Чарівна зернина
-
Upload
nelya-sheyko-medvedieva -
Category
Documents
-
view
64 -
download
3
description
Transcript of Чарівна зернина
Неля Шейко-Медведєва
Чарівна зернина
П’єса-казка на 2 дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Д і в ч и н к а Н а с т я
Х л і б о д а р к а - ч а р і в н и ц я
К і т Т и м о ф і й
З о з у л я У л я
М и ш к а М а р у ш к а
М у р а ш к а Л ю с я
К о н и к С ю р л я - Ц в і р л я
Т і т о н ь к а Л а с т і в к а
Г у с е н и ц я В о л о х а н я
С о н ц е
О к р а є ц ь х л і б а
Ранок Дитяча кімната. Яскравий килимок. Світлі меблі. На стіні
— годинник із зозулею. Дівчинка Н а с т я снідає. На м’якому кріслі
дрімає К і т .
Н а с т я (до Кота). Тимохо, доїж хліб! (Показує надкушений
окраєць. Кіт заперечливо нявчить.) Ну, доїж, а то бабуся знову
бурчатиме: «Хто хліб не шанує, на того лихо чатує... »
К і т нявчить ствердно.
І ти такий, як всі... (Підходить до Кота.) Я ж поспішаю... В нас
сьогодні у дворі змагання: хто кого на скакалці перескаче...
(Виглядає у вікно.) Вже збираються... (До Кота.) Доїж... Я тебе з
собою візьму...
К і т нявчить заперечливо.
Тоді я його викину!
К і т стрепенувся й сердито занявчав. З годинника вискочила
З о з у л я і стривожено прокукала дев’ять разів.
Н а с т я (до Зозулі). І ти проти мене? Кажу ж вам: ніколи... (До
себе самої.) Я його у вікно викину... І ніхто не дізнається.
О к р а є ц ь Х л і б а . Не кидай мене! Не кидай!
Н а с т я (вражено озирається). Ой, хто ж це? Це мені здалося...
Адже хліб не вміє говорити... (Намагається взяти Окраєць, але він
наче приріс до стола.) Ого! Ще й пручається! Ач, який! (Відірвавши
Окраєць.) Я ж сильніша!
З Окрайцем, який намагається пручатися, йде до вікна. К і т
біжить їй навперейми. Зозуля вражено кукнувши, завмирає.
Н а с т я (до Кота). Тпрусь!
Кидає Окраєць під шафу. І в цю ж мить стає малою, не більшою
за Кота.
Н а с т я (вражено роззираючись). Ой. що це? Стіл виріс...
(Жахаючись Кота.) Який ти став величезний!
К і т . Це ти стала коротулькою! Ти!
З о з у л я . Догралася... Доскакалася...
Н а с т я . Ви... говорите?!
К і т . Несила вже мовчати!
З о з у л я . Щодня одне й те ж!
Н а с т я . А що я такого зробила? Подумаєш, окраєць...
К і т . Якби ти знала, як він дістається, ти б так не говорила...
Н а с т я . Знаю! Бабуся купує... (Опам’ятавшись.) Бабусю!
Бабусенько!
К і т . Дарма кричиш. Ніхто тебе не почує...
З о з у л я . Ми ж у казці. В казці!
Н а с т я . Я не хочу бути малою! Відчаклуйте мене!
З о з у л я , К і т (разом). Ми не вміємо.
К і т . А може, Окраєць зуміє?
Н а с т я (піднімаючи Окраєць). Окрайцю, ану відчаклуй мене!
Чуєш?
Звучить дивна мелодія, в якій чується посвист вітру, докірливий
шепіт пшеничної ниви, тривожний передзвін стиглих колосків.
Окраєць вислизає з Настиних рук і зникає. Натомість в кімнаті
з’являється молода гарна жінка із зеленим волоссям, прибраним
весняними квітками, у довгій сукні, що міниться відтінками
коричневого, зеленого, синього. В руці у неї пучечок пролісків.
Н а с т я , зойкнувши, закриває обличчя руками. К і т ,
виструнчившись, завмирає. З о з у л я чемно вклоняється.
Ж і н к а. То ось яка ти, Насте?
Н а с т я (не відкриваючи обличчя). А ти... хто така?
Ж і н к а. Люди звуть мене Хлібодаркою-Чарівницею.
Н а с т я (крадькома позираючи). Ти... з мого Окрайчика?
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ні. Але я допомагаю людям
виростити гарний урожай, дбаю про кожну зернину. А ти знаєш,
скільки зернин треба, щоб з’явився на світі твій Окраєць?
Н а с т я . Не знаю. (Квапливо.) Але я більше не буду. Відчаруй
мене!
К і т . Не вір їй! Не вір!
З о з у л я . Чули вже ці обіцянки! Чули!
Н а с т я (сердито). Кажу, що не буду, значить, не буду! Я хочу
знову вирости! Мене подружки чекають... На змагання!
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Що ж, я допоможу тобі. Але ти
мусиш до завтрашнього вечора викохати один-єдиний колосок і
спекти одну-єдину паляницю...
Н а с т я . Я? Я ж не вмію!
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . А ти спробуй. Це і важко, й
приємно...
Н а с т я (благально). Відчаклуй мене зараз. А бабуся до завтра
спече тобі паляницю. Вона вміє!
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ні, ти мусиш усе зробити сама.
Інакше назавжди залишишся малою.
Н а с т я . Назавжди малою?! (Неохоче.) Ну, нехай... Спробую.
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Тоді ходімо, Насте!
Н а с т я . Куди?!
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . В чарівну казку. Туди, де хліб
росте...
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я торкається Н а с т і пучком
пролісків. Лунає мелодійний передзвін. Кімнату оповиває зелена
імла. І здається, що цей згусток імли летить кудись з величезною
швидкістю. Чути віддалене кукання З о з у л і , нявкіт К о т а і крик
Н а с т і : «Ой, падаю!» Раптом все стихає. Розвиднюється.
Н а с т я стоїть на затишній галявині, до якої підступає ліс.
Х л і б о д а р к а (віддаляючись). Чекай мене завтра! Увечері...
Н а с т я . Ач яка! (Вражено роззирається. Бачить кілька химерних
хаток, дерево з дуплом, пеньок, кущ...) Куди ж це вона мене завела?
(Читає напис на табличці, що висить па дереві.) Вулиця Чарівної
Зернини. Які чудернацькі хатки! (Помічаючи, що у траві звивається
щось чорне.) Ой! Змія!
