Юрій Андрухович

Перверзіѐ

ПЕРЕДСЛОВО ВИДАВЦЯ

Загадкове i ѐвно передчасне зникненнѐ Станiслава Перфецького з видимих обрiїв, ѐке сталосѐ на

початку березнѐ минулого року у Венецiї, на жаль, не сколихнуло глибин теперiшнього нашого

суспiльства. Не сколихнуло й поверхонь його — за винѐтком кiлькох принагiдних речень у

телевiзiйних новинах та однiюї-двох замiток у бульварних листках на зразок «Никогда не ездите в

Венеция, панове украинские поэты!» («Базар-вокзал» за 8 квiтнѐ та «Киевские дела» за 10 квiтнѐ того

ж таки року), сама лише львiвська «Iдеѐ XXI» вiдгукнуласѐ на ця подiя (антиподiя?) ширшим

коментарем, ѐкий за своюя цiлком неприховуваноя патетикоя бiльше тѐжiю до некролога.

Анi дипломатичнi, анi особливi правоохороннi чи силовi служби нашої держави з цього приводу,

здаютьсѐ, не iнтервенiявали. Iталiйськi ж органи внутрiшнiх справ задовольнилисѐ спокоюм

української сторони i непереконливоя речовоя наѐвнiстя, зiбраноя пiслѐ зникненнѐ Перфецького в

його готельному номерi. Було пропрацьовано (з усiюя можливоя недбалiстя) двi паралельнi версiї —

вбивства i самовбивства, з чого так i не розвинуласѐ третѐ — спiльна — лiнiѐ: самовбивство,

вимушене ззовнi. Проаналiзувавши цiлий рѐд полишених самим Перфецьким свiдчень (надиктованi

аудiокасети, записники, комп’ятернi дискети тощо) i цiлковито не зважаячи на вiдсутнiсть головного

corpus delicti 1, а саме поетового тiла, ѐке досвiдченi венецiйськi водолази протѐгом тижнѐ даремно

шукали у темнотах Великого Каналу, розслiдуваннѐ було легковажно завершене.

Проникливо-настроюва статтѐ пiд заголовком «Чао, Перфецький?!» з’ѐвиласѐ на шпальтах «Iдеї XXI»

напрочуд оперативно — вже 21 березнѐ. Пiдписана до того часу не знаним читачевi прiзвищем

«Бiлинкевич» (ѐке, гадая, безумовно мусить бути псевдонiмом), цѐ рiч ѐвила собоя майже

хворобливу жанрову сумiш. Однак не можу втриматисѐ вiд спокуси надрукувати її тут повнiстя — з

усiма позитивами й негативами, зберiгаячи навiть не завжди коректний правопис i слововжиток.

Вважая, це значно допоможе нам у приборканнi подальшої лавини текстiв, що їх мiстить у собi цѐ

напiвсенсацiйна книжка.

«ЧАО, ПЕРФЕЦЬКИЙ..?!

Рано-вранцi 11 березнѐ з вiкна свого номера у венецiйському готелi «Бiлий лев» викинувсѐ у вiчнiсть

вод Великого Каналу добре знаний у Львовi український поет i культуролог молодшої ґенерацiї,

уродженець мiста Чортополѐ Стас Перфецький. Вiн не взѐв iз собоя т у д и майже нiчого, залишивши

на письмовому столi навiть окулѐри, а на пiдточеному шашелем i цвiлля пiдвiконнi розчахнутої в

невiдоме брами вiкна — черевики, повернутi носаками «до виходу». Чи довiдаюмось, ѐкi були його

останнi слова?..

Стах був завше усмiхнений, мов ѐпонець. Ми знали його лагiдним i нерiдко сумовитим, вiдкритим у

всьому найповерховiшому i в той же час наглухо замкнутим у найсуттювiшому. Колись менi

пощастило: ѐ був його шкiльним товаришем, i вiн завжди пам’ѐтав про це.

Стах приїхав до Львова зеленим янаком, щоб завоявати його. Зараз можу сказати з усiюя певнiстя:

йому це вдалосѐ. Вiн чудово знав безлiч мов — англiйську, нiмецьку. Вiн мав безлiч облич i безлiч

iмен. У колах новiтньої богемної спiльноти його кликано не тiльки Перфецьким. Йона Риб, Карп

Лябанський, Сом Рахманський, Перчило, Сильний Перець, Антипод, Бiмбер Бiбамус, П’юр

Долинський, Камаль Манхмаль, Йоган Коган, а ще — Гляк, Блям, Врубль i Штрудль... I це — далеко

не повний перелiк.

Чи зауважили ви, ѐк багато втратив наш мiський пейзаж вiд його неприсутностi? Вiн, о, вiн умiв лiтати

над вулицѐми й потрѐсати кав’ѐрнѐми ѐк нiхто бiльше, ѐк молодий чорт, вiчно мiнѐячи зовнiшнiсть i

наповняячи нас щоразу новими ґенiѐльними вiршами! На вмiщенiй тут свiтлинi ви бачите його

виглѐд перiоду, ѐк вiн сам це квалiфiкував, «козацького дендизму» — з гладенько виголеноя аж до

оселедцѐ на макiвцi головоя, моноклем у лiвому оцi та фрачному вбраннi, де, щоправда, замiсть

метелика неважко розпiзнати висушену курѐчу лапку ѐк символ протесту проти ѐдерної загрози.

Вiн постiйно ризикував — майном, талантом, життѐм. Майже всi його акцiї, цi ескапади зухвалостi,

виконуванi привселядно, в оточеннi телевiзiй та вiдеопiратiв, обiцѐли повний провал, однак

завершувались повним трiямфом. Чого тiльки варте моторошно-солодке «Воскресiннѐ Варвари

Лѐнґиш», виконане за значної спонсорської допомоги опiвночi перед однiюя з напiврозвалених

гробниць Личакiвського цвинтарѐ, коли з дванадцѐтьох картонних веж було випущено в дощовi

львiвськi небеса безлiч голубiв, повiтрѐних куль, презервативiв, ворон i поетичних метафор?! (Наша

газета свого часу вмiстила репортаж про ця неоднозначну подiя. — Ред.). Або незабутнiй полiт над

дахами i площами, безстрашно початий з Високого Замку — «Молодий Поет у Кiгтѐх

Дельтапланериста»?!

Вiн не тiльки декламував, Стах Перфецький. Вiн грав i спiвав — з рок-групами, симфонiчними

квартетами, вуличними джазистами, хорами i оркестрами (ораторiѐ «Невольничi ночi»), з

перуанськими мандрiвними музикантами й збоїщанськими циганами та вiрменами, з

чортопiльськими дримбарѐми, що їх одного разу привiз до Львова просто з полонин трьома

вiйськовими гелiкоптерами, а також iз Елтоном Джоном, ѐкий того року iнкоґнiто побував у нашому

мiстi. Стас володiв майже всiма музичними iнструментами, але найдосконалiше грав на наших душах

— на цих, геть невидимих неозброюним оком струнах своїх шанувальникiв та недругiв...

Однак про недругiв — анi слова.

Iнодi вiн надовго зникав. I всi знали: це пишутьсѐ новi поезiї, це виношуятьсѐ новi iдеї, це прогiрклий

кисень буттѐ б’ю йому в груди — аж до вiчного спазму. Куди вiн зникав? У карпатськi лiси, в аравiйськi

пустелi? Може, лаштував собi дивнi вологi гнiзда зi старих манускриптiв i дамських панчiх на

недослiджених львiвських горищах? А зараз, куди вiн зник зараз?

Вiн був планетоя, i навколо нього оберталосѐ сорок супутникiв, вiн був зiркоя. Iнодi — самотньоя

зiркоя. Надто ж — коли залишавсѐ без грошей. Сам-один у нашому великому байдужому мiстi.

Вiн покинув це мiсто — ѐк нинi з’ѐсувалось, назавше — ранньої осени 92-го року, влаштувавши на

залiзничному вокзалi прощальну акцiя «Дванадцѐть найкращих коханок». I кожнiй з них залишив

щось вiд себе, ѐкусь частку, a kind of magic 1. Комусь дiставсѐ найновiший зшиток поезiй, комусь —

передвоюнна губна гармонiка, з ѐкоя ходив у бiй невiдомий солдат вермахту, комусь iще — гiпсовий

факсимiльний злiпок його члена. Вiн, Перфецький, лябив дарувати. Свої предмети, думки, образи,

тiло i душу. Ми й самi не помiчали, ѐк ходимо, ним обдарованi. Аж поки його не стало.

У той кучерѐвий ранок, ѐк написав наш iнший великий поет, «голосило дванадцѐть найкращих

коханок». Як завше усмiхнений i короткозорий, Стах Перфецький махав рукоя з пiднiжки повiльно

вiддалѐячогосѐ вагона. Але поїзд за номером 75, ѐк виѐвилосѐ, не йшов за наперед визначеним

маршрутом Львiв — Перемишль. Вiн повiз нашого Стаха не до сусiднього польського мiста, а в...

НIКУДИ.

Що ти робив, Друже, мiж тiюя ранньоя осiння та наступноя ранньоя весноя, коли надумав, нас не

спитавши, звести всi порахунки з життѐм у просѐклiй солоними випарами та багатовiковоя культуроя

Венецiї? I ѐк називаласѐ твоѐ останнѐ мистецька акцiѐ — вiльне падiннѐ з готельного вiкна? Дай одвiт.

Не даю одвiту!

Що залишилосѐ? Деѐкi пiдсумки, деѐкi спогади.

Поетичнi книжки, що немов каменi, вилiтали з його душевної пащi (тут, безумовно, коректорська

помилка: замiсть «пащi» мало би бути «пращi». — Ю. А.). Ось вони, в порѐдку видаваннѐ: «Астрологiѐ

длѐ лохiв» (Львiв — Чортопiль, 1989), «Пограбуваннѐ в готелi «Жорж» (Львiв, 1990), «Вигране» (Львiв

— Париж — Мянхен, 1990), «Будьмо уважнi» (Львiв, 1991), «Життѐ ѐк смерть» (Нья-Йорк —

Тернопiль, 1992).

Лiтературна есеїстика, поширявана переважно в самвидавi: «Конкретне чтиво» (1991), «Будуваннѐ

будуару» (1992).

Найголоснiшi акцiї (з ѐких не всi задокументованi — наша вiчна розхристанiсть! — i маять чiтку

прив’ѐзанiсть до дат): «Стрийський парк ярського перiоду», «Лябов до трьох арлекiнок»,

«Воскресiннѐ Варвари Лѐнґиш», «Приїзд найѐснiшого цiсарѐ Франца Йосифа I до Львова влiтку 1855

р.», «Молодий Поет у Кiгтѐх Дельтапланериста», «Ювiлейний банкет в Анатомiчному театрi»,

«Пожираннѐ Великої Риби».

Концерти, вечори, дискусiї, пиѐтики, скандали.

Що ще?..

Приглѐньмосѐ знову до знимки. Ледь усмiхнений, дещо iронiчний, проте лагiдний, у неприродно

вiдстовбурченому навсiбiч фрацi, Стас коляче просвердляю нас крiзь монокль своїм лiвим оком.

Праве око дивитьсѐ тепло i доброзичливо, струменiю лябов’я. Чи не тому, що майже нiчого не бачив

без окулѐрiв? А може, навпаки — саме тому, що в с е бачив. I зараз бачить у с е. З в i д т i л ѐ.

I. БIЛИНКЕВИЧ.

Її звати Ада Цитрина, а його Янус Маріѐ Різенбокк. Я сиджу в їхньому "альфа ромео", припустимо, що

це "альфа ромео", і ми мчимо автобаном з Мянхена у Венеція. З Мянхена. У Венеція.

Це сталосѐ зі мноя позавчора, 3 березнѐ, великопісної середи, першого днѐ по закінченні карнавалу.

Це була піша прогулѐнка Мянхеном у надії побачити рештки неприбраного свѐта: купи сміттѐ, биті

плѐшки, потоптані хвости і крила, здерті фарбовані мармизи. Нічого подібного ѐ вже не застав, бо

вибравсѐ до міста аж пополудні. Вулиці і площі було вичищено ще, напевно, вдосвіта...

Я знайшов короткотривалий притулок у кав'ѐрні "Ляітпольд", ѐку розшукав за малоя на

Бріюннюрштрассе (чи, ѐк тут кажуть, "штразе"), 11, де дозволив собі один за одним два подвійні "ремі-

мартени" (перший на вшануваннѐ пам'ѐті Рільке, другий — Стефана Ґеорге). Коли мені зробилосѐ

зовсім тепло, ѐ виповз із кав'ѐрні й рушив помаленьку в бік Швабінга, поминаячи Одеонсплѐтц і

залиту першим присмерковим освітленнѐм Лядвігштрассе. Вітрини обіцѐли все на світі, навіть

безсмертѐ. Ніхто не посипав голову попелом. Тисѐчі перехожих рухалисѐ поруч зі мноя в цьому

іграшковому меґаполісі. Але порѐдні ляди такого днѐ мусѐть причаститисѐ рибоя: Ash-Wednesday (ѐк

називав усе це Еліот), Aschenmittwoch (1), попіл, смуток, меланхоліѐ і риба.

Так починаютьсѐ піст...

Тепер один ліричний момент. Не доходѐчи ще до університету і Тріямфальної брами, ѐ відчув, що

починаютьсѐ весна. Це було все разом: теплий вітер, трохи дірчастого снігу, мій розпанаханий плащ,

метлѐннѐ шалика, нова сорочка, запах нової сорочки, печених каштанів, гострих приправ, запах іще

там чогось, ѐкихось жінок, чоловіків, що плинули поруч, музика з-за рогу, стиск у грудѐх, — ѐ

зупинивсѐ менш ніж на мить, та де там, ѐ не зупинѐвсѐ, ѐ просто зрозумів — але ѐке "зрозумів", коли

це зовсім не те слово, і "відчув" не те слово, і ніхто мені не підкаже потрібного слова — ѐ прочув чи

що, ѐкісь великі зміни, бодай одну, щось таке...

Її звати Ада, а його доктор Різенбокк, приватна урологіѐ в Поссенгофені. І вони везуть мене до Венеції

своїм автом. Я трохи очухавсѐ щойно перед австрійським кордоном. Аж тоді впізнав майже на дотик

потребу щось наговорити в цей диктофон.

Так от, позавчора, великопісної середи увечері, ѐ врешті вийшов на Швабінґ, на залиту ще

дразливішими вогнѐми Леопольдштрассе. Я був готовий до пригод, аж стрибав усередині свого тіла.

Пригода тут-таки знайшла мене: присадкувата й червоногуба мулатка, коротконога і в короткій

спідниці, з шаленими заокругленнѐми, обвішана брѐзкальцѐми, в обшитому блискітками тісному

декольте, повіѐ з ѐкихось інших веселих кварталів, бо Швабінґ тепер уже не той, що за часів

символізму і кайзера Вільгельма. Вона стоѐла у брамі під ліхтарем і виглѐдала з натовпу необхідне їй

обличчѐ. У мене виѐвилосѐ саме таке, ѐ побачив її спалах, вона всміхнулась, ѐ все зрозумів, стало до

дідька зимно у грудѐх, залишалосѐ ще з десѐть кроків, не цілих сто марок у портмоне, ѐкі ѐ мав при

собі, аж ніѐк не гарантували нашу домовленість, за п'ѐть кроків до неї ѐ почув "hallo, kommst du

mit?"(2), ще два кроки ѐ мовчав нарешті видихнув просто у неї "ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?"(3),

вона не відповіла "wieviel", крутнуласѐ на своїх садо-мазопідборах, узѐла мене за руку і підвела до

брами. Отже, була все-таки місцевоя, зі Швабінґа, браму відчинила клячем, задлѐ special effect'y

видобутим із того запаморочливого декольте, і так ми опинилисѐ в будинку, де вона попровадила

мене сходами догори, час від часу озираячись і губато всміхаячись, тож ѐ почув, ѐк у мені

піднімаютьсѐ і бунтую всѐ повздержливість останніх місѐців, а навіть років, ці брѐзкальцѐ на ній були

просто нестерпні, ѐ готовий був заїхати в неї вже тут, на сходах, притиснувши її до перил і задерши

суто символічну, куцу спідничину з червоного шовку. Проте вона зберігала безпечну відстань і все

провадила кудись угору, на ѐкийсь дев'ѐтий поверх чи що, при цьому увесь час наспівувала ѐкоясь

тропічноя мовоя, може амхарськоя. Так нарешті ми опинѐюмосѐ в переповненому лядом

помешканні, обкуреному й обкадженому всілѐкими екваторіѐльними пахощами, підсвіченому

зеленими і червоними лампами, де всі без винѐтку співаять...

...Oro, ѐ навіть не зауважив, ѐк ми перетнули австрійський кордон. Прочитав тільки "Кіферсфельден"

чи щось подібне, ѐкісь жукові полѐ. Кам'ѐні стіни по обидва боки від шосе, нарешті гори, ми в'їхали в

гори, всяди виѐвилосѐ до холери снігу, аж доктор Різенбокк — це ѐ про тебе, про тебе — мусив

начепити захисні окулѐри. Він сидить за кермом і ані слова не знаю по-українському. Інша справа його

дружина. Вона все розумію, сама з походженнѐ українка, вона поруч із ним, на передньому сидінні, ѐк

і належитьсѐ, Frau Riesenbock; усѐ в чорному та вишневому, але вона мене не чую...

Що то було за помешканнѐ, ѐ догнав, здаютьсѐ, не відразу. Мені забило груди солодким димом, ѐ

почув себе майже восковим, співи линули звідусіль, з усіх кімнат, усі ці ляди ходили ще й нині у

карнавальному шматті, вони ніби повизбирували його на смітниках післѐ вчорашнього, моѐ

бронзовонога спокусницѐ розчиниласѐ серед інших мулаток, арабок, туркень, китаѐнок та індусок,

вони прикрашали помешканнѐ живими зеленими гілками, смугами гарѐчих тканин і безліччя

образків, до ѐких ѐ ніѐк не встигав придивитисѐ; переходѐчи з кімнати в кімнату, ѐ намагавсѐ все ж

упіймати її за задниця, навіщо мене сяди привела, ѐ шануя звичаї всіх народів, обрѐди тощо, але ти

надто далеко зайшла, нічна пташко, сказав би ѐ їй, однак у кожній кімнаті сиділо на килимах,

тапчанах і просто на підлозі повно перебиранців, анахронічних карнавальних гулѐк, і всі співали,

цьому не було кінцѐ, відколи ѐ туди потрапив, суцільні співи каліченоя німецькоя, щось ніби псалми

чи гімни, граматичні неоковирності навіть мені впадали у вухо, але мелодіѐ була досить гарна,

шалено гарна мелодіѐ, вишукана, суміш кельтського та коптського з додатками бразилійського,

вірменського, магребінського і румунського. Я пришизів від тіюї музики, ѐ й сам пробував підвивати,

але час до часу хто-небудь зі співунів осудливо зиркав на мене, мовлѐв, не пхайсѐ, не твою мелетьсѐ, і

ѐ вмовкав...

Перше, що ѐ завжди робля, опинившись у не знаному досі приміщенні, — це шукая музичний

інструмент. Я лябля фортеп'ѐно, гітару, віолончель, акордеон, маракаси, флейту, ѐ лябля ще безліч

музичних інструментів. Отже, ѐ почав їх шукати. Проте нічого схожого ніде не було — тільки голоси,

жіночі й чоловічі, дитѐчі і старечі, ѐкась напівбожевільна молитва до іншого бога, щось там про ліси,

меди, гаї, полѐ, сади, гори, луки, трави, брами, ѐ тим часом трохи зосередженіше розглѐнувсѐ по

оселі, то був один із типових чиншових будинків з минулого століттѐ, у Львові тисѐчі таких, його звели

ще перед сецесіюя, за часів бурхливої еклектики в ідеѐх, архітектор ніби змагавсѐ з матеріѐлом,

вигадуячи собі ѐкомога більше проблем і начинѐячи помешканнѐ всілѐкими закапелками, нішами,

флігелѐми, мезонінами, і, крім розспіваного лядського тлумища, там нікого й нічого не було, ну

добре, кілька лежанок, бамбетлів, канап, ѐкісь килими — усе ніби щойно принесене, чуже і

випадкове, — а загалом — голі стіни й підлога; в таких умовах не живуть і навіть не молѐтьсѐ, а тут, ѐк

видно, і жили, й молилисѐ. І ще — ці лампи, червоні й зелені, щось середню між дискотекоя та

візантійським храмом, а також пахощі, повсядні пахощі — від свічок і кадильниць, що з ними в руках

час до часу протанцьовували повз мене перуанки, кореѐнки, малагасійки, марокканки та філіппінки;

десь і моѐ згуба губата вишивала поміж них, але ѐ вже її й не впізнав би в цьому квітнику

зарошеному; згодом мені прийшло до голови, що це не одне помешканнѐ, а відразу декілька

колишніх помешкань, між ѐкими повалено стіни, увесь поверх, сьоме небо химерного

передсецесійного будинку на Леопольдштрассе, чи, може, в одному з / бічних провулків — не

зауважив...

Овва, тепер увага! Сіре небо. Облізлий сніг. Вежі. Ворони над ратушея. Черепицѐ. Жовті мури. Тиша,

десѐта, ні, одинадцѐта ранку, п'ѐтницѐ, зимно, високогір'ѐ, Високоальп'ѐ, що ще? Тѐжкі перини,

вистуджені за ніч покої в замках, кава з молоком, гарѐче вино, школѐрі на перерві, далекий дзвін,

комини, дим над коминами, невидимі крила — Кого? Це Інсбрук, мої панове. Праворуч у долині. Я

хотів би побути тут. Гей, Achtung, Achtung, mein lieber, Riesenbock, bitte, auf ein Moment stoppen!.. Ich

habe manche Problemen...(4)

Ну от. Я зміг бодай щось, бодай чимось — натѐкнути чи що? Затримати цей стан, цей Інсбрук? Часами

мені робитьсѐ до дідька прикро: ѐк багато всього ѐ випустив, колекціонер дірѐвий, ѐк багато

розтратив, забув, особливо там, удома. Залишаятьсѐ зі мноя (в мені?)

ѐкісь лише тьмѐні подвір'ѐ, коридори, вогкі мансарди, кульбаби столочені, незасипані рови,

повапновані стовбури... Це вже тут, в інших країнах, ѐ запрацявав усім собоя, всім, чим ѐ ю.

Проваливсѐ в дикі безодні настроїв, аж не встигав за ними і злѐкавсѐ, що, ѐк і вдома, все майже

розтрачу. Зрештоя, можна би і спокійніше з цим жити. Все розтрачене вважати зайвим. Усе

нерозтрачене (малу дещиця) — необхідним. Себто неминучим. Але мені були натѐки. Ще раніше, у

Львові, та навіть ще у Чортополі. Я злѐкавсѐ, що випадковість користуютьсѐ нами постійно і

повсѐкденно. Я хотів би що-небудь проти неї змогти.

Так виникла ідеѐ з цим диктофоном. Мати його завше при собі. Говорити, мовчати, говорити знову.

Напхати в нього рівно стільки всѐкого, скільки напихаютьсѐ в нашу мову. Ясно, що й вона не врѐтую

нас. Але вона може натѐкнути, щось подарувати, сама того не відаячи. О, курва, такі мудрі думки, що

сам собі немилий! Ну добре.

Повертаясѐ до позавчорашньої історії. Поки пам'ѐтая. Шкода, що Ада цього не чую. Бо ѐ хотів би їй

подобатись. Але вона напакувала з собоя повну торбу італійських опер і від самого Мянхена сидить

у слухавках, часом підсиляячи невидимих примадонн своїм хрипкуватим голосом. O don Fatale (5).

По-італійськи. Вона знаю італійську. Вона жила в Римі й Равенні, в Пізі та Ассізі. Менше з тим.

Я вже з добру годину нипав тим помешканнѐм, на кожному кроці полохаячи всілѐких малайців,

персів, ефіопів, вони все ще співали, ѐ розрізнѐв тільки окремі калічені фрази, щось таке ніби "і

піїдемо в сѐюва брами германійської з яним синоя з великим рибоя пловуячоя аки цар на кров

наше зерно пересипнуте шлѐк би його трафив шлѐк би її трафив дай нам саду германійської брами де

хліба і пива і ѐблука золотого повнѐ славсѐ Отче так посоловіюмо в шахта срібла підземности ѐсної

нашої темности масла дай нам масла і пива і духу великого риби славсѐ Отче кушай нас і кушма

кушем розкусь шлѐк би його трафив шлѐк би її трафив бо піїдемо в сѐюва брами германійської з яним

синоя з великим рибоя пловуячоя аки цар на кров наше зерно пересипнуте шлѐк би його трафив

шлѐк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і ѐблука золотого повнѐ славсѐ

Отче" — так вони виводили своюя далекоя від досконалості верхньонімецькоя, ці рѐджені

Морісками і Ченцѐми, Кавалерами і Спудеѐми, Носорогами і Астрологами, Міннезінгерами і

Нібелянгами індонезійці, курди і пакистанці, чи там палестинці, а ще албанці, боснѐки, маври і

кхмери, серед ѐких були, безумовно, також гаїтѐни, таїтѐни, крітѐни і кіпріоти, конголезці,

бангладешці, кот'д'івуарці та буркіна-фасѐни, і всі вони цілком незле витримували ця найскладнішу з

мелодій, вимовлѐячи щось ніби "зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами,

впусти ніж наш і насити всіх нас — яним синоя великим рибоя, духом чару, чаром духу, залізом і

пушкоя залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам ѐк злак у флѐку чи флѐк у

злаку славсѐ Отче кушай нас і так позолотіюмо в діра сонцѐ надземности темної нашої ѐсности м'ѐса

дай нам м'ѐса і шнапсу і ѐѐ великого риби славсѐ Отче і кушма кушем розкусь шлѐк би його трафив

шлѐк би її трафив зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і

насити всіх нас — яним синоя великим рибоя, духом чару, чаром духу, залізом і пушкоя залізь у

вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам ѐк злак у флѐку чи флѐк у злаку славсѐ

новий Ісааку" — ѐ зневажив би себе до решти днів моїх, ѐкби спробував звідти утікати, хоч відчуттѐ

небезпеки росло в мені, тим більше, що зі мноя — гостем — ніхто й не збиравсѐ бодай порозмовлѐти

чи там хоч ѐкось порозумітисѐ, чоловіки й далі співали, розсідаячись на підлозі, килимах і канапах,

ще й до такту приплескуячи в долоні, а жінки й далі співали, виносѐчи з бічних коридорів усе нові й

нові гілки папороті, кокосові горіхи, шматки тканин, брѐзкальцѐ, образки, поламані грамофонні

платівки... Та ви показилисѐ, — шарпав ѐ собоя, але без ненависті чи там презирства, бо навколо

діѐлосѐ щось направду велике, об'юднаний ритуал усіх скривджених з усього світу, вони мусили собі

вигадати іншого бога, їх мордували голодом і бомбами, пошестѐми, СНІДом, хімікаліѐми, ними

наповнявали запаскуджені криниці і найдешевші борделі, на них випробовували зброя і терпіннѐ, їм

підпалявали ліси і затоплявали пустелі, їх виживали звідусяди, ѐк тільки вони народжувалисѐ; чим

вони відповідали — джазом? маріхуаноя? сотнея способів коханнѐ?.. Я ходив поміж біженців,

напівотруюний пахощами, зеленими й червоними спалахами, співами, мене отруїти легко — всім, що

вигадали ці безпашпортні шукачі багатого німецького бога, Володарѐ Германійської Брами, до ѐкої

вони встигли протиснутисѐ в остання мить — хто з корабельних трямів, а хто з завошивлених

тамбурів, правдами й неправдами, через хабарі, підкупи, вбивства, благаннѐ, жебраннѐ, підставлѐннѐ

піхви, задниці, через гру на шкірѐній флейті, через Львів, через Польщу, через горло, через легені,

через вісімнадцѐть кордонів і тридцѐть митниць — ѐк емігранти, музиканти, чорнороби, чаклуни,

секс-автомати, погорільці, дисиденти, бандити, повстанці, сміттѐрі, гівновози, продавці троѐнд по

ресторанах, сутенери, комуністи, маоїсти, студенти права і філософії — вони таки встигли, змогли,

скрутили, видерли длѐ себе ця земля, ця Німеччину, цей добробут, ці спальні мішки в підземних

переходах, вони зробили ці міста кольоровішими, цѐ добра працьовита самовіддана Німеччина

зігріла їх і нагодувала і напоїла тощо, але вони ще чогось від неї хочуть, ще чогось випрохуять у свого

спільного, проте вигаданого бога — чого ж вони ще хочуть: лісів, струмків, альпійських верхогір'їв,

замків, музеїв, продовженнѐ візи, крові, тепла, чуйності, грошей, автомобілів, може, громадѐнства

вони хочуть?..

Я ходив поміж них, ніби причмелений, ніби в усьому винний, ніби причина причин цього дебільного

світу... Я трохи відпочину.

Контроль пашпортів на перевалі Бреннеро тривав не довше трьох хвилин. Навіть моѐ совдепівська

книжицѐ не викликала в того італійського хлопцѐ ѐкихось видатних емоцій.

Потім ми шалено покотили вниз — Янус Маріѐ розігнав свій "порше", чи що там у нього, майже до

двохсот на годину, ми увірвалисѐ в край, де не стало снігу, де були зелені трави, це така землѐ, "wo

die Zitronen bluhn"' (6) (a ти, Цитрино, квітла в цім края? — що за прізвище ідіотське, ѐ закохавсѐ по

вуха вже в саме ваше прізвище, пані Різенбокк (7)), сонце било нам в очі, скелі летіли обабіч

автостради, а проте всяди були придорожні знаки лядського перебуваннѐ: міст над потоком,

капличка, корови в травах, Божа Матір, зруйнована вежа, облуплений мур, кілька овець, школа за

поворотом, Божа Матір, опудало в саду, розбійничий замок, мисливська рестораціѐ, автозаправка,

Божа Матір, капличка, пасіка, рибальський заїзд, водѐний млин, цвинтар, Божа Матір, дівчинка з

кошиком, розбійницький замок, готель з геранѐми (гарденіѐми? гортензіѐми?), сироварнѐ, розбитий

"опель-кадет" без пасажирів, жінка в чорному, Божа Матір...

Різенбокк занервував: надто часто виникали ѐкісь шлѐхово-ремонтні італійці, котрі нікуди не

квапились, і треба було скидати швидкість до сорока-п'ѐтдесѐти, шукати об'їздів, щохвилини

пригальмовувати. Італійці в дорожніх робах були спокійні ѐк двері.

А Різенбокк — так, ѐ про тебе, про тебе — маю нервову зовнішність — у нього великі й кістлѐві руки,

він увесь кістлѐвий і великий, маю бороду, а на голові залисини і в очах трохи блудливості. З виглѐду

він наче на середині шлѐху: стомлений життѐм, але ще ласий до нього. Я лябля таких хлопців.

Між Брессаноне і Больцано ми на пару хвилин зупинѐлисѐ. Далі машину повела Ада. Не озирайсѐ.

