Оксана Дяків. "Проростає вселенська любов". 2016

Тернопіль2016

Оксана Дяків

Проростає вселенська любов

3

ББК 84 (4 Укр) 6 Д 75

ISBN

ISBN

ББК 84 (4 Укр) 6

© Дяків О. І., 2016© Мельничук Б. І., передмова, 2016© ТОВ «Терно-граф», 2016

Д 75Дяків О.І.Проростає вселенська любов / О.І. Дяків. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф». – 2016. – 128 с.

До сьомої поетичної книжки Оксани Дяків «Проростає вселенська лю-бов» увійшло багато нових віршів, а також раніше опубліковані твори.

Це збірка щирої, відвертої та глибокої поезії, в якій віртуальним перевес-лом майстерно поєднано все, з чим і як ми, українці, живемо останні роки: ра-зючі зміни, тривожна пам’ять, невгамовний біль війни, страждання, гіркі втра-ти, але разом із тим – філософія самопізнання, самоідентифікації, а також все-поглинаюча вселенська любов, що проростає живодайним цвітом крізь наші душі, зігріває вірою й надією на благословенне Господом майбуття…

ÌÓÄÐ²ÑÒÜ ² ÏÐÈÑÒÐÀÑÒÜ ÎÊÑÀÍÈ ÄßÊ²ÂНині виходить у світ чимало поетичних збірок. Звісно, не всі

вони рівноцінні за творчою силою і реалізованим талантом авто-ра, тому не завжди знаходять свого вдячного й захопленого чи-тача. Але цьогорічній поетичній книжці «Проростає вселенська любов» поетеси, прозаїка і редактора Оксани Дяків пророкую довге життя.Творчим доробком цієї талановитої літераторки, яка

п’ятнадцятий рік працює редактором заліщицької газети «Ко-лос» (Тернопільщина), цікавлюсь уже протягом тривалого часу. Очолюючи районний часопис О. Дяків пройшла серйозну жур-налістську, літературну школу, виросла з досвідченого педаго-га-філолога до високопрофесійного журналіста, вимогливого редактора, стала неповторним літератором, є членом Націо-нальної спілки журналістів України. Із 2010 року Оксана Дяків постійно співпрацює з літератур-

но-мистецьким і громадсько-політичним часописом «Літера-турний Тернопіль», який маю честь очолювати. На сторінках журналу друкувались її поезії, дослідження творчої спадщини літераторів Заліщанщини. Поезії неодноразово також опубліко-вані на шпальтах районної та обласної преси, у всеукраїнських виданнях, антологіях, колективних поетичних збірках.Оксана Дяків кожною своєю новою збіркою засвідчує зростан-

ня майстерності, зокрема збагачення тематичної палітри, примно-ження образних засобів; авторка наполегливо працює над словом, володіє стрункою і неповторною системою епітетів та метафор.

4 5

Це підтверджують, зокрема, книжки «Терпке вино, як помаранча осені» та «Нескорені серця», що в 2015 році побачили світ у видав-ництві «Лілія» (м. Хмельницький). До слова, О. Дяків – авторка шести книжок. Окрім названих, це збірки віршів, що вийшли у видавництві «Друк Арт» (м. Чернівці): «Гармонія протилежності» (2012) та «Спектральність слів» (2013); прозово-поетична книж-ка «Вікно думок» (2013), головною темою якої є «четверта хвиля» української еміґрації – так звана «заробітчанська»; літературно-пу-бліцистичне видання «Душа тисячоліть шукає себе в слові» (2014), присвячене творчим особистостям, які народилися на Тернопіллі та Буковині або мають до них дотичність.У цьогорічній збірці Оксани Дяків «Проростає вселенська

любов», що складається з чотирьох тематичних розділів: «Ідуть у бій супроти супостата», «Життя шліфує, наче камінь», «Століт-тя долю вишивають» та «Жінко, нене, донечко ласкава», наче у дзеркалі душі, відображені почуття і переживання авторки, тісно переплетені з буремним українським сьогоденням та не-проминальними цінностями нашого близького й далекого ми-нулого. У книжці представлені вірші громадянського звучання, навіяні Революцією Гідності та війною на сході України, а також інтимна лірика. Поезії Оксани Дяків присвячені вічним людським цінностям,

багатогранності любові як першооснови життя, сім’ї, родинного благополуччя, а також відображенню неповторності, краси укра-їнської природи, завдяки якій відбувається пізнання глибинних пластів власної душі, філософське переосмислення долі на різних її часових відтинках і в різних ситуаціях. У поезіях авторки світ сприймається в контрастній кольоровій гамі: радісні й світлі по-чуття межують із мотивами суму, розчарування та глибоких ду-шевних борінь, бо, як відомо, журба в обіймах зі щастям – це об-раз завжденного життя. Водночас природа, віра, надія та любов залишаються надійним підґрунтям для всеосяжних і гармоній-них світів Краси й Правди.

Провідними мотивами збірки «Проростає вселенська любов» є також теми України, патріотизму, глибока й вічна філософія єд-нання людини з рідною землею і народом. Авторка підкреслює, що нерозривний зв’язок зі своєю Вітчизною – один із головних чинників внутрішньої гармонії людини, національної самоіден-тифікації. Літераторка змальовує Україну, зокрема Наддністров’я, як ві-

чні й нетлінні образи, створені вкраїнськими піснею, чистотою національних святинь, традицій, обрядів. Характерно, що образ Батьківщини у збірці поступово розширюється: від містечка За-ліщики, серце котрого «б’ється неспокійно», «срібного Дністра», «магічного Наддністров’я», «коштовного краю», яким пишається авторка, – до всього повнокровного українського світу.А вірші першого розділу цієї книжки – «Ідуть у бій супроти

супостата» – мають на меті підтримати патріотичний дух на-шого народу, вписати поетичним словом на скрижалі літопи-су подвиг українських героїв, які, жертвуючи найдорожчим – життям та здоров’ям, нині протистоять підступному та ци-нічному ворогові. Підсумовуючи огляд поезій нової збірки Оксани Дяків, вар-

то зазначити, що її вірші відзначаються глибокою самобутністю, власним баченням світу, вмінням по-своєму передати, здавало-ся б, відоме. Авторка справді має чим поділитися з читачами, перебуває в невтомному пошуку нових тем та поетичних обра-зів. І її мудрі та пристрасні вірші отримають від поціновувачів, без сумніву, високу оцінку.

Богдан МЕЛЬНИЧУК, редактор, член Національної спілки

письменників, заслужений діяч мистецтв України.

Ідуть у бій супроти супостата...Ідуть у бій супроти супостата...Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов”Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов”

6 7

І. ІДУТЬ У БІЙ СУПРОТИ СУПОСТАТА…

Â²ÉÍÀ ÏÐÎÒÈ ÊÀ¯ÍÀ

Московський чобіт топче Україну!..Наш бій священний – проти Сатани!Несе Росія смерть синам, руїнуІ крутить смерч новітньої війни…

Цинізм, байдужість до страждань країни!(А «братом» називали день за днем!) Антихрист Путін – зло, антилюдина:Загруз в брехні й абсурдності «ідей»!

Нема в нас виходу – лиш битись справно,Сучасний Каїн нищить брата знов…Вкраїнська армія йде в бій за Божу справу: Цю кривду може змити тільки кров!

Солдатів, як собак, ховають росіяни:Безславно в шанцях «дивної війни»…Вкраїнців проводжають, як Героїв,Бо Правда – Бог! Брехня – від Сатани!

Сини й батьки боронять рідну землю:Міста і села, ріки і поля…Цвіт нації воює сокровенно –Вкраїнським стягом Гідність промовля!..

Ідуть у бій супроти супостата…Воскреслий Авель з іменем Отця…Стоять із честю в полі брат за брата –Війною Каїна не скорені серця!

ÕÀÉ ÀÍÃÅËÈ ÇÀÕÈÑÒßÒÜ!

Солдати, залишайтеся живіНаперекір війні та обстрілам, і «Градам»!На вас чекають квіти польові,Дружина й діти, наречена й мати…

Титани духу: кожен патріот!Несуть у душах полум’яну силу.Вони – Вкраїни щит і меч, оплот –Ворожа нечисть ляже у могилу!

Ви небо підпираєте, грудьмиБороните святу батьківську хату.Хай Ангели вас захистять крильми!Молитви наші – оберіг солдату…

Ми вірим щиро: небо голубеЩе мирною веселкою озветься.Вкраїнська армія з народом йде:Єднання час – від серця і до серця!


8 9

ÓÊÐÀ¯Í²Íàïèñàâ ÿ «Óêðà¿íó â îãí³»ç îãíåííèì áîëåì ó ñåðö³...

Îëåêñàíäð ÄîâæåíêîУкраїно моя, твоє серце в огні,Твоє тіло шматують ще чвари.І спокою не буде, здається мені,Від манкуртів і від яничарів!Ті словами жонглюють, з-за валу сичатьІ розмахують скіпетром всує.Ці пером на папері осанну скриплятьІ співають щодня: «Алілуя!»Чи ж співати годиться та оди писатьНа безхліб’ї щоденному згорда?Не пора ж рукави вже мерщій засукать,«Працьовита» еліти когорто?!Де ж ті славні діла, де дещиця малаВкладу кожного в спільну будову?Чи ж годиться всім нам Україну проспать,Щоб назавтра боротися знову?!Україна в огні: б’ється Київ в борні –У тяжких політичних потугах...Тож у відповідь знов без прохань і намовНад майданами зринуть хоругви!Кров гаряча дідів, гіркі сльози батьківЗа державу пролиті намарно?!Та не хочу я вірить, що крапки над «і»Хтось розставив нахабно й безкарно!Ненька рідна в борні! Серце вкотре щемитьВід нестерпного, сильного болю...А болюче не спить, гострим лезом ятрить: Чи діждеться Вкраїна розвою?!

ÐÅÂÎËÞÖ²ß ÇÌ²Í

Дерзновенна ейфорія революції –Задля завтрашнього дня чи еволюції?Ембріоном-пуп’янком розбудженаЗадля українського відродження!

Кольорова або зовсім безіменнаКолошматить поступ сьогодення.Дерзновенна ейфорія революції –Задля майбуття та еволюції –

Розчохляє гостру шаблю враз,Зупинити щоб імперський сказ, Підіймає кожного з колін,Щоб народ діждався перемін!

ÔÅÍ²ÊÑ

Неможливо не пройнятись болем:Знов прогіркла димом далина…І гримить свинцевий грім над полем,Обпікає душі та тіла війна,

Умертвляє літо, осінь, весни,В жилах заморозить кров зима…Але Фенікс з попелищ воскресне,Бо Господь Вкраїну обійма.


10 11

×ÀÑ ÓÐÎ×ÈÉ

Настав епохи час урочий:Відкрило сонце серця очіІ біль урвався, мов терпець!Чи смуткам врешт буде кінець?!

Чому печаль тривожить душу?В народу запитати мушуПро витоки борні-снаги.Нехай не крають вороги

Ні Пам’ять, ні Звитяги щем:Жертовним Віри він дощемСкропив всю землю Українську,Яка зросла Крутянським військом...

Підняли руки Прапори –До сонця, неба, догори –За Волю й Правду без прикрас –Урочий на Майданах час!

ÍÀ ÌÀÉÄÀÍ²

Революції гомін поміж прапорів на Майдані.Подаровані радість, і смутки, і сльози, і мрії.Всі братерством стоять серед чорних від згарищ туманів,Бо плекають нову, життєдайну вкраїнську надію…

Парадокс цього бунту за вільну, без банди, державу,Проти влади, «тітушок» – їм в пеклі вогненнім горіти!Бо майданівці гідно воюють за честь, не за славу,Щоби, як європейці, жили їхні внуки та діти.

В казанах січових знов козак варить страву для сотні.Закипає куліш під зірками Чумацького Шляху.Піаніст партитуру душі прогортав… Незворотні Відбуваються зсуви в склепінні небесного даху…


12 13

ÃÅÐÎ¯ ÍÅ ÂÌÈÐÀÞÒÜ!Ïðèñâÿ÷åíî Íåáåñí³é Ñîòí³

³ âñ³ì áîðöÿì çà íåçàëåæí³ñòü Óêðà¿íñüêî¿ äåðæàâè

Герої не вмирають!Герої не вмирають!Ця щира правда – Божий мудрий дзвін,Життя і кров, пролита в ім’я змін.

Герої не вмирають!Герої не вмирають!Вони – це совість наша, борг землі,Вкраїні рідній, сироті-сім’ї…

Герої не вмирають!Герої не вмирають!Небесна Сотня – промені зірок,Олтар жертовності, до істин крок.

Герої не вмирають!Герої не вмирають!Вони живуть у пам’яті, серцях,Їх справжній дух несе вкраїнський стяг!

ÆÅÐÒÎÂÍ²ÑÒÜ

Українська земля лемешами від «Градів» поорана.Її грудки від крові масні… Але ні! Не подолана!Мати Божа схиляє над тим, хто на чатах, покров…Проростає крізь гільзи й осколки вселенська любов…

Українські сини не впокорені силою мороку.Їх чуби пахнуть потом, боями, вогнями і порохом.Але янголи босі у них за спиною стоять –Легкокрила опіка, Господня підтримка і рать.

Над розтерзаним світом зоря Вифлеємська зажевріє.У сирітських очах поміж сліз, втрат, поранень надія є!На вівтар Україна жертовно поклала життя,Щоб без Ірода долі дітей повести в майбуття!..

ÄÎÐÎÃÈ

Різні дороги ведуть через карби століть…Воїни й діти… Не мир, а війна на землі!На роздоріжжі вітрів і часів лихолітьСтала Вкраїна – поміж двох ворожих світів.

Запаралелені струни-картини життя:Сонячний дощ крізь туман й поволоку небес,Гуркіт гармат через долі… Надій майбуття –Ніжний підсніжник крізь згарища попіл воскрес.


