Вивчаючи тексти культури. Соціокультурний аналіз як...

Людмила Малес

Вивчаючи тексти культури

Lyudmyla Males

Studying the Texts of Culture

Sociocultural Analysisas a Knowledge-Acquisition Strategy

for Sociology

А Monograph

KyivKIS Publishers

2011

Людмила Малес

Вивчаючи тексти культури

Соціокультурний аналіз як пізнавальна стратегія

соціології

Монографія

КиївВидавництво «КІС»

2011

УДК 316.7 : 303.01

ББК 60.5 М18

Малес, Людмила. Вивчаючи тексти культури : соціокультурний аналіз як пізна вальна стратегія соціології : монографія / Людмила Малес. – К. : КІС, 2011. – 325 с.: табл. – Бібліогр. в кінці розд.ISBN 978-966-79-5У науковій монографії представлено та обґрунтовано теоретико-методологічні засади соціокультурного аналізу як пізнавальної стратегії соціології. Соціальне та культурне, як доводить авторка, лиш аналітично розділені, в спостережуваній реальності їхні постійні взаємовпливи та взаємозв’язки неминучі. Центральне припущення по-лягає у ствердженні евристичності цієї інкорпорації як засобу та ресурсу розвитку теоретико-методологічних засад соціології, формування нової чутливості культурного. Це підштовхує до пошуку та критичного переосмислення запропонованого соціо-гуманітарного досвіду, який і було представлено у цій книзі.

Книжку зроблено у студії «Нова сторінка»

Рекомендовано до друку вченою радою факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(протокол № 7 від 23 лютого 2011 року)

Р е ц е н з е н т и :Анатолій Ручка — доктор філософських наук,

професор, головний науковий співробітник відділу соціології культури й масової комунікації Інституту

соціології Національної академії наук України;

Віктор Щербина — доктор соціологічних наук, завідувач відділу соціологічних досліджень та аналізу проблем української культури Інституту культурології

Національної академії мистецтв України

Видавництво «КІС»входить у «Книгоспілку»www.libra.in.ua

ISBN 978-966-79-52011 © Людмила Малес2011 © Студія «Нова сторінка»

5

Вступ ..................................................................................................... 7

1. Традиція соціокультурного аналізу суспільства ........................... 17 1.1 Від культурної заангажованості до рефлексії

культурного в соціологічній теорії .......................................... 171.2. Сучасний академічний дискурс соціокультурності ............. 28 1.3. Взаємодія соціокультурного аналізу у системі

соціогуманітарних дисциплін ................................................ 43 1.4. Умови актуалізації культури

в соціологічному дослідженні ............................................... 53

Література ............................................................................................ 64

2. Соціокультурний аналіз у міждисциплінарній перспективі: розвиток підходу ................. 70 2.1. Досвід гуманітаристики: розширення

меж і можливостей соціокультурного аналізу ..................... 73 2.1.1. Рефлексія соціокультурних

контекстів дослідження ................................................ 83 2.1.2. Заглиблення в минуле й тематична

широта охоплення сучасності ..................................... 104 2.2. Соціосеміотична ідентифікація культур ............................... 122

2.2.1. Особливості семантичного підходу в соціології .......... 1272.2.2. Візуальна антропологія у роботі

з дешифрування смислів .............................................. 145 2.3. Соціокультурний аналіз приватності: добудова

соціологічного об’єкта ........................................................... 151 Література ........................................................................................... 169

З м і с т

Зміст

3. Соціокультурні візії великого міста: застосування пізнавальної стратегії у дослідженні сучасного суспільства ........................................... 185

3.1. Соціологічне теоретизування, будоване на прикладі великого міста .................................... 187

3.2. Структурування простору міста у соціокультурній інтерпретації: на перетині двох траєкторій розгляду ............ 194 3.2.1. Погляд у центр: нові сегрегації

в опозиції центру та периферії .................................... 1983.2.2. Погляд у середину: приватність

у процесах змін сучасних міст .................................... 243 3.3. Соціокультурний аналіз

символічного середовища міста ............................................ 2683.3.1. Ситуація полікультурності:

пам’ять і пам’ятки у міському просторі ..................... 2703.3.2. Подвійна герменевтика

урбанонімічного тексту міста ..................................... 285

Література ........................................................................................... 300

Підсумкові зауваги. Перспективи соціокультурного аналізу як пізнавальної стратегії соціології .................................... 310

Іменний покажчик .............................................................................. 317

Abstract ................................................................................................ 323

7

Вступ

Зміни в суспільстві та світі нині відбуваються щоденно, а серед їх причин і наслідків дедалі частіше західні науковці та політики називають полікультурність. Вітчизняні теоретики та практики також майже завжди зауважують соціокультурний ха-рактер новітніх процесів трансформації українського суспіль-ства. Зазначення культури серед причин і наслідків соціальних змін точніше та комплексніше описує ситуацію, однак це значно ускладнює продукування соціальних політик і вивчення соціаль-них феноменів, стаючи ще одним викликом сьогодення. Втім, тісне взаємопроникнення соціальних і культурних проявів — явище не новочасне.

Культура, котра в традиційному та, почасти, модерному сус-пільстві була чітко локалізована просторово-часово (свято — будень)1, також визначалась джерелом походження і реципієнтом. Свята і народні гуляння виконували не лише рекреаційну, а й со-ціоструктурну, мобілізаційну, креативну та інші функції2 і були найяскравіше втілені в трансвестійних і карнавальних практи-ках3. Під впливом постмодерністських гасел уявлення про куль-туру знищує всі межі, проникаючи в усі сфери та прояви нашого

1 На столичних рекламних щитах влітку 2009 року було розміщено плакати: «Шість днів працюй, а сьомий віддай Богові» — так Церква нагадувала городянам, втягненим у вир міського життя, про їхній традиційний ритм християнства.2 Ці функції сягають сьогодення, тож у радянську та пострадянську добу прак-тики святкування свідчать про їхню присутність [17; 40].3 Див. [9; 74].

Вступ

8

життя, стаючи начебто невидимим. Уперше занепокоєння щодо можливого зникнення культури висловили інтелектуали, і не ви-падково, адже саме такий образ культури і був головним осердям їхньої ідеології [7]. Подібну актуалізацію культури як зони уваги соціології можна назвати ефектом проявлення через зникнення.

Висвітлення проблем взаємопроникнення культурного та со-ціального в пізнавальних стратегіях соціології також спричине-не труднощами фіксації досліджуваної реальності за допомогою звичного інструментарію і невдоволеністю ним. Поліпарадиг-мальність, методологічні кризи, дискусії навколо загальносоці-ологічної теорії, можливо, криються саме в обмеженості пред-метної сфери, спричиненій соціальністю. Тож напрямки, котрі виникали в другій половині ХХ століття (веберівський ренесанс, феноменологічна соціологія, етнометодологія, драматургічна со-ціологія, ґендерна соціологія, соціологія пам’яті, речей, тіла, ві-зуальності тощо), вже намагаються включити до свого поля зору реальність, що межує з соціальністю, однак перебуває поза нею в її загальноприйнятому розумінні.

У західній соціології обговорення культурсоціологічної стра-тегії відбувалося в 70-х роках минулого століття, внаслідок чого вона поширилася далеко за межі галузевого напрямку. Г.-П. Турн — один з активних ініціаторів реставрації методів ні-мецької «культурсоціології» — підкреслює, що сьогодні робота з вивчення взаємодії між культурою та соціальною сферою «не може обмежувати свій простір маліючими полями мистецтва, му-зики та літератури, а має бути переорієнтована на повсякденну реальність»4. У цей час в західноєвропейській та північноамери-канській соціології відбувається переосмислення власного теоре-тичного та методологічного підґрунтя: перечитання розуміючої соціології М. Вебера, феноменології А. Шюца, розвиток етноме-тодології та драматургічної соціології, формування соціології по-всякдення, гуманістичної методології тощо.

Звичайно, соціологізм як спосіб соціологічного теоретизуван-ня активно критикується, проте слід віддати йому належне: він

4 Thurn H. Soziologie der Kultur. – Stuttgart–Berlin, 1976. – S. 16. Цит. за [47, с. 33].

Вступ

9

відіграв свою роль в утвердженні соціології як дисципліни. В майбутньому ж бачаться інші пріоритети, зокрема відкритість до культурного та особистісного виміру суспільства. На підтвер-дження цього В. Вахштайн наводить приклади «постсоціально-го» дослідження науки (Е. Пікерінг, К. Кнорр-Цетіна, Б. Латур). Почавши з критики соціального конструктивізму в дослідженнях науки, ці автори швидко перейшли до критики самого соціоло-гізму. Таким чином було запроваджено ідею «постсоціальної» соціології — соціології, яка вже не одержима нав’язливою іде-єю «соціального виробництва», «соціального конструювання» і пошуку «соціальних підстав». Суспільство перестало бути «до-бровільною причиною всіх речей», прихованим джерелом при-чинності. Наукове знання не «зроблене» з суспільства. Тоді з чого воно зроблене? Саме цим і зацікавився Латур. Його дослідження, врешті-решт, спричинилися до «онтологічного повороту», розви-тку «соціології речей», áкторно-мережевої теорії та інших іннова-цій в соціологічних дослідженнях [15].

У цьому контексті пошуків щонайліпших стратегій інтегра-ції проблем культурного пізнання в соціологічне, замість соціо-логії культури, котра вивчає культуру як ще одне соціально де-терміноване чи соціальне утворення (як-от соціальний інститут, вимір стратифікації чи капітал), Джефрі Александер проголошує Cultural Sociology: «культуральну соціологію», «культурсоціоло-гію» чи то пак «культурну соціологію». Він, зокрема, зазначає: «Те, що пропонується культурсоціологією в плані багатомірнішої концепції суспільства, є вповні реальним. З точки зору такої ба-гатомірності соціальні елементи трактуються як такі, що опосе-редковані культурними кодами» [4, с. 91]. Шмуель Айзенштадт підтримує ці прагнення, проте тлумачить їх інакше — через по-няття «різноманітна сучасність». «Ідея “різноманітної сучаснос-ті” передбачає, що найкращий спосіб розуміння сучасного сві-ту — точніше, пояснення історії сучасності, — це погляд на неї як на тривалу історію побудови та реконструкції різноманітних культурних програм» [2].

Увага до ролі культурних умов проголошується програмною умовою майбуття соціології. Її важливість ніяк не менша від класич-них соціальних узагальнень. «Кажучи про роль культурних умов, —

Вступ

10

пише також Ентоні Гідденс, — я маю на увазі процес передачі (за посередництва соціального дослідження) інформації про одну культуру і властивих їй життєвих стилів суб’єктам іншої культури. Практичний наслідок цього “антропологічного аспекту” соціально-дослідницької роботи не можна недооцінювати» [16, с. 78–79].

Свою монографію «Довіра: соціологічна теорія» Петер Штомп ка розпочинає із аналізу подвійного парадигматичного зсуву в соціології. Перший такий поворот зміщує онтологічний фокус із соціальних систем на соціальних áкторів, а другий від-повідно епістемологічну націленість із «жорстких» структурних пояснень (класові позиції, економічна ситуація, демографічні тенденції) на «м’які» культурні пояснення (смисли, символи, пра-вила, цінності, форми дискурсів) [77, c. 1–17]. Посилюється за-гальна чутливість соціологічного теоретизування до мінливості соціальної реальності, чим і пояснюється необхідність культура-лізації соціології в процесі її гуманізації, визнанні провідної ролі культури в соціальній проблематиці.

Перегукується із положеннями зарубіжних вчених і спрямо-ваність багатьох українських соціологів на аналіз культури, по-казовою тут є теза Сергія Макеєва про те, що «з самодостатнім та абсолютним статусом “структури” було покінчено: “культу-ра” — ось перспектива, поняття, пояснювальний принцип, який перемістився у фокус соціологічних концептуалізацій, образів та інтуїцій про суспільство» [38, с. 15–16]. А завдяки статті Юлії Сороки «Соціологія культури» цей напрям в українському енци-клопедичному просторі позиціонується як перспективний напря-мок розвитку соціологічного теоретизування [54]. Пропоноване розуміння соціології культури справді різнобічне та багате: це і реалізація сильної програми, і зона міждисциплінарності, і тра-диція розуміючої соціології. І лише в останньому значенні при-сутнє традиційне вузьке тлумачення як галузь соціології.

Та й розуміння власне соціальності ніколи не було чітким і мало широкий розмах варіацій5, які у французькій науці навіть

5 Численні тлумачення і дискусії щодо наповнення соціального як предметної царини соціології змістом супроводжували усю історію соціологічної думки і відображені у критичних працях, детальнішому їх аналізі [43].

Вступ

11

перетиналися із семантичним полем поняття культури німецької філософської та соціологічної традиції.

Культурологія так само не в змозі охопити свій предмет, не зачіпаючи царини соціального чи не зводячись до професіоналі-зованого терену мистецтва чи літературознавства. Саме з тереном останнього часто пов’язують вираз «культура як текст». Проте До-ріс Бахман-Медік у своєму огляді останніх тенденцій у західній соціогуманітаристиці переконливо демонструє, що, з’явившись із критики менталізму, концепція «культури як тексту» здобула над-звичайну популярність, і не випадково. Адже вона спричинила переосмислення соціальних засад текстуальності в гуманітарис-тиці, а не лише, за висловом Кліфорда Ґірца, до «рефігурації соці-ального мислення». «За такого розуміння культури інтерпретація якраз не звільняється від конкретних соціальних контекстів подій та дій: розуміти культуру як текст — значить “віднайти спосіб прочитання того, що відбулося”» [8].

Новий погляд на культуру засвідчує і філософський дискурс соціокультурної парадигми, їй присвячують дисертаційні та мо-нографічні роботи, використовуючи як методологічне підґрунтя розгляду феноменів сучасного світу. А широке коло соціогума-нітарних і деяких природничих наук маніфестували потребу охоплення складності об’єкта вибухоподібним використанням соціокультурної тематики і термінології, звертаючись по методо-логічну поміч до соціології6.

На ці виклики та запити соціологія має відповідати переосмис-ленням концептуальних засад свого аналізу реальності. Одним із варіантів такого переосмислення пропонується соціокультурний

6 В обговоренні бурхливого розвитку вітчизняної усної історії історики та етнографи неодноразово ставили питання перед запрошеними до дискусії соціологами: як коректно проаналізувати та концептуалізувати отриманий у ході польової роботи матеріал і опрацьовані документи (панель з усної історії Шостого конгресу україністів, Донецьк; Міждисциплінарна науково-практична конференція «Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика дослід жень», Східний інститут українознавства ім. Ковальських, Харків). І це було не методичне невігластво, а дисциплінарна розгубленість перед новою досліджуваною реальністю.

Вступ

12

аналіз. Поряд із новопосталими у ХХ сторіччі постмодерніст-ським та ґендерним, соціокультурний аналіз покликаний відпо-вісти на постмодерні, феміністські, глобалістські, інші культурні виклики сучасного світу, фіксовані соціологією та соціологами [2; 3; 6; 16; 37; 60; 65].

Нині дискусії щодо звернення до культурного стимулюють-ся також тим, що теоретики виявляють незадовільність тради-ційного трактування соціологічної стратегії вивчення власного предмета як акультурного, де автономію соціальної сфери зве-дено до її незалежності і, більше, — підлеглості їй інших сфер суспільного життя.

Самостійно ж поняття «соціокультурний» також уже досить поширене в науковому дискурсі, і, як ми побачимо далі, пере-важно у соціологічних дисциплінах. Цікаво відзначити, що воно пов’язане з так званою загальнонауковою лексикою, якою голо-вним чином користуємося у формулюваннях мети, об’єкта, пред-мета, завдань чи новизни дослідження, з чого можна зробити висновок, що зазначення терміна «соціокультурний» слугує сво-єрідним ідентификатором-маркером дисциплінарної (гуманістич-на соціологія, соціальна та культурна антропологія) або парадиг-мальної (м’яка методологія) належності автора, його особливості і поки що осібності (адже загалом інститут науки ще у більшості позитивістський). У цьому полягає відмежовуюча роль поняття «соціокультурний», яку навряд чи вже можуть виконувати атри-бутиви «соціальний», «культурний», «історичний» — вони вже стали загальнонауковою лексикою, поповнили ряди нейтрально-го академічного дискурсу і проникнули у дискурси публіцистич-ний та соціотехнічний.

Соціокультурний аналіз, з одного боку, дуже сучасний, проте має свою історію, варту уваги, детальнішого аналізу ґенези соціо-культурної рефлексії у вітчизняній соціологічній думці та особли-вості участі у соціологічному дискурсі самого терміна. Оскільки це не лише засвідчить особливості й динаміку популярності по-яви, а й прояснить потребу звернення до нього.

І саме обговорювана неповнота опису реальності словотвора-ми на основі кожного з концептів «соціальний» чи «культурний» окремо, гадаємо, зумовила появу кентавричного терміна «соціо-

Вступ

13

культурний». Він став використовуватися в соціальних науках не просто як альтернатива цим двом, а на подолання недоліків кож-ного: «Використання поняття “соціокультурна система” дозволяє забезпечити багатофакторний підхід до вивчення соціокультурної реальності та уникнути соціологічного (Е. Дюркгайм і французь-ка соціологічна школа), технологічного (К. Маркс, В. Огборн, Т. Веблен) і культурного (Л. Вайт, А. Кардінер, М. Мід) детермі-нізму» [44].

Термін виявився дуже вдалим — і з огляду на взаємне тяжіння складових, їх окремішню неповноту, і з огляду на проблемність та невизначеність цих засадничих для нас складових, і ще через те, що потяг за собою множину неосяжного ні в соціології, ні в культурології, чим і привабив дослідників. Тож за останні кіль-ка десятків років він набув великої та сталої популярності, що засвідчило дослідження його частотності [39; 59]. Проте різно-шерстість його вжитку та загалом розмитість вихідних положень породжують необхідність глибше розвинути трактування соціо-культурного для потреб соціологічного аналізу.

І хоч це поняття набуло розвитку та використовується пере-важно у пострадянському соціологічному дискурсі, проте чин цих зрушень слід шукати в загальносоціологічних дискусіях. Адже спроби осмислення ролі соціокультурного аналізу щодо розвитку суспільних наук у вітчизняній соціології пов’язані з переосмис-ленням історії західних концепцій від класиків до символічного інтеракціонізму, соціологічної феноменології, критики функціо-налістських підходів і дискусією про постмодерн.

З цієї теоретико-методологічної перспективи як у соціогума-нітаристиці, так і в самій соціології продукується розрізнення соціоцентризму та антропоцентризму. При визнанні за соціоло-гією, а тим більше соціологічною теорією, більше першого. Та перспективи розвитку, зокрема з огляду на культурний поворот, вбачаються у посиленні соціологічного теоретизування антропо-центричними настановами гуманітарного пізнання. Для успішної інтеграції в соціологічне пізнання останні потребують своєї адап-тації, своєрідного міждисциплінарного містка.

І тут варто відразу наголосити, що соціокультурний аналіз як пізнавальну стратегію соціології вирізняє серед іншого осо-

Вступ

14

бливий міждисциплінарний статус. Його, зокрема, проголошує Леонід Іонін: соціокультурний аналіз — це «не особлива наукова дисципліна, а напрямок теоретичного дослідження, що застосо-вує методологію та аналітичний апарат культурної антропології, культурсоціології та філософії культури і має на меті виявлення й аналіз закономірностей соціокультурних змін» [23, с. 19].

Проте частіше соціокультурний підхід у російській соціології пов’язується з іменем Питирима Сорокіна, котрий у книзі «Обще-ство, культура и личность: их структуры и динамика» (1947) про-понує розуміння суспільства як єдності культури і соціальності, що творяться і перетворюються діяльністю людини [55]. Надалі цю ідею тричленного взаємозв’язку було представлено як загаль-ні методологічні принципи соціологічного аналізу [35], проте, з огляду на свою складність, так і не було розвинено далі, — навпа-ки, вона зашкарубла у загальних деклараціях, взятих із радянської риторики всебічного розвитку особистості та її перетворюваль-ної активності [26].

Серед українських вчених соціокультурний підхід теж давно уже обговорюється й осмислюється. Його засади задали своїми ідеями та настановами М. Шаповал, Б. Кістяківський, І. Франко. Для вітчизняної соціології надзвичайно важливо продовжувати цю традицію, ретельно забуту разом із усім національним гумані-тарним надбанням.

З публікацій останніх років слід згадати статтю Людмили Со-курянської «Поняття “соціокультурне”: ретроспективний та ак-туальний аналіз соціологічних інтерпретацій»; Наталії Черниш та Ольги Ровенчак «Соціокультурний підхід у соціогуманітар-них науках: обмін смислами», яка, за їх задумом, започатковує цілий цикл під назвою «Соціокультурний підхід у соціології в цілому та в дослідженнях ідентичності зокрема», а також пра-ці з розвитку соціокультурного аналізу Юлії Сороки, зокрема «Соціокультурний підхід у практиках досліджень та наукового спілкування соціологів в Україні» [52; 53; 67]. На думку авторок, соціокультурна парадигма — одна з найплідніших у загальноме-тодологічному плані для дослідження сучасного соціуму. Проте, вони так само зауважують широту вживання, але малу розробле-ність такого підходу. «В українській філософській думці тема-

Вступ

15

тика, пов’язана з соціокультурним підходом, поки знаходиться в зародковому стані. Тому плідного обміну смислами щодо цього підходу на ниві вітчизняної соціогуманітарної науки шукати не варто; оптимізму надає хіба що повільний, але виразний поворот української соціології від структурної до соціокультурної пара-дигми, яка демонструє посилення своїх дослідницьких можли-востей стосовно соціумів не лише розвинутих, а й посткомуніс-тичних країн» [67, c. 102].

Спробою опертя власних дослідницьких стратегій на соціо-культурні засади є колективна монографія співробітників Інсти-туту соціології НАН України «Соціокультурні ідентичності та практики», де у своїх підрозділах Анатолій Ручка та Раїса Шульга зауважують схожий хід думок щодо актуальності, евристичності, проте складності саме соціокультурного підходу [56]; варто тут згадати також статтю Віктора Степаненка «Суспільна трансфор-мація в соціокультурній моделі інтерпретації» [57].

Загалом же не можна не погодитися зі згаданими авторками (О. Ровенчак, Н. Черниш, Р. Шульга) щодо того, що спроби визна-чення суті соціокультурного аналізу суспільних процесів зустрі-чаємо в багатьох роботах, проте рідко коли вони виходять за рам-ки абстрактних фраз. Справді, недостатньо заявити, що соціальне невіддільне від культурного і їх слід розглядати разом. Це звучить скоріше як пропагандистське гасло, аніж як керівництво до дії.

Актуальність нашої теми визначається цією ситуацією актив-ного звернення до соціокультурного аналізу як нової лексики, нового пізнавального інструменту в сучасному соціологічному дискурсі, проте невизначеність щодо меж і можливостей його за-стосування зумовлює потребу детальнішого розгляду потенцій, які криє в собі соціокультурний аналіз як пізнавальна стратегія соціології. Саме на це і спрямовано монографію, будову тексту якої зумовлена логікою послідовного поглиблення та розширення проблемного поля: від загальнотеоретичних дискусій і уточнення теоретико-методологічних обґрунтувань до перевірки ефектив-ності заданої пізнавальної стратегії на прикладі такого складного соціологічного об’єкта, як велике місто.

Методологічний ресурс до осмислення соціокультурного ана-лізу бачиться в розширенні міждисциплінарних зв’язків та пере-

Вступ

осмисленні соціологічної традиції. Це дозволить розширити тра-диційне тлумачення предметної царини, включивши в поле зору, окрім публічності, сферу приватного, джерел інформації — де монополія вербальних текстів поступово тісниться візуальними, артефактуальними, а також строга сучасність поступово включає до свого розуміння і шлейф минувшини: пам’яті, традиції, біо-графії тощо.

1Традиція соціокультурного

аналізу суспільства

1.1. Від культурної заангажованості до рефлексії культурного в соціологічній теорії

У соціологічній теорії соціокультурний аналіз починався че-рез включення культурного виміру до загальних пояснювальних схем причинно-наслідкового чи класифікаційного типів. Так, прі-оритет культурного виміру присутній у класичних теоріях (Г. Зім-мель, М. Вебер, Ф. Тьоніс), з їх приматом уваги до переходу від традиційного до модерного суспільства у класичних соціологіч-них теоріях: ґенеза, цінності, оцінки, стилі життя. Термінологічно ж найближча соціологія культури пов’язана із текстами Альфре-да Вебера. А ось уявлення про культуру в системі дає розуміння культури в рамках структурно-функціоналістського підходу. Ідея Питирима Сорокіна про поєднання особистісного, культурного та соціального вимірів у системі суспільства виявилася надзвичайно привабливою з огляду своєї простоти і цілісності, проте складною у спробах реалізації. Саме під цим кутом зору можна здійснити ретроспективний аналіз соціокультурної традиції в соціологічній теорії. Адже спроба визначення і вивчення культури така ж акту-альна і давня для соціології, як і її дисциплінарно заманіфестова-ний об’єкт — суспільство.

Історико-теоретичний аналіз соціологічної традиції у її підході до культури здійснює Джефрі Александер [3]. Основним мірилом визначення культуральності тієї чи іншої соціологічної концепції чи течії для нього стає визнання ступеня автономії культурної сфе-ри та вдалість ув’язування її при цьому в загальну схему аналізу суспільства.

Майже той самий відтинок розвитку ідеї культури соціологіч-ного аналізу розглядає Олександр Погорілий [47], акцентуючи ува-

17

Розділ 1. Традиція соціокультурного аналізу суспільства

18

гу на тематичному спектрі досліджень, взаємовпливах національ-них соціологій, німецькій традиції.

У класичній соціології проблематика культури почала з’являтися як чинник у дослідженні тих чи інших суспільних явищ та загальносоціологічних побудов: М. Beбep емпіричними мето-дами досліджував взаємозв’язок між конфесійною належністю та економічною поведінкою; Е. Дюркгайм аналізував функції мораль-но-релігійних цінностей як чинників соціальної інтеграції; В. То-мас, Ф. Знанецький, Р. Редфільд досліджували зміни в структурі та змісті особистісних диспозицій в умовах переходу від аграрного до урбанізованого культурного середовища.

У Німеччині соціологія культури формується під впливом со-ціально-філософських ідей марксизму, філософії життя та неокан-тіанства. У працях Ф. Тьоніса та Г. Зіммеля основна увага приді-ляється аналітичному розмежуванню ціннісно наповнених або «культурних» форм взаємодії та форм, позбавлених такої наповне-ності, самодостатніх, абстрактних. У зіммелівському трактуванні це виявляється як розузгодження між логікою функціонування ін-ститутів («об’єктивна культура») та потребами особистісної само-реалізації («суб’єктивна культура»).

Макс Вебер, підтримуючи загальну ідею про посилення напруги, викликану культурними змінами, нову капіталістичну культуру розу-міє перш за все як «культуру в рамках професії», нормативні правила якої вимагають жорсткої раціоналізації всього способу життя. І хоч дослідники зауважують моменти європоцентризму у висновках вче-ного, тим не менш, внесок Вебера в розробку порівняльно-історич-ної соціології культури дуже значний. Його праці, разом із працями Е. Дюркгайма і З. Фройда, сприяли подоланню описово-натуралістич-ної парадигми в соціальних науках і повороту дослідницьких інтер-есів до особистісних та культурних чинників соціального розвитку.

Окрім того, саме з ним пов’язують обґрунтування розуміючої соціології, вплив якої на методологію соціологічного теоретизу-вання неможливо переоцінити. Зокрема в розвитку гуманістичної парадигми та якісних методів, у тому числі дослідження культури, включення її до пояснювальних схем.

Після Макса Вебера соціологія культури конституюється в са-мостійний дослідницький напрям, для якого характерні головним

1.1. Від культурної заангажованості до рефлексії культурного

19

чином феноменологічні методи аналізу окремих історичних форм і типів культури, відмінностей між культурою і цивілізацією, а та-кож підвищений інтерес до проблеми «кризи сучасної цивілізації». Це особливо стосується праць Альфреда Вебера і Макса Шелера, в яких вперше вводиться у вжиток термін «соціологія культури».

Неомарксистське переосмислення ролі культури, з одного боку, вивищило її за самоцінністю із підлеглого статусу надбудови, але, з другого боку, культурну активність було витлумачено в термінах боротьби за владу, встановлення та підтримання панування одного класу над іншими. Головним діячем (недарма названим у цій тра-диції «áктором», адже він лише грає роль, написану і режисовану кимось іншим) стає інтелігенція.

У працях Kарла Мангаймa термін «соціологія культури» вжива-ється як близький до терміна «соціологія знання». Учений звернув увагу на невизначеність соціальних позицій інтелігенції, котра має лише інтелектуальний ресурс. Він детально досліджував особли-вості менталітету різних верств і зміни в механізмах виробництва та споживання культурних благ в індустріальному суспільстві, які до-зволяють використати інтелігенції своє експертне знання на догоду тим, кому наразі вона служить; вбачав у перетворенні такого знання на соціально значуще реалізацію «збільшення організуючих функ-цій у житті», наближення до інтересів рядових людей [42, с. 48].

Ось чому ідеологічне панування інтелектуалів над «масами» теоретик марксизму Антоніо Грамші розцінює як «культурну ге-гемонію». Суспільство, на його думку, об’єднане не стільки еко-номічними чи політичними чинниками (бо нерівності лише ви-дозмінюються, а не зникають), апологети цього підходу уявляють його морально-політичним блоком. І це дає підставу до оціночного аналізу культури та всього суспільства.

Загалом для німецької соціології культури першої половини ХХ століття характерний інтерес до вивчення культурних наслід-ків процесу індустріалізації. І її висновки нерідко мають песиміс-тичний, дидактичний характер, виражають тривогу за долю гума-ністичних цінностей в індустріальному суспільстві. Як бачимо, культурну автономію тут заступають важливіші соціальні інстру-менти, у даному випадку це визначення норми, нормальності та патології, через які й відбувається її аналіз.


20

Особливістю теоретизування класиків американської соціоло-гії у цей час стає його інтегралістський характер. Тож не дивно, що Толкот Парсонс у праці «Соціальна система» розглядає культуру як субсистему системи суспільства поряд із соціальною та особис-тісною його підсистемами. Проте із цього найзагальнішого розу-міння відбувається виокремлення зон уваги структурного функці-оналізму. Так, сама культура тут розуміється як система цінностей, норм і символів, які визначають дії індивідів. Розробляючи функці-оналістську традицію трактування культури, Т. Парсонс наділяє її трьома основними функціями: трансляції досвіду задля неперерв-ності суспільної традиції; навчання; об’єднання членів спільноти.

Культурна система, разом із системою соціальною і особис-тісною, є одним із взаємопов’язаних вимірів соціальної дії. Зони взаємопроникнення і взаємовпливу цих субсистем, усередині яких утворюються комплексні системи орієнтації дії, — це інституційні норми (в зоні перетину культурної і соціальної систем), ціннісні норми (в зоні взаємопроникнення культурної та особистісної сис-тем) тощо. Відповідно культурна система функціонує або на інсти-туціоналізованому рівні (нормативна культура), або на інтерналі-зованому рівні (система ціннісних орієнтацій особистості).

Через акцент на інституціоналізацію та доцільні функції куль-тура стає частиною соціальних систем і втрачає свою первісну від-носну автономію. Ця системно-функціоналістська теорія культури отримала емпіричну інтерпретацію у працях Е. Шилза, Р. Бейла, а також у творах послідовників Парсонса — Ш. Айзенштадта, Н. Смелзера та Р. Белли.

Саме на проблемному полі соціології культури починаючи з 70-х років розгорнулися гострі методологічні дискусії між при-бічниками функціоналізму та його опонентами. Одна з основних тем дискусії — проблема «культури модерну». Теорії модер-ну і модерної культури дістали розробку в працях Н. Лумана та Ю. Габермаса.

У роботах Нікласа Лумана йдеться про посилення автоном-ності культурної сфери, розмивання соціального статусу культу-ротворчих груп, звільнення їх від прямої соціальної залежності. Якщо для минулих епох характерною була догматизація культури, то в модерному суспільстві нормою стає інновація. Культура мо-


21

дерну — це розузгодження у взаємозв’язках між системами, час дисонансів та конфліктів.

На противагу Луману, його давній опонент Юрґен Габермас переконаний, що ключ до розуміння специфіки модерну лежить не в площині взаємодії між системами, а в площині взаємозв’язку між системами і життєвим світом. Науковий погляд ззовні має до-повнюватися «поглядом зсередини», що дозволить уникнути не-безпечних наслідків «колонізації життєвого світу».

Ця критика суспільних систем привела до уважнішого дослі-дження «життєвого світу», тобто, як зазначають історики соціо-логії, «повороту до повсякденності». Серед причин останнього також називають усвідомлення обмеженості структурно-функціо-налістської теорії, та й взагалі будь-якої великої теорії, які не мо-жуть стати у пригоді звичайній людині для упорядкування її осо-бистих переживань та здобутого досвіду. Тож в останній чверті минулого століття на хвилі розвитку феноменологічної традиції та веберівського ренесансу дослідження повсякденності дало новий поштовх розвитку соціологічних досліджень культури.

У 2 пол. ХХ ст. відбувається нове обґрунтування соціокуль-турного аналізу. Окрім відомого веберівського ренесансу та пере-читання Альфреда Шюца, йому сприяє культурологічна концепція Норберта Еліаса, в якій здійснюється дослідження генетики соціо-культурних норм та їх дифузії; активно обговорюється культура модерну у взаємозв’язках між системами та життєвим світом; тео-рія культури доби модерну доповнюється соціокультурною дина-мікою А. Моля, працями Р. Мюнха, статтями Г.-П. Турна, культур-ною антропологією Г. Плеснера.

Окрім усього, як показує Гайке Делітц [19], німецькі соціологи розглядають також як підґрунтя соціокультурного аналізу обґрун-тування таких дослідницьких напрямків, де соціальність діагнос-тується за її уречевленнями, зокрема через соціологію архітектури.

Не менш цікавими стали методологічні особливості симво-лічного інтеракціоналізму в застосуванні соціокультурного аналі-зу, який починається з ідей Георга Зіммеля щодо комунікативної взаємодії. Зокрема, культура й комунікація в концепції Юрґена Габермаса дає розуміння комунікативної спільноти і дискурсив-них практик. Форми і мова саморепрезентації, сцени і лаштунки у


22

сучасному суспільстві розкриваються в концепції драматургії со-ціального світу Ірвінга Гофмана. У рамках цього напрямку нового соціокультурного тлумачення набуває міжіндивідуальна взаємо-дія, процес формування ідентичності та виконання ролей, — та-ким чином окреслюється внесок індивідів у формування автономії культурного тексту.

Вітчизняні дискусії навколо проблем культури часто позиціо-нуються як слабші, вторинні, порівняно із закордонними текстами та авторами. Тому часто у викладі історії розвитку тієї чи іншої со-ціологічної проблеми огляд української історії ідей або відсутній зовсім, або обмежується останніми десятиріччями. Така установка нашого академічного дискурсу хибна щонайменше з двох причин.

З одного боку, така позиція сконструйована та включається у відтворення інтелектуальної маргіналізації всього українського. А з другого — у будь-якому разі варто звертатися до вітчизняного контексту, хоча б із тим, щоб окреслити координати соціокультур-ного аналізу як пізнавальної стратегії нині і осягнути його най-ширше суспільне, культурне підґрунтя. В цьому полягає один із принципів соціокультурного аналізу, який у емпіричній дослід-ницькій практиці спирається на методику щільного читання. Тому хоч рамки даного тексту і не дають змоги зробити це повно, але для розвитку теми не менш важливо простежувати вітчизняну тра-дицію і засади культуротворення, рефлексії культури гуманітарія-ми, їхні суспільні умови. Адже лише на своїх найближчих, рідних теренах контекст будь-якого дослідження відкривається нам з усі-єю повнотою.

Дискусії про культуру в Україні у перших десятиліттях ХХ століття були тісно пов’язані зі світовими тенденціями та політич-ними настроями країни. Це час народження та бурхливого розви-тку авангарду (художники Д. Бурлюк, К. Малевич, О. Богомазов, В. Татлін, сценограф О. Екстер, скульптор О. Архипенко), у межах якого постулюється необхідність принципово нових підходів до розуміння культури та культуротворчості. Обґрунтовує деструк-цію культури та необхідність її побудови на нових засадах відомий футурист Михайль Семенко (збірник «Семафор у майбутнє. Апа-рат Панфутуристів», газета «Катафалк мистецтва»). Різкої критики зазнають послідовники класичного мистецтва, лунають заклики до


23

відмови від надбань класики. Метою нової ідеології Пролеткульту проголошується створення пролетарської культури з нуля.

У пореволюційному запалі перетворення декларується новий головний діяч культури. Творцем оголошуються широкі маси: у мистецькі та літературні («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ) гурти, до управління справами культури залучаються вихідці з робітничого та селянського середовища.

Виразно просвітницький та пропагандистський характер тво-рів мистецтва передбачає мінімальний рівень підготовленості ау-диторії. Фактично відбувається масовізація культури, що суголосне із загальноєвропейськими процесами, тільки супроводжується ін-шим ідеологічним тлом. Різко засуджуються ідеї модернізму «мис-тецтва для мистецтва», «визначального значення суб’єктивності творця, його генія» як занепадницькі та елітарні, відірвані від на-роду [70]. Разом із тим зароджується концепція «виробничого мис-тецтва», що передує виникненню дизайну.

Інтерес до соціології мистецтва у цей час був настільки силь-ний, що вона навіть претендувала на роль універсальної теорії художньої культури. Ідея Георгія Плеханова про матеріалістичне пояснення історії, класовий характер мистецтва та необхідність по-шуку його «соціологічного еквівалента» у суспільному бутті була активно підтримана. У 1925 році було організовано соціологічну секцію Інституту археології і мистецтвознавства, що входив до Ро-сійської асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук. Її керівник Владімір Фріче формулював основне завдання секції через «побудову соціології побуту і мистецтва як дисципліни, що встановлює закономірну залежність і зв’язок між певними форма-ми й типами суспільних організацій і відповідними до них фор-мами і типами матеріальної культури», ця дисципліна, на думку автора, має вийти на такий самий рівень точності, що й фізика чи хімія. За авторством Фріче у 1926 році виходить у світ праця «Со-ціологія мистецтва» [64], де досить неоковирно робиться спроба застосувати класовий принцип до аналізу мистецтва різних епох, згодом такі спроби були справедливо охарактеризовані як вульгар-ний соціологізм.

Та під кінець другого десятиліття ХХ ст. усі ці дискусії центра-лізовано припиняються. Класовість у культуротворенні та оцінці


24

культури стає надовго провідною ідеєю теоретиків та критиків. Вводиться у вжиток поняття соціалістичного реалізму як критерію оцінки художньої цінності творів. Соцреалістичний канон міцно завойовує усі сфери культури, будь-яке відхилення від заданих ним вузьких рамок піддається остракізму [18]1.

Теоретичні пошуки другої половини ХХ ст. різноманітніші. Це і бачення культури як реалізації сутнісних сил людини (Л. Ко-ган), і трактування культури як творчості (Н. Злобін), як технології діяльності (Ю. Жданов), як символічної та семіотичної системи (Ю. Лотман). Проводяться соціологічні дослідження ціннісних ас-пектів культури (А. Ручка, В. Магун, Н. Костенко). Простежується тяглість цих традицій радянської академічної науки й нині у філо-софському та соціологічному аналізі української культури.

У цей же час на сторінках європейських журналів про куль-туру та широкого спектра соціальних досліджень розгортають-ся дискусії навколо постмодернізму, символічних репрезентацій ідентичностей і ситуації полікультурності, а застосовуються мето-ди деконструкції, соціальної критики та активізму — тем, перелік яких активно ввіллється у вітчизняні дискусії десь за два десяти-річчя разом із появою перекладів та тіснішими міжособистісними взаємозв’язками науковців та митців.

Окрім цих, спільних для всієї європейської соціологічної спільноти проблемних сфер, сучасні теоретичні пошуки в соціо-логії культури часто пов’язані із переосмисленням радянської доби та подальших суспільних трансформацій [49; 50; 66], де пережи-тий досвід постає не лише як саморефлексія культури, її носіїв, він важливий і для зарубіжних колег у їх спробах осмислити посттота-літарний простір континенту. Дискутується проблема тоталітариз-му, націоналізму, динаміки ґендерної та соціокультурної ідентич-ності. Новими об’єктами вивчення стають феномени радянської та пострадянської людини у її соціокультурній дезорієнтованості та дезадаптованості в умовах ринку та глобальних процесів. Методо-логічна монополія структурного функціоналізму в соціологічних

1 Згодом соцреалізм стає предметом прискіпливого вивчення: Т. Гундорова, Л. Булавка, К. Кларк, П. Вайль, А. Геніс, а також колекціонування уже після розпаду СРСР.


25

дослідженнях та теоретизуванні зазнає критики, і коло її адептів розпорошується між різними напрямками. У цій ситуації заявля-ють про свою актуальність та евристичність постколоніальний, ґендерний та деконструктивістський аналізи.

З’являється термінологія соціокультурного аналізу, його оці-нюють спочатку як елемент загальної соціетально-функціональ-ної структури (Н. Лапін), інституційного аналізу (С. Кирдіна) та загалом у межах системного підходу. Порівнюючи евристичність соціокультурного та інституційного підходів до аналізу соціаль-ної реальності сучасних суспільств, Світлана Кирдіна зауважує, що соціокультурний підхід дозволяє аналізувати історичний со-ціокультурний контекст, в якому існують соціальні структури, осо-бливості їх прояву та реалізації у ціннісних домінантах, соціально-му досвіді особи [28].

Водночас для теоретико-методологічного обґрунтування та подальшого розвитку самого соціокультурного аналізу як пізна-вальної стратегії соціології не менш цікавим видається розуміння культури в рамках структурного підходу, а точніше його структура-лістсько-конструктивістської традиції в соціології, які дозволяють вписати уявлення про культурну систему в складні хитросплетіння трансляції і продукування соціального досвіду та ресурсів. Проте концепції цього напрямку не можуть бути безпосередньо прийня-тими в соціокультурному аналізі як їх базові основи, а мають бути критично переглянуті.

Так, постструктуралісти «доволі часто розглядають у термі-нах “боротьби”, “спротиву”, “протесту”» [56, с. 100] культурну проблематику, саме таким чином прагнучи викрити її соціальну, історичну природу. Недарма соціологічний спадок одного з най-відоміших структурних конструктивістів П’єра Бурдьє був роз-роблений у загальному руслі соціології політики з дотриманням її логіки та настанов навіть у царині мистецтва та жанрів літератури [14]. У цьому вбачається вірність цієї традиції засадам неомарк-сизму. Та й деконструктивістський запал (менше соціальний кон-структивізм) теж прив’язані до ідеї «перегляду» стратегій опису і переносять логіку дешифрування політик навіть на ті «культурні території, де, — як зауважує Наталія Костенко, — діють інші ме-ханізми визнання» [56, с. 100].


26

Певно, що соціокультурний аналіз хибно зводити до «розчаклу-вання» світу, викриття міфів, як політичних проектів, змалювання історії постання роману як боротьби інтересів, хоча саме таким чи-ном і відбувається усвідомлення взаємочинностей соціального та культурного в суспільстві, а предмет розгляду приростає новими сферами життєдіяльності людини. Попри те, соціокультурний ана-ліз проявляє найбільший евристичний потенціал у руслі соціаль-ного конструктивізму, який має вже чималу традицію2.

Оскільки, як ми побачили вище, послідовний розвиток ідеї не-залежності культурної та соціальної сфер у соціологічному дис-курсі повсякчас збивався на манівці котрогось із соціальних детер-мінізмів, то для подолання цього стає важливим залучення досвіду семіотики в аналізі культури. Тим більше, що після Другої світової війни структуралізм і семіотика були основними альтернативами функціоналістському підходу у вивченні смислів.

Саме в рамках семіотики дістали розвиток структуралістське та постструктуралістське прочитання культури (Ф. де Соссюр, К. Леві-Строс, Р. Барт, Ж. Деріда, Ю. Крістєва). Структуралістське зосередження на мові постулює її як самостійну детермінуючу силу до майже повного замикання на формальних аспектах: «структура складається з хитросплетіння подібностей і відмінностей, якими аналітик може оперувати безвідносно до суб’єктивного досвіду за-діяних áкторів. Водночас, якби цю настанову було сприйнято всер-йоз, вона б призвела до повної відмови від пошуку смислу, що є засадничим для культурного аналізу» [3, с. 23].

Та саме за те, що структуралізм відступив від власних принципів мовного абсолюту, він і поступився постструктуралізму, «адже зви-нувачувати попередників у недотриманні їхніх власних поглядів — дуже дієвий спосіб спротиву» [5, с. 75]. Оскільки за умов повного унезалежнення культурної структури відбувається відрив її від усіх можливих соціальних чи особистісних координат, така довільність провокує несподівано радісну вільність («смерть автора» 1968), яку і декларує Ролан Барт у своїй книзі «Задоволення від тексту» 1973 року. Історично вкорінені ефекти протиставлення культури («Ми»)

2 Трапляється, масштаби традиції соціального конструктивізму розширюються до всеохопності, як це показано у Філіпа Коркюфа [32].


27

природі («Іншому») — європоцентризм, антропоцентризм, андро-центризм — розхитуються, розмивається межа між нормою та інак-шістю. Постулюється «децентрація всесвіту», а маргінальність зно-ву повертає собі первісне добре ім’я (в традиції Р. Парка).

Постструктуралізм піддає сумніву всі можливі підвалини соціу-му і декларує його сконструйованість із «тканини текстуальностей». Його прихильники, зрештою, руйнують академічний канон науко-вості, надаючи перевагу пишномовним есе перед монографіями, приділяючи значну увагу дрібницям та подробицям, удаючись до каламбурів та алюзій. Це сприяє розширенню зони дослідницької активності та виражальних засобів. Зрештою, змінює адресність соціології, залучаючи в коло її можливих реципієнтів широкі вер-стви населення, а не лише науковців. Така націленість на маси стала основною ідеєю публічної соціології Майкла Буравого [12].

Пізніше відбувається перехід від інтелектуальної вседозволе-ності до «дисциплінованого розпізнавання й демонтажу джерел текстуальної влади» [5, с. 81]. Підживлені неомарксистським за-палом до політичної боротьби, — нехай навіть класи, що беруть у ній участь, існують лише на папері, — постструктуралістські ідеї знаходять своє втілення у багатьох соціологічних побудовах (П. Бурдьє, М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар). У текстуальній грі слів науков-ці прагнуть знайти суперечності, зсуви, конфлікти і, мовби нена-роком, повсякчас наражаються на міцний політичний підмурівок культурних дискурсів і кодів. Така прив’язаність до політичного стає, зрештою, найслабшим місцем постструктуралістських де-конструкцій. І найдошкульніше критикує спроби суцільної соці-ально-політичної інтерпретації один з її колишніх найпалкіших прибічників Бруно Латур [36].

Загалом радикально інтерпретативний напрям постструкту-ралізму і соціального конструктивізму спричинився до непростих методологічних проблем в антропологічних та соціологічних до-слідженнях, що ще стане предметом нашого розгляду.

Через критику конструктивізму відбувається, за словами Вікто-ра Вахштайна, реонтологізація соціології. Власне речі, а не лише виокремлені їхні смисли, стають таким самим матеріалом соціоло-гічного аналізу, як і слова та вчинки. Однак і тут знову не можна не погодитися із Вахштайном у тому, що це відбувається ціною руйну-


28

вання неприступності кордонів соціології, нівеляції її дисциплінар-ного відмежування від решти соціогуманітарних наук. Це означає, що тривога за право на існування, яка була виправдана і втілена в текстах у класичний період, зникає. Впевнена у своєму місці у сис-темі знань, попри публічно-політичні дискусії щодо її ролі, сучасна соціологія стає відкритішою, і передусім культурологічному зна-нню, яке давно вже оперує речами, проте потребує концептуалізації. І все ж острах за суверенітет соціології та розмивання соціально-го — це найпомітніші, проте ще далеко не ті питання, що конденсу-ються навколо академічного дискурсу соціокультурного.

1.2. Сучасний академічний дискурс соціокультурності

Милозвучне та багатообіцяюче словосполучення «соціокуль-турний аналіз» як термінологічна сполука якнайактивніше заявляє про себе у мейнстримі нової хвилі досліджень і текстів3. Однак, попри його популярність у науковому дискурсі, його термінологіч-не значення ще не остаточно сформувалося.

У науковій дискусії реалізму та номіналізму резони обох по-зицій закликають зважено ставитися до новотворів. Та все ж, га-даємо, вдалий термін важить багато для соціологічної теорії — це схоплення у слові чогось уже відчутного, очевидного, але ще неви-мовного, явища чи ідеї, вартої свого розкриття і продовження. Він не перекладається всіма мовами, вживається повсюдно і не тільки адептами, зрештою не лише покидає межі першопочатково означе-ного автором семантичного поля, а й вбирає у себе зміни суспіль-ства та суспільствознавства (так відбулося з терміном «маргіналь-ність», «ґендер», «дискурс» тощо).

Значну увагу до категоризації демонструють як антрополо-ги, так і соціологи у своїх дослідженнях, оскільки, відповідно до

3 Яскравим прикладом цьому стало дослідження трансформаційного сус-піль ства, пригадаймо, як активно його вивчали, судячи зі шквалу публікацій ще п’ять років тому, і те, що нині це поняття майже покинуло академічний дискурс свідчить, і про зміну опису соціологією своєї проблематики, і про зміну напряму рефлексії самих пострадянських суспільств.


29

«лінгвістичного повороту», здійсненого у 80-х роках минулого сто-ліття Г. Джонсом та В. Сьюєлом, «слід брати до уваги, наприклад, той факт, що самі наукові поняття стають предметом дискурсив-ної роботи áкторів, яка, таким чином, сприяє їх існуванню» [32, с. 117]. Адже, підсумовує Філіп Коркюф одну з заслуг соціального конструктивізму, «соціолог-конструктивіст, таким чином, може під-дати сумніву чорні скриньки (за висловом Мішеля Каллона та Бруно Латура), закриті áкторами, і особливо всесильні категорії (такі як, на-приклад, «природні підґрунтя нерівності», «жіноча природа», «за-кони економіки», «неминучий характер безробіття», «єдино можлива політика», «технічні потреби» і т. д.) і, відповідно, сприяти відкрит-тю нових можливих просторів для людської активності, зокрема активності найпригніченіших. У цьому сенсі різновиди конструкти-візму можуть стати зброєю проти різноманітних форм соціального і політичного консерватизму» [32, с. 167].

Розгорнувши цю тезу, можна сказати, що ми помічаємо те, що називаємо. А «владу домінування» (П. Бурдьє) переоцінити важко, цією владою чи не найбільше наділено науковців, зокрема соціоло-гів. Неназване неможливо досліджувати. Тож наступний наш крок у вивченні академічного дискурсу соціокультурності зосередиться на тих номінаціях, в яких реалізується дослідницька увага до куль-тури дисциплін соціогуманітарного циклу.

Передусім звернімося до термінологічного міждисциплінар-ного статусу лексеми «соціокультурний». Нинішня популярність звернення до лексеми «соціокультурний» у суспільних та гумані-тарних науках очевидна: починаючи від середини 90-х триває його постійне зростання, і вже кілька років поспіль з-поміж дисертацій-них проектів, виконаних у Російській Федерації, за рік у 120–170 з них використовується цей термін (див. Графік 1). В Україні спо-стерігаємо такі ж самі тенденції, хоч і менші за масштабами.

Іншою ознакою значущості звернення до лексеми «соціокуль-турний» є його стале термінологічне оформлення: майже 95 % ви-падків слововжитку із даними кореневими основами по суті відтво-рюють парадигму лексеми «соціокультурний». Поодинокі випадки використання варіантів із дефісом: «соціо-культурний» та складні-ші конструкції з «соціокультурно-» зустрічалися на перших порах засвоєння цього терміна і не отримали подальшого розвитку. Це


30

свідчить про те, що лексичний новотвір виявився цілком вдалим. Ще один варіант терміна — «соціально-культурний» — вжива-ється значно рідше. Його використовували в Росії у пойменуванні вузівської спеціальності 071401 «соціально-культурна діяльність», тож закріпився там переважно у методичній літературі, а звідти і в академічному педагогічному дискурсі. У вищій школі України відповідна спеціалізація має назву «менеджмент соціокультурної сфери», що знайшло своє відображення і в назві одного вишу (Ін-ститут соціокультурного менеджменту, м. Кіровоград).

Та, як і з будь-яким популярним терміном, у дуже великому числі використань трапляється таке наповнення його змістом, яке фактично нівелює всю евристичну потенцію концепту соціокуль-турності, зокрема через брак розрізнення соціального із-поміж суспільних явищ або трактування культури як усієї сукупності надбань людства чи особистісної та предметно-речової складової середовища тощо.

У чому ж причина нинішньої популярності цього нового кон-цепту, які можливості приховує цей термін, як його використову-ють дослідники гуманітарного та природничого профілю? Такі питання зумовлені, зокрема, й тим, що науковий дискурс, який постійно поповнюється різноманітними запозиченнями і лексич-ними новотворами, часто стає ареною термінологічної боротьби, коли на позначення явищ одного і того ж роду вводяться різні на-зви, що вносить значну плутанину в обговорення і вивчення цього явища. Чи не є це спосіб відособлення «своїх» у межах досі не строго визначеної соціологічної термінології? Чи не стають вони модними кліше, за якими прочитується сплеск популярності того чи іншого концептуального напрямку або ж персони? Тобто тра-диція називання більше функціонує як ознака їх послідовників і адептів чи мімікрія під таких. А може, навпаки, саме ці новотвори і стають провісниками теоретико-методологічних зрушень?!

Такий загальнометодологічний інтерес доповнюється ще й те-матичним, тобто зміною культурної заангажованості культурною рефлексією у соціологічному теоретизуванні, яку ми простежили у попередньому підрозділі.

Дослідницькі можливості поняття «соціокультурне» вивчав Александр Темницький. Він проаналізував зміст започатковано-


31

го ще в СРСР академічного соціологічного часопису «Социоло-гические исследования» («Соціологічні дослідження») з погляду залучення соціокультурної термінології до назв та тексту вміще-них у ньому статей [58]. А. Темницький зауважує, що трапляють-ся на сторінках журналу різноманітні інтерпретації соціокуль-турного, серед них дослідник виокремлює, на його думку, хибні (підміна інших фундаментальних понять; трактування поняття на ґрунті веберівської теорії; на базі культурології; як латентної властивості; або ж, навпаки, — розширене тлумачення «соціо-культурного»). Наводить він і адекватніші до суті позначуваного поняття зразки вживання концепту «соціокультурний»: на основі моделі Сорокіна; принцип двоїстості; макрорівень використан-ня. Загалом висновки автора щодо перспективності використан-ня терміна досить обнадійливі.

Іншою ознакою появи нових теоретичних, аналітичних тен-денцій та термінологічного інструментарію в соціології може бути їх фіксація у темах дисертаційних досліджень, адже, на відміну від монографічних, вони чутливіше й оперативніше реагують на поточну ситуацію в академічному середовищі та країні, прагнучи ввібрати в себе все найактуальніше та найновіше.

Дисертаційні теми у цьому плані дуже показові, бо станов-лять собою результати дискусій наукової спільноти або ж твор-чості самого здобувача та його радників, які, у свою чергу, ке-руються рекомендаціями і неписаними правилами про доречне і недоречне, актуальне й неактуальне, дисертабельне чи ні, виро-бленими — так само у дискусіях — цією ж спільнотою. Тож ма-ємо справу із подвійною герменевтикою, своєрідним продуктом дискурсу дискурсів.

Проглянувши захищені останніми роками дисертації, спо-стерігаємо, що, справді, частотний словник їхніх назв на друге місце після «соціальний» як дисциплінарного означення соціо-логії виводить ще не зовсім усталений, але активно вживаний на позначення складних явищ соціальної реальності термін «соціокультурний»4.

4 Електронний каталог авторефератів захищених дисертацій ЦНБ (http://www.nbuv.gov.ua/eb/ep.html).


32

Щоб пояснити цей сплеск звернень до соціокультурної лек-сики, розглянемо актуальність складеної термінології в руслі за-гальнішої тенденції посилення гуманістичної парадигми в соціо-логії — академічного дискурсу соціокультурності. Для перевірки такого припущення проаналізуємо тенденції вітчизняного та зару-біжного академічного дискурсу, а також залучимо масив тем дис-ертаційних робіт, захищених упродовж останніх 15 років у Росії. Такий вибір матеріалу для дослідження зумовлюється тим, що кількість захищених дисертаційних робіт на території РФ є най-більшою в усіх пострадянських теренах і достатньою для статис-тичної обробки масиву даних.

Тож ситуація, спостережена в українських дисертаційних ро-ботах, повторюється і у ближньому зарубіжжі, де лексема «соціо-культурний» переважає в 1,5–4 рази над «соціальний», «культур-ний» чи «суспільний/громадський»5. Можемо констатувати значно більшу уживаність терміна «соціокультурний» у сучасній гумані-таристиці поряд із вихідними та близькими термінами через біль-шу милозвучність і загальну вдалість цього лексичного новотвору, яка обіцяє велику семантичну місткість поняття.

Як бачимо, ця популярність соціокультурності уже стала пред-метом соціологічної уваги. Проте ознаки, характеристики та при-чини такого бурхливого розвитку соціокультурності в академіч-ному дискурсі варто дослідити детальніше. Це також дасть змогу вирішити цілу низку взаємопов’язаних завдань: проаналізувати академічний дискурс в його фіксації соціокультурності як особли-вого феномену та виміру реальності; охарактеризувати особливос-ті різних дисциплін у зверненні до цієї теми; а також визначити перспективність виявлених тенденцій та необхідність вироблення специфічного підходу до аналізу соціокультурності.

Почнімо з того, що терміни, які позначають соціальність, зу-стрічаємо переважно у соціологічних дисциплінах. Вони акценту-ють увагу читача і автора на групових, статусних, інституційних вимірах суспільства, зрештою містять, явну чи ні, вказівку на со-ціологічну дисциплінарну специфіку. Проте вони не стали марке-

5 Діаграма, побудована на інформації про теми дисертацій, що зберігаються в Російській державній бібліотеці (http://diss.rsl.ru)


33

ром дисциплінарної належності, а скоріше вказують на близькість конкретних досліджень, певну спрямованість тематики.

Досить давнім серед них є поширений у науковій лексиці тер-мін «соціальний». Загалом його словоформу соціальний вжито 511 разів у назвах дисертацій, із них у працях із соціологічних спеціальностей — 194 (38,0 %), філософських — 140 (27,4 %), історичних — 57 (11,2 %), філологічних — 8 (1,6 %), а культу-рологічних — жодного. Порівняймо зі значно молодшим термі-ном — «соціокультурний»: загальна кількість вживань відповідної словоформи соціокультурний 287, з них у працях із соціологічних спеціальностей — 80 (27,9 %), філософських — 110 (38,3 %), іс-торичних — 24 (8,4 %), філологічних — 12 (4,2 %), а культуроло-гічних — 26 (9,1 %).

Дещо протилежна ситуація із позначенням суто культурних ас-пектів: культурні складові та чинники у соціології вживають мало, переважно з огляду на етнічну чи ціннісну спрямованість дослі-дження. Лексема «культурний» більш властива для праць, напи-саних з культурологічних, історичних, філологічних та філософ-ських спеціальностей, в яких вона вживається на позначення не лише соціальних, а й історичних аспектів.

Тож у прагненні поєднати, наприклад, структурний та цінніс-ний аспекти проблеми, а окрім того, як свідчення використання якісної, так званої «м’якої парадигми» автори вдаються до соціо-культурного, на їхню думку, способу всеохопного осягнення пред-мета в заголовках своїх робіт.

Зауважимо, що лексема «соціокультурний» конкурує в полі дисциплінарних демаркацій і самовизначень із давнішим та зна-чно місткішим терміном «суспільний», почасти заміняє і суттєво тіснить його із академічної сфери. Про що свідчить і те, що у ма-сиві дисертаційних тем він вживається у 3–5 разів рідше, особли-во зменшується його вживання упродовж останніх років. І якщо більша прихильність до соціокультурної термінології у соціо-логів та культурологів зрозуміла, то як пояснити втрату позицій лексеми «суспільний» у суспільних же науках? Чому економісти, юристи, політологи, презентуючи відповідні види суспільних від-носин, вдаються до вживання терміна «соціокультурний»? Чи не пов’язується увага до саме цих — соціальних та культурних — ас-


34

пектів людської життєдіяльності з якоюсь новою чутливістю до ціннісно-мотиваційного світу людини, інституційною організова-ністю життя суспільства?!

Інша ж причина популярності такого слововжитку, переважно у власне соціологічному колі, — бажання академізувати текст. Адже со-ціологічний понятійний апарат родом із повсякденного знання, і тому через використання запозичених термінів («імідж» замість «образу», «менеджер» замість «управлінець» тощо) або їх заміну на новітні сло-вотвори можна уникнути багатозначності та невизначеності, навіть створити певний науковий шарм. Ось чому заміна звичного і значно поширенішого поняття «суспільство» на «соціокультурні умови» чи «соціокультурна ситуація» так прижилася в науковому дискурсі6.

Значна кількість випадків вживання терміна «соціокультур-ний» (та його варіантів: соціально-культурний, соціо-культурний) у кваліфікаційних роботах, захищених на теренах Російської Феде-рації на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук, дає змогу сформувати масив для їх статистичного обробітку.

До отриманого масиву (1342 найменування) потрапили дис-ертаційні роботи з усіх куточків Російської Федерації (від Майко-па до Сургута, від Калінінграда до Владивостока), а також деякі роботи, написані чи захищені у містах країн СНД (Київ, Алмати, Душанбе, Мінськ, Тбілісі, Ташкент). Тон як у загальному потоці захищених дисертацій, так і у використанні соціокультурної термі-нології задає Москва (29,5 %; n=395), за нею, як це не дивно, йде Ростов-на-Дону (9,1 %; n=122) і лише потім (із показниками 7,7 %; n=103) — друга столиця, яка здавна сперечається за першість осо-бливо в академічній сфері, Санкт-Петербург.

Постійне зростання популярності цієї термінології в акаде-мічному дискурсі відбувається з кінця вісімдесятих, що збіга-ється із загальними процесами звільнення суспільних наук від догматизму, появою відкритості до всього нового, активного звернення до західних теорій та концепцій — загальним рене-

6 Зміни виражальних засобів та лексем у назвах наукових публікацій як прояви змін академічного соціологічного дискурсу — самостійний і цікавий напрямок досліджень, що, зокрема, засвідчила публікація Говарда Беккера на пояснення подовження заголовків сучасних статей та звітів [73].


35

сансом гуманітаристики на теренах колишнього СРСР. Що ж до помітно меншої кількості робіт за 2008, 2009 роки, то це, зокре-ма, пояснюється відсутністю повної інформації в базі даних про роботи за останні роки.

Слід зазначити, що, попри складеність терміна і його, таким чином, широту, пік уживаності «соціокультурного» припадає на обмежене коло суспільних дисциплін. Це переважно соціологія (20,6 % в українському масиві та 25,6 % у російському) і філософія (23,7 % та 30,7 % відповідно). Цікаво, що першість веде не соціо-логія, а філософія. Почасти це можна пояснити першопочатковою синкретичністю філософії, її давнім прагненням до синтезу, різно-бічності творчих пошуків. Тож відокремлення від неї свого часу соціології та культурології сприймається як вияв фрагментації в осягненні світу, яку таким чином вона прагне подолати, а також незаданості чітких меж предметних царин цих наук, їх постійної проблематизацієї.

Значно менше лексеми, похідні від «соціокультурний», зустрі-чаємо у працях за спеціальністю історія (9,9 % та 9,2 %) та куль-

Графік 1Зміна частоти вживання лексеми «соціокультурний» за роками


36

турологія (16 % та 9,5 %), поодинокі випадки такого слововжитку трапляються навіть у природничих науках.

Найцікавішими видаються випадки залучення цієї термінології до суто природничих дисциплін: архітектура, географія, біологія, медицина, технічні науки — їх у електронному ресурсі Російської державної бібліотеки було знайдено вісім. Розгляньмо їх детальні-ше: так, дві роботи з географії послуговуються соціокультурним аналізом та методологією, а медики вивчають соціокультурність психіатричних захворювань та діяльності клініки. Тож тут як гно-сеологічне, так і онтологічне трактування соціокультурного має місце. А в дисертації з біології та технічних наук соціокультур-ність подано як загальну (світоглядну) характеристику науки та спеціаліста відповідно.

Щодо специфіки педагогічних дисциплін, то там лексеми со-ціокультурного зустрічаються переважно в околі понять діяль-ність, реабілітація, адаптація. Саме в цій царині наук, услід за назвою відповідної спеціальності, найчастіше використовуєть-ся термін «соціально-культурний»: утричі частіше, ніж загалом по масиву. Тож тут мовиться скоріше про загальну методичну установку та традицію словотвору, аніж про міждисциплінарну широту робіт.

Певна традиція існує у вживанні словосполучення «соціокуль-турна компетенція» у педагогіці щодо вивчення іноземних мов. По-няття соціокультурної компетенції в такій літературі розшифрову-ється як складник комунікативної компетенції. Згідно з «Програмою з іноземних мов для загальноосвітніх шкіл» соціокультурна компе-тенція передбачає знайомство учнів із національно-культурною спе-цифікою мовленнєвої поведінки і здатністю користуватися елемен-тами соціокультурного контексту, релевантними для породження і сприйняття мовлення з точки зору носіїв мови. Ці елементи — зви-чаї, правила, норми, соціальні умовності, ритуали, соціальні стерео-типи, країнознавчі знання та ін.7. Зауважимо, що педагогіка має мо-

7 Власенко Л., Божок Н. Соціокультурна компетенція при вивченні іноземної мови / Л. Власенко, Н. Божок // Матеріали наукової Інтернет конференції «Актуальні питання науки та практики: досягнення та перспективи», 2008. Available from URL: http://www.pdaa.com.ua/np/pdf4/6.pdf


37

нопольне становище на її вивчення, адже 93 % дисертаційних робіт із цієї проблематики захищені саме в межах даної дисципліни.

Але розробляється це поняття переважно щодо професійно орієнтованої міжкультурної комунікативної компетенції. Так, зміст соціокультурної компетенції, на думку педагогів, включає знання (країнознавчі, лінгвокраїнознавчі, соціолінгвістичні) та навички й уміння їх застосовувати8. Таку звуженість соціокультурного до етногеографічного можна пояснити тим, що проблеми нерозумін-ня і непорозуміння очевидніші академічному дискурсу саме для міжнаціонального спілкування. Водночас схожі ситуації браку со-ціокультурної компетенції, коли людина потрапляє до гурту носіїв культури емо, до закритого елітного клубу, циганського табору чи за ґрати, лишаються поза увагою в цих працях.

Активізація терміна «соціокультурна діяльність» у російських дисертаційних та методичних матеріалах пов’язана з існуванням відповідної спеціальності «соціально-культурна діяльність» (шифр 071401), а в українських — із підготовкою кадрів культури та мис-тецтв за спеціальністю «Менеджмент соціокультурної діяльності» (шифр 6.020106). Цей паралелізм ще раз доводить порівнюваність процесів у російському та українському не лише радянському, а й пострадянському академічному дискурсах.

Легітимація таких спеціальностей вимагає нового корпусу текстів, у яких би робилася спроба розкрити соціокультурну ді-яльність різних спільнот та закладів (школи, місцевого самовря-дування, гуртків, закладів культури), а також роль соціокультурної діяльності у національному та патріотичному вихованні, підви-щенні духовності та моральності членів суспільства9.

8 Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Іноземна мова. 10–12 класів. Рівень стандарту. (http://www.mon.gov.ua/education/average/prog12/in_m_st.doc)9 Жорнова О. Формування студентів суб’єктами соціокультурної діяльності / Жорнова О. — Запоріжжя: Дике Поле, 2006. — 360 c. Соціокультурна діяльність / Національна парламентська бібліотека України / С. Кравченко (підгот.), І. Цуріна (підгот.). — К., 2005. Матвієнко О. Підготовка фахівців у галузі менеджменту соціокультурної діяльності: нові завдання в умовах інформатизації суспільства. / О. Матвієнко // Available from URL: http://www.knukim.edu.ua/conferences_2004_proceedings_matviyenko.htm


38

Таким чином, спеціалісти від культури прагнуть вийти за межі вузького кола митців та шанувальників — своєрідної резервації самовідтворення — у широкий світ суспільних процесів і пока-зати важливість своєї подвижницької роботи, тепер уже не про-сто культурної, а соціокультурної діяльності. І якщо для соціолога роль культури (навіть у вузькому мистецькому трактуванні) у від-творенні та розвитку соціуму очевидна і не її важливість потре-бує окремого доведення, то залишковий принцип фінансування з боку властей та приділення недостатньої уваги з боку ЗМІ та гро-мадськості сфері культурно-масової роботи змушує цих фахівців (бібліотекарів, режисерів масових дійств тощо) збільшувати свій символічний капітал через обрання більш вдалої з маркетингового погляду самоназви.

Але повернімося до дисциплін, у яких звернення до соціо-культурності не викликане зовнішніми чинниками. Знову зверні-мося до масиву російських дисертацій, оскільки його величина дозволяє будувати двомірні розподіли ознак з великою кількістю варіантів. Для детальнішого аналізу лексем, які утворюють най-ближчий контекст залучення соціокультурної термінології, побу-дуємо таблицю, у якій наведено вживаність різних термінів, що в назвах дисертаційних робіт сполучалися з «соціокультурністю» чи в близькому контексті супроводжували її. Тест хі-квадрат тут значущий на рівні 5 %, хоча й ненадійний через наявність значної кількості слабко наповнених клітинок.

Та бл и ц я 1 Терміни у словосполученнях з лексемою «соціокультурний»

соціологія філософія загалом

К-сть Ряд. % Стов. % К-сть Ряд. % Стов. % К-сть Табл. %феномен 16 17,2 7,7 59 63,4 23,2 93 15,2аспекти 35 44,3 16,7 26 32,9 10,2 79 13,0аналіз 25 58,1 12,0 12 27,9 4,7 43 7,0простір 7 16,7 3,3 19 45,2 7,5 42 6,9основи 10 25,0 4,8 24 60,0 9,4 40 6,6динаміка 11 28,9 5,3 21 55,3 8,3 38 6,2чинники 24 75,0 11,5 5 15,6 2,0 32 5,2


39

соціологія філософія загалом

К-сть Ряд. % Стов. % К-сть Ряд. % Стов. % К-сть Табл. %

процес 14 56,0 6,7 3 12,0 1,2 25 4,1явища 6 24,0 2,9 13 52,0 5,1 25 4,1контекст 10 43,5 4,8 9 39,1 3,5 23 3,8середовище 12 54,5 5,7 4 18,2 1,6 22 3,6адаптація 12 57,1 5,7 4 19,0 1,6 21 3,4детермінація 5 23,8 2,4 12 57,1 4,7 21 3,4розвиток 3 15,0 1,4 5 25,0 2,0 20 3,3трансформація 1 6,3 0,5 12 75,0 4,7 16 2,6особливості 7 46,7 3,3 4 26,7 1,6 15 2,5проблема 4 26,7 1,9 6 40,0 2,4 15 2,5традиція 2 14,3 1,0 10 71,4 3,9 14 2,3образ 0 0 0 1 7,7 0,4 13 2,1цінності 5 38,5 2,4 5 38,5 2,0 13 2,1Загалом 209 34,3 100 254 41,6 100 610 100

історія культурологія загалом

К-сть Ряд. % Стов. % К-сть Ряд. % Стов. % К-сть Табл. %феномен 0 0 0 18 19,4 25,4 93 15,2аспекти 13 16,5 17,1 5 6,3 7,0 79 13,0аналіз 2 4,7 2,6 4 9,3 5,6 43 7,0простір 9 21,4 11,8 7 16,7 9,9 42 6,9основи 1 2,5 1,3 5 12,5 7,0 40 6,6динаміка 2 5,3 2,6 4 10,5 5,6 38 6,2чинники 2 6,3 2,6 1 3,1 1,4 32 5,2процес 7 28,0 9,2 1 4,0 1,4 25 4,1явища 2 8,0 2,6 4 16,0 5,6 25 4,1контекст 0 0 0 4 17,4 5,6 23 3,8середовище 5 22,7 6,6 1 4,5 1,4 22 3,6адаптація 3 14,3 3,9 2 9,5 2,8 21 3,4

Таблиця 1 (продовження)


40

детермінація 0 0,0 0,0 4 19,0 5,6 21 3,4розвиток 9 45,0 11,8 3 15,0 4,2 20 3,3трансформація 2 12,5 2,6 1 6,3 1,4 16 2,6особливості 2 13,3 2,6 2 13,3 2,8 15 2,5проблема 1 6,7 1,3 4 26,7 5,6 15 2,5традиція 2 14,3 2,6 0 0 0 14 2,3образ 12 92,3 15,8 0 0 0 13 2,1цінності 2 15,4 2,6 1 7,7 1,4 13 2,1Загалом 76 12,5 100 71 11,6 100 610 100

З клітинок, що демонструють найбільше відхилення від очікува-них частот, переконуємося, що соціокультурними феноменами най-більше опікується філософія, яка разом із культурологією саме через поняття «феномен» і вводить до власного дисциплінарного дискур-су соціокультурність. Тоді як для соціологічного дискурсу більш властиве обговорення соціокультурних аспектів досліджуваного об’єкта, його соціокультурний аналіз та виявлення чинників функ-ціонування. Аналітичність соціології проявляється в особливостях понятійної побудови назв дослідницьких робіт, тож соціокультур-ний аспект чи чинник постає своєрідним компромісом між складно виокремлюваною «чистою соціальністю» та занадто огульною, аж до втрати дисциплінарної компетенції, «суспільністю». Соціокуль-турними аспектами та образами переймається й історична дисци-пліна, в усякому разі, про це заявлено в дисертаційних назвах.

Як бачимо, філософія не зраджує ідеалів синкретичності, саме для їх ствердження та посилення залучається термін «соціокуль-турний», про що свідчить використання його для характеристики цілісних дослідницьких об’єктів: феномен, явище, традиція. Суто філософським, а вірніше соціальнофілософським, виявляється тер-мін «соціокультурна трансформація», що відповідає масштабам її предмета: охоплення всього суспільства в його розвитку. Поняття «соціокультурний образ» зустрічається, за поодинокими винятка-ми, лише в історичних дослідженнях — адже воно близьке до по-нять на позначення епохи, стилю, історичного періоду тощо. Куль-

Таблиця 1 (продовження)


41

турологічні дослідницькі проекти подібні за своїм використанням концепту соціокультурності у назвах до філософських (переважно поєднується з термінами, які виражають феномен, детермінацію), а вирізняються з-поміж інших посиленою увагою до соціокультур-них проблем і контекстів. А ось соціокультурні чинники та про-цеси — пріоритет соціологічного погляду на реальність, в якому домінує структурний та причинний аналіз.

З огляду на тему нашого дослідження, зауважимо, що, згідно з наведеними даними, звернення до соціокультурного аналізу зо-середжене переважно в соціологічному академічному дискурсі. Гадаємо, що така частотність супроводжується і більшою розро-бленістю соціокультурного аналізу на теренах соціологічних дис-циплін, проте ця гіпотеза потребує окремого вивчення. А поки що можна зазначити, що саме в соціологічній дисципліні соціокуль-турний аналіз переважно сприймається як дослідницька стратегія.

В англомовному сегменті міжнародних видань10 спостерігається схожа картина. Як і в україно- та російськомовних текстах, терміно-логія соціокультурності зустрічається у поєднанні з термінами на по-значення розвитку, змін, причинності, структури, підходу тощо. А ось термінологічна пара «соціокультурний аналіз» як певне методологіч-не підґрунтя зустрічається вкрай рідко. І ці особливості характерні як для власне соціологічної академічної періодики («Current Sociology», «Acta Sociologica», «Critical Sociology»), так і для антропологічних журналів («Anthropological theory», «Critique of Anthropology»).

Як не дивно, але навіть у виданнях «культурного спряму-вання» — «Body and society», «Crosscultural Research», «Cultural Dynamics», «European Journal Culture Studies», «Theory Culture Society» — знаходимо лише загальнотекстове вживання поняття, а не сфокусовані на його проблематиці статті11. Та, як пояснення

10 У цьому випадку до аналізу було залучено електронні версії статей із ча-со писів одного з найбільших академічних видавництв Sage (http://www.uk.sagepub.com).11 Тут спливає ще й тема дискурсивних відмінностей у пострадянському та західному академічному дискурсах, яка частково висвітлювалася у публікаціях авторки та в періодиці [61], і буде ще озвучена в контексті ставлення до міждисциплінарності, проте цим далеко не вичерпується.


42

виявленої специфіки, слід зазначити, що за такого розмаїття на-укових видань (до згаданих ще варто додати «Cultural Sociology», «Visual Culture», «Media Culture Society», «International Journals of Cultural Studies», «Space and Culture», «Visual Communication» etc.) розвиток «культурних досліджень» (cultural study) давно вже заглибився у конкретні аспекти соціокультурного аналізу, що й відображається на вузькій спеціалізації часописів та багатстві їх термінології.

Водночас в англомовних працях з психології закріпився тер-мін «соціокультурна теорія» чи «соціокультурний підхід», який часто зустрічається як у назвах, так і в ключових словах науко-вих статей. Це пов’язане з теорією вітчизняного видатного пси-холога Льва Виготського, на батьківщині вченого більш відомою як соціоісторичне трактування психічної діяльності. А ось в ан-гломовному варіанті звучить саме культурна домінанта підходу Виготського, в тому числі і в статтях його співвітчизників: Boris Gindis «Viewing the Disabled Child in the Sociocultural Milieu: Vygotsky’s Quest» (School Psychology International, May 1995; vol. 16: pp. 155 — 166); «Vygotsky’s Methodological Contribution to Sociocultural Theory» (Remedial and Special Education, Nov 1999; vol. 20: pp. 341 — 350); Eugene Matusov «Applying a Sociocultural Approach to Vygotskian Academia: “Our Tsar Isn’t Like Yours, and Yours Isn’t Like Ours”» (Culture & Psychology, Mar 2008; vol. 14: pp. 5 — 35); Alex Kozulin «Sociocultural Theory and the Mediated Learning Experience» (School Psychology International, Feb 2002; vol. 23: pp. 7 — 35); Rene van der Veer «The Concept of Culture in Vygotsky’s Thinking» (Culture & Psychology, Sep. 1996; vol. 2: pp. 247 — 263) та ін.

Наведені три модуси залучення понять соціокультурного: че-рез позначення методологічних особливостей дослідження, еле-ментів чи характеристик об’єкта дослідження, а також як фіксація світоглядної ролі у рефлексії дослідницького процесу та його ре-зультатів — реалізують, таким чином, міждисциплінарні зв’язки і в соціогуманітарних дисциплінах.

Тож підсумувати наш екскурс в академічний дискурс хоче-мо досить провокативним твердженням: соціокультурність стає своєрідною метафорою міждисциплінарності. Прихильність до

1.3. Взаємодія соціокультурного аналізу у системі...

43

такого способу встановлення міждисциплінарного контакту, за-явлення міждисциплінарного статусу власного дослідження чи пом’якшення демаркаційних меж дисциплін були проаналізовані на прикладі вживаності концепту соціокультурності в українсько-му та російському академічному дискурсі.

Як бачимо, саме соціокультурна термінологія зробила очевид-ним поширення соціологічних принципів та проблематики у ши-рокому спектрі суспільних дисциплін, їхню соціокультурну чутли-вість. Проте евристичні можливості застосування соціокультурної термінології у розвитку гносеологічних чи онтологічних принци-пів дослідження на засадах міждисциплінарних зв’язків потребу-ють подальшого детальнішого розгляду.

1.3. Взаємодія соціокультурного аналізу у системі соціогуманітарних дисциплін

Як ми переконалися із розгляду академічного дискурсу соціо-культурності, популярність соціокультурного аналізу в системі соціогуманітарних наук породжує проблему розмежування пред-метних областей і підходів філософії культури, теорії культури, культурології та соціокультурного власне як стратегії соціологіч-ного теоретизування. Це також дасть змогу уточнити його статус у структурі соціологічного знання.

Розбір взаємодії соціокультурного аналізу із загальнофіло-софським рівнем теоретичного абстрагування та спеціальними соціологічними теоріями дозволяє унаочнити питання: на що спрямований соціокультурний аналіз, яка сфера його використан-ня? Чи може постати соціокультурний аналіз як методологічна і теоретична база соціології мистецтва, літератури, дозвілля та ін-ших галузевих і спеціальних соціологічних теорій культури? Чи не робить він заявки на зміну загальної теорії в соціології у бік її більшого «окультурення»?

На відміну від спеціалізованих дисциплін, як-от: історія культури, семіотика чи мистецтвознавство, підходи філософії культури, теорії культури, культурології та соціології культури об’єднує спільний об’єкт — культура в цілому, тож не дивно, що існує проблема розмежування їхніх предметних областей. Схе-


44

му впорядкування структури культурологічного знання пропонує В’ячеслав Марача.

Та бл и ц я 2 Структури культурологічного знання

Філософсько-теоретико-методологічний блок

теорія культури філософія культури методологічний блок

Блок дисциплін середнього рівня

історія культури семіотика культурна семантика соціологія

культури

Блок дисциплін «морфологія і динаміка культури»

поділ за галузями за історичною періодизацією за регіональними

відмінностями

Структура культурологічного знання налічує три рівні, які ма-ють структурну схожість із соціологічним знанням загалом. Най-абстрактнішим є філософсько-теоретико-методологічний рівень (теорія та філософія культури, методологія культурологічного до-слідження).

На протилежному боці — дисципліни, найбільш наближені до конкретного матеріалу. Це так звані дисципліни «морфології та динаміки культури». У цьому блоці знаходяться дисципліни, які вивчають культуру: за галузями (правова культура, політична куль-тура, культура влади тощо), у певних історичних періодах (напри-клад, медієвістика — культура середньовіччя), регіональні культу-ри (орієнталістика чи американістика або ж вужче — україністика, полоністика, богемістика тощо).

Можуть використовуватися й інші підстави для ділення мор-фології та динаміки культури. Наприклад, за типом соціальних груп (культура молоді, культура маргіналів, культура певної діа-спори), за ґендерними ознаками (для традиційного суспільства від-окремленими є жіноча та чоловіча культури, а нині актуальності набувають різноманітні сексуальні культури).


45

Нарешті, в блоку середнього рівня — дисципліни не суто те-оретичні, не відірвані від матеріалу в граничні абстракції, але й не занурені в матеріал повністю. Вони дають змогу обґрунтовано вибудовувати класифікації та типології, проводити порівняння, робити припущення. Це історія культури, семіотика, культурна семантика. Остання займається виявленням семантичних (смис-лових) реалій культури. Наприклад, коли у 70-х роках ХХ ст. з’явився задум монумента «Батьківщина-мати», то за первісним своїм проектом її висота мала перевищувати дзвіницю Києво-Печерської лаври, як найзначнішого, але ворожого радянській владі символу. Тут вертикаль — це архітектурний символ (ним опікується семіотика), який несе певний культурний сенс. Саме цей сенс у його варіаціях та динаміці процесів символізації стає предметом семантики.

До цього ж середнього рівня дисциплін, які пов’язують загаль-нонаукові установки та парадигмальне бачення із аналізом кон-кретної ситуації, послуговуючись найрізноманітнішим емпірич-ним матеріалом, належить і соціологія культури.

Такий детальний розгляд цих дисциплінарних поділів зумов-люється тим, що лише чітко окреслені межі кожної дисципліни, її самодостатність та наявність унікального погляду на світ, що пре-зентується методологією, розробленість власних понять та теорій становитимуть внесок у майбутнє спільне вивчення складнішого об’єкта і застережуть від небезпек розчинення чи підпорядкування кожної з учасниць міждисциплінарного проекту.

Слід зауважити, що сама соціологія започатковувалася класи-ками (О. Конт, Е. Дюркгайм, П. Сорокін та ін.) в обґрунтуванні від-рубності цієї науки, її предмета чи методу. Надалі інституціаліза-ція соціології продовжувалася через уточнення її дисциплінарних меж. Нині цей процес майже стих, натомість розгортається актив-не обговорення співвіднесення різних наук у межах мегаоб’єктів (суспільство, культура, людина).

Звернімося до ще кількох вартих уваги схем, які виявляють академічні традиції міждисциплінарності у межах різних наук. Розгляньмо «Схему соціогуманітарного знання», представлену соціологом Юрієм Рєзніком у його праці «Вступ до соціальної теорії» [48].


46

Та бл и ц я 3 Схема соціогуманітарного знання

Філософські дисципліни

Історія філософії Загальнотеоретична філософія

Філософська антропологія

Філософія культури Філософія політики Філософія наукиЛогіка Етика Естетика

Інші філософські дисципліниСоціальна філософія

Соціальні наукиСоціологія Соціальна антропологія Соціальна психологія

Економічна наука Політична наука ПравознавствоІсторичні науки

Соціальна історіяЗагальна історія Вітчизняна історія Археологія

Інші історичні науки

Статистико-демографічні дисципліни

Соціальна статистика і демографія

Загальна статистика Статистика ДемографіяІнші статистико-демографічні дисципліни

Гуманітарні дисципліни

Соціальна лінгвістика і семіотикаПедагогіка Філологія Культурологія

Соціальна робота Релігієзнавство МистецтвознавствоІнші гуманітарні

дисципліни

Як бачимо, культурологічні дисципліни в представленні соціо-гуманітарного знання не виділено, не згруповано, а навпаки — роз-несено. Ось як тлумачить свою логіку міждисциплінарної системи сам автор. Частина соціально-наукових дисциплін, що конститую-валися в процесі «первинної» диференціації наукового знання про соціальну реальність, тобто диференціації, пов’язаної з «відбрунь-ковуванням» цих дисциплін від філософії та їх подальшим «она-


47

учуванням», — це соціологія, культурна антропологія, економічна теорія, політична і юридична науки.

Інша частина соціально-наукових дисциплін утворилася в результаті так званої «вторинної» диференціації, коли на стику «основних» соціальних наук, з одного боку, та інших наук про лю-дину і культуру, з другого, почали виникати нові галузі міждис-циплінарних досліджень. Це — соціальна антропологія, соціальна психологія, етнографія, соціальна статистика, політична і юридич-на статистика, зокрема статистика злочинності та інші. На попере-дній схемі курсивом виділено деякі «суміжні» дисципліни, статус яких наближається за своїм характером до статусу «первинних» або «основних» соціально-наукових дисциплін. А наступна схема дозволяє виділити (жирним шрифтом) згруповані, на думку авто-ра, навколо соціології як базової науки ряди суміжних, похідних соціальних наук із різних галузей людського знання.

Та бл и ц я 4 «Базові» («основні») та «суміжні» соціальні науки

Галузі людського

знання

«Базові» соціальні науки

соціологія економічна теорія

політична наука правознавство

антропологія соціальна антропологія

економічна антропологія

політична антропологія

антропологія права

психологія соціальна психологія

економічна психологія

політична психологія

юридична психологія

історія соціальна історія

економічна історія

політична історія

історія держави і

права

статистика та

демографія

соціальна статистика

і демографіяекономічна

статистикаполітична

статистикаюридична

статистика

гуманітарні дисципліни

соціальна лінгвістика і семіотика

спеціальні розділи

лінгвістики та інших дисциплін

спеціальні розділ

лінгвістики та інших дисциплін

спеціальні розділи

лінгвістики та інших

дисциплін


48

З останньої таблиці стає очевидним, що теорія міждисциплі-нарних зв’язків соціології у вивченні культури дещо розходить-ся із практиками, традиціями, які склалися упродовж розвитку суміжних наук. Зокрема, виникає питання, наскільки однаково і тісно причетна соціологія до цих суміжних соціальних наук. Як уже згадувалося, соціальна антропологія в деяких національних наукових традиціях постає замінником соціології, а в інших — якою була і радянська — майже не дотична до неї. Схожа ситуа-ція і з соціальною історією, яка завдяки Школі анналів перепле-тена методами та тематизаціями у соціологічний досвід, проте в Україні вона лише починає розвиватися переважно під впливом міжнародних проектів із усної історії, вивчення повсякдення, поширених нині у середовищі істориків, і безпосередньо по-хідною соціології її назвати важко. Своя історія взаємозв’язків простежується між соціологією та демографією, семіотикою, соціальною психологією.

Можливо, якби соціологія активніше виявляла свій інтерес до цих суміжних дисциплін, то вдалося б залучити їх до вирішення нагальних соціальних питань (зокрема, це стосується соціальної статистики і демографії12), надати нового імпульсу розвитку (соці-альна лінгвістика і семіотика), а то й подолати їхній поки що мар-гінальний статус (як це стається із «соціальною історією» в межах історичних дисциплін).

