Д(ОЖИТИ) ДО РАНКУ

Ваня Добруцький

ВАМ ЗАЛИШИЛОСЬ ЖИТИ (CLEAN VERSION)

СЕРЦЕ НА НИТЦІ

ЧОГО У НАС З ТОБОЮ НЕ ВИЙШЛО?

ДОЖИТИ ДО ТРАВНЯ

ЛЮДИ ВТРАЧАЮТЬ РАЙ

ПІТ ПІД ЗЕМЛЕЮ/ПРОЕКЦІЯ ПЕКЛА

ЛЮБЛЮ З ТОБОЮ ВІДІЙТИ

АЛКОГОЛЬ (І К.)

ONE DAY I`M GONNA FLY AWAY

ВАМ ЗАЛИШИЛОСЬ ЖИТИ (SEX&FAP VERSION)

Вам залишилось жити…

Ось і все. Навіть осінь бува навесні. Звістка про передчасну

смерть, як повістка до військового комісаріату, як сніг на голову,

як метеорит на землю, як передчасна менструація, як

несподівана вагітність і, відповідно, затримка менструації, себто,

раптова. Невидима стріла влучає мітко в серце – я скоро помру.

Через те саме серце, що чомусь повертає кров назад і не дає їй

рухатись далі, роблячи кровообіг смертоносним півколом.

Просто трапляється, що твій лікар стає твоїм катом. «Вам

залишилось жити…ну, до травня максимум. Тож поверніть всі

свої борги, пройдіть всі онлайн-ігри, напишіть всім друзям

«Вконтакті», а краще – надішліть їм розсилку з повідомленням «До

зустрічі, чекатиму вас на небі», звільніться з роботи, пояснивши

причину звільнення лаконічним «бо скоро вмру», розкажіть

священику про свої гріхи у студентських гуртожитках та у ванній із

білявками і сірниками і сушіть, друже, весла». То були слова

лікаря, що вдарили в голову куди сильніше за ненароком впалу

бурульку взимку чи «Закарпатський» коньяк. Відтак пан лікар ще

довго говорив зі мною про політику, Брітні Спірс після пологів, про

руки у Футболі, новий альбом Григорія Лєпса, червоні колготи

нової медсестри, сиве волосся в носі…ну, багато що він говорив

(та і яка різниця, я ж все-одно його вже й не слухав, лише думав

про сухі весла і кредитні ліміти), а потім ще й додав: «Ну, думаю,

місяць точно ще поживете..може, півтори. Максимум, два. Відтак

муки вже точно скінчаться. Тож протягом останніх днів вашого,

безсумнівно, жалюгідного життя поета і нероби веселіться,

гуляйте, лише не налягайте на жирну їжу та не вживайте

алкоголю, бо вам зараз і сто грам – ціаністий калій».

Власне, ці слова мені запам’ятались куди більше за розповіді про

Брітні і Лєпса, хоча вони мене вже й не налякали. З алкоголем і

так пора би вже зав’язати, а м’яса нема, бо продав усіх свиней,

щоб заплатити за квартиру та інтернет.

Повертаюся додому з лікарні, бо останні дні не хочу проводити в

білому халаті і їсти манку, залишок дня дивлюся якийсь новий

фільм з Ді Капріо, а заодно вирішую, що ці останні дні житиму

так, немов нічого не сталося, проте пам’ятаючи, що вони таки

останній. Завтра повернусь на роботу, на якій вже чотири дні не

був, ввечері подивлюся ще один фільм, але вже не з Ді Капріо.

Головне – все встигнути, всім подзвонити, все відчути, радіти,

сміятись, кохати, насолоджуватись цими останніми, може,

двома, може, трьома, а може й п’ятдесятьма днями того

непоказного до банальностей життя. А там вже як буде. Засинаю,

будильник – на 6-15.

Серце на нитці

Вперше моє серце нагадало про себе півтори роки тому, на Дні

народження Колишньої. Воно почало безупинно стукати, мов

щільно пійманий в клітку горобець об грати.

