Ф. М. Рудич

ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ

Навчальний посібник

Київ 2006

МІЖРЕГІОНАЛЬНААКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

ББК 66.0я73Р83

Рецензенти: О. В. Бабкіна, д-р політ. наук, проф.В. П. Горбатенко, д-р політ. наук, проф.

Рекомендовано Вченою радою Міжрегіональної Академії управлінняперсоналом (протокол від №11 від 28.12.04)

Рудич Ф. М.Порівняльна політологія : Навч. посіб. — К. : МАУП, 2006. —

148 с. — Бібліогр. у кінці розд.ISBN 966-608-451-1У посібнику подано провідні теми нормативного курсу “Порівняльна

політологія”, який викладається у вищих навчальних закладах України. Розк-риваються історія виникнення, розвитку, концептуальні засади, сучасний станнавчальної дисципліни, розглядається також процес трансформації політич-них систем у країнах СНД, Балтії, Центральної і Східної Європи. У посібникушироко використано наукові розробки Інституту політичних і етнонаціональ-них досліджень, де працює автор.

Для студентів, викладачів вищих закладів освіти, а також для всіх, хто ціка-виться проблемами політичної науки.

ББК66.0я73

Ф. М. Рудич, 2006Міжрегіональна Академія управління

персоналом (МАУП), 2006ISBN 966-608-451-1

Р83

ВСТУПСучасна політична наука привертала увагу мислителів уже на сві-

танку цивілізації і пов'язана з іменами Аристотеля, Нікколо Макіа-веллі, Джона Локка та інших філософів.

Порівняльна політологія сформувалась як самостійна частинаполітичної науки, або політології. Порівняння як метод політичногодослідження такий же давній, як і вивчення політики. Порівняннябуло колискою соціальних наук взагалі і політичної думки зокрема:цим методом користувався вже Аристотель, коли разом зі своїми уч-нями провів величезне дослідження суспільно-політичного устрою158 давньогрецьких міст-полісів.

Становлення політології як академічної дисципліни відбулося намежі ХІХ–ХХ ст., насамперед у Сполучених Штатах Америки,пізніше у західноєвропейських країнах і лише в середині 60-х років —у Радянському Союзі.

Дискутивною є роль порівняльної політології в загальному комп-лексі політичних знань. Деякі дослідники вважають, що порівняльнаполітологія — це дисципліна, специфіка якої — в її методі. Водночасіснує думка, що порівняльна політологія — це внутрішній науковийрух, викликаний до життя соціальним контекстом функціонуванняполітичного життя.

Виходимо з того, що порівняльна політологія — галузь політичноїнауки, в основі якої лежить вияв подібностей або відмінностей

3

політичних інститутів, процесів і явищ з метою їх кількісної таякісної характеристики, класифікації, впорядкування та практичноговикористання в іншому соціополітичному середовищі.

4

5

1.1. Виникнення порівняльної політології, розвиток, сучасний стан

Становлення порівняльної політології як напряму політичної на-уки пов'язане з низкою обставин.

Друга половина ХІХ ст. була позначена увагою до порівняльногополітологічного дослідження, і основи методології порівняння, роз-роблені в той час, впливали на цю галузь науки до середини 40-хроків ХХ ст. Цей час можна охарактеризувати як етап становленняпорівняльної політології як самостійної галузі в рамках політичноїнауки.

Потрібно мати на увазі, що американська політична наука іпорівняльна політологія починалися з продовження дослідницькихтрадицій Європи, і , саме порівняльна політологія США в подальшо-му стала дедалі більше впливати на європейські дослідження.

У 30–40 роках ХХ ст. порівняльна політологія впевнено посідаламісце однієї з основних галузей політичної науки. Цьому сприяланизка обставин.

По-перше, протягом 30–40-х років якісно змінилася у світовомуспівтоваристві роль Сполучених Штатів Америки. США стали“лідером вільного світу”, однією з двох наддержав, що обумовлюва-ло необхідність уважніше ставитися до того, що відбувається за оке-аном. Йшлося про розширення географічного простору політичноїнауки.

По-друге, на початку 30-х років виникли диктаторські режими: вНімеччині при владі став Гітлер, в Італії — Муссоліні. Виникла

Порівняльна політологія: виникнення, розвиток, концептуальні засади

Розділ 1

6

потреба поряд з демократичними вивчати і тоталітарні режими, адля цього необхідно було мати концептуальні засоби такогоаналізу.

По-третє, ця потреба не зникла і після Другої світової війни. Ос-новним супротивником США на міжнародній арені залишилася над-держава — СРСР. Соціалістичні режими встановилися в державахЦентральної і Східної Європи, Китаї, в деяких країнах Азії і Ла-тинської Америки. Після 1945 р. почали з'являтися нові незалежнідержави — колишні колонії. Їхній суспільний устрій відрізнявся відустрою владних структур США і Західної Європи. Усе це вимагалорозширення концептуальних рамок політичної науки.

У перші два десятиріччя свого існування політологія вивчалаполітичні інститути — структури виконавчої влади, парламенти,судову систему, політичні партії. Цей підхід визначають як інсти-туціональний. Пізніше на зміну йому приходить біхевіористськийпідхід, в основі якого лежить аналіз політичних явищ через спос-тереження за поведінкою груп та індивідів, з яких вони складали-ся. Йдеться про метод, який давав можливість побачити політичнівідносини крізь призму переживань людей, що беруть в нихучасть.

У 30-х роках ХХ століття визначилася структура політичної нау-ки та її основні напрями: національна політика; політична теорія;громадська адміністрація; теорія місцевого управління; державнеправо; аналіз міжнародних відносин.

Центром руху за порівняльну політологію став Еванстонськийсемінар у Північно-західному університеті (США), його очо-лював Р. Макрідіс. У своїй заяві, опублікованій у 1953 р., учасни-ки семінару звинуватили діючу політологію у провінціалізмі,відриві від реальних політичних процесів і запропонували засто-совувати при дослідженні політичних явищ більш ефективний, наїхній погляд, структурно-функціональний аналіз. Структурно-функціональний аналіз — це вияв структури суспільства (абобудь-якої його сфери) і наступне вивчення функцій, що викону-ються її елементи.

Класичне застосування структурно-функціонального аналізу за-пропонував Д. Істон у статті “Підхід до аналізу політичних систем”.За Д. Істоном, політична система — це взаємодії, за допомогою якиху суспільстві авторитетно розподіляються цінності. При визначенніполітичної системи було застосовано природничо-наукову терміно-

7

логію. Політична система — це вхід (вимоги) — конверсія (обробкаінформації) — вихід (владні рішення) і зворотний зв'язок. Владнірішення, впливаючи на навколишнє середовище, створюють нові ви-моги. Це і є зворотний зв'язок. Структурний функціоналізм дав змо-гу включити в поле порівняльного аналізу низку країн Азії, Африкиі Латинської Америки.

У 1954 році група членів Еванстонського семінару об'єдналася вКомітет з порівняльної політології Американської дослідницькоїради соціальних наук. Головою комітету став Габріел Алмонд. Аме-риканський політолог Сідней Верба так підсумував діяльністькомітету: “Революція в порівняльній політології почалася з деякихсміливих принципів: бачити за описанням теоретично більш реле-вантні проблеми; бачити за одним фактом порівняння багатофактів; бачити за формальними інститутами управління політичніпроцеси і політичні функції; бачити за країнами Західної Європинові держави Азії, Африки і Латинської Америки”. За спогадамиГабріела Алмонда, діяльність комітету відзначала необхідністьстворення загальної науки, що розробляла б єдиний комплекс тео-ретичних проблем, який представляв би єдину методологію науки.

Фактично в цей час порівняльна політологія, потіснивши багатоінших галузей політичної науки, стала ототожнюватись з усією дис-ципліною.

Перехід від вивчення традиційного до сучасного суспільствасприяв виникненню теорії модернізації. Власне кажучи, перехід від“традиційності” до “сучасності” і називають модернізацією (інколи втакому значенні використовується термін “розвиток”).

Друга половина 60-х років — не найкращий період у розвиткуСША і Західної Європи. Саме в цей час відбувалася в'єтнамськавійна, яку безуспішно вів американських лідер, і політичний протестчорношкірих американців, які відстоювали свої громадянські права.Західноєвропейські країни стали свідками масових молодіжних за-ворушень. Країни “третього світу” дедалі рішучіше виступали протизастосування західної моделі розвитку.

Порівняльна політологія виявилась надто чутливою до зрушень,які відбулися в суспільній свідомості.

Під вогонь критики порівняльної політології потрапили її теоре-тичні підвалини: структурний функціоналізм, який, на думку опо-нентів, зосереджуючись на проблемі стабільності, виживання систе-ми, виявився неспроможним дати аналіз конфлікту, що став серце-

8

виною політики; теорія модернізації. Як головний недолік теоріїмодернізації відзначався її євроцентризм, визнання єдино правиль-ною європейсько-американську цивілізацію. Водночас політичнапрактика свідчила, що взаємодія розвинутої “Півночі” і “Півдня”,який теж розвивається, не сприяє великомасштабній модернізації.Потрапляючи у “третій світ”, транснаціональні корпорації створю-ють там лише окремі модернізовані сектори економіки і соціальніпрошарки, одночасно консервуючи найбільш архаїчні економічні ук-лади, стримують розвиток країни, що полегшує її експлуатацію, а вполітичному плані сприяють не розвитку демократії, а встановлен-ню вкрай реакційних режимів.

Зауважимо, що не все в цій критиці виявилося справедливим івитримало перевірку часом. Справді, структурний функціоналізмособливо наголошує на стійкості політичних систем. Але увага досоціальних змін йому теж властива. До того ж, саме в рамках струк-турного функціоналізму стає можливим вивчення “стрімких катаст-рофічних переходів” від одного соціального становища до іншого.Теорія “залежності” як альтернатива теорії модернізації, що одноз-начно приписувала Латинській Америці долю відсталої вотчинидиктаторів-“горил”, не підтвердилась політичною практикою 80-хроків, коли в більшості латиноамериканських країн відбувся перехідвід авторитаризму до демократії у повній відповідності з теорією де-мократії.

І все ж критика теоретичних підвалин порівняльної політологіїнаприкінці 60-х років ввергла останню в глибоку кризу, яка трива-ла близько півтора десятка років. Криза примусила багатьох ком-паративістів зосередитися на розробці теоретичних основ методо-логії і технічному аспекті застосування самого порівняльного ме-тоду.

У 70-х роках на перший план виходять дві взаємопов'язані теоріїв галузі методології порівняльних політичних досліджень: теоріяраціонального вибору і неоінституціоналізм.

Теорія раціонального вибору прийшла в політологію з еко-номічної теорії і соціології. Ця теорія не дотримується принципускладного і розгорнутого бачення соціальної системи (як це відбу-вається при структурному аналізі), всю свою увагу вона зосереджуєна окремій ділянці соціальної діяльності (актор, діяч, суб'єкт). Ос-новний постулат теорії раціонального вибору: суб'єкт (ним може бу-ти як індивід, так і група) використовує найповнішу інформацію,

9

доступну в цей момент, ціною прийнятних затрат, щоб досягти влас-них цілей ціною найменших затрат. Основним досягненням теоріїраціонального вибору вважається те, що вона зводить всю багато-манітність людської діяльності до деяких спрощених моделей —ігор — і в кожній з них визначає оптимальні для конкретнихсуб'єктів стратегії. Отримані результати, як правило, не тривіальні івикористовуються для пояснення і прогнозування соціальних іполітичних явищ.

Виникає необхідність встановити правила гри, які в умовах де-мократії визначаються конституцією і неформальними нормамиполітичного життя і знаходять своє втілення в інститутах. Підхід,який застосовує теорія раціонального вибору до проблематикипорівняльної політології, називається неоінституціоналізмом. У ми-нулому увагу вчених привертали в основному правові аспекти дер-жавного устрою. Неоконституціоналізм розглядає парламенти, уря-ди, партійні системи як ті “зв'язуючі обмеження”, у рамках якихвідбувається активна взаємодія політичних суб'єктів.

Новий теоретичний інструментарій відкриває перспективи дляпорівняльних досліджень, значення яких особливо зросло в 80-х ро-ках, коли низка країн постала перед проблемою вибору оптимально-го демократичного устрою. Не випадково наука про переходи до де-мократії ("транзитологія") широко використовує засоби теоріїраціонального вибору.

На сучасному етапі теорія раціонального вибору і неоінсти-туціоналізм багато в чому визначають обличчя політичної науки. Талише дослідницька практика покаже, наскільки спроможні претензіїтеорії раціонального вибору на методологічне лідерство в політо-логії.

Незважаючи на відносну молодість, порівняльна політологіяпройшла досить складний шлях розвитку. Відбувся поступовий пе-рехід від вивчення формальних інститутів правління до аналізу ре-альних політичних процесів.

В Україні порівняльний (компаративний) метод набуває дедалібільшої популярності в межах вітчизняної школи порівняльноїполітології. На цьому етапі цю школу найповніше репрезентуютьнаукові студії, засновані на базі Інституту політичних і етно-національних досліджень НАН України. Використання цього ме-тоду дало можливість цілісно осягнути політичну систему сучас-ної України, показати трансформацію політичних систем в

країнах СНД і Балтії, Центральної і Східної Європи порівняно зтим, як відбувається цей процес в Україні. Вийшла друком низкаколективних і одноосібних монографій.

1.2. Концептуальні засади сучасноїпорівняльної політології

Концептуальні засади сучасної порівняльної політології станов-лять такі поняття, як “політика”, “влада”, “держава” “національнадержава”. Особлива роль у політичній компаративістиці належитьпорівняльному методу і базовому поняттю порівняльного аналізу —“національна держава”.

Нагадаємо, що політика є одним із ключових понять політичноїнауки. Політика — це сфера взаємовідносин різних соціальних групта індивідів щодо використання інститутів публічної влади задля ре-алізації своїх соціально значущих інтересів і потреб. Політика — цеобмежене застосування влади. Вивчення політики — це вивченняприроди, джерельних обмежень і механізму застосування соціальноївлади в рамках цих обмежень.

Поняття політика, як правило, розуміється як боротьба за владу іздійснення влади. Політика має справу з розподілом цінностей,кількість яких обмежена. Коло осіб, які приймають безпосереднєрішення, є, як правило, невеликим і визначається поняттям “еліта”,тоді як парне до нього поняття “маси” позначає ту більшість членівсуспільства, яка або взагалі відсторонена від прийняття рішень, абовпливає на цей процес опосередковано.

Наступним провідним поняттям у політичних дослідженнях є вла-да. В політичній науці відомо понад 50 визначень цієї категорії.Найбільш характерні: влада — досягнення відповідних цілей, отри-мання намічених результатів; влада — особливого роду відносиниміж керуючим і керованим; влада — можливість прийняття рішень,які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Влада буде ефективною за умови виконання наказу підвладниміндивідом. Правильне розуміння влади неможливе без урахуванняпозиції того, хто має підкорятись.

У міру ускладнення взаємовідносин соціальних груп і ор-ганізацій, необхідності прийняття впорядкованих рішень усуспільстві виробляються відповідні регулювальні процедури, особ-

10

ливі рамки. У масштабах окремої країни (окремого макросоціально-го організму) роль таких рамок відіграє держава. Держава — єдинийрегулятор законного застосування сили в межах даної території.Проте сила — це не стабільне джерело влади. Ефективно функціонуєта і тільки та державна влада, якій вдається підтримувати в народупереконання, що існуючий лад найкращий для цього суспільства.Німецький соціолог і філософ Макс Вебер визначив таку владу яклегітимну.

Зауважимо: держава лише тоді є державою, коли виправдана їїпретензія бути єдиним регулятором застосування сили іншимисоціальними інститутами і приватними особами.

На політичній карті світу знаходимо понад 200 суверенних дер-жав, які дістали міжнародне визнання. Серед сучасних держав дале-ко не всі є національними. Крім того, треба мати на увазі, що в деякихвідношеннях (зростання міжнародної торгівлі, посилення транс-національних корпорацій в економіці, створення регіональнихполітичних об'єднань ЄС) національна держава втрачає актуаль-ність. І все ж у сучасному світі національна держава, як і раніше, за-лишається основною формою політичної організації, а в порів-няльній політології національна держава розглядається як базовааналітична одиниця.

Способи порівняння, які застосовуються в соціальних науках, до-сить різноманітні. До провідних належать: порівняльно-зіставнийметод, орієнтований на виявлення природи різнорідних об'єктів;історико-типологічне порівняння; історико-генетичне порівняння.Мистецтво компаративістики полягає в умілому використанні ікомбінуванні всіх цих підходів. Проте в порівняльній політології пе-реважно застосовується перший із них. Саме порівняльно-зіставнийметод дає змогу теоретично послідовно здійснювати крос-національ-не порівняння (порівняння країн між собою), без якого політичнакомпаративістика неможлива.

Проте несвідоме застосування порівнянь не створює компара-тивістської дослідницької практики, так само як дії за принципом“спроб і помилок”, за схожості, на перший погляд, з науковим експе-риментом такими не є. Специфіка порівняльних спеціальних наукполягає саме в тому, що порівняння виступає тут як метод, який даєможливість перейти від опису (що? коли? як?) до відповіді на більшфундаментальні питання: до пояснення і виявлення причинних (ка-зуальних) зв'язків.

11

Потрібно ознайомитись з поняттями “політика”, “влада”, “держа-ва”, “національна держава”, методологією порівняльного аналізу зогляду на те, що вони є необхідними концептуальними засадами і пе-редумовою дослідження політичних процесів, політичних інститутів.

1.3. Політичні режимиНайважливіше місце серед політичних інститутів посідає політич-

ний режим. Політичний режим — це вся сукупність явних або неяв-них моделей, які визначають форми і канали доступу до найваж-ливіших управлінських позицій; характеристики суб'єктів, які маютьтакий доступ або позбавлені його; доступність суб'єктів стратегії бо-ротьби за нього.

Це визначення широко використовується при побудові класифікаційполітичних режимів. У сучасній літературі зустрічаємо різноманітніпідходи до створення класифікацій політичних режимів.

Російський політолог Г. Голосов, автор підручника “Порівняльнаполітологія”, виділяє декілька критеріїв аналізу політичних режимів:їх відкритість і закритість, монолітність і диференційованість еліти,включення чи виключення мас з управління.

Виходячи з цих критеріїв, можна визначити три класичних типиполітичних режимів. Тоталітарний режим (або тоталітаризм) — цедержавно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна ха-ризматична особистість (особиста диктатура), повний (тотальний)контроль держави над політичною, економічною, соціальною і духов-ною сферами. Авторитарний режим (авторитаризм) — державно-політичний устрій суспільства, за якого носієм влади є одна людинаабо група людей, режим монополізує владу і політику. Авторитаризмє перехідним від тоталітаризму до демократії. Демократичний ре-жим — це такий державно-політичний устрій, за якого управлінськіфункції в суспільстві виходять з основного принципу — народ є дже-релом влади.

Авторитаризм як феномен значно ширше представлений в історіїлюдства, ніж демократія. І нині близько половини населення плане-ти живе в умовах авторитарних режимів. Звідси теоретичне і прак-тичне значення аналізу проблеми авторитаризму.

1. Традиційний режим: закритий, з монолітною елітою, виключаю-чий. Цей режим діє в Саудівській Аравії, більшості країн Перської

12

затоки. Закритість цих режимів виявляється в тому, що влада най-частіше успадковується, а інколи завойовується силою.

2. Змагальна олігархія: відкритий, виключаючий режим. Цей ре-жим може існувати лише на пасивній соціальній базі, в умовах кон-куруючих між собою економічних еліт. Цей режим був характернимдля Англії у XVII — першій половині XVIII століття, а також длябільшості латиноамериканських країн.

3. Авторитарно-бюрократичний режим: закритий, із дифе-ренційованою елітою, виключаючий. Його різновидом є військовийрежим. Цей режим діє в Заїрі, Уганді, Чилі.

4. Егалітарно-авторитарний режим (egalite — рівність (фр.),егалітаризм — ідеологія, яка долає політичну нерівність): закритий,з монолітною елітою, включаючий. Таку назву отримав політичнийрежим у СРСР, країнах, що стали на шлях соціалістичного розвитку.Важлива прикмета егалітарно-авторитарного режиму — злам відно-син власності, що часто призводив до повного відсторонення земле-робської і приватно-підприємницької еліти. Егалітарно-авторитар-ний режим впав у СРСР, країнах Центральної і Східної Європи, про-те в суттєво модифікованому вигляді цей режим продовжує існуватиу Китаї, а також у В'єтнамі, Північній Кореї, на Кубі.

5. Авторитарно-інегалітарний режим (ін — не; будується на ідеїнерівності): закритий, з диференційованою елітою, включаючий. Ав-торитарно-інегалітарний режим не прагне повної зміни форм влас-ності, вступаючи в контакт з тими чи іншими економічно привелійо-ваними прошарками; як правило, бере їх під захист, спрямовуючиполітичну активність мас, що пробудилася, за “іншою адресою”.

Найдовше такий режим проіснував в Італії, де фашистська партіяприйшла до влади в 1922 р. і втратила її лише після катастрофічноїпоразки країни у Другій світовій війні. Лідер італійських фашистівБеніто Муссоліні висунув тезу: гноблення італійських робітниківіталійськими капіталістами поступається перед тим гнобленням,якого зазнає “нація-пролетарка” від іноземних держав.

В основі ідеології націонал-соціалізму, що її пропагував у Німеч-чині Адольф Гітлер, лежала “расова теорія”, яка ранжувала нації заступенем повноцінності і приписувала саме німцям (“арійцям”) рольмайбутніх господарів світу. На шляху до здійснення цієї мети стояли“расово неповноцінні нації”, і насамперед євреї, які встановили конт-роль над англо-американським капіталом, господарювали у Франціїі визначили Німеччину як наступну жертву. На думку А. Гітлера, ко-

13

мунізм також був вигадкою євреїв, адже він протиставляв окремікласи арійського суспільства один одному і тим самим послабив їхволю.

Авторитарно-інегалітарні режими дістали поразку в Другійсвітовій війні. Доля Гітлера і Муссоліні спіткала їх численнихприбічників у Західній і Східній Європі. Чи означає це, що автори-тарно-інегалітарні режими остаточно відійшли в минуле? Переважнабільшість існуючих у світі урядів заявляє про свою демократичнуприроду, хоча ці декларації у багатьох випадках не відповідають ре-альному стану речей.

1.4. Демократія: форми й моделіЯк відомо, термін “демократія” в перекладі з грецької (dіmos — “на-

род”, kratos — “володарювання”) означає “народовладдя”. У політо-логії вирізняють такі ознаки демократичного режиму: ефективнаполітична участь громадян; їх рівність щодо процесу прийняттярішень; можливість отримувати достовірну політичну інформацію;можливість контролю громадян за політичним порядком денним.Політичну систему, яка відповідає цим критеріям, можна назватиформою демократії.

Історично первинною формою демократії вважається класична де-мократія, яка виникла в V ст. до н. е. в деяких містах-державах(полісах) Греції. Характерними рисами демократії були: по-перше,вона поширювалася лише на вільних громадян (політичних прав немали раби, іноземці, жінки); по-друге, ця форма правління практику-валася переважно в невеликих містах, розміром із сучасний район-ний центр, що давало можливість виносити найважливіші питанняполітичного життя на розсуд народних зборів і вирішувати їх голосу-ванням.

В середні віки демократична організація не була відома. Існуючітоді міські республіки були олігархічними. Рішення фактично прий-малися вузьким колом заможних купців і цехових майстрів.

Передумови сучасної ліберальної демократії почали складатисяв Західній Європі лише в XVII ст. з появою ідеї і практики конс-титуціоналізму, зокрема з появою ідеї “розподілу влад” і виник-ненням двох форм правління — парламентської і президентськоїсистем.

14

15

Важливою особливістю ліберальної демократії є те, що право біль-шості урівноважується різними обмеженнями застосування влади ідозволяє поважати та враховувати запити меншин. Громадянськіправа за ліберальної демократії надаються практично всім, здатнимнести відповідальність за свої дії.

Процес демократизації політичних режимів був нерівномірним.Вирізняють чотири хвилі демократизації.

“Перша хвиля” демократизації — найтриваліша. Спостерігаласяпротягом усього ХІХ і досягла свого піку в 20-х роках ХХ ст. У1930 р. кількість ліберальних демократій досягла 21: США, Вели-ка Британія і три її домініони, 14 європейських країн, Коста-Ріка іУругвай. За цією хвилею стався відкат, пов'язаний із розповзан-ням “коричневої чуми” Європою. Поразка Німеччини та Італії уДругій світовій війні сприяла відновленню демократії у більшостікраїн Західної Європи.

“Друга хвиля” демократизації відбулася на межі 40-50-х років, ко-ли вибір на користь цього режиму здійснила відразу низка країн, якіздобули політичну незалежність. Проте вже наприкінці 50-х роківпочинається новий відкат.

“Третя хвиля” демократизації наймогутніша, почалася у 80-х ро-ках і поклала край егалітарно-авторитарним режимам спочатку вкраїнах Латинської Америки, а потім Азії та Африки.

“Четверта хвиля” демократизації пов'язується з постсоціалістич-ною трансформацією в країнах Центральної і Східної Європи і в ко-лишньому Радянському Союзі. Слід звернути увагу на те, що вСхідній Європі і на Балканах, за винятком Югославії, після відторг-нення соціалістичного устрою до влади прийшли переважно ті сили,які перебували поза правлячими режимами, тоді як в Росії, в біль-шості колишніх союзних республік (виняток становлять країниБалтії) владні посади посіли представники партійної, комсомольсь-кої радянської номенклатури.

У сучасній політичній науці вся різноманітність демократичногопроцесу зведена до низки теоретичних конструкцій, або моделей де-мократії. Отже, моделі демократії.

1. ”Протективна” демократія, або захисна. Прибічники цієї мо-делі демократії — Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск'євбачали сенс демократії у тому, що вона убезпечує громадян як відсваволі влади, так і від беззаконних дій приватних осіб, а такожпроголошує рівність усіх перед законом. Інституціональною ри-

сою демократії є регулярні вибори. Принципово важливою дляцієї моделі демократії є ідея про відокремлення держави від гро-мадянського суспільства, що мало на увазі невтручання влади врізноманітні сфери суспільного життя і насамперед в економіку.Умовами “протективної демократії” є приватна власність і ринко-ва економіка.

2. Демократія, що розвивається. На думку Ж.-Ж.Руссо, прихиль-ника цієї моделі демократії, головним недоліком усієї попередньоїполітичної теорії було нехтування моральними аспектами влади і їївикористання. Демократія — не лише державний механізм, а й засібудосконалення людей, розвитку їх здібностей. Руссо виступав за пря-му демократію. Участь усіх громадян у законодавчій владі виключаєприйняття рішень, які б були їм невигідні. Багато в чому поглядифранцузького мислителя були утопічними, проте були і до цього ча-су є важливим інтелектуальним імпульсом для моделювання кращо-го політичного устрою.

3. Модель “відмирання держави”. Автор цієї моделі Карл Маркспов'язував свободу з припиненням економічної експлуатації одниміз правових агентів, яким, на його думку, є держава. “Справжня де-мократія” — це бездержавний лад, у якому державне управлінняпоступається місцем самоврядуванню. Такого ладу можна досягтилише шляхом соціальної революції, яка знищує приватнувласність. Протягом тривалого часу діятиме диктатура проле-таріату, головне завдання якої — створити умови для са-моліквідації, відмирання держави. Це піраміда виборних органів, воснові якої лежать народні збори (тобто пряма демократія). Усіпосадові особи — не просто виборні, але й можуть бути відкликаніу будь-який час.

Зауважимо: радянська влада, яка проектувалася В. Леніним і реа-лізована Й. Сталіним, у своєму реальному функціонуванні помітновідрізнялася від Марксової моделі, проте це не відкидає Маркса яктеоретика демократії.

4. “Змагальний елітизм”. Основоположники “змагального елітиз-му” Макс Вебер, Йозеф Шумпетер надавали демократії сутотехнічного значення і вважали її методом відбору найбільш талано-витої і компетентної володарюючої еліти, спроможної взяти на себевідповідальність як за законодавство, так і за адміністрування. Цямодель передбачає сильну виконавчу владу, досить жорсткий конт-роль правлячої партії за парламентом, незалежно від політичного

16

устрою, компетентну бюрократію. Масам відводиться лише участь увиборах.

5. “Плюралістична” демократія. Прихильники цієї моделі демо-кратії Девід Трумен, Роберт Даль вбачають основне значення демок-ратії в захисті прав меншинств. Суспільство — це сукупність числен-них малих груп, кожна з яких прагне задовольнити власні інтереси.Уряд виступає як посередник у складних процесах взаємодії цихгруп. Основний недолік опоненти цієї моделі вбачають у тому, що во-на надає організованим групам надто великого значення і недо-оцінює можливість концентрації влади в руках наймогутніших з них(так званий “корпоративізм”).

6. “Легальна” демократія. Ця модель демократії, прихильникамиякої є Фрідріх Хайєк, Роберт Нозик, кореспондується з моделлю“протективної” демократії. Її основний принцип — закон повинен бу-ти вище волі народу. Як і “протективна”, “легальна” демократія пе-редбачає відокремлення держави від громадянського суспільства(особливо в економіці). В економічному плані модель “легальної” де-мократії співвідноситься з неоліберальною моделлю, прибічникиякої виступають за повернення до “вільної конкуренції” і необмеже-ного панування ринкових сил.

7. “Партиципаторна” демократія. Англійське слово participent оз-начає участь. Саме в цьому автори цієї моделі (Нікос Пулантцас, Ке-ролл Пейтмен, Бенджамін Барбер) бачать ключ до формування но-вого типу громадянина, що є компетентним, зацікавленим урозв'язанні проблем усього суспільства та поєднує відчуттяіндивідуальності з колективізмом. Для досягнення цієї мети не-обхідно створити осередки самоврядування на місцях (у тому числіна виробництві). “Партиципаторна” демократія стала прапором “но-вих лівих” і до сьогодні привертає увагу альтернативних політичнихсил на Заході.

Наголосимо, що названі моделі демократії пов'язані між собою івідображають її реальні форми. Моделі демократії — це ціннісні,насичені теоретичні конструкції, і деякі з них безпосередньо буливиправданням відповідних політичних практик. Через те користу-ватися ними в порівняльних політичних дослідженнях необхідновкрай обережно.

17

1.5. Зацікавлені групиПроблема зацікавлених груп — одна з найдавніших в історії

політичної думки. Було помічено, що всі без винятку уряди зазнаютьвпливу з боку груп осіб, які переслідують власні цілі. Оцінювалося цепо-різному.

Родоначальником теорії зацікавлених груп вважається амери-канський учений Арнольд Бентлі. Його книга “Процес правління.Вивчення суспільних тисків” вийшла друком у 1908 р. Упродовж 20років вона залишалася майже непоміченою. І лише в 30-х роках цякнига і проблема зацікавлених групи стали одними із основнихоб'єктів уваги політичної науки.

Американський президент Вудро Вільсон зазначав, що уряд США— це всиновлена дитина особливих інтересів. Йому не дозволяютьмати власну волю. Джеймс Медісон — один з авторів КонституціїСША — стверджував, що “зацікавлені групи — це один з найваж-ливіших елементів демократичного процесу, вони не лише не підри-вають представницького ладу, але допомагають йому ефективнішевпоратися зі своїми завданнями”. Прибічником такого підходу дозацікавлених груп був і Джон Кеннеді.

Класифікація зацікавлених груп. Зацікавлені групи — це групиосіб, які хочуть впливати на процес прийняття рішень з тих чи іншихпитань, але не прагнуть встановити цілковитий політичний контрольнад державою. Іншими словами, зацікавлені групи домагаютьсявпливу на людей влади, але не просувають людей до влади, в усяко-му разі, офіційно. Цим вони відрізняються від політичних партій, дляяких захоплення і утримання влади є головним завданням.

Є різні підходи до класифікації зацікавлених груп. Так, Жан Блон-дел виділяє два “чистих типи” зацікавлених груп: а) общинні — нале-жать до відповідної общини і б) “асоціативні”, групи, які створюють-ся для впливу на вирішення відповідної проблеми. Реальні зацікав-лені групи розміщуються між двома “чистими типами”.

1. Групи “за звичаєм”. У країнах третього світу політики використо-вують владу для надання рідним і близьким прибуткових посад,привілеїв. В індустріально розвинених країнах роль цих груп віднос-но невелика, за винятком хіба що католицької церкви, яка впливає нарізноманітні аспекти повсякденного життя віруючих — від політич-них пристрастей до суто інтимної сфери. Католицька церква створюєзалежні від неї зацікавлені групи: клерикальні профспілки і навіть

18

19

католицькі партії. Ватикан у разі потреби може чинити могутній тискна такі країни, як Італія, Ірландія, Польща.

2. Інституційні групи. Це — внутрішньобюрократичні, внутрішньо-армійські, внутрішньопартійні клани, які виступають посередникамиміж державою і суспільством. Найбільш характерний приклад — гру-пи військових і військово-промислового комплексу в середині влад-но-державного апарату.

3. Групи “захисту” й “підтримки”. Групи “захисту” — це проф-спілки, підприємницькі асоціації. Групи “підтримки” прагнуть досяг-ти визначених, суворо обмежених цілей. Це — екологічні рухи, анти-воєнні організації, ліги “за” і “проти” абортів та антипорнографічнісоюзи.

Канали і джерела впливу. Насамперед це безпосередній тиск на дер-жавні інститути, формування для цього сприятливого соціальногоклімату. Часто зацікавлені групи бувають безпосередньо представ-лені у владній еліті, але в цьому разі змушені маскувати свої інтере-си. Ще один канал, який має назву “зв'язки з елітою”, полягає в тому,щоб мати гарні стосунки з представниками владних органів, політич-них партій. Сила зацікавлених груп різко збільшується за наявностізв'язків із засобами масової інформації. Джерело впливу: легі-тимність груп, наявність санкцій, які можна використати для тискуна урядові структури, доступні для груп політичні ресурси і фінан-сові можливості, в тому числі і для підкупу можновладців. Амери-канський політолог Джозеф Лапаломбара наводить слова, якими на-зиваються хабарі в різних країнах: в Азії — “бакшиш”, в Італії — “лабустарелла” (маленький конверт), в Африці — “поштовх”, в Індії —“швидкі гроші”, в Єгипті — “чашечка чаю”, в Росії — “взятка”.

Зацікавлені групи і ліберальна демократія. У ХХ ст. у рамках сучас-ної політичної науки сформульована теза про сумісність груповихтисків на владу з самою системою ліберальної демократії при одно-часному застереженні щодо абсолютизації такого тиску. По-перше,відзначалась економічна неефективність політики, спрямованої вик-лючно на задоволення запитів зацікавлених груп. По-друге, конста-тувалася нерівність можливостей окремих зацікавлених груп. По-третє, зацікавлені групи не сприяють проведенню активної соціаль-ної політики.

Найбільш серйозний виклик основам ліберальної демократії бага-то дослідників вбачають у так званому корпоративізмі. Термін прий-шов із політичного лексикону італійського фашизму: саме так Мус-

соліні і його прибічники називали устрій, який хотіли створити усвоїй імперії. Держава — це система корпорацій, кожній з яких на-дається монополія на представництво певної групи суспільства. На-томість корпорації (профспілки, молодіжні, жіночі організації тощо)мають контролювати своїх членів і підтримувати їхню лояльність дорежиму.

У сучасних індустріальних країнах активно обговорюваласяпроблема негативного впливу корпоративізму. Політологи дійшливисновку, що в одних суспільствах корпоративізм може бути злом,в інших — благом. В індустріально розвинених країнах періодикорпоративізму перегукуються з періодом “вільного підприєм-ництва”.

Вплив зацікавлених груп на політику суттєво залежить від того,який режим існує в країні. Ліберальна демократія надає їм широкеполе легальної діяльності. Авторитарні режими примушуютьзацікавлені групи маскувати свої справжні цілі і використання неза-конних засобів для їх досягнення. Зацікавлені групи — це невід'ємначастина політичного життя будь-якого суспільства, і думка про їхповне викорінення є утопічною.

1.6. Політичні партії і вибориВідмінність між зацікавленими групами і політичною партією

очевидна: партія прагне оволодіти і утримати контроль над держав-ними інститутами. Політичні партії — це один з небагатьох інсти-тутів, зародження яких нерозривно пов'язане з генезою ліберальноїдемократії.

Отже, партія — це добровільна асоціація виборців, яка прагнеконтролювати уряд шляхом завоювання влади на виборах і ово-лодіти в результаті цього офіційними установами.

Функції і класифікація партій. По-перше, це функція з'єднуваль-ної ланки між правлячими і тими, ким управляють; по-друге, партіївиконують функції акумуляції соціальних інтересів; по-третє, важ-ливою функцією партії є постановка колективних цілей для всьогосуспільства; по-четверте, партії займаються рекрутуванням волода-рюючої еліти і сприяють її політичній соціалізації і, нарешті, п'яте, —партії здійснюють важливі функції референтних груп для своїх при-хильників.

20

За критерієм внутрішньопартійних структур партії класифікують-ся як масові, які відрізняються численністю свого складу, і кадрові,або об'єднання так званих нотаблів (відомі люди, вправні організато-ри виборчих кампаній, фінансисти) з метою підготовки виборів і під-тримання контактів з обраними представниками. За критерієм ор-ганізаційного устрою партії поділяються на партії-комітети (асо-ціації нотаблів); партії-секції (мають широку мережу місцевих ор-ганізацій); партії-ланки (яким властива ще більш жорстка структу-ра); партії-міліції (воєнізована структура, єдиноначальне керівницт-во). Важливим параметром внутрішньої структури політичнихпартій є фракції, які діють або за принципом клієнтели (фракція,очо-лювана одним із членів вищого партійного керівництва), або за прин-ципом ідеологічної спільності.

Класифікація партійних систем. Поняття партійної системи відоб-ражає спосіб взаємодії партій під час боротьби за владу. Давнім кри-терієм, який використовується при класифікації партійних систем, єкількісний.

За кількісним критерієм виділяють однопартійні системи, властивіголовним чином авторитарним режимам; двопартійні системи, коли од-на з двох партій має більшість у парламенті і створює уряд самостійно;багатопартійні системи, при яких створюється коаліційний уряд.

Порівняльний аналіз двопартійних і багатопартійних системсвідчить про перевагу двопартійної системи. Двопартійна системасприяє поступовому пом'якшенню ідеологічних конфліктів міжпартіями і їх поступовому переходу на більш помірковані позиції;дозволяє партії, що перемогла, сформувати уряд, який не піддаєтьсякризам; порівняно легко забезпечує вибір при голосуванні; дає змогунаблизитися до ідеалу відповідального правління.

При цьому слід мати на увазі, що двопартійність існує в невеликійкількості країн, зокрема у США, Великій Британії, Новій Зеландії ідеяких карликових державах.

Стійкість партійних систем. Щоб досягти успіху на виборах і от-римати доступ до уряду, партія має діяти якомога більш прагма-тичніше. Такий тип політики призводить до “розмивання” конкрет-них цілей, крім завоювання і утримання влади будь-якою ціною.Цялогіка названа логікою “всіх-хапальної партії”.

Вибори. Аналіз партійних систем не був би повним без розглядукола проблем, пов'язаних з виборами: адже вибори являють собоюосновну арену міжпартійного змагання.

21

В умовах авторитаризму голосування має, як правило, одностай-ний характер. Проте вибори проводяться регулярно, адже виконуютьроль соціальної мобілізації і легітимації режиму. Це добре розумівСталін, котрий перетворював вибори в галасливі пропагандистськікампанії, які вихваляли партію і особисто “улюбленого” вождя. І на-віть в умовах авторитарних режимів виборці можуть використати ви-бори для ілюстрації своїх прав. Отже, поширений скептицизм з при-воду виборів без вибору не завжди виправданий.

В умовах ліберальної демократії вибори є основним механізмомпередачі влади і виконують цю функцію систематично.

Виборчі системи. Виборчі системи мають різні класифікації, однаквиділяються три основні: мажоритарна, пропорційна і змішана.

Мажоритарна система. Завдяки їй перемагає той кандидат, якийотримав у виборчому окрузі встановлену законом (абсолютну абовідносну) більшість голосів. При застосуванні абсолютної більшостіобраним вважається той кандидат, який набрав понад 50 відсотків го-лосів, а відносної — той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїхсуперників. Мажоритарна виборча система є найдавнішою серед ви-борчих систем, прийнята в 76 країнах світу. Система застосування аб-солютної більшості діє у Франції, Еквадорі, відносної більшості — уКанаді, Великій Британії та інших країнах.