З трави, обтрушуючись, вилазить К і т .
К і т . Няв! Це ж я. Ох і славно летів! А ще славніше приземлився!
Н а с т я . Вона й тебе прихопила?
К і т . Скажеш таке. Я сам! Хіба ж я, старий, мудрий, можу тепер
покинути тебе, малечу?
Н а с т я . Неправда! Ти не старий і не мудрий. Ми з тобою
перевесники.
К і т . Отож-бо. Тільки в свої вісім ти — малеча. А я вже всі котячі
школи закінчив. На «відмінно».
Н а с т я . Тоді скажи, що мені робити, «відміннику»?
К і т . Запам’ятай перше правило: «Щоб піймати мишу, треба
широко розкрити очі, дуж-же терпляче чекати і дум-М а т и ... про м-
миш-шу».
Н а с т я . Навіщо мені твоє котяче правило?
К і т (йдучи в напрямі лісу). А воно для всіх годиться.
Н а с т я . Куди це ти, Тимохо?
К і т . На полювання. Я ж голодний.
Н а с т я . А як же я?
К і т . А ти думай! Думай!
Зникає між деревами.
Н а с т я (собі). А може, й справді треба думати про паляницю, і
вона сама з’явиться?
Зосереджено «думає». В цей час з дупла вискакує З о з у л я і
урочисто проголошує: «Дев’ята година! Ку-ку!»
Н а с т я . Моя зозуля! А ти чого годинник залишила?
З о з у л я . Я з тобою! З тобою! Праця мусить знати час!
Н а с т я . Не заважай! Я думаю про паляницю!
З о з у л я . Ку-ку! Дев’ята година! А де ж зернина?
Н а с т я . Яка ще зернина?
З о з у л я . Чарівна! (Ховається в дупло.)
Н а с т я . Ура! Я знаю! Треба знайти чарівну зернину, вона
перетвориться на паляницю!
Шукаючи зернину, Н а с т я розгортає руками траву, заглядає під
кущ. В цей час вулиця оживає. З химерного будиночка виходить
К о н и к . В лапках у нього скрипка, на якій він награє бадьору
весняну мелодію. З чепурної хатки вибігає польова М и ш к а у
вишиваному фартушку і яскравій хусточці, несучи в руках відерце
і сапку. Прилітає Л а с т і в к а з господарською торбинкою на
крилі. На небо викочується замріяне С о н ц е у вінку з польових
квітів.
М и ш к а . Доброго ранку, Сонечко! Доброго ранку, сусіди!
Всі чемно вітаються, не помічаючи Насті, яка причаїлася за
кущем.
К о н и к . Що нового на нашій вулиці, сусіди?
Л а с т і в к а . У мене народилися славні пташенята-ластовенята.
М и ш к а . Яка радість! (Ластівці.) Щоб пташенята росли
здоровими, їх треба купати в ранковій росі, співати їм колискову
пісеньку і розказувати казки. Хочете, я їм буду співати?
Л а с т і в к а . Та що ви, сусідко! Не варто так клопотатися.
М и ш к а . Чому? Ми всі повинні клопотатися один одним.
З-під землі з’являється велика брунатна М у р а ш к а в робочому
одязі, з кельмою в лапці.
М у р а ш к а . А ми будуємо новий дім!
К о н и к . А я придумав для вас нову пісню. (Починає грати.
Раптом помічає Настю, яка в цю мить виглянула з-за куща.) А це
хто?
Н а с т я (виходячи з-за куща). Настя я.
М и ш к а . Ой, яка маленька дівчинка! (Швидко.) Щоб вирости,
потрібно танцювати під дощем, їсти ягоди і нюхати квіти!
М у р а ш к а . Як ти сюди потрапила, мала?
Н а с т я (схлипуючи). Я не мала. Мене зачаклували.
К о н и к (схвильовано махаючи смичком, мов мечем). Хто посмів?
Ану, виходь на бій!
Н а с т я . Хлібодарка-Чарівниця.
Всі здивовано перезирнулись.
М у р а ш к а . Хлібодарка хоч сувора, але справедлива.
М и ш к а . Дарма не покарає.
К о н и к . За що ж вона тебе?
Н а с т я (неохоче). За окраєць хліба. Я його кинула...
Л а с т і в к а . Хліб кинула?! Та якби моє пташеня таке вчинило, я б
йому! .. Ой-ой-ой!
Усі з докором дивляться на Настю. В цей час з дупла вискакує
З о з у л я і виголошує: «Десята година!»
М и ш к а . Ой! Ще одна сусідка!
Н а с т я . Це моя зозуля Уляна. Уля!
Всі вітаються з З о з у л е ю . Н а с т я самотньо стоїть осторонь.
К о н и к (Зозулі). Як чудово, що ви тут оселилися!
М и ш к а . У нас тепер буде свій годинник!
М у р а ш к а . Ви не пожалкуєте... Ми тут живемо дружно.
Л а с т і в к а . Знайомтесь, Уляно: Мишка Марушка, Коник Сюрля-
Цвірля, Мурашка Люся. А я — Тітонька Ластівка.
З о з у л я . Дуже приємно. Але час летить, а робота стоїть!
Ховається в дупло.
Л а с т і в к а . Та й справді! Мене ж діточки чекають.
Відлітає.
К о н и к . Вибачте, у мене зараз ранковий концерт для ромашок.
Виходить у напрямі до лісу.
М у р а ш к а . А в мене — будівництво!
М и ш к а . У мене стільки роботи, стільки роботи...
Н а с т я . Почекайте! Дайте мені чарівну зернину! Я хочу додому!
М у р а ш к а . Зернину треба заробити.
Зникає під землею.
М и ш к а . Вона без праці в лапи не дається. (Собі.) Перш за все я
приберу в хатці.
Бере сапку, відро і біжить у хатку. Відкриває віконця, поливає
квіти, виносить ковдру і енергійно вибиває її. Н а с т я ,
похнюпившись, спостерігає за нею. М и ш к а буцімто ненароком
смикнула одну половину «даху» — шматочок дерну — і той упав
вниз.
М и ш к а . Ой-ой-ой! Дах упав! Я ж сама не підніму!
Н а с т я . Давай я тобі допоможу.
Підбігає до Мишки. Вони разом піднімають «дах» і покривають
хатку.
Н а с т я . Ой, який він важезний!
М и ш к а . Зате гарний. На ньому залюбки ростуть фіалки. Дякую
за допомогу, Настечко! (Сплескує лапками.) Раз, два, три! (з хатини
викочується велика золотиста зернина.) Сама до тебе поспішає.