Я тоді випив трохи віскі з колою, але зовсім трохи, тож це, скоріш

за все, було просто співпадіння, хоча не виключено, що кока-колу

з піскарем краще не змішувати, щоб не відкинути передчасно

копита. Колишня тоді ще була Теперішньою, тож швидко побігла

за пігулками і, мабуть, врятувала моє життя. Мені тоді навіть

здалося, що Вона світилася, неначе Янгол-охоронець. Можливо,

мій Янгол переселився в ту мить у неї, а, може, вона і є Янголом…

Наступного дня мене обстежила в Центрі діагностики пишна

бабника, відтак прописала жменю пігулок, яку я повинен був

запивати холодним чаєм кожного дня, щоб моя кров текла

суцільною рікою, як моча в унітаз, а не переривалася, немов із

крану зі старою сантехнікою.

І я почав оживати: записався в спорт-зал, вдосконалив раціон

(продавши свинею, купив ящик пекінської капусти), відмовився від

алкоголю, почав читати Біблію перед сном, не курив (навіть у

хорошому сенсі цього слова), дарував Колишній квіти двічі на

тиждень, щодня телефонував мамі, вчився на відмінно. Ставав

кращим.

Та потім знову зіпсувався, мене не вистачило на довго. І серце

моє знову висіло на нитці, почалися постійні стреси та конфлікти

з оточуючими. Головне – залишитися тут, тримаючись за останню

гілочку, останній шанс, останню мить…

Чого у нас з тобою не вийшло?

Чого у нас з тобою не вийшло? Останній рік це запитання я ставив

собі частіше, аніж всі інші.

Нам було добре вдвох. У нас була красива історія, аж занадто

красива, щоб бути правдою. Мені і досі інколи здається, що то

був лише сон, один примарно-романтичний сон, що приснився

мені на кордоні юності та дорослого життя. Все було надто

хорошим, щоб бути реальністю. А найдивовижніше те, що це

таки реальна «сторі», яку нам подарувала доля.

Я шукав відповіді у коренях, у початках. Згадував ті моменти, з яких

все починалося. Якщо чесно, я і тепер інколи згадую деякі з них,

знаходячи при прибиранні наші записки чи слухаючи старі

записи на локальному диску, назва якого ставить переді мною

риторичне запитання: «Де?». У твоїх запитання, у наших розмовах,

десь поміж парками та терасами, розмовами та переписками,

в надрах думок та спогадів лежить відповідь на моє запитання:

«Чого у нас з тобою не вийшло?».

Можливо, ми обоє були не готовими до розвитку стосунків,

можливо, не натиснули вчасно на «газ» тоді, коли була лише

одна просто дилема – або вперед, або нікуди. Повертаючись

думками назад, знаходжу у собі невпевненість, яка заважала на

той момент, дуже заважала. І та невпевненість насправді зовсім

не була пов’язана з нашими стосунками, а скоріше з дитячими

комплексами, з дівчинкою з початкових класів, яка пересіла від

мене до вищого хлопця, через що я й досі комплексую через

невисокий зріст. Або через дівчину, що подобалась на третьому

курсі коледжу, і яку я вперше наважився поцілувати одного

вечора, проте вона не відповіла «взаємністю». Десь там, у тих

минулих і давно забутих історіях, народжувались мої страхи та

невпевненість, що і зараз заважають мені подекуди у житті при

прийнятті найважливіших рішень.

Десь наприкінці нашої сторі я був дещо ображеним на

недостатність уваги..ні, не стільки уваги, як підтримки з твого боку.

Було дивно та неприємно, коли багато інших, менш важливих

мені людей дзвонили, писали перед важливими

випробуваннями, котрі тоді одне за одним випадали мені, а ти

чомусь мовчала. Хоча і на це я намагався закривати очі, бо вірив,

що наша до певної миті казкова історія матиме «хеппі-енд».

І взагалі можна ще багато чого згадувати, в мене був на це цілий

рік, і всі ті аналізи та копання в собі привели мене до одного

простого, навіть банального, проте потрібного висновку –

запитання: «чого у нас з тобою не вийшло?» є риторичним. Воно

не потребує відповіді, воно слугує лише констатацією факту. У

нас з тобою не вийшло. І на цьому крапка.

Дожити до травня

Якби я коли-небудь вів щоденника, то про березень у ньому були

б записи на кшталт: «Чорна кішка перейшла дорогу, відтак був

дощ, а я без парасолі. Дорогою мене зустріли три баби з

порожніми відрами, на голову впало два вазони та кал якоїсь

невизначеної пташки, до туза прийшов ще один туз, нові капці

гризуть п’яти, а долар, яким я плачу за хату, подорожчав».