Погляд з другого боку, з боку культурології, представлено в навчальному посібнику за редакцією Ірини Биховської «Основи культурології» [45] (Таблиця 5). Тут уже соціологія — це суміжна дисципліна, яка додає (необов’язковий) соціальний контекст. Таке фрагментарне залучення соціологічного знання зумовлене особли-востями інакшого міждисциплінарного сприйняття: «соціологія не може вивчати культуру через свою природну установку», — пише Геннадій Отюцький у підручнику «Історія соціальної (культурної) антропології» [46].

12 Детальніше цю проблему викладено у статті «Соціокультурна ревізія ґен-дер ного аналізу» [41].


49

Та бл и ц я 5 Структура знань про культуру: по горизонталі і вертикалі

Філософія культури(метатеорія культури)

Соціологія Історія Культурологічний рівень Антропологія

(соціальний контекст) (хронологія) Загальнотеоретичний (антропологічні

чинники)

Спеціальнотеоретичний

Таким чином, узагальнити численні висловлювання як із само-рефлексивної позиції, так і з точки зору різних наук щодо місця та специфіки соціології у вивченні культури можна за кількома осно-вами: за об’єктом (минуле суспільства, сучасне суспільство, тради-ційне суспільство), предметом (соціальні відносини, цінності, тра-диція), пізнавальною установкою (узагальнення, взаємочинності, опис) та методологією («кількісна», «якісна»).

Загалом же потреба міждисциплінарності, зокрема у соціо-гуманітарних дисциплінах, доволі неоднозначна. Вона, вважаєть-ся, виникає або у випадку «слабкості» власне самої дисципліни у певному об’єкті (прикладом чому можуть бути географія у спробі осягнути туризм, демографія чи архітектура у претензії на вивчен-ня міста тощо). Або ж, навпаки, — внаслідок «сильної» позиції дисципліни, коли через вичерпаність внутрішнього кола знань від-бувається експансія назовні; до таких випадків можна зарахувати соціальну та культурну антропологію, яка, «розібравшись» із при-мітивними культурами, звертається до сучасної, чим стає підмо-гою або ж конкуренткою соціології, чи, наприклад, семіотику, ко-тра активно поширює концепт тексту на позалінгвістичні сутності нашої культури, пропонуючи його архітектурі, психології, соціо-логії, іншим наукам.

Зовсім інша ситуація виникає на конкурентних стиках соціо-логії та історії: здається, історія, тематично вичерпавши давноми-


50

нулі епохи, витримавши термін давності, повноправно освоює ХХ століття, та вже починає зазіхати на сучасність ХХІ, що видається оксюморонним щодо її самоназви. Проте уважніший погляд вияв-ляє двобічний процес.

З одного боку, соціальна історія, усна історія, яка своєю тематич-ною спрямованістю зачіпає широкий спектр соціальних відносин у повсякденному житті, історичні реконструкції, а також збільшення уваги до архівних сховищ: родоводів відомих і не дуже родин, історії міст та містечок, окремих споруд, культурних подій та явищ — все це сприяє зміні хрестоматійного образу історії «воєн та героїв», на-ближає її змістовно до соціологічної проблематики, надає унікальні джерела соціальної інформації, закладає підґрунтя до співпраці.

З другого ж боку, соціологія хоча й позиціонується з легкої руки Ентоні Ґіденса як наука про модерне суспільство, що вже саме по собі стало спільним з істориками предметом, проте у пошуках причин і першопочатків зважується і на глибші розвідки («Місто» М. Вебера, «Процес цивілізації» Н. Еліаса, «Соціальна історія сім’ї в Західній та Центральній Європі (кін. ХІVІІІ — ХХ ст.)» Р. Зідера тощо), без яких концептуалізація сучасних явищ стає вже немож-ливою. Яскравим прикладом може бути вивчення глобалізації, яке завело своїх авторів до епох перших географічних відкриттів, а ви-вчення мас-медіа — до появи книгодрукування чи й писемності.

Так само можна простежити рухи назустріч, а то й паралель-ну ходу соціології й філології, філософії, права, комунікативіс-тики, інших дисциплін. Та опріч взаємодоповнення чи збагачен-ня концептуалізацій, дослідницького інструментарію, матеріалу, джерельної бази, постають і контроверсійні питання щодо такого перетину дисциплінарних меж. Міждисциплінарність найлегше реалізується в описових дослідженнях, де відбувається проста екс-пансія предмета чи методу, результат якої може присвоювати кож-на з учасниць. Так, зрештою, найчастіше і відбувається. Складні-ше, коли завдання стоїть пояснити явище, концептуалізувати його.

Про те, що культурованість13 вітчизняної соціології ще над-звичайно мала, свідчить місце, яке посідають теми культури у

13 Термін вживаємо за аналогією із «ґендерованістю» суспільства у Майкла Кіммела [29].


51

системі блоку публікацій із соціології в одному з найбільших сегментів англомовного академічного дискурсу, серед часопи-сів SAGE. Ми уже згадували, що спеціального виділення со-ціокультурного аналізу як заголовного терміна тут майже не зустрічаємо, через припущення достатньо детального вивчення явищ культури у межах соціології, схеми 1.1–1.3 унаочнюють це припущення і демонструють величезне розмаїття можливих со-ціокультурних галузей та їх розгалужень. Так, тематичний блок «Культура» належить до соціологічного кластера на одному іє-рархічному рівні з блоками «Соціологічна теорія», «Соціальна структура», «Населення», «Комунікація», «Праця», «Право-ві питання», «Соціальні проблеми». Далі блок розділяється на численні складники:

— Культурні зміни: — культурна революція, — культурна динаміка;

— Культурні умови: — культурне довкілля, — культурні чинники, — культурне життя:

— повсякденне життя, — життєвий стиль;

— Культурна освіта: — мистецька освіта, — музична освіта, — ораторська майстерність (риторика);

— Культурна спадщина;— Культурні ідентичності:

— акультурація, — національні культури (національна ідентичність);

— Культурні взаємодії (конфлікти культур);— Філософія культури;— Культурне планування (культурні програми);— Культурна політика:

— культурний розвиток, — культурні фактори, — популяризація культури;


52

— Дослідження культури: — культурні моделі, — вивчення культури;

— Культурні ресурси: — культурні можливості, — культурна індустрія;

— Соціологія культури;— Культурні системи:

— сучасна культура, — контркультура, — культурний плюралізм:

— бікультуральність, — полікультурність,

— культура миру, — культура влади, — панівна культура, — масова культура, — наукова культура, — субкультура, — традиційна культура, — культура робітничого класу;

— Етичність: — деонтологія, — моральні концепти (відповідальність), — моральні цінності (моральні кризи), — системи цінностей:

— соціальні цінності, — стереотипи: — ґендерні стереотипи, — національні стереотипи,

— Незбагненна культурна спадщина: — культурні цінності, — звичаї та традиції:

— мода, — полювання, — ритуали,

— фольклор, — усна традиція

1.4. Умови актуалізації культури в соціологічному...

53

Як бачимо, культурна проблематика сприймається у зарубіж-ній соціології не лише як абстрактні естетичні принципи, але й як широке коло напрямків залучення та вивчення матеріалу культури, а також суто практичні напрямки, які потребують наукового супро-воду та експертного оцінювання.

Ми розглянули складні взаємозв’язки, якими пов’язані дис-ципліни, що вивчають культуру. Можливо, це химерне плетиво зв’язків, складність вироблення синтетичного підходу та пробле-матичність навіть у міждисциплінарності пов’язані саме з тим, що у понятті «культура» щоразу бачиться своя, унікальна незвідна до інших точок зору сукупність феноменів.

1.4. Умови актуалізації культури в соціологічному дослідженні

Прагнучи утримати в аналізі одночасно соціальну та культур-ну царини, соціологічне теоретизування проявляє власні проблеми, можливості та обмеження. Виходячи за мистецтвознавче тлумачен-ня культури на широкі простори традицій, цінностей, ідей і багато-ликості структур, соціальне і культурне в соціології із співпідпоряд-кованості перетворилися на конкурентів. У популярних визначеннях культури (культура — це матеріальне та духовне надбання людства, практичні способи діяльності) можна помітити розширення цього поняття до меж всього суспільства. Остаточне змішування семан-тики понять спровоковане постмодерним нівелюванням розрізнень між високою та низькою культурою. Синонімію посилює той факт, що у різних національних традиціях наукового знання соціальна ан-тропологія і культурна антропологія відповідають дисциплінарному полю соціології.

Проблемне поле соціокультурного аналізу формується в тради-ції рефлексії суспільства та культури. Генетичний підхід до понят-тя «культура» простежується через історію протиставлень культу-ра — природа, культура — цивілізація, культура — суспільство14.

14 Більше зосереджуючись на ґенезі культури як ідеї та ідеологічного чи наукового проекту, Ніколай Копосов пов’язує долю поняття «культура» з поняттями «історія», «суспільство» та «цивілізація» [31, с. 65–83].


54

Кожне з цих протиставлень супроводжувалося свого часу різними соціокультурними феноменами (наприклад, культуроцентризм; критика модерну; полікультурність відповідно). Як побачимо далі, при такому розвитку ідей про культуру їх аналіз все більше відді-ляє культуру від соціальності. Цікавими є також історико-суспільні контексти актуалізації соціокультурного аналізу: від європоцен-тризму через культурний шок до ідеї мультикультуралізму. Такі передумови вивчення культури зумовили і спектр її сучасних уяв-лень: досвід «чужинця», маргінальних груп, «паралельних світів» у виявленні власних засад культури.

Найперша опозиція відсилає нас до уявлень про культуру як оброблену природу в етимології цього поняття, яке задало розви-ток уявлень про культуру як людську діяльність у стародавньому світі. Дилема природа — людина як проблема співвідношення культури і суспільства осмислюється і у поглядах вчених Серед-ньовіччя та Нового часу.

Культура як духовна противага цивілізаційному наступу виявля-ється в розмежуванні культури і цивілізації в класичній німецькій фі-лософії та у творчості митців-романтиків. У методологічному плані розмежування Вільгельма Дільтея на методи природничих наук та герменевтичні як філософське обґрунтування культурних досліджень стало найрадикальнішим відділенням культури як від природи, так і від цивілізації. Окрім методологічного, відчитується і політичне під-ґрунтя активного введення та пропаганди опозиції культура — цивілі-зація із вивищенням та складним членуванням першої. Це прагнення до відокремлення культуротворчої діяльності від цивілізаційної (у цьому разі різних економічних сфер), а отже, якщо йти за постструк-туралістською логікою П’єра Бурдьє [13], автономізації як підстави до формування окремого поля масового та обмеженого виробництва ринку символічної продукції. Поділ культури на високу, класичну, елі-тарну, професійну, з одного боку, та масову, народну, самодіяльну, з другого боку, був покликаний підтримувати цю структуру полів, по-роджувати потребу в їх функціонуванні. І надання особливої цінності першому з цих компонентів протиставлення культур у прямому сенсі додавало ціни такій культурі.

Становлення позитивістської соціології та концепцій раціо-нальності, як згодом і їх критика, багато в чому зумовили характер


55

формулювання проблеми культури в соціології. З огляду на пред-мет та досвід емпіричних досліджень соціологія не могла розгля-дати культуру як повністю автономну царину і тим чи іншим чи-ном поєднувала її з соціальною сферою (то виводячи культуру з неї, то включаючи, то ігноруючи, то апологетуючи).

Двадцяте століття принесло усвідомлення культури як своє-рідної і неоднорідної царини. Проблематизується високий статус культури, універсальність цінностей, численні дослідження суб-культур формують ідею внутрішньокультурної ієрархії і заклада-ють підґрунтя її критики. На сьогодні важливо враховувати взаємо-переходи та дифузність культури і природи, цивілізації, будь-якого соціального утворення, проблемність встановлення чітких меж культури. З огляду на це стає очевидною необхідність включен-ня повсякдення та приватності до поля культури як перетину з со-ціальним у її соціологічному вивченні. Адже саме у звичних, не-помітних навіть для самих індивідів щоденних діях відбувається опанування і закріплення базових цінностей, норм, символів та ритуалів культури, засвоюються і привласнюються її основні мі-фологеми. Наочним прикладом може стати система ґендерних від-носин. З опорою на різні іграшки, ігри, одяг та заохочення дітей у поколіннях відтворюється уявлення про рутинну домашню працю як притаманну жінці і невластиву для чоловіка, чиї устремління мають стояти вище сімейного побуту. Можливо, тому в андроцен-тричних соціологічних побудовах жінка, діти, родичі, сусіди якщо й відігравали якусь роль, то лише другорядну. А їжа, одяг, космети-ка, сімейне листування чи світлини — те, що становить приватний бік нашого життя, — взагалі не розглядалися як джерела соціоло-гічної інформації.

Слід зазначити, що вже існує певна сукупність соціогумані-тарних практик, в яких залучаються ці предметні поля як матеріал аналізу. Постає необхідність узагальнення цього поки що розріз-неного досвіду. А це неможливо зробити без оформлення чи не найзагальнішого контексту актуалізації культури як об’єкта дослі-дження — її розуміння.

Що таке українська культура, чим є культура у світовому масш-табі, де закінчується, а де починається культура? Ці питання на повсякденному рівні не отримують однозначної відповіді. Скільки


56

людей, стільки й думок: для одних культурою можна вважати лише класичні зразки високого мистецтва, інші вважають, що україн-ську культуру з успіхом репрезентують борщ, сало, вареники та гопак — усі ці погляди мають право на існування. Однак проблема полягає не лише у складності визначення культури, її складу та меж, а загалом у її нерефлексованості для носіїв, неможливості її зафіксувати, не покинувши меж певної культури.

Належачи до певної культури, ми її не відчуваємо, а всі її про-яви вважаємо очевидними речами. Так само як повітря, на яке звертаємо увагу лише тоді, коли його забракне. Навпаки, перебу-ваючи в чужому оточенні, починаємо зауважувати найменші дріб-ниці — як люди говорять, ходять, поводяться, — що змушує нас постійно звертатися до власного культурного досвіду, порівнюва-ти із тими звичками та звичаями, які засвоїли змалечку і вважали єдино можливими, природними. Для представників більшості єв-ропейських народів важко виконати такий експеримент: крутити головою з боку в бік на знак згоди, а потім кивати і проказувати «ні». А для болгар такі дії вважатимуться цілком природними. На-справді подібні кінестетичні знаки не природні, а культурні, добре засвоєні, мовби вшиті в наше тіло в процесі соціалізації. Про це, як правило, ми здогадуємося лише зустрівши чужинців, носіїв куль-тури, яким вона притаманна. Саме такий погляд ззовні дозволяє побачити по-новому традиції, манери, цінності передусім власної культури, вивести їх зі сфери неусвідомлюваних автоматизованих дій у сферу свідомого культурного вибору і поведінки. Часом така деконструкція поведінкових, мовленнєвих чи тілесних практик су-проводжується сильними емоційними переживаннями, відбуваєть-ся нове відкриття власної культури у всіх її чеснотах та недоліках, усвідомлення власної належності до неї.

Такий стан американський антрополог Філіп Бок назвав «куль-турним шоком». На його думку, культура — це те, через що ти стаєш чужинцем, коли залишаєш свій дім. Культура містить у собі всі пере-конання, всі очікування, що висловлюють і демонструють люди[...] Коли ти у своїй групі, серед людей, з якими розділяєш загальну культуру, тобі не доводиться обмірковувати і проектувати свої слова та вчинки, тому що всі бачать світ у принципі однаково, знають, чого чекати одне від одного. Однак, перебуваючи в чужому суспільстві,


57

люди зазнають труднощів, їх охоплює відчуття безпорадності й де-зорієнтованості, що можна назвати культурним шоком15.

Недарма серед європейців найдавніші розлогі описи культур за-лишили воїни, посли та купці. Саме вони були першими мандрів-никами. Інші народи при цьому поставали дуже химерними, адже істинною та правильною вважалася саме європейська культура авто-ра. І не одне століття інтенсивних міжкультурних контактів привело дослідників від європоцентризму через культурний шок і рефлексію власних світоглядних засад до ідеї полікультурності, яка й стала пе-редумовою вивчення культури в її сучасних уявленнях.

Як бачимо, культура вивчається у межах різних дисциплін, кож-на з яких визначає її по-своєму. Так, філософ Мойсей Каган пропо-нує розуміти культуру як форму буття, розміщену поряд з іншими його трьома підсистемами — природою, людиною та суспільством. Властиве етнографічній та антропологічній номенклатурі культур-них надбань трактування культури як штучного матеріально-про-сторового середовища людського існування робить тлумачення культури не стільки сутнісним, скільки описовим. Водночас для соціологічного погляду, на думку російського культуролога Андрія Флієра, ближчим є трактування культури саме у зв’язку із суспіль-ством, її роллю в ньому: це система «правил гри», або «соціальних конвенцій» колективного існування і взаємодії людей.

Та навіть здійснене нами розмежування предметних сфер не приводить до однозначного розуміння культури. Розмаїття її ви-значень уже саме стало об’єктом дослідження. Мова йде про ві-домі підрахунки американських культурологів Альфреда Кребера та Клайда Клакхона. До 1950 року у світі нараховувалось 157 ви-значень поняття «культура», а в наступному виданні їхньої праці «Культура, критичний огляд визначень» ця кількість уже перевер-шила 200. Нині їх близько 400. Етнографія, психологія, антрополо-гія, філософія виробляють власні трактування культури: описові, ідеалістичні, ціннісні, психоаналітичні, генетичні, структурні, іма-гінативні (imaginatio — уява) тощо.

15 Це визначення зі вступу до збірника статей з культурної антропології «Culture Shock» (1970) цит. за підручником «Соціологія культури» Л. Іоніна [24].


58

Услід за культурологом Аркадієм Шейкіним з аналізу визна-чень культури можна виділити загальновизнані елементи її трак-тування:

1) те, що вирізняє людину з природи;2) те, що формується в результаті спільної діяльності людей;3) не успадковується природним чином;4 існує в семіотико-символічній формі і передається через мову.Прикладом необхідності усіх цих засад визначення культури

може стати ситуація з мовою. Якщо мова виходить з активного вжитку або ж знищується група мовців, які нею користувалися, то вона стає мертвою (у випадку з неписемними культурами зникає зовсім). За даними ЮНЕСКО, що два тижні вмирає одна мова. Глобалізаційні загрози для культурного та мовного розмаїття світу нині активно дискутуються і потребують ретельного вивчення.

Соціологічне вивчення культури імпліцитно містить усі ці ознаки. Воно тісно пов’язане зі структурою та динамікою само-го суспільства і не могло задовольнятися абстрактним чи описо-вим тлумаченням цього складного явища. Тож німецький соціолог Фрід ріх Тенбрук пропонує визначення так званої «репрезентатив-ної культури». Культура — це суспільний факт, оскільки вона є репрезентативною культурою, тобто виробляє ідеї, значення й цін-ності, чинні з огляду на їх фактичне визнання. Вона охоплює всі вірування, світоглядні уявлення, ідеї та ідеології, які впливають на соціальну поведінку, оскільки вони або активно поділяються людь-ми, або мають пасивне визнання.

Тож усю багатоманітність ідей та цінностей, ритуалів та тради-цій суспільства поняття культури охоплює від витончено елітарних проявів до маргінальних культур. Разом з тим, нелегітимізовані по-ложення формального права чи втрачені навички та практики ви-ходять поза межі такого тлумачення. Так, наприклад, у СРСР були спроби запровадити традицію безалкогольних весіль у рамках бо-ротьби з пиятикою, проте населення не сприйняло нововведення, оскільки радянська святкова церемонія не була підкріплена зна-чущими символами та ритуалами. Сотні інших постанов осіли в архівах, так і не стали надбанням усього суспільства, елементом репрезентативної культури. Проте інтерес до них може виникати як до свідчень соціальних та культурних політик певної епохи, ре-


59

жиму, характеристик владного дискурсу, зрештою, як до елемента творення управлінської субкультури — саме таким чином вони мо-жуть бути актуалізовані у культурному житті.

З розуміння культури як репрезентативної випливає ще одне важливе поняття — культурний лаг. Поняття культурного лагу за-провадив Вільям Огборн у 20-х роках минулого століття. У сво-їй теорії соціального зсуву він постулював нерівномірність змін різних аспектів культури. Ціннісний світ людини не встигає при-стосовуватися до дуже швидких цивілізаційних змін: у суспільстві вже з’явилися нова техніка чи технології, а культурної і соціаль-ної адаптації населення до них не відбулося. Основними агентами такого «культурного запізнення», на думку вченого, стають більш консервативні соціальні групи, які, свідомо чи ні, не приймають нововведення. Це можуть бути представники традиціоналістськи орієнтованих субкультур, групи віруючих, люди похилого віку. Так, сьогодні багатьом літнім людям важко опанувати персональ-ний комп’ютер, мобільний телефон, нову побутову техніку, а проти введення ідентифікаційних кодів навіть проводили хресну ходу.

Проте ця ситуація спостерігається далеко не в усіх випадках культурних змін, існують й інші підходи до їх опису, зокрема те-орії довгострокових змін (соціокультурна динаміка Питирима Со-рокіна, «процес цивілізації» Норберта Еліаса), концепції модерні-зації, або ж, якщо ближче до власне культурних зрушень, концепції моно-, полістилізму, чергування двох протилежних стилів тощо.

Леонід Іонін у третьому переробленому виданні свого підруч-ника «Соціологія культури: шлях у нове тисячоліття» зазначає, що «змінюється роль культури в суспільстві, і при цьому змінюється саме розуміння культури. Вона вже є не стільки пасивним відобра-женням, пасивним зліпком з реальних процесів поведінки, скільки їх активною «формою». «Кодуючи», «драматизуючи» свою по-ведінку, співвідносячи її з міфом та архетипом, індивіди свідомо використовують культуру для організації і нормалізації власної діяльності. Саме ці дедалі очевидніші факти дають підстави вва-жати, що науки про культуру неминуче вийдуть на перший план у вивченні соціокультурного розвитку» [24, с. 5].

Тим не менше, вибудуваний упродовж попередніх епох і сим-вольно зафіксований в об’єктивованому вигляді соціальний поділ


60

простору не зникає. Нові його схеми нашаровуються на попере-дні, поступово перетворюючи простір суспільства на мозаїку. І в час постмодерну метафора мозаїчної культури виникла, зокрема, й тому, що в моді всі часи й епохи одночасно. Намагаючись про-читати знаки часу в рамках їхнього власного контексту, виявляємо, що дедалі важче «завершити гештальт», бо в сучасних культурах майже не продукуються цілісні образи. Центральні, знакові або програмні частини ансамблів зруйновано, і багато їх елементів уплетено в пізніші конструкції — такою, зокрема, постає перед нами архітектура міста, історія місця, будь-який елемент довкілля. Це бачення світу стало настільки значущим лише тепер, адже в епоху ідеології модерну все вже постале позначалося (за допомо-гою табличок, музеїв, праць з етнографії) як історія і автоматично перетворювалося на тло, на якому розгорталися актуальні для того часу відносини.

Навіть більше, постмодерна епоха в розумінні соціальної ре-альності змінює часовий континуум на просторові координати, які дають можливість «спіймати» мозаїчність, багатоваріантність, різноспрямованість сучасних процесів. З цим пов’язуються не лише відмова від одномірності, але й розчарування у прогресі. «Ідея прогресу замінюється у постмодернізмі ідеєю процесу» [27]. Динаміка і тенденції як кількісні показники вже не є визначальни-ми і не обов’язково корелюють зі зміною стану об’єкта.

Подібні зміни не могли не відобразитися на самих формах організації соціальності. З урахуванням всього вище сказаного, стають зрозуміліші відмінності в стилі життя модерного суспіль-ства — це, скоріше, різні способи втілення або, як тепер говоримо, об’єктивації ідеологічної схеми. Оскільки в модерному суспільстві боротьба велася за технології, складалося враження, що перемі-щення в просторі більш прогресивної технології дасть у результаті зміну способу життя. Для убезпечення свого соціального серед-овища від згубного впливу чужої ідеології зводилися перешкоди на шляху «ворожих» агентів і технологій, перебіжчиків до їхнього табору. Про те, що нині все це недієве, і говорити не випадає. Адже взаємодіють не способи життя, а стилі, вирощені на своїй мовній грі, кодах. Ці стилі задають власні організуючі засади бачення і діяння у світі, супроти яких залізна завіса і лімітування безсилі.


61

Та враження зникнення границь оманливе, бо численні соціокуль-турні середовища мають свої, часом цілком неприступні, кордони. Зауважмо, що коли розібрали Берлінську стіну на сувеніри, грома-дяни вже єдиної держави відчули ту значну культурну дистанцію, що розділяє їх на східних і західних німців.

Однак взаємодія між культурами, які організовують світ, все ж таки можлива. Перехід між різними за стилем життя середови-щами відбувається за рахунок виключення особи з уже усталених відносин і зазвичай пов’язується з просторовими переміщення-ми. Перебування в інших світах дає санкцію на інакшість, на пе-рехід до іншого стилю. Та оскільки мобільність у традиційному суспільстві асоціювалася зі зрадою й виглядала принаймні під-озріло, люди особливо не прагнули освоювати інші світи16. Тоді як у проекті «модерн» ідеал відкритого суспільства просто-таки зобов’язував до статусних змін. Гасло «Хто був нічим, той стане всім!», концепція «американської мрії», що надихається життєвим прикладом Генрі Форда, сюжет «Попелюшки» як один з найпо-пулярніших — ці та інші ідеї перетворили соціальну мобільність з винятку на зразок для наслідування. При цьому категоричність соціальної структури залишилася так само сильною — кожен інди-від повинен мати в ній місце, належати до тієї або іншої (в значен-ні строгої диз’юнкції) категорії на певний момент часу. Питання «чи перестав Форд бути робітником, зайнявши крісло директора?» витіснилося на маргіналії наукової і суспільної свідомості, а гру-пи, які все-таки зберігали в собі риси покинутих ними спільнот та культур, ставали маргінальними, їх оцінювали інші з деякою гид-ливістю, навіть презирством. Тому такими панічно страшними ви-даються прогнози стосовно прийдешньої масової маргіналізації, втрати національної і класової ідентичності, що їх час од часу ви-словлюють діячі культури, політики, науковці. Сучасність же все

16 У СРСР ця архаїчна риса проявлялася в політичних рішеннях. Так, у роки Другої світової війни з’явився сумновідомий наказ № 270 «Смерть зрадникам», відповідно до якого всі військовослужбовці, які побували в полоні ворога, притягалися до відповідальності як зрадники Батьківщини. Переслідувань зазнали й ті, хто перебував на окупованій території, остарбайтери, в’язні фашистських концтаборів.


62

частіше і частіше вимагає цих переходів, тому й актуальнішими стають рефлексії з приводу тотожності індивіда в таких ситуаці-ях і міркування про древність людського досвіду переміщень між різними світами17.

У дослідженні історії досвіду перебування у різних соціо-культурних середовищах і статусах, як нам здається, важливим виявився момент, зафіксований антропологами щодо архаїчних суспільств, коли виконання ритуалу почали доручати18 обраним (чи то долею, чи то походженням), а решта одноплемінників пере-творилися на спостерігачів і споживачів вироблених чудом благ. Перетворення в їхньому общинному житті обмежилися обряда-ми ініціації, стали суворо поетапними і безповоротними. Крім мага, ніхто вже не міг повернутися знову в дитячу, юнацьку пору чи проскочити котрийсь із етапів професійного або особистісно-го зростання. Так, перебуваючи на певній відстані від головного виконавця ритуалу, община надала місцю його здійснення статусу сакральності, відтак воно стало місцем соціального розрізнення і зробило автоматично всіх, «туди» не вхожих, профанами.

Описуючи театр, велику політику, соціологи вдаються до та-ких самих розрізнень. Зрештою, модерний світ чітко визначив місця і форми санкціонованих транскультурних і транссоціальних перетворень, а соціологічна наука їх відповідно назвала. Тільки увійшовши в один з «ліфтів» соціальної мобільності, можна пе-реміститися між поверхами соціальної ієрархії вгору-вниз або переміщуватися в межах соціальних страт горизонтально. Виня-ток становила лише сцена, де одні й ті ж актори можуть грати і вельмож, і жебраків, та й вони обмежені рамками амплуа, волею художнього керівника, політикою партії тощо.

Постмодерн не повертає того часу, коли перетворювальний потенціал людської натури сковувався лише дослівністю ритуалу і традицією. У середовищі мас-медіа та Інтернету вибудовуються нові світи, люди знайомляться з досвідом інших соціальних груп та далеких культур. Певна річ, і стилі життя будуть, таким чином,

17 Магічні практики, казкові та літературні сюжети, мандрівки світами.18 Генезис і наслідки делегування у політичній практиці та доручення суспільних функцій загалом описані П’єром Бурдьє [13].


63

побудовані на нерепрезентативних основах (симулякрах, за Жа-ном Бодріяром). Інша справа, чи впливає на вибудування соціаль-ної взаємодії ця їхня безденотатність.

У соціокультурних засадах постмодерну залишається непро-говореною сама ситуація вибору. Ідеальний тип традиційного сус-пільства не ставить людину перед вибором культури чи соціаль-ного статусу, а просто поміщає її в певну нішу вже самим фактом народження, походження, рідше — подвигу. Коли гріховне марку-ється як спокуса, то воля людини лише в тому, щоб устояти, не стільки обирати, як слідувати, тим більше, що в деяких ситуаціях «поза межею» правила гри перевертали звичну ієрархію. Новий час, коли необхідно було укріпити правильний лад людства, вво-дить поняття усвідомленого морального вибору, тобто, з одного боку, людина стоїть на роздоріжжі, а з другого — відомо, який із шляхів хороший, а який ні. Однак нетолерантність до результатів вибору позбавила сам процес сенсу і надала привабливості несхва-люваним його варіантам.

Між ХIХ і ХХ століттями еталони помітно потьмяніли, а по-тім і зовсім зникли у просторі постійної рефлексії. Можливість обирати (навіть бути обраним) перетворилась на невід’ємне право, яке з великими труднощами і з такою ж незворотністю поширюва-лося на всі категорії населення. Хоча досі багато речей ще важко сприймаються як предмет вибору. Мова йде про приписані стату-си: стать, спорідненість, походження, підданство чи прирівняні до них характеристики. Одним з головних критеріїв демократичності суспільства, що для західного світу означає також цивілізованість та розвинутість, стало гарантування державою своїм громадянам основних прав та свобод, закріплених міжнародними конвенціями. Але чого ще не проговорили в міжнародному праві, то це права не здійснювати вибір, не розривати реальність на альтернативи, а за-тим відхиляти їх по черзі.

Таким чином, можна окреслити ті проблематики, які попри ве-ликі можливості, проговорювані постмодерністським дискурсом, все ж потребують дослідницької уваги і формують той суспільний запит, який стимулює нині розвиток соціологічного дослідження культури, зокрема через соціокультурний аналіз. Перш за все — це мінливість структур диспозицій та ідентичностей особистості,


64

проявлення символічного в інших видах ресурсів, соціальна доля віртуальних спільнот та світів і, навпаки, тілесність та чуттєвість комунікативних практик. Не менш цікавою дослідницькою темою залишається культурна трансляція, але вже в постмодерних умо-вах, конфлікт полікультурностей та ще багато іншого.

Одночасні зміни і в об’єкті, і в способах його вивчення — ті ви-клики, що змінюють не лише підходи, а й мову соціогуманітарного теоретизування — фіксує поява найуживаніших термінологічних сполучень щодо соціокультурності: соціокультурний феномен чи соціальний аспект та соціокультурний аналіз, де перший більш властивий філософському дискурсу, а два інших — соціологіч-ному. Наведені три модуси залучення понять соціокультурного: через позначення методологічних особливостей дослідження, еле-ментів чи характеристик об’єкта дослідження, а також як фікса-ція світоглядної ролі у рефлексії дослідницького процесу та його результатів — реалізують таким чином міждисциплінарні зв’язки, яких потребує соціологія та інші науки в соціогуманітарних дис-циплінах. Прихильність до такого способу врахування «посеред-ницької ролі культурних умов» та «антропологічного контексту» [16], заяви міждисциплінарного статусу власного дослідження чи пом’якшення демаркаційних меж дисциплін було проаналізовано на прикладі його вживаності в україно-, російсько- та англомовно-му академічному дискурсі.

Література1. Айзенштадт Ш. Конструктивные элементы великих революций: культу-

ра, социальная структура, история и человеческая деятельность / Ш. Айзенш-тадт; Пер. с англ. В. Кальковой // THESIS. — 1993. — Вып. 2. — С. 190–212.

2. Айзенштадт Ш. Разнообразная современность / Ш. Айзенштадт; Пер. с англ. В. Фоминой // Социологическое обозрение. — 2003. — Том 3. — № 2. — С. 35–51.

3. Александер Дж. Аналитические дебаты: понимание относительной автономии культуры / Дж. Александер // Социологическое обозрение. — 2007. — Том 6. — № 1. — С. 17–37.

4. Александер Дж. Обещание культурной социологии: технологический дискурс и сакральная и профанная информационные машины / Дж. Алексан-дер // Контексты современности: ІІ. Хрестоматия / Сост. и ред. С. Ерофее-ва. — Казань: Изд-во Казанского ун-та, 2001. — С. 91–98.

Література

65

5. Баррі П. Вступ до теорії. Літературознавство та культурологія / П. Баррі; Пер з англ. О. Погинайко. — К.: Смолоскип, 2008.

6. Бауман З. Философские связи и влечения постмодернистской социо-логии / З. Бауман // Вопросы социологии — 1992. — Т. 1. — № 2. — С. 5–22.

7. Бауман З. Законодатели и толкователи. Культура как идеология ин-теллектуалов / З. Бауман; Пер. с англ. С. Силаковой // Неприкосновенный за-пас. — 2003. — № 1 (27). — Режим доступу: http://nlo.magazine.ru/philosoph/inostr/inostr56.html

8. Бахманн-Медик Д. Режимы текстуальности в литературоведении и культурологии: вызовы, границы, перспективы. От «антропологического по-ворота» к «cultural turn» / Д. Бахманн-Медик; Пер. с нем. К. Бандуровского // Новое литературное обозрение. — 2011. — № 107. — С. 32–48.

9. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневе-ковья и Ренессанса. — / М. Бахтин. 2-е изд. — М.: Худож. лит., 1990. — 543 с.

10. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Ж. Бодріяр; Пер. з фр. В. Хов-хун. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. — 230 с.

11. Булавка Л. Социалистический реализм: превратности мето-да. Философский дискурс / Л. Булавка. — М.: Культурная революция, 2007. — 272 с.

12. Буравой М. За публичную социологию / М. Буравой // Обществен-ная роль социологии / Под ред. П. Романова, Е. Ярской-Смирновой. — М.: ООО «Вариант», ЦСПГИ, 2008. — С. 8–51.

13. Бурдье П. Рынок символической продукции / П. Бурдье; Пер. с фр. // Вопросы социологии. — 1993. — № 1/2. С. 49–62; № 3. — С. 50–61.

14. Бурдье П. Социология политики / П. Бурдье; Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и предисл. Н. Шматко. — М.: Socio logos, 1993. — 336 с.

15. Вахштайн В. Конец социологизма: перспективы социологии на-уки: Лекция В. Вахштайна 18 июня 2009 года в клубе Bilingua / В. Вахш-тайн // Режим доступу: http://www.polit.ru/lectures/2009/08/06/videon_vahshtain.html

16. Гидденс А. Девять тезисов о будущем социологии / А. Гидденс // THESIS: теория и история экономических и социальных институтов и систем, 1993. — № 1. — С. 57–82.

17. Город праздничный: Из опыта работы Киевской городской партий-ной организации по художественному оформлению города к праздникам и торжественным событиям: Фотоальбом / Авт.-сост. В. Куценко, В. Семенов, И. Кириллов и др. — К.: Политиздат Украины, 1984. — 127 с.

18. Гундорова Т. Соцреалізм як масова культура / Т. Гундорова // Сучас-ність. — 2004. — № 6, червень. — С. 52–66.

19. Делитц Х. Социология архитектуры / Х. Делитц // Социологические исследования. —2008. — № 10, октябрь. — С. 113–121.

20. Ерофеев С. Социокультурный анализ / С. Ерофеев // Федеральный образовательный портал. Экономика. Социология. Менеджмент. Режим до-ступу: http://ecoman.edu.ru/db/msg/149230.html


66

21. Здравомыслов А Сравнительный анализ национальных социологи-ческих школ в их отношении к национальным культурам / А. Здравомыслов // Официальный сайт Института социологии РАН. Режим доступу: www.isras.ru

22. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа / И. Ильин. — М.: Интрада, 1998. — 255 с.

23. Ионин Л. Основания социокультурного анализа: Уч. пос. / Л. Ионин. — М.: РГГУ, 1996. — 151 с.

24. Ионин Л. Социология культуры: путь в новое тысячелетие: Учеб. по-собие для студентов вузов. — 3-е изд., перераб. и доп. / Л. Ионин. — М.: Ло-гос, 2000. — 431 с.

25. Іванкова-Стецюк О. Історико-культурний центр міста в просторі цін-нісних ідентифікацій (з досвіду вивчення преференцій мешканців Львова) / О. Іванкова-Стецюк // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наукових праць. В 2 т. Т 2. — Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2006. — С. 266 — 270.

26. Касперович О. Соціокультурний підхід / О. Касперович // Соціоло-гічна енциклопедія. Укладач В. Городяненко. — К.: Академвидав, 2008. — С. 355–356.

27. Катаев С. Праздник методологии: постмодернистские игры в новые смыслы / С. Катаев // Грані. — 2002. — № 4. — С. 60–64.

28. Кирдина С. Социокультурный и институциональный подходы как основа позитивной социологии в России / С. Кирдина // Социологические ис-следования. — 2002. — № 12. — С. 23–33.

29. Кіммел М. Ґендероване суспільство / М. Кіммел; Пер. з англ. С. Альошкіна. — К.: Сфера, 2003. — 243 с.

30. Кларк К. Советский роман: история как ритуал / К. Кларк; Пер. с англ. — Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2002. — 262 с.

31. Копосов Н. Хватит убивать кошек! Критика социальных наук / Н. Ко-посов. — М.: НЛО, 2005. — 248 с.

32. Коркюф Ф. Новые социологии / Ф. Коркюф; Пер. с фр. Е. Вознесен-ской, М. Федоровой. — СПб.: Алетейя, 2002. — 179 с.

33. Кравченко С. Культуральная социология Дж. Александера (генезис, понятия, возможности инструментария) / С. Кравченко // Социологические исследования. — 2010. — № 5. — С. 13–21.

34. Курбатов С. Розуміння культури крізь призму підручника з соціології: спроба компаративного аналізу / С. Курбатов // Методологія, теорія та прак-тика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наукових праць. В 2 т. Т. 2. — Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2006. — С. 248 — 251.

35. Лапин Н. Социокультурный подход и социэтально-функциональные структуры / Н. Лапин // Социологические исследования. — 2000. — № 7. — С. 3–12.

36. Латур Б. Нового времени не было. Эссе по симметричной антрополо-гии / Б. Латур; Пер. с фр. Д. Калугина. — СПб.: Изд-во Европ. Ун-та в Спб., 2006. — 234 с.


67

37. Ловибон С. Феминизм и постмодернизм / Ловибон С. // Феминизм: перспективы социального знания. — М.: ИНИОН, 1992. — С. 84–95.

38. Макеев С. Теоретические проблемы изучения социальной структуры / С. Макеев // Проблеми розвитку соціологічної теорії. Теоретичні проблеми змін соціальної структури українського суспільства. — К.: Ін-т соціології, 2002. — С. 12–20.

39. Малес Л. Академічний дискурс соціокультурності / Л. Малес // Ме-тодологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. — Харків: Вид. центр Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, 2009. — С. 70–75.

40. Малес Л. Свята в українському суспільстві / Л. Малес // Ucrainica III: součásna ukrajinistika. 2 Část. — Acta Universitatis Palackianae Olomucensis, 2008. — С. 663–667.

41. Малес Л. Соціокультурна ревізія ґендерного аналізу / Л. Малес // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління: Збірник наукових праць Дон-ДУУ. Т. Х. Вип. 140. Серія «Соціологія». — Донецьк: ДонДУУ, 2009. — C. 170–178.

42. Манхейм К. Проблема интеллигенции. Демократизация культуры. Ч. 1 / К. Манхейм; Пер. с нем. — М.: ИНИОН, 1993. — 90 с.

43. Наумова М. Концептуалізація соціального у постмодерних дискур-сах / М. Наумова // Соціальні виміри суспільства. — К.: ІС НАНУ, 2009. — Вип. 1 (12). — С. 97–104.

44. Николаев В. Социокультурная система / В. Николаев // Культурология ХХ век. — СПб.: Университетская книга, 1997. — С. 438–439.

45. Основы культурологии: Учебное пособие / Отв. ред. И. Быховская. — М.: Эдиториал УРСС, 2005. — 496 с.

46. Отюцкий Г. История социальной (культурной) антропологии: Учеб-ное пособие для вузов / Г. Отюцкий. — М.: Академический проект: Гаудеа-мус, 2003. — 400 с.

47. Погорелый А. Проблемы культуры в современной немецкой социо-логии (историко-методологический анализ): автореферат дис. ... доктора со-циологических наук: 22.00.01 / А. Погорелый. — К.: 1992. — 39 с.

48. Резник Ю. Введение в социальную теорию: Социальная системоло-гия / Ю. Резник; Ин-т человека. — М.: Наука, 2003. — 525 с.

49. Советская культура: проблемы теоретического осмысления: Материалы научной конференции. Санкт-Петербург, 20 июня 2008 г. / Под ред. И. Кефели. — СПб.: ИД «Петрополис», 2008. — 241 с.

50. Советская культура в контексте истории ХХ века: Материалы нау-чной конференции. СПб. 11–12.05.2000 г. В двух частях / Предс. ред. коллегии Ю. Савельев. — СПб.: БГТУ «Военмех», 2000.

51. Соколов Б. Тематизация дисциплинарного пространства культуры / Б. Соколов // Формирование дисциплинарного пространства культуроло-гии: Материалы научно-методической конференции, 16 января 2001 года, Санкт-Петербург / Санкт-Петербургское философское общество. Серия «Symposium». — СПб., 2001. — Выпуск 11. — С. 157–163.


68

52. Сокурянская Л. Понятие «социокультурное»: ретроспективный и актуальный анализ социологических интерпретаций / Л. Сокурянская // Мето-дологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збір-ник наукових праць. — Х.: Вид-во ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2002. — С. 75–80.

53. Сорока Ю. Соціокультурний підхід у практиках досліджень та науко-вого спілкування соціологів в Україні / Ю. Сорока // Вісник Одеського націо-нального університету. — 2006. — Т. 11. — Випуск 10. Соціологія, політоло-гія. — С. 108–115.

54. Сорока Ю. Соціологія культури / Ю. Сорока // Соціологічна енцикло-педія. Укладач В. Городяненко. — К.: Академвидав, 2008. — С. 363–364.

55. Сорокин П. Человек, цивилизация, общество / П. Сорокин; Общ. ред. Ю. Согомонов; Пер. с англ. — М.: Изд-во политической литературы, 1992. — 543 с.

56. Соціокультурні ідентичності та практики / Під ред. А. Ручки. — К.: Інститут соціології НАН України, 2002. — 315 с.

57. Степаненко В. Общественная трансформация в социокультурной мо-дели интерпретации / В. Степаненко // Социология: теория, методы, марке-тинг. — 2003. — № 4. — С. 89–109.

58. Танчер В. Культурна соціологія: «сильна програма» дослідження сен-сів соціального життя / В. Танчер, Л. Скокова // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2009. — № 4. — С. 19–42.

59. Темницкий А. Исследовательские возможности категории «соци-окультурность» / А. Темницкий // Социология 4М. — 2007. — № 24. — С. 81–101.

60. Томпсон Дж. Социология: Вводный курс / Дж. Томпсон, Дж. При-стли; Пер. с англ. — М.: ООО «Фирма Издательство АСТ»; Львов: «Инициа-тива», 1998. — 496 с.

61. Фельд Н. Конференция «Культура как/и перевод: русско-немецкие отношения в XX и XXI веке» (Берлин, 11 — 13 декабря 2009 г.) / Н. Фельд // Новое литературное обозрение. — 2010. — №. 3. — С. 432–439.

62. Флиер А. Культурология как гуманитарная наука / А. Флиер // Общественные науки и современность. — 2005. — № 1. — С. 160–168.

63. Флиер А. Современная культурология: объект, предмет, структу-ра / А. Флиер // Общественные науки и современность. — 1997. — № 2. — С. 124–145.

64. Фриче В. Социология искусства / В. Фриче. 3-е изд. — М.–Л.: Госу-дарственное издательство, 1930. — 305 с.

65. Холл С. Проблема культурной идентичности и децентрация субъекта / С. Холл // Контексты современности — І. Актуальные проблемы общества и культуры в западной социальной теории: Хрестоматия / Пер. с англ. и нем. Сост. и ред. С. Ерофеева. — Казань: Изд-во Казанского ун-та, 2000. — С. 169–174.

66. Хренов Н. Культура в эпоху социального хаоса / Н. Хренов. — М.: Эдиториал УРСС, 2002. — 448 с.


67. Черниш Н. Соціокультурний підхід в соціогуманітарних науках: об-мін смислами / Н. Черниш, О. Ровенчак // Соціологія: теорія, методи, марке-тинг. — 2005. — № 4. — С. 92–103.

68. Шейкин А. Семиотическая культура / А. Шейкин // Культурология. ХХ век. Энциклопедия. Т. 2. — СПб.: Университетская книга; ООО «Алете-йя», 1998. — С. 197.

69. Шейкин А. Культурная семантика / А. Шейкин // Культурология. ХХ век. Энциклопедия. Т. 1. — СПб.: Университетская книга; ООО «Алетейя», 1998. — Т. 1. — С. 357 — 359.

70. Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / М. Шкандрій; Пер. з англ. М. Климчука. — К.: Ніка-Центр, 2006. — 384 с.

71. Alatas S. Academic Dependency and the Global Division of Labour in the Social Sciences / S. Alatas // Current Sociology. 2003. — Vol. 51 (6). — P. 599–613.

72. Alexander J. The Meanings of Social Life: A Cultural Sociology / J. Alexander. — New York: Oxford University Press, 2003.

73. Becker H. Guest Editorial: Long-Term Changes in the Character of the Sociological Discipline: A Short Note on the Length of Titles of Articles Submitted to the «American Sociological Review» during the Year 2002 / H. Becker // American Sociological Review. — 2003. — Vol. 68. — № 3.

74. Dudzik W. Karnawaly w kulturze / W. Dudzik. — Warszawa: Wydawnictwo Sic!, 2005. — 230 s.

75. Knorr-Cetina K. Sociality with Objects: Social Relations in Postsocial Knowledge Societies / K. Knorr-Cetina // Theory, Culture and Society. — № 14(4). — 1997. — P. 1–30.

76. Meaning and Method: The Cultural Approach to Sociology / Eds. I. Reed, J. Alexander. — Boulder, CO: Paradigm Publishers, 2009. — 290 p.

77. Sztompka P. Trust: A Sociological Theory / P. Sztompka. — Cambridge: Cambridge University Press, 1999. — 226 p.

78. Venn С. Cultural Theory and its Futures: Introduction / С. Venn // Theory Culture Society. — № 24. — 2007. — P. 49–54.

2Соціокультурний аналіз

у міждисциплінарній перспективі: розвиток підходу

Розгляд передумов та традицій соціокультурного аналізу в гуманітаристиці — від культурної заангажованості до рефлексії культурного в соціологічному вимірі — унаочнив тенденції звер-нення до культурної проблематики в соціологічному теоретизуван-ні, а також теоретико-методологічне підґрунтя подальшого розви-тку соціокультурного аналізу.

В ході історико-теоретичного екскурсу найперспективнішим щодо розвитку соціокультурного аналізу, його настанов та методо-логічних установок для осягнення соціальної реальності було ви-значено соціальний конструктивізм. Важливим також бачиться за-лучення досвіду культуральної соціології, яку розвивають Джефрі Александер, Рон Еєрман, Філіп Сміт, Ісак Рід та їхні колеги. Проте обидва теоретичні напрямки потребують критичного переосмис-лення з огляду на їхні евристичні можливості та межі. Це стане одним із наших наступних завдань.

Справді, проголошення важливості культури для аналізу сус-пільства, чи навіть активне залучення терміна «соціокультурний» до соціологічних текстів, — ще далеко не все для успішного здій-снення соціокультурного аналізу, розуміння культурного впливу на досліджувані процеси, зрештою осягнення самої культури, що й було показано у попередньому розділі.

Декларативність у слідуванні модним віянням «окультурення» соціологічного письма легко викривається при ретельнішому чи-танні і особливо впадає у вічі фахівцям-культурологам. Проголо-сивши, що культура — це усі надбання людства, здається, отриму-ємо таке жадане ціннісно нейтральне і неієрархічне її розуміння.

70

Розділ 2. Соціокультурний аналіз у міждисциплінарній...

71

Проте автори та авторки такого її визначення надалі не завжди мо-жуть уникнути неаргументованих оцінок, менторського тону, по-ділу на «правильні» та «хибні» традиції, а культур — на високі та низькі, етноцентризму, постійної рефлексії стосовно власної куль-турної заангажованості, перенесення повсякденних узагальнень в академічний текст1.

Коли проголошується прихильність до популярної нині термі-нології, гуманістичних принципів, але не переглядається докорін-но подальша стратегія аналізу, то така «зміна парадигм» і гума-нізація соціологічного теоретизування лише позірна, вона не дає змоги використати той пізнавальний потенціал, який криє в собі м’яка методологія, що суттєво знижує якість соціологічного до-слідження та теоретизування. Так, застосовуваний зі слів багатьох авторів(ок) ґендерний аналіз рідко простежується далі назви та вступних зауваг, що показує, як нелегко його втілювати на практи-ці2. Щоб подолати цей розрив між визнанням актуальності соціо-культурного підходу та його опануванням у дослідницькій практи-ці і соціологічному теоретизуванні, в розвитку засад та стратегії соціокультурного аналізу корисним стане досвід гуманітарних дисциплін, у яких вже вироблено певні поняття та процедури ви-вчення культур, принципи їх осягнення.

У попередньому нашому розгляді об’єкт соціокультурного ана-лізу — суспільство–культура–особистість — доповнено символіч-ною компонентою, таким чином він став складнішим «у квадра-ті». Оскільки його складові: соціальність, особистість, культура, символ — усі самі далеко не однокомпонентні. Тож очевидним по-

1 Ці та інші недоліки Ірина Бутенко виявила у підручнику «Культурологія», підготовленому соціологом Альбертом Кравченком [31]. Змальована рецензенткою картина досить впізнавана і на вітчизняних теренах, та й не лише щодо навчальної літератури.2 І ця складність зумовлена непростотою критичного аналізу, його відповідності соціальній реальності [119–121], а й складністю перегляду міцно вкорінених патріархальних практик та традицій, приміром вживання ґендерно чутливої лексики. Іншим прикладом вшитості певних соціальних уявлень у наше мовлення є незвичність, яку досі зауважують деякі україномовні, а більше російськомовні українці при вживанні прийменника «в» щодо держави України замість колоніального «на».


72

стає його міждисциплінарний статус, а отже необхідність у його вивченні залучати досвід історичних, лінгвістичних, антрополо-гічних, архітектурних та інших досліджень, про що у свій час пе-реконливо доводив ще Флоріан Знанецький [91]. У вирі цієї склад-ності основний акцент соціокультурного аналізу, здійснений на суб’єктивності, на творчій діяльності, породжених у ній текстах, ідеях, смислах, значно посилили позиції якісної методології в со-ціології, гносеологія котрої виявилася адекватною цій онтології.

Загалом вивчення культурних явищ та процесів чи не найбіль-ше асоціюється із застосуванням якісних методів. Це пов’язано з тією раніше зауваженою особливістю, що, належачи до певної культури, ми її не відчуваємо, а всі її прояви вважаємо очевидними речами, які не потребують пояснень. Ця обставина суттєво усклад-нює соціологічне дослідження культури, особливо застосування традиційних, переважно кількісних методів (масові опитування, контент-аналіз, збирання та дослідження статистичних даних), не-даремно ж рутинізовані практики можна виявити лише в ході по-рушуючих експериментів.

Поява тих чи інших дослідницьких тем часто пов’язувалася з розробкою нових методів дослідження: субкультури вивчалися пе-реважно через включене спостереження, а сучасна міфологія — за допомогою семіотичного аналізу.

Тож звернення до соціокультурного аналізу в методологічних дискусіях останніх десятиліть пов’язується з розвитком якісної парадигми і «м’якої» методології вивчення суспільства: залучення фактів з біографії та приватної сфери, постійної рефлексії, аналізу візуальних даних тощо3. Про ці тенденції, їхні витоки та методо-логічні здобутки, а також про вплив на розвиток соціокультурного аналізу мова піде далі.

3 Досить повно представляють та конкретними дослідницькими прикладами ілюструють спектр цих актуальностей лекції виданого Інститутом соціології НАН України й рекомендованого Міністерством освіти України навчального посібника [219].

2.1. Досвід гуманітаристики

73

2.1. Досвід гуманітаристики: розширення меж і можливостей

соціокультурного аналізу

Соціокультурний аналіз, як ми зазначали, передбачає специ-фічний спосіб бачення предмета соціології, причому особливості цього бачення поширюються й на методи збору та аналізу даних.

Водночас варто зауважити, що соціологічну спільноту біль-ше турбує велике розмаїття теорій та концепцій, парадигмальна роз’єднаність соціологічного теоретизування і значно менше ува-ги приділяється міждисциплінарним зв’язкам, що, на наш погляд, приводить до втрати перспективних зв’язків, напрямків співпраці, тем і проектів, символічного капіталу і загалом позиції соціологів у конкурентній боротьбі в академічному полі4.

Проте якщо автура свідомо не знаходить можливостей звернен-ня до «сусідів по цеху» чи до сусіднього цеху соціогуманітарних дисциплін, то такі зв’язки виникають уже з огляду на спільність понятійно-категоріального апарату у сучасному академічному дис-курсі, тим більше, коли прихильність до певної термінології зумов-люється близькістю світоглядних позицій.

Так сталося із соціокультурним аналізом, який уже своєю тер-мінологічною основою апелює до цілого корпусу соціогуманітар-них дисциплін і, як це було показано на дисертаційних масивах, використовується в них. Щоправда, судячи з проведеного аналізу, соціокультурність переважно постає як допоміжне, а не самостій-не поняття, як маркер певного гуманістичного бачення теми, за-явка на ширший погляд, на міждисциплінарність, зрештою — ма-ніфестація належності до якісної методології. Ці маркуючі функції соціокультурності не випадкові, адже саме на перетині різних гі-лок гуманітарного знання і за посередництва використовуваних у

4 І дисципліни, чий академічний статус на сьогоднішній день ще не усталений, але котрі активно розвиваються і прагнуть оформитися у повноправні академічні напрямки, користаються з цього, провокуючи дискусії та заявляючи свою компетенцію на певні проблеми, методи й предмети. Така спрямованість на міждисциплінарність, зокрема, притаманна антропології (соціальній, культурній) та культурології [177; 201; 217].


74

них якісних методів ведуться нині основні дискусії, обговорення, обміни. Проте ця зона міждисциплінарності ще не сформувалася, вона відкрита для нових ідей, не має чітких обрисів та означників, а соціокультурний аналіз своєю включеністю в соціологію та від-критістю до досвіду суміжних дисциплін якраз і може стати тим організуючим началом.

Окрім того, соціологічна герметичність часом унеможливлює пошук відповідей на актуальні питання теоретичного, методо-логічного та методичного характеру саме в гуманітарній царині. Тому, гадаємо, цілеспрямоване осмислення міждисциплінарності соціології здобуватиме більшої ваги в академічному дискурсі й ма-тиме гарні результати.

Досвід таких міждисциплінарних досліджень найбільшу роль відіграв у формуванні якісної (гуманістичної) методології в соціо-логії. І саме в дослідженнях культури найширше використовуються методи суміжних дисциплін: антропології, лінгвістики, психології, історії тощо — поступово входячи до звичного арсеналу соціології.

Певно, резонно розглядати саме якісну методологію (підхід) як вихідну позицію, яка, у свою чергу, може тягти за собою чи прихиль-ність винятково до якісних методів, чи «всеїдність» у застосуванні тих чи інших методик. Проте навіть таке уточнення не завершує дискусію щодо перспектив якісного підходу, яка так бурхливо роз-вивається в останні десятиліття і розділилася на кілька позицій: від заяв про крайню несумісність якісного підходу із позитивістською моделлю дослідження до декларування їх симбіозу та кооперації5.

5 Основні позиції з цього питання представлено в монографії Анни Готліб «Якісне соціологічне дослідження: пізнавальні та екзистенційні горизонти»: «Сьогодні співвідношення якісного та кількісного підходів у вітчизняній і західній соціології можна уявити чотирма позиціями. Перша, назву її радикалістська, вважає, що ці два підходи, “стосунки між якими відтворюють прірву, яка розділяє Законодавчий і Інтерпретативний Розум, не можна примирити” (З. Бауман). У своїй найбільш радикальній версії така позиція вважає, що “разом з повільним розкладанням модерністського проекту” повинна піти зі сцени і класична соціологія (Законодавчий Розум) як помилкова, застаріла, поступаючись місцем якісній соціології (Інтерпретативного Розуму). Помірніша форма цієї позиції полягає в тому, що принципово полярні соціології існують все-таки синхронно, але вага якісних дослідницьких


75

Показово, що авторка навчального посібника «Якісні методи: вступ до гуманістичної соціології» Вікторія Семенова вступ до кур-су розпочинає з апеляції до культури, звернення до якої не просто необхідне, а нагальне для розвитку сучасної соціології: «Сучасні тенденції соціального життя, а також дебати довкола них, поставили проблеми культурної диференціації та культурного вибору в центр дослідницьких зацікавлень, що відобразилося у збільшенні уваги до вивчення колективних культурних норм, зразків поведінки й варі-ативності індивідуального вибору» [166, с. 7]. Проте далі авторка переносить увагу з макрорівня на індивіда, його життя, тобто на мікрорівень, мікросоціологію (яка є ще одним синонімом до ряду означників якісних методів), так і не пояснивши цей перехід. Тож позиція відомої на пострадянському просторі дослідниці, фахівця з якісних методів, залишилася непроясненою: чи зводить вона куль-турний поворот в соціології появи її «мікроваріанта» та яку саме роль відіграє зацікавлення культурою у всьому комплексі якісних досліджень та методів. Тоді як унікальність соціокультурного ана-лізу полягає у поєднанні належності до гуманістичної парадигми з інтенцією міждисциплінарності та усіма асоціаціями, які вона (па-радигма) породжує в той чи інший час у соціологічному дискурсі.

Окрім внутрішньо академічних причин, пожвавлення інте-ресу до міждисциплінарного потенціалу соціокультурного аналізу зумовлене змінами самої досліджуваної реальності, а саме посла-бленням економічних та політичних детермінацій соціальної не-

практик зростатиме як більш відповідних “духу часу”. Друга позиція, назвемо її екзистенціалістською, полягає в тому, що кожен з цих підходів має свій спектр пізнавальних можливостей, свої достоїнства і недоліки. Не існує критеріїв, які дозволили б остаточно довести перевагу одного підходу над іншим: віддати перевагу тій чи іншій методології — завжди екзистенційний вибір дослідника. Третя позиція, я називаю її прагматичною, полягає в тому, що кожен з цих підходів має свою зону релевантності, тобто галузь дослідних завдань, де використання конкретної методології найефективніше, а може бути і єдино можливе. Вибір підходу здійснює сам дослідник, керуючись цілями і завданнями дослідження. І, нарешті, четверта, я називаю її вузькоемпіричною, зводиться до того, що відмінності між якісним і кількісним підходом не настільки вже й великі: соціологи здавна використовують найрізноманітніші методи. Тому сама дискусія непродуктивна, надумана» [58].


76

рівності, її діагностики в термінах віртуалізації та інформатиза-ції суспільства, пануванням символів, текст-гіпертекст, зрештою проголошенням «всюдисущих» медіа як основи взаємодії [28; 30; 108]. Велику увагу нині привертає візуальна домінанта соціальної інформації, включення фотографії, кінематографа до кола джерел інформації про соціальну реальність, вивчення інтертекстуальнос-ті сучасних соціальних практик.

Відбувається переосмислення засад соціологічного теорети-зування, яке провокують інакша соціальність постмодерну, глоба-лізація і зникнення прос тору, а також постмодерна інтерпретація соціокультурних процесів. Епістемологічна непевність, нові гно-сеологічні умови епохи постмодерну: панкультуралізм, пантексту-альність, інтерпретативність, недовіра до метанаративів — все це розкриває герметичність класичних теорій та пояснювальних схем.

Щоб скласти уявлення про це накопичене та не завжди належ-ним чином задіяне в соціологічному теоретизуванні багатство до-свіду відродженої по війні західної науки, Галина Звєрева за ма-теріалами європейських та американських творів пропонує нам «пройтись» поворотами гуманітарного пізнання, які привели його на початок ХХІ століття [46, с. 11–12]:

— соціоісторичний «поворот» 1950 — 1970-х рр., що сприяв народженню феномену «нової історичної науки» і передусім нової соціальної, культурної, інтелектуальної історії;

— антропологічні «повороти» 1950 — 1970-х рр., пов’язані з освоєнням у різних соціогуманітарних дисциплінах евристичного потенціалу структурної антропології К. Леві-Строса та інтерпрета-тивної антропології К. Ґірца;

— лінгвістичний «поворот» 1960 — 1990-х рр., який увібрав у себе напрям нового літературного критицизму;

— наратологічний «поворот» 1960 — 1990-х рр., в ході якого дослідники звернулися до змістовного аналізу форми оповідних стратегій;

— культурний «поворот» 1970 — 1990-х рр., що виразив праг-нення інтелектуалів до «культурного виміру» історичного й соці-ального;

— когнітивний «поворот» 1970 — 1990-х рр., зумовлений впли-вом інформаційно-технологічних новацій на інтелектуальну роботу;


77

— новий історичний «поворот» 1970 — 1990-х рр., що про-явився в літературно-критичному напрямку «нового історизму» і справив помітний вплив на «культурні дослідження»;

— візуальний «поворот» 1980 — 1990-х рр., який надав мож-ливість інтелектуалам зосередити увагу на взаємозв’язку різних «технік бачення» зі способами презентації предмета вивчення.

Усі ці повороти у своїй повноті стали приступні лише водночас із падінням залізної завіси, тож у дев’яності перед нашою науко-вою спільнотою відкрилася досить строката картина. Тому й не ди-вина, що вплив цих культурних акцентів на вітчизняну соціологію виявився дуже контроверсійним. З одного боку, вони не мали тут того підґрунтя, з яких виростали західні напрямки, та їх розмаїття вливалося не поступово, відповідно до логіки появи, а несистемати-зованою мозаїкою нових імен, текстів, концептів. З другого ж боку, сама українська соціологія на той час лише кілька років як отримала жадану свободу дій і нарешті могла розгорнути масові опитування з давно назрілих питань. На кінець перебудови соціологічна наука мала високий статус у суспільстві саме як точна, емпірична та про-гностична наука про суспільство, і її представники не поспішали пе-реглядати свої позитивістські принципи та методологію.

Можливо, були й інші причини несприйняття якісних методів та методології, культурних поворотів у соціології. Давалися взна-ки ціннісні орієнтації, сформовані за науково-технічної революції, яка постійними відкриттями та новаціями зачаровувала та вражала уяву. Та не менш суттєвим було намагання науковців дистанцію-ватися від дражливих питань, переймаючись більше формально-методичними проблемами неминуче ідеологізованих емпіричних досліджень, при цьому віддаючи на відкуп їх інтерпретацію та формулювання висновків відповідним партійним структурам6.

6 Долі соціології та соціологів у радянський та пострадянський час нині активно вивчаються та оприлюднюються. Варто назвати, зокрема, проект Міжнародної біографічної ініціативи під керівництвом Бориса Докторова (електронний ресурс: http://www.unlv.edu/centers/cdclv/programs/bios.html) [71], а також монографію «Соціологія в Росії», праці Андрія Алексєєва [3; 4], вибрані праці Тетяни Заславської, інтерв’ю з представниками першого покоління дослідників економічної соціології спільноти Вадима Радаєва [216], збірник за редакцією Геннадія Осипова [154], мемуари Ігоря Кона [105] «80 лет одиночества»,


78

Така ситуація була типовою не лише для суспільствознавства, а й для гуманітарних наук. Так, у літературознавстві активно роз-вивався структуралізм на базі тартуської школи (Михайло Гаспа-ров, Юрій Лотман, Борис Успенський, Олександр Жолковський), семіотичні студії якої зосереджувалися на формальних аспектах текстів, вибудовувалися універсальні структури комунікації, ак-тивно залучалися математичні моделі, що мало поставити ці до-слідження поза політикою та послабити контроль над діяльністю науковців з боку влади.

Зокрема через це американська та європейська наукова прак-тика суттєво різняться від пострадянської, особливо ці відмін-ності помітні, коли мова заходить про дисциплінарні межі та міждисциплінарність. Як відомо, західні вчені переважно орга-нізовуються довкола шкіл, лабораторій, постатей, що окреслює їхню дослідницьку традицію та межі наукових інтересів7. І ця ж

монографія Андрія Здравомислова «Соціологія. Теорія. Історія. Практика», інші дотичні статті [82; 84; 85; 86].Все це, як бачимо, праця російських колег, які рідко коли переймаються дилемністю: російська то була соціологія чи соціологія в Росії, або ж чи може вважатися радянська соціологія частиною російської [72]. Всі ці сумніви та внутрішні дискусії скоріше властиві українським соціологам [188] у такій типовій для всіх сфер нашого самопочуття постколоніальній меншовартості, тому й не маємо відповідної якості та кількості бібліографії та рефлексії радянської та пострадянської української соціології, соціологів з України та в Україні. Праць, які б не зводили цей період розвитку вітчизняної соціології до кількох сторінок [182], майже немає, можна говорити лише про окремі статті та три лекції, присвячені цьому періоду у методичному посібнику Олексія Мусієздова [132]. Тим більше, бракує розвідок, у яких би наводилися не лише скупі біографічні довідки [208; 183], а контекстуалізований життєпис (доля) [73] чи історії життя у їх багатстві наповнення, як це велить гуманістична традиція в соціології.Важливість цієї теми соціологічної рефлексії для соціологічного теоретизування ще раз наголосив на своєму виступі при відкритті ІІІ Російського соціологічного конгресу Мішель Вевйорка: «Існує два види соціологічних темпераментів: соціологи, які цікавляться суспільством, і соціологи, які цікавляться соціологією. І ідея конгресу, яка полягає в тому, щоб поєднати ці два види темпераменту, видається мені надзвичайно важливою» [37].7 Своє небайдуже ставлення до організації та розвитку західної соціології висловлює П’єр Бурдьє в інтерв’ю «Опозиції сучасної соціології» [26], торкається цієї теми він і в більшості своїх праць.


79

традиція — наукова школа, коло авторитетів та авторів взаємно-го цитування — може як підтримувати, так і стримувати розвиток соціологічного теоретизування. Тому такою сміливою видається згадана «Культуральна соціологія» Дж. Александера, адже в меж-ах неофункціоналістського дискурсу вона неочевидна, потреба в ній має обґрунтовуватися набагато переконливіше, ніж це могло бути для антропологічної чи етнометодологічної публіки. Таким чином, у цьому разі звернення до символічних пластів реальності, залучення їх до пояснювальних схем справді позиціонується як не-простий, сильний хід.

У вітчизняній науці проблема міждисциплінарності звучить дещо інакше, що не може не накладатися на конфігурації націо-нальної соціологічної традиції. Найперше йдеться про дотриман-ня дисциплінарних меж, а не меж певної наукової школи, течії (неомарксистів, постструктуралістів чи неофункціоналістів). Це пов’язане із ще радянською галузевою системою організації на-уки, підготовки наукових кадрів та управління науковою діяль-ністю через структури національних та галузевих академій наук, міністерства.

Питання організації й функціонування академічного дис-курсу заслуговує детального аналізу як рефлексія соціокуль-турних практик8. А поки зауважимо, що національна акаде-мічна традиція має розгалужену організаційну структуру, формалізовану й оформлену в інститут науки, що й визначає можливий спектр міждисциплінарності, яка розуміється як зв’язки між різними її підрозділами9. Тому основні дискусії міждисциплінарності розгортаються щодо того, до якої спе-ціальності належить ті чи інші тема, дисертаційна робота, за-явка на виконання проектних робіт, напрямок підготовки у

8 І тому резонними вважаємо питання Юрія Рєзніка: «А чи можлива антропологія наук про культуру?», «Чи часто ми вдаємося до антропологічної рефлексії, виявляючи особистісні контексти культурологічних текстів та дискусій?» [201, с. 42].9 Тож якщо номенклатурою спеціальностей культурну чи соціальну антро-пологію не передбачено, то й відповідно міждисциплінарні дослідження чи спільні теми культур-антропологічно-соціологічні неможливі.


80

виші тощо — і в боротьбі за ресурси далеко не завжди опти-мально вирішуються змістовні питання взаємодії різних на-укових царин10.

Звідси уже бачаться негації вітчизняної академічної ситуації11, але виокремимо і переваги централізованої й розподіленої за на-лежним кожній системі дисциплін місцем. Це дає загальне систем-не бачення, тобто можливість, як у періодичній системі хімічних елементів, побачити порожні чарунки, як у графах соціометрії — зірок та аутсайдерів, пересиченість чи незатребуваність зв’язків між напрямками знань. Крім того, це спільність дисциплінарного поділу: через нормативні акти чи конвенції його визнають біль-шість áкторів академічного дискурсу і, задаючи розподіл компе-тенцій, формують на них запит.

Про важливість вирішення питань міждисциплінарності не лише формально, з огляду розподілу ресурсів, а й змістовно, з усвідомленням їхньої методологічної значущості, свідчить тріада конференцій, організованих та проведених за ініціативи Інституту культурології РАН: «Етнологія — антропологія — культурологія: нові вододіли і перспективи взаємодії» 2008 року, «Філологія — мистецтвознавство — культурологія: нові вододіли і перспективи взаємодії» 2009 року та «Соціологія і культурологія: нові вододіли і перспективи взаємодії» 2010 року.

10 Ця проблематика перебуває у дослідницькій сфері соціології науки, зокрема в уже згадуваних в першому розділі західних дослідників, а також серед науковців на пострадянських теренах (публікації А. Здравомислова, М. Соколова, Д. Куракіна, Б. Дубіна).11 Досить детально із залученням кількісних даних і описом правил гри ситуацію в російській соціологічній науці, а ширше в пострадянській соціогуманітаристиці змалював Михаїл Соколов у публікації «Проблема консолідації академічного авторитету в пострадянській науці: випадок соціології», а також колеги із різних гуманітарних дисциплін у ході обговорення його статті [176]. Слід зауважити, що всередині дисципліни, у цьому разі — соціології, можна спостерігати чимось схожі із захід-но європейськими угрупування авторів навколо певних вишів, видань, професійних спілок та територіальних спільнот [4; 47; 64; 87]. Проте логіка такої герметичності та міжгрупової конкуренції буде дещо іншою і майже не зачіпатиме проблем міждисциплінарності.


81

Саме через пошуки вододілів прагне знайти своє місце адміні-стративним чином конституйована культурологія в Російській Фе-дерації [177]. Схожий шлях мала б пройти політологія, котра теж досить директивно виникла на місці наукового комунізму та історії КПРС12. Цей самий шлях має пройти й українська культурологія, яка вже має свій Інститут культурології, проте його підпорядку-вання Академії мистецтв України незабаром може стати прокрус-товим ложем для перспектив діяльності та поставлених завдань13.

У випадку політології, як і культурології, маємо спробу їх спів-віднесення із, відповідно, політичними науками та науками про культуру на Заході, запозичення їхнього авторитету, історії, класи-ків, лексики, методів та концепцій, попри те, що логіка формуван-ня наукових царин на українському ґрунті суттєво відрізняється і адміністративними передумовами, і соціокультурними наслідка-ми, як уже мовилося вище. Обидві (що характерно й для соціо-логії) апелюють до системного погляду на предмет «політика», «культура», ця системність та комплексність вирізняє їх і ставить над конкретними науками. У випадку культурології це будуть: мис-тецтвознавство, соціологія культури, культурна антропологія, ет-нографія, лінгвістика і ще багато інших.

Певно, що ні об’єднати під одним дахом такі різнорідні галу-зі, як бібліотечна справа, соціологія спорту та історія архітектури, ні повністю поглинути такі традиційні дисципліни, як лінгвістика, мистецтвознавство чи етнологія, попри усі проголошувані наміри, культурологія неспроможна. Таким чином, вона не виконує взятої на себе ролі загальної теоретичної бази наук про культуру і не до-повнює філософію культури досвідом конкретних досліджень14.

Певна річ, західні колеги так само стикаються і з дефіцитом ресурсів, і з конкуренцією за них, проте це не пов’язано з вибором

12 Існує думка, що «Політології не існує», — так прямо заявляє полі тич ний коментатор Кирил Якимець (http://www.nomad.su/index.php?a=8-200210180026), і, наприклад, соціолог Євген Головаха цю позицію також поділяє.13 Історія та мета створення інституту прописані на сайті: www.icr.kiev.ua14 Ще цілу низку критичних закидів стосовно претендування культурології не лише на самостійний статус, а й на роль пандисципліни додає Сергій Серебряний [169].


82

методів чи теоретичних концептів. Останні, як уже завважувалося, зумовлені та обмежені авторитетами, школою, до якої належать ав-тори: «Трансформація інтимності» Е. Ґіденса, «Візуальна соціоло-гія» П. Штомпки досить-таки сильно заглиблені у психологічні чи фотографічні деталі, але це жодним чином не підважує їх належ-ність до сучасної соціології. А програмна праця Дж. Александера «Сенси соціального життя: Культурна соціологія», в якій підніма-ються теми Голокосту, громадянського суспільства, Вотергейту, зла, дуже б спантеличила адептів «чистої соціології» та чіткого розведення тем за спеціальностями. Зрештою, як відомо, багато визнаних класиків соціологічної думки ніколи не проводили для себе чіткої демаркації між різними аспектами своєї творчості, по-йменовуючись і антропологами, політологами, істориками чи еко-номістами.

Тому можемо підсумувати, що національна традиція міждис-циплінарності добре помітна, оскільки окреслена чіткими демар-каційними лініями, в той час як для закордонних досліджень і до-слідників не завжди очевидна, усвідомлювана, бо зумовлювана більш дискурсивними, а не інституційними практиками. Водночас на вітчизняних теренах подибуємо досить вільні комбінації різних методологічних підстав від структурного функціоналізму до фено-менології і радикальної теорії інтерпретації, що важко собі уявити зарубіжним колегам, та й українські рецензенти часто засуджують їх за еклектику. Та попри справедливість критики у більшості ви-падків, адже поєднуваність різних теорій досить обмежена і має спеціально ретельно обґрунтовуватися, не слід нехтувати такою можливістю взаємопосилення вихідних позицій теорій, які через належність до різних шкіл не прочитувалися разом, з перспекти-вою лягти у спільну концептуальну схему.

Тож наступні пункти цього розділу якраз і покликані на кон-кретних прикладах міждисциплінарності розвинути стратегії со-ціокультурного аналізу сучасного суспільства.

Як ми переконалися, міждисциплінарність бачиться як дже-рело дослідження академічного дискурсу, осягнення логіки ви-воду наукового знання, його методологічних меж, так і джерелом власне нових пошуків, збільшення евристичності пояснювальних схем. Саме тому цей наш розгляд присвятимо демонстрації цієї,


83

вважаємо, ще не до кінця використаної соціологами можливості у трьох напрямках: розвиток дослідницьких методів та методології, розширення спектра залучення матеріалу культури як джерела со-ціальної інформації, а також досягнення повноти охоплення свого об’єкта соціологією.

2.1.1. Рефлексія соціокультурних контекстів дослідження

Найперше із соціогуманітарних дисциплін звернімося до ан-тропології15 та етнографії. Ці дисципліни чи не найближчі до сфе-ри соціологічних знань, недарма культурна антропологія в Північ-ній Америці, а соціальна антропологія у Західній Європі почасти виступають синонімами соціології. Окрім цього, до пари згаданих дисциплін додається також етнологія, закорінена у французькій на-уковій традиції, а поняття етнографічного методу часто вживаєть-ся як синонім етнографії.

На пострадянських теренах обидві антропології є дисципліна-ми прийшлими, суттєві відмінності між ними окрім відображен-ня національних традицій зауважити важко, тож і натрапляємо у підручниках на спроби вживати їх назви як синоніми: «Читачеві пропонується курс лекцій з соціальної (культурної) антропології у двох частинах» — хоча у назву методичного видання винесено саме соціальну антропологію [130, с. 2]. У підручнику Єлени Яр-ської-Смірнової та Павла Романова «Соціальна антропологія» така ж сама ситуація [221]. Михаїл Васильєв, навпаки, вказує у назві по-сібника «культурна антропологія», а в анотації називає її культур-ною (соціальною) антропологією [35]. А ось Геннадій Отюцький виніс подвійну у дужках назву на обкладинку «Історія соціальної (культурної) антропології» [149]. І, відповідно, зворотну картину

15 Також слід зауважити, що у підручниках та посібниках автори при описі предмета, об’єкта та особливостей дисципліни часто вдаються до означення їх за допомогою терміна «соціокультурний» («соціокультурні явища», «со-ціо культурне середовище», «соціокультурний підхід, що став основою ме то дологічних і методичних прийомів сучасної соціальної (культурної) антропології») [130, с. 10].


84

спостерігаємо на титулі посібника також російської дослідниці, фахівця з соціології культури Ельни Орлової «Культурна (соціаль-на) антропологія» [147]. Андрєй Бєлік та Юрій Рєзнік же вдаються до віднайденого соціогуманітаристикою вирішення питання тер-мінологічної двоїни «Соціокультурна антропологія (історико-те-оретичний вступ)» [14]. Такі різношерсті способи пойменування свідчать про незакоріненість культурантропологічної традиції у ві-тчизняній соціальній науці та її дисциплінарній матриці, міждис-циплінарних поділах/розділах, загальноакадемічному дискурсі.

Цікаво, що так само, як соціальну антропологію з огляду на суспільні, соціологічні та соціальні її акценти відділяють від фі-зичної (чи, як Станіслав Гурін, виділяють з дисциплінарного гніз-да антропології [68]), так і соціокультурний аналіз специфікують через антропологічний критерій, як аналіз штучного середовища життя людини [146; 148].

У сучасній вітчизняній соціолого-антропологічній міждисци-плінарності криється ще один аспект запозичень, пов’язаний із культурно відмінними академічними джерелами антропологічних дисциплін. Адже у багатьох випадках історія, методологія, резуль-тати досліджень, поняття, концепти чи цілі теорії соціальної та культурної антропології запозичені не просто з іншої дисципліни, а й з іншої національної наукової традиції. Тож маємо подвійне пе-ренесення з одного ґрунту на інший, з однієї наукової субкультури (Б. Латур) на іншу і так далі.

У зв’язку з цим небезпідставно виникає стурбованість тяглістю національної культурантропологічної традиції, висловлена, зокре-ма, Михаїлом Васильєвим: «Попри простоту питання, яка здаєть-ся при першому погляді на появу і розвиток «культурної антро-пології» (cultural anthropology) як особливої наукової дисципліни (спочатку на Заході, потім — у Росії), у реальності все відбувалося значно складніше. Одна з найважчих, на мій погляд, проблем, що стоять перед російськими авторами навчальних посібників, це від-повідь на питання: чи свідчить недавня поява терміна “Культурна антропологія” про відсутність раніше в нашій країні наукової дис-ципліни зі схожими цілями і завданнями? Чи існувала раніше ро-сійська культурно-антропологічна традиція? Якщо так, то як вони співвідносяться з європейсько-американською науковою традиці-


85

єю? Якихось відповідей на ці питання посібники поки що теж не дають» [35, с. 4]. Нерідко відповідником та попередником культур-ної й соціальної антропології називають етнографію (С. Савєльє-ва, В. Тишков, О. Артем’єва та інші) [162, с. 197; 189, с. 19–51; 188, с. 20; 8, с. 41], проте, як і М. Васильєв, Є. Ярська-Смірнова, А. Готліб та ін., вважаємо таке прирівняння хибним.

Питання, поставлені перед російською науковою громадою, ак-туальні й для української. Серед соціогуманітарних дисциплін на на-ших теренах мала монополію на вивчення культури упродовж трива-лого часу також етнографія. Та попри давні традиції етнографічних досліджень в Україні, нині її інтереси зосереджені переважно на до-слідженні традиційної культури села. Особливістю інституціональної організації вітчизняної етнографії було те, що її викладали на істо-ричних факультетах університетів, тоді як за кордоном цим напрям-ком опікувалися факультети соціології. Це не сприяло проникненню в радянську та українську соціологію «етнографічного» погляду на соціальну реальність, а в етнографію — широкого кола соціологічних методів, сучасної проблематики досліджень, націленості на розумін-ня та пояснення, а не лише на опис та створення архівів.

Більше того, відроджувана на наших теренах антропологія, так само віднесена до історичних наук за галузевою належністю, уже пройшла певні етапи інституціоналізації16 в межах історичних наук в Україні відкрито спеціальність 07.00.09 — «Антропологія», яка, судячи з визначення, передбачає вивчення винятково пробле-ми давнього населення, його морфології та етногенезу. Трохи інак-ше акцентується спеціальність та її предмет у Російській Федера-ції та Білорусії: 07.00.07 «Етнографія, етнологія та антропологія», яка розуміється як доповнення («вікова антропологія, еволюція людини») до звичної для радянської наукової традиції етнографії, об’єктом її визначаються етноси та їх еволюція.

Як бачимо, спостерігається тенденція до тлумачення історика-ми антропології як скоріше фізичної антропології, котра у своєму завершено асоціальному та акультурованому варіанті вже існує як

16 Становленню та історіографії антропології присвячено матеріал Сєргея Соко-ловського «Российская антропология и проблемы ее историографии» [177].


86

біологічна (03.00.14) у російській та білоруській номенклатурах спеціальностей, охоплюючи такі предметні царини, як антропоге-нез, антропогенетика, медична антропологія тощо.

Отож у цих дисциплінах переважає описовий підхід із накопи-ченням матеріалу та його первинним узагальненням, класифікаці-єю й порівнянням. За наявності ще значної кількості неопрацьова-них масивів даних щодо автохтонних народів Російської Федерації ці методологічні настанови дають змогу антропології та етнографії функціонувати в межах традиційних природничонаукових пара-дигм, не відчуваючи їхніх меж та «несучасності» подібних дослі-джень (невідповідності сучасному стану суспільств та неврахову-вання ролі й місця етнічної ідентичності у них17).

Попри це в колі антропологів існує й ширший погляд на сфе-ру зацікавлень та можливості науки, що знайшло відображення у російському фаховому журналі «Антропологічний форум»18. Він випускається з 2004 року, і навіть за цей час із змісту його номерів

17 Номенклатура назв етнографічних публікацій протягом усього ХХ століття своєрідна, тому дуже впізнавана (за матеріалами наукової електронної бібліотеки http://www.scholar.ru): Абрамзон С. Народные предания как источник для изучения этнической истории киргизов Центрального Тянь-Шаня // Этническая история народов Азии. — М.: Наука, 1972. С. 67–82; Любимова Г. Способы борьбы с засухой в традиционной обрядности русских крестьян Западной Сибири // Гуманитарные науки в Сибири. Серия: Археология и этнография. № 3, 1997; Мигранова Э. Традиционная система питания башкир (на материалах юго-западных и юго-восточных районов Республики Башкортостан) : автореф. дисс. ... кандидата исторических наук по специальности 07.00.07. — этнография, этнология, антропология. Уфа, 2003. 23 с.; Кушкова А. Ссора в традиционной крестьянской культуре: структурно-типологический анализ (вторая половина XIX-— XX вв.) : автореф. дисс. ... кандидата исторических наук по специальности 07.00.07 — этнография, этнология, антропология. СПб., 2003. 25 с.; Гагарин А. Шаманский бубен (по материалам аганских хантов) // Угры. Материалы VI Сибирского симпозиума «Культурное наследие народов Западной Сибири» (9–11 декабря 2003 г., Тобольск). — Тобольск, 2003. — С. 305–308; Дыренкова П. Получение шаманского дара по воззрениям турецких племен // Сборник МАЭ. – Л., 1930. – Т. IX. – С. 267–291.18 Електронна версія часопису http://anthropologie.kunstkamera.ru/06/. Огляд перших років становлення і перспектив здійснено у статті Сергія Абашина «П’ять років потому: Рецензія на 10 випусків журналу “Антропологічний форум” [1].


87

помітно, що антропологія хоча й не скрізь, де цього вимагає тема, але виходить на проблематику сучасного суспільства, його куль-тури. Велика увага приділяється витокам, побутуванню та сучас-ному стану традицій різних епох (домодерної, радянських часів, новітніх), активно висвітлюється ґендерна проблематика (зокрема, дослідження маскулінності), соціоконструктивістський підхід до етнічного й національного, дослідження міста.

Тож культурна та соціальна антропологія і соціокультурний аналіз мають більше спільного, ніж відмінного, їх об’єднує «м’яка методологія», перетин предметних царин, спільні класики та авто-ритети (Е. Дюркгайм, А. Редкліф-Браун, М. Мосса та інші), те ж саме можна сказати і про деякі етнографічні дослідження.

Розвиток антропологічних досліджень у світовій науці зна-чною мірою пов’язаний із тривалим осягненням західною цивілі-зацією соціальної інакшості як значущого культурного концепту. Джерела сучасної антропології та причини її відмінності від со-ціології тісно пов’язані з колоніалізмом. Антропологія вивчала «інших»: представників різних етносів, котрі, як правило, мають традиційний уклад життя, але суттєво відрізняються від титульної нації чи жителів метрополії. Оскільки ж власна культурна традиція для її носіїв сприймається як природна даність, то стає зрозуміло, чому вітчизняна етнографія та західна антропологія не займалися найближчою за соціальним походженням дослідникові культурою, чому тривалий час не могли поширитися її методи в традиційне поле соціології.

Поступово соціальна (культурна) антропологія робить пред-метом своєї уваги великі індустріальні та постіндустріальні сус-пільства Заходу. З розмиванням цінностей лінійного прогресу акценти переміщуються: немає більше «ми» і «вони», виникає уявлення про плюральний глобальний світ. Відповідним чином відбувається асиміляція теоретичних традицій і дослідницьких методів антропології в соціології. Методи дослідження малих дописемних культур хоч і відрізняються від методів вивчення сучасних суспільств, проте збагачують один одного через саму несхожість предметів цих наук. У соціології під цим впливом від-бувається переосмислення категорій, піддається критиці її нео-чевидна до того культурна заангажованість.


88

Антрополог та культуролог Сергій Ушакін — у минулому спів-робітник вузів Томська та Санкт-Петербурга, викладач кафедри соціокультурної антропології Колумбійського університету, а нині професор Прінстонського університету, — вивчивши досвід євро-пейської та американської антропологічних шкіл, обстоює варіант назви «соціокультурна антропологія»19 як більш точний для позна-чення традицій виникнення і сфер інтересів цієї дисципліни.

Втім, процес зближення антропології і соціології відбувається не безболісно і у європейських колег. Досвід застосування методів, вироблених західною наукою, до західних же феноменів сприй-мався часом дуже неоднозначно. Адже міждисциплінарність як наслідок творчої еволюції у західній соціології претендує на зміну й загального дисциплінарного погляду соціології на суспільство та основні процеси в ньому. Попри те, свій ранній антропологічний досвід П’єр Бурдьє оцінює як надзвичайно важливий у соціологіч-ному теоретизуванні. «Факт постановки традиційних етнологічних питань з приводу нашого суспільства і руйнування традиційних кордонів між етнологією і соціологією був уже політичним актом. Конкретно це виражається в реакціях, які викликають ці дві форми роботи: тоді як мій розгляд ментальних структур, об’єктивованих у просторі кабільського дому, викликає схвалення і навіть захоплен-ня, мій аналіз “категорій професорського розуму”, який я зумів зробити, спираючись на оціночні судження, дані викладачами під-готовчих курсів на адресу їхніх учнів, або на некрологи, опубліко-вані в щорічнику випускників Вищої нормальної школи, здається грубим порушенням і актом неблагопристойності» [25, с. 43–44].

Залучення антропологічних знань і методів у пострадянській науці відбувалося згідно з описаною вище логікою, тобто як по-треба розширення соціологічної проблематики у її постанні се-ред соціогуманітарних дисциплін, і активізувалося в дев’яності та двотисячні.

Зрештою, соціологи і досі не актуалізували визначені ще на по-чатку ХХ століття Едвардом Сепіром напрямки корисності класич-

19 Надалі і ми послуговуватимемося збірним терміном (за винятком цитувань): соціально-культурна антропологія.