Н а с т я (беручи зернину). Яка важка. (Радісно.) Чарівна зернино!
Перетворись на паляницю-ю-ю!
М и ш к а . Хі-хі... На нашій вулиці так не буває.
Н а с т я . А як буває?
М и ш к а . На нашій вулиці зернина може перетворитися на
колосок.
Н а с т я . А які слова треба сказати? Які?
М и ш к а . Слова? Ха-ха... Хі-хі... Слова...
Сміється, не помічаючи, як до неї, солодко облизуючись,
підкрадається кіт.
К і т (до себе). Яка акуратна мишка! Яка ситенька!
Н а с т я (помітивши його). А ось мій Кіт прийшов.
К і т . Я завжди приходжу вчасно... Няв!
М и ш к а , перелякано зойкнувши, непритомніє.
К і т . Бач, простяглас-ся! Сама проситься, щоб я її з’їв.
Н а с т я . Не чіпай її! Якби ти знав, яка вона добра!
К і т . А мені байдуже, яка вона! Я не снідав. А сніданок ось...
готовенький!
М и ш к а піднімає голову і, писнувши, знову падає.
Н а с т я . Геть звідсіля, розбійнику!
К і т . Ось за цю образу я неодмінно поснідаю нею!
Н а с т я . Не смій! Вона моя нова приятелька!
К і т . А я — старий приятель. Та ще й мудрий!
Н а с т я (благально). Тимохо, Мишка знає чарівні слова, які
перетворять зернину на колосок. Якщо ти мудрий, то зроби так, як
я прошу.
К і т . Хо-хо! Невже є такі слова?
Н а с т я . Звичайно, є! Ми швиденько перетворимо зернину і
помчимо додому. Я ще встигну позмагатися і всіх перемогти!
К і т . Ну що ж. Спробуй! (До Мишки.) Гей, панночка, вставай!
(Піднімає очманілу Мишку.) Давай знайомитися. Тимофій!
М и ш к а . Мар-руш-шка...
К і т . Ну чого ти тремтиш? Я ж тебе не з’їм. Сьогодні...
Н а с т я . Не «сьогодні», а ніколи!
К і т (неохоче). Ніколи... (Поплескуючи Мишку по спині.) Не така
ти вже й сита. Гуляй!
Ліниво відходить від Мишки й простягається під деревом.
М и ш к а (до Насті). А він не обмане?
Н а с т я . Що ти? Він чесний Кіт.
М и ш к а . Я тобі така вдячна! Така вдячна!
Н а с т я . Ет, дурниці! Кажи швидше, як перетворити зернину на
колосок!
М и ш к а . Посадити й треба. В землю.
Н а с т я . І довго вона там... сидітиме?
М и ш к а . По-різному буває.
Н а с т я (розчаровано). А я думала...
В цю мить з дупла вискакує Зозуля.
З о з у л я . Одинадцята година! Чому ж не в землі зернина?
Ховається в дупло.
М и ш к а . І справді. (Подає Насті лопату.) Копай ямку.
Н а с т я . Тимохо, викопай ямку. Я не вмію.
К і т . А хліб викидати вмієш?
Н а с т я . Ну, викопай!
К і т . А якщо Хлібодарка дізнається, що ти схитрувала, і
перетворить тебе на кузьку? Що тоді робитимеш? (Н а с т я
мовчить.) Отож-бо й воно. Ну, мені час на полювання.
Йде у напрямі лісу, зазираючи під кожен кущ.
М и ш к а . Копай, Настечко, а я в хатині приберу.
Йде в хатку. Н а с т я неохоче копирсає землю. Несподівано лунає
сердитий голосок: «Ану, перестань хуліганити!» з-під землі
з’являється М у р а ш к а .
М у р а ш к а . Хіба ж ти не бачиш, що ми тут дім будуємо? Два
поверхи геть зруйнувала! В дитячий садок лопатою поцілила! Ану,
йди геть!
Н а с т я . Я ж тут ямку викопала. Я мушу зернину посадити.
М у р а ш к а . От неосвічена! Навіть не тямить, де сіяти. (Показує.)
Он там копай! Там землиця як перина.
Н а с т я (схлипуючи). Я не встигну...
М и ш к а (вибігаючи з хатки). Не плач, я допоможу тобі. (До
Мурашки.) Це я винна. Не показала їй. (До Насті.) Ось посіємо
зернину і допоможемо Люсі.
М у р а ш к а (лагідніше). Не треба. Своє діло робіть. А ми звичні...
Відбудуємося.
Н а с т я (присоромлено). Ти вибач, Мурашко.
М у р а ш к а . Ну, гаразд, гаразд. Якщо треба буде, клич.
М у р а ш к а зникає. Н а с т я копає, а М и ш к а розпушує лапками
землю.
М и ш к а . Ось так! Клади наше малятко в теплу хатку.
Н а с т я . Лягай, моя зернино, на пухку перину!
М и ш к а (пригортаючи землю). Рости, не барися, на колосок
обернися!
Танцюють навколо посіяної зернини, не помічаючи Хлібодарки-
Чарівниці, яка здалеку спостерігає на ними.
Н а с т я . Ну, рости ж! Рости!
М и ш к а . Ой, забула! Її ж полити треба.
Н а с т я . Неси воду, Марушко!
М и ш к а . На нашій вулиці немає води. Нам роси вистачає.
Н а с т я (плаче). Немає води. Зернина не виросте!
М и ш к а . Не плач, бо від сліз не виросте. Йди в ліс, струмок
шукай.
Н а с т я . Сама? Так далеко?
М и ш к а . Загине ж наша зернина!
Н а с т я . Я не піду. Я боюся.
Стоїть похнюпившись. Раптом лунає тріск гілок, пташиний писк
з кущів виходить К і т . В лапі у нього пташеня, яке він загорнув у
лопушок. Пташеня перелякано пищить, а К і т трясе над ним
лісовим дзвіночком, наче цяцькою.
К і т . А-а-а... Жили-були котки два... Ох, ти ж моє пахученьке! Ох,
ти ж моє молочненьке!
М и ш к а . Ой! Це ж маля тітоньки Ластівки!
К і т . А воно мені як рідне.
М и ш к а . Який ти добрий! А я тебе боялася.
К і т . Люблю пташенят-ластовенят. Я б їх день і ніч няньчив... А-а-
а...
Н а с т я . А ти у Ластівки дозволу спитав?
