Каховщина - любов моя

Алла Яблонська

Каховщина – любов МОЯ

Факти. Знахідки. Думки.Краєзнавчі, художньо-публіцистичні нариси

Книга присвячується 225 річниці заснування міста Каховка та села Малокаховка

Херсон2016

ББК 63.3(0)(4Укр–4Хес) Я146

Яблонська А.М.Я146 «Каховщина – любов моя» : книга. – Херсон : Наддніпряночка, 2016. – 188 с. : іл.

Дослідницька праця почесного члена Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, члена Національної спілки краєзнавців України Алли Миколаївни Яблонської проливає світло на походження назви одного з мальовничих міст на березі Дніпра – Каховки та знайомить з історією довколишніх сіл – Малокаховка і Нові Судаки (Судаки) Каховського району Херсонської області.

Крім архівних документів та наукових праць, дослідниця щедро використовує власноруч зібрані перекази та свідчення очевидців-старожилів Таврійського краю. Її емоційна розповідь, спрямована, насамперед, до читачів майбутнього, не може залишити байдужими сучасників, тих, хто шанує минуле та вболіває за щасливе «завтра» свого народу.

Видання розраховане на краєзнавців, істориків, етнологів і широкий читацький загал.

Охороняється Законом України «Про авторське право та суміжні права»

ББК 63.3(0)(4Укр–4Хес)

© Яблонська А.М., текст, фотографії, 2016© Вид. «Наддніпряночка», дизайн, додрукарська підготовка, 2016

3

Від автора«Каховщина – любов моя» – це збірка художньо-краєзнавчих публіцис-

тичних нарисів, що присвячені далекій минувшині нашого краю, передісторії м. Каховка та історії сіл Малокаховка і Нові Судаки Каховського району Хер-сонської області. Це – результат багаторічної праці, сумнівів та довгих розду-мів, що не давали спокою протягом двох останніх десятиріч. Позаду ретель-на робота в архівах, поїздки до Криму та інших місць, без яких не відбулася б ця книга. Як наслідок накопичених матеріалів – створення музеїв: Народного музею історії с. Малокаховка (1989 р.), «Історія Каховщини» у Центрі дитячої творчості м. Каховка (1996 р.), музеїв історії ЗОШ І-ІІІ ступеня №4 (2007 р.) та збереження хліба у ПАТ «Каховське хлібоприймальне підприємство» (2010 р.), а потім ця книга. Про це – в окремому нарисі-спогаді «Я і музей».

В цілому ж книга поділена на два розділи, що доповнюють та продовжу-ють один одного. У першому – «Каховська Чистенька» – йдеться про затоплені Каховською ГЕС с. Малокаховка та с. Нові Судаки. Це своєрідний літопис за 200 років та не тільки. Частину розповіді я побудувала у вигляді діалогу двох зацікавлених співрозмовників, відповідаючи на запитання, що найчастіше за-дають під час екскурсій – створюючи живі образи татар-ногайців, запорізьких козаків та чумаків. А ще тут зібрано цінні для науки етнології та краєзнавства спогади старожилів цих сіл, що є життєдайним джерелом народної мудрос-ті й великого досвіду народної агрокультури, побутових і духовних традицій, народних звичаїв та моральних засад. Описано народні ремесла й промисли та загальнолюдські моральні цінності, що раніше домінували серед простого люду нашого краю. У кожному спогаді – душа великого трудівника, котрий любить землю, терпеливо виконує своє призначення на землі. Деякі спогади у збірнику настільки цікаві й правдиві, що їх можна брати за сценарій для кіно-фільмів, використовувати в українській драматургії.

У другому розділі «Таємниця назви міста Каховка та села Малокаховка» на основі документальних джерел та краєзнавчих досліджень вперше в історії Пів-денної України пояснюється, чому м. Каховка має таку назву. Також вперше по-дається цікава інформація про Смоленського дворянина, генерала від інфанте-рії, графа Михайла Васильовича Каховського (Нечуя–Коховського) (1734–1800) і його меншого брата, першого правителя Таврійської області, дійсного статсько-го радника Василя Васильовича Каховського (Нечуя–Коховського) (1738–1794), на честь якого названі м. Каховка та с. Малокаховка.

Мета книги – сформувати у молоді інтерес до минувшини, любові до рідної

4

землі, поваги до діяльності предків та поглиблення знань з історії краю. Видан-ня розраховане на краєзнавців, істориків, етнологів і широкий загал, котрому не байдуже далеке минуле Південної України.

Висловлюю свою щиру подяку за моральну підтримку і корисні поради доктору педагогічних наук, професору, члену-кореспонденту НАПН України Є.П. Голобородько; доктору історичних наук, професору Чорноморського державного університету ім. П.Могили Є.Г. Сінкевичу; кандидату історичних наук, доценту кафедри всесвітної історії та історіографії Херсонського держав-ного університету С.С. Андреєвій; дійсному члену Українського національно-го комітету Міжнародної ради з охорони пам’ятників та видатних місць, крає-знавцю С.А. Дяченку; заслуженому працівнику культури АР Крим, директору бібліотеки «Таврика» ім. А.Х. Стевена Н.М. Колесниковій; начальнику відділу освіти Каховської міської ради М.В. Гончару; білогорському історику Л.А. Ко-товій, новокаховському краєзнавцю А.Г. Недільку.

Дякую директору Дніпропетровського краєзнавчого музею Н.І. Капустіній, науковому досліднику В.Є. Кавуну та краєзнавцю Андрію Копачу за надану мені інформацію про В.В. Коховського. Cердечно дякую за методичну допомогу у ство-ренні авторських музеїв директору ХОКМ Т.Г. Братченко та науковим працівни-кам: О.О. Ржевській, К.Д. Чорній, О.В. Лагутіній та О.С. Гончаровій.

Хочу сказати спасибі за спонукання мене до творчості моїм друзям: чле-ну Національної спілки журналістів України Лідії Цоліній; відміннику освіти України, старшому вчителеві Світлані Базилевич; заслуженому юристу Украї-ни Тамарі Корнацькій; фотографу Борису Дубовському.

Ця книга видана завдяки підтримки благодійників: депутата Каховської райради, директора ПП «ВАРІАНТ» Т.Ю. Дудки; депутата Каховської міської ради, засновника та керівника благодійної організації «Благодійний фонд Іго-ря Хомінця «ЗНАЙ БІЛЬШЕ!» І.В. Хомінця; депутата міської ради А.П. Кор-суна; депутата Каховської міської ради П.І. Філіпчука; видатної просвітниці, члена літературної спілки письменників України В.К. Волкової; сільського голови с. Малокаховка В.М. Лукашенка; почесного ветерана України, голови Каховської міської ради ветеранів О.Ф. Дар’їної; начальника управління осві-ти і науки ХОДА Є.А. Криницького; директора фермерського господарства Ю.І. Михалевича та полковника у відставці, заслуженого раціоналізатора України Д.Г. Щербакова.

Сподіваюсь, що моя дослідницька праця приверне увагу та не залишить байдужими ще багатьох людей, котрі шанують минуле та вірять у світле май-бутнє нашого краю.

5

Рецензіяна книгу А.Яблонської «Каховщина – любов моя»

У краєзнавчому дослідженні члена Херсонської обласної організації На-ціональної спілки краєзнавців України А.Яблонської йдеться про історію с. Малокаховка та походження назви одного з ключових міст Херсонщини – Каховка. Автор проаналізувала наявну літературу з теми дослідження та опра-цювала цікавий архівний матеріал. Окрім загального історичного тла, цікавих біографічних подробиць та історичних фактів, дослідниця подає власні розду-ми і описує процес пошуків матеріалу. Текст уміло споряджений ілюстраціями та іншими додатками, що покликані скласти у читача загальну картину про історію краю.

Автор упорядкувала свою працю в науково-популярному контексті, що дозволить пересічному читачеві, не вдаючись у деталі наукових дискусій, осяг-нути ключові події, познайомитися з видатними постатями, причетними до походження назви м. Каховка і с. Малокаховка та їх функціонування на почат-ковому етапі історії. За подекуди сухими фактами дослідниця викладає власне бачення минувшини рідного краю.

Звертаю увагу автора і відповідального за випуск книги редактора, що сучасна наука намагається позбавитися стереотипу, нав’язаного радянською і російською імперською історіографією, коли йдеться про історичну спадщину Київської Русі як приналежну до російського народу – тому в тексті необхідно вести мову про «руське населення», «руських князів» тощо.

Надрукована книга буде корисна підростаючому поколінню та широкому загалу читачів, а професійні історики знайдуть для себе невідомі чи малові-домі факти, якими зможуть послуговуватися у своїй діяльності, завдячуючи А.Яблонській.

Є.Сінкевич, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Чорноморського державного університету ім. П.Могили

6

Історія рідного краю потребує дослідження та поваги

Не перша книжка Алли Яблонської – нашої колишньої допитливої, енергійної, старанної студентки Херсонського державного педінституту ім. Н.К. Крупської – потрапила до моїх рук. Усі краєзнавчі студії А.Яблонської характеризуються добросовісним відбором фактів, творчою організацією, проникливим ставленням до слова, до історії рідного краю та його майбуття.

Про це свідчить і праця «Каховщина – любов моя» з такою красномов-ною назвою і щирою українською зачарованістю: «Каховщина – це безмежний степ, Каховське море, родючий чорнозем, сиво-голубі канали, гаряче сонце, лящі й тарань, пшениця й кавуни, виноград і смачне домашнє сухе вино. Це мій край – моя земля».

Вражає зібраний матеріал – із допомогою архівів, бібліотек, музеїв, праць учених, спогадів, фотографій тощо.

Автор цікаво розкриває таємницю походження назви «Каховка», ґрунтов-но відповідає на безліч запитань (про перші поселення в Таврійському краї, про Запорізьку Січ, «зимівники», про чумаків, аріїв та ін.), натхненно описує свою практичну роботу зі створення низки музеїв та їх діяльність.

Прочитавши цю книжку, переконуєшся, що, дійсно, «історія рідного краю потребує дослідження та поваги», що і стало стимулом для Алли Миколаївни, за її висловом.

Як колишній учитель А.М. Яблонської я горда з того, що вона є почесним членом Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, членом Національної спілки краєзнавців України і певна, що вона заслуговує держав-ної нагороди.

Член-кореспондент НАПН України, доктор педагогічних наук, професор кафедри педагогіки, менеджменту освіти й інноваційної діяль-ності КВНЗ «Херсонська академія неперервної освіти»,заслужений діяч науки і техніки України

Є. П. Голобородько

7

Хто не знає свого минулого – не вартий майбутнього…

З вивчення історії рідного краю починається історія Вітчизни. Те, що зда-ється достатнім для загальної історії, завжди є лише відправним пунктом для більш детальних краєзнавчих досліджень. Нерідко визначальними стають не загальні дані, а конкретні, навіть, на перший погляд, малозначимі факти з ми-нулого життя краю. В одних випадках – це призабуті назви давніх урочищ, в інших – нові свідчення про загальновідомі імена осіб, причетних до історії краю, перебіг тих чи інших історичних подій на території міста, села, району тощо. Але головне – це конкретні люди, з яких, власне, і складається населення краю, твориться його мала і велика історія.

225 років жителі Каховщини не знали, чиє ім’я увічнюють назви міста Ка-ховка та села Малокаховка, що мають один корінь.

Після 20 років наполегливих досліджень в архівах Сімферополя, Москви, Херсона, багаторічної настійної праці в наукових бібліотеках та музеях Півден-ної України цю двохсотлітню загадку розкрила каховчанка, член Національної спілки краєзнавців України – Алла Миколаївна Яблонська.

На основі документів та наукових праць дослідниця написала у формі крає-знавчих художньо-публіцистичних нарисів цікаву, захоплюючу книгу «Кахов-щина – любов моя», котру присвятила 225-річчю м. Каховка та с. Малокаховка.

У книзі дослідниця висвітлює історичну постать, на честь якої названі Каховка та Малокаховка. Окрім цікавих біографічних подробиць цієї люди-ни, яка виконувала важливу місію на Півдні України в часи її заселення, та історичних фактів далекого минулого нашого краю, авторка подає власні роз-думи, описує процес свого пошуку, використовує зібрані нею народні традиції зі спогадів старожилів Таврійського краю.

Маю надію на те, що книга «Каховщина – любов моя» стане у нагоді не лише фахівцям із краєзнавства, а й читачам, які не втратили зацікавленості в історії рідного краю, допоможе простежити живий зв’язок поколінь, завдяки якому не залишиться місця для байдужості до минулого і його забуття.

Засновник та керівник благодійного фонду «ЗНАЙ БІЛЬШЕ!»

Ігор Хомінець

8

Я і музейЗа фахом я – вчитель. За покликом душі – пошуковець та музеєзнавець.

Майже все трудове життя на громадських засадах займаюся краєзнавчими дослідженнями.

Вперше познайомилася з історією нашого краю і закохалася в неї, коли при-їхала жити в Каховку і почала працювати у Каховському філіалі Херсонського обласного краєзнавчого музею в 1971 р.

Хоча й не фешенебельний, але по-своєму гарний та затишний був музей історії Каховки на розі вулиць Леніна та Карла Маркса у 70–80-х рр. ХХ ст. Для мене – своєрідний храм пам’яті. Ходила я на роботу як на свято. Дуже любили музей і каховчани. У ті часи його відвідування було безкоштовним. Щодня багато людей різного віку оглядали з любов’ю оформлені експозиції та діорами. Найчастіше люди зупинялися біля таких експонатів, як срібна шабля та військовий мундир С.М. Будьонного, діорама «Каховський плацдарм». Цікавились періодом «Вітчизняна війна», розділом «Древня історія краю».

Ще б пак, уявіть собі: посеред кімнати на подіумі стояв великий макет скіф-ського кургану у розрізі з позначенням поховань. Він був створений кандидатом історичних наук, археологом Юрієм Шиловим, який у 70–х рр. ХХ ст. брав участь у розкопках пам’яток археології на Херсонщині у складі Херсонської археоло-гічної експедиції під керівництвом Анатолія Кубишева. За сумісництвом тим-часово працював у Каховському музеї науковим співробітником, проводив екскурсії. Ми сиділи з Юрієм Олексійовичем в одному кабінеті музею. Я щодня слухала його цікаві, неординарні, оригінальні розповіді про непередбачувані для вчених археологів наслідки після розкопок древніх могил скіфських царів

та їх сімей. Особливо тяжкі були після розкопок поховань жриць. Ю.О. Ши- лов стверджував, що древні похо-вання розкопувати не можна.

На той час завідувачем музею історії Каховки працював суворий підполковник у відставці Віктор Васильович Лебедєв. Він мав гарну постать, військову виправку і ніколи не підвищував голос. Але ми всі боялися навіть скрипу його хро-мових чобіт. Коли він наближався, усі ставали у стойку струнко! Згодом

Зустріч гостей у музеї. В.В. Лебедєв (перший ліворуч)

9

я стала працювати відповідальним секретарем Каховської міськрайоргані-зації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, але моє робоче місце залишалося у музеї, бо почесним головою цієї організації був В.В. Лебедєв.

Коли він у солідному віці відійшов у потойбічний світ, я на той час уже дуже полюбила музейну справу і хотіла стати завідувачем музею. Та призна-чили на цю посаду мою подругу – О.Г. Шульженко, а мене обрали секре-тарем парторганізації Каховського районного відділу культури. Ось тоді в мене й зародилася ідея – спробувати самій створити авторський музей, щоб займатися там науково-дослідницькою роботою, вивчати історію рідного краю і писати нові проспекти екскурсій.

З тих пір моє бажання набирало все більш реальних обертів. Як і де буду створювати музей спочатку не знала, але вірила своїй дороговказній зірці – мрії. Розуміла, що, будуючи майбутнє, не можна обійтися без уроків минулого, мудрого ставлення до нього, до історії як до колективної пам’яті народу.

Одного разу почула, що секретар парткому радгоспу ім. Будьонного Анна Антонова хоче створити музей історії села. Якось запитала у неї, як ідуть справи з музеєм. Вона махнула рукою.

– Та нічого у мене не вийшло. По-перше, я не фахівець у цій справі, а по-друге, мені ніколи.

– Аннушко, хочеш – я зроблю гарний музей історії села й радгоспу? Поговори з директором радгоспу І.Д. Галушкою, нехай виділить мені у новому Будинку культури приміщення.

– Це ж чудово! Звичайно, хочу. Поговорю з Іваном Дмитровичем.Поки секретар парткому з директором домовлялися, я вже збирала екс-

понати і складала їх удома у своїй маленькій квартирі. Коли їздила у відря-дження до Херсона чи по селах Херсонщини, ніколи не поверталася з порож-німи руками. Завжди привозила додому різні предмети старовини, реманент сільськогосподарського та рибальського побуту. Дехто з керівників міста смія-лися з мене, говорили, що я фантазерка, музей створити одна людина не може.

А я уважно прислухалася до екскурсоводів Каховського історичного музею, усе записувала, приглядалася, як зроблені діорами та інше обладнання музею. Їздила до Херсонського обласного краєзнавчого музею і теж ретельно придивлялася, як побудовані експозиційні столи, подіуми та виставки.

Юрій Шилов, 70-ті рр. ХХст.

10

Вивчала історію краю та с. Малокаховка, використовуючи документи міського та обласного музеїв. Часто в період від-пусток вивчала документи обласного архіву за допомоги толерантної, привіт-ної людини і досвідченого наукового працівника Зорі Соломонівни Орлової. За рік я вже проводила екскурсії по музею, коли із міськкому компартії приводив високих гостей із Києва чи Москви перший секретар В.О. Махлай. А в 1988 р. мені таки виділили дві великі кімнати у Малокаховському будинку культури, і я перевезла туди давно зібрані документи та експонати, почала

шукати архітектора та художників-оформлювачів.У вільний час від роботи з охорони пам’яток любила спостерігати, як

уважно слухають відвідувачі екскурсійні розповіді завідувачки музею – сим-патичної, привабливої полтавчанки Ольги Шульженко та інших екскурсо-водів: життєрадісної Зінаїди Оносової, красивої і стриманої Олени Рябенко, інтелігентної Лідії Коробкової, привітної і доброї Ольги Лонської, блондинки з терновими очима Надії Лохматової, ніжної з ліричною душею Зої Шевченко,

яка захоплювалася віршами О.Пушкіна, С.Єсеніна, М.Лермонтова, О.Хаяма та інших поетів; скромної Тетяни Куценко і ділової Ганни Бондар. Нас усіх нази-вали «музейними рідкостями». Молоді, принадні «музейні» дівчата нагадували віночок із гарних польових таврійських квітів, які своєю чарівністю притягали до музею молодих відвідувачів.

Екскурсії набули ще більшої зміс-товності, коли згодом у музеї почала пра-цювати науковим співробітником і екс-курсоводом випускниця Московського історико-архівного інституту мініатюрна і витончена, впевнена, амбітна і красномовна Світлана Сидьолкіна. Вона вперше зайня-лася науковим дослідженням нашого краю

О.Г. Шульженко, К.І. Грищенко, латишка Зельма Піген (прообраз «дівчини в шинелі»

з пісні М. Свєтлова «Каховка»), А.М. Яблонська, З.М. Оносова,

Н.О. Лохматова (зліва направо)

З.К. Шевченко

11

в архівах і музеях Москви та Києва, стала створювати літопис Каховки та викорис-товувати здобуті знання в екскурсіях, лекціях, газетних статтях, а пізніше – книзі «Каховка. Історія – сучасність» (Херсон, вид-во «Наддніпряночка», 2001 р.).

Відчуваючи великий поклик до вивчення історії краю, я теж почала під час відпусток їздити до Сімферопольського державного архіву АР Крим і дослі-джувати там документи. Спочатку просто так, для загального поглиблення і розширення власних знань, бо була багато років лектором у Каховці і в районі від товариства охорони пам’яток і від товариства «Знання». Вивчаючи історію краю, все ретельно конспектувала у свої польові щоденники, підсвідомо від-чувала, що вони мені колись знадобляться (тепер розумію, що то був голос інтуїції).

Часто до нас у Каховський музей історії заходив начальник археологічної експедиції Анатолій Кубишев із великим стареньким саквояжем, повним золотих прикрас, знайдених під час розкопок скіфських царських курганів на території Херсонщини. Анатолій Іванович дозволяв нам брати в руки і розгля-дати вироби із червоного золота: сережки, підвіски, діадеми, персні, бляшки, зображення лежачого лева та чоловічої голови, різноманітні скляні намиста, від яких ми були в захваті. Потім він усе це відносив до Каховського відділення Державного банку і здавав згідно з інвентарною книгою знахідок. Інколи він брав нас із собою на розкопки. Біля с. Червоний Перекоп Каховського району ми спускалися у розкопані могили і бачили залишки скіфських цариць під тонким шаром праху. Вірніше, від людини не залишилося нічого, а прах покривав лише золоті прикраси в області голови, шиї та рук. Він мріяв створити у Каховці музей археології. На жаль, Анатолій Кубишев, як і більші сть членів його археологічної експедиції, помер невдовзі після закін-чення розкопок древніх поховань на Каховщині.

Коли ще завідувачкою була О.Г. Шульженко, музей став надзви-чайно привабливим після реставрації, що відбувалася під керівництвом енер-гійного секретаря міськкому партії Марії Лонської. Вона щоранку заходила до музею, сідала за стіл Ольги Григорівни і телефоном вирішувала безліч питань, пов’язаних із музейною життєдіяльністю, звертаючись до керівників підприємств Анатолій Кубишев, 70-ті рр. ХХст.

12

міста, колгоспів та радгоспів, а потім йшла до себе на роботу.

Недовго всі милувалися віднов-леним музеєм. Час йшов і за невідо-мими нам законами невмолимо все змінював, часто не в кращий бік. 1 жовтня 1990 року всі музейні експо-нати познімали, перенесли у колишнє приміщення міськкому Компартії та й поскладали в запасник. В умовах демо-кратичної перебудови у новому примі-

щенні вдалося поновити лише розділ «Давня історія краю». Тисячі експонатів чекають свого часу.

Незабаром завідувачкою Каховським філіалом Херсонського краєзнав-чого музею стала Світлана Сидьолкіна. На поновлення експозицій ні влада Херсона, ні влада Каховки не виділяли коштів, тож Світлана Ліверіївна спря-мувала свої зусилля на наукову та просвітницьку діяльність. Каховський музей – скарбниця історії Каховки. І я, хоча і працювала на той час уже в системі освіти за своїм фахом, все ж часто заходила сюди. Одного разу, зустрівшись із колегами, я запитала: «Ви вважаєте засновником Каховки Д.М. Куликовського. А чому ж тоді наше місто називається Каховка, а не Куликовка?» І почула від-повідь: «Були тут якісь Каховські, але про них ніхто нічого не знає». Я потім багато років думала про це, бо глибоко запали в мою душу ті слова. Стало прикро за невідомих, але чомусь симпатичних мені Каховських, інтуїтивно відчувала, що їх прізвище увічнене в нашому краї не випадково. Весь час думала, що, очевидно, виконували Каховські якусь важливу місію під час засе-лення нашого краю в кінці ХVІІІ ст.

Згодом, паралельно зі створенням музею історії краю і с. Малокаховка, почався мій невтомний багаторічний пошук матеріалів про місію Каховських у кінці ХVІІІ ст. у Південній Україні. Дякуючи історику-досліднику А.В. Макидонову, у Каховському історичному музеї з’явилося фото Василя Васильовича Каховського. Мені хотілося знайти й фото його старшого брата, графа Михайла Каховського, і, взагалі, дізнатися, хто такі були Каховські й чому Каховка носить їх ім’я?

Хто стукає – тому відкривають. У 2001 р. фотокопія Михайла Каховського з полотна невідомого художника Одеського художнього музею була вже в моїх руках. Це фото увійшло до книги «Каховка. Історія – сучасність», яку в той час готували до видання талановиті каховчанки Олена Вакулич та Світлана Сидьолкіна за активної допомоги міського голови О.П. Карасевича.

С.Л. Сидьолкіна

13

Зараз думаю: ми самі створюємо свою реальність. Існує головний Закон Всесвіту – Закон причини і наслідку. Причиною завжди є якась ідея. Тобто все у нашому житті народжується нашими думками. Я весь час думала про створення музею в Малокаховці та про дослідження діяльності Каховських на Півдні України. І не тільки думала, а й діяла у цьому напрямку. Складно, важко було мені, делітанту, створювати музей історії краю та села. Не раз плакала, коли щось не виходило. Далеко не всі люди готові йти на фінансову допомогу тим, хто створює музеї. Якщо говорити про Малокаховський музей, то його обладнання встановлювалося за кошти радгоспу та райвиконкому. Спочатку було все добре.

Якось у музей зайшов керівник художньої самодіяльності радгоспу ім. Будьонного, талановитий режисер Іван Литвиненко.

– Здрастуйте! Все пишете, пишете. Навіщо Вам така складна робота, за яку ніхто не платить грошей? Я б ніколи безкоштовно не працював. Їздите по району, їздите в Херсон, аж у Крим, купуєте експонати – і все це за власні кошти. Думаєте, Вам за це пам’ятник поставлять?

– Та ні, Іване Івановичу, я не так думаю. Мені не потрібен пам’ятник. І я не чекаю визнання за свій труд. По-перше, мені як мешканцю Каховки соромно, що я не знаю, чому наше місто має таку назву. По-друге, моїм дороговказом у житті є заповіді Матері Терези.

– А я щось їх і не пам’ятаю.

Відкриття музею історії с. Малокаховка, 28.10.1989 р.С. Беліченко, А.Снігач, В.Бжезицький, І.Галушка, В.Філіпченко, А.Яблонська, Г.Вапняр,

сільський голова Володимир Ільницький (справа наліво)

14

– Та Ви що?! Для мене ці заповіді, як Закон Божий. Їх написала свята жінка. Якщо їх дотримуєшся, починаєш потроху розуміти сенс життя. Деякі люди нашого часу до цих заповідей ставляться з гумором. Проте я з висоти моїх пережитих років можу підтвердити, що це все – свята правда. Все вже мною пережито: і вірила, і любила, і добро робила, і обманювали мене, і заздрили, і крали, і ображали, і гірко зраджували найулюбленіші – плакало і боліло серце, але згодом все прощала і вибачала, бо час лікує усі моральні травми. Не дивля-чись на пережиті негаразди, не розучилася любити і творити добро. За великим рахунком, свою Вітчизну треба берегти не тільки від зовнішніх ворогів, але й від невігластва – це теж страшний ворог та ще й малопомітний. Там, де немає пам’яті, там немає совісті, порядку, і все поступово руйнується.

Заповіді Матері Терези

– Люди бувають нерозумні, нелогічні й егоїстичні. І все ж люби їх. – Коли ти робиш добро, то люди звинувачуватимуть тебе у

прихованій особистій користі й самолюбстві. І все ж виявляй доброту.

– Якщо ти досяг успіху, то в тебе може з’явитися багато фальшивих друзів і справжніх ворогів. І все ж досягай успіху.

– Якщо ти чесний і відвертий, то люди обманюватимуть тебе. І все ж будь відвертим і чесним.

– Те, що ти будував роками, може бути зруйноване за одну мить. І все ж будуй.

– Люди потребують допомоги, але вони згодом дорікатимуть тобі за неї. І все ж допомагай людям.

– Якщо ти досяг безмежного щастя, то тобі заздритимуть. І все ж будь щасливий.

– Добро, яке ти зробив сьогодні, люди забудуть завтра. І все ж твори добро.

– Ділися з людьми кращим, що є в тебе, і цього ніколи не буде достатньо. І все ж ділися кращим.

І, врешті-решт, ти сам переконаєшся, що все це – між тобою і Богом. І що це ніколи не було між ними й тобою.

– Можливо, Ви й праві, Алло Миколаївно, але мені складно зрозуміти це

15

все, Ви якось дивитесь на життя по-іншому. Піду я.– Всього найкращого, Іване Івановичу! У Вас інша місія. Бажаю успіхів у

вдосконаленні художньої самодіяльності села.Сіла я біля експозиції з фотографіями доярок, телятниць, виноградарів,

овочівників і задумалась. Ну як можна не любити оцих засмаглих, обвітрених таврійськими вітрами та спекотним сонцем, із натрудженими руками, з при-вітною посмішкою, із гострим гумором трударів, благодійників села? Їх праця – основа добробуту суспільства. Вони заслуговують великої шани і в житті, і в музеї, і в книгах.

Малокаховка стала мені рідним селом. Знаю дуже багатьох людей, які залюбки запрошували мене на гостини, розпитували, як справи йдуть зі ство-рення музею, радили, до кого піти, бо знали, що із старовини у кого є. Згодом приносили в музей ярма для волів, самовари, свої ордени, медалі, подяки, почесні грамоти, вишиванки, витинанки та багато іншого.

Запам’яталося, як колись рано-вранці, ще тільки сіріло, щоб випросити машину у директора, підходила до контори радгоспу, де спеціалісти збиралися на наряд, то слюсар і керівник футбольної команди радгоспу Микола Петрович

Музейна експозиція «Культура і побут с. Мала Каховка у ХІХ ст.»

Музейна експозиція «Давня історія краю». Народний музей історії с. Малокаховка. 1992 р.

Керівник групи «Пошук» В. Овсяников

16

Грибков, побачивши мене, вигукував: «О! А ось і наше сонечко іде!» Ці слова і посмішки та вітання трударів села і були мені, наче зарплата. Безкорислива праця мені по душі. Людині дається те, у що вона вірить. Я вірила, що створю чудовий музей і знайду інформацію про Каховських, дізнаюся, чиє ім’я носить наше місто і с. Малокаховка. Цим поста-вила собі установку. Подумки уявляла конечний результат, і від цієї початкової точки я вела пошук і одночасно продо-вжувала накопичувати матеріал для май-бутньої книги. У нашому житті відбува-ється те, що ми самі собі напророчили. Вірю, що кожна людина має свою місію на землі, тільки треба вміти слухати

власну інтуїцію.У пошуках документів з історії господарства в Малокаховці велику

допомогу мені надавали партійні керівники радгоспу ім. Будьонного. А най-більше – бойова, енергійна і амбітна Анна Антонова, яка горіла і на роботі, і в художній самодіяльності. Вона була до селян вимоглива і турботлива, як мати. Згодом допомагали секретар парторганізації, симпатична білявка Світлана Зубатова; закоханий в історію життєлюб, голова сільської ради В.М. Ільницький; привітна секретар сільради В.В. Беліченко; одна з кращих в районі завідуючих сільською бібліотекою О.І. Сазонова.

У пошуках етнографічних експонатів допомагали директор школи Л.Г. Випирайленко та вчителька О.А. Завгородня зі своїми учнями, які носили до музею глечики та горщики, рогачі та коромисла. Заходив пояснити, який реманент для чого застосовував у житті селянин, ветеран праці М.П. Губарев. Приносили в музей свої військові трофеї кавалери військових орденів: В.П. Яровий, В.П. Афанасьєв, П.М. Сріблянський. Допомагав у встанов-ленні експонатів талановитий тесля О.В. Коваленко. Запам’яталися учні, які часто приходили до музею і приносили якісь знахідки: Ігор Лукашов, Віталій Коваленко, Олександр Ткаченко. Вирішувати організаційні питання з транс-портом та будівельним матеріалом для обладнання музею допомагав завжди привітний і спокійний директор радгоспу І.Д. Галушка.

У результаті багатьох років наполегливої праці і постійних пошуків великий, озвучений, оформлений на високому художньому рівні музей у

Музейна експозиція «Козацтво у нашім краю». 1992 р.

17

с. Малокаховка я таки створила і стала його завідуючою, екскурсоводом і тех-нічним працівником, бо працювала одна в усіх ролях. Написала я і поширену історію села та господарства, яка знахо-диться в музеї, в сільській бібліотеці та в райдержадміністрації.

Восени 1989 р. відбулося урочисте відкриття музею з відділами археології, історії (9 розділів) і природи (діорама). Потім я працювала ще три роки на гро-мадських засадах, поки музею не присвоїли звання «Народний». Для малока-ховчан музей був великою радістю. З експозицій посміхалися портрети мало-каховських стахановок та гектарниць: Марії Лазаренко, Ксенії Губаревої, Лідії Бондаренко, Катерини Чистякової, Софії Назарової, Галини Клюєвої тощо. Написані олією тематичні картини В.М. Федченка відображали тяжке життя людей села у різні історичні періоди.

А.М Яблонська проводить екскурсію для гостей із Херсона.Праворуч – директор Херсонського обласного краєзнавчого музею В.О. Краєв. 1989 р.

Знайомство з побутом пращурів. 2007 р.

18

Найдовше стояли хлопці та чоло-віки біля експозиції «Козаки визволяють край від турків і татар», де були дуже талановито виготовлені козацькі піс-толі, булава, пернач та пушка з ядрами в кольорі та в натуральних розмірах. Трудівники села сім’ями, з дітьми та внуками приходили на всі свята, огля-дали фото, на яких бачили своїх славних бабусь та дідусів, батьків та матерів. Із цікавістю розглядала молодь предмети побуту ХІХ ст.

А я, щаслива мати цього дітища, ходила музеєм з указкою і всім бажа-ючим пояснювала, що зображено в екс-позиціях та зупинялась у своїй екскурсії на деяких цікавих відрізках уже забутої історії села. Керівництво з Херсона та гості з великих міст з подивом роз-глядали великий, гарний і змістовний музей і говорили: «У селі такий музей!» Директор радгоспу ім. Будьонного І.Д. Галушка запрошував до музею гостей з усіх кінців СРСР і з гордістю

показував його своїм знайомим, друзям, колегам, виноградарям інших республік та партійному керівництву. Другий секретар Каховського міськкому Компартії В.О. Чабаненко на відкритті музею запитала мене: «Алло Миколаївно, що ви зараз відчуваєте?»

Відчуваю радість перемоги над труднощами. Радію, що тепер люди будуть знати історію своїх пращурів за два століття.

Після огляду музею багато відвідувачів записали у Книгу відгуків свої враження. Мені на

Краєзнавчий спектакль для ветеранів війни та праці «Велика Скіфія». Центр

дитячої творчості, 2002 р.

Тетяна Дундич на стажуванні у музеї ЦДТ «Історія Каховщини». 2014 р.

Кращі екскурсоводи та слухачі МАН в музеї ЦДТ «Історія Каховщини». І.Самойленко, Н.Чулкова,

П.Табунщик, І.Михайленко (зліва направо). 2004 р.

19

все життя запам’яталися слова Малокаховського поета, колишнього вчителя Малокаховської школи Олександра Степановича Туржавського:

Какую ношу на себя взяла!Ведь надо ж было столько потрудиться!За возрождение истории селаХочу Яблонской низко поклониться.

Депутат Верховної Ради, колишній секретар Каховського міського комі-тету Компартії Андрій Прокопович Снігач написав: «В музее увековечен боевой и трудовой подвиг малокаховчан, который достойно продолжают новые поко-ления. Пусть он станет святыней, школой и гордостью всех поколений».

На жаль, у подальші роки святинею і гордістю музей перестав бути. Після того, як у 1995 р. ліквідували радгосп ім. Будьонного, у музеї від-ключили електропостачання, опалення, воду, тому що він перебував на балансі радгоспу. У музеї стало темно. Взимку неможливо було в ньому зна-ходитися, бо була мінусова температура. Не стало й рад-госпної охорони, яку все-таки побоювалися сільські забіяки. У холодний, сирий і темний музей перестали ходити від-відувачі. Тоді я пішла до них: знайомилася і збирала спогади про історію села, господарств та експонати. А потім взимку сиділа у приміщенні сільської ради і науково опрацьовувала знайдене.

Почалися для мене і для народного музею гіркі часи. Час від часу кримінальні елементи вночі виламували дерев’яні

Директор ЦДТ О.В. Литвиненко вручає грамоти краєзнавцям за кращий історичний костюм. 2014р.

Козацький гумор для ветеранів. 2014р.

20

вікна, двері і викрадали найцінніші, пред-метні оригінальні експонати, ордени та медалі. Першими зникли скрипка невідомого автора ручної роботи, ткацький верстат, мідні самовари фірми Баташевих, дореволюційні підручники та посібники, цукроколка з горіхового дерева та радіоприймач-телевізор першого випуску в СРСР зі збільшуючим склом на екрані. Ридала за кожним експонатом. Вирішила, якщо мій музей загине, то я історію с. Малокаховка опишу в книзі.

Боялася ранків. Бо вранці телефонували із сільської ради: «Швидше приїздіть, знову вибиті двері!» Після такої інформації підкошу-валися ноги. Думала, ну що це за люди! Я за свої кошти збираю для них, для малокаховчан, мате-ріальні і духовні цінності, а вони їх викрадають,

щоб продати або просто роздивитися і знищити. Обкрадали музей за роки демократії шість разів.

Окрім цього, чомусь розкрили дах Будинку культури і контори колиш-нього радгоспу. Стала протікати покрівля, коли йшли дощі. Експонати зали-вало водою, і вони почали руйнуватися. На мої прохання врятувати музей керівництво сільської ради та райвиконкому розводило руками зі словами: «Немає грошей». Усе, що я могла зробити, – це плакати та виносити відрами дощову воду з музею, без кінця витирати експонати та просушувати їх.

Поступово сільські парубки ночами винесли увесь антикваріат, який я так дбайливо збирала багато років. Коли після останнього пограбування таки впіймали злодіїв, то мені вдалося повернути в музей лише швейні машинки та велику ікону Ісуса Христа в кіоті, яку я у 1989 р. купила за власні кошти у Великій Лепетисі. Великі, гарні, з клеймом автора грецькі амфори повернули поби-тими вщент. Злодіями вияви-лася ніде не працююча молодь Малокаховки.

З роками я зрозуміла, що музей врешті-решт загине і тому створила ще один музей історії у Каховці, в Центрі дитячої творчості.

Практичне заняття з теми «Ткацтво». А. Яблонська. 2007 р.

Зустріч краєзнавців із ветеранами. 2001 р.

21

Згодом вдалося відкрити Музей історії Каховської ЗОШ І-ІІІ ст. № 4. Комфортно мені працювалося у цій школі, коли директором була Валентина Андріївна Романюк.

Але Народний музей Малокаховки, принижений, замучений, напівзруй-нований, вистояв, вижив. У 2013 р. я передала експонати музею небайдужій людині – Тетяні Миколаївні Дундич, яка любить історію і дбає за музей.

За активної допомоги голови сільради, ділового та енергійного В.М. Лукашенка, музей відреставру-вали і перенесли в інше приміщення того ж Будинку культури. Щире їм спа-сибі. Історія помолоділої Каховської Чистенької буде жити. У музеї історії Каховської

ЗОШ І-ІІІ ст. № 4, 2012 р.

Зустріч краєзнавців із ветеранами війни. Каховська ЗОШ І-ІІІ ст. № 4, 2013 р.

22

Сільський голова с. Малокаховка В.М. Лукашенко особисто контролює

реставрацію музею.Фото Т.М. Дундич

Юні відвідувачі музею.Фото Т.М. Дундич

Ветерани праці в оновленому музеї.Фото Т.М. Дундич

Відродження Народного музею. 2015 рік

23

Розділ І

Каховська ЧистенькаБіля Дніпра діди і прадіди селились.Свій рід у Придніпров’ї зачали.Дніпра-Славутича водою окропилисьТа Божу Святу віру прийняли.

(Олександр Туржавський)

Каховська Чистенька, Мала Каховка – у ХІХ ст., Мала Кахівка – у 20-30-ті рр. ХХ ст., Мало-Каховка – у 40-ві рр., а з 1989 р. і по сьогодні – Малокаховка.

Ви, напевно, здивовані такою гарною, затишною, глибинно-народною на-звою, використаною у заголовку. Вона належить зеленій, гордій і пишній Мало-каховці. Першоджерело цієї назви завіщаю знайти краєзнавцям ХХІ ст. Можли-во, щойно народжене поселення понад р. Конка відрізнялося своєю особливою чистотою, й звідти назва. Але вона і зараз так личить Малокаховці із зеленими, чистими вулицями, на яких ростуть вишні, абрикоси, сливи, яблука, горіхи,

Картина Віталія Федченка «Заселення с. Малокаховка 200 років тому». 1989 р.

24

груші, терен, калина – рви скільки хочеш, прохожий. І скрізь – море квітів поряд із красивими будинками.

Сподіваюся, що краєзнавці села ХХІ ст. знайдуть причину, чому Кахов-ську Чистеньку перейменували у Малу Каховку і врешті колись повернуть їй її першу назву.

Передісторія села. Історія. Сучасність

А поки що поведу вас на екскурсію у глибину віків. У кінці ХVІІІ ст., піс-ля звільнення Причорноморських степів від турків і татар, перші біглі люди, які шукали кращої долі у південних степах, поселялися по р. Конка поруч із Таванською переправою неподалік від залишків фортеці Іслам-Кермен (Свята фортеця). Навкруги були неозорі, рухливі нижньодніпровські піски та піскові кучугури, що тягнулися вздовж Дніпра до його гирла й були причиною страш-них піскових бур. У ті часи у Нижньому Подніпров’ї була найбільша в Євро-пі піскова пустеля. Місцями росли ковила та шеляг. Понад берегом Дніпра та Конки росли трави в ріст людини. У плавневих лісах водилися дикі кози, сай-гаки, вовки, зайці, лисиці, безліч пернатих птахів. Багато було диких бджіл – збирай меду скільки хочеш. У річках було повно різноманітної риби. Місце для життя було хороше. Вільні люди будували землянки, у них і жили.

Усі стежки та земляні дороги тягнулися до Таванської переправи, що вела на правий бік Дніпра, до Кизи-Кермену (Дівочої фортеці). Переправою постій-но тягнулися вози з рибою та сіллю, було чути хриплий голос чумаків: «Гей! Цоб! Цабе! Нно-о!» Натужно скрипіли колеса під тяжкими возами з сіллю, ляскали батоги по рябих, гнідих, сірих, чорних, мишастих, лисих, круторогих і безрогих волах. На возах сиділи озброєні, міцні, засмаглі, вусаті чумаки, під-стрижені «під горщик», а деякі з «оселедцем» на голові. І лунали понад Дні-пром жартівливі, а інколи дуже сумні пісні [16].

Оскільки перші вільні поселенці жили недалеко від Таванської пере-прави, першими чули чумацькі пісні і йшли до перевозу купувати сіль. Гро-шей у них не було, тож обмінювали за хутро або м’ясо вбитого ними звіра у плавневих гілеях. Знайомилися, запрошували чумаків на відпочинок. Деякі чумаки погоджувалися, зупинялися, щоб розпрямити закляклу спину, від-почити від дороги, поспати на запашному сіні та поїсти гарячого варива, по-пити свіжого, корисного козиного молока. Поселенці ловили у плавнях ди-ких кіз та одомашнювали їх. А вранці гостинні люди просили чумаків, на всі руки майстрів, навчити їх копати колодязі. І чумаки залишалися, копали та обладнували колодязь, бо їм теж потрібна була чиста вода у дорозі. Глибо-кі, міцні чумацькі колодязі, викладені із середини каменем, служили людям

25

старого с. Мала Каховка аж до 50-х років ХХ ст., поки їх не поглинули хвилі Каховського моря. Годувальниками вільних людей були багаті на звіра плавні та на рибу Дніпро. В основному, люди ловили рибу у р. Конка, на березі якої вони жили в землянках, саманах та насохах [16].

«Більшість сучасних учених вважають, що сучасна р. Конка – це Геродо-това р. Пантикап. Сам Геродот писав, що Пантикап тече лісистою місцевістю країни Гілеї, а, пройшовши її, зливається з Борисфеном (так скіфи називали Дніпро). Це був кращий водний шлях у країну скіфів. Археолог і письменник Юрій Шилов у своїй книзі «Шлях аріїв» вважає, що Конка – арійське Канка – це сонячна, щаслива, святкова ріка. Він пише, що, можливо, у долину пра-Конки, яка стикалася з Великим лугом, збиралися перші індоєвропейці на свої літні свята. Запорозькі козаки називали Конку Кінські води. Існує давня легенда: Коли Конка пересохла, і приречені люди вирішили покинути її береги, раптом з’явився вершник. Золоті копита його коня вибили із піщаного берега нове джерело, потім друге, третє… З них забила чиста-пречиста, добра-предобра вода. Ожила річка, зрадів народ. Тому річку й назвали на честь цього чарівного коня із золотими копитами. Вершник охороняє річку і у разі небезпеки завжди допоможе своєму народу» [46].

Скільки років люди прожили тут вільними невідомо. Та коли почалося активне заселення нашого краю, то стали їхати сюди люди різних національ-ностей: українці (в основному, це були колишні запорізькі козаки та чумаки, їхали також із Харківщини, Полтавщини та Київщини), росіяни, серби, німці,

Українські «Каракуми» до насадження лісів

26

Валка чумаків

шведи, албанці, євреї тощо. Коли у 1791 р. сюди приїхав харківський поміщик, полковник Д.М. Куликовський, то купив землі від Дніпра до Перекопу. Він закрі-пачив цих вільних людей. Потім почав заселяти поселення кріпаками з Курської, Орловської та Рязанської губерній. Так, у 1791 р. вперше було зафіксовано русь-комовне с. Мала Каховка [22]. Чому так названо? Під час перепису населених пунктів виконуючий межування повітовий землемір, прапорщик Василь Пи-семський 2 квітня 1791 р. склав план із позначенням на ньому, майже навпроти правобережного Берислава, нового села. Він запитав власника села Д.М. Кули-ковського, як називається його село. І той відповів: «Коховка» [42].

Дмитро Матвійович назвав своє село на честь колишнього управителя Таврійської області, шанованого ними Василя Васильовича Каховського, під керівництвом якого багато років працював на кримських солеварнях і його батько Матвій Куликовський, і він сам [16].

У звіті від 15 листопада 1807 р. М.Д. Овсяніко-Куликовський інформує російського імператора про територіальне розміщення його дач (так називали перші поселення, засновані на даній царською владою землі). Він писав, що че-рез батькову дачу щороку проїздить біля 1000 фур-солевозів. Село Нікольське, яке було засипане пісками, переселено нижче р. Конка і перейменовано в Бри-тани. Із с. Каховка, яке теж в різний час було засипане піском, більшу частину «мужицьких» хат переселено ближче до казенної дільниці №67, що «именует-ся деревня Чистенькая» (з фондів Каховського історичного музею). В еконо-мічному звіті за 1832 р. у графі «Название дач» М.Д. Овсяніко-Куликовський

27

пише: «…имеются село Каховка, деревни Британы и Каховская Чистенькая – владения Коллежского асессора и кавалера Н.Д. Овсянико-Куликовского…» [14] (див. Додаток №1) .

У кінці ХІХ ст. село називалося Мала Каховка. Це підтверджує статис-тична таблиця про господарчий стан селищ Дніпровського повіту від 1886 р.: «…В переписи 1885 года в селении Б. Каховка значится 113 дворов с населе-нием в 343 душ мужского пола и 265 душ женского пола. В с. М. Каховка – 75 дворов с населением в 269 душ мужского пола и 265 душ женского пола. Оба селения составляют одно Каховское общество. Расстояние между селе-ниями 3 версты. Первоначально обе общины составляли одно селение, ко-торое находилось на месте нынешней Малой Каховки. Начало селению было положено беглыми, постепенно обращенными в крепостную зависимость; впоследствии к ним владелец имения перевел часть своих крепостных из внутренних губерний. После того как поселенцы были закрепощены, часть их было выселено на то место, где сейчас находится местечко Каховка, и та-ким образом было положено начало селению Большая Каховка. В 1859 г. с. Большая Каховка было перенесено на место, где оно находится в настоящее время. Во владении крестьян с. М. Каховка всей надельной земли – 910 деся-тин, из которых пахотной земли считается 700 десятин. Почва надела черно-земная с примесью песка, подпочва красная глина и мелкий камень. Первый раз земля была переделена тотчас же по выходе на волю, и с тех пор ника-ких коренных изменений во владении надельной землей не было… Помимо хлебопашества крестьяне занимаются бахчеводством и огородничеством. Из промыслов можно указать на ломку камня…» [8].

З кінця ХVІІІ ст. до кінця ХІХ ст. володарями села були Дмитро Матві-йович Куликовський, дві династії Овсяніко-Куликовських, дві – Панкеєвих та італієць Альфред Тработті. На початку ХХ ст. селом Мала Каховка володіли поміщик Нізовцев та полковник Малков. У 1889 р. Каховське земство за фі-нансової допомоги Костянтина Панкеєва побудувало у Малій Каховці першу двокласну земську школу (ДАХО Ф.р. – 414, Оп. – 1, Спр. – 225, С. 4–21).

Згідно із статистичним довідником Таврійської губернії Дніпровсько-го повіту у 1915 р. в с. Мала Каховка у 150 дворах жили виключно росіяни – 450 чоловіків та 500 жінок. Використовувалося 884 га землі. Безземель-них селян не було. В господарствах обліковувалось: коней – 300 шт., корів – 150 шт., телят та лошат – 50 шт., овець, кіз, свиней – 100 шт. Віддаленість від губернського міста (Сімферополь) – 200 км, від повітового міста (Олешки) – 63 км, від волосного правління (Каховки) – 3 км.

У ХІХ ст. Південь України був економічно слабкий. Тому реформа 1861 р. і Столипінська реформа були направлені на покращення цього становища. За

28

посередництвом Селянського поземельного банку селяни отримували землю у власність. Реформа відкрила шляхи росту та вдосконалення середнього й великого селянського землеволодіння. Заможні селяни стали основними ви-робниками сільськогосподарської сировини. Велику роль відіграли відрубні та хуторські господарства. Навколо Малої Каховки з’явилося багато нових насе-лених пунктів – хуторів [16].