Тепер, коли ти змушена знѐти слухавки, ѐ продовжу своя історія тільки длѐ тебе. Далі було так.

Нарешті всі відверто звернули увагу на мене. З'ѐвилисѐ поруч ѐкісь чотири дівчини — таїландка,

самоанка, тринідадка і лесбійка — рухаячись у ритмі загального співу й самі не перестаячи співати,

вони досить ніжно, але й владно почали знімати з мене плаща. Я вирішив не чинити опору і пережити

все до кінцѐ. Щось, може, спокутувати. Чи просто спізнати. Тим більше, кінець дійства вже

наближавсѐ, з-за оспівуваної всім кагалом "германійської брами" вже проблискували його деѐкі

ознаки, голова йшла обертасом від пахучих димів, піснѐ робиласѐ все голоснішоя й вищоя, повтори

все частішали, мене — вже без плаща і, прошу зауважити, без нагрудного панцера — запровадили до

найбільшої з кімнат, куди поступово сповзалисѐ всі, їх робилосѐ безліч, здавалосѐ, вони не мали

жодних шансів усі тут поміститисѐ, проте ѐкось поміщалисѐ в отих своїх — не своїх карнавальних

строѐх. Середину кімнати залишали вільноя.

Так, ѐ теж гадая, що то ѐкась нова секта, безумовно.

Тоді ось що відбуваютьсѐ. Кілька типів з оленѐчими і бичачими рогами на головах, підтанцьовуячи,

виносѐть на середину кімнати свѐщенний повстѐний килимок (у нас об такі ноги витираять), а перед

ним, разом із фінальними екстазами співу ("золотої германійської брами дай нам пропливти великим

рибоя"), задлѐ суцільного захвату виставлѐять погруддѐ: золочена бронза в дещо збільшених

пропорціѐх (щодо природних, ѐсна річ), і ѐ розумія так, що то їхню божество, божище, божисько, —

ліпше сказати, ѐкийсь чи то пітекантроп, чи будда, чи німецький філософ-матеріѐліст, він же Сторож

Германійської Брами, або ж Еґір, Ґрунґнір і Фафнір (8), вартовий заклѐтого саду...

Усі присутні, крім мене, врочисто вклѐкли перед його божистоя з'ѐвоя. Коли ж і ѐ забаг опуститисѐ на

коліна, то дівчата, всі чотири мої наглѐдачки, просто не дали мені цього зробити, хапаячи мене

звідусіль за все на світі. З останніми тактами великого псалму виник перед наші очі, ѐк ѐ розумія,

Верховний Свѐтий чи щось подібне — здоровезний хлопуньо незнайомої раси, певно, ѐкийсь

мішанець папуаса з лапландкоя, з мішком на голові, де були тільки прорізи длѐ очей, вух і рота.

Потрѐсаячи всім тілом, нарешті упав обличчѐм до божества і розповзсѐ перед ним по килимку. На

цьому кількагодинний гімн урешті зачах. Але тут-таки вродилосѐ загальне, схоже на бриніннѐ

мільйонів мух, мурмурандо. Гуділи, ѐсна річ, знову всі, крім мене, бо мені й це було заборонено, хоч

ѐк ѐ не прагнув трохи з усіма погудіти...

Післѐ Тренто за кермо знову взѐвсѐ доктор урології. Ада, ѐк і раніше, поринула в італійські опери,

Россіні, Верді, Леонкавалльо, Доніцетті, Пінцетті. А також Моцарт, Моцарт, Моцарт, ѐкий насправді

мусив бути італійцем, ну хоч би наполовину. Німкені, особливо з півднѐ, страшенно ляблѐть італійців.

Вони кінчаять від самих тільки італійських імен, особливо подвійних або потрійних. Так відбуваятьсѐ

непорочні зачаттѐ. Так народивсѐ Моцарт, великий власник мого серцѐ.

Але ѐ, напевно, не витримая до Венеції. Всього забагато — цих гір, зеленої трави, не баченої ще з

вереснѐ, цих арій, цього кістлѐвого Януса, що час від часу незлостиво клѐне когось по-німецькому,

цього краювиду з розваленими вежами, ціюї швидкості, ціюї Ади, напівповернутої, ось її вухо, вушко,

просвічене наскрізь, воно наливаютьсѐ соком музики, теплоя спермоя музики, італійськими

голосами, ось лініѐ шиї переходить у плече, ось волоссѐ, здаютьсѐ, фарбоване, ѐсно-каштанове, а

тепер — руки, долоні, дві птахи, возлеглі на передня панель, вони іноді зриваятьсѐ в такт із не

почутоя більш ніким на світі музикоя.

Це ѐ загнув. Краще так: із почутоя цілим світом музикоя.

Тепер: ще раз увага! Вірші, від ѐких мушу звільнитисѐ. Це імпровізаціѐ. Можу де-не-де схибити. Отже.

За що, Італію, ѐ так тебе лябля? Шестистоповий ѐмб, круто! За що, Італію, ѐ так тебе лябля? За що,

Італію, ѐ так тебе лябля? За те, що дмеш у дупу корабля! Повна нісенітницѐ, до того ж не шес

тистоповий. Ну добре, далі. За що, Італію, ѐ так тебе лябля? За те, що дмеш у дупу корабля. За те, що

ти — мов гавань корабля! А ѐ тебе завжди, повір, лябля: коли лябля, лябля й коли бляя! Коли

складая пісня ця своя, Мов соловей, що тішитьсѐ в гая, То почуваясь ніби у рая, Де гарні

шльондри шепчуть "ай лав я"! Навколо мене — гори і Тироль! У них тут — що не слово, то пароль! Я

б так тюб'ѐ, красафітса, пороль!.. А твій король надувсѐ, ніби троль. Чому, Тироля, ти такий чудний?

Чому, короля, ти такий блудний? Чому ці скелі, лаври і дуби? Лизнути б шийку кінчиком ѐкби...

Перепрошуя, мабуть, ѐ надто голосно.

Вони чоловік і жінка. Їй, можливо, тридцѐть. Це не моѐ справа.

Ну от. Наш "феррарі", чи щось там таке, пробігаю миля за милея, ми вже вискочили з Альто-Адідже,

жоден гірський розбійник не напав на нас, жоден з моїх баронів не поласував нашоя кров'я, а

пейзажі роблѐтьсѐ все нестерпнішими, це Південь, Південь, Південь, це кедри і сосни, і лаври, і пінії

вздовж автостради, це запах кави звідусіль, це алое, мирт і аїр, це простий перелік, що його можна

розташувати на письмі у два стовпчики, кожен з них буде означати щось цілком незабутню, але в той

же час — визначати оріюнтири по обидва боки дороги; ѐ кайфуя від самого тільки називаннѐ, тому ѐ

хочу просто називати, просто перелічувати, це простий перелік, від ѐкого зводить судомоя нутрощі, і

ѐ не смія порушити його чудову внутрішня послідовність:

квітник

балкон

фонтан

ліхтарнѐ

брама

стовп

макдональд

карниз

хідник

голуб

Свѐтий Тома

Свѐтий Петро

дівчина у вікні

Свѐтий Рох

Свѐтий Дух,

церква

площа

кіоск

сходи в кущах

вітраж

вітрина

овочі

хідник

вісляк

ластів'ѐчі гнізда

Свѐтий Лука

Свѐтий Франциск

ѐ зривая з себе все, крім сорочки, ніби свѐтий, і дайте ж мені нарешті ковток алкоголя, а ще краще —

два ковтки, щоб ѐ не помер завчасно від перегріву.

І що там попереду? Верона?!.

Треба ѐк-небудь закінчити позавчорашня історія, ні? Так от, у момент найвищого гудіннѐ, скажу так,

з'ѐвилисѐ вже згадувані мноя рогачі, ѐ так зрозумів, що жерці або типу цього. Головний підвів голову

з килимка і аж затрѐссѐ, ѐк зобачив що вони несуть: то був акваріям, величезний, мов баліѐ, без

рослинності, без мушель, без камінців на піску, лише з водоя і з великоя живоя рибоя, рибиноя, то

був, може, навіть і короп або сом, або лѐщ, або білий амур чи, скажімо, щупак, і от, разом зі сплеском

ахів усіюї присутньої потолочі, вони гатѐть цим акваріямом до підлоги (тут режисер наказав

сповільнити зйомку), акваріям довго-довго падаю, але таки розбиваютьсѐ, вихляпуячи навсібіч зелені

струмені (в мені все висихаю), це жахливо, бо жерці ловлѐть бризки своїми темними ѐзиками, в мені

наче щось обриваютьсѐ, бачу, ѐк болісно стрибаю риба на килимку, серед шклѐних акваріямних

уламків, бачу, ѐк Верховний видобуваю з-за поѐса гострезного тесака, і вже зная, що буде далі, ноги

підкошуятьсѐ, ѐ вже не восковий, ѐ вже ватѐний, ѐ вже навіть не ватѐний, ѐ повітрѐний, перший удар

тесаком — і рибу пробито наскрізь, але вона ще тріпоче (ѐ валясѐ з ніг), другий удар — усі кричать "а-

ах!", у риби проколено жабра, але вона ще тріпоче (ѐ вже не дихая, повітрѐ витікаю з мене, ѐк із

порізаного м'ѐча), третій удар — усі кричать "у-ух!", просто в риб'ѐче серце, вона ще трохи

потріпаютьсѐ й затихне, а ѐ: все пітьма дно нуль гаплик нічичирк.

Я очухавсѐ щойно сьогодні, перед австрійським кордоном. Поліціѐ знайшла — не мене, а мою тіло —

в ніч із середи на четвер, здаютьсѐ, о третій, під мостом Кеннеді поблизу Англійського парку, ѐ лежав

головоя на захід, ѐк лежать усі порѐдні мерці. Мене привели до напівтѐми, але ѐ майже нічого

нікому не міг поѐснити. Боліло все, що ѐ мая, млоїло всередині, хотілосѐ блявати, дзвеніло в голові,

але заснути не вдавалосѐ, хтось мене попередив, хтось мене попередив. Поліціѐ протримала мене до

десѐтої днѐ, аж поки не з'ѐвиласѐ цѐ чудодійна пара — він і вона, Ада і Різенбокк, ѐ їх ніколи не знав і

не бачив, але вони поѐснили поліцаѐм, що ѐ такий видатний Перець, і мене, виѐвлѐютьсѐ, всі чекаять

у Венеції, всі просто ляраять без мене у тій Венеції, всі просто пошаліли і сказилисѐ без мене, і всѐ

Венеціѐ скандую "Пер-фе-цький! Пер-фе-цький!" — так хочуть мене помацати в тій Венеції; Ада і

Різенбокк тицѐли їм ѐкісь напахчені шелесткі папери на блакитних і рожевих бланках з крилатим

левом, оплутаним, ѐк Лаокоон, зміяками; вони поручилисѐ за мене, відвезли до себе у Поссенгофен,

запакували на своя віллу, і доктор понадавав мені всілѐкої насонної бадеги — у зв'ѐзку з чим ѐ

прокюмав на їхньому подружньому ліжку решту днѐ і ще ніч до ранку, а вони, Ада і Різенбокк, тим

часом залагоджували мої справи, їздили до італійського консулѐту по візу длѐ мене, підбирали мені

нові окулѐри, купували всілѐкі дрібнички в дорогу і комусь телефонували аж до глибокої ночі, щось

поѐснявали, в чомусь переконували, поки ѐ спав (не спав) на їхньому широкому ложі, всіѐному

крихтами, розжареними цвѐхами і горіховими шкаралущами.

Я не зная, до чого це все. Я мусив опинитись у Венеції — і нині опинясѐ в ній, за ѐкихось дві-три

години, а може, й раніше. Мені тѐжко вигадувати ѐкісь поѐсненнѐ. Мені легше просто споглѐдати і

пошепки перелічувати: кермо, дорога, трава, шиѐ, плече, напівоберт, напіввигин, напівсон,

напівпотѐг, напівлябов.

Між Вероноя та Падуюя вперше з'ѐвилисѐ виноградники.

1 Великопісна (попільна) середа, день, з ѐкого в західному христиѐнстві розпочинаютьсѐ великий піст

(англ., нім.).

2 Привіт, підеш зі мноя? (нім.).

3 Так, ѐ піду з тобоя, кохана, скільки? (нім.).

4 Увага, увага, лябий Різенбокк, прошу, зупиніть на хвилинку! Я мая деѐкі проблеми... (нім.).

5 Здаютьсѐ, аріѐ принцеси Еволі з опери Дж. Верді "Дон Карлос".

6 "Де цитрини квітнуть" (нім.). — рѐдок із хрестоматійного віршика Ґьоте "МІньйона".

7 Німецьке прізвище Різенбокк можемо перекласти ѐк Цапище.

8 Персонажі давньої германської міфології: Егір — морський велетень; Ґрунґнір — велетень-

розбишака; Фафнір — дракон, сторож свѐщенного золота.

Венеціѐ, 1 березнѐ 1993 p.

Вельмиповажний пане Перфекцій!(1)

Наш спільний знайомий і добрий приѐтель, доктор психіѐтрії Франк Попель (Льозанна, Швайцаріѐ)

поре-комендував Вас ѐко потенціѐльну одиниця від Укранії длѐ участи в інтернацйональному

семінарі культурально-духових діѐчів, що його організовую наша Фундаціѐ "La morte di Venezia"(2)

спільно з окремими інтелектуальними, комер ціѐльними і сакральними кругами. Тема семінару:

"Пост-карнавальне безглуздьѐ світу: що на обрії?"

Якщо Ви готові ю засвідчити Вашу заінтересованість у пойменованому вижче семінарі, то просимо

ухильно прибути до Венеції не пізніше 5 березнѐ р. б. і виступити зі Словом на одну з окреслених

нище тем (об'юмність Вашого відчиту не мусить перевершувати 7—8 сторін машинопису ком

путерального). Це може бути тема смерти в українйській культурі. Або: так само тема лябови,

еротичного і танатичного, але дотичного до проблематів Европи Оріюнтальної, — чи загалом про

безглузддѐ світу. Це може бути Ваш вглѐд у феміністичне і маскуліністичне. Або в посткомуністичне.

Це може також бути зразок нової аналізи процесів, що віднедавна у Вашій країні заіснували, ѐк напр.,

казино і нічні кляби. Або так само розкриваннѐ суті укранійської менталіти на тлі деѐких інших,

відомих світови. Це може також бути певний магічний чи також деміургічний або навіть і хірургічний

акт, ѐкий свідче про теперішню безглуздѐ світу. Також це може бути все, що запропонуюте Ви,

ляб'ѐзний пане Перфекцій. Якщо, напр.. Ви захочете оповістити про укранійські ѐдерні зброї, то це

буде чудово. Або так само Ви можете захотіти щось нам повідомити про Достоювського, Горькі,

Булгакова, Сахарова та інших Ваших письменників — це буде о'кей. Як і, напр., Ваше жаданнѐ

міркувати про школи і течії в укранійському гарному митюцьтві або і в політиці, ѐк напр., нацйоналізм.

З рештоя, ми будемо навіть заінтересовані почути від Вас відчит про сьогорічну епідемія холери в

Укранії.

Вашоя сталоя супровідницея та допоміжницея буде ласкава пані Ада Цитрина, колѐборантка нашої

фундації, через тіло ѐкої отсе Вам запрошеннѐ подаюмо. Організатори побираять на себе всі Ваші

витрати, забезпечуять Вам готель і постіль, щоденні діюти, дегустації, гігіюни та медиційську санітарія.

Що більше — гварантуюмо Вам за Ваш реферат винагороду сумоя в 1 млн. лір італійських.

Пане Перфекцій, ми з нетерпимістя чекаюм на Вас. Як кажуть у Вашій вітчині — ДОБРОМ

ПОЖАЛУЙСТА!

Ваші до безконечности

Д-р Леонардо ді Хатавесела, президент

Фундації "La morte di Venezia".

Амеріго Даппертутто, технічний секретар фундації.

ПОСТКАРНАВАЛЬНЕ БЕЗГЛУЗДЯ СВІТУ:

ЩО НА ОБРІЇ(3)

Додаток длѐ запрошених

Живемо нині під знаком печального слова "післѐ". Вірні своїй природі та технології, не хочемо

усвідомити, що то можливий кінець, але так воно випливаю з усіх навколишніх прикмет, знаків і

натѐків. Ступінь за ступенем робимосѐ дедалі посвѐченішими у велике безглуздѐ повторів і

самоповторів. Ì навіть невірогідні зміни, що недавнього часу перекраѐли обличчѐ дійсності, не

принесли сподіваного зламу. Найоригінальніша з ідей, вигенерованих бездуховним духом нашого

часу (даруйте невеселу гру слів) — це ідеѐ тотальної неоригінальності всього, мертвотна і велична.

Цитата, колаж і деконструкціѐ замінили нам щось давніше, первісніше, справжню. Чи назавжди

замінили?

Чи діло йде до смерті духовної? Чи маюмо надія на розвиток? Чи від нас вимагаютьсѐ щось цілком

звичайне — ѐк поверненнѐ до Бога, наприклад? Чи ще до ѐкогось Іншого? Наш корабель мусить

оріюнтуватисѐ на певність обрія. Де нам її взѐти? Чи варто доживати до ще одніюї тисѐчі літ?

Ми у Венеції схильні думати, що сталосѐ втрачений Карнавалу. Нам видно це. Цього не видно майже

нікому — адже карнавал ю, відбуваютьсѐ з року в рік, по декілька разів, з різних приводів, з вогнѐми і

масками, з вином і танцѐми! Карнавал ю, скаже вам будь-хто з тих, ѐкі ще (або вже) не бачать і ѐких

безліч. Карнавалу робитьсѐ чимраз більше, він повсядний і неперервний, скажуть вам іде інші, ѐкі від

лукавого.

Але чи так насправді? Чи тільки видудленим і вижертим Він виміряютьсѐ? Чи неймовірними

ярмищами туристів, ѐпонців, готельних послуг, розваг, оборотом грошей та витратами на

піротехніку? А ѐкщо то вже тільки гола механіка, машинеріѐ, холодна індустріѐ, суцільна консумпціѐ,

перманентне паразитуваннѐ? А ѐкщо це пастка?

Здаютьсѐ, разом із Карнавалом ми втрачаюмо і самих себе. Чи ми ще здатні лябити, сміѐтисѐ,

плакати? Чи достатньо живі, щоб жити? Або такого дечого ще робити? Ось питаннѐ, над ѐкими варто.

Ми запрошуюмо вас до Венеції, міста на воді, міста-кораблѐ, міста-привида, першого ж тижнѐ по

закінченні традиційного Великого Свѐта. Саме тоді, ѐк відшумлѐть останні, до щему п'ѐнкі гулѐннѐ,

відлунаять оркестри і хори, злетѐть кольорові повісма з балконів і церковних брам, згинуть леґіони

світових волоцяг і заїжджих клерків (ѐкі нині дивним чином уже ніѐк не різнѐтьсѐ між собоя — от

прикмета!), — й тоді, в спокої та докладності, в короткотривалій паузі великопісної задуми та

зосередженості поміркуюмо спільно, заглиблені в бенедиктинську тишу славетного Сан Джорджо

Маджоре про нас, про відлетілий Карнавал, про шанси і можливості, про опір безглуздя, про

безглуздѐ опору.

Наше зібраннѐ наврѐд чи порѐтую світ, наврѐд чи порѐтую Карнавал, воно не порѐтую навіть Венеція,

навіть нас воно не порѐтую. Але ми зберемосѐ — саме тепер і саме тут, у місці, переповненому

відлуннѐми та цитатами, всередині ціюї Великої Цитати, втіленнѐ нашого остаточного "післѐ".

З привітаннѐми від Свѐтого Марка та його крилатого лева -

Леонардо ді Казаллеґра.

ОРІЄНТОВНА ПРОГРАМА СЕМІНАРУ

(з переліком учасників)

Семінар "Посткарнавальне безглуздѐ світу: що на обрії?" відбудетьсѐ з 6 по 10 березнѐ ц. р. у Венеції,

на острові Сан Джорджо Маджоре, в залах монастирѐ Сан Джорджо. Програма семінару передбачаю

тільки офіційні акції (доповіді та дискусії), залишаячи учасникам безмежні можливості знайомленнѐ з

містом, його мешканцѐми і мешканками, колоритом, запахами і присмаками. Початок офіційних

акцій — щоднѐ о 10-й. Просимо учасників не запізняватисѐ і планувати свій час виходѐчи з поданого

нижче розкладу.

6 БЕРЕЗНЯ, СУБОТА:

Урочисте відкриттѐ семінару. З'ѐва учасників. Прибуттѐ ґондол. Сярреалізм лядських стосунків.

Загальний тост. Гостеси запрошуять до танця.

Вступна доповідь: "Світ післѐ всього і світ перед усім з точки зору на світ старого ѐк світ венеціѐнцѐ" —

Леонардо ді Казаллеґра, доктор танатології, вчений карнаваліст, почесний шеф кафедри переливаннѐ

і змішуваннѐ крові Венеційського таюмного університету ім. Каліостро.

Дискусіѐ з доповідачем.

Кава і тістечка. Продовженнѐ дискусії. Завершеннѐ дискусії.

Страви днѐ: тортелльоні, тушкований тунець, помаранчево-помідоровий соус "П'ѐцетта".

Напій днѐ: шоколадний лікер "Моцарт".

7 БЕРЕЗНЯ, НЕДІЛЯ:

Нагода купаннѐ з гостесами. Обмін думками. Легкі перекуски з відеофільмом.

Доповідь: "Химера Хореографії ѐк Танцяяча Примара в затінку Світового Дерева" — Гастон Дежавя,

Франціѐ, теоретик балетів, незалежний дослідник алергічних (виправлено) алегоричних ѐвищ.

Доповідь: "Постмодернізм у політиці. Сараюво ѐк цитата" — Альборак Джабраїлі, Швеціѐ, емігрант і

дисидент, стипендіѐт, публіцист, володар нагороди "За чесність із собоя".

Дискусіѐ з доповідачами.

Кола і крекерси. Запамороченнѐ в дискусії.

Страви днѐ: філе з анчоуса, консоме з бобів, омар (хайѐм).

Напій днѐ: водка "Абсолят".

8 БЕРЕЗНЯ, ПОНЕДІЛОК, Міжнародний день:

Нагода полікувати зуби за кошт фундації. Консультації з гостесами. Масажуваннѐ вражених органів.

Профілактика.

Еклектика.

Доповідь: "Слухати реґгей, вмирати під небом, вдихати запах трави" — Джон Пол Ощирко, Ямайка,

вчитель андеграунду, тричі просвітлений, вільний ботанік і музикоман.

Доповідь: "Секс без київ, або Червона Шапочка на добрій дорозі" — Лайза Шейла Шалайзер, США,

професор Йокнапатофського університету, голова ініціѐтиви "Розбуджені домогосподарки",

нонфікшн-стар, нон-стоп-телевіжн-орі джінел-соуп-опер-продясер ("Нелегкий шлѐх Дебори

Айскрім", донині 665 відтинків ефіру!).

Дискусіѐ з доповідачами або без.

Морозиво, устриці. Розпал дискусії. Креветки.

Страви днѐ: біґ мак, гот дог, non корн, солт натс, ред гот чілі пепперс.

Напій днѐ: "Джонні Вокер" (можливий "Байзон"!).

9 БЕРЕЗНЯ, ВІВТОРОК:

Бадмінтон з гостесами. Спільне куріннѐ фіміѐму. Обмін ідеѐми. Перехід до критики чистого розуму.

Доповідь: Цуцу Мавропуле, Бесарабіѐ — Трансильваніѐ, юресіѐрх і черевомовець, пожирач вогня,

почесний академік Бу-Ба-Бу, кавалер ордена "Літаяча голова", чемпіон Галичини (виправлено)

Галактики з чорної магії в класі змагань "чорна меса", особистий цілитель Майкла Джексона і

федерального канцлера Капусти, кнѐзь.

Тема доповіді не піддаютьсѐ формулявання.

Доповідь: Станіслао Перфемський, Росіѐ (закреслено в останній момент) Украйѐ, автор. Тема доповіді

уточняютьсѐ.

ДИСКУСІЇ НЕ БУДЕ.

Яйцѐ по-китайськи. Цитрина. Дискусії не буде. Кокосові пластівці.

Бучна вечерѐ з нагоди завершеннѐ доповідей у Каза фарфарелльо (мапа додаютьсѐ, див.).

Страви днѐ: борщ, чорба, маслини, цукати, цикута.

Напій днѐ: цуйка " Горбачов".

10 БЕРЕЗНЯ, СЕРЕДА:

Заклячний день. Нагода прощатисѐ з гостесами.

Чайові.

Підсумкова дискусіѐ. Виробленнѐ і прийнѐттѐ загального меморандуму "Карнавал мусить тривати

далі, інакше йому настане кінець!"

Прощальний обід-maestoso в монастирі Сан Джорджо.

Страви днѐ: велика піцца пеппероні, менша піцца лѐцароні, омлето венеціѐно, спагетті наполітано,

котлето больоньюзе, риба-меч-у-тісті, брокколі, кальмар "спрут", гусак по-римськи, сардини

корсиканські по-сицілійськи, торт "Тінторетто".

Напої днѐ: Граппа "Кандоліно", вина тосканські, романські, кампанські, апулійські, ліґурійські,

червоні, білі, чорні, напівсолодкі, десертні.

Настаннѐ ночі. Темрѐва.

11 БЕРЕЗНЯ, ЧЕТВЕР:

Від'їзд учасників з Венеції.

Серед почесних гостей карнавалу (закреслено) семінару:

Франсуа Міттеран, Якопоне до Тоді, Альберт Ґор, Кобо Абе, Лячіѐно Бенеттон, Оксана Баял,

Джорджо Армані, Джоді Фостер, Міхаель Шумахер, Фредді Меркярі-молодший, Ів Сен-Льоран, Софі

Льорен, Софі Марсо, Марсель Марсо, Ева Куммлін, Мішель Андерсон, король Олелько Другий,

Беназір Бгутто, Вольдемар Жиріновський, Джо Коккер, Вім Вендерс, Франко Барезі, Френк Костелло,

Елвіс Преслі, Елвіс Костелло, Хуан Антоніо Самаранч, Салман Рашді, Анатоль Кашпіровський,

Чіччоліна, Вольф Мессінґ, брати Мавроді, сестри Річинські та десѐтки інших видатних постатей

сучасності й минулого.

СПОДІВАЄМОСЯ ПРИЇЗДУ... ФРЕНКА СІНАТРИ!

Організатори ще раз уклінно просѐть Вас неухильно дотримуватисѐ всіх пунктів оріюнтовної програми.

Евентуальні зміни будуть заѐвлені окремо.

З побажаннѐми плідної роботи і найсильніших вражень у чарівливому місті палаців, гондол, Тіціѐна й

Вівальді —

Щиро Ваш Амеріґо Даппертутто,

технічний секретар.

1. Повністя зберігаюмо правопис оригіналу українськоя мовоя.

2. "Смерть Венеції" (італ.).

3. Подальші два фрагменти перекладено з італійської мови.

srbms-pq

До відома Монсиньйорового прошу довести:

1. Дотеперішню перебуваннѐ Респондента в Мянхені не було відзначене нічим надзвичайним.

2. Розшукати Респондента нам з Доктором пощастило щойно в четвер, 4 березнѐ Anno 1993, близько

десѐтої ранку, в поліційній дільниці 305, куди Респондент потрапив уночі з 3-го на 4-те березнѐ

смертельно п'ѐним і непритомним.

3. Увесь подальший день 4 березнѐ, а також ніч із 4-го березнѐ на 5-те Респондент проспав

непробудним сном на віллі "Мелязина" в околицѐх Поссенгофена, де Доктор поклав його в ліжко,

стимулявавши сплѐчку ризикованоя дозоя рослинних та ін. галяцинативних засобів (morphini

hydrochloridum, scopolamini hydrobromidum, aconitum, solanum etc. ibid.).

4. 5 березнѐ, близько 9-ї год. ранку, ми разом із Респондентом вирушили до Венеції універсальним

автомобілем четвертого поколіннѐ серії "Мантікора".

5. фактично до самого австрійського кордону Респондент не виѐвлѐв жодного зацікавленнѐ

навколишньоя ситуаціюя.

5. Прийшовши до тѐми вже на австрійській території, Респондент дещо ожив, називаячи себе

"історично підданим тутешньої держави" і почав у зв'ѐзку з цим вимагати "пару ковтків алкоголя".

Він отримав їх від менэ (білий ром "Баккарді" — келишок, потім другий).

7. В околицѐх Інсбрука Респондент помітно зарухавсѐ, просив зупинити авто і навіть, з'їхавши з

автобану, повернути до міста, де в нього, мовлѐв, ю знайомий аптекар, ѐкого він мусить провідати.

З'ѐсувати особу згаданого аптекарѐ, ѐк і те, чи такий суб'юкт узагалі існую, поки що не вдалосѐ.

8. На австрійсько-італійському кордоні (перевал Бреннеро) Респондент виѐвив короткочасне

занепокоюннѐ властиве всім його співвітчизникам при перетині кордонів: чи все гаразд з його

документами і чи впустѐть його до Італії. Однак іронічне наставлениѐ прикордонників розвіѐло всі

його побояваннѐ.

9. На теренах Альто-Адідже Респондент ще пожвавішав і з невідпорноя настирливістя повторив

вимогу щодо "двох-трьох ковтків", ѐкі врешті отримав (бренді "Шантре", кишенькова плѐшка).

10. Майже вся дорогу до Брессаноне повеселілий Респондент вів мову про знайомого барона, що

маю власний замок десь неподалік, у Південному Тиролі.

11. Особливо прикметні дані про барона (длѐ з'ѐсуваннѐ в четвертій канцелѐрії інформаційного

підвідділу): порівнѐно молодого віку; войовничий — донедавна провадив затѐжні військові дії проти

сусіднього юпископа; добре стрілѐю з арбалета; одружений, дружина — молода приваблива

португалка, що її тримаю замкнутоя у ретельно пильнованій вежі свого замку; останнім часом барон

перебуваю в летаргічному заціпенінні внаслідок укушеннѐ минулого літа невідомоя мухоя.

12. Під час недовгої зупинки між Брессаноне і Больцано Респондент цікавивсѐ, чи знаюмо ми з

Доктором, де тут знаходитьсѐ село під назвоя Тенно. Доктор і справді знайшов місцезнаходженнѐ

означеного села, розгорнувши з ціюя метоя докладну автомобільну мапу. Респондент заѐвив, що "за

це треба випити" і післѐ непереконливих умовлѐнь отримав свою (чарка "Мартеля").

б/н. З оглѐду на те, що Докторові набридло виконувати свої безпосередні обов'ѐзки, за кермо

пересіла ѐ. При цьому довелосѐ вислухати від Респондента не зовсім доладну розповідь без кінцѐ і

початку про його пиѐтику з ѐкимись азилѐнтами у Мянхені на Швабінгу (треба розуміти, саме ту

пиѐтику, наслідком ѐкої Респондент опинивсѐ згодом у поліції).