К і т . Ще чого? Є золоте правило: «Ніколи не розмовляй зі своїм
сніданком... »
Н а с т я . Ти що, хитруне, задумав? (Наступає на Кота.)
К і т . Ну, ну! Не підходь! Воно чужих боїться.
М и ш к а (вражено). Він що, хоче його... з’їсти?
К і т . Захочу — з’їм. Захочу — на вечерю залишу...
На галявину влітає стривожена Л а с т і в к а .
Л а с т і в к а . Рятуй моє дитя, Настуню! Рятуй!
Н а с т я (до Кота). Віддай пташеня!
К і т . Останнє віднімаєш? Ох, пошкодуєш, Насте!
Н а с т я (рішуче наступаючи на нього). Віддай!
К і т . Та забирай! Забирай! (Віддаючи Насті пташеня, до
Ластівки.) Покинула свого пискуна напризволяще, а ти, Тимохо,
забавляй!
Простягається під деревом.
Л а с т і в к а . Неправда! Я лише води напитись полетіла, а він
украв.
К і т . Не вкрав, а знайшов!
Н а с т я . Цить, Тимохо! (До Ластівки.) Води напитись? А де ж
вона?
Л а с т і в к а (показує). Он там. Чисте, співуче джерело.
Н а с т я . Поведи мене до нього, тітонько Ластівка! Моя чарівна
зернина гине від спраги!
Л а с т і в к а . Біжи за мною! За мною!
Летить у бік лісу.
М и ш к а . Ось тобі відра, Настечко!
Н а с т я , несучи в одній руці відро, а в іншій пташеня. біжить за
Ластівкою. М и ш к а бере віник і підмітає вулицю. К і т щось
підняв, гидливо пирхаючи, проковтнув.
М и ш к а . А я гадала, ти — Настин друг.
К і т . А хіба ні? Я через цю дружбу знаєш ким мусив поснідати?
(Здригаючись.) Черв’яком!
М и ш к а . Хі-хі! От розумник!
К і т . Ще й який! Якби не я, не було б у Насті води.
М и ш к а . А це ж чому?
К і т . Бо молодець не тільки той, хто мишу піймав, а й той, хто
пригнав. Втямила?
М и ш к а . Ні.
К і т . Де вже тобі... Давай краще в доганялки пограємо. Хто кого
спіймає, той того і з’їсть.
М и ш к а . Я не хочу тебе їсти.
К і т . І я не хочу. А хочеться... (Зітхнувши.) Давай хоч
потанцюємо, чи що? (Танцює, приспівуючи).
Шмиг, Маруся, шмиг, шмиг,
А Тимоха — скок, скок,
Шмиг потрапив у живіт,
Ну, а скок — утік в гайок.
Все ближче підступає до Мишки, яка простодушно спостерігає
за ним.
М и ш к а (опам’ятавшись). Ой!
Кидає віник і біжить у хатку.
К і т . Отак завжди. Я до них по-доброму, співаю, розважаю, а
вони...
Махає лапою і вкладається під деревом. В цей час з’являється
Н а с т я з відром води і Л а с т і в к а з двома маленькими
відерцями на крилах.
Л а с т і в к а (знімаючи відерця). Це не проста вода, а чарівна.
Н а с т я . Дякую тобі, Ластівко!
Л а с т і в к а (відлітаючи). І тобі! Хай росте твоя зернина усім нам
на радість.
Н а с т я (собі). Які вони тут привітні. (Поливаючи зернину.) Пий,
чарівна зернино, срібну воду та ставай колоском! (До Кота.) А де ж
Марушка?
К і т вдає, буцімто міцно спить.
М и ш к а (виходячи з хатки, жалібно). Я тут... Він мене хотів...
Н а с т я . Тимохо!
К і т вовтузиться, наче спросоння, а далі зривається мов
ошпарений.
К і т . Няв! Лихо! Лихо!
Н а с т я . Що з тобою?
К і т . Ох! Зернина мені приснилася. Каже: «Не хочу ставати
колоском! Я лінива!» (Показує на Мишку.) Це вона навмисне таку
дала!
М и ш к а . Неправда! Я найкращу вибрала!
З дупла вискакує З о з у л я .
З о з у л я . Ку-ку! Ку-ку! Вже треба буть ростку!
Ховається в дупло.
К і т . Чуєш, Насте?
Н а с т я . Що ж тепер робити?
М и ш к а . Клич Мурашку. Хай погляне, чому вона не росте.
Н а с т я . Мурашко Люсю! Поглянь-но, що з моєю зерниною.
М у р а ш к а (визираючи з мурашника, який росте прямо на очах).
Без веселої пісні і зернині сумно.
М и ш к а (радісно). Я знаю одну дуже веселу пісню! (Співає і
пританцьовує):
Покотилася зернина під грушку
І натрапила на Мишку Марушку.
Взяла її в зубки Мишка,
Віднесла у теплу хижку.
Хрум собі й хрум!
Хрум собі й хрум!
М у р а ш к а . Що ти лепечеш? Вона не хоче в зубки! У неї від
страху паросток в’яне!
М и ш к а (розгублено). Така ж весела пісенька....
К і т . Це ти навмисне, Марушко! Навмисне!
М и ш к а . Я?! Не вір йому, Настечко.
Н а с т я . Який ти лихий, Тимохо!
К і т . Отак! Зернина лінива. Марушка — хитра. А винен хто?
Тимоха!
М у р а ш к а . Не сваріться! Краще думайте, як зернину розбудити.
Н а с т я . А може, її підштовхнути треба? Підштовхни її, Мурашко!
М у р а ш к а (неохоче). Ну, гаразд, спробую.
Зникає під землею. М и ш к а , Н а с т я і К і т нахиляються над
посіяною зерниною, примовляючи: «І раз, і два, і три!» Зі свого
будиночка вибігає здивований С ю р л я - Ц в і р л я .
К о н и к . Що це ви робите, сусіди?
М и ш к а . Зернину підштовхуємо. Вона рости не хоче.
К о н и к . Зупиніться! Та невже ви не знаєте, що без Сюрлі-Цвірлі
жодна зернина не проросте? Їй же треба розповісти про блакитне
небо, про тепле сонце, солодкий дощ.
М и ш к а . Справді! А я забула!
К і т . Навмисне!
М и ш к а . Не навмисне, а від страху.
Н а с т я (до К о н и к а). Великий музиканте, будь ласка, розбудіть
чарівну зернину!
К о н и к . Охоче, бо це — моя робота, люба дівчинко.