«При Малій Каховці існували хутори: Козінцове – 2 подвір’я (жили русь-кі), Ключове – 12 подвір’їв (змішане населення), Лагерські –15 подвір’їв (руські), Ляха – 1 подвір’я (руські), Лугові – 10 подвір’їв (німці), Натарова – 2 подвір’я (руські), Овсянікова – 10 подвір’їв (руські), Парфьонова – 1 подвір’я (руські), Розумняка – 1 подвір’я (руські), Сафронови – 2 подвір’я (руські), Топило – 1 подвір’я (руські), Федотова – 2 подвір’я (руські), Цукур – 8 подвір’їв (руські), Терни – 1 подвір’я (руські, 2 чоловіка та 6 жінок), Основа – 23 подвір’я (114 чоло-вік, французи), Сергіївські – 107 подвір’їв (руські, 747 чол.) (Додаток № 2).

У Малій Каховці і на хуторі Терни (Нізовцеве) діяли поштові і кінні зем-ські станції Дніпровського повіту та страхове агенство. Мала Каховка входила до Новомаячківської агрономічної ділянки разом із Чорнянкою, Козачими Лагерями і Британами, яка займала 113225 десятин.

На пісках понад Дніпром та його притокою Конкою успішно розвивало-ся виноградарство та виноробство. Початок цієї справи поклали винограда-рі французьких та швейцарських колоній. Понад берегом Дніпра в селищах Веселе та Нові Судаки жили й працювали сім’ї швейцарських колоністів. Це були історичні часи переселення зі Швейцарії у Південну Росію в ХVІІІ–ХІХ ст. фахівців – виноградарів та виноробів, піонерів освоєння сипучих і рухливих Нижньодніпровських пісків.

Праонука колоністів Ганрієтта Гете пише: «Одержимая идеей европеи-зации России Екатерина ІІ пригласила в страну десятки тысяч немцев-коло-нистов. Получив по Манифесту 1763 г. крупные денежные ссуды, колонисты попадали в долговую кабалу. По истечении срока уплаты долговой суммы они были не в состоянии уплатить даже ее минимальную часть. Это делало их возвращение на родину невозможным. 20 февраля 1804 г. Александр І внес изменения в манифест 1763 г., изданный Екатериной ІІ. По измененному ма-нифесту переселенцев из Европы стали тщательно отбирать. Разрешение полу-чали только ремесленники и ведущие специалисты показательных хозяйств, в основном в области виноделия и садоводства. Каждый переселенец должен был иметь не менее 300 золотых флоринов (золотая или серебряная монета). Новые переселенцы привезли с собой скот, орудия труда, домашнюю утварь» [23].

Почалося створення в 1822 р. швейцарської колонії Шабо в Бессарабії. Ця земля була призначена російським урядом виключно для вихідців із Швейцарії

29

Зуст

річ

із гу

берн

атор

ом Т

аврі

йськ

ої гу

берн

ії, о

рієн

тов

но 1

903

р. м

. Ках

овка

, із ф

онді

в Ка

ховс

ьког

о ра

йонн

ого

архі

ву

30

з репутацією чесних і хороших хліборобів та відмінних фахівців у галузі виноградар-ства.

Французи і швейцарці виноградарі по-чали свою діяльність в с. Основа, згодом стали створювати поблизу окремі хутори. Це підтвердила і старожил с. Малокахов-ки, француженка Елеонора Декомба. Вона розповіла, що її дід - Карл Декомба привіз з Франції чубуки хорошого винограду, по-садив виноградники спочатку в с. Основа. Згодом він зі своїми синами заснував поруч із Малою Каховкою Декомбівський хутір. У них була велика працелюбна сім’я виногра-дарів та виноробів. Гарно жилося Альфреду, Жоржу, Емілю, Ніколя та Мішелю Декомбам до 30-х рр. ХХ ст. Після колективізації всі

вони змінили свої імена на російські і стали убогими колгоспниками [16].До початку ХХ ст. завдяки самовідданій, наполегливій праці, сильній волі,

здібностям, любові до землі і вірі в краще майбутнє, ці працелюбні виногра-дарі перетворили лівобережні пусті піщані землі Дніпровського повіту у ви-ноградний оазис, передали свій досвід місцевому населенню. Але їм жилося на чужині з кожним роком все складніше. Усі імператори Російської імперії не ви-конували своїх обіцянок, які давали, запрошуючи фахівців-виноградарів, при заселенні приєднаних до Росії земель після закінчення російсько-турецької війни. Олександр ІІ (1855–1861) прийняв рішення про підвищення з колоніс-тів збору, а потім взагалі позбавив їх усіх колишніх привілеїв і прав. При Олек-сандрі ІІІ почалося шовіністичне цькування всіх іноземців, особливо німців. Обмеження і ображення продовжувалися і за Миколи ІІ. Існувала німецько-швейцарська колонія і на хуторі Н.Судаки, яку в часи радянської влади було зареєстровано у Малокаховській сільській раді як Новосудакську вулицю с. Малокаховка [16], [1].

Мали свої плантації винограду та винокурні в Нових Судаках сім’ї Цвіків, Обервейнів, Фольшерів, Штоллерів, Шекків, Юнтів, Роттенбергів, Штаммів, Зай-церів. Найжорстокіше поставилася до них радянська влада. У період колективіза-ції (30-ті рр. ХХ ст.) у них відібрали все і почали безжалісно переслідувати. Багато з них в період репресій було замучено в тюрмах і таборах. Дивом вдалося вижити у часи репресій сім’ям французького виноградаря Самуїла Декомби, братам Гус-таву, Володимиру та Емілю Майле, Василю Шекку, який, маючи великий досвід у

Француженка Елеонора Декомба.с.Малокаховка, 2000 р. Фото автора.

31

виноградарстві, довго працював агрономом у колгоспі «Соревнователь» [1].В кінці 2012 р. на березі с. Малокаховка, напроти колишнього затопленого

маєтку швейцарського виноградаря і винороба, вихідця з Кантону Гларус Юлі-уса Леонардовича Цвікі, встановлено із сіро-зеленого граніту пам’ятну стелу. Вона споруджена вдячними нащадками Цвікі – Юлієм старшим, Володимиром та Юлієм молодшим [16].

Складним для селян Малої Каховки був початок ХХ ст. – революція, оку-пація австро-німецькими військами, громадянська війна. Гинули від голоду і нестатків люди. Хліб, фураж, коні – все йшло на фронт. Не було хліба, гасу, сір-ників. У 1921 р. люди вмирали від іспанки, лихоманки, тифу. У ці роки й було створено Малокаховський комітет бідноти, який очолив Савелій Чистяков. У травні 1921 р. створено першу Малокаховську сільську раду червоноармій-ських депутатів Кахівської волості Миколаївської губернії, головою якої було обрано Тихона Олексійовича Фролова. Сільрада об’єднувала с. Мала Каховка, німецьку колонію-хутір Судаки та хутори: Луговий, Веселий, Єрмаківські [8].

На час створення Кахівського району в Малокахівській сільській раді на-лічувалось: 298 господарств з кількістю населення 1476 селян переважно націо- нальністю – руські (росіяни). У 1927 р. на території Малокахівської сільської ради мешкало 1553 жителі [8].

Нащадки німецько-швейцарської колонії на хуторі Н.Судаки 40-50 рр. ХХ ст. Ліворуч – Василь Шекк, агроном колгоспу «Соревнователь». Фото з фондів

Малокаховського Народного музею.

32

Мало відомо про те, хто піклував-ся про селян до 1929 р. У Херсонському обласному архіві мені вдалося знайти документи, що розповідають, як гос-подарювання на селі після революції і громадянської війни розпочав сільський робітничий комітет ВСЕРОБЗЕМЛІ-СУ (Всесоюзне об’єднання робітників землі і лісу). Його членами були мало-каховчани і жителі Н.Судаків: І.Новак, П.Булюченко, Г.Нестеренко, Ф.Віліченко, М.Мудрий, М.Чистяков, Є.Назаров, К.Літвінов, Н.Коваленко, А.Ігнатьєв, І.Трифонов.

Сільробітком згідно Статуту забез-печував роботою лише членів РОБЗЕМ-ЛІСУ. Проте доброзичливі керівники давали роботу у багатих виноградарів і тим, хто мав багато дітей, хоча і не мав змоги заплатити членські внески. Мною знайдено цікаві протоколи засідання Ма-

локаховського сільробіткома. У дебатах одного із засідань правління записана цікава скарга, що Назарову (без ініціалів) дають часто роботу без черги. В кін-

Гранітна стела в пам’ять про швейцар-ських колоністів, с. Малокаховка, 2012 р.

Фото автора

Переправа через р. Дніпро у 1920 році, в період громадянської війниФото із фондів Каховського історичного музею.

33

ці – рішення: «…з тими, хто переробляє робочий час, треба боротися шляхом безробіття...» [6].

Сільробітком допомагав сільчанам не померти з голоду, забезпечував бід-ні сім’ї роботою, із страхової каси надавав грошову допомогу інвалідам війни та праці, вдовам і сиротам. Під керівництвом сільради організували дитсадок, сільпо, контролювали роботу школи.

Першими вчителями школи були: О.П. Терещенко, О.Г. Мироненко, А.Журман, М.Журман. Директори школи: Л.Т. Цокотун, О.І. Дерябкіна. Вони навчали дітей у Судаках німецькою та українською мовами, у Малій Каховці – російською. У 1929 р. директором школи у Судаках була С.А. Попова [8].

У 1925 р. на території сільради мешкало 289 бідняцьких, 44 середняцькіх, дві «куркульські» сім’ї. В їх володінні: кінних машин – 2, фургонів – 140, плугів – 61, борон – 64. Кількість землі – 3088 десятин. Під озимою – 1105 десятин, під яровими – 705, під виноградниками – 26, колодязів із питною водою – 38.

Весною 1925 р. у Малій Каховці було створено дві артілі: «Заповіт Леніна» та «Луговий пролетаріат». «Заповіт Леніна» очолював Максим Йосипович На-заров. Він отримав від радянської влади кредит – 25 пудів пшениці і 200 крб. В артіль входило 7 сімей, 9 голів тварин і 100 десятин землі.

В кінці 1929 р. обидві артілі було об’єднано в один колгосп «Ударник», який згодом перейменували в «Соревнователь». Колгосп декілька разів перейменову-вали: два рази він носив ім’я М.В. Фрунзе, а в 1954 р. – ім. Г.М. Маленкова [16].

У 30-х рр. ХХ ст. у Малій Каховці був знову моторошний голод – люди вми-рали щодня. Їх без ліку вивозили і хоронили у братерській могилі на кладовищі.

Малокаховський робітничий комітет ВСЕРОБЗЕМЛІСУ. 1925 р.Фото із фондів Малокаховського народного музею

34

Згодом почалася механізація сільського господарства. Створювалися ма-шинно-тракторні станції. У селі спочатку з’явився американський трактор «НАТІ», потім – «ХТЗ». Після спеціалізації господарств малокаховчани почали вирощувати бавовну, яка зайняла найбільшу посівну площу. Крім цього сіяли льон, сою, рицину, арахіс, соняшники і традиційно пшеницю, просо, ячмінь. Займалися садівництвом, овочівництвом, частково виноградарством, бага-то вирощували баштанних культур. Все це поливалося із колодязів на основі спеціальних станцій «нафтовиків», які працювали до 1954 р. Ця гідротехнічна робота була примітивною і дуже складною. Поливальниці були в полі ні світ ні зоря – дуже рано. Треба було тяжкою лопатою багато вологої землі за день пере-кидати, десятки кілометрів протопати у гумових чоботях під пекучим сонцем.

У кожен рівчак мали залити порівну води, щоб ніде вона не виливалася, своєчасно відключити одну групу рівчаків і підключити іншу. Уважно оглядали кожен рівчак. Десь її треба вирівняти, десь підкопати, десь поглибити, а десь під-кидати, щоб не просочилася вода. Тільки й чути було дзвінкі голоси молодих малокаховчанок: «Прикрий тут! Закрий там! Відкриваємо нові борозни! Готуємо перемичку!» А на другий день були результати тяжкої праці: политі листочки рослин випрямлялися, дихали на всі груди, тягнулися до сонця, не боячись, що не вистачить вологи, що треба скрючуватись і економити її кожний міліграм. Довго ще поливали малокаховчани овочі вручну.

Переживши страждання буремних років та голодомору, люди в мирний

Члени правління першого колгоспу «Соревнователь». Голова сільради М. Клюєв (третій зліва), голова колгоспу С.Походун (сьомий справа). 1929 р.

Фото із фондів Малокаховського народного музею

35

час працювали з великим енту-зіазмом та завзяттям. На Кахов-ській районній дошці пошани постійно розміщували портре-ти малокаховських стаханівок та гектарниць: Марії Лазаренко, Ксенії Губаревої, Лідії Бондарен-ко, Катерини Чистякової, Софії Назарової, Галини Клюєвої та ін-ших [16].

Малокаховську сільраду в різні роки до Великої Вітчизняної війни очолювали: Т.О. Фролов, К.М. Літвінов, І.М. Назаров. Згід-но з документами Херсонського обласного архіву перед початком Вітчизняної війни був К.К. Задо-рожній, а секретарем – Никифор Степанович Терлецький [1].

З 1943 по 1946 рр. Н.С. Тер-лецький був головою сільради, а се-кретарем – К.Т. Назарова. З 1946 по 1967 рр. головою сільради працю-вав М.І. Авраменко. До війни керів-никами колгоспу «Соревнователь» були: І.М. Назаров, Ф.П. Сиро-вець, С.П. Походун. За спогадами колгоспників-ветеранів праці, в передвоєнні роки під головуван-ням Степана Петровича Походу-на колгосп «Соревнователь» був мільйонером. Окрім овочівни-цтва, птахівництва, тваринництва та вирощування зерна, колгосп займався розведенням для робіт-ничо-селянської Червоної армії породистих витривалих коней [12], [16]. Коні до війни були гор-дістю малокаховчан. Коли треба

Механізована бригада Миколи Литвинова (перший зліва). Фото із фондів Малокаховського

народного музею

Бавовну збирали усі. 50-ті рр. ХХ ст. Фото із фондів Малокаховського народного музею

Гордістю малокаховчан були коні. 50-60 рр ХХ ст.

36

було показати найкращих коней на ярмарку у Каховці чи на День врожаю, то запрошували приїхати малокаховчан. Також утримували біля 1000 овець, серед яких до 90% тонкорунних. Займалися шовківництвом. На високому рівні розви-валося тваринництво [16].

До війни село не було паспортизованим, тому молодь нікуди не могла виїхати. З ранку до вечора селяни трудились під гаслом: «Труд в СССР – дело чести, дело славы, доблести и геройства» і при цьому не одержували заробітної плати. Не дивлячись на тяжкі умови життя, залишалися оптимістами. Ударно працювали і вміли весело відпочивати. Щовечора у старому (по р. Конка) селі, в сільбуді, до ранку грав хлопець на гармошці, а молодь співала і танцювала. Гармоністу за це рахували трудодні. Багато селян брали участь у драмгуртках,

популярними тоді були п’єси «Мартин Боруля», «Бой-баба» тощо. Органі-заторами у полі, на фермі, в культурі були молоді комсомольці села: Микола Літвінов, Сергій Руденко, Ніна Туржавська, Мойсей Плющ, Василь Грищенко та Анастасія Гринькова. Крім цього молодь встига-ла вчитися на курсах мед-сестер у Каховці, в гуртках

Доставка води на ферму, до спорудження Каховської ГЕС, с. Малокаховка.

Голова сільради М.І. Авраменко вручає свідоцтво про шлюб (перший справа)

37

Червоного Хреста, цивільної оборони. У школі на високому рівні проводилось військово-патріотичне виховання. Навіть дівчата йшли на навчання у аеро-клуби і оборонно-спортивні школи в Херсоні. У колгоспі активно відбувалося агрономічне і політичне навчання [16].

Та розпочалася війна… О 13-й годині 1 вересня 1941 р. Мала Каховка була захоплена німцями. Село горіло. Фашисти виганяли з хат жителів і за-ймали їх самі. Жінки з дітьми на руках потім шість місяців жили в окопах, у

1941 рік. Горить с. Мала Каховка. Фото із фондів Малокаховського народного музею

1941 рік. Переправа в роки Другої Світової війни. Фото із фондів Малокаховського народного музею

38

вогких погребах, у сараях та холодних повітках. Запеклі, кровопролитні бої біля Ма-лої Каховки, Нових Судаків та на території радгоспу ім. Будьонного, в Ключовій про-довжувались до вечора 5-го вересня. Тільки у 109-му полку 74-ї стрілецької дивізії 9-ї армії втрати воїнів склали 1477 чоловік. Для підпільної боротьби з окупантами в селі були залишені голова сільра-ди Максим Клюєв та голова колгоспу «Соревнователь» Степан Походун. Але зрад-

ники виказали, і фашисти їх страти-ли. Комуніст М.Л. Клюєв був остан-нім розстріляний на хуторі Терни під час знищення мирних жителів єврейської національності.

Багато юних малокаховчан примусово вивезли до Німеччини та на окуповану німцями територію Франції [16].

2 листопада 1943 р. частинами 4-го Українського фронту село було визволено від німецько-фашист-ських загарбників.

Багато червоноармійців загину-ли під час захисту і визволення села. Серед них: Петро Городчанин та Фе-дір Сибукаєв. На захист Вітчизни пішло 700 малокаховчан. 104 меш- канця Малокаховки загинули смер-тю хоробрих на полях битви з во-рогом. Серед тих, хто повернувся з фронту, 93 нагороджені орденами і медалями. Серед них: кавалер орденів

С.П. Походун. Фото із фондів Малокаховського


М.Л. Клюєв. Фото із фондів Малокаховського


Пам’ятник на місці розстрілу мирних жителів у 1941 р. на хуторі Терни. Фото

автора

39

Степова тачанка довго служила колгоспникам. Фото із фондів

Малокаховського народного музею

Вітчизняної війни I та II ступенів, ор-дену «За мужність» III ст., захисник Сталінграду Василь Порфирійович Афанасьєв; кавалер ордена Слави III ст., орденів Червоної Зірки, Вітчиз-няної війни II ст. і «За мужність» III ст. Леонід Прокопович Мальченко; кавалер ордена Слави III ст. та ордена Вітчизняної війни II ст. Іван Сергійо-вич Білокриницькій; кавалер ордену Червоної Зірки і володар медалі «За відвагу» Микола Микитович Луш-пай; кавалер ордену Вітчизняної вій- ни II ст. та володар медалей «За від-вагу», «За бойові заслуги», учасник штурму Берліна Петро Опанасович Бон-даренко; кавалери орденів Вітчизняної війни II ст. і володарі медалей «За від-вагу» Іван Максимович Назаров, Петро Максимович Серблянський, Андрій Васильович Танцур; кавалер ордена Червоної Зірки, лейтенант медслужби, фельдшер Ганна Яківна Грінченко та інші [1].

Війна повністю зруйнувала колгосп «Соревнователь», принесла господар-ству збитків на 15 мільйонів крб. Після І.М. Назарова головою колгоспу став Петро Іванович Драксель. Післявоєнний час був тяжкий. Працювати було ні з ким. Більше ста чоловіків загинуло.

У селі в основному були жінки та інваліди. У Малій Каховці організували яслі-садок для сиріт з усього Каховського району.

У 1946–1947 рр. почалася велика посуха, прийшов голод. Але люди Мало-каховки повторили подвиг, тепер – ратний. Усі працю-вали безвідмовно по 16 го-дин на добу, без вихідних. Отримували лише по 50–100 г зерна на трудодень. Не вистачало коней. Жінки орали коровами. По осені скирдували вручну. Хар-чувалися в основному ма-кухою і їли траву козельці. Вони самовіддано працюва-ли на фермах, у полі, любили

Орали і боронували коровами. 1945 р.c. Мала Каховка, орієнтовно М.Назарова


40

своє село, свій колгосп і свою землю. Всі брали по гектару винограду, вручну обробляли його. Життя було тяжке. Вулиці в селі були піскові [16].

У жовтні 1945 р. селяни обрали головою сіль-ської ради Миколу Івановича Авраменка, який пра-цював на цій посаді до виходу на пенсію. Після нього головами ради обирались: О.І. Расохацька, В.І. Боло- бан, В.А. Коробко, Г.Ф. Вапняр, В.М. Ільницький, М.М. Кубатко, В.І. Любак та знову В.М. Ільницький, а після його смерті – В.М. Лукашенко. Секретарями сільради обирались: Н.Ф. Бахірко, Л.А. Кожевніко-ва, М.Є. Назарова, С.О. Ширіна, В.В. Беліченко та К.М. Носаль.

У 1948 р. в Малій Каховці було збудовано семи-річну школу, директором був призначений О.І. Ма- лицький, а його заступником – М.С. Ярова. Згодом директором був призначений І.Ф. Хохуля. В колек-тиві вчителів працювали: Г.Д. Тализіна, М.П. Ко-

рецький, В.І. Ляшенко, В.І. Бабич, М.І. Танцур, П.П. Биков, О.В. Мартюк (із фондів Малокаховського народного музею).

У зв’язку з будівництвом Каховської ГЕС (1951–1955 рр.) територія с. Мала Каховка потрапила під затоплення. Протягом 1953–1954 рр. село було перенесене вище до траси. У хатах засяяли «лампочки Ілліча». Від ГЕС почала подаватись електроенергія на ферми, дільниці та на зрошення земель.

У 1954 році побудували нову десятирічну школу, директором якої стала Сицилія Аркадіївна Попова, а її заступником – Людмила Василівна Кисельова. Серед учителів особливо відзначався на той час за зразкове проведення вій-

ськово-патріотичного виховання учнів, ведення краєзнавчого пошуку та створення шкільного музею бо-йової слави М.О. Макаров [16].

У 1954 р. в селі відкрито фель-дшерсько-акушерський пункт, в яко-му фельдшером працювала М.Ф. Тер- лецька та акушером Г.Я. Грінченко.

У 1959 р. колгоспи ім. Пушкі-на, «Зоря» та «Соревнователь» були об’єднані в один великий колгосп ім. ХХІ з’їзду КПРС. Головою правління Секретар виконкому Н.Ф. Бахірко (посередині)

М.Є. Назарова, секретар сіль-ради. Її називали секретарем від Бога, любили і шанували, бо вона була талановита,

відповідальна і до всіх людей люб’язна

41

було обрано кавалера ордена Лені-на Поліну Андріївну Крахотіну, яка до цього очолювала колгосп «Зоря». Село Мала Каховка стало централь-ним відділком.

Господарство об’єднувало сім населених пунктів (Малу Каховку, частину Ка- ховки, Коробки, Терни, Будьки, Сухини та Роздольне), 1108 подвір’їв. Технічний парк налічу-вав: 38 тракторів, 27 автомобілів, 15 комбайнів, 200 борон, 32 плуги і 53 культиватори. Поліна Андрі-ївна була освіченим агрономом і організатором. Під її керівництвом господарство досягло високих по-казників у збільшенні виробництва та зниженні собівартості сільсько-господарської продукції. Із рахунку на кожного колгоспника збільшу-вався рівень заготівлі м’яса, молока, вовни, яєць, фруктів та овочів. 60-ті роки були відзначені розвитком тва-ринництва. У господарстві утриму-валось 4000 свиней. Прийшла в ріль-ництво нова широкорядна техніка. Проведена механізація ферм, роз-почалась хімізація сільського госпо-дарства, розвивалося мале та велике зрошення [12].

Урожаї пшениці зросли до 50–80 ц/га, кукурудзи до – 100 ц/га. Робочий день став нормований. Лік-відовані були трудодні, і вперше вве-дено грошову оплату праці.

У 1963 р. головою колгоспу ім. ХХІ з’їзду КПРС став енергійний, здібний фахівець сільського госпо-дарства Степан Федорович Барабаш.

Медсестра Г.Я. Грінченко, ветеран Другої Світової війни. 1955 р. Фото із фондів

Малокаховського народного музею

Колгоспники на польовому стані. 60-70 рр ХХ ст.

Обід у степу. 60-70 рр ХХ ст.

42

У 1964 р. секретарем комсомольської ор-ганізації обрано Анну Шмигу, секретарем пар-торганізації – С.П. Голуба, а потім – М.О. Кос-тенка, головним агрономом став І.М. Дудкін, зоотехніком – Г.З. Башкірьов, головним вете-ринаром – М.С. Друзяк, головним інженером – М.С. Шевченко, а потім – А.І. Голуб, головним економістом – В.Г. Цуканов.

Продовжували будуватись нові ферми. Вводилось механізоване доїння корів та при-бирання стійла. Збільшився валовий збір куку-рудзи, гороху і люцерни. Дешеві корми гаран-тували дешеву продукцію. Собівартість 100 кг ячменю коштувала 3–4 крб. Мільйонні прибут-ки давало свинарство. Окремі доярки досягали надоїв до 5000 л. від корови. В 60–80 рр. роз-горнувся рух за високу культуру землеробства і тваринництва, було організоване змагання: «Кращий за професією». Почало широко за-стосовуватись моральне заохочення – премії

та тринадцята зарплата [16].15 жовтня 1975 р. за рішенням Херсонської облради народних депутатів на

базі бригади № 1(с. Мала Каховка) колгоспу ім. XXI з’їзду КПРС був створений винрадгосп ім. Будьонного. Директором був призначений досвідчений агроном

Іван Іванович Бураков. Секретарем парткому була обрана Г.Л. Антонова, головою профкому В.Г. Тельник, а се-ред головних спеціалістів працювали В.Д. Стрюк, Л.І. Буракова, В.П. Яро-вий. Справжніми майстрами вино-градарства стали агрономи А.В. Гуме-нюк, І.А. Коржов, Т.Б. Мустафаєв, В.Г. Котов. Першими починали роботу і закінчували її останніми бригадири: Л.А. Ковалик, Т.А. Клюєва, С.Ф. Зуба-това, С.В. Беліченко, Л.Г. Мустафаєва,

С.Л. Пагуба, Л.Г. Думчикова, Н.А. Іль-ницька, Л.П. Харченко. З великим ентузіазмом працювали гектарниці:

Займалися в колгоспі «Соревнователь» шовківництвом (в корзинах – кокони

шовкопрядів). 60-80 рр. ХХ ст. Фото із фондів Малокаховського народного музею

Анна Шмига, делегат ІІІ з’їзду колгоспників. Київ, 1969 р.

43

Учні та вчителі школи с. Мала Каховка, до будівництва Каховської ГЕС

Колектив Малокаховської загальноосвітньої школи, 2015 р.Верхній ряд (зліва направо): А.Г. Вітвіцький, О.В. Демченко, А.Є. Коняшина,

А.В. Мельничук, І.І. Шевченко (директор), О.І. Мкртчян (заступник директора з НВР), І.А. Пендальчук (заступник директора з НВР), С.М. Вовкогон, О.В. Гордєєва,

Н.І. Льовочкіна, О.І. Чуб, О.С. Бессараб, Н.М. Соболєва.Нижній ряд (справа наліво): Т.Г. Носенок, Д.В. Шевченко, В.В. Чистякова, В.Е. Шот, І.А. Лисенко, О.Є. Юдаєва, О.М. Галушка, Т.Ю. Ілюк, Н.С. Черепанова, О.В. Савенко,

І.А. Рожко, І.М. Юрів

44

Н.К. Кропова, Н.Є. Малих, В.П. Нестеренко, О.А. Миронова, О.С. Миронова та інші [16].

Своєчасно, згідно з планом, були закладені виноградники площею 830 га, з яких 80% столові сорти: ркацетелі, молдова, совіньйон зелений, мускат гам-бурзький, ранній магарача, аттіла, шосла, ізабелла банська, аліготе...

Інженерну службу радгоспу очолив Іван Дмитрович Галушка, селянин, який розпочав свою трудову біографію з чотирнадцяти років у місцевому колгоспі «Зоря», де головувала Поліна Крахотіна. Спочатку був їздовим, причеп-люва-чем, оператором із приготування кормів, помічником комбайнера, слюсарем, а після закінчення Новокаховського технікуму, механіком трудомістких про-цесів колгоспу «Зоря». Служба в армії у військово-будівельній частині, а потім робота інженером із трудомістких процесів в тваринництві та рослинництві об’єднаного колгоспу ім. XXI з’їзду КПРС допомогли стати фахівцем в інженер-них справах. Їх він вирішував спільно з інженерами В.В. Дороганом, В.П. Суп- руном, В.В. Оксовим, В.І. Проніним, В.С. Кириченком, В.О. Литовченком. А го-ловну працю вершили токар Л.В. Безименко, зварювальники В.Т. Швайбович і В.Г. Хрущ, механізатори Г.Т. Оробченко, І.Я. Городній, І.М. Бондаренко, М.Г. Яков-лєв, водії І.М. Чистяков, В.І. Шевченко, автокранівник А.М. Хохуля та інші.

У 1976 р. І.Д. Галушка очолив винрадгосп, пропрацював на цій посаді по-над 20 років. Його помічниками були: секретар парткому А.Л. Антонова, головні спеціалісти: А.С. Соломкін, В.В. Галушко, В.Ф. Сугак, Г.Ф. Вапняр, М.І. Коренюк, П.Ф. Сапожников, М.Т. Дяченко, К.В. Гаврильченко, В.А. Коробко. Фахівцями своєї справи були М.Г. Котова, Т.В. Мальфанова, Л.О. Башкірьова, А.Л. Крилов.

Більше двадцяти років господарство було головним джерелом розвитку сільської територіальної громади. Праця в радгоспі була нелегка і відповідальна.

Щоб зібрати врожай на ви-ноградниках треба було ви-конати десять обов’язкових операцій, більшість із яких – вручну. Навантаження на одного виноградаря складало до 14 га. Найвищих показни-ків зі збору винограду рад-госп досяг у 1984 р. Зібрано було 5300 т винограду, уро-жайність склала 99 ц/га.

Особлива увага приді-лялась тваринництву. Тому

новобудова широкорядного П.А. Крахотіна (четверта справа), голова колгоспу

ім. ХХІ з’їзду КПРС. 1965 р.

45

корівника на 200 голів з повною меха-нізацією принесла вагомі результати. Доярки М.Т. Качан, М.П. Кравчен-ко, А.І. Кубарева, М.Я. Мурашкіна, М.Я. Шевченко стали досягати надоїв по 4500 кг від корови.

Радгосп ім. Будьонного щорічно двома виновозами на базі автомобілів КАМАЗ поставляв виноматеріали на Харківський та Київський заводи шам-панських вин і Херсонський винзавод. Утримував молочнотоварну ферму, сви-ноферму, овочеву бригаду та поставляв молоко, м’ясо, овочі, ягоди, фрукти жи-телям району і м. Каховки.

Для працівників радгоспу та працівників соціальної сфери Ма-локаховки на кошти радгоспу по-будовано більше ста переселенських житлових будинків, двоповерхові 16-квартирні та 4-квартирний вчи-тельські будинки. Введені в екс-плуатацію централізоване опален-ня та водовідведення з котельнею і каналізаційно-насосною станці-єю, автоматично-телефонна стан- ція на 512 номерів, дитячий садок на 160 місць. На території школи вве-дено в дію додаткову будівлю на 312 учнів з їдальнею, спортивною залою та майстернями.

У 1986 р. побудовано новий сіль-ський Будинок культури на 350 місць з адміністративною будівлею, куди пе-ренесли і сільську бібліотеку. Через 3 роки у його приміщенні було відкрито Народний музей історії села [16].

У 1990 р. спільно з ФАПом відкри-то санаторій-профілакторій з аптекою,

Свято вулиці. Сільський голова В.Ільницький, директор радгоспу І.Галушка, секретар РК К. Грищенко, директор школи С.Попова та

ветеран війни В.Яровий (справа наліво)

Доярки колгоспу «Соревнователь».Бригадир І.М.Назаров (посередині)

Директор радгоспу І.Д. Галушка, секретар парткому А.Антонова (третій і четверта

зліва у другому ряду). 1986 р.

46

стоматологічним і фізіотерапевтичним кабіне-тами. У 1991 р. прокладено 3,5 км підвідного газопроводу до Малокаховки та біля 10 км роз-відних газопроводів по селу.

Майже 28 років поспіль сільським голо-вою Малокаховської сільської ради обирався Володимир Миколайович Ільницький. За ба-гаторічну успішну працю він нагороджений багатьма грамотами, дипломами районної ради та районної адміністрації. У 2007 р. нагоро-джений Грамотою Верховної Ради України, в 2008 р. – Грамотою Кабінету Міністрів України за вагомий внесок у розвиток місцевого само-врядування, у 2009 р. – Подякою Херсонської обласної державної адміністрації за високий професіоналізм і вагомий особистий внесок у соціально-економічний розвиток області. За його керівництва Малокаховська сільська рада була двічі визнана кращою в області. Двічі бра-ла участь у Всеукраїнському конкурсі на кра-

щий населений пункт по благоустрою та підтримці громадського порядку, за-йняла 4 місце у 2010 р. Щороку на свято Покрови сільрадою проводилось свято села та свята вулиць.

Сільською радою було створено Раду ветеранів війни і праці. Їх головами були П.М. Сріблянський, М.С. Друзяк та К.І. Чиненко.

У тяжкі часи перебудови 90-х рр. ХХ ст. сільській раді вдалося зберегти і розвивати далі всю інфраструктуру села: Будинок культури, сільську бібліоте-

ку, сільську лікарську амбулаторію, дитячий садок, відділення зв’язку, сільське комунальне підприємство, АТС на 733 номери. На території села працює 6 магазинів, пекарня, кафе-бар «Діоніс» та пункт охорони правопорядку с. Малокаховка.

Після розпаду СРСР в Укра-їні розпочалось швидке рефор-мування сільського господарства та створення фермерських госпо-дарств. 22 липня 1995 р. радгосп Кращі виноградарі: Л.Марченко, Н.Коваленко,

М.Оленіна та О.Самодін (зліва направо)

Н.В. Кропова, виноградар, володарка медалі «За трудовую

доблесть»

47

На високому рівні завжди була художня самодіяльність у селі Мала Каховка

Ансамбль «Вишенька», 1978 р.Агітбригада «Гроночка». Керівник І.Литвиненко

Агітбригада на Святі врожаю

Свято зими. Аккомпаніатор В. Туржавський


Танцювальний колектив «Каприз». Керівник Н.В. Альгеєр

48

Ансамбль козацької пісні. Керівник В.С. Салько

Ансамбль «Вишенька» на огляді воєнно-патріотичної пісні, 1967 р.

49

ім. Будьонного реорганізовано у КСП ім. Будьонного, а в 1998 р. КСП реорга-нізоване у БФСК (багатофункціональний сільськогосподарський кооператив), яке відповідно очолювали В.А. Помазнюк, І.А. Коржов, В.М. Лукашенко [16].

Ринкова економіка принесла нові форми в сільськогосподарську діяльність малокаховчан. Розвиток крапельного зрошення надав пріоритет овочівництву. Після розпаювання сільськогосподарських земель та у зв’язку з ліквідацією БФСК ім. Будьонного утворились нові виробничі формування з їх обробіт-ку. Це: ТОВ «Агро-Стар» (керівник С.В. Лохматов), ТОВ «Тачанка» (А.І. Гого-лєв), ДП «Землероб» (В.Г. Лашкул), ПМСП «Грона» (Г.Ф. Вапняр), ПП «Шато» (Г.В. Цуканов), СФГ «Акант» (В.А. Помазнюк), ПП «Рось» (В.І. Пляшечук, Г.І. Смирнова), ФГ «Каховське» (А.О. Мальченко), ФГ «Оліпм-агро» (А.Л. Ко-маров), ФГ «Едельвейс» (Т.Б. Мустафаєв), ФОП Коновальчук Я.І., ФОП Коно-вальчук Ю.С., ПП «Естем» (С.М. Мозковий, Т.В. Мозкова), ПП «Деметра-Агро» (Д.В. Кошеваров), ФОП Бондар М.Я., ПП «Варіант» (Т.Ю. Дудка), ФГ «САВА-НА» (С.В. Ільницький, О.В. Ільницький) та інші (Фонди Малокаховського на-родного музею).

Хочу окремо зупинитися на керівнику ПП «Варіант» – Т.Ю. Дудці. Розум-на, працелюбна і добра Тетяна Юріівна є не тільки успішним керівником при-ватного підприємства «Варіант», а й депутатом Каховської районної ради, має високий авторитет серед мешканців с. Малокаховка, бо творить добрі справи, постійно допомагає людям.

Взірцем для нащадків завжди будуть від-дані своїй справі і Батьківщині трударі с. Мало-каховка: кавалер ордена Жовтневої революції та ордена «Знак Пошани» будівельник-мон-тажник Каховської ГЕС, а потім начальник зварювальної дільниці Новокаховського елек- тромашзаводу А.В. Танцур, кавалери орде-на Трудового Червоного Прапора: агроном В.П. Яровий, чабан Я.М. Дяченко, вчитель А.Д. Тализіна та головний зоотехнік Г.З. Баш-кирьов; кавалери Червоної Зірки: вчитель П.П. Биков, воїн-інтернаціоналіст М.Н. Хозре-ванідзе, тваринники М.Ю. Плющ та А.К. На- заров; кавалери ордена Знак Пошани: доярки В.І. Шейко, виноградар Н.М. Чуприна, вчи-тель Г.М. Котельникова, овочівник Г.І. Чор- на, тваринник Р.І. Носаль, свинарка П.О. Ко- вальчук. Звання майстрів «Золоті руки»

Депутат Каховської районної ради, керівник ПП «Варіант» Т.Ю. Дудка

50

отримали ковалі І.Ф. Марчук та М.Є. Сафронюк, «Почесний колгосп-ник» – Л.І. Клюєва.

Естафету вмілого професіональ-ного керівництва педагогічним ко-лективом Сицилія Аркадіївна Попова у 1968 р. передала талановитому вчи-телю Опанасу Кириловичу Кошкіну. Після нього керівництво школою пе-рейняли Є.Н. Корецька, С.І. Котель-ніков, Л.Г. Випирайленко, С.В. Деря-біна, І.І. Шевченко. Творчі здобутки та унікальні напрацювання залиши-ли нащадкам самовіддані талановиті фахівці: В.І. Дундич, В.Л. Літвіненко, О.С. Макарова, І.І. Федотов, М.К. Дя-ченко, О.І. Мкртчян, О.М. Галушка, Н.О. Дерябіна, Т.М. Дундич, Н.В. Глу-шак, В.В. Артеменко.

Значний особливий внесок у со-ціальний розвиток сільської громади вклали медичні працівники [16].

У фельдшерсько-акушерському пункті свою благородну працю

багато років вершили фельдше-ри: К.Є. Хоменко, Є.М. Завгородня, А.Й. Ярошенко, Г.І. Шевченко, за-відувач фельдшерсько-акушерським пунктом І.І. Аброскін, лікарі: О.Ф. Бє-дін, Н.А. Бунецька, В.Ю. Череватов, О.Д. Череватова, І.В. Супрун, В.В. Су-прун, В.В. Кравчата, В.В. Загороднюк, Л.В. Брельгіна тощо.

У накопичення культурної спад-щини села ХХ ст. внесли творче на-тхнення завідувачі сільським клубом М.Т. Козлова і В.А. Туржавський, який був одночасно і актором, і кіномеха-ніком; директори сільського Будинку

Зустріч краєзнавців із волонтером АТО О.Зікранцем (верхній ряд, перший зліва).

ЦДТ, 2014 р.

Зустріч краєзнавців із воїнами АТО. М.Нечеса, В.Місюра, О.Барановський

(зліва направо). ЦДТ, 2015 р.

Лікарі Г.І. Шевченко, О.Д. Черевата

51

культури – В.С. Салько та Н.А. Алі-єва, художні керівники В.Г. Тельник, Л.А. Голота і Н.В. Альгеєр. Набули розквіту вокальні ансамблі «Лілея» та «Вишенька», козацький хор «Ро-дина» і народний ансамбль козацької пісні (керівник Н.А. Алієва), танцю-вальні колективи «Каприз» та «Нові українці» Наталії Альгеєр, драма-тичні колективи Івана Литвиненка і агітбригада «Гроночка». В.Г. Тельник неодноразово визнавався кращим хормейстером району. Серед най-талановитіших учасників художньої самодіяльності була Ганна Іванівна Чорна. Жителям села вона запам’яталась в ролях Триндичихи, Проні Прокопівни, Солохи в п’єсах «Весілля в Малинівці», «За двома зайцями» та «Ніч перед Різдвом».

Першою завідуючою сільською бібліотекою працювала Б.Б. Гольштейн. Бібліотека на той час налічувала 15 тис. примірників і знаходилася у при-міщенні сільської ради. У 1977 р. 1077 селян в середньому прочитували по 19 книжок за рік. Завідуюча К.Т. Назарова під час жнив переносила свою ро-боту на польовий стан.

З відкриттям сільського Будинку культури бібліотечний фонд виріс до 18 282 примірників.

У 1982 р. Малокахов-ській сільській бібліотеці було присвоєно звання «Культурно-освітня уста-нова відмінної роботи» (завідуюча – ветеран праці О.І. Сазонова) [16].

Малокаховчани по-любляють спорт. Першими енергійними організато-рами у розвитку футболу були: М.І. Назаров та М.М. Літвінов. Одним із кращих футболістів був Ігор Літ-вінов. У 50-ті роки XX ст.

Футбольна команда с. Малокаховка. Тренер М.М. Літвінов (перший зліва, нижній ряд),

тренер М.П. Грибков (верхній ряд, посередині). 2010 р.

Л.Г. Боса (справа), кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ІМФЕ

НАН України приймає у подарунок книги А.Яблонської та науково-дослідницькі роботи

її вихованців МАН

52

футбольна команда малокаховчан неодноразово була чемпіоном Каховського району. У 60-ті роки організатором сільського футболу був Володимир Анато-лійович Туржавський. Багато енергії, самовідданості і ентузіазму вклав у роз-виток дитячого та юнацького футболу Малокаховки М.П. Грибков. Його вихо-ванці неодноразово виходили переможцями та призерами багатьох районних і обласних змагань, а на рівні дорослого футболу чи-мало з них грають в командах на першостях області та України. Хороші успіхи мала футбольна команда «Акант» (спонсор СФГ «Акант» – Віктор Анатолійо-вич Помазнюк) [16].

Ветерани війни і праці с. Малокаховка. 9 травня 1990 р.

На території Малокаховської громади працює організація ветеранів війни і праці, що об’єднує 720 членів. На фото справа – голова організації К.І. Чиненко, шанована людина, ветеран педагогічної праці.

53

Ода Малокаховському заказникуПід час будівництва Каховської ГЕС, коли були знищені багатющі плавневі

зарослі, природа навкруги Каховки страшно збідніла. Щоб не порушувати еко-логічну рівновагу, було прийнято рішення в 1953 р. створити Каховське лісове заготівельне господарство. У золоті руки вручили долю лісгоспзагу, який обій-мав площу 20566 га і складався з 7 лісництв на території чотирьох адміністратив-них районів Херсонської області. Його перші керівники Яким Олексійович Кри-жевський та Сергій Філіпович Янковський створили в Каховці у 1957 р. чудовий дендропарк із дендрарієм на 15 га. В 1971 р. в його розсаднику «Арборетум» ви-рощувалося 200 видів рослинності.

Каховський лісгосп відіграв велику роль у створенні лісів у пониззі Дніпра, серед яких було посаджено чудовий Малокаховський сосновий бір, що став дер-жавним заказником. Нині Малокаховський сосновий заказник на 177 га охоро-няється державою. Він виріс і став окрасою нашого краю. Ліс використовується в господарських та рекреаційно-оздоровчих цілях вздовж автомобільних доріг

Кримські сосни

54

державного та обласного значення, річки Дніпро та біля населених пунктів.Ліс є прекрасним місцем відпочинку та проведення спортивно-туристич-

них заходів. Ще до 1990 р. тут були облаштовані лісові меблі для відпочивальни-ків та ящики для сміття, обладнано альтанки. Сьогодні це все вже напівзруйно-ване тими, хто любить відпочивати у сосновому бору, але не дуже переймаються його майбутнім.

Втім для природного відновлення тут проводиться лісовідновна та вибір-кова санітарна рубка. Там, де дерева спиляні лісгоспом, стоїть його червона пе-чатка. Біля Нової Каховки розташована контора Новокаховського лісництва. На подвір’ї завжди чергує пожежна вишка висотою в 34 м, з якої ведеться пожежне спостереження. Увесь ліс понад Дніпром займає 360 га. Заказник починається на межі з м. Таврійськ і закінчується посередині с. Малокаховка. Це вже дорослі насадження звичайної та кримської сосни.

Дуже гарно виглядає висока, струнка кримська сосна, що має темно-роже-вий колір кори. Є затишний гай запашного й корисного для здоров’я ялівцю, вікові сосни, що ростуть уже більше ніж 135 років.

Багато років Малокаховський бір вірно служить людям. Після трудового тижня у вихідні тягнуться до лісу рибалки-любителі. Я теж часто приходжу із

приятельками у свій улюблений сосновий бір, щоб у царстві краси та спокою під пе-реливи співу жайворонків, іволги, дроздів та царської симфонії солов’їв разом із за-пахом сосни та ялини ввібрати в себе ці-лющу енергію рослинного світу.

Коли ми заходимо до лісу, зупиняє-мося серед моїх улюблених красунь, крим-ських сосен, простягаємо вперед руки долонями догори і хором голосно звертає-мося до лісу: «Здрастуй, Дух лісу! Прийми нас у свою обитель. І нехай наша життєва енергія зіллється з твоєю і ми станемо, як одне ціле!» Зачаровано стоїмо ще декілька секунд із заплющеними очима, відчува-ючи, як невидима могутня лісова енергія поколює «голками», входячи в наші доло-ні. Мир і спокій наповнюють нас, бо поруч із цією безмежністю та величчю багато мирських дрібниць блякнуть, і ми прилу-

чаємося до високого життя Всесвіту. Цій сосні – більше 135 роківФото автора

55

Взагалі ліс – це дендротерапія, тобто метод лікування і профілактики, що використовує цілющі властивості дерев. Усі дерева, за винятком тополі, віль-хи та дикого бузку, мають прямий лікувальний вплив – достатньо лише притулитися до їхньо-го стовбура. Відомо, що існують дерева-донори. Це – дуб, береза, сосна, акація, клен, горобина, яблуня, каштан, ясен, липа. Вони лікують пси-хіку, стимулюють роботу серця, активізують обмін речовин, зменшують головний біль та попереджують стреси. Тому люди так добре відчувають себе в лісі.

Інколи під час прогулянок приємно бачити, як нас вітає мила оранжева білочка, котра, спо-кійно перетинаючи дорогу, зупиняється, разів зо два оглядається і дивиться на нас, ніби хоче сказати, що любить нас, та не вміє це висловити. Доноситься дятлове «тук, тук, тук». Коли ми-наємо високий-високий осокор, що стоїть окре-мо над дорогою, то до нього завжди прилітає і сідає на верхівку чорна ворона і теж по-своєму нас вітає: «Крррр – Кр-ррр-а!» Рушаємо – і вона відлітає з дерева. Весною ми зупиняємося, коли чуємо, як гарно кує зозуля. Стараємося розди-витись, на якому саме вона дереві, вітаємося з нею. Бажаємо їй добра і щастя.

Малокаховський ліс полюбляємо не тіль-ки ми, пенсіонери. Тут завжди багато людей спортивної статури, котрі ведуть здоровий спосіб життя, щодня за будь якої погоди ви-рушуючи до лісу. Милуємось поодинокими жіночками зі станом, як у кипариса, які займа-ються скандінавською ходою і дуже швидко рухаються, мов летять над землею на спеціаль-них залізних палицях.

Які лише несподіванки не трапляються в лісі! Одного разу тут я познайомилася із пра-онукою молодшого представника графського роду Олександра Олександровича Мордвинова, батько якого багато років володів таврійськими Вдала риболовля


Скандинавська хода Фото автора

56

землями, а маєток був у Чорнянці. Молодий Олександр інколи відвідував родовий маєток у Чорнянці. Був у нього таємний роман із краси-вою служницею Санькою. Тож від цієї любові і пішов рід Валентини Самодін. Її дівоче прізви-ще – малокаховське Самодін, а по-чоловікові вона Валентина Завадецька.

Зрідка займаються спортивним бігом у лісі юнаки та молоді чоловіки. Захоплено ві-таємось: «Здрастуйте! Молодці!» Вони з при-вітною посмішкою теж вітають нас, як своїх, хоча ми їх і не знаємо. На жаль, таких людей одиниці. Бігають поодинокі каховські лікарі та ходять до лісу малокаховські вчителі серед-нього віку, які розуміють, що від зайвої ваги, неправильної постави люди хворіють, а від по-смішки – виліковуються.

У лісі багато див, бо там на все дивишся очима душі. Особливе, прекрасне почуття ви-кликають у мене умиротворені каховські ма-донни, які котять у колясках по лісових стежках своїх янголят – дітей до 3-х років. На коляс-ках великими літерами написані імена діток: «Поліна», «Мілана», «Антон». Коли бачу на руках у мами усміхнене дитя – в серці на-роджується радість, душа розкривається, як квітка, і я – щаслива. Я посміхаюся дитині, а вона починає радісно посміхатися мені. І на-віть тягнеться до мене на подив її матері і дов-го дивиться мені вслід. Ця янгельська, чиста дитяча посмішка переливається в мою душу і довго ще потім струменить в моїх очах і на моєму обличчі так, що ще наступного дня на роботі мене запитують: «У вас так сяють очі, ви, мабуть, закохалися?»

