умов для розвитку ІКТ. 77 Якушев М.В. Информационное общество и правовое регулирование: новые проблемы теории и практики // Информационное общество. – 1999. – № 1. – С. 40-43. 78 [Електронний ресурс]. – URL: http://www.newsru.ua/ukraine/21nov2014/doctrina.html 79 А. Зинченко Отчет о развитии информационных технологий в мире: Global Information Technology Report 2013 / [Електронний ресурс]. – URL: http://www.researchclub.com.ua/jornal/343

144

- Готовність громадян, ділових кіл і державних органів до використання ІКТ. - Рівень використання ІКТ в громадському, комерційному і державному секторах. Всесвітній економічний форум і Бізнес-школа INSEAD розраховують Індекс мережевої

готовності, орієнтований на глобальні інформаційні технології, з 2001 р. У розрахованому у 2013 р. рейтингу чільні місця утримують Фінляндія (1), Сінгапур (2) і Швеція (3), а Україна посідала 73-е місце. ТОР-10 рейтингу наведений в у табл.5.1.

Таблиця 5.1.

Рейтинг країн світу за Індексом мережевої готовності 2013 р.

Місце Країна Індекс Місце (2012)

1 Фінляндія 5.98 3 2 Сингапур 5.96 2 3 Швеція 5.91 1 4 Нідерланди 5.81 6 5 Норвегія 5.66 7 6 Швейцарія 5.66 5 7 Великобританія 5.64 10 8 Данія 5.58 4 9 Сполучені Штати

Америки 5.57 8

10 Тайвань 5.47 11

У звіті за 2013 р. підкреслюється відсутність прогресу в подоланні глибокого цифрового розриву між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, в доступі до цифрового контенту. Деякі країни, що розвиваються, не здатні перетворити інвестиції у сферу ІКТ у відчутні переваги з точки зору конкурентоспроможності, розвитку і зайнятості населення. Ця здатність залежить від якості нормативної бази, бізнесу і інноваційного середовища, міри готовності і фактичного використання ІКТ, а також соціальних і економічних наслідків застосування ІКТ.

У Європі Індекс мережевої готовності свідчить про цифровий розрив між самими передовими Північними країнами та країнами Південної, Центральної і Східної Європи. Недостатнє поліпшення доступу до нових технологій має вирішальне значення у створенні сприятливіших умов для підприємництва і інновацій.

У 2014 р. Україна зайняла вже 81-е місце у світі за рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, втративши 8 позицій у порівнянні до попереднього року. Про це повідомляється в останній доповіді “Глобальний звіт про розвиток інформаційних технологій – 2014”. Очолюють рейтинг, як і минулого року, Фінляндія, Сінгапур і Швеція. На четвертому місці залишились Нідерланди, за ними Норвегія.

Виходячи із наведеного вище, метою сучасної національної інформаційної політики України має стати створення умов для побудови розвинутого інформаційного суспільства як органічного сегмента глобального інформаційного співтовариства, забезпечення пріоритетного розвитку інформаційних ресурсів та інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, захист національних моральних і культурних цінностей, забезпечення конституційних прав на свободу слова та вільного доступу до інформації.

Одночасно практика інформаційної політики розвинутих держав світу засвідчує, що поряд із лібералізацією для створення сприятливих економічних та політичних передумов пришвидшеного розвитку інформаційної галузі потрібно посилювати важелі впливу держави на цю сферу.

145

5.1. Визначення змісту основних понять Інформаційне суспільство, як і будь-яка система, складається із структурних одиниць. До її

складу входять: • суб’єкти інформаційних процесів; • інформація, призначена для використання суб’єктами інформаційного суспільства; • інформаційна інфраструктура; • суспільні відносини, які складаються у зв’язку зі створенням, зберіганням,

передачею та розповсюдженням інформації. Суб’єкти інформаційної сфери та окремі елементи її інфраструктури узагальнюються через

поняття „інформаційна система”, якою забезпечується одержання і обробка даних, видача результату або зміна власного зовнішнього стану. Метою існування інформаційних систем, що інтегровані до інформаційного суспільства, є зміна в своїх інтересах поведінки інших інформаційних систем або ж підтримання їх поведінки незмінною. Кожна інформаційна система може розглядатися як об’єкт інформаційного впливу, який реалізується цілеспрямованою передачею інформації, що включає як змістову (сутнісний бік, пов’язаний із відображенням реальної діяльності), так і представницьку складову (форму представлення інформації для передачі та забезпечення адекватного засвоєння), а також характеризується ціннісним аспектом80.

За своєю сутністю інформація може формувати матеріальне середовище життя людини, виступаючи у ролі інноваційних технологій, комп’ютерних програм тощо. Водночас вона може використовуватись як основний засіб міжособистісної взаємодії, постійно виникаючи та змінюючись у процесі переходу від однієї інформаційної системи до іншої.

Як товар інформація може користуватися попитом, оскільки має певну цінність, однак її специфіка, пов’язана з перетворенням людських знань, створює складності у визначенні її вартості81. Цінність інформації може визначатися, виходячи з її достовірності, цілісності і доступності82.

Необхідно відзначити, що в Україні інформація з обмеженим доступом поділяється на два різновиди – таємну і конфіденційну. Відповідно до Закону України „Про інформацію” до таємної інформації відносять такі відомості, розголошення яких завдає шкоди особі, суспільству і державі, та яка включає до свого складу державну або іншу визначену законом таємницю. Перелік видів таємної інформації визначається державою і закріплюється законодавчо. Державна таємниця включає в себе відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та які визначені у встановленому законом порядку державною таємницею і підлягають охороні державою.

Виходячи з наведеного можна говорити про те, що захист інформації, віднесеної до конфіденційної, і перш за все до державної таємниці, необхідно вважати невід’ємною складовою національної безпеки України.

Уперше поняття „національна безпека” та „національні інтереси” на законодавчому рівні були визначені у ”Концепції національної безпеки України”. В ній визначалось, що захист національної безпеки є однією з найважливіших функцій держави. В цьому контексті інформаційна безпека, як невід’ємна складова національної безпеки, потребує свого забезпечення на державному рівні, оскільки протягом усієї історії розвитку людства інформація розглядалася як важливий військовий, політичний, економічний і соціальний фактори.

Однією з характерних ознак так званої „інформаційної революції” в цій сфері стало народження електронної комерції, яка розвивається у відповідності до законів ринку та вільної конкуренції. Ці обставини збільшили попит на стратегічну інформацію, яка безпосередньо

80 Беляков К.И. Управление и право в период информатизации. – К.: Изд. «КВІЦ», 2001 – 308 с. 81 Снытников А.А., Туманова Л.В. Обеспечение и защита права на информацию. – М.: Городец-издат, 2001 – 344 с. 82 Термінологічний словник з питань технічного захисту інформації /за ред. проф. В.О. Хорошка – 3 видання. – К.: Поліграф Колсалтинг, 2003 – 268 с.

146

пов’язана з діяльністю держави. Головною характеристикою стратегічної інформації є спеціальний правовий режим її збору, збереження і використання, тобто режим таємності, який забезпечується силою державного примусу. Ця інформація залишається стратегічною лише до того моменту, поки вона недоступна іншим сторонам, які віднесені до ймовірних супротивників. Але вдосконалення інформаційних технологій зробило державну таємницю не абсолютним, а відносним поняттям. Тому, на думку деяких фахівців, відбувається зменшення часу, протягом якого держава здатна зберігати таємність інформації, зокрема стратегічної. Визначені закономірності дозволяють дійти висновку, що в сучасних умовах традиційні підходи щодо забезпечення інформаційної безпеки у короткий проміжок часу втрачають свою ефективність і потребують постійного удосконалення.

Одним із чинників реалізації державної політики в інформаційній сфері є інформаційна інфраструктура, яку слід вважати невід’ємною частиною стратегічних інформаційних ресурсів і та такою, що має значення для обороноздатності держави і її інформаційного ринку. Так, Законом України „Про Концепцію національної програми інформатизації” до інформаційної інфраструктури входять:

• міжнародні та міжміські телекомунікаційні та комп’ютерні мережі; • системи інформаційно-аналітичних центрів; • інформаційні ресурси; • інформаційні технології; • системи науково-дослідних установ з проблем інформатизації; • виробництво та обслуговування технічних засобів інформації; • система підготовки кваліфікованих фахівців у сфері інформатизації. Аналізуючи державну політику в інформаційній сфері, необхідно також визначити й те

місце, яке займають у ній питання інформаційної безпеки як складової національної безпеки України. Завданням заходів з інформаційної безпеки є мінімізація шкоди через неповноту, несвоєчасність або недостовірність інформації чи негативного інформаційного впливу через наслідки функціонування інформаційних технологій, а також несанкціоноване поширення інформації83. Саме тому інформаційна безпека передбачає наявність певних державних інститутів і умов існування її суб’єктів, що встановлені міжнародним і вітчизняним законодавством84.

Поняття „інформаційної безпеки держави” за визначеням М. Галамби, це стан її інформаційної захищеності, за якої спеціальні інформаційні операції, акти зовнішньої інформаційної агресії та негласного зняття інформації (за допомогою спеціальних технічних засобів), інформаційний тероризм і комп’ютерні злочини не завдають суттєвої шкоди національним інтересам85.

Спеціальні інформаційні операції (СІО) – це сплановані дії, спрямовані на ворожу, дружню або нейтральну аудиторію шляхом впливу на її свідомість і поведінку за допомогою використання певним чином організованої інформації та інформаційних технологій для досягнення певної мети.

Акти зовнішньої інформаційної агресії (АЗА) – легальні та/або протиправні акції, реалізація яких може мати негативний вплив на безпеку інформаційного простору держави.

СІО та АЗА вміщують у себе психологічні дії зі стратегічними цілями, психологічні консолідуючі дії та психологічні дії з безпосередньої підтримки бойових дій. Вони поділяються на такі види: операції, спрямовані проти суб’єктів, які ухвалюють рішення; операції, спрямовані на компрометацію, завдання шкоди опонентам; операції, спрямовані на політичну (економічну) дестабілізацію.

83 Баринов А. Информационный суверенитет или информационная безопасность? // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 70-76. 84 Баринов А. Информационный суверенитет или информационная безопасность? // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 70-76. 85 М. Галамба, В. Петрик, Інформаційна безпека України: поняття, сутність та загрози . - «ЮСТІНІАН», №11, 2006 / [Електронний ресурс]. – URL: http://www.justinian.com.ua/print.php?id=2463

147

Інформаційний тероризм – небезпечні діяння з інформаційного впливу на соціальні групи осіб, державні органи влади і управління, пов’язані з розповсюдженням інформації, яка містить погрози переслідуванням, розправою, вбивствами, а також викривлення об’єктивної інформації, що спричиняє виникнення кризових ситуацій в державі, нагнітання страху і напруги в суспільстві.

Комп’ютерні злочини – протиправні діяння, у сфері використання електронних обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем та комп’ютерних мереж, за які передбачена відповідальність чинним Кримінальним кодексом України.

Інформаційна безпека повинна забезпечуватися проведенням цілісної державної політики відповідно до Конституції та чинного законодавства України і норм міжнародного права шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм, що стосуються національної інформаційної політики України.

Підсумовуючи наведене вище, можна стверджувати, що інформаційна безпека передбачає можливість безперешкодної реалізації суспільством та окремими його членами своїх конституційних прав, пов’язаних з можливістю вільного одержання, створення й розповсюдження інформації. Необхідний рівень інформаційної безпеки забезпечується сукупністю політичних, економічних, організаційних заходів, спрямованих на попередження, виявлення й нейтралізацію тих обставин, факторів і дій, які можуть вчинити збиток чи зашкодити реалізації інформаційних прав, потреб та інтересів країни і її громадян.

5.2. Інформаційна політика України та проблеми, що призводять до загроз національній безпеці

Однією з неодмінних умов формування національного інформаційного простору є

комплексна та ефективна протекціоністська політика держави, головним завданням якої є стимулювання створення відповідних індустрій і забезпечення їх стійкого розвитку.

Власне держави виступають чи не найбільшими виробниками інформаційного продукту на національному рівні та найактивнішими “промоутерами” інформаційної експансії національних компаній. Зокрема, у США понад 60% відомостей про діяльність держави продукується самою ж американською державою, а президент безпосередньо контролює реалізацію Програми розвитку національної інформаційної інфраструктури.

Щодо України, то державі передусім належить провідна роль гаранта цілісності національного інформаційного простору, ефективного координатора розвитку інформаційних ресурсів. Для цього держава має забезпечувати:

1. Становлення та розвиток в Україні інформаційного суспільства на засадах ефективного регулювання й стимулювання інформаційного обміну, заохочення позитивних мотивацій щодо виробництва та споживання інформаційного продукту та надання різноманітних інформаційних послуг.

2. Установлення “правил гри” в єдиному інформаційному нормативно-законодавчому полі, обов'язкових для усіх, хто причетний до діяльності в національному інформаційному просторі.

3. Визначення нормативних засад і меж діяльності зарубіжних та міжнародних (транскордонних) суб'єктів у національному інформаційному просторі України.

4. Захист інтересів України у світовому інформаційному просторі, міжнародних інформаційних відносинах.

5. Розвиток інформаційної (електронної) економіки, інформаційного врядування тощо шляхом заохочення впровадження сучасних комп'ютерних інформаційних технологій в усі сфери систем державного управління, фінансово-банківської й підприємницької діяльності, освіти, медицини, правової допомоги тощо.

6. Належний стан власності держави на провідні об'єкти національної культурно-інформаційної спадщини, бази даних здійснення державного регулятивного впливу на суспільні відносини у сфері інформації.

148

7. Захист інформаційних ресурсів (електронних мереж, банків і баз даних тощо) від несанкціонованого доступу або руйнації, розробку й впровадження відповідних засобів захисту.

8. Широкий доступ громадян, навчальних, наукових та інших установ і організацій усіх форм власності, органів державної влади та регіонального й місцевого самоврядування, суб'єктів підприємницької діяльності до інформаційних ресурсів, включно із засобами мережі Інтернет.

9. Функціонування державної системи професійного навчання і підвищення кваліфікації працівників інформаційної сфери та ЗМІ, наукової та експериментальної діяльності.

10. Інформаційну безпеку суспільства, особи й держави у якнайповнішому розумінні цього поняття.

Побудова інформаційного суспільства в Україні регулюється цілою низкою Законів України, зокрема: “Про основи національної безпеки України”, “Про інформацію”, “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, “Про Службу безпеки України”, “Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України”, Планом заходів щодо виконання завдань, передбачених Законом України “Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”, постановами Верховної Ради України про затвердження завдань Національної програми інформатизації (НПІ) на наступні роки. Формування системи національних електронних інформаційних ресурсів, порядок легалізації та використання комп'ютерних програм в органах виконавчої влади та інші системні дії щодо інформатизації країни визначаються Постановами і Розпорядженнями Кабінету Міністрів України та іншими директивними і нормативними документами. Зокрема, розпорядженням КМУ від 15.05.13р. № 386-р прийнято “Стратегію розвитку інформаційного суспільства в Україні”, а постановою КМУ від 28.11.12р. № 1134 затверджено “Національну систему індикаторів оцінки рівня розвитку інформаційного суспільства”.

Разом з тим потрібно підкреслити, що забезпечення інформаційної безпеки в Україні, насичення держави новими технологіями, розвиток приватного бізнесу тощо відбувається поки що при мінімальному нормативно-правовому забезпеченні.

Виходячи з необхідності вдосконалення нормативно-правового забезпечення та попередження й нейтралізації потенційних і реальних загроз національній безпеці в інформаційній сфері, Рада національної безпеки і оборони України рішенням від 28 квітня 2014 р. “Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України”, введеним в дію Указом Президента № 449/2014 від 01.05.2014, доручила розробити Кабінету Міністрів України:

• проект Стратегії розвитку інформаційного простору України; • проект Стратегії кібернетичної безпеки України; • проект нової редакції Доктрини інформаційної безпеки України; • законопроекти про внесення змін до деяких законів України щодо приведення

національного законодавства у відповідність із міжнародними стандартами з питань інформаційної та кібернетичної безпеки, вдосконалення системи формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України;

• проект Закону України про кібернетичну безпеку України. На виконання рішення РНБО від 28.04.2014 р. Кабінет Міністрів України ухвалив 05.11.2014

законопроект щодо посилення кібербезпеки України86. Державний комітет телебачення і радіомовлення України 21.11.2014 р. розробив нову редакцію доктрини інформаційної безпеки України і вніс на розгляд уряду проект президентського указу про його затвердження87. У прес-службі Держкомтелерадіо зазначається, що проект указу вже пройшов громадське обговорення і процедуру погодження центральними органами виконавчої влади. Всі зауваження та пропозиції були розглянуті Держкомтелерадіо, переважна більшість з них врахована в остаточній редакції проекту доктрини.

86 [Електронний ресурс]. – URL: http://www.newsru.ua/ukraine/05nov2014/kiberbezopasnost.html 87 [Електронний ресурс]. – URL: http://www.newsru.ua/ukraine/21nov2014/doctrina.html

149

Найважливішою проблемою щодо вдосконалення інформаційної політики України є формування відповідної стратегії та визначення пріоритетів. Інформаційну політику держави необхідно докорінним чином переглянути і забезпечити прискорені темпи адаптації українського суспільства та держави до реалій глобального та європейського інформаційного суспільства.

Ключовим напрямом такої політики має стати підвищення інтелектуального, творчого, технічного рівня вітчизняних виробників інформаційного продукту, підвищення їхньої конкурентоспроможності на світовому інформаційному ринку. Лише розвинуте, конкурентоспроможне на світовому рівні інформаційне виробництво може гарантувати реалізацію національних інтересів у інформаційній сфері, вирішити завдання ефективного інформаційного забезпечення державної політики в інших сферах.

Нагальні завдання держави мають бути спрямовані на реалізацію комплексу заходів щодо: • забезпечення належної прозорості та інформаційної відкритості в діяльності всіх без

винятку органів державного управління та місцевого самоврядування; • впорядкування структури та функціонування державних органів, що формують

інформаційну політику держави та забезпечують відповідну безпеку в медіа-інформаційній сфері; • створення цілісного нормативно-правового поля з регламентації розвитку національного

інформаційного простору і відповідних сучасних технологій, діяльності господарюючих суб'єктів, забезпечення прав особистості, суспільства і держави на інформацію;

• посилення ролі держави як рівноправного і конкурентоспроможного суб'єкта інформаційних відносин, виробника і поширювача інформаційного продукту і послуг у внутрішньому і зовнішньому інформаційному просторі;

• адаптації інформаційної діяльності органів державної влади до використання новітніх інформаційних технологій.

Україна за кількістю інтернет-користувачів займає в Європі 9 місце, зокрема поступаючись Польщі, що має меншу чисельність населення. За кількістю інтернет-користувачів з-поміж країн Європи лідирують Німеччина – 65 100 тис. осіб, Росія – 60 000 тис. осіб, Великобританія – 51 400 тис. осіб, Франція – 45 200 тис. осіб.

Офіційна кількість користувачів Інтернет України, за даними вітчизняної служби статистики, у І кварталі 2013 року становила 5,4 млн. абонентів проти 4,0 млн. за аналогічний період 2012 року. З них понад 5 млн. абонентів становили домашні абоненти Інтернет, що на 23,4% більше, ніж у I кварталі 2012 року. Компанії GFK Ukraine, InMind та УНІАН, Інтернет-асоціація України, як і більшість інших компаній та організацій (в тому числі світу) надають інші дані з кількості Інтернет-користувачів - у І кв. 2013 р. в Україні (за різними оцінками) їх налічувалось від 17,34 до 19,7 млн. (або 43% населення України) проти 15,4 млн. на І кв. 2012 р. За підсумками І кв. 2013 року 79% комп'ютерів в країні були підключені до Інтернет (фіксований зв'язок), в 2012 р. цей показник становив 75%, в 2011-му - 70%. За даним НКРЗІ кількість абонентів мобільного Інтернет складає 14,1 млн. осіб, всього нараховується біля 3,5 тис. провайдерів та операторів телекомунікацій. Молодь віком від 18 до 29 років складає основну он-лайн аудиторію України – 46% від загалу вітчизняних користувачів.

Нерівномірним залишається розподіл користувачів мережі Інтернет за регіонами, при цьому позицію абсолютного лідера продовжує утримувати Київ – 55,68 % користувачів від їх загальної чисельності. Далі йдуть: Харківський, Донецький, Одеський, Львівський, Дніпропетровський, Крим, Луганський регіони, їх сумарна частка складає 32,9%. Рівненський, Житомирський, Івано-Франківський регіони налічують 0,25%, 0,24% і 0,16% відповідно. Дуже несуттєвою є кількість українських шкіл та інших освітніх закладів, що мають підключення до глобальної мережі Інтернет.