Сідає на пеньок і натхненно награє ясну, життєрадісну мелодію.
Всі слухають мов зачаровані. К і т навіть змахнув з очей сльозу, а
М и ш к а й не помітила, як він по-дружньому поклав їй лапу на
плече.
1 ось з-під землі виткнувся пишний соковитий паросток. Радісне
«ура» прокотилося вулицею Чарівної Зернини, аж дахи
захиталися, аж лісові дзвіночки задзвеніли. Усі наввипередки
дякують К о н и к у Сюрлі-Цвірлі. Він, розчулений, церемонно
розкланюється. А паросток тягнеться вгору, до сонця. Ніким не
помічена Х л і б о д а р к а -Ча р і в н и ц я , лагідно усміхаючись,
спостерігає за ними.
Переміна світла.
Вечоріє. Паросток уже височенький. К і т носить хмиз, а Н а с т я
з М и ш к о ю обгороджують паросток.
М и ш к а (закінчуючи роботу). Міцненька огорожа. (Позіхає.)
Можна спати спокійно.
К і т (потягуючись). Ох і висплюсь! Ох і поманіжусь!
Н а с т я . Ви спіть, а я постережу паросток.
М и ш к а . Навіщо його стерегти?
К і т . Паросток — не миша. В ліс не втече.
Н а с т я (сідаючи на пеньок). Ніч довга, а він такий беззахисний.
М и ш к а . Вірно. Ніч довга...
К і т . Ви собі як хочете, а я пішов...
Прямує до дерева.
М и ш к а . Стій! Настя ж із ніг падає від утоми! (Безапеляційно.) Ти
постережеш!
К і т . Що я чую? Миші хочуть котами командувати? Ня-я-яв!
М и ш к а (відважно). Мудрому Котові не соромно й Мишу
послухатись, якщо вона правду каже!
Йде до своєї хатки.
К і т . Оце так удар! Оце так плаксива Марушка!
М и ш к а виносить з хатки солом’яну підстилку і мовчки стелить
її під деревом. К і т вражено спостерігає за нею.
М и ш к а (до Насті, яка вже майже спить). Лягай, Настечко.
(Ведучи Настю.) А Тимофій постереже.
Н а с т я (сонно). Постережеш, Тимохо?
К і т (зітхнувши). Ну, звісно. Ми, коти, — найкращі вартові на
світі!
Н а с т я лягає і вмить засинає.
К і т (озираючись). Темінь яка... Аж моторошно.
М и ш к а . Не бійся. Я тобі ліхтарик дам.
Виносить з хатки підвішеного на нитці великого яскравого
світляка.
К і т . Оце так ліхтар...
М и ш к а . Зате ніколи не псується... На добраніч, стороже! Дивись,
добре пильнуй паросток! (Йде до хатки.)
К і т (іронічно). Слухаюсь! (Піднімаючи з землі палицю.) Вперед,
Тимофію! (Тримаючи палицю, мов гвинтівку, з «ліхтариком» у лапі
сторожко обходить галявину, а далі бадьоро марширує). Пря-ма лі-
ні-я... Все спо-кій-но. Три-кут-ник.... Теж спо-кій-но.... Квад-рат.
Спо-кій-но! Ти-мо-фій — пре-крас-ний варто вий! (Сумно.)
Голодний вартовий... (Підходить до Марущиної хатки, у вікні якої
ще блимає світло.) Марушко, вийди на хвилину... Ну, вийди! Казку
розкажу! Пісню заспіваю! (Наспівує):
Зірка посковзнулась
І в криницю впала.
А Тимко Марушці
Дав шматочок сала...
В хатці гасне світло.
Боїться... А я що... Я так... Побалакати хотів. (Кладе «ліхтар» на
пеньок, а сам вмощується під кущем.) Люблю затишок. І спати
люблю. (Співає, позіхаючи).
Нас, відважних котів,
Не беруть в С о л д а т и
Лише тому, лише тому,
Що ми любим спати...
Няв, няв, няв,
Я на варті не спав.
До півночі куняв,
А з півночі дрімав...
Няв... Не спав...
Засинає. Навкруги так тихо, що навіть чути срібний гомін зірок.
Аж раптом на вулицю Чарівної Зернини вповзає велика волохата
Г у с е н и ц я в кумедному капелюшку з подорожника.
Г у с е н и ц я . Фу! Втомилася... (Обмахуючись прив’ялим листком,
наче віялом.) Що могла — об’їла, що могла — подірявила. А від
голоду не спиться. Ще б один молоденький, солоденький пагінчик
яблуневенький, шовковичень-чвенький... Може, на цій вулиці
надибаю? (Роззирається.) Є! Молоденький! (Повзе до паростка
прямісінько через новий мурашник. Придивившись, розчаровано.)
Пшеничний... А нічогенький. Його для мене й виростили! І навіть
освітили. Поважають Волоханю!
З мурашника вибігає стривожена М у р а ш к а .
М у р а ш к а . Ти чого тут поночі товчешся?
В о л о х а н я . Мурашенція-слабенція і так голосно пищенція!
Повзе до паростка.
М у р а ш к а . Не чіпай його! Це Настин паросток!
В о л о х а н я . Всі паростки на світі мої, Волоханині! Всі вони
(погладжуючи себе по животі) отут будуть! Я тільки попробую
вершечок. Може, він мені й не посмакує.
М у р а ш к а . Ану, йди геть, дармоїдко!
В о л о х а н я . Ну, чого ти верещенція, наче померанція?.. Ну, чого
апетит псуєш?
М у р а ш к а . Марушко!
З хати вибігає сонна М у р а ш к а .
М и ш к а (злякано). Не чіп-чіп-чіп-ай!
В о л о х а н я . Ха-ха! Ще одна пищенція-трусенція... (До Мишки.)
Ну, що ти мені зробиш? Що? Ану, маршируй звідси!
В цю мить з-під куща вилазить К і т .
К і т (спросоння). Єсть марширувати! (Придивившись.) Ох, Яке
страховисько!
В о л о х а н я . Ох, який красунчик! (До всіх.) Розійтись! Волоханя
вечеряти буде!
Ламає огорожу.
К і т . Ні, це я як розійдусь, як розженусь, то й... повечеряю!
В о л о х а н я (наступаючи на Кота). Подавишся! Я дуже страшна!
І дуже отруйна!
К і т мимоволі відступає назад. Озирається в бік Насті, котра
щойно прокинулась, але ще не збагнула, що тут діється.