14 15

ÍÅÎÃÎËÎØÅÍÀ Â²ÉÍÀ

«Неоголошена війна» і «дивна»,«Гібридна», підла і сторука,«Керованого хаосу війна»,«Прихована», «таємна» бойня-мука.

«Напіввійна» – як сила упокорення.Мета – це «Русскій мір» міфічний,Народу українського підкорення –План путінський шизофренічний.

Російська Федерація – злий варвар:До гласу розуму – стіна глуха,Поза законом світовим загарбник,Що не боїться смертного гріха!..

Ми захищаємось! Вкраїнський опірЄднає Збройні сили і народ.На блокпостах солдати і в окопах –Вітчизни рідної святий оплот!

ÍÀ ÌÅÆ²

Світ жорсткий і жорстокий,Нелегкий і святковий:Горизонти розбиті,Від крові пурпурові…

Усвідомити складно –Двадцять перше сторіччя!Плаче дощ безпорадно Над поблідлим обличчям…

Впав солдат… Кулі посвист –Біль обпік юні груди…Очі дивляться в простір…Зупиніть війну, люди!

Ворог в бій іде вперто,Жертв, руїн йому мало!На межі життя й смертіУкраїна постала!..


16 17

ÏÐÎÂÎÄÈ ÍÀÐÅ×ÅÍÎÃÎ

Сонце пробивалося крізь гілля.Яблуня латала рвану тінь…О за що трагічне «новосілля»?!В ніжній скрипці серця – заметіль…

Щось тонке, але, як біль, знайомеДоторкнулося душі смичком,Впало літнім цвітом у долоніІ по струнах вдарило крилом…

Це була така журлива пісня –Вже не буде радості весни.І сльозам у грудях стало тісно –Відлітали мрії в безвість, сни…

«Очі випили тебе, любове,Ув останній раз в цьому житті!..»Розгубила доля дні-обнови:Проводжали хлопця солов’ї…

ÂÈÌ²Ð ×ÀÑÓ

Вимір часу в роках –Як вода у руці.Але стиснеш в кулак –Не впіймаєш ніяк!

Так і дні золоті:Не схопити їх, ні,Не зв’язати у сніп,Не покласти до стіп,

Не з’єднатиТугим перевеслом,Бо минуле Навряд чи воскресне.

Ув історії нашій –Вісті добрі й сумні,Що ступали у дімНа гостинний поріг,

Відчувалися в пульсі Вкраїни-держави:То у радості хвилях,То в тенетах неслави.

Світ давно йде вперед.Хтось вовтузиться щеНа узбіччі життя,Без думок каяття.

Мов дороги нема –Тільки трясовина,Та, що губить снопи…Їх солоні серпи


18 19

З гіркотою нажалиВ житейському полі…Ще й злочинців розвелосьМіж нами доволі!

Тягнуть-смикають з воза,В кишеню кладуть,Безсоромно, захланно,Безсовісно рвуть,

Запопадливо Дивлячись в очі,Щоби долю намСпільну зурочить...

Не згубити б нам, люди,В дорозі важкій,Розчарованим, в смуті,Голос праведний свій!

Бо ще треба всім житьІ стезю торувать,Щоби дух не мілів,Чистим сріблом зорів,

Бо інакше Не стати собою,Не діждати Вкраїні розвою…

ÎÄÂ²×ÍÈÉ ÑÅÍÑ

Дивлюся на минувшину-історію –І бачу війни, здвиги й гніт застою:Не так віддалено, бо втратяться деталі,Й не близько: слід без пафосу йти далі…

Десь там залишились, десь там,Де на узвишші гримів тан, – Там – спогади, літопис-сплеск.В очах вояка він воскрес…

Ліси, криївки, москалі…Вояк не гнувся до землі,В руках тримав вогненний кріс –Від кулі здибивсь чорний ліс,

Крізь роки, наче кінь, несе.У пам’яті – одвічний сенс…Могили – в колі ясенів.Життя, воздане за синів, –

Жертовність долі вівтарів...Тепер – у споминах хрестів.Не треба сліз, не треба слів!Лише б держави плід доспів.

Вкраїни горде знамено –Над світом сяяло б воно,Жила б країни житня синь –Вояцька слава гроз-часів.


20 21

ÌÀÒÅÐÈÍÑÜÊÅ ×ÅÊÀÍÍß

Війна іде, гряде війна – така жорстока…І плаче мати не одна, бо одинока.Туманом в косах сивина, в очах – зажура.Щоночі сниться неньці син. Сумує джура…

Летять у небі журавлі, а просинь плаче…Чому загинув молодим, чому, козаче?За Україну він поліг, за рідну хату,Герою – слава на віки і честь – солдату!..

Бої на сході ще гримлять за Україну, Болять серця у матерів: «Та де ж ти, сину?!Вернись, дитино, крізь громи і крізь гармати,Наперекір смертям, війні буду чекати!..»

Озвався голос, як сурма дзвінка із Неба:«Не плач, матусю, не ридай, прошу – не треба…Мов янгол, з вітром прилечу крізь часу ріки,З Вітчизною, з тобою я буду навіки!.. »

ßÍÃÎË ÏËÀ×Å

Упивається кров’ю історія,Умиваються слізьми поля:Повертає в бойовище колія –В танках, «Градах» і шрамах земля.

Та коли ж горю край буде, Боже мій?!Янгол плаче над синню очей…Де сховатися дітям від обстрілівІ тривожно-вогненних ночей?

«Старший брат» втратив совість, глузд, людяність,Бо руйнує Луганськ і Донбас,Прикриває брехнею-облудоюНицих вбивств, зрад та підлості час.

Втрати біль – Маріуполь-трагедія,Знов смертями сичить тероризм…Із народом єднається армія,Щоб здолати російський фашизм.

Ми не хочем, щоб буфером-зоноюУкраїна була від орди!..Кожен воїн стоїть обороною,Щоб не в’янули волі сади…


22 23

ÎÁ²ÐÂÀÍÀ ÑÒÐÓÍÀÏðèñâÿ÷åíî âî¿íàì-àô´àíöÿì, ÿê³ áðàëè ó÷àñòü â Àô´àíñüê³é â³éí³

1979–1989 ðîê³â, à òàêîæ óêðà¿íñüêèì ñîëäàòàì, ÿêèõ ñêåðîâóâàëè ó «ãàðÿ÷³ òî÷êè» ëîêàëüíèõ êîíôë³êò³â íà òåðèòîð³¿ êîëèøíüîãî

Ðàäÿíñüêîãî Ñîþçó é çà éîãî ìåæàìè ç ïðèìóñó òîä³øíüî¿ êîìóí³ñòè÷íî¿ òîòàë³òàðíî¿ äåðæàâè*, à òàêîæ ñüîãîäí³øí³ì

óêðà¿íñüêèì âî¿íàì, ÿê³ ïðîòèñòîÿòü ñåïàðàòèñòàì ³ ðîñ³éñüêèì íàéìàíöÿì ó íîâ³é «ãàðÿ÷³é òî÷ö³» ÕÕ² ñòîë³òòÿ – ó â³éí³ íà ñõîä³

Óêðà¿íè

Зів’ялий лист торкнувся лави,Струну осінню обірвав...В очах відбив років загравуІ думку-пам’ять вполював...

Згадавсь Афґан і моджахеди,Змордована солдатська рать,Війна... Та заклик: «До побєди!»Не може в горах спрацювать.

Десятиліття кров’ю сплило.Загибель, рани, ураган...Як вирок – безвість і пустеля,Додому шлях – «Чорний тюльпан».

І десять літ із цинку труниЛітали в небі... МатеріДітей стрічали ридма, з сумом: Синів вінчали цвинтарі...

Знов наші хлопці «щастя» малиВ Нахічевані воювать.Розвал Союзу поминалиБаку, Тбілісі, Карабах.

*Примітка: воїни-інтернаціоналісти брали участь у бойових діях на територі-ях не тільки Афґаністану, а й Алжиру, Анголи, Бангладеш, В’єтнаму, Ефіопії, Єгипту, Ємену, Камбоджі, Куби, Лаосу, Мозамбіку, Сирії, Сомалі, Чехії, Югос-лавії, острова Даманський та в інших «гарячих точках».

В «гарячих точках» на догодуТоталітарній збройній тліЗі стогоном свого народуЗникали юнаки в імлі...

Криваву тризну боєнь вікуВкраїнцям не дали минуть.Двадцяте лихоліть століттяШукало в завтра «світлу» путь.

Та битва знов: солдати гинуть –Цвіт нації – супроти зла!І плачуть кетяги калини:Війна на сході «проросла»…

Російський ненаситний ворогСепаратизм підняв на штик,Приніс руйнацію і морок,В людей забравши спокій-щит…

Вкраїнська армія під «Гради»Та кулі снайперські стає!..Підтримує війська́ громада.Надія жити в мирі є?!

Та врешті захлинуться кров’юСтарі й новітні упирі!Позбавлені життя, любові, –За вами плачуть журавлі...

Пожухлий лист змертвів на лаві.Струна обірвана мовчить.В очах – лиш тінь горя-заграви,Скупа сльоза болить-бринить.


24 25

ÏÐÎÒÈ Â²ÉÍÈ ÏË²×-Î-ÏË²×

Сніжнопінна зима…Брудно-сіра війна…Ні! Багряна вона,І не видно їй дна!..

Волновахи кров, біль –З рани сліз гірких сіль…Розстріл мирних людей –Тероризм без ідей.

Ворог біситься-рве,Хлепче кров рідну, п’є…Але вдавиться він –Стріне праведний гнів!

Браття, сестри, сини,Ката зборемо ми!Чорних днів настав час, В «Градах», «Смерчах» Донбас…

Та віддавши його,Втратим частку свого.Це – Вкраїни земля:Люди, шахти, поля…

Путін Крим НАШ забрав –Не спинився, не став!Відрубає Донбас,Й за Луганськом – до нас:

Встромить в Київ клин-меч,Зоре́ край навпростець –Через села й міста,Закривавить серця…

Ось у тому-то й річ,Щоби йти всім навстрічТемній силі війни,Проти бойні-чуми,

Бо вкорочує вікЖертв і ран скорбний лік.Вірим: вистачить силПовернуть спокій, мир!

Просим Бога щодня…Вся вкраїнська рідня,Кожен з нас волонтерМолитов і пожертв…

І розплата гряде –Ворог ниций впаде.Переможемо ніч:Кожен з нас, пліч-о-пліч!


26 27

ÄÎÍÅÖÜÊÀ ÔÎÐÒÅÖß

В ріднім домі – війна, тероризм!Україна в огні та окопах…Двадцять перше століття – російський фашизмЯк агресор у центрі Європи!

Бій… Летовище-скеля… Донецьк…Боротьба за свободу держави,Героїчної долі терновий вінець –Цитадель української слави…

На межі поміж смертю й життям,Дні та ночі – свинцеве шаленство, Серед «Градів» – нещадного пекла виття,Побратимів підтримка – найперше!

Сталінград, Севастополь і Брест –Епопея борні та безсмертя.На скрижалях війни ратний Фенікс воскрес:Твердь – вкраїнської сили осердя.

«Кіборг» кожен із них!.. Двісті днівЙ сорок два боронили фортецю.Подвиг воїв живий, у вогні не згорів:Він торкається полум’ям серця!

ÒÐÈÂÎÆÍÅ ×ÅÊÀÍÍß

Ностальгуєм за сонячним небом.Спів пташиний з висот долина.Стигне кров людська в жилах: не треба,Щоб спалила життя скарб війна!

Та повітря пронизане світлом,Відступає з Дністра пелена…Я не хочу, щоб плакали діти,А дружина зосталась сама!

Зачекались порожні перониСиніх, карих, зелених очей.І вікно у холоднім безсонніВиглядає солдата з ночей.

Де ти, синку, коханий мій, брате?Хай тебе нам Господь сохранить!Вірим, ворога зможеш здолати,Голуб миру в країну летить…


28 29

ÂÎËÎÍÒÅÐÈ

Солдатів, зранених, у грудях з кулею,Скалічених мінами і ракетами,Державо, обійми щиро, з турботою, Стань із громадою та волонтерами!

***

Волонтерів вкраїнських феномен –Держави теж твердь-оборонаСуспільство об’єднують днями,В АТО їдуть, в темінь ночами.

Палкий розум, істина – в серці,Бо віддані, як добровольці.Для армії – справжня підмога, Все ж вірять у мир, перемогу!

Не треба їм почестей, слави,Для воїнів їх балаклави:Крізь вибухи, «Гради», снарядиВезуть благочинність громади –

Хліб з дому, молитви та ліки…Солдатам малюнки – це діти…Про кожного наші тривоги:Крізь пекло війни ті дороги…

Á²É ÇÀ ÌÈÐ

Пасторальна тиша поля бою:Пострілів десь віддалився тріск,Кулі не свистять над головою,Вуха нашорошив лиш праліс.

Та ще пахне порохом конфліктів.В жилах стигне від чудовиськ кров,Ненавистю званих й братовбивством,Бо зажерли совість та любов…

Скільки ж у планети ран на тілі!Югославія, Ірак, Афґан…Смерть ще й в Україні знов при ділі:Водить із вогнем й сльозами тан.

Щоб Земля в крові не захлинулась,Від меча не згинула ущент,Варт, щоб люди, врешті, обернулисьДо старих проблем новим лицем.

Ворогів немає учорашніх,Є прості страждальці – я і ти.Завербуймось до одної касти –Обраних для дружби й доброти!

Щоб у війнах нам не спопелітиВід страшного гніву й глухоти,Українське військо – світла діти –Здатне вражу ніч перемогти!