Пропорційна виборча система — виборча система, згідно з якою де-путатські мандати розподіляються між списками кандидатів відполітичних партій (коаліцій) пропорційно до кількості голосів, отри-маних кожним із цих списків. Розрізняють пропорційні виборчі систе-ми із “жорсткими” (виборці голосують за список у цілому), “напівжор-сткими” (виборець може проголосувати як за списком у цілому, так івіддати перевагу одному з кандидатів), та “м'якими” (виборець голо-сує не тільки за список у цілому, а й обов'язково віддає перевагу (пре-ференцію) конкретному кандидату із цього списку). Пропорційна ви-борча система виникла на початку ХХ ст. і сьогодні застосовується у48 країнах світу, переважно в Європі. При застосуванні цієї виборчоїсистеми виборчі округи переважно збігаються з межами адміністра-тивно-територіальних утворень, або вся територія держави становитьєдиний загальнонаціональний округ (Росія, Португалія, Ізраїль). В де-яких країнах введений так званий “бар'єр” — мінімальний відсоток го-лосів, який має отримати список, щоб кандидати з цього списку отри-мали депутатські мандати. Розмір “бар'єру” — від 1 відсотка (Ізраїль)до 5 відсотків (Швеція, ФРН) та навіть 10 відсотків (Туреччина).

22

Змішана виборча система є тією чи іншою комбінацією мажори-тарної і пропорційної виборчих систем. Класичним прикладом є ви-борча система у Німеччині, де 50 відсотків Бундестагу обирається заземельними партійними списками на основі пропорційної системи, аінші 50 відсотків — на основі мажоритарної системи відносної біль-шості. Німецький досвід запозичили Росія, Болгарія, Литва, Ру-мунія, Грузія.

Таким чином, вибори є цивілізованою, правовою формою завою-вання й оновлення влади, приведення її структур та діяльності увідповідність до вимог життя. Що стосується політичних партій, то,як уже зазначалося, немає інституту, який би успішніше виконувавтри найважливіші функції: передача влади, політична мобілізаціямас і легітимація існуючих режимів.

1.7. Форми державного управління та державного устрою

Обов'язковою прикметою конституційної влади є розмежуваннявладних повноважень по горизонталі. Йдеться про парламентську іпрезидентську системи державного управління. Парламент — це чис-ленний за складом виборний орган, члени якого рівні за статусом.Президент — виборна посадова особа, яка представляє всіх громадяндержави. (“Колективне президентство” існує лише у Швейцарії).

Парламент в лексиконі політиків, термінології конституційногоправа визначається як “законодавча влада”. Парламент — найвищийвиборний законодавчий орган, що здійснює представництво основ-них соціальних та політично активних груп населення. У деякихкраїнах парламенти мають специфічні назви: конгрес у США, корте-си — в Іспанії, стортинг — у Норвегії, сейм — у Польщі, кнесет — вІзраїлі, альтинг — в Ісландії та ін. Уперше парламент було створено вІспанії (930 р.) та в Англії (1215 р.) як орган станового представницт-ва. Розрізняють одно- та двопалатні парламенти. Останні маютьверхню та нижню палати. Верхня (палата лордів у Великій Британії,сенат у США, Франції, Італії та ін.), як правило, представляє скла-дові частини території країни.

Парламентські системи існують як в конституційних монархіях,так і в багатьох республіках. Основою цих систем є взаємозалежністьпарламенту і виконавчої влади. Остання формується законодавчими

23

зборами і несе перед ними відповідальність. Парламент наділенийправом вотуму недовіри. Принциповою особливістю парламентариз-му є розподіл ефективного і церемоніального керівництва. Першездійснюється “командою” міністрів на чолі з прем'єром, якавідповідальна перед парламентом, друге покладено на формальногоглаву держави. Як кажуть у Великій Британії: “Королева царює, а неправить”.

До речі, у Великій Британії і в Японії монархи є символаминаціональної єдності і об'єктами сильного національного тяжіннядля більшості населення. Скандинавські країни часто називають “ве-лосипедними” монархіями. Королі і королеви там не цураються цьо-го скромного засобу пересування.

В основу класифікації парламентів покладено відносини пред-ставницьких зборів із виконавчою владою. Домінуючі парламентивідіграють провідну роль в національному політичному житті,формуючи і жорстко контролюючи виконавчу владу. Прикладомможе бути сучасний італійський та ізраїльський парламенти.Невідворотними при цьому стають урядові кризи. Автономні пар-ламенти в основному контролюють законодавчий процес, але вонине мають достатніх повноважень для “повалення” виконавчої вла-ди — Конгрес США, шведський риксдаг. Обмежено автономні пар-ламенти. У Великій Британії з її двопартійною системою контрольфракції більшості над урядом забезпечує їй сильні позиції в парла-менті. Підкорені парламенти. Тут виконавча влада переважає надпарламентом повністю. Повністю підкорені парламенти. За всюісторію Верховної Ради СРСР до 1987 року не було жодного ви-падку, коли б хто-небудь проголосував проти “пропозицій” союзно-го уряду.

Функції парламенту зводяться до чотирьох головних: легітимації,представництва, рекрутування і соціалізації еліти, впливу на вико-навчу владу і контролю над нею. Спроможність парламенту впли-вати на виконавчу владу і контролювати її залежить від його про-фесіоналізму.

Сучасний парламент здебільшого нічого не ініціює сам, проте жод-ен з нині існуючих інститутів не здатен успішніше виконувативідповідальні завдання, ніж парламент — примусити політиків і бю-рократів діяти, поєднуючи рішучість з відповідальністю.

Президентську систему правління визначають всенародні вибориглави держави — президента; президент визначає склад уряду і керує

24

його діяльністю; президент має значні повноваження у сфері законо-давства; терміни перебування при владі як президента, так і парла-менту жорстко фіксовані і не залежать один від одного. Президентсь-ка система застосовувалася у багатьох країнах світу. За класичнийприклад до останнього часу вважалося президентське правління уСША.

Президентсько-парламентська система. Інституційні характерис-тики цієї системи частково збігаються з основними прикметами “чис-того” президентства: прямі вибори президента всенародним голосу-ванням; право президента призначати і звільняти членів уряду; на-явність у президента відповідних законодавчих повноважень. Доцього, втім, додаються характеристики, які зовсім відсутні у системіпрезиденціалізму. Це відповідальність уряду перед парламентом, щовиражається в можливості вотуму недовіри і права президента роз-пускати парламент. Установлена конституцією 1993 р. інституційнасхема Росії багато в чому близька до президентсько-парламентсько-го устрою.

Прем’єрсько-президентська система, як і дві попередні, характери-зується всенародним обранням президента, наявністю у президентазначних повноважень, в тому числі розпускати парламент і признача-ти нові вибори. Відмінність полягає в тому, що прем'єр-міністр ікабінет міністрів відповідальні тільки перед парламентом. Правда, іза цієї системи президент може мати право пропонувати кандидату-ри на міністерські посади, але зміщати прем'єр-міністра і міністрівправа не має. Прикладом прем'єрсько-президентської системи єП'ята Республіка у Франції.

Виконавча влада. Виконавча влада є історичним ядром будь-якоїформи правління. Парламенти, бюрократія, конституційні суди ви-никли пізніше — спочатку для допомоги виконавчій владі, потім —щоб бути їй противагою.

Функції і різновиди виконавчої влади. Головне завдання виконавчоївлади — керівництво, управління загальними справами суспільства.Виконавча влада має відповідні функції для вирішення цього завдан-ня: вона визначає основні напрями політики держави; пильнує перет-ворення в життя накреслених планів; мобілізує маси і правлячу елітуна підтримку політики, що проводиться; здійснює церемоніальнекерівництво; керівництво в умовах кризи (війна, стихійне лихо), ко-ли виконавча влада законодавчим шляхом здобуває необмежені пов-новаження.

25

Принципово важливим для визначення двох типів виконавчої вла-ди (конституційної і неконституційної) є поняття конституції. Ан-тичні мислителі називали конституцію “політичним устроєм держа-ви”. Нині конституція — це основоположний документ, який регла-ментує устрій держави і гарантує основні права громадян. У ХХ ст.такі документи прийняті у більшості країн світу. У Великій Британії,Новій Зеландії, Ізраїлі документально оформлені конституції з тихчи інших причин відсутні.

Наявність конституційних обмежень в застосуванні влади визна-чає виконавчу владу як конституційну. Шокуючий приклад чинноїконституції племені Ойо в Йорубаленді (західна Нігерія): коли царьокцього племені втрачає довіру підданих, ті посилають йому в подару-нок яйце папуги. Після цього він має покінчити з собою.

Виконавча влада, що діє без будь-яких обмежень, не є консти-туційною. Ця влада є результатом військових антидемократичних пе-реворотів і існує, як правило, в країнах з низьким рівнем соціально-економічного розвитку. Вищий розвиток країни примушує абсолют-ну виконавчу владу турбуватися про свою легітимність.

Бюрократія. Класичною вважається теорія бюрократії, розробле-на Максом Вебером. На його думку, бюрократія — це необхідний еле-мент раціонально-правової влади, що є продуктом соціального іполітичного розвитку європейської цивілізації. Бюрократична ор-ганізація характеризується: ефективністю; суворою ієрархізацієювлади; чітко зафіксованою системою правил; безособистністюадміністративної діяльності.

Є різні принципи організації адміністративного апарату: під-розділи створюються для виконання відповідних завдань, обслугову-вання різноманітних регіонів; створюються відомства, які спеціалізу-ються по окремих групах населення.

Найважливішою характеристикою адміністративної структури єрівень її централізації. Цей рівень невисокий у федеративних утво-реннях (США, ФРН), вищий в унітарних державах (Велика Бри-танія, Франція).

Адміністративне рекрутування. Головний критерій для просуван-ня по службі у бюрократичній системі — особисті заслуги. Механізмрекрутування включає спосіб відбору на вищі посади, наявністьперспектив росту, професійність. За соціальним походженням бю-рократи в умовах ліберальної демократії — майже завжди вихідці зекономічно привілейованих прошарків населення.

26

Основний тягар контролю над бюрократією лягає на виконавчу вла-ду, президентів, глав уряду. Необхідність контролю зумовлена тим, щопокинутий сам на себе адміністративний апарат починає виявляти своїнайгірші якості: негнучкість, неефективність, манію втаємниченості. УСША є популярний вислів: державний службовець — державний дляпростих людей, а по суті — слуга диявола. Рівень і ефективність контро-лю визначається трьома основними факторами: часткою політичнихпризначенців на адміністративні посади, нормами відповідальності заприйняті рішення, використанням міністерських радників.

Армія у багатьох відношеннях схожа на бюрократію: це такожкрита, ієрархічно організована корпорація державних службовців.Так само, як і бюрократія, армія потребує політичного контролю:офіцери і генерали далеко не завжди правлять, але у них завжди єзброя, яку вони можуть використати для захоплення влади.

Розрізняють три моделі громадянського контролю над армією.Традиційна: ґрунтується на єдності основних цінностей панівної тавійськової еліт; ліберальна: жорстке обмеження повноважень волода-рюючої і військової еліт стосовно одна одної. Мао Цзедун з цьогоприводу висловлювався так: “Гвинтівка породжує владу. Але нашпринцип полягає в тому, що партія спрямовує гвинтівку, а гвинтівкане повинна спрямовувати партію”.

Якщо жодна з цих моделей контролю не спрацьовує, військовийпереворот стає практично невідворотним. В країнах третього світусаме військовий переворот є одним з механізмів передачі влади.

Судова влада. Незалежність суддів в умовах ліберальної демократіїзабезпечується механізмом їх обрання чи призначення: загальним голо-суванням — деякі північноамериканські штати; вибори парламентом —більшість країн Латинської Америки; призначенням главою виконавчоївлади — у Великій Британії; через кооптацію — в Італії, Туреччині. За”зразкової поведінки” судді займають свою посаду довічно.

У деяких країнах судова влада наділена спеціальними повнова-женнями щодо охорони конституційного ладу. Найпотужнішим усвіті є Верховний суд США. Один американський діяч відзначив:“Ми живемо за конституцією. Але конституція — це те, що говорятьсудді”. В умовах ліберальної демократії судова влада відіграєпровідну роль у підтримці стабільності конституційного ладу.

Найважливіша проблема — домогтися відповідальності владнихінститутів перед суспільством. Єдиний шлях до її розв'язання — біль-ша відкритість державного управління.

27

Засоби масової комунікації і політика. Політичне значення засобівмасової комунікації в сучасному світі очевидне. У науці про ко-мунікації сьогодні домінують три теорії: теорія масового суспільства,марксизм, структурний функціоналізм.

Теорія масового суспільства започаткувала інтерпретацію преси якнайбільш стійкого і надто важливого фактора розподілу влади всуспільстві. З радикальної позиції масове суспільство розглядаєтьсяяк вираз величезної концентрації влади в руках правлячих еліт, щоцинічно експлуатують культурні запити мас, інтенсифікують і стан-дартизують особистості засобом їх поневолення. У межах поміркова-ної версії агентом становлення масового суспільства виступаютьзасоби масової комунікації, які надають людям бачення їх власногомісця в суспільстві, сприяють їх пристосуванню до виконання за-питів еліти.

Класичний марксизм розглядає засоби масової комунікації як засобивиробництва, що перебувають у власності буржуазії, яка використовуєїх для здобуття прибутку та ідеологічного контролю над трудящимишляхом нав'язування їм відповідного комплексу уявлень. В сучаснихумовах теорія марксизму трансформувалася в поняття “індустріякультури” як головний механізм класового панування і підкорення.

Структурний функціоналізм має неупереджене бачення засобівмасової комунікації, нейтральними за своєю суттю, які можна вико-ристати на благо людини і на лихо їй. Доки ідеал свободи слова виз-начається суспільством, завжди зберігається надія на його здійс-нення.

Сутність конституційного державного устрою полягає в розмежу-ванні повноважень між окремими органами влади. Унітарна держава —це держава, в якій повнота влади за конституцією належить цент-ральному уряду. Федеративний державний устрій розмежовує владу“по вертикалі”, дозволяючи суб'єктам федерації приймати остаточнірішення з відповідного кола питань. Такі держави називаються феде-раціями. Федерації бувають конгруентними (суб'єкти федераціїсхожі один на одного за соціальними і культурними характеристика-ми) і неконгруентними (суб'єкти федерації різняться один від одно-го). Конфедерація — це тісний союз держав, які залишаються неза-лежними суб'єктами міжнародного права (Приклад конфедерацій —Європейський Союз, СНД). Конфедерації, як правило, нестійкі і з ча-сом або розпадаються, або еволюціонують в напрямі федерації(США, Швейцарія).

28

“Третя” та “четверта” хвилі демократизації перевели питання проінституційну структуру влади з розряду академічних у фокусполітичного життя багатьох країн. Країни Південної Європи, якіперші вступили на шлях демократизації (Греція, Іспанія і Порту-галія), кінець-кінцем схилились до парламентаризму. В ЛатинськійАмериці “нові демократії” від Гватемали до Аргентини зберегли своювідданість президентській системі. У Центральній та Східній ЄвропіБолгарія, Польща, Литва, Румунія і Словаччина зробили вибір на ко-ристь президентських систем. А Албанія, Угорщина, Чехія, Латвія іЕстонія — на користь парламентаризму. Ті чи інші варіанти сильноїпрезидентської влади обрали й інші країни колишнього соцтабору. Убагатьох з них президентська система слугує ширмою, за якою хо-вається авторитаризм.

Короткі висновки. 1. Порівняльна політологія як відособлена частина політичної нау-

ки сформувалась у 30–40-х роках ХХ століття. Виникненняпорівняльної політології як самостійного напряму політичної наукизумовлене суттєвими змінами у світоустрої і необхідністю розширен-ня географічних меж політичної науки.

2. Порівняльна політологія пройшла досить складний шлях роз-витку. Відбувся поступовий перехід від вивчення формальних інсти-тутів правління до аналізу реальних політичних процесів. В Україніпорівняльний (компаративний) метод набуває дедалі більшої попу-лярності в рамках становлення вітчизняної школи порівняльноїполітології.

3. Концептуальну основу сучасної порівняльної політології ста-новлять такі поняття політичного аналізу, як “політика”, “влада”,“держава”, “національна держава”. Особлива роль у політичній ком-паративістиці належить порівняльному методу.

4. Центральне місце серед політичних інститутів посідає політич-ний режим. Політична історія людства переконливо свідчить, щополітичний устрій суспільства розвивається від тоталітарного черезавторитарний до демократичного режиму. Людство виробило різно-манітні моделі демократії, громадянські інституції (політичні партії,зацікавлені групи), які сприяють розвитку демократичних засадуправління суспільством.

5. Важливим принципом цивілізованого політичного устрою є роз-поділ функцій законодавчої, виконавчої і судової влади. Кожна з нихмає різновиди своїх інституцій і відповідні функції. Безперечну роль

29

у демократизації суспільно-політичного устрою відіграють засобимасової інформації.

Контрольні питання

1. Які обставини зумовили виникнення порівняльної політологіїяк окремого напряму політичної науки? Дайте характеристикуетапам розвитку і сучасному стану порівняльної політології.

2. Визначте концептуальні основи сучасної порівняльної політо-логії.

3. Які типи політичних режимів вам відомі?4. Охарактеризуйте головні моделі демократії.5. Що ми вкладаємо у зміст понять “зацікавлені групи”, “політичні

партії”?6. Дайте визначення мажоритарної, пропорційної та змішаної сис-

тем виборів.7. Дайте визначення головних гілок влади (парламенти, органи ви-

конавчої влади, судова влада), засобів масової комунікації.8. Охарактеризуйте форми державного управління та форми дер-

жавного устрою.

Література

1. Голосов Г. В. Сравнительная политология: Учеб. — 2-е изд., пе-рераб. и доп. — Новосибирск: Изд-во Новосиб.ун-та, 1995. —207 с.

2. Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна ісвіт на зламі тисячоліть: Монографія. — К.: Видав. центр “Ака-демія”, 1999. — 240 с.

3. Михальченко Н. И. Украинское общество: трансформация, мо-дернизация или лимитроф Европы? — К.: Институт социологииНАНУ, 2001. — 440 с.

4. Політична система сучасної України: особливості становлен-ня, тенденції розвитку / За ред. Ф. М. Рудича: Навч. посіб.для студ. вищ. закл. освіти. — К.: Парламентське вид-во, 2002.— 327 с.

30

5. Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл./ Заред М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. — К.: МАУП, 2005. — 792с.

6. Політологічний енциклопедичний словник: / За ред. Ю.С.Шемшу-ченка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка — К.: Ґенеза, 2004. — 236 с.

7. Ребкало В. А., Шкляр Л. Є. Політичні інститути в процесі рефор-мування системи влади. — К.: Вид-во НАДУ. — Міленіум, 2003. —172 с.

8. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. — К. : Либідь, 2005. — 480 с.9. Сарторі Джовані. Порівняльна конституційна інженерія: Пер. з

2-го англ.видання. — К.: Артек, 2001. — 224 с.10. Чилкот Рональд. Теории сравнительной политологии. В поисках

парадигмы: Пер. с англ. — М., 2001. — 560 с.

31

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичнихструктур незалежних держав на всьому просторі колишнього Ра-дянського Союзу. Спроби створити модель суспільного устрою зазахідним зразком, як правило, виявилися неефективними (винятокстановлять країни Балтії). Успіху досягали лише тоді, коли, формую-чи правову державу, враховували соціально-політичні та економічніреалії тієї чи іншої країни. При цьому діють як загальні зако-номірності розвитку та становлення політичних структур незалеж-них держав, так і особливі, зумовлені історією, культурними тра-диціями, національним самоствердженням народів.

На тлі розвалу економіки, панування в ній мафіозних структур, за-непаду науки, освіти та культури, масового зубожіння цілком зро-зумілий потяг до наведення порядку й дисципліни, нормального рит-му економічного і соціального життя, до відновлення і розвитку еко-номічних, культурних і політичних зв'язків, насамперед з країнамиСНД і Балтії. Тому закономірно, що на зміну поколінню політиків,які досягли влади на опозиційній та конфронтаційній хвилях і ви-явились у переважній більшості нездатними до державного уп-равління, приходить покоління політиків більш прагматичних, якіпрактично хочуть змінити становище у державі на краще.

2.1. Прогнози суспільного розвиткуЇх не бракує в політологічній літературі — від песимісти до оп-

тимістично виважених. “Готуючись до ХХI століття” — так назвавсвою книгу відомий американський професор Пол Кеннеді. В окре-мому її розділі аналізуються причини розпаду СРСР. На думку авто-

Трансформація політичнихсистем у країнах СНД і Балтії

Розділ 2

32

33

ра, в основі проблеми — криза політичної легітимності радянськоїсистеми, що взаємодіє із занепадом економіки, а обидві ці кризипоглиблюються ускладненням міжетнічних відносин. Мало надії нате, що буде знайдено “прийнятне” розв'язання цієї потрійної кризи. Аотже, можливий хід подій: громадянські війни, міжетнічні чвари,внутрішня дезінтеграція, нові спроби консервативного державногоперевороту. Якщо ж виходити з оптимістичного прогнозу, чого теж невиключає автор, то СНД збереже свою цілісність; економічні ринковіреформи допоможуть подолати кризу; процеси в різних етнічнихгрупах триватимуть, але без виявів насильства.

Із цими передбаченнями кореспондуються й інші політологічніпрогнози. Щоправда, реальність їх безжально спростовує.

Прогноз перший. І далі зростатимуть націоналізм і сепаратизм. Якнаслідок — міждержавні і міжнаціональні війни, розпад майже всіхколишніх республік, включаючи Російську Федерацію, утвореннянежиттєздатних нових держав, кривавий переділ територій і кор-донів, які, не виключено, вийдуть за межі СНД. Небезпека тут іде відрізних “провокаторів” — неофашистів, націонал-шовіністів, які, спе-кулюючи на природних прагненнях людей будь-якої національностізберегти і розвивати свою мову, історію, культуру, звичаї, віру, тра-диції, намагаються спрямувати все це в націоналістичне русло, дома-гання виняткових прав і привілейованого становища лише для цієїнації.

Враховуючи вибухонебезпечну ситуацію в Криму, Україна, на дум-ку деяких зарубіжних експертів і аналітиків, може стати місцем най-кривавішого конфлікту в Європі з часів Другої світової війни.

Прогноз другий. ґрунтується на тому, що економічні, політичні,соціальні процеси, які відбуваються в посттоталітарних державах,призводять до перетворення їх на колонії Заходу. Нинішній суспіль-ний устрій у цих державах є гібридом старого соціалізму, примітив-ного капіталізму і допотопних явищ досоціалістичного періоду.Політичні зміни до радикальних соціальних зрушень не призведуть.Захід і могутні прозахідні сили, впливові в кожній незалежній дер-жаві, не допустять відновлення колишнього соціального ладу. Тожкраїни колишнього Радянського Союзу приречені стати колоніямивисокорозвинених західних держав.

Прогноз третій. Еволюція держав СНД посилюватиме інтег-раційні процеси. Налагоджуватиметься співробітництво спочатку векономічній, потім і в інших сферах, утвориться центр, якому буде

надано право координаційних, а в окремих питаннях і управлінськихфункцій. Ідеться про конфедерацію на добровільній основі, співтова-риство рівноправних незалежних держав-республік, які матимутьдосконалі владні структури, нормальний економічний ринок завідсутності моноідеології, моновлади і моновласності.

Не можна вважати реальною можливість здійснення перших двохпрогнозів, але й нехтувати не варто. Хоча б тому, що для значної час-тини політиків і політологів рівень катастрофічності прогнозу (“доб-рий прогноз — це похмурий прогноз”), небезпека катастрофи є дже-релом кар'єри, слави і грошей. На наш погляд, найвірогіднішим є ос-танній прогноз, зрозуміло, з можливими корективами.

У цьому контексті, безперечно, корисним був би хоча стислий ог-ляд тих змін, які відбуваються в державах СНД та Балтії вполітичній, економічній, соціальній сферах, виявлення спільних рис,відмінностей, пов'язаних з економічним та географічним поло-женням, національним менталітетом, історичним та культурним роз-витком, та порівняння з тим, що спостерігаємо в Україні.

Політологи вирізняють щонайменше п'ять моделей формуваннясуспільного устрою незалежних держав.

2.2. Перша модель — російська

Російська Федерація (територія 17,1 млн кв. км; населення — 145,5млн чол.) прагне залишитися євразійською державою, якою свого ча-су була Золота Орда і традиції якої Російська імперія успадкувала.Звідси намагання владних структур Росії не тільки тримати в покоріавтономії і республіки, розташовані на її території, а й зберегти впливу республіках колишнього Радянського Союзу. Про це свідчить, зок-рема, виданий у вересні 1995 р. Указ Президента Росії, в якому зав-дання щодо країн СНД визначено необхідністю “зміцнення Росії як

34

35

провідної сили формування нової системи міждержавних політич-них і економічних відносин на території постсоюзного простору”. Ав-тори доповіді “СНД: початок чи кінець історії?”, визначаючи стра-тегію найефективнішої організації пострадянського простору, бачатьдві можливості: або пострадянський простір центрів сили, що вини-кають з допомогою Заходу для стримання Росії, або ж перемагаєрішуче втягування Росії в процес державобудування у колишніх ра-дянських республіках, щоб, використовуючи всі економічні, війсь-кові, етнографічні та інші важелі впливу, не допустити консолідаціїдержавної влади навколо сил, які мають антиросійську і антиінтег-раційну спрямованість.

Нині можна стверджувати певну завершеність конституційногопроцесу в Росії. 21 вересня — 4 жовтня 1993 року відбулися події, якіпочалися з неконституційного указу Б. Єльцина про розпуск Вер-ховної Ради і з'їзду народних депутатів Росії і закінчилися збройнимштурмом приміщення, в якому засідали депутати. Нову Консти-туцію Російської Федерації прийнято у складній політичній та еко-номічній ситуації на загальноросійському референдумі 12 грудня1993 р.

Згідно з Конституцією Російської Федерації, Росія є демократич-ною правовою державою з республіканською формою правління.Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є багатонаціональнийнарод Росії. Російська Федерація — світська держава. Державна вла-да в Росії здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу тасудову. Росія виступає як федеративна держава. Визначено механізмвзаємовідносин суб'єктів Російської Федерації з федеральними орга-нами влади.

Федеральні збори — парламент Російської Федерації — є представ-ницьким і законодавчим органом. Федеральні збори складаються іздвох палат — Ради Федерації та Державної Думи, які приймаютьпостанови з питань, віднесених до їх компетенції Конституцією. ДоРади Федерації входять по два представники від кожного суб'єктаРосійської Федерації: по одному від представницького і виконавчо-го органів державної влади — усього 178 членів Ради. Державна Ду-ма налічує 450 депутатів, які обираються на чотири роки і працюютьна професійній основі. Рада Федерації і Державна Дума засідаютьокремо, а спільно лише тоді, коли заслуховуються послання прези-дента, висновок Конституційного Суду, виступи керівників інозем-них держав.

Останні вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 р.) принес-ли перемогу пропрезидентським політичним партіям. “Единая Рос-сия», ЛДПР, “Родина” мають у Державній Думі понад 50 відсотків ман-датів. Удвічі менше голосів виборців отримали комуністи. Не пройшлив законодавчий орган ліберальні партії “Яблуко” і “Союз правых сил”.

Президент Росії обирається її громадянами на чотири роки. Як гла-ва держави Президент представляє Росію всередині країни і в міжна-родних відносинах. Президент призначає за згодою Державної ДумиГолову уряду Росії і за його пропозицією призначає і звільняє з посадизаступників голови уряду, федеральних міністрів. Важливо підкресли-ти, що хоча Президент Росії не має де-юре повноважень голови вико-навчої влади, проте де-факто його повноваження значно ширші, ніж упереважної більшості президентів демократичних країн, де за нимизакріплено статус глави держави і глави виконавчої влади. При фор-мальному збереженні розподілу функцій влади, влада президента якглави держави або перебирає деякі важливі функції інших гілок влади,або дає змогу нейтралізувати небажані для себе тенденції у структурахзаконодавчої, виконавчої і судової влади. Російський політолог П. Во-лобуєв зауважує, що “за формою нам дарована президентська рес-публіка. Фактично ми отримали напівмонархію, а точніше — імперсь-ке президентство. Викинуто геть фундаментальний принцип поділувлади. Президент зосередив у своїх руках всю повноту законодавчої,виконавчої і, по суті, судової влади, володіючи одноособово моно-полією на визначення головних напрямів внутрішньої і зовнішньоїполітики”. Обсяг повноважень глави держави такий, що він виступаєне просто провідною ланкою політичної системи, але стоїть немовбинад нею, його залежність від інших її ланок мінімальна.

У березні 2000 року президентом Російської Федерації замістьБориса Єльцина, який подав у відставку, обрано ВолодимираПутіна.

Перед новообраним президентом Росії гостро постали питання,які потребували нагального вирішення: посилення влади централь-них органів і обмеження повноважень регіонів, створення жорсткоївертикалі виконавчої влади і на цій основі — консолідація політичноївлади загалом, визначення ключових параметрів внутрішньої та ак-тивізація зовнішньої політики держави.

Президент оголосив пріоритетами своєї внутрішньої політикивстановлення “диктатури закону”, відновлення “вертикалі влади” істворення “сильної держави”.

36

37

Політична система Російської Федерації реформується в рамкахчинної конституції. Йдеться, зокрема про те, щоб:

• обмежити політичну суб'єктність керівників регіонів, збільшитиїх підконтрольність і залежність від центру;

• ліквідувати політичну суб'єктність “олігархів», які контролюютьпровідні загальнонаціональні засоби масової інформації;

• послабити протиборство з комуністичною опозицією, відмовив-шись від антикомунізму і переходу до гри на всьому політичномуполі;

• консолідувати базу підтримки в Державній Думі, сформувативідносно стійку проурядову парламентську більшість.

Чотирирічний період президентства Володимира Путіна не-безпідставно вважається успішним. Новообраний президент одразузрозумів, що всевладність губернаторів та ігнорування ними цент-ральних органів влади створює небезпеку для цілісності Росії. Главадержави особливу увагу приділяє зміцненню вертикалі виконавчоївлади. Змінено порядок формування Ради Федерації — місцекерівників регіонів у Верхній палаті зайняли представникирегіональних влад (виконавчої і законодавчої). Створено сім феде-ральних округів на чолі з представниками президента. Новоутвореніфедеральні округи збігаються з військовими округами країни, а п'ятьіз семи повноважних представників — колишні військовослужбовціабо працівники спецслужб. На обмеження влади суб'єктів федераціїспрямована податкова реформа. Її здійснення призвело до змен-шення частки податків, які збиралися на території суб'єктів феде-рації і залишалися у їх розпорядженні, з 49 до 41 відсотка; зменшенокількість регіонів-донорів із 15 до 7. Отже, йдеться про посиленняконтролю над суб'єктами федерації шляхом посилення їх фінансово-економічної залежності від центру.

У результаті Володимир Путін відновив вертикаль органів феде-ральної влади, змусив всесильних при Б. Єльцині губернаторів суво-ро дотримуватися прийнятих правових норм, ліквідував супереч-ності між Конституцією РФ і законодавчими актами суб'єктів феде-рації.

Одне з найсуттєвіших досягнень президентства ВолодимираПутіна — піднесення економіки. Проте до останнього часу еко-номічне зростання визначається цінами на нафту. Створення дивер-сифікованої економіки — нагальне завдання найближчих років. Зацей час Росія накопичила значні валютні резерви. За останніми дани-

ми, вони перевищують 80 мільярдів доларів — рекордний показникдля країни. Економічне зростання позитивно вплинуло на рівеньжиття громадян. Регулярно виплачується зарплата, підвищується їїрівень, хоча і не так швидко, як хотілося б.

Щодо зовнішньої політики, то і в цій сфері досягнуто чимало. Начас приходу Володимира Путіна до влади Росія була в напруженихвідносинах з багатьма державами. Можна було навіть говорити прополітичну ізоляцію країни. Вихід з цієї ситуації було знайдено. Нала-годжується співробітництво з країнами Європейського Союзу.Франція і Німеччина нерідко займають стосовно важливих міжна-родних проблем позицію, схожу з російською. Вдалося подолатисерйозну кризу в російсько-американських відносинах. Росія і СШАпісля трагічних подій 11 вересня 2001 року стали союзниками в бо-ротьбі з міжнародним тероризмом. У Росії і США є чималорозбіжностей, зокрема з іракської проблеми. Проте головне в рокипрезидентства Володимира Путіна зроблено: Москва і Вашингтоннавчились вести конструктивний діалог, розуміти один одного.

За чотири роки Путін спромігся зробити багато, хоча, вірогідно, іне все із задуманого.

Вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 р.) показали, щозміцнивши свої позиції у Думі, російський президент є єдиною ре-альною силою в Росії. Саме він визначає і визначатиме магістральнінапрями внутрішньої і зовнішньої політики Російської Федерації.

14 березня 2004 року відбулися вибори президента Російської Фе-дерації. Явка виборців становила 64,3 %. Чинний президент отримавпідтримку 71,2 % виборців, або майже 49 млн осіб. За ним іде канди-дат від комуністів Микола Харитонов, за якого проголосувало 13,7 %виборців, від 4 % і менше отримали інші претенденти.

Директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичнихдосліджень В. Ігрунок зазначив, що вибори в Росії віддзеркалюютьстан російського суспільства: Путін отримав саме стільки голосів,скільки і мав отримати. Щодо інших кандидатів, то вони також отри-мали ту підтримку, на яку заслуговують. І далі: “На момент приходудо влади Путіна народ скучив за стабільністю, у значної частинисуспільства спостерігалася ностальгія за минулим при небажаннівтратити досягнуті зміни. Він досить добре вписався в очікуваннягромадян. За час президентства Путіна зростає добробут громадян.Він блискучий політик, який зумів “осідлати” суспільну думку і збе-регти популярність”.

38

39

Соціологічні дослідження підтверджують цю тезу. Близько 70 %опитаних вважають, що Росії потрібна сильна особистість, яка спро-можна навести порядок у країні. Революційні роки (1917–1924) по-зитивно оцінюють 6,4 %, епоху Сталіна — 7,9 %, хрущовську відлигу(початок 60-х років) — 10,4 %, період “застою” ( 70-ті — початок 80-хроків) — 17,0 %, роки горбачовської перебудови (1985–1990 рр.) —4 %, роки єльцинських реформ (з 1991 р. до виходу у відставку) —3,2 %. Згідно із соціологічними дослідженнями, 75 відсотків вважа-ють, що в історичній перспективі епоха Єльцина принесла Росії біль-ше негативного, ніж позитивного (останні роки його правліннявідзначені зростанням хаосу, розвалу і анархії, породили в російсько-му суспільстві стомлення і апатію) і що порядок для Росії важ-ливіший, ніж демократія. Єдиний період російської історії, яким пи-шаються 54 % опитаних — це епоха Петра І (XVIII ст.).

Триста років тому Петро І заснував Санкт-Петербург, місто, в яко-му народився Володимир Путін. Сьогодні прихильники президентажартують, що обидві ці людини із команди “пітерських”.

Виконавчу владу в Російській Федерації здійснює Уряд РосійськоїФедерації. Уряд Росії розробляє і представляє Державній Думі феде-ральний бюджет, подає звіт щодо його виконання, забезпечує прове-дення єдиної фінансової, кредитної і грошової політики, управляєфедеральною власністю, здійснює заходи щодо забезпечення оборо-ни країни, державної безпеки, реалізації зовнішньої політикиРосійської Федерації, повноваження, покладені на нього Консти-туцією Російської Федерації, федеральними законами, указами Пре-зидента Російської Федерації.

За три тижні до президентських виборів уряд, який очолювавпротягом чотирьох років Михайло Касьянов, було відправлено увідставку. Сам прем'єр-міністр назвав цю відставку “нелогічною”.Володимир Путін на момент відставки М. Касьянова стверджував,що він прагне означити фігуру, разом з якою йтиме на президентськівибори. Експерти називають декілька причин відставки прем'єр-міністра. Це і зв'язок з великим бізнесом, з опальними олігархами;це і те, що він не зміг налагодити безперебійних поставок основнихенергоресурсів на Захід, це і газовий конфлікт з Білоруссю. Протевизначальною причиною, швидше за все, була така: зміна уряду якзасіб подолання супротиву регіональних еліт. Насправді підтримкавладою на місцях ініціатив Путіна не була однозначною, і деякі з нихробили ставку на прем'єра на випадок, якщо занижена явка стане на

заваді В. Путіну і вдруге виграти вибори. Проте різка зміна правил врозпал гри перешкодила перерости таким настроям в упевненість.

Очолив уряд Михайло Фрадков, який свого часу був заступникомміністра зовнішньоекономічних відносин, директором Федеральноїслужби податкової поліції, а перед призначенням — повноважнимпредставником Російської Федерації при Європейських співтовари-ствах в Брюсселі на посаді міністра. Уряд затверджено в складі 17 мі-ністрів замість колишніх 30.

Система органів державної влади на регіональному рівні в Росіївизначається суб'єктами Федерації (їх 89) самостійно, відповідно дооснов конституційного ладу Росії, та загальними принципами ор-ганізації представницьких і виконавчих органів державної влади,визначеними Федеральним законом.

Місцеве самоврядування в Росії, згідно з Конституцією, забезпе-чує самостійне розв'язання населенням питань місцевого значення,володіння, використання і розпорядження муніципальною влас-ністю. Місцеве самоврядування здійснюється в міських, сільськихпоселеннях і на інших територіях з урахуванням історичних та іншихмісцевих традицій. Структура органів місцевого самоврядуваннявизначається населенням самостійно. Бюджети більшості органівмісцевого самоврядування є дотаційними. Відповідно до поправки,прийнятої Державною Думою до закону “Про загальні принципи ор-ганізації місцевого самоврядування в Російській Федерації”, прези-дент і глави виконавчої влади суб'єктів Федерації отримали право запевних обставин звільняти з посади глав законодавчих органів місце-вого самоуправління. В результаті місцеве самоврядування так і нестало самостійною ланкою політичної системи Росії.

Правосуддя в Росії здійснюється тільки судом за допомогою конс-титуційного, адміністративного і кримінального судочинства. Суддіє незалежними і підпорядковуються тільки Конституції й Федераль-ному закону. В Конституції Російської Федерації детально розробле-но механізм взаємодії різних гілок судової влади, чітко визначенароль Конституційного суду. Конституційний суд Російської Феде-рації вирішує справи щодо відповідності до Конституції Росії феде-ральних законів, нормативних актів вищих органів державної влади,конституцій республік, угод між органами державної влади Російсь-кої Федерації й органами державної влади її суб'єктів. Консти-туційний суд Російської Федерації складається з 19 суддів. Формаль-но Російська держава є правовою. Фактично ж право виступає

40

41

інструментом політики, яка подається як така, що формально не су-перечить закону. Ініційована президентом Росії реформа судової сис-теми залишить швидше за все, імітаційно-правовий режим.

Однією із складних, якщо не найскладніших, є проблема владнихвзаємовідносин — створення механізму стримань і противаг між пар-ламентом і президентом. Федеральні збори Російської Федерації мо-жуть усунути президента з посади на підставі висунутого звинува-чення. З цією метою у Конституції Росії ретельно відпрацьована пра-вова основа його відставки. Президент Російської Федерації можебути відсторонений від посади Радою Федерації лише на підставі ви-сунутого Державною Думою звинувачення в державній зраді абоскоєнні іншого тяжкого злочину, підтвердженого висновками Вер-ховного суду про наявність у діях президента ознак злочину і Конс-титуційного суду про дотримання встановленого порядку висуненнязвинувачення. Рішення про відсторонення президента від влади ма-ють бути прийняті двома третинами голосів від загальної кількостікожної з палат.

Згідно з Конституцією Росії, Державна Дума може ухвалитирішення про вотум недовіри уряду або окремим його членам, що ве-де до усунення їх від службових обов'язків. Президент Росії можеусунути уряд або його окремих членів у випадках, передбачених за-коном. Державна Дума може бути розпущена президентом Росіїпісля триразового відхилення кандидатур голови уряду або колинижня палата протягом трьох місяців повторно висловлює недовірууряду.

Отже, політична система Росії реформується, як уже говорилося, вмежах чинної Конституції. Обновлена конструкція влади ще більшезмінила роль інституту президентства як ядра політичної системи.Сучасний політичний російський режим можна кваліфікувати якбюрократично-авторитарний, коли інтереси глави держави і адмініс-тративного апарату врівноважуються в інститутах напівдекоративноїпарламентської демократії і в ході виборчих кампаній. Загальновідо-мо, що демократія неможлива без ефективних і водночас чутливих допотреб громадян і підзвітних інститутів адміністративно-політично-го керівництва. Ось чому зусилля В. Путіна на відновлення уп-равління державою, створення системи дієвих виконавчих органіввлади можуть сприяти розвитку повноцінної демократії, якщо ви-роблення, прийняття і реалізація ними рішень проводитимуться іадекватно відповідатимуть інтересам населення.