В о л о х а н я (ламаючи рештки огорожі). Хто до мене
доторкнеться, тому більше не бачити сонця!
К і т . Чуєш, Насте?
Н а с т я . Чую.
К і т . Прожени її!
Н а с т я . Я боюсь.
В о л о х а н я . І правильно робиш! (Нахиляючи паросток.) Хі-хі.
Соковитенький!
З дупла вискакує З о з у л я .
З о з у л я . За-ку-ку-клюю! За-ку-ку-клюю!
В о л о х а н я (здригається і відпускає паросток, злякано). Мене
вже немає! (Помітивши, що З о з у л я не справжня, механічна.) Ха!
Іграшенція! А яка грізна! Ха-ха! (Знову нахиляє паросток.)
К і т (Насті). А може, нехай їсть? Подумаєш, паросток. Життя
дорожче.
Н а с т я (вже опам’ятавшись). Це ж мій паросток! Із чарівної
зернини! (Хапає палицю і кидається на Волоханю.) Ану, геть звідси!
(Штовхає Волоханю палицею.) Геть з нашої вулиці!!!
В о л о х а н я (втікаючи). Хулігани! Я скаржитися буду!
Всі полегшено зітхають. Кидаються до паростка, поправляють
огорожу.
М у р а ш к а (до Насті). А ти молодець! Не злякалася.
М и ш к а . А я злякалася. Ой, як злякалася! (До Кота.) Ех ти,
вартовий.
К і т . Я тільки на хвилину приліг.
Н а с т я . Спіть. Я сама повартую.
К і т (до Насті). Не довіряєш? Я тільки одне око замружив.
Н а с т я . Та ні. Просто я хочу сама. (Сідаючи на пеньок.) На
добраніч!
Всі розходяться.
Н а с т я (паростку). Злякався, мій маленький? Спи собі спокійно.
Я тебе нікому не дозволю скривдити. Не бійся! Хочеш, я заспіваю
тобі колискову? (Співає):
Спи-засни, мій зелененький,
Спи, моє маля.
Ніч іде в гаї, в долини,
Трави нахиля.
Хай тобі насниться сонце
І пташок політ.
Завтра виростеш великим,
Подивуєш світ.
Несподівано зривається шалений вітер, дощ. Сильний вітер
зносить Настю, як пушинку, з пенька. Упавши на землю, вона
намагається піднятись, але вітер відкидає її ще далі. Паросток
хитається і, здасться, ось-ось зламається.
Н а с т я (паростку). Постривай, паросточку... Я зараз! Тимофію!
Марушко!
З великими труднощами дістається до паростка, обіймає його. Із
хатки вибігає М и ш к а з парасолькою-лопушком. Прокидається
К і т . Всі поспішають до Насті. М и ш к а , підхоплена вітром,
злітає вгору.
М и ш к а . Ой, держіть мене! Я ж полечу! Мов осінній листочок!
К і т допомагає їй приземлитися.
М и ш к а . Дякую тобі, Тимофію.
Всі оточують паросток, захищаючи його від дощу й бурі. Із своєї
хатки вибігає К о н и к С ю р л я -Ц в і р л я і зеленим прозорим
плащем прикриває паросток і його захисників.
Похмурий ранок. Спить під деревом К і т . Біля хатки дрімає
М и ш к а . Сидячи на пеньку, куняє Н а с т я . Вона ще не знає, що
паросток за ніч став високим, пишним колоском. З’являється
Х л і б о д а р к а Ч а р і в н и ц я в розшитій яскравими квітками сукні.
Ії зелене волосся перетворилося на золоті косиці-колоски,
уквітчані маками.
Хлібодарка, заклопотано глянувши на небо, розганяє важкі
дощові хмари і тихо виходить. З дупла вискакує З о з у л я .
З о з у л я . Ку-ку! Ку-ку! Слава Настиному колоску!
Всі прокидаються, вітаються, милуються колоском.
Н а с т я . Оце-то чудо! Маленька зернина стала таким височенним
колоском!
М и ш к а . Таким зернистим!
К і т . Ще й вусатим!
М у р а ш к а . А якби не Н а с т я , не було б цього колоска...
К і т . І без мене б не було!
М и ш к а . Овва! Настя сіяла, поливала, Волоханю люту прогнала.
А ти що робив?
М у р а ш к а . Він вартував. Спершу спав, потім тремтів від страху.
М и ш к а . А потім знову спав.
К і т . Запам’ятайте золоте правило: «Якщо кошеня добре ловить
мишей, значить, його вчитель може спокійно спати...»
М и ш к а (стурбовано озираючись). Яке кошеня?
К і т . Ох, і нездогадлива ж ти, Марушко...
Н а с т я . Не сперечайтеся, друзі. Дивіться, яке сонце!
На небо викочується могутнє С о н ц е у вінку з пшеничних
колосків. Золотить Настин колосок, і він достигає. Дзвенять у
високості важкі, повносилі зернини. З дупла вискакує З о з у л я .
З о з у л я . Жни-ва! Жни-ва! (Ховається в дупло.)
Н а с т я . Невже достиг?
М и ш к а . У мене зубки танцюють. Значить, близько стиглий
колосок!
Н а с т я (собі). А Хлібодарка правду казала... Мені вчора було
важко, а сьогодні — приємно... (До колоска.) Це ми тебе виростили,
вусатий!
М у р а ш к а . Вся вулиця про тебе турбувалася.
К і т . Що там вулиця — увесь світ!
Н а с т я . Золотий мій колосочку, стань паляницею! Я віднесу її
Хлібодарці і виросту!
Всі на мить завмирають.
М у р а ш к а . Так не буває.
М и ш к а . На жодній вулиці світу.
М у р а ш к а . Всі знають, що паляниця робиться з борошна.
Н а с т я . А борошно звідкіля береться?
К і т . Я знаю! Зерно довго мелють, мелють, мелють...
Н а с т я . А де ж його мелють?
М и ш к а . В млині. Ну, такому... З крилами.
К і т . Крилатий млин зветься вітряком.
Н а с т я . А де його шукати?
М и ш к а , Мур а ш к а (разом). Не знаємо.
Н а с т я . Он як... (Пауза.) Тітонька Ластівко!
Прилітає Л а с т і в к а з господарською торбинкою на крилі.
Л а с т і в к а . Я тут! (Побачивши колосок.) Який чудовий колосок!
Зернята мов яєчка. Вітаю вас!
М и ш к а . Спасибі, сусідко.
Н а с т я . Тітонько Ластівко, покажіть нам, де вітряк. Нам треба
змолоти зерно.
