Соловйов В.О. Геологічна будова України. Краєзнавчі...

Бібліотека журналу «Географія»Заснована 2003 року

Випуск 7 (67)

ХарківВидавнича група «Основа»

2009

УДК 37.016ББК 74.262.6 С60

УДК 37.016ББК 74.262.6

У посібнику наведено дані про геологічну будову й історію розвитку території України, опис маршрутів різноманітних екскурсій, які нададуть можливість ознайомитися зі складчастими спорудами й фундаментом платформи, що виходить на поверхню, результатами прояву процесів перетворення земної кори, гірськими породами, корисними копалина-ми, палеонтологічними рештками, геологічними пам’ятками природи. Охарактеризовано головні з таких об’єктів, які можна спостерігати під час проведення екскурсій Кримом, Карпатами, Поділлям, територією Українського щита, прогином Великого Донбасу, Причорномор’ям, а також Харковом.

Для викладачів і студентів географічних, геологічних, природознав-чих, туристичних спеціальностей, учителів, краєзнавців.

ISBN 978-611-00-0395-7.

© Соловйов В. О., 2009

© ТОВ «Видавнича група “Основа”», 2009ISBN 978-611-00-0395-7

С60Соловйов В. О.

Геологічна будова України. Краєзнавчі маршрути. Ма-теріали для уроків та позакласної роботи. — Х.: Вид. група «Основа», 2009. — 80 с. — (Б-ка журн. «Геогра-фія»; Вип. 7 (67)).

Бібліотека журналу «Географія»

Заснована 2003 року

Зміст

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41. Загальні уявлення про геологічну будову та історію розвитку території України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72. Опис основних геологічних маршрутів . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

2.1. Кримські маршрути . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15Рифові споруди Головного Кримського пасма . . . . . . . . . . . . 16Ак-Кая — свідок великого вимирання . . . . . . . . . . . . . . . . 17Демерджі: кримське горотворення й робота вітру . . . . . . . . . 19Карадаг . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20Грязьові вулкани Керченського півострова . . . . . . . . . . . . . 22Підземні комори . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23Великий каньйон Криму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24Кримський фліш . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

2.2. Карпатсько-Подільські маршрути . . . . . . . . . . . . . . . . . 27Карпатський фліш . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29Вулканічний комплекс і вулканізм Закарпаття . . . . . . . . . . 31Соленакопичення й соляний діапіризм . . . . . . . . . . . . . . . 34Відлуння каледонського горотворення . . . . . . . . . . . . . . . 36Поверхні вирівнювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39Рифові споруди й печери Поділля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

2.3. Прогином Великого Донбасу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41Трансматерикова система рифтів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42Мініатюрна геосинкліналь . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44Соленосні товщі западини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47Сліди мезозойських морів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49Зелена глина Харківщини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51

2.4. Територією Українського щита . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53Залізорудний пояс . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54Край гранітів і лабрадоритів та ймовірні втрати в органічному світі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55Кори вивітрювання — сліди минулого спокійного життя . . . . . 56«Зоряні рани» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57

2.5. Причорноморський маршрут . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58Лесові товщі України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59Геологічні процеси морських узбереж . . . . . . . . . . . . . . . . 60Як утворилися Причорноморська западина й Чорне море . . . . . 61

2.6. Маршрути Харковом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62Музей природи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65Камінь у нашому місті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

2.7. Геологічна діяльність людини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73Післямова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77Література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78

Вступ

Отримання Україною державної незалежності привело до не-обхідності розробки нових підходів щодо вивчення можливос-тей своєї території, додаткового цілеспрямованого знайомства з природними багатствами й ресурсами, виявлення туристично-рекреаційних об’єктів, активізації природоохоронного руху. Це знайшло відображення у збільшенні в шкільних програмах обся-гу курсів географії України, у тому числі включення до них знань про рідний край. Навчальна програма передбачає також проведен-ня різного роду екскурсій, походів, інших форм позакласної роботи з метою ознайомлення зі своїм краєм. Однією з найпоширеніших форм традиційно вважається краєзнавство, яке доповнює отримані в школі знання. Крім знайомства з історією, культурою, архітек-турою, іншими напрямами краєзнавства воно передбачає знайом-ство з об’єктами живої й неживої природи, розуміння необхідності її охорони, одержання інших відомостей. Складовою частиною та-кого руху є геологічне краєзнавство, що поки не одержало в країні належної уваги, хоча можливості для цього достатньо великі.

Наведемо кілька цифр і фактів. Україна, займаючи площу ледве меншу ніж 0,5 % суходолу, добуває близько 5 % валового обсягу корисних копалин. Цей показник на порядок вищий за середньо-світовий. На території країни розташований Криворізький залізо-рудний басейн, що є одним з найбільших у світі, а також найбіль-ший у Європі Донецький вугільний басейн. У нас зосереджено біля чверті світових запасів марганцю. Все це дозволяє організувати виробництво металу, що дає поки головні валютні надходження країни. За запасами каолінів, сірки, графіту, скляних пісків, бага-тьох інших видів корисних копалин Україна займає провідне міс-це у світі. Розпочато розробку відносно невеликих родовищ золо-та, ведуться пошуки алмазів, розробляється Клесівське родовище бурштину. Практично невичерпними є запаси лицювального, деко-ративного й виробного каменю, у тому числі кілька десятків видів гранітів, а також вапняку, габро, знаменитих головинських лабра-доритів. До цих корисних копалин потрібно додати різноманітні лікувальні грязі й мінеральні води, серед яких присутні аналоги практично всіх світових еталонів.

Геологічна будова території України характеризується незвичай-ною розмаїтістю. Важко назвати іншу державу або таку ж за роз-мірами територію, яку можна було б охарактеризувати наявністю

5

подібної значної кількості геологічних пам’яток, багатими природно-рекреаційними ресурсами. У її межах розміщається декілька різно-вікових складчастих споруд, які фіксують практично всі основні структури такого типу Європи, а також фрагменти разновікових трансматерикових рифтових систем. На поверхню тут виходить фун-дамент Східноєвропейської платформи, який отримав назву Укра-їнський щит, що межує з областями найбільш потужного осадового чохла. Його потужність перевищує 20 км у межах прогину Великого Донбасу. На території України присутні практично всі різновиди гір-ських порід, можуть спостерігатися рідкі або навіть унікальні яви-ща (соленакопичення й соляний діапіризм, грязьові вулкани, склад-ні складчасті й насунуті споруди й ін.) і геологічні тіла, серед яких можна назвати давні рифові споруди різного віку, сліди різних типів вулканізму, різновіковий фліш.

Довідник-путівник геологічними пам’ятками України (1985) на-раховує близько семисот зареєстрованих об’єктів. Не меншу кіль-кість подібних сюжетів можна виявити й вивчити в межах родовищ корисних копалин, що розробляються. На сьогодні актуальним завданням є не збільшення або пошуки нових місць спостережен-ня, а подальше вивчення й переосмислення наявної інформації, у тому числі розшифровка геологічного значення побаченого, ко-тра була б зрозумілою й цікавою не тільки для фахівців або студен-тів відповідного профілю, але й для всіх захоплених природознав-ців, краєзнавців, туристів.

Знайомство з геологією має важливе виховне й світоглядне зна-чення, тому що це єдина наука, яка вивчає історію розвитку як живої природи, розвиток її органічного світу (палеонтологія), так і неживої, до переліку питань якої входять закономірності проя-ву природних катастроф минулого. Високе навантаження на наші надра спричиняє проблему охорони надр, у першу чергу підзем-них вод, а також охорони геологічних пам’яток природи. Варто за-значити, що, на відміну від живої природи, окремі елементи якої можна відновити, створивши систему охоронних об’єктів, умови для переселення живих організмів і рослин, організувавши від-криття зоопарків, дендропарків, ботанічних садів, штучних ланд-шафтів, — пам’ятки неживої природи відновленню не підлягають. Така ситуація вимагає підготовки різного роду матеріалів, у тому числі загальноосвітньої літератури, путівників, довідників, ін-ших науково-популярних і спеціальних навчальних видань, при-свячених характеристиці геологічної можливості території нашої країни, шляхам вивчення й необхідності охорони таких об’єктів.

6 Вступ

Кращою формою знайомства з геологічною будовою певних ра-йонів, історією формування й перетворення земної кори було б без-посереднє відвідування й огляд відповідних об’єктів, проведення екскурсій загальними або спеціалізованими геологічними маршру-тами. Оскільки не завжди виходить організувати й здійснити та-кий захід, можна запропонувати ще один спосіб отримання подіб-ної інформації: організація заочної подорожі, проведення своєрід-ної серії віртуальних маршрутів територією України. Для тих, хто колись відвідував щось із розглянутого тут, це можливість згадати або переосмислити раніше побачене. Для тих, хто тільки готується до таких поїздок, — нагадування про те, на що потрібно звернути увагу. Для тих же, хто не їздив і не планує найближчим часом здій-снити таку подорож, — це нагода хоча б зацікавитися можливостя-ми України. Цей посібник ставить за мету хоча б частково відроди-ти колишній інтерес до геології, геологічного краєзнавства, змуси-ти поважати й берегти нашу неживу природу.

Пропонуємо вивчати геологічну будову України, здійснивши кілька типових груп маршрутів територією країни, які покажуть різноманіття її геологічних можливостей. Їх основною метою є зна-йомство та вивчення складу земної кори, знайомство з різноманіт-тям корисних копалин, або палеонтологічних залишків, з резуль-татами прояву природних процесів.

Запропоновані в посібнику геологічні екскурсії розроблено з ура-хуванням можливості перенесення основних принципів їх розроб-ки та організації на інші міста й області України.

Звідси виникає природне запитанння: на кого розрахована ця робота? Імовірно, вона може зацікавити широке коло читачів. Це насамперед викладачі географічного й геологічного профілів різ-них закладів країни, а також студенти, учні, які, можливо, змо-жуть здійснити такі поїздки. Скористатися поданими відомостями можуть керівники гуртків, секцій і клубів краєзнавства, які здій-снюють або планують здійснити поїздки такого типу, нарешті, всі ті, хто самостійно колись бував у районах, про які йдеться, а зараз раптом зажадав повніше зрозуміти й оцінити побачене раніше.

1. Загальні уявлення

про геологічну будову та історію розвитку

території України

Проведення геолого-краєзнавчих і туристських маршрутів те-риторією України вимагає знаймства із загальними відомостя-ми щодо її геологічної будови в цілому, а також окремих її струк-тур, певних регіонів, районів та об’єктів, які планується побачити або вивчати. Спеціальної, доступної широкому колу читачів, на-вчальної й науково-популярної літератури з геології всієї території країни, на жаль дуже мало. Поки що навіть немає підручника з гео-логії України, який відповідав би нинішньому рівню знань і вимог. Виключення становить лише Крим, щодо якого існує багато різних путівників, нарисів і довідників.

Останнім часом з’являються окремі публікації, присвячені Кар-патам.

Схема тектонічного районування України1 — Український щит;2 — осьова частина Дніпровсько-Донецької западини (Дніпров-

ський грабен);

8 1. Загальні уявлення про геологічну будову та історію розвитку...

3, 4 — схили Дніпровсько-Донецької западини;5 — Волино-Подільська плита;6 — Причорноморська западина;7 — фрагменти молодої Західноєвропейської платформи;8 — Скіфська плита;9 — Добруджа й Придобруджанський прогин;10 — Донецька складчаста споруда;11 — складчаста споруда Гірського Криму;12 — Українські Карпати.

Україна розташовується в південно-західній частині тектоніч-ної структури, що одержала назву Східноєвропейської платформи, у зоні зчленування її з гірничоскладчастими спорудами Средзем-номорского поясу. Платформа являє собою відносно стійку ділян-ку земної кори із досить потужними осадовими відкладами, які залягають полого, утворюючи її чохол. Місцями на поверхню ви-ходить кристалічний фундамент. На півдні платформи такий ви-хід фундаменту називається Українським щитом. З північного схо-ду цей щит обмежений протяжним прогином Великого Донбасу (Прип’ятьсько-Дніпровсько-Донецьким), що відокремлює його від Воронезького масиву. Південно-західна й південна окраїни плат-форми являють собою ділянки з порівняно потужним осадовим чохлом, які називаються Волино-Подільскою і Скіфською плита-ми, а також Причорноморською западиною. До складу Средизем-номорского рухливого поясу на території України входять склад-часті споруди Гірського Криму й частина Східних Карпат, яку на-зивають Українськими. Основні структурно-геологічні елементи регіону показані на рисунку.

Така тектонічна будова території країни визначає велику роз-маїтість її геологічних умов. Тут відомі практично всі основні під-розділи стратиграфічної шкали: від докембрія (архей, протерозой, у тому числі венд) до усієї системи фанерозою. Стратиграфічні роз-різи карбону й силуру в Україні є в певному відношенні унікаль-ними — найбільш повними й з багатими палеонтологічними за-лишками, що дозволяє іноді пропонувати їх як відповідні етало-ни. У регіонах країни відомі фрагменти різновікових складчастих споруд, які одержали назву салаїрид, герцинід, індосинід, кімме-рід і альпід та сформувалися в пізньому докембрії, пізньому палео-зої, мезозої й кайнозої, що дозволяє уважати цікавою й насиченою розшифровку її геологічної історії. У межах Українського щита за-фіксовано сім значних імпактних структур — слідів падіння давніх великих метеоритів. Нарешті, для території України характерний високий ступінь геологічної вивченості як для країни в цілому, так

9

і для окремих її частин, що дозволяє вважати проведення тут подіб-них екскурсій підготовленим і цікавим заходом.

Український щит займає найбільшу частину країни й складений різноманітними метаморфічними утвореннями, перерваними чис-ленними разновіковимими гранітоїдами й іншими магматичними породами. На значній площі ці кристалічні утворення перекриті малопотужним осадовим чохлом, але місцями вони виходять на поверхню й доступні безпосередньому вивченню. Видобуток буді-вельного каменю дозволяє спостерігати у свіжому стані різні грані-ти, габро, лабрадорити, граніто-гнейси, кристалічні сланці й інші породи, які формувалися у віковому інтервалі 3,5–1,8 млрд років тому. Український щит не є однорідною структурою: його при-йнято розділяти на кілька самостійних частин, або великих бло-ків. До їх числа відносять Приазовський (Азовський) на півден-ному сході, Придніпровський, що включає гігантські залізорудні скупчення, Кіровоградський, Одесько-Білоцерковський і Волино-Подільський. У межах щита розміщається велика кількість різно-манітних корисних копалин, у тому числі великі скупчення заліз-них руд, титану, рідких і розсіяних елементів, каолінів, кольорово-го й виробного каменю. Причому можливості відкриття тут нових родовищ і нових видів сировини не вичерпано.

Прогин Великого Донбасу являє собою своєрідну тектонічну структуру, розташовану на півдні Східноєвропейської платформи, до вивчення якої протягом останнього століття була прикута увага багатьох дослідників. У його межах виділяється два самостійних структурних елементи — Донбас, або Донецька складчаста спору-да, й Дніпровсько-Донецька западина (ДДЗ). Донбас є не тільки од-ним з найбільших у Європі вугільних басейнів, але й територією, де на поверхню виходить дуже потужний вугленосний карбон, або кам’яновугільна система палеозою. Ця територія не тільки наси-чена цікавими геологічними об’єктами, але й зазнає величезного техногенного навантаження, що робить геологічні й, особливо, ге-оекологічні маршрути тут досить інформативними. За сучасними даними, прогин Великого Донбасу є складовим елементом вели-кої трансматерикової рифтової системи Євразії, яка формувалася в інтервалі часу 375–325 млн років тому. Окремі ділянки цих риф-тів перетворилися в пізньому палеозої на депресії кортокочасно-го розвитку, прогини або геосинкліналі, частина яких на початку мезозою зазнала підняття й складкоутворення. Однією з найбільш яскравих структур такого типу є Донбас.

Дніпровсько-Донецька западина (ДДЗ), що лежить на про-довженні Донбасу, являє собою типову платформну структуру.

10

Потужність осадового чохла становить тут від 5–10 км на заході, до 15–17 км на сході. У нижній осьовій частині западини розта-шовується Дніпровський, або Придніпровський, грабен, обмеже-ний великими розламами й виконаний середнім палеозоєм, який із підвищенням перетворюється на западину, а потім на пологу Українську синеклізу. У розрізі ДДЗ відомі соленосні девон і перм, газоносні відклади верхнього палеозою, які є об’єктами інтенсив-ної розробки. Девонська сіль утворює численні діапіри, або соляні тіла, які пронизують відклади, що залягають вище. Виходи на ден-ну поверхню верхньої крейди й кайнозою представлені переважно морськими утвореннями, які використовуються у виробництві це-менту, цегли, соди, а також у якості сировини для скляної промис-ловості. Великий інтерес для геолого-краєзнавчих спостережень мають тут річкові тераси, порівняно рідкі палеонтологічні знахід-ки, сліди четвертинних зледенінь (леси, викопні ґрунти, морозні клини), ерозійні й зсувні процеси.

Волино-Подільска плита є зануреним на глибину південно-західним схилом Українського щита, що перекритий порівняно повним розрізом нижнього та середнього палеозою. Великий стра-тиграфічний інтерес представляє тут верхній докембрій (верхи рі-фея й венд). Загальна потужність осадового чохла досягає 9 км. Розташований на півночі цієї плити Львівський прогин утворює порівняно невеликий за запасами вугільний басейн під назвою Львівсько-Волинський, що простягається до Польщі. Вугленосні відклади мають однаковий вік із відкладами Донбасу. Для геоло-гічного вивчення особливо цікавими є дуже виразна робота річок, зокрема глибинна й бічна ерозія (Кам’янець-Подільський, Заліщи-ки), палеонтологічні знахідки в силурі й девоні, численні печери, які сформувалися в неогенових гіпсових породах, своєрідні рифові будівлі сарматського моря (товтри), сліди четвертинних зледенінь.

Причорноморська западина й Скіфська плита являють со-бою прикордонну зону, що розділяє Східноєвропейську платфор-му й складчасті споруди Гірського Криму та Кавказу. Північну її частину займає Причорноморська западина, що охоплює крім Причорномор’я й частину Кримського півострова. Ця западина ви-конана потужною крейдою й кайнозоєм; кристалічний фундамент поринає тут на глибину до 8 км. У її межах виділяються Півден-ноукраїнська моноклиналь (на півночі) і система Північнокрим-ських прогинів. Цікавими в геологічному відношенні на цій плиті є одні з найбільш повних розрізів неогену, процеси соленакопичен-ня у Сивашу, формування зсувів у прибережних районах (Юр’ївка, Нова Дофінівка та ін.), робота моря й, зокрема, формування

1. Загальні уявлення про геологічну будову та історію розвитку...

11

Арабатської Стрілки, численних лиманів, кіс, заток на берегах Азовського й Чорного морів. За геологічною природою цю струк-туру можна розглядати як аналог крайового прогину, подібний до Передкарпатського й Передуральського. Відповідно Скіфська пли-та є молодою платформною структурою, що, на відміну від Схід-ноєвропейської платформи, розпочала формуватися лише в палео-зої — мезозої. Відомості щодо її геологічної будови отримані лише за даними буріння й геофізичних робіт. Тому безпосередні спосте-реження тут мало що дають. Те ж саме стосується і Добруджі, яка є палеозойською складчастою спорудою, і її Придобруджанського прогину.

Гірський Крим уважається однією з найцікавіших у геологічно-му відношенні структур України. Це кіммерійська, або средньо-мезозойська, гірничо-складчаста споруда, що зазнала активізації й наступних нових піднять під час альпійського орогенезу. Стра-тиграфічний розріз тут порівняно простий, але характеризуєть-ся строкатою площинною мінливістю. До того ж його можна спо-стерігати безпосередньо в багатьох місцях. Верхній тріас і нижня юра представлені теригенним флішем (таврійська серія), а серед-ня й верхня юра — різноманітними за складом карбонатними, вул-каногенними й грубоуламковими утвореннями. Південна окраїна Кримського півострова досить багата на геологічні пам’ятки при-роди. Тут широко виявлені процеси карсту, відомі численні орга-ногенні й вулканічні споруди, можна спостерігати активну діяль-ність моря, роботу вітру, наслідки геологічної діяльності людини. З геоморфологічних сюжетів великий інтерес викликають куесто-ві ландшафти, столові гори, каньйони. Унікальності цьому музею під відкритим небом надають грязьові вулкани Керченського пів-острова, численні печери, рифові споруди Казантипу, вулканічні споруди Карадагу. У глибоководній западині Чорного моря від-сутній гранітний шар земної кори, що зближає її з океанічними структурами. На глибині більше 200 м морський басейн характе-ризується сірководневим зараженням, що обов’язково потрібно враховувати під час планування різних будівельних і геоеколо-гічних заходів. Прибережні акваторії перспективні на видобуток нафти й газу.

Українські Карпати є складовим елементом Карпатської склад-частої області, у межах яких можна спостерігати всі особливості її будови. Тут виокремлюється Передкарпатський крайовий прогин, який відокремлює складчасті споруди від Східноєвропейської платформи. Зовнішня, або приплатформна, зона Карпат скла-дена крейдово-палеогеновим теригенним флішем, а Внутрішня

12

зона утворена малопотужним переважно карбонатним мезозо-єм. У Закарпатті спостерігається фрагмент серединного масиву (Рахівський виступ), частково перекритий молодими западина-ми, і Вигорлат-Гутинське вулканічне пасмо. Для Карпат, як і для Альп, характерні інтенсивна тектонічна порушеність і, зокрема, численні шар’яжі та насування — розложисті залягаючі розривні порушення. Це область альпійського орогенезу, однак у її межах відомі фрагменти більш давніх складчастих споруд, зокрема верх-ньопалеозойських. Окрім численних вулканічних споруд і досить виразних складчастих і розривних порушень у Закарпатті й Кар-патах можна спостерігати соляний діапіризм, складний метамор-фічний комплекс, виходи численних мінеральних джерел. Це ре-гіон із різноманітними корисними копалинами — родовищами нафти й газу, вугілля, ртуті, поліметалів, золота, кам’яної та ка-лійної солі, сірки, будівельного каменю. Родовища ці невеликі за запасами, тому, на відміну від сильно перетворених геологічною діяльністю Донбасу й Криворіжжя, для регіону характерна порів-няно добре збережена природа, а також велика розмаїтість геоло-гічних пам’яток природи, заповідних територій, інших природ-них і культурних об’єктів.

Територія України характеризується складною історією геоло-гічного розвитку. З основними рисами її геологічної історії доціль-но ознайомитися, перш ніж відправлятися в подорож регіонами.

Формування Українського щита відбувалося впродовж архею — раннього протерозою. В інтервалі часу 3,5–1,6 млрд років тут мало місце кількаразове закладення різних за розмірами басейнів, роз-виток яких звичайно завершувався підняттями й укоріненням гра-нітів. До числа найбільш відомих відноситься Криворізький ба-сейн, який розвивався в інтервалі часу 2,6–2,3 млрд років. Пізній протерозой (1,6–0,7 млрд років) був часом переважних здіймань на площі щита, що сприяло виходу на поверхню найдавніших мета-морфічних і магматичних утворень.

Наприкінці докембрію й раннього палеозою також переважа-ли умови підняття і денудації. Морські басейни існували лише на західній окраїні країни. Це були окраїни й затоки океану Япетус, який розвивався на місці сучасної Північної Атлантики. До числа найцікавіших подій цього етапу геологічної історії варто віднести нагромадження вапняків силурійської системи, а також відкладів червоного кольору раннього девону, що знаменували сходження лі-тосферних плит Північної Америки та Євразії, формування на їх-ньому місці каледонських складчастих споруд і ліквідацію океа-нічного басейну в Атлантиці.