Вартість мобільного Інтернету залишається порівняно високою, а швидкість і покриття є недостатніми для повноцінного використання та збільшення рівня проникнення. Зважаючи на велику площу населеної території нашої держави, розвиток сегменту мобільного Інтернет для України є вкрай важливим та актуальним, у тому числі задля зменшення інформаційної нерівності.

Все це означає, що поширення веб-мереж та розвиток вітчизняних інформаційних ресурсів Інтернет відбувається в Україні хоча й динамічно, але стихійно, поза межами державного

150

регулювання. У цьому контексті окремої уваги заслуговує територіально рівномірне збільшення користувачів Інтернет країни, а також подолання неосвіченості населення в цій сфері. За оцінками експертів, через 5–10 років невміння користуватися комп'ютером та Інтернет-сервісами якісно впливатиме на освітні, виробничі та комунікативні можливості всього працездатного населення і молодого покоління.

Проблеми й ускладнення соціально-економічного і політичного розвитку українського суспільства значною мірою пов‘язані з недосконалістю використання інформаційно-технологічної складової і самої інфраструктури інформатизації, незважаючи на існування Національної програми інформатизації та законів, що мають регулювати її виконання. Першою чергою причиною цих явищ є відсутність системного підходу, який доволі часто згадується, але дуже рідко виконується повною мірою.

Вже вкладено мільярдні кошти, а глобальна інформатизація в Україні насправді так і не відбулась. Замість цього відбувалися такі неефективні процеси, як малопродуктивна компанія загальної комп’ютеризації, що була зосереджена на вирішенні елементарних задач поверхневого рівня; нестримне зростання цін за надання послуг мобільного зв‘язку; продукування сотень і тисяч прикладних програмних систем на несумісних платформах.

Варто згадати, що Національна програма інформатизації триває з 1998 р., не набула належної системності. Вкрай недосконалим є міжвідомче узгодження робіт з інформатизації на галузевому та регіональному рівнях. Донині не здійснено комплексної перевірки ефективності використання бюджетних коштів на виконання цієї Програми та для потреб інформатизації поза нею. Незабезпеченим є належне фінансування проектів інформатизації з Державного бюджету України.

Зокрема, на Програму інформатизації з року в рік виділяється півтора-два десятки мільйонів гривень, тоді як на виконання робіт з інформатизації поза межами цієї програми із держбюджету витрачаються вже сотні мільйонів. У 2010 р. виконання проектів інформатизації органами державної влади здійснювалось відповідно до розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.11.2010 № 2119-р “Про затвердження переліку завдань (проектів) Національної програми інформатизації на 2010 рік, їх державних замовників та обсягів фінансування”, яким було визначено державних замовників та обсяги фінансування проектів НПІ, зокрема: з позначкою „за окремою програмою” було включено 15 бюджетних програм, передбачених статтею 31 Закону України «Про Державний бюджет України» на 2010 рік, на загальну суму 308,1 млн грн та 6 проектів, які мали виконуватись за рахунок коштів бюджетної програми „Національна програма інформатизації” (0,713 млн грн).

Така ситуація з фінансуванням, де-факто, є усталеною, тобто щороку держава здійснює видатки на вказані цілі в основному поза Програмою. Тоді не зрозуміло, для чого укладаються подібні програми і якою має бути їхня регулятивна роль у державі.

Нерозвинутість інформаційної складової в діяльності соціуму в цілому й державних структур зокрема призводить до послаблення двосторонніх комунікативних зв'язків між владою і суспільством та окремими верствами й групами суспільства. А це загрожує не лише неузгодженістю між різними гілками влади у державному центрі, а й неузгодженістю між центром та регіонами. Небажаним наслідком тут може стати порушення інтегральної цілісності держави, соціального миру й ладу тощо.

Роль і місце ЗМІ у забезпеченні національної інформаційної політики визначаються насамперед їхнім впливом на суспільно-політичну ситуацію та її прогресивний розвиток. ЗМІ недаремно називають “четвертою владою”, бо це дієва та соціально важлива інституція, що формує політичні й інші соціальні комунікації, та без якої важко собі уявити як прямі, так і зворотні зв'язки між владою і суспільством.

Це яскраво засвідчили події, пов'язані з боротьбою за завоювання українською політичною опозицією медіа-ресурсу під час президентської кампанії осені 2004 р. Нині ж важливо не повернутися до старої практики “ручного управління” мас-медіа за допомогою прихованої цензури (“темників” тощо). Конче потрібно, щоб шляхи влади й вільної преси не розійшлися, як це вже траплялося в історії нашої країни.

151

До зазначеного вище необхідно додати: * низький загальний рівень радіо і телепередач, коли ефір заповнюється

примітивною зарубіжною мас-культурою; * стихійний, без належного нормативно-правового регулювання, розвиток кабельного

телебачення та сучасних цифрових технологій мовлення; * занепад вітчизняної електронної промисловості, зокрема у галузі створення

сучасної приймальної апаратури, та відсутність науково-дослідної підтримки телерадіо-інформаційної галузі.

Низький якісний стан національної системи телерадіомовлення призводить до подальшого падіння популярності та впливовості вітчизняних ЗМІ та зниження їхньої конкурентоспроможності порівняно з іноземними мовниками.

Україна суттєво поступається не тільки розвинутим країнам Заходу, але й Російській Федерації у сфері впровадження новітніх комп'ютерних інформаційних технологій. Це стосується, зокрема, стану, темпів та нормативно-правового забезпечення розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет, яка, з огляду на світовий досвід, є перспективним засобом організації інформаційної підтримки всіх галузей управлінської, економічної та суспільної діяльності, а також набула ознак нового виду електронних засобів масової інформації.

Іноземні компанії контролюють левову частку рекламного бюджету інформаційного простору України. Недосконала нормативна база, досить ліберальна система ліцензування та слабкий контроль за дотриманням національних інтересів у сфері електронних ЗМІ дали змогу іноземному капіталу отримувати право мовлення на телеканалах загальнонаціонального рівня, уникаючи при цьому необхідності вкладати кошти в розвиток інформаційної сфери.

Отже, існує небезпека переважного інформаційного впливу на населення України іноземних інформаційних центрів — передусім тих, що перебувають під впливом окремих партій, політичних угруповань, промислово-економічних груп тощо, цілі яких можуть суперечити національним інтересам України. Тому необхідно запровадити системну цілеспрямовану інформаційну політику, яка покликана забезпечити реалізацію насамперед таких стратегічних напрямів розвитку суспільства і держави, як:

• захист конституційних прав та свобод громадян в інформаційній сфері – свободи висловлювання й права на поінформованість;

• протидію структурам міжнародної організованої злочинності, що зловживають прозорістю світових інформаційних потоків;

• інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності ЗМІ, владних, наукових, господарських та інших структур;

• пришвидшене входження України до європейського та світового інформаційного простору;

• розв'язання суперечностей між національною нормативно-правовою базою і європейським та міжнародним законодавством в інформаційній сфері тощо;

• розвиток в Україні “електронного врядування” на засадах пришвидшеного розвитку національного сегмента Інтернету та впровадження новітніх медіа-інформаційних технологій;

• формування бюджету розвитку, який стимулював би примноження “людського капіталу” та протидіяв “відпливу мізків” з України;

• стимулювання “інтелектуальної економіки” на засадах нормативно-правової бази, спрямованої на ефективний захист в Україні інтелектуальної власності, інтелектуальних продуктів і боротьбу з проявами “піратства”.

Глобальна інформаційна сфера стрімко трансформує економічне, соціальне та суспільно-політичне життя світової спільноти і національних держав. Інформаційні ресурси" ступінь їх розвинутості та використання визначатимуть місце конкретної країни у світовій системі економічних і політичних відносин у XXI ст.

Пришвидшено розвивається світова мережа Інтернету, а на її засадах — електронна комерція, електронне врядування тощо. Формуються мультимедійні комплекси і цілісні нетрадиційні галузі дистанційного навчання, праці та управління. Але поки що більшість із зазначеного стосується України вельми опосередковано. Існує чимало проблем, пов'язаних з елементарною непоінформованістю України про те, що діється у світі, та світу – про Україну, яка є порівняно новим державно-політичним феноменом.

Брак достовірної інформації про Україну у світі створює передумови для інформаційної ізоляції нашої країни, яка нині сприймається світовою спільнотою переважно як “туманний

152

острів” з непевними перспективами. Така тенденція підсилює хуторянські настрої в самій Україні. Певні позитивні зрушення намітилися після славнозвісного Майдану, але вони поки що остаточно не закріпилися ані в суспільній свідомості, ані в суспільному бутті.

Треба зауважити, що держава залишається головним “гравцем” на інформаційно-політичному полі доти, доки вона активно “грає” на інформаційне випередження. В іншому разі вона ризикує перетворитися на політичного аутсайдера – аж до перспективи стати заручницею не лише певних економічних угруповань, але й структур організованої міжнародної злочинності.

Так, в Україні приватна власність включно із медіа-власністю встановлювалася подекуди поза правилами відкритої конкуренції й рівних умов приватизації. Тому структура медіа-ринку підпорядковується більш політичним інтересам, аніж об'єктивним ринковим законам балансування попиту й пропозиції.

Загальний стан економіки також не стимулював досі можливості рекламного ринку, а отже існування мас-медіа як прибуткового бізнесу. Подібна олігополія на ринку ЗМІ зумовила орієнтацію українських мас-медіа не на виробництво якісного інформаційного продукту, а на забезпечення інформаційного впливу на громадян. Володіння ЗМІ перетворилося таким чином не стільки на вид отримання прибутку, скільки на важливу частку політичного капіталу. А це вкрай небезпечно як для журналістів, так і для їхньої аудиторії.

Отже, найголовнішим завданням національної інформаційної політики має стати входження України у глобальне інформаційне суспільство. Для цього потрібно:

• модернізувати національну інформаційну інфраструктуру, створивши або запозичивши відповідні інформаційні технології;

• повною мірою реалізувати конституційні права громадян, суспільства та держави на інформацію;

• розв'язати низку актуальних проблем становлення та розвитку національних інформаційних ресурсів, інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності владних, наукових, господарських та інших структур;

• у стислі терміни розвинути принципово нові напрями інформаційної діяльності, починаючи від електронного мережевого врядування та управління й закінчуючи електронною мережевою торгівлею тощо.

Основним напрямом національної інформаційної політики визнано підвищення інтелектуального рівня вітчизняних виробників інформаційного продукту (включно із продуктом медійним), досягнення їхньої конкурентоспроможності на світовому та вітчизняному медіа-інформаційних ринках. Бо лише конкурентоспроможне на світовому рівні інформаційне виробництво може гарантувати реалізацію національних інтересів у інформаційній сфері. І навпаки, жодні державно-адміністративні заходи протидії “інформаційній експансії” та забезпечення “інформаційного суверенітету” не є ефективними в епоху глобалізації.

Водночас доцільно зауважити, що головні рушійні сили становлення й розвитку інформаційного суспільства є не стільки національними, скільки інтернаціональними за своїми походженням і властивостями. Що й було підтверджено наслідками проведення Всесвітнього саміту з інформаційного суспільства під егідою ООН, перший етап якого відбувся в грудні 2003 р. в Женеві, а другий – у листопаді 2005 р. в Тунісі.

Епоха глобальної “інтелектуальної економіки”, що крокує світом сьогодення, руйнує звичні межі національних та регіональних ринків, кардинально зближує виробництво і споживання, підвищує роль неурядових акторів, і зокрема ТНК, загострює боротьбу за такий специфічний ресурс, як інтелектуальний людський капітал.

Водночас на вітчизняного виробника медіа-інформаційного продукту та на українську державу нині чинять помітний тиск іноземні виробники та державні й міжнародні структури, які лобіюють власні інтереси. Переважно такий тиск має форму звинувачень у не доброчесній конкуренції тощо, що інколи дійсно має місце. До основних причин такого тиску належить бажання витіснити українського виробника з власного медіа-інформаційного ринку, узалежнити його від виробника іноземного, щоб назавжди завоювати потенційно багатий український ринок.

Отже, в інформаційній сфері, окрім позитивних, склалися також негативні тенденції, що посилюють-загрози національним інтересам України у внутрішньополітичній царині та шкодять її міжнародному іміджу. Тому, основним напрямом національної інформаційної політики має стати не протекціонізм щодо вітчизняного виробника, а підвищення інтелектуального, творчого, технічного рівня вітчизняних виробників інформаційного

153

продукту, підвищення їхньої конкурентоспроможності на європейському та світовому інформаційному ринку. Бо лише розвинуте й конкурентоспроможне інформаційне виробництво може гарантувати реалізацію національних інтересів у інформаційній сфері.

Для будь-якого соціуму завжди актуальною є проблема розв'язання суперечності між необхідністю підтримання інформаційної безпеки як кожного індивіда, так і суспільства в цілому і об'єктивною загрозою обмеження у надзвичайних випадках права на приватність взагалі та приватність інформації зокрема. Це спонукає до пошуку того припустимого балансу між інформаційною відкритістю і закритістю у законодавчо-нормативних актах та в системі управління держав з розвинутою демократією, який, власне, й становить предмет інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття.

Конституцією України завдання гарантування інформаційної безпеки визначено однією з найважливіших функцій держави, що зумовлено особливим її місцем у системо-комплексі національної безпеки, оскільки:

• національні інтереси, загрози їм та убезпечення від цих загроз на всіх напрямах реалізуються саме через своєчасне оперативне інформування та інформаційну сферу в цілому;

• інформація та інформаційні системи й права на них — основні об’єкти безпеки в усіх її формах та виявах;

• завдання національної безпеки вирішуються з використанням різноманітних класів інформаційних ресурсів та інформаційних підходів як основного науково-практичного методу;

• питання національної безпеки тісно пов’язані з питаннями безпеки міжнародної, які набувають нині яскраво вираженого інформаційного характеру.

Внаслідок відсутності дієвої системи забезпечення інформаційної безпеки в національному інформаційному просторі України спостерігається низка негативних явищ, які створюють реальні та потенційні загрози інформаційній безпеці людини і громадянина, суспільства і держави.

Існують принаймні три головні аспекти інформаційної безпеки: технологічний, комунікативний та психологічний. Причому інформаційно-психологічна безпека, що найбільше стосується ЗМІ, передбачає державний та громадський контроль за діяльністю усіх установ, організацій та приватних осіб, які вдаються до інформаційно-психологічних засобів впливу на масову та індивідуальну свідомість. Адже за певних умов можна завдати непоправних збитків суспільному та індивідуальному здоров'ю.

Тому свобода висловлювання й незалежність ЗМІ в жодній цивілізованій країні світу не означають їх повної безконтрольності. Інша справа, хто, як, і на яких засадах уповноважений здійснювати такий контроль.

До головних загроз Україні в інформаційно-психологічній сфері доцільно віднести [2]:

• протиправне застосування спецслужбами іноземних держав та міжнародними злочинними угрупованнями заходів, здатних зруйнувати єдиний інформаційно-духовний простір України, традиційні засади суспільства та його моральності, порушити інші життєво важливі інтереси особистості, суспільства та держави;

• цілеспрямовані інформаційно-психологічні операції антиукраїнського змісту, що реалізуються шляхом опрацювання, виготовлення і поширення негативних інформаційно-психологічних впливів із застосуванням спеціальних засобів і методів такого впливу;

• протиправне застосування кримінальними і напівкримінальними структурами спеціальних засобів впливу на індивідуальну, групову і масову свідомість, здатних заблокувати на неусвідомленому рівні свободу волевиявлення людей, зробити щеплення синдрому залежності;

• дії певних політичних сил, спрямовані на маніпулювання суспільною свідомістю, які призводять до:

* втрати цілими суспільними групами, верствами або окремими людьми, що їх представляють, спроможності до політичної, культурної та морально-етичної самоідентифікації;

* зловживання свободою масової інформації з метою протиправного розкриття таємниці персональних даних;

* використання ЗМІ з метою обмеження права людини на вільний вибір переконань;

• зловживання свободою совісті та світогляду з метою насаджування деструктивних культів;

154

• пропаганду низькопробних зразків масової культури, заснованих на культі насильства та цінностях, що суперечать традиційним морально-етичним нормам суспільства та його окремих верств;

• обмеження законного права людини на захист її духовно-інтелектуальної діяльності та власності;

• руйнацію культурно-просвітницьких систем та систем збереження й пропаганди культурних цінностей включно з музейними, бібліотечними та архівними фондами тощо.

На сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами інформаційній безпеці України у науково-технологічній сфері є88:

• зниження наукового потенціалу у галузі інформатизації, зв’язку та інформаційної безпеки;

• відтік за кордон наукових кадрів та суб'єктів права інтелектуальної власності; • недостатній захист від несанкціонованого доступу та кібератак на

інформаційно-телекомунікаційні системи внаслідок використання іноземних інформаційних технологій та техніки;

• неконтрольована експансія сучасних інформаційних технологій, що створює передумови технологічної залежності України;

• збільшення технологічного відриву ряду держав світу і нарощування їх можливостей у протидії створенню конкурентоспроможних вітчизняних інформаційних технологій;

Зберігається суперечність між необхідністю підтримати інформаційну безпеку як на особистісному рівні, так й на рівні суспільства в цілому, а також об'єктивною потребою в обмеженні за надзвичайних ситуацій свободи слова. Це актуалізує дослідження реального стану і можливостей припустимого балансу між інформаційною відкритістю та закритістю в законодавчо-нормативних актах і в системі управління. Власне, це є предметом інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття. Наприклад, як глобальні інформаційно-телекомунікаційні системи є вразливими для атак комп'ютерних вірусів, інших видів комп'ютерної злочинності.

Не менш важливим є забезпечення умов для убезпечення внутрішніх вітчизняних інформаційних систем від нападів ззовні, прикладом чому слугують останні надзвичайні події. Так, інформаційно-аналітична система “Вибори” (ЄІАС “Вибори”) вже понад 10 років гарантує успішну організацію і проведення виборів, оперативний підрахунок голосів і інформування громадськості. Ця система забезпечує комплексну підтримку виборів від першого дня виборчої кампанії до остаточного підведення підсумків. Розробником ЄІАС “Вибори” є Науково-виробниче підприємство “Медірент”, яке створило Систему спільно із компаніями “Інфосейф ІТ” і “Прок”.

У травні і в жовтні 2014 р. на ЄІАС “Вибори” був спрямований удар безпрецедентної за всю історію України кібервійни. Та спільними зусиллями розробників системи, фахівців Центральної виборчої комісії, СБУ, держспецзв'язку, команди CERT-UA, інтернет-провайдерів в найкоротші терміни були нейтралізовані атаки, звівши нанівець усі зусилля їх організаторів89.

Аналіз минулих подій показує, що війна в кіберпросторі за своєю значимістю і впливом на долю держави може перевершувати як військові операції, так й дипломатичні баталії.

3 липня 2014 року Верховна Рада України підтримала проект постанови № 4190а “Про прийняття рекомендацій парламентських слухань на тему: “Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні”. Верховна Рада рекомендувала Кабінету Міністрів України для подальшого розвитку інформаційного суспільства та формування інноваційно-орієнтованої економіки замість сировинної здійснити наступні заходи:

В частині інформаційної та кібербезпеки України: • розробити та прийняти загальносистемний базовий законодавчий акт у системі

захисту інформації (Закон України “Про кібернетичну безпеку”);

88 [Електронний ресурс]. – URL: http://www.newsru.ua/ukraine/21nov2014/doctrina.html 89 А. Бондарчук Информационные технологии как важный фактор обеспечения легитимности власти // Информационные Технологии для Менеджеров. - № 11, 2014 / [Електронний ресурс]. – URL: http://it4m.com.ua/2014/12/15/информационные-технологии-как-важны/

155

• визначитися щодо відмови від іноземного програмного забезпечення (зокрема антивірусного програмного забезпечення) в органах влади, що може нести кібернетичні загрози для держави.

Хакерство і комп’ютерне піратство – це ті проблеми, від невирішеності яких насамперед страждають український внутрішній ринок і виробники вітчизняного “софтверу” (програмного забезпечення). На українському внутрішньому ринку до останнього часу були практично відсутні вітчизняні програмні продукти легального виробництва, тобто цей ринок майже на 80 відсотків був піратським.

І, як наслідок, зникла мотивація до легального підприємництва в цій сфері, стрімко зменшувалась кількість професійних програмістів, ця професія втрачала престижність, а виробники комп'ютерних програм “опускалися” нижче корпоративного рівня, працюючи на непрофесійному рівні. Це було серйозним викликом національній інформаційній безпеці і перспективам входження України до глобального інформаційного суспільства.