Увечері, коли золоте сонце ховається за обрій, ми йдемо на берег Дніпра, зупиняємося на галявинці, де є старі пеньки, і сідаємо об-личчям до сонечка, щоб споглядати красу води

Вдома – бабуся, а в лісі – дівчинка-пустунка. Фото автора

Пес Нікі щоранку прогулюється лісом разом із господарем. Фото

автора

57

і відчувати на собі золоті, теплі, такі ласкаві про-мені сонця. Вслухаємося у шелест кучерявих верб. Дивимося на сонце, і воно відповідає нам ласкавим дотиком своїх променів, різнокольо-ровою райдугою довкіл. Медитуємо та моли-мось до Господа щоб пом’якшив і очистив сер-ця людей від гніву та ненависті, щоб швидше скінчилася ця жорстока, затяжна війна на Сході України. Молимося, щоб не гинули кращі укра-їнські патріоти, щоб не плакали їх матері, щоб не страждало мирне населення. Боже, Україну бережи!

Коли повертаємося додому, то обов’язково розмовляємо із могутніми осокорами та плата-нами. Біля Дніпра, напроти с. Соснівка, є такі височенні дерева, у яких на стовбурі мало гілок: вони всі аж біля верхівки. Висотою ці дерева, як п’ятиповерхівка (це канадська тополя). Ми на-зиваємо їх антенами між Землею та Космосом. А тих, які мають ще й великий об’єм у стовбурі, – богатирями: Добринею, Іллюшею Муромцем та Альошею Поповичем, даруємо їм комплімен-ти, бажаємо миру, благополуччя на тисячі років, і життєва сила наповнює наше єство радістю життя. Бо життя – це бумеранг. Що віддаєш, те й повертається до тебе. А коли бачимо, як хтось із можновладців спилює ці могутні дерева, сумуємо.

Рано-вранці у лісі не побачиш людей за-розумілих, бундючних і пихатих із холодною або кислою фізіономією, які вічно кудись по-спішають і самі не знають куди. Але влітку у вихідні та під вечір можна побачити безтурбот-них молодих людей з електричною, мертвою музикою, яка заглушає спів птахів і руйнує рівновагу гармонії у природі. Приходять і при-їздять із великими собаками, що кидаються на окремих відпочивальників, лякають їх діток. Такі люди залишають після себе купи різно-го сміття – пляшки, пакети, папір, консервні Захід сонця на Дніпрі.


Малюк побачив маму

58

банки, залишки їжі, а вітер розносить їх по лісу. І це на початку ХХІ століття! Як же повільно розвивається ментальність людини!

Ми часто не витримуємо: збираємо це сміття, спалюємо його.

Пройшовши 7–10 кілометрів, повертаємося додому. Наші очі сяють, на щоках грає рум’янець.

Коли ми любимо природу, вона говорить в нас, тому що ми – частина природи. Яка могутня сила, який вселенський розум приховуються у лісі, сонці, землі та воді! Коли з ними спілкуєшся, вони виконують твої добрі бажання і прохання. Переві-рено на практиці.

Низький вам уклін, люди, які своїми руками садили, поливали і виростили кожну деревину в

Каховському лісі! Природа для людини є першоосновою матеріальних благ, дже-релом ресурсів здоров’я, радощів і натхнення. Ліс – не тільки легені Землі, він впливає на людину так, як і поезія, література, театр, живопис тому його треба оберігати.

Поля

Осіння зустріч. Валентина Завадецька (третя ліворуч)

59

Добротно живуть малокаховці

60

Історія сіл Малокаховка та Судаки у спогадах

10 липня 2012 року я, як завше, розпочинаю робочий день у Малокахов-ському музеї, намагаюся «піймати» когось із старожилів села, щоб записати спогади – цінні для науки джерела із перших вуст. Життя летить швидко, тому стараюся кожну хвилину використати доречно, з розумом. Музей і Малока-ховська сільська бібліотека знаходяться у сільському Будинку культури майже поруч. Тому першою я завжди бачу на роботі завідуючу бібліотекою...

Мені завжди було приємно слухати милу щебетуху Ольгу Сазонову. Коли вона, по-жіночому пишна, повногруда, завжди усміхнена, проходила повз му-зей, я запрошувала:

– Ольго Іванівно, будь ласка, зайдіть до мене. Зранку відвідувачів немає ні

Збір винограду в с. Судаки. На другому плані – будинки колишніх колоністів німців, французів та швейцарців до 30-х рр. ХХ ст.

61

в музеї, ані в бібліотеці, розкажіть про своє дитинство – я так люблю слухати ваші розповіді!

Вона посміхалася, заходила і сідала на музейному стільчику, виготов-леному сільським будівельником і теслею Іваном Пиштою, біля великої ста-ровинної музейної скрині, підпирала щоку рукою і, дивлячись на картину «Заселення с. Малокаховка 200 років тому», написану Каховським художни-ком Віталієм Федченком 1988 р., задумувалася. Через декілька секунд її бла-китні очі вже сяяли, ніби вона раптом побачила на картині щось таке приємне і радісне, тільки їй одній видиме, розпочинала розповідати своїм сильним, при-ємним голосом.

Із спогадів Ольги Іванівни Сазонової, 1951 року народження. Записано у 2012 р.

Мое сознательное детство прошло в нынешнем, уже новом с. Малая Ка-ховка, переселенном у 1953 г. от р. Конка наверх, ближе к Каховке и к трассе. В семье Фроловых, потомков основателей села, русских по линии деда, нас было трое: я, брат Николай и сестра Людмила. Я была старшей. Сколько себя по-мню, в селе все разговаривали на русском, с украинским акцентом, «малока-дрийском» языке. Хочу подчеркнуть, что в то время все дети дома тоже труди-лись, никто не бездельничал. Тогда не было еще ни телевизоров, ни радио. Зато у нас возле дома, на огороде, была тысяча кус-тов винограда, которые нужно было с ранней весны до поздней осени обрабатывать. Земли было 32 сотки. Существовала справедливость: сколько было сотых земли на старом дворе за-литого водой села, столько давали и на новом месте. Сорта винограда были разные: алим-шак, малага, греческий розово-сиреневый сладкий, кабасия, серекция, «дамский паль-чик» – длинный, такой красивый, пино – очень сладкий, мелкий, винный. Очень ранний сорт – мадлен белый, шасла мускатная белая и розо-вая, много было лидии.

Я всегда помогала бабушке подвязывать виноград. Рано утром и вечером, когда не жар-ко, мы подвязывали веревками из рогозы вет-ки винограда. Куст обхватывали и привязывали О.І. Сазонова у сільській бібліотеці.


62

к «тычке» (деревянной палке, забитой в землю в центре куста). Мы обвязывали рогозом куст по центру и сверху. В проходах между виноградом сажали фа-соль. У нас было две коровы. Корова Лидка давала 30 литров молока в день. Доила бабушка. А я ходила на виноградники с двумя большими мешками, рва-ла траву березку. Корова любила эту траву. Полмешка нарву и поставлю. Иду дальше, рву в другой мешок. А старшие девчата шутили надо мной. Подкра-дутся и набросают в мой неполный мешок камней. Я же, ничего не подозревая, рву и добавляю туда травы сверху. Соберу мешок, завяжу. Потом так же рву и складываю в другой мешок. Девчата подадут на плечи первый мешок, несу ме-тров двадцать и поставлю, потому что тяжело. Беру второй мешок. Поставила. Бросаю этот мешок и иду за другим. Так перебежками домой и относила тяже-лую живую траву. Приходила вся мокрая от пота. А бабушка вечером сыплет траву корове в стойло и видит камни. Наутро ругает взрослых девчат за то, что младшую обижают.

В доме была русская печь и груба, а на улице – плита, возле которой сто-ял большой круглый стол и лавы. На выходных, по вечерам, к нам приходи-ли родственники. Бабушка пекла пироги и всех угощала. Мы топили кураем и сухим молочаем, а также топили такими коржами сухими, сделанными из коровьего навоза, смешанного с соломой или коровьими объедками. Потом их сушили на солнце на заборах. Заборы были плетеные из веток шелюги, ко-торая росла в малокаховских песках. Эти мокрые «лепешки» кидали на бока забора. Когда они высыхали, то сами отваливались. Тогда их складывали во дворе в пирамиды, под навес, и потом ими топили печи.

Матрацы делали из соломы и листьев кукурузы. Мама набъет толстый ма-трац, а мы на нем качаемся. В 1968–1970-х гг. вода в Каховском водохранилище еще была чистая, мы бегали купаться и пили ту воду. Нас купаться особо не пускали. Но мы под предлогом, что «пойдем за шишками в лес», убегали и ку-пались целый день. Взрослые, увидев нас живыми и здоровыми с мешками на плечах, только шутили: «А верба в одном месте не выросла?» Часто купаться не разрешали родители. Бабушка говорила: «Иди, да не долго. Ты что, хочешь жизнь праздно прожить?» А мы гурьбой как залезем в воду! Ныряем, прыгаем, плаваем и забываем о времени. Глянем – а уже и солнце садится. Бежишь до-мой и несешь два мешка шишек для топки.

Бабушка вечером готовила на уличной плите штрудели с картошкой, суп с фасолью и солеными ребрышками. Ох, и вкусно было! Пирожки пекла с пас-леном, вишнями, абрикосами. А мы сядем вокруг стола, возле плиты и ждем тихонько ужина. Коржи на простокваше и соде пекла. Потом мы их ели с моло-ком, да еще макали в медок. Тогда все было вкуснее. Пахло едой на всю улицу. В то время все готовили на улице, и все село пахло вкуснотой. Варили в луженых

63

котелках. Хлеб какой пушистый, ароматный и вкусный был! Отрежешь большой кусок, намажешь бекмесом и бежишь на улицу. Кричишь: «Сорок один – ем один!» А другие дети уже отвечают: «Сорок восемь – половинку про-сим!» Если не успел сказать свое «сорок один», значит, отдаешь свой хлеб и возвращаешься домой за другим куском.

Помню, мы с Валей Кашоваровой гуляли. Было жарко и мы решили иску-паться. Не в речке, нет. Через пятого-десятого слышали мы, что в городах суще-ствует душ, хотя сами его никогда не видели. И делали сами «душ». Туалеты у нас были на улице, за домом, в виде ямы. Внутри такой ямы настелены доски с отвер-стием посредине. Все это было огорожено также досками или сплетенными из лозы шпалерами. А вверху ничего не было. Не накрывался туалет. Ну, так вот, мы с Валей брали ведро воды, дуршлаг, кружку, лестницу и шли к туалету. Одна становится в туалет и раздевается догола. А другая взбирается на лестни-цу с ведром и кружкой, через дуршлаг льет на голову воду, а та, что внизу, под имитацией душа, купается, радуется, поет…

В 60-е годы бегали на целый день на речку. Когда хотелось кушать, то ели козельцы. Трава такая. У козельца корень белый длинный, сладкий. Ели кон-ский щавель. По дороге на речку росли ряды акации. У этой акации на ветках были тонкие длинные колючки. А семена – как у фасоли, стручки, но намно-го крупнее. Когда их разломишь – там кругленькие семена, как приклеенные. Мы эти стручки вскрывали и сосали их внутреннюю часть – она была слад-кая. Конфет не было. Или нарвем зеленых абрикос, натрем их сахаром и сосем, представляя, что это конфета.

Та ось Ольга Іванівна побачила, що нагору йдуть читачі її бібліотеки. Ви-бачившись, побігла. Та наступного дня я знову просила її розповідати про істо-рію її сім’ї та с. Малокаховка. І вона залюбки продовжувала.

Хочу рассказать о своих бабушке и дедушке. До 50-х годов ХХ в. жили мы в старом, ныне залитом водой, с. Малая Каховка. Своего деда Мишу я люби-ла больше, чем строгую бабушку Пашу. Его уважали в селе, потому что он был добрый, находчивый, жалостливый и образцовый во всем. Он не курил, не упо-треблял алкоголь, был мудрым от природы. Я училась уже в 7 классе, а дед про-должал проверять, как я выполняю домашнее задание. Сижу, решаю задачки – ничего не получается. Дед понаблюдал за мной и говорит: «А ну, давай я попро-бую». Я смеюсь: «Вы же только 3 класса окончили!» Он, молча, берет химический карандаш, слюнявит его и, забрав у меня учебник да почитав условие задачи, что-то стал записывать на клочке бумаги. Через несколько минут показывает ответ. Ответ правильный. Я удивлялась, он каким-то своим дедовским методом

64

решал. Дедуня довольно улыбался и молча подкручивал свои усики.Дед у нас был красавец: высокий, широкоплечий, спортивной формы, с

русыми волосами и рождающейся лысинкой на голове, всегда с ласковыми светло-карими глазами. Он был добрым, душевным человеком. Долгими зим-ними вечерами мы, детвора, любили слушать воспоминния о его жизни до революции. Он с удовольствием рассказывал об участии в Первой мировой войне 1914 г.: «Да, война войной, а обед – по расписанию. Бывало, деремся с немцами, а когда погремят по рельсам по обеим линиям фронта, то все садят-ся и обедают. Поели и снова за штыки». Любил вспоминать, как он однажды видел в Одессе русского царя Николая ІІ с супругой и детьми, гордился этим. По его рассказам, еще до революции, зимой он и другие мужчины с. Малая Каховка нанимались со своими бричками, санками под фуру к купцу Малкову, у которого был двухэтажный магазин в г. Каховка. В советское время в этом помещении был «раймаг». Возили своим транспортом для его магазина товар из Херсона.

Семья у моих предков Фроловых была большая – 3 сына, 3 невестки и у каждой по 5–6 детей. Все были верующими. Женщины ходили на причастие в Каховскую Святопокровскую православную церковь. А по праздникам, на-рядно одетые, ездили на своей бричке всей семьей в тот же храм молиться. Церковь до 30-х годов ХХ в. была трехэтажной белокаменной, красивой. Гово-рят, что в 1861 г. ее построил Н.Н. Овсянико-Куликовский, бывший владелец Каховки. А бабушка наша, жена деда Миши, тоже была красавица, донская ка-зачка: высокая, статная, глаза большие, карие. Волосы были черные, длинные, до пояса. В юности носила две косы, а когда вышла замуж, стала носить высокую прическу-ракушку. Ее предки, по преданию, приехали в Малую Ка-ховку с Дона.

Она была очень строгой, но замечательной хозяйкой. Умела вкусно гото-вить и печь, учила этому своих детей и внуков. Будила меня утром и говорила: «Вставай, Воля, вставай, пора месить паски». Надевает на меня платок, дает в руки марлечку. Целый час я месила тесто и той марлечкой промокала пот на лице, чтобы его капли не упали в тесто. Она говорила: «Меси, меси. Когда тесто начнет пищать, тогда «годи». Когда месили тесто, то все члены семьи должны были уйти из комнаты, чтобы не стукнуло, не грюкнуло, и тогда хлеб будет хороший, высокий, вкусный.

Бабушка Паша была очень трудолюбивым, сильным, выносливым челове-ком. Когда была необходимость добраться в г. Николаев, чтобы поменять хлеб на одежду, она вставала очень рано, до первых петухов, и шла пешком туда как-то напрямик, не по трассе. Так же пешком она возвращалась из Николаева. Все покупки несла на своих плечах. Тогда автобусы не ходили. Дед в семье был

65

за старшего хозяина, все остальные слушали его, уважала его и бабушка. Дед женился на Прасковье Ивановне Мелеховой, у которой дом был каменный, на деревянных полах, а у деда Миши дом был большой, но, как у всех крестьян, земляной, с мазаной «доливкой». Но ничего, все равно выскочила замуж за нашего деда в 16 лет – красавец же был. Имели Фроловы много земли возле хутора Будьки, где семья выращивала пшеницу, кукурузу, картошку, сажала бахчевые. Небольшой сад и виноградник были возле хаты в с. Малая Каховка. При доме в этом же старом селе держал лошадей, коров, свиней, птицу. Очень любил он своих лошадей, жалел лишний раз использовать. Бывало, в июле ба-бушка зовет его: «Тятя, так хочется спелых дынек и арбузиков. Дай лошадь, привезу». А он ей в ответ: «Молодая, принесешь и так». И бабушка Паша брала коромысло и шла за 5 км пешком. Там, положив по семь дынек да по четыре тяжелых арбуза в мешки, закрепляла их на коромысле и несла на плечах. Не успевала развязать мешки, как набегала вся семья – и через двадцать минут на столе лежали одни корки.

Наш дед был скрупулезно экономным, иногда чересчур. Бывало, при-езжают они с базара из Каховки, и бабушка Паша мне рассказывает: «Пред-ставляешь, Оля, сидим за прилавком, ждем покупателей на наши абрикосы и вишни. Смотрю, Галька Кобелева уминает мороженое. Говорю: «Тя, купи и мне мороженого, смотри, Галька уже доедает вторую порцию». А дед, как всегда, спокойно: «Еще не наторговали». И не купил, пока не наторговали!»

Очень берег каждую копейку. Бывало, летом приедет из Каховки и с по-рога кричит: «Паша, быстро дай мне воды, а то зальюсь!» «Ты что, не мог ку-пить в городе газированной воды за копейку?» – возмущалась бабушка. На что дед отвечал: «Да не хотелось менять 10 копеек, сразу растекутся».

Или вот случай. Смотрит бабушка на деда, который пришел от соседей, где колол свинью, и видит, что его рубашка уже совсем износилась. Она ему и говорит: «Тя, ты бы одел новую рубашку. Эта же вся уже порванная». «Нет, нет, ты чехалки подремонтируй, а на воротничок латочки понашивай, – отвечал дед. – Еще послужит». Штаны его домашние и для фермы были все в заплатках. Выйти погулять, конечно, имел чистую новую одежду.

Был дед Михей на все руки мастер. Все умел качественно делать. Был народным умельцем – резчик животных. Имел именную швайку для закалывания свиней. И люди всегда его приглашали, считали, что лучшего рез-чика нет. Он резал коров, бычков и овец. Брал за это кусок грудинки и переднюю часть свиной головы со щеками. Умел очень аккуратно снять шкуру, не сделав ни одной дырочки.

В 1929 г. повсеместно началась коллективизация, дед не стал ждать, когда его начнут «раскулачивать». Он добровольно пошел в колхоз,

66

отдал туда весь сельскохозяйственный инвентарь и животных. А сам пошел работать скотником, чтобы присматривать за своими коровой и лошадьми. Чистил стойла, убирал навоз, заготавливал на зиму корм. Все наведывался к своей любимой корове, проверял, не пустое ли у нее стойло? Домой с работы не спешил. Думал: «Пока они привезут корм, коровы проголодаются». Брал серп или косу, мешок и плыл на лодке через Конку в плавни. Накосив там сена, сначала клал в стойло своей корове, а потом и остальным. Проверив все ли в порядке, шел домой.

Так он трудился много лет возле колхозных животных и в колхозе «Со-ревнователь», и в колхозе им. ХХІ съезда КПСС. В пенсионном возрасте про-должал работать до 75 лет. Был заслуженным колхозником. Его портрет висел на районной Доске почета.

З часом таких оповідок зібралося чимало. Окремі співрозмовники повер-талися до музею знову і знову. Тепер уже, щоб послухати інших та додати щось своє…

Із спогадів Марії Олексіївни Завгородньої, 1919 року народження (с. Малокаховка). Записано у 1991 р.

Я родилась на хуторе Судаки, а выросла в старом с. Малая Каховка. Мои предки одними из первых приехали в это село. Родители мои говорили, что, по словам их прадедов, первыми поселенцами Малой Каховки были люди из Черкес. Их было 17 семей. Когда они приехали, там уже жили люди, которых почему-то называли каторжанами. Эти «каторжане» развели свиней, а черке-сам это не нравилось. Началась вражда. Тогда владелец села Куликовский пе-ревел 17 семей черкесов в Каховку. А в Малую стал поселять русских людей из Орловской и Курской областей. На очень высоком бугре, рядом с огромным садом в Малой Каховке, Куликовский построил небольшую церковь, но потом перенес ее в Каховку, куда позже начали переселяться и другие люди из Малой Каховки, потому что это село было в низине и его сильно засыпало песком во время песчаных бурь.

Семья у нас была большая, многодетная. Спали все на полу, на соломе. Старшие дети в отдельных комнатах, а малые – все в одной. В селе было все-го 3 улицы вдоль речки Конки. Центральная улица называлась Красноар-мейская. Потом село стало побольше, люди в конце ХІХ – начале ХХ в. ста-ли жить лучше. У людей появились свиньи, коровы, лошади. Место было очень хорошее, в плавнях было много корма. Но после 1929 г. стали создавать колхозы и начались «раскулачивания». Позабирали коров, лошадей, кур и всю

67

сельскохозяйственную утварь. Налоги сильно выросли. Пришел 1933 год. Помню, ели разную траву и козелец, корень которого сладкий. Много людей умерло с голода, а я выжила. Выросла. С юных лет работала в колхозе на хлоп-ке. Мы его собирали в огромные фартуки. Недозрелые твердые черные коро-бочки хлопка досушивали на печах дома. Из них выходил белый-белый мя-генький пушистый хлопок, который у мамы забирали в колхоз. Потом вышла замуж я за Николая Завгороднего. Началась Отечественная война. Муж ушел на фронт. В селе остались лишь женщины и дети. Когда бомбили село, то люди сидели в подвалах. Когда немцы в 1941 г. заняли село, то жилось нам неплохо. Жителей села немцы разбили по десяткам. Дали им землю, зерно. Все работа-ли. Все было засажено. Не гуляло ни капли земли – немцы были рачительны к земле. Собирали урожай. Часть отдавали немецкой власти, но хватало и себе.

В 1943 г. пришли русские и выгнали немцев. Снова образовали колхозы. Но лошадей не было. Люди пахали на коровах до 1945 года. После войны вер-нулся муж. Проработали мы с ним в колхозе до пенсии. Не могу сказать, что до 1954 г. жили хорошо. В основном ели то, что росло на огороде: картошку, тыкву, кукурузу, хлеба почти не видели. Вот когда построилась Каховская ГЭС, тогда жизнь крестьян улучшилась. Трудно жилось в колхозе, потому что до 1966 г. в колхозах не платили деньгами, только писали палочки-трудодни. Давали в конце года крупу, пшеницу. А вот рабочим на ГЭС привозили мно-го разных продуктов и платили хорошие зарплаты. Тогда больше половины села ушло работать на ГЭС. А мы держали квартирантов «гесовцев», которые платили нам деньги. Вот со строительством ГЕС у нас жизнь стала веселей. После строительства ГЭС, в 1953–1954 годах нас переселили на новое место. Первую заселенную улицу назвали Таврическая. Дома строили из материала разрушенных бывших хат. Колхоз на новом месте стал очень богатым при Пе-тре Ивановиче Дракселе. У нас бедными были только пьяницы.

Із спогадів Василя Семеновича Коваленка (с. Малокаховка). Записано в 1989 р.

Прабабушка наша рассказывала, что ей было 13 лет, когда ее семья еще в ХІХ в. много дней плыла вниз по Днепру на большом деревянном плоту из Рос-сии. Год она не помнила, но запомнила, что на большом плоту стоял шалаш из дерева, в котором жила вся семья, надеявшаяся на хорошую жизнь в При-черноморских степях. Они все очень переживали, когда переплывали пороги, где ревела и бурлила среди огромных камней вода. Потом еще долго плыли по спокойному руслу Днепра, любовались зелеными зарослями плавней.

Остановились возле с. Каховка, где им сказали ждать. Ожидали трое суток.

68

Потом появился пристав и направил плот в ближайшее поселение за 3 версты – Малую Каховку на р. Конка. Когда они подплыли ближе к поселению – в глаза бросилась огромная балка и еще больший сад, за которым на возвышении вид-нелся православный молитвенный дом, может, церковь. Пристав сказал им: «Хо-зяин у вас – пан Куликов. Здесь в плавнях много леса. Стройтесь и живите».

Когда приехала семья Коваленко, то в Малой Каховке уже жили переселенцы из России: Назаровы, Фроловы, Литвиновы, Чистяковы и Кубаревы. Через неко-торое время также на плотах приплыли из России семьи: Никоновых, Игнатьевых, Грибковых и Елисеевых. Старые люди много помнили, но их воспоминания были почему-то разные. Одни рассказывали, что первых поселенцев села пан выменял на борзых собак, другие – что людей сюда выслали за непослушание и называли их поэтому «каторжане». Некоторые из первых поселенцев утверждали, что их роди-тели приехали из Могилева, но не помнят, какому помещику они принадлежали.

Хаты-мазанки, с мазаными навозом и глиной крышами, строили из самана. На такой мазанке сверху росла лебеда. Конечно, мазанки были некрасивыми, но зато такую хату не могла повредить черная песчаная буря, которая часто разру-шала и села, и посевы, и колодцы, вырывала с корнями деревья, приносила много беды людям. Прошло много лет, когда на хатах начали ставить крыши из камыша и соломы. Так как количество родственников-однофамильцев увеличивалось, то хаты им строили по одной улице.

До революции в Малой Каховке и люди, и улицы имели прозвища. Фами-лии им нужны были лишь при рождении, чтобы в церкви выписали метрики и, опять же, в случае смерти. Позже появились улицы: Назаровых, Грибковых, Чистяковых, Фроловых. Поскольку Иванов Назаровых или Гришек Фроловых было много, то, чтобы быстро указать, о ком идет речь, им давали прозвища. И в жизни все прекрасно ими обходились: Хуртота, Жаворонок, Жаломехта, Деревянный, Да-да-ды, Карапет и другие непечатные слова. Причем все знали свои прозвища и никто не обижался – только смеялись. Называют прозвищами юморные «малокадрийцы» друг друга и сейчас, в начале ХХI века: Параня, Троц-кий, Квак, Еврей, Жучок, Олька Царица, Лисица, Ванька Тарахтун, Ванька Пукин, Ванька Гундяш, Ванька Военный, Надька Ноздричка, Гришка Лиллипут, Надька Пипетка, Рыжухин, Володя Самоналивай, Кики-Гам, Ванька Прокурор, Ванька Ключик, Марусяка, Петька Хно-хно, Колька Ишак, Кикинша, Деревянный, Холо-дец, Гришка Попик, Петька По-коням и т.д.

Навсегда сохранилось одно слово, которое объединяет всех предков-перво-поселенцев – «малокадрийцы». Тех же, кто переехал жить в Малую Каховку уже в ХХ в., называют «заплава». Заплаве прозвищ не дают. Последняя песчаная буря на Каховщине была в 1938 г.

69

Із спогадів Олександри Георгіївни Мироненко,вчительки Малокаховської школи кінця ХІХ – початку ХХ ст., які записані

у формі щоденника, що знайдений у Малокаховській школі в 1989 р.

…1914 год. Война. Тиф. Голод. Малая Каховка смотрит на мир через подслеповатые оконца мазанок. По причине отсутствия керосина вечерами и всю ночь село – в потемках. Вокруг маленькой начальной школы, которая подчи-няется земской Алешковской школе, растут 123 высокие акации. Внутри двора растет несколько фруктовых деревьев. В школе 2 классные комнаты, 2 коридора, крохотная комната и кухонька для учителя. Сарай для топки. Из Алешек по-ступали разного рода инструкции и распоряжения. Оттуда привозил один раз в месяц зарплату специальный человек. Парты в классах были десятиместные. Один стол и один стул для учителя. В углу стоял шкаф-угольник, где сверху над стеклом стояло несколько икон, а внизу скудная библиотека с крошечными книжонками. Они назывались: «Для народа», «Бог правду видит, да не скоро скажет», «Упустишь огонь – не потушишь» Л.Толстого, сказки А.Пушкина и «Генерал Топтыгин» Н.Некрасова. Их перечитывали и дети и взрослые. Стены класса были завешаны стендами ботаники и с содержанием «Ветхого Завета», за преподавание которого получал деньги Каховский священник. Но он приезжал

редко, и преподавать религиозные знания был вынужден учитель.

Зимой 1916–1917 гг. занятия шли только в одном классе. В другом классе жила моло-дая учительница, а комнатку занимал сто-рож. В комнате учительницы такой холод, что замерзала вода в ее умывальнике. Перед революцией в школе училось 72 ученика: 1-й класс – 38 учеников, 2-й – 20, 3-й – 9, 4-й – 5 учеников. Среди них: Чистяков Гриша, Чис-тяков Петр, Чистяков Сергей, Туржавская Мария – остальных уже не помню. Три чет-верти из учеников больны чесоткой. Они учатся в перчатках, так как их руки смазаны дегтем и куриным пометом.

Несмотря на тяжелые условия, дети тя-нулись к знаниям. Особенно любили бота-нику. Самым любознательным и способным был худенький сероглазый малокаховчанин Сергей Чистяков.Сім’я Чистякових, кінець ХІХ ст.

70

После Февральской революции 1917 г. учительница вынесла из школы все иконы и перестали преподавать Закон Божий. Но матери учеников взбунтова-лись и не пустили детей в школу. После Октябрьской революции состоялся в селе сельский сход, который помог установить порядок в школе. Дети снова ста-ли учиться, но теперь уже без икон и без священника. Стали заниматься в две смены. При школе работал ликбез для неграмотных родителей.

С 1918 г. в школу постоянно привозило земство политичекую литературу. Эта литература была почти вся «эсеровская», и это не нравилось коммунис-там-большевикам. Они все время контролировали чтение лекций учителями перед народом, заставляли учителей читать населению газету «Известия». Эту газету выпускал Каховский совет рабочих и солдатских депутатов во главе с Л.З.Барбаумовым. Газета несла в массы идею революции, содержание «Апрель-ских тезисов» Ленина, в которых он пытался объяснить народу значение пере-растания буржуазно-демократической революции в социалистическую. Кахов-ский ревком осуществлял в Малой Каховке первые декреты советской власти.

20 февраля 1918 г. была создана земельная комиссия, которая занялась пе-рераспределением отобранных у помещиков земель и передачей их крестьян-ству. В апреле 1918 г. Малую Каховку ожидали очередные испытания. Ка-ховские земли оккупировали австро-немецкие оккупанты. В школе снова появились иконы и картины Ветхого Завета. Учителя стали жить в Каховке, и каждое утро перед занятием должны были приходить в немецкую комен-датуру для регистрации и за пропуском. Очередь за пропуском надо было занимать очень рано. Барометром тяжелой жизни крестьян была школа, где резко уменьшилось количество учеников. Вместо убитых отцов дети старшего возраста вынуждены были работать у немцев-колонистов на виноградниках. Село беднело с каждым днем. Малые дети могли ходить в школу лишь после того, как родители соберут бахчевые в середине октября.

10 июля 1919 г. Малую Каховку захватили «деникинцы». Снова земля была возвращена помещикам. В январе 1920 г. Красная Армия выгнала из села «деникинцев». Снова землю вернули крестьянам и начали восстанавливать народное хозяйство. К началу 1920 г. основные силы контрреволюции были разгромлены.

Но в Крыму, на Кавказе и в районе Одессы остались отдельные группи-ровки белогвардейцев. В марте 1920 г. Красная Армия ликвидировала Кавказ-скую и Одесскую группировки белых. В апреле 1920 г. Крымская группировка «белых» получила от стран Антанты крупное военное подкрепление и во главе с генерал-лейтенантом П.Н. Врангелем была сильна технически и морально. У него было очень много высшего состава военных специалистов.

Летом 1920 г. «врангелевцы» захватили Северную Таврию и направи-

71

лись к Донбассу. В ночь с 6 на 7 августа 1920 г. белогвардейцы форсировали Днепр в районе Каховки и закрепились на его левом берегу, положив начало знаменитому Каховскому плацдарму. Из далекой Сибири в Каховку прибыла 51-я стрелковая дивизия под командованием В.К. Блюхера. Совместно с 15-й, 52-й, Латышской стрелковыми дивизиями сибиряки вели упорные бои про-тив «врангелевцев» в течение 82 дней. Малая Каховка почти все время находи-лась на линии огня. «Врангелевцы» бесчинствовали: резали без спроса свиней, овец, телят. Очищали сундуки в хатах, насиловали женщин. С утра до ночи стоял крик и плач, ревела скотина. Ночью крестьяне обязаны были хоронить всех убитых. В период войны людям говорили, когда будет наступление, и все уходили в подвалы. Я с сыном и другими людьми прятались в подвале богато-го владельца виноградных плантаций Юлиуса Цвики. Хлеб, фураж, лошадей и трудоспособных мужчин – все забирали на фронт.

14 октября 1920 г. Красная Армия отразила самую массированную в ис-тории гражданской войны танковую атаку. Вскоре был открыт Южный фронт во главе с Михаилом Фрунзе, штаб которого находился в г. Каховка по улице Пушкина. И 28 октября 1920 г. окончилась гражданская война победой совет-ской власти.

Сразу после окончания войны в Малой Каховке был создан комитет бедноты, председателем которого был Савелий Емельянович Чистяков. Потом снова был голод. Многие малокаховчане умерли. 18 октября 1921 г. состоялись перевыборы сельсовета. В августе 1922 г. мы уже читали схему доклада о дея- тельности Малокаховского сельского ревкома Каховской волости Днепров-ского уезда. Появился в селе первый милиционер.

Із спогадів Сицилії Аркадіївни Попової, 1912 року народження (с. Малокаховка). Записано в 1989 р.

Я работала в школе с 1929 по 1967 год. Первая украинская школа была в Судаках, там была и немецкая, потому что там жили немецкие колонисты. Сначала я была учительницей, а потом директором украинской школы в Су-даках. Домики в Судаках были добротные, каменные, под красной и черной черепицей. В старом с. Малая Каховка сначала была начальная школа. По-мещение было глинобитное. Внутри школы была печка и груба, которую учителя по очереди сами топили дровами. Сами пилили в плавнях деревья. Перетаскивали их в школу и здесь пилили и кололи. Разжигали кураем. Школа состояла из 4 комнат. Учились в 3 смены. Малая Каховка смотрела на свет ма-ленькими окнами глинобитных саманов и насохов. Потом, благодаря Петру Ива-новичу Дракселю, в Судаках всенародной стройкой построили десятилетку. Но

72

правительство решило создать Каховскую ГЭС и наши села вместе со школами и со всей нашей историей разрушили.

Когда села Малая Каховка и Судаки были перенесены на это место, где сейчас Малокаховка, меня назначили директором школы, которую еще нужно было построить. К строительству школы привлекались все учителя и учащие-ся 8–10 классов. С большой радостью и огромным энтузиазмом мы принимали участие в строительстве крыши и фундамента. Построили теплицу. У нас был филиал Каховской городской музыкальной школы при завотделом культуры А.И. Кулике. Секретарь парткома колхоза им. Фрунзе Александр Иванович Киселев сделал нам большую арку у входа в школу, и мы вокруг посадили вью-щийся виноград. Посадили орехи, сделали аллеи сирени. Все акации, что рас-тут вокруг школы, я посадила своими руками. На открытие школы в 1954 г. приехал секретарь райкома партии Балабай.

Но на строительстве ГЭС платили хорошие деньги и давали квартиры, поэтому многие молодые родители переехали жить в Новую Каховку, забрав с собой детей. Наша родная школа опустела, и я ездила по селам Раздольное, Коробки, Мичурино, просила родителей, чтобы они передавали нам своих учеников после 4-го класса. Для приезжих детей построили в Малой Каховке общежитие, размещали детей по квартирам. Начальник ГЭС Григорий Серге-евич Андрианов присылал машину и этих учеников развозили в субботу по домам. А на железнодорожную станцию и в с. Мичурино (ныне Таврийск) во-зили детей ежедевно.

Із спогадів Любові Петрівни Драксель, 1950 року народження (с. Малокаховка). Записано 2012 р.

Я хочу розповісти про свого батька, який будував нове с. Малокаховку. Петро Іванович Драксель – потомок німців-коло-ністів, що переселилися на хутір Судаки в кінці ХVІІІ ст. після приєднання Нижньо-дніпровських земель до Росії. До репресій у нього було прізвище Драксельт (в період сталінських репресій і після них люди част-ково змінювали свої прізвища. А згодом всі позаписувалися у господарській Кни-зі сільської ради як українці. Всі нащадки П.І. Драксельта носять прізвище Драксель). Постраждалі від утисків та переслідувань Голова колгоспу «Соревнователь»

П.І. Драксель

73

батьки Петра Дракселя рано померли, і він у 12 років вже служив конюхом у по-міщика у Тернах. Коли виріс, зустрів Марію Федорівну, з якою вони створили сім’ю. Виховали четверо дітей: сина Анатолія та трьох доньок – Олену, Юлію і мене. Спочатку працював на різних роботах при радянській владі. Батько був високого зросту, мав блакитні очі та світло-русяве волосся. Був працьовитий, чесний і доброзичливий до людей та сміливий. І коли влада приймала ворожі для простих людей рішення, він не підкорявся. З 1941 по 1944 рр. був еваку-йований за Волгу з технікою колгоспу «Соревнователь». Батько мав нагороди – ордени і медалі, які ми поклали йому в домовину, коли він помер, їх назви вже не пам’ятаємо. До війни головою колгоспу працював С.П. Походун, але в період окупації його вбили німці за те, що він був комуністом.

Після Вітчизняної війни нашого батька з початковою освітою, але му-дрого і відповідального від природи обирають головою колгоспу «Соревно-ватель», де він успішно працював до приєднання с. Малокаховки до колгоспу ім. ХХІ з’їзду КПРС. Однак, після роз’єднання колгоспів люди знову обирають його головою колгоспу з тією ж назвою «Соревнователь». Працював він голо-вою колгоспу дуже довго, поки не створився радгосп ім. Будьонного.

Трудився батько з раннього ранку і дотемна, тому ми, діти, його ніколи не бачили. Їздив на бідарці, запряженій конем, по всіх хуторах, що входили до складу Малокаховської сільради, бо треба було рано всім дати наряд. У на-шого батька був хороший девіз життя: «Спочатку зроби добро людям, а потім – собі». На його долю головування випав складний період – затоплення пер-шозаселеного села. Донині старожили із вдячністю згадують, як багато Петро Іванович допомогав їм під час переселення.

Те, що село, в якому вони народилися, виросли, де знаходяться могили їх предків, потрапило під затоплення в період будівництва Каховської ГЕС для більшості жителів спочатку було трагедією. Переселяли людей пізньої осені. Важко було вдовам, у кого не було господаря. Деякі люди не встигли побу-дувати нові хати, коли почалися морози. Хто встиг поставити піч, то топив кураєм, хто не встиг, то розводив багаття просто серед хати. Особливо було важко багатодітним та породіллям. Всі зверталися до батька, і він всім допо-магав. Це він будував нинішнє с. Малу Каховку.

Петро Іванович дбав про своїх людей, їх біди сприймав, як свої. Перш за все дбав про селян, а потім уже виконував директиви районного керівництва. Тому були в нього з начальством неприємності. Хворів довго. Не пам’ятаю, за яких об-ставин, але втратив батько одне око. Після створення винрадгоспу ім. Будьон-ного він вийшов на пенсію і до кінця життя працював сторожем. Помер батько в 1983 р. Він завжди був справедливим і користувався повагою у людей села. Ми, діти, пишаємося своїм батьком.

74

Із спогадів Віри Іванівни Шейко, 1936 року народження (с. Малокаховка). Записано у 1998 р.

Я виросла в старому, нині затопленому с. Мала Каховка. Село знаходило-ся на сипучих і рухливих пісках. Піде дощ, а через годину-дві вже можна було їздити, не залишаючи глибоких слідів. А 2–3 км від села уже типові родючі чор-ноземи. Тому колгосп займався і садівництвом, і тваринництвом, вирощуван-ням пшениці. Жили біднувато, але були дружні, добрі один до одного люди. Я пам’ятаю, коли мої батьки будували нашу хату, то їм допомагали люди ще п’яти сімей. Об’єднувалися люди й по шість сімей і толокою по черзі будували собі будинки. Хороші були традиції у наших предків.

Я споглядала, як чоловіки робили стіни. Брали вони рівні, міцні дошки і збивали їх з порожниною між ними 70 см. Потім їхали на каменоломню, або на берег Дніпра і збирали дрібне каміння. Засипали його між дошками, і це все за-ливали розчином глини з водою. Коли все це висихало, то дошки знімали. Вихо-дила рівненька стіна. На цю стіну знову ставили дошки, знову засипали дрібним камінням та заливали глиняним розчином. І так до потрібної висоти. Закінчив-ши будувати одній сім’ї, починали будувати іншій. Коли об’єднувалися, то брали спеціалістів різного профілю: будівельників, зокрема столярів, мулярів тощо.

У 1939 р. на краю Малої Каховки побудували шість хат з боку м. Каховки. Накривали хати комишем та соломою. Спочатку покривали соломою, а потім комишем і хати ніколи не протікали. Горище завжди було сухе.

Повернуся до 1946–1947 рр. Голод був страшний. Я теж працювала в колгос-пі. Ми збирали колоски. Слідом за нами їздив на коні об’їждчик, малокаховський чокнутий Сергій Само-дін. Ми, підлітки, його боялися, бо він нас жор-стоко бив без причини. Нехороша була людина. Після збирання вро-жаю підбирати колос- ки брали навіть пер-шокласників. Страшні часи були. Люди ходили пухлі, деякі помирали голодною смертю. Ви-жили ті, хто працював у колгоспі. Їм давали їсти раз на день похльобку. Малокаховські краєзнавці з візитом ввічливості до В.І. Шейко

75

Наша сім’я не померла, тому що наш дід працював у Горностаївці і таємно при-возив трохи відходів від ячменю. Ми, дітвора, сядемо, повибираємо зернята, пе-ремелемо їх на дертушці, а мама зварить кашу. Дертушку ту батько зробив потім, а спочатку ми зерно товкли в ступі.

Це було важко, бо зерно дуже тверде. Важко нам було ще й тому, що городу у нас не було. Земля у нас була, але така тверда, що плуг її не брав. Чому? Тому що в період окупації німці будували міст через Конку в сухі плавні, і так як наша хата була крайня, то возили будівельний матеріал через наш город. Поки німці будували міст, то так утрамбували землю на городі, що ми декілька років не мог-ли нічого зробити.

Згадала я про міст, та й прийшла думка про Конку і випадок в 1941 р. Коли ми купалися після війни у Конці, то дорослі хлопці Походунів та Литвиненків глибоко пірнали і бачили на дні велику баржу із зерном. Мама говорила, що в 1941 р., коли червоноармійці відступали, затопили баржу зерна, щоб німцям не дісталася. А могли б людям віддати, правда? І дісталося це зерно рибі, якої після цього розвелося страх як багато. Жінки нашого села просто зачерпували рибу плетеним із лози відром, бо вона кишіла там.

Нічого, вижили, дякуючи турботі нашого батька та красивої і доброї мами. Я завжди милувалася мамою, у якої волосся було таке красиве, довге, аж до землі. Зараз ні в кого нема такого пишного і довгого волосся.

Повернусь до 50-х років. Коли нас стали виселяти, то більшість людей не хотіла покидати обжиті місця. Хоча ГЕС і знищила багатство плавнів, однак при-несла нам світло та електроенергію, почала розвиватись техніка. У 1953 р. я брала участь у будівництві нової школи в новому с. Мала Каховка. Тоді багато учнів допомагало, хоча було нам по 16 років. Брала участь я і у будівництві Каховської ГЕС. Увесь день самоскидами возили на майбутні шлюзи пісок, а ми, дівчата, всю ніч поливали його зі шлангів водою, потім спеціальними механізмами трамбува-ли. Мені так сподобалося там, що потім я ще поїхала на будівництво Північно-Кримського каналу. Пізніше, коли з’явилася сім’я, все життя працювала у кол-госпі дояркою, надоювала від кожної корови по 4500–5000 л молока за рік. За що маю багато подяк та грамот. Спасибі Вам, Алло Миколаївно, що Ви мене поміс-тили у наш сільський народний музей. На свята ходжу туди, щоб згадати свою молодість.

Із спогадів Марії Іванівни Лазаренко (Літвінової), 1903 року народження (с. Малокаховка). Записано в 1990 році.

Я выросла в старом с. Малая Каховка, которое, к сожалению, ныне за-

хоронено под Каховским водохранилищем. В селе было около 300 дворов. В

76

молодости я была очень энергичной и активной, везде первой. Я первой вступила в колхоз «Соревнователь». Выращивали мы пшеницу, рожь, овес, просо, горчицу, ви-ноград, а позже хлопок и арахис. Работали у нас и фермы, так что были мы с молоком. Там, где сейчас с. Малока-ховка, до 1941 г. рос арахис. В колхозе за труд платили не деньгами, а халвой. Мы получали пятикилограммовые ящики халвы, а потом везли ее продавать в Каховку или Берислав. Правда, иногда нам платили раз в неделю по 3 рубля. В селе была большая сушилка, в которой сушили и арахис, и хлопок, но часто приходилось досушивать и дома. Хлопок у нас выращивали, кажется, с 1957 по 1961 гг. В летний период заставляли собирать хлопок всех

трудоспособных жителей села, в том числе и школьников. Посевы хлопка тяну-лись до хутора Каменного.

Самое плохое, что у нас было до 1938 г. – черные песчаные бури. Сильный ураган поднимал песок и землю высоко в воздух, и среди дня становилось темно, как ночью. Но мы продолжали поливать овощи и в этой темноте. Все женщины закутывались в платки – одни глаза было видно. Песок попадал в нос, резал гла-за. Поливали мы овощи из колодцев «нефтяников», которые работали на нефти. У нас не было электричества до момента строительства Каховской ГЭС.

Работа была ручная, трудоемкая. Сначала из колодца наливали воду в ве-дра, потом в бочку, стоящую на тачке. Тачку с бочкой тащила лошадь, иногда приходилось самим. Из бочки потом снова ведром поливали. Очень тяжелый был ручной труд. Колхоз наш назывался «Соревнователь», его председателем до Отечественной войны был хороший, честный человек Степан Петрович По-ходун. Был он коммунистом, и во время войны вместе с бывшим председателем сельсовета М.Л. Клюевым был оставлен для подпольной работы. Но среди од-носельчан появились предатели, которые выдали их. Полицаи быстро нашли на работе в степи М.Л. Клюева, а Степана Петровича добрые люди предупредили, и он бежал в Горностаевку. Но его и там нашли каратели. Погибли два хороших человека от рук немцев.

Дочь свою я воспитывала трудолюбивой, активной. Моя дочь, Лидия Гри- горьевна Лазаренко осталась в истории села как боевой секретарь комсомольськой организации при секретаре Каховского райкома комсомола Мацукееве.

При С.П. Походуне были в колхозе и хлеб, и молоко, и мясо. Два раза колхоз имел доход миллион рублей, но какой ценой…

Мы работали вручную от зари до зари. Помню, весной 1944 г. я вела за со-бой в поле всех женщин-вдов. Всегда шла я впереди, несла за плечами тяжелый

М.І.Лазаренко

77

клунок с зерном пшеницы и, доставая его рукой, сеяла впереди себя. Ноги до крови разбивались о сухие грудки земли, боле-ла, горела спина, женщины плакали, а я, чтобы поддержать их дух, пела шуточные песни, рассказывала им анекдоты. А пла-кала потом, дома, когда никто не видел. Хлеб нужно было засеять прежде всего для фронта, так как война продолжалась, и для себя, чтобы не было голода. Да. В лучшем случае пахали коровами.

В колхозе «Соревнователь» я была гектарницей на винограде. Как звенье-вая на личном примере, показывала, как нужно работать. Брала гектар винограда и своими руками обрабатывала его с ранней весны и до уборки. В колхозе выращивали столовые сорта винограда: чаус, малага и другие. Я проработала в этом колхозе с дня его образования, с 1929 до 1975 гг. Мой портрет висел на районной Доске почета в Каховке. Работала я и при Полине Ан-

дреевне Крахотиной. Когда было укрупнение хозяйств, тогда наше село было ценральным отделением колхоза им. ХХI съезда КПСС. Там секретарем парт-организации сначала был П.А. Черничкин, а потом Семен Платонович Голуб.

Крахотина (председатель колхоза) выписывала журнал «Радянська Украї-на». В одном из них была фотография моей дочери Лидии, чем я очень горжусь. Этот журнал, Алла Николаевна, я дарю музею истории с. Малокаховка, создан-ному вашими руками.

Із спогадів Михайла Спиридоновича Кубарева, 1905 року народження (с. Малокаховка). Записано в 1991 р.

Моя семья жила в старом, ныне затопленном с. Малая Каховка. Село сначала было бедное. Первопоселенцы строили хаты не только из глиняных кирпичей, но и из камыша, и назывались они «насохи». Как это делалось? Бра-ли две доски и сколачивали их, оставляя между ними пространство в 70 см, а потом всредину заливали раствор из глины и соломы. Когда все высохло, осво-бождали от досок. Сверху обмазывали глиной с половой, потом белили известью.

Одяг перших поселенців колонії Н.Судаки та с. Малакаховка. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.

78

Высыхало, и строили хаты. Было все сравнительно крепким. Хаты, которые строили из глиняных кирпичей, назывались «саманами». Крыши покрывали в основном камышом, благо, его было много и бесплатно в плавнях, но иногда и соломой. Заборы плели в основном из лозы, которой тоже много росло в плав-нях. Вдоль забора сажали много кустов черной смородины. Кто ходил за водой на речку с ведрами на коромысле, кто копал себе колодец. Так и жили.

Із спогадів Уляни Іллівни Малишенко,1918 року народження (с. Малокаховка). Записано в 1991 р.