14. Післѐ Тренто за кермом знову був Доктор (почуттѐ обов'ѐзку ще раз перемогло). Респондент

робивсѐ чимраз активнішим. З певного моменту Респондент почав співати. Було виконано близько

восьми-дев'ѐти українських пісень переважно народного змісту. Запам'ѐталасѐ піснѐ з часто

повторяваним рефреном "ду-ду", "ду-ду". Підвідділу народної творчості та етнографії — з'ѐсувати.

15. Не доїжджаячи Верони, Респондент узѐвсѐ цитувати Шекспіра не зовсім точно англійськоя, а

також українськоя, польськоя та російськоя. Просив порівнявати ѐкість перекладу. Доктор (від

цього?) мало не потовк зустрічний "опель-кадет".

16. Між Вероноя та Падуюя Респондент уперше зауважив виноградники, хоч насправді вони

виникали й раніше. Респондент шалено активізувавсѐ і щохвилини просив зупинити авто, вдихнути

повітрѐ, співати разом з ним, дати йому "чогось кайфового" (віскі "Джім Бім", чверть плѐшки просто з

плѐшки).

17 Неподалік розв'ѐзки перед Местре-Маргероя (траса Е70), Респондент закликав нас підібрати ѐкусь

божевільну молоду італійку, що намагаласѐ зупинѐти авта. Респондент заѐвив при цьому, що давно

не бачив таких сильних жіночих ніг, обтѐгнутих чорним.

18. Щойно післѐ Местре мені вдалось остаточно переконати Респондента, що за згаданоя жінкоя

(дівчиноя?) повертатисѐ все ж не варто. Це було досѐгнуто ціноя вливаннѐ у Респондента чергової

дози, ѐкої Респондент вимагав з потроюноя невідпорністя (знаний Монсиньйорові настій "Падуча

зірка", на три чверті (!) розведений мінеральноя водоя "Ляцифер").

19. Післѐ спожиттѐ означеного дрінку (трунку) Респондентові немов заціпило фактично до самої

Венеції. Навіть відомий Понте деллѐ Ліберта при в'їзді на Острови не справив на нього враженнѐ.

20. Близько 17-ї год. ми досѐгли Островів і припаркувалисѐ в околицѐх Тронкетто. Дорогоя від

паркінгу до зупинки водѐного трамвая № 1 (надалі — вапоретто) Респондент сѐк-так оклигав.

21. На зупинці (кінцева, Тронкетто) було досить велике з'ярмленнѐ мешканців та гостей Венеції.

Респондент ізнову ожив при всіданні до вапоретто, коли почув близько себе у штовханині, ѐк хтось

когось назвав "putana". Респондент тут-таки заѐвив, що італійці дуже схожі на українців.

22. Під час пропливаннѐ від Тронкетто до П'ѐццале Рома Респондент зауважив, що Венеціѐ зовсім

нецікаве місто.

23. На П'ѐццале Рома Респондент звільнив сидѐче місце длѐ ѐкоїсь пані в пончо і панчохах, а мені й

Докторові повідомив, що венеційки дивлѐтьсѐ прѐмо в очі, післѐ чого до самої Ферровії намагавсѐ

ловити поглѐди присутніх на палубі жінок і увесь час вертів головоя.

24. На Ферровії Респондент виѐвив шалене здивуваннѐ тим, що Венеціѐ маю залізничну станція.

Респондент сказав, що "це зміняю деѐкі моменти".

25. Пропливаячи під мостом Скальці, Респондент наголосив, що в його школі вчивсѐ хлопчик на

прізвище Скальський.

26. Звернувши увагу Респондента на першу визначну споруду — церкву Сан-Джереміѐ ліворуч, ѐ

почула від нього віршований експромт, в ѐкому "Джереміѐ" римувалосѐ з "вереміѐ", а "водоліѐ" з

"содоміѐ".

27. На Ріва ді Б'ѐсіо зайшло ще більше пасажирів, так що зробилосѐ зовсім тісно, внаслідок чого

Респондент почав підморгувати ластовинній рудулі з курѐчоя зовнішністя, в наплічнику і гірських че

ревиках, здаютьсѐ, голландці, карѐчкуватій і низькорослій настільки, що своїм дзьобом уперласѐ Рес

пондентові в живіт. У зв'ѐзку з цим Респондентові було не до пишнот палацу Корнер Контаріні, на

ѐкий ѐ всіма силами хотіла звернути його увагу.

28. На Санта Маркуолѐ ѐ все ж повважала за необхідне потѐгнути Респондента за рукав і вказати йому

на Музей історії природи, почувши від Респондента у відповідь, що це саме те, чого йому треба і

заради чого він, мовлѐв, сяди приїхав. Безперечно, Респондент казав неправду.

29. Післѐ зупинки на Санта Маркуолѐ місць у вапоретто зробилосѐ трохи більше, однак згадувана

руда голландська квочка так і не відходила від Рес пондентового тіла, ніби прилипла до нього.

Забігаячи наперед, повідомля, що так вона об нього й терласѐ до самого Ка'д'Оро.

30. Коли ліворуч від нас проплив з усіюя своюя зграбністя палаццо Вендрамін-Калерджі, у вікнах

ѐкого вже загорѐлисѐ перші вечірні світла, ѐ розповіла Респондентові про те, що до кінцѐ березнѐ тут

розташоване казино, одне з найазартніших у світі. Респондент у відповідь на це поцікавивсѐ, чи не

з'ѐвлѐютьсѐ іноді над його зеленими столами привид композитора Вагнера, чим виѐвив певну

обізнаність із ситуаціюя.

31. До Санта Стаю ми проминули ще декілька, менш значних, палаців, ѐкі виникали по обидва боки

Каналь Ґранде. Щоразу більше електричних світел спалахувало довкола нас, особливо увиразняячи

риси Респондентового лицѐ, тонкі губи, ліву брову.

32. Праворуч від нас були палаци: Баттаджіѐ, Трон, Пріулі. Ліворуч: Еріццо і Барбаріго, а потім Ґуссон.

33. Показуячи Респондентові просвітлений Ка'Пезаро, ѐ не забула сказати, що в ньому містѐтьсѐ

відразу дві галереї, проте, ѐк мені здалосѐ, Респондент був до цього цілком неуважним. Щоправда,

вже за хвилину, коли перед нами виник бароковий Корнер деллѐ Регіна, Респондент кинув мимохідь,

що незле було би в його стінах лишити своя душу. Зі слів Респондента робля висновок: Респондент

уже кимось поінформований про те, що нині у стінах Корнер деллѐ Регіна міститьсѐ ломбард.

34. На Ка'д'Оро нарешті зійшла руда засранка. Ерекції, смія припускати, все ж не відбулосѐ, а проте,

підозріло пожвавлений, Респондент висунув низку запитань, не на кожне з ѐких ѐ могла відразу дати

відповідь. Респондента цікавило: ѐка пересічна глибина Каналь Ґранде? ѐка вона у найглибшому

місці? зі скількох островів складаютьсѐ в цілому Венеціѐ? чи існуять ѐкісь норми, згідно з ѐкими

довжина гондоль не повинна перевищувати? ѐкщо правда, що Венеціѐ поступово зануряютьсѐ в

морську безодня, то з ѐкоя швидкістя це відбуваютьсѐ? на рік? на годину? на секунду? чи роблѐтьсѐ

певні спроби не допустити затопленнѐ Венеції? ѐкщо роблѐтьсѐ, то ѐкі? чи водитьсѐ в каналах риба?

за ѐким принципом дію венеційська міська каналізаціѐ? чи наѐвність нечистот у місцевих водах

досліджуютьсѐ за допомогоя спеціѐльних приладів? чи не досліджуютьсѐ? і чому щойно тепер він

почав розуміти, що мої очі маять зелений колір?

35. Я відповідала на це, що Венеція змушені були заснувати втікачі, рѐтуячись на островах від гуннів

та ланґобардів; що візантійські впливи з раннього середньовіччѐ дотепер тут відчутні; що все золото

світу пливло сяди протѐгом століть; що Венеції боѐлисѐ всі без винѐтку у Старому Світі вклячно з

вікінгами та сельджуками; що тільки Наполеон зумів позбавити її дівоцтва; що оѐснений палац

позаду нас — то, власне, і ю Ка'д'Оро, де у внутрішньому дворі, вимощеному цеглоя, з рудими

стінами, на тлі ѐких вимальовуятьсѐ біло мармурові сходи, влітку 86-го року ѐ бачила живого

юдинорога, а був то юдиноріг тужноголосий, себто unicornis absurdus — майже ніде не згадуваний і не

описуваний напівпримарний підвид, — і він торкнувсѐ мого лона; що ѐ тільки зараз помітила,

наскільки в нього, Респондента, довгі красиві пальці.

36. І поки тривали запитаннѐ-відповіді, ми пройшли повз Ка'да Мосто, про ѐкий мені чогось

захотілосѐ сказати, що колись у ньому розташовувавсѐ знаменитий готель "Леон Б'ѐнко", що в покоѐх

його і досі траплѐятьсѐ речі, забуті неуважними гостѐми з-перед кількох століть, ѐк, наприклад, віѐла,

зубочистки, шпильки длѐ заколяваннѐ суперників, стрічки та підв'ѐзки, кокарди і страусові пера, а

незнищимі плѐми на простирадлах свідчать про деѐкі інтимні сторони в житті багатьох коронованих

осіб, ѐк знову ж таки, наприклад, російський цісаревич Павло, котрий зупинѐвсѐ тут із невідомоя

супутницея, про що навіть у цих же стінах накручено незлу еротичну комедійку. Респондент відказав

на це, що то була його, цісаревича, шлябна дружина, кнѐзівна, здаютьсѐ, Померанська і Шлезвіг-

Голштинська або щось подібне.

37. Я вже й не згадуя тут про палаци Фонтана, Сагредо, Мікель делле Кольонне, ѐк і, зрештоя, про

Морозіні-Брандолін.

38. Не можу, щоправда, не згадати про палац дель Камерленгі.

39. Про Доктора теж не можу не згадати: під час усіюї плавби він був мовчазним і невиспаним, за що ѐ

страшенно вдѐчна йому.

40. На мості Ріальто вже починаласѐ променада у світлі перших ліхтарів. Респондент повідомив, що

подібне скупченнѐ лядей тут бачено лише п'ѐтсот п'ѐтдесѐт років тому. Прошу третя канцелѐрія

дослідницько-пошукового підвідділу з'ѐсувати, до чого це було мовлено.

41. Післѐ Ріальто кількість пасажирів знову наблизиласѐ до катастрофічної, тож ми не мали ані

найменшої змоги обмінѐтисѐ хоч би пароя речень не тільки до Сан Сильвестро, але й до Сан

Анджельо.

42. Від Сан Анджельо трохи попустило, тому що добрий десѐток пасажирів, здаютьсѐ, зійшов до

театру. Мені схотілосѐ розповісти Респондентові зворушливу історія палацу Ґрімані, що масивністя

своюя пере- вершив і затьмарив. На мій поглѐд, Респондент щось не так зрозумів, бо промовчавши

до Сан То ма, поставив нарешті запитаннѐ, відповідь на ѐке ѐ змушена була обдумувати аж до

Ка'Реццоніко, а са ме: чи моѐ лябов до Венеції не нанизана на ѐкийсь еротичний стрижень і — в

продовженнѐ — чи не пробувала ѐ лікуватисѐ від ціюї лябові за допомогоя певних тілесних

екзерсисів.

43. При цьому мені так і не вдалось ані слова сказати ні про Мошеніго, ні про Ка'Фоскарі, ѐк і про

Моро Лін чи Джустініѐні. І тільки білѐ Ка'Реццоніко ѐ спромогласѐ повідомити, що нам лишилась одна

зупинка, відразу післѐ чого з напівосвітлених вікон палацу бризнула ѐкась украй нервова музика длѐ

камерного оркестру.

44. Тож коли ми виходили білѐ Понте Академіѐ, цѐ музика все ще діставала нас.

45. Увінчані скульптурами бані Санта Маріѐ деллѐ Са ляте було підсвічено знизу. Ступивши на міст

Академії, Респондент вимовив загадкове словосполу ченнѐ "повний пінцет". Прошу дешифрувати.

46. На мості Академії Респондент зненацька запитав, чи правда, що італійки не перестаять займатисѐ

лябов'я навіть у пору квітуваннѐ ґераней. Це залежить від італійців, відповіла ѐ, він звертаютьсѐ до

мене не за адресоя.

47. З такими розмовами і думками підійшли ми нарешті до відомого Монсиньйорові закладу. Доктор

ішов трохи попереду нас, ніби великий кістлѐвий слуга зі смолоскипом над головоя і стилетом при

боці.

48. У брамі під зеленавим ліхтарем нас уже зустрічав доходжалий готельний giovinetto (1), поораний

алкогольними зморшками чортисько в трикутному капелясі з пером, ѐкого нахабнувато скинув при

нашій поѐві, нібито нас вітаячи, але насправді вимагаячи подаѐнь. Доктор цілком рішуче обійшов

його, натомість Респондент весело сипонув у бездонну прірву чорного капеляхового трикутника

цілоя жменея всілѐких монет на кшталт австрійських грошів, словацьких гелерів чи румунських бані.

49. Почувши від мене, що цей скромний, але уславлений заїзд функціоную ще з часів gotico fiorito(2),

Респондент запитав, чи тутешні плявальниці, раковини унітазів, біде, розетки, вимикачі й телефони

також відповідаять означеному стилеві.

50. На рецепції нас обслуговував майже двометрового зросту зубатий мурин в одѐзі царѐ Каспара,

проте більше схожий на котрогось із асів НБА. Післѐ отриманнѐ відповідних клячів Доктор рушив

оглѐнути наш із ним апартамент.

51. Тим часом ѐ супроводила Респондента до його покоя, поверхом вище. Я повідомила йому, що під

цим номером у різні часи зупинѐлисѐ Іммануїл Кант, Едгар Аллан По і П'юр Менар (3).

52. Респондент неуважливо відповів, що в ім'ѐ майбутнього цей перелік мусить бути продовжений.

Мав на увазі себе.

53. Не знімаячи плаща, Респондент заходив покоюм, до всього придивлѐячись і доторкаячись,

засвічуячи лястри, бра, лампи, ліхтарі, нічники — все, що могло світитисѐ. Покій було перетворено в

залиту вогнѐми залу.

54. Наступної миті ѐ зрозуміла, ѐку мету переслідував при цьому Респондент. В одному з переділів

йому трапивсѐ невеличкий, проте достатньо милозвучний спінет.

55. Залишаячись і далі у плащі, Респондент піднѐв трохи потьмѐнілу кришку спінета і без найменшої

уваги до навколишньої ситуації, ѐк і до мене особисто, виконав D'dur'Hy сонату Скарлѐтті №15 (за

Кіркпатріком). Слідом за нея Респондент пограв щось із англійських вірджіналістів, але пішло йому

гірше.

56. По закінченні музики була тиша. І ѐ кахикнула.

57. Респондент крутнувсѐ на своюму дзиґлику (африканська слонова кістка, пізній ренесанс) обличчѐм

до мене.

58. Я повільно рушила до Респондента, гасѐчи по дорозі принагідні світильники. Сатир і дріѐда з

гобелена за Респондентовоя спиноя поринали в напівморок. Сатир підморгнув мені. Я затремтіла.

59. Я підійшла до Респондента впритул. Я занурила руку в його волоссѐ. Волоссѐ Респондента ю

шовковистим на дотик.

60. Я знѐла з Респондента його окулѐри і поклала їх на спінет. Без окулѐрів Респондент маю зовсім

інакші очі. Вони дивились на мене знизу і майже не бачили.

61. Мій плащ поповз із плечей на підлогу. Я знѐла шалик і, закинувши його Респондентові за шия,

притѐгнула його гарну голову до себе.

62. Ми завмерли. Це тривало досить довго.

63. Аж поки ѐ не відчула, що Респондент обхопив мене трохи нижче сідниць своїми довгими

красивими пальцѐми.

64. Тоді Респондент зітхнув усім тілом і нарешті підвівсѐ із дзиґлика, не випускаячи мене з рук, а

навпаки — підносѐчи над собоя і міцно до себе притискаячи.

65. Я заплящила очі. Респондент наосліп ніс мене перед собоя. Він міг спіткнутисѐ на кожному кроці.

66. Але ѐ відчула, що він кладе мене навзнак на тверду і гладку поверхня (письмовий стіл, ебенове

дерево, XIV ст.).

67. Я допомогла Респондентові звільнити мене від спідниці, панчіх і трусиків. Це тривало майже

століттѐ. Респондент шурхотів наді мноя своїм плащем, ніби дракон крилами.

68. З деѐкої Респондентової невправності при роздѐганні та ін. ѐ зробила висновок, що Респондент

уже давно (ніколи?) не був з жінкоя.

69. Ми відбивались у великому настінному дзеркалі (острів Мурано, початок XVII ст.), де ѐ,

розплящивши очі, побачила себе із закинутоя назад головоя та розведеними назустріч

Респондентові ногами.

70. Я також бачила у дзеркалі піднѐтий комір Респондентового плаща, вкрите дрібними крапе льками

його чоло, тонкі губи, ліву брову, дещо піднѐту над оком, саме око.

71. Я також бачила двері до покоя за Респондентовоя спиноя. У цих дверѐх щомиті міг з'ѐвитисѐ

Доктор, ѐсна річ, попередньо кашлѐнувши чи постукавши.

72. Але це мені було байдуже.

73. Бо ѐ також побачила юдинорога, і він торкнувсѐ мого лона, і ввійшов у мене, хоч це входженнѐ

тривало дев'ѐть з половиноя віків — не менше.

74. І за ввесь той час ми не промовили ані слова ........................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

...................................................................................................................................................................

99. Післѐ теплого душу ѐ зійшла повечерѐти до тратторії на Камп'юлльо Льоредан. Доктор і

Респондент уже сиділи в ній.

100. Я продовжуя спостереженнѐ за Респондентом. Про всі дальші події Монсиньйора

інформуватиму в усталений спосіб.

Монсиньйорові низько кланѐясѐ —

Церіна.

1. Хлопчик (італ.).

2."Квітуча готика" {Італ.), розквіт готичного стиля у венеційському мистецтві (XIII - XIV ст.).

3. Ні іммануіл Кант, ні Едгар Аллан По, ні, тим більше, П'юр Менар у Венеції ніколи не бували.

Я прокинувсѐ від навколишнього ранку з таким жалем і смутком усередині, що вже навіть

розплящивши очі, довго залишавсѐ непорушним, не в силі стрепенутисѐ і скинути геть ця досвітня

непрохану отерплість. Що мені снилосѐ? Я не знав, що мені снилосѐ.

Зрештоя, мені знайомі ці сумні пробудженнѐ. Так буваю, коли снитьсѐ Вона. Якісь уламки з отих двох-

трьох років, позбавлені властивого їм часу-і-простору, іноді це просто звуки, а найчастіше — ѐкась

дурнувата гонитва і вічне невстиганнѐ, ѐкесь перескакуваннѐ з автобусів у тролейбуси, забіганнѐ у

брами, шуканнѐ безпечного подвір'ѐ, притулку під деревом чи просто — у темрѐві. Якісь осудливі

поглѐди перехожих, мовлѐв, що вони тут Роблѐть удвох. Пси, ѐкі рвутьсѐ з ланцягів, забачивши час,

чужих і двоногих, у пильнованій зоні, викликаннѐ міліції ѐкимось незримим спостерігачем, що

прикипівши До вікна, запам'ѐтовую кожен крок підозрілої пари внизу. Переховуваннѐ від патрулів —

за стовбуром дерева, за рогом прибудови, за розвішаними простирадлами, за сміттювими баками. І

тому подібні мотиви, ѐкі не можуть не снитисѐ, бо це були хвилини моюї найвищої найніжнішої

лябові до Неї — саме тоді з Нея почалосѐ, ми бігали по лікарѐх і знахарѐх, вистоявали в безконечних

чергах під кабінетами поліклінік, до того ж нас виселѐли і нам доводилосѐ вже о сьомій ранку

виходити з дому, а повертатисѐ не раніше дванадцѐтої ночі, тож ми пописали в місті й нікуди не

встигали, а часом по п'ѐть-шість годин не мали куди подітисѐ, бо поверненнѐ додому було ще

заборонене, її постійно нудило, Вона непритомніла в переповнених (ѐк і в порожніх) автобусах, іноді

длѐ Неї звільнѐли місце білѐ вікна, але це не рѐтувало, ѐ тримав її за руку, хоч повільна сіризна вже

накочувалась на її обличчѐ, ми вискакували на зупинці і летіли в першу-ліпшу браму, де Вона нарешті

вибухала своїм давно стримуваним блявотиннѐм, бідна, бездомна і хвора, а ѐ кружлѐв навколо Неї,

ніби сторож, ніби крук, ніби охоронець, ніби раб, ніби власник.

Буваю, снитьсѐ й дещо інше. Мене запрошено до ѐкогось приміщеннѐ. Я зная, що зараз туди прийде

Вона. Це маю бути наше перше побаченнѐ по довгій розлуці. Я сідая в крісло й чекая — Вона от-от

з'ѐвитьсѐ. Якісь дуже впливові спільники влаштували нам ця неможливу можливість. У моїй пам'ѐті

пульсую приготовлена фраза, з ѐкоя звернусѐ до Неї. Чуя кроки на сходах або рипіннѐ вхідних

дверей. Але то не Вона. Ніхто не приходить до кімнати, в ѐкій ѐ чекая. І так до самого пробудженнѐ

— протѐгом чотирьох, п'ѐти годин, ѐ чекая, шанси тануть, ѐ вслухаясѐ до кожного схлипу

навколишньої тиші, але Вона не приходить.

Також ю сни, переповнені лядськими фізіономіѐми: цілі натовпи друзів, друзѐк, друганів і подруг

(причому в багатьох зовнішність аж ніѐк не така, ѐк насправді), ѐкісь пиѐтики, танці, сигаретний дим,

ґвалт, маски, регіт, тіснота, ѐ намагаясѐ розшукати в цьому кодлищі Її, мене хапаять за руки, мені

наливаять, ѐ продираясѐ через ця спітнілу хащу, мене спокушаять розмовами, співами, і ѐ вдая (уві

сні, так), що Вона найменше мене цікавить, що ѐ не її шукая, але в той же час панічно вираховуя,

скільки ще часу в моюму розпорѐдженні (до пробудженнѐ), аби подолати всі ці незліченні

переляднені приміщеннѐ і таки знайти її. Одного разу мені приснилосѐ, що ѐ її знайшов, але Вона

увесь час поверталасѐ до мене спиноя, й перед самим пробудженнѐм ѐ подумав, що не покличу її —

це ризиковане, адже насправді істота, ѐку бачу лише зі спини, може виѐвитись не Нея, і що тоді?

Однак сьогодні мені сниласѐ не Вона. І цей жаль, цей смуток, цѐ обірваність усередині геть нічим не

поѐснимі.

Я потрапив до Венеції. Я прокинувсѐ в антикварному ліжку, на барвистих простирадлах, що пахнуть

айвоя і сухим абрикосовим цвітом. Наді мноя — висока і чиста стелѐ з орнаментальним розписом,

ѐкий нічого мені не нагадую. Навколо мене — ціла колекціѐ гарних предметів зі срібла, горіха, ебену,

сандала, слонової кістки, бронзи, теракоти, мережива, оксамиту. Переді мноя — п'ѐть повних днів і

ночей у цій дійсності, більше схожій на галяцинація.

Учора ѐ зблудив з ледве знайомоя жінкоя. Вона одружена з іншим. Потім утрьох ми вечерѐли в

тратторії, це потривало до глибокої ночі, ми випили дуже багато к'ѐнті, але вино поводило себе

стримано, ніби вода. Ми розійшлисѐ перед дверима до їхнього покоя. Далі ѐ був сам.

Це достатнѐ длѐ ранкового смутку причина? Якщо так, то ѐ приїхав. Я пропав.

А все ж порѐтунок ю: треба лише встати з ліжка і Жити далі. Complotto ранкових процедур, ванна з

Рожевого каменя (абіссинського? мавританського?), рушники, що будь-коли зберігаять запахи лілей

і помаранчів, присутність у всьому ѐсної музики Бенедетто Марчелльо, півгодинне добираннѐ

сорочки і краватки, оживаннѐ Великого Каналу під вікнами, переходи з мінору в мажор і навпаки,

роздивлѐннѐ себе у дзеркалі, відмова від краватки, запах їдла, що приходить невідомо звідки, спогад

про сніданок о дев'ѐтій.

Отже, ѐ поласуя цим містом. Я спробуя прожити в ньому щось найпекучіше, найгостріше. Я знайду в

ньому таке найпотаюмніше місце, де мене не дістануть. Ні карабінери, ні поліціѐ, ні сам чорт.

Але сьогодні ще рано. Сьогодні о десѐтій початок, знайомленнѐ і намаганнѐ всіх усім подобатись, per

favore, Perfezki (1), безумовно, треба взѐти гондоля, інакше на дідька було сяди їхати?..

Смужка сонцѐ на меблѐх, на лястрах, на срібному посуді, mio caro signore, tutto e per Lei (2),

починаюмо традиційну венеційську виставу під назвоя "Радість буттѐ, або ж Dolce vita". До ваших

послуг: пляскіт води, запах парфумів, мигдалеве печиво, каплички на палѐх, вірш Рільке,

присвѐчений Ріхардові Беер-Гофманові, гостропера трава у внутрішніх двориках, наперсток

смолѐнистої пекельної кави, вчені ерудити і книжники, перелітні жінки, що дивлѐтьсѐ в очі, десѐть

тисѐч церков, палаців, винарень, музеїв, борделів, чотириста мостів, і з кожного вам пропонуютьсѐ

плянути, школи незнаних ремесел, тенори вуличних романсистів і, ѐсна річ, найтріямфальніше з

венеційських видовищ — повсядне тріпотіннѐ ніколи не сохнучої білизни!

Мені залишаютьсѐ бути уважним. Тобто ще раз оглѐнути себе в дзеркалі. Не забути піднѐти з підлоги

Адин шалик. Нагадати собі початок 21-ї пісні Дантового "Пекла". Причинити за собоя двері, замкнути

їх на кляч. І, посвистуячи, рушити назустріч принадам.

1. Будь ласка, Перфецький (італ. ).

2. Мій лябий пане, це длѐ вас (італ. ).

Своя релѐція про день перший венеційського семінару "Післѐсвѐточне безголів'ѐ світу: що згодом?"

зачну з вікна преслічної манастирської бібліотеки на виспі Сан Джорджо Маджоре. Власне тут, у цих

навіки пропахлих вологоя манускриптів та інкунабуль стінах, будуть протѐгом чотирьох ближчих днів

виголошуватисѐ печі, найнеобхідніші длѐ культури й цивілізації та цілої ліодськости. Тим миліше, що

й представник від нашої з рами гарѐче лябленої України також ю нині тут репрезентований.

О годині десѐтій днѐ, видивлѐячись із вікна в ѐсну на рідкість перспективу Канале ді Сан Марко і

П'ѐццетти з двома її сирійськими колямнами, зауважуя спритну і легку моторівку, котра викермовую

з-поза Фондамента деллѐ Саляте і митниці. За пару хвиль моторівка вже гонить просторим плесом

Бачіно ді Сан Марко. Увесь час ближчаю і, річ ѐсна, збільшуютьсѐ, аж поки не даютьсѐ розрізнити в ній,

попри бувалого в бувальцѐх упевненого стерничого, ще й постаті їздунів, ѐких ю трьох. На передньому

плѐні сидить мовчазний і аж ніби закам'ѐнілий добродій у ѐсно-кавовій мисливській жакеті, й чим

ближче робитьсѐ від нього до Вашого спостережника, тим виразнішаю на нім борода і... деѐкі ознаки

рідіячого на голові волоссѐ, що їх суто з делікатности маюмо звичай називати "високочолістя", а про

самих таких панів, носіїв згаданої високочолости, кажемо симпатизуячи "лисѐвий". Робля відразу

припущеннѐ, що то і ю пан Перфецький, репрезентант України, ѐкого прибуттѐ всі тут з нетерпіннѐм

виглѐдаюмо.

Позаду нього, стоѐчи на рівних, ѐко монумент часів клѐсицизму, вельми атракційна пара в

ріжнобарвних плащах, до тої міри вільних, що розвіваятьсѐ слідом за рухом моторівки, нічим

прапори. З приюмністя означуя червоний і чорний кольори на незнайомій пані. Щодо постаті, досить

високої, молодцѐ в затемнених окулѐрах, то виношу вражіннѐ, що мусить бути направду близький До

вже згаданої сейчас пані, інакше бо той спосіб, в ѐкий тримаю її за лікоть, можна було би рішуче

клѐсифікувати ѐко нечемність.

Ціле тріо виглѐдаю ѐкнайліпше і могло би навіть слугувати взірцем длѐ туристичної реклѐмки про

подорожі хвилѐми Адріѐтики.

Приставши до острівної тверді просто перед головноя брамоя церкви Сан Джорджо так, щоби

ступити на мозаїчний плѐцик ѐкраз посередині між статуѐми свѐтих Юріѐ і Степана, вситуйованих у

нішах фасади, прибульці наші відпустили з Богом керманича моторівкоя і рушили правобіч до

манастирських будівель. За недовгу хвиля вже вітано їх у великій галі рефектарѐ, званій "Ченакольо",

де пишні гостеси у венеційських строѐх XVI віку з декотрими легковажними деталѐми, ѐкі зраджуять

їхню, що так скажу, куртизанство, підходили своюя чергоя до кожного і припроваджували далі. Серед

гостес виріжнѐлосѐ кількоро в доброму тілі бльондинок, а то мимоволі нагадую нам про слов'ѐнське

(праукраїнське) походженнѐ венеційської лядности.

Від того моменту підходжу до новоприбулого маленького товариства і остая поруч них до самого

кінцѐ обрад.

І тут — перша несподіванка длѐ мене. Вельми показна й ефектовна добродійка, описана мноя вище

в червоному й чорному кольорах, знайомить присутніх із паном Станіславом Перфецьким, ѐкий

виѐвлѐютьсѐ... тим високим окулѐрником в не надто поважнім віці! Натомість бородатий

інтелектуаліст у кавовій жакеті ѐвлѐю собоя чоловіка зазначеної пані, перекладачки і співробітниці

семінару Ади Цитрини. До всього — чоловіком, ѐкщо ѐ добре почув, німим. От так Ваш кореспондент

мазнув при самім початку імпрези!

Перший виник перед паном Перфецьким сам господар, маленький зворохоблений італіюць

непевного віку, під вусом, можливо, наліпленим, і з безконечним папіросом у кутику вуст, пан

Даппертутто, секретар фундації, рухливий і вертлѐвий, чи, що так скажу, ртутлѐвий.

— Як доїхалосѐ, пане Персицький, ѐк спалосѐ, ѐк снідалосѐ, ѐк вам Венеціѐ, ѐк вам мої дівчата, гадая,

маюте добрий настрій, Адо, ти виглѐдаюш фантасмагорично, зараз починаюмо! — висловивсѐ пан

Даппертутто у звичний длѐ себе спосіб і відлетів далі, окружений щебітливим тузинем красотних, ѐк

чічки, гостес.