Березень – невизначений місяць, так до кінця і не зрозуміло,

холодно чи тепло, зима чи весна, весело чи мотузку й мило. А я в

житті завжди люблю та шукаю визначеність, тому ми з ним, тим

березнем – давні вороги. В березні я вперше отримав двійку (як

зараз пам’ятаю – з геометрії, курва дошка!), зламав першу з двох

руку, вперше спробував алкоголь, програв купа конкурсі та

олімпіад. В березні я найчастіше конфліктую з друзями,

батьками, тваринами на вулиці, продавцями хот-догів, рибою та

рибалками, комунальниками, дівчатами (хоча це вже не місячні

проблеми (а, може, проблема якраз у них), а найголовніше – із

самим собою, а на це все дивиться з гори березень і чекає, доки

я не почну скиглити і надсилати в небо «SOS».

Квітень – то вже краще, власне, квіти починають квітнути, я

починаю оживати після бійок з березнем. Це нейтральний місяць

– не холодно й не спека. І в мене з ним також нейтральні

стосунки: великої любові поміж нами не спостерігається, але і

неприязні теж. В квітні я зализую рани, відновлюю втрачені сили,

оживаю. Багато думаю, деколи – не п`ю. Сплю найменше –

будую нові наполеонівські плани. Потихеньку повертаю втрачені

позиції, згадую, що в мене є друзі, голова на плечах, а головне –

совість. Часто гуляю один, думаючи про своє майбутнє

відродження, воскресіння духу, нові перемоги, вбачаючи

майбутні вершини вже підкореними.

І ось настає мій друг, хороший приятель, колега, улюбленець

травень – і всі оцінки перездані (навіть, двійка з геометрії у

восьмому класі), і гіпс з руки знято, і алкоголь (хоча, тут краще

промовчу), і конкурси виграно разом з олімпіадами, і з усіма –

мир, навіть хот-доги смачнішими стають, дівчата (і цим все

сказано). А головне – нові сили та прийоми приводяться в дію, а,

отже, нові вершини відкриваю свої небачені горизонти.

P.S. В Андрія Любки є вірш, що починається словами: «Головне –

дожити до вересня, дотягнути». Що ж, у цьому йому пощастило

більше, ніж мені – мені б до травня дотягти…

Люди втрачають Рай

І створив Бог Адама. Ще й мене для Тебе створив. І подарував

Адамові життя. І подарував моїй мамі сина.

Відтак посадив Господь Райський сад, посеред якого росло

дерево життя та дерево пізнання добра та зла.

Поселив Господь спочатку Адама у Раю. І не тільки його – всім

людям він дарував та дарує шанс насолодитися щастям та

проявити себе, доглядаючи за своїм особистим маленьким

Едемом. Одного разу й мене там поселив…

Попереджав Господь Адама, щоб той не їв плодів із дерева

добра та зла. І мене попереджав. Як шкода, що заборонений

плід солодший…

Бог бачив, що Адамові самотньо в Раю. Оселив біля нього

Господь тварин та птахів – і стало йому веселіше. Та щоб ще

краще було, вирішив Господь створити схожу на Адама істоту –

ще одну людину, щоб та стала для нього відповідною та вірною.

А щоб зв'язок між ними ще міцнішим був, то зліпив Бог своє нове,

ще досконаліше творіння, з ребра Адама – і так породив

Прекрасну Жінку. Адам тоді спав, а, прокинувшись, побачив Її, а

в Ній – себе.

Так само і я: прокинувся одного разу після глибокого сну, а поруч

– Ти. І я бачив у Тобі себе. Ти була моєю половинкою, ребром

моїм.

Адам і Єва були щасливими у Раю. Як і ми з Тобою. Їжі було

вдосталь, з тваринами жили в дружбі.

Та не витримали одного разу Адам і Єва – скуштували плід з

дерева пізнання, заборонений плід. Як і ми з Тобою. Їм стало

соромно через те, що нагі. Нам теж стало соромно, навіть за

руки перестали триматися. Не треба було Адамові та Єві слухати

спокусника-змія, що зруйнував щастя. Нам з Тобою теж нікого не

треба було слухати. Господь Бог вигнав людей із Раю. І дерево

життя стало таким далеким…

Піт під землею/Проекція пекла

Холодний сирий підвал. Ти в ньому віч-на-віч із мешканцями цього,

майже, потойбічного світу, що пахне грибком на стінах та

кимось, що вже здох. Довкола – вони: жаби та земледухи, жуки

та ящірки – всі ті численні вигнанці Всесвіту, що ховають себе від

світла і добре у кутках підземель. І сьогодні в їхні лави прибув ще

один небіжчик – ти.