Я розповім вам про те, що ніколи не можу забути – про Вітчизняну війну. Коли почалася війна, усіх жителів с. Малокаховка заставляли копати проти-танкові окопи. Копали підлітки, жінки та старі люди. Копали ми їх два дні, а на третій над нами закружляли німецькі літаки. Німецькі льотчики, кружляючи над нами, спускались низько і махали нам білими хусточками, сміялися. Ми перелякались і потікали у підвали, але нас не бомбили. А скоро в село увійшли німці. Коли вступали гітлерівці, то їх із хлібом-сіллю зустрічали руські німці. З жалем дивились ми, як через Малокаховку гнали близько 200 військовополо-нених червоноармійців. Їх погнали через переправу на Берислав. Дуже часто повторювалися бої на переправі. І після кожного бою вода у Конці була чер-воною від крові. У притоці Дніпра лежали трупи і поранені, яким нікому було допомогти.

В період окупації гітлерівці забрали у нашої сім’ї корову, телицю, кабана. Великої шкоди німці нам не робили. Вони навіть проявляли доброту до наших дітей, пригощали їх шоколадом, грали їм на своїх губних гармошках, жартува-ли з ними. Малокаховку часто бомбардували «червоні», і ми переїхали жити у с. Любимівку. А всі продукти лишилися вдома. Їсти було нічого. Для нас насту-пив голод. Тоді я залишила маленького сина з мамою, і ми з однією молодою жінкою вирішили йти пішки в Малу Каховку за продуктами.

Пам’ятаю цей день – 23 грудня 1943 р. Ми тоді ще не знали, що німців вже немає на Каховщині. Іти було дуже тяжко. Мороз досягав 30 градусів, ві-тер, снігу було по пояс. Прийшли додому, набрали в мішок картоплі, муки, бутлі помідор. Ішли ми тяжко і довго. Під вечір дішли до с. Роздольне. Стало темніти. Просилися переночувати, але ніхто не пускав. Плачучи, пішли у ніч, скоро збилися з дороги. Почалася снігова буря. Ми гукали і кричали. У мішку картопля перетворилася на сині камінці, бутлі розмерзлися і потріскалися (Плаче). Моя подруга на ходу стала засинати. Я весь час її штовхала, кликала, щоб вона не замерзла і молилась Господу, щоб нас урятував. Так ми йшли до ранку. Вранці зрозуміли, що заблукали.

79

Через дві години ми з великою радістю зайшли в якесь село. Але нас ніхто не пускав до хати. Раптом біля нас зупинилася машина. Це були наші солдати. Вони розпитали, куди ми йдемо, ми плакали і на щоках замерзали сльози. Сол-дати заставили жителів села прийняти нас у хату і пообіцяли через дві години приїхати за нами. Як тільки військові поїхали, господарка стала нас виганяти на вулицю. Ми, ридаючи, ледве упросили почекати пару годин.

Військові повернулися за нами. Вони замотали нас у теплі шуби, на ноги одягли валянки і на руках понесли, щоб посадити в машину. Потім відвезли в Любимівку прямо до хати. Моя мама плакала від радощів, бо ми живі. Потім наші воїни поїхали у Маячку і там зібрали для нас картоплі, муки, смальцю, на-віть привезли сіна для корови нашій господарці. Пообіцяли, коли проженуть німців, то відвезуть нас у Малокаховку.

Біда не залишала нас. Скоро помер мій синок, бо застудився, а лікувати було нікому. Через декілька місяців військові дійсно приїхали за нами. Вони двома машинами перевезли нас у Малу Каховку. А що там коїлося! Все було розграбовано. У хаті – ні вікон, ні дверей. У селі стояли радянські солдати. Вони виловлювали в Конці трупи та хоронили їх. Працювали у дві зміни. Саме солдати вставили нам вікна й двері і стали до нас на постій.

Скоро у нас знову закінчилися продукти. Була вже весна, і ми пішли шу-кати щось поїсти у плавні – там ледве не підірвалися на міні. Гітлерівці, коли відступали, то порозкидали по дорогах і стежках нові сукні, ручки, які непо-мітно були прив’язані до мін. Нас встигли попередити, але багато дітей і жінок постраждали.

Поступово все пережили, життя налагоджувалося. Нас годували плавні, усе вони нам давали безкоштовно: рибу, ягоди, гриби, дрова, дичину, чудове сіно для корови. Та ось наше село стали переселяти в зв’язку з будівництвом Кахов-ської ГЕС. Тяжко було тим, у кого з фронту не повернувся чоловік. Плани для забудови дали всім. Хто сам не міг будувати, тим будував спецбуд.

Ми плакали, коли руйнували нашу хату. Дуже міцною вона була, бо на со-вість збудована з глини та ракушняка. Ледве-ледве її розвалив гусеничний трак-тор і згріб у балку. На нове місце ми перебралися пізньої осені. Будинок був недобудований. Ми замерзали. А тоді ще й димар упав. Спасибі Петру Дракселю – допоміг відремонтувати димар, і ми стали топити піч. Так і перезимували.

А далі життя покращувалося. З появою електроенергії став потужнішим колгосп «Соревнователь». У 60-ті роки у колгоспі почали платити зарплату. Доб-ре нам жилося і в радгоспі ім. Будьонного, поки не почалася в Україні перебу-дова.

80

Із спогадів Софії Дмитрівни Назарової (м. Каховка). Записано в 1992 р.

Я жила в старом с. Малая Каховка по р. Конка и работала в колхозе «Сорев-нователь» с 1938 по 1941 гг. Председателем колхоза был С.П. Походун. Работала на разных работах, потом была звеньевой на уборке хлопка, который сеяли до Отечественной войны. Работала я и помощником комбайнера, и штурвальной. В те годы молодежь много трудилась, но умела и весело отдыхать. Тогда почетно было быть комсомольцем. Вся молодежь была членами ВЛКСМ. У нас был скромный клуб рабочей молодежи, где мы собирались каждый вечер, там пели, танцевали.

Очень популярны тогда были драмкружки. Мы все, и я в том числе, были влюблены в парня по имени Петр Суптеля, который был великим мастером в жанре смеха. Без него было скучно. Как только появлялся Петр, сразу все оживало, все веселились, рождалось устное народное творчество. Мы сами писали пьесы, сами шили театральные костюмы и сами выступали. И любили люди смотреть наши пьесы: «Мартын Боруля», «Пан Штукарько», «Бой-баба». Развитием культуры в селе занимались комсомольцы во главе с Николаем Литвиновым и Сергеем Руденко. Когда началась война, я вместе с другими комсомольцами погнала колхозный скот в Западный Казахстан. Сережа Ру-денко погиб на войне.

Із спогадів Георгія Єгоровича Бутенка, 1925 року народження (с. Малокаховка). Записано в 1991 р.

Я жив у старому, нині затопленому селі, яке тоді називалося Мала Кахов-ка. Це тепер його називають одним словом Малокаховка. Село тягнулося понад р. Конка. У нас було біля 300 хат. Я пам’ятаю кожну хату і всіх жителів села. На-род у нас був веселий, цікаво поназивали вулиці. Був у нас Заячий край, де ми збиралися на сходки і танцювали там до ранку. Була у нас вулиця Центральна. Мали ми клуб, де показували німе кіно. Там, де нині ферма, була вулиця Дєвка. Вона змикалася з Каховською дорогою. А навкруги були піски, піски...

Мій батько жив у Каховці, тому я ходив в українську школу ім. Островсько-го. По вулиці Пушкіна, де зараз стоїть пам’ятник О.Пушкіну, знаходилася російська школа ім. Орджонікідзе. Туди ходив мій брат. Потім наша сім’я переїхала жити в Малу Каховку. Ми жили по вулиці Матня. На ній стояла велика сушарка для бавовни та арахісу. Поруч із нашим селом було с. Судаки, де німці-колоністи займалися вино-градарством. У Судаках була одна вулиця. І всі хати рівненько стояли на цій вулиці. Колоністи були багаті, і в них працювали наші люди на виноробнях. Я бачив їхні під-вали, у яких було багато величезних бочок із вином. Після 1920 р. майже всі селяни

81

працювали в колгоспі «Соревно-ватель». Колгосп був широкопро-фільний. Вирощували хліб і різні овочі. Займалися тваринництвом, овочівництвом, виноградарством. Вирощували і бавовну, і арахіс.

Головою колгоспу була чудо-ва людина – С.П. Походун. До вій-ни колгосп мав мільйон прибут-ку. Була велика молочна ферма. А яких гарних коней вирощували для Червоної Армії! Мій дядько Іван Родіонов працював коню-

хом, а його син, мій двоюрідний брат, Микола водив цілі табуни коней купатися у Конку. Коней було близко ста голів.

Доярки тоді вручну доїли корів. На кожну припадало по 15 корів. Колгосп розводив і овець. Чабаном працював Яків Дяченко. Приблизно 90% було тонко-рунних овець. Добрі люди тоді були, хочу я вам сказати. Бандитизму не було. Школа до війни була гарна, українська. Клуб був поганенький. А ось у Судаках школа була дуже красива. Там навчали німецькою і російською мовами.

А риби було у Конці як трави. Ми щуку за рибу не вважали. Коли підемо на річку з коромислом, зачерпнемо двома відрами води, а там повно риби плаває.

Після рішення будувати Каховську ГЕС в 1950 р. розпочали пиляти тисячо-літні могутні верби та осокори в плавнях Дніпра. Дерева пиляла особлива бри-гада УКРТЕП. З роками знищили тисячі тонн цінних порід дерев, приготували котлован для Каховського моря. Знищили основну їжу селян: рибу, овочі, ягоди. Пиляли плавневі дерева колишні «зековці», яких достроково випустили з тюр-ми, аби скоріше знищити народне багатство. Я тоді був підлітком. Любив бігати в Каховку на ярмарок, де досхочу катався на каруселях. А які там гарні воли про-давалися! А макітри, що виблискували на сонці. Їх привозили на мажарах. Люди добрі! Окунь, тарань, лящі тоді коштували 30 коп. за кг. Машин ні грузових, ні легкових не було. Їздили на безтарках, одноколках і тачанках, що збереглися ще з часів громадянської війни.

Із спогадів Уляни Герасимівни Кубаревої, 1918 року народження (с. Малокаховка). Записано в 1992 р.

Я расскажу о нашей жизни в старом селе, которое затопили. До 1953 г. мы жили в с. Малая Каховка по р. Конка. Притока Днепра была неширокая и не

У затопленому селі М.Каховка не було асфальтованих доріг. Сім’я Завгородніх

82

везде глубокая. Мы, подростки, ее переплывали туда и обратно, а в некоторых местах можно было переходить и вброд. Вообще, в каждом дворе была своя лодка, весла. Все дедули и подростки ловили рыбу. Селяне ездили в плавни за осокой, дровами, за овощами со своих плавневых огородов, а осенью за еже-викой. Вода в Конке была хорошая, мы ее пили, готовили на ней еду, и лишь осенью вода становилась зеленой.

В Конке было много рыбы: линь, карась, щука, сом, короп. Хаты в ста-ром селе у нас были глиняные и под камышом. Строили из того, что было под руками, что не стоило денег. Хат было около 300. На базар ходили пешком в Каховку или через переправу в Берислав. Воду из речки носили на коромысле. После войны мы возили ручной тележкой (тачкой) дрова в Каховку и в Берис-лав на продажу.

Жили бедно, но люди были намного дружнее, чем сейчас. Например, пос-ле освобождения Малокаховки в 1943 г. лошадей не было. Весной, когда нуж-но было сеять хлеб, мы по очереди пахали с помощью коров. Чтобы выжить, люди объединялись по 3–4 семьи: одна семья пахала всем огороды, другие шли на работу, третьи ехали на базар в Каховку, чтобы продать плавневых дров или овощей, наторговать денег.

В старом с. Малая Каховка во дворах не было фруктовых деревьев, одни акации. Село стояло на песках. И на улицах села, и вокруг него были пески, пески-холмы и кучугуры из песка, за что местность называли «Каховские Каракумы». Ведь раньше не было сосновых насаждений. Межа огородов была засажена черной смородиной. Там, где сейчас нынешнее с. Малокаховка, до 1954 г. был хлопок. Лето у нас было короткое. Хлопок не успевал созревать, и приходилось всем жителям села досушивать его у себя дома. В селе был один магазин. В нем продавали соль, хлеб, спички, бакалею. Возле него всегда сто-яла очередь за хлебом. Рядом с конторой, на деревянном столбе, было одно на все село радио в виде большой черной тарелки, откуда мы узнавали все ново-сти и указания правительства.

Был у нас в селе и примитивный клуб, типа барака. Мы в нем на земля-ном полу кружились в танцах под гармошку, ставили различные пьесы, смо-трели немое кино. Звуковое кино – «Путевка в жизнь» – впервые появилось у нас в 1946 г. Электричества тогда не было. Мы вечером зажигали самодельные лампы из гильз крупных патронов. В пустую чистую гильзу наливали керосин, всередину вставляли тканевый фитиль, поджигали. При таких лампах прово-дили и танцевальные вечера, и «вечерницы».

Выпивки тогда не было: самогон не гнали, вина не делали, потому что во дворах в то время еще не рос свой виноград. Большие плантации виноградников были в Судаках, которые находились совсем рядом с Малой Каховкой. Тяжело

83

все перенесли переселение села, даже были смертельные случаи. У нас на краю села со стороны Судаков был свой мясокомбинат, официально его называли убойным пунктом. Там изготавливали очень вкусные колбасы. В 1955 году, ког-да разрушали здание мясокомбината, погиб 33-летний хороший столяр Нико-лай Иванович Кульбеда. Ему бы жить да жить, но ГЭС оборвала его молодую жизнь. Когда нас переселяли на новое место, то давали ссуду по 6000 руб. Вдо-вам в Каховке выдавали стройматериалы. Вообще стройматериалов не было. Но государство помогало, помогал колхоз – спасибо им.

Із спогадів Віри Григорівни Кубаревої, 1921 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2005 р.

Жила я в старом с. Малая Каховка. Хата у нас была глинобитная под камышом. Работала я в колхозе «Соревнователь» сначала на разных работах, потом – на винограднике. Когда пошла работать на хлопок, то меня избрали звеньевой. Меня уважали в селе. Избиралась депутатом Малокаховского сель-совета, была народным заседателем в райсуде. Хороший у нас был до войны председатель колхоза «Соревнователь» С.П. Походун. Денег в колхозе не пла-тили, ставили такие палочки-трудодни целый год, записывали и выдавали в долг продукты, потом в конце года все долги отнимались и то, что осталось, выдавали деньгами. В течение года мы выписывали в долг муку, хлеб, масло, подписывались на облигации по 500–700 руб.

Тяжело было работать, но в итоге построили себе каменный дом под шифером, было у нас 10 соток земли. Так что, когда стали выселять в 1953 г., никто не хотел уезжать. Жаль было бросать такие богатые природой места: бесплатная вкусная рыба в Конке, лови, сколько хочешь, грядки с овощами в плавнях бесплатные, поливать не надо. Дополнительно нам нарезали землю в степи, которой у нас было полгектара. Сажали кукурузу, подсолнух, картошку, огурцы, помидоры, фасоль. Все это потом продавали в Каховке, в Бериславе.Так как мой дед, Иван Спиридонович Кубарев работал в колхозе ездовым, то транспортом мы были всегда обеспечены.

Хорошо жили в колхозе «Соревнователь» при Степане Петровиче до войны. Жаль, что такого хорошего человека немцы в период оккупации убили.

Із спогадів Мотрони Андріївни Губаревої,

1921 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2001 р.

Я помню, что мы жили в Новых Судаках. Это бывшая немецкая колония. Очень добротные дома были когда-то построены практичными, деловыми

84

людьми этой колонии. Стояли дома ровно, сделаны были из камня, полы были деревянные. Крыши все покрыты или белым цинком или красной черепицей. В это время Судаки и Малокаховка были одним селом. И судаковцы, и мало-каховчане работали в колхозе «Соревнователь». Председателем перед войной был С.П. Походун, недолго был председателем и И.М. Назаров. Когда село по-пало под затопление, никто не хотел бросать свои усадьбы. Некоторые пла-кали, понимая сколько добра погибнет навсегда в плавнях. Зато когда пере-селили, то дали земли по полгектара. Мы были так рады. Однако постепенно землю поотрезали. Сейчас мы имеем земли максимально 15 соток. Мы всегда с большим сожалением вспоминаем, как жили в старом селе на берегу р. Конка. Тогда было жить намного лучше: в плавнях было дров очень много, можно было бесплатно сажать огороды, которые поливать не надо было, там всегда сыро. С ранней весны до поздней осени в плавнях мы выпасали коров, телят, коз, овец, даже свиней и, представьте себе – никто не крал! Весь теплый сезон в плавнях на воде жили наши гуси и утки.

Із спогадів Миколи Івановича Назарова, 1933 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2012 р.

Мои родители приехали сюда жить из Оренбургской области Алтайского края. В 1906 г. Трофим Федотов приехал на побывку к родственнику на земли Мордвинова в с. Чернянка Таврической губернии. Осмотрелся – понравилось. Приехал домой, подумал и решил в этом же году переехать в степи Таврии. За-казал две железнодорожных платформы, погрузил 4 коней, 2 коровы, шестеро детей и жену Федору, все необходимое для жизни имущество, даже собаку и кошку. Сначала кошка пропала, а через полгода появилась в доме. Остановил-ся жить в Чернянке у родственника. Через полгода построил для своей семьи отдельную землянку и стал заниматься шорничеством. Он был один на селе специалист, который умел делать збрую для лошадей.

Как хороший специалист, шорник пользовался авторитететом в Днеп-ровском уезде. Принимал заказы из Каховки, Британов (Днепрян), Маячки. Чудесным образом делал хомуты, уздечки, нарытники, вожжи, обротьки. Разбогател. Дед с бабкой воспитали 6 детей – четыре дочери и два сына. Сре-ди них была и моя мама, Анна Трофимовна Федотова, которая вышла замуж за Ивана Павловича Назарова, вдовца с четырьмя детьми, и перебралась в Малую Каховку. Дед познакомился с будущим зятем в Каховке на ярмарке в 1927 г. Разговорились. Иван имел землю, свое хозяйство, и дед решил выдать свою 29-летнюю дочь замуж за имущего человека. Тогда родительское ре-шение не обсуждалось. Анна Трофимовна была мужественным и сильным

85

человеком. Она решила, что полюбит и воспитает чужих детей, как своих. Ей понравился приветливый мужчина с голубыми, как небо, глазами.

6 ноября 1931 г. у них родился общий ребенок – я. Крестили меня в Бе-риславе, потому что в Каховке церковь коммунисты уже разрушили. Отец был единоличником, как и все малокаховчане. В нашем селе до 1929 г. все люди были единоличниками. Каждый имел свою землю, лошадей и домашних животных. У нас не было «безлошадных». Крепостных тоже у нас не было, не помню. Мой отец имел 8 десятин земли, 2 лошади, 2 коровы, 7 поросят. В 1929 г. началась коллективизация, и он все это хозяйство добровольно-принудительно сдал. В 1932–1933 гг. пришел страшный голод. Отец уехал на Дальний Восток в г. Артем на шахты, забрав с собой двух дочерей от первой жены. Мама осталась с тремя детьми в Малой Каховке. В 1933 г. она зареза-ла теленка, чтобы не умерла семья от голода. Но в то время по домам ходили комсомольцы-активисты, которые все забирали у людей, не взирая на малень-ких детей. Соседка предупредила маму, что идут по нашей улице активисты. Мама очень быстро все мясо перемыла от крови и сбросила в мусорную яму, засыпав все пеплом. Часто она потом вспоминала о том, как рьяно искали комсомольцы мясо, но так и не нашли. Забрали все зерно, муку, фасоль и два графина с домашней наливкой. Забирали все, что видели.

В 1935 г. отец вернулся к своей семье и всю жизнь проработал рядовым колхозником в колхозе «Соревнователь», потом «Маленкова» и в колхозе им. ХХІ съезда КПСС. В конце жизни стал болеть. Последних два года был слепым. Умер в 86 лет, 27 мая 1987 г. Наверное, по генам и мне передалась его

болезнь. Мне 85 лет и я уже по-чти слепой. Перед смертью он собрал всех детей и сказал, как его хоронить, что оградку вокруг его могилы не нужно делать. Он был великим тружеником. Имел медаль «За доблестный труд». Мы гордились своим отцом.

Теперь немного расскажу о нашей необыкновенной маме. Мама переехала в Таврию тоже из русского Алтая еще до рево-люции, когда ей было 8 лет. В 10 лет отец отдал ее «в наймы» к богатым виноградарям в Британы. Девочка пасла гусей и

Феодора Іванівна і Микола Іванович Назарови, В.В. Беліченко, секретар Малокаховської сільради

(зліва направо), 2012 р. Фото автора

86

свиней. В 14 лет, хозяйка, оценив мамину прилежность, взяла ее работать при-слугой, где она готовила еду, стирала, убирала. После революции в 1921 г., когда был голод, отец Трофим купил 6 десятин земли в Чернянке, которую нужно было обрабатывать, и забрал Анну домой. До седьмого пота она трудилась на своей земле. В 1927 г. отец выдал ее замуж за моего отца. В советское время мама работала в колхозе рядовой, сушила в сушилках хлопок, арахис, который мы называли «свисташки», трудилась на виноградниках. Она была небольшо-го роста, полненькая, с волевым характером. Ее черные, как смоль, волосы до смерти не седели. У нее были умные, строгие серые глаза и черные брови, как у ее мамы – нашей бабушки Харитины. Была строгая, сдержанная, в обиду себя не давала. У нее была какая-то особенная внутренняя сила. Прожила 86 лет и ни разу не была в больнице. Отец умер в 86 лет. Мама сказала: «Я тоже про-живу 86 лет, как отец».

В 82 года мама вдруг тяжело заболела. Она тогда сказала: «Я буду умирать. Музыки мне на похоронах не надо. Оградки на кладбище не надо. Позовешь соседей, они будут знать, что делать». Это было зимой в 1978 г. Зима была су-ровой. Я расплакался: «Мама, ты видишь, какая суровая зима. Рыбы не до-стать на похороны. Яму не выкопать. Транспорта у меня нет. Пожалей меня, не умирай». Она промолчала. Мы с женой и детьми в тревоге легли спать. А утром, к своей великой радости, я увидел, что мама, как всегда, сидит на кухне и чистит картошку. Имея огромную силу воли, ее славянская душа пожалела сына и нашла в себе силы прожить еще 5 лет. Жизнь моих родителей дала мне понять, что у человека есть резервные силы, которыми он может управлять при желании, особенно в стрессовых ситуациях.

– Миколо Івановичу, правда, що після війни жінки орали коровами?

Это горькая правда. Весной 1944–1945 гг. малокаховчане пахали поля ко-ровами. Во время оккупации немцы давали наделы земли. Сажали мы кукуру-зу, картошку. Огороды тоже пахали с помощью коров.

– Миколо Івановичу, Ви пам’ятаєте, в якому місці знаходилась історич-на Таванська переправа?

А как же! Я ведь подростком помогал взрослым ремонтировать ее после Отечественной войны. К мосту подвозили на машинах большие листы желе-за, а мы, пацаны, облепим их, как муравьи, и переносим их на самый мост. А специальная бригада на мосту тогда уже сварку делала. Переправа эта была недалеко от Малокаховки, метров 200–250. В детстве мы с мамой по этому

87

мосту ходили в Бериславскую церковь.

– А тепер запитання до вашої дружини. Фаїно Іванівно, скажіть, будь ласка, чи пам’ятаєте Ви якісь сільські трудові звичаї?

Мало, але пам’ятаю. Коли в колгоспі «Соревнователь» їхали в поле пер-ший раз орати, то брали з собою круглу домашню хлібину і свячену воду. На полі всі промовляли молитву «Отче, наш» і розбризкували воду по ниві. А хліб віддавали волам та коням, які нам дуже тоді допомогали. А ще ми вживали приказки. Коли щось садили чи сіяли, то говорили: «Роди, Боже, на всякого долю!» Перехрестимось і працюємо.

Із спогадів Наталі Василівни Альгеєр, 1957 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2013 р.

Расскажу о своей маме Нине Федоровне Бахирко (Бабыниной). Родилась

мама в 1928 г в России, на окраине г. Пемза. Потом переехала в Малую Каховку.Мама в Малой Каховке пользовалась авторитетом, так как была умным,

добрым и отзывчивым человеком, знающим законы. К ней часто приходили люди за советом. В 1949 г. народ избрал ее секретарем Малокаховского сель-ского совета, где она проработала 15 лет. Председателем сельсовета тогда был Н.И. Авраменко. Она лично ездила и в Раздольное, и в Коробки, собирала са-мообложение и налог на землю и животных. Когда родилась я в 1957 г., через две недели мама уже вышла на работу. И в стужу, и в жару ездила сверху на грузовой машине ГАЗ-53. В работе помогала ей Евгения Ивановна Литвинова. Она вела воинский учет.

А дома была прекрасной хозяйкой. Мама Нина умела очень вкусно гото-вить и печь. В 60-е годы она варила нам чаще всего борщ и рассольник, разные супы. Отец ловил рыбу в Конке и Днепре, а мама ее жарила, варила уху, готовила из нее котлеты, фаршировала и делала заливную рыбу. Пекла из пресного теста пирожки с рисом и яйцами, а из дрожжевого – пирог с яблоками. Любили мы ее торты и разное печенье. Пекла она оригинальное печенье из свиных шква-рок и смальца с добавлением туда корочек лимона или апельсина. Печенье было рассыпчастым, ароматным, и нам казалось оно очень вкусным. Пекла на кефире пряники в глазури. Варила шоколад с какао. Делала молочные конфеты-тянучки.

Мой отец Василий Бахирко по происхождению был немец. Научился от своей матери готовить немецкое блюдо – штрудель. У него золотые руки. Он был строителем, каменщиком, плотником. Сам построил нам новый дом. Смастерил станок и плел металлическую сетку для заборов. Плел рыболовные

88

сети и ловил рыбу. Была у нас своя лодка. Он смолил людям лодки. А штрудель папа готовил так: поджаривал мясо, сверху ложил порезанную сырую кар- тошку, заливал подливкой, а потом сверху ложил накрученые из пресного тес-та рулетики. Все это заливалось ароматной зажаркой и ставилось в духовку томиться. Вкуснятина! Родители были экономные и трудолюбивые. Держали 2 свиньи. Делали кровянку, добавляя в кровь только молоко, сало, соль и перец.

Отец занимался еще и домашним копчением мяса. Окончил 4 класса, а знал немецкий, украинский и русский языки. В Малой Каховке он много до-мов в новом селе построил. В основном строили из шлака, который брали на станции РЭФДЕПО (шлак от угля). Сначала делали фундамент, потом стави-ли опалубку, между двумя сторонами с досок шириной 50 см заливали шлак, перемешанный с цементом и песком. Раствор застывал. Поднимали дальше опалубку и называли эту хату «дом под шлаком». Сверху делали через решет-ку «шубу» из цементного раствора. Это в 60-70-е годы. В 1972 г. мама перешла работать почтальоном, а вскоре перешла заместителем начальника отделе-ния связи с. Малокаховка, откуда и ушла на пенсию. Имеет медаль «Ветеран труда», много похвальных грамот за добросовестный труд. Я горжусь своими родителями.

Із спогадів Антоніни Іванівни Лобунько, 1926 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2013 р.

В 1951 г. моя семья переехала жить в старое село Малая Каховка по р. Кон-ка. Там у всех были свои дома, а мы жили на квартире в хате-мазанке. Колхоз «Соревнователь» дал нам земли 15 соток. Но мы не успели посадить сад или виноградник. Через год нас начали выселять на новое место в связи со строи-тельством Каховской ГЭС. В 1953 г. мы уже строились на новом месте. Очень трудно было строиться без денег. Тем, у кого были свои дома, давали ссуду, а так как мы жили на квартире, то пришлось одалживать денег у дальних род-ственников. С трудом построились.

Что мы ели? В начале 50-х гг. мы жили бедно. Завтрак – молоко с хлебом. Хлеб моя мама Ульяна Сергеевна пекла сама в русской печи на хмелевых дрожжах. Пекла раз в неделю по 6–7 штук. Всю неделю он был свежий. Пекли на большой круглой сковороде. Тесто замешивали в деревянных больших «ваганах». Туда вхо-дило 7 хлебов. Обедали постным борщом, а ужинали тем, что осталось от обеда.

В 60–70-е гг. стали жить лучше. Была своя корова, свиньи, куры и утки. Иногда мы покупали свиные кости в Каховке, в колбасном цеху. Из них полу-чался наваристый жирный бульон для борща или супа. Позже мы выписывали в колхозе овцу по 50 коп. за кг. Резали, снимали с нее шкуру, немытые куски

89

складывали в большой алюминиевый казан, ставили на огонь. Хочу обратить ваше внимание, что, делая такую таканину, мясо нельзя мыть и пока оно не будет готовым, от казана нельзя отходить, чтобы не подгорело. Когда отстанет мясо от кости, добавляли соль. Больше ничего не добавляли. Хранили такани-ну много месяцев.

Подвала у нас не было, поэтому мы выкапывали яму под столом и туда в землю ставили в эмалированной посуде таканину. Пол же был земляной, помазанный глиной с навозом. Потом не надо было далеко ходить, чтобы отрезать ломоть мяса в любое время.

Сколько у нас было земли? В старом с. Малая Каховка нам дали в поле 15 соток. Это немало. Можно было сажать много овощей, только с поливом были проблемы. Когда построились на новом месте, то взяли в поле 3 гектара земли. Когда были молодые, то и зерновые сеяли и овощи, и бахчевые растили, потом продавали. Жили хорошо. У всех крестьян Малокаховки была земля и возле дома, и в поле. Жили хорошо до перестройки.

Что мы пили? Пили воду из крана, сухое домашнее вино для аппетита, в магазине покупали «Миргородскую» воду. Дома пили сыворотку, молочко, простоквашу, летом делали хлебный квас. На второе в основном готовили кар-тофельное пюре, разные каши, чаще всего пшеную. Часто делали домашнюю лапшу, заправляли ее сливочным маслом или молоком. Любимой пищей был борщ с мясом.

В одно время летом я работала поваром на уборке урожая. Трактористы и комбайнеры всегда просили меня варить на обед борщ. Все квашения хранили в погребах. Только хочу вам на будущее сказать, что во всех бочках надо мыть кружки раз в 3 дня. Иначе квашение погибнет. Может когда-нибудь люди вер-нуться к здоровым, полезным традициям предков.

Із спогадів Ганни Михайлівни Єлісеєвої, 1944 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2012 р.

Идея создания храма в Малокаховке принадлежит малокаховчанину Ива-ну Гольцу (прозвище Деревянный). Он был столяром и работал у Отца Сте-фана (Щербана) при перестройке в Каховке молитвенного дома в новый храм. Своей идеей Иван поделился с настоятелем Каховского Покровского храма отцом Стефаном, который не только одобрил его желание, но сам приехал в Малокаховку по этому вопросу. Собрали людей в сельском Доме культуры на собрание, где выбрали меня казначеем, старостой – Сергея Кирилловича Юрашкевича и церковное общество. Избрали и ревизкомиссию. Отец Стефан подсказал и название – «храм Святого Михаила». Он также нам показал место,

90

где должен быть храм, и сказал: «Сам Господь Вам сохранил это место в центре села». Место это освятили и поставили крест.

Потом добровольцы ходили по селу, собирали деньги на церковь, кто сколь-ко может, и сдавали мне как казначею. Сельсовет выделил под молитвенный дом (пока построится храм) помещение бывшей почты. Первым священником был у нас отец Виталий (Соловьев), потом отец Владимир (Гладковский), потом отец Михаил (Косован), и, наконец, надолго у нас остался и построил новый храм Святого Михаила отец Петр (Порчук), в миру Петр Иванович.

Народ начинал строить. Как трудно было, мы с большой тачкой ездили по селу и собирали все камешки. Потом сельсовет (председатель В.Н. Ильниц-кий) отдал нам на стройматериалы бывшее недостроенное общежитие. И мы, бабушки, разобрали его по камешку и перевезли к месту строительства за нес-колько суток. Даже все мужчины удивлялись нашей прыти. А мы просто очень хотели, чтобы у нас в селе была своя церковь.

Г.І. Чистякова, М.О. Димченко, В.А. Димченко, В.С. Сидорова, Л.І. Бон-

даренко, Л.П. Баран (зліва направо). Фото автора

Отець Петро із прихожанами, які брали участь у будівництві церкви.


Храм Архістратига Михайла,с. Малокаховка

91

Із спогадів Євгенії Петрівни Зюзь-Маркіної, 1940 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2012 р.

Родилась я на хуторе Новые Судаки. Отец Петр Андреевич Зюзь работал завмагазином. Мама Анна Андреевна была рабочей в совхозе им. Буденного. Де-душка и бабушка жили на хуторе Хурты, выращивали овощи, фруктовые деревья, держали домашних животных: коров, овец, птицу – жили зажиточно. Деда зва-ли Андрей Оксененко. Он был очень строгий. Всех 9 детей воспитывал в стро-гости и трудолюбии. Они не имели работников, все выращивали сами, своим трудом. При раскулачивании их выгнали из дома. Все забрали, и они разошлись по миру. Среди них и моя мама. Она была уже взрослая и взяла себе на воспи-тание сестренку Мотрену. Переехала жить на хутор Судаки. На Конском дворе были жилые комнаты. Там жили русские немцы. Дома у них были капитальные, каменные. Крыши покрыты белым цинком и красной черепицей. Перед войной мы с мамой переехали жить в Новые Лагеря, потом купили домик в с. Песчаное. Мама работала на общих работах в колхозе. После Отечественной войны мы с мамой (отец без вести пропал), переехали жить снова на хутор Судаки. Там мы с маминой сестрой купили дом на двоих у Трубачевых. Снова работала мама в совхозе им. Буденного, на винограднике. Помню, что дома немцев-колонистов все были разрушены, никто их не ремонтировал. Мы детьми там играли в жмурки.

На Судаках было два тубдиспансера. Отовсюду приезжали больные. Тог-да, наверное, не было антибиотиков – люди почти ежедневно умирали. Мама

устроилась там работать прачкой, а тетя моя – поваром. Стирали белье больных и лекарей вручную. Стирала мама и вываривала дома белье туберкулезных больных, но Бог мило-вал, никто из нас не заразился. В Судаках был фельдшерско-акушерский пункт. Там людей лечили и принимали роды.

Разваленные немецкие дома дирекция ГЭС отреставрировала и построила там об-щежития и коммунальные здания для своих строителей. Потом им дали в Новой Каховке квартиры, а немецкие дома снова разруши-ли. В Судаках была школа для старших клас-сов. В Малой Каховке была начальная шко-ла. Я в 5-й класс пошла в Судаки. Учились на русском языке. Мне было трудно учить-ся, потому что в с. Песчаное, где училась Є.П. Зюзь-Маркіна. Фото атвора

92

раньше, школа была украинская.В начале 50-х годов мама работала в винсовхозе на винограднике, а я ей

помогала. Какой это адский труд! Для меня было очень тяжело, весной особен-но, раскрыть корни от тяжелого мокрого песка сапкой. А кустов – сотни, целые плантации. И ходишь, напрягая мышцы рук, наклонившись вниз головой. Болела спина, руки. Потом виноград надо было просапать, обрезать, и, когда зазеленеют листья, подвязать. Подвязывали ветки винограда шелюгой, которая росла в сте-пи, возле сосен. Мы ходили и срезали её чекмой (полукруглый нож с зубчиками). Шелюгу надо было выбирать молодую, эластичную. Мы её нарезали в снопы по 300 лозинок и носили потом этот снопик с собой под рукой. Вытащил лозинку, подвязал куст и дальше пошел. И поклониться кустам за день приходилось сот-ни, тысячи раз. Потом нужно было собрать урожай.

В 1954 г. я училась в Малокаховской десятилетней школе на русском языке. В Судаках была огромная винодельня. Здание с подвальными помещениями. Мы бегали там и видели, что под домами были подвалы. Клуб был в Малой Кахов-ке. Мои тетки Миланья Комиссарова и Матрена Губарева имели очень сильные красивые голоса. Брали меня с собой смотреть кино «Тарзан» в Малую Каховку. Завклубом был в Малой Каховке (в старом селе) Михаил Петрович Губарь. Мне было 9 лет и я одна боялась ходить домой в Судаки, потому что вечером сильно кричали сычи. Может, чувствовали, что эти села погибнут под водой...

Я очень любила нашу природу. Чтобы попасть к р. Днепр, нужно было пройти несколько речушек вброд напротив Судаков. Конка была глубокой толь-ко возле Малой Каховки. А мы, подростки, ходили к рыбакам в домик около Днепра в плавнях, меняли свои фрукты на их рыбу. Идешь тропинкой по сухим плавням, а вокруг – красота неописуемая: огромные дубы, осокоры, вербы, кусты ежевики. Ведрами собира-ли в плавнях и ежевику, и паслен, сушили на зиму, варили варенье.

Лесничество сажа-ло в плавнях саженцы молодых деревьев, а меж-ду ними давали людям бес- платно земельные участ-ки под огороды. Поэтому жилось нам хорошо. Да вот все это разрушила Ка-ховская ГЭС.

Сім’ї Комісарових та Зюзь, с. Судаки

93

Із спогадів Віктора Миколайовича Бондарева, 1945 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2013 р.

Я родился в Каховке. В 1941 г. отец ушел защищать Родину, а нас эвакуировали в Грузию. После окончания войны нам возвращаться было неку-да: наш дом был разрушен и разграблен. В 1945 г. мама с тремя детьми переехала жить на хутор Судаки к родственникам, которые нас приняли и по-доброму приютили. Они всю войну находились на оккупированной территории и жили в доме бывших немецких колонистов. Это – бабушка Дуня Плотникова и де-душка Гаврюша Губарев. Мы жили в очень добротном домике, построенном когда-то немецкими колонистами.

Я лучше запомнил дедушку Гаврюшу, который отличался уравновешен-ностью, добротой и молчаливостью. Высокого роста, светловолосый, слегка сутулый. Любил природу, очень ласково относился к домашним животным и птице. Помню, как он брал на руки курочек и беседовал с ними. Они его не боялись. У него был огромный земельный участок возле дома, засаженный фруктовыми деревьями. Это был самый больший в Судаках сад, где росли виш-ни, абрикосы, сливы. По краю росли деревья шелковицы. Мы всегда сидели на них, когда поспевали ягоды.

Дедуня сам сделал лопату для перекопки огорода, которая копала в глуби-ну до полуметра. Особенность лопаты была в том, что подножка была сделана выше обычной на 15–20 см. Грунт был песчаный. Дед ежегодно медленно-мед-ленно сам перекапывал весь этот сад, а это не менее 60 соток. Это давало свои результаты. Урожай всегда был высокий и в саду, и на винограднике, и на участ-ках с овощами в междурядьях. По границе сада много росло топинамбура (мы его называли «репой»).

Дед выращивал табак, сушил его и продавал. Сам не курил. У него было деревянное корытце, в котором он топориком рубил сухие листья табака. В те времена в селах сигарет не было, а курили махорку. Курящий человек всегда имел в кармане газету, сложенную под размер сигареты. Он аккуратно отрывал один квадратик, насыпал туда табачок, скручивал его и склеивал слюной. Табак носили в кисете (сшитая маленькая торбочка с веревочкой для завязки).

Дед Гаврюша работал кузнецом в кузне, которая находилась в старом, ныне затопленном с. Малая Каховка. Кузня находилась в одноэтажном длинном хо-зяйственном доме колхоза «Соревнователь». Там всегда стучали молотками по наковальне: изготавливали обручи для телег, ступицы для колес, разные детали для бричек и безтарок (бричка – телега с высокими шестами по бокам для пе-ревозки сена и соломы, а безтарка была в виде длинного деревянного, плотно сколоченного ящика для перевозки зерна, овощей насыпью).

94

Жили мы в Судаках до 1953 г. Переселение стало тяжелым испытанием для людей. Об этом сейчас никто не знает. Для нас это была трагедия. Мы с та-ким трудом, наконец, стали строить собственный дом, уже накрыли камышом крышу. И тяжкий свой труд пришлось разрушать.

Еще хочу сказать, что в том районе, где сейчас стоит памятник первым вино-градарям-швейцарцам, когда-то я видел, что из земли выглядывали могильные гранитные плиты. Может, внуки виноградарей-швейцарцев Цвики заинтересу-ются этим. Возможно, осталась часть незалитого водой кладбища Судаков.

Із спогадів Олени Василівни Пишти (Грищенко), 1945 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2013 р.

Я и моя сестра Ольга Васильевна помним свой род с третьего поколения. Наша мама Нина Порфирьевна Грищенко была дочерью Порфирия Туржав-ского и Афанасии Масюткиной. До женитьбы они жили в разных населенных пунктах. Она родом из Британов (сейчас Днепряны), а дедушка был одним из предков первопроходцев с. Малая Каховка. Однажды на гуляньях Пасхально-го праздника в Днепрянах, катаясь на качелях, Порфирий увидел прелестную 16-летнюю девушку. Любовь возникла с первого взгляда. Отец планировал же-нить Порфирия на другой местной девице, но сын воспротивился. Ему нужна была только Афанасия. Так Порфирий Васильевич и Афанасия Митрофановна стали одной семьей. Они любили и уважали друг друга всю жизнь.

Такой пример. Лето у нас всегда жаркое, знойное. У них было уже четверо детей. Каждый день Порфирий Васильевич в полдень отправлял детей на улицу гулять. Закрывал окна плотными шторами и укладывал свою Афанасию отдох-нуть. Всю жизнь он жалел, лелеял свою любимую.

У таких любящих родителей не могли родиться иные дети. И выросли все они добрыми, отзывчивыми, всегда готовыми прийти на помощь другим. Такой была и наша мама. В тяжелые послереволюционные годы закончила начальную школу, а затем – курсы воспитателей детского сада. История великой любви по-вторилась. Наш отец жил на хуторе Луговом, но самые красивые девушки были в Малой Каховке. Было время, когда только организовывались клубы для про-ведения танцев. Вот на таких танцах наши родители и встретились. Влюбились с первого взгляда. Еще невестой мама провожала будущего мужа в армию и ждала его 3 года. В 1935 г. родилась наша большая дружная семья.

1941 год – тяжелая и трагическая страница истории из жизни нашей страны. На второй день войны отец ушел защищать семью, свою землю и Родину. Нам се-годня трудно представить, как наша мама с четырьмя детьми (младшей было все-го 2 месяца) и двумя пожилыми родителями вынесла 3 года оккупации. А через

95

3 года войны пришло извещение: «Ваш муж Василий Емельянович Грищенко по-гиб смертью храбрых». Сначала было отчаяние, рассказывала мама. Она не вери-ла, что ее Василий, такой сильный, красивый, великий оптимист, мог погибнуть. Нет, она ни на минуту не сомневалась, что это ошибка. Верила и ждала. И через 3 месяца отец вернулся! Прожили наши родители вместе 53 года. Вырастили нас, 7 дочерей. Никогда мы не слышали никаких скандалов, обвинений, упреков. Все проблемы решались сообща, мирно.

Наш дед по отцу Емельян Грищенко происходил из старинного бессараб-ского рода виноградарей. У него было 2 сына и 4 дочерей. Сыновья продолжили дело отца. Отец наш был виноделом на судакских плантациях. Поэтому свою семью мы относим к потомственным виноделам. Всю жизнь, пока были живы мать и отец, у нас в семье проводился Праздник последней обрезки винограда. Вся семья собиралась во дворе, и родители устраивали конкурс, кто больше на-режет винограда. Мы плели большой венок из виноградной лозы с гроздьями и торжественно одевали его на отца и мать. Вокруг них водили хоровод, взявшись за руки. В песнях славилась мать-земля, наша кормилица, славились наши ро-дители. Это был праздник радости, веселья, смеха, веры в счастливое будущее.

Дружна сім’я Грищенків. Фото із сімейного альбому Грищенків

96

Із спогадів Надії Корніївни Коваленко, 1931 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2013 р.

Я родилась в старом с. Малая Каховка. Отца звали Корней Зиновьевич Кубарев, а маму – Ирина Федоровна. Родители, а позже и я, работали в колхозе им. Димитрова на разных работах: на винограднике, в садах на Тернах. Пред-седателем была очень хорошая женщина Матрена Леонидовна Реутова. Жила она в старой Каховке, носила короткую стрижку, как мужчина. Бывало, мы сбежим в посадку отдохнуть, а она едет на бидарке и кричит: «Я все вижу, дев-чата!» «Простите нас, мы ходили по надобности», – защищались мы. Там была лесополоса из вишневых деревьев, где мы постоянно лакомились вишнями. Я окончила всего один класс в Малой Каховке. С 10 лет уже работала. Отец был пограничником. Куда-то ездил каждое лето, посылал его военкомат. Моя мама была высокого роста, волосы курчавые, рыжие, короткие. Некогда было растить косы. Мать очень много работала: косой в плавнях косила сено и с по-мощью коровы перевозила его домой. Нас было у мамы четверо: я, Надежда, близнецы Зина и Олександр. Закончили все по 4 класса. Работали в колхозе «Соревнователь» на винограднике, овощах.

Отца забрали на фронт, и он пропал без вести. Мама одна вырастила нас. В степи пахали коровами. В колхозе давали план сдачи молока государству от первестка – по 300 л в год, а от раздоенных коров – по 500. Сдавали план ежедневно и бесплатно. Мама у нас была хорошая хозяйка: ездила в плавни, косила сено и камыш, рубила и приносила на плечах дрова. Камыш вязала и возила в воскресенье продавать на рынок и на ярмарки в Каховку. Возила тач-кой, в которую впрягала корову Катьку. Подго-няла лозинкой. Скажет ласково: «Пошли, Катя». Идет. «Стань, Катя» – стоит. А когда наторгует за камыш денежек, то купит круг макухи. Дома мы натрем домашних сахарных буряков в казан, до-бавим туда макухи и сварим. Это для нас было деликатесом, ели вместо повидла.

Так питались несколько лет после войны. Кроме этого лакомства ели борщ, картошку в мундирах.

Жили мы в каменном доме, построенном из бута нашими предками по отцу Кубаревыми. В хате была – кухня, комната для сна и еды, сени. Воду носили из Конки, пили некипяченую и не болели. Там и коровы пили. Были у людей Н.К. Коваленко. Фото автора

97

колодцы. Раз в неделю мы брали у соседей из колодца вкусную воду для питья и ставили в погреб. Готовили еду летом на улице на плите, которую топили ко-лючим кураем. Собирали курай по степи. Брали с собой канат и большую ров-ную палку. На растянутый канат наложим курай, ногами притопчем, чтобы побольше было. Потом свяжем большую вязку и из концов этого каната дела-ем петлю. В эту петлю вставляли палку, которая приподнимала вязку на пле-чах. Так было легче нести. Я носила эту петлю под левой рукой – тогда у меня вязка не падала. Мы говорили: «Под гузырь палку заместо коня». Эта палка ле-жала под вязкой. Я двумя руками держала ее, чтобы вязка поднималась вверх, и тогда тащила уже домой.

После войны одеться было не во что, есть нечего. Тогда косили косилками зерновые и скидывали в валки. Потом те валки складывали в копны. Потом женщины подвозили копны к молотилке. Затем волоком тащили солому на скирды. Вокруг стояла такая пыль, что ничего не было видно. С этим воло-ком однажды чуть не случилась трагедия. Мне было лет 10. Меня поставили работать возле молотилки, откидывать солому. Пыль непроглядная, я ничего не видела, и меня как-то волоком затащило на скирду. На счастье, кто-то из взрослых это заметил. Остановили молотилку, и меня сняли со скирды.

В это время я уже работала не у Реутовой, а в колхозе «Соревнователь». Тут больше давали пшеницы на трудодень. А в колхозе им. Димитрова рас-плачивались овощами. В 1950 г. я в 18 лет вышла замуж за Владимира Ко-валенко, который работал плотником на ГЕС. Строил муж плотину, а также зимний кинотеатр в Новой Каховке. Потом работал на заводе «Электромаш». Умер в 65 лет.

В 1952 г. нас начали выселять. Давали выше планы земли, чтобы люди за-ново строили дома. А тут, куда мы переселились и живем сейчас, рос хлопок. Зимой нам в старое село привозили коробочки хлопка в каждый дом, где люди их досушивали и лузали. Белый-белый хлопок отдельно складывали. За ним приезжали бричками, взвешивали и забирали, а нам за это записывали палоч-ки-трудодни. На трудодни был план. Мне на год надо было выработать 300 трудодней. Кто не вырабатывал, того выселяли «на выселку» в леса дальние на лесоразработки пилить дрова. Была у нас соседка одинокая. Не выработала она план, и ее выслали, на лесоразработки. Жесткие были законы, жестокие. Отработала положенный срок и вернулась домой. Сестра Катя перешла рабо-тать в Судаки на виноградники. Там платили деньги и давали по 1 кг хлеба. Тяжелое было время.

Когда образовался в Малой Каховке совхоз им. Буденного, я стала гек-тарницей. Брала 14 га винограда и сама его обрабатывала: почти весь год ежедневно приходилось работать в согнутом состоянии. Работа эта очень

98

тяжкая. Теперь вот «согнутая» хожу – спина болит. Чубуки поливали шлан-гами в каждом ряду. Воду накачивали из колодцев. Виноград на зиму не закрывался. Когда был мороз больше 10 градусов, то срезали всю лозу. Ее ре-зали с Нового года до 8 марта. В клубе читали нам лекции, как нужно делать сухую подвязку урожайным веткам. Потом идет обломка веток на 75 см три раза, чтобы на кусте ничего от земли до проволоки не росло. А где ветки-рука-ва, там подвязывалось. Наша жизнь была тяжелой и суровой. Все люди очень много трудились. Тунеядцев и бомжей не было.