Формування політичних партій, які складатимуть реальнупартійну систему, хай навіть на цьому етапі переважно президентсь-ку, створює ще одну інституційну передумову демократії.

Президент Росії бачить у громадських силах не тільки одне із дже-рел розвитку країни, відповідну противагу елітам і бюрократії, а йплюралістичного партнера “сильної держави”. Виступаючи у листо-паді 2001 р. на Громадянському форумі, В. Путін стверджував: “Визнаєте, останніми роками ми багато працювали над зміцненням дер-жави. Але держава — це завжди більше, ніж влада. І про неї судять нетільки завдяки політичним успіхам і розвитку економіки. Але, напев-но, не в останню, а можливо, в першу чергу про неї судять за рівнемособистої свободи, наскільки впливове в тій чи іншій державі самегромадянське суспільство”.

Після оприлюднення результатів президентських виборів Володи-мир Путін заявив: “Ми не зупинимося на досягнутому. Ми будемозміцнювати багатопартійну систему. Ми будемо зміцнювати грома-дянське суспільство, робити все для того, щоб забезпечити свободузасобів масової інформації”. Нині перед Росією стоять практичні зав-дання: активізувати економічне зростання, побороти бідність, статисильним конкурентом відновити провідні позиції у світовій еко-номіці.

Можливо, найбільш обнадійливими для демократії в Росії є зусил-ля президента, хай і не завжди послідовні, створити, нарешті, право-ву державу з її верховенством закону, а не волі правителів і олігархів.Путін прагне побудувати міцну державу і може мати успіх у цьому.Як навчив досвід Росії, слабка держава може становити загрозу длясвободи. Сильна держава є необхідною для функціонування ринко-вої економіки, якій потрібна сила, що встановлює правила гри.Здійснивши перехід від грабіжницького до законного капіталізму,Путін може стати автором економічного відродження.

Щодо близького зарубіжжя, то, як вважають експерти, тривалийчас політика Росії стосовно нього буде переважно імперською. В істо-ричному плані це зумовлено тим, що Росія впродовж останніх трьохстоліть боролася за розширення своєї території. З середини минуло-го століття (до продажу Аляски) Росії належала п'ята частина земноїсуші, потім — шоста, а після розпаду Радянського Союзу, що розгля-дається третиною населення країни і більшістю її політиків яктрагічна помилка, яку потрібно виправити, — лише сьома. Отже,імперські наміри все ще залишаються рішучими. Це важливо усвідо-

42

43

мити як у Росії, так і поза її межами, щоб стримувати ці імпульси, якінавряд чи згаснуть самі собою.

2.3. Україна, Білорусь, Молдова: варіанти суспільного устрою

Україна, Білорусь, Молдова проголосили свою незалежність, але,хоч і різною мірою, постійно відчувають небажання Росії повністю їх“відпустити”.

Насамперед це стосується України (територія — 603,7 тис. кв. км;населення на січень 2004 р. — 47,6 млн чол.), безпосередньої сусідкиРосії. Значна кількість російських політиків вважають Україну час-тиною “великої Росії”. Саме цим пояснюється їхнє негативне став-лення до незалежної економічної політики України, до створеннявласних збройних сил.

Потрібно мати на увазі й те, що останнім часом в українських засо-бах масової інформації, в художній і публіцистичній літературіісторія українсько-російських відносин подається переважно в чор-них кольорах. Росія в цих публікаціях виступає в образі споконвічно-го поневолювача України. Тим часом в російських джерелах масовоїінформації сучасна Україна подається, за словами академіка В. І. Вер-надського, як шкідливе і наносне явище в державному і національно-му організмі. Обговорюється перспектива поступового встановленняекономічної блокади України, реалізації безкомпромісних заходівщодо примусу України до дружби з Росією.

Проте історія потребує об'єктивного і всебічного висвітлення. Ад-же Україна і Росія мають складну багатовікову історію взаємовідно-син, в тому числі і трагічні сторінки. Але визначальним фактором єте, що український і російський народи споріднені в етнічному, куль-турному, духовному відношенні і в тяжку годину виступали разом

проти загарбників, відстоювали свою незалежність. Усе це, зрештою,визначає сучасне і майбутнє наших держав.

Україна і Росія перебували сотні років у єдиному конституційно-му, економічному, інформаційному просторі. Новий геополітичнийпростір відкрився перед Україною і Росією після розпаду Радянсько-го Союзу. Склалася ситуація і виникли такі проблеми, яких раніше небуло (заборгованість України за енергоносії, розподіл Чорноморсь-кого флоту). Це призвело до напруженості у відносинах двох держав,що його політологи назвали феноменом “залишкової ідеологізації”,сутність якого полягає в тому, що впливові російські політики демо-нструють столичний комплекс, імперський синдром стосовно “мо-лодшої сестри”, ніяк не можуть змиритися з тим, що Україна прагнебути хоча й добросусідською, але незалежною державою. Україна, усвою чергу, виявляє настрій національного романтизму, провінційноїзакомплексованості “молодшої сестри”, яка, звільнившись від опіки“старшого брата”, намагається кинути камінь у його широку спину ійти ним же торованою стежкою без впевненості, що це правильнийшлях.

Україна прагне нормальних взаємовідносин із Росією. Однак будь-які спроби зробити її залежною від Москви лише посилюють настроївідчуження серед населення. Внутрішня економічна слабкість ро-бить Україну вразливою для зовнішнього тиску. Насамперед йдетьсяпро енергетичну залежність (Росія поставляє Україні 80 % газу).Реструктуризація боргу лише частково розв'язує цю проблему, як іпередача імпорту нафти комерційним структурам. Україна маєвіднайти альтернативні джерела постачання газу і нафти. Споруд-ження нафтотерміналу Одеса-Броди відкриває шлях для нафти зіСходу. До цього необхідно додати впровадження технологій вироб-ництва газу з вугілля і поглибленої переробки нафти (зараз втра-чається 40 % сирої нафти, а ці втрати за умови впровадженняновітніх технологій можна звести до 2 %). Перспективним у цьомуплані вважається створення міжнародного газового консорціуму(Україна, Росія, Німеччина).

Сучасна зовнішня політика України, проголошена її новим пре-зидентом, націлена на конструктивні і дружні відносини з Росією,а водночас на поступову, але неухильну інтеграцію у європейські таєвроатлантичні структури. Україна вже не може бути провін-ційним аванпостом Москви і віддає перевагу шляху, яким пішлисусідні Польща, Угорщина та Чехія.

44

45

Росія має подолати свою амбівалентність стосовно України і ви-знати що Україна може зробити в розвиток самої Росії та встабільність Європи. І якщо Росія навчиться поводити себе з Украї-ною як із незалежною державою, то вона тим самим подолає найкри-тичніший елемент свого багатовікового імперського синдрому. Щепід час Першої світової війни академік В. І. Вернадський у статті “Ук-раїнське питання і російське суспільство” писав: “Голос українськоїінтелігенції при укорінених упередженнях проти українського рухуне може бути переконливим для уряду і широких, мало ознайо-млених із сутністю питання, громадських сил, тоді як авторитетиросійської науки та визнані представники російської громадськостісвоїм впливом могли б якщо не остаточно розв'язати українське пи-тання, то все ж зрушити його з місця та наблизити вирішення цьоговікового важкого державного непорозуміння”. Таким бачився підхіддо нормалізації українсько-російських відносин великому російсько-му вченому, котрий згодом став першим президентом Академії наукУкраїни. Саме дефіцит взаєморозуміння постійно руйнує українсь-ко-російські відносини, де ще збереглися великі ресурси длязміцнення взаємовідносин двох держав у майбутньому. У найближчіроки, за визначенням відомих експертів, українсько-російські відно-сини стануть найважливішими в Європі і матимуть геополітичнезначення, оскільки на їх прикладі відпрацьовуватиметься модельвзаємовідносин регіональних держав.

Перебуваючи на перехресті складних геополітичних інтересів,Україна має лише один вектор виживання — зміцнення свого еко-номічного суверенітету.

Нині владні структури України прагнуть здійснити ефективні за-ходи щодо виходу з кризи. В державі здійснюється реформа політич-ної системи. Стратегічною метою соціально-економічних перетво-рень в усіх сферах життя і надалі залишається виведення України нашлях побудови суспільства з багатоукладною соціально зорієнтова-ною економікою за реального підпорядкування держави інтересамсуспільства.

Білорусь, так само як інші республіки колишнього РадянськогоСоюзу (територія — 207,6 тис. кв. км; населення — 10,4 млн чол.), у1990 році проголосила незалежність. У березні 1994 року було прий-нято нову Конституцію Республіки Білорусь, відповідно до якоїсформовані владні органи; президентом країни обрано ОлександраЛукашенка. У листопаді 1996 року було затверджено нову редакцію

Конституції Білорусі. Політичним завершенням цього процесу ставперехід від парламентської до президентської республіки. Припинивсвою діяльність парламент і був сформований новий двопалатний за-конодавчий орган.

Відповідно до нової Конституції, Республіка Білорусь — унітарнадемократична соціальна правова держава. Єдиним джерелом держав-ної влади і носієм суверенітету в Республіці Білорусь є народ. Дер-жавна влада в Республіці Білорусь здійснюється на основі поділу їїна законодавчу, виконавчу та судову. Державні органи в межах своїхповноважень самостійні; вони взаємодіють, стримують і врівноважу-ють один одного.

Нова Конституція значно розширює повноваження глави держави.Президент Республіки Білорусь є главою держави, гарантом Конс-

титуції, прав і свобод людини і громадянина. Президент уособлюєєдність народу, здійснює реалізацію основних напрямів внутрішньоїта зовнішньої політики, представляє Республіку Білорусь у відноси-нах з іншими державами й міжнародними організаціями. Президентздійснює заходи щодо захисту суверенітету Республіки Білорусь, їїнаціональної безпеки й територіальної цілісності, забезпечуєполітичну та економічну стабільність, наступність і взаємодію ор-ганів державної влади, здійснює посередництво між органами дер-жавної влади, державою та суспільством.

Президент обирається на п'ять років народом Республіки Біло-русь на основі загального, вільного, рівного і прямого виборчого пра-ва при таємному голосуванні. Одна і та ж особа може бути президен-том не більше двох термінів.

Президент Республіки Білорусь за згодою Палати представниківпризначає на посаду прем'єр-міністра; за пропозицією прем'єр-міністра визначає структуру уряду, призначає на посаду і звільняє зпосади заступників прем'єр-міністра, міністрів та інших членів уря-ду, приймає рішення про відставку уряду або його членів, здійснюєінші повноваження, покладені на нього Основним Законом країни.

У разі вакансії посади президента або неможливості виконанняним своїх обов'язків його повноваження до принесення присяги но-вообраним президентом переходять до прем'єр-міністра РеспублікиБілорусь.

Щодо ролі керівника держави, то білоруські політологи відзнача-ють, що хоча президент формально не є главою виконавчої влади, ба-гато з його повноважень так активно впливають на формування і

46

47

діяльність уряду та інших органів державного управління, що “мимо-волі робиться висновок про домінуюче положення Президента вструктурі державної влади, що характерно для президентських і “су-перпрезидентських республік” У вересні 2001 р. Олександра Лука-шенка обрано президентом Республіки Білорусь на новий термін. Занього віддали голоси 75,6 % виборців.

Конституційний суд Білорусі обговорює можливість змін консти-туційної норми, яка нині передбачає, що одна і та ж особа не можеобіймати президентську посаду більше двох термінів. Зміна цієї конс-титуційної статті можлива лише шляхом народного референдуму.

17 жовтня 2004 р. більшість білорусів (77,3 %) на всенародному ре-ферендумі проголосували за можливість для О. Лукашенка балоту-ватись у президенти в 2006 р.

На початку жовтня 2005 р. Конгрес демократичних сил Білорусіобрав Олександра Міленкевича єдиним альтернативним кандидатомдіючому президенту Олександру Лукашенку на посаду глави держави.*

Представницьким і законодавчим органом Республіки Білорусь єпарламент — Національні збори. Парламент складається з двох палат— Палати представників, 110 депутатів якої обираються відповіднодо закону на основі загального рівного, вільного, прямого виборчогоправа при таємному голосуванні, і Сенату, до якого входять подев'ять сенаторів від кожної області та м. Мінська. По шість сена-торів обираються таємним голосуванням на засіданнях депутатівмісцевих рад відповідної області і м. Мінська, третина сенаторівпризначається президентом Республіки Білорусь.

Конституція Республіки Білорусь чітко визначає регламент робо-ти і повноваження Палати представників і Сенату.

Палата представників призначає вибори президента; дає згоду пре-зиденту на призначення прем'єр-міністра; висуває звинувачення протипрезидента у разі скоєння ним державної зради чи іншого тяжкого зло-чину; ухвалює рішення з інших питань, передбачених Конституцією.

Сенат схвалює або скасовує ухвалені Палатою представників про-екти законів про внесення змін до конституції, про тлумачення конс-титуції, проекти інших законів. Сенат може ухвалити інші законоп-роекти, передбачені конституцією.

Виконавчу владу в Республіці Білорусь здійснює уряд — кабінетміністрів — центральний орган державного управління. Уряд у своїй

* Жлуктенко В. Собирательный образ. Белорусская оппозиция пишет программу дляединого кандидата Александра Миленкевича // День — 2005. — 4 октября.

діяльності підзвітний президенту Республіки Білорусь і відповідаєперед парламентом. Уряд керує системою підпорядкованих йому ор-ганів державного управління, розробляє основні напрями внут-рішньої та зовнішньої політики і вживає заходів щодо їх реалізації;здійснює інші повноваження, покладені на нього конституцією, зако-нами й актами президента. Роботою уряду керує прем'єр-міністрРеспубліки Білорусь.

Місцеве врядування та самоврядування здійснюється громадяна-ми через місцеві Ради депутатів, виконавчі та розпорядчі органи, ор-гани територіального громадського самоврядування, місцеві рефе-рендуми, збори та інші форми прямої участі в державних і громадсь-ких справах.

Компетенція, порядок створення і діяльності органів місцевого уп-равління визначаються законом.

Судова влада в Республіці Білорусь належить судам. Контроль законституційністю нормативних актів у державі здійснюється Конс-титуційним судом. Конституційний суд складається з дванадцятивисококваліфікованих спеціалістів у галузі права, які мають науко-вий ступінь.

Компетенція, організація і порядок діяльності Конституційногосуду визначаються законом.

Державною мовою в Республіці Білорусь є білоруська мова.Російська мова має рівний статус із білоруською.

За оцінками експертів, конституційний процес у Білорусі відбувсяз суттєвими порушеннями демократичних принципів. В результатістворено передумови для концентрації усієї влади в руках президен-та й перетворення парламенту, Конституційного суду, місцевих ор-ганів влади на суто декларативні інституції без реальної влади. Пре-зидент став на шлях фактичної ліквідації політичної системи країни,зведення її лише до двох суб'єктів: вождь і народ.

Соціологічний моніторинг, проведений у Республіці Білорусь,свідчить, що в країні створилась складна економічна, політична,соціальна ситуація (підвищення цін, безробіття, зростання злочин-ності). Мешканці країни досить критично ставляться до владнихструктур: 18,6 % заявили, що влада належить корумпованим структу-рам (мафії), 6 % — народу, 11 % — парламенту, 9,3 % — уряду, 47,6 % —президенту країни. Наразі в білоруському суспільстві немає готов-ності до активного захисту конституційних засад державності, а от-же, і громадянського суспільства, що свідчить про значну проблема-

48

49

тичність формування й розвитку останнього як найважливішого ґа-ранта прав і свобод людини, конституційного порядку.

В економічній сфері відбувається згортання ринкових реформ,відновлення колишньої системи управління виробництвом. Прези-дент, владні структури на словах не проти ринкової економіки, алесприймають тільки її позитивні сторони (велику продуктивністьпраці, товарний залишок) і не сприймають негативних (соціальнудиференціацію, безробіття). Таке уявлення є типовим і для масовоїсвідомості. Сформована у Білорусі модель мобілізаційної економікимає всі риси соціалістичної економіки: зрівнялівка, завдяки якій ре-гулярно виплачується заробітна плата, призвела до того, що в Біло-русі найвища емісія серед країн СНД. Рівень життя населення неу-хильно знижується.

За цих умов зусиллями президента ліквідовано автономію інфор-маційного простору, обмежено владні функції парламенту, скасованобудь-які альтернативні політичні майданчики. В умовах державноївласності на засоби виробництва жодна з альтернативних груп інте-ресів не володіє значним економічним базисом. За відсутності аль-тернативного державі економічного базису і медійного просторубілоруська опозиція позбавлена можливості стати опозицією у пов-ному розумінні цього слова. У результаті простору для відновленняінститутів громадянського суспільства просто не залишилося.

Говорячи про авторитарні методи управління, варто підкреслити,що за відповідних умов авторитарний режим може вивестисуспільство з кризи, створити передумови для розвитку демократії,становлення інститутів правової держави і громадянського сус-пільства. Але авторитарні методи керівництва, як правило, прино-сять тимчасовий успіх.

Як відомо, Росія і Білорусь, які найтісніше поєднані одна з одноюу рамках СНД, встали на шлях створення союзної держави. У травні1997 р. підписано договір про союз Білорусі та Росії. В ор-ганізаційно-політичній сфері створені і почали діяти Вища рада,Парламентські збори і Виконавчий комітет співтовариства. В еко-номічній сфері складено спільні прогнози основних макроеко-номічних показників, баланс політико-енергетичних ресурсів, прог-рама економічного реформування. У соціальній сфері громадянамобох держав надано рівні права в отриманні освіти, медичному обс-луговуванні, працевлаштуванні та оплаті праці, придбанні влас-ності, ввезенні та вивезенні в треті країни капіталу. Уперше в СНД

схвалена програма узгоджених дій у галузі зовнішньої політики і за-гальні принципи військового будівництва. Процес цей відбуваєтьсяскладно, суперечливо, потребує продуманих дій. Володимир Путінзазначав: “Створення реального Союзу потребує багато часу, оскіль-ки не може здійснитися без уніфікації законодавства й фінансово-економічної системи держав”. І далі: “Побудова союзної держави —це справа грандіозних масштабів, яка не терпить метушні. Тому мипросуваємося обережно і без поспіху”. Президент Білоруськоїасоціації політологів Володимир Бобков зазначив: “Дехто зполітиків і вчених тлумачать “інтеграцію“ як “єдину державу”, невраховуючи, що реальними суб'єктами органічної інтеграції можутьбути тільки самостійні й тільки дієздатні члени. За таких умов зак-лики до “воз'єднання єдиної країни”, з якими виступають численніполітики і вчені Росії та Білорусі, об'єктивно діють на шкоду інтег-рації, оскільки породжують у Білорусі серйозні побоювання за свійнезміцнілий суверенітет”.

Ні союзна держава, ні спільні перспективи участі в єдиному еко-номічному просторі не убезпечують Білорусь від “газової війни“ зРосією. 18 лютого 2004 року російський “Газпром“ припинив пос-тавки газу в Білорусь, мотивуючи це тим, що газ не може поставля-тися білорусам за внутрішньоросійськими цінами. У відповідьО. Лукашенко віддав розпорядження відбирати із газопроводівтранзитний російський газ, чим порушив його постачання в ЗахіднуЄвропу, зокрема в Німеччину. Конфлікт вдалося владнати лише зприходом до російського уряду Михайла Фрадкова. Відразу післяйого призначення прем'єр-міністром російська і білоруська “Белт-рансгаз“ газові компанії підписали угоду про відновлення поставокгазу в Білорусь.

Розвиток взаємовідносин Росії і Білорусі на шляху союзної ко-аліції мав би ініціювати різке пожвавлення реінтеграційних процесівна території колишньої “великої імперії”. У Росії це враховують, як іте, що з розширенням НАТО і ЄС інтерес до Білорусі на Заході збіль-шується. Мається на увазі також і той факт, що без Білорусі Росіявтрачає шанс наростити свій військовий потенціал. Для білорусько-го президента союз Росії і Білорусі створює передумови для пролон-гації його владних повноважень. Заради цього останній може пітинавіть на обмеження суверенітету своєї країни.

До об'єднання в єдину союзну державу Росія і Білорусь спонука-ють і Україну. Україна ж надає пріоритет економічним зв'язкам як ос-

50

51

нові поглиблення співдружності союзу трьох братніх слов'янськихнародів. Україна прагне виробити стосовно Білорусі збалансованустратегію, яка, з одного боку, відповідатиме геополітичним інтересамУкраїни, а з другого, — сприятиме розвитку й поглибленню демок-ратії у братній державі.

Аналізуючи взаємини Білорусі із зовнішнім світом, спроби цієїдержави вписатися в нову систему міжнародних відносин, необхідноконстатувати, що білоруське суспільство та еліта країни продемон-стрували нездатність адаптуватись до нових історичних і геополітич-них умов. Войовниче несприйняття західних цінностей, європейсь-ких стандартів демократії призвели, по суті, до міжнародної ізоляції.Володимир Бобков зазначає: “Країна опинилася в міжнародній ізо-ляції, залишилася без економічної та політичної підтримки міжна-родного та європейського співтовариства, і судячи з економічних по-казників, дедалі більше втрачає позиції”.

Внутрішня і зовнішня політика Республіки Білорусь неоднознач-но сприймається зарубіжними країнами, зокрема західними.

Трансформація владних структур, суспільно-політичного устрою вРеспубліці Молдова (територія — 33,8 тис. км кв.; населення — 4,5 млнчол.) відбувається за сценарієм, притаманним усім республікам ко-лишнього Союзу, хоча має і свої відмінності. У червні 1990 р. у Мол-дові приймається Декларація про суверенітет держави, а за рік оби-рається її перший президент. Шлях визначення Молдови в новомугеополітичному просторі був суперечливим. Ускладнилися відноси-ни з Росією. А прагнення об'єднатися з Румунією призвело до вибу-хонебезпечної ситуації у країні. У відповідь на це проголошеноПридністровську республіку.

Влітку 1994 р. у Молдові обрано новий парламент. Того ж рокуприйнято Основний Закон країни. Відповідно до Конституції, Рес-публіка Молдова — суверенна і незалежна, єдина і неподільна держа-ва. Форма державного правління — республіка. Законодавча, вико-навча і судова влада розділені і взаємодіють при здійсненні своїх пре-рогатив відповідно до положень Конституції.

Республіка Молдова є нейтральною державою.Парламент є вищим представницьким органом народу Республіки

Молдова і єдиною законодавчою владою держави. Парламент скла-дається із 101 депутата, обирається на основі загального, рівного іпрямого виборчого права при таємному і вільному голосуванні.Термін повноважень парламенту — чотири роки.

Президент Республіки Молдова є керівником держави, представ-ляє державу і виступає гарантом суверенітету, національної незалеж-ності, єдності і територіальної цілісності країни. Президент оби-рається терміном на чотири роки на основі загального, рівного і пря-мого виборчого права при таємному і вільному голосуванні.

Після консультацій з парламентською більшістю президент Рес-публіки Молдова висуває кандидатуру на посаду прем'єр-міністра іна основі вотуму довіри, що висловив парламент, призначає уряд.Уряд забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики дер-жави і загального керівництва публічним управлінням.

Правосуддя здійснюється Вищою судовою палатою, Апеляційноюпалатою, трибуналами і судами. Конституційний суд — єдиний органконституційної юрисдикції у Республіці Молдова, незалежний відбудь-якої іншої публічної влади і підкоряється тільки Конституції.Конституційний суд складається з шести суддів, що призначаються(два — парламентом, два — президентом і два — Вищою радоюмагістратури) на шестирічний термін.

У листопаді 1996 р. президентом Молдови обрано Петру Лучинсь-кого. Президент Молдови визначив пріоритети як внутрішньої, так ізовнішньої політики. У сфері економіки йшлося про її більшу цент-ралізацію і активну участь держави в її розвитку. У 1996 р. вдалосяпризупинити спад виробництва. Досягнуто зрушень в урегулюванніпридністровського конфлікту. У травні 1997 р. у Москві підписаноМеморандум про нормалізацію відносин. Згідно з новою Консти-туцією Молдови, населенню Придністров'я і південним районам, уяких компактно проживають гагаузи і болгари, гарантується отри-мання особливого політичного статусу, що позитивно вплинуло наполітичну ситуацію у країні. Проте це питання до кінця нерозв’язане. Після виборів до парламенту Молдови у березні 1998 р.стосунки між законодавчою і виконавчою гілками влади не поліпши-лися. Прагнення Петру Лучинського винести на референдум змінидо Конституції, спрямовані на введення президентської формиправління, коли президент відповідатиме за формування і керівницт-во урядом, не були підтримані виборцями. Намагання Верховної Ра-ди Молдови ввести парламентську форму правління призвели нап-рикінці 2000 р. до політичної кризи (парламент не зміг обрати прези-дента) і до розпуску останньої. Проте навесні 2001 р. комуністи пере-могли на парламентських виборах і забезпечили обрання на посадупрезидента Молдови свого лідера — Володимира Вороніна. У травні

52

53

2003 р. правляча в Молдові партія комуністів здобула більшість го-лосів на виборах до місцевих органів влади.

У Молдові останнім часом відбуваються позитивні зміни у розвит-ку економіки, соціальній сфері. Темпи росту в промисловості склада-ють 18 %. Відроджується легка промисловість. На повну потужністьзапрацювали консервні заводи. Поліпшилося пенсійне забезпечення.На 68 % зросла зарплата працівників бюджетної сфери і складає50–60 дол. щомісяця, залишається сталою інфляція. При здійсненніекономічної політики владні органи більше орієнтуються на цент-ральне планування. Уряд установив тарифи на електроенергію іздійснює контроль за розвитком сільськогосподарського сектора.

Негативне явище, якого країна не позбавилась — це корупція, щостримує розвиток економіки. Деякі політики контролюють цілі сек-тори в промисловості як персональні монополії і обмежують екс-портні та імпортні операції, здійснювані іншими. Урядовці будуютьдорогі житлові будинки, маючи скромну зарплату. Камела Сміт, ко-лишній посол США у Молдові, наголошує: “Корупція душить еко-номіку Молдови, і її поширення — основна причина, через яку країназалишається такою бідною”.

У зовнішній політиці парламент, президент, уряд Молдови зосе-реджують зусилля на зміцненні зовнішньополітичних зв'язків зіншими країнами. Нині Республіка Молдова визнана понад 140країнами світу, є повноправним членом ООН і Ради Європи, плідноспівпрацює з ОБСЄ та Європейським Союзом, а також з НАТО врамках програми “Партнерство заради миру”.

У грудні 2003 року передбачалося підписання меморандуму “Проосновні принципи об'єднаної федеративної держави” президентамиРосії, Молдови і Придністров'я. За кілька днів Володимир Воронін(після тривалої зустрічі з послом США в Молдові Хетером Хадже-сом) відмовився підписати цей документ. Президент Росії Володи-мир Путін скасував свій візит до Молдови.

6 березня 2005 р. в Молдові відбулися парламентські вибори. Ваго-му перемогу здобули комуністи, які вибороли в парламенті 56 місць із101. Останні мандати розподілилися між блоком “ДемократичнаМолдова” і Християнськими демократами. Напередодні виборів пре-зидент Молдови Володимир Воронін зустрівся в Києві з президентомУкраїни Віктором Ющенком. Президент Грузії Михайло Саакашвілівідвідав в цей період Кишинів. 3 квітня 2005 р. парламент обрав Воло-димира Вороніна президентом Республіки Молдова.

Відносини Молдови і України оцінюються аналітиками як добрі.Суперечливих точок зіткнення небагато. Україна бере активнуучасть у врегулюванні придністровського конфлікту. Молдова —одна з небагатьох країн СНД, які з більшості питань підтримуютьУкраїну.

Отже, у Росії, Білорусі і Молдові трансформація політичнихструктур відбувається складно і суперечливо. Політичні структури,сформовані в Росії, Білорусі та Молдові, за наявності певних від-мінностей, мають виразні риси авторитарних режимів. Владні органиспираються на адміністративний ресурс і в разі потреби можуть про-демонструвати його. Роль політичних партій, громадських об'єднань,інших інститутів громадянського суспільства є незначною. Політич-на ситуація в Росії і Молдові ускладнюється незалагодженими докінця міжнаціональними конфліктами (Чечня — в Росії, При-дністров'я — у Молдові). Усі ці країни прагнуть вийти з глибокої еко-номічної кризи, зупинити процес зниження життєвого рівня людей.Серед основних напрямів виходу з кризи — створення та здійсненняна державному рівні науково обґрунтованих програм економічнихреформ. Постійно триває пошук, хоча й не без перешкод, шляхівбільш тісної, насамперед економічної інтеграції.

54

2.4. Центральноазійські країни. Особливості моделі суспільного устрою

Центральноазійські республіки — Казахстан, Узбекистан, Турк-меністан, Киргизстан, Таджикистан, як і Україна, проголосили напочатку 90-х років незалежність. В усіх державах було прийнятонові Конституції, сформовано органи державної влади. Водночасслід мати на увазі, що країни Центральної Азії мають як спільніриси в політичному розвитку, так і специфіку, свої історичні,етнічні, демографічні, культурні, релігійні, місцеві кастові особли-

вості, що суттєво впливають на становлення і розвиток владнихструктур.

В основі моделі суспільного устрою незалежних держав Цент-ральної Азії, які виникли на пострадянському просторі, — збережен-ня стародавніх і племінних традицій та поєднання їх із сучаснимиреаліями. Доводиться враховувати прагнення деяких релігійних кілстворити ісламську державу. І все ж центральноазіатські країни на-дають перевагу світській державі, водночас забезпечується консти-туційне закріплення вільного розвитку всіх релігійних конфесій.

Розглянемо політичні, економічні і соціальні процеси у кожнійкраїні.

Насамперед про ситуацію в Республіці Казахстан (територія —2,7 млн км кв.; населення — 14,4 млн чол.). Процес трансформаціїполітичних структур тут відбувається складно і неоднозначно.

Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв — один із визнанихдержавних діячів у центральноазійському регіоні. На посаду прези-дента обраний 1 грудня 1990 року. Як відомо, останньою формоюдержавності у казахів був союз трьох жузів — племінних об'єд-нань — старшого, середнього й молодшого. За традицією вважалось,що старший жуз виховує для народу правителів, середній — поетів імислителів, а молодший — воїнів. Нинішній президент КазахстануНурсултан Назарбаєв, який пройшов шлях до влади через посадупершого секретаря ЦК Компартії Казахстану, походить із старшогожузу, тобто племені, що вирощує еліту. За його участю в країніенергійно проводяться політичні й економічні реформи, ініційованонизку міжнародних акцій, зокрема створення Євразійського співто-вариства. Широкий комплекс проблем становлення Казахстану якнезалежної держави, його суспільно-політичного устрою, місця цієїпровідної центральноазійської країни у світовій цивілізації Н. На-зарбаєв осмислює у книзі “На порозі ХХI століття” (1996): “Казахс-тан має стати не просто економічно розвиненою державою. Він маєстати твердим послідовником і надійним символом демократії іправ людини”.

Після проголошення незалежності у Казахстані на всіх рівняхрад — від сільських до парламенту — відбувся їх саморозпуск. При-чому цілком добровільно, що вчергове здивувало світ загадковоюсхідною організованістю. У березні 1994 р. в Казахстані обрано но-вий парламент (177 депутатів), який працював на професійній ос-нові, але через рік Конституційний суд країни визнав повноваження

55

депутатів нелегітимними: було виявлено факти порушення консти-туційних норм під час визначення виборчих округів і методикипідрахунків голосів. Парламент було розпущено, прийнята відставкауряду. Законодавчі повноваження перейшли до президента.

У квітні 1995 р. на всенародному референдумі (референдум іні-ційовано Асамблеєю народів Казахстану, його ідею підтримали п'ятьвпливових політичних партій: “Народна єдність Казахстану», “На-родний конгрес Казахстану”, “Партія відродження Казахстану”,“Соціалістична партія Казахстану”, “Народнокооперативна партіяКазахстану”) повноваження президента Н. Назарбаєва було продов-жено до 2000 р.

Конституція Республіки Казахстан прийнята всенародним рефе-рендумом 30 серпня 1995 року. Відповідно до Основного Закону Рес-публіки, Казахстан проголошує себе демократичною, світською, пра-вовою державою, вищими цінностями якої є людина, її життя, праваі свободи.

Республіка Казахстан є унітарною державою з президентськоюформою правління. Єдиним джерелом державної влади є народ. На-род здійснює владу безпосередньо через республіканський референ-дум і вільні вибори, а також делегує здійснення своєї влади держав-ним органам.

Державна влада в республіці єдина, здійснюється на основі Конс-титуції і законів відповідно до принципів її розподілу на законодав-чу, виконавчу і судову гілки і взаємодії їх між собою з використаннямсистеми стримувань і противаг.

Громадські об'єднання рівні перед законом. Не допускається неза-конне втручання держави у справи громадських об'єднань, а останніху справи держави, покладання на громадські об'єднання функційдержавних органів, державне фінансування громадських об'єднань.

Згідно з Конституцією, президент Республіки Казахстан є главоюдержави, її вищою посадовою особою, визначає основні напрямкивнутрішньої і зовнішньої політики держави, представляє Казахстан все-редині країни та в міжнародних відносинах. Президент Республіки Ка-захстан обирається відповідно до конституційних законів повнолітнімигромадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого правапри таємному голосуванні терміном на п'ять років. Одна і та ж особа неможе бути обрана президентом республіки більше, ніж на два терміни.

Президент Республіки Казахстан призначає чергові і позачерговівибори до парламенту республіки; за згодою парламенту призначає

56

57

на посаду прем'єр-міністра республіки; звільняє його з посади; за по-данням прем'єр-міністра визначає структуру уряду, призначає на по-саду і звільняє з посади його членів; здійснює інші повноваження, пе-редбачені Основним Законом країни.

Президент Республіки несе відповідальність за дії, здійснені привиконанні своїх обов'язків, і лише у разі державної зради може бутивідсторонений від посади парламентом.

Парламент Республіки Казахстан є вищим представницьким орга-ном, що здійснює законодавчі функції. Термін повноважень парла-менту — чотири роки. Парламент складається із двох палат: Сенату іМеджлісу. Сенат утворюють депутати, що обираються по дві особи відкожної області, міст республіканського значення і столиці республіки.Сім депутатів Сенату призначаються президентом республіки натермін повноважень парламенту. Меджліс складається з 60 депутатів,що обираються по одномандатних територіальних округах.

Парламент на спільному засіданні палат за пропозицією президен-та Республіки вносить зміни і доповнення до Конституції; дає згодуна призначення президентом прем'єр-міністра республіки; заслухо-вує доповідь прем'єр-міністра про програму уряду, схвалює абовідхиляє її; здійснює інші повноваження, покладені на парламентконституцією.

Президент Республіки може розпустити парламент у разі: вислов-лення парламентом вотуму недовіри уряду, двохразової відмови Пар-ламенту дати згоду на призначення прем'єр-міністра, політичної кри-зи в результаті нездоланих розбіжностей між палатами парламентуабо парламентом та іншими гілками влади.

Уряд здійснює законодавчу владу Республіки Казахстан, очолюєсистему виконавчих органів і керує їх діяльністю. Урядвідповідальний перед президентом Республіки, а також підзвітнийпарламенту республіки. Уряд Республіки Казахстан розробляє ос-новні напрями соціально-економічної політики держави, її оборо-ноздатності, безпеки, забезпечення громадського порядку і ор-ганізує їх здійснення.

Президент республіки має право прийняти рішення про припи-нення повноважень уряду і звільнити від обов'язків будь-кого з йогочленів. Звільнення з посади прем'єр-міністра означає припиненняповноважень усього уряду.

Конституційна Рада Республіки Казахстан складається з семичленів, повноваження яких тривають шість років. Голова і два члени

Конституційної Ради призначаються президентом, два члени — голо-вою Сенату, два — головою Меджлісу. Конституційна Рада вирішує уразі суперечності питання про правильність проведення виборів пре-зидента республіки, депутатів парламенту і проведення рес-публіканського референдуму; дає офіційне тлумачення норм Конс-титуції; розглядає інші питання, покладені на неї Основним Закономкраїни.

Місцеве державне управління здійснюється місцевими представ-никами і виконавчими органами, які відповідають за стан справ навідповідній території. Місцеві представницькі органи — масліхати —обираються населенням на чотири роки. Місцеві виконавчі органивходять до єдиної системи виконавчих органів Республіки Казахс-тан, забезпечують проведення загальнодержавної політики виконав-чої влади у поєднанні з інтересами і потребами розвитку відповідноїтериторії. Місцевий виконавчий орган очолює акім відповідноїадміністративно-територіальної одиниці, є представником президен-та і уряду республіки. Компетенція масліхатів місцевих виконавчихорганів, організація і порядок їх діяльності, правовий стан встанов-люються законом.

На початку жовтня 1998 р. парламент Казахстану прийняв поправ-ки до Конституції, продовживши термін повноважень глави державидо 7 років і призначивши позачергові президентські вибори на січеньнаступного року. Політичні опоненти Нурсултана Назарбаєва стве-рджували, що прискорення виборів викликане зниженням рейтингупрезидента і його авторитету в суспільстві через невдалі економічні ісоціальні реформи і посилення популярності колишнього прем'єр-міністра Кажагельдина.

Вибори 10 січня 1999 р. стали першими в історії Казахстану вибо-рами глави держави, що проводилися на альтернативній основі. КрімНурсултана Назарбаєва, було зареєстровано ще 3 кандидати. Акажа-на Кажагельдина, основного (як стверджує незалежна преса) супер-ника чинного президента, Центрвиборчком так і не зареєстрував кан-дидатом у президенти.

Місія ОБСЄ констатувала, що виборчий процес у Казахстаніне відповідав міжнародним стандартам. Порушення полягали,зокрема, в тиску і залякуванні владою альтернативних кандидатівта їхніх прихильників, ускладненому доступі до ЗМІ, масованійпропаганді на користь нинішнього президента в державних мас-медіа.

58

59

Що б там не було, Нурсултан Назарбаєв здобув переконливу пере-могу на виборах. За його кандидатуру віддали голоси 81,7 % ви-борців, які взяли участь у голосуванні.

Спадкоємницею нинішнього Президента Казахстану називаютьйого дочку Даригу Назарбаєву, яка нині є головою потужного ка-захського медіа-холдінгу “Хабар”, керівником Міжнародного інсти-туту сучасної політики, лідером новоствореної партії “Асад”(дослівно: “Всім миром”). “Асад”, який налічує 170 тисяч членів, маєвдихнути нове життя у пропрезидентський табір, стомлений ко-лишніми партіями влади, і дати бій опозиції у рамках легітимногополітичного процесу. “Асад” стає провідною політичною партією вкраїні, Дарига Назарбаєва — другим після президента політиком. Да-рига Назарбаєва наголошує: “Громадські інститути, громадські ор-ганізації і політичні партії повинні працювати на те, щоб підвіщуватирівень політичної культури, пояснювати людям, що відбувається,щоб вони самі робили усвідомлений вибір, самі розуміли, в чомуїхній інтерес і яка громадська сила чи політична партія найбільшоюмірою здатна захищати ці інтереси в органах влади”. І далі: “Рольполітичних партій старого типу, утворених наприкінці минулогостоліття, відходить у минуле. Нині потрібна партія нового типу”. Доречі, сама Д. Назарбаєва вважає, що Нурсултан Назарбаєв буде 2006року балотуватися в президенти. Це не суперечить Конституції.

Напередодні виборів до парламенту, які відбулися 19 вересня 2004року, на з'їзді пропрезидентської партії “Отан” Н. Назарбаєв оголо-сив про початок масштабної політичної реформи, метою якої є підви-щення ролі парламенту в системі влади. Створено Національнукомісію з питань демократії та громадянського суспільства.

3 грудня 2005 року Нурсултана Назарбаєва обрано президентомКазахстану. За нього проголосували понад 90 % виборців, явка стано-вила 75,5 %.

Неоднозначно оцінюється політика владних структур у підходідо міжнаціональних взаємин. Заміна неказахів на казахів у дер-жавній адміністрації, поліції, парламенті негативно впливає наросійськомовне населення, яке побоюється, що його майбутнє (вКазахстані із 14,4 млн осіб — 60,3 % неказахи, переважно росіяни,українці та ін.) — це вимушене поповнення низькооплачуваної ро-бочої сили для обслуговування казахської еліти. Проте ці побою-вання, напевно, не мають підґрунтя. У Казахстані права всіх наційзахищені Конституцією. Російська мова є офіційною і при-

рівнюється до державної. Грошовий знак тенге має написи двомамовами: казахською та російською. До Казахстану повернулисясотні росіян.