13

Середній палеозой (400–325 млн років тому) знаменувався роз-ходженням літосферних плит Євразії, або, точніше, Лавразії й Аф-рики, на місці якого утворився океан Палеотетіс. Його сліди мож-на побачити в межах Великого Кавказу, внутрішніх зонах Укра-їнських Карпат і Центральній Європі. Ця структурно-геологічна перебудова супроводжувалася формуванням у Євразії системи ве-ликих і протяжних рифтів, один із яких відомий як прогин Вели-кого Донбасу. Останній був зайнятий великою затокою Палеотеті-су. Другий протяжний океанічний басейн сформувався в цей час на місці Урало-Монгольського поясу.

Пізній палеозой (325–245 млн років) відомий як час активного горотворення, під назвою герцинський. Гірсько-складчасті спору-ди цього віку формувалися в Центральній Європі, на Уралі, у ме-жах окремих зон Кавказу й Карпат. Разом з тим той час характе-ризувався активними прогинаннями в Донбасі. Стійкі опускання існували в цей час у ДДЗ, а на західній окраїні України сформу-вався Львівсько-Волинський вугільний басейн, одного віку із До-нецьким.

Упродовж раннього мезозою (245–165 млн років) майже на всій території країни переважали здіймання. Морські басейни існува-ли лише в межах Гірського Криму, де формувалися флішеві товщі (кримський фліш), і на Закарпатті (вапняки). Друга половина ме-зозою характеризується поступовим розростанням морських площ. Серед найцікавіших утворень цього часу необхідно назвати нагро-мадження товщі писальної крейди в ДДЗ (інтервал часу 90–65 млн років) та флішеві товщі Зовнішньої зони Українських Карпат. До середини мезозою відноситься горотворення на півдні Криму, яке отримало назву кіммерійського.

Більшу частину кайнозою стійкі морські басейни продовжували існувати в Дніпровсько-Донецкій западині, Карпатах, рівнинному Криму й Причорномор’ї. Різка зміна тектонічно-палеогеографічної ситуації починається під час новітнього етапу, 15–10 млн років тому. Це час активного горотворення, названого альпійським і ви-явленого в Альпійській, Карпатській і Кавказькій областях, з по-чатком якого збігається ліквідація морських басейнів на території України. Серед найцікавіших подій цього часу потрібно назвати со-ленакопичення в Передкарпатті й Закарпатті (наслідок ліквідації басейну Паратетису), вулканізм у Закарпатті, формування рифо-вих споруд у Криму й Поділлі.

У новітній етап геологічної історії відбувається формування су-часного рельєфу, у тому числі утворення гір у Карпатах і на пів-дні Криму. У переважно континентальних умовах відбувалися

14

нагромадження бурих глин, утворення річкових долин із числен-ними терасами. Похолодання четвертинного періоду супроводжу-валося епізодичним надходженням сюди льодовиків (один з най-більших, названий Дніпровським, переміщувався річковими долинами приблизно 290–240 тис. років тому), а також нагрома-дженням лесових товщ. Окремі події геологічної історії України буде розглянуто більш докладно в процесі здійснення маршрутів.


2. Опис основних геологічних маршрутів

У розділі обрано кілька регіонів України з різною геологічною будовою, за якими планується зробити ряд самостійних геологіч-них маршрутів. Для кожного з них характерна неповторність сво-їх сюжетів, різний ступінь придатності для поїздок і спостережень. Важко говорити про те, що якийсь із них може вважатися більш цікавим. Вірніше стверджувати, що всі вони заслуговують на ви-вчення й у цілому створюють той набір порівняно компактно роз-міщених пам’яток природи, які становлять наше багатство.

2.1. Кримські маршрутиКрим отримав багато звучних і барвистих назв. Це й «музей під

відкритим небом», і «чарівний край», і «геологічна поема». У ньо-му все прекрасно: і клімат, і тепле море, і терплячі гостинні жителі, і камені. Так, саме камінь сміло можна назвати одним з головних скарбів півострова, справжнім «корінним жителем». Усі інші архе-ологічні об’єкти, оборонні й архітектурні будівлі, наша давня, се-редня й нова історія була вже потім, після появи цього старожила.

О. С. Грибоєдов назвав Крим «дивною скарбницею, природним музеєм, що зберігає таємниці тисячоліть». Погоджуючись із цим твердженням, спробуємо познайомити читача з головними «експо-натами» цього музею і трохи доповнити класика — розкрити де-які таємниці історії Криму, що складалася тут упродовж останніх двохсот мільйонів років. Саме протягом цього часу сформувалися основні гірські складчасті споруди півострова, всі ті гірські поро-ди, або попросту камені, з яких мешканці Криму зводили свої бу-дівлі, які охоче відвідувалися гостями й на яких вони іноді зали-шали свої найтаємніші думки у вигляді коротких написів, у тому числі обіцянки повернутися.

Але це все лірика. А що ж цікавого може розповісти кримський геологічний маршрут його учасникам на додаток до огляду зовніш-ньої краси краю? Це регіон, де в середині мезозою відбулося своє-рідне горотворення, що назване кіммерійським і вважається неха-рактерним для Європи. Хоча саме тут його вперше було виділено й найбільш повно вивчено. Пізніше було доведено, що в більших масштабах його виявлено вздовж Тихого океану. Це райони до-сить активного й виразно виявленого мезозойського вулканізму, зі слідами діяльності якого ми можемо познайомитися в Карадазі й інших місцях. Це область, у минулій історії якої формувалися

16 2. Опис основних геологічних маршрутів

найбільші рифові споруди, край численних і дуже красивих печер і каньйонів. На додаток до яскравої й виразної роботи моря, яку ми можемо спостерігати навколо всього півострова, тут існує мож-ливість ознайомитися з результатами роботи вітру, завдяки якому сформувалися скелі Демерджі, слідами катастрофічних селевих потоків, які іноді порушують зовні спокійне й благополучне жит-тя кримчан, роботою річок, що утворюють мальовничі каньйони, сучасними процесами соленакопичення в Сиваші. Нарешті, поба-чити наслідки великого вимирання на горі Ак-Кая, яке відбулося 65 млн років тому, і замислитися над питанням походження крим-ського флішу. А заодно й довідатися, що таке фліш. Отже, давайте відправимося нашим першим маршрутом.

Рифові споруди Головного Кримського пасма

З будь-якого місця Південного берега Криму можна спостеріга-ти гострі зубці Ай-Петрі, підняті на висоту 1234 м, що велично зді-ймаються над Ялтою — Алупкою. Не менш чудові вони й поблизу, на десятки метрів підіймаючись над вирівняним вододілом — яй-лою. З путівників можна дізнатися, що вапняки, якими складена вершина, являють собою залишки коралових рифових споруд юр-ського віку. Приблизно те ж повідомляється про вершину, на якій розташована Судакська фортеця. Подібні одновікові коралові утво-рення відомі на горі Ечки-Даг (район Щебетівки), на горі Легенер, що входить до складу Карадазького заповідника, та інших місцях гірського пасма.

З півночі цей ланцюжок рифових споруд облямовує смуга тих же за віком верхньоюрських вапняків, що формувалися в умовах спо-кійного теплого моря, куди з берега майже не надходив уламковий матеріал. А з півдня пасмо рифів відокремлено ланцюжком тих же за віком вулканічних споруд, залишки яких ми можемо спосте-рігати на Карадазі, у районі Рибальського, Сонячногірського, на Аю-дазі, горі Пиляки біля Сімеїзу й ще в декількох інших місцях. За межами Криму смуга верхньоюрських вапняків і вулканічних споруд відома в Закарпатті, на Кавказі, Памірі, Гімалаях. І далі, за бажання, їх можна простежити аж до Японії.

А тепер про корали, що утворюють рифові споруди. Це дивні тварини, які живуть у теплих морях з нормальною солоністю й ак-тивно розвиваються на певній глибині. Вони селилися звичайно на окремих підводних вершинах, утворюючи великі колонії. Якщо глибина їхнього місця перебування зростала (звичайне явище для неспокійного моря), вони припиняли свій ріст. І відповідно вихід їх над рівнем моря призводив до руйнування утворених коралових

172.1. Кримські маршрути

споруд. Ланцюжки рифів можуть бути дуже протяжними. Як кла-сичний приклад такого випадку називають Великий Бар’єрний Риф Австралії, що простягається вздовж східної окраїни матери-ка на 1400–2000 км. Звичайно така цифра вражає нашу уяву. Але верхньоюрські рифові коралові споруди, прив’язані до окраїни сво-єрідного морського мілководдя Євразії, у кілька разів перевершу-вали за довжиною нинішні австралійські. Причому найкраще вони збереглися й можуть спостерігатися й вивчатися не в Альпах або на Памірі, а саме в Криму. Це місце було північним узбережжям океану Тетіс, розрахункова ширина якого досягала іноді 4000 км. Осьова океанічна лінія проводиться по лінії Дінаріди (Західна окраїна Балканського півострова) — Кіпр — Закавказзя. Сусідство коралового світу з діючими вулканами — звичайне явище. Зараз ми можемо спостерігати, як корали селяться безпосередньо на вул-кані, що припинив виверження. На Кримському півострові видно, що вулкани розміщувалися на відстані декількох кілометрів від коралових колоній. Правда, зараз ми не можемо бачити самі орга-нізми, їхні колонії й світ риб і інших дивних організмів підводно-го царства, що супроводжує такі споруди. Проте нам не потрібно одягати акваланги й спускатися на дно. На Ай-Петрі, у Судаку, на Ечкі-Дазі чітко видно, як коралові споруди кріпилися до скель.

Східна окраїна Криму стала місцем утворення ще однієї групи рифових споруд, але більш молодих за віком, ніж у межах Головно-го пасма. Вони тягнуться від східної окраїни Керченського півост-рова до мису Казантип і складені не коралами, а переважно моху-ватками. У Керчі саме з таких мікроскопічних морських організ-мів утворена знаменита гора Мітридат. Ця височина сформувалася на дні мілководного моря приблизно 12 млн років тому. А от ті ж за віком і складом рифові споруди Казантипу є унікальними. Вони яв-ляють собою мохуваткові споруди ідеальної кільцевої форми. Нині вони піднімаються над рівнем моря на 106 м. Сумний, випалений сонцем кам’янистий степ на вершині рифової споруди змінюється на узбережжі мальовничими мініатюрними бухтами. З огляду на рідкість цього ландшафтного комплексу з 1998 р. рифові споруди Казантипу оголошені природним заповідником.

Ак-Кая — свідок великого вимирання

Ак-Кая (у перекладі — «Біла скеля») згадується майже у всіх пу-тівниках. Ця унікальна пам’ятка природи й історії розташована на відстані 5 км від Білогірська. Вона відома як район одних з най-більших у країні палеолітичних стоянок. Колись тут дуже полю-бляли знімати фільми. Зокрема, сцени з «Вершника без голови»,


що були зняті біля підніжжя гори, повинні були символізувати Дикий Захід США, а менш відомий фільм (уже про події нашого часу) — «Кишлак Афганістану».

Скеля піднімається на 200 м над рікою Біюк-Карасу й має поло-гий північний схил і крутий обрив на південному заході. Історики запевняють, що цю особливість рельєфу активно використовували в минулому. Первісна людина заганяла на вершину диких тварин. А середньовічні переможці любили проводити тут страти, скида-ючи майже із 100-метрового уступу приреченого. Результат такої процедури завжди був однозначним.

Складено скелю вапняками крейдового й палеогенового віку. Межу цих геологічних систем дуже чітко позначено на відпрепа-рованому стрімкому схилі: вона фіксується півметровим шаром темно-зелених глин. Саме на цьому віковому рівні, або приблизно 65 млн років тому, відбулося одне з найбільших в історії Землі ве-лике вимирання. Тоді зникло майже 45 % сімейств і близько 90 % родів організмів, у тому числі такі їх групи, як амоніти, белемні-ти (їхні залишки називають у народі «чортовими пальцями») і ди-нозаври. Частково результат цього природного катаклізму можна спостерігати й у розрізі Ак-Каї: палеонтологічні залишки нижньої й верхньої її частини різко відрізняються. Зокрема, палеогено-ві вапняки майже цілком складені одноманітними нумулітами — найпростішими організмами сочевицеподібної форми завбільшки з монету. Природа не відразу прийша в себе після такої катастрофи.

Таке велике вимирання зараз пов’язують із бомбардуванням Землі великими метеоритами. Результатом цього явища були різкі перепади температур, гігантські цунамі, імовірне отруєння атмо-сфери й порушення звичного навколоземного радіаційного екра-на, озонового шару планети. Дослідженнями останніх років на території Гірського Криму встановлено сліди ймовірної крейдо-палеогенової ударної події й глобальної «Вогняної кулі», що супро-воджували її. Остання прокотилася усією земною поверхнею, зали-шаючи після себе глинисті й сажоподібні речовини, дрібні частки перекристалізованого кварцу.

На оголеному схилі Ак-Каї можна побачити карстові порожнини та лійки в розрізі (сліди розчинення вапняків і початку утворення печер). Узагалі ж це дивне й рідке видовище — подивитися на роз-різ печери в натурі, а не на музейному макеті! Тут же прекрасно видний розлам, яким одна ділянка скелі опустилася приблизно на 20 м. На вершині скелі працював кар’єр, де з нумулітових вапня-ків випилювали блоки каменю для будівництва. Імовірно, однією з найбільш дивних особливостей цієї частини музею під відкритим


небом варто вважати колодязі й заболочені ділянки на вододілі, що погано погоджується з уявленнями про напівпосушливий клі-мат цього району. Але умови утворення підземних вод — це інший секрет. Вони можуть формуватися й поповнюватися не тільки за рахунок просочування опадів, але й унаслідок конденсації пари у надрах.

Демерджі: кримське горотворення й робота вітру

Фахівці в області історичної геології cтверджують, що Крим є більш давньою гірською складчастою спорудою, ніж Карпати й Альпи. Докази цього твердження можна безпосередньо побачи-ти в районі Демерджі, у с. Лучисте, що розташоване на півночі від Алушти. Звідси добре видні скелі, що нависають над схилом. Оцін-ка висоти південної частини гірського масиву становить близь-ко 1240 м. Поблизу гірський масив Демерджі можна розглядати як класичний приклад дуже виразної еолової діяльності, руйнів-ної роботи вітру. Оброблені або навіть відпрепаровані ним цилін-дричні стовпи заввишки до 5–15 (навіть 25 м) не тільки вражають уяву відвідувачів, але й породили такі назви окремих їхніх груп, як «Кам’яний ліс», «Кам’яний хаос», «Доліна привидів». Побли-зу підніжжя Південної Демерджі розташовується гігантський кам’яний хаос. Це сліди порівняно недавніх грандіозних обвалів, що відбувалися в 1894, 1966 та інші роки. Вони навіть змусили пе-реміститися колишніх жителів с. Лучисте в інше, більш безпечне місце.

Оглядаючи складені піщаниками й конгломератами та відточе-ні вітром скелі, потрібно звернути увагу на майже горизонтальне залягання цих порід. У той же час піщано-глинисті породи, що пе-решаровуються в нижній частині схилу (їх можна спостерігати на окраїні с. Лучисте й навіть на пляжі Алушти) — інтенсивно дисло-ковані, зібрані в круті складки, перем’яті. Ці товщі називаються таврійською формацією. Час її утворення визначається як піздньо-триасовий. Вік демерджійських конгломератів більш молодий — пізньоюрський.

Це дозволяє стверджувати, що наприкінці середньої юри в цій частині Криму розпочався процес горотворення, підняття й зми-нання у складки більш давніх порід. Він отримав назву кімме-рійського (за найменуванням Східного Криму — Кіммерія) і, ма-буть, найточніше датований саме в Криму. У межах цієї кам’яної пам’ятки природи його результати є найбільш виразними. Зміна тектонічних режимів — тривалих прогинань здійманнями — су-проводжувалася порівняно короткочасним магматизмом, сліди


якого добре відомі у смузі Карадаг — Аюдаг. А результатом цьо-го стало нагромадження потужних товщ грубоуламкових порід по-близу гірських масивів, які, здіймаючись, перекривають зім’яті в складки піщано-глинисті відкладення таврійської серії.

Цікаво, що найбільш активно це мезозойське горотворення ви-явлене в Тихоокеанському поясі — на Північному сході (Верхояно-Чукотська область), у Кордільєрах. В Азії воно назване верхоян-ським, а в США — невадійским. Його вивчення головним чином розпочалося з 30-х років XX ст. Воно вважається нехарактерним для Європи й довгий час дані щодо Криму не отримували загально-го визнання. Однак зараз зафіксована тут подія залишається ета-лоном точності й виразності. Пізніше його прояв було встановлено на Памірі, Кавказі, у Гімалаях. Що ж стосується більш молодого альпійського горотворення, активно виявленого в сусідніх Карпа-тах, Альпах і на Кавказі, то в Криму воно супроводжувалося від-носно невеликими підняттями, за яких складкоутворення вже не відбувалося. І дійсно, у Демерджі, на Ак-Каї, в інших місцях Кри-му верхньоюрські й крейдові відклади залягають майже горизон-тально.

Карадаг

У перекладі «Карадаг» означає «Чорна гора». І дійсно, на зали-тій сонцем кримській землі ця гірська гряда майже завжди здале-ку виглядає темною. Це, мабуть, найвідоміша пам’ятка природи, яку було перетворено в 1979 р. на державний заповідник. Він роз-ташований на східній окраїні Кримського пасма. У путівниках за-звичай підкреслюється його багатий органічний світ: 1169 видів вищих судинних рослин, 29 видів ссавців, 210 видів птахів, 15 ви-дів рептилій. Також вражає різноманіття мінералів і гірських по-рід. Зокрема, тут виділено й описано багато десятків гірських порід і біля ста мінералів. Усе це дуже цікаво, але спробуємо торкнутися тих питань, про які говориться значно менше.

Вулканізм, яким було сформовано Карадаг, інтенсивно проявив-ся у перехідний для геологічної історії Криму момент, коли три-валі й активні прогинання змінилися тут здійманнями, кіммерій-ським горотворенням. Магматизм цього віку в тій або іншій формі виявився уздовж усього Південного берега Криму. Сліди його про-яву відомі в районі с. Сонячногірське, с. Рибаче, гори Пиляки біля Сімеїзу, на мисі Плака й Аюдазі і ряді інших місць, де на поверх-ню виходять застиглі на глибині субвулканічні тіла. Вік майже всіх цих магматичних утворень прив’язаний до одного інтервалу часу — приблизно 160–165 млн років тому.


Карадаг відрізняється від усіх цих вулканічних споруд тим, що його основні частини найкраще збереглися, форми вивержень були найбільш різноманітними, а масштаби — найбільшими на півострові. Деякі путівники підкреслюють, що це найдавніший вулкан України. Це не зовсім точне твердження. Більш давнім у тому ж Криму є Петропавлівський вулкан (с. Лозове біля Сімфе-рополя). На території Донбасу або Наддністрянщини можна назва-ти залишки вулканічних споруд, у кілька разів старіших за віком, ніж кримські. Все це, однак, не знижує значущості Карадагу.

Карадазьке пасмо найцікавіше тим, що процес його формування найбільше відповідає нашим усталеним уявлення про вулканізм. Характер його прояву був досить різноманітним. Тут у минулому відбувались і багаторазові підводні виливи рідких лав, і «видавлю-вання» грузлих мас, яке фахівці називають екструзіями, і туфові викиди грубоуламкового матеріалу, і укорінення дайок — глибин-них магматичних тіл, що заповнювали тріщини. Південна части-на вулканічної споруди виявилася нижче за рівень моря, а берегові хвилі відпрепарували розріз окремих ділянок вулкана, що зробило їх прекрасними макетами для ілюстрування грізного процесу. На вершині Карадагу збереглися чударнацькі фігури, які одержали назву Король, Королева, Маяк, Шайтан, Сокіл, Піраміда, Сфінкс.

Вивчення таких фігур, що одержали в геології найменування не-ків (від англійського «шия»), дозволяє зрозуміти, як формувався сам вулкан. Некі, що дійсно зовні нагадують шию гусака або іншо-го птаха, являють собою жерло вулкана, виконане затверділими продуктами виверження — лавовими або туфовими утвореннями. Вони виявилися більш стійкими до руйнування, ніж туфи вулка-нічного конусу, які їх оточували. Тому лише частково зруйнований вулкан оголив ті жерлові зони, якими продукти виверження над-ходили на поверхню. Про це бажано пам’ятати, оглядаючи на Ка-радазі чударнацькі витвори природи. Ще однією дуже цікавою де-таллю цього переважно підводного вулканізму було те, що на окре-мих вершинах вулканів або інших сопок, що розташовувалися на глибині порядку 50 м, селилися корали й інші підводні організми. Їх залишки збереглися на горі Легенер.

Тривале вивчення Карадагу ще не розкрило повною мірою всіх умов його формування. Кращим підтвердженням цьому стала ціка-ва та яскраво ілюстрована книга «Вулкани Карадагу», яка вийшла нещодавно. Особливі суперечки викликає природа карадазького вулканізму, а саме спроба зіставити його розвиток з еталонами ін-ших районів. Зокрема, чи можна вважати його геосинклінальним, який развивався у період активних прогинань, або орогенним, що


знаменує горотворення. В. І. Лебединський та О. І. Шалімов по-рівнювали кримський вулканізм з аналогічними проявами в ост-рівних дугах Тихого океану, назвавши його островодужним. Поки зробити це однозначно не вдається. Мабуть, тому, що проявився він у переломний момент геологічної історії, який називається інвер-сією режимів. Його вулканічна діяльність така ж неповторна й сво-єрідна, як сам Крим. А загадковість завжди приваблює.

Утім, не всім кримським лавам пощастило так, як на Карада-зі. Деякі з них так і не змогли пробитися на поверхню, «вийти на люди». Такі застиглі на глибині магматичні тіла одержали назву лаколітів, або магматичних діапірів. Раніше вважали, що вони ма-ють грибоподібну форму, а потім уточнили, що їх форма повинна бути подібною до груші. Серед найбільш відомих у Криму «невда-лих вулканів» — Аюдаг і Кастель. Магма застигла тут на глибині 2—5 км. А потім породи, що залягали вище, були розмиті й магма-тичні тіла «оголилися». До речі, це дуже наочний приклад харак-теру перетворення земної кори, що ілюструє масштаби підняттів і наступної денудації.

Грязьові вулкани Керченського півострова

Але не всі вулкани в Криму припинили свою діяльність. На окра-їні Керчі, у районі с. Бондаренкове, розташоване знамените Бул-ганацьке сопкове поле. Зовні це дуже непривітний район з випале-ною сонцем рідкою рослинністю. Але все ж таки він приваблює ба-гатьох краєзнавців, туристів, інших шанувальників природи. Тут можна спостерігати порівняно рідке природне явище — грязьовий вулканізм, або вихід на поверхню розрідженої глини. Густа грязь має темно-сірий колір, збагачена бітумною органікою та містить йод, буру, соду й інші компоненти, що дозволяє використовувати її для бальнеологічного лікування. Під назвою сопкової грязі вона за-раз продається в багатьох містах України. Але тут хотілося б звер-нути увагу на інше.

Грязьові вулкани — дуже цікаве природне явище. Грязь вихо-дить із глибини в сотні метрів. Таке видавлювання або вижиман-ня її звичайно супроводжується надходженням на поверхню газів переважно метанового складу. Зовні цей процес дуже нагадує вул-канічне виверження. Звідси й назва утворених геологічних тіл — грязьові вулкани. Виверження відбувається у вигляді періодичних викидів. Засохла грязь утворює невеликі сопки, звичайно заввиш-ки в 1–2,5 м, що дуже нагадують вулканічні конуси, у межах яких можна побачити сліди окремих потоків. Деякі із цих сопок припи-нили свій розвиток, «згасли», інші продовжують діяти. Грязьові


вулкани Керченського півострова діють тривалий, навіть у геоло-гічному масштабі, час. Результатом їх дії стало нагромадження со-пкової грязі потужністю в сотні метрів.