Із спогадів Софії Йосипівни Кожевнікової, 1934 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2013 р.

Я приїхала жити в Каховку в 1950 р. з Тернопільщини. Почала працювати в колгоспі ім. Ворошилова. Контора його знаходилася в Каховці на нинішній вулиці Мелітопольській. Головою колгоспу була Мотрона Леонідівна Реутова. Пам’ятаю кузню, мукомельний завод, було багато коней та волів. Трактори «Наті» та «ХТЗ». Були в колгоспі Будинок культури, дитсадок, конюшня, млин, масло- і виноробні. Скромна була контора, з трьома кабінетами. У конторі працювали голова колгоспу, парторг, бухгалтер Євген Єрьоменко, касир Ліда Діденко і бригадир комплексної бригади Василь Прокопович Яровий. Після Реутової працював головою колгоспу Іван Іванович Мазур, а заступником у нього була П.А. Крахотіна. Працювала я різноробочою на винограднику. Зго-дом переїхала жити на хутір Терни, що поруч з Малокаховкою. Цей хутір на-лежав колгоспу ім. Ворошилова. Після Мазура головою колгоспу стала Поліна Андріївна Крахотіна, а заступником у неї був Іван Денисович Новак. Колгосп вирощував хліб, успішно займався виноградарством і тваринництвом.

У 50-ті роки у нас садили бавовну. За день ми збирали дочиста всі білі волокна бавовни у величезні фартухи. А вранці, як тільки пригріло сонечко, знову все поле було біле. Вату збирали без чорних коробочок, вони залиша-лися на кущах. Грошей платили мало. Фартухи, набиті ватою, складали в тюки прямокутниками, а потім їх забирали в машини і везли на текстильні комбіна-ти в міста всієї країни.

У вихідні ходили по Таванській переправі на ринок у Берислав. Переправа знаходилася між Каховкою та Малокаховкою. Основний міст був кам’яний, а посеред Дніпра – дерев’яний, розвідний. На переправі постійно чергували від-повідальні люди, які, коли йшла баржа, розводили міст.

На початку 70-х рр. я переїхала жити в Малокаховку. Працювала свинар-кою, а потім перейшла працювати на завод залізобетонних виробів. Він зна-ходився в районі Каховки, на промбазі.

99

Із спогадів Діни Іванівни Назарової, 1950 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2013 р.

Я народилася в старому с. Мала Каховка в сім’ї нащадків перших поселен-ців кінця ХVІІІ ст., які приїхали сюди із Курської губернії. Мого батька звали Іван Максимович Назаров. Він працював і головою колгоспу «Соревнователь», і бригадиром був на свинофермі і у виноградній бригаді. Де б не працював, мав високі показники в роботі. Їздив до Москви на ВДНГ. Весь час був пере-довиком у господарстві, мав ордени й медалі. Про нього писали в газетах, по-казували по телебаченню. Він у нас був красень – високий, спортивної фігури, з блакитними, як небо, очима. Ми пишалися своїм батьком. Маму звали Лідія Миколаївна, дівоче прізвище – Натарова. Вона все життя була вірним другом і помічником батька.

Інколи доводилося самій спрямовувати спогади та розповіді мешканців

Малокаховки. Отож і допитувалася:

– Шановна Діно Іванівно, всі мені розповідають про господарство, культуру в селі, а Ви передайте нашим нащадкам ХХІ ст. традиції харчуван-ня та зберігання їжі, які мають велике значення для здоров’я людей. Роз-кажіть про режим харчування у Вашій сім’ї. Сьогодні нашому поколінню важко уявити, як людям тоді вдавалося зберігати продукти протягом року без холодильників?

Із задоволенням поділюся з Вами своїм досвідом. Харчувалися ми три рази на день. Снідали в основному молочними кашами. А батько завжди їв сало, яйця, оладки зі сметаною. Він сам смажив собі яйця на салі. Насмажить, поїсть, а потім вмокає в смалець із сала оладки і теж з апетитом їсть. А все жіноцтво та діти снідали вранці молочними кашами, пили тепле з під корови молочко з повидлом, намазаним на хліб. Колись ми багато варили повидла з абрикос, вишень та кавунів (бекмес).

Хоч ми за походженням росіяни, але давно стали українцями і любимо український борщ. Наобід щодня варили борщ, у якому були квасоля, буряк, картопля, капуста і засмажена на салі цибуля (без моркви) з помідорами, це все без м’яса. Узимку – з квашеними помідорами. Потім їли борщ зі сметаною та пампушками. З м’ясом борщ варили лише в неділю. Пампушки самі пекли раз на тиждень, разом із хлібом на хмелевих дріжджах. Хміль ріс на городі.

На суботу і неділю було особливе меню: на перше – м’ясний борщ, а на друге – солянка (посмажена картопля, кисла капуста із салом), вареники з

100

квашеною капустою, картоплею з від-варним м’ясом. І обов’язково какао з молоком. Часто в неділю їхали до Ка-ховки, купували рибу лин і варили з неї юшку. Або різали курку і робили печеню. Рідше фарширували щуку.

Щороку взимку, перед Новим ро-ком, різали порося. Готували ковбаси, використовуючи всі кишки, сальтисо-ни. Потом вижарювали жир із сала і заливали ним ці ковбаси. Вони стоя-ли, як свіжі, до самого літа. Сальтисон їли одразу. Ковбаси їли в неділю, це був у нас м’ясний день.

На вечерю їли суп із галушками та затірку. Їх теж зажарювали на салі. Любили ми і капусняк, і рисовий суп. Капус-няк варили з квашеної капусти та з пшона. Теж зажарювали на салі. У 60-х рр. ми купували в Каховці пиріжки з повидлом, творогом, та горохом по 4–5 коп. за штуку. Лакомством для нас були також «цукерки-подушечки». У нас на грубі, високо, щоб діти не дістали, завжди стояв трилітровий бутиль з різнокольоро-вими подушечками, начиненими смачним ароматним повидлом.

Малокаховчани до початку ХХІ ст. тримали багато корів, свиней, овець, телят та різну птицю. М’ясо для збереження солили в діжках (радужках), які селяни самі робили з плавневого дерева до 50-х рр. ХХ ст. Восени завжди рі-зали свиню, обрізали м’ясо, яке йшло на виготовлення ковбас. Обрізані ребра мілко нарубували й солили у великих емальованих мисках. Коли все це просо-лювалося, складали у скляні банки, закривали кришками і виносили в погріб. А взимку виймали, вимочували у воді й готували з них різні страви. «Пісні» – задні частини ніг – теж засолювали, але в дуже великих мисках. Це все лежало в розсолі 2–3 місяці, а то й більше. Навесні 3 доби вимочували, щодня міняючи воду. Потім просушували це м’ясо, обмотували в марлю і кожен день в’ялили його на сонці, а на ніч ховали в сарай.

Коли добре все просихало, готували коптильню. У кінці городу викопу-вали яму глибиною в 1 метр, а довжиною у 4–5 метрів. Яма була з одного краю мілка, а з іншого глибша. Накривали її шифером і засипали землею. У тому краю, де вона глибша, ставили дерев’яний короб (коробка без щілин), в сере-дині якого у верхній частині були великі гаки. На ці гаки підвішували м’ясо, котре звисало над ямою. Зверху «коробку» накривали старими ковдрами та старим теплим одягом. З протилежного краю, де мілко, розпалювали вогнище

Д.І. Назарова. Фото автора

101

обов’язково з абрикосових гілок, періодично бризкали водою, щоб на м’ясо йшов дим. Члени сім’ї по черзі цілодобово вартували біля коптильні, весь час підтримуючи невеликий димчастий вогонь. Потім окороки відкривали, діс-тавали їх звідти. Під час копчення вони трохи підсмажувались, покривалися рум’яною ароматною скоринкою. Коли окорок прохолов, його замотували в чисту наволочку і підвішували на великий гак у погребі, в гаражі, під стелею в хаті. Такий окорок висів усе літо, ніколи не псувався, тому що дим був із абрикосового дерева. Люди шматками відрізали смачне м’ясо і брали його на роботу в поле. Такий окорок був надзвичайно смачний. Так само в абрикосо-вому диму коптили ковбаси, кров’янки та висолені реберця.

– Діно Іванівно, а як же Ви купалися без ванни?

Після війни мама нас купала в одній і тій самій дерев’яній кадушці. У та-кій великій діжці купали дітей, дорослих і літніх в одній воді. Найстарших ку-пали останніми, додаючи гарячої води. Ганчірку намилювали простим милом, потерли, облили з кружки водою і бігом вдягайся. Потім з’явилися цинкові ванни (у кінці 50-х років). Тоді вже купався кожен у новій воді.

Спокійно, розмірено текла розповідь Діни Іванівни, а мені так хотілося подякувати їй за досвід, відвертість, щирість. За те, що людям ХХІ ст. буде дуже цікаво про все дізнатися, а, можливо, хтось почне відроджувати давні традиції приготування та збереження їжі.

Із спогадів Валентини Кирилівни Літвінової,


Моя девичья фамилия Назарова. Мои предки приехали сюда жить из Орловской губернии одними из самых первых. Мама Анастасия Пантелеевна прожила 70 лет. Отец Кирилл Антонович умер рано, в 54 года. Он перекрывал крышу камышом на доме председателя колхоза Дракселя, под дождем, сильно простудился. Слег на 20 дней. А кто тогда лечил? Больницы у нас не было, вот он и умер. А вообще-то, он всю жизнь проработал у С.Ф. Барабаша конюхом.

Женщины и дети нашей семьи ходили на работу в богатый сад Низель-цева, на Тернах. Там работали и на овощах. Лето поработаем, сделаем на зиму заготовки. Зимой сидим дома, едим те заготовки. Вы знаете, что никакой исто-рии села я вам не расскажу. Мы как-то раньше не расспрашивали родителей, а они нам не рассказывали.

102

– Ну тоді, Валентино Кирилівно, розкажіть, будь ласка, який у Вас був одяг, що Ви їли?

Одевали мы до войны бурнусы. Это такое пальто, в талии суженое, а кни-зу расклешеное, длиной до самых пят.

После войны есть было нечего и посуды не было. Все побилось. Мы сами де-лали «сапеты» (корзины). Шли в плавни, резали молодую лозу и плели «сапеты» с дном и крышкой. Привязывали их веревкой, чтобы можно было ставить на плечи и носить фрукты, овощи. «Сапетами» зачерпнешь рыбы в речке – вода стекла, а рыбу понесли домой. Плели корзины из лозы и шелюги. Были у нас специальные корзины без дна. Женщины ими ловили в речке карася, тараньку, густырьку и линя. А потом из этой рыбы мы готовили «бубыри». Что это такое? Это домашние консервы из мелкой рыбы. Я готовлю их так: режу мелко морковь, очищенные бычки, лук, укладываю все это слоями, заливаю томатом. Кладу все в казанок чугунный, луженый, добавляю стакан подсолнечного масла и специи. Накрываю крышкой, ставлю на плиту до закипания. Потом уменьшаю огонь и оставляю томиться на 5–6 часов, пока не станут мягкими кости. Раскладываю в стерильные банки, закрываю капроновыми крышками – и в холодильник. Можно делать «бубыри» из тунца и другой морской рыбы.

В 1946–1947 гг. был голод, мы все могли умереть, если бы не корова. В семье было четверо детей. В 1948 г. уже появилось зерно. Мы в ступке толкли ячмень и варили кашу на воде. Молоко сдавали на конрактацию (организова-на здача господарствами сільгосппродукції державі на її замовлення на умовах двостороннього договору. – Прим. авт.). За каждый украденный колосок людей сажали за решетку. Лучше жить стало в 60-е годы, когда стали платить зара-ботную плату деньгами.

– Розкажіть про свої сучасні традиції їжі.

Наша семья верующая. Поэтому в пост мы едим картошку в мундирах и сельдь. А ког-да нет поста, то обязательно варим на первое вкусный борщ с мясом. У меня свой рецепт борща. В холодную воду кладу мясо. Когда по-кипело час, то кладу свеклу, картошку, лук. В конце – капусту. Зажариваю луком на смальце или масле с томатом. Сок томатный свой. Сама делаю. Каждому в тарелку большой кусок мяса кладу. Борщ должен быть жирным, красным,

В.К. Літвінова. Фото автора

103

красивым, со сметаной. На столе стоят перец сладкий, морковь, чеснок, пе-рец жгучий, кто хочет, кладет себе в тарелку. Буряк кладу розовый, борщевой, режу ножом, а не тру на терку. Мясо в борщ нужно ложить говядину или куря-тину. У нас традиция: лук и чеснок надо есть всегда: и с первым блюдом, и со вторым. Будут крепче зубы, кости и здоровье в целом.

Хорошо, зажиточно мы жили в 70-е годы. Тогда колхозом руководил Сте-пан Барабаш. Мы и машину купили. У него можно было выписать любое мясо, целого барана на свадьбу. Зарплата была 500 рублей. У самого Барабаша зар-плата была 400 руб. Муж трактористом работал и на косилке, и на молотилке. До строительства Каховской ГЭС рыбы в Малокаховке было очень много. Счи-таем, что домашнее красное вино пить полезно. Мой муж Иван Григорьевич Литвинов каждый день в обед выпивает стакан красного вина из лидии или молдовы и дожил до 86 лет.

– Валентино Кирилівно, люди говорять, що Ви талановитий знахар. Розкажіть про це.

Талантлива я или нет, не знаю. Но все кожные заболевания лечу людям стопроцентно. У меня лечатся все малокаховчане и каховчане. Ко мне приез-жают люди из всей Херсонской области и городов СНГ. Успешно лечу рожу, «сучье вымя» и многие другие заболевания. Платы никогда не требую. Если человек сам захочет заплатить, пусть платит, сколько сможет. А ежели у него нет денег, то и не надо.

– Ви благородна людина. Те, що Ви не вимагаєте плату, дуже добре, бо це по-божому. А хто Вас навчив зціленню хвороб?

А это у нас наследственное. Моя бабушка научила этому делу мою мать. А она, в свою очередь, научила меня. Вот этот кривой нож, которым я выгоняю болезнь, передается из поколения в поколение. Я вот не знаю, кому передать этот дар Божий. Дочь умерла. А внучка что-то не очень интересуется моими знаниями. Может, со временем я ее таки обучу.

Із спогадів Лідії Григорівни Компанієць, 1938 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2011 р.

– Лідіє Григорівно, розкажіть нам, будь ласка, для нинішніх молодих

господарочок, як Ви зберігали продукти, коли не було ще електроприладів, і як Ви готували смачну їжу?

104

Ми зберігали продукти у холодних льохах, а м’ясо і рибу солили і зберіга-ли свіжими у власних «льодниках». Спочатку ми викопували велику і глибоку яму. Потім стіни обкладали комишем. Взимку туди клали наломаного льоду, зверху – шар риби, і знову шар льоду, а зверху накривали комишем. Все це засипали землею. Так риба зберігалася досить довго. Такі «льодники» були і в колгоспі «Соревнователь», і вдома у людей.

З м’яса ми робили солонину. Самі робили з дуба шаплики – низенькі діж-ки (у нас в селі бондарством займалися Яків та Петро Грибкови). Солили у цих шапликах в основному свинину, індиків, качок, курей та гусей.

А ще ми таканили м’ясо. Тобто ми тушили в жиру птицю чи свинину, а потім заливали в макітрах смальцем. Ставили в льохи або в кімнатах, що не опалювалися.

Сало ми самі готували. Коли свиню закололи, то ми її смалили соломою. А потім накривали кожухом і всією сім’єю сідали зверху – придавлювали сало, щоб воно було м’яким. Також ми засолювали сало в спеціальних мішках із ко-нопляного полотна. Засипали шматки сала сіллю і ставили мішок у велику жа-ровню, щоб стікав розсол. Через тиждень, коли він стік, сало можна вже їсти. А ще робили «сало-кабак». Сало різали на четвертинки, засолювали і складали в «середовий» жир, що був із плівкою. Зав’язували осикою і підвішували на сволоці у сараї чи у клунях. Таке сало не старіло місяцями.

Окрім українського борщу, ми любили готувати чабанську кашу. Варили її в руській печі з кукурудзи, вівса та пшениці, які мололи на дертушці. У казан клали м’ясо і крупу, сіль, і все це пріло у печі на жару. Кашу не можна було мі-шати. Коли було ніколи, нашвидкоруч готували затірку. Ми робили її з яйцем, в голодні роки це була мука, вода й сіль.

– А що Ви полюбляли пити?

В основному ми пили узвари з груші, сливи, яблук та сухого винограду. Сахарин купували в спекулянтів. Улітку їли кавуни та дині. Чай не пили. Усе життя пили молоко. Ми пили власне вино, як воду. Домашнє вино неміцне, смачне і корисне. Ми його так робимо: миємо і мнемо виноград у теребиль-ні, потім це сусло 4–5 діб бродить у діжці. Відціджуємо і даємо на кожне від-ро соку 1 кг цукру. Для вина добре брати виноград лідію, молдову, серекцію, совіньйон. Якщо сік дуже густий, то додаємо води і кладемо 3 кг цукру. У на-шому підвалі і сьогодні стоїть вино у двох 200-літрових діжках.

– Які Ви робите заготовки?

105

Зараз закатуємо все. А раніше диню сушили на сонці. Абрикоси квадра-тиками різали і теж сушили на плітнях. Виноград і вишню сушили в печах. Піч для нас була і за лікаря. Дід мій, як застудиться, лягає в одніх кальсонах на на-гріту піч і потіє. За 78 років життя жодної таблетки не випив.

Корова – це таке добро: молоко, ряжанка, сметана, сир. Варили і вареники з сиром і сметаною, готували зливані галушки, поливали смаженою на олії ци-булею. Хліб пекли самі на хмелевих дріжджях. Я пекла хліб навіть для колгоспу.

– Цікаво, як Ви робили дріжджі?

Брали квіти хмелю і кип’ятили півгодини на маленькому вогні, поки вода не почервоніє. Відціджували відвар і гарячим запарювали муку. Чекали, поки вистигне. Замішували з висівками і висушували. Дріжджі готові. Хліб пекли в руських печах. Те, що відпадало в печі від хлібини, дуже любили діти. Ці окрайці вони гарячими натирали часником і салом та залюбки смакували.

Із спогадів Ганни Іванівни Власенко, 1926 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2011 р.

Спочатку ми жили в Н.Судаках. Діди мої з Любимівки, полтавчани. Бать-ка звали Іван Пилипович Польщан. Мама Ганна Харланіївна Шмиговська, теж з Любимівки. У 1929 р. батьки вступили у колгосп «Соревнователь». В Судаках були дитсадок, медпункт. Там Марія Федо-рівна працювала фельдшером. Була там ко-нюшня, працював конюхом Єгор Курпійов. До війни ми дітьми збирали з пшениці май-ського жука. Рвали вишні в Пронівському вишневому саду. Тепер його вже немає. А колись вишень було дуже багато. Здавали їх в колгосп, платили трудодні. Люди смія-лися: «Трудодень, дайте хліба хоч на день». Але ми грошей тих і не бачили. Податки були великі: треба було здавати державі м’ясо, шерсть, молоко тощо. Ми протягом року виписували в колгоспі овочі, олію. А восени все це з нас вираховували. Те, що за-лишилось, віддавали нам пшеницею, вино-градом та вином. Г.І. Власенко біля свого погреба. Фото

автора

106

Судакські виноробні використовував колгосп «Соревнователь». Вони були власністю Цвіків. Їх будинок стояв третім скраю. Дах був під чорним залізом, стіни кам’яні. Це був великий довгий дім, побілений вапном. Жили в Судаках також Штоллери, Обервейни, Юнти. Я знала Альму Юнтер, вона була моєю подругою. Був у неї брат Оскар. Знала я сім’ю Мейлів, що були нашими сусідами. Їх діти: Володя, Гумбельт, Еміль, Ерна, Ельза. Хороші люди були. В 30-ті роки їх усіх порозганяли. Після Вітчизняної війни в їх будинку жив Малокаховський голова сільради М.І. Авраменко, поки не затопили Судаки.

Коли прийшов голод 1946–1947 рр., я завербувалась на Сахалін. Там пра-цювала спочатку на паперовому заводі, потім в конторі касиром, а згодом на заводі змащувачем. Змащувала солідолом і графітом підшипники. Повернула-ся в Малокаховку вже в нове село.

Із спогадів Таїсії Тихонівни Забари (Клюєвої), 1940 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2010 р.

Я много лет работала дояркой в колхозе, а потом маляром на «Електро-маше» в Новой Каховке. Предки моей мамы Екатерины Чистяковой при-ехали сюда из России. Отец Тихон Иванович Клюев погиб на фронте в годы Отечественной войны. После войны голодали. Спасала нас корова. Потом у нас появилась и свинья Машка. Вы знаете, эта Машка сама ходила в плавни, там паслась и вечером возвращалась домой. Наши коровы также паслись в плавнях. Мы гоняли их на Косой брод, где воды было по колено, поэтому там выпасали скот. На зиму сено косили в плавнях. Там его и сушили, складывали в скирды. Потом перевозили домой на бендюхах и мажарах. Мажара – деревянная телега, которой перевозили сено и солому. А бендюх – деревянный ящик для перевоз-ки зерна и половы. Отец до войны был плотником, делал людям окна, двери, деревянные лопаты, кочерги, триноги для выпечки хлеба. Хлеб мы пекли на хмелевых дрожжах. Муку использовали пшеничную и ржаную. В голодное вре-мя варили из кукурузной крупы затирку и малай (пирог из кукурузной муки), ели его с повидлом. Умели тогда варить из арбузов и бекмес. Бабушка пекла пам-пушки и рулетики. Месили пресное тесто и качали лапшу, сушили на огромных подушках.

– А як Ви готували затірку?

Наливали в миску немного водички, добавляли соль и вбивали яйцо. Подсыпали муки и пальчиком затирали длинные горошинки. Потом бросали

107

в кипяток уже со сваренной картошкой. За-жаривали и постным, и сливочным маслом, заталкивали кусочками сала, растирая его с чесноком.

– Як Ви заготовляли продукти і збері-гали їх без холодильників?

Сало солили в мешках и держали в железных ваганах на решетках, пока созреет. Потом мешок ставили в ящик и в подвал. Колбасы заливали смальцем и тоже храни-ли в подвале.

– У Вас був власний рецепт приготування кров’янки?

Мы кровь цедили, добавляли туда вареное, мелко порезаное сало, сырое яйцо, молоко, чаще гречку, иногда отварные рис и перловку. Мы любили и саль-тисон. Его мы делали в свином желудке. Сначала его солили, потом внутрен-ность вычищали и промывали с марганцовкой. Варили сало, мясо, мелко резали все, добавляли яйцо и перетертый чеснок с солью. Наполняли этим свиные же-лудки и запекали в печи, позже – в духовке. После укладывали под гнет.

Із спогадів Валентини Опанасівни Кучумової, 1938 року народження (с. Малокаховка). Записано в 2013 р.

Память у меня уже плохая. Но вот войну помню. Шла Отечественная вой-на. Мы жили в Сталинской (Донецкой) области в с. Рудники. Наша семья жила в бараке. Отец Григорий был шахтером. Мама работала на складе шахты. Отец умер в 1941 г. от туберкулеза. Весной 1942 г. немцы окупировали село и пошли по домам. Пришли в комнату вчетвером, накрыли на стол и сели есть. Один не-мец дал нам две банки консервов и пригорошню конфет. Поели и ушли. Через два дня собрали на подводы всех стариков, детей, матерей и повезли. Мама всю дорогу плакала. Летали советские самолеты, мы прятались от них в зарослях кукурузы. Но нас не бомбили, видели, что свои, беженцы. Через разные села ехали. Иногда немцы заставляли нас, детей, бежать к людям и просить еду. И мы просили. Нам давали коржики, хлеб, молочка выносили. Люди были похо-жи на татар. Везли нас все время степью. Потом пересадили на машину и при-везли в Каховку. Ссадили возле синагоги. Немцы давали нам стограммовые

Т.Т. Забара. Фото автора

108

кусочки хлеба и воду. А один немец дал маме це-лую буханку хлеба. Поселили нас в еврейской си-нагоге. На другой день мама Зинаида исчезла. Мы остались одни. Немцы стали нас раздавать кахов-ским людям. Из нас троих забрали одну меня. Я попала в семью Клавдии Васильевны и Афанасия Родионовича Чистяковых.

Так я оказалась в Малой Каховке. Мне было 5 лет. Я плакала, хотела к маме и убегала. Меня находили. Через несколько дней решили забрать и моих брата с сестрой. Приехали, но уже не за-стали. Их вывезли в Крым для сдачи крови не-мецким солдатам. Долго я не называла Клавдию

Васильевну мамой. Но потом привыкла и стала звать Чистяковых мамой и па-пой, а меня они переименовали на Валентину. Сразу кричала: «Я – Зоя, я не Валентина!» Но потом смирилась.

У нас в доме жили три немца: Франц, Ирвин и Григорий. Я Ирвину при-носила в котелке суп с р. Конка, где для немцев готовила еду Вера Григорьевна Чистякова и женщина по фамилии Пойда. Григорий был противный, жадный. Он заставлял маму жарить картошку и однажды ее избил. Тогда молодой Франц заступился за маму. Мужчины поссорились, и Григорий ушел. Франц сам ходил за супом, а Ирвин меня посылал. Франц был добрый. Когда ему при-ходили посылки, то он меня звал и давал конфеты.

Когда немцы уходили, Франц сказал: «Вот, возьмите два суконных одеяла. Мы уходим под Сталинрад. Нам там будет капут. Если бы вовремя уничтожи-ли Гитлера и Сталина, то все мы были бы живы». Франц был умный и добрый.

Когда пришли красноармейцы, на квартире снова жили солдаты. У нас в огороде стоял советский танк. Мама просила солдат ездить за сеном танком. Один из солдат по фамилии Столбов часто брал меня на руки. У него дома сво-их детей трое было. Нашла я как-то на улице карандаши. Он отобрал и сказал: «Если бы ты дернула за вот это кольцо, то осталась бы без рук».

На нашей улице возле соседского дома стояли вдоль улицы 16 гильз от сна-рядов, бугорок и на нем снаряд. Нам рассказали, что когда в 1941 г. наступали немцы и начали занимать с. Малую Каховку, то в этом доме остался советский солдат. Когда немцы цепью подошли к дому, он из автомата расстрелял 16 нем-цев, а последнюю пулю пустил себе в висок. Все люди удивлялись мужеству этого солдата. Но фамилии его мы так и не узнали...

Во время войны мы с семьей прятались на хуторе Будьки, который был за 8 км от Малокаховки. Там было всего 4 дома, а то все колхозные свинофермы.

В.О. Кучумова. Фото автора

109

Было очень тесно и страшно. Когда бомбы разрывались, мы все крестились. Притихло. Смотрим – немцы отступают, а наши наступают. Сначала была конница, потом шли машины. Все были рады. Обнимались и целовались. Вой-на – это трагедия. Не нужно войны.

После войны отца Афанасия оклеветал его недруг и его арестовал КГБ. Отца выслали на 7 лет в Караганду. Отец умер в Казахстане.

Я стала работать телятницей. За год вырастила 60 телят. За это меня в числе других отправили в Москву на ВДНХ. Фермы были в старом селе за ло-щиной возле кладбища. Зимой поили телят в проруби. Позже работала я и на овощах. В 1953 г. ушла работать в гараж в Новую Каховку мыть машины.

Із спогадів Андрія Гавриловича Цурикова, колишнього заступника секретаря парткому Каховської ГЕС.

Записано в 1990 р.

21 сентября 1950 г. совет Министров СССР принял постановление о сооружении Каховской ГЭС, Южно-Украинского и Северо-Крымского кана-лов. В течение одного года на адрес «Днепростроя» пришли горы писем от де-сятков тысяч молодежи с заявлениями о принятии их на работу. 15 ноября 1951 г. в Каховку прибыли первые 30 днепростроевцев. Ехали из России, Яку-тии, Азербайджана, Белоруссии. Стройка была объявлена всенародной.

Так, в кучугурах песков, возле маленьких хаток хутора Ключевой, зарож-далась вторая легенда Каховки. Место создания ГЭС выбрали в самом слож-ном участке, здесь были топкие пески. После этого приняли решение парал-лельно строить и новый город строителей. Долго спорили, как назвать его.

Первые годы строители жили в близлежащих селах: Основа, Британы, Лу-говое, Судаки, Малая Каховка. Руководство жило в Каховке. Автобусов тогда не было, строителей возили в открытых грузовых машинах, которые буксо-вали в песках нашего края. На работу молодежь ездила с радостью, шутками и песнями. Пели украинские, русские, белорусские, грузинские народные и военные песни. Придумали еще новую общую песню: «Есть Каховка Старая, есть Каховка Малая, будет Каховка Новая». Так строители выбрали сами имя новому городу на Днепре.

Славились своими успехами талантливый малокаховчанин, бригадир монтажников А.В. Танцур и М.Ф. Пархоменко, также бригадир монтажни-ков, каховчанин с кипучей энергией. Михаил Федотович после ГЭС стал доблестным строителем ПМК–165. Это под его руководством строилась набережная Каховки и другие ее новые районы.

Все строители ГЭС были уверены, что войдут в историю как творцы добра

110

и созидания. Ведь до 50-х гг. ХХ в. в хатах людей коптили каганцы и керо-синки, иногда лучины, лампады. Люди на ГЭС работали героически, чтобы во всех домах людей зажглись элетролампочки, чтобы электроэнергия пошла на фермы, в школы, в Дома культуры, в мастерские. Чтобы у людей появились электроприемники, телевизоры, холодильники и другие бытовые приборы.

Многонациональная семья гидростроителей трудилась под руководством начальника Сергея Николаевича Андрианова, главного иинженера П.А. Мед-ведева и секретаря парткома стройки В.Н. Дружинина. Много было соверше-но трудовых подвигов. Строители получили 28 орденов Ленина и Красного Знамени, сотни медалей. Торжественное открытие Каховской ГЭС состоялось 18 октября 1955 г. Это был большой и радостный праздник.

Сегодня многие жалеют о богатстве плавней, жалуются на подтопления. Да, издержки есть. Но только по причине неумения правильно использовать каналы и полив (при Хрущеве решили удешевить строительство). Но поль-за ГЭС очевидна. Мы не смогли бы жить без электроэнергии, имеем пользу с орошаемых земель. У нас произошла электрификация и механизация сель-ского хозяйства, появилась дополнительная энергия для развития индустрии.

Із спогадів Андрія Васильовича Танцура,


Мої прадіди – з Правобережної України, втікачі до Дикого Поля від поль-ських феодалів. Я народився в с. Пролетарське Зміївського району Харківської області. На Каховщині опинився у 50-ті рр. ХХ ст., коли агітували молодь їхати

будувати Каховську ГЕС. І я поїхав. Став «гесів-цем».

Коли приїхав в с. Ключове, то запам’ятав таку картину: між Конкою і Дніпром на плесі вибирає фрезою ґрунт під котлован земснаряд «Омега». Від нього на очеретах, верболозах, хащах по трясовині тягнуться пульпопроводи до карт наливу переми-чок для захисту котловану від паводкових вод. Зем-снаряд «23-й», трьохсотка, поглиблює Конку для майбутнього шлюзу, з дна смокче мул, пісок і на-ливає ним нижній пірс. В очеретах уже працювала кесон-шахта, де науковці досліджували кожен шар землі, пробиралися до материка-скелі. Сюди через заболоту самоскиди насипали дорогу. Дівчата оба-біч з лопатами розгортали і викладали дорогу, не

А.В. Танцур. Фото із сімейного альбому

111

даючи машинам, бульдозерам пірнути в безодню. А на лівому березі в піщаних кучугурах, виноградниках і гайках прокладалися перші вулиці майбутнього міс-та – Нової Каховки.

До 50-х рр. ХХ ст. Каховка, Малокаховка і хутір Ключовий (нині Нова Каховка) знаходилися на березі Конки. А Дніпро протікав із правого боку від плавнів. Тут в очеретах багато заболочених місць. Велика трясовина була колись і на місці нинішньої ГЕС. Коли будівники забивали перші палі, то стояли вони не на землі, а на спеціальних дошках. Ходили чутки, що спочатку хотіли будувати греблю в районі Любимівки Каховського району. Але Й.В. Сталін сказав: «Зро-бимо першу в світі ГЕС на болотах, як пробну і унікальну, на мулистих ґрунтах».

Коли будівники пробували тверде дно, то перші березові палі входили на глибину 6 м. Я багато років працював на будівництві Каховської ГЕС і знаю про неї все. Автором проекту був Ф.В. Лухтанов. Народу, що будував ГЕС, була сила-силенна. Робота кипіла день і ніч. Там панував звитяжний час праці й натхнен-ня. І гроші добрі платили. Я був бригадиром вантажників при земснарядах. Ми перевиконували норму на 150–200% і одержували зарплату до 2000 крб.

Після того, як висушили дно і зробили котлован, до нас стали приїздити різні артисти, співаки. Влаштовували для нас концерти. Виступав перед нами відомий на весь світ танцювальний ансамбль Григорія Вірьовки.

Як тільки побудували в Новій Каховці «Електромшзавод», пішов пра-цювати туди начальником дільниці штампувального цеху. Потім став газетя-рем – кореспондентом виїзної редакції на спорудженні агрокомплексу АПСК «Краса Херсонщини» та газети «Нова Каховка». Згодом написав книги: «Гесов-ці», «Слов’яни», «У вирі війни», «Перемога», «Табір смерті» та інші. Я неодно-разово виборював перехідне «Золоте перо» як кращий робітничо-селянський кореспондент Каховщини.

Ще хочу повернутися і розповісти про любов людей до історії в Малока-ховці. З Каховки чумацький шлях тягнувся горою на с. Єрмаки, після повені йшов по низині між рікою Конка та селами Судаки і Ключове.

На березі Конки жінки білизну перуть, розстеляють по споришу вимо-чене полотно, щоб вибілювалося на сонці. Дітлахи рибу вудять. На тім березі Конки, над плесом, росла могутня верба, яку дуже шанували малокаховчани. З крислатої старої верби жоден мешканець тутешніх сіл не наважувався зла-мати бодай одну гілку. Тому під густою короною завжди лежала тінь, на якій відпочивали подорожні. Споконвіку тут люди відпочивали, коней пасли пе-ред довгим чумацьким шляхом до Криму через піщані кучугури. Пустельний, безводний край багато чого бачив.

До верби та плесу щоранку і щовечора збігалися по воду дівчата та жінки з коромислами, сюди на водопій гнали череди корів та овець. Тут купалися

112

діти й дорослі, поруч плавала дика й домашня птиця. Та під час будівництва Каховської ГЕС почали вирубувати дерева, очи-

щати плавні під котлован майбутнього Каховського моря. Люди не дозволяли спилювати цю вербу, тому її спочатку залишили. Та згодом забій підійшов і до неї. Земснаряд важко просувався у забої, гнав пульпу, ковтаючи коряги, ка-міння. Ось він проковтнув щось металеве, важке. Воно загриміло в робочому колесі. Завитки робочого колеса затремтіли, як у лихоманці, вакуум зірвався. Земснаряд став. Машиністи відчинили люк, і побачили, що там спокійно ле-жить стокілограмова авіаційна німецька бомба. Викликали саперів.

Через декілька годин смертельний вантаж вибухнув у піскових кучугурах. Чорна хмара диму простяглася аж до неба. Земснаряд наганяв упущене, ви-магав нові підключення, бо було обмаль матеріалу для берегових укріплень.

Бригадир монтажників Пролетарський вів монтаж трубопроводів. Він підійшов до старої верби і окинув її оком. Зрадів, що з неї будуть мати багато паль і насадок. Він наказав монтажнику Федору Ліннику та теслі Миколі Тара-сенку спиляти вербу.

Та тільки пила «Дружба» торкнулася дерева, як з’явився дід, наче винир-нув з-під землі. Насупившись, він підходив ближче і ближче. Його обличчя почервоніло, губи тряслися, очі палали гнівом, немов збиралися спалити ге-сівців.

– Барбоси, що ж це ви робите, га?! Ви краще душу з мене вирвіть, ніж з цього дерева хоч гілку!

Він схопився своєю кістлявою рукою за пилку Лінника. Зчинився ґвалт.– Чому ви так сердитеся, батя?– Не знищуйте це дерево! У мене під хатою колоди лежать, заберіть, а це

дерево не руште!– Нам не потрібні ваші колоди. Ця верба нам заважає, бо потрапить у фре-

зу, зупинить машину і нашу роботу.У діда з очей, як у малої дитини, бризнули сльози. Він тяжко зітхнув.– Ви, гесівці, затопляєте плавні, валяєте наші хати, рубаєте ліс, розігнали

птахів та риб у воді. Нема Бога – чорт світом править. Він бурчав та лаявся собі під ніс. Хотів уже йти, бригадир зупинив його.

– Скажіть нам, а що ж це за особлива верба, що ви за нею плачете?– Це поетове дерево, – відповів та й швидко пішов геть.Очевидно ці перекази пов’язані з тим, що у 1820 р. О.Пушкін, прямуючи

до місця свого заслання, зупинявся біля Малої Каховки, міняв коней і відпо-чивав під цією вербою. Адже у Малій Каховці і на хуторі Терни (Нізовцеве) діяли поштові і кінні земські станції. У ті часи він міг їхати тільки через наш чумацький тракт.

113

З того часу три покоління малокаховців любили і ревно оберігали це де-рево. Давно немає цього дідуся і тих гесівців. Плещуться хвилі Каховського моря. На його берегах, де лісники садовили саджанці сосен, верб, акації та ка-надської тополі, сьогодні шумить зелений ліс. Він захищає береги від руйну-вання водою, від наступу пісків на чорноземи. Спаси нас, Пам’яте!

с. Ключове (нині м. Нова Каховка) до 1918 р.Фото із фондів Каховського історичного музею

У таких споминах-діалогах спливав час. А ще були прохання від самих оповідачів…

Історія Причорноморського краю в запитаннях і відповідях

– Алло Миколаївно, розкажіть коротко про історію нашого краю. Яких людей бачили наші сиві степи Подніпров’я? Що було колись на місці нашого села?

Наша історія цікава і повчальна. Вчені-археологи В.М. Даниленко, Ю.О. Шилов, Л.Л. Залізняк та інші вважають, що Південна Україна є прабать-ківщиною древніх аріїв – предків індоєвропейських народів, котрі жили тут

114

6000 років тому. Про перший цивілізований народ наших степів, кіммерій-ців, писав великий Гомер. З іноземних хронік ми знаємо, що за назвою най-чисельніших і войовничих іраномовних племен нашу територію називали Сарматією. Протягом декількох століть у Причорноморських степах вирували сармати, озброєні вершники в міцних панцирах. На півночі вони межували зі слов’янами. Поступово відбулося змішання їх мов та культур. Східних слов’ян, древлян, полян, кривичів, об’єднали в Русь вікінги, і народ наш стали називати русичами. Після сарматів тут багато років жили теж іраномовні народи – скіфи, а нашу територію називали Скіфією.

У першій чверті ХІІІ ст. в південноруські степи, раніше зайняті половцями, вдерлися полчища нових кочівників – татаро-монголів. Руські міста й князів-ства південної окраїни не витримали їх натиску, бо феодальна роздрібленість ослабила військову міць Русі. У першу чергу від татаро-монгольської навали постраждали степовики – половці. Частину їх було розбито, а решта втекла. Нижнє Подніпров’я було прикордонною територією між Литвою (потім Річчю Посполитою) і Кримським ханством, місцем сутичок між великими державами: Польщею, Московією, Кримським Ханством та Османською Імперією; між Схо-дом і Заходом, степом і лісостепом, кочовою і осідлоземельною цивілізаціями.

Ці обставини мали значний вплив на політичний, соціально-економічний та етнічний стан нашого краю в період від середини ХV до останньої чверті ХVІІ ст.

В Пониззі Дніпра був побудований довгий ланцюг фортець і укріплень, котрі охороняли кордони й перепра-ви сусідніх держав: Литви або Польщі з Кримським Ханством. Це Тягин (на острові навпроти Тягинки), Бургун (у районі с. Бургунки Бериславського ра-йону) та чотири фортеці на Таванській переправі по лінії Берислав–Каховка. На місці Каховки стояла фортеця Іслам-Кермен (Свята фортеця), Берислава – Кизи-Кермен (Дівоча фортеця), а між ними, на о. Тавань – Муберек-Кермен і Муслім-Кермен (Мустриткермен) [16].

До речі, є точка зору молодих кра-єзнавців, що Каховка стоїть не на місці колишньої фортеці. Так, малокаховець

Залишки фортеці Кизи-Кермен до будівництва Каховської ГЕС.

Фото із сімейного альбому В.І. Поночевного

115

Іван Любак ще школярем був дійсним членом історичної секції Малої акаде-мії наук України та захищав наукову роботу «Тактика бойових дій запо-різьких козаків при взятті фортеці Іс-лам-Кермен». Серед іншого він писав у своїй роботі: «Я не згоден з істориками, що фортеця Іслам-Кермен була засно-вана біля сучасної Каховської пристані. Іслам-Кермен повинна була охороняти переправу. А переправа була ближче до Малої Каховки, ніж до Каховки». Іван Любак разом із старожителькою села Н.І. Діденко намалювали карту, на якій позначені р. Дніпро, Таванська перепра-ва, р. Конка і с. Малокаховка. Ніна Іванівна показувала Івану Любаку, в якому місці була переправа, бо вона нею колись ходила з мамою в Берислав на ринок (Додаток № 3) [35].

Таким чином, Таванська переправа з її фортецями була важливим стратегіч-ним плацдармом для нападу татарсько-турецьких військ на слов’янські землі. До цих фортець татарські кінники приганяли свою цінну здобич – полонених, яких потім переганяли до Криму. В 1481 р. Менглі Гірей, один із перших кримських ха-нів, здійснив нищівний набіг на українські землі і поклав початок работоргівлі в Криму. З того часу й до кінця ХVІІІ ст. кримські мурзи й беї нерідко здійснювали розбійницькі напади на українські, російські та польські землі з метою захоплен-ня здобичі й ясира (невільників). Кримський півострів став великим міжнарод-ним невольничим ринком. Центрами работоргівлі були Кафа (Феодосія) і Гезлев (Євпаторія).

Налітали на слов’янські села татари, здіймалися стогін і плач, лилася кров не-винних мирних людей, палали в полум’ї людські житла й православні храми. І так 300 років.

Попит на невільників, особливо в Туреччині, був величезний: чоловіків – на галери або для ремісничих чи сільськогосподарських робіт, а дівчат і моло-дих жінок – для поповнення гаремів. Запорізькі козаки здійснювали у відповідь набіги на татарські землі, визволяючи при цьому з неволі своїх співвітчизників. (Додаток № 6).

– Хто такі ногайці?

Вони є нащадками різних монгольських і татарських племен, що входили

Залишки фортеці Кизи-Кермен в Бериславі Херсонської обл. 70-80 рр. ХХ ст.

116

до складу Золотої Орди. Назва походить від золотоординського воєначальника Ногая, який створив ненадовго в кінці XIII ст. в цих місцях власну державу.

Уявити образ ногайців нам допоможе очевидець, французький інженер-картограф Боплан: «...Є два різновиди татар: одні називаються ногайськими, а інші – кримськими. Обидва народи були кочовими і в побуті дикими. Одні з них частково є підданими хана, короля Криму, і живуть у Криму. Інші – піддані московитів. Татари-ногайці – невисокого зросту, міцної статури, з ви-соким та широким животом. Плечі у них міцні, обличчя кругле, чоло широке, очі ледь сплюснуті та темно-чорні з довгим розрізом. Ніс короткий, рот досить малий, шия коротка, голова велика, зуби білі, наче слонова кістка, шкіра смугла, волосся чорне й жорстке, як кінська грива. Одним словом, у них зовсім інший вигляд, ніж у селян. Своїм зростом і виглядом вони схожі на індіанців Америки. Вони сміливі, витривалі воїни, що не піддаються втомі, легко переносять зміни погоди. Татари з семилітнього віку виходять зі своїх лачуг на двох колесах, ніко-ли не сплять під іншим дахом, окрім відкритого неба. Починаючи з цього віку, їм дають їсти тільки те, що вони самі для себе вполюють із лука. Так вони вчать своїх дітей майстерності полювання. Після виповнення 12 років хлопчиків уже посилають на війну. Маленьких дітей матері щодня купають у підсоленій воді, щоб їх шкіра загрубіла й менше реагувала на холод, коли їм доведеться пере-пливати ріки взимку.

За одяг у цього народу служить коротка бавовняна сорочка, котра спадає лише на півстопи нижче від пояса. Шаровари короткі, до колін, штани для вер-хової їзди із сукна, а частіше з бавовняної тканини, вистрочені зверху. Замож-ніші люди носять жупан із вистроченої бавовняної тканини, зверху – суконний халат, підбитий лисячим чи благородним куничим хутром. Шапка з такого ж хутра й чоботи з червоного сап’яну. Прості люди мають на плечах тільки ба-ранячі тулупи, котрі вивертають хутром наверх і у спеку, і в дощ. І мали вони вигляд такий, що коли їх у такому одязі ненароком зустрінеш у полі, це може викликати жах, так як вони нагадують білих ведмедів, що мчать на конях.

Узимку вони навпаки вивертали кожухи хутром усередину. Вони озброєні шаблями, луками з колчанами з 18–20 стрілами; за поясом у них ніж, кресало, щоб добувати вогонь, шило та 5–6 сажень ремінних шнурів для зв’язування по-лонених. Заможні носять кольчугу. Усі вони дуже сміливі і вправні вершники. Хоча у них незграбна посадка через зігнуті ноги і короткі стремена, сидять вони на конях так, ніби мавпа, посаджена на борзого… Татари дуже вмілі на конях і настільки міткі, що на повному скаку перестрибують з одного коня на іншого, який засапається й котрого ведуть за вуздечку, щоб швидше втекти від пого-ні. Кінь, не відчувши на собі господаря, відразу перебігає праворуч від нього й тримається весь час поряд із ним, щоб бути в зручному місці, коли вершник

117

захоче пересісти на нього. Так коні привчені в них служити господарю. Коні низькі, некрасиві. Гриви у них дуже густі, а хвости звисають до землі й воло-чаться позаду.

Основна їжа татар – не хліб, а конина. Їдять також яловичину, овече й козине м’ясо. Свинину вони не вживають. Люблять змішувати борошно зі свіжою кров’ю. Потім доводять до кипіння, варять у казані й уживають як великий делікатес. Вино й горілку їм замінює кумис (кобиляче молоко). Їдять ще пшоняну, ячмінну й гре-чану каші, заправляють їх кінським жиром. Ті, хто живе в містах, випікають хліб, подібний до нашого, а також із вареного проса готують густий, як молоко, хмільний напій (брагу). При смаженні м’яса на вертелі насаджують цілу вівцю чи барана, а коли м’ясо вже готове, ділять його на частини. Так і харчуються ці люди» [21].

У нашому краї проживали Одичкульська та Джамбуйлуцька татарські орди.

– Куди ж поділися ці татари-ногайці?

Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. унаслідок поразок ту-рецько-татарських військ ногайські орди в 1770 р. перейшли під протекторат Росії. Як державне формування їх було ліквідовано, а ногайців уряд переселив на Кубань, звідки більша їх частина емігрувала до Туреччини. У 1790 р. за-лишки ногайців повернулися в приазовські степи (в 1806 р. їх тут жило біля 14 тисяч). Після Кримської війни 1853–1856 рр. буджакногайці або емігрува-ли до Туреччини, або переселились у степи Південної Бессарабії. На північ-ному березі Сиваша, де були татарські аули, виникли українські села Іванівка (Терни), Строганівка (Чайпа), Першокостянтинівка (Чакрак), Нововолодими-рівка (Тугрек). На Каховщині, на місці нинішнього села Дмитрівка теж колись був татарський аул Тащанак [16].

– Дуже цікаво. Тепер відомо, що в XV ст. більша частина сучасної Херсонщини опинилась під владою ханства. Як розвивалася історія далі?

Таванська переправа через р. Дніпро відома ще з часів Київської Русі. Вона приносила ханові великі прибутки. Коли з’явились запорізькі козаки, виникла потреба у захисті переправи. Уже 1492 р. біля нинішньої Тягинки запорожці напали на турецький корабель, чим дали знати про свою силу.

Очевидно, Тягин була першою турецько-кримсько-татарською фортецею в Нижньому Подніпров’ї. Будівництво фортець посилилося при хані Менглі-Гіреї. Приблизно в 1492 р. (деякі історики називають 1505–1506 рр.) виникла форте-ця, на місці якої потім з’явилася Каховка. По-різному називають її в історичних

118

документах: Іслам-Кермен, Аслан, Арслан-Керман, Шахин-Керман, Іслам-Городок, Аслам-Городок, Асламкерман, Аслам, Гаслан-Город, Олан, Аслан-Ердак, Аслан-Олу, Аслан-оглу і т.д. Турецькі фортеці називали Таванськими містечками [16].