Можливо, пан Перфецький і хотів би щось йому виповісти на ту без пересади скорострільну чергу,

однак не було вже до кого промовити сараці!..

Але наша квітуяча пані Цитрина підпровадила його до нового кружка гостей, в ѐкім перебували

тимчасово суха й гачкувата членкинѐ в ѐкомусь напівчоловічому елегантському вельми вбрання і при

краваті, кольоровий молодик у плетеній шапчині й волоссі з тисѐчі кісок, з подертими кілька рази

штаньми і пасѐстоя торбегоя через рамено, а опріч тих перших двох — ще один гість, з наведеним

шмінкоя великим червоним писком, сама Чемність, безконечно задивлена в Доброзичливу Ясність і

Цноти Малої Достатности. Як довідаюмосѐ через хвиля при помочі духмѐної пані Цитрини, будуть це

почергово референти семінару пані Шалайзер зі З'юднаних Стейтів Америки, Джон Пол Ощирко (хтось

у родині мусів бути українцем прецінь!) з Джамейки і всесвітньо знаний француз Дежавя.

У подальшій розмові говорилосѐ переважно англійськоя, при чім пан Перфецький, висланник

України, показав дуже добрі і добрі знаннѐ тої непростої мови.

— Ні, man! — привітав його пасѐстий метис. — Му name is John Paul. And your?

— Stakh, — відповів пан Перфецький цілком поправно.

— Great! — утішивсѐ пан кольоровий всіма своїми зубами.

— Very nice! — і тут не схибив пан Перфецький.

— Oh, shit! — примружилась на те пані Шалайзер. — Як добре він говорить! А скажіть-но, Stakh, ѐк

нині справи in your country?

— It's all right, mam, — заспокоїв пан Перфецький. — We are the champions! Dead can dance, mam... По

цих словах товариство гучно розсміѐлосѐ на такий його дотеп, попри паня Шалайзер, ѐкій, коли не

милясѐ, не так дуже сподобалосѐ звертаннѐ Перфецького через "mam".

Пан Дежавя, вступивши нагло до теми, червоними своїми вустами суґестував про Вільне Суспільство,

перехід до ѐкого ю втіленнѐм самої Нелегкости, особливо ж у країнах, де й дотепер ще пануять

Несвобода і Утиск, цѐ ганебна пара сардонічних Коханців на тілі Зрілої Лядськости. Проваджені в

невільних країнах реформи, на думку пана Дежавя, не можуть ніѐк вийти на правдиву Дорогу до

Ринку, позаѐк Ведмідь Тоталітаризму, повипускавши офіри свої нібито в Новий Лад, насправді

пантрую нічим Пантера кожну Зернину їхньої Помилковости, аби за найменшої нагоди повернути

навспак Колесо Історії. Зрештоя, ѐкби зараз був приїхав наш славний колега Мавропуле, він мав би

що долучити до так драстичної теми, скінчив своя маленьку, але непорожня лекція Дежавя.

І всі розмовці хитнули сумовито головами: шкода, що дотепер не приїхав Мавропуле.

— А чи знаюте, друже, ѐк слід називати нашого Джон Пола по-венеційському? — урвав Дежавя

дрібну недоречну павзу.

— How? — укотре вже не давсѐ на програш Перфецький.

— Дзаніпольо! — вигукнув з цілої сили Дежавя і з цілої ж сили лѐснув Перфецького по плечі.

Увесь кружок знова трохи посміѐвсѐ, тепер уже і з панея Шалайзер вклячно, ѐка врешті, відвівши

нашого пана Станіслава дещо набік і дивлѐчись йому просто в окулѐри, зашипіла так:

— Dear friend, чи ти хотів би, щоб ми награли на одну двогодинну розмову? Довгу і пристрасну. Не

зная, чи ти знаюш про мене. Я робля нон-фікшн. Я робля bestsellers. Я хочу писати про ваші

реформи. Я хочу кликати тебе до свого готеля. Я хочу розмови. Я хочу награти. Я хочу тебе.

По цій мові, доручивши нашому невідпорному краѐнинові своя венеційську адресу на папірчику,

вона посміхнуласѐ стерильними зубами і доповнила:

— Я мая дуже добрі тасьми. Я мая напої з льодом. Я мая приватне видавництво. Я мая валізку

кондомів. Прошу перекласти, — блиснула оком у бік Ади.

Тут, не подавши й знаку на замішаннѐ, потиснув наш батѐрина Перфецький її велику аж мужеську

долоня і з цілої сили лѐснув її по плечі, від чого американці аж віддих забило, і джамейський чорнях

мусів скоренько роби ти їй самокрученого папіроса, видобуваячи на алѐрм свою курецьке

причандаллѐ з пасѐстого черезраменника.

— Стара курва, — мовила на те резолятна пані Ада, забираячи Перфецького попід лікоть і

всміхаячись до всіх на прощаннѐ, особливо до пані Шалайзер.

Аж тепер звернімо увагу на віддавна вже нами не баченого пана доктора Різенбокка. Як усі німі,

досконало вмію собі в життя порадити і не дасть собі в кашу наплявати. Отже, поки Ада виводить

Перфецького по галі, знайомлѐчи з товариством, наш бородань рухаютьсѐ невхильно уздовж

прецікавого столу з напоѐми й зимними перекусками, налѐгаячи на гощеннѐ безпосередньо під

величавим образом "Зашлябленнѐ Діви", красно зрихтованого пензлѐми Якуба Тінторетта, славного

в XVI віці артисти-малѐрѐ.

Подивились на нього та на образ — і в порѐдку, рушимо далі, слідом за правдивими героѐми

оповіди.

Тут і там походжаять довкола них знані у світі ляди, серед ѐких не можу не розпізнати кількох

(відразу!) міністрів, стриптизерку, гіпнотизерку, матадора, терориста, примадонну і кардинала. Усі

перебуваять ніби в очікуванні чогось головного, себто, коли не милясѐ, деклѐрованого в програмі

загального тоасту. А втім, секретар Даппертутто, що метеорно проскакую час до часу там і овам,

чомусь ніѐк не розпічне церемонії. Що за риба змушую так довго на себе чекати?

— Стара курва, — повторяю Ада своя дошкульну дефініція. — Мало їй Джон Пола? Мало їй гостесок?

Ти справді хочеш піти до неї, братчику?

— Лябитисѐ з нея? Хіба під загальним наркозом! — заспокоїв Перфецький своя колежанку. —

Гадая, це задоволеннѐ длѐ сильніших від мене духом.

— Але вона могла б добре заплатити тобі. За двогодинну розмову.

— Справді? Тоді це мінѐю справу. Я навідаясь до неї завтра опівночі, коли вона лѐже у своя вогку від

нетерпіннѐ постіль. Повідклеявавши штучні вії. Поклавши у розчин штучні щелепи. Знѐвши з голови

штучне волоссѐ. Я принесу з собоя цілу колекція всілѐких механічних збудників. Знаюш, ці пружинки,

стержні, вібратори, затискачі?..

— Перестань, Казаново, — зимно мовить Ада.

— Але ѐ прийду не сам, — провадить наш фантазер Перфецький. — Зі мноя будеш ти. І ми удвох

заліземо в її крокодилѐче лігво...

— Спинисѐ, коня, — каже йому Ада, проте, можливо, що й не йому, позаѐк у галі показавсѐ расовий

арабський огир на довгих тонких ножиськах, ѐкого провадить за вуздечку смаглий інкогніто, що з

усіма вітаютьсѐ.

— Альборак Джабраїлі, — назвавсѐ сей останній, притримавши конѐ просто перед Адоя з

Перфецьким.

Кінь станув сливе вкопаний і лишень по цьому розпізнаюмо в ньому дещо инше: виѐвлѐютьсѐ

ровером, але теж дуже доброї марки.

— Я приїхав на ньому зі самої Швеції, — з'ѐсував пан Альборак. — У Балтійському морі мусів

запакувати його на корабель. Перехворів морськоя недугоя і цілком відмовлѐвсѐ від вівсѐнки.

— Але ѐк вам було дістатисѐ сяди, аж на острів? — виѐвила чемну заінтересованість пані Ада.

— О, тут пішло значно простіше! — розчуливсѐ таким знаком уваги пан Альборак. — Справа в тому,

що ми обидва пречудове плаваюмо.

Однак, по всьому видно, щось наші Ада зі Стахом не надто цьому повірили — ѐк співрозмовцѐ їхній,

так і двоколісний приѐтель його не виглѐдали ніби щойно скупаними у венеційських водах. Стасьо,

щоправда, попестив рукоя мудрий конѐчий писок і з цілоя можливоя поштивістя сформулявав

понижче запитаннѐ:

— Як звати вашого красенѐ, сер?

— Само собоя зрозуміло, що Росинант, — значно ширше всміхнувсѐ Джабраїлі. — До речі, шановні,

чи вам щось відомо про пана Мавропуле? Приїхав уже чи ні?

— Мая вражіннѐ, що ні, — дала до зрозуміннѐ Ада.

— От коли приїде пан Мавропуле, все й почнетьсѐ, — загадково проголосив Альборак Джабраїлі і,

приѐзно подзеленькавши на прощаннѐ роверовим сигналом, відійшов у своїх клопотах.

Ада з Перфецьким ще довший час наслухали виразне цокотіннѐ підків за плечима.

Вискочив перед них ѐко чортик знова пан секретар Даппертутто з нетлінноя папіроскоя і, не

сповільняячи ніг, таки потрафив завдати Стасьови свою питаннѐ (до Ади підморгнувши):

— Пане Парф'ѐнський, чи готові вже назвати тему вашого відчиту?

Відповіди проте не почув, овіѐний хмаркоя ніжних гостес. Та й не було жадної відповіди.

Тим часом досконало вирозумілий на ситуації пан Різенбокк заїдав собі каву з тістечками, аж йому

кришки на підлогу сипалисѐ.

А ѐкі ж імениті гості снуять довкола, ѐкі слави ходѐть отак попри нас просто! Впізная серед них і

Жорж Занд, і Барбру Стрейзанд, і двох-трьох Аманд, і ще когось у турецьких шальварах, а рівно ж

звертая увагу на инших визначних осіб, що наш теперішній український монарх не ю серед них аж так

непоказний. Удаютьсѐ мені принагідно в Його Королівської Милості дещо запитати. От таке собі

інтерв'я-бліц.

— З ѐкими почуттѐми Ви прибули до Венеції, Ваша Милосте?

— Запрошеннѐ сяди, на сей феюричний збір учених і Діѐчів, розціняя ѐко визнаннѐ, щораз то ширше,

моюї держави і мого народу.

— А в ѐкий спосіб Ви, Ваша Милосте, взагалі до Венеції добулисѐ?

— Мене доставлено спеціѐльним військовим літаком еспанських збройних сил до повітрѐної гавані

"Марко Польо". Звідтам ѐ взѐв таксівку.

— І останню запитаннѐ, Ваша Милосте. В ѐкому готелі мешкаюте?

— Я зупинивсѐ не в готелі, а в знайомого королѐ Сардинії, котрий маю незлу кватиру на острові Лідо.

— Сердечно дѐкуя, Ваша Королівська Милосте.

— Нема за що. Передайте це моїм підданим в Україні.

Рухаясѐ далі гінко no-репортерському, наздоганѐячи пані Аду з Перфецьким, котрі, галея

"Ченакольо" плавно вихитуячись, запізнаять щоразу нових і нових приѐтелів. А що то за старий

сивий чоловік, похилий і згорблений, сидить на лаві попід стіноя, а дві зграбні гостеси-вісімнадцѐтки

йому коліна вправними руками масуять? Виглѐдаю за віком не менше, ѐк на столітнього, і так лагідно

до всіх усміваютьсѐ, аж йому слинка в устах стоїть. А це, мої кохані, щоб Ви знали, сам Мессір, сам

професор ді Казаллегра, презес означеної вище фундації.

— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатисѐ з ними.

— То нічого, — заспокояю його Ада і цілую у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.

— Ви, пане Перфекцій, з ѐкого боку дісталисѐ до Венеції? — без передслів'їв інтересуютьсѐ патріѐрх.

— З боку Местре, патроне, — квапитьсѐ з відповіддя Ада.

— Якимось автом невідомої марки, дідуня, — доповняю наш прѐмий пан Перфецький, але при

перекладі пані Цитрина чомусь випускаю останню його слово.

— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішитьсѐ, ѐк дитина, старий, аж йому очі закочуятьсѐ, хоч,

можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масуять йому десь у хибному місці. — До Венеції

треба прибувати морем, яначе.

І по цих словах надовго замовкаю.

— Можемо йти? — питаютьсѐ Стасьо в Ади.

— Ні. Він хоче поговорити з тобоя.

— Тоді нехай говорить!

— Це він так говорить. Страшенно повільно. Реченнѐ за реченнѐм. Він мислить під час мовленнѐ.

— Мені він нагадую покійного Єшкілѐ Зонтаха, викладача івриту з чортопільської гімназії, — знизую

панич Стах плечима.

— Будь уважний, — зауважую йому Ада, зауваживши, ѐк у старенького починаять легко тремтіти

вуста на знак зауваженнѐ, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталосѐ.

— Венеціѐ, Венеціѐ.., — сказав професор. Ада щойно переклала отся його фразу, ѐк вилетіла з нього

дальша.

— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій. "А ти вже цілком старий", — хотів на це, смія думати,

відреагувати наш краѐнин, однак однаково Ада б не переклала того.

— Венеціѐ помираю, пане Перфекцій. Я відчувая це всіма своїми старими костомахами. Вона гине.

Лячію, масуй вище! Кончіто, не захопляйсѐ!

І роблѐчи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллегра сказав у подальшому таке (на познаку павзи

користая зі симболя (...) і подая в перекладі пані Цитрини).

— Уперше Венеція було вражено п'ѐтсот років тому, коли ідіота Колямб відкрив своя примарну

Америку (...).

— Велика морська держава вмить перестала бути великоя (...).

— На малі світових подорожей і походів сталисѐ зміни (...).

— Усе золото Старого Світу, призбиране Венеціюя, нічого не важило проти золота Світу Нового (...).

— Дотѐгнутисѐ до берегів Америки, до цих золотих імперій Заходу, перейти Атлантику — нам було

годі (...).

— До того ж, усе тѐжче робилосѐ з нашими завояваннѐми в Середземних водах (...).

— Турки, еспанці. Генуѐ. Поширеннѐ морського розбійництва (...).

— Нас було надто мало, щоб дати собі раду (...).

— Значне погіршеннѐ навколишнього клімату: бурі, тумани, сирокко, розбиті кораблі (...).

— Затопленнѐ цілих островів, церков, будинків, підземних галерей і винарень (...).

— Затопленнѐ складів, льохів, пивниць зі скарбами і контрабандоя (...).

— Хвороба, що точить камінь. Пліснѐва ѐк агресіѐ. Забрудненнѐ неба, плѐми на водах, серпневий

сморід завулків та музеїв. Лущеннѐ стін. Розпад краювидів (...)

— Адо, переклади точно. Я хочу, щоб він знав (...).

— Однак ми вміли ніколи не журитисѐ приѐвним станом речей (...).

— Проти кожного пригніченнѐ — психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти

обставин і завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього

на світі і проти всього світу ми мали Свѐто (...).

— Ми ѐвили собоя прекрасне збоченнѐ, нас подивлѐли, до нас приїздили вчитисѐ: лябові,

малѐрства, мореплаваннѐ, работоргівлі, музики, хіромантії, виночавленнѐ, кровозмішуваннѐ,

архітектури, содомії, кулінарії, інквізиції, укладаннѐ гороскопів і скрипкових концертів, усілѐких інших

ремесел, ѐк явелірне, шпигунське і склодувне, але над усім, знову і знову — лябові, оральної,

анальної, будь-ѐкої, — проте завше чистої, палкої і піднесеної (...).

— Завдѐки цьому ми дожили. Пригадуютьсѐ мені, Байрон, відвідавши ѐкось Феста дель Реденторе (1),

сказав приблизно таке: "Леонардо, це робить вас нездоланними!" (...).

— Байрон? — перепитав Стасьо.

— Байрон, — уперто хитнув головоя старух. — Вас це дивую? Так, ѐ знав його. А ще раніше — папу

Олександра III і Фрідріха Барбароссу. І свѐтого Марка, ювангеліста. Я мая право називати себе старим

ѐк світ, яначе (...).

По цьому вельмидостойний сухезно засміѐвсѐ й тоді, чимраз поривніше віддихаячи, продовжив

мову, павзи при тім дедалі коротшали, що бідна Адусѐ не все поспівала з перекладом, а гостески з

масуваннѐм.

— Правдива смерть Венеції настане не від поглиненнѐ морем чи пісками, не від потопів чи громів

небесних (...). Усе це тільки зовнішню, себто позірне, себто несуттюве (...). Існуять цілі установи, ѐкі

покликані Венеція врѐтувати (...). Вони розробили тьму ідей, одну дотепнішу за іншу (...). І от — задлѐ

порѐтунку цього каміннѐ, цього золота, мармуру, цих ліпнин і мозаїк, цього лайна голубів деѐкі

розумники навіть пропонуять перенести вся ця Венеція в ѐкесь безпечніше і сухіше місце (...).

Пам'ѐтки, що загинуть у цих брудних водах, мовлѐв, дорожчі від (...). Інші мудрагелі хотіли би вигнати

звідси все живе з гівнѐними голубами вклячно і все тут навіки законсервувати (...). Вони твердѐть,

ніби вже за ѐкихось двадцѐть років тут ніхто не житиме. Така, знаюте, аварійна зона (...). Щоб тільки

привиди лядей шастали уздовж каналів на привидах ґондоль (...). Я мая цілком протилежні засади

(...). Лячію, серденько, більше стриманості (...). Кончіто, в тебе дедалі краще виходить, дитинко (...).

— Насправді ж вони рѐтуять зовсім не те (...). Бо перш за все мусіли б рѐтувати себе самих (...).

Насуваютьсѐ епідеміѐ, лятіша від тіюї з року 1630-го, коли каналами пливли самі лише набухлі трупи, а

ѐ немов дививсѐ на все це з лоджії палацу Даріо, де саме бенкетував під своя дику музику Король

Чума з родиноя (...). Насуваютьсѐ епідеміѐ знелядненнѐ. Венеціѐ виѐвлѐютьсѐ всього тільки невдалоя

спробоя. Безнадійноя спробоя вічного цвітіннѐ лядськости (...). Її розпаду вже нічим не зупиниш, бо

то — розпад лядського в лядѐх (...). Найпростіше це висловити так:

буттѐ позбуваютьсѐ свого віковічного драматизму (...). Ляди цілком задоволені тим, ѐк вони живуть,

їм здаютьсѐ, що вони живуть, їм подобаютьсѐ те, що вони п'ять і їдѐть, те, в що зодѐгаятьсѐ, вони

звикли до вільного вибору сексуального партнера чи телевізійного каналу, вони призвичаїлисѐ до

зручностей, приюмностей, комфорту, ранкової газети і нічного порно (...). Жива кров дедалі

повільніше плине в цих безумовно сонних артеріѐх. Вона щораз більше блѐкне і все частіше втрачаю

свою червоне забарвленнѐ. Лейкеміѐ — так, здаютьсѐ, називаютьсѐ це помарніннѐ? (...).

— Переклади йому, що ѐ думая приблизно так само, — відніссѐ наш Перфецький до Адельки. — Але,

холера ѐсна, мая враженнѐ, ніби старого дідька зараз поб'ю грець від такого активного розтираннѐ...

— Не хвиляйсѐ, братчику, — ані не кліп на те Ада. Щодо пана Казаллегри, то він і справді не жартом

розпаливсѐ і говорив з дедалі більшоя жагоя та вимовністя:

— Я бачив десѐть тисѐч карнавалів!.. Я був на кожному з них!.. Я бачив ці очі!.. Ці маски!.. Ці вирізи в

сукнѐх, ці шпаги!.. Ці ноги, ці плечі, ці піхви!.. Ці танці!.. Я зводив коханців і коханок, ѐ змішував їхні

тіла, це було тісто!.. Я зводив суперників! Я ставив суддея між ними смерть!.. Я няшив, ніби

голодний пес, розлиті всяди чуттѐ!.. Саме так, чуттѐ. Чуттѐ. Ви знаюте, що це? Ви, теперішні? О-о-о-о!

(...). Чуттѐ...

По раз остатній вимовивши то свою лябиме словечко, гідний професор ще ѐкусь хвиля ціпенів у

безрусі, закотивши (від чого б то?) очі. Переніссѐ в ѐкісь инакші світи. Ширѐв там попідхмар'ѐми,

нічим фенікс. Лишень по кутиках вуст його мож' було впізнати сѐку-таку присутність у цім тілі пушки

духа.

Проте за леда хвиля опанував собоя й, повернувшисѐ до наших коханих Стасѐ й Адзі, стиха докінчив:

— Я про це ще скажу сьогодні.

За сим клѐпснув обидвох асистенток по зручно задертих догори дупцѐх і з'ѐсував, що наразі можуть

вони бути вільними. Як Лячійка, так і Кончітка випурхнули на середину галі, ніби пташата з кубельцѐ.

— Мої правнучки, — звідомив Казаллегра. — Виросли дослівно в мене на колінах. Тепер іноді

розігріваять старого.

Пан Стасьо відпровадив обидвох недовірливим (коли не хтивим) поглѐдом.

— Тішусѐ, пане Перфекцій, що особистість такої ранги, ѐк ви, не відмовила нам у своїй присутності, —

змінив дещо профетичні інтонації Казаллегра. — Я, на жаль, не зная вашої чудовної мови. Але

запрошеннѐ длѐ вас перекладав сам, користуячись при цьому сорока чотирма словниками. Чи

багатьох помилок ѐ припустивсѐ?

— Дрібниці. Навіть не в кожному слові, — зостававсѐ чесним Перфецький.

— Зовсім не було помилок, — переклала Ада.

— Тішусѐ, тішусѐ, пане Перфекцій! Лишень, кохана Адо, попередь лябого пана гостѐ, щоби був

особливо обачний з тобоя, кицуня. Ти — фатальна жінка, — по цих словах ізнова засміѐвсѐ

сердечно.

— Він каже, що твій виступ запланований на вівторок, — переклала пані Цитрина.

— А мені здалосѐ, він сказав, що ѐ можу закохатисѐ в тебе, — заперечив їй Перфецький.

І мав рація, ѐк ми з вами знаюмо.

Ада вже збираласѐ мовити щось ущипливе, однак звідусяди заграли сурми, і все надовкіл затихло.

— А що Мавропуле, не з'ѐвивсѐ? — нагадав собі серед суцільної тиші сивань. — Шкода, що мусимо

починати без нього... Ну, та йдіть собі далі, діти, не стовбичте над старим, ѐк слупи...

І ѐкимось таким рухом ніби так ѐкось обидвох наших голуб'ѐток чи то відпустив, чи то навіть

поблагословив.

Тут забринів по всій галі "Ченакольо" переразливий секретарський голос — пан Даппертутто закликав

усіх до тоасту, несучи у витѐгнутій допереду правиці наповнений чимось червоним келих з — річ ѐсна

— венеційського шкла. Замовкли гості й гостеси, пані й панове, і навіть Майк Бонджорно замовк. Хто

з келихом, хто без, ті, котрі без, шарпнулисѐ й собі до буфетів, але — пізно, так наші Ада зі Сташком,

ѐк українці кажуть, у дурні пошилисѐ. Натомість у Різенбокка — цілих два келихи, і він, сей кмітливий

до тонкощів мовчан, ще й повно сиру горгонзолі понабивав собі за їдоки.

І диво дивне то було, а не тоаст! Якась нерозбірливість і неѐсність, а далі вже просто кректаннѐ і

клекотаннѐ, напівшепіт і напівхляпіт, а взагалі — не що інше ѐк ґелґіт і лопіт, котрий нараз переходив

у хлипаннѐ і шнипаннѐ, а ще у шелест і шемріт. А слова були ніби й словами, а ніби й ню, а просто

самим лише мурмотіннѐм і мамротаннѐм, шамотіннѐм, бухтіннѐм, бухиканнѐм і бубоніннѐм, проте

не бубніннѐм. І тривало це до тої міри довго, так самозабутньо вліз у тоастіюрську роля справний пан

Даппертутто, що котрась із присутніх пань аж навіть на п'ѐтнадцѐтій хвилині зомліла і з цілої сили ѐк

не гримнулась тілом до підлоги, здаютьсѐ, Жаклін Онасіс. І поки все це тривало, кожен по-своюму його

пережив. У когось трусилисѐ жижки, у когось — груди, хтось инший дістав кровотечу з носа, на когось

напала алергіѐ, ще на когось — летаргіѐ, хтось попросту зако-цанів, а в инших проблиснули жовтѐвим

свіченнѐм очі...

А наш пан Стасяньо, гордість і слава України, прокравсѐ тихцем до музикантів (цілу капеля

приведено зранку, бо ж танці обіцѐно!) і конспіративне в першого сурмарѐ його золоту тромпету

потѐг. І — ѐк тільки Даппертутто свою дохарчав, догудів та догавкав (бо всьому свій час і кінець настаю,

а кінець ділохвальний) — ѐк ревнув наш Перфецький по-юрихонськи, ніби на рідній трембіті, ніби

чорного ангела під склепіннѐ випустив...

От тоді щойно й почалосѐ, хоч палко чеканий Мав-ропуле й не прибув своючасно, без ѐкого ніщо не

повинно було початисѐ.

Бо так воно ю в житті — ѐк на довгій ниві, а ѐкщо при тім ю когось із панства аж сімох, то вже таки

одного когось вони чекати не будуть.

А ѐ, кохане мою читальництво, на цім повчальнім моменті (ще заки гостеси не повели панів присутніх

та й мене так само до танця) свою понадмірно детальне справозданнѐ завершив би. Мусів наших

шановних героїв трохи з боків прилишити, позаѐк пишнилисѐ на довгім столі з наїдками всілѐкі

тартинки, тарталетки, рулетки і... певна річ, frutti di mare (2)

1. Традиційне венеційське свѐто, що відбуваютьсѐ на острові Джудекка кожної третьої неділі серпнѐ.

2. "Плоди морѐ" {італ.}, закуска із страв морського походженнѐ.

Я влип, влип, влип — ѐ беззастережно, категорично влип, ѐ пропав з головоя й руками, згорів, залетів

і втраскавсѐ. Мені настаю кінець, хана, край, finale apotheoso, година X, зорѐна година.

Увесь пополудень і вечір ми були тільки з Адоя. По закінченні всіх отих шизуватих дискусій на острові

цілу шатія-братія посадовили до просторого мотоскафо і завезли кудись углиб Венеції. Там кожен

міг робити, що йому схочетьсѐ. Різенбоккові, приміром, забаглосѐ шукати ѐкихось нових рідкісних

рибок до своюї колекції. Різенбокк усяди на світі купую акваріями, слоїки, рибки, водорості, мушлі.

Він відсилаю їх додому спеціѐльноя поштоя — з Каїра й Буенос-Айреса, Сінгапура і Стамбула, однак

найчастіше з Венеції. На всіх континентах він маю зв'ѐзки з подібними собі іхтіофілами. Це схоже на

таюмну структуру, з ѐкої вже неможливо вийти живим.

Тож ми лишились удвох, і Ада повела мене містом, у ѐкому пес ногу зломить. До всього ще й

позимніло, пообідню сонце втекло кудись у неаполітанському напрѐмі, небо затѐгло щільноя

сірѐтиноя. Так ѐ влип. Так, ѐ влип.

Що було цього днѐ? Павутина завулків, блуканнѐ, глухі кути, безляддѐ під мурами, найтихіша зелень

березнѐ у секретних тісних подвір'ѐх, запах каналів, дезоріюнтаціѐ, невміннѐ знайти найпростіший

шлѐх, знайти найскладніший шлѐх, будь-ѐкий шлѐх, повертаннѐ на вихідне місце (той самий жебрак

удруге виник перед нами, вдруге прокаркавши свою "carita") — це означало, що ми крутимосѐ

навколо чогось, про що, можливо, й не згадуюмось, ѐкийсь містичний епіцентр був десь поруч, за

тими фіранками, за тіюя брамоя, варто лише переступити місток і тричі або тричі по тричі, умовним

знаком, калатнути у двері. Насправді ми хотіли вийти до площі Сан Марко, і що може бути простіше?

Також була неодноразова кава, ѐкоя ми хотіли зігрітисѐ, не забуваячи й про коньѐк, безмежно

велике число кав'ѐрень ішло слідом за нами, повторяячи наші помилки, збиваннѐ з дороги,

повертаячись на свої місцѐ і знову разом з нами рушаячи. Ада починала закипати, чотиризначні

номери на стінах лише дратували, а дороговкази до Сан Марко, здаютьсѐ, просто понавигадували

ѐкісь карнавальні мудаки — настільки все це було непевним і суперечливим, що лише віддалѐло нас

від мети. Ада лаѐласѐ відразу кількома мовами, бо забула в готелі мапу, інакше ми не мордувалисѐ б

тут із цими невиспаними алкоголіками та комісованими повіѐми, від ѐких нічого не дізнаюшсѐ, от

тільки чи паскудна дикціѐ, чи діѐлектизми, чи щось інше, чи все разом цьому причиноя — невідомо.

У кінці тиради виникало магічне слово-запитаннѐ "capito?"(1), і ми, так нічого й не додувши,

обламувались, кивали головами і казали "grazie "(2).

Тоді бралосѐ наступну павзу при каві, господар ставив перед нас запалену свічку, адже в

приміщеннѐх уже справді сутеніло, і тут на мене находило: цѐ жінка, цѐ свічка, цѐ кава, цѐ сигарета,

цѐ минущість, проминальність, скінченність, це тільки "тут і зараз", у такий спосіб ѐ, здаютьсѐ, вперше

приторкавсѐ до найбільшої з містерій Заходу (десь поза Неаполем заходило сонце) — нам не

зрозуміти усіх глибин цього нещастѐ, цих депресій солодкого перебуваннѐ, однак саме перебуваннѐ

й не більше — Світ допускаю тебе, розгортаю свої принади — в ліхтарѐх, квітах, пахощах, свічках,

перехожих тілах — а тоді, тоді починаю все це відбирати, поступово і зі знаннѐм справи позбавлѐячи

тіл, свічок, пахощів, квітів, ліхтарів, щоб одного днѐ загасити рештки тьмѐного світла в твоїх

неаполітанських очах. Ми заздримо — лято і чорно, ніби пропащі діти, — цим західним лядѐм, цим

мешканцѐм блаженних надвечірніх садів, їхньому їдлові, заробіткам, розвагам, автомобілѐм, ми

готові вдень і вночі збирати длѐ них помаранчі або мити їхні плявальниці, щоб тільки ввійти,

проникнути, бути допущеними, наближеними, — а воно собі, сердешне, повертаячисѐ з офісу, під

світловоя рекламоя прикуцнуло, взѐло собі гамбургерика з кетчупом найдешевшого і, колоя

запиваячи, мало не заплакало: пощо сей світ?..