У цілому це прекрасна мініатюрна модель справжнього вулка-нізму. Причому подібність має як сам процес, так і утворені в ре-зультаті цієї діяльності мініатюрні сопки. Насиченість бруду вугле-водневими газами свідчить про перспективи району на найявність нафтогазових скупчень промислового значення. Такий грязьовий вулканізм відомий і в Передкавказзі, у районах добре відомих на-фтових промислів, а також у Передкарпатті, у районі відпрацьова-ного озокеритового промислу (Чудо-Старуня). Керченські грязьові вулкани є своєрідною пам’яткою природи, що ілюструє одну з форм роботи підземних вод і знаменує формування нафтогазоносного ба-сейну. Їх ретельне вивчення дозволяє нам уявити роботу вулканів, не наражаючи на небезпеку власне життя. А використання цих ліку-вальних глин для будівельних цілей (виготовлення цегли та ін.), як це робилося ще в 70-ті роки минулого століття, є нераціональним.

Підземні комори

Ця група кам’яних пам’яток природи одержала, імовірно, най-більшу популярність. Печерам і карсту, що формує їх, присвяче-но багато досліджень. Підкреслимо тільки, що в Криму природою створено ідеальні умови для прояву карсту — розчинення й вино-су поверхневими й підземними водами карбонатного матеріалу. Значна частина мезозойсько-кайнозойської історії, що тривала приблизно 150 млн років, характеризувалася нагромадженням вапняків. Розпочалося воно майже одночасно з кіммерійським го-ротворенням і тривало до новітньої геологічної історії — початку альпійського підняття.

Найбільш активно карст проявився у верхньоюрських вапня-ках, що займають верхню частину Головного пасма. Порізані чис-ленними тріщинами й підняті в новітній етап геологічної історії, карбонатні товщі дозволили підземним водам завершити цей при-родний процес. Його розвиток розпочався порівняно нещодав-но, тому підземні порожнини, іноді з численними сталактитово-сталагмітовими натічними формами, ще не втратили своєї прива-бливості. Природно, що всі ці прояви можна називати «підземними коморами».

На півострові зафіксовано близько 870 печер, колодязів і шахт. У Криму знаходиться найбільша печера Криму, що одержала на-зву Кизил-Коба, зазвичай відома у туристів як Червона. Її дов-жина перевищує 15 км. Найглибша карстова порожнина — шахта


Солдатська — має глибину 517 м. Велика кількість печер оголоше-на пам’ятками природи. На жаль, тільки дві печери обладнані для масового екскурсійного відвідування — Мармурова й Еміне-Баїр-Хосар.

Але Крим, покликаний радувати своїх жителів і гостей, продо-вжує цю свою традицію. У 1987 р. сімферопольськими спелеолога-ми було розвідано печеру Мармурову, загальна довжина якої стано-вить 2050 м. Вона включає найбільший у Криму «Зал Перебудов» площею до 5000 м2 і заввишки 27 м. Мармурова входить до п’ятірки найкрасивіших печер на планеті. А в 1992 р. її було включено до Світової асоціації відвідуваних печер. У 1994 р. було прокладено зручний горизонтальний тунель у печері Еміне-Баїр-Хосар, що до-зволило обладнати її для екскурсій. Комплекс цих двох печер став одним з найбільш відвідуваних об’єктів у Криму. Число екскурсан-тів становить зараз більше 200 тис. чоловік на рік.

Розповідь про ці кам’яні пам’ятки природи Криму обов’язково потрібно завершити нагадуванням про необхідність дбайливого ставлення до них. Казково гарні під землею сталактити й сталагмі-ти, що відколюються деякими відвідувачами печер «на пам’ять», здаються на поверхні їм тьмяними й тут же викидаються. Питан-ня про це ставилося ще більше ста років тому, але й зараз воно за-лишається актуальним. Деякі підземні порожнини містять залиш-ки давньої фауни або навіть сліди перебування наших предків, що представляє великий науковий інтерес. Тому прикрашати їх су-часними написами — аморально. Нарешті, карстові підземні води є одним з основних джерел живлення кримських рік, що визначає необхідність запобігання їх забрудненню.

Активний підземний туризм у Криму — це явище останніх деся-тиліть. Тому тут має бути ще багато відкриттів. Важко повірити, але в Криму, поруч із теплим Чорним морем, існує крижана пече-ра Бузулук-Коба. У її протяжному гроті з глибини 35–40 м і ниж-че від гирла звисають гірлянди багаторічних крижаних бурульок, а дно печери в деяких місцях покрито прозорим блакитним льо-дом. Кримська спелеологія — перспективний напрямок дослі-джень. Тут ще багато чого потрібно зробити. Важливо пам’ятати про практично невичерпні можливості відкриття кримських під-земних лабіринтів, їх неповторну красу й дивні процеси, що їх по-родили.

Великий каньйон Криму

Зараз, імовірно, мало хто з туристів, які відвідують Крим, не знає про Великий каньйон. Але ж «цю прокляту щілину», що, за образним


виразом І. І. Пузанова, немовби розітнула зелені груди гір, уперше було описано лише в 1925 р. Потім про неї яскраво писали М. В. Му-ратов, В. І. Лебединський, В. І. Славін та ін. Найпростіше було б за-кликати дюдей, що зацікавилися каньйоном, відвідати його. Але важливіше попередити, що це досить складний і до того ж небезпеч-ний захід. Ми підемо іншим шляхом: порівняємо цю кримську щі-лину зі світовим еталоном — Великим каньйоном Колорадо в США.

Кілька слів про меншого кримського побратима. Утворений він маловодною річкою Аузун-Узень, що є однією з приток р. Бель-бек. Потрібно відразу ж підкреслити, що в середній частині доли-ни р. Бельбек і сусідньої р. Качі, р. Чорної мають каньоноподібну будову (Бельбекський і Качинський каньйони, Черноріченська ущелина-каньйон). Тому пов’язувати їх утворення з окремими тек-тонічними зрушеннями — не зовсім точно. Це результат сучасних склепінчастих піднять цієї частини Криму, з якими намагаються боротися річки та урізаються у тверді вапнякові породи. Маловодні ріки після періодичних злив, що збільшують їхній дебіт у десятки разів, перетворюються на бурхливі потоки, які легко несуть вели-чезні кам’яні брили, що й формують каньйон. Але таке явище не-безпечно спостерігати поблизу.

Довжина Великого кримського каньйону близько 3 км. Глибина ущелини досягає 250–320 м. Його схили місцями мають нахил від 60 до 90°. У найвужчій частині ширина каньйону становить усьо-го 2–3 м, а у верхній частині долини — до 150–200 м. Дно каньйо-ну нерівне, із численними уступами й порогами, на багатьох з яких утворюються водоспади заввишки до 2–5 м, а також котли, або утворені водою виїмки. Усього у Великому каньйоні налічується до 150 таких котлів. Висловлюючись науковою мовою, каньонопо-дібна долина-ущелина має невироблений профіль.

А тепер щодо порівняння. Довжина кримського каньйону при-близно в 100 разів менша, ніж американського. Проте величина врі-зання лише в 3–5 разів поступається тезкові Нового Світу. Небезпе-ка пересування обома каньйонами досить велика. Але в нас у цьо-му питанні навіть є переваги: кримську тіснину можна побороти за один день. І навіть не потрібно користуватися річковим транспор-том, це можно зробити пішки. Той факт, що в Криму поки немає му-зею, який розповів би про його каньйони, які існують, наприклад, на річці Колорадо, дозволяє сподіватися, що в нас усе ще попереду.

Кримський фліш

Почнемо з уточнення. Під назвою «фліш» у геології розумі-ють закономірне ритмічне чергування тонких піщано-глинистих


шарів — піщаників, алевролітів, аргілітів. Кримський фліш нази-вають теригенним. Потужність його складових шарів досягає де-сятків сантиметрів. Нагадаємо що практично кожний, хто відві-дував Південний берег Криму, бачив або міг бачити такі відклади. Вони простягаються майже безперервною смугою уздовж прибе-режної частини півострова від Карадагу до Алушти. Цей комплекс відкладів (найдавніший на території Гірського Криму) складає складчастий фундамент споруди, який перекритий зверху карбо-натним комплексом верхнього мезозою — кайнозою, що залягає майже горизонтально.

Фліш узагалі й кримський зокрема дуже цікавий з погляду роз-шифровки умов його утворення. Це прибережно-морські відклади, що формувалися в умовах різко розчленованого рельєфу. Піщано-глинисті утворення, накопичуючись на пологому підводному схи-лі (принесені річками й морським прибоєм) у результаті періодич-но повторюваних сейсмічних струсів, виносяться до глибоководної частини басейну, утворюючи своєрідні каламутні потоки. З таких піщано-глинистих сумішей у першу чергу осаджується піщаний матеріал, а потім глинистий. І так до наступного струсу, до форму-вання наступного мутного потоку. Це й дає початок закономірному перешаруванню піщанику та аргілітів (так називають скам’янілу глинисту породу).

Флішеві утворення є досить розповсюдженими відкладами серед споруд Середземноморського складчастого поясу. Зокрема, ними майже повністю складені крейдові й палеогенові розрізи окремих зон Кавказу, Карпат, Альп. Цікаво, що верхньотріасовий фліш Криму практично не відрізняється від палеогенового флішу Кар-пат. Отже, умови його формування були подібними. Аналогічною була ритмічність тих природних струсів, які породжували мутневі потоки.

Подібні струси пов’язують із найбільш великими землетруса-ми й цунамі, що народжують активні переміщення водних мас на шельфі. Судячи з приблизно однакових потужностей піщано-глинистих порід, що перешаровуються, струси, що їх утворили, по-винні були відбуватися через приблизно однакові інтервали часу. Таку періодичність, або, точніше, ритмічність, флішонакопичення можна навіть визначити, розділивши інтервал часу, упродовж яко-го сформувався весь флішовий комплекс, на кількість шарів, що утворилися. Такі підрахунки вже неодноразово проводилися різ-ними дослідниками.

Цікаво, що ритмічність верхньотріасового флішу в Криму й верхньокрейдово-палеогенового на Кавказі, у Карпатах і Альпах

272.2. Карпатсько-Подільські маршрути

приблизно однакова: такі струси відбувалися приблизно через 6,5 тис. років. Останнім часом з’явилися сумніви відносно того, чи змогла б забезпечити такий чіткий та сталий ритм різновікова сей-смічність різних регіонів, обумовлена породженими у надрах си-лами. Її починають пов’язувати з певними космічними впливами, природу яких поки ще достатньою мірою не розкрито. Зокрема, до числа такого космічного впливу відносять своєрідні метеоритні бомбардування малими космічними тілами. Тим більше що певні дані такого роду вже існують. У тому числі відзначають, що обчис-лена величина ритму відповідає четвертій частині прецесії. Цикл прецесії дорівнює 26 тис. років — тому інтервалу часу, упродовж якого нахил земної осі робить свій повний оберт.

Кримський флішовий комплекс, представлений головним чи-ном таврійською формацією, має свої особливості. Він є найбільш давнім мезозойським утворенням, що свідчить про існування в цей час океану Тетіс, а також найбільш потужним і досить детально вивченим. Смуга утворення флішу простягається від Добруджі до північно-західного Передкавказзя, займаючи проміжне положен-ня між карбонатними басейнами Закарпаття й континентальними басейнами Кавказу. Кримська частина флішового басейну і його розрізів найбільш зручна для огляду й вивчення.

Оголошувати пам’ятками природи й брати під охорону весь кримський фліш, усі потужні верхньотріасові відкладення було б складно, та й недоцільно. Однак окремі його ділянки, що виходять на поверхню, заслуговують на збереження. Неабиякий інтерес ви-кликають його оголення в дорожніх виїмках поблизу Судака, де можна спостерігати різноманітні складчасті деформації. У Бах-чисарайському районі привертають увагу дослідників інтенсивно дислоковані відклади, розташовані в долині р. Кача. У басейнах рік Алуштенки й Улу-Узень поблизу Алушти оголюється найбільш молода частина флішового комплексу. Нарешті, під час забудови прибережних зон й облаштування пляжів від Ялти до Фороса до-цільно зберігати окремі ділянки виразного мальовничого переша-рування піщано-глинистого комплексу, особливо в тих місцях, де він зібраний у складні складки.

2.2. Карпатсько-Подільські маршрутиГеологічна будова гірської складчастої споруди Українських Кар-

пат і прилеглої до неї платформної структури Волино-Подільської плити істотно відрізняється від геологічної будови Гірського й Рів-нинного Криму. Це складова частина Альпійсько-Карпатської


складчастої області, яка тут безпосередньо межує зі Східноєвро-пейською платформою. Карпатські гори відносяться до числа най-молодших. Їх активне формування триває і досі. Із Кримом наші Карпати й Наддністрянщину зближає велика розмаїтість геологіч-них пам’яток, інших цікавих об’єктів природи, які дбайливо охо-роняються. І хоча тут немає теплого моря, та й погода влітку не зав-жди радує відвідувачів, однак мальовничі пейзажі Карпатських гір і Подільської височини не тільки нівелють ці незручності, але й містять безліч геологічних загадок та інших унікальних сюжетів.

На відміну від Криму, щодо цього регіону немає тієї великої кіль-кості путівників, довідників, іншої науково-популярної літерату-ри. Та й саме детальне вивчення геології Українських Карпат по-чалося порівняно нещодавно, головним чином із другої половини ХХ ст. Багато питань будови й розвитку Карпат і на сьогодні зали-шаються недостатьо дослідженими. Однак уже наявні дані дозво-ляють стверджувати, що порівняно невелика ділянка складчастої споруди на території нашої країни дає можливість не тільки позна-йомитися з геологічною будовою й історією розвитку цієї частини Східних Карпат, але й отримати відомості щодо структури й умов формування всієї області або навіть Альпійсько-Карпатської части-ни Середземноморського поясу. Досить активна виробнича діяль-ність у регіоні, пов’язана із залізорудним промислом, розробкою родовищ нафти й газу, кам’яної й калійної солей у Передкарпатті й Закарпатті, сірки на Поділлі, будівельного каменю й деяких руд-них родовищ, поки не сильно шкодить збереженню його геологіч-них об’єктів. Навіть навпаки, іноді розкриває дивні картини й сю-жети надр.

Якщо здійснювати маршрут автобусом, то зручніше проїхати від Львова на Середній Верецький перевал, відвідавши Труска-вець, Дрогобич, Борислав і Моршин. За перевалом, уже в Закар-патті, оглянути об’єкти в Невицкому, Солотвині, Діловому та ін. Через Яблуницький перевал можна дістатися Яремчі, а потім пе-ребратися до Наддністрянщини, відвідавши Заліщики, Кривче, Кам’янець-Подільський. Уже такий маршрут дасть повне уявлен-ня про найголовніші геологічні пам’ятки регіону. Якщо ж такої по-їздки у вас не вийшло — не сумуйте. Наш віртуальний маршрут розповість про найцікавіше цієї частини країни.

Спробуємо розповісти про об’єкти і явища, подібні до тих, які ми спостерігали в Криму, а саме: про Карпатський фліш, моло-дий вулканізм Заркарпаття, каньйони, печери та рифові спору-ди По ділля — і в той же час познайомитися із соленакопиченням у Прикарпатських областях і соляним діапіризмом Солотвини,


численними лікувальними мінеральними водами, палеозойськи-ми розрізами Наддністрянщини. На вододілах Карпат ми побачи-мо відомі поверхні вирівнювання, а в Яремчі, по берегових обривах р. Бистриці та в інших районах складчастої споруди — її виразні дислокації, зібрані у вузькі складки й розірвані розламами товщі карпатського флішу, а місцями ускладнені знаменитими насуван-нями (ски бами).

Карпатський фліш

Карпатський флішовий комплекс є більш молодим за віком, ніж кримський. Якщо в Криму процес формування флішу відбував-ся переважно в пізньому тріасі, в інтервалі часу приблизно 235–210 млн років тому, то в Карпатах і Альпах він виявлений із се-редини крейдового періоду до середнього міоцену включно (120–15 млн років). Найбільш виразним він був у пізньокрейдову епоху (90–65 млн років). Зовні ж вони виявляють дивну подібність. Та й умови їх утворення були, як видно, дуже схожими. Карпатський фліш розвинений переважно в Зовнішній зоні Карпат, яка звер-нена в бік платформи, що прилягає до неї з північного сходу (ця частина іноді називається Флішовими Карпатами). Цей комплекс утворює тут структуру складчастої споруди, відділяючись від окра-їни Східноєвропейської платформи, її Волино-Подільскої плити, смугою більш молодих грубоуламкових та соленосних товщ Перед-карпатського крайового прогину.

Карпатський фліш являє собою тонке й закономірне чергуван-ня піщаників і глинисто-алевролітових порід. Потужність їх шарів становить від декількох сантиметрів до 0,5–1 м. Його можна спо-стерігати практично в усіх районах Українських Карпат, майже на всій території гірських частин Львівської й Івано-Франківської областей. Найбільш повні спостереження краще робити в райо-ні с. Крамничне, поблизу Среднього Верецького перевалу. Звідси фліш майже безперервною смугою простягається уздовж залізнич-ної лінії до Сваляви. Друга ділянка для спостережень — від м. Ра-хова (Яблуницького перевалу) до Яремчі, уздовж долини р. Прут. Загальна потужність крейдово-ранньокайнозойського флішового комплексу Карпат досягає 4,5 км, а його стрийскої свити — 1200 м.

У породах флішових товщ можна спостерігати сліди підводних зсувів, знаки брижи, борозни ковзання й інші вторинні зміни, які одержали назву гієроглифів. Можна спробувати пошукати в них палеонтологічні рештки, які тут дуже рідкі (звичайно обвуглені рослинні відбитки, мікрофауна, молюски, зрідка амоніти й белем-ніти).


Щоб зрозуміти умови карпатського флішонакопичення, необхід-но уявити палеогеографічну ситуацію, що існувала на той час. На ділянці від південних окраїн Англії й сусідніх берегів Франції, че-рез усю Європу й Дніпровсько-Донецькую западину, зокрема, і до Північного Прикаспію, простягається майже безперервний пояс порід писальної крейди. Це дозволяє припустити, що в пізньокрей-дову епоху тут був протяжний внутрішній континентальний міл-ководний морський басейн. Він розташовувався на платформних площах. Його пологі береги заважали процесу зносу уламкового матеріалу, а накопичення осадових товщ відбувалося за рахунок відмирання й осадження карбонатних залишків водоростей — ко-колітофорид. За лінією Дінариди, Кріт та Закавказзя передбачаєть-ся розміщення осьової частини океану Тетіс, що фіксується підвод-ними вулканічними виливами. А уздовж північної окраїни океану за лінією Альп, Карпат і Північного Кавказу простягається пояс флішонакопичення.

Процес формування флішу розуміється зараз більш-менш одно-значно.

Про це ми вже говорили, розглядаючи кримський фліш. У цій схемі грандіозного природного сортування незрозумілим залиша-ється лише основне питання: звідки надходила глинисто-уламкова маса? Завдяки прилеглим північним схилам материка це не могло відбуватися, тому що тут був пологий берег, який далі переходив у мілководний басейн із писальною крейдою. Отже, він міг зноси-тися лише із системи окраїнних островів, розташованих у північ-ній частині океану Тетіс. Такі острови зараз ми можемо спостеріга-ти уздовж східної окраїни Азії; вони одержали назву острівних дуг і включають Японію, Сахалін, Курили, Камчатку.

У зв’язку з вивченням проблеми флішонакопичення в Карпатах корисно відвідати селище Драгове Хустського району. Тут у руслі р. Теребля можна спостерігати майже безперервний розріз териген-них відкладень палеогену (драгівска свита), представлених грубо-уламковими піщано-гравелітовими породами. Тут же на схилах до-лини оголюються червоноколірні мергелі верхньої крейди. Цікаво, що ці малопотужні верхньокрейдові відкладення (близько 100 м) формувалися одночасно зі стрийскою свитою флішового комплек-су Зовнішньої зони Карпат. З європейської частини материка, на окраїнах якого розташовувалися мілководні басейни (де накопи-чувалися карбонатні породи: писальна крейда, вапняки, мергелі), зноситися було нічому. А нинішню зближеність на поверхні мало-потужних мергелів і потужного теригенного флішу можна поясни-ти великими горизонтальними переміщеннями. Таке явище має


на увазі вчення про неомобілізм, або тектоніку літосферних плит. У Карпатах воно підтверджується наявністю численних горизон-тальних переміщень окремих блоків і скиб.

Особливістю карпатського флішу є інтенсивна тектонічна пору-шеність. Ці породи зібрані в численні й складно побудовані склад-ки, які іноді перекинуті й розірвані розривними порушеннями. Такі розлами перетворюють місцями складчасту споруду на систе-му пластин; в Альпах їх називають шар’яжами, а в нашій частині Карпат — скибами. Тут навіть існує Скибова зона, що займає схід-ну частину Зовнішніх Карпат. У курсах географії ми говоримо про літосферні плити і їх рух як про абстрактне явище. А в Карпатах ми можемо спробувати зрозуміти його характер і зміст. Сходження літосферних плит Африки і Євразії зумовило стискання і насуван-ня флішових товщ на платформу, що прилягає з північного сходу. Пояснити ці процеси ми можемо під час аналізу деформацій флі-шу. І визначити не тільки напрямок переміщення, але і його вели-чину, якщо подумки розпрямити всі вивчені складки й горизон-тальні переміщення скиб. Аналогічна робота у свій час уже про-водилася з метою відтворення ширини колишнього океану, який існував на місці складчастої споруди Уралу.

Практично повсюдно в Українських Карпатах породи флішово-го комплексу розірвані, нахилені або зібрані у складки. Це явище можна спостерігати з поїзда на ділянці Лавочне — Свалява й у ба-гатьох інших місцях. Однак найбільш виразним об’єктом, або на-віть видовищем, такого роду варто вважати знамениті скелі Ярем-чі, де на правому березі р. Прут розташовані оголення завдовжки в сотні метрів, які розкривають такі дислоковані відклади. У цій, мабуть, найбільш відомій пам’ятці природи видно, що породи не тільки зібрані в численні дрібні складки, але й супроводжуються великою кількістю розламів. Уся роздріблена товща немовби пе-реміщена або насунута в північно-східному напрямку. Між села-ми Пасічна й Зелена Надвірнянського району Івано-Франківської області в берегових уступах р. Бистриця оголюється насувна зона, якою флішові товщі стрийської світи поздньокрейдового віку на-сунуті на більш молоді палеогенові піщаники. Такі спостереження дозволять зрозуміти складні тектонічні рухи, що мали місце в Кар-патах, у тому числі насування флішового комплексу на більш моло-дий Передкарпатський крайовий прогин.

Вулканічний комплекс і вулканізм Закарпаття

Вулканічні утворення займають значну частину Закарпат-тя, облямовуючи Чоп-Мукачевську міжгірську западину. Вони


утворюють тут два самостійні вулканічні пасма, що одержали на-зву Берегівське і Вигорлат-Гутинське, склад порід у яких істотно відрізняється. Ці вулканіти є складним елементом досить протяж-ного Закарпатського вулканічного поясу, що облямовує зовнішню зону області й відокремлює її від Малої Угорської, Паннонської і Трансільванської западин. Про час вулканізму ми можемо судити не тільки за результатами визначень абсолютного віку відповідних порід, але й за наявністю туфових порід у розрізах осадових товщ розташованої поблизу Солотвинської западини.

