НАЦІОНАЛЬНІ...

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНІ ЦІННОСТІЙ НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИВ СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО

УПРАВЛІННЯ

NATIONAL VALUES AND INTERESTSIN PUBLIC ADMINISTRATION SYSTEM

Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю

(Київ, 12 жовтня 2017 року)

ТОМ II

Київ К.І.С. 2017

УДК 35.07/.08:327](06) К64

Схвалено Вченою радою Інституту публічного управління та адміністрування

Національної академії державного управління при Президентові України(протокол № 4/9-06 від 26 вересня 2017 року)

Національні цінності й національні інтереси в системі публічного управління: ма-теріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю (Київ, 12 жовтня 2017 р.) / за заг. ред. В .С. Куйбіди, І. В. Розпутенка — К. : НАДУ, 2017. — Т. ІІ. — 412 с.

ISBN 978-617-684-192-0

У матеріалах конференції вміщено тези виступів її учасників, присвячені ціннісним вимірам публічного управління та публічної служби; питанням ідентичності у вимірах публічної по-літики та територіального врядування; цілям та завданням економічної політики в контек-сті реалізації положень Угоди про асоціацію між Україною та ЄС; цифровим трансформаці-ям, безпековим та євроінтеграційним пріоритетам публічного управління.

Призначені для наукових, науково-педагогічних працівників, теоретиків і практиків пу-блічного управління та адміністрування, а також усіх, хто цікавиться питаннями формуван-ня національних цінностей і реалізації національних інтересів у контексті новітніх викликів.

УДК 35.07/.08:327](06)

У матеріалах збережено стиль, орфографію та пунктуацію авторів.

Матеріали науково-практичної конференції видаються за фінансової підтримки Представництва Фонду Ганса Зайделя в Україні

© Національна академія державного управління при Президентові України, 2017

К64

Цифрові трансформації, безпекові та євроінтеграційні... 119

ЦИФРОВІ ТРАНСФОРМАЦІЇ, БЕЗПЕКОВІ ТА

ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ ПРІОРИТЕТИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

(Секція 4)

120 Національні цінності й національні інтереси...

О.V.Karpenko Doctor of Public Administration, Сhairman of Information Policy and Digital Technologies Department, National Academy of Public Administration, Office of the President of Ukraine

Digital transformations: e-Governance reengineering

The transformational changes of the modern European community, which are conditioned by the digital development of society, take place in the context of the implementation of new service mechanisms for the interaction of the state with each citizen despite of his age, gender, nationality, religion, social or polit-ical affiliation. The main operative document on the development of digitiza-tion of the European Union is the European Commission’s Digital Agenda for Europe initiative [1] — one of the seven key initiatives (“flagship initiatives”) for the implementation of the Europe 2020 Strategy adopted by the European Council in March 2010. The digital strategy (initiative) aims to provide EU citi-zens with economic and social benefits from a single digital market using inter-operable, integrated information solutions based on digital technologies (devic-es, software products, applications, etc.). Successful implementation of the Digi-tal Agenda stimulates innovation, economic growth and improves living stand-ards for EU citizens. Most European Union countries view it as a framework and adopt short and medium-term National Digitalisation Programs, defining strategic priorities and indicators for achieving their goals (Digital Economy and Society Index, Networked Readiness Index, Global Innovation Index, etc.).

According to the author, during the entire history of the development of the field of “public administration”, the paradigm of the introduction of infor-mation and communication technologies into the activities of public authori-ties is changing, through the evolution of various conceptual approaches from “informatization of public administration” to “e-governance”, which replaces the “digitalization of public management and administration “and becomes the ba-sic priority of the EU eGovernment Action Plan for 2016–2020 and aims to ac-celerate digital governance transformation [2].

E-services. The situation in Ukraine on implementing e-Governance ser-vices is controversial. On the one hand, there are great expectations from cit-izens and business representatives; there is a large number of active initiatives from the government, IT business, volunteers, international and national donors (foundations) for the implementation of pilot e-services. For example, accord-ing to “E- Governance for Accountability and Participation” Program, which


is supported by the Swiss Agency for Development and Cooperation (SDC) in Ukraine, is developing of delivering the e-services by the same rules and mech-anisms of interaction between the center and regions in the process of imple-mentation. Were selected the powerful regions with different levels of process of implementation of automation services to authorities. For example, Volyn and Dnipro regions have implemented a typical software to all local centers of administrative services, while Vinnytsya and Odessa regions are on the way to address this issue. Also, high level of automation in local centers of administra-tive services is in Vinnytsya and Lutsk. One of the main objectives of the Pro-gram is to provide a uniform standard of quality of so-called administrative ser-vices throughout the pilot regions, including the newly established communi-ty centers.

But on the other hand, these pilot projects and initiatives are implemented by the different approaches and rules, do not fully taking into account the reg-ulatory support of this issue, what may lead to inconvenience for citizens and businesses representatives as well as major risks for future using. There is a Uni-fied portal of administrative services in Ukraine https://poslugy.gov.ua (only in Ukrainian).

The objectives of the pilot project of this Portal:− organizing and providing comprehensive information on administra-

tive services− implementation and improvement of methodological mechanisms of

administrative services, of the functional elements of the Portal (per-sonal cabinet, systems of identification of users, interaction with other bodies, which are service providers etc.)

Digitalization Policies. The paradox is the following:− huge “digitalization” by Ukrainian IT specialists of foreign economics;− little “digitalization” by Ukrainian IT specialists of the Ukrainian econ-

omy.This is due primarily to the fact that internationally the demand for Ukrain-

ian ICT companies and their talented developers is higher than demand for their services in Ukraine.

There is no doubt that the key condition of “digitalization” in Ukraine is the internal demand for “digital” technologies and their use by economic sectors, citizens, businesses, governance. Current example of digital interaction is unit-ed web portal — Kyiv Smart City (http://www.kyivsmartcity.com)

National Priorities:− Implementation of electronic services everywhere in Ukraine — an

opportunity to get any service from home (construction, land services, environment);


− Implementation of e-democracy (e-petitions, e-discussions, e-voting).− Implementation of open data — providing access to public data for all

citizens of Ukraine. There is the opportunity of development of new trend of Internet business by creating services at additional cost. There are public registers and databases of Ukraine now (amount — 101) and Open government data site.

− Implementation of e-identification and information systems for man-agement (management of medicine, environment, waste management, BankID, MobileID, digital signature).

− Implementation of electronic interaction and electronic document flow in government bodies to improve their effectiveness for removal of bureaucratic anchors, thereby providing transparency and efficiency of work.

What challenges of e-Governance does your government face? There are all the necessary equipment for proper functioning of e-Governance, and a key challenge is a digital literacy of citizens and civil servants. This gap should be fill in conducting appropriate training for civil servants, universities and repre-sentatives of small and middle-sized companies.

A draft of Green Paper on e-Governance in Ukraine finalized. On the legis-lation level in Ukraine is preparation of the White Paper “Strategy for implemen-tation of modern tools and identification electronic schemes in Ukraine” How-ever, this is only the beginning of the way — to full e-government in Ukraine is still much to be done.

Find/inquire/formulate one or two challenges of e-Governance in your country (do research, talk to people):

1. Overcome resistance at regional and local levels in the implementation of e-governance, which are connected with corruption activity.

2. Establish a unified system for all software for providing electronic ser-vices.

3. Strengthen control (audit) over the allocation of funds to the local and regional levels that pass through intermediaries (NGOs, foundations, etc.).

4. Create conditions for the functioning of the market of the national in-formation technologies.

Completed projects in Ukraine: open budget with a access of everyone to Kyiv budget; e-procurement by new system Prozorro; full system of video ob-servation in Kyiv; contact center in Kyiv — to direct connection between citi-zens and public officials in Kyiv; electronic petition — to influence on decision making process in Ukraine by public official.


References1. Сommunication from the commission to the European Parliament, the council,

the european economic and social committee and the committee of the regions: A Digital Agenda for Europe [Electronic resource]. — Brussels, 2010. — Made of access: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/HTML/?uri=CELEX:52010DC0245R(01)&from=EN. — Title from the screen.

2. Communication from the commission to the European Parliament, the council, the european economic and social committee and the committee of the regions. EU eGovernment Action Plan 2016–2020. Accelerating the digital transformation of government [Electronic resource]. — Brussels, 2016. — Made of access: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:52016DC0179. — Title from the screen.

Ю.В.Мельник, к.ю.н., завідувач кафедри глобалістики, європейської інтеграції та національною безпекою НАДУ

До питання про інституційне забезпечення процесу євроінтеграції України

Європейський Союз та Україна почали переговори щодо Угоди про асоціацію у 2007 р., а в 2008 р. — були додатково розпочаті перемовини щодо поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі, як основної час-тини Угоди про асоціацію.

21 березня 2014 року Прем’єр-міністром України А.Яценюком та 27 червня 2014 року Президентом України П.Порошенком, на відпо-відних самітах ЄС разом із європейськими партнерами, було підписано Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Со-юзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми держава-ми-членами (надалі — Угода)[1]. Безумовно, важко переоцінити значення цієї Угоди для України. Починаючи із 1991 р., Україна та українці, за пе-ріод незалежності, не змогли побудувати ефективну державу, спрямова-ну на забезпечення інтересів та захист прав своїх громадян. В той же час, в Угоді фактично міститься певний поетапний план із перебудови держа-ви і суспільства за європейськими стандартами.

16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський парламент ратифікували Угоду про асоціацію між ЄС та Україною.

1 вересня 2017 р. Угода про асоціацію набула чинності, що викликає необхідність посилити реалізацію євроінтеграційної політики України.


Загалом визначають чотири моделі інституційного забезпечення єв-ропейської інтеграції.

Перша модель. Децентралізована, нині існуюча. За таким варіан-том більшість завдань, пов’язаних з координацією, мали б лягти на плечі МЗС. Друга модель. Жорстко централізована або «президентська». Роль центру вироблення рішень відіграє підрозділ з питань європейської інте-грації, утворений безпосередньо в Адміністрації Президента. Третя мо-дель. Централізована — урядова. Нещодавній досвід функціонування у складі Секретаріату Кабінету Міністрів Координаційного бюро європей-ської та євроатлантичної інтеграції засвідчив, що завдання щодо горизон-тальної координації європейської інтеграції можуть виконуватися підроз-ділом, створеним безпосередньо в апараті Уряду. Четверта модель. Цен-тральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. У 2008 році було вперше предметно обговорено ідею створення в Україні централізо-ваної системи координації європейської інтеграції за прикладом колиш-ніх та нинішніх країн — кандидатів на вступ до ЄС. Проте, в силу певних вузьковідомчих інтересів трьох ключових міністерств рішення ухвалено не було. [2]

Насправді, на сьогодні реалізується третя модель — централізова-на-урядова.

13 серпня 2014 року Уряд України прийняв постанову № 346 «Про Урядовий офіс з питань європейської інтеграції»[3], якою затвердив поло-ження про Урядовий офіс, а також; визначено перелік питань у сфері єв-ропейської інтеграції, спрямування, координацію та контроль яких здій-снює Кабінет Міністрів України, а саме:

− розроблення та здійснення заходів з виконання Угоди, інших міжнародних договорів України у сфері європейської інтеграції та домовленостей між Україною та Європейським Союзом;

− співробітництво між Україною та Європейським Союзом, а та-кож державами — членами Європейського Союзу у сфері євро-пейської інтеграції; адаптація законодавства України до права Європейського Союзу;

− виконання міжнародних договорів України у сфері європейської інтеграції і домовленостей між Україною та Європейським Со-юзом;

− діяльність двосторонніх органів, передбачених Угодою та інши-ми міжнародними договорами України у сфері європейської ін-теграції;

− цільове спрямування бюджетного фінансування у сфері європей-ської інтеграції;


− залучення та використання міжнародної допомоги Європейсько-го Союзу та інших донорів, спрямованої на підтримку виконання завдань у сфері європейської інтеграції;

− інформування громадськості у сфері європейської інтеграції;− залучення громадян до процесу прийняття Кабінетом Міністрів

України, органами виконавчої влади рішень у сфері європейської інтеграції;

− кадрове забезпечення органів виконавчої влади у сфері європей-ської інтеграції, навчання, підготовки, перепідготовки та підви-щення кваліфікації державних службовців і посадових осіб орга-нів місцевого самоврядування з питань європейської інтеграції.

При цьому варто відзначити, що питання наділення КМУ самого себе компетенцією у сфері євроінтеграції є доволі дискусійним та суперечли-вим з огляду на ст. 19 Конституції України.

Крім того, як показує досвід, функціонування офісу не призвело до бажаних результатів, а його діяльність піддається критиці.

З 2016 року ситуація у сфері інституційного і кадрового забезпечення наближення законодавства України до права ЄС погіршилась:

– Не виконано плани імплементації актів права ЄС, які затвердже-ні урядом у 2014–2015 роках, і не запропоновано альтернативи цьому механізму організації роботи міністерств у сфері набли-ження законодавства;

– Суттєво знизилася штатна чисельність працівників Урядового офісу з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, осо-бливо тих, хто відповідав за наближення законодавства;

– Не реалізовані положення регламенту Кабінету Міністрів Укра-їни щодо проведення в СКМУ експертизи відповідності проек-ту акту зобов’язанням України у сфері європейської інтеграції, у тому числі міжнародно-правовим, та праву ЄС.[4]

Можливо низька ефективність роботи Урядового офісу обумовлена тим, що відповідно до ч. 2 п.1 Положення Урядовий офіс підпорядковуєть-ся Прем’єр-міністру України, Віце-прем’єр-міністру України, до компетен-ції якого віднесено питання європейської та євроатлантичної інтеграції, а також Міністру Кабінету Міністрів України. А згідно ч.2 п.9 Положення діяльність Урядового офісу спрямовується та координується Державним секретарем Кабінету Міністрів України. Таким чином в Урядового офі-су крім його безпосереднього очільника — директора, є ще 4 керівники.

А можливо низька ефективність роботи Урядового офісу пов’язана із тим фактом, що кількість працівників,які переймаються питаннями від-несеними до його компетенції на перевищує 40 осіб.


Зважаючи на важливість політики європейської інтеграції для довго-строкової стратегії розвитку України, а також розгалуженість і комплек-сність завдань у сфері європейської інтеграції, здійснення державою євро-пейської інтеграції потребує чіткого законодавчого закріплення як окре-мого напрямку державної політики. [5]

Безумовно, державну політику, її планування, реалізацію має здій-снювати відповідний орган центральної влади, а зважаючи на важливість євроінтеграційних процесів, це повинно бути відповідне міністерство.

Таким чином, підсумовуючи все вищевказане, існує нагальна необ-хідність щодо створення Міністерства з питань європейської та євроат-лантичної інтеграції.

Список використаних джерел1. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Сою-

зом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами — режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/kmu/docs/EA/00_Ukraine-EU_Association_Agreement_(body).pdf

2. УГОДА ПРО АСОЦІАЦІЮ УКРАЇНА-ЄС: ДОРОГОВКАЗ РЕФОРМ [Режим до-ступу] — http://www.kas.de/wf/doc/kas_32048–1522–13–30.pdf?12091213495

3. Постанова КМУ № 346 «Про Урядовий офіс з питань європейської інтеграції» від 13.08.2014 // Офіційний вісник України від 26.08.2014 р., № 66, стор. 67, стаття 1847

4. Законотворчість і виконання Угоди про асоціацію Україна ЄС: аналітичний огляд № 5 [Режим доступу] — http://peg.org.ua/data/other_f/review_05_March_ukr.pdf

5. Угода про асоціацію Україна — ЄС: перспективи та механізми імплементації. Аналітична доповідь. KAS Policy Paper. 2015. [Режим доступу] — http://www.kas.de/ukraine/ukr/publications/40538/

Л.А.Бєлова,д.соц.н., проф., заслужений працівник освіти України, директор Харківського регіонального інституту державного управління НАДУ, президент Харківського університетського консорціуму

Державне управління і закон: Україна в контексті глобальних викликів

Перед Україною, як органічною частиною сучасного глобалізовано-го світу, постає практично весь спектр традиційних та нових глобальних викликів. Ми вперше за роки своєї незалежності стали жертвою непри-критої військової агресії з боку Російської Федерації, втратили свої тери-


торії внаслідок анексії Криму та окремих частин Донецької та Луганської областей, зіткнулись із проблемою біженців та внутрішньо переміщених осіб із зони проведення Антитерористичної операції, як ніколи стаємо пе-ред викликом щодо руйнації нашої незалежності та свободи.

Останнім часом в занадто глобалізованому світі ми стаємо свідками стрімкого розвитку світових ідеологій, посилення економічної конкурен-ції, зростання кількості та впливу міжнародних організацій, послаблен-ня суверенітету національних держав, укрупнення транснаціональних корпорацій, інтенсифікації масової міграції та формування багатокуль-турних спільнот, створення планетарних ЗМІ, загострення екологічних і техногенних проблем тощо. Аналіз цих викликів засвідчує, що вони на-були характеру синхронних суспільних рухів на початку ХХІ ст. і відбула-ся ця трансформація таким чином, що її можна охарактеризувати як со-ціокультурне зрушення.

Невипадково останню доповідь Всесвітнього банку про світові тен-денції розвитку «Державне управління і закон» було присвячено питанням асиметрії глобальної і локальних політик, знаходження ефективних засо-бів підтримки інституціональних реформ, спробою дати відповіді на спо-конвічні запитання: «Яка міра економічної політики є правильною? Як зро-бити так, щоб заходи політики давали результати, які реально поліпшу-ють умови життя людини?». Далі, хочу лише стисло зупинитись на осно-вних положеннях цієї доповіді, показати її актуальність для української політики і спробувати зробити експлікацію світових тенденцій на наші з вами реалії.

Доповідь розпочинається із ключового меседжу, у якому розкрива-ється зміст асиметрії сучасної глобальної політики її односпрямованості і вибірковості. Зокрема йдеться про те, що в останні 20 років у світі спо-стерігається стрімке зростання показників соціально-економічного роз-витку. Завдяки швидкому поширенню нових технологій і розширенню доступу до капіталу та світовим ринкам були досягнуті немислимі рані-ше темпи економічного зростання, і це допомогло визволити з бідності понад 1 млрд. осіб. Але, разом з тим, активізація цих процесів призвела і до зростання нерівності, як всередині країн, так і між ними. Для підтвер-дження цієї тези наводяться декілька яскравих прикладів.

Показники та проблеми економічного зростання в Китаї. Протя-гом останніх чотирьох десятиліть темпи зростання економіки Китаю, все глибше інтегрованої в світову економіку, вимірювалися двозначними ве-личинами, завдяки чому понад 700 млн. жителів країни були позбавле-ні бідності. Ці показники успішного економічного зростання широко ві-домі. Разом з тим, судячи з багатьох часто використовуваних показників,


інституційне середовище в Китаї за цей період, як видається, не зміни-лось. Чи означає це, що інститути не важливі для зростання економіки? Ні. Більш уважний аналіз розвитку Китаю засвідчує, чого не відобража-ють ці показники: адаптивність політичних рішень і нарощування ядер-ного потенціалу, що стали запорукою економічних успіхів, визначалися в значній мірі докорінними змінами в механізмах підзвітності та колектив-ного керівництва. Досвід Китаю переконливо свідчить про необхідність приділяти більше уваги тому, як функціонують інститути, і менше їх ін-ституціональним формам. Тим часом, сьогодні зростання економіки Ки-таю сповільнюється. Щоб підтримувати високі темпи зростання, потріб-ні політичні стимули для переходу до моделі зростання, заснованої на під-тримці виходу на ринок нових компаній, конкуренції та інновацій. У бага-тьох країнах із середнім рівнем доходу подібні перетворення блокуються тими, кому вдалося скористатися перевагами на ранніх стадіях зростання і хто слабо мотивований брати участь в коаліціях, які виступають за про-довження реформ. Щоб йти вперед, Китаю знадобиться вирішити ці про-блеми державного управління.

«Брексит» і зростаюче невдоволення економічною інтеграцією. У червні 2016 року громадяни Сполученого Королівства проголосували за вихід з Європейського Союзу (ЄС). Економічні наслідки цього рішення для країни в тому числі і для Європи в цілому стали джерелом невизначеності для політичних кіл. Разом з тим, невдоволення економічною, політичною інтеграцією — це явище, характерне не тільки для цього регіону. У різних країнах по всьому світові популістські партії проводять кампанії проти торгівлі та інтеграції, і деякі з цих партій отримують безпрецедентну під-тримку з боку виборців. Найчастіше такі партії роблять ставку на те, що громадяни все гостріше відчувають свою політичну маргіналізацію і ізо-ляцію від процесу прийняття рішень, а також зміцнюються в думці про те, що певні групи користуються загальними благами за інший рахунок. На-віть в країнах, для яких, поза всяким сумнівом, інтеграція виявилася бла-гом, нерівний розподіл отриманих вигод і відчуття неефективності «пра-ва голосу» змусили багатьох громадян поставити цей стан справ під сум-нів, що може позначитися на соціальній згуртованості і стабільності нації.

Що об’єднує всі ці приклади? Автори Доповіді виходять з того, що всі країни вирішують загальний набір завдань в сфері розвитку: зведення до мінімуму загрози насильства (безпека), забезпечення добробуту (економіч-не зростання) і надання йому всеосяжного характеру (соціальна справед-ливість), забезпечуючи при цьому стійкість процесу розвитку в інтересах майбутніх поколінь. Однак заходи політики не завжди забезпечують ви-рішення цих завдань розвитку так, як передбачалося. Наведені вище при-


клади свідчать про те, що реальність сповнена контрастів. В Китаї спо-стерігалося швидке економічне зростання, хоча багато ключових інсти-тутів цієї країни не зазнали змін. Рівень безробіття у Великобританії був невисокий, але країна проголосувала за вихід з ЄС, тим самим поставив-ши економіку країни на межу виживання.

Коли заходи політики і технічні рішення не призводять до очікува-них результатів, в цьому часто звинувачують неефективність інституцій-ної системи і як вихід зазвичай пропонують «вдосконалити» інститути. Однак, як показує досвід різних країн, багато інституційних механізмів і траєкторій можуть сприяти розвитку, тоді як багато інших зразків «пере-дової практики» часто-густо зазнають невдачі. Автори Доповіді виділя-ють прихильність, координацію і співпрацю в якості трьох основних ін-ституційних функцій, необхідних для того, щоб правила і ресурси забез-печували бажані результати суспільного розвитку.

Прихильність. Прихильність вселяє суб’єктам довіру до заходів по-літики, і в результаті вони можуть відповідно будувати свою поведінку. Забезпечити проведення послідовної політики протягом тривалого пері-оду часу непросто. Обставини змінюються, цілі політики можуть вихо-дити за межі політичного циклу, а ресурсів може не вистачати, що зни-жує стимули до проведення раніше обраного політичного курсу. Згідно з економічною теорією неповних контрактів, для того, щоб заходи політи-ки користувалися довірою, необхідні кошти забезпечення прихильності. Наприклад, безпека — фундамент стійкого розвитку. Основа основ без-пеки — прихильність. Чи здатні конфліктуючі сторони прийти до надій-них домовленостей про відмову від застосування сили і наділити держа-ву монопольним правом на законне її застосування? У Сомалі прихиль-ність була забезпечена завдяки досягненню інституційних домовленостей, що надавали всім ключовим групам достатні стимули діяти в рамках пра-вил. Вона викликає довіру, оскільки, якщо будь-яка зі сторін відмовить-ся від цих домовленостей, від цього постраждають усі сторони. У Сомалі, навпаки, не дивлячись на низку вжитих під егідою міжнародної спільноти спроб державного будівництва, протиборчі групи як і раніше вважають, що їм вигідніше зберігати свій вплив або формувати тимчасові альянси з іншими силами, ніж передати монополію на примус в руки центральної влади. Чому? Значною мірою тому, що характер цих угод і запропонова-ні інституційні механізми не змогли послужити дієвими засобами забез-печення прихильності.

Якщо готовність дотримуватися умов угоди не викликає довіри, про-тиборчі сторони залишають стіл переговорів, і насильство триває: воро-гуючі угруповання можуть відмовлятися від мирних домовленостей, роз-


робники політики можуть не стримувати свої обіцянки надати кошти незадоволеним групам або регіонам, учасники позовів можуть не вважати себе пов’язаними судовими рішеннями, а поліція може чинити насильство в відношенні громадян замість того, щоб їх захищати. Для економічно-го зростання необхідне середовище, в якій компанії і фізичні особи вважа-ють безпечним для себе інвестувати кошти в продуктивну діяльність.

Координація. Разом з тим, однією тільки такою, що заслуговує довіри прихильності недостатньо; потрібна також координація. Необхідна умова процесу інвестицій та інновацій — впевненість компаній і фізичних осіб в тому, що і інші теж здійснюватимуть інвестиції. Інститути можуть до-помогти в подоланні збоїв ринкового механізму, координуючи і інвести-ційні рішення, і очікування учасників ринку. Уявлення про те, що неефек-тивна координація інвестиційної діяльності може призводити до затрим-ки в розвитку, з’явилося вже кілька десятиліть тому. Розглянемо випадок, коли великі підприємства демонструють більш високу ефективність, однак інвестиції в них не приносять прибутку окремим компаніям, якщо тільки такі компанії не об’єднуються в групу для одночасного здійснення інвес-тицій. Розміри ринку можуть бути занадто малі для того, щоб масштабні інвестиції виправдовували себе, якщо тільки всі галузі не розвиваються синхронно, створюючи ринки одна для одної. У подібній ситуації можли-ві два результати або стану рівноваги. Перший з них — це ситуація, коли компанії не вкладають кошти у великі підприємства, і ефективність зали-шається на низькому рівні. Друга, більш успішна ситуація — компанії ви-являються в стані скоординувати синхронний перехід до більш масштаб-ного та ефективного виробництва.

Подібні проблеми з координацією можуть мати місце в безлічі ситуа-цій — від фінансування і впровадження технологій до інновацій, промисло-вих кластерів та міського планування. В Індії відсутність координації між розробниками планів розвитку міст, забудовниками і місцевими властями позбавила змоги ефективно планувати розвиток міських територій, а це не дозволило багатьом містам зіграти істотну роль в прискоренні розвитку.

Співробітництво. В кінцевому рахунку, щоб політика була ефектив-ною і дозволяла забезпечити справедливий розвиток, необхідна співпра-ця і, перш за все, бажання громадян вносити свій вклад в створення сус-пільних благ, а не покладатися на те, що це будуть робити інші. Те, якою мірою суспільство може забезпечити можливості для всіх своїх членів, за-лежить від його готовності інвестувати в надання послуг високої якості, таких, як охорона здоров’я, освіта і зв’язок, а також гарантувати доступ-ність економічних можливостей. Для здійснення подібних інвестицій не-обхідно збирати і перерозподіляти кошти. На ділі, жодної з країн з висо-


ким рівнем доходу не вдалося поліпшити стан справ з точки зору соціаль-ної справедливості без досить високих податків і державних витрат, мета яких — захистити людей від потрясінь (таких, як хвороби і безробіття) і скоротити диспропорції в рівнях добробуту в межах окремих поколінь і між ними. Крім того, щоб люди відчули віддачу від цих інвестицій, вони повинні, ставши дорослими, мати доступ до економічних можливостей, насамперед, до тих з них, які дозволяють реалізувати накопичений цими людьми людський капітал.

Щоб країна могла зібрати податки, необхідні для фінансування інвес-тицій в суспільні блага, її громадяни повинні бути готовими платити ці податки і співпрацювати. Співробітництво підкріплюється прихильніс-тю, оскільки надійне і послідовне забезпечення дотримання законів також необхідно для розширення можливостей та забезпечення рівних правил гри.

Підсумовуючи наведені теоретичні позиці автори Доповіді наголо-шують на тому, що суспільні інституції виконують три ключові функції, що підвищують ефективність політики в інтересах розвитку, — вони за-безпечують прихильність, заохочують координацію і зміцнюють співро-бітництво. Однак чому ж так часто ефективність заходів політики з точ-ки зору виконання цих функцій виявляється низькою?

Зазвичай ті, хто займається практичною реалізацією заходів політики, кажуть, відповідаючи на це запитання, що правильні заходи політики існу-ють і що їх можна було б реалізувати за наявності політичної волі в країні. Автори Доповіді стверджують, що ті, хто відповідає за прийняття рішень — еліти, — можуть правильно формулювати завдання, але при цьому бути не в змозі здійснювати правильну політику, оскільки в цьому випадку їм дове-лося б кинути виклик сформованій рівновазі — і наявній розстановці сил. Таким чином, розстановка сил в суспільстві може визначати, до яких саме результатів призведуть прихильність, координація та співпраця.

Знаходження адекватних відповідей на глобальні виклики може ста-ти поштовхом до оновлення країни, її виходу на новий рівень розвитку. Україна має всі шанси посісти гідне місце у новій системі глобального сві-тоустрою, враховуючи вигідне геополітичне положення та багаті природ-ні і людські ресурси. Виходячи з цього, ключовим завданням для україн-ської влади має стати:

– посилення дипломатичного тиску на Російську Федерацію з ме-тою мирного вирішення військового конфлікту на Сході України;

– реалізація стратегії соціально-економічних реформ, спрямова-них на зміну економічних механізмів розвитку, системну модер-нізацію економіки країни, забезпечення її конкурентоспромож-ності на засадах захисту національних інтересів.


Ці та інші заходи мають супроводжуватися широкомасштабним втілен-ням міжнародних програм, беззаперечним виконанням Мінських домовле-ностей, зупиненням військових дій на Сході країни, послабленням демогра-фічної кризи, зміцненням безпеки в політичній, економічній, інформацій-ній, науково-освітній та культурній сферах життєдіяльності. Важливо та-кож відзначити, що модернізація суспільної сфери неможлива без активної участі громадян у справах держави, посиленні громадського контролю за діяльністю органів влади, державного сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, становлення відносин справжнього партнерства і вза-ємодії між державним і громадянським секторами на засадах європейських демократичних цінностей та принципах належного врядування.

В.І.Абрамов,доктор філософських наук, професор, професор кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Національні цінності й національні інтереси та безпека України

Категорія «національний інтерес» була введена в обіг вітчизняними вченими і політиками разом з проголошенням незалежності та виник-ненням держави Україна. Минулі десятиліття показали, що зазначене по-няття не має однозначного тлумачення. В науковій літературі існує бага-то різних визначень понять «національний інтерес», від самих коротких, (наприклад, «життєво важливі потреби нації»), до більш розгорнутих, що претендують на цілісну концепцію національних інтересів. Незважаючи на те, що єдиного підходу до визначення національних інтересів не склало-ся, проте можна виділити кілька їх основних характеристик:- національ-ні інтереси є відображенням потреб; використання категорії «національні інтереси» є безумовним тільки в умовах національного держави;- націо-нальні інтереси є основою для формування зовнішньої та внутрішньої по-літики;- вони відображають узагальнені устремління населення, що про-живає на певній території;- у концепції національних інтересів неможли-во врахувати масу специфічних індивідуальних інтересів, в ній знаходить своє відображення лише та їх частина, яка має загальнодержавне значен-ня.;- на процес формування концепції національних інтересів впливають як об’єктивні фактори (геополітичне становище держави, рівень її соці-


ально-економічного розвитку та ін.), так і суб’єктивні (уявлення осіб, які приймають рішення щодо національних інтересів людини, суспільства та держави, з врахуванням системи цінностей, що притаманні даному сус-пільству);- національні інтереси протягом тривалого періоду часу залиша-ються постійними в своїй основі, змінюючись лише за окремими параме-трами. Найбільшим змінам вони піддаються в періоди глобальних транс-формацій суспільства, які зараз відбуваються в Україні.

Отже, в практичному плані для публічного управління та адміністру-вання евристичне значення мають наступні моменти: 1) виникнення наці-ональних інтересів пов’язано з діяльністю національних держав; 2) націо-нальні інтереси, змінюються за окремими параметрами, разом з тим зали-шаються незмінними протягом тривалого періоду часу; 3) на процес фор-мування національних інтересів впливають як суб’єктивні, так і об’єктивні чинники; 4) національні інтереси мають пріоритет над усіма іншими, ін-дивідуальними, груповими, загальнолюдськими.

Національні цінності є сутність і одночасно умова повноцінного іс-нування держави. Вони виступають як фундаментальна норма, що дозво-ляє людині здійснити вибір позиції, лінії поведінки в життєво значущих ситуаціях. Саме в силу цього, цінності складають одну з підстав ціліснос-ті і стійкості суспільства.

Наявність безлічі інтересів і способів їх сприйняття веде до великої різноманітності оцінок: те, що для однієї людини має велику цінність, для іншої малу або взагалі ніякої. Об’єднання людей в спільності (сім’я, рід, плем’я, етнічна та соціальна група, нація, народність, народ, а в плані гро-мадських об’єднань, наприклад, партія) передбачає вироблення такої сис-теми цінностей, яка, з огляду на різноманіття індивідуальних оцінок, за-безпечувала б стійке існування саме цієї спільноти, адекватно відобража-ла саме її сутність. Вироблення системи цінностей в суспільстві є резуль-татом певного компромісу, угоди, соціального договору.

В інтересах соціальної стабільності офіційна система національних цінностей повинна максимально відображати систему цінностей, яка вста-новилася в суспільстві. Однак, політична практика свідчить, що політич-на еліта, яка приходить до влади, як правило, прагне законодавчо закрі-пити ту систему цінностей, яку вона сповідує і яка, на її думку, здатна за-безпечити її стале владне становище. Одночасно різні соціальні та етнічні групи, які дотримуються власних систем цінностей, прагнуть через вла-ду закріпити їх на рівні держави. Це стає джерелом боротьби за переоцін-ку цінностей. У демократичній державі ця боротьба не приймає гострих форм, і всі ціннісні конфлікти вирішуються мирно в межах відповідних демократичних процедур.


Американський політолог Д.Істон вважає, що політичне життя за-сноване на тезі про «систему, яка занурена в середовище» і є схильним до впливів з боку цього середовища, а це значить, що для виживання систе-мі потрібна здатність реагувати на загрози національній безпеці. Особли-вої актуальності це положення набуває сьогодні, коли Україна перебуває в стані гібридної війни. Для дослідження національних інтересів України важливою є ідея Д.Істона про те, що оточення політичної системи можна розділити на дві частини: інтрасоціетальну (включає багато типів пове-дінки, відносин, ідей, як: економіка, культура, соціальна структура, міжо-собистісні відносини) і екстрасоціетальну (включає всі системи, які є зо-внішніми щодо відносин до даного суспільства) [2].

За ступенем пріоритетності національні інтереси можна поділити на два рівня. Перший рівень включає головні інтереси. Деякі дослідники для визначення головних інтересів використовують терміни «життєво важ-ливі», «фундаментальні» або «стратегічні інтереси» [1, с. 59–63]. Націо-нальні інтереси цього рівня пов’язані із забезпеченням національної без-пеки держави, вони включають в себе територіальну цілісність, незалеж-ність, політичний суверенітет, економічний розвиток, збереження існую-чого політико-економічного режиму, підтримка національно-культурної самобутності держави тощо. Інтереси забезпечення безпеки, цілісності і незалежності держави зберігаються в усі часи. Ці інтереси визначаються роллю держави в системі міждержавних відносин, геополітичним стано-вищем, її престижем і оборонною достатністю. Інтереси першого рівня держава забезпечує і захищає військовими, політичними, економічними і дипломатичними засобами.

До другого рівня відносяться другорядні інтереси. Для їх визначен-ня нерідко використовуються такі поняття, як «змінний інтерес» або «спе-цифічний національний інтерес». Другий рівень інтересів є похідним від першого рівня національних інтересів. Інтереси другого рівня — динаміч-ні, мінливі, вони постійно коригуються в залежності від внутрішнього і зо-внішнього середовища. Ці інтереси можуть бути принесені в жертву інтер-есам головним, життєво важливим для безпеки держави. Їх реалізація по-кликана підвищити ступінь задоволення першого рівня інтересів держави. За сферами політики національні інтереси можуть бути внутрішньополітич-ними і зовнішньополітичними. Внутрішньополітичні інтереси базуються на фундаментальній цінності існування української держави, Вони полягають в збереженні конституційного ладу, інститутів державної влади, територі-альної цілісності, єдності правового простору, правопорядку, в формуван-ні правової держави і громадянського суспільства, в нейтралізації причин і умов, що сприяють появі політичного і релігійного екстремізму, сепара-


тизму, соціальних, міжетнічних і релігійних конфліктів і тероризму усеред-ині держави. Внутрішньополітичні інтереси полягають у забезпеченні ста-більності функціонування політичної системи, розвитку військового, тех-нологічного, фінансово-економічного, культурного і наукового потенціа-лів, підвищенні ефективності державного управління. Важливість більш точної артикуляції національних інтересів пов’язана з тим, що національ-ний інтерес виконує ряд життєво важливих функцій для такого політично організованого співтовариства, як держава. Національний інтерес як полі-тичне явище, безумовно, виконує функцію цілепокладання. Як відзначає Т.Парсонс, «у разі будь-якої складної системи необхідно говорити про сис-тему цілей» [3, с. 567–569]. Правильно сформульований національний ін-терес вибудовує ієрархію цілей. У національних інтересах формулюються пріоритети для держави, суспільства і людей, визначаються засоби забез-печення та досягнення стратегічно важливих цілей і ресурсів їх досягнен-ня. Важливою представляється функція забезпечення національної безпе-ки (збереження рівноваги). Національний інтерес виступає компасом (орі-єнтаційна функція) для орієнтації державних структур в умовах постійних змін. Правильно сформульований і ефективно реалізований інтерес вико-нує функцію адаптації держави і суспільства до внутрішніх і зовнішніх умов життєзабезпечення, виконує внутрішню функцію — функцію інтеграції ін-дивідів, соціальних груп і політичної еліти, тобто інтеграції громадянсько-го суспільства та держави. В умовах глобалізації, посилення якісних струк-турно-демографічних зрушень перед державами виникає нова, можна ска-зати — доленосна проблема: потреба визначення та забезпечення націо-нальної ідентичності. З огляду на це, на наш погляд, важливою функцією національного інтересу представляється функція забезпечення ідентичнос-ті суспільства. Західні дослідники піднімають проблему ідентифікації на рі-вень загальнонаціонального завдання. В цьому плані примітною є робота С.Хантінгтона «Хто ми?: Виклики американській національній ідентичнос-ті» [4]. Національні інтереси в ідеалі — це інтереси більшої частини грома-дянського суспільства, політичної нації, що втілені в їх бачення «політичним класом» і державним керівництвом країни. В узагальненому вигляді наці-ональні інтереси полягають в забезпеченні реального суверенітету країни, підвищенні її суб’єктності в системі світової політики, в забезпеченні наці-ональної конкурентоспроможності.

Таким чином, з точки зору національних цінностей й національних інтересів, пріоритетами публічного управління в Україні мають бути:

Визначення національних інтересів має базуватися на довгострокових і середньострокових прогнозах внутрішнього розвитку і розвитку систе-ми світової політики, її певних регіональних і функціональних підсистем.


Всі держави мають апарат, бюрократію з різними інституційними ін-тересами. Є відмінності в інтересах між публічними політиками і держав-ним апаратом, відповідними бюрократіями та територіальним врядуван-ням. Для забезпечення стійких уявлень про національні інтереси потріб-на робота з подолання конфліктних різночитань між відомствами до та-кого рівня, щоб це не завдавало серйозної шкоди практичній діяльності держави, в тому числі в розробці і реалізації курсу щодо забезпечення на-ціональної безпеки країни.

Чим більше консолідовано в соціальному, ідейному, економічному і політичному відношенні суспільство, чим тісніші прямі і зворотні зв’язки між державою і громадянським суспільством, тим більше однозначно ви-значаються національні інтереси, тим легше державі і суспільству прово-дити їх в життя.

Наявність великого розриву в доходах населення може створити про-блеми і для інтерпретації національних інтересів різними групами насе-лення конкретної держави-нації, і для їх реалізації. Значний соціально-економічний розрив в суспільстві в певні критичні моменти (в кризових ситуаціях) може нести в собі загрозу конфлікту в інтерпретації національ-них інтересів з відповідними негативними наслідками для забезпечення національної безпеки.

В цілому можна констатувати, що, незважаючи на досить розгорнуте визначення понять «національні цінності», «національні інтереси» й «на-ціональна безпека», ці поняття мають важливий операційний сенс. Разом з тим необхідна додаткова спільна робота законодавців, представників ви-конавчої влади, академічних кіл щодо правового, логічного та семантично-го уточнення та розмежування цих понять. Це велика теоретична і прак-тична задача, від вирішення якої багато в чому залежить ефективність пу-блічного управління та територіального врядування, практичної політи-ки забезпечення національної безпеки в нашій країні.

Список використаних джерел1. Глобальна та національна безпека: підручник / авт. кол.: В.І. Абрамов,

Г.П. Ситник, В.Ф. Смолянюк та ін. — Київ : НАДУ, 2016. — 784 с.2. Истон, Д. Категории системного анализа политики / Д. Истон // Антология ми-

ровой политической мысли: в 5 т. — М.: Мысль, 1997. — Т. 2. — С. 630–642.3. Парсонс Т. О социальных системах / Т. Парсонс. — М.: Акад. проект, 2002–

832 с.4. Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности /

С. Хантингтон — М.: ООО «Издательство ACT», 2004. — 635 с.


С.О.Андреєв,кандидат наук з державного управління, начальник Центру досліджень національної безпеки та конфліктів Інституту експертно-аналітичних та наукових досліджень НАДУ

Про місце цивільного захисту як функції держави серед

безпекових пріоритеті в України

У багатьох розвинених зарубіжних країнах, зокрема в США, Китаї, Великобританії, Німеччині, Ізраїлі, Японії, заходи цивільного захисту (далі — ЦЗ) набувають усе більшої питомої ваги в межах вирішення комп-лексу завдань щодо забезпечення національної безпеки (далі — НБ) та до-сягнення цілей сталого розвитку.

В Україні, де людину та її безпеку визнано найвищою соціальною цін-ністю (ст. 3 Конституції України) [2], ситуація в цьому відношенні є до-сить неоднозначною.

З одного боку, з набранням чинності Кодексом цивільного захисту України, далі — Кодекс (01.07.2103) ЦЗ було визнано функцією держави, спрямованою на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій (далі — НС) шляхом за-побігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги по-страждалим у мирний час та в особливий період [1, ч. 1 ст. 4]. Крім цього, шляхом внесення доповнень до Закону України «Про основи національ-ної безпеки України» (12.02.2015) [3, п 5 розд. І; 6] на рівні закону було ви-значено таку групу загроз національним інтересам і національній безпе-ці України як «загрози у сфері цивільного захисту», а органи управління й сили ЦЗ віднесено до категорії суб’єктів забезпечення НБ.

З іншого боку, є достатні підстави говорити про те, що дотепер ЦЗ, на превеликий жаль, так і не став безпековим пріоритетом України.

Наприклад, як вбачається із Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. № 2411-VI, до основних засад внутрішньої політики у сфері НБ і оборони не належать будь-які напря-ми та заходи, що безпосередньо стосуються сфери ЦЗ [5, ч. 1 ст. 6]. Під-вищення рівня ЦЗ населення і територій від НС техногенного та природ-ного характеру визначено однією із засад внутрішньої політики в еколо-гічній сфері та сфері техногенної безпеки [5, ч. 1 ст. 9].

Разом з тим, у Стратегії НБ України від 6 травня 2015 р. серед акту-альних загроз НБ держави визначено незадовільний стан єдиної держав-


ної системи і сил ЦЗ, а однією зі складових основних завдань щодо підви-щення обороноздатності держави — підвищення здатності системи ЦЗ до функціонування в умовах кризових ситуацій, що загрожують НБ. Також у цьому офіційному документі стратегічного характеру закріплено поло-ження про те, що розвиток Державної служби України з надзвичайних си-туацій (далі — ДСНС) має забезпечити підвищення її здатності до ефек-тивного управління ЄДС ЦЗ [7, п. п. 3.9, 4.3, 4.4].

У контексті з’ясування стратегічних перспектив існування в нашій країні такої державної функції як «цивільний захист» викликають обґрун-товане занепокоєння такі обставини:

– пониження статусу центрального органу виконавчої влади з пи-тань ЦЗ (ДСНС) — із міністерства до служби, а також статусу його керівника — із міністра до голови служби відповідно;

– суттєве зниження ролі ДСНС у питаннях формування політики у згаданій сфері державного управління;

– зменшення обсягу правосуб’єктності в зазначених питаннях як ДСНС, так і її керівника (наприклад, раніше очільник Міністер-ства України з питань надзвичайних ситуацій входив до складу Кабінету Міністрів України (далі — КМУ), а голова ДСНС туди не входить).

Показовим прикладом ставлення влади до сфери ЦЗ є той факт, що заходи, передбачені Загальнодержавною цільовою програмою захисту на-селення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природ-ного характеру на 2013–2017 роки [4], профінансовані лише на 7% від по-треби. І це при тому, що на сьогодні стан матеріально-технічного та фі-нансового забезпечення діяльності органів управління та сил ЦЗ є неза-довільним.

У більшості вітчизняних наукових праць, присвячених питанням НБ, а також в енциклопедичній літературі сфера державного управління, що має назву «цивільний захист», не належить до числа основних сфер (видів, сегментів, секторів) НБ.

На наш погляд, такий підхід є необґрунтованим, оскільки процеси формування та здійснення ЦЗ, мають міжгалузевий (міжвідомчий) харак-тер, оскільки НС, діяльність щодо запобігання яким та реагування на які становить ядро відповідної галузі державного управління, різні за своїм характером та джерелами походження, вони зачіпають багато складових сфер та видів НБ (воєнну, публічну, пожежну, соціальну, техногенну, еко-логічну та ін.). Схему функціонального взаємозв’язку ЦЗ із певними ви-дами (сферами прояву) НБ наведено на рис. 1.

Цифрові трансформації, безпекові та євроінтеграційні... 139певними видами (сферами проя у) НБ наведено на р

Воєнна безпека

Техногенна безпека

Соціальна безпека

Природна безпека

Інші види безпеки

ЦЗ

Рис. 1. Схема функціонального взаємозв’язку ЦЗ із певними видами (сферами прояву) НБ

Втрата об’єктами воєнної, екологічної, природної, публічної, соці-альної, техногенної та інших сфер НБ будь-якої зі своїх системоутворюю-чих властивостей, основних характеристик, параметрів за умов патоген-них (дезорганізаційних, деструктивних) впливів з боку різних предметів, явищ або процесів є небезпечним фактором, що може ініціювати НС та інші, сутнісно близькі до них, кризові явища. Порушення балансу в за-безпеченні безпеки людини, суспільства і держави, поява небезпечних факторів і подій у згаданих сферах НБ можуть призвести до виникнення НС певного характеру, логічним наслідком чого повинна бути активіза-ція відповідних структурних елементів системи забезпечення НБ та дер-жавної системи ЦЗ щодо діяльності (дій) за призначенням.

Отже, можна констатувати, що функція держави «цивільний захист» має посідати особливе місце в комплексі державно-управлінських та ін-ших заходів, спрямованих на забезпечення НБ, виконуючи консолідую-чу та інтегруючу роль у зазначених вище напрямах державної політики з питань НБ.

В умовах воєнного конфлікту на Сході України, руйнування об’єктів цивільної та критичної інфраструктури, падіння рівня життя населен-ня, масової міграції й негативних змін у соціальній структурі суспільства


ставлення влади до проблем ЦЗ, на нашу думку, не відповідає масштабу проблеми та громадським очікуванням.

З метою реального підвищення ефективності державної політики у сфері ЦЗ України вбачається за доцільне вжити комплекс таких держав-но-управлінських заходів:

− Президенту України: ініціювати розробку та забезпечити при-йняття Стратегії розвитку сфери ЦЗ; спільно з КМУ вивчити пи-тання щодо можливості відновлення у статусі міністерства цен-трального органу виконавчої влади з питань ЦЗ (ДСНС); внести у Верховну раду України (далі — ВРУ) законопроект щодо вне-сення змін до Конституції України щодо імплементації терміна «цивільний захист» у статусні норми, що визначають компетен-цію вищих органів державної влади;

− ВРУ: прийняти державну цільову програму розвитку ЦЗ в Украї-ні на період до 2025 р., забезпечивши її реальним фінансуванням; внести зміни до Кодексу щодо підвищення ефективності меха-нізму правового регулювання суспільних відносин у сфері ЦЗ з метою усунення прогалин та колізій, які було виявлено в процесі застосування норм Кодексу після його ухвалення;

− КМУ: розробити проект державної цільової програми розвитку ЦЗ в Україні на період до 2027 р. та внести її на розгляд ВРУ; пе-редбачити на наступний бюджетний рік фінансування видатків на виконання заходів ЦЗ всіма розпорядниками коштів держав-ного бюджету в максимально можливому обсязі (ураховуючи ре-альні бюджетні можливості); внести зміни до підзаконних нор-мативно-правових актів з питань діяльності ЄДС ЦЗ, спрямовані на вдосконалення інституціональних засад її функціонування;

− Міністерству внутрішніх справ України спільно з ДСНС із ши-роким залученням представників експертного товариства й громадськості підготувати концепцію і стратегію розвитку ЦЗ та ЄДС ЦЗ; розробити критерії визначення рівня готовності ЄДС ЦЗ до виконання покладених на неї завдань у різних режи-мах функціонування та внести їх на розгляд КМУ (як органу, що здійснює керівництво ЄДС ЦЗ);

− ДСНС разом із відповідними центральними органами виконав-чої влади терміново завершити процес формування функціо-нальних підсистем ЄДС ЦЗ.