89

ної антропології, які він виклав як пункти своєї праці «Антропологія та соціологія»: відхід від уявлень паневолюціонізму та функціона-лізму, розуміння більшої складності моделей та механізмів розвитку, а натомість залучення ідеї перенесення соціальних форм, соціальної дифузії, реальності паралельного соціального розвитку, важливість символів у житті людини та суспільства [167, с. 611–629].

Антропологічну дослідницьку традицію було залучено зокрема й до обґрунтування якісної парадигми в соціології. Справді, епіс-темологічні засади якісних методів розвивалися у тісному зв’язку з ідеями інтерпретативного напрямку антропології. Так, резуль-татом етнографічного чи історичного дослідження, за Кліфордом Ґірцом, в ідеалі стає не «просто теорія», а поміщений в повніший контекст (реконтекстуалізований) щільний (насичений) опис. Тож опис навіть короткотривалої події стає досить великим, через ба-гатство деталей, вказання усіх можливих нюансів, які дають змогу читачеві зрозуміти культурні смисли того, що відбулося. Можна сказати, що якісна методологія робить ставку на прецедентну легі-тимізацію інструментарію та теорії своєю методикою та методами.

Модерністський період розвитку якісного підходу в західній со-ціології завершився розробкою «обґрунтованої теорії» (А. Штраус, Дж. Корбін, Б. Глейзер, А. Кларк) [137; 185]. У контексті цього під-ходу теоретичне осмислення реальності безпосередньо включається в процес збирання, аналізу та інтерпретації даних. Це означає, що дослідницький інструментарій має бути чутливим до стану дослі-джуваної реальності і може змінюватися залежно від того, як зміню-ється сприйняття суб’єкта пізнання під впливом змін у об’єкті.

Ці епістемологічні засади набули розвитку в одному з найужи-ваніших методів збору даних у соціальній і культурній антропо-логії та етнографії — включеному спостереженні, яке його адепти сприймають не як одну з методик чи навіть метод збору інфор-мації, а як спосіб антропологічного пізнання реальності, навіть спосіб життя антрополога. Тобто застереження та принципи, ви-роблені щодо включеного спостереження, у ході антропологічних досліджень максимально відображають методологічні установки самої дисципліни, витримані в дусі якісної парадигми.

На противагу цьому взаємопроникненню методу та дисци-пліни, в соціології під включеним спостереженням зазвичай ро-


90

зуміють метод збору соціологічних даних, що передує точнішим методикам, і вже у другу чергу, тобто значно рідше, — цілісну дослідницьку стратегію чи й методологію соціальних та гумані-тарних досліджень, якісно відмінну від методології природничих наук. Перше трактування більше відповідає позитивістській на-станові, а друге — м’якій, гуманістичній, воно більш близьке до досвіду антропологів та етнографів.

З огляду на особливості міждисциплінарності у різних акаде-мічних традиціях найбільші бар’єри для розвитку західної соціо-логічної теорії виникають не стільки між науками, як у вітчизняній традиції, скільки між школами, тому взаємне використання й по-ширення нових ідей безпосередньо утруднене, зате можливе через популяризацію певних методів. Це посередництво добре просте-жується на прикладі дедалі більшого використання включеного спостереження, а разом з тим етичних, методологічних та концеп-туальних підвалин дослідницької стратегії, що ознаменувало і за-гальний поворот до гуманістичної соціології.

Величезний досвід антропологічних та етнографічних дослі-джень надає можливість звертати увагу на ті аспекти польової ро-боти, що стають особливо помітними при використанні в соціо-логії якісних методів збору інформації. Сформульовані при цьому особливості та застороги проведення спостереження будуть корис-ні соціологам, котрі досі рідко вдавалися до спостереження, хоча й згадували його в арсеналі своїх методів20.

20 Причина такої неуважності традиційної радянської і пострадянської соціології у тому, що її місце в дисциплінарній матриці розглядалося як дотичне до позитивних наук, тому їй приписується володіння «об’єктивним» знанням. Відповідно, вихід за межі позитивності, з одного боку, прирівнюється до порушення дисциплінарних меж, а з другого — просто не має для того ресурсів (організаційних структур, фахівців, проектів тощо).Дисциплінарна матриця все ж таки має ще один недолік — ригідність — значно повільніше, неоковирне реагування на виклики світу. Тоді як, реагуючи на ці виклики, європейські та американські соціологи апологетували уже кілька шкіл та їх очільників. І тих, що сходили з подіуму (кафедри), не забували, вони могли бути заново перечитаними, що сприяло їх ревіталізації та вилилося у назви з префіксом пост-, нео- як свідчення єдності й тяглості європейського чи американського соціологічного теоретизування.


91

Попри те що спостереження в соціології ніколи не було цен-тральним методом дослідження та опису соціальної реальності, традицію його використання, апеляції та обговорення все ж було сформовано. Включене спостереження актуалізується саме у ви-вченні міста, адже соціологи майже виключно є городянами, урба-ністичний ландшафт у будь-якому разі є тлом, на якому постає їхня професійна ідентичність. Тому й не дивно, що рефлексія міського способу життя відбувається через використання у соціологічному дослідженні цього методу. Так, критикуючи позицію зовнішнього спостерігача, чия діяльність спрямовувалася лише на опис соціаль-ної поведінки об’єкта дослідження, представники чиказької школи наголошували роль «включення» дослідника в соціальне життя21.

Загальні настанови та витоки польового дослідження, і перш за все включеного спостереження, описує Лоуренс Ньюман в одному з розділів своєї праці «Методи соціальних досліджень: кількісний та якісний підхід»: «Спостереження за бідними в Лондоні, які про-водили Ч. Бут і Б. Веб у 1890-ті рр., поклали початок опитувань та польових досліджень, що виходили за рамки антропології. Вклю-чене спостереження з’явилося, ймовірно, в Німеччині в 1890 р. П. Горе працював фабричним підмайстром протягом трьох міся-ців і щоночі робив нотатки, щоб дослідити фабричне життя. Його робота вплинула на університетських вчених, включаючи Макса Вебера» [143, с. 111]. Активно імплементувала пошукові стратегії журналістів та антропологів у соціологію чиказька школа. Окрім класичного дослідження Вільяма Вайта «Суспільство на розі вули-ці», до порівняно недавніх зразків успішного використання мето-ду включеного спостереження в соціології відносять дослідження Джона Садждена «Бокс і суспільство».

У радянській соціології найвідомішим є восьмилітнє включе-не спостереження Андрія Алєксєєва за виробничими відносинами на підприємстві «Ленполіграфмаш» [3]. А нещодавно цей автор у співавторстві з українським філософом та соціологом Романом Ленчовським випустив книгу під заголовком «Професія — соціо-

21 Проте досі у переважній більшості досліджень використовуються опитувальні методи, рідше — аналіз документів, спостереження є основним методом в одиничних випадках, хоча й маємо добрі зразки перед собою.


92

лог», в основу якої покладено включене спостереження, але вже у власному професійному середовищі [4].

«Все нове — добре забуте старе» — ця приказка може влучно схарактеризувати особливість логіки розвитку знання на додачу до зміни парадигм у ході наукових революцій Томаса Куна, їх фальсифікації за Карлом Поппером чи конкуренції дослідницьких «програм» Імре Лакатоса. Включене спостереження із значними наробками та необхідними антропологічними застереженнями було запропоноване соціології ще на початку ХХ століття, тоді ж соціологія збагатилася й іншими якісними методами. Чому ж перше залучення не стає настільки переконливим і у 1970–1980-х відбувається повернення до маргіналізованих способів осягнення соціальної реальності? Причина, гадаємо, не лише в хибах по-зитивізму, на критиці якого і постають ці ренесанси, а й у хибах таких спроб. Адже, розробляючи якісну методологію на основі певних методів, нехай і більш відповідальних за творену ними те-орію, гуманізувати соціологію важко. Слід переосмислити і самі вихідні засади тих теоретичних припущень, котрі лягатимуть в основу, наприклад, уґрунтованої теорії, чи супроводжуватимуть дослідників при виході у поле, зрештою, зможуть змінити і за-гальне розуміння та бачення предмета соціологічного вивчення. Саме в неможливості накладення культурованих методів на акультурні у своїй основі соціологічні теорії та понятійно-кон-цептуальний апарат бачиться одна з причин успішного розвитку гуманістичної соціології в останній чверті ХХ століття та необ-хідність повернення до цих питань нині.

І якщо західні адепти різних шкіл мають свої застереження в перейманні ідей одне одного, то формована на розхитаних марк-систських підмурівках і з несамостійним статусом «конкретних досліджень» пострадянська соціологія у концептуалізації соціо-культурного аналізу не має упереджень, будучи відкритішою до досвіду міжнародного співтовариства у пошуку нового. Тому соціокультурна проблематика, охоплюючи широке тематичне поле: від високої політики та макроекономіки до повсякдення, приватності, тілесності, створює можливості для якнайширшого використання спостереження. Окрім того, згаданий спектр тем відповідає розподілові на приватне і публічне, котре через ґен-


93

дерні дослідження і феміністську методологію оприявнюється та реконструюється, проблематизується в соціокультурному аналізі. Окремо слід згадати про небайдужість соціокультурного аналі-зу до актуалізованого в сучасному соціологічному дискурсі світу речей, дотичних і до публічного, але перш за все приватного та тілесного [175; 180; 139]. Як саме він залучає та інтерпретує цей світ, йтиметься далі, але очевидно, що опитувальними методами тут неможливо обмежитися.

На прикладі спостереження, на розрізненні його стратегій і тлумачень як методу в соціології та методології в соціально-культурній антропології можна розглянути взаємодію, взаємооб-мін, взаємодоповнення антропологічної та соціологічної тради-цій, які оприявнюються у соціокультурному аналізі. Вибір саме такого опорного зразка зумовлюється ще й свого роду «диплома-тичними» міркуваннями: знайомість терміна «включене спосте-реження», наявність в арсеналі стандартних методів (байдуже, що лише в пасиві). Оскільки для нього є місце в підручниках, у підготовці фахівців, це робить його звичним, знімає настороже-ність сприйняття антропологічного досвіду, адже цей метод уже передбачає суттєві новації та методологічні зміни в усталених формах збирання соціологічної інформації, загалом дослідниць-кій стратегії та місії.

Розглянувши настанови соціально-культурних антропологів та етнологів щодо включеного спостереження, спробуймо виокреми-ти ті, які не лише справляють загальний гуманізуючий вплив на дослідницькі процедури, а й дають змогу вивчати чи не найнеоче-видніший компонент культури — традиції, їх формування, побуту-вання чи втрату ними значущості. Адже культурний вимір велику увагу приділяє сходженню до традиції.

Включене спостереження ставить особливі вимоги перед до-слідником, бо це не просто метод збору інформації, а, за словами Денні Йоргенсена, «постійне занурення — якщо не спосіб життя». Безпосередня участь у «тут-і-тепер» повсякденного життя людей забезпечує як відправну точку для логіки і процесу досліджен-ня методом включеного спостереження, так і спосіб доступу до явищ, зазвичай прихованих при використанні невключеного спо-стереження [228, с. 8–9]. Включене спостереження, на його дум-


94

ку, доречне у ситуаціях, коли: а) про явище зовсім мало відомо; б) погляди учасників та дослідників помітно різняться; в) явище перебуває під завісою стереотипів; г) явище приховане від громад-ськості [228, с. 16] Останнє стосується випадків, коли явища та по-дії відбуваються за стінами певних закритих установ чи груп (на-приклад, життя в’язнів чи злочинних угруповань). Можна додати ще й такий пункт: явище не масштабне і локалізоване, тому може вивчатися як випадок.

Важливе питання — доступ до об’єкта або процесу, щодо яко-го проводиться спостереження. Залежно від ступеня відкритості організації, групи, громади надається перевага тій чи іншій страте-гії входу в поле, а також обирається характер спостереження, яке може бути прихованим або відкритим, повним або вибірковим.

Щодо включеності до контексту, то певне знання соціоеконо-мічних обставин дослідник чи дослідниця має майже завжди. Ви-вчаючи міське життя різних спільнот (пенсіонерів, ромів, відвід-увачів казино), навіть покидаючи межі звичного йому середовища, соціолог певною мірою знає проблеми цих людей і включений у ситуацію. Хоча така обізнаність часто поверхова і може обернутися непорозумінням у найнесподіваніший момент, навіть якщо дослід-ник говорить з членами досліджуваної спільноти «однією мовою». Як приклад можна навести різницю у трактуванні поняття «гарна пара» при визначенні шлюбного кола представниками різних со-ціальних груп: для одних найважливішим є походження обраниці чи обраного, для інших — зовнішні дані, матеріальні статки чи спільність інтересів, а, наприклад, для селян найважливіше, щоб це був гарний господар чи господиня.

Тому одним із завдань включеного спостереження є витлума-чення ключових для обраної проблематики понять у термінах чле-нів досліджуваної спільноти, з урахуванням особливостей їхнього буття та світосприйняття. Важливо звертати увагу на самоназву та арго організацій, груп або субкультури. І нагадаємо, що, як слушно зауважили лінгвісти-структуралісти, мова групи містить ключі до того, що важливе для членів групи і як вони бачать світ. Як при-клад можна навести ромів, численні субетноси яких проживають в Україні і мають самобутню і досі не асимільовану нашою цивілі-зацією культуру та дуже різні для різних субетносів мови і звичаї,


95

складну систему соціальних відносин. А для загалу всі вони — «цигани», до того ж ця назва містить зневажливий відтінок, поси-лений стереотипами про життя і заняття ромів, тож не сприятиме успішному прийняттю соціологів табором.

Однак і повне занурення у контекст заважає сприймати своє як чуже. «Позиція відстороненості цінна тим, що дає змогу ста-вити під сумнів звичні речі і помічати деталі або дивитися на знайомі речі очима стороннього. Відстороненість допомагає дослідникові бачити звичне по-новому, а це виявляє ті аспекти оточення, яких не усвідомлюють члени групи» [143, с. 115]. Це стимулює вченого до того, щоб переглянути і свій власний соці-альний світ. Процес дослідження нагадує постійне перетікання, прагнення до одночасного утримання та рефлексії і включеності, і дистанційованості.

Досвідчені дослідники стверджують, що можна пережити куль-турний шок або відчуття дезорієнтації, коли вперше прибуваєш на місце проведення польової роботи, і це пов’язано з відмінностями в кодах цінностей і в поведінці людей. Іноді навіть попередня під-готовка дослідника, як формальна, так і неформальна, може ство-рити у нього або у неї нереалістичні очікування від спільноти, по-родити усвідомлений або неусвідомлений романтизм, який згодом наражається на зовсім інакшу реальність досліджуваної групи. Цей стан дезорієнтації, можливо, корисний. Маючи довготривалий ефект, подібно до ритуалу переходу, він готує науковця до уявного стрибка, необхідного для знайомства з чужою культурою або спо-собом життя.

Інколи, проводячи включений експеримент, важко пояснити свою присутність або характер проваджуваних замірів представ-никам спільноти. Узагальнюючи рекомендації західних авторів та свій досвід, російські антропологи Єлена Ярська-Смірнова та Павел Романов застерігають, що не слід вважати, що науко-вець має автоматичне право проводити свої дослідження, треба бути готовим запропонувати спільноті щось взамін (наприклад, сприяти виробленню рішень щодо досліджуваної проблеми). Не завжди можливо зберігати нейтральність, а в деяких обставинах позиція нейтралітету взагалі може виявитися етично неприйнят-ною [221; с. 293–294]. Ці ж максими щодо перевірки та застосу-


96

вання результатів уже загалом для соціологічного дослідження висловлює і президент Міжнародної соціологічної асоціації Мі-шель Вевйорка22.

Судячи з цих загальних особливостей, найбільш доречним дизайном включеного спостереження стає аналіз випадків (case-study) 23. Адже, як правило, спостереження проводяться на одному об’єкті — випадку (case), яким є якась спільнота, окремо взяте со-ціальне явище, клас дій або царина діяльності.

Водночас аналіз випадків має свій спектр методичних харак-теристик та особливостей, і зводити його до включеного спосте-реження неправильно, адже його реалізація може потребувати за-лучення різноманітних методів, методик, типів інформації, хоча включене спостереження і посідатиме серед них чільне місце. По-при позірну простоту такого точкового дослідження, (саме легкість його виконання стає основним предметом критики з боку адептів класичного соціологічного дослідження), Бент Флівберг [203] по-

22 «Існує декілька, зокрема три, способів представляти свої результати. Перший спосіб — представити результати свого дослідження широкій неспеціалізованій публіці в рамках радіовиступу або на сторінках газет. Тим самим результати будуть доступними для коментарів та судження широкої публіки, що дозволить мені визначити, наскільки отримані мною дані є виправданими і валідними.

Другий спосіб, який мені здається цікавішим, я б назвав “відновлення”. Якщо бути точнішим, то я б назвав його “повернення”. Приміром, я повертаю результати свого дослідження тим, кого я вивчив. Якщо я проваджу свої дослідження на заводі, то я поверну результати тим, кого я вивчав. І це дасть мені реакції та коментарі важливіші і слушніші, ніж при їх поширенні у пресі.

Третій спосіб представлення результатів можна назвати інтерактивним способом, способом обговорення, коли я представляю свої результати в такому середовищі, в такій аудиторії, яка не просто сприймає їх, а формулює питання, обговорює, сумнівається і таким чином бере участь у поліпшенні цих результатів» [37].23 У літературі цей термін також перекладається як «монографічне дослідження» [171, с. 27], що має свій сенс, але націлює неодмінно на масштабне, всебічне вивчення певного класу явищ, тоді як під аналізом випадків часто розуміють і невеликі точкові шкіци; окрім того, термін «монографічне дослідження» має більш давнє побутування і значно ширше використовується у вітчизняному академічному дискурсі. Тож надалі послуговуватимемося словосполученням «аналіз випадку(ів)».


97

казує його складність через принципову відкритість, інтуїтивність, яка набувається з досвідом і через наполегливу, часом кількарічну працю, а залучення процедур і технік обґрунтованої теорії [185] чи поступової апроксимації [140] цю складність лише посилює.

Детально процедури проведення включеного спостережен-ня описано в численних англомовних посібниках, а на прикладі умов пострадянських суспільств — Євгенієм Ковальовим та Іллею Штейнбергом за матеріалами їхнього проекту дослідження села. На їхню думку, одне з найдискусійніших питань застосування якісних методів (спостереження, біографічні інтерв’ю, інтерпре-тації текстів) — це обґрунтування валідності та надійності отри-маних даних. З цією метою використовується тріангуляція як ко-лективний спосіб збору й аналізу даних, коли в групі забезпечують обов’язкову присутність дослідників різної статі, раси, віку, соці-ального походження, щоб уникнути однобічних інтерпретацій, ви-кликаних можливими упередженнями ученого, сформованих їхнім повсякденним знанням, результатами соціалізації та життєвим до-свідом. Ще одне розуміння терміна «тріангуляція» — це викорис-тання різних типів свідчень для складання якнайповнішої картини досліджуваного явища.

Найбільші дивіденди, на переконання згаданих авторів, стра-тегія тріангуляції може принести на стадії аналізу даних. Загалом існує чотири типи тріангуляції, які сприяють перевірці та обґрун-тованості якісного аналізу. Методична тріангуляція — це перевір-ка стійкості результатів, отриманих за допомогою різних методів збирання. Перевірка стійкості різних джерел даних у межах одного методу отримала назву тріангуляції джерел. Залучення дослідни-ків, носіїв різного досвіду для обробітку даних дає тріангуляцію аналітиків, а використання декількох теорій для інтерпретації — теоретичну тріангуляцію [103, c. 308].

Таким чином, зауважимо, що розглянута нами своєрідність включеного спостереження, а також інші його характеристики чи не найбільше з-поміж традиційних соціологічних методів збору ін-формації відповідають тим складним вимогам до дослідницького інструменту, які виникають при вивченні культурних явищ та про-цесів: знатуралізованих традицій (як-от етноцентризм), ефектів глобалізації (корпоративна культура), субкультурних спільнот (від


98

літоб’єднань, професійних спілок до радикальних угруповань) — саме на цих об’єктах уповні розкриваються навички самоорганіза-ції, рефлексії, відстороненості та емпатичності, інші фахові риси, пов’язані з класичним антропологічним дослідженням та імпорто-вані разом з якісними методами і в соціологічну практику.

Аналіз особливостей побутування та використання в академічно-му дискурсі різних дисциплін включеного спостереження демонструє, що за посередництва методу налагоджуються мости міждисциплінар-ності, транслюється досвід та розширюються евристичні можливості, зокрема в соціологічних межах. Проте цей процес не пасивний і, тим більш, не односторонній, адже, як зазначалося на початку цього екс-курсу, навіть статус включеного спостереження може змінюватися від методики, методу до методології, організуючого принципу, стрижня дослідження, тож реактуалізація в соціології включеного спостере-ження, відбуваючись у контексті новочасних антропологічних та гу-маністичних впливів, здійснюється на нових засадах: майже повніс-тю перемінюється його класично позитивістська архітектура фіксації стимулу-реакції, включаються нові проблемні царини (повсякдення, приватність), посилюється чутливість до ширшого спектра чинників (ґендерний, тілесний, естетичний, сексуальний тощо), все це супрово-джується рефлексією загалом дослідницької програми, позиції соціо-лога та соціології в довколишньому світі. Відповіді на питання, що постали перед соціологами в ході використання включеного спосте-реження для вивчення соціальної реальності, мають зворотний вплив на дискусії, що досі точаться серед соціальних та культурних антро-пологів, етнологів, культурологів24.

Серед цих питань і ті, що традиційно вважаються питаннями ідентифікації антрополога-дослідника: оприявлення та елімінація власної культурної належності; нейтральність характеристик та відсутність оцінок. Проте неостаточність класичних відповідей та

24 Мовиться про вітчизняну та, ширше, пострадянську ситуацію, де до числа культурологів зараховують себе ще донедавна етнографи, фольклористи, філософи, історики, а також соціологи, котрі від початку стали на ці засади, слідуючи західним традиціям культурної та соціальної антропології. Тому дисциплінарні межі і переходи тут очевидні, а чіткі розрізнення стали важливою передумовою міждисциплінарного діалогу.


99

їх пошуку стає очевидною лише у випадку формулювання їх со-ціологами: «По-перше, я чорний африканець, чоловік; англійська у мене навіть не третя мова. По-друге, я інтерв’ював чоловіків-африканців, які зовсім не знали англійської. По-третє, я захищав дисертацію у раді з білих гетеросексуалів середнього класу, горо-дян англосаксів і канадців. Як перекласти їхньою мовою життєві світи моїх респондентів не в колоніальних термінах так, щоб від-повідати очікуванням вчених, таких далеких від життєвих світів моїх респондентів, але які мають інституційне право схвалити чи ні мою дисертацію? Ядром ситуації стала проблема, сформульова-на так: “Як сприяти деколонізації соціальних досліджень ‘інших’, забезпечуючи конструювання реальності ‘іншого’ в усталених тер-мінах Заходу / Євро-Американської гегемонії та ідеології?”25 Це питання — в центрі моєї статті», — проблематизує цю ситуацію соціолог з Мозамбіку Давид Маріо Матсіньє [128, с. 26].

Матсіньє пропонує активацію систем тубільного знання в до-слідженнях та репрезентації, оскільки якість цих систем потен-ційно здатна деколонізувати методології, що сприятиме розвитку останніх. Погляди на світ людей з колоній розглядатимуться не як сирий матеріал чи сира природа, яку досліджують за допомогою західного інструментарію, а як засоби й форми дослідження та ре-презентації [128, с. 34].

Репресивна функція академічної культури проявляється не лише при зіткненні з етнічною чи расовою інакшістю, а й при включенні жіночого досвіду (О. Кісь, Д. Сміт, К. Ґіліган, М. Го-кесворт, Е. Оуклі). Що й не дивно, адже модерністський проект науки ввібрав у себе як етноцентризм із легітимацією колоніаль-ного минулого, так і патріархальні установки на виправдання ґен-дерних нерівностей. Проте якщо критика цих рис уже давно має місце [115; 116], то уникнення сексистських чи ієрархізуючих рис у соціологічних дослідженнях та текстах — справа складна і важка порівняно з антропологічною ситуацією, саме через те, що соціо-

25 Dei G., Hall B., Rosenberg D. Indigenous Knowledges in Global Contexts: Multiple Readings of Our World. Toronto: Univ. of Toronto Press, 2000. — P. 12.


100

логія вивчає свої, а не віддалених у географічному та ментальному плані суспільств спільноти та культури.

Справді, коли мова заходить про сусідні у буквальному розу-мінні соціальні групи, то їхні культурні практики, цінності, міфи та символіку значно важче сприймати безсторонньо, особливо коли вони стоять у шкалі цінностей дослідника на негативному по-люсі26.

Порівняймо дослідження практик жертвоприношення та риту-альних убивств із тими ж за змістом діями, але вчиненими нашими сучасниками, співвітчизниками, тією чи іншою мірою (від сусід-ства до родичання) наближеними до нас людьми. Спектр їх оці-нок простягається від пошанування та освячення у випадку, коли дійовими особами постають міфічні персонажі, через нейтральну констатацію, коли описуються аборигени Австралії, звичаї народів Африки чи ж дохристиянська доба Європи, до жорсткого осуду, неприйняття, гидливості, коли мовиться про профашистські, нео-нацистські угруповування, сатаністів тощо. І саме з останніми ма-ють справу соціологи у своїх спробах гуманістичніше, якісніше осягнути світ.

Цьому заважає непроявленість чи складність рефлексії куль-турних традицій науковців. У першому випадку культури належ-ності тих, кого досліджують, та тих, хто досліджує, досить близькі, щоб сприйматися як вражаючі, екзотичні, тож культурний шок, ко-трий звертає вістря уваги перш за все на рефлексію власної куль-турної традиції, її денатуралізацію, а відтак релятивізм спостере-жуваних практик, унеможливлюється.

Ця трудність посилюється ще й тим, що, по-друге, такі пари культурних належностей, умовно кажучи, мають занадто велику площу взаємоперетину27, тобто містять, окрім відмінних компонен-

26 Цінності дослідника тут входять у суперечність із дослідницькими цінностями. І ситуація зумовлюється тим, що свої цінності ми не годні елімінувати, бо відмова від них, до речі, теж суперечить дослідницьким цінностям, навіть більше, у гуманістичній парадигмі трактується як акт дегуманізуючий.27 Юрій Лотман вводить метафору сфер смислів як множин, що (не)перетинаються, пишучи про систему двох мов як мінімально можливу умову спілкування.


101

тів, багато спільних, породжених належністю до однієї історичної епохи, макрорегіону (так звані «цивілізації»: центральноєвропей-ська, слов’янська тощо), громадянства, городянства, соціальної, політичної, ґендерної та інших ідентичностей.

Так, ставлення до вживання наркотиків залежить не лише від того, наскільки віддаленими, а тому безсторонніми, постають си-туації опису. Прикладом великої віддаленості може бути ситуація класичного антрополога, для якого це будуть ритуали з галюци-ногенними грибами у тубільців Америки. А ось наркоманія серед родичів, друзів, студентів, сусідів, співгородян, які стають загро-зою суспільному порядку, близькою «до болю» і вже не може елі-мінувати досвідних переживань. А також, що не менш важливо, свою роль відіграє і загальний настрій епохи, в часи якої живуть і творять автори, їх входження до мистецьких кіл, адже для кінця ХІХ — початку ХХ століття морфій, опій, інші психотропні речо-вини мали зовсім інше, лікувальне чи творче значення [212], і, від-повідно, ставлення у суспільстві до них було іншим. Нині можемо спостерігати схожий дрейф з легітимного й корисного до шкідли-вого й нелегального стосовно різних Інтернет-практик (ігри, мере-жеві спільноти тощо).

Ці досить яскраві, проте не вичерпні приклади демонструють, що антропологи та соціологи у полі керуються різними настано-вами. Перші вивчають «Інших»28, тому така легкість абстрагуван-ня навіть від неприйнятних для них речей. Соціологія, навпаки, покликана вивчати суспільство, тобто «Ми-групу», тож однією з методологічних складностей стає факт належності дослідників до того ж суспільства, що й досліджувані спільноти. Варто зауважити, що це не завжди сприймається як перешкода: емпатія, знання кон-тексту дає свої переваги. Та й не зовсім точна ця поширена серед соціологів теза, адже суспільство складається з дуже різних груп, які часом віддаленіші між собою, ніж із групами з інших країн з таким самим соціальним статусом, стилем життя, належністю до

28 Це можуть бути досить близькі у географічному плані групи (старовіри чи мормони з сусіднього містечка або ж квір-особи чи й мешканці китайського кварталу).


102

однієї субкультури, як, наприклад, закарпатські та угорські роми, або ж управлінці вищої ланки по всьому світу. Джерела спільності останніх виводять із процесів глобалізації та поширення певного типу маскулінності [106; 131]. Проте етос соціолога передбачає це відчуття спільності: професійна світоглядна позиція соціоло-га зближує його із інтелігенцією29 та, у версії західних соціологів (К. Мангайм, З. Бауман, П. Бурдьє), з інтелектуалами [12].

Не вдаючись до деталізації позицій феноменологічних та гер-меневтичних дискусій30, бачимо, що для соціолога та антрополога ці питання вирішуються по-різному. І саме у спробі втілити макси-ми гуманістичної соціології через якісні методи пізнання згадані відмінності проявляються особливо чітко: антрополог задля по-долання (етно)центризму має розвивати емпатичність сприйняття чужої культури як близької. Водночас соціолог у дослідницькій си-туації навпаки — має розвивати навички погляду на свою культуру як на чужу, відсторонену, інакше вона так і лишиться натуралізо-ваною і закритою від аналізу.

Та й при презентації даних перед антропологією і соціоло-гією постають зовсім різні проблемні питання, зокрема щодо співвідносної ваги спостережуваних даних зі статистичними та результатами масових опитувань чи аналізу документів. У одно-му із проектів відомої міжнародної організації було використано соціологічне масове репрезентативне опитування з проблем до-машнього насильства. Його результати презентувалися журналіс-

29 Адже серед інтелігенції так само загострено і розширено трактується власне Я, поширене до меж громадянської ідентичності, із подальшою її трансформацією у громадянську позицію: «За всіх скажу, за всіх переболію, я кожен день на бій іду, на прю» (Павло Тичина ), звідси і переживання, і когнітивний дисонанс щодо виборів політичних еліт як у соціологів, так і у широкого кола громадських діячів (показово, що цикл радіопередач Володимира Яворівського та затим видання їх текстів у вигляді збірки нарисів має назвою риторичне запитання: «Що ми за народ такий?!»).30 Окрім уже згадуваного поняття культурного шоку як способу оприявнення власних культурних засад через зіткнення із чужою культурою. У більш загальному вигляді ці питання виводять на проблему інтерсуб’єктивності та роль Іншого у пізнанні (Е. Гусерль, Г.-Г. Гадамер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті, Д. Айді).


103

там, і їх планувалося передати до органів влади. Проте отримані цифри (1 % опитаних вказали на випадки у їхньому житті сексу-ального насильства)31 видалися керівникам превентивних про-грам — як чиновницям, так і громадським діячкам — замалими, навіть більше — неправдивими, адже, як стверджували учасниці прес-конференції, а затим і круглого столу, до них за допомогою звертаються тисячі жертв домашнього насильства. Брак навичок оперування такого роду даними не дав змоги учасникам і учасни-цям швидко перевести відсотки в абсолютні цифри і переконатися, що навіть 1 % у перерахунку на репрезентоване населення кра-їни — це значно більше, аніж вони отримують з досвіду роботи своїх організацій та навіть могли собі уявити. Занепокоєність за-цікавлених чиновників та громадськості полягала у тому, що не-значний відсоток породить статус незначущої щодо цієї проблеми у сприйнятті керівництва профільних міністерств та відомств, а також ґрантодавчих організацій та інших донорів. Звідси, бачимо, набуває нового звучання питання політичного виміру отриманих даних та їх ролі у соціальних практиках.

Висновки із цього екскурсу в метод спостереження підтвер-джують наші припущення про виконання ним функції мосту на перетині різних дисциплін, методологій, традицій, предметів, ка-нонів. Таким чином, через звичний термін — йому вже є місце, існує певна ніша в соціології — можна долучитися до існуючих традицій і фундувати нові, що в обох випадках сприяє розвитку соціологічного теоретизування в напрямку гуманістичної версії та соціокультурного аналізу суспільства.

Тож, попередньо підсумовуючи загальну історію вододілів та мостів соціології та соціально-культурної антропології, їх збли-ження на ґрунті методичному на прикладі включеного спостере-ження, слід зауважити, що у постанні соціокультурного аналізу в емпіричній соціології зближення обох дисциплін відіграє нині помітну роль. Це відбувається через перетин їхніх предметних царин: маргінальні групи, далекі культури, приватність входять у

31 Опитування проведено компанією GFK Ukraine у 2009 році. З коротким звітом дослідження можна ознайомитися на сторінці ПРООН в Україні за адресою http://www.undp.org.ua/files/ua_5843415_JAN_violence_prez_fin_UKR.pdf


104

поле зору соціолога, а урбанізоване модерне суспільство — антро-полога. Сьогодні включене спостереження набуває дедалі більшо-го поширення в соціології, поряд з такими якісними методами, як аналіз випадків, біографічний метод, наративний аналіз, що теж ґрунтуються на відповідних антропологічних методиках. Окрім всього іншого, антропологічний та етнографічний досвід сприяє переосмисленню категорій та понять соціології, вироблених на ма-теріалі західного модерного суспільства.

2.1.2. Заглиблення в минуле й тематична широта охоплення сучасності

Іншим прикладом розширення предметної сфери соціології та розвитку соціокультурного аналізу стає історія. Історія — як зану-рення соціології у пласти ґенези актуальних соціокультурних про-цесів. На відміну від враження, яке складається за підручниками у вітчизняного школяра, історія — це не лише хроніка вождів та воєн. Це минуле суспільства, про що стверджують класики цього підходу, свідчать праці з соціальної історії, зокрема дослідження на межі філософії, естетики, антропології [88; 193; 212].

Сучасний етап розвитку усної історії пов’язують із повоєнним збільшенням уваги істориків до соціокультурних засад історичних подій та явищ ХХ століття, до не чутих раніше голосів етнічних спільнот, жінок, представників маргінальних груп. Велику зацікав-леність сьогодні викликають дослідження Другої світової війни, відкриті нові документи, які ще більше потребують доповнення свідченнями учасників, очевидців, нащадків — колабораціонізм, окупація, остарбайтерство, полон, концтабір, дезертирство, — саме усна історія покликана компенсувати неповноту та ідеологіч-ну заангажованість документів, використати можливості звернути-ся безпосередньо до свідків, носіїв унікальної пам’яті.

На сьогодні існує велика кількість літератури щодо досвіду за-стосування методу у західній гуманітаристиці (Пол Томпсон, Да-ніель Джеймс, Томас Чарльтон), було пройдено чотири зміни пара-дигм [194]. Накопичено чималу літературу, досвід проектів та базу зібраних даних у добре забутій, а тому наново відроджуваній укра-їнській традиції біографічного дослідження. Пожвавлення інтер-


105

есу до цього методу у пострадянській науці в останні десятиліття відбувається переважно завдяки доступності закордонних першо-джерел та участі в спільних розвідках [99; 15]. Широко провадять-ся проекти таких досліджень з усної історії, зокрема і за участі українських науковців, завдяки яким розширюється тематичний спектр охоплення предмета соціогуманітарних досліджень.

У другій половині 2004 року фонд «Пам’ять і майбутнє», який є структурним підрозділом фонду «Пам’ять, відповідальність і май-бутнє» і підтримує наукові та освітні проекти, спрямовані на уві-чнення пам’яті про жертви націонал-соціалізму, ініціював програ-му збирання документальних свідчень про долі людей, залучених у роки Другої світової війни до рабської та примусової праці на тери-торії Третього Рейху. Головною ініціативою в рамках цієї програми став міжнародний проект, зорієнтований на збирання насамперед усних свідчень колишніх примусових робітників у формі аудіо- та відеоінтерв’ю. Від України у цьому проекті беруть участь Центр освітніх ініціатив (Львів) та Східний інститут українознавства ім. Ковальських (Харків). Усього в рамках проекту заплановано про-ведення 550 інтерв’ю (440 аудіо- та 110 відео-), при цьому їх розпо-діл за країнами різний. В Україні Фонд підтримав проведення 80 інтерв’ю. Інтерв’ю, які записуються в рамках проекту, — це напів-відкриті наративні автобіографічні інтерв’ю середньою триваліс-тю 3,5–4 години [62].

«Образ сили духу: жива історія підпільного життя Української Греко-Католицької Церкви, 1946–1989» — це назва основного про-екту створеного у Львові в 1992 р. Борисом Ґудзяком Інституту Іс-торії Церкви. Проект здійснюють працівники та студенти, які є не лише спеціалістами, мають підставові знання з історії України та ре-лігії періоду 1944–1989 рр., але є практикуючими християнами [69].

Міжнародний проект «Жіноча пам’ять». 1996 року у Празі дослідниці з центральноєвропейських країн (Чехії, Словаччини, Польщі, Сербії, Чорногорії, Хорватії та колишньої НДР) започат-кували міжнародний суспільно-науковий проект «Жіноча пам’ять: вивчення життя та ідентичностей жінок при соціалізмі». Його пер-шорядне завдання полягає у документуванні досвіду жінок часів соціалізму шляхом запису та подальшого порівняльного аналізу жіночих автобіографій. Метою є вивчення повсякденного життя,


106

поглядів, соціальних ідентичностей та життєвих стратегій різних поколінь жінок протягом ХХ століття в країнах колишнього со-цтабору. Координатором міжнародного проекту «Жіноча пам’ять» стала директорка празького Центру ґендерних досліджень Павла Фрідлова. Долучення України до цього проекту восени 2002 р. від-крило унікальні перспективи використання ефективної методики та практичного досвіду вчених цих країн для розвитку нової для нас ділянки усної жіночої історії. Українську гілку міжнародного проекту — дослідження «Україна XX століття у пам’яті жінок» — очолила Оксана Кісь [98]. Варто зауважити, що дослідниці розро-бляють спеціальні настанови щодо дослідження та теоретичного осмислення жіночої історії [61; 63; 197; 223; 232].

Окрім цих проектів, здійснюється низка інших, менших за масштабом, але також вартих уваги: «У тіні Магури: усна істо-рія мікрореґіону в українських Карпатах» (координатор частини з усної історії Леонід Герець), «Образи університетської науки: Хар-ківський університет у 1940–1980-х роках» (координатор Вікторія Іващенко). Історія національних дискурсів як пам’ять інтелігенції стала ще однією академічною темою в цьому руслі [54; 77]32.

Попри велику кількість уже реалізованих чи започаткованих дослідницьких проектів, наявність методичної літератури, жва-ві дискусії та заснування професійної Спільноти усних істориків (Oral History Association33), історики, етнографи, лінгвісти та куль-турологи — всі, хто дотичний до збору такого типу свідчень про події та явища суспільного життя, фіксують велику кількість не-усталених моментів, проблем методики та методології.

32 Російські колеги так само мають змогу реалізовувати усноісторичні проекти, збирати цінну інформацію, створювати архіви переважно за допомогою міжнародної ґрантової підтримки, прикладом яких може слугувати база даних і дослідницький досвід Науково-дослідницького центру «Меморіал» (Санкт-Петербург, Росія), http://memorial-nic.org/archive.html33 Міжнародна Асоціація усних істориків створена ще 1966 року і покликана об’єднати зусилля усіх зацікавлених в усній історії як способі збору та інтерпретації людської пам’яті задля розвитку знань та людської гідності (http://www.oralhistory.org). Про інституціоналізацію та розвиток усної історії див. допис Марієта де Мораес Феррейра [198].


107

Потреба вироблення особливої методології, яка б враховувала особливості роботи та верифікації свідчень, зібраних дослідником шляхом глибинних інтерв’ю, ведення щоденників, написання спо-гадів, сформувала запит від істориків до фахівців суміжних дисци-плін, передусім соціологів. Про це, зокрема, пише Наталія Яковен-ко у розділі «Соціологія — новий стратегічний партнер істориків» свого підручника «Вступ до історії» [220].

Справді, не лише соціологія перебуває нині на методологічно-му роздоріжжі, суттєві зміни відбуваються у дослідницьких прак-тиках багатьох гуманітарних наук. Сама назва збірки праць «Нові перспективи історіописання» за редакцією Пітера Берка [138] свід-чить, що історики активно дискутують: критично переосмислю-ють власну спадщину, роззираються на інших і приміряють до себе пізнавальні принципи, більш відповідні до нинішньої ситуації.

Серед епістемологічних причин розвитку нових тенденцій в історичному пізнанні називають передусім кризу того типу соці-альної історії, який пропонувала французька школа «Анналів», та необхідність, за висловом Мішеля Вовеля, переходу до «викорис-тання мікроскопа в історії». Подальше використання біографічно-го та інших методів довело переваги міждисциплінарної взаємодії, особливо в тих історичних дослідженнях, які своїм предметом ро-блять не структури, а соціальний контекст [160, с. 29–30].

Відома праця Фернана Броделя «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV — XVIII ст.» [22] із підзаголовком «Структура повсякденності: можливе і неможливе» стала ще од-нією віхою у розвитку історичного пізнання в охопленні усіх сфер людського життя — від особливостей великого міста як простору життя до структури дому, до світу речей, найрізноманітніших сим-волів культури.

Водночас Ріхард ван Дюльмен висловив переконаність у тому, що інтерес до мікроісторії в Німеччині було продиктовано роз-ширенням співробітництва на стику наук чи полемікою навколо теоретичних гіпотез, які виникають між ученими різних країн. Пе-реклади і використання у ході досліджень ідей таких учених, як М. Вебер, Н. Еліас, М. Фуко, а в останній час П. Бурдьє справили і досі справляють великий вплив на формування нової історичної науки та нового розуміння історії. Стало набагато важче віднахо-


108

дити грані, які відділяють історичну антропологію від соціології, фольклористики, а тепер і від антропології та етнології [76, с. 208].

Тож уже соціологія, психологія і соціально-культурна антро-пологія через соціальну історію справляють суттєвий вплив на іс-торію. Розгляньмо цю ситуацію детальніше на прикладі звернення істориків та вітчизняних етнографів (як ми зазначали, етнографію в Україні включено до історичних дисциплін) до біографічного ме-тоду. Це так само, як і у випадку з включеним спостереженням, дасть змогу прояснити взаємовплив методики й методології у між-дисциплінарних зв’язках. Зокрема, виявити можливості та обме-ження якісних методів у досвіді усної історії. А досвід його засто-сування та збагачення, зокрема у рамках розвитку усноісторичних проектів, дозволить означити проблеми та можливості соціокуль-турного аналізу ідентичностей, індивідуального досвіду, колектив-ної трансляції культурної традиції.

Життєві історії, або історії про життя, різноманітні біографії зараховують до жанру наративів, або оповідань [20; 231]. У сучас-ній соціології поняття «наратив» використовується дуже широко: до нього відносять усні розповіді, художні твори, малюнки, карти-ни і навіть наукові праці — а наративне інтерв’ю зараховують до соціологічних методів (Дж. Кресуел, В. Семенова, А. Готліб).

Згадуваний у зв’язку з включеним спостереженням аналіз ви-падку як самостійна дослідницька стратегія часто передбачає збір чи залучення соціально-культурними антропологами біографічно-го матеріалу. Вивчення реальних людей, які мають реальний жит-тєвий досвід у реальному світі, відбувається в наративному аналізі за допомогою тлумачення сенсу, яким ці люди наділяють пережиті ними події. Такими текстами сповнене наше повсякдення, ми їх продукуємо, слухаємо чи підслуховуємо: що «вона сказала», що «він сказав», що сталося після — це оповіді з усіма нюансами мо-менту, який має якесь певне значення.

Зі свого боку аргументи на користь звернення до життєпису людей, свідків історичних подій, наводять історики. Британський дослідник і теоретик усної історії Пол Томпсон наголошує на по-трійному потенціалі свідчень очевидців, які надають можливість «1) пробувати і розробляти нові підходи до інтерпретації фактів, 2) підтверджувати справедливість попереднього тлумачення істо-


109

ричних подій та 3) демонструвати, як події сприймалися на індиві-дуальному рівні» [193, c. 263, 271].

Ще більше наближення історичних потреб до проблемати-ки соціокультурного аналізу вбачає Леонід Герець, повідомля-ючи, що, «як відомо, однією з цілей усної історії є фіксація або зберігання історичної пам’яті, тобто не так самих «фактів», як способу, яким люди пригадують та осмислюють події, що тор-кнулись їхнього життя. У справі осмислення усі ми значною мірою залежимо від середовища, в якому формувалася наша особистість» [48, с. 277].

Широке застосування наративів та біографічних матеріалів у сфері усної історії, у зверненні до повсякдення та приватності в соціології привело до вироблення специфічних процедур та технік збирання і аналізу. Історію розвитку методу, його міждисциплінар-ність та сучасний досвід застосування в Україні вже достатньо ви-світлено у методичній літературі, зокрема в публікаціях Людмили Скокової та Гелінади Грінченко висвітлюється аналіз наративного інтерв’ю за методом Ф. Шутце, реконструкція «біографічного ви-падку» за методом Г. Розенталь, аналіз дослідницького інтерв’ю за С. Квале, секвенції та способи кодування тощо [61; 63; 171]. Ми ж звернемо увагу на ті колізії у використанні нарацій та біографічних матеріалів, що зумовлюються їх вписаністю у культурну традицію як суспільства, так і академічної спільноти.

Найперше у проблематиці біографічного методу привертає увагу нерозведення поняття методології та методу у його обгово-ренні. Справді, біографічне інтерв’ю — у термінах соціологічного емпіричного дослідження — специфічний порівняно із традицій-ними, зокрема кількісними чи зорієнтованими на тексти, метод, але це не дає підстав трактувати його гносеологічний статус як окрему методологію. Водночас цей метод у соціологічній традиції належить до гуманістичної методології, зорієнтованої на суб’єкт-суб’єктну пізнавальну взаємодію, на повсякденний досвід, на при-ватність, на цінність випадку поряд із пошуком типів, тенденцій тощо. Окрім того, ціла низка інших методів збору та аналізу даних можуть використовуватися при реалізації якісної методологічної установки дослідження, і біографічний метод має з ними комбіну-ватися чи конкурувати.


110

З другого ж боку, автобіографія чи життєва історія, історія сім’ї, проблемно орієнтоване інтерв’ю тощо розглядаються в соціології як одна група споріднених методик, які можуть реа-лізовуватися за детально прописаним та чітко структурованим путівником або як неформалізоване, вільне, глибинне, наративне інтерв’ю. І тут не слід забувати про переваги кількісних страте-гій. Пригадаймо популярне в радянські часи дослідження карток обліку, бібліотечних формулярів (див., зокрема, про «портрет чи-тача» у спогадах Льва Гудкова [65]), особових справ34. Це також може бути контент-аналіз автобіографій, написаних студентами як курсові роботи, які лягли в основу дисертаційного досліджен-ня Вікторії Борщенко [21], чи авторефератів дисертацій та со-ціологічних наукових джерел як творча біографія, виділених за належністю до галузі «соціологія молоді» в дисертаційному до-слідженні Юлії Глущенко [53].

Водночас, видається, для циклу класичних гуманітарних дис-циплін цілком можливе і актуальне тлумачення наративного та біо-графічного дослідження як маркера корпусу методологічних засад: антропоорієнтованих, заглиблених в історію, індивідуалізованих, унікальних тощо. Цінність унікальності досить нетипова для со-ціології, про це вже йшлося стосовно включеного спостереження, реалізованого за стратегією аналізу випадку. Формування такої цінності у соціокультурному аналізі пов’язане з належністю цього напрямку до гуманістичної традиції, людиномірністю, а також із постструктуралістською увагою до деталей деконструйованих тек-стів та семантичною традицією.

Цей особливий статус — унікальність і доконаність — біогра-фічного факту або цитати часом суперечать підручниковій історії, галузевій чи загальній теорії, пропадають крізь її завеликий растр. Вдаючись до ad-hoc концептуалізацій та міні-теорій (через засто-сування обґрунтованої теорії) і насиченого опису, дослідницькі групи йдуть на очевидний ризик — вони не завжди знаходять мову навіть із колегами по цеху, ще складніше вийти на широке пред-

34 Хоча у цьому прагненні всіх і все обліковувати був й інший бік, важливіше з точки зору тоталітарного режиму завдання-— контролювати суспільство [209].


111

ставлення отриманих результатів35. А при аналізі документів різ-ного типу виникає питання їх співвіднесення в межах одного про-екту чи порівняння результатів різних проектів між собою.

Проте такі порівняння важливі, вони з огляду на різницю висновків про загальну ситуацію за результатами синхронного (опитування, фокус-групи) та діахронного (біографічне інтерв’ю, реконструкція історії життя особи чи групи за документами, лон-гітюдне дослідження) зрізів дають змогу виявити досі не бачене. Одиничні випадки, зафіксовані при опитуванні чи статистичному обстеженні як фіксації синхронної картини у діахронії, постають як типові етапи, поворотні моменти життєвого шляху чи підтвер-джують свою випадковість.

За цією логікою можна розглянути появу та співвідношення хорошого та поганого ставлення до остарбайтерів у Німеччині як претензій на типове, закономірне чи випадкове, нелогічне (мате-ріали досліджень Т. Лапан, А. Мелякова, Г. Грінченко). А тяглість досвіду позашлюбного материнства, попри свідоме його осуджен-ня та щоразу унікальність проявлення, виявляється через життєві оповіді, що методично й тематично було продемонстровано дослі-дженнями Ж.-П. Альмодовара [5].

З обома варіантами — неповторності та типовості індивідуальних доль у ході збору та узагальнення інтерв’ю для подальшого вивчен-ня — мала справу Світлана Гуркіна у проекті «Образ сили духу: жива історія підпільного життя Української Греко-Католицької Церкви»: «Такий підхід дозволяє не лише почути особисті життєві історії, але й охопити горизонтальний вимір Церкви і представити релігійне життя греко-католиків в усій його різноманітності» [69, с. 100].

Щоб легітимізувати дані одиничних біографічних інтерв’ю в соціологічній спільноті, унікальність доль часом представляють як картинку-ілюстрацію масштабнішого дослідження. Тоді їхня цінність зводиться до того, чи підтвердить оброблений методами математичної статистики масив даних їхню «середньостатистич-ну» легітимність.

35 Див., зокрема, рекомендації щодо ведення дослідницької документації А. Штраус та Дж. Корбін [185, с. 163–207].


112

Аналізуючи роль сім’ї та громади у «визначенні ситуації» для індивіда, Вільям Томас свій теоретичний аналіз густо перемеж-овує особистими документами з тим, щоб зрештою довести, що в сучасних умовах руйнуються старі форми соціального контролю через сім’ю та громаду [192].

Активно використовують і статистичні дані, які можуть бути фоном чи поверховістю щодо біографії36. Але частіше, у випадку використання як основного, біографічний матеріал щедро пере-межовує теоретичні викладки, підтверджуючи їх, доповнюючи усім можливим багатством виражальних засобів, вербалізуючи те, що термінологічна мова ще не опанувала37.

Цікаво, що обидва джерела емпіричного матеріалу — на-ративне і статистичне — часто мовлять про одне й те ж, але за різних умов по-різному. Так, клішований текст біографічного інтерв’ю здебільшого підтверджує статистичні тенденції. Загаль-ноприйнятість стає тут самосправджуваною, раз усі кажуть, що «чоловік голова, а жінка шия», то і я казатиму так, як усі, — такі висловлювання неодноразово зустрічалися на фокус-групах та «глибинках» у проекті КМІС «Проблеми жінок в Україні» (1999 р.), у проекті ПРООН та КІГД «Етноґендерні образи українського суспільства» (2004–2005 рр.).

Проте глибинне занурення у життєві пласти респондента ви-являє дуже часто так звані нетиповості, тобто ті сюжети, які на статистичному рівні не проявляються чи вважаються занадто ма-

36 Така позиція знаходить чимало прихильників, особливо серед укра-їнських та російських соціологів [10; 56; 70; 112; 190; 191]. Це пов’язане з тим, що пострадянська соціологічна спільнота ознайомилася з якісною методологією не так давно, хоч і маємо нині досить повні репрезентації традиції розвитку та побутування біографічного методу в соціології, його поєднуваності з іншими дослідницькими стратегіями [15; 166; 171].37 Так, у розділі «Нескориговане дівча: з випадками та заувагами для поведінкового аналізу», у якому Вільям Томас розгортає свою концепцію соціального, групового та індивідуального визначення ситуації, щедро цитуються «голоси» дівчат: їхні листи, спогади, щоденники [192]. Така ілюстративність навіть стала одним із методів аналізу біографічного матеріалу, детально описаного Вікторією Бонелл і Теді Скокпол (див. [140]).


113

лими величинами. Це може бути маргінальний досвід (жіночий чи чоловічий, політичний чи сексуальний), тим не менш з нього назавтра можуть постати нові стандарти і він стане магістраль-ним чи, як нині модно висловлюватися, — мейнстрімним, як то трапилося із гей-ідентичністю та може трапитися тепер уже з квір-ідентичностями38.

Ще одним прикладом може слугувати статус материнських сімей, котрих нині досить багато, щоб говорити про них як про девіацію, тим більше, що для багатьох це була від початку свідома стратегія. Понад 20 відсотків дітей в Україні народжуються у жі-нок, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі (частина з цих матерів проживають у фактичному шлюбі, але їх не так уже й ба-гато) [135, с. 301]39.

Але є й інший полюс унікальності: лупа мікросоціології, мікро-історії та біографічного методу дуже сильно збільшує досліджува-ні долі та випадки, так що виникає тенденція до їх героїзації. На це частіше грішать історики, аніж соціологи, з огляду на загальний канон дисципліни. Інтерв’юери, залежно від власної професійної належності, відводять різні ролі співрозмовнику: історичний дис-курс традиційно розгортається навколо героїв, свідків та свідчень («Коли, де брали участь, з ким стрічались…»), а етнографічний скоріше орієнтований на роль інформанта («Як у вас тоді робили, як називали…»).

38 Авторки квіртеорії та дослідниці лесбійської ідентичності не без підстав звинувачують представників гей-спільнот у монополізації сексуального і гомосексуального дискурсу [164].39 Одним із компонентів такого показника є позашлюбні народження, їх динаміка за останні роки коливається від 17,3 (2000 р.) до 20,9 (2008 р.), а за областями коливається від 5,9 % (Тернопільська обл., міське населення) до 38 % (Кіровоградська обл., сільське населення, впритул до якої підступають решта областей півдня України), у попередні роки частка позашлюбних народжень загалом по країні перебувала на тому ж рівні. Окрім цього, до формування материнської сім’ї приводить розпад шлюбу з дітьми (у 2008 році таких було 93 тис., або 55 %, а за п’ять років до того — 26 тис., що становило 2/3 від усіх розлучених пар). Зауважимо, що в нашій культурі судові рішення у ході розлучення про спільне проживання дітей з батьком є радше винятками, адже сприймаються як неприродна ситуація [133–135; 181].


114

Втім, часто доходимо висновку, що за яким би критерієм, з якої проблематики б не добиралися інформанти — їхня історія виявля-ється настільки насиченою і драматичною, що інакше як героїкою її не назвеш. Або ж ми від початку шукаємо героїв та жертв (на це націлює навіть назва проекту: «Образ сили духу» С. Гуркіної), або ж ми відкриваємо їх для себе у ході спілкування. Це, зокре-ма, зауважує Олена Боряк стосовно етнографічного дослідження «Українське село в умовах нацистської окупації в роки Другої сві-тової війни»: «Пригадується інтерв’ювання 73-річної Тетяни Іл-лівни Волинець з с. Копище Олевського району Житомирської об-ласті — однієї з п’яти односельців, які залишилися в живих після проведення окупантами каральної операції (за один день тут було спалено та розстріляно близько 3 тис. чоловік)»40. Дослідники, які брали участь у проекті «Проблеми жінок в Україні», по закінчен-ні польового етапу також зазначали, що складалося враження, що будь-яка із найзвичайнісіньких жінок пережила стільки, що виста-чить не на один серіал.

Так і з’являється ореол унікальності навколо героїв біографії. Ефект замилування досить характерний для багатьох досліджень і може бути розцінений як наслідок використання методики: гли-бинне занурення у проблему, емпатичність ведення, неформалі-зованість тощо. Це нагадує образ «одинокого етнографа» початку минулого сторіччя, який, за словами Ренато Росальдо, відкриває незвідані культури чи пласти історії, захоплено їх романтизуючи [236, с. 171–186]. Тож саморефлексія чи розбір у дослідницькому колективі або ж навіть супервайзерство включеності-дистанційо-ваності необхідні і для того, щоб бачити більше і з різних боків, і як застереження від професійного вигорання.

Від проблематики суб’єктивності дослідників звернімося до питань суб’єктивності оповідача. Компетенція співрозмовника, стосовно того, що ним пережито, зазвичай, поза всяким сумнівом,

40 З доповіді на Міжнародній науковій конференції “Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика досліджень”, Харків, 27–28 жовтня 2006 року, проведеній Східним інститутом українознавства імені Ковальських та Науково-дослідним центром українських студій імені Д. Багалія (Харківський національний університет імені В. Каразіна).


115

однак виникає проблема пригадування, правдивості або замовчу-вання у реконструюванні минулого. І врахування описаних у лі-тературі «ознак щирості» (наведення невигідних для себе фактів, загальновідомих фактів…) мало допомагає. Щоразу доводиться розглядати питання щодо реверсної переструктурації історії життя оповідачем під впливом нових часів та обставин — саме ці та інші, загальні для усіх документів та свідчень, питання надійності та валідності розв’язувалися у ході так званого другого етапу розви-тку усноісторичних досліджень [194, с. 11–13]. Було доведено, що вплив загальноісторичного контексту, соціокультурних умов пере-живання та оповідання історії життя чи певних подій — це само-стійний пласт інформації, який за належної її інтерпретації може не лише не завадити, а й допомогти у реконструкції всієї повноти подій та взаємодій тих часів. «Пам’ять стала як суб’єктом, так і джерелом усної історії» [194, с. 12]. До того ж навіть у автобіогра-фічному режимі біографія може розглядатися як інтерпретація доль інших — це так званий «вторинний дискурс» інтерв’ю. Питання про те, чи це безпосередні свідчення, чи подвійна суб’єктивність, як їх трактувати, як їм довіряти, поки ще мало розроблене. І трохи далі ми спробуємо поглянути на це питання крізь ідею подвійної герменевтики Е. Ґіденса.

Зрештою, методи аналізу отриманих у біографічних дослі-дженнях текстів як розширюють, так і звужують можливості інтерпретації. Бо, творячи тексти, включають чи виключають з них контексти її (біографії) протікання. Під розширенням можна розуміти довичитування схоплення структури, цілісності, функ-ції, а під звуженням — відповідно втрату особистісного, зміс-товного, «повноти життя». Стосовно першого, то весь спектр методик аналізу документів: аналіз наративу, контент-аналіз, структурно-цільовий аналіз, традиційний аналіз, дискурс-ана-ліз, «щільне прочитання» та інші методи і методики зорієнтова-ні на пошук саме таких внутрішніх сутностей, цілеспрямовано (структуралізм) чи ні (феноменологія, етнометодологія та ін.), але у будь-якому разі така дослідницька знахідка вважається ве-ликою удачею.

Якщо говорити про те, що буває втраченим при перекладі з мови носія на наукову, мову техніки та процедур кодифікації ар-


116

хівів [225], то це найменш очевидні і неопераціоналізовані невер-бальні пласти інтерв’ю. Вони часто згадуються при обговоренні результатів дослідниками: поведінкові реакції (поза, жести, міміка, емоції), обставини (подієвий контекст інтерв’ю, обстановка, при-сутні під час інтерв’ю сторонні люди)41. Серед способів залучення їх до процедури аналізу матеріалу виділяють створення та інтер-претацію візуального ряду [226], аналіз афективності, переживань при означенні та символізації [27; 28; 30], про що йтиметься де-тальніше.

Як відомо, виділяють два пласти біографічного дослідження: події та сама нарація. Габріель Розенталь розділяє їх так: історія життя людини (the life history) та оповідь історії життя (the life story). В оповіді історії життя, окрім тематизацій, дискурсивних, стильових, ідіолектичних особливостей, важливим є й саме їх про-говорення як процес опублічення з усіма властивими йому рефлек-сіями, дериваціями, катарсисами, усвідомленням себе суб’єктом творчості щодо власного минулого, пам’яті, життя [159, с. 56].

Олена Боряк на згаданій конференції наводила дуже показо-ву ілюстрацію оповіді історії життя з таким повторним прожи-ванням: «У мене склалося враження, що перед очима старої, вже немічної жінки немовби знову прокручувалася “плівка пам’яті”, на якій міцно вкарбувалися години того страшного дня. Звучан-ня слова “лежу” в її оповіді є підтвердженням не тільки “тяглос-ті” цієї драми в її внутрішньому баченні. Воно підтверджує, що за роки, які минули, вона фізично не втратила не тільки відчуття болю та страждання, але й, так би мовити, динаміки подій: “А я вже бачу, що мені нєкуди бєгти, я упала в бульбу да лєжу в тій бульбі, лєжу й лєжу, лєжу й лєжу, а вони бачили да думали, що убита лежить...”».

Інший приклад ефекту опублічення як самостійного пласта смислів, вартих дослідницького осмислення, наводить антропо-логиня Наталя Шостак із досвіду проектів Центру дослідження української спадщини на Преріях (Канада). Вона зауважує зміну

41 Цій темі присвячено цілу низку статей на сторінках спеціального часопису «Memory studies», як-от: Karen E. Till «Artistic and activist memory-work: Approaching place-based practice» [229].


117

значимості події (наприклад, святкування Маланки) через усвідом-лення учасниками власної причетності до перспективи занесення їхнього досвіду до скарбниці національної чи й світової культури [234] — це момент творення зразка.

Традиційні схеми, категорії і способи фіксації дослідницького досвіду та інформації не передбачають врахування ґендерних та ті-лесних моментів у ході дослідження, з огляду на що феміністична критика (Вірджінія Вульф, Джудіт Батлер, Керол Ґілліґан) виявляє дискримінаційність та недосконалість цих, як називає їх Дороті Сміт, «методів патріархального письма» [9; 45; 150; 172]. Безна-станна рефлексивність стосовно себе, свого тіла, свого досвіду і позиції у вивченні суспільства «зсередини» — ось пропонований дослідницею спосіб уникнення об’єктивації отриманого у спілку-ванні тексту в об’єктивізуючий політичний порядок науки.

Окрім емоційності та емпатичності, несприятливим чинником у життєвих оповідях вважається і творчість. Ця негація властива усім гуманітарним дисциплінам і пов’язана з труднощами у ви-окремленні фактуального знання з-поміж здогадів, стереотипів, так званого «представлення себе іншим», різноманітних артефак-тів. Існують цілі методичні комплекси (наприклад, лійка Геллапа), покликані допомогти в дослідженні. Здавалося б, в автобіографії компетенція індивіда безсумнівна, тож вимога правдивості ви-правдана. Та розвиток якісних досліджень підважив і ці дослід-ницькі установки. Так, Мартіна Бургос відзначає як особливо вдалі ті оповіді, в яких авторки намагалися справити естетичний вплив на свідомість і почуття дослідниці [23]. Таким чином, оповіда-чка на правах авторства перебирає чи хоча б демонополізує вплив та втручання дослідника. Значимою у процесі інтерв’ювання є і співтворчість, дружня інтерпретація, партнерська участь, про це говорить і Синтія Кокберн, яка вивчала практику миротворчості за участю жінок [104].

Соціокультурний аналіз акцентує ще один досить контровер-сійний аспект у методології нарацій та вивчення життєвого досві-ду. Мовиться про таку важливу у дослідженні оповідей культурної інакшості толерантність. Уже згадувалося, говорячи про антро-пологічний досвід, поняття «культурний шок» як спосіб відчуття пройнятості власною культурою, яке часто ми переживаємо, про-


118

водячи дослідження. Яскравою ілюстрацією культурного шоку є, наприклад, нова концепція екскурсії по ханському палацу в Бахчи-сараї. Татарка-екскурсовод назвала свою екскурсію «Історією до-бра», приділяючи основну увагу особистим талантам і державним здобуткам господаря палацу, який в українській уяві, як історично склалося, асоціювався передусім із загарбницькими війнами, які поповнювали статки ханів та їхні гареми, та й досі ми не сприйма-ємо наложниць як щасливих підданих.

Цей культурний шок необхідно усвідомити, що означає умісти-ти в історичний образ козацьких часів просвітницьку діяльність та розбудову держави кримськотатарського ханства. Це дасть змогу переосмислити і власну стереотипізовану та міфологізовану іс-торію, поставити на місце хана святого Володимира із його чис-ленними дружинами, зважити, що свята Ольга вміла відомстити, поглянути інакше на діяльність інших князів, постаті яких оціню-ються традиційно однобічно. Якщо брати ближчі часи, стосовно яких позиції різних сторін з відмінними інтересами добре пам’ятні сучасникам, то взаємна нетолерантність ідеологій історії ще поси-люється, навіть у межах творення колективної пам’яті однієї нації чи держави. Так, в історії Російської імперії поперемінно здобу-вають гору то викривальна, нищівно і дошкульно критична версія діянь царів (у відповідній лексиці — царату), то звеличувальна, ідолопоклонницька (царь-батюшка, помазанник божий), а україн-ська історична традиція від героїзації вояків ОУН–УПА знову схи-ляється до радянської стратегії їх замовчування чи таврування42.

Загалом у соціогуманітарному та повсякденному знанні широко побутує таке вибіркове толерування. Воно полягає в ідеалізації да-

42 Такі ідеологічні зміни в трактуванні минулого відображаються, мов у дзеркалі, в символічному тексті міста: перейменуваннях вулиць та площ, встановленні чи знесенні пам’ятників. Яскравою ілюстрацією цього стало нещодавнє надзвичайно швидке перейменування частини вулиці Івана Мазепи (в радянський час вона мала назву: «Січневого повстання»), який чи не найбільше прислужився розбудові та розвитку Києво-Печерської лаври, а пізніше у ній же за наказом Петра І був підданий анафемі. Цього разу її пойменували не такою дражливою для представників Московського патріархату назвою — Лаврська.


119

лекого — і в просторі, і в часі — як безпроблемного, гармонійного, гуманного, кращого. Так підлітки захоплюються індіанцями, антро-пологи — тубільцями, історики — праукраїнцями… Така готовність приймати віддалені культури поєднується з небажанням помічати в них ті ж проблеми, які заважають нам жити тут і зараз, дружити із сусідами, сприймати маргіналів та чужинців. Ці межі толерантності стають своєрідними шорами для досліджуваного і дослідника.

Разом з усвідомленням чину та ролі усної історії тут, як і в ан-тропологічному спостереженні, важливим стає сприяння позитив-ному впливу проектів з усної історії як на життя самих оповідачів, їх спільноти, так і в ширших масштабах. Методичні поради такої конструктивної взаємодії наводить Алістер Томсон [194, с. 13], підсумовуючи дослідницькі проекти з різних країн. У цих прикла-дах йдеться також про подолання відсторонення та відповідно від-чуження людей, чий досвід лягає в основу дослідницьких звітів, заохочення до спільного обговорення отриманих транскриптів, ознайомлення із трактуванням подій інтерв’юерами, що породжує подальші уточнення, правки, сприяє кращому розумінню.

Як бачимо, у досвіді соціально-культурних антропологів, на-бутому в практиках включеного спостереження, та істориків, котрі проводять дослідження з усної історії, та й загалом гуманітаріїв у ході біографічних інтерв’ю можна виявити багато спільних мо-ментів, що мають враховуватися соціологами, які звертаються до гуманістичної пізнавальної стратегії.

Актуальність питань творення історії, її ідеологізації, роботи з матеріалом минулих десятиліть чи століть для соціологічного тео-ретизування очевидна, адже дослідницький інтерес вітчизняної со-ціології вслід за практикою соціальної антропології заглиблюється все далі в минувшину у пошуках глибинного підґрунтя та трендів розвитку сучасності, і їм конче необхідно буде виробляти власну точку зору на ці історичні явища та події. Зустрічний рух спосте-рігаємо в історичній науці, яка, з одного боку, все більше взаємо-накладається у часових рамках з іншими суспільними науками, а з другого — дедалі активніше оперує соціальною проблематикою (як з публічної, так і з приватної сфери суспільного життя) та пре-тендує не лише на їх опис, а й на концептуальне представлення.


120

Таким чином, ми проаналізували міждисциплінарність через зв’язки методів збору соціологічної інформації, вказали на методо-логічні питання, на які соціологія ще не знайшла відповіді чи яких навіть ще не ставила у внутрішніх своїх дискусіях. У ході цього аналізу виявлено межі та можливості дисциплінарних запозичень, які відкривають нові погляди на відомі способи дослідження со-ціальної реальності.

Крім того, в параграфі наведено методологічні зауваги з огляду на соціокультурні перспективи та досвід соціологічного теорети-зування, звернено увагу на проблемні та недостатньо відрефлексо-вані моменти усноісторичного дослідження, як-от: дослідницька та соціогуманітарна ідентичність соціологів та соціологинь з при-таманними їм та їх епосі цінностями й пристрастями. Пов’язано ці позиції з уже існуючою традицією соціологічного осмислення в термінах «звільнення від цінностей та їх неможливості, а тому не змішання ціннісного судження з оціночним» (М. Вебер, Б. Кістя-ківський), «не відчуження від свого я і свого тіла» (феміністська, ґендерна методологія) чи через «соціологічну рефлексію» (П. Бур-дьє, Б. Латур, соціологія науки).

Також здійснено спробу показати хибність уявлень та практи-ки сегрегації соціологічного теоретизування та соціологічних ме-тодів, продемонструвати їх тісну взаємопов’язаність, особливо в гуманістичній соціології.

Справді, дискусії про методологію та метод не так часто за-лучають як інструменти розвитку теоретичних питань в соціології. Проте розуміння методології у більшості випадків якраз і відсилає нас до певного світогляду, загальних теоретичних засад, корпусу текстів, понять та концептів, з огляду на які й уможливлюється та чи інша дослідницька логіка. Ще більше ув’язана з соціологічним теоретизуванням м’яка методологія, через ідею уґрунтованої тео-рії рівень методичний та емпіричний безпосередньо впливають на інтерпретаційний, стають елементами його конструювання, пере-вірки та поштовхом до зміни.

Проведений нами аналіз продемонстрував значний пізнаваль-ний потенціал використання методичного досвіду гуманітарних дисциплін та власних пошуків. Як уже було показано, звернення до традицій соціально-культурної антропології скеровує нашу


121

увагу на традиції як культурне явище, а активний розвиток усної історії не лише суттєво доповнив шерегу методик інтерв’ювання та біографічного методу, а й зорієнтував соціокультурний аналіз суспільства на діахронний вимір, відкривши простір для розробки проблематики пам’яті.

Суб’єктивність з перешкоди (позитивістська модель науко-вості) та неминучості (яку викривала соціологія науки) стає пред-метом рефлексії і отримує своє місце у конституюванні знань, дослідницької практики та соціальної реальності. Останнє стає можливим завдяки ще одному концепту — суб’єктності, якої на-буває респондентка чи респондент, і таким чином повноправно бе-ручи участь у дослідницькій взаємодії, авторстві отриманих знань, а також вирішенні виявлених соціальних питань.

Унікальність — ще один контроверсійний аспект, який набув важливості для соціології з огляду на культурний та гуманістичний повороти в останній чверті минулого століття. Постала дилема: з одного боку, усвідомлення важливості унікальності, неповтор-ності як культурного буття людини та спільноти, а з другого боку, націленості всього теоретичного, методологічного та почасти й методичного апарату на пошук універсальних законів чи законо-мірностей соціального життя.

Підсумовуючи розгляд біографічного методу та спостережен-ня, зауважимо, що вони мають між собою велику площу перети-ну, і це виявляється в тому, що у центрі опиняється людина. Ось про цю людиновимірність ми й поведемо мову далі, звертаючись, зокрема, до сфери візуальної соціології та антропології, у межах яких знаходимо обґрунтування мікросоціології. Пропоноване ж обґрунтування відбувається з позиції не винятково індивідуалізму, а й холізму через контекстуальність, яка, у свою чергу, уможлив-лює деконструктивістську роботу.

Тут слід ще зазначити, що обидва проаналізовані якісні методи ставлять, у свою чергу, питання інтерпретації породжених завдя-ки їх застосуванню текстів. І оминути це питання ми не можемо, адже звернення до нарації — це зона особливої уваги у соціокуль-турному аналізі, оскільки становить сутнісну частину культури. Тим більше, що в останні десятиліття, пойменовані «цифровою революцією», посилилася роль інформаційних та комунікативних


122

технологій, які опосередковують наше уявлення про світ, нашу пам’ять, особистий наратив, розповідання і колекціонування [194, с. 17–18]. Тому подальший розгляд соціогуманітарних взаємовп-ливів за посередників матиме не стільки методи збору інформа-ції, скільки способи її аналізу та інтерпретації, а також перегляд, розширення уявлення щодо чинників та джерел соціальної інфор-мації. У цьому всесвіті текстів знаки та символи, з одного боку, отримують ретельнішу інтерпретацію, а з другого, набувають по-вноти своєї втіленості (так звана «реонтологізація»). Це породжує нові виклики та можливості соціологічного теоретизування, що не може не враховуватися у соціокультурному аналізі, концептуальні засади якого продовжуємо розглядати.

2.2. Соціосеміотична ідентифікація культурДо ряду окреслених міждисциплінарних зв’язків антропології,

етнографії та історії слід віднести і вплив семіотики. Нині в соціо-логії цей вплив особливо помітний у розширенні джерел отриман-ня інформації про соціокультурні процеси та явища, якими стає все створене людиною: мова та мовлення у найширшому розумін-ні, речі, споруди, організація часу та простору.

Варто нагадати, що ще у веберівській розуміючій соціології наголошувалася важливість значень у соціальній дії, соціальних відносинах, цю тезу було розвинено в гуманістичній традиції, тож сенси, значення, міра їх значущості перемістилися в центр методо-логічного та теоретичного інтересу. І хоч структурно-функціона-лістська (позитивістська) соціологія традиційно не приділяла осо-бливої уваги існуючим у соціумі значенням, більше покладаючись на «об’єктивну» дослідницьку оцінку, інтерпретацію, діагноз за-фіксованої соціальної реальності, проте її розвиток так само при-водить до їх відкриття, як це відбулося в культуральній соціології Дж. Александера. Зауважимо, що семіосфера постає як конститу-тивна частина соціокультурного аналізу, тому звернення до неї, не випадкове, а сутнісне, випливає з логіки аналізу об’єкта соціоло-гічного теоретизування.

Про важливість соціосемантичної ідентифікації культури свід-чить те, що сучасне розуміння культури передбачає наголошування

2.2. Соціосеміотична ідентифікація культур

123

її знаково-символьної природи, її транслювання через мову43. Тому не дивно, що семіотична проблематика в аналізі культури є однією з найбільш розроблених, значних, дуже великих, аж до складнощів на-віть аналітичного розділення культури та символічного. Цьому спри-яли досягнення антропології та лінгвістики, з середовища яких у ми-нулому столітті постав структуралізм, а згодом постструктуралізм.

Постструктуралізм, як уже було показано, пов’язується з від-ходом від формально лінгвістичних аналогій і аналізу структур самого тексту і переключенням уваги на інтертекстуальність соці-альної взаємодії авторів та читачів текстів культури. Читач, слухач, глядач, випадковий перехожий як свідок сприймають пропоновані їм тексти кожен по-своєму, виходячи з власного досвіду та мети, і, згідно з відомою тезою Р. Барта, долучаються тим самим до його творення, стають співавторами. На кінець ХХ століття вивчення культури в усій гуманітаристиці (лінгвістиці, літературознавстві, історії, етнографії, антропології та соціології) стає неможливим без семіотичного підходу, який найтіснішим чином взаємодіє з комунікативним аналізом, уможливлює проведення історичних ре-троспектив та міжкультурних порівнянь. Не менш важливе те, що в межах семіотики розробляються теоретико-методологічні засади дослідження знака, позначення, символічного та процесів символі-зації: понятійно-категоріальний апарат, типології, методи аналізу.

Вітчизняну семіотичну традицію започаткував у ХІХ століт-ті видатний український соціопсихолінгвіст Олександр Потебня [155; 156], проте вона досі мало знана серед соціологічного за-галу44. В історії розвитку культури О. Потебня виокремлює два етапи: «початковий» — надлишкового семантичного ресурсу мови як виражального засобу мисленнєвої діяльності людини та

43 Саме на цих засадах вибудовував своє бачення соціокультурного російський культуролог Аркадій Шейкін (див.: Шейкин А. «Морфология и динамика культуры», його методичні рекомендації та інші публікації).44 Творчості Олександра Потебні присвячено лекцію у посібнику «Соціологічна думка в Україні» [182, с. 262–276], проте в наукових публікаціях (журнал СТММ) з-поміж інших мислителів ХІХ-— поч. ХХ століття (Микити Шаповала, Богдана Кістяківського, Юрія Липинського, Івана Франка) його ім’я навряд чи зустрінемо. Творчий спадок О. Потебні досліджують та опановують здебільшого філологи та філософи як вітчизняні, так і зарубіжні [144; 145].


124

«сучасний» — дефіциту мовленнєвих можливостей для переда-чі всього багатства людського досвіду. Виділяє в них різні типи співвідношення в слові образу і значення.

Також він запропонував надзвичайно продуктивну для семіо-тичного аналізу сучасності тричленну структуру «слова-мовлено-го»: зовнішня форма (графічний знак, звучання, обрис тощо); зміст (думка) та внутрішня форма (семантика слова, історія її формування та особливості застосування). Справді, багатство мови проявляється саме у такій повній структурі, що особливо помітно порівняно з об-меженими можливостями комунікації при застосуванні запозичень. Так, наприклад, слово «windows» — за цією зовнішньою формою український мовець впізнає найпопулярнішу в світі операційну сис-тему, знавець англійської зможе пригадати, що назва торгової мар-ки перекладається як «вікна», але її повсякчасне транскрибування [windouz] настільки невластиве нашій мові, що з’являється новотвір «вінда» — кожна зовнішня форма відсилає до свого нюансу значень (офіційний стиль, неформальне спілкування, користувач чи програ-міст) та використовується для передавання різного змісту. Проте в надрах культури приховане глибинне значення, яке розкриває фо-тохудожниця Джил Матіс [38]: у давніх норвезьких будинках про-вітрювання відбувалося через дірку в дасі, яку за свист і завивання північних вітрів називали vindr auga (очі вітру), англійці цю назву за-позичили, переклали і трохи переінакшили. Як бачимо, буквальність первинних значень не проглядається зовсім у запозиченому терміні. Структура «слова-мовленого» та інші сформульовані Олександром Потебнею тези за півстоліття стали основою семіоструктурного ана-лізу і деконструктивістського повороту постструктуралістів.

Культуру як «семіосферу» розглядає відомий культуролог і семіотик Юрій Лотман, який у ХХ столітті розробляв інтерпре-тації-прочитання найрізноманітніших «культурних текстів». Осо-бливо цікаві для розвитку соціокультурного аналізу його мірку-вання щодо символу та процесів символізації. Він застерігає від розширеного трактування складної природи символу і пропонує своє його розуміння. Символом у культурологічному45, а не семіо-

45 Тут і далі лексему «культурологічне» будемо вживати у термінологічному значенні «стосовний до культури» і лиш у спеціальних випадках (наприклад,


125

тичному значенні є не всякий довільний знак, а лиш ті, що здатні концентрувати незліченну кількість смислів у власній зовнішній формі, стаючи таким чином ключовими елементами культури [117, с. 146]. Це символи часу, епохи, певного явища — знак сонця, хрест, Мекка, червоний хрест. Такі символи зазвичай мають трива-лу історію, набувають архаїчних рис або наділяються ними, вони мають здатність зберігати у «згорнутому» стані надзвичайно вели-кі та значущі тексти. При цьому символ слід відрізняти від цитати, яка при всій своїй популярності прив’язана до тексту і не стано-вить самостійної сутності. Це суголосно із трактуванням символу в соціокультурному аналізі як вищої міри значущості.

По-своєму цікаво оперує процесами символізації український соціолог Віктор Бурлачук, він виводить їх у центральні поняття соціологічного теоретизування аж до наділення статусом соціаль-ного інституту та, що особливо важливо для соціокультурного ана-лізу, виокремлює в символічному почуттєву значущість [28–30]. Водночас він зараховує до одного з типів символічної системи авторитет, що, з огляду на пропоновану модель соціокультурного аналізу, якраз відповідає постанню символа і дозволяє включити не лише уособлені (власне авторитет, або ж, у термінології Бур-дьє, — агент із високим символічним капіталом), а й уречевлені чи усуспільнені системи ідей посиленої значущості.

Навіть у згаданих авторів, не кажучи вже про загальний фі-лософський, публіцистичний дискурси, а також повсякденне знання, простежується певна есенціалізація символу, яка не ви-діляється аналітично як ефект соціального конструювання та функціонування. Яскравим прикладом такого поєднання знако-вого вираження (з актуальними культурними значеннями, під-кріпленими соціальними ресурсами) зі значущістю може бути престиж центру. Спробу деконструкції цієї символічної сутнос-ті здійснимо в наступному розділі. Тож, вважаємо, пізнавальні можливості поняття «символ» мимовільно чи зумисне суттєво обмежуються есенціалізацією.

культурологічний конгрес) — «стосовний до спільноти культурологів». Правомірність такого слововживання доводить, зокрема, С. Серєбряний [169, с. 142–143].


126

Це засвідчив і подальший розвиток соціально-філософської думки. Так, у постмодерністській критиці суспільства символ по-дається як вичерпний, бо вичерпаний. На кінець минулого сторіччя уже потребувалися нові поняття для опису соціальної реальності. Розвиток індустріального суспільства привів до такої мультиплі-кації товарів та послуг, що ця навала їх на споживача уже не під-давалася осягненню людським розумом, а реклама продовжувала наступ, пропонуючи все вишуканіші способи задоволення спрово-кованих нею ж потреб. На позначення цієї ситуації розмноження способів задоволення потреб або об’єктивної культури, за позна-ченням Георга Зіммеля, відомий французький філософ Жан Бодрі-яр використовує поняття симулякру, котрий визначається як копія реального, що поступово відривається від реальності, всіляко мас-куючи її відсутність. Автор накреслює три «порядки» симулякрів: симулякри «першого порядку» ще вказують на оригінал, напри-клад барокова підробка; «другого порядку» — результати масового виробництва, конвеєрні серії точних копій; «третього порядку» — власне постмодерні, витворена ЗМІ гіперреальність.

Тож сучасні тенденції симулякризації при аналізі знаково-сим-вольної природи культури доводять необхідність переосмислення вихідних понять з тим, щоб надати їм універсальнішого змісту, зробити дієвішими інструментами вивчення суспільства. Наше тлумачення соціокультурного аналізу передбачає розрізнення зна-чущості як модусу, що й творить із знака символ, та значення як смислового (соціального, культурного) наповнення знака.

Використання семіотичного компонента як несубстанційнос-ті, як ступеневості, міри, напруження, екзистенції зустрічаємо і у визначенні політичного, запропонованому Карлом Шміттом [213; 199; 200]. Тому важливим розвитком згаданих семіотичних ідей буде тлумачення в соціокультурному аналізі символічності як про-цесуальності. Це добре співвідноситься як із введеним Ю. Лотма-ном розрізненням символу та знака чи ремінісценції, так і з тріа-дою О. Потебні.

Такий підхід ускладнює оперування звичним уже соціологам поняттям символу, усуваючи пріоритетність того чи іншого симво-лу апріорі. Адже відома лише його відносна культурна значущість (щодо загального універсуму смислів певної культури), може бути


127

визначена соціальна значущість (у конкурентній боротьбі між різ-ними капіталами, культурами, агентами), що унеможливлює по-силання на символ без вказання його соціокультурних координат (чий, в який час, для кого і якою мірою присутня ця символотворча значущість). Проте така логіка розуміння символічного дозволяє зосереджуватися на помітно вивищених за своєю значущістю, по-тужних за обсягом культурних смислів символах, координати яких (соціальна значущість та контекстуальні зауваги) відомі чи реаль-но можуть бути визначені, чим убезпечує від надмірного захоплен-ня номінації символом.

Таким чином, знаково-символічний вимір у соціологічному те-оретизуванні може опертися також на певну традицію з тим, щоб стати суттєвою частиною соціокультурного аналізу, прояснити не лише процеси позначення, а й породження значення, які здавна перебували у фокусі уваги гуманістичної парадигми соціології, зокрема соціології цінностей Георга Зіммеля [89]. Важливим для розвитку засад соціокультурного аналізу буде детальніше просте-жувати міждисциплінарні перетини та взаємні впливи соціоло-гічного та семіотичного пізнання соціальної реальності, що стане предметом подальшого розгляду.

2.2.1. Особливості семантичного підходу в соціології

Нове означування проблемності символічного, його природи виводить нас на ще одне не менш важливе питання «повернення до речей», яке не заперечує, а підсилює вище обстоювану деесенціа-лізацію. Адже есенціалізація символу адсорбує у собі онтологію, заступаючи її.

Так, віднедавна активно розроблюється онтологія комуніка-цій (Г. Гумбрехт, Н. Костенко, К. Кнорр-Цетіна, Б. Латур), проте семіотичний підхід, як відомо, більше пов’язаний з епістемоло-гією та способами інтерпретації значень. Акцент на семантичне пояснення у науковому аналізі притаманний інтерпретативному підходу (М. Гайдегер, П. Рікер, Г.-Г. Гадамер, Е. Бетті, Дж. Ваті-мо), який було розвинено в 60–70 рр. ХХ століття у радикальну теорію інтерпретації у працях Дональда Девідсона [75, с. 182–


128

258]. Ця міждисциплінарна парадигма подавала всі форми людської діяльності як символічні тексти, народжені всередині «світу значень», повсюдного культурного контексту. Культуро-логічна модель тлумачення тексту відповідно сприймалася як єдина методологія гуманітарних наук.

Очевидно, що така крайність позиції провокувала зустрічну критику, тож невдовзі після певного захоплення ідеєю всеосяжної інтерпретації її було переосмислено. З одного боку, дискурсу інтер-претацій протиставляється повернення до речі46. А з другого — від-бувається переосмислення засад радикальної теорії інтерпретації крізь призму антропологічних способів густого та рідкого опису в культурній антропології Кліфорда Ґірца, а також через активіст-ський соціологічний підхід, виведення досліджуваного у співавтора дослідження, що суголосне подвійній герменевтиці Ентоні Ґіденса.

Тож нині, попри постійну конкуренцію та критику, інтерпрета-тивний підхід називається серед основних з-поміж моделей пояс-нення та логік соціологічного дослідження [70, с. 49–60], він здо-був свою нішу й визнання.

Зауважимо принагідно, що й адепти культуральної соціології послуговуються теорією інтерпретації, попри критику, яку та пере-жила, вбачаючи її потенціал у своєрідній семантичній канві сильної програми. Можливо, в межах цієї теорії недоліки радикальної інтер-претації компенсуються у взаємопідсилюючий соціальний аналіз.

Справді, погляд з-поза семіотики надає змогу уникнути край-нощів її пансимволізму, переосмисливши сам спосіб залучення семіотичного в соціологічне теоретизування. Нагадаємо, що в со-ціокультурному аналізі семіотичний компонент постає не як суб-станція, а як ступінь, інтенсивність, міра напруження, екзистенція.

Тож так само, як і в аналізі соціологічних та антропологічних міждисциплінарних взаємодій за посередництва включеного спо-стереження, семіотику у взаємовпливі на соціологічне теоретизу-вання, і соціокультурний аналіз зокрема, можна розглядати через посередників. Таким може стати інтерпретативна стратегія, що

46 Огляд цього напрямку критики подається у статтях, текстах перекладачів та коментарях [36; 108; 184].


129

дістала назву подвійної герменевтики і може бути з успіхом вико-ристана в дослідженні тяглості та мінливості культурної традиції.

Звернення до семіотичної традиції не лише виводить нас на трактування культури як тексту, а й актуалізує усі методи його аналі-зу. Найвідоміша і найприступніша зі стратегій звернення до текстів культури у соціології стала герменевтика. Джефрі Александер вва-жає герменевтику обов’язковим компонентом культуральної соціо-логії, а саме сильної програми в осмисленні складності соціальної реальності. Саме вона, на його думку, дозволяє «зшити» гуманітар-ну та соціологічні дисципліни, які свого часу «розійшлися».

У дослідженні культури можна виокремити різні підходи до інтерпретації її текстів. Розмаїття стратегій інтерпретацій пов’язується з різним трактуванням самого артефакту: як об’єк ти-вованого, посталого, відчуженого від творця чи як повсякчас тво-реного, відкритого до нових прочитань та доповнень.