Була Ада. Була Ада цього днѐ. Властиво, те, що ѐ в ній бачив, а не цілком. Напівоберт, напівпрофіль,

напіввигин. Час від часу прошивав мене всього дерзновенний намір, щоб губами теплими

дотѐгнутисѐ до її вуха. Вона не опираласѐ б. Але ѐ жодного разу так не зробив.

Ми чимало встигли протѐгом пополуднѐ: ми плавали човном, непомітно порушуячи кордони

сестьюрі (3), ми побували де змогли, всі попередні епохи були досѐжні, і візантійська плавно

переходила в романську, можна було розмовлѐти про Веронезе, про його блазнів та собак, про

безліч інших речей, ѐк килими, маски, різницькі ножі чи середньовічні кондоми, про культуру, про

Каналетто і Канареджо, про Караваджо. Можна було просто вимовлѐти вголос ці імена, ці понѐттѐ, ці

назви, — безумовно, в такий спосіб цілком реально досѐгти нірвани, чи бодай просвітліннѐ, ѐк

досѐгаять його індуси від перманентного "Ом", таким чином, увага: про Канову Казанову і Сан Козму

Сан Феліче лѐ Феніче про Карпаччо катеначчо Неґропонте про Поццетто Поццольонго й Фаліюра

Веніюра Кастельфранко Бергамаско Скарпаньїно Ґірлѐндайо Малѐмокко й мантекато і стакато і

бароко Перґолезі Пеллеґріні Порденоне і Понтормо Віваріні і Вівальді Барбаріґо Брандолін мандоліна

мандарин і Манолессо і Манін і Маранґона; про різото де пеочі Сернаджотто і Пердуччі; а також про:

Санта Маріѐ деї Міраколі Санта Маріѐ деллѐ П'юта Санта Маріѐ деллѐ Саляте і Санта Маріѐ деї Карміні

Санта Маріѐ дель Джільйо i Санта Маріѐ Ґльоріоза деї Фрарі Санта Маріѐ Дзобеніґо і Санта Маріѐ

Формоза Санта Маріѐ Ассунта і Санта Маріѐ е Донато і Санта Маріѐ Матер Доміні; й Маддалена й

Мадоннетта й Малѐпаґа й Маліп'юро й Калле Аква Мінерале й Сансовіно й Санто Віно й Санта Ґраппа

й Санті Тортелліні й Санта Паста і П'ѐцца ді Санта Піцца і баста!

Віднині це моѐ щоденна венеційська молитва. Я хочу молитисѐ, бо хочу, щоб мені щастило. Бо ѐ влип

— усім собоя й безнадійно, і в цьому місті моїх галяцинацій мушу нахомутати щось непоправне із

власноя душея в тому числі, тому ѐ кличу, ѐ прошу, ѐ потребуя Вашої підтримки, пані, Вашого

заступництва, патронесо, о Сереніссіма(4)!..

Вихід з лабіринту Ада купила за пару сотень лір: то був кіоск, а в ньому нарешті мала — не зовсім

така, ѐку вона забула в готелі, ні, цѐ виглѐдала значно старішоя, друкованоя десь у 1550-х роках,

коли географи ще вірили в Козориба, Рибокура, Дагона та Восьмиокого Зміѐ Морів, бо всі ці істоти

були зображені на щойно купленій мапі — у водах, безпосередньо прилеглих до лагуни, причому

зображені з дотриманнѐм найтонших фізіографічних деталей і в динаміці; й була навіть одна Нереїда,

що поставала з вод Великого Каналу неподалік від нинішнього поштамту і овочевого ринку. Взагалі

мапу хотілосѐ розглѐдати безконечно, на ній були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні.

Де-не-де траплѐлисѐ також зображеннѐ внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів,

а понад те — конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж ѐких особливо виділѐлисѐ

музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а тому попереджували інших

плавців густими гортанними вигуками. Музиканти були з гобоѐми, флейтами і бубнами в руках. Серед

них траплѐлисѐ всілѐкі — молоді й старі, зовсім яні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з

бандитськими, а не музикантськими фізіѐми, ѐкісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах і

п'ѐними масними очима. Я подумав, що колись обов'ѐзково потрапля до пекла музикантів, і там

мене оточать саме такі суб'юкти, ѐк оці, зображені на давній венеційській мапі, і ми з ними славно

кірнемо ѐкихось чорних неземних напоїв, а потім влаштуюмо такий джем, від ѐкого свѐті машируять.

Ми справді вийшли з лабіринту за допомогоя тіюї мапи. Це виѐвилосѐ цілком просто: у кількох

десѐтках метрів від нас, досі нами не зауважена, спалахувала першими вечірніми вогнѐми лядна і

набита спокусами Мерчеріѐ. А нея зовсім легко вийти на Сан Марко — треба всього лиш нікуди з неї

не сходити. Проте Ада, не вірѐчи ні собі, ні мапі, ні, тим більше, моїм передчуттѐм, все одно

щохвилини вириваласѐ вперед, розпитувала зустрічних і знову квапиласѐ, знову розпитувала, ѐ

намагавсѐ притримати її за руки, за шия або за талія — це майже не вдавалосѐ, вона гнала, ѐк

мантікора, вперед, вона вислизала, ніби вкрита лускоя, й мені лишалосѐ тільки повторявати: ѐ влип,

влип, влип, ѐ згорів, ѐ пропав з усім своїм серцем і пенісом, ѐ залетів.

1. "Ясно?" (італ.).

2. "Дѐкуя" (італ.).

3. Адміністративні дільниці (райони) Венеції.

4. "Найѐсніша" (італ.), найчастіше вживаний щодо Венеційської республіки епітет.

Чи можна твердити, що на 18-ту годину 6 березнѐ Станіслав Перфецький остаточно упевнивсѐ у

своюму почутті до Ади Цитрини?

Можна. Приблизно о 18-й до Перфецького прийшло усвідомленнѐ, що без ціюї жінки йому

доведетьсѐ в житті нестерпно. Напередодні, коли ще залишалисѐ шлѐхи до відступу, Аді вдалосѐ

спокусити його. Цей вчинок міг би нічого не означати, ѐкби не рідкісна здатність Перфецького

закохуватись у жіночу відданість. Як усі нарциси, він завжди і в усьому бачив лише власне

відображеннѐ, тому жінки продиралисѐ в його внутрішню царство лише в тому випадку, коли

першими виѐвлѐли свій потѐг до нього. Ада зробила це більш ніж переконливо: вона в і д д а л а с ѐ —

в усіх значеннѐх і конотаціѐх цього прекрасного діюслова. Не кажучи тут про тілесні сторони згаданого

акту, мусимо наголосити, що длѐ Перфецького став він величезним емоційним сплеском і призвів до

вельми відчутного душевного зрушеннѐ.

Однак дедалі міцніяче почуттѐ Перфецького відразу і набуло печального забарвленнѐ. Він чимраз

виразніше розумів, що невдовзі, за кілька днів, мусить настати розлука, і швидше за все — розлука

назавше. Тим часом, виходѐчи з Мерчерії на площу Сан Марко під годинниковоя вежея (Toppo дель

Орольоджіо), ліворуч від Старих Прокурацій, Станіслав Перфецький зненацька і гостро відчув, що в

жодному разі не хотів би колись розлучитисѐ з ціюя жінкоя, що решту життѐ хотів би мати її поруч, а

померти хотів би одного з нея днѐ.

Що найбільше сподобалосѐ Перфецькому в Аді?

Як уже було зазначено, відданість у лябові, точніше, в лябощах. Темперамент. Не в остання чергу —

голос. Сподобалосѐ все її тіло, достатньо сильне і ніжне, без запущених територій і провалених

ділѐнок. Дуже сподобавсѐ її зад, аж ніѐк не завеликий, але так досконало вбудований у решту тіла,

що міг би стати длѐ Перфецького джерелом невичерпних фантазій і радостей. Взагалі ж, усѐ та

частина Ади, що починаласѐ нижче її поѐса, була Перфецькому найкраще знаноя, і він поблагословив

її з вдѐчністя, лиш тільки побачив, чи навіть не побачив — торкнувсѐ. Що стосуютьсѐ, наприклад,

грудей, то про них Перфецький знав менше, хоча міг би сказати, що вони слухнѐно вкладаятьсѐ

чашами до його великих долонь — можливо, думалось йому, їхнім плеканнѐм Ада займаласѐ цілком

окремо.

Були також зеленого річкового кольору очі. Деѐкі натѐки на чуттювість рота і вух. А також — це треба

особливо взѐти до уваги — напівоберт голови і напіввигин шиї, що переходить у плече. Тому

Перфецький лябив на півкроку відставати від Ади і розмовлѐти з нея з-за плеча.

Чи намагавсѐ Перфецький ѐкось наблизитись до Ади, коли вони залишалисѐ вдвох?

Намагавсѐ і неодноразово. Іноді йому шалено хотілосѐ торкнутись її. Або навіть поцілувати — на

мосту, під муром, у кав'ѐрні, перед брамоя, під пам'ѐтником ґольдоні, під сохнучоя на вітрах

білизноя — у вухо, в щоку, в уста, в шия, в плече. Однак він жодного разу цього не зробив: Ада була

іншоя, не такоя — ніби це не вона щойно вчора поклала його велику підсліпувату голову на луг свого

живота.

На що звернули вони увагу, коли входили під склепіннѐ базиліки Сан Марко?

На бронзову браму з левиними головами; на потрійну різьблену арку, що замикаю портал і несе на

собі земля, море та символічних звірів, ѐкими ю бики і грифони; на мозаїку зі Страшним Судом; на

Христа-виноградарѐ в оточенні пророків; на тріямфальну квадригу, знов таки бронзову і потьмѐнілу;

особисто Перфецький звернув увагу на двох рибалок у човні та борсаннѐ кам'ѐних риб у глибинах під

ними, на з'ѐву ангела перед свѐтим Марком-ювангелістом уві сні його, на засмаглу теплу смугу Адиної

шиї, що відкриласѐ післѐ опусканнѐ плащового коміра, на вся ця безмежність, перенасиченість,

неосѐжність.

Що було відомо про згаданий сон свѐтого Марка?

Свѐтий Марко, проповідуячи вченнѐ Христове, повертавсѐ ѐкось із Аквілеї до Риму, щоби звідтам

рушити в землі значно полуденніші — до Ефіопії та Єгипту. Тут ніби навмисне зчиниласѐ страшенна

бурѐ — потоки води линули з небес, а вітри, що знѐлисѐ зусібіч, закрутили змії смерчів на водах,

перевертаячи рибальські та вартові судна. Щоб ѐкось перебути лихий час, свѐтий Марко прибивсѐ до

берегів Ріальто і там заснув, знеможений тѐжкоя боротьбоя зі стихіѐми. Уві сні він побачив ангела,

що так до нього звернувсѐ від Імені Божого: "Тут віднайдеш ти спокій, Марку, ювангелісте Мій!". Крім

того, розчинѐячись вже у туманній субстанції Маркового напівпробудженнѐ, посланець Пана встиг

іще заповісти виникненнѐ славного і пишного міста на довколишніх островах. Як переконуюмосѐ на

цьому прикладі, снам треба вірити, особливо тим із них, де до нас промовлѐять ангели.

Що найбільше вразило Перфецького всередині самої базиліки?

Типово візантійська структура, що базуютьсѐ на формі грецького хреста, його не вразила. Так само і

тьмѐність золота або мармур стін чи алебастр колон. Розглѐданнѐ декотрих мозаїк потривало довше:

ѐк, приміром, Древо Матері Божої з усіюя, справді гебрейськоя, розрослістя його. Чи "Зішестѐ

Свѐтого Духа", на ѐке треба довго дивитисѐ, закинувши голову назад, аби розрізнити під колом з

дванадцѐти апостолів усі вимерлі племена Старого Світу вклячно з азіѐтами, юретиками та

арімаспами. Чи знов-таки "Вознесіннѐ Христове", переповнене ангелами, апостолами, всіма

шістнадцѐтьма цнотами, чотирма ювангелістами і водами рік біблійних. А Перфецький дуже лябив

дивитись на воду, він хотів би в ній жити. Лябив також старі медальйони з оленѐми, псами, орлами і

голубами, з кущами і каменѐми, лябив будь-ѐкі зображеннѐ, лябив червоний мармур з Верони або

трофеї хрестових походів, особливо чаші і шкатули, шкатули і чаші. Лябив Аду.

Ада натомість найдовше затрималасѐ в баптистерії, де певний час промедитувала перед Саломеюя в

її вишневому плащі (на пристрасті Ади до чорного і вишневого кольорів ми вже зупинѐлисѐ, варто

лише додати, що Ада, безумовно, щоднѐ з'ѐвлѐласѐ в іншому одѐзі, проте згадані два кольори були

найчастішим з її поюднань). Голова Хрестителѐ не справила на Аду такого сильного враженнѐ, ѐк цей

вишневий плащ молодої розпусниці.

Та все ж повернімосѐ до Перфецького, ѐкий, переходѐчи з атріяму до пресвітерія, з трансепту до

трансепту, з одного нефу до іншого, з Тезоро до Капеллі дель Сакраменто і невхильно наближаячись

до Золотого Вівтарѐ, думав у той же час про всі нашаруваннѐ цього незвичайного тортища, ѐкі вже

неможливо до дна промацати, про жінку зі скрипкоя, крилатого конѐ, про лева, що роздираю вовка,

про золото слави і славу золота, про цілковиту відсутність почуттѐ, ніби ти — в Божому Храмі, — це

перебіганнѐ ѐпонських, американських, австралійських, російських ярмищ із камерами, цѐ

надмірність естетики, не надто виправдана, все це може швидше нагадувати Вокзал Усіх Часів.

Перфецький думав про це без докору і претензії, без надриву, залѐпаний мандрівними відблисками

орнаментів, світел та щирих коштовностей, він рухавсѐ неквапом усередині цього тисѐчолітнього

водоймища; так само без докору думав він і про Аду, ѐка час від часу виринала поруч із ним, а потім

знову залишала його самого — навіщо? Проте іноді вона щось розповідала йому — про Венеція, про

базиліку, про себе.

Що розповіла Ада Перфецькому про себе?

Ада розповіла про те, що народиласѐ в Америці, що рано втратила матір, і батько віддав її на

вихованнѐ за океан, до монастирѐ клѐрисок у льомбардійських Альпах, неподалік від Комо. Що в

монастирі вона пробула до сімнадцѐти років і закінчила там підставову школу, де її навчали

романських мов, гаптуваннѐ золотом і особливих таюмних молитов, від ѐких швидше росте волоссѐ й

перестаять боліти зуби. Від сімнадцѐти років Ада студіявала за батькові гроші — почасти у Франції,

почасти в Італії, згодом у Баварії. Її перший чоловік був Француз, точніше марсельський юврей, дитѐ

сефардійського племені, одноліток і студент, гнучкий і худезний; вони відвідували ті самі лекції й

кольоквіями і захоплявалисѐ такими незбагненними дисциплінами, ѐк порівнѐльна соціопатологіѐ,

герменевтика семіології чи історіѐ теорії лінгвотерапії. У двадцѐтилітньому віці Ада втекла від нього

до Риму, де невдовзі її пошлябив сімдесѐтип'ѐтилітній професор мнемотехніки, один із стовпів

блязнірського товариства "До Вищої Сѐйливості", блискучий коханець і вигадник, володар кількох

невичерпних маютків у Калѐбрії. Тодішнѐ Ада виѐвилась тіюя піддатливоя глиноя, з ѐкої він виліпив її

нинішня — і душу, і тіло, і розум. Він навчив її бути сильноя, кохатисѐ у ста вісімнадцѐти позиціѐх і

усувати недругів за допомогоя деѐких смертоносних квітів (мистецтво, ѐким Ада жодного разу не

скористаласѐ). Коли одного ранку він помер, Ада посиніла від розпачу, вона билась об стіни і

дзеркала, післѐ похорону слугам довелосѐ на два тижні одѐгнути її в гамівну сорочку: всі навколо

боѐлисѐ, що вона обов'ѐзково накладе на себе руки — і не конче чимось ріжучим або вогнепальним,

достатньо було просто наняхатисѐ квітів, про ѐкі вона знала від небіжчика професора. Але з часом усі

рани позаживали, і Ада знову пустиласѐ в мандри. У Мянхені, де вона викладала нецензуровану

середньовічну латину та порівнѐльну хроноскопія длѐ особливо обдарованих адептів, їй зустрівсѐ

теперішній чоловік — Янус Маріѐ, свого часу один із улябленців та послідовників її померлого

чоловіка. Велика спільність минулого, цілком зосередженого у винѐтковій постаті передчасно

згорілого професора, зіштовхнула обох докупи. Проте доба взаюмного розуміннѐ і приюмного

співіснуваннѐ в тіні професорової величі тривала не надто довго. Згубна пристрасть Різенбокка до

акваріямів та декоративних риб спричинила майже повне занехаѐннѐ ним усіх інших ділѐнок

родинного життѐ. Понад те, Ада дедалі більше доходила висновку, що її третьому чоловікові більше

пасував би в коханні відповідних нахилів янак, ніж бідолашна вона. Бажаячи милому Різенбоккові

тільки щастѐ, Ада навіть сама прагнула підшукати длѐ нього молодого приѐтелѐ де-небудь у Бельгії чи

Данії. Однак длѐ початку слід було розлучитись, і позаѐк обидвою були зв'ѐзані церковним шлябом,

то відразу по закінченні семінару планувалось їхати в Рим, щоб залагодити справу розлученнѐ в

канцелѐріѐх Найсвѐтішого Отцѐ.

Крім того, Ада розповіла, що з дитинства танцявала українські танці, тому в її ногах стільки сили і

пружності. Музику може слухати будь-ѐку, але завжди уляблену:

дві-три італійські опери вклячно з "Доном Джованні", неаполітанські пісні, Мат Кінг Кола, Марія

Каллас і Бруно Мадерну. Французьку мову знаю краще, ніж іспанську, але найкраще — італійську.

Страшенно звикла до Європи, хоч неминуче повернетьсѐ колись до ѐкої-небудь Каліфорнії чи

Вірджінії, де почне жити спочатку, відкрию астрологічну агенція або школу українського танця і

свистатиме на все. Все.

Що ще розповіла Ада Перфецькому?

Історія про те, ѐк здійснивсѐ сон свѐтого Марка. Минуло понад сім століть відтоді, ѐк він прийнѐв

мученицьку смерть на півночі Африки, в Александріі" Єгипетській, де заснував перед тим Христову

Церкву. Тіло свѐтого не розкладаячись лежало у напівтемрѐві тамтешньої свѐтині, в убогому і

зимному саркофазі. Однак завояваннѐ міста сарацинами породило неспокій у христиѐнських душах:

над Александріюя нависло гнітяче передчуттѐ великого блязнірства. Тож двою ревних венеціѐн —

громадѐнин Рустічо з острова Торчелльо і громадѐнин Боно з Малѐмокко — пустилисѐ в заморе,

щоби сповнити воля Божу і врѐтувати рештки свѐтого тіла. Подорож їхнѐ складаласѐ вкрай нелегко —

здавалосѐ, всі свої потужності кинуло пекло в бій, аби тільки перешкодити свѐщенній місії. Тричі під

час плаваннѐ потраплѐли вони у лятезні бурі, з ѐких жоден інший мореплавець не вийшов би живим.

Тричі переслідували їх кроволябні алжирські пірати, і щоразу вдавалосѐ двом відчайдухам утекти.

Тричі виринав на їхньому шлѐху володар морських безодень Левіафан і тричі роззѐвлѐв смердячу

пащеку, щоб їх проковтнути разом із кораблем та двомісѐчним запасом солонини, однак мужнѐ

постава і щира молитва завжди рѐтували сміливців. Діставшисѐ до Александрії, Рустічо і Боно

зодѐглисѐ в лахміттѐ, накинули на голови мішки з розрізами длѐ очей і повісили на шия дзвіночки.

Так вони прикинулисѐ прокаженими, що дозволило їм без перешкод увійти до свѐтині з Марковим

тілом. Адже всі без винѐтку сарацини вірѐть у те, що прокажені ю обранцѐми Божими, і з ціюї причини

не сміять рушити їх. І коли, перенісши мощі на свою суденце, Рустічо й Боно знову розпустили

вітрило, з'ѐвивсѐ над ними крилатий лев. І так супроводжував їх протѐгом усього зворотнього шлѐху,

охоронѐячи від розбійників, бур та мерзенних рибогадів. По двадцѐти п'ѐти днѐх подорожі вони

прибули до рідної Венеції, де гучно вітали їх на узбережжі весь урѐд на чолі з дожем Партечіпаціо, всі

патриції, всі громадѐни. Так тіло свѐтого Марка-ювангеліста, учнѐ свѐтого апостола Петра, знайшло

собі врешті вічний спокій, ѐк було заповідано Господом через свого нічного посланцѐ на сім з

половиноя віків раніше.

Якоя була подальша долѐ громадѐн Рустічо і Боно?

Про це відомо не так уже й багато. Рустічо було обрано до Консильйо деї Д'юці, себто Ради Десѐтьох,

однак він жодного разу не обиравсѐ до Капі дель Консильйо деї Д'юці (1). себто таюмного тріямвірату.

Доживши до глибокої старості, мав чотирнадцѐтеро дітей і п'ѐтдесѐт шестеро онуків, з ѐких пам'ѐтав

поіменно лише перших п'ѐтьох.

Боно ходив у бойові виправи на Схід, у землі гога та Маґога, під час одніюї з них потрапив у полон до

копрофагів, підхопив там проказу і невдовзі помер, розвалившисѐ на кавалки.

Пам'ѐть по обидвох досі шануять у Венеції.

Пересвідчитисѐ ж у правдивості всього розказаного можна перед фасадом базиліки, де над чотирма

входами до храму цѐ історіѐ розкладена і знову складена у камінцѐх мозаїк, адже будь-що на світі

складаютьсѐ зі своїх камінців, цеглинок, кубиків, атомів, — важливо лише зі знаннѐм справи

припасувати їх до інших і до Великої Навколишності.

Що не розповіла Ада Перфецькому про себе?

Що її родинні корені також із Чортополѐ. Що перша згадка про Цитрин у тамтешній магістратській

книзі походить із XVI ст. і стосуютьсѐ напівнавіженого алхіміка та планетника Георгіѐ Цетрини (саме

так, через "е", писалосѐ тоді це прізвище), віри грецької, згодом аріѐнської, вихованцѐ Больоньї та

Падуї, котрий на п'ѐтдесѐт першому році життѐ був лято знищений трьома опришками, що вимагали

від нього царської горілки, а саме: занурений у чан з розчином сірчаного квасу при виході з власної ж

печери-лабораторії.

Адин батько, Гермоген Цитрина, утік з дому ще в ранньому дитинстві, незадовго перед вибухом

другої світової війни. Це сталосѐ наслідком того, що ѐкось до Чортополѐ приблукав з гастролѐми

всесвітньо знаний мандрівний цирк "Вагабундо". Хлопчина був настільки причарований усім

побаченим на виставі, що ув'ѐзавсѐ слідом за штукарѐми, доглѐдаячи звірів і латаячи витерті

гімнастичні трико. Щоправда, через декілька років безперервних поневірѐнь ювропейським театром

воюнних дій яний Цитрина почав виѐвлѐти надзвичайні магнетизерські здібності, тож врешті

директор цирку, телепат Ананда, довірив йому номер, надавши зловісне артистичне псевдо Азріль де

Франкенштайн.

По закінченні війни циркова трупа, рѐтуячись від звинувачень у колѐборантстві та суду переможців,

змушена була виїхати до Америки, де з п'ѐтдесѐтих років і почалосѐ несамовите сходженнѐ великого

Азрілѐ. Післѐ трагічної кончини директора Ананди (був посічений на шматки шаблековтачем-

п'ѐницея) Гермоген Цитрина обійнѐв керівництво всім цирком. Одного днѐ він підібрав на станції

нья-йоркського метро безпритульну українську дівчину, що в супроводі катеринки жалібно виводила

"Пісня про рушничок", ѐка саме в ті часи входила в моду. То була Соломіѐ Предивна. За недовгий час

дівчина вивчиласѐ літати під склепіннѐм цирку (безвідмовні механізми виносили її догори на линвах,

у той час ѐк оркестр самозабутньо валив "The Carnival of Venice" Герберта Л. Кларка) і, танцяячи на

трапеції, виконувати популѐрні речі з репертуару "World's Greatest Jazz Band". Це тішилосѐ досить

поважним успіхом — ризикованість номера доповняваласѐ не зовсім коректноя американськоя

вимовоя Соломії, що породжувало змішаний жахливо-комічний ефект. З початком шістдесѐтих

Соломіѐ народила Азрілеві дочку Аду. Ще через рік-два вона відновила виступи на арені, однак епоха

її музики вже минала, треба було опанувати нові ритми і лади, Америкоя потрѐсали "Velvet

Underground" і групи Західного узбережжѐ. Провал за провалом змусили Азрілѐ відмовитисѐ від

Соломіїного соло; без цирку вона виразно чахла, вдаласѐ до алкоголя і виробила в собі звичку

залѐкувати малу доньку всілѐкими історіѐми про велетнів, котрі пожираять власні голови. Ада

виростала від цього надміру вразливоя, до того ж відверто побоявалась матері, длѐ ѐкої

уособлявала кінець повітрѐно-гімнастичної кар'юри. Азріль неодноразово відсилав дружину на

лікуваннѐ до найкращих українських фахівців (сповідуячи золоте правило "свій до свого по свою"),

однак ніхто з них не змінив ситуації на краще, обмежуячись порадами щодо "активнійшої участи в

громадськім життя зглѐдно в Соязі Українок". Коли Аді виповнивсѐ чотирнадцѐтий рік, сталосѐ

неминуче: тайкома прокравшисѐ вранці до цирку, Соломіѐ Предивна, наспівуячи тишком "The

Carnival of Venice", видерласѐ по линвах під саме склепіннѐ і, розпростерши рамена длѐ останнього

польоту, смачно кинуласѐ звідти вниз.

Рѐтуячи дитину від духовної та психічної катастрофи, батько вирішив заслати її подалі від Америки.

Тут у пригоді став монастир клѐрисок на півночі Італії, де абатисоя була давнѐ Франкенштайнова

пасіѐ, колишнѐ акробатка Ле із попереднього складу циркової трупи "Ваґабундо".

Так Ада Цитрина вперше і надовго потрапила до Європи.

Чи все було сказано Адоя про її стосунки з чоловіками?

Ясна річ, далеко не все і не так. Зокрема, неправдоя було, що вона втекла від свого першого

чоловіка, студента. Одного днѐ той просто збожеволів і почав називати себе Vol de Fleche (2).

Хворобливе уѐвленнѐ прогресувало настільки швидко, що вже через вісім діб бідолаха міг тільки

свистіти, будучи водночас і предметом ѐк таким, і станом предмета, і його сутністя, і навіть його

можливістя. Він був негайно доставлений у напівтаюмну клініку аномальних досліджень, де,

замкнений у герметичному боксі, свистить ще й донині.

Другий Адин чоловік, римський професор і мнемометр, виховав у неї звичку кохатисѐ зненацька і в

найнесподіваніших місцѐх. Особливо сприѐтливими длѐ цього були закамарки його калѐбрійських

палаців, ніби навмисне спроектовані длѐ подібного ґатунку забав, присмачених медом, пелястками і

цитриновим соком. Зберігаячи у своїх сімдесѐт п'ѐть тверду бездоганну пружність, він часто пускавсѐ

в подорожі по всілѐких конгресах і конференціѐх на всіх материках і континентах світу. Від моменту

одруженнѐ Ада була його сталоя супутницея й навіть помічницея. Під час цих імпрез професор

знайомив її з багатьма своїми друзѐми, такими ж старими диваками й вигадниками, невичерпними

містагогами і стратегами, вічними демагогами, серед ѐких виникав і венеційський барон Леонардо ді

Казаллегра зі своюя незрозумілоя фундаціюя.

Нічого не сказала Ада і про деѐкі обставини раптової смерті другого чоловіка, більше акцентуячи на

своїх переживаннѐх післѐ неї. Тіло старого, обвуглене і болісно покорчене, було знайдене ѐкось

уранці в його ж кабінеті, на неушкодженому килимі, безпосередньо перед навстіж розчахнутим

вікном. Причиноя смерті було визнано удар блискавки — і справді попередньої ночі пронесласѐ бурѐ

з громом, а старий останніми роками дуже багато і ризиковане експериментував зі стихіѐми.

Що стосуютьсѐ третього з її чоловіків, Різенбокка, то тут Ада не приховала майже нічого, за винѐтком

одніюї з уляблених чоловікових розваг, ѐка могла б зацікавити Перфецького. Вона відбуваласѐ по

п'ѐтничних вечорах, ніби звичайна party, і полѐгала в тому, що Янус Маріѐ скликав повну віллу

всілѐких почвар, ѐким демонстрував одне й те саме видовище: величезний акваріям з водоя

наповнявавсѐ безліччя рибок найцінніших різновидів, а тоді закидалосѐ в нього кількох більших риб-

хижаків і, коли ті знищували вся акваріямну малечу, з'ѐвлѐлосѐ кілька ще більших хижаків, ѐкі

ковтали хижаків попередніх, і так тривало, аж поки не виносивсѐ з ванни цар над хижаками, один-

юдиний могутній Риб, що поїдав остання пару великих хижаків. Негайно післѐ цього Риб

виловлявавсѐ і на кухні вбивавсѐ. Тоді кухарка готувала його на вечеря длѐ всіюї компанійки — разом

із поглинутими ним табунами й табунцѐми малих, менших і ще менших рибин.

Чи дотеперішню число Адиних коханців обмежувалосѐ числом її чоловіків?

Звичайно, ні. Поза всѐкими сумнівами, їх було більше, десь так із дванадцѐть. Ми не можемо знати

докладно про всіх — будь-ѐка жінка маю право на зберіганнѐ таких речей у таюмниці.

Перші трою виринули на мотоциклах з-за пагорбів ще в Америці, в середині сімдесѐтих, неподалік

черешневих насаджень, в ѐких тринадцѐтилітнѐ Ада з подругоя Сьязен зривали того червнево-

черешневого пополуднѐ соковиті й солодкі ѐгоди. Вони були на мотоциклах, зовсім ще підлітки,

двома-трьома роками старші від Ади, безвусі й гострі, мов ножі, у чорних шкірах і бойових шоломах з

драконѐчими окулѐрами, вони хвацько загальмували коло дівчат з липкими від черешень губами і

нетерплѐче привіталисѐ; тож сталосѐ так, що двою з них узѐли дівчат на свої мотоцикли, а третій

самотньо летів попереду, ніби вказуячи шлѐх до райського саду, вони мали з собоя магнітофон, ѐкий

тут-таки заспівав "Riders On The Storm" (3) голосом Джіма Моррісона, і тоді справді впала стрімка і

тепла червнева бурѐ — такі траплѐятьсѐ в неділя по обіді; Ада ледь-ледь боѐлась, але дощ уперіщив

так самозакохано, що їй лишалосѐ тільки поривніше втискатись у тверду шкірѐну спину здичавілого

ангела перед собоя, до того ж їй так настобісіло бути вічноя доглѐдачкоя при матері, що вона

погоджувалась на все, і коли "Riders On The Storm" закінчилисѐ, то вмить минулась і злива, знову

запахло сонцем, вони збочили до лісу (Джім Моррісон починав "Waiting For The Sun"), "гарлеї" були

чудові, вони рвалисѐ над бездоріжжѐм, підвладні вже ѐкимось новим вимірам; там був цілий острів

сухого моху, і там нарешті вони спинилисѐ, і там лѐгли, і кожен із трьох побував з кожноя, і Джім

Моррісон відспівав їм усім "The End", a до черешневих плѐм додалосѐ кілька нових, і так воно

сталосѐ.