У зовнішній політиці, зокрема щодо країн СНД, президент Казах-стану виступає за інтеграцію на пострадянському просторі, послідов-но відстоює потребу розвитку як двосторонніх (останнім часом тричіофіційно відвідав Україну), так і багатосторонніх відносин (у лютому1995 р. президентами Казахстану, Узбекистану і Киргизстану прий-нято рішення про створення міждержавної ради, куди ввійшли пре-зиденти, прем'єр-міністри, міністри закордонних справ із штаб-квар-тирою в Алма-Аті). Крім того, створено центральноазійський банк. Уцьому контексті можна розглядати і створення влітку 1998 р. “Цент-ральноазійського економічного співробітництва”, куди ввійшли Уз-бекистан, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан.

Визначаючи перспективи розвитку СНД, Нурсултан Назарбаєвстверджує: “Сьогодні докорінно потрібно реформувати не тільки са-му Співдружність, а й російську політику стосовно своїх близькихсусідів. Поки вона не стане справді відповідальною і дружньою,орієнтація країн СНД на інші геополітичні центри зберігатиметься.Гадаю, що ніхто не сперечатиметься з тим, що і зараз ще “ключі” відінтеграції перебувають у Кремлі”.

Порівняно зважені політичні й економічні перетворення здійсню-ються в Республіці Узбекистан (територія — 447,4 тис. км кв.; насе-лення — 25,2 млн чол.). Як відомо, родоплемінна структура тутсуттєво розмита і не відіграє особливої ролі. Важливого значеннянадається традиціям колишніх могутніх середньоазійських держав:Бухари, Коканду, Хорезму. Не випадково обраний 29 грудня 1991ро-ку президент Узбекистану Іслам Карімов, колишній перший сек-ретар ЦК Компартії республіки, який народився в Самарканді —одній із двох столиць Бухарської держави, обрав історію Бухари забазову.

До речі, ташкентська еліта тривалий час не могла усвідомити, чо-му їй належить підкорятися самаркандцю. Боротьба кланів, яка пере-дувала остаточному утвердженню Іслама Карімова, завершилася найого користь. При цьому і ташкентці, і ферганці, і, зрозуміло, самар-кандці знайшли своє місце у владних структурах.

Підвалиною нової узбецької державності стало вчення бухарськихмислителів — від грізного еміра Тимура до великого теолога Накша-банда. Іслам Карімов не приховує, що звертається до мудрості вели-

60

61

кого Тимура: заволодівши розумом людей, можна наказувати їм. У1991 р. Іслам Карімов так відповів депутатам Верховної Ради Узбе-кистану на звинувачення його в диктаторських замашках: “У нашійреспубліці може бути або демократія, або порядок”. І обрав порядок.Основна заповідь президента: “На Сході владу не ділять”. ДосвідПівденної Кореї, Чилі, Китаю і навіть Туреччини, як переконує ІсламКарімов, є найкращим доказом ефективності політики твердої руки уцентральноазійських країнах.

Іслам Карімов, якого в січні 2000 р. знову обрано президентом Уз-бекистану, є послідовним прихильником світської держави. Він од-нозначно наголошує на своїй протидії ісламському екстремізму. Ре-ферендум, що відбувся в країні на початку 2002 р., продовжив термінповноважень президента Узбекистану з нинішніх п'яти до семи років.Наступні вибори мають відбутися 2007 року.

До речі, восени 2003 року старша дочка Іслама Карімова Гульнара —одна з найбагатших ділових жінок Узбекистану — одружилася зміністром закордонних справ Садиком Сафаєвим, який до тогообіймав посаду Надзвичайного і повноважного посла Узбекистану вСполучених Штатах Америки. Вважають, що Садик Сафаєв можестати наступником Іслама Карімова.

За Конституцією (прийнята 8 грудня 1991 р., внесені зміни 28 груд-ня 1993 р.) Узбекистан — суверенна демократична республіка. Відімені народу Узбекистану можуть виступати тільки обрані ним ОлійМеджліс і президент республіки.

Система державної влади Республіки Узбекистан ґрунтується напринципі розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову.

Вищим державним представницьким органом є Олій МеджлісРеспубліки Узбекистан, який здійснює законодавчу владу. Скла-дається із депутатів, що обираються в територіальних виборчих ок-ругах на багатопартійній основі терміном на п'ять років. Нині це дво-палатний парламент, вибори до нижньої палати проводяться голов-ним чином за партійними списками.

До повноважень Олій Меджлісу належать: прийняття КонституціїРеспубліки Узбекистан, внесення до неї змін і доповнень; призначен-ня виборів до Олій Меджлісу, виборів президента республіки; затве-рдження указів президента Республіки про призначення і звільненняз посади прем'єр-міністра, його першого заступника, заступниківпрем'єр-міністра, членів Кабінету міністрів; здійснення інших повно-важень, передбачених конституцією.

Президент Республіки Узбекистан є керівником держави і вико-навчої влади, водночас головою Кабінету міністрів.

Президент Узбекистану обирається громадянами цієї країни на ос-нові загального, рівного і прямого виборчого права при таємному го-лосуванні терміном на п'ять років, виступає гарантом дотриманняправ і свобод громадян, Конституції і законів Республіки Узбекистан;представляє Республіку Узбекистан всередині країни і в міжнарод-них відносинах.

Якщо у складі Олій Меджлісу Республіки Узбекистан виникаютьнеподолані суперечності, що ставлять під загрозу його нормальнефункціонування, або неодноразово приймаються рішення, що супе-речать Конституції, Олій Меджліс може бути розпущений рішеннямпрезидента, прийнятим за погодженням з Конституційним судом.

За умови, що президент республіки Узбекистан за станом здоров'яне може виконувати свої обов'язки, в десятиденний термін на надз-вичайному засіданні Олій Меджлісу на термін до трьох місяців оби-рається з депутатів тимчасовий виконувач обов'язків президента. У цьому разі в тримісячний термін мають бути проведені всенароднівибори президента Республіки Узбекистан.

Склад Кабінету міністрів формується президентом і затверд-жується Олій Меджлісом республіки. Кабінет міністрів забезпечуєефективне функціонування економіки, соціальної і духовної сфери,виконання законів, інших рішень Олій Меджлісу, указів, постанов ірозпоряджень президента республіки.

Представницькими органами влади в областях, районах і містах єРади народних депутатів, очолювані хакімами, які, виходячи з інте-ресів держави і громадян, вирішують питання, віднесені до їх компе-тенції. Органами самоврядування в селищах, кишлаках та аулах єзбори громадян, які обирають на 2,5 роки голову (аксакала) та йогорадників. Порядок виборів, організація діяльності і обсяг повнова-жень органів самоврядування регулюються законом.

Судова влада в Республіці Узбекистан діє незалежно від законо-давчої і виконавчої, політичних партій, інших громадських ор-ганізацій. Організація і порядок діяльності судів визначаються за-коном.

Конституційний суд Республіки Узбекистан розглядає справи проконституційність актів законодавчої і виконавчої влади. Консти-туційний суд за поданням президента обирається Олій Меджлісом зфахівців у галузі політики і права у складі голови, заступника голови

62

63

і суддів Конституційного суду. В своїй діяльності судді Консти-туційного суду незалежні і підкоряються тільки Конституції Рес-публіки Узбекистан.

Останніми роками проблема формування громадянськогосуспільства, взаємовідносин владних структур, громадян стала ак-тивніше досліджуватися соціологами. У книзі “Узбекистан на порозіХХІ сторіччя: загрози безпеці, умови і гарантії прогресу” ІсламКарімов стверджує: “Для нас громадянське суспільство — це соціаль-ний простір, де верховенствує закон, який не лише не суперечить, алей сприяє саморозвитку людини, реалізації інтересів особистості, мак-симальному функціонуванню її прав і свобод”. І далі: “Закони держа-ви не повинні обмежувати права людини, громадянина, але і закониповинні дотримуватись усіма беззаперечно”.

До проблеми громадянського суспільства Іслам Карімов звер-тається і в доповіді на ІХ сесії Олій Меджлісу другого скликання(29 серпня 2002 р.): “П'ятий пріоритет і важливіша умова формуван-ня громадянського суспільства — це посилення ролі і значення вжитті суспільства недержавних і суспільних інститутів. Це реалізаціяпринципу “від сильної держави — до сильного суспільства”. Це по-етапне і поступове зменшення ролі державних структур у вирішеннібагатьох завдань, пов'язаних, у першу чергу, із соціально-еко-номічними процесами, і передача цих функцій громадським ор-ганізаціям”.

І все ж Узбекистан переживає серйозні економічні труднощі.Ледве долається спад виробництва, є проблеми із забезпеченнямнаселення продуктами харчування, зокрема хлібом, середній доходгромадян не перевищує 30 дол. на місяць. У цій ситуації владніструктури Узбекистану вимушені були попросити кредити уВсесвітнього банку і Міжнародного валютного фонду. За сприянняСША Узбекистан отримав кредит в 1,5 млрд дол. Одночасно спос-терігається зростання впливу США на економічну і політичну си-туацію в цій центральноазійській державі. Нині американськимкомпаніям належать ключові позиції у виробництві і експорті золо-та і урану — найважливіших, після бавовни, валютних джерелкраїни.

Іслам Карімов — послідовний прихильник світської держави.Діями релігійних екстремістів пояснюють терористичні акти в люто-му 1999 р., коли від вибухів у Ташкенті загинуло 14 осіб, 128 було по-ранено. Як вважає президент Узбекистану, мета терористів полягала

в тому, щоб підірвати мир і спокій у країні, посіяти сумнів щодо пра-вильності нинішньої політики. Реакція громадян Узбекистану булазворотною.

У квітні 2004 року в Ташкенті і Бухарі внаслідок терористичнихактів і сутичок міліції з фундаменталістами загинуло 42 особи, середних 3 міліціонери. За офіційною версією, здійснені терористичні ак-ти — це спроби нанести удар по міжнародній антитерористичній ко-аліції, і насамперед по США як її основному учаснику. При цьомуслід враховувати той факт, що в Узбекистані розташована амери-канська військова база, а влада країни підтримувала дії США в Аф-ганістані. Інша версія полягає в тому, що терористичні акції — справапевних сил всередині Узбекистану, які прагнуть використати багатьохнезадоволених надмірно жорсткою політикою влади щодо радикаль-ного ісламістського угруповання “Хізб-ут-Тахрір”. Сьогодні режимІслама Карімова вважається одним із найжорстокіших у Цент-ральній Азії. Ставши вірним союзником США у боротьбі з терориз-мом, узбецький президент скористався цим для того, щоб запровади-ти жорстокіші репресії проти опозиціонерів-ісламістів незалежно відтого, виступали вони за збройні методи боротьби чи ні. І немає нічо-го дивного в тому, що така репресивна політика тільки поповнилалави терористів.

Драматичні і трагічні події в узбецькому місці Андижані 13–15травня 2005 р. підтверджують цей висновок. Озброєні заколотникизахопили в'язницю, звільнили ув'язнених, а потім захопили міськудержадміністрацію. Заколот було подавлено збройними силами зчисленними людськими жертвами. На думку узбецької генеральноїпрокуратури, в здійсненні терористичного акту задіяні міжнароднітерористичні організації “Ісламський Рух Туркестану”, “ХізбутТахрір” і “Акрамійдас”. Європейський Союз ввів санкції протиУзбекистану, які підтримали США. У відповідь Узбекистан поставиввимогу перед США залишити до кінця року військову базу, роз-ташовану на його території.*

У зовнішньополітичній сфері Узбекистан за роки незалежностівизначив своє місце, набув свій самостійного голосу в світовомуспівтоваристві. Нині Узбекистан визнали 165 держав; понад 120країн світу встановили з ним офіційні дипломатичні відносини.

64

* Див.: Жлуктенко В. Андижан і кара. Захід посилює тиск на узбецьку владу. — День —2005. — 6 жовтня.

65

Президент І. Карімов рішуче виступає проти поспішної інтеграціїкраїн СНД. Ним визначені п'ять основних умов, за яких має здійсню-ватися інтеграція і кооперація між державами. Це — добровільність іповна рівноправність держав; однакова спрямованість і ідентичністьреформ, які проводяться в кожній країні; опора насамперед на влас-ний потенціал; неприпустимість форсування інтеграційних процесів,коли формування спільних наддержавних структур тяжіє над проце-сами економічної інтеграції.

Туркменським феноменом називають те, що нині відбувається вцій країні. Республіка Туркменістан (територія — 488,1 тис. км кв.;населення — 4,6 млн чол.) має яскраво виражений племіннийподіл: усього 30 племен, найбільших — п'ять. Племена мають чіткіареали розміщення, “свої” землі. Згідно з ними республікарозділена на п'ять великих областей — велайятів. Першим прези-дентом Туркменістану в 1990 р. було обрано Сапармурата Ніязова,колишнього першого секретаря ЦК Компартії Туркменістану. Прицьому враховувався і той факт, що за своїм походженням Сапар-мурат Ніязов був із племені теке, з якого історично походили пра-вителі країни. Свою легітимність президент Туркменістанупідтвердив після прийняття нової Конституції всенародними ви-борами в червні 1992 р. (за нього проголосувало 99,5 % виборців)і на референдумі в січні 1994 р., який продовжив повноваженняпрезидента ще на п'ять років, до 2002 р. Цьому значно сприяло то-лерантне ставлення глави держави до інших племен, а також донаціонально-демократичного опозиційного руху “Агзи бирлик”(“Єдність”).

Парламент Туркменістану, “враховуючи звернення громадян і ви-конуючи волю народу”, закріпив за президентом нове ім'я — Сапар-мурат Туркменбаші (вождь усіх туркменів). У грудні 1999 р. ХалкМаслахати (Народна Рада, до якої входять президент, депутатиМеджлісу, члени уряду, глави адміністративних утворень) постано-вила, що Сапармурат Ніязов “не обмежений в термінах президент-ства”. Політрада Демократичної партії Туркменістану (С. Ніязов є їїпочесним головою) запропонувала надати йому ці повноваження навсе життя. І, нарешті, в 2002 р. Народна Рада оголосила Ніязовадовічним президентом, проте С. Ніязов заявив, що він керуватимекраїною лише до 2007 р.

Відповідно до Конституції, Туркменістан — демократична, право-ва, світська держава, в якій державне правління здійснюється у

формі президентської республіки. Туркменістан на підставі законумає статус постійного нейтралітету.

Вищим представницьким органом народної влади є Халк Масла-хати (Народна Рада) Туркменістану. Вищу державну владу та уп-равління в Туркменістані здійснюють президент, Меджліс (50 депу-татів), Верховний суд, Вищий господарський суд, Кабінет міністрів.Туркменістан складається з адміністративно-територіальних утво-рень, де існують місцеві органи самоврядування.

У руках Туркменбаші зосереджена вся повнота влади. Він — пре-зидент республіки, глава Кабінету міністрів, керівник вищого орга-ну представницької влади — Народної Ради Халк Маслахати, голо-ва Ради Старійшин. Він же — Верховний головнокомандувач у чинігенерала армії, голова Ради оборони і національної безпеки, началь-ник цивільної оборони, голова єдиної в країні Демократичноїпартії.

По всій країні розпочалося будівництво пам'ятників першомутуркменському президентові, його іменем названо вулиці, міста інавіть канали. В центрі Ашгабаду споруджено незвичайний пам'ят-ник — 12-метрова позолочена фігура поставлена на 23-метровийпостамент. В історії Середньої Азії немає аналогів подібних пам'ят-ників: ісламська релігія забороняла зображення людей. СапармуратНіязов створив звід правил, за якими повинен жити кожен туркмен.Книгу названо “Рухнама” — “Духовна книга” — головна книга турк-менського народу, книга-дороговказ. Вона підбиває підсумкибагатовікової історії туркменів, розповідає про склад їх розуму,звички, традиції, бажання і наміри. За словами Сапармурата Ніязо-ва, в “Рухнамі” зібрані воєдино всі морально-філософські риситуркменського народу. На прикладах історичного становленнятуркменської нації та її державності зроблено висновки, що тількипри внутрішній згуртованості народу, всіх його племен на єдинійплатформі моральних устоїв і традицій держава може бути стабіль-ною. “Туркменістан — улюблена Вітчизна, краю рідний мій, і в дум-ках, і серцем я завжди з тобою. За найменше зло, заподіяне тобі, хайвідніметься рука моя. За найменший наклеп на тебе хайзнесилиться язик мій. У час зради Батьківщині, Сапармурату Турк-менбаші Великому, священному стягу твоєму, хай перерветься ди-хання моє!” — цією клятвою туркмени розпочинають усі збори, уро-ки в школах, її завчають навіть у дитячих садках. Сам Ніязов неод-норазово заявляв, що перебори через край у цих питаннях його не

66

67

бентежать. Туркменбаші переконаний: коли суспільство створитьцивілізовану економіку, в основі якої буде приватна власність, з'яв-ляться справді демократичні інститути, незворотним фактом станеверховенство закону і непорушність прав людини, тоді і зайве, на-носне, що стосується його особи та імені, відпаде як само собою зро-зуміле.

У чому феномен культу особи Туркменбаші? Відповідь, напевне,треба шукати в особливостях азійського менталітету: вождь може бу-ти тільки один, а одноплемінники повинні беззаперечно визнаватийого верховенство. Цим обмежена і кадрова політика президента, якаспрямована на зміцнення режиму особистої влади. При цьому він ви-користовує принцип противаги (не допускати посилення позиціїбудь-кого із ближнього кола). Президент відкрито дає зрозумітисвоїм чиновникам, що має компромат на них, і робить це регулярно.Такий принцип допомагає йому “тримати в узді чиновників, яківідчувають, що перебувають “під ковпаком”. Друге правило кадровоїполітики вождя — регулярні зміни керівного складу, що не дає ніко-му “укорінитися” на одному місці і перетворитись на самостійнийцентр сили.

В Туркменістані за ініціативою Сапармурата Ніязова розробленопрагматичну програму “10 років добробуту”, яка згодом була транс-формована в “10 років стабільності”. Її основні положення: спираю-чись на позитивні елементи минулого, бачити і здійснювати нове. Вперспективі передбачається перехід від експорту сировини (газ, наф-та, бавовна, каракуль) до продажу готових виробів і напівфабрикатів.Маленька держава, на переконання президента, повинна спиратисьна власні сили.

Проте реалізувати цю ідею виявилось не так просто. За запаса-ми газу Туркменістан посідає п'яте місце у світі. Продаж газу євирішальним фактором соціальної і політичної стабільності вкраїні. Єдиний газопровід із Туркменістану проходить черезРосію. З 2007 року монопольним покупцем газу на 25 років стаєросійський “Газпром”, а єдиним експортним ринком — російський,який, зрозуміло, буде визначати нижчі ціни для Туркменістану івищі для імпортерів туркменського газу. Зокрема, Україна за уго-дою отримала 2004 року 36 млрд кубометрів газу, більшу частинудобутого газу за цей період. Спроба здійснити туркмено-іранськийпроект прокладення трубопроводу Туркменістан — Іран — Туреч-чина — Південна Європа до останнього часу не мала успіху. Втру-

тився Вашингтон, відомий своїм недоброзичливим ставленням доІрану, і примусив усіх інвесторів відмовитись від фінансуванняпроекту.

Як живуть туркмени. Середня заробітна плата становить 20–25доларів. У Туркменистані діє зрівняльна система. Рівень заробітноїплати в різних секторах економіки — в державному чи приватному— обмежується законом. Заробітної плати достатньо для забезпе-чення відносно бідного існування, ціни на комунальні послуги,порівняно невисокі забезпечення населення газом в основному без-коштовне. Кожному громадянину за низькими цінами продаєтьсяпевна кількість м'яса, масла, цукру, рису, господарського мила. Взгадуваній книзі “Рухнама” Туркменбаші закликає еліту і співгро-мадян пройнятися духом національної величі, необхідним для по-будови нової країни. Але біда в тому, що ні корумповані чиновники,стурбовані бажанням якомога швидше набити кишені, ані замордо-вані злиднями громадяни не готові до сприйняття геройства вождя.

У зовнішньополітичній діяльності Туркменістан дотримуєтьсястатусу постійного нейтралітету, який було законодавчо закріплено вКонституції країни: Туркменістан на основі закону має статуспостійного нейтралітету. Визнаний світовим співтовариствомпостійний нейтралітет Туркменістану є основою його внутрішньої ізовнішньої політики. У грудні 1995 р. Генеральна Асамблея ООН од-ноголосно ухвалила безпрецедентну резолюцію “Постійний нейт-ралітет Туркменістану”. У цьому документі висловлено міжнародневизнання політики “відкритих дверей” і невтручання у внутрішнісправи інших держав, яку проводить країна з часу проголошення не-залежності. Сапармурат Ніязов зазначає: “Хочу особливо наголоси-ти: міжнародна підтримка нашого зовнішнього курсу не випадкова. Усвіті дедалі більше людей розуміє — нейтралітет Туркменістанувідповідає загальним інтересам наших сусідів, бо відкриває широкіперспективи для розвитку в регіоні взаємовигідного співробітницт-ва, для стабілізації обстановки, створення клімату взаємоповаги ідовіри”.

У Киргизькій Республіці (територія — 198,5 км кв.; населення — 4,7млн чол.), так само як в інших незалежних державах ЦентральноїАзії, також відбуваються складні політичні й економічні процеси.Президентом Киргизстану 27 жовтня 1990 року обрано академіка Ас-кара Акаєва. На цей час з'ясувалося, що Аскар Акаєв є прямим на-щадком одного з останніх киргизьких правителів хана Шабдана, тоб-

68

69

то законним спадкоємцем престолу. На посту президента виступивприхильником пріоритету прав людини над правами нації, що спри-чинило нарікання місцевих націонал-радикалів.

Згідно з Конституцією, Киргизстан є суверенною, унітарною, де-мократичною республікою, побудованою на засадах правової,світської держави. Народ Киргизстану є носієм суверенітету і єди-ним джерелом влади, яку здійснює через систему державних ор-ганів. Державна влада в країні ґрунтується на принципах верхове-нства влади народу, яку представляє і забезпечує всенародно обра-ний президент, її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, а та-кож поділу функцій загальнодержавної влади і місцевого самовря-дування.

У грудні 1995 р. Аскара Акаєва на альтернативній основі повторнообрано президентом Киргизстану. Перед виборами він заявив: “Япішов на цей безпрецедентний крок, щоб довести: Азія спроможна надемократичний шлях розвитку”. У грудні 2000 р. Аскара Акаєва пе-реобрано ще на один термін.

2 лютого 2003 року у Киргизстані відбувся референдум про вне-сення поправок до Конституції. Головною метою конституційно-пра-вової реформи, яку було проведено в Киргизстані, є передача части-ни повноважень президента уряду і парламенту країни, що передба-чає ефективніше функціонування всіх гілок державної влади. Так,прем'єр-міністр вноситиме кандидатури членів уряду на затверджен-ня парламентом, парламент затверджуватиме суддів усіх рівнів.Оновлена редакція Конституції передбачає створення однопалатно-го парламенту в складі 75 депутатів (До цього загальна кількість де-путатів двох палат становила 105 осіб), які працюють на постійній ос-нові і обираються за мажоритарною системою.

Більшість громадян Киргизької Республіки (70 %) висловились занадання Аскару Акаєву президентських повноважень до кінця йоготерміну — 2005 року.

Президент Киргизстану А. Акаєв є активним прихильником про-цесів у СНД, підтримав розвиток інтеграційного курсу Росії у відно-синах з країнами-учасниками СНД. Цьому передував складний по-шук місця Киргизстану в новому геополітичному просторі: вивчала-ся можливість “тюркського загального ринку”, запропонованого Ту-реччиною, “ісламського загального ринку”, на який орієнтували Са-удівська Аравія та Іран, можливість зближення з Китаєм. Зрештоюбуло обрано шлях більш тісної інтеграції з країнами СНД

геополітичні інтереси у Киргизстані мають США, в Бішкеку розта-шовано американську військову базу.

На виборах до парламенту Киргизстану, які відбулися 27 лютого і13 березня 2005 р., обрано 71 депутата із 75. Серед обраних — син ідочка президента А. Акаєва. Лише п'ять депутатів нового скликанняможна назвати представниками опозиції. Опозиція звинуватила вла-ду у фальсифікації виборів, вимагала відставки Аскара Акаєва і про-ведення повторних виборів до парламенту. У Бішкеку, Джелал-Абаді,Оші, в інших містах відбулися сутички опозиції і силових структур.

Аскар Акаєв вивозить сім'ю з країни, а через два дні відрікаєтьсявід влади. Президентом Киргизстану обирається Курманбек Бакієв.*

Політична нестабільність, занепад економіки спостерігаються вкраїнах, що потерпіли від міжнаціональних і військових конфліктів.Ідеться насамперед про Республіку Таджикистан (територія — 143,1тис. км кв.; населення — 6,6 млн чол.), яку роздирають кланові йетнічні протиріччя, корумпована економіка, де опозиція, яку підтри-мують з-за кордону, веде збройну боротьбу проти владних структур.Введення до Таджикистану 20-тисячних колективних миротворчихсил СНД, посилена охорона кордону російськими військами, заборо-на опозиційних партій і рухів тривалий час не давали очікуваних ре-зультатів.

Незважаючи на це все, у Таджикистані прагнуть розвивати конс-титуційний процес. У листопаді 1994 року прийнято нову Консти-туцію Таджикистану.

Відповідно до Основного Закону республіки, Таджикистан — суве-ренна, демократична, правова, світська й унітарна держава. Таджи-кистан — соціальна держава, політика якої спрямована на створенняумов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Пра-во виступати від імені народу Таджикистану належить тільки прези-денту і Меджлісу Олі.

Громадські об'єднання створюються і діють у межах Конституції ізаконів. Держава надає їм рівні можливості в їх діяльності. Релігійніорганізації відокремлені від держави і не можуть втручатися у дер-жавні справи. Створення і діяльність громадських об'єднань, що про-пагують расову, національну, соціальну і релігійну ворожнечу чи за-кликають до насильницького повалення конституційного ладу і ор-ганізації збройних груп, забороняються.

70

* Див.: Швець С. Кыргызский характер революции. — День — 2005. — 28 июля. — С. 83.

71

Меджліс Олі є вищим представницьким і законодавчим органомРеспубліки Таджикистан. Меджліс Олі обирається терміном на 5 ро-ків.

Президент Республіки Таджикистан є главою держави і виконав-чої влади (уряду). Президент є гарантом Конституції і законів, прав ісвобод людини і громадянина, національної незалежності, єдності ітериторіальної цілісності, спадкоємності і довговічності держави, по-годженого функціонування і взаємодії державних органів, дотриман-ня міжнародних договорів Таджикистану.

Уряд республіки забезпечує керівництво економічною, соціаль-ною і духовною сферами; виконання законів; рішень Меджлісу Олі;указів і розпоряджень президента Таджикистану.

Місцева влада складається з представницьких і виконавчих ор-ганів, які діють у рамках своїх повноважень. Органом самоврядуван-ня в населеному пункті і селі є джамоат. Порядок утворення, повно-важення і діяльність органів місцевої влади регулюються консти-туційним законодавством.

Судову владу в Таджикистані здійснює Конституційний суд, Ви-щий економічний суд, Верховний суд, Військовий суд, суд Гірсько-Бадахшанської автономної області, обласні, міста Душанбе, міські тарайонні суди.

Конституційний суд складається до 7 осіб. До його повноваженьналежать визначення відповідності до Конституції, законів, право-вих актів Меджлісу Олі, президента, уряду, Верховного суду, Вищогоекономічного суду та інших державних і громадських організацій.

Президентом країни наприкінці 1994 року обрано Емомалі Рахмо-нова, який до цього був головою Верховної Ради Таджикистану. Опо-зиція відмовилася брати в них участь, стверджуючи, що ці вибори єдискримінаційними щодо противників режиму. У лютому 1995 р.відбулися вибори до парламенту, сформовано уряд.

Перспективи політичної стабільності в Таджикистані, як іраніше, суперечливі. Надзвичайно складним виявився міжтад-жицький діалог. У серпні 1995 р. президент Таджикистану ЕмомаліРахмонов і лідер об'єднаної таджицької опозиції Саїд АбдуллоНурі підписали протокол про основні принципи встановлення ми-ру і національної злагоди в країні. З вересня 1995 р. міжтаджицькіпереговори відбуваються в Ашгабаті. Урядова делегація, яку до ос-таннього часу очолював міністр закордонних справ, вважає, щополітичне врегулювання в країні має відбуватися в конституцій-

них рамках, виходячи із визнання легітимності чинних владнихструктур. Деякі представники опозиційних сил виступають за на-дання особливої ролі Узбекистану у розв'язанні міжтаджицькихпроблем. Проте наявність “узбецького фактора”, на думкуаналітиків, може призвести до того, що політична боротьба спри-чинить міжетнічне протистояння між узбеками і таджиками, а вцих умовах вірус націоналізму може поширитися на сусідні країни,а згодом і на весь центральноазійський соціум. Вихід вбачаєтьсятільки в національному примиренні, починати треба з припиненнязбройного конфлікту.

Улітку 1997 р. у Москві підписано угоду між президентом Таджи-кистану Емомалі Рахмоновим і лідером об'єднаної таджицької опо-зиції Абдулло Нурі про припинення збройного протистояння і утво-рення коаліційного уряду (опозиція матиме в ньому третину місць)на перехідний період до проведення нових виборів до владних струк-тур республіки.

Московські і Тегеранські мирні угоди створили сприятливу ат-мосферу для проведення політичних, економічних і військових ре-форм у країні. Після завершення інтеграції військових формуваньоб'єднаної таджицької опозиції в склад силових відомств, вклю-чення її представників до уряду, з'явилася можливість спільно бу-дувати цивілізовану державу. Це підтвердили і президентські вибо-ри в листопаді 1999 р. Президентом Таджикистану знову обрано наальтернативній основі на семирічний термін 47-річного ЕмомаліРахмонова. За нього віддали голоси 97 % тих, хто брав участь у ви-борах.

20 червня 2004 року, за офіційними даними, 97,9 % тих, хто взявучасть у голосуванні на референдумі, підтримали внесеннявідповідних поправок до Конституції Таджикистану, які надаютьможливість президенту Таджикистану Емомалі Рахмонову ще двічівисувати свою кандидатуру на президентських виборах і пробути націй посаді загалом понад 14 років.

Отже, як свідчить аналіз, у політичній сфері центральноазійськікраїни проводять послідовний курс на незалежність (але існуєчітка тенденція становлення авторитарних режимів). Нові консти-туції цих держав визначають повноваження законодавчих органів,глав держав, урядів, судової влади. Основні закони широко декла-рують права, свободи громадян, умови діяльності інститутів грома-дянського суспільства. Проте практична реалізація цих декларацій

72

73

2.5. Країни Закавказзя. Між двома берегами

Країни Закавказзя — Грузія, Азербайджан, Вірменія — проголо-сили незалежність і після розпаду Радянського Союзу ввійшли доСпівдружності Незалежних Держав. У суспільно-політичномуустрої прагнуть розвивати модель незалежності своїх держав1918–1920 рр.

Реальність виявилася такою, що міжнаціональні конфлікти приго-ломшили колишні республіки Закавказзя. Існує спільна людськатрагедія: президенти, парламенти, уряди не змогли запобігти брато-вбивчій війні.

У Грузії (територія — 69,7 тис. км кв.; населення — 4,9 млн чол.)всенародно обраного президента Звіада Гамсахурдія піддано вигнан-ню із застосуванням зброї, а посаду президента було скасовано. Зго-дом З. Гамсахурдія помер за загадкових обставин. Главою грузинсь-кої держави став називатися спікер парламенту. На цю посаду шля-хом загальних виборів було обрано колишнього комуністичноголідера Грузії і колишнього міністра закордонних справ СРСР Едуар-да Шеварднадзе.

Конституцію Грузії було прийнято 24 серпня 1994 року. За Конс-титуцією Грузія — незалежна, єдина і неподільна держава. Формоюполітичного устрою є демократична республіка. Питання місцевогозначення вирішують органи місцевого самоврядування, не зашкод-жуючи суверенітету держави. Порядок утворення, повноваження ор-ганів місцевого самоврядування та їх відносини з державними орга-нами визначаються органічним законом.

Парламент Грузії є вищим представницьким органом країни, якийздійснює законодавчу владу, визначає основні напрями зовнішньої івнутрішньої політики країни, у встановлених Конституцією межахконтролює діяльність уряду і здійснює інші повноваження. Парла-

мент складається із 235 членів, з них 150 обираються за про-порційною і 85 — за мажоритарною системою.

Президент Грузії є главою грузинської держави та главою вико-навчої влади. Президент здійснює внутрішню і зовнішню політикудержави, забезпечує єдність і цілісність держави, а також діяльністьдержавних органів відповідно до Конституції. Президент є найви-щим представником Грузії у зовнішніх відносинах. Президент за зго-дою парламенту призначає членів уряду. Члени уряду відповідальніперед президентом. Президент здійснює й інші повноваження, перед-бачені Конституцією і законом.

Судова влада здійснюється шляхом конституційного контролю,правосуддя і в інших формах, установлених законом. Суди виносятьрішення від імені Грузії. Конституційний суд Грузії (до його складувходить 10 суддів) є судовим органом конституційного контролю.Рішення Конституційного суду є остаточним.

Грузія — федеративна республіка. Передбачалося, що це влаштуєАбхазію. Проте нормалізувати грузино-абхазькі відносини до остан-нього часу не вдалося, незважаючи на участь у цьому процесі мирот-ворчих сил Росії.

Згідно з новою Конституцією, у листопаді 1995 р. у Грузії відбули-ся вибори президента і парламенту. Президентом Грузії став ЕдуардШеварднадзе, за якого проголосувало 75 % виборців. Повернувшисьдо Грузії, Едуард Шеварднадзе заявив: “Минув час, коли всі питаннярозв'язувались у Москві, віднині вирішальну роль в житті Грузіївідіграватимуть Німеччина і США”. Завдяки фінансовій допомозікраїн Європи, США, Туреччини, Міжнародного валютного фондууряд спромігся відносно стабілізувати економічну ситуацію в рес-публіці, здійснити грошову реформу.

Зовнішньополітична діяльність уряду Шеварднадзе спрямовува-лась на зміцнення політичної й економічної незалежності від Росії,відносини з якою набули конфронтаційного характеру. Своюнаціональну безпеку Грузія прямо пов'язує з перебуванням у блоціНАТО. Як пріоритетний розглядається контракт щодо видобутку йекспорту каспійської нафти через Грузію і Туреччину, а не черезросійський Північний Кавказ.

9 квітня 2000 року Едуарда Шеварднадзе переобрано на посадупрезидента Грузії терміном на п'ять років.

Ситуація в Грузії залишається складною. Південна Осетія та Аб-хазія, що відокремились від Грузії де-факто, надто дистанційована

74

75

від Тбілісі Аджарія, бунтівна Західна Грузія — практично ніхто з нихне визнає нинішніх інститутів влади країни. До цього слід додатиглибоку економічну кризу та тотальну корумпованість владнихструктур.

У листопаді 2003 року відбулися вибори в парламент Грузії. Не безвідома Едуарда Шеварднадзе, а швидше за його згодою, результативиборів намагалися сфальсифікувати на користь пропрезидентськихполітичних сил. Глибока економічна криза, анемія урядових струк-тур, їх тотальна корумпованість і прагнення залишитися при владішляхом фальсифікації виборів були використані опозиційними си-лами для тиску на Едуарда Шеварднадзе і його змусили достроковоподати у відставку.

Формально обов'язки глави держави взяла на себе одна із лідерівопозиції, колишній спікер парламенту Ніно Бурджанадзе. Але вдійсності провідною фігурою в новій грузинській владі став Михай-ло Саакашвілі, лідер партії “Національний рух”. Конституційний судвизнав вибори депутатів до парламенту, які обирались за про-порційною системою, недійсними. Призначено дострокові виборипрезидента і парламенту Грузії.

На питання, чому Едуард Шеварднадзе не утримав влади, ґрун-товну відповідь дав Володимир Путін: “Тепер уже колишній прези-дент Грузії припустився серйозних систематичних помилок увнутрішній, зовнішній та економічній політиці. Якщо говоритиширше, то сутність політики Шеварднадзе полягала в балансуванніміж США і Росією. Ні ту ні іншу сторону таке дворушництво, зро-зуміло, не задовольняло, як і політичні сили Грузії. Солідна амери-канська допомога не принесла жодної користі грузинській еко-номіці. Проте розрив з Росією поглибив економічну кризу. Країнароками жила у злиднях, і в такій ситуації опозиція набирала силу.Зрештою для того щоб утриматись при владі, Шеварднадзе спробу-вав сфальсифікувати підсумки парламентських виборів. Це вияви-лось останньою краплею, що переважила чашу терпіння як опозиції,так і деяких зарубіжних прихильників грузинського президента. Врезультаті в критичний момент Шеварднадзе залишився не тількибез серйозних союзників, але ще й став перед вибором: або стрілятиу народ, або піти у відставку. До честі грузинського президента, вінвибрав останнє”.

Едуард Шеварднадзе: “Коли виникла реальна ситуація, щопроллється кров і будуть жертви, я міг застосувати збройні сили і ви-

76

дати указ про надзвичайний стан. Але я всю ніч розміркував і вранцісказав своїм соратникам: єдиний вихід — це піти президентові увідставку. І підписав указ”.

4 січня 2004 року відбулися вибори президента Грузії. Ним, як іочікувалось, став 36-річний Михайло Саакашвілі, за якого віддалиголоси понад 98 % виборців, що взяли участь у голосуванні. 25 січня(у день народження Е. Шеварднадзе) відбулася інавгурація новогопрезидента. Перед новим главою держави постали надзвичайноскладні завдання. В галузі внутрішньої політики — проведення конс-титуційної реформи, яка передбачає введення інституту кабінетуміністрів, а також боротьба з корупцією. Надзвичайно складною бу-ла проблема збереження, а точніше відновлення, територіальноїцілісності країни. Одразу в трьох регіонах країни тліли конфлікти.До останнього часу лише з Аджарією відносно безболісно нала-годжено відносини. Цього не вдалося досягти з Абхазією та Півден-ною Осетією.

Зовнішньополітичним пріоритетом новий президент визначивінтеграцію в Європу. Балансування між північно-східною і далекоюзаокеанською державою — єдиний шанс досягти стабільності вкраїні. Грузія прагне найближчим часом стати членом Північноат-лантичного альянсу, орієнтується на інтеграцію в ЄвропейськийСоюз як структуру, рівно віддалену як від США, так і від Росії. Про-те Європейський Союз поки що не дуже опікується проблемамиГрузії.

Наскільки реальним був вплив інших держав, зокрема Сполуче-них Штатів Америки, на зміну політичного режиму в Грузії? Існуєдекілька поглядів. Михайло Саакашвілі: “Відносно казок про те, щовсе це американці зробили, то це просто байка. Шеварднадзе розва-лив країну на кілька частин, люди були доведені до зубожіння. На-шою метою, природно, було вивести країну з такого стану, але ос-таннім поштовхом послужила фальсифікація парламентських ви-борів”. Джеймс Шерр, науковий співробітник Центру дослідженьконфліктів, Об'єднана академія Великої Британії: “В листопаді 2003року Вашингтон не тільки приєднався до хвилі міжнародного обу-рення з приводу результатів парламентських виборів у Грузії, а йзначною мірою організував її і нарешті відкрито підтримав претензіїопозиції на владу”.

Аналізуючи події в Грузії і порівнюючи їх з перехідним періодом,який свого часу пройшла Естонія, екс-прем'єр-міністр цієї країни

77

Март Лаар пропонує врахувати уроки, які випливають з естонсько-го досвіду: “На основі нашого досвіду Грузія може зробити першийкрок: насамперед створити політичні інститути і тільки після цьогопродовжити економічну реформу. Не можна недооцінювати важли-вості нової сучасної конституції і демократичного парламенту, об-раного на основі вільних і чесних виборів. Не буде ніякої ринковоїекономіки без законів, гарантій прав власності і ефективної судовоїсистеми. І необхідно боротися з корупцією. Другий крок: будьтерішучіші з прийняттям реформ і здійсненням їх, незважаючи на ко-роткотермінові хворобливі проблеми, які з цим процесом пов'язані.Необхідна радикальна програма реформ. Третій урок полягає у то-му, що найбільш реальні рішення — це прості рішення. Новий гру-зинський уряд повинен стабілізувати економіку і відновити довіруфінансових ринків. Щоб зробити це, Грузія має скоротити свій бюд-жетний дефіцит і почати збирати податки. Належні державі ком-панії потрібно приватизувати, але тільки після ухвалення не-обхідних законів. Це все створить передумови для зарубіжнихінвестицій, яких Грузія так потребує. Успіх реформ у Грузії можеперетворити її на зразок для інших нестабільних країн Закавказзя іСередньої Азії”.