Перше трактування тексту як посталого, об’єктивованого влас-тиве мистецтвознавству, в якому аналізуються переважним чином візуальні документи та речі як тексти. Загальною настановою тако-го підходу стає спротив інтерпретативним зусиллям, позаяк вони, попри те що вторинні, викривляють і підривають автентичну ціліс-ність твору. «Інтерпретувати — це збіднювати, виснажувати світ для того, щоб утвердити примарний світ “значень”. Це перетвори-ти світ як такий на цей світ» [92, с. 14–15]. Однак така настанова, прийнятна для філософа чи митця, непродуктивна для дослідника, його засоби і способи пізнання соціальної реальності виявляються дискредитованими.

Інший підхід акцентує серед ознак культури її відтворюва-ність. Адже як тільки котрийсь із її компонентів перестає тран-слюватися з покоління в покоління чи активно використовуватися у межах спільноти, він випадає з актуальної культури, зрештою зникає зовсім. Яскравим прикладом можуть бути пісні, яких уже не співають, одяг, який уже не носять, — навіть зафіксовані фоль-клористками чи описані етнографами, вони не завжди можуть уві-йти до репрезентативної культури суспільства. Тому найбільшу прихильність таке розуміння культури здобуло серед лінгвістів і соціальних та культурних антропологів. Текст без його подальших прочитань залишається недостатнім, незавершеним для культури


130

фактом. Будь-яке ж звернення до текстів культури породжує їх ін-терпретацію, яка повсякчас буде відмінною з огляду на те, що різ-ними є суб’єкти та соціокультурні обставини: «Художній текст не має одного рішення […], тому дивно казати, що цей вірш чи цю симфонію я уже чув» [118, с. 189].

Такі всюдисущність та всезагальність інтерпретації проголо-шувалися у вже згаданій радикальній теорії інтерпретації, проте вона, як і теорії, що критикували інтерпретативний підхід, були мало застосовними: нема можливості ні довести інтерпретацію до логічного завершення, ні порівняти її з іншою, ні обрати адек-ватнішу. Тож, як зауважує Інна Дев’ятко, «більшість соціологів та культурних антропологів орієнтувалися на певний “веберіан-ський” синтез інтерпретації та причинного пояснення, тим біль-ше, що спиралися на описану вище традицію включеного спо-стереження у вивченні “чужих” культур та субкультур (класична етнографія, символічний інтеракціоналізм чиказької школи). І у межах культурної антропології, а потім і соціології почала форму-ватися “поміркованіша” модель інтерпретації, яка поєднувала риси семантичного (очима учасника) і наукового (з позиції дослідника-спостерігача) пояснення» [70, с. 55–56].

Ентоні Ґіденс назвав таку модель «подвійною герменевти-кою» [49, с. 64]. Вона ґрунтується і на інтерпретаціях учасників, і на запропонованих дослідником інтерпретаціях інтерпретацій. Оскільки події соціального світу повсякчас наділяються смислами й активністю самих учасників цих подій, соціолог чи антрополог, на відміну від природознавця, не може ігнорувати ці «народні» ви-значення у власному трактуванні ситуації. Водночас інтерпретації учасників зазвичай ретроспективні, вибіркові, у них простежуєть-ся тенденція до змішування дій та намірів чи ігнорування існую-чих причинних зв’язків, тому семантичне пояснення учасників має бути доповнене науковим поясненням.

Подвійна герменевтика як самостійна стратегія аналізу ще не набула значного поширення. Вона, як і раціоналістичний історизм П’єра Бурдьє [24], покликана зробити рефлексивнішим соціологіч-не пізнання. А за своїми методичними ознаками вона зближується з традиційним аналізом документів, зокрема звітів, експертних ви-сновків, пояснювальних записок тощо.


131

Проте саме ця процедурна подібність виявляє їх засадничу від-мінність. Адже поглиблення аналізу соціальної реальності через ширше визначення суб’єкта пізнання та рефлективність соціальної і культурної позиції соціолога принципово впливає на всі етапи до-слідження — від поля до теорії і навпаки, тоді як документи в соціо-логії зазвичай аналізуються з урахуванням лише деяких стандартних моментів контексту створення: мети і завдання написання документа, обставин його появи та функціонування. А от наявна у таких текстах оцінка соціальної реальності часто не враховується або ж враховуєть-ся лише після прискіпливого випробування на правдивість. Настрої, переживання та почування авторів взагалі не беруться до уваги, хіба лиш для встановлення достовірності фактуальної інформації47. Як

47 У такій стратегії, зазначає Андрій Здравомислов, перше «золоте правило» в роботі з документами (та й узагалі з будь-якою інформацією)-— чітко розрізняти описи подій та їх оцінку. Думки й оцінки потенційно мають меншу достовірність і надійність порівняно з фактуальною інформацією.Виділяють такі умови довіри особистим документам:

— Обережне ставлення автури до викладених фактів, коли самі ці факти жодною мірою не зачіпають особистих інтересів, не є предметом їх особливих зацікавлень чи упереджень.

— Коли свідчення завдають шкоди оповідачам і сам запис має характер сповіді.

— Якщо дані, що повідомляються в цих документах, були в період запису спільним надбанням і автор чи авторка повідомляє, таким чином, щось загальновідоме.

— Заслуговує так само на довіру повідомлення, яке суперечить імовірним установкам авторів.

А до найважливіших недоліків особистих документів відносять: — відсутність репрезентативності; — осіб, що пишуть автобіографії, сам цей факт виділяє з-поміж інших; — труднощі отримання особистих документів; — ці документи з різних причин можуть бути необ’єктивними або

фальсифікованими; — автобіографія може бути близькою до літературного вимислу; — описи можуть виникати під впливом настрою того, хто пише; — вибірковість пам’яті може спотворити картину опису; — описувані позиції можуть зазнавати раціоналізації з боку тих, хто пише; — опис може бути зроблено за певними принципами або понятійною

системою, що не відомі дослідникові [83, с. 149].


132

уже було зауважено, у випадку аналізу стенограм усноісторичних та біографічних інтерв’ю ці питання постають також, проте скоріше в аспекті методики фіксації цих емотивних та невербальних проявів на-рації, аніж взагалі їх доцільності.

Традиційна методологічна настанова при роботі соціологів з документами (та й з інформацією загалом) — чітко розрізняти опис подій та їх оцінку. Вважається, що думки та оцінки потенцій-но мають меншу достовірність і надійність порівняно з фактуаль-ною інформацією. Особливо уважно дослідницям та дослідникам слід аналізувати особисті документи, — застерігають автори під-ручників з техніки проведення емпіричних соціологічних дослі-джень [218]. На їхню думку, офіційний особистий документ, отри-маний з перших рук, надійніший і достовірніший за неофіційний, безособовий і до того ж складений на основі інших документів48.

Очевидно, що така стратегія зумовлюється скоріше логікою зруч-ності та оптимізації етапу збору даних, ніж потребами соціологічного осмислення сучасного суспільства. Звідси й виникає систематична помилка, яка спричинює зведення соціологічної компетенції до фор-мальних інституцій, загальних структур соціуму, водночас поза ува-гою залишаються власне соціальні процеси як на груповому, так і на особистісному рівні. А описуючи формалізовані процеси та структу-ри, соціологи звертаються до відповідних їм моделей — коло замика-ється. Тут порушується загальне питання пріоритету методологічних вимог емпіричного етапу, його більшої авторитетності, значущості49,

48 У популярному підручнику «Стратегія соціологічного дослідження» наво дяться процедури перевірки документів на довіру до них, з’ясовується можливість їх використовувати як джерела інформації, притаманна позитивістському баченню соціологічного пізнання. Достовірність будь-якого документа розглядається як найперше і найпроблемніше питання. І досвід істориків у визначенні оригінальності документів тут не застосовний: не слід плутати надійність, достовірність са мого документа з достовірністю наведених у ньому свідчень-— наголошують його автори.49 Символічна випереджувальна вага саме методів збору та обробки даних посилюється завдяки активному залученню на цих етапах фахівців зі сфери товарного та політичного маркетингу, менеджменту, піару тощо. Це приводить до того, що соціологічна наука у повсякденному знанні загалом асоціюється з емпіричними дослідженнями. Проте зведення соціології до збору та обробки


133

навіть певного тиску на спосіб теоретичного узагальнення, світогляд-ного вибору.

Інтерпретативна соціологія, навпаки, звертає особливу ува-гу саме на погляди, визначення і самопочування авторів текстів, тож подвійна герменевтика тут стає в пригоді. Адже предметом аналізу може стати якраз критикована у методичних настановах з аналізу документів вибірковість пам’яті авторів50 чи їхні стра-тегії раціоналізації (деривації) тощо. І, що суттєво, у цьому разі стратегії аналізу отримання даних не виділяються в окремий гер-метичний етап, тому всі процедури соціологічної інтерпретації, запису первинного аналізу, узагальнювального теоретизування мають становити єдине ціле, бо пройняті спільними пізнаваль-ними настановами, цінностями та проблемами, які таким чином легше відрефлексувати.

Органічно вписуються у цей підхід, здобувають шанс бути не лише поставленими, а й врахованими та вирішеними питання загальногерменевтичного характеру, зокрема про специфіку ро-зуміння текстів, створених іншими мовами, текстів інших куль-тур, поставлені Фрідріхом Шлеєрмахером, який заклав основи герменевтики. Ф. Шлеєрмахер відзначав, що чужа культура, чужа мова (він багато уваги приділяв мові) насправді нам недоступні в повному обсязі, і не слід прагнути перекласти їх своєю повсяк-денною мовою. Варто відмовитися від етноцентричного підходу, а спробувати стати на місце автора, носія чужої мови. Тільки тоді в нас можна наблизитися до розуміння тексту чужою мовою, до чужої культури. Настільки дбайливе, дуже обережне ставлення до інших культур знаходимо й у сучасних філософів, які розгля-дають проблему мови, зокрема у О. Бермана, теоретика «нового буквалізму» [158, с. 47].

даних по суті прирівнює її до статистики, до вузького математичного значення цього полісемантичного терміна.50 Важливість відсутніх свідчень з огляду на їх причини та характер утворених лакун класифікує Лоуренс Ньюман, посилаючись також на дискусію на сторінках праці: Blee K., Billings D. «Reconstructing daily life in the past: An hermeneutical approach to ethnographic data» // Sociological Quaterly. 1986. № 27. P. 443–462 [140, с. 111–113].


134

П’єр Бурдьє, кажучи про необхідність врахування соціокуль-турних обставин як читача, так і автора тексту, так само виходить на ситуацію подвійної герменевтики — саме в ній із перешкод ро-зуміння ці контексти стають самостійним предметом, джерелом знання й осягнення соціальної реальності. Так само завдяки якіс-ній методології свого часу пам’ять теж стала самостійним пред-метом в усноісторичних дослідженнях.

Зауважимо, що нині соціолог спостерігає бум текстотворення рефлексій соціальної реальності, особливо у віртуальній реальності форумів чи блогів. Як на те, вони здебільшого не вкладаються в про-крустове ложе вищезгаданих вимог до документів, яким можна до-віряти. Та ігнорувати їх як джерело вивчення соціальної реальності уже не можна, особливо коли критеріям однотипності, кількості та доступності для утворення масиву вони відповідають, а отже мо-жуть бути проаналізовані як кількісними, так і якісними методами.

Поза тим, у педагогічних, психологічних та, рідше, соціологіч-них дослідженнях здавна використовувалися для аналізу масиви текстів, сформовані з творів на задану тему. Окрім учнівських, це можуть бути і студентські чи дитячі творчі роботи (тоді доречніше говорити про методику аналізу малюнка [67, с. 132–139]) чи ши-рокий спектр особистих документів, накопичений у приватних та державних архівах і доступний дослідникові.

Евристичні можливості подвійної герменевтики проілюстру-ємо на прикладах інтерпретацій студентських творчих робіт з аналізу фольклорних текстів та радянського плаката. Обидва вони тематично стосуються змін ґендерних стратегій, що відбувалися упродовж останнього століття під впливом загальних модерніза-ційних та глобалізаційних перетворень, і дадуть змогу зафіксува-ти ці соціокультурні феномени та виявити, в чому полягає особли-вість їх сприйняття молоддю.

Спершу звернімося до нашої розвідки «Соціокультурний ана-ліз ґендерних стратегій» [124], яка в аналізі інтерпретацій дозво-ляє виявити особливості прочитання фольклорних текстів через століття і таким чином відрефлексувати зміни та тяглість культур-ної традиції ґендерних відносин матримоніальної сфери в укра-їнському суспільстві. Основним матеріалом для неї стали само-стійні роботи студентів-соціологів четвертого курсу з виконання


135

практикуму «Ґендерні стратегії та шлюбні кола» в рамках курсу «Соціологія сім’ї». Практикум передбачав здійснення аналізу тек-стів українських народних родинно-побутових та ліричних пісень (час запису яких припадає переважно на ХІХ — поч. ХХ ст.). У ході написання роботи студенти не лише використовували знання з курсу соціології сім’ї, навички соціокультурного аналізу, а й де-монстрували власне ставлення до ґендерних стратегій, притаман-них традиційному українському суспільству.

Наступний приклад застосування подвійної герменевтики «Ра-дянський канон як категорія соціокультурного аналізу та сприй-няття» [122] стосується спектра оцінок, асоціацій та стереотипів, у якому відбувається сприйняття молоддю пропагандистських плакатів часів Радянського Союзу. Слід зауважити, що в сьогоден-ному багатоголоссі про минувшину, яке приваблює розмаїттям оцінок, але хибує на їхню виваженість та аргументованість, від-бувається формування уявлень про часи існування СРСР у тих, хто народився уже після його розпаду і не має ще одного, ма-буть, найпевнішого джерела про події та атмосферу формування і функціонування радянського тоталітарного канону — особистого досвіду, що є важливою спільною обставиною такого сприйнят-тя. До нашого розгляду було взято роботи студентів спеціальності «соціологія» як виконання завдання соціокультурного аналізу ра-дянських плакатів із календаря «Жінки Білорусії на особистому фронті» за редакцією Єлени Гапової. Слід зауважити, що у ході викладання курсу «Теорія соціокультурного аналізу» слухачам пропонувалися теоретичні контексти з праць про тоталітарний ка-нон Тамари Гундорової та Леоніда Іоніна, на які рекомендувалося опиратися при написанні есе.

Тематично такий аналіз сприяє вивченню змін ґендерних стра-тегій, які за останнє століття відбувалися під впливом загальних модернізаційних та глобалізаційних зрушень, і дає змогу зафіксу-вати соціокультурні феномени шлюбного кола в умовах змін та ви-явити особливості їх сприйняття молоддю.

Важливим висновком інтерпретації студентської інтерпретації стає те, що крізь аналіз минувшини проглядаються ціннісні прі-оритети сучасності. Хоч елементи патріархатного регулювання шлюбно-сімейних відносин діють і в нашому суспільстві, та еман-


136

сипованість сучасних юнаків і юнок, більша ґендерна чутливість виявляється в небажанні приміряти на себе патріархальні образи та стратегії, оспівані в традиційних українських піснях чи змальовані в радянському плакаті, які нерідко й нині пропагуються в суспіль-стві споживання. Під час аналізу у авторів та авторок виникають насичені емоціями оцінки та характеристики, які породжують ін-ший рівень смислів та значень.

Загалом же, в успішніших студентів власні оцінки супрово-джуються спробою пояснити їх підставу, розлогішим коментарем ситуації культурних змін. Що ж до студентів, менш «заангажова-них соціологією», то іноді вражає та безпосередність, з якою вони відтворюють популярні нині уявлення про належне в сімейних стосунках. Обидві позиції закорінені в актуальних соціокультур-них практиках українського суспільства. Ці всі пласти студент-ської інтерпретації піддаються аналізу за використання подвійної герменевтики.

За допомогою такої герменевтичної стратегії аналізу текстів культури виявляються нові можливості вивчення та ідентифікації покоління, яке маркується не стільки за віковим принципом, а біль-ше пов’язане саме зі зміною світоглядних установок та орієнтацій молоді, їхніх цінностей, зрештою, відображають і втілюють змі-ну епох. Питання вивчення світогляду молоді вважається одним з найважливіших і найважчих [178], до інструментів його інтерпре-тації залучаються концепти різних дисциплін, передусім психоло-гії, зокрема можливе використання тут запропонованого Еріком Еріксоном концепту «морального мораторію». Цікаво, що самі сту-денти до нього можуть апелювати в житті, але в ході свого аналізу майже не вдаються до нього як до пояснювального чинника при інтерпретації шлюбних стратегій у піснях. Вияснення цього зні-має багато подивувань у непослідовності та легковажності юнаків і юнок, яких починають картати ще вчорашні їхні ровесники. Тут маємо несподіване накладення соціального віку при різниці у біо-логічному між героями інтерпретованих сюжетів та інтерпретато-рами: адже модальний шлюбний вік для традиційного суспільства коливався між 15–17 роками [44; 88], тоді як нині навіть офіційний поріг вступу до шлюбу вищий, а статистичні дані демонструють щорічне зростання середнього віку наречених на час укладення


137

шлюбу51 — таким чином хоч і маємо різні вікові когорти, але вони обидві найактивніші на шлюбному ринку, кожна у свій час, вірні-ше у своєму столітті.

Загалом же розвиток соціології молоді уже має досить давню традицію, настільки, що корпус вироблених текстів сам став кілька років тому предметом контент-аналітичного дослідження [53], де, окрім дослідницьких робіт, було піддано такому ж аналізу й науко-ві біографії вчених, котрі працюють над молодіжною тематикою.

Також така рефлексія дослідницької інтерпретації або ж са-морефлексія (у випадку, коли студенти самі намагаються її здій-снити, наприклад, по прослуховуванню спеціалізованих курсів з ґендерної тематики чи якісних методів) дає змогу проявити як спе-цифічно субкультурні, поколінські, епохальні, так і загальні щодо дослідницьких настанов сліпі плями. Найчастіше при цьому вияв-ляється недостатня ґендерна чутливість: від використання певних родів у мові до відсутності дослідницьких питань щодо зайняття певних позицій та статусів винятково представниками однієї статі, припущень щодо причин такого розвитку ситуації — що по суті означає оприявнення ґендерованості традиції вітчизняної гумані-таристики і має враховуватися у розвитку соціокультурного ана-лізу. Як попереджає Маргріт Ейчлер: «Ґендерна нечутливість до інтерпретації даних набула двох основних форм: ігнорування статі як соціально значущої змінної та ігнорування релевантного стате-водиференційованого соціального контексту»52.

У нашому випадку контури цієї плями проступали через поди-вування студентів та студенток малої залученості батька до проце-су вибору пари, покірністю та пасивністю дівчини — це відбувало-ся як через загальну більшу нерівність ґендерних ролей і позицій, притаманну традиційнішому суспільству ХІХ століття, так і через особливість народних пісень, де частіше оспівувалися яскраві, дра-

51 Середній вік наречених в останні роки перевищує 26 років для жінок та 29 років для чоловіків. З них для осіб, які вперше беруть шлюб: 23,7 та 26,3 відповідно. До того ж у містах усі показники будуть вищими, ніж у цілому по країні [134, с. 124–126; 135, с. 81].52 Eichler M. Nonsexist research methods: A practical guide. Boston: George Allen and Unwin, 1988. Цитується за [140].


138

матичні випадки. Так підважуються часто неусвідомлювані компо-ненти патріархатного ґендерного порядку і формується готовність соціолога побачити інакші форми шлюбно-сімейних відносин, краще зрозуміти соціальний конструктивізм інституту шлюбу.

Результатом такої інтерпретації соціальної реальності стає її представлення як тексту: все, що нас оточує і підлягає спостере-женню, — або вже текст, або може ним стати і, відповідно, може бути прочитаним. Деякі тексти створюються в ході дослідження (щоденник спостереження, стенограма інтерв’ю, анкета тощо). А ось особисті документи людей: їхні листи, щоденники, вірші, аматорські фільми, фотоальбоми, колекції різних речей і багато інших форм самовираження і віддзеркалення особистого життя, характерні для багатьох людей, — культурні артефакти. Перевага документів, створених незалежно від завдань дослідника, перед даними анкетних опитувань і навіть глибинних інтерв’ю поля-гає в тому, що інформація, яка міститься в них, більшою мірою пов’язана з природним контекстом реальності, ніж з інспірованою ситуацією дослідження.

Висновки щодо подвійної герменевтики для імплантації ін-терпретаційної стратегії до соціології в соціокультурному аналізі частково розвіюють побоювання крайнощів панінтерпретації [92; 108] в нашому трактуванні соціокультурного аналізу тексти — це передусім носії, хоча можуть поставати і як субститути реальності. Та й не слід забувати, що саме інтерпретативне читання й розу-міння оприявнює зміст текстів культури (традиції, міфи, ритуали, забобони), існування яких поза цими «символічними системами» [28] неможливе, що й дає змогу структурувати за їх посередництва соціальну реальність, її переживання та розуміння.

Справді, широкі можливості соціокультурного аналізу відкри-ваються при уважному погляді на культурні артефакти як джере-ла соціологічної інформації. Що суттєво збагачує традиційні для соціології методологічно обґрунтовану громадську та експертну думки. Їх же номенклатура включає усіх матеріальних носіїв зна-ків, усі варіанти прочитуваного в них символічного тексту. Знак у своєму максимально широкому тлумаченні включає онтологіза-цію речі, у ньому культурне (сенси) поєднується з цивілізаційним (об’єкти, їх технологія).


139

Вище згадувалася критика інтерпретативних теорій як таких, що втратили зв’язок з власне об’єктами соціальної реальності. Відновлення повноти вивчення останньої, вважаю за необхідне не через повернення до есенціалізації символічного/текстуального, а синтез аналітично відокремлених сенсів, про стратегії інтерпрета-ції яких щойно велася мова, та їх втілень (від каліграфії до ланд-шафту) у розумінні процесуальності набуття та підтримання ними певної соціальної значущості. Саме в цьому плані підтримую за-клик «повернення до речей».

У 30-ті роки ХІХ століття французька дослідниця Гарієт Марті-ньє проголошувала, що слова людей здатні служити лише комента-рем до того, про що нам можуть розповісти речі. Мартіньє вважала, що інститути і записи втілюють у собі набагато більше, ніж щонай-різноманітніша колекція голосів людей. Під записом вона мала на увазі будь-який речовий об’єкт, створений людьми: руїни древньої архітектури, епітафії, цивільні реєстри і тисячі інших, які можуть бути виявлені у будь-якого народу. За півтора століття по тому аме-риканська дослідниця ґендерних ролей Роуз Вейтц підкреслювала, що культурні продукти певного суспільства в будь-який конкретний момент часу відображають основні теми суспільства і епохи53. До традиційних параметрів соціологічного аналізу документів (у най-ширшому тлумаченні, яке включає будь-які форми зафіксованої інформації): час і місце його створення, соціальний статус автора, додається не менш важливий — досвід тих, хто створює ці тексти.

Цей принцип прийняли на озброєння багато авторів: «Так, дослідники вивчали сімейні портрети, що належать різним іс-торичним епохам, щоб подивитися, як відображаються ґендерні відносини в характері поз моделей. Антропологи, досліджуючи особливості урбанізованої культури, аналізували зміст сміттєвих звалищ, щоб отримати уявлення про стилі життя з того, що вики-дається (наприклад, кількість пляшок вказує на рівень споживання алкогольних напоїв)»54. За чотири дні роботи міжнародного дослід-

53 Reinharz S. Feminist method in social research. – New York, Oxford: Oxford University Press, 1992. P.145. Цит. за [221, с. 322–323].54 Bouchard T. J. Unobtrusive measures: An inventory of uses. Sociological Methods and Research. 1976. P. 267–300. Webb E. J., Campbell D. T., Schwartz R. D.,


140

ницького семінару «Пост/радянський урбанізм» у виступах куль-турологів, соціологів, урбаністів було представлено різноманітні проекти соціокультурного аналізу міста через його артефакти: Владислава Осьмак залучила до аналізу зовнішню рекламу ХІХ — поч. ХХ століття, Надія Парфан вивчала вуличне мистецтво (графі-ті, некомерційні постери, трафарети), Олексій Радинський — ідео-логічну ілюмінацію в радянському місті, Тетяна Антонова зробила аналіз випадку появи та мутації треш-архітектури на Трухановому острові (побудова дачного простору з непотребу)55, за написами на партах досліджується студентський сленг та елементи субкульту-ри, але найширше, звичайно, соціологами та антропологами ви-вчається фотографія, тому і ми далі приділимо їй особливу увагу.

Загалом знаки як речі цікаві соціології щонайменше у трьох аспектах: як об’єкт вивчення; як підмога у процесі збору соціоло-гічної інформації; як джерело соціокультурного аналізу.

У першому випадку увагу перш за все звернено на онтоло-гію: феномен, процес створення, функціонування у повсякденній та професійній сферах. У другому — це скоріше складова техні-ки збору даних у різних методиках спостереження, експерименту, анкетування та інтерв’ю, аналізу документів. Наприклад, у ході соціологічного вивчення візуальної реклами її перш за все фото-графують зі щитів, переписують з екрана чи вирізають з журналів, продукуючи цим такі артефакти, як світлини, нотатки, магнітні чи цифрові записи, вирізки — вони безумовно вносять додаткові ко-нотації, породжуючи та обрізаючи контексти соціологічним фак-там (що відповідає методологічному смислу терміна артефакт).

Ці напрями нині активно розвиваються і дають цікаві резуль-тати. Проте такий екстенсивний шлях долучення знаково-речової частини символів до аналізу соціального без врахування їх куль-турного буття видається малопродуктивним. Він принципово не змінює можливості соціологічного теоретизування.

Sechrest L., Grove J. B. Noncreative measures in the social sciences, 2nd ed. Boston: Hougton Miffin, 1981. Цит. за [142, с. 119–120].55 Програма роботи міжнародного дослідницького семінару «Пост/радянський урбанізм». Режим доступу URL: http://community.livejournal.com/ua_humanities/10245.html


141

Натомість запропонована нами модель соціокультурного ба-чення — це виміри соціального, особистісного, культурного, що створює ефект концентричних кіл контексту, оскільки символ, за Юрієм Лотманом, автономний щодо тексту. В цьому випадку бе-реться до уваги знакова та уречевлена природа символічного, хоча їх класифікація і епістемологія належать більше семіотиці і для со-ціолога стають початком власне соціокультурного аналізу.

Серед підходів соціокультурного аналізу хочемо виділити три складові. Це, наприклад, вже згадуваний аналіз символу в тріаді Олександра Потебні: зовнішня форма, зміст, внутрішня форма. Соціокультурний аналіз більше полягає в інтерпретації мінливос-ті символічного через включеність до соціальних відносин, інди-відуального досвіду та культурної традиції, модусу значущості. По-друге, інтерпретації культурних сенсів. По-третє, історич-ний та соціоструктурний контексти, що дають змогу зрозуміти як передумови, так і заплановані чи ні наслідки функціонування символічного в соціальному просторі. Таким чином початкова семіотична модель О. Потебні виявляється значно ближчою до соціологічного теоретизування і надається до розвитку в дусі со-ціокультурного аналізу.

Спроби такого комплексного аналізу культури та соціальності подибуємо в колег. Проте в обох гуманітарних підходах явне зве-дення значущості до інтерперсональної комунікації, що, зрештою, і веде до панінтерпретативності та релятивності теоретичних мо-делей. Єлена Разлогова виділяє дуже схожі з виокремленими рівні стилістичного аналізу, роблячи справедливе припущення, що вони застосовні не лише до текстів у вузьколінгвістичному значенні, а й до аналізу всієї царини культури:

«У зв’язку зі сказаним вище я б хотіла згадати про три рівні стилістичного аналізу, який технічно досить добре розроблений і який, можливо, було б цікаво розглянути щодо вивчення факту культури. Перший рівень — генетичний, він пов’язаний з усім, що об’єднує твір з його епохою, автором. Текст порівнюється з пара-лельними йому явищами з іншого середовища в цей же час і в інші часи. Іншими словами, генетичний рівень аналізу поміщає явище в певне середовище — історичне, психологічне, соціальне — і ви-являє специфіку цього прояву. Генетична стилістика має на увазі


142

той рівень аналізу, який охоплює інтертекст, тобто перекличку з ін-шими текстами, з іншими культурами, що взято у них. […] Другий рівень аналізу — іманентний, структурний аналіз. У його рамках розглядається явище як таке на синхронному рівні, виявляється його внутрішній устрій незалежно від будь-чого іншого. Класич-ний приклад — праці В. Проппа, чиє ім’я пов’язане з тим, що при-йнято називати “вторинними моделюючими системами”. Третій рівень — стилістика адресата. На цьому рівні фіксується вплив і сприйняття тексту […]. Однак сприйняття залежить від того, на-скільки ви обізнані в тій чи іншій тематиці. Якщо ви не підготов-лені відповідним чином, то просто не сприймете певних пластів інформації. Ця тенденція нині ретельно розробляється в західній філології. Більше того, там уже лунала крайня точка зору, сформу-льована французьким лінгвістом Ф. Растьє: у висловлюванні немає сенсу як такого. Сенс висловлювання виникає тільки із взаємодії автора й адресата — тоді, коли хтось з вас щось зрозумів. Але цей сенс не є фіксованим, оскільки різні адресати можуть розуміти текст по-різному» [158, с. 46–47].

Тут маємо справу більше з інтерперсональним виміром розу-міння, сенсування, що, зрештою, може призвести до панінтерпре-тативності та релятивізму. Але загалом такий підхід, спрямований на поглиблення її семіотичних аспектів, добре вписується у кон-цепцію соціокультурності. Щоправда, перші рівні структури сти-лістичного аналізу, пропоновані Разлоговою, так званий контексту-альний та структурний, у нашому порядку переставлено місцями.

Щодо залучення семіотичних набутків до вивчення знаково-символьної природи речей, а саме у їх культурній та соціострук-турній інтерпретації, то тут бібліографія значно більша, адже національна гуманітаристика має солідну традицію опису та кла-сифікації таких базових елементів культури, як міф, символ, ри-туал. Соціологія, долучаючись до етнографічних та антропологіч-них розвідок, продовжує їх у модерному суспільстві, переносить їх результати чи розвиває проблематику. Так, багато дослідників поділяють етнографічні уявлення про функції традиції як кон-сервуючої, так і твірної (Е. Шилз, Є. Маркарян, Ш. Айзенштадт, В. Власова, В. Плахов, Є. Абрамян, К. Чистов та інші), а ось тема міфу, навпаки, у Ролана Барта набуває незвичних семіотичних ком-


143

понентів та політичних конотацій порівняно з варіантом Клода Ле-ві-Строса чи Мірча Еліаде.

Нарешті, по-третє, говорячи про соціоструктурний контекст, ма-ємо звернути спершу увагу на ті наші теоретико-методологічні заса-ди, які ми визначили в першому розділі як найближчі у трактуванні соціального, власне традиція та корпус ідей соціального конструк-тивізму [107] та їх реалізація у постструктуралізмі, зокрема П’єра Бурдьє. Розвиваючи ідеї символічного капіталу Бурдьє, вважаємо за доцільне їх розглядати не як окрему субстанцію, яка кореспондує зі своїм ресурсом, а як статус ресурсу, стан боротьби капіталів унаслі-док розвитку соціальних відносин: політичний, освітній, економіч-ний, культурний капітал — усі вони породжені у певний момент за певного свого наповнення й констеляції обставин, авторитету (вчи-тель у сільській громаді vs вчитель у сучасній середній школі, який, щоби вижити, має йти на репетиторство; іноземець у радянському місті vs мігрант у сучасному місті на базарі vs іноземець-інвестор).

У гуманістичній соціології (від самого її започаткування як концепції розуміння) значення вивчалося переважно у контексті вербальної комунікації та інтерпретації текстів. Поза увагою за-лишалися не тільки пласти іншого роду текстів, переважно візу-альних, а й загалом символи, знаки як носії сенсів. Зрештою, тим і пояснюється мала інкорпорованість семіотичного досвіду до со-ціологічного дешифрування та інтерпретації текстів культури.

Можливо, ця позірна незначущість породжується відсутністю практик аналізу візуального. Значно впевненіше себе в цьому пла-ні почуває соціально-культурна антропологія. Власне, мовиться про напрямок візуальної антропології, який нині бурхливо роз-вивається56, що привело також до появи візуальної соціології, со-

56 Наведемо лише приклади двох найближчих до теми часописів: “Journal of Visual Culture» (http://vcu.sagepub.com/) та “Visual Communication» (http://vcj.sagepub.com/) — обидва вони виходять з 2002 року, і, як пояснюють редактор(к)и, потреба у спеціалізованому виданні назріла, а спектр тем не обмежується суто медійними чи антропологічними, включаючи культурні дослідження, критичну теорію, філософію, історію, географію (урбаністику), порівняльне літературознавство, а також історію та філософію науки й техніки, медицину [224].На пострадянському просторі також з успіхом розвиваються осередки візуальної антропології: лабораторія візуальних досліджень на базі


144

ціології фотографії57 тощо, проте їх прихід у решті соціологічних галузей, як і загалом в українському соціологічному дискурсі, ли-шився майже непоміченим. Саме через це ще одне звернення до антропологічного досвіду, до його набутків та врахування диску-сійних питань видається вкрай важливим і нагальним. А шкіц про ще один ресурс міждисциплінарності з одним із найпопулярніших нині напрямків культурної антропології — візуальною антрополо-гією — стане у пригоді для розкриття цієї теми.

Актуалізація символічного в соціологічному теоретизуванні відбувається через процеси посилення візуальності культури, пе-ревідкриття її іконічності.

У розвитку візуальних досліджень певний етап уже пройде-но і наразі підводяться підсумки, аналізується досягнуте. Саме такій меті було присвячено і семінар «Дисципліна та метод: про теоретичну ідентичність візуальних досліджень». Ось як сфор-мулювали головне завдання семінару організатори: «Ця подія дає нам можливість обговорити досвід інституціоналізації ві-зуальних досліджень (позитивні й негативні боки, переваги та недоліки) і концептуальних «союзів» між дисциплінами, які ма-ють справу з використанням візуальних зображень; створити на-

НаУКМА, Київ, Україна (http://vcrc.ukma.kiev.ua/uk/about/), навчальні курси та наукові семінари проводять Александр Захаров (Москва), Віктор Круткін (Іркутськ) [43], Семінар з візуальної антропології в Європейському університеті Санкт-Петербурга діє при Лабораторії соціальних комунікацій факультету соціології Санкт-Петербурзького державного університету, координатор проектів Марія Вейтц; Візуальні та культурні дослідження, СПб. курує Ольга Бойцова (http://lib.viscult.ehu.lt/hms/home.php), за результатами роботи кількох дослідницьких літніх шкіл, Саратов, за редакцією Єлени Ярської-Смірнової побачила світ серія збірок «Визуальная антропология: городские карты памяти», «Визуальная антропология: новые взгляды на социальную реальность», «Визуальная антропология: настройка оптики», «Визуальная антропология: режимы видимости при социализме» [39–42].57 До бібліографії цього напрямку соціологічних досліджень можна від-нести кілька десятків публікацій. Вони з’являлися як незалежно [123; 127; 233], так і під впливом появи перекладу монографії відомого польського соціолога Петера Штомпки «Візуальна соціологія. Фотографія як метод дослідження» [215].


145

вчальні матеріали нового покоління, нові програми досліджень і розробити нові методи і засоби навчання в епоху “візуального повороту”»58.

Та все ж таки візуальна антропологія ще досить відчутно за-знає обмежень материнської дисципліни — соціально-культур-ної антропології класичного періоду, в межах якої візуальне — це тільки наочне свідчення, що набуває важливості лише поряд із записами та артефактами в описах та дослідженнях «дале-ких» культур. Етнографізм проступає крізь антропологічні роз-відки і нині, яким би осучасненим темам вони не присвячува-лися. Попри те, а вірніше, завдяки останньому — поміщення в центр уваги близьких у часі та просторі суспільств і культур — візуальна антропологія до свого накопиченого за століття до-свіду додала нові методи, а за своїм об’єктом стала ближчою до сучасного соціогуманітарного дискурсу і з огляду на все це ви-дається безумовно цікавою для соціологічного теоретизування в руслі гуманістичної парадигми.

2.2.2. Візуальна антропологія у роботі з дешифрування смислів

Візуальні і культурні дослідження — новий міждисциплі-нарний напрям, що виник на перетині філософії, теорії культу-ри, соціології та мистецтвознавства, центральною проблемою якого є дослідження культурної логіки «постмодерністського», «масмедійного», «візуального» повороту. Візуальна культура сьогодні стає домінуючою формою «культури як такої» і охо-плює такі різні за засобами вираження і за своєю «ідеологією» культурні феномени, як кіно, дизайн, телебачення, малюнок, концептуальне мистецтво, «public art», реклама тощо. Різно-маніттю візуальних практик відповідає і множинність теоре-

58 Семінар відбувся 22.04–2.05 2010 року в Європейському гуманітарному університеті (м. Вільнюс), до його роботи було залучено науковців університетів США та Великобританії. Режим доступу до інформаційної сторінки семінару: http://lib.viscult.ehu.lt/content.php/projects/discipline_method_ru.


146

тичних підходів, що використовуються для їх аналізу, — від семіотики і психоаналізу до критичної теорії та постструктура-лістської філософії59.

Саме з цими та численними іншими свідченнями посилення візуальності та уваги до неї в суспільстві й науці пов’язана актуа-лізація фотографії. Тож звернімося до фотографії як до ще одного матеріалу соціокультурного аналізу і культурного артефакту. Роз-виток відеотехнічних засобів і, зокрема, поява простих фотоапара-тів спричинили ще в ХХ столітті бум побутового фото. Фотографу-вання вийшло за вузькопрофесійні межі і стало доступним майже кожному. Відповідно змінилися і його значущість та функціону-вання: «Останнім часом фотографія стала не менш поширеною розвагою, ніж секс і танці, і це означає, що люди, які фотографу-ють, не визнають її, як і решту видів масової культури, за мисте-цтво. Фотографія — це здебільшого соціальний ритуал, захист від переживань і знаряддя влади» [92, с. 16].

І хоча, як справедливо стверджує Вікторія Семенова, фото-графія в соціологічному аналізі ще має бути відкрита, існує до-статньо свідчень актуальності соціологічного дискурсу фотографії і необхідності його подальшого розвитку60. Проте ми звернемося до можливостей і труднощів використання фотоматеріалів у соціо-культурному аналізі міського ландшафту. Статичність фотографії припускає деяку складність реконструкції соціальних відносин за її посередництва, однак це компенсується зручністю включення такого матеріалу в дослідження.

Фотографія як власне матеріал соціокультурного аналізу по-стає документом, тобто зафіксованим текстом [215]. Цей документ створений у соціальній реальності й оповідає про неї, тому він по-требує подвійного прочитання. По-перше, відчитування систем текстотвірних значень у знаках та символах, а по-друге, — зна-чущостей самої ситуації фотографування. Таким чином, сутність

59 Так анонсується цей напрям у магістерських програмах Європейського гуманітарного університету (режим доступу: http: / / www.ehu.lt/studies/master/programs/fields/0004528).60 Про це переконливо пишуть Сьюзан Зонтаг, Віктор Круткін, Вікторія Семенова [43; 92; 166].


147

фотографії як артефакту, її полісемія (а також полісемія фільму, плаката, листівки) обумовлені вже вказаними щодо загального випадку артефакту як культурного явища аспектами: 1) жаданий образ, 2) трансльовані в культурі значення та практики фотографу-вання, 3) наявна соціоструктурна інституціоналізація, або ж рівень нормування, номенклатура статусів та ролей, розвиток організації та інфраструктури.

Авторська позиція у фотографії, як і, зрештою, будь-якого ар-тефакту у постструктуралістському їх тлумаченні, — це постійне нашарування чинів та поглядів. Тому тлумачення її як феномену — художнього, мистецького, соціального — має сенс лише як певне узагальнення, абстракція, зручна для оперування в соціологічно-му теоретизуванні і для соціокультурного аналізу недостатня. Ві-рніше говорити про фотографічні образи, які вкладаються один в один: занурюють інтерпретатора в часи до створення фотографії (соціокультурні контексти фотографованого образу та фотографа, їх зустрічі), демонструють різницю актуального сприйняття та зу-мовлюють майбутнє її побутування. Як бачимо, в аналізі фотогра-фічних образів знову доречною є подвійна герменевтика, відкрита для залучення різних авторських прочитань.

Соціокультурний підхід, враховуючи контекстуальність, сус-пільні правила створення та побутування фото, виявляє, що час-то прокрустове ложе фотографії — не межі кадру, а сама ситуація фотографування. Ситуація фотографування почасти не менш на-сичена соціокультурними значеннями, аніж саме фотозображен-ня, тому хочемо звернути увагу на можливості соціологічної де-конструкції цієї ситуації, а також ширших контекстів нормування фотографування, адже у розвідках з соціології фотографії ці мо-менти ще не акцентовані. Відсутність узвичаєних правил фотогра-фування та нерозуміння з боку оточення дослідник може відчути у прагненні зафіксувати не «класичні» об’єкти (знайомих, визна-чні пам’ятки, пейзажі), а будь-що інше, незвичне чи незвичайне61.

61 Як це не дивно, до звичайного при цьому належить екзотичне, екстра-ор динарне, сенсаційне: фото про подорожі в далекі країни, про рекорди до загальної чи місцевої книги Гіннеса, про наукові дослідження, про скандали, трагедії тощо.


148

Культурна традиція не лише не заохочує, а й чинить спротив та-ким практикам фотографування. Тож соціологу з фотоапаратом у сучасному суспільстві не простіше, ніж антропологу в класичній ситуації дослідження традиційних культур, де він наражається на певні упередження і побоювання людей, коли ті потрапляють у фо-кус відеокамери чи фотоапарата.

В сучасному українському суспільстві агентами нормування профанного сприйняття й аматорського погляду на те, що варте зйомки, виступають фотографи-професіонали. Навіть настано-ва на нетривіальність роботи фотохудожників є дією числен-них культурних нормативів та умовностей. Вийшовши за ними ж установлені межі для аматорської зйомки, фотографи можуть відчути їх: «У роботі бували паузи, затишшя, безриб’я. Накотить кураж — тоді вони фотографують один одного, дозволяючи собі відступати від норм (які не дозволено порушувати клієнту). Нор-му «фотографії на пам’ять» вони називали «ширвжитком», а по-рушення її вважали проявом вищого класу. Підкреслю, порушу-вали правила тоді, коли знімали самі себе чи, що було великою рідкістю, для себе» [163, c.78].

У колі якісної методології візуальний ряд стає важливим допо-вненням, а часом і конкурентом згадуваних раніше біографічних досліджень. Історію життя чи її певний лейтмотив ми намагаємося «дочитати» зі світлин героїв інтерв’ю чи їхніх рідних. Кожна нара-ція, безумовно, породжує цілу низку образів у ході оповіді чи вже у тексті. Так, перебіг розмови оприявнює їх через рефлексію опо-відача, через спостережувані символи його статусу, манери, інші артефакти, які творять окремий пласт аналізу. Такі образи потім надзвичайно складно реконструювати зі стенограми, як зауважу-ють дослідники, тому вони й намагаються задокументувати їх за допомогою фотографії.

На відміну від професійної та репортерської фотографії, ама-торське чи побутове фото не маніфестує себе як виразник певної епохи, хоч так само є ним. І звернення до фотоальбомів теж може суттєво розширити чи навіть заново реконструювати оповідь про життєві перипетії та соціальні зв’язки індивіда. Складаючи «пор-третну хроніку», сім’я намагається зберегти родинні зв’язки, при-таманні колись великому багатопоколінному роду: «Сімейний


149

фотоальбом здебільшого присвячений великій родині, і часто це єдине, що лишилося від неї» [92, c.16].

Фотографія постає як канал взаємопроникнення, вікно між публічною та приватною сферами. За певних обставин найближче людині родинне коло суттєво доповнюється чи навіть заступаєть-ся іншими соціальними мережами (друзі, колеги, однокласники, однокурсники, однополчани, земляки), і це, як правило, знаходить відображення у фотоальбомі. Так, у вересні 2006 року в галереї «Митець» (м. Київ) експонувалася фотовиставка, на якій було представлено збільшені та частково реконструйовані світлини з фотоальбому нашої співвітчизниці часів її перебування на приму-сових роботах у Німеччині. Зроблені всі у студії місцевого фото-графа, вони репрезентують коло її товаришок, які були привезені з різних місць СРСР і зазнали схожої з нею долі.

Розверзле таким чином приватне уже піддається класифікації та аналізу. Так, Ольга Бойцова, взявши за основу типології фото-альбомів жанрову класифікацію Андре Волкера та Розалін Мул-тон, отримала такі чотири типи: 1) сімейний фотоальбом (у ви-падку представленості щонайменше трьох поколінь), 2) подієвий альбом (наприклад, про подорож), 3) автобіографічний, 4) альбом, присвячений хобі. На її думку, для нашої культури останній тип майже не характерний, а перший і третій дуже часто переплітають-ся. Дослідниця проводила інтерв’ю з укладачами двадцяти альбо-мів або як показ інформантами своїх фотоальбомів з коментарями («photo elicitation interview»), або як напівструктуровані інтерв’ю з путівником, які теж включали показ альбомів [43, с. 146–164].

І хоч у методиці збирання соціологічної інформації ще не ши-роко залучаються візуальні документи, сам феномен останніх де-далі потужніше заявляє про себе в соціальній реальності: і в мис-тецтві, і в мас-медіа, і на повсякденному рівні. На часі заміна форм любительських фотографій завдяки цифровій фототехніці, які вже не компонуються в альбоми, як то було кілька десятиліть тому, не складаються у стосики, як було в дев’яностих з появою простих в управлінні компактних плівкових фотоапаратів, а сотнями запису-ються на диски. Розвиток комунікацій в мережі Інтернет приводить до появи варіантів багатовізуалізованого життєпису (Інтернет-фо-тоальбоми, блоги, персональні сторінки в соціальних Інтернет-ме-


150

режах). Це породжує уже принципово інакшу методику викорис-тання візуального, коли розповіддю ілюструється слайд-шоу, а не навпаки, бо й сама зйомка уже перейшла від фіксації пам’ятних місць чи митей («фото на пам’ять») до розлогого, часто розгалу-женого ліричними відступами-вкрапленнями («а це мені просто будиночок сподобався») відеоряду, об’єднаного певною подією («прогулянка з друзями», «день міста», «купівля машини» тощо).

Побутова фотографія з успіхом може слугувати стимулом, обрам-ленням, супроводом чи й канвою розгортання наративу. Досвід такої стимульно-ілюстративної функції сімейного фотоальбому при опові-ді власного життя іжевцями аналізує Тетяна Власова [41, c.123–145].

Але масовізація фото приводить до досить несподіваних ефек-тів. Заповнення альбомів незліченними любительськими знімка-ми, на яких особу знову і знову зафіксовано «на фоні» чи «у ком-панії», стає своєрідним замінником міжособистісних відносин. А обмін фотографіями «на пам’ять», як це не парадоксально, супро-воджується збідненням усної частини спогадів, що спостеріг ще у минулому столітті Еріх Фром. «Типовим прикладом того, як від-бувається відновлення в пам’яті обличчя чи пейзажу за принципом володіння, є манера більшості людей розглядати фотографії. Фото-графія служить їм лише допоміжним засобом для впізнання люди-ни чи місця, викликаючи, як правило, таку реакцію: “Так, мені ви-падало бувати тут”. Таким чином, для багатьох людей фотографія стає свого роду відчуженою пам’яттю» [204].

Нове століття надає нові можливості, серед них передусім поява цифрових засобів образотворення: відеозапис інтерв’ю, фотографування ситуації спілкування, сканування документів ін-форманта — цей мультиплікований образний ряд біографічного інтерв’ю чи спостереження ускладнює процес обробки матеріалу, його інтерпретації і водночас тим самим його збагачує. Звичайно, поки що далеко не всі потенційні респонденти мають можливість запропонувати саме такий відео-аудіо формат спілкування, але до-слідникам необхідно опановувати відповідні методики.

Тож, як ми побачили, залучення знаків як речей та образів до символічного тексту приватного і публічного життя всього міста чи окремої родини відкриває несподівані можливості для застосу-вання соціокультурного аналізу: суттєво збагачує джерельну базу

2.3. Соціокультурний аналіз приватності

151

соціолога, стає каналом вивчення приватності, у деяких випадках способом його опублічення.

Підсумовуючи критичний аналіз дискусій щодо можливостей міждисциплінарності і застосування якісної методології, варто зауважити ще один висновок, який наштовхне нас на подальші роздуми: приватність виходить на авансцену соціологічного до-слідження саме завдяки цим відантропологічним, відісторичним та іншим якісним методикам. Тож повністю в цьому підтримуємо узагальнення Валентини Подшивалкіної: «Кількісні методи най-адекватніші при дослідження скоріше публічного досвіду, щодо якого склалися певні правила. Якісні ж чутливіші до нюансів не-публічного чи малопублічного досвіду» [153, с. 200]. І далі про-довжимо звернення до саме цих непублічних пластів як до тієї частини соціальної реальності, котра ще мало вивчена, теоретично і методично опрацьована, але містить шукані багатьма дослідника-ми джерела культурних традицій та соціальних практик.

2.3. Соціокультурний аналіз приватності: добудова соціологічного об’єкта

Приватність взаємоув’язує ґендерні дослідження, методологіч-ні впливи яких раз по раз згадувалися, проте ще потребують сво-го розгорнутого аналізу, та якісну методологію у своїх найбільш гуманістичних виразах. Також прикметно, що у одного з відомих теоретиків якісного підходу в соціології Лоуренса Ньюмана йде постійна апеляція до прикладів на ґендерну тематику [140; 142] — вона найілюстративніша щодо якісних методів, чи навпаки, якісні методи найліпше підходять до виявлення ґендерного — тобто ла-тентного та стереотипізованого, натуралізованого, а тому й нереф-лексованого, незручного, конфліктного тощо.

Приватність «відкрита» соціологією уже досить часу, щоби ста-ти частиною класичного тлумачення об’єкта та тематичного спектра соціології. Вона ніби з другого боку оприявнила те ж тяжіння со-ціологічного мислення модерну до розкриття, дослідження сталості соціальності, її тяглості. Адже повсякденність, згідно з Бернгардом Вальденфельсом [33], — це передусім щоденна рутинність, комп-лекси автоматизму, обов’язкового, узвичаєного, унормованого тощо.


152

Проте звернення до неї з необхідністю супроводжувалося включенням до актуального поняттєво-категоріального апарату, тобто теоретичного інструментарію щоденного оперування, ви-разно культурних понять: ритуал, звичка, стереотип, традиція, міф, легенда, установка, ціннісна орієнтація, без яких її аналіз був би неможливим. А також уже відособлених як гуманітарних методів спостереження, рефлексії досвіду, неформалізованого інтерв’ювання, аналізу документів, зокрема особистих (все це ак-тивніше освоювали на той час історики, фольклористи, етногра-фи), та асоційованого з психологічним — експерименту.

Окрім того, обиватель та повсякденне знання, джерелом яко-го вважається глузд, довго і зневажливо ігноровані як філософією (яка репрезентує передусім культуру й ідеали інтелігенції та інте-лектуалів), так і соціологією62, а до останнього часу навіть журна-лістами. Попри це, як слушно зауважує Наталія Іконникова, кон-ститутивна активність та втілення активних впливів усієї системи соціальних відносин та культури суспільства у кожному з нас як у персоналії — незаперечні [94, с. 153].

А ось вивчення приватності дає змогу глибше розробляти по-всякдення, узалежнюючи його від соціальних механізмів: соці-ального контролю, довіри, типу комунікації, обміну ресурсами — вибудовуючи від їх вираженості вісь «публічне–приватне», яке почасти співвідноситься і з опозиціями легітимізації та легалізації.

Услід за розвитком якісних методик дослідження повсякдення стало невід’ємною частиною зліпку картини певного суспільства. Якщо для антропологів — це перша реальність, з якою вони стика-

62 Соціологія, так само, традиційно найбільше репрезентувала модерну епоху, а відповідно ідеали просвітництва, і критику масового суспільства, споживацтва. Проте в ній неухильно зміщуються акценти до емоцій, до речей оточення, до найширшого контексту людського життя: «Надання позитивної цінності повсякденню, буденності та суб’єкту — обивателю, носію здорового глузду й повсякденних практик, включало й зміну (у тому числі й у теоріях) оцінки “принципу задоволення”. Що цікаво, визнання цього соціокультурного зсуву міститься у працях авторів дуже різних концепцій – від Ж. Бодріяра (що, загалом, очікувано) до Т. Парсонса (хоча використання кальки “ратифікація” дещо маскує контекст для не володіючих англійською читачів перекладу)» [94, с. 154].


153

ються, подеколи отримуючи при цьому культурний шок, то для соціо-логів включення повсякдення в межі об’єкта дослідження відбулося далеко не відразу (зокрема, і з огляду на феноменологічну традицію). Та найбільше маніфестує свою увагу до повсякдення ґендерна теорія, у якій через пласт проблем повсякдення відточено інше надзвичайно важливе для розвитку соціокультурного аналізу розрізнення: публіч-не–приватне, що нині є одним із базових протиставлень, адже саме приватне було місцем жінки та представників маргіналізованих груп.

Таким чином, розгляньмо генезу і можливості включення при-ватності до соціокультурного аналізу, розвиток ґендерної антино-мії публічне–приватне, межі бачення приватності у соціологічній перспективі, її місце та роль у зміні культур.

Дискурс приватності досить розвинений у філософії, але з ак-центом на визначення публічного, політичного, їх меж і констру-ювання. Цьому, зокрема, присвячено праці Ганни Арендт та Ема-нюеля Левінаса. Часто приватне мислиться темною комірчиною з позалаштунковими реквізитами для виходу, атрибутами вибудову-вання публічності, взагалі чимось непроясненим і менш цінним, відтіненням у парній взаємодії з публічним.

Зміщення соціологічних інтересів від публічного до приватно-го, з одного боку, зумовлене соціальними трансформаціями в укра-їнському суспільстві, в якому з відходом від соціалістичної моделі посилюється індивідуалізація, а з другого — запізніла мода на фе-номенологічну соціологію та повсякденність, увага до «дрібниць» як її центральний об’єкт.

У процесі типологізації, стереотипізації та габітулізації наша поведінка у приватній сфері повсякдення стає настільки звичною, а особливості, атрибути та правила взаємодії втрачають власну іс-торію, вплітаються у канву традиції і натуралізуються, тобто ви-ключаються зі сфери рефлексивного і відтворюються як від по-чатку дані і незмінювані. І ось уже ці поведінкові автоматизми та стереотипи соціального сприйняття стають об’єктом порушуючих експериментів.

У соціології проблеми приватного досліджувалися як у працях відомих закордонних авторів (Ю. Габермас, А. Шюц, І. Гофман, Е. Ґі-денс), так і на пострадянських теренах (О. Злобіна, М. Соболевська, О. Да ниленко, І. Ковальова, О. Ходус, Л. Іонін, С. Бойм, А. Тьомкіна).


154

Розвиток теми приватного нині зумовлюється впливом уже ан-тропологічних досліджень, формування усноісторичної традиції, але найбільше відкриттям приватного як місця жінки у ґендерних студіях, переосмисленням радянського спадку в українському та російському суспільствах, феміністською та постмодерністською критикою модерністської науки як фалологоцентричної.

Наш же погляд на приватність опирається на соціокультурний аналіз та зумовлюється її роллю у збереженні та трансляції тради-цій всього суспільства чи певної спільноти. Як відомо, інертність традиції найбільш співмірна хібащо з прагненням до самовідтво-рення у власних межах і рисах приватності групи чи особи. Про-те трансформації та цілеспрямований вплив політичної системи суспільства і найрізноманітніших його соціальних інститутів мо-жуть суттєво змінювати конфігурацію приватності, а відповідно і її можливості у виконанні цих охоронних функцій. З другого боку, саме приватне життя також продукує соціальні й культурні новації, хоч і не такі значні, як ті, що формуються у сфері публічного. По-волі поширюючись, вони стають надбанням спільноти і творять нову традицію.

Проте самостійним напрямком соціологія приватності не стала. Можливо, через те, що в ній поєднуються кілька близьких проблем-них полів. Для вивчення приватності центральними стають поняття повсякдення, приватного та особистого життя. Так, Юрґен Габермас обстоював цінність життєвого світу, зміст якого досить близько сто-їть до поняття приватного. А ось феноменологічна традиція мовить про повсякдення, чиєю опозицією стає не стільки публічність (сис-тема, світ інституцій), як незвичність, соціальні зрушення.

Щодо першої пари, то їх відмінність зумовлюється різністю опо-зицій: повсякденню, вслід за Н. Еліасом, П. Бергером, Б. Вальден-фельсом та іншими його дослідниками, протиставляється екстраор-динарність, святковість, урочистість, сфера професійного знання та експертизи, а щодо приватності, то такою опозицією стає публічність як сфера інституційної, а не особистісної компетенції. У той же час спільність цих понять — приватне та повсякденне — породжується взаємонакладенням семантичних сфер, на перетині яких існує тра-диція. Повсякдення значним чином присутнє у сфері приватного, як більш охопленого традицією, а точніше — в міру його традиційності.


155

Приватне життя переважно асоціюється з домом, сімейним, а також особистим життям, воно залежить від індивідуальних рі-шень та, як правило, не передбачає сторонніх. Щодо співвідно-шення приватності з особистим життям, то, справді, внутрішній світ людини, інтимне, глибоко особистісне — невід’ємна складова приватності, але не менш важливими постають і міжособистісні відносини: дружба, товаришування, сусідство тощо.

Власне трактування приватності та важливість цієї проблема-тики для істориків подає Наталія Пушкарьова. «Приватна сфера людського життя нерозривно пов’язана з іншими соціальними сферами. Вона одночасно є і функцією їхнього розвитку, і в той же час — одним з найважливіших індикаторів ситуації у суспільстві. До сфери приватного життя належать емоційні зв’язки, які вини-кають у повсякденному житті, засновані на особистих пристрастях і пов’язані з включеністю у свою органічну групу (родину, рід). Сфера приватного охоплює, з одного боку, прояви у вчинках і осо-бистісних оцінках людей деяких загальних ментальних домінант, з другого боку — індивідуальних інтенцій» [157].

Уявлення про приватність залежить і від психологічних харак-теристик конкретної людини (відкритість чи замкнутість), і від тих норм і традицій, які існують у певному суспільстві в певний іс-торичний період. Узагальнюючи, приватне життя можна визначи-ти як сферу, яка контролюється самою людиною, тобто вільна від зовнішньої спрямованої дії, зокрема від правового регулювання (проте повинна мати правове забезпечення). Як стверджує правник М. Петросян, категорія «приватне життя» не наповнюється юри-дичним змістом; правове регулювання лише встановлює межі її недоторканності і, відповідно, межі допустимого втручання [136].

Американський дослідник, автор фундаментальної праці «Приватність і свобода» Алан Вестін говорить про чотири форми приватності. Перша — це «самота», стан, в якому людина вільна від спостереження з боку інших. Друга — «інтимність», замкну-те спілкування, передбачає добровільне підтримання контакту з вузьким колом осіб. Третя — «стриманість», тобто наявність пси-хологічної дистанції між індивідом і людьми, які його оточують. Четверта — «анонімність», стан, коли людина, перебуваючи у гро-мадському місці, прагне залишитися невпізнаною [152].


156

Як бачимо, складність феномену пророкує труднощі вивчення, тож, як і загалом у соціологічних дослідженнях, тема приватності має свої маргіналії: публічні люди (представники органів влади, еліта, бомонд, зірки шоу-бізнесу тощо) та індивіди з невлаштова-ним життям, відсутністю постійного місця проживання (бомжі, роми, мігранти). Проте, на відміну від ситуації опитування громад-ської думки, у повсякденні приватність останніх аж надто очевид-на для кожного перехожого — усі пожитки, сон, трапеза, годування груддю, вияснення стосунків, водночас навряд чи викликає вели-кий інтерес (хіба що у антропологів), частіше дискомфорт. Навпа-ки, величезний інтерес підтримується і стимулюється жовтою пре-сою до приватного життя публічних людей. Завдяки настирливості журналістів та сповненій ризику роботі папараці ми добре обізна-ні з членами родини, харчуванням, манерою одягатися, інтер’єром та екстер’єром дому відомих людей. Проте на захист приватності саме цих осіб найактивніше стає закон.

Обговорюючи межі допустимого втручання у приватне життя у ході дискусій з представниками різних поколінь63, російські ко-леги виявили, що вони зумовлені соціальними очікуваннями і тим мінімумом особистого, який ми не готові віддати ні за яких умов. Для старшого покоління межі між свободою і несвободою, між при-ватним і публічним чітко марковані. Для молоді межі приватного і публічного значною мірою розмиті, їх приватність легко виходить у публічність: особиста свобода не обмежується, приватна інформа-ція стає доступною, а повсякденне життя — прозорим (щоденни-ки, фотоальбоми, результати творчості все частіше розміщуються у «світовій павутині», а не припадають пилом у домашніх сховках).

Найчастіше у таких дискусіях недоторканність приватного життя пов’язується з проблемою свободи. Тож найпершою ри-сою приватності постулюється свобода. Свобода, як стверджують

63 Громадська дискусія «Росія, XXI століття: недоторканність приватного життя-— а) неможлива, б) не потрібна» у квітні 2005 року була пілотним, тестовим дослідженням ставлення до права на приватне життя пермських молодіжних активістів, лідерів некомерційних організацій та вчених-— істориків, політологів. Її матеріали доступні за адресою: http://www.pgpalata.ru/reshr/privacy


157

правники, містить як компоненту не тільки політичну, публічну — свободу слова, мітингів і зборів, право на участь у державному управлінні, але також і свободу для «окремо взятої» людини — це свобода від постійного спостереження, свобода зберігати у собі свої погляди, судження і думки, свобода бути незалежним і, коли ти цього хочеш, залишатися наодинці з самим собою [136].

Окрім свободи, розмірковуючи про приватність, ми часто мо-вимо про захист честі та доброго імені, а також безпеку комуні-кації та конфіденційність інформації. Щодо останнього, то в умо-вах поширення Інтернет-комунікацій знову згадуємо слова Алана Вестіна «на даний момент Інтернет-цивілізація така, що середній користувач Мережі працює в ній повністю “розкритим”, зовсім не замислюючись про збереження своєї секретності. Він також від-значає, що в історії західної цивілізації таке ставлення до власної безпеки, очевидно, спостерігається вперше» [165].

До цих рис слід додати ще довіру. Довіра — базова умова існу-вання соціальних спільнот. І якщо у публічному житті її може замі-няти правослухняність і ввічлива неуважність, то близькі контакти та приватна сфера без неї унеможливлюються. Ще Ф. Тьоніс за-уважував брак повноцінного спілкування і відкритого довірливого ставлення людей у великому місті на противагу традиційній грома-ді, позначивши цим розширення публічної сфери як рису міського способу життя. А це свідчить, що соціальні зв’язки на міжіндиві-дуальному рівні в громаді слабшають і здатність суспільства до самоуправління та регуляції зменшується.

З нового тисячоліття сумновідомою стала дата 11 вересня — день пам’яті про трагедію у США 2001 року. Аналітики у такі роковини згадують, що запобігти подальшим терористичним атакам країні вда-лося, бо громадяни пожертвували частиною своїх свобод у приватно-му житті. Схожі жертви нині приносять мешканці Росії, настрашені поширенням терактів початку нового тисячоліття, і, як наслідок, за даними опитувань, суттєво зросла недовіра у цій сусідній державі64.

64 За даними проекту ESS (четверта хвиля), Російська Федерація виявилася передостанньою за середнім у відповіді на питання «Як Ви вважаєте, іммігранти роблять країну кращою чи гіршою для життя?» — 3,5 при 11-бальній шкалі та загальним середнім 4,8, лише в Греції вважають роль іммігрантів у погіршенні


158

Масові репресії та депортації в СРСР у першій половині ми-нулого століття так само привели до майже повного зникнення довіри, що констатував Джефрі Хоскінг, вивчаючи структури довіри у радянському суспільстві [207]. Це й не дивно, адже кінець 20-х — початок 30-х років минулого століття — це час застигання усіх соціальних зрушень і символічного закріплен-ня утворених таким чином ієрархій; Владімір Паперний у своїй соціокультурній класифікації назвав таку ситуацію культурою-2 [151]. Формується тоталітарне суспільство і відповідний йому культурний супровід: ієрархія, канонізація, впорядкованість, то-талізація, виключення, спрощення, офіційний консенсус, пози-тивність, централізація, телеологія, — так характеризує Леонід Іонін моностилістичну культуру радянського зразка [96].

Увага до приватності як прихистку культурних цінностей та традицій у радянські часи сьогодні досить помітна і має чима-лу, хоча досить розрізнену, бібліографію: Б. Дубіна, Л. Гудкова, Ю. Сороки, Є. Мєщеркіної, А. Левінсон, Р. Фрумкіної. Проте нинішніми її трансформаціями, місцем у сучасному українсько-му суспільстві мало займаються, скоріше розглядають лише як доповнення ретроспекції. Тож, окреслюючи розроблені сус-пільствознавцями загальні риси приватності, далі простежимо взаємопов’язаність розвитку сфер приватного та публічного у радянський та наш час.

«Відлига» 1960-х асоціюється зі збільшенням ентузіазму на-селення, певним ренесансом у духовній сфері, в тому числі рене-сансом довіри та свободи. Цей період, згідно зі схемою В. Папер-ного, названо культурою-1, яка характеризується демократичними та романтичними рисами.

Услід за циклічними переходами від культури-1 до культу-ри-2 можна припустити і загальні зміни у сфері приватного. За бурхливо революційної культури-1 вона блякне в очах окриле-

ситуації в країні більшою. Що ж до власне довіри, то у відповідь на пряме твердження: Більшості людей можна довіряти — громадяни РФ теж досить песимістично відповіли (середній бал 3,94, при середньому серед усіх країн 4,68), опинившись у хвості списку країн – учасниць проекту; найвпевненіші у довколишніх виявилися Північноєвропейські країни, де цей показник сягає 6,9.


159

них новими ідеями мас, стає ідеологічно непривабливою, отри-мує ярлики «міщанства», а пізніше «споживацтва», підпадає під вплив нових культурних віянь, проте зберігає свою незалежність і головні цінності, а за наступу культури-2 сфера приватного уже не звужується, навіть може відновлювати свої параметри, але свою цілісність і непорушність втрачає, стає предметом контро-лю та особливого зацікавлення65.

Вихор революцій 1917–18 рр. руйнував попередню і не до-зволяв утвердитися інакшій приватності. Ідеї двигають громадою. Конструктивісти проектують будинки-комуни, а ідеологи пропагу-ють класові чи партійні смисли сексуальності та репродукції, які мають заступити вузькоегоїстичні. Скасовується церковний шлюб як пута у сімейних стосунках і вводиться досить формальний акт його реєстрації з нескладною процедурою розлучення. Україн-ський футурист Михайль Семенко натхненно римував новітні до-сягнення цивілізації66, а соціолог Микита Шаповал зараховував їх — звук, електрика, колір, вогкість — до космічних чинників по-між рушійних сил суспільства [210, с. 183–192].

Та відомі плакати 1920-х років у дусі «Геть хатнє рабство, даєш новий побут» у 1930-ті заступаються перевиданими з дореволю-

65 На перший погляд, масове багатоповерхове панельне будівництво 70–80-х років ХХ століття, завдяки чому було розселено комунальні квартири, а молоді сім’ї некиян, якими постійно поповнювалися робітничі ряди столиці, одержали тимчасове, як тоді вважалося, житло у будинках готельного типу. Та це був ненадійний прихисток приватності, адже влада через свої органи безпеки чи правопорядку в будь-який момент могла вибити благенькі двері, які розчинялися всередину, про що свідчать масштаби трусів та арештів української інтелігенції цих років [54].

66 Я вітаю вас, молоді авіатори,І тепло стискую руки.Зсунувся штучний екватор,В мого порога виріс бамбук.Я освітлюю блиском серця бензинногоШум пропелера й шкіряне кепі.Руште все огороджене незмінно –Інтернаціональте степ! (1918. Кибиці – Київ) Михайль Семенко. «Молоді авіатори»


160

ційних книжками на тему ведення домашнього господарства. У селі продовжує своє життя у долі онуки бабусина скриня та ко-ралі — частенько це й усі її пожитки, а робітник за свої трудові подвиги на підприємстві отримував годинник чи навіть якусь річ інтер’єру — що на довгі роки ставало предметом гордості всієї ро-дини. За визначенням режимів ставлення до речей Валерія Голо-фаста, це так званий перший режим, характерний для традицій-ного та ранньоіндустріального суспільств, коли речі становили колективну цінність [57].

У багатьох випадках короткий сплеск революційного підне-сення лише розхитав устої патріархального доіндустріального українського суспільства, породивши хаос зразків та орієнтацій, сум’яття, аж до агресії та деструкції, але так і не підважив до кінця традиційний уклад і регулювання приватного життя. Пропонова-ні нововведення не прижилися, тому так швидко майже цілковито було відновлено статус-кво, що відповідало логіці побудови тота-літарного суспільства за сталінізму.

Зміна інституційного каркасу сфери шлюбно-сімейних від-носин на початку ХХ століття відбулася у буквальному сенсі революційно (за короткий час розгортання культури-1), але за-пізнення в оновленні традиційних сімейних стосунків — ефект відставання соціальних щодо культурних змін — дозволило ско-ристатися цим сталінській системі (культура-2) у своєму повер-ненні до попередніх форм, по суті патріархальної моделі сім’ї, надаючи їй нового сенсу. Як зазначають дослідниці ґендерних відносин (О. Кісь, О. Вороніна, С. Айвазова), шлюб та регулю-вання сімейних стосунків з 1930-х років теж зазнають змін: за-боронено аборти, ускладнюються і засуджуються розлучення, тиражується образ передовиків виробництва для чоловіків та матерів-героїнь як зразка жіночого успіху, сім’я знову набуває патріархатних рис, які, щоправда, підтримувані більше владою держави, аніж батька. Держава запроваджує політику так званого контракту працюючої матері [79].

З другого боку, у кінці 20-х — на поч. 30-х припиняються дис-кусії і будь-яке вільне волевиявлення, унеможливлюються зв’язки із закордоном, натомість практика доносів, громадського осуду, публічних зречень стає підґрунтям сталінських репресій. Приват-


161

ність уже не в змозі стати джерелом та опорою індивідуальності — найменша нетиповість стає зрадливою.

Приватність втрачає свої конституюючі риси — недоторкан-ність, свободу, інтимність, довіру. Вона перебуває під пильним по-глядом «партії та керівництва», під прицілом усіх державних орга-нів. Її повсякденна рутинізована та святкова ритуалізована частини виходять далеко за межі приватного життя і реалізовуються у тру-довій діяльності, громадській роботі та політичній активності.

За сталінізму сфера приватного цілком відроджує міщанство побуту, патріархатний лад сімейних відносин та, описуваний Дж. Хоскінг, принцип общинної поруки. Видається, виживання, збереження попередніх традицій та спільнот заховане у приват-ності. І залякана репресіями людина занурюється у приватність, уповаючи на її аполітичність та звичну повсякденність, шукаючи там прихистку, проте опиняється під пильним наглядом сусідів та родичів, готових зіграти роль Павлика Морозова67.

З кінця 1950-х ситуація знову змінюється, чимось нагадуючи пореволюційні часи. По-справжньому кардинальні зміни у приват-ному житті мільйонів людей почалися разом з реалізацією нової програми житлового будівництва, адже в сталінські часи, як за-уважує Є. Зубкова, окремі квартири слугували особливою відзна-кою: їх мали представники еліти, стахановці, герої [93]. У 1957 р. виходить ухвала Ради Міністрів «Про розвиток житлового будів-ництва СРСР» — починається небувале за масштабами зведення панельних будинків. Масове житлове будівництво з одного боку наділяє сім’ю окремою квартирою як прихистком і захистом від сусідів і держави, але зменшує її площу до мінімуму. Якщо кухні у хрущівках, на відміну від будинків-комун 20-х років, усе ж є, то ванна і туалет об’єднуються, а коридор чи то вітальня редукуються до тамбура.

Старовинні шафи, столи, буфети уже не входили у вузькі две-рі «хрущовських» квартир, не поміщалися на маленьких кухнях. Інші старі предмети побуту, які за розмірами могли б розмістити-

67 За даними судової статистики, до 50 відсотків кримінальних справ щодо абортів порушувалися за ініціативою сусідів, тобто за доносом [93].


162

ся в новозбудованих будинках, стилістично не відповідали ново-му мінімалістському інтер’єру, новому радянському побуту. Вони сприймалися тепер як елемент «чужого міщанського життя». Куль-тура-1 шістдесятих знову піддає нищівній критиці традиційність сфери дому — чудовою ілюстрацією чого став фільм «Квітень» Отара Йоселіані.

Старі речі перестають бути цінними, по-перше, для людей, об’єднаних спільною житловою ситуацією, вірніше, ситуацією, пов’язаною зі зміною житла. Масові переїзди зрушили сім’ї з об-житих кварталів центру й середмістя і перемістили на околиці, де шерегами височіли ударними темпами зведені п’ятиповерхівки68. Сусідські спільноти, родичі, родини були розкидані по різних ра-йонах, що, окрім дегромадизації69, призвело до суттєвого перероз-поділу просторового капіталу70.

Старе втрачає значущість, а, відповідно, речі — своє симво-лічне значення для людей, схильних до нових естетичних течій, мод, залучених у громадське життя. Такою групою може вважа-тися радянський прошарок спеціалістів та спеціалісток розумової праці, сформований після революції замість старих професіоналів і управлінців. Саме для них була характерна орієнтація на неоло-кальність нуклеарної сім’ї, прагнення до матеріального достатку, приватності життя та лояльність до режиму. Антикварні речі зне-цінюються через неможливість використання за призначенням: вони більше не модні, не зручні, не комфортні, не красиві. Якщо стежити за зміною режимів ставлення до речей за В. Голофастом, то фіксуємо ситуативніше ставлення до речей, вони сприймаються не більш ніж помічники.

Як описує той час антиквар Лариса Шпаковська, «модно було все так, щоб нічого зайвого: столик на трьох ніжках, келих на тон-

68 Навіть кількість поверхів була обумовлена економією коштів за рахунок зручностей у масштабах всієї країни, адже уже шестиповерховий будинок за нормативами мав бути з ліфтами.69 Детальніше у статтях «Територіальна структура суспільства і проблематика соціальних груп» та «Формування територіальних громад як суб’єктів громадянського суспільства» [125; 126].70 На прикладі Москви ці процеси аналізує Ольга Трущенко [195].


163

кій високій ніжці, фіранки в смужку. Прості закінчені форми. Ось і обставляли собі квартири новими меблями, а старі викидали. На дачах печі топили безцінними речами, нині аналогічні їм у нашому музеї стоять» [214].

Скромні інтер’єри центруються навколо телеекранів. Перші ма-сові телевізори, як зазначає Ольга Сєргеєва, заповнюють собою тра-диційний червоний куток [168]. Посьогодні у сільських хатах можна спостерігати досить промовисту картину: образи, під якими стоїть чорно-білий телевізор із двома-трьома програмами державного мов-лення. «Новинка» стає брендом, і ось уже читачка жіночого журналу цікавиться, чи можна мити голову пральним порошком «Новость».

Тож якщо для культури-2 приватність регулюється державою, то за даного типу культурних змін — громадськістю, громадським контролем. Усе це відбувається на тлі розгорнутої дискусії, роз-ширення сфери впливу громадськості. Цей час втілюється в об-рази ліриків та фізиків, а не атлетів та гігієністів. Є. Євтушенко декламує поезію стадіонам, а геологи розвивають похідну суб-культуру. До звуження приватності призводить також ініційована М. Хрущовим ідея колективізації побуту, заборона будівництва дач та придбання автомобілів.

Тільки інтим залишається однозначно частиною приватного життя, проте втеча в «інтим» не означала відмову від публічного життя, зате чітко позначала територію індивіда. «Інтим був мов-би особистим закордоном кожного, куди не дотягувався пильний погляд суспільства. Прихисток від соціальних стихій безпосе-редньо прийшов від Ремарка і Хемінгуея, але отримав радянське громадянство з тим більшою легкістю, що інших прихистків не було» [32].

Розвиток засобів комунікації дає поштовх до інформаційного суспільства. У період застою — нового етапу поширення куль-тури-2 — вони відігравали не останню роль. Так, телефонізація сприяє анонімності та автономізації мовців без посередництва те-лефоністок, однак практика прослуховування набуває все більшого значення для збереження державного ладу. Дволикість проступає в усьому, а тексти читаються поміж рядків. Тож знову маємо ре-дукцію: спілкування занурюється у приватність кухонь та «підсуд-них» анекдотів, публікації дисидентів — у рукописний самвидав.


164

Тонку шкаралупу приватності знову зруйновано і її наповнення розплескалось довкола. Партійні осередки оцінюють достойність інтимної поведінки своїх членів на загальних зборах, виконкоми різ-них рівнів розглядають скарги мешканців одне на одного. Ритуали та норми спілкування приватного життя завойовують публічність. І ось уже міцно ввійшла практика застіль у виробництво — усі свя-та (від дня народження до Нового року) святкуються у трудовому колективі з розмахом щонайменше весіль, за усі свої родинні події (донька вийшла заміж, син пішов в армію, отримали нарешті ордер на квартиру і т. д.) людина має «виставитися» на роботі. Патерналізм і кумівство продовжують родинні стосунки у публічну сферу.

А ті пісні, народжені довкола вогнища, тепер слухаються ти-хенько на затертих бобінах та касетах на виміняних «послуга за послугу» магнітофонах71. У цей час там, за залізною завісою, де виробляється найжаданіший дефіцит, виходить праця Ж. Бодріяра «Система речей».

За В. Голофастом, цей режим позначено відходом принципів до-ступності дешевих речей та престижності кількох брендів, як то було у масовому суспільстві, на другий план, постулюється взаємозамін-ність атрибутів різних стратифікаційних прошарків, відроджуються культурні традиції антикваріату. І приватність центрується навколо практик споживання (черга, дефіцит, з-під прилавка, дістати, база — ця лексика яскраво характеризує основні їх смисли).

Проте втеча у приватність, на думку дослідників, стала од-нією з перших ознак краху всієї радянської системи. «Радянська ідеологія та пропаганда не враховувала природні потреби людей у власній приватності та ідентичності, а тому — як відомо — не витримала іспиту історії» [202].

Так на тлі згортання, боротьби і загравання зі сферою приват-ного згасають і формуються стилі цілих епох. Виникає питання: якщо справді приватність, відчуття захищеності приватного життя

71 «І ось з’являється програвач вінілових платівок у кімнаті батьків (най за-гадковіше і найпривабливіше місце в домі/світі) і справжні, чесні (є внутрішній рецептор щирості, який ніколи не обманює) «дорослі» пісні. Як це не дивно, почалося з Бернеса […]. Потім — Висоцький, Окуджава, Дольський» [179, с. 146-158].


165

так суттєво можуть впливати на хід історії, то чим же збурюється сама приватність, як вона може вписуватися чи випадати із загаль-нокультурної традиції суспільства?

І, підсумовуючи настанови соціокультурного аналізу приват-ності у розвиток її соціологічного пізнання, можемо зазначити, що сама ж приватна сфера криє традицію, яка у свою чергу значно по-вільніше, але зазнає змін. Риси українського традиційного суспіль-ства — довгі міщанські чаювання і скрупульозні вишивання — у радянський час поступово витісняються. Ідея зменшення аж до зникнення приватності дістає централізоване втілення, і якщо за культури-1 відбувається відволікання від неї, виманювання з при-ватності у активну публічну сферу, то культура-2 вривається в неї.

За буревісні часи культури-1 «не викоренене» міщанство стає актуальним і всеохоплюючим, всепронизуючим у часи застою (куль-тура-2), які припадають на час завершення формування суспільства споживання. А накладені нами на цю циклічність згадувані різні типи режимів ставлення до речей, за Голофастом, доповнюють ха-рактеристики цих змін та дають змогу виявити наскрізні тренди: від «пожиттєвих» до все більш ситуативних атрибутів приватності.

З другого ж боку, приватність, хоч і поволі, накопичує нові форми міжлюдських стосунків, які за масового свого поширення підважують правове їх регулювання і можуть збурити таким чи-ном і всю інституційну систему. Яскравим прикладом цього стали новели «Сімейного кодексу України» щодо можливості складення більше двох прізвищ чи імен «як врахування місцевого звичаю», щодо поширення норм майнових правовідносин на досить уже по-ширені фактичні шлюби тощо [170].

Розмірковуючи про стан приватної сфери у сучасному укра-їнському суспільстві, варто звернути увагу на кілька проблемних моментів. Найперше — пов’язаність у масовій свідомості та у ре-зультуючих суспільних процесах двох систем структурації: при-ватне–публічне із системою жіноче–чоловіче, вказаних її змістов-них компонентів, середовищ існування (сімейне коло, коло друзів та інтимного спілкування).

Про ув’язування приватного як сфери перш за все жіночого та публічного як сфери перш за все чоловічого дані соціологічних опи-тувань свідчать, що пріоритети якщо й похитнулися, то, в усякому


166

разі, докорінно не змінилися. За жінкою визнається право брати участь у політичному житті (Діаграма 1) [196, c. 454], право, а час-то просто необхідність, працювати на оплачуваній роботі, проте за появи щонайменших проблем чи то у родині, чи то на ринку праці жінки мають, на переконання населення, поступитися своїми про-фесійними інтересами і обмежитися традиційним для жінок за па-тріархату місцем у домі, сприяючи таким чином виживанню сім’ї.

Звернімося до даних «Європейського соціального досліджен-ня» (European Social Research) результатів другої (2004–2005 рр.) та третьої (2006 р.) хвилі опитувань. На питання «До якої міри Ви погоджуєтеся або не погоджуєтеся з тим, що жінка має бути гото-вою зменшити свою зайнятість на роботі заради своєї сім’ї?» (0 — зовсім не погоджуюся, 5 — повністю погоджуюся) українці по-казали найбільшу згоду (середній бал 3,91), помітно випередивши усі країни, які брали участь у другій хвилі опитування. Схожа си-туація спостерігалася і у відповідях на взаємопов’язане з попере-днім питання «До якої міри Ви погоджуєтеся або не погоджуєтеся

0

10

20

30

40

50

60

70

80

1992 1999 2000 2001 2004 2005 2006

У політиці краще обійтися без жінок

ЗгоденНе згоденне знаю

Діаграма 1


167

з тим, що коли робочих місць недостатньо, чоловіки повинні мати більше прав на роботу, ніж жінки?» — щоправда, Україну (3,25) випередила Угорщина (3,49), але контраст між полюсами разючий, адже максимально емансипаційна позиція північноєвропейських країн зосередила відповіді в околі 2 балів (Данія — 1,86; Норве-гія — 1,98; Швеція — 1,99 бала).

Ці результати можна ілюструвати численними цитатами, ра-діо- та телепрограмами, заявами політиків та громадських діячів, які засвідчують стійкість патріархатних переконань у масовій сві-домості наших громадян. Попри щодення трудових звершень пе-реважної більшості працюючих жінок, у час торжества, особливо під час застілля на честь 8 березня (Дня міжнародної солідарності жінок), виявляється, що для них то все не важливо, адже «жіноче» щастя визначається винятково успіхами у приватній сфері. Відпо-відно для чоловіків показники успіху криються лише у публічній сфері, тож і їхня увага до приватної сфери видається чимось мовби відхиленням від нормативної маскулінності, а у разі невдачі влас-ної кар’єри чи своєї партії — це повний крах, адже втеча у приват-ність постає ще принизливішою.

З одного боку, сім’я залишається основним середовищем при-ватного життя, але водночас демографи та й державні чиновники схильні трактувати сім’ю як триєдиність відносин подружжя-бать-ківства-спорідненості, про що, зокрема, зазначають у своєму під-ручнику А. Антонов та В. Медков. З другого боку, продовжують автори, до несімейного населення належать батьки без подружжя або у фактичному шлюбі, а також у легітимному шлюбі без дітей [7, с. 66]. Про зменшення ж у сфері приватного ролі середовища саме такої традиційної сім’ї може свідчити статистика шлюбнос-ті, розлучуваності, кількості неповних сімей та позашлюбних на-роджень. Так, за останні роки річні показники шлюбності та роз-лучуваності по країні перебувають в околі відповідно 7,5 і 3,8 на 1000 населення — тобто у співвідношенні 2:1. У той час як близько п’ятої частини з усіх дітей народжуються у матерів, які не пере-бувають у громадянському шлюбі, і в сільській місцевості цей по-казник ще вищий. Варто зазначити, що жінки з дітьми, розірвавши шлюб, на відміну від їхніх партнерів, набагато рідше укладають наступний шлюб — і, за визначенням демографів та стереотип-


168

ними уявленнями, уже не становлять повноцінної сім’ї. Тож куль-тивований ледь не усіма соціальними інститутами (державою, школою, церквою, ЗМІ, рекламою) образ матері-берегині повної сім’ї на чолі з працюючим батьком і чомусь, як правило, з двома дітьми уже давно не репрезентує ситуацію у сфері шлюбно-сімей-них відносин. Хоча вона й нетипова для українських реалій, її й далі подають як стандартну в інформаційному просторі країни, що скоріше зумовлене бажаністю72.

Таким чином, щодо сімейного кола як зосередження приват-ності, то тут, на відміну від традиційного майже повного ототож-нення приватного з сімейним, нині необхідне ширше розуміння сім’ї, а також урахування суттєвих зсувів у бік інших первинних груп: друзі, знайомі, інтимні партнери.

Повернімося тепер до самої приватності, її наповнення, спро-буймо визначити її через соціологічні емпіричні дані. Довіра як одна з базових компонент приватності демонструє, наскільки при-сутня в ній така виділена А. Вестіном форма, як інтимність. Ре-зультати міжнародного порівняльного соціологічного досліджен-ня, на жаль, не дуже втішні: попри весь говорений індивідуалізм європейців, більшість країн ЄС обігнали за цим показником Укра-їну із щирою слов’янською душею. Якщо у другій хвилі Україна (середнє значення — 4,45) замикала другу третину проранжованих за рівнем довіри країн, то у третій хвилі вона очолила останню третину зі своїми 4,1 середніми балами. І мало втішного від того, що включена до третьої хвилі Росія має передостаннє значення, адже довіра до людей і, відповідно, рівень психологічного комфор-ту виразно зменшуються зі зменшенням загального благополуччя суспільств (очолюють список країни Північної та Західної Європи, а замикають переважно наші сусіди).

Розгляньмо, які ж саме соціальні суб’єкти користуються до-вірою, навколо кого концентруються комунікативні процеси і со-ціальні зв’язки приватності, адже суттєве зменшення довіри до

72 Детальніше ситуацію проаналізовано у статті «Ґендерна “культура як ідеологія інтелектуалів”: соціокультурний підхід до ґендерного аналізу у кількох частинах, назвах, таблицях і додатках» [119].


169

членів первинних груп на користь інституцій може означати знеці-нення самої приватності супроти світу інституцій (життєвого світу у протистоянні з системою за Ю. Габермасом).

Дані моніторингових опитувань все ж демонструють суттєво більші показники довіри (хоча і з коливаннями її рівня) до сімей-ного кола, менше до друзів, сусідів, співвітчизників та духовенства [196, с. 467]. Приватність найперше сім’ї зберігає на сьогодні свою роль основного прихистку людини від незгод «великого світу», по-літичних, економічних та соціальних потрясінь. Середні та близькі поміж собою значення довіри мають інші згадані соціальні кола та референтні групи: співвітчизники, сусіди, колеги, духовенство. А ось суб’єкти правового, політичного та економічного життя дер-жави майже не викликають довіри у громадян, за винятком ей-форійного сплеску одразу по помаранчевій революції. Мас-медіа ж, відповідаючи своїй назві, займають проміжну позицію, мовби зв’язуючи ці дві групи.

Література1. Абашин С. Пять лет спустя: Рецензия на 10 выпусков журнала «Антро-

пологический форум» / С. Абашин // Этнографическое обозрение. — № 3. — 2010. — С. 156–158.

2. Айзенштадт Ш. Конструктивные элементы великих революций: куль-тура, социальная структура, история и человеческая деятельность / Ш. Ай-зенштадт; пер. с англ. В. Кальковой // THESIS. — 1993. — Вып. 2. — С. 190–212.

3. Алексеев А. Драматическая социология и социологическая аутореф-лексия / А. Алексеев. — СПб.: Норма, 2003. — 592 с. — Режим доступу: http://www.kiis.com.ua/txt/doc/13062006/book/book.html

4. Алексеев А. Профессия — социолог (Из опыта драматической социоло-гии: события в СИ РАН — 2008 / 2009 и не только). Документы, наблюдения, рефлексии / А. Алексеев, Р. Ленчовский. — СПб.: Норма, 2010. — Т. 4. — 352 с.

