42

— А хто ж іще в селі зостався з тих людей? — озвався Юр.— Таки хочеш докопатися до тих часів, еге? Ой сину, сину...— А кому ж іще правди добиватися! — понуро сказав він. —

Старіші в нашім роду повмирали, а молодим той тридцять третій год ні до чого... один я й лишився!

Баба махнула рукою.— Дивися... роби як хочеш! У кожного своя дорога в сім

житті...

ГЛОСАРІЙ. Здрастуй юру пише письмо твоя Баба чакунка сину я вже стара і скоро умру приїдь до мене хоч востаннє побачимося звиділася вві сні Морана да й каже зажилася в мирі християнсь-кому стара Відьмо пора в Отхлань іти одвіт пора держать покутувати що накоїла на білому світі а вмиратимеш каже то щоб наділа оту сорочку що Калиною да барвінком вишита котору на весілля вбирала колись юру Христом Богом благаю приїдь щоб я остатній раз подивилася на тебе покинь ту войну була б вона проклята скіки віка мого все люде оден другого вбивають совісти в них немає всеньке наше кодло в сиру землю загнали оден ти в мене зостався мов Сонце в Небі а тут сину вже ні душі живої нема спустіла наша Гора геть чисто вся перебралася на цвинтар тільки ми з лепестиною сидимо як дві ворони аж дивно яка вулиця порожня й двориська бур’янами позаростали хіба Сови поночі кричать а я вже геть дитино подалася на силу Божу з хати виповзаю руки й ноги холонуть а вночі не спиться згадую геть усе що було на віку й революцію й колективізацію й Тридцять Третій год отой страшенний що люд люда їв таке те Життя було тяжке та трудне а тебе Сину згадую найдужче ворожила я на картах то недобре тобі падає Боже сохрани і помилуй три рази кидала а воно все однаково лягає приїдь до мене дитино одні ми з тобою зосталися на сьому Світі хоч побачимося перед смертю хай Господь тебе милує й сохраняє і вся Сила та Міць небесна

... замужем була та якось зустріла його біля коперації, а стояла така негода, він був забрьоханий з ніг до голови і п’яний-п’яний. Голубонько моя, каже, як же ж ми розлучилися з тобою на сім світі! да я ж тобі радий був неба прихилити! а мені за сльозами й світа білого не видно, й се був той день, коли ми зійшлися та й жити у парі зачали — на зламану голову, на одчай душі, на

44

сміх людський та неславу! — і так уже любилися, Боже! да й він розповідав: як у город він потрапив, і як у тюрмі сидів, і як бив його конвой у лагері та геть чисто бебехи поодбивав. А як нашпигуюся, каже, тимго марафетом, то таке мені ввижається: Бог-Отець, ясний та світлий мов сонце, а янголи — так і в’ються, так і в’ються кругом.

Матір його Дзякункою прозивали. Коротко стрижена була, в червоній косинці, й очі мов у гадюки. Коли йшла по селу, то старі люде спльовували услід: отсе та, що три чверти села голодом виморила... щоб її на марах винесло! Кажуть, як починалися колгоспи, то вона комсомольцями заправляла. Хто не виконав продподаток, до того приходила комса під ворота, запалювала солом’яні віхті й горлала: гав-гав! гав-гав! куркуль хліба не дав! Отак, бувало, й цілу днину репетують. А восени записалася та Дзякунка до буксирів. Молода була, допіру двадцять років, — а з людей наче справдешня гестаповка збиткувалася! Кажуть, шукала комісія хліб в одної сім’ї — тепер уже й прізвище їхнє пропало, бо навесні вимерли до їдної душі. А в печі лежали на декові чибрики — такі коржики з картоплі й кукурудзяних качанів. Голова буксирів як витяг деко, так і вивернув його на долівку. Діти кинулися, було, збирати, а Дзякунка випередила їх — та постолами бігом і розтовкла ті чибрики... щоб не дісталися, каже, куркульським виплодкам!

Сина змалечку привчила красти. Ото, каже, йдеш через чужий город, то щось і вирви — хоч цибулі, хоч огірків чи навіть гарбуза... вдома усе знадобиться! І взагалі не зівай — що де погано лежить, то під полу його. От він виріс та й пішов тою стежиною. По комсомольській лінії пішов, сміялися в селі — один раз у тюрягу попав за крадіж, а тоді й другий... Вернувся в село уже вмирати. Був він злодій у законі, й усе йому з общака возили — і гроші, й харчі, і навіть морфій, бо наркоманом зробився... Але мені було до того байдуже: я жила з ним і була щасливою, бо ми ще молодими дуже любили одне одного.

А вмер він весною. Поховали його на цвинтарі неподалік од шляху. Було, на короварні йду, то кожного разу і бачу той хрест, рушником пов’язаний.