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов”Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов”

30 31

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ІІ. ЖИТТЯ ШЛІФУЄ, НАЧЕ КАМІНЬ…

ÃÀÐÌÎÍ²ß ÏÐÎÒÈËÅÆÍÎÑÒ²

В душі мирській – і тісно, й простір:В’юняться-квітнуть думи-гостіПро райський сад надій, бажань,Про пекло мук, утрати грань.

Любов і ненависть – у парі.Добро і зло ведуть баталії,А чорний день та біла нічЗавжди в дорозі пліч-о-пліч.

Крик немовляти – й смерть буття.І пам’ять вічна, й забуття.І людське тіло, з часом тлінне,І дух високий непокірний…

І горе й радість, пісня й стогінЗлились в ріки єдиний гомін.Це все – побіччя два медалі.Без них життя би прісним стало:

Гармонія – у протилежному,Одне від одного залежному…

ÑÏÅÊÒÐÀËÜÍ²ÑÒÜ ÑË²Â

Ми всі від лона – вже не бездоганні:За поворотом долі – свіжий гріх.То груди – в орденах, медалях, То в попелі від голови й до ніг...

Ніщо не стане добрим чи поганим,Доки його оцінить хтось із нас:Чи порубає душу ятаганом,Або прославить, знісши на Парнас.

Спектральність поглядів недосконала,Але шукаєм Правду поміж слів:То перековуєм мечі в орала,То зводим замки з мрій та снів...

На долю нарікати недоречно – Пізнати Істину не всякий варт,Бо пошуки людські віками безконечні – Для праці розуму слід мати гарт.


32 33

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÇÐ²Ë²ÑÒÜ

Мінорним акордом вривається осіньУ літню мажорність октав.Запахло смолою вологою сосен,Пожухлістю стомлених трав.

Так молодість раптом свій біг зупиняє,Як зрілість ступа на поріг,І листя-прикраси із себе скидає,Намул відкидає з доріг.

Веселощі, мрії не квапляться в серце.І вже ностальгує єствоЗа свіжих чуттів чистим плесом озерця,Легким і безхмарним чолом.

І що ж залишається, любий мій друже,Натомість – без юності шат?Невже порожнеча, мов голос у лузі,А доля – фіксація дат?

Навряд чи правдиву ми зможем оцінкуДавати собі чи комусь,Коли прийдем в зрілість без скарбу-дорібку,А мудрість з життям – не союз...

Мінорним акордом ввірвалася осіньВ серпневу мажорність октав...Лиш той зупинитись цю мить не попросить,Хто істину справжню пізнав…

ÏÎ×ÍÈ ²Ç ÑÅÁÅ

В елегійному плині дощу,В екзекуції-ритмі спекиЗабуваєм про сутність людськуІ про те, як колують лелеки...

У суспільстві хочемо бутьЛиш царем, а ще ліпше – богом,Убиваєм совість своюЗа чужим, не своїм порогом.

У житті прагнем стати кимсь,Що й самі не вмієм назвати.Але доля – то довга путь, На якій перепони й загати.

Білий світ – жорстокий і злий.Він не любить слабких та кволих,А шанує тих, непростих, Хто сягає за видноколо...

І якщо поміняти щосьУ житті цьому ти захочеш,Розпочни із себе самого,Щоб сміливо дивитись ув очі.

Поважати себе зумій!І тоді ніхто не посмієВідібрати у тебе сміхІ убити довічну мрію...


34 35

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÍÀ ÑÖÅÍ² ÆÈÒÒß

Життя шліфує, наче камінь:Різцем в душі карбує грані,В одних серцях плекає пломінь,А в інших – лиш про іскру спомин.

Хтось гниль болотяну збираєІ птаха щастя хвіст лапає,Хтось все крушить, кайлом руйнує,А той нове життя будує.

Хтось крутить колесо фортуни,Друзякам цвяхи б’є у труни.А ці лікують, книги пишуть,Щоби нащадкам слід залишить.

Так кожен грає роль – бездарно чи майстерно,Де тіням рай чи світло б’є нестерпно.Хоч світ – театр, та деякі з нас – блазні:Годяться лиш «царкам» прислужувати в лазні!

²Ç ÇÎËÎÒÎÃÎ ÁÅÐÅÃÀ

Із золотого берега дитинстваДивлюсь на акварелі синіх гір.Як в дзеркалі, я розглядаю зблизькаПісок років – життєвий вододіл.

Мов кадри зі старого фільму долі,Пливе поволі в пам’яті колаж –Відбитки ще непевних ранніх кроківТа зрілості чіткий, ясний пейзаж.

Мій пильний погляд – зблизька чи здалека – Побачити зуміє правди сіль,Як шлях, що знає з вирію лелека,Щоб знову повернутись в отчий дім…

ÐÀÍÎÊ

На бані храму небо зайнялось –Так ніжнотонно заіскривсь світанок.Мов помаранча, викотився ранок,На дольки сонця поділивсь Дністром…


36 37

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...Ð²ÇÄÂÎ

Селянська хата. Білі стіни,І піч потріскує вогнем…А на столі з обрусом білим –Дванадцять страв… І терпкий щем

Молитвою у серці в’ється.Свіча горить. І дух РіздваУ грудях кожного озветься:Надія, як Любов, жива!

Пліч-о-пліч дружна вся родинаПро рік минулий гомонить.Вечірня слів святих годинаЗорею в небі забринить.

Христос родивсь! ТисячоліттяРозтанули, як перший сніг…Та радість – вселюдська, всесвітня –Для християн – як оберіг!

ÑÍ²Ã

Ось і грудень. І випав сніг.Припорошив дороги, дереваІ кружляв у повітрі, як міг:Заперечить теплінь йому треба...

Так і в серці – то радість, то лід,І зима поступатись не хоче.Та життя – неперервний політ –Смуток – й щастям осяяні очі…

ÍÅÇÀÐÎÁ²Ò×ÀÍÑÜÊ² ÄÓÌÈ²ç Òåðíîï³ëüùèíè íà çàðîá³òêè çà êîðäîí âè¿õàëè

ìàéæå 200 òèñÿ÷ æèòåë³â...Ніколи б не було в душі почину –Свою покинути родину,Забути про дзвінкі пташині треліІ стрімголов пірнути в чужину-пустелю.

Бо проростаєш в землю барвінкову,Що одягає щовесни обнову.Твої тут корені, могили ріднихІ долі креслення – буремне та погідне.

Чи ж хочеться покинути дитину?Надовго відірватись від родини:Отих людей, яких на пальцях лічиш,І батьківські літа вечірні покалічиш?!

Що б не було – дощі чи заметілі,Добро чи нелад в думах, ділі,В державі власній хочеться лишитись,Заробітчанства «чарам» не скоритись!..

Так! Тяжко жити в Україні,Бо тут буття на існування схоже.Коли сім’я залишиться в руїні,То чужина тобі чи допоможе?

Та дайте ж, владо і суспільство,З ріднею бути поряд більше,Всі перешкоди приберіть з дороги,Щоб відступили геть тривоги!


38 39

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÑÀÌÎÒÍ²ÑÒÜ

Старенька на костур схилилась,Про долю скрушно зажурилась:На вервиці – відлік років,Вже дотліває свічка днів...

Літа злетіли – бистрі коні,Дітей ростила... У долоняхДілила навпіл скибку хліба,Як голод смерть над ними здибив...

Робила гірко день при днині –Аж руки пухли... І дониніЖиве нелегко – у скорботіНа шлях позиркує з-за плоту:

Вік вікувати в самотиніУ згорбленій старій хатині?Чи смерть – не мачуха, а ненька –У Божий світ візьме стареньку?..

ÌÓÄÐÈÉ ÀÍÃÅËÌî¿ì ð³äíèì òà áëèçüêèì ïðèñâÿ÷åíî

В хаті діда пахне м’ятою,І росте спориш біля воріт.Хилита голівкою патлатоюЦвіт-кульбаба, вирвавшись крізь пліт.

Білі стіни вікнами-очицямиЗадивляються у даль доріг.Срібнодзвінно воду п’є з криниціЖуравель – як дому оберіг.

В хаті цій літа ховаються за сволок,У світлинах – і любові, й горя тіні.Яблунька на вітерці шепоче, Що господар долю склав у скриню.

Він покинув дім свій вже назавше –По трудах земних ліг спочивати, Вишиванку чисту вбравши, Наказав нам довго ряст топтати…

Польське військо та війна – як каторга,Баланда в концтаборі німецькім,Остарбайтерство – до сорок п’ятогоІ життя колгоспне – по-совєтськи.

Дім, сім’я, робота, господарка,Діти, внуки, їхні діти теж –Клопотів уже скінченна валка:Підійшов до Вічності кортеж…

От і дні минають оглашенно,Вже й роки в десятиліття стиснуті…Дід Микола – син землі хрещений –Мудрим Ангелом живе в нащадків мислях...


40 41

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÏÀÌ’ßÒÜ ÑÅÐÖß

Бабусю Ганно, серцем вас люблю...І цьому почуттю не згинути ніколи!Пригадую: за рученьку малуКрутою стежкою водили в гори.Де материнка і чебрець ростуть,Вказали ви мені жилавою рукою.Молитись вчили: «Отче наш» казать,Як біди налетять з-за виднокола.Та доля жінки – мов полин-трава:Ще молода лишилася вдовою І десять літ Уралу відбула – Серед боліт із доньками чужою...Там молодість утратила, красуПід нагаєм колгоспного розбою.В думках чекала, щоби час прийшовІ Україна досягла розвою.Наперекір катам співала: «Ще не вмерла!..» І «воронком» вкраїнку везли в Чердинь,Слабку, знеможену, від горя чорну.Макуху діти їли і крутили жорна...Те сталінське тавро усе життя носила.У рідному краю їй жить було несила,Бо діти і вона – то «вороги народу»,Хоч чоловік Петро загинув за Свободу!

...А гострий біль ятрить донині,Торкає серця струн глибинних:Могила – у Ворвулинцях, в Заліщиках – могила:Сім’ю життя тяжке навік зломило...Та віриться, що й досі ви зі мною – В молитвах щирих, в українській волі.

×ÀÑÎÂÀ ªÄÍ²ÑÒÜ

Намисто днів нанизане на нитку буднів.Летять літа – і покоління чергове безлюдніє.Роки лишають вензель в серці й на папері,Та день новий у майбуття відчинить двері.Минуле й завтра йдуть в єдиній зв’язці,Життя і смерть женуть в одній упряжці...


42 43

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÁÅÐÅÃÈÍ² ÓÊÐÀ¯ÍÈ

Тендітність, фемінізм і гендерНа шальках різних чи єдиних?Чи виграла жіночність тендерВ горнилі історичної гордині?..

Літопис світу возвеличивКнягиню Ольгу та Чурай Марусю.Зорею на турецькім видноколіБув час Лісовської Настусі...

Звитяжниці вкраїнські й берегині,Козачки й зв’язкові ОУН –В історії ішли на рівнихСупроти рабства й скверни дум.

Оленою Телігою пишатисьПовинні ми за подвиг її славний, Навічно в пам’яті ім’я закарбувати,Бо кров пролита за святу державність!

Софія Русова, Марія Заньковецька –Освіта і мистецтво на стезі,Яка веде від серця і до серця,Щоб доля не спіткнулась на межі.

Сміливо дійсність висуває –Як авангард – жіноче слово:Костенко Ліна ПРАВДУ знає,Бо очищає зерна від полови...

Надія Савченко – на фронтіНовітньої війни з ордою.Її небесні горизонтиВражають мужності ходою.

Немов Афіна давньогрецька –Прекрасна й мудра, як Паллада.Надія доторкає серця:Її підтримує громада!..

Багато героїнь зростилаЗемля Вкраїнськая велична.А чоловіча слава й силаНехай із ними будуть вічно!

ÍÅ ÇÐÀÍÜÌÎ Â²ÐÓ!

Самотні ми у цьому світі,На смутком спаленій землі.Та сонце прогляда крізь віти –Не зраньмо віру у житті!

Бо все дано нам побороти –Зів’ялі квіти оживуть,А сльози втрати повноводоРіки буття продовжать путь.


44 45

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÁÅÇÊÎÌÏÐÎÌ²ÑÍÀ ÍÀÄ²ß

На обличчі нема макіяжу…Компромісів – ні грама, ні сліз!Ув очах Наді смуток приляже,Як почує підступності сміх…

У турботах – сестра її й мати,Бо навколо – тюремний пустир.Силу волі їй треба плекати,Щоби пристань добра віднайти…

Прагне терпкість туману відчути,Смак джерельної – свіжість води,Щоб забути полону отруту –Відродити душевні сади…

Бо за мирне без ворога завтраГолубині леліє вітри,Терпить голод й неволю за ПРАВДУ,В її серці – глибінь правоти!

ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÀ ÄÓØÀ

Українська душа – Загадкова глибинна криниця.Із ядра – сила коренів,Як магічна калинова суть.

Шанувати вкраїнцямГодувальницю-Землю годиться:Із джерел чистих й соків В родинах їх діти ростуть…

²Ç ÍÀÐÎÄÍÈÕ ÄÆÅÐÅË

Воістину невичерпна криницяВкраїнської мистецької душі!Пісенне перевесло, як зірниця,Між небом і землею – на межі.

Висока скрипка і дзвінкі цимбалиРозкинуть звуки поміж діл та гір,Щоб серце заходилося-співало,Наснагу беручи із древніх сіл.

Кобзарська дума – як літопис краю –Збере в єднанні юних і старих.Тужливо сопілкар заграєМелодію – святую із святих…

Та раптом леґінь стрепенеться,Дівча запросить в танець пружний.Любов’ю слово озоветься,Руки відчувши потиск дружній.

***

Обрядів, звичаїв веселкаЗабарвить кожен день весною.Розмаєм творчості з колискиНас матері ведуть з собою.