Створена у 2003 році Асоціація українських виробників програмного забезпечення позитивно вплинула на розв'язання проблеми комп'ютерного “піратства” через професійну підтримку зусиль влади. Асоціація ухвалила своєрідний Кодекс честі, відповідно до якого її учасники зобов'язалися:

• не купувати і не використовувати неліцензійні програмні продукти; • не виготовляти й не поширювати неліцензійні копії програмних продуктів; • не продавати комп'ютерів з нелегальним програмним забезпеченням; • використовувати таке забезпечення тільки відповідно до норм ліцензійної

угоди. Важливий напрям інформаційної безпеки – забезпечення технічного захисту

інформації в міністерствах і відомствах, насамперед в інформаційно-телекомунікаційних системах.

Проблемою залишається недостатня кадрова забезпеченість вітчизняної системи захисту інформації. Зокрема, потребує удосконалення та оптимізації система підготовки фахівців за спеціальністю “інформаційна безпека”.

Вважається, що вітчизняні ВНЗ дають непогану освіту, проте її рівень не відповідає вимогам діяльності сучасної ІТ-галузі. В Україні кваліфіковані викладачі намагаються працевлаштуватись у комерційні структури, де заробітна плата в рази вище. Ось і виходить, що університети і інститути учать студентів переважно азам професії. “Тільки 10–15% з 30 тис. молодих фахівців профільних ВНЗ, що випускаються, мають рівень освіти, при якій вони можуть прийти і працювати в компаніях, – вважає Ігор Лисицький, президент Української ІТ-асоціації. Це серйозно стримує розвиток нашої індустрії, тому що ми просто втрачаємо контракти, будучи нездатними забезпечити їх людьми”90.

При цьому українські роботодавці також нарікають на низький рівень підготовки IT-спеціалістів в Україні та вважають, що питання підвищення якості освіти має вирішуватися на державному рівні. Так, за матеріалами ЛIГАБiзнесIнформ, тільки 25% випускників IT-спеціальностей в Україні можуть знайти роботу, інші не відповідають вимогам роботодавців за рівнем кваліфікації.

Необхідно зазначити, що основний дохід українським розробникам ІТ-індустрії забезпечують іноземні замовники. “Більшість ІT-компаній в Україні заробляють на аутсорсинзі, виконуючи замовлення іноземних клієнтів, – говорить Сергій Лютай, керівник департаменту розробки додатків “Silverlight” компанії Digital Cloud Technologies. – Українські користувачі не хочуть платити за ліцензійне ПЗ і використання сервісів. Тому ті компанії, які створюють свої продукти, орієнтуються, як правило, на Європу і США” 91. Щодо комп'ютерного програмування, то через низький попит усередині країни українські фахівці виконують зовнішні замовлення або емігрують назавжди.

Аналіз ситуації в інформаційному просторі України свідчить про наявні проблеми в галузі захисту національної інформаційної безпеки. Особливо це стосується асиметрії

90 И. Федоришин , Н. Кабирова и др. Информационное общество // Статус. Экономические известия. - № 07-08(177-178) от 28.02.2011 / [Електронний ресурс]. – URL: http://statuspress.com.ua/big-theme/informacionnoe-obshhestvo.html 91 И. Федоришин , Н. Кабирова и др. Информационное общество // Статус. Экономические известия. - № 07-08(177-178) от 28.02.2011 / [Електронний ресурс]. – URL: http://statuspress.com.ua/big-theme/informacionnoe-obshhestvo.html

156

інформаційних потоків: відбувається потужний інформаційний вплив країн-сусідів на вітчизняну аудиторію за відсутності адекватних інформаційних потоків з України за кордон.

Проблему для гарантування інформаційної безпеки України становили ліквідація у 90-х роках Биківнянського радіо-передавального центру, передавачі якого працювали на Західну Європу, південний захід Африки, захід і центр Росії із середньодобовим обсягом робіт у 69 годин, та плановане закриття Броварського радіоцентру, окремі передавачі якого транслювали програми Національної радіокомпанії України.

Значущим аспектом інформаційної безпеки є безпека інформаційного обміну в спеціальних системах зв'язку та загального користування. Нині в Україні спеціальні телекомунікаційні системи створені й діють у всіх “силових” міністерствах і відомствах, зокрема в міністерствах оборони, внутрішніх справ, з надзвичайних ситуацій.

Проблемою залишається забезпечення належних темпів розвитку національних інформаційних ресурсів і відповідної інфраструктури. Остаточно не розв'язано в Україні також проблему впровадження сучасних інформаційно-аналітичних технологій державного управління, що негативно позначилося на взаємодії гілок влади, формуванні цілісної вертикалі ефективної виконавчої влади, дієвості політичних та економічних реформ, становленні громадянського суспільства та інших сферах суспільного життя.

Державні відомства будують свої інформаційно-комунікаційні системи (ІКС) незалежно та ізольовано один від одного, орієнтуючись виключно на власні потреби (вертикальна інтеграція). Діючі відомчі корпоративні мережі працюють відокремлено і неузгоджено. Такий підхід забезпечує захищеність цих систем, проте робить проблематичною організацію міжвідомчої (горизонтальної) взаємодії на будь-якому рівні адміністративно-територіального устрою держави (відомство, регіон, область, район, місто, селище). При цьому відбувається розпорошення значних фінансових і матеріальних коштів, здійснюється багатократне введення і обробка інформації, що повторюється, відсутня повна картина соціально-економічного і фінансового стану країни та її окремих територій в прийнятні для ухвалення ефективних управлінських рішень інтервали часу. Ніхто ще й не підраховував сумарні витрати на паралельне ведення двох систем реєстрації населення: однієї – Податковою адміністрацією і Пенсійним фондом, та іншої – МВС. Перед більшістю із таких корпоративних систем нині постали дві основні задачі:

− узгодження форматів і протоколів даних для взаємообміну між суб‘єктами господарювання, органами державної влади та місцевого самоврядування;

− застосування ефективних алгоритмів аналізу накопиченого у корпоративній системі інформаційного ресурсу для обґрунтування управлінських рішень.

Відомчі ІКС ізольовані від публічних мереж зв'язку і не передбачають прямої інформаційної взаємодії з підприємствами реального бізнесу, громадськими організаціями і населенням. Як правило, відомства не мають достатніх ресурсів для повноцінної експлуатації, технічного супроводу і розвитку своїх ІКС.

У регіональних ІКС не повністю враховані питання інтеграції з ІКС відомств, інших регіонів, муніципальних утворень, центральних органів влади. Орієнтація тільки на інформаційні системи регіональних адміністрацій і органів місцевого самоврядування позиціонує регіональні ІКС як закриті територіальні системи, що ускладнює їх інтеграцію один з одним і ІКС центральних відомств. Нестача фінансових коштів примушує розробників регіональних ІКС використовувати полегшене устаткування, прості технології і спрощені схеми адресації, що знижує їх продуктивність, масштабованість, захищеність, ефективність, інші їх характеристики.

Відсутність єдиної методології щодо побудови відомчих і територіальних ІКС веде до дублювання робіт, до несумісності ІКС, до реалізації систем тільки з частково інтегрованими інформаційними ресурсами. Відомча та територіальна роз'єднаність знижують ефективність ресурсів, що направляються на побудову і супровід ІКС, ускладнюють ефективну інформаційну підтримку вирішення актуальних завдань, спрямованих на оздоровлення і позитивний розвиток соціальної і фінансово-економічної ситуації в країні.

Нові завдання постають в умовах реформування економіки України за участю іноземного капіталу й інтенсивного міжнародного співробітництва, вільного пересування іноземців, доступу багатьох об'єктів для іноземних інспекцій, що вимагає коригування і переформулювання проблем відкритості й закритості інформації, перегляду підходів до інформації, що містить державну таємницю, та іншої інформації з обмеженим доступом.

Інформаційна безпека – це завжди балансування між інформаційною відкритістю та закритістю, між прагненнями максимально розширити доступ громадян до невтаємниченої

157

публічної інформації (державної, комерційної, наукової, освітньої, персональної тощо) й максимально захистити інформацію корпоративного і приватного змісту.

Витримувати баланс інтересів у “глобальному суспільстві ризиків” стає дедалі важче, та, оскільки право на життя є важливішим за право на інформацію, тоді обмеження діяльності мас-медіа можуть бути виправдані за надзвичайних подій. Одночасно, запровадження моніторингу засобів масової комунікації державою за умов антитерористичної війни може призвести до наступу на основні громадянські свободи включно з правом на інформацію, на висловлення думок, на таємницю приватного життя тощо. Тому особливо важливо законодавчо окреслити певні межі інформаційного моніторингу, як виняток, за умов антитерору й наступу на міжнародну та внутрішню організовану злочинність.

Україна прагне до продуктивного міжнародного співробітництва в інформаційній сфері, враховуючи досвід найрозвинутіших країн (США, Канади, Японії, Німеччини, Франції, Англії). Це означає безумовне підтримання динамічної конкуренції, забезпечення відкритого доступу до інформаційно-телекомунікаційних систем, а також універсального доступу до всіх інформаційних продуктів і послуг.

Для країн, що розвиваються, до яких належить Україна, вагомим чинником економічного зростання в інформаційній галузі стає їхня присутність на ринку офшорного програмування (на якому Індія, наприклад, заробляє близько 4 млрд. доларів щорічно).

Бурхливий розвиток інформаційної сфери супроводжується появою принципово нових загроз інтересам особистості, суспільства, держави, її національній безпеці. На тлі “пост-вересневої” антитерористичної кампанії наочно виявилася визначальна роль чинників управління та впливу на масову свідомість, заснованих на сучасних інформаційних технологіях. Одночасно поява нових можливостей автоматично зумовлює виникнення нових уразливих місць.

Визнавши той факт, що певна опозиційність засобів масової інформації щодо чинної влади є явищем цілковито нормальним і притаманним усім демократичним країнам,необхідно також визнати, що конструктивно опонувати владним структурам засоби масової інформації можуть лише за умови економічної самодостатності. Лише за таких умов можна всерйоз говорити про їхню відносну автономію. Нині ж ЗМІ в Україні переважно узалежнені не від споживачів інформації, а від певних фінансово-промислових груп, які іноді зловживають свободою слова, використовують її для ведення інформаційних війн проти конкурентів, “зливання компромату” тощо.

Ще однією проблемою інформаційної політики та інформаційної безпеки є уповільнений і незбалансований розвиток інфраструктури інформаційної сфери України, яка значно відстає від сучасних вимог “цифровізації” (“дижиталізації”). Це істотно гальмує інноваційне економічне зростання й спонукає певну частину українських виробників та споживачів інформаційного продукту послуговуватися вторинним (“секендним”) або “піратським” комп'ютерним, програмним та іншими забезпеченням.

Кризовим є стан (фізична зношеність і моральна застарілість) інфраструктури вітчизняного телерадіомовлення, зокрема діючих мереж і технічних засобів, які практично не оновлювалися від 80-х років минулого століття.

Понад 70% телерадіомовного обладнання, близько 35% радіорелейних ліній повністю відпрацювали свій ресурс, частина перебуває в аварійному стані, 60% обладнання фізично та морально застаріло і є надзвичайно енергомістким. Водночас темпи розвитку галузей зв'язку й телекомунікацій (до 70% річних) в Україні не надто відстають від європейських і навіть перевищують можливості та об'єктивні потреби національної економіки.

Хоча щільність лінійної (стаціонарної) телефонізації в Україні нижча за середньоєвропейські показники, проте цілковито відповідає нинішньому рівню розвитку вітчизняної економіки, що характеризується низьким обсягом ВВП на душу населення.

Низька платоспроможність населення обмежує внутрішні інвестиції, зумовлюючи нерівномірність і низькі темпи розвитку телекомунікацій. За умов швидкого зростання орієнтованих на незначну за чисельністю групу заможних та середнього достатку громадян (до 15–20% від загалу населення) мобільного, міжнародного та міжміського зв'язку у найбільших містах-мільйонниках (включно зі столицею, містом Києвом) відставатимуть інші види телекомунікацій. Особливо це стосується місцевого сільського зв’язку, систем трансляції телевізійного та радіосигналу тощо. За оцінками експертів, за збереження сучасних темпів розвитку галузі зв'язку та телекомунікацій Україна досягне нинішнього рівня європейських країн лише за 20–30 років. А це вельми переконливий аргумент на користь істотного пришвидшення розвитку цієї галузі.

158

Одними із суттєвих загроз телекомунікаціям є втрата Україною шансу своєчасної конверсії війської електронної промисловості, зокрема у сфері створення сучасної цифрової телекомунікаційної апаратури, а також недостатня база науково-дослідницької підтримки інформаційної галузі. Так, коли у розвинутих країнах на науку в царині телекомунікацій асигнується до 2–2,5 % від загальних доходів галузі, то в Україні – менше 0,5 %.

Зазначене засвідчує нагальну необхідність покращання інвестиційного клімату інфраструктури інформаційної сфери України – галузі телекомунікацій. За оцінками експертів, для отримання 1% загального економічного зростання потрібно забезпечити до 3% зростання в галузі телекомунікацій, що означає необхідність у найближчі роки інвестувати в індустрію телекомунікацій до 9 млрд доларів.

Унаслідок низької конкурентоспроможності вітчизняних виробників інформаційного продукту та недосконалості законодавства відбувалось збільшення іноземної присутності в інформаційному просторі України. Найпотужніші за обсягами мовлення телевізійні й радіомовні (особливо на FМ-частотах) компанії через недостатню якість власного медійного продукту поступово втрачали позиції в інформаційному просторі України (переважно на користь російських компаній). Недостатнім є художньо-естетичний, творчий та інтелектуальний рівень телерадіопередач.

Необхідно відзначити, що вітчизняні структури влади діють послідовно, хоч й не завжди виважено та цілеспрямовано щодо покрашення економічних та політичних умов діяльності вітчизняних. Якщо порівняти сучасний стан ЗМІ в незалежній Україні, їхню структуру, форми власності, а також можливості доносити до аудиторії незалежну позицію, з можливостями ЗМІ тоталітарної доби, то незаперечним фактом є кардинальні зміни, спрямовані на демократизацію та поступове вивільнення їх від ідеологічного диктату.

Нині український соціум виразно усвідомлює той факт, що головною загрозою в інформаційній сфері є можливість витіснення України з ринку інформаційних послуг та технологій. Наявність такої загрози унаочнюється чималими економічними втратами та надмірною імпортозалежністю. Зрештою, від розвинутості ринку інформаційних послуг та технологій залежить і модернізація вкрай застарілої матеріальної інфраструктури ЗМІ. Відповідно в діях структур влади стали набагато помітнішими ознаки інформаційної політики й медіа-супроводу політичних рішень на всіх етапах їх підготовки, прийняття та імплементації.

В Україні спостерігається тенденція до концентрації та монополізації ЗМІ. Формуються потужні холдинги, які розглядаються фінансово-політичними угрупованнями як специфічні інструменти політичного впливу. Відчутними є тенденції до відтворення на українському ґрунті російської моделі медіа-холдингів, функціонування яких призвело в сусідній країні до формування джерел перманентної політичної нестабільності через постійні “інформаційні війни”. Притаманне подібним структурам нехтування національними інтересами на користь приватних може створити постійну загрозу національній безпеці.

5.3. Моніторинг розвитку інформаційного суспільства в Україні

Індикатори розвитку інформаційного суспільства України. Перелік індикаторів

розвитку інформаційного суспільства затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2012 р. № 1134.

Національна система індикаторів розвитку інформаційного суспільства (далі – Система індикаторів) є сукупністю статистичних показників, що характеризують стан поточного інформаційного розвитку суспільства у соціально-економічному, науково-технічному, екологічному та інших розрізах.

Система призначена для оцінки та аналізу розвитку інформаційного суспільства в Україні за допомогою наступних індексів:

- індекс проникнення інформаційних технологій в суспільство (ITS), включаючи його визначення по регіонах України;

- індекс технологічного застосування інформаційних технологій (CTA). Індекси розраховуються за відповідною методикою з використанням наступних

індикаторів:

159

1. Кількість Інтернет-користувачів у розрахунку на 100 осіб.

17. Рівень дотримання авторських прав на програмне забезпечення.

2.Кількість Інтернет- користувачів широкосмугового доступу у розрахунку на 100 осіб.

18. Рівень підтримки діяльності суб’єктів підприємницької діяльності у сфері інформаційних технологій.

3. Частка користувачів мобільного Інтернету, відсотків до загальної кількості Інтернет-користувачів.

19. Ефективність законодавства, що регулює діяльність у сфері інформаційних технологій.

4. Частка витрат на програмне забезпечення, відсотків до загальних витрат на інформаційні технології.

20. Рівень технологічного розвитку.

5. Рівень обчислювальної потужності інформаційно- телекомунікаційної інфраструктури.

21. Рівень використання інформаційних технологій підприємствами та організаціями.

6. Кількість домогосподарств, що мають комп’ютери, у розрахунку на 100 домогосподарств.

22. Рівень інноваційної активності.

7. Рівень концентрації населення в зоні покриття рухомого (мобільного) зв’язку.

23. Рівень використання науковцями інформаційних технологій.

8. Рівень розвитку рухомого (мобільного) зв’язку.

24. Рівень використання науковцями та дослідниками Інтернету.

9. Дохід від надання послуг рухомого (мобільного) зв’язку. 25. Рівень інформатизації бібліотек.

26. Рівень розвитку електронного урядування.

11. Рівень якості ліній фіксованого зв’язку. 27. Рівень використання Інтернету і засобів телекомунікації населенням.

12. Потенційний попит на товари, роботи і послуги у сфері інформаційних технологій.

28. Рівень застосування інформаційних технологій органами виконавчої влади для проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики.

13. Рівень конкурентоспроможності ринку інформаційних технологій. 29. Рівень інформаційної безпеки.

14. Частка науково- дослідних організацій сфери інформаційних технологій, відсотків до загальної кількості науково-дослідних організацій.

30. Рівень застосування інформаційних технологій у закладах освіти.

15. Рівень розвитку інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури.

31. Рівень застосування інформаційних технологій у закладах охорони здоров’я.

16. Рівень регуляторного навантаження у сфері інформаційних технологій.

Методика формування індикаторів розвитку інформаційного суспільства.

Наказом МОН України від 06.09.13 р. № 1271 затверджено “Методику формування індикаторів розвитку інформаційного суспільства”.

Визначення Національної системи індикаторів проводиться експертами раз на рік з дотриманням таких вимог:

забезпечення необхідними регулярними статистичними даними з питань інформатизації та розвитку інформаційного суспільства;

стандартизація статистичних показників, що характеризують стан розвитку інформаційного суспільства в країні та регіонах;

визначення та реалізація організаційних заходів з ведення цієї системи індикаторів. Для визначення індикаторів використовуються офіційні дані Державної служби

статистики України (далі – Держстат України) та загальнодоступні дані органів виконавчої влади, діяльність яких пов’язана зі збиранням та використанням адміністративних даних та експертних даних (табл.5.3.1). Не наведені у цій таблиці дані, які необхідні для розрахунку Системи індикаторів, визначаються за допомогою експертних методів.

160

Таблиця 5.3.1. Перелік даних, необхідних для розрахунку національної системи індикаторів розвитку

інформаційного суспільства Назва даних, які потрібні для розрахунку індикаторів Джерело визначення індикатора

Кількість інтернет-користувачів на 100 осіб Дані Держстату України щодо абонентів, за якими експертним методом розраховується кількість користувачів

Кількість інтернет-користувачів широкосмугового доступу в розрахунку на 100 осіб

Дані Держстату України щодо абонентів, за якими експертним методом розраховується кількість користувачів

Частка користувачів мобільного інтернету, відсоток від загальної кількості інтернет- користувачів

Дані Держстату України щодо абонентів, за якими експертним методом розраховується кількість користувачів

Сукупні витрати підприємств та населення на інформаційні технології Експертні дані Витрати підприємств та населення на програмне забезпечення Експертні дані Кількість домогосподарств, що мають комп’ютери, у розрахунку на 100 домогосподарств

Дані Держстату України та експертні дані

Кількість стільникових засобів зв’язку Дані Держстату України Потенційне зростання кількості споживачів інформаційних технологій Експертні дані Розподіл споживачів за інформаційно-телекомунікаційними технологіями Експертні дані Потенціал задоволення попиту на інформаційно-телекомунікаційні технології

Експертні дані

Зростання продажів інформаційно-телекомунікаційних технологій за групами

Експертні дані

Кількість наукових організацій Дані Держстату України та експертні дані

Кількість наукових організацій у сфері інформаційних технологій Дані Держстату України та експертні дані

Частка промислових підприємств, що впроваджували інновації, інноваційні процеси, реалізовували інноваційну продукцію

Дані Держстату України та експертні дані

Обсяги реалізації інноваційної продукції Експертні дані Обсяги залучення інвестицій у промислові підприємства Експертні дані Кількість підприємств, що залучили інвестиції Експертні дані

64% індикаторів розвитку інформаційного суспільства (в т.ч. “Рівень інформаційної безпеки”) із затверджених 31 індикатора постановою Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2012 р. № 1134 визначається на основі порівняльного аналізу даних національних та міжнародних консалтингових компаній та організацій або на основі експертного аналізу даних Держстату України або з використанням якісних оцінок (табл. 4.3).