На парламентських виборах, які відбулися 28 березня 2004 р.,партія грузинського президента Михайла Саакашвілі “Національнийрух — демократи» отримала 175 мандатів із 235 можливих. 22 представ-ника в парламенті має партія “Нові праві — промисловці”. Інші 38 де-путатів — здебільшого незалежні — обрані 2 листопада минулого ро-ку в мажоритарних округах. Партія Відродження (партія Абашидзе,лідера Аджарії) не змогла подолати 7-відсотковий бар'єр і залиши-лась поза парламентом.

Наскільки успішно зможуть впоратись з цими надзвичайноскладними проблемами новий президент і його команда, покаже час.До цього слід додати загострення відносин з Росією. ПарламентГрузії ухвалив резолюцію, що закликає уряд вимагати від Росії виве-дення до 1 січня 2006 р. військових баз із Батумі й Ахалкалакі.Раніше передбачалось, що для цього знадобиться 4 роки, тобто до2008 року.

Щодо українсько-грузинських відносин, то і Україна, і Грузіяпрактично опинилися перед однаковими проблемами: структурнаперебудова економіки, забезпечення енергоносіями, транзит цихносіїв своєю територією. Активізації торговельно-економічних

78

відносин сприятиме введена паромна переправа Одеса — Поті. Це но-ве транспортне сполучення відкриває для України не лише ринки За-кавказзя, а й Центральної та Східної Азії, Ірану та Іраку. Україна іГрузія цілеспрямовано торують шлях до європейських і євроатлан-тичних структур. Михайло Саакашвілі: “Для нас Україна — це вікноу Європу. Що більше будуть рости шанси України інтегруватися уструктури Євросоюзу, то коротшим буде шлях в Європу Грузії. Длянас Україна — і друг, і зразок розвитку. Що успішніше буде еко-номічний розвиток, консолідація держави, то більше буде у нас мож-ливостей інтегруватись один з одним”.

Не набагато простіша ситуація і в сусідній Республіці Азербайджан(територія 86,6 тис км кв.; населення — 7,8 млн чол.). Протягом чо-тирьох років тут було обрано трьох президентів країни. Перший —Аяз Муталібов, президент проросійської орієнтації, в липні 1992 р.був відсторонений від влади. Другий — Абульфаз Ельчибей, прези-дент прозахідної орієнтації — з червня 1993 р. після відставки пере-буває в рідному селі Келеки, що в горах Нахічевані. І третій — ГейдарАлієв, колишній перший секретар ЦК Компартії Азербайджану, членПолітбюро ЦК КПРС, повернення до влади якого нагадує гостросю-жетний детектив.

У 1990 р. Гейдар Алієв повернувся з Москви в Нахічевань, де зем-ляки захоплено зустріли його як національного героя, зарізавши біляйого ніг жертовного барана. Згодом Алієва обирають головою Вер-ховного Меджлісу Нахічеванської республіки. У червні 1993 р. пол-ковник Сурет Гусейнов вчинив збройний заколот, внаслідок якоготодішній президент Азербайджану А. Ельчибей був відстороненийвід влади. Влада перейшла до Г. Алієва, котрий очолював тоді парла-мент (хоча до влади за задумом заколотників, мав повернутисьА. Муталібов). Сурета Гусейнова призначають прем'єр-міністром,але після участі в черговому заколоті і звинувачення у наркобізнесівін залишив країну. На початку 1997 р. владні структури Росії вида-ли Сурета Гусейнова Баку.

У вересні 1993 р. після референдуму, на якому було висловлено не-довіру А. Ельчибею, 67-річного Гейдара Алієва обрали президентомАзербайджану.

Політична ситуація в країні виявилася надзвичайно складною.Розкриваються перманентні спроби державних змов. Ідуть арештиїх учасників. В організації цих змов звинувачуються А. Муталібов,який і далі перебуває в Москві, а також його оточення. До цього до-

79

дається збройний конфлікт в Нагірному Карабасі, який до останнь-ого часу не врегульовано навіть за участю Росії та США, в результатіякого Азербайджан втрачає 20 % території. Гейдар Алієв: “Росія, вінтересах усієї світової спільноти, у своїх власних інтересах могла бпояснити Вірменії необхідність стати на розумний шлях. Росія можевпливати на Вірменію. А якщо врахувати, що у Вірменії перебуваєвеликий контингент російських військ, розміщені російські війсь-кові бази, що Росія надає велику фінансову підтримку Вірменії, тоневажко зрозуміти, що Росія може зробити для врегулювання цьогоконфлікту”.

Наприкінці 1995 року всенародним референдумом схвалюєть-ся нова конституція країни. Азербайджан оголошується світсь-кою, правовою, унітарною республікою. Джерелом влади є народ.Главою Азербайджанської держави є президент. Він представляєАзербайджанську державу всередині країни і в зовнішніх відно-синах.

Державна влада в Республіці Азербайджан організовується на ос-нові принципу розподілу. Виконавчу владу здійснює парламентМіллі Меджліс (у його складі 125 депутатів, обираються за змішаноюсистемою терміном на 5 років). Виконавча влада належить президен-ту Республіки Азербайджан (обирається на 5 річний термін шляхомвсезагальних прямих і рівних виборів при вільному, особистому ітаємному голосуванні). Судову владу здійснюють суди РеспублікиАзербайджан. Конституційний суд Азербайджану, який розглядаєпитання відповідності рішень владних органів Основному Законукраїни, складається з 9 суддів (призначаються парламентом на по-дання президента).

Конституція Республіки Азербайджан чітко визначає основні пра-ва і свободи своїх громадян. Проголошуються права і свободи люди-ни: право на життя, свободу, власність, рівність, безпечне проживан-ня, недоторканість житла, особисту недоторканість, захист честі ігідності, свободу совісті і віросповідання, зборів, інформації, право нашлюб, працю та її оплату, право на соціальний захист, охорону здо-ров'я, розумову (інтелектуальну) власність, право на освіту. На тери-торії Республіки Азербайджан права і свободи людини діють безпо-середньо. Спори, пов'язані з порушенням прав і свобод людини,вирішуються судами.

Поряд із правами і свободами людини визначені права і свободигромадянина. Серед них — право на громадянство, право на участь у

80

політичному житті суспільства, захист конституційного ладу, участьв управлінні державою, виборче право, право на об'єднання. Коженволодіє правом вільно створювати будь-які об'єднання, що не ста-влять за мету отримання прибутку, в тому числі політичну партію,профспілку та інші громадські об'єднання, або вступати в уже існую-че об'єднання. Вільна діяльність усіх об'єднань гарантується. Забо-роняються об'єднання, які ставлять за мету насильно повалити дер-жавну владу на всій території республіки або в будь-якій її частині.Конституція Республіки Азербайджан визначає також основніобов'язки громадян.

8 листопада 2000 року відбулися чергові вибори до Національнихзборів — Міллі Меджліс Азербайджану. Новий парламент особливуувагу приділяє розв'язанню економічних проблем, які не меншскладні, ніж внутрішньополітичні, і врегулюванню кризи в Нагірно-му Карабасі у зв'язку з окупацією цих земель Вірменією.

Спад виробництва, який набув критичного рівня, супроводжуєть-ся частковим чи цілковитим припиненням роботи більшостіпідприємств. Є перебої з постачанням продуктів, зокрема хліба. Заофіційною статистикою, майже 90 % населення — пенсіонери, бага-тодітні сім'ї, студенти, лікарі, вчителі, науковці і навіть робітники —перебувають за межею бідності. Негативно вплинуло на економічнуситуацію закриття Північно-Кавказької ділянки залізниці — основ-ної транспортної артерії Азербайджану (залізниця перетинає тери-торію Чечні).

У вересні 1994 р. між Азербайджаном і міжнародним консорціу-мом з восьми великих нафтових компаній підписано контракт проспільну (протягом 30 років) розробку трьох нафтородовищ нашельфі Каспію. Згідно з цією угодою, яка дістала назву “контрактустоліття”, добуватиметься 511 млн нафти, з яких 253 млн належати-муть Азербайджану, що дасть близько 34 млрд доларів прибутку.Нафтопровід, що пролягає через Росію і яким передбачається пере-качувати нафту, не має достатньої пропускної спроможності. А томузнову каталізується ідея будівництва нового трансазійського наф-топроводу територією Ірану і Туреччини.

Тодішній 78-річний президент Азербайджану Гейдар Алієв (пов-торно його обрано на цю посаду 18 жовтня 1998 р.) заявив, що будевисувати свою кандидатуру на президентських виборах, які відбу-дуться 15 жовтня 2003 р., але у зв'язку зі станом здоров'я зняв своюкандидатуру. 15 жовтня 2003 року президентом Азербайджану об-

81

рано його сина Ільхама Алієва. Звичайно, про Алієва-молодшоговажко судити як про політика. Адже політикою він, побувши всьо-го два з половиною місяця на посаді прем'єра, а до того маючи ман-дат депутата, займався надто недостатньо. Ільхам Алієв мав свійбізнес в Туреччині і Росії (у Москві у нього була фабрика з пошит-тя одягу), обіймав посаду першого віце-президента Державної наф-тової компанії Азербайджану, керівника Національного олімпійсь-кого комітету.

Отже, Азербайджан став першою пострадянською державою, яка врамках теоретично демократичного республіканського устрою посту-пово переросла в деякий прообраз спадкоємної монархії, на відмінувід республік Центральної Азії, президенти яких досягли своїх пов-новажень шляхом референдуму, але не призначили своїх наступ-ників із числа власних дітей.

Азейбарджан часів Ільхама Алієва разюче відрізняється відАзербайджану Гейдара Алієва. Новий президент схиляється до по-ступової демократизації країни, що не виключає принципових, втому числі силових, дій стосовно опозиції, яка активізуваласьнапередодні парламентських виборів, відбулися 7 листопада 2005 р.Нинішня українська влада, дотримуючись позиції, що вибори вАзербайджані повинні бути чесними і вільними, має при цьомузберегти Азербайджан в якості учасника ГУАМ і свою зацікавленістьв каспійській нафті.*

У Республіці Вірменія (територія — 29,8 тис. км кв.; населення —3,3 млн чол.), так само як в інших країнах Закавказзя, відбуваютьсяскладні політичні й економічні процеси. Негативний вплив на ситу-ацію в країні мала війна в Нагірному Карабасі, велика енергетичнакриза. Більшість підприємств у республіці не працює. Президентукраїни Левону Тер-Петросяну небезпідставно дорікали за неспро-можність вивести республіку із кризового стану.

За таких умов у липні 1995 р. відбулися вибори до Національнихзборів Вірменії та референдум щодо схвалення нової Конституціїкраїни. В обраному парламенті більшість депутатських мандатів на-лежали блокові “Республіка”. Як правило, це — лідери партій,керівництво старого парламенту, особи з уряду, голови районних ідержавних рад. На думку міжнародних спостерігачів, “вибори були

* Див.: Кравченко В. Азербайджан между стагнацией, эволюцией и революцией —Зеркало недели — 2005. — 8 октября.

82

вільні, та далеко не демократичні”. “Насправді це була перемогавлади над власним народом”, — так оцінив вибори до парламентуСергій Бадалян, лідер вірменських комуністів. У вересні 1996 р. уВірменії відбулися президентські вибори. За офіційними даними,за Левона Тер-Петросяна проголосувало 51,75 % виборців. Він пе-реміг у першому турі. Основний суперник президента — колишнійпрем'єр-міністр Вазен Манукян — отримав 41,29 % голосів. Опо-зиція звинуватила Центрвиборчком у фальсифікації виборів, ор-ганізувала багатотисячну маніфестацію, захопила парламент, аспікера парламенту взяла в заручники. Влада застосувала зброю,щоб досягти порядку.

Нова Конституція визначає Вірменію як суверенну, демократичну,соціальну, правову державу. Державна влада здійснюється відповіднодо Конституції і законів — на основі принципу розподілу законодав-чої, виконавчої і судової влади.

Президент Республіки Вірменія забезпечує дотримання Консти-туції, нормальне функціонування законодавчої, виконавчої і судовоївлади. Президент республіки є гарантом незалежності, територіаль-ної цілісності і безпеки країни. Законодавчу владу в РеспубліціВірменія здійснюють Національні збори в складі 131 депутата. Вико-навчу владу здійснює уряд. Структура і порядок діяльності урядувстановлюються указом президента республіки за поданням прем'єр-міністра. Засідання уряду скликає і веде президент республіки або, зайого дорученням, прем'єр-міністр.

Правосуддя в Республіці Вірменія здійснюють тільки суди —згідно з Конституцією і законами. Гарантом незалежності судовихорганів є президент республіки. Він очолює Раду правосуддя.Міністр юстиції і Генеральний прокурор є заступниками головиРади. До складу Ради входять також чотирнадцять членів, призна-чених президентом на п'ятирічний термін. Конституційний судскладається з 9 членів, п'ятеро з яких призначають Національнізбори, чотирьох — президент республіки. Конституційний суд ус-тановлює відповідність до Конституції законів, постановНаціональних зборів, указів, розпоряджень президента, постановуряду.

Адміністративно-територіальними одиницями Республіки Вір-менія є області та общини. Області складаються із сільських і місь-ких общин. В общинах здійснюється місцеве самоврядування. Орга-ни місцевого самоврядування обираються на трирічний термін: Рада

83

старійшин общини у складі від п'яти до п'ятнадцяти членів (керівни-ком міської общини є мер, сільської — старости). Керівник общиниформує свою адміністрацію.

В областях здійснюється державне управління. Уряд призначає ізвільняє керівників областей. Місто Єреван має статус області. МераЄревана за поданням прем'єр-міністра призначає і звільняє прези-дент. Порядок виборів, повноваження органів місцевого самовряду-вання визначаються Конституцією і законами.

Республіка Вірменія являє собою унітарну державу з централізо-ваною системою управління і чітко структурованими органамимісцевого самоврядування. У недалекому майбутньому дві складовівірменської політики залишаться незмінними: установка наспівробітництво з Росією і сильна армія як єдина запорука безпекикраїни.

На початку лютого 1998 року президент Вірменії Левон Тер-Пет-росян пішов у відставку, або, зважаючи на своє непросте президент-ство, за висловом Надзвичайного і Повноважного Посла РеспублікиВірменія в Україні Грача Сіліваняна, “пішов в історію”.

30 квітня 1998 року президентом Вірменії обрано 44-річного РобертаКочеряна, прем'єр-міністра країни, а ще раніше — президента НагірногоКарабаху, яким він правив, як свідчать очевидці, залізною рукою.

Вибори до Національних зборів Вірменії відбулися 31 травня1999 року. Наприкінці того ж року у вірменському парламенті стала-ся трагедія. Під час засідання законодавчого органу країни троє теро-ристів зненацька увірвалися до зали, вбили прем'єр-міністра країни,спікера парламенту, двох його заступників і декілька депутатів (усь-ого 8 чоловік). Виступивши зі “Зверненням до нації” на телебаченні,терористи здалися. Пізніше їх було притягнуто до кримінальної від-повідальності.

19 лютого 2003 р. президентом Вірменії повторно обрано РобертаКочеряна, а 27 травня того ж року відбулися вибори до Національ-них зборів. 56 депутатів обиралися в одномандатних округах (бо-ротьбу вели 250 кандидатів), 75 депутатів — за партійними списками.21 партії, відповідно до законодавства, для перемоги необхідно булоподолати 5-відсотковий бар'єр.

Проводячи паралелі між виборами, які відбулися 2003 року вусіх трьох країнах Південного Кавказу, переважна більшістьаналітиків у Єревані дійшла висновку, що події у Вірменії не роз-горнулись за “азербайджанським” або “грузинським” сценарієм.

84

Надзвичайний і Повноважний Посол Вірменії в Україні Армен Ха-чатрян: “Вірменія на сьогодні — найстабільніша країна на Півден-ному Кавказі. У Вірменії панує і з часом стає дедалі могутнішоюідея державності, —державне мислення. Життя у Вірменії насампе-ред стабільне і досить благополучне. У нас тривалий час не булодержавності, і через те вона для нас надто цінна, щоб ми дозволилисобі її не цінувати”.

Голова Центробанку Вірменії Тигран Саргсян заявив, що виживан-ня його країни залежить від грошових переказів вірмен, які живуть закордоном. 2004 р. закордонні перекази майже вдвічі перевершилидержавний бюджет. Саме з цими переказами пов'язана значна части-на економічного зростання країни.

Проте у Вірменії не все так однозначно. Під постійною напругоютримає владу опозиція, яка стверджує, що результати президентсь-ких виборів, що відбулися рік тому і принесли перемогу Роберту Ко-черяну, були підтасовані, через це опозиційні сили заявили про праг-нення повторити “грузинську революцію троянд”.

Одним із головних зовнішньополітичних завдань, що стоять ниніперед керівництвом Вірменії, є, як відомо, врегулювання карабахсь-кого конфлікту. Адже застарілий конфлікт навколо Нагірного Кара-баху є стримуючим фактором для розвитку повноцінного спів-робітництва між всіма країнами регіону. Довгоочікуване відновленняпрямого вірменсько-азербайджанського діалогу на вищому рівні знагірно-карабахського врегулювання, призупинене у зв'язку з вибо-рами у Вірменії і хворобою Гейдара Алієва, відбулися наприкінці2003 року між Робертом Кочеряном та Ільхамом Алієвим у Женеві. Іхоча будь-яких відчутних результатів не було досягнуто, зустріч даласторонам можливість відверто познайомитися з позицією одна одної,причому обидві конфліктуючі сторони висловилися за посиленняролі Росії у врегулюванні проблеми.

Отже, трансформація політичних структур у державах Закавказзятриває складно, владні органи весь час відчувають тискміжнаціональних конфліктів, кожна із країн визначає свій, лише їйпритаманний шлях розвитку. Якщо Грузія і Азербайджан прагнутьдистанціюватися від Росії, то Вірменія має послідовну проросійськуорієнтацію.

2.6. Прибалтійські країни. Західноєвропейська модель

Найбільш послідовно шляхом незалежності пішли країни Балтії— Литва, Латвія і Естонія, що наполегливо здійснюють повернен-ня своїх держав у лоно європейської цивілізації. 2004 рокуБалтійські держави стали повноправними членами НАТО і Євро-пейського Союзу.

У країнах Балтії за основу суспільно-політичного устрою обранозахідноєвропейську модель із розвиненим парламентаризмом і особ-ливим наголосом на тому, що носієм державності є нація.

Першою у березні 1990 р. проголосила незалежність ЛитовськаРеспубліка (територія — 65,3 тис. км кв.; населення — 3,6 млн чол.).25 жовтня 1992 р. на виборах до сейму перемогла Демократичнапартія праці Литви, а 14 лютого 1993 р. президентом Литви ставлідер цієї партії Альгірдас Бразаускас. Передумовами проголошеннянезалежності країни А. Бразаускас назвав дві: по-перше, досить гли-боке коріння державності — з початку ХIII ст.; по-друге — литовцідостатньо натерпілися від сталінізму. Багатьох з них було вивезенодо Сибіру. Те, що Україна пережила в 20–30-ті роки, Литва зазнала1949 року.

Конституція Литовської Республіки прийнята на референдумі 25жовтня 1992 року. Відповідно до Конституції, Литва є демократич-ною республікою. Литовська держава створюється народом. Суве-ренітет належить народу. Державна влада в Литві здійснюється Сей-мом, президентом республіки, урядом та судом. Повноваження вла-ди обмежуються Конституцією. Установи влади слугують людям.

Сейм складається з представників народу у кількості 141 члена.Сейм обирається терміном на чотири роки на основі загального,рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.Президент республіки є керівником держави, представляє Литовсь-

85

ку державу і виконує всі обов’язки, покладені на нього Конституцієюі законами. Уряд Литовської Республіки складається з прем'єр-міністра і міністрів. Прем'єр-міністр, після схвалення Сеймом, приз-начається і звільняється президентом республіки. Міністри за подан-ням прем'єр-міністра призначаються і звільняються президентомреспубліки.

Конституційний суд приймає рішення про відповідність законівта інших актів Сейму до Конституції, а актів президента республікиі уряду — до Конституції або законів. Конституційний суд скла-дається з 9 суддів, які призначаються Сеймом терміном на 9 років ітільки на один термін повноважень. Суддями Конституційного су-ду можуть призначатись громадяни Литовської Республіки з бездо-ганною репутацією, які мають вищу юридичну освіту і стаж юри-дичної або науково-педагогічної діяльності за фахом юриста неменше 10 років.

Право на самоврядування гарантується державним територіально-адміністративним одиницям, передбаченим законом, і здійснюєтьсячерез відповідні Ради самоврядування. Нагляд за дотриманняммісцевою владою Конституції і законів, за виконанням рішень урядуздійснюється призначеними урядом представниками.

Нині в Литві є всі атрибути незалежної держави: Конституція,Конституційний суд, національна валюта. Держава є членом ООН,Ради Європи, членом Європейського союзу і НАТО. Владні структу-ри Литви розв'язують два центральних завдання, які, зрештою, єспільними для балтійських країн, — виживання економіки й забезпе-чення національної незалежності.

Дві болючі проблеми негативно впливають на економіку Литви.Це зростання цін на енергоносії і брак кредитних ресурсів. Вихід вба-чається у переоснащенні виробництва новими технологіями, збіль-шенні інвестицій у розвиток економіки. Як позитивний фактороцінюють введення твердої національної валюти — лит, практичнозавершено приватизацію державної власності, хоча виникла не-обхідність у коригуванні ухвалених раніше рішень. Йдеться насампе-ред про сільське господарство. Упродовж 1991–1992 рр. були прак-тично знищені колгоспи. Близько 400 тисяч людей, які працювали всільському господарстві, залишились безробітними. Внаслідок цьогоЛитва втратила майже 50 відсотків сільськогосподарської продукції —однієї з головних груп товарів, що забезпечувала внутрішні потребий визначала експортні можливості країни. Уряд прагне віднайти

86

87

фінансові ресурси і скерувати їх на допомогу дрібним господарствам,щоб вони стали на ноги.

Соціально-економічну ситуацію в Литві, а те саме можна з окреми-ми застереженнями віднести і до Латвії та Естонії, красномовнооцінює екс-прем'єр цієї країни, депутат Сейму Казиміра Прунскене:“Наше найбільше загальне нещастя не в економічній кризі чи недо-статній допомозі Заходу, а в нашому власному безсиллі, виснажливо-му з'ясуванні чужої вини і своїх образ, взаємній ворожнечі. НіякаМосква чи інший “центр” не диктує нам умови і на наші територіїсерйозно не зазіхає. А якщо можемо розпоряджатися самі, то хто намзаважає?”.

Альгірдас Бразаускас: “Роки, що минули, не тільки для Литви, а йдля багатьох держав — країн Балтії, Центральної Європи, колишньо-го СРСР, — стали революційними, поворотними. Це була складна си-туація, в якій головне — трансформація мислення. Моє покоління, інавіть молодше покоління росло, вчилося, працювало в зовсім іншо-му ідеологічному просторі. Переорієнтація потребувала досить вели-ких жертв у тому розумінні, що значна частина людей (практичноціле покоління) не змогла прийняти життя, їм довелося або відійтисамим, або під тиском тих нових політичних та ідеологічних силпристосовуватись до нової дійсності”.

Заради об'єктивності потрібно зазначити, що за висновками між-народних експертів, хоча рівень литовських цін на основні види то-варів і послуг мало чим відрізняється від світових, Литва поволі, аленеухильно завойовує тверду репутацію “дешевої” країни. Йдеться на-самперед про продукти: масло, молоко, сир, яйця, хліб, картоплю,ковбасні вироби. Обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) у1995 році вперше зріс на 4,5 відсотка. До 1990 р., ВВП неухильно зни-жувався. Тенденція росту валового внутрішнього продукту зберіга-лась і в наступні роки. У 2003 році зростання ВВП становило 8,9відсотка, а середньомісячний заробіток працюючого — 360 доларівСША, причому щороку прибуток на людину збільшується.

Конституція Литви забезпечує основи для нормального функ-ціонування всіх гілок влади — парламентської, президентської, уря-дової і судової, що обумовлює політичну громадянську стабільність уЛитві. Громадянство Литовської Республіки набувається за народ-женням і за іншим установленим законом обґрунтуванням. Порядокнадання і втрати громадянства встановлюється законом. На відмінувід Латвії й Естонії, в Законі про громадянство у Литві за основу

прийнято так званий “нульовий” варіант, згідно з яким усі, хто жив україні на час прийняття закону і виявив бажання залишитися, визна-ні громадянами Литви. Громадяни, які належать до національнихменшин, мають право на розвиток своєї мови, культури і звичаїв.

На початку 1998 року президентом Литви обрано 72-річногоВалдаса Адамкуса — людину, яка 40 років прожила у західномусвіті, має прогресивні погляди, незаангажоване уявлення про свобо-ду, а головне — добре знає правила гри, що існують у цивілізовано-му світі. Громадяни Литви вперше на пострадянському просторі об-рали главою держави емігранта. Президент Литви чітко визначивпріоритети зовнішньої політики країни — вступ до НАТО і ЄС,піднесення іміджу держави, всебічний розвиток і зміцненнязв'язків з усіма сусідами, насамперед з Польщею і Росією. ВалдасАдамкус підтвердив необхідність збереження добросусідськихвідносин з Україною.

Дещо несподіваний, хоча, напевно, закономірний результат принес-ли президентські вибори в Литві, які відбулися на початку січня 2003року. Нинішнього президента Валдаса Адамкуса в другому турі ви-борів переміг колишній прем'єр-міністр Литви і мер Вільнюса Ролан-дас Паксас. Новий глава держави на 30 років молодший за свого попе-редника. За Паксаса проголосувало майже 55 відсотків виборців, заАдамкуса — 45 відсотків. Роландас Паксас — 46-річний лідер Лібе-рально-демократичної партії, депутат Сейму, за освітою інженер, запокликанням — льотчик. Його часто називають “литовським Чкало-вим”. Після оголошення результатів виборів Валдас Адамкус визнав,що причиною його поразки став низький рівень життя в литовськійпровінції та значне соціальне розшарування серед громадян країни.

Новий президент Литви Роландас Паксас заявив, що буде зберіга-ти зовнішньополітичний курс Литви, яка за президентства ВалдасаАдамкуса дістала запрошення стати членом НАТО та ЄвропейськогоСоюзу. Р. Паксас неодноразово заявляв про необхідність зміцненнязв'язків із Росією. Що стосується відносин з Україною, новий ли-товський президент прагнув продовжувати лінію свого попередника.

Переконливим прикладом українсько-литовського співробітницт-ва є шведський вантажний потяг “Вікінг”, який зв'язує Іллічівськ іОдесу з литовським портом Клайпеда. Вікторас Баубліс, Надзвичай-ний і Повноважний Посол Литви в Україні, Молдові і Грузії, зазна-чив: “На цей проект потрібно дивитись і в більш широкомурегіональному контексті. Для товарів із країн Північної Європи це

88

89

найдешевший шлях до Чорного моря. А для України і країн Чорно-морського басейну — кращий шлях до Північної Європи і навіть доПівнічної Америки також”.

Наприкінці 2003 року Сейм Литви заслухав висновок спеціальноїкомісії з приводу порушень президентом Литви Роландасом Пакса-сом Конституції країни. Його підозрювали у зв'язках з російськоюмафією, порушенні державної таємниці та незаконному втручанні упроцес приватизації. Раніше ці звинувачення були оприлюдненітаємними службами Литви. Висунуті звинувачення підтвердивКонституційний суд. Депутати Сейму визнали Роландаса Паксасавинним. За кожен із вердиктів було подано трохи більше необхідних85 голосів, однак факт залишається фактом. Сам Паксас, виступаючиперед депутатами напередодні голосування, заявив, що не вважає се-бе винним: “Система мститься мені. Це вендета за мої зусилля в бо-ротьбі з корупцією”. Пізніше Р. Паксаса було виправдано.

Литва стала першою країною в Європі, яка усунула главу державиз посади шляхом імпічменту. Як вважають експерти, імпічмент єшвидше плюсом, ніж мінусом для міжнародної репутації країни.Литва витримала випробування демократією, все відбулося в доситьсуворих юридичних нормах.

29 червня 2004 року у другому турі президентських виборів Вал-дас Адамкус, змагаючись з депутатом Сейму — першим прем'єр-міністром пострадянської Литви Казимірою Прунскене, переміг з не-великим відривом (за нього проголосувало 52,2 відсотка виборців, заК. Прунскене — 47,8 відсотка).

У Латвії (територія — 64,6 тис. км кв.; населення — 2,4 млн чол.)4 травня 1990 року прийнято Декларацію про відновлення незалеж-ності Латвійської Республіки, яку країна отримала 1918 р., Консти-туції 1922 р., яка визначала країну як незалежну демократичну рес-публіку. Суверенна влада держави Латвії належить народу. Сеймскладається зі 100 народних представників, обирається терміном натри роки загальним, рівним, прямим, таємним і пропорційним голо-суванням. Президент республіки обирається Сеймом терміном натри роки закритим голосуванням не менш як 51 голосом. Президентреспубліки представляє державу в міжнародних відносинах, призна-чає латвійських і приймає іноземних дипломатичних представників.Кабінет міністрів складається з Президента Міністрів і запрошенихним міністрів. Для виконання своєї посади Президенту Міністрів іміністрам необхідна довіра Сейму, за свою діяльність вони відповіда-

ють перед Сеймом. Право законодавства належить Сейму. Перед за-коном і судом всі громадяни рівні. Судді незалежні і підкоряютьсятільки закону. Судді затверджуються Сеймом і незмінні. В Латвіїіснують суди присяжних. Встановлювати правосуддя можуть лише тіоргани, яким це право надане законом, і лише в порядку, передбаче-ному законом.

Відповідно до Конституції, влітку 1993 р. обрано Сейм Латвії, пре-зидентом — Гунтіса Улманіса (до речі, його дядько, Карліс Улманіс,був президентом довоєнної Латвії, а після війни зазнав репресій).

На початку жовтня 1995 р. відбулися вибори до шостого СеймуЛатвії. 5-відсотковий бар'єр подолали 9 із 19 політичних партій, якібрали участь у парламентських виборах. Найбільшу кількість місць —18 — отримала лівоцентристська партія “Саймнікес” (“Господар”),16 — “Народний рух Латвії”, 16 — правляча партія “Латвійськийшлях”. Соціалістична партія отримала в Сеймі лише шість місць.Спікером парламенту обрано Ілгу Крейтусе, одного із лідерів Демок-ратичної партії, яка входить до об'єднання “Саймнікес”. Як відомо,тривалий час на цій посаді перебував Анатолій Горбунов.

У червні 1996 року Гунтіса Улманіса Сейм переобрав президентомЛатвії на повторний термін.

На виборах до парламенту Латвії восени 1998 р. найбільшукількість місць отримала Народна партія (її лідер — глава продоволь-чого концерну “Авелат” Андрас Шкеле). “Саймнікес”, “Селянськийсоюз” (партія президента Гунтіса Улманіса), Партія праці, Зелених неподолали 5-відсотковий бар'єр і не ввійшли до Сейму.

17 червня 1999 року Сейм Латвії 52 голосами із 100 обрав новимпрезидентом Латвії Вайру Віке-Фрейберга. У минулому — професорпсихології Монреальського університету, 61-річна Вайра Віке-Фрей-берга залишила Канаду і очолила Інститут Латвії. Складаючи прися-гу в Сеймі Латвії, Вайра Віке-Фрейберга обіцяла працювати в ім'япроцвітання народу і республіки. Це єдина жінка-президент у Цент-ральній і Східній Європі.

Нову розстановку політичних сил у Сеймі визначили парла-ментські вибори, що відбулися в Латвії на початку жовтня 2002 року.Перемога дісталася партії “Новое время”, яку очолює колишній голо-ва Центрального банку Ейнар Реше. Ця політична організація здобу-ла 24 відсотки голосів. 19 відсотків голосів, або друге місце виборолакоаліція “За права человека в единой Латвии” (“Пчелы”), яка презен-тує себе як захисник російськомовних громадян країни. Третьою

90

91

прийшла до фінішу права Народна партія на чолі з колишнім прем'єр-міністром Андрасом Шкеле, яка набрала 17 відсотків голосів.

Президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга в червні 2003 р. була пе-реобрана на другий 4-річний термін. На засіданні латвійського Сей-му за неї проголосувало 88 депутатів із 100. Президент країни корис-тується неймовірно високою довірою населення (рейтинг популяр-ності сягає 80 відсотків).

Латвії не пощастило уникнути економічних незгод. Різко підско-чили ціни на енергоносії, квартплату, зростає майнова нерівність гро-мадян. Прожитковий мінімум складає 172 долари на місяць, середнязарплата — 315 доларів, середня пенсія — 125 доларів. До цього сліддодати протистояння корінного і некорінного населення, маютьмісце порушення прав людини.

У зовнішньополітичній сфері Латвія, так само як інші балтійськікраїни, ввійшла у 2004 році до НАТО і Європейського Союзу.

Усі, хто відвідував Естонію, найменшу балтійську країну (тери-торія — 45,2 тис. км кв.; в ній проживає 1 млн 423 тис. населення, ізних 64 відсотки естонців (титульна нація), 28,5 відсотки — росіян,близько трьох відсотків — українці, близько двох відсотків — білору-си, решта п'ять відсотків — поляки, фінни, євреї та інші національ-ності), сприймали її як екзотичний край із вузенькими романтични-ми вуличками і шинками старого Таллінна, університетськоюсолідністю Тарту, провінційним курортним добробутом Пярну, за-тишком загублених у лісових хащах хуторів.

Естонія, так само як інші країни Балтії, проголосила незалежністьу 1990 році; як Латвія, відновила свою державність 1918 року і рішу-че стала на шлях політичних та економічних реформ, стратегію якихбуло визначено так: урегулювати свої стосунки із Росією і поверну-тися обличчям до Заходу, не втрачаючи статусу транзитної держави.

За конституцією (Основний Закон) Естонської Республіки, якабула прийнята 28 червня 1992 року, Естонія — самостійна і незалежнадемократична держава, де носієм верховної влади є народ. ДіяльністьДержавних Зборів, президента республіки, уряду республіки та судівздійснюється за принципом розподілу і збалансування влад.

Законодавча влада належить Державним Зборам у складі 101 депу-тата. Члени Державних Зборів обираються в ході вільних виборів наоснові пропорційності. Державні Збори обирають президента рес-публіки. Президент республіки є главою Естонської держави, предс-тавляє країну у міжнародних відносинах, скликає Державні Збори і

відкриває їх перше засідання, призначає кандидата на посаду прем'єр-міністра. Виконавча державна влада належить уряду республіки, доскладу якого входять прем'єр-міністр і міністри. Уряд республікиздійснює внутрішню і зовнішню політику держави, скеровує і коорди-нує діяльність урядових установ, організовує виконання законів, пос-танов Державних Зборів і актів президента республіки, а також вико-нує інші обов'язки, які Конституція і закон покладають на уряд.

Правосуддя здійснюється тільки судом. У систему судочинствавходять: повітові, міські та адміністративні суди; окружні суди і Дер-жавний суд. Державний суд є вищою судовою інстанцією, що розгля-дає судові рішення в касаційному порядку. Державний суд є одночас-но судом конституційного нагляду.

Розв'язанням усіх питань місцевого життя і місцевим облаштуван-ням опікуються місцеві самоврядування, що самостійно діють напідставі законів. Одиницями місцевого самоврядування є волості таміста. Представницькими зборами місцевого самоврядування є Рада,яка обирається на вільних виборах загальним, рівним, прямим ітаємним голосуванням терміном на три роки. Порядок роботи місце-вої влади і нагляд за її діяльністю визначається законом.

На початку березня 1995 року в Естонії відбулися чергові виборидо парламенту. Із 101 депутатського місця 42 мандати отримав блоккоаліційної партії і Об'єднання селян, 20 мандатів — Партія реформ.Правляча партія “Вітчизна” отримала лише 7 місць у парламенті. Но-вий уряд було утворено коаліційною партією, Об'єднанням селян іПартією реформ.

У квітні 1999 року депутати новообраного парламенту, в якомуправі партії мають більшість (53 із 101 депутата), підтримали запро-поновану президентом Естонії Леннартом Мері кандидатуру МартаЛаарі на посаду прем'єр-міністра на наступні 4 роки. Новий прем'єр-міністр у своїй програмній промові підтвердив зовнішньополітичніпріоритети: швидка інтеграція в Європейський Союз і вступ доПівнічноатлантичного альянсу.

Західні оглядачі називають Естонію “відмінницею ринкових пе-ретворень”. Естонія в економічній сфері не тільки відірвалася відближчих сусідів, а й обігнала більшість держав Східної Європи. Ес-тонія — це той випадок, коли неухильне дотримання теоретичних мо-нетаристських схем привело до успіху. Країна взяла курс на привати-зацію, яка сягнула 85 відсотків. Спостерігається твердий валютнийкурс, низький рівень інфляції. Наслідком цього, як і приросту

92

93

внутрішнього валового продукту, було збільшення середньої зарпла-ти, яка становить 400 доларів на місяць.

Естонія цілком відкрита для іноземних товарів і капіталів, їй нале-жить провідне місце серед східноєвропейських країн за обсягом інозем-них інвестицій на душу населення. Втім, це призводить до неоднознач-них наслідків. Більшість магазинів в Таллінні — 100-відсоткове клішезахідноєвропейських торговельних центрів, де часто можна почутифінську, шведську і норвезьку мови. Нерентабельні м'ясокомбінати ку-пують фінни, але переробляють на них не естонську яловичину, а більшдешеву фінську, залишаючи естонських тваринників без роботи. Харак-терна деталь: фігурку головного столичного естонського символу —“Старого Томаса”, яку раніше в Таллінні можна було купити на кожно-му кроці, тепер знайти досить важко.

Одним з болючих питань для Естонії, зрештою, як і для іншихкраїн Балтії, було перебування в країні російських військ і вимогапро їх виведення. Після численних зустрічей на різних рівнях відбу-лися переговори між президентом Росії і президентом Естонії, під часяких було підписано угоду про виведення російських військ до 31серпня 1994 р. і соціальні гарантії військовим пенсіонерам. Військабуло виведено вчасно, складніше розв'язується питання про соціаль-ний захист військових пенсіонерів, російськомовних громадян. Не-розв'язаною залишається одна з найскладніших проблем — наданнягромадянства тим, хто його не має (в Естонії таких 250 тисяч осіб).Закон про громадянство, інші законодавчі акти занадто ускладнюютьреалізацію державної програми інтеграції неестонців в естонськесуспільство.

В Естонії до цього питання ставляться спокійно і стверджують, щоситуація з правами національних меншин у їхній країні моніторить-ся різноманітними західними інститутами протягом дванадцятироків і жодних претензій у цьому питанні Таллінн не має. В естонсь-ких школах обов'язково вивчається російська мова, у вищихнавчальних закладів створено російськомовні групи, причому сту-денти із задоволенням вивчають ділову російську, знаючи, що воназнадобиться їм у майбутньому бізнесі.

Характеризуючи відносини Естонії та України з Росією, президентЕстонії Леннарт Мері свого часу зазначив, що “в Україні лежитьключ не тільки до європейської безпеки, а й до демократичного роз-витку Росії”. І далі: “Стійкість України спроможна по-дружньомупідштовхнути Росію до такого розвитку”.

21 вересня 2001 р. президентом Естонії став 74-річний АрнольдРюйтель, відомий політичний і державний діяч країни. У 1983 — 1998 рр.він очолював естонський парламент. Визначаючи взаємовідносиниЕстонії й України, Арнольд Рюйтель наголосив: “Наші відносини зУкраїною досить міцні на духовному рівні. Ми маємо стійкі культурній економічні зв'язки, а в міжнародній політиці наші першочергові зав-дання — вступ до ЄС і НАТО. Україна також прагне цього. Гадаю, щов цьому напрямі ми будемо підтримувати одна одну”.

На виборах до Державних Зборів — парламенту Естонії, що відбу-лися на початку березня 2003 року, перемогу здобула Центристськапартія на чолі з мером Таллінна, колишнім міністром внутрішніхсправ Едгаром Савісааром. За центристів проголосувало 25,4 відсот-ки виборців. Дещо менше естонців віддали свої голоси за правупартію “Республіка” — 24,6 відсотка. Партія реформ, яку очолюєпрем'єр-міністр Естонії Сійм Коллас, отримала 18 відсотків голосів.Партії російськомовної меншості Естонії (Об'єднана народнаросійська партія та Російська партія) вперше з 1991 р. не ввійшли доскладу нового парламенту.

