1

Н.І. Богданець

Зовнішнє незалежне

оцінювання

Українська мова

Твір на тестуванні

На допомогу абітурієнтам

2

Рецензенти:

Лепеха Т.В., доцент, кандидат філологічних наук (Донецький державний медичний

університет ім. Максима Горького)

Димченко Л.М., учитель-методист (ліцей при Донецькому національному університеті)

Богданець Ніна Зовнішнє незалежне оцінювання.Українська мова.Твір на тестуванні.На допомогу абітурієнтам. – 2010

У посібнику вміщено рекомендації щодо написання власного висловлення (твору-

роздуму) під час зовнішнього незалежного оцінювання та зразки творів, які відповідають

вимогам до мовленнєвої підготовки учнів.

Призначено для випускників загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій, усіх, хто готується

стати студентом вищих навчальних закладів.

3

Методичні рекомендації щодо написання твору-роздуму

Тестування з української мови передбачає перевірку вмінь та навичок, якими учень

володіє при створюванні власного висловлення. Виконання творчого завдання з’ясовує,

наскільки учасник зовнішнього незалежного оцінювання уміє сформувати і грамотно

написати зв’язне повідомлення у вигляді тексту, чи може проаналізувати поставлену

проблему, дати свій варіант її бачення та розуміння.

Наші думки, знання, спостереження можуть виражатися словами, об’єднаними у тексті.

Залежно від характеру викладу думок текст має такі різновиди: роздум, розповідь, опис.

Формат зовнішнього незалежного оцінювання передбачає написання власного

висловлювання у формі роздуму. Як відомо, роздум – це такий тип мовлення, який

передбачає хід міркування мовця, його ставлення до світу, до людей, певних явищ, дій,

враження від них. У роздумах відтворюються не лише вербальні здібності мовця, а й його

інтелект, обізнаність, психічні характеристики. Як правило, роздум має внутрішню та

зовнішню мотивацію, яка стає приводом до міркування.

Для написання власного висловлювання, яке б відповідало логічним, змістовим,

композиційним вимогам, слід зрозуміти принципи створення тексту. Сама постановка

проблеми, її формування висловлюється у тезі, яка є важливим текстоорганізуючим

ланцюгом розвитку думки.

Теза - коротко сформульована провідна думка твору, правильність якої необхідно

довести. Для того, щоб шлях розгортання думки, її аргументації був правильним, слід

чітко сформулювати тезу, виголосивши таким чином проблему. Найчастіше теза

складається з одного речення, у якому окреслено проблему.

Аргументація має бути переконливою і спиратися на такі рівні: логічність доказів та

послідовність їх мовної презентації, доречність аргументів, їх життєвість і

різноманітність.

Важливим засобом аргументування є приклади з творів художньої літератури,

історичні факти, власний досвід. Залучення до засобів аргументації прикладів із

художньої літератури збагачує міркування, підсилює авторську позицію і характеризує

абітурієнта як вдумливого, розумного читача, обізнаного зі світовою літературою як

мистецтвом слова. Велику вартість у переконанні мають факти з історії чи життя відомих

історичних осіб, які є частиною історичного досвіду людства. При написанні твору-

роздуму важливим є логічність у викладі думок. Саме логіка зумовлює прийняття позиції

автора, а нелогічність – неприйняття його точки зору.

Окрім логічності, важливим змістовим організатором тексту є послідовність викладу

думок, яка реалізується дотриманням смислових зв’язків між попереднім і наступним

реченнями. Допомагають логічно й послідовно передати хід думок автора в тексті вставні

слова, словосполучення й речення: на мою думку; я вважаю; як мені здається; з одного

боку; з іншого боку тощо.

Висновок, як правило, конкретніше, ніж теза, пропонує розв’язання проблеми. У

висновку резюмується чітка позиція автора щодо поставленого питання, і ця позиція є

наслідком усього міркування. Допомагають оформити висновок такі слова й вирази: отже;

тож; як бачимо; з огляду на сказане; обміркувавши проблему; підбиваючи підсумки тощо.

Висновок чітко визначає позицію автора, навіть якщо проблема неоднозначна і розв’язати

її важко.

4

Отже, випускник під час виконання відкритого завдання

з розгорнутою відповіддю має вміти:

- створювати текст-роздум, дотримуючись структури цього типу мовлення,

висловлювати власні думки з приводу запропонованої теми;

- логічно викладати власні міркування й доречно та правильно їх аргументувати;

- добирати приклади з літератури, історії та правильно їх інтерпретувати;

- наводити приклади з власного життя і пояснювати їх у контексті запропонованої

теми;

- добирати точні, виразні мовні засоби для вираження думок, грамотно їх

оформлювати згідно з правилами орфографії та пунктуації;

- робити вмотивовані висновки.

Структура власного висловлення

1. Теза.

2. Аргумент (два-три).

3. Приклад (один) з художньої літератури (зазначити назву твору, назвати автора,

вказати проблему, порушену письменником, художній образ, за допомогою якого

проблему розкрито, навести цитату з твору тощо).

4. Приклад (один) з історії чи власного життя.

5. Висновок.

Увага! Не переказуйте змісту, не давайте повної характеристики образів. Робота

обов’язково повинна відповідати темі. Орієнтовний обсяг власного висловлення – 200-

250 слів. Текст обсягом до 100 слів екзаменатори не перевірятимуть. На виконання

творчого завдання орієнтовно витрачається 50-60 хвилин.

5

Зміст

Методичні рекомендації щодо написання твору-роздуму

I.Україна. Рідний край. Українська мова

1. «Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину»

(Василь Симоненко)

2. Батьківщину не вибирають.

3. «Як передать, Донбас, твою красу і силу»

(Володимир Сосюра)

4. Спілкуватися українською – це престижно.

II.Український народ

5. «Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!»

(Василь Симоненко)

6. «Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її – поети»

(Євген Маланюк)

7. Хто в Україні гідний називатися патріотом.

III.Українська пісня. Поезія. Кохання. Рідна мати

8. «Українська пісня – це бездонна душа українського народу, це його слава»

(Олександр Довженко)

9. «Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі»

(Ліна Костенко)

10. «Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси»

(Василь Симоненко)

11. «Світ починається з матері»

(Іван Драч)

IV.Людина і природа. Праця

12. Що робить людину людиною?

13. Від екології природи до екології душі.

14. «Лиш праця світ таким, як є, створила.

Лиш в праці варто і для праці жить»

(Іван Франко)

15. «Люби природу не для себе,

Люби для неї»

(Максим Рильський)

V.Моральні цінності людини

16. «Рушієм і мірою житті є добро, а не зло, дружба, а не зненависть»

(Олександр Довженко)

17. «Земля не може жити без сонця, а людина – без щастя»

(Михайло Стельмах)

6

18. «Мріяти і шукати, доки жити,

Шкварити байдужість на землі»

(Василь Симоненко)

19. Сонце зігріває повітря, а друг – душу.

20. «Неосвіченість – ніч розуму, ніч безмісячна і беззоряна»

21. Гідність людини визначають не гроші, а чесне життя.

22. Скромність – прикраса мудрості.

VI.Сенс життя

23. «Мало прожити життя –

Треба життя зрозуміти»

(Євген Плужник)

24. «Лиш боротись – значить жить»

(Іван Франко)

25. «Віддай людині крихітку себе.

За це душа поповнюється світлом»

(Ліна Костенко)

26. «Чи варто й жити було б, щоб стати лише гравієм, сірим намулом на полях

історії…»

(Олесь Гончар)

27. Як я розумію поняття людина з сонячним серцем.

28. Життя! В ньому стільки переконливої сили і повноти!

29. Чи може книга змінити життя людини?

30. Краще обирати фах престижний чи за покликанням?

31. Хто над ким володарює: золото над людиною чи людина над золотом?

32. «І не знецінюйте коштовне,

Не загубіться у юрбі»

(Ліна Костенко)

VII.Велич людини

33. «Лише сильним дано право на безсмертя».

(Олександр Довженко)

34. «Упавши – встань,

І знов іди, і знов шукай»

(Андрій Малишко)

35. «Трудний він і тернистий, шлях на Голгофу слави»

(Іван Світличний)

36. У чому полягає велич людини.

37. Я – людина, і це мене багато до чого зобов’язує.

VIII.Уроки історії

38. Чи можна забувати минуле?

39. Вивчай історію і шукай у ній уроки для себе.

40. Вони перемогли у цій війні.

7

I.Україна. Рідний край. Українська мова

«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину»

Василь Симоненко

Батьківщина. Рідна земля. Вітчизна. За неї вмирали, гинули люди протягом віків. Той,

хто шанує рідний край, є сильною, багатою, є непереможною людиною.

Рідну нашу Україну оспівувало не одне покоління поетів, їй присвячували свої картини

художники і свої досягнення вчені.

Україно, ти для мене диво,

І нехай сплива за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива

З тебе дивуватися повік, -

писав Василь Симоненко у вірші «Україна».

Ще довго будуть бриніти в моїй душі прості, але такі зворушливі рядки, викликані і

вистраждані Володимиром Сосюрою:

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну…

Справді, чи ж можна не любити свою рідну землю? Коли я думаю про минуле

України, бачу чорну, витоптану ордою, биту дорогу. Бачу, як на захист рідної землі

стають могутні й волелюбні люди – Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Богдан

Хмельницький.

А коли над містами й селами рідної Батьківщини піднявся жовто-синій прапор

незалежності, багато поетів і письменників, несправедливо забутих, посіли своє гідне

місце в читацьких серцях. Я з гордістю називаю їхні імена: Григорій Косинка, Микола

Хвильовий, Іван Багряний, Євген Маланюк, Улас Самчук. Своєю творчістю вони довели,

що Батьківщина у нас єдина.