5. Альмодовар Ж.-П. Рассказ о жизни и индивидуальная траектория: сопоставление масштабов анализа / Ж.-П. Альмодовар // Вопросы социоло-гии. — 1992. — Т. 1–2. — С. 98–105.

6. Андерсон Дигби К. Ирония как методологическая теория: эскиз четырех социологических вариаций / К. Андерсон Дигби, У. Шеррок Уэсли // Социологическое обозрение. — Т. 9. — № 1. — 2010. — С. 53– 65.

7. Антонов А. Социология семьи / А. Антонов, В. Медков. М.: Изд-во МГУ: Изд-во Международного университета бизнеса и управления («Братья Карич»), 1996. — 304 с.


170

8. Артемова О. О размежевании наук, размывании профессионализма и распылении ответственности / О. Артемова // Этнология — антрополо-гия — культурология: новые водоразделы и перспективы взаимодействия: Материалы международной научной конференции, состоявшейся 3–5 апреля 2008 г. / Отв. ред. К. Разлогов. — М.: Издательство «Весь мир», 2009. — С. 40–45.

9. Батлер Дж. Ґендерний клопіт / Дж. Батлер; Ред. укр. пер. / укл. глосарія М. Дмитрієва. — К.: Ентіс, 2003. — 223 с.

10. Батыгин Г. Миф о качественной социологии / Г. Батыгин, И. Девятко // Социологический журнал. — № 2. — 1994. — C. 28–42.

11. Бауман З. Философские связи и влечения постмодернистской социо-логии / З. Бауман // Вопросы социологии — 1992. — Т. 1. — № 2. — С. 5–22.

12. Бауман З. Законодатели и толкователи. Культура как идеология ин-теллектуалов / З. Бауман; Пер. с англ. С. Силаковой // Неприкосновенный за-пас. — 2003. — № 1 (27). — Режим доступу: http://nlo.magazine.ru/philosoph/inostr/inostr56.html

13. Белановский С. Метод фокус-групп / С. Белановский. — М.: Изда-тельство Магистр, 1996. — 272 с.

14. Белик А. Социокультурная антропология (историко-теоретическое введение): Учебное пособие / А. Белик, Ю. Резник; Под ред. Ю. Емельянова и Н. Скворцова. — М.: Изд-во МГСУ, 1998. — 320 с.

15. Биографический метод в социологии: история, методология, практика: сб. статей / Редкол. Е. Мещеркина, В. Семенова. — М.: ИС РАН, 1994. — 178 с.

16. Бодрийяр Ж. Система вещей / Ж. Бодрийяр; Пер. с фр. С. Зенкин. — М.: «РУДОМИНО», 2001. — 224 с.

17. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Ж. Бодріяр; Пер. з фр. В. Хов-хун. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. — 230 с.

18. Божков О. Количественный и качественный анализ: органичес-кое единство или автономия / О. Божков // Социологические исследования. 2004. — № 9. — С. 3–5.

19. Бойм С. Общие места. Мифология повседневной жизни / С. Бойм. — М.: НЛО. — 2002. — 320 с.

20. Борисенкова А. Нарративный поворот и его проблемы (Обзор публи-каций по нарратологии) / А. Борисенкова // Новое литературное обозрение. — № 3. — 2010. — С. 327–333.

21. Борщенко В. Методологічне обґрунтування дослідження динаміки ціннісних орієнтацій за особистісними документами: дис. ... канд. соціол. наук: 22.00.02 «методологія та методи соціологічного дослідження» / В. Бор-щенко. — К., 2009. — 211 с.

22. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV — XVIII ст. Том 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе / Ф. Бро-дель; Пер. з фр. Г. Філіпчук. — К.: Основи, 1995. — 543 с.

23. Бургос М. История жизни. Рассказывание в поисках себя / М. Бур-гос // Вопросы социологии. — 1992. — Том 1. — № 2. — С. 123–129.


171

24. Бурдье П. За рационалистический историзм / П. Бурдье; Пер. с фр. // Социо-Логос постмодернизма’97. Альманах Российско-французского центра социологических исследований Института социологии РАН. — М.: Институт экспериментальной социологии, 1996. — С. 9–29.

25. Бурдье П. Начала. Choses dites / П. Бурдье; Пер. с фр. — М.: Socio Logos, 1994. — 288 с.

26. Бурдье П. Оппозиции современной социологии / П. Бурдье; Пер. с фр. // Социологические исследования. — 1996. — № 5. — С. 36–50.

27. Бурлачук В. Влада і тіло: історія кохання / В. Бурлачук // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — С. 24–37.

28. Бурлачук В. Символ и власть: Роль символических систем в построе-нии картины социального мира / В. Бурлачук. — К.: ІС НАНУ, 2002. — 266 с.

29. Бурлачук В. Символ і симулякр. Концепція символу в соціології постмодерну / В. Бурлачук, В. Танчер // Соціологія: теорія, методи, марке-тинг. — 2004. — № 1. — С. 15–29.

30. Бурлачук В. Символічні системи і конституювання соціального / В. Бурлачук // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2004. — № 3. — С. 147–155.

31. Бутенко И. Социология культуры времен поздней и ускоренной мо-дернизации (заметки в связи с одним учебником) / И. Бутенко // Социологи-ческие исследования. — 2001. — № 4. — С. 139–146.

32. Вайль П. 60-е. Мир советского человека / П. Вайль, А. Генис: Изд. 2-е, испр. — М.: НЛО, 2001. — 368 с.

33. Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональ-ности / Б. Вальденфельс // Социо-Логос: Пер. с англ., нем., франц. / Сост., общ. ред. и предисл. В. Винокурова, А. Филиппова. — М.: Прогресс, 1991. — С. 39–50.

34. Варшавер Е. Постановка исследовательского вопроса в рамках по-стмодерной методологии / Е. Варшавер // Социальная реальность. — № 6. — 2008. — С. 91–101.

35. Васильев М. Введение в культурную антропологию: Учебное по-собие / М. Васильев. — Великий Новгород: НовГУ им. Ярослава Мудрого, 2002. — 156 с.

36. Вахштайн В. Конец социологизма: перспективы социологии на-уки: Лекция В. Вахштайна 18 июня 2009 года в клубе Bilingua / В. Вахш-тайн // Режим доступу: http://www.polit.ru/lectures/2009/08/06/videon_vahshtain.html

37. Вевёрка М. «Чему служит социология? Почему социология явля-ется наукой?». Выступление на открытии III Социологического конгресса / М. Вевёрка // Полит.ру. Режим доступу: http://www.polit.ru/science/2008/10/22/wieviorka.html

38. Вербальная фотография. Джилл Матис — лингвистика и визуальное искусство на пересечении фотографической поэтики и концептуальных ва-лентностей // Foto&Video. — № 12. — 2002. — С. 96–103.


172

39. Визуальная антропология: городские карты памяти / Под ред. П. Ро-манова, Е. Ярской-Смирновой (Библиотека Журнала исследований социаль-ной политики). М.: ООО «Вариант», ЦСПГИ, 2009. — 312 с.

40. Визуальная антропология: настройка оптики / Под ред. П. Романова, Е. Ярской-Смирновой (Библиотека Журнала исследований социальной поли-тики). М.: ООО «Вариант», ЦСПГИ, 2009. — 296 с.

41. Визуальная антропология: новые взгляды на социальную реальность: Сб. науч. ст. / Под ред. Е. Ярской-Смирновой, П. Романова, В. Круткина. — Саратов: Научная книга, 2007. — 528 c.

42. Визуальная антропология: режимы видимости при социализме / Под ред. П. Романова, Е. Ярской-Смирновой (Библиотека Журнала исследований социальной политики). М.: ООО «Вариант», ЦСПГИ, 2009. — 448 с.

43. Визуальные аспекты культуры: Сб. науч. ст. / Под ред. В. Круткина. 2005. — Ижевск: Удмуртский государственный университет. — 227 с.

44. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології / Хв. Вовк. — К.: Мистецтво, 1995. — 336.

45. Вульф В. Власний простір / В. Вульф; Пер. з англ. Я. Чердаклі. — К.: Альтернативи, 1999. — 112 с.

46. Выбор метода: изучение культуры в России 1990-х годов: Сб. науч. ст. / Отв. ред. Г. Зверева. — М.: РГГУ, 2001. — 318 с.

47. Гельман В. Ресурсы и репутации на периферийных рынках: пост-советские социальные науки / В. Гельман // Антропологический форум. — 2008. — № 9. — С. 41 — 47.

48. Герець Л. У тіні Магури: усна історія мікрореґіону в українських Кар-патах / Л. Герець // Україна Модерна. — К.: Критика, 2007. — Число 11. — С. 271–279.

49. Гидденс А. Девять тезисов о будущем социологии / А. Гидденс // THESIS: теория и история экономических и социальных институтов и систем, 1993. — № 1. — С. 57–82.

50. Ґілліґан К. Іншим голосом. Психологічна теорія і розвиток жінки / К. Ґілліґан // Ї. Фемінність та маскулінність. — 2003. — № 27. — С. 6–25.

51. Гірц К. Інтерпретація культур: Вибрані есе / К. Гірц; Пер. з англ. — К.: Дух і Літера, 2001. — 542 с.

52. Гирц К. Здравый смысл как культурная система / К. Гирц; Пер. с англ. // неприкосновенный запас. — 2007. — № 4 (54). Режим доспуту: http://magazines.russ.ru/nz/2007/54/gi3.html.

53. Глущенко Ю. Социология молодежи: процессы концептуализации в контексте социокультурных изменений: дис... канд. социол. наук: 22.00.01 / Глущенко Ю. — Дніпропетровськ, 2005. — 263 с.

54. Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентич-ність / О. Гнатюк. — К.: Критика, 2005. — 528 с.

55. Гокесворт М. Суспільні науки / М. Гокесворт // Антологія феміністич-ної філософії / За ред. Е. Джаґерт та Ай. М. Янг; Пер. з англ. — К.: Основи, 2006. — С. 249–258.


173

56. Головаха Є. Україна та Європа: результати міжнародного порівняль-ного соціологічного дослідження / Є. Головаха, А. Горбачик, Н. Паніна. — К.: ІС НАНУ, 2006. — 141 с.

57. Голофаст В. Люди и вещи / В. Голофаст // Социологический жур-нал. — 2000. — № 1/2. — С. 58–65.

58. Готлиб А. Качественное социологическое исследование: позна вательные и экзистенциальные горизонты / А. Готлиб. — Самара: Универс-групп, 2004. — 448 с.

59. Готлиб А. Количественный и качественный анализ: органическое единство или автономия / А. Готлиб // Социологические исследования. — 2004. — № 9. — С. 6–8.

60. Гришина Е. Количественный и качественный анализ: органическое единство или автономия / Е. Гришина // Социологические исследования. — 2004. — № 9. — С. 8–10.

61. Грінченко Г. (Авто)біографічне інтерв’ю в усноісторичних дослі-дженнях: до питання про теорію наративного аналізу / Г. Грінченко // Схід–Захід. Історико-культурологічний збірник. — Випуск 11–12. Спец. вид.: Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика досліджень / За ред. В. Кравченка та Г. Грінченко. — Х.: ТОВ «НТМТ», 2008. — C. 59–76.

62. Грінченко Г. Міжнародний проект збору документальних свідчень про долі людей, яких було залучено до рабської та примусової праці / Г. Грін-ченко // Україна Модерна. — К.: Критика, 2007. — Число 11. — С. 264–265.

63. Грінченко Г. Усна історія. Методичні рекомендації з аналізу наратив-них інтерв’ю / Г. Грінченко. — Харків: ХНУ ім. Каразіна, 2008. — 31 с.

64. Губа К. Российский индекс цитирования: некоторые препятствия на пути к успеху / К. Губа // Антропологический форум. — 2008. — № 9. — С. 47–59.

65. Гудков Л. «Работа вела меня за собой…» / Л. Гудков // Социологичес-кий журнал. — № 2. — 2002. Режим доступу: http://sj.obliq.ru/article/496 http://knowledge.isras.ru/sj/

66. Гумбрехт Х. Производство присутствия: Чего не может передать зна-чение / Гумбрехт Х. — М.: Новое литературное обозрение, 2006. — 184 с.

67. Гуреев С. Анализ рисунков в социологическом исследовании / С. Гу-реев // Социологические исследования. — 2007. — № 10. — С. 132–139.

68. Гурин С. Маргинальная антропология / С. Гурин. — Саратов, 2000. Режим доступу: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000963/

69. Гуркіна С. «Образ сили духу»: греко-католицьке духовенство Львів-ської архиєпархії після Другої світової війни і проблема персоніфікації ре-лігійних переконань та ідентичности / С. Гуркіна // Україна Модерна — Львів. — T. 11. — 2007. — С. 99–110.

70. Девятко И. Модели объяснения и логика социологического исследо-вания / И. Девятко. — М.: ЦСО, 1996. — 173 с.

71. Докторов Б. «Международная биографическая инициатива»: между Россией и Америкой / Б. Докторов // Полит.ру: Режим доступу: http://www.polit.ru/science/2006/08/16/dohtur.html


174

72. Докторов Б. История есть, только если она написана. К открытию рубрики «Современная история российской социологии» / Б. Докторов // «Телескоп»: наблюдения за повседневной жизнью петербуржцев. — 2005. — № 5. — С. 1–8.

73. Докторов Б. Юрий Левада. К изучению биографии и судьбы / Б. Док-торов // Социологический журнал. — 2008. — № 2. — С. 109–118.

74. Дудина В. Социологическое знание в контексте эпитсемологической легитимации: от автономии фактов к дисциплинарной автономии / В. Дуди-на // Журнал социальной и культурной антропологии. — 2003. — Вып. VI. — № 3. — С. 40–53.

75. Дэвидсон Д. Исследования истины и интерпретации / Д. Дэвидсон; Пер. с англ. А. Веретенникова, Т. Дмитриева, М. Дмитровской и др. — М.: Праксис, 2003. — 446 с.

76. Дюльмен Р. вaн. Историческая антропология в немецкой социальной историографии / Р. вaн Дюльмен // THESIS. — 1993. — № 3. — С. 28–230.

77. Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в історич-ній уяві / С. Єкельчик. — К.: Критика, 2008. — 304 с.

78. Журавлев В. Нарративное интервью в биографических исследовани-ях / В. Журавлев // Социология: 4М. — 1993–1994. — № 3–4. — С. 34–43.

79. Журженко С. Ґендерные рынки Украины: политическая экономия на-ционального строительства / С. Журженко. — Вильнюс: ЕГУ, 2008. — 256 с.

80. Зависка Дж. Комментарий к статье Михаила Соколова / Дж. Зависка // Антропологический форум. — 2008. — № 9. — С. 60–69.

81. Звоновский В. Социология пространства повседневности: моногра-фия / В. Звоновский. — Самара: Изд-во «Самарский университет», 2009. — 166 с.

82. Здравомыслов А. К вопросу о культуре социологического мышления / А. Здравомыслов // Социологические исследования. — 2008. — № 5. — С. 4–15.

83. Здравомыслов А. Методология и процедура социологических иссле-дований / А. Здравомыслов. — М.: Мысль, 1969. — 205 с.

84. Здравомыслов А. Социология: теория, история, практика / А. Здравомыслов; отв. ред. Н. И. Лапин; Ин-т социологии РАН. — М.: Наука, 2008. — 382 с.

85. Здравомыслов А. Тройственная интерпретация культуры и границы социологического знания (статья вторая) / А. Здравомыслов // Официальный сайт ИC РАН. — 2008. Режим доступу: http://www.isras.ru/publ.html?id=930

86. Здравомыслов А. Тройственная интерпретация культуры и границы социологического знания / А. Здравомыслов // Социологические исследова-ния. — 2008. — № 8. — С. 3–18.

87. Здравомыслова Е. Спорадические заметки по поводу статьи Миха-ила Соколова / Е. Здравомыслова // Антропологический форум. — 2008. — № 9. — С. 69–75.

88. Зидер Р. Социальная история семьи в Западной и Центральной Европе (конец XVIII–XX вв.) / Р. Зидер; Пер. с нем. М.: ИЦ ВЛАДОС, 1997. — 304 с.


175

89. Зіммель Г. Філософія грошей / Г. Зіммель; Пер. з нім. — К.: Промінь, 2010. — 504 с.

90. Злобiна О. Соцiальний простiр життя як суб’єктивна символiчна реальнiсть / О. Злобiна, І. Мартинюк, Н. Соболєва, В. Тихонович. — К.: IС НАНУ, 2004. — 299 с.

91. Знанецкий Ф. Функции социологии как науки о культуре / Ф. Знане-цкий; Пер. А. Ручки // Человек и общество. Хрестоматия. — К.: Ин-т социо-логии НАН Украины, 1999. — С. 156–185.

92. Зонтаг С. Про фотографію / С. Зонтаг; Пер. з англ. — К.: Основи, 2002. — 189 с.

93. Зубкова Е. В круге ближнем / Е. Зубкова // Родина. — 2008. — № 7. Режим доступу: http://www.istrodina.com/rodina_articul.php3?id=2675&n=130

94. Иконникова Н. Символическое и вещественное в конструировании персональной реальности / Н. Иконникова // Личность. Культура. Обще-ство. — 2009. — Том ХI. — Вып. 3 (№ 50). — С. 152–162.

95. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция на-учного мифа / И. Ильин. — М.: Интрада, 1998. — 255 с.

96. Ионин Л. Социология культуры: путь в новое тысячелетие: Учеб. по-собие для студентов вузов. — 3-е изд., перераб. и доп. / Л. Ионин. — М.: Логос, 2000. — 431 с.

97. Іващенко В. Проект «Образи університетської науки: Харківський університет у 1940–1980-х роках» / В. Іващенко // Україна Модерна. — К.: Критика, 2007. — Число 11. — С. 280–281.

98. Кісь О. Відновлюючи власну пам’ять: Проект «Україна XX століття у пам’яті жінок» / О. Кісь // Україна Модерна. — К.: Критика, 2007. — Чис-ло 11. — С. 266–270.

99. Кісь О. Усна історія: становлення, проблематика, методологічні принципи / О. Кісь. // Україна Модерна. — К.: Критика, 2007. — Число 11. — С. 7–21.

100. Ключко О. Интегративная стратегия гендерного похода в социаль-ном познании: автореферат дис. ... доктора философских наук: 09.00.11 / О. Ключко. — Нижний Новгород, 2009. — 36 с.

101. Ключко О. Методология гендерных исследований: современное со-стояние и актуальные проблемы: монография / О. Ключко; МГУ им. Н. Огаре-ва. — Саранск: Тип. «Рузаевский печатник», 2008. — 208 с.

102. Клюшкина О. Построение теории на основе качественных данных / О. Клюшкина // Социологические исследования. — 2000. — № 10. — С. 92–101.

103. Ковалев Е. Качественные методы в полевых социологических иссле-дованиях / Е. Ковалев, И. Штейнберг. — М.: Логос, 1999. — 384 с.

104. Кокберн С. Пространство между нами. Обсуждение гендерных и национальных идентичностей в конфликтах / С. Кокберн; Пер. с англ. М. Торшхоевой. — М.: Идея-Пресс, 2002. — 256 с.

105. Кон И. 80 лет одиночества / И. Кон. — М.: Время, 2008. — 448 с.


176

106. Коннел Р. Маскулинности и глобализация / Р. Коннел; Пер. Я. Боц-ман // Введение в гендерные исследования. Ч. II: Хрестоматия / Под ред. С. Жеребкина. — Харьков: ХГЦИ, 2001; СПб.: Алетейя, 2001. — С. 851–879.

107. Коркюф Ф. Новые социологии / Ф. Коркюф; Пер. с фр. Е. Вознесен-ской, М. Федоровой. — СПб.: Алетейя, 2002. — 179 с.

108. Костенко Н. Вхопити реальне, коли медіа повсюдно: онтологічний інтерес у культурних дослідженнях і теорії медіа / Н. Костенко // Соціологія теорія метод маркетинг. — 2010. — № 1. — С. 3–15.

109. Кравченко С. Культуральная социология Дж. Александера (генезис, понятия, возможности инструментария) / С. Кравченко // Социологические исследования. — 2010. — № 5 — С. 13–21.

110. Култыгин В. Количественный и качественный анализ: органическое единство или автономия / В. Култыгин // Социологические исследования. — 2004. — № 9. — С. 10–12.

111. Куракин Д. Символические классификации и «Железная клетка»: две перспективы теоретической социологии / Д. Куракин // Социологическое обозрение. — Том 4. — № 1. — 2005. — С. 63–81.

112. Лакутин О. Качественная и количественная информация в социоло-гии / О. Лакутин, Ю. Толстова // Социологические исследования. — 1992. — № 8. — С. 72–77.

113. Латур Б. Когда вещи дают сдачи / Б. Латур // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. — 2003. — № 3 — С. 20–39.

114. Левинсон А. Опыт социографии: Статьи / А. Левинсон. — М.: НЛО, 2004. — 664 с.

115. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.-Ф. Лиотар; Пер. с фр. Н. Шматко. — М.: Институт экспериментальной социологии, СПб.: Але-тейя. — 1998. — 160 с.

116. Ловибон С. Феминизм и постмодернизм / Ловибон С. // Феминизм: перспективы социального знания. — М.: ИНИОН, 1992. — С. 84–95.

117. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. Человек — текст — семиос-фера — история / Ю. Лотман. — М.: Языки русской культуры, 1996. — 464 с.

118. Лотман Ю. Культура и взрыв / Ю. Лотман. — M.: Прогресс, 1992. — 272 с.

119. Малес Л. Ґендерна «культура як ідеологія інтелектуалів»: соціокуль-турний підхід до ґендерного аналізу у кількох частинах, назвах, таблицях і додатках / Л. Малес // Збірник доповідей Міжнародної науково-практичної конференції «Ґендерні перетворення в Україні: осмислюючи стратегію і так-тику» / Упорядн. О. Плахотнік, Л. Гуслякова. — Х.: Райдер, 2009. — C. 24–41.

120. Малес Л. Ґендерний дисплей у ранній соціалізації: соціокультурні особливості / Л. Малес // Методологія, теорія та практика соціологічного ана-лізу сучасного суспільства. Зб. наукових праць. Вип. 16. — Х.: ХНУ ім. Кара-зіна, 2010. — С. 512–516.

121. Малес Л. Основи ґендерного аналізу в дисциплінах соціогуманітар-ного циклу: Методичні рекомендації / Л. Малес. — К.: ПРООН, 2004. — 39 с.


177

122. Малес Л. Радянський канон як категорія соціокультурного аналі-зу та сприйняття / Л. Малес // Вісник Харківського національного ун-ту ім. В. Н. Каразіна. — 2008. — № 795. — С. 25–29.

123. Малес Л. Социологическая коммуникация: потенциал использова-ния визуальных материалов в преподавании социологических дисциплин / Л. Малес // Социология в аудитории: искусство коммуникации: Научно-мето-дическое пособие для преподавателей. — Х.: Изд. Центр ХНУ им. В. Н. Кара-зина, 2004. — C. 66–76.

124. Малес Л. Соціокультурний аналіз ґендерних стратегій: особливості сприйняття та викладання / Л. Малес // Вісник Львівського університету. Вип. 3. — 2009. — C. 14–22.

125. Малес Л. Територіальна структура суспільства і проблематика со-ціальних груп / Л. Малес // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства :. Зб. наукових праць. — Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2001. — С. 315–319.

126. Малес Л. Формування територіальних громад як суб’єктів грома-дянського суспільства / Л. Малес // Збірник наукових праць ДонДУУ: «Соціо-логія управління». Серія «Спеціальні та галузеві соціології». — Т. VI. — Вип. 1(46). — Донецьк: ДонДУУ, 2005. — С. 53–59.

127. Малес Л. Фотографія як проблема і предмет соціокультурного ана-лізу / Л. Малес // Психологія — ХХІ: Зб. ст. молодих вчених. — К.: Гнозис, 2005. — С. 31–38.

128. Матсинье Д. Поиск методологических альтернатив / Д. Матсинье // Социологические исследования. — 2008. — № 5. Май. — C. 26–36.

129. Междисциплинарность в социологическом исследовании: Материалы Методологического семинара памяти Г. С. Батыгина (2007–2009 гг.) / Отв. ред. Л. Козлова; ред.-сост. О. Оберемко, И. Шмерлина. — М.: РУДН, 2010. — С. 156–173.

130. Минюшев Ф. Социальная антропология: курс лекций / Ф. Миню-шев. — М.: Международный Университет Бизнеса и Управления, 1997. — 192 с.

131. Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном мире / Под ред. П. Бергера, С. Хантингтона; Пер. с англ. — М.: Аспект-Пресс, 2004. — 379 с.

132. Мусієздов О. Історія української соціології: навчально-методичний посібник / О. Мусієздов. — Харків: ХНУ імені В. Каразіна, 2004. — 117 с.

133. Населення України, 1992 рік: демографічний щорічник / Відп. за випуск О. Гладун, І. Вакуловська; Міністерство статистики України. — К.: Техніка, 1993. — 238 с.

134. Населення України, 2003: демографічний щорічник / Відп. за випуск Л. Стельмах. — К.: Держкомстат України, 2004. — 364 с.

135. Населення України, 2008: демографічний щорічник / Відп. за випуск Г. Тимошенко. — К.: Держкомстат України, 2009. — 449 с.


178

136. Неприкосновенность частной жизни: Круглый стол / Сост. и ред. Л. Богораз // Сборник материалов МХГ, выпуски 8–9, «Неприкосновенность частной жизни. Права и обязанности граждан». — М.: Институт прав челове-ка, 1998. — 74 с.

137. Николаев В. Значение наследия Ансельма Стросса и укорененная теория сегодня / В. Николаев // Социологический ежегодник. — 2009. — C. 146—157.

138. Нові підходи до історіописання / за ред. Пітера Берка; пер. з англ. А. Портнова: 2-ге вид., випр. К.: Ніка-Центр, 2010. — 368 с.

139. Новый быт в современной России: гендерные исследования по-вседневности: коллективная монография / Под ред. Е. Здравомысловой, А. Роткирх, А. Тёмкиной. — СПб.: Изд-во Европейского ун-та в СПб., 2009. — 524 с.

140. Ньюман Л. Анализ качественных данных / Л. Ньюман // Социологи-ческое исследование. — 1998. — № 12. — С. 101–114.

141. Ньюман Л. Значение методологии: три основных подхода / Л. Нью-ман // Социологическое исследование. — 1998. — № 3. — С. 122–134.

142. Ньюман Л. Неопросные методы исследования / Л. Ньюман // Социо-логические исследования. —1998. — № 6. — С. 119–129.

143. Ньюман Л. Полевое исследование / Л. Ньюман // Социологическое исследование. — 1999. — № 4. — С. 110–121.

144. Олександр Опанасович Потебня: Біобібліографічний покажчик / МОіНУ; ХНУ ім. В. Н. Каразіна; Уклад. В. Франчук, Ф. Широкорад, Ю. По-лякова; Вступ. ст. та наук. ред.: Ф. Широкорад; Бібліогр. ред. С. Глибицька. — Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2005. — 164 с.

145. Олександр Потебня: сучасний погляд: Матеріали міжнарод-них читань, присвячених 170-річчю від дня народження фундато-ра Харківської філологічної школи 11 — 12 жовтня 2005 року / ХНУ ім. В. Н. Каразіна; Східний ін-т українознавства ім. Ковальських; Ред-кол. Ю. Безхутрий, В. Калашник, Г. Карнаушенко та ін. — Харків: Май-дан, 2006. — 224 с.

146. Орлова Э. Концепция социокультурного пространства: познавательные возможности / Э. Орлова // Личность. Культура. Обще-ство. М., 2007. — Т. IX. — № 3. — С. 96–112.

147. Орлова Э. Культурная (социальная) антропология: Учебное пособие для вузов / Э. Орлова. — М.: Академический Проект, 2004. — 480 с.

148. Орлова Э. Методологические проблемы изучения социокультурной реальности / Э. Орлова // Личность. Культура. Общество. — М., 2004. — Т. VI. — № 4. — С. 72–78.

149. Отюцкий Г. История социальной (культурной) антропологии: Учеб-ное пособие для вузов / Г. Отюцкий. — М.: Академический проект: Гаудеа-мус, 2003. — 400 с.

150. Оукли Э. Социологические опросы женщин / Э. Оукли // Женская устная история: Гендерные исследования: В 2 частях / Сост. А. Пето; Отв. ред.


179

Э. Шишкараева. — Бишкек: Женская сетевая программа института открытое общество, 2004. — Часть вторая. — С. 145–174.

151. Паперный В. Культура Два / В. Паперный. — М.: НЛО, 1996. — 384 с.152. Петросян М., Westin A. F. Privacy and freedom. — N. Y.: Autheneum,

1970. — 489 p. Вестин А. Приватность и свобода // Правовые аспекты охраны личной жизни. Реферативный сборник. — М.: Изд-во ИНИОН АН СССР, 1986. — С. 40–55.

153. Подшивалкіна В. З приводу застосування якісних методів у соціо-логії, або Який досвід ми вивчаємо? / В. Подшивалкіна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2008. — № 4. — С. 197–206.

154. Полвека борьбы и свершений: сборник статей к 50-летию Социо-логической ассоциации и 40-летию Института социологии / Кол. авт. Инсти-тут соціально-политических исследований РАН (ИСПИ РАН); Рук. проекта Г. Осипов. Отв. ред. Ю. Голубицкий. — М.: Вече, 2008. — 178 с.

155. Потебня А. Слово и миф / А. Потебня. — М.: Правда, 1989. — 623 с.156. Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація: статті і фраг-

менти / О. Потебня: Упор. Ю. Шевельов. — Нью-Йорк: Українська вільна ака-демія наук у С.Ш.А., 1992. — 155 с.

157. Пушкарева Н. Частная жизнь и проблема повседневности глазами историка / Н. Пушкарева // Demoscope — Tue, 11 Jan 2005: Режим доступу: http://www.demoscope.ru/weekly/knigi/konfer/konfer_sod.html

158. Разлогова Е. Опыт синтеза вокруг понятия понимание / Е. Разлого -ва // Филология — искусствознание — культурология: новые водо разделы и перспективы взаимодействия: Материалы междунар. науч. конф. (2–4 апр. 2009 г., Белые Столбы) / М-во культуры РФ, Рос. ин-т культурологии и др.; отв. ред. Н. Кочеляева, К. Разлогов. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 43–51.

159. Розенталь Г. Цілюща дія розповідання історій: до питання про умо-ви розповідання історій у контексті дослідження та терапії / Г. Розенталь // Схід–Захід. Історико-культурологічний збірник. — Випуск 11–12. Спец. вид.: Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і прак-тика досліджень / За ред. В. Кравченка та Г. Грінченко. — Х.: ТОВ «НТМТ», 2008. — C. 42–58.

160. Романов П. Микроуровень социальной реальности. Возможности междисциплинарного похода / П. Романов // Социологические исследова-ния. — 2002. — № 3. — С. 28–33.

161. Сабинская О. Субъективность в качественном исследовании: новые подходы / О. Сабинская // Социологические исследования. — 2007. — № 10, октябрь. — C. 122–131.

162. Савельева С. О познании в качественной методологии: Открывая горизонты / С. Савельева // Журнал социальной и культурной антрополо-гии. — 2006. — Том ІХ. — № 1 (34). — С. 195–202.

163. Савчук В. Философия фотографии / В. Савчук. — СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. — 258 c.


180

164. Седжвик И. Эпистемология чулана / И. Седжвик // Гендерные иссле-дования. — № 4 (1/2000): ХЦГИ. — М., 2000. — С. 45–69.

165. Сейдаметова З. Коварное печенье / З. Сейдаметова // Мой компью-тер. — 2002. — № 12 (183). Режим доступу: http://intz.imm.uran.ru/int_z245/izone245/pub/izone2.htm

166. Семенова В. Качественные методы: введение в гуманистическую со-циологию / В. Семенова. — М.: Добросвет, 1998. — 292 с.

167. Сепир Э. Антропология и социология / Э. Сепир; Пер. с англ. П. Пар-шина // Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии / Э. Се-пир; Общ. ред. А. Кибрика; Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1993. — С. 611–629.

168. Сергеева О. Домашний телевизор: экранная культура в пространстве повседневности / О. Сергеева. — СПб.: Изд-во СПбГУ, 2009. — 162 с.

169. Серебряный С. Есть ли такая наука — «культурология»? / С. Серебряный // Филология — искусствознание — культурология: новые водоразделы и перспективы взаимодействия: Материалы междунар. науч. конф. (2–4 апр. 2009 г., Белые Столбы) / М-во культуры РФ, Рос. ин-т культу-рологии и др.; отв. ред. Н. Кочеляева, К. Разлогов. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 140–154.

170. Сімейний кодекс України: Кодекс України / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради: Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=2947-14

171. Скокова Л. Біографічні дослідження в соціології: традиція і сучас-ний досвід / Л. Скокова. — К.: ІС НАНУ, 2004. — 204 с.

172. Смит Д. Социологическая теория: Методы патриархального пись-ма / Д. Смит // Хрестоматия феминистских текстов: Переводы / Под ред. Е. Здравомысловой, А. Темкиной. — СПб.: Изд-во Дмитрий Булавин, 2000. — С. 29–63.

173. Соболевська М. Між приватністю та публічністю: парадокси сучас-ного суспільства / М. Соболевська // Актуальні проблеми соціології, психо-логії, педагогіки: збірник наукових праць. — К.: Фенікс, 2010. — Вип. 10. — С. 10–15.

174. Соболевська М. Рефлексивність як критерій сучасності соціологіч-ної теорії / М. Соболевська // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наукових праць. Вип. 16. — Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2010. — С. 18–22.

175. Современность / Post. Альманах социокультурных исследований / Под ред. Е. Карцева, Г. Зверевой; Гос. Ун-т — Высшая школа экономики. — М.: ТЕИС, 2006. — 390 с.

176. Соколов М. Проблема консолидации академического авторитета в постсоветской науке: случай социологии / М. Соколов // Антропологический форум. — 2008. — № 9. — С. 8–31.

177. Соколовский С. Российская антропология и проблемы ее историо-графии / С. Соколовский // Антропологический форум. — 2008. — № 9. — С. 123–153.


181

178. Сокурянская Л. Студенчество на пути к другому обществу: ценностный дискурс перехода: Монография / Л. Сокурянская. — Х.: ХНУ имени В. Каразина, 2006. — 576 с.

179. Сорока Ю. Видеть. Мыслить. Различать: социокультурная теория восприятия / Ю. Сорока. — Х.: ХНУ имени В. Каразина, 2010. — 336 с.

180. Социология вещей: Сб. статей / Под ред. В. Вахштайна. — М.: Изд. дом «Территория будущего», 2006. — 392 с.

181. Соціальні індикатори рівня життя населення: Статистичний збір-ник / Відп. за вип. І. Калачова. — К.: Держкомстат, 2009. — 220 с.

182. Соціологічна думка України: Навч. посібник / М. Захарченко, В. Бур-лачук та ін. — К.: Заповіт, 1996. — 424 с.

183. Соціологічна енциклопедія / Укладач В. Городяненко. — К.: Академ-видав, 2008. — 456 с.

184. Столярова О. Социальный конструктивизм: онтологический пово-рот (Послесловие к статье Б. Латура) / О. Столярова // Вестник Московского университета. Серия 7. — Философия. — № 3. — 2003. — С. 39–51.

185. Страусс А. Основы качественного исследования: обоснованная тео-рия, процедуры и техники / А. Страусс, Д. Корбин; Пер. с англ. и послесловие Т. Васильевой. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 256 с.

186. Стрекалова Е. «Устная история» в контексте новой локальной ис-тории / Е. Стрекалова // Межвузовский научно-образовательный центр «Но-вая локальная история» Ставропольского государственного университета и Российского государственного аграрного университета — МСХА имени К. А. Тимирязева: Режим доступу: http://www.newlocalhistory.com/ustnaya/#3

187. Тарасенко В. Проблема початків та самообґрунтування соціології / В. Тарасенко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2005. — № 3. — С. 5–23.

188. Тишков В. Категории и смыслы в социально-культурной антропо-логии / В. Тишков // Этнология — антропология — культурология: новые водоразделы и перспективы взаимодействия: Материалы международной научной конференции, состоявшейся 3–5 апреля 2008 г. / Отв. ред. К. Разло-гов. — М.: Издательство «Весь мир», 2009. — С. 20–24.

189. Тишков В. Реквием по этносу: Исследования по социально-культур-ной антропологии / В. Тишков; Ин-т этнологии и антропологии им. Н. Миклу-хо-Маклая. — М.: Наука, 2003. — 544 с.

190. Толстова Ю. Качественная и количественная стратегии. Эмпирическое исследование как измерение в широком смысле / Ю. Толстова, Е. Масленников // Социологические исследования. — 2000. — № 10. — С. 101—109.

191. Толстова Ю. Количественный и качественный анализ: органическое единство или автономия / Ю. Толстова // Социологические исследования. — 2004. — № 9. — С. 12–14.

192. Томас У. Неприспособленная девушка. Гл. 2 / У. Томас; Пер. с англ. В. Николаева // Личность. Культура. Общество. — 2009. — Том ХI. — Вып. 3 (№ 50). — С. 61–77.


182

193. Томпсон П. Устная история. Голос прошлого / П. Томпсон; Пер. с англ. — М.: Новый мир, 2003. — 368 с.

194. Томсон А. Чотири зміни парадигм в усній історії / А. Томсон // Схід–Захід. Історико-культурологічний збірник. — Вип. 11–12. Спец. вид.: Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика дослі-джень / За ред. В. Кравченка та Г. Грінченко. — Х.: ТОВ «НТМТ», 2008. — C. 7–24.

195. Трущенко О. Престиж центра: Городская социальная сегрегация в Москве / О. Трущенко. — М.: Socio-Logos, 1995. — 112 с.

196. Українське суспільство 1992–2006. Соціологічний моніторинг / За ред. В. Ворони, М. Шульги. — К., 2006. — 578 с.

197. Устная женская история: библиография по теории, методологии и полевым исследованиям / Сост. Е. Мещеркина // Устная история и биогра-фия: женский взгляд / Ред. и сост. Е. Мещеркина. — СПб.: Невский простор, 2004. — С. 254–270.

198. Феррейра М. Інституціоналізація та розвиток усної історії: 10 років Міжнародній асоціації усної історії // Схід–Захід. Історико-культурологічний збірник. — Вип. 11–12. Спец. вид.: Усна історія в сучасних соціально-гумані-тарних студіях: теорія і практика досліджень / За ред. В. Кравченка та Г. Грін-ченко. — Х.: ТОВ «НТМТ», 2008. — C. 25–41.

199. Филиппов А. К политико-правовой философии пространства Кар-ла Шмитта / А. Филиппов // Социологическое обозрение. — 2009. — Т. 8. — № 2. — C. 41—52.

200. Филиппов А. Политический романтизм Карла Шмитта / А. Филип-пов // Социологическое обозрение. — 2010. — Том 9. — № 1. — С. 66–74.

201. Филология — искусствознание — культурология: новые водоразделы и перспективы взаимодействия: Материалы междунар. науч. конф. (2–4 апр. 2009 г., Белые Столбы) / Отв. ред. Н. Кочеляева, К. Разло-гов; М-во культуры РФ, Рос. ин-т культурологии и др. — СПб.: Нестор-История, 2009. — 248 с.

202. Фильц А. О Львове без названия / А. Фильц // ZAXID.NET. 17.02.2008. Режим доступу: http://www.zaxid.net/articleru/5217

203. Фливберг Б. Кейс-стади в контексте качественно-количественной проблематики / Б. Фливберг // Социологические исследования. — 2004. — № 9. — С. 15–19.

204. Фромм Э. Быть или иметь. — Величие и ограниченность теории Фрейда / Э. Фромм; Пер. с англ. — М.: ООО Фирма «Издательство ACT», 2000. — 448 с.

205. Фрумкина Р. Внутри истории: Эссе, статьи, мемуарные очерки / Р. Фрумкина. — М.: НЛО, 2002. — 480 с.

206. Ходус Е. Современное социокультурное пространство в приватно-публичной перспективе: модусы реконфигурации / Е. Ходус // Методоло-гія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. — Х., 2008. — С. 431–434.


183

207. Хоскинг Дж. Структуры доверия в последние десятилетия Совет-ского Союза / Дж. Хоскинг // Неприкосновенный запас: Дебаты о политике и культуре. — М.: НЛО, 2007. — № 4 (54). — С. 59–69.

208. Хто є хто в західній та вітчизняній соціології: Навчальний соціоло-гічний словник для студентів / Наук. ред. В. Піча, І. Доцяк, Д. Забзалюк. — Львів: «Світ», 1999. — 160 с.

209. Чудакова М. В защиту двойных стандартов / М. Чудакова // НЛО. — 2005. — № 74. Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nlo/2005/74/chu12-pr.html

210. Шаповал М. Загальна соціологія / М. Шаповал; Заг. та наукова ред. О. Юренка. — К.: Український центр духовної культури, 1996. — 368 с.

211. Шейкин А. Морфология и динамика культуры (ВШК) / А. Шейкин. Режим доступу: http://www.countries.ru/library/methoda/pr20.htm

212. Шивельбуш В. Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудни-ків та дурманів / В. Шивельбуш; Пер. з нім. Ю. Прохаська. — К.: Критика, 2007. — 255 с.

213. Шмитт К. Политическая теология. Сборник / Переводы с нем. За-ключит. статья и составление А. Филиппова. — М.: «КАНОН-пресс-Ц», 2000. — 336 с.

214. Шпаковська Л. Об Антиквариате / Л. Шпаковська // Русский антиквариат, 26.10.2001: Режим доступу: http://www.antiq.info/market_review/2218.html

215. Штомпка П. Визуальная социология. Фотография как метод иссле-дования: учебник / П. Штомпка; Пер. с польск. Н. Морозовой. — М.: Логос, 2007. — 168 с.

216. Экономическая социология в России: поколение учителей / Составитель, отв. ред. В. Радаев. — М.: Издательский дом ГУ-ВШЭ, 2008. — 152 с.

217. Этнология — антропология — культурология: новые водоразделы и перспективы взаимодействия: Материалы международной научной конфе-ренции, состоявшейся 3–5 апреля 2008 г. / Отв. ред. К. Разлогов. — М.: Изда-тельство «Весь мир», 2009. — 160 с.

218. Ядов В. Стратегия социологического исследования. Описание, объяснение, понимание социальной реальности / В. Ядов. — 3-е изд., испр. — Москва: Омега-Л, 2007. — 567 с.

219. Якісні дослідження в соціологічних практиках: Навчальний посіб-ник / За ред. Н. Костенко, Л. Скокової. — К.: Інститут соціології НАН України, 2009. — 400 с.

220. Яковенко Н. Вступ до історії / Н. Яковенко. — К.: Критика, 2007. — 375 с.

221. Ярская-Смирнова Е. Социальная антропология: учебное пособие / Е. Ярская-Смирнова, П. Романов. — Ростов н/Д: Феникс, 2004. — 416 с.

222. Charlton T. Oral History for Texans / T. Charlton. — TX: Texas Historical Commission, 1985. — 129 p.

Розділ 2. Соціокультурний аналіз у міждисциплінарній

223. Devault M. Talking and listening from women’s standpoint: feminist strategies for interviewing and analysis / M. Devault // Social problems. — Vol. 37. — N 1. (Feb., 1990). — P. 96–116.

224. Editorial // Journal of Visual Culture. — 2002. — №1. — P. 5–6.225. House Van N., Churchill E. Technologies of memory: Key issues and

critical perspectives / Van N. House, E. Churchill // Memory Studies. — № 1. — 2008. — P. 295 — 311.

226. Jacobs J. Gender and collective memory: Women and representation at Auschwitz / J. Jacobs // Memory Studies. — № 1. — 2008. — P. 211– 226.

227. Jewitt C. Editorial / C. Jewitt, T. Van Leeuwen, R. Scollon, T. Triggs // Visual Communication — № 1. — 2002 — 5–9.

228. Jorgensen D. Participant Observation: A Methodology for Human Studies (Applied Social Research Methods) / D. Jorgensen — London: Sage, 1989. — 115 р.

229. Karen E. Till Artistic and activist memory-work: Approaching place-based practice / E. Karen // Memory Studies. — № 1. — 2008. — P. 99– 114.

230. Knorr Cetina K. Sociality with Objects: Social Relations in Postsocial Knowledge Societies / K. Knorr Cetina // Theory, Culture and Society. — № 14(4). — 1997. — P. 1–30.

231. Narrative and Genre / ed. by M. Chamberlain and P. Thompson. — NY: Routhedge, 2000. — 201 p.

232. Passerini L. A memory for women’s history: problems of method and interpretation / L. Passerini // Social science of history. — Vol. 16. — № 4. (Winter, 1992). — P. 669–692.

233. Przestrzenie fotografii: Antologia tekstów / Pod redakcją T. Ferenca, K. Makowskiego. — Łódź: Fundacja Edukacji Wizualnej, 2005. — 462 s.

234. Shostak N. On Oral History and the Ptoduction of Meaning: Notes from the Ukrainian Canada / N. Shostak // Україна Модерна.– Львів. — T. 11. — 2007. — С. 25–47.

235. The Past Meets the Present Essays on Oral History / Ed. by D. Stricklin, R. Sharpless. — Lanham-NY-London: University press of America, 1988. — 151 p.

236. The Postmodern Turn: New perspectives of social theory / S. Seidman. — Cambridge University Press, 1994 — 312 p.

3Соціокультурні візії великого міста: застосування пізнавальної стратегії у дослідженні сучасного суспільства

Соціологія, за визнанням багатьох своїх класиків, — наука модерна. Тобто можемо їх продовжити — міська. І це зумовлено не лише концентрацією освіти та науки у великих містах. Чи на-лежністю науковців майже винятково до городян за поселенським статусом, хоча міський спосіб життя неминуче накладає відбиток на їхні твори. Це зумовлено не лише часом виникнення соціоло-гії, її належності до епохи бурхливого розвою міст, появи міських агломерацій, початку масштабної урбанізації тощо, а й обстави-нами формування соціологічного мислення, аналізу, теоретизу-вання1. Появі та розвитку міста завдячує й історія. Якщо вірити Фернану Броделю, «коли воно виникає, несучи з собою писем-ність, то відчиняє двері того, що ми називаємо історією»; «[а]ле що безперечно, то це те, що, навіть коли місто не породжувало піднесення цілком, воно обертало його собі на вигоду. І що така гра в місті виявляється легше, ніж у будь-якому іншому місці», — підкреслює він показовість міста для історичного пізнання [14, с. 414]. Міста, якщо вірити Владіміру Каганському, розвивають нову географію, концентруючи, так само як і гори, довкола себе ландшафт [48, с. 96–115].

Попри формальність проекту соціології Конта, уже в перших класиків можна помітити, що саме потужна конкуренція місько-го способу життя із традиційними устоями суспільства виклика-

1 Важливо враховувати при цьому позицію Валентина Тарасенка про розведення соціального (у цьому випадку соціально-філософського) та власне соціологічного мислення.

185

Розділ 3. Соціокультурні візії великого міста

186

ла потребу соціологічного пояснення суспільних змін, їх оцінку, рефлексію засад соціальності — все це стало провідною темою класичного періоду розвитку соціологічної теорії. Так, саме на по-рівнянні, контрасті з містом оцінюється решта суспільства і весь світ. І коли для Ф. Тьоніса, Г. Зіммеля, М. Вебера, М. Драгомано-ва, М. Костомарова, загалом у соціогуманітарному дискурсі кінця ХІХ — поч. ХХ століття це були чітко окреслені опозиції, то зго-дом місто стає неявною нормою цивілізованості, прогресу, носієм нового, втіленням епохи2, її проблем. Зокрема, саме нагальність проблем розвитку американських міст, які сфокусували у собі всі переваги й ризики Нового світу, спонукали до започаткування еко-логічного напрямку, Чиказької школи.

Наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття активний розви-ток соціології архітектури, до об’єкта якої Гайке Делітц зараховує феномен споруд, розробку теоретичних напрямків в архітектурі, вивчення місця та ролі простору в соціології та дослідженнях куль-тури, призвів до виникнення відповідного терміна «архітектурний поворот» [35] у продовження згадуваних попереду поворотів гума-нітарного пізнання останнього півстоліття. Проте нині соціологія міста позиціонується лише як галузева, а соціологія архітектури й взагалі перебуває лише на початках власної інституціоналізації.

У шерезі культурних поворотів як методологічних зсувів у гуманітарних науках останніх десятиліть Доріс Бахман-Медік на-зиває і «просторовий поворот» [142]. «Просторовий поворот» вве-дено і концептуалізовано у працях американського культурного географа Едварда Соджа [149; 150]. Він критикує західний марк-сизм за захоплення часовою проблематикою на шкоду просторо-вим аспектам дискурсу, а подолати цей недолік дає змогу опертя на ідеї «виробництва простору» Анрі Лефевра [63]. З подачі Е. Со-джа термін досить швидко поширився на гуманітарні дослідження, включаючи соціальні науки.

2 У цьому зв’язку напрошується аналогія із ситуацією в ґендерному дискурсі, коли «чоловіче» довгий час поставало зразком і представником «людського», натомість «жіноче» розглядалося як «інакше». Причому жіноче асоціювалося із «природним», сімейним, общинним життям, а отже наближалося до традиційного, сільського способу життя.

3.1. Соціологічне теоретизування, будоване на прикладі...

187

3.1. Соціологічне теоретизування, будоване на прикладі великого міста

У сучасному соціологічному дискурсі монографій, підручни-ків, статей, журналів, проектів на матеріалі міст значно більше, ніж відповідних праць, присвячених, приміром, сільській тематиці, що може мати кілька причин. Соціальні проблеми сьогодення — це здебільшого проблеми міста, вони потребують значної уваги, а увага ця, у свою чергу, зумовлюється меркантильними міркування-ми (зручністю доступу до об’єкта, знанням контексту), а також до-сить високою урбанізованістю соціологізованих суспільств, тобто таких, в яких і про які розвивається соціологічне теоретизування та провадиться емпіричне вивчення.

Та не лише причини, а й наслідки урбанізованості соціоло-гії далеко не однозначні. Це і вторинне, продуковане уже соціо-логічним дискурсом уявлення про суспільство як велике місто3, і адаптованість концептів, методів та дослідницьких стратегій до міських умов. Це і, навпаки, — включення міського контексту до соціологічного теоретизування. Так, більш відомий як один із кла-сиків соціології міста Роберт Парк у своїх працях наголошує, що місто він розглядає саме як найадекватнішу соціальну лабораторію і саме тому обрав його для розробки своєї соціологічної теорії [95]. А Вальтер Беньямін аналізує образ капіталістичного суспільства, обґрунтовує свої погляди на філософію і методологію історії на прикладі паризьких пасажів у однойменній роботі4. Особливо і повною мірою це стосується великих міст, а також міських агло-мерацій, які, за висловом Кшиштофа Фриштацького [146, с. 13], пропонують широкий простір для розвою соціології.

Зрештою, у будь-якому разі, маємо справу передусім із со-ціологічним дискурсом як урбаністичним. Тому так важливо зробити цей контекст предметом соціологічних рефлексій. Адже рефлексія урбоцентричності сучасної соціології дає розуміння відриву пафосу класичного періоду, коли наука про суспільство

3 І з точки зору потреб, і з точки зору вигод.4 Benjamin W. Das Passagen-Werk. Gesammelte Schriften. Bd. V. Frankfurt / W. Benjamin. — M., 1991.


188

будувалася на матеріалі відмінностей способу життя (сільська громада — міська громада) від модерного та сучасного, коли на перший план виступають особливості соціальності і суспільств. А з другого боку, урбаністична спрямованість соціологічного піз-нання сприяє переосмисленню міських досліджень як концентро-ваного середовища теоретичних та методологічних особливостей сучасної соціології.

Місто цікаве як об’єкт соціокультурного аналізу ще з кількох причин. Це те середовище у суспільстві, де традиційний уклад життя і традиційне тлумачення культури реконструювалися швид-ше і радикальніше. Разом з тим місто толерує співіснування різних субкультур, дає їм своє середовище, породжуючи принципову по-лікультурність свого середовища.

Соціокультурні та ґендерні ідентичності в умовах міста звіль-няються від зовнішнього контролю, примусу, відстежування своєї тотожності, надаючи майже безмежний простір для виявлення та втілення зміни самості. Для соціокультурного аналізу цікава ця максималізація кількості стилів життя і культурних утворень із різними режимами ставлення одне до одного, яке подибуємо чи не винятково на міських теренах.

Місто своїм бурхливим розвитком завжди потребувало припливу сил із сіл. Природний приріст населення міста — ні середньовічного, ні сучасного — ніколи не задовольняв його потреби у працівниках, працівницях, здібних управлінцях, ін-весторах. Тому дивним видається те постійне засудження селян-ського чи іногороднього поповнення від мешканців, котрі самі не так давно (у другому-третьому поколінні) стали городянами. Такі городяни, як правило, скаржаться на сучасний наплив мі-грантів, а минувшину змальовують як золотий вік міста, роз-квіт його культури і добірність міщанства. Тож постійне попо-внення міста новими городянами трансформує функції міської культури: основним її завданням є не трансляція непорушних та натуралізованих цінностей, а асиміляція та пошук механізмів включення «інших».

Відповідно строкатість мешканців міста у різних стадіях їх аси-міляції, постійна велика кількість прибульців (торговці, туристи та інші гості міста) сприяють усвідомленню множинності культур, а


189

затим і рефлексії власної. Перше актуалізує в оперуванні культу-рою опозицію «суспільство — культура», потісняючи емоційно на-вантажену і європоцентричну пару «цивілізація — культура».

Проте це витіснення не завершується і сьогодні, адже саме не завжди усвідомленими уявленнями про власну культурність, від-повідно вищість, давність, справжність, месійність керуються в те-пер скоріше трагічному усвідомленні власної нечисленності ті ін-телектуали («стара аристократія» та інтелігенція), чий культурний капітал перестав конвертуватися у символічний. Бо вже не одне покоління експертів, науковців, менеджерів міцно утвердилися як авторитети не лише у своїй вузькій сфері, а й щодо стилю життя, споживання, дозвілля, смаків.

Зате друге — рефлексія власної культури, спричинюючись культурним шоком, широкою освітою чи інтровертованістю місь-кого способу життя, сприяє чи не остаточному освоєнню та витіс-ненню на маргіналії дискурсу культури давнішої пари «природа — культура».

Зрештою, саме завдяки цим та іншим процесам — особли-вості індустріалізації, глобалізаційні впливи, феномен світового міста — відбувається потужна деесенціалізація традиції. Та й при-внесені мігрантами з сільських регіонів чи містечок традиції у ве-ликому місті уже не справляють такого впливу, бо тиск соціального контролю, якому вони завдячують своєю силою, суттєво слабшає через цілу низку обставин. Серед них згадаймо передусім авто-номність, відокремленість, анонімність життя городян, розділення сфер праці та дому, особистісного та формально-статусного — всі ці та інші ознаки великого міста у його чині на соціальність стали свого часу центральною темою класичного періоду соціології і ви-світлені в працях таких знаних соціологів, як Г. Зіммель, М. Вебер, Ф. Тьоніс, В. Зобмарт, Р. Парк.

Тема міста ніколи не була позбавлена уваги, в історії соціології постійно робилися спроби виявити унікальність міських процесів, структури міста, його організації тощо. Ба більше, як уже заува-жувалося, складається враження, що феномен міста і специфіка міського життя іноді заступають усе модерне суспільство у тих чи інших його соціологічних інтерпретаціях. Це й не дивно, адже саме надзвичайно інтенсивний процес урбанізації у минулому сто-


190

літті, супроводжуваний потоками сільських мігрантів та іммігран-тів, став одним із чинників посилення уваги соціологів до проблем великих міст і міських агломерацій.

Останнім часом в Україні з’явилася низка наукових публіка-цій, у яких місто розглядається крізь призму соціокультурного під-ходу і які певною мірою врівноважують дослідження переважно демографічного та економгеографічного спрямування. Досліджен-ня міста сьогодні — одна з найпоказовіших міждисциплінарних царин, яка досвідом поєднання найширшого соціогуманітарного потенціалу, вслід за специфікою проблемного поля міста, стала зразком для методологічної розгерметизації самої соціології5.

І сучасний, і ранньомодерний погляд на місто [41; 117] супро-воджується зацікавленням у найширшому спектрі проявів його життя, соціальних стосунків та типів, спроб зрозуміти специфіку міста, а через неї загалом культури, соціальності, людності.

Залучення порубіжних тем з урбостудій сприяє збагаченню арсеналу методик та джерел соціологічного вивчення міста, по-силенню евристичності власне соціологічних здогадів, новому погляду на одвічні теми нерівності, структурування, ідентичнос-тей тощо.

Тож «тема міста далеко не маргінальна в соціології та інших со-ціальних науках», — із цим твердженням Анастасії Чешкової [133, с. 13] неможливо не погодитися, тим більше, що спирається вона на міркування теоретиків сучасної соціології, які виводять пробле-матику міста далеко за межі галузевого поділу. Так, 17–20 грудня 2008 року в Токіо відбулася конференція «Ландшафти глобального урбанізму: Влада, маргінальність та креативність» організована 21-м комітетом «Urban and Regional Development» (Міський та ре-гіональний розвиток) Міжнародної соціологічної асоціації, на пле-нарних засіданнях якої виступали, зокрема, такі відомі урбаністи,

5 Однією зі спроб такого розширення традиційного розуміння соціології міста: від територіального до просторового його сприйняття, від економіко-географічного до соціокультурного аналізу став навчальний посібник «Соціологія міста», створений колективом авторів, які представляють донецьку, київську, львівську та харківську соціологічні школи, що наочно демонструє специфіку та розмаїття українських міст [117].


191

як С. Сассен, Ш. Зукян, Е. Свінждов, Ф. Ву та Г. Терборн6. Про-те розробка проблематики міста все ще не вийшла за межі досить вузького кола фахівців, тем, засновків та висновків, породжуючи їх певну відособленість.

Загалом же більшість розвідок у галузі соціології міста пов’язані з вивченням функціонування міста (переважно публі-кації радянського періоду), його простору (праці останніх років), ставлення городян до довкілля, різних питань міського життя [10; 46]. Менш розроблені теми міського побуту [11; 12], соціальних рухів, символічного простору.

Слід зазначити, що класичний аналіз міського простору, основи якого заклали Чиказька школа та французькі урбаністи7, пропонує його сегментні, концентричні, багатоядрові та інші моделі. Однак у переважній більшості таких моделей вимальовується картина структурування міста з огляду на кількісні показники і не передба-чається виокремлення в останній цілеспрямованого політичного, економічного та символічного впливу соціальних суб’єктів. Тоді як пропонований соціокультурний підхід, у якому ландшафт міста розглядається як результат політичних стратегій структурування і структуруючих ефектів самоорганізації городян, дає змогу краще зрозуміти культурне навантаження, механізми динаміки територі-альних змін та їхній зв’язок з процесами символізації, натураліза-ції, трансляції тощо, які відбуваються у соціальному просторі. Про складність і різноспрямованість цих зв’язків свідчать проваджува-ні дослідження з соціальної історії міста, феномен «комуналки», «престижу адреси» та ін.

Культурне сприйняття міського простору має досить давню історію. Першу значну роботу в рамках цього підходу, як зазна-чає Чешкова, виконала Вольтер Файрі в Бостоні ще в середині минулого століття. У цій роботі стверджувалася необхідність

6 Детальний звіт про конференцію соціолога Нікіти Харламова (Режим доступу: http://new.hse.ru/sites/infospace/podrazd/facul/facul_soc/DocLib3 Харла -мов_Токио.pdf).7 Огляд класичних концепцій і сучасних підходів до вивчення міста представлено у працях С. Матяша, Є. Перцика, Є. Михайлова, а також у нашій статті [71].


192

врахування культурно заданих сенсів міського простору і, від-повідно, нерелевантність складній природі соціальної взаємодії поширеного на той час екологічного підходу. Як розвиток таких ідей з’являється тема культурних ландшафтів. Аналізуючи до-робок прихильників культурного підходу, оглядачка не оминає і феміністського дискурсу, його впливу на методологію соціоло-гічного осягнення міста [133, c. 26–27]. Інший напрямок цього підходу асоціюється з іменами Кевіна Лінча, Блера Рубла, Романа Цибрівського, Геральда Сатлза [64; 110; 144; 152], які більше ува-ги приділяли локальним спільнотам.

Водночас у соціокультурному аналізі міста зустрічаються дві культурорієнтовані стратегії, потужні напрямки розвитку сучасної соціологічної теорії: осмислення всього соціуму (Дж. Александер, Ш. Айзенштадт, Л. Іонін) з одного боку, а з другого, надзвичайно популярні нині концептуалізації соціального, символічного, фізич-ного просторів, їх виробництва (П. Бурдьє, Е. Соджа, А. Лефевр). Ці традиції у взаємодоповненні формують теоретико-методологічне підґрунтя соціокультурного підходу до аналізу міського простору.

Масштаби культурного бачаться особливо яскраво у великому місті за рахунок множинності культур та потужної деесенціалізації культурних основ соціального життя. Це й зумовило почасти вибір його для апробації та предметного розвитку розглянутих у попере-дніх розділах теоретико-метологічних положень концептуалізації соціокультурного аналізу.

У цій ситуації соціологічного осмислення потребують роль престижності міського простору (проявлена у містобудівних про-цесах), конвертація економічних, соціальних, політичних, симво-лічних капіталів, зміна статусу та портрета мешканців, умов їх життєдіяльності.

Теми і проблеми міста та урбаністики активно звучать не лише в загальнотеоретичних соціологічних дискурсах, а й в економіч-них, соціальних, культурних, політичних дискусіях. Таким чином, формується суспільний запит на соціологічне знання як керунок у вирішенні нагальних питань. Так, уже кілька років поспіль не схо-дять зі шпальт преси та ефіру радіо і телебачення питання розпро-дажу міських земель, руйнування пам’яток архітектури, хаотичної забудови центру Києва та інших міст в Україні. Волюнтаристська


193

зміна міського простору зумовлює протести городян, чим форму більш усвідомлену ідентичність та самоорганізаційні процеси, зрештою, все це стає добрим підґрунтям для передвиборчої кам-панії (прикладом чого став блок «ГАК», який розшифровується як Громадський актив Києва). Подібного роду проблематика надзви-чайно актуальна нині для міської громади, і науковці як її частина не можуть стояти осторонь8.

Соціологічний аналіз цих та численних інших питань стиму-лює рух теоретичних прийомів та концептів, створює умови для їх допасування та застосування відповідно до нових викликів. Досвід співпраці з архітекторами, спеціалістами з розвитку та планування міста9 засвідчив недостатнє розуміння соціокультурних процесів урбанізованих територій, їх ролі у здійсненні тих чи інших проек-тів та містобудівних рішень. Проте міфо-ритуальне, ціннісно-нор-мативне та знаково-символічне наповнення міста теж уже стало об’єктом дослідницького інтересу урбаністів. Прочитати урбаніс-тичні тексти культури, зокрема, прагне Бен Гаймор, вибудовуючи для цього спеціальний метод дослідження (прочитання) смислів цієї реальності, осягнення значень, які в ній існують, розкриття зв’язків цих значень із тим, що відбувається в «актуальній» реаль-ності міста [131].

З огляду на це, соціокультурний аналіз великого міста передба-чає унікальне поєднання взаємостимулюючих напрямків у розви-тку соціологічного теоретизування. Загальною теоретико-методо-логічною настановою нашого соціокультурного аналізу великого міста стане розвиток ідеї поступового переходу від есенціалізму через деконструктивізм до соціального конструктивізму в урба-ністичних студіях. Ця ж ідея висвітлювалася в культурсоціології як результат тенденцій культурної автономії в сучасному соціоло-

8 Про небайдужість академічної спільноти до змін урбаністичного ландшафту свідчить започаткований Науково-дослідним центром візуальної культури (НаУКМА) міжнародний семінар «Пост/радянський урбанізм», а також семінари «Міський простір: проблеми для дослідника» львівського Центру міської історії Центрально-Східної Європи, у роботі яких авторка бере участь.9 Зокрема участь у дискусіях проекту CanActions (Режим доступу: www.canactions.com).


194

гічному теоретизуванні: від питання «як можливо вивчати» з не-минучістю есенціалізовану культуру мимоволі деконструюючою соціологією, до «як можливо соціологічно підключити» культуру до нового підходу у вивченні соціуму.

3.2. Структурування простору міста у соціокультурній інтерпретації: на перетині

двох траєкторій розгляду

Сьогодні, як і сто літ тому, не втрачає своєї актуальності про-блема конструювання та відтворення соціальних нерівностей в урбанізованому просторі та конфігурації міських ландшафтів як результату такого конструювання. Вона продовжує спонукати не лише до дослідницької роботи емпіричного ґатунку, а й до теоре-тизування, яке спирається на концепції різних видів простору, вве-дені до соціологічної теорії Анрі Лефевром, П’єром Бурдьє.

Зокрема, у нашому розгляді будемо оперувати поняттями со-ціального, фізичного, символічного, а також концептуального про-стору. Останній постає як ідеологічні наративи, розвинуті у тек-стах медіа та офіційних документах. В усіх цих видах простору можна помітити очевидний зв’язок культури й соціальної струк-тури. Соціокультурні візії великого міста не просто демонструють цей зв’язок, а дають змогу його типологізувати та пояснити. Адже, вдаючись до просторових вимірів та аналогій задля впорядкування соціальних відносин суспільства, соціологи неминуче стикаються з культурною заангажованістю процесів їх (від)творення.

Слід зауважити, що просторовий та постструктуралістський підхід досить популярний серед соціологів, які займаються про-блематикою міста. Та досі основне застосування він знаходить у поясненні конвертацій політичних та економічних капіталів, бо-ротьби за них соціальних агентів та відтворення соціальних струк-тур, місто стає лише місцем їх розгортання.

З другого боку, в урбаністичних розвідках саме місто постає чи то як потужний економічний центр, ресурс, джерело робочої сили та інвестицій, чи то, наприклад, у політичних функціях столиці, чи як система розселення у процесах урбанізації, що споріднює ці уявлення з класичними економіко-географічними та демографіч-

3.2. Структурування простору міста...

195

ними концептуалізаціями і не може бути задовільним для соціо-логічного теоретизування.

У соціокультурному аналізі міста, окрім власне політико-пра-вового та економічного поля, має утримуватися в полі зору все розмаїття соціального та символічного просторів розгортання сус-пільних відносин. А недостатня увага до соціокультурних аспек-тів міста була породжена тим, що, згідно з конструктивістською традицією детермінування, за всіма соціальними та культурними явищами вбачалася «рука влади»10.

Соціологічні роздуми Анрі Лефевра про нові виклики місько-му ансамблю [63] послужать відправною точкою для порівняння українського випадку із загальносвітовими тенденціями. У дослі-дженні соціально-просторових типологій евристичним є поняття «виробництво простору», яке дозволить визначити роль структур влади і держави, інтелігенції, активістських організацій, чужинця й обивателя у створенні концептуального бачення простору ве-ликого міста. Отож для аналізу дизайну, схеми процесів міського простору більше пізнавальних можливостей дають концептуаліза-ції Лефевра, а для розгляду стратегій та тактик конвертації капіта-лів у ньому — поняття та ідеї Бурдьє11.

Для опису процесів соціокультурного навантаження та зміни соціально-просторових типологій центральності, флуктації сфер публічності й приватності, процесів символізації користуватиме-мося теоретичними схемами П’єра Бурдьє, зокрема його концепці-єю капіталів (соціального, культурного, політичного, економічно-го) і їх конвертації в боротьбі за право визначати логіку соціального простору, а також тезами з антропологічної спадщини і досліджень смаку, символічної влади [15–19; 143].

Проте соціокультурний аналіз міста не обмежується описом у соціоструктурних та просторових категоріях, а, відштовхую-чись від них, прагне пояснити генезу й відтворення значущості виявлених смислів та поділів, що ґрунтується на трактуванні про-цесуальності символу як максималізація модусу значущості і су-

10 Нині ця наскрізна детермінація справедливо піддається критиці [22].11 Детальніше цю проблематику розглянуто у статті «Фізична реальність у соціологічному вимірі» [74].


196

проводжується символізацією (набуття атрибутів, включення до ритуального функціонування та міфологічного (кон)тексту). Збе-реженню та трансляції символічного сприяє традиція. Традицію в соціокультурному аналізі сучасного суспільства трактуватимемо як узвичаєні, а то й «натуралізовані» (виведені із зони рефлексії їх належності культурі) соціально конструйовані тексти, правила, установки, порядки дій. Вони зазвичай набувають міфоритуально-го виразу та стають канвою для вторинної і подальшої символізації. Адже символічний капітал шукає собі опору для власного зростан-ня, міфоритуального аранжування своїх ідеологем, їх трансляції та максимального тривання. Тож модус динаміки значущості завжди відсилає нас до актуалізації тих чи інших традицій — того, що Ро-лан Барт назвав міфом як вторинною семіотичною системою. Таке вичитування традиційного підґрунтя нарощення авторитету, сим-волічного капіталу, постання цінностей може здійснюватися як че-рез деконструкцію, так і через подвійну герменевтику. З огляду на це у попередньому розділі було подано соціогуманітарні погляди та підходи на місце процесів символізації в просторі міста, які ви-окремлено як найбільш доцільні.

Тим часом процеси символізації в пострадянських містах по-требували свого соціологічного осмислення, що стало одним з по-штовхів до їх масової емпіричної фіксації12. Практичним застосу-ванням цих результатів і стимулом до продовження розробки теми могли стати як потреби управління територією, так і прийняття комерційних рішень, наприклад у логістиці. Саме з огляду на ці обставини у російській соціології міста з усього спектра соціо-культурної проблематики міста найбільшу емпіричну реалізацію отримала тема престижності різних місць простору міста [104], яке стало предметом багатьох досліджень. Імовірно, що найбільшу кількість таких «точкових» (на рівні якогось одного міста) вимірів міського простору маємо з Росії: Н. Устьянцева (Саратов), Е. Забо-рова (Єкатеринбург), Л. Бляхер (Хабаровськ), П. Антіпіна (Перм), Е. Герасимова, С. Чуйкіна, Е. Панеях (Санкт-Петербург). Та все ж

12 Одним з прикладів такої роботи став збірник «Російський міський простір» за редакцією відомого соціолога міста Володимира Вагіна [107].


197

найретельніше було вивчено Москву: особливостям соціопросто-рової структури Москви, основним критеріям оцінювання і пере-ваг певних територій москвичами присвячено публікації Н. Барба-ша, Г. Костинського, О. Трущенко, а також В. Амеліна, Дж. Бейтер, Ю. Вешнінського, А. Дегтярьова, А. Стрельнікової [42, с. 58–61, 212–214; 118; 123; 127].

Українські науковці проблематику міського простору в його со-ціокультурних вимірах і означеннях теж не обходять увагою. Струк-турування міста як сукупності соціально-просторових спільнот чи як ментальні карти городян вивчалося на прикладах Харкова, Льво-ва, Києва, а також на прикладі Донецька13[36; 46; 81–83; 112].

Та найчастіше дослідницький погляд звертається в центр, на нові сегрегації, супроводжувані химерними процесами конверта-ції капіталу в опозиції центру та периферії. Справді, відсутність власне соціокультурного розгляду сьогоденних перетворень міста, його центру трансформує політико-правові дебати у схоластичні, а критика дій влади чи то з боку влади провисає у порожнечі, бо від-сутня символічна та ціннісна «розмітка» міського простору. Опри-явнити останню дозволяє соціокультурний аналіз центральності простору великого міста.

Дискурси великого міста буквально насичені темою централь-ності. Тому модуси значущості місць простору міста соціологія не обійшла увагою. Однак згадувані вище моделі, вироблені амери-канськими чи західноєвропейськими дослідницями та дослідни-ками, на вітчизняному ґрунті важко піддавалися акультурації, бо елімінували (полишали за дужками) питання джерел соціальної значущості та центрації схем організації міста. Це вважалося само собою очевидним, і есенціалізм значущості центру не піддавався соціологічній деконструкції.

Саме тому прикладом процесуальності символу й результату символізації у нашому випадку буде центр великого міста. Він, на нашу думку, має всі ті властивості та риси, які аналізуються в се-

13 Дослідження ментальних карт городян на прикладі Донецька проводила у 2008 році (N=442) соціологічна лабораторія кафедри соціології управління ДонДУУ у межах проекту «Місто як соціокультурний простір» (керівник Оксана Міхеєва). На дані цього дослідження донеччан посилатимемося і далі.


198

міотичних вченнях Олександра Потебні та Юрія Лотмана. Окрім того, варте уваги трактування центральності як культурної універ-салії, що розкриває причини соціозв’язуючої сили центру, уточнює застосування концептів соціокультурного аналізу до його соціоло-гічного осягнення.

3.2.1. Погляд у центр: нові сегрегації в опозиції центру та периферії

Цінність центру у соціальному та культурному плані часто тлу-мачиться через аргумент його антропоморфності, як природно за-дана, дана. Тому деконструкція соціальних та культурних процесів у ході формування його цінності досить складна через її неочевид-ність. Виявлення соціального конструктивізму цінності централь-ності нагадує ті випадки натуралізації, які доводиться вирішувати в ґендерних дослідженнях: стать-ґендер, тіло і тілесні практики, маскулінність та фемінність, сексуальність у термінах норми та девіації тощо, — недарма соціальний конструктивізм ліг в основу сучасної ґендерної теорії.

Центр як символ найперше має піддатися семіотичній декон-струкції, аналізу в тріаді Олександра Потебні: зовнішня форма, зміст, внутрішня форма. Таким чином, можна проаналізувати, а через внутрішню форму і простежити процеси його символізації. Адже через заглиблення у внутрішню форму символу починає проступати за пізнішими нашаруваннями його первісний зміст і розгортатися процес висхідної символізації як набуття значущості.

Завдяки цьому зможемо перейти до ще однієї шереги постав-лених і актуалізованих суспільними змінами питань: яким чином у разі соціальної трансформації, котра приводить до радикального переструктурування міст, змінюється співвідношення між збере-женням і оновленням (через повне або часткове руйнування) іс-торичної архітектурної спадщини?

Для відповіді звернімося до загальніших, засадничих питань: у чому культурний сенс центральності для організації соціальності; що і завдяки чому можна трактувати як центр міста, а також які саме просторові типології, що виникли в результаті взаємонакла-день за багатовікову історію міста, роблять простір простором цен-


199

тру? Це дасть змогу зрозуміти аксіологічний складник у дискурсах центру міста. Тож приводом до нашого подальшого розгляду стане аналіз цінності, акцентування, символізація центральності, закрі-плення її в традиції як риси та як способу метанаративізації куль-тур14, втіленої у міському ландшафті.

Протиставлення центр — периферія стає важливим кроком до ускладнення диференціації суспільства на шляху від сегмен-тованого архаїчного до стратифікованого цивілізаційного — саме в таких опозиціях соціологізує проблематику центральності Ні-клас Луман [68, с. 83–99]. Він розпочинає свій розгляд із перших свідчень відособлення центру в межах великих спільнот, держави, яка постає завдяки особливим комунікаційним та управлінським можливостям центру як імперія, проте найголовніша роль центру все ж таки полягає у символічному утриманні цілісності країни, надання їй особливого, спрямованого у часі в майбутнє чи у про-сторі вгору (до божественного) сенсу. Тож статус і життя периферії мало важить, її межі нечіткі, а зв’язки слабкі. Зрештою, «межі зна-ходяться там, де їх вбачає центр — незалежно від того, наскільки зменшуються контакти з сусідами на периферії» [68, с. 87]. Та у більшості загальносоціологічних побудов не приділяється уваги проблемам центру та значенню центральності, про що свідчить, зокрема, історико-теоретичний аналіз Алєксандра Філіппова [128].

Інша справа — праці з історії архітектури та теорії містобу-дування, в яких увага до просторового розмежування та дифе-ренціації особливо загострена. Однак у цій фаховій літературі з містобудування та архітектури рідко порушуються теми соціаль-них, економічних, політичних наслідків зміни урбаністичного ландшафту. Відсутність такого професійного аналізу не може бути компенсована журналістськими дописами з проблем руйнування архітектурно-історичних перлин навіть у супроводі коментарів

14 Певно, що можемо говорити про відомий спектр культур, для більшості з яких центральність є значущою, проте визначати її цінність як загальну було б помилковим, наприклад, опозиційність чи підлеглість багатьох субкультур визначається як невизнання центру, долання тяжіння до нього чи базується на неможливості подолати відстань, що їх відділяє від центру (про що мова піде далі).


200

мистецтвознавців. Тож нагальним бачиться всебічне наукове ви-вчення нинішньої ситуації джентрифікації15 у змінах центральної частини великих міст.

Центральною в організації просторових розрізнень вважається опозиція центр–периферія. Справді, у протиставленні «центру-пе-риферії» закладено антропоморфність загальної схеми сприйняття простору: ближче–далі від мене а егоцентричність індивідів і куль-тур сприяє пріоритету центральності. Так само формується, само-продукується і спрямованість угору.

Ще найдавніші міста Єгипту та Межиріччя впорядковувалися навколо центру — середини поселення, де зазвичай розміщували-ся культові споруди та будинки вельмож. Можна припустити, що така організація давала найбільші можливості зберегти цінні для спільноти місця і реліквії (така ж логіка простежується у стоянках первісних людей, в організації привалу кочових народів тощо).

У міфопоетичному та релігійному уявленні про світ централь-ність накладається на поняття сакральності, саме тому центр (ка-пище, кафедральний собор, Мекка, Рим, пуп землі) стає метою, до нього прагнуть та долають довгий шлях. І це устремління має не лише практичний сенс як необхідність адміністрування чи здій-снення паломництва, прощі, а й метафоричний — як духовне зростання, розвиток, покращення. Таку семантику центральності у структурі просторів можна спостерегти й у мистецьких текстах, літературі [122], а не лише у просторі міста чи всього суспільства. У більшості культур та спільнот значущість центральності фізич-ного, текстуального та соціального просторів суголосна і утворює замкнене коло, що й ускладнює їх деконструкцію.

Ба більше, якщо сучасне місто має у своєму фізичному про-сторі архітектурні сліди різних епох, то стає помітно, що символі-ка організації міського середовища у минулому була очевиднішою

15 Джентрифікація — відновлення старої забудови центральної частини міста, що призводить до збільшення її цінності та до відповідної внутрішньоміської динаміки населення. Причини та види нової сегрегації, інші соціальні наслідки джентрифікації наводить у своєму підручнику Н. Смелзер [114, с. 253], щоправда, вважаючи її явищем суто американським, тоді як такі ж самі процеси нині фіксуються у багатьох великих містах Європи.


201

і її доцентровість, так би мовити, лежала на поверхні. Згодом до сакральної цінності центру додається утилітарна — зручність роз-міщення, рівновіддаленість, відомість для всіх, поруч із храмами починають розбудовуватися ринки та майстерні, а палацові спо-руди поєднують житлові з адміністративними функціями. Тож часто розташовані поруч кафедральний собор і ринкова площа як символи історії становлення європейського міста втілюють поєд-нання сакральної і комерційної цінності його доцентрової орієн-тації. Не випадково саме їх виніс у назву своєї праці про культурні взаємозв’язки розвитку людини та міста Борис Марков [76].

В античному місті децентрація храму звільнила місце для площі (агора, форум), на якій вирувало політичне життя. У но-воєвропейській архітектурі певний стиль намагалася витримати, допомагаючи міській або верховній владі, розташованій в міс-ті, перетворити його на єдиний ансамбль, сформувати цілісність управлінського об’єкта, забезпечити гідний образ їх представни-цтва в зовнішніх стосунках. «В архітектурі еклектики ХІХ століт-тя, коли вже не держава, а громадянське суспільство стало поши-рювати свій вплив на все середовище міста, архетипи влади, як сакральної, так і світської, широко використовувалися, але вже в закамуфльованому вигляді» [123, с. 115]. Цю картину нової сим-волічної карти міста доповнює В. Ільїн: «Місце церкви зайняли Будинки політичної просвіти. Зрозуміло, що в старих містах нова культура вимушена була вписуватися в середовище, витворене ста-рою культурою, тому логіка адміністративної стратифікації міста нерідко виявлялася порушеною» [42, с. 271]. Внаслідок взаємних накладень доцентрових прагнень у боротьбі за «місце під сонцем», зокрема й влади, сучасна структурація міста неминуче інтертек-стуальна, тому нехтувати його об’єктивованою історією можна лише зруйнувавши все вщент і будуючи на порожньому місці.

Через найрізноманітніші соціальні, політичні, культурні, еко-номічні обставини геометрія у визначенні центру втрачає без-умовність. Та й географія міст вносить свої поправки до поняття центральності в соціальному просторі. Покажемо це на прикладі вельми поширеного розташування сучасних міст на двох берегах. Така диспозиція з’являється набагато пізніше за саме місто, що ви-росло на одному з берегів річки або озера, каналу, навіть протоки,


202

а саме — вже за наявності можливостей зв’язку обох частин по-селення, сучасних комунікацій. При цьому історичний центр міста розташовується біля самого берега або дуже близько до нього, і не стільки з огляду на естетичність панорами, скільки з міркувань кращої військової захищеності. Вже це заперечує ідею центру міс-та як його внутрішнього простору, рівновіддаленого від усіх око-лиць, і знову повертає нас до думки про штучність, культурну зу-мовленість виробництва такого типу схеми сприйняття простору.

Однак після відновлення геометричної рівноваги з входжен-ням території другого берега в межі міста центр не розповзаєть-ся на обидва боки, а стає близьким-недоступним для мешканців протилежного берега. Так сталося з Перм’ю [5], а також з Києвом, де лівий берег стійко асоціюється з провінційною віддаленістю, хоча багато будинків уздовж набережної візуально сусіди Києво-Печерської лаври або будинків на Десятинній — однієї з найста-ріших київських вулиць. Таке різке розмежування спричиняється і транспортними труднощами, з якими стикаються жителі другого, пізніше включеного в території міста берега (у Києві — це лівобе-режжя) щодня по дорозі на роботу в центр і дорогою додому.

Таким чином, геометрична центральність для соціального сприйняття певного місця як центру безумовно важлива, але вто-ринна, вона поступається пріоритетом власне соціальним атрибу-там (політичному, дозвіллєвому, комунікативному)16.

Отже, можемо стверджувати, що геометрія центру — лише зручне підґрунтя для нашарування соціальних значень, закріплен-ня та трансляції через міфо-ритуальні практики в культурній тра-диції. Тому джерела формування цінності центру слід шукати саме в соціокультурних процесах його символізації.

Окрім географічних та геометричних ознак, центр загалом у міському просторі виділяється за адміністративною функцією, під-вищеною діловою активністю та історичністю. Кожна з цих рис може визначати центр, проте наявність кожної з них не обов’язкова. Так, для донеччан в уявленні про центр найголовнішою є зосеред-

16 Першою реакцією на визначення центру як його центральне розташування згадується у 4,3 % по масиву опитування донеччан, а як друга, доповнююча відповідну — 13,3 %.


203

женість міських та обласних органів влади та управління, інших центральних закладів та установ (52,2 %), а також — «місце для вечірніх прогулянок» (39,3 %), все інше функціональне наванта-ження виявилося суттєво менш значущим. А те, що лише 15,2 % респондентів згадали в означенні центру місце, з якого почалося місто, найстаріші квартали, засвідчує ситуацію, яка склалася у ба-гатьох містах пострадянського простору, коли стара, часом одно-поверхова, забудова далеко не завжди асоціюється з престижними, туристично привабливими районами, навпаки — необлаштова-ність та занедбаність старих районів провокує криміногенність, і для вечірніх прогулянок та відпочинку вони непридатні. Втім, роз-ділення старого (історичного, а звідси — культурного, музеєфіко-ваного, туристичного) і нового (адміністративного, ділового) цен-тру досить часто зустрічається і без таких негативних конотацій, наприклад Буда і Пешт у столиці Угорщини.

Ще помітніші зміни значущості центральності відбувалися в ін-дустріальних містах капіталістичних країн ХХ століття, в яких велике підприємство зосереджувало довкола себе все місто в часи криз, чи банкрутства певного заводу, чи з перенесенням виробництва у країни третього світу тощо. За таких обставин ділова активність у місті різко скорочується, з центру зникають офіси, а також дорогі магазини та розважальні заклади, адже знижується рівень зайнятості та загально-го добробуту населення. Дешевшає оренда, тож мігранти, бідніший люд мають змогу заселятися у малоцінні тепер квартали, а то й про-сто займати недобудовані споруди. Центр міста втрачає свою прива-бливість для заможних городян і для міщан з середнього класу. Таке сусідство стає небажаним і небезпечним, тож вони перебираються за місто17. Схожу ситуацію спостерігаємо на урбанізованому Донбасі,

17 У європейських, латиноамериканських, азіатських містах диференціація території міста має мозаїчний характер: робочі околиці, «бідонвілі», «фавели» тощо оточують привілейований центр. Така доцентрова диференціація часто дзеркальна північноамериканському типу організації міст, в якому теоретик школи просторового аналізу Вільям Бунге виділив «зовнішнє місто достатку», «внутрішнє місто смерті» (негритянське, пуерто-риканське та інші гетто) і «проміжне місто бідності». Ширше особливості розвитку міста та американську модель деурбанізації розглядають Роберта Грац, Джейн Джекобс, Александр Нікіфоров [33; 37; 90].


204

більшість містечок та робітничих селищ якого стали депресивними у 90-ті ХХ століття за загального занепаду видобувної та переробної промисловості, що спричинило масове безробіття, подальшу алкого-лізацію населення, потужну еміграцію, в тому числі на окраїни міст та робітничих селищ, ближче «до землі».

Тож наступна риса деконструкції символізації центру полягає у тому, що значущість центру може зазнавати суттєвих коливань. Таким чином, варто говорити не лише про модус, а й про динаміку цінності центру.

На відміну від долі західних міст, стосовно яких явища субур-банізації та занепаду центру були помічені ще у середині минуло-го століття, українські великі міста зберігають поки що високий його статус — геометрія значущості збігається з центральністю. Найбільше це стосується так званих історичних міст, у яких гео-графічне, історичне та адміністративне осердя міського життя вза-ємонакладаються. Опитування мешканців Львова щодо значення для них історичного центру засвідчило, що його збереження визна-чається однією з найважливіших проблем міста18.

У столиці України ідея центральності лишається незмінною, однак вона не спричиняла спадкоємності локусу центру в різні іс-торичні періоди. Умовно можна виділити кілька історичних зсувів політичної і ділової активності міста:

Княже місто (Дитинець, центральна укріплена частина Києва, на Старокиївській горі, кінець Х — перша пол. ХІІІ століття — місто Володимира).

Місто магдебурзького права (центр міського життя в ранньомо-дерній Україні зміщується, і його нова локалізація — це Поділ, а

Детальний опис деяких класичних схем структурування міста з метою виявити ті концепти та концепції «виробництва простору», які можуть стати основою і компонентом соціокультурного аналізу міста, здійснено нами у статті «Простір міста як арена розгортання стратегій структурування» [71].18 На питання анкети щодо оптимального, на думку львів’ян, розподілу коштів, які виділено Львову на його облаштування напередодні святкування 750-ліття міста, відповіді розподілилися так: розвиток історико-архітектурного середовища міста, реставрація та упорядкування історичної частини міста (≈37 %); ремонт доріг (≈23 %); водопостачання (≈23 %) [46, с. 268–269].


205

знакові будови: Магістрат з ратушею, Контрактовий будинок, Киє-во-Могилянська академія).

Губернське місто (активно освоюване і розбудоване за часів Російської імперії; центр локалізований на вулиці Хрещатик, що отримала з тих пір статус центральної, і прилеглих територіях: Думська площа, Володимирська гірка; знакові будови: будівля Міської думи, дім дворянських зборів, інститут шляхетних дівчат).

Радянське місто (актуалізоване у 30-ті роки ХХ століття у зв’язку з перенесенням столиці УРСР з Харкова, основна локалі-зація — район Печерська; знакові будівлі ЦК КПУ, Уряду УРСР, Верховної Ради УРСР, Державного банку).

Порівняймо цю ситуацію багатолокусності центру із типовішою для західних міст згадуваною бінарною структурою — історичний та діловий. У можливості зміни основного локусу при збереженні часткової функціональності старих полягає ще одна особливість со-ціального конструювання центральності, яскраво виявлена саме на київському прикладі. Тож до часової додається просторова коорди-ната у моніторингу центральності у просторі міста.

Сьогодні майже всі історично центральні місця Києва, пере-раховані вище, сприймаються як центральна частина міста, а «кня-же» і «радянське» місто — як безпосередньо центр у досвіді про-стих громадян. На київських землях легко можна віднайти й усі типологічні види центрів, які було запропоновано в дослідженні міста Пермі19: історичний (1), умовний (3), адміністративний (4), культурний (2), а також трикутник між станціями метро пл. Л. Тол-стого — Театральна — Золоті ворота.