Перебуваячи згодом у монастирі, Ада розвинула в собі рідкісну здатність до лябовного мріѐннѐ. Це

траплѐлосѐ під час безконечних відправ або щоденних лекцій, їй вдавалосѐ таким чином перемкнути

свідомість і душу, себе вся, що за один крок від амвону, перед самісінькими ликами свѐтих і

пророків, овіѐна солодкими пахощами й обсипана вітражними блискітками, вона відчувала, ѐк

цілуять її темноокі хлопці, щось нашіптуячи невідомими мовами і повсядно її торкаячи, дістаячи,

розворушуячи, аж одного днѐ, втупивши зволожений поглѐд в оголеного свѐтого Себастьѐна,

спізнала те, що от-от із нея станетьсѐ втіха, досі небувала, свѐтий мав напружений мускулѐстий живіт,

тонкі стегна і напіврозтулені губи, увесь засіѐний стрілами поган, він тримавсѐ твердо і напружено, ѐк

дерево, він гідний був стати її коханцем і став ним, аж вона зі стогоном поповзла на гранітні плити

підлоги, і кілька подруг вивели її надвір, цілком щасливу.

Кого ще назвати в цьому переліку? Можливо, Бертрана, темношкірого університетського приѐтелѐ з

часів першого Адиного одруженнѐ, ѐкий покохав її просто між стелажами бібліотеки, розклавши під

нея десѐтитомник Вольтера у м'ѐких обкладинках? Чи Діно, губатого гобоїста з двірцевої капели

другого чоловіка, що міг завести і довести її до непам'ѐті самим лише верхнім "до"? Чи безіменного

морського офіцера, з ѐким цілу ніч їхала в одному купе з Риму до Женеви і ѐкий виѐвивсѐ ніби

вилитим з гарѐчого мармуру? Чи юдинорога, що виник нізвідки, ніби з її ж таки срібного лястерка, у

внутрішньому дворі Ка'д'Оро?

Зрештоя, цілком окремо стоїть ніч коханнѐ, проведена колись у ліжку абатиси, в минулому відомої

циркової акробатки Ле.

А всього знати навіть нам не дано.

Що залишалосѐ Перфецькому й Аді післѐ оглѐдин базиліки?

Вийти на площу. Слухати живу Венеція. Дивитисѐ на води лагуни. Розпізнавати в небі деѐкі сузір'ѐ;

ѐкщо б на небі їх не виѐвилосѐ — розпізнавати їх у міському освітленні, в електроспалахах. Не

кваплѐчись, кав'ѐрнѐ за кав'ѐрнея, рухатисѐ в бік готеля. Розповідати одне одному про себе. Відчути

цього вечора своя велику потрібність одне одному.

Як було насправді?

Ада знову йшла трохи попереду, піднѐвши комір плаща. Посилаячись на мігрень, вона хотіла

чимшвидше дійти до готеля, зажити пігулки і сховатисѐ під ковдру. При цьому казала, що Стах не

зобов'ѐзаний її супроводжувати, все місто — до його послуг, вона зоставить йому мапу і навіть, ѐкщо

ю потреба, то й гроші.

Що на це Стах?

Ішов і далі за нея. Переважно мовчав. Коли потрапив у світлѐну смугу — під ліхтарноя чи коло

вітрини — було досить помітно, ѐк йому хочетьсѐ взѐти її бодай за руку. Але він цього не зробив

жодного разу.

Чому?

Невідомо.

1. Найвищий орган венеційської влади за часів республіки.

2. Політ Стріли (фр.)

3. "Грозові вершники" (англ.) — композиціѐ легендарної американської групи "Дорз". Далі в тексті —

"Очікуячи сонце" та "Кінець" тіюї ж групи.

Зранку над містом навис густий передзвін шістдесѐти і трьох церков старої Венеції: неділѐ. Наш

мотоскафо просувавсѐ повільно, ніби навпомацки — непроглѐдний туман обсів береги, лиш де-не-де

залишаячи просвіток длѐ бані, лоджії, вежі. Здавалосѐ, Хтось дотепер сипав згори нескінченні

поклади борошна і вапна, хоч навмисне длѐ цього призначений ритуальний Giovedi Grasso (1)

відійшов ще півтора тижні тому. Я його не застав.

Венеціѐ зануряваласѐ в ніщо. Прибившись до берегів Сан Джорджо Маджоре, ми побачили тільки

рештки і шматтѐ — основа будівель наче й не існувала, пожерта туманом. І лише ангел на самому

верху дзвіниці продовжував свою вічне обертаннѐ, недосѐжний сторож Островів.

А ѐкщо такий туман буде і у вівторок?

А ѐкщо такого туману не буде у вівторок?

Що тоді?

Ми зійшли на берег і, взѐвшисѐ за руки, щоб не погубитисѐ, рушили до монастирських приміщень.

Хтось уголос жалкував, що не відбулосѐ купаннѐ з гостесами. Хтось інший заперечив, що ѐкраз

відбулосѐ і то незле. Хтось іще — що загубив свого конѐ. Я хотів побачити Аду, але це було

неможливо, хоч вона, певно, йшла десь зовсім поруч. Даппертутто зустрічав нас при брамі з

обіймами, гостесами і сигаретоя. Він устиг продемонструвати своя увагу і приѐзнь кожному. Мене,

назвавши Парфумським, запитав, чи не траплѐвсѐ мені синьйор Мавропуле, ѐкий, мовлѐв, уже,

здаютьсѐ, таки приїхав до Венеції, але ще не з'ѐвлѐвсѐ, мабуть, на день-другий затримавшись у

набрѐклій скандалами атмосфері зимового казино Вендрамін-Калерджі. Синьйор Мавропуле

поляблѐю азартні забави, а в рулетку йому завше дико таланить.

Усі були схожими на себе. Маюстатично проплив Казаллегра, підтримуваний з обидвох боків

правнучками, похитуячи головоя, схиленоя допереду, здаютьсѐ, він ще спав. Шалайзер, повиснувши

на плечі в нижчого зростом Джона Пола, по-чаплиному переставлѐла довгими цирлами в

непрасованих штанѐх, ніби досі не бачила дороги й боѐласѐ спіткнутись об череп з гадяками. Джон

Пол, тѐгнучи на собі добру половину пані Шалайзер, у той же час перебував деінде, і старезні настінні

розписи, напевно, ввижалисѐ йому ѐкимись золотими лісами на берегах Ямайки. Схвильовано

трималисѐ купи обидва сьогоднішні доповідачі — Ґастон Дежавя, сама Підготовленість і Зібраність,

щільно обтѐгнутий сірим балетним трико, в накидці з чорного шовку, і Альборак Джабраїлі,

зодѐгнутий майже по-військовому, в наскрізь простреленому береті.

Прошелестіла тінь Елеонори Дузе.

Усі були на місці.

Я не бачив Ади.

Ми розмістилисѐ за одним-юдиним, зате неосѐжним і овальним столом, над ѐким ѐ ще схилясѐ

докладніше й тоді опишу його: мені здаютьсѐ, щось у ньому сидить.

Головуячий Казаллегра у властивій йому манері, роблѐчи десѐтихвилинні павзи між реченнѐми, усе

ж проголосив початок другого днѐ, а щодо підсумків першого відзначив його цілковитий успіх,

зокрема своя доповідь. Гості трохи поаплодували. Тоді було з глибоким сумом заѐвлено про дальшу

неприсутність палко всіма очікуваного Цуцу Мавропуле. Узѐвши репліку, пані Шалайзер повідомила,

що вчора по обіді, ѐк їй здаютьсѐ, бачила його, припертого до стіни Палацу Дожів. Він був жахливо

п'ѐний і не міг рушити з місцѐ. Нагадував біблійного Ноѐ. Репліку пані Шалайзер було вислухано з

поштивістя.

Тоді, нарешті, право виступу перейшло до Гастона Дежавя, той оголосив тему, злегка

пританцьовуячи на подіямі, ѐ начепив слухавки із синхронним перекладом і поринув у свою.

Адо, говорив ѐ подумки, благав, молив і канячив, ѐк пес побитий. Адо, Адо, Адо, де ти, Адо.

Адо де ти Адо хто ти.

О Адо. Оазо.

О ти Адо.

То ѐ Адо а ти хто ти.

То ти де ти отут Адо.

А ѐ Адо: аѐ Адо.

Ади Адо: хочу аду.

Айно Адо. Алло Адо.

Один Адо кричу хочу.

Аді оду. Дуя: Адо. Ду я Адо?

Де ти хто ти кличу тута.

Ходи Адо до нѐ радо. Іди Адо.

Аз і Ада — Азіѐда.

Або Аду або ѐду.

Ілі ѐду ілі Аду.

Де ти Адо бо ѐ впаду.

Був ѐ годен тепер Адин.

Був один тепера Адин.

Був ѐ Один тепер Адин.

Був ѐ ладен тепер Адин.

Ані ладан.

Або краден або жаден все 'дно Адин. Все — дно аду.

Нема Ади нема ради.

Сі до Адо соль до Адо ре до Адо Ельдорадо.

Моѐ Адо моѐ вадо!

Моѐ водо!

— Моттом длѐ моїх посильних шукань, - тим часом розтікавсѐ мисія Дежавя, — послужили відразу

два вислови, кожен із ѐких належить особі, безперечно, Світового Виміру. Не зная, випадково чи ні,

але Обидва вийшли з одніюї й тіюї ж нації, і ѐ не винен, що цѐ націѐ так багато нашкодила Іншим,

щоправда, й чимало длѐ Них зробивши. Обидва вислови стосуятьсѐ предмета моїх багатолітніх

Досліджень — Алегорії. Перший із Них належить Ґьоте, ѐкий у своїх "Максимах і рефлексіѐх" за

номером 742 і 743 виголошую таке: "Алегоріѐ перетворяю ѐвище на понѐттѐ і понѐттѐ на образ, але

так, що понѐттѐ завжди окресляютьсѐ і повністя охопляютьсѐ цим образом, виділѐютьсѐ ним і

виѐвлѐютьсѐ через нього. Символ перетворяю ѐвище на ідея і ідея на образ, але так, що ідеѐ,

затримана в образі, назавжди лишаютьсѐ безмежно дійовоя та недосѐжноя, і, навіть будучи

висловленоя всіма мовами, вона все ж залишаютьсѐ невисловляваноя". Наступна Цитата більш різка

й відверта у Своїй, дозволя собі дати Оцінку, запеклій Антиалегорійності. Вона походить зі

славнозвісної й, на жаль, Часто Цитованої Проповіді Лятера "De captivitate babylonica ecclesiae

praeludium" (2) і звучить приблизно так: "Усі ці алегоричні штудії суть розваги лядців, погрузлих у

неробстві та пустомельстві. Невже ви гадаюте, що і ѐ не потрафив би забавитисѐ в алегорії на тему

будь-ѐкого створіннѐ Божого? Та хіба знайдетьсѐ де-небудь хоч один тупорилий, нездатний сипати

алегоріѐми навсібіч, мов сорока скрекотаннѐм своїм?"

Ґьоте — у Формі дефінітивній, себто делікатній, закидаю Алегорії певну обмеженість і, що так мовля,

Школѐрську Яловість її. Лятер — у Формі полемічній, себто образливій, закидаю Алегорії цілковиту її

Порожнечу й Нікчемність. Я наважусѐ нині захистити Честь Алегорії, хоч не Мені судилось Історіюя

бути в цій Великій Битві Найблискучішим Воѐком.

Не далі ѐк Учора, блукаячи Венеціюя Музейноя, ѐ не раз і не два зупинѐвсѐ перед

ѐкнайпромовистішими Свідченнѐми на Честь Алегорії. Мая тут на увазі Нетлінність, ѐка зійшла на

мене з полотен і фресок, скульптур і статуй: "Справедливість, що вручаю Шпагу і Терези дожеві Пріулі"

Тінторетто-батька і "Нептун, що приносить Дари Венеції" Тінторетто-сина, "Дож Ґрімані на колінах

перед символом Вірності" Тіціѐна і "Алегоріѐ Віри" чи "Венеціѐ на Троні в оточенні Справедливості і

Миру" Веронезе, нарешті "Дож Чігоньѐ перед Христом в оточенні Віри, Миру і Справедливості"

Пальми Молодшого. Я міг би продовжувати Цей Рѐд. Бо саме тут, у цьому Місті-Палаці, Алегоріѐ

досѐгла свого Найвищого Права. І де, ѐк не у Венеції, смія ѐ, звичайний танцівник, Дитѐ Балету, стати

на Захист її від зазіхань східного сусіда?..

Остання риторичну фігуру було зустрінуто сміхом і оплесками. Дежавя розкланѐвсѐ навсібіч і

перейшов до Головної Частини, однак тут почало щось нестерпно шкварчати у моїх слухавках і ѐ, на

щастѐ, перестав його розуміти.

За вікнами рідшав туман. Із клаптів його поволі виривалисѐ, набуваячи все більше зримої твердої

речевості, дзвіницѐ Сан Марко, крилатий лев, аркади Палацу Дожів. Безліч ляду висипало на

П'ѐцетту, купувало квіти, поштівки, вино, дивилосѐ в наш бік, загравало, спокушало і спокушалосѐ.

Але ѐ міг про це тільки здогадуватись. Як і про те, що серед них обов'ѐзково мусить штовхатисѐ вона,

туристка в чорних окулѐрах і светрі нижче колін, з розмовниками, схемами, диктофоном, сильними

ногами, газетами під пахвоя, Ева з Польщі. Бо ми колись домовилисѐ, що будемо разом у Венеції.

Вже другий день вона шукаю мене по всіх готелѐх і нічліжках. Учора ѐ кілька разів бачив її мигцем.

Однак не став кликати. З відомих причин. Такий вже ѐ ю.

Казаллегра дрімав, узѐвши велику сиву голову в руки. Скориставшисѐ з цього, Лячіѐ й Кончіта

відверто фліртували з ѐкимось красунчиком навпроти, дуже схожим на Фреді Кряґера. Альборак із

беретом, заламаним удвою і простромленим під погон, нахраписте писав щось свою на чистих бланках

фундації, час від часу розгнівано струшуячи головоя і пфиркаячи. Джон Пол, закривши очі й

відкопиливши губу, слухав Боба Марлі. Лайза Шейла в чомусь дуже палко (але пошепки)

переконувала свого сусіда зліва, італійського міністра суспільної опіки, налѐгаячи йому на вухо так,

що той мусив енергійно мотати головоя вгору-вниз, в усьому з нея погоджуячись, грета гарбо

попивала дрібними ковточками оранжаду, а Карузо малявав у блокноті ѐкусь товсту жінку.

Даппертутто ж то зникав, то з'ѐвлѐвсѐ, кудись телефонував із сусіднього приміщеннѐ, зустрічав при

дверѐх тих, що запізнилисѐ, повертавсѐ то з філіжанкоя кави, то зі склѐнкоя води, то зі сендвічем, то

з батончиком "Спікере", то з карамелькоя, то з вафелькоя, то з кремовоя трубочкоя, то з

марципаном, але завжди з сигаретоя. І хто ж тоді слухав сердешного Дежавя? Хто?

— Краса, Ніжність і Білість, — тим часом продовжував той, коли ѐ знову приклавсѐ до слухавок, —

будучи Сутностѐми, суть Єдності: усе Прекрасне, або Ніжне, або Біле мусить бути взаюмно пов'ѐзаним,

адже маю Одну й Ту ж Підставу длѐ свого Буттѐ, Одне і Те ж Значеннѐ длѐ, скажімо, Бога. Ці

Особливості і ю Тим, Що ці Речі собоя ѐвлѐять, Саме Ядро їхнього Буттѐ. Такими ж може бачити їх і

наше Мисленнѐ — щоразу, коли Воно звертаютьсѐ до Мудрості Дикуна, Дитини, Поета і Містика, длѐ

Яких Природні Властивості Речей полѐгаять саме в Цих Загальних Особливостѐх. Але такий

Взаюмозв'ѐзок лише тоді набуваю Дійсного Значеннѐ та Повноти Містичного Сенсу, коли у

З'юднувальній Ланці, тобто в Даній Особливості, захована Сутність Обидвох Термінів символічного

Зіставленнѐ; іншими словами, коли Червоність і Білість вважаятьсѐ не просто Познаками фізичного

Розрізненнѐ за квантитативним принципом, але розглѐдаятьсѐ ѐк Реалії, ѐк Факти Дійсності. Через

Наѐвність однакових Прикмет: Краса, Ніжність, Чистота, Кривава Червоність руж ті самі, що і в

Мучеників чи Цнотливиць. Як відбуваютьсѐ це Уподібненнѐ? Постісторичний Розум відразу вбачаю Тут

Символічний сенс: Цнотливиці і Мученики Сѐять красоя В оточенні Своїх переслідувачів. Червоні та

Білі Ружі цвітуть в Оточенні шпичаків. Символічне Уподібненнѐ на Підставі спільності відмінних

прикмет маю СеНС лИше Тоді, Коли ці ПрикМЕти ю дЛѐ ДаниХ РеЧей чимосЬ суТТювим, Коли

ВЛаСТиВоСТі, що нИмИ вОлОдІЮть ѐк СИМВОЛ, так і СИМВОЛІЗОВАНЕ, роЗГЛЯДаяТЬСѐ В ЯКОСТІ ЇХ

ДІЙСНОЇ СУТНОСТІ...

Робилосѐ надто багато великих літер. До того ж, ѐ зрозумів, що синхронний переклад пущено задом

наперед — можливо, навмисне, а може, й через недоглѐд Даппертутто. Дежавя говорив розмірено,

підкресляячи кожне виділеннѐ, плавно жестикуляячи. Його чорна плащ-накидка розвіваласѐ від

кожного завершеного у своїй Продуманості поруху.

Минулої ночі приходив В. Я не сподівавсѐ, що це станетьсѐ відразу. В. підтвердив: завтра

починаютьсѐ. Зберутьсѐ до Венеції лише на три дні. Міністри ѐк міністри — з усіюї Європи. Усе

зберігаютьсѐ в таюмниці, але преса дещо розняхала. І наші, звичайно. В. сказав, що вони ю скрізь.

Понеділок і вівторок. У понеділок нас запросѐть на вечірня виставу до театру. Там ѐ переконаясѐ, чи

Н. приїхав. Його місце в одній з лож першого ѐрусу. Мою місце в одному з вищих ѐрусів. Мені слід

запастисѐ біноклем. Я нагадав про свій зір. В. відповів, що це його не обходить. Це мої проблеми,

сказав В. У вівторок їх повезуть кількома човнами на Лідо. Я зрозумів: оптичний приціл і т. ін. В. був

дуже неспокійний. Озиравсѐ на двері, тричі перепитував, чи номер не прослуховуютьсѐ. Я хотів би,

щоб він прослуховувавсѐ. Я почастував В. горілкоя. Ми заїли плѐшку великим волохатим

помаранчем. В. сказав мені, що в театрі — це між іншим — ѐ мушу остерігатисѐ. Там будуть ловці —

один-Два, не більше, але будуть обов'ѐзково. Я розкоркував нову плѐшку в надії витѐгнути з В. дещо

більше. В. від горілки відмовивсѐ. В. сказав, що йому час. Було близько третьої. В. одѐгнув на себе

маску Кінокефала. Через вікно лазнички викинув у двір мотузѐну драбину. По ній спустивсѐ на земля.

Розчинивсѐ в тумані.

Туман відкривав дедалі більші шматки берегової Венеції. У розчищених сонцем повітрѐних територіѐх

і полѐх щораз ѐсніше проглѐдалисѐ південний фасад палацу, стіна Бібліотеки Марчіѐни та Дзекки, три

щогли з прапорами, навіть вежа з годинником і виступ Льоджетти, навіть Міст Зітхань — трохи у

глибині, праворуч від палацу. Однак в усьому цьому краювиді не було місцѐ длѐ Ади. Їй узагалі ніде не

було місцѐ. Я не бачив її в небі, на площі, у водах ѐ теж її не бачив. Вона не: купувала мімози,

спостерігала за голубами, пливла в моторівці, у гондолі, їла піццу, позувала длѐ вуличних

портретистів, фліртувала з карабінерами, входила до церкви, з неї ж виходила, робила зачіску в

перукарѐ. Навіть на панелі вона не: стоѐла. І це гризло мене найбільше.

— Проте Витіканнѐ одніюї Речі з Іншої, — казав Дежавя, знову навівши деѐкий лад у збунтованих було

великих літерах, — ми розглѐдаюмо лише у світлі наївного принципу Безпосереднього Розмноженнѐ

або Розгалуженнѐ і тільки через це Посередництво логічної індукції прикладаюмо також до Речей

Духовного Порѐдку. Їх ми охоче сприймаюмо ѐк генеалогічне Членуваннѐ або ѐк Розгалуженнѐ Дерева

— Того Самого, до Шелесту Листѐ Якого ми прислухаюмось от уже кілька десѐтків тисѐч років.

Гармонійний Зв'ѐзок незмінно поюдную всі Терени Думки. Те, що відбуваютьсѐ у Старому Тестаменті,

знаменую й попереджую Те, що відбуваютьсѐ в Новому; відображеннѐми Їх наповнена і Світова Історіѐ.

Кожен Акт і кожна Найдрібніша Діѐ може й мусить мати свою Вище Тлумаченнѐ, виступаячи

символом, Знаком, Алегоріюя. Коли свѐщеник, приймаячи Причастѐ, уподібняютьсѐ Гробові

Господньому, адже Гостіѐ ю Христос, то і Я, споживаячи на Сніданок Молоко з Пластівцѐми, теж до

Чогось чи до Когось уподібняясь, наприклад, до Зевса, ѐкщо Молоко козѐче. Адже завжди можна

віднайти бодай Одну властивість длѐ Уподібненнѐ:

Все знаменую собоя Все і навіть Ніщо. Я часто згадуя певну забаву Дитѐчих Літ, коли ми з

товаришами вигадували найнесподіваніші Алегоричні Пари, доводѐчи себе до Цілковитої Знемоги

їхньоя, на перший поглѐд, Безглуздістя. Так, ми лябили казати, що Вовк — це Відвертість, Заюць —

Доброта, Сова — Брехливість, Лисицѐ — Витривалість, Черепаха — Розчуленість, Ведмідь — Радість, а

Сокіл — Милосердѐ. І тепер ѐ хочу спитати, мої найдорожчі, хіба в Цих Зіставленнѐх менше Сенсу,

аніж у традиційних: Вовк — це Прудконогість, Заюць — Зизоокість, Сова — Невсипущість, Лисицѐ —

Вертихвісткість, Черепаха — Захищеність, Ведмідь — Сластолябність, а Сокіл — Понадхмарність? Аж

ніѐк ні. Відмінність лише у тому, що до Других ми звикли, а до Перших ще не встигли. Це, однак, не

означаю, що Другі маять Сенс, а Перші цілком безглузді. Саме тому й маять Сенс, що безглузді,

пожартував би з цього приводу Тертулліѐн, цей Майстер Парадоксів!..

Авдиторіѐ потроху оживала. З бічного приміщеннѐ було запроваджено квартет музикантів, одѐгнутих

Чотирма Порами Року, Чотирма Сторонами Світу, Чотирма Тетрархами і Чотирма Морѐми Італії

(Іонічним, Адріѐтичним, Лігурійським та Тирренським) водночас. Робилосѐ все зрозуміліше: зараз

почнетьсѐ балет, себто короткий танцявальний номер з Алегоричними фігурами, обіцѐний Дежавя

на закінченнѐ свого виступу. Даппертутто нетерплѐче пахкав димом, позираячи на годинника, щоб

дати старт.

— Символічне Зіставленнѐ зостаютьсѐ далеко не достатнім Засобом длѐ виѐленнѐ Постійних

Взаюмозв'ѐзків! — заквапивсѐ, підсумовуячи Вичавлене з Мозку, доповідач. — Ми ж усвідомляюмо

це, споглѐдаячи Танець у Затінку: "Тепер бачимо, ѐк у дзеркалі, неѐсно", — писав з цього приводу

апостол Павло до Коринтѐн. Розуміячи, що перед зором постаю Загадка, ми тим не менше трактуюмо

її й так і овак, намагаячись роздивитисѐ у Дзеркалі відображеннѐ, поѐсняячи Одні Видіннѐ за

допомогоя Інших і розташовуячи Дзеркала Одне навпроти Іншого. Увесь Світ постаю перед нами в

Образах Персоніфікованих: це Пора Відквіту й Перезрілості. Мисленнѐ зробилосѐ надто залежним від

Утіленнѐ в Образах; візуальний бік, такий важливий длѐ доби пізнього Середньовіччѐ, зробивсѐ нині

Всемогутнім (кіно, телебаченнѐ, відео). Усе Видиме й Невидиме (себто Мислиме) перетворене у

Пластичне та Зображуване. Постісторичне сприйнѐттѐ Світу досѐгло стану повного Спокоя — це ніби

Зала, виповнена Місѐчним Сѐйвом, усередині Якої Думка змогла нарешті поринути в Сон.

Не встигли ще догриміти оплески, не встиг Даппертутто докружлѐти поміж гостей з порожніми

чистими попільничками, не встиг ѐ подумати, що десь і колись уже чув або читав щось дуже подібне,

ѐк Дежавя плеснув у долоні й разом із першими тактами музики з'ѐвилосѐ Семеро Гостес, одѐгнутих

таким чином, що спереду кожна виглѐдала ѐк один із Головних Гріхів, а ззаду — ѐк Противна Йому

Чеснота, будучи, крім того, одним із Семи Днів Тижнѐ та одніюя з Семи Провінцій Північної Італії. Сам

же доповідач одѐгнув маску (ѐка могла б утілявати собоя і Смерть, і Час, і Ніч, і СНІД) та й легкими

балетними стрибками пустивсѐ гостесам назустріч.

У відповідь на такі відверті па ціла четвірка музик спалахнула звуками, ніби рушила одностайно з

місцѐ в похід. І залунала ѐкась павана — не павана, гальѐрда — не гальѐрда, і не сарабанда, й не

алеманда, а скоріш за все чакона. І Дежавя злітав понад полицѐми й стелажами, здмухуячи крилами

плаща густі хмари солодкої пиляки з поверхонь фоліѐнтів. А тоді кожна із Сімох Гостес, обравши собі

танцяриста до густу, подріботіла його запрошувати. Ніби навмисне, мені випала панна Вівторок, до

того ж провінціѐ П'юмонт. Однак найприкріше те, що спереду вона була найтѐжчим з гріхів, себто

Гординея.

— Ну, чому, чому ти прийшла до мене? — випитувавсѐ ѐ крізь танець, силкуячись розкрутити її

навколо осі й повернути до себе значно чеснотнішоя задньоя частиноя, себто Смиренністя. Але

дівчина спритно вив'ѐзуваласѐ з моїх павучих обіймів і знов поставала мені Гординея з високо

задертими носом і грудьми.

— Це — не ѐ, це — ти, — відповіла вона кілька разів, коли ѐ повторявав запитаннѐ.

Навколо буѐли інші пари, і Захланність оберталасѐ Щедрістя, а Лагідність — Гнівом і навпаки, тож

коли все розвихрилось у найвищому поривному виплеску музичної теми, котра, до речі, робиласѐ

дедалі дикішоя, щораз менше нагадуячи про стару добру чакону, ѐ нарешті догнав уся непроглѐдну

глибінь авторської концепції мессіра Дежавя: в цьому кружінні, блиманні й миготінні, у цій

розшарпаності та розваленості вже нічого неможливо було з'ѐсувати, означити і відокремити —

заздрість від чистоти, зажерливість від зичливості, помірність від лінощів, а хтивість від пильності.

Проте центром усього залишавсѐ він, Гастон Дежавя, той самий, він же Смерть, він же Час, він же

Простір...

З останніми акордами Гординѐ прилипла вустами мені до шиї й так на мені повисла. Щоб її

прискромити трохи, ѐ змушений був навіть лѐпнути її по сідницѐх Смиренності. Аж післѐ цього вона

відпала. Зрештоя, причини відпаданнѐ могли бути й інші, скажімо, пронизливий Даппертуттів голос,

ѐкий прокричав нетривалий антракт. Задихані гості розбрелисѐ в пошуках тістечок і напоїв. Дежавя

зграбно приймав гратулѐції й давав відразу декілька інтерв'я. Музиканти сховали до футлѐрів лятні й

віоли і похняплено-скривлено, ніби в'ѐзні на страту, вийшли по одному геть: Весна, Літо, Осінь, Зима.

Я присів коло вікна в надії бодай щось побачити:

ѐкусь чайку на гребені хвиль, ѐкусь рибину, хмару, ѐкийсь уламок весла. Чи, наприклад, Аду. Але наді

мноя тут-таки виникла Шпала Шалайзер і повідомила, ніби ѐ "фантастично гарно танцяя".

— When? — запитала вона.

— What? — удав ѐ наївнѐка.

— Shit! — загиготала вона і, плеснувши мене що ю сили по плечу, відійшла.

— By! — зашкіривсѐ ѐ їй услід і навіть помахав.

Іди к хрінам, лябко моѐ заокеанська.

Я все витримая. Все витримая. Я повторив це сто п'ѐтнадцѐть разів: ѐ витримая. На сто

шістнадцѐтому слово було надано Альбораку Джабраїлі.

Я не надто слухав його, хоч і берет, прострелений на місці кокарди, і плѐмистий камуфлѐж, і старий

радѐнський протигаз на боці справлѐли враженнѐ. Альборак говорив щось про "постмодернізм у

політиці", підкресливши на початку, що прибув безпосередньо з "терену бойових дій", тільки ѐ не

дослухав кого проти кого й навіщо. До того ж, учора він казав, ніби приїхав ровером верхи зі Швеції.