... короткий осінній день, який догорів поміж яворовим гіллям. Юр уже скінчив лагодити ворота, які геть було похилилися й ось-

45

ось упали б од вітру, а тоді пошукав у повітці й виволік насеред обійстя важучого ясенового стовпа, якого він хтів підставити на причілку, — аж зір його ковзнув провулком, що зяяв за стіною колючих сухих бур’янів, і він зненацька побачив, що вже стоїть старий вечір і сонце давно сховалося серед грудкуватих піль, які прозирають крізь голе віття безлистих верб. Він замислено зважив у руці сокиру й, зміркувавши врешті-решт, що сьогодні вже багацько утнути не встигне, похилив стовпа на стіну й утомлено почвалав до хати.

Світлиця зустріла його понурим глухим напівмороком; всі речі немов би заклякли на своїх місцях, і він мимохідь знову зачудувався з оцього недвижного статичного світу, який оточував його вже цілісіньку добу, а тепер почав породжувати якусь невиразну тривогу. Коли він запалив світло, це гнітюче почуття зробилося ще дужчим; пораючись коло груби, брязкаючи дужкою відра й чайником, совгаючи туди-сюди тяжкого стільця, який гарчав ніжками по долівці, він увесь час вслухався у ватяну тишу, що німувала в передпокої, і хоч звідти не долинало ані жодного звуку, тривога однак не полишала його — вона зростала й тоді, ко ли він вечеряв, сидячи на ослоні біля вичовганого дубо-вого столу, й тоді, коли він відчиняв чавунні дверцята, щоб під кинути у вогонь грубих яворових полін, і навіть тоді, коли погасив урешті світло й, уклавшись на ліжку, вкрився вогкою ковдрою, що видалася йому такою тяжкою, наче її зробили з листового заліза.

Сон відразу ж навалився на нього, мов земля, й він став утрача-ти відчуття реальности, дедалі глибше й глибше провалюючись у непроглядну чорну ковбаню, де, неначе риби в темній воді, пропливали якісь безформні тіні, періодично проблискували гаря-чі оранжеві плями й безугавним тлом стояв сухий набридливий тріск, який звучав у барабанних перетинках...

... й коли свідомість його згасла, опустившись за грань, де кінчається ява, то зненацька він чітко й виразно почув крізь сон, як у сусідньому покої пролунав глухий старечий голос, який погукав його на ймення: «Юру!»

Він підхопився й сів на ліжку. Підсвідомість продовжувала з ним свою підступну гру: спросоння йому вдалося, ніби він ще малий, зараз йому років з десять і з передпокою гукає баба. Ще

46

не прокинувшись, він тривожно заозирався наокіл, а тоді, не тямлячи себе, крикнув: «Бабо... бабо, я тут!»; і допіру ці слова прозвучали серед моторошного безгоміння, що висіло в світлиці, як він отямився й відразу ж згадав усе гамузом — і те, що за плечима в нього чотири десятки літ, і те, що він повернувся пораненим із зони бойових дій, і те, що баби давно вже немає й усе це просто сонна мара, яка лякає його серед ночі.

Він провів рукою по чолі й, повагавшись, знову вклався горізнач. Серце калатало, як навіжене, й сон геть відлетів од його віч. Темрява в покої стояла така, що він і рук своїх не міг розгледіти. Трохи полежавши, він одкинув ковдру й, ковзнувши долонею по ребрах, намацав із правого боку тверде перехрестя рубців, яке пульсувало гарячим сухим жаром. Навіть на дотик можна було розпізнати, що за останніх кількоро день цей кім’ях виріс майже удвічі. Юр сумно посміхнувся й, знову заклавши руки за голову, втупився у пітьму. Його поцілило на шосе, допіру він піднявся в атаку, й куля калібру 5,56 з розбалансованим центром вийшла аж під пахвою. Якимось дивом вона обминула легеневу артерію, однак подальшіё десять місяців стали для нього справжнісіньким пеклом — він просто-таки зненавидів своє тіло, яке проти його власної волі хапалося за життя й завдавало йому таких страждань, про які в нього до тої пори й гадки не було... Врешті, після кількох операцій справи неначебто повернули на ліпше, він помалу зіп’явся на ноги, а згодом навіть узявся було за тренування, щоб відновити м’язи, — аж якоїсь днини під час чергового огляду виявилося, що операційні близни почали розростатися, причому процес цей розвивається з катастрофічною швидкістю. За кілька днів хірург покликав його до кабінету. «Ти — солдат?» — поспитали його. Він мовчки схилив голову. — «Ну, то будемо говорити без реверансів... Ми більше нічого не можемо зробити для тебе. Це — онкологія... безнадійний випадок, розумієш?» — «Так уже й безнадійний?» — іронічно поспитався він, силкуючись приховати холодний жах, що пройняв його в однісінький мент. — «Ми вважаємо, що лікування принесе тільки зайві муки... Радимо тобі від усієї душі — їдь додому і постарайся прожити без медицини!..» — Хірург навіщось по-пра вив окуляри. — «Якщо запасешся наркотиками, то зможеш зберегти людську подобу...»