Сучасний Київ пропонує визначати для себе його центр на різ-ні потреби та вподобання: Дитинець — образ Києва «гостьовий», для іноземних туристів; Поділ — улюблена частина міста для багатьох корінних киян, як правило, колишніх або нинішніх жи-телів Подолу; Хрещатик — обивательський недільний променад для городян першого покоління, маятникових трудових мігрантів та гостей міста, особливо молоді. Органи центральної влади при

19 Чазов И. Насущный вопрос: Где центр Перми? // PRM.RU http://prm.ru/forlife/2010-01-03/84413.


206

цьому залишаються в тіні Печерського ландшафтного парку, тро-хи осторонь і на узвишші над усіма цими людними місцями. Як бачимо, київські центри розраховані на різні аудиторії, для різних соціокультурних практик. Однак подібна фрагментація центру не може трактуватися однозначно негативно. «Такі дуплікації центрів водночас уможливлюють чутливість до змін. Множинність цен-трів — на відміну від рангової диференціації — не обов’язково стає ознакою стабільності» [68, с. 84].

А ось наближені до географічного центру столиці старі кварта-ли подільського району мають дуже специфічне навантаження сво-єї центральності. Вони стали своєрідним осердям життя міської громади, альтернативою до офіційної центральної частини міста, яка різними своїми функціональними зонами просторо розкину-лася на пагорбах. У невеликому околі Контрактової площі вмі-щаються усі традиційні компоненти центру європейського міста: ратуша, контрактовий дім, університет, монастир, церкви, театри, універмаг, численні крамнички та галереї Андріївського узвозу для гостей міста та туристів, зручна для недільного променаду вулиця Сагайдачного із ресторанчиками та кав’ярнями обабіч неї. Можна припустити, що ці подільські квартали сприймаються городянами як центр «для своїх», тож попри публічну функцію центральності тут маємо її внутрішнє роздвоєння на приватнішу та публічнішу.

Загалом до цієї приватнішої частини центральних районів міста сміливо можна віднести культурні центри Києва, які роз-ташовані поза масовими потоками людей, туристичними марш-рутами — це і площа перед театром Івана Франка, вулиця музеїв Терещенківська, станції перетину гілок метро Театральна і Золоті ворота, розташовані між чотирьох театрів та численних мистець-ких закладів. Про те, що тут також маємо справу із приватнішим варіантом центру, свідчать різні обставини, серед яких — менша увага з боку влади до фасадів будинків, стану дворів та доріг, від-сутність великих людських потоків навіть у дні масових гулянь.

І якщо перший локус так званого приватного центру більше пов’язаний з подільською ідентичністю, то щойно згадані інші — з київською ідентичністю загалом. На противагу їм, адміністра-тивний, історично-туристичний та умовний центри максимально публічні, вони перебирають на себе увагу приїжджих, відіграють


207

роль столиці країни, адміністративного центру, зосередження го-ловних офісів, втілюють інші представницькі іпостасі.

Локус центру «для туристів» розташований поміж цим при-ватним варіантом для киян та офіційним столичним центром. Промовисті рекламні проспекти перебудованих наново готелів (Прем’єр-Палац, Хаятт Рідженсі Київ Свята Софія, Редісон) озна-кою центрального розташування визначають Хрещатик, а пре-стижність місця — близькість Володимирського чи Софійського соборів, тоді як значно ближчі університети, театри та музеї не згадуються взагалі.

Образ центру, як ми побачили, ввібрав у себе найголовніші риси публічності, тож описується синонімами-ідіомами («виїхати у світ», «вийти на люди») та протиставляється приватності (свій квартал, двір, дім, квартира). До першого компонента опозиції приватне — публічне ми звернемося далі. Інший полюс цього кон-тинууму — публічність становить не менший інтерес, адже за його допомогою можна пояснити флуктації центральності місць міста у ментальних картах городян.

В уявленні мешканців центр як концентрація різних публічних сфер завжди постає на віддалі, як мета, кінцевий пункт на шляху до роботи, на зустріч, відпочинок із поверненням по тому додому. Відстань до центру може бути при цьому дуже різна: від 10–15 хв. до 1,5 — 2 годин, але вона завжди присутня й фіксується. Причому частіше вимірюється у часі (особливо для пасажирів громадського транспорту чи пішоходів), а не в довжині шляху, необхідного для її подолання, і має свою верхню межу, за якою вже стає нездолан-ною, невиправданою.

Такими ж процесами означення центру, вибудови його симво-лічного значення через значущість центральності та зосередження у ній публічності провокується, відбувається і протилежне — са-моідентифікація з периферією як опозицією, формується насторо-женість, а то й ворожість до центру. Таке відчуження від центру, від публічного світу спостерігаємо у мешканців робітничих ра-йонів, розташованих навколо підприємств, та підлітків з околиць міста. Справа тут не стільки у віддалі чи відсутності часу як необ-хідного ресурсу, відсутні інші ресурси для її подолання: кошти, включеність у відповідні групи-«тусовки», стиль життя, ошатний


208

одяг, свобода пересування, обмежена батьками чи режимом робо-ти. Водночас для батьків чи сусідів-службовців перелічені бар’єри здоланні й центр, відповідно, приступніший та ближчий, тому й отримує позитивне ціннісне навантаження, привабливість.

Деяка взаємна неприязнь і боязнь околиць простежується у городян, що проживають, на їхню думку, в центральній частині міста. Звернімося знову до опитування, проведеного у Донецьку: на відміну від мешканців інших районів, для жителів центру його «віддаленість від околиць» помітно важливіша для статусу центру (відповідно 18 % і 22 % набрав цей пункт відповіді на питання «Що таке центр?»). Тож негація постає як не менш важлива коно-тація символу центру.

Тож, центр, хоч і в кожен момент існує і сприймається як об’єктивна даність, не є природним утворенням, езотеричним єством або ж результатом випадкового збігу обставин. Центр кон-струюється соціальним чином та реалізацією різних політик і прак-тик, від яких залежить його доля, його центральність як цінність.

Звідси, поняття «географічний центр» та «історичний центр» є взаємно залежними. Породжуючи одне одного, вони і надалі можуть або взаємно підживлюватися символічним капіталом, або суттєво конкурувати за значущість та увагу до себе. Розвиток міс-та починається від центру. І таким чином центр виявляється істо-рично найдавнішою територією міста. В модерному суспільстві з початком масової забудови він починає ретельніше охоронятися уже як архітектурне неповторне обличчя міста, цінуватися біль-ше за інші райони. Якщо плин розвитку території нічим не пе-реривається, то історичний та географічний центр суміщаються. Географічний центр, конвертуючи культурний капітал себе як іс-торичного центру та економічний капітал зручності розташуван-ня, отримує підвищену значущість, зрештою стає найціннішим у просторі міста.

Проте значна руйнація історичного (давнього географічного) центру через воєнні лихоліття (Мінськ, Варшава) чи поступове його запустіння (Донецьк, Перм) сприяє зміщенню чи й значному розходженню цих акцентів міського розвитку. Як уже згадувалося, нездоланним вододілом між географічним та історичним центром може стати будь-яка водойма, яруга чи, навпаки, височина, стіна


209

(наприклад, Берлінська). Тоді територіально близькі райони у со-ціальному сприйнятті віддаляються на значну відстань.

Центр міста як символ фокусує багато смислів, набагато біль-ше за звичні для певного локусу семіотичні межі, і має трансіс-торичний характер. Йому притаманні основні ознаки символу (сформульовані Юрієм Лотманом [66, с. 146–160]). Центр заді-яний майже в усіх перетвореннях та конфліктах у міському про-сторі. А центр столичного міста оприявнює важливі проблеми не лише міські, а й через цей свій статус — усієї країни. І саме вве-дене розуміння динаміки соціальної значущості та культурних значень, яке ми постулюємо для поняття центру міста, сприяє розвитку концепту символу.

Продовжуючи семіотичну лінію аналізу простору міста, звер-німося до способів загальної його характеристики. У своїй праці «Символіка Петербурга і проблема семіотики міста» Ю. Лотман виділяє ексцентричні та концентричні міста. Останні уособлю-ють собою центральність на макрорівні просторової організації суспільства. Концентричне місто «може бути не лише ізоморф-ним державі, а й уособлювати її, бути нею в певному сенсі […]. У випадку, коли місто співвідноситься з довколишнім світом, як храм, розташований у центрі міста, до нього самого, тобто коли воно стає ідеалізованою моделлю всесвіту, воно, як правило, розташоване в центрі Землі. Вірніше, де б не було розташоване, йому приписується центральне розташування, воно вважається центром» [67, с. 208].

До концентричних міст можна віднести Київ, який функціонує як столиця незалежної української держави вже близько двадцяти років. За цей час його роль з центру провінції змінилася на центр, що представляє державу. Київ став центром життя українського суспільства, а його центр набув ознак символу.

За цей час нарощувалися адміністративні функції міста, над-будовуючись над радянськими системами. При цьому найбільші зміни в місті, способах його розвитку, в структурі основних агентів сталися у зв’язку з переходом від планової до ринкової економіки, розгерметизації соціально-економічних систем і спрямованості їх назовні, на міжнародні ринки. Таким чином, сьогодні вже можна порівнювати сучасне місто з пізньосоціалістичним, з тим, щоб по-


210

бачити, які інфраструктурні домінанти з’явилися в центрі міста, які витіснялися, які архітектурні і соціоструктурні наслідки джен-трифікації ми вже можемо спостерігати, а яких слід чекати в май-бутньому; як відбувається зміна значущості культурних, соціаль-них, економічних і політичних капіталів при їх конвертації в ході перетворення простору міста.

Однак ці зрушення в бік ринку й глобалізації, які активізували розбудову міста, вплинули не лише на економічну та політичну ав-тономність міської управи, а й на соціальну, тобто самостійність, суб’єктність, зрештою, цілісність громади міста, її спроможність бути носієм київської ідентичності та транслятором культурної традиції. Для оцінки цих соціокультурних ефектів перетворень останніх десятиліть, зокрема у ситуації Києва, продуктивними є ідеї історика архітектури і фахівця з соціальних технологій в міс-тах В’ячеслава Глазичева, а саме тріада оцінки стану міста: «недо-місто», «місто» і «немісто». У 1998 році, виступаючи на семінарі в Києві, він відзначив, що Київ є ще містом (недомісто — по суті, ще слобода, механічно приєднана до інших і названа містом), а ось Москва — вже немісто, вона розпалася і не тримає цілісності: ні міського простору, ні міської спільноти. У дискурсі міста іноді лу-нає думка, що Київ — це Москва вчора, тоді виникає питання: чи рухається він до розпаду, до статусу «неміста»?!

Проте, окрім відчуття престижності, центр міста за певних умов може спричиняти і почуття зневіри та занедбаності. Значу-щість центру може як зростати, так і спадати, зрештою, описува-тися синусоїдою як хвилеподібною функцією часу. Сама віддільна функція центру спрацьовує у протилежних напрямках стосовно його мешканців чи відвідувачів, кому піднімаючи самооцінку, а кому посилюючи стан депривації20. Розпад міської громади приво-дить до слободизації [31] — своєрідного реверсу в процесах урба-нізації. А слободизація, у свою чергу, — до відцентрових тенден-цій, нехтування ролі центру. Підтримуючи дану Глазичевим оцінку Києва як «ще міста», можна зазначити, що нині в українській місь-

20 Продовжуючи розвідки Мері Дуглас [40], негативні символи набувають значущості з огляду на допомогу утримання розрізнення, згуртування «проти».


211

кій культурі центр зберігає за собою статус символу, лишається значущим. Однак трансформації останніх десятиліть можуть змі-нити цю ситуацію. Розгляньмо причини й наслідки подібних змін, застосувавши положення соціокультурного аналізу, зокрема й ідею символізації центральності.

Описуючи аналізовану ситуацію21, найперше маємо констату-вати низьку конвертованість символічного капіталу історичних і архітектурних об’єктів, різних організацій і спілок та спільнот, які творять культурний образ Києва, особливо локалізованих в його центрі, в ситуації прагнення інвесторів обмінювати політичні рі-шення міської влади і санкції інстанцій на економічну вигоду від швидкоокупних проектів забудови центру.

Центральність є важливим чинником у стратегіях інвесторів. Зазвичай проекти, пов’язані з розміщенням у центрі, працюють на активну джентрифікацію міста: вартість новозведеного житла або ціна оренди офісних приміщень значно перевищує можливості жи-телів і організацій, витіснених зі знесених або реконструйованих будівель. У випадку Києва джентрифікація має свої особливості, зумовлені недавнім радянським минулим з плановою економікою і тоталітарною державою, коли визначення центру, питання його забудови, функціональності й інфраструктурного наповнення ви-рішувалися централізовано владою.

Нині ж існує конкуренція соціальних агентів, переважно в полі економіки, менше — політики, в якій зовсім не враховуються культурні смисли, їхня символічна вага у конкурентній боротьбі. Так, у підготовці Києва до організації чемпіонату з футболу опри-явнюються основні суперечності, які можуть виникнути між пред-ставниками держави і тримачами основних економічних капіталів. Ситуація з підготовкою до Євро-2012 також надає можливості для обґрунтування і перевірки припущення щодо зниження символіч-ного статусу ансамблю і культурного ландшафту міста за рахунок

21 Аналіз процесів джентрифікації у місті Києві здійснено в рамках проекту «Регион Пограничья в контексте пространственного измерения глобализации: государство, капитал, территориальность» (керівник Сєргей Любімав) за підтримки CASE (Social transformations in the Border region - Belarus, Ukraine, Moldova,Center for Advanced Studies and Education).


212

загальної комодифікації. Адже доти симбіоз влади і капіталу був вельми стійкий, і рідко коли позиція експертів або жителів могла перешкодити реалізації проектів, що руйнують архітектурну спад-щину, диктуючи свої соціально-просторові системи цінностей.

Так, наприклад, нарощування інфраструктури (готелів, пар-кінгів, магістралей) у процесі підготовки Києва до Євро-2012 іс-тотно збільшує економічний ресурс міста, що відповідає вимогам УЕФА. Зростає підготовленість міста до масового туризму, але водночас розташування цих об’єктів в історичному центрі міста руйнує його архітектурний ансамбль, що не може не відобрази-тися вже у найближчому майбутньому на туристичному реноме міста. Ба більше, будівництво рекреаційних комплексів, готелів і надбудова мансард в охоронній зоні пам’ятників, включених до списку ЮНЕСКО (а це на сьогодні близько півсотні наймену-вань, об’єднаних у комплекс «Софія Київська», Києво-Печерська лавра), в буквальному розумінні руйнує підґрунтя цих культур-них цінностей. Слід зазначити, що вже неодноразово ставилося питання про їх виключення з цього списку22. Така ситуація де-монструє заниженість культурного капіталу унікальних будівель, музеїв і церков столиці, а також створеного ними культурного середовища. Крім того, з’являється можливість говорити про ма-лопотужність політичного капіталу протестуючої проти їх руйну-вання громадськості порівняно з можливістю короткострокової вигоди для міської влади від пропозицій інвесторів23.

22 Макаревич М. «Слід самим взятися за розум і щось терміново робити!» Пристрасті довкола Софійського заповідника // Дзеркало тижня. — № 30 (405) 10–16 серпня 2002. http://www.zn.kiev.ua/3000/3680/35708/; Киево-Печерскую лавру могут исключить из списка культурного наследия ЮНЕСКО // Корреспондент. — 14 декабря 2007.Дуже схожу ситуацію спостерігаємо довкола проекту башти Газпрому у Санкт-Петербурзі, — на думку експертів, її будівництво може коштувати місту статусу міста культурного спадку ЮНЕСКО: Ревзин Г., Толстова А. Ускользающая высота // Журнал «Коммерсантъ Власть». — № 5 (709). 23 Нині створено чимало організацій, покликаних обороняти право мешканців міста на своє житло, двір, дозвіллєвий простір, культурний ландшафт, небокрай. До громадських об’єднань долучилися і митці, — так, Євгенія Білорусець здійснює кількарічний проект «Гоголівська, 32»,


213

Стара забудова центральних частин Києва з невеличкими ву-личками, приватними двориками давала відчуття захищеності й товщиною стін, що свідчило про її добротність, особливо на контрасті з добудованими у проміжках кварталів будинків остан-ньої чверті ХХ століття. Це створювало шарм, дух кварталу, утри-мувало високу цінність та ціну житла.

Перетворення останніх років охоплюють процеси комодифі-кації, руйнування культурної спадщини, соціально-структурної організації простору міста, зникнення простору для приватної сфери. Ці процеси приводять до перекодування символічних компонент міста та зміни співвідношення центр–периферія. І водночас вони унаочнюють особливості стратегії конвертації ка-піталів у просторі міста.

Аналізуючи «зовнішню форму» символізації центру, необхід-но звернутися до соціопросторових структур та відтворення нерів-ностей через організуючі системи знаків і значущостей центру, що творять його актуальний текст, який і читає соціологія, розшифро-вуючи його зміст.

У межах соціологічного вивчення міста однією з найочевид-ніших видається тема про соціокультурне конструювання та від-творення нерівності24. Сучасне соціологічне теоретизування має у своєму арсеналі цілий спектр концептуалізацій цієї теми: со-ціальний розподіл культурних (життєвих) стилів, шанси стиліза-ції (Г.-П. Мюллер); культура як механізм відтворення соціальної структури; координація між культурними стилями та позиціями в

фотографуючи життя й житло мешканців напівзруйнованого будинку у центрі Києва. Фотопроект «Гоголівська, 32» було відзначено у вересні 2010 року престижною нагородою від британського Королівського фотографічного товариства і газети «Ґардіан». Успішні приклади впливу громади на позицію влади, досвід американських міст у боротьбі за виживання та процвітання описує Роберта Грац [33].24 За допомогою соціокультурного аналізу можна вивчати соціальну нерівність як культурний феномен, який бере початок ще в ідеях Ж.-Ж. Руссо про типи нерівності між людьми, ґендерованість статусів тощо. Та продуктивнішим і цікавішим було б продовження дискусії про об’єктивну та соціальну нерівність, межі яких теж зазнають змін, що продемонструвала, зокрема, Джудіт Батлер на прикладі культурної зумовленості тіла.


214

соціальній структурі; культура як сукупність інструментів ідентифі-каційних стратегій (П. Бурдьє). Нові нерівності ще більш маніфес-тують свою культурну заангажованість, тому їх вивчення немож-ливе без соціокультурного аналізу: Ульріх Бек зауважує культурні риси в сучасному со ціальному розшаруванні, а Пітер Бергер каже про кінець соціального розшарування. Стиль життя, символи пре-стижності стають основними чинниками у соціальній конкуренції, а мода постає як передумова і результат соціальної диференціації.

Соціокультурний аналіз нерівності чи не найпереконливіше демонструє зв’язок культури і соціальної структури25. Трактування соціальної структури у цьому аспекті передбачає вивчення верти-кальної класифікації як культурної універсалії, культурної специ-фіки ознак вертикальної класифікації, приписаних статусів і стату-сів досягнення.

Проте ті чи інші соціальні нерівності та їхня співвідносна зна-чущість, вплив на інші сфери життя людини, спільнот, суспільства отримують незаслужено мало уваги у власне культурорієнтованих соціологічних проектах. У соціоструктурних описах культурні чинники розглядаються теж, на жаль, уже «на десерт». Хоча пере-тин цих проблематик і дозволяє зрозуміти соціальний конструкти-візм та культурну трансляцію як у часі, так і в просторі соціальних нерівностей.

І все ж таки увага до закріплення нерівностей у символічних схемах нині активізується. Проілюструємо ці процеси на прикладі символізації центру та центральності, динаміки їхньої значущос-ті, пов’язаної як з соціальними процесами (конвертації капіталів, агенти, поля, влади), так і з культурними (формування та викорис-тання традицій для трансляції ідей, цінностей, міфо-ритуальне аранжування символу).

Як зазначалося, центр виокремлюється за умов значущості ідеї центральності, стає її символом. З огляду на географічну свою кон-кретизацію, поняття центральності зручне для ілюстрації додатко-вих соціальних чи культурних смислів, зокрема символізації со-

25 Детальніше в публікації Світлани Бабенко «Соціокультурний механізм динаміки соціальних нерівностей: обґрунтування концепції» [8].


215

ціальної нерівності, утворених зважаючи на знаковість центру. Це можна інтерпретувати за допомогою концепції міфу Ролана Барта: у вторинній символічній системі використовується первинний кор-пус смислів як готовий конвенціоналізований знак для подальшого навантаження його (знаку) складнішими соціальними, культурни-ми, ідеологічними смислами. Відбір таких первинних символічних систем відбувається з урахуванням доречності їхніх конотацій. Та, що важливіше, міфологічна символізація має тенденцію до по-ширення саме на ті символічні системи, які вже встигли «натура-лізуватися» і можуть сприяти есенціалізації також й ідеологічної інформації. Тобто ці символічні системи на момент накладення на них вторинної системи смислів мають вже стати традицією, ввійти в «центральну зону» культури. Саме тому вони стають для міфу найприйнятнішим матеріалом, основою для традиціоналізації привнесених ним ідеологічних смислів, щоб транслюватися далі культурним шляхом. Як бачимо, центр як посталий символ із за-кріпленням у фізичному просторі втіленням задовольняє усі ці умови.

Віддавна основним агентом розселення та організації просто-ру міста були можновладці, а в тоталітарних суспільствах розбу-дову міст та поселення людей повністю перебирала до своїх рук держава. Більшість сучасних міст виникали доволі стихійно на базі існуючих поселень людей і не мали першопочаткового плану, проте руйнування старого міста чи його більшої частини: після по-жеж (1666 р. — Лондон, 1812 р. — Москва, у ХІХ ст. — київський Поділ) або після воєнних лихоліть (Варшава та Мінськ) — надає широкі, обмежені лише ландшафтом та ресурсами, можливості для суттєвого перепланування міста, а заодно й реалізації соціаль-но-організаційних, подеколи утопічних, задумів влади26.

Великий простір для дій відкривається також і у випадку за-кладення нового міста, особливо коли мова йде про перенесення

26 Прикладом може бути прийнятий ЦК ВКП(б), але повністю не реалізований так званий «сталінський» генеральний план реконструкції Москви (Див.: Постановление СНК СССР, ЦК ВКП(б) от 10.07.1935 № 1435 «О Генеральном плане реконструкции города Москвы»).


216

столиці, як це відбувалося із постанням Санкт-Петербурга, Ан-кари, Ісламабада, Астани, Бразиліа. Так, ідея нової столиці Бра-зилії містила цілу низку управлінських ідеологем: об’єднати бра-зильський народ, стати зразком оновлення, прогресу та світлого майбуття — їх мало втілювати раціональне планування міста. За задумом автора генерального плану Лусіу Коста, підкреслена рів-ноцінність житлових кварталів між собою та рівновіддаленість до громадсько-культурних центрів покликані були звести нанівець майнову та просторову сегрегацію городян27.

Зміна суб’єктів владного олімпу також може залишити слід в історії міста та його соціальної організації. Прагнення кожної но-воявленої політичної еліти долучитися до містобудування, втілив-ши таким чином свої соціальні ідеї, бачення всього суспільства та його структури в архітектурних та планувальних рішеннях яскраво продемонстрував Карл Шорске [138] на прикладі розвитку модер-ного Відня.

Та й нині саме державна влада (менше — самоврядні структу-ри) закладає і здійснює загальне керування ресурсними основами міста, до перерозподілу яких за ринкових умов долучаються біз-нес, громада та окремі індивіди. Із накладання їхньої активності на еколого-географічні особливості місця і постає щоразу унікальна система розселення та соціопросторова структура міста.

Вивчення соціопросторової структури міста в соціології має тривалу історію з оригінальною своєю методикою. У класичних соціологічних теоріях з цього питання розглядалися американські та західноєвропейські міста і міські агломерації. Тож їхні моделі соціальної сегрегації (радіальні, сегментні, анклавні та інші) ба-зувалися на ситуації, яку описав Роберт Парк: «Саме через те, що географія, рід занять та інші фактори, які впливають на розподіл населення, визначають так невідворотно і фатально місце, групу і спільноту, в яких кожен з нас змушений жити, просторові відно-сини і набувають у вивченні суспільства та людської природи того значення, котре вони для нього мають» [96, с. 150].

27 Фролова Н. Полвека утопии // Российский архитектурный портал http://archi.ru/foreign/news/news_present_press.html?nid=24102&fl=1&sl=1&tid_1=1&tid_2= %25&tid_3=14 23.04.2010


217

Одними з перших просторовою структурою міста почали ак-тивно займатися засновники Чиказької школи Р. Парк, Е. Бьорджес, Р. Маккензі, започаткувавши цим галузь «соціологія міста». Об’єктом наукового інтересу представників цієї школи ставали різні деструк-тивні явища, що локалізувалися водночас у тих чи інших соціальних групах та певних частинах міста. Ч. Джонсон досліджував станови-ще афроамериканців у Чикаго; Н. Андерсен — бродяг — сезонних робітників, які мігрують на Захід; Ф. Трешер — молодіжні угрупу-вання та банди; Л. Вірт — єврейське гетто; Н. Хайнер — внутрішнє життя готелів; П. Крессі — платні танцзали; Дж. Ландеско — орга-нізовану злочинність Чикаго; П. Юнг — общину російських моло-кан; Х. Зорбау — соціально-територіальну стратифікацію міста. Як бачимо, більшість проектів мали характер case study і обмежувалися фокусованим описом конкретного явища в структурі міста. Водно-час інтереси європейських дослідників більше зосереджувалися на пошуку ключових критеріїв та чітких індикаторів (наприклад, ціни на нерухомість) структурування міста.

Лідер Чиказької школи зосереджує свою увагу на територіаль-ному (екологічному) порядку, який є результатом просторової, фі-зичної взаємодії індивідів як «соціальних атомів» — міграції. Де-монструючи можливості «локальної географії» міста, він зазначає, що різні за інфраструктурною наповненістю ареали, утворюючи патерн міста, є середовищами мешкання різних за соціально-демо-графічними та культурними характеристиками груп: «У великих містах розходження в манерах поведінки, життєвих стандартах і загальних поглядах на життя в різних міських ареалах часто про-сто-таки вражає уяву» [96].

Картографування міста, яке розробили дослідники цієї школи, стало не лише максимально повним визначенням простору розмі-щення джерел економічного, культурного, соціального та інших капіталів у об’єктивованій та інкорпорованій своїх формах, а й аналізом соціальних структур, які виникли в результаті накладен-ня схем соціальної нерівності та просторової неоднорідності. Такі карти засвідчили, що існує певний взірець структури міста і що соціальні проблеми різних типів корелюють між собою.

Теорія багатоядрової структури міста Чансі Гаріса та Едварда Ульмана (60-ті роки ХХ ст.) особливо добре застосовується при


218

виявленні диференціації міста за соціально-етнічними особливос-тями (в умовах мононаціонального середовища — відмінностей між осередками недавніх переселенців із сільської місцевості та корінними городянами).

Як свідчить здійснений нами аналіз класичних просторових структурувань [71], соціологи-урбаністи, так само як і представни-ки географічних та економічних дисциплін, аналізуючи просторо-ву організацію міста, виходять з її самодостатності і первинності стосовно соціальних характеристик того чи іншого її структурного елемента. Всі математичні, економічні, географічні, урбаністичні моделі організації простору, виведені з транспортного, цінового, екологічного та інших факторів, успішно можуть слугувати осно-вою для побудови схем просторового розміщення соціальних та субкультурних груп, символічного тексту міста. Вони не будуть такими ж наочними чи однозначними, враховуючи те, що цей не-долік мають і самі вихідні моделі.

Урбаністи (П. Мерлен) та соціологи, розглядаючи моделі опису просторової структури міста, зауважують, що кожна з них пропонує прочитання міського середовища у світлі певної епохи, доби, методології. Наприклад, в моделі, у якій зроблено акцент на ціні оренди, передбачено наявність вільного ринку житла, що уне-можливлює її застосування до пояснення ситуації в радянських та пострадянських містах.

Не дивно, що спроби перенести ці моделі на вітчизняний ґрунт давали малозначущий результат, а то й приводили до опису арте-фактів [3; 115; 127; 135]. Адже в пострадянських містах із відомчим чи державним розподілом квартир і внаслідок цього змішаним роз-селенням престижність корелювала не стільки з центральністю, скільки з добротністю житлового фонду та його обслуговування. Спеціалісти з державного управління у цій темі часто вбачали про-блему суто територіальних перерозподілів (їх правового, фінансо-вого чи логістичного обґрунтування) та мало переймалися соціо-культурними наслідками пропонованих схем.

Якщо розглядати простір столичного міста як арену розгортан-ня соціокультурних процесів та структур, то найперше згадується його територіально-адміністративний устрій — те, що помічаємо, дивлячись на політичну карту чи план міста. Столиця уже мала


219

нагоду в 2001 році переживати територіально-адміністративну ре-форму, коли кількість районів у місті скоротилася із 14 до 10. А вже у 2008 році міський голова Києва оголосив про потребу нового скорочення районів, цього разу удвічі, проте ні громадськість, ні політичні лідери не підтримали цієї ініціативи. Досвід, отриманий у ході цих реалізованих та нереалізованих перетворень, свідчить перш за все про складний взаємозв’язок соціальних та просторо-вих вимірів життя міста.

У 2001 році у Києві було змінено кількість, межі та назви ра-йонів міста28. Прикметно, що одним із головних результатів цієї реформи стала реорганізація центру міста. Було розформовано Старокиївський район — єдиний, що повністю знаходився у цен-трі міста і з ним асоціювався. Територію Старокиївського району було розділено між Шевченківським, Печерським та Голосіївським (колишній Московський) районами. До сучасного Шевченків-ського району також увійшов колишній Радянський район, а до Солом’янського — відповідно Жовтневий та майже весь Залізнич-ний райони. Окрім того, невеликі території колишнього Залізнич-ного району відійшли до Шевченківського та Голосіївського райо-нів, а деякі вулиці останнього — у свою чергу до Печерського та Солом’янського районів. Унаслідок цих змін відбувся перерозподіл величини об’єктивованих капіталів названих районів. Найбільше зросли земельні фонди у Шевченківському районі, — зауважимо, що це територія щільної забудови, з численними промисловими підприємствами, розвинутою інфраструктурою, багата різнома-нітними об’єктами престижного споживання, фінансовими та ад-міністративними установами. За Шевченківським по значущості набутих територій іде Голосіївський район, за ним Печерський, а Подільський хоч і збільшив свою територію, та це майже ніяк не позначилося на розмірах його об’єктивованих капіталів.

Окрім контексту виникнення варіантів структури міст, не менш цікава історія їх використання соціальними спільнотами та

28 Київська міська рада. VIII сесія XXIII скликання. Рішення № 280/1257 від 27.04.2001 «Про межі нових адміністративних районів м. Києва та організаційні заходи по проведенню адміністративно-територіальної реформи».


220

субкультурами, в середовищі яких твориться власне бачення, що відтворює певні моделі.

Легітимізовані науковим авторитетом перетворення схем на спосіб читання простору міста відбуваються як у політиці, так і в повсякденних практиках і взаємонакладаються у їх взаємодії. У попередньому розділі імена та речі, різноманітні маркери місць пам’яті було введено як важлива складова об’єкта соціокультур-ного аналізу, обґрунтована евристичність, взаємозв’язок із сим-волами, міфами, ритуалами, іншими культурними компонентами та розглянуто методи їх дослідження. У цьому ж буде розібрано творення та функціонування текстів міста, а зараз коротко зупини-мося на варіантах їх читання.

Апелювання соціальних агентів до міського тексту стає важ-ливим доповненням до процесу його наукового вивчення, вироб-ництва. Так, активісти захисту архітектурних пам’яток, зелених насаджень та дворів Києва прагнуть бачити місто (вслід за лівими інтелектуалами)29 як співмірне людині середовище життя: затиш-не, сповнене місцями пам’яті, миле оку, чисте. А чиновники, судя-чи з офіційних рішень і постанов, та інвестори сприймають міс-то як джерело надходжень економічного та політичного капіталу (обшир для логістичних рішень, вдалих оборудок із нерухомістю, майданчиків для агітації та пам’ятників).

Відомо, що політична боротьба, здійснювана у соціальному просторі, закріплюється через знаки у символічному просторі, що активно почали використовувати суб’єкти поля політики, підніма-ючи на щит ті чи інші образи; байдуже, що до процесу їх творення вони мало причетні, а то й сумніваються у реальності самих цих символів. Активно використовують ефект оздоблення власних га-сел близькими городянам образами й агенти поля економіки: ре-кламні агенції у щонайвигадливіших промоціях та виробники то-варів і послуг при просуванні свого товару.

29 Простежується, зокрема, вплив ідей та теоретичних постулатів нового урбанізму та виробництва простору Анрі Лефевра, боротьби за ресурси та правила гри П’єра Бурдьє, про що свідчать дебати у Науково-дослідному центрі візуальної культури при НаУКМА (http://vcrc.ukma.kiev.ua/).


221

Проблема взаємодії символічного та соціального просторів висвітлювалася здебільшого в публіцистиці, рідко стаючи пред-метом наукового аналізу. Водночас ці теми дуже близькі до со-ціологічної проблематики, зокрема й завдяки зустрічному розви-тку історичного знання. Насамперед через поняття колективної пам’яті, введене Морісом Гальбваксом та розвинуте П’єром Нора як аналог історії ментальності і підхоплене сучасними науков-цями (Дж. Асман, Г. Грінченко, Л. Гудков), а також з огляду на концепції колективної ідентичності, вивчення текстів культури. «Творяться нові конкретні визначення основних компонент ко-лективної ідентичності — громадянські, примордіалістські та універсалістські, трансцендентальні чи “священні”. Розвивають-ся чіткі тенденції формулювати ці визначення в абсолютистських термінах, підкреслюючи їх громадянські компоненти. Водночас встановлюється зв’язок між конструюванням політичних кордо-нів і меж культурної колективності. Що зробило неминучим по-силення акценту на територіальних межах такої колективності, породило постійну напругу між територіальними і/чи партику-лярними та більш загальними компонентами. Хоча б частково на противагу осьовим цивілізаціям, колективна ідентичність не по-стає більше як даність, наперед визначена якимись трансценден-тальним баченням та владою чи освячена давніми традиціями. Вона становить суть дискусії та боротьби, сформульованих у до-сить ідеологічних термінах» [1, c. 39].

Нині зростає активність досліджень і соціально-технологіч-на опора на міську чи регіональну ідентичність, котра може по-ставати у кількох актуальних не лише для столичних просторів, а й усіх обширів країни іпостасях: «губернська» (з романтизацією царських часів та російської еліти); «радянська» (з акцентом на ха-рактерний для того часу патерналізм і апеляцією до трудівника); «патріотична» (з акцентом на українську належність та героїв ви-звольної боротьби); «міщанська» (з акцентом на повсякденність, апеляцією до обивателя, простого мешканця).

Звісно, кожна з ідентичностей має свої соціокультурні засади і звертається до відповідного пласта колективної пам’яті, ритуалів, пам’ятних місць, імен і назв (втілених у святах, визначних датах, пам’ятниках). Так, через використання у текстах-відозвах симво-


222

лів-маркерів тієї чи іншої ідентичності відбувається її впізнавання громадянами та прийняття рішення щодо участі в діалозі. Мож-на розглядати це як свого роду фільтр для виокремлення власного (потенційного) електорату, аудиторії чи клієнтури у недостатньо диференційованому для цього середовищі великого міста.

Колишній гігант радянської індустрії, а нині ледве животіючий в нових економічних умовах завод та злиденний його робітник — це головний образ і адресат блоку лівих сил. Вони нагадують про наповнені людськими потоками прохідні, премії та пайки, будинки відпочинку на березі Десни. Цікаво, що така ідентичність спира-ється на ті сірі плями, котрими на карті позначалися промислові зони, і які з огляду на це були відсутні в ментальних картах біль-шості городян.

Ініціатори відродження Дворянського зібрання30 та розвитку губернських традицій міста навряд чи можуть бути прямими на-щадками колишніх царських чиновників чи поміщиків, скоріш за все ця романтизована аура дореволюційного Подолу чи Ан-дріївського узвозу всотана з переказів та розмов на комунальних кухоньках та двориках. Сьогодні ж вона маніфестується через староправописну Ђ (ять) у заголовках російськомовної преси чи вивісках магазинчиків. Консервативні партії та колишні «рухів-ці» не випадково найважливіші свої зібрання приурочують до дня народження, смерті, перепоховання Кобзаря. Якось після 29 січня у роковини бою під Крутами вказівник на вулицю Московську було заклеєно аркушем паперу з новим варіантом «Вул. Пам’яті героїв Крут». Основа електорату цих сил — українська інтелі-генція — воліє називати вулицю Горького вулицею Антоновича, вулицю Червоноармійську — Великою Васильківською (які так і не були перейменовані міськрадою)31, а всю вулицю Січневого

30 «Киевское дворянское собрание» (http://www.noble.kiev.ua/).31 «23 вересня 2005 року комісія з найменувань та пам’ятних знаків виконавчого органу Київської міської ради прийняла рішення про підтримання пропозиції про перейменування вулиці Горького на вулицю Антоновича Володимира на честь українського історика, археолога, етнографа, а Червоноармійської вулиці – на Велику Васильківську вулицю. Однак рішення Київради про перейменування не було прийнято, тобто фактично перейменування не


223

повстання — вулицею Івана Мазепи. Урбанонімічний текст міста містить ще багато інших способів відчитання, тож отримає де-тальніший розгляд далі у розділі.

Не залишається осторонь цього процесу і держава, яка, нама-гаючись легітимізувати своє бачення світу, нав’язує символічну ієрархію соціальної значущості простору у вигляді топонімів, при-своєння особливих статусів, закладання пам’ятників, установлен-ня меморіальних дощок тощо. Таким чином вона окреслює межі для розгортання політичних дій, розміщення інших політичних суб’єктів, сприяє становленню чи руйнації територіально-групової ідентифікації громадян. Символічне закріплення такого структуру-вання добре піддається прочитанню і вивченню (напр., [147]), про що піде мова далі. А у цьому розділі розглянемо соціально-групо-ву основу різноликого міста як джерело його полікультурності та процесів самопрезентації в урбопросторі.

Міська ідентичність завдяки специфіці міського життя надає можливість індивідові зберігати своє Я навіть при нетотожності його соціокультурних компонентів: люди можуть змінювати зачіс-ку, манери, політичні уподобання, фах чи сексуальну орієнтацію, і при цьому для співгородян (за винятком найближчих сусідів) вони залишатимуться їхніми співгородянами. Зауважимо, що такі зміни не пройшли б непоміченими у сільській місцевості чи містечках. Спосіб життя урбанізованих територій відрізняється більшою ано-німністю. На відміну від сільської місцевості, у місті надзвичайно складно зберегти однорідність населення, тож неминуче форму-ються різноманітні стилі життя.

У соціологічній теорії багато уваги приділялося міському спо-собу життя: починаючи від класиків (Г. Зіммель, Е. Дюркгайм, М. Вебер, Ф. Тьоніс) і по сьогодні. Саме місто особливостями сво-єї символічно-просторової структури, умовами життєдіяльності та комунікації породжує особливий тип соціальної взаємодії, соціаль-ної організації, суспільства (гемайншафт, органічна солідарність, індустріальне суспільство). На контрасті міського та сільського

відбулося» http://wek.kiev.ua/uk/. Офіційні роз’яснення з цього приводу містяться на сторінці КМДА: http://kmv.gov.ua/questionhead.asp?IdPart=1040&IdType=1&Id=4978


224

формувалася опозиція традиційне-модерне, що стала визначаль-ною для соціологічної теорії ХХ століття.

Розгляньмо соціальні групи, породжені саме цим способом життя, його особливими умовами, що сформувало свою культуру, характерний тип особистості та знаходження себе в просторі міс-та, в орієнтації на його символи.

Найперше мова йде про міщан (буржуа, бюргери), які упродовж останнього часу асоціювалися скоріше із негативними рисами спо-живання і побуту, проте в історії України тісно пов’язані зі шляхтою [140]. Їхня поява пов’язується не тільки з постанням сучасного міс-та, а й із генезою капіталізму, про що йдеться у роботах М. Вебера, В. Зомбарта, Ф. Броделя, М. Осовської. А праця «Процес цивілізації» (1939) Норберта Еліаса демонструє, як через засвоєння освітнього та культурного капіталу буржуа перебирають у старої аристократії сим-волічну владу і займають місце провідної верстви суспільства, що су-проводжувалося прагненням до престижніших умов мешкання.

Згідно з концепцією житлового класу неовеберіанців Джона Рекса та Роберта Мура, категорія городян розшаровується на пред-ставників вищого середнього класу, котрі володіють великими бу-динками, розташованими поблизу культурного та ділового центру, на віддалі від районів із поганою репутацією, робітничий клас — проживають у будиночках з мансардами, мають сильну групову солідарність, та нижчий середній клас — переважно орендують житло, проте прагнуть до стилю життя буржуа домовласників. І ці устремління спостерігаються і на наших теренах повсякчас за по-яви ринку житла (губернський Київ, НЕП, пострадянський).

Інтелігенція (інтелектуали) зосереджена у містах саме через кон-центрацію в них джерел культурного та наукового капіталу, розвине-ність комунікативної мережі. Власне у місті інтелігент із одинокого просвітника стає членом досить численних соціальних груп колег та однодумців32. У тоталітарному суспільстві радянського часу вла-

32 Про їх дистанціювання від аристократії та робітників через самооцінку та тип культурного споживання писав у своїй праці «Проблема інтелігенції. Демократизація культури» Карл Мангайм [75]. А щодо осібності радянського типу інтелігента і загалом радянської людини, то можна погодитися із соціально антропологічною їх характеристикою, яку дала Наталя Козлова [51].


225

да зводила для наукової та творчої інтелігенції спеціальні будинки й академмістечка. Це було виявом ідеї колективної творчості і праці та комунального побуту культури-1 (у типології Владіміра Папер-ного) пореволюційних 1920-х рр. У містах з’являються будинки для лікарів, письменників, військовослужбовців, працівників комітету державної безпеки, «будинок спеціалістів» тощо. А згодом це стає способом сегрегації: заохочення (розкішні квартири у так званих сталінських висотках) та контролю (закриті міста, конструкторські бюро, створювані з ув’язнених інженерів у тюрмах33) культури-2. Втім, різні форми колективності та просторові маніпуляції реалізову-валися через апелювання до науково-виробничої доцільності. Нині ж наукова та творча інтелігенція більш розсіяна у просторі міста, проте групову ідентичність і консолідованість її представники підтриму-ють через спільність місць праці, місць відпочинку (театри, клуби, кав’ярні) — у фізичному просторі, і «місць» комунікації: ЗМІ, сайти, форуми, блоги — в символічному (текстуальному) просторі.

Індустрія міста впливає на формування і соціокультурні ха-рактеристики також і групи робітників, класова позиція яких нині залежить від ступеня кваліфікації, галузі промисловості чи сфери послуг, а також форми власності підприємства: від технічної еліти, ресурсні можливості якої співмірні зі статусними позиціями міщан

33 «…керівництво ОДПУ [Об’єднане державне політичне управління] прий-няло рішення використати ув’язнених спеціа лістів за їхніми прямими фахами. Відстоював цю ідею заступник голови ОДПУ Генріх Ягода, якому й було доручено кураторство над першим новоствореним тюремним конструкторським бюро. Створили це КБ у грудні 1929 року безпосередньо в Бутирській тюрмі, обладнавши дві камери креслярським приладдям. Головним конструктором Особливого конструкторського бюро (таку назву отримала нова структура) було призначено Дмитра Григоровича, його заступником — Миколу Полікарпова, заарештованого за звинуваченням в участі у контрреволюційній організації. Тим ув’язненим, кого було зараховано до ОКБ, умови утримання по ліпшили-— збільшили норми харчування, частіше водили до лазні і дозволяли побачення з рідними. Відразу після формування складу ОКБ його відвідав заступник начальника ВПС Я. Алксніс і поставив завдання: до весни 1930 року спроектувати винищувач, характеристики якого були б не гіршими, ніж у кращих закордонних аналогів» (http://kpi.ua/grygorovych).У такому тюремному конструкторському бюро працював і Сергій Корольов (http://greatukrainians.com.ua/country/ukraine/361.html).


226

та інтелігенції, до пролетарів та люмпен-пролетарів. Пролетаріат за часів радянської влади був звеличений як провідник людства, а нині майже зник зі слововжитку і частіше приєднується до ширшо-го міського соціального утворення андеркласу, місцем проживання якого стають тісні квартири, самозахватом отримані закинуті бу-динки, виробничі приміщення, вокзали і, зрештою, вулиця.

На думку дослідників, різке зниження соціального становища ро-бітників великих міст Заходу у 70-х рр. ХХ ст. та їх соціопросторове закріплення у групах андеркласу було зумовлене політично санкці-онованою економічною стратегією. Вирішальним фактором цього «обвалу» стала міграційна політика великих компаній, спрямована на активне залучення на некваліфіковану працю дешевої робочої сили зі слаборозвинених у економічному плані країн [61]. Формування ан-деркласу зрештою призводить до геттоїзації окремих районів крупних міст, в яких «концентрувалася бідність». Таке групотворення формує субкультури різноликих міст, проблематизуючи міжкультурну вза-ємодію. Процеси соціального структурування також узгоджують свої модуси значущості з постанням цінності центру через локалізацію, авторитети, символіку як доцентрову (рекламні гасла, де обігрується центральне розташування офісу), так і відцентрову (акцент на затиш-ку, убезпеченості свого району від чужих).

Характеризуючи соціальні групи городян, ми неминуче фіксу-вали їхній майновий статус і відповідно типові місця розселення у місті. Як правило, представники політичної еліти та заможні го-родяни прагнуть відгородитися, сегрегуючи територію, саме вони «вирішують» долю цінності центру. Тоді як незабезпечені верстви не в змозі вільно обирати місце замешкання, підкоряючись обста-винам, вони опиняються у найдешевших кварталах, а найрізнома-нітніші маргінальні групи, зазнаючи утисків з боку інших, взагалі можуть опинитися в гетто.

Вирішальні для структурування соціального простору соціаль-но-економічні відносини накладаються на просторові виміри як спосіб закріплення, посилення (символізації) та трансляції струк-турних позицій, зокрема з використанням механізмів культурної трансляції центральності.

Водночас вплив майнового розшарування у абсолютизації ци-вілізаційних атрибутів (цінність зручностей, вигод стає більшою


227

за архітектурну цінність) може підважити історичну цінність, яка була основою формування символічної атрибуції цінності центру. У питанні «знецінення цінностей» зацікавлені сторони (мисте-цтвознавці, архітектори, з одного боку, та інвестори, управлінці, забудовники — з другого) залучають неспівмірну аргументацію і не можуть домовитися, оскільки виходять із різних ієрархій цін-ностей: перші мовлять про безцінність, а другі — про ціну.

Як ми вже зауважили, у процесах соціально-просторового роз-шарування відносно осі центр–периферія взаємно пов’язаними є конвертація капіталів та перетікання значущостей. Тільки вине-сення цінності, символічного капіталу, значущості в окремий ви-мір допоможе уникнути помилок культурного аналізу з поділом на високе–низьке тощо. Такий виокремлений вимір соціокультурного аналізу легше піддається рефлексії для виявлення контекстів, істо-ричної зумовленості, часу і місця чинності, чинників, компонентів тощо. Тож приводом до нашого подальшого розгляду стане аналіз цінності, акцентування, символізація центральності як риса та як спосіб метанаративізації культур34, втілена у міському ландшафті.

Нагадаємо, що більшість пострадянських та постсоціалістич-них міст зберігають підвищену цінність центру. Саме в центрі найдорожчі земля, житло, орендна плата і, відповідно, мешкають люди переважно з високим достатком, винаймають чи будують собі офісні приміщення великі фірми, відкриваються магазини знаних торговельних марок, розміщуються розважальні заклади.

Для прикладу наведемо ситуацію міста Києва, де ціна квадрат-ного метра житлової площі у центральних районах у десять разів дорожча за розцінки на околицях міста як для продажу, так і для оренди. Згідно з класифікацією Української будівельної асоціації35, існує п’ять видів житлової нерухомості: «де люкс», «преміум»,

34 Можна зауважити, що в більшості типів культур центральність є значущою, проте припускати всезагальність її цінності було б помилковим, адже, наприклад, у багатьох субкультурах їхня опозиційність чи підлеглість визначається як невизнання, долання тяжіння до центру чи неможливість подолати відстань, що їх відділяє від нього, про що мова піде далі.35 Класифікатор житла був розроблений у 2006 році УБА (http://u-b-a.com.ua/ua/news/news_uba/1217859824/).


228

«бізнес», «економ», «соціальне». На думку спеціалістів УБА, лише перші два класи відповідають поняттю «елітне житло», і обсяг цьо-го ринку в Києві не перевищує 10–12 %. Тож, за їхніми висновка-ми, елітне житло — це передусім центральне, екологічно безпечне, мальовниче розташування будинку. Низка вимог висувається і до комфорту та облаштування помешкання, а також сусідства і, що важливо, немасового характеру подібної забудови.

Спеціалісти стверджують, що у Києві справді елітне житло може розташовуватися лише в центральній частині Шевченківського ра-йону та наближених до центру міста кварталах Подолу, Печерська, Голосієвого. Конкурувати із власниками елітного житла за простір центру здатна лише держава, яка успадкувала усе неприватизова-не майно і нині володіє ним (адміністративні та відомчі житлові будинки, заклади культури та побуту тощо). Той час, коли житлом найвищого рівня називали будь-яку новобудову, минув. Лівий берег столиці закрито для елітного житла. І це ще раз ілюструє геогра-фічну асиметрію соціального навантаження центру, актуалізуючи опозицію близькості–недосяжності, в якій геометрія центральності коригується географічними особливостями досяжності.

Повертаючись до динаміки значущості центральності, просте-жимо, як зміна модусу цінності центру маніфестує нові структурні переміщення спільнот та субкультур у просторі міста. Північноа-мериканські міста, досліджувані В. Бунге, Г. Дугласом, Л. Шнором та іншими американськими соціологами, у ХХ столітті кардиналь-но змінили цю ієрархію: центральні квартали або ж кільце навколо них перетворилися на нетрі з вузькими темними вуличками, зане-дбаними будинками, в яких живе біднота.

З часом ветхість будинків, погані комунікації, а то й зовсім відсут-ні вигоди призводять до втрати центральною частиною міста не тіль-ки престижності, а й узагалі привабливості та безпечності її житлових кварталів. У центрі оселяються чи орендують приміщення вихідці з бідних верств, мігранти, безробітні, знаходять притулок представники андеркласу. Це змушує навіть старожилів поспішно роз’їжджатися, ціни на землю та нерухомість падають, а капітальні вкладення май-же відсутні. Відповідно погіршується криміногенна ситуація, зростає соціальна напруга району. Переважання серед біднішого населення та неадаптованих мігрантів, які стають новими мешканцями центру,


229

представників монголоїдної та негроїдної рас просторово закріплює етнорасову структуру цих міст. Така змальована соціологами — пред-ставниками чиказької школи картина Чикаго пізніше, у зв’язку із за-криттям автомобілебудівних підприємств, спостерігалася і в Детрой-ті, і в інших містах Північної Америки та Європи.

Центр у такому випадку втрачає свою привабливість для за-можних городян та людей середнього достатку, які, у свою чергу, перебираються за місто, у власні будиночки із галявиною, басей-ном і садом, ближче до природи. У приміській зоні міст виникають котеджні поселення. Масовий виїзд середнього класу США у дру-гій половині ХХ століття до приміських зон (як варіант субурбані-зації) породжує так зване суспільство передмість [90], з яким нині вже асоціюється типовий американець.

Представники нової української буржуазії ще донедавна праг-нули дотримуватися стратегії оселення у центрі міста або непода-лік від центру. Однак і в Україні бурхливий розвиток приміських котеджних поселень, посилений загальним субурбанізаційним на-строєм у межах сучасної культури, переміщає городян як типових представників середнього класу у передмістя.

В умовах СРСР, здавалося б, подібні відцентрові стратегії були неможливими, оскільки всі потоки ресурсів та людей контр-олювала влада. Проте, наприклад, занедбання історичного центру Львова, відсутність опалення і водопроводу у багатьох будинках пізнього середньовіччя призвели до суттєвого погіршення якості цього житла, тому ще з пізньорадянських часів у Львові поруч із площею Ринок, Кафедральним собором, багатьма привабливими туристичними об’єктами, кав’ярнями і дорогими готелями стоять, мов декорації, припалі пилом кам’яниці, де доживають свого віку далеко не найбагатші мешканці міста.

І якщо для Львова масова забудова приміської зони ще справа майбутнього, то Київ уже підійшов до цієї стадії, поєднуючи пре-стижність центру зі зростаючою дорожнечею приміської землі і котеджною забудовою навколишніх сіл у радіусі 50 км36. За умо-

36 Журналістські розслідування та інформація ріелторів дозволяють хоч приблизно оцінити масштаби та способи освоєння приміської зони:


230

ви вирішення проблем транспортних розв’язок столиця дорівня-ється за типом просторової структури до північноамериканських міст, та й історичний центр уже тоді повністю перетвориться на діловий, що лише посилить цю подібність37. Уже нині після за-кінчення робочого дня центральні квартали, поза стандартними туристичними маршрутами та найбільшими вулицями, порожні-ють, поблискуючи темними вікнами в аварійному світлі вітрин; яскраво освітленими залишаються тільки зони відпочинку та роз-ваг. Щоб привабити покупців, торговельні заклади центру Києва вдаються до суттєвих знижок на продукцію у вечірні години та вихідні дні, що лише підкреслює відсутність публіки у місті у цей час.

Вслід за західними зразками в Україні теж останнім часом відроджуються своєрідні пасторальні захоплення. Мешканці зведених довкола столиці котеджних містечок у оформленні своїх осель демонструють стилі еко, колоніальний, етно, русти-кальний, які, втім, здебільшого не пов’язуються з укладом жит-тя, переконаннями. Одиничні приклади свідомої та добровіль-ної деурбанізації демон струють представники освічених верств, котрі переконалися у безвихідності екстенсивного розвитку цивілізації і прагнуть уникнути комодифікації чи протестують проти споживацтва сучасного суспільства. Прикладом першого можуть стати екопоселення та так звані дауншифтери, а друго-го — рух фриганів38.

Солонина Є. Українські ліси відступають перед котеджами. Режим доступу:http://www.radiosvoboda.org/articleprintview/1907951.html 18.12.2009; Солодь-ко П. Ринок, якого нібито не існує. Режим доступу: http://maidan.org.ua/static/mai/1170771068.html; Шеремет О. Стрімке подорожчання землі зумовлене спекулятивним попитом. Режим доступу: http://www.stolytsya.kiev.ua/62/art/139.html 14 травня 2007 року, № 17 (62), та інші публікації.37 Дані Держкомстату щодо введення в експлуатацію житлових будинків засвідчують потужну розбудову столиці, де щорічно зводяться 1–1,5 млн. квадратних метрів житла, що на порядок більше, ніж у більшості регіонів України [116, с. 146].38 Цей рух, який набув уже значного поширення за кордоном, має свою ідеологію, що її передає гасло: «Стратегія сталого життя за рамками капіталізму». Це стиль життя, який заперечує принципи споживацтва. Його


231

Збільшення стратифікаційного розриву у сучасному суспіль-стві актуалізує характерні для різних прошарків населення просто-рові стратегії: зосередження у різних за елітністю клубах, рестора-нах, школах, місцях роботи і робочих місцях, а зрештою і адресах мешкання супроводжує класоутворення у найвищих і середніх прошарках.

Для бідніших верств така стратегія формування і відгороджен-ня власних місць майже недоступна через відсутність необхід-них економічних, соціальних, політичних, а тому й просторових ресурсів. Через це їхнє місце підтримання соціальних зв’язків, спілкування, соціалізації, часто — місце роботи (торгівля, дрібні послуги, випадкові підробітки, робота кур’єра, розповсюдження реклами і т. д.), а іноді й місце проживання винесені на вулицю (у найширшому її міському розумінні), тобто до публічних місць, як таких, що належать громаді.

Про конфліктність такого розширення міського простору та стратегій його освоєння мешканцями говорили Фернан Бродель та Бенедикт Спіноза, його історію аналізує Мішель Фуко [129]. Розірвавши замкнутість середньовічного міста фортечного типу, наростаюча урбанізація численними вулицями і проїздами зроби-ла міський простір відкритим, зокрема для голодних селян, калік, душевнохворих, бродяг, що, власне, актуалізувало соціально-полі-тичні функції поліції, медицини й освіти з широким використан-ням спеціальних просторів ізоляції, контролю та перевиховання цих осіб.

Як спосіб упередження конфесійних конфліктів тоді ж, у ХVII–XVIII ст., ізоляція використовувалася і щодо общин, що дуже відрізнялися за своєю культурою і віросповіданням від основної маси населення. Етно-релігійна сегрегація міста у

прихильники прагнуть до мінімізації споживання ресурсів, а як джерело продуктів харчування та інших матеріальних благ фригани використовують звалища, сміттєві контейнери тощо. На відміну від бездомних та жебраків, фригани чинять так на знак небажання бути частиною економічної системи купівлі-продажу. У вузькому сенсі фриганізм є однією з форм антиглобалізму. Детальнішу інформацію можна почерпнути з тематичних сайтів: http://freegan.info та http://www.freegan.at/en/basics.htm


232

своєму крайньому вияві втілюється у формі гетто. Причинами такого радикального витіснення певної національної меншини з комунального середовища міста через поселенське відосо-блення, зведення просторових, а також мовних і професійних бар’єрів, що призводить до суттєвого обмеження контактів з рештою громади, стає збільшення чи традиційно велика «соці-альна дистанція» (термін, введений Е. Богардусом) певної ет-но-релігійної групи у відносинах з іншими. Точніше, якраз ця сегрегована група постає в уявленні більшості городян в образі «іншого», «чужого»39, з усіма їхніми негативними конотаціями, що посилюється міфотворенням та зумовлює нетолерантність. Найвідомішим з історії міст Європи були єврейські гетто, які доходили до Лівобережної України, де проходила з кін. XVIII по поч. ХХ століття так звана межа осілості.

Виділяють позитивні та негативні аспекти сегрегації. По-зитивним вважається те, що завдяки сегрегації утворюються го-могенні групи населення, об’єднані на добровільних засадах для задоволення власних цілей та безпеки. Негативні аспекти: недо-бровільність, вимушеність створення гомогенних груп, що суттєво зменшує шанси членів спільноти на реалізацію власних потреб. Негативним наслідком сегрегації стає формування особливої са-мосвідомості, ґрунтованої на переживанні приниженої гідності, неповноцінності [20].

Процес відособлення певної групи супроводжується форму-ванням ставлення до неї як до виразно інакшої, чужої, небажаної у щоденних міських контактах чи сусідстві. Це демонструють соціо-логічні дослідження, підтверджуючи тезу про те, що наше став-лення до сусідів помітно варіює залежно від їх соціокультурної на-лежності. Так, дані «Всесвітнього дослідження цінностей» (World values survey) свідчать про те, що є три групи небажаних сусідів з точки зору російських громадян: «етнокультурні чужі» (євреї, ін-дійці, представники іншої раси, мусульмани, іноземці); «девіантні чужі» (наркозалежні, гомо сексуали, носії ВІЛ/СНІД, алкоголіки,

39 Із властивою феміністському дискурсу ґендерною чутливістю та пе ре жи-ванням особистого досвіду як екзистенційного цю проблему етно куль турного «чужого» означила Юлія Крістєва [58].


233

люди з кримінальним минулим)40, а також так звані «активні чужі» (ультраправі, ультраліві, люди з психічними відхиленнями) [118].

Зворотний процес, здатний зруйнувати усталену сегрегацій-ну структуру міста, — це асиміляція, в ході якої нівелюються відмінності, котрі досі були значущими для городян. Це може бути поведінкова асиміляція — засвоєння манер, цінностей, мови, якою спілкуються більшість городян, — як це стало-ся з євреями, греками та українцями у великих містах країни. А також структурна асиміляція, коли включення певної групи відбувається через закріплення за нею певних прав, квот чи статусних позицій, як це, наприклад, відбувається з афроаме-риканцями чи жінками. Асиміляційні, сегрегаційні політики у різних своїх комбінаціях прагнуть регулювати соціокультурні відносини у просторі міста. Саме до них варто звертатися при спробі осягнення глобалізаційних впливів, при описі полікуль-турної ситуації.

Соціальні стосунки людей та спільнот можуть переростати у конкуренцію культур, у ході якої перерозподіляється символіч-ний капітал і міняється значущість різних культур у їх взаємодії в просторі міста. Зростаюча конкуренція культур — це власне місь-ка риса, адже в малому околі мають співіснувати різні культурні спільноти.

Справді, конкуренція — стримувана правилами та правом мо-нополія — так само функціонує в середовищі культур, як і стосов-но економічних суб’єктів. У місті через допустимість анонімності в співіснуванні культур конкурентне середовище підтримується навіть за умов панування культури-2. Це відбувається за рахунок як різних дозвільних субкультур (бітломанія), стилів споживання

40 На жаль, у нашому суспільстві ситуація не краща. Дані соціального опитування засвідчили найбільше в Європі нетолерування населенням України людей негетеросексуальної орієнтації. А події останніх років продемонстрували, як це вербальне несприйняття може виливатися у поведінкову агресію (зрив презентації книг «120 днів содому», зрив показу фільму в день толерування трансґендерів, «хресні ходи» проти так званого гей-ґендеру). Аналізу причини таких ксенофобських настроїв присвятила свою статтю Оксана Кісь (Кісь О. Ґендерна страшилка як виборча стратегія / О. Кісь // 15.11.2010. Режим доступу: http://www.zaxid.net/blogentry/79465/?cbk=1).


234

(стиляги41), так і постійного притоку вихідців з культур, відмін-них за способом життя, зокрема мігрантів. Прикметно, що останні спричиняють появу нових субкультур уже в місцевому середови-щі, прикладом чого може стати джаз як музичний напрямок, що сформувався як синтез африканської та європейської культур у США першої половини ХХ століття.

На відміну від геттоїзації та сегрегації, котрі ведуть до кон-сервації культур з метою контролю соціальної ситуації, вільне конкурентне середовище сприяє диференціації, а також відкрите до нових культурних впливів. Щоб оцінити масштаби збурення урбанізованого простору суспільства далекими й близькими куль-турами як джерела постійного урізноманітнення, найперше звер-німося до міграційного чинника соціального розшарування міста. Міграція яскраво унаочнює механізм і соціокультурні особливос-ті виробництва простору через використання фізичного простору міста (для знаходження та утвердження своєї позиції, збільшення модусу вагомості власної ідентичності, спільноти, культури). Ми вже згадували про міграційну політику як причину зміни станови-ща некваліфікованих робітників, проте роль міграції у формуванні обличчя міста набагато ширша.

Міграція визначається як переміщення людей через межі пев-них територіальних утворень назавжди чи на тривалий час. Спе-ціалісти виділяють внутрішню та зовнішню міграцію. Остання охоплює міждержавні переміщення людей і пов’язана з такими актуальними проблемами сучасного українського суспільства, як «відтік мізків» та нелегальна трудова міграція, тому і перебуває у полі постійної уваги урядовців та науковців. Перша ж — це рух

41 Так звані стиляги були поширені в СРСР у 1950–1960-х роках, тоді вони перебували під прицілом нещадної критики та сатири, нині етюд про їх потужну роль у розхитуванні моностилістичного канону вміщено у підручнику «Соціологія культури» Леоніда Іоніна [44, с. 174–176], а однойменна сучасна російська кінострічка («Стиляги», 2008) розкриває внутрішні та зовнішні конфлікти цієї епатажної яскравої субкультури. Проте явище стиляг може з’являтися у будь-який час і будь-де, – так, нині у Конго можна зустріти яскраво одягнутих доглянутих громадян, які утворили товариство елегантних людей (Société des ambianceurs et des personnes élégantes (SAPE)).


235

громадян у межах країни, цей тип міграції хоч і надає можливості фіксації формами поточного статистичного обліку (через талони вибуття, реєстрацію місця проживання, постановку на облік та отримання статусу біженця тощо), проте має так звану невидиму для узагальнених даних частину переїздів — як правило, з сіл та містечок у напрямку великих міст у межах однієї адміністративної одиниці (район, область, республіка). І нарешті, досить численні переміщення в межах міста взагалі не позначаються як тип мігра-ції, проте також породжують зміни у структурі розселення міста, які можуть бути пов’язані з сегрегацією.

Внутрішня міграція поділяється за типом поселень, з яких та в які здійснюються переїзди: «місто — місто», «село — місто», «місто — село». Протягом ХХ століття в Україні домінувала мі-грація із села в місто, що було зумовлено перш за все форсованою індустріалізацією, післявоєнною відбудовою міст, а також зосе-редженням у містах основних освітніх та економічних ресурсів. Згодом до цього потоку додаються міжміські переселення «містеч-ко — велике місто». Незначне зниження темпів цієї доцентрової міграції спостерігалося на початку 90-х років минулого століття, коли криза перехідного періоду (безробіття, дефіцит, неадаптова-ність до ринкових умов) спричинило зменшення потоків селян до міста і появу городян, як правило. у першому-другому поколінні, котрі перебиралися з міст у села, навіть столиця у ці роки мала не-звично мізерний приріст з внутрішньої міграції42.

За останнє десятиліття внутрішні міграційні процеси стабі-лізувалися, і тепер щорічно близько 1,5 % громадян України змі-нюють місце проживання. Однак і нині чисельність великих міст зростає за рахунок міграцій із сіл та малих і середніх міст. Так, Київ з початку ХХІ століття приріс більш ніж на 150 тис. меш-канців, а порівняно з кінцем ХІХ століття збільшився у 10 разів,

42 Порівняймо сальдо міграції у часи найбільшого потоку мігрантів з інших регіонів до столиці з його динамікою у 1990-ті та нинішнім станом (тис.): 1970 — 45,3; 1979 — 30,3; 1989 — 9,2; 1990 — 10,0; 1991 — 3,2; 1992 — 2,6; 2000 — 16,9; 2002 — 18; 2003 — 21,9; 2004 — 29,3, 2005 — 28,7; 2006 — 23,9; 2007 — 22,6; 2008 — 21,3; 2009 - 12,7 [85, с. 93], дані з сайту Держкомстату України URL: http://www.ukrstat.gov.ua/


236

при цьому склад киян неодноразово суттєво змінювався [47, с. 21; 55; 134]. Наслідком внутрішньої міграції стає зменшення частки корінних городян, які транслюють міську культуру та вважаються основою громади міста43.

Хоч сам процес переїзду ще нічого не говорить про зміни якіс-ного складу та соціальних характеристик мешканців, проте у ма-совій свідомості часто складається упереджене ставлення до ново-прибулих. Рисами, притаманними мігрантам першого покоління із сіл та містечок, була відкритіша манера поведінки та спілкування, інші елементи руральної культури, зокрема і менший внутрішній контроль, а в русифікованих містах таким маркером була україн-ська мова.

Приїжджі до міста на роботу мали значно гірші умови прожи-вання (гуртожиток, у кращому випадку відомче житло, що майже унеможливлювало зміну місця роботи); мали, як правило, нижчий рівень освіти і не були включеними в соціальні зв’язки в новому оточенні. І якщо за існування інституту прописки кількість прибу-лих у місто лімітувалася для кожного підприємства, то нині влас-не правові підстави нерівності за осідлістю поступилися місцем соціальним. До новоприбулих городян місцеве населення нерідко ставиться вороже, їх звинувачують у загостренні проблем на ринку житла та праці, чим і обґрунтовується вербальна агресивність на кшталт «понаїхали тут»44.

З огляду на специфіку розселення радянських міст, частка мі-грантів була більшою у новозбудованих периферійних районах («спальних районах»), вони переважали і у відомчих гуртожитках, будинках із квартирами готельного типу. Реалізація репродуктив-ної орієнтації на багатодітність, засвоєної з культури традиційного суспільства, ще більше погіршувала їхні і так незадовільні житлові

43 Демографи за ступенем вкоріненості виділяють новоселів, старожилів та уродженців даної місцевості [84].44 Заворушення у різних містах Франції у листопаді 2005, травні 2006 та жовтні 2007 років, у Москві (РФ) у грудні 2010 року за участю мігрантів чи їхніх нащадків, а також ультраправих угруповань засвідчують, у що може вилитися напруга щодо етноміграційної ситуації для сучасних західних суспільств.


237

умови. В таких районах можуть формуватися соціально неблагопо-лучні «перехідні зони», описані представниками чиказької школи. У Києві яскравим прикладом такої ситуації може бути Лісовий ма-сив. Ціна квадратного метра житлової площі на ньому була завжди нижчою за аналогічні пропозиції в інших, навіть віддаленіших від метро районах. Це відбувається саме через насиченість мікрорайо-нів Лісового масиву будинками готельного типу, в малометражних однокімнатних квартирах яких живуть великі незаможні сім’ї, як правило, киян у першому поколінні.

Неоднозначним є ставлення місцевого населення і до збільшен-ня потоку іноземців із країн третього світу в Україну. За існування залізної завіси і радянської пропаганди інтернаціональної дружби та солідарності трудящих нечасті приїзди іноземців у складі різно-манітних делегацій та місій викликали шанобливе ставлення і на-віть острах. Проте сьогодні українські міста стають більш чи менш тимчасовим пристанищем на дорозі до омріяної Західної Європи для значно бідніших за громадян України вихідців з країн Азії та Африки, відмінними рисами яких стають не національність, а зна-чно очевидніша расова належність, інакшість далекої нам культу-ри. Дослідження життя іммігрантів свідчать, що українці відносно терпимі до них45, проте індекс ксенофобії населення України, ви-мірюваний за семибальною шкалою Богардуса, хоч і нерівномірно, але зростає з 3,4 у 1994 до 4,3 у 2010 році46.

Опитування, яке проводив Київський міжнародний інститут соціології у лютому 2010 року, показало, що рівень толерування різних національних та расових груп в Україні постійно знижуєть-ся. Найвищим є рівень толерантності у населення України до трьох етнічних груп: україномовних українців (96 % населення не проти,

45 Синхронну та діахронну динаміку ставлення до «етнокультурних чужих» у столиці, але вже з точки зору самих мігрантів, відображено у публікаціях щодо тривалого дослідження під егідою інституту Кеннана «Капітал розмаїтості» Блера Рубла та “Нетрадиційні” іммігранти у Києві: сім років по тому» [108; 109; 89].46 Дані з прес-релізу КМІС «Толерантність населення України», присвяченого Міжнародному Дню Толерантності і розміщеного на сайті компанії 16 листопада 2010 року (http://www.kiis.com.ua/txt/doc/16112010/pr.doc).


238

щоб вони жили в Україні), російськомовних українців (94 %) та ро-сіян (85 %). Потім до білорусів (76 %) та до євреїв (63 %). Найнижча толерантність до представників чорної раси (тільки 22 % погоджу-ються, щоб вони жили в Україні). Причому за роки після розпаду СРСР (в якому пропагувалася інтернаціональна підтримка країн Африки та дружба народів) показник мінімального рівня толеру-вання за шкалою Богардуса «допустимість проживання в Україні» для людей чорної раси знизився з 40 до 20 %. Також можна назвати ще шість етнічних груп, до яких рівень толерантності є нижчим за 50 %: німці (38 %), цигани (37 %), румуни (36 %), канадці (36 %), американці (35 %), французи (33 %). Цигани своїй суспільній нега-ції завдячують чіткій асоціації цієї нації з «девіантними чужими» (кримінальними злочинцями, шахраями, неробами), німці як спа-док радянської історичної пам’яті досі асоціюються з нацизмом47, а канадці, американці, французи постають у суспільній свідомості скоріше як далекі культурно чужі. З огляду ж на потужну іммігра-цію вихідців із країн Африки та Азії48, негативне ставлення до них може мати свої далекосяжні наслідки і не може не відобразитися на соціокультурній мапі великих міст, де вони, як правило, осідають. Скупчення мігрантів у районах з дешевшою орендною платою за житло і близькістю до ринків чи інших місць їхнього працевлашту-вання сприяє утворенню так званих «внутрішніх міст», оскільки до соціально-економічної додається етнокультурна дискримінація, депривація та ізольованість. Сукупність цих умов стає підґрунтям для формування гетто.

Розглянувши один із зовнішньоміграційних процесів, а саме імміграцію, в основних рисах з’ясуємо і характер впливу емі-

47 Навіть етнічних німців, котрі з вісімнадцятого століття проживають на півдні України, співгромадяни часто сприймають через стереотип фашизму, що виявилося в ході проведення фокус-груп авторського проекту «Етноґендерна ситуація в Україні в контексті євроінтеграційного вибору» ПРООН у 2005 році [73].48 За даними Держкомстату України, у новому тисячолітті щороку в країну прибувають від 10 тисяч до 17 тисяч осіб з азійських країн, переважно з колишніх республік СРСР та Ізраїлю (наші співгромадяни), а також півтори тисячі біженців з Афганістану, по півтисячі осіб з африканських країн. За всі роки міграційне сальдо з усіма цими країнами в Україні позитивне [86, с. 350; 87, с. 438–441].


239

грації на зміни соціальної структури населення міста, основних суб’єктів, спільнот, субкультур. Еміграція може класифікуватися за різними ознаками: стать, вік, національність, працездатність, політичні та релігійні переконання тощо. Еміграція українців по-роджує відтік перш за все працездатного населення з міст, його можна умовно угрупувати на кілька категорій за мотивами виїзду. Найчисленніші — «заробітчани» (вони легально чи ні наймають-ся на низькокваліфіковану роботу в сусідніх країнах і покидають на більш-менш тривалий період міста Сходу та Заходу України). Проте найдорожчих втрат перш за все великі міста зазнають через «відтік мізків» — інтелектуального потенціалу. Від’їзд висококва-ліфікованих спеціалістів — це не лише чималі інвестиції їхнього освітнього, менше культурного, капіталу, здобутого в Україні, у добробут приймаючих країн. Це передусім еміграція носіїв сим-волічного капіталу, адже саме фахівці з різних галузей з часів мо-дерну і донині складають групу експертів, які надають значущість культурним смислам, легітимізують та транслюють культурну тра-дицію у суспільстві.

У цих двох групах статеві пропорції змінювалися, збільшува-лася кількість жінок серед активних емігрантів, що узгоджується із загальними тенденціями розвитку ґендерних відносин у сучас-них суспільствах. Доволі специфічну однорідну за статтю групу становлять наречені — це молоді дівчата, які полишають країну та її шлюбний ринок з метою створити сім’ю з іноземцем, серед чоловіків таке явище рідкісне.

Цю статистику варто інтерпретувати через звернення до ло-гіки культурної традиції патріархату. Різні для жінок та чолові-ків стратегії контролю шлюбно-сімейної поведінки та права на прийняття рішень традиційного суспільства, як відомо, привели до виникнення подвійної моралі, ґендерної асиметрії любові, інституту свах, а то й до таких ганебних явищ, як умикання на-реченої, звичаю комори та так званих «убивств честі»49. Молода

49 Оглядач Independent Роберт Фіск вважає, що заявлені міжнародними організаціями 5 тисяч вбивств жінок родичами за непокору у дотриманні шлюбно-сімейних традицій слід збільшити щонайменше в чотири рази, адже багато їх лишається прихованими, і ця «хвиля злочинів, яка ганьбить


240

жінка, наречена, як двічі підпорядкована50 за патріархату, мала плекати здатність до пристосування та асиміляції. Адже вона не була суб’єктом культурної традиції, її розпорядницею, і культур-на належність роду визначалася не за належністю жінок51. Проте саме жінка забезпечувала фізичне відтворення спільноти і міфо-ритуальну трансляцію культурної традиції в приватній сфері та на етапі ранньої соціалізації. І з огляду на ці обставини, а не лише через потребу ідентифікації нащадків в усіх патріархаль-них культурах особлива увага приділяється організації життєво-го простору як способу контролю шлюбно-сімейної соціалізації жінок52.

Так, у різних культурах практикується визначення жіночих те-риторій в оселі (наприклад, жіноча частина хати у слов’ян), по-міщення в монастир. Навіть пансіони та інститути благородних дівчат слугували принципам ґендерної сегрегації, оскільки були закладами закритого типу53. Подібні практики ще мають місце у багатьох суспільствах. У західному світі процеси емансипації до-зволили жінці у ХХ столітті вийти за межі дому, що дало змогу ширшого та вільнішого вибору нею просторових стратегій. На-приклад, доступною стала міграція до міст, яка надавала ширші можливості для професійної, культурної, ґендерної самореалізації і водночас для послаблення традиційного контролю з боку сім’ї та громади. Такою стратегією стала й міграція за межі держави. Втім, нею скористалися як адепти традиційної ґендерної системи (до-

весь світ» (http://www.independent.co.uk/opinion/commentators/fisk/robert-fisk-the-crimewave-that-shames-the-world-2072201.html), уже не може вважатися локальним явищем, вони поширюються разом із мігрантами, так само як і не може сприйматися міжнародною спільнотою як право громади на дотримання своїх культурних традицій. 50 За патріархату переплітаються дві системи вибудови ієрархії: статева та вікова.51 Тому у багатьох традиціях ендогамії порушення її чоловіком допустимо, адже іновірку легше, ніж іновірця, навернути, наприклад, у мусульманство.52 Тяглість традиційних шлюбно-сімейних установок та стратегій вибору партнера простежується й нині, проте освіченіші та емансипованіші покоління уже помічають разючі зміни всього за одне століття [72].53 Детальніше див. нашу статтю «Ґендерна сегрегація в процесі соціалізації» [70].


241

могосподарка в обмін на утримання), так і носії установок нової партнерської сім’ї.

Серед соціокультурних чинників організації простору міста важлива і роль держави. Саме державна політика задає правила гри у полікультурному середовищі через сприяння чи стримування асимілятивних процесів, надання пріоритету певним культурам. Держава має потужні механізми регулювання модусів важливості соціокультурних явищ, їх закріплення у символічному, фізичному, соціальному просторах.

В українській історії ще наприкінці ХІХ століття держава через міську владу починає значно розширювати свій контроль над про-цесом організації простору міста, аж до тотального контролю за радянських часів. Про це свідчать численні приклади ефективного маніпулювання просторовим капіталом з боку держави чи інших соціальних суб’єктів, їй підпорядкованих. Зокрема, дослідження Ольги Трущенко та Вікторії Семенової доводять, що протягом ХХ століття відбувався керований державою процес зосередження в центрі Москви (у межах Садового кільця), з одного боку, джерел культурного та політичного капіталів (музеїв, шкіл з поглибленим вивченням певних предметів, міністерств та відомств), з другого боку — партійної, виробничої та творчої еліти, у результаті чого ця територія набула статусу джерела символічного капіталу. І тут скоріше слід говорити про відновлення символічної навантаженос-ті центру після його пролетаризації та десакралізації у перші роки радянської влади.

При цьому для витіснення соціально підлеглих груп активно використовувались методи регулювання об’єму і структури про-сторового капіталу. До 30-х років ХХ ст. відбувалося примусове виселення старої інтелігенції та царських чиновників з їхніх мос-ковських помешкань і перетворення прибуткових будинків на «ко-муналки», в які з темних підвалів та кутків в’їжджали робітники, а також у значній кількості молода радянська бюрократія. З 60–70-х років починається активна реставрація старої забудови, «комунал-ки» перетворюються на просторі квартири з усіма вигодами, при цьому попереднім мешканцям надаються окремі квартири в райо-нах за межами Центрального округу Москви, а на їхнє місце все-ляються городяни, які мали значний економічний та політичний


242

капітали [111; 124]. Паралельно відбувається процес подальшого ущільнення, який торкався, певно, лише пересічних громадян [45].

Таким чином, у процесі сегрегації спочатку просторовий ресурс центральності надавався робітникам як наближення до різного роду благ без суттєвого збільшення загальної його величини, а потім, на-впаки, відбулося дистанціювання від центру, що супроводжувало-ся отриманням помешкань більшої площі. Панівний клас у цей час прирощував обсяг свого просторового капіталу в обох напрямках. Такі ж процеси були характерні для багатьох великих міст Радян-ського Союзу та країн так званого соціалістичного табору.

Стосовно сучасної України ще не можна говорити про значиму залежність для громадян між статусними характеристиками і пере-міщеннями у просторі міста чи району, зокрема через значну капі-талоємність зміни місця проживання, структуру і стан житлового фонду, а також особливості розвитку ринку житла. Тому моделі, сформульовані в межах чиказької школи чи інших традицій соціо-логічного вивчення міста, а також положення французького теоре-тика П’єра Бурдьє про об’єктивацію соціального статусу у фізич-ному просторі повністю реалізуються в українських умовах лише стосовно юридичних осіб. Наприклад, за рахунок представництв, кур’єрів, агентів певне підприємство може збільшити територію охоплення своїми послугами чи товаром, що дає можливість на-близитися до споживачів, краще врахувати місцеві умови — роз-ширення сукупної площі діяльності тут стає вагомою перевагою у конкурентній боротьбі.

Уже згадуваний феномен «престижу адреси» в Україні спо-стерігався донедавна у прагненні фірм за будь-яку ціну отримати юридичну адресу на центральних чи прилеглих вулицях, нехай на-віть у непристосованих, підвальних приміщеннях. Така поведінка зумовлена, по-перше, бажанням користуватися благами, що їх надає центр, в якому зосереджуються джерела всіх видів капіталів (орга-ни влади, заклади культури, інші фірми), по-друге, бажанням через нарощення символічного капіталу задекларувати свою належність до класу агентів, що володіють значним економічним, політичним, культурним (щоб забезпечити належний рівень дизайну) капіталом.

Підсумовуючи структурування соціального простору міста у взаємозв’язку з центральністю, зазначимо, що центральність че-


243

рез свою причетність до фізичного простору не просто втілює і закріплює, а обґрунтовує соціальну нерівність та культурне роз-різнення. Таким чином, з’ясовано роль центральності у набутті мо-дусу значущості інших елементів та гравців міського простору та творення традиції, тобто натуралізації. Проведено деконструкцію «канви» взаємозв’язків попередньо сформованої як «семіотична» системи високого рівня значущості.

Більшість соціокультурних чинників організації простору міс-та та відповідних суспільних відносин, як ми переконалися, зруч-но розглядати лише у їхній публічній доступності, але такий аналіз хибує на неповноту. Це і формування уявлення про центральність та периферійність, ґендерна, вікова, інша щонайрізноманітніша соціальна та культурна сегрегація та асиміляція, міграційні про-цеси як актуалізація маргінальності, ідентичності чужинця. Тож їх соціокультурний аналіз формулює потребу залучення приватно-го як опозиції, компоненти, характеристики соціального життя та його культурної кристалізації.

3.2.2. Погляд у середину: приватність у процесах змін сучасних міст

У попередньому розділі розглянуто проблематику приватності як невід’ємну частину об’єкта соціологічного теоретизування та її підлеглість соціокультурним змінам. Тепер звернімося до нових аспектів, які відкриваються в цій темі у просторі міста: екзистен-ційні межі на теренах приватного–публічного; ґендеризований пе-рерозподіл приватного–публічного та місця пам’яті в приватному та публічному просторі міста, які розвинуть можливості застосу-вання та сенс такого поділу для соціокультурного аналізу сучасно-го суспільства.

За будь-якого типу культури чи соціальних відносин приват-ність зберігає свою значущість як простір екзистенційних пережи-вань. До них належать народження, самоусвідомлення соціокуль-турних, зокрема ґендерних, ідентичностей, а також переживання смерті близьких людей та думка про власну смерть. Цьому не в останню чергу сприяють символи та знаки смерті, розсіяні в урбо-просторі, як повсюдне нагадування про неї. Це можуть бути будь-


244

які пам’ятники, кургани та меморіали, цвинтарі, церковні та дер-жавні ритуали, зрештою, сліди занепаду в просторі міста.

Справді, неважко помітити, що взаємодія соціокультурних процесів із просторовими, як стратегія посилення позицій та значущості спільнот, їх ідеологій та культур, простежена нами в місті, спостерігається не лише в житті, але також у смерті. Місце смерті в житті міста не менш показове в цьому плані. Окрім того, це дозволяє нам залучити до розгляду всю тріаду класичного розуміння соціокультурного аналізу (людина–куль-тура–суспільство). Адже якщо культура чи суспільство можуть подолати смерть, то людина — ні, що й робить це питання одним із головних у її екзистенції. Суспільство та культура мають ме-ханізми елімінації смерті, хоча, як стверджують деякі філософи, історики та соціологи, вони неспроможні її здолати. Зрештою, на позаіндивідуальному рівні ми вільні включати чи виключати її зі свого розгляду, адже модус значущості смерті довільний і може набувати різних значень. Власне, саме індивідуальне жит-тя й утримує символічність смерті у відомій нам аж до мото-рошності напрузі.

І саме соціокультурному аналізові адресовані такі питання: як, утримуючи максимальний рівень значущості, смерть стає культур-ним символом, як вона набуває міфо-ритуального супроводу, стає невід’ємним елементом культурної трансляції, яким чином це вко-рінюється в національній традиції, як, зрештою, в канву культурної традиції довкола смерті ліанами вплітаються соціальні відносини і як системи структурування спираються на неї та живляться нею, ба навіть більше, спираючись на смерть, переживають розквіт.

Тому наступною розвідкою спробуємо дати відповіді на ці питання, і зробимо це з огляду на необхідність наблизитись до розгляду засад соціокультурного аналізу концепту, а саме — до опозиції приватного та публічного, яка, на моє переконання, не-достатньо відрефлексована, через те вона не може бути належним чином використана для розширення горизонтів соціологічного те-оретизування як такого.

Звертаючись до теми смерті, ми спостерігаємо дію централь-них ідей соціокультурного аналізу, які націлюють дослідника на-самперед на вивчення формування первинної цінності смерті. І, як


245

ми це спостерігали у випадку з іншими об’єктами розгляду, свою значущість ідея смерті взаємопідсилює просторовою структурою міста, додаючи барву сакральності54, і тоді введені опозиції спів-відноситимуться таким чином: Центр — Церква, Периферія — Профанне. Встановлення цього соціокультурного зв’язку доводить ту, здавалося б очевидну, але в дослідницькій практиці все ж час-то не враховувану річ, що жодній культурній чи особистісній цін-ності не вдається уникнути соціальних аплікацій. Використання в системах підтримки соціальної нерівності, трансляції смислів та цінностей, концентрація довкола неї міфо-ритуальних систем де-монструють важливість залучення теми смерті до соціологічного теоретизування, де вона досі майже не бралася до уваги. Але й ме-тодичне включення до етнографічних чи антропологічних описів теж не спромоглося розкрити її соціокультурне значення з огляду на тенденції есенціалізації та гіпостазування, що ми спостерігаємо не лише в культурологічних чи етнографічних розвідках, а й у со-ціологічних опусах.

Нині ми маємо зворотну підтримку значущості смерті через її соціальну важливість (загибель авторитетів чи великих кількос-тей людей, тварин, творінь) і трансляції в ЗМІ. Стосовно попере-днього нашого аналізу щодо постання цінності центру, то може-мо додати, що разом із занепадом центру до нього повертається статус місця смерті, але вже з негативним модусом значущості, а також додамо, що символи смерті, інтегровані до культурного надбання, стають елементами архітектурної привабливості міста (відомі цвинтарі) чи й самого його центру (чумні колони у містах Центральної Європи) — тож доречним буде виконати їх семіо-тичний аналіз, читаючи текст міста.

Як бачимо, смерть в урболандшафті також може розглядати-ся як особистісний вимір приватності, оскільки вона стає місцем і приводом актуалізації власної екзистенції міщанина та позначає її межі. Проте не менш промовиста вона і для соціально-структурно-го прочитання простору міста.

54 Концепт сакральності розробляється і далі, і окрім класичних праць Еміля Дюркгайма у цьому контексті варто згадати праці Мері Дуглас, Роже Каюа, Джефрі Александера, Дмітрія Куракіна [40; 49; 2; 60].


246

Тож тепер покажемо шляхи аналізу місця смерті як прояву динаміки особистісної символізації, розглядаючи її крізь призму соціальних та культурних чинників, а не виключно в психологіч-ній чи культурологічній інтерпретації. Згідно з цим, тема смерті не є, власне, культурна, адже в різних культурах вона може бути представлена доволі розмаїто (мексиканські обряди з символікою смерті) або елімінуватися, як-от у більшості сучасних західних суспільств, особливо у великих містах, де вмиранням та похован-ням опікується кілька груп професіоналів, мінімізуючи участь у цьому родини та громади.

Поєднання традиційного сприйняття смерті «довкола» нас із модерним відчуттям її межовості продукує рамковий образ смерті як результат множинних контекстів існування досвіду смерті. Та-ким чином, відійшовши від суто екзистенціальної ситуації, варто вдатися до методологічних настанов соціокультурного аналізу: задати переходити між контекстами, що визначають кут розгляду проблеми, рефлексувати їх рівень.