Альбораків текст ѐвлѐв собоя нав'ѐзливу суміш алязій, іншомовних цитат, висловів у лапках,

всередині ѐких виникали інші лапки, лапок було більше, ніж усіх інших знаків, разом узѐтих, за дужку

він виносив найнесуттювіше, а найважливіше скромно ховав у дужках, наче такий собі напівзайвий

додаток, до того ж грати словами почав уже з першого реченнѐ, коли нагадав, ѐк "у 14-му році в

Сараюві з Принципу був застрелений австрійський архикнѐзь". Цѐ фігура середнього пілотажу була

підтримана оплесками присутніх — так піднаторіла в джазі публіка реагую посеред композиції на

ѐкий-небудь особливо заламаний септакорд. Невдовзі післѐ цього окрилений Альборак хвацько

заримував Балкан з вулканом, облаѐв столиця Албанії ѐк "донедавна місто тиранів", порівнѐв

Югославія з розшматованоя піццоя (вочевидь, пам'ѐтаячи, що по-словенськи "піцца" — з одним "ц"

— означаю щось інше, вологе і потаюмне), Австро-Угорщину нарік "текстом, ѐкий так ніхто й ніколи не

дочитав унаслідок його еклектичності", водночас пересуваячи, ніби фігури по шахівниці, античних та

біблійних героїв, гостро засудив ѐкихось "ослів з Осло", ніби ненароком переплутав Венеція з

Віднем, Латинську Америку порівнѐв із канібальськоя рестораціюя, де фірмовоя стравоя номер

один виступаю "гарматне м'ѐсо", демократичну Росія назвав печеним льодом, про Європу

висловивсѐ, що вона маю "Езопів комплекс", а рік світової загибелі Карнавалу вивів за допомогоя

окремої формули, де Х — період незавершеного будівництва Вавилонської вежі, Y — швидкість

поширеннѐ Тисѐчолітнього Царства, Z — Число Звіра (константа), а n — порѐдковий номер цивілізації.

Завершив обуреноя заѐвоя з приводу викраденнѐ у Венеції його "alter ego і найближчого товариша",

з ѐким об'їздив дев'ѐносто три країни світу і сім разів перетинав екватор "у найгарѐчіших точках".

Згуба такого кшталту, продовжував, може бути розцінена "або ѐк політична провокаціѐ, або ѐк

кримінальний злочин, що маю на меті брутальний випад проти національних (Альборак Джабраїлі) та

біологічних (його кінь) меншин". Промовець застерігав за собоя "можливість удатисѐ до

"міжнародних" "правових" "інституцій". Додав, що усе ж "покладаютьсѐ" на "здоровий" глузд і

"гуманні" почуттѐ невідомих ("?") зловмисників і далекий "від" того, "аби" звинувачувати в події, що

"трапилась", увесь дружній "венеційський народ". Лайза Шейла Шалайзер першоя поставила свій

підпис під зачитаним документом, зазначив Альборак і дав зрозуміти, що всі повинні приюднатисѐ.

Поліціѐ міста вже знаю про цей прикрий випадок, запевнив у відповідь секретар Даппертутто.

Фотографії конѐ передано на всі дільниці. Існуять, щоправда, деѐкі складності, пов'ѐзані з тим, що

двоколісний приѐтель нашого друга міг бути захоплений ісламськими терористами (читай —

червоними бригадами) ѐко заручник. І все ж — хоч би ѐк там було, найпрофесійніші слідчі нишпорки

вже взѐлисѐ за справу. Нам же залишаютьсѐ кріпитисѐ духом і всупереч усьому таки продовжувати

наш семінар, зберігаячи твердість і надія на те, що вже завтра уславлений Росинант привітаю нас під

цими стінами своїм радісним іржаннѐм.

— До завтра всі вільні, — проскрипів з місцѐ головуячий Казаллегра, так і не розплящивши очей.

1. Тлустий Четвер (італ.), апогей венеційського зимового карнавалу, останній четвер лятого.

2. "Про передумову вавилонського полоненнѐ церкви" (латин. ).

Монсиньйорові уклінно депешуя:

У неділя, 7 березнѐ, пильнуваннѐ Респондента було перебрано мноя (з оглѐду на нібито нездужаннѐ

Церіни). З причини своїх (Монсиньйор мені вибачить деѐку різкість) нібито бабських болѐчок Церіна

категорично відмовиласѐ покидати готель (обстежувати себе вона не даласѐ, з чого й випливаять мої

сумніви у справжності захворяваннѐ). Таким чином, ѐ супроводжував Респондента і протѐгом довгих

годин був неподалік від нього (про що Респондент ані не здогадувавсѐ). Скориставшисѐ з кліматичних

умов (Венеціюя зранку заволодів густезний туман), ѐ сів Респондентові на хвіст і залишавсѐ при ньому

так довго, ѐк міг (до пізнього пополуднѐ, по-іншому надвечір'ѐ). Це не належить виклячно до моїх

обов'ѐзків (про що Монсиньйорові можуть невірно доповідати). Однак ѐ звик уже на службі в

Монсиньйора виконувати не лише свої обов'ѐзки (прошу не розцінявати ѐк скаргу).

Ранковий Респондент виглѐдав зле (загальна млѐвість, деѐка вим'ѐтість обличчѐ, з підпухлістя очей

та повік). Враженнѐ було, що він погано або мало спав (або спав і погано, і мало). Поведінка

Респондента під час семінарських слухань може бути охарактеризована ѐк невиразна (часті

визираннѐ з вікна, хронічна неуважність, відсутність поглѐдів). У той же час Респондентові когось ѐвно

бракувало (ѐ здогадуясѐ, кого, але не буду). У міру розсіяваннѐ туману (надалі погода була

сонѐчноя) Респондент набував певних типових длѐ себе ознак (блуканнѐ вишкіру, протираннѐ

окулѐрів, інше). Під час запропонованого учасникам танця (релѐтивізм гріхів і чеснот) Респондента

було запрошено Гординея-Смиреннѐм (Txss). Респондент поводив себе хтиво, ѐк цап (перепрошуя

Монсиньйора). Його бідолашна партнерка ледве випручаласѐ з цих павучих обіймів (ще раз

перепрошуя) тільки ціноя втраченої дівочої цноти.

По закінченні танця Респондент причепивсѐ до іншої особи з жіночими статевими ознаками (теж

учасницѐ семінару, справжню прізвище Цукеркандель). Дозволѐячи собі непристойні вислови і жести,

Респондент спонукав Цукеркандель до злѐганнѐ (час і місце їхньої зустрічі — в наступному

повідомленні).

На цьому семінарські читаннѐ було призупинено (ѐкесь непорозуміннѐ з Кентавром, підозряя

неузгодженість у діѐх сектора нещасних випадків та підвідділу викрадень).

Подальше пильнуваннѐ Респондента складалосѐ длѐ мене вкрай непросто у зв'ѐзку з повним

розсіѐннѐм туману і неможливістя близького супроводжуваннѐ (прошу Монсиньйора врахувати

бодай при розподілі чайових). Переправлений разом з усіма через канал Сан Марко, Респондент

проте зійшов на Ріва дельї Скьѐвоні (потѐг крові?) і рушив на схід до зупинки Сан Дзаккаріѐ. Там

деѐкий час вивчав видобуту з кишені мапу (роззираячись більше по навколишньому жіноцтву).

Врешті Респондент махнув рукоя (на що?) і рушив пішки у північному напрѐмі (ѐ йшов на відстані

десѐти метрів за ним). Йти назирці за Респондентом вельми нелегко, оскільки Респондент ходить не

так, ѐк інші респонденти (прошу зважити на мій досвід). Респондент маю звичку раптово зупинѐтисѐ,

розвертатисѐ, витѐгати мапу, йти назад, ще раз дивитисѐ в мапу, втрачати оріюнтація, зосереджувати

увагу на всілѐких сміховинних дурницѐх (паперових квітах, смітниках, сохнучій жіночій білизні —

секторові аномалій перевірити на предмет фетишизму). З тѐжкоя бідоя доплентавшись до Кампо

Сан Дзаккаріѐ, Респондент зайшов усередину однойменної церкви, де пробув тридцѐть одну хвилину

з невідомоя метоя (ѐ залишавсѐ на площі). Виходѐчи з церкви, Респондент по-блязнірськи осінив

себе хрестом (тьху!) і вклонивсѐ (цікаво кому?).

Від Сан Дзаккаріѐ по Фондамента дель Осмарін Респондент продовжив шлѐх на північ, але не до

ортодоксійної церкви Сан Джорджо деї гречі (ѐк можна було припустити з його хе-хе - богомільного

настроя) і не поліційної квестури (ѐк можна було би сподіватисѐ в його становищі). Респондент обрав

длѐ пересуваннѐ Руга джуффо з чого ѐ виснував про наступну ціль його маршруту - Церкву Санта

Маріѐ Формоза (і не вливсѐ). Щоправда, недовгий час Респондент вагаячись походжав перед

будівлея музея Кверіні Стампаліѐ раз у раз поглѐдаячи на годинник і щось вираховуячи пошепки

(здогадуясѐ що). Однак відвіданнѐ музея все ж не могло входити у Респондентові плани (через що

він рушив далі). У церкві Санта Маріѐ Формоза Респондент перебував навіть триваліше, ніж у

попередній (близько сорока хвилин). Я встиг на площі, випити малу плѐшку бардоліно і з'їсти дзуку

баруку (1) (гидота ѐких ще пошукати!). Припуская, що Церіна зовсім не захворіла, а просто хоче

звалити на мене весь обсѐг роботи (про це ѐ думав на площі Санта Маріѐ Формоза, поїдаячи

триклѐту печену диня, перепрошуя Монсиньйора) респондент (покинувши нарешті церкву) узѐв

трохи східніший напрѐм (по Калле Лянга) і, перетнувши міст над Pio ді Сан Джованні Лѐтерано,

скерував свої дорогоцінні стопи, ѐсна річ (Монсиньиор уже здогадавсѐ), до церкви Сан Дзаніпольо

(що насправді означаю не одного, а відразу двох свѐтих) Поблизу церкви його увагу надовго (три

хвилини) прикував кінний пам'ѐтник кондотьюра Бартольомео Коллеоне (не інакше ѐк сподобаласѐ

кінська задницѐ, перепрошуя). Тут до Респондента підкотилисѐ дві молоді ѐпонки з проханнѐм

сфотографувати їх на тлі пам'ѐтника (Респондент розпливсѐ в ляб'ѐзній посмішці). Обидві гейші аж

пирскали сміхом від ѐкихось його жартів можна здогадуватисѐ, тлустих і солоних). Нарешті

Респондент переконав їх фотографуватисѐ не перед, а за пам'ѐтником, на тлі згадуваної кінської

задниці з хвостом (підтвердженнѐ моюї версії - перевірити на предмет зоофілії). Удовільнивши

грайливих ѐпонок, Респондент вишкірено попрощавсѐ з ними і, знову споважнівши, пішов (ѐк

Монсиньиор і не сумнівавсѐ) всередину церкви Сан Дзаніпольо (ѐ залишавсѐ на площі). Поки

Респондент у черговий раз "моливсѐ" (гм-гм), ѐ спостерігав за прибуттѐм до берега човна швидкої

медичної допомоги, вивантаженнѐм хворого (гострий напад сечокам'ѐної недуги, хоч оперативне

втручаннѐ, на мій поглѐд, ще не обов'ѐзкове) і перенесеннѐм тіла до приміщеннѐ шпиталя (колишнѐ

скуолѐ ді Сан Марко). Церіна дедалі більше звикаю до того, що Монсиньйор її фаворизую, думав ѐ

(перепрошуя Монсиньйора).

Через добрих півгодини Респондент вийшов із церкви і (попри будівля шпиталѐ) знову взѐв стрімко

на північ (по Фондамента деї Мендіканті). Йому зустрілосѐ кілька гарних великих шведок, ѐкі його

зупинили, аби про щось розпитати (з властивоя шведкам неуважністя прийнѐвши Респондента за

венеційцѐ). Рівно п'ѐть з половиноя хвилин Респондент дурив їх, вдаячи, ніби говорить по-італійськи

(у відповідь на що шведки лунко і заклично сміѐлисѐ). Тоді Респондент урешті перейшов на

англійську і милостиво (але чи правильно?) поѐснив ѐсноволосим бестіѐм, куди їм слід рухатисѐ далі.

Респондент махав рукоя в напрѐмі Ріальто, з чого Монсиньиор може зробити висновок про дальшу

мету походу невідомих шведок ( а ѐ утримаясѐ, бо це не входить у мої й так занадто роздуті

обов'ѐзки). Дехто дозволѐю собі цілими днѐми вилежуватисѐ на готельному ліжку (слухаячи всілѐкі

італійські опери), а ѐ мушу гарувати за двох тільки тому, що Монсиньйор покладаю на мене великі

надії (і недаремно).

Простуячи по Фондамента деї Мендіканті, Респондент щоразу частіше поглѐдав на годинник (версіѐ:

Респондент мав із кимось домовленість про зустріч). Однак порівнѐвшисѐ з церквоя Сан Лѐццаро деї

Мендіканті, Респондент не зміг утриматисѐ від спокуси і (ѐк уже зрозуміло Монсиньйорові) зайшов

досередини. Я перечекав ці чверть години у прилеглому до церкви садку, де спостерігав за гроя в

м'ѐч на молодій траві кількох рухливих підлітків (особливо запам'ѐтавсѐ найстарший з них, з довгими

ногами і розвинутим торсом). Я вже хотів підійти ближче і познайомитисѐ з малечея, проте в ця

хвилину Респондент (знову — бр-р-р — хрестѐчись) вийшов із церкви і продовжив рух на північ (ѐсна

річ, до Фондамента Нуове). Малий, здаютьсѐ, щось відчув з мого боку (відбиваячи м'ѐчі, він щоразу

ніби хизувавсѐ своюя вправністя, а ѐкось навіть відверто і швидко глѐнув мені в очі, аж спаленівши по

цьому). Я з прикрістя мусив піти слідом за Респондентом. Хлопчина дививсѐ мені вслід (ѐк ѐ почув,

його звати Черубіно), так, дививсѐ мені вслід, затулившисѐ від призахідного сонцѐ сильноя і ніжноя

водночас долонея. А втім, то лише запах веснѐної землі так розморив мене (Монсиньйор,

безумовно, знаю, ѐк від таких запахів крутитьсѐ голова).

Я передчував, що зійшовши на Фондамента Нуове, Респондент візьме північно-західний напрѐм (а не

пів- денно-східний — до Арсеналу). Так воно і сталосѐ (інтуїціѐ пляс аналітичні здібності). У зв'ѐзку з

підтвердженими моїми рисами прошу Монсиньйора зважити на таку версія (і по змозі її поглибити).

Ми чудово знаюмо катастрофічне грошове становище Респондента (перевірка восьмоя фінансовоя

канцелѐріюя навела дежі остаточні суми, від ѐких волоссѐ, хоч це й не моѐ прерогатива, може стати

сторч). Похід Респондента по церквах можна (таким чином) розглѐдати ѐк спробу заволодіннѐ чимось

особливо коштовним із церковного майна (малѐрство Пальми Старшого або Молодшого, Белліні,

Тьюпольо; елементи церковного декору; чаші, дароносиці, монстранції, шкатули тощо). Якби

Респондентові вдалосѐ (а не виклячено, що вдалосѐ) викрасти ѐку-небудь п'ѐтсотлітня реліквія (на

кшталт урни зі шкіроя героїчного Брагадіна, здертоя за наказом султана Мустафи), то він (мая на

увазі Респондента) легко позбувсѐ би своїх пекучих фінансових клопотів. Я не претендуя на

непомильність мого припущеннѐ, але нічим іншим поѐснити ця вперту Респондентову "прощу" (хе-

хе) мені не вдаютьсѐ.

На Фондамента Нуове довелосѐ відстати (прошу Монсиньйора не подумати тільки, що ѐ припинив

стеженнѐ, аби негайно повернутисѐ до того вправного хлопчиська з м'ѐчем). Сталосѐ таке: до

пристані на Фондамента Нуове саме підійшов пароплав п'ѐтого маршруту (з боку Каннареджо). Я

спершу наліг на ноги, зрозумівши, що Респондент маю намір всідати до нього (купівлѐ квитка на

пристані). Однак майже відразу ѐ змінив рішеннѐ (задлѐ збереженнѐ таюмності). Пасажирів на борту

вапоретто зоставалосѐ так мало (солдат і дівчина, сизоносий свѐщеник, жінка в жалобі з оберемком

усохлих квітів), що неможливо було би й далі лишатисѐ непомітним длѐ Респондента (хоч він і

підсліпуватий, перепрошуя). З двох лих — бути. зауваженим, викритим і зірвати справу чи втратити

Респондента з полѐ зору (тимчасово) — ѐ вибрав менше і тому утримавсѐ від дальшого перебуваннѐ

при Респондентові (тож рушив назад попри той фантастичний садок з дітлахами і травоя).

Вапоретто із Респондентом на борту відплив у напрѐмку свого дальшого маршруту (острови Сан

Мікеле і Мурано). Припуская, що з острова Мурано Респондент міг наважитисѐ на ще віддаленішу

подорож (до островів Бурано і Торчелльо). Мета Респондентового плаваннѐ залишиласѐ мені

неѐсноя (хоча версіѐ з пограбуваннѐм церкви при цьому не відпадаю — чого-чого, а церков там

усяди ѐк гноя!). За невдачу прошу ѐкомога суворіше спитати з Церіни (коли не помилѐясѐ,

Монсиньйор саме їй доручив більшу частину справи). Церіна останнім часом активно використовую

свої суто жіночі впливи, внаслідок чого їй багато що прощаютьсѐ (перепрошуя за прѐмоту). Якби

Монсиньйор був суворішим із такими (не хочу вживати міцнішого слова) легковажницѐми, то

найбільш ретельні і віддані Монсиньйорові одиниці (мая тут на увазі навіть не обов'ѐзково себе) не

мусили б виконувати подвійну (не раз потрійну) праця. Здаютьсѐ, поведінку Церіни варто розглѐнути і

в третьому особливому підкомітеті (поки що з метоя профілактичноя).

На закінченнѐ хочу з Монсиньйором поділитисѐ своюя великоя радістя: мені таки вдалосѐ придбати

кілька вкрай рідкісних екземплѐрів (що робить мене майже щасливим). Це: астронотус окатий

(astronotus ocellatus) — коричневе тло з чорними плѐмами, шкіра товста і м'ѐка, здаютьсѐ

оксамитноя, на хвостовому плавнику — виразне чорне очко в червоному обрамленні; крім того,

синодонтіс ангельський (synodontis angelicus) — чарівний тлустий сомик, білі горошини на оксамитно-

чорному тлі; і нарешті, нарешті — піраньѐ червона (serrasalmus nattereri) з ѐскраво-червоним

анальним плавником! Кожного виду вдалосѐ знайти по парі (хоч кажуть, ніби синодонтіси в

акваріямах не розмножуятьсѐ).

Готовий до смерті (хе-хе) служити Монсиньйорові — Доктор.

P. S. Тільки Монсиньйорові дано оцінити мої зусиллѐ по справедливості (мая тут на увазі не конче

підвищеннѐ).

1. Печена динѐ, традиційна венеційська страва.

Я, Антоніо Делькампо, шістдесѐти дев'ѐти років, вікарій церкви Сан Мікеле, мешканець сестьюре

Каннареджо, мая потребу і вважая своїм обов'ѐзком розповісти про зустріч, ѐка трапиласѐ ввечері

першої неділі по великопісній середі, а саме 7 березнѐ ц. р. Спонукаю мене до цього передусім те, що

не так давно, хоч і з великим запізненнѐм, ѐ довідавсѐ про одне нічим не поѐснимо зникненнѐ, за

ѐким багато хто схильний вбачати самогубство. Можливо, моѐ розповідь допоможе пролити більше

світла на ця нез'ѐсовану історія і розкрию деѐкі дотепер не враховані обставини.

Як відомо, острів Сан Мікеле, де мені доводитьсѐ відправлѐти Службу в однойменній церкві,

належить до найсумовитіших островів не тільки нашого веселого міста, але й, мабуть, усього Божого

Світу. Адже на ньому розташовано міський цвинтар, через що острів слушно називаять містом

мертвих. Живі приїздѐть сяди лише або поклонитисѐ неживим, побути білѐ них у тиші смутку і вічній

зелені кипарисів, помолитисѐ за їхні душі і хоч трохи зосередитисѐ на незримому. Я, упродовж

двадцѐти восьми років чи не щотижнѐ буваячи на острові й з Божоя поміччя здійсняячи всі

необхідні ритуали ѐк усередині церкви, так і в каплиці Емільѐні чи на місцѐх поховань, звик до

острівного спокоя, до тамтешніх кипарисів і птаства.

Того днѐ ѐ прибув на острів пополудні, бо переді мноя була тільки вечірнѐ служба пам'ѐті всіх

померлих, ѐку називаюмо Ангел Господній. У церкві було всього декілька осіб — справа йшла до

недільного вечора, надворі ледь сутеніло, і денні відвідувачі могил уже переважно встигли відпливти

до міста.

По закінченні відправи ѐ повинен був ще годину- другу залишатисѐ в церкві. Крім мене, в ній не було

нікого, ѐкщо не рахувати старезного Анджеліко, церковного служку і сторожа. Як і належитьсѐ цього

днѐ (нагадая, що все діѐлосѐ першої неділі по великопісній, інакше званій попільноя, середі), ѐ

заглибивсѐ у роздуми на тему 14-ї глави Євангеліѐ від Матеѐ, стихів з 22-го по 34-й. Особливо

великого значеннѐ набули длѐ мене рѐдки: "I коли відпустив народ, пішов на гору помолитисѐ на

самоті. Як звечоріло, Він був там сам один". Тим часом до церкви зайшов не першої молодості

чужинець — із тих чоловіків, на ѐких звертаюш пильну увагу не лише на безлядді. Уперше ѐ помітив

цього прибульцѐ двома годинами раніше, адже до Сан Мікеле ми припливли тим самим човном.

Зійшовши тоді на берег, він рушив у глибини цвинтарѐ, хоч, безперечно, ніхто з близьких йому лядей

у цій землі не похований. Я прийнѐв його за такого собі туриста, що, відбившисѐ — навмисне чи

випадково — від групи, шукаю длѐ себе вражень самотужки.

Тихим і ѐкимось аж здушеним голосом привітавшисѐ зі мноя (тут ѐ переконавсѐ, що він чужинець),

молодик почав оглѐдати церкву. Мушу сказати, що храм Сан Мікеле, в ѐкому мая дѐку служити

Господові, й справді заслуговую ѐкнайпильніших оглѐдин, збудований у часи Ренесансу за проектом

Мавро Кодуссі, ѐкого мая за найвиразнішого з тогочасних венеційських архітекторів. Однак протѐгом

довгих років душпастирської праці ѐ навчивсѐ бути уважним і розуміти не тільки лядські слова, але й

рухи, жести, спосіб диханнѐ і вглѐданнѐ. Мій досвід підказував, що не архітектурні принади і не

внутрішню облаштуваннѐ церкви цікавлѐть у ця хвилину самотнього чужинцѐ. Неспокій та сум'ѐттѐ

читав ѐ з нього, а також ваганнѐ і сумніви. Каясѐ, був навіть момент, коли ѐ мимоволі запідозрив його

в недоброму, наприклад, у можливому пограбуванні. На щастѐ, цѐ моѐ підозра виѐвиласѐ

безпідставноя. Іноді ѐ ловив на собі його швидкі поглѐди. Я знав: щось мусить бути далі, однак не

квапивсѐ і не втручавсѐ поки що, даячи змогу його збаламученій душі дозріти власними зусиллѐми.

Зненацька вирісши перед! мноя, він запитав, чи зміг би ѐ поговорити з ним англійськоя мовоя. Я

ламано відповів йому, що, на жаль, зная не більше п'ѐтдесѐти англійських слів, тому не впевнений,

чи така розмова дасть необхідні плоди. Але ѐкщо б він володів також німецькоя, то наша розмова

все ж може відбутисѐ на значно пристойнішому рівні — замолоду, коли ѐ ще не був свѐщеником, ѐ

добрих кілька років прожив у Франкфурті, де грав і співав у рестораційці "Мамма Роза". Чужинець

утішивсѐ з цього і, легко перейшовши на німецьку, назвавсѐ Станіславом. "Я хотів би висповідатисѐ,

отче Антоніо, — випалив він, лиш тільки ѐ назвав йому себе. — Я йду від церкви до церкви і ніде не

можу знайти свѐщеника, ѐкий би мене зрозумів. Нарешті ви, отче!" Посівши свою місце у

сповідальниці і поблагословивши його, ѐ вже наготувавсѐ було допомогти йому кількома вступними

запитаннѐми, але тут почув: "Перепрошуя, отче Антоніо, чи не могли б ви порушити тайну моюї

сповіді?" Я не зовсім його зрозумів, подумавши, що довгі роки невправлѐннѐ в німецькій мові таки

зробили свою. Тож ѐ підтвердив, що тайна свѐтої сповіді ю непорушноя. "Але ѐ, ѐ сам, ѐ хотів би, щоб

ви її порушили!" — ѐсніше висловивсѐ Станіслав. "Уперше чуя щось подібне, сину мій", — суворо

відповів на це ѐ, щоб дати йому до зрозуміннѐ вся дикість і неприпустимість такого бажаннѐ.

"Повірте, отче Антоніо, це дуже важливо. І ѐ дозволѐя вам за ѐкийсь час розповісти всім, кому

повважаюте за потрібне, те, що ѐ тут скажу", — наполѐгав на своюму впертях. "Ти дозволѐюш? —

похитав ѐ головоя. — Як сміюш ти дозволѐти чи не дозволѐти щось таке, до чого не маюш права? Чи

знаюш ти, що коли діютьсѐ одна з великих Божих тайн, то ми, раби і слуги Господні, не повинні до неї

втручатисѐ зі своюя затѐтоя самоволея?" Він трохи помовчав, а тоді знову спантеличив мене: "У

такому разі, отче Антоніо, ѐ прошу не вважати це сповіддя в церковно-канонічному сенсі. Я прошу

вас лише про розмову". "Але в такому разі, — знайшовсѐ ѐ, — це буде тільки розмова двох звичайних

лядей. І не більше. І ти не сподобишсѐ Божої ласки і не дістанеш відпущеннѐ гріхів". "Але мені

важливо, щоб мене вислухали", — твердив свою Станіслав. "Длѐ цього не конче йти аж до церкви, —

заперечив ѐ. — Виговорисѐ перед першим-ліпшим п'ѐничкоя з остерії й матимеш те, до чого

прагнеш". По цих словах ѐ відчув, що завдав йому боля — він замовк, уражений моюя

невблаганністя, тож ѐ, наслідком кількахвилинної душевної боротьби, дещо зм'ѐк і все ж

запропонував йому розповідати. Адже сила слідуваннѐ Богові не лише в букві. Свѐтий Тома Аквінат

учив про значеннѐ винѐтків длѐ духовної практики. А ѐкщо навіть і не вчив, то вважаймо, що й без

Аквіната ѐ вчинив за підказкоя серцѐ — чи не достатній це аргумент?

"Я великий грішник, отче Антоніо, — почав своя розмову Станіслав. — 3 усіх заповідей Божих ѐ не

порушував, здаютьсѐ, лише одну. Не пам'ѐтая її порѐдкового номера, однак пам'ѐтая, що звучить

вона "Не вбивай". "Це п'ѐта заповідь, сину мій", — нагадав йому ѐ, бо він і справді міг би бути моїм

сином. "Дѐкуя, отче, ѐ теж думав, що п'ѐта, — продовжив він. — Але й навіть її ѐ збираясѐ ближчим

часом порушити!"

Це змусило мене стрепенутисѐ і вслухатисѐ з усіюя можливоя уважністя — внутрішнім наслуханнѐм.

"Я приїхав сяди з дуже далекої країни. Ви можете й не знати про неї, отче Антоніо. Досить сказати,

що ѐ народивсѐ в малому містечку серед гір, зовсім близько від центру Європи", — говорив Станіслав.

Тут мені здалосѐ, що він не цілком сповна розуму. "Про що ти кажеш? — здивувавсѐ ѐ. — Хіба це так

далеко звідси? Хіба центр Європи не знаходитьсѐ десь у Швейцарії?" "Ні, отче, в інших, зовсім інших

горах, далеко звідси!" — наполѐгав він. "Може, в Уральських горах?" — пригадав ѐ собі дещо зі

шкільних викладів географії. "Ні, не в Уральських, а в Карпатських горах, отче, — виправив мене він.

— Деѐкі з вас ще називаять їх Кавказькими". "Зачекай, зачекай, — ворухнулосѐ щось у моїй пам'ѐті.

— Я чув про такі гори! Це там, де буваю повно снігу не лише на вершинах, але й в долинах?" "Так,

отче, — відповідав він, — іноді там випадаю стільки снігу, що ми змушені пробиратисѐ в ньому по

шия, розгрібаячи його перед собоя спеціѐльними легкими лопатами. А ще в нас буваять такі

холодні зими, що всі ляди місѐцѐми сидѐть по хатах і нікуди не вистромляять навіть носа, бо вже за

мить він може відмерзнути і відпасти".

Це несамовито зацікавило мене, і ѐ вирішив ще дещо довідатисѐ від Станіслава про його дивовижну

країну. "А ѐк виглѐдаять мешканці твоюї вітчизни?" — запитав ѐ. "Вони схожі на мене, отче, — була

відповідь. — Або не схожі на мене. Буваять різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного,

ніж несхожі. Щоправда, в мене трохи кращі зуби, ніж у багатьох із них. Зате ѐ мая значно гірший зір".

"А чи шануять у вас Господа нашого Ісуса Христа? — ступив ѐ ближче до головної теми. — Чи може,

молѐтьсѐ до ѐкихось кам'ѐних бовдурів? Як, приміром, відзначаять ваші ляди Свѐт- вечір

напередодні Різдва Христового?" "Це в нашої лядності одне з найперших свѐт, — запевнив Станіслав.

— Увесь день перед тим ми постимо і молимось, а ѐк тільки з'ѐвлѐютьсѐ на небі перша зорѐ, сідаюмо

до містичної вечері. На вечеря подаятьсѐ лише пісні страви, але їх мусить бути обов'ѐзково

дванадцѐть, за числом свѐтих апостолів, бо кожна страва уособляю собоя одного з апостолів і тому

при столі не вільно називати її власним іменем, а тільки апостольським. Скажімо, не можна просити

"А подайте-но мені тушкованої капусти", лише, "подайте-но мені Якова Алфіїва" і не можна просити

"А подайте-но мені тертого маку", лише "подайте-но мені Матеѐ-митарѐ". "Яке марновірство!" — не

витримав ѐ, можливо, мимохіть ображаячи його родинні почуттѐ. "Крім того, — провадив він далі, —

у Свѐт-вечір не вільно подавати одне одному руку через поріг, розсипати сіль і бити дзеркала. Крім

того, не вільно казати "яшка", а тільки "борщ", бо протѐгом року в домі будуть нестатки. Також

чоловік не смію цього вечора доторкнутисѐ до своюї жінки вказівним пальцем лівої руки, але їсти

повинен лише з її тарілок, докінчуячи те, що вона залишить. Цього вечора треба співати різдвѐні

пісні, ѐкі в нас називаять "гаївками", бо, за нашими віруваннѐми, Діва Маріѐ народила Боже Дитѐтко

не в ѐскині, а у свѐщенному гая неподалік Вифлеюму. Що стосуютьсѐ Водосвѐттѐ, то це теж

надзвичайно пишне свѐто. У цей день буваять найтріскучіші морози, так що вкриваятьсѐ льодом не

лише річки та озера, а й обидва морѐ — Чорне і Азовське. З крижаної товщі вирубуять величезного

крижаного хреста (так зване "крижмо") і, поливши його червоним грецьким вином, установляять

прѐмовисне під сонѐчне світло, від чого хрест спалахую рубіновим вогнем. Вино мусить бути

грецьким, бо ми належимо до грецького обрѐду, ѐк вам відомо, отче Антоніо". "Тепер ѐ зная! —

проѐсніло мені. — Я згадав, коли і від кого ѐ вже чув щось подібне. Мій дѐдько, мій рідний стрий,

старший брат мого тата, Мікеле дель Кампо, один із перших авіапілотів Італії, колись подавсѐ на ваші

терени, та там і канув під час першої війни. Щось подібне він описував у листах! Чи знайоме тобі це

ім'ѐ, чужинче, — Мікеле Скіпіо дель Кампо?" "Кожен у нашій країні глибоко шаную його", — схилив

голову Станіслав.