Таванські містечка також описував відомий історик Іван Петрович Крип’якевич: «На месте плотины Каховской гидроэлектростанции когда-то находился остров Тавань длиной 15 и шириной 5 верст. Большое половодье в 1848 г. снесло его, оставив небольшой островок у Берислава, называемый Денисенков. Ширина Днепра была здесь около 500 шагов. Именно здесь про-ходила Таванская переправа, известия о которой относятся к периоду Киев-ской Руси. Через эту переправу проходил известный Соляной путь. Князья с войском выходили к переправе, чтоб защитить торговые караваны от набегов степных орд. Очевидно, на Тавани уже тогда существовало укрепленное горо-дище, которое обеспечивало переправу. В ХV веке Таванская переправа вновь приобретает значение как «дорога привычная с давних времен». Литовский

князь Витовт отвоевал у татар Южную Украину, по-строил на Тавани замок и при нем мытницу. Граница Литовского княжества в ни-зовьях реки проходила по Днепру. Левый берег счи-тался татарским, правый – русским. Надднепрянская степь была диким полем. ХVІІ век – новая история Та-вани, в связи с появлением Запорожского казачества. Крымские ханы употребля-ют Тавань для переправы своих войск в Украину. Здесь начинался печально известный «Черный путь». В 1523 г. запорожские каза-ки под руководством С. По-лозовича и Кмитича отбили набег татар. Чтобы пред-отвратить казацкие походы в Черное море, татары в 1492 г. построили крепость Взяття турецьких фортець на Таванській переправі, гра-

вюра Л.Тарасевича, з фонду Каховського історичного музею

119

Ислам-Кермен. Богдан Ру-жинский разрушил крепость, которая простояла в руинах 50 лет. В 1627 г. Ахмет-паша отстроил крепость. В 1628 г. запорожцы снова захватили и надолго разрушили кре-пость. После смерти Богдана Хмельницкого татары за-хватили Таванский перевоз и в 1665 г. начали строить крепость Кызы-Кермен, а на Тавани Мустрит-Кермен и Шагингерей-Кермен (Му-берек-Кермен). В них были заставы по 1000 человек. В 1671 г. на крепости сделал поход кошевой отаман Михаил Ханенко. В 1673–1678 гг. был осуществлен поход казаков под коман-дованием Ивана Сирко на Кермен (Аслан-городок). В 1566 г. запорожцы со-вершили второй поход на Ислам-Кермен» [34].

Етнограф і очевидець фортець кінця ХІХ ст. В.В. Пассек так пише: «На противоположной стороне Днепра, в деревне Каховке, есть также остатки не-большого укрепления, которое было окружено с трех сторон рвом, сохранив-шимся и теперь, а с четвертой стороны защищалось уступом берега. На самом Днепре, на небольшом островке, недалеко от Каховки, также видны остатки каменной стены: и здесь была крепостца, которая, вероятно, сторожила Днепр и приводила в соприкосновние Кизи-Кермен с укреплениями на левой сторо-не Днепра» [40].

У книзі «Описание Украины» Боплана говориться: «Ислам-Кермен – за-мок, известный также под подобными названиями Ислам-Керман, Аслам-Горо-док, Асланкерман, Ослами-городок, Гаслан Город (тур.), Ислам-Городок – одна из четырех турецких крепостей, построенных на Таванской переправе. Ниже Ислам-городка, на правом берегу Днепра (на месте современного Берислава), в 1596 был построен замок Казакерман, а на острове Тавань после 1627 – замки Мустридкерман и Мюбареккерман. Такая система из 4 замков должна была по-мешать выходу казаков на море, тем более, что от Ислам-Кермена к Казакерма-ну протянули цепи, чтобы препятствовать казакам прорываться ночью» [21].

До 70-х років ХVІІІ ст. Причорноморскі степи називали дикими. Скрізь росли лише гіркий полин та ковила. У небі ширяли шуліки. Грізними вартови-ми стояли по лівому і по правому боках Дніпра турецькі фортеці.

Переселення татар. XVIII ст.

120

– У ХVІІІ ст. жили татари-ногайці. А хто в цей же час жив на Право-бережжі Дніпра?

На початку ХV ст. українські степи були надзвичайно багаті рослинністю, тваринним світом. Переважали чорноземні ґрунти, над ріками – піщано-мулясті, проте всі родючі. Та панували тут сильні суховїї й великої сили вітри. Північ-ний вітер приносив холод, а східний – жахливу спеку й засуху. З’являвся часто й інший ворог людини – сарана. Вона прилітала з південно-східними вітрами з Татарїї й пожирала хліб та трави ще до дозрівання. Де тільки пролетить зграя сарани, там залишається все голим і чорним. Сарана була Божим гнівом для рослин, а мошкара – для людей та тварин.

Не дивлячись на труднощі, люди тут жили здавна. Член Національної спіл-ки письменників України Костянтин Сушко в книзі «У згонах» пише, що так званого пустельного Дикого Поля тут не було. Крім різного роду кочівників, ця територія мала своїх автохтонів, тобто корінних українських жителів – бродни-ків (Х–ХІІІ ст.). Бродники були людьми особливими. Вони дуже любили при-роду й розуміли її мову. Це були трудівники, філософи, воїни-характерники, в майбутньому – запорозькі козаки [45].

Окрім цього, в безкраї степи над нинішнім Дніпром, Південним Бугом і Дністром тікали молоді відчайдушні селяни, які не хотіли підкорятися поль-ській та ополяченій знаті українського походження. Ішли сюди втікачі в пошу-ках щастя не тільки з України, а й з Молдавії, Московії, Австрії й Німеччини. Але найбільше було серед них українців. В основному йшли вони на Придні-провські землі у весняний період. Будували в плавневих лісах намети й шатра, копали собі на берегах Дніпра землянки й до пізньої осені займалися полюван-ням, ловили рибу, збирали мед, віск та сіль. Ті, хто побудував уже собі зимівни-ки, привозили жінок і дітей. Починали розводити домашнє господарство, ора-ли, сіяли, збирали врожай, приручали диких коней, кіз. Потім чоловіки стали об’єднуватися в групи, вибирали собі отамана, відбирали в розбійників зброю. Навчились не тільки захищатися від татар, а й самі нападали на них і відбирали ясир, звільняли полонених слов’ ян і приймали до себе.

Так зароджувалося майбутнє запорізьке козацтво. Козацькі загони зосе-реджувалися за Дніпровськими порогами, на Низу (тому й «низовики»). Уже тоді запорізькі козаки користувалися землями біля порогів і внизу по обидві сторони Дніпра. В історії є інформація, що ці землі подарував козакам у довіч-не користування Великий князь Литовський (1507–1548). Наступні польські королі своїми універсалами також визначали кордони вольностей запорізьких козаків. Ті ж межі підтвердив універсал Богдана Хмельницького, виданий у Бі-лій Церкві 15 січня 1655 року [17].

121

– Алло Миколаївно, розкажіть, будь ласка, про Запорізьку Січ.

Запорізька Січ – це один із світових феноменів, над яким замислювалося не одне покоління дослідників.

«Розбійники!» – лементували на сеймах і в сенаті польські шляхтичі. Ска-женіючи від ненависті, вони намагалися знищити Запорізьку Січ, стерти з лиця землі козацтво.

«Гнездо своевольства», – писала цариця Катерина ІІ у своєму маніфесті 1775 р. про скасування Запорозької Січі.

«Славне Запоріжжя», – говорили селяни про Січ. Вони тікали туди від фе-одалів і від тяжкого гніту шукали там порятунку.

Запорізьких козаків – «святих лицарів», «захисників Вітчизни» – оспівував народ у своїх думах, піснях, легендах. Микола Гоголь із пафосом писав: «Так ось яка вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітають всі ті горді і міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну».

Карл Маркс назвав Запорізьку Січ «козацькою християнською республі-кою». Він проголошував, що з появою козацтва «дух вольності розлився всією Україною».

Олександр Герцен твердив, що Запорізька Січ являла собою «дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мужиків», а запорізькі козаки «прирекли себе на захист усіх дорогих інтересів своєї Батьківщини».

Ілля Рєпін, творець славнозвісної картини «Запорожці пишуть листа ту-рецькому султану», захоплено висловився: «Ніхто на всьому світі не відчув так глибоко волі, рівності і братерства».

Історичні обставини буття українського народу зумовили появу самобутнього феномену – козацтва, що втілю-вало фізичне й духовне здоров’я нації, її інтелектуальну силу, життєздатність, оптимізм і енер-гію. Морально-духовні цінності козаків стали основою, на якій постала козацька педагогіка та викришталізувалася її мета – ви-ховання мужнього, вільнодухого і незламного у прагненнях націо-нально свідомого громадянина.

Запорізька Січ відіграла прогресивну роль в історії укра-їнського народу. Та дослідники

Зображення Запорізької Січі

122

ще й досі не з’ясували всіх питань і загадкових явищ, фактів із життя, побуту й історії запорожців. Не збереглося даних і про час заснування Січі. Але у другій половині ХVІ ст. Січ уже була відома далеко за межами України [17].

– А коли саме з’явилося козацтво на історичній арені?

Це був рубіж ХІV–ХV століть. Тяжкою, чорною годиною був цей час для України. Її пошматували литовські, польські, угорські феодали. Під ударами іно-земних поневолювачів загинули Галицько-Волинське, а згодом і Київське князів-ства. На плацдарм для грабіжницьких нападів на Україну і Росію перетворили ту-рецькі і татарські феодали південно-українські степи. І тоді народ створив власні збройні сили. Це й було козацтво. Козацька Республіка мала власну землю біля Дніпровських порогів, яку їм подарував у вічне користування Великий князь Ли-товський (1507–1548) (Додаток №4). Саме козацтво взяло на себе одну з основних державних функцій – захист рідної країни. До лав козацтва вступали найсміли-віші, наймужніші люди – адже на них чекали військові походи й битви, тривала повсякчасна боротьба проти напасників. Проте і в недавньому минулому селяни, призвичаєні до землі, не тільки воювали. Перед ними розкинулись простори ро-дючої землі, повноводі ріки, незаймані степи, багаті на звірину. І козаки бралися за плуги, полювали хижого звіра, годували худобу, займалися ремеслами [17]. Вони засновували спочатку зимівники.

– Що то за «зимівники» такі?

Козацький зимівник – це самобутній елемент суспільного устрою Запорізь-ких Вольностей. Козацький зимівник ХVІ–ХVІІІ ст. був однією з тих історичних форм, у яких відбився весь комплекс характерних рис епохи – від економічних відносин доби бароко до формування менталітету. Зимівник – це зимівничо-ху-тірська форма господарювання, яка вплинула на деякі їх особливості світогляду і ментальності, сформованій у гострій конкурентній боротьбі з сусідніми етносами.

Колонізація Південної України українським етносом зумовила гостру необ-хідність в певних базових осередках для ватаг промисловиків. Ними і стають так звані коші, де взимку перебувала частина ватаги або артіль промисловців на чолі зі своїм обраним ватагом-батьком. Ці опорні бази-коші власне і були першими зи-мівниками. На їх основі формувалися курені, а їх федерація пізніше об’єдналася в Січі. Народжений буферною зоною лісостепової смуги та господарською кон-куренцією між осілим слов’янським населенням та кочовиками степів, зимівник завжди був опорним пунктом колонізації південних степів українським населен-ням (запорожцями) і основою їх господарювання.

123

Пройшовши складний шлях історичного розвитку від тимчасового сезон-ного стану ватаги рибалок чи мисливців через домінанту скотарства, зимівник за часів Нової Січі став багатопрофільним фермерським господарством капіта-лістичного типу.

Зимівник був тим осередком, де надійно зберігалися старовинні козацькі традиції – основа формування світогляду молодих поколінь запорожців. А во-лодарі зимівників були носіями цих традицій і вихователями молоді. Їх систе-ма виховання різнилася від традиційної і загальноприйнятої християнської. Для пересічної людини вона здавалася дивною і незрозумілою. Індивідуальне зимівниче господарство вимагало виховання особистості сильної в усіх відно-шеннях. Здатної вирішувати увесь комплекс складних завдань не тільки госпо-дарського характеру. Але й усієї життєдіяльності такої багатофункціональної і важливої інституції як зимівник. Передбачалося, що майбутній господар і воїн повинен покладатися головним чином на власні сили і здібності, а не на вищу силу. Він сам – творець власної долі. З малих літ у дітей виховувалося почуття власної гідності та значущості, кмітливість і спостережливість, терплячість і наполегливість, витривалість і поміркованість. Суворість хутірського побуту вимагала цілої системи виховання: підбір та виховання кадрів. Набуття пер-шого практичного досвіду в ролі молодика-помічника, самостійна робота на господаря на договірній основі. І, нарешті, можливість, за наявності певних здібностей, обійняти керівну посаду в господаря і стати його рівноправним партнером або заснувати власне господарство.

Зимівник запорізьких козаків, із книги О. Олійника «Запорозький зимівник (1734-1775)»

124

Господарські навички багато хто з запорожців освоював набагато раніше, ніж суто військові. Ось як описував один із яскравих виховних моментів на-щадок запорожців Тороп: «Господарі часто від’їздили з дому невідомо куди, а хлопець Кузьма залишався вдома один: зачинять, поїдуть і їсти нічого не за-лишать, тільки паляниці на полиці, та високо, не дістанеш… Пошукає лозину, зіб’є одну і з’їсть. Вертаються хазяї і питають, що він їв, а коли той зізнається що і як – похвалять за кмітливість».

Традиції гостинності і поваги до особистості закладалися змалечку. Про добрий звичай щодо гостей розповідав запорожець Розсолода: «Бурлюги ніко-ли не замикали, тому вони були відкритими завжди і для всіх. Навіть якщо не було господаря, то користуватися можно було всім. Ввійдеш в курінь – казан ви-сить, пшона торба, борошно, риба, мед. Хоч – мед їж, хоч – тетерю вари, або ку-ліш. За їжу нічого не скажуть, а брать із куреня – не бери: узнають – дадуть київ».

Цікавим був візит до зимівників, описаний М.Коржем. Трикратне «пугу-пугу-пугу» візитерів не можна вважати за вітання. Цей звуковий сигнал спо-віщав господаря про прибуття до його обійстя перехожих мандрівників і був запитом, чи вдома господар, і чи зможе він їх прийняти? Подвійна відповідь господаря «пугу-пугу» сповіщала, що господар вдома і просить гостей повідо-мити: хто вони? Відповідь «Козак з Лугу» свідчила, що прибули свої, але по-требувала уточнень, хто саме і звідки, а тому господар запитував: «З великого чи малого?» Якщо відповідали, що вони з Великого Лугу, то це означало, що гості з Січі. Малий Луг означав, що гості – земляки або родичі. Візуально пере-конавшись, що це дійсно свої, господар голосно запрошував: «Повішайте там, де й наші, і просимо до хати!» Це був дозвіл зайти до двору, припнути коней і зайти в хату.

Залишивши в сінях зброю і люльки, гості входили до світлиці та, перехрес-тившись на образи, нарешті віталися з господарем фразою: «Отаман, товари-ство, ваші голови» і кланялись йому. Це означало, що вони є членами січового товариства і знаходяться під його захистом. Мешканці зимівника головою від-повідають за їх життя і безпеку. І що з цього моменту вони вручають себе владі господаря зимівника. Його відповідь «Ваші голови, ваші голови» означала, що він приймає на себе всю відповідальність за гостей і гарантує їм безпеку, після чого запрошував їх до столу.

Пройшовши певний курс виховання індивідуальних рис в умовах зимів-ника, молодик потрапляв на Січ, де починався курс виховання в колективі, вкрай необхідний для майбутніх військових походів. На Січ потрапляв юнак, повністю здатний і готовий сприйняти колективне виховання вже через іншу давню і впливову інституцію – курінь [38].

125

– Куди зникли зимівники?

Згодом зимівники перетворилися на хутори й села. Саме козацтво повер-нуло до життя спустошені татарами українські степи.

– Що являли собою козацькі Січі?

Надзвичайно цікавий, точний опис зовнішнього вигляду Січі зробили самі козаки. 1672 р. у Москві запорозькі посли отаман Шашол і козаки розповідали про Чортомлицьку Січ. Зовні вона нагадувала місто-фортецю. З лівого боку її омивала річка Чортомлик, з правого – Прогной. За фортецею протікала Скарб-на. Урвисті береги цих річок правили за природне укріплення. Його доповнювали 13-метровий вал і рів. Із четвертого боку Січ виходила в поле. Тут вал мав бійниці й укріплювася частоколом із загострених і просмолених паль. З цього боку стояла ще велика оборонна башта, упоперк близько 43 м, а перед нею колом до 216 м – спеціальне земляне укріплення із стрільницями для гармат. З іншого боку до валу тяглися дерев’яні коші, насипані землею. Вийти можна було через вісім вузьких проходів, «форток-пролазів» із бійницями.

У центрі Січі був майдан із церквою, навколо якої розташовувалися 38 ку-ренів (своєрідних казарм) – дерев’яних великих хат, вкритих шкурами або очере-том. На майдані стояли будинки старшини, військова пушкарня, де зберігалися фортечні й польові гармати. Передмістя Січі було забудоване житлами і майстер-нями ремісників. Вводити жінку в Січ, хоч би й рідну матір, заборонялося під за-грозою смертної кари [17].

– Виявляється, ми мало знаємо про своїх предків козаків. Адже над їх мето-дами виховання варто замислитися – є чому повчитися. А хто такі були чумаки?

Чумаки займали у запорізькому спадку Південної України особливе місце. Чумацтво виникло в ХV–ХVІ ст. і розвинулося виключно в Україні. Слова «чу-мак» немає ні в поляків, ні в росіян. Воно походить від слова «чум», а це дерев’яна водонепроникна скриня, котру використовували чумаки для перевезення солі та сушеної риби. А ще словом «чум» називалася дерев’яна ложка для міряння солі, а, можливо, з неї і воду пили. А ось у перекладі з татарської слово «чумак» озна-чає – візник. Головним промислом чумаків було постачання солі. По неї їздили на південь – до Криму, до узбережжя Чорного та Азовського морів, а також на захід – Галичину, Коломию. Звідси в нас прізвища: Соляник, Коломієць, Коло-мойченко. Перші чумаки з’явилися на Наддніпрянщині у другій половині ХVІ ст.

126

У ХVІІІ ст. чумацтво перетворилося на одне з найважливіших позаземле-робських занять козаків і державних селян, що поширюється на Півдні, в Кри-му, в Галичині. Основним транспортним засобом у чумаків були мажі – паро-волові або четвероволові вози. Для безпеки чумаки об’єднувалися у валки, які очолювали отамани. Звідси в нас є прізвища: Отаманенко, Отаманчук, Отаман. Дмитро Яворницький пише, що «вирушаючи в дорогу, чумаки для відвернення усілякої зарази і комах так вимащували свої штани і сорочки дьогтем, що своїм виглядом нагадували «чуму» – ніби звідти і назва».

Володимир Малик так змальовував чумаків: «З Тавріди мимо татарської фортеці Іслам-Кермен по Чумацькому перевозі у напрямку турецької фортеці Кизи-Кермен змією звивався шлях зі слідами колес чумацьких маж. Сховав-шись в кущах шелягу і ставши на дві лапки, степові зайці спостерігали, як чу-маки дубовим кілком гуртом підіймали воза, інший чумак стягував колесо, брав мазницю та й змащував вісь. Мажа була важка, навантажена різним товаром, найчастіше сіллю та рибою. Кілок підставляли, згідно з чумацьким повір’ям, із правого переднього колеса, бо інакше очікуй поломки вісі. Мазь пахла дьогтем і лоєм, після того, як намазували, знову одягали колесо і опускали воза. І так ро-били з усіма іншими колесами. Два рази мазали, бо мастило довго не трималося із-за піску та дорожньої пилюки, які поступово перетворювалися на справжній терпуг і могли швидко зруйнувати дерев’яну вісь. Саму дерев’яну мажу і колеса, і передок, і задок, і дишло, окрім ярем, чумак змушений був двічі за похід змазу-вати дьогтем. Напевно, тому чумацький віз називався мажею. Це щоб від дощу дерево не намокало, та щоб у ньому трухлявина та шашіль не заводились. Ось чому чумаки весь час ходили вимазані в дьоготь. Коли все було змазане, то тоді уярмлювали волів. Це ремесло було не тільки важке, але й небезпечне, бо часто на них нападали розбійники й татари. Але чумакам воно подобалося свободою. Їм однаково подобалося і почуття беззахисності перед природою, і єднання з

Чумаки їдуть

127

нею. Вони були щасливі свободою. Не треба було думати ні про землю, ні про сіножать, ні про худобу та хату. Степ та небо, сонце й вітер, ніч та день, а ще безкінечна дорога, поскрипування коліс та ярем, запахи полину, чабрецю та квиління чайки над степовими озерами.

Воля! Рипіли дерев’яні ярма, натужно сопіли воли, похитуючи рогами. Плавно, поволі сунуть битим шляхом широкі мажі з халабудами і без них. Де немає халабуд, лежить цупка попона, щоб накривати товар під час дощу. Ввечері ставили вози колом під ліском біля річки. Готували вечерю. Хліба брали в дорогу на два тижні. Їли дерев’яними ложками. Потриноживши волів та коней, лягали спати на землі горілиць, підстеливши свитки та заклавши руки під голову».

– Дуже колоритно змальований образ чумаків. А де ж вони брали сіль?

Чумаки користувалися природною солеварнею в Криму. Тому їх шлях на-зивали Солевозний, або Чумацький.

– А чумаком міг стати кожен, хто захоче?

Ні. Чумакувати дозволялося (до скасування кріпосного права) тільки тим людям, які їхали Чумацьким Солевозним шляхом і мали при собі від’їздні панські квитки та перепустки митних застав. Здавна ходили чумаки і в степах нашого Таврійского краю. У великій кількості з середини ХVІІ ст., переправившись через Дніпро Таванською переправою прямували на Перекоп, до Криму. У дорозі при-тулком чумакам слугували запорізькі хутори та села. Чумаки-запорожці торгува-ли з Україною, Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею. Вивозили хутра, шкіру, вовну, худобу, коней, масло, сало, віск, сир, олію, сіль та рибу. Привозили замор-ські вина, горілку, бакалію, оливи, ладан, зброю, порох, олово, сукно, бавовняні та шовкові тканини. Тому їх завжди чекали і радісно зустрічали.

Ось як описував зустріч чумаків у Бериславі відомий етнограф і письменник Афанасій Чужбинський в 60-ті рр. ХІХ ст.: «З початком весни, чи вірніше з по-явою паші, зацікавлені і дозвільні торговці (а ще рік тому поромники), відправ-ляються юрбами до млинів, і, піднявшись на драбинки, поглядають на широку дорогу, що пропадає в степу між курганами. І от де-небудь у віддаленні зірке око зацікавленого зауважує сіру смугу, що рухається [38].

«Чумаки йдуть!» – лунає вигук неприродним голосом. І вся публіка стрепе-нулася, і на всіх обличчях з’являється радісний вираз. Переконавшись у дійсній бажаній появі, юрба поспішає у місто, кидаючи кожному зустрічному: «Чумаки йдуть!» І крамниці наповнюються повним комплектом прикажчиків, а поромни-ки йдуть у шинок випити на радощах, бо впевнені, що наповнять порядно кишені.

128

І от чумаки вийшли з останнього кургану. Повільно йдуть добрі воли, скри-плять вози, рослі люди у високих баранячих шапках йдуть важкою ходою осто-ронь, помахуючи довгими кийками. Нерідко відтіля лине пісня, та широка і розгульна пісня, які, зазвичай, ходять між чумаками. Це особливі мелодії, чисто народні і навіть станові, без домішки чужого елемента. Але ось затихає пісня, чу-маки ближче – і вже чутні вигуки: «Гей! Соб! Цабе!» Ще кілька хвилин, і валка зупиняється на міському вигоні. Випрягши волів, дехто з чумаків відправляється у місто: хто на базар, хто в шинок.

За старих часів у Бериславі збиралося по кілька тисяч возів, тому що ка-зенна переправа, що утримується соляним правлінням, до того мала (на цьому пункті 10 поромів), що крім її перевізних засобів, близько 70 вільних поромів не в змозі були впоратись. І обурливо було дивитися на переправу, де утиски в усіх проявах обрушувалися на простолюдинів. Відомо, що на казенних поро-мах за положенням нічого платити не потрібно було, але не завжди положення на папері і насправді однакове. Чумак дійсно не платить скарбниці за процес перевозу, але з нього беруть величезні гроші за чергу. Жоден чумак не перепра-вився задарма. Лоцмани казенні брали стільки ж, скільки і вільні промисловці, але чумаки надавали перевагу першим, тому що у них були більші справності. Бувало, що чумаки чекали своєї черги по місяцю. І летіли скарги головним начальникам. Ті приїздили на місце переправи і запитували, скільки ж вони стоять у черзі. І чули відповідь: «Не скажімо, ваше сіятельство, скільки саме стоїмо тижнів, бо вже давно лічити обридло, а знаю тільки те, що як прибули, то одуд саме гніздо мостив, а тепер вже одуденята повилітали».

Після таких скарг було дозволено приватним особам налаштовувати віль-ні пороми. Після цього багато хто з бериславських жителів продали воли, ки-нули землеробство й улаштували пороми, що складалися з величезної барки, на якій сплавляють товари зверху, з помостом, що вміщає близько 80 візків одночасно. Пропрацювавши весну, поромник міг лежати на боці цілий рік, по-піклувавшись лише тільки витягти й оглянути пором. У цьому оригінальному способі перевезення було тільки три умови: судно, хазяїн і його дика сваволя щодо ціни. Інколи доходило до карбованця сріблом з хури! Чумаки повинні були самі навантажити, потім гребти, йти на тичинах або тягти гужем, дивля-чись по потребі, а поромник тільки стояв за кермом. Переправа між Берисла-вом і Каховкою була однією з волаючих незручностей чумацького стану.

Та ось власник Каховки М.М. Куликовський замовив в Англії пароплав і запропонував чумакам свої послуги: 30 коп. за навантажений віз і 25 коп. за порожній. Окрім цього поміщик відвів чумакам велику ділянку в степу, де вони можуть пасти волів без платежу. Ожили чумаки, повеселіли їх засмаглі обличчя. Опустили руки поромники. Говорять, що поромники скаржилися

129

на Куликовського, що він їх позбавив хліба, тобто іншими словами, позбавив можливості грабувати проїзних…

Давні чумацькі степові дороги дуже відрізнялися від сучасних доріг. Древній шлях – це загальний напрямок руху, система орієнтирів в безкрайньо-му степу, система відносно вдалих місць для зупинок, де могла б бути вода та корм для худоби. Ці місця змінювалися залежно від пори року: засухи чи, на-впаки, дощового літа. Цей шлях залежав від досвіду та звичок ватажка, даних про місця кочових татар. Ширина шляху в різний час змінювалася від сотен метрів до декількох кілометрів. Більш-менш постійними були переправи. Але це були найнебезпечніші місця. Нерідко біля переправи татари вночі викрадали худобу, а вранці вимагали викуп. Нерідко на переправах виникали кроваві сутички.

Чумацькі шляхи єднали Лівобережжя та Слобожанщину із Запоріжжям, Кримом, Доном, вели з Наддніпрянщини до Галичини і Молдови. Шляхи мали назви: Чорний, Царгородський, Кучмен, Бакаїв, Муравський, Харківський, Ромоданівський тощо [16].

– Скільки коштувала тоді сіль?

Ціна на сіль була порівняно висока – 80 копійок за пуд. Дорогою ціною пла-тили іноді чумаки за сіль. Від далеких переїздів і хвороб ходаки за сіллю часто не поверталися додому.

– Цікаво, чим харчувалися чумаки в дорозі?

Найбільше чумаки любили готувати на багатті юшку (щербу) з риби, куліш та галушки, засмажені салом. Куліш варили з гречаного борошна та пшона. Вони завжди мали із собою сало, хліб, в’ялену тарань, копчену та солону рибу, рибну ікру і горілку.

– Який у них був одяг, яка зачіска?

Чумаки вдягали полотняні вишиті сорочки і широченні полотняні кольоро-ві шаровари. Багаті чумаки вдягали жупан із телячої шкіри, підбитий коштовною тканиною. На голові були баранячі шапки, на ногах – чоботи. Вирушаючи в до-рогу, для захисту від інфекційних хвороб та кусючих комах, чумаки вимащували свої штани й сорочки дьогтем. Збереглася і чумацька поезія. Суворий чумак, від-бивши напад ординців, сідав на воза і співав, тамуючи біль чи то від ран, чи то від хвороби: «Ой, воли мої, сірі, половії, ідіть тихою ходою…» Ще довго (до радян-ських часів) співали чумацькі пісні старожили Голої Пристані та Малих Копанів:

130

«Повертайся, ріднесенький, до свого порогу» і «Шумлять верби в кінці греблі» та розповідали своїм онукам про їх особливий звичай [16].

Зачіска в них була така ж, як і в козаків – під оселедець, інколи під макітру. Витоки зачіски «оселедець», червоної китайки, малинового прапору, бойового поясу – козак-характерник та кобзарство, які перегукуються з праіндоєвропей-ською традицією, вперше зафіксованою у книзі зі священними гімнами Рігведа, що з покон віку знаходиться в Індії (вона аналогічна нашій Біблії). Подібну за-чіску мали стародавні вірмени, осетини, скандинавські вікінги, руський князь Святослав, кельти західної Європи. Кольоровий гребінь сучасних панків наслі-дує стародавній кельтський «оселедець». Два пасма волосся знайдено на голо-ві хетського воїна, зображеного на гробниці фараона Хоремхеба, що правив у Єгипті 3400 років тому. До п’яти «оселедців» носили на голові представники різних релігійних групп Індії. Червона китайка та малиновий козацький прапор теж мають дуже давню історію.

Рештки червоного поховального покрову археологічно зафіксовані в моги-лі отамана Івана Сірка, що помер в 1680 р. Під червоною китайкою ховали в Україні навіть у ХVІІІ ст., але тільки козаків. Археологічні рештки свідчать, що скіфи та сармати теж фарбували бойовий панцир та зброю в червоний колір. Червоне символізувало бога вогню Агні в аріїв, які були вогнепоклонниками [27, С.136-140].

– Хто такі арії?

Тема про аріїв – окрема, дуже цікава, ще до кінця не досліджена вченими історія походження народів індоєвропейської сім’ї. Ця таємниця ось уже два століття хвилює вчених різних країн. Існує велика кількість літератури, напи-саної багатьма мовами народів світу щодо питань, звідки споріднені народи 5–4 тис. років тому заселили гігантські обшири між Атлантикою на заході, Ін-дією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні.

Вчені дійшли висновку, що близько 6 тисяч років тому в якомусь обме-женому регіоні Євразії проживав народ, від мови якого походять усі індоєв-ропейські мови. Перед наукою стоїть завдання відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських народів та прослідкувати шляхи їх розселення. Індо-європеською прабатьківщиною вважалася Індія, а санскрит Рігведи – мало не батьком усіх мов. Німецькі археологи твердили, що прабатьківщина аріїв – у них, на теренах Німеччини. Додатковими аргументами була їх північно- європеоїдна зовнішність: світле волосся, блакитні очі – ознака аристократич-ності як у арійців, за Рігведою, так і у стародавніх греків. Та це все твердження розвіялось разом із Третім Рейхом.

131

Існує концепція походження індоєвропейців і південноруська. Учені вва-жають, що західним форпостом індоєвропейців є український степ Північного Надчорномор’я [27].

В кінці ХХ ст. археологами було знайдено декілька арійських поховань на Херсонщині, в тому числі одне поховання і на Каховщині біля с. Скворцовка. Про це можна прочитати у газеті «Зоря комунізму» від 07.11.1988 р. у статті археолога Ю.О. Шилова «Найдавніша пам’ятка Каховщини».

– Он воно як! Виходить, що кіммерійці, скіфи і сармати, а пізніше й українці-козаки – нащадки індоєвропейської сім’ї? Можливо, саме тому ко-зак Мамай зображений у позиції лотоса. Цікава тема. Але куди ж поділися чумаки?

Чумацтво існувало з ХVІ до кінця ХVІІІ ст. як одне з найважливіших поза-землеробських занять козаків і державних селян на Півдні України, в Криму та на Галичині. Чумацтво існувало доки не було прокладено залізниці, тобто до 70-х років ХІХ ст. Згодом постачання солі перебрали на себе купці-оптовики. Перевезення вантажів узяли на себе залізниці [38].

Картина «Козак Мамай»

132

Розділ ІІ

Таємниця назви міста Каховка та села Малокаховка

Каховський «майдан»

133

Передмова

Як можна не любити наш таврійський, сонячний край з його полино-ча-брецевим запахом безкрайніх українських степів і загадковим відлунням ще не до кінця вивченої історії Лівобережного Подніпров’я?

Каховщина – це безмежний степ, Каховське море, родючі чорноземи, сиво-голубі канали, гаряче сонце, лящі й тарань, пшениця й кавуни, виноград і смачне домашнє сухе вино. Це мій край – моя земля.

Для мене немає кращого міста, ніж моя рідна вишнево-абрикосова, тиха й затишна з чистим і цілющим лісостеповим повітрям Каховка. Вона обрамлена оксамитом хвойного Малокаховського заповідника на березі Дніпра, оповита не-видимими благодатними срібними звуками дзвонів золотоверхих православних храмів. У центрі нашого міста, на вулиці Великій Куликовській, біля двох могут-ніх історичних дубів, є свій маленький «майдан», де в дні свят проходять мітинги, а в будні відпочивають люди поважного віку та малята залюбки підгодовують зграї білокрилих голубів. А який красивий у нас сквер по вулиці О. Пушкіна!

У мого міста особлива, таємничо-популярна назва – «Каховка». На Херсон-щині є чотири Каховки: м. Каховка, м. Нова Каховка, с. Малокаховка і заліз-нична станція «Каховка». Назву «Каховка» сьогодні можна почути у Москві, Ташкенті, Мінську, на Далекому Сході, у Примор’ї, Києві, Одеській області й навіть у космосі. Ще в 1770 р. у Єлисаветоградському повіті с. Каховка заснував майор чорного гусарського полку Іван Тодорович (зараз це Кіровоградчина).

Про Каховку складено багато віршів та понад 30 пісень. А пісня М.Свєтлова «Каховка», написана в роки громадянської війни, стала символом нашого міс-та. Я постійно думаю, чому це слово-назва таке популярне? Кожне слово несе в собі певне змістове навантаження і є ключем до пізнання істини. Якщо за-нуритись у ментальність історичної доби, в яку з’явилося це слово, думаю, що можна віднайти багато цікавого. Наприклад, можна дізнатись, якщо й не все, то щось важливе про історичних осіб, причетних до назви нашого міста. Можна довідатися, хто залишив нам таку красиву, животворну назву «Каховка», котра і в поезії ХХ ст., і в прозі початку ХХІ ст. була і залишається символом витрива-лості й непоборності. Недаремно Каховку в усьому світі з любов’ю називають «херсонським сапфіром в оправі Дніпра».

З 1784 по 1796 рр. тут працювали перші видатні діячі краю нинішньої те-риторії Південної України. Їм було дуже важко будувати перші населені пунк-ти й міста, облагороджувати їх серед рухливих Олешківських пісків-наметів, пересуватися в дуже незручному й неудосконаленому транспорті – колясках, бричках, колебках та кибитках. Саме ці самозречені, цілеспрямовані, невга-мовні зразкові виконавці законів і розпоряджень, не боячись таких страшних

134

хвороб як тиф, холера й малярія, що вирували тоді в Причорноморському краї, завдяки великим зусиллям освоювали цей дикий край, заселяли його людьми й перетворювали в зелений оазис.

У 2014 р. виповнилося 230 років з часу створення Таврійської області, першим губернатором якої був Василь Васильович Каховський (Нечуй-Кохов-ський). Хочу внести свій вклад у дослідження історії рідного краю, заповнити невелику, але суттєву прогалину в нашій історії.

Історики ХІХ–ХХ ст. про походження назви міста Каховка

Протягом багатьох років я вивчала документи про історію заснування Ка-ховки та с. Малокаховка в Державному архіві Херсонської області, Херсонській обласній науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара, Державному архіві АР Крим, Державному Кримському Центральному музеї Тавриди і в його науковій бібліо-теці «Таврика» ім. А. Х. Стевена. І я зрозуміла, що питання назви Каховки ціка-вило багатьох відомих учених і дослідників XIX–XX ст.

Карта Таврійської області Вілбрехта, 1784 р.

135

Наприклад, видатний український історик, етнограф, фольклорист, архео-лог, академік Дмитро Яворницький у своїй книзі «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» пише: «...С левой стороны – местечко Каховка возле разва-лин большой крепости, находившейся между Каховкой и берегом Днепра. Об-разование Каховки относится к концу прошлого столетия; она получила свое название от первого владельца, второго правителя Екатеринославского намест-ничества и бывшей Таврической области В.В. Нечуй-Коховского...» [48]

У минулому професор Київського державного університету ім. Т. Г. Шев-ченка Алла Петрівна Коваль пише: «Когда мы слышим слово Каховка, в нашей памяти появляются Каховская ГЭС и слова песни М. Светлова «Каховка – Ка-ховка, родная винтовка...» А кто из вас слышал о генерале В.В. Каховском (Не-чуй-Коховском)? Никто. А именно от его фамилии и пошло название города...»

В «Кратком историко-статистическом обозрении Таврической губернии», виданому під редакцією К.В. Ханацького, написано: «Генералу Каховскому, на-значенному губернатором Таврической области, пожалованы были земли в Кызы-Кермене, где он основал ниже этой крепости по речке Конке село и на-звал его по своей фамилии Каховкой» [33].

Костянтин Васильович Ханацький працював у Сімферополі секретарем статистичного комітету, що був заснований у 1834 р. і підпорядковувався гу-бернатору. Саме він як секретар описував, сортував і зберігав усі цінні доку-менти. Найцінніші знахідки використовував при написанні своїх історико-кра-єзнавчих книг.

Немає сумнівів, що краєзнавець і редактор багатьох краєзнавчих видань К.В. Ханацький добре знав історію Таврії й мав документи по розподілу земель Катериною ІІ, у тому числі він знав про землі Каховських. Однак він не вказав року і місця заснування В.В. Каховським першого села Каховка.

У Сімферопольському Держархіві є цінне історичне джерело – «Справоч-ная книга о приходах в храмах Таврической епархии», в якій Таврійський єпис-коп Гермоген (Костянтин Петрович Добронравін) пише: «Каховка – местечко на почтовой дороге, известное своей ярмаркой, земля под ним была подарена императрицей Екатериной Второй генералу Каховскому, от фамилии которого оно получило название. Потом помещик Дмитрий Матвеевич Куликовский ку-пил эту землю и переселил сюда своих крепостных крестьян, великороссов и малороссов» [24].

Відомий географ В.П. Семенов-Тян-Шанський, вивчаючи Південну Укра-їну, так описав Каховку: «...Еще ниже по Днепру, на том же левом берегу, при впадении Конки, расположено многолюдное волостное местечко Каховка с населением более 7000 душ и при нем слобода Большая Каховка с населе-нием до 1400 человек. Каховка возникла еще до начала XIX в. Проходящая

136

через нее торговая дорога была одним из весьма бойких Чумацких трактов в Крым. Прежде Каховка входила в состав вотчины дворян Каховских. В 1840 г. с. Каховка получила статус местечка. К этому времени она уже приобрела зна-чение крупного торгового центра в губернии. Никольская и Покровская яр-марки заняли первое место в ряду всех таврических ярмарок, а ее пристань на Днепре была значительным пунктом по отправке шерсти, зерна, масленичных культур. Огромное развитие получила лесная торговля. Свое торговое значе-ние Каховка сохранила и сегодня, хотя уже не в той мере. В настоящее время с Каховской пристани отпускается товаров более как три миллиона пудов, из которых свыше 2,8 миллиона приходится на долю хлеба, отправляемого в Одес-су, Херсон, Николаев. К югу и юго-западу от Каховки тянется обширная пло-щадь дюнных песков-сугробов...» [43]

У Сімферопольському Держархіві є ще одна цікава й цінна для історич-ної науки книга голови земського статистичного бюро Таврійської губернії К.А. Вернера «История далекого прошлого Тавриды», де написано: «Система-тическая колонизация Тавриды началась после 1783 г. Потемкин, Синельников, Попов и оба Каховские получили много земли и поспешили заселить людьми свои имения. Они привлекали поселенцев разными льготами и переводили своих крестьян из внутренних губерний...» [22]

А.Петражицький у своєму путівнику по Нижньому Дніпру та Півден-ному Бугу за 1931 р. пише: «Кахівка одержала свою назву за ім’ям генерала М.В. Кахівського, одного з енергійніших подвижників Потьомкіна, якому Кате-рина ІІ подарувала велику кількість землі на лівобережжі Дніпра проти Бери-слава. Кахівський став заселяти подаровані землі своїми селянами-кріпаками, яких він вивозив із свого російського маєтку…»

На жаль, всі ці свідчення не підтверджуються документами і зовсім не ви-світлюють діяльності братів Каховських. Більшість інформації викладена до-слідниками за принципом спрощення – у Каховських відсутні імена й по бать-кові і точні дати, переплутані їхні посади та звання. У знайдених свідченнях про братів Каховських утрачена історична об’єктивність і точність.

Пошуки джерел у 90-ті рр. ХХ ст. У 1989 р. після копіткої роботи з’явився музей історії с. Малокахов-

ка. Оформлення музею відбувалося за проектом талановитого Херсонсько-го архітектора Миколи Івановича Шевчука. Методичну допомогу у створенні тематико-експозиційного плану мені надавали методисти Херсонського облас-ного краєзнавчого музею, який очолював тоді В.А. Краєв. Малокаховський му-зей був великим, озвученим, прекрасно оформленим згідно нових стандартів,

137

з фондом близько 2000 експонатів, що розміщувалися в трьох залах. П’ять те-матичних картин, написаних олією, подарував талановитий каховський худож-ник Віталій Федченко. Вражала кількість предметів старовини, окремо була об-лаштована велика фондова кімната.

У музеї історії с. Малокаховка працював актив у складі вчителів, учнів Ма-локаховської школи та керівників радгоспу ім. Будьонного, проводилися зу-стрічі, читалися лекції, здійснювались екскурсії юними краєзнавцями, учнями Малокаховської школи. Хоча я в ті часи працювала завідуючем музею на гро-мадських засадах, тричі на тиждень вела передачу з історії краю по сільській ра-діотрансляції, а також виступала з лекціями в трудових колективах. Через два роки за високі показники у пошуково-відбірковій, музейно-пропагандистській і виховній роботі музею було присвоєно звання Народного.

Мене постійно запитували, хто й коли заснував село та чому воно так на-зивається. Мені й самій дуже хотілося знайти пояснення назви села і свого м. Каховка. У 1990 р. голова Малокаховської сільської ради Володимир Ільниць-кий, на моє прохання, оформив мені перше відрядження до Сімферополя і дав трохи власних грошей на дорогу, тому що сам шанував історію й бажав знати, хто й коли заснував село. У Сімферополі я знайшла архів (на вул. Кечкеметській, 3) і познайомилася з працівницею читального залу Оленою Володимирівною Каркач.

Почала з картографічної колекції, іменної картотеки Овсяніко-Куликов-ських та інших власників Каховки. Історію роду Куликовських вже дослідила завідувачка музею історії Каховки С.Л. Сидьолкіна. Тому попросила документи про Каховських. Приймали мене в ті часи працівники архіву дуже привітно й старалися знайти все, що я просила. Також із власної ініціативи приносили мені документи кінця ХVІІІ ст.

Це були радісні, незабутні дні. З великим хвилюванням уперше в житті брала до рук оригінали військових рапортів, написані гусиним пером і горі-ховим чорнилом на цупкому жовтувато-кремового кольору папері особливи-ми, схожими як у старослов’янській мові, літерами. Це була російська мова, з написанням літер після реформи Петра I, з палеографічними особливостями. Перш ніж читати ці тексти, довелося вивчити значення кожної літери та знака. Освоїла цю незнайому мені азбуку за два дні. В архіві було багато військових рапортів. Мене вразила затійлива й високопафосна форма звертання і спілку-вання наших предків у XVIII ст. Імена й назви вони не писали з великої літери. Прийменники інколи не відділялись від іменників.

У Сімферопольському архіві спочатку звертала увагу тільки на документи зі словами «Малая Каховка», бо хотіла розширити наукову довідку про історію села та поповнити експозиції свого авторського народного музею. Але потім у мене виникло бажання написати книгу про перше поселення по р. Конка, котре

138

в 70-ті рр. ХVІІІ ст. спершу було дворянською дачею Каховська Чистенька, а потім стало с. Мала Каховка у складі однієї общини разом із с. Велика Каховка.

В останній день відрядження люб’язні кримчанки принесли мені вели-чезну, масивну книгу в твердій палітурці й сказали, що це – Родовідна книга дворян, які брали участь у російсько-турецькій війні й освоєнні нашого краю в кінці XVIII ст. Моя радість була безмежною! Та коли я відкрила книгу, то цей захват відразу зник – усе було написане незрозумілим мені шрифтом. Я потримала в руках дорогоцінну й недоступну для мене знахідку. Полистала її. Серед багатьох прізвищ розібрала слово «Нечуй-Коховский». Тяжко зітхнула – я вже не мала часу для перекладу цього дорогоцінного тексту на сучасну мову. Мене втішали привітні працівники архіву: «Не засмучуйтесь, приїздіть ще раз і поч-ніть саме з цієї Родовідної книги». Я вирішила обов’язково приїхати до архіву найближчим часом. Проте мої плани не співпали з подіями в моїй бага-тостраждальній Україні...

Прийшли дев’яності – перебудовні, сумбурні часи. Україна стала само-стійною. А як бути далі при незрозумілій демократії, зі старою ментальністю – не знали. Почалася політична й економічна криза. Грошей не було навіть на зарплату. З’явилися купони й талони на хліб та інші предмети першої необхід-ності. Зарплату одержували цукерками, пральним порошком й іншими това-рами. Я втратила роботу, не знала, як далі існувати. Глибоко вдячна заслужено-му вчителю України, мудрій людині М.Г. Бабич, яка запропонувала мені посаду керівника краєзнавчих гуртків у Центрі дитячої творчості. Про відрядження довелось забути.

Упевнена, що не можна жити, не створюючи чогось корисного для сус-пільства. Так як грошей на відрядження не було, то в 1993 р. я вирішила не втрачати дорогоцінного часу (бо, як кажуть, життя наше – мить) і створити для дітей у закладі позашкільної освіти в Каховці ще один музей. Три роки клопіткої пошуково-збиральної, організаційної й художньо-оформлювальної роботи у вільний від основної роботи час – і в 1996 р. в міському Центрі ди-тячої творчості м. Каховка відкрився історико-етнографічний музей «Історія Каховщини» (дай, Боже, здоров’я підприємцю Олегу Туржавському і Герою України Ярославу Івановичу Микитину за матеріальну допомогу в оплаті ху-дожникам за оформлення музею).

Музей має дев’ять розділів, і вперше у ньому заекспоновано карту Таврій-ської області. У створенні тематико-експозиційного плану музею мені надавали методичну допомогу завідуюча Каховським музеєм історії Світлана Сидьолкіна і в той час завідуюча відділом етнографії Херсонського обласного краєзнавчого музею Юлія Ржевська. На базі цього музею закипіла цікава робота: юні крає-знавці-екскурсоводи проводили екскурсії по музею, облаштовували виставки,

139

брали участь у міських, обласних та Всеукраїнських оглядах-конкурсах, висту-пали на обласних краєзнавчих конференціях, часто й на обласному телебачен-ні, щорічно проводили театралізовані історико-краєзнавчі вечори та зустрічі з ветеранами й цікавими людьми, ходили на екскурсії.

Після створення затишного музею, на базі якого я багато років вела в Центрі дитячої творчості історико-краєзнавчі гуртки, мене захопила робота секції етнології Малої академії наук України. Приємно було вносити вклад у розвиток науки, культури і побуту свого краю. Усі свої вихідні й відпустки при-свячувала науковим, в основному одно-, дводенним експедиціям.

Понад 13 років їздила з польовим щоденником, фотоапаратом і диктофо-ном по області й досліджувала традиції виноградарства, рибальства, весільних обрядів, народного цілительства, приготування й споживання їжі та багатьох інших тем. Мої вихованці секції МАН: Ілона Самойленко, Олег Терещенко, Ва-лерія Супрун, Софія Сошникова та інші займали в обласних конкурсах призові місця. Приємні спогади залишилися від спільної работи з науковим консуль-тантом з МАН – високоосвіченою і толерантною Світланою Андреєвою, кан-дидатом історичних наук, доцентом кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного університету.

Упродовж 20 років я вивчала тему «Друга світова війна» і, постійно запису-ючи спогади учасників і дітей війни, в’язнів німецьких таборів каховчан, зібра-ла військові щоденники і видала три книги: «Пам’ять», «Пам’ять безсмертна» та «Написано серцем». Працюючи в архівах у пошуках описів традицій культури й побуту на Півдні України, не забувала про невідомих Каховських. Писала листи до багатьох архівів Росії та України, шукала документи на предмет заснування ними Каховки, однак усі відповіді були негативними.

Протягом усього цього часу мені ніхто не оплачував відряджень на пошу-кову діяльність, їздила самостійно на кошти своєї мізерної пенсії. Щоліта пра-цювала в архівах і бібліотеках зі стародавньою літературою у Сімферополі та в Херсоні. Вивчала карти й документи, читала й виписувала до свого польового щоденника знайдені цінні матеріали, конспектувала до потемніння в очах, за-буваючи інколи й поїсти. До того ж не мала я ще тоді комп’ютера. Спочатку записувала все в зошити, а вдома 20 років поспіль друкувала на старовинній німецькій друкарській машинці.

У документах Сімферопольського архіву мене дуже здивував той факт, що в підписах військових звітів і після 1800 р. зустрічалося прізвище «Каховський», тобто вже після смерті Михайла Васильовича Каховського і після того, як його брат Василь Васильович уже був правителем Катеринославського намісництва. Виходить, воювали в наших краях у період російсько-турецької війни не тільки брати Михайло і Василь Каховські, а й інші представники цього древнього роду

140

Смоленської шляхти (польсько-російські дворяни). Рід Каховських дуже вели-кий. У Московських архівах зберігаються особисті архівні фонди поета Михай-ла Івановича Каховського (1818), капітана 4-го стрілецького батальйону Георгія Всеволодовича Каховського та його брата Бориса Всеволодовича, штаб-офіцера для особливих доручень при московському генерал-губернаторові (1871).