І що б не довелося стерпіти в житті, буду пам’ятати одне: треба повертатися до отчого

дому, бо він усе пробачить, а коли мені доведеться вибирати країну

проживання,я,безперечно, залишусь в Україні з вірою про наше щасливе майбутнє.

Батьківщину не вибирають

Якою буде доля нашої держави, доля нашого народу, моя власна доля? Не треба

бути пророком, щоб відповісти: буде нелегкою. Надто багато часу згаяно, надто довго

наше суспільство тупцювало на місці, а його керівникам бракувало чи то мудрості, чи

рішучості стати на шлях докорінних змін. Що б там не говорили, а ми таки дуже сильна

нація! Бо ж за століття неволі не стали такою собі провінцією Росії, як Прованс у Франції,

не втратили своєї мови, як шотландці чи ірландці у Великобританії.

Багато українців нині виїхали за кордон, бо життя в рідній державі не задовольняє їх.

Я не знаю, чи правильно вчинили ті люди, що покинули Україну. Вони зробили свій

вибір. Але, як писав Василь Симоненко:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

8

Рідну свою Україну бачу у спогадах про Волинь, де я нещодавно побувала. Таємничі

ліси, голубі озера, величні церкви і замки – все це дихає далекою історією, яка на кожному

кроці нагадує про Богдана Хмельницького чи князів Острозьких, про Петра Конашевича-

Сагайдачного чи січових стрільців. Свою Батьківщину я бачу і в степах Донеччини, де

голублять душу і серце людині свіжі і ніжні запахи, а трави щось тихо шепочуть

мовчазним могилам.

Знову і знову звучать у моїй душі зворушливі рядки Володимира Сосюри:

Любіть Україну і сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її вічно живу і нову,

І мову її солов’їну.

Відчуваю себе причетною до проблем, пов’язаних з політикою, економікою, освітою

країни. Тепер я стала уважною до тих новин, які торкаються суспільного життя нашої

держави. Виникає безліч запитань, на які треба знайти відповідь уже зараз.

Мене хвилює доля України. Відчуваю духовну потребу бути справжньою українкою.

Свій вибір я вже зробила: Україна – найрідніша моя земля.

«Як передать, Донбас, твою красу і силу»

Володимир Сосюра

На схилі свого життя кожна людина намагається повернутися у благословенний край

дитинства. Це село чи місто, що стало навіки рідним.

І де б не опинилися ми, завжди невидимими нитками тягнеться материнська любов і

туга до синового чи доччиного серця й повертає дітей хоч на якийсь час у рідне гніздо.

Моя рідна земля – це Донеччина.

Тягнеться степовий Донецький край аж до Азовського моря. Коли зазирнеш до історії,

то постане в уяві і Дике поле, і Запорозька Січ, і громадянська війна. А якщо звернутися

до поетичної антології, то зразу висвітлиться безсмертне ім’я Володимира Сосюри. Поет-

патріот, родом із Донбасу, осмислює саме поняття «любов до Батьківщини», підкреслює,

що це єдине і водночас всеохоплююче почуття живе в людині все життя.

У своєму вірші «Як передать, Донбас, твою красу і силу» В.Сосюра підкреслює, що

немає нічого чарівнішого на землі від рідного краю. І поет знаходить слова, щоб донести

до читача красу Донеччини, сила якої - у працьовитих людях.

Давно минули сосюринські часи, але й сучасний Донбас є кому прославляти.

Спортсмени і політики, співаки й поети, бізнесмени і вчені – знаменита еліта, яка

представляє наш край не лише в Україні, а й за її межами. І я пишаюся тим, що живу на

Донеччині, землі, яка народила й виростила мене.

Спілкуватися українською – це престижно

Останнім часом став помічати, що українською мовою спілкується все більше

людей. На телебаченні заговорили по-українськи майже всі коментатори і ведучі. Мої

улюблені молодіжні телепередачі транслюються українською. Все частіше і частіше

з’являються кінофільми, в яких звучить державна мова. Може, незабаром і народ наш

зрозуміє, що спілкуватися українською – це престижно?Справді ж, кого не може

зачарувати ця співуча, мелодійна, барвиста мова?

Слово рідне! Не було, мабуть, жодного письменника, який би від усього серця не

висловив любові до рідної мови і своєї тривоги за її долю. Де б ми не були, скрізь

відчуваємо поклик рідної землі, хвилюємось аж до сліз, зачувши рідне слово:

Ну, що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого,

А серце б’ється, ожива, як їх почує…

9

Так писав наш Тарас Шевченко. Моїй рідній мові, немов людині в житті, скільки

довелося вистраждати. Забороняли, замовчували, засуджували, приховували,

душили…Але українська мова відроджувалася, піднімалася з колін, щоб розквітнути

найдивовижнішим цвітом. Сучасний поет Дмитро Білоус сказав:

Ти постаєш в ясній обнові,

Як пісня,линеш, рідне слово,

Ти наше диво калинове,

Кохана українська мово!

Тож давайте оберігати цей найдорогоцінніший скарб, який створила людина за

свою історію. Нашій мові потрібен вогонь любові, жага до здорової духовності, до

знання, світла та шляхетності. Давайте не просто спілкуватися українською мовою, а й

шліфувати кожне слово, уникаючи покручів і жаргонізмів.

10

II. Український народ

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!»

Василь Симоненко

Український народ! Гордий, нескорений, мужній і водночас багатостраждальний. У

походах за рідний край, за свободу завжди кувалася доля українців. А була вона

нелегкою. Гортаю сторінки історії: боротьба українського народу проти турецько-

татарських орд, проти польської шляхти, проти кріпацтва, проти царату… З ким тільки

не боролись мої предки, а прагнули одного – волі й незалежності. Героїчне минуле

нашого народу завжди захоплювало Тараса Шевченка, бо він був справжнім сином

України. Своїми творами великий Кобзар прагнув розбудити вільний козацький дух

українців, підняти їх на боротьбу. Велич і красу козацької звитяги Шевченко розкрив у

поемах: «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки». Герої цих творів

боролися за волю проти ворогів свого народу і перемагали.

Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Павло Тичина, Олександр

Довженко – ці письменники-патріоти возвеличили у своїх творах український народ,

піднесли його на щабель борця і переможця.

У поемі «Мойсей» Іван Франко серед ідейних пошуків вселюдського визволення

бачив шлях до свободи українського народу насамперед у боротьбі за національне

відродження. Поема «Мойсей», на мою думку, є доказом і пересторогою для

української нації сьогодні, коли вона вийшла на шлях своєї державності.

Бурхливі політичні пристрасті вирують в Україні зараз. Так і хочеться спитати

політиків: «А про народ ви думаєте?» Мій гордий український народ заслуговує на

щасливе майбутнє. Я пишаюсь тим, що є часткою такої великої нації:

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

( Ліна Костенко)

«Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її – поети.»

Євген Маланюк

Справжній поет не може жити відірваним від народу. Ідея служіння митця народові

була актуальною повсякчас. Сміливо можна назвати вождями багатьох українських

поетів: Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стуса. Борцем за визволення рідного

народу була і Леся Українка. Героєм її творів ставала людина, обдарована мистецьким

хистом. Ще змалку бачила Леся велику недолю, яка викликала у неї не розпач, а

бажання кращого життя. Думка про слово, що збудить вогонь у чийомусь серці,

проймала її почуття. Мабуть, під цим впливом у Лесі Українки народжується тверде

рішення:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись.

Буду жити! Геть думи сумні!

Леся Українка віддавала свої сили, знання і талант боротьбі за визволення рідного

народу. Леся будила байдужих, піднімала втомлених і спокорених своїм мужнім

словом. Сама хвора, вона розуміла, що шлях боротьби довгий і важкий. Поетеса

11

бачила людей сильних, загартованих, як криця, і сама прагнула бути такою. Леся

Українка твердо сподівалася на перемогу. Глибоке відчуття обов’язку перед народом

спонукало письменницю все життя гартувати своє слово. Вона служила поезії, а через

неї – народові. У дні революції поетеса ствердила той шлях, на який ступила ще

дівчинкою і яким пройшла своє важке життя. Леся Українка прожила недовгий вік, але

це було життя людини, що весь свій хист віддала народові.

Отже, такі особистості можуть бути вождями, тому що кредо їхнього життя – народ.

Хто в Україні гідний називати себе патріотом

Любов до Батьківщини вимірюється не гучними словами, а добрими великими

справами. Великі українці, служачи ідеї, рідному народові, часто йшли на смерть. Це

справжні патріоти. Думаю над тим, кого із сучасників можна вважати патріотом.

Вважаю, що Президент України – це гідний патріот своєї держави. Він піднімає

глибочезні духовні пласти, щоб зміцнити національну свідомість українців.

Якщо повернемось в історичне минуле, то на думку спадають імена наших

співвітчизників: Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Олександра Довженка, Ліни

Костенко, Бориса Олійника.

У шістдесяті роки ХХ століття у українську літературу приходить плеяда

талановитих українських поетів, серед яких і Василь Симоненко.

Тема рідної землі, України, була провідною у ліриці В. Симоненка. У кожному

слові молодого поета – любов до України як єдиної, безмежно дорогої для кожного з

нас Вітчизни, без якої життя втрачає смисл. Гімн незрадливої материнської любові,

синівської вірності звучить у поезії «Лебеді материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Для поета Україна – це диво, це молитва. Доля рідної землі – найважливіший мотив

у віршах В. Симоненка. Тому щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна,

коли буде в ній мир і спокій, коли житимуть щасливо люди.

Ліричний герой поезії Симоненка – це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій

прямий зв'язок з рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України.

Василь Симоненко прожив коротке життя, але він залишився у нашій пам’яті

істинним патріотом, який увійшов у сузір’я великих українців.