Л а с т і в к а . Давно уже нема вітряків, Настуню. Давно.
Л а с т і в к а відлітає. Всі зажурено мовчать.
Н а с т я (сідаючи на пеньок). От і все. А я так старалася.
М и ш к а (сідаючи біля неї). А може, Хлібодарка змилостивиться?
Н а с т я . Що ти! Вона така сувора.
К і т (примостившись під кущем). Ех, Тимохо... На молочному
уроці був, на сметанному був. На м’ясному на «п’ять» відповідав. А
мучний урок проспав.
М у р а ш к а (стурбовано походжаючи вулицею). Що ж робити?
Що?
З хати, награючи ніжну мелодію, виходить Коник С ю р л я -
Ц в і р л я .
К о н и к (сумно). Ти чуєш, як підкрадається осінь, Мурашко?
М у р а ш к а . Тут вечір підкрадається, а паляниці нема.
К о н и к . Скрипка вже по-іншому грає. Сумно, прощально.
І справді, в мелодію пісні вже вплітаються смутні нотки.
М у р а ш к а , заслухавшись, теж починає сумно невлад мугикати.
К о н и к (торкаючись її смичком). Не так! До-до... Фа-фа...
М у р а ш к а (сердито). Тут зерно змолоти не можуть, а ти... Фа-
фа! Ля-ля!
К о н и к . Треба співати правильно навіть тоді, коли хочеться
плакати.
З дупла вискакує Зозуля.
З о з у л я . Вже полудень! Полудень!
К і т (сердито). А тебе хто питає? Хто? Тпрусь!
Ображена Зозуля ховається в дупло.
Н а с т я . Як швидко летить час.
К о н и к . Літо кінчається.
Н а с т я . Вчора ж була весна!
М и ш к а . А ввечері вже буде осінь.
Н а с т я . Осінь? Мене залишать на другий рік?
К і т . На другий рік?
М у р а ш к а . Завтра ми всі будемо спати.
Н а с т я (схлипуючи). А я назавжди залишусь малою?
М и ш к а , М у р а ш к а , К о н и к теж починають хлипати.
К і т (йдучи). Гей ви, плакси! До зустрічі!
Н а с т я . Куди це ти, Тимохо?
К і т . До Хлібодарки! Я сам з нею побалакаю!
М у р а ш к а . А що ти їй скажеш?
К і т . Знаю що.
В цю мить перед ним з’являється Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я .
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Що ж ти хочеш мені сказати,
Тимофію?
К і т . Я? Правду! (Підходячи до Хлібодарки.) Бачиш, Настя плаче?
А у нас, котів, плачуть тільки погані кошенята. (Показуючи на
дівчинку.) А вона... непогане кошеня.
К о н и к (пошепки). Що він городить?
М и ш к а (обурено). Знов про своїх кошенят базікає! (До
Хлібодарки.) Допоможи Насті, Чарівнице!
М у р а ш к а , Л а с т і в к а (разом). Поглянь, який вона диво-колосок
виростила!
К о н и к . А вітряк вона сама не збудує!
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ач, як всі піклуються про тебе,
Насте.
К і т , Л а с т і в к а (разом). Бо трудилася... Бо заслужила...
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . А коли так, то потрудись і ти для
неї, Тимофію.
Х л і б о д а р к а -Ч а р і в н и ц я торкається пенька квіткою маку.
Він перетворюється на вітряк, а на його порозі з’являється
Тимофій у білому фартусі. Всі захоплено кричать. Х л і б о д а р к а -
Ч а р і в н и ц я , весело усміхаючись, зникає.
К о н и к (зачудовано). Такий старий пеньок, а став таким новим
вітряком...
М и ш к а . А зухвалець К і т таким поважним мельником!
М у р а ш к а (Котові). А молоти ти вмієш?
К і т . Авжеж! Ми, коти, найкращі в світі мельники!
Н а с т я . Спасибі вам, друзі! Дякую тобі, Х л і б о д а р к о !
З дупла вискакує З о з у л я .
З о з у л я . Ку-ку! Дайте ж роботу мельнику!
К і т . Ну й причепа ти, Уляно! Вже у печінках мені твоє кукання.
З о з у л я (з гідністю). Хто на час не зважає, той хліба не має.
Ховається в дупло.
М у р а ш к а . Уляна правду каже.
К і т . Я і сам не без розуму! Давай, Настечко, колосок!
Н а с т я (пробуючи зламати колосок). Міцний який! Не подужаю.
М у р а ш к а . Хай Марушка перегризе.
М и ш к а . Де там! Колосок — чарівний, а зуби в мене — звичайні.
К о н и к . Ану, я спробую.
М у р а ш к а . Хі-хі. Силань знайшовся. Краще заграй веселої, а ми
його гуртом подужаємо.
К о н и к грає, а Н а с т я , М у р а ш к а і М и ш к а спільними
зусиллями зривають колосок. Під радісний гомін друзів Н а с т я
подає його Котові.
К і т . Ой, крутися наш вітряк! Крилами махай!
Крила вітряка починають крутитися. К і т з колоском зникає у
млині.
Всі (разом). Ми із Настею зібрали
Гарний урожай!
(Танцюють біля вітряка.)
Чарівний в нас колосок,
Чарівний у нас млинок.
Він оберне наші зерна
На борошенця мішок.
Ой, прийшли ми до млина
Та й і змелемо зерна.
Спече Настя паляницю
Хлібодарці-Чарівниці.
Раптом крила вітряка завмирають. З млина вибігає розгублений
К і т .
К і т . Вітряк поламався!
М и ш к а . Ой, лишенько!
М у р а ш к а . Що ж нам робити, Настечко?
Н а с т я . Він не поламався! Ні! Це вітер ущух!
К і т . А-а... Ну, це ще півбіди. Посидимо собі, дочекаємося вітру.
Я вам тим часом казку розкажу.
З дупла вискакує З о з у л я .
З о з у л я . Сонце сідає, а паляниці немає!
К і т . Буде, Уляно, буде! Ось дочекаємося вітру і все буде.
З о з у л я , докірливо хитаючи головою, ховається.
Н а с т я . Ні! Не будемо чекати вітру.
Всі здивовано дивляться на неї.
Н а с т я . Ми його самі створимо!
М и ш к а . Я не вмію створювати вітер.
М у р а ш к а . Вітер — це така сила, а ми ж такі малі...
Н а с т я . Ми — теж сила! (Кричить.) Тітонько Ластівко!