Крім того, із переліку 17 даних, необхідних для розрахунку Системи індикаторів України, 53% визначається за експертними даними, а 41% – за даними Держстату України та експертними даними.

Співвідношення якісних та кількісних оцінок при проведенні експертного аналізу визначається за допомогою табл. 5.3.2.

Таблиця 5.3.2. Співвідношення якісних та кількісних оцінок національної системи індикаторів розвитку

інформаційного суспільства Якісна оцінка Кількісна оцінка Дуже низький 0,05 Низький 0,15 Середній 0,45 Високий 0,7 Дуже високий 0,9

161

Комплексна система індикаторів вимірювання ступеня розвитку інформаційно-комунікаційних технологій в Україні. Інформаційно-комунікаційні технології згідно із Законом України „Про Концепцію національної програми інформатизації” входять як складова до інформаційної інфраструктури, яка, в свою чергу, являється однією з чотирьох структурних одиниць інформаційного суспільства.

Необхідність створення комплексної системи індикаторів вимірювання ступеня розвитку інформаційно-комунікаційних технологій у різних країнах світу та методології її практичного застосування виникла наприкінці 1990-х рр. Були сформульовані загальні вимоги до систем індикаторів та індексів, що вимірюють різні аспекти впровадження ІКТ і ступінь розвитку технологій інформаційного суспільства: • основною вимогою до системи індикаторів є необхідність інтегрального обліку максимального числа факторів та умов, від яких залежить формування інформаційного суспільства; • індикатори повинні бути прозорими й доступними для здійснення розрахунків або одержання оцінок; • необхідно забезпечити максимальну сумісність та порівнянність показників для різних умов їхнього вимірювання, а також для застосування цих індикаторів в різних країнах.

Вважається, що система індикаторів повинна бути інваріантна стосовно оцінюваним об’єктам і умовам проведення цих оцінок. Авторами дослідження92 підкреслюється важлива умова отримання об’єктивної оцінки рівня розвитку ІКТ країни: “Тільки спільне виконання обох цих вимог дозволяє створити систему індикаторів, що може бути використана в міжнародному масштабі й надасть фахівцям кількісні характеристики розвитку інформаційного суспільства, які, у свою чергу, дозволять об’єктивно оцінювати й порівнювати поточний стан будь-якої країни світу, починаючи від самих розвинених і до найбільш відсталих”.

Одним з основних офіційних джерел інформації для розрахунку індикаторів розвитку сфери ІКТ є спеціальні форми статистичних спостережень, за якими збираються дані Держстатом України у сфері інформатизації.

На сьогодні, основними міжнародними стандартами у сфері статистики інформаційного суспільства є рекомендації Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Статистичної служби Європейського Союзу (Євростат), Статистичного відділу ООН, а також відділів ООН (ЮНЕСКО, ЮНКТАД) та МСЕ. Рекомендації ОЕСР спрямовані на дослідження сфери ІКТ, включаючи доступ до технологій, їх використання в організаціях і домогосподарствах. У 2009 р. фахівцями ОЕСР підготовлено Керівництво з вимірювання показників сфери ІКТ.

З 2002 р. ЄС запровадила щорічне обстеження інформаційного суспільства з метою проведення бенчмаркингу рушійних сил створення та використання ІКТ на підприємствах та індивідами. Євростат координує два види обстеження щодо:

– використання ІКТ на підприємствах (Eurostat model for a Community Survey on ICT Usage and e-Commerce in Enterprises);

– використання ІКТ домогосподарствами та індивідами (Eurostat model for a Community Survey on ICT usage in households and by individuals).

Система показників ІКТ, що сформована в 2005 р. міжнародними організаціями (ЮНКТАД у співробітництві з ОЕСР, Євростатом, МСЕ, Інститутом статистики ЮНЕСКО)

92 Звіт про науково-дослідну роботу № 161/19.12.11-2 «Розробка пропозицій Держкомстату щодо внесення змін до системи державних статистичних спостережень з питань інформатизації та розвитку інформаційного суспільства: структури, механізмів, джерел інформації, проектів форм державних статистичних спостережень та інструкцій до них», Науково-технічний комплекс статистичних досліджень, Науковий керівник – д.е.н. Єгоров І.Ю., Київ – 2011. – 48 с.

162

з метою гармонізації та стандартизації статистики у сфері ІКТ враховує як міжнародні стандарти, так і національні особливості статистичної практики в країні93.

Система основних показників ІКТ, за міжнародними стандартами, складається з 46-ти основних та 2-х додаткових показників, об’єднаних у 5 блоків, а саме:

– інфраструктура і доступ до ІКТ; – доступ до ІКТ та їх використання домогосподарствами й фізичними особами; – використання ІКТ підприємствами; – сектор ІКТ та міжнародна торгівля товарами ІКТ; – ІКТ у галузі освіти.

В Україні інформація щодо інфраструктури та доступу до ІКТ збирається на основі даних статистики пошти та зв’язку.

До складу державних статистичних спостережень зі статистики зв’язку та інформатики в Україні включаються:

– державне статистичне спостереження щодо використання інформаційно-комунікаційних технологій та електронної торгівлі на підприємствах (форма №1–ІКТ, (одноразова));

– державне статистичне спостереження щодо наявності засобів зв’язку (форма №-13 зв’язок, (квартальна));

– державне статистичне спостереження щодо доходів від послуг зв’язку (форма №12-зв’язок (місячна));

– державне статистичне спостереження щодо телефонізації об’єктів у сільській місцевості і потреби населення в домашніх телефонах мережі загального користування (форма № 43-зв’язок (річна)).

Крім цього, окремі питання щодо використання ІКТ містяться в інших формах державних статистичних спостережень:

– форма № 1-підприємництво (річна) “Звіт про основні показники діяльності підприємства”, (розділ 6);

– форма № 3-наука (річна)“Звіт про виконання наукових та науково-технічних робіт; – форма № 1-технологія (річна) “Звіт про створення та використання високих

технологій та об’єктів права інтелектуальної власності”. Інструментарій для проведення державних статистичних спостережень та метаопису

державних статистичних спостережень для користувачів даних і підготовки каталогу основ статистичних показників із роз’ясненнями щодо критеріїв формування на центральному рівні генеральних сукупностей (основ вибірки) розміщено на веб-сайті Державної служби статистики України. Терміни проведення державних статистичних спостережень визначаються щорічними планами державних статистичних спостережень, що затверджуються нормативними актами Кабінету Міністрів України.

Виходячи із такого, було визначено можливості щодо інформаційного забезпечення для розрахунку базових індикаторів національної системи індикаторів оцінки розвитку інформаційного суспільства∗, які відображені в табл. 5.3.3.

93 Core ICT Indicators, 2010 [Електронний ресурс]. – URL: http://www.itu.int/dms_pub/itu-d/opb/ind/D-IND-ICT_CORE-2010-PDF-E.pdf ∗ Звіт про науково-дослідну роботу № 161/19.12.11-2 «Розробка пропозицій Держкомстату щодо внесення змін до системи державних статистичних спостережень з питань інформатизації та розвитку інформаційного суспільства: структури, механізмів, джерел інформації, проектів форм державних статистичних спостережень та інструкцій до них», Науково-технічний комплекс статистичних досліджень, Науковий керівник – д.е.н. Єгоров І.Ю., Київ – 2011. – 48 с.

163

Таблиця 5.3.3 Наявність первинних даних та джерел інформації офіційної статистики для базових індикаторів

національної системи індикаторів оцінки розвитку інформаційного суспільства

Код Назва індикатора Первині дані Джерело інформації

1 Частка Інтернет-користувачів в Україні

Форма № 13-зв’язок (квартальна) Показник кількості абонентів мережі “Інтернет” (код рядка 090)

Статистичний бюлетень Держстат “Стан і розвиток зв’язку в Україні” та статистичний щорічник України розділ “Населення”, сайт Держстату http://www.ukrstat.gov.ua/

2 Частка Інтернет-користувачів широкосмугового доступу в Україні

Форма № 13-зв’язок (квартальна) Показник кількості абонентів мережі “Інтернет” (код рядка 091)

Статистичний бюлетень Держстат “Стан і розвиток зв’язку в Україні” та статистичний щорічник України розділ “Населення”, сайт Держстату http://www.ukrstat.gov.ua/

3 Частка користувачів мобільного Інтернет відносно загальної кількості користувачів Інтернет

Форма № 13-зв’язок (квартальна)

Статистичний бюлетень Держстат “Стан і розвиток зв’язку в Україні”, сайт Держстату http://www.ukrstat.gov.ua/

7 Частка витрат на програмне забезпечення

Форма № 1-підприємництво (річна) “ Звіт про основні показники діяльності підприємства”, (розділ 6, код рядка 730)

сайт Держстату http://www.ukrstat.gov.ua/

8 Рівень обчислювальної спроможності (потужності) ІТІС

– –

9 Частка власників комп’ютерів в Україні

Вибіркове обстеження умов життя домогосподарства (питання щодо наявності у домогосподарств персональних комп’ютерів)

сайт Держстату http://www.ukrstat.gov.ua/

10 Рівень інформатизації провідних бібліотек країни

– –

11 Рівень інформатизації населення – – 12 Рівень концентрації населення,

що живе в зоні покриття стільникового зв’язку

– –

13 Рівень розвитку стільникового зв’язку в Україні

Форма № 13-зв’язок (квартальна) показник кількості абонентів стільникового зв’язку (код рядка 061)

Статистичний бюлетень Держстат “Стан і розвиток зв’язку в Україні” та статистичний щорічник України розділ “Населення”

14 Частка доходу від послуг стільникового зв’язку на душу населення

Форма № 12-зв’язок (місячна) показник суми доходу від надання мобільного зв’язку (код рядка 23, гр.1 або гр.3)

–

15 Частка власників телефонів фіксованого зв’язку в Україні

Форма № 13-зв’язок (квартальна) показник

–

16 Рівень якості ліній фіксованого зв’язку

Форма № 43-зв’язок показник кількості незадоволених заяв населення на встановлення телефонів

–

17 Потенціал попиту – – 18 Конкурентний статус – – 19 Частка науково-дослідницьких

організацій, діяльність яких пов’язана з ІТ-сектором

Форма № 3-наука “Звіт про виконання наукових та науково-технічних робіт (річна)

Статистичний збірник “Наукова та інноваційна діяльність”, сайт держстату http://www.ukrstat.gov.ua/

20 Рівень потенціалу розвитку ІТІС –

–

21 Рівень регулятивного навантаження в сфері ІТ

– –

164

22 Рівень пріоритетності ІТ для уряду

– –

23 Ступінь дотримання авторських прав на програмне забезпечення

– –

24 Рівень правової підтримка ІТ-бізнесу

– –

25 Ефективність законодавства, що регулює Інтернет-діяльність

– –

26 Рівень технологічного розвитку промисловості

– –

28 Сфера використання Інтернет та інших ІТ промисловими підприємствами та організаціями

Обстеження за формою №1-ІКТ “Використання інформаційно-комунікаційних технологій та електронної торгівлі на підприємствах”

Сайт Держстату http://www.ukrstat.gov.ua/

29 Рівень використання передових промислових технологій (ППГ) на промислових підприємствах

Форма № 1-технологія (річна) “Звіт про створення та використання високих технологій та об’єктів права інтелектуальної власності”

Сайт Держстату http://www.ukrstat.gov.ua/

30 Рівень інноваційної активності в країні

– Можна використовувати розрахунки по Україні за індикаторами Інноваційного Табло Євросоюзу

31 Рівень використання сучасних ІТ науковцями

Форма № 1-технологія (річна) “Звіт про створення та використання високих технологій та об’єктів права інтелектуальної власності”, розд. 2

Сайт Держстату http://www.ukrstat.gov.ua/

32 Рівень Інтернет-активності науковців та дослідників

– –

33 Рівень онлайн-активності органів державного управління і місцевого урядування щодо надання послуг населенню та бізнесу

– –

34 Рівень застосування ІТ в державному плануванні, моніторингу та контролі за процесами технологічного розвитку.

– –

35 Сфера використання Інтернет і засобів телекомунікацій населенням

– –

36 Рівень роботизації озброєння – – 37 Рівень застосування ІТ в

оборонному виробництві – –

38 Рівень інформаційної безпеки країни

– –

39 Рівень застосування ІТ в оборонному плануванні та управлінні

– –

40 Рівень застосування ІТ в медичних установах та лікарнях

– –

165

5.4. Досвід забезпечення інформаційної безпеки в окремих зарубіжних країнах (США та РФ)

Однією з перших країн світу, яка почала сприймати інформаційну безпеку як питання

державної важливості, були Сполучені Штати Америки94. 2003 р. була оприлюднена Національна стратегія безпеки у кіберпросторі США. Цей документ став частиною більш загальної Стратегії забезпечення національної безпеки, створеної у відповідь на терористичні атаки 11 вересня 2001 р.95.

Внаслідок масштабної кібератаки на інформаційні системи урядових структур у 2007 р. 96, урядом Естонії була розроблена та затверджена в 2008 р. розлога Державна стратегія кібербезпеки97, що спонукало інші держави Євросоюзу також звернути увагу на захист національних інформаційних мереж та розробити власні стратегії державної безпеки у кіберпросторі98.

Великобританія, потенціал якої у сфері інформаційної безпеки вважається одним з найпотужніших у світі, також переймається важливістю вирішення проблеми кібербезпеки та в червні 2009 р. оприлюднила першу Стратегію кібербезпеки Сполученого Королівства, яка зосереджена на трьох основних напрямах: зменшення ризику, розпізнання можливостей і вдосконалення відповіді на кібервипадки99.

Інформаційна безпека США. США мають значний фінансовий, технологічний, науково-технічний та воєнний потенціал, а також традиційно приділяють значної уваги посиленню національної безпеки, захисту громадянських прав та інтересів бізнесу. Соціально-економічні, воєнні та політичні наслідки інформаційної революції стали найбільш відчутними в США. Значимість управління інформаційною безпекою в США на державному рівні визначається також тим, що в цій державі сконцентровані найбільші фінансові компанії, дослідницькі центри та корпорації, які суттєво впливають на розвиток технологій, фінансову стабільність і економічний розвиток усього світового співтовариства.

Теорія національної безпеки США включає наступні напрямки: • концептуальні основи стратегічного бачення; • прогнозування міжнародних відносин; • національні доктрини і стратегії (концепції) національної безпеки; • дипломатична стратегія; • економічна стратегія; • геостратегічне планування; • військова стратегія та прогнозування; • забезпечення інформаційної безпеки. В доповіді Ф. Вайнгартена “Удосконалення федеральної інформаційної політики:

погляд Конгресу” (1996) зазначається, що Сполучені Штати сприймають інформаційні проблеми як політичні чинники для прийняття рішень, що невід’ємні від глобальних проблем американського суспільства. Інформація є одним із основних ресурсів держави, а 94 Олійник О.В. Інформаційна безпека США // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) / [Електронний ресурс]. – URL: irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21CO... 95 National Strategy for homeland security, Office of Homeland security – July 2002 / [Електронний ресурс]. – URL: http://www.ncs.gov/library/policy_docs/nat_strat_hls.pdf 96 Alex Michael, Special Series, Cyber Probing: The Politicization of Virtual Attack – Defense Academy of the United Kingdom, October 2012 / [Електронний ресурс]. – URL: http://www.conflictstudies.org.uk/files/Cyber_Probing.pdf 97 Cyber Security Strategy – Cyber security strategy Committee, Ministry of Defense, Estonia – Tallinn, 2008 / [Електронний ресурс]. – URL: http://www.kmin.ee/files/kmin/img/files/Kuberjulgeoleku_strateegia_2008-2013_ENG.pdf 98 National Cyber Security Strategies: Setting the course for national efforts to strengthen security cyberspace, ENISA (European Network and Information Security Agency), May 2012 99 Cyber Security Strategy of the United Kingdom: safety, security and resilience in cyber space - June 2009 / [Електронний ресурс]. – URL: http://www.official-documents.gov.uk/document/cm76/7642/7642.pdf

166

системи, покладені в основу її створення, обробки і поширення, сприяють прогресивному розвитку і становлять основні соціальні інфраструктури суспільства. Інформаційна індустрія розглядається як головний стратегічний чинник конкуренції та провідний сектор економіки країни.

Політика американської держави в інформаційній сфері спрямована на формування і зміцнення національної системи забезпечення інформаційної безпеки. Ця система містить законодавство, що надає виняткові повноваження органам державної влади в інформаційній сфері; організаційні структури, до функцій яких входить протидія інформаційним загрозам, розслідування інформаційних злочинів, використання інформаційних технологій для забезпечення позицій США на міжнародній арені. У період з 1967 року до сьогодні в країні прийнято цілу низку законів, що створюють основу для формування та проведення єдиної державної політики забезпечення інформаційної безпеки з урахуванням інтересів національної безпеки держави. Сфера інформаційних та інших технологій, сфера руху інформації регламентується більше, ніж 300 законами та підзаконними актами. Не дивно, що саме сфера інформації вийшла на перший план у сфері національної безпеки США, оскільки роль та значення інформації швидко збільшились у сучасному світі.

Пріоритетами національної інформаційної політики США визначено: підтримку досліджень і розробок у галузі інформації і комунікації; вплив на їхнє спрямування та заохочення до поширення технічних знань і можливостей в економіці; сприяння обміну технологіями між лабораторіями та фірмами, запровадження нововведень на ринках; побудову та вдосконалення інформаційної інфраструктури, контроль за її діяльністю, побудову глобальних систем комунікації і дослідження впливу систем на міжнародні, національні та приватні пріоритети; збереження порушеної новими технологіями рівноваги між чотирма основними інформаційними цінностями: конфіденційність інформації, інформацію як суспільне благо, інформацію як товар, інформацію як невіддільний компонент існування держави (необхідне відновлення цієї рівноваги і встановлення нових засобів контролю для нових інформаційних відносин); недоторканність приватного життя, конфіденційність інформації приватного характеру на різних рівнях і в різних сферах державного управління та в приватному секторі; творення урядової політики в галузі інформації і комунікації100.

У США сформована виконавча система, перш за все система державного управління, відповідальна за зовнішньополітичний курс та забезпечення безпеки держави в цілому, так і на одному з найбільш важливих напрямів, забезпеченні інформаційної безпеки. Паралельно з нею розвиваються структури та визначається коло обов’язків недержавної системи забезпечення інформаційної безпеки як складової національної безпеки. У 2003 р. систему забезпечення національної безпеки США було доповнено Міністерством внутрішньої безпеки, до структурних підрозділів якого відносяться, в тому числі, Управління науки та технологій та Управління аналізу інформації та захисту критично важливих національних інфраструктур. Ще Президентом США Дж. Бушем, у його виступі перед працівниками Центрального розвідувального управління в штаб-квартирі ЦРУ в Ленглі було окреслено головні загрози безпеці Сполучених Штатів: серед яких, на другому місці, після тероризму, визначено інформаційну війну, а вже згодом – поширення зброї масового ураження та засобів її доставки. Як вважають американські військові фахівці, майбутня війна може бути спровокована в інформаційній сфері й охоплюватиме всю сукупність завдань у політичній, економічній, технічній і воєнній галузях101. Полем битви в конфліктах XXI ст. стає віртуальний кіберпростір, у якому розгортаються дії інформаційних воєн, а процеси глобалізації накладають певний відбиток і на модернізацію основних концепцій воєнної стратегії XXI ст. 100 Логунов А. Б. Региональная и национальная безопасность : учеб. пособ. /А. Б. Логунов. – М. : Вузовский учебник, 2009. – 432 с. 101 Общая политика США в сфере информационной безопасности / [Електронний ресурс]. – URL: httр: www. INTUIT.ru

167

Прикладні роботи в сфері національної безпеки, спрямовані на обґрунтування тих чи інших аспектів політики США, а також концептуальні розробки національної стратегії виконуються на базі дослідницьких центрів, що працюють на замовлення адміністрації США, комітетів конгресу, політичних партій.

Директива “Захист критично важливої інфраструктури” (1998), “Загальнонаціональний план захисту інформаційних систем” (2000), “Національна стратегія досягнення безпеки в кіберпросторі” (2003), за визначенням Олійника О.В., можуть вважатися офіційною загальнонаціональною політикою США у сфері інформаційної безпеки, на основі якої будується система діяльності державної влади у цій сфері та структура державних органів, які забезпечують інформаційну безпеку в державі∗.

Відповідно до стратегії інформаційної безпеки, основними державними пріоритетами у цій сфері є: 1. Становлення та розвиток національної системи реагування на події у сфері інформаційної безпеки. 2. Реалізація комплексної системи заходів по зменшенню загроз інформаційної безпеки. 3. Забезпечення підготовки спеціалістів у сфері комп’ютерної безпеки та відповідального відношення всього населення до питань захисту інформації. 4. Забезпечення захисту інформаційних систем, які мають відношення до державних органів. 5. Розвиток різних форм кооперації (у тому числі й міжнародних) у сфері забезпечення інформаційної безпеки102.