Реалізація запропонованих заходів є необхідною умовою піднесен-ня ЦЗ як функції держави на рівень одного із стратегічних пріоритетів України.


Список використаних джерел1. Кодекс цивільного захисту України від 2 жовт. 2012 р. № 5403–VI // Офіц. вісн.

України. — 2012. — № 89. — Ст. 3589.2. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.1996 // Відомості Вер-

ховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України : Закон України

від 12 лют. 2015 р. № 186-VIII // Офіц. вісн. України. — 2015. — № 18. — Ст. 477.

4. Про Загальнодержавну цільову програму захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на 2013–2017 роки : Закон України від 7 черв. 2012 р. № 4909-VI // Офіц. вісн. Украї-ни. — 2012. — № 50. — Ст. 1955.

5. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики : Закон України від 1 лип. 2010 р. № 2411-VI // Офіц. вісн. України. — 2010. — № 55. — Ст. 1840.

6. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 964-IV // Офіц. вісн. України. — 2003. — № 29. — Ст. 1433.

7. Про Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 06.05.2015 «Про Стратегію національної безпеки України» : Указ Президента України від 26 трав. 2015 р. № 287/2015 // Офіц. вісн. України. — 2015. — № 43. — Ст. 1353.

А.В.Бабічев, аспірант кафедри соціальної та гуманітарної політики Харківського регіонального інституту державного управління НАДУ

Система вищої освіти України як об’єкт державного управління

Розпочинаючи дослідження освіти як базового соціокультурного яви-ща варто визначитись, що саме стане предметом таких розвідок, адже у загальному розмінні освіту розглядають як процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок, необхідних людині для життя й праці. Якщо філософія розглядає освіту під кутом зору духовного жит-тя (процес формування особистості); соціологія ставить питання щодо соціальної інтеграції людини виходячи з рівня її освіченості (як завдяки освіті людина включається в ті або інші соціальні групи, займає певні по-зиції в соціальній структурі суспільства, освоює й виконує різноманітні ролі); психологія ставить за мету визначити вплив освіти на формуван-ня особистості, її психіки (які закони й соціальні технології мають висту-пати основою організації навчальної діяльності, як система освіти спри-яє самоактуалізації й саморозвитку людини, її нормальному соціальному


функціонуванню); для галузі науки державного управління актуалізуєть-ся проблемне поле, у якому освіта розглядається як система, що виховую громадянина (освіта як засіб виховання громадянина; організаційне, пра-вове, економічне та інформаційне забезпечення функціонування галузі освіти; моделі управління закладами освіти тощо).

Отже, виходячи із обраного проблемного поля дослідження, а саме теоретичних засад та напрямів реформування системи державного управ-ління загальною середньою освітою в Україні, маємо розглянути загаль-ну середню освіту як об’єкт державного управління, наступним кроком визначитись із найбільш значущими проблемами, що на сьогодні стри-мують динамічний розвиток цієї галузі і, нарешті, розробити пріоритет-ні напрями її реформування виходячи із концептуальних положень тео-рії управління змінами.

За такою логікою побудуємо наукові пошуки від загального до кон-кретного, тобто, з’ясуємо змістовні ознаки сучасного розуміння понят-тя «освіта», спробуємо розглянути концептуальні підходи до його визна-чення, наступним кроком розглянемо освіту виходячи з теорії систем як об’єкту державного управління, конкретизуємо наш аналіз до умов сучас-ної України та обраної ланки дослідження (вища освіта).

Щодо аналізу поняття «освіта» варто зробити декілька принципових припущень, адже, якщо проаналізувати визначення цього соціокультур-ного явища, то можна побачити, що дане поняття є поліструктурним (ге-нетично має різну логіку побудови змісту).

У побуті освіту просто ототожнюють з поширенням знань. Такі по-гляди, до речі, містяться в основі деяких її офіційних трактувань. Термін «освіта» (рос. — «образование»; англ. — «educaton»; гр. — paideia») у біль-шості етимологічних і тлумачних словників пов’язується із суспільним процесом (діяльністю) щодо розвитку і саморозвитку особистості, який пов’язаний з оволодінням соціально значущого досвіду, навичках творчої діяльності, чуттєво-ціннісних форм духовно-практичного освоєння світу.

Досить розповсюдженим є розуміння освіти як процесу суб’єкт-об’єктної взаємодії учителя (педагога) і учня (школяра, студента), спря-мованої на передачу знань, формування вмінь і навичок, виховання куль-тури мислення і почуття, здатності до самовизначення і самостійної жит-тєво творчої діяльності. Саме у класичній дидактиці поняття «освіта» має чотири аспекти: як система, як цінність, як процес і як результат. Ціннісна характеристика передбачає розгляд трьох взаємозалежних блоків: освіта як цінність державна, цінність суспільна і цінність особистісна.

Освіта як процес руху до поставленої мети навчання характеризуєть-ся суб’єкт-об’єктною взаємодією вчителів і учнів, викладачів і студентів.


Виходячи з цього, освіта розглядається як система, що передбачає її ана-ліз як сукупності елементів, до яких можуть відноситися суб’єкти і об’єкти процесу освіти, соціальні та державні інститути, які утворюються для за-безпечення ефективності цього процесу, тощо.

Освіта також може розглядатися і як результат державного, суспіль-ного і особистісного засвоєння всіх технологічних цінностей, що вини-кли у процесі освітньої діяльності і є важливими для економічного, мо-рального, інтелектуального стану всіх споживачів продукції освітньої сфе-ри. В. Сухомлинський, хоча і пов’язував освіту насамперед з оволодінням знаннями, мисленням, пізнавальною діяльністю, часто фактично визна-вав обмеженість такого розуміння: «Освіта людини — це не тільки її зна-ння, але й уся багатогранність її людського образу». Констатуючи це, він зазначає: «Право на освіту перетворилося нині на право кожної людської особистості на гармонійний усебічний розвиток».

На думку Дж.Коула, «освіта — це тривалий процес навчання, метою якого є підготовка індивіда до виконання різноманітних ролей у суспіль-стві: ролі громадянина, працівника, члена родини. Освіта акцентує ува-гу, в першу чергу, на індивіда, і в другу — на задоволення потреб суспіль-ства». Тобто в даному разі робиться акцент на безперервному характері освіти та рольовому аспекті.

Національна доктрина розвитку освіти України в ХХI столітті визна-чає освіту як засіб відтворення й нарощування інтелектуального, духовно-го потенціалу народу дієвий чинник модернізації суспільства, зміцнення авторитету держави на міжнародній арені.

Якщо поглянути на нормативно-правові підходи до визначення терміну «освіта», що уживається у адміністративному просторі різ-них країн, то також можна побачити певні різночитання щодо зміс-ту цього явища:

– цілеспрямований процес навчання і виховання в інтересах осо-бистості, суспільства, держави, що супроводжується констата-цією досягнення громадянином (тим, хто навчається) визнаних державою освітніх рівнів (освітніх цензів);

– суспільна галузь, що сприяє гармонійному розвитку особистості, повній реалізації її творчих здібностей;

– безперервний процес виховання та навчання, спрямований на забезпечення високого рівня морального, інтелектуального, культурного розвитку та професійної компетентності членів сус-пільства;

– включає навчання та виховання і має за мету розвиток інтелекту-ального та наукового потенціалу республіки, формування всебіч-


но розвинутої вільної особистості, що усвідомлює свою відповід-ність перед суспільством, сім’єю і державою;

– основа інтелектуального, культурного, духовного, економічного розвитку суспільства і держави. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємо-поваги між націями і народами.

Міжнародне правове поле також встановлює відповідні підходи до розуміння змісту освіти. Так за визначенням ЮНЕСКО (прийняте ХХ се-сією), під освітою розуміється процес і результат удосконалення здібнос-тей і поведінки особистості, завдяки якому вона досягає свідомої зрілос-ті й індивідуального зростання. У Всесвітній Декларації про освіту для всіх зазначається, що освіта — це головний елемент розвитку соціальних, культурних політичних і економічних секторів, тому що саме освіта спри-яє розвитку як особистості, так і суспільства. У цьому ж документі ствер-джується, що освіта — це процес, пов’язаний з розвитком, що передбачає процес, що триває протягом життя, абсорбції і адаптації до зміни знань, відносин, переконань і поведінки. Освіта ніколи не закінчується. Міжна-родні нормативно-правові акти визначають безперервний характери осві-ти, її зв’язок з розвитком людини через накопичення знань, вмінь, нави-чок та адаптацією до суспільних відносин.

У цьому ж русі розглядають освіту і українські дослідники Є.Подольська, В.Лихвар та К.Іванова підкреслюючи, що освіта — це фор-мування, пов’язане з засвоєнням цінностей науки, культури і практики. Зазначені науковці роблять акцент не тільки на засвоєнні знань, а й пев-них людських цінностях, а також зауважують на практичній реалізації на-бутих під час навчання знань, вмінь та навичок. Відповідно до цього, змі-нюються і цілі освіти.

Якщо розуміти освіту виключно як спосіб надбання і передачі знань, то її метою буде передача та придбання тих умінь і навичок, які потрібні безпосередньо на майбутньому робочому місці. Якщо ж розуміти освіту ширше, то можна стверджувати, що метою процесу освіти є максимально дієве включення людини в культуру, культивування таких людських цін-ностей, як істина, добро, відповідальність.

Зазначимо, що термін «освіта» в широкому розумінні використову-ється в деяких роботах останніх років і для визначення цілісного вихов-ного процесу. При чому деякі автори, зокрема, В.Скрипниченко, І.Бурлака, М.Шевченко і Н.Співак, ототожнюють освіту з вихованням.

Схожої думки дотримується і В.Луговий, який зазначає, що освіта — це сукупний процес і результат цілеспрямовано-упорядкованого окульту-рення людини, освоєння нею культурного досвіду. На його думку освітня


система покликана забезпечити всебічний культурний розвиток людини, що й виступає головною метою освіти, її призначенням.

Підсумовуючи існуючі інтерпретації поняття «освіта», можна зазна-чити, що це багатогранне соціально-культурне явище виступає водночас як процес передачі знань, процес передачі культурних цінностей суспіль-ства, і як процес виховання. Стратегічною метою цього процесу є станов-лення та розвиток особистості, в тому числі через її «включення» в сус-пільне життя, засвоєння певних умінь, навичок, норм тощо. При чому важливим у процесі освіти є врахування потреб, інтересів, мотивів і мож-ливостей кожної особистості, що включена в освітній процес, а також умов середовища, в якому цей процес відбувається.

О.Г.Барило, кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник наукового відділу Інституту державного управління у сфері цивільного захисту

Науково-методичний апарат дослідження функціонування

системи інформаційно-аналітичного забезпечення цивільного захисту

Досвід діяльності органів державного управління у сфері цивільного захисту свідчить про існуючі недоліки у функціонуванні єдиної державної системи цивільного захисту в цілому, та системи інформаційного забезпе-чення цивільного захисту − зокрема (далі − СІАЗ ЦЗ). Вказане пов’язано з недостатнім рівнем підготовки органів управління із зазначених питань та навченості населення діям у надзвичайних ситуаціях. Пропонується на-уковий підхід до дослідження СІАЗ ЦЗ, що ґрунтується на методі аналізу ієрархій (далі − МАІ) та дозволяє обґрунтувати доцільний метод функціо-нування вказаної системи. Науково-методичний апарат, що пропонується, охоплює три рівні показників оцінки варіантів функціонування СІАЗ ЦЗ — загальносистемний, системний і елементний та базується на застосуванні інформаційно-програмного середовища «Система багатофункціонально-го аналізу інформації і підтримки прийняття рішення» на основі МАІ [1–4]. Інтегрально-програмне середовище МАІ застосовується для вирішення практичних завдань: багатоетапного планування, аналізу, оцінки, вибору і


Визначення альтернативних методів функціонування

СІАЗ ЦЗ

Визначення показників для порівняльного оцінювання альтернативних методів функціонування СІАЗ ЦЗ

Ієрархічне зображення задачі визначення

пріоритетів альтернативних методів функціонування СІАЗ

Формування експертами матриць парних порівнянь на елементному рівні

ієрархії

Обчислювання локальних пріоритетів для елементного рівня

Перевірка узгодженості

локальних пріоритетів на елементному рівні

Формування експертами матриць парних порівнянь факторів на

системному рівні

Обчислювання локальних пріоритетів для системного рівня

Перевірка узгодженості

локальних пріоритетів на системному рівні

ієрархії

Розрахунок ступенів задоволення

альтернативних методів функціонування СІАЗ ЦЗ поставленим завданням

Формування матриць парних порівнянь на загальносистемному

рівні ієрархії

Обчислювання локальних пріоритетів

для загальносистемного

рівня ієрархії

Перевірка узгодженості локальних пріоритетів на загальносистемному рівні ієрархії

Визначення інтегрального методу функціонування

СІАЗ ЦЗ

Перевірка узгодженості всієї

ієрархії

Узагальнення результатів розрахунків

Коригування суджень експертів, поліпшення структурування задачі

Перевірка прийнятності результатів

так ні

Рис.1. Послідовність визначення раціонального методу функціонування СІАЗ ЦЗ


ведення проектів, науково-технічного й економічного прогнозування, мо-делювання ситуацій, навчання математичним методам планування, про-гнозування і прийняття рішень. Це є вдалим сполученням методології екс-пертних оцінок, заснованої на методі прогнозного графа В.М.Глушкова й аналітичної методології, заснованої на методі аналізу ієрархічних структур Т.Сааті, і дозволяє вирішувати типові задачі. Порівняльна оцінка варіантів функціонування СІАЗ ЦЗ виконується МАІ, вхідними даними для яких є сукупність якісних характеристик (елементний рівень), відповідно на функ-ціональному, організаційному та інформаційному зрізах, які є початковими даними для системного рівня, а результати розрахунків на системному рів-ні є початковими даними для загальносистемного рівня. На кожному із за-значених зрізів розглядаються і узагальнюються зміст та структура функ-ціонування СІАЗ ЦЗ згідно з альтернативами [1–4].

Висновки. Запропоновано для дослідження функціонування СІАЗ ЦЗ застосовувати науковий підхід, що ґрунтується на МАІ за сукупністю по-казників на функціональному, організаційному та інформаційному зрізах, а також послідовність визначення раціонального методу функціонування СІАЗ ЦЗ (наведено на рис. 1).

Доведено, що методологія оцінювання альтернативних методів функ-ціонування СІАЗ ЦЗ на основі МАІ дозволяє за кожним із усієї сукупнос-ті факторів відповідно до чисельних значень якісних показників обрати найвищі з них, та врахувати в інтегральному методі, що забезпечує вико-нання завдань цивільного захисту.

Список використаних джерел1. Барило О.Г., Потеряйко С.П., Тищенко В.О. Підхід до вибору альтернативно-

го рішення органами державного управління у надзвичайних ситуаціях // Еко-номіка та держава. — 2011. — № 2. — С. 124–126.

2. Барило О.Г., Потеряйко С.П. Визначення раціонального методу організації взаємодії у надзвичайних ситуаціях // Вісник НУЦЗ України. Серія: Державне управління. — 2017. — № 1(6). — С. 305–313.

3. Тищенко В.О. Механізми державного управління у сфері цивільного захисту України: автореф. диc. на здобуття наук. ступеня к.держ.упр.: спец. 25.00.02. «механізми державного управління» / В.О. Тищенко — Київ: АМУ, 2012. − 20 с.

4. Саати Т., Кернс К. Аналитическое планирование. Организация систем. — М.: Радио и связь, 1991. — 75 с.


С.О.Борисевич,доктор історичних наук, професор, професор кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Місце та роль України в сучасному світі

Сучасні світові соціально-економічні та політичні тенденції розвитку прийшли до стану надзвичайного загострення глобалізаційних протиріч. Їх сутність полягає у тому, що поряд з все зростаючою економічною, де-мографічною, культурною інтеграцією намітився бурхливий розвиток на-ціонально-егоїстичних, протекціоністських спрямувань багатьох держав світу. Наслідки цього всезростаючого протиріччя на сьогодні непередба-чувані. Відомо лише, що загострення міждержавних протиріч і протисто-янь будуть зростати у геометричній прогресії.

Причинами і каталізаторами загострення цієї «єдності і боротьби протилежностей» полягає у наступному:

1. «Четверта технічна революція», драйвером якої є розвиток штуч-ного інтелекту та новітніх біо- і інформаційних технологій, які зумовлять зникнення багатьох сучасних спеціальностей, що спричинить напрочуд велике загострення соціальних протиріч у всіх країнах світу

2. «Енергетична революція», яка докорінно змінить технології енер-гетичної генерації поряд з технологіями енергозбереження.

3. Загострення боротьби за природні ресурси і у першу чергу водні.4. Проблеми кадрового потенціалу і «вибухового» нерівномірного

демографічного розвитку в усіх країнах світу.Все це зумовило зростання національних егоїстичних тенденцій,

спрямованих на захист національних інтересів,загострення міждержав-них протиріч.

Україна як суспільство і як держава на сьогодні перебувають у стані «шпагатної розтяжки» між ідеологічними настановами щодо подальшого національного соціально-економічного та політичного розвитку, які пе-редбачають відкритість у глобалізаційних тенденціях міжнародного спів-робітництва, віра у спроможність ринкових механізмів розв’язати всі сус-пільні проблеми, у матеріальну і інтелектуальну допомогу наших міжна-родних конкурентів та загостренням конкурентної боротьби у світі щодо захисту національних інтересів у світлі актуалізації боротьби за природ-ні та трудові ресурси, четвертої технічної і енергетичної революції, що до-корінно міняє суб’єктне позиціювання у світі.


Виходячи із розуміння цих сучасних світових тенденцій розвитку пе-ред українським суспільством і державою постає низка нових завдань, а також відкриваються перспективи нового якісного розвитку:

1. Захист національних інтересів має набути пріоритету шляхом «жорсткого» протекціоністського захисту соціально-економіч-них відносин України.

2. «Жорсткого» захисту і докорінного обмеження зовнішнього впливу на підготовку і розвиток трудових ресурсів України та «національного егоїзму» щодо політики формування кадрового потенціалу нації.

3. Запровадити заходи щодо розвитку інвестиційного клімату в Україні, які мають передбачати дві особливості: основний упор перевести на застосування внутрішнього інвестиційного потен-ціалу, що дозволить враховувати і захищати національні соці-ально-економічні інтереси; спрямовувати національний інвести-ційний потенціал на інноваційні виробництва, де Україна зможе виявити свою конкурентоздатність на міжнародному ринку.

4. Розвивати державний керуючий вплив щодо нової індустріаліза-ції українського національного виробництва на новій технологіч-ній базі з врахуванням тенденцій четвертої технічної та енерге-тичної революцій.

5. Драйверами інноваційного технологічного розвитку мають бути:а) держава, як організуюча та фінансова сила;б) технопарки, які «запустять» в Україні «моду» на інноваційний

клімат у країні з відповідним суспільним мисленням, стануть технологічною основою практичної реалізації інноваційних ідей ще існуючих національних науково-технічних шкіл. Для запуску інноваційного виробництва доречно задіяти мето-дологію венчурного проектного менеджменту. Парки мають стати осередками формування кваліфікованого кадрового по-тенціалу (школою підготовки висококваліфікованих кадрів) та розвитку певних наукових напрямків.

в) жорстка захистна міграційна державна політика, як основа за-хисту та належного кадрового потенціалу суспільства і держави.

г) цілеспрямована державна політика щодо розвитку міжнарод-ного науково-технологічного співробітництва та кооперації у виробництві, з захистом національних інтересів і пріоритетів.

д) розбудова та розвиток військово-промислового комплексу, що дозволить підвищити технологічну базу оборонного по-тенціалу України, стане інструментом прогресу інновацій-


ного виробництва та дозволить розв’язати низку соціальних проблем (високооплачувані робочі місця, розвиток кваліфі-каційних потенцій суспільства та можливість більш чіткого планування державної політики з метою розбудови кадрового потенціалу суспільства).

Отже, тільки здоровий, раціональний національний егоїзм і протек-ціонізм дозволить українському суспільству та державі стати на шлях сво-го фізичного збереження, перетворитись із об’єкта у суб’єкт міжнародних відносин, захистити національні інтереси та зміцнитись у своєму соціаль-но-економічному розвитку з скориставшись новими можливостями, які відкриваються четвертою технічною та енергетичною революціями задля бурхливого підняття конкурентоздатності і впливовості українського со-ціуму і держави на міжнародній арені.

О.Г.Бортнікова, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Національні та релігійні цінності в системі публічного управління

В умовах сьогодення актуальним постає статус особистості, нації та національних держав, а тому актуальним є звернення до сенсів науки і на-укової раціональності, прогресу і порядку; знову відбувається зіткнення народи і культури. У процесі глобалізації відбуваються радикальні транс-формації людини, суспільства, нації, держави. Наростання інновацій в су-часному світі не тільки актуалізує питання висвітлення динаміки буття, а й визначає необхідність його концептуалізації, розробки понятійного апарату. Запитання на кшталт «хто ми?» не часто постають в історії, про-те сама постановка таких питань — свідоцтво глибини кризи думки і ек-зистенції, в якій опинилося людство.

Останніми роками курс української влади спрямований на вирішен-ня завдань соціальної трансформації суспільства, на формування полі-тичної нації, у тому числі, на зміцнення соціального і політико-правово-го статусу церков і релігійних організацій в Україні. Цей шлях духовного відродження передбачає формування позитивної загальної думки стосов-но міжетнічного та міжконфесійного ладу, підвищення рівня релігійності українців, відстоювання традиційних європейських цінностей. Релігії від-


водиться значна роль у конструюванні, «перекодуванні» як минулого кра-їни, так і формуванні її майбутнього. Вибір інструментів і методів впису-вання церков і релігійних організацій у процес формування нової укра-їнської ідентичності та релігійно-політичної одностайності зроблений на користь жорсткого адміністративного ресурсу — від підкреслено конфе-сійноорієнтованої риторики перших осіб держави до прийняття резонанс-них законодавчих ініціатив, спрямованих на посилення законодавства у сфері реалізації свободи совісті, розробки та інформаційної підтримки гучних судових прецедентів.

Однак реалії свідчать про наявність проблем у релігійно-політичній системі України. Зупинимось докладніше на цих питаннях:

1) невідповідність між декларацією рівня релігійно-політичної од-ностайності українського суспільства і фактичною роллю церков і релігійних організацій як важливого чинника його релігійно-політичної мотивації;

2) суперечність між заявленими конституційними принципами української держави (демократія, права людини, світськість дер-жави) і соціальними доктринами церков і релігійних організацій (суперечності цілей);

3) розрив аксіологічного фундаменту — суперечність між традиційни-ми (соціокультурними та релігійними) і конституційними політико-правовими (ліберальними) цінностями (суперечність цінностей);

4) невідповідність цілей і засобів їх реалізації;5) формування національної ідентичності та релігійно-політичної

одностайності через конструювання образу «ворога» — як зо-внішнього, так і внутрішнього (суперечність «мета» — «засіб»).

Складність виклику, з яким сьогодні стикається теоретична думка, доцільно порівняти з тією ситуацією, перед якою опинилася Європейська цивілізація у XVII–XVIII ст., коли шукала нову ціннісно-світоглядну сис-тему координат, осмислюючи нову мету історії, сенс буття, уявлення про людину та її можливості.

Сьогодні вже очевидно, що політична та соціально-економічна кри-зи тісно пов’язані з кризою духовно-моральних засад суспільства Але по-долання останньої треба починати з чіткого усвідомлення того, що розу-міється під духовністю у тій чи іншій традиції, філософській у тому числі.

Історично склалося так, що західноєвропейській соціально-філософ-ській традиції більшою мірою притаманний раціоналізм у поясненні ха-рактеру розвитку духовних основ світової цивілізації. У вітчизняній же релігійно-філософській та політичній думці поняття духовності тради-ційно ототожнювалося не з розумом і свідомістю, а із збереженням влас-


них цінностей: віри, моральності, патріотизму і культури. Це вихідна по-зиція для з’ясування багатьох актуальних питань ціннісно-світоглядного характеру, а саме національних цінностей й національних інтересів в сис-темі публічного управління.

Постає питання, чи є важлива сьогодні потреба у збереженні тради-ційних рис і принципів організації українського суспільства і держави, або, навпаки, потрібна повна зміна «матриці»? Чи можливо в умовах гло-бальної економіки зберегти свою етнокультурну ідентичність, і як вона співвідноситься з такими поняттями як українська цивілізація і модерні-зація? І головне — чи повинні ми (і якщо «так», то яким чином) зберегти історично сформований тип української державності? Відповіді на ці пи-тання залежать від того, наскільки традиційні духовні цінності зможуть ініціювати появу нових інститутів.

Створення повноцінної концепції взаємодії релігії та політики по-требує відповіді на питання про те, якою є структура людських взає-модій у процесі змін теократичних і світських форм правління, яким є вплив цієї зміни на умови людського існування. Необхідною передумовою розв’язання цих питань є розуміння того, як релігійна віра і політична до-віра інтерпретують релігійну і політичну діяльність в системі публічного управління. Хоча у когнітивних науках і мав місце певний прогрес, проте й досі тяжіє проблема розуміння витоків конфліктуючих систем переко-нань, їх гнучкості, взаємодії з релігійними і політичними організаціями та інститутами. Традиційним тут є підхід за якого взаємодія релігії та по-літики описується як причинна, або функціональна, єдність. Такою єдніс-тю називають комбінацію елементів релігійної та політичної суспільних сфер, за якої вони утворюють єдине причинне (або функціональне) ціле. Більш високий рівень об’єднання релігійно-політичного простору держа-ви являє собою логіко-змістову інтеграцію. І причинно-функціональний, і логіко-змістовий способи інтеграції релігійно-політичного простору ви-ступають як засіб, за допомогою якого нескінченна множина явищ сус-пільного, релігійного і політичного світу перетворюються на раціональ-но осягнені системи. Вищою за суттю, але подібною за функцією, як всі перераховані нами методи впорядкування елементів системи (релігійно-політичного простору), є роль логіко-змістового способу впорядкування її складових. Але тим елементом, що виконує головну роль упорядника, є не тотожність зв’язків, а тотожність змісту концептів «віра» і «довіра» чи їх логічне поєднання.

Отже, якщо тотожний характер взаємодії релігії та політики є спіль-ним знаменником явищ, пов’язаних причинно-наслідковими зв’язками, то за логіко-змістової єдності таким загальним знаменником стає зміст чи


ідея. На сьогоднішній день проблема віри розглядається у різноманітних аспектах. При цьому слід зауважити, що використовуються інтегративні підходи як у межах класичної, так і постнекласичної науки. У сучасному релігієзнавстві реалізуються різні стратегії дослідження феномена віри, у тому числі філософська, психологічна, теологічна тощо.

Для наукового аналізу важливим є визначення переліку основних умов, що забезпечують інтеграцію складових релігійно-політичного про-стору. Визначення таких вимог потребує розкриття сутнісних характе-ристик релігійної і політичної віри як складових релігійно-політичного простору держави. Якщо прийняти за відправне визначення: «віра є здій-сненням очікуваного і впевненістю у невидимому» [2, 11,1.], то залежно від того, що розуміти під термінами визначення, віру можна поділити на релігійну і політичну. У такому поділі віра є продовженням життя у своє-му предметі — релігії та політиці.

Релігійну віру утворює віра в Абсолют (Бога), його закон — благу звістку — діяння. У масовій свідомості Бог — це вища істота, сила, від якої зрештою залежить виконання очікувань, устремлінь і збереження життя взагалі. Бог постає як Абсолют, Господь, а також Дух, Помічник або Утіш-ник. Цьому відповідає ототожнення віри із суб’єктивною упевненістю, що переростає у свободу індивіда, звільнення всіх його сил, де можливе таке розуміння віри, яке П.Тілліх позначив як «граничний інтерес» [5, c. 133–135]. О.Предко розглядає проблему релігійної віри як екзистенційний кон-структ формування цілісної особистості, її світоглядних настанов та діяль-ності. Вона слушно зауважує: «Релігійна віра виступає як каталізатор ак-тивності свідомості суб’єкта, як проекція в майбутнє, відображення осо-бистого через сформовані ідеали під кутом зору бажаного майбутнього. Релігійна віра забезпечує людині підтримку її цільової установки, зняття внутрішнього напруження тощо... Релігійна віра виступає генератором енергії, підтримує внутрішню міць людини, необхідну їй для подальшої діяльності та подолання труднощів. Фактично, релігійна віра стає генера-тором формування своєрідної суб’єктивної реальності віруючого, яка за-дає стиль життя та мислення людини» [3, c. 30].

Політика — це зв’язки і відносини між класами, націями та іншими соціальними групами, ідеологічно вмотивована діяльність щодо завою-вання, утримання та використання державної влади. Тому політичну віру утворює почуття реальності: віра в політичного лідера, політичну силу чи партію. «Віра є уявленням об’єкта, поєднаним з відчуттям реальності, що виражається у відповідних йому прагненнях і актах» [4, с. 932].

Насамперед зазначимо, що теологи доходять висновку про необхід-ність релігійного санкціонування політичної діяльності людини, оскіль-


ки дійсно розв’язувати глобальні соціальні проблеми в сучасному сві-ті можна тільки політичним шляхом. Однак і релігійна віра, і політич-на віра — це більш ніж упевненість, це головним чином довіра. Релігій-на віра самодостатня. Перехідними формами від віри як упевненості до довіри є відчуття «присутності Бога» взагалі, та як «ентузіазм» в індиві-ді; віра є первинним почуттям людини; вона закладена як початковий іс-тотний напрям людського духу; вона є шануванням сущого як безумов-ного сущого, і цього цілком достатньо. Г.Лейбніц пише: «Для нас достат-ньо лише деякого розуміння, що це таке, а розуміння, яким чином це від-бувається, перевищує наш розум, та воно зовсім нам і не потрібно, для нас досить, що це так» [1, с.109].

Отже наголосимо, що національні цінності не протистоять рефор-мам і модернізації країни, а, зберігаючи її ідентичність, сприяють її ста-лому розвитку у глобалізованому світі. Показовим у зв’язку з цим є до-свід таких країн як Японія, Сінгапур, Південна Корея, де вельми ефектив-но було проведено модернізацію без відмови від своїх історичних тради-цій і без спроб форсовано змінити менталітет народу.

Список використаних джерел1. Лейбниц Г. В. Введение термина и понятия «функция» / Г.В. Лейбниц //

Избранные отрывки из математических сочинений Лейбница (перевод и редакция А. П. Юшкевича) // Успехи мат. наук. — 1948. — т. 3, в. 1 (23). — С. 165–204.

2. Послання до Євреїв святого апостола Павла 11,1 [Електронний ресурс]. Ре-жим доступу: http://days.pravoslavie.ru/Bible/B_ewr1.htm

3. Предко О. І. Релігійна віра як екзистенційне підґрунтя особистості / О. І. Пред-ко // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. Філософія. Політоло-гія. — 2012. — № 109. — С. 26–30.

4. Соколов П. Вера. Психологический этюд / П. Соколов // Вопр. философии и психологии. — М., 1902. — Год XIII, кн. 62 (II). — С. 909–933.

5. Тиллих П. Й. Систематическая теология / П. Й. Тиллих. — Т. 3. — М.-СПб. : Унив. кн.., 2000. — 415 с.


Л.А.Весельська, кандидат наук з державного управління, докторант кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Державні інструменти протидії гібридній війні з Росією: міграційний аспект

В межах теми гібридної війни найчастіше згадуються такі категорії мі-грантів як переселенці (до них належать вимушені переселенці) і біженці. Правовий зміст поняття «біженець» на даний час є чітко визначеним від-повідно до норм та принципів міжнародного права. Міжнародне право ви-користовує його з часів Першої світової війни. 28 липня 1951 року спеці-альною конференцією ООН у Женеві було ухвалено Конвенцію про ста-тус біженців, до якої у 2002 році приєдналася Україна. Правове положен-ня біженців визначається також Протоколом ООН щодо статусу біженців (1966 р.) і Статутом Управління Верховного Комісара ООН. Згідно з цими документами біженцем визнається людина, яка не може або не бажає по-вернутися у свою країну через обґрунтований страх переслідування з ра-сових, релігійних, національних, політичних причин або через належність до певної соціальної групи. Стаття 33 Конвенції передбачає, що держави-учасниці не будуть висилати біженців або повертати їх на кордон країни, де їм загрожує небезпека. У біженців також існують певні зобов’язання перед країною притулку.

В Україні з 2011 року діє Закон про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (в редакції від 03.03.2016). Стат-тя 1 Розділу І цього Закону визначає, що «біженець — особа, яка не є гро-мадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, грома-дянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політич-них переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належ-ності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає корис-туватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи грома-дянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслі-док зазначених побоювань» [2]. Таким чином, зробимо наступні висно-вки. Слід відзначити принципову відмінність вимушеного переселенця від біженця — відсутність або наявність іноземного громадянства. Виму-шений переселенець є громадянином України. Статус біженця в Україні може отримати іноземний громадянин. Біженець є суб’єктом міжнарод-


ного права, а вимушений переселенець — суб’єктом державних міграцій-них правовідносин.

В результаті анексії Криму і військового конфлікту на Сході України близько двох мільйонів українців змушені були покинути свої домівки і мігрувати на інші території у своїй країні (приблизно 1,8 млн. осіб) та в інші держави (160 тисяч бажаючих отримати статус біженця зафіксовано у Білорусі, більш 600 тисяч — у Росії, декілька тисяч у Європі та США) [4, с. 365]. Деякі з них отримали статус біженців (у міжнародному праві для претендентів на отримання статусу біженців також вживається поняття шукачів притулку), деяких зафіксовано як переселенців, більшість є вну-трішньо переміщеними особами, тобто переселенцями, що не залишили межі України. Наша країна стала четвертою у світі після Сирії, Іраку та Ємену за кількістю внутрішньо переміщених осіб. Одним із наслідків ро-сійської агресії, зумовлених війною, є майже 1,8 млн. внутрішніх перемі-щених осіб (ВПО), які змушені були залишити свої домівки на окупова-ній частині Донбасу та в анексованому Криму.

Українська держава наполегливо працювала над розв’язанням цієї проблеми. В короткий строк було розроблено відповідне законодавство, організовано систему надання допомоги ВПО, виділено необхідні кошти з державного бюджету. Розпочало свою діяльність Міністерство з пи-тань окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Значні зу-силля було докладено до впорядкування процедур надання ВПО соціаль-ної допомоги, зокрема, виплати переселенцям спрямовано через відділен-ня Ощадбанку, розпочато випуск електронних пенсійних посвідчень для пенсіонерів із числа ВПО, органи соціального захисту населення здійсню-ють верифікацію відповідних виплат.

Разом із тим, чіткої і зрозумілої державної стратегії щодо ВПО все ще немає. Як свідчать соціологічні опитування, практично половина ВПО (48 % опитаних Київським міжнародним інститутом соціології в літку 2016 р.) не мають наміру повертатися на колишнє місце проживан-ня [1]. Тому головний акцент має бути зроблений на облаштуванні та ін-теграції ВПО в інших регіонах України.

З метою мінімізації втрат людських ресурсів слід посилити увагу дер-жави до мешканців окупованих територій. Враховуючи демографічні проб леми, які дедалі гостріше постають перед Україною, та очікуваний дефіцит працездатного населення, необхідного для економічного розвитку, в інтер-есах країни — заохочувати переїзд з окупованих територій працездатного населення, передусім молоді, кваліфікованих працівників.

Найменш витратним та ефективним засобом є залучення молоді до навчання в Україні. Крім в становлення пільгового порядку в ступу до


ВНЗ абітурієнтів із числа мешканців окупованих територій, перспектив-ною видається організація для них системи дистанційного навчання в се-редній школі.

Не можна залишати поза увагою й біженців, які шукали притулку в Росії. Окрім іншого, це потенційний контингент підживлення агресії про-ти України. Важливо забезпечити їх правдивою інформацією про ситуа-цію в краї ні, про проблеми, які спіткали переселенців у РФ. Слід розро-бити спеціальні заходи для спрощення процедур відновлення документів, забезпечення доступу до соціальних послуг, освіти тощо.

У контексті протидії викликам гібридної війни варто посилити ува-гу до роботи з українською діаспорою за кордоном. Це потужна сила, що володіє значним політичним, економічним, інтелектуальним, соціальним ресурсом. Особливої підтримки потребують українці, які є громадянами країни-агресора. На території Росії мешкає найчисельніша порівняно з ін-шими країнами світу українська діаспора. Налагодження діалогу з нею як в інформаційному просторі, так і на міжнародних та українських платфор-мах необхідне навіть в умовах тиску на федеральні українські об’єднання та «українську шпіономанію» [3].

З метою використання потенціалу діаспори для захисту України до-цільно затвердити комплексну програму співпраці з закордонним укра-їнством, де слід передбачити конкретні заходи, джерела фінансування та відповідальних за їх виконання. Для її розробки варто створити єдиний координаційний орган з представників центральних органів виконавчої влади, неурядових організацій, організацій діаспори, експертів.

Важливою складовою політики держави, спрямованої на збереження людських ресурсів країни, має стати підтримка зв’язків та використання в інтересах протидії агресії мігрантів «четвертої хвилі», тобто осіб, які виї-хали з України порівняно недавно, переважно з метою працевлаштування.

Українські заробітчани за кордоном активно вимагали від урядів кра-їн перебування підтримки України, надавали істотну волонтерську допо-могу українській армії тощо. Водночас трудові мігранти є, без перебіль-шення, важливими для країни зарубіжними інвесторами. Їхні грошові пе-рекази є вагомим внеском у стабілізацію соціальної ситуації, важливим ресурсом для зменшення бідності.

Для їх підтримки потрібно забезпечити належне виконання Зако-ну України «Про зовнішню трудову міграцію», що набув чинності з 1 січ-ня 2016р., наповнити конкретним змістом задекларовані норми. З цією ме-тою варто розробити план заходів з імплементації положень Закону, ство-рити при Мінсоцполітики постійно діючу робочу групу для його розроб-ки та координації виконання.


Узагальнюючи результати аналізу соціальних наслідків та досвіду протидії соціальним інструментами гібридної війни, слід відзначити ма-лопомітну, але ґрунтовну роль соціальних загроз в актуалізації невійсько-вих інструментів гібридної зовнішньої агресії. Саме з їх допомогою дося-гається суспільний розкол, формуються групи свідомої підтримки та сим-патиків зовнішнього агресора, суспільна увага відволікається від необхід-ності спротиву, а громадяни різних суспільних груп протиставляються одне одному. З метою консолідації українського суспільства в умовах ві-йни та обмеженості ресурсів, для розв’язання проб лем соціальної сфери має бути вироблено новий соціальний пакт між його різними соціальни-ми групами та верствами, знайдено ефективний формат соціального діа-логу з приводу дорожньої карти соціальних реформ, встановлена та сус-пільно сприйнята модель стратегічної відповідальності та стриманості у реалізації соціальних інтересів.

При цьому слід враховувати, що специфічні настрої керівництва Ро-сії, які підтримуються переважною кількістю її населення, не дозволяють розраховувати на припинення гібридної агресії проти України у найближ-чій перспективі. Більше того, зміни у міжнародній ситуації дають підста-ви прогнозувати, що саме соціальна дестабілізація с тане домінантною формою продовження російської агресії. З огляду на це, соціальна модель українського суспільства має бути налаштована на людський розвиток, а критерієм зміцнення соціальної безпеки слід вважати лише реальне по-кращення життєвого рівня населення.

Список використаних джерел1. Майже половина переселенців не планують повертатися — опитуван-

ня [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2016/10/25/7124759/

2. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового за-хисту Закон України від 8 липня 2011 року № 3671-VI (із змінами, станом на 04.02.2016). — [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3671–17/page

3. Ратушний М. Україн ська діаспора стала своєрідним волонтером [Елек-тронний ресурс]. — Режим доступу : http://ukrpohliad.org/komentari/myhajlo-ratushnyj-ukrayinska-diaspora-stala-svoyeridnym-volonterom.html

4. Світова гібридна війна: український фронт: монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. — К. : НІСД, 2017. — 496 с.


П.Б. Волянський, д.держ.упр., доцент, в.о. начальника Інституту державного управління у сфері цивільного захисту (ІДУЦЗ),

О.П. Євсюков, к.психол.н, доцент, професор кафедри державної служби, управління та навчання за міжнародними проектами ІДУЦЗ,

А.В. Терент’єва, д.держ.упр., професор, с.н.с., завідувач кафедри державної служби, управління та навчання за міжнародними проектами ІДУЦЗ

Кризові комунікації як інструмент подолання надзвичайних ситуацій

Безпека людини за умов надзвичайних ситуацій (НС) будь-якого ха-рактеру стає безумовним пріоритетом державної безпеки та найважливі-шою компонентою національної безпеки країни.

На сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства у всіх про-відних державах світу ступінь використання інформаційного простору та інформаційних технологій органами державної влади стає безпосеред-нім чинником економічного зростання, соціально-політичної стабільнос-ті та розвитку демократичних засад в управлінні державою. Реалізовуючи свою компетенцію, органи державної влади вивчають і узагальнюють ін-формацію, що надходить від підпорядкованих органів, громадськості та з інших джерел, саме тому інформація, що надходить по каналах зворот-нього зв’язку, по-суті є основою для прийняття органом державної вла-ди необхідних рішень.

Збір інформації залежить від управлінських завдань та потреб, з ура-хуванням яких й обираються відповідні методи збору інформації. Тому пе-редусім визначається мета збору інформації, тобто треба усвідомити, яка інформація (за змістом), кому (якій категорії користувачів), коли (до яко-го терміну або на якому етапі роботи) та в якій формі (на якому рівні згор-тання) потрібна. При цьому на органи державної влади, як і на інші органі-зації, розповсюджується дія закону інформованості-впорядкованості: чим більшою за обсягом і кращою за якістю інформацією про внутрішнє і зо-внішнє середовище володіє організація, тим більшою є ймовірність її стій-кого функціонування (самозбереження). Адже, ефективність використан-ня інформаційних комунікацій значною мірою залежить від диктованого потребами соціальних структур рівня їх наповнення інформацією. Дже-релами цього наповнення є наявні суспільно значущі інформаційні ресур-


си, зосереджені в системі суспільних інформаційних баз, а також процеси інфотворення, суспільна організація виробництва необхідної інформації.

Забезпечення інформаційної безпеки України в умовах НС є систе-ма прийняття рішень з оперативних дій (реакцій), пов’язана з розвитком таких ситуацій і ходом ліквідації їхніх наслідків, а також система збору й обробки інформації про можливе виникнення НС. Особливе значення для нормального функціонування зазначених об’єктів має забезпечення безпеки інформаційної інфраструктури країни при аваріях, катастрофах і стихійних лихах. Приховування, затримка надходження, перекручування та руйнування оперативної інформації, несанкціонований доступ до неї окремих осіб чи груп осіб можуть призвести як до людських жертв, так і до виникнення різних ускладнень при ліквідації наслідків НС, пов’язаних з особливостями інформаційного впливу в екстремальних умовах: пере-міщення великих мас людей через психічний стрес; швидкого виникнен-ня та поширення серед людей паніки й безладу на підставі чуток, помил-кової чи недостовірної інформації для прийняття управлінських рішень.

На даний час існує проблема, що з однієї сторони обсяги та складність завдань під час реагування органів управління та сил цивільного захисту зростають, а з іншої — внаслідок недостатньої достовірності та своєчас-ності інформації про обстановку в зоні НС об’єктивність її оцінки з ме-тою прийняття обґрунтованого рішення знижується.

До специфічних для даних умов напрямів забезпечення інформацій-ної безпеки належать: розробка ефективної системи моніторингу об’єктів підвищеної небезпеки, порушення функціонування яких може призвести до виникнення НС, і прогнозування НС; удосконалення системи інформу-вання населення про загрози виникнення НС, про умови їхнього виник-нення і розвитку; підвищення надійності систем обробки та передачі ін-формації, що забезпечують діяльність органів державної влади; прогно-зування поведінки населення під впливом помилкової чи недостовірної інформації про можливі НС і розробка заходів щодо надання допомоги великим масам людей в умовах таких ситуацій; розробка спеціальних за-ходів із захисту інформаційних систем, які забезпечують керування еко-логічно небезпечними й економічно важливими виробництвами.

Нормативно визначення кризової ситуації закріплено у спільному на-казі Мінпаливенерго України та МНС України від 15.09.2011 № 501/1001 «Про затвердження Вимог до визначення порядку дій персоналу підроз-ділу фізичного захисту, персоналу підрозділу обліку та контролю ядерних матеріалів в умовах надзвичайних і кризових ситуацій», а саме: — «кризо-ва ситуація — ситуація, що склалася на об’єкті внаслідок вчинення про-типравної дії щодо об’єкта, яка може призвести або призвела до вчинен-


ня диверсії, крадіжки, іншого неправомірного вилучення ядерних та ін-ших радіоактивних матеріалів».

Кризовою слід вважати ситуацію, що є деяким викликом суспільним уявленням про належний стан речей, традиції, цінності, захищеність, без-пеку або цілісність держави [1, 2].

Надзвичайна ситуація відповідно до Кодексу цивільного захисту України — це обстановка на окремій території чи суб’єкті господарюван-ня на ній або водному об’єкті, яка характеризується порушенням нормаль-них умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосу-ванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров’ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріаль-них збитків, а також до неможливості проживання населення на такій те-риторії чи об’єкті, провадження на ній господарської діяльності.

Зважаючи на думки таких дослідників як Андреєв С.О. [3], Барило О.Г., Тищенко В.О., Потеряйко С.П. [4–7] , поняття «криза» і «НС» мають розмиті межі та ототожнюються.

Важливість гарно налаштованої комунікації особливо стає зрозумі-лою під час кризових ситуацій. Але під час криз, як правило, руйнують-ся навіть добре налагоджені інформаційні потоки, тому що кризова ситу-ація — це завжди головна подія в усіх новинах дня (днів). Саме медіа під час кризових ситуацій відбирають, структурують та поширюють інформа-цію про кризу та про поведінку керівництва держави під час кризи. І, та-ким чином, медіа формують думку громадськості щодо влади та її здат-ності розв’язувати кризи.

У такій ситуації основним завданням є розробка та застосування сис-теми антикризового реагування та написання антикризової комунікатив-ної стратегії. Ці заходи мають на меті як захист власного іміджу конкрет-них управлінців, так і запобігання негативним впливам на репутацію орга-ну державної влади в цілому. Окрім того, антикризові дії та їх комунікацій-ний супровід допомагають уникнути нерозуміння дій, хаосу та безладдя під час кризових ситуацій, які можуть загрожувати безпеці населення.

Важливо розуміти, що на момент виникнення кризи, всі причетні до вирішення та супроводу включаються в автоматичному режимі. Для того, щоб подібне спрацювало, антикризовий комунікаційний штаб має працю-вати весь час на рівні моніторингу, аналізу та прогнозування ситуації, мо-делювання криз та пошуків їх запобігання або супроводу, створення сце-наріїв протидії та відпрацювання тактичних речей, які матимуть щонай-більший вплив на населення щодо подолання кризи та її наслідків. Осно-


вний принцип комунікацій при розв’язанні кризи — не замовчувати події. Найбільш ефективні комунікації будуються за правилом — надавай до-стовірну і повну інформацію, не повідомляючи нічого, організація тим са-мим дратує медіа і громадськість.

Наявність оперативного та надійного зв’язку без перешкод має жит-тєво важливе значення під час НС. Планування, підготовка та відпрацю-вання плану кризової комунікації забезпечує успішність операцій під час НС. Робота з внутрішньою та зовнішньою аудиторіями та медіа є склад-ним завданням. Відсутність контролю та управління повідомленнями, які надходять від лідерів реагування на подію (НС), може викликати більший резонанс, ніж сама криза. Така динаміка може послабити довіру серед гро-мадськості достатньо, щоб унеможливити виконання поставленого за-вдання, а також погано вплинути на процес реагування на НС.