12

III. Українська пісня. Поезія. Кохання. Рідна мати

«Українська пісня – це бездонна душа українського народу, його слава» Олександр Довженко

Руйнуються найстаріші споруди, Найдавніші події відходять у небуття, змінюються

покоління, а народна пісня залишається невмирущою. Мені дуже подобаються народні

пісні. Вони вражають своєю правдивістю, оскільки в них безпосередньо відображено

родинне та суспільне життя. Подумки повертаюся в минуле мого народу, і ось переді

мною постають козаки-лицарі, які повертаються з походу неодмінно з піснею:

А ми ж тую червону калину

Гей, гей, піднімемо;

А ми ж тую славну Україну

Гей, гей, та розвеселимо!

Великою популярністю в народі ось уже більше трьох віків користується пісня «Ой,

на горі та женці жнуть», у якій згадуються імена двох гетьманів – Сагайдачного і

Дорошенка. Вона оспівує козацькі походи і працю женця-селянина, в ній мужність і

звитяга поєднуються з гумором і життєлюбством.

Подобаються мені пісні про жіночу й дівочу долю. Скільки в них болю й суму! Як

би тяжко не жилося українському народові, він ніколи не втрачав почуття гумору. І в

радощах, і в горі люди в пісні знаходили розраду. Скільки здорового іскристого сміху

в таких піснях, як-от: «Гуляв чумак на риночку», «Служив козак у війську», «Грицю,

Грицю, до роботи» тощо. А ще є стрілецькі пісні, які складалися січовими стрільцями.

Вони поширювалися серед людей, стаючи народними.

Не всім подобаються сучасні пісні. Але молодь знає багато відомих хітів на слова

Юрія Рибчинського, Анатолія Демиденка. А «Червона рута» Володимира Івасюка

давно передається з покоління в покоління.

Вважаю, що пісні – це безцінний скарб, який можна порівняти з цілющою водою.

Водою, яка відроджує у нації пам'ять.

«Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі»

Ліна Костенко

Сучасна молодь і поезія. Комп’ютеризація та Інтернет. Чи можна знайти нині місце

для поезії у душі молодої «просунутої» людини? Так ,можна. І я спробую це довести.

Я завжди любила гарні вірші. Із захопленням читала Олександра Пушкіна і Тараса

Шевченка, Михайла Лермонтова та Івана Франка, Анну Ахматову і Ліну Костенко. У

поезіях мене приваблює глибина почуттів, витонченість віршованих рядків,

метафоричність висловів. Кожен поет символізує собою певний образ: Тарас

Шевченко – це Кобзар, Іван Франко – Каменяр, Леся Українка – дочка Прометея.

А ким же є для нас сучасна поетеса Ліна Костенко? Жінка геніального таланту, вона

вивела нашу літературу на нову орбіту, відкривши для світу нові теми, образи,

властиві українській землі. У Ліни Костенко є вірші філософського й громадянського

звучання, вона має чудові зразки інтимної лірики.

Читаючи інтимні поезії, я ніби занурююсь у красу людських почуттів. Стриманість,

світлість у змалюванні кохання захопила мої серце:

13

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блакитні сни.

Лиш не роби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни.

Неповторний образ закоханої жінки постає в таких поезіях: «Очима ти сказав мені:

люблю», «Двори стоять у хуртовині айстр…», «В дні, прожиті печально і просто» та

інші. Героїня цих творів страждає внутрішньо, не виставляючи напоказ і не

нав’язуючи своїх почуттів. Як я її розумію!

Поезія Ліни Костенко примусила мене любити літературу, шукати в ній відгомону

душі і серця. Поетеса стала для сучасного читача мудрим співбесідником і порадником

у житті.

«Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси»

Василь Симоненко

Хто б не писав про це прекрасне і світле почуття – Шекспір чи Сосюра, Франко чи

Ахматова – у кожного з великих майстрів слова тема любові є неповторною. Але

справжнім відкриттям для мене стала інтимна лірика Василя Симоненка, поета-

шістдесятника.

З глибоким душевним хвилюванням прочитала збірку «Тиша і грім». Основна

особливість поезій Симоненка – світлий юнацький смуток від нерозділеного

романтичного кохання. Ліричний герой – однолюб. Його почуття вражає особливою

чистотою:

Мені здається, - може, я не знаю,-

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

Я ніби відчуваю, як молодий хлопець страждає і радіє, жертвує, не вимагаючи

нічого. Він вразливо, по-юнацькому сприймає розбіжність між ідеалом і дійсністю.

Гортаю сторінки ще однієї збірки Василя Симоненка – «Земне тяжіння». І тут поезії

приваблюють непідробною щирістю, романтичними відтінками. Але чи не

найсильніше враження справив на мене вірш «Ну скажи – хіба не фантастично…». Ця

поезія сприймається як пісня, де двоє закоханих зустрічають одне одного й

розлучаються («як це звично»).

Якщо писати про кохання, то не можна не згадати твори І.Франка, П.Тичини,

А.Малишка, Л.Костенко, М.Вінграновського. Саме у віршах цих поетів я прочитала

про ніжність і задушевність, нестримну жагу і радість, які притаманні інтимній ліриці.

А вірш В.Сосюри «Так ніхто не кохав» я б назвала найвизначнішою пам’яткою

кохання.

У наш техногенний час рухати світом повинна любов, аби була гармонія в житті.

«Світ починається з матері»

Іван Драч

Усі ми родом з дитинства. Сюди нема дороги назад, але вона нас приваблює, кличе.

Найдорожчою людиною в країні дитинства є мати. Найпрекрасніша мить на землі –

народження дитини. Здається, саме життя для того й створене, аби була в ньому Мати,

була Дитина. Великий Тарас Шевченко писав:

Нічого кращого немає,

14

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Мені здається, що справжня материнська любов породжує у дитини любов до

людей, до всього світу. Адже заповіді неньчині – найсвятіші, виконувати їх треба з

честю, у них – уся щирість і теплота.

Мати зі своїми дітьми постійно у далеких мандрівках, її материнська ласка зігріває

нас до старості. Перші поняття про щастя, добро і ласку нерозривно пов’язані з

образом найдорожчої для нас людини – матері. А колискова звучить найніжнішою

музикою і тоді, коли посрібляться наші скроні.

Любов до рідного краю, мови починається з колиски, з маминої пісні. Народні

колискові пісні зачаровують нас надзвичайною ніжністю і простотою. У них –

материнська ласка і любов, світ добра, краси і справедливості. Під спів маминої пісні

виростали поети і композитори, художники і захисники рідної землі, вчені і

космонавти, філософи і прості звичайні люди.

Скільки пісень, скільки віршів написано про матір! Андрій Малишко, Олександр

Олесь ,Василь Симоненко, Борис Олійник, Іван Драч – у рядках творів поетів образ

матері піднесено до образу рідної землі й Вітчизни.

Все, що я написав, стосується кожної неньки і моєї рідної також. Моя мати –

найдорожча для мене людина у світі. Доземний уклін вам, дорогі наші матері!

15

IV. Людина і природа. Праця

Що робить людину людиною?

Споконвіку людина працює. Працює заради загального добра й заради себе. Яке це

щастя працювати й відчувати від цього велике моральне задоволення! Значить, та

робота приносить насолоду, яка йде від душі. От чому, на мій погляд, щасливий

художник, який написав прекрасне полотно, і що може відчувати лікар, який урятував

хворого від смерті. Звичайно, величезну радість.

Ще видатний український письменник і філософ Григорій Сковорода стверджував,

що праця є природною потребою кожної людини. Певні обдарування мають усі люди,

потрібно лише пізнати себе й вибрати справу до душі.

Тема творчої праці звучить у віршах українського поета Максима Рильського. Саме

йому належать слова:

Ми працю любимо,

Що в творчість перейшла.

А якими красивими змалював у «Зачарованій Десні» Олександр Довженко людей

праці. Очима малого Сашка автор простежив і передав красу ріки Десни, яка колихала

його на своїх легких хвилях, уславив велич праці на рідній землі. Саме Олександр

Довженко вклав у вуста одного зі своїх героїв такі слова: «Любіть землю! Любіть

працю на землі, бо не буде щасті нам і нашим дітям ні на якій планеті».

Людина праці ніколи не стане на шлях злочину, бо труд возвеличує її, робить

людське життя насиченим і вагомим.

Від результатів певної праці приходить авторитет і слава. Добробут , здобутий

чесним трудом, множиться і розквітає. Плоди праці приносять естетичну насолоду.

Візьмемо, наприклад, витвір мистецтва: хіба ж можна його зробити без любові й

натхнення? Недарма ж говорять: труд переростає у красу. Справжньою людиною стає

той, хто все життя з натхненням працює.

Від екології природи до екології душі

Багато зараз говориться про охорону рідної природи. Скільки вже написано про

збереження довкілля! Але нікого вже й не дивує те, що зелені зони перетворюються на

будівельні майданчики, що на берегах річок та озер виростають пишні котеджі. Якась

невидима рука знищує ліси, парки. Природа безжалісно мстить за шкоду, заподіяну

людьми. Страшні повені, зсуви ґрунту, обміління водоймищ – усе це повинно лякати

людей чи хоча б зупинити за крок від наруги над природою.

Я вважаю ,що люди повинні замислитися над питанням: як зберегти природу? Чи не

примусила нас схаменутися аварія на Чорнобильській АЕС, яка сталася ще у 1986

році? Ніхто не думав тоді, яку страшну небезпеку приховує в собі споруда атомної

електростанції. Чимало письменників відтворили Чорнобильську катастрофу. Та

найсильніше ,на мою думку, тема Чорнобиля звучить в Івана Драча, у його поемі

«Чорнобильська мадонна».