Рухаючись в окреслених рамках розуміння місця смерті через традиційне суспільство до сучасності, ми перш за все звертаємо-ся до дослідження місць поховання померлих і способів їх позна-чення. Антропологія з цього питання дає багатий дослідницький матеріал, втім, переважно у вигляді описів традиційних моделей поховання. В середні віки доволі звичною була ситуація, коли «в церквах під нерівною, погано укладеною підлогою і на кладови-щах відбувалося, як ми пам’ятаємо, постійне перекладання трупів, тлінних останків і вже висохлих кісток з одного місця на інше» [7, с. 388]. Класичне дослідження Філіпа Ар’єса «Людина перед лицем смерті» (1977) показує, що разом зі змінами епох некрополі змінювалися некладовищенськими періодами. Після того як епоха відомих античних некрополів відійшла в небуття, за середньовіччя поховання здійснюється в церквах та в межах міста, згодом Но-вий час запроваджує практику колективних кладовищ, а ближче до XIX сторіччя знову відновлюється некрополь [7, с. 387–453].

Винесення поховань з церкви, а кладовищ — за межі міста було демографічною і санітарно-гігієнічною необхідністю Нового часу. Втім, це таки спричинило невдоволення священнослужите-лів, адже нагадування про спокути після смерті зникало з очей, та


247

й заупокійні служби вже не справляли такого враження на родичів, як тоді, коли вони постійно пам’ятали про померлих, натрапляючи на надгробки та читаючи «мову могил».

Ту ж проблему — видалення поховань з міста, що знову поста-ла перед великими містами в ХIХ столітті, — дискутували згодом позитивісти, послідовники О. Конта. Вони підносили кладовище до рівня соціального інституту, що виконував роль ланки єднання індивіда з попередніми поколіннями і, таким чином, з усім сус-пільством, виховної та консолідуючої функцій.

Та те, що було «природним» для одних віків, сприймається як «дике» іншими, навіть у межах тієї ж цивілізації, того ж народу і тієї ж країни. І ось уже громадськість ХIХ століття шокована не-сподівано виявленим нагромадженням кісток: «Велике враження у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськи-ми кістяками, — при перебудові костелу на театр забули усунути з підземелля давніх покійників...» [57, с. 43].

Чергування періодів спорудження пантеонів, ієрархії станових почестей і виняткових можливостей поховань (як-от близькість до святих місць, центру, площа і право власності на ділянку і т. п.) з практиками загальних або одноманітних скромних могил та до-сить спрощеними поховальними ритуалами узгоджуються з транс-формаціями інших суспільних систем. Так, зрівняння всіх в одній ямі за часів якобінського терору пояснюється революційними іде-ями рівності, а заохочення поховань на території маєтку в першій половині ХIХ століття обґрунтовується необхідністю виховання патріотизму і більшої прихильності до родової землі. Таким чи-ном, на систему поховань також поширюється модель двох типів культур В. Паперного [94], де культура-2 — вивищує ієрархію, а культура-1 урівнює в мінімалізмі усіх, бодай після смерті.

Тому зміна правил поховань радше пов’язана із загальною со-ціокультурною ситуацією в суспільстві, аніж свідчить про єдиний трансісторичний тренд. Так, останніми роками в Україні преса активно обговорювала події довкола відкриття військових мемо-ріалів — полякам у Львові, німцям у Криму, тоді як в Малайзії, за повідомленнями тієї ж преси, особливо гостро відчувається брак кладовищенських місць, через що влада розробляє нові пропози-ції, у тому числі й щодо поховання стоячи. Та і в рамках самого


248

суспільства можна простежити, як упродовж одного історичного періоду змінюються загальнокультурні цінності ставлення влади і громадян до покійників.

Як відомо, Владімір Паперний демонструє перехід від першої культури до другої на матеріалі кінця 1920-х — поч. 1930-х рр., і якраз щодо цього часу Дмітрій Ліхачов у своїй доповіді на кон-ференції «Соловки в долі Росії: минуле, сьогодення і майбутнє» (секція «Архіпелаг пам’яті») в Санкт-Петербурзі описував устрій табору в ці ж роки: «У Кремлі (так називалася частина монастир-ських будов, захищена стінами з гігантських валунів, порослих жовтогарячим лишайником) було 14 рот. 15-та рота розташовува-лась поза монастирем для ув’язнених, котрі жили в різних “шалма-нах”, — при Мехзаводі, алебастровому заводі, при Лазні № 2 і так далі. Про табірне кладовище говорили — 16-та рота. Жартували, але трупи взимку лежали не засипані і роздягнені, як в деяких ро-тах» [65]. Тоді живі і мертві були рівні у своїй незначущості. Але вже з 1930-х років у СРСР соціально-політичні і соціокультурні позиції утверджуються остаточно, а до середини XX століття вко-рінюється в усіх своїх структурних атрибутах і зводиться мавзолей як персональне поховання для обраних.

Культурологічні типології й дослідницькі матеріали дають чи-мало інформації для соціологічного теоретизування. Для того щоб з’ясувати взаємозв’язок між соціокультурними і соціоструктурни-ми процесами та специфікою стосунків щодо смерті та її місць, слід звернутися до соціологічного аналізу, котрий виявляє соці-альні структури, нерівності, механізми трансляції і трансформації капіталів і значень.

Антропологічний матеріал дає змогу зауважити існування та-кож і в середньовічні часи статусної диференціації небіжчиків, яка супроводжувала загальну ідеологію рівності. Про кладовище в пам’ять безневинно вбитих немовлят Цецилія Нессельштра-ус зазначає: «Ховати тут вважалося почесним, а оскільки місця завжди бракувало, старі могили розкопували, а кістки зсипали у відкриті осуарії, виставлені напоказ публіці, яка охоче відвід-увала кладовище. Це слугувало наочним прикладом загальної рівності перед смертю, що знайшло віддзеркалення в іронічних словах Війона, який заповідає свої окуляри сліпим зі шпиталю


249

«Трьохсот», щоб допомогти їм відрізнити кістки чесної людини від кісток негідника на кладовищі Безневинних. Ідеєю загальної рівності перед смертю пройнято і задум розпису, складеного з довгої низки пар танцюристів. Представників усіх станів залуча-ли тут до хороводу їхні партнери-мерці, зображені як скелети із залишками плоті і розкритим нутром» [88, с. 141–148]. Не менш промовисто її обіграно в епітафії, записаній відомим українським вченим Пантелеймоном Кулішем: «Много сіяв я знатністю, влас-тію і доблестю, а як помер, так з убогим старцем зрівнявся і за широкі свої лани сім ступнів землі узяв. Не дивуйся тому, чи-тачу, бо й тобі те ж буде, нерівні на світ приходимо, а рівними помираємо»55. Та прагнення ще й наостанок скористатися своїм соціальним статусом усе ж перемагало. Тому, коли почалася кам-панія з винесення поховань з церков, у загальній забороні ховати в церкві була обмовка щодо вищих державних і церковних чинів або ж запроваджувався майновий ценз через дуже високу плату за право бути похованим у святих місцях.

Вже утопічні проекти кладовищ-катакомб ХVIII століття, як і весь жанр утопій, гранично чітко і наочно демонструють соціо-стратифікаційну карту суспільства того часу. «Перший проект передбачає створення в центрі кладовища високого обеліска, а довкола нього п’яти концентричних галерей, що ділять простір “катакомби” на шість частин. Кожна з них призначається для тієї чи іншої категорії поховання» [7, с. 406]. Навіть більше, розкрес-лений простір кладовища дозволяв авторам ідеально спланувати архітектоніку суспільства, легко долаючи і не беручи до уваги складні, заплутані переплетіння соціальних, трудових зв’язків і пе-реміщень населення, які порушують чистоту соціального простору в його фізичному вимірі56.

55 Куліш П. О. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2: Чорна рада: Хроніка 1663 року; Оповідання; Драматичні твори; Статті та рецензії. – С. 7.56 В неутопічному місті доконечно вивірити відповідність двох просторів неможливо. Так, П’єр Бурдьє при аналізі соціального та фізичного простору суспільства відзначає неоднозначність їх взаємного накладення: адже покоївка може жити в престижному районі, а чиновник – працювати в управлінні бід-ного кварталу [19, с 46-47].


250

Цвинтар — це частина суспільства, отож він належить не лише його фізичному, а й соціальному та символічному просторам. Так, за зізнанням дослідниці Ольги Брєднікової, саме прогулянка із ін-форманткою по кладовищу дала найбільше до розуміння соціальних мереж, мобільності, ставлення до померлих та живих представників громади однієї з кубанських станиць, розкрила те, що залишилося поза дужками інтерв’ю та неформальних вечірніх бесід [13, с. 66–67]. А щодо явлення цвинтаря у символічному просторі суспільства, то слід зауважити, що символи різних епох тут зберігаються та нада-ються до читання та інтерпретації чи не найкраще.

Оформлення та організація кладовищ не могли уникнути за-гальноприйнятих стильових віянь, притаманних культурі різних суспільств певного часу, тому назагал маємо велике їх розмаїття, але впізнавані впливи, в яких закарбовано властиві їм ідеї та цін-ності. Приміром, романтизм привніс в образ кладовища ідею пар-ку, який у різних країнах змінювався від майже повного злиття могил з природою (пасторальна картинка Масачусетського кла-довища Маунт-Оберн) до зібрання кращих епітафій і надгробків, пам’ятників, скульптурних композицій, склепів і каплиць, роз-міщених у своєрідному музеї витончених мистецтв просто неба. Останню модель, на думку Ф. Ар’єса, втілив паризький цвинтар Пер-Лашез57. Урізноманітнюються та змінюються джерела цін-ностей: з часом акценти переносяться з етичних на естетичні, з сімейних на суспільні, а сам старий цвинтар дедалі більше міс-тить місця пам’яті не так приватні, як публічні — тож нині соці-альна значущість місць поховань формується інакше.

Ту ж історію становлення пройшли й українські кладовища. Серед них найвідомішим став Національний історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар». Личаківський цвинтар у Львові путівник представляє як музей скульптури просто неба, один з найкрасивіших в Європі. Цей історико-меморіальний комп-лекс бере свій початок у XVI столітті як місце поховання загиблих під час епідемії. З 1766 року, після того, як було накладено заборо-ну на поховання біля костелів і церков, кладовище стає загально-

57 Там, зокрема, поховано А. Сен-Сімона, О. Конта, М. Мерло-Понті, Ж.-Ф. Ліотара, П. Бурдьє та інших відомих осіб.


251

міським. У ХІХ воно було облаштоване за зразком паркової зони. Нині тут на площі 70 гектарів міститься близько трьох тисяч висо-кохудожніх надгробних пам’ятників та склепів.

На головному кладовищі Києва — Байковому «на початку 50-х років минулого століття ще зустрічалися пишні мавзолеї, всереди-ні яких можна було ходити, як в музеї, вздовж головної алеї було багато надгробків дореволюційних меценатів, письменників, ді-ячів науки і освіти кінця ХIХ — поч. ХХ століття» [39].

Місця поховання, організовані в меморіали чи кладовища, зна-чні не лише за площею, яку вони займають у просторі міста. Вони також настільки насичені символами різного роду, що потребують застосування подвійної герменевтики задля повнішого їх розумін-ня через читання системи знаків якогось одного соціокультурного процесу шляхом розшифровування і пізнання логіки інших. Таким чином, розширюється уявлення про джерела соціальної інформації та матеріал до соціологічних даних, які належать до символічно-го простору міста, творячи його гіпертекст. Саме гіпертекст, адже тут кожне значуще місце відсилає до тексту іншого рівня, виміру і кожне місце потенційно значуще: для когось це місце пам’ятне, для іншого ні, в певний час про нього забули, а потім гуртом згадали, і так далі. Загалом, у місті соціальної нейтральності нема, оскільки всі місця тут окультурені, на відміну від природи в гіпотетичній ситуації її самореференції як зразка нейтральності, байдужості.

А ось до осмислення цвинтаря у соціоструктурних коорди-натах соціологічне теоретизування готове не завжди, хоча ви-ключати таку можливість та необхідність не слід. У своїй праці «Загальна соціологія» Микита Шаповал виділяє, опріч реальних (дійсних) та статистичних скупчень (що власне прийнято й сьо-годні при розрізненні соціальних груп та категорій). ще й фік-тивні скупчення. До фіктивних скупчень він відносить, зокрема, «рай» та «пекло» з їх дійовими особами (ангели, архангели, пра-ведники, грішники, анциболоти та ін.), міфічних істот (лісовики, вовкулаки, мавки, перелесники), героїв утопічних проектів, ще зорганізовані спільноти (проекти колективів, партій) — це цікаве спостереження і важливе для повноти соціологічного охоплення досліджуваного суспільства та його культури [136, с. 29–30]. Тож слід враховувати, що ставлення до померлих зберігає й давніші


252

форми, наприклад Олена-Клара Анзель-Стойчевич повідомляє, що «говорити ж про те, що обрядовість зберігається просто, як дань шани і вираження скорботи, буде неправильно. Для пере-важної більшості сербів і чорногорців померлі близькі продовжу-ють бути членами їх сімей» [4].

Про соціальну структуру місць поховання, вплив соціальної структури живих на структуру мертвих та мобільність у статусах мертвих пише Вільям Ворнер [126]. Він проаналізував багато до-сліджень, біографій, історій, ситуацій на прикладах кладовищ Янкі Сіті. Зупинімося детальніше на його описі структури кладовищ. Для американської культури характерний досить сильний контроль і зу-мовленість традицією всіх похоронних обрядів. У рамках цієї куль-тури одна з норм — заздалегідь резервувати, купувати і обгороджу-вати місце на кладовищі для всіх членів сім’ї. Цей феномен дозволяє дослідникові побачити, що це за сім’я, як вона сама себе визначає, хто до неї належить, а хто ні, як саме проектується порядок лежання мертвих, — тобто всі соціальні процеси, які через заповнені чи ні родинні поховання, ділянки кладовищ, місце розташування похо-вань, ексгумації та інше чітко видимі.

Звичайно ж, порядок розташування могил — виробництво простору фізичного, як засвідчення соціальних відносин — від-творює образ великої патріархальної розширеної сім’ї. В центрі розташоване місце для голови сім’ї з дружиною, далі йдуть діти, затим, як правило, передбачене місце для їхніх дружин, дітей цих дітей і так далі. Місце для дружин дітей молодших синів зазвичай буде віддалене від центру, що відповідає уявленню про їхній ста-тус і місце у світі живих. Цікавим є факт щодо врахування кіль-кості померлих, тобто планування сім’ї через планування місць, ділянок і розмітки цих ділянок: скільки буде місць для дітей, з врахуванням їхніх дружин. У викладі історії однієї з родин Вор-нер наводить ситуацію щодо їхньої невістки: «Місце для неї не передбачалося, тому що “ніхто не вірив, що Джоні коли-небудь одружиться”» [126].

В акті закупівлі і планування ділянок на кладовищі виявляєть-ся конфлікт між репродуктивною та орієнтаційною (батьківською) сім’єю — між ними слід вибирати, оскільки кожен голова родини одночасно є членом орієнтаційної сім’ї. Сам факт вибору і при-


253

дбання нової ділянки — це вже знак відриву сина від його попе-редньої сім’ї, адже десь біля батьків для нього вже є місце. Цей факт відділення також може бути пов’язаний з мобільністю, коли відчуття нового статусу перевищує чи переважує причетність до батьківської сім’ї.

Старі, знатні родини мають дуже великі ділянки, де передба-чено місця не лише для дітей, але й для онуків та правнуків, тобто планування має бути, як то кажуть, не на п’ятирічку, а як мінімум на декілька десятиріч. Але, зважаючи на дуже велику мобільність у США, ця проблема необхідності планування на дуже великий термін сама по собі спрощується, бо з підвищенням статусу ко-гось із великої батьківської сім’ї колишнє місце на цвинтарі з усією його історією та цінністю саме по собі вже не задовольнятиме і тоді шукатиметься місце на кращому цвинтарі.

Навіть більше, якщо все ж ця соціальна мобільність досить ви-сока, якщо вона відбувається не між нижчими шарами або вихо-дить на наступний рівень, а перебуває десь між середнім і вищими прошарками в суспільстві, то вона спричиняє навіть мобільність мертвих. Остання реалізується за допомогою ексгумації. Купуєть-ся велика ділянка на кращому місці, вище, на горбі, або ж взагалі на іншому кладовищі. Нова ділянка має ту ж структуру: на ній, знову ж таки в центрі, залишається місце для батьків, останки яких переносять з попереднього місця, а далі плануються решта місць відповідно до рангу.

В цьому випадку ми спостерігаємо амбівалентність соціальної мобільності, яка протистоїть традиційній культурі, її контролю ри-туалів переходу з життя у смерть. З одного боку, в процесі соціаліза-ції, суспільство культурними засобами вихваляє та заохочує нашу мобільність, і природно, що людина, котра втілила в життя свою мету, зробила хорошу кар’єру, досягла успіху — хто це, як не зра-зок, не ідеал, тим більше, якщо це стосується США. Але, з другого боку, те, що така людина розірвала стосунки зі своєю батьківською сім’єю, що вона займає інший статус, — вже породжує конфлікт у спадкоємності поколінь і серед родичів. А зі смертю когось із бать-ків цей конфлікт перетворюється на дуже глибоке відчуття прови-ни, адже тоді руйнуються ритуали смерті як возз’єднання роду, як ще одне підтвердження його живучості, тяглості, існування разом


254

з прабатьківськими поколіннями, в домі чи коло місць пам’яті яких усі гуртуються. Замість цього відбувається остаточне розірвання, коли для одного з синів, дочок саме місце на кладовищі — бать-ківське або зарезервоване для нього — це нагадування про його минуле, про ті халупи, з яких він вийшов. Тому, якщо є щонаймен-ша можливість, успішна людина намагається перепоховати бать-ків, позбавляючи, таким чином, інших родичів відчуття єдності, роблячи цей розрив непереборним. Статусні атрибути, структурні ефекти та мобільність проявляються як порушення логіки обряду, переважання соціально-економічних вимог публічного життя.

Структури кладовища в модерному суспільстві багато в чому зберігають традиційні ритуали поховання та ставлення до смерті, тому вони гомологічні, а їх суперечливість так само актуальна. В той же час тонкі, а тому важко вловні класичним соціологічним інструментарієм соціальні структури часто виявляються в топо-графії кладовищ набагато чіткіше.

У такий незвичний спосіб усе розмаїття соціальної структури різ-них епох можна спостерігати і на наших кладовищах. Приходячи на цвинтар, як до своєрідного музею минулого суспільства, до специфіч-ної (фіктивної) групи сучасного суспільства, ми бачимо, як за характе-ром пам’ятників, розміром могил, забарвленням, доглянутістю, загалом усіма атрибутами прочитується соціальна, професійна та конфесійна належність. Уся ця своєрідність проявляється також в епітафіях.

Особливо помітна в епітафіях ґендерованість. У жінок і дітей строфа чи кілька речень виражають почуття кохання, відданості близьких або підкреслюють ці риси покійної58. В епітафіях чолові-ків, юнаків, почесних громадян неодмінно підкреслюється їхня про-фесійна належність, цілеспрямованість, досягнення59, для них також характерні епітафії, в яких поєднуються обидва ці пориви.

58 «У могилі під хрестом спить матуся вічним сном. Тихо, гілко, не шуми, нашу маму не буди», «Спи, доню улюблена, спокійно. Ти свій короткий шлях пройшла чесно і радісно» - варіанти поширених українських епітафій (http://granit-m.com.ua/epitafii_ukr.html).59 «І горів, і палав, і страждав він для неї одної» (На могилі Степана Бандери). «Симеон Лико, муж твердий вірою і хоробрий, почив по многих славних подвигах» (Пантелеймон Куліш з роману «Чорна рада»: Куліш П. О. Твори: У 2 т.-— С. 7).


255

Часто-густо вже самий біографічний напис стає соціально-ін-формативним. Для старих сімей, родів, де кожна гілка роду важ-лива і вона кладе на ваги соціального капіталу дуже багато, навіть для дружин вказується їх дівоче прізвище, якого вони роду, який вони мають стосунок до старійшини роду і так далі — так прояв-ляється символічний капітал знаків поховань.

І це не просте об’єктивування становища людини або ж її рідні в землі і камені — якщо тіло тлінне, то знаки статусу вічні. За-лежно від ідеологічної забарвленості, вони шануються багатьма поколіннями, поринають у забуття і знову воскресають у пам’яті народній, адже соціальний статус мертвого служить визначенням структурних місць у суспільстві, реалізуючи зворотний напрям у взаємовпливі живих та померлих.

Структурацію за померлими ми вживаємо як свою, живемо, зважаючи на її знаки. Вище вже згадувалося про епітафії, про об-лаштування кладовищ, котрі своїм порядком (порядністю та впо-рядкованістю) виховують нові покоління. Але простір живих сьо-годні так само наповнений пам’ятними знаками, які нагадують усім пам’ятники, перенесені з кладовищ, окрім хіба що підозри, що під ними останків нема. Звичайно, серед них є і справжні по-ховання, як-от у Києво-Печерській лаврі, інших церквах, але вони радше є фрагментами давньої історії, аніж сучасної культури.

Пам’ятники ідолам і людям змішуються і заміщуються, так що останні вже займають площі і сквери, вийшовши за межі цвин-тарної огорожі. Хоча традиція спорудження меморіалів полеглим є досить давня, втім, лише останні століття перетворили її на по-всюдну. Сьогодні ми вже не уявляємо собі населеного пункту без обеліска вічної слави або пам’ятника невідомому солдатові — це так звані порожні могили, куди може прийти вклонитися будь-хто, незалежно від того, чий прах там покоїться. Будівлі центральних частин міста, обліплені таблицями та меморіальними дошками, почасти нагадують великий меморіал чи прогулянку по місцях життя вже мертвих, зустріч з ними через пам’ятники, епітафії, біо-графічні довідки60 і т. п. Все це — місця пам’яті, якими сповнено

60 Меморіальні сторінки літопису Києва почали фіксуватися і фотографуватися ще з радянських часів, вдаючись до них як до способу презентації потрібної


256

текст міста, далі ж зауважимо, як саме вони відображають та від-творюють полікультурність суспільства.

Менш буквально, але так само функціонально держава викорис-товує назви вулиць і площ, про що вестимемо мову далі. Зауважимо лише, що недарма за часів застою та на сучасному етапі найактуаль-нішими стають урбаноніми на честь певної людини (київські вулиці отримали імена радянського генерала Андрющенка, російського ху-дожника Сурікова, українського поета Малишка). Причина зростання бажання увічнити імена діячів партії, науки, культури не лише в гра-ніті, але й у назвах вулиць та площ криється у психології політичного режиму 1970–1980-х рр., що спирався на підлабузницьке оточення, яке необхідно було задобрювати винагородами. Таким чином, напри-кінці ХХ ст. адресні урбаноніми дедалі більше почали виконувати функцію топонімічних пам’ятників. Тож можна спростувати тезу са-мого Ар’єса про елімінацію поховань як зникнення смерті з нашого суспільства, натомість, втративши певне місце в його структурі, жит-тєдіяльності, вона розлилася по всьому соціальному простору.

Але особистісне в соціокультурному аналізі не обмежуєть-ся лише екзистенційною проблематикою. Щоб охопити тілесне, долю, інтимне, почуттєве, розгляньмо її ширше через опозицію приватне–публічне.

Урбанізоване середовище, як зазначалося на початку підрозділу, ґрунтує свою просторову організацію на чіткому розмежуванні при-ватної та публічної сфер. Саме тут, у великому місті, отримує своє дооформлення приватність, захищена стінами кам’яниць, і повноту проявів публічність (храм, ринкова площа, магістрат, школа тощо).

Суспільство, як розділення публічної та приватної сфер, най-послідовніше вводить до соціологічного теоретизування ґендерна теорія. У своїй критиці патріархату вона викриває це розділення, виявляючи свої центральні категорії.

Місто цікаве тим, що воно, немов лупа, виявляє малопомітні в інших середовищах взаємонакладення ґендерного та публічного. Таким чином, актуалізується наступна підтема нашого розгляду, а саме — ґендерне структурування міста, яку аналізуватимемо через

версії історії в конкуренції з архітектурними вільностями давнішої забудови чи не знищеними сакральними пам’ятками [27; 28; 93].


257

традицію патріархату, вимоги модерного суспільства та особли-вості приватної та публічної сфер за цих умов.

Статево-вікова, як одна з базових у суспільстві структурацій на-селення, також як і інші розглянуті тут соціальні поділи, знаходить своє специфічне вираження в міському просторі. Вона не породжує принципово інакших угруповувань, як-от гетто чи уявні групи пра-щурів, але має тенденцію до концентрації на тих чи інших статусних позиціях, видах діяльності, професіях, місцях проживання.

Місто, а з ним і постання індустріального суспільства, докорін-ним чином змінило характер ґендерних структур, відомих у соціоло-гії як патріархальні (де влада належить старшому чоловікові). Тра-диційне суспільство, яке базувалося на натуральному господарстві, мало розрізняло сферу публічного і приватного через слабку залуче-ність основної маси селян до справ державних, мистецтва та науки і лише час від часу до громадських. Тож основна демаркаційна лінія чоловічого та жіночого проходила у сфері сімейно-побутовій.

Чоловікові призначалося вдома майструвати, а в полі орати, а жінці відповідно — ткати та жати. Відмінності в характері роботи не завжди були пов’язані зі ступенем її важкості чи виснажливості, щоби чітко розмежувати та логічно пояснити, чому саме жінці орудувати серпом гоже, а косою — ні, чому їй належиться місити глину, яка призначати-меться не для виготовлення глечиків, а для того, щоб мазати хату, тощо.

Критерії поділу на те, що гоже, а що ні, що належить жіно-чому чи чоловічому витлумаченню через звернення до «природи речей», при ближчому розгляді не витримують критики. Та й сама струнка логіка розділів виявляється ефемерною. Тож за даними спробами натуралізації ґендерних поділів маємо в їх генезі не пе-реслідування якоїсь функціональної мети чи ефективності, а, влас-не, утвердження поділу, розділеності за статевою ознакою різних суспільних сфер та видів діяльності, намощуючи, таким чином, — а чин цей, як ми можемо переконатися, то міфологізація та ритуа-лізація, — культурні смисли з подальшою їх символізацією61. Поді-

61 Детальніше про біологічні, психологічні та соціокультурні чинники конструювання ґендеру викладено в однойменному розділі авторки в навчальному посібнику «Основи теорії ґендеру» [91, с. 109–131].


258

бну стратегію виявила Мері Дуглас, аналізуючи логіку кошерності [40]. Послуговуючись висновком знаної антропологині, можемо і в нашому випадку визначити основне завдання поділу: утримання соціального порядку через розділення, що узгоджується також із концепцією Гейл Рубін [6, с. 99–113] щодо системи стать–ґендер в утриманні патріархатного типу організації соціальних відносин.

Ці поділи на основі статі, ґрунтовані не на функціонально-му призначенні речей, а на культурній традиції патріархату, не-ухильно дотримувалися в українському традиційному суспіль-стві і накладали свій відбиток на ґендеризацію простору самої господи: лише батько чи почесний гість мав право сидіти за столом на куті, навпроти якого стояла піч, де поралася жінка, а на печі чи на полу (дерев’яний настил коло печі) бавилися діти. Поза регіональною специфікою легко простежити гомологію структурування простору в різних патріархальних традиціях: у Стародавній Греції існував гінекей, а так звана жіноча тріада: «кухня, дитяча, церква» — стала класичним виразом у ранньо-буржуазній Європі. У кабілів жіночою вважається низька, тем-на, нічна частина дому (вони кажуть, що «дівчина — це темна стіна») — так на прикладі кабільського дому її описує П. Бурдьє [18, с. 286–301]. У будь-якому разі поділ не залишається ней-тральним, жіноча половина асоціюється з темним, північним боком, усіляко підкреслюючи та закріплюючи підлеглість ста-новища господині, доньок, невісток.

Та й саме володіння простором у багатьох випадках стає справ-ді капіталом, і має виборюватися, долаючи бар’єри патріархатних стратифікацій. Відома письменниця Вірджинія Вульф винесла «простір власної кімнати» як часто недосяжну умову для творчості в заголовок своїх довколалітературних роздумів [25]. Прикметно, що в усіх випадках предметом обмеження та поіменування стає жіночий (іноді — дитячий) простір як простір тих, хто особливо підконтрольний культурі, а не лише конкретним особам.

Середньовічні міста частково зберігали єдність праці та дому — будинки, як правило, на першому поверсі містили май-стерні чи крамниці, а господар та його родина мешкали поверхом вище, в менш пристосованих приміщеннях могли також жити по-мічники та прислуга.


259

У сучасних містах діловий центр та промислові зони відокрем-лені від зон житлової забудови. Суттєва віддаленість місць праці від дому вимагає від сім’ї зміни ґендерного порядку: якщо жінка сидить вдома, то вся територія дому, магазину та двору позначаєть-ся як сфера приватного і жіночого, що підтримується специфічним інформаційним потоком (жіночі журнали, телеканали, спілкуван-ня з сусідами на теми кулінарії, виховання дітей, догляд за собою, побут). Таким чином, статус жінки як домогосподарки остаточно визначається саме в міському середовищі і особливо виразно про-стежується в заможному передмісті.

Справді, за цією логікою, кухня стає для чоловіка гідним місцем перебування лише тоді, коли це узгоджується зі значним фінансо-вим і престижним капіталом. Це може бути, наприклад, шеф-повар ресторану. Водночас місце корабельного кока стоїть ближче до тра-диційних жіночих стратифікаційних позицій, тому в середині ієрар-хій маскулінності62 воно належить до категорії підлеглих. А якщо ж західноєвропейська та радянська жінка опинялися на виробництві, то, відповідно до патріархатної ідеології, це відбувалося винятково через нестачу коштів чи примус держави, адже світ професій та пу-блічних інституцій визначається та позначається як чоловічий63.

Розглядаючи тему ґендеризованого міського простору деталь-ніше, помічаємо так званий палімпсест культури, тобто випадок, коли пізніші системи означення та означущування вишиваються на міцній системотвірній канві традиції. Так, на патріархальній канві, витканій ще за архаїчного суспільства, коли вже вихолоще-

62 Детальніше про ієрархії маскулінностей див. у статті «Маскулінності та глобалізація» Ревеки Коннел (на час написання авторка була Робертом) [52].63 Найперше це позначення здійснюється через мову як найпотужнішу знакову систему трансляції культури, лексика та граматика котрої досі нам нагадує як архаїчні, так і модерні статево-вікові сегрегації: від «чоловік» як загальної назви людини до «машиніст» і «машиністка» як дуже далеких одна від одної професій. Нині це питання ґендерованості мови та мовлення як у вітчизняній, так і в зарубіжній соціолінгвістиці активно розробляється. З цієї проблематики можна прочитати, наприклад, статтю Олени Синчак «За рівність мовну та позамовну» у часописі «Спільне» за 8 березня 2011 року. Режим доступу: http://commons.com.ua/archives/10331


260

но промисловими, ліберальними, сексуальними революціями його суспільні передумови, але продовжують відтворюватися ґендерні дискримінації та ієрархії, отримуємо так званий патріархатний тип ґендерних відносин. За цих умов символіка та міфо-ритуальні комплекси патріархату накладаються на сучасні способи їх легі-тимації (авторитет науковців, ноуменів, лідерок та лідерів думок) і, таким чином, підсилюється їх зосередженість на натуралізації культурних розрізнень, підтримці соціальних розділень та ієрархії. Але разом з тим це писання по писаному, тому в обох випадках їхня семантика зберігається та проступає одна крізь другу.

За цим же принципом на канву сімейних ролей нашивається схема значущостей у практиках регулювання та нормування ринку праці індустріального суспільства. Прикладом можуть бути описа-ні Еліс Кесслер-Герріс у роботі «Жіноча праця та соціальний поря-док» форми та мотивація залучення на фабрики незаміжніх дівчат у Новій Англії [6, с. 171–190], де роботодавці вдалися до імітації атрибутів приватності та впровадження общинного соціального контролю у виробничому просторі задля непорушності ґендерних канонів та підґрунть.

Як бачимо, публічність продовжує, та разом з тим запозичує з приватності, сферу дії, соціальні відносини та їх логіку. Зрештою, такі запозичення відбуваються доволі часто, бо, власне, приват-ність — це джерело публічності. І дуже дивно, що соціологія так довго не зверталася до цього джерела.

Нова зміна ґендерних ролей наприкінці минулого століття була викликана зростанням жіночої активності та освіченості, запита-ми ринку праці, феміністським і науковим дискурсами та загаль-ною політикою щодо рівних можливостей. У Європі та Америці жінки почали масово долучатися до участі у виробництві та різних сферах публічного життя, що позначилося також і на житті міст. Збільшилися людські потоки до місць праці і повернення додо-му, зросла необхідність у дитячих садках та яслах, зріс попит на нянь — і, налаштована на патріархатний ритм життя, інфраструк-тура західних міст уже не могла дати тому ради.

З другого боку, приватність вийшла за межі житлових квар-талів чи заміського дому, і відтак місцями романтичної зустрічі подружжя під час обідньої перерви та після роботи, сидіння за


261

кавою з друзями тощо вже стали численні вуличні кав’ярні та ресторанчики.

На пострадянських теренах виклики ринку було сприйнято по-різному. Деякі заможні родини з вищим статусом у чоловіка обрали повернення до патріархатного розподілу. Втім, більшість українок сприймають нові умови як можливість самореалізації та матеріального самозабезпечення. Останнє особливо актуальне для більш ніж п’ятої частини сімей, у котрих основним годувальником є матері (так званих «материнських сімей»)64.

Та навіть нині, в сучасних суспільствах, великих містах, актив-но опановуючи публічний простір, жінки зберігають майже повну монополію на приватний простір. Ця тяглість патріархатної тра-диції ґендеризованого поділу сімейних ролей та суспільних сфер впливу проявляється в установках повсякденного знання, стерео-типах, фольклорі, розмаїтій образотворчості, а фіксується через різність структури бюджетів часу в подружжя, через різність їх-ньої поведінки як споживачів товарів та послуг, через зони ком-петенції65. Ця монополія повністю задовольняє державу, а тому й заохочується її політикою та панівною ідеологією.

Вихід жінок у публічний простір відбувається також і через за-соби академічного та публіцистичного дискурсу, через публікацію їхнього досвіду, історії сім’ї, описів побуту. Знову ж таки, відбува-ється розширення їх тематизацій за рахунок залучення смислів та практик із приватності (теми пологів, відчуження власного тіла,

64 Статистичні дані щодо поширеності материнських сімей наводилися у попередньому розділі. Зауважимо, що велика кількість материнських сімей у суспільствах із пропагованим образом «повної сім’ї» зумовлюється багатьма обставинами. Це і високий рівень розлучень, позашлюбних народжень та вдівства, і велика кількість випадків позбавлення чоловіків батьківства через алкоголізм, насильство та позбавлення волі, і менша, ніж у чоловіків, ймовірність повторного шлюбу жінок з дітьми, і афамілістська та антифамілістська установка багатьох типів маскулінності.65 Соціологічні дослідження, присвячені темі «Сім’я та зміна ґендерних ролей», проводилися у багатьох країнах світу в рамках міжнародного проекту ISSP у 1988, 1994 та 2002 роках, а за даними російсько-американського соціологічного дослідження 1996 року було опубліковано звіт «Окно в русскую частную жизнь» [106].


262

насильства, виживання, різний досвід материнства). Адже з огляду на методологічні пріоритети соціокультурного аналізу способи бі-ографічного самоопису жінок — це в будь-якому разі оприлюднен-ня приватності. Більш того, зважаючи на припущення, що будь-чия біографія — це теж і автобіографія, виходячи зі способу писання, що проявляється через застосування подвійної герменевтики, стає зрозуміло, чому розвитком усноісторичних досліджень, лейтмо-тивних та біографічних інтерв’ю, історії сімей тощо опікувалися перш за все жінки66.

Якщо взяти все сказане до уваги, то виникає питання, а де захо-ване приватне, як жіноча царина чи ж то територія, віддана в її ві-дання в просторі міста, коли міські квартири — це лічені квадратні метри з тонкими стінами? Очевидно, що сімейне, сусідське вихлю-пується у дворове. І двір, як і сільська громада, може перебирати на себе забезпечення соціального контролю, розвиток соціальних мереж та ставати джерелом соціальних капіталів.

Вище ми розглянули ґендерну структуру міста, виявивши її розгортання вздовж осі приватне–публічне. А тепер, використав-ши досвід ґендерних досліджень, продовжимо аналіз міста в цих поняттях далі, звернувшись до проблематики двору.

Тож і далі використовуватимемо можливості соціокультурного аналізу урбаністичного ландшафту у виявленні аксіологічних, суб-культурних, ритуальних, комунікативних аспектів функціонування приватності за умов інтенсивної пере- і забудови столичного міста в пошуку нових інтерпретацій змін його урбаністичного ландшафту.

Як ми вже неодноразово переконувалися, соціальне наванта-ження простору міста проглядається в усі часи, проте по-різному, що й використовується в міській політиці. Вишуканість стилю і робота архітектора в минулі віки була знаком належності до за-можних домовласників, що чітко розділяло і зонувало соціальні групи в міському просторі. Навіть у межах одного будинку під-сліпуваті вікна першого поверху та просто оформлені мансарди

66 Це такі дослідниці з різних країн: О. Кісь, Г. Грінченко, Т. Костюченко, С. Кокберн, М. Грос, Є. Мєщеркіна, О. Брєднікова, О. Бойцова, А. Тьомкіна, Є. Ярська-Смірнова, Г. Розенталь та багато інших.


263

відтінювали великі, зі складним переплетенням, вікна основних житлових поверхів — кожен перехожий легко прочитував ці стра-тифікаційні ознаки.

Ідеологія функціоналізму XX століття супроводила зміну со-ціального навантаження розподілу і маркування міського просто-ру. Значного поширення набуло зонування. Масове житлове бу-дівництво (з рівнонаповненістю типових мікрорайонів мінімумом об’єктів життєзабезпечення) вихолощує функцію дистанціювання, яку виконував архітектурний ансамбль. Та й сам ансамбль — рит-мічне чергування різновеликих будинків і допоміжних споруд — стає помітним лише з висоти пташиного лету, що зміщує суб’єкт оцінки з міської публіки на комісію експертів. Експерти далеко не завжди поділяють ідею типового будівництва, але тиск соціальної нагальності вирішення житлового питання, як правило, перевер-шують аргументи культурної цінності.

І ось нині, фіксуючи високу значущість центральних районів міст, дослідники дивуються, чому ж «городянин надає перевагу не функціонально зонованому і побудованому на найкоротших відстанях раціональному середовищу периферійного району, а вузьким, кривим і функціонально змішаним вуличкам історичного центру?» [50, с. 292]. І мов у відповідь на це запізніле питання, зарубіжна постмодерна критика ще в минулому столітті дисква-ліфікувала функціональну архітектуру як позбавлену історичної, національної, культурної своєрідності, як антигуманну. Досвід західних міст показав, що зразкові, з точки зору функціоналізму, квартали або переінакшувалися мешканцями, або руйнувалися са-мою владою як нежиттєздатні [9]. Саме задля відтворення міста, співмірного людині, і розробляється «новий урбанізм», ідеологію якого пропагує Анрі Лефевр [62].

Проте на наших теренах, навіть у часи побудови ринкової еко-номіки і демократичного суспільства, ці дискусії архітекторів та до-слідження соціологів не знайшли місця в конкуренції економічного і політичного капіталів агентів виробництва простору міста. Трид-цять років тому вийшла у світ стаття відомого мистецтвознавця Рене Юіга «Архітектори США: гуд бай, скляні ящики і все решта», а ось наші будівничі нині охоче вітають хмарочоси бізнес-центрів. І по-стають висотні будинки посеред центральних кварталів.


264

Мімікруючи під стару забудову, будівельники залишають фа-сад зруйнованого будинку, ступінчасто підвищуючи висотність новобудови в глиб двору. Таким чином, відбувається розмежуван-ня можливостей огляду: турист бачить лише відновлений фасад, що не порушує загального враження історичності вулиці; офісний працівник, кинувши оком на центральну частину міста з вікон су-сіднього хмарочоса, помічає приховану частину цих архітектурних айсбергів; а ось жителям будинків цього кварталу не видно май-же нічого (ані сонця, ані колишнього спортивного майданчика, ані дерев). Ця гра в піжмурки, як варіант джентрифікації, може бути розтлумачена через прагнення агентів виробництва простору ви-користати символічну цінність історичного центру з можливістю подальшої конвертації присвоєного через адресу символічного ка-піталу в економічний67. Така конвертація реалізується через високі ставки орендної плати та інтенсивність потоків споживачів, осо-бливо туристів, які зазвичай прагнуть потрапити до центру, а в за-будові старих вулиць із малоповерховими фасадами, оздобленими «під старовину», ще не вбачають обману.

Активні перебудови центру руйнують не лише наше звич-не сприйняття довкілля, яке треба відновлювати певний час, а й обжитість середовища: затишні куточки, пам’ятні місця, умовні прикмети. Проте і це ще не все, бо нова архітектура аж занадто наблизилась до центру, а інвестори з потурання влади оцінили й розпланували кожен клаптик землі. Майже не залишилось лакун, де б проявлялися міські культури в усьому своєму багатстві, за-галом, вільних публічних місць (важко уявити музикантів, котрі завше грали в переході, нині у вузьких скляних простінках метро-градівських бутиків). Уже кілька років поспіль різними способами прагнуть витіснити продавців національних атрибутів, музики і сувенірів, їм немає місця на новому майдані Незалежності в сто-лиці. Така політика має тактичні переваги зі стратегічними про-валами, бо зараз, використавши об’єктивну цінність від зручності

67 Демонстрацію реалізації цього методу мімікрії під символічно значущу стару забудову центру Києва здійснено у статті «Актуалізація та соціокультурний аналіз міського простору: приватність і приватизація двору» [69].


265

та символічну, набуту субкультурними тусовками, влада продала її тим, хто навряд чи зможе її збільшити чи хоча б транслювати — бутики призначалися головним чином для туристів та гостей, а їх якраз приваблює не сам магазин, а місце, де є дух виборювання незалежності чи неповторний шарм місця, міста.

Як бачимо, ґрунтована на престижності центру, активна забудо-ва та знищення пам’яток історії й архітектури, заміна їх імітацією, витіснення мешканців, зникнення дворів поступово, але неухильно руйнують саму цю цінність центральності як для городян, так і для гостей міста. Втрата підтримки з боку культурологів, архітекторів, інших експертів та поціновувачів у визнанні мистецької значущості історичних районів міста68, зникнення культури двору, соціального середовища, яке б оживляло центральні квартали та підтримувало неповторний дух місця, — все це невід’ємні складові туристичної та обивательської привабливості центральності, зменшення яких при-зводить до негативної динаміки символу центру.

Таке ущільнення, так само як і ущільнення мешканців квартир у середині минулого століття, не лише естетично, екологічно, са-нітарно-гігієнічно погіршує урбаністичний ландшафт, а й призво-дить до соціальних наслідків.

Серед цих соціальних наслідків чи не найбільше увагу соціо-логів має привертати зникнення дворів як своєрідного утворення міського середовища, якому притаманне унікальне поєднання ви-робництва соціального, культурного та символічного капіталів. Простір міського двору — це одне з основних середовищ соціа-лізації, самореалізації для домогосподарок, молодих мам чи лю-дей літнього віку, на нього часто поширюється приватність само-го дому (особливо за умов неможливості мати власний приватний дім). Це простір розгортання так званої в малому околі соціальнос-ті, тобто відносин сусідства, з можливістю утворення сусідської громади, а то й її організації у кондомініум69.

68 Тобто тих агентів, яких П’єр Бурдьє включає до поля обмеженого та масового виробництва ринку символічної продукції [17].69 В Україні формалізацію соціальних відносин сусідства закріплено в за-ко нодавстві через створення ОСББ — об’єднання співвласників бага-то квартирних будинків (Закон України «Про об’єднання співвласників


266

Хоча сусідські стосунки потребують окремого дослідження, проте дані соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України свідчать, що свій двір «ближче»: хоч благоустрій та са-нітарний стан вулиць, парків, довкілля і оцінюється населенням як гірший (переважно незадоволені ним близько 60 %, а задово-лені — 16 %), аніж стан подвір’я (43 % і 33 % відповідно), однак працювати, тим більше без оплати, на озелененні перших мешкан-ці згодні на 10 % менше, аніж брати участь у прибиранні та впо-рядкуванні територій за місцем проживання [125, с. 50–54].

Питання про те, як саме приватність може вписуватися чи ви-падати із загальнокультурної традиції суспільства, ми розглянули в попередньому підрозділі з тим, щоби застосувати виявлені схеми і тенденції в соціокультурному аналізі простору міста. Ми зіставили межі змін приватного–публічного з ідеєю двох почергових куль-турних стилів за В. Паперним. Окреслені зміни публічного–при-ватного в переходах від культури-1 до культури-2 повною мірою відобразилися і на придомовому просторі.

Так, культура-2 культивує культуру двору. Віддавна двір перебу-вав під захистом мурів — байдуже, фортечних чи монастирських, — за якими простягалося дике поле. Така нездоланна межа «ми–вони» із входом для чужих лише через браму з «контрольно-пропускним пунктом» оточує й цивільну споруду — головний (Червоний) кор-пус Київського університету, що одразу викликало у відомого укра-їнського науковця Віктора Петрова (знаного під псевдонімом Віктор Домонтович) асоціації з уже згадуваними закритими зонами70. Піз-

багатоквартирного будинку»). Останнім часом держава ініціювала активну підтримку створення ОСББ, покладаючи на них надію як на основу проведення нагальної реформи житлово-комунального господарства великих міст і всієї країни («Закон України Про Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2009–2014 роки», Житловий кодекс України), що, у свою чергу, викликало активні дискусії у суспільстві.70 «Червоний будинок охопив великий простір. Геометризував видноколо. Довжелезний мурований паркан того ж темно-червоного кольору продовжував в обидва боки пряму лінію будинкових стін. […] Сторіччя тому Університет ще знаходився поза містом. […] Так будовано палаци й казарми в Росії. Так збудований Університет у Києві. Піраміди належали пустелі; палаци, казарми і Університет — так само. Порожнеча грандіозного простору покликана


267

ніше розростання забудови і занурення цих острівців неприступнос-ті71 у міський ландшафт усе ж не зруйнувало повністю підкреслену інакшість оточеного простору і тих, хто був за мурами. Втім, позиція суб’єкта оцінки частіше перебувала поза мурами, в метушливому гамірливому публічному просторі міста.

Але найбільше асоційовані з джерелами особливих соціальних практик та субкультурами славнозвісні дворики Одеси, Львова, Чернівців, Києва, інших міст. У численних своїх втіленнях у серед-ині будинку чи кварталу вони оторочені балконами чи системою арок, де в одних архітектурних традиціях набули поширення глухі, а в інших — прохідні двори, але щоразу вони створювали захище-ний внутрішній простір, безпечний навіть для малечі та вагітних. Те, що тут формується окремішня субкультура, доводить числен-на фольклорна, усноісторична та мистецька традиція оспівування двору72, його атмосфери, особливого шарму, яка протиставляється маргінальній культурі підворіть.

За культури-1, навпаки, подибуємо нечисленні комплексні за-будови в дусі конструктивізму 1920–1930-х рр. або ж масове бу-дівництво «хрущівкою» у 60-ті роки минулого сторіччя. Тут двір щезає, ряди будинків утворюють поміж собою міні-вулиці як за функціональністю (проходи, проїзди, під’їзди), так і за паноптич-ною соціальністю, адже крізь великі вікна будинків можна огляда-ти як те, що діється в будівлях навпроти, так і всю прилеглу тери-торію, не відділену від пішоходів, транспорту, великих проспектів. З цієї перспективи стає очевиднішою відповідь на згадуване вище питання: чому населення міст надає перевагу тісним і звивистим вуличкам центру, а не ретельно спланованим «спальним» районам.

була підкреслювати їх ізольовану виключність. […] У вестибюлі в студента відбирали його посвідку. Ніхто з непосвячених не смів стати причетним до містерій науки. Імперія оберігала спокій державного неруху» [38].71 Сприйняття шкільних, університетських дворів шляхом зіставлення їх з казармою та тюрмою узагальнив Мішель Фуко як дисциплінарний механізм нового часу [129].72 Можемо згадати, наприклад, один з московських двориків, де відбуваються події художнього фільму «Покровські ворота» (Виробництво: СРСР, 1982 рік. Режисер: Михайло Козаков).


268

А оскільки в процесі джентрифікації центральних кварталів міста двори забудовуються чи перепрофільовуються на автостоянки, то приватність двору залишається хіба що поза мурами нових районів котеджної забудови — так отримуємо більш ранній, як для захід-них міст, процес субурбанізації.

Таким чином, окреслюються ті процеси розвитку міського простору, котрі, хоч і мають аналоги в зарубіжній практиці та лі-тературі, все ж вирізняються специфічним соціальним та культур-ним контекстом. Інтерпретація в термінах розвитку приватного та публічного, культурних стилів, застосування можливостей соціо-культурного аналізу у виявленні особливостей дозволяють повні-ше описати зміни простору міста та їх наслідки.

3.3. Соціокультурний аналіз символічного середовища міста

Говорячи про символічний простір великого міста, варто ввести ще одне внутрішнє членування смислів архітектури та інфраструктури. Перше — це справді екос (урбосфера, техно-сфера, зрештою ойкумена), перетворена працею та культурою. Вона породжує певний антропологічний тип людини, коли всі дороги вже прокладено, всі будівлі вже зведено і ти долучаєшся до нескінченного потоку життя цього міста малою частинкою, якій легко загубитися в людському вирі. Тому й виникає таке не-рвове напруження і пошук спорідненості душ, таке протистав-лення навколишнім спорудам творіння рук людських. Саме таке трактування породило численні тексти «містоборців» у їхній рефлексії відчуження. Такі світовідчуття властиві, як правило, інтелігенції першого міського покоління, лівим інтелектуалам, українським та німецьким філософам і письменникам-романти-кам73. Це також звичний асоціативний ряд публіцистичного дис-

73 Майстерними описами цих переживань сповнена українська література початку ХХ століття, часу масштабної урбанізації, що знайшов відгук у потужній романтичній традиції (гарною ілюстрацією тут може бути новела Михайла Коцюбинського «Intermezzo» та роман Валеріана Підмогильного «Місто»).

3.3. Соціокультурний аналіз символічного середовища...

269

курсу міста, традиції повсякденного сприйняття простору міста як довкілля.

Друге розуміння пов’язується радше з культурно-семіотич-ним способом соціологічного аналізу, коли цікавляться перш за все слідами різнорідності та нерівності соціальних структур, за-стиглими у різноманітних урбознаках, мітках території та оре-чевленій історії. Аж до сьогодні йому приділяється недостатня увага, тим часом саме тут концентрується найбільше соціоло-гічних зацікавлень.

Семантичний аналіз — один з найочевидніших, видимих пластів, компонентів модусу значущості. Та й атрибутивність міфо-ритуального аранжування повсюдна. Знаком річ робить її причетність до соціальної комунікації (тобто коли сучасни-ки трактують щось як знак), загалом до соціальних відносин (тобто коли соціологи трактують щось як знак). Про теорети-ко-методологічні впливи мейнстриму семіотичного аналізу та радикальної теорії (антропології) на соціологічне теоретизу-вання мова вже йшла, тепер ми їх використаємо, щоби поба-чити, як саме вони проявляються в ситуації аналізу великого міста.

Продемонструвати особливості речей та імен як джерел со-ціокультурної інформації можна на прикладі уречевлених сим-волів, топонімів чи обрисів урбаністичного ландшафту. Зовніш-ня форма символу в просторі міста — це різноманіття знакових форм (візуальні, звукові, тактильні, нюхові), звичних та екзотич-них для даної культури.

Якщо візуальні форми серед усіх перелічених нині є чи не найпопулярнішими, однак не задіяними повною мірою ані до соціологічних дослідницьких практик, ані до теоретизування, через що і були ще раз актуалізовані нами як матеріал соціо-культурного аналізу, то решта знакових форм урбопростору на-віть і тієї дещиці уваги не отримує, і не тільки у вітчизняній соціології, а й загалом у соціогуманітарних студіях. І даремно. У повсякденному знанні та сприйнятті вони чітко виділяються. Строга геометрія та жорстка мурованість вулиць та кварталів протиставляються згладженим формам і м’яким моріжкам при-родного довкілля. Подібне ставлення і до звуків міста. Літера-


270

турно ці позиції можна передати через цитати з творів Михайля Семенка та Ліни Костенко74.

Останнім часом спостерігаємо бурхливий розвиток візуальної антропології, соціології, досліджень різних аспектів життя міста. Це зумовлено і загальнодисциплінарним поворотом: звернення антропологічного та соціологічного погляду на себе, тобто не на «далекі» культури, а власне на суспільство, спільноту, і тим розма-їттям культур, яке подибуємо в малому околі великого міста, отож за культурним шоком далеко ходити не доводиться.

3.3.1. Ситуація полікультурності: пам’ять і пам’ятники у міському просторі

Почнімо з постановки проблеми нерепрезентативності куль-турного розмаїття українського суспільства — цієї вибірковості, котра, на догоду нерефлексивній простоті сприйняття та не кри-тичності, породжує спрощену, аж до бінарності, картинку мину-лого та сучасного суспільства для щоденного вжитку, де огульно змальовано «своїх» через протиставлення «чужим» — клятим во-ріженькам та іншим неприятелям. Як правило, і це цілком зрозумі-ло, такі образи постають у стереотипному повсякденному знанні і зумовлені відсутністю досвіду міжкультурної комунікації. Але ж існування засобів масової комунікації, як вважається, якраз і по-кликане компенсувати цю нестачу.

Так, у медійному просторі певним чином відображається розма-їтість суспільства: можна виокремити легітимізовану культуру (ака-демізований фольклор та класична спадщина), різноманітні групи за інтересами (від авто до високої моди), які по кишені здебільшого за-можним верствам населення. Тут чітко помітний поділ на експертів

74 Осте сте // бі бо // бу // візники — люди // трамваї — люди // автомобілі білі // бігорух рухобіги (Михайль Семенко. «Місто». 23. V. 1914. Київ)

«Я вранці голос горлиці люблю.Скрипучі гальма першого трамваюя забуваю, зовсім забуваю».

(Ліна Костенко. «Я вранці голос горлиці люблю»)


271

та споживачів (від імені яких і про які ведеться мовлення). Причому оце «певним чином» уже виводить на ідеологічні манівці, тож, не вдаючись до розбору конкретних ідеологем репрезентації культур, звернімо увагу на те, що присутня в нашому інформаційному про-сторі версія реальності актуальна не для всіх нас.

Очевидно, що куца репрезентація породжує, а не деконструює стереотипи сприйняття структури суспільства. Нерепрезентатив-ність вітчизняних медіа навіть за найочевиднішим ґендерним та географічним принципом фіксують багато дослідників. Так, іноді складається враження, що в ЗМІ Україна зводиться до Києва. І це відчуття підтверджують моніторинги політичних новин: майже в половині всіх випадків у новинах західних та українських радіос-танцій мова йде саме про столицю України75.

А «судячи з того, як відображають життя засоби масової ін-формації, можна зробити висновок, що на нашій планеті взагалі немає жінок», адже середня кількість згадувань жінок та чоловіків у друкованих ЗМІ — від 15,4 % до 84,6 %, ґендерна сегрегація за сферами теж очевидна (домінуючий серед решти тем блок «полі-тика, економіка, законодавство, міжнародні відносини» має «чоло-віче обличчя» — сягає 96,3 %, а ось тематика сім’ї та споживання найменш представлена і найбільш жіноча, їх частка там досягає паритетних 0,48) [29, с. 87–89].

З другого боку, маємо досвід долання такої нерепрезентованості. Так, прагнучи ліквідувати білі плями в картині нашої минувшини, що проступає з версії історії, яку можна умовно назвати «війни та герої», усноісторичні оповіді відкривають глибоко занурений у повсякдення пласт соціального життя, якому важко віднайти понятійні відповідни-ки в хрестоматійних текстах. І справа не лише в індивідуалізованості життєвих історій, а й у новій чутливості до відмінностей.

Проте міждисциплінарний статус усної історії не вирішує всіх поставлених завдань, про що вже зазначалося в попередньому роз-ділі. Тяжіючи до історичного знання, дослідники збирають та на-

75 З великим відривом з’являються інші регіони: «в новинах західних радіостанцій частіше згадується Львів (15 % vs. 2 %), в новинах українських радіостанцій — Південний і Центральний регіони (8–10 % vs. 3 %)», решта міст знаходяться навколо 5-, а регіони — 10-відсоткової позначки [54, с. 34].


272

копичують цікавий, часом безцінний матеріал, який потребує вже психологічної, культурологічної чи соціологічної інтерпретації. Виявлена «інша історія» чи то пак «історія інших» не може бути формально долучена до попередніх концепцій, а породжує необхід-ність переосмислення самих засад історіописання, більш того — способів вироблення та функціонування колективної пам’яті.

Тож при підведенні підсумків стану репрезентації полікуль-турності суспільства в ЗМІ та історичних побудовах з’являється сум-нів: чи нинішня політика пам’яті для усіх — пам’ять усіх? Бо якщо спробувати підшукати антонім до цього займенника, то, на відміну від інших подібних випадків — «я — не-я», «ми — не-ми» і — «усі — не всі» не дасть бажаного заперечення, а лише поставить під сумнів. У цьому граматичному казусі можна розгледіти метафору соціального: всім протистоять не-всі, меншість, якісь інші, включені в спільне тло суспільства групи, які не відчувають з нею необхідної спільності.

І якщо про соціальну неоднорідність годі сперечатися — всі визнають важливість складових соціальної структури, стратифі-каційних поділів та інших утворень, то щодо культури побутує думка, що культура завжди єдина і цілісна, що це річ співмірна усій країні та національній державі. З часів розбудови нації, ро-мантичних і модерністських проектів минулих століть понині, на думку ідеологів (політиків і значної частини інтелігенції), у кож-нім суспільстві повинна бути якась культура, сповнена багатств і чеснот. Нею і опікуються відповідні міністерства та відомства, від її імені виступає школа, виголошують промови державні ді-ячі, саме її і несуть у маси. А кого з тих чи інших причин не вклю-чено в цю культуру, отримують статус людей ще акультурних або вже антикультурних, які потребують опіки органів у справах нац-меншин, жінок, дітей, інвалідів, а також інших незахищених і проблемних груп.

І тільки виклики останніх десятиліть — масові міграційні процеси на тлі об’єднання Європи і глобалізації — порушили самоочевидність цієї тези. Не лише культурологи, антропологи, соціологи, але й політики почали замислюватися над полі куль-турністю суспільства, складністю управління і перипетіями по-всякденного життя. Мішель Вевйорка, позначивши деся тиліття «вибуху» диференціації 60-ми і 70-ми роками ХХ століття, пока-


273

зав, що за півстоліття хоч і з’явилася політика мультикультурнос-ті у двох своїх варіантах «інтегративній» та «фрагментованій», все ж поки що вона не привела до значного успіху. Підтверджен-ням такого неуспіху, на думку автора, стають виявлені фахівцями різних країн відповідно «новий», «культурний», «диференцію-ючий» і «символічний» расизм та ксенофобії [23, с. 16, 22–23]. Та попри всю проблематичність, а то й дилеми полікультурнос-ті сучасних суспільств, на переконання французького філософа Марка Крепон, експерта Ради Європи Антоніо Перотті [56; 98], інтелігенції з різних куточків світу, вони не можуть зменшити значущість цієї глибоко гуманістичної цінності, необхідності її підтримувати і розвивати.

Ситуація в столиці та найбільших містах України з огляду на розмаїття давно вкорінених і новітніх спільнот, їхніх культур, як уже зазначалося, потребує вироблення та проведення полікуль-турної політики. Бо ксенофобія до значної кількості мігрантів, зокрема із далекого зарубіжжя, наростає, попри сформовану ще радянською пропагандою ідею інтернаціоналізму, і українська гос-тинність, як проголошувана ментальна риса, може перетворитися на свою протилежність76.

У цьому зв’язку соціокультурний аналіз ґрунтується на понят-ті репрезентативної культури за Фрідріхом Тенбруком77. З другого боку, контент-аналіз чи інші методи соціологічного дослідження дозволяють виявити нерепрезентативність публічного простору і, зокрема, медіа, державної політики щодо присутності в них та до-ступності до них наявних у суспільстві культур. Це особливо ви-разно проглядається через дисонанс декларованої владою, міжна-родними організаціями, ідеологією інтелігентських груп цінності полікультурності.

76 Ми вже вказували на дослідження інституту Кеннана з вивчення «нетрадиційних» мігрантів [108; 109; 89], а також соціологічні дані, що засвідчують динаміку зменшення толерування українським населенням.77 «Всі вірування, уявлення, світогляди, ідеї та ідеології, які впливають на соціальну поведінку, оскільки вони або активно поділяються людьми, або пасивно визнаються» (Tenbruck F.H. Repräsentative Kultur // Sozialstruktur und Kultur / Hrsg. von H. Haferkamp. – Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1990. – S. 29). Цит. за [44, с. 76].


274

Та навіть у випадку відмови від проекту збереження культур-ного розмаїття через його утопічність, економічну чи політич-ну недоцільність, загалом ненадання значення реалізації функції примноження багатства та збільшення адаптивності суспільства культурними інструментами, навіть за умов поширення нині цих настроїв і спроб згорнути програми полікультурності, неможливо скасувати чи не визнавати мультикультурну соціальну реальність. На невідповідності політик та соціальної ситуації наш аналіз роз-гортатиметься далі, виявляючи особливості відтворення та під-тримки культурної нерепрезентативності як джерела конфліктів та їх близькі й віддалені соціальні наслідки.

Соціальна реальність багатьох країн надто строката. Складна і суперечлива історія постання сучасних держав і нині виявляє себе в культурних відмінностях між регіонами, типами поселення, соці-альними класами. Українське суспільство не виняток, більш того, такі повсюдні для світу явища, як діалекти, суржик, розходження в поглядах деякі політичні агенти з протилежних куточків країни використовують для конструювання міфу «федеративної України», що може розцінюватися як прагнення тієї ж тоталітарної однако-вості, тільки в менших масштабах.

Проблема полікультурності може виникати як спільне усві-домлення ситуації в суспільстві; як гасло, вияв політкоректності, нова політична мова; а також як теоретико-методологічна готов-ність до вивчення цієї ситуації. І тоді продемонстрована нами не-репрезентативність символічного простору суспільства особливо привертає дослідницьку увагу.

І особлива складність у реалізації політик полікультурності, як і подібних до неї гуманізуючих стратегій, полягає в їх позірній неефективноcті, адже нерепрезентативність відчутна, а досягнена паритетна репрезентація стає самоочевидною, непомітною. Цей ефект аналогічний збурювальному впливу будь-якої дискримінації (за віком, статтю, етнічною належністю) на статистичні дані. Роз-повсюдженість дискримінаційних практик одразу виявляється в стійких кореляціях, перекосах у відсоткових розподілах. Водночас успіхи в досягненні, наприклад, ґендерної рівноправності маніфес-туються як відсутність статистичних залежностей, жодним чином не прив’язаних до конкретних співвідношень. Тому реалізація ан-


275

тидискримінаційної політики не може звітуватися кількісними по-казниками, що не завжди з розумінням сприймається міжнародними організаціями, дер жавними установами, грантодавчими фондами.

Більш того, чим чутливішим стає суспільство до культурної інакшості, тим на більший спектр дискримінаційних практик воно починає реагувати, тож кількість проблематизацій з часом може навіть зростати. Звідси іноді складається враження провальності такої роботи, і політика полікультурності ЄС уже зазнала не лише зовнішньої, а й внутрішньої критики78.

Водночас результат такого роду політик полягає в дотриманні недискримінаційних принципів, реалізації проектів розвитку, а не в структурних розподілах населення, з яких формулюється про-блемна ситуація.

Крім того, слід враховувати потреби переосмислення, уточнен-ня розуміння полікультурності. На жаль, в українському суспіль-стві трактування полікультурності досить зашкарубле, — з часів романтизму та національних визвольних проектів воно досі не переглядалося. Полікультурність як настанова на толерантність та певна технологія, а також мультикультурність, як правило, розгля-даються тільки як наявність національних меншин, що, з одного боку, протиставляє її ідеї унітарності країни, а з другого боку — не дозволяє оцінювати самобутні культури соціальних груп і стилів життя у спільному контексті, тобто як рівнозначні більш тради-ційній, так званій загальній культурі, зводячи їх до субкультурного статусу. Звідси і труднощі міжкультурної комунікації, виховання толерантності, сприйняття культурного розмаїття як джерела ба-гатства нації. І головне, що звуженість трактування культури при-зводить до нерозуміння потреби різних за стилем життя та базови-ми цінностями спільнот на власну репрезентацію у символічному просторі суспільства. Навіть так звані молодіжні субкультури, які важко не помітити, подаються радше як недокультури, як відхи-лення у формуванні зрілої культури.

78 Саме в такому ключі вийшла нещодавно у світ книжка Тіло Сарацина «Німеччина скасовує себе. Як ми поставили свою країну на карту» (2010). Вона отримала настільки широкий резонанс [120], що на неї не могли не прореагувати і соціологи культури [43].


276

Важливу роль у реалізації політики полікультурності відіграють історичні дискурси, місця пам’яті та практики вшанування, здатні як поглибити розкол суспільства, так і сприяти його консолідації довкола загальнозначущих подій та дат, спільної історії. При цьому науковці відзначають неминучу ідеологізованість усіх компонентів — кращого інструмента для управління настроями суспільства не знайти.

Пол Коннертон пов’язує ці аспекти: «Що стосується, власне, со-ціальної пам’яті, то можемо сказати, що образи з минулого зазвичай “виправдовують”/легітимізують соціальний лад теперішнього. Це діє як неписане правило: всі “учасники” (і суб’єкти, і об’єкти) будь-якого соціального ладу мусять мати спільну пам’ять» [53, с. 17]. Автор ла-пок підкреслив іронію, знаючи, що ця «повинність» сама по собі уто-пічна і веде до тоталітарного суспільства. Проте таке «неписане пра-вило» активно беруть на озброєння еліти багатьох держав у творенні національної ідентичності, формуванні національної ідеї, ідеології.

Неоднозначна роль при цьому відводиться політикам пам’яті. Сформовані в надрах державних структур, вони працюють на іде-ологію панівної групи, яка береться репрезентувати весь загал і послуговується буквально хрестоматійними засобами, в той час як для субкультурних груп закарбувати значущі символи, позначити пам’ятні місця, згадки в історії — важчий, проте чи не головний спосіб презентації і протривання себе.

Одним з таких механізмів підтримання нерепрезентативності в межах політик пам’яті може бути загальна героїзація історії (спо-внення її героями, установка на героїзацію фігурантів оповідей) та настанова героїзації (виправдання несуперечливого писання істо-рії), що породжує героїзуючий дискурс.

Міждисциплінарний зв’язок історії та соціології через розвиток усноісторичних досліджень актуалізував у соціології питання колек-тивної пам’яті, перечитання відповідних історичних та соціально-філософських текстів. Проблематика колективної пам’яті, її знаків, місць і політик на пострадянському просторі — одна з найновіших і жваво обговорюваних79. Засновком розгорнутих міжнародних дис-

79 Наприкінці 2008 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбулася міжнародна конференція «Геополітика, примирення та пам’ять». Упродовж трьох днів українські, польські, французькі інтелек-


277

кусій, до яких активно долучається вітчизняна гуманітаристика, стала тенденція так званої історичної політики: у стосунках між давніми імперіями та постколоніальними країнами примирення не відбулося, конфлікти, котрі, як здавалося, стали вже предметом ви-вчення істориків, знову є предметом війни за пам’ять.

Політичний вимір колективної пам’яті — чи не найважливіша проблема сучасного українського пошуку національної ідентич-ності. Мова йде про конструювання власного образу як тяглості, що зависає між фактом і міфом, пережитим та ідеологемою. Ні-мецькі науковці в ході спільних обговорень теми діляться з укра-їнськими колегами досвідом роботи з болісними спогадами, іс-торизацією колективної травми країни, яка понад 50 років живе з тягарем національної провини за Другу світову і Голокост. І важли-вість цього діалогу підсилюється тим, що сьогодні, з одного боку, спостерігається прагнення до віктимізації, а з другого знову, як і раніше, — значна вибірковість в українському дискурсі історії.

Як бачимо, означена тема породжує великий інтерес у акаде-мічних колах, бо її актуальність як для формування наукової кар-тини світу, так і для сталого розвитку самого суспільства незапере-чна. Текстуальна опора проблематики «політики пам’яті» включає в себе праці відомих авторів М. Гальбвакса, П. Нора, П. Рікера, П. Коннертона, В. Лур’є. Втім, увага з боку вітчизняної соціологіч-ної спільноти поки що доволі мала. Серед авторів, які працюють над цією темою, переважають історики чи соціологи з історичною освітою, в той час як упродовж розгляду багатьох соціологічних питань виникає чимало інспірованих політиками пам’яті «драж-ливих моментів»: представленість у сучасності та минувшині сус-пільства різних груп, їх оцінка, можливості збереження культурної спадщини, продовження традиції різних соціальних спільнот.

Соціологічне осмислення феноменів колективної пам’яті, її носіїв та функціонування в сучасному українському суспільстві нагальне, проте ще недостатнє. Хоча досвід якісних досліджень і

туали прагнули осмислити нові виклики об’єднаних та роз’єднаних у ХХ ст. європейських держав. А 23–24 жовтня 2009 року в Києві відбулася конференція «Четверті Київські діалоги: Історія і “політика пам’яті” сьогодні в Україні і Європі» [21].


278

удосконалення ведення глибинних інтерв’ю дуже важливі, проте отримані таким чином результати все ж не дають панорамного ба-чення картин пам’яті, особливо в контексті багатьма схвалюваної, проте важко осягненної полікультурності сучасного українського суспільства, з вивченням якої і соціологи-фахівці, і соціологічні методи не завжди дають собі раду. Для врахування культурного розмаїття українського суспільства найбільш евристичним вида-ється застосування семіотичних методів та концептуалізацій со-ціокультурного аналізу.

У ході набуття модусу значущості обрані події, герої, версії історії, різні капітали (фінанси, політичні візити), конвертовані в символічний капітал, досягають символізації та отримують мі-фо-ритуальне аранжування, найчастіше втілюючись у пам’ятках і пам’ятниках. При цьому ритуальна частина найяскравіше виявляє себе у святкуваннях та пошануваннях.

Лише держава здатна підкріпити відзначення когось чи чогось вихідним днем, зробивши відповідну дату червоним днем календа-ря. Та навіть червоний день календаря не гарантує прийняття всім населенням країни хронотопу підтримуваної державою культури80. Дуже невелика частина загальнодержавних свят викликає всена-родне піднесення. Розходження у сприйнятті свят і героїв у різних регіонах України аналізувала Вікторія Середа [113]. Як видно з її висновків, деякі дати або особистості пам’ятні для всіх громадян, але різною мірою (Новий рік досить значущий для більшості об-ластей, але менше в західних, де він сприймається «у тіні Різдва») або по-своєму (різнозначущість постаті Богдана Хмельницького). Інші свята присутні в переліку тільки одних груп (день проголо-шення ЗУНР), а ще інші — різними датами оповідають про схожі

80 Розмаїття історій становлення та відзначення національних свят продемон-стровано у збірнику «Національні дні / Національні шляхи: історичні, політичні та релігійні святкування по світу» (National days / national ways: historical, political, and religious rations around the world). Ситуації в нашому суспільстві в збірнику присвячена стаття Н. Костенко, Т. Андросенко, Л. Малес «У пошуках свята: випадок України» (In search of holidays: the case of Ukraine), де здійснено аналіз результатів даних із масового опитування (GfK-USM Омнібус, 1998) та контент-аналітичного дослідження [148, с. 285–301].


279

змісти (шанування жінок в одних регіонах прив’язується до 8 Бе-резня, в інших — до Дня Матері).

Не меншу вибірковість демонструє держава під час релігійних свят або відзначення річниці якоїсь історичної події, діяча. При-єднуючись до ритуальних дійств певної культури, своїм потужним символічним, а затим і власне економічним, політичним капіталом вона підносить їх значущість на недосяжну для інших культур ви-соту, наприклад, в Україні цей державний патронат подибуємо на великі християнські свята (Різдво, Великдень) або у дні прослав-лених військових звитяг (воєнні перемоги чи поразки). У такі дні з трибун і ефіру чуємо риторику одержавлення цих значущих, нехай і для більшості, але далеко не для всіх громадян України, культур-них подій. «Уся країна сьогодні збирається в родинному колі... Ми так довго чекали цього дня... Вони здолали лютих ворогів нашого народу... Поле битви — святе місце для кожного українця», — уро-чисто проголошують офіційні особи держави, її чільники. Але цим вони, попри намір піднести дух, привітати українське суспільство, породжують почуття власної незначущості, невидимості, непра-вильності, а то й «неправедності» в тих, хто не належить до куль-тури більшості, хто неетичними пойменуваннями та некоректними узагальненнями враз перетворюється на «Інших» (католиків, му-сульман, іудеїв, атеїстів; розлучених, самотніх чи несімейних; по-ляків, росіян чи кримських татар; мігрантів, осіб без громадянства, багатьох інших).

До прикладу, ґендерованість, котра розлита скрізь, присутня також у практиках пошанувань, як чинник поділу, критерій сприй-няття. Щороку з ефіру лунає багате узагальненнями і патріархат-ними нотками привітання Президента, в котрому він вітає жіно-цтво з 8 Березня, обходячи увагою саму назву свята «Міжнародний день прав жінок», забуваючи інші іпостасі жінки, окрім дружин-но-материнської. Тож замість того, щоб долати і так доволі чис-ленні випадки ґендерної дискримінації, їх дедалі більше множать вербально та поведінково. Публічний простір напередодні цього червоного дня календаря наповнюють агресивні акції просування і збуту квітів та подарунків. У такі моменти масового шалу люди з інакшими світоглядними переконаннями особливо гостро відчува-ють нетиповість [141, Гл. 1], чужість, глибину переживання яких


280

описала Юлія Крістєва [58]. Та й сама святкова спільнота в цей час замикається у своєму колі, байдужа до інших: у США і Західній Європі під час суто родинного свята — Різдва — працюють лише кризові центри, причому дуже напружено, намагаючись запобігти суїцидним намірам самотніх людей, пік яких припадає на цей день.

Святкування та інші практики вшанування дуже часто прив’язуються до місця, об’єктивованість та довговічність якого сприяє живучості в колективній пам’яті асоційованих з ним дат, людей та подій, організованості самого ритуалу, а його символі-зація підсилює інтегративний ефект у відповідних ритуалах. І тут частенько подибуємо місця пам’яті не для всіх.

Символічний простір міста білими плямами маніфестує вибір-ковість полікультурності, толерантності та політик пам’яті, про-являючи в такий спосіб рівні значущості, де модус інтенсивності доповнюється модусом оцінки — те, що політики воліють замов-чувати, про що дискурс мовчить, чому немає назви.

Чи не найбільш асоційований з полікультурністю Львів, чия іс-торія у складі багатьох держав, імперій стала дуже модною, чимось на кшталт бренду міста, і яку нині активно обговорюють як акаде-міки, так і обивателі. Але й тут уважний погляд знайде прагнення не стільки розібратися, скільки вигідно використовувати тему, а може, навіть прикритися нею. «Ми звикли назовні хизуватися нашою мультикультурною історією. Проводимо конференції і семінари, виголошуємо “правильні” тексти, сподіваємося стати туристичним центром Європи. Але коли дивитися на пам’ятники — пам’ятаємо тільки себе, навіть якщо ми тут і не завжди були...» [105].

Полікультурність Києва, на відміну від Львова81 або інших, пе-реважно західноукраїнських, міст, досі мало досліджена і радше видається темою дивною, хоча, окреслюючи перед цим соціокуль-турні чинники структурування міста, ми показали її значущість та різноманітність. Можливо, тому автором одного з небагатьох глибинних досліджень культурної диференціації сучасного Києва став зарубіжний колега Блер Рубл («Капітал розмаїтості», «Новітнє право на українське місто» [108; 109]). Щоб проілюструвати долю

81 Згадаємо тут лиш статтю Ярослава Грицака «Конструювання національного міста: випадок Львова» [34].


281

цієї багатоликості, звернімося до даних про динаміку етнічної роз-маїтості, зібраних Сергієм Чорним [134] і доповнених останнім переписом населення від 2001 року.

Та бл и ц я 6 Етнічний склад Києва і сільського населення області, %

1897 р. 1926* р. 1959 р. 1989 р. 2001 р.Українці 22,2 / 84,8 77,9 60,1 / 93,2 72,5 / 89,4 82,2/92,5Росіяни 54,2 / 3,3 8,7 23,0 / 4,8 20,9 / 8,7 13,1/6,0Євреї 12,1 / 10,2 10,2 13,9 / 0,9 3,9 / 0,6 0,7/–

Білоруси 1,1 / 0,5 – 1,2 / – 1,0 / 0,4 0,6/0,5Поляки 6,7 / 0,6 1,6 0,8 / 0,4 0,4 / 0,3 0,3/0,2 * дані Київського округу без поділу на місто–село.

Війни, революції, репресії, еміграції зумовлювали долю ко-лишнього населення, внаслідок чого нині в місті проживає лише невеликий відсоток корінних жителів, киян більш ніж у трьох по-коліннях. У той же час у 50–60-ті роки минулого сторіччя радян-ська влада провадила мобілізацію трудових ресурсів із довколиш-ніх сіл і областей для відбудови міста з руїн, ударного розвитку промисловості. Та й протягом усієї історії міста спостерігався ве-ликий міграційний рух у столицю. Тільки у нинішньому сторіччі в ряди киян з різних куточків країни і зарубіжжя вливається 20 тисяч нових мешканців щорічно.

У зв’язку з цими та іншими факторами, етнічний склад киян за останнє сторіччя помітно змінився: Київ, попри культурні та мовні спроби влади русифікувати, етнічно українізувався, вчетверо змен-шилася кількість росіян, майже зникли з етнічної карти міста поль-ські і єврейські групи, але їхній внесок в образ міста помітний, що й намагаються показати через позначення місць пам’яті активісти відповідних національно-культурних товариств. Покладатися на колективну пам’ять нечисленної етнічної громади нині недостат-ньо, тому за сприяння посольств видаються «Єврейські адреси Ки-єва», а згодом з’являться і «Польські адреси Києва» — своєрідні меморіальні карти міста.

Але навряд чи ці польські та єврейські адреси стали спільним надбанням киян. У цьому легко переконатися з програм буклетів,


282

маршрутів екскурсій, шкільних курсів краєзнавства. Меморіальні дошки, погруддя, пам’ятники, хоч і розміщені в публічному про-сторі міста, — це місця пам’яті не для всіх. Хтось покладе букетик до барельєфа Алли Горської на вул. Терещенківській, а хтось — Олександру Корнійчуку на вул. Шовковичній, інші ж знімуть ка-пелюха, відповідаючи на вітання Шолом-Алейхема на вул. Рогні-динській, а ще інші можуть пригадати подвиги Артема, простуючи однойменною вулицею Києва. Найімовірніше, всі ці «хтось» — не-численні та різні. Назагал публіка киян та гостей міста сприймає їх як скульптурний декор публічного простору.

Нарешті, багато в чому зрозуміти проблему місць пам’яті «не для всіх» нам дасть змогу концепт приватне–публічне. Адже саме через флуктації від приватного до публічного можна виявити ди-наміку і механізм появи загальнозначущих місць пам’яті та їхніх зникнень з поля зору більшості. Яскравий приклад цього — над-гробки, стели пам’яті, меморіальні дошки, підтримувані в більш-менш доглянутому стані зусиллями родичів або поодиноких шану-вальників, а потім, через поновлення інтересу до ймення, ці місця стають центром помпезних церемоній, і навпаки. Таким чином, місця пам’яті змінюють свою «локалізацію»: від приватного (осо-бистої пам’яті окремих осіб, вузького кола друзів, родини) або ж від повного небуття до публічного — введення в хрестоматії, ре-єстр нагород і премій, святкування річниць, масове цитування.

Зворотний шлях подолали численні погруддя радянських вож-дів — ще на зорі незалежності їх було сховано в підсобні при-міщення та внутрішні дворики підприємств та організацій. А от міські пам’ятники здебільшого вціліли, увага до них міської влади мінімізувалася, зате увага городян не ослабла, хоча й розділилася [80]. Для одних вони стали героями сміхової культури: добродуш-но, обсценно, саркастично обіграються місце і жести пам’ятника (так, один з київських пам’ятників Леніну вказує на «Бесараб-ку» — найстарший київський ринок — дія оксюморонна). Та чи-мало киян досі щорічно 22 квітня приносять квіти до підніжжя по-стаменту В. Леніна. Про це вже не пишуть газети, не повідомляють на зборах, — це особиста справа кожного.

Монументи М. Щорсу, М. Ватутіну, Д. Мануїльському та дея-ким іншим військовим і партійним діячам не викликають нині ані


283

великого політичного, ані туристичного, ані якогось іншого сус-пільного інтересу — вони якщо не буквально, то фігурально пере-бувають на задвірках суспільно-політичного життя.

І тільки могутні за значущістю події творення чи відтворення історії здатні перебороти непохитність монументів минулої епохи. Після студентської революції «на граніті» (біля гранітного підніж-жя скульптурної групи на честь Жовтневої революції) 1991 року відбувалася відставка компартійного уряду республіки і знесення головного радянського монумента. А 2009 року, в листопадові дні скорботи 75-х роковин голоду 1932–1933 рр., було демонтовано пам’ятник С. Косіору як одному з головних організаторів Голо-домору в Україні. Комусь ці місця все ж таки будуть пам’ятні в особистій біографії: студенти-романтики, подорослішавши, ймо-вірно, іноді ностальгують за тим першим наметовим містечком на повністю перелицьованій і перейменованій нині площі (тепер Майдані Незалежності); а жителі вулиці Студентської, можливо, згадуватимуть пам’ятник С. Косіору, що позначав місце зустрічей у найближчому парку.

У випадку з пам’ятниками загиблим у Другій світовій війні зміни не завжди однозначні. На початку нового тисячоліття з ар-хівів КДБ і родинних розповідей активно виводилися в публічний простір історії, віднаходилися та опоряджувалися, позначалися пам’ятними знаками місця поховання воїнів УПА. У публічному просторі — на центральних площах і вулицях міст — часто і від-разу зводяться пам’ятники С. Бандері, іншим провідникам ОУН-УПА, меморіали полеглим бійцям.

У той же час пам’ятники бійцям Радянської Армії не перево-дяться у приватність. Це пов’язано насамперед з тим, що україн-ська політика пам’яті цих драматичних подій у другій половині першого десятиліття нового століття зробила обидві лінії боротьби за визволення України сурядними, чого не скажеш про самих вете-ранів, котрі беруть участь в акціях протилежних політичних сил і далекі від примирення.

Поодиноке включення обелісків воїнам Радянської Армії у сферу приватного мешканців міст та сіл, окрім потужної їх ідео-логізації, зумовлюється також їх анонімністю. Як відомо, масова їх поява припала саме на часи культури-1 (60-ті роки ХХ ст.), коли,


284

відповідно до типології В. Паперного, наголошувалася роль ши-роких народних мас. Офіційно і колективно шанований кожного 9 Травня, пофарбований у срібне та обсаджений чорнобривцями Невідомий солдат у сільській місцевості прив’язувався до духу місцевих громад списками загиблих односельчан, але все ж таки був далекий від традиційних поховань, не включався в загальну традицію поминального тижня після Великодня.

Ці процеси відбуваються не лише на українських теренах. На-приклад, в Естонії, одній з колишніх радянських республік, кілька років тому перенесли монумент «Радянський солдат» з міського центру на цвинтар. Таким чином, було здійснено зворотне до звич-них траєкторій героїзації переміщення місця пам’яті, частково де-ідеологізоване та наближене до приватних практик городян у по-шануванні померлих82. Цей випадок можна трактувати в термінах десимволізації та деміфологізації, адже було відновлено первинний семіотичний зв’язок, який майже повністю заступили ностальгійні та сепаратистські практики лівих і проросійських рухів. У своєму дописі «Сакральна географія написів» В. Вахштайн охарактеризу-вав цю подію в дусі фрейм-аналізу, підкреслюючи символічність самого акту і загострюючи несуголосність, неспівмірність логік ді-ячів, що опинилися перед складним вибором практик та стратегій83.

82 «У своїй промові [в парламенті] голова уряду [Андрус Ансип] висунув тезу про те, що завдяки переміщенню на цвинтар монумент перестав символізувати окупацію, депортацію і ностальгію за Радянським Союзом, і тепер у нього лишилося тільки одне значення — пам’ятник загиблим у Другій світовій війні» («Актуальная камера» (русский выпуск) 2.05.2007 http://uudised.err.ee/index.php?0534940&type=0&page=205 http://uudised.err.ee/index.php?0534940&type=0&page=204 - Aktuaalne kaamera (vene keeles)).83 «Місце – це теж в якомусь сенсі метакомунікативне повідомлення, рама; воно говорить спостерігачеві, як саме слід “читати” “розміщені в ньому” об’єкти, повідомлення і дії. Вибір місця означає вибір логіки прочитання. Наприклад, у координатах “публічне / приватне” і “сакральне / профанне”. Прапор, вивішений з вікна приватного будинку (приватизований символ), монумент, перенесений на кладовище, напис, зроблений на стіні старовинного королівського палацу... Це все вибаглива гра транспонування. (Пам’ятаєш “Вакантне місце на кладовищі Елм-Хайлендз”?) І ось саме тут якраз (на рівні вибору місця розміщення напису) проявляється антагонізм логік. З точки зору логіки передвиборної боротьби напис повинен бути зроблений у публічному


285

Справді, правила і доцільність соціальної комунікації та культурної атрибуції не завжди збігаються, а часом і суперечать одні одним. Ця суперечність почасти зумовлена ще й тим, що комунікація завжди реалізується чи інтерпретується як актуальна. А внутрішня форма слова-мовленого, застиглого символу як джерело атрибуцій може сягати як завгодно далеко в глиб історії. Тому зміст утвореного та-ким чином знаку, замість того щоб стати пам’ятним місцем, нато-мість породжує конфлікт інтерпретацій.

Тож сучасне суспільство будує свій образ не репрезентативно, а радше в актуальних ідеологічних домінантах. Культурна своєрід-ність життя численних груп громадян та історичні події часто за-лишаються тільки в сімейній або груповій пам’яті. Однак зі зміна-ми в політичному житті, з черговим переведенням історії зі сфери приватного також виводяться імена людей і значущих подій, які підлягають подальшій глорифікації та публічному вшануванню.

3.3.2. Подвійна герменевтика урбаноніміч ного тексту міста

Проаналізувавши процеси зміни значущості, якими керує й ке-рується політика пам’яті, ми побачили, що місто внаслідок цих про-цесів стає читабельним — постає як текст. Символічний текст міс-та — імена та речі як знаки у різній своїй значущості — несподівано виявляються повноводними джерелами соціокультурного аналізу

Для позначення символічного статусу таких міських знаків, як інформаційні таблички, меморіальні дошки, пам’ятники тощо оперують поняттям «місце пам’яті». Це налаштовує на аналіз пер-вісного призначення знаку (пошанування закарбованої у ньому людини чи події), що особливо впадає в око, коли до таких знаків прив’язуються ритуали відзначення певних дат чи, свят. і робить схожість міських пам’ятників із надгробними особливо разючою і нагадує часи, коли людей захоронювали поблизу житла.

місці, де його побачить якомога більше людей із цільової групи – потенційних виборців. З точки зору логіки ритуалу напис повинен бути зроблений у місцях, які надають цьому напису додаткового смислового навантаження. Це, м’яко кажучи, різні місця» (http://out-of-frame.livejournal.com/1899.html?thread=3179#t3179)


286

У той же час не меншу значущість породжує знак як прикмета певної місцевості, географічний чи ідеологічний орієнтир84, який вже у своїй вторинній семіотичній системі85 стає місцем сутичок політичних рухів, місцем зустрічі культурних традицій. Загалом, задіяння міських знаків до відтворення міського простору та соціо-культурних процесів у ньому — річ найнесподіваніша і невичерпна.

Неможливо абстрагуватися від соціокультурного середовища побутування знаку, під впливом якого формується символічний статус. Адже далеко не кожен знак досягає настільки великого рів-ня значущості, щоби відігравати помітну роль у соціокультурних процесах суспільства86.

Ціннісне навантаження — це традиційний соціологічний ін-терес у вивченні імен та речей. Цінності можуть не збігатися з мистецькою оцінкою акцій чи предметів, бо радше йдеться про значущість для широкого кола (громади, публіки, жителів)87.