Американська політика у сфері інформаційної безпеки має за мету досягнення, згодом – закріплення домінування США у глобальному інформаційному просторі. Враховуючи виняткову роль дії інформаційних ресурсів практично в усіх сферах безпеки, інформаційне домінування стає важливим аспектом технологічного, економічного, воєнного і політичного домінування (переваги) США над іншими державами. Політика США у сфері інформаційної безпеки поєднує як ринкові інструменти лібералізації і регулювання інформаційної сфери, так і намагання встановити прямий державний контроль над інформаційними ресурсами не тільки в національних, а й міжнародних масштабах. У деякому розумінні ці напрями суперечать один одному. Політика лібералізації інформаційної сфери включає такі механізми, як розсекречування воєнних технологій, їх застосування в громадській сфері, зняття заборон щодо експортного контролю, податкові пільги. У той же час використовуються деякі механізми державного політичного контролю через створення стандартів у інформаційній сфері, регулювання застосування комерційних технологій в органах державної влади, а також використання приватних компаній для розвідувальної та контррозвідувальної діяльності.

Адміністрація президента Б. Обами почала створювати нову централізовану систему забезпечення інформаційної безпеки США. Створюється новий державний механізм, до функцій якого входить координація всіх зусиль щодо забезпечення інформаційної безпеки США. Найважливішим аспектом політики адміністрації Б. Обами у сфері забезпечення інформаційної безпеки є більш тісне співробітництво держави і бізнесу, спрямоване, в першу чергу, на захист державних інформаційних ресурсів, а також всього американського інформаційного простору, втручання американської держави в інформаційну сферу, в тому числі в інформаційний сектор економіки.

Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Російській Федерації та проблеми національної безпеки у цій сфері. В Російській Федерації діє Стратегія розвитку інформаційного суспільства, яку затвердив Президент РФ 7 лютого 2008 р. № Пр - 212,

∗ Олійник О.В. Інформаційна безпека США // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) / [Електронний ресурс]. – URL: irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21CO... 102 Соснін О. В. Державна політика в галузі управління інформаційним ресурсом України : дис. на здоб. наук. ступеня доктора політ. наук : спец. 23.00.02. / Олександр Васильович Соснін ; Одес. нац. юрид. акад. – О., 2005. – 264 с.

168

згідно з протоколом засідання Ради Безпеки РФ від 31 серпня 2007 р. № Пр - 1574. Окрім Стратегії розвитку інформаційного суспільства в нормативну базу входять такі концептуальні і програмні документи: - План реалізації Стратегії розвитку інформаційного суспільства до 2011 року (затверджений Президентом РФ 13 лютого 2010 року № Пр - 347); - Концепція використання інформаційних технологій в діяльності федеральних органів державної влади до 2010 року (схвалена розпорядженням Уряду РФ від 27 вересня 2004 р. № 1244-р); - Концепція регіональної інформатизації до 2010 року (схвалена розпорядженням Уряду РФ від 17 липня 2006 р. № 1024-р); - Типова Програма розвитку і використання інформаційних і телекомунікаційних технологій суб'єкта РФ (затверджена розпорядженням Уряду РФ від 3 липня 2007 р. № 871-р);

- Концепція формування в РФ електронного уряду до 2010 року (схвалена розпорядженням Уряду РФ від 6 травня 2008 р. № 632-р);

- Методика моніторингу розвитку інформаційного суспільства (до 2010 року). Концептуальна модель моніторингу в РФ. Методологія моніторингу розвитку

інформаційного суспільства в РФ побудована з урахуванням міжнародних стандартів і рекомендацій міжнародних організацій, що містяться в наступних документах:

1. Основні показники ІКТ, 2010 рік. Партнерство по виміру ІКТ в цілях розвитку. Міжнародний союз електрозв'язку. 2010.

2. Керівництво по виміру інформаційного суспільства ОЕСР, 2009. (Guideto Measuring the Information Society, 2009. OECD).

3. Визначення показників всесвітнього електрозв'язку /ІКТ. Міжнародний союз електрозв'язку. Березень 2010.

4. Методичне керівництво за статистикою інформаційного суспільства, 2010. Евростат. (Methodological Manual for Statistics on the Information Society, 2010. Eurostat. 2010).

5. Концептуальні рамки моніторингу Цифрової Європи 2011-2015. Європейська комісія, 2009. (Benchmarking Digital Europe 2011-2015, a conceptual framework. i2010 High Level Group. ISSUENO: 27, October, 2009. European Commission).

Мета створення системи моніторингу розвитку інформаційного суспільства є інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності федеральних і регіональних органів державного управління регулярною, повною, своєчасною і достовірною інформацією по розвитку інформаційного суспільства і формуванню електронного уряду, погодженою з цілями державної політики і міжнародними стандартами.

Призначення системи моніторингу – забезпечити нормативно-методичну базу для реорганізації державного статистичного спостереження і формування статистичної бази для системи моніторингу розвитку інформаційного суспільства в РФ.

Прийнятий у Методиці моніторингу розвитку інформаційного суспільства підхід щодо створення системи моніторингу враховує останні тенденції розвитку аналітичних і статистичних досліджень інформаційного суспільства, та ґрунтується на концептуальній схемі оцінки і аналізу “електронної готовності” (табл.5.4.1). До особливостей цього підходу належать комплексний моніторинг чинників електронного розвитку (державного регулювання, людського капіталу, ІКТ-інфраструктури, економічного середовища, інноваційного потенціалу, інформаційної індустрії, інформаційної безпеки і довіри) спільно з моніторингом використання ІКТ в ключових сферах діяльності (державне управління, освіта, охорона здоров'я, наука, культура, бізнес, використання ІКТ населенням і домогосподарствами).

Всі показники розвитку інформаційного суспільства розглядаються системно, в аналітичній перспективі, що дозволяє проводити комплексний аналіз досліджуваних процесів. Для кожного показника в методиці приведений його детальний паспорт, а саме опис показника, формули і джерела початкових даних для його розрахунку з вказівкою

169

діючих та форм державного статистичного спостереження, що вимагають запровадження, а також методика отримання початкових даних для визначення значення показника.

Таблиця. 5.4.1.

Концептуальна схема моніторингу розвитку інформаційного суспільства

Концептуальна схема моніторингу розвитку інформаційного суспільства

Предметні області моніторингу розвитку

інформаційного суспільства

Чинники розвитку інформаційного

суспільства

Державне регулювання Людський капітал Інноваційний потенціал ІКТ інфраструктура Економічне середовище Інформаційна індустрія Інформаційна безпека

Використання ІКТ для розвитку

Електронний уряд ІКТ у бізнесі ІКТ в освіті ІКТ в науці ІКТ в охороні здоров'я ІКТ в культурі Використання ІКТ населенням і домогосподарствами

Оцінка розвитку окремих сфер діяльності на основі ІКТ здійснюється на підставі:

- готовності окремої сфери людської діяльності до електронного розвитку (показників чинників електронного розвитку); - використання ІКТ в цій сфері; - впливу ІКТ на розвиток цієї сфери діяльності.

Готовність сфери діяльності визначається як: доступ до ІКТ (показники наявності комп'ютерного і мережевого устаткування, доступу до інтернету і тому подібне), а також наявність людського капіталу (показники наявності навичок і спеціальної підготовки до використання ІКТ в професійній діяльності та ін.).

Використання ІКТ оцінюється як з точки зору інтеграції інформаційних технологій в професійну діяльність, так й щодо надання послуг на основі ІКТ та їх використання “клієнтами” галузі – населенням, інколи підприємствами.

Вплив ІКТ є найбільш нетривіальною частиною визначення показників моніторингу. Дослідження впливу ІКТ на суспільство і на розвиток окремих сфер діяльності з точки зору факторного аналізу є остаточно не розв’язанним науковим завданням. Для системи моніторингу розвитку інформаційного суспільства було обрано підхід, що пов'язаний з оцінюванням населенням та професійними співтовариствами впливу ІКТ на їх повсякденне життя та і професійну діяльність, відповідно.

Предметні області моніторингу розподіляються на чинники інформаційного розвитку та і використання ІКТ за ключовими сферами людської діяльності.

Ще одне статистичне угрупування показників пов'язане з різними економічними агентами – підприємствами, органами державного управління, домогосподарствами. У рамках різних предметних областей моніторингу виділяються також спеціальні підгрупи населення і підприємств (професійні співтовариства, спеціалізовані організації, як освітні установи). Методика моніторингу розвитку інформаційного суспільства апробовується переважно із використанням даних офіційної статистики. Положення Методики передбачають, що для кожної предметної області використання ІКТ має визначатись набір специфічних форм державного статистичного спостереження, що підлягає затвердженню для отримання значень показників.

Система державного статистичного спостереження, яка призначена для збору початкових даних і комплексного моніторингу використання ІКТ у будь-якій сфері діяльності складається з декількох компонентів:

170

- обстеження організацій, що діють у цій сфері (збір відомостей про ІКТ-інфраструктуру організацій, готовності персоналу і використання ІКТ) на основі спеціалізованої форми державного статистичного спостереження; - представницького опитування професійного співтовариства цієї сфери діяльності (збір даних про ІКТ-компетенцію і використання ІКТ в професійній діяльності); - представницького вибіркового опитування населення/домогосподарств і користувачів

інтернету як клієнтів (користувачів послуг) цієї сфери діяльності – в загальній анкеті для населення/домогосподарств передбачаються окремі питання для певної сфери діяльності;

- обстеження підприємств як користувачів електронних послуг, зокрема, послуг електронного уряду (форма №3-інформ).

У ряді випадків джерелом даних для отримання значень показників виступають спеціальні дослідження – обстеження сайтів, спеціальний аналіз документів (нормативних та інших), інструментальні методи виміру ІКТ-параметрів (зокрема, веб-виміру).

Методологія моніторингу розвитку інформаційного суспільства в РФ побудована з урахуванням міжнародних стандартів і рекомендацій міжнародних організацій, що містяться в наступних документах:

1. Основні показники ІКТ, 2010 рік. Партнерство по виміру ІКТ в цілях розвитку. Міжнародний союз електрозв'язку. 2010.

2. Керівництво по виміру інформаційного суспільства ОЕСР, 2009. (Guideto Measuring the Information Society, 2009. OECD).

3. Визначення показників всесвітнього електрозв'язку /ІКТ. Міжнародний союз електрозв'язку. Березень 2010.

4. Методичне керівництво за статистикою інформаційного суспільства, 2010. Евростат. (Methodological Manual for Statistics on the Information Society, 2010. Eurostat. 2010).

5. Концептуальні рамки моніторингу Цифрової Європи 2011-2015. Європейська комісія, 2009. (Benchmarking Digital Europe 2011-2015, a conceptual framework. i2010 High Level Group. ISSUENO: 27, October, 2009. European Commission).

Одним з важливих чинників розвитку інформаційного суспільства є державне регулювання, яке ґрунтується на відповідній нормативно-законодавчій базі та передбачає певну практику застосування права, спрямовану на нормалізацію громадських відносин, пов’язаних із використанням інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Для нормального розвитку інформаційного суспільства важливими чинниками виступають як стан спеціалізованої сфери регулювання, пов'язаної з використанням ІКТ, так і власне можливість застосування загального законодавства у сфері цивільно-правового регулювання, а також взаємовідносини суспільства та влади, вільна циркуляція інформації і захист результатів інтелектуальної діяльності. Отже, вагому роль грає не лише нормативно-правова спеціалізація (кодифікація), але й ефективність загального правового регулювання, особливо, правозастосування.

Показники стану регулюючого середовища входять до складу ряду композитних індексів, на основі яких будуються міжнародні рейтинги держав по рівню розвитку інформаційного суспільства. Серед них такі авторитетні міжнародні індекси, як Індекс мережевої готовності (Networked Readiness Index), що готується Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ) і міжнародною школою бізнесу INSEAD; Індекс розвитку економіки знань (Knowledge Economy Index), що розробляється Всесвітнім банком; Індекс електронної готовності, який готується аналітичним підрозділом групи компаній-видавцем відомого щотижневика “The Economist” (Economist Intelligence Unit's e - readiness rankings).

У Стратегії розвитку інформаційного суспільства в РФ одним із пріоритетів визначається істотне поліпшення позицій Росії в основних міжнародних рейтингах, зокрема її входження в першу двадцятку провідних країн світу за розвитком інформаційного суспільства. Тим самим визначається підхід до вибору показників і методології виміру державного регулювання у рамках моніторингу розвитку нформаційного суспільства - включити в систему моніторингу методологічно сумісні з міжнародними показники державної політики і регулювання, які значною

171

мірою визначають темпи розвитку інформаційного суспільства в Росії і впливають на оцінки країни в міжнародних рейтингах.

Серед структурних доданків Індексу економіки знань Всесвітнього банку виділяється компонент економічних стимулів та інституціонального режиму, який будується на якісних показниках регулювання, що розробляються на основі експертних оцінок Всесвітнім банком і Фондом “Спадщина”, а саме сила закону; якість регулюючого середовища. В індексі мережевої готовності складовою частиною підіндексів, середовища, готовності та використання, виступає політичний компонент, що характеризує стан адміністративно-правового і політичного середовища, державного регулювання розвитку і використання ІКТ. До важливих політико-правових показників Індексу мережевої готовності входять: опрацьованість правової бази використання ІКТ; місце ІКТ в системі пріоритетів політики уряду; наявність у уряду чітких планів використання ІКТ для підвищення конкурентоспроможності економіки; успішність реалізації програм уряду у сфері інформатизації; захищеність інтелектуальної власності; захищеність прав власності; ефективність діяльності органів законодавчої влади; ступінь свободи преси. У рейтингу ВЕФ ці показники набувають менш формальних ознак. Значення таких показників визначаються на основі експертних оцінок провідних представників бізнесу, що залучаються як експерти від країни, яку оцінюють (близько 70-80 експертів від кожної країни). Обчислюються показники у балах (від 1 до 7, чим вище бал, тим краще визнається стан тієї або іншої сфери). Людський капітал. Рівень знань і навичок населення у сфері ІКТ і готовність їх використати складають важливий соціальний чинник розвитку і поширення ІКТ в суспільстві. Згідно з класичним визначенням під людським капіталом розуміється сукупність знань, навичок і здібностей, чим володіє і користується працівник в процесі праці, та які впливають на його економічну продуктивність. В умовах розвитку інформаційного суспільства трактування людського капіталу розширюється, при цьому все зростаюча роль відводиться знанням і навичкам населення у сфері ІКТ.

Моніторинг цієї предметної області здійснюється за наступними параметрами: рівень освіти і професійної підготовки населення; кадровий потенціал сфери ІКТ; інформаційна освіченість населення.

Росстатом проводиться моніторинг рівня освіти населення, збираються за формою №3-інформ дані по ІКТ-фахівцях відповідно до вузького визначення ОЕСР, дані, що збираються за формою № 3-НК, дозволяють здійснювати моніторинг прийому, контингенту студентів і випуску фахівців, бакалаврів і магістрів за спеціальностями, що відносяться до ІКТ. Є статистична база для організації моніторингу додаткової освіти у сфері ІКТ (форми № 2-ГС і № 2-МС).Державне статистичне спостереження за формою № 3-інформ дозволяє отримувати статистичні дані по підприємствах, у яких є складнощі з наймом працівників, що мають навички у сфері ІКТ, а також що здійснюють навчання цієї категорії працівників. В той же час, в Росії на рівні державної статистики не усталилась практика моніторингу інформаційної освіченості населення, перелік джерел інформації про стан людського капіталу має бути збільшений, а статистична практика – приведена у відповідність з міжнародними стандартами. Інноваційний потенціал є сукупністю різних видів ресурсів, – фінансових, інтелектуальних, інформаційних, науково-технічних та ін., необхідних для здійснення інноваційної діяльності. Його стан значною мірою визначає розповсюдження і динаміку генерування нового знання, створення, виробниче освоєння і поширення інновацій, у тому числі пов'язаних з ІКТ, або результативність наукової і інноваційної діяльності. Інноваційний потенціал впливає на загальний інноваційний настрій в суспільстві, готовність організацій і населення використовувати нові технології, у тому числі ІКТ. Тим самим стан інноваційного потенціалу істотно впливає на електронний, отже й соціально-економічний розвиток території. Інноваційна діяльність передбачає комплексність наукових, технологічних, організаційних, фінансових і комерційних заходів, що й спричиняють власне виникнення інновацій.

У Росії для збору даних про інноваційну діяльність використовуються декілька статистичних форм федерального державного статистичного спостереження. Проте статична

172

методологія і практика в цій області доки поступаються своїм аналогам в західних країнах і потребують модернізації, грунтованої на міжнародних стандартах і передовому досвіді. Низка показників інноваційного потенціалу, що входять до складу міжнародних композитних індексів розвитку інформаційного суспільства, ґрунтуються на експертних опитуваннях керівників підприємств, тобто мають т.зв. “м’які” властивості. ІКТ-інфраструктура і доступ. Під інформаційно-технологічною і телекомунікаційною інфраструктурою (ІКТ-інфраструктурою) розуміється сукупність комп'ютерної техніки, інформаційних систем, мереж зв'язку і каналів передачі даних на конкретній території. Рівень розвитку ІКТ-інфраструктури є найважливішим чинником, що визначає доступність інформаційно-комунікаційних технологій для використання населенням в побуті і професійній діяльності.

У Росії статистичне спостереження за розвитком ІКТ-інфраструктури проводиться на підставі даних, які збираються Міністерством зв'язку і масових комунікацій РФ на основі низки федеральних статистичних форм, затверджених Росстатом. Основними відмінностями системи показників РФ від міжнародної системи PMICTD у визначенні системи показників розвитку національної ІКТ-інфраструктури є відсутність нормалізації більшості показників за кількістю домогосподарств, домінування статистики діяльності організацій над статистичними обстеженнями населення, а також відсутністю збігу переліку показників з рекомендованими на міжнародному рівні. Це суттєво ускладнює міжнародні зіставлення і об'єктивну оцінку місця Росії в міжнародних рейтингах. Економічне середовище як чинник розвитку інформаційного суспільства визначається як сукупність економічних, фінансових і соціальних чинників, що впливають на виробництво і використання ІКТ, а також ключових адміністративно-правових механізмів, що регулюють вказані умови інформаційного розвитку країни.

Моніторинг цілого ряду так званих жорстких показників, до яких належать ВВП/ВРП на душу населення, індекси зростання ВВП/ВРП, обсяги інвестицій в основний капітал (за видами основних фондів), питома вага продуктів харчування в структурі споживчих витрат домогосподарств, доходи консолідованих бюджетів РФ і суб'єктів РФ та інше – здійснюється Росстатом. Рейтингове агентство “Експерт РА” періодично публікує рейтинг інвестиційної привабливості регіонів, при складанні якого використовуються також деякі експертні оцінки. Одночасно, серед показників економічного середовища Росії, які використовуються у національному моніторингу, “м'які” показники є представленими недостатньо.

У рамках системи моніторингу розвитку інформаційного суспільства статистичне спостереження за економічним середовищем здійснюється за такими параметрами (групами показників): загальний стан економіки; купівельна спроможність населення, бюджетної сфери і корпоративних споживачів; доступність фінансових ресурсів (кредитів та інвестицій); дії держави на умови господарської діяльності: адміністрування, тарифні умови, нормативно-правове регулювання та інше; інтегральні показники стану економічного середовища.

Інформаційна індустрія. У міжнародній практиці моніторингу розвитку інформаційної індустрії існує багаторічний досвід статистичного спостереження за розвитком сектора ІКТ, яке здійснюється на основі методології, розробленої і прийнятої Організацією економічного співробітництва і розвитку. У 2007 році ОЕСР також розроблені статистичні стандарти моніторингу сектора контенту і ЗМІ. У сукупності ІКТ-сектор і сектор контенту і ЗМІ в підході, прийнятому ОЕСР, складають інформаційну індустрію (інформаційний сектор економіки). Згідно з визначенням ОЕСР, під сектором ІКТ розуміється сукупність суб'єктів господарської діяльності, які розподіляються за основним продуктом їх діяльності згідно з наступними принципами: - У сфері виробництва до угрупувань включаються підприємства, що випускають товари, які призначені: для забезпечення функцій обробки інформації і комунікацій, включаючи передачу інформації і її відображення; для електронної обробки даних для реєстрації, виміру і/або запису фізичних явищ і контролю фізичних процесів. - У сфері послуг до угрупування відносяться підприємства, що надають послуги з обробки інформації і комунікацій на основі електронних технологій.

173

Для здійснення моніторингу розвитку інформаційної індустрії Росії необхідною вважається організація збору даних і розрахунку відповідних показників за міжнародно визначеними угруповуваннями видів економічній діяльності, яка може спиратися на діючу статистичну методологію Росстату.