У травні 2005 р. світ відзначив 60-ту річницю закінчення Другоїсвітової війни в Європі. Глави трьох балтійських держав — Латвії, Лит-ви та Естонії вирішили не брати участь в урочистостях, які відбу-валися в Москві з нагоди перемоги Червоної Армії над нацистськоюНімеччиною. Червону Армію глави країн Балтії вважають оку-паційною.

Короткі висновки. У країнах СНД поряд із загальними рисами —інтенсивним становленням владних структур і перманентною еко-номічною кризою, з якої ці держави виходять з надмірними зусилля-ми, є свої відмінності. Кожна держава прагне бути політично неза-лежною, що зустрічає опір з боку Росії. Практично всі держави напострадянському просторі (виняток становлять взаємини Росії зБілоруссю і Вірменією) прагнуть встановити зв'язки за межамиспівдружності. Україна поряд зі стратегічним партнерством з Росієювизначила своїм стратегічним напрямом інтеграцію із Заходом. Мол-дова прагне нормальних стосунків з Росією і визначає дружнівзаємовідносини з Румунією. Казахстан, Узбекистан, Киргизстан іТаджикистан створили Центральноазійський Союз. Міцніє еко-номічна стабільність у цих країнах, поліпшується інвестиційнийклімат, члени союзу проводять спільну зовнішню політику. Статуснейтральної держави має Туркменістан. Найбільш послідовно неза-

94

95

лежну від Росії політику здійснюють країни Балтії, які зрештою і ста-ли членами ЄС і НАТО.

Контрольні питання

1. Особливості суспільного розвитку країн СНД і Балтії.2. Охарактеризуйте модель суспільно-політичного устрою Росії.3. Порівняйте політичні структури України, Білорусі та Молдови.4. Визначте загальні риси і особливості трансформації політичних

структур у центральноазійських країнах.5. Охарактеризуйте політичний устрій країн Закавказзя. У чому

причини міжнаціональних конфліктів у цьому регіоні?6. У чому виявляються риси західної моделі політичного устрою в

країнах Балтії?

Література

1. Новые конституции СНГ и Балтии. Сборник документов. — М.,1998. — 672 с.

2. Батенко Т. Королі СНД: Портрети дванадцяти президентів (тен-денції та закономірності розвитку в пострадянському прос-торі). — Львів: Кальварія, 2000. — 216 с.

3. Михальченко Н. И., Андрущенко В. П. Беловежье. Л. Кравчук. Укра-ина 1991–1995. — К.: Укр. центр духовной культуры, 1996. —512 с.

4. Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры: Моногра-фия. — К.: Знание Украины, 2001. — 270 с.

5. Політична система сучасної України: особливості становлення,тенденції розвитку/ За ред. Ф. М. Рудича: Навч. посібник длястудентів вищих закладів освіти. — К.: Парламентське вид-во,2002. — 327 с.

6. Политические и экономические преобразования в России иУкраине. — М. : “Три квадрата”, 2003. — 344 с.

96

3.1. Оцінка ситуаціїДослідникам ще належить встановити об'єктивні і суб'єктивні

причини обвального краху суспільно-політичного устрою на всь-ому постсоціалістичному просторі. Наводимо протилежні точкизору.

Одна з них полягає в тому, що причиною розпаду світової системисоціалізму була деформація політичної лінії керівництва КПРС, їїправий опортунізм. Безсумнівну роль у поширенні ревізіонізму,відходу від класового підходу відіграв М. Хрущов. Центристськоїполітики дотримувалися і його наступники. Нерішуча, популістськаполітика М. Горбачова завершила перехід керівництва КПРС наопортуністичні позиції.

Прихильники протилежної точки зору вважають, що основноюпричиною поразки соціалістичних режимів у країнах Центральної іСхідної Європи є те, що ці режими були антинародними, неспромож-ними реформуватись у справді демократичні.

Суспільні зміни, які почалися на межі 80–90-х років ХХ ст. урегіоні Центральної та Східної Європи, підсумували цикл історично-го розвитку, що завершився, — невдалої спроби форсування переходувід капіталізму до соціалізму без урахування різноманітності іполіваріантності об'єктивних процесів.

У другій половині 80-х років стало особливо очевидно, що те-орія і практика “реального соціалізму” неуніверсальні і з певногомоменту неадекватні тенденціям цивілізованого розвитку. Всікраїни регіону відставали, хоча й різною мірою, від розвиненихкапіталістичних країн за розміром національного доходу на душу

Трансформація політичнихсистем у країнах Центральної

та Східної Європи

Розділ 3

97

населення, за продуктивністю праці. Рівень життя населення в де-яких країнах перебував у стані стагнації, в інших — знижувався.

Метою політичної трансформації, що розгорнулась у країнахЦентральної Європи, є демонтаж автократичного режиму і утверд-ження в цих державах демократичної політичної системи.

Трансформація суспільно-політичного устрою країн Центральноїі Східної Європи на сучасному етапі не дає змоги зробити одноз-начні висновки. Процес цей надзвичайно суперечливий, рухливий.Всі ці держави перебувають на різних стадіях становлення демок-ратії. Між ними існують суттєві відмінності за рівнем демократи-зації, стабільності демократичної системи, консолідації демократії;тобто проблеми політичних та економічних перетворень виявилисянабагато складнішими, ніж очікувалося.

Перед незалежними державами постало стратегічне завдання:створити наново політичні механізми на основі загальносвітовихцивілізаційних принципів. Зміст цих змін можна визначити якширокомасштабну трансформацію. В політичному плані — це рухвід тоталітаризму до демократії. За цей період розпалися три феде-ративні держави — Радянський Союз, Чехословаччина та Югос-лавія, на місці яких утворилися 22 нові суверенні країни (населен-ня 340 млн чол.), а всього з'явилося 27 європейських держав. Векономічному — перехід від централізованого планування та уп-равління економікою до ринкових відносин. Як зазначають екс-перти ООН, більшість країн Центральної та Східної Європипройшли момент найглибшого економічного падіння ще в1992–1993 рр. (а Польща навіть у 1991 р.) і показують приріст ви-робництва. Торговельний обмін між країнами Центрально-СхідноїЄвропи помітно пожвавився. Водночас з'явилися і поширилисянепередбачувані соціальні втрати трансформації: перехідний спадвиробництва виявився надто глибоким і тривалим, зріс рівень без-робіття, результатом приватизації стала низька ефективність ви-робництва, занадто повільно відновлюється рівень життя переваж-ної більшості населення.

У цьому контексті, безперечно, корисним є хоча б стислий аналізтих змін, які спостерігаємо в країнах Центральної та Східної Європив політичній, економічній, соціальній сферах, виявлення спільнихрис чи відмінностей порівняно з тим, як відбуваються ці процеси вУкраїні.

3.2. Парламентські республіки

Болісно відбуваються демократизація і вихід на шлях цивілізації“самітниці Європи” — Республіки Албанія (територія — 28,7 тис. кмкв.; населення — 3,2 млн чол.), яка є найменшою та, напевно, йнайвідсталішою з колишніх соціалістичних країн цього регіону.

За досить нестабільної ситуації, що склалася після Першої світовоївійни, у 1928 р. Албанію було проголошено монархією. У 1939 р.країну було окуповано італійцями, а в 1943 р. — німцями. У 1944 р.,після звільнення Албанії від німецької окупації до влади прийшликомуністи. Вони обрали орієнтацію на Югославію і Радянський Со-юз, а після розриву з цими країнами зблизилися з Китаєм, відносиниз яким також було зіпсовано наприкінці 70-х років. В подальшомулідери Албанської партії праці на чолі з Енвером Ходжею проголоси-ли свій “особливий шлях”. Характерними рисами албанської моделісоціалізму були ортодоксальний сталінізм в економіці, націона-лістична ідеологія і тоталітарний режим у політиці.

У грудні 1990 р. Албанія покінчила з тоталітарним режимом післязіткнення студентської молоді із “силами громадського порядку”.Студенти вимагали зняти із назви університету ім'я Енвера Ходжі, атакож прибрати з вулиці тоталітарну символіку. В цей час опозиційнісили створюють Демократичну партію Албанії, яку очолив професорТиранського університету Салі Беріша.

31 березня 1991 р. в Албанії відбулися перші вільні вибори на ба-гатопартійній основі. Албанська партія праці отримала в парламенті169 із 250 місць, а Демократична партія Албанії — 75 мандатів. Пре-зидентом Албанії був обраний Реміз Алія, який залишив посаду го-лови АПП. У червні Албанська партія праці була перейменована вАлбанську соціалістичну партію, її лідером став Фатос Нано. В цейчас він очолив кабінет міністрів.

98

УгорщинаАлбанія

Чехія

Словаччина

99

Економічна і політична ситуація в країні тим часом погіршува-лась. Почалась голодні бунти. Уряд Фатоса Нано пішов у відставку.На дострокових парламентських виборах, які відбулися 22 березня1992 р., Демократична партія Албанії отримала 92 місця з 140 в пар-ламенті, соціалісти — 38 мандатів. 9 квітня 1990 р. президентомкраїни обрано лідера демократів Салі Беріша. Уряд очолив Олек-сандр Мексі — один із засновників і лідерів ДПА.

У травні 1996 р. в Албанії відбулися чергові вибори до парламенту.Албанські соціалісти звинуватили правлячу Демократичну партію,яка отримала більшість депутатських мандатів, у фальсифікації ви-борів, а Президента Албанії Салі Беріша — у невмілому керівництвікраїною. Після парламентських виборів владні структури Албаніїпрагнули прискорити ринкові реформи в економіці і забезпечитиінтенсивний розвиток підприємництва. Втім, економічні й інсти-туційні реформи через політичну нестабільність, відсутністьпослідовної стратегії залишались фрагментарними. Ринок сприймав-ся широкими верствами населення позитивно лише як сучасні авто-мобілі, предмети розкоші, відеоприлади і негативно — як інфляція,високі ціни, безробіття, що зачепило навіть військових і шахтарів.

Конфлікт, який виник в Албанії на початку 1997 р. в результатікраху фінансових трастів — “пірамід” і обману сотень тисяч вклад-ників, поставив цю країну на межу громадянської війни. ПрезидентАлбанії Салі Беріша запровадив надзвичайний стан, і лише прибуття5-тисячного міжнародного миротворчого контингенту дозволилонормалізувати ситуацію. Уряд Олександра Мексі пішов у відставку.26 червня і 6 липня 1997 р. було проведено дострокові парламентськівибори і сформовано коаліційний уряд, який очолив лідер соціаліс-тичної партії Фатос Нано.

Новий Уряд не зміг оволодіти ситуацією в країні, вивестисуспільство з політичної та економічної кризи. Прем'єр-міністр Фа-тос Нано був змушений восени 1998 р. подати у відставку. Прем'єр-міністром Албанії став Панделі Майко. Президентом Албанії обраносоціаліста Реджепа Мейдані.

22 листопада 1998 було прийнято Конституцію Албанії. За фор-мою державного устрою Албанія — унітарна держава, а за формоюдержавного правління — парламентська республіка. Законодавчиморганом є Народні збори у складі 155 депутатів. 115 з них обирають-ся в одномандатних округах і 40 — шляхом пропорційного представ-ництва терміном на 4 роки. Президент країни обирається терміном

на 5 років Народними зборами. 24 червня 2002 р. за згоди двох основ-них політичних сил — правлячої Соціалістичної і опозиційної Де-мократичної партій президентом Албанії обрано Альфреда Мойсю.Президент не представляє жодну з цих сил.

Таким чином, уроки політичної трансформації в Албанії показу-ють, що навіть у країні з традиційним тягарем політичного екстре-мізму шляхом послідовного розвитку політичних інститутів у кінце-вому рахунку неминуче переважить механізм демократичногорозв'язання суспільних суперечностей. Виважену позицію зайняливладні структури Албанії в час загострення кризи в сербському країКосово. Нині Албанія сприймається як країна, яка є джереломстабільності і безпеки в регіоні.

У зовнішній політиці Албанія орієнтується на Сполучені ШтатиАмерики, прагне інтегруватися в Європейський Союз і НАТО.

На початку ХХ ст. відомий угорський письменник Е. Аді назвавУгорщину (територія — 93 тис. км кв.; населення — 9,8 млн чол.) “ме-жовою країною”, землею, яка коливається між Заходом і Сходом.Події кінця 80-х — початку 90-х років переконливо підтвердили це.Після розпаду Східного блоку Угорщина різко переорієнтувалася наЗахід, але з початку 1993 р., коли антирадянська істерія вгамуваласьі перед країною постали економічні проблеми, стався відповідний по-ворот у бік Сходу.

У 1989 р. за ініціативою соціалістичного керівництва країниУгорська Народна Республіка була перейменована в Угорську Рес-публіку.

В ході трансформації в Угорщині склалась нова система політич-ної влади — парламентська республіка на чолі з президентом, але задомінуючої ролі прем'єр-міністра.

За новою Конституцією, вищим органом державної влади тапредставницьким органом народу Угорської Республіки є ДержавніЗбори, які обираються кожні чотири роки і являють собою однопа-латний парламент. Главою держави є президент республіки, якийобирається Державними Зборами терміном на п'ять років з правомповторного переобрання і є виразником єдності нації та гарантом де-мократичного функціонування державних органів. Прем'єр-міністробирається Державними Зборами за пропозицією президента рес-публіки. Міністри призначаються та звільняються президентом рес-публіки за рекомендацією прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр керуєзасіданнями уряду та забезпечує виконання його постанов і рішень.

100

101

Судочинство здійснюється Верховним судом, столичним судом, а та-кож місцевими судами. Конституційний суд наглядає за консти-туційністю законів і виконує інші завдання, передбачені законом.

Основним Законом країни визначено структуру, права та обов'яз-ки органів місцевого самоврядування. Члени органів місцевого са-моврядування обираються через представницькі органи або черезмісцевий референдум терміном на 4 роки. Орган місцевого самовря-дування очолює мер.

В Угорщині сформувалася багатопартійна система. Представникишести провідних політичних партій і в 1990 р., і в 1994 р. увійшли допарламенту. Це Угорський демократичний форум, Незалежна партіядрібних господарів, Християнсько-демократична народна партія, Со-юз вільних демократів, Союз молодих демократів, Угорськасоціалістична партія. Політичні партії представляють відповідні доназв ідейно-політичні течії (християнсько-консервативну, лібераль-но-ринкову і соціал-демократичну), мають авторитетних лідерів.

Після обрання парламенту в 1990 р. було сформовано коаліційнийправоконсервативний уряд із представників партій християнсько-де-мократичної орієнтації. Прем'єр-міністром став лідер Угорського де-мократичного форуму, колишній дисидент, літератор Йожеф Антал,якого після його смерті в 1993 р. замінив Петер Барош, міністр цьо-го ж уряду. Головою парламенту, а потім президентом Угорщини бувобраний Арпад Гьонц, лідер Союзу вільних демократів, колишнійрепресований (після 1956 р.), драматург.

На парламентських виборах у травні 1994 р. Угорська соціалістич-на партія отримала 209 мандатів (із 386), Спілка вільних демократів— 70, Угорський демократичний форум — лише 37. Однією з причин,що зумовили поразку Угорського демократичного форуму, було за-гальне невдоволення здійсненням урядом програми національноговідродження, зокрема перерозподілом суспільної власності, якийпроводився у двох напрямах: реституції і приватизації. Наслідкомреституції стало виведення з сільськогосподарського користуваннявеликих земельних угідь (не всі колишні власники, які отримализемлю, були спроможними або бажали обробляти її), що зумовилокризу в сільському господарстві. Особливе незадоволення спричи-нив перехід власності до західних підприємців. І реституція, і прива-тизація супроводжувалися стрімким зростанням безробіття, соціаль-ним розшаруванням, утратою впевненості у завтрашньому дні, розгу-лом злочинності.

Після тривалої дискусії ще 1989 року відбулася переоцінка подій1956 р., які зрештою було названо народним повстанням, а реабілітова-ного керівника уряду того часу Імре Надь було публічно перепохова-но. У березні 1991 р. з підкресленою повагою на урядовому рівні булообставлено приватний візит австрійського спадкоємця угорської коро-ни Отто Габсбурга та його сім'ї. Ці урядові акції в суспільстві отрима-ли неоднозначну оцінку. Негативну реакцію більшої частини населен-ня викликало прагнення засобів масової інформації реабілітуватиучасть Угорщини у війні на боці Гітлера, що подавалось на радіо та те-лебаченні, в пресі як вияв угорського патріотизму у боротьбі протибільшовизму. До цього слід додати загострення відносин із сусіднімикраїнами. Заява Й. Антала у 1990 р. про те, що в духовному плані вінвідчуває себе прем'єр-міністром не лише Угорщини, а й усіх угорців,викликала негативну реакцію в Чехословаччині, Румунії і Югославії.

У липні 1994 р. президент Угорщини Арпад Гьонц доручив лідеруУгорської соціалістичної партії Дьюлі Хорну, економісту за фахом,дипломату за досвідом роботи сформувати новий уряд. Наприкінці80-х років Дьюла Хорн відіграв помітну роль у реформуванні партії,членом Центрального комітету якої він був. Він є одним із творцівУгорської соціалістичної партії, яка увійшла до складу Соціалістич-ного інтернаціоналу, виступив за вихід Угорщини із Варшавськогодоговору і вступ до НАТО.

Новостворений уряд стикнувся зі складними економічними проб-лемами. Уряду Д. Хорна відразу довелося розв'язувати дві проблеми:зміцнення фінансів держави і поліпшення соціального стану незахи-щених верств населення. Уряд запропонував здійснити низку за-ходів, спрямованих на коригування економічних реформ. Ішлося на-самперед про наведення порядку у сфері приватизації шляхомвідміни реституцій і перехід державного майна під контроль гро-мадськості. Мета приватизації — не надмірне збагачення окремихгромадян, а піднесення ефективності економіки. Приватизація маєздійснюватися лише в тих галузях, де вона надаватиме незаперечні йочевидні переваги: у сферах торгівлі та обслуговування. Приватизу-ватимуться і невеликі виробничі підприємства. Соціалісти принци-пово проти передачі в приватні руки великих виробничих структур.Завданням нового уряду став і пошук балансу між різними формамивласності в сільському господарстві. Лише 16 відсотків колишніхпайовиків вирішили утворити одноосібні господарства. Інші або по-вернулися до старих кооперативів, або об'єднались у нові. Передба-

102

103

чалося надання переваг вітчизняним виробникам сільськогоспо-дарської продукції.

Новий уряд мав намір простежити, щоб у комерційних банках“основний пакет” належав громадянам країни, щоб із країни неспливали залучені капітали. Було визначено пріоритетні напрямиреформування економіки: модернізація і реструктуризація еко-номіки як засіб досягнення економічного росту і зниження на ційоснові безробіття; виправлення зовнішнього і внутрішнього балан-су і приборкання інфляції; зменшення соціальної напруженості іпередача соціальної політики у відання органів місцевого самовря-дування.

У зовнішній політиці Угорщина, підтримуючи зв'язки із західни-ми країнами, є повноправним членом Ради Європи, орієнтується навступ до Європейського Союзу і НАТО (на референдумі в листопаді1997 р. за вступ до НАТО проголосувало 85 відсотків громадян).Одночасно Угорщина підтримує дружні стосунки з Росією (відбувсяобмін урядовими делегаціями) і СНД.

Угорщину і Україну пов'язують не тільки 215 км спільного кордо-ну і 150 тисяч угорців, які проживають у Закарпатті. В 1991 р. Угор-щина підписала з Україною декларацію про дотримання і захист правнаціональних меншин, що сприяло позитивному розв'язанню проб-лем, які до того часу існували. В Угорщині проживає близько 5 тисячукраїнців. Створена і діє Національна асоціація українців.

У травні 1998 р. в Угорщині відбулися вибори до ДержавнихЗборів. На виборах перемогла права опозиційна Угорська грома-дянська партія, яка отримала в парламенті 148 місць із 386. УгорськаСоціалістична партія, що була при владі, одержала 134 мандати про-ти 209, які вона мала раніше. Прем'єр-міністром Угорської Рес-публіки став лідер партії-переможиці, 35-річний Віктор Орбан(соціалісту Дьюлі Хорну — 66 років), представник гвардії молодихдемократів, наймолодший в Європі керівник вищої виконавчої вла-ди. Молоді демократи, що прийшли до влади, за зразок дляправління взяли канцлерівську німецьку систему.

У серпні 2000 р. новим президентом Угорщини обрано ФеренцаМадла. Якщо за А. Гьонцем міцно затвердився імідж “батька нації”, тоФеренц Мадл радше претендує на титул “вчителя нації”. Після пере-моги на парламентських виборах у травні 2002 р. Соціалістичноїпартії Угорщини прем'єр-міністром країни призначено позапартій-ного Петера Медгеші.

27 вересня 2004 р. президент Угорщини Ласло Шойом висунувкандидатуру Ференца Дюрчаня на посаду прем'єр-міністра замістьПетера Медгеші, якій подав у відставку. 29 вересня парламент затвер-див Ференца Дюрчаня прем'єр-міністром країни.

У лютому 2005 р. Ференц Дюрчань відвідав Україну з офіційнимвізитом. До речі, це був перший візит глави іноземної держави післявиборів президента України. Ференц Дюрчань: “Треба сказати, щоУкраїни важлива з точки зору безпеки всього європейського регіону.Між нами є взаємно важливі економічні питання. Ми повинні научи-тись разом розвивати регіон. Є у нас також питання, пов'язані знаціональними меншинами, і вони завжди важливі. Актуальні дляобох сторін і питання, пов'язані з наукою і культурою. Для УкраїниУгорщина — це шлях до Європи. Для Угорщини Україна — шлях доРосії та інших пострадянських країн”.

У березні 1999 р. Угорщина вступила до НАТО, у травні 2004 р.стала членом Європейського Союзу.

Ще в листопаді 1945 р. відомий політичний діяч Іштван Бібо за-значав, що угорська демократія потерпає від кризи через те, що їїпригнічує подвійний страх: перед пролетарською диктатурою і передреакцією. Справжній шлях демократії пролягає між цими двомаекстремами. Це — шлях спокійної і стабільної реформаторськоїполітики. Як свідчить аналіз, політичні сили Угорщини, що прийшлинині до влади, прагнуть реалізувати саме такий підхід.

У Чехословаччині доля революції вирішувалася на виборах. Пова-лення авторитарного режиму мало хоча і “оксамитовий”, але вибухо-вий характер. З січня по вересень 1989 р. у Празі відбувалися чи-сленні демонстрації протесту. Вони всі були придушені поліцією, алідери періодично піддавались арештам. Поступово наростаючий іпоширюваний протест досяг кульмінації 25 листопада, коли намітинг в Празі зібрались 750 тис. чол., а загальний страйк 27 листопа-да охопив всю країну. В грудні 1989 р. у двох частинах федеральноїдержави було сформовано “уряди національної згоди”. 29 грудняпрезидентом ЧССР парламент обрав лідера опозиції Вацлава Гавела,котрий обійняв президентську посаду 5 липня 1990 р. Зрештоюкраїна у січні 1993 р., без зваженого аналізу і ретельної підготовкирозпалася на дві суверенні держави, кожна з яких має свою кон-цепцію політичних і економічних реформ.

Коли йдеться про трансформацію політичних і економічнихструктур Словацької Республіки (територія — 49 тис. кв. км; населен-

104

105

ня — 5,4 млн чол.), важливо враховувати геополітичну особливістьцієї країни. Політологи визначають її як “між”. Словаччина “розта-шована” між західними сучасними методами праці і зростаючою спо-живацькою психологією, між чинною парламентсько-демократич-ною системою і проявами авторитаризму, між мілітаристською іполітично стабільною Європою, хаотичними Балканами і не-надійним Сходом. Отже, Словаччина посідає у Європі “середину”.

Згідно з Конституцією, ухваленою парламентом 1 вересня 1992 р.,єдиним конституційним та законодавчим органом країни єНаціональна Рада Словацької Республіки, яка обирається на чотирироки у складі 150 депутатів. Главою держави Словацької Республікиє президент, який обирався до травня 1999 р. Національною Радоютаємним голосуванням на 5 років. Президент призначає голову уря-ду, останній формує уряд. Дотримання владними структурами конс-титуційних норм контролюється Конституційним судом, члени яко-го на подання президента затверджуються Національною Радою.

Як і в інших східноєвропейських країнах, у Словаччині після “ок-самитової революції” виникло понад 100 політичних партій і гро-мадських рухів. Із 33 політичних партій, що офіційно зареєстровані,в парламенті після виборів 1992 р. було представлено 6 партій. Рух задемократичну Словаччину в коаліції зі Словацькою національноюпартією утворив парламентську більшість. Лідер Руху ВладімірМечіар 1993 р. очолив перший уряд незалежної Словаччини.

Владімір Мечіар оголосив себе прихильником послідовних, розра-хованих на тривалий період ринкових реформ. Особисте кредо: “Я заприватизацію, але послідовну, протягом кількох років, поки невизріють умови”. У політичній сфері визнано невиправданим праг-нення застосовувати авторитарні методи керівництва. Більш перс-пективними він бачить компетентність, політичний реалізм і прагма-тизм у державному управлінні, тобто дотримання тих принципів, завідсутність яких урядові дорікали.

На нинішньому етапі Словаччина за темпами економічного роз-витку посідає четверте місце серед східноєвропейських країн. Завер-шено приватизацію у промисловості. У сільському господарстві збе-режено колективні господарства і кооперативи. Проте позитивнімакроекономічні показники, які виражались протягом кількох роківростом ВВП, не супроводжувались помітним підвищенням життєво-го рівня більшості населення, що викликає незадоволення своїм ста-новищем багатьох прошарків і категорій громадян Словаччини.

Словаччина, так само як інші країни “Вишеградської групи” —Угорщина, Польща і Чехія, — прагнула найближчим часом увійти доЄвропейського Союзу і НАТО. За вступ Словаччини до НАТО вис-ловилось 38 відсотків її громадян, понад 50 відсотків були проти. Недав відповіді на це питання і проведений у травні 1997 р. референдум.Ян Луптак, лідер Робітничої партії, зауважив: “Зарозумілі голови,особливо в опозиції, невтомно наголошують, що, вступивши до НА-ТО, Словаччина повернеться у Європу. Це якесь марення, а не аргу-ментація. Ми були, є і будемо в центрі Європи. Найбільш вражає те,що, маючи гіркий досвід комуністично-кремлівського чиношануван-ня, словаків знову хочуть підкорити якомусь транснаціональному ор-гану, який замість них вирішуватиме де, коли і за яких умов за йогокомандою почнуть розміщувати натовські частини і ядерні ракети”.

Владімір Мечіар ніби сидить на двох стільцях: хоче, щоб Словач-чина увійшла до НАТО і водночас не втратила ринків Росії. Одинпразький журналіст так прокоментував ставлення до членства в обо-ронному блоці порівняв із рішенням футболіста перейти до слав-нозвісного клубу, отримувати зарплату нарівні з партнерами, але небрати участі в іграх через ризик бути травмованим.

У вересні 1998 р. на парламентських виборах перемогла коаліціядемократичних партій. Новим головою уряду став представник цієїкоаліції Мікулаш Дзуринда. Невдовзі було прийнято Закон пропрямі президентські вибори. У травні 1999 р. президентом Словаччи-ни став кандидат від цієї коаліції Рудольф Шустер, який переміг удругому турі Владіміра Мечіара. За Р. Шустера проголосувало 57 від-сотків виборців. До цього у Словаччині було два президенти. Першо-го — Юзефа Тіссо — в роки Другої світової війни призначив Гітлер.Другий — Міхал Ковач — обраний парламентом у січні 1993 р. відп-овідно до нової Конституції Словаччини. Рудольф Шустер — третійпрезидент Словацької Республіки. Правоцентриський коаліційнийуряд після парламентських 2002 р. знову очолив лідер Словацькоїдемократичної унії Мікулаш Дзуринда.

Прихід до влади політичних партій правого спрямування і обран-ня президентом Словацької Республіки Рудольфа Шустера створи-ли сприятливі соціально-економічні й політичні умови для того, щобСловаччина вже в 2004 р. стала членом не тільки НАТО, а й Євро-пейського Союзу.

Двосторонні українсько-словацькі відносини характеризуютьсястабільністю, врівноваженістю. У грудні 2002 р. на самміті НАТО в

106

107

Празі словацький президент Рудольф Шустер публічно виступив назахист українського президента. “До останнього часу у нас зберігали-ся гарні стосунки. Чи повинні ми сьогодні нападати на людину, якавчора була нашим другом і все ще залишається нашим другом, черезпідозру (продаж “кольчуги” Іраку), яка не була доведена, а тількиоголошена?” — заявив тоді глава Словацької держави.

У квітні 2004 року четвертим президентом Словаччини на всеза-гальних виборах обрано Івана Гашпаровича, який переміг у другомутурі Владіміра Мечіара. Іван Гашпарович до 1992 року був генераль-ним прокурором Чехословаччини, пізніше очолював парламент Сло-ваччини.

Згідно з конституцією, прийнятою у грудні 1992 р., законодавча вла-да у Чеській Республіці (територія — 78,9 тис. км кв.; населення — 10,2млн чол.) належить парламенту. Парламент складається з двох палат —Палати представників, куди терміном на 4 роки обираються 200 депу-татів, та Сенату, куди входить 81 сенатор, які обираються терміном на6 років. Одна третина сенаторів переобирається кожні 2 роки. Прези-дент Республіки є главою держави і обирається парламентом терміномна 5 років. 29 січня 1993 р. Вацлав Гавел, обраний першим президентомсуверенної Чеської Республіки, в січні 1998 р. був переобраний на дру-гий термін. Президент країни призначає прем'єр-міністра та з подан-ням останнього — членів уряду. Уряд має бути представлений Палатіпредставників з метою отримання вотуму довіри.

Судова влада здійснюється незалежними судами ім'ям республіки.Конституційний суд є судовим органом захисту конституційності.Суд складається з 15 суддів, які призначаються президентом за зго-дою Сенату терміном на 10 років. Серед центральних чеських органіввлади — Вища Ревізійна організація — незалежне контрольне агент-ство, яке наглядає за використанням державної власності і перевіряєвиконання урядом державного бюджету.

З січня 2000 р. на основі прийнятого у 1997 р. закону в Чехії введе-но новий адміністративний поділ: замість 8 областей засновано 14країв, а також самостійний край — столиця Прага. До 14 країв вхо-дять 6242 общини. Кожен із новостворених країв має свій представ-ницький орган у складі 45–64 осіб. На чолі краю — рада (9–11 осіб),яка обирає керівника місцевого самоврядування — гетьмана. В общи-нах обираються місцеві ради і старости.

На політичній арені сучасної Чехії тривалий час виділялися двіпостаті: Вацлав Гавел — президент Чехії і Вацлав Клаус — прем'єр-

міністр країни. Не просто складалися їхні стосунки, насампередчерез розбіжності у поглядах щодо темпів проведення реформ. Пре-зидент виступає за більш поміркований підхід, що характеризує йогояк типового представника традиційно толерантного, скептично-се-лянського і дещо вайлуватого уродженця Богемії. Вацлав Клаус —суворий, рішучий, ближчий до німецького типу, а відтак — прихиль-ник швидших темпів і радикальніших перетворень. Вацлав Клауссповідує тетчеризм, а сама “залізна леді” колись сказала: “Це щастядля Чехословаччини, що у неї є Вацлав Клаус, кращий у Європіміністр фінансів”.

У жовтні 1990 р. Вацлава Клауса було обрано лідером Громадянсь-кого форуму, а через рік — прем'єр-міністром Чехо-Словаччини.

Вважається, що Чехія серед країн Центральної і Східної Європинайбільш послідовно й комплексно проводить економічні ринковіреформи, основою яких є консервативно-ліберальні ідеї.

Починаючи проведення політичних і економічних перетворень,Вацлав Клаус пішов шляхом створення організаційно міцної, з виз-наченою політичною платформою Громадянської демократичноїпартії, що, як наголошують політологи, є наймогутнішою і чіткопрофільованою організацією правих сил у всій Східній Європі.Другою (не за значенням) передумовою результативності цих пе-ретворень є те, що Вацлав Клаус поставився до їх реалізації про-фесійно, оскільки сам він є фахівцем макроекономічних процесів. Удокторській дисертації ще 1967 р. він досліджував проблему“Інфляція сучасного капіталізму”, а 1970 р. опублікував моног-рафію “Вступ до аналізу інфляції у чехословацькій економіці". Навідміну від Отто Шика, відомого чехословацького економіста, невизнавав поєднання плану і ринку, вважав єдино прийнятнимваріантом послідовне застосування ринкових відносин. У своїйновій ролі прем'єр-міністра Вацлав Клаус створив групу із перспек-тивних співробітників Центрального банку, де він тривалий часпрацював, науковців Інституту прогнозу, Інституту економіки. Цягрупа на основі наукових досліджень, в гострих і численних дис-кусіях створила концепцію ринкових перетворень у Чехословаччині,сутність якої ґрунтувалася на двох постулатах: приватна власністьє каталізатором зростання економіки; найкраща соціальна політика— це надійна економіка.

Суттєво: у стратегії економічних перетворень виходили з того, щореформа — не академічне питання, а проблема політична, і вкрай

108

109

важливо завоювати для її розв'язання достатню політичну підтрим-ку. З цією метою необхідно, по-перше, зробити все, щоб населеннямаксимально підтримало процес приватизації, було зацікавлене вній; по-друге, приватизувати все треба швидко, спиратися на власнірішучість, сили і ресурси, не чекати допомоги з-за кордону. ВацлавКлаус наголошував: “Ми знаємо, що наші проблеми ми маємо самірозв'язувати і не маємо чекати, що наші сусіди за нас це зроблять”.

Приватизація у Чехії, яка розпочалася в 1990 р., здійснюваласятрьома етапами-напрямами. Перший — реституція: повернення май-на колишнім власникам, які змогли довести своє право на неру-хомість, землю тощо. Фізичним особам було повернуто, зокрема,близько 100 тисяч будинків. Другий — мала приватизація, яку прак-тично закінчено. До нових господарів перейшло 22 тисячі магазинів,готелів, об'єктів побуту тощо. І, нарешті, третій — велика привати-зація (було визначено 4,5 тисячі великих підприємств, що маютьприватизуватися), яка завершується. У країні зросло виробництво,але обсяг промисловості падав порівняно зі сферою послуг; без-робіття утримувалося на рівні 3,6 відсотка.

Ринкові реформи сприймались у Чехії неоднозначно. Критика бу-ла з боку лівих партій: людей приносять в жертву “шоковій” терапії,зростає інфляція і безробіття, що викликає соціальне невдоволення.Праві дорікали авторам реформ за збереження регуляції заробітноїплати, дотації великим підприємствам, відсутність ринку житла, до-рогу соціальну політику і найвищий, навіть у Європі, рівень оподат-кування. При цьому Вацлав Клаус чудово усвідомлював, що повсяк-денне життя для більшості чехів і далі залишається боротьбою заіснування, а плодами змін поки що насолоджується досить тонкий,хоч і відчутний прошарок суспільства.

За спостереженнями соціологів, Громадянська демократичнапартія, перебуваючи при владі під критичним обстрілом лівих і пра-вих, зберігала порівняно з іншими політичними партіями, в томучислі і лівої орієнтації, високий рейтинг у населення і найвищі шан-си на парламентських виборах.

Напередодні парламентських виборів прогнозувалося, що виборцівіддадуть половину голосів Громадянській демократичній партії, 17відсотків — Чеській соціал-демократичній партії (її лідер Мілош Зе-ман) і лише 7 відсотків — Компартії Чехії і Моравії. Результати ви-борів, які відбулися в Чехії наприкінці травня — на початку червня1996 р., стали дещо несподіваними. Правоцентристський блок Вацла-

ва Клауса отримав 99 мандатів із 200, йому не вистачило 2 мандатів,щоб здобути парламентську більшість. Відчутну перемогу здобулисоціал-демократи (26 % голосів виборців) і комуністи (10,5 %). Післятривалих переговорів було сформовано уряд на чолі з Вацлавом Кла-усом. Програма нового уряду підтвердила курс на ринкові реформи зодночасним посиленням соціальної підтримки населення.

І все ж Чехії не вдалось уникнути урядової кризи. Причиною ставвиявлений факт пожертвування Громадянсько-демократичнійпартії, основній у правлячій коаліції, 7,5 млн крон (близько 250 тис.доларів). За чеським законодавством, таке пожертвування не маєперевищувати 100 тис. крон. Президент Чехії Вацлав Гавел, незва-жаючи на прихильне ставлення до В. Клауса, заявив, що той муситьпіти у відставку. Прем'єр-міністр після деякого вагання оголосивпро відставку всього очолюваного ним уряду. Прем'єр-міністромкраїни став 47-річний голова Центрального банку країни Йозеф То-шовський.

Дострокові вибори у Палату представників Чехії, які відбулисявлітку 1998 р., привели до політичного компромісу: лідер соціал-де-мократів Мілош Земан очолив уряд, а Громадянсько-демократичнапартія одержала перші посади в обох палатах. Як і передбачаличеські аналітики, в країні зберіг попередній економічний і політич-ний курс.

Про підтримку громадянами Чехії цього курсу засвідчили виборидо парламенту, які відбулися в червні 2002 р. і принесли перемогусоціал-демократам — 70 місць із 200. За ними йдуть правоцент-ристські громадянські демократи екс-прем'єра Вацлава Клауса — 58місць. Третій результат — 41 парламентський мандат — у комуністів.

Уряд очолив лідер соціал-демократів Володимир Шпідла (віце-прем'єр в уряді Мілоша Земана). Чехія була в тривожному очіку-ванні президентських виборів на початку 2003 р., оскільки Вацлав Га-вел не міг обиратися за конституцією на третій термін, проте зали-шався найпопулярнішим політиком у країні.

Хоча Вацлав Гавел відмовився охарактеризувати себе як лівогоабо правого, він швидше є прихильником комун, ніж класичноголібералізму, лівих, ніж правих. Він наголошував, що демократії требадещо більше, ніж політичні партії і вільні вибори. Демократія без гро-мадянського суспільства схожа на тіло без кровообігу.

У березні 2003 р. у результаті третього туру повторних президент-ських виборів у парламенті країни президентом Чехії було обрано

110

111

Вацлава Клауса. За В. Клауса віддали свої голоси 142 депутати з 281депутатів двох палат парламенту. В липні 2004 року подав у відстав-ку прем'єр-міністр Чехії, лідер соціал-демократів Володимир Шпід-ла. Прем'єр-міністром і лідером соціал-демократів став 34-річнийСтаніслав Гросс. У квітні 2005р. новим прем'єр-міністром Чехії ставлідер лівоцентриської Соціал-демократичної партії Іржі Парубек.Станіслав Гросс подав у відставку після декількох тижнів політичноїкризи навколо покупки ним фешенебельної квартири.

Навесні 1999 р. Чехія стала членом Північноатлантичного альян-су, а в травні 2004 р. — членом Європейського Союзу.

3.3. Президентсько-парламентські республіки

У Республіці Болгарія (територія — 110,9 тис. км кв.; населення —7,8 млн чол.), цьому “останньому вагоні соціалістичного потягу”, ко-лишні політичні структури були зламані зусиллям кіл, які належалидо правлячої еліти і підтримували лідерів опозиції за допомогою ма-сових мітингів і демонстрацій.

Відповідно до Конституції, Болгарія — республіка з парламентсь-ким (фактично президентсько-парламентським) правлінням. Дер-жавна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. Прези-дент є главою держави. Він уособлює єдність нації і репрезентуєкраїну в міжнародних відносинах. Народні збори у складі 240 депу-татів, які обираються на прямих виборах за пропорційною системою,здійснюють законодавчу владу і застосовують парламентський конт-роль. Голова Ради Міністрів (який обирається і звільняється парла-ментом за пропозицією президента) керує урядом, координує йогополітику і відповідає за її проведення. Правосуддя здійснюється Вер-ховним касаційним судом, Верховним адміністративним судом, апе-

РумуніяБолгарія Польща

ляційними, окружними, військовими та районними судами. Визначе-ний статус має Конституційний суд.

Відповідним законом визначаються організація та порядок діяль-ності органів місцевого самоврядування. Територія республікиподіляється на общини та області. Община є основною адміністра-тивно-територіальною одиницею, у якій здійснюється місцеве само-врядування. Область є адміністративно-територіальною одиницею,призначеною для проведення регіональної політики та здійсненнядержавного управління на місцях.