Допоможи нам підняти вітер!
З’являється Л а с т і в к а .
Л а с т і в к а . Я спробую! Спробую!
Л а с т і в к а починає щосили махати крильми.
К і т . Стійте! Вітер що робить?
Н а с т я . Дме! Треба, щоб всі разом подули на крила вітряка.
Всі дмуть. З-за дерев вийшла Х л і б о д а р к а -Ч а р і в н и ц я і
махнула рукавом. Знявся такий вітер, що будиночки захиталися.
Крила вітряка залопотіли, закрутилися. К і т зник у млині.
М и ш к а . Ожив млин, ожив!
М у р а ш к а . Я й не знала, що вмію створювати вітер.
Н а с т я . Дякую, тітонько Ластівко, за допомогу!
Л а с т і в к а . Добрій людині й допомогти приємно.
К о н и к . Прилітайте сьогодні під вечір, Ластівко. На свято
паляниці.
Л а с т і в к а (сумно). Спасибі, але я сьогодні відлітаю у вирій.
Прощавайте, сусіди! І ти, Настуню, прощавай!
Відлітає. Всі, посмутнівши, прощально махають їй услід.
А вітряк лопотить крильми, співає. Ось вийшов з млина зовсім
білий К і т . В лапах у нього бочка, повна білого борошна.
К і т (струшуючись). Апчхи! Ось тобі й борошно, Насте.
Тільки-но К і т ступив на землю, як вітряк знову став пеньком.
К о н и к (сідаючи на пеньок). Оце-то диво! Сів собі на вітряк і
сиджу...
Н а с т я (беручи бочку). А що мені з цим борошном робити?
К і т . Попроси її, хай сама стане паляницею.
Н а с т я . Е, ні. Я вже знаю. Швидше пень стане вітряком, аніж
борошно саме собою на паляницю обернеться.
К і т . Здібна учениця. Молодець, Тимохо!
М и ш к а . Зараз ми перетворимо борошно на тісто.
Н а с т я . А це важко?
М у р а ш к а . Сама побачиш.
К і т . Ну, я пішов... (Йдучи до лісу.) Не мав мельник сніданку, так,
може, хоч вечерю М а т и ме.
К о н и к . І мені час... Мене чекають мої квіти.
Трохи згодом здалеку лунає спів його скрипки.
М у р а ш к а (До Насті). Налий води в діжку.
Н а с т я ллє воду.
М и ш к а . І міси, міси... Ось так!
М у р а ш к а . Жвавіше, веселіше! Ось так!
Утрьох швидко місять тісто.
М и ш к а . Треба, щоб паляниця була високою.
М у р а ш к а . І такою круглою, як сонце.
М и ш к а біжить у хатку, а Н а с т я з Мурашкою продовжують
чаклувати над діжкою. До них підходить К і т .
Н а с т я (витираючи піт з чола). Ху! Втомилася...
К і т (нетерпляче). Ну, скоро ви там? Я вже охляв. Обіди полетіли
в теплі краї, а вечері поховалися.
З хатки вибігає М и ш к а з вишиваним рушником в лапках.
М и ш к а . Показуй, Настечко, свою красуню.
Н а с т я (кладучи паляницю на рушник). Ось вона!
Висока, кругла, гладенька...
К і т . Нарешті! Діждалися!
М и ш к а (ледь втримуючи важку паляницю). Ой-ой-ой-йой!
Падаю!
Н а с т я (підхоплюючи паляницю). А важка яка! Хлібодарко-
Чарівнице, готова твоя паляниця!
М у р а ш к а . Постривай! Її ще треба спекти!
Н а с т я (розгублено). Справді. А де ж ми її будемо пекти?
М у р а ш к а . На нашій вулиці пічок немає.
К і т . А вогонь у вас є?
М и ш к а . Що ти?! Вогонь-це таке лихо... І не згадуй про нього.
Н а с т я (кладучи паляницю па пеньок). Що ж мені тепер робити?
От-от прийде Хлібодарка, а паляниця не спечена...
Несподівано лунає чийсь дужий голос: «Не тужи, дівчинко!»
М и ш к а . Ой, хто це?
З-за хмари викочується С о н ц е .
С о н ц е . Мені сподобалась твоя паляниця. І я допоможу тобі.
Спрямовує свої промені на паляницю.
Всі разом.
Печись, наша палянице,
Печись, наша ясна,
Щоб ми тебе подали
Хлібодарці вчасно!
Паляниця сяє, стає рум’яною, пишною.
Н а с т я . Дякую тобі, Сонечко!
С о н ц е (ховаючись за хмару). Будь ласка!
К і т . Молодець, Сонце! Недарма я його люблю.
Н а с т я . Моя паляниця найкраща в світі!
К і т . Ну, звісно. Найсолодша миша — це така миша, яку важко
було спіймати. Правда, Марушко?
М и ш к а сердито тупає лапкою, а К і т задоволено потягується.
До них підходить К о н и к С ю р л я - Ц в і р л я і, захоплено
похитуючи головою, милується паляницею.
К о н и к . А я було подумав, що це сонце з неба впало. Така
паляниця варта найкращої пісні.
Грає на скрипці, вкладаючи в пісню хвалу паляниці весь свій хист.
Н а с т я . Хлібодарко-Чарівнице! Я виконала твоє завдання! Чекаю
тебе!
В цю мить дівчинка на очах у всіх виростає.
Н а с т я . Ой, я лечу! Лечу!
К і т . Не летиш, а ростеш.
М у р а ш к а . Ще й як росте! Мов чарівна зернина!
М и ш к а . Яка ти велика!
К о н и к . Чого тільки не буває на нашій вулиці!
Н а с т я . Я виросла! Я знову стала великою!
З’являється Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я в осінніх шатах.
Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ось ти все й зрозуміла, дівчинко.
Зрозуміла, що великою людина зветься лише тоді, коли навчиться
трудитися і шанувати хліб!
Всі (співають).
Хліб — це сонячна казка,
Вічне чудо і диво.
Рук натруджених ласка,
Втома серця щаслива.
В хлібі — сила землі,
В хлібі — сонечка жар,
Теплий гомін дощу,
Легкий затінок хмар.
Не буває без нього
Ні пісень, ні чудес,
Ні до Щастя дороги,
Ні шляхів до небес.
В хлібі — літо й весна,
В хлібі — щедрість людська
І надія ясна,
І турбота важка.
у полях веселкових
Нам цю казку плекати,
Наче скарб найдорожчий,
Берегти й шанувати.
Завіса