Інформаційна безпека і довіра. Еволюція ІКТ спричинила до виникнення нового виду загроз, таких як комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм (незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, систем і комп'ютерних мереж, розкрадання, привласнення, здирство комп'ютерної інформації). Кибертерроризм і кіберзлочинність - це нові форми злочинної діяльності, які для досягнення своїх цілей використовують сучасні інформаційно-комунікаційні технології. Під інформаційною безпекою розуміється - стан захищеності інформації і прав її власника від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Методика моніторингу інформаційної безпеки Росії ґрунтується на методологічних засадах, прийнятих ОЕСР і Евростатом. Для розробки методики виміру показників використовувалися, зокрема, модельні анкети з питань використання ІКТ для населення/домогосподарств і підприємств, розроблені цими міжнародними організаціями.

Електронний уряд. “Електронний уряд” як один із ключових напрямів моніторингу розвитку інформаційного суспільства в РФ уособлює сукупність інформаційних і комунікаційних технологій (включаючи організаційно-правові заходи), які використовуються органами влади (місцевого самоврядування) для повсякденної взаємодії з мешканцями країни. Технології електронного уряду розглядаються як основа для істотної реорганізації роботи органів влади, що призводить до нової якості державного управління, розвитку нових форм демократії, активного залучення до процесів обговорення і ухвалення рішень громадян.

Тим самим виділяються два основні завдання електронного уряду: 1. Підвищення якості взаємодії держави і суспільства, надання державних послуг населенню і бізнесу, збільшення інформованості та міри участі громадян в проектах і рішеннях органів державної влади; 2. Підвищення ефективності і результативності роботи державних структур і взаємодії між собою.

При розробці системи показників моніторингу електронного уряду в Росії як основні джерела міжнародних стандартів і розробок використовувалися:

- Документи Організації економічного співробітництва і розвитку(http://www.oecd.org); - Документи Евростата (http://epp.eurostat.ec.europa.eu/portal/page/portal/information

society/data/main tables); - Моніторинг у рамках програми Електронна Європа (http://ec.europa.eu/information

society/eeurope/i2010/benchmarking/index en.htm); - Проекти ЄС та ін. міжнародних організацій по розробці і проведенню моніторингу

інформаційного суспільства і окремих напрямів (наприклад, SIBIS). Можна виділити дві загальносвітові, взаємопов’язані тенденції розвитку електронного

урядування, що відображені у вказаних міжнародних джерелах і мають безпосереднє відношення й до Росії.

Спочатку концепція електронного уряду формувалася в розвинених країнах в контексті нових теорій державного управління, для яких був характерний підхід до держави як постачальника послуг для населення і бізнесу. Відповідним (при цьому ключовим) елементом концепції “електронного уряду” стало поняття “електронна державна послуга”. В останні декілька років вагомість сервісно-орієнтованого підходу в розробці та оцінці програм електронного уряду лише зростала: в центрі уваги опинилися завдання підвищення корисності і зручності державних послуг для кінцевих користувачів.

У РФ сервісно-орієнтований підхід був виділений у Стратегії розвитку інформаційного суспільства. Останнім часом тривала копітка робота над визначенням комплексу пріоритетних послуг, що підлягають реалізації в електронному вигляді, а також плани впровадження цих послуг на федеральному рівні, рівні суб'єктів РФ і місцевого самоврядування у відповідність із загальноприйнятою у світі класифікацією етапів.

174

Інша тенденція, це зміщення акценту в програмах електронного уряду від “пропозиції” в наданні державних послуг на базі ІКТ (тобто аспектів, пов'язаних з кількісними і якісними характеристиками послуг, що надаються) до “попиту” на такі послуги, тобто визначення міри задовольняння, задоволеність громадян і бізнесу отриманими від держави електронними послугами.

Показники моніторингу електронного уряду класифікуються за такими групами параметрів : - Готовність органів державної влади і місцевого самоврядування до використання ІКТ для здійснення управлінських функцій і надання державних послуг, а також готовність держави як регулятора і рушійної сили розвитку електронного уряду. Показники, що належать до цієї категорії, відстежують забезпеченість органів влади сучасними ІКТ і прогрес у сфері нормативно-правового регулювання цієї сфери. - Міра використання ІКТ державними структурами для підвищення ефективності і результативності роботи державних структур і взаємодії між собою в ході реалізації ними своїх функцій і надання послуг. - Кількісні і якісні характеристики надання органами державної влади і місцевого самоврядування послуг для населення і бізнесу з використанням ІКТ (“пропозиції”). - Характеристики міри використання, переваг і задоволеності держпослугами, що надаються на базі ІКТ, їх кінцевими користувачами, тобто населенням і бізнесом (“попит”).

Вибір показників моніторингу за кожною з цих груп параметрів забезпечує можливість проведення порівнянь за окремими аспектами федерального, регіонального рівнів та рівнів місцевого самоврядування, між суб'єктами РФ, а також міжнародних порівнянь, включаючи відстежування позицій Росії в ключових міжнародних рейтингах.

Використання інформаційно-комунікаційних технологій у бізнесі (“електронний бізнес”). За ключовими показниками моніторингу електронного бізнесу вже склалися чіткі стандарти, узагальнені міжнародним партнерством по виміру ІКТ для розвитку (Основні показники ІКТ. Партнерство по виміру ІКТ в цілях розвитку, 2010), які ВЗІС рекомендує використовувати усім країнам. Використання цієї методики забезпечує збір даних для розрахунку базових показників розвитку електронного бізнесу. Детальнішу картину стану цієї предметної області, включаючи питання використання підприємствами ІКТ для взаємодії з контрагентами і підвищення ефективності їх діяльності, можна скласти на основі модельної анкети ОЕСР/Евростата з питань використання ІКТ підприємствами. У рамках ЄС на базі подібної анкети з 2002 р. щорічно проводяться обстеження підприємств ЄС і інших європейських членів ОЕСР, результати яких публікуються Евростатом. У рамках проекту e-Business Watch, що реалізовується також під егідою Європейської комісії, розробляється детальніша анкета для обстеження підприємств з питань використання ІКТ.

Починаючи з 2002 р. у Росії на державному рівні здійснюється збір даних про оснащення організацій і використанні ними ІКТ. Основним джерелом такої інформації слугує обстеження організацій за формою № 3-інформ Федерального державного статистичного спостереження “Відомості про використання інформаційних і комунікаційних технологій, виробництво пов'язаних з ними товарів (робіт, послуг)”, щорічно здійснюване Росстатом.

Ця форма за низкою розділів є погодженою з модельною анкетою ОЕСР і Європейського союзу для моніторингу розвитку електронного бізнесу та дозволяє отримати досить великий спектр показників використання ІКТ (зокрема, для ведення електронної комерції). В той же час, коректні міжнародні порівняння ускладнюються через низку методичних неузгоджень, властивих для практики статистичного спостереження, що склалася в Росії щодо цієї статистичної форми. До того ж, ряд показників використання ІКТ залишається недоступним із-за неповної відповідності російської форми міжнародним рекомендаціям і програмним документам РФ в області розвитку інформаційного суспільства. Крім того, формулювання низки запитань форми Росстата не дозволяють отримати міжнародно коректних даних щодо частки підприємств, що реально здійснювали протягом звітного року закупівлі і продаж через інтернет, а також проводили відповідні розрахунки із споживачами чи і постачальниками. На основі отриманих даних

175

неможливо оцінити частку закупівель і продажів, здійснених через інтернет, у загальному обсягові таких операцій.

Наведені вище недоліки форми Росстата, а також загальна недовершеність є причиною відсутності низки важливих показників розвитку електронного бізнесу щодо автоматичного обміну даними і інформацією усередині підприємства, а також з постачальниками і споживачами, або можливостей веб-сайту організації в забезпеченні її взаємодії з постачальниками і споживачами та ін.

Використання інформаційно-комунікаційний технологія в освіті (“електронна освіта”). “Електронна освіта” як організація навчального процесу з використанням можливостей ІКТ є одним з найважливіших напрямів розвитку інформаційного суспільства. Вивчення і застосування ІКТ у навчальному процесі дозволяє отримати учням навички і кваліфікації, необхідні для життя і роботи в сучасному суспільстві. Попри це в області статистичного спостереження за використанням ІКТ у сфері освіти ще не існує міжнародних стандартів цього спостереження, прийнятих міжнародними організаціями, що спеціалізуються у сфері моніторингу розвитку інформаційного суспільства (ОЕСР, ЮНЕСКО, Евростат та ін.). Моніторинг в основному здійснюється у рамках статистичного спостереження на національному рівні, а також за результатами реалізації національних і міжнародних програм.

Статистичне спостереження за використанням ІКТ у системі російської освіти проводиться у рамках загальної відомчої статистики системи освіти, а також на основі загальної для усієї економіки форми №3-інформ, згідно якої опитуються вищі навчальні установи.

Джерелами інформації для обчислення показників моніторингу “Електронна освіта” виступають результати: проведення суцільного обстеження установ освіти з питань доступу і використання ІКТ на базі нової форми державного статистичного спостереження; проведення вибіркового представницького опитування викладачів установ освіти з питань доступу і використання ІКТ; проведення вибіркового представницького опитування населення/домогосподарств з питань використання ІКТ (у рамках статистичного спостереження на базі нової форми, Анкети вибіркового обстеження населення/домогосподарств з питань використання інформаційно-комунікаційних технологій).

Як основні параметри моніторингу “Електронна освіта” запропоновано таке: готовність установ освіти до розвитку на основі ІКТ; готовність педагогічних працівників до використання ІКТ у навчальному процесі; використання ІКТ у навчальному процесі та управлінні освітньою установою; використання ІКТ викладачами у навчальному процесі; використання ІКТ населенням для реалізації освітніх потреб.

Використання інформаційно-комунікаційних технологій у науці (“електронна наука”). Під електронною наукою (e-science) розуміється організація і здійснення наукової діяльності на основі використання інформаційно-комунікаційних технологій, що забезпечує доступ до великих масивів даних, високопродуктивних обчислювальних систем і систем візуалізації, а також розподілену глобальну співпрацю вчених і наукових організацій.

Попри те, що наука є одним з головних творців і споживачів інформаційних технологій, поки не склалося чітких загальноприйнятих міжнародних стандартів моніторингу використання ІКТ у сфері науки. Статистичне спостереження за ним здійснюється у рамках окремих проектів. У рамках проекту TERENA (The Trans - European Research and Education Networking Association) поставляються дані по транспортній комп'ютерній інфраструктурі науки і освіти майже усіх європейських країн, грунтовані на щорічному анкетуванні науково-освітніх мереж. Проте від Росії обстежується тільки мережа RBNet/RUNNet, що не дає повного уявлення про науково-освітні мережі, що діють в Росії. У рамках проекту SIBIS (Статистичні показники для оцінки інформаційного суспільства), який виконувався під егідою Європейської Комісії в 2001–2003 рр., були розроблені цілий ряд показників розвитку "електронної науки". Проте ця система показників далеко не повна, і результати проекту SIBIS до теперішнього часу у більшості своїй не задіяні в моніторингу європейської науково-технічної сфери.

У Росії інструментарій збору даних про використання ІКТ у сфері НДДКР включає дві форми статистичного спостереження, що розробляються Росстатом.

176

Форма № 1-технологія "Відомості про створення і використання передових виробничих технологій" передбачає збір відомостей про використання апаратури автоматизованого спостереження і/або контролю; облаштувань зв'язку і управління; компонентів виробничої інформаційної системи, у тому числі з вказівкою віку устаткування. Форма № 3-інформ дозволяє отримувати дані про доступ наукових організацій до ІКТ і використання ними цих технологій.

Проте за наведеними формами обстежується лише обмежене число організацій сфери НДДКР і вказані форми не є спеціалізованими, не враховують специфіку використання ІКТ в науковій діяльності. Для проведення комплексного моніторингу електронної науки, що відображає істотні аспекти використання ІКТ в науковій діяльності, потрібна розробка спеціалізованого інструментарію (форма статистичного спостереження за використанням ІКТ організаціями сфери НДДКР і анкета для вибіркового опитування дослідників). Моніторинг електронної науки здійснюється за наступними параметрами: доступ організацій сфери НДДКР до ІКТ; використання ІКТ в науковій діяльності. Задля обчислення показників моніторингу використання ІКТ в науці пропонуються такі джерела інформації: проведення суцільного обстеження установ НДДКР з питань доступу і використання ІКТ на базі нової форми державного статистичного спостереження; проведення вибіркового представницького опитування науковців з питань доступу і використання ІКТ.

Більш детальна інформація про розвиток сектора ІКТ, використання ІКТ в організаціях, домашніх господарствах і населенням в Росії із залученням порівняльних даних по зарубіжних країнах міститься в статистичному щорічнику “Індикатори інформаційного суспільства”, що видається Інститутом статистичних досліджень і економіки знань Національного дослідницького університету “Вища школа економіки” спільно з Міністерством зв'язку і масових комунікацій Російської Федерації та Федеральною службою державної статистики103 [24]. У цьому щорічнику представлена статистична інформація за показниками інфраструктури інформаційного суспільства, діяльності організацій сектора інформаційних і комунікаційних технологій, сектора контенту і ЗМІ, а також наводяться дані кон'юнктурного обстеження ділової активності організацій, що роблять ІКТ-послуги. Збірка містить відомості про використання ІКТ в організаціях підприємницького сектора, державного управління, соціальної сфери, а також в домашніх господарствах і населенням. Спеціальні розділи присвячені розвитку інформаційного суспільства в суб'єктах Російської Федерації, а також межстрановым зіставленням. Уперше у збірку включені дані про вікову структуру зайнятих в організаціях сектора ІКТ. Представлені індикатори базуються на сучасних методологічних підходах до статистики інформаційного суспільства і повністю відповідають вимогам міжнародних статистичних стандартів, що дозволило забезпечити порівнянність даних з показниками зарубіжних країн.

103 Индикаторы информационного общества: 2014 / [Електронний ресурс]. – URL: http://www.hse.ru/primarydata/iio2014

177

Висновки і рекомендації

З приведеного аналізу стану науково-технологічного забезпечення національної безпеки України та вивчення вітчизняного й зарубіжного досвіду організації національної системи безпеки на базі широкого застосування для цих цілей наукових знань, технологій, інновацій і інформації можна зробити наступні висновки і сформулювати комплекс рекомендацій.

По-перше, упродовж усіх років державного становлення України реалізація державної політики соціально-економічного розвитку країни ніколи не була ні «про науковою», ні «про інноваційною». Витіснення науки та технологій з відтворювального процесу не лише завдало важкого удару по науково-технологічній сфері, але й зіштовхнуло економіку у глибоку яму, що призвело до колосальних економічних втрат і скорочення можливостей фінансового забезпечення нормального соціально-економічного розвитку країни та сучасного технологічного рівня її обороноздатності.

По-друге, унаслідок вищезгаданого утворилася велика кількість загроз національній безпеці, значна частина з яких залишалася державною владою без уваги; вони майже не аналізувалися наукою, не враховувалися у стратегіях національної безпеки. Фактично всі дослідження значення науки та інновацій для національної безпеки не мали конкретного замовника і, відповідно, споживача результатів.

По-третє, у теорії і практиці нашого державного управління апробована в розвинених країнах економічна категорія «наукомісткість» як показник оцінки та основа моніторингу розвитку ефективності економічної і соціальної сфери, а токож й обороноздатності не використовується і фактично повністю ігнорується при проведенні урядом економічних реформ, при підготовці державного бюджету, при формуванні нормативної бази діяльності виконавчими органами влади. Це призводить до того, що виконавча влада планує інвестиції в науку не від потреб реалізації інноваційної моделі, а від досягнутого рівня фінансування науково-технологічної сфери. З урахуванням інфляції такий підхід призводить до зменшення досягнутого рівня фінансування НДДКР. Ігнорування параметру наукомісткості призводить до того, що урядові органи поступово ліквідовують будь-які встановлені раніше стимули для активізації бізнесу в інноваційному напрямі, підштовхуючи тим самим вітчизняну економіку до консервації низької технологічної складності України.

По-четверте, без належної уваги влади та об'єктивної оцінки залишається той факт, що домінуючі у структурі економіки ненаукомісткі галузі: добуваючі, сировинні, галузі виробництва з низьким рівнем доданої вартості – за своєю природою не такі ефективні в економічних відносинах, як високотехнологічні наукомісткі галузі. Такий підхід є перешкодою передбаченому президентською «Стратегією сталого розвитку – 2020» виходу України на рівень ВВП на душу населення в розмірі 16–18 тис. дол. США. Ці галузі в основному приносять певну вигоду власникам підприємств і в деякій мірі зайнятим у них найнятим робітникам, але з точки зору загальнонаціональних інтересів ефективність їх роботи залишається незначною і недостатньою для зміни економічної ситуації, вирішення соціальних завдань і підтримки необхідного рівня обороноздатності. Це є найважливішим аргументом на користь цільової орієнтації на проведення структурної перебудови виробництва за інноваційною моделлю.

По-п'яте, найбільш серйозною перешкодою на шляху підвищення ефективності вітчизняної економіки є не раціональність управління фінансовими потоками в економічної системі держави. Фінансова система держави, сформувалася як самостійне джерело спекулятивного отримання прибутку, минаючи виробничу стадію. Тим самим вона використовує фінансові заощадження населення і зарубіжні кредити без достатньої користі для розвитку вітчизняної економіки, підвищення її соціальної ефективності. Це вимагає проведення кардинальної реформи фінансової системи як найважливішої передумови для

178

ефективнішого використання фінансових ресурсів у справі забезпечення високих темпів економічного зростання і усунення багатьох загроз національній безпеці.

По-шосте, на сьогодні існує низка загроз національній безпеці, обумовлених політикою вузьконаправленого вектору економічної інтеграції. З позицій створення необхідних передумов для успішного розвитку вітчизняної індустрії наукомісткого виробництва така політика в сучасних умовах є невиправданою. Інтереси країни вимагають, щоб інтеграційна економічна політика України була проукраїнською, а не проросійською чи прозахідною. Що стосується інтересу зарубіжних країн до України, у тому числі потенційних зарубіжних інвесторів, то для його посилення важливо усунути, насамперед, перешкоди політекономічного характеру, а головне – продемонструвати реальний рух до прогресу шляхом нової інноваційної моделі розвитку країни. Тільки процвітаюча економіка, супутні їй соціально-політична стабільність і міцна обороноздатність у змозі зробити країну сильною, забезпечити повагу та інтерес до неї на світовій арені.

По-сьоме, у громадській практиці і державному управлінні вкрай слабко враховуються загрози національній безпеці, що викликаються соціально-політичними і соціально-культурними чинниками. У основі більшості таких загроз так само знаходяться проблеми економічного характеру: економічна нерівність населення, несправедливість у доступі до національних благ, дешевизна робочої сили при постійному зростанні дорожнечі життя, фактична відміна конституційних прав громадян на безкоштовну освіту та медичне обслуговування, руйнування усталених моральних цінностей і незрілість нових, здатних зміцнити єдність українського народу, правова та бюрократична незахищеність людей і багато ще іншого. Тому усунення такого роду соціально-гуманітарних загроз так само неможливо без загального поліпшення економічного стану країни, без створення ефективнішої економіки, що базується на знаннях.

По-восьме, трагічні події, що відбуваються в Україні впродовж останнього року, показали, що до цих подій багато років відбувався розвал системи обороноздатності, особливо якщо оцінювати цей процес з точки зору падіння її наукомісткості. При тому, що Україна залишалася в числі провідних країн світу з продажу озброєння і заробляла на цьому великі гроші, у науково-технологічне забезпечення оборони вкладалися вкрай незначні кошти. Навіть деяке зростання інвестицій у виробництво технологічно досконалішого озброєння, яке сталося в останні 2–3 роки, в основному було пов'язаним з особистими комерційними, а не державними інтересами.

Велику загрозу для національної безпеки країни створює реальна переорієнтація значної частини високотехнологічного сектору промислової науки (у тому числі ОПК) на виконання зарубіжних замовлень. Ця загроза поглиблюється наміром влади, що намічається, істотно збільшити фінансування військових витрат (до 2020 р. – до 5 % ВВП згідно «Стратегії сталого розвитку – 2020»), не передбачивши при цьому їх збалансування з параметрами наукомісткості ВВП у цілому і наукомісткості оборонного сектора зокрема. Це приведе до того, що закуповуватимуться в основному зарубіжні зразки техніки, а вітчизняний ОПК і далі втрачатиме свій потенціал як найбільш високотехнологічного сектора української економіки.