Болгарія, як і інші країни Центральної та Східної Європи, пережи-ває суперечливий період політичних та економічних перетворень івсе ж залишається осередком розважливості та стабільності в неспо-кійному балканському регіоні.

Становлення політичних структур характеризується перманент-ною конфронтацією різних гілок влади.

У Болгарії склалася багатопартійна система, відбулися вибориНародних зборів, місцевих органів самоврядування. ПрезидентомРеспубліки 1 серпня 1990 р. на Великих Народних Зборах було об-рано Желю Желева. В січні 1992 р. в результаті прямих виборів вінзнову переміг і став президентом країни. Желю Желев був в опо-зиції до соціалістичного режиму, підлягав переслідуванню. Він єавтором кількох монографій, найбільш відомою є його книжка“Фашизм”, у якій проводиться аналогія між фашизмом і кому-нізмом.

У вересні 1993 р. наслідком конфлікту між Союзом демократич-них сил, що мав тоді в парламенті 110 місць із 240, і президентом,який вирішив проводити надпартійну політику, стала відставка уря-ду Філіпа Димитрова. Сформувати уряд було доручено Любену Бе-рову, професору університету, фахівцеві в галузі економічної теорії,якого підтримали Болгарська соціалістична партія і Рух за права ісвободи (етнічні турки). Однак уряд не зміг визначитися ні вполітичній сфері — відсутність стратегічної мети, альтернативнихрішень, уміння йти на компроміс, ні в економічній — приватизовано90 відсотків магазинів, але повільно здійснено приватизацію великихпідприємств. Інфляція в 1994 р. становила 100, а безробіття — 20 від-сотків, країна мала багатомільйонний зовнішній борг. Після невдалоїспроби сформувати уряд Димитром Руджевим, колишнім помічни-ком президента, на посаду прем'єр-міністра було призначено 41-річну Ренату Інжову, професійного економіста, директора Агентства

112

113

приватизації. Але її діяльність як прем'єр-міністра тривала недовго,оскільки наближалися вибори.

У парламентських виборах, що відбулися 17 грудня 1994 р., взялиучасть 49 партій, проте результати визначали дві з них. На одномуполюсі — Болгарська соціалістична партія, лідер якої Жан Віденов упередвиборчій програмі зробив заяву, що зможе гарантувати всімбезпеку, зайнятість, безкоштовне медичне обслуговування і виведекраїну з кризи. На другому — Союз демократичних сил, що провівсвою передвиборчу кампанію на послідовному антикомунізмі. Йоголідер Філіп Димитров стверджував: “Болгарином може називатисялише той, хто не комуніст”.

Виборці віддали перевагу соціалістам, які отримали 46 % го-лосів; за Союз демократичних сил проголосувало 25 %. 25 січня1995 р. уряд Болгарії очолив 37-річний уродженець Пловдива,лідер соціалістів Жан Віденов. Парламентська фракція, яка нази-вала себе “демократичні ліві”, мала в парламенті 125 місць із 240,або абсолютну більшість. Антикомуністичний Союз демократич-них сил мав 69 місць, Народний Союз — 18, Рух за права і свободи —13 місць.

У 1995 р. соціалісти помітно зміцнили свої позиції, перемігши навиборах в місцеві органи влади. Намітилися позитивні зміни в еко-номіці: на 2,4 відсотка збільшилося виробництво, зменшилась ін-фляція, досягнуто позитивного сальдо в зовнішній торгівлі. Протенавесні 1996 р. знову зросла інфляція, різко підвищилися ціни наенергоносії, що позначилося на всіх інших товарах, в тому числі і пер-шої необхідності. На цьому тлі активізувалися напади опозиції науряд Жана Віденова, якого звинуватили в неспроможності вивестикраїну з економічної кризи.

У жовтні — листопаді 1996 р. в Болгарії відбулися президентськівибори. Напередодні виборів Желю Желев зняв свою кандидатуру —як спільного кандидата його не підтримали політичні партії консер-вативного і ліберального спрямування. Боротьба за посаду президен-та Болгарії розгорнулася між політиками другого ешелону: відсоціалістів — Іваном Маразовим, міністром культури, від опозиції —Петером Стояновим, приватним юристом. У другому турі президент-ських виборів переміг Петер Стоянов. За нього проголосувало 58,9 %виборців, за Івана Маразова — 41,1 %. Соціалісти вбачали причинисвоєї поразки в економічній скруті Болгарії, різкому падінні рівняжиття народу.

Експерти так оцінили підсумки президентських виборів у Бол-гарії: “Як і в інших постсоціалістичних країнах, настрій болгарперіодично змінюється — від ностальгії за часами Тодора Живкова доприскорення радикальних реформ і навпаки. Це найбезпосереднішевідображено в результатах загальнонаціональних виборів”.

У квітні 1997 р. у Болгарії на вимогу правоцентристської коаліціївідбулися дострокові парламентські вибори. Переконливу перемогу навиборах здобув Союз демократичних сил — понад 62 відсотки голосіві відповідно 136 депутатських мандатів. Соціалісти — 22 відсотки і 57депутатських місць. Уряд Болгарії сформував лідер СДС Іван Костов,відомий економіст і математик, фахівець реформаторської орієнтації.

Останніми роками у Болгарії постійно зростає внутрішній вало-вий продукт, заробітна плата (1996 р. заробітна плата становила 20 –30 доларів, 2001 р. — 120 доларів), чому сприяє досягнута політичнастабільність.

На цьому тлі дещо парадоксальними були результати парламе-нтських (серпень 2001 р.) і президентських (листопад 2001 р.) ви-борів. Спочатку вибори приводять до влади колишнього монарха Си-меона (Симеона ІІ), представника правоцентристської партії “Націо-нальний рух Симеон ІІ”, котрий очолив уряд, а потім лідера соціа-лістів Георгія Пирванова, який стає президентом Болгарії. При цьо-му і новий президент, і голова уряду своїми основними цілями визна-чають вступ Болгарії до НАТО і Європейського Союзу, водночас вва-жаючи надзвичайно важливими зміцнення відносин Болгарії зРосією, Україною, іншими стратегічними партнерами.

В червні 2005 р. в Болгарії відбулись чергові вибори до Народнихзборів. Лише в серпні після двомісячної політичної кризи парламентзатвердив склад лівоцентриського уряду на чолі з лідеромСоціалістичної партії Сергієм Станішевим. До коаліції увійшлиСоціалістична партія (82 депутатських місця), колишня правлячацентриська партія Симона СаксКобургського (53 депутатськихмісця) і Рух за права і свободи, якій підтримують в основному етнічнітурки (34 депутатські місця). Разом вони мають 169 із 240 місць.

Республіка Польща (територія — 213,7 тис. кв. км.; населення —38,5 млн чол.) — держава, яка стала на шлях зміни суспільного уст-рою, маючи тривалу історію опозиції до тоталітаризму. Крах ко-

114

* Див.: Болгарія отримувала довгоочікуваний уряд. — День. —2005. — 18 серпня.

115

муністичної влади у Польщі започаткував процеси, що призвели допадіння влади комуністів і в інших країнах Центральної та СхідноїЄвропи. На ці процеси помітно вплинув глава римської католицькоїцеркви папа Іоанн Павло II. Зміна існуючого ладу в 1989 р. здійсню-валася мирними засобами, в межах країни. Вирішальну роль тутвідіграв “круглий стіл”, де було досягнуто компромісу між різнимиполітичними силами, визначено стратегічні цілі — будівництво пра-вової демократичної держави і перехід до ринкової реформи.

Конституція Республіки Польща затверджена 2 квітня 1997 р. Но-ва конституція обмежила президентські повноваження, розширилапрерогативи Конституційного суду і підтвердила двопалатний пар-ламент. Відповідно до Конституції Польщі, визначено відносини міжзаконодавчою, виконавчою і судовою владою. Законодавчу владуздійснюють Сейм і Сенат, виконавчу владу — президент РеспублікиПольща і Рада міністрів, а судову владу — Верховний, Вищий дер-жавний і Конституційний суди. Територіальне самоврядування ви-конує завдання, не закріплені Конституцією чи законами за органа-ми інших публічних влад. Основною одиницею територіального са-моврядування є община (gmina).

Маючи тривалий досвід дисидентського опозиційного руху до ко-лишніх владних структур, спрямованого на деструктивні дії, полі-тичні сили, що отримали владу після перевороту, виявилися нездат-ними до практичної конструктивної діяльності. Відсутність чіткоїпрограми створення правової демократичної держави і громадянсь-кого суспільства, соціальна незахищеність різних верств населенняперед шоковими ринковими реформами, які болісно вдарили попростих людях, призвели до втрати довіри народу. Це одна із при-чин, які зумовили перемогу лівих на виборах до Сейму у вересні1993 р.

У Польщі з осені 1993 р. сформовано коаліційний уряд лівих сил,який прагнув ввести політичні та економічні реформи в цивілізованерусло, забезпечити соціальний захист тим, хто живе результатамивласної праці. Новий уряд відразу опинився перед труднощами пе-ретворень: продовжити реформи чи виконувати передвиборні зо-бов'язання. Ні першого, ні другого за час, що минув, ліві демократиздійснити не спромоглися. Це дало підставу президентові порушитипитання про відставку уряду Вольдемара Павляка. Основний мотив:уряд не має ні нових людей, ні нових ідей, які б прискорили реформив країні.

У лютому 1995 р. Вольдемара Павляка заступив лівий демократЮзеф Олекса. Уряд Ю. Олекси продовжив ринкові реформи, алеводночас повністю врахував необхідність задоволення соціальнихпотреб громадян, з огляду на те, що більшість людей без капіталу імають право, щоб реформи відповідали їхнім інтересам. За останніроки у Польщі найвищі показники зростання (це єдина східноєвро-пейська країна, де обсяги виробництва у 1996 р. перевищили рівень1989 р.), низький рівень інфляції, помітне збільшення експорту, нала-годжено надійні партнерські контакти із Заходом, поновлюютьсязв'язки зі східними сусідами.

Весь 1995 р. пройшов у Польщі під знаком виборів нового прези-дента. На президентську посаду було зареєстровано 17 претендентів,взяло участь у виборах 13. Польща вкотре здивувала своїм “розгуломдемократії”, підтверджуючи давній жарт про те, що “два поляки — цевже три партії". Вибори мали два тури. У другому турі Леха Валенсупереміг 42-річний Александер Кваснєвський — лідер партії Соціал-демократія Республіки Польща.

У вересні 1997 р. у Польщі відбулися вибори до Сейму. Досить пе-реконливу перемогу (33,8 відсотка голосів виборців) отримав блокправих партій “Виборча акція “Солідарність”. Правлячий “Союз лівицідемократичної” підтримали 26,8 відсотків виборців, 13,4 відсотків го-лосів виборців отримала центристська партія “Унія свободи”. Блокправих партій і центристська партія створили коаліційний уряд. Йогоочолив Єжи Бузек. Представники нових політичних структур підтве-рджують незмінність економічного курсу країни, тобто курсу на рин-кові реформи, але з більшою увагою до соціальних потреб людей.

27 липня 1998 р. президент Республіки Польща АлександерКваснєвський підписав прийнятий Сеймом закон, згідно з яким з січня1999 року на карті країни з'явилися замість 49 воєводств лише 16. Вво-диться триланкова модель самоврядування: гміна — повіт — воєводство.

Наприкінці 2000 р. Александера Кваснєвського переобрано надругий термін президентом Республіки Польща.

Парламентські вибори, що відбулися у вересні 2001 р. у Польщі,принесли переконливу перемогу лівим силам: за Союз лівих сил —Союз праці — віддали голоси 41,5 відсотка виборців. Це — 211 із 460депутатських місць у Сеймі. Згідно з офіційними даними, у виборахвзяли участь 46,3 відсотка виборців. Проурядові партії Акція вибор-ча “Солідарність” та Унія свободи до парламенту не ввійшли. Новийуряд очолив лідер Союзу лівих сил Лешек Міллер. Склалася

116

117

унікальна ситуація — в одному політичному напрямі вперше після1989 р. зосередилися всі гілки влади: президентська, законодавча івиконавча. Від травня 2004 р. очолює Марек Бєлка.

На парламентських виборах, які відбулися у Польщі у вересні2005 р. перемогу здобули дві партії правоцентриського напряму:“Право і солідарність “за неї віддали майже 27 відсотків голосів і“Громадянська платформа” отримала підтримку майже 24 відсотківвиборців. Правляча партія отримала 11,31 відсотка голосів. Прем'єр-міністром Польщі президент Александер Кваснєвський призначивКазимира Марцінкевича — головного спеціаліста з питань економікипартії "Право і солідарність”.

У зовнішній політиці Польщі пріоритетними залишаються інтег-рація у євроатлантичні структури за одночасного розвитку дружніх іефективних відносин із сусідніми країнами, насамперед з Росією.Зараз взаємини Польщі й України в економічній, культурній, а та-кож у військовій сфері розвиваються. Україну вважають стра-тегічним партнером. Головна мета польських лівих, і польських пра-вих єдина: вони прагнуть якнайшвидше інтегрувати Польщу в НАТОі ЄС. З березня 1999 р. Польща є повноправним членом НАТО, зтравня 2004 р. — членом Європейського Союзу.

Александер Кваснєвський: “Я переконаний, що розширення Євро-союзу відкриває нові шанси для Польщі і також добре слугуватимерозвитку наших контактів з Україною та іншими сусідами. Із самогопочатку ми вважали, що вступ Польщі до ЄС не може створюватижодних бар'єрів у відносинах із нашими партнерами”.

Президентом Польщі 23 жовтня 2005 р. обрано Леха Качинського,одного із лідерів партії “Право і солідарність”. Лех Качинськийотримав 54,46 відсотків голосів виборців, його ж суперник ДональдТуск, лідер партії “Громадянська платформа”— 45,53 % голосів.

Багатовікова історія українсько-польського сусідства знає чима-ло прикладів дружби, взаємодопомоги і співробітництва. Однак цяісторія містить і трагічні сторінки. Ця історія “тяжкого братерства”.Так названо документальний фільм, створений в Польщі під патро-натом Александера Кваснєвського. У травні 1997 р. президентиУкраїни та Польщі підписали спільну заяву “До злагоди і єднання”,у якій дано оцінку складним періодам історії двох народів. Ідетьсянасамперед про операцію “Вісла” після війни, під час якої 150 тисячукраїнців було переселено з місць компактного проживання. Усвою чергу, українські владні структури тоді піддали репресіям

польське населення на Волині та в Галичині. Значення підписаноїзаяви А. Кваснєвський оцінив так: “Глибоко людяна формула — ви-бачаємо і просимо вибачення” — має сенс навіть тоді, коли над ки-мось не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалось уминулому”.

У Румунії (територія — 237,5 тис. кв. км; населення — 22,2 млнчол.) зміна суспільного ладу відбулася з надзвичайною жорстокістю.Лідера партії і держави та його дружину було знищено фізично.

Лише через п'ять років екс-прем'єр-міністр Петер Роман у фран-цузькому журналі “Парі-Матч” розповів про останні години НіколаєЧаушеску. Вранці 24 грудня 1989 р. Радою Фронту національного по-рятунку, куди ввійшли Іон Іллієску, Петер Роман, Сільві Брюкан, Же-лю Войкан було ухвалено рішення знешкодити Чаушеску. Виходилиз того, що інакше його прихильники (частина армії, гвардія) чинити-муть збройний опір, що не виключає відновлення тоталітарного ре-жиму. Судовий процес, на якому наполягав Іллієску, відбувся умістечку Торговісте за 100 км від Бухареста, куди втекли на вертоль-оті і де потім були заарештовані Ніколає та Єлена Чаушеску. Близькодругої години дня 24 грудня генерал Віктор Станкулеску, якому РадаФронту національного порятунку доручила здійснити процес наддиктаторами, доповів, що тиранів засуджено на смерть і вирок уже ви-конано, про що повідомили країну по телебаченню вранці 26 грудня.

Отже, в Румунії зміна тоталітарного режиму супроводжуваласяжорстокою політичною боротьбою. Ситуацією зрештою оволодівФронт національного порятунку, куди ввійшли і комуністи. Перші ви-бори на багатопартійній основі відбулися в Румунії 20 травня 1990 р.На них було обрано двопалатний парламент і президент країни. Прези-дентом Румунії став Іон Іллієску. Утворено коаліційний уряд на чолі зПетером Романом, який почав здійснювати ринкові реформи в країні,проте через серйозну економічну кризу все ж був змушений 1994 р. пітиу відставку. Новий уряд очолив Ніколає Векерою. Нарешті в країні бу-ло зупинено падіння виробництва, спостерігалася відносно високастабільність національної валюти, і пожвавлення зовнішньої торгівлі,знизилась інфляція, середня заробітна плата становила близько 150 до-ларів. За оцінкою експертів, ринкові реформи відбуваються у Румуніїповільно, суперечливо. Якщо в промисловості 90 відсотків підприємствзалишалось у державній власності, то в сільському господарстві понад80 відсотків землі перейшло у приватну власність. Процес цей супро-воджувався масовим забоєм худоби, скороченням посівних площ. Зер-

118

119

но доводилось імпортувати. Нині 40 відсотків земель знову оброб-ляється селянськими асоціаціями, колективними об'єднаннями.

21 листопада 1991 р. в Румунії була прийнята нова конституція,яка проголосила перетворення країни на демократичну правову дер-жаву з вільною ринковою економікою.

27 вересня 1992 р. відбулися другі парламентські і президентські ви-бори. Президентські вибори проходили в два тури. У другому турі пе-реможцем став Іон Іллієску, який отримав понад 60 % голосів. Його ос-новний суперник, кандидат від Демократичної конвенції Румунії, 53-річ-ний ректор Бухарестського університету, набрав близько 40 %.

В цілому шість з половиною років перебування у влади екс-ко-муніста Іона Іллієску характеризувалися політикою, яка поєднувалаобережність і нерішучість з консерватизмом, що гальмувало просу-вання економічних реформ.

Нові, треті парламентські і президентські вибори, що відбулися3 листопада 1996 р., привели до різкої зміни політичного ландшафтукраїни і до повної зміни влади.

На парламентських і президентських виборах восени 1996 р. пере-конливої перемоги досягла Демократична конвенція Румунії. У но-вому парламенті Демократична конвенція Румунії здобула понад30 % місць і отримала право формувати новий уряд. Її лідер ЕмільКонстантинеску переміг у другому турі президентських виборів. Занього проголосувало 54 % виборців, а Іон Іллієску набрав 46 % го-лосів. Уперше в історії Румунії глава держави втратив владу демок-ратичним шляхом. Еміль Константинеску заявив, що Партія соціаль-ної демократії за сім років перехідного періоду не змогла вирішитинайважливіших соціальних та економічних проблем. Новий прези-дент Румунії і наново сформований уряд, який очолив колишній мерБухареста, 42-річний Віктор Чорба, намагалися провести більш гли-бокі ринкові реформи і рішуче боротися з корупцією та організова-ною злочинністю. Зовнішня політика залишалася незмінною, спря-мованою на інтеграцію у європейські та євроатлантичні структури.

У червні 1997 р. президенти України і Румунії підписали міждер-жавний договір про дружбу, співробітництво і добросусідство. Пере-говори про його підписання держави вели майже п'ять років. Українаі Румунія відмовлялися від взаємних територіальних претензій іпідтверджували суверенітет, територіальну цілісність і недотор-каність своїх кордонів. Згідно з договором, Північна Буковина іострів Зміїний на Чорному морі назавжди залишаються у складі Ук-

раїни. Про розмежування шельфа Київ і Бухарест збирали домовити-ся протягом наступних років.

На початку 1999 р. уп'яте після 1989 р. шахтарі оголосили загаль-ний страйк і після невдалих спроб домовитися з урядом Раду Васіле15-тисячною колоною рушили на Бухарест. Колона шахтарів була зу-пинена за допомогою військової сили. 543 шахтарі було заарешто-вано, серед них профспілковий лідер вугільників Мирон Козма, реш-ту трьома потягами відправили додому в Петрошані. Дії влади в Ру-мунії оцінені неоднозначно: “Поліція перемогла, а демократія?”

У листопаді 2000 р. у Румунії відбулися чергові парламентські ви-бори. Соціал-демократична партія Румунії (Соціал-демократичнапартія є правлячим політичним блоком, утвореним 16 червня 2000 р.внаслідок злиття цієї партії з Партією соціальної демократії), партія“Велика Румунія” отримали більшість місць у парламенті. Президен-том країни повторно було обрано Іона Іллієску. Уряд очолив лідерСоціал-демократичної партії Андріан Нестасе. У грудні 2004 р. пре-зидентом Румунії обрано Траяна Башеску, політика центристськогонапрямку, мера Бухаресту. Прем'єр-міністром став Келін Терічану.

У червні 2003 р. президенти України і Румунії в Чернівцях підпи-сали договір про режим українсько-румунського державного кордону,про співробітництво і взаємодопомогу у прикордонних питаннях. За-лишається нерозв'язаною проблема розподілу і делімітації континен-тального шельфу і виключної економічної зони кожної з держав нав-коло острова Зміїний в акваторії Чорного моря. Її розв'язання усклад-нюється тим, що в румунському суспільстві зберігається критичнеставлення до підписаного з Україною договору у 1997 році йофіційний Бухарест, побоюючись закидів від націоналістично налаш-тованих сил у зраді національних інтересів (йдеться, зокрема, про по-зицію другої за потужністю фракції у румунському парламенті —партії “Велика Румунія”), намагатиметься докласти всіх зусиль довирішення проблемних питань у міждержавних відносинах на своюкористь, включно до позову на Україну у Міжнародний Гаагський суд.

У зовнішній політиці Румунія прагне інтегруватися у європейськіта євроатлантичні структури. У квітні 2004 року Румунія стала чле-ном Північноатлантичного договору. Орієнтовний термін вступу доЄвропейського Союзу — січень 2007 року.

Отже, в країнах Центральної і Східної Європи відбуваються супе-речливі процеси. П'ятнадцятирічний досвід політичної трансфор-мації свідчить, що процес становлення і розвитку демократії у

120

121

країнах Центральної і Східної Європи є складним і нерівномірним.Всі ці держави перебувають на різних стадіях переходу до демократії.Між ними існують суттєві відмінності за рівнем демократизації,стабільності демократичної системи, консолідації демократії. Елек-торат у цих країнах надає перевагу політичним силам або ліберально-демократичного, або ж лівого спрямування. Зрештою успіх владнихсил, незалежно від їхньої політичної орієнтації, визначатиметьсяздатністю останніх професійно вирішувати економічні та соціальніпроблеми, виходячи зі світової тенденції демократичного розвитку.

Усі країни Центральної і Східної Європи прагнуть увійти до Євро-пейського Союзу і НАТО. У липні 1997 р. лідери Північноатлантич-ного альянсу підписали Протоколи про приєднання до НАТО трьохнових членів — Чехії, Угорщини і Польщі. Після ратифікації Прото-колів державами альянсу навесні 1999 р. ці держави, а в квітні 2004 р.Болгарія, Словенія, Словаччина, Румунія стали повноправними чле-нами НАТО. Можливо, військова загроза з боку Росії для Польщі,Чехії й Угорщини є головною причиною для вступу до НАТО. Дру-гий потенційний “агресор” — це ФРН. Серед інших джерел загрозидля свого спокою чехи, угорці й поляки називають тліючі конфліктина території колишньої Югославії.

3.4. Югославія: драматизм і трагізм подій

Балкани завжди були особливим регіоном Європи. Балкани—місце, де виникали і йшли в небуття імперії, унікальне поєднання од-разу трьох віросповідань — католицького, православного, ісламсько-го — і вкрай складне через полосне етно- і конфесійно-общинне роз-селення.

Як відомо, до ХХ ст. Югославії не існувало. У 1918 р. на уламкахАвстро-Угорської імперії утворилося королівство сербів, хорватів ісловенців, яке в 1929 р. стало називатись Югославією.

122

На початку Другої світової війни Югославію окупувала фаши-стська Німеччина, поділивши її на кілька маріонеткових урядів ідержав. Після вигнання фашистів зусиллями Йосипа Броз ТітоУстановча скупщина в листопаді 1945 р. скасувала монархію і про-голосила утворення Федеративної Народної Республіки Югос-лавія (ФНРЮ). З прийняттям у 1963 р. нової Конституції країнастала називатися Соціалістичною Федеративною РеспублікоюЮгославія (СФРЮ). До її складу входило шість республік:Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія, Чор-ногорія.

Після Першої і Другої світових воєн саме Югославія як держа-ва мала відігравати і успішно відігравала роль стабілізатора етно-конфесійної політичної ситуації на Балканах. Цю роль Югославіїбуло зафіксовано рішеннями Ялтинської і Потсдамської конфе-ренцій.

У післявоєнний період за Балкани змагалися переможці. Вигравсутичку за вплив на Югославію Захід. Саме Великобританія, Фран-ція, а пізніше Сполучені Штати Америки, підтримуючи уряд Й. Б.Тіто (у вигляді концептуального оформлення і щедрого фінансуван-ня), реалізували “ринковий соціалізм”, віддаляючи тим самим Югос-лавію від Радянського Союзу і створюючи з неї показову “вітрину”ринкового шляху для інших соціалістичних країн. З середини 70-хроків у Югославії дедалі більшу роль починає відігравати Німеччи-на, і не в останню чергу через те, що Й. Б. Тіто прихильно ставивсядо зміцнення прямих економічних зв'язків югославських республік(і насамперед союзника Третього Рейху у Другій світовій війні —Хорватії) саме з ФРН.

На той час Югославія була класичним прикладом багатонаціо-нальної країни, яка не приєдналася до жодного з військово-політич-них блоків і вигідно вирізнялася серед східноєвропейських країн:вільне спілкування із Заходом, не питома вага іноземного капіталу вінвестиціях, стабільний стан ринкової економіки, сучасна інфраст-руктура, розвинена індустрія іноземного туризму. Югославськихфахівців широко використовували за кордоном, що також підтри-мувало економіку країни.

На межі 90-х років Югославія була загалом більш ліберальним ікомпактним утворенням, ніж Радянський Союз. Починаючи з1980 р., після смерті Йосипа Броз Тіто — державного діяча, який маввеличезні повноваження всередині країни і колосальний авторитет

123

за її межами, ситуація в Югославії поступово виходить з-під контро-лю центрального керівництва.

У 90-ті роки всі східноєвропейські країни проводять реформи зтим чи іншим результатом. В іншій ситуації перебуває Югославія.Як і СРСР, югославську Федерацію роздирають внутрішні супереч-ності. Криза Югославії наростала у міру загострення відносин дер-жавотворної національності — сербів та їх республіки з іншими на-родами та їх державами, утвореними в межах СФРЮ і самої Сербії.У країні посилились антисербські настрої, викликані некоректнимставленням провідної республіки Сербії до інших республік.

Першим актом розпаду Югославії стало наприкінці 80-х років за-гострення відносин у Косово. Саме події у Косово дали змогу Слобо-дану Мілошевичу, до того непохитному комуністу, продовжувачукращих традицій тітовської Югославії, розпочати свою політичнукампанію, яка ґрунтувалася на сербському етнічному націоналізмі;виступити головним захисником національної сербської ідеї,об'єднувачем усіх сербів.

У 1990 р., уперше за післявоєнний період, у республіках СФРЮвідбулися вільні парламентські вибори на багатопартійній основі.Комуністи перемогли лише в Сербії і Чорногорії. У Словенії, Хор-ватії, Боснії і Герцеговині, Македонії виборці віддали перевагу си-лам, які були в опозиції до чинної влади.

У Республіці Словенія (столиця — м. Любляна; територія — 20,2тис. км кв.; населення — 2,9 млн чол.) обраний на багатопартійній ос-нові парламент 2 липня 1990 р. прийняв Декларацію про суверенітетреспубліки, а 25 червня 1991 р. Словенія проголосила незалежність.Уряд СФРЮ визнав це незаконним і віддав Югославській народнійармії наказ взяти під охорону зовнішні кордони Словенії. В резуль-таті з 27 червня по 2 липня тут точилися бої між ЮНА і місцевимипідрозділами оборони Словенії. Втручання посередників дало мож-ливість сторонам досягти перемир'я, і з 18 липня 1991 р. підрозділиЮНА почали залишати територію Словенії. Нині Словенія сприй-мається в Європі як зразкова серед країн перехідного періоду. Еко-номічні й політичні реформи відбуваються швидше, ніж в інших, і зменшими затратами.

У травні 2004 року Словенія стала повноправним членом Євро-пейського Союзу.

Словенія за формою державного правління — президентсько-парламентська республіка. Президент є главою держави і обираєть-

124

ся безпосередньо населенням на п'ятирічний термін. З 22 квітня1990 р. президентом був Мілан Кучан. 23 листопада 1997 р. був пе-реобраний на цій посаді. Законодавчу владу представляє Скупщина(двопалатний парламент), яка поділяється на Державні Збори(кількість депутатів — 90, обираються терміном на 4 роки) та Дер-жавну Раду (кількість депутатів — 40, обираються терміном на 5 ро-ків). Останні вибори до парламенту відбулися 15 жовтня 2000 р.Центральну виконавчу владу уособлює уряд на чолі з прем'єр-міністром. З квітня 1992 р. (з невеликою перервою) уряд очолюєЯнез Дрновшек.

В кінці 2002 р. Янез Дрновшек переміг на президентських виборахі замінив на посаді глави держави Мілана Кучана. До 2003 р. ЯнезДрновшек очолював лівоцентриську ліберально-демократичнупартію. Прем'єр-міністром став Янез Янша.

В кінці березня 2004 р. Словенія, єдина із колишніх югославсь-ких республік, стала членом НАТО, а 1 травня того ж року —членом Європейського Союзу.

Республіка Хорватія (столиця — м. Загреб; територія — 56,5 тис. кмкв.; населення — 4,4 млн чол.). На виборах до парламенту у 1990 р. пе-ремогло Хорватське демократичне співтовариство. У серпні-вересні1990 р. тут почалися збройні сутички місцевих сербів із хорватськоюполіцією і гвардією в Кнінській Країні. У грудні того ж року СаборХорватії ухвалив нову Конституцію, проголосивши республіку“унітарною і неподільною». На нову Конституцію місцеві серби(сербська община в Хорватії налічує близько 600 тис. осіб) відповілистворенням в лютому 1991 р. Сербської автономної області.

25 червня 1991 р. Хорватія проголосила свою незалежність. УрядСФРЮ це рішення визнав незаконним, заявив свої претензії на час-тину Хорватії, а саме на Сербську Країну, яка населена переважносербами. Між сербами і хорватами відбулися жорстокі збройні су-тички за участю підрозділів ЮНА, які призвели до великих людсь-ких жертв і поневірянь. Понад 700 тис. біженців опинилися всусідніх країнах. На початку 1992 р. у Хорватію було введено 14-ти-сячний контингент сил ООН, хоча припинити збройні сутички три-валий час не вдавалося.

Хорватія виходила із “спільного дому” через тривалу й жорстокувійну, яка загальмувала як розвиток країни, так і її рух до євро-пейських та євроатлантичних структур.

За формою державного правління Хорватія є парламентсько-пре-

125

зидентською республікою. Після проголошення незалежності Хор-ватії першим президентом країни став Франьо Туджман. В Хорватіїбуло встановлено жорсткий авторитарний режим. Однак серед гро-мадян країни Ф. Туджман набув слави фундатора незалежності Хор-ватської держави, а в пресі його називали навіть “великим рулівним”і “героєм всіх героїв”. Лише після його смерті в 1999 р. Туджмана ста-ли піддавати критиці за антидемократизм. 7 лютого 2000 р. прези-дентом Хорватії терміном на 5 років обраний Стіпе Месич. Законо-давчу владу в країні представляє Хорватський державний Сабор —двопалатний парламент (Палата представників — 127 депутатів; Па-лата жупаній (областей) — 68 депутатів). Тривалість депутатськогомандата 4 роки. Виконавчу владу здійснює уряд на чолі з прем’єр-міністром. Склад уряду призначає президент і затверджує парла-мент.

Після парламентських виборів в листопаді 2003 р. президентСтіпе Месич доручив сформувати уряд Іво Санадеру, лідеру Націо-налістичного Хорватського союзу. В січні 2005 р. Стіпе Месичпереобраний президентом Хорватії на другий п'ятирічний термін.

Пріоритетом зовнішньої політики Загреба є членство в Євро-пейському Союзі і НАТО.

Республіка Македонія (столиця — м. Скоп'є; територія — 25,7 тис.км кв.; населення — 2,2 млн чол.). На виборах до місцевого парламен-ту в 1990 р. перемогла Демократична партія македонської національ-ної єдності. Рік по тому, 21 листопада 1991 р., Македоніязадекларувала свою незалежність, ухвалила нову Конституцію, якапроголосила Республіку Македонію суверенною, самостійною демок-ратичною і соціальною державою. Народження нової держави булозатьмарено погіршенням стосунків із сусідніми країнами — Болгарією(котра не визнає македонців окремою нацією, вважаючи їх болгарами)і особливо Грецією (котра вважає, що Македонія не має права так на-зиватись, оскільки стародавня Македонія була частиною грецьких во-лодінь, а північна частина Греції до цього часу має назву Македонія).

У березні 1992 р. Бєлград без конфронтації з місцевою владоювивів війська з республіки. Проте 2001 р. у Македонії загострилисястосунки корінного населення з місцевими албанцями, що призвелодо збройного конфлікту, який довелося врегульовувати за допомо-гою військ НАТО.

Македонія, відповідно до Конституції країни — парламентсько-президентська республіка. Главою держави є президент країни,

126

який обирається на п'ятирічний термін під час загальних виборів іне може обіймати цю посаду більше двох термінів поспіль. Першимпрезидентом Македонії в січні 1992 р. став комуністичнийфункціонер, який працював ще з Й. Броз Тіто, Кіро Глігоров. 14листопада 1999 р. терміном на п'ять років президентом Македоніїобрано Бориса Трайковського, який трагічно загинув навесні 2004року.

Президентом Македонії 14 квітня 2004 року обрано БранкаЦрвенковського, який свого часу очолював уряд країни.

Найвищим законодавчим органом країни є однопалатні збори,(парламент) 120 представників якого обираються терміном на 4 ро-ки. Центральна виконавча влада в Македонії належить уряду, якийочолює прем'єр-міністр. Верховний суд і Конституційний суд предс-тавляють третю гілку державної влади — судову систему.

На нинішньому етапі Македонія переживає ті самі труднощі, що йінші постсоціалістичні країни. Але її становище ускладнюється еко-номічною відсталістю і внутрішньополітичною напругою внаслідокпостійних міжетнічних чвар.

Республіка Боснія і Герцеговина (столиця — м. Сараєво; територія —51,2 тис.км кв.; населення — 4,2 млн чол.). Основну перемогу на вибо-рах до місцевого парламенту у 1990 р. здобула мусульманська Партіядемократичних дій. До парламенту пройшли також Сербська демок-ратична партія і Хорватська демократична співдружність. У жовтні1991 р. мусульманські і хорватські депутати Скупщини прийняли Ме-морандум про суверенітет республіки. Депутати-серби бойкотувалироботу парламенту, відмовилися від участі у референдумі, під час яко-го більшість населення висловилася за створення суверенної держави.У відповідь місцеві серби створили свою Скупщину, а коли неза-лежність Боснії і Герцеговини визнали країни ЄС, США і Росія,Сербська община оголосила про створення Сербської РеспублікиБоснії.

Протистояння переросло у збройний конфлікт. У листопаді1992 р. у Лондоні відбулася Міжнародна конференція з пошукушляхів урегулювання боснійського конфлікту, де було досягнутопевних домовленостей. Лідер боснійських сербів Радован Караджичпообіцяв вивести війська з окупованих територій, передати під конт-роль ООН важку зброю своїх загонів, закрити табори, де утримува-лися мусульмани і хорвати. Белград заявив про готовність допусти-ти міжнародних спостерігачів у підрозділи ЮНА, розташовані у

127

Боснії, визнав незалежність Боснії і Герцеговини. Сторони свої зо-бов'язання виконали, хоча миротворчим силам ще не раз доводило-ся закликати ворогуючі сторони до припинення сутичок і перемир'я.

1 листопада 1995 р. на американській військовій автобазі Райт-Патерсон поблизу міста Дейтон, штат Огайо, почалися переговори зурегулювання боснійського конфлікту. В них брали участь прези-денти Сербії С. Мілошевич, Хорватії — Ф. Туджман і Боснії — А.Ізетбегович, а також три співголови: Р. Холбрук від США, І. Івановвід Росії та К. Більдт від ЄС. Згідно з досягнутими домовленостями,Боснія поділялась на два рівноправних державних утворення — Рес-публіку Сербську і Федерацію Боснія і Герцеговина.

14 березня 2002 р. президент Югославії В. Коштуніца, президентЧорногорії М. Джуканович, а також Х. Солана від ЄС підписали уго-ду про нові відносини між двома республіками, що входять до складудержави. Відповідно до цієї угоди нове державне утворення отрималоназву (Скупщина), президента, уряд (Раду міністрів) і суд. На три ро-ки вводився мораторій на проведення референдуму про самостійність.

Боснія і Герцеговина — конфедеративна держава. Форма дер-жавного правління — президентсько-парламентська республіка.На чолі держави — Голова колективної президенції, що складаєть-ся з представників трьох етнічних громад. Ротація Голови відбу-вається кожні 8 місяців. Національна асамблея (парламент) скла-дається з Палати представників (по 14 депутатів від кожноїетнічної громади) та Палати народів (по 5 депутатів від кожноїетнічної громади).

27 квітня 1992 р. була утворена нова (третя) Союзна РеспублікаЮгославія (столиця — м. Белград), до складу якої ввійшли дві ко-лишні республіки СФРЮ: Сербія і Чорногорія, і два автономнихкрая — Воєводина, Косово і Метахія. З початку 2003 р. — це союзнеутворення у складі Сербії і Чорногорії (столиця — м. Белград; тери-торія — 102,2 тис.км кв.; населення — 10,5 млн чол.).

Отже, внаслідок збройних міжетнічних конфліктів багатонаціо-нальна держава має зруйновану економіку і п'ять зруйнованих ма-лих держав. Однією з причин розпаду Югославії став спалах націо-налізму. Політичні еліти двох республік Югославії — Сербії та Хор-ватії, а слідом за ними владні структури Словенії, Боснії та Герцего-вини, Македонії стали проводити сепаратистську політику, суть якоїполягала в рішучому збільшенні частки регіонів у бюджеті за раху-нок зменшення відрахунків до центру.

128

Проголошення Хорватією і Словенією незалежності (червень1991 р.) стало кульмінацією “югославської кризи”. У єдиній Югосла-вії Хорватія зі Словенією були основним джерелом валютних над-ходжень. Усі федеративні фонди значною мірою формувалися за ра-хунок трьох провідних в економіці республік. У результаті відокрем-лення Хорватії і Словенії на Сербію лягло потрійне навантаження,вона практично одна мала наповнювати федеральний бюджет. Зацих обставин суперечності між суб'єктами югославської федераціїнабули антагоністичного характеру. Склалася ситуація, у якій кожназі сторін виявилася фатально неготовою до будь-яких компромісів,проголосивши свою позицію єдино правильною і єдино можливоюта включивши до аргументів, що використовувались у нескінченнихвзаємних суперечках, спогади про кривди і образи минулого. Вве-дення на територію Словенії і Хорватії регулярних частин Югос-лавської народної армії для відновлення державного кордону країнипризвело до переростання кризи у справжню війну.

Конфлікт у Югославії виявився результатом цілеспрямованих зу-силь трьох політичних штабів. Перший із них розташований уБелграді, другий — у Загребі. Вони хотіли возз'єднання території, щораніше ними контролювалися. Третій — мусульманський — розташо-ваний в Сараєво. Тут переплелися в одному вузлі інтереси сербів,хорватів, боснійських мусульман. Участь у врегулюванні конфліктуіноземних держав надала цій кризі інтернаціонального характеру.Міжнародне втручання тільки поглибило трагедію. РозчленуванняЮгославії стало, напевне, одним із перших кроків до нового поділуЄвропи.

Ключову роль в ускладненні ситуації в Югославії відіграла Німеч-чина (не як держава, що зазнала поразки у Другій світовій війні, а яклідер європейського політичного процесу). Це виявилось, зокрема, увизнанні незалежності Хорватії і Словенії, тобто Німеччина, якупідтримала Австрія, стала активним прибічником розчленуванняСФРЮ. Бонн, на той час столиця Німеччини, не тільки визнав обидвідержави, а й наполіг на прийнятті аналогічного рішення Європейсь-ким Союзом.