Автор змалював у своєму творі образ української жінки на тлі атомної епохи. У

поемі Іван Драч узагальнює розповідь солдата з будівельного загону, осмислює

літературні сюжети на тему Чорнобиля, розмірковує під час відкриття

чорнобильського суду в закритій зоні. У кожному розділі твору звучить мотив

осмислення великої трагедії з гірким висновком:

За безладу безмір, за кар’єри і премії,

16

Немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітньо дурних академій

Платити безсмертям – життям молодим.

Отже, людина має зрозуміти, що вона не володар природи, а її невід’ємна частка.

Може, нам треба жити в злагоді з усім світом і не поспішати втручатися в його таємні

процеси? Тоді й перестануть траплятися екологічні катастрофи, такі, як

Чорнобильська.

«Лиш праця світ таким, як є, створила.

Лиш в праці варто і для праці жить»

Іван Франко

Давно відома істина: праця створила людину. Працюємо заради добра і щастя.

Завдяки невтомній праці наших предків ми милуємось нині спорудами Києво-

Печерської Лаври і Софії Київської.

Титанічний труд Івана Франка, його геніальний талант, вражаюча працездатність,

почуття відповідальності й морального «обов’язку віддати працю свого життя тому

простому народові» довели нам, його нащадкам, істину:

Лиш у праці варто і для праці жить.

Усвідомлюючи свою роль народного провідника, саможертовного подвижника, Іван

Франко з упертістю Сізіфа, як висловився сучасний поет Дмитро Павличко, «двигав на

собі мало не половину всього творчого труда поневоленої нації». Десятки томів

художніх і літературознавчих праць – ось результати Франкового життєвого шляху.

Олександр Довженко у своїх творах прославив людину праці. З великою любов’ю

автор описує свого батька в роботі – який із нього хлібороб, а який косар! Він

красивий у праці, натхненний і невтомний. Здається, що він міг би всю землю

обкосити. Кіноповість «Зачарована Десна» - це гімн праці людини, яка своїми

мозолястими руками вирощує хліб і створює всі земні блага.

У нашому житті багато буває проблем, і потрібно навчитися долати їх за

допомогою плідної праці, рішучості в задумах, справах. Важливо зрозуміти, що без

праці не досягнеш результату, який би тебе задовольнив. Тому треба багато працювати

і постійно самовдосконалюватися. Щодо мене, то я люблю будь-яку роботу: і фізичну,

й інтелектуальну. І переконаний: треба все вміти робити і не цуратися будь-якої праці.

«Люби природу не для себе, люби для неї»

Максим Рильський

Природа – мати невмируща. Вона й досі залишається для нас загадкою. Природа

здавна зачаровує людину своїми незвіданими таємницями.

Люблю я ліс і степ, річку й море. Милуюся карпатськими краєвидами і

неповторними пейзажами Криму. Зачудовано вдивляюсь у поліські ліси і волинські

озера.

Степ… Вічна його краса. Вічна і таємнича. Ось він, сірий, припорошений весняним

пилом, збігає на південь і стигне голубим маревом. Весняними вечорами, коли відсиріє

від степової вологи земля, тихо шепочуть трави, облиті сяйвом місяця. Хто може

підслухати, хто розгадає таємничу мову природи, про що розкажуть могили? Може,

вони розповідають про те, як на них зупинялись чумаки, варили куліш, а кобза

дзвеніла у тихому надвечір’ї? Може, степові трави шепочуть про те, як отут, у

бур’янах, лежав порубаний козак?

Мальовничі береги зачарованої Десни… Зворушливо описав Олександр Довженко

красу річки Десни, яка колихала його на своїх легких хвилях. І повінь навесні, і сінокіс

17

улітку, і город восени – все це картини рідної землі, які передані нащадкам через

художнє слово у кіноповісті «Зачарована Десна».

Ліс як друг… Таким постає він у пейзажній ліриці Максима Рильського. Природа -

це мати, яка дає щедрі дари людині. Розмова з другом-лісом – це промовисте слово

громадянської позиції автора і його закоханості у природу як людини-лірика з тонкою

душею. Глибока спостережливість і любов до природи звучить у багатьох віршах

Максима Рильського. Поет шанував людей, закоханих у природу, тих, хто присвятив

своє життя вивченню її законів – лісників і садівників, хліборобів і виноградарів – усіх,

хто є справжнім господарем на землі:

Той, хто садить паростки кленові,

Хто діброви молоді ростить,

Сам достоїн людської любові,

Бо живе й працює для століть.

18

V. Моральні цінності людини

«Рушієм і мірою життя є добро, а не зло, дружба, а не зненависть»

Олександр Довженко

Добро і зло, любов і ненависть. Ці вічні життєві істини завжди йдуть поруч. Та, на

жаль, інколи зло і ненависть перемагають. Чому ж так відбувається? Спробую

пояснити.

Проблема добра і зла глибоко розкривається в соціально-психологічному романі

Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Головним героєм

цього твору є Чіпка, доля якого змальована від народження до засудження на каторгу.

Голодне й нещасливе дитинство «байстрюка», раннє заробітчанство, кривди зробили

Чіпку вразливим до чужого горя, сповнили серце ненавистю до неправди. Мов

соняшник до сонця, він тягнувся до тепла і ласки, бо знав їм ціну, а вогнем вибухав

проти зла. І тільки кривда над Чіпкою, коли забрали його землю, коли не добився

правди в суді, розпекла гнів, пустила молодого хлібороба на шлях пияцтва і розбою.

У виборі між добром і злом, любов’ю і ненавистю Чіпка вибрав найгірше. Автори

роману малюють трагедію Чіпки, яка полягає у сліпому бажанні помсти, що веде його

на каторгу.

Моральна краса і духовна велич людини яскраво зображені у кіноповісті

Олександра Довженка «Зачарована Десна». Прості люди, змальовані у творі, несуть

добро і світло. Малий Сашко з дитинства переконався, що працьовита людина не може

чинити зла. Героям творів Довженка праця завжди приносила радість. «Коли вилізає

саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість», - говорить мати Сашка. І батько, і дід

Семен, і прабабуся, й односельці – всі змальовані з теплотою як носії мудрості і

доброти.

Зараз, коли так часто зіштовхуєшся з байдужістю, черствістю, бездуховністю,

хочеться сказати: «Люди, дай, Боже, вам добра, любові і трошки розуму!»

«Земля не може жити без сонця, а людина – без щастя»

Михайло Стельмах

Відома істина: земля не може жити без сонця; без його тепла не ростимуть рослини

і все живе у світі зникне. А що ж таке щастя? Чому людина влаштована так, що конче

їй потрібне щастя? Давайте пошукаємо відповідь у поета-філософа Григорія

Сковороди. Роздумами про людське щастя і шляхи його досягнення сповнена вся

поетова творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями…не

мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Сковорода, воно не тільки поруч з тобою,

воно «всередині тебе»: «у твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за

законами Божими і велінням Божим». Досягти щастя – означає прислухатися до свого

внутрішнього голосу, жити в гармонії з природою і з Богом.

Щаслива людина повинна трудитися відповідно до природних нахилів і здібностей,

тобто мати «сродну працю».

Основою щастя, я вважаю, є найпрекрасніше на світі почуття – кохання. Саме

кохання здатне змінити людину, примусити її дивитися на світ іншими очима.

Закоханий хлопець може зірку дістати з неба для своєї коханої.

У романі Олеся Гончара «Собор» на тлі бурхливих подій розквітає світле кохання

Миколи Баглая та Єльки, чистої, прекрасної дівчини. У неї собор викликає захоплення,

вона ніби відчуває себе його часткою. Микола і Єлька – споріднені душі, у ставленні

до прекрасного. Їхнє кохання не можуть розбити ні обставини, ні люди. Щасливі ці

двоє молодих людей тому, що вони бачать світ однаково.

19

Я хочу бути щасливою людиною. Мрію про навчання в університеті, про гарну

роботу в майбутньому. Щастя полягає ще й у тому, аби здоровими були мої мама й

тато. А Україна щоб розквітала на радість усім людям!

«Мріяти й шукати, доки жити,

Шкварити байдужість на землі»

Василь Симоненко

Життя – це пошук і безперервний рух. Людина, яка постійно шукає нові ідеї, нові

справи, не може бути байдужою чи пасивним спостерігачем. Окрилені високою мрією

люди здійснюють незбагненне: піднімаються в космос, удостоюються Нобелівської

премії, пишуть романи, роблять відкриття. Вважаю, що яскравим прикладом цього

може слугувати моя розповідь.

Четвертого жовтня 1957 року ракета вивела на орбіту штучний супутник Землі. Це

стало першим необхідним кроком в освоєнні космічного простору. Без ракети-носія не

могло бути й мови польоти в космос. На чолі великої справи стояв керівник, який мав

фантастичну мрію. Цим очільником був Головний конструктор, академік, українець за

походженням Сергій Корольов. Усі, хто працював з Корольовим, були захоплені його

вмінням творити нове. Він не любив спокійного життя, не любив повторюватися.

Розробляючи якусь нову конструкцію, пройшовши виснажливий шлях пошуків, він

часто свої досягнення «дарував» спорідненому колективу, при чому навіть переводив

своїх колег у нову групу конструкторів. Це свідчило про масштабність поглядів

Корольова. Мабуть, неабияка роль у цьому належала його юнацькій мрії – літати на

планерах, а потім на ракетному апараті.

Перший космонавт Радянського Союзу Юрій Гагарін здійснив мрії багатьох людей:

він побував у космосі. Раніше подібне могло відбутися лише в казках. Космічний політ

був дуже коротким. Він тривав усього 108 хвилин. Але саме ці хвилини ввійшли в

історію людства як початок нової ери.

Свою заповітну мрію здійснив і Леонід Каденюк, що побував у космосі як перший

український космонавт.