Тобто під час кризи повсякденні обов’язки працівника, відпові-дального за інформування громадськості, стають невід’ємною частиною зобов’язань кожного члена організації. Занадто обережне або зневажли-ве ставлення до інформування громадськості під час кризи зіпсувало не одну репутацію. Класичний підхід працівника відділу зв’язків з громад-ськістю або працівника відділу інформування громадськості до кризової комунікації може стати основою для вдалого реагування.

Список використаних джерел1. Руководство по управлению чрезвычайными ситуациями. Система управле-

ния чрезвычайной ситуацией (ICS) // Береговая охрана США. — Вашингтон, окр. Колумбия, 20593. — 2001. — 254 с.; Кризовий менеджмент та принципи управління ризиками в процесі ліквідації надзвичайних ситуацій: монографія / С.О. Гур’єв, А.В. Терент’єва, П.Б. Волянський. — К. : [б. в.], 2008. — 148 с.

2. Кризовий менеджмент та принципи управління ризиками в процесі ліквіда-ції надзвичайних ситуацій / С.О. Гур’єв, А.В. Терент’єва, П.Б. Волянський. — К., 2008. — 148с.

3. Андреєв С. О. Організаційно-правовий механізм державного управління ци-вільним захистом на регіональному рівні [Текст] : дис. на здобуття канд. наук. з держ. упр. : 25.00.02 / С. О. Андреєв. — Х. : [б. в.], 2010. — 199 с.

4. Барило О.Г. Інформація як складова системи державного управління у над-звичайних ситуаціях /О.Г. Барило // Інвестиції: практика та досвід. — 2011. — № 2. — С. 76–78.

5. Оцінювання адекватності інформації органами державного управління у над-звичайних ситуаціях / С. П. Потеряйко, О. Г. Барило, В.О. Тищенко// Інвести-ції: практика та досвід. — 2011. — № 4. — С. 72–74. ]

6. Система інформаційного забезпечення як складова єдиної державної сис-теми цивільного захисту / С.П. Потеряйко, О.Г. Барило, Ю.П. Переверзін, А.М. Демків // Науковий збірник Інституту державного управління у сфері ци-вільного захисту. — 2014. — № 2. — С. 59–64. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/nzidu_2014_2_10


7. Барило О.Г. Удосконалення організаційного механізму державного управлін-ня у надзвичайних ситуаціях / О.Г. Барило, С.П. Потеряйко // Вісник Націо-нального університету цивільного захисту України. Серія : Державне управ-ління. — 2016. — Вип. 2. — С. 264–272. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VNUCZUDU_2016_2_40.

С.А.Гайдук, віце-адмірал, командувач ВМС України (2014–2016 рр.), аспірант кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Морська державна політика. Проблеми та шляхи відродження

морської могутності України

У світі сьогодні неможливо уявити країну, що має вихід до моря, без пріоритетного розвитку морського сектору і впровадження зваженої та дієвої МОРСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ.

Не дивлячись на те, що Чорне море залишається перехрестям тради-ційних шляхів Схід — Захід і Північ — Південь, Азово-Чорноморський регіон перетворився на «чутливу» геополітичну зону як у сенсі зосеред-ження серйозних економічних інтересів провідних країн світу та регіону, так і за конфліктогенністю.

Проте, за часів незалежності, Україна практично втратила первісні позиції морської держави та можливість стати впливовим регіональним «політичним гравцем».

Довідково. Після розпаду СРСР Україні дісталося близько 1/4 морської інфраструктури. За питомими показниками вантажомісткості та ван-тажопідйомності на душу населення торговий флот України зіставляли з флотами Франції, Іспанії, Туреччини та Польщі.

Від розподілу ЧФ колишнього СРСР Україна отримала 40 бойових ко-раблів та катерів, 100 суден забезпечення.

На українських верфях будувалося 40% кораблів і суден колишнього СРСР.

А хтось задумувався чому так сталося?Чому Україну, яка отримала таку «морську спадщину» від СРСР, Між-

народна Морська організація (ІMO) перестала включати до своєї Ради на-віть в групі третіх країн, що беруть участь в міжнародному судноплавстві?


Чому політики і влада «системно забувають» про водні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континенталь-ного шельфу та виключної (морської) економічної зони, які є об’єктами права власності Українського народу? А разом з тим, не згадують про цілі галузі національної економіки, які пов’язані з морською діяльністю та в нашій державі не мають «право на життя», про мільйони спеціалістів морської галузі, які «жебракують по світу» в якості дешевої робочої сили.

Довідково. Розподіл запасів вуглеводнів складає 70% берегові родови-ща та 30% родовища шельфу Чорного та Азовського морів. З них видобу-то 67% запасів та 4% відповідно. У виключній (морській) економічній зоні України, за оцінками фахівців, зосереджено 1,2 трлн. м3 газу та 237 млн. т нафти.

Довжина внутрішніх водних шляхів України складає 4400 км.За кількістю моряків Україна займає шосте місце у світі і в той же

час є однією з найбільших країн-постачальників «дешевої робочої сили» на світовий ринок праці моряків.

Чому захист національних інтересів на морі та готовність адекватно реагувати на загрози національній безпеці України з морського напрям-ку залишаються лише декларацією?

Довідково. За часів незалежності було списано та утилізовано 19 бо-йових кораблів і катерів, 45 суден забезпечення, а добудовано всього 5 та й то за аналоговими радянськими проектами. В той же час, 65% бойово-го потенціалу ЧФ РФ складають крилаті ракети, які спроможні вража-ти як морські, так і берегові цілі.

Чому в 1993 році сукупний дедвейт торговельного флоту України на-раховував 6177 тис. тон, частка українського флоту у світовому торговель-ному флоті складала 0,9% (25 місце у рейтингу), а в 2014 році — 3081 тис. тон, частка вітчизняного флоту у світовому торговельному флоті станови-ла вже 0,2%? І що цікаво, з цього дедвейту на судна під українським пра-пором припадає лише 450 тис. тон, а решта 2631 тис. тон — на судна під іноземними прапорами.

Довідково. Динаміка обсягів перевезень вантажів морським транспор-том в Україні має тенденцію до скорочення майже в 8 разів (з 53,2 млн. тон у 1990 році до 6,7 млн. тон у 2016). Нині частка морських перевезень у за-гальному обсязі вантажних перевезень в Україні становить близько 1%.

Аналіз морської політики незалежної України приводить до висно-вку, який, на жаль, є невтішним — СИСТЕМНОЇ МОРСЬКОЇ ПОЛІТИ-КИ В УКРАЇНІ НЕ ІСНУЄ, Є ЛИШЕ ЇЇ ІМІТАЦІЯ.

Як аргумент — два приклади державних управлінських рішень з різ-ницею в сім років:


травень 2008 року — Указ президента України від 16 трав-ня 2008 року №463/2008«Про рішення РНБО України «Про заходи щодо за-безпечення розвитку України як морської держави».

липень 2009 року — виступ президента Віктора Ющенко в Севасто-полі на Дні флоту: «Україна за своїм географічним положенням, за своїм по-літичним та економічним потенціалами являється і зобов’язана бути ве-ликою морською державою. Це справа нашої національної честі. Ця зада-ча — один із пріоритетів державної політики …».

Указ президента України не будучи реалізованим, втратив силу.травень 2015 року — Указ президента України від 26 трав-

ня 2015 року №287/2015 «Про рішення РНБО України «Про Стратегію на-ціональної безпеки України»: формування адекватних загрозам військово-морських спроможностей; забезпечення оборони морського узбережжя; роз-виток необхідної інфраструктури базування ВМС, а також її відновлення в Криму після повернення тимчасово окупованої території.

Кабінету Міністрів України затвердити у тримісячний строк нову редакцію Морської доктрини України.

Стратегічні документи за видами морської діяльності, які пови-нні визначати морську політику держави з урахуванням нових викли-ків та загроз, а саме, Закон України «Про морську політику», Стратегіч-на концепція морської безпеки, Морська доктрина, Стратегія розвитку морської діяльності, Державна програма кораблебудування та інші до цього часу не опрацьовані.

Давайте спробуємо розглянути питання державної морської політи-ки через геополітичну площину.

Українська морська національна ідея має глибоке історичне коріння. Варто згадати, що княжа Русь виникла завдяки контролю над стратегічною магістраллю «із варяг у греки», що з‘єднували Балтійське і Чорне моря. І піс-ля краху княжої держави, українці, керуючись національним геополітич-ним інстинктом, століттями знову пробивалися до морського узбережжя, колонізуючи південні терени козацько-селянським рухом шаблі та плуга.

Державна морська політика це система врегульованих зовнішніх та внутрішніх суспільних відносин, що виникають у процесі проваджен-ня морської діяльності, реалізації національних інтересів України у мор-ській сфері. Суб’єктами державної морської політики виступають держа-ва і суспільство.

Головний закон геополітики розкриває протистояння талассократії (морська сила) та теллурократії (сухопутна сила). Дуалізм цих сил ставить Україну перед проблемою геополітичної самоідентифікації. Яким бачать це майбутнє держава та суспільство?


Хочу згадати геополітичну теорію адмірала ВМС США Альфреда МЕ-ХЕНА, який стверджував, що рушійною силою прогресу є конкуренція між морськими і сухопутними силами та розглядав «змагання між наці-ями за володінням морем», як такі, що досить часто закінчуються війною або військовими конфліктами.

Довідково. Яскравий приклад — анексія Криму, війна на Донбасі, в тому числі за території, які прилягають до Азовського моря, кремлівський проект «Новоросія» — Україна без моря.

Для аналізу геополітичного статусу держави їм було запропоновано наступні критерії:

географічне положення держави;«фізична будова» та розмір території держави;чисельність населення;національний характер;політичний характер правління.Для незалежної України, всі критерії притаманні, за виключенням

одного — політичного характеру правління та політичної волі, тому в суспільстві безроздільно домінують постулати не потрібності військо-вого та цивільного флотів, нерозуміння того, що РОЗВИТОК ЇХ Є ПРО-ЦЕСОМ ТРИВАЛИМ, КРОПІТКИМ ТА ЗАТРАТНИМ, А САМЕ ГОЛО-ВНЕ — БЕЗПЕРЕРВНИМ.

При сприятливому збігу всіх вище перерахованих критеріїв в дію вступає формула:

SP = N + ММ + NB,тобто МОРСЬКА СИЛА (Sea power) = ВМС (Navy) + ТОР-

ГІВЕЛЬНИЙ ФЛОТ (Merchant marine) + ВІЙСЬКОВО-МОР-СЬКІ БАЗИ АБО ПОРТИ (Naval bases).

Гіркий досвід ігнорування державної морської політики нікого і ні-чому не вчить — практично знищено Чорноморське морське пароплав-ство (від автора — ММ), в минулому, лідер морської галузі держави та доведено до критичного стану ВМС і морські частини ДПС України (від автора — N).

Нажаль, чітко вимальовується картина «результативності в лапках» нав’язування суспільству популістських заяв про відродження морсько-го потенціалу держави, імітації морської політики, «реформаторства в ногу з часом».

Тому, й здається все просто — всього три доданки, а сума не сходиться?Не треба бути експертом в морській справі, щоб зрозуміти, що:ФЛОТ є одним із ефективних інструментів зовнішньої політики дер-

жави: військово-морський флот — це силовий елемент зовнішньої полі-


тики, що важливо для забезпечення національної безпеки держави, а ци-вільний флот — економічний інструмент, який забезпечує захист націо-нальних економічних інтересів;

БУДІВНИЦТВО НАЦІОНАЛЬНОГО ФЛОТУ за значимістю, масш-табністю та складністю економічних, технологічних і соціальних завдань Є ПРОБЛЕМОЮ НЕ ВІДОМЧОЮ, А ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОЮ, яка не повинна залежати від політичних або бізнесових амбіцій;

відсутність стратегічних «морських» документів — ЗАКОНУ УКРА-ЇНИ «ПРО МОРСЬКУ ПОЛІТИКУ», МОРСЬКОЇ ДОКТРИНИ, СТРАТЕ-ГІЇ РОЗВИТКУ МОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ ТА НАЦІОНАЛЬ-НОЇ ТРАНСПОРТНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ, не дають можливості чітко визначити напрямки її розвитку, розробляти та приймати державні цільо-ві програми її фінансування, як приклад, ДЕРЖАВНУ ЦІЛЬОВУ ПРОГРА-МУ РОЗВИТКУ КОРАБЛЕБУДУВАННЯ, планувати функціонування ці-лих галузей національної економіки, які пов’язані з морською діяльністю;

відсутність державного органу — МОРСЬКОЇ КОЛЕГІЇ, керованої Президентом або головою уряду України, який би об’єднав, спільною іде-єю «відродження України як морської держави», професіоналів держав-ницького рівня в галузях: військово-морського та цивільного флотів, суд-нобудування, судноремонту, корабельного обладнання та озброєння, мор-ського та річкового торговельного судноплавства, портової і морегоспо-дарської діяльності, гідрографії, проектування, фінансів і права тощо, не дозволяє на якісному експертному та професійному рівні сформувати основні напрямки морської державної політики і забезпечити їх реаліза-цію, сформувати комунікацію для привертання уваги керівництва держа-ви і спільноти до стану та перспектив розвитку національного флоту, ак-туалізувати вирішення питань реалізації проектів, напряму пов’язаних з відродженням флоту;

Довідково. 1995 рік — створено Комісію з питань морської політики при Президентові України. В 2000 році комісія була ліквідована в ході про-ведення адміністративних реформ.

2004 рік — постановою КМУ створено Координаційну раду з питань розвитку морської індустрії. Рада, не почавши працювати, була ліквідо-вана в 2005 році.

необхідно закінчити «морське та сухопутне протистояння» і, на кі-нець, знайти порозуміння в безспірній істині, що лише гармонійний роз-виток всіх галузей гарантують захист недоторканності та національну без-пеку держави. «Кавалерійським наскоком», навіть при необмеженому фі-нансуванні флот не збудувати;


потрібна морська консолідація української нації, яка дозволить поси-лити позиції України як морської держави, інтегрувати всі складові мор-ської діяльності до відповідних європейських та світових структур, фор-мувати суспільно-економічні засади сталого провадження та розвитку всіх складових морської діяльності.

Двадцять шостому президенту США Теодору Рузвельту належать слова: «Флот може стати реальною потужною силою тільки у випадку, коли він створюється систематично та цілеспрямовано. Народ в значній мірі повинен розуміти і підтримувати жертви, яких неминуче доведеть-ся принести для створення настільки дорогого засобу, яким є флот. Не-обхідні люди, здатні створити флот. Мають бути політики, що розумі-ють, для чого потрібний флот країні. Мають бути науковці, інженери, промисловці, здатні спроектувати і побудувати кораблі. Нарешті, по-трібні моряки, здатні створити з кораблів боєздатну силу і грамотно ви-користовувати її».

Підсумовуючи виступ, хотів би відмітити, що відповідно до сучасних геополітичних процесів, які відбуваються у Азово-Чорноморському регі-оні, Україні необхідна чітка регіональна політика, яка б забезпечувала на-шій державі ефективну реалізацію національних інтересів, давала б змо-гу посісти гідне місце серед чорноморських держав.

Шляхами реалізації цієї політики можуть бути — або відродження морської могутності, або відмова від статусу морської держави. Останнє завдасть непоправної шкоди міжнародному авторитету України і надовго виключить її зі списків регіональних геополітичних гравців.

Список використаних джерел1. Конвенция Организации Объединенных Наций по морскому праву [Елек-

тронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.un.org/depts/los/convention_agreements/texts/unclos/unclos_r.pdf

2. Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, № 40, ст.527). (Із змінами, внесеними згідно із Законами № 1170-VII від 27.03.2014, ВВР, 2014, № 22, ст.816 № 35-VIII від 23.12.2014, ВВР, 2015, № 4, ст.13)

3. Указ Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015 «Про рішен-ня Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України»

4. Указ Президента України від 14 березня 2016 року №92/2016 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 березня 2016 року «Про Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України»

5. Кухтин М.М. Морская и сухопутная стратегия через призму геополитики / М.М. Кухтин // Вестник КРАУНЦ. Гуманитарные науки. — 2015. — № 2 (26). С. 69—70 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://cyberleninka.ru/article/n/morskaya-i-suhoputnaya-strategiya-cherez-prizmu-geopolitiki


6. Щодо стратегічних пріоритетів реалізації потенціалу України як Морської дер-жави: аналітична доповідь / А.О. Филипенко, В.В. Баришнікова, К.В. Степно-ва. — Одеса: ФЕНІКС, 2012. — 152 с.

7. Степанова Е.В. Морской код Украины (методология интерпретации в контек-сте экономического развития) / Е.В. Степанова, В.Н. Степанов // Економічні інновації. — 2016. — № 62. — С. 21—26.

8. Дацюк А.В. Як визначати пріоритети державної безпекової політики? (Policy Paper) / А.В. Дацюк, Р.Р. Мартуня, В.М. Садовський, Р.І. Ніцович. — К. : Євро-пейський інформаційно-дослідницький центр, 2016. — 50 с.

9. Закон України «Про основи національної безпеки України» [Електронний ре-сурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/964–15

10. Глобальна та національна безпека: підручник / [В. І. Абрамов та ін.]; за заг. ред. Г. П. Ситника ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, Громад. орг. «Акад. нац. безпеки». — Київ : НАДУ, 2016. — 781.

Я.С.Галанюк, аспірант кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Євроінтеграційні пріоритети розвитку державного управління у сфері прикордонної безпеки

В результаті формування багатополярної системи міжнародних відно-син відбувається руйнація установленого міжнародного порядку, що ро-бить існуючі структури міжнародної безпеки неефективними і недієвими. Міжнародне право перестає бути інструментом забезпечення національ-ної і міжнародної безпеки. Трансформація багатьох внутрішніх політич-них режимів, зміна пріоритетів у внутрішній та зовнішній політиці Укра-їни, геополітичні та геостратегічні зміни в світі стали вагомими чинника-ми для переоцінки підходів до забезпечення національної безпеки у ціло-му та її важливої складової — прикордонної безпеки.

Необхідність убезпечення державного кордону України та кордо-нів її європейських партнерів вимагає від держави комплексних дер-жавно-управлінських рішень із забезпечення прикордонної безпеки, відповідно до європейських стандартів. Нагальним питанням є запро-вадження ефективної моделі інтегрованого прикордонного менедж-менту європейського зразка по всій протяжності державного кордону України. Ця модель має відповідати існуючим викликам та загрозам у сфері прикордонної безпеки, бути дієвою та інтегрованою в європей-


ську систему безпеки як її невід’ємну складову, що і визначає актуаль-ність даного дослідження.

Також актуальність проблеми розбудови системи прикордонної без-пеки зумовлена її недостатньою теоретичною розробкою, що призвело до ситуації, коли чинне законодавство про державний кордон України, при-кордонну безпеку ще далеке від того стану, в якому б воно було здатне створювати необхідні умови для здійснення ефективного правового ре-гулювання державного кордону, забезпечення надійної його охорони і ре-алізації державної прикордонної політики. Невирішеність цієї проблеми призводить до послаблення авторитету України в Європі і світі.

Вищезазначених цілей можна досягти за наявності єдиних підходів державної політики у сфері прикордонної безпеки, ефективного викорис-тання інститутами державної влади своїх повноважень та компетенції від-повідно до положень чинного законодавства, підвищення дієвості систе-ми державного управління через внесення змін до Конституції України та відповідних законів України. Деякі підходи вже знайшли відображення в законодавчих актах для запровадження в практику діяльності державних органів України, що в межах своєї компетенції реалізують прикордонну політику [1–4]. Однак у сучасних умовах державотворення в Україні від-сутній чіткий розподіл компетенцій та повноважень органів державного управління різних рівнів, що призводить до непорозумінь та створення перешкод процесу державного управління з метою поступової реалізації стратегічних цілей та завдань європейської та євроатлантичної інтеграції.

Однією з головних проблем державної політики забезпечення наці-ональної безпеки є низька ефективність механізмів її реалізації, що, з од-ного боку, зумовлюється загальним рівнем дієвості системи державного управління в Україні, з іншого — викликана недостатністю наявних мож-ливостей з реагування на сучасні виклики та загрози.

Подолати зазначені проблеми можна шляхом цілеспрямованого ре-формування та розвитку сектору безпеки і оборони, у т.ч. прикордонного відомства, із запровадженням уніфікованої системи планування та управ-ління ресурсами на основі сучасних європейських та євроатлантичних під-ходів, що дасть змогу підвищити його інституційну та структурну збалан-сованість і створити ефективний комплексний та багатофункціональний державний інструментарій забезпечення національної безпеки.

Удосконалення державної політики у сфері національної безпеки, у тому числі і її складової — прикордонної безпеки, залежить від встанов-лення на законодавчому рівні узгоджених повноважень, компетенції та відповідальності у трикутнику «Президент — Парламент — Уряд». Сис-темний підхід до реалізації політики національної безпеки потребує все-


бічного використання інститутів аналітичного обґрунтування та супро-водження діяльності органів державної влади у цій сфері.

За будь-якої моделі державного управління ключовими механізмами політики національної безпеки залишаються: своєчасне прогнозування та визначення зовнішніх та внутрішніх загроз через затвердження Стратегії національної безпеки та відповідних заходів її забезпечення; визначення та реалізація оперативних та довгострокових заходів з попередження та нейтралізації загроз [5, c. 459].

Зазначимо, організаційно-правове врегулювання взаємовідносин ін-ститутів державної влади можливе лише за умови прийняття взаємоуз-годжених Законів України «Про Президента України», «Про Кабінет Мі-ністрів України», «Про національну безпеку України», положення яких мають забезпечувати серед іншого ефективне управління національною безпекою в рамках узгодженої моделі політичної системи. При цьому ді-яльність структур сектору безпеки за будь-яких обставин має здійснюва-тися виключно на основі принципів безумовного виконання норм чинно-го законодавства, невтручання силових структур у політичну сферу та до-держання норм демократичного цивільного контролю.

З огляду на євроінтеграційний досвід, стан управління кордоном та готовність України до охорони майбутнього зовнішнього кордону Євро-союзу буде одним із пріоритетних чинників при розгляді питання щодо її вступу до ЄС. Основні завдання стратегії по створенню системи охорони державного кордону європейського типу випливають з розвитку ситуації безпеки на кордонах України з одного боку, та з іншого боку — в них ма-ють відображатися обов’язки України при запровадженні європейського права у сфері охорони державного кордону в рамках інтеграційного про-цесу. Встановлені завдання мають випливати з вже досягнутого рівня роз-витку діяльності прикордонного відомства [6, с.130].

Загальними тенденціями розвитку державного управління у сфе-рі прикордонної безпеки є: надання комплексної відповіді на сучасні ви-клики та загрози у прикордонній сфері; формування єдиної мережі за-безпечення функціонування системи прикордонної безпеки; створення ефективного інструменту щодо боротьби з транскордонною злочинністю; управління глобальними процесами на кордоні виходячи з аналізу ризи-ків та кримінального аналізу на кордоні.

Європейські стандарти інтегрованого прикордонного менеджменту, забезпечення прикордонної безпеки покладено в основу Стратегії розви-тку Державної прикордонної служби, в якій закріплено такі цілі: створен-ню нової системи захисту державного кордону з Російською Федерацією та іншими суміжними державами як гарантування державного суверені-


тету і забезпечення національної безпеки; підвищенню ефективності ре-алізації державної політики у сфері безпеки державного кордону; запро-вадженню європейських стандартів інтегрованого управління кордонами; створенню умов для реалізації прав і свобод людини, розвитку транскор-донного співробітництва [7].

Запровадження європейської моделі інтегрованого прикордонного менеджменту можливо за умов налагодження чіткої взаємодії та коорди-нації дій всіх гілок влади різних рівнів. На нашу думку, саме налагоджен-ня внутрішнього порядку взаємодії всіх інститутів державної влади слу-гуватиме запровадження європейської стратегії інтегрованого прикордон-ного менеджменту, як основної підвалини по забезпеченню прикордонної безпеки. Окрім того, ефективність управління в системі забезпечення на-ціональної безпеки досягається, крім відповідного реформування сектору безпеки та належного ресурсного забезпечення, підвищенням рівня про-фесіоналізму та відповідальності посадовців в усіх його ланках.

Таким чином, з поглибленням процесу інтеграції України до Європей-ського Союзу гостро постає питання щодо поступового прийняття відпо-відальності за охорону зовнішнього кордону ЄС. Цей процес відбувається на базі європейського права та супроводжується постійним моніторингом Європейської комісії. Основну увагу слід приділяти імплементації законо-давства та інституційного устрою України в сфері прикордонної безпеки, готовності людських ресурсів, технічному переоснащенню, інформацій-ній інтеграції відповідно до європейських стандартів.

Кінцевою метою зазначених процесів є створення інтегрованої сис-теми охорони зовнішнього кордону ЄС, яка забезпечить контроль за пе-реміщенням через кордон в пунктах пропуску громадян третіх країн, на-лежне міграційне регулювання та надійну охорону ділянок кордону поза пунктами пропуску.

Список використаних джерел1. Про схвалення Стратегії розвитку Державної прикордонної служби: Розпо-

рядження Кабінету Міністрів України від 23.11.2015 № 1189-р [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1189–2015-%D1%80

2. Про Державну прикордонну службу України : Закон України від 03.04.2003 № 661-IV [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради, 2003. — № 27. — ст. 208. — Режим доступу : zakon.rada.gov.ua/laws/show/661–15

3. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19.06.2003 № 964-IV [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради, 2003. — № 39. — ст. 351. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/964–15


4. Про державний кордон України : Закон України від 04.11.1991 № 1777-XII [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради, 1992. — № 2. — ст. 6. — Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1777–12

5. Україна в 2005–2009 рр.: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соці-ально-економічного розвитку : монографія / за заг. ред. Ю. Г. Рубана. — К. : НІСД, 2009. — 655 с.

6. Мельников О.Г. Державне управління у сфері прикордонної безпеки в умовах європейської інтеграції України : дис. … канд. наук з держ. упр. : 25.00.01 «Те-орія та історія державного управління» / Олександр Григорович Мельни-ков. — К., 2010. — 223 с.

7. Про схвалення Стратегії розвитку Державної прикордонної служби: Розпо-рядження Кабінету Міністрів України від 23.11.2015 № 1189-р [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1189–2015-%D1%80

О.В.Голубєв,слухач І курсу Інституту публічного управління та адміністрування НАДУ

Стратегічні комунікації як один із пріоритетних напрямів сучасної державної політики забезпечення

національної безпеки

Останнє десятиріччя наша держава повільно, але впевнено крокує шля-хом розвитку не лише інформаційного суспільства, а й суспільства знань. Своєю чергою, це зумовлює збільшення частки різнорівневих інформацій-них комунікацій, які почасти безперешкодно долають раніше збудовані іде-ологічні бар’єри. Особливої ваги зазначене набуває саме зараз, у період, коли в державі відбувається диверсифікація контенту, преса дедалі більше зміщу-ється в інтернет, телебачення здешевлює виробництво контенту, переходя-чи у формат IPTV, Smart TV, загострюється протиборство за володіння ін-формаційними ресурсами, що змінює власне порядок денний для засобів масової інформації. Саме тому стратегічні комунікації в суспільстві знань перетворюються в системоутворюючу складову сучасної цивілізації та є умовою її глобальних трансформацій. Водночас, адаптація технологій стра-тегічних комунікацій відповідно до соціокомунікативних структур суспіль-ства й держави є необхідною складовою їх успішного функціонування.[4]

Гібридна війна на сході України та анексія Криму супроводжується потужною інформаційною війною проти України. Все це обумовило роз-


робку фахівцями з питань національної безпеки дієвих механізмів реагу-вання на сучасні небезпеки. Сьогодні пошуки відповіді зосередилися на масштабному та інтенсивному впровадженні у практику інформаційної роботи державних органів концепції «стратегічних комунікацій», що вже закріплено і в офіційних документах.[1] Зокрема у Воєнній доктрині Укра-їни зазначено, що стратегічні комунікації це скоординоване і належне ви-користання комунікативних можливостей держави — публічної диплома-тії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психо-логічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави. [3]

Сьогоднішнє інформаційне середовище, що характеризується ці-лодобовим циклом новин, поширенням сайтів соціальних мереж та взаємозв’язком аудиторії на території країн-членів НАТО, безпосеред-ньо впливає на те, як ключові аудиторії сприймають дії НАТО. НАТО має використовувати різні канали, включаючи традиційні засоби масової ін-формації, інтернет-медіа та громадськість, щоб покращити обізнаність, розуміння та підтримку своїх рішень та операцій. Стратегічні комунікації НАТО є координоване використання засобів комунікацій НАТО для під-тримки політики, операцій та діяльності Альянсу, а також для досягнен-ня цілей НАТО. Такими засобами є: громадська дипломатія; громадське співробітництво; військові зв’язки з громадськістю; інформаційні опера-ції; психологічні операції. [5]

Відповідно до тих умов, в яких знаходиться наша держава, найбіль-шого значення стратегічні комунікації мають саме у контексті забезпе-чення національної безпеки, формування національної ідеї та об’єднання навколо неї громадян України. На необхідності запровадження техноло-гій стратегічних комунікацій, як дієвого інструменту вдосконалення сис-теми державного управління відповідно до суттєвих трансформацій в інформаційно-комунікаційному середовищі та реалізації реформи ко-мунікативної діяльності держави, формуванні міжнародного іміджу та забезпеченні кібернетичної безпеки, наголошено у ряді стратегічних дер-жавних документів, що було ухвалено протягом 2014–2016 років. До най-головніших з тих, що декларують необхідність введення нової дієвої сис-теми стратегічних комунікацій, відноситься Стратегія сталого розвитку «Україна — 2020», де у формулюванні десятого пріоритету визначено: «…програма популяризації України у світі та просування інтересів України у світовому інформаційному просторі фокусуватиметься на забезпечен-ні інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегіч-них комунікацій». У Щорічному посланні Президента України до Верхо-вної Ради, 3 пункт 9 Розділу присвячено стратегічним комунікаціям, зо-крема наголошено на необхідності здійснення інформаційно-психоло-


гічних операцій, зміцнення міжнародного іміджу України, використанні дієвих інструментів та технологій публічної дипломатії і окремо підкрес-лено ключову роль стратегічних комунікацій в реалізації реформи кому-нікативної діяльності держави та забезпеченні кібернетичної безпеки. Уго-да про Асоціацію з Європейським Союзом, ратифікована Законом Украї-ни від 16.09.2014 р. №1678-VII, зокрема Гл. 14 «Інформаційне суспільство» передбачає здійснення комплексу заходів щодо розвитку інформаційно-го суспільства, поліпшення інформаційної безпеки та покращення кому-нікацій з громадськістю і бізнес-структурами, а також передбачає імпле-ментацію національних стратегій інформаційного суспільства, розвиток всеохоплюючої нормативно-правової бази для електронних комунікацій і розширення участі України у дослідницькій діяльності ЄС. Постанова Верховної Ради України від 31.03.2016 р. № 1073-VIII «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Реформи в галузі інформаційно-кому-нікаційних технологій та розвиток інформаційного простору України» ви-значає інформаційно-комунікаційні технології одним з найбільш важли-вих чинників стимулювання економічного зростання та розвитку грома-дянського суспільства, зайнятості населення, розширення конкуренції і, як наслідок, сприяння подоланню «цифрового розриву». Стратегія рефор-мування державного управління України на 2016–2020 рр., в якій пріори-тетами щодо стратегічних засад реформування визначено один з аспектів стратегічних комунікацій — інформування громадськості про майбутні зміни, а також залучення великої кількості суб’єктів вироблення політи-ки, забезпечення чіткої їх координації, комунікації, та, як наслідок, вза-ємодії у створенні інформаційних мереж та використання сучасних тех-нологій у діяльності державних органів. Планом пріоритетних дій Уря-ду на 2016 р., затвердженого розпорядженням КМУ від 27 травня 2016 р. № 418-р, зокрема п. 9 визначено реформування урядових і стратегічних комунікацій та комунікаційну підтримку реформ КМУ. На пріоритетнос-ті стратегічних комунікацій у воєнній сфері наголошується в ряді норма-тивно-правових актів: Указі Президента України № 92/2016 від 4 берез-ня 2016 р. «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України»; Указі Президента України № 240/2016 від 6 червня 2016 р. «Про Страте-гічний оборонний бюлетень України»; Рішенні РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України»; Дорожній карті Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріа-том НАТО, підписаної 22 вересня 2015 р.[6]

На разі центральна проблема для державних стратегічних комуніка-цій — ефективна координація суб’єктів стратегічних комунікацій у різно-рівневих системах із власною ієрархією, системою прийняття рішень, тра-


диціями та навіть цілями. Ця координація має включати як загальну прак-тичну координацію дій, так і створення тієї самої системи єдиних месе-джів, що не суперечать один одному. Наше ключове завдання — провести реальний аудит наших можливостей і зрозуміти, як ця система має вигля-дати в конкретних політико-адміністративних умовах. На інструменталь-ному рівні ефективна система стратегічних комунікацій — це передусім однозначна формалізована модель взаємодії відомств, їх оперативна спів-координація для утвердження певного наративу. Останній формується не лише виключно силами самої держави, однак у тісному контексті із ши-роким спектром представників суспільства: науковцями, експертами, гро-мадськими активістами тощо. Тому питання будівництва системи страте-гічних комунікацій — це питання саме координації. [2]

Виходячи з вищевикладеного потрібно зазначити, що визначеність поняття стратегічних комунікацій в законодавстві визначена. Питання розвитку системи стратегічних комунікацій також порушується у низці документів стратегічного планування у сфері національної безпеки і обо-рони. На разі центральна проблема для державних стратегічних комуні-кацій — проблема ефективної координації суб’єктів стратегічних комуні-кацій у різнорівневих системах із власною ієрархією, системою прийняття рішень, традиціями та цілями. І основне завдання держави — забезпечи-ти єдність дій цих структур у межах єдиного вектора діяльності. Ця коор-динація має включати як загальну практичну координацію дій, так і ство-рення тієї самої системи єдиних меседжів, що не суперечать один одному.

Список використаних джерел1. Петров В,В, Щодо становлення системи стратегічних комунікацій органів дер-

жавної влади у контексті розвитку відносин з НАТО [Електронний ресурс]: Стратегічні приоритети 2016, — Режим доступу: http://ippi.org.ua/sites/default/files/petrov.pdf

2. Дубов Д.В. Стратегічні комунікації: проблеми концептуалізації та практичної реалізації [Електронний ресурс]: Стратегічні приоритети 2016, -Режим досту-пу: http://www.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/SP_4_2016.pdf

3. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 верес-ня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України. Указ Президен-та України №555/2015 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/5552015–19443

4. Кушнір О.В. Поняття та сутність стратегічних комунікацій у сучасному укра-їнському державотворенні. [Електронний ресурс]: Глобальна організація со-юзницького лідерства 2015, -Режим доступу: http://goal-int.org/ponyattya-ta-sutnist-strategichnix-komunikacii-u-suchasnomu-ukrainskomu-derzhavotvorenni/

5. About Strategic Communications. The NATO Strategic Communications Centre of Excellence [Electronic resource] 2014, — Mode of access: http://www.stratcomcoe.org/about-strategic-communications


6. Сивак Т.В. Аналіз передумов становлення системи стратегічних комунікацій в державному управлінні. [Електронний ресурс]: Stratcom 2017, -Режим досту-пу: http://stratcom.co.ua/analiz-peredumov-stanovlennya-sistemi-strategichnih-komunikatsij-v-derzhavnomu-upravlinni/

К.Р.Гуменна, кандидат економічних наук, доцент кафедри інформаційної політики та цифрових технологій НАДУ

Investing in the digital infrastructure development

A characteristic feature of modern global economic development is the rap-id dynamics of integration processes in the world. The modern period of integra-tion is characterized by a qualitatively new situation, when all processes evolv-ing in certain countries are assessed by a system of standards developed by the international community. Ukraine, as one of the components of the global com-munity, is gradually integrating into the international economic space and to-day’s large-scale diversified international activity is a significant factor in its so-cio-economic progress.

The peculiarity of the modern global economy is the lack of opportunities to satisfy all the needs of society through classical economic laws. A transfor-mation of all sectors of the economy is taking place due to the transfer of infor-mation resources and knowledge onto IT platform.

In recent years, information technology has provided growth and creation of jobs in all areas of the economy, ranging from the smallest traditional enter-prises to the newest high-tech industries that are emerging today.

According to the ITU — the report on Information and communication global technology development [2] over the past five years, the number of In-ternet users in developing countries has increased. In addition, 46% of the plan-et’s households now have access to the Internet, whereas last year this figure was 44%, and in 2010 — only 30%.

According to the ICT Development Index (IDI), which is a key component of the report, Korea has been in the lead for the last 6 years. Ukraine has degrad-ed its position (in 2015 it occupied the 79th place out of 175 countries, having fallen by 10 points as compared to 2010).

Consequently, on the one hand, the emergence of new conditions in the world economy is a serious challenge, the adaptation of which is a problem of


extreme complexity. But on the other hand — there are new opportunities for those countries that are now lagging behind the developed ones. Digital tech-nology reduces barriers to entry into the market. In this regard, Ukraine is faced with a choice of priorities that will help cope with the ‘digital wave’ and over-come the economic crisis. [3] In order to overcome the ‘digital divide’ in devel-opment, the first developed digital infrastructure is required.

Digital infrastructure is a set of technologies, products and processes that provide computing, telecommunication and networking capabilities and work on a digital basis. The digital infrastructure in Ukraine has traditionally been identified with elements of the general infrastructure (telecommunications), though it is incorrect.

It should be noted that in the country’s scale, the digital infrastructure should be divided into hard and soft,

The hard digital infrastructure conventionally includes key components as follows (non-binding to owners) [1]:

– fixed telecommunication infrastructure (backbone, distribution and local networks, points of exchange of traffic, etc.);

– mobile telecommunication infrastructure (3G, 4G, radio and satellite technology, wi-fi, etc.);

– digital television infrastructure (terrestrial, cable, satellite);– Radio Infrastructure LoRa (long range frequency, unlicensed frequen-

cies) for Internet projects (sensors, etc.),– infrastructure for processing and storing data centers (so-called cloud

or virtualized infrastructure).– cyber security infrastructure– specialized infrastructures (social networks, video surveillance, related

engineering systems).Soft digital infrastructure includes such components as [1]:– identification and trust infrastructure (trust services, citizen

ID, BankID, mobileID)– open data infrastructure– Interoperability Infrastructure (API, European ISA Standards).– e-commerce infrastructure (b2b digital buying and selling platforms,

e-contract, e-invoicing, e-supply chain)– transactional-processing infrastructure (online payments, cashless

tools, fintech services).– public services infrastructure (e-government)– life support infrastructure (digital medical, educational, transport, lo-

gistics and other services, public safety services).– geoinformation infrastructure (digital data binding to spatial objects)


– industrial digital infrastructure (industry 4.0, cyber-systems).It should be noted that in recent years important steps have been taken in

Ukraine to build up the digital infrastructure. In particular, it concerns digital television, mobile high-speed 3G infrastructure, access to high-speed Internet. However, it should be emphasized that there are still many issues in the deploy-ment of high-speed data transmission networks, the development of electronic communications services and their promotion in the community.

To ensure that all citizens of Ukraine enjoy the benefits of the digital world without any technical, organizational or financial constraints and do not get in the segment of the so-called ‘digital divide’, it is necessary to look for opportu-nities to boost attraction of foreign investments.

Despite the considerable investment potential of the territory and its pos-itive image, in the process of selecting the territory for investment the inves-tor opts for those that can ensure the rate, transparency and diversification of the placement of funds in the real economy sector. Even if there are signifi-cant resources, but with unfinished objects of investment infrastructure, the at-tractiveness of the territory significantly reduces. Consequently, for the devel-opment of the digital infrastructure, improvements should be made in accor-dance with international requirements and standards of the investment infra-structure of the regions.

It should be noted that due to the differences in financial security, the lev-els of socioeconomic and economic development of the territories, the priorities and objectives of the development of investment infrastructure will have certain characteristics and differences for different groups of regions.

The first priority direction should be used in those regions where the level of investment infrastructure development is low, and the type of financial sup-port for investment processes is low or very low. In these regions state policy should be directed towards:

− improvement of the investment environment by creating conditions for the development of priority sectors of the economy of these re-gions;

− ensuring the formation of investment infrastructure institutes;− development of a system of preferential conditions for the establish-

ment of investment infrastructure institutions;− provide financing for the creation or reorganization of investment in-

frastructure components at the expense of budgetary funds;− improving conditions for the creation of small enterprises in the re-

gion;− increasing efficiency of use of financial and material resources of the

region;


− search for alternative sources of financing for investment projects, etc.The second area should be implemented in those regions where there is an

average level of development of investment infrastructure and financial support of investment processes. The priority regional development area of this group is the policy of boosting the development of investment infrastructure, which in-creases the investment potential, which will maintain the current level of invest-ment activity. In these regions state policy should be directed towards:

− modernization of existing investment infrastructure institutes;− development of branch specialization of regions;− increase in the competitiveness of investment infrastructure by diver-

sifying the forms of services rendered;− creation of a database of initial proposals to provide the necessary in-

formation to potential investors;− use of alternative sources to finance the investment projects;− improving the interaction between investment infrastructure insti-

tutes and others.Implementing these proposals may result in an increase in the level of in-

vestment potential, which will allow attracting additional financial resources and increase the level of investment activity.

Another priority area should be used in those regions where there is a high level of investment infrastructure development and financial support of invest-ment processes. In these regions state policy should be directed towards:

− development of new forms of investment infrastructure institutes;− improvement of the process of providing investment services to the

level of modern requirements of scientific and technological progress;− effective use of local investment resources and reserves;− expansion of the current regional specialization, etc.Therefore, without a well-developed investment infrastructure, invest-

ing in the development of digital infrastructure will have only a short-term ef-fect. Now Ukraine has great potential to overcome the ‘digital divide’ by attract-ing foreign investment. And this chance should be realized through the syner-gy of the efforts of the reform forces in the Government, Parliament, business and society in general.

References1. Fishchuk V. Digital Infrastructure of Economic Growth [Electronic resource] /

Valery Fischuk // Business nv. — Jul. 30. 2017 — Avaliable at: http://biz.nv.ua/ukr/experts/fichuk/tsifrova-infrastruktura-ekonomichnogo-zrostannya-1408403.html.

2. ICT Development Index 2016 / Measuring the 2016 information Society. — Gene-va Switzerland: International Telecommunication Union, 2016. — С. 274.


3. Pivovarov Y. Why Ukraine digital economy?. [Electronic resource] / Yuri Pivovarov // Kiev Online. — Apr. 28, 2007 — Avaliable at:: http://kiev-online.net.ua/analitika/Zachem-Ukraine-cifrovaya-ekonomika-mnenie.html.

О.І. Деміхов, аспірант кафедри управління ННІ фінансів, економіки і менеджменту ім.О.Балацького Сумського державного університету

Розвиток публічної політики в житловій сфері як євроінтеграційний

пріоритет країни

Актуальність: в України активно розвивається громадянське суспіль-ство. Однак, активні спільноти людей не мають постійної комунікації з органами державної влади і органами місцевого самоврядування (далі — ОМС). Зворотній зв’язок влади з суспільством не сформований як по-стійний канал, а існуючі контакти епізодичні і ситуативні. Це пов’язано з відсутністю політичної волі керівників всіх рівнів державного і місцевого управління реагувати на різноманітні запити суспільства. Таким чином, нині не може сформуватися публічна сфера в будь-якій галузі, в тому чис-лі і в житловій. Отже, відсутня можливість, відповідно, і для розвитку пу-блічної політики в цій площині [1, 2, 7].

Мета: пошук і обґрунтування нових принципів і механізмів форму-вання і розвитку публічної політики в житловій сфері.

Виклад основного матеріалу: публічну політику в житловій сфері не-обхідно поступово створювати, оскільки вона є механізмом вирішення суспільних проблем. Те, що незадовільний стан справ в житлової сфері є суспільною проблемою, не викликає сумнівів. Оскільки в означеній пло-щині існують суспільнозначимі проблеми, які стосуються базових потреб всіх громадян країни, то в житловій сфері необхідно застосовувати полі-тико-управлінські рішення. І публічна політика в житловій сфері допомо-же організувати процес прийняття таких рішень [3, 4, 6].

У випадку, якщо країна з об’єктивних або суб’єктивних причин пе-ребуває у стані політичної або ж соціально-економічної кризи, коли вла-ді необхідно приймати непопулярні рішення, то влада, заради її ж стабіль-ності, повинна бути раціонально перерозподілена між рівнями — і біль-ша її частина передана на рівень місцевого самоврядування — тобто гро-мадянському суспільству [2].


Шляхи формування публічної політики в житловій сфері:1. створення передумов і середовища (публічної сфери) для виник-

нення публічної політики;2. визначення всіх учасників публічної політики в житловій сфері

(ППЖС);3. встановлення цілей та інтересів всіх учасників ППЖС;4. виявлення і формулювання конфлікту інтересів всіх учасників

ППЖС. В житловій сфері відбувається:4.1 боротьба за владу (для органів державної влади і ОМС житло-

ва сфера стає інструментом впливу на електорат шляхом за-доволення електоральних очікувань населення — не підняття тарифів, фінансування за рахунок бюджетів різних рівнів ре-монтів аварійних будинків без ОСББ. Тим самим владні орга-ни, міркуючи лише ситуативно-політично, руйнують мотива-цію населення для самоорганізації і провокують накопичення невирішених стратегічних проблем в житловій сфері);

4.2 боротьба за ресурси (збереження старої нерухомості (для на-селення) і доступ до нової (будівлі, земля — для девелоперів), боротьба за кошти власників цієї нерухомості (для обслуго-вуючих і управляючих компаній), боротьба за доступ і розпо-діл бюджетних коштів в галузі (для органів державної влади і ОМС, а також для приватного сектору).

Тобто мова йде про боротьбу різних учасників відносин в житловій сфері за доступ к новим ресурсам та можливість збереження старих ресурсів. Під ресурсами ми маємо на увазі владу, майно і фінансові активи.

5. таким чином, необхідно сформулювати пропозиції для вирішен-ня цього конфлікту інтересів, переведення характеру стосунків всіх учасників з стадії конфлікту в конструктивні відносини.

Це можливо здійснити за допомогою механізму формування і розви-тку публічної політики в житловій сфері. Тобто ми розглядаємо публічну політику і як явище, і як механізм [2]. Розвиток ППЖС — це і є механізм впливу держави на цю площину суспільних відносин.

Елементи механізму розвитку ППЖС:– створення принципу паритету прав і відповідальності всіх учас-

ників ППЖС (шляхом розробки Мінрегіонбудом України і при-йняття Верховною Радою України нового Житлового Кодексу України — з метою припинення політики популізму органів дер-жавної влади і ОМС в житловій сфері — це нормативно-право-вий елемент механізму);


– проведення інвентаризації всього житлового фонду та внесення її результатів в єдину відкриту БД, оскільки незадовільний техніч-ний стан житлового фонду — це загальнонаціональна суспільна проблема (елемент е-врядування в структурі механізму) [8];

– розробка по результатах наповнення БД державної та регіональ-них програм розвитку житлової сфери на найближчі роки (еле-мент проектного менеджменту в механізмі);

– активний розвиток навчання і популяризації ідей самоорганіза-ції населення (ОСББ) та поширення послуг управляючих компа-ній; розвиток за патронатом ОМС і Мінрегіонбуду України жит-лово-будівельних ощадних кас (елемент мережевого управління в механізмі);

– впровадження в діяльність ОМС і Мінрегіонбуду України «гнуч-кого» управління з метою налаштування посадовців всіх рівнів публічного управління на надання публічних послуг (рейтингу-вання відповідних органів і посадових осіб, заохочення особисто-го результату чиновника в роботі, навчання його новим методам менеджменту, інш.) (елемент «Good Governance» в механізмі);

– формування каналів артикуляції інтересів груп громадян [5] шляхом: впровадження партиципаторного бюджетування для розвитку активності місцевих громад, розвиток концепції со-ціальних проектів, налагодження соціального маркетингу, ло-біювання суспільних інтересів, формування громадської думки, експертного середовища, грантова діяльність за підтримки іно-земних структур, ОМС і Мінрегіонбуду України. Публічна сфера формується тоді, коли створюються умови публічного дискурсу. (елемент участі Третього сектору в структурі механізму);

– фінансова підтримка з боку ОМС, Мінрегіонбуду України, інвес-торів на умовах співфінасування енергоефективних проектів і модернізації будинків (фінансовий елемент механізму).

Пропозиції: таким чином, за допомогою механізму формування і роз-витку публічної політики в житловій сфері можливо вирішення складно-го завдання по оптимізації процесу еволюційного росту в цій суспільно-важливій площині.

Висновки: отже, запропонований нами новий механізм формування і розвитку публічної політики в житловій сфері може бути застосований в сучасних умовах публічного управління. Описані елементи механізму зініціюють створення нових контурів відносин в житловій сфері між всі-ма її учасниками на рівноправних позиціях атмосфери справжнього пу-блічного управління.