Із поколінь до поколінняПередаємо скарб магічний,Щоб не всихалося корінняІ гаптувалась доля вічна…


46 47

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÑÎÊÐÎÂÅÍÍÀ ÏÎÅÇ²ß

Поезія, мов лики одкровення,Виймає з серця сокровеннеНа суду чи хвали тарелю,Лишає слід на білому папері.Думки то плутаються, то стають в колониІ б’ють святково, як в церковні дзвони,То мукою млоять під серцем,То враз зриваються до герцю...І рими тужно квилять над тобоюІ долю болем тчуть, ведуть до боюДорогою катарсису-розвою,Щоб чашу обминуть з бідою...Поезія з молитвою зійдеться,І пристрасть з мислію зіткнеться,Щоб на олтар душі покласти зновуЧуттів і мудрості палку розмову.

***

Слово – цеглина мови,Яка цементує суспільство.Час – шліфувальник слова:Крізь нього стає воно віщим.Слово – це ду́мки злети,Яка у віках всевишня.Слова-кліше, трафаретиЗавжди бувають грішними.Поет Василь Симоненко,Як скальпелем, ним оперує.

Пліснявих ідей естетиНарод пустослів’ям мордують.Енергія в слові та сила.Вкраїнська мова могутня!Важливо, щоб не задушилиЇї манкурти безпутні!..

ÊÎÇÀÖÜÊÀ ÂÅÆÀ

Попри всі негоди-скрутиДовгожитель, цар дерев – Дуб – Вкраїни син могучий, Мир пізнав та битви рев.

Путівник шляхів чумацьких,Подорожнім вказівник,Вежа вартова козацька –Бурям опиратись звик.

Лиш сокири й бензопилиЗможуть обрубати міць.Люди! Та не рвіть ви жилиЛітописцеві століть…


48 49

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÑÂ²É ÇÀ ÄÓÕÎÌ

У світі всіх заборон на відвертість,У повсякденній життя круговерті,Зібравши стиглих думок, слів колосся,Торкнуся рідних я струн суголосся І поділюся душею з ріднею,Хоч не по крові – за духом своєю,Бо проростає від щирості силаІ повертає Поезії крила!

ÑÈÍÜÎÎÊÀ ÂÊÐÀ¯ÍÑÜÊÀ ÍÀÄ²ß

Володимира зірка іскриста Небосхил вітчизняний осяла:Буковинське барвисте намистоІз пісень невмирущих зіткала.

Івасюк молодим був, та раннім: Майстер слова і нот повелитель…Але голуба в серце поранивЯструб владний жорстоко та скрито!

Що то доля! Зрадлива дружина:Вже й забула дорогу додому,Занедбала співучого сина,Віддала на поталу чужому…

Бо в мелодіях-шатах розріссяСмерековим пахучим світанням…В Брюховицькому лісі вознісся,Як агнець, він пішов на заклання.

Не пізнать правди-кривди сьогодні:Запечатана в чорних архівах.Та шедеври – мистецькі акорди –Все гучніше звучать в солоспівах

Діамантами рідного слова,Відшліфовані в пальцях музичних,Розсипаються перлами мовиУ хатах і у залах столичних.

«Світ без тебе», юначе одвічний,Посумнів, як земля у смерканні.Але слава твоя не зміліє,Мов ріка навесні у чеканні.

Розлилась правда – щира вкраїнська,Що з кришталю душі роздобута.Понад світом, мов птах, – «Рута»-пісня,Наче воля, з кайданів розкута!

Синьоока Вкраїни надіє,На калиновім Вічності мостіНе зупиниться пісня! Як мрія,Невмируще звучить з високості…


50 51

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÊÍÈÃ ÃËÈÁÈÍÀ

Êíèãè – ìîðñüêà ãëèáèíà.Õòî â íèõ ï³ðíå àæ äî äíà,

Òîé, õî÷ ³ òðóäó ìàâ äîñèòü,Äèâí³¿ ïåðëè âèíîñèòü...

²âàí ÔðàíêîПрорік Франко, що книги – глибина:В них – давня мудрість нації та роду,Фундамент в них. Народ наш не згинаВорожа міць загарбника-заброди!

Бо Сила й Віра у рядках отих,Розсипаних зерном на полі білім.Думки Хмельницького, Шевченків стильІ предковічне Мудрого чорнило...

У книгах – вчення, дух і товща знань.Їх покоління молоде черпає.На ноги стане наш народ-титан,Якщо коштовних книг скарби пізнає…

ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÅ ÑËÎÂÎ

Українська книго, бідності веригиСкинути не можеш із плечей...Скільки в тебе сили вклали й замісили,Світлих, волелюбних улили ́ ідей!

Наш Кобзар Великий, донька ПрометеяУ світах прославились без меж…Та в своїй державі – самостійній, славній –Не доходять руки, щоб плекать тебе –

Книгу українську. А любов синівськуВже давно пора її віддать:Щоби неповторне українське словоВ чільний європейський поставити ряд.

ÇÀÏÎÂ²Ò

Розметалося листя за вітром,А надії розбились об мур…Час летить невблаганно і швидко,Як згорає бікфордів той шнур.

Проминають роки, мов перони,Миготить буднів-празників світ…У забутім останнім вагоніХтось складає життю заповіт…


52 53

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÇÀÏÎÂ²Ò ÒÀÐÀÑÀ

Минули сотня й п’ять десятків літ,Як Батька сповнивсь заповіт:Тараса прах із ПетербургаУ Канів вірний люд привіз.

І на жалобному шляхуПоетову труну з свинцю Стрічало українське море, Бо для людей то справжнє горе –Вкраїна втратила співця…

Кобзар не з нами... Є лиш Слово –Тверде, мов криця, влучна зброя,Якою Він вражав без жалюЗапроданців і яничарів...

Літа минули. У новім століттіШевченка мова й далі в гніті,Обділена... Мов яблуко розбрату,Її експлуатує брат супроти брата.

Тарасе, наш! Поглянь навколоІ напророч Вкраїні довгеЙ щасливіше життя-буття,Якщо настане каяття

За марно втрачені літа:Їх проковтнула суєта –Толокою, усім народомЗа розбудову взятись варт

Й гуртом шукати того броду,Що виведе нас до свободиІ демократії – в Європу шлях.Не скніймо тихо по кутках,

Не думаймо, що «хата – скраю»,Бо ще Пророк вважав: немаєВажливіш діла і турботи,Як ПРАВДІ відчинить ворота!

ÊÎÁÇÀÐÅÂÀ ÍÀÓÊÀ

Шевченко – не канон чи мармур:Жива душа, воскресла в Слові.«Кобзар» – його життєві карби,Відверта із людьми розмова.

Бо правди сіль зорить крізь роки:І мертвим, і живим наука.До волі українців кроки –Поетова сердечна мука.


54 55

Життя шліфує, наче камінь...Життя шліфує, наче камінь...ÄÓÕÎÂÍÈÉ Ë²ÄÅÐ

Ìè íå ëóêàâèëè ç òîáîþ,Ìè ïðîñòî éøëè; ó íàñ íåìà

Çåðíà íåïðàâäè çà ñîáîþ.Õîä³ìî æ, äîëåíüêî ìîÿ!

Òàðàñ Øåâ÷åíêî. «Äîëÿ», 1858 ð.Духовне лідерство Шевченка –Снага – правічна й сильна – боротьби.Її плекали крізь тугі тенетаЩе гайдамаки славні – не раби:

Верлан, Таран, Гаркуша, ГонтаІ Грива, Залізняк, Медвідь* Вкраїнцям справжнього оплотуШукали: ПРАВДУ-відповідь.

Тарас вів люд, як добру паству:Попереду, крізь біль доріг…Він просто йшов… Він без лукавстваНеправду геть гнав, за поріг!..

«Кобзар» Поета – мужня доля,Письма Святого вічний код.В нім – гнів, страждання, поступ, воля,Нескорений і в рабстві наш народ.

Бо знав же Геній: Син і МатиПостануть на оновленій землі.Путь боротьби супроти супостатаПройдуть раби малі оті німі.

*Верлан, Таран, Гаркуша, Гонта, Грива, Залізняк, Медвідь – ватажки гайда-мацького національно-визвольного руху проти польського гніту на Правобе-режній Україні у XVIII ст.

Пророк шукав дороговказ Ісуса.Суворим був до себе й земляків,Бо зневажав цинічну суть спокуси;«І мертвим, і живим…» – учитись заповів.

Він єсть НАРОД, бо знав його він силу:Козацьке войовниче стремено.Кобзар любив нещасну «Катерину»І «Наймичку»… й вишневих снів садок.

Свідомість нації – Тарас Шевченко.Натхнення Музи – пензля і пера,Йому служили вірно, щоб далекоСвященний глас у світ його лунав

Крізь роки і фортечні Орські мури,Через картини та поезій грім,Розлуку з Україною й тортури:Не написати кілька з серця слів…

Та книжечки Тараса «захалявні»І «Гайдамаки», й віщий «Заповіт»,«Великий льох» і вірші «В казематі»Імперський розбивали грізний лід.

Він світ змінив й пройшов ГолгофуКріпацтва з царською тюрмою,Солдатчину, творити заборону…Не мав «зерна неправди за собою».


56 57

Століття долю вишивають...Століття долю вишивають...ІІІ. СТОЛІТТЯ ДОЛЮ ВИШИВАЮТЬ…

Â²ÁÐÀÖ²¯

Нестримний часу пронизливий гомін.Від істин життя – вібрації-спомин.Годинник по центру надломлений –Сізіфовим тягарем пригноблений.

У пошуках Правди люд – в лабіринті:Згубив, заблукавши, Аріадни нитку. Без проводу військо навчене гине – Дожились цейтноту чорної днини:

Зрушити мали всі справи-центнери –«Вожді» підписати не можуть й паперу!Народ беззаконням мучать і душать.Варто у душах зробить «благоустрій».

Щоби суспільство було домом чесних –Для праці зодчої і справ воскреслих –В думках та діях справжніх громадян,Що дбають про державу і краян.

ÌÎÂÀ ÒÀ ÏÎÅÇ²ß

Поезія у шатах мовиІз серцем почина розмову:Про хліб і сіль, життя-буття,Сумної Лети небуття...

Напоєна ранковими дощами,Омита сріблом рос весняних –Даждьбога іскри в ній палають,Століття долю вишивають.

І мовної скарбниці легітЛетить крізь стріл ворожих скрегіт,Щоб дарувати справжню ліру –Шукати людям щастя й миру.

В народі тихо жебоніла,Та бралась крицею до діла –В борні, як водоспад, ревла.Однак терпіла гніт ярма…

В могутнім Слова організміТримались сили ще залізні: По капілярах текла кровСупроти заборон й намов…

Скарб – мовне поколінь багатство –Ще до часів старих козацтваБере початок свій. Ще РусьПлекала мову солов’їну –


58 59

Століття долю вишивають...Століття долю вишивають...Вкраїнську ніжну й незбориму –Для нас, нащадків, для дітей –Простих мільйонів тих людейВкраїнської соборної держави…

Вона століттями до славиВеде свій Київ златоглавийЧерез руїни, битви й злет,До майбуття летить – вперед!

ÀÍÒÈÄÓÌÊÈ

Cпогад – у дірявій кишені пам’яті.Стривожений сумом спокій.Надтріснута чаша думки…Протяг крізь прочинені двері серця.Правда, інкрустована брехнею.Зів’яле листя – на долоні часу.Заблукале в лабіринтах питання.А на все це – німота світу у відповідь.

ÇÅÌÍÅ ÁÓÒÒß

Забагато фальші в музиці буття!Та не буде фразам й мислям вороття.Зачинились двері в добрий справжній світ,Перервало людство щирості політ…

Хочемо до раю, як мале дитя,Та бездушшя-зграя – карцерне виття.З Єви та Адама – первородний гріх,А відповідальність – серед літа сніг.

Прагнемо у дітях віднайти святе,Та хіба зернина без води зросте?!Фарисейство трунком полонить думки…Як родинна сага створить душ мости –

Виплекані будуть майбуття сади,Забринить наснага уперед іти…І благословення Боже не мине.Господи, помилуй це життя земне!


60 61

Століття долю вишивають...Століття долю вишивають...ÁÅÐÅÃÈÍß

Берегине родинного вогнища,Ви в любові купаєтесь світлій.Хай дороги життєве полотнищеВишиванкою красно розквітне.

Бо в долонях тримаєте сонцеТеплоти і сердечної щирості.Хай же ваше сімейне віконцеБлагодаттю земною розкрилиться.

Недарма величають княгинею,Бо у йменні цім – спокою провесінь.Хай здоров’я зростає калиною,Бо в душі сотні весен – не осінь…

Діти й внуки, ви – в колі родиннім,Над землею – осінній багрянець.Хай запросить же вас неодмінно Чоловік ваш коханий у танець.

Наче лебеді, ви з ним у парі.Виграє срібнодзвінно сопілка –У світанках відлунює молодість,Коли гості кричали вам: «Гірко!»

Та не тільки ви – мати й дружина,І бабуся-порадниця мила.У житті власні світлі вершиниВи віддавна уже підкорили.

Захиснице Добра та Любові –Берегине родинного вогнища…Хай у щасті та мудрому словіВсе омріяне збудеться-сповниться!

Ä²Â×À

Йде дівча привітне – юне, макоцвітне.Ще не знає болю, бавиться з любов’ю.Йде дівча привітне, миле, макоцвітне,Мов дзбаночок, повне, радістю коштовне.Дай, Боже, їй долю – широку, як поле.Щоб дівча розквітло – ще й калиноцвітно…

ÄÎÂ²ÐËÈÂÀ ÐÎÇÌÎÂÀ

Криштальна паморозь берізку закувала.Як наречена, неповторна стала!Фату мережану пустила ніжно доліСеред братів-сестер, задуманих і голих.