Вулканізм Закарпатської частини поясу розвивався за класич-ною схемою. У часі він пов’язаний із періодом, коли активні піз-ньомезозойські й ранньокайнозойські прогинання в Карпатах змі-нилися горотворенням. Це відбулося в інтервалі часу 16–8 млн років тому. Причому спочатку відбувалося формування вулкані-тів переважно кислого складу (вони складають Берегівске пасмо), а потім дався взнаки вплив андезито-базальтових лав Вигорлат-Гутинського пасма. Незважаючи на порівняно короткочасний вулканізм він характеризується більшою розмаїтістю своїх про-явів, мабуть, не менш строкатою, ніж на Карадазі. До речі, це може стати причиною для відвідування цих районів Карпат. Тут можна зібрати багату й дуже різноманітну колекцію вулканічних порід. У цій зоні прийнято виділяти кілька десятків геологічних пам’яток.

Досить різноманітними можуть бути спостереження в сели-щі Мужіїве (Берегівський район), де розвідане родовище золото-поліметалевих руд. Зупинку й огляд цього місця можна зробити, лише отримавши дозвіл геологорозвідувальної й гірничодобувної служб. Найбільший інтерес тут представляє велика розмаїтість вулканічних порід і рудних мінералів, які зустрічаються у відва-лах штолень. Серед вулканітів можна побачити різні туфобрекчії, частина яких придатна для виготовлення гарних кам’яних виро-бів. З рудних мінералів у відвалах переважають сульфіди — гале-ніт, пірит, халькопірит.

Доцільно відвідати старий занедбаний кар’єр і шахту каолінів «Кухля», закладену тут ще в ХV ст. На віддалі 1–2 км на схід від селища Мужиїве діє Берегівський кар’єр будівельного каменю. Він розміщується на вершині досить зруйнованого вулкана. Ця спору-да також складена вулканітами кислого складу — ріолітами, а точ-ніше, нерозкристалізованими їх різновидами, які близькі до об-сидіану (вулканічне скло). Такі породи одержали назву перлітів. Під час теплової обробки вони сильно стискаються, що дозволяє використовувати їх у якості звуко- і теплоізоляційних матеріалів.


У цьому ж кар’єрі цікаво спостерігати зони каолінізації, утворені в результаті вивітрювання й гідротермальних процесів, які супро-воджували вулканізм.

Прояв іншого типу вулканізму існує у районі села Кольчине, розташованого поблизу північно-східної окраїни м. Мукачеве. У цій частині Вигорлат-Гутинської зони переважають андезито-базальтові породи, з формуванням яких завершилася вулканічна діяльність Закарпаття. Вилив лав відбувався тут майже без туфо-вих викидів. Імовірно, основним центром таких виливів був масив Синяк, а в районі Мукачева й Кольчиного розташовувалися крайо-ві зони цього складно побудованого вулкана.

На лівому березі р. Визниця в дорожній виїмці уздовж траси Ужгород — Київ поблизу кілометрового стовпа 80/753 можна спо-стерігати не менш трьох горизонтів андезито-базальтових покри-вів, які розділені корами вивітрювання. Останні добре видні за-вдяки своєму бурому кольору. Вулканічні породи, що зазнали дії процесу вивітрювання, представлені округлими різностями й тому їх звичайно плутають з агломератовими туфами. Однак саме такий вигляд мають зруйновані часом еффузиви, або колишні лави. По-тужність такої кори вивітрювання становить від 0,5 до 6–8 м. Звер-ху вона перекривається свіжими нашаруваннями, їх потужність сягає від 5–8 до 20 м. Урахувавши молодий вік вулканізму, який розвивався в інтервалі часу 12,5–8 млн років тому, та його невели-ку тривалість, можна отримати певні уявлення щодо швидкісті та-кого вивітрювання. Імовірно, його інтенсивність визначалася висо-кими температурами, що спостерігаються тут, і гідротермальними процесами, які супроводжували вулканізм.

Існування аналогічного, але більш виразного процесу вивітрю-вання можна спостерігати в межах діючого кар’єру, розташовано-го на правому березі р. Визниця (приблизно навпроти центральної частини села Кольчино). Потужні андезито-базальтові породи, що досягають десятків метрів і мають місцями чітко виражену стовп-часту окремість, у верхній своїй частині поступово переходять до зони вивітрених порід, а потім у бурі глини. Андезито-базальтові брили у цій корі вивітрювання мають іноді ідеально округлу фор-му та можуть прийматися за вулканічні бомби. За своєю виразнос-тю ці наслідки вивітрювання, оголені в кар’єрах та дорожніх ви-їмках, не мають собі рівних і, безумовно, повинні бути віднесені до пам’яток природи.

Ще одне дуже цікаве явище можна спостерігати в дорожній виїм-ці на тій же трасі на ділянці між кілометровими стовпами 78/755–79/754: у верхній частині цього оголення розкриті грубоуламкові


погано сортовані відклади, місцями із прошарками вугілля. По-чаток формування таких порід, що одержали назву моласи, від-повідає часу альпійського горотворення (пізній неоген). Ближче до річки вугленосна моласова товща ускладнена тектонічним по-рушенням, контактує з вулканічними утвореннями. Останні уко-рінилися в зоні розламу, утворивши міжпластові поклади, дайки.

До числа інших вулканічних утворень, які також повинні бути віднесені до категорії пам’яток природи, можна включити жерло-ву зону вулкану на північній окраїні с. Кольчино неподалік від хлі-бозаводу. Андезито-базальти тут мають чітко виражену стовпчасту окремість і своєрідний вигин, який свідчить, імовірно, про те, що горизонтальний рух лави в жерлі змінився її виливом на поверхню. Цікаво, що подібну стовпчасту окремість вулканітів можна спосте-рігати в різних районах та в різних за віком утвореннях. Зокрема, в пізньодокембрійських базальтах Поділля заказник «Базальто-ві стовпи», пермсько-тріасових трапах Сибіру, молодих базальтах Кавказу. Давній замок Паланок (ХIV–ХVII ст.) у м. Мукачеве роз-ташований на подібному вулканічному останці, вулкані, що зазнав значної денудації. Таке ж розміщення характерне для Невицького замку, розташованого на відстані 12–15 км від Ужгорода. На схи-лі цієї напівзруйнованої вулканічної споруди можна спостерігати неки — жерлові зони, що вийшли на поверхню. Ними у давні часи викидалися на поверхню туфові уламки. До речі, на кримському Карадазі подібного типу вулканічні споруди є одними з головних його прикрас. У цілому за своєю розмаїтістю карпатські вулкані-ти не постуаються кримським. Основна причина меншого інтересу до них може бути пояснена не тільки роз’єднаністю найцікавіших об’єктів, але й недостатньо повним описом у літературі й, імовірно, відсутністю поблизу теплого моря.

Соленакопичення й соляний діапіризм

Нагромадження солей у морських, лагунових та інших басейнах, формування потужних соленосних товщ і наступний вихід соляних тіл на поверхню із прориванням товщ, що залягають вище, — до-сить поширене в природі явище. Зокрема, воно широко виявлене в Прикаспії, де на поверхню виходить сіль пермського віку. Про-цес соленакопичення відбувається й у південно-східній частині Дніпровсько-Донецької западини, де штоки, або стовпчасті тіла де-вонської солі, проривають потужні шари осадових порід, які заля-гають вище та місцями досягають приповерхневих зон. Це знаме-ниті Ісачківський, Роменський та інші куполи. Однак у межах Пе-редкарпатського крайового й Закарпатського міжгірного прогинів


це явище значно більш виразне й урізноманітнене. Молода неоге-нова сіль утворює тут кілька соленосних басейнів. Харчова і калій-на сіль у декількох місцях тут розробляються шахтовим способом. Причому на Закарпатті, на окраїні м. Солотвино, ми можемо спо-стерігати не тільки роботу шахт, але й чіткі виходи соляних тіл на поверхню. А це в умовах вологого клімату Карпат може розгляда-тися як унікальне явище.

Для розуміння умов соленакопичення необхідно мати відомості щодо існування тут у недалекому геологічному минулому морсько-го напівізольованого басейну під назвою Паратетіс. Він розміщав-ся на півноч від океану Тетіс, простягаючись від сучасного Каспій-ського й Аральського морів до зони Передальпійських прогинів. Детальне відновлення історії розвитку та контурів Паратетісу за різні інтервали часу почалося лише в останні десятиліття. Упро-довж приблизно 25–12 млн років тому на місці нинішніх перед-гірських споруд існував морський басейн. За розмірами він значно перевищував Середземне море (за довжиною приблизно у півтори рази, а за площею у два рази). Із часом відбувалася поступова його ізоляція від зникаючого океану Тетіс. В умовах теплого, а часом до-сить жаркого клімату, в ізольованих басейнах відбувалося накопи-чення солей.

Це був порівняно короткочасний процес, що збігся за часом з по-чатком активних здіймань, або альпійського горотворення, в Аль-пах, Карпатах, на Кавказі, а також проявом вулканізму в Закар-патті. Підтвердженням того, що відбувалося, є знахідки туфів, ту-фітів, а місцями й вулканічних порід у товщах, які підстилають і перекривають соленосні відклади. У межах Українських Карпат соляні товщі сформувалися в Передкарпатському прогині й у Со-лотвинській міжгірській западині. У Передкарпатті їх видобуток ведеться на Калуському і Стебниківському родовищах, де особли-вий інтерес представляють скупчення калійних солей — основ-ної сировини для виробництва добрив. У Закарпатті видобуток кам’яної солі ведеться на Солотвинському родовищі. Однак найці-кавішим тут варто вважати не соленакопічення або роботу шахт, а природний вихід соляних шарів на поверхню.

Відомості про соляний діапіризм, або видавлювання солі на по-верхню, повинні базуватися на чіткому розумінні структури цієї де-пресії. Солотвинська міжгірська западина займає південно-східну частину Закарпатського прогину. Западина складена молодими неогеновими товщами, які досягають 2000 м. Глибина залягання солей у ній становить 1000 м і більше. Потужність товщі кам’яної солі з гіпсами й глинами становить 500–1000 м. Вона виділяється


як тереблинська світа та має средньоміоценовий (баденський) вік і вважається одновіковою із гіпсами тірарської товщі Поділля й Пе-редкарпаття. Під тиском кілометрової товщі порід, що залягають вище, та в умовах високої тектонічної активності й підвищеної тем-ператури сіль набуває властивості пластичної рухливісті. Завдяки цій властивості поклади солі по зонах тектонічних порушень, най-більш великих розламів, видавлюються на поверхню. Масштаби надходження солей на поверхню настільки великі, що вона повні-стю не встигає розчинятися в умовах вологого клімату Закарпаття, утворюючи мініатюрні мальовничі скелі.

Соляний діапіризм супроводжується карстом — процесом роз-чинення солі, яка раніше вийшла на поверхню. Поруч із соляни-ми скелями існує система заповнених розсолом і грязями знижень і озер, а також осідань і провалів. Про сучасний (голоценовий) вік діапіризму свідчить той факт, що, виходячи на поверхню, соляні тіла деформують другу терасу р. Тиса. Деформації терас сприяють утворенню на окремих ділянках схилів невеликих зсувів.

На базі соляних озер із грязями функціонують примітивні соле- та грязьолікарні. Грязі, або, точніше, чорна глина, утворюються в карстових лійках у результаті розчинення солей. Мабуть, це й ви-значає її лікувальні властивості. У Солотвино працюють дві солеви-добувні шахти, й обидві вони мають обладнані здравниці — підзем-ні зали для лікування астми, музей історії солерудника, що працює при ньому. Екскурсія на шахту й до музею дає повне уявлення про геологію району, характер цієї унікальної для України пам’ятки природи. Під час огляду солей у шахтах і на соляному тілі, що ви-ходить на поверхню, обов’язково потрібно звернути увагу на шару-ватість, яка утворює складний візерунок у залежності від того ха-рактеру її видавлювання, що колись існував.

Відлуння каледонського горотворення

Подільська, або Придністровська, частина карпатського гео-логічного маршруту звичайно передбачає знайомство з ділянкою Східноєвропейської платформи під назвою Волино-Подільська плита, що прилягає до складчастої області. Це західна окраїна Українського щита, де породи її кристалічного фундаменту пори-нають на глибину та перекриті своєрідними карбонатними й тери-генними товщами верхнього докембрія й нижнього палеозою. Регі-он цей відомий знаменитими подільськими печерами, каньйонами на річці Дністер, залишками рифових споруд, які отримали назву товтр. Потрібно підкреслити надзвичайно дбайливе ставлення до геологічних та інших пам’яток природи в краї, що, у сполученні з мальовничими пейзажами, робить його відвідування незабутнім.


Особливий інтерес у геологів викликають стратиграфічні розрі-зи Поділля, кам’яний літопис якого містить досить повні, а в де-якому відношенні й унікальні відомості. Це єдине місце в Украї-ні, а може, навіть і в Європі, де на порівняно невеликій ділянці ми можемо спостерігати відклади, що сформувалися протягом венду, кембрійського, ордовицького, силурійського та девонського пері-одів. На окраїнах с. Китайгород є розрізи вендської системи з уні-кальними залишками водоростей, відклади нижнього кембрію, верхнього ордовика й нижнього силуру. У районах сіл і міст На-горяни, Заліщики, Кам’янець-Подільський та інших населених пунктів можна спостерігати карбонатні відклади верхнього силуру й породи нижнього девону, які мають червоний кольор. Склад і па-леонтологічні залишки верхнього силуру краю є унікальними. Але зараз хотілося б звернути увагу на можливість використання даних цього кам’яного літопису для розшифровки геологічної історії й, зокрема, каледонського горотворення, про яке окрім фахівців у нас мало хто знає.

У центральній і східній частинах Європи широко виявлене піз-ньопалеозойське горотворення, яке одержало назву герцинського. Воно розвивалося із другої половини кам’яновугільного періоду й майже до кінця пермі, в інтервалі часу 325–250 млн років тому. Складчасті споруди цього віку, названі герцинськими, або герци-нідами, відомі на Уралі, Великому Кавказі, окремих зонах Карпат і Альп, у Центральній Європі. Більш давнє середньопалеозойське, або каледонське, горотворення (час прояву 400–325 млн років) ви-явилося лише на західних окраїнах Європи — Скандинавському півострові, островах Великобританії, а також в Аппалачах Північ-ної Америки. Дослідники припускають, що цей етап горотворення став результатом сходження материків Євразії й Північної Амери-ки, що ліквідувало океан Япетус, який існував у Північній Атлан-тиці, і сприяло утворенню нового материка — Лавразії. Ця подія, на відміну від багатьох інших подібних горотворень, мала дуже важливий вплив на розвиток органічного світу.

Щоб зрозуміти його, спробуємо подумки відновити хід по-дій, що відбувалися. Органічний світ першої половини палеозою розвивався переважно в морських басейнах. Він був представле-ний своєрідними групами організмів, зараз уже невідомими. Це були археоциати, трилобіти, граптоліти. Починаючи з другої по-ловини ордовика на суходолі з’явилися перші наземні рослини. Однак у цілому континентальні площі залишалися незаселени-ми. Сходження Північної Америки і Європи обумовило форму-вання навколо зростаючих гір (каледонід) великих лагун, заток,


прісноводних басейнів. Це змусило «захоплених» материковими площами мешканців морів пристосовуватися до нових умов. Саме з девонського періоду почався інтенсивний розвиток водних і на-земних хребетних. Широкого поширення набули риби, серед яких пануючими стали панцирні, хрящові, кісткові, безщелепні. Імо-вірно, що саме завдяки цьому розвитку девон іноді називають «пе-ріодом риб». Упродовж дуже короткого, з геологічної точки зору, часу з’явилися майже всі основні групи спорових рослин (плауно-видні, колінчастостеблеві, папороті), а потім і перші голонасінні рослини, які проіснували сотні мільйонів років. Серед останніх де-які дожили до наших днів. До кінця девонського періоду значні площі суходолу минулого були покриті деревною й чагарниковою рослинністю. У пізньому девоні з’явилися перші земноводні — стегоцефали, невеликі незграбні тварини, які жили поблизу во-дойм у сирих заболочених місцях.

Різко змінився й клімат цього часу. Підняття й диференційова-ні тектонічні рухи, супроводжувані активними підняттями в од-них і прогинаннями в інших зонах, у сполученні із теплим, місця-ми напівпосушливим кліматом, стали причиною соленакопичення й формування так званих червоноколірних відкладень. Імовірно, найбільш яскраво таку зміну кліматів можна фіксувати в розрізах правого берега р. Дністер навпроти міста Заліщики, у районі так званої Звенячинської Стінки. Тут світлі вапняки силуру переміню-ються із сірокольоровими, а потім червоноколірними відкладення-ми девону. Усі ці події були дуже цікавими й незрозуміло лише, яке відношення до них мала територія України. Однак саме із цьо-го часу умови існування нашої території різко змінилися.

Сходження літосферних плит і горотворення в Північній Атлан-тиці обумовили підняття й наших площ. Тут ліквідований існую-чий кілька сотень мільйонів років морський басейн, який імовірно був однією із заток Япетусу. Зміни клімату знайшли відбиття в по-яві у наших розрізах девону червоноколірних відкладень. У кла-сичних розрізах Англії й Скандинавії одновікові товщі називають-ся давнім червоним піщаником (old red stone). Тому і наші подібні породи червоного кольору іноді називають олдредом. Розпочав-шись у Європі й Північній Америці, підняття супроводжувалися розколами материкових площ і формуванням тут системи гігант-ських грабенів, або рифтів. Фрагмент одного з них, названий Дні-провським (Придніпровським), розміщується на території Украї-ни. У ході подальшого розвитку цієї структури тут сформувалися Донецька складчаста споруда й Дніпровсько-Донецка западина. Але про це — пізніше, уже в іншому маршруті.


Поверхні вирівнювання

Під час перетинання карпатських вододілів можна спостерігати ще один цікавий природний об’єкт — під назвою поверхонь вирів-нювання. Під цією назвою розуміється вирівняна, місцями навіть заболочена поверхня вододілу гірської споруди, позначки висот якої залишаються майже однаковими, хоча нижче по схилах річковий уріз може бути дуже активним. Саме на таких поверхнях розташо-вуються знамениті карпатські полонини. Такий контраст рельєфу, за якого активна річкова ерозія змінюється пологими вододілами в тих самих гірських спорудах, вражає. Подібні поверхні вирівню-вання зустрічаються практично повсюдно. Зокрема на високогірно-му Кавказі й на Тянь-Шані, средньогірському Уралі й Сіхоте-Аліні, дрібносопковику Центрального Казахстану й у ряді інших місць.

Як правило, походження поверхонь вирівнювання пояснюється уявленнями про циклічний розвиток рельєфу. Етапи інтенсивної денудації й нівелювання рельєфу, перетворення якогось регіону «майже на рівнину» (пенеплен) чергуються з етапами активного здіймання й ерозійного врізу під час інтенсивного процесу утво-рення гір. Питання з приводу такої схеми розвитку виникають не тільки у зв’язку з тим, що аналогічні поверхні були в різновікових гірськоскладчатих спорудах (альпидах Карпат і Кавказу, мезозо-їдах Сіхоте-Аліню, герцинідах Уралу й Центральної Європи), але й у зв’язку з питанням: у які інтервали часу відбувалося вирівню-вання тих же Карпат? Адже упродовж майже всього крейдового періоду й більшої частини кайнозою тут відбувалися безперервні прогинання, що змінилися зовсім нещодавно (за геологічними мір-ками) стрибкоподібними здійманнями, з яких і розпочався процес утворення гір. А час формування рівнини на цій території — неві-домий.

А може, ніяких рівнин тут, та й в інших горах, не було? Можли-во, вирівнювання, інтенсивна денудація на вододілі — це резуль-тат його безперервного «блукання», за якого зараз наступає більш активний і крутий один його схил, а раніше було навпаки? Поверх-ня вододілу в такому випадку практично безупинно нівелюється. Тоді й не потрібно шукати ніяких пауз у горотворенні, ніяких ре-гіональних пенепленів. А формування, наприклад, Казахського дрібносопковика — це просто той випадок, коли відсутні диферен-ційовані тектонічні рухи, коли немає горотворення, за якого щось здіймається, а щось просідає. Колись раніше для такого випадку В. Пенк запропонував схему формування «передгірських сходів», що обумовлені бічним зсувом схилів, яка й викликала вирівнюван-ня вододілів.


Рифові споруди й печери Поділля

У сучасному рельєфі Волино-Подільска плита представлена По-дільською й Волинською височинами, середні перевищення яких над рівнем моря становлять 220–320 м. Раніше вже говорилося, що це регіон з повним і надзвичайно цікавим розрізом нижнього па-леозою й верхнього докембрію. Не менш цікавою є і його геологіч-на історія: після тривалих прогинань, що завершилися приблизно 400 млн років тому, вона зазанає стійких здіймань. Разом із тим приблизно 6–12 млн років тому в межах цієї області розташовува-лося мілководне море. Цей епізод в її історії сформував дуже цікаві утворення, які має сенс відвідати. Мова йде про Подільські товтри, знамениті гіпсові печери та каньйони.

Товтри являють собою залишки рифового пасма, що сформува-лося із продуктів життєдіяльності багряних водоростей, залиш-ків коралів і мохуваток. Ці утворення можуть уважатися ровес-никами кримських рифових споруд, які спостерігаються в Керчі (гора Мітридат), на горі Опук і в Казантипі. Також вони є близь-кими за віком до солей і вулканітів Закарпаття. Площа товтр утво-рює три роз’єднані ділянки, які названі Подільськими, Прут-Дністровськими й Мурафськими.

Простягаються товтри від окраїн Чернівецької області, де побли-зу с. Нагоряни розташований ланцюг конічних пагорбів, які отри-мали назву Шишкових Горбів. Це залишки берегового рифу сар-матського моря. Водотік р. Дністра прорізав риф і утворив у ньому каньйон завглибшки 120 м. Скельні обриви, карстові порожнини й товтрові пагорби, що є залишками рифу, створюють тут рідкий за мальовничістю й екзотикою пейзаж.

Основна площа розвитку Подільських товтр (Медобори), розта-шована в межах Тернопільської, частково Хмельницької областей. Це витягнуте горбкувате пасмо завширшки до 15 км з абсолютни-ми перевищеннями 350–430 м та висотою рифових споруд — до 80–100 м. На цій площі в 1982 р. засновано Медоборський геологічний заказник, а у 1990 р. — заповідник Медобори. У 1996 р. створено національний природний парк «Подільські Товтри». Тут діють і формуються піші, кінні, водні, лижні й велосипедні туристичні маршрути. Серед них одно- і багатоденні, пізнавальні і оздоровчі, з рибним ловом, полюванням і відвідуванням мінеральних джерел та здравниць, природних і історичних пам’яток.

Тільки в межах країни довжина смуги таких прибережних спо-руд пізньоміоценового віку становить 1200 км. Якщо врахувати їхнє можливе продовження на заході, у межах закордонного Перед-карпаття, а також на сході, у Передкавказзі, то це буде величина,

412.3. Прогином Великого Донбасу

цілком порівнянна з Великим Бар’єрним рифом Австралії. І безу-мовною заслугою держави є те, що ці пам’ятки природи взято під посилену охорону.

Другою не менш відомою природною пам’яткою Поділля є його печери. Вони відомі у Львівськоій, Чернівецькій (Попелюшка, Пі-онерка, Дуча), Хмельницькій (Атлантида та ін.) областях, але най-більш широко розвинені на Тернопільщині. Тут серед визначних пам’яток, пам’яток державного значення, потрібно назвати Верте-бу, Озерну, Оптимістичну, Ювілейну, Кристалічну. Після Криму, здавалося б, важко здивувати печерами. Але подільські печери ма-ють свою особливість: вони сформувалися переважно в гіпсових по-родах. Довжина Оптимістичної й Озерної печер становить 207 і 117 км відповідно. За цим показником вони відносяться до числа най-більших у світі. Певну кількість цих печер обладнано для організо-ваного відвідування.