Список використаних джерел1. Амосов О. Модели публичного администрирования (архетипическая

парадигма)/О. Амосов, Н. Гавкалова// Публичное управление: теория и прак-тика: сб.науч.тр. Ассоциации д.н. госуправления. — Х.: ДокНаукДержУпр, специальный выпуск, июнь, 2013. — 280 с.

2. Взаємодія держави і суспільства в процесах публічної політики: наук. роз-робка / авт. кол. : С. О. Телешун, І. В. Рейтерович, С. В. Ситник та ін.– К. : НАДУ, 2013. — 44 с.

3. Науково-методичне забезпечення реалізації концепції New Public Management: наук. розробка / [Ю. П. Шаров, І. А. Чикаренко, Т. В. Маматова, Е. О. Сергієнко]. — К. : НАДУ, 2013. — 92 с.

4. Публічна політика у сучасних умовах реформування системи державного управління : наук. розробка / С. О. Телешун, І. В. Рейтерович, С. В. Ситник. — К. : НАДУ, 2014. — 52 с.

5. Публічна політика в процесах модернізації державного управління України : наук. розробка / авт. кол. : С. О. Телешун, І. В. Рейтерович, С. В. Ситник та ін. — К. : НАДУ, 2015. — 48 с.

6. Розвиток ринку житла в Україні: теорія та практика державного регулювання [Текст] : монографія / Н. І. Олійник ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. — К. : НАДУ, 2011. — 288 с.

7. Розроблення методів і технологій публічного управління: наук. розроб-ка / авт. кол. : С. А. Романюк, О. Ю. Оболенський, В. І. Шарий та ін. — К. : НАДУ, 2014. — 60 с.

8. Соколовська О.О. Smart City: використання інформаційно-комунікативних технологій у місцевому самоврядуванні /О.О. Соколовська//Аспекти публіч-ного управління. Регіональне та муніципальне управління. №11–12 (13–14) листопад-грудень, 2014, с.77–85.

Н.О.Дмитренко, слухач першого курсу Інституту публічного управління та адміністрування НАДУ

Проблема цифрової нерівності в процесі розвитку інформаційного

суспільства України

Стрімкі процеси глобалізації трансформують соціальні системи та со-ціальні зв’язки, а розвиток інформаційно-комунікативних технологій від-криває нові можливості для ефективних та прозорих процесів у публічній політиці. Актуальність даної теми сьогодні полягає в тому, що соціальний простір зазнає впливу інформаційних процесів, що формує нові моделі зв’язків та комунікації, що видозмінюють поведінку та світосприйняття.


Важливою проблемою сьогодні є побудова національного інформаційно-го простору, який є частиною соціального простору.

Інформаційний простір — це історично сформована, забезпечена правовими гарантіями й засобами зв’язку, з найбільшою доступністю для споживача форма скоординованих і структурованих, територіально близь-ких і віддалених інформаційних ресурсів, котрі акумулюють результати комунікаційної діяльності людей [3, с. 224]. Кібернетичний підхід трак-тує інформаційний простір як «сукупність джерел інформації, баз даних та мереж, які їх об’єднують» [1, с. 7]. А філософсько-методологічний ви-мір характеризує інформаційний простір середовищем «поширення ін-формації у соціумі, яке знаходиться під впливом культурних, історичних, економічних, політичних і технологічних факторів» [1, с. 7].

Інформаційно-комунікативне середовище включає в себе такі елемен-ти [4]: безліч інформаційних об’єктів і зв’язків між ними; засоби і техно-логії збору, накопичення, передачі (транслювання), обробки, продукуван-ня та поширення інформації; власне знання; засоби відтворення аудіовізу-альної інформації; організаційні та юридичні структури, що підтримують інформаційні процеси. Тому комунікаційне середовище інформаційного суспільства формується за допомогою здійснення процесу інформатизації, соціальної комунікації та глобалізації соціально-комунікаційних процесів.

Складність комунікації та передачі інформації сьогодні полягає в тому, що людина прагне бути не лише пасивним спостерігачам, а й актив-ним учасником тих змін, котрі відбуваються в соціумі. Тобто відбуваєть-ся зародження «інформаційного соціуму», який усвідомлює різноманіття каналів зв’язку, тому удосконалює свої можливості донесення «меседжів» до органів влади, адже прагне бути почутим. На зміну вислову «стукай і тобі відчинять», враховуючи розвиток інформаційно-комунікативних тех-нологій, приходить вислів «шукай, вмій виокремлювати та систематизу-вати актуальну інформацію, писати в соціальних мережах влучний кон-тент на основі зібраних даних і тебе почують». І навіть якщо послання не буде взято до уваги органами влади одразу, то ефект «мережевого соці-ального зараження» допоможе зібрати групи інтересів, що на основі пар-тесипативної взаємодії зміцнить позиції та стане двигуном для вирішен-ня проблем в суспільстві.

Головним ресурсом інформаційного суспільства є інформація, яка власне і являє собою так би мовити змістовне наповнення комунікації. Ін-формація наділена такими характеристиками, як миттєвість та універсаль-ність. Сучасний світ продукує гігантські обсяги інформації, що циркулю-ють в соціумі та створюють нові знання, які використовуються у повсяк-денному житті. Також до основних цінностей інформаційного суспільства


слід віднести час, який є важливим ресурсом, що визначає темпи та мож-ливості нарощування інформацій та знань у процесі комунікації. Саме тому індивід, який може конкурувати у суспільстві нового покоління — це людина, здатна до систематизації та структурування величезних пото-ків інформації та перетворення їх у відповідні знання. На сучасному етапі соціального розвитку інформація не лише є основним елементом системи комунікативних каналів, а й утворює новий тип відносин, основними еле-ментами яких виступають політика, економіка, культура та інші елементи.

Однак, незважаючи на розвиток комунікації за допомогою мережі Ін-тернет, сьогодні гостро залишається проблема цифрової нерівності. «Циф-ровий розрив» поряд із матеріальним виміром має також інтелектуальний і соціальний виміри, що означає недостатнє застосування фундаменталь-них компетенцій і знань для користування новітніми інформаційними технологіями, а також недостатні соціальні ресурси для отримання гідної позиції у «цифровому світі» [5]. Виділяють два основних «цифрових роз-риви», тобто так званий «цифровий розрив першого рівня», що зумовле-ний нерівними можливостями доступу до мережі Інтернет та до новітніх інформаційних технологій, та «цифровий розрив другого рівня», що по-лягає у нерівності між вже існуючими користувачами мережі Інтернет, ко-трі мають доступ до неї.

До шляхів розвитку країн, що прагнуть розвивати концепцію інфор-маційного суспільства є забезпечення широкосмугового доступу (далі — ШСД) до мережі Інтернет або як його ще називають «бродбендом» (англ. broadband), що пов’язаний із забезпеченням громадян якісним, швидкіс-ним та доступним Інтернетом. «Бродбенд» є новою формою формування іміджу й бренду країни у глобалізованому світі. Повноцінне впровадження інструментів ШСД забезпечить розбудову інфраструктури для ефектив-ного функціонування електронного урядування. До переваг ШСД відно-сять: швидкість з’єднань, надання нових он-лайн послуг, сприятливі умови для розвитку відкритого уряду, інструменти розбудови електронного до-кументообігу, дистанційна робота та управління в режимі реального часу.

Постійний доступ до мережі Інтернет забезпечує громадянам бути включеними до інтерактивної взаємодії та миттєво реагувати на суспіль-ні процеси. Так, за даними Державної служби статистики України, станом на 1 липня 2017 року кількість абонентів Інтернет складала 17703,9 тис. чоловік, що на 1082,9 тис. чоловік більше порівняно з 1 квітнем 2017 року. Зокрема, число абонентів ШСД збільшилось на 1066,7 тис. чоловік. Чис-ло користувачів бездротового доступу до мережі Інтернет збільшилось на 1035,8 тис чоловік. А загальна кількість користувачів фіксованого до-ступу збільшилась лише на 30,9 тис чоловік. Такий малий темп зростання


користувачів фіксованої мережі Інтернет дає нам змогу констатувати не-зручність та зменшення потреби бути доступним до світової інформації в мережі в умовах статики (Див. Табл. 1). Тобто ми говоримо сьогодні про прагнення динамічного доступу без прив’язання до місця, де суб’єкт ма-тиме можливість підключатись і виходити у режим інтерактивного спіл-кування. Адже однією із особливостей сучасного світу є його мінливість, що породжує боротьбу за актуальність інформації. Завдяки мобільним до-даткам та можливості безперервного підключення до мережі Інтернет со-ціальні мережі створюють сприятливі умови користувачам постійно бути активними он-лайн учасниками інтерактивної комунікації із іншими ко-ристувачами та органами влади і тим самим здійснювати вплив на процес прийняття управлінського рішенн.

Таблиця 1

Абоненти зв’язку в 2017 році (тисяч)

Станом на 1 квітня2017 року

Станом на 1 липня2017 року

усього у тому числі домашні

усього у тому числі домашні

Абоненти Інтернет 16621,0 15369,5 17703,9 16013,7з них з наданням широ-космугового доступу

14931,6 13973,6 15998,3 14912,5

у тому числіфіксованого 5061,7 4719,0 5092,6 4749,5безпроводового 9869,9 9254,6 10905,7 10163,0Джерело: Держстат України [2].

Отже, без належної політики держави «цифрова нерівність» гальмує розвиток інформаційного суспільства та процеси глобалізації, що спри-яють конкурентоспроможності держави на міжнародному ринку. Саметому, враховуючи бажання органів влади перемістити процес комуніка-ції у мережеву форму, створюючи різноманітні веб-сервіси, подолання не-рівності у цифровому вимірі є однією із головних проблем сталого й ефек-тивного розвитку держави.

Існує точка зору, що право на доступ до мережі Інтернет або право набродбенд логічно продовжують законодавчо визначенні права громадян. Саме тому розвиток даної стратегії розвитку держави є необхідною умо-вою розбудови інформаційного суспільства. Однак дані зміни потребуютьне лише законодавчого закріплення, а й належного фінансування, так як територія України є досить великою, тому щоб забезпечити належний до-


ступ до мережі Інтернет у всіх куточках України потрібен не лише час, а й фінанси. Ці процеси можливі також при належній освіті, пов’язаній із по-доланням комп’ютерної неграмотності населення та випуск висококвалі-фікованих спеціалістів у сфері IT-технологій.

Список використаних джерел1. Бутурліна О. Інформаційний простір як комплексне середовище підтрим-

ки прийняття управлінських рішень / О. Бутурліна // Новітні інформацій-но-комунікаційні технології в модернізації публічного управління: зарубіж-ний і вітчизняний досвід : матеріали наук.-практ. семінару, 19 квітня 2013 р., м. Дніпропетровськ / ред. кол. : В. М. Дрешпак (голов.ред.). — Д. : ДРІ-ДУ НАДУ, 2013., 104 с. — С. 7–9.

2. Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2017/zv/az/az_u/az0117_u.htm.

3. Дубас О.П. Інформаційно-комунікаційний простір: поняття, сутність, структу-ра // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2010. — Вип. 19. — С. 223–232.

4. Москалик Г. Поняття, природа і джерела формування інформаційно-комуні-каційного середовища // Гілея : науковий вісник. — 2013. — № 77. — С. 149–153.

5. Титаренко О.М. Роль держави у подоланні «цифрової нерівності»: міжнарод-ний досвід для України [Електронний ресурс] / О.М. Титаренко // Публічне ад-міністрування: теорія та практика. — 2012. — Вип. 2. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Patp_2012_2_13.pdf.

Н.В.Єфанова аспірант кафедри інформаційної політики та цифрових технологій НАДУ

Кібербезпека держави як сучасний виклик у сфері управління

Сьогодні Україна долучається до активного розвитку електронних систем обробки, передачі та зберігання інформації, у тому числі й сфері державного управління. Законодавча база потребує постійного вдоскона-лення та адаптації до умов, що стрімко змінюються. Особливо актуаль-ним є питання інформаційної безпеки. Підтвердженням цього є найбіль-ша за всю історію України кібератака, яка відбулась 27 червня 2017 року. Вірус-знищувач інформації Petya.A, NotPetya [1], вразив велику кількість державних та приватних підприємств, внаслідок чого було втрачено пев-ну частину інформації та порушено працездатність органів державної вла-ди. Один із шляхів розповсюдження цієї загрози був відомий ще за де-


кілька місяців до того. Така ж технологія проникнення була використана в комп’ютерному вірусі WannaCry [2], поширеному 12 травня 2017 року.

Рада національної безпеки і оборони України 29 грудня 2016 року прийняла рішення «Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні за-ходи з їх нейтралізації», який було введено в дію Указом Президента Укра-їни від 13 лютого 2017 року № 32/2017. У цьому рішенні є такий пункт: «2.2. забезпечити у місячний строк виконання завдання, передбаченого пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року № 563 «Про затвердження Порядку формування переліку інформаційно-телекомунікаційних систем об’єктів критичної інфраструктури держави», та вжити в установленому порядку заходів щодо притягнення до відпові-дальності осіб, які не забезпечили виконання такого завдання у визначе-ний зазначеною постановою строк»[3]. Що свідчить про неналежне вико-нання попередніх законодавчих актів. Якби ці вимоги попередніх постанов були виконані — на момент атаки повинен був існувати перелік основних даних органів державної влади та створюватися резервні копії цих даних. Та, можливо, втрати від дій «Petya.A» були-б менш значними.

Для усунення причин що призвели до значних пошкоджень інформа-ційної системи України та мінімізації втрат при виникненні кіберзагроз в подальшому, Президент України — П.О.Порошенко 30 серпня 2017 року підписав Указ який вводить в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України, де визначено комплекс проблем у сфері забезпечення кібербезпеки, пов’язаних із наслідками здійснених останнім часом масо-ваних кібератак на державні електронні інформаційні ресурси та об’єкти критичної інфраструктури, та визначено доручення по усуненню проблем.

Основні питання рішення Ради національної безпеки і оборони України, це фінансування та розвиток механізму залучення фізичних і юридичних осіб до кіберзахисту державних електронних інформацій-них ресурсів. Також була врахована необхідність запобігання повторної втрати інформації внаслідок довільних проблем: «1.2) опрацювати пи-тання щодо визначення Державної служби спеціального зв’язку та за-хисту інформації України органом, відповідальним за збереження ре-зервних копій інформації та відомостей державних електронних інфор-маційних ресурсів, а також щодо встановлення порядку передачі, збере-ження і доступу до цих копій;» [4]

Також була врахована проблема мотивації ІТ-спеціалістів, що пра-цюють в державних структурах: «5. а) запровадити механізм додаткового стимулювання мотивації до праці фахівців Міністерства оборони Украї-ни, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації Украї-ни, Служби безпеки України, Національної поліції України, Національно-


го банку України, розвідувальних органів, які беруть безпосередню участь в організації та реалізації заходів протидії кіберзагрозам;» [4]

Швидкість зміни зовнішніх умов у ІТ-середовищі та розвитку ІТ-технологій обумовлює необхідність особливого ставлення до законодав-ства в сфері кібербезпеки. Зокрема, є нагальна потреба адаптувати алго-ритми розроблення та впровадження змін до відповідного законодавства. Наприклад — шлях деяких законодавчих актів від законопроекту до при-йнятого та підписаного закону може тривати рік та більше, що неприпус-тимо з огляду на швидкість з’явлення нових кіберзагроз.

З огляду на сказане, необхідним є розроблення законодавчої бази, яка б формувала «зелений коридор» в області кібербезпеки, що повинно значно прискорити прийняття законодавчих актів та збільшити швид-кість реагування на нові кіберзагрози в Україні. Також варто розгляну-ти можливість підвищення відповідальності за невиконання норм і ви-мог законодавства. Ще одним вагомим фактором забезпечення кібербез-пеки є подальше підвищення фінансового заохочення для спеціалістів, що забезпечують виконання вимог держави щодо кібербезпеки, до євро-пейського рівня.

Список використаних джерел1. Petya. Матеріал з Вікіпедії [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://

uk.wikipedia.org/wiki/Petya2. WannaCry Матеріал з Вікіпедії [Електронний ресурс] — Режим доступу:

(https://uk.wikipedia.org/wiki/WannaCry).3. Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи з їх нейтралі-

зації — рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 груд-ня 2016 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n 0015525–16/

4. Про стан виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про загрози кібербезпеці держави та невідклад-ні заходи з їх нейтралізації», введеного в дію Указом Президента України від 13 лютого 2017 року № 32» введеного в дію Указом Президента України №254/2017 від 10 липня 2017 року [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/2542017–22502


Ю.В.Карпенко, слухач ІІ курсу Інституту публічного управління та адміністрування НАДУ

Технологія VoIP як інструмент цифрової комунікації об’єднаних територіальних

громад на прикладі Viber Chat

Україна стрімко розвивається у сфері електронних комунікацій. Це дає змогу самореалізовуватись, як окремим людям, так і суспільству в цілому. Засоби електронних комунікацій сприяють одержанню необхід-ної інформації, бути на зв’язку з усім світом в режимі 24/7, а також вони стають сходинкою для переходу на новий рівень спілкування. Для того, щоб певна електронна комунікація працювала необхідно мати певний канал передачі який забезпечує комунікантів засобами для створення та сприймання інформації.

Відповідно до каналу передачі і сприйняття інформації комп’ютерна комунікація поділяється на актуальну

(спілкування з реальними людьми) та віртуальну(спілкування з уяв-ними співрозмовниками) [1].

В даний час дуже велику популярність набуває можливість переда-чі голосових повідомлень через мережу з пакетною комутацією. Ця тех-нологія вперше була реалізована в 1993 році і отримала назву VoIP (Voice over IP). Основними перевагами технології VoIP є скорочення необхідної смуги пропускання каналу передачі, що забезпечується обліком статис-тичних характеристик мовного трафіку. З іншого боку, трафік VoIP кри-тичний до затримок пакетів у мережі, але толерантний щодо втрат окре-мих пакетів. Так втрата до 5 % пакетів не призводить до погіршення роз-бірливості мови [2].

Одним із найвідоміших мобільних додатків які працюють на основі технології VoIP є Viber. Додаток інтегрується до адресної книги та автори-зує користувача за номером телефону. Дозволяє здійснювати безкоштов-ні дзвінки (оплата тільки за інтернет-трафік) у високій якості між смарт-фонами з встановленим Viber, а також передавати текстові, відео та аудіо повідомлення. Станом на березень 2017 року в додатку Viber зареєстро-вано близько 800 млн. користувачів, з яких приблизно 20 млн. знаходять-ся в Україні [3], що свідчить про його велику популярність. Саме тому, де-які громадські організації на місцевому рівні почали використовувати це технологічне рішення як засіб (платформу) комунікації сільських громад.


Наприклад, аналізуючи досвід громадської організації (далі — ГО) «Село для людей», зазначимо, що метою створення Viber Chat (далі — Чат) громади була активізація Крушинської сільської ради для оперативного обміну інформацією. Територія громади значна за пло-щею — 47,922 км², з населенням — 1 800 осіб. . Сільській раді підпоряд-ковані села Крушинка, Борисів, Дерев’янки, Залізне, Мала Бугаївка та се-лище Зелений Бір. За таких умов члени громади, здебільшого не знайомі один з одним, а тому реагувати на події і оперативно вирішувати пробле-ми громади є достатньо складним процесом. Чат став першим єдиним ін-формаційним простором усієї громади, до якого спочатку долучились жи-телі двох сусідніх сіл Борисів та Залізне, а згодом вже понад 100 жителів з усіх шести населених пунктів, і кількість користувачів постійно збіль-шується. Завдяки Viber Chat жителі спільно організовували та планува-ли свята, писали історію своїх сіл та збирали інформацію про свої досяг-нення для публікації в місцевій газеті. Також за допомогою Чату була ор-ганізована екологічна акція «За чисте довкілля», в рамках якої члени гро-мади ремонтували дитячі майданчики, облаштовували місця відпочинку та паркові зони. Згодом, за допомогою цього засобу електронної комуні-кації було організовано загальні збори громади, де вирішувались важли-ві питання щодо забезпечення транспортного сполучення з найближчими містами, організації допомоги воїнам АТО та будівництва баскетбольного майданчика. Ініціативна група активістів громади також сформувала та передала свої пропозиції щодо бюджету сільської ради на поточний рік [4].

Взявши за основу успішний приклад реалізації Viber Chat у Крушин-ській громаді, ми пропонуємо поширювати цей досвід у інших об’єднаних територіальних громадах, особливо в тих, більшість населення якого — молодь. Це дасть змогу згуртовувати жителів, виявляти потенційних лі-дерів та активістів в громаді. Кожний член громади зможе безпосеред-ньо брати участь у її розвитку, пропонувати і втілювати найбільш успіш-ні та потрібні ідеї та проекти щодо розвитку громади. Зазначимо, що за-стосування цієї цифрової технології може бути потужним політичним ходом (створить своєрідну рекламно-інформаційну платформу для міс-цевої влади), якщо такий спосіб комунікації буде запропонований голо-вою об’єднаної територіальної громади як спосіб спілкування з грома-дою. В цьому випадку модератором Чату може бути представник влади, який забезпечуватиме прямий діалог місцевої влади з громадою задля опе-ративного реагування на потреби населення. Але такий діалог не є про-стим, адже є люди, що не задоволені діями влади, підтримують або не під-тримують її, або просто «хейтери» (люди які анонімно продукують нега-тив проти будь-кого і будь-де, де можна не розкриваючи себе висловити


думку). Модератори або активісти зможуть пропонувати теми для обго-ворення, розповідати про плани влади на найближчий період часу, а та-кож слідкуватимуть за тим, щоб усі присутні в Чаті дотримувались пра-вил. Тому, для того, щоб такі діалоги були конструктивними і корисними, ми пропонуємо розробити основні правила поводження в групі громади Viber Chat, і кожна з них зможе корегувати ці правила в залежності від по-треб і побажань населення.

Список використаних джерел1. Арутюнова Н. Д. Жанры общения / Н. Д. Арутюнова // Человеческий фактор

в языке. Коммуникация, модальность, дейксис. — М. : Наука, 1992. — С. 52–102.

2. Лисий Р. Технологія VoIP / Р. Лисий // ІV Всеукраїнська студентська науко-во — технічна конференція «Природничі та гуманітарні науки. актуальні пи-тання», Режим доступу: http://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/123456789/9486/2/ Conf_2011v1_Lisii_ R-Tekhnolohiia_VoIP_94.pdf. — Назва з екрана.

3. https://www.viber.com4. http://gurt.org.ua/recipes_success/35483/

Н.Г.Клименко, кандидат наук з державного управління, доцент, докторант кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Принципи державного регулювання діяльності недержавних інституцій

у сфері національної безпеки

Забезпечення захисту життєво важливих інтересів громадян, суспіль-ства та держави є необхідною умовою стійкого розвитку України в умо-вах проявів сепаратизму, зростання загроз тероризму, ескалації міждер-жавних і громадянських конфліктів та спроб перегляду кордонів держав поза нормами міжнародного права. Не останнє місце у забезпеченні цьо-го захисту займає державне регулювання діяльності недержавних інсти-туцій у сфері національної безпеки.

Метою вищезазначеного державного регулювання є впорядкуван-ня відносин та запобігання негативним явищам, що виникають (мо-жуть виникнути) в процесі взаємодії недержавних інституцій між со-бою, з державними та міжнародними інституціями, людьми та навко-лишнім природним середовищем для досягнення поставленої мети, що


безпосередньо або опосередковано впливає (може вплинути) на націо-нальну безпеку.

В умовах демократичних перетворень, що відбуваються в Україні, на-укове супроводження державного регулювання діяльності недержавних інституцій у сфері національної безпеки є однією з необхідних умов під-вищення його ефективності та результативності. Сучасні наукові дослі-дження підтверджують той факт, що ефективне та результативне держав-не регулювання здійснюється на певних принципах.

Принцип (від лат. principium ‒ начало, основа) першопочаток, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки. У межах теоретич-ного знання принцип означає вимогу розгортання самого знання у сис-тему, де всі теоретичні положення логічно пов’язані між собою і випли-вають певним чином одне з одного. Будь-яка теоретична система знання ґрунтується на принципах, пов’язаних між собою. [11, с. 519].

Принципи є важливим інструментарієм вимірювання та поліпшен-ня якості державного регулювання, а також його застосування. Вони до-зволяють встановлювати контекст для діалогу між зацікавленими сторо-нами та урядом. Принципи повинні застосовуватись до вивчення повно-го спектру альтернатив для досягнення поставлених цілей, особливо коли мова йде про розробку внутрішнього законодавства [7, с. 4].

Аналіз чинного законодавства України, а також наукових праць з економічних політичних, юридичних наук та державного управлін-ня свідчить, що сьогодні не існує уніфікованого підходу до визначен-ня принципів державного регулювання загалом та державного регулю-вання діяльності недержавних інституцій у сфері національної безпе-ки зокрема.

Виходячи з проведеного нами аналізу [1‒10], ми вважаємо, що осно-вними принципами державного регулювання діяльності недержавних ін-ституцій у сфері національної безпеки (далі — державне регулювання) є наступні:

законність — суб’єкти державного регулювання діють у межах, у спо-сіб і на підставі Конституції та законів України, у той час як недержавні ін-ституції можуть здійснювати усе, що не заборонено Конституцією та за-конами України;

доцільність — обґрунтована необхідність державного регулювання та його своєчасність з метою забезпечення безпеки людини, суспільства, держави і довкілля;

адекватність — відповідність державного регулювання потребі у ви-рішенні питань забезпечення безпеки людини, суспільства, держави і до-вкілля з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;


цілеспрямованість — державне регулювання має спрямовуватися на досягнення конкретних цілей щодо забезпечення безпеки людини, сус-пільства, держави і довкілля;

ефективність — забезпечення досягнення максимально можливих по-зитивних результатів державного регулювання за рахунок мінімально не-обхідних витрат ресурсів недержавних інституцій, громадян та держави;

комплексність — необхідність використання державою всього арсе-налу методів, засобів та заходів, що є в її розпорядженні, для здійснення державного регулювання;

системність — комплексний, всебічний підхід до розв’язання завдань, що постають перед суб’єктами державного регулювання, яке має виходи-ти з системних засад у вирішенні економічних, соціальних, політичних, екологічних та інших проблем для забезпечення національної безпеки;

збалансованість — забезпечення під час здійснення державного ре-гулювання балансу інтересів недержавних інституцій, громадян, суспіль-ства та держави;

передбачуваність — послідовність державного регулювання, його від-повідність цілям державної політики у сфері національної безпеки, що до-зволяє недержавним інституціям здійснювати планування їхньої діяльності;

відповідальність — негативні для людини, суспільства, держави та до-вкілля наслідки прийнятих рішень та результатів державного регулюван-ня, а також порушення чи недотримання законодавчих та інших норма-тивних актів невідворотно тягнуть за собою застосування санкцій, адек-ватних вчиненому винуватцем діянню (чи бездіяльності), та безумовне відшкодування ним заподіяних збитків;

рівність перед законом — недержавні інституції є рівними у своїх правах та обов’язках відповідно до закону;

прозорість та врахування громадської думки — відкритість для не-державних інституцій дій суб’єктів державного регулювання на всіх його етапах, обов’язковий розгляд ними ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих недержавними інституціями у встановленому законом порядку, обов’язковість і своєчасність доведення прийнятих рішень до відома не-державних інституцій та інформування громадськості;

науковість та обґрунтованість — поєднання наукових основ держав-ного регулювання з практичними діями щодо втілення прийнятих рішень, врахування вимог об’єктивних законів, реалій економічного, політичного, соціального і культурного життя суспільства, національних особливостей та життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави;

адаптація — базування державного регулювання на безперервному аналізі результатів впливу суб’єктів і об’єктів державного регулювання на


безпеку людини, суспільства, держави і довкілля та його коригування за-лежно від внутрішніх чи зовнішніх умов розвитку країни;

пріоритетність безпеки людини, суспільства, держави і довкілля — за-борона на рівні закону створення недержавних інституцій та здійснення ними діяльності, якщо їх мета або дії спрямовані на ліквідацію незалеж-ності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, по-рушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її без-пеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насиль-ства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, пося-гання на права і свободи людини, здоров’я населення, або призведуть до перевищення гранично допустимого ризику для суспільства та довкілля;

оперативність — своєчасне коригування державного регулювання у випадках кризових ситуацій та надзвичайних подій, виникнення та наслід-ки яких створюють небезпеку для людини, суспільства, держави і довкілля;

професіоналізм — кадрове забезпечення суб’єктів державного регу-лювання повинно формуватися, виходячи з відповідності професійних якостей їх посадових осіб і службовців, керівників та працівників займа-ним посадам.

Отже, проведений аналіз чинного законодавства України та праць ві-тчизняних науковців дозволив визначити основні принципи, на яких пови-нно базуватись державне регулювання діяльності недержавних інституцій у сфері національної безпеки (законність, доцільність, адекватність, цілеспря-мованість, ефективність, комплексність, системність, збалансованість, пе-редбачуваність, відповідальність, рівність перед законом, прозорість та вра-хування громадської думки, науковість та обґрунтованість, адаптація, пріо-ритетність безпеки людини, суспільства, держави і довкілля, оперативність, професіоналізм) та сформулювати авторське бачення їх змісту.

Список використаних джерел1. Господарський кодекс України [Електронний ресурс] : Кодекс України

від 16 січня 2003 р. № 436-IV. — Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/436–15

2. Гриньова В. М. Державне регулювання економіки : підруч. / В. М. Гриньова, М. М. Новікова ; Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД «ІН-ЖЕК», 2007. — 736 c.

3. Дідківська Л. І. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / Л. І. Дідків-ська, Л. С. Головко ; 5-те вид. — К. : Знання, 2006. — 213 с.

4. Конституція України [Електронний ресурс] : Закон України від 28 черв-ня 1996 р. № 254к/96-ВР. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

5. Корнєєв Ю.В. Принципи державного регулювання транспортної системи / Ю.В.Корнєєв // Наукові праці Національного авіаційного університету. Се-


рія «Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». — № 4 (17). — 2010. — С. 18‒22.

6. Мазій Н. Г. Принципи та механізми державного регулювання розвитку під-приємництва [Електронний ресурс] / Н. Г. Мазій // Демократичне врядуван-ня. — 2011. — Вип. 8. — Режим доступу : http://lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/visnik8/fail/Mazij.pdf

7. Мазнєв Г. Є. Принципи державного регулювання в управлінні галузевою структурою аграрних підприємств / Г. Є. Мазнєв, Т. В. Власенко // Економічні науки. — 2016. — № 174. — С. 3‒11.

8. Павлова Г. Є. Принципи сучасної системи державного регулювання аграр-ного сектора економіки / Г. Є. Павлова // Економіка та держава. — 2013. — № 7. — С. 34‒36.

9. Про громадські об’єднання [Електронний ресурс] : Закон України від 22 бе-резня 2012 р. № 4572-VI. ‒ Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4572–17

10. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльнос-ті [Електродний ресурс] : Закон України від 11 вересня 2003 р. № 1160-IV. ‒ Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1160–15

11. Філософський енциклопедичний словник : енциклопедія / НАН України, Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди ; голов. ред. В. І. Шинкарук. — К. : Абрис, 2002. — 742 с.

В.О.Коновал, перший заступник начальника управління інформаційно-комунікаційних технологій та захисту інформації апарату виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), здобувач кафедри інформаційної політики та цифрових технологій НАДУ

Рекомендації органам публічної влади щодо створення безпечного он-лайн

середовища місцевого рівня

Електронне урядування є однією із сучасних технологій, на яких базу-ється інформаційне суспільство, та спрямовано на поліпшення життєвого рівня громадян. Використання електронного урядування, перш за все, за-безпечує відкритість і прозорість діяльності органів публічної влади, тим самим підвищує довіру громадян до влади, забезпечує більш ефективне і менш витратне адміністрування. Наслідком цих процесів є стрімке нако-пичення органами публічної влади об’ємів інформації, у тому числі і про фізичних та юридичних осіб, яка становить державні інформаційні ресур-си. Головне питання, яке завжди буде хвилювати громадянина чи бізнес-


мена, це довіра до он-лайн сервісу або мереж та впевненість у їх безпеці [1]. Розвиток загальнодержавних, регіональних та місцевих систем елек-тронного урядування, що дозволяють контролювати життя людей у відда-леному доступі, є приводом до нових викликів щодо захисту їх прав, пер-сональних даних та особистого життя. Тому, інформаційні ресурси, сис-теми, у тому числі і їх сучасні технології обробки, та мережі органів пу-блічної влади повинні бути надійними і захищеними від усіх видів загроз, мати надійний захист — комплексну систему захисту інформації (КСЗІ), що є взаємопов’язаною сукупністю організаційних та інженерно-техніч-них заходів, засобів і методів захисту інформації [2].

Базовий закон, яким урегульовані відносини у сфері захисту інфор-мації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомуні-каційних системах, а отже і системах електронного урядування, і встанов-лені підвалини щодо такого захисту, є Закон України «Про захист інфор-мації в інформаційно-телекомунікаційних системах» [2]. Статтею 9 закону [2] визначено, що відповідальність за забезпечення захисту інформації в системі покладається на власника системи — фізичну або юридичну осо-бу, якій належить право власності на систему. Слід зазначити, що право власності на систему органи публічної влади набувають різними шляхами: закупівлею програмно-апаратних комплексів чи їх елементів, отриманням у безоплатне користування або подарунок, інші не заборонені законодав-ством способи. Але однозначно, система має знаходитися на обліку в ор-гані, який її експлуатує. Урядова постанова, якою затверджені правила за-безпечення захисту інформації, відповідальність за забезпечення захисту інформації в системі, своєчасне розроблення необхідних для цього захо-дів та створення системи захисту покладає на керівника (заступника ке-рівника) організації, яка є власником (розпорядником) системи, та керів-ників її структурних підрозділів, що забезпечують створення та експлуа-тацію системи [3]. Враховуючи цю норму законодавства, керівнику органу публічної влади доцільно особисто очолити напрямок захисту інформа-ції або делегувати ці повноваження одному із заступників шляхом затвер-дження тимчасового розподілу обов’язків між керівництвом організації.

Крім цього, власнику (розпоряднику) рекомендується утворити від-повідним правовим актом (рішенням, розпорядженням або наказом) службу захисту інформації (СЗІ), яка безпосередньо буде організовува-ти та проводити роботи із захисту інформації в системі, а саме: визначати вимоги до захисту інформації, проектування, розроблення і модернізацію системи захисту та виконання робіт з її експлуатації й контролю за ста-ном захищеності інформації. Штат СЗІ необхідно укомплектувати спеці-алістами, які мають спеціальну технічну освіту та практичний досвід ро-


боти, володіють навичками з розробки, впровадження, експлуатації КСЗІ і засобів захисту інформації, а також реалізації організаційних, технічних та інших заходів з захисту інформації, знаннями і вмінням застосовувати нормативно-правові документи у сфері захисту інформації [4]. За поса-дами співробітники СЗІ поділяються на такі категорії (за рівнем ієрархії):

– керівник СЗІ;– адміністратори захисту автоматизованих робочих місця (безпеки

баз даних, безпеки системи тощо);– спеціалісти служби захисту.Повноваження СЗІ визначаються Положенням про СЗІ, яке затвер-

джується відповідним актом органу публічної влади. Не меньше одного разу на п’ять років співробітникам СЗІ необхідно підвищувати кваліфі-кацію у сфері захисту інформації з отриманням сертифікату державно-го зразка.

Слід зазначити, що загальні вимоги та порядок створення системи захисту встановлюються Адміністрацією Державної служби спеціально-го зв’язку та захисту інформації України (ДССЗІ), а вимоги до захисту ін-формації кожної окремої системи встановлюються технічним завданням на створення системи або системи захисту. Технічні завдання на КСЗІ при створенні, модернізації або розвитку будь-якої системи державного орга-ну публічної влади в обов’язковому порядку повинні погоджуються із ре-гулятором — ДССЗІ. Адже державні інформаційні ресурси або інформа-ція з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена зако-ном, повинні оброблятися в системі із застосуванням комплексної систе-ми захисту інформації з підтвердженою відповідністю [3].

Для здешевлення загальної вартості системи захисту інформації он-лайн середовища, органи публічної влади повинні:

– провести аудит наявних інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем (ІТС), які відносяться до сфери їхнього управління, у тому числі і систем захисту інфор-мації: відкритої та з обмеженим доступом;

– організувати впровадження КСЗІ на системи, які не мають атес-тати відповідності КСЗІ в ІТС, а вже експлуатуються;

– впровадження КСЗІ на системи, які створюються вперше, розпо-чинати на етапі проектування та розроблення технічного завдан-ня на систему;

– включати до складу КСЗІ лише засоби захисту інформації з під-твердженою відповідністю;

– визначати виконавцями послуг із створення КСЗІ суб’єктів гос-подарської діяльності, які мають позитивний досвід із впрова-


дження систем захисту інформації, у тому числі і з обмеженим доступом.

З метою організації правового функціонування он-лайн середовища та мереж, володілець інформації повинен визначити порядок доступу до інформації, перелік користувачів та їх повноваження стосовно цієї інфор-мації, який обов’язково висвітлити на веб-ресурсах.

Аутентифікацію та ідентифікацію будь-якого користувача системи електронного урядування місцевого рівня здійснювати через використан-ня електронного цифрового підпису.

Вводити ІТС в промислову експлуатацію відповідним рішенням ке-рівника органу публічної влади лише після отримання атестату відповід-ності на КСЗІ ІТС.

Спільними зусиллями органів публічної влади, експертів середови-ща захисту інформації та кібербезпеки й бізнесу, доречно проводити ши-рокі просвітницькі кампанії щодо безпеки он-лайн середовища та кіберз-лочинності.

Список використаних джерел1. Зелена книга з електронного урядування в Україні [Електронний ресурс]. —

Режим доступу: http://e-zakon.org/greenbook/documents/ %D0%97%D0%95%D0%9B%D0%95%D0%9D%D0%90_%D0%9A%D0%9D%D0%98%D0%93%D0%90_14.11.2014.pdf.

2. Закон України про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80/94-%D0%B2%D1%80.

3. Про затвердження Правил забезпечення захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах: Постано-ва Кабінету Міністрів України від 29 березня 2006 року № 373 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/373–2006-%D0%BF.

4. Про введення в дію нормативного документу НД ТЗІ 1.4–001–2000. Типове положення про службу захисту інформації в автоматизованій системі: Наказ Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України від 04.12.00 № 53 [Електронний ресурс]. — Режим до-ступу: http://195.78.68.84/dsszzi/control/uk/publish/article?art_id=106245&cat_id=38835.


В.І.Курганевич,аспірант кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Кримінально-правове регулювання відносин у сфері організації і

проведення суспільно-масових заходів в контексті забезпечення національної безпеки: досвід Естонії, Латвії, Литви

Вивчення досвіду іноземних держав щодо кримінально-правового ре-гулювання відносин у сфері організації і проведення суспільно-масових заходів є актуальним для Української держави в умовах нових викликів та загроз національній безпеці, й зокрема суспільно-політичній стабільнос-ті. Обумовлюється це передусім тим, що свобода мирних зібрань є одним з фундаментальних прав в демократичному суспільстві. Багато зарубіж-них країн характеризуються значним розвитком демократії, низка країн знаходяться на шляху вдосконалення правових інструментів забезпечення влади народу. Водночас, результати компаративних досліджень зарубіж-ного досвіду щодо забезпечення національної безпеки нерідко виступають передумовою для переосмислення існуючих аналогічних норм в україн-ському законодавстві, обґрунтованості їх конструкцій, узгодженості поло-жень як між собою, так і з нормами міжнародно-правових документів [1].

У контексті завдань нашого дослідження, необхідно звернути увагу на те, що у низці держав кримінально-правові аспекти відповідальності за по-рушення у сфері організації і проведення суспільно-масових заходів пред-ставлені взаємопов’язаним комплексом норм законодавства. Так, особли-вістю Кримінального кодексу (КК) Естонської Республіки є зосереджен-ня норм про відповідальність за злочини у сфері організації і проведення суспільно-масових заходів в одній главі карного закону (глава 2 Особли-вої частини «Злочину проти держави»). При цьому вказані норми перед-бачають наступні кримінально-правові заборони:

1) ст. 76.1 КК Естонської Республіки регламентує відповідальність за «проведення публічних зборів, про які не представлено по-відомлення, передбачене Законом про публічні збори, або пові-домлення, про яке не зареєстровано, або проведення якого за-боронене». Цією статтею передбачено покарання — штраф або позбавлення волі до трьох років;


2) в ст. 76.2 цього КК закріплено покарання за діяння, що «перешко-дило проведенню публічних зборів, організованих в законному порядку, або розгін таких зборів із застосуванням насильства або із загрозою його застосування», а саме — штраф або арешт, або позбавлення волі до двох років;

3) в ст. 77 КК Естонської Республіки зазначено: «Організація масо-вих безладів, що супроводжувалися погромами, руйнуваннями, підпалами або іншими подібними діями, а також безпосереднє здійснення учасником масових безладів вказаних злочинів або надання ними збройного опору представникові влади — кара-ється позбавленням волі на термін від двох до десяти років» [2].

У розрізі теми нашого дослідження, варто зазначити, що в естонсько-му законодавстві цілком виправдано сконцентровано кримінально-пра-вові заборони, що вивчалися в одній главі з послідовним розташуванням норм. Крім того, заслуговує на схвалення усебічне охоплення вказаними нормами різних сторін відносин у сфері організації і проведення суспіль-но-масових заходів в контексті забезпечення національної безпеки. Під кримінально-правову заборону поставлено як проведення суспільно-ма-сових заходів з порушенням встановленого законом порядку, так і пере-шкоди законним суспільно-масовим заходам. За суспільно-масові захо-ди, що мають форму безладів, також передбачено кримінальну відпові-дальність. Необхідно позитивно оцінити ясність і прозорість існуючого в КК Естонської Республіки механізму кримінально-правового забезпе-чення цих суспільних відносин. У цьому контексті особливо виділяється норма про кримінальну відповідальність за проведення публічного ма-сового заходу з порушенням встановленого законом порядку. Слід зазна-чити, що за порушення порядку організації і проведення суспільно-масо-вого заходу також передбачено кримінальну відповідальність не лише по КК Естонської Республіки.

Подібні кримінально-правові заборони сформульовані і в КК Лат-війської Республіки:

1) в ст. 225 ч. 1 визначено кримінальну відповідальність за органі-зацію масових безладів, пов’язаних з погромами, руйнуваннями, підпалами, знищенням майна або насильством над особою, або опором представникам влади, а саме позбавлення волі на термін від трьох до дванадцяти років;

2) в частині 2 ст. 225 визначено кримінальну відповідальність за ак-тивну участь в масових безладах, пов’язаних з діями і наслідка-ми, вказаними в частий першої цієї статті, — позбавлення волі на термін від восьми до п’ятнадцяти років;


3) в. ст. 226 визначено кримінальну відповідальність за порушення порядку організації і проведення громадських заходів, здійснене організатором заходу або іншою особою, таке, що спричинило тяжкі наслідки, — позбавлення волі на строк до шести років або грошовим штрафом до ста п’ятдесяти мінімальних місячних за-робітних плат;

4) в ст. 227 визначено кримінальну відповідальність за організацію або керівництво групою, що проповідує релігійне вчення і здій-снює релігійні обряди, дії якої пов’язані із створенням загрози громадській безпеці і порядку, здоров’ю особі правам та інтер-есам особи, що охороняються законом, або участь особи в таких діях — позбавлення волі на строк до п’яти років або грошовим штрафом до ста мінімальних місячних заробітних плат [3].

В КК Литовської Республіки сформульовано такі кримінально-пра-вові заборони у сфері організації і проведення суспільно-масових заходів в контексті забезпечення національної безпеки:

1) в ст. 283 ч.1. визначено кримінальну відповідальність за організа-цію або провокування скупчення людей на масові безлади, які су-проводжувалися відкритим насильством, знищенням майна або іншими грубими порушеннями громадського порядку, а також за застосовування насильства під час масових безладів, знищення майна або грубе порушення громадського порядку, а саме арешт або позбавлення волі на строк до п’яти років;

2) в ст. 283 ч. 2. визначено кримінальну відповідальність за ді-яння, передбачені частиною 1 цієї статті, із застосуванням вогнепальної зброї або вибухових пристроїв або чинення опо-ру поліцейському або іншій особі, котра виконує функції пу-блічного адміністрування, а саме позбавлення волі на строк до шести років;

3) в ст. 284 ч. 1. визначено кримінальну відповідальність за пору-шення громадського спокою або порядку — карається публічни-ми роботами або штрафом, або обмеженням свободи, або аре-штом, або позбавленням волі на строк до двох років;

4) в ст. 284 ч. 2. визначено кримінальну відповідальність за нена-лежну поведінку внаслідок якої сталося порушення громадсько-го спокою або порядку — карається публічними роботами або штрафом, або обмеженням свободи, або арештом [4].

В результаті аналізу кримінально-правових заборон у сфері органі-зації і проведення суспільно-масових заходів в досліджуваних державах, нами зроблено висновки:


1) питання кримінально-правового регулювання відносин у сфері організації і проведення суспільно-масових заходів в контексті забезпечення національної безпеки мають нормативне закрі-плення в праві прибалтійських держав. В зв’язку з цим можна стверджувати, що у вказаних державах обґрунтованість криміна-лізації діянь в у цій сфері суспільних відносин отримала загальне визнання;

2) в прибалтійських державах кримінально-правове забезпечення відносин у сфері організації і проведення публічних масових за-ходів представлене не одиничними нормами, а групами приписів.

Список використаних джерел1. Шевченко М.М. Оцінка можливостей використання в Україні досвіду євро-

пейських країн щодо забезпечення національної безпеки: методологічний та практичний аспекти / М.М. Шевченко, А.О. Пелих // Реструктурізація гло-бального простору: історичні імперативи та виклики : матеріали ІV Міжна-родної науково-практичної конференції 23 квітня 2015 року, м. Київ / за заг. ред. М.А. Кулініча, Н.О. Татаренко, В.Г. Ціватого. — К.: ДАУ при МЗС Украї-ни, 2015. — С. 149–152.

2. Уголовный кодекс Эстонской Республики [Електронний ресурс] — Режим до-ступа: http://constitutions.ru/?p=446&page=2. — Заглавие с экрана.

3. Уголовный закон Латвийской Республики [Електронний ресурс] — Режим до-ступа: http://crimpravo.ru/codecs/latvii/2.doc. — Заглавие с экрана.

4. Уголовный кодекс Литовской Республики [Електронний ресурс] — Режим до-ступа: http://crimpravo.ru/codecs/litva/2.doc. — Заглавие с экрана.

О.С.Курило, слухач ІІ курсу Інституту публічного управління та адміністрування НАДУ

Електронний документообіг як один із пріоритетних напрямів розвитку

інформатизації суспільства

Вплив глобальних процесів інформатизації на суспільне життя зу-мовлює появу нової сфери відносин, предметом яких є електронний об-мін інформацією. У цьому процесі беруть участь органи державної влади, комерційні та некомерційні організації, а також громадяни у своїх офіцій-них і особистих стосунках. Перед суспільством постають нові завдання, вирішити які можливо лише застосовуючи сучасні засоби, впроваджую-чи нові інформаційні технології. Одним із пріоритетних напрямів розви-


тку інформатизації суспільства є широке впровадження електронного до-кументообігу. У зв’язку з цим актуальним видається дослідження особли-востей становлення інфраструктури електронного документообігу Украї-ни на сучасному етапі розвитку держави.

Аналіз досліджень і публікацій переконує в тому, що вивчен-ню проблеми запровадження електронного документообігу присвяче-ні роботи вітчизняних і зарубіжних учених: С.І.Ніколюка, В.І.Міщенко, Т.О.Масленникова, В.К.Райхера, А.В.Чучковської, В.І.Шаповалова, Н.В.Шаманської, Г.В.Юрчук, С.І.Юрія та ін. Проте проблема практичного втілення та становлення інфраструктури сучасного вітчизняного електро-нного документообігу потребує більш глибокого дослідження.

Аналіз практики впровадження системи електронного документообі-гу в Україні свідчить, про реалізацію ряду заходів, які сприятимуть комп-лексному вирішенню зазначеної проблеми. Можливо, процес становлення інфраструктури вітчизняного електронного документообігу відбувається не настільки інтенсивно, як в інших державах, проте, за умови системної роботи, Україна, через певний час, може мати досить вагомі здобутки в цій сфері. Важливим є факт розуміння керівництвом країни необхідності впровадження системи електронного документообігу, яка сприятиме під-вищенню культури діловодства, забезпечить суттєву економію коштів на тиражування та передачу значної кількості документів, що вкрай актуаль-но нині за умов обмеженого фінансування державних органів.