Здіймаєш голову догори – і з дірки зі стелі повільно спускається

мотузка з петлею на кінці. Ось вона – безвихідність, остання

крайність набридлого життя, сповненого восьмигодинними

тортурами на роботі, безкінечними боргами та невипраними

шкарпетками.

Чудовий сценарій для короткометражного фільму жахів, чи не

так? На такій ноті можна було б сміливо закінчувати і готуватися

отримати «Оскара» за новий шедевр кінематографу, але ж ні –

то був лише початок історії, прелюдія процесу, яскравий старт.

Мотузок із петлею у даному випадку призначений зовсім не для

зв’язку між нашим та потойбічним світами, а як знаряддя, що

застосовується для передачі одноразових і часом неодноразово

роздертих мішків з картоплею з підвалу надвір. І ось, один за

одним, ти призв`язуєш мішки до петлі та передаєш картоплю з

пекла до Раю, себто, з дна в небеса, тобто, з підвалу наверх, до

світла і добра. Обрані картоплини, котрим судилося бути

обраними, незабаром стануть твоєю цілком заслуженою

вечерею.

І ось останній мішок перетнув екватор двох Всесвітів і ти

благополучно підіймаєшся догори, до світла і добра, покидаючи

темне царство, а також хробаків та ящірок. Підвали – це проекції

пекла, скажу я Вам.

І ось воно – світло, чисте повітря, ти піднявся з дна, ти вдихаєш

повні груди повітря. Це твій Всесвіт, це світ світла і добра, це твоя

проекція Раю…

Люблю з тобою відійти

Я так люблю з тобою відійти. Бути у спільній компанії, жартувати,

трохи випити, а потім – не очікувано для всіх зникнути вдвох так

безслідно, немов нас і не було. Вийти на вулицю, прогулятися під

світлом вечірнього неба, розмовляючи при цьому про щось

глибоко інтимне, про щось таке, про що ми ще ніколи ні з ким не

говорили. Ділитися планами та обіцянками, дотиками та

обіймами. Цілуватися під місяцем. І зовсім не слідкувати за

часом, не розуміти, скільки вже минуло хвилин чи годин, лише

дивитися одне одному у вічі, будучи максимально відвертими

один перед одним…

Коли ми вдвох, коли ми поруч, здається, що більше нікого і нічого

не хочеться, що на світі не існує нікого, окрім нас. Мені так

добре, коли ти на мене по-особливому дивишся в такі моменти.

І якщо ти колись падатимеш, я не відпущу руки. Тож тримай і

мене, щоб я знову не впав. На цей раз – назавжди. В моєму світі

так тихо, темно та лячно, коли тебе нема… Подаруй мені слова,

принеси мені світло, що звучатимуть лише для мені, котрі ти не

зможеш потім сказати нікому іншому. Та відійди зі мною… Туди,

де нам так добре вдвох. Туди, де Всесвіт зливається в дивовижній

гармонія в унісон з нами. Туди, де більше нікого нема: тільки я, ти

та кохання…

Алкоголь (і К.)

Що б там хто не говорив, алкоголь – найкраще, що коли-небудь

було вигадано людством, така-собі квінтесенція всього

хорошого. Приємні емоції, нові знайомства, незабутні відчуття,

поцілунки до і після повільного танцю, дивовижні дні – все це

вміщається в одну (ну, може, дві, а деколи і більше, як хороша

компанія) пляшку. Ось ти п’єш першу, виголошуючи всі

найкращі, приємні та теплі слова, котрі ніколи б і не сказав за

іншої нагоди, та алкоголь робить тебе кращим і стакан у руці

додає солідності. Ось вже друга – за друга, і ти згадуєш своїх

друзів, які ще є і яких вже нема, доводячи, що ти таки хороший

друг і піклуєшся про них, особливо, коли на розливі. Ось вже

третя – за любов, і всі дами за столом витирають сльози від твого

романтичного тосту. І всі довкола такі хороші, такі красиві,

хочеться всіх розцілувати. Коли ти п’яний, ти – сама доброта,

ніжність, ліричність, останній романтик сьогодення.