На Поділлі обов’язково потрібно звернути увагу й на каньйони. Ще однією особливістю геологічної історії регіону було те, що на початку четвертинного періоду він зазнав стрибкоподібного під-няття. Це обумовило активний ерозійний вріз і формування тут ма-льовничих і протяжних каньйонів. Найбільш цікавим та виразним є каньон у м. Кам’янець-Подільському, прорізаний р. Смотрич. У цілому ж каньоноподібну форму долини мають річка Дністер і її притоки, де на ділянці до Могилева-Подільського глибина врізу до-сягає 150–180 м.

2.3. Прогином Великого ДонбасуПодорожі Донецькою складчастою спорудою (Донбасом)

і Дніпровсько-Донецькою западиною, які в цілому утворюють про-гин, що одержав назву Великого Донбасу, важко віднести до най-цікавішого в Україні. На відміну від мальовничих Карпат Криму, геологічні пам’ятки природи цієї території не такі виразні, дуже часто і зовсім непомітні. Яка може бути романтика в запиленому й засіяному териконами промисловому Донбасі? Або в ДДЗ, де з ве-ликих глибин намагаються витягати природний газ, без викорис-тання якого ми вже не мислимо свого життя? Цим регіоном не ми-луватися потрібно: треба знати його внутрішню красу. І, природно, любити, поважати й по можливості берегти.

Донбас — це не тільки один з найбільших у Європі вугільних ба-сейнів, що розробляється вже впродовж ледве не трьох століть і за-безпечує розвиток нашої металургії. Це ще й западина, відома тим, що піввіку з невеликим тому тут було відкрите найбільше в Європі


газове родовище — Шебелинське. А також — один з найбільш де-тально вивчених у геологічному плані регіонів, де видобуток ко-рисних копалин усе ще триває й ведуться пошуки нових. Розріз кам’яновугільної системи Донбасу неодноразово пропонувався як світовий стратиграфічний еталон. Донецька складчаста споруда являє собою мініатюрну, у глобальному масштабі, модель геосин-кліналі, яка розвивалася за своєю схемою, не типовою для інших європейських складчастих споруд. У цілому прогин Великого Дон-басу являє собою складовий елемент найбільшої у світі трансмате-рикової системи, на матеріалах вивчення якої може бути зрозумі-ла загальна закономірність її формування. Палеозойські соленосні товщі, сліди мезозойських і кайнозойських морів, велика розмаї-тість підземних вод, у тому числі лікувальних мінеральних...

Трансматерикова система рифтів

Спочатку слід уточнити, що таке рифт. Уже в початкових кур-сах географії даються відомості про розлам — зсув певної ділянки земної кори розривами. Якщо ця ділянка обмежена розламами із двох боків, то опущена розривами зона називається грабеном. Під час вивчення географії материків ми дізнаємося про великі афри-канські розлами, що розсікають східну частину материка. Дов-жина цієї системи становить близько 4000 км. Вона й зараз про-довжує активно формуватися. Саме таким розламам й утвореним ними грабенам відповідають найбільші діючі нині вулкани та сис-тема озер материка. Одним з таких великих грабенів є знамените Червоне море. До сказаного потрібно тільки додати, що найбільші грабени називають рифтами.

Чи можуть подібними грабенами-рифтами похвалитися інші ма-терики і яке відношення має до них Україна?

Прогин Великого Донбассу розділяє Український щит, де на по-верхню виступає фундамент платформи, і Воронезький масив, де він залягає на відносно невеликій глибині. Головними структур-ними елементами прогину є Донецька складчаста споруда (ДСС), яку зазвичай називають Донбасом, і Дніпровсько-Донецька за-падина. На захід від неї, уже в межах Білорусі, розташовується Прип’ятський грабен, а східна частина структури, яка лежить на продовженні Донбасу, одержала назву похованого кряжу Карпин-ського.

Історія вивчення цієї структури, або навіть системи, грабенів досить тривала. Уже наприкінці ХІХ ст. О. П. Карпинський намі-тив на півдні Східноєвропейської платформи ряд протяжних роз-ривних порушень, названих згодом лініями його імені. У числі


дослідників, які одними з перших уточнили геологічний зміст цих ліній, був Д. М. Соболєв. Він назвав прогин, укладений у зоні цих розламів, Амадоційським (Великим Донецьким) і простежив його продовження в Центральній Європі й в Азії (до півострова Мангиш-лак). Більш детально систему цих прогинів вивчали Д. П. Рєзвой, В. К. Гавриш та інші дослідники, які визначили рифтову природу цих структур, уточнили час їх формування, інші особливості роз-витку.

Одна з гіпотез відносно цієї системи базується ще й на вивченні подібних рифтів в інших регіонах материка. Припускається, що ця зона не тільки простягається через усю Євразію, але й що її про-довженням може бути система Вічита в Північній Америці. Такий висновок зроблено не тільки на тій підставі, що ця система при-близно двох десятків великих рифтів розташовується практично на одній лінії, але й на підставі того, що розвиваються вони одно-часно, в один і той же інтервал часу й за однією віковою схемою. Це стосується й Куньлунь-Цінлінської системи Китаю, й рифтів центральної частини Сіхоте-Аліню, багатьох інших. Природно, що транс’євразійська система рифтів у кілька разів перевершує за роз-мірами східноафриканську.

Однак відмінністю рифтових систем цих двох материків є роз-біжності не тільки за розмірами, а й у часі їх формування. Якщо рифти Східної Африки зародилися порівняно нещодавно, у новіт-ній етап розвитку земної кори, й продовжують активно розвива-тися зараз, то євразійські сформувалися впродовж середнього па-леозою. Цей факт уже зараз дозволяє прогнозувати, як піде розви-ток африканських рифтів у майбутньому. Частина таких рифтів, у тому числі рифт Червоного моря, може згодом і за певних умов перетворитися на геосинкліналь. І зараз ми спостерігаємо першу стадію формування такої структури. Це важливо розуміти, щоб уявляти сучасний аналог геосинклінального процесу. Особливістю материкового рифтогенезу є активний вулканізм, тип якого від-різняється від інших, — орогенний, що розвивається під час горо-творення, геосинклінальний, островодужний та ін. Що стосується масштабів його прояву, то рифтовий вулканізм прогину Великого Донбасу зовсім не поступався африканському. Відповідні утворен-ня цього типу зараз розміщаються на глибині й приховані від без-посереднього спостереження. Але ми можемо вивчати їх геофізич-ними методами й шляхом буріння.

У чому ж, якщо так можна виразитися, заслуга прогину Вели-кого Донбасу для розуміння сутності й теорії материкового рифто-генезу? Він не просто став еталоном, де в процесі розвідувальних


робіт на нафту й газ відпрацьовувалася схема глибинної будови та-ких рифтів, ми отримали не тільки об’ємну схему будови однієї з ді-лянок такої системи, але й модель її розвитку в часі. Зокрема, уста-новлено, що розколи й формування Дніпровського грабену відбува-лося впродовж середнього палеозою, в інтервалі часу 375–325 млн років тому. Процес його утворення супроводжувався активним вулканізмом. Система средньопалеозойських рифтів Євразії роз-міщена майже під прямим кутом стосовно каледонидів Північної Атлантики й Південно-Східної Азії, а вже це дозволило почати ви-вчення питання: які сили й причини народжували такі трансмате-рикові системи?

Цікаво, що єдиних уявлень із цієї проблеми поки ще немає. Якщо спиратися на класичну точку зору (горст формується в ре-зультаті стискання зонами, які його обмежують), то грабен, а отже, і рифт повинні народжуватися під час їхнього розходження. З та-кою точкою зору категорично був не згодний О. М. Істомін — один із кращих знавців Дніпровського грабену й ДДЗ, що виявляв тут структури стиску й навіть намагався пов’язувати з ними певні пер-спективи нафтогазоносності.

Средньопалеозойський рифтогенез збігається в часі з каледон-ським горотворенням, стисками в зоні сходження літосферних плит Північної Америки та Євразії. Отже, цю ділянку рифтової сис-теми ми можемо трактувати як площу колишнього материка Лав-разія, яка зазнавала стискання, під час якого одночасно відбувало-ся здіймання цієї зони. А вже потім у цьому поясі підняттів у ре-зультаті обумовлених гравітацією розтягувань по зонах окремих протяжних розколів відбувається формування рифтів. Тобто пра-вильними будуть обидві точки зору: мали місце сводові здіймання в зоні стиску літосферної плити й розтягування в місцях розколів і розбіжностей блоків. Цікаво, що ця ідея підходить і для пояснен-ня рифтів Східної Африки: сходження літосферних плит Євразії й Африки обумовило не тільки виникнення альпійського горотво-рення, але й здіймання на сході й півдні цього материка. А вже по-тім тут розпочалися розколи й формування системи рифтів.

Мініатюрна геосинкліналь

Термін «геосинкліналь» був уведений Дж. Дана, а вчення про ці структури розробив Дж. Холл ще в ХІХ ст. Формування склад-частих споруд материків, за такими уявленнями, розглядалося як існування зон морських або океанічних басейнів, де накопичували-ся потужні осадові товщі, а потім відбувалося здіймання цих площ, зминання порід у складки, що іноді могло супроводжуватися


магматизмом. Так сформувалася переважна більшість усіх відо-мих складчастих областей, у тому числі добре відомі Альпи, Карпа-ти, Кавказ, Урал, Кордільєри та ін. Більша частина таких областей згрупована у відповідні складчасті пояси — Середземноморський, Тихоокеанський, Урало-Монгольський, Атлантичний.

Вивчення геосинкліналей у нас у країні інтенсивно здійснювало-ся в середині ХХ ст., коли про ці структури ми довідалися, здава-лося б, усе. Стало відомо, що під час свого формування кожна з них зазнавала певних скорочень або розростань, перетворюючись на складчасту споруду. Було виявлено велику кількість типів склад-частих областей, розшифровано будову, взаємозв’язок з платформ-ними й океанічними структурами. А з 60-х років геологи раптом захопилися літосферними плитами й не тільки перестали вивчати геосинкліналі, але деякі мобілисти пропонували навіть відмови-тися від такого терміна. Вони посилалися на його невизначеність, складність виявлення сучасних їх аналогів, неясність позиції в схе-мі тектоніки плит.

Чим же цікавий Донбас або Донецька складчаста споруда з по-гляду геосинклінальної теорії? Це дуже невелика структура, якщо порівнювати її із багатьма іншими подібними еталонами. На від-міну від переважної більшості інших геосинклінальних складчас-тих споруд, Донецька характеризується дуже простою схемою роз-витку — активні й порівняно короткочасні прогинання в пізньо-му палеозої (325–245 млн років тому) і не дуже виразні здіймання й складкоутворення в ранньому мезозої. Така вікова схема не укла-дається в типові європейські еталони прояву геосинклінального процесу й формування складчастих областей. Донецька складчас-та споруда молодша за широко виявлений в Європі герцинський цикл. Донбас виконаний морською вугленосною товщою, що та-кож не може вважатися типовою для геосинкліналей. А під час етапу прогинань і в процесі горотворення тут невідомий виразний і значний за масштабами магматизм. Нарешті, Донбас не входить до жодного з великих складчастих поясів: він розміщається між Середземноморським і Урало-Монгольським.

Але попри це уявлення про Донецьку складчасту споруду мають важливе значення для теорії геосинкліналей. На її прикладі видно, що в цьому випадку процес цей успадковує материковий рифтоге-нез. Він показує, що геосинклінальні прогинання в одних системах можуть відбуватися одночасно з горотворенням в інших, у тому числі й прилеглих. Так, надзвичайно активні опускання й вугле-накопичення в Донбасі відбуваються в етап герцинського горо-творення сусідніх Уралу, Кавказу, Карпат. Здіймання й початок


формування Донецької складчастої споруди розпочалися з кінця палеозою й прив’язані до раннього мезозою. За такою схемою роз-виваються складчасті структури Південно-Східної Азії, що одер-жали назву індосинід. Нарешті, тут немає типових крайових про-гинів, що формуються на межах платформ і складчастих споруд. Проте все це не заважає визначенню природи Донбасу як мініа-тюрної геосинкліналі, що розвивається за типовою для неї схемою й у тих же вікових інтервалах, що існували в цей час.

Цікаво розглянути вугленосні відклади Донбасу з погляду від-повідності їх геосинклінальним комплексам. Складчасті споруди Гірського Криму й Зовнішньої зони Українських Карпат складе-ні своєрідною формацією. Щось подібне було й під час формуван-ня вугленосних відкладів Донбасу, з тією тільки різницею, що на-бір порід тут був більш різноманітний, а темп, або, точніше, навіть, ритм, «здригувань» — більш рідкий. У розрізі донецького карбону відомо приблизно до трьохсот шарів вапняків і вугіль, що фіксують різні умови осадконакопичення — морські в першому й континен-тальні у другому.

У цілому, утворення цього потужного комплексу трактувалося спочатку як результат довгостроково повторюваних коливальних тектонічних рухів, за яких дно басейну періодично або поринало, або виходило на поверхню. В останні десятиліття ці уявлення різ-ко змінилися. Зараз цей процес розуміється як існування великої затоки в пізньопалеозойському материку Пангея, де формувалися карбонатні породи. У результаті періодично повторюваної тектоно-магматичної активізації басейна у вигляді своєрідних мутних по-токів зносився уламковий піщано-глинистий матеріал зі складчас-тих споруд Кавказу й інших областей. Іноді обсяг його був настіль-ки великим, що затока перетворювалася на гігантський пересип або дельту, на поверхні якої вже в умовах континентального режи-му розвивалися процеси вугленакопичення. А потім площа ця зно-ву поринала. І так відбувалося кілька сотень раз. Оскільки процес вугленакопичення відрізнявся від формування звичайного флішу (але був близький до нього за своєю природою), цей комплекс на-зивають флішоїдним.

Процес вугленакопичення в Донбасі близький до анологічно-го, у результаті якого сформувалися численні вугільні басейни Європи й Азії. Їх вік визначається як кам’яновугільний. Що від-різняє донецький карбон, дозволяючи вважати унікальною саме нашу систему? Насамперед його більша потужність, що становить 15–20 км. Процес накопичення осадків упродовж усього періоду був практично безперервним, що дуже важливо для вивчення тих


палеонтологічних залишків, які ще тут зберігаються. І нарешті, склад порід був найрізноманітнішим. Тут накопичувалися й мор-ські вапняки, і континентальні вугілля. А для палеонтології й стра-тиграфії дуже важливо вивчати, які тварини й рослини морів і ма-териків існували одночасно, щоб використати збережені залишки для точного датування тих відкладень, що містять їх. У нас є така можливість.

Соленосні товщі западини

Однією з найцікавіших особливостей Дніпровсько-Донецької за-падини варто вважати двічі виявлене упродовж її геологічної істо-рії нагромадження солей, яке мало місце в девонський і пермський періоди. Це в певному відношенні унікальне явище, аналогів яко-му немає в інших регіонах земної кулі. Крім промислової важли-вості соленосних товщ, розробка яких ведеться для потреб харчово-го, хімічного й іншого видів промисловості, пермські солі відігра-ють важливу роль у збереженні газових покладів південно-східної частини западини. Нарешті, девонські солі, що залягають у ниж-ній частині осадового чохла, утворюють численні соляні тіла, які проривають шари, що залягають вище. З таким явищем ми вже знайомилися в Закарпатті. У ДДЗ подібних соляних тіл набагато більше, хоча на поверхню вони не виходять.

Формування в середньому палеозої своєрідного гігантського рифту (прогину Великого Донбасу) супроводжувалося розколом материкової земної кори й утворенням великої затоки, що відхо-дила від океану Тетіс. На північному заході система рифтів простя-галася до каледонських гірсько-складчастих споруд, які формува-лися на місці нинішньої Північної Атлантики. Клімат девонсько-го періоду був напівпосушливим, про що свідчить нагромадження в западині червоноколірних відкладень.

У цілому девонські відкладення ДДЗ являють собою складне пе-решарування осадових і вулканічних утворень, потужність яких становить від 0,5 до 7,5 км. Вони формувалися в умовах морських, лагунових, дельтових і континентальних обставин, що свідчить про багаторазово переривчасті зв’язки затоки з океаном. У верхньоде-вонській частині розрізу фіксується наявність двох свит соленос-них порід (вапняки, ангідрити, аргіліти, кам’яна сіль), потужність яких сягає до 900 і 400 м. На матеріалах вивчення рифту Червоного моря можна припускати, що нагромадження солей відбувалося за рахунок не тільки випаровування морської води, але і її глибинно-го надходження. Наявність соленосних відкладів у Прип’ятському грабені Білорусі свідчить про те, що солерідний басейн простягався й на захід від території нинішньої України.


Наприкінці девонського періоду та більшої частини кам’яно-ву гільного на площі прогину Великого Донбасу встановлюються умови нормального морського басейну, де накопичуються карбо-натні й уламкові відкладення. Активне вугленакопичення в се-редині кам’яновугільного періоду свідчить про вологий клімат, який з пізнього карбону знову стає посушливим. У Донбасі й у зоні його зчленування з ДДЗ нагромадження вапняків і уламкових товщ змінюється формуванням червоноколірних, а потім гипсово-ангідритових порід і кам’яної солі (микітівська, слов’янська й кра-маторська свити). Остання зі свит, потужність якої досягає 650 м, характеризується перевагою кам’яної солі з включеннями й шара-ми калійних і магнезіально-калійних солей, а також ангідритови-ми шарами.

Важливо уявити, як відбувалося пермське соленакопичен-ня в ДДЗ. Це був час найбільш активного розвитку пізньопале-озойського, або герцинського, горотворення. На Уралі, Велико-му Кавказі, у Центральній Європі й окремих зонах Альпійсько-Карпатської області формувалися гірсько-складчасті споруди, які облямовували гігантський внутрішньоматериковий солерідний басейн, що простягався від Приуралля, через Прикаспій, ДДЗ на північ Європи й далі до басейнів Північної Америки. Цікавою особ-ливістю цього басейну було нагромадження в окремих його зонах калійних солей, найбільші світові запаси яких зосереджені в При-ураллі. Прояви їх відомі й в Україні, й зараз мова йде лише про до-розвідку й пошуки економічно вигідних і екологічно прийнятних методів розробки.

Наявність у Дніпровсько-Донецькій западині соленосних товщ девонського віку обумовила ще одне дуже цікаве геологічне яви-ще — прориванння й вихід у приповерхневі зони соляних тіл. Таке явище обумовлене тим, що соляні тіла в умовах високих тисків і підвищення з глибиною температури здобувають підвищену рух-ливість і легко видавлюються. Подібні штоки, або діапіри, утворю-ють найрізноманітніші за формою лінзоподібні, грибоподібні, стов-буваті й інші тіла, формування яких супроводжується куполопо-дібними антиклінальними підняттями осадових порід. Утворення таких підняттів має важливе значення для нагромадження й збере-ження в них газових і нафтових покладів.

Вихід девонських солей до приповерхневих зон має місце в ра-йонах Лубен, Ромен, Ісачки. Розробка солей подібних підняттів здійснюється в Краснограді (Харківська область, Єфремівське ро-довище). У районі Слов’янського курорту (Донецька область) ви-ходи пермської солі обумовили формування соляних озер, які


використовуються в лікувальних цілях. В Артемівську, Соледарі та інших місцях видобуток пермської солі здійснюється шахтним способом і можна навіть спробувати організувати спуск-екскурсію в одну з таких шахт. У Деконському кар’єрі біля Артемівська на-лагоджено видобуток тих гіпсів, які передували пермському соле-накопиченню. За бажання є, що подивитися.

Сліди мезозойських морів

Прогин Великого Донбасу, особливо Дніпровсько-Донецька його частина, цікава тим, що так звані коливальні тектонічні рухи (у ре-зультаті яких певна площа ставала по черзі то суходолом, то мо-рем) виявлені тут найбільш наочно. Ми можемо визначити, коли це було, скільки часу тривав процес, звідки наступало море й куди відходило. І багато чого іншого. І хоча більша частина нашого кам’яного літопису перебуває на глибині, ми знаємо, де відклади, які цікавлять нас, виходять на поверхню й що саме там можна по-бачити.

Початок мезозойської ери, а особливо її друга половина, харак-теризуються тим, що після тривалих здіймань розпочався новий етап переважних занурень. Щоб вивчити сліди морів цього часу, нам не обов’язково проводити буріння або робити тривалі поїзд-ки. Достатньо виїхати в південно-східну частину Харківської об-ласті й на окраїні м. Ізюм відвідати гору Кременець. Ця геологіч-на пам’ятка природи цікава тим, що тут у концентрованому ви-гляді проявилася практично вся мезозойська історія цієї частини України.

Юрська система одержала свою назву від Юрських гір і спочат-ку детально була вивчена в Західній Європі. Традиційно вона ді-лилася на три частини, що раніше називалися чорною, бурою й бі-лою юрою. Такі назви були обумовлені тим, що в нижній частині системи тут переважали глинисті породи темних кольорів, серед-ня була складена бурими пісками, а верхня — світлими вапняка-ми. Найцікавішим є те, що подібний тип розрізу характерний і для багатьох інших регіонів Середземноморського поясу, у тому числі Кавказу, Гірського Криму, а також районів Кременця й Кам’янки (Ізюмський р-н, Харківська обл.), які формально не входять до складу цього поясу. Іноді фахівці уточнюють, що це північні окра-їни тих морів, які займали південну частину Східноєвропейської плат форми.

Якщо ми все ж таки зможемо відвідати ці райони, то на що нам потрібно звернути увагу? На так званому Кам’янському поліго-ні, розташованому на південній окраїні села, у нижній частині


крутого берега р. Сіверський Донець в оголеннях можна побачи-ти піщаники середньої частини юрської системи, які одержали на-зву кам’янської свити. У цих породах було відкрито морську фау-ну, представників якої можна побачити в місцевому музеї. Вище за розрізом розташовуються карбонатні породи, переповнені мо-люсками, коралами, водоростями (ізюмська свита виділена ще у 1888 р.). Збереженість таких залишків не дуже добра, однак вра-жає їх велика кількість.

Уже в самому селі по берегах річки Греківка ми можемо спосте-рігати прояв карсту в таких вапняках (знаменитий греківський карст). І вище — червоноколірні породи, які свідчать, що морські умови в цей час уже припинилися, почався режим напівпосушли-вої лагуни. Загальна потужність юрського розрізу тут порівняно невелика (приблизно до 500–600 м), однак він дає гарне уявлення щодо розвитку басейну.

Після значної перерви в часі (з кінця юри й упродовж майже всієї ранньокрейдової епохи, або приблизно упродовж 40 млн ро-ків) починається нове домінування морських умов у Дніпровсько-Донецькій западині. Спочатку тут накопичуються так звані сено-манські піски, а потім почалося формування потужної карбонат-ної товщі писальної крейди. Спостерігати її ми можемо на вершині гори Кременець, а в більш виразному вигляді — у районі розташо-ваного порівняно неподалік Слов’яногірська. Ці породи, або, точ-ніше, навіть формації, заслуговують на спеціальне більш детальне вивчення.

Почнемо з уточнення площі її поширення. Зовні одноманітні по-роди, що одержали назву писальної крейди, простягаються майже безперервною смугою, або навіть поясом, через усю Європу — від південних окраїн Англії, де вони складають стрімчасті мальовни-чі береги Дувра, до Прикаспію. Цікаво, що, ймовірно, найбільшу потужність ця товща має у межах Харківської області. Геологічні словники визначають цю породу як мазку, напівзв’язану (напів-пухку), що складається майже повністю із кальцитових залишків морських планктонних, або плаваючих, водоростей (кокколітофо-рид). Ці одноклітинні мікроскопічні морські жгутикові водорості типу золотавих жили у зваженому стані в дрібних теплих морях. У ці басейни майже не надходив уламковий матеріал.