Зустрічаються в документах графи Каховські – Євгеній Михайлович та Василь Михайлович, Себастьян, Флоріан, Андрій, Федір і Олександр. Івана Дмитровича Каховського було вбито в 1737 р. при штурмі Очакова під час ро-сійсько-турецької війни. Микола Григорович Каховський (1790–1845 рр.) слу-жив на флоті, капітан-лейтенант, поміщик с. Тифинське Смоленського повіту, був поліцмейстром у м. Велиж. З 1844 р. служив у корпусі жандармів. Михайло Іванович Каховський – учасник війни 1812 р., губернатор Харківської губернії в 1827 р., у 1830–1832 рр. – громадянський губернатор Слобідсько-Української губернії. Анна Яківна Каховська (1757–1802 рр.), чоловік – Микола Ілліч Глін-ка (1744–1796 рр.), Ірина Костянтинівна Каховська (1888–1960 рр.), у 1917 р. – лівий есер. Заарештована і засуджена за замах на командуючого німецькою армією в 1918 р, але втекла. У 1921–1955 рр. відбувала покарання. Пізніше жила під Москвою [16]. У Саратовському архіві є родовід Федора Олексійовича Ка-ховського, теж із смоленської шляхти [13].

Існує інформація, що з роду смоленської шляхти походять роди не лише Каховських, а й Потьомкіних, Трубецьких, Пассеків, Леслі (це питання – для дослідження новим поколінням краєзнавців та істориків ХХІ ст., можливо, ко-мусь із нащадків Каховських).

При вивченні документів про братів Каховських було незрозуміло, чому дійсного радника В.В. Каховського, котрий не був військовим, деякі сучасні істо-рики називають генералом, як і його старшого брата графа Михайла Васильови-ча, який усе життя був військовим. Деякі наші наукові працівники музеїв до цих пір пишуть: «Русские военные генералы братья Михаил и Василий Каховские».

З цим запитанням я звернулася до досвідченого історика Катерини Чор-ної, яка працює завідувачем відділу історії до ХХ ст. у Херсонському обласному краєзнавчому музеї. Катерина Дмитрівна надала мені наступну інформацію: «В 1722 г. Петром I был утвержден «Табель о рангах» – законодательный акт, который регулировал российскую систему присвоения от государственных чинов и званий. Согласно «Табеля» все военные, статские и придворные чины делились на 14 классов. Высшим был I класс. Для тех, кто служил по обществен-ному ведомству, самым высоким был чин действительного тайного советника, канцлера (І класс), в армии ему соответствовал чин генерал-фельдмаршала; самым низшим был чин Коллежского регистратора (XIV класс). Если говорить о чинах В.В. Каховского (1738–1794), то он занимал, находясь на общественной

141

службе, высокое положение. При назначениях 16 февраля 1784 г. на пост прави-теля Таврической области он имел чин статского советника (V класс), который отвечал военному чину бригадира армии. 22 сентября 1786 г. он получил следу-ющий чин – действительного статского советника (IV класс), соответствующе-го чину генерал-майора армии».

Тепер було зрозуміло, чому в рапортах до управителя Таврійською облас-тю іноді писали «генерал-майору» [16].

Дослідження в Сімферополі та в Білогорську в 2007 р.

Під час однієї з поїздок до Криму мені вдалося знайти в Сімферопольсько-му архіві цінний для Каховки історичний документ: першу письмову згадку про Каховку. Це був лист графа Христофора Бернарда до Таврійського губернато-ра С.С. Жегуліна про хід заготівлі лісу для армії біля слободи Каховка. У кінці листа написано: «Капитан-лейтенант Христофор Бернард Граф. Марта 7 дня 1791 год. Перекоп» [3].

У читальному залі Сімферопольського архіву кожного разу бачила одні й ті ж зосереджені обличчя науковців. З деякими вже навіть почала вітатись. Одна дослідниця, привітно посміхнувшись до мене, підійшла й мовила: «Я вже не раз чую, що Ви цікавитеся матеріалами про Каховських». Порадила піти до наукової бібліотеки «Таврика» ім. А.Х. Стевена, котра знаходиться в Централь-ному музеї Тавриди, і там опрацювати матеріали про Каховських у дореволю-ційній газеті «Салгир». Розповіла, як знайти музей. Я мчала до тієї бібліо-теки як на крилах. У «Тавриці» мені дійсно пощастило. Працівники бібліо-теки теж виявилися добрими, приві-тними людьми. Почувши, що я шукаю матеріали про Каховських, запропо-нували мені познайомитися з дослі-дженнями колишнього працівника Сімферопольського архіву, історика-краєзнавця, кандидата історичних наук В.А. Широкова. Дали мені номер його домашнього телефону, проте зу-стрітися нам не вдалося через тяжкий стан його здоров’я. По телефону він порадив мені прочитати його книгу Каховчани поряд із Білою скелею. 2007 р.

142

«Симферополь. Улицы и дома рассказывают».Відразу пішла до книгарні й придбала цю книгу. Там же, в читальному залі

«Таврики», я прикипіла до її змісту. Звернула увагу на рядки, в яких згадува-лося прізвище Каховський: «Важную роль в становлении новоприобретенного края Россией сыграли военные кадры: военные и гражданские. Для управле-ния Таврической областью в состав основных чиновников были включены и все влиятельные представители крымско-татарской знати, которым Екатерина Великая оставила все их привилегии. В начале 1783 г. командующий русскими войсками в Тавриде был генерал-поручик А. Игельстром. Вскоре его сменил генерал М.В. Каховский (Нечуй-Коховский). В 1784 г. на должность прави-теля Таврической области специальными указом императрицы, по просьбе Г.А. Потемкина был назначен В.В. Каховский (Нечуй-Коховский, 1738–1794). Его заместителем стал выдающийся ученый Карл Иванович Габлиц (1752–1821), прокурором – племянник Василия Васильевича Каховского Дмитрий Егорович Лесли. Главным садовником – Яков Фабр (отец А.Я. Фабра, извест-ного писателя и археолога, важного государственного чиновника)» [16].

Це були перші свідчення про Каховських, знайдені мною в працях сімфе-ропольського історика-краєзнавця. Законспектувавши потрібну інформацію до польового щоденника, замовила газету «Салгир».

У цій газеті знову знайшла два повідомлення про М.В. Каховського. Га-зета «Салгир» від 16 лютого 1900 р. на першій сторінці писала: «Объявление: Имею честь довести до сведения по-томков, что славный сподвижник ве-ликой Екатерины генерал от инфан-терии М.В. Каховский скончался 4 апреля 1800 г., и в этом году исполня-ется 100 лет со дня его кончины. Место его упокоения находится в Карасубаза-ре при Николаевском соборе». Замість прізвища автора стоять ініціали «А.И.» (це ініціали кримського краєзнавця-дослідника, голови Таврійської вченої Архівної комісії Арсенія Івановича Маркевича).

У цьому ж виданні від 2 квітня 1900 р. на с. 1–2 більш обширна інфор-мація: «Граф Михаил Васильевич Ка-ховский. 4 апреля – 100 лет со дня его

С.Сошнікова, директор музею М.Келямова, В.Супрун та А.Яблонська (справа наліво).м. Білогорськ, 2007 р. Фото І. Сошнікової

143

смерти. Из дворян Смоленской губернии, сын Порецкого воеводы родился в 1734 г. Воспитывался в сухопутном кадетском корпусе. В 1757 г. выпущен под-поручиком. В 1770 г. – генерал-майор, кавалер ордена Анны І ст., управляющий Могилевской и Витебской губерниями. В 1773 г. за устройство дорог в Бело-руссии произведен в генерал-поручики. Потом командовал войсками в Крыму. Обладал талантом, был справедлив, дисциплинирован, помогал Александру Суворову. Его младший брат Василий Васильевич Каховский был управляю-щим Таврической области. В 1784 г. Михаил Васильевич произведен в генерал-аншефы. Занимался приготовлением путешествия Екатерины II в Крым, ремон-том и устройством дорог, дворцов и прочего по ее пути. За это был награжден Г. А. Потемкиным орденом Александра Невского. Командовал Украинской ар-мией. Когда начались враждебные действия против России со стороны Польши, М.В. Каховский осуществил военный поход к Могилеву на Днестре. Вступил в Польшу и занял Варшаву. За это награжден орденом Андрея Первозванного. Затем он был назначен генерал-губернатором Пензенским и Нижегородским. С 1784 г. снова командующий войсками в Крыму с сохранением звания генерал-губернатора. Павел I при вступлении на престол назначил М.В. Каховского на-чальником Таврической дивизии с чином генерала от инфантерии. В день своего коронования он (по завещанию своей матери Екатерины Великой) дает ему зва-ние графа и 2000 крепостных. Вскоре после этого Михаил Васильевич оставляет службу и живет в своих имениях. Умирает 4 апреля 1800 г. Похоронен в г. Карасу-базар при Свято-Никольском соборе» А.И.» [37]

Про В.В. Каховського відомостей у бібліотеці я не знайшла. У Сімферо-польському архіві після здобуття Україною незалежності змінилися працівни-ки. Під час мого останнього приїзду туди мені було сказано: «Можете к нам больше не приезжать, так как у нас все документы о русских дворянах изъяты. У нас находятся материалы лишь о татарских мурзах». На моє прохання мені показали документи, де дійсно було написано, що 611 одиниць фонду з 1783 по 1800 рр. – вилучено. А це якраз період діяльності Каховських. Робити було нічого – з тих пір, коли їздила до Криму, працювала лише в бібліотеці стародав-ньої літератури ім. А.Х. Стевена.

Там почала вивчати зміст «Записок иператорского Одесского Общества истории и древностей». Які ж цікаві й цінні для науки ці записки! Вони пере-носять нас у кінець XVIII ст., і ти почуваєшся в іншому, суворому військово-політичному світі Південного Причорномор’я в часи будівництва солдатами оборонних ліній і фортець, історії військових поселень та іноземних колоній, і уявляєш труднощі переселення селян, міщан, шляхти й багатьох інших [28].

Влучно характеризує ті часи колезький асесор, кандидат права, член Спілки сільського господарства Південної Росії Аполон Скальковський:

144

«История всех, с течением времени сооружаемых Линий и крепостей, история поселений: 1. Военных, 2. Иностранных (колоний) и 3. Русских, т.е. переселения крестьян, мещан, шляхты, бродяг; история убежища, дарованного всем чуже-земцам, бесприютным и малоземельным – все это есть вместе Летопись о ходе народонаселения и градостроения в Степи…» [44]

А.Скальковський описував землі Південної України в ті далекі часи з від-тінком критичного, іноді доволі негативного відношення до козацтва, що не-звично для нас, представників ХХ – поч. ХХІ ст.

Його велика заслуга в тому, що він зберіг для нас історію утворення Тав-рійської області. Він пише: «...Манифестом 1783 года апреля 8 числа импе-ратрица уведомила Европу, что полуостров Крымский, остров Тамань и вся Кубанская сторона приняты под державу Всероссийскую... 11 июня 1784 г. командующий с войсками расположился на Таврическом полуострове (по бо-лезни Потемкина). Генерал-поручик барон Осип Игельстром в своей главной квартире при Карасубазаре открывает Крымское земское правительство и объявляет, что Ее Императорское Величество назначает правителем Тавричес-кой области статского советника Василия Каховского, а главным начальником князя Потемкина. С 1784 г. Потемкин с братьями Каховскими... при помощи

солдат строили дворцы, учреждали дороги, сажали плантации деревьев и цветов, открывали черепичные и кирпичные заводы, рыли колодцы [5].

Крим був багатим на соляні озе-ра. Потьомкін доручив Н.Корсакову та В.Каховському для вдосконалення ви-добутку солі побудувати мости на озе-рах і додав, щоб промисловці платили податок сіллю або провіантом. Були за-сновані митниці.

Після заснування Таврійської об-ласті було затверджено її герб. Двого-ловий орел, запозичений в якості дер-жавного герба з Візантії, символізував російську державу, яка знаходилася на місці з’єднання двох частин світу – Єв-ропи та Азії.

У кінці 1784 р. барон Ігельстром за-лишає Крим, а граф Де-Бальмен – Хер-сонський корпус. Замість Ігельстрома Указ Катерини ІІ про створення

Таврійської області від 08.02.1784 р.

145

заступив генерал Михайло Каховський. До 1785 р. за ордером Потьомкіна переселен-ням людей у південні степи займався прави-тель Таврійської області Василь Каховський. Він визначав зручні для заселення місця в Перекопських степах і в місцях від Кінбур-на до Збур’ївки. Зібравши детальні дані про якість землі, про наявність води й колодязів, призначив кращі урочища для заселення. Крім підготовки області для заселення лю-дей В.В. Каховський займався будівництвом кам’яного мосту в Кизи-Кермені (Берислав) та кам’яної дороги, побудовою адміралтейств в Севастополі, Євпаторії і Феодосії. На все це було відпущено 5 млн крб. Правитель області, за вказівкою Потьомкіна, садив «рай» із пло-дових дерев на вологих місцях, вів заготівлю каменю й цегли для мечетей на місці майбут-нього губернського міста Сімферополь. Ка-ховський турботливо облаштовував міста і села. Він будував великі соляні крамниці біля озер, цегляні й черепичні заводи. У Криму, у с. Есхи-Сарай здавна чеканили монети. Використавши старе обладнання, спорудили новий монетний двір у Феодосії. До цих пір збереглися монети 1787 р. на яких є буква «Т», тобто «Тав-рический монетный двор».

Усі ці події по-своєму цікаво розкрито і в листуванні Г.О. Потьомкіна з Михайлом Васильовичем та Василем Васильовичем Каховськими (Нечуй–Ко-ховськими) у період заселення нашого краю [16].

Мої знахідки в 2008 році

Улітку 2008 р. від Сімферопольських краєзнавців мені вдалося дізнатися, що в колишній татарській столиці Криму Карасубазарі (нині – Білогорськ) знахо-диться могила М.В. Каховського. Коли приїхала до цього невеликого старовинно-го татарського містечка, пішла до міського краєзнавчого музею. Познайомилася із завідуючою Маркленою Сантисанівною Келямовою. Вона провела мені екскур-сію музеєм, показала дарчі документи, що свідчили про подаровані Катериною II в Криму Азаматські землі М.В. Каховському, куди він перевіз із Могильова свою сім’ю та власних кріпаків. Пані Келямова познайомила мене з білогорським

Поряд із Свято-Микільською церквою (сторож І.М. Крижановський і

Л.С. Пінчук), м. Білогорськ.

146

краєзнавцем-письменником Володимиром Кіллесою, який порадив ознайоми-тись у музеї з його краєзнавчою книгою, де є інфомація про Каховських. Кожна нова зустріч, розмова дарували нові відкриття.

У Білогорському райвідділі культури мене привітно зустріла старший спе-ціаліст Любов Сергіївна Пінчук. Вона провела мені екскурсію Білогорськом і показала пам’ятне місце, пов’язане з діяльністю в цих краях братів Каховських. І ось моє серце тривожно забилося, тому що Любов Сергіївна показала на дзві-ницю й повідомила, що на території цієї греко-православної Свято-Микільської церкви знаходиться усипальниця генерала від інфантерії Михайла Каховського.

Ми зайшли до скромної церкви, де я познайомилася з охоронцем Іваном Михайловичем Крижанівським. Коли я розповіла йому, що шукаю інформа-цію про Каховських, то він сказав: «Как жаль, что Вы не приехали несколькими днями раньше. На днях у нас была правнучка Михаила Каховского из Москвы. Мы показали ей его могилу, и она очень нас благодарила за хороший уход. Я только потом опомнился, что не взял ее адрес». Дійсно, усипальниця Михайла Васильовича в той час була вся оповита в’юнкими трояндами. Навколо чисто, прибрано. Поряд ще три могили. На одній із них – високий надгробний знак з православним хрестом угорі. На знакові є надпис, який уже неможливо розі-брати. Та Іван Михайлович пояснив, що там похований грецький офіцер Кон-даракі, який брав участь у російсько-турецьких війнах і переказував гроші на будівництво цієї Свято-Микільської православної грецької церкви (за інфор-мацією Л.А. Котової, там похований колишній церковний староста Аристит Кондаракі, який у 1856 р. на власні кошти побудував на территорії цієї соборної грецької церкви святого Миколая церковну школу). Любов Сергіївна дала мені адресу історика Василівської ЗОШ І–ІІІ ст. Л.А. Котової, яка зі своєю ученицею досліджувала тему «Каховські» у секції МАН.

Дуже хотіла побачити на власні очі маєток М.В. Каховського. Мене попе-редили, що залишки маєтку знаходяться далеко від нинішнього с. Василівка під відомою Білою скелею, де колись хоронили скіфських царів. А щоб туди потра-пити, треба добиратися своїм транспортом. Для мене це було проблематично. Але я знала, що колись усе одно побуваю в маєтку графа Каховського. І, твердо вірячи в це, пішла на приміську автостанцію й поїхала шукати с. Василівку.

В автобусі поряд зі мною сиділа поважного віку татарочка й доброзичливо всю дорогу переповідала мені цікаві легенди Криму. У душі в мене ніби світило сонце, і все навкруги здавалося прекрасним: і люди різних національностей, і навколишня природа. А кримська природа в червні була дійсно казковою. За вікном автобуса зліва килимом простилалися червоні маки, справа – лавандове поле, і від цього автобус був наповнений п’янким, духмяним запахом. Дорога почала підійматися вгору, і вигулькнуло село. Справа і зліва воно потопало в

147

хвойних лісах. Позаду Василівки виднілася висока й дуже красива Біла скеля.Зупинка. І я пішла питати дорогу до школи. Село було чисте, затишне.

Школа двоповерхова, велика. Любов Олександрівна Котова зустріла мене при-вітно. Подарувала мені фотокопії маєтку М.В. Каховського й пояснила, що він знаходився на три кілометри вище від сучасного села, ближче до знаменитої скелі. Про Василя Каховського їй нічого не відомо.

А про Михайла Каховського повідомила, що в 1783 р. він отримав багато земель, у тому числі й землі дачі Азамат. Свій маєток Каховський почав засе-ляти кріпаками із Псковського намісництва. На землі Азамата він перевіз під-власних йому кріпаків із Могилівського намісництва Климовичеського округу (22 – чоловічої статі й 28 – жіночої). Займалися вирощуванням зернових, садів-ництвом, культивували морену (рослину, з якої виготовляли фарбу) й тютюн. Тут Каховські побудували міцний кам’яний гарний дім із колонами, великою залою. Вікна будівлі виходили на північ, південь і на схід.

У західній частині будинку розміщувалися службові кімнати й помеш-кання дворових селян. Навпроти головного входу знаходилася кам’яна стайня для коней, котра збереглася до цих пір. Його кріпаки поселилися теж поряд

Усипальниця графа М.В. Каховського, м.Білогорськ. Фото автора

148

– з іншого боку річки. 77 років прожили нащадки М.В. Каховського в Криму. У 1860 р. і вся рідня переїхала жити до Росії. Будинок було продано поміщику Дульветову. Після революції 1917 р. цей маєток було віддано під лікарню. До 90-х років ХХ ст. всі приміщення маєтку були в задовільному стані. А пізніше, коли лікарню перенесли до с. Василівки, будинок Каховських не витримав ви-пробувань часу – місцеві мешканці розібрали його майже до фундаменту.

Разом з Л.А. Котовою ми там же, у школі, прочитали науково-дослід-ницьку роботу її вихованки із секції МАН Ольги Задніпровської «Радетели земли крымской». Із роботи було видно, як Ольга любить свій край, як вона вболіває за долю Криму сьогодні: «Еще древние племена киммерийцев, тав-ров и скифов своим кочевым образом жизни и хозяйственной деятельностью закладывали основы будущей жизнедеятельности Крыма. Крым всегда был многонациональным. Испокон веков на полуострове помимо греков жили и славяне, здесь еще в V в. начало утверждаться христианство и именно из Крыма в X в. христианство пришло на Русь. В то же время на протяжении столетий Крым был известен своими невольничьими рынками. Многое из того, что со-здавалось в Крыму, было создано рабами, и славянами в том числе. В конце ХVІІІ – в начале XIX века земли в Крыму сотнями и тысячами десятин разда-вались для обустройства садов, виноградников, полей с посевами пшеницы,

Маєток графа М.В. Каховського в кінці ХVIII – на початку XX ст.Фото із фонду Білогорського історичного музею

149

табака, кунжута русским помещикам. Хозяйство Крыма стало быстро разви-ваться. Крым из потребляющей области превратился в «производящую». На-чалось ускоренное строительство городов. Большой перелом произошел в раз-витии промышленности, в сельском хозяйстве и связанных с ним отраслях».

У Білогорську мені пояснили, що слово «Карасубазар» у перекладі з тюрк-ського означає «базар на Чорній річці». Зручне розташування міста на древньо-му караванному шляху, який з’єднував Схід і Захід, забезпечувало йому роль важливого торгового пункту. Існує легенда, що жителі Старого Криму (Салхат) не послухали Аллаха і не припинили свої життєві неподобства. Тоді Творець піддав їх випробуванням, пославши землетрус. Усі мешканці від страху і гніву Всевишнього втекли і поселилися на одній із кращих рівнин півострова, яку пересікає р. Біюк-Карасу. Так виник Карасубазар. У кримському ханстві він був економічним центром півострова.

Від кримських краєзнавців я дізналася про таке: «Город Белогорск своим названием обязан Белой Скале (Ак-Кай). Расположен он в предгорной части Крыма, в живописной долине р. Большая Карасевка и ее притоков. Берега эти засажены садами. В свое время хан Ширин-Бэй перенес свою резиденцию из Солхата в Карасубазар (бэй – равносильно понятию князь, владеющий опреде-ленной территорией). Нервом жизни Карасубазара являлись многочисленные

Знаменита кримська ритуальна Біла скеля.Білогорський район, Крим

150

караваны, свозившие сюда со всех сторон света товары и развозившие их отсюда. Еще в XVII в. через Карасубазар проходила Караванная дорога Ве-ликого Шелкового пути. Караваны верблюдов с китайскими товарами ноче-вали в Карасубазаре и двигались дальше мимо Белой скалы в сторону Пере-копа. Кипучими центрами торговой жизни города были обширные «Ханы» – караван-сараи, укрепленные грозными каменными стенами с бойницами на случай грабительских нападений, имели внутри много комнат, мечеть и коло-дец с питьевой водой. В Белогорске сохранилась часть караван-сарая.

С 1620 по 1622 г. в Карасубазаре жил на положении пленника Богдан Хмельницкий. В неволе он узнал татарские нравы, выучил татарский и турец-кий языки. В 1675 г. кошевой атаман Иван Сирко с отрядом в 20 000 казаков захватили много городов Крыма, в том числе и Карасубазар, освободил 7000 невольников. В 1737 г. русский фельдмаршал Ласси разбил под Карасубазаром турецко-татарское войско, а город сжег дотла. Но город возродился. Здесь само-вольно строились бедные татары, армяне, греки, крымчаки, караимы, и никто из них не следил за красотой размещения жилищ, которые все были покрыты крас-ной черепицей местного происхождения особенной формы. Улицы выходили узкими и кривыми. Такими они выглядят и сейчас в старом районе города» [32].

У своїй книзі Володимир Кіллеса розповідає: «В конце XVIII века интересы России все больше сталкивались с интересами Оттоманской порты. Ведя боевые действия, Россия все более и более продвигалась к заветной цели – владеть Крымом и Черным морем. С ослаблением Османской империи, крымский пре-стол зашатался. После того, как русская армия в 1771 году под руководством ге-нерала В.М. Долгорукова сломила сопротивление турецких войск и крымского хана Селим-Гирея на Перекопе, она вторглась в центр полуострова и завладела им. 15 июля 1774 г. был подписан Кючук-Кайнарджийский мирный договор, завер-шивший русско-турецкую войну.

Несмотря на это, Османская империя не хотела смириться с потерей Крыма. В 1776 г. на крымское побережье был высажен крупный турецкий де-сант. В марте 1777 г. отряд под командованием А.В. Суворова атаковал этот де-сант. Конница Девлет-Гирея, не приняв боя, отступила в горы, а турки бежали в Кафу (Феодосия). Затем отплыли в Турцию. Новым крымским ханом Избран был Шагин-Гирей, и по его просьбе русские войска остались в Крыму. Чтобы ослабить Крымское ханство А.Суворов, по совету Г.Потемкина, содействовал переселению христианского населения из Крыма на новые земли Азовского побережья и устья Дона. В марте 1779 г. Россия и Турция подписали Анайлы-Кавакскую конвенцию, по которой Россия должна была вывести свои войска из Крыма, и, как и Турция, не вмешиваться во внутренние дела ханства. В середи-не июня 1779 г. войска покинули Крым. Но население Крыма было недовольно

151

ханом Шагин-Гиреем, и в феврале 1783 г. он отрекся от престола.Когда В.В. Каховский готовился к встрече царицы, то на пути ее следования

начал строить дворцы. Один из лучших был возведен возле Карасубазара в сли-янии двух рек Биюк-Су и Тана-Су. Для облицовки дворца использовал розовый мрамор, а для отделки внутренних покоев – дерево бук. При дворце был разбит парк с водопадами, бассейнами и фонтанами. Екатерина была в этом дворце все-го два дня в 1787 г. по пути в Феодосию и обратно [32].

Знахідки в 2009 році

Швидко плинув час. Але серед повсякденних турбот у моїй душі живою іскрою продовжувала пламеніти творча думка про недосліджену Таврійську об-ласть і її першого губернатора Василя Каховського. Свої пошуки я сприймала, як дивовижні пригоди, в яких на мене зрідка чекали радісні відкриття. Радувала проведена мною робота, але хотілося додати в історію рідного краю більш кон-кретний внесок.

Для продовження дослідження в Криму, поїздки на місце колишнього ма-єтку М.Каховського в район знаменитої Білої скелі, потрібні були гроші. Міс-цева влада безпорадно і байдуже розводила руками. А я міркувала: «Вдалося ж мені самій створити чотири авторські музеї! Значить, зможу. Значить, Всесвіт на моєму боці!» І, сповнена віри й рішучості, почала шукати спонсорів. Дов-го я не могла знайти заможну людину і водночас патріота свого міста, котрого б цікавило минуле рідного краю. У відповідь на мої молитви Господь допоміг

Історик Любов Котова (справа)Каховчани оглядають залишки маєтку

графа М.В. Каховського Фото І.Сошнікової

152

мені. Я знайшла однодумців в особах депутатів Каховської міської ради – Ігоря Хомінця та Андрія Дяченка. Улітку 2009 р. Ігор Вікторович, за власною ініціати-вою, надав мені матеріальну допомогу, а Андрій Андрійович погодився повезти власним транспортом мене і моїх вихованців із секції МАН до Білогорського району Криму в наукову експедицію. Оскільки для мене цей маршрут був уже відомим, я виконувала ще й роль екскурсовода. Зупинились у Білогорському музеї, відвідали екскурсію пані Келямової. Сфотографувалися біля Білогор-ського районного музею. У музеї я зробила фото діорами, що демонструє ви-зволення полонених слов’ян запорізькими козаками.

Потім поїхали до Свято-Микільської церкви. Поклали вінок біля уси-пальниці графа Михайла Каховського. Далі наш маршрут лежав до с. Васи-лівка, де на нас уже чекала пані Котова. Чорна «Шевроле» легко подіймалася крутим підйомом. Ми проїхали невеликим мостом через річку. І, нарешті, побачили те, що залишилося від колись багатого маєтку Каховських... Любов

Олександрівна водила нас розва-линами й розповідала про маєток, що і де розміщувалося. Ми по-бачили стіни від великого будин-ку й залишки величезної кам’яної огорожі. У будинку було багато кім-нат для панів і для челяді та кух-ня. Окремо знаходилася колишня стайня, від якої до наших днів (а минуло більше 230 років) зберігся стовп для конов’язі. Любов Олек-сандрівна показала нам маленькі хатинки, що виднілися вдалині за стайнею Каховського й розпові-ла, що там до цих пір знаходить-ся маленьке с. Малинівка, в якому жили кріпаки графа (село має ту ж назву і сьогодні). Дім розміщував-ся на плато, з якого відкривається внизу красива панорама всієї так званої дачі Азамат. Колишнє росій-сько-татарське поселення Азамат (а після 1945 року – с. Малинівка) і нині знаходиться на території Ва-силівської сільради. Тут, а також

Діорама у Білогорському музеї «Визволення полонених слов’ян запорізькими козаками»

153

Залишки караван-сарая з тильного боку, м. Білогорськ, 2007 р.

Залишки караван-сарая з фасаду, м. Білогорськ, 2013 р.

154

і на землях сусідніх сільських рад археологи виявили дуже багато скіфських курганів та інших пам’яток. На плато Білої скелі Ак-Кай археологи знайшли велике городище скіфо-сарматського поселення приблизно ІІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е. Городище займає біля 10 га (розкопки проводяться з 2014 р. Керівник – кандидат історичних наук Юрій Павлович Зайцев).

Ми відвезли додому Любов Олександрівну, тепло подякували їй і поїхали назад іншим шляхом, щоб поближче подивитися на знамениту Білу скелю.

Там зупинилися, сфотографувались. Андрій Андрійович мав намір підня-тися на скелю, на якій колись Григорій Потьомкін приймав клятву татарських беїв на вірність Російській імперії. Але ми поспішали, бо з нами були діти, і треба було добратися до Каховки завидна. Мої вихованки Софія Сошникова та Валерія Супрун були щасливі й горді тим, що побували в таких цікавих історич-них місцях, пов’язаних з іменем нашого міста. Здобуту цікаву знахідку поки що держали в таємниці, щоб потім усе описати в книзі [16].

Хто такі Каховські?

Брати Каховські, Михайло й Василь, були синами Поречського воєводи Смоленської губернії Василя Йосиповича Нечуя-Коховського. В їхньому роду, відомому з 1100 р., змішана кров: чеська, польська й російська. Спочатку рід носив прізвище Нечуй-Коховські (від містечка Кохова). Після того, як Смолен-щину включили до складу Росії, першу частину прізвища рід утратив, а друга постійно стала вимовлятися, а пізніше й писатися як Каховські.

Родовий герб являв собою червоне поле, у верхній частині якого зображена корона з дво-ма орлиними крилами, а нижче – оголений меч із хрестоподібною рукояткою, а також пень із п’ятьма обрубаними сучками. За переказами, герб відображує службу в королів і князів, чеських та польських, факт порятунку одним із Каховських під час полювання чеського кня-зя Яромира.

В «Русском биографическом словаре» отмечается любопытный факт, что первая жена М.В. Каховского – Мария Денисовна Давыдова вышла замуж вторым браком за П.А. Ермолова и родила знаменитого в России военачальника А.П. Ермолова» [20].

Родовий герб Каховських

155

Михайло Васильович Каховський (1734–1800) – граф, генерал-аншеф

Автор багатьох книг про Катерину ІІ В.А. Більбасов пише: «Воспитывалася в при-вилегированном (шляхетском) дворянском сухопутном корпусе, на службе считался с 8-го мая 1752 г., когда был еще кадетом; в 1757 г. выпущен подпоручиком в первый полк «обсервационного» (Шуваловского) корпуса. При расформировании же этого корпуса переведен в 1-й Фузилерный полк. Принимал участие в Семилетней войне, на-чиная с 1758 г. и был в сражениях при Цорн-дорфе, при Пальциге и Кунерсдорфе.

В 1760 г. произведен в поручики; в том же году назначен состоящим при австрий-ском генерале Лаудон, при котором и нахо-дился во время блокады Бреслава, в сраже-нии при Лигниц и при отступлении после сражения, затем находился в корпусе графа Чернышева при взятии Берлина. В июне 1761 г. произведен в капитаны с переводом в Петербургский мушкетер-ский полк. В том же году в сентябре назначен обер-квартерместром при корпусе графа Чернышева, а затем участвовал, в составе австрийского корпуса Лаудон в штурме и взятии крепости Швейдниц 1-го октября.

В апреле 1762 г. назначен генерал-квартермистр-лейтенантом при корпусе Чернышева, а 21-го июля того же года состоял при прусском короле Фридрихе II в сражении при Буркерсдорфе.

В 1764 г. состоял в корпусе князя М.Н. Волконского, осматривал по его по-ручению имение князя Радзивилла, которое было взято под русское управле-ние и располагал в них войска по квартирам.

В 1766 г. он был произведен в бригадиры, а в 1768 назначен генерал-квар-термистром. Будучи в этой должности и чине, он принял участие в первой ту-рецкой войне, в главной квартире армии князя Голицына. В кампании 1769 г. он участвовал в действиях в окрестностях Хотина.

В кампании 1770 г., находясь во 2-й армии под начальством графа П.И. Па-нина, он участвовал в действиях под Бендерами и взятии этой крепости вклю-чительно, а в кампании 1771 г. в той же армии, в операциях князя Долгорукова в Крыму, в том числе во взятии штурмом Перекопской линии 13–14 июня, во

Граф М.В. Каховський. Полотно, олія, невідомий художник. Кінець

ХVIII ст. Одеський художній музей

156

взятии Кафы 29-го июня и в овладении Крымом вообще.В 1772 г., еще до завершения переговоров с Австрией и Пруссией, Кахов-

ский уже был предназначен императрицей на должность губернатора Мо-гилевской губернии, которую предположено было образовать из половины присоединяемых земель – другая половина должна была составить Псковскую губернию, и ее губернатором назначался М.Н. Кречетников. Обоим им дано было секретное предписание собирать под рукой сведения, которые должны были понадобиться им на новых постах. 28-го мая 1772 г. дан был им обоим особый приказ для управления вверенными им губерниями. Императрица пору-чила им прежде всего восстановить полную безопасность для всех жителей, пре-сечь разбой, устранить всякие безобразия в королевских имениях, отходивших в казенную собственность, а также в тех имениях, которые находились временно в пользовании тех или других лиц по их должности, и впоследствии несправед-ливости в решении дел и вместе – «в изследовании дел скверных пыток» [20].

Тому було наказано суворо дотримуватися повної віротерпимості, робити приватні повідомлення за старими законами на раніше визначеній мові. В осо-бливій увазі губернаторів було облаштування сільського населення, вимагало-ся здійснювати пильний нагляд за монастирями й духовенством, особливо за ієзуїтами, а взагалі – управляти країною так, щоб жителі дійсно бачили пере-ваги й вигоди російського підданства перед колишнім польським пануванням. Невдовзі Сенат одержав від Каховського і Кречетникова їхні зауваження на передбачене в Петербурзі розмежування їх губерній та повітів і погодився зі змінами, які вони пропонували; у той же час обидва губернатори облаштову-вали на нових кордонах Росії з Польщею митниці, а в середині своїх губерній – пошти; особливу увагу на шляхи сполучення й пошти звертав Каховський. У 1773 р. він став генерал-поручиком.

У лютому 1776 р. Сенат погодився з представленими Каховським мірку-ваннями про організацію торгівлі хлібом та вином з польськими областями. Невдовзі він став прикладом для інших губернаторів через заходи, вжиті для забезпечення своєї губернії від нестачі хліба.

З 1779 р. Каховський займав посаду члена Військової Колегії, президентом якої був князь Г.О. Потьомкін. У 1783 р., командуючи Окремим корпусом, Ка-ховський брав участь в операціях у Криму, а потім у приєднанні Криму до Росії. За відмінне виконання покладених на нього при цьому обов’язків він отримав звання генерала-аншефа 24 листопада 1784 р. З початком другої турецької вій-ни (у 1787 р.) він був призначений командуючим 2-ю дивізією Катеринослав-ської армії, на яку була покладена оборона Криму. Він виправдав це призна-чення, уміло зосередив увесь Кримський корпус чи, у всякому разі, більшу його частину й успішно атакував турків.

157

При вивченні умов становлення Таврійської області потрібно обов’язково брати до уваги особливості політичної ситуації того часу. Як відомо, здавалося б, попереднє безучасне відношення Порти до втрати нею єдиновірного Криму стало потроху переходити в незадоволення, яке могло вирішитися тільки від-критою ворожнечею. Дипломатія Росії докладала всіх своїх зусиль, щоб приму-сити Порту виконати умови підписаних із нею трактатів. Але зусилля втримати Порту були даремні: вона готувалась одним ударом покінчити з усіма своїми зобов’язаннями відносно Росії й повернути собі Крим.

Весною 1787 р. Катерина ІІ здійснила подорож із Петербурга до Криму і на-зад. У листі від 22 липня 1787 р. Булгаков писав із Буюкдере (Константинополя) В.Каховському.

«…Дела здесь день ото дня идут хуже, и безумию визиря не имеется пределов...» Василь Каховський, одержавши цього листа, відразу ж повідомив про ньо-

го Г.Потьомкіну і командуючому військами в Криму М.Каховському.У кінці серпня 1787 р. Туреччина здійснює напад на Кінбурн. 26 серпня

М. Каховський посилає Г. Потьомкіну список турецьких суден, що знаходяться в таврійських портах, і запитує його:

«...Не благоугодно ли будет Вашей Светлости по обстоятельствам дел по-велеть приостановить их?..»

Слід відзначити, що, не дочекавшись відповіді від Потьомкіна, М. Кахов-ський віддає наказ затримати всі турецькі судна, котрі прибули для закупівлі пшениці та притримати їх за особливими таємними настановами. Таким чи-ном, було затримано 35 турецьких суден. Ці обставини відіграли значну роль у забезпеченні успіху російських військ у битві.

У ході розвитку військових дій Каховський керує торгівлею товарів із ту-рецьких кораблів і прийняттям під російське підданство греків та вірмен із цих суден, а також вирішенням інших важливих питань. Він вів активне листуван-ня з О. Суворовим, Г. Потьомкіним, Ф.Ушаковим та іншими відомими держав-ними діячами. Під час ведення бойових дій невідкладного вирішення потребу-вали й такі питання:

1. Виселення жителів із Приморських поселень у 1787 р.2. Забезпечення християнського населення зброєю в 1788 р.3. Вилучення зброї у татар у 1788 р.У 1791 р. М.Каховський брав участь в операціях проти фортеці Анапи,

взятті її штурмом. Потьомкін, відвідуючи Крим, близько познайомився з Ка-ховським, і з тих пір він завжди рекомендував Михайла Васильовича імпера-триці, даючи його діям найвищу оцінку. Незадовго до своєї смерті Потьомкін особливим ордером викликав Каховського на головну квартиру «для принятия команды», що мало відповідні наслідки.

158

Після смерті фельдмаршала відбулася суперечка між Каховським і (стар-шим за чином) М.Ф. Каменським за головну посаду. Спір цей вирішився на користь Каховського, котрий і прийняв керівництво як над армією, так і над Чорноморським флотом. У цей час уже велись мирні перемовини, які закін-чилися підписанням Ясського миру, а згодом Каховському не довелось вести військових операцій; він повинен був лише вивести армію з турецьких облас-тей, які були плацдармом воєнних дій, та розмістити її на зимових квартирах в прикордонному районі.

Відразу після того перед початком другої польської війни 1792 р., Кахов-ському було доручено керувати українською армією, до складу якої входили війська, що знаходилися в Молдавії і Бессарабії, і призначались для дій проти головних сил польської армії князя Іосифа Понятовського на Поділлі, в Україні та на Волині.

В цій кампанії М.Каховський виявив досить хорошу стратегічну й тактичну майстерність. Переможна кампанія М.Каховського (і Кречетникова) привела до другого розподілу Польщі, унаслідок якого було повернуто Росії Поділля, Волинь і підвладну тоді ще полякам частину Білорусії, тобто обширну територію, значно більшу, ніж отримала Росія після першого і третього розподілів Польщі.

За цю кампанію Каховський був нагороджений орденом св. Андрія Пер-возванного. У кінці 1782 р. він відібрав у Валер’яна Зубова керівництво до-віреними йому військами через виявлений у них безлад; але через це й сам був позбавлений керівництва, відкликаний до двору і призначений генерал-губернатором Пензенським і Нижегородським. У 1784 р. йому було доручено керувати військами, розміщеними в Криму, зі збереженням звання генерал-губернатора названих губерній.

У 1786 р. імператор Павло перейменував його в генерали-від-інфантерії й призначив начальником Таврійської дивізії. У день коронування надав йому Графський титул і 2000 душ селян (на околицях Поріччя). Крім того, він був призначений шефом мушкетерського імені свого полку. Та слідом за тим ви-сочайшим наказом 13 лютого 1800 р. Каховський «за старостию лет и неуме-ренную им отставку нижних чинов полков его инспекции был отставлен от службы». А невдовзі він помер. М.В. Каховський був видатним стратегом і так-тиком, за що був нагороджений вищими орденами.

М.В. Каховський був не тільки достойним офіцером генерального штабу, стройовим начальником і адміністратором, а й хорошим головнокомандую-чим, хоч і не був віднесений до особливо видатних полководців. Це була люди-на справи. Він був висунутий на високе поприще не за випадковою протекці-єю, а за уміння оцінювати людей за заслуги [31].

159

Василь Васильович Каховський (1738–1794 )

Правитель Таврійської області Остання чверть ХVІІІ ст. ознаменувалася швидким розвитком міст і фор-

муванням міської культури на Півдні України. 8 квітня 1783 р. Маніфестом Катерини ІІ Крим увійшов до складу Росій-

ської імперії. З 1775 по 1784 рр. існували Азовська і Новоросійська губернії, у 1783 р. частиною цього краю стала й Таврійська область, утворена із земель ко-лишнього Кримського ханства. Першим правителем Таврійської області став В.В. Каховський.

Дослідження видатної особистості Василя Васильовича Каховського осо-бливо актуальне тим, що значення його діяльності на Півдні України ніколи не було ще предметом спеціального наукового вивчення.

А в той час В.В. Каховський відіграв надзвичайно велику роль у процесі економічного, соціального становлення і розвитку Півдня України в 70-ті роки ХVІІІ ст. Головним завданням першого губернатора було заселення території Таврійської області. Для переселення перших казенних селян на лівий берег Дніпра Г.Потьомкін 25 травня 1784 р. послав в Олешки перші 50 сімей, пропо-нуючи В.Каховському виділити кожному поселенцю по 9 десятин землі, дати по парі волів, одному коню та одній корові.

Здійснюючи грандіозні плани при-скоренення відставних солдатів і офіце-рів, а також переселення селян, необхід-но було додатково переселяти дружин фермерів, котрі були поселені на нових землях. Окрім того, сам В.Каховський за-ймався вербуванням жінок для неодру-жених переселенців. З цією метою вербу-вальникам видавалися відповідно гроші на проїзд та харчування завербованих.

У 1787 р. з урахуванням вимог По-тьомкіна в наданні переваг розвитко-ві хліборобства в Таврійській області В.Каховський видав розпорядження, щоб на кожен дім було засіяно по три чверті озимого хліба, і доручив мурзам «надзирание» за його виконанням. Осо-блива контора землеробства й домовод-ства Таврійської області була покликана

В.В. Каховський. Перший управитель Таврійської області. Полотно, олія,

невідомий художник. Кінець ХVIII ст. Одеський художній музей

160

турбуватися про розвиток землеробства, садівництва й виноділля.У вересні 1787 р. В.В. Каховський із задоволенням писав, що розраховує

закупити близько 20 000 чвертей хліба (головним чином пшениці та ячменю), а в січні 1788 р. він зазначав, що у випадку необхідності зможе додатково придба-ти 3000–4000 чвертей. Хоча врожай хліба не був рівномірним по всій території Таврійської області, усе ж В.Каховському вдалося досягти хороших результатів у розвитку землеробства на цих землях. Така тенденція ще більше закріпилася в 1783–1787 рр.

Певні досягнення спостерігались і в розвитку городництва, шовківництва, тютюнництва, садівництва й виноградарства. Особливу увагу В.Каховський при-діляв будівництву і запуску в новій області цегляних заводів. Сильний поштовх для розвитку всіх галузей сільського господарства дала відміна внутрішніх по-датків у Таврійській області, яку провів В.Каховський. У 1785 р. всі пристані були звільнені від мита строком на 5 років. Усі ці та інші заходи сприяли створенню необхідних умов для стрімкого розвитку економіки Таврійської області.

Хоча на момент приєднання Криму в 1783 р. вся область переживала силь-ний занепад, за короткий час правління В.В. Каховського Крим перетворився до невпізнання. Активно будувалися дороги, міські будівлі, заводи, пристані.

Карасубазар став адміністративним центром півострова і був ним до тих пір, поки В.В. Каховський не заснував нову столицю – Сімферополь. У грудні 1783 р. в Карасубазарі був сформований земський уряд Криму на чолі з наміс-ником Карасубазара ширінським беєм Магметом-пашею. 22 лютого кримська знать була прирівняна до російського дворянства і були складені списки 334-х нових кримських дворян, за якими було збережено власність на землю. До їх прізвищ додали суфікс «-ський». Наприклад, Ширін став Ширінським [32].

14 червня 1784 р. в Карасубазарі відбулося перше засідання правління Тав-рійської області, до якого разом із земськими правителями ввійшла майже вся кримсько-татарська знать. У Криму кріпосне право не вводилось і відносини між кримською знаттю й залежним від них населенням не змінилися. Весною 1784 р. перший управитель Таврійської області й Криму В.В. Каховський почав раздавати нові казенні землі.

Він та його брат Михайло Васильович Каховський відіграли ключову роль у становленні й розвитку новопридбаного краю. Землі Карасубазара були щедро роздані придворній знаті та крупним сановникам. Більша їх частина дісталась братам Каховським, Безбородьку, генералам Рудзевичу, Шицу та іншим. Григорій Потьомкін і Василь Каховський турбувалися не тільки про заселення Криму, а й про розвиток економіки. На півострів були запрошені іноземці-спеціалісти з пи-тань садівництва, шовківництва, лісового господарства й виноградарства. Вони почали відновлювати традиційні для Карасубазара торгівлю й ремесла [19], [28].

161

Слід урахувати, що цю роботу Каховський виконує, будучи хворим (підхо-пив тяжку простуду, яка сталася від постійних переїздів з одного місця в інше по всій Таврійській області). При цьому він постійно спілкується й консуль-тується з ведучими воєначальниками, контр-адміралами та багатьма іншими армійськими чинами, що давало можливість об’єктивно оцінити боєздатність власної армії й сили противника та прийняти правильне стратегічне рішення.

Лист від 24 січня 1793 р. повідомляє про іншу подію – участь В.В. Ка-ховського в облаштуванні першої хвилі німецьких переселенців в Аджибеї (з 1794 р. – Одеса). Ці переселенці заклали основи виноградарства й виноділля в Одеській губернії. Каховський із великою зацікавленістю розглядає питання забезпечення міста Одеса будівельним лісом, який був потрібен для споруджен-ня житлових будинків для переселенців. Він гаряче відгукнувся на звернення І.М. де Рибаса і взяв активну участь у постачанні лісу, причому мотивує не-доцільність заготівлі його в Молдавії, він повідомляє про своє рішення заку-пити в Польщі, на свій ризик, соснового лісу близько 1000 колод, згадується контракт з Шамбелліном Мусаковським. Окрім того, В.Каховський приймає рішення про забезпечення переселенців (єдиновірців) з Німеччини провіантом – замість провіанту він запропонував видавати переселенцям гроші для само-стійного придбання продуктів на ринках. Такий варіант В.Каховський вважав більш вигідним як для казни, так і для переселенців, так як «…не нужно стро-ить магазейнов и давать жалованье офицерам, присматривающим за провиан-том, а для них спустя, что вместо ржаной муки, которую южные народы весьма мало и токмо по нужде употребляют, могут они покупать пшеничную…» [44].

Питання облаштування німецьких переселенців В.В. Каховський активно обговорює з бароном Біллером, зокрема, він зазначає: «...с бароном Биллером я поговорю, чтоб выписал таких добрых немцев, каков он сам, а он уверяет, что я их призрю, и что доставлю им все зависящие от меня выгоды...»

Не буде малозначимим і той факт, що сам Василь Каховський брав актив-ну участь у висадці дерев в Гаджибеї: «...в прошлом году желуди и каштаны, а нынешней весны одни каштаны, растут отменно хорошо, и что вывезенныя деревья из Молдавии и Тавриды все прижились. Я сеял и сажал все на высоких местах, в точном намерении, чтобы иметь опыт... теперь нет сомнения об успе-хе...» [44].

У 1792 р. В.Каховський зосереджує свою увагу також і на облаштуванні земель між Бугом та Дністром, зокрема, звертає увагу на зручності для вірмен-переселенців у місті Григоріополі. За досить короткий проміжок часу після звільнення від турків край цей докорінно змінився, і особисто губернатор вніс у це величезний внесок.

Багато уваги управитель області приділяє перспективам розвитку міста

162

Миколаїв. Під час його відвідування В.Каховський так описує свої враження про швидко зростаюче місто: «...я пришел в изумление, увидя столь много стро-ений на том месте, где два года назад видел я два только палаша, из камыша сделанных...»