Алкоголь – це коли в неділю 16 березня 2014 року на лавці у парку

сидять три подруги, і одна з них питає у другої: «Де ти вчора була?

Якась заспана така…», а друга відповідає: «Та була з

Добруцьким. Випивали.». «А хто це такий?» - запитує перша,

соромлячись, безперечно, що не знає. Це обурює другу, «Невже

не знаєш? Це ж письменник, поет, економіст, громадський діяч і

т.д. і т.п.». «Ніколи не чула…» - каже перша, - «А що він пише?».

«Ой, ну на це важко відповісти…», - починає декларувати друга, -

«Та мені всю ніч щось розповідав, римував, складав…». І тут третя,

яка до цього моменту мовчала, уважно слухаючи діалог двох

подруг, жваво і з гордістю говорить: «А я знаю його!». Перша

соромно опускає очі, бо не знає його, а друга розчаровано їх

відводить, бо вона не одна його знає. – «Ми з ним аж три рази…» -

обидві подруги насторожено повертають голови у бік третьої, -

«…бухали». – переможно закінчує фразу третя.

Алкоголь – це коли ти заходиш у найближчий генделик з

найкращим другом (з яким познайомився двадцять хвилин тому,

але ж зараз він найкращий, бо ближче за інших), ви купляєте

пляшку чогось тонізуючого та пакет соку, щоб те все в собі

гасити, коли загориться (ну і стаканчики одноразові, ясна річ),

сідаєте за столик, розмовляєте, ділячись власним життєвим

досвідом і передаючи одне одному нову інформацію та пакет

соку, і тут виявляється, що він, твій новий найкращий друг, працює

на хорошій фірмі і йому потрібен компаньйон, і ти люб’язно

пропонуєш свою кандидатуру та збігати ще за чимось добрим, і

купляєш ще щось добре, і ви добре те все добре споживаєте,

підписуєте контракт – і ось ти вже заробляєш більше, ніж всі твої

однокласники разом узяті.

Алкоголь – це коли ти сидиш з трьома китайцями в третьому вже

на сьогодні барі, і ти не розумієш китайської, як і китайці –

Україну та кирилицю, але ви прекрасно одне одного розумієте,

вам навіть помовчати є про що. І ти пишаєшся собою в такі

моменти, бо зумів переконати послів, що зможеш зустріти

китайців, і підготував для них цікаву екскурсію вулицями рідного

міста (а попереду у вас подорож двома генделиками, трьома

барами, ресторан (якщо китайці мають гроші) і цілодобовий

гастроном).

Проте, що б там хто не говорив, за все хороше в житті треба

платити. А перегар та похмілля – найгірше, що коли-небудь було

вигадано людством, така-собі квінтесенція всього поганого. Та то

вже зовсім інша історія…

One day I`m gonna fly away…

Одного разу я відлечу. Небо покличе мене туди, де я ще ніколи не

був. Туди, куди рано чи пізно потрапить кожен із нас, незалежно

від бажання. Стану маленькою хмаркою, щоб дивитися на Тебе

згори. Інколи сумуватиму, навіть плакатиму, бо мені буде

непросто. Бо Ти залишишся на землі, а я піднімусь в небеса.

Знову попрощаємось…

Колись мені було дуже важко на душі, я навіть був наважився на

відчайдушний вчинок. Я робив доленосний вибір: життя або

смерть, стоячи над прірвою. І все більше схилявся до останнього

варіанту. Та раптом до мене підійшла Ти. Запитала, що це я

роблю, я відповів, що збираюсь стрибнути вниз. Ти сприйняла

мою відповідь, як жарт та попросила, щоб я зачекав ще кілька

днів. «Спочатку кудись сходимо – а потім разом стрибнемо,

якщо захочеш», - сказала, посміхаючись, Ти. І мені знову

захотілося жити. Ти світилася тоді, Ти була моїм Янголом, якого

Господь послав мені, щоб врятувати життя. Я точно це знаю, я

відчував – тепер все буде по-іншому, тепер моє життя набуло

сенсу...