Зачарувала білокора сіру тишу.Та вітерець кохану не залишив:Він трепетно розгладжує їй коси,Майстерно снігом запліта волосся.

Хто ти, берізко, білокора панно,Що над тобою вітерець співа осанну?Чи тужно завива і рветься в небо:Мовчання довгого йому ніяк не треба!

Зиму-розлучницю він проклинає люто, Бо днів чудових серцю не забути,Коли зеленим листям шепотіла:– Душею я до тебе лину, милий...

Не плач же, вітре, не тужи даремно:Мине й холодних днів нашестя темне.Весна прилине і теплом огорне –До серця ніжно подругу пригорнеш...


62 63

Століття долю вишивають...Століття долю вишивають...ÇÈÌÎÂÈÉ ÄÅÊÀÄÀÍÑ

Не читається, не пишеться, не ждеться –Почуття сліпі клубочаться під серцем,Розгалужуються спрути неспокою,Пеленають тіні ковдрою тонкою…

Чому дні завзяті й радість вже нарізно,А душа бреде смутна по бездоріжжюІ метається, і завмирає стелою –В галереях сутінок шукає Рафаеля?

Плаче, тужить, упивається сльозами,Мов суха земля під неба образами.Глухне серце від думок захмарених,Від розбитих сподівань – затьмарених.

Декаданс в очах блукає перехожих,Лячно щуляться на вітрі від морозу.А будинки вгрузли в чорну твань асфальту.Ще би крок – й розколють навпіл міста карту.

Вулиці, машини, площі, постаменти…Небо – у кокардах сірих хмародертих.Із бетонних вирватися б лабіринтів,Зачинить Пандори біди-криги скриньку,

Щоб запахло крізь каміння веснолісом,Вистрелило сонце ясним сяйвом з кріса –Зруйнувало вщент із льоду муриІ забуло людство про зими тортури!..

ÐÎÇ×ÀÐÓÂÀÍÍß

Ніхто не знає наших дум:Їх заглушає вулиць шум.А мислі – плутані й тривожні –Розбурхують клітинку кожну…

Чи ж відаєм, що це – ЛЮБОВ?Можливо, коли в жилах кровТо закипає, то холоне,А серце – і зринає, й тоне…

Не вірим в те, що є любов,Бо зради повінь і намовЗахльостує людей багномІ мокрим накрива рядном.

Калічать душі, почуття…Чи є в тілах іще життя?Зосталися ще сподівання:Розтане, мабуть, крига рання?

Чи є любов, а чи нема?Почути відповідь дарма!Бо хіть, захоплення дочасно«Любов’ю» величають, власне.

Любити, певно, ми не вміємЧи виколихувати мрію?А може, лицарство померло,Лишивши жінку в пустці-пеклі?

Не знаємо, що це – любов,Й не прагнем дізнаватись знов,Щоб на порозі пізнаванняНе стрітися з розчаруванням…


64 65

Століття долю вишивають...Століття долю вишивають...ÂÅÑÍÀ Â ÄÓØ²

(äèïòèõ)І

Вуаль задуми вкрила карі очі:Багато помилок зробила ти...А легкий вітер сум розвіяв ночі,І краплі сліз упали на листи –

Слова любові, радості, надії,Які посіяла весна в німій душі.Листи про те, про що вже і не мрієш, –Вагання заорали лемеші…

ІІКоли в душі замерзлій знову Весна пробуджує розмовуЗ чуттями ніжними у серці,Любов спинається до герцю

З проваллям буднів зледенілих.Отримати жадають крила:До свята тягнуться обранці –Життя мирського юні бранці,

Витати щоб над світом сірим,Воскреснути коханням щирим,Подарувати любій жінціСердечних почуттів по вінця...

Отак весна промінням ніжним,Мов камінь почуттів наріжний,Дарує сонце віри світле –Щоби життя нове розквітло.

ÄÈÒß

Осяйно-миле янголяткоДо сонця тягне рученята.Ступають ніженьки по рясту,Щоб довго нитку долі прясти...

Плекала жінка мрії, снила,Щоби дитинка народилась,Прохала добру Матір Божу,Щоб радість дала їй погожу.

Лелека прилетів додому,До рясту, квіту запашного.Відчула, що дитя озветься,Під її серденьком заб’ється.

Збулися щирі сподівання!Немовби соловейко зрання,Співала весело душею,Всміхалась долею своєю...

І злотокосе дитинчаткоДо мами тягне рученята.І ступлять ніженьки по рясту,Щоб роду довгу нитку прясти.


66 67

Століття долю вишивають...Століття долю вишивають...ÑÏ²Â ÀÍÃÅËÀ

Зорі зірчасто засіюють небо.Вечір прилинув, та сумно тобі.Все буде добре. Не плач, не треба!Будуть і в тебе щасливії дні.

Вітер надворі – затишно в хаті.Скапує свічки світла сльоза.Витри-но очка, не варто плакать,Ліпше повторюй мудрі слова:

«Сонечко встане, висвятить обрій!В смутку Господь допоможе мені.Все буде добре, все буде добре…Будуть і в мене щасливії дні…»

Ніч приступила, і хочеться спати.Смутки-печалі геть відійдуть.А Божий Ангел буде співати:«Люба дитинко, щасливою будь!»

ÑÂßÒ-ÂÅ×²Ð

Завмер зимовий день в чеканні,Завіяв холодом зітхання.Повітря теж застигло враз,Неначе зупинився час…

Панно зі снігу вкрило землю.Мороз лютує в ночі темні.Іскриться лід по всій ріці.Дарують зорі промінці.

Свят-вечір зустрічають люди –Христові б’ють поклони всюди.Зібрались пастушки, ягняткаПрославити Святе Дитятко.

Чекали свята з дня на день:Різдвяний дух зближав людей.А провідна зоря іскрилась –Народ вкраїнський веселила.


68 69

Століття долю вишивають...Століття долю вишивають...ßÍÃÎËÜÑÜÊÈÉ ÙÈÒ

Поезія цвіте у прозі…У світлі тінь ряхтить. В облозіЛісів степи пливуть, як хвилі.Вінчають матір діти милі.

Викрешують морозні зоріВ серцях людських вогонь любові.Гаряча кров холоне в жилах.Спікає сонце лід в крижинах.

Прості слова – мов шабля, гострі:Скидають в пекло з високості.А янголи – це щит над світом,Щоб протиріччя примирити…

²Ç ×ÀÑÎÌ «ÍÀ ÒÈ»І

Той обважнів. Хтось споважнівАж до самозакоханості.А цей вдивляється у сниЙ не помічає срібла осені…

Стрибає прудко по калюжах,Не лічить віку… Дні й рокиВеснить в таких думках і душах,І бути з часом таланить «на ти»…

ІІНаздоганяють рими час:І відстають, й випереджають.Удари серця – пульсу сплеск,Що ритм у душу заганяє.

Бо час – як розгнуздані коні:Віжками б’є по долонях,В скронях пече-дошкуляє,Мчати вперед вимагає…

Ì²ÐÈËÎНемає мірки виміряти трудДуші та серця справжнього митця, Який служіння музі поєднавІз вірою у Духа, Сина та Отця…

Хвала Творцю та розуму щоденноЗа творчість і майстерні починання.Нехай в єстві горить натхненнямНових ідей та мудрості єднання!


70 71

Століття долю вишивають...Століття долю вишивають...ÏÎË²Ò

ІЯ люблю літати уві сні,Бачити картини неземні,Відчувати крила за плечимаГоробинощемними ночами...

ІІЯк би хотілось птахом стати – У височінь злетіти і собі!Ширяти в небі – не ридати,Мов зграї сірих журавлів…

ІІІСонце – у зеніті, вітер – у гаях:Кінь сріблястогривий скаче по лугах...Сповнена медами, пахне йван-трава.Крутиться від щастя й лету голова.Стугонить у жилах розпашіла кров.Мабуть, це у серці ожива любовДо землі палкої, до дерев і трав...Лиш би мить яскраву хтось не відібрав!Різнотрав’я барви хлюпають дощем.Розлучили з щастям – і у грудях щем...Небо – у зірницях, тиша – у гаях.Повернути б радість, та не знаю, як...

ÑÅËÎ

Село – мале й велике в Україні –Всміхається життю дитинно,Веде свій відлік безупинно,Щоб не замуливсь скарб родинний.

Але не всюди – людна хата.Вже й пісня не звучить крилата,Бо вимирають наші села,Давно вони вже невеселі.

Сади ще квітнуть відчайдушно.Об землю влітку б’ються груші.Не пробіжить дитя ні разу –Стежки у смутку й перелази.

А сироти-криниці лічать зорі,Вдивляючись в нічні простори.В закинутих хатах гуляє вітер…Хто за спустошення в одвіті?

Урбанізоване зростає покоління.Але чи зможемо очистити сумління?Чи виростуть з нащадків ЛЮДИ,Якщо про землю батьківську забудем?..


72 73

Століття долю вишивають...Століття долю вишивають...ÊÐÈÍÈÖß

Сільська світанкова криниця.Із неї першу джерелицюДля купелі в любистку й м’ятіЧерпали зранку для дитяти.

Жінки тут до розмов ставалиІ подорожнього стрічали,Бажали сили та снаги,Напившись доброї води…

Гуртом доглянута криницяСелу малому тільки сниться,Бо час висушує цілющу,Залишивши на дні лиш гущу…

ÎÑÒÀÍÍß Ï²ÙÈÍÊÀ

Скільки ж думок у тісній голові!Та жодна не має ще місця…Хвилино, постій-почекай: ми – одні,А час – це пісок, що розтікся.

Крізь пальці минає раниме життя –Хтось справжній вознісся навіки.Піщинка упала, остання була –Та сонце завмерло в зеніті…

ÎÑ²ÍÍ²É ÎÁÐÀÇÎÊ

ІОсінь, золотом оздоблена,Диво-туманцем огорнена,У садів розкішній раміМанить стиглими дощами.

Сипле перлами-росинками,Горобини намистинками.Вітер свище-співа в зливу,Виколисуючи зиму…

ІІ

Тихо вітер гойдає дерева,Обціловує листя в шибки.І склепіння небесне завмерло:Відлітають у вирій птахи.

А коли ген до овиду сонце, –Спломеніє спокійний Дністер.Кине відблиск брунатно-червоний,І охопить це полум’я клен.


74 75

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÇÎËÎÒÈÉ ÑÀÄ

Який прекрасний сад в осінню пору!Стоять дерева зморені у нім.Шепоче вітер яблуні знайоме –Красуні у жупані золотім.

Виводить вітер вправні серенади,В обіймах – сонячна теплінь.Не чує яблуня, бо вже дрімаєПід пісню осені та шум дощів.

Убрались гори багрянцем-туманом,І зарясніло небо від краплин.Ген пропливають чорно-сірі хмари.Та журавлів прощальний лине клин.

Замовкло все і стало таємничим,Лиш смутку набігає тінь.І розмовляють стиха чорнобривці –Шепочуть квіти, мабуть, про свій біль…

Курликання згасає десь далекоІ сповіщає: «Літу вже кінець…»У шатах осінь йде по місту плавно,Вінча дерева у бурштин-вінець.

Пройнялася природа сумом,Спочине до наступної весни.А там складеться все, як було:Смарагд – на листі та весняні сни…

IV. ЖІНКО, НЕНЕ, ДОНЕЧКО ЛАСКАВА…

ÒÐÈËÈÊÀ ÌÀÄÎÍÍÀ

Ти – одна на всьому Божім світіІ єдина на усій Землі...Це для Тебе сонце рясно світить,Місяць проплива в легкій імлі...

Жінко, нене, донечко ласкава,В радості, у праці чи в журбіТо зринаєш, мов казкова пава,То вербою гнешся до землі...

Та нехай не крають блискавиціТвою долю – мудру й молоду.Я води джерельної й пшеницюДо підніжжя Твого принесу –

Хліба щире золото і пісню,Що Тобі судилась на роду.І життя нехай не буде прісним,А солодким, наче на меду.

Жінко, нене, донечко ласкава,Я люблю всім серцем – від душі.Хай летить осанна величавоВ Боже небо, де добра ключі...

Постаєш щоденно в іпостасяхМатері, дружини чи доньки.Втому забуваєш, щоб вдалосяДіточок леліять крізь роки.

О Мадонно! Крига в серці скресне,Бо весна ступає на поріг,І любов безмежна знов воскресне –Долі нашої священний оберіг!


76 77

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÌÀÄÎÍÍÀ

Áîãîðîäèöåþ âåñü ñâ³ò îíîâèâñÿ, ³ ïå÷àëü ïðàìàòåð³ ªâè ïåðåì³íèëàñü íà ðàä³ñòü.

Ïðåïîäîáíèé Éîàí Äàìàñêèí, VIII ñò.Кличе серце, спрагле до любові,На молитву з Духом Пресвятим.Я схиляюсь низько пред Тобою:На Голгофу за людей пішов Твій Син.

Мати світу! Над чолом – корона,Та байдужа до регалій Ти,Бо у серці носиш Боже Слово –Дарував його Ісус Святий.

Ув очах – опіка і турбота,Думами наповнене в чоло…Захищала Ти Христа від злоби,Але Він все сповнив, що дано.

Образ Твій, осяяний промінням,Зігріває щирістю серця.В благодаті Ти – завжди нетлінна,Нас єднаєш з Богом в Небесах.

Омофор покриє Україну –Хай козацький рід віки живе!Поможи піднятися з руїниІ ділами славити Тебе!

ËÈÑÒ ÇÀ ÊÎÐÄÎÍ

Дитина я твоя, душі кровинка,Твій біль і смуток, твій щасливий час…Батрацька чужина – біда безлика –Надовго розлучила, мамо, нас.