Опріч спеціального опитування, виокремити ціннісну компо-ненту частково можна також за залученням до ритуалів певних культурних традицій. Це, наприклад, миття «Сковороди» (начебто він найбільше страждає від голубів) на день Альма-матер могилян-цями. Або візьмімо маршрути об’їзду знакових місць під час ве-сільних церемоній: у Києві це пам’ятник Тарасу Шевченку, обеліск Невідомому солдату, човен із Либіддю та її братами — своєрідна

84 Пам’ятник В. Леніну встановлювався на центральній площі, якій цей статус надавав Поштамт, визначений за географічну точку міста; у Польщі відповідно це могли бути пам’ятники Адаму Міцкевичу та Ратуша.85 Будучи міфом, за Роланом Бартом.86 Скільки разів ми наступаємо ногами на геодезичні знаки, навіть не помічаючи того, а візьмімо різноманітні ринви, люки? Проте варто було влаштувати в НаУКМА фотовиставку останніх, щоби відвідувачі стали уважніше дивитися собі під ноги, простуючи вулицями рідного міста, позаяк тут є і відсилання до радянського розподілу праці, і закарбування вже зниклих назв у комунікаціях. Адже люки були серед тих небагатьох речей, котрі довіряли робити колоніям, їх чавун також може надовго зберігати давно забуті назви міст, як-от Станіслав (нині Івано-Франківськ).87 Прикладом такого розходження між позицією експертів (агентів поля обмеженого виробництва) та загалом може слугувати колишня обов’язковість, а нинішня популярність соцреалізму.


287

тріада національний–інтернаціональний–місцевий. Кожному міс-ту притаманні свої варіанти, особливо в категорії «місцеві»: «Грив-ня» та «Альтанка» в Донецьку, «Дзеркальний струмінь» у Харкові, «Божа мати» у Львові. Тут очевидна і тяглість традиції, і вплив модних тенденцій, і політичні чи естетичні вподобання молодят, зрештою, їх соціальна позиція.

Втім, непосвяченість у внутрішню форму (ідеологічна до-цільність, культурна традиція певної спільноти тощо) елемента символічного простору міста при його сприйнятті призводить до труднощів оперування ним, а то й до відчуження таких знаків. Не-обізнані з подвигами героїв Другої світової війни та полум’яних революціонерів, мешканці та гості міст сприймають вимовляння вулиць імені Лайоша Гавро, Алішера Навої чи Отакара Яроша лише як складний фонетичний іспит. Часте вживання урбанонімів як складових адреси відвертає увагу від сутності назв, що в них фігурують, робить відтворення їх формальним. Та варто лише зі-ніціювати зміну назви котроїсь площі, вулиці, провулка чи тупика, як це одразу ж викликає бурхливі дискусії в суспільстві.

Урбанонімії належить помітне місце в символічному просто-рі міста — вона найбуквальніша та найближча до лінгвістичного визначення знаку означень та семіотичних прийомів аналізу. Ур-баноніми, як вид топонімів, позначають власне ім’я будь-якого міського топографічного об’єкта. Разом вони утворюють верба-лізований знаковий код просторової організації міста, приступ-ний до читання кожному перехожому, навіть гостю міста. Назви вулиць, площ, провулків, тобто урбаноніми адресного функціо-нування, дуже рідко обмежуються лише роллю нейтральних мі-ток (як-от: вулиця Нова 17, 5-та Лінія тощо). Лаконічні за фор-мою, вони можуть наповнитись будь-яким змістом, який, завдяки необхідності частого вживання, міцно закріплюється в пам’яті мешканців. Урбаноніми адресного функціонування мають меншу опірність результатам соціальних змін, порівняно з іншими топо-німами (назви місцевостей, міст чи житлових масивів) чи мате-ріальними об’єктами. Ці властивості сприяли тому, що в ХХ ст. держава дедалі більше почала використовувати годоніми (назви лінійних об’єктів) та агороніми (назви площ) для утвердження власної ідеології в суспільстві.


288

Творений урбанонімами свій текст міста при прочитанні дає багато цінної інформації соціологу. Ще століття тому прозорість етимології робила найменування очевидними та функціональни-ми. Виникнення назв вулиць, площ, мостів та поселень зумов-лювалося необхідністю виконання інформативної, застережу-вальної, пояснювальної функцій, які тепер покладено на дорожні знаки та путівники. Справді, село Грузьке, містечко Конотоп ни-нішньої Сумської області відразу готували мандрівника до труд-нощів подорожі, а вулиці Прорізна, Діагональна розповідали про особливості їх виникнення, містячи також «для тих, хто знає» до-даткові конотації про специфіку організації простору міста в кон-кретному місці, а саме: нестача землі, інтенсивність її забудови чи, навпаки, її цілинність.

Та з часом зв’язок між символікою вулиці та її денотатом без-поворотно втрачається. Вік будівель хоч і може налічувати тисячі років, та, зрештою, мало які будинки здатні встояти під натиском стихії чи людини. Ті ж, що залишалися, передавали, мов естафету, родове ймення місця, а за цей час сама вулиця протягом століття могла цілковито змінитися. Такі постійні зміни крок за кроком при-звели до того, що під впливом різних чинників більшість об’єктів (споруди, шляхи, специфіка рельєфу і т. д.) чи суб’єктів (жителі певного суспільного стану, землевласники, визначні уродженці...) іменодавців зникають, розчиняються серед загалу новобудов та новоприбульців. І навіть якщо в пориві відродження традиції чи просто завдяки старанням ентузіастів-істориків їх історія знову ви-ринає, то лише як знак минувшини, старовини, виконуючи естети-ко-декоративну функцію, надаючи більшої символічної ваги новим користувачам. Первинна інформаційна цінність відроджених назв у життєвому світі мешканців уже не актуалізується. Хоча згодом, коли урбаноніми частково віднаходять себе в нових нетрадиційних зв’язках, відбувається реетимологізація.

Випадковим, але тим цікавішим стане зв’язок, який побачать не посвячені в українську радянську поезію в адресі магазину «Ди-тячий світ» — Київ, вул. Малишка, 2 (вулицю названо на честь Андрія Малишка). Маркетингово вдалим виявилося використання частини подвійного прізвища більшовика-ленінця Смірнова-Лас-точкіна для одного з київських швейних підприємств, і тепер на


289

бирках костюмів та блуз, шкільних форм красується стилізована ластівка. Так само мало нагадує про буремні роки революції фір-мовий пилосос «Артем», але саме його виробник — завод імені Артема (професійного революціонера, одного з керівників першо-го уряду Радянської України) — дав назву підприємству і вулиці, на якій він розташований.

Численні приклади з московської урбанонімії, названої на честь землевласників чи домовласників і переприсвоєної однофа-мільцям із радянської героїки, наводить Алєксандра Суперанська: Бабушкін пров. (першопочатково це власник полотняної фабрики П. Бабушкін, а не революціонер І. Бабушкін), вул. Котовська, вул. Княжніна, вул. Лєбєдєва та ін. [119, с. 88]. У Санкт-Петербурзі Владимирський чи Невський проспекти уже мало асоціюються відповідно з церквою Владимирської Богородиці та Олександро-Невським монастирем. Кіріл Горбачевич щодо таких випадків за-значає, що «в політичному сенсі (а основна маса перейменувань була зумовлена цією обставиною) такі назви, загалом, нешкідливі: вони вже втратили очевидний раніше зв’язок з культовим змістом» [32, с. 97–98]. З новою гостротою постала проблема найменувань та перейменувань у другій половині шістдесятих минулого сторіч-чя, коли масова забудова породила чимало «Нових» вулиць. Гео-графи та лінгвісти бодай в академічному дискурсі прагнули відре-агувати на породжені цим казуси у своїх публікаціях [32; 100; 119].

Наступним сплеском урбанонімічної активності стає масове перейменування 90-х рр. ХХ століття, зумовлене відродженням незалежності України. Після потужних хвиль перейменувань і пе-релицювань ХХ ст. їх кульмінацією стають таблички на будинках Львова із замальованою старою назвою вулиць, перейменованих в останнє десятиліття, але так і не прописаних у фізичному просторі міста. У суголоссі з концепцією Умберто Еко, український проект модерну так сильно прагнув виправити минуле і започаткувати майбутнє, що знайшов своє втілення у вигляді tabula rasa. «Аван-гард не зупиняється: руйнує образ, відміняє образ, доходить до аб-стракції, до потворності, до чистого полотна, до дірки в полотні, до спаленого полотна; в архітектурі вимоги мінімалізму приводять до паркану, до будинку-коробки, до паралелепіпеда; в літерату-рі — до цілковитого руйнування дискурсу — до колажів Берроуза,


290

і простягаються далі — до німоти, до білої сторінки. Але настає межа, коли авангарду (модернізму) далі вже йти нікуди, оскільки він дійшов до створення метамови, яка описує неможливі тексти (це концептуальне мистецтво). Постмодернізм — це відповідь мо-дернізму: оскільки минуле вже неможливо знищити, бо таке зни-щення веде до німоти, його потрібно переосмислити іронічно, без наївності» [139, с. 461]. За надто швидкими змінами політичної карти Центрально-Східної Європи наповнення новим, як правило національним, змістом не встигає. Ресурсів вистачає лише на де-монтаж символів попередньої епохи.

Проте нині місто як текст дедалі більше нагадує палімпсест. Збиті букви радянських гасел залишають слід, за яким їх легко про-читати, а часом і відкривають глибший культурний шар, тобто ті тексти, які комуністичні транспаранти мали собою затуляти. Цьому враженню підіграє і вся архітектура: проекція знесеного будинку проступає формою кладки чи вицвілістю фарб на стінах сусідніх споруд. Первинні ансамблі великих міст зазнали численних правок та нашарувань і своєю недомовленістю провокують багатство інтер-претацій — що ілюмінація підсвітить, те й прочитаєш. Актуальне значення несподівано вихоплює давніші шари, поглиблюючи мо-заїчність сьогочасних знаків. Намагаючись прочитати знаки часу в рамках їх власного контексту, виявляємо, що закрити гештальт стає дедалі складніше, бо не зосталося жодного цілісного ансамблю: центральні, знакові чи так звані «програмні» їх частини зруйновано, а більшість елементів уплетено у пізніші конструкції88.

Наприклад, «Київська старовина» — це не лише часопис, а й улюблена тема корінних киян, частина їхньої ідентичності. Цьо-

88 На одному з будинків Івано-Франківська видніється вже майже стертий напис «Kawiarnia», — він легко зчитується, транслітеруючись, і не викликає труднощів у тлумаченні, хоча самого закладу на тому місці вже давно нема. Але в цьому випадку маємо справу не з самою ідеєю відмови від кирилиці чи демонстрацією багатства української мови, — давність напису і латинка нас явно відсилають до польського і дорадянського періоду міста. Реконструкція цього етапу історії сьогодні вельми популярна і зваблива не лише для місцевої інтелігенції, а й для обивателів, прибулих з-поза меж Західної України, котрі вже більш ніж півстоліття живуть у польських будинках, «звільнених» від господарів радянськими органами у 1939 році.


291

му чимало посприяли ентузіасти з музеїв — Історії Києва, Істо-рії однієї вулиці, журналісти новостворених видань, котрі обрали собі газетні бренди губернського Києва часів Російської імперії («Киевские ведомости», «Коммерсантѣ»)89. Але така посилена ре-конструкція ХІХ ст. призвела до значного перекроювання соціо-історичного тла в бік романтизації російської чи зрусифікованої знаті, а життя міста звелося до їхньої ролі в ньому. Це породжує очевидну нерепрезентативність культур Києва. Так, поглянувши з іншої точки зору, бачимо у цитованих уже до цього спогадах Віктора Домонтовича, що імператорський «університет Св. Воло-димира» більше скидається на в’язницю, котра, поєднуючи в собі монастир та казарму, одиноко височить, оточена муром на Воло-димирській вулиці.

До творення міфу місця та міфології міста громадськість, як правило, залучена мінімально: історія й логіка домінування май-же завжди обмежується постановами міських рад. Хоча й тут, як свідчать очевидці, не обійшлося без кулуарів: при перейменуван-ні вулиці Леніна в Київській міськраді виникли труднощі, адже вождь пролетаріату втратив свою харизму для депутатів-демокра-тів, Симон Петлюра її не набув в очах комуністів, а відновлення дореволюційної назви на честь цивільного губернатора Києва Івана Фундуклея не задовольняло обидві політичні позиції. Тож знайшли фігуру, котра не ображала почуття жодної зі сторін, що-правда, породжувала конфлікт інтерпретацій: для перших Богдан Хмельницький був ініціатором союзу України з Росією, для дру-гих — поборником її незалежності.

Як ми вже зазначали, у ХХ ст. урбаноніми як вид топонімів, тобто назв міського простору, аж надто вільно виникають та зни-кають, потім з’являються знову, виконуючи функцію демонстра-ції символічної могутності міських властей, ще й назви для локу-су з певним рівнем престижу. У тому, що урбаноніми належать до важливих інструментів символічного управління простором, мо-гли влітку 2010 року переконатися всі кияни та гості міста. При-

89 З їхніх уст ми дізнаємося про те, що «Т. Г. Шевченко» стоїть на постаменті царя Ніколая ІІ, про лікарську славу Володимира Караваєва чи нову версію постання будинку з химерами.


292

водом для цього стало поспішне перейменування частини вулиці Івана Мазепи (колишня Січневого повстання) на Лаврську. Проте цього разу маємо не таке соломонове рішення, як у випадку з пе-рейменуванням вулиці Леніна на вулицю Богдана Хмельницько-го. Точніше, йдеться про половинчастість рішення в буквальному значенні: ту половину вулиці, на котрій розташована Києво-Пе-черська лавра, перейменовано на Лаврську, а другу половину за-лишено без змін.

Характерні риси впливу соціально-політичної ситуації в дер-жаві на топонімічний образ міста, тобто відображення адресними урбанонімами основних ідей панівної ідеології, продемонструємо на прикладі аналізу перейменувань вулиць і площ Києва. Для цьо-го історію Києва ХХ ст. поділено на періоди, які б виявляли досить значні зміни у вербальному образі міста, спричинені соціально-ідеологічним впливом. До аналізу включено набори адресних ур-банонімів п’яти хронологічних зрізів:

1916 рік — фіксація дореволюційного урбанонімічного образу Києва;

1927 рік — період остаточного встановлення радянської влади в Україні;

1960 рік — закінчення наймасовішої забудови і найменування вулиць післявоєнного Києва;

1986 рік — час перед новою зміною ідеології;1997 рік — урбанонімічний образ Києва в незалежній Україні.Періоди 1916–1927 рр. та 1986–1997 рр. — це час повалення

старих і утвердження нових політичних режимів. Їх порівняння дасть змогу з’ясувати залежність між характером ідеології та мі-рою використання нею урбанонімів як капіталу та інструменту управління.

Методом контент-аналізу адресних урбанонімів м. Києва90 було отримано масив для подальшої їх обробки в статистичних пакетах. За результатами його математико-статистичного аналізу можна ви-ділити деякі найтиповіші особливості зміни урбанонімічного об-разу міста у ХХ ст. Так, разом із різкою зміною ідеології держави

90 Одиниця аналізу — годоніми та агороніми, одиниця рахунку — їх назва станом на певний рік. Для створення масиву використано довідник «Вулиці Києва» [24].


293

справді відбувається зміна ідеологічного забарвлення урбанонімії, але темпи останньої значно відстають від перебігу політичних по-дій, тому ще певний час топонімічний образ нової держави несе в собі сліди попереднього ладу. На побутовому рівні використання урбанонімів цей зсув ще відчутніший — тут спостерігається зна-чна інертність переходу від вживання старої до використання но-вої назви вулиці — маємо ж бо справу з культурним лагом.

Швидкість змін багато в чому залежить від агресивності ідео-логії нового політичного режиму. Впродовж проаналізованого пе-ріоду з 1916 по 1927 рр. було перейменовано майже кожну десяту вулицю Києва. Всі вони розташовані в центрі міста і мали назви, що дисонували з принципами диктатури пролетаріату. З центру процес перейменувань поширювався на периферію міста, і до по-чатку 60-х рр. його було вже повністю завершено. Дореволюційні назви зберегла лише четверта частина адресних урбанонімів (або 7 % від їх загальної кількості станом на 1960 р.), та й мали вони нейтральне ідеологічне забарвлення. За такий же відтинок часу че-рез 70 років — з 1986 по 1997 рр. — відбулися зміни, які кількісно були б майже непомітними, але оскільки вони стосувались найза-ідеологізованіших урбанонімів у самому центрі міста (вулиця Кар-ла Маркса, площа Жовтневої Революції, вулиця Калініна та ін.), то без перебільшення можна сказати, що комуністичне забарвлення столиці помітно нейтралізувалося.

З другого боку, і це набагато важливіший чинник, — процес зміни ідеологічного духу міста, його динаміка визначається мірою опірності чи автономності урбанонімічної системи на час пере-ходу від одного до іншого політичного режиму. Цю тезу можна узагальнити як рису, притаманну всім компонентам символічного простору міста, що також узгоджується з зауваженням Юрія Лот-мана про автономію символу щодо тексту [66, с. 46–160].

Рівень автономності урбанонімів протягом ХХ ст. весь час знижувався. Так, станом на 1916 р. лише невелика частина адрес-них урбанонімів мала адміністративне походження, решту ж було утворено «природним» шляхом від мікротопонімів, від певних ознак, особливостей території та її мешканців (вулиці Соляна, Ка-зармена, провулок Червинський — за прізвищем землевласника) і відзначалась глибокою «закоріненістю» в міське буття. Творцями і


294

носіями назв вулиць у ХІХ ст. були корінні мешканці, вони ж були і головними їх користувачами.

По Першій світовій війні, національній революції та україн-сько-більшовицькій війні населення Києва зазнало великих змін, проте вплив закоріненості був ще доволі значним. «Після встанов-лення в місті радянської влади населення і чимало службових осіб, незважаючи на щойно здійснені численні перейменування вулиць, продовжували користуватися старими їх назвами. Це змусило міськраду Києва видати у 1928 р. спеціальну постанову, котрою працівників відповідних установ було попереджено про найсуворі-ші санкції у випадку подальшого вживання колишніх назв» [103].

Внаслідок уже згадуваної активної декиянізації та маргіналізації міста значення урбанонімів дедалі менше пов’язувалося з особис-тим досвідом городян. Фізичне зруйнування багатьох вулиць під час війни також зменшувало дієвість їх вербального означення, що по-легшило їх перейменування після реконструкції. Зведена до мініму-му, опірність урбанонімічного простору дала змогу у гранично стис-лі терміни довершити повальне перейменування всіх, бодай трохи ідеологічно непідхожих, годонімів та агоронімів і ввести в обіг по-над 900 назв вулиць-новобудов (як-от: вулиць Регенераторної, Авто-паркової, Селекціонерів, Герцена, провулка Фанерного).

Спроби увічнення ідей незалежної України та заміни сим-воліки старого режиму91, імен осіб, причетних до численних на-ціональних трагедій, сьогодні теж зустрічають певний спротив, пов’язаний зі звиканням до вже сформованого і закріпленого в свідомості радянського образу міста, а часом і з політичними пере-конаннями.

91 «Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям: організувати проведення роз’яснювальної роботи серед населення, спрямованої на виховання поваги до державних символів України; забезпечити під час реконструкції будівель та споруд ліквідацію зображень державних символів колишнього СРСР та радянських республік, гасел КПРС, за винятком випадків, коли зазначені зображення містяться на будівлях та спорудах, включених до переліків пам’яток історії та культури» (Указ Президента України «Питання щодо використання державних символів України» (Зі змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 1143/2001 (1143/2001) від 26.11.2001)).


295

У всіх п’ятьох проаналізованих хронологічних зрізах інстру-ментальна роль назв вулиць набувала дедалі більшої ваги. Адресні урбаноніми вже виникають не «природним» шляхом, як ще сто-ліття тому, а організовано, за адміністративною вказівкою і мають привнесений сенс. Вони наповнюються змістом задля утверджен-ня ідей, які проповідує держава.

Переважаючим типом урбанонімів на початку ХХ ст. були опи-сові назви як наслідок спонтанного найменування з використан-ням характерних ознак території. Станом на 1960 р. різко зростає кількість топонімічних назв вулиць, що відображали неозорі про-стори СРСР (вулиці Уральська, Курська, Єнісейська, Грозненська), а в часи застою і на сучасному етапі найактуальнішими стають на-зви на честь певної особи (вулиці радянського генерала Пилипа Жмаченка, російського художника Васілія Сурикова, письменника Олександра Бойченка), як варіант почесті у спектрі джерел симво-лічного капіталу. Відбулася диверсифікація знакового матеріалу в процесах символізації адресних топонімів та набуття ними нових соціокультурних функцій у символічному просторі міста.

Ще одна тенденція, що неминуче супроводила розглянуті про-цеси, — зменшення прив’язаності назв до місцевості, яку вони позначують. Це не тільки послаблює закріплення вербалізованого образу території в свідомості, але й ще більше підкреслює штуч-ність, привнесеність нової урбанонімічної системи. Тож, з одного боку, важча натуралізація ускладнює їх культурну трансляцію. А з другого, — за умов зміни панівної ідеології влада може швид-ко і майже безперешкодно переписувати текст міста. Особливо це стосується великих міст, де назви більшості вулиць знають хіба що таксисти та вузькі спеціалісти, а ментальні карти інших меш-канців — це зшиті звичними маршрутами квартали місць праці, проживання та відпочинку.

У результаті завершення післяреволюційного процесу пере-йменувань та масового створення нових урбанонімічних одиниць у 1960-х рр. Київ, здавалося б, назавжди забув про імена колишніх земле- і домовласників, про соціальний статус перших поселенців, про свою багату мікротопонімію (назви місцевостей, річечок, ба-лок, шляхів, пустирів тощо), які за часів першого офіційного впо-рядкування територій (в середині ХІХ ст.) стали основою адресної


296

урбанонімії міста. Натомість вулиці активно нарікалися на честь осіб, чия діяльність майже не була пов’язана з Києвом, віддзерка-лювали індустріальні досягнення та багату географію Радянського Союзу. Ті ж самі тенденції спостерігаємо і в інших містах колиш-нього СРСР [32; 77; 78; 100; 101].

Внаслідок усього цього урбанонімічний образ столиці втра-тив свою неповторну індивідуальність, набув рис універсальності, став типовим для середньостатистичного радянського міста. Місь-квиконкому за період з 1952 по 1960 рр. вдалося підігнати його до ідеологічно вивіреного шаблону: центральні вулиці та площі но-сять імена основоположників марксизму-ленінізму, керівників Ко-муністичної партії та більшовицької революції. Менш важливим територіям (ступінь важливості визначається за віддаленістю від центру та величиною) надавали імена прославлених робітників, рядових революціонерів, присвоювали назви, що мали викликати відчуття величезних досягнень радянського народу на політично-му та промисловому фронті. Таке просторове структурування, в якому значущість статусу назви ставиться у відповідність зі ста-тусом території, є вивіреним з дидактичної точки зору, оскільки у свідомість радянської людини закладається вже готова ієрархія «правильних» ідей92. Статус території, як бачимо, визначається центральністю, оскільки вона досі мала високу значущість, яку й іменує відповідними урбанонімами.

За часи незалежності, аж до останніх років, процес перейме-нувань поєднує в собі дві стратегії: відновлення первісних назв, тісно пов’язаних з історією певної місцевості (вулиці Прорізна, Інститутська, Липська), та увічнення пам’яті видатних діячів, борців за незалежність України (вулиці Михайла Грушевського, Олени Теліги, Богдана Хмельницького). Обрання певної стратегії при цьому здійснюється з урахуванням статусу вулиці щодо вели-чини та її близькістю до центру.

92 Аналогічний порядок зустрічаємо в побудові бібліографічних списків літератури тієї доби, де спершу подавались праці Маркса, Енгельса, Леніна; Генерального секретаря ЦК, що саме був при владі; визначних революціонерів (Плеханова, Калініна, Крупської), а далі в алфавітному порядку йшов перелік, власне, тематичної літератури.


297

Ідея поділу вулиць міста за їхнім статусом не така вже й нова, адже вона втілювала логіку символічно значущої центральності. Вперше її було реалізовано ще в 1869 році, тоді Київ було умов-но поділено на чотири розряди. До вулиць першого розряду нале-жала центральна частина міста, на ній дозволялося зводити лише кам’яні, криті залізом будівлі, а на вулицях четвертого розряду можна було зводити будь-які халупи, навіть без фундаменту [103]. І, звичайно, для увічнення імен високопоставлених державних осіб Російської імперії вибирались вулиці вищих (першого чи другого) розрядів: вулиця Катерининська за ім’ям російської імператриці (тепер — вулиця Липська) чи Безаківська на честь київського, по-дільського і волинського генерал-губернатора Алєксандра Безака (з 1919 по 2009 рік — це вулиця Комінтерну, а нині перейменована на честь Симона Петлюри). Зрештою, і самі урбаноніми дореволю-ційних міст європейської частини Російської імперії часто повто-рювались, що було спричинене, вочевидь, спільністю культурних впливів, найчастіше релігійних. Втім, схожість деяких назв вулиць чи площ усе ж таки не була такою значною, як за радянських часів тотального планування типового проектування.

Аналіз урбанонімічного образу столиці виявляє специфічні риси, непритаманні іншим містам, зокрема, Західної України93. Якщо у Львові, Івано-Франківську політичні епохи суголосні со-ціальній ротації етнічних груп городян і корелюють з представле-ністю їх на карті міста, то для Києва — це опозиції місцеве (націо-нальне) — тоталітарне (радянське/імперське).

Узагальнюючи сказане, варто ще раз наголосити, що при зміні політичного устрою та ідеологічних орієнтирів, які для власного становлення потребують оформлення нового суспільного порядку, урбанонімічний текст міста, місця пам’яті починають активніше функціонувати як метафора соціального простору. По суті, йдеть-ся про механізми контролю влади через простір суспільства, який, утримуючи і орієнтуючи соціальних агентів, сприяє їх ідеологіч-но вивіреному переструктуруванню: називаючи, задає відповідні їхньому статусу місця — чим, власне, підсилює політику безпо-

93 Цій темі присвятили свої дослідження та публікації Я. Грицак, В. Середа, Б. Мельник, Р. Пастух, О. Галай та інші.


298

середнього регулювання і контролю просторів міської комунікації, соціальної інтеграції, зрештою, розселення.

Таким чином, у цьому розділі показано можливості соціокуль-турного аналізу в темі міста, серед яких акцентовано проблематики полікультурності, приватності в її особистісному та соціальному ви-мірі (екзистенційні питання і приватність двору). Розвинуті в попе-редніх частинах і спрямовані на розвиток соціологічного теоретизу-вання нові концепти і поняттєві пари: процесуальність символічного, культурний лаг, культурний шок, приватне–публічне, «культура-1 — культура-2» — були застосовані до аналізу урбопростору.

У свою чергу, на матеріалі соціокультурного аналізу великого міста виявлено особливості та характеристики процесу символіза-ції одного з головних символів простору міста — центру. Оскільки значущість центру може зазнавати суттєвих коливань, ми ще раз звернули увагу на те, що варто говорити не лише про модус, а й про динаміку цінності центру, щоразу фіксувати його в цих коор-динатах. Таким чином вісь «центр–периферія» чи не найхарактер-ніше відображає майнове розшарування міського простору, оскіль-ки сама центральність пов’язується культурою з певною цінністю, яка легко конвертується в ціну. Таким чином, відбувається закрі-плення атрибуції та підсилення цінності центру в тому чи іншому модусі. Центр, зі свого боку, своєю розділяючою очевидністю уна-очнює та обґрунтовує соціальні поділи як природні.

Це звернення до конкретних соціопросторових ситуацій про-яснило наш підхід до загальніших, засадничих питань: у чому міс-титься культурний сенс центральності для організації соціальнос-ті, що і завдяки чому можна трактувати як центр міста, які саме просторові типології, що виникли в результаті взаємонакладень за багатовікову історію міста, роблять простір простором центру. Зо-крема, через введення процесуальності, а відтак деконструкції гі-постазованої цінності центральності, центру як символу, було роз-крито аксіологічну складову та її місце в дискурсах центру міста.

Продемонстровано перехід з особистісного на суспільний рі-вень функціонування символів смерті, який відбувається через і завдяки використанню маркерів у іншій семіотичній системі со-ціації. Пам’ять про цей перехід, тобто тяглість символів різних се-


299

міотичних систем, дозволяє їх вільно взаємно накладати і заміняти одне одним у асоціативних зв’язках, репрезентуванні, зрештою, закріпленні в традиції через натуралізацію. У цьому випадку вико-ристано переважно особистісний рівень символізації, наповнений етичнішими та психоемоційнішими значеннями, екзистенційною проблематикою. Проте не меншу роль відіграє також суспільний рівень символізації, а їх взаємоопертя і переходи між ними соці-ально функціонують: підтримують стратифікацію, транслюють традицію, легітимізують новацію тощо. Як приклад переходу з особистісного рівня на груповий ми розглянули процеси культу-рації та усуспільнення, використання їх ефектів для закріплення та регулювання соціальних відносин смерті, її місце у виробництві простору міста: на рівні фізичного, текстуального та соціального.

Але з огляду на загальні наші завдання важливіше розвину-ти соціокультурний аналіз у досвіді вивчення міста. Так, широке застосування в читанні гіпертексту міста знайшла методика по-двійної герменевтики. Відбулася розробка ідей щодо модусу зна-чущості, підтвердження евристичності яких продемонстровано на прикладі центральності, смерті в процесах їх символізації, міфо-ритуальному аранжуванню. Цьому також сприяла деконструкція натуралізації традиції, яка постає то урбанонімічною канвою, то архітектурним палімпсестом міського символічного тексту. Не менш продуктивним є залучення до соціокультурного аналізу про-стору міста концептів семіотики та соціального конструктивізму, аналіз структурних опор культурного розмежування Ми–Вони.

Таким чином, велике місто надається до демонстрації при-чин та наслідків процедур натуралізації та денатуралізації. Осо-бливості постмодерного дискурсу щодо ефектів натуралізації в суспільстві та культурній традиції розпадаються на академічну деконструкцію (ґендерні дослідження, новий урбанізм, розвідки соціально-історичної антропології, наприклад, щодо смерті) та міські соціальні практики. Останні можуть химерно поєднувати псевдоісторичність із цивілізаційними вигодами або з реставра-цією патріархатної моделі дому тощо. Тож через соціокультурний аналіз саме міста можна реалізувати одвічне прагнення соціоло-гії розкрити та осягнути механізм есенціалізації у виробленні та трансляції культури.


300

Література1. Айзенштадт Ш. Разнообразная современность / Айзенштадт Ш.; Пер. с

англ. В. Фоминой // Социологическое обозрение. — 2003. — Том 3. — № 2. — С. 35–51.

2. Александер Дж. Обещание культурной социологии: технологический дискурс и сакральная и профанная информационные машины / Дж. Алексан-дер // Контексты современности: ІІ. Хрестоматия / Сост. и ред. С. Ерофее-ва. — Казань: Изд-во Казанского ун-та, 2001. — С. 91–98.

3. Амелин В. Территориальный аспект социальной дифференциации в г. Москве / В. Амелин, Дж. Бейтер, А. Дегтярев // Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и политология. — 1995. — № 2. — С. 16–29.

4. Анзель-Стойчевич А.-К. К вопросу о смысле похоронной обрядности у современных сербов и черногорцев / А.-К. Анзель-Стойчевич // Конферен-ция «Языки традиционной культуры». Секция 4. Человек в системе народных представлений. Режим доступу: http://www.auditorium.ru

5. Антипин П. Особенности социального зонирования городского про-странства Перми / П. Антипин // Российское городское пространство: попытка осмысления / Отв. ред. В. Вагин; Авт. коллектив. — М.: МОНФ, 2000. — С. 78–91. (Сер. «Научные доклады». — Вып. 116).

6. Антология гендерной теории / Сост. Е. Гапова; Пер. И. Караичева; Ред. Е. Руденко. — Минск: Пропилеи, 2000. — 384 с.

7. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти / Ф. Арьес; Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1992. — 528 с.

8. Бабенко С. Соціокультурний механізм динаміки соціальних нерівно-стей: обґрунтування концепції / С. Бабенко // Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: збірник наукових праць. — Харків: Вид. центр Харківського національного університету імені В. Н. Ка-разіна, 2008. — С. 46–50.

9. Батракова С. Язык архитектуры постмодернизма и конец великой уто-пии / С. Батракова // Борьба тенденций в современном западном искусстве. — М.: Наука, 1986. — С. 150–181.

10. Бєлоусов В. Інституціоналізація соціального простору міста: соціо-культурний аспект: дис. … канд. соціол. наук: 22.00.04 / В. Бєлоусов. — К., 2005. — 16 с.

11. Боднар Г. Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл (50–80-ті роки ХХ ст.) / Г. Боднар. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2010. — 323 с.

12. Борисенко М. Житло і побут міського населення України у 20–30-х рр. ХХ століття: Монографія / М. Борисенко. — К.: ВД «Стилос», 2009. — 357 с.

13. Бредникова О. Социологические прогулки по кладбищу / О. Бред-никова // Беспредельная социология: Перезагрузка; Сборник эссе. ЦНСИ: Unplugged / Под ред. Н. Нартовой, О. Паченкова, М. Соколова, Е. Чикадзе. — СПб.: ЦНСИ, 2006. — С. 61–77.


301

14. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV — XVIII ст. Том. 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе / Ф. Бро-дель; Пер. з фр. Г. Філіпчук. — К.: Основи, 1995. — 543 с.

15. Бурдье П. Начала. Choses dites / П. Бурдье; Пер. с фр. — М.: Socio Logos, 1994. — 288 с.

16. Бурдье П. Практический смысл / П. Бурдье; Пер. с фр. А. Бикбов, К. Вознесенская; Отв. ред. Н. Шматко. — СПб.: Алетея, 2001. — 562 с.

17. Бурдье П. Рынок символической продукции / П. Бурдье; Пер. с фр. // Вопросы социологии. — 1993. — № 1/2. С. 49–62, № 3. — С. 50–61.

18. Бурдье П. Социальное пространство и символическая власть: поля и практики / П. Бурдье; Пер. с фр.; Сост., общ. ред. пер. и послесл. Н. Шматко. — М.: Институт экспериментальной социологии, СПб.: Але-тейя, 2005. — 576 с.

19. Бурдье П. Социология политики / П. Бурдье; Пер. с фр.; Сост., общ. ред. и предисл. Н. Шматко, — М.: Socio-logos, 1993. — 336 с.

20. Вагин В. Городская социология: учебное пособие для муниципальных управляющих / В. Вагин. — М.: МОНФ, 2000 — 169 с.

21. Ваховська Н. Зберігати вічно. Український політикум і можливість пам’яті / Н. Ваховська // ПРОSTORY. Український літературний журнал. Ре-жим доступу: http://prostory.net.ua 28 жовтня 2008.

22. Вахштайн В. Конец социологизма: перспективы социологии науки: Лекция В. Вахштайна 18 июня 2009 года в клубе Bilingua / В. Вахштайн // Режим доступу: http://www.polit.ru/lectures/2009/08/06/videon_vahshtain.html

23. Вевьерка М. Формирование различий / М. Вевьерка // Социологичес-кие исследования. — 2005. — № 8. — С. 13–24.

24. Вулиці Києва: Довідник / За ред. А. Кудрицького. — К.: Українська енциклопедія, 1995. — 352 с.

25. Вульф В. Власний простір / В. Вульф; Пер. з англ. Я. Чердаклі. — К.: Альтернативи, 1999. — 112 с.

26. Галай О. Державна ідеологія як екстралінгвальний чинник розвитку офіційного закарпатоукраїнського урбанонімікону / О. Галай // Вісник Львів. ун-ту. Серія філол. — 2009. — Вип. 46. — Ч. 1. — С. 201–207.

27. Галайчук А. Киев: страницы мемориальной летописи. Фотопутеводи-тель-справочник / А. Галайчук, И. Воронцов. — К.: Мистецтво, 1983. — 255 с.

28. Галайчук А. Розповідають художньо-меморіальні дошки міста Киє-ва / А. Галайчук. — К.: Мистецтво, 1966. — 112 с.

29. Ґендерний розвиток в Україні: Реалії та перспективи. — К.: UNDP Ukraine, 2003. — 103 с.

30. Глазычев В. Изменения в культуре города: проблемы и парадоксы / В. Глазычев // Культура города: проблемы развития / Отв. ред. В. Глазычев. — НИИ культуры, М., 1988. — С. 7–36.

31. Глазычев В. Слободизация страны Гардарики / В. Глазычев // Иное. Хрестоматия нового российского самосознания / Ред.-сост. С. Чернышов. Т. 1. — М.: Аргус, 1996. Режим доступу: http://www.glazychev.ru/books/slobodizatsia.htm


302

32. Горбачевич К. О городской топонимике / К. Горбачевич // Вопросы культуры речи. — М., 1964. — Вып. 5. — С. 91–104.

33. Грац Р. Город в Америке: жители и власти / Р. Грац; Пер. с англ. В. Глазычев. — М.: Общество Развития Родной Культуры, 2008. — 417 с.

34. Грицак Я. Конструювання національного міста: випадок Львова / Я. Грицак // Дух і літера. — К., 2007. — № 17–18. — С. 157–181.

35. Делитц Х. Архитектура в социальном измерении / Х. Делитц // Со-циологические исследования. — 2008. — № 10. — С. 113–121.

36. Денисюк А. Формування уявлень про міський простір як чинник кон-струювання міської ідентичності молоді / А. Денисюк // Соціологія в ситуації соціальних невизначеностей: Тези конгресу. — Х., 2009. — С. 335.

37. Джекобс Дж. Смерть и жизнь больших американских городов / Дж. Джекобс: Пер. с англ. — М.: Новое издательство, 2011. — 460 с.

38. Домонтович В. Університетські роки / В. Домонтович // Хроні-ка-2000. — 1993. — № 1–2 (3–4). — С. 136–139.

39. Дружбинський В. Пам’ятi загиблих могил / В. Дружбинський // Дзер-кало тижня. — 2003. — № 39. — 11 жовтня.

40. Дуглас М. Чистота и опасность. Анализ представлений об оскверне-нии и табу / М. Дуглас; Пер. с англ. Р. Громовой. — М.: Канон-Пресс-Ц, Куч-ково Поле, 2000. — 120 с.

41. Заглада Н. В справі дослідження міської людності / Н. Заглада // За-писки етнографічного товариства. Книжка 1. — К.: Друкарня К. Ф. Книго-спілки, 1925. — С. 51–53.

42. Ильин В. Государство и социальная стратификация советского и постсоветского обществ 1917–1996 гг. (Опыт конструктивистско-структура-листского анализа) / В. Ильин. — Сыктывкар: Сыктывк. ун-т. Ин-т социоло-гии РАН, 1996. — 349 с.

43. Ионин Л. Конец мультикультурной эпохи. Сложности мультикульту-рализма / Рецензия на: Thilo Sarrazin. Deutschland schafft sich ab. Wie wir unser Land aufs Spiel setzen. Deutsche Verlags-Anstalt, München, 2010 / Л. Ионин // Русский журнал. Дата публикации 6.12.2010. Режим доступу: http://www.russ.ru/pushkin/Konec-mul-tikul-turnoj-epohi

44. Ионин Л. Социология культуры: путь в новое тысячелетие: Учеб. пособие для студентов вузов. — 3-е изд., перераб. и доп. / Л. Ионин. — М.: Логос, 2000. — 431 с.

45. Исаров Г. Справочник квартиросъемщика в вопросах и ответах / Г. Исаров. — Второе, дополненное издание. — М.: Издательство Министер-ства коммунального хозяйства РСФСР, 1962. — 98 с.

46. Іванкова-Стецюк О. Історико-культурний центр міста в просторі цін-нісних ідентифікацій (з досвіду вивчення преференцій мешканців Львова) / О. Іванкова-Стецюк // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наукових праць. В 2 т. Т. 2. — Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2006. — С. 266—270.

47. Івченко А. Міста України: Довідник / А. Івченко. — К.: НВП «Карто-графія», 1999. — 136 с.


303

48. Каганский В. Культурный ландшафт и советское обитаемое про-странство: Сборник статей / В. Каганский. — М.: НЛО, 2001. — 576 с.

49. Каюа Р. Людина та сакральне / Р. Каюа; Пер. з фр. А. Усик. — К.: Ваклер, 2003. — 256 с.

50. Клочкова О. Аксиологические аспекты сохранения архитектурно-исторического наследия / О. Клочкова // Культура, власть, идентичность: новые подходы в социальных науках. — Саратов: Изд.-коммерческое предпр. «Волжский сад», 1999. — С. 291–295.

51. Козлова Н. Социально-историческая антропология: Учебник / Н. Коз-лова. — М.: Ключ-С, 1999. — 187 с.

52. Коннел Р. Маскулинности и глобализация / Р. Коннел; Пер. Я. Боцман // Введение в гендерные исследования. Ч. II: Хрестоматия / Под ред. С. Жеребкина. — Харьков: ХГЦИ, 2001; СПб.: Алетейя, 2001. — С. 851–879.

53. Коннертон П. Як суспільства пам’ятають / П. Коннертон; Пер. з англ. С. Шліпченко. — К.: Ніка-Центр, 2004. — 184 с.

54. Костенко Н. Моніторинг політичних новин. Основні результати. Лис-топад 2002 — травень 2003 / Н. Костенко, В. Іванов — К.: АУП; Інститут соціології НАНУ, 2003. — 50 с.

55. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / Б. Кравченко; Пер. з англ. — К.: Основи, 1997. — 423 с.

56. Крепон М. Європейські іншості / М. Крепон; Пер. з фр. О. Йосипен-ко. — К.: Український центр духовної культури, 2011. — 184 с.

57. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові / І. Крип’якевич. — Львів: Апріорі, 2007. — 116 с.

58. Крістєва Ю. Самі собі чужі. — / Ю. Крістєва; Пер. з фр. З. Бори-сюк. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. — 262 с.

59. Кузьмин Н. Идентичность и пространство: проблема границ социокультурных миров / Н. Кузьмин // Методологія, теорія та практика со-ціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наукових праць. В 2 т. Т 1. — Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2006. — С. 13–17.

60. Куракин Д. Сакральное как понятие и проблема социологической тео-рии: на примере американской «сильной программы» культурсоциологии: ав-тореферат дис. ... кандидата социологических наук: 22.00.01 / Д. Куракин. — М.: 2009. — 30 с.

61. Куценко О. Суспільство нерівних. Класовий аналіз нерівностей в су-часному суспільстві: Спроби західної соціології / О. Куценко. — Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2000. — 316 с.

62. Лефевр А. Идеи для концепции нового урбанизма / А. Лефевр // Со-циологическое обозрение. — Том 2. — № 3. — 2002. — Режим доступу: www.sociologia.ru/Journal/02sta1.pdf (14.03.2005)

63. Лефевр А. Производство пространства / А. Лефевр // Социологичес-кое обозрение. — Том 2. — № 3. — 2002. — Режим доступу: www.sociologia.ru/Journal/02sta1.pdf (14.03.2005)


304

64. Линч К. Образ города / К. Линч; Пер. с англ. — М.: Стройиздат, 1983. — 328 с.

65. Лихачев Д. «Книга беспокойств» (Заметки о Соловках): Текст докла-да / Д. Лихачев. Режим доступу: http://www.solovki.ru/history13.html<BR

66. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. Человек — текст — семиосфе-ра — история. — / Ю. Лотман. — М.: Языки русской культуры, 1996. — 464 с.

67. Лотман Ю. Символика Петербурга и проблема семиотики города / Ю. Лотман // История и типология русской культуры. Авторский сборник. — СПб.: Искусство-СПб, 2002. — С. 208–221.

68. Луман Н. Дифференциация / Н. Луман; Пер. с нем. Б. Скуратов. — М.: Логос, 2006. — 320 с.

69. Малес Л. Актуалізація та соціокультурний аналіз міського просто-ру: приватність і приватизація двору / Л. Малес // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. — «Соціологічні дослі-дження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». — № 844. — 2009. — С. 23–28.

70. Малес Л. Ґендерна сегрегація в процесі соціалізації / Л. Малес // Фі-лософсько-антропологічні студії. Спецвипуск. — К., 2001. — С. 109–117.

71. Малес Л. Простір міста як арена розгортання стратегій структуру-вання / Л. Малес // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управлін-ня. Матеріали другої наукової конференції. — Донецьк: ДонДУУ, 2008. — С. 276–284.

72. Малес Л. Соціокультурний аналіз ґендерних стратегій: особливос-ті сприйняття та викладання / Л. Малес // Вісник Львівського університету. Вип. 3. — 2009. — C. 14–22.

73. Малес Л. Соціокультурний аналіз на перетині структурних ознак / Л. Малес // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наукових праць. — Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2005. — С. 497–502.

74. Малес Л. Фізична реальність у соціологічному вимірі / Л. Малес // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу: Збірник праць. — Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2000. — С. 97–102.

75. Манхейм К. Проблема интеллигенции. Демократизация культуры. Ч. 1 / К. Манхейм; Пер. с нем. — М.: ИНИОН, 1993. — 90 с.

76. Марков Б. Храм и рынок. Человек в пространстве культуры / Б. Мар-ков. — СПб.: Алетейя, 1999. — 304 с.

77. Мезенко А. Урбанонимия Белоруссии: автореф. дис. д-р филол. н.: спец. 10.02.01 «Русский язык»; 10.02.02 «Языки народов СССР» / А. Мезен-ко. — Минск, 1991. — 35 с.

78. Мельник Б. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. ХІІІ–ХХ століття / Б. Мельник. — Львів: Світ, 2001. — 128 с.

79. Мерлен П. Город. Количественные методы изучения / П. Мерлен. — М.: Прогресс, 1977. — 264 с.

80. Міхеєва О. Пам’ятники для забуття / О. Міхеєва // Критика. — № 107, вересень 2006. — С. 6–8.


305

81. Міхеєва О. Соціальний простір міста: можливості «прочитування» та управління / О. Міхеєва // Збірник наукових праць ДонДУУ: «Соціологія управління». Серія «Спеціальні та галузеві соціології». — Т. VIII. — Вип. 3 (80). — Донецьк: «Вебер» (Донецька філія), 2007. — С. 413–422.

82. Мусієздов О. Соціальні уявлення про культурну ідентичність Харкова (за матеріалами дослідження харківських першокурсників ) / О. Мусієздов // Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. — 2008. — Вип. 2. — С. 100–109.

83. Мусієздов О. Феномен міської ідентичності в контексті соціологічно-го аналізу / О. Мусієздов // Схід — Захід: Історико-культурологічний збірник / Схід. ін-т українознавства ім. Ковальських та ін.; Редкол.: В. Кравченко (го-лов. ред.) та ін. — Вип. 9–10: Спец. вид.: Patria / За ред. В. Кравченка. — Хар-ків: ООО «НТМТ», 2008. — С. 115 — 126.

84. Народонаселение: Энциклопедический словарь / Гл. ред. Г. Мели-кьян. — М.: Большая Российская Энциклопедия, 1994. — 640 с.

85. Населення України, 1992 рік: демографічний щорічник / Відп. за ви-пуск О. Гладун, І. Вакуловська; Міністерство статистикиУкраїни. — К.: Тех-ніка, 1993. — 238 с.

86. Населення України, 2003: демографічний щорічник / Відп. за випуск Л. Стельмах. — К.: Держкомстат України, 2004. — 364 с.

87. Населення України, 2008: демографічний щорічник / Відп. за випуск Г. Тимошенко. — К.: Держкомстат України, 2009. — 449 с.

88. Нессельштраус Ц. «Пляски смерти» в Западноевропейском искусстве XV в. как тема рубежа Средневековья и Возрождения / Ц. Нессельштраус // Культура Возрождения и средние века. — М.: Наука, 1993. — С.141–148.

89. «Нетрадиційні» іммігранти у Києві: сім років по тому / О. Брайчев-ська, О. Малиновська, Я. Пилипинський; за заг. ред. Я. Пилинського. — К.: Стилос, 2009. — 280 с.

90. Никифоров А. Рождение пригородной Америки. Социальные по-следствия и общественное восприятие субурбанизации в США (конец 40-х — 50-е гг. ХХ в.) / А. Никифоров. — М.: УРСС, 2002. — 356 с.

91. Основи теорії ґендеру. Навчальний посібник / Мельник Т., Чухим Н. та інші. — К.: К.І.С., 2004. — 536 с.

92. Оссовская М. Рыцарь и буржуа: Исследования по истории морали / М. Оссовская. — М.: Прогресс, 1987. — 528 с.

93. Пам’ятники і пам’ятні місця Києва. Бібліографічний покажчик до 1500-річчя міста / Складач Л. Балацька. — К.: Держ іст. Б-ка УРСР, 1982. — 20 с.

94. Паперный В. Культура Два / В. Паперный. — М.: НЛО, 1996. — 384 с.95. Парк Р. Город как социальная лаборатория / Р. Парк; пер. с англ.

С. Баньковской // Социологическое обозрение. — Том 2. — № 3. — 2002. — С. 3–12.

96. Парк Р. Городское сообщество как пространственная конфигурация и моральный порядок / Р. Парк; Пер. с англ. В. Николаева // Социальные


306

и гуманитарные науки. Отеч. и зар. л-ра. Сер. 11, Социология: РЖ. — М., 2000. — № 3. — С. 136–150.

97. Пастух Р. Вулицями старого Дрогобича / Р. Пастух. — Львів: Каменяр, 1991. — 165 с.

98. Перотті А. Виступ на захист полікультурності / А. Перотті; Пер. з фр.; Вид-во Ради Європи. — Львів: Кальварія, 1999. — 128 с.

99. Пиир А. Для чего нужен двор? (Возрастные сообщества ленинград-ских дворов) / А. Пиир // Антропологический форум. — 2006. — № 5. — С. 345–378.

100. Подольская Н. Урбанонимия центральных областей РСФСР / Н. По-дольская // Вопросы географии. — 1974. — Сб. 94. — С. 123–129.

101. Поляков В. Историческая эволюция городской топонимии Симферо-поля / В. Поляков. — Симферополь: СОНАТ, 2001. — 224 с.

102. Пономаренко Л. Київ: Короткий топонімічний довідник / Л. Понома-ренко, О. Різник. — К.: Вид-во «Павлім», 2003. — 124 с.

103. Пономаренко Л. Так звелів цар / Л. Пономаренко // «Хрещатик», 13 березня 1992 р.

104. Портнов Б. Городская среда: феномен престижности / Б. Портнов // Социологические исследования. — 1991. — № 1. — С. 69–72.

105. Расевич В. Політика пам’яті і пам’ятники: Львів — Чернівці / В. Расевич // Zaxid.net. — 2008. — 11 лип.: Режим доступу: http://zaxid.net/article/19724

106. Римашевская Н. Окно в русскую частную жизнь. Супружеские пары в 1996 году / Н. Римашевская, Д. Ванной, М. Малышева и др. — М.: Academia, 1999. — 272 c.

107. Российское городское пространство: попытка осмысления / Отв. ред. В. В. Вагин; Сер. «Научные доклады». Вып. 116. — М.: МОНФ, 2000. — 165 с.

108. Рубл Б. Капітал розмаїтості. Транснаціональні мігранти у Монреа-лі, Вашингтоні та Києві / Б. Рубл; пер. з англ. Т. Цимбала. — К.: Критика, 2007. — 335 с.

109. Рубл Б. Новітнє право на українське місто / Б. Рубл; Пер. з англ. О. Лотоцького. — К.: Зовнішторгвидав України, 2009. — 40 с.

110. Рубл Б. Прагматизм і плюралізм як рушії розвитку великого міста (Чикаго «позолоченої доби», Москва «срібного віку» та Осака епохи Мейджі) / Б. Рубл; пер. з англ. — К.: Стилос, 2010. — 404 с.

111. Семенова В. Равенство в нищете: символическое значение «комму-налок» в 30–50-е годы / В. Семенова // Судьбы людей: Россия ХХ век (биогра-фии семей как объект социологического исследования). — М.: Ин-т социоло-гии РАН, 1996. — С. 373–389.

112. Середа В. Місто як lieu de mémoire: спільна чи поділена пам’ять? Приклад Львова / В. Середа // Вісник Львівського універ-ситету. Серія соціологічна. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2008. — Вип. 2. — С. 73–99.


307

113. Середа В. Регіональні виміри українського соціуму: історичне ми-нуле і національні ідентичності / В. Середа // Агора. Україна — регіональний вимір. Випуск 3. — К.: Стилос, 2006. — С. 29–41.

114. Смелзер Н. Социология / Н. Смелзер; пер. с англ. — М.: Феникс, 1994. — 688 с.

115. Социально-культурные функции города и пространственная среда / Под ред. Л. Когана. — М.: Стройиздат, 1982. — 176 с.

116. Соціальні індикатори рівня життя населення: Статистичний збірник / Відп. за вип. І. Калачова. — К.: Держкомстат, 2009. — 220 с.

117. Соціологія міста: навчальний посібник / Л. Малес, В. Середа, М. Со-болевська, Ю. Сорока та ін.; за заг. ред. О. Міхеєвої. — Донецьк: вид-во «Но-улідж», 2010. — 463 с.

118. Стрельникова А. Специфика социального исключения в городском пространстве (на примере г. Москвы) / А. Стрельникова // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління: матеріали другої наукової конферен-ції. — Донецьк: ДонДУУ, 2008. — С. 285–293.

119. Суперанская А. Наименования и переименования в городах / А. Суперанская // Вопросы географии. — М.: Мысль, 1966. — Сб. 70. — С. 86–96.

120. Тоганова Н. Манифест Саррацина / Н. Тоганова // Полит.ру. Режим доступу: http://www.polit.ru/world/2011/04/15/sarrazin_buch_print.html

121. Топонимия и общество / Отв. ред. Е. Поспелов, Р. Агеева. — М.: МФГО АН СССР, 1989. — 123 с.

122. Топоров В. Пространство и текст / В. Топоров // Текст: семантика и структура / Гл. ред. Т. Цивьян. — M.: Наука, 1983. — С. 227–284.

123. Трушина Л. Эволюция пространства городской среды (струк-турно-семиотический аспект) / Л. Трушина // Перспективы практической философии на рубеже тысячелетий: материалы теоретического семинара. 09.03.99. / Ред. В. Марахов, Ю. Солонин. — СПб.: СПб. гос. ун-т, 1999. — С. 114–116.

124. Трущенко О. Престиж центра: Городская социальная сегрегация в Москве / О. Трущенко. — М.: Socio-Logos, 1995. — 112 с.

125. Українське суспільство 1992–2008. Соціологічний моніторинг / За ред. В. Ворони, М. Шульги. — К.: ІС НАНУ, 2008. — 501 с.

126. Уорнер У. Живые и мертвые / У. Уорнер; Пер. с англ. — М.–СПб.: Университетская книга, 2000. — 672 с.

127. Устьянцева Н. Социально-проcтранственные структуры крупного города: городская среда, ее инфраструктуры и социальные слои: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. соц. наук.: спец. 22.00.03 / Н. Устьянцева. — Саратов, 1998. — 19 с.

128. Филиппов А. Социология пространства / А. Филиппов. — СПб.: «Владимир Даль», 2008. — 285 с.

129. Фуко М. Наглядати і карати: Народження в’язниці / М. Фуко; Пер. з фр. — К.: Основи, 1998. — 392 с.


308

130. Хальбвакс М. Социальные классы и морфология / М. Халь-бвакс; Пер. с фр. А. Бикбова, Н. Шматко; Отв. ред. А. Бикбов. — М.: Ин-т экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 2000. — 509 с.

131. Харламов Н. Городские виды, реальные и воображаемые. Ben Highmore. Cityscapes: Cultural Readings in the Material and Symbolic City. Houndmills and London: Palgrave Macmillan, 2005. — 192 p. / Н. Харламов // Синий диван / Под ред. Е. Петровской. — М.: Три квадрата. — Вып. 12. Режим доступу: http://sinijdivan.narod.ru/sd12rez3.htm

132. Ходько Н. Міста Центральної і Східної Європи в соціалістичний пе-ріод / Н. Ходько // Вісник Харківського національного ун-ту ім. В. Н. Каразі-на. — № 489. — 2000. — С. 220–226.

133. Чешкова А. Методологические подходы к изучению городской про-странственной сегрегации / А. Чешкова // Российское городское простран-ство: попытка осмысления / Отв. ред. В. Вагин; Сер. «Научные доклады». Вып. 116. — М.: МОНФ, 2000. — С. 13–38.

134. Чорний С. Національний склад населення України в ХХ сторіччі: Довідник / С. Чорний. — К.: ДНВП «Картографія», 2001. — 88 с.

135. Шайдулина А. Жизненное пространство крупного города: динами-ка социально-пространственных структур: Автореф. дис. ... канд. соц. наук / А. Шайдулина. — Саратов, 1997. — 18 с.

136. Шаповал М. Загальна соціологія / М. Шаповал; Заг. та наукова ред. О. Юренка. — К.: Український центр духовної культури, 1996. — 368 с.

137. Шліпченко С. Архітектурні принципи постмодернізму / С. Шліп-ченко. — К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2000. — 240 с.

138. Шорске К. Віденське Fin-de-Siècle. Політика і культура / К. Шор-ске. — Л.: ВНТЛ-Класика, 2003. — 320 с.

139. Эко У. Постмодернизм, ирония, занимательность Заметки на полях «Имени розы» / У. Эко // Имя розы: Роман / У. Эко. — М.: Книжная палата, 1989. — С. 460–467.

140. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століт-тя. Волинь і Центральна Україна / Н. Яковенко. — Київ: Критика, 2008. — 472 с.

141. Ярская-Смирнова Е. Социо-культурный анализ нетипичности / Е. Ярская-Смирнова. — Саратов: Саратовский государственный технический университет, 1997. — 272 с.

142. Bachmann-Medick D. Cultural Turns. Neuorientierungen in den Kulturwissenschaften / D. Bachmann-Medick. — Reinbek bei Hamburg: Rowohlt Verlag, 2006. — 416 S.

143. Bourdieu P. Distinction: a Social Critique of the Judgment of Taste / P. Bourdieu; trans. R. Nice. — Harvard University Press,1984.

144. Cybriwsky R. Roppongi Crossing: The Demise of a Tokyo Nightclub District and the Reshaping of a Global City / R. Cybriwsky. — University of Georgia Press. — 328 p.

145. Ernst Wolfgang Memory and (Dissemi) Nation: Völkerschlachtdenkmal and Deutsche Bücherei at Leipzig 1813/1913 Between Real Bones and Symbolic


Letters // Journal of Historical Sociology. Vol. 8. — No. 4. — December. — 1995. — P. 329–351.

146. Frysztacki K. Miasta metropolatarne i ich przedmiescia. Z problematyki socjologii miasta oraz badań nad rzeczywistoscią krakowską / K. Frysztacki. — Kraków: Universitas, 1997. — 228 s.

147. Gračka V. Domovní znamení v Olomouci. Domovní znamení a ochranné motivy. Pověsti olomouckých domů / V. Gračka, H. Lisická, K. Zamečníček. — Olomouc: Poznani, 2008. — 186 s.

148. National days / national ways: historical, political, and religious rations around the world / ed. By L. Fuller. — London: Praeger, 2004. — 350 p.

149. Soja E. Postmodern geographies: the reassertion of space in critical social theory / E. Soja. — London — New York: Verso, 2003. — 266 p.

150. Soja E. Thirdspace. Journeys to Los Angeles and other Real-and-Imagined Places / E. Soja. — London, New York: Blackwell Publishing, 1996. — 334 p.

151. Suttles G. The Cumulative Texture of Local Urban Culture / G. Suttles // American Journal of Sociology. — Vol. 90(2). — P. 283–304.

152. Suttles G. The Men-made city: The land-use confidence game in Chicago / G. Suttles. — Chicago: The University of Chicago Press, 1990. — 317 p.

153. Susan Alice Fischer Ben Highmore, Cityscapes: Cultural Readings in the Material and Symbolic City (Basingstoke and New York: Palgrave Macmillan, 2005). 178 pp. http://www.literarylondon.org/london-journal/september2005/fischer.html

310

Підсумкові зауваги

Перспективи соціокультурного аналізу як пізнавальної стратегії соціології

Як ми побачили в ході огляду соціологічної традиції останніх століть, культурний поворот — явище справді масштабне і по-всюдне, насамперед, своїм прагненням та розумінням складності побудови соціологічної теорії, чутливої до культурних вимірів сус-пільства, усвідомленням незакритості гештальту соціального без культурного, яке спонукає до рішучих дій.

Варіантом вирішення поставленого завдання може стати до-лучення культурних об’єктів у прагненні системності розгляду суспільства, що можна позначити як соціологію культури, тобто погляд на культуру через соціальне, вивчення організаційних, ін-ституційних, групотвірних, комунікативних, структурних та інших аспектів культурної діяльності, мистецьких колективів, інфра-структури пропаганди та агітації, того, що колись чи нині асоцію-ється з соціологічним аналізом та включається до культури. Такий погляд давно вже утвердився в соціологічному дослідженні. Біль-шість бібліографій, дотичних до проблем культури публікацій в соціології, становлять праці саме такого типу. Схожу картину нині спостерігаємо переважно у вітчизняній та ширше пострадянській соціологіях, як правило, в галузевому поділі соціології культури.

Дослідження соціології культури, безумовно, корисні, а з огля-ду на нашу тему ще й тим, що вони наповнюють соціологію мате-ріалом аналізу культурних процесів та суб’єктів культуротворення. При цьому результати цього аналізу дозволяють засвідчити осіб-ність та особливість культури в застосуванні щодо неї соціологіч-них теорій, понять та методів. Проте більшість досліджень соціо-логії культури донині зосереджуються довкола певних культурних

Підсумкові зауваги. Перспективи соціокультурного аналізу

311

пріоритетів авторок та авторів, які не рефлексуються, а подаються як висока, справжня культура в околі суб- та контркультурного се-редовища. При всьому тому соціологія культури подає культуру як залежну змінну, тож вона не може заступити культурний вимір, по-треба в якому сформувалася у соціологічному теоретизуванні.

Розглянувши досвід соціології культури і піддавши його кри-тиці, через брак соціологічного аналізу для компенсації неповно-ти, Джефрі Александер обґрунтовує автономність культури. Відтак він вводить її як незалежний чинник та разом з колегами виступає з пропозицією сильної програми культури. Тож у своїй творчій ево-люції він іде далі, виходить за межі неофункціоналізму.

Сильна програма, безумовно, має свої сильні сторони: актуа-лізація смислового наповнення соціальних відносин та інститутів, звернення до їхніх символічних носіїв, уведення щільного читан-ня до арсеналу соціології як способу роботи з явищами, насиче-ними смислами. Та попри це, пропонований шлях культуралізації соціології не позбавлений недоліків, які, як видається, перейшли від традиції функціоналізму і стали обмеженнями для розвитку за-галом дуже цікавої та евристичної пізнавальної стратегії. Йдеться про те, що, виділивши культуру як автономний чинник, ми відді-ляємо її від об’єкта дослідження, виносимо назовні, дистанціює-мося, а це має свої наслідки для пізнання.

Першим таким негативним наслідком стає позірне унезалеж-нення від культури, зменшення уваги до постійної рефлексії влас-ної культурної належності, впливу цієї належності на пізнавальні стратегії. Другим — автономізація, в ході якої культура постає як привілейованіша і тим самим поміщається в своєрідне гетто. Тут соціальне та культурне розводяться, і не лише аналітично. Зре-штою, оскільки культурне можна виокремити в незалежний чин-ник, то залежне — це вже не культурне. І виявляється, що існує в суспільстві культурне та акультурне.

Загалом же потрібно розвивати ідеї щодо включення смислів та виведення культурного з однозначно залежного від соціального, а також контекстуальність (щільність) його читання, як це посту-люється в культуральній соціології.

Інші способи вирішення дуалізму соціального та культурного в соціологічному теоретизуванні об’єднує гуманістична тради-


312

ція. Її прихильники зазвичай керуються вихідними принципами соціального конструктивізму, соціального активізму, поділяють спільні з іншими гуманітарними дисциплінами уявлення, проте не обґрунтовують їх. Дослідники послуговуються тими чи іншими прийомами ситуативно, часто без адаптації до особливостей соціо-логічного пізнання, ad hoc. Опановуючи нову проблематику, вони переймають в інших гуманітарних дисциплін методи дещо стихій-но, з огляду на інтереси конкретних авторів та авторок.

Прагнучи охарактеризувати ці спроби, дослідники дедалі час-тіше вдаються до соціокультурної лексики, сплеск якої припадає якраз на час активного розвою вітчизняної соціології та знайомства з сучасними зарубіжними дискусіями. Тож сам термін соціокуль-турності виявився дуже вдалим — і з огляду на взаємне тяжіння складових, їх поокремішню неповноту, і з огляду на проблемність та невизначеність цих, засадничих для нас, складових, і ще через те, що він потягнув за собою множину неосяжного ані в соціології, ані в культурології. Проте різношерстість його вжитку та загалом розмитість вихідних положень зумовили необхідність розвинути трактування соціокультурного аналізу.

Саме з цих та ще з ряду інших причин гуманістична парадиг-ма в соціології потребує посилення свого концептуального вимі-ру задля успішнішого представлення результатів та участі в со-ціологічному академічному дискурсі. Зокрема, слід вибудовувати таку пізнавальну стратегію, яка дозволяє вивчати соціальне через культурне, задаючи, таким чином, новий кут зору, нове розуміння, значну евристику. Соціокультурний аналіз, з одного боку, охоплює цю спільність підходів, а з другого — критично переосмислює їх принципи, додаючи до класики соціології нові виміри рефлексії.

Враховуючи досвід зарубіжних колег, а також дискусії соціо-логів на пострадянських теренах, соціокультурний аналіз як про-понована пізнавальна стратегія наголошує, що культурне дифузує, проникає в соціальне, і навпаки. Тож культурне та соціальне інак-ше як аналітично неможливо відокремити одне від одного, і слід постійно тримати в голові цю умовність розведення соціального та культурного зі складного предмета соціології.

Окрім того, слід тримати в полі постійної уваги власну заанга-жованість культурним. Ця необхідність постійної рефлексії в піз-


313

навальній стратегії відрізняє соціокультурний аналіз від звичних методологічних настанов соціологічних досліджень, адже тут вона трактується не як завада, а як ресурс у розумінні та пізнанні. Справді, належність до тієї ж культури, що притаманна досліджуваній спіль-ноті, полегшує розшифрування смислів через спільність досвіду та доступність до міфологій чи інших текстів культурної інакшості. Цим соціологія вигідно відрізняється від історії та антропології, які віддалені від досліджуваних культур значними часовими та просто-ровими дистанціями. Тож розвиток підходу бачимо через розробку процедури та уточнення вихідних засад такої рефлексії культурної належності, яку можна вибудувати, переосмислити, проаналізувати, звернувшись до досвіду антропології та історії. Адже щоби побачи-ти власну культурну традицію, слід вийти за її межі.

Концептуальне підґрунтя соціокультурного аналізу, на нашу думку, найповніше співвідноситься з положеннями постструк-туралізму. Адже постструктуралізм увібрав у себе соціальний конструктивізм, критику структуралізму та статичності й аполо-гетичності структурного функціоналізму, інших системопоро-джуючих побудов, розробку технік деконструкції, розвінчання гі-постазування соціальних феноменів, напр. «класу», «громадської думки», прагнення реабілітації суб’єкта, відхід від дилемних ди-хотомій структури-індивіда до відносин. Через критичний аналіз та подальший розвиток постструктуралістського напряму завдяки розробці цих та інших положень відбувається теоретико-методо-логічне обґрунтування соціокультурного аналізу як пізнавальної стратегії соціології.

Зокрема, заслуговує детальнішого розгляду постструктура-лістська увага до символічного. Символічний капітал став одним з найважливіших способів поєднання агентності та структурності на шляху втілення соціального конструктивізму в соціологічне те-оретизування. Важливість цього концепту для постструктуралізму зосереджує на ньому також і наш погляд. Саме через символічний, не меншою мірою, ніж, власне, культурний капітал, відбувається інтеграція культурного в соціологічні побудови. З опорою на деякі, вже наявні в семіотиці ідеї, завдяки яким символ надається до со-ціоконструктивістського прочитання, він стає напрямком нашого соціокультурного аналізу.


314

В ході огляду дисциплінарних поділів та міждисциплінарності соціогуманітарних знань про культуру виявлено незадовільність окремо взятих соціоцентричного та антропоцентричного підходів. Тому відтворення, ба навіть поглиблення опозиції цих пізнаваль-них стратегій потребує ширшої дискусії й більшої уваги з боку соціологів. З другого боку, продемонстровано їх взаємну допо-внюваність, а критичний аналіз засвідчив евристичний потенціал гуманітарних засад дослідження культури й соціальності, можли-вості саме соціологічного їх подальшого розвитку.

Зокрема, з огляду на тісний взаємозв’язок теоретичних інстру-ментів, методу та інтерпретації в гуманістичній соціології, стало можливим розширення пошукових напрямків збільшення еврис-тичності та розвитку соціологічного теоретизування. Суб’єктність, тілесність, пам’ять, ідентичність стають викликами і нагодами, ко-трі уможливлюють рефлексивний перегляд багатьох соціологічних підходів для пізнання соціальної реальності.

У соціокультурному аналізі, завдяки розвитку поняття тра-диції, розгорнуто соціально-конструктивістські ідеї процесів (де)на ту ралізації. Вони дозволяють охопити класичні концепти постструк туралізму, деконструкції постмодерну та критики фемі-нізму — розширюють їх контекст з-поза меж лише політичних чи ґендерних, наприклад, практик.

На прикладі аналізу побутування спостереження в різних дис-циплінарних режимах актуалізовано дослідницьку рефлексію со-ціокультурних контекстів: як у значенні змісту соціокультурної належності, так і в причетності до досліджуваної спільноти через спільність чи інакшість (байдужість, конкурентність, підлеглість, владарювання тощо). Проблематизовано чутливість інакшості і водночас об’єктивність як прагнення безінтересовості вивчення та неоцінковість суджень, котра в соціологів, на відміну від антропо-логів, значно утруднена, проте тим і важливіша, адже йдеться про вивчення свого суспільства.

Актуалізується звернення до історії соціальних відносин: з од-ного боку, до історичних наук, їх методів та матеріалів, а з дру-гого — до підкреслення соціальності історії. Саме звернення до історії спільнот та особистостей дає необхідну перспективу, в якій помітно етапи натуралізації значущих символів, формування тра-


315

дицій (в т. ч. таку поширену аргументацію традиційної дії «так іс-торично склалося»).

Як ми переконалися, унікальність і доконаність біографічного факту чи події можуть розглядатися як точки біфуркації їх інтер-претації. Бо перше, унікальність, постає як перетин різних соці-альних вимірів, групових, субкультурних належностей. А друге, доконаність — це можливість зафіксувати, відштовхнутися, дис-танціюватися, щоби оцінити. Синхронний та діахронний аналіз виявляють винятковість або типовість моментів біографічного до-свіду соціальних суб’єктів та носіїв культури (індивідів чи спіль-нот).

Шляхом виокремлення семіотичних здобутків для соціокуль-турного аналізу значень у процесах символізації розширено сам погляд на пояснювану реальність як на культурно диференційова-ну та символічно марковану. В заключному розділі запропоновано і продемонстровано на прикладі великого міста процесуальність символічного. Таким чином, зрушується з місця статичне його сприйняття при активній залученості до постструктуралістських теорій (символічний капітал, символічний простір тощо).

Символ втрачає свою гіпостазованість і починає працювати на пояснення соціокультурних процесів суспільства, стає приступним до соціологічного осягнення як у поняттєво-термінологічному пла-ні, так і в емпіричному вимірюванні. Це стало можливим завдяки продовженню через поєднання з ґендерною теорією деконструкції (як пізнавальну технологію та політичну практику), та пізнішого соціологічного тренду — об’єктивації, поверненні до речей — у його поданні як загальніший процес натуралізація–денатураліза-ція. Зокрема, реонтологізація, з огляду на це, набуває чіткіших меж саме як пізнавальна активність, убезпечуючись від гіпостазування.

Також на прикладі великого міста ми продемонстрували про-цеси символізації та трансляції культурних значень у відтворенні соціальних структур та відносин: розгорнуті як опозиції приват-ність–публічність у розширенні зони соціологічної уваги через їх соціокультурний аналіз; розширені джерела соціальної інформації; розвинені тези щодо соціокультурного аналізу сучасного суспіль-ства. Поставлено одну з найнагальніших нині проблем, а саме — проблема полікультурності соціальної реальності та вироблення


політик полікультурності, як актуальна царина застосування соціо-культурного аналізу, подано шляхи її розробки.

Тож шляхом вивчення текстів культури в першому розділі про-аналізовано тексти соціологічного дискурсу як варіанта академіч-ної культури, з метою виявлення тяглості традиції соціокультур-ного аналізу. У другому — через ширші дискусії гуманітаристики показано дисциплінарні межі як можливості, а не як обмеження. Виявлено евристичний потенціал суміжного соціогуманітарно-го досвіду в читанні текстів культури, здійснено його критичне соціологічне осмислення. А в третьому — апробовано ці ідеї як прочитання текстів культури в просторі великого міста. Такими є пізнавальні особливості й потенціал соціокультурного аналізу в сучасному соціогуманітарному дискурсі. Їх подальша концептуа-лізація в межах соціокультурного аналізу стає нагальною пробле-мою соціологічного теоретизування.

Абашин С. 86Абрамян Є. 142Айвазова С. 160Айді Д. 102Айзенштадт Ш. 9, 20, 142, 192Александер Дж. 9, 17, 70, 79, 82, 122,

129, 192, 245, 311Алєксєєв А. 77, 91Альмодовар Ж.-П. 111Амелін В. 197Андерсен Н. 217Андросенко Т. 278Анзель-Стойчевич О.-К. 251Антіпіна П. 196Антонов А. 167Антонова Т. 140Арендт Г. 153Артем’єва О. 85Архипенко О. 22Ар’єс Ф. 246, 250, 256Асман Дж. 221

Бабенко С. 214Барбаш Н. 197Барт Р. 26, 123, 142, 196, 215, 286Батлер Дж. 117, 213Бауман З. 74, 102Бахман-Медік Д. 11, 186Бейл Р. 20Бейтер Дж. 197

Бек У. 214Беккер Г. 34Белла Р. 20Беньямін В. 187Бергер П. 154, 214Берк П. 107Берман О. 133Берроуз В. 289Бетті Е. 127Бєлік А. 84Биховська І. 48Білорусець Є. 212Бляхер Л. 196Богардус Е. 232Богомазов О. 22Бодріяр Ж. 63, 126, 152, 164Бойм С. 153Бойцова О. 144, 149, 262Бок Ф. 56Бонеллі В. 112Боряк О. 114, 116Брєднікова О. 249, 262Бродель Ф. 107, 185, 224, 231Булавка Л. 24Бунге В. 203, 228Буравой М. 27Бургос М. 117Бурдьє П. 25, 27, 29, 54, 62, 78, 88, 102,

107, 120, 125, 130, 133, 143, 192, 194, 195, 214, 220, 242, 249, 250, 258, 265,

Іменний покажчик

317


318

Бурлачук В. 125, Бурлюк Д. 22Бут Ч. 91Бьорджес Е. 217

Вагін В. 196Вайль П. 24Вайт В. 91Вайт Л. 13Вальденфельс Б. 151, 154Васильєв М. 83–85Ватімо Дж. 127Вахштайн В. 9, 27, 284Веб Б. 91Вебер А. 17, 19Вебер М. 8, 17, 18, 50, 91, 107, 120,

186, 189, 223, 224Веблен Т. 13Вевйорка М. 78, 96, 272, Вейтц М. 144Вейтц Р. 139Вестін А. 155, 157, 168Вешнінський Ю. 197Виготський Л. 42Вірт Л. 217Власова В. 142Власова Т. 150Вовель М. 107Волкер А. 149Ворнер В. 252Вороніна О. 160Ву Ф. 191Вульф В. 117, 258

Габермас Ю. 20, 21, 153, 154, 168Гадамер Г.-Г. 102, 127Гайдегер М. 127Гаймор Б. 193Галай О. 297Гальбвакс М. 221, 277Гапова Є. 135Гаріс Ч. 217Гаспаров М. 78

Геніс А. 24Герасимова Е. 196Герець Л. 106, 109Глазичев В. 210Глейзер Б. 89 Глущенко Ю. 110Гокесворт М. 99Головаха Є. 81Голофаст В. 160, 162, 164, 165Горе П. 91Горбачевич К. 289Готліб А. 74, 85, 108Гофман І. 22, 153Грамші А. 19Грац Р. 203, 213Грицак Я. 280, 297Грінченко Г. 109, 111, 221, 262Грос М. 262Гудков Л. 110, 158, 221Гумбрехт Г. 127Гундорова Т. 24, 135Гурін С. 84Гуркіна С. 111, 114Гусерль Е. 102

Ґіденс Е. 50, 82, 115, 128, 130, 153Ґілліґан К.117Ґірц К. 11, 76, 89, 128Ґудзяк Б. 105

Даниленко О. 153Дев’ятко І. 130Девідсон Д. 127Дегтярьов А. 197Делітц Г. 21, 186Деріда Ж. 26Джеймс Д. 104Джекобс Дж. 203Джонс Г. 29Джонсон Ч. 217Дільтей В. 54Докторов Б. 77Домонтович В. (Петров В.) 266, 291


319

Драгоманов М. 186Дубін Б. 80, 158Дуглас Г. 228Дуглас М. 210, 245, 258Дюльмен Р. ван 107Дюркгайм Е. 13, 18, 45, 87, 223, 245

Еєрман Р. 70Ейчлер М. 137Еко У. 289Екстер О. 22Еліаде М. 143Еліас Н. 21, 50, 59, 107, 154, 224Еріксон Е. 136

Жданов Ю. 24Жолковський А. 78

Заборова Е. 196Заславська Т. 77Захаров А. 144Звєрєва Г. 76Здравомислов А. 78, 80, 131Зідер Р. 50Зіммель Г. 17, 18, 21, 126, 127, 186,

189, 223Злобін Н. 24Злобіна О. 153Знанецький Ф. 18, 72Зомбарт В. 224Зонтаг С. 146Зорбау Х. 217Зубкова Є. 161Зукян Ш. 191

Іващенко В. 106Іконникова Н. 152Ільїн В. 201Іонін Л. 14, 57, 59, 135, 153, 158, 192,

234

Йоргенсен Д. 93Йоселіані О. 161

Каган М. 57Каганський В. 185Каллон М. 29Кардінер А. 13Каюа Р. 245Квале С. 109Кесслер-Герріс Е. 260Кирдіна С. 25Кіммел М. 50Кістяківський Б. 14, 120, 123Кісь О. 99, 106, 160, 233, 262Клакхон К. 57Кларк А. 89Кларк К. 24Кнор-Цетіна К. 9, 127Ковальов Є. 97Ковальова І. 153Коган Л. 24Козлова Н. 224Кокберн С. 117, 262Кон І. 78Коннел Р. 259Коннертон П. 276, 277Конт О. 45, 185, 247, 250Копосов Н. 53Корбін Дж. 89, 110Коркюф Ф. 26, 29Коста Л. 216Костенко Л. 270Костенко Н. 24, 25, 127, 278Костинський Г. 197Костомаров М. 186Костюченко Т. 262Коцюбинський М. 268Кребер А. 57Крепон М. 273Крессі П. 217Кресуел Дж. 108Крістєва Ю. 26, 232, 280Круткін В. 144, 146Куліш П. 249, 254Кун Т. 92Куракін Д. 80, 245


320

Лакатос І. 92Ландеско Дж. 217Лапан Т. 111Латур Б. 9, 27, 29, 84, 120, 127Левінас Е. 153Левінсон А. 158Леві-Строс К. 26, 76, 143Ленчовський Р. 91Лефевр А. 186, 192, 194, 195, 220, 263Липинський Ю. 123Лінч К. 192Ліотар Ж.-Ф. 27, 250Ліхачов Д. 248Лотман Ю. 24, 78, 100, 124, 126, 141,

198, 209, 293Луман Н. 20, 21, 199Лур’є В. 277

Магун В. 24Макеєв С. 10Маккензі Р. 217Малевич К. 22Мангайм К. 19, 102, 224, Марача В. 44Маркарян Є. 142Марков Б. 201Маркс К. 13, 296Мартіньє Г. 139Матіс Дж. 124Матсіньє Д. 99Матяш С. 191Медков В. 167Мельник Б. 297Меляков А. 111Мерлен П. 218Мерло-Понті М. 102, 250Мєщеркіна Є. 158, 262Михайлов Є. 191Мід М. 13Міхеєва О. 197Моль А. 21Мосса М. 87Мултон Р. 149

Мур Р. 224Мусієздов О. 78Мюллер Г.-П. 213Мюнх Р. 21

Нессельштраус Ц. 248, Нікіфоров А. 203Нора П. 221, 277Ньюман Л. 91, 133, 151

Огборн В. 13, 59Орлова Е. 84Осипов Г. 77Осовська М. 224Отюцький Г. 48, 83Оуклі Е. 99

Панеях Е. 196Паперний В. 158, 225, 247, 248, 266,

284Парк Р. 27, 187, 189, 216, 217Парсонс Т. 20, 152Парфан Н. 140Пастух Р. 297Перотті А. 273Перцик Є. 191Петросян М. 155Підмогильний В. 268Пікерінг Е. 9Плахов В. 142Плеснер Г. 21Погорілий О. 17Подшивалкіна В. 151Поппер К. 92Потебня О. 123, 124, 126, 141, 198Пропп В. 142Пушкарьова Н. 155

Радаєв В. 77Радинський О. 140Разлогова Є. 141, 142Растьє Ф. 142Редкліф-Браун А. 87


321

Редфільд Р. 18Рекс Дж. 224Рєзнік Ю. 45, 79, 84, Рід І. 70Рікер П. 127, 277Ровенчак О. 14, 15Розенталь Г. 109, 116, 262Романов П. 83, 95Росальдо Р. 114Рубін Г. 258Рубл Б. 192, 237, 280Ручка А. 15, 24

Савєльєва С. 85Саджден Дж. 91Сарацина Т. 275Сартр Ж.-П. 102Сассен С. 191Сатлз Г. 192Свінждов Е. 191Семенко М. 22, 159, 270Семенова В. 75, 108, 146, 241Сен-Сімон А. 250Сепір Е. 88Сєргеєва О. 162Середа В. 278, 297Серєбряний С. 124Скокова Л. 109Скокпол Т. 112Смелзер Н. 20, 200Сміт Д. 99, 117Сміт Ф. 70Соболевська М. 153Соджа Е. 186, 192Соколов М. 80,Соколовський С. 85Сокурянська Л. 14Сорока Ю. 10, 14, 158Сорокін П. 14, 17, 31, 45, 59Соссюр Ф. де 26Спіноза Б. 231Степаненко В. 15Стрельнікова А. 197

Суперанська А. 289,Сьюєл В. 29

Тарасенко В. 185Татлін В. 22Темницький А. 30, 31Тенбрук Ф. 58, 273Терборн Г. 191Тишков В. 85Томас В. 18, 111, 112Томпсон П. 104, 108Томсон А. 119Трешер Ф. 217Трущенко О. 162, 197, 241Турн Г.-П. 8, 21Тьомкіна А. 153, 262Тьоніс Ф. 17, 18, 157, 186, 189,

223

Ульман Е. 217,Успенський Б. 78Устьянцева Н. 196Ушакін С. 88

Файрі В. 191Феррейра М. 106, Філіппов А. 199, Фіск Р. 239Флівберг Б. 96Флієр А. 57Франко І. 14, 123Фриштацький К. 187Фрідлов П. 106Фріче В. 23Фройд З. 18Фром Е. 150Фрумкіна Р. 158Фуко М. 27, 107, 231, 267

Хайнер Н. 217Харламов Н. 191Ходус О. 153Хоскінг Дж. 158, 161


Цибрівський Р. 192

Чарльтон Т. 104Черниш Н. 14, 15Чешкова А. 190, 191Чистов К. 142Чорний С. 281Чуйкіна С. 196

Шаповал М. 14, 123, 159, 251Шейкін А. 58, 122Шелер М. 19Шилз Е. 20, 142Шлеєрмахер Ф. 133Шмітт К. 126Шнор Л. 228

Шорске К. 216Шостак Н. 116Шпаковська Л. 162Штейнберг І. 97Штомпка П. 10, 82, 144Штраус А. 89, 110Шульга Р. 15Шутце Ф. 109Шюц А. 8, 21, 153

Юіг Р. 263Юнг П. 217

Якимець К. 81Яковенко Н. 107Ярська-Смірнова Є. 83, 85, 95, 144, 262

Abstract

Studying the Texts of Culture: Sociocultural Analysis as a Knowledge-Acquisition Strategy for Sociology is a monograph that was inspired by the present state and development of sociological theorizing (Ukrainian, in particular) with specific reference to culture. The author argues that explanatory models of the social sciences give limited consideration to cultural conditions and tools. Sociological analysis tends to treat culture as part of its subject matter or the focus of a separate project. Yet, even as a branch discipline the sociology of culture is confined to descriptive statements and remains on the sidelines of sociological theorizing, a field in which it is entitled to participate at least as a middle-range theory. Meanwhile, the history of sociological thought, contemporary Western debates led by such scholars as Michel Wieviorka, Piotr Sztompka, Jeffrey Alexander, and others, Ukrainian research, and trends in post-Soviet social sciences provide a strong case for recognizing culturation as a most promising line in the further development of sociological theory.

This kind of theoretical inquiry is useful for addressing a number of important current issues because sociology is already called upon to respond to the urgent need to resolve numerous problems of contemporary multiculturality, which are voiced by both social groups and members of the academic community. Being up to the task is inconceivable without a revision of conceptual precepts of the sociological analysis of reality and consideration of its cultural dimension. This monograph suggests sociocultural analysis as a knowledge-acquisition strategy for such a revision. In Chapter One the author argues that sociocultural analysis meets contemporary expectations in the social sciences and possesses

323

Abstract

heuristic resources because of its positioning in a “growth area” and at the intersection of various social sciences and humanities subjects.

The monograph treats the history of sociological theorizing as a transition from cultural bias to reflections on the cultural. Therefore, Chapter One analyzes academic discourse of socioculturality, its trends, contexts, and potential for acquiring new and useful knowledge. By introducing materials of discursive practices (historical-theoretical, bibliographic, interdisciplinary), the author demonstrates the relevance of sociocultural analysis for contemporary scholarship in general and sociology in particular, and delineates the continuity of the cultural approach in sociology and carries out disciplinary delimitation.

Chapter Two surveys the theoretical accomplishments in the humanities, maintains them as the line of development for sociological knowledge, and considers them in mutual complementarity from the sociocultural theoretical and methodological perspectives. In particular, the author shows that emergence of new directions for advancing heuristic capacity and developing sociological theorizing was made possible by the close interconnectedness of theoretical instruments, method, and interpretation in humanistic sociology. Thus, subjectivity, corporeality, memories, and identity pose a challenge and create opportunities for reflexive revision of a number of sociological approaches to the study of social reality.

Chapter Three exemplifies the processes of symbolization as emerging sociocultural visions of a big city and the functioning of the value and symbol of the center. The author analyzes the transmission of cultural meanings in the reproduction of the sociocultural structuring of a city’s space and its cultural differentiation through segregation. Furthermore, the opposition between the private and the public unfolds by means of incorporating gender labeling of home, household, and public places into the range of sociological attention. The pressing issue of developing multicultural policies is also addressed. Its agenda, ways of elaborations, and modes of cohesion are presented as a relevant field for the application of sociocultural analysis.

The monograph is based on the author’s earlier papers and publications, empirical research findings, work on interdisciplinary and sociological projects, as well as teaching aids that were designed for her own original courses.

Наукове видання

Малес Людмила Володимирівна

Вивчаючи тексти культури: соціокультурний аналіз як пізнавальна

стратегія соціології

Монографія

Художньо-технічний редактор Майя Притикіна Верстка Володимир Романишин Коректор Світлана Гайдук Відповідальний за випуск Микола Климчук

Текст надруковано в авторській редакції. Обкладинку надала авторка.

Дизайнер обкладинки Іван Таран.

Студія «Нова сторінка»To work. To finish. To publish

Телефон/факс: 0 (44) [email protected]

Інші книжки студії — http://issuu.com/storinka

Підписано до друку 11.V.2011. Формат 60х90/16.Ґарнітура «Таймс». Папір офсетний. Друк офсетний.

Фіз.-друк. арк. 20,5. Умовн. фарбовідб. 20,93.Обл.-вид. арк. 21,75. Зам № 11-538.

Наклад 600 прим.

Видавець: К.І.С. ДК № 677 від 19.ХІ.2001 04080, Київ-80, а/с 1

Телефон/факс: 0 (44) 462-52-69 (70) [email protected]

http://books.dovidka.com.ua

Надруковано у ЗАТ «ВІПОЛ».03151, Київ-151, вул. Волинська, 60

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 752 від 27.ХІІ.2001

Вивчаючи тексти культури. Соціокультурний аналіз як...

Documents

Transcript of Вивчаючи тексти культури. Соціокультурний аналіз як...