В нас з Тобою ніколи нічого не виходило до кінця. Друзі весь час

повторювали: «Забудь Її», «Вона ніколи тебе не полюбить так, як ти

Її», «Почни все спочатку». Навіть не оминали нагоди пожартувати

над моїми почуттями. Мабуть, тому з більшістю з них я більше й не

спілкуюся. Вони нічого не розуміли. Бо насправді я жодного разу

не пошкодував, що розділив це життя з Тобою, нехай Ти жодного

разу і не була повністю моєю. Мені нікого більше не треба було,

я дихав Тобою. Якби не Ти, мене, можливо, вже б і не було. Ти

з’явилася в моєму житті саме тоді, коли це було потрібно. І я ні

про що не шкодую, правда…

Та все на світі моє свій початок та свій кінець. І ось я вже дивлюся

на Тебе з неба, слухаючи щоразу Твій веселий сміх та легке

дихання.

А одного чудового дня я доторкнуся до Тебе променем щастя,

що розбудить Тебе і подарує мій останній подарунок – в Тебе

буде син. І він буде у Тебе Справжнім, як хотіла Ти. Я наділю його

частинкою самого себе, щоб завжди бути поруч з Тобою…

Вам залишилось жити…

Ось і все. Навіть осінь бува навесні. Звістка про передчасну

смерть, як повістка до військового комісаріату, як сніг на голову,

як метеорит на землю, як передчасна менструація, як

несподівана вагітність і, відповідно, затримка менструації, себто,

раптова. Невидима стріла влучає мітко в серце – я скоро помру.

Через те саме серце, що чомусь повертає кров назад і не дає їй

рухатись далі, роблячи кровообіг смертоносним півколом.

Просто трапляється, що твій лікар стає твоїм катом. «Вам

залишилось жити…ну, до травня максимум. Тож поверніть всі

свої борги, пройдіть всі онлайн-ігри, напишіть всім друзям

«Вконтакті», а краще – надішліть їм розсилку з повідомленням «До

зустрічі, чекатиму вас на небі», звільніться з роботи, пояснивши

причину звільнення лаконічним «бо скоро вмру», розкажіть

священику про свої гріхи у студентських гуртожитках та у ванній із

білявками і сірниками і сушіть, друже, весла». То були слова

лікаря, що вдарили в голову куди сильніше за ненароком впалу

бурульку взимку чи «Закарпатський» коньяк. Відтак пан лікар ще

довго говорив зі мною про політику, Брітні Спірс після пологів, про

руки у Футболі, новий альбом Григорія Лєпса, червоні колготи

нової медсестри, сиве волосся в носі…ну, багато що він говорив

(та і яка різниця, я ж все-одно його вже й не слухав, лише думав

про сухі весла і кредитні ліміти), а потім ще й додав: «Ну, думаю,

місяць точно ще поживете..може, півтори. Максимум, два. Відтак

муки вже точно скінчаться. Тож протягом останніх днів вашого,

безсумнівно, жалюгідного життя поета і нероби веселіться,

гуляйте, лише не налягайте на жирну їжу, не вживайте алкоголю,

бо вам зараз і сто грам – ціаністий калій, не займайтесь ні з ким

сексом, як би не хотілося, бо серце не витримає, ну і

мастурбувати теж не варто, бо помрете ганебною і кумедною,

водночас, смертю. Тож, бережіть себе хоч ці пару днів».

Власне, ці слова мені запам’ятались куди більше за розповіді про

Брітні і Лєпса, хоча вони мене вже й не налякали. Сексом все-

одно вже давно ні з ким не займаюсь за браком часу і офісною

роботою, з алкоголем і так треба вже було би зав’язати, тож

потримаюсь, ну а мастурбувати все-одно не вийде – на роботі

навіть в туалеті дві камери, а вдома мама.

Повертаюся додому з лікарні, бо останні дні не хочу проводити в

білому халаті і їсти манку, залишок дня дивлюся якийсь новий

фільм з Ді Капріо, а заодно вирішую, що ці останні дні житиму

так, немов нічого не сталося, проте пам’ятаючи, що вони таки

останній. Завтра повернусь на роботу, на якій вже чотири дні не

був, ввечері подивлюся ще один фільм, але вже не з Ді Капріо.

Головне – все встигнути, всім подзвонити, все відчути, радіти,

сміятись, кохати, насолоджуватись цими останніми, може,

двома, може, трьома, а може й п’ятдесятьма днями того

непоказного до банальностей життя. А там вже як буде. Засинаю,

будильник – на 6-15.