Вирушивши з Миколаєва вздовж лівого берега Бугу, В.Каховський звер-тає увагу на розташовані тут поселення, які з’явилися за часи його правління. Ось як він описує стан цих поселень: «...Из Соколов спустился правым бере-гом к Очакову. По обеим сторонам земли отменно хороши. На левом берегу селения лежат выгодно. Вода везде хорошая и камыша для строения и топлива изобилие. Рыбные ловли хотя посредственны, но рыбы везде достаточно. На правом берегу нашел я небольшое укрепление, сделанное Карлом XII (сейчас с. Киселевка – Прим. автора) во время бегства его по разбитию его под Полта-вой. Я осматривал оное и окрестности с прилежностию в намерения, чтоб пред-ставить быть на сем месте уездного города. Не далее версты находится родник богатый и вода весьма хорошая. Вид в две стороны верст на 25-ть прекрасный. Но сему довольно изрядно положению отнимает всю цену река Буг, которая хотя течет с версту только от сего возвышеннаго места, но воды однако не вид-но от престрашнаго камыша, покрывающаго».

Наведений вище уривок свідчить про те, що В.Каховський грунтовно під-ходив до вирішення всіх поставлених завдань. На перший погляд непомітні його дії передбачали всебічне охоплення всіх факторів, що мали вплив на роз-виток проекту. Особливо примітними були його підходи до оцінки ділових і особистісних якостей людей, з якими йому доводилося працювати чи зустрі-чатись. Ось одне із зауважень, висловлених ним при відвідуванні Очакова про роботу незнайомих йому спеціалістів: «...Восстановлен Очаков после долгого периода турецкого владения, – все сие сделано графом Кастро-де-Лацердом. Я его не знаю, но видно, что он заботлив и порядочен. Несколько часов осматри-вал я, где при сем месте быть пристани, карантину и таможне. Трудолюбивый и усердный к пользе и славе отечества и вдаль смотрящий, смотритель здешняго карантина секунд-майор Матиас, мните, что выгоднее для торговли, славнее и привлекательнее для здешняго порта быть оному в несколько саженей».

Каховський визначив подальшу долю цього міста. Про вибір правиль-ного варіанта місця для закладки майбутнього Очаківського порту він пише: «...я предпишу положить на план оба места со всевозможною точностию, с по-казанием глубины Лимана и с объяснением, какия выгоды и польза особенно каждое из сих мест иметь могут». Про себе Каховський говорить небагато, але в його словах відчутна впевненість у своїх справах: «...За усердие и верность мою я могу отвечать; но брать на себя то, что я знать не учился в совершен-стве, было бы дерзко, вредно для службы и пагубно для меня...» Така відданість,

163

вимогливість і принциповість є стержнем його діяльності як губернатора, іноді ці якості викликали критику, що було сповна природно.

Наприклад, його рішення про переведення держкарантинної і митної служб із Херсона до Очакова зустріли з великим скептицизмом, частково його критикували прибічники контрабандного провозу вантажів. Однак Кахов-ський мав мужність відстояти це рішення і довести його доцільність, а тим са-мим покінчити з корупцією митниці й карантинної служби.

Об’їжджаючи Крим і підшукуючи місце для свого маєтку, Василь Васи-льович звернув увагу на с. Аргин (нині с. Балки), яке здавна знаходилося в дуже гарному, живописному районі долини Сари-Су. Воно має свою давню іс-торію, біля нього збереглися дольмени. Там була старовинна фортеця. З пів-нічної частини над Аргином височить гора Джай-Тепе, яку місцеве населення вважало сакральною. Мешканці Аргина займалися сільським господарством. В Аргині було добре розвинене гончарство. У селі стояли печі, в яких обпа-лювали глиняний посуд, черепицю, цеглу. Покрівельну черепицю з клеймом Аргин у ті часи вивозили навіть за кордон (у Туреччину, Румунію). У 1784 р. біля трьох тисяч десятин землі поблизу с. Аргин перейшло у власність В.В. Ка-ховського. Він заснував там собі маєток, почав перевозити своїх кріпаків і по-селяти їх на власних нових землях [32].

У перші, такі важкі, роки становлення державного й економічного життя Таврійської області взяв на себе велику ношу його перший губернатор, «пра-витель» В.В. Каховський, який, по суті, є засновником столиці Криму Сімфе-рополя. Він вивчив географію Криму і працював над створенням його карти, відміряв подаровані Катериною ІІ землі дворянам і військовим керівникам, облаштовував переселенців. Де була вода, розбивали з ученим Карлом Габли-цем виноградники. Закладали сади, будували цегляні й черепичні заводи, сол-датські казарми, військові шпиталі, аптеки, лікарні, трактири, пекарні, кузні та адміністративні споруди. Василь Васильович працював від самого ранку до пізньої ночі, так як усе тримав під особистим контролем.

Величезну роботу В.Каховський провів у з’вязку з очікуванням приїзду Катерини ІІ до Криму, коли отримав наказ князя Г.О. Потьомкіна терміново будувати нову столицю Тавриди. Довго і уважно вивчав Крим В.В. Каховський зі спеціалістами. Вибрав зручне місце на перехресті доріг уздовж річки Салгир біля татарського містечка Ак-Мечеть. Для будівництва майбутньої столиці було звільнено багато солдатів, за якими наглядали офіцери. Протягом усього дня вони ламали каміння, перевозили його і будували. Щоденно їм виплачували за роботу по 5 копійок. Коли місто побудували, назву йому дав грецький богослов, Херсонський єпископ Євгеній Булгарис. Він назвав місто по-грецьки Сімферо-поль, що в перекладі означає «корисне місто». У кінці 1784 р. Василь Васильович

164

будує для себе за Сімферополем двоповерхову дачу, навколо насаджує сад. Спо-руджує красивий дім і своєму племіннику, російському офіцеру, секунд-майору Дмитрові Леслі, який працював у Сімферополі головним прокурором.

Катерина ІІ дуже хотіла швидше оглянути ці землі ще в 1783 р. Але того року в південних степах вирували чума й малярія, поля потерпали від засухи та сарани. У зв’язку з побажанням цариці відвідати південь, князь Г.О. Потьом-кін видає накази В.В. Каховському швидко будувати дороги, мости, придо-рожні палаци для її відпочинку, достойно готуватися до зустрічі її Величності. До підготовки доріг, будівництва палаців, у пошуках пояркової шерсті для ви-готовлення повсті, якою в ті часи оббивали кибитки й меблі, Василь Васильо-вич залучав і місцеве татарське населення. З ранку до ночі Василь Васильович трясся в своїй кибитці по бездоріжжю південних степів. Керував ремонтом і будівництвом на всьому майбутньому маршруті Катерини ІІ: Берислав, Чорна долина, Кам’яний міст, Перекоп, далі татарські села та міста. На цьому шляху терміново з’являлися сади, квітники. Чистили старі й копали нові колодязі. Будували дороги.

Поспішав губернатор В.В. Каховський зводити восьмикімнатний шляховий палац відпочинку для Катерини ІІ в Сімферополі. Облицювальну цеглу солдати брали з тоді ще не визначеного Неаполя Скіфського. Будинок вийшов великий, красивий і просторий, з гарними краєвидами з вікон. Маршрут слідування Ка-терини ІІ був затверджений Г.О. Потьомкіним. Губернатор Таврійської області В.В. Каховський власноруч склав розклад обідів, нічного відпочинку та заміни коней.

Управитель Таврійської області й місцева адміністрація були дуже зане-покоєні тим, щоб шлях, яким буде їхати імператриця, мав гарний, культур-ний вигляд. Щоб усе росло і квітло, щоб не було пустих степів. Із цією метою губернатор розіслав капітанам-справникам Сімферопольського, Євпаторійсько-го, Феодосійського і Перекопського повітів відповідні ордери, в яких обіцяв під-вищити зарплату за умови приділення ними більше уваги якості в сільському господарстві й вирощуванні зернових. Дуже турбувався, щоб уся земля була зо-рана й засіяна. Робота кипіла. Купувалися за кордоном й висаджувалися цінні породи дерев. Тисячі рублів було витрачено на придбання люстр, золота, пала-ток, кибиток, хомутів, фарби. З-за кордону запрошували талановитих худож-ників для того, щоб шляховий палац Катерини ІІ у Карасубазарі їй сподобався. Указівки сипалися на голову В.В. Каховського щодня. Він майже не спав, викону-ючи їх. Дуже перевтомлювався, і тому здоров’я його послаблювалось.

На півострові природна ситуація була не досить сприятливою, і весною та влітку 1786 р. обидва брати Михайло й Василь Каховські, як і багато інших, за-хворіли на лихоманку. Незважаючи на хворобу, Василь Каховський продовжує

165

наполегливо керувати всіма справами розвитку Таврійської області. У шляховому палаці, побудованому В.В. Каховським, цариця відпочивала

в Сімферополі протягом усього декількох годин, а коли вона відбула, Василь Каховський зайняв його під свій офіс. Так як часу на дорогу до свого маєтку не вистачало, то тут і жив. Коли він переїхав до Катеринослава, то в цьому будин-ку жив губернатор С.С. Жегулін і наступні губернатори, чиновники. За засну-вання нової столиці Тавриди – Сімферополь, за особливе старання губернатора в заселенні нових сіл та міст, за успішний початок розвитку економіки, Катери-на II нагородила В.В. Каховського орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира.

Після того, як Катерина ІІ побачила в Криму особливі здібності В.В. Кахов-ського як старанного виконавця її указів, вона переводить його губернатором у щойно заснований Катеринослав [16].

Правитель Катеринославського намісництваЗ 1788 р. і до смерті в 1794 р., третій після Т.І. Тутолміна й І.М. Синельни-

кова, В.В. Каховський – правитель Катеринославського намісництва. Займаю-чи посаду «правителя» Таврійської області й Катеринославського намісництва, Василь Васильович доклав багато зусиль, щоб інтеграція новоприєднаних до Росії земель, поширення на цей регіон імперських дій від державних струк-тур проходили з максимальною інтенсивністю й ефективністю. Він особисто керував розподілом земель на територіях, складанням реєстрів та узагаль-нених атласів, контролював переселення кріпосних і вільних селян, стиму-лював розвиток землеробства, проводив пошуки корисних копалин. Саме В.В. Каховському належить ідея встановлення на всьому шляху слідування ім-ператриці дорожніх знаків, які б позначали милі й версти. Одна із поставлених В.В. Каховським «миль» збереглась у колишньому Катеринославі й дотепер. Вона є найбільш давньою кам’яною спорудою на території м. Дніпропетровськ.

У своїй діяльності В.В. Каховський керувався перш за все імператорськи-ми указами й розпорядженнями безпосереднього начальника Г.О. Потьомкіна. Після його смерті в 1791 р. фактичним керівником Південного краю був на-чальник канцелярії покійного князя В.С. Попов, якого тоді ж було призначе-но секретарем Катерини ІІ. У 1793-1794 рр. значимість Попова зменшується, і його обов’язки передаються останньому фавориту імператриці П.А. Зубову. Основна робота по управлінню намісництвом проводилася В.В.Каховським. У головних справах управління Причорноморським краєм він продемонстру-вав величезну ініціативу й самостійність у розв’язанні нагальних проблем роз-витку Таврійської області.

Значення постаті В.В. Каховського для історії Катеринослава полягає в

166

тому, що він, опинившись на посту губернатора в перші роки існування міста, сприйняв ідеї Г.О. Потьомкіна відносно подальшого розвитку і вніс помітний особистий внесок у його розбудову та благоустрій. При ньому розпочато реа-лізацію плану забудови Катеринослава, розробленого архітектором І. Є. Ста-ровим; здійснено намір заселення головної міської височини; зведені перші де-кілька (крім губернаторського палацу) кам’яних споруд і дерев’яних корпусів суконної фабрики – значного промислового підприємства кінця XVIII – пер-шої половини XIX ст. В.В. Каховський брав активну участь у створенні пер-шого навчального закладу міста – народного училища, ініціював заснування першої міської типографії. Врешті, під його керівництвом виник «аглинский сад» – і понині ключовий елемент системи садово-паркових комплексів міста.

Таким чином, В.В. Каховський у своїй діяльності протягом суперечливого періоду кінця 80-х – початку 90-х рр. XVIII ст. намагався продовжити осно-вні тенденції розвитку Катеринослава, закладені Г.О. Потьомкіним, сприяв

Воскресенська церква, споруджена над могилою В.В. Каховського, м. Дніпропетровськ, ХІХ-поч. ХХ ст.

167

частковій реалізації його програми розвитку міста, а наслідки діяльності гу-бернатора мали значний уплив на становлення Катеринослава як адміністра-тивного, економічного й культурного центру Півдня України.

Похований був губернатор Катеринославського намісництва на міському кладовищі м. Катеринослав. Вдячні катеринославці побудували над його моги-лою православну Воскресенську церкву. В часи радянської влади це кладови-ще перетворили на стадіон «Дніпро–Арена». Таким чином, могила В.В. Кахов-ського не збереглася. [30]

Портрет В.В. Каховського вустами англійської міледі Елізабет КравенУ кінці ХVІІІ ст. Європою мандрувала Елізабет Кравен, англійський дра-

матург. Вона користувалася популярністю навіть у монархів Європи, була по-чесним гостем знатних дворів Франції, Австрії, Польщі й Росії. Усе, що бачи-ла, записувала в зошит, а потім писала книги. У Росії вона пише: «В 1786 г. я прибыла в Санкт-Петербург, где встретилась с императрицей Екатериной II. Именно там, в великолепном Эрмитаже, среди блестящей суеты Петербург-ского общества я впервые услышала о далеких новоприобретенных землях на Юге России. Любительница всего необычного я сразу загорелась идеей посе-тить Крым. Оставив свой экипаж в Петербурге, я наняла несколько повозок-кибиток и отправилась со своей небольшой свитой в неведомую диковинную землю. Мне не терпелось увидеть божественно сказочный край. Моя свита не разделяла моего восторга по поводу этой рискованной затеи, испытывая страх перед татарами, о которых в XVIII веке в Европе говорили как о грозных и жес-токих завоевателях». Та Елізабет це не зупинило.

У ті часи в Тавриді подібні гості були великою рідкістю. Тому приїзд леді Кравен, яку в Криму прийняли за принцесу (хоч вона могла бути й військовим шпигуном), вніс у монотонне життя значне пожвавлення серед місцевої аристо-кратії, особливо серед військової еліти. У Криму Елізабет прийняли дуже тепло. Зустрічав знатну іноземку в Карасубазарі сам генерал-губернатор Таврійської області В.В. Каховський.

На другий день, після короткого відпочинку леді Кравен відправилася на верхову прогулянку по річці Кара-Су в супроводі військових. Потім вона в своїй книзі писала: «Никогда мне не приходилось участвовать в таком весе-лом и приятном гулянье. Нас было около сорока человек верхом. Кроме меня все были военные мужчины. Я летела на лошади как ветер. По возвращению в Карасубазар ко мне подошел седой казак. Он поцеловал край моей кружевной нижней юбки и сказал: «Вы отважная женщина, достойная быть казаком». Та-кой комплимент из уст старого воина мне был очень приятен».

Однак леді серед усіх чоловіків виділила одного – красивого, високого,

168

ставного, зовнішність якого говорила про мужність і благородство – самого Василя Васильовича Каховського. Вона була вдячна йому за те, що він відкрив перед нею завісу таємничо-казкової землі, уламку Стародавньої Еллади. Їй подобалась освіченість Каховського, його любов до природничих наук: «Губер-натор показал мне собранную им редкую коллекцию. Птицы, набитые соломой, насекомые и другие предметы естественной истории находятся в хорошем со-стоянии, есть также камни, минералы и прочие крымские редкости. Я с удо-вольствием разъезжала с губернатором по Крыму, наслаждалась его обходи-тельностью и любезностью. Мне кажется, что я увлеклась им. Мне было очень грустно расставаться с В.В. Каховским. Человек он по характеру серьезный, степенный и сдержанный, а благородные его манеры, его любезное внимание и уважение ко мне было еще более приятным».

Допитлива від природи Елізабет цікавилася життям російських військо-вих і запорізьких козаків. Її дивував спосіб життя козаків, їх природна мудрість, витривалість і винахідливість. «Когда казак болеет, он пьет несколько дней под-ряд кислое молоко. Это единственное средство от лихорадки, по их мнению».

Загадкова особистість Елізабет Кравен, не дочекавшись приїзду в Крим Катерини Другої, відбула далі до Стамбула. Вона хотіла придбати собі в Криму невеликий маєток. Однак усе це залишилось у мріях. А коли повернулася додо-му, подарувала суспільству захоплюючу книгу про культуру і побут в Тавриді в кінці XVIII ст. Книга вийшла у Лондоні в 1789 р. й викликала великий інтерес в англійського читача [25].

Дослідження в Криму в 2013 році

11 червня 2013 року я вирушила до Сімферополя. Зійшовши з автобуса, від-разу поїхала до Центрального науково-го музею «Таврида». У його приміщен-ні, пройшовши вестибюль, заставлений уздовж стін великими амфорами, історич-ними стелами, різноманітними археоло-гічними знахідками, потрапила до внут-рішнього двору. Тут побачила ще більше цікавих археологічних знахідок. Біля них працювали художники – очевидно, йшла реставрація. Я пішла до знайомих мені дверей, що ведуть у наукову бібліотеку ім. Стевена. Із середини бібліотеки, котра

Н.М. Колесникова, директор наукової бібліотеки ім. А.Х.Стевена «Таврика», заслужений працівник культури Криму

169

знаходиться у підвальному приміщенні, повіяло приємною прохолодою. І хоча я була тут два роки тому, мене впізнали. «Здравствуйте, Алла Николаевна», – привітала мене заслужений працівник культури Криму, директор бібліотеки Н.М. Колесникова. На її кругловидому обличчі з рум’яними ланітами сяяли доб-ротою розумні, уважні, з веселими іскорками очі. Поряд стояли молоді, вродливі й стрункі помічниці: темно-русява, кароока, мовчазна і горда, як цариця Несмія-на, Марина та світловолоса, з блакитними очима, ласкава Ірина. Іринка постійно до кожного відвідувача бібліотеки приємно посміхалася, так ласкаво зверталася, що я подумки назвала її теплим сонячним промінчиком. Без будь-якого пере-починку я замовила потрібну мені літературу й приступила до її опрацювання. У бібліотеці було тихо й затишно. Сидів лише один сивий, глибоко занурений у зміст літератури, літній чоловік. Години за три я там замерзла й вийшла надвір, щоб погрітися під сонечком. Була друга половина дня. На вулиці вже було спекотно. Я швидко зігрілася. Захотілося щось з’їсти.

Пройшлася кількома вулицями і, не знайшовши місця, яке мене влашту-вало б, запитала у повз ідучої інтелігентної жінки бальзаківсього віку, де мож-на швидко, недорого й смачно пообідати. Почувши, що я приїхала з Каховки, вона радісно вигукнула: «О! Так Ви з Каховки?» (ніби я приїхала із Санкт-Петербурга…). Вона відклала всі свої наміри й вирішила стати моїм гідом. Ми довго ходили вузенькими вуличками, поки надзвичайно привітна кримчанка не завела мене до бару, що знаходився на розі вулиць у напівпідвальному при-міщенні. Вона допомогла мені зробити замовлення і тільки тоді, побажавши мені смачного, попрощалася і пішла у своїх справах. Пообідавши, я повернулася до бібліотеки. До пів на шосту працювала з документами і древньою літерату-рою – вивчала, конспектувала, сканувала матеріали історії нашого краю кінця XVIII століття. Я збиралась їхати до готелю, але привітна Ніна Миколаївна за-просила мене до себе додому.

У районі, де вона мешкає, не чути пташиного співу. Мені було запро-поновано окрему кімнату, вікно якої виходило на широкий і дуже гамірний проспект ім. Кірова, яким цілодобово вгору і вниз безкінечно рухалися тро-лейбуси, важкий вантажний і легковий транспорт. Уночі цей шум ще зливал-ся з гавканням собак, тому що з протилежного боку проспекту розкинувся густонаселений татарський район з будинками, що виблискували яскравими червоними, темно-зеленими, темно-фіолетовими покрівлями із пластикової черепиці. Незважаючи на те, що за відкритим вікном усю ніч гуло, гавкало, шипіло, торохтіло й грюкало, спала я добре і в цей час почувала себе прекрас-но. Мені навіть сподобалося, коли о четвертій ранку мене розбудили татарські півні. Я відкривала очі вже з посмішкою, з позитивним настроєм на день. У Криму особливе, дуже благодатне повітря, хороші й привітні люди багатьох

170

національностей. Спокійна, неговірка Ніна Миколаївна з гордістю показала свою бібліотеку. Я побачила книгу кримського краєзнавця Володимира Кіл-леси й попросила почитати. На першій сторінці книги – портрет молодого, красивого і сильного чоловіка. Ніна Миколаївна сказала, що він так і виглядав, коли писав книгу. А потім захворів і помер.

Полиставши книгу, я подумала: суспільство недооцінює дуже нелегку, клопітку й альтруїстичну працю краєзнавців. Кожен із них усе життя шукає документи і знаходить правдиву інформацію з першоджерел, із перших вуст про історію свого села, міста й краю. Півжиття проводить в архівах. Шукає кошти для видання книги. І, накінець, коли видає книгу, то власна життєва енергія вже вичерпана... Нагородою стає книга. То чому ж ця благородна й необхідна праця для підвищення рівня культури народу не цікавить держа-ву? У книзі В.Кіллеси «Дивный край старины глубокой» цікаво описана іс-торія Криму, особливо Карасубазару (нині Білогорськ) з його легендами та хронікою про ханів і беїв, про Караван-сарай на Великому Шовковому шля-ху, про знамениту історичну Білу скелю, неподалік якої був маєток графа, генерал-аншефа від інфантерії М.В.Каховського. Згадується й помешкання В.В. Каховського. Мене цікавить усе, що стосується історії братів Каховських. За багато років пошуку Каховські стали для мене, як рідня. Ставлюся до них, як до близьких мені людей, яких образили, невдячно забувши, викресливши їх імена з історії нашого краю.

До кінця робочого тижня я опрацювала всю відібрану мною в бібліоте-ці літературу. Оглянула Центральний науковий музей «Таврида» (це було 20 червня 2013 р.) Відвідала показову екскурсію. Усю свою історію сімферопольці починають з Таврійської губернії, утвореної вже пізніше, у 1802 р. Павлом І у результаті об’єднання територій Катеринославського, Вознесенського наміс-ництв і Таврійської області. У музеї експонуються лише Катерина II і Григорій Потьомкін. Фото В.В. Каховського відсутнє.

Кримський краєзнавець Світлана Леонідівна Бєлова в своєму науково-по-пулярному виданні «Симферополь» справедливо пише: «В феврале 1784 г. пра-вителем Таврической области стал Василий Васильевич Коховский. В первые, самые трудные годы становления государственной и хозяйственной жизни Крыма В.В. Коховский взял на себя огромный труд по сооружениям новой столицы Крыма...» [19, С.5]

Про це ж пишуть кримські краєзнавці В.О. Широков та А.І. Доля. А щоб відволікти мене від неприємних роздумів, пані Н.М. Колесникова запропо-нувала мені відвідати один із найкращих у світі Нікітський ботанічний сад, який заснував ще в кінці XVIII ст. знаменитий натураліст і мандрівник Паллас (Петр-Симон), запрошений із Берліна Катериною ІІ. За її Указом він мандрував

171

Півднем, а потім писав наукові книги та збирав колекції. Частина його колекції лягла в основу академічної Кунсткамери, а частина потрапила до Берлінського університету. З 1777 р. Паллас – член топографічного відділу Росії, з 1787 – іс-торіограф російської адміралтійської колегії. Він був етнографом, топографом, ботаніком та енциклопедистом. Під час пошуку дороги до ботанічного саду я знову пересвідчилась у високій культурі й доброзичливості кримчан, що роз-повідали й показували, як їхати туди, а потім у зворотному напрямку, в район Слободи. Ботанічний сад – це справжнє чудо природи. Мало розповідати про нього – його треба бачити.

Завдяки благородній і доброзичливій Ніні Миколаївні я за п’ять днів отримала багато цікавої інформації на основі документів. Оскільки бібліотека «Таврика» ім. А.Х. Стевена у вихідні не працює, я вирішила в суботу поїхати знову до Білогорська. Щоб довго не блукати одній під спекотним кримським сонцем, я зателефонувала білогорському історику Л.О. Котовій і попросила бути моїм гідом. Любов Олександрівна люб’язно погодилася.

22 червня 2013 р. ми вирушили до Білогорська. По приїзду я купила квітів, і ми пішли в Свято-Микільську церкву до могили М.В. Каховського. Дорогою Любов Олександрівна розповіла мені, що в будівництві цього храму матеріаль-но допомагав і Михайло Васильович Каховський. Він заповідав поховати його на цій території.

По дорозі я побачила залишки старовинної кам’яної пожовклої і почорні-лої від давності, але ще міцної стіни, і запитала у Любові Олександрівни, чому її місцева влада зберігає. На стіні – меморіальна дошка з написом татарською мовою. Ми обійшли стіну з протилежного боку й побачили цікаву картину. Ви-являється, що це залишки знаменитого історичного Хана караван-сарая (Заїж-джий двір) – архітектурна пам’ятка XV ст., один із найбільших караван-сараїв Великого Шовкового торгівельного шляху з Індії. У давнину Карасубазар був економічним центром Криму. Каравани верблюдів відпочивали в Карасуба-зарі, а потім через Судак і Феодосію йшли далі, щоб китайський шовк через море потрапляв до Південної Європи. Бурхливими центрами торгівлі в житті міста були караван-сараї, укріплені грізними стінами й бійницями на випадок грабіжницьких нападів. Колись це приміщення належало великому візирові Сефір-Газі-ага і було побудоване на центральному базарі міста. Караван-са-рай підносився над м. Карасубазар подібно замку. Це була важка, міцна цита-дель, побудована із каменю, з двома великими залізними воротами, обнесена високою неприступною кам’яною стіною. Усередині знаходився колодязь із питною водою. На двох поверхах розміщувалося 120 кімнат. З чотирьох боків були бійниці, а в усіх кутках стояли великі, як башти, наглядацькі вежі.

З великою цікавістю я слухала розповідь кримського історика-краєзнавця,

172

намагалася все записати до свого польового щоденника.Потім ми пішли далі, і скоро я побачила купол Свято-Микільської церкви,

навколо якої з давніх часів тісно наліпилися маленькі татарські будиночки під червоною черепицею своєрідної форми. А ось і церква. Ми пішли через її двір знайомою вже мені стежкою до могильних поховань. Та несподівано побачили, що вхід перегороджений стіною з дверима, на яких висить величезний амбарний замок. Здивувавшись, повернулися до церкви запитати, що це означає. Цього разу нас не зустрічав привітний, віруючий дідусь Крижанівський. Несподівано із храму вийшов юнак міцної спортивної статури, у футболці та джинсах. На прохання мого гіда він відчинив нам двері, що вели до поховань. Біля усипаль-ниці М.В. Каховського вже не ростуть троянди. Вирубали. Біля хвіртки висо-чіла велика купа цегли. Пані Колесникова сфотографувала мене біля могили М.В. Каховського, і ми мовчки пішли з тягарем на душі.

Кожна з нас була оповита сумними думками. Я думала: «Невже могилу графа Каховського чекає така ж участь, як і могили його молодшого брата, керуючого Катеринославським намісництвом, Василя Каховського та Г.О. По-тьомкіна?» Не шанують у нас люди історію, ой, не шанують...

Любов Олександрівна провела меня до автостанції, купила мені в пода-рунок на привокзальному базарчику кримського чабан-чаю і квітів базиліка. Тепло попрощавшись із привітною кримчанкою, поїхала до Сімферополя. До-рогою милувалася красою кримської землі, яка споконвіку надихала поетів і художників. Коли повернулася до Сімферополя, вирішила опрацювати роботи відомого археолога й етнографа В.В. Пассеки. Він порадував мене тим, що я знайшла в одній із його книг описання фортець між сучасними Бериславом і Каховкою, а також пояснення, чому слово-назва «Каховка» таке привабливе й миле для людей. Як колоритно, поетично й чудово він описав наш Дніпро, чумацтво та переправу між Бериславом і Каховкою!

У своїх «Очерках России» (1840 р.) у розділі «Бериславль» він пише: «Осмотревши все замечательное в Николаеве... мы отправились через Хер-сон и Бериславль въ Крымский полуостровъ... К половине пути от Никола-ева в Херсон почти нет селений: свод неба и круг земли – вот лучшие виды здешних мест. По всей равнине рассеяно много курганов, в 40 верстах ниже Николаева лежат развалины Ольвии. После таких пустынь Приднепровье ка-жется очарованием. Здесь, как богатырь, река пробила каменные стены, глу-бокая, широкая, свежа, веет прохладой, богата островами и роскошью зелени садов и лесов. В Херсоне замечательные памятники убитых под Очаковом, мо-гила Потемкина, театр Екатерины Второй, памятники Потемкину и Говарду, крепость, торговля, пристань и прочее. От Херсона къ Бериславлю верстъ с лишком на двадцать, до самого Ингульца, тянутся по высокому берегу Днепра

173

степи совершенно ровные, без логов и впадин. Понад дорогой направо и на-лево курганы то одинокие, то семьями – по пяти и шести вместе. Отсюда по проселочной дороге к Бериславлю видно на Днепре много рыболовных мест. Сюда приезжают весной промышленники и производят свои занятия в заво-дах, устроенных на Днепровских островах для соления, сушения и вяления рыбы. Живой осетр, пуда в три стоит здесь, в это время, до 25 руб.

Бериславль лежит на правом, возвышенном берегу Днепра, в 60 верстах от Херсона. Это один из старинных городов здешнего края. Во время татар-ского и турецкого владычества этой страной, Бериславль назывался Кызы-Керменом. Здесь же были: Усламовы городки, Мамаевъ сарай и пр. По взя-тии нами Бери-славля, было напечатано на виньеткиах Киевского Патерика: «Пал новый Вавилон – Кизи-Керменъ». От старинных укреплений Бериславля остался только один обломок городской стены, длиною и вышиною немного более аршина: этот обломок хранится неприкосновенна по распоряжению правительства...

Кызы-Кермен значит – девичья крепость. На противоположном берегу Днепра слобода Каховка, то есть «любимая». Прежняя селитьба слободы вся занесена песками, так что жители оставили свои дома и переселились выше по Днепру. Страшно видеть, когда эти пески подымутся облаками, закрутятся вих-рем, заслоняя полнеба и сыплются в Днепр – а все не засыплют его.

Через Бериславль лежит почтовая дорога в Крымъ и млечный путь. До 30000 рублей отпускается из Крымского Соленаго правления на жалование чиновникам и гребцам, находящимся при Бериславской переправе, а также на ежегодное поддержание паромов и лодок, и на наведение мостов. Для пере-воза пешеходов во время водополья устроены две лодки, для почты и проез-жающих пять парусных судовъ. Для одних чумаковъ – двенадцать паромов, на которые они заблаговременно записываются, получают билеты и соблюдают очередь. Проезжая через Бериславль въ Каховку въ начале Мая, я виделъ до 1000 человек чумаков въ одном таборе. И кто желает узнать этот народ во всем его разгуле – тот увидит его здесь. Что за рост! Какая стройность, могучая сила и неторопливость въ каждом движении! На голове черная, смушковая шап-ка; из-под шапки в некоторых выходитъ чубъ и обвивается вокруг левого уха; лицо закаленного жаром и непогоды; длинные усы, строгий, но добродушный вид придают мужественную, чудную красоту этим людям.. А песни их! Взо-йдите с закатом солнца на уступъ Днепра, посмотрите на эту равнину воды, на это земное небо, мерцающее Рыбачье огнями и как облаками белеющее пару-сами судов. Далее, за рекою, сотни костров горят на луговой стороне Днепра. Из-за пяти верст, и с отдаленного сумрака вечера, несутся к вам то буйные, то унылые голоса песен – кругом слышен крик и свист испуганных птиц.

174

Днем здесь вечное движение. Тяжелые паромы, усилием нескольких де-сятков людей, с помощью шестов и весел медленно ходят от берега к берегу; лег-кие лодки на парусах и без парусов снуют взад и вперед; крошечные челноки, или по-здешнему, душегубки реют как ласточки, едва касаясь поверхности воды. Говор, движение, продажа съестных мелочей, стаи крикливых птиц, вереницы чаек, которые строго летят одна за другой и зорко сторожат в глубине воды свою добычу; в высоте кружат ястреба и коршуны, подстерегая свою добычу; комис-сар хлопочет возле проезжающих; торговки сбывают хлебы, бублики, вареных раков... все в движении и суете... А Днепр древний, все по-прежнему, идет в свою вечность, а красное солнышко так все и обливает теплом и светом, как прежде, тысячи лет, когда еще и чумаков не было на свете» [41].

Наступного дня мене проводжала до автовокзалу Ніна Миколаївна. Ми тепло попрощалися. Коли їхала додому, то вже не слідкувала за зупинками, села-ми й містами. Усе тепер було знайоме. Навіяна радістю від любові до Криму Ва-дима Васильовича, я думала про свою Каховку, яку люблю не менше, ніж Пассек Крим. Згадувала Малокаховський сосновий ліс, куди дуже люблю ходити в кінці дня зі своїми подругами. Яке щастя уміти бачити, відчувати красу і любити свою землю. Я люблю тебе, моя Каховщино!

А. Яблонська біля усипальниці графа, генерал-аншефа М.В. Каховського, м. Білогорськ, 2013 р. Фото Л.Котової

175

ПіслямоваОсь ми з Вами, дорогий читачу, і досягли своєї мети – відкрили словом-

ключем «Каховка» нову сторінку в Південній Україні, назва якої – «Таврійська область» (1784–1796).

Тепер нам відомо, хто такі брати Каховські, і яку місію кожен із них ви-конував на Півдні України в кінці ХVІІІ ст. На основі джерел та документів ми дізналися, чиє ім’я носить м. Каховка та с. Малокаховка Херсонської області.

Згідно зі статистичним звітом 1886 р. ми бачимо, що першозаселене с. Каховка знаходилося на місці нині затопленого с. Мала Каховка. Нам відомо, що ні землі, ні маєтків у братів Михайла та Василя Каховських у районі Каховки не було. Лише існувало в Херсонській губернії с. Михайлівка, володарем якого був граф М.В. Каховський (ДАХО Ф.р. – 414, Оп. – 1, Спр. – 225). Але до нашої Кахов-ки граф не має жодного відношення.

Директор російського Державного архіву давніх актів М.Р. Риженков на запит дирекції Каховського Центру дитячої творчості про історію заснування Каховки відповів так: «Из имеющейся в копии указа Таврического областно-го правления от 30 ноября 1792 г. следует, что 17 января 1791 г. Г.А. Потемкин «предписал» своим «ордером» правителю Таврической области генерал-майо-ру С.С. Жегулину «отвесть для хлебопашества и скотоводства» полковнику Д.М. Куликовскому во владение в Днепровском уезде «лежащие в пус-те казенные земли при речке Конской (12000 десятин), на которых были заселены новые деревни, названные «по согласию» Д.М. Куликовского Ка-ховкою и Никольскою». Данным указом были утверждены «Межевая кни-га» и план заселяемых деревень. К копии указа приложена копия упомянутой «Межевой книги…новозаселяемых деревнь Каховки и Никольской, владения помещика полковника и кавалера Дмитрия Матвеевича – сына Куликовского» (Додаток №5) [15].

Аналогічний документ про заснування та походження назви Каховка знайдено відомим журналістом, письменником-краєзнавцем Г.А. Рудницьким: «За розпоря-дженням Г.О. Потьомкіна (ордер №190, підписаний в Яссах 17.01.1791 р.) таврій-ська адміністрація зобов’язувалася відвести полковникові Дмитру Матвійови-чу Куликовському 12000 десятин землі понад Кінськими водами. Виконавши межування, повітовий землемір, прапорщик Василь Писемський 02.04.1791 р. склав план з позначенням на ньому майже навпроти правобережного Берисла-ва нового села, названого «по согласию помещика Коховкою» на честь Василя Васильовича Каховського, рід якого раніше писався Коховським».

176

Отже, наше місто засноване у 1791 р. Д.М. Куликовським і назване ним Каховка на честь управителя Таврійської області В.В. Каховського. А значить 225 років Каховка має святкувати 2 квітня 2016 року. Напевно, Дмитро Мат-війович мав вагому основу для увічнення прізвища дійсного статського рад-ника В.В. Каховського, під керівництвом якого він і його батько Матвій Кули-ковський багато років працювали в управлінні Кримської соляної експедиції Таврійської казенної палати.

Важливо і те, що тепер ми знаємо, чому це слово-назва «Каховка» таке при-вабливе. Топонімічне поняття слова «Каховка» нам дав В.В. Пассек. Воно озна-чає «кохана». Адже любов – це Світло, це Дух, що йде від сонця, це могутня сила – джерело радості, щастя й натхнення. Люди інтуїтивно відчувають усе це в слові «Каховка», тому їм хочеться знову і знову нові населені пункти, вулиці називати цим словом.

Ми точно не знаємо, чому з’явилися на р. Конка одразу два поселення в од-ному товаристві – Мала Каховка і Велика Каховка, зафіксовані під час перепису повітовим землеміром у Статистичній таблиці про господарський стан селищ Дніпровського повіту у 1885р. Очевидно, частина поселення колись пересели-лася при черговій пісковій бурі і не захотіла нової назви.

Про те, що в далекому минулому перше с. Каховка було на місці нині за-топленого с. Малокаховка, говорить і карта, котру мені вручив один молодий малокаховчанин, який побажав залишитися невідомим. На цій карті видно, що на місці Малої Каховки написано «Стара Каховка». Тобто автори карти хочуть сказати, що колись перше с. Каховка знаходилося на цьому місці. І умовно по-значено там два поселення.

Пройдуть ще сотні, тисячі років. Багато подій відійде у вічність. Та назви м. Каховка і с. Малокаховка, як пам’ятники історії, будуть завжди нагадувати про тих, хто не шкодував життя під час звільнення нашої землі від чужинців, освоював ці землі в економічному сенсі; хто прямим чином причетний до того факту, що Причорноморські степи сьогодні входять до складу України, а на Таврійській землі існують засновані видатними діячами кінця ХVIII ст. міста: Одеса, Дніпропетровськ, Херсон, Миколаїв, Маріуполь, Нікополь, Севасто-поль, Сімферополь, Берислав, Каховка та інші.

Усі ці міста з’явилися за часів колонізації нашого краю чужинцями, однак вони не є російськими, це – міста України, тому що були засновані на терито-рії, яка тісно пов’язана з історією формування українського етносу й сучасної України. Наприклад, Берислав (Кизи-Кермен) виник у період Османської імпе-рії, але він не вважається турецьким містом. У давні часи такі колоніальні дер-жави як Арабський халіфат, Римська імперія, Візантійська імперія, Німецька імперія засновували сотні міст, які через певний історичний час стали навіть

177

столицями суверенних держав. Наприклад, нинішня столиця Нью-Делі побу-дована британським урядом за проектом британського архітектора Едвіна Ла-ченса. Але це місто індійське, і воно є столицею Індії.

Кожен повинен пам’ятати, що байдужість, неповага до історії свого краю – ознака невігластва й бездуховності. Життя проходить – і все змінюється. Тіль-ки вічними залишаються загальнолюдські моральні принципи: шанування за-конів Всесвіту й суспільства, пам’ять і повага до минулого.

Я протягом багатьох років шукала інформацію про людей, ім’я яких но-сить моє рідне м. Каховка, тому що це пам’ять про наше минуле, без якого не було б сьогодення. Кожен день тримається на історії. А історія рідного краю потребує дослідження та поваги. Ось що стало стимулом для цієї праці.

178

ЗмістЯ і музей......................................................................................................................8

Розділ І. Каховська Чистенька...........................................................23

Передісторія села. Історія. Сучасність..........................................................24Ода Малокаховському заказнику..................................................................53Історія сіл Малокаховка та Судаки у спогадах...........................................60Історія Причорноморського краю в запитаннях та відповідях..........113

Розділ ІІ. Таємниця назви міста Каховка та села Малокаховка ...................................................................................................132

Передмова..........................................................................................................133Історики ХІХ–ХХ ст. про походження назви міста Каховка.................134Пошуки джерел у 90-ті рр. ХХ ст................................................................136Дослідження в Сімферополі та в Білогорську в 2007 р...........................141Мої знахідки в 2008 році................................................................................145Знахідки в 2009 році.......................................................................................151Хто такі Каховські?.........................................................................................154

Михайло Васильович Каховський (1734–1800) – граф,генерал-аншеф...........................................................................................155Василь Васильович Каховський (1738–1794).....................................159Правитель Таврійської області .............................................................159Правитель Катеринославського намісництва.....................................165Портрет В.В. Каховського вустами англійської міледі Елізабет Кравен...........................................................................................167

Дослідження в Криму в 2013 році..............................................................168

Післямова.............................................................................................................175

Додатки...............................................................................................................179

Список використаних джерел...........................................................185

179

Сторінка з економічного звіту М.Д. Овсяніко-Куликовського за 1832 р. Із фондів Каховського історичного музею

Додаток №1

180

Карта хуторів навкруги Малої Каховки. ХІХ ст.

Додаток №2

181

Додаток №3

Карта, складена І. Любаком

182

Додаток №4

Запорізька Січ. Наш край у ХVI-XVII ст.

183

Додаток №5

184

Додаток №6

Фрагмент карти італійського картографа Річчі Заноні 1767 р. Східний Ногай – це лівобережжя нинішньої Херсонщини. Написи і підписи на карті виконані в двох гра-фічних варіантах: латинським алфавітом і арабською в’яззю. На карті видно, що кордо-нами Східного Ногая на той час були ріки Дніпро, Конка й Берда, а на півдні – Перекоп. За територією Східний Ногай тоді можна було порівняти з усім Кримським півостровом, а за населенням ця земля була чи не найпустиннішою. Татари цю землю називали пусте-лею Огул, а росіяни – Кримським степом [26]. Фото з публікації С.Дяченка «Левобережье Нижнего Днепра на карте Риччи Занони 1767» (Наукові записки. – Херсон: Херсонський обласний краєзнавчий музей, 2004. – С. 54–71).

185

Список використаних джерел Архів Малокаховської сільської ради Каховського району

1. Господарча книга № 4 основних виробничих показників господарств за 1945–1946 рр.

Архів наукової бібліотеки «Тавріка»2. Письма правителя Таврической области В.В. Коховского правителю канцеля-рии В.С. Попову для доклада Его Светлости князю Григорию Александровичу Потемкину-Таврическому. // Записки Императорского Одесского общества ис-тории и древности. – Т. 10. – Одесса, 1877. – С. 235–325.

Державний архів Автономної Республіки Крим3. Ф. 799, Оп. 3, Д. 183 4. Ф. 49, Оп. 1, Д. 15. Ф. 377, Оп. 3, Д. 872

Державний архів Херсонської області6. Фр. 622, Оп. 1 , Спр. 435, арк. 2597. Ф. 14, Оп. 1, Спр. 518. Фр. 414, Оп. 1, Спр. 3559. Фр. 608, Оп. 1, Спр. 16210. Фр. 414, Оп. 1, Спр. 17411. Фр. 414, Оп. 1, Спр. 35512. Ф. 81 Статистические таблицы о хозяйственном положении селений Дне-пропетровского уезда. – Симферополь: Таврическая губернская типография, 1886. – 68 с.

Державний архів Саратовської області13. Ф. 19, Оп. 1, Д. 865. О дворянском достоинстве Каховских 1839–14.12.1875 гг.

Центральний Державний архів давніх актів Росії14. Ф. 1355, Оп. 1, Д. 24, Об. 2515. Ф. 1339, Оп. 2, Д. 5492, Л. 84–85 об.

16. Польовий щоденник авторки-дослідниці А.М. Яблонської.

Література:17. Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків. – К.: Дніпро, 1991. – 335 с.18. Афанасьев–Чужбинский А. Путешествие в Южную Россию. – Днепропе-

тровск: Сечь, 2004.

186

19. Белова С.Л. Симферополь. Этюды истории, культуры, архитектуры. – Сим-ферополь: Таврия-Плюс, 2001. – 180 с.

20. Бильбасов В.А. // Киевская старина. – Том 25. – № 4–6. – Санкт-Петербург: Типография Г.Т. Корчак–Новицкого, 1889.

21. Боплан. Описание Украины. Первое издание. – Руан: типография Жака Кайу, 1660. – С.66–67.

22. Вернер К. История дальнего прошлого Тавриды. – Симферополь: Тавричес-кая Губернская типография, 1889.

23. Ганриетта Гетте. Отвергнутые родиной. – Кельн: Г.Гете, 2008. – 374 с.24. Гермоген епископ Таврический. Справочная книжка о приходах и храмах

Таврической епархии. – Симферополь: Таврическая Губернская типография, 1886.25. Деремедведь Е. Таинственная леди путешествует по Тавриде // Крымская Ри-

вьера № 2. – Ялта: Крымская Ривьера, 2004. – С. 48–55.26. Дяченко С.А. Левобережье Нижнего Днепра на карте Риччи Занони 1767.

// Научные записки. – Херсон: Херсонский областной краеведческий музей, 2004. – С.54–71.

27. Залізняк Л.. Первісна історія України. Навчальний посібник.–К.: Вища шко-ла, 1999.– 263 с.

28. Записки императорского Одесского общества Истории и Древностей. – Т.10. – Одесса: Типография А.Шульце, Ланжероновская улица, дом Карузо, №36, 1877.

29. Известия Таврической ученой Архивной комиссии (ч. 26-й) №50 под редак-цией Председателя комиссии А.И. Маркевича. – Симферополь: Типография Таври-ческого Губернского земства, 1913.

30. История и археология. // Вестник Днепропетровского университета. – Выпуск 10. – В.В. Каховский и становление г. Екатеринослава в конце XVIII века / Кавун М.Е. – Днепропетровск: Издательство Днепропетровского университета, 2002. – С.138–145.

31. Каховский М.В. // Русский биографический словарь под редакцией А.А. По-ловцева. – СПб. –1897. – [Т. 8] – C. 565–573.

32. Киллеса В. Дивный край старины глубокой. – Симферополь: Таврия, 2006. – 132 с.

33. Коваль А. Слово о слове. – К.: Просвещение, 1986. – 384 с.34. Крипьякевич И.П. С прошлого Каховки. // Вестник АН УССР №1. – Киев,

1951. – С.53–58.35. Любак И.В. Тактика боевых действий запорожских казаков при взятии кре-

пости Ислам-Кермен. // Альманах Таврическая степь (Мой край). – Каховка–Киев, 1999.

36. Маринченко А. Тревожный форпост Юга. Изд. 2-е. С изменениями. – Херсон: Надднепряночка, 2005. – 180 с.

187

37. Маркевич А. Граф М.В. Каховский. // Салгир. – Симферополь, 2 апреля 1900 г. – С.1–2.

38. Олійник Олександр. Запорозький зимівник часів Нової Січі. – Запоріжжя: «Дике поле», 2002. – 255 с.

39. Памятная Книга Таврической губернии, изданная Таврическим Губернским статистическим комитетом. Составлена под редакцией секретаря статистического комитета К.В. Ханацкого. Выпуск І. – Симферополь: Типография губернского прав-ления, 1867. – С.155–222.

40. Пассек В. Очерки России. Книга І. – Санкт-Петербург: Типография Н. Греча. Цензор Петр Корсаков, 1838 г. – С.151, 216.

41. Пассек В. Очерки России. Книга ІІІ. – Москва: Типография Н. Степанова, 1840. – С.216–222.

42. Рудницький Г.А. Заснування сіл і міст Лівобережної Херсонщини. – Сімфе-рополь: Кримнавчпеддержаввидав, 2001. – С.105.

43. Семенов–Тян–Шанский. Новороссия и Крым. Том 14. – Санкт-Петербург: Издание А.Ф. Девриенка, 1910. – 641 с.

44. Скальковский А. Хронологические обозрение истории Новороссийского края. Часть І. (1730–1823). – Одесса: Одесская городская типорафия, 1836. – С.1, С.165.

45. Cушко К.І. У згонах. – Нікополь: ТОВ «Принтхаус «Римм», 2014. – 374 с.46. Чегорка Петро. Свята справа ХХІ ст. Еколого-краезнавчий часопис. – Дні-

пропетровськ: ПП Ліра ЛТД, 2000. – 76 с.47. Челеби Эвлия. Книга путешествия в Крым и сопредельные области. (Извле-

чение из сочинения турецкого путешественника ХVІІ века). – Изд. 2-е, исправлен-ное и дополненное. – Симферополь: Доля, 2008. – 272 с.

48. Яворницький Д. І. Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу. – К.: Веселка, 1995. – С. 353.

АЛЛА ЯБЛОНСЬКА

«Каховщина – любов МОЯКраєзнавчо-публіцистичне видання

Текст: А.ЯблонськаГоловний редактор: О.Алєферко

Технічний редактор: Д.Потапенко Дизайн та комп’ютерна верстка: К.Кремська

Коректор: Г.Панасюк, Т.Видайко

Фото та ілюстрації: особисті фотографії автора А. Яблонської, з сімейних архівів старожилів, архівів та музеїв Дніпропетровська, Одеси, Каховщини та Криму.

На палітурці використана картина Віталія Федченка «Подих віків».

Підписано до друку 02.03.2016 р. Формат 64х90/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. – 12,53.

Тираж 300 пр. Зам. № 5

ПП «Наддніпряночка»проспект Ушакова, 16-А, м. Херсон, 73000

тел.: (0552) 42-44-74, 42-47-67, тел./факс: (0552) 42-47-70 e-mail: [email protected]

www.nadd.com.uaСвідоцтво суб’єкта видавничої справи ХС №14 від 29.12.2001 р.

Друк: ПП «Комплектавтодор»Миколаївське шосе, 5-й км, м. Херсон, 73034

тел.: (0552) 37-32-81

Каховщина - любов моя

Social Media

Transcript of Каховщина - любов моя