Виходячи з вищевикладеного, з метою раціонального використання науки та інновацій в інтересах підвищення рівня національної безпеки країни рекомендується:

1. Уряду країни – розробити і приступити до послідовної і цілеспрямованої реалізації державної програми формування наукомісткої системи національної безпеки України. Передбачити в ній вирішення проблем фінансового, матеріально-технічного, інформаційного, організаційного забезпечення робіт в інтересах національної безпеки. Розробити і законодавчо затвердити механізми трансферу технологій подвійного призначення з метою прискорення їх використання в інтересах зміцнення обороноздатності країни і вирішення соціально-економічних проблем.

2. У розвиток заходів, закладених в Угоді України з ЄС, поширити європейські стандарти (орієнтири), що склалися, на сферу інноваційного розвитку України. Адекватно

179

орієнтирам, прийнятим у цій галузі в Євросоюзі є, зокрема, досягнення наукомісткості ВВП до 2020 року до 3 % і кількості дослідників на тисячу зайнятих – до 9 чол.

3. Для того, щоб країна найближчим часом вийшла на загальноприйнятий для європейських держав рівень науково-технологічної безпеки необхідно ухвалити на законодавчому рівні основні орієнтири, напрями і темпи їх досягнення. На переконання авторів проекту, вони мають бути наступні.

Підсумкова таблиця основних орієнтирів, напрямів і темпів їх досягнення

Показник

значення 2013-го р.

2015 р Орієнтир 2020 року

Темпи нарощування

Оптимальний варіант (%ВВП) Сумарна наукоємність ВВП 0,77 1,3 2,9 + 0,4 щорічно Фінансування з держбюджету 0,33 0,51 1,23 + 0,18% щорічно Наукоємність оборони (з сумарних витрат)

0,05 0,1 0,2

В т.ч. за рахунок бюджетних коштів

0,01 0,05 0,1

Мінімальний варіант (% ВВП) Сумарна наукоємність ВВП 0,77 0,9 2,5 Фінансування з держбюджету 0,33 0,5 1,25 + 0,15% щорічно

4. НАН України, МОН України, РНБО України – організувати в Україні

скоординовані регулярні дослідження проблем національної безпеки. Результати досліджень слід сконцентрувати в щорічній урядовій доповіді, присвяченій оцінці стану національної безпеки і обґрунтуванню стратегії її зміцнення, включаючи:

5. РНБО України – відновити діяльність Міжвідомчої комісії з питань науково-технологічної безпеки при РНБО України. Серед її функцій ключовими повинні стати: формування замовлень на наукові дослідження і розробки, пов'язані з національною безпекою країни, організація широкої участі вчених і фахівців у проведенні досліджень з виявлення загроз національній безпеці і розробки заходів щодо їх відвертання й усунення. Для оперативного виконання цих функцій максимально використати можливості сучасних інформаційно-управлінських технологій, включаючи технологічні переваги ситуаційних центрів.

6. Верховній Раді України, НАН України, НАПрН України, МОН України – доцільно провести поглиблений аналіз державних документів, включаючи закони, стратегії, концепції розвитку країни з точки зору їх відповідності вимогам інноваційного розвитку України, підвищення наукомісткості економічної, соціальної і оборонної компонент національної безпеки. Розглянути питання про реальне впровадження у практику державного управління низки схвалених у минулому Верховною Радою, але не прийнятих законодавчо, документів, що формують нову державну інноваційну політику, зокрема Стратегію інноваційного розвитку України в умовах глобалізаційних викликів.

7. Україна для реалізації курсу на інноваційний розвиток економіки гостро потребує посилення в державній практиці принципів стратегічного управління, прогнозування і індикативного планування. Спроби переходу на таку систему державного управління робилися в минулому. Але вони були невдалими внаслідок відсутності у країні спеціального органу стратегічного управління і планування перспектив розвитку України за інноваційною моделлю. Кабінету Міністрів України необхідно зосередитися на формуванні дієвої системи стратегічного управління. По-перше необхідно створити раціональну систему державного управління науковими дослідженнями, технологіями та інноваціями.

Наука, технології, інновації – це не галузь, як це зараз реально сприймається вітчизняними урядовцями, у зв'язку з чим нині ними опікується навіть не галузеве

180

міністерство, а невелика структура в нім. Науково-технологічна й інноваційна діяльність – це спільна платформа, на якій формуються всі необхідні чинники, і умови для успішного соціально-економічного розвитку країни, суспільства й людей, а також для забезпечення високого рівня національної безпеки. Без належної уваги створенню системи управління в цієї сфері, яка дозволила б реально впливати на всю державну політику і практику, перейти на інноваційну модель розвитку просто неможливо. Але Україні відступати від рятівної для відновлення благополуччя і згоди в суспільстві інноваційної моделі розвитку сьогодні неприпустимо. Це відгукнеться більш тяжкими наслідками ніж «Чорнобильська соціально-економічна катастрофа». Щоб змінити ситуацію у країні на краще, потрібно направити величезний соціальний потенціал українського народу на творення. Це можна зробити лише на основі загальної національної ідеї – утвердження України в якості конкурентоздатної, високотехнологічної, інтелектуально розвиненої держави.

181

ДОДАТОК

ПРО МОЖЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ СУЧАСНИХ ПІДХОДІВ ДО ПРОГНОЗУВАННЯ РОЗВИТКУ ТЕХНОЛОГІЙ У ВІЙСЬКОВО-

ПРОМИСЛОВІЙ СФЕРІ

У світі існує давня історія розвитку прогнозно-аналітичних досліджень, які розпочалися у 1950–60-х рр. у США, метою яких було виявлення впливу новітніх наукових розробок на засоби та методи ведення бойових дій. В Україні також існує чималий досвід теорії і практики проведення прогнозних робіт, які використовувалися при підготовці Комплексної програми науково-технічного прогресу в Україні та СРСР. Починаючи з 1970-х рр. вітчизняні вчені під керівництвом В.М. Глушкова і Г.М. Доброва виконали цілий ряд методичних та прогнозно-аналітичних досліджень, зокрема, із залученням значної кількості експертів104,105,106,107,108. У 2004 р. Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України ініціював звернення Президента НАН України Б.Є. Патона до уряду, в результаті якого була започаткована Державна програма прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку на 2004 – 2006 рр. (ДПП)109,110,111,112. Виявлення найбільш дієвих оборонних технологій на основі аналізу публікаційної активності є проблематичним, адже інформація військового призначення є секретною і подібні дані не завжди наводяться у відкритих джерелах. Саме тому логічно вдатися до виявлення пріоритетних технологій оборонної сфери на основі експертних оцінок, але треба бути впевненим, що таким способом сьогодні можна отримати достатньо надійні результати.

Інколи доводиться чути, що при опитуванні вчених ми отримуємо однобоку інформацію стосовно найбільш пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій, оскільки в якості пріоритетних експерти зазначають лише ті напрями досліджень, якими вони безпосередньо займаються. Це може означати, що отримані результати опитування недостатньо відображають реальні тенденції, оскільки вони спираються на обмежені суб’єктивні уявлення існуючого кола експертів. В зв’язку з цим нами були виконані вебометричні та бібліометричні дослідження відповідності пріоритетів, визначених на основі експертного опитування в рамках ДПП, світовим тенденціям публікаційної

104 Глушков В.М. О прогнозировании на основе экспертных оценок / В.М. Глушков // Кибернетика. – 1969. − №2. – С. 2–4. 105 Добров Г.М. Прогнозирование науки и техники / Г.М. Добров. − М: Наука. − 1977. − 209 с. 106 3. Глушков В.М. Методика программно-целевого прогнозирования развития науки и техники / В.М. Глушков, Г.М. Добров, Ю.В. Ершов и др. – М.: ГКНТ СССР. − 1971. – 138 с. 107 4. Добров Г.М. Экспертные оценки при прогнозировании научно-технического прогресса / Г.М. Добров, Ю.В. Ершов, Е.И. Левин. – Киев: Наук. думка. − 1975. – 345 с. 108 5. Прогнозы развития важнейших областей (направлений) науки в Украинской ССР на период до 2000 года: в 13 вып. – Киев: Наук. думка. − 1989. – Вып. 1. – 80 с. 109Маліцький Б.А. Методичні рекомендації щодо проведення прогнозно-аналітичних досліджень в рамках Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України / Б.А. Маліцький, О.С. Попович, В.П. Соловйов. – К.: Фенікс. − 2004. − 51 с. 110 Зведений прогноз науково-технологічного та інноваційного розвитку України на найближчі 5 років та наступне десятиріччя (колектив авторів). – К.: Фенікс. − 2007. – 152 с. 111 Маліцький Б.А. Обгрунтування системи науково-технологічних та інноваційних пріоритетів на основі «форсайтних» досліджень / Б.А. Маліцький, О.С. Попович, М.В. Онопрієнко. – Київ: «Фенікс». − 2008. − 86 с. 112 Попович А.С. Форсайтные исследования как технология созидательного общения и консолидации инновацинно развивающегося общества / А.С. Попович. − Инвенции, инновации, инвестиции. − Материалы Международной научно-практической конференции. – Минск: «Беларуская навука». − 2009. − С. 33−39

182

активності у дисциплінарному аспекті (на прикладі Західної Європи, Північної Америки та Китаю). Розгляд публікаційної активності саме Західної Європи, Північної Америки та Китаю пояснюється, тим, по-перше, що серед існуючих регіонів (термінологія БД Scopus) вони займають найбільшу частку світового виміру публікацій 2012 р. відповідно 26,95%, 24,29% і 15,01%. По-друге, відновлення світової економіки більшістю аналітиками пов’язується високою інтенсивністю генерування інновацій та рівнем інвестиційної привабливості цих регіонів.

Метою роботи є пошук і обґрунтування методологічних підходів до виявлення загроз національній безпеці, пов’язаних з розвитком науки і технологій. Інформаційною базою дослідження стали дані, отримані під час виконання ДПП на 2004-2006 рр. та дані щодо публікаційної активності дослідників на основі Веб-бібліометричної БД Scopus впродовж 2000-2012 рр. В експертних опитуваннях ДПП приймали участь більше 700 вчених і спеціалістів промисловості України. Критеріями дослідження за якими проводився відбір, були наукові напрями Веб-бібліометричної БД Scopus, що мають: 1. найбільші значення частки загальної суми публікацій; 2. найбільші темпи росту кількості публікацій 2012 р. відносно 2000 р.

Слід зазначити, що серед 4 існуючих секцій БД Scopus, ми розглядали напрями, що представлені трьома секціями, а саме: «Науки про життя», медичні науки (окрім галузей «Сестринська справа», «Ветеринарія», «Стоматологія», «Медичні професії») та фізичні науки. Це пояснюється тим, що публікаційна активність наукових напрямів секції «Соціальні та гуманітарні науки» не відповідає природничій та технічній спрямованості тематики пріоритетів науки і техніки ДПП. Окрім цього, наукові напрями, що представлені у цій секції, прямо не впливають на зростання рівня науково-технологічний розвитку, а також подібні дослідження не здатні активним чином забезпечити інтереси національної безпеки України.113

Cеред 178 наукових напрямів БД Scopus за кожним регіоном дослідження нами було обрано 15 таких, що відповідають окремо кожному встановленому критерію. За допомогою обробки одержаних результатів серед трьох регіонів дослідження було встановлено 54 наукових напрямів, що відповідають встановленим критеріям дослідження. Виходячи з табл. 1, бачимо, що Китай, на відміну від Західної Європи та Північної Америки, більше приділяє уваги дослідженням у створенні нових матеріалів та розвитку комп’ютерних технологій. Натомість у Західній Європі та Північній Америці значна увага зосереджується на медичних науках («Хірургія», «Онкологія», «Кардіологія і серцево-судинна медицина») та біотехнологіях («Молекулярна біологія», «Генетика», «Клітинна біологія»). Також, аналізуючи питому вагу публікацій, в Китаї спостерігається суттєве переважання публікаційної активності підгалузі «Електротехніка і електроніка», котра станом на 2012 р. складає 6,02% серед 272 існуючих наукових напрямів БД Scopus, в той час коли значення цієї ж підгалузі у Західній Європі та Північній Америці відповідно складає 3,11% та 3,57%. Подібне відхилення в сторону «Електротехніки та електроніки», а також її домінування серед решти підгалузей, свідчить про велику ймовірність настання технологічного прориву саме в цій підгалузі знань, що робить її найбільш затребуваною серед широкого кола дослідників та акцентує увагу на важливості проведення робіт даної сфери.

113 Вилучені галузі мають суттєво меншу кількість публікацій в порівнянні з рештою, а відтак вони не можуть претендувати на роль лідируючих напрямів науково-технологічного розвитку.

183

Таблиця 1 Наукові напрями, що мають одні з найкращих значень частки від загальної суми публікацій БД

Scopus станом на 2012 р. (окремо на прикладі Західної Європи, Північної Америки та Китаю)

№ п/п

Західна Європа Частка, % Північна Америка Частка

, % Китай Частка, %

1 Електротехніка і електроніка 3.11 Електротехніка і

електроніка 3.57 Електротехніка і електроніка 6.02

2 Біохімія 2.29 Біохімія 2.70 Біохімія 2.47

3 Кардіологія і серцево-судинна медицина

1.96 Молекулярна біологія 2.19 Фізика конденсованого

середовища 2.46

4 Фізика конденсованого середовища

1.91 Генетика 2.17 Фізична і теоретична хімія 2.24

5 Апаратні засоби і архітектура 1.85 Онкологія 2.06

Техніка автоматичного управління і системного проектування

2.14

6 Теорія обчислювальних машин і систем

1.81 Імунологія 2.01 Метали і сплави 1.75

7 Генетика 1.77 Кардіологія і серцево-судинна медицина

1.99 Комп'ютерні мережі і комунікації 1.65

8 Хірургія 1.71

Охорона здоров'я суспільства, гігієна оточуючого середовища та праці

1.97 Комп'ютерні додатки 1.62

9 Імунологія 1.69 Хірургія 1.85 Апаратні засоби і архітектура 1.59

10 Онкологія 1.65 Клітинна біологія 1.78 Полімери і пластик 1.56

11 Клінічна неврологія 1.62 Дослідження раку 1.72 Прикладна математика 1.55

12 Фізична і теоретична хімія 1.57 Клінічна неврологія 1.64 Нанонаука і

нанотехнологія 1.44

13 Молекулярна біологія 1.55 Психіатрія і

психічне здоров'я 1.53 Програмне забезпечення 1.40

14 Наука про харчування 1.49

Фізика конденсованого середовища

1.47 Електронні, оптичні та магнітні матеріали 1.39

15

Охорона здоров'я суспільства, гігієна оточуючого середовища та праці

1.43 Екологія 1.47 Органічна хімія 1.34

З переліку наукових напрямів, що мають найбільш стрімкі темпи зростання публікацій,

нами було виключено «Практику сімейного лікаря», що є характерними для Західної Європи та Північної Америки, оскільки, по-перше, високий розмір відносного зростання «Практики сімейного лікаря» 2012 р. по відношенню до 2000 р. пояснюється низькою чисельністю публікацій цього напряму в порівнянні з рештою представлених напрямів (табл. 2). Також, публікаційна активність «Практики сімейного лікаря» є доволі нестабільною на прикладі Західної Європи. Якщо розглядати «Практику сімейного лікаря» відносно Китаю, то протягом 1996–2007 рр. цей науковий напрям не налічував жодної публікації і 2012 р. не є цьому виключенням. З нашої точки

184

зору, відповідність пріоритетам науки і техніки, виявлених на основі експертного опитування при виконанні ДПП, мають засвідчувати лише ті наукові напрями БД Scopus, що мають беззаперечні підтвердження лідерських позицій розвитку публікаційної активності, а також демонструють стабільні темпи зростання публікацій з впевненим домінуванням серед решти дисциплін. В даному випадку «Практика сімейного лікаря» не відповідала встановленим вимогам дослідження.114

Якщо розглядати публікаційну активність Західної Європи, Північної Америки та Китаю, виходячи з темпів відносного зростання (табл. 2), то серед лідируючих напрямів дослідження особливо вирізняється розвиток медичних наук, наприклад, «Анатомії», «Комплементарної та альтернативної медицини» й інших. Окрім того, спостерігається активне зростання публікацій, що стосуються питань взаємодії з навколишнім середовищем, де виділяються наступні підгалузі: «Стратиграфія», «Глобальна і планетарна зміна», «Відновлювальна енергія, стійкий розвиток і довкілля», «Менеджмент, моніторинг, політика і закон». Також, порівнюючи темпи відносного зростання кількості публікацій Західної Європи, Північної Америки та Китаю, бачимо стрімкий розвиток публікаційної активності останнього, що теоретично свідчить про інтенсивне переміщення центру світового наукового лідерства до азійського регіону, який в майбутньому може стати лідером формування науково-технологічних ініціатив та проривних інноваційних проектів.

Таким чином, визначивши основні тренди розвитку публікаційної активності Західної Європи, Північної Америки та Китаю на прикладі БД Scopus, проведемо аналіз їхньої відповідності пріоритетам науки і техніки, котрі були визначені на основі експертного опитування під час виконання ДПП. Загалом було визначено 10 пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, які включали описання наукових завдань, які мали б вирішуватися в рамках існуючих напрямів. Отже, розглядаючи пріоритети науки і техніки, що відображені в ДПП, нами було зосереджено увагу для здійснення аналізу всіх пріоритетних напрямів, окрім двох: «Гармонійний розвиток громадянина України як особистості та розбудова знаннєвого громадянського суспільства» і «Фундаментальні наукові дослідження з найбільш актуальних проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук». Такий крок пояснюється тим, що дані пріоритетні напрями мають дещо широкі узагальнення, тематика яких в більшості стосується суспільних та гуманітарних наук, які ми не розглядали на прикладі БД Scopus.

Слід зазначити, що формулювання галузей знань БД Scopus є вужчим у порівнянні з переліком наукових завдань, на які покладено виконання пріоритетів науки і техніки, визначених експертами програми. В зв’язку з цим, кожний окремий науковий напрям БД Scopus може вирішувати обмежене коло наукових проблем у порівнянні з завданнями, котрі покладені на пріоритети ДПП.

Таким чином, розпочнемо проведення аналізу відповідності публікаційної активності таким пріоритетам науки і техніки ДПП як «Енергетична безпека держави, енергозберігаючі технології», «Проблеми розвитку та раціонального використання мінерально-ресурсного потенціалу» та «Перспективні технології агропромислового комплексу та переробної промисловості» (табл. 3). Спільною рисою для цих пріоритетів є те, що кожному відповідає лише один науковий напрям БД Scopus. Серед позитивних особливостей відображення пріоритетів стосовно публікаційної активності БД Scopus є те, що виділені наукові напрями мають доволі стрімкі темпи зростання. Так, «Відновлювальна енергія, стійкий розвиток і довкілля» та «Стратиграфія» в 2012 р. збільшили свою присутність відносно 2000 р. майже у 6 та 7 разів відповідно.

114 Кількість публікацій в 1996 та 1997 рр. дорівнювала 0, в 1998 та 1999 рр. − 1 публікація відповідно для кожного року, 2000 р. − 2 публікації.

185

Таблиця 2 Наукові напрями, що мають одні з найкращих темпів зростання публікацій БД Scopus 2012 р. відносно 2000 р. (окремо на прикладі Західної

Європи, Північної Америки та Китаю) № п/п

Західна Європа Відн.

зрост., рази

Північна Америка Відн. зрост., рази Китай Відн. зрост., рази

1 Анатомія 25.03 Анатомія 34.42 Медична фізіологія 140.67 2 Медична біохімія 17.90 Медична біохімія 9.95 Комплементарна та альтернативна

медицина 124.00

3 Теорія обчислювальних машин і систем 10.63 Нанонаука і нанотехнологія 6.86 Медична фармакологія 72.88

4 Архітектура 7.85 Стратиграфія 6.80 Старіння 71.33

5 Стратиграфія 6.83 Відновлювальна енергія, стійкий розвиток і довкілля 5.95 Ендокринологія, діабет і метаболізм 59.89

6 Ендокринологія, діабет і метаболізм 6.74 Молекулярна медицина 4.31 Автомобільна техніка 58.40

7 Глобальна і планетарна зміна 6.63 Теорія обчислювальних машин і

систем 4.18 Анатомія 52.09

8 Відновлювальна енергія, стійкий розвиток і довкілля 5.83 Менеджмент, моніторинг, політика і

закон 3.90 Онкологія 51.32

9 Політика охорони здоров'я 5.53 Неврологія 3.83 Глобальна і планетарна зміна 51.10

10 Апаратні засоби і архітектура 5.38 Автомобільна техніка 3.79 Еволюційна нейронаука 50.00

11 Нанонаука і нанотехнологія 5.17 Біоматеріали 3.78 Інформаційні системи 49.45

12 Комплементарна та альтернативна медицина 4.73 Політика охорони здоров'я 3.74 Реанімація і інтенсивна терапія 48.75

13 Біологічна психіатрія 4.71 Інфекційні захворювання 3.55 Імунологія і алергія 48.33

14 Менеджмент, моніторинг, політика і закон 4.70 Медична фізіологія 3.06 Архітектура 47.38

15 Екстрена медична допомога 3.83 Комплементарна та альтернативна медицина 2.90 Реабілітація 43.80

186

Як бачимо, пріоритет «Перспективні технології агропромислового комплексу та переробної промисловості» знайшов своє відображення в БД Scopus лише в Західній Європі, в той час коли інші два пріоритети мали присутність ще й в Північній Америці. Якщо порівнювати ступінь відповідності пріоритетів, відображених в табл. 3., з рештою пріоритетів ДПП, то згідно визначених критеріїв публікаційної активності їм відповідає найменша кількість наукових напрямів БД Scopus, що свідчить про їхній помірний рівень затребуваності, в порівнянні з рештою пріоритетів ДПП. Подібна ситуація може пояснюватися тим, що для Західної Європи, Китаю та Північної Америки питання «Енергетичної безпеки держави, енергозберігаючих технологій», «Проблем розвитку і раціонального використання мінерально-ресурсного потенціалу» та «Перспективних технологій агропромислового комплексу і переробної промисловості» є актуальними, проте не в такій мірі як для Україні, оскільки на основі експертного опитування ДПП визначалися пріоритети науки і техніки саме в потребах української економіки, де вищезазначені тематики пріоритетів є вкрай актуальними і в теперішній час.