Давайте ж будемо шукати, творити, дерзати. І нехай здійсняться наші маленькі мрії!

Сонце зігріває повітря, а друг – душу

Дружба – одне з найцінніших людських почуттів. У первісному суспільстві дружба

зазвичай пов’язувалася із символічним порідненням (кровна дружба, побратимство,

братерство по зброї) і була принципово непорушною. Пізніше дружба зближується з

товариськістю, що базується на спільності інтересів.

Наприклад, дружба в оцінці Аристотеля, - найнеобхідніше для життя: адже ніхто не

хоче жити без друзів, навіть якби він мав усі інші багатства. Дружба не тільки

неоціненна, а й прекрасна, бо мати багато друзів – це чудово.

Надзвичайно високо оцінюється дружба в українській культурі й ментальності.

Розкриваючи велику силу дружби, Григорій Сковорода наводить слова Плутарха:

«Дружба, супроводжуючи життя, не тільки додає втіхи й чарівності світлим його

сторонам, а й зменшує страждання, і Бог, додавши до життя дружбу, зробив так, щоб

усе було радісним, приємним і милим, коли друг поруч і разом з вами втішається».

Сковорода навчав бути обачливим у виборі друзів.

У поемі І.Котляревського «Енеїда» зображено двох воїнів-друзів – Низа та Евріала.

Вони ніколи не забувають про лицарську честь воїна, вміють захистити Батьківщину.

Низові та Евріалу властиве самовіддане виконання обов’язку. Письменник устами

своїх героїв возвеличує патріотичні подвиги народу, закликає співвітчизників

підкорити особисті інтереси інтересам суспільним.

Нам відомо багато випадків істинної дружби козаків, їхньої взаємовиручки й

самопожертви. Часто у боях з ворогом вони гинули ,рятуючи один одного.

20

Тож справді, як стверджує українське прислів’я, людина без друзів – що дерево без

коріння.

«Неосвіченість – ніч розуму, ніч безмісячна і беззоряна»

Ми вступаємо у нове самостійне життя. У кожного доля складається по-різному.

Будуть і злети, і падіння. Щоб перебороти всі життєві перешкоди, треба мати міцні

знання, бути всебічно розвиненою особистістю. Тому величезне значення в житті

кожної людини має наука, культура. Свідченням цього є такі приклади.

Ще великий князь Київський Володимир Мономах у видатному творі «Повчання

своїм дітям» зазначив: «Що вмієте ,того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться. І

нехай сонце не застане вас у постелі». Як бачимо, ці слова актуальні й зараз. Це

«Повчання» ніби перегукується з глибини віків з Шевченковим розумінням

необхідності знання рідної мови, культури:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Великий Шевченко засуджував національне чванство, йому боліло те, що

українська інтелігенція зневажає рідну мову, що в мовчазному потуранні заорюється

історична пам'ять народу. Шевченкове слово, як і поетова душа, б’ється в тенетах

брехні й облуди, байдужості, національної глухоти, втрати гідності.

Та не можна обмежуватись лише своїм. Тільки освічена людина може вийти у

широкий світовий простір. Згадаймо княжну Ольгу, Настю Лісовську, Богдана

Хмельницького, Григорія Сковороду. Ці люди стали знаменитими завдяки своїй

освіченості і природній мудрості. Мудрець і поет Григорій Сковорода займався

музикою та співом, грав на скрипці, флейті, бандурі, гуслях та сопілці. Був

популярним в усіх колах української людності: розумного мандрівника з пошаною

сприймали і багаті, і бідні.

Вірю, що моя мрія здійсниться, бо я знаю комп’ютер, володію двома іноземними

мовами ,читаю класичну літературу і хочу отримати повноцінну вищу освіту.

Гідність людини визначають не гроші, а чесне життя

Зараз нелегко розмірковувати на тему грошей і честі. Адже більшість молодих

людей вважає, що саме гроші є мірилом добробуту й авторитету людини в суспільстві.

На перший погляд, можливо, це й так. Але життя інколи доводить протилежне. Буває,

що люди володіють мільйонами, але це честі їм не дарує.

Зрозуміти глибше суть проблеми матеріального і духовного допоможе відомий нам

український драматург Іван Карпенко-Карий. У його п’єсах «Сто тисяч» і «Хазяїн»

зображено образи Калитки і Пузиря, які орудують тисячами грошей і володіють

великою капіталістичною машиною із сотнями найманих робітників. У комедії

«Хазяїн», наприклад, І.Карпенко-Карий зобразив образ мільйонера Пузиря з його

«хазяйським колесом». Автор простежує весь механізм цього «колеса», закони, логіку

й філософію життя тих, хто його обертає. У цьому світі все продається, навіть інтереси

ближнього. Для Пузиря немає ні закону, ні честі, він робить усе заради збагачення.

За такою мораллю живуть і його підручні. «З усього…треба користь витягать, хоч

би й зубами прийшлося тягнуть, тягни!» - такий девіз їхнього існування.

Не про матеріальну винагороду думають герої роману Олеся Гончара «Собор», які

стають на захист церкви в селі Зачіплянка. Безкорисною є робота над створенням

Софії Київської талановитого майстра Сивоока з роману «Диво» Павла Загребельного.

Намагаючись довести, що не гроші головне в житті людини, а честь її, хочу

застерегти сучасну молодь: дбайте про високе й духовне у своїх душах, оберігайтесь

звабливих спокус і ніколи не втрачайте гідність через гроші.

21

Скромність – прикраса мудрості

Скромність завжди прикрашала людину. Але зараз це почуття настільки

«розмилося», що мало хто правильно пояснює поняття скромності. Дехто вважає, що

бути скромним означає сором’язливо стояти осторонь будь-яких справ, нікуди не

втручатися. Ще хтось думає, що скромність – це негативна риса характеру людини

слабкої і сірої. Я хочу довести ,що скромність прикрашає людину, підносить її над

буденним життям.

Всі ми знаємо, що Григорій Сковорода – український поет, філософ, учений та

музикант. Його неперевершений талант знали і багаті, і бідні. До нього був

прихильний губернатор, Григорія Савича знали в Петербурзі, його запрошували до

себе люди з високим становищем на той час.

«Світ ловив мене, та не піймав». Світ у розумінні Сковороди – це спосіб життя

тогочасного суспільства, принцип стосунків між людьми. Безтурботне життя,

обжерливість, розкіш – усе це слабкості людського характеру. Так світ у нього

асоціювався з нещастям. Тому Григорій Сковорода понад усе цінував свободу,

непохитність ідеалів, душевну щедрість, прагнення до самовдосконалення. Скромно

живучи, він ніколи не шукав достатку й багатства. Був завжди веселим, бадьорим,

доброзичливим.

Я багато читав про життя Тараса Шевченка. І мені він запам’ятався надзвичайно

скромною людиною. Великий поет, він ніколи не вивищувався над людьми, ніколи не

був зарозумілим і пихатим. Приємний співбесідник, з усіма вмів поговорити: і з

панами, і з бідняками.

Про скромну людину завжди почують. Мудрість дає їй добре ім’я, славу на довгі

роки. А про чванливих і нахабних люди швидко забувають.

22

VI. Сенс життя

«Мало прожити життя –

Треба життя зрозуміти»

Євген Плужник

Над пошуком сенсу життя замислювалися давні філософи і письменники. Як правильно

прожити життя, вчить нас Біблія. «Вік живи – вік учись», - говорить народна мудрість.

Зрозуміти життя – означає постійно прислухатися до свого внутрішнього голосу, жити в

гармонії з природою, з Богом.

Твори видатного поета і філософа Григорія Сковороди – це серйозні роздуми над

сенсом і суттю життя, над взаєминами між людьми і природою. Він цінував скромність,

відвертість, свободу. Часто повторював, що щастя – у пізнанні самого себе, своїх нахилів і

здібностей. Вчення про «сродну працю» у Сковороди тісно пов’язане з його розумінням

життя як театрального дійства, де люди-актори виконують свої ролі. І щоб добре зіграти,

треба кожному вибрати таку роль, яка відповідає його можливостям. Цією ідеєю пройняті

байки: «Бджола і Шершень», «Орел і Сорока», «Олениця і Кабан» тощо.

Важко зрозуміти життя, коли тобі всього сімнадцять. У кіно, по телебаченню

показують одне, у житті – зовсім інше. Добре, коли порадниками стануть батько й мати, а

якщо нема дружніх стосунків між батьками й дітьми, тоді зрозуміти життя «допомагає»

вулиця. Я вважаю, якщо у молодої людини є моральна стійкість, сила волі і власні

переконання, то її ніхто не зверне на слизьку дорогу. А слабкодухі, схибивши один раз,

так і не зрозуміють, для чого живуть на цьому світі.

Треба жити за Божими заповідями, тобто стати гармонійно розвинутою особистістю.

Таке моє розуміння істинного сенсу життя. Головне тепер – дотримуватись правильних

заповідей, не піддатися життєвим спокусам.

«Лиш боротись – значить жить!»

Іван Франко

Життя наше – це суцільна боротьба. Людина бореться за правду, за владу, за гроші, за

любов. Бореться – означає живе? Це трактування мого сучасника, небайдужого і

підприємливого. А я хочу на прикладах з життя великих людей показати, яких вершин

досягли вони у боротьбі.

В’ячеслав Чорновіл жив ще зовсім недавно. Це великий син України, справжній

патріот рідної землі, якого знищувала радянська система, але він вистояв. В’ячеслава

Чорновола не зламали мордовські табори. На нього, дисидента, полювали все життя.

Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили,

погрожували. Але він повернувся в Україну, яка почала відроджуватися. В’ячеслав

Чорновіл очолив величезну політичну організацію – Народний Рух України. Народний

Рух через своїх представників у Верховній Раді послідовно обстоював необхідність

скасування депутатської недоторканності.