47

А наступного дня прийшов лист. Він знайшов його на ліжку — жовтий конверт, замацаний десятками рук, із плямами од рушничного мастила, і поштовий штемпель свідчив, що йшло це послання до нього цілий рік, блукаючи по всіх госпіталях. Всередині був листок з учнівського зошита, списаний знайомими каракулями, й насилу пробігши його поглядом, він вискочив з кімнати й притьмом погнав до телефону. Зв’язок був кепський, та до вечора він таки додзвонився в село. «Що? — питалася секретарка у сільраді. — Не чую! Га? Який Юр? Та балакайте голосніш, а то я не пойму, що ви... А-а, баби Чакунки онук! Так вона вмерла... Вмерла, кажу! Коли? А вже з год, напевно... Еге! Її вже й зо списків усіх скреслили давно... А ви що, не знали?» Юр опустив руки й щось із хвилину стояв, наче укопаний. В слухавці подивовано квакало й квакало, аж врешті він отямився й, тихо повісивши її на важіль, вийшов з кабіни.

Юр заплющив очі. Хоч би там як, а поки що він живий. Він живий, і в нього вистарчило сил, щоб повернутися додому. Тепер зосталося тільки підвести риску під власним життям і, звичайно ж, повернути старі борги... Сон знову наліг на нього якимсь химерним заціпенінням, і Юр відчув, що не може поворухнути ні ногою, ані рукою. Він глибоко зітхнув і, перш ніж зісковзнути в чорну прірву, раптом згадав: світлиця, в котрій висить багровий напівморок. Відкиди трьох свіч, котрі танцюють і ворушаться на сволоках. І калач на столі — білий-білий, неначе виліплений із крейди...

... а як їх куркулили, то вона з кожним закутком і з кожнісінькою худобиною прощалася. А не подоба на все оте було й дивитися! Ото стане перед піччю, вклониться та й промовляє: «Дякуємо тобі, пече, годувальнице наша, що хліб пекла високий да пишний!» І до корови підійде, то ще нижче схилиться: «Дякуємо й тобі, паніматко, що живоття наше на світі держала й до чорної години догодувала — більше годувати не будеш!» А посеред надвір’я вийшла, то у всіх коси дуба поставали — перехрестилася тричі, та в пояс уклонилася, та й мовить: «Дякуємо тобі, хато, і вам, двері тисовії, й вам, поріженьки дубовії, хатній, сінний, комірний і стайняний, і тобі дякуємо, хазяїне домовик, — за те, що терпіли нас, і служили нам, і добром дарували... більше ж у сьому місці добра не буде нікому!»

48

А людей кругом, людей! — і попідтинню, й коло повітки, й у воротях... й усі мовчать, наче води в рота набрали.

Дівкою вона, як усі, була. Й заміж вийшла, то шестеро дітей устигла на світ привести. Аж у той чорний год таке їй поробилося, що сіла посеред обійстя й сиділа, наче з хреста знята. А люде до неї з усіх сіл ішли, і всім вона правду казала, і як сказала, так воно й збувалося. Ото як насипле, було, пшениці на сито, поведе рукою... а зерно так і ходить, так і xодить, немов живе! «Отсе ти, — каже одному, — в хаті замерзнеш: будуть хліб у тебе шукати зимою й піч розвалять. А ти, — другому радить, — як продаси всеньке збіжжя та з села виїдеш, то живий можеш зостатися». А прийшов до неї хлопчик, пастушок собі, то вона й у долоні сплеснула: «Дитино, — каже, — ти такого лиха зазнаєш! — батько твій і мачуха покинуть тебе в хаті на голодну смерть, геть і рядно з-під тебе витягнуть, як спатимеш... але не журись: як попадеш у город, то буде тобі дуже добре й великим начальником зробишся!»

А то рід у них такий був. Казали старі люде, прабаба її ще в Коліївщину відьмувала: гарна була як з ікони, а водилася з гайдамаками й на коні їздила, мов чоловік. Сильно ляхи її боялися, тож як зайняли тих коліїв у полон, то її закували в заліза, одвезли десь під Жашків та й спалили живцем. Гадали в селі, що вже не буде відьом у їхньому роду, — аж через сім колін оця Чакунка на білий світ уродилася.

ІІІ... треті півні, які хрипко й протяжно заспівали десь за річкою,

й почувши те кукурікання крізь товщу глибокого досвітнього сну, він завовтузився, перевертаючись на бік, і лице його нараз конвульсивно засмикалося, неначеб від нападів раптового болю, а потім поволі почало бліднути й, заклякнувши, зробилося, неначе гіпсова маска. Отак збігла цілісінька година; він лежав, угрузнувши стриженою головою в подушку, й не подавав сливе ніяких ознак життя, й тільки насилу помітний рух очей попід повіками виказував, що він...

... снилося: убогий сірий досвіток. З провулка видно хату, яка ледве мріє матовими зблисками шиб. Він заходить у ворота і йде попід вікнами. Перед ним сінешні двері, збиті з грубих дубових