Роз’їхалися долі в різні бокиСинів, батьків і дочок, й матерів.Коли ж твої легкі почую крокиПо вулиці, поміж сільських дворів?!

Матусю! Ненько! Серце навпіл рветься,На шмаття від невимовлених слів…Коли ж приїдеш ти з чужого пекла,Пригорнеш серед виплаканих днів?

Матусю! Ластівко! Вертайсь додому,На Україну, в отчий милий край,Бо я прошу, хоч знаю, що потомуТебе й усіх нас не чекає рай…

Невже зросту без тебе, моя зоре?Всі статки я віддам за рук добро!Огорнуть крізь кордони снів просториТебе сімейним сонячним теплом.

Самотності тягар згинає плечі...А біля хати розквіта садок…Весна настала! Чую крик лелечий!З’явися, мамо, у вікні думок…


78 79

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...×ÓÆÈÍÀ

Манить грішми й прибутком чужа сторона,Забирає дочок й синів далина.Залишається пусткою батьківська хата:Непотоптаний ряст і неприм’ята м’ята.

Ув Іспанії й Польщі – там правда своя,І в Італії – сонячно й тепло...Але туга за дітьми сердечко стиска:Заробітки здаються вже пеклом!

Хворі близькі залишились на самоті,Бур’яном заростають могили...Дітлахи у вікно виглядають щодня:Де ж той батько, матусенька мила?

Двадцять перше століття проторує шляхІнтернету, прогресу, єднанню і миру.А вкраїнські сини розбрелись по світах:Боротьба із нестатком висотує сили...

Та чи ж довго Вкраїні себе почуватьНа задвірках Європи й нової історії?!Годі, владні мужі, без кінця висуватьПримітивні, безглузді теорії!

Пильно гляньте ви, врешті, на свій же народІз олімпів запишаних й «славних»,І громаддя проблем поможіть розв’язать,Справи вирішить мудро нагальні,

Щоби праця народ наш удома знайшла,Життя повнилось сутністю Правди,Й гордо кожен сказав побратимам: «Це я –Рядовий України-держави!»

Á²ËÜ ÂÒÐÀÒÈÌî¿ì ð³äíèì òà âñ³ì áîðöÿìçà âîëþ Óêðà¿íè ïðèñâÿ÷óþ

Над рікою – туман-пелена.Тепло пахне хлібом з вікна.Сонно глипають білі хатки,Закосичені в мальви-вінки.

Стала мати на стертий поріг.У правиці – рушник-оберіг.Скрушно тулить хустину до губ:– Де ж то син? Чи про матір забув?

Не забув... В ратнім полі поліг…Серед трав?.. Перехрестя доріг?..Серед бою розхристаних днів За Вкраїну він кров’ю скипів...

З печі хліб – на дубовім столі.Догорає свічка в куті...Ненька сина чека дні, роки,А над ним шаленіють вітри...


80 81

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÄÎËß

«Десять років Сибіру!» – цей вирок страшнийНад голівками доньок зависнув.Мати хустку взяла, діточок одягла,У вагон повели їх залізний...

Довгі ночі та дні у замерзлій тюрміВезли західних тих українців –Їх батьки і сини в сорокових рокахНе змирилися з долею бранців.

Із криївок, лісів у тривожні часиІз московською бились ордою...Когось куля знайшла, на той світ затягла,Інших мучили довго в неволі.

Діти їхні й жінки за спротив вояківПоплатились катам невгамовним:Шахти, сніг та ліси, кров, хвороби, ясир –Цей перелік знущань ще неповний.

Десять років спливло... Кат помер! У селоПоверталися куці родини.На могилах борців в дев’яностих роках –Запізнілі хрести появились.

Хоч минають літа, та незгоєний більЯтрить серце вже внуків нестерпно...А Вкраїнській землі й досі треба синів,Що готові за неї померти!..

ÂÈØÈÂÀÍÊÀ

У вишиванці українській – небоІ світло зір далеких, і світи,Яких землянам досягти ще треба,Злетівши до жаданої мети...

У вишиванці – ніжність і кохання...Та вдів і матерів самотній сум.Мережився орнамент у чеканні –Чумацький шлях любові й добрих дум...

У вишиванці предковічній – доляІ горя-радості нестримний плин.У хрестиках – палке бажання воліЙ державності майбутніх поколінь...

У вишиванці – плекана надіяНа самобутнє краще майбуття.На полотні – незгасна світла мрія,Червоно-чорне дзеркало життя...


82 83

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÀ Ï²ÑÍß

Вкраїнська пісня мелодійна...У ній немає слів «подвійних»:Там простір і безмежна щирість –Народу серця голос милий...

Часи народжують пісні:Сумні, веселі й запальні,Про долю нашу та неволю,Життя з сльозами і з любов’ю...

Пісні кохання ніжать душу,Росу з троянди тихо струсять,Вином душі наповнять келих,Роздмухають жаринки спалах.

Пісні козацькі та повстанськіНа бій піднімуть рано-вранці,Вогонь запалять незгасеннийУ боротьбі за край стражденний...

В рожденні й смерті буть собою –Нескореною, не німою –Вкраїну Бог прирік назавше,Їй вічність в пісні дарувавши...

Ã²ÐÑÜÊ² ÌÎÒÈÂÈ

Самобутній килим полонин зеленихВклався у міжгір’ї потічків,По ночах зірчастих, днів крутих раменахРозплескавши пахощі смерек-лісів.

На верстатах ткані килими рукамиБережуть гуцулочок тепло.А трембіти сурмлять дзвінко над горами,Вівчарям співаючи про нове зело.

Голубіє небо над потічком бистрим,Дзвінко б’є вода об камінці,Поспішають хвилі швидкопінням чистим,Щоб скупатись разом у гірській ріці.

Соковиті трави під ноги лягають,Цвіт весняний сиплеться дощем.Троїсті музи ́ки селом витинаютьІ плекають в грудях автентичний щем...


84 85

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÃÓÖÓËÜÑÜÊÈÉ ÑÂ²Ò

ІГуцульщина – не просто територія,Посил сакральний вільної землі,Правдивий храм мистецького роздолля:Від вишиванок – до сопілок гір.

Вібрації цимбалів – жарт і смуток.Тарелів, писанок складний узір,Що доторкає, мов до серця трунок,Полонить розум і милує зір…

Туреччина, Молдавія і Польща.Угорщина, Румунія, «совіти»…Та гуцул йшов в Карпати, як на прощу,Душею в ріднім краї розговітись.

Манджав він до смереки і потоку…Terra incognita – його Гуцульщина!Хоч і донька манірної Європи,Та в Черемоші кров-вітцівщина!

Там небо сліплять зорі й блискавиці.Старий Чугайстер вищий од смерек...Колишуть в пірамідах сни ялиці.Бурунить небо хмар орлиний злет.

ІІГуцульщина – магніт позачасовості,Як вічність гір, розряджених у світ.Це – миті щастя в позапросторовості,Людський вогонь життя і ватри лід.

Модрини зазирають в неба мерехтіння.В ущелин трепетанні – стрімкість-лет,Легенди, замовляння-говоріння...Космічний вітер – велетень-поет.

Тут райськість полонин, стихій потоки,Чаклунські килими і букові ліси,Мольфарські чари надприродних соків –Пророча сила справжньої краси…

Карпатський дар – розкриленість, опертяУ перегуці зболених трембіт.І дзвонить Бог в живе буття осердя,Склепінням душ виліплюючи світ.


86 87

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÁÓÒÈ ²ÊÀÐÎÌ

У кожного в житті по-різному буває:Той стане лідером, а той – ніким, здолаєСтежину звивисту життя,Так й не відчувши каяття...

Одному спокій-харч – володар милий,А іншому цікавий плід незрілий:Щоденно у думках він б’ється,Аж поки істина озветься...

Та краще пробувать літати, як Ікар,Й згоріти ближче сонця, серед хмар,Аніж, як миші в норах, скніти,Душею й серцем спопеліти.

ÍÀØ² Ä²ÒÈ ² ÌÈ

Чому не розумієм друга,Дитину, матір чи вдову?Чому гірку біду, як плуга,Ті тягнуть, наче ніч – пітьму?..

Плач дитячий згубився у гаморі вулиць.Пригортає матуся малечу до серця,До грудей ніжно личко заплакане тулитьІ цілує в сльозах оченята-озерця...

Онде інше хлопча у сорочці подертійПростягає за хлібом замурзану руку:Вчиться буть жебраком, може, навіть до смерті,Не пізнавши просту материнську науку...

Як в духовній пустелі й руїні сьогодні,Діти наші, полишені часто на себе,За батьківські, за кревні ступають в безодню,Прогайновують світле дитинство безмежне!..

Скільки ж треба ще часу і досвіду мати,Щоби наші кровинки плекати в любові,Щоб жили серед нас не малі потерчата,Виростали щоб люди – за духом близькі і за кров’ю?!.


88 89

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...Î×² ÑÀÌÎÒÍÎÑÒ²

Самотність легко упізнати по очах:В зіницях – вже задавнене чекання.Уста – у смутках, німоти печать:Крил зламаних похилене мовчання.

Так гірко витримати помах війІ сліз, і подиху терпке зітхання…Розчарування народили біль,В якому вмерло юне сподівання…

Ì²ÑßÖÜ Ó ÂÈÍ²

Утопився місяць в бокалі вина.Розділились долі… Та чия ж вина?Розлетілись птиці мрій, фантазій, слів;Розпорошив вітер попіл, відчай, гнів…

Розгорнула нічка темряви крило.Розтопилась свічка… В тінях снів – чоло.Де шукати пристань серця, душ, зірок?Бо любов – пелюстка у життя вінок…

ÍÅÄÎÑÏ²Ë² ÐÀÍÅÒÈ

«Я не така сліпа, як ти!У кожнім слові – лиш облуда…Між нами – прірва, два світи!З очей моїх зійшла полуда.

Ти монотонно розбивав Всі почуття об скелю ночі,Крізь зір одвічний карнавалЛиш місяць промовляв пророчо…

Крижин тугих в твоїх очахЗамерзло груддя скам’яніле…Кохання нашого в садахРанети так і не доспіли…»

«Я не така сліпа!..» – крізь гнівДзвеніли холодом вокзали.Вітрил рожевих, кораблівПричали серця не діждались…


90 91

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÆÓÐÀÂË² ÍÀÄ²É

Ти постукав так ніжно у серце –Відчинила з довіри тобі…Почуттів пісня линула в скерцо,Не залишилось місця журбі.

Та сльотавим дощем сліз осінніхОбсипались слова з уст твоїх –З обіцянок крихким голосіннямВідлітали надій журавлі…

Падав сніг за вікном променисто,В зшитку цвіт пелюсток потьмянів,Лиш жевріло калини намисто –Спогад сяйва закоханих днів…

Ä²ÒÈ ÎÒ×Î¯ ÇÅÌË²

Квіти – діти отчої землі,Соків неба сонячні причали,Друзі й подруги для нас малі:Вони радість й горе зустрічали.

Манять барви, запах пелюсток.Пил дороги встелений їх цвітом.Кожен серцю дорогий листок,Бо приніс із дому звістку з вітром.

До голівок доторкнусь криломІ наснажусь їхнім буйним світлом.Засівають квіти край добром,Щоб душі красою розговітись…


92 93

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÏÀË²ÒÐÀ ÎÑÅÍ²Розлетілися лелеками –Під крилом та на крилі –І близькими, і далекими Вісті з рідної землі.

Огорнулися туманами,Заплелися в сто дощівІ дорожніми ридванами*

Понеслись птахів ключі.

Золотими неба брамамиВідчинявся таєн вік,Листя пензлями багрянимиПростелявся лісу слід.

Яблук спілими курантамиВідбивався часу лік…Осінь щедрими талантамиОздобляла світу лик.

Від палітри не відлучиться, У майстерні ночі й дні.А полотна у художниціФантастичні, неземні…

Дивовижними пейзажамиЗаполонені серця –Пишнобарвними колажамиБогом даного митця!..

*Ридван – велика карета для далеких подорожей.

ÕÓÐÄÅËÈÖ² ÄÎË²

За вікном навіяло снігу…Не спинити годинника бігуІ хурделиць людської долі:Наче сіль, розпорошена долі

Між будинків, буднів, деревЗавірюхи вчувається рев – днів глухих…Та іскристих світанківМи очікуєм з ночі й до ранку,

Розв’язання вузлів і дилем:Вони крають, мов льодом-ножем...Горобина обсипалась в сніг –Кров’ю соків стікає до ніг…

Та стрічаєм неділю на ґанку,Зодягнувши наш цвіт – вишиванку:Прагнем щастя пізнати святковим –Весносильним, новим, кольоровим…


94 95

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÌÎ¯ ÇÀË²ÙÈÊÈ

На землі окрайні, біля небокраю,Де зірниці полум’ям горять,Розрослося місто – там деревам тісно,І каштанів виструнчився ряд.

Голубіють води вікового ДністраПовколо милого гнізда.За рікою – гори. Верби, осокориГілля у задумі тягнуть наугад.

Мудрість на майдані гомонить шляхетно,Велелюддям молодість буя –Мого міста серце б’ється неспокійноВ ритмі повсякденного життя.

На гербі прадавнім, ніби в герці славнім,З гордістю застиг єдиноріг.А літопис краю, як скарбів бездоння,На скрижалі в’яззю золотою ліг…

Маковея кроки чеканять крізь роки,І лунають сурми січових стрільців.Гнатюк, Гайворонський і Кандиба-Ольжич –Це плеяда славних вчених та митців…

Яків Головацький та Євген Храпливий,Омелян Попович – всіх нам не злічить...То дарунок щедрий: мудрість, труд щасливийДля громади – благо, а для краю – щит!

З Києвом рівняти Заліщики варто?!І до Львова верст чимало йти!..Та дбайливі руки зроблять добру справу,Воєдино звівши душ людських мости.