Таблиця 3. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної

активності наукових напрямів БД Scopus

Пріоритети науки і техніки Державної програми прогнозування

Підгалузі науки БД Scopus, що відповідають пріоритетам науки і

техніки Державної програми прогнозування

Регіон, країна

Критерії відбору

«Енергетична безпека держави, енергозберігаючі технології» 1. Наукове обґрунтування та розвиток технологій використання нових видів енергоносіїв (метану вугільних родовищ, відновлюваних джерел енергії та палива, енергії біомаси, газифікація органічних палив та ін.).

Відновлювальна енергія, стійкий розвиток і довкілля ЗЄ*, ПА* Відн.

зростання

«Проблеми розвитку та раціонального використання мінерально-ресурсного потенціалу»

1. Розроблення нових високоефективних технологій пошуку, оцінки та розробки родовищ корисних копалин.

Стратиграфія (вивчення геологічних пластів) ЗЄ*, ПА* Відн.

зростання

«Перспективні технології агропромислового комплексу та переробної промисловості» 1. Розробка інтенсивних технологій вирощування сільськогосподарських культур з раціональним використанням їх генетично-біологічного потенціалу і технічних ресурсів; 2. Cтворення сучасної системи моніторингу небезпечних хвороб тварин, контролю якості і безпеки тваринницької продукції.

Наука про харчування ЗЄ* Питома вага

* ЗЄ, ПА − умовні скорочення (Західна Європа, Північна Америка).

Наступним кроком розглянемо особливість відображення галузей знань БД Scopus з тематикою наукових задач, які постали в рамках пріоритету «Проблеми сталого розвитку, раціонального природокористування та збереження біологічного різноманіття». Як бачимо, наукові задачі, що ставилися для здійснення в життя цього пріоритету, знайшли своє відображення в БД Scopus у Західній Європі, Північній Америці та Китаї (на відміну від табл. 4, де відповідність спостерігалася тільки у двох регіонах світу). Також, вивчення проблем сталого розвитку, з точки зору публікаційної активності, відповідає тематиці досліджень таких напрямів науки як «Екологія», «Глобальна і планетарна зміна» та «Менеджмент, моніторинг, політика і закон». Тобто, якщо розглядати пріоритети ДПП стосовно їхнього віддзеркалення в БД Scopus, то на відміну від пріоритетів табл. 3.10, у табл. 3.11 на один пріоритет програми припадає 3 наукові

187

напрями, що свідчить про більшу затребуваність досліджень з проблем сталого розвитку в порівнянні з проблемами енергетичної безпеки держави, раціонального використання мінерально-ресурсного потенціалу та перспективних технологій агропромислового комплексу згідно загальносвітових тенденцій БД Scopus.

Таблиця 4. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної

активності наукових напрямів БД Scopus

Пріоритети науки і техніки Державної програми прогнозування

Підгалузі науки БД Scopus, що відповідають пріоритетам науки і техніки Державної програми прогнозування

Регіон, країна

Критерії відбору

«Проблеми сталого розвитку, раціонального природокористування та збереження біологічного різноманіття» 1. Розробка комплексної системи моніторингу стану довкілля з використанням геоінформаційних технологій та дистанційного зондування поверхні і підповерхневих шарів Землі; 2. Розроблення нормативно-правової бази для переходу до сталого розвитку.

Екологія ПА* Питома вага

Глобальна і планетарна зміна ЗЄ*, К* Відн. зростання Менеджмент, моніторинг, політика

і закон ЗЄ*, А*

* ЗЄ, ПА, К − умовні скорочення (Західна Європа, Північна Америка, Китай).

Наступним кроком, розглянемо відповідність пріоритету «Фізико-хімічна біологія, новітні біотехнології» публікаційній активності дослідників, що відображена в БД Scopus (табл. 5). Можна спостерігати, що розвиток біотехнологій має високу затребуваність, виходячи з загальносвітових тенденцій БД Scopus, де особливої уваги заслуговує науковий напрям «Біохімія». Адже згідно критерію найбільшого значення питомої ваги від загальної суми публікацій, цей напрям займає 2 сходинку серед більш ніж 200 існуючих в БД Scopus одночасно у Західній Європі, Північній Америці та Китаї (з результатами 2,29%, 2,70% і 2,47% відповідно). Також, серед представлених напрямів БД Scopus, «Фізична і теоретична хімія», «Генетика» та «Молекулярна біологія» активно відображають тематику завдань пріоритету «Фізико-хімічна біологія, новітні біотехнології». Результати досліджень, відображених в табл. 5, дають підстави говорити про високу перспективність розвитку біотехнологій, що засвідчує компетентність і обізнаність експертів стосовно розвитку новітніх трендів світової науки.

Таблиця 5. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної

активності наукових напрямів БД Scopus

Пріоритети науки і техніки Державної програми прогнозування

Підгалузі науки БД Scopus, що відповідають пріоритетам науки і техніки Державної програми прогнозування

Регіон, країна

Критерії відбору

«Фізико-хімічна біологія, новітні біотехнології» 1. Розробка нових біотехнологій виробництва харчових продуктів і добавок; 2. Генетика, біотехнологія та селекція рослин і тварин, створення біотехнологій продукування трансгенних рослин і тварин, трансгенних грибів.

Біохімія ЗЄ*,

ПА*, К*

Питома вага

Генетика ЗЄ*, ПА* Молекулярна біологія

Клітинна біологія ПА* Фізична і теоретична хімія ЗЄ*, К*

Органічна хімія К* * ЗЄ, ПА, К − умовні скорочення (Західна Європа, Північна Америка, Китай).

188

Якщо розглядати наступний пріоритет програми «Нові речовини і матеріали», то серед вчених Китаю подібна тематика досліджень є найбільше затребуваною, оскільки саме на Китай припадає найбільша кількість наукових напрямів БД Scopus (згідно визначених нами критеріїв дослідження), що відповідають цій тематиці (табл. 6). Так, найбільшу питому вагу публікацій в Китаї мають такі наукові напрями БД Scopus як «Метали і сплави», «Полімери і пластик», «Електронні, оптичні та магнітні матеріали», «Нанонаука і нанотехнологія». Якщо виходити з критерію найбільших темпів зростання публікацій, то «Нанонауки і нанотехнології» притаманні для Західної Європи та Північної Америки.

Характеризуючи пріоритет «Нові речовини і матеріали», бачимо, що найбільша кількість пунктів згідно ДПП, що характеризують тематику досліджень цього пріоритету, приділяється розвитку нанотехнологій. Хоча й «Нанонаука і нанотехнологія» не входить до числа наукових напрямів, що мають найбільші темпи зростання публікацій в Китаї, проте результати є доволі вагомими, оскільки в 2012 р. зростання становило 41,32 рази відносно 2000 р. Аналізуючи відповідність пріоритету «Нові речовини і матеріали» публікаційній активності БД Scopus, можемо спостерігати високий ступінь затребуваності на прикладі наукового напряму «Нанонаука і нанотехнології», що притаманний одночасно трьом об’єктам дослідження (табл. 6).

Таблиця 6. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної

активності наукових напрямів БД Scopus

Пріоритети науки і техніки Державної програми прогнозування

Підгалузі науки БД Scopus, що відповідають пріоритетам науки і техніки Державної програми прогнозування

Регіон, країна

Критерії відбору

«Нові речовини і матеріали» 1. Проблеми захисту металевих і залізобетонних конструкцій від корозії; 2. Розробка нових технологій виробництва технічної кераміки, ударо- та зносостійких металокарбідних, метало-карбідо-оксидних та інших композитів з вітчизняної сировини.

Метали і сплави

К* Питома вага

3. Нові матеріали функціонального призначення, технології їх виробництва та обробки, включаючи технології збільшення ресурсу роботи існуючих матеріалів.

Полімери і пластик

Електронні, оптичні та магнітні матеріали

Біоматеріали ПА* Відн. зростання

4. Матеріали і нанотехнології систем для виробництва та збереження енергії, включаючи нові водневі технології (збереження та використання водневого пального); 5. Наноприлади, наноматеріали та нанотехнології біомедичного призначення для поліпшення здоров’я людей, діагностики і попередження захворювань; 6. Матеріали і наноприлади для забезпечення інформаційних систем і комунікацій.

Нанонаука і нанотехнологія

К* Питома вага

ЗЄ*, ПА* Відн. зростання

* ЗЄ, ПА, К − умовні скорочення (Західна Європа, Північна Америка, Китай).

Наступним пріоритетом дослідження розглянемо «Забезпечення здорового способу життя, профілактика і лікування найпоширеніших захворювань», якому відповідають найбільше наукових напрямів БД Scopus серед всіх існуючих пріоритетів ДПП (згідно встановлених критеріїв дослідження) (табл. 7). На нашу думку, особливої уваги заслуговують наукові напрями «Анатомія» і «Комплементарна та альтернативна медицина», які характеризуються стрімкими темпами зростання публікацій одночасно в Західній Європі, Північній Америці та Китаї. Так, «Анатомія» має найбільш стійкі позиції у Західній Європі та Північній Америці, оскільки вона є

189

лідером за темпами зростання публікацій 2012 р. відносно 2000 р., що склало 25,03 та 34,42 раза відповідно. В свою чергу «Комплементарна та альтернативна медицина» найбільш потужний розвиток отримала в Китаї, де відносне зростання публікаційної активності склало 124 рази (!). Під час проведення дослідження, з 54 наукових напрямів БД Scopus, що знайшли відповідність пріоритетам науки і техніки ДПП, 25 припало на пріоритет «Забезпечення здорового способу життя, профілактика і лікування найпоширеніших захворювань». Виходячи з отриманих результатів публікаційної активності вчених на основі БД Scopus випливає, що найбільш затребуваною тематикою досліджень є медичні науки.

Таблиця 7. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної

активності наукових напрямів БД Scopus

Пріоритети науки і техніки Державної програми прогнозування

Підгалузі науки БД Scopus, що відповідають пріоритетам науки і техніки Державної програми прогнозування

Регіон, країна

Критерії відбору

«Забезпечення здорового способу життя, профілактика і лікування найпоширеніших захворювань»

1. Розробка нових цитостатичних препаратів для лікування злоякісних пухлин з принципово новими механізмами дії, біотерапія злоякісних пухлин.

Дослідження раку ПА*

Питома вага

Онкологія

ЗЄ*, ПА*

2. Малоінвазивні операції на серці і судинах. Кардіологія і серцево-судинна медицина

3. Формування державних програм пропаганди здорового способу життя та профілактики найпоширеніших захворювань.

Охорона здоров’я суспільства, гігієна оточуючого середовища та праці Хірургія Клінічна неврологія Психіатрія і психічне здоров'я

ПА* Неврологія

Відн. зростання

Інфекційні захворювання Політика охорони здоров'я ЗЄ*, ПА* Анатомія

ЗЄ*, ПА*, К* Комплементарна та альтернативна

медицина Ендокринологія, діабет і метаболізм ЗЄ*, К*

Екстрена медична допомога ЗЄ*

Біологічна психіатрія Реабілітація

К*

Медична фармакологія Еволюційна нейронаука Реанімація і інтенсивна терапія

4. Розробка методів молекулярної діагностики: імунодіагностики та ДНК-діагностики; 5. Створення нових мікробіологічних штамів − продуцентів рекомбінантних білків.

Старіння Імунологія і алергія Медична фізіологія ПА*, К* Молекулярна медицина ПА* Медична біохімія

ЗЄ*, ПА* Імунологія Питома вага

* ЗЄ, ПА, К − умовні скорочення (Західна Європа, Північна Америка, Китай).

190

Розглянемо заключний пріоритет ДПП «Інформаційні технології та ресурси» стосовно його відображення згідно публікаційної активності БД Scopus. Можемо бачити, що серед 8 наукових напрямів, які відповідають тематиці вищезазначеного пріоритету, 5 припадають виключно на Китай, а саме: «Техніка автоматичного управління і системного проектування», «Програмне забезпечення», «Комп’ютерні додатки», «Інформаційні системи» та «Комп’ютерні мережі і комунікації» (табл. 8). Натомість, для Західної Європи є характерним розвиток публікаційної активності таких наукових напрямів як «Апаратні засоби і архітектура» та «Теорія обчислювальних машин і систем». Особливістю розвитку їхньої публікаційної активності є те, що вони одночасно задовольняють двом критеріям дослідження: мають одні з найбільших темпів відносного зростання публікацій, а також займають одні з найбільших значень питомої ваги у загальній сумі публікацій БД Scopus.

Таблиця 8. Відображення відповідності пріоритетів ДПП згідно загальносвітових тенденцій публікаційної

активності наукових напрямів БД Scopus

Пріоритети науки і техніки Державної програми прогнозування

Підгалузі науки БД Scopus, що відповідають пріоритетам науки і техніки Державної програми прогнозування

Регіон, країна

Критерії відбору

«Інформаційні технології та ресурси»

1. Створення новітніх автоматизованих систем управління, вирішення прикладних проблем автоматизації, алгоритмізації, програмування.

Техніка автоматичного управління і системного проектування К*

Питома вага Програмне забезпечення Комп’ютерні додатки

Апаратні засоби і архітектура ЗЄ*

ЗЄ*, К* Відн. зростання

2. Створення високопродуктивних обчислювальних систем і мереж.

Теорія обчислювальних машин і систем

ЗЄ*, ПА*

ЗЄ* Питома вага

Інформаційні системи К*

Відн. зростання

Комп’ютерні мережі і комунікації Питома вага

* ЗЄ, ПА, К − умовні скорочення (Західна Європа, Північна Америка, Китай).

На основі отриманих результатів дослідження (табл. 1, табл. 2) було виявлено наукові напрями БД Scopus, що не знайшли відображення серед пріоритетів науки і техніки, визначених на основі експертного опитування ДПП, а саме: «Прикладна математика», «Архітектура» і «Автомобільна техніка», «Фізика конденсованого середовища», «Електротехніка і електроніка». Подібна ситуація пояснюється тим, що, по-перше, жодний фахівець не в змозі передбачити майбутнє науково-технологічного розвитку зі 100% точністю, і, по-друге, будь-яке дослідження заздалегідь передбачає наявність певної похибки. Особливу увагу заслуговують наукові напрями «Фізика конденсованого середовища» та «Електротехніка і електроніка», оскільки вони мають одні з найкращих значень питомої ваги від загальної суми публікацій БД Scopus, що одночасно характерно для Західної Європи, Північної Америки і Китаю (табл. 1). Найбільше уваги заслуговує розвиток публікаційної активності «Електроніки і електротехніки» в Китаї, оскільки серед наявних 272 наукових напрямів БД Scopus, саме на неї припадає 6,02% всіх публікацій. А отже необхідно звернути особливу увагу на актуальність розвитку цього наукового напряму в Україні, адже в майбутньому він може стати джерелом поширення нових інноваційних ідей та бути точкою відліку для здійснення технологічного прориву, який формуватиме висхідні позиції науково-технологічного розвитку та національної безпеки.

191

На основі проведеного дослідження можна зробити наступні висновки. 1. Пріоритети науки і техніки ДПП «Перспективні технології агропромислового

комплексу та переробної промисловості», «Проблеми розвитку та раціонального використання мінерально-ресурсного потенціалу» і «Енергетична безпека держави, енергозберігаючі технології» є найменше представленими за кількістю наукових напрямів серед публікацій БД Scopus у порівняні з рештою існуючих пріоритетів програми. Однак, серед позитивних властивостей двох останніх вищезазначених пріоритетів, можна виділити стрімке зростання публікаційної активності в Західній Європі та Північній Америці таких наукових напрямів як «Відновлювальна енергія, стійкий розвиток і довкілля» та «Стратиграфія» відносно 2000 року, наповнення яких збільшилося відповідно майже у 6 та 7 разів, що свідчить про затребуваність подібної тематики досліджень, яка в майбутньому буде формувати фундамент для здійснення науково-технологічного прориву та національної безпеки України. Проте в переліку затверджених законом пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки цей пріоритет є взагалі відсутнім, що викликає здивування, оскільки проблема пошуку нових родовищ енергоносіїв – один із ключових напрямів, що визначає енергетичну незалежність України.

2. Виходячи з встановлених критеріїв дослідження, пріоритетам програми «Фізико-хімічна біологія, новітні біотехнології» та «Нові речовини і матеріали» відповідають значно більше наукових напрямів БД Scopus. Особливо, слід зазначити розвиток наукового напряму «Біохімія», що має одні з найкращих значень питомої ваги від загальної суми публікацій БД Scopus на прикладі Західної Європи, Північної Америки та Китаю. Напрям «Нанонаука і нанотехнологія» також продемонстрував активну позицію, оскільки спостерігається стрімке зростання публікацій цього напряму в Західній Європі та Північній Америці відносно 2000 р. з результатами 5,17 та 6,86 раза відповідно.

3. Виходячи з критеріїв дослідження, найкраще знайшли відображення серед публікацій БД Scopus такі пріоритети ДПП як «Забезпечення здорового способу життя, профілактика і лікування найпоширеніших захворювань» та «Інформаційні технології і ресурси», де найбільш перспективними виявилися такі напрями знання БД Scopus як «Комплементарна та альтернативна медицина», «Анатомія», «Онкологія», «Теорія обчислювальних машин і систем», «Апаратні засоби і архітектура».

4. Експерти загалом вірно визначили подальші пріоритети розвитку науки і техніки України, що відповідають загальносвітовим тенденціям розвитку публікаційної активності на прикладі БД Scopus. Отже, розмови про те, що експертні оцінки надто суб’єктивні і не відображають реальних процесів у світовій науці, позбавлені сенсу. При правильній, науково-обґрунтованій організації опитувань та узагальненні їх результатів, форсайтні методи дають цілком адекватну інформацію, що підтверджується вебометричними дослідженнями. З прикрістю слід констатувати, що результати, отримані при виконанні ДПП, незважаючи на те, що вони були представлені у вигляді проектів законів та постанов Кабінету Міністрів України∗ в основному були проігноровані в остаточній редакції закону115. В зв’язку з цим, ми вважаємо, що державним органам влади і науковцям слід відновити спільну практику проведення форсайтних досліджень, що допоможе пришвидшити модернізацію та переозброєння промислового сектору на конкурентній основі. 5. Результати проведених досліджень свідчать, що переважна частина пріоритетів ДПП, визначених на основі опитування експертів в Україні відповідають загальносвітовим тенденціям публікаційної активності дослідників. Тим самим підтверджено: 1) українські вчені працюють на рівні світової науки і тому добре орієнтуються в найбільш актуальних напрямах її розвитку; 2) правомірність застосування форсайтних методів для прогнозно-

∗ Маліцький Б.А. Обгрунтування системи науково-технологічних та інноваційних пріоритетів на основі «форсайтних» досліджень / Б.А. Маліцький, О.С. Попович, М.В. Онопрієнко. – Київ: «Фенікс». − 2008. − 86 с. 115 Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2623-14

192

аналітичних досліджень в тому числі й для виявлення можливих загроз і можливостей, важливих для оборонної сфери. Визначення пріоритетів є послідовним процесом, що спирається на взаємодію між експертами та замовником, де останній мав би забезпечити фінансування прогнозних досліджень. Оскільки згідно Указу Президента від №842 від 3 листопада 2014 р. передбачається введення посади урядового уповноваженого з питань технологічного розвитку та інновацій116 [11], то ми сподіваємося, що він здійснюватиме координацію досліджень оборонної сфери і одночасно виступатиме замовником прогнозних робіт.

116Указ Президента України № 842 від 3 листопада 2014 р. [Електронний ресурс]. − URL: http://www.president.gov.ua/ru/documents/18396.html