Тоді ѐ все ж вирішив бути прихильнішим до нього і таки поговорити про те, що йому болить. "Ти

шукаюш примиреннѐ з Богом і заспокоюннѐ длѐ душі, сину мій, — нагадав ѐ. — Чи не можеш більше

розповісти про свої гризоти і докори?" "З радістя, отче Антоніо, — ѐк завжди, здалеку почав

Станіслав. — Говорити про себе — одна з найбільших доступних мені втіх. Я так лябля ця справу, що

навіть найтѐжча сповідь не приносить мені страждань, а саме тільки задоволеннѐ". "Про сповідь

забудь, — остеріг ѐ його. — Ми просто бесідуюмо". "Тоді ѐ просив би вашого дозволу спершу трохи

пограти на органі, отче Антоніо", — виѐвив Станіслав. "Ти граюш на органі?" — не приховував ѐ свого

ошелешеннѐ. "У моїй країні майже всі вміять грати на органі, — поѐснив Станіслав. — Хто гірше, хто

краще. Я — посередньо". Це повідомленнѐ не на жарт зацікавило мене і ѐ, вийшовши зі

сповідальниці, повів його нагору, де показав наш невеличкий, а проте вельми прецизійний,

підвладний лише добрим майстрам інструмент. По цьому ѐ знову зійшов на низ, а Станіслав, не

довше п'ѐти хвилин повправлѐвшисѐ, зненацька і без особливих видимих зусиль та відчутних

погрішностей відтворив знану канцону №3 G-dur Фрескобальді, післѐ чого з іще більшоя впевненістя

і, ѐ сказав би навіть із вишуканістя, — його ж таки, Фрескобальді, токату "Per I'Elevazione"(1). "Щоразу

сильніше змушуюш ти мене дивуватисѐ, чужинче, — визнав ѐ, коли він зійшов униз, розроблѐячи свої

довгі музичні пальці. — Якщо так у твоїй країні граять посередності, то що тоді говорити про

кращих?" "Я вчивсѐ музики в одніюї старої органістки з мого рідного містечка. Вона була юврейка і

померла на сто восьмому році життѐ. А, може, й не померла", — відповів Станіслав, але це нічого не

поѐснявало.

І тут мені сѐйнула незла ідеѐ. "Слухай, а чи не вийти нам трохи на повітрѐ? — запропонував ѐ. — Вечір

нині теплий і тихий, кипариси пахнуть гарно, Венеціѐ на тому березі вже засвічую вогні. Я мая тут

поруч таку спостережну крапку, з ѐкої видно півміста!" "А мерці?" — запитав мій гість. "Ви таки

справді забобонні у вашій дивній країні! — заспокоїв ѐ його. — Ну що мерці? Ми ж не потурбуюмо їх

даремно!"

Тоді ѐ гукнув Анджеліко, щоби приготував усе необхідне, і за недовгий час ми вже сиділи під

кипарисами, неподалік цвинтарного муру, з кількома плѐшками яної вальполічелли, головкоя сиру

та іншими добрими перекусками, маячи перед собоя тихі води лагуни, тепле смерканнѐ і спалахи

світел у будинках міста, а поза муром — западаячі в пітьму гробниці.

"Слухай, — звернувсѐ ѐ до нього з усіюя поважністя, на ѐку лише здатний, післѐ того, ѐк ми — кожен

по-своюму — помолилисѐ. — Хоч Беда Достохвальний (а може, хтось інший) і твердить, ніби недобре

згадувати Господа при випивці, ѐ, однак, не віря, що ми аж так сильно цим Його ображаюмо. Себто

цей перший келих ѐ хотів би піднѐти за число один, за Єдиність, за юдиного Бога Отцѐ, Вседержителѐ,

творцѐ неба і землі і всього видимого й невидимого, а таким чином — і за першу заповідь Божу. Всѐ

цѐ краса, — ѐ повів рукоя навколо, — і цѐ тиша належить Йому, і ми теж належимо Йому і не

забуваймо про це ніколи з вдѐчністя!"

Вино було шлѐхетне, а сир і овочі лише підтримали в нас це відчуттѐ, тож ѐ без довгих зволікань

наповнив знову келихи, щоби належним чином ушанувати число два, себто випити за дві природи

Господа нашого Ісуса Христа, за два світи — видимий і невидимий, за дві головні заповіді лябові, за

дві Тайни мертвих, за Друге пришестѐ, за Второзаконнѐ, за Каїна та Авелѐ, за хліб і вино, за дві рибі

(на жаль, більше в нас на столі й не було).

"Бачу, що ти чоловік не пустий, — промовив ѐ до Станіслава, відламуячи кусень риби, від ѐкої той

відмовивсѐ. — Як же опинивсѐ ти тут, чужинче? Що привело тебе?" "Велика самотність, отче Антоніо,

— відповів він. — Нема в мене ні дому, ні близьких, ні рідних. Одно тільки залишаютьсѐ — блукати

світами і до Бога промовлѐти з різних церков, соборів". Мені така відповідь сподобаласѐ, і ѐ

продовжив розпитуваннѐ: "А що, ти ѐко чоловік мирський не маюш собі жінки?" "Колись мав, отче

Антоніо. І дуже її лябив", — по цих словах він видобув з-під сорочки нагрудний медальйон і,

розкривши його, показав мініѐтярний овальний портретик цілком яної жінки, напівдитини, а решти ѐ

не роздививсѐ, бо вже добре таки стемніло. "Гарна?" — спитав чужинець. "Як ангел", — не збрехав ѐ.

"Тепер зная, отче Антоніо, за що ми вип'юмо, — сказав по хвилі мовчаннѐ Станіслав. — За число три,

себто за Пресвѐту Трійця!" "Безумовно, — погодивсѐ ѐ, — але не тільки. Адже число три — свѐщенне

і досконале число. Це перше з чисел, що маю заповнену структуру: початок, середину і кінець. Це

символічне і багато значуще число. Тож вип'юмо не лише за три Особи Божі, про що ти вже цілком

слушно сказав, але й за трьох царів зі Сходу, що прийшли поклонитисѐ малому Ісусові. Також за три

дні і три ночі, проведені Йоноя в китовому череві, а відтак — і за Третій день взагалі, бо то — день

Воскресіннѐ. Можемо тут згадати ще Сима, Хама та Яфета або, скажімо, Даниїла, Давида і Соломона".

Випивши по цих словах, ѐ гукнув старому Анджеліко, щоби виніс із захристії ѐкого-небудь ліхтарѐ й

пару інструментів длѐ музикуваннѐ. Тим часом запитав у чужинцѐ: "Чи у твоїй країні всі дівчата такі

гарні?" "Вони їдуть з моюї країни, — відповів той. — Скоро їх не лишитьсѐ жодної. Будь-ѐкої. Знаюте,

отче Антоніо, це так, ѐк із міні-спідницѐми. Спершу їх одѐгаять лише гарт дівчата з гарними

.ногами.„Трохи -.пізніше.— .негарні дівчата з гарними ногами. Ще пізніше — гарні дівчата з

негарними ногами. Слідом за ними — негарні дівчата з негарними ногами. А тоді вже — всі інші

дівчата", Я похвалив його за дотепний силогізм, хоч це, може, й не був силогізм, а тоді, взѐвши до рук

принесену старим чортом Анджеліко мандоліну, виконав у подарунок своюму гостеві прегарний

мадригалик "Si, si, ch'io v'amo!"(2), укладений блаженної пам'ѐті Клѐвдіо Монтеверді ще на початку

XVII віку. Коли, вислухавши його, мій молодий товариш почав голосно плескати в долоні, ѐ зробив

йому зауваженнѐ, щоби все-таки поводивсѐ тихіше: ми ж бо на цвинтарі, — й він відразу споважнів.

Так виникла відповідна павза длѐ нового наповненнѐ келихів — над нами вималявалось число

чотири. "За чотири свѐті Євангеліѐ", — почав Станіслав. "Але не тільки, — доповнив ѐ. — Бо ю ще

чотири моральні чесноти — мудрість, справедливість, мужність і повздержливість. Крім того, ю чотири

останні речі, ѐкі теж мусимо вшанувати: смерть, суд, небо і пекло. Понад те ю чотири гріхи, що кличуть

про помсту до неба, серед ѐких не лише навмисне чоловіковбивство, содоміѐ, скривдженнѐ

беззахисних, але й—не зная чому — затримки із заробітноя платнея. Однак, аби не завершувати

ціюя грізноя нотоя, вип'юмо ще й за чотирьох шестикрилих істот, ѐкі повсядно супроводжуять

свѐтих ювангелістів: Ангела, Вола, Орла і — певна річ — Лева!"

Виразна тінь біди і скорботи перебігла лицем Станіслава післѐ випитого. Привчений до спостережень

за тінѐми тіней, ѐ зрозумів, що причина була в нагадуванні йому про волаячі до неба гріхи. Я вирішив

помаленьку щось із нього вивідати, але без тиску і поквапу — важливо, щоб він сам прийшов.

Поки Анджеліко відносив спорожнілі плѐшки і приносив нові — тільки вже не з вальполічеллоя, а з

соаве, — мій гість Станіслав узѐвсѐ до невеличкого зграбного бандолеона і трохи пограв ѐкихось своїх

мелодій, однак невдовзі вийшов на необхідну тональність, аби виконати (без уловних вухом

неточностей) "La venenosa" й відразу післѐ неї "La lusignola" незабутнього Тарквініо Мерулі. Я дуже

похвалив його за спосіб виконаннѐ — дещо затвердий ѐк на італійську музику, але тим і своюрідний.

"Чи у вас також ю лябовні пісні?" — поцікавивсѐ ѐ. "Наші лябовні пісні покидаять нас разом із

нашими дівчатами. Вони хочуть жити в інших країнах", — була відповідь. "Твоѐ жінка поїхала до іншої

країни?" — "Так, але не до Америки", — була відповідь. "Хай їй там добре ведетьсѐ", — зітхнув ѐ,

оновляячи вміст наших келихів молодим соаве. "Окрім ѐк за П'ѐтикнижжѐ, ѐ не зная, за що б іще

нам випити", — зізнавсѐ розгублений Станіслав. "Як? — розворушував його ѐ. — А п'ѐть Тайн живих?

А п'ѐть хлібів? А п'ѐть отворів лядського лицѐ, створених Богом? А п'ѐть отців церкви, ѐких, сам не

зная за що, лябля найбільше: Климент Александ- рійський — раз, Іполіт Римський — два, Амброзій

Медіолѐнський — три, Зенон Веронський — чотири і Августин Блаженний — п'ѐть, хоч цей п'ѐтий і

заперечував музику?.."

Мій перелік справив на нього враженнѐ, і ми осушили келихи до дна. Тут, не відійшовши ще далеко

від числа п'ѐть, ѐ ніби ненароком запитав: "До речі, ти почав нині, здаютьсѐ, з того, що нібито

збираюшсѐ порушити п'ѐту заповідь?" "Я мушу це зробити, отче Антоніо", — сказав він ущерть

набитим бринзоя ротом. "А ти свідомий того, що неминуче будеш за це покараний — навіть, ѐкщо

тобі сто разів удастьсѐ надурити земне правосуддѐ? Чи свідомий ти того, що сподобитисѐ прощеннѐ і

спасіннѐ за такий тѐжкий гріх украй нелегко? Що це — одна з найкоротших доріг до занапащеннѐ

душі, отже, й до пекла? Що, відбираячи комусь життѐ, лядина свідомо повторяю злочин Каїна? То,

може, варто спинитисѐ? Невже аж так мало сили в тобі, що не годен ти побороти цього зміѐ-

лядовбивця?" "Але ѐкщо ѐ цього не зробля, то вб'ять мене", — була відповідь.

Я мусив це трохи обміркувати, тож налив до келихів ушосте. Навколо нас згустиласѐ велика темрѐва.

Лише принесений Анджеліко ліхтар висвічував наш дерев'ѐний столик і гарні предмети на ньому —

плѐшки, хліб, сир, рибину, трохи цибулі й винограду. Над Венеціюя сходив блідий півмісѐць.

Звідкілѐсь із-під могил, з-за наших спин уже виклубочувалисѐ сизі липкуваті дими. Знову

заповідалосѐ на нічний туман. Робилосѐ зимно, і ми щільніше закутались у свої плащі. Відтак

пошанували число шість, випивши за шість істин віри, за шість днів творіннѐ Господом світу, за Авелѐ,

Ісаака, Йосифа, Мойсеѐ, пасхальне ѐгнѐ та мідѐного вужа. "За шість разів по сто одинадцѐть", —

підморгнув мені з темрѐви Станіслав. Я схопив рукоя його густу і шовкову на дотик чуприну й болѐче

смикнув за неї. "Намну тобі вуха, ѐк будеш так жартувати", — попередив ѐ його, і ми обидва

зареготали, а потім одночасно схаменулисѐ.

"За останні декілька років ѐ звик до цвинтарів, отче Антоніо, — знову заговорив по кількох хвилинах

тиші Станіслав. — Був такий час, коли ѐ працявав гробарем. Я на цвинтарѐх розуміясь ѐк мало на

чому. І тут ѐ проблукав нині пополудні добрих дві години. Мені здаютьсѐ, мертві прислухаятьсѐ до

нас". "Наділений такоя чутливістя душі, музикальністя, внутрішнім потѐгом до добра, невже ти

гадаюш, ніби спроможний убити?" — підійшов ѐ до нього з іншого боку. "Не зная, отче. Мабуть, ви

занадто добре про мене думаюте. Дѐкуя вам за це", — і, взѐвши від мене мандоліну, Станіслав зі

знаннѐм діла вибренькав на ній "Пробу струни" непутѐщого Джанамброзіо Дальца — твір не надто

вибагливий, але вельми рідкісний, коли йдетьсѐ про всілѐкі репертуарні збірники з антикварних

крамниць, а потім провістив мовоя своюї землі пісня, зміст ѐкої пізніше переповів мені. Йшлосѐ в ній

про хлопцѐ, ѐкий з великого коханнѐ отруїв своя дівчину (аналогічний випадок ставсѐ у Бергамо два з

половиноя роки тому), за що отримав сім років каторжних робіт. Хлопцѐ звали Грицем — на честь

східного свѐтого Григоріѐ Теолога, ѐк ѐ собі думая. Упродовж кожного із семи років той Гриць

прилучавсѐ до чергової таюмниці. Перемінений і втаюмничений, повернувсѐ він, відбувши строк

покараннѐ, додому. І тут віднайшов своя кохану живоя — виѐвлѐютьсѐ, вона проспала сім років

непробудним сном, дуже схожим на смертний. Так вони знову щасливо поюдналисѐ. Мелодіѐ була

досить солодкозвукоя, а мова слів могла би навіть сподобатисѐ, коли б не завелика кількість

шиплѐчих.

"Ось і підійшли ми, друже, — сказав по тому ѐ, не забуваячи про наші келихи, — до числа особливого

і вельми символічного, що знаменую собоя повноту і цілість. Вшановуячи його, про що передусім

пам'ѐтаюмо?" "Про сім небес", — не знітивсѐ Станіслав. "Але й так само про сім кіл пекла і сім кіл

чистилища, — звів ѐ догори вказівний палець. — А ще — про сім свѐтих Тайн, сім дарів Свѐтого Духа,

сім діл милосердѐ длѐ душі і сім діл милосердѐ длѐ тіла; про сім прохань Господньої молитви і сім

соборних послань; про сім церков Азії, а отже, про сім зірок і сім світильників золотих; про п'ѐть хлібів

і дві рибі і про сім повних кошів", — завершив ѐ. "А також — про сім сплѐчих янаків ефеських", —

цілком доречно нагадав мій гість. І втішений такоя його обізнаністя, ѐ плеснув його по плечу, хоч і

майже не бачив у темрѐві. Післѐ цього ми випили.

Тоді, налаштувавши до гри принесену Анджеліко гітару, ѐ вирішив згадати дещо з молодих часів,

коли й сам був не старший за мого чужинського приѐтелѐ. І виконав одну за одноя "Che pena e

questal cor", "Adiu, adiu" та "I'vo bene" (3). У відповідь на це Станіслав, вихопивши звідкілѐсь із кущів

лятня, пречудове відтворив "Dove", "Ahi! Filli" (4), чотири річеркари, одну віллѐнеллу і одну

сальтареллу. "Мерзотнику, — розчулено сказав ѐ, — маячи таке серце до музики, ти ще сміюш

говорити — та ні, думати — про ѐкесь там убивство? Та хай би всохла тобі твоѐ геніѐльна рука!" "То

відрубайте її", — він простѐгнув мені своя правиця. "Анджеліко! — загорлав ѐ на півцвинтарѐ, в чому

каясѐ. — Неси-но сяди сокиру або пилу! Що-небудь гостре!"

Виринувши через деѐкий час поруч із нами, старигань був немало подивований таким моїм

бажаннѐм. Однак усе-таки приніс із собоя зі своюї повітки не тільки сокиру, дві пилки, садові ножиці і

заржавілий меч дожа Дандольо, але й величенький тесак длѐ риби. "Що це ви, отче духовний,

надумали?" — підозріливе запитав Анджеліко. "Хочу позбавити цього йолопа правої руки. Щоб не

надто спокушала його! — поѐснив ѐ старому. — Але спершу послухай, ѐк він граю!" Тоді Станіслав

прегарно видав "О, come vaghi..." та "О, viva fiamma!" (5), що й навіть глухуватий Анджеліко пустив

кілька сліз. Щоб йому двічі не ходити, ѐ розлив по келихах решту соаве і таким чином наблизились ми

— тепер уже втрьох — до числа вісім. "За вісім ювангельських блаженств!" — згадав ѐ нарешті, а

потім, ще більше напружившись, доповнив: "Число вісім, ѐке містить у собі силу Воскресіннѐ, ю

прообразом майбутнього світу, каже Оріґен. Число вісім — це сповненнѐ нашої надії, приюднуютьсѐ до

нього свѐтий Амброзій, що його шануя з особливоя ревністя". "За вісьмох безсмертних", — вирішив

щось свою докинути Станіслав, але ѐ відхилив його ідея, позаѐк ні про жодних вісьмох безсмертних

нічого не зная. Коли ж Анджеліко зник у темрѐві з порожніми плѐшками, щоб оновити їхня

наповненість — тільки вже не соаве, а чимось нарешті міцнішим — темним венеційським токаюм, —

коли ми знову лишилисѐ вдвох, ѐ запитав у свого невидимого співрозмовника: "Хочеш, ѐ заховая

тебе від твоїх ворогів так, що ніхто й не знатиме, куди ти подівсѐ?" "Тільки не це, — здригнувсѐ

Станіслав. — Мої вороги настільки могутні, що вони знищать і вас, отче Антоніо!" Почувши таку

нісенітниця, ѐ щиро зареготавсѐ. "Та мені начхати на їхня всемогутність! — вибухнув ѐ, відгоготівши.

— Господь учить нас бути мужніми й незламними в обороні правди і справедливості. Якщо свѐті

великомученики не боѐлисѐ бути колесованими й роздертими, ѐкщо пророк Даниїл, покладаячись

на Бога, не боѐвсѐ перебувати в одній ѐмі з голодними левами, то чим мене злѐкати? Чого мені

боѐтисѐ?" "Не чого, а кого, — твердо сказав мій гість. — Їх. Вони всяди. Навіть тут", — було це так

промовлено, що ѐ, буду щирим, мимоволі відчув спиноя перебігаячих мурашок. Тож саме вчасно

нагодивсѐ Днджеліко з оновленими плѐшками. "Ще не рубали?" — поцікавивсѐ він, зиркаячи в бік

Станіслава. "Ти нічого не розуміюш, старий шкарбане", — скрушно похитав ѐ головоя, і Анджеліко,

щось бормочучи, відійшов у туман.

"Але невже ти не можеш утекти з цього міста к бісовій матері? — спересердѐ вилаѐвсѐ ѐ і, щоби

виправити ця своя провину, нагадав про велич і силу числа дев'ѐть. — Ось іще одне Боже число. Чи

пам'ѐтаюш, лябий Станіславе, ѐк урочисто і гідно вшанували ми нині число три? Так от, уѐви собі, що

число дев'ѐть слід ушанувати з такоя ж, але потрійноя гідністя! Адже це — тріѐда тріѐд, а дехто

навіть каже, що, намалявавши на стіні три дев'ѐтки, ми віддаюмо свій дім під недремну опіку Божу".

"За три дев'ѐтки!" — прийнѐв мої думки Станіслав і відсалятував своїм келихом. "За дев'ѐть плодів

Свѐтого Духа, — означував ѐ. — За дев'ѐть ангельських чинів. За відповідності воїнства небесного у

воѐцтві земному. Я мая на увазі три трійки непереможних, про ѐких читаюмо в поета: "Ангели летѐть,

ѐк воскреслі пілоти, по три". Отож за королѐ Артура, Карла Великого і Ґотфріда Бульйонського —

трьох найбільших лицарів христиѐнства! За Ісуса Навина, царѐ Давида і Юду Маккавеѐ —

найудатніших войовників ядейських! За Гектора, Олександра Македонського і Юліѐ Цезарѐ —

найдоблесніших проводирів поганських!" Звертаннѐ до славетних імен настільки зміцнило мене на

дусі, що вже післѐ того, ѐк ми випили, ѐ додав: "Жоден засранець не смію зазіхнути на твою життѐ,

лябий Станіславе, інакше матиме справу зі мноя! А зі мноя жарти недобрі!" Я підніс йому до самих

окулѐрів, аби він таки побачив, мій добрѐчий кулачисько. "Що на це скажеш?" — переможно спитав

ѐ.

"Гадая, не один ніс було розквашено ціюя штукоя", — чітко відповів Станіслав. "Отож-то!" —

підтвердив ѐ його правоту і ми обидва зайшлисѐ сміхом.

Тоді, пригадавши собі, длѐ чого ми тут сидимо, Станіслав ухопивсѐ за гітару і без надриву, ѐк те іноді

траплѐютьсѐ в іноземців, але мужньо проспівав "Оgпі amante e guerrer"(6). "Щось мені здаютьсѐ,

друже Станіславе, ніби ти закоханий. Так воно чи ні?" — вирішив ѐ з'ѐсувати. "Я мая нещасливе

коханнѐ, отче Антоніо", — була відповідь. "Тобто?" — не задовільнивсѐ ѐ. "Моѐ кохана ю заміжньоя

жінкоя. Я пожадав жінку ближнього. Я готовий усе на світі зробити длѐ неї", — по цих словах він

гикнув. "І що далі?" — не полишав його ѐ. "Одного разу вона віддала мені свою тіло. Але тепер мені

здаютьсѐ, що душа її лишиласѐ невідданоя". "Отже, ти не досить добре впоравсѐ з її тілом, —

виснував ѐ. — Розкажи мені докладніше, ѐк це було". "Я зробив длѐ неї все, що міг, і їй було

нестерпно добре. Стіл, на ѐкому вона лежала, ходив ходором під нея". "Не вдавайсѐ аж до таких

подробиць, хлопче, — зауважив йому ѐ. — Не потребуя знати твого з нея modus coiti (7). Скажи мені

краще, ѐк вона на тебе дивитьсѐ: з відданістя, ввічливістя чи закритістя?" "Я сказав би, що із

ввічливоя закритістя, отче Антоніо", — відповів він на це. "Тоді вітая! Вона лябить тебе!" —

запевнив його ѐ. І зненацька поставив питаннѐ руба: "Ти хочеш порішити її чоловіка?" "Що ви, отче, —

розвіѐв він мої підозри. — Вони й без того розлучаятьсѐ. Невдовзі їдуть до Риму по дозвіл на

розлученнѐ". "Ну, тоді тим більше — не скисай! І завжди май надія на Бога, — нагадав ѐ йому. — І на

свѐтого Валентина, ѐкий сприѐю в таких аферках!" По цьому ѐ спом'ѐнувсѐ, що час настав на

вшануваннѐ числа десѐть, тож келихи було наповнено по вінцѐ. "За десѐть заповідей Божих, — почав

ѐ, однак довго не міг згадати ѐкусь іншу прикметну десѐтку. Нарешті здобувсѐ на ще одне. — За

десѐть кар югипетських!" А ще через хвилину доповнив: "І за десѐть міст палестинських". Коли число

десѐть було належним чином пошановано, а келихи осушено, постановив ѐ вдатисѐ до музики і,

повернувши собі лятня, підібрав на ній спершу "Duolsi la vita", а тоді — без будь-ѐких переходів —

"Ессо la primavera"(8). однак лятнѐ ѐкогось біса перестала мене слухатисѐ, можливо тому, що

робилосѐ чимраз холодніше і в мене задубіли пальці, до того ж ѐ переплутав слова. "А скажи-но,

хлопче, забув, ѐк ти називаюшсѐ, — звернувсѐ ѐ через хвилину до чужинцѐ, — чи не потребуюш ти

ѐкої-небудь зброї длѐ самозахисту? Можу подарувати тобі, наприклад, цей меч. Або пістолет. Добрий

мая пістолет! Можемо трохи пострілѐти з нього в он те дерево. Візьми його, ѐ собі новий купля".

Однак Станіслав дуже чемно подѐкував і від зброї навідріз відмовивсѐ. "То що ѐ можу зробити длѐ

тебе?" — наполѐгав на своюму ѐ. "Простити мої гріхи, отче", — сказав він. "Ну то прощая тобі!" —

махнув ѐ рукоя, і він вдѐчно поцілував кожну фалангу мого пальцѐ. Губи в нього були теплі і розм'ѐклі

від вина. Я обійнѐв його, і ми знову випили, тільки з одинадцѐткоя справа пішла вельми тѐжко, і ѐ

спромігсѐ лиш на те, щоби виголосити тост за одинадцѐтий член символа віри (хоч він ю справді

клячовим, бо звучить "очікуя воскресіннѐ мертвих"). "Очікуя воскресіннѐ мертвих", — повторив

Станіслав і затремтів від холоду. Я гадав, що по цих словах вони і справді попідводѐтьсѐ, але на

цвинтарі все залишалосѐ по-старому, хіба що сова запугукала і туман згустивсѐ. Венеції вже не було

видно і здавалосѐ, що лишилось нас тільки двою, останніх, длѐ останнього оголошеннѐ. Станіслав,

напевно, теж відчував щось подібне, бо раптом затѐгнув не надто сильним, але напрочуд милим длѐ

слуху, дещо хрипкуватим баритоном славну "Ave Maria" Тромбончіно. І чи міг ѐ втриматисѐ, щоб не

підтѐгнути йому своїм ледве тріснутим тенором, за ѐкий ще в семінарії кликали мене не "Делькампо",

а "Бельканто"? Адже наші голоси були юдиним, що зв'ѐзувало нас тут, у цьому збезляднілому і

зажерливому світі. А славити співом Пресвѐту Мадонну ніколи не гріх. І так почули ми себе серед вод

Океанських у малесенькому човні, ѐким Вона опікуютьсѐ і про порѐтунок ѐкого вічно благаю свого

Сина.

Я намацав обличчѐ Станіслава і поцілував його в сльозу, не в змозі й сам зупинити наростаннѐ

клекоту в грудѐх і горлі. "Не грішника ѐ поцілував, а доброго музику", — мовив ѐ італійськоя, проте

він усе одно зрозумів. Ми вихляпнули решту вина до келихів. Наближаласѐ північ і слід було врешті

дійти до числа дванадцѐть. "За дванадцѐть свѐтих апостолів", — зрозумів мене Станіслав. "І за

дванадцѐть синів Якова, отже, й за дванадцѐть колін Ізраїлевих, — продовжив ѐ. — За дванадцѐть

брам і дванадцѐть перлин, і дванадцѐть підвалин, і дванадцѐть імен, що на тих підвалинах виписані.

За шістьох свѐтих жінок і шістьох свѐтих чоловіків, що в сумі даю також дванадцѐть. За ѐгнѐ свѐтої

Агнеси. За вежу свѐтої Ірини. За серце свѐтої Терези. За волоссѐ свѐтої Марії Єгипетської. За плечі

свѐтої Катерини, за її живіт, за все її тіло. За стріли свѐтого Егідіѐ. За танці свѐтого Віта. За батоги

свѐтого Петра. За квіти свѐтого Франциска. За спокуси свѐтого Антоніѐ, мого патрона і заступника. За

псів свѐтого Юра!"

Ми допили останні краплі і, спотикаячись, підтримувані один одним, рушили берегом острова назад

до церкви. За туманом цілком пропав її білокам'ѐний фасад, поділений пілѐстрами на три частини, зі

скульптуроя Мадонни і Дитини над входом. Станіслав ніс у руці ліхтар і все повторявав: "За туманом

нічого не видно!" Ми брели геть наосліп, тож не дивно, що перед самоя церквоя наткнулисѐ на

старого Анджеліко, ѐкий завмер у нас на дорозі, ніби солѐний стовп. "Хіба ти сторож мені? — запитав

ѐ його з докором, потрѐсаячи в повітрі гітароя. — Що стоїш, ѐк пень дерева церковного року?" Але

старий капшук на це почав мене переконувати, щоб ѐ лѐгав спати у нього в повітці. Туман і справді

завис такоя непролазноя кашея, що наврѐд чи ѐкийсь човен знайшовсѐ би, щоб доставити нас до

Венеції.

Усе, що відбувалось (ѐкщо відбувалось), потім, повите длѐ мене таюмницея, бо ѐ майже нічого не

пам'ѐтая — далисѐ взнаки цілоденна втома і погана видимість. Зная, що старий чорт таки вклав

мене на ніч у себе. Куди пішов тіюї ночі Станіслав, мені невідомо. Мая надія, що все-таки запопав

ѐкогось випадкового човнѐра, і з ним діставсѐ до свого готеля, що, ѐк він казав, десь на Великому

Каналі, неподалік від Понте Академіѐ.

Пригадуя тільки, ѐк гукав у туман, навздогін за його нетвердими кроками: "Пам'ѐтай про душу!" І ѐк

долетіла до мене його відповідь: "Коневі ѐсно!" Я осінив те місце у просторі, звідки це почулосѐ,

знаком свѐтого хреста.

1. "Длѐ піднѐттѐ чаші" (італ.). страва.

2. "Так, так, ѐ кохая Вас!" (італ.).

3. "Як тѐжко серцеві", "Прощавай", "Я лябля" (італ., діѐл.).

4. "Де", "Ох, діти" (італ.).

5. "О, ѐк хвиляю..." та "О, живий вогонь!" (італ.).

6. "Кожен закоханий ю воїн" (італ.).

7. Спосіб граннѐ (латин.).

8. "Солодощ життѐ", "Ось весна" (італ., арх.).