В новочассі велич, вроду неповторну,Наддністрянський краю, сміливіш яви:Вознесись до неба працею, любов’ю,Птаха щастя-долі за крило злови!

ÁÅÐÅÃÈ

Молоко розлив хтось понад річкою, Заховав у краплях горобину.А росинки краплями-синичкамиПурхають сестрі-траві на спину.

Міст старий, та ще стрімкий і дужий,Над туманом розкриляє руки:Берегів єднанням вірно служить,Щоб дідів не забували внуки.

Вже Дністер літа складає в стоси –Буковину горне й Наддністров’я…Із молочних глеків диво-осіньНапуває береги любов’ю…


96 97

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...×ÀÐÈ ÑÂ²ÒÓ

У сірій мряці чую спів-сопілку:Відлуння першого невинного дощу.Легенько краплі падають на гілку,Торкають арфи ниточку-струну.

Як віртуозно граючи на скрипці, Летить у небі чорний журавель. Він зачиняє скрині свого світуПеред очима заздрості людей.

Ярило світлий заховавсь за хмари.Перун в литаври б’є у небесах.Стою й дивлюсь на все це, як на чари.Берізка стиха щось шепоче в снах…

Дністер про літні дні собі бурмоче.Колише спокій осінь на межі.Збирає місяць зорі серед ночіІ згадує пісні кохання весняні…

Господній світ мені заглянув в душу,На крилах птаства знісши новину:«Життя прекрасне! Та чекати мусиш,Щоб стріти по озим’ї цвіт-весну...»

Ніколи, мабуть, все ж таки не требаІти самотньо посеред доріг,Які ведуть до пекла чи до Неба…Опіка Бога – то наш оберіг.

ÀÊÂÀÐÅË²

Тонкі, надніжні барви на папері,Легкі мазки – і тіні, і акценти…Художник творить диво-акварелі –Життя таким, як є – штрихи-фрагменти.

Церкви – сакральні серця передзвони,Ріка прозора, ліс старий в тумані.Тремтить чутливий пензель… У долоні –Ще аркуш чистий: небо на світанні…

Вода і фарби, і натхнення вітер…Чи мало, чи багато це – не знаю.В пастельних акварелях – думи світліМитця, залюбленого в душу краю…


98 99

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÊÎØÒÎÂÍÅ

Серед золота пізньої осеніКришталеву згадаю порошу,Бірюзову нанизаю провесіньІ смарагдів у літа попрошу.

Доторкнуся до снігу та сонцяІ забарвлю буденність красою,І розсиплю під рідним віконцемПерли річки дрібною росою…

Дністре срібний! Коштовний мій краю!До сердець протягаєш ти віття,Рушниками дороги до раюВистеляєш крізь долі й століття…

Діаманти добра та любовіУ твоїй хай засяють оправі,Бо майбутнього справжня основа –Жити в мирі та з мудрістю в парі!

ÑË²ÄÈ

Октави – в шелесті отави…Акорди – в дзвонах громовиць.В Дністрі течуть і сльози, й славаПід небесами горілиць…

Як долі зріз, пласти-породиКаньйону зирять в стінах-скалах.Епохи-ери колобродять:Сарматське море міфом стало…

Силур, девон збирали сланці,Буяла первісна природа…Землі зостались шрами-шанці,Як в душах осад – гір порода.

Свистить у вітах зелен-вітер,Киває соняшник навстріч...Слова складає замість літерЗ каміння берег потойбіч.

Наскальні написи століттяЗроcили. Карби запеклись.В скрижалях краю не повітря –Життя людей переплелись.

Октави – в гомоні отави.Відбитки – в спалахах зірницьСлідів, залишених батькамиНащадкам в леті хмар і птиць…


100 101

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÄÆÀÇ ÆÈÒÒß

Осінній дощ шибки розбудить вранці,Розмиє снів-туманів паралелі,На клаптики порве сторінки глянцю,Розбудить з мрій зманіжених постелі,

У день утрачених, старих ілюзійКрихкі, як музика, відчинить двері,Залишить звуки свіжих джазу візійНа клавішах життя – не на папері.

Скульптурний сад – як хронік миті-кадри.Повітря-скло дзвенить в п’янкім тумані.І кличе вечір у далекі мандри,Щоб висушити сльози на світанні.

Достигле соло – сіль імпровізацій,Талант, нанизаний на пальці джазу…Крізь ніжність струн і серця, і вібраційЖива душа співа, зліта відразу!

Прив’ялий світ – осіння партитура.Осколки сутінків – нема вже світла.У ночі – ексклюзивна режисура...А час клубочиться, зміїться з вітром…

ÒÅÐÏÊÅ ÂÈÍÎ

Терпке вино – як помаранча осені…Крізь магістралі вен вже циркулює дощ.В душі – трава, ще з літа не покошена,Й вулкан – у серці: неспокійність площ.

Вікно в стіні – ілюзія свідомості.Німий крик вітру й шелест босих ніг.А взагалі – то крок до невідомості:Зима безжально плутає думки мені…

ÄÓØÀ

З чим нашу душу можна порівняти?Вона ж – мов легіт, ніжний чар весни. Нестримний вітер прагне цвіт зірвати,А човен літа плине в смутку сни…

Палає жаром чорнобривець сонця,Та в царстві тіней потопає він.Краса ошатна – лист зів’ялий серця,Коли лунає шляхом долі дзвін…

У Вічності душа не вмре, не згасне,Не втратить первозданних барв красу.Той образ не підвладний плину часу:В поезії його я воскрешу…

Допоки очі бачать й серце мріє,Людська душа в моїх рядках зоріє.


102 103

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÄÂÎª ÍÀ ÕÂÈËßÕ

Двоє – на хвилях любові...Гойдається човен злегка –На гребінь і... падає долі,Ніби кохання примеркло.

Чи вмерло, чи, може, світить,Не скаже й мудрець столітній.Та що ж у душі – по вінця,Неначе потоп всесвітній?!

Кохання – це те уроче –Щасливіше – серця горіння,Коли заполонює творчістьУ чистому злоті прозріння.

Тримаємо ми тую чашу,Немов соломинку, руками,Плекаєм любові казкуІще, мабуть, з лона мами...

У кожного шлях свій широкий:Розбити чи нести тремтливо –Всевидяще Господа окоНе всякому іскру вділило…

ÕÒÎÑÜ ÇÀÁÓÄÅ

Ви, ймовірно, забули про мене?Вечір, ніч і туманів серпанок…У провінції – сніг на раменах.В стольнім граді зориться на ранок.

У метро Київ гонить вагони.Ступить провесінь в клопотів пастку.Над Дністром – небо ніжно-червонеЩе від сну, мов калина у казці.

Що ж… Летять різнокрило дороги,Миготять дні, події та люди.Тож не дивно, що хтось у тривогахІ про мене із часом забуде…

ÆÀÄÀÍÅ

Хочеш, сестро, пізнати той спосіб,Як діждатися усмішки щастя?Відпустити чекання у просинь,А тоді – будь, що буде, як вдасться…

Перестань позирати з віконцяЗа його пишнопінням-ходою,Від грози набирай сили й сонця.Може, й стрінеться радість з тобою...


104 105

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÃÎÑÒß

Запеленує золотом осінь, Сонце сяє, та вже без тепла...Я запрошу до серця цю гостю, Щоб вона не намарно прийшла.

Заграє ще з деревами вітер, І доспівує птаство пісні. Поміж листя, каштанів та квітів В душу спокій наллється мені.

Літо бабине в танці кружляє, На волоссі – як ніжний покров. І, напевно, воно добре знає, Де на світі є щастя й любов.

Почуттями теж хочу летіти Через ріки і гори, й моря, Щоби разом щасливо радіти, Як заграє вечірня зоря…

Гостя-осінь мене пожаліла, Розпорошила легко біду. Я пелюсткою ніжно злетіла –Та до серця твого припаду...

ÄÎÙ

Нападами сильний дощБавиться каштанами площ,Розхлюпаних у глибоку ніч…Падають серпанки з пліч…

Лякає стукіт крапель вербу…З тобою нікуди не піду!В душі, на денці, – терен-смак:Любов не вернеться назад…

ÑÒÎ ÇÓÑÒÐ²×ÅÉ

Сто зустрічей – це сто дорігЛюдського щастя й пекла-болю,Сто струн життя. Його порігТи переступиш й виднокола

Чужої мудрості чи бідПізнаєш, як розмова щира...І скресне в діалозі лід,Бо в слові – воскресіння сила.


106 107

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÇÀÏ²ÇÍ²ËÈÉ ÒÐÀÂÅÍÜ

А повітря так пахне каштанами!Десь зависли у небі грози.Райські яблуні квітнуть заново.Ловить сонце в пелюстки мімоза.

Запізнілий травень прискорюєСік у станах беріз, а може,В наших душах сріблом видзвонює,Наче в дзвони церковні сторожа.

Будить птаство ріки мовчання,І щебечуть у парках діти,А ранкове весняне світанняМатеринським цілунком зігріте…

²ÑÓÑ

Ісус родивсь у Вифлеємі –Прийшли в Єрусалим волхви:«Святе Дитя ми визнаємо –Дари найкращі принесли…»

У чаші ладан – духу символ,Скарбничку золота – багатство,Чар зцілення – пахучу смирну –До стіп Дитятка клали старці.

Схиливши голови в смиренні,Відчули що пред Сином Бога?Страх, трепетне благословення,Бентегу, радість вже з порога…

Чи тайну осягнем й сьогодніДля людства значення Месії?Нас витягнув з гріхів безодні,Спасіння шлях вказав, надії…


108 109

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÂÕ²Ä ÃÎÑÏÎÄÀ Â ªÐÓÑÀËÈÌ

Неділя Вербна – вхід в Єрусалим:Ісуса вступ на Хресний Шлях страждання.«Благословенний Цар, що принесе нам мир!Кінець рокам митарств й поневіряння!» –

Гукали радісно із натовпу Христу,Стелили, коли їхав віслюком, одежі…Пророцтва сповнював, Завіту вість благу:Месії визначався шлях небесний.

Врочиста з гіллям пальм у місто путь, Що Господу давно була відома, – Пилат, вінець, тернова муки суть,Царя-Христа, Безсмертного, Голгофа.

Син Божий знав, що не земний Він Цар – Ланців гріхів Він переможець й смерті.Життя заради людства на вівтар Спасителю судилося принести...

ÆÅÐÒÂÀ

Він змучений був терням, катуваннями,Утомлений душевними стражданнями…Ісус ступав під тягарем хреста –Бог освятив нас жертвою Христа…

ÏËÀÙÀÍÈÖß

Як очищення, душі зірниця,Передвеликодня плащаниця –Йсуса образ – в церкву люд скликає.Йдуть усі вклонитись, хто жадає...

Руки й ноги, ранами списані,Груди, біля серця сколоті списами,Чоло у вінку гостротерновім –Хресний шлях страждань, покори, крові...

Зраджений Іудою, розп’ятийНа Голгофі в тижня днину п’яту,Наш Христос пожертвував собою,Щоб стезею ми пішли святою.

Без гріхів варт кожному з нас жити.Жертвою Ісуса дорожити.У молитві дух знести до Бога –Враз затихне біль, мине тривога...


110 111

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÏÈÑÀÍÊÀ

Піст передвеликодній –І диво писанкове,Не на догоду моді –Традиції, основа.

Яйце – у теплих пальцях.Лягає зміст-рисунок.І трепетне писальцеНаносить візерунок.

Кладе дитина в кошик,Мов ангельський цілунок,Від пращурів у спадокОтриманий дарунок.

Â²×ÍÀ ÍÀÄ²ß

Спливає час – бурхлива течія.Буття невпинно іншають картини.Надія воскресіння нашого ХристаДопомагає жити й вірити щоднини!

ÂÅËÈÊÄÅÍÜ

Великодні дзвонять дзвони, Іскри в наше серце ронятьРадості й величної красиІ добра єднають полюси.

На землі весна панує ніжна,Перемігши зиму кригосніжну І принісши благість із небес –Христос воскрес! Воістину воскрес!

Гріхів, страждань пута залізніСкидають душі, може, й пізно,Взиваючи до Бога без прикрас...Христос воскрес! Воістину воскрес!

Вкраїнський люд із хати в хату Несе цю вість, мов птах, крилатуВ очікуванні Господа чудес:«Христос воскрес! Воістину воскрес!»


112 113

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÌÀÌÀ

Мамо! Мій світе і доле!Ми пуповиною зв’язані…Очі, напоєні болем,Мені про життя розкажуть.

Про голе дитинство й босе,В уральській неволі змарнене,Макухи кулак трохиУ теплій воді розбавлений.

Дівчатко світловолосеЗі знімка тривожно дивиться.Погляд сполохано просить:«Над нами, Господи, змилуйся…»

Злетіли літа непомітно.Здоров’я в роботах втрачене.Душі болі й твого тілаУ дзеркалі зморщок позначені.

Прагла Тобі приділитиВогонь серця, усміх теплий.Фатальність змогла спопелитиБлагословенний той трепет…

Не зринути навіть й орловіВ обитель нову мамину…Не бути калині в обнові,Навіки під корінь зламаній.

В краю нині ненька далекім:Небесні версти подолано.Ридають зі мною лелекиЗа маминим рідним поглядом…

ÆÈÒÅÉÑÜÊÅ ÌÎÐÅ

Глянеш на море, що з небом з’єдналось.Може, ці хвилі у вись закохались?Вже їм набридло сягать горизонту,Чайкам і рибам давати роботу...

Срібні доріжки лягають на воду, В місячну ніч мов шукаючи броду.Наше життя – наче хвилі прибою:Ласкою й гнівом женуть за собою.