Геологи підкреслюють унікальність цієї формації. І хоча кокко-літофориди жили й живуть упродовж усього фанерозою (почина-ючи із кембрію й понині), подібні скупчення жодного разу не по-вторювалися за всю історію земної кори! Імовірно, не було в ній по-вторення таких умов, коли б на більших площах існував подібний


морський басейн із теплими водами й дуже спокійною тектонічною ситуацією. Уточнимо, що називається спокійною. Раніше ми вже говорили, що осьову частину океану Тетісу займали басейни, у яких у цей же час накопичувався уламковий фліш типу альпійсько-карпатського. По його окраїнах існували мілководні басейни, куди не надходив уламковий матеріал. Тут формувалися вапняки, які ми можемо спостерігати зараз на Поділлі, у Криму, на Північному Кавказі, на півострові Мангишлак. У Західному Сибіру формува-лися свої піщано-глинисті товщі, що вміщають нефтогазові скуп-чення цієї провінції. А приблизно в середній частині виокремлено розташовувалася величезна провінція нагромадження писальної крейди, окраїни якої ми можемо фіксувати в Бразілії й Австралії.

Якщо ми поблизу розглянемо писальну крейду, то звернемо ува-гу, на той факт, що вона не має шаруватості, яка характерна май-же для всіх осадових порід. На покладах цієї крейди майже не роз-вивається карст, який «полюбляє» карбонатні породи. Інтервал часу, упродовж якого формувалася ця формація, дуже точно дато-ваний — 90–65 млн років тому. А під час одного з останніх вели-ких космічних бомбардувань, з яким пов’язують одне з великих вимирань, режим басейну було порушено. Імовірно, на те існувало кілька причин: понизився рівень Світового океану, активізували-ся здіймання в певних областях, змінився біологічний режим у сві-товій екосистемі. Навіть у Дніпровсько-Донецькій западині, яка характеризується стійкими прогинаннями, на початку кайнозою морські режими на певний час були ліквідовані. Важливо інше — кокколітофориди, які досить довго тут панували, зазнали істотного удару, від якого вони поки ще не оправилися.

Зелена глина Харківщини

У числі визначних пам’яток Дніпровсько-Донецької западини потрібно назвати набір зеленокольорових піщано-глинистих від-кладів палеогенового віку, які одержали найменування харків-ських. Відомості щодо цих унікальних глин фігурують уже в сере-дині ХІХ ст., коли в Харкові відзначалася «зелена глина, зручна для миття вовни» і навіть улаштовувалися торги із надання на від-куп місць її розміщення. Ще раніше ці відклади використовували-ся в ході виробництва цегли. І тільки потім розпочалося спеціальне вивчення цієї товщі.

У 1870 р. М. П. Барбот-де-Марні під час своєї подорожі до Хар-кова відзначив у районі Журавльовських схилів міста «харківську породу» зеленого кольору. Пізніше О. В. Гуров (1888) увів тер-мін «харківський ярус» для позначення всієї товщі палеогенових


відкладів України. А в 1893 р. М. О. Соколов до харківського ярусу відніс відклади, які залягають вище київського мергелю, але ниж-че кварцевих пісків, що отримали назву полтавських. Ці відомості уточнювалися й згодом. Харківський ярус пізніше стали називати серією та розділили на кілька частин. Також було встановлено, що зелений колір глин обумовлений наявністю своєрідного мінералу, який отримав назву глауконіт.

Глауконіт представляє собою силікат складного складу й вхо-дить до групи гидрослюд. Він є одним із найцікавіших і деякою мі-рою загадкових мінералів. Глауконіт, імовірно, єдиний мінерал, що утворюється тільки в морських умовах. Іноді уточнюється: на шельфі, на глибинах 200–300 м у місцях зіткнення теплих і хо-лодних течій. Глауконітові породи (глини, піщаники, мергелі, що містять домішкі глауконіту) широко розповсюджені у відкладен-нях різного віку. В Україні вони зустрічаються в нижньому палео-зої й у верхній крейді (так званому сеноманському ярусі, про який ми згадували на горі Кременець). Відомо й сучасне глауконітоутво-рення — випадання цього мінералу в осад із колоїдних розчинів на межі окиснювального й відновлювального середовищ.

Фізико-хімічні властивості глауконітових глин досить різно-манітні. Їх здатність до катіонного обміну використовуюєься для опріснення або очищення води, а також для відбілювання або зне-барвлення деяких матеріалів. Високі сорбційні властивості мо-жуть бути причиною вмісту в цих глинах мікрокомпонентів мор-ської води, склад якої близький до змісту рідини тваринного орга-нізму. Глауконітовмісні породи досить часто збагачені фосфатами, а харківська серія, зокрема, ще й кременистими органічними за-лишками — діатомітами, радіоляритами та ін. Геологів глауко-нітові породи цікавлять не тільки як показник морських умов їх утворення, але й у зв’язку з можливістю визначати ізотопними ме-тодами їх абсолютний вік. Таку властивість мають дуже рідкі оса-дові утворення.

Таким чином, час формування харківської серії був останнім етапом у геологічній історії Дніпровсько-Донецької западини, коли тут існував стійкий морський басейн. Він не набагато по-ступався за площею пізньокрейдовому басейну, а в межах Украї-ни ще й був трохи зміщений, займаючи, зокрема, більші площі на Українському щиті. На північному сході він з’єднувався з басей-нами Західного Сибіру, у Предкавказзі його продовженням була знаменита майкопська серія, а на південному заході простягався до Марганцево-Нікопольського басейну. Час його існування визна-

532.4. Територією Українського щита

чається значеннями 40–15 млн років тому, а ліквідація збігається з початком альпійського горотворення.

Для Харківщини існування глауконітовмісних порід має ще одне важливе значення. Починаючи із 1863 р. відбувається вивчен-ня лікувальних властивостей Березівських мінеральних вод, на базі яких було створено курорт. Уже в повоєнний час аналогічний курорт створено і в Рай-Єленівці. У межах міста відомі численні джерела, що характеризуються високими питними якостями (Кар-повські криниці, з яких почалося міське водопостачання, Саржин Яр, на Салтовському житловому масиві й ін). Оскільки водоносни-ми, а іноді й водотривкими для всіх або більшості цих джерел є по-роди харківської серії, про глауконітові породи яких ми говорили, не виключено, що це обумовило їхні позитивні властивості. Серед них: сорбційні властивості зелених глин, домішка кременистих ор-ганічних залишків, яких досить часто не вистачає в організмі лю-дини, збагаченість органікою й залізом. Саме за таких умов і в та-ких породах могли народжуватися лікувальні води регіону.

2.4. Територією Українського щитаЦя тектонічна структура, що простягнулася через усю Україну,

розглядається як вихід на поверхню кристалічного фундаменту Східноєвропейської платформи. Тут можна спостерігати найдавні-ші утворення, представлені різновіковими комплексами метамор-фічних і магматичних порід, час формування яких припадає на ін-тервал 3,5–1,8 млрд років. Це найскладніша геологічна структура, будова та історія розвитку якої вивчені поки ще не повною мірою. У межах щита виокремлюється кілька різнорідних зон-блоків, які на значних площах перекриті малопотужним осадовим чох-лом. Якщо ми подивимося на тектонічну карту, то повинні звер-нути увагу на те, що витягнуті в субмеридіальному та північно-східному напрямку розривні та складчасті спорудження щита майже під прямим кутом зрізаються прогином Великого Донбасу. Це явище зазвичай тлумачиться як результат значної структурно-геологічної перебудови — «Великого оновлення», що відбулося близько 1,65 млрд років тому і виявилося через те, що нові струк-тури заклалися зовсім по-іншому.

Але, на нашу думку, важливо інше. Це місце скупчення найріз-номанітніших корисних копалин, які поки що не повною мірою ви-явлені, а тим більше не вичерпані. Це регіон, де можна побачити найрізноманітніші за складом магматичні, метаморфічні й осадові утворення, зібрати дуже цікаві колекції гірських порід і мінералів.


Найбільші світові накопичення залізних і марганцевих руд, каолі-нів і декоративного лицювального каміння, місця падіння великих метеоритів — це райони дуже активної розробки корисних копа-лин, а отже, високого еколого-геологічного навантаження.

Залізорудний пояс

Найважливішими корисними копалинами України вважають-ся залізні руди Українського щита, які в поєднанні з розташова-ним поблизу вугіллям Донбасу складають основу її металургій-ного комплексу. Зосереджені руди переважно в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах. Їх запаси становлять близько 15 % сві-тових. Протяжність Криворізько-Кременчуцької синклінальної структури становить не менш як 200 км, а за геофізичними дани-ми,— не менш ніж 400 км. На продовженні цих скупчень уже за ме-жами Воронезького масиву розташовуються не менш відомі і такі самі за віком родовища Курської магнітної аномалії (КМА). Криво-різька і курська серії зазвичай розглядаються як одновікові, такі, що сформувалися в інтервалі часу 2,6–1,9 млрд років тому. Остан-нім часом для них найчастіше називають цифру 2,3 млрд років.

Умови утворення залізистих кварцитів, що є найбільш поши-реними в басейнах, зазвичай розглядають як результат діяльності своєрідної групи залізобактерій, які сприяють накопиченню гідра-ту ферум(ІІ) оксиду в тонкошарових піщано-глинистих відкладен-нях. Геологів давно цікавило питання: чому такі грандіозні скуп-чення залізних руд, відомих практично на всіх материках, фор-мувалися приблизно в один і той же час? Цікаво, що одновіковою вважається і мідноносна удоканська серія на заході Алданського блоку Сибірської платформи, яка формувалася в інтервалі 2,5–2,0 млрд років тому.

Чому ми наголошуємо на віці у 2,3 млрд років? Справа в тому, що в цей час на Землі відбувалося найдавніше з відомих зледенінь, яке отримало назву Гуронського і поки що виявлено лише на Ка-надському щиті Північної Америки. У зв’язку з цим дуже цікавою є порівняно нова гіпотеза, в якій стверджується, що найбільше в іс-торії планети накопичення залізних та інших руд було результатом не лише життєдіяльності бактерій і своєрідних геохімічних умов того часу, але насамперед зустрічі її з потужним поясом залізних метеоритів. Такий зв’язок — активне космічне бомбардування або інша форма надходження на Землю метеоритної речовини та різ-ка зміна кліматичних умов, у нашому випадку похолодання,— ви-дається цілком природним. Щось подібне — потепління або похо-лодання вже в період четвертинного зледеніння — неодноразово


фіксувалося. Зокрема, початку голоценового потепління передува-ло інтенсивне надходження розсіяної космічної речовини (Східно-азіатський тектитовий пояс та ін.), падіння численних невеликих метеоритів тектоно-магматична активізація. В інших випадках по-дібний процес міг стати причиною похолодання. А от надходжен-ня залізних руд має розглядатися як подарунок нашій планеті гло-бального масштабу, своєрідна компенсація за тимчасові кліматич-ні незручності та ймовірні втрати в органічному світі.

Край гранітів і лабрадоритів та ймовірні втрати в органічному світі

Мабуть, найбільший інтерес Український щит становить як ре-гіон, де можна видобувати найрізноманітніші кристалічні породи. Насамперед граніти, яких тут нараховується кілька десятків ви-дів (гранітних формацій). Формування їх приурочене до двох го-ловних етапів геологічної історії щита, що характеризується зна-ченнями 3,0–2,7 (дністровсько-бузький комплекс) та 2,0–1,8 (кі-ровоградський комплекс) млрд років. Вони позначали завершення розвитку Волинсько-Подільської, Одесько-Білоцерківської, Кіро-воградської, Приазовської зон, утворення «гранітного шару» на цій ділянці платформи.

На сьогодні в Україні виявлено й розвідано понад 140 родовищ декоративного лицювального каменю, з яких понад половину роз-робляється. Уявлення про різноманітність гранітів та інших крис-талічних порід щита дає навіть не безпосереднє відвідування ро-довищ, а огляд облицьованих ними будівель і метрополітенів ве-ликих міст. Вони утворюють дві головні групи порід, які умовно прийнято називати рожевими та сірими гранітами. Головний ко-лір породі надають польові шпати. Залежно від розмірів і форми цих кристалів ми можемо говорити про дрібно-, середньо- та вели-кокристалічні види, фіксувати округлі або прямокутні їх форми, вживаючи різні для цього випадку назви (метасоматити, рапаківі, чарнокіти та ін.).

Хочеться зупинитися ще на двох породах Українського щита, які не входять до численної групи гранітів. Ідеться про лабрадори-ти і габро, що належать до так званих основних інтрузивних по-рід. Лабрадорити, або темно-сірий різновид габро із синіми мінли-вими (іризуючими, як говорять спеціалісти) відтінками, вперше було виявлено в 70-х роках XVIII ст. у Північній Америці на березі півострова Лабрадор. Це й визначило назву каменю. Він став дуже модним і спочатку використовувався як виробний. В архіві Міне-ралогічного товариства Росії є багато документів із зазначенням


тих великих сум, що були сплачені за окремі його глиби. А після відкриття в 1835 році родовищ іризуючого лабрадориту на Воли-ні (нині Головинське родовище), у північній частині Житомир-ської області, мода на нього минула. Каменю виявилося так бага-то, що він перейшов у розряд звичайних лицювальних. І хоча ми захоплюємося лабрадоритовими плитами в оздобленні пам’ятника Т. Г. Шевченку в Харкові або метрополітену, колишній їх імідж був остаточно втрачений. А жаль! Камінь справді рідкісної краси.

Кори вивітрювання — сліди минулого спокійного життя

Однією з особливостей Українського щита слід вважати широкий розвиток на породах кристалічного фундаменту різних за складом, формою та розмірами кір вивітрювання. Під такою назвою мають на увазі зону перетворених (головним чином унаслідок хімічного вивітрювання) утворень, склад яких залежить від того, які продук-ти руйнуються. Найбільш відомими є каолінові кори, що форму-ються в результаті руйнування переважно гранітних порід. Серед головних умов їх утворення прийнято вважати вологий спекотний клімат часу їх формування та спокійні тектонічні умови, коли про-дукти вивітрювання не руйнуються, а мають можливість тривалий час залишатися на місці. Найскладнішим у розшифровуванні тако-го процесу є визначення його тривалості та віку цих утворень.

Головним продуктом таких кір вивітрювання є мінерал каолініт. Це алюмосилікат, що має вигляд прихованокристалічної порошко-вої речовини, масної на дотик. Після змочування набуває пластич-ності, має запах глини. Колір білий, іноді жовтуватий, блиск ма-товий. М’який (твердість — 1). Утворюється за рахунок розкладу, хімічного вивітрювання гірських порід, що містять польові шпа-ти. У межах Українського щита це найчастіше граніти. Каоліно-ві породи — цінна корисна копалина, що використовується в кера-мічній промисловості, для виробництва порцеляни, в косметиці та інших виробництвах. Цікаво, що назва породи походить від назви хребта Као-Лінь у Китаї, де почали видобувати цю глину, а таєм-ниця виробництва порцеляни ретельно оберігалася від європейців.

Кори вивітрювання зазвичай легко піддаються розмиванню, тому зберігаються лише ті родовища, які перекриті чохлом кай-нозойських відкладень. Часто такі кори приурочені до зон текто-нічних порушень, де потужність вивітрених порід може досягати десятків метрів. У деяких випадках формуються знову відкладені кори вивітрювання, в яких каолінові породи перемістилися. Као-ліни, або глини каолінітового складу, утворюють на Українському щиті понад 150 родовищ, які є одними з найважливіших джерел


сировини в країні, що потребує розумного використання. Найвідо-міші родовища каоліну зосереджені у Вінницькій, Житомирській, Дніпропетровській і Донецькій областях. Головний видобуток пер-винних каолінів здійснюється сьогодні на Глухівецькому та Прося-нівському родовищах, а вторинних — на Володимирівському, Но-воселицькому та Пологівському.

Безпосередньо спостерігати процеси вивітрювання кристалічних порід можна в багатьох місцях, у тому числі у більшості кар’єрів, що розробляють граніти. Зазвичай під час таких спостережень слід уміти побачити кору фізичного вивітрювання (зона, в якій твер-ді граніти внаслідок руйнування перетворюються на дресву), що вище змінюється зоною хімічного вивітрювання, яку вирізняє на-явність у ній відмінного за кольором каоліну.

Наприклад, у с. Глухівці Вінницької області потужність каолі-нованих порід у родовищі досягає кількох сотень метрів. Дуже ці-кавою є методика його розробки. Видобуті первинні каоліни «від-миваються» — з них вилучається каолінова глина, що є головною сировиною для керамічної промисловості, а так званим відходом є кварцовий пісок, або продукти гранітів, що збереглися від хіміч-ного вивітрювання, які також користуються великим попитом. Природно, що таке практично безвідходне гірниче виробництво є рідкісним для більшості наших родовищ.

«Зоряні рани»

Життя Українського щита не завжди було спокійним. Формуван-ня кір вивітрювання періодично змінювалося космічним бомбар-дуванням, коли на його «тілі» формувалися рвані «рани» округлої форми, що отримали найменуванням «зоряних». Саме під такою назвою американський геолог Р. Дітц виокремив у 1960 р. структу-ри, що одержали найменування астроблем (у перекладі з грецької «зоряні рани»). Пізніше їх частіше почали називати імпактними структурами (від англ. impact — «удар») або метеоритними крате-рами.

Високий ступінь геологічної вивченості Українського щита до-зволив виявити тут велику колекцію кільцевих структур, іденти-фікованих як кратери позаземного, або метеоритного, походжен-ня. До сьогодні виявлено сім таких структур, детально описаних і розшифрованих. Найбільшою з них є Болтишська структура, або астроблема, розташована в центральній частині щита. Діаметр її дорівнює близько 24 км, вік визначається у 95 ± 10 млн років (за іншими даними, 88 ± 3 млн років). Породи фундаменту складені порфіроподібними гранітами та гнейсами. У центральній частині


кратера виділяється підняття, що характерно для ударних струк-тур цього типу. Воно складається великоглибовими брекчіями по-рід, що мають чіткі ознаки ударного метаморфізму.

Найбільш детально вивченою є Ротмістровська астроблема, що також розташована в центральній частині щита. Структура має слабко видовжену форму діаметром 2,8 км і завглибшки близько 400 м. Ділянка, що зазнала удару, складена гранітами Новомирго-родського плутону. Основа кратера утворена брекчією та подрібне-ними гранітами, що містять також залишки оплавлених унаслідок удару порід (вони отримали назву імпактитів). Вік цієї структури визначається у 130 ± 30 млн років.

З-поміж інших метеоритних структур Українського щита слід назвати Оболонську, яка має діаметр 15 км і вік 160 млн років, Тер-нівську (6 км, 280 млн років), Іллінецьку (4 км, 400 млн років), За-хідну (3,2 км, 165 млн років), Зеленогайську (1,4 км, 120 млн ро-ків). Майже всі вони належать до групи кратерів із центральним підняттям. Імовірно, ударні рани території країни не обмежуються цими структурами. Але довести метеоритне походження ми може-мо лише для тих, які залишили свій слід на кристалічному фун-даменті платформи. Деякі з них могли впасти на площу морських басейнів, виявитися похованими потужними осадовими товщами. Враховуючи, що загальна кількість відомих імпактних структур близько півтори сотні, колекція України може вважатися досить солідною.

2.5. Причорноморський маршрутПропонований маршрут уздовж узбереж Азовського й Чорного

морів, що проходить переважно в межах Причорноморської запа-дини, варто вважати специфічним, що різко відрізняється від усіх інших поїздок Україною. Власне геологічні спостереження, що припускають знайомство з речовиною земної кори регіону, геоло-гічними розрізами, корисними копалинами, тут будуть зведені до мінімуму. Основна наша мета — вивчення діяльності моря, руй-нування берега або навпаки формування прибережних його форм (кіс, лиманів, заток, пляжів), виявлення рекреаційної ролі прибе-режної смуги. Тут буде можливість познайомитися з охоронними територіями, геологічними визначними пам’ятками курортних міст, уточнити, як утворилися Причорноморська западина й гли-боководна западина Чорного моря. Територіально він охоплює Донецьку, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську й Одеську об-ласті.

592.5. Причорноморський маршрут

Лесові товщі України

Під час відвідування й обстеження стрімчастих прибережних ра-йонів мимохіть звертаєш увагу на своєрідні породи, що складають верхню частину таких обривів. Це ясно-жовті й бурі, слабко зце-ментовані пористі породи, що отримали назву лесів, або лесовид-них суглинків. Для них характерні висока пористість, що досягає 40–55 %, відсутність шаруватості, вертикальна стовпчаста окре-мість. У разі сильного зволоження й порушення цілісності леси да-ють просідання, виявлені формуванням своєрідних порожнеч та лі-йок. Потужність подібних лесових товщ досягає нерідко 20 м.

Потрібно відразу ж зробити застереження, що подібні утворення поширені не тільки в межах Причорноморської западини: вони за-ймають багато вододілів рівнинних територій України, і, звичайно ж, далеко виходять за межі країни. Вони дуже характерні для Цен-тральної Азії й Південно-Східного Китаю, де потужність їх нерідко вдвічі перевищує нашу. І разом з тим аналогів подібних товщ немає в давніших розрізах, що дозволяє вважати ці утворення унікаль-ними, неповторними. Подібне ми вже говорили по відношенню до товщ писальної крейди, хоч насправді це зовсім різні за походжен-ням породи, але це не заважає вважати їх саме такими.

Леси належать до групи так званих алевритових порід, які за-ймають проміжне положення між піщаними й глинистими. Розмір їхніх зерен становить 0,1–0,01 мм (для піску ця величина стано-вить 0,1–2 мм). Вивчатися вони почали ще в ХIХ ст., а з приводу їхнього походження увесь час тривали суперечки: вважати їх річ-ковими, морськими або еоловими, обумовленими діяльністю вітру. Найпоширенішою є точка зору, що зв’язувала утворення наших ле-сів з вітровим перенесенням дрібних пилуватих часток. Такі умо-ви існували на Україні в період останнього четвертинного (голо-ценового) зледеніння, коли близькість льодовиків і бідна рослин-ність обумовили активну еолову діяльність. Іноді в етапи потеплінь у лесових товщах формувалися так звані викопні ґрунти (виявлені бурувато-коричневі горизонти). І остання цікава деталь про наші леси. Саме на них змогли сформуватися потужні й багаті україн-ські чорноземи, які становлять одне з основних наших природних багатств.

Для кращого розуміння ролі вітру в переміщенні піщано-алевритової маси доцільно відвідати ботанічний заказник Бере-зові Колки, який розташований у Херсонській області, на півден-ному узбережжі Дніпровського лиману. На території заказника, а також за його межами можна спостерігати піщані дюни еолового походження — кучугури, утворені дією вітру, що переміщав пісок,


намитий водами Дніпра. Тут сформувався унікальний кучугурний ландшафт. Він вивчається з погляду можливості закріпити перемі-щення піщаних валів, призупинити наступ пісків шляхом лісона-саджень. І хоча утворення ці відрізняються від лесових товщ, про-цес їх утоврення подібний.

Геологічні процеси морських узбереж

Чергування на узбережжях Азовського й Чорного морів стрім-частих берегів і великих пляжів, пригирлових частин річок, які впадають сюди, інших форм рельєфу цього регіону демонстру-ють різноманітні процеси. Зупинімося на двох їхніх групах. Пер-ша з них ілюструє модель соленакопичення минулих геологічних епох. А друга показує одну з форм роботи підземних вод та ймену-ється зсувами.

Уже в середні віки, а ймовірно, й набагато раніше особливість Сиваша використовувалася для одержання тут кам’яної, або хар-чової, солі. Невелика глибина затоки (звичайно 0,5–1,5 м, макси-мальна 3,2 м), практично безперервне надходження сюди морської води з Азовського моря, її активне випаровування створили іде-альні умови для соленакопичення. Потужні соленосні товщі, по-дібні до тих, що ми знаємо в ДДЗ, Прикарпатті й Закарпатті, тут ще не почали формуватися, але передумови для такого процесу вже створені. Будівництво найпростіших штучних огороджень на пів-дні Сиваша дозволили створити тут басейни, де вироблялася сад-ка солі. А інше робили чумаки, які розвозили її по інших районах України, інших країнах.