Електронний документообіг здійснюється завдяки використанню системи, що забезпечує процес створення, управління, доступ і поширен-ня електронних документів у комп’ютерних мережах, а також контроль за потоками документів в організації. Головне призначення системи електро-нного документообігу — автоматизувати весь комплекс робіт із електро-нними документами: введення у систему, їх реєстрацію, розподіл і розси-лання, редагування, оперативне збереження, пошук і перегляд, відтворен-ня, контроль виконання, розмежування доступу до них тощо. Крім цьо-го, система електронного документообігу дозволяє прискорити терміни опрацювання документів, удосконалити механізм організації та виконан-ня документів, автоматизувати виконання однотипних операцій, спрос-тити використання інформації документів за рахунок розширення мож-ливостей їхнього пошуку.

У вітчизняній практиці, на сьогодні, найбільш широко використову-ються такі системи електронного документообігу: Megapolis. Документоо-біг, OPTIMA-WorkFlow, АСКОД, Док Проф та el-Dok. Відповідно до резуль-татів дослідження Центрального державного електронного архіву Украї-ни щодо використання органами влади систем електронного документо-


обігу, у 39,5 % державних органів влади функціонує система електронного документообігу Megapolis. Документообіг, у 13,2 % — система OPTIMA-WorkFlow, у 10,5 % — АСКОД та у 5,3 % — Док Проф [1].

Загалом, слід зазначити, що до ключових переваг використання елек-тронного документообігу належать наступні:

перехід до більш зручного, швидкого і економного безпаперового юридично значимого документообігу;

удосконалення процедури підготовки, подачі/доставки, обліку та збе-рігання документів, їх аутентифікація, цілісність, конфіденційність і не-спростовність;

криптографічний захист інформації (електронних документів) при передачі по відкритих каналах;

мінімізація фінансових ризиків за рахунок підвищення конфіденцій-ності інформаційного обміну документами;

економія ресурсів за рахунок використання оперативного електро-нного архіву;

можливість швидкого пошуку і перегляду електронних документів, а також визначення їх юридичної сили за електронним цифровим підписом;

значне скорочення процедури підписання договорів, оформлення та подання податкової та фінансової звітності;

швидкий і надійний обмін електронними документами з партнера-ми, контрагентами незалежно від віддаленості адресата.

Однак, при переході на безпаперову технологію роботи з документа-ми, існує ряд труднощів. Серед яких, в першу чергу, слід виокремити на-ступні:

1) технічна неготовність організацій для роботи з електронними документами (може виражатися як у тривіальній проблемі від-сутності комп’ютера на столах у співробітників, так і в тому, що в організації немає необхідних програмно-апаратних засобів для переводу документів з паперового носія на електронний (напри-клад, відсутність сканера);

2) технологічна недопустимість переходу окремих категорій кон-фіденційних документів в електронний вигляд (служби безпеки вимагають, щоб такого роду документи передавалися під розпис через довірену особу або кур’єра);

3) законодавча неврегульованість електронного документообігу.Таким чином, електронний документообіг — це високотехнологічний

і прогресивний процес, впровадження якого суттєво підвищує ефектив-ність роботи будь-якої сфери життя. Це зручність, це економія ресурсів, а головне — мінімізація фінансових ризиків.


Список використаних джерел1. Відомості державного агентства з питань електронного урядування [Електро-

нний ресурс]. — Режим доступу: http://dknii.gov.ua.2. Венгерук Н.П.; Чубай В.О. Нормативне забезпечення електронного докумен-

тообігу. Агросвіт, 2016, 23: 61–64.3. Ісайкіна О.Д. «Особливості правового забезпечення та практичного втілен-

ня електронного документообігу в Україні.» Соціум. Документ. Комуніка-ція 1 (2016): 235–246.

4. Приймак Н.О. «Особливості електронного документообігу.» (2017).

М.В.Лемець, аспірант кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою ОРІДУ НАДУ

Конституція як національна цінність: значення для євроінтеграційних процесів

Євроінтеграційні прагнення Українського народу в останні роки зустрі-лися із численними перешкодами різного характеру. Однією із таких пере-шкод, поряд із корупцією, неефективністю проведення реформ, військовим конфліктом, стала відмінність у ціннісний площині між Україною та ЄС. По-при нашу історичну спадщину і єдність з країнами Європи у культурно-му вимірі, досі зберігається невідповідність між тим що європейці вважа-ють цінностями і тим чи є ці самі явища цінностями для українців. Звісно, українське суспільство не повинно дзеркально відображати увесь цінніс-ний масив Європи задля того аби інтегруватися (збереження національної ідентичності також є однією із основних європейських цінностей). Проте, є ряд основ, які українське суспільство повинно поділяти аби стати не «вер-бально», а реально частиною «європейської спільноти». Серед них — верхо-венство права та повага до законів (про що зазначається і в Угоді про Асо-ціацію). Без усвідомлення їх важливості, Україна ще довго буде «ходити по колу» безуспішних намагань реформувати систему державного управління.

Категорія «цінність» розглядається як у філософії, соціології, так і в праві. Звертаючись до її лексичного змісту, можна відзначити, що в біль-шості випадків «цінність» означає «важливість, значущість» [8] — ціннос-ті пронизують всі сторони життя людини і суспільства. Під цінністю, як правило, розуміють благо, якому надається перевага перед іншими бла-гами [6] і саме тому цінність — це благо, заради якого людина готова пра-цювати і жертвувати чимось, це благо, стоїть вище інших благ.


Особливої уваги заслуговує ставлення європейців до власної кон-ституції — основного закону. Його цінність визнається усіма, а для тих, хто відмовляється підпорядковуватися суспільному договору (одне із ви-значень конституції), передбачений інституційний механізм притягнен-ня до відповідальності, обмеження влади. Показником зрілості суспіль-ства є шанобливе ставлення до законів, нетерпимість до порушників та готовність понести покарання за недотримання правил суспільного про-живання. Таке відношення гарантує відносну стабільність правової сис-теми і відповідно стабільність суспільних настроїв.

Україна досі переживає процес становлення конституції як цінності. У науковій літературі запропоновано більш деталізованій підхід до визна-чення ціннісної природи конституції. Приходимо до висновку, що цінність самої конституції, як основного закону, полягає в тому, що 1) є актом пря-мої дії, який регулює суспільні відносини (регулятивна цінність); 2) фор-мально закріплює систему цінностей суспільства (формальна цінність); 3) є основою розвитку профілюючих, спеціальних та комплексних галузей законодавства, тобто тією нормативно-правовою базою, на основі якої змінюється законодавство (правотворча цінність) [7].

Неодноразово цінність Конституції України ставилася під сумнів, проходила випробування часом, сама вона ставала жертвою політичних маніпуляцій. Процес українського конституціоналізму триває і досі, а за-вданням державних діячів є його пришвидшити, створивши відповідний інституційний механізм.

Досі українське суспільство не сприймає Конституцію як цінність у повному її розумінні, із готовністю працювати і жертвувати чимось задля того аби їй слідувати. Причиною того є «примарна» можливість реалізації конституційних норм у реальному житті кожного громадянина, невідпо-відність існуючих реалій приписам Конституції.

Разом з тим, реалізація норм Конституції залежить не тільки від зу-силь у цьому напрямку держави, інших структур політичної системи, а й від якості того середовища, в якому відбувається цей процес. Існують численні фактори, які, будучи за межами юридичного механізму, активно впливають на функціонування державних інституцій. До таких негатив-них факторів можна віднести: а) жорстке протистояння політичних угру-повань у Верховній Раді; в) конфронтацію між вищими органами держав-ної влади, особливо законодавчої і виконавчої; г) відсутність у політичної еліти країни єдиної концепції розвитку держави і суспільства; г) посилен-ня міжконфесійного протистояння; д) відсутність загальнонаціональної ідеї, яка б консолідувала українське суспільство; е) відсутність виваженої регіональної політики, наявність суперечностей між центром і перифері-


єю, особливо щодо розподілу бюджетних коштів; є) невисокий авторитет влади, відчуження людини від влади [5].

Аби зрозуміти причини віддаленості нашої Конституції від реальнос-ті, окремо слід зупинитися на тому, коли і за яких обставин приймався її текст. «Основний Закон України 1996 року розробляли головно як цен-тральний символ загального політико-правового декору — мало хто за-мислювався, чи можливо такі конституційні норми застосувати. Глибин-ного змісту Конституції український владний клас не розумів — це видно бодай із того, що він не усвідомлював політичну реформу 2004 року як змі-ну конституційного ладу (інакше хоч би хтось, окрім судді Федерально-го апеляційного суду США Богдана Футея, звернув увагу на те, що пере-хід України на нову форму правління необхідно, на підставі ст. 5 Консти-туції, затвердити референдумом) [3]».

Соціяльно-економічні права закріплено в Основному Законі як по-вномасштабні юридичні претензії, і це попри геть малий (за европей-ськими мірками) розмір державного бюджету. Складається враження, що Україна позиціонує себе як соціальна та правова держава завдяки не так присутності, як відсутності у неї зрілої політичної та правової само-свідомості [3].

Існує думка що конституція, відповідно до її наповненості, має кіль-ка вимірів. Професор Кеннет Вейр (Kenneth Wheare) описав розходження між тими, хто вважає конституцію в першу чергу і майже виключно юри-дичним документом, в якому є місце тільки для правових норм і нічого біль-ше, і тими, хто вважає конституцію свого роду маніфестом, сповідуванням віри, заявою ідеалів [4]. Отож, за Кеннет Вейром Українська Конституція є швидше символом чи маніфестом, а не зібранням правових норм.

Вже на перших порах існування нової Конституції Венеційська Ко-місія вказала на ряд її недоліків, що можуть призвести до серйозних про-блем у недалекій перспективі. Венеційська Комісія зробила істотне засте-реження з тієї причини, що перелік прав у Конституції України є настіль-ки насиченим і настільки широким, що над таким захистом нависає ри-зик нездійсненності; адже до різних і відмінних одне від одного категорій перелічених прав у тексті Конституції застосоване однотипне формулю-вання: «кожний має право…» [2]. Відповідно — це спричиняється до того, що стосовно багатьох із прав, передбачених у Розділі ІІ, суди виявляться неспроможними застосувати положення Конституції як норми прямої дії. Йдеться передовсім про таку категорію прав, що присутні у багатьох конституціях колишніх «соціалістичних країн» і фактично є таким собі залишком «соціалістичного минулого». Така «соціалістична традиція» з минулого стала перешкодою для чіткого розмежування, з одного боку —


прав, що можуть бути реалізовані безпосередньо на основі судового рі-шення, та, з другого — прав, які можуть бути реалізовані лише на основі ухвалених парламентом законів та в результаті діяльності виконавчої вла-ди. Тому «соціалістична традиція» минулого застосовувати формулу «кож-ний має право…» за умов радикальної зміни політичного і суспільного ладу вже не може бути придатною для соціальних, економічних, культур-них та екологічних прав [1]. «Права такої категорії, будучи залишком спад-ку від «соціалістичного минулого», не мають жодного чітко визначеного юридичного змісту. Їх можна кваліфікувати не інакше, як ті, «що спричи-няють ризик нездійсненних очікувань». І якщо суди виявляться цілком неспроможними забезпечити такі права, тоді виникає ще одна додаткова проблема — «ризик того, що довіру до конституційних положень, які га-рантують захист основоположних свобод, буде підірвано»[1]». Пройшло двадцять років від дати надання Висновку і Україна нині займає друге міс-це серед країн Ради Європи за кількістю звернень до Європейського Суду з Прав Людини, що слугує яскравим прикладом того, що побоювання Ве-неційської Комісії, зазначені у Висновку, таки справдилися.

Як наслідок бачимо, наші благі наміри у 1996 році прописати в Осно-вному Законі найгуманніші положення призвели до того, що Держава по-пала у заручники власної Конституції, інституційно неспроможною вико-нати обов’язки за суспільним договором перед своїм суспільством. Звісно, такий стан речей не сприяє укріпленню у суспільній свідомості Консти-туції як цінності, оскільки вона не відображає реальність, з усіма наслід-ками, які із цього слідують.

Наближення Конституції до реальності шляхом обмеження перелі-ку конституційних прав не допускається, тому у державотворців залиша-ється єдиний вихід — вибудувати дієвий інституційний та правовий ме-ханізм забезпечення норм Конституції, іншими словами — наблизити ре-альність до положень Конституції.

Або ж інший вихід — внесення змін до Конституції з цією метою, але за обов’язкової участі громадян шляхом референдуму, що автоматично сприятиме більшій легітимності Основного Закону і відповідно його со-ціальній цінності, оскільки причетність до процесу внесення змін робить суспільство співучасним, відчуваючим власну відповідальність за вико-нання конституційних норм, та нетерпимим до порушників.

Саме в такий спосіб ми можемо повернути Конституцію у ціннісну площину Українського суспільства, що сприятиме суспільному єднанню, формуванню ідентичності, стабільності та розвитку країни. Саме за таких умов можлива «реальна», а не «вербальна» інтеграція України до «джен-тельменського клубу європейських держав».


Список використаних джерел1. Конституційна Комісія: пропозиції Сергія Головатого щодо внесення змін до

Конституції України, 24 вересня 2017 року, час:17:42 [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/print/116397-konstituciyna_komisiya_propozicii_sergiya_ golovatogo_schodo_.html

2. Конституція України: Закон України від 28 черв. 1996 р. № 254к/96-ВР, 24 ве-ресня 2017 року, час:17:44 [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

3. Прості цінності конституціоналізму. Всеволод Речицький, 24 верес-ня 2017 року, час:17:27 [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/prosti-tsinnosti-konstytutsionalizmu

4. Розробка і реформа конституції: вибір процесу, 24 вересня 2017 року, час:17:30 [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://icps.com.ua/assets/uploads/images/images/eu/20150623_constitution_book_web_ukr_1_1_.pdf

5. Соціальна цінність Конституції України на трансформаційному етапі розвитку держави і суспільства, Тодика Ю.М., 24 вересня 2017 року, час:17:33 [Елек-тронний ресурс] — Режим доступу:http://dspace.hepu.edu.ua:8080/xmlui/bitstream/handle/1/435/ Science_Notes_2005_3_65–75.pdf?sequence=1

6. Автономов А. Конституция как ценность / А. Автономов // Сравнительное кон-ституционное обозрение. — 2008. — №3. — С. 17–19.

7. Кравец И. А. Российский конституционализм: Проблемы становления, раз-вития и осуществления / И. А. Кравец. Санкт-Петербург: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005. — 675 с.

8. Ожегов С. И. Словарь русского языка / под. ред. Н. Ю. Шведовой. — 10-е узд. — Москва: Сов. Энциклопедия, 1973. — 846 с.

Є.Ю.Литвиновський, канд.пед.н., с.н.с. Інституту державного управління в сфері цивільного захисту

Компетентність з цивільної безпеки в профілі компетентностей державних службовців

Як відомо, професійна діяльність фахівця визначається сукупністю того кола компетенцій (кола повноважень), які за розподілом сукупної суспільно значимої діяльності надаються йому в особисту відповідальність. «Компе-тенції — відчужена від суб’єкта, наперед задана соціальна норма (вимога) до освітньої підготовки учня, необхідна для його якісної продуктивної діяльнос-ті в певній сфері, тобто соціально закріплений результат. Результатом набуття компетенції є компетентність, яка на відміну від компетенції передбачає осо-бистісну характеристику, ставлення до предмета діяльності »[1].


Компетентність особистості нерозривно пов’язана «не лише з про-дуктивною діяльністю з метою розв’язування теоретичних і прикладних завдань, а й з відповідальністю за свої дії» [2].

Але події останніх десятиліть, захопленість епохою споживацтва, па-радигма професійної підготовки людини до конкурентоздатності на рин-ку праці, свідчить, що ЛЮДИНА-професіонал перевтілюється у «…товар і головною його здатністю є вміння запитати за нього гідну ціну, що за-безпечує благополуччя його і його сім’ї» [3], а відповідальність за свої дії в напрямку виживання людства у сучасного професіонала стає на остан-ньому місці.

Ставлячи задачу формування конкурентоздатності сучасного про-фесіонала на ринку праці, ми забули про те, що цей професіонал пови-нен бути ще життєздатним громадянином, а в першу чергу, — ще Люди-ною (рис.1).

Концепція «консуме» в сучасному суспільстві призвело до того, що з розвитком цивілізації (задоволення все більш зростаючих потреб люд-ства) зростає кількість не тільки катастроф на транспорті і в промисло-вості — як наслідків людської неприродної діяльності, а й природних ка-тастроф, які, як свідчать дослідження біофізиків, несуть в основі своїй людську ґенезу.

Чи не настав час замислитися, поставити питання чому так відбува-ється і де шлях вирішення цього протиріччя?

Рис. 1. Координати формування сучасного фахівця

Аналіз профілів компетентностей кандидатів на державну службу ви-явив, на нашу думку, велику помилку при їх опрацюванні. У профілі цих


фахівців відсутня надважлива складова в ціннісному репертуарі — цін-ність життєздатності людства.

Результати нашого пролонгованого дослідження (понад 10 років), до якого залучались різні категорії громадян, у тому числі і державні служ-бовці, свідчать, що ціннісний репертуар громадянина України переван-тажений псевдоцінностями (багато грошей, великий будинок, добра ро-бота). Зменшується кількість носіїв таких цінностей як сім’я, народжен-ня й виховання дитини, власне здоров’я і здоров’я оточення. І майже зо-всім відсутнє розуміння своєї місії та повноцінності свого власного життя, продукується меншовартість, залежність від рішення іншими. На жаль, засобами впливу мас-культури у більшості сформований образ людини-споживача все більш зростаючих потреб, а на основі його — формуються псевдориночні відносини.

Таким чином, можна констатувати той факт, що існування людства проходить в неконгруєнтному з питань безпеки виживання (природоне-відповідному) середовищі, взаємовідносини якого, тільки питання часу, знищать його носія — ЛЮДИНУ. Природа захищає себе, знищуючи в собі непотрібні, негативні складові.

Що робити? Питання риторичне. Творити ЛЮДИНУ, не формувати, а творити ЛЮДИНУ, яка усвідомлює свою природовідповідність, прагне до повноцінності свого життя, має свою життєздатність.

Одним із напрямків реалізації концепції життєздатності людства в розумінні формування людиною своїх життєвих смислів, реалізації своїх задатків й творчих можливостей, перетворення при цьому у своїх інтере-сах середовище проживання, не знешкоджуючи його є імплементація за-кону творення суспільної цінності в профіль компетентностей сучасного державного службовця.

Творення суспільної цінності для державного службовця — забезпе-чення гармонійної взаємодії всіх акторів суспільного життя, для пересіч-ного громадянина — це усвідомлення себе як ЛЮДИНИ-ГРОМАДЯНИ-НА-ПРОФЕСІОНАЛА і побудова свого повноцінного життя і життя сво-го оточення.

Застосування закону творення суспільної цінності передбачає вклю-чення в репертуар компетентностей сучасного державного службовця уні-версальної компетентності з цивільної безпеки, на яку, на сьогодні, в освіт-ньому просторі звертається недостатньо уваги.

У цьому сенсі відповідальність за безпеку життєдіяльності — це пер-шорядна вимога, особистісна і суспільна цінність, яка повинна формува-тися у кожної людини.


Універсальність компетентності у сфері цивільної безпеки життєді-яльності визначається місцем, що займають питання безпеки у загально-му переліку цінностей людини (справедливість, права людини, стабіль-ність і безпека), а також їх значимості у контексті концепції сталого роз-витку суспільства.

Універсальність компетентності з цивільної безпеки обумовлюється ще й тим, що вона включає систему науково-технічних знань; професій-них умінь і навичок; наявність стійкої потреби в тому, щоб бути компе-тентним та інтересу до професійної компетентності свого профілю з точ-ки зору «забезпечення гарантованого рівня безпеки та захисту особистос-ті, суспільства і держави в межах науково обґрунтованих критеріїв при-йнятного ризику».

Таким чином: 1. Імплементація закону творення суспільної цінності в профіль компетентностей сучасного державного службовця дозволить забезпечити життєздатність людства.

2. Творення державного службовця в системі його суб’єктогенезу по-винно відбуватися в координатах «ЛЮДИНА-ГРОМАДЯНИН-ПРОФЕ-СІОНАЛ».

3. Практичною реалізацією закону творення суспільної цінності є ви-знання науково-педагогічною та професійною спільнотою універсальнос-ті компетентності з цивільної безпеки і необхідності її послідовного фор-мування в системі освіти України.

Список використаних джерел1. Бібік Н. М. Компетентність у навчанні / Н. М. Бібік // Енциклопедія освіти/ [Акад.

пед. наук України; відповід. ред. В. Г. Кремень]. — К. :Юрінком Інтер, 2008.– С. 408–409.

2. Фютен М., Юрьева И.А. Развитие компетенции высшего руководящего со-става в условиях интеграционных процессов в современной Европе // Про-блеми та перспективи формування національної гуманітарно-технічної елі-ти: Зб. наук. пр. / За ред. Л.Л. Товажнянського та О.Г. Романовського.– Харків: НТУ «ХПІ», 2002. — Вип. 3. — С. 205–209.

3. Оганесов В.А. Подготовка конкурентноспособного специалиста в условиях диверсификации вісшего образования: Дис…канд..пед.наук: 13.00.08, Став-рополь, 2003–156 с.


Р.Р.Марутян, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Використання сучасних інформаційних технологій

у державно-управлінській практиці

Новітні інформаційні технології — хмарні послуги, сервіси і техноло-гії; «Інтернет речей»; технології доповненої реальності; технології Big Data; Блокчейн та Біткойн активно проникають практично в усі сфери життє-діяльності суспільства і радикально змінюють спосіб життя сучасної лю-дини, яка живе у інформаційному суспільстві.

Перед сучасним публічним управлінням встає завдання використан-ня новітніх інформаційних технологій в державно-управлінські практи-ці. Найбільш задіяними у процесі управлінської практики, що вже дока-зали свою ефективність є технології штучного інтелекту, Інтернету речей, блокчейну та Big Data.

Держсектор є складним і інертним механізмом, залишаючись при цьому централізованою системою. Від розвиненості цієї системи зале-жить ефективність публічного управління як такого, рівномірне забезпе-чення державними послугами потреб населення і бізнесу (наприклад, ре-єстрація компаній, браку, отримання довідок і виписок). Деколи на склад-нощах у взаємодії людини і держапарату, його непрозорості зростають цілі індустрії посередників (допомога в реєстрації ТОВ, заповнення до-відок Дорожньої поліції, тощо). Чим більше посередників тем дорожче і складніше послуга.

Багато зарубіжних країн усвідомлюють запити нового покоління лю-дей, звиклих до швидких і зручних продуктів, проводять маркетингові до-слідження і активно реформують систему надання державних послуг. Де-які мобілізують розділені департаменти IT в єдині системи — так звані «agencies»; інші починають використовувати альтернативні дані і «Dark analytics» для швидкого аналізу кореспонденції і запитів від населення; треті розробляють нову архітектуру взаємодії між державними юнітамі; ну а останні, найбільш просунуті, застосовують технології розподіленого реєстру — блокчейн, тобто ланцюжок блоків транзакцій — розподілена база даних, яка підтримує постійно зростаючий перелік записів, званих блоками, захищена від підробки та переробки. Кожен блок містить часо-


ву мітку та посилання на попередній блок хеш дерева. Така розподілена база даних закладена в основу кріптовалюти «Біткойн».

Блокчейн може допомогти у боротьбі з корупцією, зробити прозо-рою роботу держави і чиновників, підвищити рівень довіри громадян до їх роботи.

Так саме блокчейн може оптимізувати багатомісячний процес реє-страції земельної власності, якщо наприклад, перевести земельну влас-ність у комп’ютерний код. Громадяни купуючи землю, будинок або квар-тиру, замість того, щоб витрачати декілька тижнів або місяців на процес реєстрації, підтверджуючи, що він дійсно купив цю власність, можна цей процес переписати під технології блокчейн і зробити його миттєвим. По-дальший перепродаж власності так само займе не більше години. Найго-ловніше, що можна без зусиль веріфіцикувати право власності і перевіри-ти, в який момент часу які транзакції з нею були здійснені. Таким чином, технологія блокчейн важлива із-за двох своїх властивостей, децентраліза-ції і пам’яті, у неї є великий потенціал для впровадження у практику пу-блічного управління.

Блокчейн-платформу можна використовувати у різних сферах дер-жавного-управлінської практики.

Охорона здоров’я. Не дивлячись на те, що електронні медичні карти з онлайн-доступом до даних пацієнта можуть бути створеними без вико-ристання блокчейн, проблема достовірності і надійності даних залишаєть-ся невирішеною. При використанні блокчейн-технології несанкціонована зміна/ доступ/використання даних громадян стає неможливим, оскільки будь-яка інформація про подібні дії записується в системі.

У Голландії в 2016 році компанія Prescrypt в співпраці з SNS Bank NV і Deloitte розробила блокчейн-додаток, який робить легшими і доступні-шими послуги для хронічно хворих пацієнтів. Концепція використовує Іdin-сервіс онлайну-аутентифікації, що надається банками, як засіб для підключення до блокчейну. Idin забезпечує таку саму безпеку і зручність, як інтернет-банкинг. У Естонії в першій половині 2016 років держава до-мовилася з компанією Guardtime про переведення даних електронних ме-дичних карт більш ніж 1 млн. громадян країни на блокчейн-основу. Од-ночасно проходіть інтеграція блокчейна до «Електронної Естонії». Услід за цим планується переведення деяких інших державних послуг на схожі інфраструкрурні блокчейн-рішення компанії. У США стартап Bithealth, що працює щільно з державними органами влади над аналогічним про-ектом, в 2016 році почав використання блокчейн-технології для того, щоб дати пацієнтам додаткові платіжні можливості при роботі зі своїми стра-ховиками.


Ведення земельного кадастру. Цікаве, що даний напрям впроваджен-ня блокчейн популярно як в розвинених країнах, так і таких, що розвива-ються. У країнах, що розвиваються, право власності на землю до норма-тивно неврегульоване та погано документовано, внаслідок чого власники не можуть її продавати, брати кредити під заставу і проводити із землею інші операції. Люди страждають від зловживань співробітників відповід-них відомств.

Розвинені ж країни удосконалюють операційні процеси, зменшую-чи в рази час здійснення операції, яке часто займає декілька місяців, зни-жують ризик шахрайства і помилок в документах і транзакціях (перехід прав власності тощо), роблячи процес і систему надійніше. Це призво-дить до підвищення привабливості країни для ведення бізнесу і інвести-цій. У Швеції на початку 2016 Національна земельна служба, заявила про успішну роботу з блокчейн стартапом ChromaWay, консалтинговою фір-мою Kairos Future і постачальником послуг телефонного зв’язку Telia. Було розроблено рішення для покупців і продавців, і результати їх роботи були протестовані за участю сторонніх банків. У процесі брали участь п’ять сто-рін: покупець, продавець, агент нерухомості, банк і державна служба ка-дастрової реєстрації.

У Грузії в середині 2016 року Компанія BitFury, Національне агентство публічного реєстру Грузії, а також економіст Ернандо де Сотий оголоси-ли про початок пілотного проекту щодо кадастрового обліку на базі блок-чейна. На початку 2017 року вже почалася його практична реалізація. Да-ний експеримент є першим досвідом BitFury за межами сфери майнінга і розробки пристроїв для майнінга, в якому вона успішно зарекомендува-ла себе, починаючи з 2010. У Гані на початку 2016 року проект Bitland, за-снований на платформі Graphene, отримав офіційний дозвіл уряду Гани для складання земельного кадастру на основі блокчейна Bitshares і випус-тив CADASTRAL — базові токени. З їх допомогою можна буде реєстру-вати права на землю, вирішувати спірні питання землеволодіння, прода-вати і купувати землю. Це пілотний проект, але Bitland планує розповсю-дити його на інші африканські країни. Першими в списку стоять Нігерія і Кенія. На Кенію покладаються особливі надії, в силу більшої освіченості населення і поширеності Інтернету. У Гондурасі в 2016 році уряд в співп-раці з компанією Factom прийняв рішення використовувати розподілений реєстр для реєстрації прав на землю, щоб боротися з шахрайством. Дана ініціатива враховує особливо гострі історичні проблеми з правами на зем-лю в країнах Латинської Америки. Із-за високого рівня корупції і невмі-лого керівництва з боку уряду в Гондурасі вже декілька десятків років іс-нує конфлікт пов’язаний з проблемою прав власності.


Реєстрація компаній та голосування. Дані напрями найщільніше пов’язані з обміном інформацією між державними відомствами, і, таким чином, існуючі проекти направлені на те, щоб понизити витрати, пов’язані з обміном інформацією і об’єднанням в єдину систему зберігання інфор-мації. У Об’єднаних Арабських Еміратах в 2016 році наслідний принц за-твердив державну стратегію повного переводу державного документообігу на блокчейн-протокол до 2020 року. Кінцева мета уряду країни — запуск блокчейн-платформи в інших містах по всьому світу, встановити єдиний стандарт для «розумних міст».

У штаті Делавер в США в 2017 році презентували ініціативу щодо ав-томатизації юридичної і операційної діяльності компаній. Ініціатива ре-алізується в партнерстві із стартапом Symbiont і технологічною компані-єю Pillsbury Winthrop Shaw Pittman LLP. Створювана система переводить в цифрове середовище процес реєстрації компаній, відстежує рух акцій і управляє комунікацією між утримувачами акцій.

У Естонії в 2017 році за результатами майже півторарічної роботи між урядом Естонії і біржею Nasdaq над технологіями блокчейн-систе-ми для голосування акціонерів компаній, було оголошено, що експери-мент виявився успішним і буде продовжений. Запуску системи голосуван-ня e-voting в Естонії передував реліз блокчейн-платформі Linq для ринку приватного капіталу.

Державні закупівлі і аукціони. 9 березня 2017 року на Blockchain & Bitcoin Conference в Таліні представили сервіс електронних аукціонів e-Аuction 3.0. Це проект українських розробників, що повинен заміни-ти роботу чиновників на «прозорий» блокчейн[1]. По ньому можна про-слідкувати умови аукціонів та тендерів, процес і результати проведення аукціонів з оренди і продажу держмайна. e-Auction 3.0 це один із знако-вих проектів у сфері публічного управління: він показав, що проблему суб’єктивних рішень і втручання в торги можна усунути технологічним кодом. Сервіс був протестований у ряді українських міст і отримав під-тримку окремих місцевих адміністрацій. Команді розробників допомага-ли крупні українські банки, а також компанія Microsoft.

Реформи в освіті. Ще одну можливість використання новітніх тех-нології, зокрема у сфері освіти обговорювали на конференції Edcrunch. Основні характеристики блокчейн — доступність і незмінність інформа-ції дозволяють впровадити її в сферу освіти. Це допоможе підтверджува-ти фактичну кваліфікацію випускників шкіл або студентів. Якщо учбо-ві заклади реєструватимуть видані дипломи про освіту або сертифікати про навчання за допомогою блокчейн-технології, то потенційний праце-давець можу самостійно переконатися в тому, що претендент на посаду


дійсно проходили навчання у даному ВНЗ або на курсах, а не придбали «липовий» диплом.

Впровадження у систему публічного управління новітніх ІТ-технологій кардинальним чином змінює всю систему управління соці-ально-економічними процесами. З одного боку, з’являються нові можли-вості контролю держави над громадянами, а з іншого боку, стає можли-вою поява приватних трансграничних систем управління економічними, соціальними і політичними процесами. Основу для таких систем забезпе-чують глобальні соціально-інформаційні і торгівельні мережі що виводять міжнародну торгівлю і фінанси за межі національних юрисдикцій. Грома-дяни можуть відмовитися від державних систем захисту своїх інтересів, переклавши цю функцію на мережеві структури і блокчейн-технології.

Список використаних джерел1. Україна підписала угоду з найбільшим блокчейн-проектом BitFury — Режим

доступу: https://hromadske.ua/posts/ukraina-pidpysala-uhodu-z-naibilshym-blokchein-proektom-bitfury

І.О.Мельничук, слухач ІІ курсу Інституту публічного управління та адміністрування НАДУ

О.С.Курило, слухач ІІ курсу Інституту публічного управління та адміністрування НАДУ

Впровадження електронного реєстру заходів органів місцевого

самоврядування як запорука ефективного публічного управління

Досліджуючи діяльність міських рад міст обласного значення спо-стерігається тенденція відсутності ефективного механізму інформуван-ня громадян та структурних підрозділів міських рад щодо запланованих заходів та їх анонсування.

Науково-технічний прогрес крокує семимильними кроками. Тотальне впровадження новітніх технологій спостерігається у багатьох сферах жит-тя. Проте наявні і такі Авдієві конюшні, до яких сучасні технології ще не досягли. Це внутрішня сторона діяльності структурних підрозділів орга-нів місцевого самоврядування завдання яких — створення плану заходів


та інформування про це зацікавлених осіб. Фактично мова йде про управ-ління організаційної та інформаційної роботи.

Вивченню даної проблеми присвячені роботи Борщов В.В., Колосюк С.І., Марченко В.В., Прокопенко О.В. Але проблема втілення механізму інформування громадян про діяльність органів місцевого самоврядуван-ня залишається відкритим.

Наразі необхідно використовувати усі доступні методи не лише ін-формування про заходи, які вже відбулись, а зробити ставку на ті події, які заплановані і мають бути обов’язково анонсовані відповідним чином. Коло осіб яких ця подія безпосередньо стосується мають отримувати ін-дивідуальні повідомлення про заплановані події.

Використання сучасних технологій, таких як смс-розсилка, телефоно-грами, повідомлення на електронну пошту, розміщення інформації на Ін-тернет сайті та офіційних сторінках в соціальних мережах дозволить опе-ративно поінформувати необхідних осіб та громадськість про події, які безпосередньо стосуються життєдіяльності міста та роботи міської ради.

Розробка та впровадження системи оперативного інформування до-зволить доводити до відома зацікавлених осіб про заплановані заходи за-вчасно, не втрачаючи дорогоцінний час. Інформація про події чи захо-ди має розповсюджуватися усіма наявними каналами зв’язку одночасно!

Що ж стосується внутрішньої сторони процесу оповіщення, то існує велика прогалина в підході до вирішення цієї задачі. Можна перелічити де-кілька основних аспектів, серед яких: застаріла техніка, некомпетентний персонал, низька мотивація до змін, відсутність відповідного програмного забезпечення в підрозділах, які відповідають за організаційну частину ро-боти, та складання планів. В таких обласних центрах як Вінниця, Рівне, Жи-томир, Миколаїв, Чернівці, Івано-Франківськ, Хмельницький [2–5] органі-зація роботи здійснюється за допомогою текстового редактора MS Word. У Львові взагалі відсутній цілісний план заходів управлінь, департаментів та відділів міської ради, це окремі документи і цілісного, зведеного реєстру фактично не існує. Проте головне що заважає створити та впровадити не-обхідні зміни — це відсутність мотивації [1] та кваліфікованих кадрів. Не-розуміння необхідності впровадження спеціалізованого програмного забез-печення зумовлене не лише бажанням інформувати населення про події та заходи, які планується проводити у місті під крилом міської ради, а й пер-шочергове створення повноцінної системи контролю та аналізу активнос-ті структурних підрозділів органу місцевого самоврядування. Окрім цьо-го впровадження системи контролю підвищить трудову дисципліну та вза-ємодію між структурними підрозділами. Фактично зараз система плану-вання заходів на прийдешній тиждень виглядає наступним чином: в четвер


(п’ятницю) до обіду структурні підрозділи надають відповідному управлін-ню з організаційної роботи свої плани на тиждень, відповідний працівник занотовує та згодом формує в текстовому редакторі план заходів, багатора-зово перевіряючи відсутність накладок та зміщень в заходах. Приблизно в обід «чорновий» варіант плану заходів на наступний тиждень йде на узго-дження. Вже після обіду в нього вноситься правки та зауваження. Робота починається з нуля. Після того як документ пройшов усі кола Данте, та, на-решті, погодження, його мають розіслати журналістам, депутатам, струк-турним підрозділам органу місцевого самоврядування, зацікавленим осо-бам, розмістити на офіційному сайті, тощо. Розсилка відбувається на елек-тронну пошту. Проте, як тільки пошта надіслана — все, крапка, зміни не вносяться, виключення лише Інтернет сайт, куди протягом тижня можуть вноситись зміни. Усі, хто не моніторить ці зміни, інформацією не володі-ють, а відповідно заходи пропускають. Ця система не має ні початку, ні кін-ця. Адже такий алгоритм роботи себе вичерпав.

Варто запровадити систему онлайн-реєстру заходів з відповідними вимогами. Алгоритм дій має бути наступним: структурні підрозділи по-дають свої заявки в режимі реального часу у відповідний реєстр. Відпові-дальна особа, модератор, обробляє ці заявки і відразу розміщує їх у елек-тронному реєстрі який оновлюється регулярно. Особливістю є те, що пе-редбачена можливість оперативного інформування усіх зацікавлених сто-рін відповідно до типу заходу.

Найбільший спротив, з яким можна зіткнутися при реалізації «онов-леного» алгоритму роботи — це саботаж з боку структурних підрозді-лів щодо вчасного подання та заповнення заявок на проведення заходів. Це питання знімається шляхом видачі відповідного розпорядження ке-рівника органу місцевого самоврядування в якому зазначається перелік структурних підрозділів та відповідальних осіб під підпис.

При розробці онлайн-реєстру важливо також врахувати особливос-ті конкретного регіону та специфіку у відповідності до структури самого органу місцевого самоврядування.

Список використаних джерел1. Колот, А. М., Колот, А. М., Цимбалюк, С. О., & Цимбалюк, С. А. (2011). Моти-

вація персоналу.2. Регламент виконавчого комітету Тернопільської міської ради сьомого скли-

кання від 18.11.2015.3. Регламент Тернопільської міської ради сьомого скликання від 24.11.2015.4. Регламент виконавчих органів Хмельницької міської ради сьомого скликання

від 26.05.2016.5. Положення про відділ організаційної роботи та контролю Чернівецької місь-

кої ради.


О.В.Мельничук, аспірант кафедри глобалістики,євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Безпека критичної інформаційної інфраструктури України:

нормативно-правовий аспект

Забезпечення захисту та стабільного функціонування життєво важ-ливих інфраструктурних об‘єктів у складному зовнішньому та внутріш-ньому середовищах є найважливішою і обов’язковою складовою націо-нальної безпеки розвинутих держав.

Розвиток суспільства зумовлює необхідність формування механіз-мів публічного управління безпекою критичної інфраструктури. Суттєва роль у формуванні даної умови належить нормативному-правовому регу-люванню суспільних відносин в сфері протидії загрозам порушення без-пеки критичної інформаційної інфраструктури.

У Стратегії національної безпеки України проблеми забезпечення ін-формаційної безпеки, кібербезпеки і безпеки інформаційних ресурсів та критичної інфраструктури визначаються пріоритетними до вирішення у сфері державної політики національної безпеки держави [1]. Однак, за-конодавчий акт, де формулюються основи державної політики, спрямо-ваної на розв’язання проблеми сфери критичної інфраструктури знахо-диться на стадії розробки.

Критична інфраструктура України — це системи та ресурси, фізичні чи віртуальні, що забезпечують функції та послуги, порушення яких при-зведе до найсерйозніших негативних наслідків для життєдіяльності сус-пільства, соціально-економічного розвитку країни та забезпечення наці-ональної безпеки [2].

Важливим компонентом критичної інфраструктури є її інформаційна складова — критична інформаційна інфраструктура, концепцію захисту якої, уперше розроблену в США, згодом було прийнято в більшості розви-нених держав світу. Галузь захисту критичної інформаційної інфраструкту-ри в Україні перебуває на початковому етапі формування. За оглядом дже-рел з цього питання [3–10], «критична інформаційна інфраструктура» не має сталого тлумачення в різних державах на, нашу думку: «Критична ін-формаційна інфраструктура — це система управління інформацією критич-но важливих об’єктів та інформаційно-комунікаційні мережі, що забезпе-


чують обороноздатності і безпеку державних і приватних установ, функці-онування яких може плинути на національну безпеку України» (КІІ).

В складі КІІ можна виділити інформаційну та мережеву складові. Ін-формаційне середовище КІІ являє собою систему управління інформаці-єю критично важливих об’єктів, в тому числі обчислювальні та інформа-ційні ресурси, що утворюють автоматизовані системи управління (АСУ). При цьому обчислювальні ресурси утворюються сукупністю локальних обчислювальних мереж, інших засобів обчислювальної техніки і програм-них засобів, що описують методи і способи автоматизації обробки інфор-мації, і можуть бути використані для організації розподілених обчислень (наприклад, для дешифрування зашифрованого коду, моделювання склад-них соціальних і фізичних процесів).

Мережева складова КІІІ утворюється з сукупності: телекомунікацій-них пристроїв; ліній зв’язку та мережевого обладнання; систем відкритих протоколів обміну інформацією між телекомунікаційними пристроями; глобальної системи цифрових адрес і цифрових ідентифікаторів; програм-ного забезпечення, що реалізує методи, алгоритми і процеси телекомуні-каційного зв’язку на базі протоколів взаємодії локальних обчислюваль-них мереж і надає доступ до локальних обчислювальних мереж та іншим засобам автоматизованої обробки інформації.

Регулювання взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж здійсню-валося відповідно до Закону «Про телекомунікації» та Правил взаємо-з’єднання телекомунікаційних мереж загального користування. Надан-ня послуг передачі і обробки інформації, інших інформаційних послуг в мережі Інтернет здійснюється в просторі цифрових адрес або доменних імен (різновиди цифрових ідентифікаторів об’єктів комунікації). Регулю-вання відносин в галузі розподілу цифрових ідентифікаторів і підтриман-ня їх в актуальному стані здійснюється поза територією України. Відпо-відно, використання цифрових ідентифікаторів об’єктів мережі Інтернет, а також забезпечення безпеки процесу їх використання здійснюється на основі міжнародного правового регулювання.

На нашу думку, основну загрозу безпеці АСУ критично важливих об’єктів інформаційної інфраструктури складають цілеспрямовані дії на інформаційні системи та інформаційно-телекомунікаційні мережі про-грамно-технічними засобами. Тому, правове забезпечення безпеки КІІ має включати дві основні складові — національну і міжнародну.

Національна складова правового забезпечення безпеки КІІ може бути утворена сукупністю принципів, правових інститутів і норм, закріплених національним законодавством, регулюючих публічні відносини в Украї-ні в сфері протидії загрозам безпеки АСУ критично важливих об’єктів.


Специфіка забезпечення інформаційної безпеки знайшла відобра-ження в законах України «Про основи національної безпеки України» [5], «Про концепцію національної програми інформатизації» [6], «Про націо-нальну програму інформатизації» [7], а також у Концепції розвитку сек-тору безпеки і оборони України [8], Стратегії національної безпеки Укра-їни [1], Стратегія кібербезпеки України [9].

У Законі «Про основи національної безпеки України» вперше дано офіційну оцінку значущості й системної сутності інформаційної безпеки як невід’ємної складової національної безпеки України. Стратегією наці-ональної безпеки визначено актуальні загрози національній безпеці та зазначено пріоритети для забезпечення інформаційної безпеки, кібер-безпеки і безпеки інформаційних ресурсів та критичної інфраструктури.

Із зазначених пріоритетних напрямків наразі розроблено та затвер-джено лише Стратегію кібербезпеки України, якою визначено суб’єкти кі-бербезпеки та заходи забезпечення кібербезпеки України. З метою реаліза-ції Стратегії кібербезпеки України Кабінетом Міністрів затверджено план заходів на 2017 рік з реалізації цієї Стратегії [10]. Цим планом передбаче-но подання в установленому порядку Кабінетові Міністрів України пере-ліку інформаційно-телекомунікаційних систем об’єктів критичної інфра-структури держави з метою його затвердження.

Фактично це перший крок до законодавчого визначення об’єктів кри-тичної інфраструктури. У той же час реалізація положень державної полі-тики в галузі забезпечення безпеки КІІ вимагає подальшого розвитку пра-вових принципів і норм, що регулюють відповідні суспільні відносини, тобто національної складової правового забезпечення безпеки КІІ. Укра-їна має забезпечити формування загальнодержавної системи оцінки ри-зиків та загроз критичній інфраструктурі, належну координацію органів державної влади та узгодження дій різних залучених осіб. Це також може потребувати визначення або створення відповідального державного ор-гану та надання йому відповідних повноважень.

Пріоритетним кроком щодо забезпечення нормативно-правового ре-гулювання захисту критичної інфраструктури є запровадження Поряд-ку ідентифікації об’єктів критичної інформаційної інфраструктури з пас-портизацією таких об’єктів. Ці паспорти мають містити загальні дані про об’єкт, дані щодо основних джерел небезпеки, дані про небезпечні природ-ні умови, технологічні процеси та реагування на загрози, тощо.

Міжнародна складова правового забезпечення безпеки КІІ передба-чає регламентування сукупності принципів і норм, визначених міжнарод-ними договорами і визнаних державою, що регулюють питання міжнарод-ного співробітництва в цій сфері.


Підписання Угоди про асоціацію та подальша її ратифікація Україною і низкою країн-членів ЄС обумовлюють необхідність визначення першо-чергових кроків, які повинна зробити Україна у сфері захисту критичної інфраструктури з метою приведення своїх підходів у відповідність до під-ходів, які застосовуються в ЄС.

Так, планом заходів на 2017 рік з реалізації Стратегії кібербезпеки України передбачено Імплементація Директиви 2008/114/ЄК щодо захис-ту критичної інфраструктури, зокрема з питань кібербезпеки та кіберза-хисту об’єктів критичної інфраструктури.

З урахуванням розвитку системи міжнародної інформаційної безпе-ки пріоритетним для нормативного правового регулювання є відносини, що вимагають визначення меж національної КІІ в глобальній інформацій-но-комунікаційній інфраструктурі. Виділення цифрових ідентифікаторів об’єктів мережі Інтернет національним провайдерам, а також підтримка в актуальному стані відповідних інформаційних систем IP-адрес і доменних імен здійснюється американською некомерційною організацією ICANN і некомерційними організаціями RIP, зареєстрованими в різних державах світу. Дані організації не є суб’єктами міжнародного права і не володіють міжнародною правоздатністю, дієздатністю та не несуть юридичну відпо-відальність за шкоду, заподіяну її протиправними діями.

З цієї точки зору, вони не можуть гарантувати стійкість виконан-ня виділених функцій в умовах значної динаміки міжнародних відносин. Жодна держава або міжнародна організація не взяли на себе міжнарод-них правових зобов’язань щодо забезпечення стійкості і безпеки функці-онування системи цифрових ідентифікаторів глобальної інформаційної інфраструктури. Все це разом створює певні ризики порушення стійкос-ті функціонування глобальної інформаційної інфраструктури.

Без встановлення просторових меж державного суверенітету в інфор-маційному середовищі взагалі і в мережі Інтернет зокрема, покладання та-кої відповідальності на держави не представляється можливим.

Список використаних джерел1. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 трав-

ня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України» [Текст]: Указ Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015.

2. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні [Електро-нний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/public/ File/2015_table/ Green%20Paper%20on%20CIP_ua.pdf. — Назва з екрану.

3. Лядовська В.М. Визначення критичної інформаційної інфраструктури та її за-хист: аналіз підходів / В.М. Лядовська, С.О. Гнатюк // Зв’язок. — 2014. — № 4.-С. 3–7.


4. Конвенція про кіберзлочинність [Текст]: ратифіковано Законом України від 07 вересня 2005 року № 2824-IV ( 2824–15 ).

5. Про основи національної безпеки України [Текст]: Закон України від 19 черв-ня 2003 року № 964-IV.

6. Про концепцію національної програми інформатизації [Текст]: Закон України від 04 лютого 1998 року № 75/98-ВР.

7. Про національну програму інформатизації [Текст]: Закон України від 04 люто-го 1998 року № 74/98-ВР.

8. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 берез-ня 2016 року «Про Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» [Текст]: Указ Президента України від 14 березня 2016 року № 92/2016.

9. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 січ-ня 2016 року «Про Стратегію кібербезпеки України» [Текст]: Указ Президента України від 15 березня 2016 року № 96/2016.

10. Про затвердження Плану заходів на 2017 рік з реалізації Стратегії кібербез-пеки України» [Текст]: розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 бе-резня 2017 року № 155-р.

V.V.Namestnik,PhD in Public Administration, Associate Professor of the Informational Policy and Digital Technologies Department NAPA

Environmental priorities of integration processes

The intensification of globalization processes, the development of industry and new technologies have led to an aggravation of public attention to issues of environmental protection, rational use of natural resources and environmental safety. Climate change, significant pollution of the air, including solar gas, lack of drinking water, exhaustion of natural resources, radioactive contamination of the territories, land degradation are the problems that have become a serious challenge not only for certain countries, but also for society as a whole.