Зброєю В’ячеслава Чорновола було слово. Обеззброїти його не могли навіть за ґратами.

Могутнім потоком пішли звідти на волю заяви й протести, публіцистичні статті,

звернення, меморандуми – блокуючі документи, написані Чорноволом на захист прав

людини.

У 1999 році журналіста й політика В’ячеслава Чорновола було вбито жорстоко й

підступно. Він пройшов багатьма дорогами, зустрівся із сотнями тисяч людей, у пам’яті

яких залишиться гордим патріотом, людиною-демократом і талановитим журналістом.

Героя України В’ячеславу Чорноволу присвоїли посмертно. Його життя було світлим і

великим, бо боровся за найсвятіше для свого народу – за волю й незалежність.

«Віддай людині крихітку себе.

23

За це душа поповнюється світлом»

Ліна Костенко

Любити безмежно життя та людей – за таким принципом багато письменників

створили свої романи та повісті. Змальовуючи чи то простого трудівника, чи воїна-

визволителя, митці у своїх творах возвеличували людину, яка служить рідному народові

до останнього подиху життя.

Наведу яскравий приклад з української літератури. У поемі «Мойсей» Іван Франко,

ідучи за біблійним сюжетом, змалював образ пророка єврейського народу, що сорок років

веде свій народ через пустелю до обітованої землі, до омріяного щастя. У трактуванні

Франка Мойсей – постать велична і водночас трагічна. Наснажений єдиним бажанням –

привести свій знедолений народ у «долину пречудну» - Мойсей віддає цій справі всі

духовні й фізичні сили, сподіваючись на щасливий кінець. Але громада не вибачає йому

невлаштованості і нужденного існування. Та Мойсей, вбачаючи в цьому важкому поході

єдиний сенс свого і народного життя, залишається вірним взятому на себе обов’язку.

Зневажений, він знаходить у собі сили пробачити тим, хто його проганяє, спромігшись

зусиллям волі на слово невимовної любові до рідного народу. Світлом осяває образ

Мойсея, коли читаєш пролог поеми. У ньому сконденсовано весь ідейно-філософський

зміст твору – роздуми про трагічно жертовний шлях пророка, несприйнятого і

непоцінованого. Мойсей помирає, але його смерть пробудила в народу неабиякі сили,

сколихнула його до боротьби за свободу.

Чи є у нашому житті випадки, коли люди віддають себе іншим? Так ,є. Це лікарі, які,

незважаючи на низьку зарплатню, рятують своїх пацієнтів. Це герої-пожежники, які

виносять з полум’я людей. Це міліціонери, що, не шкодуючи себе, стоять на охороні

закону, часто жертвуючи власним життям.

У житті завжди є місце для подвигу.

«Чи варто жити було б, щоб стати лиш гравієм,

сірим намулом на полях історії» Олесь Гончар

Кожна людина, на мій погляд, прагне залишити слід у житті. У людських серцях

постійно живе жага високої мрії, бажання змінити світ, свій маленький чи великий,

вселюдський.

Духовна краса… Ці слова завжди будуть приваблювати людей, бо в них є найяскравіші

риси характеру: щирість, доброта, гуманність, шляхетність. Багато творів світової

літератури присвячено духовному багатству людини. Давайте звернемось до неї.

Один із найславетніших українських письменників, творчість якого увійшла в

культурну скарбницю нашого народу, Олесь Гончар створив неперевершений роман

«Собор». Образ собору тут – це втілення високого морального духу людини. Через

ставлення до цієї величної споруди автор показує велич і підлоту, красу і звироднілість

людських душ. Ми бачимо, з якою любов’ю і гордістю Олесь Гончар змальовує собор:

«Собор… Горда поема степового зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навчає,

відлунням далеких подій входить у твою молодість».

Герої «Собору» Олеся Гончара – це люди, які розуміють, що йдеться не просто про

занедбану споруду, а мова йде про їхню честь, їх духовні витоки. Назва твору досить

символічна: це і реальна архітектурна споруда селища Зачіплянки, і символ моральної

чистоти та краси людини. Саме у ставленні до собору розкриваються душі головних

героїв, їх внутрішня сутність. Це і Микола Баглай, молодий хлопець із чистою совістю, це

Єлька, дівчина із прагненням до краси, і мудрий Ізот Лобода. Такі люди не існують, а

живуть повноцінно й яскраво. Вони залишають слід у душах людських, а можливо, і в

історії.

Щоб не стати гравієм чи сірим намулом, слід жити заради високої мети – бути

щасливим самому і робити щасливими інших.

24

Як я розумію поняття людина з сонячним серцем.

Людина з сонячним серцем випромінює навколо себе тепло, доброту, щирість, любов.

Це лікар, який не віддасть хворобі свого пацієнта, це вчитель, що виплекає з маленької

дитини зрілого випускника, це художник ,написана яким картина осяває все навкруги. А я

хочу розповісти про великого українського патріота.

Уже кілька років поспіль в Україні проходить конкурс з української мови імені Петра

Яцика. Хто ж такий Петро Яцик? Українець за походженням, він усе життя прожив у

Канаді. Ніколи не забував свою Батьківщину, рідну українську мову. Ставши

мільйонером, він свої багатства витрачав на розвиток української мови та культури.

Своїм святим обов’язком вважав допомогти у відродженні і розвитку української мови.

Тому було запроваджено Міжнародний конкурс з української мови, який пізніше став

носити ім’я Петра Яцика.

Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду

викликають довіру. Спокійний, зосереджений і доброзичливий, він творив себе, наче

писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності.

Петро Яцик відомий в Україні як меценат, чию справу продовжила його дочка.

Щороку, коли відбувається наступний етап Міжнародного конкурсу з української мови

імені Петра Яцика, широка громадськість нашої країни доземно вклоняється людині, що

віддала своє сонячне серце краянам.

Немає нічого кращого у світі, ніж чуйне серце матері. Люблячі руки неньки

пригортають нас з перших днів життя, материнські очі з невимовною ніжністю стежать за

нами все життя. Тому заповіді материнські – найсвятіші. Багато поетів присвятили свої

вірші матері: Василь Симоненко, Борис Олійник, Андрій Малишко.

Мати – це сонце, це Всесвіт, це Земля, якою прямує людина все життя.

Життя! В ньому стільки переконливої сили і повноти!

Жити повнокровним життям – це прекрасно! Вважаю, що людина, яка досягла певних

звершень, може вважати себе щасливою. Бог дає людині життя, і тому вважається

великим гріхом піддаватися депресії. Що б там не було, а треба бути оптимістом.

Лесю Українку називають у народі дочкою Прометея, бо саме вона перейнялася

творчістю Тараса Шевченка і понесла далі естафету правди ,добра і людяності. Її лірика

сповнена глибокої пристрасті, ніжної задушевності, щирої любові до рідної землі.

Ця мужня жінка, з дитячих років борючись із страшною хворобою, виявила велику

силу волі. Були хвилини розпачу, нестерпний біль, крик душі, але ніхто й ніколи не чув

від неї нарікань, ніхто не бачив її зневіреною:

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука?

Чи пісня й думка кволі?

Леся була поетесою-борцем. Героєм її творів став борець за життя, багатогранне і

вільне. Своєю творчістю поетеса довела, що людина повинна жити повноцінно, а не

існувати «у жалю, в голосінні». І тоді «квіти зійдуть», відроджений народ знайде своє

щастя.

Вірш «Contra spem spero» звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро. Леся

Українка впевнена: людина стає сильною, коли збагне свій обов’язок, моральну

відповідальність перед народом. Це додає їй сил, щоб підняти себе з руїни, звільнитися від

депресії:

Так! Я буду кразь сльози сміятись,

25

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити – геть думи сумні!

Нам, молодим і здоровим, є з кого брати приклад, є чому повчитись у Лесі Українки,

щоб зрозуміти, що життя – прекрасне.

Чи може книга змінити життя людини

Книга – неоціненне багатство. У цьому вже ніхто не сумнівається навіть з появою

комп’ютера. Весь світ визнав, що книгою книг є Біблія. Читаючи Біблію, людина вчиться

законів моралі. У Біблії можна зрозуміти, що ми заслуговуємо на щастя та здоров’я. Біблія

вчить, що саме духовність допоможе вийти з кризи. Любити свою щоденну роботу, чесно

жити – ось ключ до таємниці успіху. Біблія може змінити життя людини.

Звернемось і до класичної літератури. Роман Олеся Гончара «Собор» - сучасна книга

про пошуки сенсу життя. Автор показав у своєму творі протиборство сил, що почалося

навколо краси в реальному житті. З одного боку – утвердження і захист отого священного,

що,дивом уцілівши ,дійшло з минулого, з іншого – чиновницькі зазіхання на ці святині.

Роман «Собор» примусив мене задуматися над тим, що в усі часи люди по-різному

ставились до життя, до духовних цінностей та матеріальних благ. Але незмінно всім цим

людям потрібна була віра, бо без віри людина втрачає ту життєву опору, що дає сили і

робить її існування осмисленим.

Олесь Гончар своїм романом постукав у серця своїх і моїх сучасників, нагадавши про

родовід, про давню історію, про існування української нації. Колоритні образи, виведені у

творі, вчать нас, як бути духовно красивим (Микола Баглай) і як не зміліти душею

(Володимир Лобода).

Я зрозумів, що минуле – це твердий ґрунт для майбутнього і його треба берегти.

Вважаю, що такі книги, як «Собор», не залишають нікого байдужими, бо вони вчать:

«Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ…». Цей роман учить нас любити красу

навколишнього світу, цінувати пам’ятки минулого рідного народу, і тоді ми зможемо з

гордістю подивитися в очі своїм нащадкам.