У 20–30-ті роки ХХ ст., які славилися особливо грандіозни-ми планами щодо природокористування й перетворення природи, така особливість Сиваша дозволила запропонувати різні схеми ви-користання його розсолів. Уже в 70-ті роки на півночі Кримського півострова було побудовано содовий і бромний заводи, що викорис-товують ропу затоки. Для цього в північно-західній частині затоки побудовано систему дамб і перемичок, що регулює процес одержан-ня розсолів. До природних процесів підключилася й людина. І хоча вона сама з часом сильно собі заважає (у затоки надходить вода, ви-користовувана для зрошення прилежних земель), сама по собі ідея практичного використання поновлюваних запасів мінеральної си-ровини є, безумовно, раціональною.

Якщо в процесі соленакопичення в нас створюються якісь нові товщі й геологічні тіла, то прикладом їхнього руйнування є форму-вання зсувів. Це явище є досить поширеним у рівнинних районах України. Його можна спостерігати на окраїнах Полтави, у різних

612.5. Причорноморський маршрут

районах Києва, Дніпропетровська й інших районів. Однак най-більш виразним воно є на узбережжях Причорноморської запади-ни. Для того щоб переконатися в цьому, необхідно побувати в Но-вій Дофінівці, що під Одесою, або в с. Юр’ївка, розташованому в 20–30 км на захід від Маріуполя. А наймальовничиші зсуви, як свтерджують спеціалісти, можна спостерігати на Джангульському узбережжі.

Що народжує зсуви? Чергування в осадових товщах водонос-них порід і глинистих водоупорів зумовлює періодичне насичення перших і за певних умов сповзання їх. Це досить підступне явище, що постійно потрібно враховувати під час будівництва й узагалі в інженерно-геологічній справі. Є певні ознаки встановлення ґрун-тів, що піддаються сповзанню, методи боротьби з таким процесом. Іноді в його активізації винувата сама людина. Але в цілому це при-родний процес, про який потрібно знати.

Як утворилися Причорноморська западина й Чорне море

Розглядаючи геологічну будову окремих структурних елемен-тів України, ми відзначали, що Причорноморську западину можна розглядати як аналог крайового прогину, подібного до Предкарпат-ського й Передуральського. І дійсно, вона займає прикордонне поло-ження між Українським щитом, що є складовою частиною Східно-європейської платформи, і складчастими спорудженнями Гірського Криму. Вона має асиметричну будову (північний схил її, який нази-вають іноді Південноукраїнською моноклиналлю, більш пологий), що також характерно для крайових прогинів. У формуванні запа-дини чітко виділяються два основних етапи — ранньокрейдовий, що збігається за часом із кримським горотворенням, і неогеновий, коли прогинання в ній збіглися з альпійськими здійманнями.

Складніше виявляти геологічну природу глибоководної запа-дини Чорного моря, тим більше що навіть у фахівців із цього пи-тання немає єдиної думки. Максимальна глибина Чорного моря становить 2245 м. Центральну його частину займає глибоководна западина, де приблизно з 200 м спостерігається застійний гідроло-гічний режим і сірководневе зараження. На сході Чорноморська западина переходить у Ріонську міжгірну западину Закавказзя, а на заході — у Бурґаську западину й Мезийську плиту.

Геологічна будова Чорного моря, яке являє собою залишковий басейн Паратетіса, вивчалася багатьма дослідниками. Одне з пер-ших уявлень про будову цієї частини Середземноморського поясу було сформульовано ще Е. Зюсом, що припустив наявність у цен-тральній частині моря твердої структури типу серединного масиву,


що одержала назву Понтіди. Наступне детальне геофізичне вивчен-ня дозволило встановити в осьовій частині западини земну кору субокеанічного типу: тут відсутній «гранітний» шар земної кори, базальтовий зменшується до 4–8 км, а потужність осадового шару становить 10–15 км. Під гірськладчастими спорудами, що оточу-ють Чорне море, потужність земної кори зростає до 35–50 км та з’являється потужний гранітний шар.

Складніше за все розв’язується питання про геологічну приро-ду глибоководної частини Чорного моря, умови її утворення й роз-витку. Одна з точок зору припускає, що це залишок мезозойського океанічного басейну Тетіс і навіть різновид сучасної геосинкліналі. Тобто продовжується той розвиток, що вже пройшли навколишні зона складчасті спорудження. Друга точка зору припускає, що за-падина має рифтогенне походження: вона утворилася в результаті розтягання, зменшення потужності й навіть розриву раніше кон-солідованої земної кори материкового типу. Нарешті, третя точка зору походить з того, що вже в нинішній час, приблизно 10–15 млн років тому, мало місце її опускання й фізико-хімічна переробка земної кори цієї ділянки. Є й інші гіпотези, пов’язані з уявлення-ми тектоніки літосферних плит, тим більше що на границі таких плит розміщується западина.

Можливо, сьогоднішні учні, озброївшись тектонічними, фізико-географічними й іншими картами спробують уявити: як могло ви-йти, що западина не має «гранітного» шару? Для цього потрібно добре уявляти, як розвивалися сусідні із западиною геологічні структури Карпат, Криму, Кавказу, знати, як виглядав ще доне-давна басейн Паратетіс, який формувався на наших землях. І на-віть якщо сформульована ними гіпотеза виявиться фантастичною, не важливо: може, саме вона розбудить думку і цікавість майбут-нього дослідника.

2.6. Маршрути ХарковомЗалежно від характеру, мети й форми проведення пропоновані

маршрути Харковом можна поділити на три основні групи. Це на-вчальні й краєзнавчі походи або екскурсії в межах території міста, що мають на меті безпосереднє знайомство з окремими геологічни-ми, гідрогеологічними, інженерно-геологічними й геоекологічни-ми об’єктами, маршрути в геологічний відділ Музею природи, а та-кож екскурсії, які умовно можна назвати «Камінь у нашому місті».

Вивчення геологічної будови в межах міста утруднено інтенсив-ною забудовою його площі й активним перетворенням рельєфу.

632.6. Маршрути Харковом

Нагадаємо тільки, що тут можуть спостерігатися виходи на по-верхню відкладів палеогенового віку, які отримали назву харків-ської серії. Спочатку вони були описані в районі Журавлівських схилів. Зараз такі ділянки (значною мірою старанням людини) за-будовані, засаджені, покриті рослинністю. Зручніше спостерігати їх у районі вулиці Клочківської, на її перетині із проспектом Пе-ремоги. Тут у прибережних обривах оголюються піски й піщани-ки зеленувато-сірого кольору. Раніше нами вже уточнювалося, що зеленуваті кольори породі надає мінерал глауконіт. Його присут-ність також є показником того, що ці відклади формувалися в умо-вах морського басейну.

Геологічні маршрути Харковом обов’язково повинні супрово-джуватися спостереженням за підземними водами, місцями їх ви-ходу на поверхню. Таких джерел у межах міста досить багато. Се-ред найбільш виразних або найбільш відомих потрібно назвати так звані Карпівські джерела в районі вокзалу Південний, із викорис-тання яких починалося створення харківського водопроводу, зна-мените джерело в районі Саржиного Яру, де на поверхню надхо-дить вода «Харківська-1», ряд джерел у межах Салтівського жит-лового масиву. Вода останніх і досі використовується жителями, а струмочки, які утворюються у місцях її виливу, сформували тут ряд невеличких ярів.

Цікаво було б проаналізувати результати роботи підземних вод. Вони далеко не завжди бувають сприятливими, а деякі з них — не-безпечні та шкідливі. У числі таких зсуви, які, на відміну від Пол-тави, Києва й інших міст не дуже ускладнюють наше життя. Слі-дами сповзання ґрунту, що є складовою частиною такого процесу, є вигнуті дерева. Це явище називається «п’яним лісом», і воно свід-чить про те, що вже в процесі росту дерев відбувається рух ґрунту.

Складніше спостерігати таке більш поширене в межах міста яви-ще, як підтоплення. Воно є результатом порушення режиму під-земних вод, підвищення їх рівня й тиску на ґрунти й основи бу-дівель у районах активного будівництва. Це ускладнює функціо-нування різних комунікацій у відповідних мікрорайонах, роботу метрополітену, знижує стійкість ґрунтів. Саме тому в Харкові це явище в останні десятиліття вивчається дуже активно.

Аналіз геологічної будови й вивчення підземних вод у межах міста доцільно доповнити вивченням того антропогенного впливу й інженерно-геологічних рішень, які було тут розроблено й упрова-джено. Вони були різними й пов’язані з активною забудовою його території, створенням тут системи гребель і водоймищ, будівни-цтвом метрополітену. Спорудження останнього супроводжувалося


низкою нових інженерно-геологічних рішень, у числі яких будів-ництво частини траси відкритим способом з наступним засипанням такого рову. Сліди цієї траси ми можемо спостерігати на ділянці станцій метрополітену «Академіка Барабашова» — «Героїв Пра-ці».

Знайомство з геологічною діяльністю людини в межах міста й, зокрема, з виконаними тут інженерно-геологічними спорудами до-зволяє запропонувати ще один своєрідний маршрут, який ми на-звемо «Антропогенний рельєф Харкова». Він дозволить познайо-митися з перетвореною людиною поверхнею й відзначити деякі гео-екологічні наслідки такої діяльності. Розробка такого маршруту або їхньої групи тільки починається, але він може становити пев-ний інтерес для школярів, студентів і навіть деяких фахівців, що беруть участь у перетворенні нашого міста.

Розпочати такий маршрут доцільно з відвідування прилеглої до р. Лопань вулиці Полтавський шлях, району Благовіщенського ринку й Привокзальної площі, повідомивши, що ще в першій поло-вині ХIХ ст. це були заболочені ділянки. Тут було насипано ґрунт, відбувалося мощення вулиць. Частково це було викликано будівни-цтвом магістральної залізниці, що проходила через Харків (1869). Ще одна група антропогенних форм рельєфу утворилася у зв’язку з будівництвом у місті цегельних заводів, у тому числі в централь-ній його частині. Зараз знайти й оглянути сліди таких кар’єрів, де відбувався видобуток сировини для виробництва цегли, важко. За-лишки одного з них, що діяв ще в середині ХХ ст., розташовуються в районі перетинання вулиць Клочківска й Отакара Яроша.

Будівництво греблі на р. Лопань, що мало на меті надати нашим рікам у центральній частині міста виду серйозних водних артерій, супроводжувалося облицюванням їхніх берегів каменем. Це роби-лося вже в перші повоєнні роки. Результати такої діяльності ми мо-жемо спостерігати в районі Харківського й Лопанського мостів. До речі, біля останнього розташовується кам’яний спуск до річки, де колись розташовувалася човнова станція, яка свого часу користу-валася значною популярністю в харків’ян.

У 50–70-ті роки минулого століття розпочалося створення сис-теми водойм у межах міста, що сильно змінили його вигляд. У їх-ньому числі були Журавлівське водоймище й гідропарк на р. Хар-ків (який включає систему штучно створених островів, півостровів і водойм), Жовтневе на р. Уди (1967 р.), у складі якого гідропарк і лугопарк, Олексіївське водоймище й лугопарк на р. Лопань (1962–1966), водойма на р. Немишля в місці перетинання ни-нішніх вулиць Краснодарської й проспекту Тракторобудівників.


Основ’янский гідропарк (лугопарк), розташований у південній час-тині міста, створений на початку 60-х років на місці відпрацьова-ного піщаного кар’єру. Їхнє вибіркове відвідування може істотно доповнити або пожвавити пропонований маршрут.

Не завжди таке будівництво було успішним і сприятливим від-носно довкілля. У зв’язку із цим можна нагадати про спробу ство-рення Комсомольського озера у верхній частині Саржиного Яру, на зведення якого на початку 50-х років були мобілізовані ком-сомольці різних вузів і шкіл. Це будівництво не мало серйозного інженерно-геологічного обґрунтування, й у перший паводок вода не захотіла залишатися на місці спроектованого озера, а пішла далі. Будемо вважати, що природа виявилася в цьому випадку му-дрішою за людину, тому що це дозволило не тільки зберегти еколо-гію популярного в нас джерела «Харківська-1», а й на не зайнято-му водоймою місці створити згодом основну частину Ботанічного саду ХНУ.

Житлове будівництво в межах міста також супроводжувало-ся нівелюванням або іншою зміною його рельєфу. Так, під час бу-дівництва Госпрому було істотно змінено рельєф нинішньої площі Свободи й спуска Пасіонарії, де насипався ґрунт, а на місці колиш-нього яру було відкрито трамвайну лінію. Спорудження житлового масиву Павлового Поля супроводжувалося засипанням яру-балки на місці нинішньої вулиці Культури. Було створено дорожній на-сип через Саржин Яр, де зараз проходить не тільки проспект Лені-на, але й лінія метрополітену. Будівництво Салтівського житлово-го масиву супроводжувалося формуванням площадки з так звани-ми намивними пісками (на місці нинішнього 522 мікрорайону), під час якого на заболочені ділянки долини річки пульпами намивався пісок. Тут нами не ставилося завдання запропонувати завершений маршрут, а лише було відмічено принципову можливість його ство-рення, а також зверталася увага на головні об’єкти.

Музей природи

Для умов Харкова може бути запропонована ще одна група гео-логічних маршрутів, яку умовно можна назвати музейною. Така можливість пояснюється існуванням у нашому місті Музею при-роди з великими мінералогічним і геологічним секторами. Музей має одну з найперших у країні й дуже багату колекцію мінералів і гірських порід, формування якої розпочалося з 1807 року. Екс-курсії сюди стали звичайними для наших школярів; тут також проводять заняття студенти геологічних спеціальностей, приро-дознавчих, будівельних спеціальностей вузів, учні деяких шкіл.


Тому пропоновані маршрути мають на меті не тільки підготувати такі походи, уточнити можливості музею, але й зорієнтувати від-відувачів на вивчення певних питань.

Кілька слів про структуру геологічного відділу музею. Він за-ймає весь перший поверх і включає кілька залів, серед яких «Па-леонтологія й історична геологія», «Мінерали», «Корисні копали-ни України», «Геологія Харківської області», «Метеорити» та ін. Потрібно уточнити тільки, що серед основних стандартних тем екс-курсій фігурують: «Природні й штучні мінерали», «Метеорити», «Корисні копалини», «Розвиток життя на Землі», «Історична гео-логія», «Історія земної кори», «Геологічні процеси». Але експози-ційний фонд музею й рівень підготовки його співробітників дозво-ляють істотно розширити, частково змінити й значно варіювати можливості отримання тут відповідної інформації, якщо виник-не така потреба. У зв’язку із цим підкажемо кілька інших форму-лювань тем, якими можуть скористатися вчителі шкіл, викладачі вузів.

Питання, пов’язані з вивченням речовини земної кори, можли-вість спостерігати її розмаїтість у природі, які, зокрема, виникають під час вивчення курсів хімії, можуть бути істотно доповнені зна-йомством із різноманітними мінералами, або найпростішими при-родними хімічними сполуками, яких у музеї нараховується більше 2000. З огляду на те що найчастіше ті самі за складом сполуки (мі-нерали) часто можуть утворювати різні кристали, ми маємо справу з дивним їхнім різноманіттям у природі, що яскраво й досить ви-разно продемонстровано в музеї. Певні сполучення мінералів фор-мують гірські породи, які також широко представлені в його екс-позиціях. Якщо школярам досить дати відомості про різноманіття речовини в природі, то студенти повинні визначити в ній певну сис-тему, зрозуміти принципи класифікації мінералів і гірських порід. Ця тема також добре представлена в експозиціях. Нарешті, тут по-казано, як використовувала камінь первісна людина, не дуже за-мислюючись над його хімічним складом, а також сучасне викорис-тання лицювального каменю в Харківському метрополітені, оброб-ці міських будинків.

Особливий інтерес в експозиціях музею представляють метеори-ти — космічні тіла, що потрапили на земну поверхню. Саме такі кам’яні й залізні прибульці формували земну кору і, ймовірно, планету в цілому. Потрібно тільки уточнити, що колекція харків-ських метеоритів, що нараховує понад два десятки зразків, є однією з кращих в Україні. Серед інших експозиційних об’єктів потріб-но назвати різноманіття штучних мінералів, створених людиною


за аналогією з природними сполуками. Цими експонатами музей зобов’язаний існуванню в Харкові інституту, який спеціалізується на їх виробництві («Інститут Монокристалів»). Нарешті, гордістю музею є його колекція кімберлітів, зібраних головним чином на Сибірській платформі, — тих порід, з якими в природі пов’язані місця народження алмазів.

Вивчення в курсах біології питань походження життя буде значно доповнено й пожвавлено знайомством із різноманітними ор-ганічними залишками минулого, палеонтологічними знахідками, або викопними. У музеї вони дуже широко представлені, а також згруповані як за біологічними таксонами (типи, відділи, класи та ін.), так і за віковими ознаками, які ілюструють тваринний і рос-линний світ певних геологічних етапів і періодів. Усе це дозволяє не абстрактно, а наочно уявити еволюцію, побачити велику розма-їтість вимерлих представників органічного світу. Така інформація доповнюється різноманітними стратиграфічними розрізами, які дають можливість відновити історію геологічного розвитку як зем-ної кори в цілому, так і окремих регіонів країни.

Складніше в умовах музею ілюструвати природні процеси, які разом з геологією вивчає загальна географія. Тому основна увага тут була звернена на необхідність згрупувати такі явища й проце-си. Зокрема, тут створено гарні вітрини й панорами, на яких відо-бражено геологічну роботу моря, вітру, льодовиків, умови районів вічної мерзлоти, діяльність вулканів, тектонічних рухів. Інформа-ція панорам доповнюється ілюстрацією кам’яного матеріалу (про-дуктів вулканічних вивержень, скам’янілих складок), фотографі-ями з розривними порушеннями, типами шаруватості, іншими слі-дами кам’яного літопису, а також картами й схемами.

Необхідно звернути увагу ще на один аспект отримання інформа-ції, пов’язаної з геологічними маршрутами. Організація кожного з них, у тому числі в різних регіонах України або Харківської об-ласті, повинна починатися з відвідування відповідних підрозділів музею. Саме тут є можливість попередньо ознайомитися з тими гір-ськими породами або мінералами, палеонтологічними залишками або корисними копалинами, які планується побачити під час похо-дів і поїздок.

Камінь у нашому місті

Маршрути з назвою «Камінь у нашім місті» мають на меті позна-йомити його учасників з різноманіттям використання природного й штучного (цегла, черепиця, бетонні плити, дорожня плитка) ка-меню в будівництві, обробці, культурно-естетичному оформленні


міста. Головний акцент при цьому буде зроблено на природному камені. Крім матеріально-геологічної характеристики розгляну-того каменю (його назва, походження, структурні, художні й ін. особливості) у таких екскурсіях повинні подаватися відомості про місце його відобутку (з якого регіону або навіть родовища його взя-то) й інші дані, які можуть або повинні зацікавити слухача. Най-більш виразними й інформативними в цій групі маршрутів будуть екскурсії станціями метрополітену й центральною частиною міста.

Перш ніж знайомити з каменем, необхідно нагадати загальні ві-домості про нього. У геології й відповідних підручниках звичайно говорять не про камінь, а про мінерали (більш прості природні по-єднання) і про гірські породи, представлені їхньою комбінацією. За своїм походженням гірські породи можуть бути магматичними, осадовими й метаморфічними. Тобто ті, що породжені магмою, про-цесами накопичення осадових товщ або діяльності організмів (зви-чайно в морських басейнах), і ті, що виникли в результаті перетво-рення або метаморфізму порід двох перших груп. Магматизм має на увазі формування порід на глибині в результаті застигання, або кристалізації магми. Так утворюються граніти, лабрадорити, габро й ряд інших порід. До магматичних порід повинні бути віднесені й ті, що породжені діяльністю вулканів. Серед останніх у Харкові можна спостерігати так звані вірменські туфи. Серед найпошире-ніших осадових порід, які використаються в будівництві, потрібно назвати піщаники й вапняки. Представниками метаморфічних по-рід є мармури, що утворилися в результаті перекристалізації вапня-ків, гнейси й перетворені граніти (граніто-гнейси, метасоматити).

В оздобленні Харківського метрополітену використано дві основні групи каменю, точніше гірських порід — граніт, численні родовища якого присутні в межах Українського щита (Житомир-ська, Кіровоградська, Запорізька, Вінницька та ін. області), і мар-мур. Останній не утворює в Україні великих родовищ, здатних повною мірою забезпечити оздоблення будинків і метрополітенів. Тому поставки його здійснювалися з різних районів Уралу, Узбе-кистану, Азербайджану, Сибіру. Будучи менш твердим і щільним, мармур використовувася в основному для обробки стін, стель, ко-лон.

Серед гранітів прийнято умовно розрізняти дві основні групи, які залежно від кольору звичайно називають рожевими й сірими. Колір породи обумовлений характером польового шпату, який входить до її складу, а також співвідношенням так званих темно-колірних мінералів. Під час вивчення гранітів потрібно зверта-ти увагу на розмір кристалів, якими вони утворені. Іноді польові


шпати гранітів утворюють більші кристали, своєрідні порфірові вкрапління. Такі граніти називаються порфіроподібними, мета-соматичними та ін. Особливе місце в Харкові, й, зокрема, обробці його метрополітену належить лабрадоритам, найбільше родовище яких — Головинське — розташовується в Житомирській області. Це теж магматичні породи, але інші за складом, що відрізняє їх від гранітів.

Маршрут екскурсії станціями метрополітену з метою знайомства з його каменем варто планувати лише невеликими групами й так, щоб не заважати руху пасажирів. Найцікавішим є те, що маршрут можна проходити й поодинці, попередньо підготувавшись до ньо-го, одержавши попередні відомості щодо властивостей лицюваль-ного каменю, наприклад, у Музеї природи.

Одним з найкращих художніх рішень може вважатися обробка станції «Холодна гора», де красиво поєднані біломармурові коло-ни з уральського каменю, червоний граніт підлоги й чорний ла-брадорит цоколів шляхових стін. На станції «Південний вокзал» склепіння залу оброблені ясно-жовтим мармуром з Газганського родовища (Узбекистан). Такий же мармур використаний для обли-цювання стін привокзального вестибюля. А підлога традиційно об-роблена плитами сірого граніту з Кіровоградської області (родови-ще Капустинське) і лабрадориту. Проти такого використання цього каменю можна було б заперечити. Родовище лабрадориту на Воли-ні є унікальним, а сам камінь має прекрасні художні властивості, які обумовлені синьо-блакитними відблисками іризуючого лабра-дору, чітко виявленими під час його полірування. На не завжди чистій підлозі метрополітену невідполіровані брили цього каменю просто втрачають свою красу, тим більше що для такої рідкої по-роди можна було б знайти інше застосування. Отже, використан-ня його тут не можна визнати раціональним не тільки з художньої, але й з господарської точки зору.

Станція «Центральний ринок», споруджена з монолітного бе-тону. Спочатку тут не передбачалось будівництва опорних колон. Вони з’явилися пізніше, облицьовані жовтим мармуром, при цьо-му не тільки зміцнили стіни й стелю, але й прикрасили станцію. При переході зі станції «Радянська» на станцію «Історичний му-зей», що входить у систему другої черги метрополітену, потрібно звернути увагу на обробку її стін коричневим плямистим марму-ром. Стіни й підлога цих станцій традиційно облицьовані світли-ми мармурами й червоно-рожевими гранітами. Згадування в пу-тівниках чорного граніту повинне бути уточнене: насправді це ла-брадорит.