Today it is necessary to say that the ecological crisis is a crisis of values due to the modern consumer attitude to the environment. In Ukraine, the environ-mental situation is very difficult, including the legacy of the Soviet era, the pe-riod of economic recession, inadequate budget and because of the lack of will and power of government to implement a policy of sustainable development. Companies that are also more concerned about their short-term interests than the inheritance for future generations do not help too [1].

Conducting qualitative and effective public-management reforms is a seri-ous challenge to the modern stage of Ukrainian state development. Reforms in


environmental protection and rational use of natural resources deserve particu-lar attention since environmental policy is also a significant component of oth-er policies. According to numerous expert assessments of domestic and foreign experts, the ecological situation in Ukraine today is unsatisfactory. Among the main reasons for this should be the low efficiency of the system of state environ-mental management — less than half of the management decisions in this area era performed. As a result of the previous year’s reforms, the ecological man-agement system is in an unbalanced state. That is why, in our opinion, the effec-tive implementation of environmental reforms should be ensured by complex changes in the regulatory environment, institutional provision of state environ-mental policy, as well as changes in human resources policy.

Following the signing of the Ukraine-EU Association Agenda, which en-tered into force on November 23, 2009, the urgent issue is the adaptation of do-mestic legislation to EU norms [3]. According to Art. 363 of this agreement should be the gradual approximation of the Ukrainian legislation to EU law and policy in the environmental field to 26 directives and 3 EU regulations in such sectors as: environmental management and integration of environmental poli-cy in other policies, air quality, waste management and resources, water quality and water management, including the marine environment, nature protection, industrial pollution and man-made hazards, climate change and ozone layer pro-tection, genetic mod Identified organisms. In order to carry out practical tasks of adapting Ukrainian legislation to the legislation of the European Union, a num-ber of normative legal acts aimed at the organizational and legal support of this process were adopted in Ukraine. The main legal act in this area is The Law of Ukraine “The National Program of Adaptation of Ukrainian Legislation to the Legislation of the European Union” March 18, 2004 № 1629-IV [2].

The EU’s current environmental legislation is a well-structured system that is recognized not only by EU member states but also by other countries. In the environmental sphere more than 300 legislative acts are currently in force con-cerning the management of water, atmospheric, land resources, noise pollu-tion, waste, etc. [6]. In general, the EU’s environmental management focuses on four priority areas: climate change; biological diversity; the environment and health; sustainable resource and waste management. This approach involves es-tablishing a broad dialogue between industry representatives, non-governmen-tal (public) organizations, and authorities and their active involvement in envi-ronmental measures.

Among other tasks of the Government Action Plan 2016 are: harmoniza-tion of Ukrainian legislation with European environmental law; taking into ac-count environmental requirements in regional development programs and poli-cies; attracting technical assistance from international institutions to implement


environmental protection projects, raising awareness of the environment and strengthening the role of civil society in these matters; forming the basis for a national automated system of ecological data creation for the needs of the Gov-ernment and society; construction of an effective system of oversight of compli-ance with environmental protection legislation in Ukraine; protection and sus-tainable use of water, land and forest resources; the restoration of an integrated environmental monitoring system based on the principles of European legisla-tion; increasing of protected areas to the European level average, forming the national ecological network; forming and development of investment and sci-entific potential of the exclusion zone, etc. However, much of the set tasks re-main unresolved or solved in part [5].

Taking into account the European experience, when forming the Ukraini-an legislation in the field of ecology and environmental protection, we consid-er it expedient to pay attention on:

– ensuring the transparency of the state environmental policy, which envisages its integration into the policies of the state, branch, regional and local development;

– application of modern information and communication technologies for improvement of the system of monitoring and environmental qual-ity assessment;

– bringing the regulatory-permitting base in line with European stan-dards and requirements;

– development of complex regional and local programs aimed at solving urgent environmental problems;

– increased funding for research and development in the field of envi-ronmentally friendly production systems, alternative energy sources, etc..

A major achievement of the European environmental management system is the creation and use of standardization systems, such as: a quality manage-ment system, an environmental management system, an international series of ISO standards, etc. These standardization systems have also been found in our country, but their implementation at this stage is still far from perfect.

It is worth paying attention to the fact that the European public, unlike the Ukrainian community, is very aware that environmental problems are of in-terstate nature and influence, and environmental protection is one of the areas where the European Union policy has the greatest public support. Therefore, to-day’s actual tasks are not only the forming and the implementation of an effec-tive environmental policy of the European model, but also raising the level of ecological consciousness of citizens and activating their participation in state-management processes.


References1. Гаврилишин Б. Стан світу: Резюме доповіді для співробітників Міністерства

освіти та науки України. — К., 2007. — http://iee.org.ua/ua/publication/83/ — На-зва з екрана.

2. Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 р. № 1629-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 29. — Ст. 367.

3. Порядок денний асоціації Україна — ЄС для підготовки та сприяння імпле-ментації Угоди про асоціацію. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_990/page — Назва з екрана.

4. Програма дій Уряду на 2016 рік / [Електронний ресурс] . — Режим досту-пу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id= 248890479&cat_ id=244276429 — Назва з екрана.

5. Збірник нормативно-правових актів Європейського Союзу у сфері охорони навколишнього природного середовища. — Львів, Еко-право, 2004р. — 549 с.

В.П.Ніколаєв,доктор економічних наук, професор, професор кафедри публічного управління та публічної служби НАДУ

Удосконалення управління вартістю будівництва об’єктів, які фінансуються

за кошти міжнародних донорів

Будівельно-експлуатаційна частина інвестиційних витрат є вагомою складовою вартості більшості реальних проектів. Незважаючи на це, в Україні, на відміну від розвинених країн, при плануванні та реалізації ін-вестицій досі не практикується аналіз та управління витратами життєво-го циклу будівельних об’єктів, відсутнє використання відповідних між-народних стандартів, не створена необхідна для розрахунків інформа-ційна база [1; 2; 3; 4].

Натомість, наприклад, у США у публічному секторі використовуєть-ся підхід, який передбачає оцінку вартості різних типів будівель і споруд на основі визначення їхніх параметрів (поверховості, площі і об’єму, пе-риметру тощо). У ході проектування оцінка життєвого циклу кілька ра-зів уточняється по мірі того, як з’являється детальніша інформація про проектні рішення. Ці розрахунки виконуються з використанням збірни-ків укрупнених цін на споруди та їхні частини, розцінок на комплекси ро-біт. Вартість матеріалів і обладнання можна отримати у відкритих базах даних. Експлуатаційні витрати споруд на енергію, воду тощо визначають-


ся на підставі розроблених поточних норм витрат і цінових прогнозів. Ін-формація, призначена для вибору обладнання, розповсюджується його виробниками. Прогнозні ціни на енергію можуть бути отримані безпосе-редньо від постачальника, або з бази даних прогнозу. Витрати на водопос-тачання визначаються аналогічно. Інші експлуатаційні витрати — на утри-мання і ремонт — визначаються експертно або на основі статистичної ін-формації та методики її використання для розрахунків середньої вартос-ті експлуатації на одиницю площі залежно від віку, місця розташування, поверховості, площі будівлі.

Відтак можна зробити висновок, що за відсутності вітчизняної нор-мативної, методичної, інформаційної та програмно-технічної бази в Укра-їні повсюдно проектуються і зводяться недостатньо ефективні при будів-ництві та експлуатації будівлі та споруди, особливо — державні.

Об’єктом державного регулювання виступає у нас лише вартість про-ектування і будівництва, причому з використанням не ринкового меха-нізму, а адміністративних методів. Основні документи — ДСТУ Б Д.1.1–7:2013 [5] та ДСТУ Б Д.1.1–1:2013 [6] носять обов’язковий характер при визначенні вартості спорудження об’єктів за рахунок бюджетних коштів, коштів державних і комунальних підприємств, установ та організацій, а також кредитів, наданих під державні гарантії.

На жаль, вказана нормативно-методична база у частині регулювання вартості будівництва в Україні не тільки не допомагає визначити і оптимі-зувати витрати, але, напроти, упродовж двох десятиліть виступає потуж-ним засобом приховування тіньових доходів та джерелом корупції при державних закупівлях, навіть за критерієм мінімальної вартості і при за-стосуванні ніби прозорих тендерів [7; 8].

Діюча система, по-перше, дає можливість розрахунку вартості лише по визначених роботах і матеріальних ресурсах, тобто після розробки ро-бочого проекту у повному обсязі, що неприйнятно на стадії ТЕО інвес-тицій, коли мають використовуватися, як за кордоном, укрупнені вартіс-ні норми.

По-друге, система ґрунтується на застарілих, майже 40-річної давни-ни ресурсних нормах, численних поправочних коефіцієнтах, хибних вза-ємозалежностях, наприклад, кошторисного прибутку від заробітної пла-ти, вартості проектування від вартості будівництва тощо — що дозволяє, інколи у рази, штучно завищувати вартість будівництва.

Впливові бізнес-чиновницькі групи, зацікавлені у збереженні такої системи, блокують спроби її критики, аналізу шкідливості та спроби змін.

Існуюча система незрозуміла і у цілому неприйнятна для іноземних інвесторів і донорів, які у перспективі домінуватимуть на будівельному


ринку порівняно з державними учасниками. На об’єктах, що збудовані і будуються зарубіжними фахівцями вже відмічені всі хиби національного ціноутворення, що марнує їхні кошти і робить закордонну допомогу до-датковим джерелом тіньових доходів.

Зважаючи на інтереси зарубіжних кредиторів і донорів, було би до-цільним і ефективним започаткувати зміни у галузі саме з проектів, що фінансуються такими організаціями, висунувши це як вимогу інвесторів.

Як це зробити?Директива Євросоюзу про будівельну продукцію 89/106, а тепер Ре-

гламент 305/211 вимагає інформувати споживачів про якість і вартість продукції з метою обґрунтованого вибору виконавців робіт і послуг або придбаної продукції. Обґрунтованість вибору стосується не тільки кінце-вого продукту, але і всього процесу ланцюга «складання» об’єкта. Для цьо-го у західних країнах існують і постійно актуалізуються потужні бази да-них не про норми використання ресурсів, а про ціни на будівлі, конструк-тивні елементи, обладнання, роботи, послуги і матеріали [9] .

Треба забезпечити створення і в Україні регіональних інформаційних баз про ціни на продукцію, роботи і послуги всіх учасників будівництва та експлуатації об’єктів, організувати формування регіональних нормати-вів, використовувати їх при обґрунтуванні інвестиційних рішень, в про-ектуванні, кошторисних розрахунках, в плануванні витрат з утримання будинків. Подібно до розвинених країн треба запроваджувати інформа-ційне моделювання будівель — BIM (Building Information Modeling), що дозволяє ефективно управляти проектуванням, строками і вартістю бу-дівництва, режимами і вартістю експлуатації.

Пропонується:– започаткувати планування життєвого циклу і вартості інвес-

тиційно-будівельних проектів, що здійснюються за кошти між-народних донорів, за методологією, поширеною у європейських країнах, з використанням доступної ринкової інформації і про-грамних засобів, які орієнтовані на визначення вартості за більш достовірними показниками;

– розробити і прийняти нову концепцію ціноутворення як вартіс-ного інжинірингу для реалізації в державному і недержавному секторах. Започаткувати моніторинг ринкових цін на продукцію, роботи і послуги всіх учасників життєвого циклу об’єктів, фор-мування укрупнених нормативів на будівництво, утримання і експлуатацію будівель і їх конструктивних елементів;

– використовувати нові методики обґрунтування капітальних ін-вестицій.


НАДУ разом з фаховими організаціями проводить роботу з підго-товки детальної програми дій, підбору виконавців і готовий розпочати її реалізацію.

Список використаних джерел1. Николаев В.П. Информационное и нормативно-методическое обеспечение

анализа жизненного цикла капитальных инвестиций / В. П. Николаев // Фор-мування ринкових відносин в Україні: Зб. наук. праць / Наук. ред. І. Г. Манцу-ров. — К.: НДЕІ Мінекономрозвитку і торгівлі, 2011. — №. 9. — С. 88 — 93.

2. ISO 14040: 2006. Экологический менеджмент. Оценка жизненного цикла. Принципы и структурная схема. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.iso.org/iso/ru/catalogue

3. ISO 15686–4: 2014. Строительство зданий. Планирование срока службы с ис-пользованием информационного моделирования зданий. [Електронний ре-сурс]. — Режим доступу: http://www.iso.org/iso/ru/iso_catalogue

4. ISO 55000:2014. Менеджмент активов. Обзор, принципы и технология. [Елек-тронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.iso.org/iso/ru/home/store/catalogue

5. ДСТУ БД.1.1–7:2013 Правила визначення вартості проектних робіт та екс-пертизи проектів будівництва. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dbn.at.ua/load/normativy/dstu/5–1-0–1087

6. ДСТУ БД.1.1–1:2013 «Правила визначення вартості будівництва». [Елек-тронний ресурс]. — Режим доступу: http://dbn.at.ua/load/normativy/ dstu/dstu_b_d_1_1_1_2013/5–1-0–1113

7. Николаев В.П. Концептуальные проблемы построения системы сметного нормирования, ценообразования и планирования капитальных вложений / В.П. Николаев // Будівництво. Наука. Проекти. Економіка: Науковий виробни-чо-економічний журнал. — 2013. — №1 (13). — С. 33–41.

8. Ніколаєв В.П. Нові засади ціноутворення в інвестиційно-будівельному проце-сі / В. П. Ніколаєв // Формування ринкових відносин в Україні: Зб. наук. праць / Наук. ред. І.Г. Манцуров. — К.: НДЕІ Мінекономрозвитку і торгівлі, 2010. — №. 4.– С. 71 -77.

9. Куйбіда В.С. Політика ціноутворення у будівництві: ресурсне нормування, чи управління вартістю / В. С. Куйбіда, В.П. Ніколаєв // Управління сучасним міс-том: Щомісячний науково-практичний журнал. — № 1–4/1 — 12 (33–36). — К.: НАДУ, 2009. — С. 58–67.


М.Г.Орел, кандидат наук з державного управління, докторант кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Теоретичні основи класифікації небезпек політичній безпеці

при підготовці державно-управлінських рішень

Відсутність адекватного реагування на небезпеки політичним інтер-есам держави та дестабілізації її політичної системи може призвести до суттєвого порушення умов життєдіяльності соціуму, притаманною ри-сою якого є ймовірність втрат (людських, територіальних та ін.). Мінімі-зація цих втрат є пріоритетним завданням суб’єктів системи державно-го управління при підготовці державно-управлінських рішень у сфері по-літичної безпеки. Виконання цього завдання суттєво залежить не тільки від оперативного виявлення, а й від належної класифікації цих небезпек, які є наслідками впливу множини факторів, що формують внутрішнє та зовнішнє середовище життєдіяльності суспільства та держави. При цьо-му синергетичний ефект їх взаємодії може бути посилений геополітични-ми, геоекономічними і геокультурними процесами сучасності. Проте на-укові, нормативні та довідкові джерела не пропонують підходів і критері-їв класифікації небезпек політичній безпеці, як передумови недопущення переорієнтації ресурсів держави на розв’язання другорядних цілей щодо забезпечення політичної безпеки.

Проблемні питання класифікації небезпек національній безпеці розглядали у своїх роботах вчені, серед яких, зокрема: В. Богданович, А.Семенченко, Д.Кучма, А.Дацюк [9], А.Качинський [4], Г.Ситник [8], В.Абрамов, В.Мандрагеля, М.Шевченко, Л.Шепілова [8], В.Горбулін [4], О.Возженіков [3], А.Булан [2], M.Schmitt [12], Б.Парахонський, Г.Яворська, О.Резнікова [7], В.Маньков [6], О.Бодрук[1], А.Байгушкін, Н.Загладін, В.Катагарова[11], фахівці Національного інституту стратегічних дослі-джень, які запропонували використовувати методи багатомірного порів-няльного аналізу, кластерного аналізу складних систем та експертні ме-тоди для визначення актуальних загроз пріоритетним національним ін-тересам [10].

Багато дослідників, зокрема О.Бодрук [1], А.Качинський [4; 5], Г.Ситник [8], акцентують увагу, що при оцінюванні небезпек національ-


ній безпеці, важливою є об’єктивність її сприйняття аналітиками та по-літиками, оскільки від цього залежить адекватність у діях суб’єктів дер-жавного управління при виборі засобів і способів щодо реагування на них. Очевидно, ймовірність об’єктивності оцінок небезпек зростає за наявності у їх розпорядженні підходів і критеріїв, які враховують природу небезпек (джерела, суб’єктів, спрямованість), взаємозв’язки між ними, спромож-ність держави реагувати на них, термін дії небезпек, ступінь зростання їх негативного впливу на безпеку та інтенсивності (динаміки) їх зростання, передбачають кількісну оцінку можливої шкоди безпеці. Звичайно, у да-ному випадку визначальну роль відіграє якість і повнота інформації про фактори (події, процеси, тощо), які породжують небезпеки національній безпеці. Разом з тим, як зазначають О.Бодрук [1] та Г.Ситник [8], що мож-ливі ситуації, коли аналітиками і політиками деякі небезпеки інтерпрету-ються, як широкомасштабні загрози державі, провокуючи цим зростання напруженості у суспільстві чи у міждержавних стосунках, або ж навпаки, ігноруються факти, які свідчать про реальні загрози національній безпе-ці. Тому варто погодитися з ними, що передумовою об’єктивності оціню-вання небезпек національній безпеці є використання категорії «фактор», який: з одного боку, є причиною, рушійною силою будь-якого реального процесу чи явища, а з іншого — відображає реалізовані причини, що вже існують у них з наявністю всіх необхідних для цього умов, частиною та формою прояву яких він є сам. Крім того, фактор завжди потребує якісної і кількісної інтерпретації та визначається з урахуванням терміну його існу-вання [1; 8]. З огляду на це фактори завжди відображають деяку множину об’єктивних можливостей і умов при забезпеченні безпеки, тому саме їх системний аналіз має бути основою класифікації небезпек політичним ін-тересам та дестабілізації політичної системи у контексті параметрів, поза межами яких система втрачає здатність до саморегуляції і сталого розви-тку. Таким чином, відсутність теоретичних основ класифікації небезпек політичній безпеці призводять до суб’єктивної інтерпретації аналітиками та політиками тих чи інших можливостей і умов щодо її забезпечення у контексті своїх ідеологічних чи політичних уподобань, фахової підготов-ки чи інтересів. Це призводить до зростання ймовірності неефективного реагування на кризові ситуації у політичній сфері для яких характерним є порушення звичних умов життєдіяльності суспільства та держави на пев-ній території чи у країні в цілому.

У сучасних умовах кризові ситуації у політичній сфері, є наслідком комплексної дії різних факторів, серед яких, зокрема, збройні конфлік-ти, соціальні заворушення, боротьба за політичну владу, зовнішнє втру-чання тощо. Варто погодитися з науковцями, зокрема з Г.Ситником [8],


М.Шміттом[12], які вважають, що особливої уваги заслуговують ті ситу-ації, які призводять до зростання ймовірності насильства, невизначенос-ті у перебігу подій, часових обмежень щодо прийняття управлінських рі-шень, можливих людських та матеріальних втрат. При цьому часто зна-чних зусиль та ресурсів потребує врегулювання саме тих ситуацій, виник-нення яких вважалося найменш імовірним.

З огляду на природу виникнення факторів, які є причиною виникнен-ня небезпек політичній безпеці, та можливу ступінь спроможності держа-ви щодо реагування на ці фактори, при класифікації вказаних небезпек їх можна розподілити на дві групи.

До першої групи мають бути віднесені небезпеки політичній безпе-ці, причини виникнення яких обумовлені внутрішніми факторами (наці-ональними особливостями суспільно-політичного та соціально-економіч-ного розвитку) реагування на які повною мірою розповсюджується юрис-дикція держави. При цьому варто зазначити:

по-перше, зростання ступеня залучення будь-якої країни до тих чи інших інтеграційних процесів і, відповідно, взяття нею на себе певних зобов’язань, обумовлених міжнародними угодами, призводить до того, що суверенне право держави щодо реагування на небезпеки її політичній безпеці (причиною виникнення яких є фактори, які зумовлені особливос-тями її розвитку), може обмежуватися;

по-друге, за певних обставин ресурсні можливості держави (військо-ві, фінансові та ін.), а відтак і свобода її дій щодо реагування на деякі фак-тори з цієї групи можуть бути недостатніми, що зумовлює необхідність прийняття в межах чинного законодавства управлінських рішень для на-рощування цих можливостей, зокрема, щодо залучення допомоги з боку міжнародної спільноти.

З огляду на це небезпеки політичній безпеці, причини виникнен-ня яких обумовлені національними особливостями розвитку утворю-ють три підгрупи, в межах яких і необхідно здійснювати пошук відповід-них державно-управлінських рішень щодо реагування на ці небезпеки, а саме: перша підгрупа — небезпеки, стосовно яких ступінь спроможності держави щодо реагування на них не обмежена ні в правовій площині, ні з огляду на її ресурсні можливості; друга підгрупа — небезпеки, стосов-но яких вказана спроможність обмежена в правовій площині в силу взя-тих зобов’язань, передбачених укладеними міжнародними угодами; тре-тя підгрупа — небезпеки, стосовно яких ступінь спроможності держави суттєво обмежена її ресурсними можливостями.

Другу групу утворюють небезпеки політичній безпеці, причини ви-никнення яких обумовлені зовнішніми факторами, тобто особливостя-


ми розвитку світової цивілізації, а відтак їх негативний вплив тією чи ін-шою мірою зачіпає інтереси всіх країни світу. Серед них, зокрема ті, які обумовлені сучасними процесами глобалізації, міжнародним тероризмом, розповсюдженням зброї масового ураження та ракетних технологій, за-гостренням суперництва за доступ до природних ресурсів та ринків збу-ту товарів. Виявлення та оцінювання цих небезпек, пошук адекватних за-собів і способів щодо реагування на них, як правило, можливий на шляху тісної кооперації зусиль держави та її стратегічних партнерів із залучен-ням наявного у неї інструментарію у сфері міжнародного співробітництва.

Серед небезпек політичній безпеці другої групи, можна виокремити дві підгрупи: першу підгрупу утворюють ті, стосовно яких ступінь спро-можності держави щодо реагування на них в цілому достатня як у право-вій площині, так і з огляду на її ресурсні можливості; другу — небезпеки, стосовно яких вказана спроможність держави має бути підсилена у пра-вовій площині, ресурсами або тим і іншим одночасно, за рахунок залу-чення її партнерів.

Обґрунтування теоретичних основ класифікації небезпек політич-ній безпеці, є передумовою формування адекватного плану дій суб’єктів державного управління щодо реагування на них і недопущення переорі-єнтації наявних ресурсів на вирішення другорядних завдань щодо забез-печення політичної безпеки. Таким чином, першим кроком при обґрун-туванні державно-управлінських рішень щодо реагування на небезпеки політичній безпеці має бути їх розподіл на підгрупи у межах двох груп, перша з яких обумовлена внутрішніми факторами, які відображають осо-бливості національного розвитку, а другу утворюють небезпеки, причи-ни виникнення яких обумовлені зовнішніми факторами, тобто обумов-лені особливостями розвитку світової цивілізації. При цьому критерієм розподілу небезпек по підгрупах у межах цих груп є ступінь спроможнос-ті держави щодо реагування на них як у правовій площині, так і з огляду на її ресурсні можливості (політичні, військові, фінансові та ін.). У кінце-вому підсумку основною домінантою пошуку оптимальних рішень щодо реагування на небезпеки політичній безпеці є забезпечення захисту дер-жавного суверенітету у контексті пошуку відповідей як на питання щодо шляхів, способів і засобів національного відродження, так і ствердження ролі держави в системі міжнародних відносин, гідної її науково-технічно-му і ресурсному потенціалу та місцю на політичній карті світу.

Список використаних джерел1. Бодрук О.С. Структура воєнної безпеки: національний та міжнародний аспек-

ти: моногорафія / О.С. Бодрук. — К.: НІПМБ, 2001. — 300 с.


2. Булан А.П., Моніторинг загроз національній безпеці, як складова забезпечен-ня стабільності в суспільстві // Збірник наукових праць КНУ,випуск 31 «Полі-тичні науки». Том 44. — 2005. — С.140–146.

3. Глобальные вызовы, угрозы и опасности современности. Приоритеты по-литики обеспечения национальной безопасности России / под общ.ред. А.В.Возженикова. — М.: Изд-во РАГС, 2008. — 224 с.

4. Горбулін В.П. Стратегічне планування: вирішення проблем національної безпеки [текст]: монографія / В.П.Горбулін, А.Б.Качинський. –К.: НІСД, 2010. – 288 с.

5. Качинський А.Б. Індикатори національної безпеки: визначення та за-стосування їх граничних значень: монографія / А.Б. Качинський. — К.: НІСД, 2013. — 104 с.

6. Маньков В. Д. Безопасность общества и человека в современном мире [текст]: монографія / В.Д. Маньков. — СПб.: Политехника, 2005. — 551 с.

7. Міжнародне безпекове середовище: виклики і загрози національній безпеці України / Б. О. Парахонський, Г. М. Яворська, О. О. Резнікова; за ред. К. А. Ко-ноненка. — К.: НІСД, 2013. — 56 с.

8. Методика оцінювання ефективності державного механізму реагування на загрози національним інтересам України в умовах євроінтеграції: Моногра-фія / Г.П. Ситник В.І., Абрамов, В.А. Мандрагеля, Д.Я. Кучма, Р.Р. Марутян, М.М. Шевченко, Л.М. Шипілова; за заг. ред. Г.П. Ситника та Л.М. Шипілової — К.: НАДУ, 2016 р. — 186 с.

9. Методика реагування на виклики, небезпеки та загрози національній без-пеці держави: навч. посіб. / [авт. кол. : В. Ю. Богданович, А. І. Семенченко, Д. Я. Кучма, А. В. Дацюк]. — К.: НАДУ, 2009. — 40 с.

10. Національна безпека України 1994–1996 рр.: Наук. доп. НІСД. — К.: Вид-во НІСД, 1997. — 197 с.

11. Факторы и акторы дестабилизации: опыт прошлого и современность. Автор-ский коллектив: А.И. Байгушкин, Н.В. Загладин. Отв. ред. В.И. Катагарова. — М.: ИМЭМО РАН, 2011. — 121 с.

12. Schmitt M. Identifying National Objectives and Developing Strategy: A Process Oriented Approach. // Strategic Review. — Winter 1997. — Vol. XXV, No. 1. — Р. 24–37.

А.С.Осьмак, аспірант кафедри інформаційної політики та цифрових технологій НАДУ

Соціальні медіа як платформа комунікації у сфері місцевого

самоврядування

Соціальні медіа вже давно є невід’ємною частиною взаємодії держа-ви та суспільства. Для органів місцевого самоврядування механізми реа-лізації соціальних медіа є частиною фундаменту для нового типу демокра-тії та участі громади. Для прикладу у США користувачі соціальних мереж


та блогів — це майже 80 % активних користувачів Інтернету. При цьому, станом на 2011 рік більше 40 % користувачів соціальних мереж отрима-ли доступ до цих сайтів із мобільних телефонів, а не з ноутбуків або на-стільних комп’ютерів [1]. Згідно з даними дослідженням Інтернет Асоці-ації України, в Україні користуються інтернетом 21,6 млн користувачів, а проникнення інтернету в Україні нині сягає майже 65% [2]. Наступним етапом розвитку електронних комунікацій є зростання інтернет-аудито-рії в Україні — запровадження 4G широкосмугового інтернет-доступу [3].

SMM вже давно довела свою ефективність для роботи комерційних ор-ганізацій, але технології SMM мають зайняти своє місце і в системі держав-ного управління в Україна. При цьому, слід зауважити, згідно дослідження Public Technology Institute що навіть в країнах з розвинутою діджіталізацією органів місцевої влади, 63% органів влади не мають стратегії роботи в соці-альних медіа [4]. Соціальні медіа є дієвим засобом імплементації усталених демократичних інституцій у XXI століття, це один з шляхів підняття громад-ської зацікавленості, заохочення громадян до участі у співпраці з органами місцевої влади. У соціальних мережах є цілий ряд переваг як перед іншими інструментами онлайн-маркетингу (пошуковою оптимізацією, контекстною і банерної рекламою), так і перед традиційними рекламними інструмента-ми (телевізійної і зовнішньої рекламою, BTL, product placement) [5]. Корис-тувачі схильні ділитися цікавою їм інформацією зі своїм оточенням, і в со-ціальних мережах цей фактор набуває розвитку. При обґрунтованому під-ході ця особливість може бути використана для максимально ефективного поширення інформації. Саме так званий «мережевий» маркетинг — ство-рення прив’язаних до бренду (в даному випадку до бренду органу місце-вого самоврядування) контенту, які користувачі самі поширюють в своє-му оточенні. Так само до переваги маркетингу в соціальних мережах від-носиться таргетинг. (орієнтування, від англ. Target — ціль) — це маркетин-говий механізм, за допомогою якого з усього числа інтернет-користувачів можна виділити тільки ту цільову аудиторію, яка відповідає певним крите-ріям (географічний, соціально-демографічний та ін.). Основною перевагою соціальних мереж є максимальні можливості для орієнтування аудиторії, а основний механізм взаємодії — це спілкування на актуальні для користува-ча теми, звідси і виходить інтерактивна взаємодія: користувачі можуть ви-словлювати свою думку, питати, брати участь в опитуваннях. В результаті відбувається більш глибока взаємодія з цільовою аудиторією, ніж у випад-ку з традиційними методами.

У випадку з цільовою аудиторією органи місцевого самоврядуван-ня можуть робити великий акцент на інтерактивне спілкування з молод-дю. Молодь будь-якої країни — це величезна зростаюча, в тому числі і на


ґрунті соціальної активності, сила. І робиться наголос на тому, щоб ця сила сприяла розвитку країни, розвитку політичної системи. Молодь на-дає динаміку розвитку країни, є авангардом та локомотивом позитивних змін в суспільстві.

Для державних організацій сфера застосування SMM набуває широ-кого поширення з активною пропагандою технологій електронного вря-дування, електронного звернення громадян і так далі, державного органі-зації, а особливо на місцевому рівні просто зобов’язані виходити в мере-жу, так як інтернет комунікації сприяють підтримці лояльності населення.

Як і в будь-якому іншому секторі, урядові структури, а в першу чер-гу органи місцевого самоврядування повинні пропагувати себе, формую-чи свій громадський імідж, щоб відображати їх справжні цінності та цілі. Оскільки соціальні медіа дозволяють користувачам додавати індивідуаль-ність, це один з ефективних засобів самореклами. Для створення іміджу своєї діяльності треба в першу чергу розуміти Бренд свого органу місце-вого самоврядування. Все, що має публічний образ, має бренд. Саме со-ціальні медіа можуть стати найкращим засобом для утвердження діяль-ності органу місцевого самоврядування як бренду.

Соціальні медіа — це можливості особистостей, а бренд влади мати-ме власну особистість. Коли громадяни пам’ятають, що уряд складається з людей, подібних до них, вони можуть краще зрозуміти реальність того, що таке місцева влада і як вона працює.

На таких платформах, як Facebook, ви можете забезпечити постійне місце для жителів або відвідувачів для надання відгуків. Соціальні медіа також можуть бути доступним, ефективним місцем для взаємодії влади й громадян, де вони б задавали питання, залишали б пропозиції або пода-вали скарги. Зазначимо, що ефективною є діяльність саме геосоціальних груп, оскільки такий механізм є більш відкритим до діалогу з громадою.

Завдання SMM як механізм державно маркетингу, це як залучення не охопленого досі електорату, так і підтримання лояльності існуючого. Іс-тотним плюсом є те, що практично кожне досягнення або дія органів міс-цевого самоврядування нині висвітлюється ЗМІ, а тому є безліч поводів увійти в зв’язок в соціальних мережах з електоратом. До того ж багато лю-дей хочуть бути почуті, а офіційні сторінки державних організацій в соці-альних мережах можуть дати таку можливість. Процес поступового нала-годження зворотного зв’язку органів державної влади та органів місцево-го самоврядування з електоратом сприятиме зростанню кредиту довіри і популяризація в громадських масах цих інституцій.

Запропонувавши членам територіальних громад долучатися, публі-куючи запити, можна популяризувати культуру місцевої спільноти. Це є


нагадуванням, що вони є частиною щось більшого, ніж вони самі, і мають право змінювати ситуацію. Соціальні медіа також дають можливість ство-рити нові шляхи, щоб громадяни могли спілкуватися з владою та члена-ми своєї громади.

Список використаних джерел1. Nielsen, «State of the Media: The Social Media Report Q3 2011,» released

September 11, 2011 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://blog.nielsen.com/nielsenwire/social.

2. В Україні на початок 2017 року нараховано 21,6 млн користувачів інтер-нету [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://promo.semantrum.net/uk/2017/04/21/v-ukrayini-na-pochatok-2017-roku-narahovano-21–6-mln-koristuvachiv-internetu/

3. Кабінет Міністрів України запускає процедуру продажу ліцензій зв’язку 4G[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/ uk/publish/article?art_id=250183205&cat_id=244276429

4. Social Media Usage within Local Government. Public Technology Institute, USA. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:http://www.pti.org/ civicax/inc/blobfetch.aspx?BlobID=22889

5. Карпеченко А.О., Драчёв Д.Ю. SMM — продвижение государственных орга-нов и организаций в социальных сетях. // Сборник статей ежегодной Все-российской с международным участием научно-практической конферен-ции студентов «Человек. Общество. Экономика: проблемы и перспективы взаимодействия»: материалы научно-практической конференции. 24 апре-ля 2014 г. / Под ред. Е.В. Поносовой. — Пермь: ПИЭиФ, 2014. — С. 365.

О.В.Павлюк, аспірант кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Євроінтеграційні пріоритети публічного управління в Україні в умовах

формування стандартів демократичного врядування

Джерелами впливу на українську систему державного управління виступають демократичні європейські структури та інституції, державні та галузеві політики, наднаціональне законодавство, соціальні артефак-ти, цінності, норми й правила, історичні й культурні традиції, євроінте-граційний досвід інших країн. Чинниками впливу слугують базові прин-


ципи європейської інтеграції, реалізація яких спрямована на створення єдиного соціально-економічного простору і здійснюється у відповіднос-ті з суспільними демократичними цінностями. Вплив євроінтеграційних процесів зумовлює адаптацію державного службовця як члена суспільства й формальної соціальної групи (службовці) до нових умов роботи, схи-ляє до засвоєння проєвропейських норм, цінностей і соціальних ролей . Окрім цього, імперативи державної інтеграційної політики вимагають від них у професійно-функціональному плані зміни підходів для ефективно-го вирішення проблем громадян на рівні європейських стандартів надан-ня державних послуг.

Зміст європеїзації державного управління розкривається в науково-до-слідній роботі «Розроблення системної моделі державного управління проце-сами європейської інтеграції України з урахуванням досвіду країн Централь-ної та Східної Європи». Вищезгадане поняття охоплює вплив ЄС на структу-ри, інституції і національну державну політику та пристосування національ-них норм, стандартів, правил і процедур до формальних чи неформальних стандартів ЄС, які охоплюють різні сфери: право, економіку, політичні систе-ми, охорону навколишнього середовища, організацію державної служби, про-цеси прийняття рішень і вироблення державної політики» .

Дослідник Є.Коваленко з посиланням на І.Грицяка підкреслює, що «європеїзація» державного управління передбачає вдосконалення систе-ми державного управління з позицій європейського виміру, а саме відпо-відні зміни в структурі міністерств і відомств та механізмах міжвідомчої координації [2].

Однак, на погляд Н.Колісниченко, слід розрізняти терміни «європеї-зація» та «європейський адміністративний простір», оскільки європеїза-ція пов’язана із процесом зростаючого впливу, а виникнення європейсько-го адміністративного простору означає процес сходження або конверген-ції. Дослідниця розрізняє європейський вплив за декількома напрямами, і, серед інших, виокремлює «європеїзацію національних державних служ-бовців через процеси переговорів, прийняття рішень та їх реалізації на рівні ЄС та на національному рівнях». Окрім щойно згаданого, на її дум-ку, слід розрізняти [3]:

– європеїзацію національних адміністрацій через реалізацію та ви-конання права ЄС;

– європеїзацію національних державних службовців через процеси переговорів, прийняття рішень та їх реалізації на рівні ЄС та на національному рівнях;

– європеїзацію національних адміністрацій та державної служби через адміністративну співпрацю;


– європеїзацію національного законодавства про державну службу та кадрової політики через CASE право Європейського Суду та через формування мереж.

У цьому контексті необхідно розмежовувати :– європеїзацію основних принципів, засад державного управління

(демократія, громадянство, ефективність та продуктивність, вер-ховенство права, ринкова економіка);

– європеїзацію національних систем державної служби (через вузьке трактування принципу вільного пересування працівників та обмежень щодо зайнятості в державному секторі);

– європеїзацію через реалізацію та виконання вторинного права;– європеїзацію через вплив правил конкуренції та приватизації

традиційно державних послуг та державних підприємств (по-штових послуг, послуг залізниць тощо).

Визнаючи факт існування політичного, економічного, правового й культурного впливу на національні системи державного управління, І.Грицяк розкриває способи і зміст їх європеїзації. Наразі це відбувається через дії інституцій наднаціонального рівня європейського управління у площині реалізації національними системами державного управління за-конодавства ЄС, участі в переговорах, ухваленні рішень та їх виконання системою державної служби, налагодження управлінської співпраці, ви-користання прецедентного права ЄС і створення відповідних структур у сфері національних державних служб. Європеїзація державного управлін-ня в Україні потребує систематичного виокремлення вимог до управлін-ських та організаційних структур, національної кадрової політики, зако-нодавства про державну службу, адаптації політичних та правових про-цесів до європейських стандартів [1].

Таким чином, у середовищі дослідників процесів європейської інте-грації підтримується думка про вплив останньої на національні системи державного управління і, як наслідок, на державних службовців, які є її системним елементом. Разом з цим питання впливу євроінтеграційних процесів на ці елементи залишається відкритим.

Окремі аспекти впливу висвітлюються колективом дослідників під ке-рівництвом В.Бакуменка у рамках науково-дослідної роботи за темою: «Ви-явлення комплексу проблем державного управління процесами європей-ської та євроатлантичної інтеграції України, розробка пропозицій щодо вдо-сконалення системи державного управління цими процесами» [5]. Науковці виділяють базові положення та моделі державного управління, що дозволяє визначити предмет системно-ситуаційного аналізу державного управління будь-яким процесом суспільної діяльності, зокрема процесами європей-


ської та євроатлантичної інтеграції України. Учені зазначають, що «масш-табність та складність останніх не дозволяє в межах однієї роботи провес-ти такий аналіз у повному обсязі, тому він носить характер вибіркового».

На сьогодні є розуміння того, що процеси європейської та євроат-лантичної інтеграції України тісно взаємопов’язані, особливо у напрямах політичного, економічного та безпекового бачення подальшого розвитку країни. Навряд чи є реальною спроба певних політичних сил розділити ці процеси, оскільки останні фактично взаємодоповнюють одне одного й спрямовані на розбудову сучасної самодостатньої європейської держави та її входження до найбільш могутньої на сьогодні та досконалої системи колективної безпеки в рамках НАТО [4].

Починаючи аналіз та виходячи з закономірності взаємозв’язку потреб суспільної діяльності та структури управління нею, яку спрощено мож-на відобразити такою логічною послідовністю: потреби — цілі — функ-ції — структури, в першу чергу слід виходити з обраної стратегії та чинної структури державного управління відповідними процесами.

Державна стратегія — це узагальнююча концепція дій держави на довготривалий період, певна модель реалізації місії та досягнення довго-строкових цілей, яка визначає перспективу її розвитку, основні напрями і пріоритети діяльності. Вона, як правило, знаходить відображення у відпо-відних державних документах, законодавчих і підзаконних нормативно-правових актах. В межах державної стратегії розробляються і реалізують-ся стратегії розвитку різних сфер і галузей суспільної діяльності. Зокрема, сучасна стратегія української держави відносить до основних напрямів і пріоритетів діяльність, спрямовану на європейську та євроатлантичну ін-теграцію України. На це вказує низка документів. Серед них такі, що без-посередньо стосуються європейської інтеграції України.

Список використаних джерел1. Грицяк, І.А. Розвиток європейського управління у контексті впливу надержав-

не управління в Україні.2. Коваленко, Є.О. Діяльність держави щодо створення передумов для інтегра-

ції України до ЄС. — Режим доступу : www.zgia.zp.ua/gazeta/3. Колісниченко, Н.М. Європейська державна служба між традицією таре-

формуванням. — Режим доступу : www.nbuv.gov.ua/e-journals/DeBu/2007–1/doc/3/02.pdf.

4. Основи європейської та євроатлантичної інтеграції України : навч. посіб. /В.В.Говоруха, В.Г.Бульба, Ю.П.Сурмін та ін.; за заг. ред. академіка НАН Укра-їни, д.т.н. В.П.Горбуліна. — К. : ДП «Євроатлантикінформ», 2006. — 416 с.

5. Бакуменко В. Державне управління і державно-управлінські рішення: вступ до досліджень // Вісник Української Академії державного управління при Пре-зидентові України. -1999. -№ 4. — С. 68–79


С.П.Потеряйко, кандидат військових наук, доцент, старший науковий співробітник наукового відділу Інституту державного управління у сфері цивільного захисту

Взаємозв’язок між станом природно-техногенної безпеки в Україні та рівнем підготовки органів державного управління

Попередження та ліквідація надзвичайних ситуацій техногенного, природного, соціального, а наразі й військового характеру з метою збере-ження життя та здоров’я людей, забезпечення сталого розвитку країни є однією зі складових національної безпеки держави.

Виявлено актуальну наукову проблему щодо пошуку шляхів забезпе-чення безпечної життєдіяльності населення, що тісно пов’язана зі станом підготовленості органів управління у сфері цивільного захисту до дій за призначенням, а також із заходами щодо реалізації Стратегії реформуван-ня Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Відповідно до статі 4 Кодексу цивільного захисту України (далі — Ко-декс) визначено, що цивільний захист — це функція держави, спрямова-на на захист населення, територій, навколишнього природного середови-ща та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситу-аціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період [1].

Крім того, статтею 8 Кодексу визначено, що забезпечення реаліза-ції державної політики у сфері цивільного захисту здійснюється єдиною державною системою цивільного захисту (далі − ЄДСЦЗ), одними із осно-вних завдань якої є [1]:

забезпечення реалізації заходів щодо запобігання виникненню над-звичайних ситуацій;

оповіщення населення про загрозу та виникнення надзвичайних си-туацій, своєчасне та достовірне інформування про фактичну обстанов-ку і вжиті заходи;

захист населення у разі виникнення надзвичайних ситуацій;проведення рятувальних та інших невідкладних робіт (далі —

РІНР) щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, організація жит-тєзабезпечення постраждалого населення;

провадження інших заходів.


У той же час, вважаємо, що деякі положення Кодексу щодо змісту та способів реалізації заходів цивільного захисту в умовах збройного кон-флікту на Сході України потребують уточнення та доповнення [2–4].

На підставі аналізу нормативно-правових актів, що регламентують дер-жавну політику у сфері цивільного захисту, дій органів управління та сил цивільного захисту в умовах виникнення надзвичайних ситуацій природ-ного, техногенного, соціального та військового характеру пропонуємо уза-гальнену логіко-аналітичну схему взаємозв’язку між основними завданнями ЄДСЦЗ, що включає основні узагальнені блоки реалізації органами управ-ління державної політики у сфері цивільного захисту та їх взаємозв’язок в умовах ведення воєнного конфлікту, що наведено на рис. 1.

Взаємодія з військовими формуваннями

Виникнення НС у зоні військового

конфлікту

Основні завдання ЄДСЦЗ

Заходи щодо запобігання

НС

Оповіщення та інформування

про НС

Захист населення від НС

Проведення РІНР щодо ліквідації наслідків НС

Рис. 1. Логіко-аналітична схема взаємозв’язку між основними завданнями ЄДСЦЗ в умовах збройного конфлікту

Висновки. На підставі аналізу природно-техногенної безпеки в Україні за останні два роки досліджено, що збільшення кількості по-страждалого населення внаслідок надзвичайних ситуацій пов’язано, у тому числі, із недостатнім рівнем підготовки органів управління та під-розділів цивільного захисту, про що свідчать виявлені недоліки як під час проведення оперативних заходів, так і при провадженні практичних заходів цивільного захисту.

Розкрито сутність впливу рівня підготовки органів державного управління у сфері цивільного захисту на стан природно-техногенної безпеки держави, що полягає у недостатньому рівні організації взаємодії між структурами, що залучаються до реагування на надзвичайні ситуації.

Доведено необхідність посилення взаємодії сил цивільного захисту з військовими та іншими спеціальними формуваннями, що безпосеред-


ньо організовують та проводять антитерористичні заходи та запропоно-вано логіко-аналітичну схему взаємозв’язку між основними завданнями ЄДСЦЗ в умовах збройного конфлікту [5].

Список використаних джерел1. Кодекс цивільного захисту України від 02.10.2012 р. [Електронний ресурс]. —

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5403–17.2. Інформаційно-аналітична довідка про надзвичайні ситуації в Україні, що ста-

лися впродовж 2015 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.dsns.gov.ua/ua/Dovidka-za-kvartal/44615.html.

3. Інформаційно-аналітична довідка про надзвичайні ситуації в Україні, що ста-лися впродовж 2016 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.dsns.gov.ua/ua/Dovidka-za-kvartal/57279.html.

4. Лещенко О.Я. Питання забезпечення цивільного захисту в зонах воєнно-полі-тичного конфлікту: досвід України в умовах «гібридної війни» / О.Я. Лещенко // Вісник Дніпропетровського університету. — 2015. — № 5. — С. 228–237.

5. Барило О.Г., Потеряйко С.П. Визначення раціонального методу організації взаємодії у надзвичайних ситуаціях // Вісник НУЦЗ України. Серія: Державне управління. — 2017. — № 1(6). — С. 305–313.

В.Ф.Смолянюк, доктор політичних наук, професор, професор кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

О.І.Пошедін, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Ціннісні детермінанти євроінтеграційних прагнень України

Місце України в сучасному світі визначається низкою чинників, серед яких вагоме місце посідають процеси та результати її європейської і євро-атлантичної інтеграції. Успішність інтеграційної політики України поля-гає не лише в нормативно-правовому, інституційному, кадровому, інфор-маційному, ресурсному забезпеченні прийнятих рішень, а насамперед у їх відповідності європейській ціннісній системі, що ґрунтується на принци-пово важливих надбаннях європейської цивілізації.

Що ж мається на увазі під терміном «європейські цінності»? Складний історичний розвиток Європи, поліетнічний склад населення, багатовікові ві-йни країн і народів, культурні й релігійні суперечності, тривале чергування


циклів тиранії та демократії сприяли тому, що європейські цінності сфор-мувалися на основі насамперед гуманістичного сприйняття людини, яке в сучасних умовах підтримується всіма європейськими країнами. При цьо-му найважливішими цінностями народів Європи, які переосмислюють своє драматичне минуле, стали повага до людської гідності, прав і свобод люди-ни, толерантне ставлення до регіональних відмінностей, спільна рішучість у забезпеченні безпеки Європейського континенту, який у ХХ ст. став гео-політичним середовищем розгортання двох світових війн.

Ціннісні надбання, які лягли в основу нормативної системи Євросо-юзу, визначені у Консолідованій версії Договору про Європейський Союз. Зокрема, у статті 2 документу зазначено: «Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, зокрема до осіб, що належать до соці-альних меншин. Ці цінності є спільними для всіх держав-членів суспіль-ства, де панує плюралізм, толерантність, правосуддя, недискримінація, со-лідарність та рівність жінок і чоловіків» [1]. Про особливе значення цих цінностей для ЄС свідчить те, що саме за їх порушення на країну можуть бути накладені певні штрафні санкції. Так, у статті 7 Договору про Євро-пейський Союз зазначено, що за обґрунтованою пропозицією однієї тре-тини держав-членів Європейського Парламенту або Європейської Комі-сії Рада, діючи більшістю у чотири п’ятих її членів, після отримання згоди Європейського Парламенту може встановити наявність ризику тяжкого порушення державою-членом цінностей, зазначених у статті 2. Зважаю-чи на те, що 22 країни ЄС одночасно є і членами Організації Північноат-лантичного договору, не виникає сумніву, що європейські та євроатлан-тичні цінності фактично збігаються.

Те, що Європейський Союз захищає свої цінності не лише у вну-трішньому просторі, а й на міжнародному рівні свідчить наступне. Так, в Угоді про асоціацію в статті 2 визначено, що повага до демократичних принципів, прав людини та основоположних свобод, як про це йдеться в Гельсінському заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, Паризькій хартії для нової Європи 1990 року, інших до-кументах щодо захисту прав людини (Загальній декларації прав людини ООН 1948 року, Конвенції Ради Європи про захист прав людини і осно-воположних свобод 1950 року), а також повага до принципу верховен-ства права повинні формувати основу внутрішньої та зовнішньої політи-ки Сторін і є основними елементами цієї Угоди [2]. Такої ж політики до-тримується і НАТО, про що переконливо свідчить Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного дого-вору 1997 року [3].