Краще обирати фах престижний чи за покликанням

У світі багато цікавих професій. Кожна людина в ранньому віці замислюється над тим,

ким бути в майбутньому. Дехто уявляє себе великим бізнесменом ,дехто – лікарем. Багато

хто мріє стати дизайнером, банкіром, менеджером. І вже мало хто хоче бути вчителем чи

інженером. Отже, молода людина здебільшого обирає престижний фах. Та чи буде вона

успішним фахівцем у майбутньому, коли до певної професії не лежить душа?

Адже основою щастя, як вважав поет і філософ Григорій Сковорода, є «сродна праця»,

тобто та, до якої людина має природний нахил і здібності. Маємо у скарбниці народної

мудрості безліч висловів, у яких передається багатовіковий досвід і погляди на працю та

виховання: «Знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг – а він на

луг», «Сісти на свого коня».

У народній фразеології немає дошкульніших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається

не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух. Улюблена справа – це обов’язкова умова

успішних досягнень світового значення.

Народна художниця України Марія Приймаченко своєю творчістю відкрила

оригінальну сторінку самобутнього мистецтва світової культури. Її виставки з великим

успіхом експонувалися в багатьох країнах світу. Творчість Марії Приймаченко – це

згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Мабуть, велика

художниця творила свої композиції від душі, за покликанням, бо вони щедро

випромінюють енергію доброти й зачарування світом.

Вважаю, що обирати професію потрібно за покликанням. Тоді й будуть люди говорити:

«справжній учитель», «лікар від Бога», «талановитий інженер», «висококласний пілот».

26

Хто над ким володарює: золото над людиною чи людина над золотом?

Замислююсь над цим вагомим цікавим питанням і доходжу висновку: людина повинна

володарювати над золотом, а не навпаки. Поринаю думками у глибину століть. Там, де

верховодило лише багатство, розкіш, гроші, були війни, розбрат, занепад. Тому я вважаю,

що духовне повинно панувати над матеріальним.

Наведу яскравий приклад як підтвердження мого роздуму. Головний персонаж п’єси

Івана Карпенка-Карого «Хазяїн» Терентій Гаврилович Пузир заради наживи готовий на

все: на нещадну експлуатацію, обман і навіть злочин. Визнавши життєві орієнтири

(«хазяйство або смерть» - такий девіз), Пузир став стратегом і тактиком політики

збагачування. Для нього щось має значення лише тоді, коли воно дає прибуток. Він

заражений ідеєю збагачення, як бацилою, що врешті-решт підточує його життєві сили.

Терентій Гаврилович надзвичайно скупий не лише для своїх наймитів, а й для себе

самого. Тож комічний фінал жалюгідного існування Пузиря є логічним завершення його

життєвого кредо – «хазяйство або смерть». Отже, золото перемогло над ним як над

людиною.

Герої іншого високохудожнього твору – роману Олеся Гончара «Собор» - знаходять у

своїх душах храм. Прекрасними майстрами-будівельниками постають у романі брати

Баглаї, Вірунька, дівчина-сирота Єлька, Ізот Лобода, учитель Хома Романович. Вони

думають про собор як про святиню, схиляються перед його величчю і красою. Вони не

уявляють, щоб у храмі був склад чи кафе. І спасибі Олесеві Гончару, що його герої стають

на захист народних святинь.

Думаю, що саме завдяки літературним творам ми замислюємось над тим, які життєві

цінності є справжніми, що залишимо по собі своїм дітям, як зберегти храм у душах

наших.

«І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі»

Ліна Костенко

Які глибокі і влучні слова написала моя улюблена українська поетеса Ліна Костенко!

Вона закликає нас бути неповторними особистостями, не втрачати своєї індивідуальності,

завжди пам’ятати: не слід піддаватися впливу натовпу, а бути самим собою.

Кожна людина має якийсь талант. Треба його розвивати, а значить, працювати над

собою.

Український народ дуже талановитий. Співучі, працелюбні, мужні люди. Серед них

колись жила і Маруся Чурай, красива полтавка, яка створила багато пісень. У неї

поетичний і музичний хист, чарівний співучий голос, велика сила нещасливого кохання.

Маруся Чураївна ніби ввібрала в себе кращі риси українського народу.

Читаючи роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», я подумки лину у сімнадцяте століття.

В Україні – смерть і руїни, але лунає пісня. Вона то піднесена, то сумна. А головне – несе

надію: прийде час, і буде Вітчизна вільною. Свій голос до майбутнього додала і Маруся

Чурай. Її доля – це доля України. Я зрозумів, що життя цієї дівчини, пісні якої співала вся

Україна, висвітлює багато важливого для осмислення характеру й ментальності

українського народу. Бо образ Марусі сформований на кращих рисах людської народної

моралі. Вона порядна й горда однолюбка. Маруся не звинувачує Гриця за зраду, а карає

себе, що сама не розпізнала нерівності духу з ним, бо «нерівня душ – це гірше ніж майна».

Маруся Чурай не загубилась у юрбі. Понад триста років живе вона в наших серцях, а

Ліна Костенко своїм романом довела, який красивий і талановитий український народ-

творець духовних і матеріальних цінностей.

27

VII.Велич людини

«Лише сильним дано право на безсмертя»

Олександр Довженко

Страшні часи переживала Україна. Були революції, війни, голодомор, розруха. Та

найжахливішими сторінками в історії моєї країни вважаю часи нищення кращих її синів. З

уроків української літератури дізнаюсь, що багатьох письменників було розстріляно,

вислано, забуто. Виявляється, що їхні твори не друкувалися, приховувалися,

викреслювалися з літературного процесу. Мене схвилювала трагічна доля Миколи

Хвильового, Євгена Плужника, Миколи Куліша, Григорія Косинки. Вони залишилися

безсмертними, бо були сильними. Вони мали мужність писати і боротися, незважаючи на

репресії і голодомор. Це були сталінські чорні дні.

Але найдужче вразила мене доля поета, який жив у нібито вільній країні, а був

засуджений на багато років заслання. Це – Василь Стус. Мужні твори поета в радянський

період майже не друкувалися за його життя. А проте доробок Василя Стуса значний і

цільний. Весь він присвячений Україні.

Життя і творчість Василя Стуса – це дорога через терни до безсмертя. І якщо ми уявно

пройдемо сьогодні її стежками, то доторкнемося серцем до великої людської трагедії і

водночас до високої вірності музі. Поезія Стуса – це сама правда, живий нерв України, її

безталанна доля. Він міг би стати не тільки великим поетом, а й літературознавцем чи

вченим. Але владі не потрібні були «вундеркінди» і Стуса виключають з аспірантури, ніде

не приймають на роботу. Влада переслідувала його з єдиною метою – зламати. У 1972

році разом з іншими інакодумцями Василя Стуса засуджено. Почався шлях поета на

Голгофу через мордовські і пермські табори.

Він витримав усе. Він заслужив на безсмертя. І став Героєм України. Та,на жаль, уже

посмертно.

«Упавши – встань,

І знов іди, і знов шукай!»

Андрій Малишко

Життя – це складний процес. Життя прожити – не поле перейти. Так говорить народна

мудрість. Кожна людина бачить сенс життя по-своєму: одні люди працюють усе життя для

того, щоб мати матеріальний достаток, інші – щоб славу. Усе буває на життєвій дорозі: і

злети, і падіння. Дехто, впавши, піднімається, йде вперто до своєї мети, дехто впадає у

відчай і шукає розради в алкоголі та наркотиках.

Мене завжди приваблюють люди, які вміють долати життєві негаразди, не бояться

перешкод і йдуть уперед. Література учить жити. Звернемось до художніх персонажів. У

романі Івана Багряного «Тигролови» змальовано образ мужнього патріота Григорія

Многогрішного. В Україні його засудили на 25 років каторги. Григорія, як і багатьох

інших заарештованих, тривалий час везуть у потязі на Далекий Схід. Утекти майже немає

надії, але Многогрішному це вдається: вирізавши в підлозі товарняка дірку, він на ходу

плигає прямо в тайгу. Знає,що його шукають люди НКВС, голодний і знесилений, бреде

Григорій непролазними хащами. Куди? Для чого? Незважаючи на смертельну небезпеку,

хлопець іде вперед, бо вірить: сміливі завжди матимуть щастя.

Якщо звернутися до життєвого досвіду, то у мене викликають захоплення люди, які,

маючи фізичні вади, займаються спортом. Мало того, вони стають навіть чемпіонами,

часом не маючи ніг, і цим прославляють Україну на параолімпійських іграх. Мабуть,

пройшовши через страждання, такі люди ніби очищаються і жага життя для них стає

сильнішою.

28

Вірю в істину: той, хто шукає, обов’язково знайде, а той, хто, впавши, підніметься,

гідно проживе на цій землі.

«Трудний він і тернистий, шлях на Голгофу слави»

Іван Світличний

У кожного народу, багатомільйонного чи кількасоттисячного, є сини й дочки, які

натхненною творчою працею та геніальністю уславили його в віках. Імена багатьох

талановитих великих українців різних епох були «забуті» їхніми земляками (але не

світом!), викреслені з історії. Але правда перемогла, оскільки є народ ,з якого вийшли

славнозвісні митці й учені. І тепер їхні твори й імена, вже у світовій шані, повертаються

до нас.

Спробую розповісти про одного з таких митців. Важким і тернистим був шлях до слави

українського поета Василя Стуса. Та чи думав він про славу, коли у 1965 році після

виступу в кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» його

відрахували з аспірантури? Василь Стус був обурений арештами серед інтелігенції, які

розпочалися в Києві. Мовчати не міг. У 1972 році Василя Стуса позбавили волі на 5 років

із засланням на 3 роки. Він багато роздумує над своїм становищем, адже твори його за

кордоном друкували ,а тут, на рідній землі, він засуджений як державний злочинець. І за

що? За те, що боровся з несправедливістю, що болісно реагував на перекручення

принципів національної політики в Україні.