Оздоблення станції «Завод імені Малишева» істотно відрізня-ється від оздоблення інших п’яти станцій першої черги. Її підвісна стеля зібрана зі штампованих алюмінієвих елементів. Для облицю-вання шляхових стін тут уперше в практиці метрополітену вико-ристано металло емалеві об’ємні елементи, основа яких відштам-пована зі сталі. Колони облицьовані сірим уральським мармуром, а підлога вистелена чорним лабрадоритом. І хоча кам’яна оброб-ка тут різко скорочена, це не збіднює загального вигляду станції, навпаки, тут присутній елемент новизни й свіжісті художнього рі-шення. Аналогічне зауваження можна зробити й стосовно станції «Академіка Барабашова», стіни якої облицьовані блакитною кера-мічною плиткою. Це також вносить пожвавлення до загального ви-гляду обробки станцій другої лінії метрополітену.

Станції другої лінії («Історичний музей» — «Героїв Праці») ха-рактеризуються одноманітною кам’яною обробкою. Стіни й стелі їх звичайно прикрашені світло-сірим мармуром, а підлога — сі-рим гранітом і лабрадоритом. Виключення становить лише станція «Героїв Праці», стіни якої виконані переважно темно-коричневим плямистим мармуром. Б. А. Яницький уточнює, що це хустський мармур. Якщо це так, то можна говорити й про використання в об-робці Харківського метрополітену ще й українського мармуру із Закарпаття. На станціях «Студентська» і «Київська» світло-сірий мармур доповнений фаянсовими композиціями й візерунками, ви-готовленими на Будянскому фаянсовому заводі, які ілюструють сцени студентського життя або присвячені 1500-річчю Києва. А на станції «Академіка Павлова» — ще й оригінальною кам’яною мо-заїкою. Станція «Пушкінська» оброблена світло-сірим гранітом і мармуром. Однак завдяки східчастій структурі колон і бронзовим металевим прикрасам на стінах виглядає оригінально й красиво. Гарний смугастий мармур сірого й світло-сірого кольорів можна спостерігати тут і у фойє станції.

Поверхневий маршрут містом для знайомства з використанням каменю зручніше за все здійснити в центральній його частині. По-чнімо похід від будівлі Оперного театру на вулиці Сумській, де по-трібно уважно розглянути жовтувато-сірий камінь, яким він при-крашений. Це вапняк мезозойського віку, який у великій кількості добували на півострові Мангишлак (Казахстан). Про його морське осадове походження свідчать численні залишки мушель, які част-ково викрошились і утворили порожнечі. За такими мушлями фа-хівці можуть навіть визначати вік порід, що їх вміщують. А буді-вельники відзначають гарні теплоізоляційні властивості таких вапняків, їх досить високу стійкість до руйнування, можливість


порівняно легко виготовляти тонкі плитки для облицювання. По-дібний вапняк широко використовується в облицюванні й вну-трішній обробці багатьох інших наших будинків, зокрема педаго-гічного й фармацевтичного університетів біля станції метро «Сту-дентська».

Іншим об’єктом спостережень повинен стати пам’ятник Т. Г. Шев-ченку. Його відносять до числа найкращих із величезної кількос-ті пам’ятників, присвячених Кобзареві. Тут потрібно звернути ува-гу на використаний для його постаменту темно-сірий, або навіть чорний, камінь — лабрадорит. Ми вже говорили про нього, ро-блячи «поїздку» територією Українського щита. На сьогодні ка-мінь дуже широко використовується під час виготовлення елітних пам’ятників. Нагадаємо, що лабрадорит являє собою різновид га-бро — глибинної магматичної, або інтрузивної, породи основного складу (зміст кремнезему у ній становить 45–52 %). Його особли-вістю є іризуючі блакитним і синім кольором зерна мінералу пла-гіоклазу, названого лабрадором. Площадка навколо постаменту пам’ятника оброблена дрібною темно-сірою бруківкою, теж виго-товленою із лабрадориту. Це порівняно нове рішення, запропоно-ване до 350-річчя міста.

Від пам’ятника потрібно перетнути бруковану каменем вулицю Сумську й пройти на вулицю Трінклера, де оглянути облицюван-ня будинку під № 3. Це сірий крупнокристалічний граніт, окремі кристали якого мають округлу форму. Структура породи досить рідка, й ми будемо говорити про неї, розглядаючи подібний камінь на вулиці Петровського. На перехресті вулиць Гіршмана й Черни-шевського розташований будинок № 26, в оздобленні нижньої час-тини якого ми можемо спостерігати породи темно-сірого кольору із зеленуватим відтінком, які мають назву габро. Це глибинна магма-тична гірська порода основного складу. І хоча вона дуже близька за складом і походженням до лабрадоритів, за зовнішнішнім вигля-дом вони сильно розрізняються. До речі, таку ж породу використа-но для облицювання адміністративного будинку фармацевтичного університету, розташованого на вулиці Пушкінська. Від цього бу-динку підемо нагору вулицею Артема.

Біля будинку під № 9/11 потрібно звернути увагу на крупно-кристалічні рожеві порфіровидні граніти з кристалами правильної форми, що нерідко перевищують 10 см. В умовах звичайної криста-лізації магми подібні рожеві польові шпати утворитися не можуть. Це результат іншого процесу, який називається метасоматизмом (різновид метаморфізму, але із привнесенням речовини до перетво-рювальної породи), а утворені в його результаті граніти називають


метасоматичними. Цю породу трохи умовно ми можемо відносити до метаморфічної. Маленька ділянка будинку 17 облицьована мар-муром світло-сірого й рожевого кольорів з оригінальною плямисто-округлою структурою. Будинок 29 також у нижній частині обробле-ний темно-рожевим каменем, іменованим гранітом. Однак камінь не відшліфований, тому будинок викликає трохи похмуре вражен-ня. Все це тому, що в дореволюційні часи, коли зводився будинок, полірування каменю було досить дорогим заходом. А з огляду на призначення того будинку, що повинне було символізувати мону-ментальність, така обробка цілком улаштовувала громадськість.

На вулиці Петровського, № 15, потрібно уважно оглянути обли-цювання нижньої частини будинку. Це граніти світло-сірого кольо-ру, які одержали назву рапаківи. У перекладі з фінської вона озна-чає «гнилий камінь». Таку назву граніти отримали за їхні округлі виділення польового шпату. Місцеві жителі Скандинавії вважали, що, на відміну від звичайних гранітів, які мають прямокутні крис-тали такого мінералу, у цьому його різновиді вони почали «під-гнивати». Породи ці широко розповсюджені в межах Балтійського щита, де детально вивчалися. Але відомі й на Українському щиті, звідки вони й доставлені. І, незважаючи на неблагозвучне найме-нування в прибалтійському трактуванні, повинні розглядатися як один з найбільш гарних різновидів гранітів.

З вулиці Петровського, перейшовши Сумську, потрібно пройти на вулицю Трінклера до будинку Музею природи, у дворі якого зна-ходяться давні скульптури, які одержали назву кам’яних баб. Зро-блені вони із щільної осадової породи — піщанику. Обробка каме-ню в той час була примітивною, що відповідало можливостям люди-ни того часу. Такі породи досить широко розповсюджені в природі, у тому числі у степових районах нашої країни. Про стародавність статуй свідчить їх недостатньо «свіжий» вигляд.

Якщо ми ще раз перетнемо вулицю Сумську й підійдемо до бу-динку під № 39, то побачимо спуск до підвальної його частини, ви-конаний піщаником. Такі породи зазвичай добувають на Поділ-лі, звідки він, імовірно, й надійшов. До речі, інтерес до піщанику в останні роки різко зростає, про що свідчить застосування його в постаментах ослонів у саду Шевченка й багатьох інших місцях. Дуже вдалим можна вважати використання подібного піщанику в облицюванні лазні на Холодній Горі. Раніше сумовитий двопо-верховий будинок набув зараз вигляду таємничого середньовічного замку.

На площі Свободи потрібно уважно розглянути камінь, який за-стосовувався для її мощення. Така кам’яна обробка, що широко

732.7. Геологічна діяльність людини

використовувалася в облаштуванні міста з кінця ХІХ ст., тепер рідко де збереглася. Склад каменю різний, колір звичайно темно-сірий. Це переважно граніти, які лише обтесані, округлені й тріш-ки пришліфовані. Потрібно звернути увагу на те, що навіть така підготовка каменю є дуже складною роботою. Пришліфований ро-жевий граніт ми можемо спостерігати в постаменті пам’ятника В. І. Леніну, що встановлений у центральній частині площі. Ана-логічними відшліфованими гранітами облицьована й нижня час-тина будинку університету ім. В. Н. Каразіна. А от постамент пам’ятника його засновнику зроблений з обтесаного, але не шліфо-ваного граніту, як це було прийнято у ті часи. Порівняйте поста-менти пам’ятників О. С. Пушкіну й М. В. Гоголю на Театральній площі, установлені приблизно в той же час.

Для повноти інформації про розмаїтість каменю в оздобленні міста потрібно потрапити до будинку університету, фойє якого об-роблено білим і світло-сірим мармуром. Такий різновид його є до-сить рідким. Якщо нагадати, що мармур відноситься до так зва-них метаморфічних гірських порід і являє собою перекристалізова-ний вапняк, то подібна екскурсія може бути не тільки цікавою, але й дуже насиченою в геолого-краєзнавчому відношенні.

Ми мали можливість ознайомитися з представниками всіх основних груп, або типів, гірських порід, подивитися, як може ви-користувуватися камінь у місті, побачити його в оздобленні будин-ків, їх внутрішній обробці, у постаментах пам’ятників, бруківці, кам’яних бордюрів, тротуарів. А при бажанні можна спробувати довідатися, звідки й коли його було доставлено, а також інші ціка-ві історико-географічні відомості про нього.

2.7. Геологічна діяльність людиниПоняття про таке явище вперше ввів наш земляк В. І. Вернад-

ський, який показав, що вже з початку ХХ ст. діяльність людини стала за своїми масштабами і різноманіттям порівняною із природ-ними процесами. Можна навіть говорити про негативні або пози-тивні наслідки подібного техногенезу, виявляти його вплив на лі-тосферу, гідросферу, атмосферу. Така діяльність людини, природ-но, заслуговує на спеціальне вивчення. І у формі не лише розпачу (що ми наробили з навколишнім середовищем!), але й безпосеред-нього ознайомлення з наслідками.

Це робить необхідним зробити ще один геологічний маршрут, причому виконаний не в окремому регіоні, а по всій країні. Спро-буймо подумки, а частково, можливо, й у дійсності побувати в тих


місцях, у яких найбільшою мірою проявилася геологічна діяль-ність людини. Причому це можна зробити й у межах своєї облас-ті. Уже на прикладі Харкова ми могли довідатися, як змінилися рельєф, гідромережа, режим і склад підземних вод. Але ж багато районів і міст можуть «похвалитися» ще більш високим ступенем перетворення власної території. Тому спробуймо не просто здійсни-ти ще одну подорож, а й згрупувати можливі об’єкти спостережень за характером змін і самостійно вибрати місця для їхнього відвіду-вання. Умовно те, що може бути названо геологічною діяльністю людини, варто розділити на кілька груп, які включають розробку корисних копалин, будівництво гідроспоруджень, а також міське, промислове, шляхове будівництво й, нарешті, заходи, що регулю-ють природні процеси.

Кілька слів про способи видобутку мінеральної сировини. При-йнято розрізняти розробку корисних копалин підземним, або шах-тним методом, відкритим способом (головним чином, будівництво кар’єрів) і за допомогою свердловин. За допомогою шахт звичай-но дістають на поверхню кам’яне вугілля, солі, деякі руди, що за-лягають на значній глибині. У відкритий спосіб проводять видобу-ток вугілля й руди, якщо вони залягають на невеликих глибинах. Основним він є для видобутку будівельних матеріалів і каменю, каолінів, сірки й багатьох інших корисних копалин. Свердлови-ни призначені для видобутку головним чином природного газу, нафти, підземних вод — питних і лікувальних.

Для знайомства з роботою шахт найпростіше відвідати Донбас, де видобуток вугілля здійснюється майже повсюдно із застосуванням шахтного способу. Діяльність ця погано узгоджується з охороною навколишнього середовища. На поверхню окрім вугілля звичайно підійміють супутну непродуктивну масу (відвали), скупчення якої запилює атмосферу. Одночасно із цим відбуваються надходження на поверхню засолених підземних вод і порушення їхнього режи-му в надрах, часто порушується стійкість поверхні. Навіть якщо не говорити про газові вибухи, що періодично відбуваються у шахтах найчастіше з людськими жертвами, картина досить похмура. Але вугілля конче потрібне для металургії, для опалення багатьох на-ших будинків. Тому розмови про екологію й забруднення відходять на другий план. Менш похмурим за своїми негативними наслідка-ми виглядає видобуток металів, інших руд, солей. Але робота шах-тарів завжди й скрізь уважається важкою й небезпечною.

Не менш грандіозною така діяльність людини виглядає під час знайомства з роботою окремих кар’єрів. Побачити їх можна прак-тично повсюдно, у тому числі біля багатьох населених пунктів, де

752.7. Геологічна діяльність людини

ведеться видобуток піску і глин для місцевих потреб. Однак най-більші за глибинами й розмірами кар’єри можна побачити в райо-ні Кривого Рогу, Нікопольського марганцевого басейну, Дніпров-ського буровугільного басейну, у межах родовища сірки в Новому Роздолі, скляних пісків Новоселівського родовища Харківщини, каолінів у межах Українського щита. Більш скромними за розмі-рами і глибинами є кар’єри із видобутку будівельного й лицюваль-ного каменю в Придніпров’ї, Карпатах і Криму, гіпсу на Донбасі. Для повноти інформації щодо такої діяльністі варто згадати про видобуток будівельного каменю у своєрідних підземних штольнях, називаних катакомбами. Їх класичним прикладом є Аджимуш-кайські катакомби Криму, розташовані поблизу Керчі, і знамениті Одеські катакомби, які, до речі, є найдовшими у світі.

Перевагою кар’єрів уважається більш дешевий спосіб видобутку корисної копалини й більш висока повнота його вилучення. Разом з тим робота кар’єрів приносить відчутний негативний вплив на навколишнє середовище. Досить згадати активне запилення атмо-сфери, а також вилучення з господарського використання великих площ родючих земель. Однак тут же можна спостерігати рекульти-вацію, або відновлення, порушених розробкою площ. Дуже вираз-ною є вона на деяких площах Керченського залізорудного басейну, у кар’єрах Новоселівського родовища, де з гордістю показують ще довоєнні посадки лісу на відпрацьованій його частині.

Про міське, шляхове й промислове будівництво ми одержали за-гальні відомості під час екскурсій Харковом. Ще більш грандіоз-ними вони були в Києві, у деяких прибережних портових містах. Результатом такої діяльності є нівелювання рельєфу, створення до-рожніх і інших будівельних насипів, різного роду дамб, відстійни-ків і очисників на виробництвах. Складний комплекс впливів на надра має місце під час будівництва метро, а також спорудження доріг у гірських районах, що можна спостерігати в Карпатах і Кри-му та інших районах. Тут є залізничні тунелі, укріплені схили, за-побіжні спорудження від каменепадів і багато чого іншого.

Особливу групу становлять різного роду гідротехнічні спору-дження, водойми, канали. Грандіозні штучні водойми створені на Дніпрі й інших великих річках, у числі яких: Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпровське, Дніпродзержинське, Каховське, Дні-стровське, Червонооскільске, Печенізьке.

Загальний характер впливу людини на навколишнє середовище зводиться до зміни рельєфу, порушення рослинного покриву й змі-ни характеру гідромережі, запилення атмосфери. Особливо ак-тивним, хоча й малопомітним є його вплив на підземні води, який


відбувається в результаті різних видів гірничодобувних робіт. По-рушується режим вод, відбувається їх забруднення й засолення; окремі водоносні горизонти можуть бути навіть знищені. У райо-нах великих міст і гребель, великих водойм результатом зростання навантаження на ґрунти й будівництва підземних дамб стає підто-плення, або підвищення рівня підземних вод.

Однак геологічна діяльність людини не повинна розглядатися лише як негативний вплив на навколишнє середовище. Багато за-ходів спрямовано на виправлення несприятливих природних про-цесів. Наприклад, охороняються окремі ділянки берегів або мор-ські пляжі від руйнування. У Гірських Карпатах багато річкових долин закріплені найпростішими протиерозійними дамбами. У ра-йоні Судака, Аюдагу, Ялти й інших місць ми можемо спостерігати різного роду хвильорізи, буни, інші прибережні споруди, до яких ми вже звикли. У Коктебельскій бухті ми тепер не тільки беремо морську гальку для будівельних робіт, як це робилося зовсім не-давно, але зараз ще й створюємо насипи для захисту знаменитого пляжу від руйнування. А заодно й дивуємо фахівців, коли замість знаменитих карадазьких туфів вони бачать у гальці відсутні в Кри-му граніти.

Післямова

Ми зробили серію маршрутів, експедицій, коротких екскурсій або підготувалися до їхнього виконання. Головний акцент у цих подорожах було зроблено на знайомстві з геологічними можливос-тями України, використанні цих даних для навчального й загаль-ноосвітнього процесу. Не менш важливим є використання такого потенціалу країни в туристично-рекреаційних, а також виховних цілях. У нас існують величезні природні можливості, про які по-трібно знати. Разом з тим природокористування повинне бути ра-ціональним, а нежива природа вимагає не менш активного й гра-мотно організованого захисту, ніж жива.

Література

1. Апродов В. А. Вулканы. — М.: Мысль, 1982. — 367 с.2. Бауэр Э. Чудеса Земли: научно-популярная литература / Пер.

Л. Жданова. — М.: Детская литература, 1978. — 127 с.3. Божко Л. Д., Соловьев В. О. Развитие геологии в Харькове

(ХХ столетие). — Х.: Курсор, 2006. — 68 с. 4. Геологические и геоэкологические маршруты по Украине:

Справочно-метод. пособие / В. О. Соловьев и др. — Х.: Курсор, 2006. — 86 с.

5. Геологические памятники Украины. Справочник-путе во ди-тель / Под ред. А. И. Зарицкого. — К.: Наукова думка, 1985. — 155 с.

6. Геология и нефтегазоносность Украины: Учебно-справочное пособие / В. О. Соловьев и др. — Х.: Курсор, 2007. — 294 с.

7. Гуров Е. П., Гурова Е. П. Геологическое строение и веществен-ный состав пород импактных структур. — К.: Наукова думка, 1991. — 160 с.

8. Дублянский В. Н., Ломаев А. А. Карстовые пещеры Украины. — К.: Наукова думка, 1980. — 174 с.

9. Ена В. Г. Заповедные ландшафты Крыма. 2-е изд., доп. — Сим-ферополь: Таврия, 1989. — 136 с.

10. Заповедники Донбасса (Популярные очерки): 2-е изд., доп. и испр. — Донецк: Донбасс, 1970. — 112 с.

11. Заповедники Украины и Молдавии / А. В. Маринич, Л. С. Ба-лашов, С. Ю. Попович и др. — М.: Мысль, 1987. — 271 с.

12. История Паратетиса / Л. А. Невесская и др. — Докл. 27 Меж-дунар. геол. конгр. Палеоокеанология. — Т.3. — М.: Наука, 1984. — С. 91–101.

13. Краткий геологический словарь для школьников / Под ред. Г. И. Немкова. — М.: Недра, 1989. — 176 с.

14. Лебединский В. И. Геологические экскурсии по Крыму: Путево-дитель: 3-е изд., доп. — Симферополь: Таврия, 1988. — 144 с.

15. Лещух Р. Й., Пащенко В. Г., Смішко Р. М. Геологічна практика на Поділлі і в Українських Карпатах: Навч.-метод. посібн. — Л.: ЛНУ, 2004. — 244 с.

16. Лурье А. И. Бесценный дар природы. Вода в жизни харьков-чан. Научно-попул. очерк: 3-е изд. — Х., 2001. — 232 с.

17. Новиков Э. А. Человек и литосфера. — Л.: Недра, 1976. — 160 с.18. Обручев В. А. Занимательная геология. — М.: Изд-во АН СССР,

1961. — 368 с.

79

19. Парсон Р. Природа предъявляет счет (Охрана природных ре-сурсов в США): Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1969. — 568 с.

20. Подземные воды. Экологическая геология. Инженерная гео-логия. Использование и охрана недр: Словарь-справочник / В. О. Соловьев и др. — Х.: Тарбут Лаам, 2005. — 248 с.

21. Потемкин Л. А. Полнее сохранить геологические памятники природы // Советская геология, 1981. — № 10. — С. 121–126.

22. Природа Карадага / Под ред. А. Л. Морозовой, А. А. Вронско-го. — К.: Наукова думка, 1989. — 288 с.

23. Природа Украинской ССР. Геология и полезные ископаемые Е. Ф. Шнюков, А. В. Чекунов, О. С. Вялов и др. — К.: Наук. думка, 1986. — 184 с.

24. Природные национальные парки Украины / Е. М. Яценко, Л. А. Гребенюк, И. И. Галенкевич и др. — Л.: Вища школа, 1988. — 199 с.

25. Сансоне В. Камни, которые нужно спасти: Пер. с итал. А. А. Бангеровского; послесловие О. А. Швидковского. — М.: Мысль, 1986. — 236 с.

26. Славин В. И. Современные геологические процессы в Крыму: Учеб. пособие по общегеол. практике: 3-е изд. — М.: Изд-во МГУ, 1985. — 200 с.

27. Соловйов В. О. Основи геологічних знань: Геологія в кур-сах географії, біології, екології: Навч. посібник. — Х.: Гриф, 2005. — 96 с.

28. Соловйов В. О. Цікаво про геологію Українського щита // Гео-графія.— 2005.— № 19.— С. 24–26.

29. Соловйов В. О. Кримські геологічні маршрути // Географія.— 2006.— № 1.— С. 33–34.

30. Соловйов В. О. Прояви вулканізму на території України // Гео-графія.— 2006.— № 4.— С. 8–10.

31. Соловьев В. О. Основные закономерности развития земной коры: Учеб. пособие. — Х.: Издательство ХГУ, 1992. — 109 с.

32. Соловьев В. О. Ритмы в развитии природы и общества. — Х.: Курсор, 2008. — 139 с.

33. Туризм в Украине: Словарь-справочник / В. О. Соловьев, Л. Д. Божко, М. Н. Поколодная. — Х.: Мачулин, 2008. — 224 с.

34. Ферсман А. Е. Воспоминания о камне. — М.: Молодая гвардия, 1953. — 191 с.

35. Чудеса природы. Атлас чудес света / Дж. Бакстер, П. Кларк-сон, Э. Крюис, Б. Риффенбург. — М.: БММ АО, 1996. — 208 с.

36. Шварцбах М. Великие памятники природы (Известные мес-та геологических исследований): Пер. с. нем. — М.: Мир, 1973. — 336 с.

Навчальне видання

СОЛОВЙОВ Володимир Остапович

Геологічна будова України.Матеріали для уроків та позакласної роботи.

Краєзнавчі маршрути Головний редактор В. М. Андрєєва Технічний редактор О. В. Лєбєдєва Коректор О. М. Журенко Верстка Ю. О. Неджеря

Підп. до друку 26.06.2009. Формат 60×90/16. Папір газет. Гарнітура шкільна. Друк офсет.

Ум. друк. арк. 5,00. Зам. № 9-07/03-04.

ТОВ «Видавнича група “Основа”» 61001 м. Харків, вул. Плеханівська, 66. Тел. (057) 731-96-33

е-mail: [email protected] Свідоцтво суб’єкта видавничої справи КВ № 11393-266Р від 26.06.2006 р.

Соловйов В.О. Геологічна будова України. Краєзнавчі...

Documents

Transcript of Соловйов В.О. Геологічна будова України. Краєзнавчі...