Україна є країною, яка географічно розташована на межі євроатлан-тичної та євразійської цивілізацій. Елементи кожної з них прямо чи опо-середковано впливають на українське суспільство, по-різному проявляю-чись у різних адміністративно-географічних регіонах. Як наслідок, насе-ленню України притаманна історично зумовлена цивілізаційна двовектор-ність, що створює внутрішню напругу у суспільстві в результаті ціннісних дисонансів, гострота яких у світлі останніх політичних подій помітно по-силилась. За таких умов європейські та євроатлантичні цінності, які гли-бинно притаманні західному, значною мірою — центральному та північ-ному, дозовано — південному, фрагментарно — східному регіонам Украї-ни, і є тією основою, яка здатна подолати цю напругу та створити додаткові внутрішньо-інтеграційні механізми діяльності держави і громадянсько-го суспільства.

Системні реформи на основі західноєвропейських цінностей, що ма-ють відбутися у ключових суспільних сферах, необхідні не заради фор-мального членства України в ЄС і НАТО, про конкретні часові рубежі яко-го поки що не йдеться. Мета реформ є стратегічно надважливою та поля-гає в наступному: зробити національну економіку більш продуктивною, політичну систему — реально демократичною, державне управління — більш ефективним, громадян — більш соціально захищеними, сектор без-пеки і оборони — сучасним та всебічно забезпеченим, Збройні Сили Укра-їни — більш боєздатними. Реально це й означатиме не декларативну, а сут-нісну інтеграцію України до європейського світу. При цьому ні демократія, ні верховенство права, ні культура толерантності не можуть бути самоціл-лю. Дані цінності необхідно розглядати як інструмент, який дає можли-вість практично реалізувати назрілі суспільні трансформації відповідно до західних вартостей. Можна передбачити, що з моменту, коли громадя-ни України в результаті практичного здійснення європейських та євроат-лантичних планів відчують зростання рівня життя та успішне реформу-вання базових сфер українського суспільства — значна кількість конфлік-тних питань, породжених надмірною політизацією суспільного буття та спекулятивним використанням людських прагнень й очікувань на етапі «незрілої демократії», зникнуть самі по собі.

Таким чином, завдання перетворення України на успішну країну по-требує прискореної імплементації та розвитку на національному ґрунті цінностей, на яких засновано Європейський Союз.

Противники європейської моделі розвитку вважають, що в Європей-ському Союзі стираються національні особливості держав-членів, відбува-ється вимушена (нав’язана Брюсселем) уніфікація суспільно-політичного, економічного та духовно-культурного життя. Але в реальності така точ-


ка зору не витримує критики. Як відповідь, варто згадати офіційне гасло ЄС: «єдність у різноманітності». Це означає, що різноманітність мов, куль-тур і традицій Європи є позитивним чинником для континенту та сприяє спільній праці європейців на користь миру й добробуту.

Без наближення України до західної цивілізації з перспективою по-вноцінної інтеграції в її економічну, політичну, правову, безпекову систе-ми, без органічного входження українських цінностей до загальноєвропей-ської культурної скарбниці нашу країну очікує чергове поневолення з боку РФ та, як наслідок, відновлення геополітичного статусу «новітньої колонії» з усіма супутніми антигуманними, антиєвропейськими ознаками — згор-танням демократичних процесів, штучною закритістю суспільства, тоталі-тарною узурпацією влади, поверненням до практики внутрішніх репресій, невпинним пошуком зовнішніх ворогів та збройною боротьбою з ними.

Україна зробила вибір на користь західних цінностей, проголосив-ши стратегічними напрямом своєї зовнішньої політики європейську та євроатлантичну інтеграцію. Переконливим свідченням цього стала Рево-люція Гідності 2013–2014 років, духовну основу якої визначило ціннісне ототожнення України з сім’єю європейських народів, що визнається біль-шістю населення і насамперед — молоддю. Саме така політика здатна уне-можливити реставрацію імперських (радянських) цінностей, які намага-ється нам нав’язати Росія.

Висновок. Цілеспрямована імплементація європейських та євроат-лантичних цінностей у вітчизняні державотворчі реалії є не лише домі-нантним вибором Українського народу, переконливо доведеним під час Революції Гідності 2013–2014 років, а й невід’ємною умовою зміцнення міжнародних позицій України, відновлення її територіальної цілісності, забезпечення реального суверенітету, прискорення національно-культур-ного відродження, підвищення ефективності безпекової і оборонної по-літики, подолання економічної кризи, цивілізаційного вивищення в ціло-му. Оновлення суспільства і держави на ціннісній основі слід сприймати не як разовий захід, залежний від поточної геополітичної кон’юнктури, а як повернення України до своїх європейських витоків, її повноправного входження до сім’ї демократичних народів, що досягли вражаючих успі-хів у ключових сферах людської життєдіяльності.

Список використаних джерел1. Консолідована версія Договору про Європейський Союз [Електронний ре-

сурс]. — Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/file/23491.PDF2. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Сою-

зом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-


членами, з іншої сторони [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/kmu/docs/EA/TITLE_I.pdf

3. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноат-лантичного договору [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_002

О.В.Риженко, аспірант кафедри інформаційної політики та цифрових технологій НАДУ, голова Державного агентства з питань електронного урядування України

Принципи та складові розвитку цифрової економіки в Україні

Упродовж 2015–2017 років українському уряду вдалось зупинити еко-номічне падіння, але стрибкоподібне прискорення економічного та соці-ального розвитку неможливе без реалізації сучасних цифрових транс-формацій. Цифрова економіка є акселератором соціально-економічного життя суспільства у сучасному світі, оскільки здатна стрімко підвищити ВВП країни. Так, за даними Всесвітнього Економічного форуму у 2015 році частка цифрової економіки у загальносвітовій вже перевищила 20%. Сьо-годні, цифрова економіка є головним пріоритетом багатьох розвинених країн світу, наприклад, в Великобританії, Ізраїлі, Ірландії, Німеччині, Швеції та Естонії частка традиційної економіки зменшується, натомість цифрова — збільшується, даючи чисельні переваги в контексті зростан-ня ВВП на 20%, а ROI цифрової трансформації до 500%.

У цифровій економіці базовим чинником є споживання саме цифро-вих технологій, незалежно від сфери їх застосування. В Україні теж спо-стерігаються певні позитивні досягнення:

− в агропромисловій сфері завдяки цифровим технологіям провід-ні агрокомпанії збільшують свої ROI від 30% до 90%. За прогно-зами аналітиків, в наслідок цифровізації 30% агросектора збіль-шиться на його ефективність, а на 20% — врожайність;

− для сфери медицини складові чинники цифрової економіки спри-ятимуть поступовому переходу до застосування сервісів «онлайн-медицини» — так, замість періодичного медичного огляду, пацієнт матиме сенсори та датчики «онлайн-моніторингу» щодо стану функціонування його організму (наприклад, для вагітних — дат-чик спостереження за серцебиттям плоду в утробі, тощо);


− для освіти цифрова економіка — це запровадження цифрових освітніх послуг. Комп’ютерний клас має бути у портфелі кожного учня. Мета — не зменшувати кількість уроків, а зробити так, щоб процес одержання знань відбувався в нових цифрових форматах.

Цифрова економіка передбачає перетворення всіх сфер життєдіяль-ності, надаючи їм значний економічний та соціальний ефект. При цьому, вкрай важливим є зменшення цифрової нерівності. Віддалені селища та соціальні об’єкти слід наблизити до можливостей міста. Мета — 95% укра-їнських домогосподарств мають бути підключені до стаціонарного інтер-нету, а міста, які матимуть високий туристичний потенціал, повинні по-вністю покриватись сучасною Wi-Fi мережею, оскільки, цифровізація ту-ризму, — це насамперед цифрові зручності.

Державним агентством з питань електронного урядування України (далі — Агентство) спільно з Мінекономрозвитку та громадською спілкою «Hi-Tech Office Ukraine» розроблено поетапний план цифровізації публіч-ного сектору України для усунення бар’єрів на шляху цифрових перетво-рень та з метою реалізації першочергових ініціатив. Відповідний проект Розпорядження Кабінету Міністрів України щодо затвердження цього пла-ну, перебуває на погодженні в центральних органах влади та містить по-над 50 комплексних завдань, ініціатив та новацій. Цифрова трансформа-ція поширюватиметься на всі сфери життєдіяльності шляхом застосуван-ня технологій Індустріїї 4.0, впровадження «Інтернету речей» та викорис-тання блокчейну державними установами.

Електронне врядування є базовою передумовою функціонування ефективної цифрової економіки. В 2016 році Європейська комісія ухвали-ла новий eGovernment Action Plan до 2020 року [1], в якому зазначено, що якщо ми хочемо успішно розвивати цифрову економіку, необхідно здій-снити цифрову трансформацію базових сфер життєдіяльності, й насампе-ред влада повинна стати цифровою. Саме реалізація ефективної системи електронного врядування є одним з головних завдань Агентства. Станом на 1 вересня 2017 року міжвідомчий документообіг між центральними ор-ганами влади сягає понад 4 тис. електронних документів, що складає 80% від його загального обсягу.

Лише в 2017 році завдяки Агентству запроваджено ряд пріоритет-них послуг, таких як реєстрація бізнесу онлайн, дозвільні послуги у сфері будівництва, частина соціальних послуг (зокрема оформлення допомоги при народженні). До кінця 2018 року планується запровадити 100 послуг в онлайн-форматі відповідно до вимог ЄС, а для цього необхідно позбутись неефективних адміністративних процесів, які потребують реінжинірингу та оптимізації за рахунок реалізації електронної взаємодії.


Відсутність системної е-взаємодії призводить до необхідності гро-мадян витрачати багато часу та ресурсів для отримання великої кількості проміжних довідок та послуг в процесі сервісної діяльності органів влади, які витрачають час та ресурси на паперовий обмін даними або дублюван-ня даних в реєстрах [2, c. 170]. Разом з проблематикою розвитку інтеропе-рабельності, особливої актуальності набуває й запровадження мобільного ідентифікатора — технології MobileID, яка має забезпечити громадян до-ступними, надійними та зручними засобами ідентифікації та сприятиме розвитку електронних сервісів (як публічних, так і приватних).

Зазначимо, що базовим принципом прискорення цифровізації роз-витку системи публічного управління в Україні є імплементація принци-пу «digital by default» (цифровий за замовченням). Наприклад, зараз не-обхідно запровадити цифрову експертизу всіх нових документів Кабінету Міністрів України, тобто, кожен документ має передбачати цифрову фор-му реалізації визначеного ним процесу. На нашу думку, це сприятиме за-безпеченню необхідних передумов для здійснення ефективної цифрової трансформації як публічного сектору, так і країни в цілому.

Список використаних джерел1. Communication from the commission to the European Parliament, the council,

the european economic and social committee and the committee of the regions. EU eGovernment Action Plan 2016–2020. Accelerating the digital transformation of government [Electronic resource]. — Brussels, 2016. — Made of access: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:52016DC0179. — Title from the screen.

2. Риженко О.В. Шляхи реалізації інтероперабельності державних систем, реє-стрів та електронного документообігу органів влади в Україні / О.В. Риженко // Науковий вісник Академії муніципального управління. — К.: Видавничо-по-ліграфічний центр Академії муніципального управління, 2016. — Вип. 4. — С. 169–174. — (Серія «Управління»).


В.В.Риков, аспірант кафедри економічної політики та врядування НАДУ

Забезпечення національних інтересів України в системі формування Концепції глобальної інтеграції

електронних держав

Актуальність наукових досліджень щодо формування публічного управління в системі подальшого розвитку електронних держав в умовах глобалізацій них процесів, полягає в досягненні, перш за все, таких цілій, як забезпечення та захист національних інтересів України та плідної ін-теграції у світове співтовариство.

За останні п’ять років розвитку світової економічної та суспільної думки намітилась стійка тенденція щодо практичного застосування у жит-тя досягнень інформаційно-комунікаційних технологій.

Людство звикло до використання такої термінології, як електронне врядування, електронне суспільство, електронна або цифрова економіка тощо. Більшість розвинутих країн наполегливо створюють умови щодо удосконалення державного управління саме на базі використання інфор-маційно-комунікаційних технологій, що в свою чергу має суттєвий вплив не лише на стан розвитку окремої держави, а ї розвитку глобального сві-тогляду.

На сьогодні електронна держава — це об’єктивна реальність, яка ві-дображає прояв та саморозвиток електронних державних інституцій, які виникають в інформаційному суспільстві. Розвиток електронних держав-них інституцій за своїм змістом направлений на задоволення соціальних потреб та благополуччя всіх верств населення.

Породжувані на основі електронної держави причинно-слідчі зв’язки та віртуальна реальність знаходять практичну реалізацію на базі електро-нних господарських мереж. Такі явища призводять до становлення но-вої форми суспільного розвитку, які спираються на широке використан-ня нематеріальних активів, таких як знання, досвід, інформація, людські якості, та на безкризовий розвиток. Мета зазначених перетворень поля-гає в створенні моделі суспільства, яка реалізує свою життєдіяльність на основі функціонування неринкового пост дефіцитного типу економіки, яка базується на контрольованому суспільством електронному управлін-ні потребами.


Розвиток електронної держави надає можливість громадянину суттєво впливати або приймати безпосередню участь у розробці, формуванні, впро-вадженні, координації та реалізації будь-яких проектів, стратегій, програм інформатизації в системі публічного управління з метою забезпечення по-треб населення, органів державної влади та органів місцевого самовряду-вання та громадських організацій у доступі до ринку послуг інформаційних технологій, до інформаційним ресурсам та інформаційним взаємозв’язкам.

Розуміння того, що електронне урядування не є аналогом традицій-ної системи публічного управління, надає величезні можливості Україні досягти нового способу суспільних взаємовідносин на базі активного ви-користання інформаційно-комунікаційних технологій в цілях суттєвого підвищення ефективності надання публічних послуг. Використання за-значених технологій суттєво розширить можливості політичної комуні-кації та дозволить досягнути нових форм якісної інтеграції між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, бізнес-середо-вищем та громадянином.

На сьогоднішній день кожна країна у світі по різному відбудовує мо-дель електронної держави. Проте, більшість потужних країн з розвину-тою економікою та демократією, схильні до єдиної думки щодо зміцнен-ня інтеграційних процесів у формуванні Концепції глобального електро-нного всесвіту.

Виходячи з наявності в Україні достатнього потенціалу інформацій-ного середовища, рівня підготовки фахівців в сфері інформаційно-кому-нікаційних технологій, вільного розвитку ринку інформаційних послуг, в тому числі і в системі міжнародного розподілу виробництва, країна має всі можливості запропонувати світу нові тенденції щодо формування но-вої моделі суспільно-економічного життя, в якій буде органічно поєдна-но глобалізацій ний вимір розвитку суспільних відносин та забезпечен-ня національних інтересів.

В ході запровадження концептуальних підходів функціонування елек-тронної держави, суспільство має набагато позитивних наслідків, серед яких можливо зазначити таки, як

– мінімізація фактору геополітичного місцезнаходження;– оптимізація публічних послуг суспільству, в тому числі бізнес-се-

редовищу;– підвищення степені участі всіх виборців у процесах керівництва

та управління державою;– підтримка та розширення можливостей самообслуговування

громадян;– ріст технологічного освідчення та кваліфікації громадян.


Список використаних джерел1. Тедеев А.А., Усанов В.В. Электронное государство. М., 2008.2. Петров Р.В., Сименко И.А. Реконизм. Как информационные технологии де-

лают репутацию сильнее власти, а открытость — безопаснее приватности. Одесса, 2012.

3. Богдановская И.Ю. : Концепция электронного государства. (сравнительно-правовые аспекты).Интернет-издание, 2015.

4. Nelson John (2010), “The virtual Property Problem: What Property Rights in Virtual Resources Might Look Like, How They Might Work, and Why They are a Bad Idea” 41:281, 285–286.

Н.В.Савченко, к. держ. упр., старший науковий співробітник, докторант кафедри інформаційної політики та цифрових технологій НАДУ

Основні засади реалізації цифрового маркетингу у сфері

публічного управління

Цифровий маркетинг — це сучасний вид маркетингу, окремі прин-ципи та методи якого, на наше переконання, можуть активно застосову-ватись не лише бізнес-структурами для просування тих чи інших товарів на ринку, у й у процесі надання громадянам послуг органами публічного управління. Цей сучасний вид маркетингу базується на використанні да-них у цифровій формі та відповідних пристроїв [2, с. 47].

Зростання кількості різноманітних пристроїв (комп’ютерів, планше-тів, телефонів, смартфонів тощо) впливає на очікування та вимоги клієн-тів, споживачів послуг і, одночасно, збільшує можливості адресного, пер-соналізованого звернення до них.

Виділяють наступні форми цифрового маркетингу: 1) рull-форму, коли клієнт, споживач самостійно вибирає потрібну йому інформацію (контент) з наявної пропозиції і звертається за необхідними йому послу-гами; 2) рush-форму, коли клієнт, споживач незалежно від свого бажання отримує інформацію (sms-розсилка, спам тощо). Зазначену форму харак-теризують наявністю недоліків, зокрема надлишковим витрачанням зу-силь та ресурсів, адже споживач, в значній частині випадків, на отриману в такий спосіб інформацію не звертає уваги взагалі [1].

Використовуючи п’ять сучасних цифрових каналів (мережу Інтернет і пристрої, що надають доступ до неї (комп’ютери, ноутбуки, планшети,


смартфони та ін.); мобільні пристрої; локальні мережі; цифрове телеба-чення; інтерактивні екрани, POS-термінали), цифровий маркетинг вирі-шує різні завдання, в т. ч. підтримання іміджу; виведення нового бренда або продукту на ринок; підвищення впізнаваності бренда; стимулювання продажів товарів (послуг) [1].

Основними методами цифрового маркетингу вважають [1; 2]:– контекстну рекламу Google Adwords, Yandex Direct;– технологію Big Data — масиви даних великих обсягів;– ретаргетинг [1], ремаркетинг [2] (англ. retargeting) — перенацілю-

вання, багаторазовий показ Інтернет-реклами;– мобільний маркетинг (з використанням мобільних пристроїв);– маркетинг з використанням електронної пошти для надсилання

повідомлень клієнтам, споживачам послуг;– вірусний маркетинг [1];– RTB (real time bidding) — торги в реальному часі;– SMM (social media marketing) — соціальний медіамаркетинг;– SMO (social media optimization) — оптимізація для соціальних

мереж;– SEO (search engines optimization) — оптимізація сайту в пошуко-

вих системах;– SEM (search engine marketing) — пошуковий маркетинг.Виділяють певні правила цифрового маркетингу [1; 3]. Основні з них,

на нашу думку, мають стати ключовими у процесі надання послуг грома-дянам органами публічної влади:

побудова гарних взаємовідносин з клієнтами, їх активне залучення у якості творців, розповсюджувачів і коментаторів, а не пасивних глядачів або просто цільової аудиторії;

збільшення показників охоплення — можливості цифрового марке-тингу дозволяють постійно залучати людей до процесу спілкування; «..пе-рехід від мовних ЗМІ до адресних каналів вимагає кардинальної зміни мислення, що в першу чергу передбачає сприйняття аудиторії як сукуп-ності індивідуумів [3]»;

визначення набору каналів, що дозволяють досягати найкращих ре-зультатів; створення контенту з урахуванням потреб конкретних спожи-вачів;

залежність контенту від способів його поширення та обмежень, пов’язаних з типами пристроїв, що його підтримують;

врахування того факту, що значна частина контенту буде створюва-тися самими споживачами; заохочення споживачів до створення контен-ту відповідно до загальної політики;


вибудовування взаємовідносин зі споживачами з урахуванням їх сильного впливу, зростання «влади споживачів»;

комунікування, листування зі споживачами послуг, клієнтами лише з їх дозволу та використання тієї інформації, якою споживачі хочуть по-ділитися; активізація дій споживача, а не лише створення іміджу; доне-сення до споживачів тієї інформації, якою б вони хотіли ділитися з інши-ми (на відміну від оплаченої реклами); дізнаватися про інтереси та наміри споживача; трансформувати інформування споживача в постійний діалог;

формування оптимального набору засобів медіа-впливу та взаємодії зі споживачем; використання можливих цифрових технології та інстру-ментів (але не для нав’язування, а для захисту своєї точки зору);

посилення роботи з кожним споживачем, використання клієнто-орі-єнтованого підходу в наданні державних послуг та ін.

На нашу думку, питання застосування принципів та методів цифро-вого маркетингу в процесі надання громадянам послуг органами публіч-ного управління потребує подальшого наукового дослідження. Особли-ва увага зазначеному питанню має приділятись при формуванні норма-тивно-правової бази, що регулює питання «цифровізації» надання дер-жавних послуг.

Список використаних джерел1. Рубан В. В. Цифровий маркетинг: роль та особливості використання /

В. В. Рубан // Економічний вісник Запорізької державної інженерної акаде-мії. — 2017. — Вип. 2–2 (08). — С. 20–25

2. Цифровий маркетинг — модель маркетингу ХХІ сторіччя: монографія / авт. кол.: М. А. Окландер, Т. О. Окландер, О. І. Яшкіна [та ін.]; за ред. д.е.н., проф. М. А. Окландера. — Одеса: Астропринт, 2017. — 292 с.

3. Яцюк Д. В. Цифровий маркетинг: майбутнє маркетингових комунікацій в брен-дингу / Д. В Яцюк // Інвестиції: практика та досвід. — 2015. — № 7 [Електро-нний ресурс] — Режим доступу: http://www.investplan.com.ua/pdf/7_2015/16.pdf


Serhiy Solovyov,PhD in social communication, Associate professor, Doctoral student, Department of Information Policy and Digital Technology, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

The forms of strategic narratives in the public administration

New mechanisms for achieving important social and economic transfor-mations are initiated in public administration of Ukraine, strategic communi-cations are among them. On September 22, 2015, the Road Map of Partnership Program on Strategic Communications was signed between National Security and Defense Council of Ukraine and NATO International Staff.

According to the “NATO Strategic Communications Policy” (NATO, 2009) Public Diplomacy, Public Relations, Military Public Relations, Information Op-erations, and Psychological Operations are the components of the strategic com-munications. To implement its functions constituents should base on the vision of their place in the overall picture of communication influences.

To express an idea to the public members as to the participants of com-municative processes (also for the formation of their attitude to the idea) one should build a proper communication so that the message was directed to sup-port and implementation of national goals. This direction of the message should demonstrate the unity of position and have a common conceptual framework.

One of the most respected foreign researchers W. Labov structured nar-rative model as follows: 1. Abstract; 2. Orientation; 3. Complicating Action; 4. Resolution; 5. Evaluation; 6. Coda (Labov, 1997).

Studying the interpretation of historical events chronicles, H. White calls the past “certain textual simulator interwoven events” (White, 2010). That means that it is not necessary to perceive narratives as an objective reflection of the facts.

Thus we approach to understanding the narrative as a structured story, which answers the questions about the origin, participants, circumstances, es-sence and results of the event, forms the attitude to it, and explains the mean-ing. However, the strategic narrative, as military personnel notice, is not just a set of words but more complex phenomenon using symbols and images, creat-ing a holistic view of the events that are the foundation of the narrative. We can use the narratives of the US government in the war against terror as an exam-ple (Tatham, 2008).

For Ukraine, strategic narratives are, for example, protection against Rus-sian aggression, the safety of citizens, fight against corruption, and reforms.


Such strategic narratives are focused on national goals and embodied in differ-ent forms of communications. Messages unite, agree the impact of all the com-ponents of strategic communication and are available for understanding of the target audiences. V. Horbulin defines strategic narrative as “the key component of strategic communications, “a metanarrative, to the establishment of which all activities of strategic communications of the target audience and directed” (Horbulin, 2016).

W. Labov and J. Waletzky differentiate two functions of narrative: (1) ref-erential and (2) evaluative. Moreover, these functions are inseparable, otherwise narrative does not make sense (Labov, Waletzky, 1967).

Then strategic narrative is a certain amount of unity of meanings, focused on a platform of ideas for national development.

G. Pocheptsov distributes narratives by function: counterstrategy, the strat-egy of maintaining, implementing a new, strategy of excuses, rebuttal strategy (Pocheptsov, 2008). Consequently, the state as a narrator may have enough op-portunities to achieve strategic goals.

We can supplement these forms of strategic narratives and organize it by conventional principles: offensive, defensive, and binary. This division does not seem quite fundamental because during the implementation of specific com-municative impact different approaches may be applied depending on the case:

– Counterstrategy — a reaction to the strategy pursued by opponents;– Maintaining –support of positive changes in the society;– Implementation of new — the need to start a new line of conduct;– Justification — an explanation of the reasons that influenced the emer-

gence of a negative situation;– Refutation — the denial of the existence of certain phenomena;– Clarification — guidance information that allows revealing specific de-

tails of events;– Advance — a reaction to the narrative which is predictable but not

made public by the opponent;– Silence — no visible action on physical, informational and virtual

spaces, or such action, that will not be regarded by the opponent for some reason;

– Provocation — creating a situation where the opponent will have to respond quickly;

– Distortion — repeating the others’ narratives with previously made corrections that alter meanings, not in favor of their opponents.

So, we can name the differences between narrative and strategic narrative. As narrative should be understood the content created and/or spread by any-one to describe or interpret certain social phenomena. Such narrative is direct-


ed at achieving personal and group objectives or goals of society and may not be consistent with other narratives. Each person is free to interpret the perva-sive narrative or create an own one.

The strategic narrative is a multiform content designed by the state to im-plement strategic communications for achieving national goals. The government can be the only formal interpreter of the strategic narrative.

The common features include approaches to structuring narratives aimed at the interests of the recipient, the impact on its assessment of the informa-tion received.

The audience sees the strategic narrative through specific messages (state embodies them in the form of news media, public speaking of officials, and oth-er). Only the agreed amount of messages generated by the state to achieve the objectives can be called the national strategic narrative. Thus, citizens operate at the level of discrete messages in physical, informational, virtual spaces. One of the effects of this phenomenon is that the strategic impact of reports is not nec-essarily understood by most of the publics. It is considered to be in compliance with practical tasks of public management.

References1. NATO, (2009), NATO unclassified, NATO Strategic Communications Policy, p.2.2. Pocheptsov, G. (2008), Strategic communication: strategic communication in pol-

itics, business and public administration [Stratehichni komunikatsiyi: stratehichni komunikatsiyi v politytsi, biznesi ta derzhavnomu upravlinni], Kyiv, Ukraine, Alter-pres, 216 p., p. 85.

3. Labov, W. (1997), “Some further steps in narrative analysis”. Journal of Narrative and Life History, 7, pp. 395–415.

4. White, H. (2010), Poetyka pisarstwa historycznego, pod red. Ewy Domańskiej i Marka Wilczyńskiego, Kraków: Universitas 2000 (wyd. 2 poprawione i uzupełnione Kraków). 398 p., p.35

5. Tatham, S. (2008), Strategic Communication: A Primer, Advanced Research and Assessment Group, Defence Academy of the United Kingdom, p. 9.

6. Horbulin, V. (2016), “Foreword by director of the National Institute for Strate-gic Studies, Academician of NAS Ukraine V.P Horbulin” [Vstupne slovo dyrekto-ra Natsional’noho Instytutu stratehichnykh doslidzhen’ akademika NAN Ukrayiny V. P. Horbulina], Strategic priorities, 4 (41), p.5.

7. Labov, W., Waletzky, J. (1967), “Narrative Analysis Oral Versions Of Personal Ex-perience”, available at: http://www2.clarku.edu/~mbamberg/LabovWaletzky.htm (accessed 12 January 2017).


O.S.Tverdokhlib, Doktor der Verwaltungswissenschaften (Dr. rer. publ.), Dozent am Lehrstuhl für informationelle Politik und digitale Technologien, Nationale Akademie für öffentliche Verwaltung bei dem Präsidenten der Ukraine

Moderne informationelle Politik: Voraussetzungen und Wandel in öffentli-

cher Verwaltung

Kennzeichnend für die letzten Dezennien des 21. Jahrhunderts ist eine fort-schreitende und ungestüme Entwicklung des informationellen Bereiches, was als einer der wichtigsten und besonderen Bestandteile der gesellschaftlichen Ver-hältnisse in der modernen Welt definiert wird. Diese entstehen in allen Sachbe-reichen der sozialen sowie öffentlichen Tätigkeiten als Folge des Empfangs, der Verwendung, Verbreitung und Aufbewahrung von Informationen mit gleich-zeitigem Wandel der Wechselbeziehungen zwischen den öffentlichen Behörden und der Bürgerschaft.

Konsens jedoch herrscht kaum bei den unterschiedlichen politischen Ak-teuren hinsichtlich der Einschätzung der Tiefe des Wandels. Dabei ist man ei-nig, dass die Gesellschaft der Zukunft, das digitale Zeitalter, hat bereits begon-nen. Dies belegen u. a. die Auseinandersetzungen mit dem Thema auf zahlrei-chen Konferenzen und Tagungen, die Kontroversen um die Neuordnung der Te-lekommunikationsdienste, etliche Positionspapiere zum Thema sowie vielfältige bereits realisierte Anwendungen der modernen Kommunikations- und Infor-mationstechnologien. In der Tat befinden wir uns in einem Prozess, der einen qualitativen Sprung markiert. Traditionelle Bezüge lösen sich auf, neue Struk-turen bilden sich heraus, Reproduktionsmechanismen der Gesellschaft ändern sich auf kulturellem, politischem und ökonomischem Gebiet. Es zeichnet sich eine neue Form der Vergesellschaftung ab, ein qualitativ neuer Vergesellschaf-fungstypus, der alle Produktions- und Reproduktionsmechanismen der Gesell-schaft umfasst [1, S. 9–10].

Zur Zeit erfolgen in der Ukraine eine nachhaltige Entwicklung sowie Struk-turierung des einheimischen informationellen Markets als System der wirt-schaftlichen, organisatorischen und rechtlichen Verhältnisse anlässlich der Bil-dung, des Verkaufs und Kaufs von informationellen Ressourcen, Technologien, Erzeugnissen und Dienstleistungen. Die Rolle des Staates soll dabei höchstmög-lich konstitutiv sein, wobei die günstigsten Bedingungen für eine fernere fehler-freie Entwicklung und Vervollkommnung im entsprechenden Sachbereich ge-


schafft werden müssen. Folglich sollte eine durchdachte informationelle Poli-tik und eine jeweilige staatliche Regulierung dem Zweck dienen, die individu-elle und gesellschaftliche Meinungsfreiheit sowie freie Medienordnung mit dem Mindesteinschreiten seitens des Staates zu sichern.

Darüber hinaus sollte sich aber auch das Verständnis politischer Partizipa-tion in hohem Maße verändern. Politische Teilhabe heißt nicht länger nur Input in das politische System geben zu können, wenn es um das Agenda-Setting geht. Wo Informationssymmetrien zwischen politisch-administrativem System und Bürgern zunehmend ausgeglichen werden können, ist ein weiteres Verständ-nis von politischer Partizipation erforderlich. Nachgelagerte Phasen des politi-schen Prozesses, insbesondere der Politikformulierung und der konkreten Ent-scheidungsvorbereitung, müssen für die kollaborative Teilhabe geöffnet werden. Die gezielte und ergebnisorientierte Einbindung von Bürgern sichert nicht nur die inhaltliche Qualität politischer Lösungen, sondern vor allem deren Legiti-mität. Als Achillesferse dieser kollaborativen Verfahren erweist sich die glaub-hafte Verknüpfung verschiedener politischer Diskussions- und Entscheidungs-arenen: Nachhaltig reduzieren lassen sich politische Planungswiderstände nur, wenn insbesondere Öffentlichkeit und politische Repräsentanten miteinander statt übereinander diskutieren und handeln [3, S. 47–48].

Das Hauptziel der modernen informationellen Politikrealisierung liegt in der Gründung von politisch-rechtlichen, wirtschaftlichen, organisatorischen und materiell-technischen Bedingungen zur Bildung des modernen Modells für staatliche informationelle Politik mit Rücksicht auf die Priorität der Bürger-rechte sowie – freiheiten, deren Bedürfnisse, Interessen, öffentliche und sozia-le Belange. Gerade aus der Verknüpfung sowie dem Zusammenwirken von ver-schiedenen Entscheidungsebenen, Bereichen und Interaktionsfeldern heraus kann eine fehlerfreie und korrekte informationelle Politik beschrieben, konst-ruiert und erklärt werden. Dabei ist es von großer Bedeutung, einen optimalen Ausgleich zwischen den Beteiligten zu sichern.

Die einen, für den entsprechenden Umstand bestimmten Elemente neh-men — gemessen über die öffentliche Thematisierung und über die Regulie-rungsintensität — in dieser informationellen sowie medienpolitischen Bedeu-tung eher zu, die anderen eher ab. Dennoch bilden alle genannten Bereiche, In-teraktionsfelder und Regulierungsformen weiterhin das Gesamt der heutigen in-formationellen Politik ungeachtet der Art und Weise, Gestaltung und Form des Staates. Regulierung als Ergebnis und als Prozess ist ihrerseits Ausdruck von Re-striktionen — sie steht in einem Ordnungsrahmen und ist geprägt von grund-legenden Orientierungsmustern. Jede Regulierung aktualisiert wiederum den Ordnungsrahmen und die Orientierungsmuster — bestätigt beides und schreibt beides fort [2, S. 60].


Bildung einer rechtlichen, hochentwickelten, zivilisierten Ukraine mit ei-nem hohen Lebensniveau sowie mit entsprechender Kultur und Demokratie ist unmöglich ohne eine radikale Modernisierung der Ukrainischen Wirtschaft und ihrer Bereiche. Ein unabdingbarer Teil der strategischen Umgestaltungen, die schon in unserem Heimatland angefangen sind, ist die fernere Annäherung der Wirtschaftszweigen zu den europäischen Prinzipen, schrittweise Befolgung der Bedingungen, die für die Ukraine als Kandidatin zum EU-Eintritt festge-stellt worden sind. Unser Staat hat schon eine grundsätzliche Wahl getroffen, die eine umfangreiche technologische Modernisierung, Umstellung unserer Wirt-schaft auf den innovativen Entwicklungsweg und Formierung des konkurrenz-fähigen nationalen innovativen Systems voraussieht. Die Ukrainische Regierung hat schon eine Reihe der wichtigen Entscheidungen in allen Bereichen des öf-fentlichen Lebens getroffen, entsprechende Maßnahmen verfügt, die wesentlich von der Unvermeidlichkeit der gestarteten Umwandelungen zeugen sowie stän-dig und maßgebend diese bestätigen.

Wir sind davon überzeugt, dass die Hauptaufgabe der modernen staatli-chen informationellen Politik dadurch die Befriedigung nationaler Interessen einer Gesellschaft ist, was stetige Stabilität und Zuversicht der Bürger hervor-rufen kann. Und gerade dieser Umstand wird als einer der Höchstwerte eines Staates beurteilt. Hieraus ergibt sich, dass die informationelle Politik und ihre Bestandteile gründlich nachgedacht, transparent bzw. verantwortlich funktio-nierend und nachfolgend effektiv, nachhaltig sowie effizient auf einfache Men-schen, ihre Sozialgruppen, Gesellschaften und den Staat selbst einwirkend ge-staltet sein muss.

Quellenverzeichnis1. Bühl A. Die virtuelle Gesellschaft: Ökonomie, Politik und Kultur im Zeichen des

Cyberspace / Achim Bühl. — Opladen : Westdeutscher Verlag, 1997. — 398 S.2. Vowe G. Medienpolitik — Regulierung der öffentlichen Kommunikation / Gerhard

Vowe. — Wiesbaden : Westdeutscher Verlag GmbH, 2003. — 68 S.3. Wie verändern Internet und soziale Medien die Politik? / Hans Zehetmair

(Hrsg.). — München : Hanns-Seidel-Stiftung e.V., 2013. — 174 S.


Я.В.Чернятевич, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Вплив національних цінностей на формування економічної політики держави у контексті забезпечення

національної безпеки

Держава як політична організація суспільства у своїй діяльності ви-користовує різні механізми управління суспільством, забезпечення умов для ефективного його функціонування. Одним з важливих напрямів діяль-ності держави є розробка та реалізація державної політики у різних сфе-рах життєдіяльності суспільства, ключовою з яких є економічна система. Економіка держави відповідає за задоволення суспільних потреб, реалі-зацію суспільних та особистих інтересів, забезпечення економічної без-пеки, що прямо залежать від діяльності економічних суб’єктів. Оскільки таких суб’єктів в межах держави є велика кількість, необхідно до форму-вання економічної політики підходити максимально зважено та врахову-вати різні чинники її розробки та впровадження.

На думку Бєляєва О.О., «державну економічну політику можна роз-глядати як механізм використання інструментів регулювання для досяг-нення національних інтересів» [1]. Відповідно до чинного законодавства «національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і ду-ховні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного дже-рела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалі-зація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток» [2].

Деякі науковці [3–5] у своїх дослідженнях розглядають так звану тріаду, що виступає рушійною силою системи національної безпеки: на-ціональні цінності, національні інтереси, національні цілі. Як зазначає Горбулін В.П., «елементи тріади за всієї їх важливості та безумовного взаємозв’язку не рівнозначні. В їх ієрархії перше місце належить націо-нальним цінностям як найменш рухомому та найстабільнішому елемен-ту системи. Цінності формуються впродовж історичного процесу, розви-тку матеріальної та духовної культури суспільства, відповідають геополі-тичному спрямуванню країни. Національні інтереси — елемент порівняно динамічний, що формується на базі національних цінностей під впливом


довгострокових тенденцій суспільного розвитку. Національні цілі — най-більш рухомий елемент. Вони визначаються національними інтересами з урахуванням внутрішньої та міжнародної обстановки» [5, 6]. Отже, існує взаємозв’язок між поняттями економічної політики держави та її націо-нальними цінностями. Саме національні цінності визначають особливос-ті розробки державної політики, використання механізмів її реалізації та задоволення суспільних потреб.

Національні цінності — це переконання, моральні настанови, стан-дарти й більш специфічні норми, що впливають на процес вироблення політики на всіх рівнях (індивідуальному, груповому, організаційному та суспільному) через спрямування та стримування поведінки і дій учасни-ків процесу творення політики, впливаючи на їхнє сприйняття бажаного кінцевого стану (кінцевих цінностей) і прийнятних засобів (інструмен-тальних цінностей) для його досягнення [5].

Національний інститут стратегічних досліджень наводить таку класи-фікацію національних цінностей: добробут, справедливість, стабільність, права людини, порядок, рівність перед законом, свобода, духовність, па-тріотизм, взаємодопомога, ефективність [3].

Серед національних цінностей українського народу в системі забез-печення національної безпеки Ситник Г.П. виокремлює наступні [4]:

1) державний суверенітет;2) територіальна цілісність;3) демократичні основи розвитку;4) сім’я;5) рівноправність народів, які населяють Україну;6) самовідданість при захисті Батьківщини;7) соціальна справедливість;8) колективізм;9) матеріальне та духовне надбання народу України10) миролюбність;11) толерантність;12) доброзичливість.Ціннісні орієнтири у суспільстві визначають базові принципи реалі-

зації економічної політики. Зокрема, якщо для певного суспільства важ-ливими цінностями є сім’я, соціальна справедливість, колективізм — це визначатиме економічний уклад держави з точки зору більшої орієнтації на потреби і інтереси колективу, ніж на індивідуальні переваги. Така еко-номічна політика буде будуватися на основі командно-адміністративної моделі економічної системи. І навпаки, якщо в суспільстві культивуються цінності свободи, захисту прав людини, розвитку індивідуальності, така


економічна система матиме в своїй основі ринкову модель формування економічної політики. Нині, не існує абсолютно «чистих» моделей, тому для більшості країн світу характерним є розбудова змішаної моделі еко-номічної системи. Для такої системи характерним є поєднання особистих інтересів та амбіцій суб’єктів економічного життя з врахуванням важли-вих соціальних аспектів, забезпечення умов для соціального розвитку, за-хисту національних інтересів, збереження національних цінностей та за-галом забезпечення національної безпеки.

Отже, в системі національної безпеки національні цінності держави впливають на визначення національних інтересів, які формують підходи до розробки та реалізації економічної політики держави. Тому, вважає-мо за необхідне, зробити висновок про те, що суспільство, яке не працює над збереженням та примноженням національних цінностей, не має пе-редумов для ефективного розвитку економічної системи. Неможливо за-довольнити потреби людини, не здійснюючи вплив на розвиток її мораль-но-духовних цінностей. Наслідком цього стає низький рівень забезпечен-ня національної безпеки як базової умови розвитку держави.

Список використаних джерел1. Економічна політика: навч. посіб. / О. О. Бєляєв (кер. кол. авт.), А. С. Бебело,

М. І. Диба та ін. — Вид. 3-тє, без змін. — К.: КНЕУ, 2007. — 288 с.2. Закон України «Про основи національної безпеки» / Електронний ресурс —

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/964–153. Гай-Нижник П. Національні інтереси, національні цінності та національні цілі

як структуроформуючі чинники політики національної безпеки / Павло Гай-Нижник, Леонід Чупрій // Гілея. — 2014. — Вип. 84 (№5). — С.465–471.

4. Ситник Г. П. Державне управління у сфері національної безпеки (концептуаль-ні та організаційно-правові засади) : Підручник. — К. : НАДУ, 2012. — 544 с.

5. Стратегічне планування: вирішення проблем національної безпеки. Моногра-фія / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. — К. : НІСД, 2010. — 288 с.

6. Возженников А. В. Национальная безопасность: теория, практика, стратегия / А. В. Возженников. — М. : НПО «МОДУЛЬ», 2000. — 240 с.


Л.В.Чупрій, доктор політичних наук, професор кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Національні інтереси, національні цінності: безпековий вимір

Сьогодні українська держава зіткнулася з рядом загроз та викликів, відтак в цих умовах надзвичайно актуальним є питання формування по-літики національної безпеки, в основі якої лежить Стратегія національ-ної безпеки. При створенні стратегії можуть бути використані два основні підходи. Перший підхід — це коли в основі розробки стратегії лежить іє-рархія національних інтересів і цілей. Другий підхід орієнтується на фор-мування ієрархії національних цінностей.

Розглянемо більш детально дані підходи. Так в рамках першого підходу здійснюється орієнтація на «національні інтереси». Визначаючи дане понят-тя, слід зазначити, що в «Малій енциклопедії етнодержавознавства» наці-ональні інтереси визначаються як інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом. [1, с. 118]. В даному контексті національні інтереси створюються всіма елемен-тами політичної системи і є основою функціонування її складових.

В «Енциклопедії етнокультурознавства» національний інтерес визна-чається як реальна причина дій нації і держави, спрямованих на своє ви-живання, функціонування і розвиток, або як сукупність національних ці-лей і базових цінностей, які відіграють важливу роль у стратегії і тактиці в галузі національної безпеки [ 2, с. 421].

У Законі України «Про основи національної безпеки України» наці-ональні інтереси українського народу визначаються як життєво важли-ві матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потре-би суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверені-тет України та її прогресивний розвиток. Хоча на нашу думку ототожнен-ня понять «національні інтереси» і «національні цінності» є некоректним.

Досить влучним є визначення національних інтересів як усвідомле-них потреб держави, що визначаються економічними і геополітичними відносинами, культурно-історичними традиціями, потребою забезпечен-ня безпеки, захистом населення від зовнішньої загрози і внутрішніх заво-рушень, екологічних катастроф [3, с. 146].


Сам термін «національний інтерес» був запозичений із західної по-літичної літератури, де він визначався як «державний інтерес». Саме таке розуміння є переважаючим в західних країнах, оскільки вони собою яв-ляють здебільшого мононаціональні держави (не стільки в етнічному ас-пекті, скільки в соціальному). В західних суспільствах нація представляє собою єдність громадянського суспільства і держави, відтак національний інтерес виконує консолідуючу функцію і зменшує протиріччя між інтере-сами держави та громадянського суспільства.

Одним з важливих завдань політики національної безпеки є здійснен-ня систематизації та класифікації національних інтересів за категоріями та рівнями важливості. Зокрема в США виділяють такі категорії націо-нальних інтересів: захист батьківщини; економічне процвітання; пропа-ганда цінностей; сприятливий світовий порядок. Хоча досить часто там використовуються основні три категорії: безпека; добробут; цінності [4] .

Але слід відзначити, що систематизація національних інтересів це досить складне завдання. При розподілі інтересів за категоріями може виникнути ситуація, коли один і той же національний інтерес одночас-но може мати відношення до кількох категорій. Також можуть виникну-ти дискусії між дослідниками при визначенні рівня важливості того чи іншого інтересу.

Слід також відзначити, що формуючи систему національних інтересів ми в першу чергу повинні враховувати національні цінності, так як саме вони закладають аксіологічну основу системи національної безпеки. На-ціональні цінності утворюють правову, філософську та етичну основу для забезпечення подальшого існування держави. Їх утрата може може при-вести до зникнення нації як самостійного суб’єкта міжнародних відносин.

Аналізуючи поняття «національні цінності» слід зазначити, що це предмети, явища та їх властивості, що задовольняють потреби особи, сус-пільства і держави в безпечному існуванні та прогресивному розвитку. Дослідник Возженников А.В. визначає національні цінності як наявні та ідеальні соціальні, матеріальні та духовні блага, що задовольняють потре-би та інтереси людей і сприяють прогресивному розвитку особи, суспіль-ства і держави [5, с.14]. Досліджуючи дане поняття слід констатувати, що саме національні цінності є певними концептуальними, ідеологічними основами, консолідуючими чинниками, важливими життєвими орієнти-рами на шляху ефективного суспільного розвитку. Так А.В.Малишев за-значає: «…спільнотам характерні цінності як об’єктивні параметри вну-трішнього середовища, чітке дотримання яких є домінантою їх успішно-го розвитку» [6, с. 17].


Тільки національні цінності можуть бути стійким фундаментом для гармонізації інтересів людини, громадянського суспільства та держави. Відтак провідною ідеєю Стратегії національної безпеки повинно бути теза про активізацію зусиль, спрямованих на консолідацію української на-ції навколо спільних національних інтересів та національних цінностей.

Дослідженням цінностей активно займаються співробітники Ін-ституту соціології НАН України. Так А.А.Ручка, досліджуючи цінніс-ні пріоритети населення України, виділяє п’ять ціннісних синдромів [7, с. 118]. Перший ціннісний синдром охоплює вітальні цінності — здоров’я (4,74 бали за 5-бальною шкалою), сім’я (4,72), діти (4,67), добробут (4,67) (середній бал — 4, 73). Другий ціннісний синдром охоплює соціальні цін-ності: створення в суспільстві різних можливостей для всіх, сприятли-вий морально-психологічний клімат у суспільстві, соціальна рівність (середній бал — 4,06). Третій ціннісний синдром охоплює традиціона-лістські цінності: національно-культурне відродження, участь у релігій-ному житті(середній бал — 3, 47). Четвертий ціннісний синдром охо-плює самореалізаційні цінності: цікава робота, суспільне визнання, під-вищення освітнього рівня, розширення культурного кругозору (середній бал — 3,70). П’ятий ціннісний синдром охоплює політико-громадянські цінності: державна незалежність країни, демократичний розвиток країни, участь у діяльності політичних партій і громадських організацій тощо (се-редній бал — 3,51). Тобто пріоритетними за даними Інституту соціології НАН України є вітальні та соціальні цінності (Див. діагр. 1.).

Діагр. 1. Домінуючі цінності українців за даними моніторингу Інституту соціології НАН України


Досить грунтовно даною проблематикою займалися В.П.Горбулін та А.Б.Качинський, які структурують систему національних цінностей, по-діляючи їх на цінності індивіда, цінності суспільства та цінності держа-ви. До цінностей індивіда відносяться: індивідуалізм, патріотизм, права та свободи людини, право приватної власності та загальнолюдські цінності. До суспільних цінностей відносяться: добробут, соціальна справедливість, міжетнічна та міжконфесійна злагода, ліберально-демократичні традиції, матеріальні й духовні надбання. До цінностей держави відносяться: при-родні ресурси, конституційний лад, національна безпека, державний суве-ренітет, система міжнародних зв’язків, територіальна цілісність [7, с.107].

На думку вищезгаданих дослідників, подальше існування держави й нації має розглядатися крізь призму її ціннісного ядра, що консолідує сус-пільство, а саме: національна безпека, духовні надбання, добробут, систе-ма міжнародних зв’язків, патріотизм і соціальна справедливість.

На нашу думку до даної системи цінностей потрібно додати такі ін-дивідуальні цінності як любов до Бога, терпимість; миролюбність; добро-зичливість; гостинність, працелюбство; сім’я, які завжди були притаман-ними українцям і відображають сутнісні засади українського національ-ного характеру.