У вересні 1991 р. міжнародне співтовариство (ЄС та НАТО) нама-галося переконати колишні югославські республіки прямувати доконфедерації нового типу, на що не погодились ні Сербія з Чорно-горією, які намагалися зберегти федеративну державу, ні Хорватія таСловенія, які прагнули незалежності. Зрештою міжнародне співто-

129

вариство визначилося на користь Хорватії та Словенії, визнавши їхнезалежність та державний суверенітет і поклавши відповідальністьза ескалацію насильства у колишній Югославії на Сербію. Таким чи-ном, міжнародна спільнота остаточно виступила на боці республік-країн, які пішли шляхом відокремлення від Югославії, активнодолучилась до її розчленування. Зокрема, застосовано економічнісанкції проти СФРЮ, до складу якої ввійшли Сербія і Чорногорія.

Новий поділ Європи перейшов до стадії практичних дій. Хорватіюта Словенію “захищала” Німеччина, боснійських мусульман підтри-мувала Організація Ісламська Конференція (ОІК), а також США.Логічно, Сербією мала опікуватися Росія, але, втративши роль однієїз перших скрипок у світовому політичному оркестрі, вона задоволь-нилася правом брати участь у розв'язанні югославського конфлікту.

Прагнення України виступити посередником у врегулюванніконфлікту на Балканах практично не дало результатів, лише ук-раїнський військовий батальйон було включено до миротворчих силООН. На Балканах несли службу понад три тисячі українських ми-ротворців, шістнадцять з яких загинули.

У листопаді 1995 р. у Дейтоні (військова база США) президентСербії Слободан Мілошевич, президент Хорватії Франьо Туджман,президент Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович за участю президен-та США Білла Клінтона парафували угоду про припинення військо-вих дій на території колишньої Югославії. Пізніше цю угоду булопідписано в Парижі, знято економічні санкції проти Сербії та іншихреспублік. Погоджений план зберігає Боснію та Герцеговину як єди-ну державу в її нинішніх кордонах. Ця держава складається з двохчастин: мусульмано-хорватської федерації і боснійської сербськоїреспубліки. Сараєво залишається єдиним містом, котре фактичноповністю належить мусульманам. Як наслідок — 50 тисяч сербів за-лишили місто.

У вересні 1996 р. у Боснії та Герцеговині під міжнародним нагля-дом відбулися вибори до вищих органів влади. Обрано трьох прези-дентів: від сербів, мусульман і хорватів. Сформовано президентськураду, парламент, уряд, Конституційний суд. Проте вибори не знялинапруженості, яка існувала у взаєминах між сербською і мусульма-но-хорватською сторонами.

Події кінця 1996 — початку 1997 рр., пов'язані зі спробою влад-них структур Сербії сфальсифікувати результати виборів до місце-вих органів влади, стали причиною нової політичної кризи. Міжна-

130

родні експерти так оцінили становище, що склалося в цій країні:“Республіка переживає політичну кризу і потребує політичних ре-форм, а президент Мілошевич має підкоритися демократичномутиску і відкрити реформи в системі”. І ще: “Президент Сербії пере-буває у надзвичайно складній ситуації. Шансів на те, що йомувдасться утриматися на верхівці владної піраміди, мало, але все жвони є”.

У липні 1997 р. парламент СРЮ обирає Слободана МілошевичаПрезидентом Союзної Республіки Югославія. Несхвально до цієїподії поставилися в Чорногорії та автономному краї Косово. Як пе-редбачали експерти, чотирирічне перебування Слободана Мілоше-вича на посаді югославського президента загрожувало стати “трономна вулкані”.

Передбачення підтвердилися трагічними подіями, пов'язаними зпочатком багаторічного косовського конфлікту.

3.5. Косовський конфлікт

У косовській кризі зіткнулися основоположні принципи сучаснихміжнародних відносин: територіальна цілісність держав і невтручан-ня в їх внутрішні справи, з одного боку, і право націй на самовизна-чення, гуманітарного обов'язку захисту прав людини, зокрема націо-нальних меншин, незалежно від національних кордонів — з другого.

Косово (столиця — м. Приштина) — автономний край (площа10,9 тис. км кв.; населення близько 2 млн осіб) у складі Сербії.Визначення Косова як автономного краю, так само як і Воєводи-ни, подає Конституція СФРЮ 1974 р. У березні 1981 р. косовськіалбанці ініціювали заворушення, вимагаючи надати краю статуссоюзної республіки. У відповідь Белград направляє в Косововійська, запроваджує в краї надзвичайний стан. 28 березня 1989 р.сербський парламент прийняв поправки до Конституції Рес-

131

публіки Сербія, якими урізалися права автономних країв. Учервні того ж року Слободан Мілошевич на мітингу на честь 600-річчя битви на Косовому полі, в якій серби вступили у нерівнийбій з вишколеними військами Оттаманської Порти, заявив ко-совським сербам, що “більше ніхто не дасть вас кривдити”; а влипні сербське керівництво розпустило крайові органи влади Ко-сово і призначило особливу дирекцію з управління краєм. У Косо-во було введено сербські війська і спецпідрозділи сербськоїполіції, які заступили місцеві органи правопорядку.

На противагу Белградові косовські албанці обрали свого президен-та, парламент, сформували крайовий уряд, утворили Армію звільнен-ня Косова, командири якої вимагали цілковитої незалежності краю, ав майбутньому — приєднання до Албанії. Сепаратистські настрої вКосові підігрівалися прихильниками остаточного виходу республікизі складу Югославської Федерації. У 1998 р. влада Югославії і ал-банські сепаратисти в Косові вступають у збройний конфлікт.

Переговори Белграда і Приштини, резолюції Ради безпеки ООНне сприяли до нормалізації становища. Збройне протистояння три-ває. 29 січня 1999 р. контактна група (Росія, США, Франція, Вели-кобританія, ФРН та Італія) у заяві міністрів закордонних справ ви-ступила з жорсткою вимогою до Белграда і Приштини розпочатимирні переговори на основі десяти принципів, вироблених контакт-ною групою, сутність яких полягає у збереженні територіальноїцілісності Сербії та Югославії і надання краю Косово автономії.

Переговори між делегаціями уряду Сербії і косовських албанцівспочатку в Рамбуйє, а потім у Парижі успіху не досягли. Сербська де-легація відмовилася дати згоду на введення до Косова військПівнічноатлантичного альянсу. Як заявив президент міжнародноїасоціації “Адвокати без кордонів” Жіль Вільям Голбандель, “ті, хтовів переговори із Мілошевичем, зробили все можливе для того, щобпрезидент Югославії не міг підписати тексти пропонованих йомуугод”.

Югославське керівництво, яке так і не змогло запропонувати пов-ноцінного політичного рішення для Косова, дало НАТО сприятли-вий привід впровадити “концепцію необмеженої відповідальності”альянсу і його права на “гуманітарну інтервенцію”. Насправді це бу-ла неприкрита агресія НАТО проти суверенної Югославії за всімакласичними канонами міжнародного права. Прийняте консенсусомГенеральної асамблеї в грудні 1974 р. (резолюція 3314) визначення

агресії однозначно вказує: “Буде кваліфікуватися як акт агресії...бомбардування збройними силами держав території іншої держави,чи застосування будь-якої зброї державою проти території держави».І далі: “Жодні міркування політичного, економічного, військового чиіншого характеру не можуть служити виправданням агресії”.

24 березня 1999 р. Генеральний секретар НАТО Хав'єр Соланавіддав наказ головнокомандувачу силами НАТО у Європі розпочативійськову операцію проти Союзної Республіки Югославія. Якобґрунтування застосування сили було названо прагнення запобігтигуманітарній катастрофі, викликаній політикою геноциду, яку прово-дять власті СРЮ щодо етнічних албанців. Операція НАТО “союз-ницька сила”, з міжнародно-правової точки зору, була застосуваннямвійськової сили без санкцій ООН з метою надати підтримку однійсторін зі внутрішнього конфлікту між центральною владою СоюзноїРеспубліки Югославія і збройними сепаратистами провінції Косовоі Метохія. В основі конфлікту лежало протистояння двох етнічнихгруп: сербів, які є основним населенням СРЮ, і албанців, які єбільшістю населення провінції і користувалися підтримкою ззовні.Метою керівництва СРЮ, яке підтримувалися більшість сербськогонаселення, було збереження територіальної цілісності держави. Ме-тою албанських сепаратистів було — здійснення права на самовиз-начення з наступним вірогідним приєднанням до Албанії. ДіїПівнічноатлантичного альянсу в умовах югославської кризи пере-конливо засвідчили, що Європа “поступилася” правовими та етични-ми нормами на користь застосування сили.

Безпосередню участь у війні НАТО проти Югославії (наданнязбройних сил або території для їх розгортання) взяли 14 держав:Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди,Німеччина, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Угорщина,Франція. Уряд Чехії прийняв рішення про надання в розпорядженнянатовських збройних сил військових і цивільних аеродромів, а такождозволив наземний транзит військового персоналу і бойової технікитериторією республіки. Повітряний простір або територію для роз-гортання збройних сил альянсу надали нейтральні держави: Албанія,Болгарія, Македонія, Румунія. Лише уряд Австрії категорично забо-ронив доступ літакам НАТО до повітряного простору своєї країни.

Від початку агресії НАТО проти Югославії, з 24 березня по 8 черв-ня 1999 р., авіація НАТО здійснила 35 000 повітряних вильотів. У нихбрало участь понад 1000 бойових літаків і 206 гелікоптерів. Запущено

132

133

понад 10 000 крилатих ракет і скинуто 79 000 т вибухових речовин.Від бомбардувань загинуло понад 2000 мирних жителів, понад 6000важко поранено, багато хто з них залишився інвалідом на все життя.Збитки від війни величезні і в матеріальному плані — понад 100 млрддоларів. Зруйновано промисловість і систему життєзабезпеченнякраїни. Ще не повністю оцінено наслідки екологічної катастрофи, таксамо як наслідки використання зброї зі збідненим ураном.

НАТО шляхом проведення повітряно-морської наступальної опе-рації домоглося капітуляції керівництва СРЮ в Косові на умовах,висунутих альянсом перед війною. Війська СРЮ виведені з Косоваі Метохії. Однак при цьому основне політичне завдання, що декла-рувалося, — запобігання гуманітарній катастрофі у провінції — нелише не було виконано, а й загострилося. По-перше, через масовийвихід албанського населення із Косово. По-друге, через втечусербського населення з провінції після виведення звідти збройнихформувань СРЮ.

Для закріплення результатів військової кампанії, повернення ал-банських біженців, а також виведення Косова і Метохії з-під владиуряду СРЮ НАТО ініціювало миротворчу операцію в провінції, якавідбувалася за рішенням Ради Безпеки ООН. У ній брали участьблизько 50 тисяч військовослужбовців. Контингенти з США, Вели-кої Британії, Німеччини, Франції та Італії діяли під керівництвомНАТО. Росію представляли 3600 військовослужбовців, які діями піднаціональним контролем. Україна також прагнула безпосереднюучасть у реалізації Пакту стабільності на Балканах.

В результаті операції “Союзницька сила” конфлікт загострився,сутички не вщухали.

З краю примусово вигнано понад 350 тисяч мешканців-албанців, пе-редусім сербів і чорногорців. З 12 червня 1999 р. по 30 березня 2000 р.було здійснено 4564 терористичних актів, вбито понад 936 осіб. Зруй-новано або спалено 82 монастирі і церкви і понад 50 000 будинків.Етнічними чистками, спаленням і руйнуванням церков, монастирів ікультурно-історичних пам'яток було порушено етнічне коріння і ду-ховний зв'язок Косова як колиски сербської державності з іншимичастинами Сербії. Косовська проблема перейшла у ХХІ ст. з туманноюперспективою на розумне розв'язання найближчими роками.

В основі конфлікту в Косово лежить націонал-екстремізм сербів іалбанців, а також територіальні, політичні та геополітичні інтересивеликих європейських і світових держав.

Провідну роль в розгортанні операції НАТО у Югославії відігралиСША як могутня наддержава, реалізувавши на практиці модель од-нополярного світоустрою, одночасно підтвердивши, що для вибудо-ви світової архітектури майбутнього століття Європі не обійтися безвійськово-політичного патронажу і арбітражу Вашингтона. Стра-тегічними інтересами США було: використати кризову ситуацію якінструмент тиску на режим Слободана Мілошевича, забезпечитивзаємодію з європейськими союзниками по НАТО, зміцнити позиціїцього військово-політичного блоку в Європі та світі. На практицівипробовувалася нова стратегічна концепція, відповідно до якоїзбройні сили альянсу можуть використовуватися ним поза зоною діїПівнічноатлантичного договору і без обов'язкового мандата єдиногоуповноваженого на це органу — Ради Безпеки ООН.

У результаті знехтувано міжнародне право. І керівництво СРЮ, ікерівництво НАТО не скористалися демократичним розв'язання ко-совського конфлікту і ледь не ввергли людство у світову війну.

Жодна з європейських держав не наважувалася заблокувати війсь-кову акцію альянсу проти СРЮ, розпочату без санкції Ради БезпекиООН, хоча рішення кожною з них приймалися нелегко. Майже в усіхзахідноєвропейських країнах при владі перебувають ліві урядисоціал-демократів, лейбористів, соціалістів. Турбуючись про свою ре-путацію захисників національних інтересів, вони були змушеніпостійно доводити свою рішучість використовувати всі засоби, вклю-чаючи військову силу, для врегулювання міжнародних криз, показу-ючи, що європейці долають своє безсилля, дефіцит політичної волі іготові прийняти на себе певну міру відповідальності за мир і безпекуна власному континенті. Не можна не погодитись із твердженням, щонеобхідності у розпаді Югославії не існувало. Могли б бути іншіваріанти трансформації федеративної держави південних слов'ян.Проте їх не реалізовано. Народи Балкан продовжують дорого плати-ти за сліпоту Заходу, який допустив прискорений розпад Югославіїпід тиском націоналістів.

У результаті розпаду Югославії в 1999 р. Німеччина, яка ініціюва-ла цей процес, здобула (через Австрію і віднині дружні їй Словенію іХорватію) вихід до Адріатики, прокладаючи цим “балканські кори-дори” в напрямку Туреччини і Близького Сходу — “зони життєвоважливих інтересів США”. За цієї ситуації США перебиралиініціативу у Німеччини, взяли під контроль процес балканської дес-табілізації, їм допомогли Англія і Франція, які несхвально пос-

134

135

тавилися до посилення впливу Німеччини на Балканах (що нагадалогеополітичну конфігурацію Німеччини в роки Першої і Другої світо-вих війн) і прагнули відновити свою колишню роль у цьому регіоні.

Отже, в геополітичному плані США прагнули усунути можливуконкуренцію Європи, протиставляючи інтеграційним процесам уЄвропейському Союзі ідею євроатлантичної солідарності, дляпідкріплення якої були необхідні вогнища нестабільності у СтаромуСвіті. В цьому контексті Балкани були покликані відіграти особливуроль.

Косовська криза 1999 р. стала першою жорсткою сутичкою Росії йАмерики після закінчення “холодної війни”. Росія рішуче засудилаоперацію НАТО проти СРЮ як агресію проти суверенної держави івиступила ініціатором пошуку дипломатичного і політичного врегу-лювання цієї складної проблеми. У цілому з початку 90-х років ХХ ст.зовнішня політика Росії пройшла складний шлях — від повноїбездіяльності до зосередження і активного відстоювання національ-них інтересів, в тому числі і на Балканах.

Осінь 2000 р. увійшли в історію Югославії зміщенням з посади їїпрезидента Слободана Мілошевича.

Чотирнадцятирічний період його правління (1986–2000 рр.)відзначений і вдачами, і поразками. Найголовнішими провалами вйого політиці вважаються поразки сербських інтересів у РеспубліціСербська Країна (Хорватія), Республіці Сербській (Боснія), підпи-сання капітуляції по Косово. Проте в самій Сербії Мілошевич невтратив підтримки більшості населення. Можливо, тому, що він “самна сам” спілкувався з народом, а сьогодні один захищає честь своєїкраїни і свого народу в Гаазі.

Новим президентом Югославії став Воіслав Коштуніца (мандатякого підтримала лише Сербія; Чорногорія в основному бойкотувалавибори, а албанці Косова їх просто проігнорували), який отримав успадщину надзвичайно складні проблеми. Насамперед належаловідбудувати зруйновану економіку країни. Такою ж складною булапроблема збереження єдиної держави, до складу якої входять Сербія,Чорногорія і Косово, а також вирішення долі екс-президента, котро-го Міжнародний Гаазький трибунал звинуватив у військових злочи-нах. Судовому процесу, який ведеться понад 4 роки у справі Слобо-дана Мілошевича, поки що не видно кінця.

На нинішньому етапі ці проблеми належить розв'язувати ново-му уряду Сербії, який у березні 2004 року очолив екс-президент

Югославії Воіслав Коштуніца. Новим президентом Сербії було об-рано Бориса Тадича. На президентських виборах Борис Тадич ба-лотувався від Демократичної партії, яку він очолив після смертіЗорана Джиндича, вбитого 2003 року. Сербія жила без глави рес-публіки з кінця 2002 року. З того часу влада тричі проводила вибо-ри президента, але всі три спроби провалилися через неявку не-обхідних 50 відсотків виборців. Своєю стратегічною метою на по-саді президента Борис Тадич вважає вступ Сербії до Європейсько-го Союзу.

Як уже зазначалося, історично Балкани були ареною геополітич-них, економічних, релігійних зіткнень великих держав. Внаслідок че-резсмужного проживання народів на цій території мир на Балканахбув можливим лише в тому разі, коли якась велика держава викону-вала обов'язки третейського судді і наводила розумний порядок. Такіфункції виконували Османська імперія, Австро-Угорщина, Франція,Російська імперія. Пізніше це намагався робити Радянський Союз. У1995 р. це зобов'язання взяли на себе Сполучені Штати Америки.Внутрішньої рівноваги балканським народам не вдається досягти досьогоднішнього моменту.

У 80-ті роки в Югославії набув поширення такий політичний сю-жет: “Питання: скільки держав буде у Європі у 2000 р.? Відповідь: 10.Одна об'єднана Західна Європа, одна об'єднана Східна Європа і вісімЮгославій”. Реальність виявилася значно драматичнішою і трагічні-шою.

Аналіз політичних, економічних, соціальних процесів у країнахЦентральної та Східної Європи дає змогу зробити деякі узагальнен-ня і висновки.

Визначальним у становленні політичних структур у східноєвро-пейських країнах є їхній системний характер. Поряд з трансфор-мацією законодавчої і виконавчої влади у цих державах здійснено су-дову реформу. В нових конституціях, прийнятих у всіх східноєвро-пейських країнах, відображено основні тенденції сучасного політич-ного життя. Чотири з семи країн визначились як парламентські рес-публіки (Албанія, Угорщина, Словаччина, Чехія) і три — як президент-сько-парламентські (Болгарія, Польща, Румунія).

На сучасному етапі передчасно стверджувати, що в цих країнахсформовано політичні структури (зокрема це стосується колишніхреспублік Югославії), які оптимально поєднують демократичні сво-боди і сильну владу. Радше йдеться про прагнення створити цивілізо-

136

137

ваний політичний простір, окреслений конституційними рамками,спрямованими на розвиток правової держави і громадянськогосуспільства. В усіх країнах Центральної та Східної Європи існуютьтакі атрибути демократії, як демократичні вибори, законодавчі орга-ни і уряди, багатопартійність, неурядові організації, відносно неза-лежні засоби масової інформації. Гарантовано дотримання грома-дянських прав і свобод, захист прав національних меншин. Разом ізтим досвід політичної трансформації свідчить, що наявність окремихструктурних елементів демократії не обов'язково означає встанов-лення реальної демократії. Про рівень демократизації країн свідчитьне наявність демократичних інститутів на кшталт західних, а ефек-тивність їх функціонування в конкретних умовах країн, що транс-формуються.

Процес становлення владних структур відбувається з трудноща-ми. Загальною хворобою є конфлікт між законодавчими і виконавчи-ми структурами через відсутність досконалих правових норм їхвзаємовідносин. Трапляються випадки корупції серед законотворціві державних чиновників, в чому нові держави не відстають відзахідноєвропейського парламентаризму.

Для більшості парламентів східноєвропейських країн характернівідсутність компетентності, відповідної цілеспрямованості в законо-давчій діяльності.

У країнах регіону ще не сформовано сильне громадянське сус-пільство, яке стало б важливим фактором політичної активності йтиску на неефективні владні інститути. В засобах масової інфор-мації державну цензуру заступила цензура капіталу. На межіХХ–ХХІ ст. жодна держава регіону не є консолідованою демок-ратією.

Щодо порівняльного аналізу трансформації політичних струк-тур України з аналогічним процесом у країнах Центральної іСхідної Європи, то в цьому разі слід враховувати ті об'єктивні пе-редумови, за яких відбувалися політичні перетворення в Україні, іякі відрізняють цей процес від того, що відбувалося в названих дер-жавах.

Йдеться, зокрема, про те, що соціалістична політична системадіяла в Україні триваліший час, ніж у країнах Центральної і СхідноїЄвропи. Останні мали власну державність, і їм було порівняно легше,ніж Україні, утвердити свою повну незалежність. На відміну від Ук-раїни, в цих країнах збереглася чіткіша соціальна стратифікація,

сприятливішим було й економічне становище, що полегшувало фор-мування соціальної бази і забезпечило досить високий рівень демок-ратичних перетворень. Зрештою, населення цих країн більш обізнанез реальними рівнем і якістю життя на Заході. Та й перетворення в цихкраїнах почалися набагато раніше.

На пострадянському просторі Україна виявилася державою, якаостанньою прийняла Основний Закон країни. Конституційний про-цес тут мав затяжний характер. Водночас слід зазначити, що прий-няття Конституції є важливою, хоча і не єдиною умовою виходу Ук-раїни із глибокої економічної кризи. Події, які відбулися в Україні влистопаді — грудні 2004 року, і які пов’язані з президентськимивиборами свідчать, за словами Збігнева Бжезинського, про “масовийвилив прагнень до змін, вибух самосвідомості, що зачепив значні час-тини українського суспільства” (День. — 2004. — 4 грудня). Напевнев історії залишиться оцінка: Україна до і після “помаранчевої” рево-люції. Політикам, політологам насамперед належить знайти відповідіна питання, що спричинило суспільну кризу в країні і який вони ба-чать вихід із неї.

Головна причина незгод, які переживає Україна, має внутрішнійхарактер і полягає у невідповідності її сучасного стану розвитку прий-нятим у цивілізованому світі критеріям.

В політичній сфері панувала апатія і недовіра громадян до діяль-ності владних структур, між владою і суспільством не було поро-зуміння, існувало глибоке провалля. В економічній — відсутня довго-строкова стратегія інноваційного розвитку виробництва; в соціаль-ній зростала майнова нерівність, відбувалося зубожіння переважноїчастини населення; найбільш глибокою і небезпечною була криза вдуховній сфері: спостерігалася втрата політичних і соціальнихорієнтирів та ідеалів, криза світогляду і сенсу повсякденного буття,виникла ідеологія, отруєна відразою до реальності, несприйняттяіснуючої дійсності.

При цьому необхідно враховувати зовнішній чинник. За одностай-ним твердженням вітчизняних та зарубіжних (у тому числі йросійських) експертів, нині розгортається “остання політична битва”між Заходом і Росією за вплив на Україну. В геополітичному проти-борстві задіяні Росія і Сполучені Штати Америки, Європейський Со-юз і Організація з Безпеки та співробітництва. Те, що відбувається вУкраїні, сприймається як реалізація політичної стратегії Заходу, якасвого часу пройшла через Сербію і Грузію і спрямована проти Росії.

138

139

Яким бачиться вихід із ситуації? На сучасному етапі для українсь-кого народу сильна демократична влада є нагальною потребою. Самена вирішення цієї проблеми спрямована політична реформа. Силадемократичної влади (за такою владою перспектива) значною міроюґрунтується на довірі народу, його активній, зацікавленій участі уздійсненні державної політики. Для здобуття такої довіри, поряд зіншими чинниками, вирішальними є дії самої держави, її владнихструктур, її лідера, її політичної еліти, які мають бути етично мотиво-вані.

Контрольні питання

1. Які, на вашу думку, об'єктивні і суб'єктивні причини зламу то-талітарного режиму в країнах Центральної і Східної Європи?

2. Об'єктивні і суб'єктивні передумови становлення парламентсь-ких і президентсько-парламентських республік.

3. Розпад держави в Югославії: чи єдиний це варіант розвиткуподій на Балканах?

4. У чому відмінність становлення політичних систем в країнахЦентральної і Східної Європи порівняно з тим, як відбуваютьсяці процеси в Україні?

Література

1. Бурдяк В. І. Болгарія на зламі епох: політична трансформаціясуспільства. — Чернівці. 2004. — 520 с.

2. Зеленько Г. “Навздогінна модернізація”: досвід Польщі таУкраїни. — К., 2003. — 216 с.

3. Конституції нових держав Європи та Азії. — К.. 1996. — 544 с.4. Політична система сучасної України: особливості станов-

лення, тенденції розвитку / За ред. Ф. М. Рудича: Навч.посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти. —К., 2002. — с. 87–117.

5. Пономарева Е. Г. “Третья Югославия” как особый тип модерни-зации. // Политическая наука. Политические разведки и мо-дернизация Современные исследования. — М., 2003. — № 2.

6. Тисменяну В. Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна доГавела. — К., 2003. — 336 с.

7. Ткач Д. І. Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформа-цій. — К., 2004. — 504 с.

8. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века.В 3 т. — Т. 3. Трансформация 90-х годов. Ч. 1. — 468 с.; Ч. 2. — М.,2002. — 464 с.

140

141

Замість післямовиНині великого поширення набула теза про те, що політологія в Ук-

раїні перебуває у глибокій кризі. Проте навряд чи можна вважати цютезу достатньо обґрунтованою, як і твердження про те, що кризуполітичної науки в Україні спричинили недорозвиненість інститутівта інституцій, відсутність політичних шкіл, недостатня кількість гра-мотних фахівців. Політологія в Україні є порівняно молодою наукою.Нині відбувається процес її становлення, і наука про політику прос-то не встигла потрапити до кризового стану.

Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичніпроблеми: академічні — Інститут політичних і етнонаціональнихдосліджень та Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, Націо-нальний інститут стратегічних досліджень, Національний Інститутпроблем міжнародної безпеки та оборони України, деякі суспільно-політичні центри. Створені і діють, хоча і не так активно, як належа-ло, Українська академія політичних наук, Українська асоціаціяполітологів, Асоціація молодих політиків і політологів України.Періодично виходять друком часописи політологічного профілю.Політологія як навчальна дисципліна викладається у вищих закла-дах освіти.

Окреслено предметне поле політології. Після тривалого обгово-рення переважна більшість фахівців дійшла висновку, що політо-логія є загальною інтеграційною наукою про політику в усіх її вия-вах. У широкому розумінні політологія є наукою про політику та їївзаємини з людиною і суспільством. У вузькому — це наука прополітичну владу, її природу і сутність, зміст і механізми здійснення.Але на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політо-логія вивчає універсальні та специфічні закони політичного життя,спосіб організації і здійснення влади в динаміці, в дії.

У кожній країні політологія більше, ніж інша суспільна наука,“прив'язана” до національної специфіки, а тому виникає спокуса (і це

Чи насправді політологія в Україні

перебуває у глибокій кризі?

питання також широко дискутувалося) визначити політологію як ок-рему українську національну науку. Проте політологія як наука і якнавчальна дисципліна має свій предмет, універсальні та специфічнізакони розвитку. Тому бачиться некоректним визначення політологіїлише як української науки. Піти цим шляхом означає свідомо відме-жуватися від сучасних досягнень світової науки про політику.

Відомо, що політологія як наука і як навчальна дисципліна маєсвої специфічні особливості.

Головне завдання політичної науки — отримання знань прополітику на основі узагальнення здобутих даних. Застосовуючи за-гальні філософські (соціологічний, нормативно-ціннісний, біхевіо-ристський, порівняльний), загальнонаукові (аналіз і синтез, індукціяі дедукція, моделювання), емпіричні методи (використання статис-тики, аналіз документів, реальні спостереження), вона досліджує за-кономірності розвитку політичної сфери, політичну систему, гло-бальні, геополітичні проблеми. Політологія як наука має право на не-завершеність процесу дослідження, на гіпотетичні передбачення.

Сучасний стан політичної науки в Україні можна охарактеризува-ти як вихід її на рівень стабільного розвитку. З багатьох ключовихпроблем політології українські вчені здійснили наукові розробки, якіза своєю досконалістю і інноваційним потенціалом беззаперечно єзначним досягненням. За останні сім років в Україні вийшло близько680 наукових, довідкових і навчальних книг з політології. Йдеться на-самперед про такі: Бабкин В. Д. “Народ и власть” (1996); Горбатен-ко В. П. “Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі ти-сячоліть” (1999); Курас І. Ф. “Етнополітика: історія і сучасність”(1999); Левенець Ю. А. “Теоретико-методологічні засади українськоїсуспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (дру-га половина ХІХ — початок ХХ століття” (2001); Литвин В. “Украина:политика, политики, власть” (1997); Нагорна Л. П. “Політична куль-тура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії”(1998); Михальченко Н. И., Андрущенко В. П. “Беловежье. Л. Крав-чук. Украина 1991–1995” (1996); Шаповал Ю. “Україна ХХ століття:Особи та події в контексті важкої історії” (2001); Михальченко М. І.“Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи”(2004); “Україна: проблеми самоорганізації: [У 2 т.]” / В. Кремень, В.Ткаченко, Д. Табачник (2003).

Комплексна тема “Україна в контексті трансформації політичнихсистем у країнах СНД, Балтії, Центральної і Східної Європи” трива-

142

143

лий час досліджується в Інституті політичних і етнонаціональнихдосліджень НАН України. При дослідженні цієї теми продуктивнимвиявився порівняльний (компаративний) метод. Використання цьогометоду науковими студіями, започаткованими в Інституті політичнихі етнонаціональних досліджень НАН України, дало змогу осягнутиполітичну систему сучасної України в усій її цілісності, розглянути їїскладові: державні інституції, механізми взаємодії різних гілок влади,основні засади функціонування місцевого самоврядування, тен-денції становлення партійної і виборчої систем, формування інсти-тутів правової держави і громадянського суспільства. На основі вияв-лених загальних рис і відмінностей показано трансформацію політич-них систем у країнах СНД і Балтії, Центральної та Східної Європипорівняно з тим, як відбувається цей процес в Україні.

В результаті вийшла друком низка монографій, навчальнихпосібників: “Політична система суспільства: особливості становлен-ня, тенденції розвитку” / За ред. Ф. М. Рудича (Навч. посіб. для студ.вищ. закл. освіти, 2002); Пахарев А. Д. “Политическое лидерство илидеры” (2001); Рудич Ф. М. “Много ли власти нужно власти?(Украина в контексте трансформации полит. систем в странах СНГ иБалтии, Центр. и Вост. Европы)” (1999); “Україна в сучасному гео-політичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти” [Колек-тивна монографія]. /За ред. Ф. М. Рудича (2002). Зеленько Г. “Навз-догінна модернізація: досвід Польщі та України” (2003). Ткач Д. І.“Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформацій” (2004).

Перед Україною нині постало завдання реформувати політичнусистему, метою якої є зміцнення конституційного ладу, піднесенняефективності діяльності державних органів, поглиблення демокра-тичних засад управління, становлення інститутів громадянськогосуспільства, зростання добробуту громадян, духовного оновлення таморального оздоровлення суспільства, зміцнення національної без-пеки та підвищення міжнародного авторитету держави.

Відповідно до Закону України "Про внесення змін до КонституціїУкраїни" від 8 грудня 2004 року реформа політичної системи спрямо-вана на вирішення інституційних питань: як Україну перетворити упарламентсько-президентську республіку, як досягти оптимальногорозподілу повноважень Президента, Парламенту, Уряду, якою маєбути виборча система формування законодавчої влади. Немаєсумніву, що ці питання є важливими і їх треба вирішувати насампе-ред на конституційному рівні.

Проте поза увагою залишається ряд питань, від розв'язання якихзалежить стабільність й передбачуваність розвитку суспільства, са-мопочуття громадян держави та зрештою і результативність політич-ної реформи.

Перше стосується політичної еліти. У нові владні структури післяїх реформації повинні прийти підібрані за конкурсом професіонали,які бажають і здатні самовдосконалюватись. Необхідно провестиатестацію всього корпусу державних службовців на відповідність по-садам, які вони обіймають. Управлінська еліта покликана володітиполітичною культурою, тобто професійно знати закони суспільно-політичного державного устрою, професійно вміти застосовувати цізнання в своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колега-ми по управлінню. Політична еліта, що нині прийшла до влади, по-винна звільнитись від перебільшеної дози “комплексу знаменитості"і на ділі довести свою здатність професійно управляти країною.

Друге питання — це становлення громадянського суспільства. Са-ме в цьому контексті стратегічним напрямом реформування політич-ної системи має стати формування інститутів громадянськогосуспільства, яке є основою держави. Громадянське суспільство ство-рюють вільні громадяни з високим рівнем політичної, економічної,соціальної культури. Громадянське суспільство — це суспільство по-рядних, високоосвічених людей, основу якого складає середній клас.

Якщо провідним елементом громадянського суспільства виступаєособа, то його несучі конструкції — всі ті соціальні інститути, які пок-ликані сприяти всебічній реалізації особи, її інтересів, устремлінь іякі, як і в цілому громадянське суспільство в Україні, діють слабко.Це — місцеве самоврядування, політичні партії, професійні об'єднан-ня, асоціації, творчі союзи, система освіти, сім'я, церква. При цьомуважливо не допустити переходу від представницької демократії допопулізму, коли влада виправдовує свої дії гаслом: “Цього вимагаєнарод”. Сама система демократії призначена для того, щоб обмежитизловживання публічної політики, спираючись на розподіл функційвлад і збалансовану структуру різноманітних думок. Для подальшо-го розвитку інститутів громадянського суспільства потрібно: забез-печити законодавче залучення представників опозиції, засобів масо-вої інформації до участі у діяльності владних інститутів, розробки,прийняття і відповідальності за реалізацію важливих державних за-конів; запровадити постійні зустрічі (Національна асамблея, круглийстіл) вищих посадових осіб держави, лідерів політичних партій, опо-

144

145

зиційних рухів з обговорення і розв'язання конфліктних питань, виз-начення стратегії розвитку країни в політико-соціальній, еко-номічній і зовнішньополітичній сферах.

Політологія як навчальна дисципліна дає знання про політичніінститути, їх організацію та функціонування: права, свободи, обов'яз-ки громадян; про політичні процеси; участь особи в політичномужитті; суб'єкти і об'єкти політики; політичну культуру; світовийполітичний процес. З початку 90-х років політологія як нормативнадисципліна вивчається у вищих навчальних закладах. За участю вче-них і викладачів підготовлені і вийшли друком підручники, навчаль-ні посібники. Назву лише деякі з них: Головатий М. Ф. “Соціологіяполітики” (Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. 2003); “Політо-логія”: (Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. О. В. Бабкіної,В. П. Горбатенка, 2001); “Політологічний енциклопедичний слов-ник”: За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкина, В. П. Горбатенка —2-е вид., допов. і переробл. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.; Рудич Ф. М.Політологія: Підруч. для студ. вищ. закл. освіти (2005); Шлях-тун П. П. “Політологія (теорія та історія політичної думки)”: Підруч-ник (2002).

Звісно, існують певні проблеми в становленні і розвитку політич-ної науки. На розвиток політології впливають фактори, що його галь-мують, а також ті, що сприяють цьому процесові.

Своєрідний політологічний ренесанс, який нині спостерігаємо,приховує в собі небезпеку компрометації цієї науки, масового непро-фесіоналізму (з'явилося багато охочих називати себе політологами,не маючи для цього жодних підстав), прагнення приручити політо-логію, зробити її зовнішньо респектабельною служницею чинної вла-ди. Останнє виявляється у відсутності традицій незалежності гу-манітарної науки. У певних групах вчених збереглася й посилиласьзалежність від влади, інші вчені розійшлися по партіях і рухах і зай-нялися теоретичним обслуговуванням їхніх інтересів. Розвитку нау-ки взагалі і політології зокрема перешкоджає відсутність стабіль-ності політичної й економічної ситуації.

Водночас існують фактори, що сприяють рухові політології до су-часного рівня. Це наявність певної інституціональної бази, про якузгадувалося вище; чималий корпус висококваліфікованих освіченихполітологів. Зріс, і на цьому необхідно особливо наголосити, чисель-ний корпус фахівців вищої кваліфікації з політичних наук. На 1 січня2005 р. захищено та затверджено ВАКом України 63 дисертаційні

146

праці на здобуття наукового ступеня доктора і 369 — на здобуття на-укового ступеня кандидата політичних наук. Молода генераціяполітологів, яка здобуває освіту в нових умовах, знайома з досягнен-нями світової науки, швидко оволодіває сучасними методамидослідження, іноземними мовами, дає підстави сподіватися на кращемайбутнє політології.

Ключовим завданням політології є навчально-просвітницькадіяльність, формування високої політичної свідомості та політичноїкультури громадян України, зокрема молодого покоління. У цихпроцесах політологія як навчальна дисципліна відіграє незаміннуроль. Невідкладне завдання — утвердити політичні знання в усіхсферах. Йдеться передусім про поширення політологічних знань повертикалі, тобто про підготовку професійних політиків, парламен-тарів, урядовців, працівників державного апарату. Проблеми впоряд-кованості суспільних процесів і утвердження державності України,впливу владних структур на поліпшення життя громадян — це всевимагає від носіїв політичної влади високої політичної культури, чо-го їм так бракує. Не менш актуальною і такою ж складною пробле-мою, як уже говорилося, є поширення політичних знань по горизон-талі: серед найширших верств населення, учнівської і студентськоїмолоді.

Отже, політична наука в Україні поступово посідає належне місце всистемі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальніполітичні процеси, становлення демократичної державності. Сучас-ний стан політології в Україні пов'язаний з логікою трансформації на-шого суспільства та особливостями розвитку наукового знання.

147

ЗМІСТВступ ..................................................................................................................3Розділ 1. Порівняльна політологія: виникнення,

розвиток, концептуальні засади ..........................................51.1. Виникнення порівняльної політології,

розвиток, сучасний стан ................................................................51.2. Концептуальні засади сучасної

порівняльної політології ............................................................101.3. Політичні режими ........................................................................121.4. Демократія: форми й моделі ....................................................151.5. Зацікавлені групи ........................................................................191.6. Політичні партії і вибори ..........................................................211.7. Форми державного управління та державного устрою ......23

Розділ 2. Трансформація політичних систем у країнах СНД і Балтії ..........................................................32

2.1. Прогнози суспільного розвитку ..............................................322.2. Перша модель — російська ........................................................342.3. Україна, Білорусь, Молдова:

варіанти суспільного устрою ..........................................................432.4. Центральноазійські країни.

Особливості моделі суспільного устрою ..............................542.5. Країни Закавказзя. Між двома берегами ............................732.6. Прибалтійські країни. Західноєвропейська модель ........85

Розділ 3. Трансформація політичних систем у країнах Центральної та Східної Європи ....................96

3.1. Оцінка ситуації ..............................................................................963.2. Парламентські республіки ........................................................983.3. Президентсько-парламентські республіки........................1113.4. Югославія — драматизм і трагізм подій ............................1213.5. Косовський конфлікт................................................................130

Чи насправді політологія в Україні перебуває у глибокій кризі? ................................................................141

The main themes of normative course "Comparative politology", which is taught in thehigher educational establishments of Ukraine are given in the manual. History of origin,development, conceptual framework, modern state of subject is exposed . Also the processof transformation of political system in the countries of Baltic, Central and Eastern Europeare examined. The scientific elaborations of the institute of political and ethno nationalresearching are used widely in the manual.

For the students, teachers of higher educational establishments, and also for everyone,who is interested in the problems of political science.

Навчальне видання

Рудич Фелікс Миколайович

ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ

Навчальний посібник

Educational edition

Rudich, Felix M.

COMPARATIVE POLITOLOGY

Educational

Відповідальний редактор М. В. Дроздецька

Редактор О. Б. Лисицька

Коректор І. С. Сандул

Комп’ютерне верстання Л. М. Пославська

Оформлення обкладинки О. О. Стеценко

Підп. до друку 10.01.03. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 8,83 . Обл.-вид. арк. 8,75. Тираж 5000. пр. Зам. № 42

Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП)03039 Київ-39, вул. Фрометівська, 2, МАУП

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК № 8 від 23.02.2000

Поліграфічний центр УТОГ

03038 Київ-38, вул. Нововокзальна, 8

Свідоцтво КІ № 35 від 02.08.2000

148