Змучені сонцем і спрагою пляжіВ сутінках з вітром шепочуть. КолажіЙ замки з піску засинають забуті...Море, ніч, місяць – і ти на розпутті...


114 115

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÄÅ ÆÈÂÅ ÙÀÑÒß?

Щастя не живе в чужих країнах,А в тобі самому його сіль.Не твори з життя свого руїну –В ріднім домі – доля, радість, біль.

Вчись втішатись пізнанням та словом:В цьому – сенс і справжнє джерело.Пий же пристрасно! За видноколом –Світ новий… Та батьківське село

Зачекалось рук твоїх і серця,Обрій жде небесно-голубий…Джерелиці зачерпни відерце –Срібла рос з долонь землі напийсь!

ÌÀÐÓÑß ×ÓÐÀÉ

ІЧурай жила… В душі її нетлінній –Доріг болючий зойк, струна пісень.Вона росла в молитві триєдинійВ стражденний матері-Вкраїни день…

Жила, вмирала, знову відродилась,Черпнула сили з рідної землі.Душа цвіла, дівоче серце билось,Кувало з горя вогняні мечі…

ІІНа вістрі серця – зоряна печаль,Пісенне слово – як «життя корона»,Розп’яту істину зняла з хреста.Слова Марусі – пісня безборонна.

Шлях на Голгофу в Київ-град привів,Де розпач «сторозтерзаної» Лаври.Волинь кида на землю чорну тінь…А дух Марусі вдарив у литаври.

Воскрес народ – розправив спину.Чурай Маруся з гордістю в очахВеде в грядуще Україну –Іскриста пісня осяває шлях!


116 117

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÇÎÐß-ÏÎËÈÍ

Гірка зоря-полин – ЧорнобильСпеклася кров’ю у серцях…Весняний ранок зворохобивНарод в державі та світах:

Четвертий вибухнув реакторВ квітневу громовицю-ніч...Зродилось слово «ліквідатор» –Про тих, хто з смертю віч-на-віч.

В Європу з України вітерРозніс радіаційний пилІ Скандинавію «помітив»,У націй вкравши спокій-мир.

Пожежники, військові, вчені,Забувши про спочинок й сни,Дива творили незбагненні,Щоб жили донечки й сини…

Прості подвижники – герої,Бо збудували саркофаг,В радіаційній мертвій зоніЗдоров’я й мрій пізнали крах.

Чорнобильці – не чорнобривці –Як квіт, що зірваний в садах:Їх цезій, йод сто двадцять першийРозвіяв листом по краях…

Так чорний вісімдесят шостийНам долю горем розколов.Убивчий стронцій дев’яностийБагнетом Землю розпоров.

Війна світів, війна народів…Та воював, насправді, хто ж?Системи зверхники-забродиЗабули, що над ними – Бог!

Фатальну гру вони злочинноІз атомом вели – страшну, круту:Природу нищили насиллям,Людей зіткнули з горем упритул.

Гірка зоря-полин – ЧорнобильНе світить – попелом мрячить,Як знак біди, неспокій родить,Свічею Пам’яті горить…


118 119

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÃÎËÎÑ

Оксамитовий трунок поезіїМоже крицею стати – мечем,Зачохлити ванільні сни-візії,Щоб опорою бути – плечем.

Серед натовпу, шуму та галасуВірш запалить недопалки душІ ударить литаврами-голосом:«За Вкраїну у бій – разом руш!..»

Сила слова – це ночі недоспані,Сестра-муза і місяць, як брат…Небом рими та ритми нам послані,Щоби віри не змовкнув набат.

ÏÐÎÑÒÎ ÆÈÒÈ

Я не прагну писати вірші,Що не гріють теплом душу.Як відчую у серці вістря,Ось тоді за перо братись мушу...

Плину днів не спинити, часуМиготіння, років лету...Не об’їхати долю ПегасомДля народжених бути поетом.

Треба просто жити й радітиДиву з див – зорі на світанні,Щоб росли здоровими діти...Тоді й рима не вмре остання.


120 121

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÊÍßÇÜ ÐÎÑÈ

Ïîåç³ÿ – öå Äîëÿ. Ã³ðêà äîëÿ. Öå Ñóäüáà. Öå Âèðîê.

Òàðàñ Ìåëüíè÷óêТарас був гуцул – Князь роси од віку.Мотала доля: Комі та Урал...Судилося ж бо інше чоловіку:Відкрився у душі Поезії портал…

Та був він гуцул… Дух бунтарськийНе міг жевріти в рамках суєти.Тараса відвертала доля глянцю.Якщо Поет, то справжній – на віки.

І був він, Мельничук, – не бранець,Бо серцем в краї рідному проріс:Ув Уторопах, вдома, – гір обранець,Бо там тримали небо й буків ліс…

Тарас був гуцул… Марко мов Проклятий:То Красноярськ, Донбас, Одеса, Чернівці –Роки метався: і Сибір, й Карпати.Та ґрати все життя звели на манівці.

Він жив, як знав… Доріг земних сум’яття…Незвіданий і ґеніальний Мельничук…Його чекало карцерне прокляття.Він – газетяр і тесля, й лісоруб…

Тарас був гуцул… Падали смереки,Завили з болю жовті пси Карпат,Як запроторили в краї далекі:В тюрмі відмучивсь Музи щирий брат.

Відбув за вірші, за правдиві строфи.Держава зла спіймала бунтаря.Але тюремно-камерна ГолгофаЙого зі Стусом й Горбалем звела…

Він жив, як вмів. Метафор свіжих листя…Хоч Князь роси – згорів, як смолоскип.На попелі батьківського обійстя*

Покоїться літературний материк…

*Похований Тарас Мельничук, за його ж заповітом, на горі, на батьківському обійсті, в рідних Уторопах.


122 123

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÏÎÇÈÂÍ²

Душа розп’ята України…Держави мапа – болю шлях,Бо ворог кинув у руїну,Війни безжально вбивши цвях.

За що катують люд зловісно?За прагнення в Європі жить!Сепаратизму люте вістряОтрутою довкіл сичить…

На полі бою та в ефіріЗвучать тривожні позивні…Вкраїнські діти хочуть миру.Російській пропаганді – ні!

Боєприпаси, танки, «Гради»Не сходять із газетних шпальт…Міць волонтерської громадиПідтримує армійський гарт.

Ï²Ä ÁÀËÀÊËÀÂÀÌÈ

ІСплітаються долі в подіях війни,Стражданням обпечені й пристрастю.В котлах-попелищах чужої виниСучасне братається з вічністю…

Світ гинув у сутінках згарищ, боїв,Та кожен безстрашно боровся:Пліч-о-пліч стояли – так Бог заповів,Як ангельський щит миротворців…

ІІВійна гібридна – вірус лихоманки:Вітцівську землю орють «Смерчі», танки.Згодилося би щеплення Пастера –Сепаратизм щоб знищити в печері.

Кристалізується вже справжня нація.Та чи позбулися ми врешт стагнації?!Під балаклавами війни – нова держава:Ті, хто зі зброєю стоять за правду.


124 125

Жінко, нене, донечко ласкава...Жінко, нене, донечко ласкава...ÎÑÎÁËÈÂÀ

Ти – особлива: сильна, рідна, щира,Закохана у небо й мабуття.У серці пломеніє справжня віраВ державність, перемогу і життя.

Ніхто й ніщо не зможе дух зламатиНадії Савченко, бо з ворогом на «ти».Небесну пташку не зупинять ґрати:До волі злет – жаданої мети!

Той образ, мов осяяний проміннямДобра, любові – всупереч війні…Нове зросло Вкраїни покоління –Без компромісів, фальші та брехні.

ÒßÃÀÐ Â²ÉÍÈ

Ветеранів щороку – все менше і менше…Сімдесят літ минуло з тієї весни.Вік дається взнаки, рани, шрами… На плечіЛіг тягар пережитого болю війни.

Та ніхто і ніколи не міг уявити,Що вкраїнці відчують біду й пекло знов:Зниклі безвісти, вдови та сироти, вбиті…Мирне небо потрібне, як серцю любов.

Â²ÐØ²

Немає віршів – гнаних чи хороших.Є просто сповідь – від душі ключі.Це – дзвони серця, слів, думок пороша,бо спокій розтривожать… На межі

світів і поривань, і щастя трункуведуть шляхами – не на манівці.Гортайте молитовник сонця й смутку…Вірш – хрестик долі у моїй руці.

***

Розмотую клубочок слів, видінь,Кладу мазки на білому папері…Народжуються вірші з воскресінь Душі… До світла відчиняю двері…

126 127

ÇÌ²ÑÒ

Б. Мельничук. Мудрість і пристрасть Оксани Дяків .................................3

І. ІДУТЬ У БІЙ СУПРОТИ СУПОСТАТА

Війна проти Каїна .......................6Хай ангели захистять! ................7Україні ..........................................8Революція змін ............................9Фенікс ...........................................9Час урочий .................................10На Майдані ................................11Герої не вмирають! ...................12Жертовність ..............................13Дороги .......................................13Неоголошена війна ...................14На межі ......................................15Проводи нареченого ................16Вимір часу ..................................17Одвічний сенс ...........................19Материнське чекання ..............20Янгол плаче ...............................21Обірвана струна ........................22Проти війни пліч-о-пліч .........24Донецька фортеця ....................26Тривожне чекання ...................27Волонтери ..................................28“Волонтерів вкраїнських феномен...” .................................28Бій за мир ..................................29

ІІ. ЖИТТЯ ШЛІФУЄ, НАЧЕ КАМІНЬ

Гармонія протилежності ..........30Спектральність слів ..................31Зрілість.......................................32Почни із себе .............................33На сцені життя ..........................34Із золотого берега .....................35

Ранок ..........................................35Різдво ..........................................36Сніг .............................................36Незаробітчанські думи .............37Самотність..................................38Мудрий Ангел ...........................39Пам’ять серця............................40Часова єдність ...........................41Берегині України ......................42Не зраньмо віру! .......................43Безкомпромісна Надія .............44Українська душа .......................44Із народних джерел ..................45“Обрядів, звичаїв веселка...” ...................................45Сокровенна поезія ....................46“Слово – цеглина мови...” ........46Козацька вежа ...........................47Свій за духом .............................48Синьоока вкраїнська надія ......48Книг глибина ............................50Українське слово .......................51Заповіт .......................................51Заповіт Тараса ..........................52Кобзарева наука ........................53Духовний лідер .........................54

ІІІ. СТОЛІТТЯ ДОЛЮ ВИШИВАЮТЬ

Вібрації .......................................56Мова та поезія ...........................57Антидумки .................................58Земне буття ...............................59Берегиня ....................................60Дівча ...........................................61Довірлива розмова ...................61Зимовий декаданс ....................62Розчарування.............................63Весна в душі (диптих) ...............64Дитя ...........................................65

Спів Ангела ................................66Свят-вечір ..................................67Янгольський щит ......................68Із часом «на ти» .........................69Мірило ........................................69Політ ...........................................70Село ............................................71Криниця.....................................72Остання піщинка ......................72Осінній образок.........................73Золотий сад ...............................74

IV. ЖІНКО, НЕНЕ, ДОНЕЧКО ЛАСКАВА

Трилика Мадонна .....................75Мадонна .....................................76Лист за кордон ..........................77Чужина .......................................78Біль втрати ................................79Доля ...........................................80Вишиванка ................................81Українська пісня .......................82Гірські мотиви ...........................83Гуцульський світ .......................84Бути Ікаром ...............................86Наші діти і ми ............................87Очі самотності ...........................88Місяць у вині .............................88Недоспілі ранети ......................89Журавлі надій ............................90Діти отчої землі .........................91Палітра осені .............................92Хурделиці долі ..........................93Мої Заліщики ...........................94Береги ........................................95Чари світу ..................................96

Акварелі .....................................97Коштовне ...................................98Сліди ...........................................99Джаз життя ..............................100Терпке вино ............................101Душа .........................................101Двоє на хвилях .......................102Хтось забуде ............................103Жадане .....................................103Гостя .........................................104Дощ ..........................................105Сто зустрічей ...........................105Запізнілий травень .................106Ісус ............................................107Вхід Господа в Єрусалим .......108Жертва .....................................108Плащаниця ..............................109Писанка ....................................110Вічна надія ...............................110Великдень ................................111Мама .........................................112Житейське море ......................113Де живе щастя? .......................114Маруся Чурай ..........................115Зоря-полин ..............................116Голос .........................................118Просто жити ............................119Князь роси ...............................120Позивні ....................................122Під балаквами .........................123Особлива ..................................124Тягар війни .............................124Вірші.........................................125“Розмотую клубочок слів, видінь .......................................125

128

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Редактори Богдан МЕЛЬНИЧУК Петро КОЗЛОВСЬКИЙ Комп’ютерна верстка Тетяна МЕТЕЛЬСЬКА Обкладинка Люба ПОДЕДВІРНА Коректор Леся МЕЛЬНИК Технічний редактор Тетяна ЯВОРСЬКА

Здано до складання 27. 01. 2016 р. Підписано до друку **. **. 2016 р. Формат 60х90 1/16. Папір крейдований. Друк офсетний. Гарнітура Baskerville Win95BT. Ум. друк. арк. **,**.

Обл.-вид. арк. **,**. Наклад *** прим. Замовне. Зам. № ****

Видавець і виготовлювач ТзОВ «Терно-граф», свідоцтво суб’єкта видавничої справи ТР № 24 від 28. 12. 2004 р.

46400 м. Тернопіль, вул. Текстильна, 18, тел. 52-28-97, 52-28-79, 52-47-27e-mail. [email protected]

ÄßÊ²Â Îêñàíà ²âàí³âíà

Проростає вселенська любов

Оксана Дяків. "Проростає вселенська любов". 2016

Documents

Transcript of Оксана Дяків. "Проростає вселенська любов". 2016