На основі національних інтересів та національних цінностей фор-муються національні цілі. Їх сутнісні характеристики визначаються ди-намікою та суперечливістю розвитку середовища існування суспільства і держави. Національні цілі — це конкретні ключові завдання, які держава ставить перед собою заради захисту національних інтересів та національ-них цінностей. Національні цілі — це своєрідні дороговкази розвитку сус-пільства до побудови моделі кращого стану (безпечніших умов розвитку та життєдіяльності) кожної людини, суспільства, держави.

Підсумовуючи, слід констатувати, що національні цінності, національні інтереси та національні цілі є головними структуроформуючими чинника-ми системи забезпечення національної безпеки та важливими засадничими принципами при формуванні Стратегії національної безпеки.

Список використаних джерел1. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і пра-

ва ім. В. М. Корецького. — К.:Довіра: Ґенеза, 1996. — 942 с.2. Енциклопедія етнокультурознавства. — К.: Друкарня Державної академії ке-

рівних кадрів культури та мистецтв, 2001. — 528 с.3. Политология. Словарь. — М: РГУ. В.Н. Коновалов. 2010. — 564 с.4. Schmitt M. Identifying National Objectives and Developing Strategy: A Process

Oriented Approach. // Strategic Review. — Winter 1997. — Vol. XXV, No. 1. — Р. 24–37.


5. Возженников А. В. Национальная безопасность: теорія, практика, стратегия. / А. В. Возженников — М.:НПО «Модуль», 2000. — 240 с.

6. Малышев А. В. Новая общесоциологическая теория (парадигма): Моногр. / А. В .Малышев — Винница: Изд. Винница, 1997. — 96 с.

7. Ручка А. Ціннісна ментальність вікових груп соціуму / А. Ручка. // Соціологічні дослідження культури: концепції та практики. Колективна монографія. — К.: Інститут соціології, 2010. — С. 117–127.

7. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Засади національної безпеки України. / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. — К.: Інтертехнологія, 2009. — 272 с.

С.О.Шайхет, аспірант кафедри інформаційної політики та цифрових технологій НАДУ

Кібербезпека: сучасний стан та перспективи розвитку в Україні

Трансформація сучасного українського суспільства в процесі загаль-нодержавного курсу на цифровізацію та побудову інформаційного сус-пільства обумовлює вирішення та подолання комплексу соціально-еко-номічних і політичних проблем. Одним з головних ресурсів, що є необ-хідним для їх вирішення є цифрові (електронні) стандарти діяльності, закладені в цьому процесі. Тому, формування та реалізація державної по-літики у сфері гарантування кібернетичної безпеки інтернет-простору є важливим стратегічним завданням, від успішного вирішення якого бага-то в чому залежать економічний потенціал країни, якість життя населен-ня, національна безпека та міжнародне співробітництво.

Діяльність всіх життєво важливих сфер країни в середовищі кіберп-ростору означає вихід на якісно нові рубежі розвитку продуктивних сил, коли в якості основного ресурсу суспільного розвитку виступає інформа-ція. Для України лише нещодавно середовище кіберпростору, а, відтак і забезпечення кібербезпеки, стали актуальними викликами в сфері дотри-мання і забезпечення національних інтересів і безпеки. Саме ця галузь по-требує суттєвих ресурсів і системних напрацювань для здійснення належ-ного контролю і гарантування безпеки на всіх рівнях діяльності страте-гічних інформаційних мереж.

Необхідність вироблення державної політики в сфері кібербезпеки на етапі переходу до нового типу організації суспільства, його політичних і соціально-економічних систем, що ґрунтується на пріоритеті інформації, пов’язана також з формуванням нової управлінської парадигми і необхід-


ністю розвитку нових демократичних механізмів. Для України реалізація політики цифровізації формує перспективи суспільного розвитку, що ле-жить в площині розвитку цифрового суспільства як моделі сервісної дер-жави з розвиненими демократичними інститутами і механізмами взаємо-дії основних суб’єктів політичного процесу.

Під кібербезпекою розуміється такий різновид безпеки, який склада-ється з процесів формування, функціонування й еволюції кібероб’єктів з метою виявлення кібер-небезпечних джерел, які можуть завдати їм шко-ди; а також формування законів та інших нормативних актів, що регла-ментують стандарти, вимоги, правила, рекомендації і методики, виконан-ня яких повинно гарантувати захищеність об’єктів в кіберпросторі від всіх відомих і потенційних джерел небезпеки. Під об’єктом кіберпростору ро-зуміється будь-який об’єкт, функціонування якого здійснюється за учас-тю цифрових засобів та програмного забезпечення.

Складовою кібербезпеки є кібернетичні впливи, розвідка інформа-ційно-комунікаційних систем та криптосистем протиборчих сторін, а та-кож захист власної інформаційної сфери. Тобто, зміст кібернетичної без-пеки складається з інформаційної та технічної складових. При цьому, тех-нічна складова забезпечує функціонування теоретичного терміну «кібер-безпека», що базується на понятті «кіберпростір», який визначається як сфера діяльності в інформаційному просторі, утворена сукупністю кому-нікаційних каналів інтернету та інших телекомунікаційних мереж, техно-логічної інфраструктури, що забезпечує їх функціонування у будь-яких формах, і здійснюється за допомогою використання людської активності (особистості, організації, держави). Відтак, ми можемо розуміти кіберп-ростір як складне середовище, що не існує ні в якій фізичній формі, та ви-никає в результаті взаємодії людського ресурсу, програмного забезпечен-ня, інтернет-сервісів за допомогою технологічних пристроїв і мережевих зв’язків [1, c.24].

Кіберпростір — сукупність взаємодіючих по метриці інформацій-них процесів і явищ, які використовують в якості носія комп’ютерні сис-теми та мережі. Тенденція останніх років щодо створення нових комуні-каційних, обчислювальних й інформаційних сервісів, корисних для лю-дини, звертає увагу на створення все більш спеціалізованих гаджетів, що мають суттєві переваги перед персональними комп’ютерами: енергоспо-живання, компактність, вага, вартість, функціональні можливості, друж-ність інтерфейсу [2, c.151].

Кібербезпека як цілеспрямований комплекс заходів і діяльність ство-рює, насамперед, умови захищеності від фізичних, фінансових, політич-них, професійних, психологічних, та інших типів впливів або наслідків


аварії, ушкодження, помилки, іншої шкоди або будь-якого іншого втру-чання чи події в кіберпросторі, які можна потрактувати небажаними та загрозливими. Таким чином, за умов гарантування і забезпечення безпеки в цьому середовищі, всі складові кіберпростору повинні бути захищені від максимально можливого числа загроз і впливів з небажаними наслідками.

Для посилення діяльності в сфері захисту інформації та кібербезепки відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2015 р. [3] було утворено спеціальний Департамент кіберполіції в структурі На-ціональної поліції України, спеціалізацією якого визначено попереджен-ня, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, пов’язаних зі злочинами в кіберсередовищі (зокрема з використанням комп’ютерів, телекомунікацій та комп’ютерної мережі інтернет). Такий структурний підрозділ було утворено в рамках реформування та розви-тку підрозділів МВС України і створення на їх базі Національної поліції. В свою чергу, це спонукало здійснення підготовки фахівців відповідного напряму в експертних, оперативних та слідчих підрозділах поліції, задія-них у протидії кіберзлочинності.

Відповідно до Положення про Департамент кіберполіції, затвердже-ного наказом Національної поліції України від 10.11.2015 р. № основними завданнями кіберполіції визначено наступні:

− попередження та протидія кримінальних правопорушень у сфері кіберзлочинності, розробка комплексних програм захисту даних в кіберпросторі;

− розкриття причин і умов, які призводять до вчинення криміналь-них правопорушень у сфері протидії кіберзлочинності;

− збір та узагальнення інформації стосовно об’єктів, що станов-лять потенційну загрозу, у тому числі об’єктів сфери телекому-нікацій, інтернет-послуг, банківських установ і платіжних систем з метою попередження, виявлення та припинення кримінальних правопорушень;

− за необхідності створення та забезпечення функціонування ціло-добової контактної мережі для надання допомоги при розсліду-ванні злочинів, пов’язаних з комп’ютерними системами та дани-ми [4].

Однією з головних проблем кібербезпеки в Україні є необхідність посилення діяльності спеціалізованої структури CERT-UA, що займаєть-ся реагуванням на надзвичайні комп’ютерні події. Зокрема, внаслідок іс-нуючих хакерських атак необхідне ретельне вивчення способів і принци-пів дії для подальшого їх упередження, розробки превентивних заходів та практичних керівництв для убезпечення від таких дій в подальшому.


Загальна роль кібербезпеки в суспільних і управлінських процесах зростає, з огляду на трансформації в системі виконавчої влади, що дозво-ляє зробити висновок, що основною умовою досягнення цілей модерніза-ції державного управління є інформатизація всіх її структур. Завдяки та-кому підходу створюються умови для формування єдиного інформацій-ного простору органів державної влади в середовищі кіберпростору як першого кроку на шляху забезпечення відкритості, підконтрольності ді-яльності з боку громадських інститутів і забезпечення ефективної інфор-маційної взаємодії всіх суб’єктів управлінського процесу. Крім того, циф-ровізація цих органів дозволяє реалізувати модель раціональної керуючої структури на основі сервісного підходу, що в цілому слугуватиме втілен-ням ідеї «цифрового врядування» як практичної основи зміцнення демо-кратичних інститутів громадянського суспільства.

Список використаних джерел1. Безкоровайный М.М., Татузов А.Л. Кибербезопасность — подходы к опреде-

лению понятия. Вопросы кибербезопасности. 2014. №1(2). С.22–27.2. Хаханов В. И., Чумаченко С. В., Литвинова Е. И., Мищенко А. С. Развитие

киберпространства и информационная безопасность Радіоелектроніка, ін-форматика, управління. 2013. №1 (28). С.151–157.

3. Постанова Кабінету Мінстрів України від 13 жовтня 2015 р. № 831 «Про утво-рення територіального органу Національної поліції» URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/831–2015-п (дата звернення: червень 2017).

4. Наказ Національної поліції України від 10.11.2015 № 85 «Про затверджен-ня Положення про Департамент кіберполіції Національної поліції України». URL: http://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/1816252 (дата звернення: кві-тень 2017).

М.М.Шевченко, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ, докторант НПУ імені М.П. Драгоманова

Методологічні засади формування військової культури українського

суспільства

Вивчення і аналіз наукових джерел, публікацій з соціальних та соці-ально-психологічних проблем державного військового управління [1–3] дозволяють зробити висновок про те, що цілісної науково обґрунтованих


концепцій військово-соціального управління, взаємодії суспільства та дер-жави з питань забезпечення воєнної безпеки в даний час в Україні не іс-нує. Це зумовлює необхідність з’ясування методологічних засад форму-вання військової культури українського суспільства.

Зауважимо, що військова культура суспільства (ВКС) представляє ке-рівні принципи поведінки у військовій сфері, норми, ідеали, які забезпечу-ють єдність та взаємодію інститутів та організацій, надаючи цілісності та інтегрованості військовій сфері [1]. Складовими елементами ВКС є сформо-вані на протязі багатьох поколінь традиції збройного захисту суспільства, діючі норми військової діяльності, ідеї, концепції, переконання народу по відношенню до збройного захисту політичної системи і Вітчизни в цілому. Як ціннісна система ВСК включає в себе переконання, установки та симво-ли, спрямовані на військову сферу і загалом на воєнну організацію суспіль-ства, що передбачає вивчення таких категорій як «війна», «мир», «воєнна безпека», «воєнна політика», «воєнна організація суспільства», «армія», «во-єнно-політична свідомість», «патріотизм», «військово-професійний патріо-тизм», «воєнна ідеологія держави», «військові традиції», «перемога» тощо. ВКС, виражаючи перш за все потребу в забезпеченні незалежності народу, захисту держави від зовнішньої агресії, в своєму розвитку спрямована на вдосконалення державних механізмів забезпечення воєнної безпеки.

Формування ВСК передбачає наступні чотири етапи:1 етап. Визначення місії воєнної організації держави та базових цін-

ностей військової діяльності передбачає з’ясування філософії й призна-чення, сенсу існування воєнної організації держави.

Процес визначення місії воєнної організації держави та базових цін-ностей військової діяльності є необхідною умовою оптимізації структури та функцій системи регулювання соціальних відносин у сфері забезпечен-ня воєнної безпеки. Так, в Конституції України, законах України та інших нормативно-правових актах, що регулюють діяльність органів державної влади у сфері забезпечення національної безпеки визначено місію воєн-ної організації держави — збройний захист суверенітету, територіальної цілісності держави та недоторканості кордонів.

Є сенс зауважити, що воєнно-політична діяльність по запобіганню ві-йні, в тому числі включенню національних збройних сил до системи гло-бальної та регіональної безпеки (наприклад, у складі миротворчих сил ООН), по збереженню спроможності відбити агресію, по захисту держа-ви та державного кордону своєї Батьківщини, — така подвійна функція збройних сил відбивається як в індивідуальній свідомості військовослуж-бовця, так і в суспільній свідомості, що впливає на взаємовідносини між армією та суспільством.


Важливим для визначення місії воєнної організації держави є розу-міння сутності армії, що з’ясовується за допомогою її типологізації, яку запропонував Чарльз Москос: «Суспільство готовності до війни»; «Сус-пільство стримування війни»; «Суспільство заперечення війни» [1]. Тоб-то, місія воєнної організації держави детермінується типом суспільства.

Важливим для визначення базових цінностей військової діяльнос-ті є розуміння сутності патріотизму, що з’ясовується за допомогою його типологізації. Це дозволяє розглянути історичні особливості формуван-ня державницьких та військових традицій та особливості їхнього впливу на формування ціннісних орієнтацій особистості (кого або що має захи-щати громадянин). Зазвичай виокремлюють наступні види патріотизму: природний (індивідуальний, приватний) патріотизм; суспільний патріо-тизм; державний патріотизм.

Базові цінності військової діяльності визначаються в рамках воєнно-політичної свідомості, тобто тих елементів суспільної свідомості і духо-вної культури країни чи регіону, які пов’язані з воєнно-політичними ін-ститутами чи процесами. Базовими цінностями військової діяльності є: вірність нації, військовій частині; персональна відповідальність; безкорис-лива служба; обов’язковість; компетентність; неупередженість; хоробрість.

«Образ ворога» поряд з «образом війни», «образом Батьківщини», «образом захисника Вітчизни», «образом перемоги» є змістом воєнно-по-літичної свідомості. Предметом, на якому виникає воєнно-політична сві-домість, є воєнно-політична реальність, воєнно-політичний процес, події, явища, традиції. Воєнно-політична свідомість є освоєння цієї реальності, її усвідомлення. Видами воєнно-політичної свідомості є мілітаристська, пацифістська та оборонна свідомості. Ми акцентуємо увагу на оборон-ній свідомості, яка визначає необхідність державного реагувати на воєн-ну небезпеку і готовність до справедливої збройної боротьби по відбит-тю агресії. Предметом оборонної свідомості є така міра воєнно-політич-ної практики держави, в рамках якої вона здатна відбити чужу агресію, а за межами її стати агресором.

Варто зазначити, що при вирішенні завдань по визначенню націо-нальних інтересів України як ціннісно-нормативних засад воєнної полі-тики необхідно враховувати як воєнно-політичні трансформації так і сис-темну кризу геополітичної самоідентифікації українського суспільства, яка обумовлена безпосередньо кризою в політичній сфері, що трансформуєть-ся, а також двома суперечливими тенденціями: глобалізацією у військовій сфері (функціонування глобальної військової системи — як приклад роз-ширення НАТО, світова система торгівлі зброєю і т.д.); регіоналізацією у військовій сфері (кожна країна на пострадянському просторі намагається


створити власну систему національної безпеки). Закономірно, за цих умов вітчизняна політична система перебуває в стані «культурного шоку», що характеризується конфліктною взаємодією трьох типів цінностей, а саме цінностей радянської епохи, національних цінностей українського народу, цінностей, що імплементовані західною цивілізацією. Зазначене дає під-стави констатувати, що трансформаційні процеси в мотиваційній сфері воєнно-політичної свідомості українського суспільства мають на сьогод-ні дві суперечливі тенденції: 1) формування нової ціннісно-нормативної системи військової служби, що репрезентує перехід від образа солдата, ко-трий захищає Вітчизну до образа воїна-професіонала, котрий воює за гро-ші (найманці — професійні воїни). Ця тенденція є домінуючою в сучасних умовах і відповідає сучасним вимогам до збройних сил постіндустріальної епохи; 2) збереження колишньої ціннісно-нормативної системи військо-вої служби (цінностей радянської військової школи), що тривалий час ре-гулювала соціальну поведінку військовослужбовців та громадян. Ця тен-денція має місце в силу інертності суспільної свідомості.

Аналіз феномену «культурного шоку» в Україні та можливих сценарі-їв маніпулятивної війни, дозволяє констатувати що ментальна агресія су-часних центрів сили спрямована на розмиття «образу Батьківщини», «об-разу захисника Вітчизни», «образу війни», «образу ворога» «образу пере-моги» і матиме кінцевим результатом зміну масової свідомості великих груп людей, а також зміну самоідентифікації особистості з метою вклю-чення її у психокультуру агресора. За таких умов агресор вже не сприй-мається як такий.

Отже, феномен «культурного шоку» робить наріжним каменем обо-ронної політики України формування і утвердження нового суспільного ідеалу, складовими якого мають виступати: державна самостійність, зо-внішньополітична стабільність, всебічний розвиток оборонного потенці-алу. Вищезазначене також потребує визначення концептуальних та мето-дологічних засад формулювання стандартів поведінки членів воєнної ор-ганізації, які б ґрунтувалися на базових цінностях військової діяльності: вірність нації, військовій частині; персональна відповідальність; безкорис-лива служба; обов’язковість; компетентність; неупередженість; хоробрість.

2 етап. Формулювання стандартів поведінки членів воєнної органі-зації.

Соціальна поведінка може оцінюватися в системі трьох вимірів, а саме: реальна поведінка; оптимальна поведінка; ідеальна поведінка. Сис-тема регулювання спрямована на зближення цих рівнів поведінки: набли-ження реального — до оптимального, оптимального — до ідеального, що є найвищим еталонним взірцем, який виконує важливу стимулюючу роль.


Стандартом поведінки військовослужбовців (ідеальна поведінка) є висо-ка мотиваційна готовність до збройного захисту Вітчизни.

3 етап. Формування військових традицій.В комплексі засобів та норм соціальної регуляції поведінки військо-

вослужбовців важлива роль належить традиціям, звичаям, ритуалам, які є специфічним різновидом соціальних норм регуляції поведінки. Будучи складовою воєнно-політичної свідомості, в якій сполучені три модуси іс-торичного часу — минуле, теперішнє і майбутнє, військові традиції покли-кані поєднувати минуле і майбутнє. При цьому вони не є чимось абстрак-тними, невловимими, це завжди конкретний порядок: модель, зразок чи ціннісний, духовно-емоційний, символічний «стереотип».

4 етап. Розробка військової символіки.Механізм формування військової символіки відноситься до сфери

ідеології та пропаганди, а їхній зміст — до категорії соціального міфотво-рення. Останнє може здійснюватися як зверху (через засоби масової ін-формації, літературу, кіно і т.д.), так і знизу, на рівні побутового фолькло-ру. Але, як правило, щоб стати феноменом масової свідомості, рано чи піз-но ці рівні повинні зімкнутися: «спущений зверху» символ нерідко стає популярним у народі, а «породжений у масах» — одержує підкріплення з боку офіційної пропаганди. Ці закономірності діяли фактично у всіх ві-йнах ХХ ст. — початку ХХІ ст.

Отже, формування ВКС — це тривалий і складний процес. Основні (перші) кроки цього процесу мають бути: визначення місії воєнної органі-зації; визначення основних базових цінностей військової діяльності. І вже виходячи з базових цінностей, визначаються стандарти поведінки членів воєнної організації, формуються військові традиції і військова символіка.

Список використаних джерел1. Шевченко М.М. Військова культура українського суспільства: проблеми та

шляхи формування / М.М. Шевченко, В.В. Єфімова // Вісник Національного університету оборони України. — 2012. — № 6. — С. 323–328.

2. Шевченко М.М. Аксіологічні залежності у сфері воєнної безпеки України / М.М. Шевченко // Державна політика забезпечення обороноздатності Укра-їни: актуальні проблеми та шляхи їх розв’язання: матеріали круглого столу (Київ, 4 грудня 2012 р.) / за заг. ред. Г.П. Ситника. — К.: НАДУ, 2012. — C.36–39.

3. Шевченко М.М. Специфіка сфери безпеки українського суспільства / М.М. Шевченко // Державна політика забезпечення національної безпеки України: актуальні проблеми та шляхи їх розв’язання: матеріали круглого сто-лу (Київ, 19 лютого 2013 р.) / за заг. ред. Г.П. Ситника, Л.М. Шипілової. — К.: НАДУ, 2013. — С. 99–106.


Л.М.Шипілова, кандидат політичних наук, доцент, доцент кафедри глобалістики, євроінтеграції та управління національною безпекою НАДУ

Національні інтереси в системі публічного управління: методологічний аспект

Зміна міжнародних та внутрішніх умов життя українського суспіль-ства супроводжується переосмисленням багатьох стереотипів, цінностей та цілей держави. Поступово набувають визнання правові норми демокра-тичної держави. Важливим є вибраний Україною курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Зближення України із західними демократія-ми, реалізація стратегії щодо інтеграції до ЄС вимагають удосконалення підходів до демократичних процесів як в середині держави, так і на між-народному рівні, це передбачає не тільки адаптацію національного за-конодавства до законодавства ЄС, але й розробку програм і проектів по створенню оптимально середовища адаптації до європейського простору.

Національна безпека визначається поняттями існуючих або потен-ційних загроз національним інтересам. У Законі України «Про основи на-ціональної безпеки України загрози національним інтересам — це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку жит-тєво важливим національним інтересам України [1], що безпосередньо пов’язується з оцінками характеру цих загроз, прогнозуванням та пер-спективним аналізом тенденцій змін, а також впливу внутрішніх та зо-внішніх чинників.

При проведенні сучасної політики забезпечення національної безпеки класифікаційний аналіз загроз відіграє роль засобу уточнення поняття, він досить вичерпний, тобто враховує всі можливі випадки, є послідовним й відповідає суспільно-політичній проблемі, що розглядається. Можливим є виокремлення явищ і факторів, тобто гарантованим є структурування суспільно-політичної проблеми відповідно до ситуації й логіки дотриман-ня процедурних правил, основні з яких наведені у табл.

Наявність достатньо серйозних економічних, політичних, релігій-них, етнічних та інших проблем (які в умовах динамічного розвитку між-народної обстановки за певних обставин роблять можливим застосуван-ня запобіжних заходів) є фактором не тільки виникнення, але й розвитку та реалізації загроз.


Основні правила та вимоги до класифікаційних категорій

Правило Вимоги до класифікаційних категорійДоречність Категорії мають відповідати суті проблемної ситуа-

ції: спочатку чітко визначається суспільно-політич-на проблема, потім збираються факти щодо неї. Най-продуктивнішим шляхом класифікації є визначення відсутності (наявності типів необхідних) потрібних елементів для розширення можливостей вирішення проблеми.

Вичерпність Категорії мають охоплювати кожен тип явища, пов’язаного з проблемною ситуацією (кожен тип одиниць)

Винятковість Категорії мають бути взаємозаперечними Послідовність Кожна категорія чи субкатегорія має ґрунтуватися на

єдиному класифікаційному принципі Ієрархічні відмінності Категорії чи субкатегорії мають чітко розмежовува-

тись (важливо не допускати переходу висновків з од-ного рівня на інший)

Характер проблемних протиріч регіону, в якому знаходиться Украї-на, визначає можливі загрози національній безпеці України, які напряму або опосередковано пов’язані із застосуванням воєнної сили.

Аналізуючи Закон України «Про основи національної безпеки Украї-ни», що визначає національні інтереси України в усіх сферах життєдіяль-ності держави, можна узагальнити і розглядати національні інтереси як:

внутрішні національні інтереси, які полягають у: створенні грома-дянського суспільства, підвищенні ефективності роботи органів держав-ної влади та місцевого самоврядування, розвитку демократичних інсти-тутів для забезпечення прав і свобод людини; досягненні національної злагоди, політичної та соціальної стабільності, гарантуванні прав укра-їнській нації і національним меншинам України; подоланні економічної кризи і створенні соціально зорієнтованої ринкової економіки; гаранту-ванні конституційного ладу, створенні механізму ефективного державного будівництва та підвищення стійкості державних інститутів; забезпеченні екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства; збереженні та підвищенні науково-технологічного потенціалу; укріпленні генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров’я та інтелектуального потенціалу; розвитку української нації, історичної сві-домості і національної гідності українців, розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх національностей, які проживають


в Україні; будівництві системи національної безпеки однаково ефектив-ної на місцевому, регіональному та національному рівнях;

зовнішні національні інтереси — це налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування в європейське і світове співтовариство при збереженні економічної самостійності; забез-печення суверенітету, територіальної недоторканості та політичної неза-лежності; пом’якшення наслідків домінування іноземного економічного, політичного та культурного впливу, досягнення вільного доступу до жит-тєво важливих економічних зон, комунікацій та інформаційних потоків; підтримання та розвиток міжнародного процесу по нерозповсюдженню ядерних технологій та нових видів озброєнь, зниженню бойового і чи-сельного складу збройних сил; закріплення достатнього рівня національ-ної безпеки на основі економічного, науково-технологічного, інформа-ційного та воєнного потенціалів; участь у будівництві міжнародної сис-тем безпеки, однаково ефективної на європейському і глобальному рівнях.

Недосконалість процесів політичного реформування в середині кра-їні, економічні прорахунки, руйнування духовних та історичних ціннос-тей заважає прогресивному розвитку, негативно впливає на розвиток по-літичних та економічних відносин з іншими країнами. Необхідним є від-стеження динаміки суспільного розвитку, консолідація суспільства в меж-ах реалізації життєво важливих інтересів, розробка соціальних програм розвитку духовних та історичних традицій, виховання патріотизму та пропаганда українських культурних традицій, звичаїв у світі. Отже, для реалізації сучасної політики національної безпеки України потрібно від-слідковувати зміни, що відбуваються в країні з урахуванням внутрішніх і зовнішніх чинників впливу для розробки та вжиття заходів, що вихо-дять за межі традиційних механізмів та методів виявлення загроз націо-нальним інтересам.


П.С.Шпига, кандидат технічних наук, професор кафедри інформаційної політики та цифрових технологій НАДУ

Система електронних послуг: підходи до оцінювання ефективності

Протягом останніх десяти років органами влади України прийнято багато нормативно-правових документів (НПД) спрямованих на удоско-налення інструментарію надання електронних послуг. Так, наприклад, у формулюванні мети «Концепції розвитку системи електронних послуг в Україні» говориться про «формування ефективної системи електронних послуг»(СЕП), «розвиток і підтримку доступних та прозорих, безпечних та некорупційних, найменш затратних, швидких та зручних електронних послуг» [3]. Виконання завдань концепції має забезпечити покращення якості надання адміністративних послуг для громадян та суб’єктів госпо-дарювання відповідно до європейських вимог, підвищення ефективнос-ті роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, досягнення якісно нового рівня управління державою на принципах ре-зультативності, ефективності, прозорості, відкритості, доступності та під-звітності. Необхідність визначення відповідності результатів виконання завдань концепції наміченим цілям свідчить про актуальність проблеми оцінювання ефективності, якості, зручності, результативності, доступ-ності, безпеки СЕП.

Проблеми аналізу, оцінювання, забезпечення ефективності системи публічного управління і окремих її підсистем постійно присутні в біль-шості нормативно-правових документів та публікацій, що стосуються удосконалення діяльності органів державної влади і місцевого самовря-дування. Проте нами не виявлено наукових публікацій, в яких ґрунтов-но висвітлено підходи до вирішення цих проблем для системи електро-нного надання управлінських послуг. Окремі питання, цікаві моделі та практичні рекомендації оцінювання системи послуг у сфері сервісної ді-яльності органів влади досліджуються в наукових працях О.В.Карпенка, Л.Л.Приходченко, О.В.Риженка та ін.

У публічному управлінні для формування усіх значущих політичних та законодавчих рішень вважається доцільним попередньо розробляти науково-обґрунтовану концепцію. Вона готується державними органа-ми з метою визначення основних засад (напрямів, пріоритетів) реалізації державної політики у відповідній сфері і визначає заходи для вирішення


конкретної проблеми. В умовах сучасних концепцій публічного управлін-ня та розвитку інформаційного суспільства держава усвідомлює необхід-ність надання адміністративних та інших публічних послуг в електронній формі. Основним документом, що стосується надання електронних послуг і який визначає основні засади реалізації державної політики у відповід-ній сфері, нині є Концепція розвитку системи електронних послуг в Укра-їні схвалена розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.11.2016 [3]. Мета концепції полягає у визначенні «напрямів, механізму і строків фор-мування ефективної системи електронних послуг в Україні для задоволен-ня інтересів фізичних та юридичних осіб через розвиток і підтримку до-ступних та прозорих, безпечних та некорупційних, найменш затратних, швидких та зручних електронних послуг».

Система електронного надання управлінських послуг, як і всі систе-ми, що використовуються в державному управлінні, мають відповідати певним вимогам. Так, у формулюванні мети «Концепції розвитку систе-ми електронних послуг в Україні» говориться про «формування ефектив-ної системи електронних послуг» (СЕП), «розвиток і підтримку доступних та прозорих, безпечних та некорупційних, найменш затратних, швидких та зручних електронних послуг». Серед першочергових проблем названо «брак довіри до електронної взаємодії суб’єктів надання адміністратив-них послуг та суб’єктів звернення». Основні принципи цього документа включають доступність; прозорість, безпеку та захист персональних да-них; ефективність і результативність. В результаті реалізації Концепції, серед іншого, очікується покращення якості надання адміністративних послуг для громадян та суб’єктів господарювання відповідно до європей-ських вимог, підвищення ефективності роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, досягнення якісно нового рівня управ-ління державою на принципах результативності, ефективності, прозорос-ті, відкритості, доступності та підзвітності. Серед множини цих характе-ристик ми зупинимося на ефективності.

В Концепції є частина, що стосується термінології. На жаль визна-чення чи способи оцінки ефективності СЕП відсутні як в основному до-кументі, так і в двох законах («Про адміністративні послуги» і «Про елек-тронні документи та електронний документообіг»), на які посилається Концепція. Спробуємо скористатися іншими джерелами. В інформацій-ній системі «Термінологія законодавства», яка доступна на офіційному веб-порталі Верховної Ради України, є три визначення ефективності із різних НПД: співвідношення між отриманим результатом (ефектом) і ве-личиною фактору (ресурсу), який використаний з метою досягнення цьо-го результату; досягнення найкращого результату (ефекту) при викорис-


танні визначеного обсягу матеріальних і фінансових ресурсів; раціональ-не і результативне використання ресурсів для досягнення цілей держав-ної політики.

Ці визначення є декларативними і не можуть бути безпосередньо використані для оцінки ефективності СЕП оскільки використовують не-визначене поняття результат (ефект). Загальним у них є те, що вони вка-зують на необхідність вимірювання чи оцінки використаних ресурсів та отриманих результатів. Дійсно, основними засобами забезпечення ефек-тивного розподілу і використання бюджетних коштів для результат-орі-єнтованого суспільного управління є вимірювання та оцінювання резуль-татів діяльності. Це та ланка, що дозволяє пов’язати функцію планування та функцію контролю. У загальному розумінні вимірювання — це послі-довність дій, результатом яких є присвоєння об’єкту чи процесу число-вих значень за допомогою шкали, інструментів та методології. В інформа-ційній системі «Термінологія законодавства» відсутній термін оцінюван-ня, не пов’язаний із фізичними величинами. В Енциклопедії державного управління говориться, що оцінювання — це «систематичний процес по-рівняння діяльності і/чи результатів виконання програми або політики з цілями, завданнями, комплексом явних або неявно виражених стандартів з метою внесення необхідних адміністративних чи політичних змін» [1]. Тобто, оцінювання більш широкий термін, оскільки він допускає відсут-ність інструментів. Результатом оцінювання може бути не число, а якіс-на оцінка, наприклад слова «добре», «краще», яка висловлюється експер-том. Може бути корисним поділ оцінювання на технічне та політичне. В нашому випадку технічне оцінювання визначатиме рівень ефективності, з якою СЕП буде надавати е-послуги. Для політичного оцінювання важли-вими будуть соціальний та політичний ефекти від впровадження системи.

Що стосується ефективності, то теорія менеджменту пропонує роз-межовувати такі поняття, як ефективність (effectiveness) і продуктивність (efficiency) системи. Для нас це означає, що СЕП ефективна (effective), якщо вона надає послуги в електронній формі відповідно до визначеного пере-ліку. І, відповідно, СЕП продуктивна (efficiency), якщо вона надає послу-ги з найменш можливими витратами. Такий підхід корисний, але його не можна назвати цілком задовільним, оскільки він не враховує задоволе-ності отримувачів е-послуг.

У Енциклопедії державного управління є дві статті «Ефективність державного управління» (т.2 с.158 та т.4 с.246) та одна стаття «Критерії ефективності державного управління» (т.2 с.270). Автори цих статей про-понують розрізняти три основних поняття: загальну соціальну ефектив-ність державного управління; ефективність організації і функціонування


суб’єктів державного управління; ефективність діяльності управлінських органів і посадових осіб. Із цих статей випливає, що універсальним со-ціальним показником ефективності є ступінь задоволення громадян по-внотою і якістю послуг. При цьому важливо, щоб «задоволення потреб і вирішення породжених ними проблем відбувалось стійко, надійно і без-поворотно, з належною повнотою і в належний час, при оптимальному використанні суспільних ресурсів». Це підтверджує Служба державного менеджменту ОЕСР (Уряд для громадян), висвітлюючи досвід різних кра-їн — членів ОЕСР у частині організації управління в державному секторі. Вона акцентує увагу на якості надання послуг (у контексті покращення їх стандартів), пропонуючи при оцінюванні застосовувати такі критерії, як своєчасність, точність, доступність та відповідність [1].

Основним об’єктом, на розвиток чи формування якого спрямована Концепція, є система електронних послуг в Україні. На жаль опис всієї сис-теми чи її компонент відсутні як в основному документі, так і в двох зако-нах («Про адміністративні послуги» і «Про електронні документи та елек-тронний документообіг»), на які посилається Концепція. З системної точ-ки зору цей об’єкт є складною територіально розподіленою системою, яка включає велику кількості підсистем, кожна з яких є багатофункціональ-ною і належить одночасно іншим системам надсистеми публічного (дер-жавного) управління. Вона має елементи стохастики та взаємодіє із сто-хастичним оточенням. Елементи підсистем теж є складними об’єктами, вони періодично змінюються, удосконалюються, доповнюються та онов-люються. З технічної точки зору вона включає: територіально розподілені локальні та глобальні телекомунікаційні мережі спеціального призначення і загального користування, автоматизовані інформаційні системи, робо-чі станції, сервери, сховища та бази даних, засоби електронної комуніка-ції та управління інформаційними потоками, автоматизовані робочі міс-ця з відповідним програмним забезпеченням. Оцінювання ефективності такої системи є надзвичайно складним і вартісним завданням. Спрости-ти його дозволяє запланована в Концепції інтеграція інформаційних сис-тем суб’єктів надання адміністративних послуг в єдиний державний пор-тал надання адміністративних послуг згідно з єдиними встановленими вимогами, відкритими форматами та протоколами. У цьому випадку ми можемо використати комплексний методологічний підхід до кількісного та якісного оцінювання у сфері сервісної діяльності органів влади щодо порталів управлінських послуг [2].

Висновки. Поряд із позитивними тенденціями у розвитку системи електронних послуг в Україні існує і низка недоліків. Головним із них є від-сутність методології, критеріїв, термінології та нормативно затверджених


підходів до оцінювання ефективності СЕП. Це негативно впливає на про-цеси реалізації системи та допускає корупційну складову. Виконаний ана-ліз підходів до оцінювання ефективності СЕП дозволяє уточнити відмін-ності оцінювання та вимірювання характеристик системи, висвітлює про-блеми термінологічного забезпечення Концепції розвитку системи елек-тронних послуг в Україні.

Список використаних джерел1. Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Пре-

зидентові України ; наук.-ред. колегія : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. — К.: НАДУ, 2011.

2. Карпенко О. В. Управлінські послуги в Україні: механізми надання органами влади [Текст] : монографія / О. В. Карпенко. — К. : АМУ, 2014. — 408 с.

3. Про схвалення Концепції розвитку системи електронних послуг в Україні. Роз-порядження Кабінету Міністрів України № 918-р від 16.11.2016. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/go/918–2016-%D1%80


В.М.Михайлов. Забезпечення безпеки населення об’єднаних територіальних громад через застосування циклу управління у сфері цивільного захисту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60

О.О.Новіков. Передумови здійснення ефективного громадського контролю органів державної влади в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64

Т.Парило. Коріння місцевого самоврядування у тій владі, джерелом якої є весь народ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

М.І.Пірен. Просвітницька робота — ціннісна складова формування інтересу громадян до управління в територіальній громаді . . . . . . . . . . . . . . . 69

В.В.Пономарьов. Об’єднанні територіальні громади: проблеми становлення як інституту публічного адміністрування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

С.М.Приліпко. Вплив неурядових організацій громадянського суспільства на механізми формування та розвитку обслуговуючої кооперації сільських територій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77

О.Г.Пухкал. Концепт децентралізації влади в контексті формування нової моделі місцевого самоврядування в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 81

Л.М.Радченко. Екологічні проекти в Україні: міжнародна допомога . . . . . . . . . . . 87Н.А.Розмаріцина. Модернізація механізму надання адміністративних

послуг на місцевому рівні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89С.В.Ситник, І.В.Рейтерович. Імплементація Угоди між Україною та

Європейським Союзом як процес упровадження європейських стандартів вироблення політики держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94

М.М.Стадник. Толерантність в соціальному процесі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97Л.С.Сталенна. Взаємодія органів публічної влади: практичні підходи

до запобігання проявам сепаратизму в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100Т.В.Сокольська. Публічне управління розвитком сільських територій

в контексті збереження національних інтересів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103І.В.Тютюнник. Європейський досвід реалізації реформ

децентралізації і деконцентрації влади на регіональному рівні: уроки для України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107

Р.Р.Хасанов. Соцієтальна ідентичність як фактор розвитку суспільства . . . . . . . 110Л.М. Щуревич. Цивілізований ринок землі — основа аграрної

політики України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114

ЦИФРОВІ ТРАНСФОРМАЦІЇ, БЕЗПЕКОВІ ТА ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ ПРІОРИТЕТИ ПУБЛІЧНОГО

УПРАВЛІННЯ (СЕКЦІЯ 4)

О.V.Karpenko. Digital transformations: e-Governance reengineering . . . . . . . . . . . . . 120

Зміст 407

Ю.В.Мельник. До питання про інституційне забезпечення процесу євроінтеграції України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123

Л.А.Бєлова. Державне управління і закон: Україна в контексті глобальних викликів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126

В.І.Абрамов. Національні цінності й національні інтереси та безпека України 132С.О.Андреєв. Про місце цивільного захисту як функції держави серед

безпекових пріоритеті в України. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137А.В.Бабічев. Система вищої освіти України як об’єкт державного управління . 141О.Г.Барило. Науково-методичний апарат дослідження

функціонування системи інформаційно-аналітичного забезпечення цивільного захисту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145

С.О.Борисевич. Місце та роль України в сучасному світі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148О.Г.Бортнікова. Національні та релігійні цінності в системі

публічного управління . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150Л.А.Весельська. Державні інструменти протидії гібридній війні з

Росією: міграційний аспект . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155П.Б. Волянський, О.П. Євсюков, А.В. Терент’єва. Кризові комунікації

як інструмент подолання надзвичайних ситуацій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159С.А.Гайдук. Морська державна політика. Проблеми та шляхи

відродження морської могутності України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163Я.С.Галанюк. Євроінтеграційні пріоритети розвитку державного

управління у сфері прикордонної безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 169О.В.Голубєв. Стратегічні комунікації як один із пріоритетних

напрямів сучасної державної політики забезпечення національної безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 173

К.Р.Гуменна. Investing in the digital infrastructure development . . . . . . . . . . . . . . . . 177О.І. Деміхов. Розвиток публічної політики в житловій сфері як

євроінтеграційний пріоритет країни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181Н.О.Дмитренко. Проблема цифрової нерівності в процесі розвитку

інформаційного суспільства України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184Н.В.Єфанова. Кібербезпека держави як сучасний виклик у сфері управління . 188Ю.В.Карпенко. Технологія VoIP як інструмент цифрової комунікації

об’єднаних територіальних громад на прикладі Viber Chat . . . . . . . . . . . . . . . 191Н.Г.Клименко. Принципи державного регулювання діяльності

недержавних інституцій у сфері національної безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193В.О.Коновал. Рекомендації органам публічної влади щодо створення

безпечного он-лайн середовища місцевого рівня . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197


В.І.Курганевич. Кримінально-правове регулювання відносин у сфері організації і проведення суспільно-масових заходів в контексті забезпечення національної безпеки: досвід Естонії, Латвії, Литви . . . . . . . . 201

О.С.Курило. Електронний документообіг як один із пріоритетних напрямів розвитку інформатизації суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204

М.В.Лемець. Конституція як національна цінність: значення для євроінтеграційних процесів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 207

Є.Ю.Литвиновський. Компетентність з цивільної безпеки в профілі компетентностей державних службовців . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 211

Р.Р.Марутян. Використання сучасних інформаційних технологій у державно-управлінській практиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 215

І.О.Мельничук, О.С.Курило. Впровадження електронного реєстру заходів органів місцевого самоврядування як запорука ефективного публічного управління . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219

О.В.Мельничук. Безпека критичної інформаційної інфраструктури України: нормативно-правовий аспект . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 222

V.V.Namestnik. Environmental priorities of integration processes . . . . . . . . . . . . . . . . 226В.П.Ніколаєв. Удосконалення управління вартістю будівництва

об’єктів, які фінансуються за кошти міжнародних донорів . . . . . . . . . . . . . . 229М.Г.Орел. Теоретичні основи класифікації небезпек політичній

безпеці при підготовці державно-управлінських рішень . . . . . . . . . . . . . . . . . 233А.С.Осьмак. Соціальні медіа як платформа комунікації у сфері

місцевого самоврядування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 237О.В.Павлюк. Євроінтеграційні пріоритети публічного управління в

Україні в умовах формування стандартів демократичного врядування . . . 240С.П.Потеряйко. Взаємозв’язок між станом природно-техногенної

безпеки в Україні та рівнем підготовки органів державного управління . . 244В.Ф.Смолянюк, О.І.Пошедін. Ціннісні детермінанти євроінтеграційних

прагнень України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 246О.В.Риженко. Принципи та складові розвитку цифрової економіки в Україні . 250В.В.Риков. Забезпечення національних інтересів України в системі

формування Концепції глобальної інтеграції електронних держав . . . . . . . 253Н.В.Савченко. Основні засади реалізації цифрового маркетингу у

сфері публічного управління . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255Serhiy Solovyov. The forms of strategic narratives in the public administration . . . . . 258O.S.Tverdokhlib. Moderne informationelle Politik: Voraussetzungen und

Wandel in öffentlicher Verwaltung . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261

Зміст 409

Я.В.Чернятевич. Вплив національних цінностей на формування економічної політики держави у контексті забезпечення національної безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 264

Л.В.Чупрій. Національні інтереси, національні цінності: безпековий вимір . . . 267С.О.Шайхет. Кібербезпека: сучасний стан та перспективи розвитку

в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 271М.М.Шевченко. Методологічні засади формування військової

культури українського суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274Л.М.Шипілова. Національні інтереси в системі публічного

управління: методологічний аспект . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 279П.С.Шпига. Система електронних послуг: підходи до оцінювання

ефективності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 282

ПРАКТИКА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ: ПРОБЛЕМИ І НЕДОЛІКИ (СЕКЦІЯ 5)

Н.В.Коваленко. Практична підготовка слухачів Національної академії як невід’ємна компонента освітньо-професійної програми за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування» . . . . . . . . . . . . . . . 288

Л.С.Акопян. Концептуалізація питань публічного управління . . . . . . . . . . . . . . . 293В.А.Алексейчук. Стажування слухачів як важлива складова

підготовки магістрів публічного управління . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 296О.В.Багрій. Стажування — новий досвід та знання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 299А.П.Богуненко. Стажування як необхідний елемент підготовки

майбутніх кадрів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 301Ю.В.Бондар. Щодо важливості реформування інституту державної

служби у відповідності до сучасних вимог суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . 304Г.Г.Головань. До питання проходження стажування у Міністерстві

юстиції України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 307О.В.Голубєв. Практика формування стратегічних комунікацій у

Міністерстві інформаційної політики України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 310В.І.Карасташ. Цивілізований лобізм як механізм протидії корупції . . . . . . . . . 313Є.В.Косинська. Підсумки стажування в Токмацькому міськрайонному

відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 316

І.О.Мельничук. Дослідження та упередження недоліків під час проходження стажування слухачів НАДУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 321

Д.Ю.Мостова. Підсумки стажування слухачів денного відділення, другого року навчання, спеціалізації «Публічна політика у сфері соціального та гуманітарного розвитку» в органах державної влади . . . . . . 324


Л.А.Пашкевич. Доцільність існування Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Світовий досвід . . . . . . . . 328

В.Ю.Рикова. Звіт за результатами стажування у Департаменті інформаційно-комунікаційних технологій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) . . . . . . . 332

А.С.Солодка. Стажування у Відділі забезпечення діяльності Уповноваженого Президента України з прав дитини Адміністрації Президента України: очікування та реалії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 336

Л.А.Ходоровська. Отримання практичного досвіду роботи в Міністерстві закордонних справ як запорука реалізації здобутих знань в Національній академії державного управління при Президентові України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 339

О.В.Цисар. Підсумки стажування в Секретаріаті Кабінету Міністрів України: поєднання теорії та практики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 342

О.А.Щербина. Підсумки стажування у відділі юридичного забезпечення Управління справами Апарату Верховної Ради України . . . . 346

І.Я.Яцків. Стажування як невід’ємна складова закріплення теоретичних знань у практичній діяльності (на прикладі проходження стажування в Адміністрації Президента України та Міністерстві агропромислової політики та продовольства України) . . . 350

О.І.Невмержицький. Ціннісні пріоритети у землеволодінні та землекористуванні та роль громадського контролю у забезпеченні надання адміністративних послуг у сфері земельних відносин . . . . . . . . . . . 353

О.А.Бєдова. До питання моніторингу та оцінювання адаптації законодавства України до acquis ЄС . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 357

ПРАКТИЧНИЙ ДОСВІД ВПРОВАДЖЕННЯ РЕФОРМ: ВІЗІЯ ВИПУСКНИКІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ (СЕКЦІЯ 6)

І.В. Розпутенко. До проблеми ідеології державного управління . . . . . . . . . . . . . . 362С.О.Москаленко. Імплементація національних цінностей і

національних інтересів у державну політику як науково-практична проблема публічного управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 367

Ю.В.Лелюк. Досвід проведення реформ соціально-економічної сфери сільської місцевості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 370

М.Е.Кропівницька. Впровадження практики надання послуг раннього втручання як один із напрямів соціальних реформ в Україні . . . . . . . . . . . . . 373

О.А.Сімоненко. Практичний досвід впровадження децентралізації в Україні . 377А.О.Двігун, І.О.Дегтярьова. Сутність ідентичності територіальної

громади та напрями її формування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 383

Зміст 411

Л.С.Солодухіна. Забезпечення виховання кожної дитини в сім’ї як головне завдання держави в контексті охорони дитинства . . . . . . . . . . . . . . . 387

О.В.Левченко. Індекс е-участі як індикатор електронної партисипації в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 392

О.В.Турій. Актуальні проблеми взаємодії громадських організацій органами місцевого самоврядування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 394

Наукове видання

НАЦІОНАЛЬНІ ЦІННОСТІЙ НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ

В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

NATIONAL VALUES AND INTERESTSIN PUBLIC ADMINISTRATION SYSTEM

Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю(Київ, 12 жовтня 2017 року)

Том ІІ

Підписано до друку 08.10.2017. Формат 60x84/16. Умов. друк. арк. 23,72. Папір офсетний. Друк офсетний.

Видавництво «К.І.С.»04080 Київ–80, а/с 1, тел. (044) 462 5269

http://kis.kiev.uaСвідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб’єктів видавничої справи ДК №677 від 19.11.2001 р.

НАЦІОНАЛЬНІ...

Documents

Transcript of НАЦІОНАЛЬНІ...