Другий вирок у 1980 році був украй жорстоким – 15 років ув’язнення. Василь Стус

відбував термін у спецтаборі для політв’язнів на Уралі з надзвичайно суворим режимом.

За роки ув’язнення і заслання Василь Стус набув великого авторитету в Україні і світі як

поет і незламний борець проти існуючої влади. Було зроблено все, щоб ізолювати таку

сильну, героїчну і талановиту особистість.

Василь Стус написав багато віршів. Серед його збірок ось такі: «Палімпсести», «Свіча

в свічаді», «Птах душі», «Круговерть». Рядки Стусових поезій дихають мужністю, чистою

совістю громадянина, який вивищився над своїми мучителями. Коротке поетове життя

укладено в два рядки, але як багато вони важать:

… жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

У чому полягає велич людини?

Останнім часом ми часто звертаємося до нашої духовної спадщини. Там шукаємо

особистостей, які могли змінити світ чи впливати на розвиток суспільства. Щоб осягнути,

в чому полягає велич людини, треба знати, який слід залишила вона в історії людства.

Богдан Хмельницький – гетьман України, видатний державний діяч і полководець. Він

доклав багато зусиль для організації українського війська, встановлення дипломатичних

зв’язків з іншими країнами, вів непримиренну боротьбу з польською шляхтою.

Постать Богдана Хмельницького яскраво описана в нашій літературі. Є у Павла

Загребельного роман «Я. Богдан», читаючи який дізнаєшся, як Хмельницький із рядового

козака виріс до гетьмана. Це людина справді титанічного розуму й серця. Велич Богдана

Хмельницького в тому, що він першим побачив свій народ в історичному контексті і

водночас усвідомив себе вписаним у безсмертя народу.

Людина залишає по собі слід своєю творчістю. Ось, наприклад, народна художниця

України Марія Приймаченко відкрила оригінальну сторінку самобутнього мистецтва

світової культури. Вона створила той чарівний орнамент, у якому, кажучи словами

Гоголя, «птахи виходять схожими на квіти, а квіти – на птахів».

Велич людини – у її любові до рідного краю. Василь Стус, поет-патріот, кожним своїм

віршем вступав у суперечності з неправдою і за це платив життям. Відважний до

самозречення, він ставав на бій з темними силами за високі ідеали добра, справедливості,

за національну гідність і незалежність українського народу.

29

Видатні українці піднімають престиж нашої України в усьому світі, тим самим

возвеличують її славу й авторитет.

Я – людина, і це мене багато до чого зобов’язує

«Людина, - найвеличніша з усіх істот», - сказав український письменник Іван Багряний.

Щоб стати справжньою людиною, треба так багато досягти в житті. Слід отримати освіту,

мати певний матеріальний достаток, але, мабуть, це не головне. Адже можна бути багатим

і освіченим, але не мати щастя й поваги серед людей. Які ж мої міркування щодо

порушеної теми? Вважаю себе людиною, громадянином, а це означає, що я повинен

виконувати Конституцію України, дотримуватися законів держави, в якій я живу.

Я люблю літературу, і мене часто захоплюють літературні герої. Особливе враження

справив образ Сивоока з роману «Диво» Павла Загребельного. Сивоок – це творець Софії

Київської, який понад тридцять років ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності.

Він ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому

величі й людської гідності. Князю Ярославу Сивоок гордо заявляє, що художник – не раб.

Він служить не церкві, не князю, а людям. Його гідність і незалежність, мужність і

людинолюбство приваблювали не лише покривджених душею, а й тих, хто був рівним

йому у прагненні до волі. Сивоок своїм творінням хотів прикрасити землю, щоб вона

стала писанкою на весь світ, увібрала розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах.

Сивоок як людина взяв на себе високе зобов’язання – створити величну і незвичайну

споруду – і виконав його.

Я розумію суть зобов’язань, узятих сучасною молоддю, але як вона їх реалізує,

залежить лише від неї.

30

VIII. Уроки історії

Чи можна забути минуле?

Ми не можемо спокійно йти в майбутнє, не знаючи свого минулого. Події минувшини

примушують замислюватися над багатьма фактами.

Голодомор… Це страшне слово прийшло до нас із тридцятих років ХХ століття.

Мільйони людей померли, не доживши до літа 1934 року. Трагедія 1933-го залишила

гіркий слід і в творчості таких письменників, як Василь Барка, Улас Самчук, Тодось

Осьмачка.

Василь Барка у романі «Жовтий князь»художньо узагальнив документальний матеріал

жахливого злочину більшовицької системи. Вражають у творі реалістичні картини цього

Апокаліпсису, який осмислюється через біблійне пророцтво як результат геноциду. Усі

випробування, страждання, які випали на долю сім’ї Катранників, набувають у романі

символічного значення. На землю через дев’ятнадцять віків після розп’яття Спасителя

прийшли антихристи. Василь Барка своїм романом «Жовтий князь» закликає до

співпереживання національного горя, до совісті, щоб не мовчала вона ні сьогодні,ні

завтра.

Ще один твір примушує думати: так не повинно повторитися ніколи. Це роман Уласа

Самчука «Марія», у присвяті до якого написано: «Матерям, що загинули голодною

смертю на Україні в роках 1932-1933». Твір став художнім пам’ятником тим мільйонам

українок, які померли в страшні роки голодомору. Однією з таких жінок-матерів є Марія –

головна героїня однойменного роману У.Самчука. Прозаїк майстерно зображує поведінку,

почуття і духовну красу селянки-трудівниці, яка своєю жертовністю і трагічною долею

схожа на біблійні образи жінок-подвижниць і підноситься до рівня символу

багатостраждальної України.

Такі твори, як роман «Жовтий князь» Василя Барки та «Марія» Уласа Самчука

очищають від безпам’ятства і примушують вірити в неминучу перемогу добра над злом.

Вивчай історію і шукай у ній уроки для себе

Складна і водночас цікава історія нашої держави. Деякі історичні події трактуються по-

різному. Фігури видатних українців постають перед нами неоднозначно. Як же

розібратися в багатьох історичних явищах і зрозуміти, що саме є достовірним і

правильним? А які уроки знайти в історії для себе? Спробую відповісти на ці питання.

Важкими були для України часи боротьби проти польської шляхти. Цей період яскраво

описаний у народних піснях та думах. Серед ним особливе місце належить тим творам, у

центрі яких – славний гетьман Богдан Хмельницький. В історії нашої держави з його

іменем пов’язані найсвятіші прагнення українського народу до волі, щастя, незалежності.

Внесок великого Богдана в історію українського народу полягає у визволенні

придніпровських земель з-під ярма польських магнатів, у збереженні мови й культури,

будівництві української держави. Що б там не закидали про взаємовідносини

Хмельницького з тодішньою російською владою, знаходжу урок для себе: ніхто так, як

він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. Своєю мудрістю

й хистом дипломата Богдан Хмельницький може слугувати взірцем для сучасних

політиків.

Багато зараз говориться з високих трибун про голодомор 1932-1933 років, що забрав

життя мільйонів українців. Це страшне слово прийшло до мене зі сторінок роману Василя

Барки «Жовтий князь» У центрі твору мученицький шлях однієї родини – сім’ї Мирона

Катранника. Від голоду помирають один за одним члени цієї родини. Усі випробування,

страждання, що випали на долю Катранників, є свідченням жахливого злочину

більшовицької системи проти свого народу. Прочитавши роман «Жовтий князь» Василя

31

Барки, я знайшла для себе такий урок: пройшовши крізь нелюдські муки, не втративши у

собі добра, наш народ мусить відродити у собі найкраще, найчистіше, найгуманніше, що

йде з глибини віків.

Вони перемогли у цій війні

Нині ми живемо в мирній незалежній державі. Давайте замислимось над тим, завдяки

кому ми маємо змогу голосно й твердо виголошувати: «Це моя країна». Звичайно ж,

завдяки тим хоробрим воїнам, що запекло билися з ворогом, боронячи рідну Вітчизну.

Небагато вже їх нині залишилося, колишніх фронтовиків, яких ми називаємо ветеранами

Великої Вітчизняної.

Про війну я дізнався з історії та художньої літератури. Велика Вітчизняна війна посіла

чільне місце у творчості багатьох українських письменників. Ця війна для Олександра

Довженка, наприклад, стала дорогою його прозріння. Спрямування творів великого

письменника – наближення перемоги, осмислення трагедії України, що опинилася під

гітлерівцями. Оповідання «Мати», «Ніч перед боєм», «На колючому дроті» буквально

кровоточать горем і болем. Безсмертний подвиг, безмежний патріотизм і самовідданий

героїзм – така провідна тема всіх творів О.Довженка про війну. З яким захопленням

розповідає автор про учасників воєнних дій у кіноповісті «Україна в огні». Це прості

воїни, які пройшли дорогами війни і повернулися з перемогою додому.

Олесь Гончар написав роман «Прапороносці», який став реквіємом, гімном на честь

полеглих. Йдеться про переможний, завершальний етап війни. У романі з любов’ю

зображені прості солдати й офіцери: Юрій Брянський, Євген Черниш, Хома Хаєцький,

майор Воронцов, Шура Ясногорська. У нашій пам’яті вони так і залишилися героями.

2010 рік – це рік 65 річниці Перемоги над фашизмом. «Ніщо не забуте, і ніхто не

забутий!» - говоримо ми в ці дні. Пам'ять про подвиг нашого народу в роки Другої

світової війни завжди житиме в серцях живих:

Не посмертная бронза

Їм безсмертя дала.

Вічна слава відважних –

Їх геройські діла.